------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 ?, ?  - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------


   РОЗДIЛ ПЕРШИЙ

   ...А вони хрестили дитину.
   Хата гойдалася вiд гримотiння  страшних  вибухiв.  Сама  твердиня  Бога
лежала перед ?х похололими душами, розторощена й обернена в ру?ни. Недавн?
струнке чудо архiтектури Растреллi, вищирилася вона  проваллями  й  хаосом
брил,  перемiшаних  iз  кiстьми,  зяяла,  й  димилась,  i  сходила  чадом.
Прибiжище душ людських, символ могутности й святости, "неспалимо? купини",
непорушно? сили й вiчного  покою,  надiя  й  пiдпора  всiх  стражденних  i
обтяжених - ця, як i iншi, й iншi, сходячи чадом, оберталась у прах.
   В апокалiптичному гуркотi чорно? цi?? доби вiдчаю, що для багатьох була
напророченим бiблiйним кiнцем свiту, зруйнованi й спустошенi  самi,  як  i
все навколо, вони п'ялися над безоднею, й заливали ??  п'янкою  трутою,  й
гатили ?? пiснями,  й  засипали  ??  зухвалим,  блюзнiрським,  одчайдушним
смiхом, щоб не завити раптом у чорну безвiсть, як первiснi вовчi  душi  на
холодний мiсяць. Вони спiвали  над  чорним  хаосом,  над  проваллям  жаху,
здичавiння, жорстокости й смерти, щоб не вибухнути раптом пекучими слiзьми
безнадi?, тягучим криком загубленого, ру?нами заваленого,  безпритульного,
до краю осамiтненого людського серця...
   Максим, господар дому цього й батько дитини цi??, сидiв бiля  столу  i,
замiсть бавити й припрошувати гостей, дивився задумливо на пляшки, а вухом
услухався десь поза стiну - туди, на вулицю, в  свiт,  що  глухо  гомонiв.
Дивився й нiчого не бачив, - усе  зливалося  в  одному  слiпучому  образi,
немовби хтось крутив фiльм, спроектований на слiпучий екран,  i  зупинився
саме на цьому мiсцi...

   ... Син сонячного Палермо чи, може, Венецi? - син  далеко?  легендарно?
Iталi?, витиснутий геть iз колони, що котилася бруком i в  якiй  вiн  iшов
автоматично, - обвiв сонце, й увесь  свiт,  i  це  чуже,  незнайоме  мiсто
невидющими очима й опустився на парапет. Вiн дотягся до нього, до парапету
при бульварi, як сомнамбула, тягнучи рушничку за  багнет  по  розквашенiй,
перемiшанiй iз снiгом  грязюцi,  й  опустився  на  лату  того  парапету  -
напiвпритомний, до кiнця виснажений. Широко витрiщеними й невидющими очима
вiн дивився просто перед себе й мотав головою; порепанi уста його обкипiли
кров'ю; мотав головою й зрiдка висував язик,  i  смужка  крови  гойдалася,
звисаючи з порепаних уст...
   А проти нього став товариш його вiрний, теж безмежно виснажений, але ще
притомний, i, вибиваючись iз решток сил, поривав свого друга туди, вперед,
до Вiтчизни, - туди, куди вони всi йдуть, падаючи й знову встаючи.
   - Авантi!.. Авантi!!.[1] - повторяв вiн уперто, з тихим одча?м. Вiн сам
спирався на рушничку й хилився, як билина на вiтрi, що ось-ось упаде.
   - Авантi!..
   Вiн благав, наказував, кипiв злiстю й сльозами, вабив, просив:

   - Авантi!..
   Але друг його лише мотав головою, облизуючи кривавi уста. Вiн навряд чи
чув будь-що. Вже готовий. Вiн отак пройшов через  мiста  й  села  Укра?ни,
незнано? й теж легендарно? для нього землi, але вже до Iталi?,  до  .свого
прекрасного Палермо, мабуть, не дiйде.
   А над усiм - сонце.
   А по розквашенiй  багнюцi,  проходячи  наскрiзь  мiсто,  мимо  бульвару
сунеться безкрая лавина таких самих приречених - друзiв i товаришiв.  Вони
хитаються, але ще повзуть тупо й автоматично, як мовчазна  й  велика  сiра
отара. То вiдступа? змучена й до краю пригноблена, побита морозами,  тифом
i жахом iталiйська армiя.

   - Авантi!.. - вибива?ться з сил вiрний камрад над  конаючим  другом.  -
Авантi!..

   Ось цей образ сто?ть в очах Максима й нiяк  не  може  погаснути.  Перед
очима сiре обличчя й мота?ться кривава смужка, а в  вухах  жалiбний  клич:
"Авантi!.." Дво? людей, забутих усiма й нiкому непотрiбних,  серед  чужого
мiста намагаються перемогти агонiю, з останнiх сил балянсуючи над  прiрвою
загибелi...

   Власне, намага?ться  перемогти  один,  а  другий  уже  готовий  -  лише
непритомно мота? головою, переступивши вже однi?ю ногою демаркацiйну лiнiю
мiж  буттям  i  небуттям,  мiж  свiтлом  i  тьмою.  В  голосi  його  друга
вiдчува?ться здавлене ридання, що ось-ось  може  прорватися  непоправно  й
безнадiйно зливою слiз - чоловiчих слiз, риданням людини, що зрива?ться  в
чорне провалля...
   Тодi до них пiдiйшов третiй. Вiн увесь час стояв осторонь i спостерiгав
цю сцену. В ватянiй куфайцi, в розхристанiй сорочцi, взутий  у  ганчiр'янi
бурки зi старими калошами поверх, цей третiй пiдiйшов поволi й став  перед
двома, широко й твердо розставивши ноги в снiговiй грязюцi,  -  син  цього
мiста й цi?? землi. Стояв i похмуро дивився на того, що мотав  головою.  А
тодi вийняв пляшку з шкiряно? торби, яку тримав пiд пахвою, вiдкоркував ??
й простяг тому непритомному - простяг до самих уст.
   - П и й!..  -  промовив  чужою  для  iталiйця  мовою.  Але  той  тiльки
вiдвернувся вiд перешкоди, що торкнулася уст, i далi мляво мотав  головою.
Тодi третiй наблизився щiльно, взяв  дебелою  рукою  iталiйця  за  голову,
притиснув ?? до себе, розчепив йому силомiць зуби й уставив пляшку в уста.
Дав йому ковтнути раз... удруге... втрет?... А тодi пустив.
   Кривава  смужка  обiрвалася,  лишившись  на  пляшцi.  Непритомний   син
легендарно? Iталi? заморгав очима,  в  яких  зажеврiла  iскра  свiдомости,
iскра  життя...  Глибоко-глибоко  зiтхнув,  поволi  витер  уста  рукою   i
подивився на свого камрада й на невiдомого чужинця...
   - Авантi!!. Авантi!!. - загукав шалено його камрад, як  то  гукають  на
коня, що почав зводитись, щоб не дати йому знову впасти. - Авантi!!!
   - Та-ак... - задумано повторив третiй, - авантi, брат!
   Вiн знав це знамените слово й повторив його з притиском, услухаючись  у
його та?мничий, могутнiй змiст, якийсь особливий у його власних устах:

   - Авантi!!
   Нещасний помалу слухняно звiвся на ноги й, хитаючись, обiперся на плече
друга.
   А друг хапав невiдомого чужинця за поли,  дивився  в  його  очi  сво?ми
очима, повними слiз... чоловiчих слiз!..  I,  не  знайшовши,  що  сказати,
пролебедiв ламаною мовою:

   - Ми з Палермо... З Палермо!.. - I раптом, не маючи  чим  винагородити,
схопив за руку й потряс ?? з усi?? сили, вигукуючи:
   - Евiва!.. Евiва Укра?на!!
   А далi, боячись,  щоб  його  друг  не  впав  на  парапет,  заметушився,
вкладаючи його руку на сво?й ши?.
   Похитуючись i тримаючись один  за  одного,  вони  пiшли.  Власне,  один
поволiк другого.
   А третiй лишився. Нахмурений, вiн стояв i замислено дивився  услiд  тим
двом смiшним "мушкетерам", поки вони не  згубилися  в  сiрiй  лавинi.  Пiд
пахвою тримав шкiряну торбу з пляшками горiлки, що вiн ?х роздобув  i  нiс
на хрестини. Туди вiн поклав знову й ту, з  яко?  пив  iталi?ць.  "Бач!  -
похопився був, - треба ж було вiддати ?м ?? зовсiм!" Та вже  пiзно.  Добрi
думки приходять пiзно.
   Цей третiй - це був вiн, Максим. I це було сьогоднi вранцi.
   Тепер та пляшка сто?ть ось посеред столу в числi iнших, i трiшки  крови
прикипiло на ?? шийцi. Максим зразу так i не обтер ??, забув. Пiзнiше тi??
крови теж нiхто не обтер, хоч  Соломон,  який  випадково  спостерiгав  усе
вiддалiк, розказав, як то Максим напував з не?  бiдолашного  iталiйця,  що
"йде, але навряд чи вже дiйде до сво?ю  Iталi?".  I  тепер  пляшка  так  i
сто?ть незаймана. Звичайно, дiйде й до не? черга, вип'ють i ??,  незалежно
вiд того, що там з нею трапилось. А може, вип'ють i за  здоров'я  чужинця.
Може, вона якраз i чека? на це, стовбичачи посеред столу.
   "А  в  а  н  т  i!"  -  посмiхнувся  Максим,  замикаючи  коло  думок  i
вiдповiдаючи сам собi на якiсь сво? тяжкi вагання. I зiтхнув,  зринаючи  з
глибокого виру душi на гамiрну поверхню. Закурив.
   - Що? - спитав Соломон.
   - Все в порядку, професоре! Пийте...
   Соломон не повторив запитання. Сам пригнiчений, заглиблений  у  себе  i
воднораз напружений, як натягнута струна, вiн, доктор фiлософi? й професор
дiямату глушив горiлку чи горiлкою глушив власну душу й власну  голову,  i
був червоний, i був на  вигляд  байдужий  до  всього  свiту,  крiм  яко?сь
веремi? в собi. Як завжди, хмiль його з вигляду не брав, але  знати  було,
що, не як завжди, вiн тепер тратив рiвновагу. Десь,  певно,  вiдчував,  що
зiрвався  й  кудись  непоправно  летить,  i  хоч  намагався  ту  рiвновагу
вiдновити, та вона явно вiдновитись не давалася.
   Знавши його  добре,  Максим  бачив,  що  професор  хльоба?  не  горiлку
сьогоднi, а щось iнше, далебi - терпку отруту жаху й безнадi?, але  нiчого
не сказав. Оглянув поле бою, головним пляцдармом якого був стiл, побо?вище
людського серця з усiма темними силами -  з  тривогою,  турботами,  жалем,
нудьгою смертельною, злиднями, самотнiстю, а головне - з жахом  безвихiддя
й смерти, - побо?вище й арена пориву до життя  й  радiсного  цвiтiння,  що
мерехтiло, як недосяжна вже для присутнiх  тут  мрiя.  Озбро?нi  батареями
пляшок горiлки, дзбанами квасу i  варенухи  та  горами  невибагливо?,  але
?дино доступно? для ?хнього бенкету  нинi,  потрави  в  виглядi  картоплi,
огiркiв, капусти й цибулi, присутнi зводили завзятий  бiй.  Було  гамiрно,
людно. Тут  судiв  увесь  Максимiв  рiд,  а  чи  точнiше  -  рештки  його,
мозолястого,  дебелого,  жилавого.   Того   роду,   що   славився   колись
феноменальним споко?м  i  зрiвноваженiстю,  з  яко?  його  нiщо  не  могло
вивести, не в силi зiпсувати йому спiвану ним пiсню - буйну й  широку,  як
степ, i гучну, як грiм. Роду древнього, роду каменярського.  Рештки  роду,
розметаного вiйною, але ще таки роду, монолiтного i в цих рештках. Ось вiн
заповнив тут усю хату, аж через двi свiтлицi заставлену повздовж  столами,
i пiд гуркiт далеких  вибухiв,  пiд  завивання,  тупiт  i  скрегiт  смерти
навколо справляв тут свiй, либонь, останнiй спiльний  бенкет,  -  пiдiймав
чарки й келихи й виголошував незграбнi, але гарячi, з самого серця, слова,
ще й спiвав свою пiсню, п'ючи "за щастя, за  долю"  для  новонароджено?  й
за... Але цього останнього "за" нiхто не хотiв вимовляти вголос, бо вислiв
найкращих побажань тут був би пригадуванням найгiршого.  Ах,  як  по?днати
радiсть народження з трагедi?ю неминучо? загибелi когось посеред  тих,  що
зiйшлися тут разом?!.
   Усi були тут близькi й рiднi, лише Соломон - чужий. Вiн не  належав  до
роду. Але вiн був Максимiв приятель, а колись  ще  й  був  його  вчителем.
Великий "мудрець" i недавнiй "стовп суспiльства", вiн у великому  сум'яттi
знайшов сьогоднi Максима й учепився за нього, як за порятунок, щоб за його
споко?м захистити свою душу, чим немало  здивував  Максима.  Либонь,  тому
Максим i притяг його  сюди.  Чи,  може,  тому,  що  й  сам  хотiв  за  ним
захиститися? Рiд його, Максимiв, дебелий i живучий, та все то простi люди,
ще не мали в бiльшостi навiть початково? освiти, а душа  ж  потребу?  собi
рiвних, щоб у часи критичнi черпати собi силу з ?хньо? сили,  щоб  крiпити
себе снагою душi iншо?. Чи не тому  й  опинився  тут  Соломон,  приведений
Максимом iз зруйнованих вулиць?..
   Усi пили, спiвали й  знову  пили.  Та  чомусь  хмiль,  справжнiй  хмiль
блаженного одурiння, обминав ?х сьогоднi. Вони хотiли перепити себе - i не
могли. Вони хотiли переспiвати себе, вичерпати серце - i не  могли.  Серед
них була людина, помiчена вже тавром смерти, тавром  вiчно?  розлуки.  Над
душею, що тiльки-но прийшла на свiт, сидiла душа, призначена на розп'яття.
Це - батько новонароджено?. Це - Максим. Нiхто не мiг вичитати  приречення
на його кам'янiм обличчi, але всi це знали й  так.  Йому  вже  треба  було
втiкати. Йому вже треба було бiгти вздовж  по  землi,  надiючись  хiба  на
щастя.
   Куди?
   В безвiсть.
   Вiд кого? Чому?
   Хто зна. Тому, що вiн не досидiв у тюрмi в одних i втiк i що  не  дався
повiсити себе другим i теж утiк... I тепер йому нема? мiсця на  землi:  на
схiд i на захiд, на пiвнiч i на пiвдень - усi шляхи  закритi  й  усюди  на
нього чига? смерть. Але треба бiгти... Та це ще пiвбiди. Гiрше те, що душа
його розгублена й квилить  над  безоднею  чорно?,  найчорнiшо?  зневiри  в
усьому, в що можна людинi вiрити, - вона опинилась без найменшого  опертя.
I не зна? - для чого бiгти... Все розторощено й обернено в дим, - усе,  на
чому та душа трималася. Вiра його в цiлий свiт розлетiлася на порох...
   А в колисцi спить собi немовля. Двi години перед цим  кум  iз  кумою  -
хрещений батько з хрещеною матiр'ю - принесли його з  церкви,  поклали  на
простелене крижмо бiля порога на долiвцi  й  по  черзi  переступили  через
нього до хати - за мiсцевим  ритуалом  уведення  людини  в  свiт.  А  тодi
поклали  немовля  в  колиску.  А  бiля  нього  став  на  сторожi  синок  -
п'ятилiтнiй Борис, зазираючи в крихiтне личико iстоти, яко? досi не  було,
та яка прийшла й об'явилась сестрою. I тепер от у хатi сто?ть гамiр; ба, в
цiлому свiтi сто?ть гамiр - на честь  ??  прибуття.  По  вулицi  парадують
колони, котяться машини, танки, пiдводи, б'ють гармати  й  десь  стугонять
вибухи бомб, аж деренчать шиби й хита?ться земля, - а вона, чи воно, спить
собi першим сном праведника, блаженним сном людини, що недавно прибула  на
свiт i зовсiм не зна?, що в ньому робиться.
   Максим позира?  на  немовля,  на  сина,  на  дружину  i  з  усi??  сили
намага?ться  перемогти  бiль,  перемогти  себе,  вiдiрватись  у  думках  i
почуттях вiд усього. Скоро ж бо треба  розлучатись,  тож  лiпше  непомiтно
обтинати нитки, щоб потiм не так болiло, як усе увiрветься нагло.  Дружина
дивиться вiддалiк i, мужньо стиснувши уста, мовчить.  Вона  теж  дума?  ту
саму думу - його геро?чна дружина. Та  настали  часи,  коли  геро?зм  став
звичайною буденщиною,  коли  й  сама  поява  людини  на  свiт  зв'язана  з
неабияким геро?змом людей, лиш нема кому з того дивуватися.
   I, нiби на доказ цього, кума Тетяна, пiднiсши чарку, розповiда?  весело
цiлому родовi, як ?? хрещениця прибула на  цей  свiт  "за  всiма  законами
вiйськового часу".. Ношена пiд бомбардуванням i пiд артилерiйським вогнем,
вона добула до останнього дня дев'ятого мiсяця, не рушаючи з мiсця. А тодi
останньо? ночi, в останню мить породiлля раптом покликала ??, Тетяну, -  i
от вони вдвох самi глухо? пори, при тридцятиступневому морозi  помаршували
через окуповане,  обтикане  нiмецькими  патрулями  й  заставами  мiсто  до
лiкарнi, за шiсть кiлометрiв вiд дому. Багато разiв ?х  зупиняли  патрулi,
гримаючи на них чужою, незрозумiлою ?м мовою та лякаючи  збро?ю.  Але  двi
вiдважнi жiнки мусили йти й iшли. ?м  треба  було  родити.  Вони  не  мали
жодних перепусток i взагалi жодних документiв, i навiть не думали про  те,
- йшли, бо мусили!  Вони  йшли  "на  щастя".  Мати  млiла,  ось-ось  могла
розродитися на вулицi при лютiм морозi, але, зцiпивши зуби та  вибиваючись
iз решток сил, посувалась уперед. I вони таки дiйшли до  лiкарнi.  I  вони
таки догримались у не?, всiх побудивши...  Дочка  народилася  зразу  ж  за
порогом,  на  пiдлозi,  тiльки-но  мати  встигла  той  порiг  переступити.
Народилася нова людина на пiдлозi коридору, як на битiм шляху. Жива, мiцна
й весела... ?? хрещениця!
   - Пий же, роде! Твого полку прибуло! Нове насiння не посоромило старого
кореня!

   I весь рiд випив - у котрий уже раз! Випив, схвалюючи таке пришестя.  А
кума, весела й одчайдушна Тетяна, Максимова сестра в третiх, молода вдова,
голосиста спiвачка на всiх весiллях  i  бесiдах  та  щира  плакальниця  на
похоронах, налила  чарку,  повну-повну  по  вiнця,  пiдiйшла  до  Максима,
пригубила ?? й, обвiвши поглядом столи вiд краю до краю, простягла йому:
   - В цiй чарцi тво? щастя, Максиме! Пий, куме! Пий, брате мiй!..
   Максим узяв чарку й устав. Обвiв поглядом усiх присутнiх, неначе  хотiв
зазирнути в душу кожному. Помовчав, усмiхнувся. А тодi пiднiс чарку високо
й промовив тихо, з глибини серця:
   - Якщо в цiй чарцi ? щастя, Тетяно, то п'ю ?? за тебе й за весь наш рiд
- за всiх старих i малих, за тих, що на волi, й тих, що в неволi; тих,  що
вдома, й тих, що не вдома, а в походах - на сушi, на морi й у  повiтрi,  в
боях i в холодних снiгах перебувають... Бажаю всiм щастя!..
   Перехилив чарку й випив. Рiд загудiв зворушено. А Тетяна налила знову в
ту саму чарку й пiдняла ?? високо над головою:
   - А в цiй чарцi доля наша щербата, Максиме! Та рiд твiй ?? не бо?ться i
цю чарку от рiд твiй за тебе п'?. Ось так ось... За тво? щастя, Максиме!
   Перехилила чарку й випила. I хлюпнула  решту  в  стелю  та  й  брязнула
чаркою об землю з усi?? сили. Задзвенiли скалки...
   - Гей, наливайте  повнi?  чари!.."  -  пiдхопив  той  дзенькiт  череп'я
невiдомо хто, а з ним i Тетяна. Пiсня вдарила громом:
   Гей, наливайте повнi? чари,

   Щоб через вiнця лилося!..
   Пiсня забурхала, як повiнь, розторощуючи геть усе  -  всякий  смуток  i
жаль. Тетяна розмахувала руками, диригуючи в тiй потрясаючiй бурi  звукiв,
у клекiтливому  морi  мелодi?.  А  тодi  сiла  й  непомiтно  закрила  лице
хустиною...

   А пiсня клекотiла. Бондарi, шевцi й теслi, ковалi й мулярi - всi одщепи
кореня каменярського, дiти славного роду  того  розгойдували  ??  з  усi?ю
жагою й пристрастю, напропале - i, замруживши очi, кружляли на нiй, як  на
велетенськiй гойдалцi, над чорною безоднею. Аж голова наморочилась...
   Гей, наливайте повнi? чари,

   Щоб через вiнця лилося!

   Щоб наша доля нас не цуралась,

   Щоб краще в свiтi жилося!..
   Ту пiсню слухав i клiпав очима Соломон...


   А по вулицi - там, за вiкном, сунулись, невгаваючи, тупотiли колони,  -
то вiдступали, вiдкочувались рештки iталiйсько? армi?. Власне, не  колони,
а колона, безкрая й сiра, переснована де-не-де вламками нiмецьких  частин,
розбитих пiд Сталiнградом, що так само вiдкочувалися на захiд.  А  все  те
знову пересновувалось юрбами мiсцевих малих i старих "мародерiв", що тягли
мiшки лузги з  млина,  ламанi  меблi,  подертi  книги  з  мiста,  грабуючи
установи й пiдпри?мства, якi панiчно евакуювалися. Лузга - щоб ?сти, решта
- щоб палити  в  печi,  i  за  це  вони  часто  платили  життям.  Цi  юрби
"мародерiв" i рештки нiмецьких частин, як  це  не  дивно,  були  страшенно
чимось подiбнi. Чим? Транспортом. Нiмецькi грiзнi во?ни розгубили десь усю
свою приголомшуючу технiку й  тепер  перли  пiшечки,  а  свою  амунiцiю  й
манатки тягли на ручних санчатках, i на таких  самих  санчатах  "мародери"
тягли лузгу... Нiмцi дуже поспiшали й переганяли всiх. Вони десь квапились
на переформування, виконуючи  наказ  "фюрера",  горнучись  до  його  iменi
черствими, похололими вiд жаху душами, ще вiрячи в ним заповiдане чудо.
   Нiмецькi "частини" й  мародерськi  "з'?днання"  миготiли  жваво,  миттю
з'являючись i так само миттю зникаючи. Сталою лишалася  (здавалася  вiчною
на цiй вулицi) тiльки сiра колона iталiйсько? армi?. Трагiчна колона.  Цей
?? "похiд" мусить бути записаний на окрему,  спецiяльну  сторiнку  iсторi?
во?н на цiй землi, як щось виняткове, - трагiчне до смiшного й  смiшне  до
трагiчного.
   Нарiд, народжений бути мистцем, приневолений  бути  во?ном,  -  нi,  не
во?ном (то колись були во?ни!), а автоматичним убивцею,  до  чого  вiн  не
нада?ться, i от тепер вiн повзе майже рачки...
   Максимовi гостi,  як  i  всi  в  мiстi,  що  вже  кiлька  днiв  поспiль
спостерiгали цей "похiд", знають напам'ять, що там вiдбува?ться та  як  те
все вигляда?, i лише зрiдка позирають у вiкно...
   Сiра колона людей, замотаних у  ковдри  й  простирадла  поверх  теплих,
хутром пiдбитих шинель i шапок та капелюхiв, з ногами, обмотаними мiшками,
рогожами й рiзним ганчiр'ям, вступивши одного дня в мiсто, вiдтодi не може
нiяк того мiста пройти. Нiби тупця?ться на мiсцi. Проте  вона  посува?ться
вперед, мляво, та все-таки вперед, сповнюючи вулицю вигуками погоничiв  на
сво?х крихiтних, покiрних  iшачкiв,  скрипом,  лементом,  хлюпотом.  Пiсля
нiмецьких моторизованих i механiзованих  армiй,  що  досi  гасали  по  цiй
землi, розчавлюючи ?? та сповнюючи гуркотом моторiв i лязкотом залiза,  ця
пiша колона вражала, як анахронiзм.  Але  по-справжньому  вражало  не  це.
Вражала  така  колосальна  й   трагiчна   диспропорцiя   мiж   прекрасним,
легендарним,  романтичним  iм'ям  -   "iталiйцi",   "Iталiя"   -   i   цим
неромантичним,  коростявим   виглядом   натовпу   напiвтрупiв,   нещасних,
забрьоханих по самi вуха, отак здеформованих  людей.  Обмороженi,  раненi,
охопленi  пропасницею,  завошивленi,  бруднi,  зарослi,   як   троглодити,
виснаженi голодом, криво шкутильгаючi,  байдужi  до  всього  i  вся,  вони
сунулися щiльно збитою, безкра?ю отарою,  телiпаючи  сво?  куцi  й  смiшнi
рушницi або й просто тягнучи ?х по грязюцi, як  палiччя,  та  пiдпираючись
ними. А та грязюка - то кисiль з буйно? родючо? чорноземлi,  розмiшано?  й
розтовчено? по колiна. ?диними транспортними засобами колони були маленькi
iшачки, iнодi конячина  i  безлiч  ручних  санчаток.  Здавалося,  що  вони
повiдбирали тi санчатка геть у всiх господинь, вiд самого Дону  починаючи,
на всiм шляху свого трагiчного маршу. На кожнi такi санчатка  навалювалось
купою по п'ять, по шiсть чоловiк,  i  тi  санчатка  тяг  пiд  вереск  усiх
пасажирiв миршавий iшачок або сухоребра  конячка  за  мотуззя,  прив'язане
просто до хомута чи просто за шию. Санчатка  раз  у  раз  перекидались,  а
вивернутi пасажири зчиняли великий лемент,  спиняючи  iшачка,  щоб  стояв,
поки вони всядуться знову, а потiм зчиняли такий же лемент, щоб вiз  далi.
Iнодi то там, то там змученi люди пленталися черiдкою, припнятою просто до
iшачкового хвоста. То виглядало зворушливо: перших дво? чи тро?  трималися
цупко за iшачкiв хвiст, а потiм камради трималися за ?хнi поли,  так  один
за одного. Iшачок дрiбненько перебирав нiжками, покiрно й старанно тягнучи
такий цуг.
   Вичерпавши сво?  сили  до  краплi,  iшачок  часом  падав  i  безпомiчно
простягав ноги в грязюцi. ?здцi довго й розпачливо на нього кричали, тягли
за хвiст i за вуха, але пiдвести  вже  не  могли.  Налементувавшись,  вони
нарештi кидали iшачка й  пленталися  далi.  Тодi  прибiгали  мiсцевi  дiти
юрбою, брали всi гуртом "маленького втiшного коника" за хвiст i за вуха  й
вiдтягали геть набiк, геть зi шляху, напiвживого. Приносили  йому  сiна  й
картоплi, шкоринок хлiба й оберемки соломи. Напували його теплою водою. По
кiлькох годинах, пiсля тако? опiки, iшачок уставав пiд трiюмфальний лемент
дитлахiв... Та, на нещастя iшачкове й дитяче, колона по шляху все рухалась
i рухалась. Пiдходили люди з колони й  забирали  iшачка,  не  зважаючи  на
протести й плач дiтей. Iшачок мусив iти в Iталiю й тягти пришвартовану  до
його хвоста армiю великого дуче.
   I багато, багато було подiбного iншого, незабутнього й  неперевершеного
сво?ю трагедiйнiстю та комiзмом. Iз таких химерних кадрiв змонтована  була
вся ця колона, ця фантастична лавина вiдчаю, тупого  розпачу,  безнадi?  й
хаотичного лементу. Багато  з  iталiйцiв  свою  трагедiю  сприймали  крiзь
призму  сарказму:  вони  називали  Муссолiнi  "маршал  Тiкай-Тiкай".  Вони
вивчили чимало укра?нських слiв, а в  числi  ?х  i  це  чудесне  слово,  й
вимовляли його досконало й неодмiнно дуплетом: "тiкай-тiкай".  Вони  лаяли
свого "дуче" - Муссолiнi на чому свiт сто?ть i обiцяли його  повiсити,  як
прийдуть додому. Жорстоко глузували з Гiтлера. Проклинали мороз  i  Йосипа
Сталiна, що так далеко втiк i не можна було до нього через мороз дiйти.
   Багато з них справдi навчилося трохи укра?нсько? мови (це, власне,  був
?диний ?хнiй здобуток  на  цiй  вiйнi!),  i,  може,  саме  тому  населення
ставилося до них iз прихильнiстю й спiвчуттям. Люди пiдсмiювалися  з  них,
проте не-злiсно, й напували ?х горiлкою, виносили ?м те, що самi  мали,  -
картоплi в лушпиннi, квашено? капусти, огiркiв. Пограбованi самi до решти,
вони, проте,  не  могли  при  нагодi  не  пригостити  хоч  чим-небудь  цих
бiдолашних  i  таких  присмирнiлих  тепер,  таких  симпатичних  i  смiшних
воякiв... Ця сама колона руха?ться  й  тепер  повз  вiкно...  Там  офiцери
кутаються в ковдри грацiйними, аристократичними жестами,  як  колись  ?хнi
предки - римськi патрицi? - куталися в тоги. Вони мають зеленавi,  червонi
й зозулястi пiр'?нки в сво?х шляхетських капелюшках - рештки ?хньо?  краси
й величi. Ось офiцер, довготелесий i горбатоносий,  як  бiблiйний  пророк,
сидить на ослику,  черкаючи  ногами  землю.  На  прапращурi  цього  осляти
Христос в'?здив у ?русалим, обкидуваний квiтами... А цей прибув на  такому
ослятi на страшнючу вiйну  i  ось  ?де,  обкиданий  вошами  й  грязюкою  i
зiгнутий тупим вiдча?м, ще й сухотами, в три погибелi.
   Iнодi до хати заскакували квартир'?ри з мiсцевим  полiца?м,  що  ще  не
встиг утекти, й домагались мешкання для салдатiв. Кума Тетяна наливала  ?м
горiлки й подавала закуску,  мило  запрошуючи  до  столу,  а  то  й  силою
садовила на ослiн, вiдбираючи зброю.  Випивши  горiлки  та  з  ентузiазмом
прокричавши перестудженими голосами: "ЕВIВА УКРА?НА!" - квартир'?ри хапали
свою зброю й зникали. По якомусь часi з'являлись iншi й так само зникали.
   "Е в i в а У к р а ? н а!!" - Вони вигукували це з жестом  i  апльомбом
вроджених аристократiв i з запалом  незрiвняних  патрiотiв  сво??  власно?
вiтчизни.

   Усмiшка  куми  та  ??  чорнi,  несамовито  пломенiючi  очi   були   тим
неперехiдним бар'?ром,  через  який  не  насмiлювався  переступити  жоден,
навiть найбрутальнiший i найбiльше змучений iталiйський салдат iз тих,  що
пробували  заволодiти  цим  домом.  Ба,  через  цей  бар'?р,  мабуть,   не
насмiлилась би переступити й уся iталiйська армiя. Навiть в обличчi смерти
цi  люди  не  позбулися  вроджено?  пошани  до  краси,  властиво?   нацi?,
народженiй для мистецтва.

   "? щось, що не може вмерти навiть на вiйнi", - якось промайнула, та  не
встигла навiть до кiнця оформитись, думка в Максимовiй головi...
   А пiсня гримiла, пересновувана брязкотом склянок  i  сердечним  гомоном
заздоровниць. За проспiваною пiснею починалася друга... третя... Рiд увесь
мовби пустився берега й поплив  одчайдушне,  зухвало  в  бурхливе  пiсенне
море, десь до невiдомо? казково? землi, покинувши геть увесь  цей  дурний,
жорстокий i безглуздий свiт.

   Лишився сам Соломон. Вiн, мабуть, i бажав цього. Вiн  завжди  намагався
сидiти на Олiмпi, самотньо, i тепер теж сидiв один серед багатьох i понуро
пив, як верблюд,  поки  рiд  плив  собi  пiсенним  морем.  Раптом  Соломон
повернув  лице  до  Максима,  i  той,  вiдчувши  на  собi   його   пильний
вичiкувальний погляд, повернувся. Зрештою, вiн i сам уже не мiг  витримати
тi??  гостро  щемливо?  нудьги  й   пекучого   бажання   висловитися,   що
переповнювали його по вiнця.
   - Ну? - промовив Соломон, дивлячись Максимовi в вiзi.
   - А я це саме хочу спитати й вас, професоре, - мляво посмiхнувся Максим
i примружив очi. Вiн знав, що Соломон чекав цi?? хвилини, але  Соломон  не
мусив знати, що цi?? хвилини чекав також i вiн -  Максим.  Вiн  сподiвався
вiд цi??, чи не ?дино? мислячо?  людини  на  цiле  мiсто  й  його  околицi
дiстати вiдповiдь  на  трагiчнi,  болючi  "проклятi  питання"  й  побачити
дороговказ...
   - Будь ласка... - докинув Максим пошепки i, спираючись спиною об стiну,
приготувався слухати.  Але  Соломон  мовчав  i  задумливо  дивився  просто
поперед себе, де на протилежнiй стiнi за  лiжком  висiла  (замiсть  килима
нiби) прибита одним цвяшком, велика, як на цю хату, на всю стiну  картина.
Зроблена на замовлення для церкви та так ^ i не здана, вона тепер  висiла,
прикрашуючи хату  й  цi  хрестини,  дивно  потрапляючи  в  тон  подiй,  що
вiдбувалися, нiби ?х доповнення чи закiнчення й у той же час -  пролог  до
подiй, що надходили. Це був образ "ЙОСИП I  МАРIЯ  З  IIСУСОМ  УТIКАЮТЬ  У
?ГИПЕТ НА МАЛОМУ ОСЛЯТI", зроблений за Густавом Доре, в олiйних фарбах.
   Картину малював один  iз  кращих  малярiв  кра?ни  -  Максимiв  друг  i
приятель Микола Д., що жив було  в  нього,  втiкши  з  голодного  Харкова.
Церковний староста, замовивши цю картину, не взяв ??, бо цiна була  "надто
висока" - один кiлограм сала! I от картина лишилась висiти  на  стiнi,  на
однiм цвяшку, а маляра нiмцi повiсили... теж на однiм цвяху... Не  за  те,
звичайно, що намалював цю картину,  i  навiть  не  за  те,  що  перед  тим
неохайно був намалював Гiтлера, а за завiсу в театрi, - за  те,  що  сво?м
пензлем зухвало висловив прилюдно розпач i зневiру  в  "ново-?вропейськiй"
благословеннiй  цивiлiзацi?,  на  прихiд  яко?  вiн  колись  чекав  як  на
порятунок i пролог до воскресiння сво?? нацi?, зустрiчаючи, як друзiв,  ??
носi?в та поставивши на карту все. За те, що  потiм  збунтувався  й  сво?м
пензлем кинув виклик... За це все його й повiсили.  Мав  з  ним  висiти  й
Максим, але тодi його зоря ще,  мабуть,  не  закотилася.  Петля  випадково
минула його,  хоч  i  не  було  з  того  особливо?  радости...  Вiд  друга
залишилась ця картина та ще Бiблiя,  iлюстрована  Густавом  Доре.  З  цi??
Бiблi? вони користались удвох. Максим теж заробляв  з  не?  хлiб,  роблячи
iнодi досить незграбнi гравюри по мiдi та  по  лiнолеуму  для  редакцiй  з
нагоди  рiздвяних  та  великоднiх  свят,  сяк-так  копiюючи  з   горя-бiди
генiяльнi гравюри Доре. Яка iронiя i  яка  профанацiя  мистецтва!  Але  що
зробиш?.. Цю картину скопiював Микола теж iз тi?? Бiблi?. Вона лишилась як
спадщина по полум'яному друговi, напевно, не  менш  генiяльному,  нiж  сам
Густав Доре. I це - символiчна спадщина. Так нiби  то  друг  намалював  ??
навмисне для  Максима  як  указiвку  чи  як  потiху,  що  не  тiльки  йому
доведеться бiгти по землi, бо ж бiгали й iншi. Чи, може, як iронiю, що от,
мовляв, Христос мав куди  бiгти,  рятуючись  утечею,  а  вiн,  Максим,  не
матиме?..
   Соломон, що пильно розглядав картину, нарештi зiтхнув i,  нiби  читаючи
думки Максима, промовив:
   - Вони мали ?гипет...
   - Так, професоре (посмiшка), - вони дiйсно мали ?гипет.
   Соломон повернувся до Максима всiм корпусом:
   - А ми? А де ж н а ш ?гипет, Максе?! Га?.. - запитав вiн з несподiваним
притиском, досить трагiчно i по хвилi меланхолiйно сам  собi  вiдповiв:  -
Нема... Нема такого ?гипту, куди б можна втекти нам... Та й вiд кого?  Вiд
себе? Га? А чи... Нi, брате!  Вiд  Божо?...  чу?ш?..  вiд  Божо?  кари  не
втiчеш! Так-так! Вiд Божо? кари!..

   Максим здригнув. В устах Соломона щойно сказана фраза про  "Божу  кару"
звучала  страшно,  як  брудне,  дивовижне  блюзнiрство,  вдаряючи  сопухом
цинiзму й фальшi в нiс. "Верх, верх  забрiханости  й  мерзоти!  -  подумав
приголомшений   Максим.   -   Це   Соломон,   професор   дiямату,   доктор
матерiялiстично? фiлософi?, говорить про Бога!" Максим вiдчув, що  тратить
останн? опертя, яке ще зберiгалося в його химернiй надi? на духову  велич,
цiлiсть i силу цього вченого мужа. А Соломон заговорив, нiби  боячись,  що
вiн цього разу не встигне висловитись. Вiн говорив, як нiколи, гаряче i  з
"надривом", уп'явшись очима в Максимовi груди:

   - Так-то... ха!.. Я бився, як тля в  зачарованому  свiтляному  колi.  I
нарештi я його прорвав i вирвався... Я був ате?стом... Ти зна?ш... Так,  я
був ате?стом! А тепер, над цi?ю ру?ною, нi, над  ру?ною  всього-всього,  я
приходжу до вiри Бога -  В  ?диного  Бога!..  Бо  нема?  бiльше  нiчого  в
свiтi... Холодно й пусто... I тiльки Бог - одвiчне прибiжище душ  людських
- це та соломина, за яку я хочу вхопитися, зависаючи над прiрвою... Прiрва
ж!!. I нема за що вхопитися! I от iдея Бога, вiчна iдея...
   Максим слухав, пильно дивився Соломоновi в  обличчя  й  мовчав.  Зцiпив
зуби й мовчав. Вiдчував, що професором володi? не iдея Бога, а  звичайний,
пiдлий, тваринячий страх,  рабський  страх.  I  тiльки.  I  це  той  страх
говорить. I було Максимовi соромно й гидко, i було йому тужно. Все те  про
"Божу кару" вiн чув i ранiше, вiд старших i вiд сво?? матерi. Але в  устах
матерi цi самi слова про Божий гнiв.  Страшний  Суд  тощо  звучали  свято,
зворушливо, бо ж зiгрiтi були вогнем велико? - яко? ж i велико?! -  щиро?,
просто?, але безмежно? вiри, перед якою  не  можна  не  схиляти  голову  з
глибокою пошаною. Але в Соломонових устах, в устах недавнього  "культпропа
облпарткому"  й  знаменитого  ате?ста-демагога,  цi  самi  слова   звучали
страшно.
   I тiльки тепер-от Максим вiдчув невiдповiднiсть  клички,  яку  професор
так гордо носив, як титул, даний колись неофiтами, що увiрували  в  нього.
Справжн? iм'я Соломона, колишнього (ще до революцi?) Максимового вчителя й
заступника директора Н-сько? гiмназi?, - Вiктор Феоктистович  Смiрнов.  Не
зважаючи на свою молодiсть, вiн ще до революцi? був сво?рiдним божком  для
молодi, а для старших - незаперечним авторитетом. У гiмназi? викладав  вiн
всесвiтню iсторiю, а в мiсцевiй вищепочатковiй школi  навiть  ще  й  Закон
Божий: хоч i не був духовною особою, проте викладав Закон Божий за  згодою
вищого духовного начальства. Поза школою, в  колах  мiсцево?  iнтелiгенцi?
користався вiн  славою  лiберального  вiльнодума  й  революцiонера  мислi,
вiдважного й глибокого мислителя. Учнi, вiдповiдно до  його  авторитету  й
предмету, який вiн читав, прозвали його Соломоном.  I  це  прiзвисько,  як
титул, лишилось при ньому на все життя. В революцiю Соломон десь  зник  iз
поля овиду, лише доходили про нього часом фантастичнi чутки. Виходило,  що
вiн крутився десь чи не бiля самого Троцького, якщо навiть не бiля  самого
Ленiна. Пiсля революцi? Соломон раптом зринув знову в цьому мiстi, але вже
зi званням "доктора фiлософських наук" i на посадi  професора.  Його  було
призначено за ректора мiсцевого Iнституту народно? освiти. Викладав дiямат
i  одноразово  при  культпропi  окрпарткому,  а  потiм  облпарткому,   був
завiдувачем вiддiлу антирелiгiйно? пропаганди й консультантом тi?? ж  таки
пропаганди в республiканському маштабi. Тепер вiн став справжнiм  "стовпом
суспiльства". Прiзвисько "Соломон" не тiльки не зникло, а навпаки -  тепер
усi тiльки так його звали, так його знали й iншого якогось там iмени нiхто
навiть не пам'ятав.
   Потiм прийшла вiйна, а з нею - епоха грандiозних  катастроф  великих  i
малих свiтiв. Соломон теж зазнав катастрофи. Вiн не схотiв  вiдступати  за
Урал, зiрвавши геть iз системою, яку сам формував. З дороги до  Уралу  вiн
утiк назад, i знову з'явився в мiстi, й  знову  став  грати  чiльну  ролю.
Тiльки тепер вiн уже балянсував мiж двома свiтами, шукаючи компромiсу. Але
не витримав...  Рiк  вiн  глушив  горiлку  затято  й  мовчки,  намагаючись
огородити себе, свою душу, подвiйним муром - скепсисом i  горiлкою  -  вiд
усiх криз i штормiв. А тепер-от сидiв вiн перед Максимом - таким, яким вiн
?...
   Соломон говорив. Говорив якось дивно. "По-карамазовському",  -  подумав
Максим, слухаючи його "iстошне" маячiння, сповiдь. "Це ж i ? винирнення на
поверхню справжньо?  тво??  достославно?  рас?йсько?  душi,  голубе,  -  в
ганчiр'? тi?? "ново?" системи, яку ти сам створив i сам же й зруйнував", -
сумно думав Максим. А Соломон захлинався:
   - Нема за що вхопитися... Нема!.. Нi, нема. Розумi?ш? Вiд усiх струнких
(iлюзорно  струнких!)  концепцiй  i  систем,  вiд  усiх  "iзмiв",  на  якi
спиралася й мусила спиратися душа, лишився пил,  хаос,  мразь...  Блеф  то
все! ?хня стрункiсть iлюзорна. I правдивiсть iлюзорна. То омана!..  Людина
? мразь, порох, нiщо. Н i щ о!.. "Братерство, дружба, любов"...  Фiкцiя!!.
"Iде?" всякi... Ха-ха-ха! "Iде?"!..  Блеф!  У  вогневiй  пробi  все  те  ?
фiкцiя! Брехня. Людина  -  худобина,  хам,  безхребетний  хробак...  Чу?ш?
Хробак, i тiльки!.. I от Бог...
   Максим слухав понуро й мовчав. Вiн дивився  в  вiкно,  дослухаючись  до
тупоту, й думав... Думав про те, що 25 рокiв тому цi?ю самою  вулицею  теж
проходили юрби. I вони зовсiм iнакше думали  й  почували...  Вони  спiвали
"Марсель?зу". Вони несли  прапори  з  кличами  про  рiвнiсть,  братерство,
любов. Кидались один одному в обiйми в божевiльному поривi  полум'янiючого
людського серця, цiлувалися вiд надмiру щастя й вiри,  в  святому  екстазi
вiдчуття скорого здiйснення тих великих,  у  сво?й  основi  ?вангельських,
кличiв... Потiм вони з незрiвняним геро?змом умирали за тi  кличi,  за  ту
любов i братерство на багатьох фронтах, перемагаючи всiх i вся, немовби ?м
у руки було вкладено  небесний  меч.  Вони  показували  чудеса  подвигу  й
геро?зму... А потiм... Потiм усе покотилося в прiрву - прийшли чорнi  роки
практики в плянi здiйснення тих кличiв, але  то  якимось  дивним  способом
перейшло в плян, тiльки що висловлений Соломоном. А потiм...
   Максим зiтхнув. Усi цi Соломоновi фiлiппiки, мабуть, не випадковi, - це
ж справжня фiлософська основа епохи, як  вона  тут  виявилась,  основа  ??
25-лiтнього самоздiйснення тут - на мiсцi тi?? "Марсель?зи" й свято?  вiри
в братерство, любов,  рiвнiсть,  свободу...  Це  все  -  вислiд  страшного
занику, здичавiння, виродження людського духа. Вислiд розкладу, смеркання.
I Соломон - лише вiрний, слiпий прапороносець, речник тi?? ново?  епохи  -
чорно?-чорно? епохи насильства, епохи вiдчаю, сум'яття, наруги, тьми.  Вiн
?? бард. Бард ?? хробачино? фiлософi?... I вiн того навiть не помiча?,  що
вiн ? саме  такий  слiпий  хробак,  якому  призначено  бути  знаком  часу,
емблемою епохи смеркання...

   А коли Соломон скiнчив, з апостольським патосом поставивши  наголос  на
словi "Бог", i переможно наставився очима на Максима, Максим мовчки зсунув
брови.
   - Що?.. Що ти  скажеш?  Ну,  говори!..  -  звернувся  до  нього  всторч
Соломон. - Ну, що ж ти дума?ш?.. Га!?.
   Максим помовчав, а тодi встромив сво? очi  в  саму  Соломонову  душу  й
промовив мляво:
   - Що я думаю?.. Я думаю, що  хробакам  Бог  не  потрiбен,  професоре!..
(Павза). Хробаки Боговi - теж не потрiбнi, професоре!..
   Соломон опустив сво? очi й посiрiв. Знiтився. Довго мовчав. Потiм криво
посмiхнувся й промовив:
   - I то правда...
   Максим  не  слухав.  Йому  раптом  захотiлось  плакати,  мов  дитинi...
Нещаснi, забрiханi, пiдлi рятiвники  й  реформатори  людських  душ!!.  Вiн
дивився на свiй рiд, на захлиснутi пiснею, помiченi тавром вiдчаю  простi,
щирi людськi обличчя, i хвиля слiз чомусь  пiдiймалася  йому  з  нутра  до
горла.  Може,  тому,  що  нерви  його  за  ряд  останнiх  трагiчних   днiв
напружилися до краю... Вiн закусив губу й наставився  очима  на  Йосипа  й
Марiю з дитям i так сидiв. Навколо гойдалася пiсня й гойдалися хмари диму.
Соломон налив келих горiлки, випив i  щось  там  говорив.  Але  Максим  не
слухав. До його свiдомости  дiйшла  лише  одна  фраза:  "Прийдеш,  я  тебе
вирятую!.." Але Максимовi здалося, що це стосувалося до Йосипа  з  Марi?ю.
Вони тяжко пiдiймалися на гору на тлi холодно?, фiялково?  пустелi.  Ослик
ступав обережно. А Йосип iз-пiд долонi бачив уже  ген  десь  там  далекий,
благословенний ?гипет... Максим дивився й думав:
   "Нема?... Нi, нема? такого ?гипту..."
   А в вухах, зринувши, стояло жалiбне-жалiбне:
   "А в а н т i!"...
   * * *
   А  на  свiтанку,  вибиваючи  хмiль  з  голови,   в   мiстi   загомонiли
скорострiли. Хвиля панiки прокотилася з кiнця в кiнець, а потiм  уляглась,
- то стрiляли нiмецькi ар'?ргарди, залишаючи мiсто. Потiм  настала  павза,
мертвий штиль  чекання  чогось  невiдомого...  А  потiм  почалося  нещадне
бомбардування. Нiмцi хотiли зрiвняти мiсто з землею, а водночас це ж  саме
мiсто почала бомбити й наступаюча сов?тська армiя... з англiйських лiтакiв
- американськими бомбами!.. Пiд тим бомбардуванням  iшла  швидка,  панiчна
евакуацiя  решток  "нiмецьких"  установ,  що  вчора  не  встигли  вiдiйти.
Евакуацiя на захiд. Вiрнiше, евакуацiя свiт за очi.

   Люди бiгли, мов неприкаянi з  переляку,  захопивши,  хто  що  встиг,  i
лявiруючи мiж смертю вiд сво?х та смертю вiд  чужих  бомб,  загубивши  вже
остаточно чiткiсть визначення, де ж були "сво?", а де "чужi".  Вони  бiгли
на захiд, хоч ноги ?х туди не несли, сповiльнюючи хiд, бо душа поверталась
iз нудьгою на схiд. Але вони все-таки бiгли на захiд,  бо  була  надiя  на
фiзичний порятунок десь там, у тому свiтi, якого вони  ще  не  бачили.  Це
була тонесенька соломинка, за яку хапалися приреченi на смерть,  приреченi
в однаковiй мiрi вiд "сходу" й вiд "заходу", - соломинка надi?, iскра,  що
жеврiла десь там, невiдомо й де, i вони на не? бiгли, хоч  у  той  же  час
намагались i вiд "сходу" втекти, i "захiд" якось обминути...
   Друзi забiгали по Максима, але вiн лише прощався  з  ними.  Одному  вiн
сказав, що з нього всього вже досить, що вiн  хоче  вмерти  на  цiй  сво?й
землi та що з двох смертей вiн вибира? смерть  "вiд  братньо?  руки".  Хай
прийдуть "сво? хлопцi" й розстрiляють його... А кажучи це, вiн  таки  щиро
думав про тих "сво?х хлопцiв", що пройшли кривавий  шлях  по  сво?х  i  по
чужих трупах до Сталiнграду й тепер  поверталися,  по  сво?х-таки  трупах,
назад iз тi?ю лавиною, що ось-ось мала навалитися, стираючи  все,  i  його
теж, на порох.
   Але "сво? хлопцi" не приходили. Нiмцi теж не поверталися. Мiсто лежало,
кинуте на поталу анархi?, люди дограбували його до решти, користаючися  зi
стану безвладдя - нi, зi стану справжньо? свободи, доказом чого  було  те,
що згори ?х однаково старанно кропили лiтаки i з чорними "павучками", i  з
червоними зiрками. Кропили як вiльних, i цiлком самостiйних, i нi вiд кого
не залежних, i перший раз на сво?му вiку рiвних та  повноправних  громадян
рiдного, ними самими грабованого мiста...

   РОЗДIЛ ДРУГИЙ

   ... Над церквою кричать стрижi. В синьому небi, в слiпучому зенiтi вони
в'ються зграями над  гаряче-золотим  хрестом  i  кричать-кричать...  Такий
крикливий вихор у слiпучiй синявi.
   Липневий день догоря? десь за сутiнками густих височенних дубiв i  лип,
палахкотить на золотих банях i  сяйно-бiлих  стiнах  верхiвки  собору,  що
вигнався стрiмко в небо.  А  надто  вигнався  вiн  середнiм  тим  найвищим
хрестом,  устромившись  ним  у  синь,  -   таким   ген-ген   тоненьким   i
виблискуючим, аж наче розпеченим до слiпучих iскор. Два iншi хрести з двох
бiчних бань пориваються його догнати.  З  хрестiв  звисають  золотi  нитки
ланцюгiв, припинаючи кiнцi тих хрестiв до бань. А  на  золотих  нитках  та
тоненьких хрестах  -  згра?  ластiвок  i  чорних  стрижiв.  Вони  сiдають,
купчаться, чiпляються  за  тi  хрести  й  нитки,  як  за  щогли  й  снастi
велетенського корабля в безмежному морi. А  тодi  враз  усi  зриваються  й
шугають вихорем наввипередки в слiпучiй синявi - i кричать, i лементують у
промiннях надвечiрнього сонця.
   Липневий день догоря? вогненно вгорi й сходить  липовою  млостю  внизу.
Цоколь собору потопа? в морi липового цвiту, в  океанi  пахощiв,  у  синiй
прохолодi мрiйного затiнку,  через  те  зда?ться,  що  цiлий  собор  -  це
корабель, який став у затишнiй бухтi, кинувши  якор  на  час,  щоб  завтра
пливти далi. Столiтнi дуби й липи  виповнили  огорожу  собору,  стоячи  на
вартi тишi й супокою цi?? святинi, цього чуда  мистецтва,  збудованого  за
проектом великого архитекта.
   Стiни собору ззовнi навколо розписанi  великими  фресками  на  бiблiйнi
теми. А тi фрески розглядаючи, сто?ть вiн, Максим - школяр iз книжками пiд
пахвою, в блаженному зацепенiннi задерши голову. Вiн  так  сто?ть  годину,
другу (в котрий уже раз!), розглядаючи мистецькi архитвори. Зокрема ж його
полонив один - той, iз зображенням малого ягнятка, що його тягне  янгол  з
вогненним мечем на зарiз до бородатого дядька Авраама. Максим дивиться  на
ту фреску не знати в який раз, i серце його стиска?ться з  жалю,  а  думка
б'?ться в розпуцi перед великою загадкою: чому янгол  мучить  те  ягнятко?
Адже ж он там,  на  iншiй  стiнi,  тi  ягнятка  прийшли  до  ясел  славити
народження Христа, такi зворушливо милi. За що ж янгол впiймав те  ягнятко
й розмаху? таким страшним, вогненним мечем? I чому той янгол ма? меч,  але
не рiже сам ягнятка, а тягне його до того бородатого  дядька,  що  повалив
малого хлопчика, замiряючись ножем?..
   Максим дивиться на фреску, слуха?, як б'?ться його  серце,  як  б'?ться
думка, як несамовито кричать стрижi, нiби до того  ягнятка  озиваючись  чи
кличучи на гвалт; чу?,  як  п'янко  пахнуть  липи,  дивиться,  як  слiпучо
мерехтять  хрести,  дивиться  в  зенiт,  задерши  голову...  Голова  трохи
наморочиться, i йому зда?ться, що вiн пливе разом iз  слiпучими  банями  й
хрестами, разом iз дубами й  липами,  разом  iз  усiм  собором,  разом  зi
зграями стрижiв - пливе десь у безмежнiй синявi, в неосяжному  просторi...
Так, як пливуть хмари ладану повз золотi iконостаси пiд час служби в цьому
соборi. Як пливуть молитви...  надi?...  сподiвання...  Як  пливе  вiра  в
чудесне...
   Але все це - минуле.
   Це те, що було колись, у днi його дитинства. Це  було  тодi,  коли  вiн
щодня ходив до школи й зi школи повз це диво мистецтва,  повз  цю  фортецю
людсько? вiри, повз це прибiжище душ людських - i його, Максимово?, теж. А
в свята вистоював вiн у ньому разом  зi  школярами,  або  з  батьком  i  з
матiр'ю, в хмарах ладану, в морi звукiв,  зiтхань  i  гарячих  молитов,  -
вистоював довгi години, разом iз тисячами, i ждав ч у д  а.  I  до  схлипу
молився, i до болю вiрив у нього...
   Це було колись.
   Тепер же все тут ось обернулося в брухт. Величний  собор  не  стояв,  а
лежав, побитий на скалки, обернений у пил, у  купи  нагромаджених  брил  i
дрiбного щебеню, в хаос.
   А серед того хаосу, мiж брухтом, Авраам  колов  Iсаака,  лежачи  в  ямi
догори ногами. Колов далi. Тяжкою брилою йому привалило ногу, але  вiн  не
випускав сво?? жертви, тримав ?? цупко, замахнувшись ножем.  А  до  нього,
виборсуючись iз-пiд камiння,  поспiшав  янгол,  тягнучи  мале,  перелякане
ягнятко й вимахуючи вогненним мечем.

   "Дивно, все кругом рушиться в прiрву, а вони  собi  далi  роблять  свою
страшну роботу!"
   Ягнятко було так  гарно  й  так  зворушливо  намальоване,  що  й  тепер
Максимовi забилося серце з жалю, як колись, у днi його дитинства, коли вiн
бiля цi?? фрески простоював годинами, намагаючись збагнути ??  прихований,
незрозумiлий йому змiст. Сьогоднi ж це  його  вразило  чомусь  особливо  в
цiлiй тiй апокалiптичнiй трагедi?, що розiгралася на землi його  вiтчизни.
Геро? фрески, давнiй об'?кт його дум, свiдки його дитинства, були  живi  й
цiлiсiнькi, лише поставленi догори ногами. Але то  ?м  не  перешкоджало  й
далi робити свою роботу,  безглузду  й  страшну  -  такою  принаймнi  вона
здавалась йому тодi. По тридцяти роках, сьогоднi вiн  нiби  зумисне  знову
опинився тут тiльки для того, щоб перевiрити  цю  дитячу  рефлексiю.  Так,
вона та сама!..
   Насправдi вiн прийшов сюди на призначену й зовсiм непотрiбну зустрiч  -
на останню зустрiч iз людиною, що, захлинаючись, металась, мов потопельник
на морi, шукаючи соломинки, щоб ухопитись. Але виходило  так,  нiби  якась
невидима сила  привела  його  сюди,  щоб  попрощатися  з  цим  мiсцем,  це
промайнули кращi години його життя часiв золотого дитинства, де  зродилася
думка з великого болю, де особливо сильно билося  серце,  запалене  вогнем
велико? вiри й любови... Задумавшись,  вiн  стояв  над  ру?ною...  Нi,  не
просто над ру?ною, а над страшною ру?ною, де  привалило  не  тiльки  нiжку
тому бiдолашному ягнятi, а привалило щось бiльше - привалило частину  його
душi, загрожуючи ще привалити й похоронити все. Повiтря над мiстом бринiло
вiд гудiння лiтакiв, що час вiд часу налiтали по одному й по два, а  часом
хвилями по кiльканадцять. Iнодi повiтря стрясалося вiд наглих вибухiв, але
Максим, здавалось, ?х не чув, стоячи в глибокiй задумi.

   Думав про матiр, про простi ?? заповiти,  про  вiру  в  людей,  вiру  в
добро, в щирiсть, у любов, у посвяту заради величного й прекрасного. Думав
про те, що пiд цими ру?нами поховано щось, чого вже  повернути  не  можна.
Можна вiдбудувати цей храм, але не можна  вiдбудувати  те,  що  непоправно
привалено цими ру?нами, привалено  уламками  всього  життя."  Стояв  перед
знайомою фрескою в забуттi, прикутий до не?  зором  -  до  джерела  давнiх
дитячих душевних мук, сумнiвiв, вагань, до об'?кту найшляхетнiших поривань
дитячого серця.
   Злива спогадiв, вир думок, калейдоскоп облич, подiй бурхнули на  нього.
Але тепер вiн дивився на все те, власне - на ту  фреску,  з  зовсiм  ново?
позицi?, бо ж вiн тепер дивився не вгору, а вниз, де й Авраам, i янгол,  i
ягнятко - все те копошилося догори ногами, стояло  в  ямi  сторч  головою.
Лише Iсаак опинився в зручнiй позицi? - перейшов  iз  пасивно?  оборони  в
наступ, наступаючи згори на батька Авраама й на янгола,  хоч  наступ  його
виявлявся ?дино  в  жалiбному,  докiрливо-безтямному  поглядi,  вiд  якого
батько вiдбивався ножем, а янгол мечем.

   Може, тому, що Максим дивився з ново?, найнесподiванiшо?  позицi?,  вiн
раптом помiтив те, чого не помiчав ранiше за всi  рази  (хоч  вiн  пройшов
повз цю  фреску  пару  тисяч  разiв!),  а  саме  -  що  в  Авраама,  як  у
професiйного рiзника, стримiв мусат за халявою. Це перше. А друге - що очi
в ягняти i в Iсаака були  цiлком  тотожнi,  геть  однаковiсiнькi,  такi-от
на?внi, овечi, але сповненi людського серця, сповненi того  самого  нiмого
благання й трагiчно? покори. I це ставило тепер мiж ягням i  Iсааком  знак
рiвности, якого Максим у дитинствi навiть  не  мiг  припустити.  Всю  його
увагу тодi приковувало ягня - бiдне таке, беззахисне, а не Iсаак.  Власне,
в дитинствi вiн дивився на Iсаакову ситуацiю  як  на  несерйозну,  i  саме
через одну деталь, яку помiтив i тепер з посмiшкою. Справа в тому, що  хоч
в Авраама нiж i був по колодочку в кровi, аж вона цебенiла, але  в  Iсаака
не було жодно? рани на тiлi. З цього малий  Максим  зробив  свiй  висновок
(вiн не мiг припустити помилки маляра!), що Авраам таки зарiже Iсаака, але
пiсля того, як вони з янголом замучать i облуплять ягнятко, подадуть  його
засмажене до Божого престолу, а тодi вже - може, навiть ще й випивши добре
- вiзьмуться й зарiжуть Iсаака. Так вiн думав ранiше.
   Тепер очi вирiвнювали трагедiю обох.  Але  зараз  ситуацiя  кардинально
змiнилася й погiршилася для всiх. Ранiше янгол цупив ягнятко з усi??  сили
через кущi, а воно упиралося  весь  час  i  не  хотiло,  зводячи  янголовi
старання намарно. Тепер тому ягнятковi  нiжку  привалило  каменем  i  воно
безпомiчно лежало на спинi, так що лишилось тiльки його  зарiзати,  але  ж
янголовi й зовсiм привалило голову, а головне  -  геть  зломило  меч.  Тут
Максим гiрко й мляво посмiхнувся:
   "От уже не думав нiколи, що тому мечевi судилося бути  випробуваним  на
справжнiй вiйнi!.."
   Крiм меча, янголовi ще  обламало  крила.  Авраам  же,  замiсть  позицi?
войовничого зарiзяки, тобто - зручно? позицi? професiйного рiзника, в якiй
вiн  був,  опинився  тепер  у  незавиднiй  позицi?  п'яницi,  повергнутого
навзнак, а Iсаак навпаки - опинився в дуже вигiднiй  позицi?,  тiльки,  на
жаль, не мав вiн ножа, щоб скористатися зi сво?? переваги. Однак, усi вони
борсалися тепер тiльки для того, щоб вiдновити попередн?,  таке  звичне  й
законне, вiд вiкiв освячене для них становище.
   Максим дивився й пригадував, що колись його дитяче серце стискалося вiд
жалю й протесту, i вiн тодi думав:
   "Чому це так Боговi захотiлось крови? Чому йому захотiлось баранини?  ?
чому це крилатий янгол узявся  ловити  те  ягня?  Хiба  ж  Авраам,  хоч  i
безкрилий, не змiг би його впiймати сам? I чому  ж  це  янгол  так  пильно
стара?ться  i  на  таке  манюньке  ягнятко  напосiвся  з  таким  страшним,
вогненним мечем?"
   I його дитяче серце бунтувалося, протестувало. А дивлячись на  Авраама,
вiн завжди дивувався, вражений: "Та це ж сусiд -  рiзник  Мас?ка!"  Копiя!
Разюча в сво?й подiбностi. Знаменитий на всю 9-ту сотню, чи навiть на  все
мiсто, Мас?ка! Масивний, могутнiй, червоновидий  i  бiлобородий  -  отакий
точнiсiнько, як намальований, тiльки в широченних матнистих шароварах i  з
люлькою в зубах, пiдперезаний  червоним  чумацьким  поясом  та  з  ножами,
скубелками й мусатами за халявою. Таким вiн завжди поважно виступав  поруч
свого воза, навантаженого рiзаними й облупленими свиньми та ягнятами. Тi ж
ягнята на возi були щiльно повкладанi рядочками, як новобранцi, а  голiвки
?хнi разом звисали через полудрабок i  так  телiпалися  -  з  одного  й  з
другого боку воза...
   Навiть  тепер  ось;  по  30-ти  роках,  Максим  посмiхнувся,   вражений
подiбнiстю цього Авраама до Мас?ки. Цiкаво, як це  сталося?  Без  сумнiву,
Мас?ка послужив маляревi за оригiнал, за натурщика. Одно з двох  -  або  ж
маляр був родом iз цi?? ж само? сотнi й знав добре безсмертний рiд  Мас?к,
або ж Мас?ка чи його батько, як двi краплини води подiбний, запали  в  око
маляревi, щодня ?здячи мимо цього храму до рiзниць iз хурою,  навантаженою
рiзаними ягнятами.
   I ще що дивно - в серединi храму багато й  iнших  персонажiв  на  iнших
фресках здавались малому Максимовi також  подiбними  до  Мас?ки.  В  цьому
здавна крилася для нього якась велика, болюча  загадка:  "Людина  не  може
сягнути вище себе й вiдобража? сама себе". Мас?ку ж цього на вулицi  та  в
околицях називали не iнакше як "матнистий Мас?ка". Був це монументальний i
незрiвняний  запорожець,  безподiбний  у  сво?х  широченних,  "як   море",
шароварах. Мас?ка ходив у них i в будень, i в  свято.  Це,  власне,  ?динi
справжнi, реальнi запорiзькi шаровари, що ?х Максим бачив на  сво?му  вiку
не в "малоросiйському театрi", а в життi, ще з дитинства.
   Довжелезнi вусяра й пишно-бiла борода, орлиний нiс, волохатi  (крилатi)
брови, саженний зрiст i широченнi груди - це все те, що привертало увагу в
Мас?цi. Не тiльки мистецьке, а навiть звичайне людське  око  не  могло  не
зупинитися на ньому, вражене. Така велич! Не малу ролю  вiдогравало  такзж
його екзотичне, патрiярхальне вбрання, що його вiн уперто тримався, вiрний
сво?м дiдам-прадiдам - козакам,  а  потiм  чумакам  i  нарештi  -  шабаям,
рiзникам. У цьому всьому, можливо,  й  полягала  розгадка,  чому  на  всiх
стiнах собору позначився його дух, - мабуть, вiн таки запав в око i в душу
маляревi,  що  той  собор  розписував.  Навiть  велике  зображення  самого
Саваофа, намальоване на  стелi  головно?  банi,  було  разючо  подiбне  до
Мас?ки. I не раз малий Максим,  стоячи  в  собрi  з  школярами,  порушуючи
заборону розглядатися навколо, все-таки не мiг витерпiти й задирав  голову
вгору i завжди вiдразу втягав ??  в  плечi  вiд  моторошного  враження,  -
здавалося, що монументальний i тяжкий Мас?ка ось-ось  злетить  униз  сторч
головою, розчепiривши сво?  брачкi,  товстопалi,  рiзницькi  руки.  Звикши
хапати ними ягнят або телят i пiдiймати ?х на оберемку так легко,  любовно
й нiжно, мов дiтей, щоб... щоб потiм зарiзати, вiн от-от  чарапне  ними...
На червонощокiй i бiлобородiй головi розвiвалася сива запорiзька  чуприна.
Бракувало тiльки його запорiзько? люльки. "Бо ж у церквi не можна курити",
- так пояснював собi цю нестачу  малий  Максим  i  намагався  не  дивитися
вгору.
   Наслiдком того всього було те, що  ставлення  Максима  до  справжнього,
живого Мас?ки, ?хнього  сусiди,  було  просякнуте  великою  дозою  якогось
мiстичного страху. Вiн вiдчував завжди той  мiстичний  страх  i  молитовну
пошану, коли зустрiчав Мас?ку, бо знав про безпосереднiй зв'язок мiж ним i
Богом...

   Якось Мас?ка застав його, Максима, з братом у сво?й "машинi".  "Машина"
- це була в нього на городi така клуня - не клуня, сам високий  солом'яний
дах на голих стовпах, пiд яким мiстилась розпочата та так i не  закiнчена,
недобудована крупорушка чи  олiйниця  спецiяльно?  Мас?чино?  конструкцi?.
Велетенськi дерев'янi колеса  й  шестернi  з  дубовими  трибами,  а  також
маленькi колiщатка та шестеренки  -  все  те  припадало  пилом.  На  нього
нагромаджувалися, складуванi тут господарем, солома й сiно. В стрiсi й пiд
кроквами всерединi "машини" мостили гнiзда горобцi - "незчисленнi мiльйони
горобцiв", як тодi здавалося Максимовi. А люди (всi сусiди й цiла  вулиця,
Максимовi ж здавалося, що цiлий свiт) називали цю Мас?чину  споруду  разом
iз дахом "машиною", з певною ноткою гумору. I ось у тiй "машинi" Максим iз
братом драли горобцiв, аж геть пiд самим верхом,  висячи  вниз  головою  й
тримаючись за крокви, як раптом у "машинi" з'явився Мас?ка. Максим  закляк
iз жаху, руки йому  похололи,  серце  перестало  битися.  Моторнiший  брат
швидко, мов кiт, зашарудiв униз, вистрибнув i втiк. А Максим не мiг прийти
до пам'яти, задерев'янiв. Потiм - руки самi собою розчепилися  i  вiн,  як
галушка, упав униз на солому та так i лишився там лежати.  Вiн  зовсiм  не
забився, анi трiшечки, але  лежав  нерухомо,  мов  забитий,  завмерши  вiд
страху. Так гороб'я, випавши з гнiзда,  лежить,  прича?вшись,  часом.  Вiн
лежав, очiкуючи чогось страшного, навiть кiнця.

   - От тако?!.. - сказав  страшнючим  басюрою  Мас?ка,  пiдiйшов  i  взяв
Максима на оберемок... точнiсiнько так, як брав  ягнят.  Тут  Максим,  уже
цiлком  опанований  страхом,  раптом  несамовито  задригав.  Але  де  там!
Посмiхаючись i приговорюючи: "Тпрру, тпрру!" - Мас?ка принiс його до  тину
й, перехилившись через той тин, нiжно поставив його  на  землю,  в  рiдний
город.
   - Ну, бiжи, шибенику ти такий гороб'ячий!..
   Максим вихопився, мов iз вогню. Стрибнув двiчi, але  не  побiг  далеко.
Вiн зупинився за два кроки вiд тину  посеред  моркви  i  так,  прикипiвши,
стояв на мiсцi й дивився в Мас?чин город, на Мас?ку, що  пiшов  собi  геть
уздовж межi - в сонячнi  слiпучiм  свiтлi,  помiж  квiтучими  соняшниками.
Дивився, роззявивши рота, й не мiг ворухнутись, вiдчуваючи,  що  стряслося
щось неймовiрне. Справдi, весь свiт йому перекинувся догори ногами -  свiт
його  дотеперiшнiх  уявлень  про  основнi  речi.  Такий  страшний  Мас?ка,
домiнуючий над усiм i вся, прообраз i уособлення тi?? сили, про яку всi, а
особливо бабуся й мати, говорили як про всюдисущу, караючу, всевидячу,  що
в ??  владi  Страшний  Суд  i  Ге?на  огненна,  -  той  самий  Мас?ка,  що
асоцiювався з безчисленною тьмою-тьмущою зарiзаних ягнят,  iз  Авраамом  з
великим ножем, iз Саваофом  з  киплячим  пеклом,  iз  усiм  подавляючим  i
недосяжно-загадковим, - i раптом ось тобi, на!.. Впiймав його в  шкодi,  в
сво?й власнiй клунi-"машинi" i, замiсть зарiзати, як Iсаака там на  стiнi,
де вiн викону? обов'язки Авраама, - замiсть зарiзати,  й  годi,  пересадив
через тин, та ще й як!
   "Ну, бiжи, шибенику ти такий гороб'ячий!.." З того часу Максим у церквi
не боявся дивитися вгору, не втягав голови в  плечi.  Навпаки,  йому  було
при?мно, бо здавалося, що ось-ось Мас?ка спаде весело згори, схопить  його
на руки й лагiдно скаже:
   - Ага! Шибенику ти такий гороб'ячий!..
   I вже нiби вiн не в  церквi  сто?ть,  а  на  городi  посеред  моркви...
Навколо гудуть джмелi i бринять золотi бджоли - снують золотi нитки  помiж
квiтючою редькою, гарбузами,  огiрками,  соняшниками,  кропом  та  жовтими
гвоздиками. А брати й сусiдськi хлопцi  -  "славне  товариство  низове"  з
усi?? вулицi - повирiзали дудки з  гарбузиння  i  дмуть!..  Дмуть  баса  i
тоненько, рiзно - там, на межi...

   Вiд  того  часу   Максимова   душа   роздво?лася.   "Хтось   десь   усе
поперекручував. Зовсiм воно не так, як  говорять  усi  й  бабуся  навiть".
Малий Максим мав уже свою та?мницю й носив ?? в собi - та?мницю про те, що
людськi голови замотеличила велика неправда. I головне - неправда в  тому,
що Бог захотiв крови, захотiв баранини. Чому неодмiнно баранини? I чому це
янгол тягне ягня до Мас?ки, а сам трима? меч i не рiже, - не хоче брати на
себе грiха!.. Чому це  Мас?ка  мусить  бути  вбивцею?  Чому  це  так  йому
прирекли?..
   Цих думок Максим не висловлював нiкому. Але носив у собi мiцно.  Носив,
iдучи зi школи й у школу через соборну огорожу, i завжди  зупинявся  перед
цi?ю фрескою й довго простоював, задерши голову.  Вiн  ??  вистудiював  до
найменших подробиць. Iз цi?ю фрескою  зв'язанi  початки  житт?вих  мандрiв
його душi й серця пiд загадковими зорями.
   Тепер все це  виклика?  розпач:  тут  -  цiлий  трагiзм  безглуздого  в
людських серцях i душах. Хiба ж  це  не  те,  що  намальоване  на  фресцi,
виявля?ться й у тому, що свiт зжира? сам себе й усе тепер лежить у ру?нах,
догори ногами, розторощене остаточно й непоправно. Зерно дало плiд  -  усе
рухнуло, i раптом оголилась страшна рiч, непередбачений i  глибокий  змiст
цi?? ось символiки, якась жахлива правда ??... Хтось украв iстину й завдав
свiй тон вiд самого початку всiх початкiв! Хтось конче потребу?, щоб  люди
рiзали й убивали один одного. В iм'я чого? В iм'я  "свого",  привласненого
собi й задобрюваного Бога. I тепер ясно й очевидно  -  вище  свого  малого
розумiння найвищо? мудрости людина нiяк сягнути не може! Ось це i ?  межа.
Межа людських усiх стремлiнь до божеських висот...

   На ру?нах шнирили люди. Вони порпалися нишком у тих ру?нах, немов щури,
то тут, то там. Звiдкiлясь тягли шматки брудно? матерi?, далебi  -  рештки
риз i ряс, також - пляшки, якiсь помальованi дошки, шматки золотих  рям  i
багетiв, шматки мiдяних i брондзових рурок, тримаючи цi останнi на грудях,
мов не знати який скарб (це ж бо рурки для  самогонних  апаратiв!!).  Коли
завивав десь близько, пiкiруючи, лiтак, усе геть зникало  миттю,  ховалось
по щiлинах, мов провалювалось крiзь землю. Потiм помалу вилазило знову...
   Максим дивився на все те, й  щемлива  туга  ссала  його  пiд  ложечкою.
Чогось було безмежно жаль. Щури!!! I головне, що це  ж  усе  недавнi  такi
добропоряднi, побожнi, статечнi люди. Вiн знав ?х. Це ж  вони  вчили  його
змалку скидати шапку перед  старшими,  любити  ближнiх,  бути  чесним,  не
красти, не вбивати й шанувати ось цю святиню, разом iз усiма ??  фресками.
Це ж вiн iз ними стояв ось у цiм храмi, й  молився  до  схлипу,  й  плекав
велику надiю на чудо оновлення... Тепер вони ворушаться, мов  щури,  немов
опанованi екстазою доруйновування зруйнованого, дикою, розпачливою жадобою
грабунку, жадобою з  вiдчаю.  Так  нiби  попустилися  всi  гальма  й  вони
кинулися нарештi робити те, про що нишком мрiяли  все  життя.  Розтягають.
Вони розтягають мотлох ру?н, а насправдi це ж вони розтягають його  дитячу
романтику, його дитячу вiру - розтягають його душу! Вони  розтягають  його
прекрасне золоте дитинство й незабутнi сльози материнськi, перед якими вiн
хилитиме  чоло  завжди,  -  сльози  трагiчно?,   але   тако?   полум'яно?,
самозабутньо? вiри й надi?, - вони топчуться по них...
   Максим шарпнувся очима навколо, вiдчувши раптом, як страшну згагу, брак
чогось. Так, йому бракувало чогось. Йому бракувало  скорострiла!  Отак  би
взяти й вишмагати геть усiх отих!.. Посiкти на дрiбну локшину, на сiчку...
Вiн навiть мацнув бiля плеча, там де був завжди  ремiнь,  коли  скорострiл
бував за плечима. Та й махнув рукою.
   "Нi, все це логiчно".
   Вiн знову подивився на людей, i йому стало ?х жаль. Вони ж не пустилися
берега й не з добра прийшли сюди.  Це  ж  вони  зi  страшного  розпачу,  з
протесту. Топчуться, щоб топтатись. Так,  це  логiчно.  Якщо  боги  хочуть
звичайно? баранини, а янголи тягають для них ягнят пiд нiж Мас?ки-Авраама;
якщо вогненний меч янгола був лише для того,  щоб  лякати  й  приводити  в
покору слабе, безневинне ягня, а при серйознiшiй пробi так легко зломився;
якщо всi сподiвання  й  уболiвання,  вiра  й  надiя,  скропленi  кривавими
сльозами й тисячами пудiв воску, були марнi, щоб обернутися отак у  пил  i
порох... то вони, мабуть, хочуть тепер винагороди. Бодай  для  серця,  що,
голе й голодне, осиротiле, мечеться в смертельнiй тузi, в останнiй  агонi?
загибелi... Вони самi не знають тепер, чого шукають...

   Зухвало-бунтiвливi думки, що зародилися були  ще  з  дитинства,  раптом
вибухли тепер. I вiд того серцю стало ще холоднiше,  а  нудьга  смертельна
стала ще бiльш щемлячою. Та, Господи ж!!. Коли рушаться великi царства, на
землi й у душах  збудованi,  то  ж  хiба  маленькi,  слабi  люди  за  себе
вiдповiдають?..

   Мiсто лежало, як i ця  святиня,  зрiвнюване  з  землею,  i,  здавалося,
тонуло в рокотi хвиль, ввергнуте за грiхи пiд воду...
   По вулицi, зiгнувшись пiд ношею й зiщулившись перед летючою смертю,  що
клекотала вгорi, поспiшала бабуся. Вона тюпала старечими, немiчними ногами
з центру руйнованого нiмецькими бомбами й грабованого власними громадянами
мiста. Десь, певно, поспiшала додому й несла радiсно те, чим  збагатилась:
це були порожня, але тяжка, залiзна ряма  й  очеретяна  мiтла.  Головне  -
мiтла! Якщо ряма була явно випадковим трофе?м,  то  мiтла  була  неабияким
важливим  здобутком  -  новенька  очеретяна  мiтла  з  гарно   виструганим
держаком. Молодшi й спритнiшi люди розхапали стiльцi, столи й навiть мiшки
збiжжя, бабуся ж устигла лише вхопити мiтлу. I тепер,  уклавши  на  плече,
вона несла ??, як прапор...
   Максим ?? знав. Це ж  була  баба  Хациха!  Найстатечнiша,  найтихiша  й
найпобожнiша на всiй 9-й сотнi людина. Вона була з тих, що нiкому не смiли
сказати й "брешеш", i навiть нiхто не чув, щоб вона  будь-коли  сварилась.
Скiльки ?? знали, вона заробляла по людях - то копала, то полола, то дiтей
няньчила, то мертвих на той свiт споряджала. Знаменита вона була  тим,  що
не пропускала жодно? служби Божо?, не забувала жодних церковних  свят,  не
минала жодних похорон чи хрестин, де скрiзь  охочекомонно  приносила  сво?
руки  й  силу  на  допомогу  й  не  домагалась  винагороди.  Десь  пройшли
революцi?, але то не зачепило Хацихи й нiчого для  не?  не  змiнило.  Вона
працювала - все життя, не розгинаючись. I то було, зда?ться, нормально, що
вона нiчого не мала та що ?? iм'я було синонiмом "злидарки", бо вона  жила
для iнших. Вона була бiдаком, що все  пожертвував  для  ближнiх  сво?х.  I
люди, що в сво?й природнiй  жорстокостi  не  любили  жебракiв  i  злиднiв,
Хациху все ж таки жалiли.
   Максим дивився, як  старенька  Хациха,  що  доживала,  либонь,  восьмий
десяток, зiгнувшись, трiюмфально марширувала з мiтлою, i не  мiг  вийти  з
дива. Хациха пiд кiнець вiку - випряглася! I тепер-от  iде  вулицею  серед
бiлого дня з заграбованою мiтлою... Щось  сталося,  щось  десь  безнадiйно
розсипалося на порох... А вона йде  статечно  й  гордо,  йде  дiловито,  з
почуттям власно? сили й правоти i - з чистим серцем. Доказом цього  ?  те,
як вона трима? мiтлу: вона несе ??, як прапор!..
   Бабуся  саме  порiвнялася  з  ру?нами  собору,  коли  вгорi  зарокотало
знайомим рокотом: два "месершмiдти" заходили на бомбардування.  Якраз  над
собором. Починали пiкiрувати.
   - Бабо Хадихо! Тiкайте!! Сюди! Швидше!.. - крикнув Максим.
   Та бабуся  байдуже  махнула  рукою,  глянула  вгору,  перехрестилась  i
упевнено тюпала собi далi.
   Струм повiтря збив Максима з нiг... Коли по короткому часi вiн виступав
iз-за тяжких брил церковно? ру?ни, з-за  перекинутого  Авраама  й  Iсаака,
нiяко? Хацихи на вулицi вже не було. Стояв чобiт (саме стояв, а не лежав -
у багнюцi заглиблений),  i  бiля  нього  валялась...  мiтла!..  А  посеред
вулицi, серед заболоченого мокрого снiгу димiла чорна воронка. Вiд  бабусi
нiчого не лишилося, неначе ?? взято було живою до пекла,  за  грiхи...  за
мiтлу!..
   Максим пiдiйшов до чобота, мимохiть здiйняв шапку, постояв хвилину... I
надiв шапку знову, задумливо... "Чобiт був  занадто  великий  i  тому  так
легко спав iз старечо? ноги, взуто? набосонiж", - майнуло в головi  не  до
речi.
   Стояв i слухав, як хтось у нiм плакав, хтось ридав  тяжкими,  кам'яними
сльозами. I пригадався йому янгол... Здавалося, вiн стояв тут,  невидимий,
над тим чоботом, виконуючи божеське доручення на цiй  землi...  Мармуровий
холодний янгол, найпечальнiший образ його дитинства - там,  на  надгробнiм
пам'ятнику на соборному цвинтарi. Це вiн десь там плаче - мармуровий янгол
у мармуровiй печалi, нiжний, лагiдний i холодний,  невтiшний  у  безмежнiй
сво?й скорботi над  серцем  людським,  оберненим  у  пустирище.  Неземний,
потойбiчний, але повергнутий на землю й  мiцно  до  тi??  землi  прикутий,
примурований,  вкопаний  в  не?   разом   iз   тяжким   п'?десталом   i...
пообписуваний кругом хiмiчними  олiвцями.  То  закоханi  повписували  сво?
iмена й сентенцi? на бiлому мармурi, позаписували сво? божевiлля, свiй шал
любовний,  i  то  п'яницi  й  цинiки  теж  позаписували  свою  глупоту  на
мармуровiй скорботi й нiжностi, на бiлому янголi,  повергнутому  з  iншого
свiту отак просто на цвинтар, у болото-Янгол плаче,  затиснувши  руки  мiж
колiна, а бiля нього гуляють i будуть, може, ще гуляти байдужi люди, а над
ним шумлять сосни, а на  соснах  цiлуються  горлицi...  I  тим  пекучiшими
видаються сльози, коли плаче  безнадiйно  закам'янiла  чиясь,  велика,  зi
скутими крилами, геть у прах повергнута людська,  i  вона  ж  i  божеська,
душа...  Це  завжди  вражало  Максимове  серце,  коли  вiн  вiдвiдував  на
соборному  цвинтарi  того  янгола  мармурового,  що  тепер  увижався  йому
надгробним пам'ятником його власного дитинства...
   Хацихи мов i не було. "За мiтлу!" Хтось у нiм смiявся вже  диявольським
смiхом: "Це ж i свiт увесь кривавиться якраз чи не за таку ж саму iдею?.."

   Вiтер. Холодний, колючий, мокрий. I сморiд пiроксилiну. I  запах  кровi
всумiш iз запахом горiлого  ганчiр'я.  I  туга,  мов  мряка  туманна,  над
розбомбленим мiстом.
   "Гм... Чого ж той дивак не йде?!"
   Максим постояв задумливо. А тодi пiддав понуро  мiтлу  ногою,  збив  ??
геть у смердючий кратер бомбово? вирви й пiшов знову  на  ру?ни  собору  -
понiс сво? серце туди, до приреченого ягнятка...



   Соломон прийшов, мов iз хреста  знятий,  зовсiм  розгублений  i  зовсiм
тверезий.
   В нього все тiпалось - плечi, колiна й щелепи. А очi... Власне, по очах
i було видно все сум'яття, весь справжнiй хаос його душi.
   Зiгнувшись у три погибелi й тремтячи, Соломон сiв на брилу над Авраамом
та Iсааком i  почав  крутити  цигарку,  розсипаючи  махорку.  Максим  став
насупроти нього й так стояв, заклавши руки в  кишенi  свого  обстрьопаного
пальта. Дивився й чекав.
   Соломон марно намагався опанувати собою й цигаркою. Та нарештi вiн таки
закурив, глибоко, жадiбно затягся й випустив хмару  диму,  закутавши  тi?ю
хмарою свою голову. Зiтхнув.
   - Ну?.. - промовив мляво Максим.
   - Що? - прохрипiв Соломон.
   - Принесли?
   Мовчанка, а потiм:
   - Я вас не розумiю, сеньйоре! (Крива посмiшка).
   - Обiцяне, професоре!
   - А саме?..
   -   От   тако?!..   -   Максим   скептично   свиснув   i    так    само
скептично-насмiшкувато  промовив:  -  Рятунок,  професоре!  Ви  ж  обiцяли
принести рятунок. "Генiяльний рятунок" для мене.
   - А-а... - протяг Соломон байдужiсiнько, думаючи про  сво?.  -  Та  то,
зна?те... то я був п'яний...
   - А тепер?
   - А тепер я абсолютно тверезий. - Враз стрепенувся: - I  я  принiс  вам
краще! Я таки принiс справжнiсiнький рятунок. Справжнiй! Я  принiс  думку!
(Аж захлинувся - не то  вiд  диму,  не  то  вiд  внутрiшнього  збудження).
Розумi?те? Нарештi вiрну думку! Нову думку, друже мiй! I ось... Так, це  i
? вiрний рятунок... для сильних духом.

   Соломон уже крутив другу цигарку, хоч перша лежала збоку  на  каменi  й
димiла, забута. Якийсь чудний i недоречний,  незвичайний  був  вiн  тепер.
Максим стояв насупроти нього, розставивши ноги,  й  мовчав,  дивився  десь
понад головою. А далi промовив тихо:
   - Ви ж чудово зна?те, професоре, що нi одна з ваших думок,  висловлених
за все життя, нових i найновiших, таких, i сяких, i ще iнших, нiкого й  нi
вiд чого не  врятувала.  I  вас  самих  також,  у  чому  ви,  зда?ться,  й
перекону?тесь.
   - Е! - стрепенувся Соломон. - Ця думка - це щось iнше. Це квiнтесенцiя!
Це резюме. Це все. Все! Генеральний хiд, найрiшучiший акорд.
   - Ну, гаразд... - Максим зiтхнув i, не мiняючи пози, мовчки постояв,  а
потiм по короткiй павзi докiнчив тихо: - Гаразд. То давайте вашу думку.
   Павза. Потiм, замiсть безапеляцiйно й з фальшивим патосом та  апльомбом
забасити, як завжди, Соломон якось знiтився, втяг голову в  плечi,  заклав
руки в кишенi i, про-стягши ноги, мовчки вперся поглядом  на  сво?  дiрявi
черевики. I, так дивлячись, несподiвано тихо, надломано й тягуче
   так прошепотiв:
   - Чи варто жити?.. От питання...
   - Дiйсно, -  посмiхнувся  Максим.  -  "Бути  чи  не  бути?!"  Риторичне
питання, професоре, чисто семiнаристське.
   Соломон знову стрепенувся весь. Захвилювався. Аж  пальцями  хруснув.  А
тодi враз заговорив гаряче, захлинаючись i зриваючись iз тону, Максим його
рiшуче не впiзнавав.
   А Соломон вiв, як на сповiдi:
   - Слухайте, друже мiй!.. Ви не зна?те... А я вже ось  мiсяцi  не  сплю,
втратив сон i спокiй... Ви бачили - я заливався горiлкою, як  швець...  Це
все тому... Але це не допомагало. А надто останнi  днi.  А  надто  останнi
години!.. Це семiнаристське питання, кажете?.. Так. Але ж це  те  прокляте
"вiчне питання"!.. I його легко подумати головою,  але  от  треба  вiдчути
серцем...
   - У цiй усiй проклятiй свистоплясцi, в цiй грандiознiй  аварi?  всiх  i
вся, в цiм оголеннi безглуздо? порожнечi, в цiй, нарештi, переоцiнцi  всiх
вартостей i само? людини вогнем i залiзом  -  це  вiчне  прокляте  питання
стало, як стовп, i стояло передо мною, доки я його не вирiшив. Так, доки я
його не вирiшив!.. Друже мiй! Я вам казав про порятунок. Тут вiн i лежить.
Радикальний вихiд iз усього цього iдiотизму,  iз  глухого  кута,  в  якому
опинився - ха-ха! не опинився, а в ньому товчеться вiдвiку  -  весь  свiт.
Так-так! Все брехня. Безмежна забрiханiсть! I чого над тим усiм уболiвати,
тремтiти, страждати! Нам  дано  iдiотський  шматок  м'язiв  i  нервiв,  що
зветься серце, щоб тлiти  ним,  i  болiти,  й  мучитись.  Удавати  з  себе
"богочоловiка", "царя всесвiту". I в цьому все нещастя. А тим часом  -  це
все дурниця! Фiкцiя. Самоомана комах,  якi  навчилися  блудити  розумом...
Ха-ха-ха! Гляньте!.. Та хiба ви не бачите? Що воно  таке  -  оте  все,  що
руха?ться нинi по плянетi, як коливання води, - туп^,  унiфiковане,  сiре,
перехняблюючи землю туди й сюди? Що  то  ?,  що  хилита?ться  в  цiй  усiй
фантасмагорi?, змушуючи свiт здригатися в корчах?!.
   - Туманнiсть! А ми кажемо, що це ми. Нi, брат. Хiба ви не бачите, що ми
- це тiльки унiфiкована туманнiсть. Iграшка... У всесвiтi  вiд  вiкiв  iде
космiчне змагання космiчних чисел, космiчних величин. I  зараз  теж  от...
Усе це - холодне, бездушне змагання  бездушних,  але  велетенських  чисел.
Космiчних чисел. I от у цьому змаганнi чисел ми ? нiщо, нiкчемний пил.  Ми
- люди взагалi, i ми з вами зокрема, Максе! В макрокосмi ми  ?  абсолютний
мiкроскопiчний нуль... Ми  не  можемо  протистояти  знищенню  й  обертанню
всього в пил. I ми оберта?мося в  пил...  Але  пощо  обертатися  в  пил  з
муками, коли можна  без?..  Рацiоналiзувати!..  Бодай  тут  ?дино  розумно
використати свою волю!.. Га?!.
   Сказавши "га?", Соломон вiдсапнувся, але, не чекаючи вiдповiдi,  рухнув
далi - мовби котився з гори:
   -  В  пил!..  I   все...   Ха-ха!   "Душа"...   "Iдея"...   "Пориви"...
"Людкна-Бог"...  "Любов"...  Ха-ха-ха!  Я  вже  сказав:  блеф!!  Iдiотизм.
Людське "я"? Де?! Га-га-га! Чи людина щось може? Людина нiчого не може. Як
не може нiчого пiсок великих пустель. Лише як пiднiметься  самум  -  пiсок
руха?ться стiною, й засипа? геть  усе,  i  засипа?  сам  себе.  Безвiльний
пiсок... I все оберта?ться в ру?ни. I насамперед у ру?нах рипить  пiсок!..
Пiсок, брат!.. Найбiльша сила, яку я визнаю,  це  слiпий  iнстинкт  ру?ни,
який сидить у кожнiй такiй пiщинi, - це  слiпий,  стихiйний,  непереможний
рух до смерти... Це - реальне й правдиве, а решта - блеф. Я прожив  життя,
я це знаю. Людина слiпа, бавиться iлюзiями, вигаду? якiсь пляни,  системи,
чiткi побудови - "буду? свiт"! Але при першiй вогневiй пробi все це  пада?
i оголя?ться прiрва. Прiрва, над якою  хочеться  вити  вовком.  Осиротiла,
сама на себе  здана  людина  не  може  iснувати.  Через  те  вона  да?ться
пiдхопити себе самумовi й перти в хмарi собi  подiбних...  На  загин...  ?
термiн - "масовий iнстинкт", чи "масова  психоза",  але  нема?,  на  жаль,
термiну "масове оголення", "масове викриття",  коли  весь  намул  iдей  та
iншо? ?рунди вiдпада? геть, а лиша?ться сама правда. I в цiм заслуга вiйни
- вона оголю? i урухомлю? правду. А та правда - вона й ? в тезi про  пiсок
пустель. Пiдхопленi самумом, пiщинки стають нарештi собою, виявляючи  сво?
властивостi, свою справжню природу, свою суть - без пропагандивного блуду.
Рухатися здiбне тiльки щось реально-вагоме. I ось  те  реальне  руха?ться,
фiкцiя ж, ота "духова надбудова", лиша?ться на мiсцi,  як  дрантя,  -  нi,
зника? геть, як пшик. У цьому русi реально-вагомих пiщинок  вiдпада?  геть
усе нереальне - iде?, мораль, етика, любов, дружба,  гордiсть,  геро?зм...
Ха! Людина цього нiколи не мала. Це вона сама вигадала,  прикрашуючи  свою
гидку, нiкчемну суть. Нi, це для не? вигадали  поети  й  iншi  ненормальнi
фантасти, особливо чутливi й рафiнованi  шукачi  неiснуючого:  янгольських
крилець в амфiбi?, божесько? краси й величi  в  iдiота,  взагалi  ж  -  iз
розпачу шукаючи в фiкцiях прикриття для бридко? людсько? голизни...
   Соломон говорив, а Максим мовчки, байдуже слухав.  Навiть  не  пробував
встрявати в розмову. Примруживши очi, вiн апатично розглядав якусь рiч, що
лежала мiж камiнням i що на не? випадково впав його погляд. Розглядав  так
собi. Ступнув меланхолiйно крок, торкнув розглядувану рiч ногою, а сам тим
часом думав: "Чи блазня вда?, а чи справдi Соломон уже готовий, дiйшов  до
ручки?.."

   А Соломон помалу, як пароплав до  пристанi,  доходив  до  фiнiшу  сво??
рятунково? тиради:
   - Так-то... Свiт озвiрiв не тому, що вiн озвiрiв, а тому, що вiн  такий
за сво?ю природою. Тепер ось вiн лише зiтер свiй грим, а чи здер  iз  себе
машкару, й оголилась страшна нагота брехнi, нiкчемности  й  пiдлоти.  Поза
тим - нiчого бiльше. I  от...  Чи  варто  жит  й?!.  Ось  проблема!  -  I,
скiнчивши нагло на тому ж, чим i починав, Соломон по павзi сам собi  тихо,
але переконано вiдповiв:

   - Не варто. Максим зiтхнув:
   - Т-та-ак... ну добре... То ось, зда?ться, ? ключ до розв'язання  вашо?
проблеми, тобто - ключ до вашо?  рятунково?  iде?.  -  Нагнувся  й  пiдняв
червону, чепурну, як писанка, iталiйську гранату.  Оглянув  i  простяг  ??
Соломоновi.
   - Ось... Будь ласка, доведiть послiдовнiсть:  умрiть.  Вона  заряджена.
Оце ось так знiма?ться, отак натиска?ться... Це реальне  завершення  вашо?
думки. Ключ до рятунку.
   Соломон замовк i посiрiв. Вiн довго мовчав, пригноблений, дивлячись  на
гранату. А тодi пiдняв комiр i глибоко засунув руки в кишенi.
   - Приберiть, - прохрипiв вiн. - Я... я, власне, хочу бути послiдовним i
доказати людську пiдлiсть, а не геро?зм. Я боюся смерти...
   - Але ж ви не послiдовнi!.. Нуль ?  нуль,  i  йому  нема  чого  боятися
смерти.

   - В тiм то й суть, що пiдла людська природа нiколи не була послiдовною.
Хочу жити!.. - Голос Соломонiв хрипiв i затинався.
   - В iм'я чого?
   - Чого?.. Хоч би  в  iм'я  цi??  непослiдовности.  Нi,  в  iм'я  злоби.
Так-так, злоби!.. А втiм - дайте гранату, я ще подумаю...
   Соломон обережно взяв гранату й заховав ?? пiд брилою ру?ни, присипавши
дрiбними камiнцями.
   - Я потiм по не? прийду... Я ще маю... iдею Бога! (Криво  посмiхнувся).
Розумi?ш? Пiсля того, як я 20 рокiв руйнував  церкви,  я  тепер  маю  iдею
Бога!..
   Останнi слова  вiн  просто  викрикнув  гiстерично.  I  вiдразу  замовк,
знiтився на каменi, якось засмикавши плечима - чи  то  скручуючи  цигарку,
чи... Максимовi здалося навiть,  що  вiн  плаче,  сидячи  на  каменi,  над
Авраамом. Але то так тiльки здалося...
   - Нiчого, - промовив Максим лагiдно, не думаючи над тим,  що  говорить,
але справдi зi щирим намiром  потiшити.  -  Тi,  що  зруйнували  цей  храм
остаточно, також мали iдею  Бога.  Навiть  написали  ??  на  бляхах  сво?х
паскiв...
   Соломон мовчав. Вiн нiчого не слухав i нiчого не чув. Почав кутатись  у
пальто, пробубонiвши про себе:
   - Холодно... Душi холодно...
   I заховався, як равлик у мушлю, остаточно  задивившись  у  себе  самого
нерухомо.

   Максим ступнув до нього  крок  i  став  перед  ним,  розставивши  ноги.
Дивився задумливо i теж мовчав.
   - Слухайте, професоре, - промовив нарештi щиро й так, нiби  всi??  цi??
попередньо? розмови й не було. - Скажiть менi правду... Бо я не вiрю в те,
що ви нiби були тодi п'янi. Я нiколи не бачив вас п'яним... Ви  щось  мали
для мене iнше, адже ж так? Ви щось обiцяли й збирались принести?..
   - Цiянкалiй, - буркнув Соломон коротко. Максим свиснув здивовано.
   - От тако?!.. Дякую... Але принесли, значить, саму  теорiю?..  Шкода...
(Павза). Хоча... Я, правда, не тiшуся з цього свiту, проте не  поспiшаю  й
на той... Прощавайте, професоре!
   А вже ступнувши, зупинився й промовив роздумливо:
   - Проте шкода все-таки... шкода, що ви не принесли цiянкалiю.  Ним  при
нагодi можна б принаймнi врятувати честь. Честь, професоре!..
   Соломон здригнув. Устав. Пильно подивився на Максима. Потiм  ще  глибше
втягнув голову в плечi.  I,  застiбаючи  на  всi  гудзики  сво?  благеньке
пальто, ткнув Максимовi руку. Мовчки. I пiшов геть, зiгнувшись.
   Максим подивився йому вслiд:
   - Прощавайте, професоре!
   Лишившися сам, Максим постояв ще якусь мить, а потiм вийшов за огорожу,
на порожн?, безлюдне перехрестя, розчавлене танками й порите бомбами. Було
пусто, й тривожно, i безмежно тоскно.  Якесь  жаске  чекання  залягло  над
мiстом навколо. А серед порожнечi - вiн сам iз сво?ми думками, заглиблений
у свою душу, - але там було теж пусто, як на згарищi, i  тривожно,  й  теж
залягло чекання. I тiльки десь у перспективi - все той же мармуровий янгол
у мармуровiй печалi. Мармуровий, заплаканий янгол iз соборного цвинтаря  -
мов надгробний пам'ятник його дитинства!..
   А потiм над усiм - зринув i став перед очима син сонячного  Палермо  та
його камрад, i забринiло розпучливо-поривно:
   "А в а н т i!"

   РОЗДIЛ ТРЕТIЙ
   Двi нотатки на полях

   1. Слово до читача.
   Два початки зробив я цiй повiстi - i все нiби не можу зрушити  з  мiсця
разом  iз  мо?м  геро?м.  Вiн  сто?ть  i  балянсу?  над  безоднею,   ледве
перемагаючи смертельний потяг полетiти сторч головою. Полетiти б - i  все.
I не треба б уже було нi над чим тлiти душею.  Проте  герой  iншо?  думки.
Автор теж. Авторовi ж треба йти за геро?м назирцi, слiд у  слiд,  як  його
тiнь, як його друг i свiдок; iти так, як вiн тiнню йшов за  ним  у  життi;
йти, те життя вiдтворюючи. А це тяжке завдання.
   Матер'ял (говорячи фаховим термiном) навалю?ться  брилами,  громадиться
горами, збиваючи з нiг, загрожуючи привалити геть. I, нагнувши голову,  як
навпроти шаленого вiтру, сто?ть автор на мiсцi,  все  замiряючись  зробити
крок уперед, заносить ногу - i нiчого з того не виходить. А все  тому,  що
час, про який мова, це час апокалiптичних зрушень, це  сам  скажений  рух,
катастрофальний  i  безглуздий,  як  той  самум  чи  велетенський  гураган
пустелi. Такий рух, що в ньому годi розглядiти  людину.  Нi,  в  ньому  не
видно окремо? людини, лише рух пiщинок, мовляв Соломон. Самум.  Самум,  що
йде вiхолою, забива? всьому живому дух, мете геть усе в небуття. I,  може,
тому при спробi розглянути людину в тiм самумi робиться млосно. Так, як  i
тому геро?вi, пiднесеному над прiрвою.
   ... Часом вам сниться сон: ви сто?те над страшною безоднею.  Над  такою
безоднею, що у вас терпнуть не тiльки ноги, а й терпне, холоне душа. I  от
вам треба над тi?ю безоднею йти. I ? лише тонесенька риска переходу  понад
самим кра?чком, - i йти вам треба по  тiй  тонюнькiй-тонюнькiй  рисцi,  по
вузенькiй гривцi якогось муру чи гiрського хребта, на голокрутнiй  висотi.
Пiд вами така прiрва, що лише туман сивi? десь унизу, а дна й не видно.
   I от на тiй гривцi, над тi?ю прiрвою балянсу? ваше похололе серце...
   Ви ряту?тесь тим, що прокида?теся зi сну. Але герой так урятуватись  не
зможе, бо вiн не спить i те все не  сниться  йому.  Вiн  таки  сто?ть  над
справжньою жаскою прiрвою й бажа? схопитись за чиюсь руку, за руку б свого
друга й побратима.  Але  такого  друга  нема?,  тому  вiн  сто?ть  сам  i,
вiдсахнувшись, дивиться в ту прiрву, похоловши.
   I це  -  чорна  загибiль,  моторошне  царство  ру?ни,  безнадi?,  краху
людсько? душi - безповоротно й назавжди. Це  прiрва,  над  якою  опинилися
серця мiльйонiв  людських  iстот.  Фiнал  цього  забрiханого,  здичавiлого
свiту, пущеного  по  похилiй  самозганьблення  й  самознищення.  Вони,  тi
мiльйони сердець i душ - зриваються й летять униз, як  жорства,  втративши
волю й силу  до  опору,  втративши  вже  останню  вiру,  надiю  й  бажання
змагатись... Мовби пiсок пустель...
   Одним iз числа тих мiльйонiв ? й наш герой. Власне, не герой, а  просто
- людина, що не далася схопити себе так просто  тому  страшному  самумовi,
викресала з себе iскру волi й збунтувалася, вперлась ногами в груди  сво??
землi й випала з загального руху. Бiльше того, вона повернулася  всторч  i
пiшла навпроти, пригинаючись до само? сиро? землi, сво?? землi,  хапаючись
за не? й за все, що на нiй ?, не даючися скинути себе в прiрву.
   Вона, ця людина, - це не легендарний герой легендарних  часiв  людсько?
iсторi?, оспiваний , поетами й трубадурами всiх  епох  i  народiв,  -  анi
Ахiлл, анi Зигфрiд, анi Микита Кожум'яка, анi якийсь там  iнший  велетень,
що ста? на прю з усiма темними силами  -  драконами,  змiями-гориничами  й
iншими почварами стоголовими - й перемага? ?х казковими  чарами  та  мiццю
сво?ю богатирською.

   Нi, цей герой -  це  звичайна  собi,  сiренька,  в  лахмiття  вдягнена,
заштовхана, стероризована,  отака  собi  мiзерна  людина  20-го  столiття.
Слабенька й  змучена,  непоказна  й  нiчим  не  опанцерована,  поставлена,
одначе, долею проти найбiльших страхiть i почвар, якi  будь-коли  iснували
пiд сонцем. Що проти них змi?-гориничi! А серед них i найбiльшi  страхiття
- страхiття ницости, масово? пiдлоти,  масово?  жорстокости  й  злоби,  що
стали разом гидрою мiльйонноголовою, ще й опанцерованою в залiзо. I от вiн
протисто?ть ?м... Сiрий, i буденний, i не  геро?чний  на  вигляд,  немовби
зацькована  тваринка.  Лише  з  гарячим,  буремним  серцем...   З   уперто
зцiпленими зубами... З очима,  запаленими  вогнем  велико?,  нездiйсненно?
мрi?...
   Герой нашого часу!.. Це, може, навiть ви. Це, може, ваш брат.  Або  ваш
побратим, друг,  якщо  ви  мали  щастя  носити  в  собi  вогонь  дружби  й
побратимства та мали вза?мнiсть. I от ми з ним балянсу?мо над  безоднею  й
будемо бiгти впарi над нею - шляхом, що його придiлила доля.  Може,  й  ви
тим шляхом бiгли? Може, це буде мова про вас! Може, iскорка й вашого серця
спалаху? в тiм розпачливiм змаганнi людсько? iстоти, приречено? на смерть,
але бунтуючо? -  проти  всього:  проти  неминучости,  проти  свiту,  проти
логiки, проти стихi?, проти долi самотньо?, кинено? напризволяще, зведено?
до ролi земно? пiщинки, i с т о т к и, обдурено? заповiдженим ?й божеським
покликанням. Обдурено? й поставлено? перед фактом цiлковито? дiкчемности й
безсилля,  над  проваллям  всеподавляючо?  ницости,  над  слiпим  клекотом
всеруйнуючого зла, над  космiчною  прiрвою  нiщоти,  ганьби  й  глуму,  як
пилинка в холодному й жорстокому змаганнi космiчних  чисел,  складених  iз
вiдносних величин  злоби  й  брутально?  волi  якихось  неспiвмiрно  малих
одиниць i тупо?, самостiйно дiючо? черство? матерi?.



   I.Спецiяльна заувага, яка мала б заступитк окремий роздiл.

   Це буде звичайна довiдка.
   В нетерплячого читача, зокрема ж - у читача,  що  звик  до  простоти  й
гранично? ясности клясичного  роману,  може  виникнути  питання  -  де  ж,
нарештi, вiдбува?ться дiя? Не взагалi, а точно, - де саме?
   На це можна б вiдповiсти, що це не ма? нiякого значення. Така  дiя,  як
ця, що вiдбува?ться  тут,  могла  вiдбуватися  й  вiдбувалася  скрiзь,  на
будь-якiй точцi земно? кулi року Божого 1943-го, але...
   I тут приходить знамените "але" - "але", як виняток з правила.
   Але в дiйсностi, в усiй сво?й трагiчнiй повнотi  й  специфiчностi  така
дiя могла вiдбуватися й вiдбувалася лише на певнiй територi? й лише на тлi
надзвичайно? епопе?  певного  народу  (може,  навiть  як  вивершення  тi??
епопе?). Тому мiсце й час мусять бути визначенi якнайточнiше.
   Отже - дiя вiдбува?ться на Слобожанщинi, цебто  на  тiй  частинi  нашо?
Батькiвщини,  що  зветься  Слобiдською  Укра?ною  та  чия  доля  ?  чи  не
найяскравiшим зарисом долi  цiлого  народу,  що  заселя?  трагiчну  землю,
Укра?ною iменовану. На тiй Слобожанщинi, що пройшла найтяжчий  шлях,  який
тiльки можна уявити. Спершу склала на жертовник велико?  революцi?  безлiч
жертв в iм'я  братерства,  рiвности  й  свободи  -  в  святому  поривi  до
прекрасного мiту, до "вселюдського щастя"... А потiм перша пiшла масово по
тюрмах i каторгах, брутально стероризована, цинiчно  обдурена,  ошукана...
Потiм великими масами вимерла вiд голоду року  Божого  1933-го,  складаючи
гекатомби  жертв  знову  ж  таки  в  iм'я  тi??  свободи,   братерства   й
вселюдського   щастя,   поставивши   пасивний,   але   вiдчайдушний   опiр
найчорнiшiй, найгидшiй ницостi й тупiй звiрячiй жорстокостi, пiднесенiй до
ступня  новiтнього  "вiрую"...  Пiзнiше,  як  частина  Европи,   найдальше
висунена на схiд, стала найулюбленiшим пляцдармом смерти в апокалiптичному
побо?вищi двох жорстоких  систем  iз  таким  "вiрую",  двох  велетенських,
ворожих одна однiй i спiльно в однаковiй мiрi ворожих  цiй  землi,  сил  -
червоно? й брунатно?, пiд знаком п'ятикутно?  зорi  й  пiд  знаком  чорно?
свастики. Ця земля стала пляцдармом  ?хнього  герцю,  уособлюючи  в  сво?й
трагедi? трагедiю цiло?  доби.  Сплюндрована  й  розтоптана  пiд  чобiтьми
незчисленних орд, опанцерованих в залiзо й зненависть, вона все ж не  хоче
здаватись, не хоче зникати з лиця землi.
   Словом, дiя вiдбува?ться на частинi територi? нацi?, яка  ще  не  жила,
все лише збираючись жити, але яку всi геть спихають у могилу. Спихають  i,
зда?ться, ось-ось, ось-ось зiпхнуть безповоротно. А вона збира? по  краплi
рештки вже решток сво?х сил та й хоче знову звести голову...
   Образом i символом цiлости та разом i вихiдною точкою  зображення  цi??
дi? може бути кадр, що потряс душу геро?вi в дальшому розвитку подiй i  що
його варто перенести звiдти й поставити тут, на початку...



   ...Велика колона приречених на смерть разом iз геро?м бiжить  пiдтюпцем
попiд парканами, гнана чисельним,  до  зубiв  озбро?ним  ворожим  конво?м.
Бiжить, гнана  десь  за  мiсто...  Вгорi  кружляють  сталевi  стерв'ятники
другого ворога, поливаючи землю  вогнем  i  залiзом.  Приреченi  в  нудьзi
передсмертнiй витягають голови пiд залiзну зливу, бажаючи вмерти  вiдразу,
але перелякана варта притиска? колону до парканiв i жене ?? вчвал все туди
ж i туди ж, за мiсто, де ма? бути суд i розправа над  цi?ю  колоною  сiрих
умовних знакiв, що були колись людьми. Але ?х пильнують i женуть так тому,
що серед них заплуталася десь ще й жива душа,  заплуталась  чиясь  остання
надiя, вiра в порятунок i воскресiння. Через те колону так i женуть  вчвал
- щоб разом з умовними знаками зiпхнути геть  i  живу  душу,  й  ту  надiю
останню в безодню а чи розiп'ясти ??.
   А по шляху, посеред вулицi, загрузаючи по колiна в грязюцi, бiжить боса
й простоволоса стара жiнка. Вона  бiжить  боком,  а  в  руках  трима?  двi
почорнiлi дошки-iкони  Спасителя  й  Марi?.  Вона  тими  iконами,  бiжучи,
хрестить колону. Хрестить розпачливо... Очi ??  широко  вiдкритi,  волосся
розвiва?ться на вiтрi, груди розхристанi -  груди  Матерi,  що  вигодувала
цiле поколiння дiтей... Вона бiжить боком, i хрестить, i хрестить...  Вона
мовчить, але очi ?? кричать... I вчува?ться, що вона кричить уся,  кричить
тим криком, яким кричали колись i  ??  предки,  прагнучи  врятувати  свого
земного бога, повергнутого в безодню, символ сво??  вiри  й  сво??  надi?:
"Видибай!!. Видибай, боже!!."
   Колона зникла в туманi. А жiнка лишилась.  Пiд  наглим  розривом  бомби
вона зломано впала ницьма в грязюку, зi  страшним  прокльоном...  i  дошки
Спасителя з Марi?ю полетiли геть...



   Цей кадр - це i ? той образ, який треба розгорнути до краю. I тодi  вiн
стане достатньою вiдповiддю на запитання - "ДЕ?..".

   РОЗДIЛ ЧЕТВЕРТИЙ

   В домi вилiтали шиби разом iз рямами, стiни гойдалися, даючи розколини,
зi стiн падали образи й речi, зриваючись iз цвяхiв i з  полиць,  зi  стелi
сипалися шпаруни, - а на верандi в цей час окотилася  коза  Бiлявка.  Вона
вродила трьох козенят - i всi кiзочки, - та нiкому  було  радiти  з  того.
Ачей i самiй козi не було з того радости.
   Веранда деренчала, осипаючись дрiбним  склом  i  вапном  вiд  страшного
тиску повiтря. Те скло, й вапно, й бите череп'я засипали рясно  пiдлогу  й
усе навколо, а в тому склi й череп'?, посеред веранди стояла злякана  коза
Бiлявка i, хитаючись на тремтливих  ногах,  жалiбно  лизала  трiйко  щойно
народжених  сво?х  дiток.   Тiль-тiль   з'явившись   на   свiт,   козенята
iнстинктивно тислися одно до одного i всi разом до матерi - i так  стояли,
а струм повiтря вiд наглих вибухiв десь близько валяв ту купку живих iстот
iз нiг. Та вони зводилися й стояли знову...
   На все це дивився Максим. Вiн теж, як i тi козенята, хитався на ногах i
намагався не дати звалити себе з нiг наглому тисковi  повiтря.  Вiн  стояв
посеред кiмнати в домi, що ось-ось мiг розсипатися на  скалки,  стояв,  як
моряк на чардаку розгойданого корабля, широко  розставивши  ноги,  i  тупо
дивився у вiкно на веранду. Корабель ось-ось мав пiти на дно, геть пiрнути
в безодню. Разом  iз  ним.  Разом  iз  усiм.  Разом  iз  кiзкою  й  малими
козенятами.
   Але корабель не йшов на дно, - жодна з безлiчi скинених  навколо  нього
бомб не могла влучити в  нього  точно,  i  тому  вiн  уперто  гойдався  на
поверхнi.

   А коло Максима стояв п'ятилiтнiй синок Борис i, дрiбно-дрiбно тремтячи,
мовчки тяг  його  назад  у  присiнки  -  туди,  де  було  ?хн?  "сховище".
Постоявши, Максим iшов за синком у присiнки, й там вони  знову  сiдали  на
пiдлогу при стiнi, на розстелений кожух. Сiдали  рядочком  i  так  сидiли,
дослухаючись усiм ?ством, як десь  гуляла,  шукаючи  ?х,  смерть.  Власне,
дослухавсь маленький синок, Максим же лише вгадував, що  з  ним  робиться,
сам же вiн був байдужий. Нерви його  отупiли,  i  ним  опанувала  безмежна
апатiя. Вiд безсилля й безвихiдности. Вiн уже не стинався, й не  кипiв,  i
не тремтiв, як колись. Вiн тiльки  притискав  синка  до  себе  (навiть  не
помiчаючи, що синок ще бiльше намагався притиснути  й  захистити  його)  i
вгадував - не думкою, лише набряклим серцем, - що пережива?  це  бiдолашне
дитя, опинившись отак раптом у пеклi.
   Матiр iз немовлям вони зранку вiдправили геть на околицю мiста  -  там,
мовляв, безпечнiше... Але то все самоомана, то - щоб не разом умирати,  бо
на околицi мiста було таке саме пекло,  як  i  тут.  То  був  лише  вiдрух
вiдчаю, гра в щастя. Але Максим був  тим  задоволений,  бо  думав,  що  на
околицi зовсiм добре, зовсiм безпечно, що там нiчого не  загрожу?.  Хотiв,
щоб так було, хоч i знав, що воно не так.
   А  земля  тряслася,  нiби  вирiшила  розступитися,  нарештi  здiйснюючи
пророцтво про  кiнець  свiту  й  Страшний  Суд.  Це,  власне,  розпочалося
справжн? бомбардування, бо  все,  що  було  дотепер,  то  була,  зда?ться,
iграшка, жарти. От тепер пiшло все навсправжки. Двi свiтовi потуги  чомусь
напосiлися разом, i з  усi??  сили,  i  з  однаковим  оскаженiнням  на  це
бiдолашне, беззахисне мiсто, мовби виконуючи вищу волю, бо ж це мiсто було
таки грiшне: мiсто злидарiв,  а  через  те  грабiжникiв,  що  грабували  з
однаковим ентузiязмом склепи й цейхавзи обох потуг, коли  тi  залишали  ?х
при вiдступах, i ненавидiли тих i тих страшною, непримиренною  зненавистю.
Двi свiтовi потуги давали йому реванш, зовсiм не в'яжучись  тим,  що  сили
зовсiм не рiвнi, - не бавились у якусь там лицарськiсть. Вони бомбили його
нещадно. Спершу звисока й по центру, а тодi  взялися  бомбити  з  низького
лету, геть од краю до краю, все пiдряд, щiльно й рясно, взялися  скородити
його вздовж i впоперек вогнем та засiвати залiзом. Вони скидали на нього -
на це глиняно-дерев'яне мiсто - пiвтонновi й навiть тонновi бомби. Це - на
мiсто, де було всього з  десяток  двохповерхових  будiвель,  один  будинок
трьохповерховий, а решта - все халупи та одноповерховi дiмочки.  I  от  цi
дiмочки та халупи бомблено так, як у цей час десь бомблено Берлiн.  Зранку
до вечора гули над ним згра? тяжких лiтакiв обох  кольорiв  -  пiд  знаком
червоно? зiрки й пiд знаком чорно? свастики. Причому багато  лiтакiв  було
народжених не пiд цими емблемами, а пiд iншими - пiд емблемами свободи,  -
вироблених на авiазаводах кра?ни Вашiнгтона й кра?ни Кромвеля, що  вiддали
сво? крила до розпорядження кра?ни червоного царя. Цi лiтаки  з  зорями  й
лiтаки з "паучками" гули над безборонним мiстом цiлiсiнький день,  -  однi
до обiду, другi пiсля обiду.
   Дедалi бомбардування ставало безглуздiше й iнтенсивнiше. Все те, що  ще
лишалося живим, не мало вже нiяко? надi? вибратися цiлим iз цього пекла, з
цього моря гуркотняви, вогню й залiза. Максим теж не мав тако? надi?,  хоч
вiн не мав i бажання тую надiю мати, бо для нього  бомбардування  не  було
рiччю найстрашнiшою, - це була всього лише  слiпа  смерть.  Спершу  вiн  з
дружиною й дiтьми тулився щiльно до сиро? землi. Вони  були  всi  вкупi  й
трималися одне одного, докладаючись  лише  на  химерну  долю.  А  якщо  ?м
судилося вмерти, бажали вмерти всi  вкупi.  Якщо  ?м  судилося...  Та,  не
довiряючи долi, пiдставленi нею пiд зливу залiза на  рiвному  мiсцi,  вони
тулилися щiльно до сиро? землi, до голо? землi. Нi, земля та  була  вкрита
снiгом, i вони лягали на снiг горiлиць i дивились  усторч  на  лiтаки,  що
пiкiрували просто на них i з виттям випускали серi?  бомб  та  стрiляли  з
бортово? збро?. Бомби рвалися навколо, часом  зовсiм  близько,  але  треба
було точного попадання в розпластану на землi людину, щоб забити  ??.  Так
вони  протистояли  смертi.  В  ?хнiх  умовах  це  був  ?диний,  бiльш-менш
реальний, спосiб захисту, бо на низинi не можливi були  нiякi  "щiлини"  й
нiякi iншi сховища. Але... Але при такому способi рятування  вiд  тоннових
бомб треба було мати залiзнi нерви або ж принаймнi таку презирливу  апатiю
до всього, як мав Максим, щоб не збожеволiти, дивлячись, як на тебе летить
страхiття, тягнучи за собою жахливий звуковий хвiст.
   Бiдолашна дружина губилася з жаху, б'ючись, мов чайка, об  сиру  землю.
Рятуючи ?? вiд божевiлля, Максим i спровадив  ??  з  немовлям  на  околицю
мiста. При ньому лишився синок, що не бажав вiдходити вiд батька. Шанси на
рятунок i там, i тут були однаковi. На  околицi  була  менша  загроза  вiд
бомб, але бiльша вiд людей - отих одягнутих  у  мундири  людей,  що  могли
з'явитися кожну мить з того чи того  боку  й  що  зустрiчi  з  ними  кожен
боявся, як вогню. Людина стала  найбiльшим  страхiттям  з  усiх  страхiть.
Проте людина ж таки все мала надiю на порозумiння з собi подiбними. I саме
тому Максим не став затримувати дружину в ?? одчайдушному шуканнi рятунку.
Сам же вiн не робив рiзницi мiж людьми й бомбами  i  волiв  залишатися  на
мiсцi та й потопати разом iз кораблем, разом зi сво?ю хатиною...

   Часом Максим виходив iз кiмнати на  ганок,  подивитися,  що  дi?ться  в
свiтi.
   Над мiстом стояв дим вiд пожарищ. Повiтря було насичене  ?дким  запахом
пiроксилiну i - борошна... Так, борошна. То кiлька тяжких бомб  влучило  в
державний млин та в склепи з борошном бiля нього, i те борошно пiднялося в
небо та й стало хмарою над мiстом. Видовище  було  вражаюче.  Те  видовище
паралiзувало навiть страх людський. Голоднi мешканцi  халуп,  розсипавшись
ген по левадах i городах, щоб там  ховатися  вiд  смерти  в  снiгу,  немов
курiпки, схоплювались вiд того видовища на ноги й простягали руки в  небо,
до сизо? хмари, що трагiчно клубочилася  над  розбомбленим  млином.  Вони,
далебi, щось кричали. Максим уявляв, як у них  горять  голодною  заздрiстю
очi, як вони несамовито плямкають губами - тi голоднi, вимученi, виснаженi
люди, що багато вже мiсяцiв не бачили  простого-простiсiнького  хлiба,  бо
?ли тiльки лузгу, буряки та рiзну погань. Вони навiть часом бiгли до  тi??
борошняно? хмари, аж поки смерть ?х не збивала геть назад у снiг, у багно,
в болото. Та бiле видиво впливало сильнiше, нiж  страх,  люди  тяглися  до
нього всiм ?ством. Тяглися, либонь, так, як  колись  жиди  до  Мойсея,  що
стояв на горi Сина? за хмарами, готуючи скрижалi спасiння...

   Млин стояв у центрi мiста на узвишшi, як на долонi, i  все  було  добре
видно. Вирвавшись кiлькома вулканами зi склепiнь, разом iз вогнем, борошно
шугонуло в простiр i велетенськими хмарами  затьмарило  сонце,  зависло  в
повiтрi i так, нависаючи, довго стояло над мiстом, а потiм почало  спадати
помалу рiдким дрiбним туманом.
   Там же, на тiм же млинi, крiм  борошна,  були  й  цiлi  кар'?ри  трупiв
розстрiляних, засипаних гречаною й просяною  лузгою  з  крупорушки,  -  то
нiмцi цiлу зиму розстрiлювали там людей. Звичайних, мирних  людей:  жiнок,
чоловiкiв i навiть дiтей! Правда, здалеку того не було видно, навiть  коли
б туди потрапляли бомби. Та про це добре знали всi тi, що ген  по  левадах
стовбичили, лежали або й стояли навколiшки в снiгу, по глибоких  межах  та
по канавах. Одначе жах перед  кар'?рами  трупiв,  засипаних  лузгою,  блiд
перед  видовищем,  як  борошно  застеля?  сонце...  I  тiльки  новi  серi?
оглушливих вибухiв, вiд яких лопалися перетинки в вухах, клали людей знову
в снiг.



   З усього  було  видно,  що  залiзнi  стерв'ятники  полювали  навiть  за
поодинокими людьми. З будiвель же вони бомбили не  тiльки  великi  об'?кти
(якщо млин i ливарний завод вважати за  великi  об'?кти),  а  й  солом'янi
халупи, i то не помилково, а зумисне. Вони спецiяльно викладали серi? бомб
уздовж вулиць i перевалкiв, пильнуючи, щоб саме  тi  халупки  поруйнувати.
Так робили лiтаки з чорними "паучками" до обiду, так  робили  й  лiтаки  з
червоними зiрками пiсля обiду, а серед них - так робили й лiтаки, зробленi
на заводах кра?ни Вашiнгтона й на заводах кра?ни Кромвеля. Всi вони лiтали
низько, мов вороння, знаючи, що нiщо ?м не загрожу?, i впивалися насолодою
знищення беззахисних.
   Та з халупами ?м велося гiрше, нiж iз людьми. Це просто глум!  Глинянi,
критi соломою, допотопнi хатки, виявилося, зовсiм не боялися  бомб.  Бомби
сипалися, було багато грюкоту й скреготу навколо, та коли розходився дим -
хатки стояли собi цiлi. Виявилося, що така колосальна  технiка  зовсiм  не
придатна до знесення цих утворiв допотопно? архiтектури, а цiла ця нищiвна
кампанiя зовсiм не рентабельна. Навiть  найтяжча  бомба  нiчого  не  могла
халупi зробити, якщо не влучала точно,  лише  глибоко  рила  чорну  землю.
Розрахована на руйнування великих, колосальних бльокiв,  така  бомба  була
супроти халупи безсила. Тiльки як потрапляла просто в дах, тодi  на  мiсцi
халупи  залишалась  одна  чорна,  глибока  яма,  з  двохметровими  брилами
вивернуто? землi по краях. Якщо ж  бомба  падала  трохи  збоку,  то  хатка
спокiйно собi стояла бiля свiжовирито?, димлячо?, глибоко? вирви, мов бiля
могили, - стояла цiлiсiнька, i тiльки часом осiдала  на  один  рiг,  мовби
припадала молитовно навколюшки, або всерединi ?й завалювалась  пiч  та  ще
часом задирався вiхоть стрiхи. Та й тiльки. Це був нiби  зухвалий  виклик,
нiби глум над людським генi?м ру?ни.
   Iнша справа щодо людей. Хоч знову ж таки виявилось,  що  вбити  великою
бомбою малу,  простягнену  долi  людину  теж  не  так  просто,  коли  вона
трима?ться мiцно землi. Тiльки ж люди не витримували  самi  й  тi??  землi
пускалися.  Божеволiючи  вiд  самого  зазирання  смертi   в   вiчi,   вони
схоплювалися й бiгли, - рятуючись, бiгли  назустрiч  смертi.  Iншi  ж  вiд
надмiрно? напруги перед надмiрним  жахом,  з  надмiрного  вiдчаю  втрачали
нарештi вiдчуття страху. Його заступала безмежна нудьга. Люди тупiли й уже
не ховалися й  не  лягали,  тiльки  так  собi  тинялися  в  фiлософському,
фаталiстичному настро?:
   "Як призначено Богом, то вб'?. А як не призначено - то не вб'?..."

   В дiйсностi ж виходило, що нiбито  ?х  усiх  було  призначено  геть  на
побиття, мовби так Бог волiв, аби вони вже не тинялися  по  цiй  землi.  З
неба на них спадали чорнi пiсланцi кари, пiсланцi смерти - пiднявши  ге?ну
огненну вгору, на небо,  вони  звiдти  вергали  ??  на  землю,  на  голови
мерзенним грiшникам i ?хнiм маленьким дiтям, стареньким матусям i немiчним
дiдам, щоб знали як...
   Коли посилювався залiзний  гураган,  залiзний  дощ  новiтнiх  Содому  й
Гоморри, Максим знову виходив на ганок i дивився, як метушились по левадах
i ген по заснiженому болотi люди, мов збожеволiлi чорнi комашки,  як  вони
падали, як вони зникали в чорнiм диму, як  виривалися  вгору  сизi  смерчi
землi посеред левад, на болотi, помiж вербами, помiж  хатами;  слухав,  як
тоскно ревла десь покинута, ?дина на цiлу  вулицю,  корова,  як  у  сусiда
кричали моторошно кури, замкненi й кинутi  в  хатi  напризволяще;  дивився
вгору, як вигравали лiтаки  й  iшли,  завиваючи,  просто  на  нього,  нiби
вглядiвши, що вiн iще живий, та й випускали на нього свiй  вантаж.  Максим
намагався не здригнутися, чекаючи, що вибухи прийдуться перед  самiсiньким
ганком i тодi буде нарештi всьому кiнець.

   Але бомби розривалися десь далеко за ним,  за  його  домом,  на  другiй
вулицi. Тодi Максим вертався до присiнок i там  знову  сiдав  на  пiдлогу,
простягти ноги, а син рвучко обiймав його й  притискав  до  себе  з  усi??
сили. I вони сидiли так...
   Максим думав i в той же час нiчого  не  думав,  тiльки  i  десь  тоскно
бринiла якась чужа, химерна,  явно  безглузда  думка.  Обiцяючи  найлегший
вихiд з безвихiддя, вона прийшла якось раз i не могла вже вiдiйти,  засiла
глибоко, як скалка, - це думка про "рiдну кулю", цебто про кулю  з  рiдно?
руки.
   "От якби хтось i з тих, що десь там наступають,  але  хтось  iз  сво?х,
близьких i рiдних, прийшов i пристрелив його.  Може  ж,  хтось  ?  там  iз
товаришiв i друзiв? Iз тих, що,  як  i  вiн,  хлиснули  з  того  страшного
келиха, якого  пiднесла  доля-мачуха.  Вони  мають  справедливий,  слiпий,
всепожираючий  гнiв  на  весь  свiт...  I  то  нiчого,  що  вiн   був   би
несправедливою жертвою. Але зате вiн лежав би в рiднiй землi,  заспоко?ний
сво?ми, що, безперечно, теж ляжуть поруч..."

   Максим знав недоречнiсть цi?? думки, - з рiдно? руки не може бути кулi.
Ця безглузда думка зродилась iз глибоко прихованого, невисловленого вiдчаю
i була зовсiм нелогiчною. Думаючи про товаришiв i друзiв, вiн знав, що  ?х
переважно спiткала однакова з ним доля... Зрештою, думав просто про братiв
по кровi взагалi, про синiв цi?? землi. При?мною була б куля бодай хоч  iз
рук сво?х, та ба...
   Не тiльки товаришi й друзi, а й взагалi сво? не приходили  й  не  могли
прийти звiдти, звiдки насувався тепер дикий самум. А тим часом сипалося  з
неба залiзо й вогонь. Чуже залiзо й чужий вогонь. I чужий насувався самум,
- гураган пiщинок, одержимих слiпим iнстинктом ру?ни.
   Вiд грюкоту й грому Максим оглух, як оглухло й цiле мiсто...
   Так тривало три днi. Увечерi буря стихала й  люди  злазилися  до  сво?х
розтрiпаних або й розторощених хат, злазилися  пiд  вцiлiлi  дахи  або  на
чаднi ру?ни, щоб просити  захисту  в  сусiд  на  нiч.  Та  надлiтав  нагло
звiдкiлясь ошалiлий лiтак i ставив "паникадила" в небi. Люди, хто  в  чому
встиг, панiчно вилiтали знову на левади, боячись бути приваленими  стiнами
будiвель, i так гибiли в снiгу цiлу нiч.
   Так тривало три днi. I не було в мiстi  жодного,  анi  нiмецького,  анi
сов?тського солдата. Просто було собi нiчи? мiсто, - вiльне й нi вiд  кого
не залежне...
   Нарештi на четвертий день на свiтанку  з'явились  на  вулицях  низенькi
кирпатi хлопцi в сiрих "ушанках", у  заболочених  i  пом'ятих  шинелях,  у
повстяниках i з "фiнками" через плече.
   - А зд?сь н?мцав та н?ту? - питали вони сторожко,  очманiло.  Питали  в
хоробрих молодиць, що визирали через  паркани,  лаштуючись  на  день  десь
утiкати з дрiбними дiтьми, щоб ховатися вiд бомбардування.
   "Вятскi? р?б'ята", - впiзнав Максим хлопцiв  за  мовою  й  акцентом,  i
стало йому якось особливо байдуже. Нi, тужно. I не тому  стало  тужно,  що
вiн не знав вятських хлопцiв  а  чи  боявся  ?х,  а  тому,  що  сподiвався
побачити сво?х, а тi "сво?"... Гай-гай! Чи ж ?  ще  вони  взагалi  десь  у
цiлому свiтi?!
   Iншi люди почувались так само, - замiсть радости, ?х  огорнула  туга  й
жах.
   Прихiд  цих  хлопцiв  означав  насамперед  ще  гiрше,   ще   жорстокiше
бомбардування з боку  тих,  що  вiдступали,  маючи  страшнiшу  технiку,  а
захистити людей отими сво?ми "паличками" цi чужi хлопцi не зможуть та й не
схочуть, бо не за тим прийшли. Принаймнi поки що вони зовсiм не виказували
намiру захищати, а навпаки - стоячи купкою  посеред  вулицi,  вони  злобно
реготалися з бiдолашних молодиць, що бiгли з манатками ховатися, позираючи
вгору, а регочучись, так само злобно обiцяли ще на додачу "колоти дрова на
?хнiх головах". Коли ж помiчали чоловiка, що  переходив  вулицю,  стрiляли
навздогiн iз скорострiлiв i шалено, вiртуозно матюкались.
   З цi?? причини людей огорнула туга й вiдчай. А друга  причина  була  та
сама, що й у Максима. Молодицi, й матерi, й  хлопцi,  й  усi  iншi  чекали
сво?х - чекали чоловiкiв, братiв, синiв, силою вигнаних за Урал  i  гнаних
по всiх шляхах вiйни, а прийшли - ось якi... Це прийшли хлопцi  таки  з-за
Уралу, але не тi. Вони, може, й  добрi  хлопцi,  та  тiльки  ж...  За  них
говорили не вони самi, за  них  говорила  вiйна  -  нi,  за  них  говорила
казенна, напхана в них  злоба,  звiряча  нещаднiсть,  нетерпимiсть,  тупа,
фанатична, помстива зненависть до всiх, "хто не з нами".

   Максим пiдiйшов до хлопцiв i заговорив  до  них  ?хньою  мовою.  Хлопцi
здивувались i навiть зрадiли, - "земляк"! ?м навiть i в  голову  не  могло
прийти, що цей ?хнiй "земляк" знав  не  тiльки  ?хню  мову,  але  й  ?хнiй
вятський дiялект досконало тiльки тому, що був на ?хнiй землi каторжником,
був у концтаборах багато рокiв. А надто вони зрадiли махорцi,  -  закурили
всi з Максимового кисета, покрутивши товстющi цигарки.  А  потiм  оглянули
його пiдозрiло й на всякий випадок пообiцяли теж  "колоти  дрова  на  його
головi". Пiсля того вони пiшли собi. Пiшли шукати "н?мцав".
   Бiльше не бачив нiхто нiяких салдатiв у мiстi, але ситуацiя  в  повiтрi
кардинально змiнилася. I то на гiрше. Лiтаки з червоними зiрками перестали
бомбити мiсто,  натомiсть  лiтаки  з  чорними  "павучками"  подво?ли  сво?
старання. I вiд того ситуацiя на землi погiршала, хоч i здавалося  ранiше,
що гiршо? не може бути. Крiм усього, тепер нiмцi почали нещадно бомбити  й
околицю, рiвняючи ?? з землею. А Максим тепер якраз iшов на околицю.  Вони
йшли туди з синком, побравшись за руки.  Максим  хотiв  бути  тепер  конче
вкупi з усiма. Вiн розумiв i вiдчував, що життя його тепер  висiло  зовсiм
на  волосинцi,  -  пiсля  зайняття  мiста  "сво?ми"   воно   обчислювалося
всього-на-всього тiльки на короткi хвилини. I вiн хотiв, щоб дружина  була
свiдком його неминучого й уже безповоротного зникнення, що  могло  статись
кожну мить. Чомусь вважав це за важливе.
   Багато хто з сусiдiв взагалi нiкуди не йшов i, фаталiстичне  поклавшись
на волю Божу, сидiв собi вдома, нiби  заступаючи  Максима,  що  перед  тим
лишався було сам один на цiлу вулицю.
   Так минув iще день.
   Наступного дня ввечерi,  коли  Максим  повертався  додому  зi  змученою
дружиною й дiтьми, його перестрiли сусiди й тихо повiдомили, що  при?здили
до його хати якiсь "начальники" машиною й питали  в  сусiдiв  "архiтекта",
"знаменитого архiтекта". Дуже нiбито ?м треба. Всi вiйськовi.  При  них  -
купа автоматникiв i якийсь цивiльний.
   - Мабуть, будувати щось, сину, - пiдсумував  усе  старий  сусiд  Чiчай,
зазираючи вогкими очима Максимовi в обличчя. I одвернувся. Старий знав, що
то мало б бути за "будiвництво".
   З  лаконiчного,  але  чiткого  опису  сусiдiв  Максим  досить   байдуже
визначив, що той "цивiльний" то був, напевно, Соломон.
   "Цiкаво, чи його теж узяли "щось будувати", чи..?"
   Така зовсiм нiби побiчна думка  зринула  в  головi,  замiсть  вiдчаю  й
тривоги. Взагалi цiла родина прийняла цю  вiстку  якось  байдуже.  Мабуть,
нерви отупiли остаточно i так само притупла думка а чи, наперекiр  усьому,
десь вдиралася в серце химерна надiя, - вдиралася туди, де взагалi не було
вже нiяких надiй i не було для них i мiсця...
   Того вечора Максим не  пiшов  додому.  Вiн  не  був  Христом,  щоб  без
особливих вагань прийняти тяжку чашу, а  тому  постояв  задумливо  й  тихо
повернув назад.
   Дружина з дiтками пiшла додому сама.

   РОЗДIЛ П'ЯТИЙ
   Чи молився Максим про чашу?
   Не знати. Мабуть, нi. Вiн лише просидiв нiч на ру?нах собору, прийшовши
туди в темрявi безлюдними, розбомбленими вулицями. Байдужий i холодний, до
краю втомлений, без надiй i без вiри, вiн провiв нiч сам на сам iз  сво?ми
понурими думками.
   А як прокричали третi  пiвнi,  вiн  так  само  вийшов,  як  i  прийшов,
посунувся геть пустелищем, мов тiнь. Пiшов знову геть за мiсто...  I  день
провiв десь сам iз собою...
   А наступного вечора, ще й  не  смеркло  як  слiд,  пiшов  собi  додому.
Просто, твердою ходою, не ховаючись i не пригинаючись, iз  виразом  повно?
апатi? й глибокого, мовчазного презирства почвалав вiн серединою вулицi...
   В присмерку зайшов у двiр i зупинився перед верандою. Хата  була  повна
темряви й плачу, - плакала мала дочка, плакали козенята разом iз козою, i,
либонь, плакала дружина,  умовляючи  та  потiшаючи  всiх  -  i  дитину,  й
козенят,  i  сама  себе,  й  синка  Бориса.  Вона,  зда?ться,  сама  щойно
припленталась до хати й тепер поралась у темрявi, безпорадна, й  не  могла
нi з чим дати ради. Вiкна були в хатi повириванi геть iз рямами, й вона не
могла нiчим ?х затулити, щоб засвiтити свiтло. Та  й  вогню,  мабуть,  при
собi не мала, бо ?дина запальничка, що була на господарствi, була в кишенi
в курця - в господаря... Як же це вiн забув i не  вiддав  ?й  запальнички?
Сам собi докоряючи, Максим зайшов до хати, знайшов  у  темрявi  молоток  i
цвяхи пiд припiчком, приладнав i  поприбивав,  вiрнiше  позабивав  наглухо
знадвору, вiконницi. Потiм вони зсередини позавiшували вiкна  ковдрами  та
ряднами й запалили гасову лямпку.
   Вiдразу стало тихо й затишно, утих дитячий плач i козиняче  мекання.  В
мешканнi (що складалося з однi?? кiмнати й кухнi, не  рахуючи  присiнок  i
веранди) вони швидко навели лад: поприбирали й почiпляли  знову  на  стiни
образи та поклали речi на сво? мiсця, як вони робили щодня, й  попiдмiтали
шпаруни. Козенята весело й здивовано дибали по хатi, куди ?х було  забрано
з веранди, i, певно, тiшились зi свiтла й лагiдно? тишi. А  Максим  стояв,
не роздягаючись, i пильно дивився на дружину й на синка Бориса, шукаючи  в
них якихось особливих змiн, що, здавалося, мусiли б бути пiсля цi??  ночi,
тако? для нього довго?, як вiчнiсть.
   Та не встиг вiн роздивитись як слiд, як на вулицi загула  машина.  Вона
пiд'?хала до хати й стала... Максим мимоволi шарпнувся до  дверей.  Швидко
вийшов iз хати в присiнки, на веранду... намiряючись шугнути в нiч. Все це
робив бiльш пiдсвiдомо,  нiж  здаючи  собi  справу,  -  якось  по-вовчому,
iнстинктивно, чуючи загибель... Та на ганку Максим спокiйно зупинився, так
само iнстинктивно. Назустрiч iз сутiнi виринула людина, а за нею ще кiлька
тiней. Людина була в вiйськовiй унiформi, а тi, що пiдходили за нею,  були
добре озбро?нi: шестеро автоматникiв iз "фiнками" напоготовi.
   - Здравствуйт?! - привiталась по-росiйському  людина,  -  та,  що  була
спереду.

   - Добрий вечiр, - вiдповiв Максим.
   -  Чи  тут  живе  е...  громадянин...   Максим   Колот?..   Архiтектор,
iнженер-архiтектор...

   Павза.
   - Тут... нiби...
   - Нiби?
   - Нiби...
   - А чи вiн дома?
   - Дома.
   - А як до нього пройти?
   - А отак iдiть просто через присiнки, а потiм зразу лiворуч...
   Серце Максимове чомусь нагло затiпалось, у  ньому  на  мить  прокинувся
мисливський чортик. От вони зараз пiдуть у хату,  а  вiн  -  круть!  -  як
вiтер... Але це лише мить, а за  тим  знову  нахлинула  байдужiсть  i  все
залила, як вода iскру. "Куди?! Та й чого?.. А головне - куди?!"
   - Дякую, - посмiхнувся вголос гiсть. - А чи ви не могли б нас  провести
до нього?

   "Цей зна?, що робить", - подумав Максим i байдуже вiдповiв:
   - Добре, - i пiшов наперед.
   Вони ввiйшли до хати. Автоматники стали, як iдоли, на всiх дверях i  на
ганку, а дво? - на кухнi, з автоматами напоготовi. Стояли мовчки, понуро й
байдуже, лише пряли  очима,  стежачи  за  кожним  рухом  присутнiх.  Гiсть
привiтався в хатi, а тодi звернувся до Максима:
   - Ну, де ж вiн?
   - Я тут.
   - А-а... - роблено здивувався гiсть i заговорив трохи  втомлено,  трохи
весело: - Дуже при?мно. Будьмо знайомi. Я - начальник спецвiддiлу  Н-сько?
орденоносно? Сталiнградсько? танково? дивiзi?... Прошу любити й  шанувати.
(В голосi його весь час бринiла тонюсiнька нотка iронi?). А як  маю  честь
вас титулувати точно?

   - Колот.
   - Ви дуже скромнi, громадянине Колот. Чи то ж  не  ви  були  заслужений
дiяч УРСР?..

   - Можливо...
   - Знаю, знаю... - При цих словах начальник спецвiддiлу  змiряв  Максима
оком з нiг до голови й мовби сумовито скривився, зупинившись  поглядом  на
його ганчiр'яних подертих бурках.
   - Зле вас шанувала "Нова Европа", маестро.
   - Зле... - згодився Максим, промовивши  це  понуро,  з  такою  ж  самою
ноткою iронi?, як i в гостя.
   Якусь  мить  вони  стояли  мовчки  один  навпроти   одного.   Начальник
спецвiддiлу був низенький на зрiст,  такого  ж  вiку,  як  i  Максим,  але
дрiбний, ще й  кирпатий,  зовсiм  як  хлопчик  насупроти  Максима.  Максим
височiв над ним на цiлу голову, дивився на гостя згори  й  думав,  що  при
такому страшному титулi цей "начальник" ма?  досить  не  страшний  вигляд.
Начальник бачив, що Максим пильно розглядав його, але не реагував  на  те.
Унiформою вiн зовсiм не вiдрiзнявся  вiд  автоматникiв,  лише  на  ковнiрi
блюзи пiд шинелею мав дрiбнi червонi зiрочки, що лиснiли, як краплi кровi.
В  цiлому  ж  вiн  мав  досить   буденний   вигляд   у   сво?й   смушковiй
шапцi-"ушанцi", сiрiй шинелi й повстяниках, з  револьвером  i  пляншеткою.
Фронтовий вигляд.
   По короткiй павзi вза?мних оглядин гiсть звернувся до Максима:

   - А тепер до дiла... Де ваше робоче мiсце, громадянине Колот?.. - i, не
чекаючи вiдповiдi, попрямував iз кухнi  до  велико?  кiмнати,  присвiчуючи
собi лiхтариком. Там стояв  великий  стiл,  завалений  книгами,  теками  й
згортками  паперу,  шматками  лiнолеуму,  розпочатими  й  не   закiнченими
офортами по мiдi, рiзними кресленнями та вiдбитками гравюр, що  повипадали
з тек. Стiл був великий, справжнiй верстат, а на ньому  був  хаос,  як  на
тiчку. Гiсть заходився бiля того стола господарювати.

   - Ма?те ще якусь лямпу?.. Добре. Засвiтiть... Нi, не ви, ваша  дружина!
Ви сiдайте тут.
   Дружина знайшла й засвiтила  другу  лямпу.  Власне,  засвiтив  один  iз
автоматникiв, бо в дружини тремтiли руки, - засвiтив,  принiс  i  поставив
посеред столу, а дружинi "порадив" сидiти на кухнi.
   В хатi стало ясно, нiби в свято.
   - Сiдайте, - повторив гiсть запрошення Максимовi.
   Та Максим не сiдав, волiючи стояти. Вiн  тiльки  глянув  на  синка,  що
стояв  бiля  дверей,  здивований  i  вражений,  не  розумiючи,   що   саме
вiдбува?ться, - а потiм  промовив  тихо,  але  енергiйно,  звертаючись  до
начальника:
   - Тiльки прошу вас, не  робiть  дива  для  дитини  й  жiнки,  порайтесь
швидше, без зайвих слiв i шуму... Потiм будете шумiти...
   Гiсть спалахнув. Але глипнув на Бориса, що блискучими  очима  розглядав
автоматникiв  (справжнiх  автоматникiв!)  i  його  -   ?хнього   командира
(справжнього командира!), -  глянув,  якось  чудно  пересмикнув  бровою  й
одвернувся мовчки. "Добре", - буркнув по якiмсь часi, поринувши  в  папери
та рiзнi шпаргалки на столi. Вiн розкривав  теки  й  течки,  гортав  рiзнi
папiрцi, розглядав з цiкавiстю креслення - проекти рiзних споруд i клав ?х
назад за порядком. Розглядав вiдбитки незграбних  гравюр:  дереворитiв  та
лiноритiв, що назбиралися й зберiгалися в цiм домi  з  самих  студентських
рокiв Максима. Розглядав вирiзки з  газет  i  часописiв,  рiзнi  друкованi
проекти  Максима  та  його  графiчнi  iлюстрацi?.  Розглядав  книги.   Вiн
почувався як у себе вдома, поринув у споглядання Максимового господарства,
нi - Максимово? душi, так нiби це вiн розглядав родиннi  iнтимнi  альбоми.
Порпався не кваплячись.
   А Максим стояв байдуже й дивився на сво? ноги, на сво?  подертi  бурки,
взутi ще вчора в новi-новiсiнькi калошi (бо старi  протiкали),  дивився  й
думав, що тi новi калошi на таких подертих ганчiр'яних бурках  i  в  такий
момент зовсiм недоречнi. Такi калошi коштують цiлiсiнький  пуд  борошна!..
"I чого вiн розсiвся за тим столом! Швидше б кiнчав!.."
   Гiсть не знаходив нiчого для себе  поживного.  Та,  видно,  не  дуже  й
потребував. Вiн просто гортав "малюнки",  вiдпочиваючи  вiд  утоми  в  цiй
затишнiй кiмнатi - хатинi вiдомого архiтекта й  будiвничого,  над  плодами
його  безсонних  ночей,  творчих  поривань,  над  рiзними  здiйсненими   й
нездiйсненими  задумами,  вiдтвореними  артистично  на  паперi  чи  просто
зафiксованими  якимись  химерними  лiнiями-натяками,  хапливими   рисками,
гi?роглiфами, що нагадували собою ембрiон, туманний початок чогось, що  не
мало ще нi форми, нi назви, саму iдею. Це, видно, було йому цiкаво.  Гiсть
гортав далi мовчки.
   -  О!  -  вирвалося  в  нього  нарештi.  -  Ха-ха!!  Значить,   вiша?мо
партизанiв?! Ого!.. - вiн  промовив  це  суворо,  з  притиском,  дивлячись
iз-пiд лоба одним оком на Максима. В руках вiн тримав велику чорну гравюру
- вирiзку з мiсцево? газети.

   - Так, - промовив Максим байдуже, - то моя гравюра, лiнорит...
   I додав по хвилi, дивлячись, як обличчя гостя наливалося кров'ю:
   - То копiя з Густава Доре - "Христос на Голготi"... Великодн?...
   Гiсть навiть оком не зморгнув.
   - От якраз, - промовив вiн iз притиском. - Це все  одно!..  -  Й  почав
складати гравюру вчетверо. I тяжко було збагнути з iнтонацi? його голосу -
чи вiн дурний i про Христа на Голготi, а  тим  бiльше  про  Густава  Доре,
нiколи не чув  i  взяв  це  за  сюжет  iз  сучасности  та  й  маску?  сво?
невiгластво, а чи вiн глузу? з Максима?.. А  може,  вiн  глузу?  глибше  й
тяжче? Максимовi  видався  його  голос  занадто  саркастичним,  "Тодi  вiн
генiяльний  пройдисвiт,  а  iронiя  його  страшна..."   Iнтонацiя   голосу
начальника спецвiддiлу зраджувала, що вiн таки добре знав  про  Христа  на
Голготi.
   А гiсть склав гравюру вчетверо й подивився примруженим оком на  Максима
з-пiд лоба.

   - Зна?м ми вашого брата, - промовив вiн якось чудно й сховав гравюру  в
пляншетку. Погляд його зачепився за образ "Йосип i Марiя з дитям  утiкають
у ?гипет".

   - Це теж iз Густава Доре? - спитав  вiн,  цiлком  правильно  вимовляючи
iм'я великого мистця. - То ви що... - вiн хотiв сказати "i богомаз?",  але
не сказав цього слова, а сказав пiсля павзи iнше: - ...й богiв малю?те?
   - Нi. - I Максим сказав, чий то образ.
   - А-а... - протяг гiсть. - Це той, що його повiсили нiмцi? Гм...  -  I,
нагнувшись знову над столом, промурмотiв тихо, нiби про себе, але так, щоб
Максим чув: - Поспiшили, але добре зробили... Менше роботи... - а оком  на
Максима.
   Тут несподiвано встряв у розмову синок Борис, що був зник  у  кухнi,  а
тепер з'явився з зошитом сво?х дитячих малюнкiв.
   - Дядю, дядю! - зринув раптом нiжний, радiсний дитячий голос.  -  А  це
ось я малював... Гляньте... - i тикав сво? зошити,  щедро  змальованi  ним
рiзними фантастичними дитячими вiзiями. Вiн, либонь, вперше  бачив  такого
цiкавого аматора мистецтва, такого  пильного  й  поважного  глядача,  тому
вирiшив потiшити його гостинно,  допомагаючи  батьковi,  бо  ж  бачив,  що
батько сумний, а його течки вже кiнчалися.
   Максимовi нiби хто серце нагло оперезав батогом або наступив  на  нього
чоботом. "Боже! - аж скинувся вiн усi?ю душею. - Куди ж ти, дитино?!"

   Але вiн нiчого  не  сказав  уголос,  навiть  не  поворухнувся,  анi  не
поворухнув жодним м'язком.
   Гiсть узяв Борисовi зошити й, не дивлячись, поклав ?х на столi,  поверх
переглянутих батькових.
   Здивований Борис подивився на нього розгублено, потiм  на  батька  -  i
пiшов геть, спантеличений i огiрчений.
   А  гiсть,  закiнчивши  оглядини  "робочого  мiсця",  бiльше  нiчим   не
цiкавився,  чим  полегшив  Максимову  муку,  скорочуючи  ??.  Вiн   тiльки
розстебнув пляншетку, оглянув ?? i знову застебнув. I мiж  iншим  при  тiй
процедурi, нiби ненароком, нехотя, запитав:
   - Чи ви не зна?те такого... "Соломона"?
   - Нi, не знаю.
   Гiсть позiхнув, подивився пильно на Максима й гмикнув:
   - Смiшняк ви!..
   Це було сказано байдуже, але за байдужiстю немовби прозвучала нотка зле
прихованого  жалю.  Пiсля  того  гiсть  постояв  ще  якусь  хвилю  мовчки,
потарабанив пальцями по столу й нарештi, зiтхнувши, сказав:
   - Одягнiться...
   - Я одягнений, - вiдповiв Максим таким  самим  тоном,  тихо,  оглянувши
сво? бурки й ветхе пальто. Гiсть, стежачи за його поглядом, хотiв щось iще
сказати, але не сказав, лише махнув рукою й тихо звелiв:
   - Iдiть уперед...
   Автоматники враз заклацали й  усi  стали  на  струнко,  як  на  парадi,
тримаючи автомати "на руку".
   В переднiй кiмнатi Максим зупинився - до нього ступнула  дружина.  Вона
не плакала, нi.  Пiдходячи  до  чоловiка,  зиркнула  на  синка,  й  сльози
зупинилися в ?? очах. Вони виповнили тi очi по вiнця - ?? великi,  розумнi
очi, - не  смiючи  политися  рiкою.  Вона  тихо  похилилася  Максимовi  на
плече...
   Максим хотiв сказати "прощавай", але не сказав. Тiльки  злегка  торкнув
?? по спинi рукою. Хотiв сказати "бувай", але знову не проштовхнув i цього
слова крiзь горло. Пильно подивився в ?? очi, облизав сво? пошерхлi  губи,
що враз узялися смагою, i - якось само собою прошепотiлося:
   - До побачення...
   У дружини сльози не втрималися в очах i  потекли  буйним  потоком.  Але
вона трималася з усi?? сили, вона мовчала, i лише  погляд  ??  ставав  усе
дикiший. Вона приплющила очi, щоб не кричати так ними. Максим обернувся...
На лежанцi сидiв синок Борис, забився геть аж за  дверi,  що  вiдкривались
попри лежанку, i широко-широко  витрiщеними,  здивованими,  приголомшеними
сво?ми дитячими очима дивився на батька. Вiн  не  плакав...  i  навiть  не
клiпав вiями... Вiн дивився на батька. Дивився всi?ю  сво?ю  приголомшеною
дитячою душею, що враз збагнула велику й страшну  рiч  -  катастрофу,  яку
називають "смертю"... I була в тiм поглядi безодня дитячого крику... Нi...
Господи!.. Таж той погляд хотiв  наповнити  батькову  душу  силою,  вiрою,
надi?ю, мужнiстю... Вiн хотiв геть усе заперечити й змусити його  теж  усе
заперечити...
   Але це тривало лише одну мить. I  ??  обiрвали  автоматники,  брязнувши
збро?ю й мовчки вiдтискаючи Максима геть. Максим застебнув  пальто,  знову
розстебнув чомусь, знову застебнув... Потiм повернувся до дверей i  пiшов.
Чув ще, як дружина зупинила суворого гостя, щось кажучи, а той  буркнув  -
щось на зразок:
   - Нiчого-нiчого... Соцiялiстична батькiвщина подба?...
   Це був знаний стандарт i  цей  стандарт  зараз  звучав  якось  особливо
глумливо. I ще щось вiн говорив.
   Бiля дверей Максим на мить затримався, -  згадав  про  новi  калошi,  -
постояв, нишком скинув калошi, щоб дружина не бачила, й тихенько  поставив
у куточку за дверима.
   "Нехай... Вона промiня? ?х... I матиме трохи борошна..."
   А докiнчив вiн цю думку вже на ганку, сходячи  ганчiр'яними  бурками  в
калюжу, в темряву:
   "На той свiт i без калош добре".
   I вони пiшли в темряву...



   Суворий гiсть  догнав  i  йшов  поруч.  Два  автоматники  лiворуч,  два
праворуч, а два позаду.
   - Майте на увазi, - промовив мляво гiсть, - крок управо, крок улiво...
   - I ви будете стрiляти... - докiнчив  за  нього  фразу  Максим  нудним,
глузливим голосом.
   - Правильно, - чути було, як посмiхнувся гiсть. - То  ви,  значить,  не
новак?!

   Максим нiчого не вiдповiв на те.
   - Ну, словом, мо? дiло попередити, i я попередив.
   - Дякую. Решта залежатиме вiд мене... - згодився Максим.
   На тому ?хня розмова вичерпалась.
   Вони вийшли з двору на вулицю. На вулицi, якраз посеред велико?  калюжi
звелiли: "Стой!.." На вулицi мусiла б бути машина, але  ??  не  виявилось.
Вiд'?хала. Начальник  вилаявся,  щось  поговорив  iз  двома  автоматниками
пошепки. А тодi команда: "Давай!"  -  i  вони  пiшли  всi  темною  вулицею
вздовж, посеред дороги. Дорога була розчавучена, розмiшана - талий снiг  з
грязюкою. Iнодi траплялись чималi баюри, але Максим ?х не обминав, а  йшов
навпростець. Не тому, що боявся зробити "крок  управо  -  крок  улiво",  а
тому, що було байдуже й що не помiчав ?х. Вiн не вiдчував анi холоду,  анi
мокроти. Вiн дедалi бiльше заглиблювався в себе, квапився пробiгти  думкою
ген-ген назад... назад... бо вiдчував, як десь  збiгають  останнi  хвилини
його життя...
   Ця вулиця...  Вона  чомусь  стала  перед  ним  нагло  слiпуче-сонячною,
дзвiнкою. Вулиця його дитинства... В колiях i  канавах  повно  води  пiсля
громових дощiв, а над ними метелики. Великi  берести  й  ясени,  тополi  й
верби стоять обабiч вулицi, пiдпираючи високу синю баню неба, а  над  ними
пливуть снiжно-бiлi фантастичнi хмари, пливуть тихо, мерехкотять. I все те
вiдзеркалю?ться в канавах i калюжах. А над хмарами й попiд хмарами, пишучи
на ?хнiй бiлизнi чорнi риски, лiтають стрижi й ластiвки i,  шугаючи  з-пiд
хмар до землi, летять низько над свiчадами калюж,  клацаючи  дзьобиками  -
ловлять комах i бiлих метеликiв. А по вулицях, по люстрах калюж  i  канав,
пiдкасавши дранi штанцi, бреде-бiжить золотоголове дитинство  i  смi?ться,
дзвенить, залива?ться срiбноголосо. Гаса? по  зелених,  квiтучих  левадах,
зрива? щавель i лопуцьки, кладучи ?х на перли зубiв, смi?ться вiд  надмiру
щастя. Хлюпа? водою, бризка? нею в сонце й  робить  з  дрiбних  крапелинок
слiпучу райдугу... Галасливе  золоте  дитинство!  Воно  гомонить,  вiбру?,
залива?ться. Гра? в "кльока" i в "свинки", викопавши "дук" посеред  вулицi
й заважаючи ?здити хурам, - ганя? кленовий цурпалок палiччям  по  сонячнiй
мерехкотнявi. Гра? в "цур-ки", пiдбиваючи ?? в син? небо... Вечорами  гра?
в "палички-стукалочки", в "латки" i в "квача":
   Оне, дуне, рес,
   Вiндер-квiндер жес,

   Оне, дуне, раба,

   Вiндер-квiндер... жаба!
   -  i  бiжить,  утiка?,  ховаючись  по  перевалках,  по  канавах,  попiд
мiсточками й за широкими берестами та ясенами в млосних  рожевих  сутiнках
травневого вечора. I бавляться з ними кажани й  "оленки"  та  жуки-рогачi,
лiтаючи низько над головами, - однi тихо, нечутно,  iншi  з  дзижчанням  i
гудiнням...
   Оне, дуне, рес...
   - Держи вправо!.. - це автоматник дерев'яним голосом.
   Вулиця рожевого дитинства заходить, як заходить сонце.
   Пусто й чорно. Не на вулицi, в  Максима  на  душi.  Чути,  як  стiкають
останнi хвилини. Але це вiдзнача? не серце, а лише розум. Зашарпане  серце
немовби дерев'янi? помалу, впада? в летаргiю, i лише розум горить  яскраво
й особливо гостро. Нiби яскравий холодний лiхтар, вiн кинув слiпучий  снiп
холодного  свiтла  ген-ген  крiзь  темряву  в  минуле.  I  в   тiм   снопi
промерехтiла вулиця його дитинства, i вiн, Максим, по нiй  iде.  Востанн?.
Йде по свiтляному пасму, що десь кiнча?ться крапкою в чорнотi предковiчно?
ночi. Ще... ще... ще трохи... i все.
   Вiзiя погасла.
   Його зупинили на перехрестi. Постояли. I знову  пiшли  далi  в  мокрiй,
холоднiй темрявi, мов у чорнильному морi. Спотикалися об уламки будiвель i
речей, розкиданих бомбами. Максим навiть не цiкавився, куди  його  ведуть.
Не цiкавився деталями, бо основне вiн знав. Вiн дивився в себе  внутрiшнiм
зором i намагався пробiгти  геть-геть  аж  у  самi  початки  свого  життя,
геть-геть аж до першого проблиску свiдомости, що лишився в  його  пам'ятi,
як сонячний спектр над повiками в крапельках слiз. Той  спектр  -  то  був
перший спалах всесвiту в його душi, яка починала свiй  житт?вий  тур.  Вiн
мерехтiв, розгортаючись у чудесну, слiпучу вiзiю, i от...
   Вiзiя погасла.
   Максим iшов до фiнiшу, чалапаючи машинально навпростець  по  калюжах  у
темрявi. Починався вже березень, i глибокi снiги розкисали.
   Пройшли  вулицею  до  краю.  Проминули  ру?ни  собору,  що   десь   там
громадилися в темрявi i що про ?хн? iснування з цiло?  цi??  сiмки  людей,
без сумнiву, знав тiльки один Максим,  для  решти  -  там  була  звичайна,
каламутна, мокра й бридка  темрява.  Вийшли  на  перехрестя  двох  великих
шляхiв, що перетинали, мiсто з пiвночi на пiвдень i  зi  сходу  на  захiд.
Начальник свиснув у сюрчок тричi, а  потiм  червоно  поблимав  лiхтариком,
даючи якiсь сигнали комусь, - блимнув тричi раз,  удруге,  з  неоднаковими
павзами помiж блимками.
   "За абеткою Морзе це мало б означати  лiтеру  "Ре",  -  подумав  Максим
машинально.
   Десь загула, а потiм з темряви помалу пiдiйшла машина.
   - Залазь! - присвiтив начальник, лiхтариком.
   Це була "поштарка" - машина  з  вiдкритим  коробом,  призначена  возити
пошту. Очi ?й - фари - було замазано чорним i залишено тiльки двi щiлинки,
як у кота, - тi щiлинки дивилися вниз, освiтлюючи невеликий клапоть землi.
В коробi було припасовано по боках ослони. Автоматники сiли обабiч Максима
по два, а дво? стали на крилах машини. Начальник залiз до  кабiни  шофера.
По?хали. Довго ?хали, петляли  десь  вулицями.  Вони  кружляли.  Максимовi
здавалося, що вони блудять. За його вiдчуттям, вони б мали ?хати просто  в
лiс, туди - за цвинтар, до того мармурового янгола в мармуровiй  жалобi...
В той добре знаний, славний лiс, що сто?ть обабiч шляху зi сходу на захiд,
в кiнцi вулицi Старо-ки?всько?, за мiстом. В той самий лiс, куди  ось  уже
не один десяток лiт водять усiх приречених на  розстрiл  темними,  чорними
ночами... Суджених  Ревтрибуналом  у  клекотi  революцi?  й  громадянсько?
рiзанини i суджених Гестапом тепер, у клекотi вiйни... Приречених  ЧеКа  й
охранками всiх кольорiв  -  бiлими,  чорними,  рудими,  -  ГПУ  й  еСДе...
Закладникiв i священикiв, бандитiв i революцiонерiв, злодi?в i  мученикiв,
великих отаманiв i звичайних вiрних салдатiв. Геро?в i  не-геро?в  велико?
iде?. Лицарiв "чести" i борцiв "за мрi?"... I так випадкових, що потрапили
пiд колеса доби абсурду.
   Там ?х напаковано в пiсок безлiч. Жертв iмпровiзованого, хижого суда  i
жертв неiмпровiзовано?, нестримно? сваволi, - розстрiляних над  викопаними
ямами й просто вбитих пiд час Варфоломi?вських ночей у лiжку й потiм  туди
привезених. Особливо ж багато ?х там напаковано тепер.
   Лiс... Сосновий лiс за мiстом, над шляхом, де  шумлять  сосни  тужно  й
та?мничо. Лiс, що його  обминають  мiсцевi  люди  вночi  й  навiть  удень,
боячись переходити через нього.
   Туди й мала б ?хати машина. Але вони блудили. Можливо,  "цi"  не  знали
про лiс або як до нього ?хати.
   Та машина не блудила й "цi" напевно знали, куди ?м ?хати, хоч i були  в
цьому мiстi вперше. Спочатку машина пiдiйшла  й  зупинилась  бiля  якогось
мурованого будинку, на вулицi, що  йшла  паралельно  тiй,  на  якiй  взято
Максима. З кабiни вилiз начальник i пiшов сам до  будинку.  Незабаром  вiн
вийшов звiдти й пiдiйшов до машини в супроводi двох  тiней:  одна  тiнь  -
дiвоча -  щось  говорила  до  начальника,  нiжно  виграючи  сво?м  дiвочим
голоском, а друга сунулась мовчки. Пiдiйшли щiльно.
   - Будь ласка... - промовив начальник i полiз до кабiни.
   Тiнi постояли, кутаючись, - одна  мала,  друга  велика,  -  потiм  мала
по-юнацькому легко встрибнула в короб машини,  а  за  нею  полiзла  друга,
тяжко сопучи. Всiлись у  кутку.  Мовчки.  Не  проронили  й  слова.  Машина
рушила.

   "Хто ж це? Свiдки?" - автоматично  подумав  Максим.  Вiн  вiдчував,  що
гостi пильно дивляться на нього крiзь  темряву,  намагаючись  зазирнути  в
лице. Вiн теж намагався роздивитись - хто ж то були, та нiчого не бачив, -
темрява.

   Машина йшла... Максимове серце не затiпалося, нi, воно тiльки стислося,
а нерви зiбрались докупи, готуючись... Машина  йшла  таки  в  тому  самому
непри?мному напрямку, в  якому  звикли  ходити  тут  усi  подiбни  машини.
Дiйшовши до центру мiста, вона зробила прямий кут  i  повз  будинок  купця
Боброва (колись Боброва, потiм ЧеКа, потiм Райпарткому i нарештi нiмецько?
Ортскомендатури) та повз Спаську церкву (колись Спаську  церкву,  а  потiм
будинок пошти й телеграфу), пройшовши помiж ними по  глибоко  роздовбаному
бруковi, вийшла на Староки?вську вулицю. На ту саму вулицю,  що  кiнчалася
тим знаменитим сосновим бором... Пiд  коротким  блиском  фар,  що  майнули
вгору на вибо?ни й пройшлися промiнем по будiвлях, завертаючи  з  площi  в
вузьке горло вулицi, Максим помiтив, що колишнiй "Спас" геть  розбомблений
до пня, а в "Боброва" зiрвало дах i вiдiрвало геть один рiг  згори  донизу
через обидва поверхи, оголивши нутро... Ця картина мигнула на мить, i, так
нiби нiчого й не було, все зникло в  темрявi,  -  як  бува?  при  мигтiннi
блискавки темно? липнево? ночi. I так само, нiби при мигтiннi блискавки  в
темрявi, що залива? свiдомiсть, у  головi  Максима  разом  iз  думкою,  що
машина йде Староки?вською, виринула й iнша думка-згадка...
   Колись   цi?ю   вулицею   проходили   тисячi   прочан-богомольцiв    до
Свято-Тро?цького манастиря, що десь там... колись був... I колись нею  раз
на рiк проходили велелюднi хреснi ходи, що несли чудотворну iкону  Н-сько?
Божо? Матерi в мiсто К i назад, i це, мабуть, ?х, цi хреснi ходи,  мав  на
увазi Репiн, малюючи свою вiдому картину...
   Потiм у революцiю по нiй спершу ходили ще бiльш велелюднi манiфестацi?,
спiваючи громоподiбно Марсель?зу, сповненi людського шалу й патосу, вiри в
прекрасне майбутн?, в братерство й любов i т. д... Пiзнiше котилися по нiй
гармати й кулемети, оглушуючи мiсто клекотом бою, мчали тачанки, проходили
батальйони й полки рiзних армiй у братовбивчiй вiйнi за те саме братерство
й любов... I за те ж саме братерство й любов по нiй iшли  ночами  процесi?
смертникiв, оточених озбро?ними салдатами, що потiм  мали  бути  такими  ж
самими смертниками й пройти тут той же самий шлях - шлях до бору...
   Про те ж саме братерство та любов мрiяв i вiн, Максим, ходячи  тут  iще
малим до манастиря на прощу. I тут же був колись клюб  одчайдушно?  молодi
його поколiння - клюб юних, фанатичних романтикiв, окрилених великою iде?ю
воскресiння нацi? й наснажених вогнем любови. I це, власне, звiдси почався
його, Максимiв, тяжкий i тернистий шлях...
   Раптом Максим  вiдчув,  як  йому  по  тiлi  поповзли  мурашки.  Даремно
намагався вiн ?х стримати всi?ю силою сво??, таки неабияко?, волi, -  вони
не слухались: вулиця кiнчалась й машина доходила... до бору!
   Максим втягнув голову в плечi й нагло,  до  галюцiнацi?  чiтко,  вiдчув
провал на потилицi... Але зцiпив зуби й так само зцiпив кулаки до  хрусту,
опановуючи нерви. Ним оволодiло шалене бажання, ?дине й останн?, -  вмерти
гiдно, мужньо, спокiйно. Втриматися на належному рiвнi - вмерти  гiдно,  з
презирством до цих гомункулюсiв, що чомусь називаються людьми, як також  i
до всi?? цi? юдолi безглуздя й цинiзму, брехнi  й  зради,  що  назива?ться
життям. Так, умерти з холодним i безмежним презирством  до  всiх  них,  що
обернули його життя на довгий ланцюг страждання, й  наруги,  й  нестерпно?
нудьги. Треба поставити  крапку  -  спокiйно,  понуро  й  гордо.  Вони  от
сподiваються, що вiн заскiмлить i поповзе рачки... Авжеж!..
   Ось зараз конвой тупо скоманду?:
   "Давай виходь!"
   Ось тут ось, де злiва закiнчу?ться бiр...
   Максим пережив смерть рель?фно й виразно ще  до  того,  як  мала  б  та
команда бути, i вже чекав на не? спокiйно. Вiн зосередив усю свою волю  на
тiй останнiй банальнiй сценi, що ось мала вiдбутися, як фiнал усього  його
життя. Вiн нi за чим не шкодував i нiчого  не  жалiв,  -  вiн  лише  хотiв
умерти гордо, хотiв зневажити, зiгнорувати вбивцiв  сво?м  презирством.  I
без пози,  без  бучних  фраз  у  стилi  бульварного  роману  чи  будь-яко?
лiтератури.
   Проте з лiтератури прийшов i бринiв рефреном рядок iз "Галiлея"  ?вгена
Плужника:
   "...I на в'язах мулько головi".
   Дiйсно, це генiяльно сказано: "мулько".  Навiть  уже  не  моторошно,  а
тiльки "мулько"...
   Але машина не зупинилася. Пройшла геть, лишаючи бiр позаду.  Максим  це
вiдзначив недовiрливо: "Добре, якщо не тут, то тодi де?.." I вiн лишався й
далi в станi внутрiшнього  напруження,  глибоко?  зосереджености  в  собi.
Проте помiтив, що кругом лежав глибокий снiг. За бором стелився луг; а над
лугом  темрява  нiби  трiшки  порiдшала.  Там  десь  над  лугом,  ген  над
чорно-сивою iмлою снiгово? пустелi, мав бути колишнiй манастир. Максим  не
бачив  його,  але  знав  i  вiдчував,  що  вiн   десь   там   -   колишнiй
Свято-Тро?цький манастир, а пiзнiше - "Дитяче мiстечко",  що  потiм  стало
вiйськовим (вiйськ НКВД) "городком" зi страшною репутацi?ю, а ще пiзнiше -
резиденцi?ю  Гестапо  з  iще  страшнiшою   репутацi?ю.   Там   вiдбувалися
неймовiрнi речi, й там Максимовi трохи не довелося скiнчити вже свiй шлях,
коли б не випадок. I нарештi...
   "Так! - блиснула враз моторошна догадка. - Таж той "спецвiддiл танково?
Сталiнградсько?", очевидно,  й  зайняв  резиденцiю  Гестапо,  i  це  його,
Максима, везуть туди, щоб спершу перепустити через "конве?р" допиту..."
   Ось скоро почнуться мости, а там за мостами гора i  потiм  -  закрут...
Максим знав, що таке "конве?р", з власного досвiду, а тому вiн вирiшив, що
якщо машина там, за  останнiм  мостом,  зверне  праворуч  -  значить,  вiн
стриба? на ходу геть i буде бiгти снiгами доти, доки його не  пристрелять.
Волi? вмерти бiжучи, але не датись на той "конве?р". Вiн не потребу? ще  й
божевiльних мук i глуму. Якщо вiн уже не ма? шансiв вийти  переможцем,  то
навiщо йому ще божевiльнi муки й глум?..
   Обриси гори вимальовувалися вже не в уявi, а в дiйсностi, виступаючи  в
чорнiй темрявi ще чорнiшою плямою  й  пливучи  назустрiч.  То  була  знана
Максимовi гора. Вiн же колись, ще як тут було Дитяче  мiстечко,  виховував
дiтей:  iз  неповнолiтнiх  злочинцiв,  безпритульних,  переформовуючи  ?х,
виховував порядних людей. Ця  гора  була  забудована  великими  будiвлями,
спецiяльними спорудами, порита давнiми печерами, вкрита  густим  парком  i
чагарником. Вона вiдчувалась у темрявi, як велика  барикада,  що  затулила
вiтер.
   Ось перший мiст. Другий. Третiй. Ось тут зараз ма? бути закрут.  Максим
непомiтно взявся правою рукою за борт машини. Ще мить...  Машина  крутнула
на вибо?нi й перехнябилась. Мить... I машина вирiвняла хiд, минувши закрут
i йдучи далi, завертаючи не праворуч, а лiворуч, а потiм просто.
   Максим не вистрибнув тiльки тому, що на вибо?нi машиною  тiпонуло  так,
що вартовi повалилися геть на нього,  а  вiн  на  лаву.  Вирiвнявши  курс,
машина йшла далi, крiзь нiч, крiзь замрячену снiгову пустелю.
   "Добре. Тодi ж куди вони мене везуть?.."



   Довго гойдалася машина в темрявi по снiгах i, здавалося, вже нiколи  не
прийде до яко?сь цiлi. Вона петляла вже  невiдомо  де  й  повзла  невiдомо
куди, навiть не знати - чи на схiд, чи на захiд,  чи  на  пiвдень,  чи  на
пiвнiч? Максимовi вже здавалося, що тi, що його везли, самi не знають  або
забули, куди саме ?м треба його везти. Вони бовтались у темрявi,  немов  у
водi безмежно? баюри. А вже  зовсiм  загадковою  ставала  присутнiсть  тих
двох, що всiли без спецiяльно? охорони й яких нiхто не берiг.  Здогад,  що
вони мали бути за формальних свiдкiв при  розстрiлi,  виявився  не  тiльки
хибним, а ще й смiшним, бо ж справдi:
   "Хiба ж у вiйськовий час та ще на фронтi, чи при фронтi, хтось потребу?
якихось формальних свiдкiв при розстрiлах?!"
   Ба, навiть, iще смiшнiше:
   "Хто ж взагалi й коли в ВЧК-ОГПУ-НКВД потребував свiдкiв? Ха-а!.."

   Значить, цi люди не причетнi до нього. Тодi - куди ж вони  ?дуть?..  Не
на прогулянку ж?..
   Максим посмiхнувся:
   "Е,  голубе!  Здеквалiфiкувався  ти,  втративши   свiй   щасливий   дар
орi?нтацi?, виплеканий по тюрмах! Таж якщо  цi  люди  ?дуть  з  тобою,  то
значить тебе везуть зовсiм не на розстрiл, бо для тако?  процедури  зовсiм
не бажанi нiякi свiдки! А якщо вони таки ?дуть i таки з тобою, то  напевно
не на прогулянку. Краще  буде,  як  ти  приготу?шся  до  найнесподiванiших
речей".

   РОЗДIЛ ШОСТИЙ
   Нарештi машина прийшла до мети.
   Вона спершу наткнулась на  заставу  й  обмiнялась  iз  нею  паролем  та
вiдгуком i рясними матюками. Потiм пройшла повз численнi танки й  гармати,
пообкладуванi снiгом.  Тi  танки  й  гармати,  наставивши  хоботи  всторч,
несподiвано виринали з темряви, як iз мулу, пiд несподiваним свiтлом  фар,
немов доiсторичнi бронтозаври. Вони стояли шпалерами обабiч дороги й далi.
Скрiзь, куди сягало свiтло фар, коли машина перехняблювалась на  вибо?нах,
задираючись  радiятором  вгору,  -  скрiзь  маячiли   танки,   автомашини,
трактори,  а  мiж  ними  вештались  люди  й  сипалась  назустрiч  свiтловi
божевiльна, страшна матюкня. Коли свiтло опускалося вниз - видива зникали,
лише матюкня тривала, проводжаючи машину.
   Темрява, що досi весь час  видавалась  суцiльною,  тут  перестала  бути
такою,  ставши  плямистою  й  хвилястою,  -  мiсцями   темнiшою,   мiсцями
свiтлiшою,  то  нерухомою,  то  рухливою.  Окремi  фантастичнi  масиви  ??
бовванiли по обидва боки й рухалися назустрiч, виявившись потiм звичайними
селянськими  хатами,  клунями,  повiтками,  попiдпираними  знову  ж   таки
танками, автомашинами й гарматами.

   Це було село. Що за село - невiдомо. Та й байдуже.
   Раптом машина стала. "От, при?хали",  -  вiдзначила  думка.  Замиготiли
лiхтарики, й почулася команда:
   - Ви-ла-зь!.. Та не стрибай! Спокiйно... Та-ак...

   Максим вилiз i став на снiгу... I вiдчув, що його ноги вже майже босi -
ганчiр'янi бурки розлазились. Але вiн  зовсiм  тим  не  затурбувався.  Вiн
стояв i чекав усе з тим же самим вiдчуттям  передсмертно?  нудьги.  "I  на
в'язах мулько головi..."
   Автоматники оточили його зовсiм тiсним кiльцем.
   - Крок улiво, крок управо... - чувся десь за  кiльцем  апатичний  голос
начальника спецвiддiлу. - П р я м о... давай!..
   Автоматники пiшли, топчучись по Максимових ногах,  наступаючи  йому  на
п'яти.
   Так вони йшли в темрявi, густiй i мокрiй,  i  нарештi  опинилися  перед
якоюсь iще темнiшою химерою, пiдiйшовши до не? впритул.
   - Стiй!
   Стали. Забрязчали, заклацали збро?ю. Враз у вiчi вдарив  слiпучий  снiп
свiтла...  То  вiдчинилися  дверi  -  i   Максим   пережив   головокрутне,
приголомшуюче вiдчуття - щось на зразок того,  коли  на  високiй  гойдалцi
стрiмко летиш униз i забива? тобi дух, перехоплю? дихання в горлi...
   Вiн опинився в хатi, повнiй слiпучого сяйва. Те сяйво бурхнуло на нього
шаленим водоспадом. Тяжко ступнув крок наперед  i  став,  оглушений.  Сам.
Автоматники й брязкiт ?хньо? збро? лишились десь там за дверима, разом  iз
темрявою. Вiн був тут сам. Голова й серце йому загудiли,  як  вiд  тяжкого
вдару дзвiн, - то завирувала дико кров, немовби шалiючи,  не  пiдкоряючись
нi волi, нi розумовi:
   "Живий! Живий!.. Живий!!.
   А перед ним постала фантастична, химерна, здавалось, неможлива картина,
що закарбувалась у пам'ятi незабутнiм видивом...
   На великому столi стояло  вряд  шiсть  великокалiбрових  артилерiйських
мiдяних гiльз, кiнцi яких були сплеснутi  i  в  них  вправленi  гноти.  Тi
"свiчi" горiли дружно, як  фантастичний  канделябр,  переливаючись  мiддю,
заливаючи велику хату морем свiтла, перетворюючи  ??  на  якийсь  величний
поганський храм. Над цi?ю iлюмiнацi?ю - на покутi ряснiли образи.  Посеред
стiни - якийсь окремий образ пiд рушником... якогось особливого святого...
Стiл  застелений  бiлою  скатертиною,  поверх  не?  -  лупа,   револьвери,
шахiвниця з розставленими фiгурами,  а  також  -  кришталева,  мерехтлива,
дорога чара з червоним вином i ще щось...
   Та ось iз-за столу  звелась  дебела  людина  в  блискучiй  шкiрянцi,  з
орденами, з блискiтками, з вороною ручкою пiстоля над кобурою, - звелась i
вийшла до нього...
   Максим стояв приголомшений. I враз вiдчув,  що  вiн...  смi?ться.  Так,
смi?ться внутрiшньо всiм сво?м ?ством. Смi?ться, не в силi стримати в собi
якогось дикого, безглуздого смiху, що нiби все тiло  його  схопив  корчем.
Щось - чи то свiтло, мерехтливе море свiтла, чи щось iнше  -  вивело  його
раптом iз летаргi?...
   Широкогрудий, волохатий  у  сво?му  лахмiттi,  велетень  -  вiн  стояв,
розставивши широко ноги й майже дiстаючи  головою  стелi,  i  тремтiв  вiд
внутрiшнього смiху.
   Те "щось", що викликало цей смiх, - то було  нагле  й  гостре  вiдчуття
пародiйности - так, пародiйности! - побачено? картини.  Вiдчуття  кричущо?
?? реальности i в той же час - кричущо? пародiйности.
   "Нiч у Фiлях пiд Бородiно!!. От! А це Кутузов,  далебi!?.  I  десь  уже
бачений!  Бачений!..  Га-га!..  Яка  страшна  iронiя!  I   це   -   вислiд
патологiчних потуг..."
   А той "святий"...
   Та то ж вiдомий "святий" - вусатий i горбоносий, з  низьким  зачубленим
чолом. Той, що його Максим, як справжнiй ?ретик, уперто  не  визнавав,  не
визна? й визнавати не хоче й не буде.  Разом  iз  усiма  iншими  подiбними
"святими" на цьому безглуздому свiтi.
   Тiльки тепер Максим помiтив, що той "Кутузов", той дебелий чолов'яга  в
шкiрянцi й з орденами, кричав. Стрибав перед ним, розмахував кулаками,  ще
й якимись папiрцями, й кричав несамовито. Максим дивився йому в рот  згори
вниз i нiчого  не  розумiв.  I  блукав  очима  по  стiнах,  по  дивовижних
свiчах...
   Та помалу крик того Кутузова  приводив  його  до  пам'яти.  Змiст  його
вигукiв почав доходити до свiдомости Максима, i  вiн  вiдчув,  як  обличчя
його стало наливатися кров'ю, а руки самi собою  складалися  з  хрустом  у
кулаки. Ось вiн зараз його - того Кутузова  -  вдарить,  аж  той  повалить
собою геть канделябр i стане темно...
   Але Максим не вдарив. Натомiсть вiн раптом  гукнув  оглушливо,  на  всi
сво? легенi, просто Кутузову в очi:
   - Чого ви горла?те?!.
   Вiд несподiванки Кутузов аж присiв. А хтось у кутку протяг здивовано:

   - Ого-о!..
   То сидiли там на ослонi пiд мисником i дрiмали вартовi "мушкетери",  що
?х зразу не помiтив Максим. Вони протягли те "ого" й поворушили збро?ю. Та
Максим не звернув уваги.
   - Чого ви горла?те?!  -  повторив  вiн  сво?  громоподiбне  й  безмежно
презирливе запитання. - Чого й на кого?.. Вам це  не  личить...  А  чи  ви
хочете криком заступити брак почуття гумору?
   Кутузов, нiби на всiм скаку зсаджений з коня, вилупив  очi  й  роззявив
рота i так стояв - розгублений, уже не тiльки не кричучи, а навiть  нiчого
й не кажучи.
   - З вами говорить начальник Особливого вiддiлу армi?! - промовив  хтось
за спиною  в  Максима.  З  голосу  Максим  пiзнав  "старого  знайомого"  -
начальника спецвiддiлу дивiзi?.
   - Дуже менi мило, - промовив Максим, не повертаючи голови, а  дивлячись
на Кутузова всторч. - Але якщо начальник Особливого вiддiлу  армi?  дума?,
що нечленоподiльним криком можна людину, якiй "нема  чого  втрачати,  крiм
сво?х кайданiв", примусити поповзти на колiнах, то  вiн  помиля?ться...  Я
вже чув це!..
   - Де? - тихо спитав  Кутузов,  промовивши  це  помалу  й  зовсiм  iншим
голосом.

   - На Луб'янцi, уявiть собi... - I аж тут Максим згадав, де ж вiн  цього
Кутузова вже бачив. Чи ти ба!..
   - Та-а-ак?! - здивувався Кутузов. - I коли?
   - В тридцять сьомому.
   - Ум-г-гу-у...
   Кутузов зайшов за стiл, поторсав чуба, постояв, кусаючи губу, i  спитав
зовсiм тихо:
   - Хто був начальником групи?
   - Уявiть собi... - Максим подивився  на  сво?  пальцi,  що  вилазили  з
мокро? розлiзло? бурки, глянув на Кутузо-ва А зiтхнув:
   - Менi зда?ться, що ви... уявiть собi...
   Кутузов насупив брови,  досить  знiяковiвши,  а  начальник  спецвiддiлу
дивiзi?, що вийшов з-за Максимово? спини й сiв бiля столу,  посмiхнувшись,
промурмотiв, немов спросоння:
   - Бува?...
   Кутузов довго мовчав, гортаючи папери й  не  пiдводячи  вiд  них  очей.
Потiм закурив, випустивши помiж собою й Максимом хмару диму, i  з-за  тi??
хмари спитав:

   - Добре. I що ж ви тепер  нам  скажете?  -  Спитав  пiдкреслено  чемно,
навiть ласкаво, i тiльки одна нотка, люта-прелюта, бринiла в тiй чемностi,
не вiщуючи нiчого доброго.
   Максим мовчав.
   - Що ж ви? - Голосно: - Вам не подоба?ться? - А тихо: -  Ви  не  чу?те?
Так? - Хмара диму коливалась у повiтрi, розповзалась i танула.
   - Нi, чую.
   - То що ж ви скажете?
   - Гм... Хiба що такий ось афоризм: "Якщо заздалегiдь  ясно,  що  й  вiд
крику, й вiд тихо? розмови  наслiдки  будуть  однаковi,  то  чи  не  лiпше
говорити все-таки по-людському?"
   - Мда-а... Це правда. Афоризм добрий. Що  ж,  говорiмо  "по-людському".
Якi ж будуть наслiдки?
   Хмара диму розiйшлася геть,  тiльки  над  цигаркою  Кутузова  звивалась
тоненька димова смужка, нiби над цiвкою гармати, що тiльки що  пальнула  й
ма? ще пальнути знову.
   - Нiчого, - зiтхнув Максим байдуже.
   Кутузов  кинув  цигарку,  блиснув  недобре  очима  й  хлиснув  вина   з
кришталево? чари, А тодi поставив ногу  картинно  на  стiлець,  сперся  на
колiно лiктем i затарабанив пальцями по шахiвницi,  нiби  пильно  вивчаючи
??.
   "Мушкетери" пiд мисником i навiть начальник спецвiддiлу дивiзi? помiтно
нашорошились. Потiм останнiй насунув ушанку на очi й удав,  що  дрiма?.  А
"мушкетери" дивились на великого начальника, мов вiрнi пси,  чекаючи,  чим
скiнчиться його  тарабанення  пальцями  по  шахiвницi.  Кутузов  тарабанив
довгенько. А тодi враз прийняв ногу зi стiльця й махнув рукою...
   З-пiд мисника вискочили три заспаних "мушкетери",  озбро?нi  нiмецькими
"ем-пi", в ватяних розхристаних куфайках i в повстяниках. Три здоровили  з
виразом безмежного очманiння на ?х отупiлих обличчях, розбурханих оце лише
хвилевою злобою, що ?м от не дають виспатись. Люто чухаючись i спльовуючи,
вони наладували зброю насупроти самiсiньких Максимових грудей, а тодi один
пiддав сво?м "ем-пi" пiд ребра:
   - Ану-ка, давай iди!
   I повели його з хати геть у темряву. "Нiхто не сказав нi "здрастуй", нi
"прощай", - подумав Максим,  i  лише  мигцем  зауважив,  виходячи,  як  iз
сумежно? кiмнати зайшла й, причiсуючись, пiдiйшла до столу якась постать i
сiла до шахiвницi. Але дверi закрилися i  темрява  все  поглинула.  Хлопцi
вели його в ту темряву. Один iшов ззаду, а дво? по боках. Той,  що  ззаду,
командував:
   - Прямо...
   - Влiво...
   - Прямо... Прямо...
   Вони йшли через городи. Спершу по вузенькiй стежечцi, а тодi збились  i
чвалали навпростець по глибокому снiгу. Дiйшли до клунi.
   - Прямо...
   Минули клуню.
   - Стоп!!.
   Зупинились за клунею.
   "Бiгти чи не бiгти? - майнуло в Максимовiй головi. -  А-а,  все  одно!"
Вiн стояв по колiна в снiгу, i холодний вiтер здирав з нього ветхе пальто.
"Все одно..."
   - Так стояти! - скомандував котрийсь. Усi втрьох вони  зайшли  й  стали
ззаду. Щось мiж собою побубонiли...
   - Ну, от... - сказав котрийсь, пересуваючи закривку рушницi.
   Раптом вiд хати на весь голос:
   - Адставi-i-iть!!.
   Дивно, Максим вiд того вiдчув у собi виразне незадоволення. "Знову  йти
по цьому глибокому снiгу босяком..."
   - Ну, давай назад!.. - буркнуло ззаду злiсно. - (Трам-трам-тарарам!) Не
дають навiть чоловiка по-настоящому вбити! Секунду б почекав...
   Вони прийшли знову до хати.
   Кутузов ходив по хатi, шалено  димлячи  цигаркою.  I  так  само  шалено
димiв, куряли люльку, той, що сидiв до Максима спиною,  низько  схилившись
над шахiвницею.
   - Ага! - I Кутузов зупинився перед Максимом.  -  За  що  ви  сидiли  на
Луб'янцi?

   Максим мовчав. Вiн  стояв,  заснiжений  по  колiна,  втомлено  й  гордо
поглядаючи згори вниз на Кутузова. "Чи ти зломиш мене, чи  не  зломиш?"  -
здавалося, питав його понурий, презирливий погляд.
   - Ну ж... Вас питають чемно, будьте ж i ви  чемнi.  За  що?  За  що  ви
сидiли на Луб'янцi? Павза. Максим зiтхнув.
   - За Марiю Магдалину...
   "Кутузов" розгубився.
   - Що, що?.. - Потiм оговтався. - Гм... Цебто що ви ?? згвалтували?
   - Нi.
   - Вона вас?
   - Майже... По-вашому це назива?ться "завербувала".
   - Не говорiть дурниць. Що вам могли ставити найдикiшi  обвинувачення  -
це нормально i в порядку. I це не ма? значення.  А  от  скажiть  -  за  що
жсправдi,за що в д i й-с н о с т i ви сидiли?.. Дiло давн?...
   - Вам це вiдомо.
   Кутузов подивився здивовано й гмикнув скептично:
   - Чудак ви! Та ви ж прекрасно  зна?те,  що  сидiли  мiльйони  всяко?...
сволоти... Так звiдки я про всiх можу пам'ятати, хто  й  за  що?..  За  що
сидiли ви?
   Максим дивився Кутузову в очi, й йому хотiлося вдарити його в тi очi, -
нi, в душу. Вiн обертав у мiзку слова,  шукаючи,  яким  найзручнiше  в  ту
пiдлу душу вдарити. Але не  змiг  знайти  вiдповiдного,  i,  коли  Кутузов
повторив сво? "А все ж таки, дiло минуле, - за що  в  дiйсностi?",  Максим
кинув холодно:
   - За "шумськiзм"... I за "робiтничу опозицiю"!..
   - А-а-а... От бач! А кажуть, що НКВД не ? генiяльне! Таж  формально  ви
сидiли за збройне повстання  й  терор,  так?  Так,  я  пам'ятаю.  То  було
безглуздо нiби, але тепер я спитаю вас -  яка  рiзниця,  за  що  формально
нищено ворога, коли вiн таки ворог?
   - А дiйсно! Яка рiзниця, чи людина, чи скотина, хто прав, хто винен i п
е р е д к и м?!.
   Кутузов хоч i вловив зухвалу iронiю цих слiв, але вдав, що вiн того  не
дочув.
   - Ну, добре... А зна?те, за що ви т у т тепер?
   - Цiкаво.
   Кутузов глумливо засмiявся:
   - Знову чудак ви! Цебто я маю вам казати про те, про  що  ви  самi  ось
зараз напишете?!.
   По цих словах вiн узяв аркушик паперу, пiдiйшов, став  i,  говорячи  до
Максима, водив аркушиком перед носом:
   - Ось вам папiр, i ви на ньому все напишете...
   - Але ж...
   - Мовчати... Ось оце папiр...
   - Але ж...
   - Мовчати!.. - Кутузов спочатку було говорив тихо, але за кожним  разом
пiдносив голос: - Мовчати! I ви на ньому все напишете... Все. Зрозумiло?
   Максим знизав плечем. Вiн не збирався змагатись у гiстерi?  з  таким-от
"фельдмаршалом". Зцiпив зуби й замовк. Дивився на того, що сидiв спиною до
нього, в шинелi наопашки, i йому видалося щось нiби знайоме. Хто б це  мiг
бути?.. А втiм, яке то ма? значення! А Кутузов прохарчав, прошипiв йому  в
лице, вiдчуваючи, що вiн не в силi зломити його глумливого безстрашшя:
   - Напишете!.. Ви все на цьому паперi напишете... Ясно?.. В с е...
   I хоч ясно було, що на  такому  маленькому  аркушику  нiчого  не  можна
написати до пуття i про це знав сам Кутузов лiпше вiд усiх, але вiн про те
й не думав. Вiн думав лише про те, що ось цей Голiят таки сяде  покiрно  й
буде на цьому папiрчику щось за його наказом писати... I  це  головне.  Це
буде видимiсть того, що вiн таки його зломив, зiм'яв, як  ганчiрку.  Бо  ж
без цього, без обернення його в ганчiрку, не можна його знищити. Адже  вiн
саме й шука? легко? кулi, як визволення.

   - А тепер - iдiть!  -  промовив  Кутузов  уголос,  показавши  рукою  на
начальника  спецвiддiлу  дивiзi?,  й  одвернувся,  став  над   шахiвницею,
напружив червоний карк.

   - Пiшли... - запропонував старий знайомий i сам пiшов попереду.
   Вони вдвох вийшли.
   - Слухайте, -  промовив  начальник  спецвiддiлу  дивiзi?  апатично  вже
надворi, в темрявi. - Бачите, яка темрява?.. Я думаю, що вам взагалi нема?
сенсу тiкати. Куди? А головне -  чого?  (Зiтхнув).  Ви  потрапили  в  таку
ситуацiю, з яко?, брат, нема? виходу... Взагалi... I не можна втекти.
   Павза.
   - Проте, на всякий  випадок,  майте  на  увазi  -  крок  лiворуч,  крок
праворуч... Краще йдiть просто... Тепер праворуч... Просто... А крiм  того
- вiд мене утiкати - то було б не шляхетно, бо  хлопцi  ж  вас  упiймають,
неодмiнно, i менi тодi сорому не обiбратись - такий конво?р!..
   Всю цю тираду начальник проказав нiби сам до себе, з нудьги й замовк.

   Вони  йшли  мовчки,  натикаючись  у  темрявi  на  стовпцi,  причому   -
iнiцiятиву шукання дороги начальник нiби цiлком переклав на Максима, а сам
плентався позаду, лише злегка не то питав, не то подавав поради:
   - Може, лiвiш?
   - Може, правiш?..
   - А шукайте там клямки. ?? Тягнiть...
   Так зони опинилися  в  затишнiй  хатинi  -  в  тихiй,  чисто  прибранiй
кiмнатi. Замiсть буйно? й ексцентрично? iлюмiнацi?, що була в  штабi,  тут
свiтили  тiльки  двi  лямпадки  пiд  образами.  Стiл  буя  накритий  бiлою
скатертиною, лiжко чисто застелене... Взагалi було щось великоднього в цiй
хатi, в якiй стiл застилався бiлою скатертиною,  без  сумнiву,  тiльки  на
Великдень та ще на Рiздво. На столi стояла карафка з водою, чорнильниця  й
лежала ручка з пером на шматку газети. Начальник показав  Максимовi  рукою
на мiсце на лавi бiля столу, а сам пройшовся по хатi, по землянiй долiвцi,
посиланiй пiском, заклавши руку за  борт  шинелi  й  насунувши  ушанку  на
брови. Пройшовся раз, удруге. А тодi став бiля гаряче натоплено?  груби  й
так стояв, пiдперши комин спиною.
   Максим поклав папiрець на стiл, узяв ручку,  вмочив  ??  в  чорнило  i,
витерши лiвою долонею мокре чоло та тримаючи  ручку  в  правiй,  застиг  у
нерухомостi. Вiн не думав про те, що писати. Власне, вiн нiчого не  думав.
Сидiв... По тiлу розливалось  тепло,  промерзлi  на  снiгу  ноги  починали
вiдходити, - Максим ворушив пальцями, вiдчував шалений бiль у суглобах,  i
вiд того було при?мно - бiль у ногах вiдволiкав  увагу  вiд  усього  цього
безглуздя, заспокоював душу, змушуючи ?? все покинути  й  зосередитись  на
собi... Яка блаженна павза!.. Ця павза тривала, здавалось, цiлу  вiчнiсть.
Максим нiби втопився в блаженному забуттi. Нарештi зринув iз того забуття.
Помалу зосередив увагу на папiрцi - половинка листа з зошита! Оглянув його
з обох бокiв, наморщив брови i, зiтхнувши, повернув лице до начальника:
   - Що ж писати?
   - А... - махнув той рукою. - Пишiть що-небудь.
   Максим розгонисте написав, до кого адресу?ться, потiм дату, потiм  сво?
iм'я й призвiще, рiк народження, соцiяльний  стан  батькiв  i  свiй,  свою
освiту, фах, скiльки рокiв сидiв у тюрмi, а скiльки в таборах "С?влагу"...
Тут папiрець скiнчився, i Максим так на пiвсловi й обiрвав цю свою писемну
вправу. Ба, насилу влiзло й те, що написав. Хотiв на закiнчення  поставити
"i т. д.", але поставив лише три крапки й розписався в куточку.
   - Вже, - промовив iз полегшенням.
   - Добре, - промовив начальник i не поворухнувся. Вiн стояв,  заплющивши
очi, бiля теплого комина й, далебi, дрiмав.
   Максим поклав ручку i,  склавши  руки  на  столi,  вiдпочивав  -  сидiв
нерухомо теж, лiньки було поворухнути  й  найменшим  м'язком.  Дивився  на
начальника. Зачепився поглядом за пляншетку й хотiв  було  щось  запитати,
але тяжко було змусити язик повернутись i промовити слово. Втома.  Нарештi
вiн таки змусив свiй язик поворухнутись:
   - Гм... Скажiть... Навiщо ви взяли того... Христа на Голготi?..
   -  Здасться,  -  буркнув  начальник  спецвiддiлу.   Потiм   додав,   не
розплющуючи очей: - В тiм  ваш  найтяжчий  злочин...  Гм...  (Iронiя).  Бо
начальник ОСО армi? ма? сво? поняття, а начальник спецвiддiлу дивiзi? ма?,
брат, сво?...
   "Та не може бути!!" -  хотiв  аж  скрикнути  Максим  глумливо,  але  не
скрикнув - далебi, було лiньки. Промовчав. Начальник теж замовк  i,  як  i
перше, не розплющуючи очей, стояв, пiдпираючи спиною  теплу  стiну  груби.
Нарештi вiдслонився. Обтрусив крейду з рук i з шинелi й промовив:
   - Ну, що ж... Пiшли!..
   А  на  дворi  начальник  плюнув  у  темряву  й,  кутаючись  у   шинелю,
промурмотiв, либонь, нi до кого:
   - От бардак на цьому свiтi дi?ться... Все з глузду з'?хало  к  чортовiй
матерi!..

   Це вiн промовив у мряку, невидимий, так що й невiдомо, чи то  саме  вiн
промовив, а замiсць "к чортовiй" ужив iнший, менш  пристойний,  але  бiльш
динамiчний епiтет. I додав уже сердито й нiби аж iз заздрiстю:
   - Вам то що!..
   Коли вони  ввiйшли  знову  до  штабу,  Кутузов  стояв  над  шахiвницею,
спершись однi?ю ногою на стiлець, i жував мундштук вiд  цигарки,  як  кiнь
вудило, а його партнер пахкав димом iз люльки, як паротяг, сидячи все  так
же спиною до дверей. Вiн, мабуть,  так  i  не  поворухнувся  за  весь  час
вiдсутностi Максима. Його чуприна була розкуйовджена й стояла, мов  копиця
сiна, завихрена вiтром. Не поворухнувся вiн i тепер.
   Начальник  спецвiддiлу  дивiзi?  подав  Кутузову  папiрця,  позiхнув  i
поплентався до лави, а Максим лишився стояти, дивлячись у  потилицю  того,
що сидiв при столi.
   - Добре... - сказав Кутузов i, не дивлячись, кинув папiрця на  стiл.  А
тодi  звiвся  й  пiдiйшов  до  Максима.  Якусь  мить  дивився  виряченими,
банькатими очима й торсав свого чуба. Вiн, видно, був уже п'яний, очi  мав
червонi. Чи то, може, вiд безсоння? Стояв i щось тяжке обертав  пiд  сво?ю
черепною покришкою,  жуючи  мундштук  цигарки,  -  може,  робив  у  тяжкiй
ситуацi? ризикований хiд королевою.

   - Ну, от... - сказав нарештi Кутузов. - Ми ма?мо дуже мало часу. Вiйна,
брат, i нiколи займатись ?рундою. Ясно? Тож давайте будемо говорити прямо,
дивлячись у корень. "Сматрi в корень!" - сказав хто? Козьма Прутков... Ото
ж! Так коротко й прямо - в чом  д?ло?!  А  д?ло  в  тому,  що  ви  нам  не
пiдходите. Взагалi не  пiдходите.  По  калiбру.  Еге  ж,  по  калiбру!  Це
генiяльно сказано, що?  Запишiть  там...  Ось  у  цьому  i  все  д?ло.  Ви
занадто... ну, як так сказати, - норовистий...  Нi,  гордий.  А  через  те
перед вами сто?ть дилема... Пiдкреслюю: перед вами, а то ви  все  дума?те,
що перед нами, гм... А дилема така: або - або. Або вмерти, або зiгнутися -
i то понижче, понижче... Що ви вибира?те?
   - Перше, - буркнув Максим з нудьгою.
   - Гм. - Кутузов поторсав чуба й вилаявся. - Йолоп! - I зашипiв:  -  Нi,
брат, нi!.. Ти перше злама?шся, як... як гниляк, от як! I будеш рачкувати,
слизняком повзати, а тодi... Тодi вже...
   - Побачимо... - вiдповiв Максим так само, як  i  перше,  з  нудьгою,  й
зiтхнув. Дивився задумливо на сво?  босi  пальцi,  ворушив  ними.  А  тодi
перевiв погляд на вихрясту копицю волосся бiля столу. "Десь  я  цю  копицю
вже бачив".
   - Побачимо... - протяг Кутузов, немовби приймаючи виклик. А  тодi  враз
повернувся круто до варти й махнув рукою в невiдомому напрямку:
   - Взяти!..
   Вартовi пiдскочили на цей раз ще швидше й знову втрьох.
   - К общему чiслу? - не запитав, а гаркнув котрийсь весело.
   - К общему числу, - вiдповiв Кутузов байдуже й пiшов до  столу.  Справу
закiнчено, можна далi грати в шахи.
   Максима повернули поштовхами збро? до дверей i повели.
   На самому порозi Максим  раптом  обернувся.  Iнстинктивно,  пiдсвiдоме,
вiдчувши на сво?й потилицi чийсь погляд i оте "I на в'язах мулько головi".
Вiн обернувся швидко i... став як укопаний.
   Вiд столу на нього дивився з-пiд  копицi  волосся,  крiзь  дим  люльки,
Соломон!.. Дивився примруживши очi.
   - А-а... - протяг Максим машинально. - Ви?!. Гм... Це ви, значить, були
й за чiчероне...
   Павза. Це тривало мить - ця павза  й  усi  цi  надзвичайнi  розглядини.
Видно було, що Соломон прорахувався,  обертаючись;  вiн  хотiв  подивитися
лише вслiд, а довелося дивитися всторч. Але Соломон  витримав  за  димовою
заслоною. А Максим постояв мить, приголомшений, а потiм глибоко зiтхнув  i
промовив:
   - Отже... Ви довели послiдовнiсть, професоре!..
   I посмiхнувся, обертаючись у темряву.
   Там, де вiн щойно стояв, залишилися самi  закритi  дверi,  що  сльозили
патьоками, напотiлi вiд холоду й тепло? вогкостi. На них  iще  якусь  мить
дивився крiзь дим люльки вихрястий Соломон - пророк i громовержець, доктор
фiлософi? i т. д. i т. п. Дивився розгублено. Вiн був тут, явно  рятуючись
вiд  "общего  числа".  I  на  пiдтвердження  цього   зiтхнув   глибоко   й
тремтливо...



   "Цiкаво, що то за формула "обще? число" i  скiльки  в  ньому  ма?  бути
нулiв?" - думав  Максим,  знову  плентаючись  у  темрявi  пiд  наставленою
збро?ю. А хтось зухвалий  i  глузливий  у  ньому,  одержимий  достославним
шибеничним  гумором,  резонерствував,  наслiдуючи  Соломона,  -  на   зло,
знущаючись iз себе самого й з усiх.
   "Багато... Дуже багато нулiв ма? те число! I до нього належу i я, i ти,
i сам той пришелепуватий Кутузов, i решта... Це ж те число отих пiщинок iз
твого, Соломоне, самуму - опановних гоном до ру?ни й смерти i  верганих  у
прiрву... Проте Кутузов ма?, мабуть, ще якесь окреме, сво? "обще?  число",
свiй власний рахунок, i в ньому теж багато нулiв... Авжеж..."
   Але думка працювала мляво  й  тiльки  для  того,  щоб  вiдiрватися  вiд
наставлено? десь у темрявi збро?,  зовсiм  не  намагаючись  по-справжньому
заглянути пiд ту загадкову формулу "обще? число". Було  зрозумiло  й  було
байдуже - це число зi спiльним знаменником, iм'я  якому  (знаменниковi)  -
сира земля... Нерви затялися й цiлковито не реагували нi на теперiшн?,  нi
на  майбутн?...  Але  скiльки  ще  ?м  затинатися?!  Якi  ще   iспити   ?м
призначено?! I де та межа?!.
   Максим навiть не помiтив, як опинився в  великiй,  вогкiй,  продимленiй
хатi, повнiй салдатiв, що лежали покотом на соломi попiд стiнами й  скрiзь
навколо. Тiльки й було вiльного мiсця, що маленька латочка посерединi,  на
якiй стояв шевський стiлець. А на покутi стояв стiл -  голий,  заялозений,
заляпаний краплями воску зi свiчок i чорнилом, i над ним - гола,  полупана
й почорнiла стiна. Навiть не було нiякого "вождя".  Посеред  столу  стояла
бляшана лямпа з надбитим i закуреним склом,  що  його  надбитий  край  був
доточений папером. Тяжкий сопух, складений iз багатьох смородiв  -  прiлих
онуч, поту, людських випарiв, гасу, чаду, розпарено? глини й безлiчi iншiх
запахiв, забивав дух i туманив голову...
   Максима привели в цю дiру i так покинули. Конвой пiшов геть,  а  Максим
лишився стояти посеред простягнених солдатських нiг. Вiн стояв i чекав  на
появу того, в чи? руки оце передано його голову.  Але  поки  що  нiхто  не
з'являвся, нiхто не заявляв нiяких претензiй  на  нього  та  його  голову,
нiхто взагалi не звертав на нього жодно?  уваги.  Так  нiби  його  забули.
Проте Максим знав, що вийти звiдси вiн не зможе,  що  той,  кому  належить
тепер його голова, пильну? за ним уважно та що бiля цього  вертепу  стоять
десь чуйнi патрулi й невидима брама повз  них  вiдмика?ться  лише  та?мним
паролем. Всерединi ж... Салдати лежали собi й однi хропли, аж луна йшла, а
iншi точили теревенi, пересипаючи невибагливi,  маснi,  салдатськi  сюжети
терпким, ядерним матюком. Серед усiх iнших запахiв  дуже  чiтко  й  гостро
вiдрiзнявся запах спирту.
   Максим постояв деякий час, а потiм ступнув до центру й сiв на  шевський
стiлець.  А  вже  сидячи,  почав  пильнiше  розглядатися.  Насамперед  вiн
зауважив, що це, без  сумнiву,  не  звичайнi  салдати,  а  вiдiбранi,  отi
знаменитi "вiйська ВЧК-ОГПУ-НКВД", "гвардiйцiв спецчастин,  про  яких  так
багато вiн чув. Це вiн виснував iз багатства ?х озбро?ння та  спорядження.
Було багато, й виключно автоматично?, збро?, багато ременiв тощо.  Це  все
лежало купами бiля господарiв. Кожен iз них був споряджений, як  командир.
Та власне, це й не були вже "салдати",  а  саме  "гвардiйцi".  Чудним  для
Максима було бачити пагони, яких вiн ще взагалi не бачив на  сво?му  вiку,
лише чув, що колись, пiд час революцi?, ?х вiдривали салдати (може, батьки
ось цих) разом iз шкiрою з офiцерських "панських" рамен. Погони  тi  були,
власне, ганчiрочками з комбiнацi?ю зiрочок та  смужок.  Найбiльше  ж  було
видно з мови, що це було за вiйсько...
   Мимоволi Максим почав дослухатися до розмов, -  йому  хотiлося  вичути,
вловити тут душу людини. Найперше, що вражало,  -  це  те,  що  над  усiма
розмовами тут тяжiла печать трагiзму, печать смертельно? нудьги. А  потiм,
уже за цi?ю трагiчною печаттю, вражав знову ж таки... сопух.
   По короткому часi Максим одвернувся, - його власна  душа  зiщулилась...
Тяжкий сопух, ще тяжчий, як у повiтрi, вiяв вiд тих розмов. Якщо  це  була
бравада,  так  добре  знана  Максимовi  з  давнiших  спостережень   ще   в
концтаборах, то яких же потворних розмiрiв  вона  досягла!  I  вже  в  нiй
пропала людська душа. Цей сопух словесного бруду був i ранiше,  але  вiйна
довела його до найвищого ступня конденсацi?, зробила неподiльно  пануючим,
оточила густiшими випарами алкоголю й  запахом  крови.  Це  була  мiшанина
соромiтництва, матюкнi, цинiчно?  бравади  вбивць,  сексуально?  словесно?
лихоманки й високо? температури алкоголю. I найсумнiшим було те, що все це
були на вигляд здоровi, нормальнi, ще й гарнi  селянськi  хлопцi.  Вражало
саме протирiччя мiж враженням зоровим i враженням слуховим.  Нi,  це  лише
бравада,  страшенно  гiперболiзована  бравада!  Доведена  до  потрясаючого
абсурду. "Спосiб самозахисту перед божевiллям", як висловився колись  один
професор-психiятр про це саме явище в концтаборах.
   Максим перестав дослухатися до розмов. Намагався нiчого не чути, навiть
забути, де вiн. Заглибився в себе.  Почав  дрiмати,  сидячи.  Потiм  якось
ненароком повернувся до столу i - аж кинувся вiд здивування...
   Бiля столу сидiла... Ната! Гарна, молодесенька дiвчинка Ната!.. Як же ж
це вiн не помiтив зразу?.. Його знайома! Донька його друга.  Вона  сидiла,
знiтившись i завмерши, - тримала в пальчиках ручку з пером,  занесену  над
аркушем  чистого  паперу,  i,  втягши  голову  в  хутряний  ковнiр   свого
пальтечка, дивилась великими очима на Максима. I... плакала.
   Так, це Ната, що ?? колись Максим носив на руках, донька його  старшого
вiком друга Д., засланого й замученого десь у Рибiнську... Максим трохи не
скрикнув. Але втримався. "Та чого ж вона тут?!. Та це  ж  вона  ото  ?хала
машиною! Це ж вона там, ще в мiстi, щебетала й  так  вигравала  голосочком
перед начальником... Що ж вона пише?.." А дiвчина дивилась на  Максима  не
моргаючи, i тiльки перо тремтiло в ?? руцi,  занесене  над  бiлим  аркушем
паперу. Вона мовчала, поводячи зрiдка оком десь набiк,  але  вона  йому  -
Максимовi - щось кричала  сво?ми  очима,  щось  питала,  пояснювала  а  чи
просила прощення...
   I Максим зрозумiв усе. Тi  очi  дивилися  так,  що  не  можна  було  не
зрозумiти, не треба було  пояснень.  Ясно,  чого  вона  тут  i  яке  тяжке
завдання ?й поставлено.

   "Невже ж це Соломон притяг  ???  Невже  ж  це  вiн  "змобiлiзував"  ??,
"рекомендував" на таку тяжку роботу?! Так... Це ж вона ма? тут  "свiдчити"
на нього... Писати... Господи!"
   А дiвчина клiпнула вiями, й сльоза ляпнула  на  чистий  аркуш.  Дiвчина
злякалась i квапилася зiтерти ту сльозу,  витерти  папiр  насухо,  знищити
слiд на паперi. А тодi нишком глянула туди i сюди - чи нiхто не  дивиться,
чи нiхто не  бачив?..  "Нi,  нiхто  не  бачив".  (У  хатi  стояв  гомiн  i
клубочився махорковий дим). I знову очима на Максима...
   - Не потерпай так, Нато!.. - зiтхнув Максим  ледве  чутно.  -  I  пиши,
дитино, все, що в голову збреде... Все те не ма? нiякого значення...
   - А ви... ви не гнiватиметесь?.. - прошепотiла бiдолашна дiвчина самими
губами, беззвучно й витерла носа хусткою, зiтхнула: - Звелiли...
   - Дурненька, - посмiхнувся Максим. Помовчав. А тодi додав: - Там погоду
роблять люди поважнiшi... А твiй дитячий лепет...  -  i  махнув  рукою.  -
Пиши, Нато... Менi вже нiчого не пошкодить, пиши. Думай  про  себе,  та  й
пам'ятай про батька, дочко...
   Дiвчина нагло залилась сльозами й одвернулася  геть.  Скоцюрбилася  над
папером, плiчка ?й ходили ходором, "писала"...
   - Ти що ж д?вочку обижа?ш, га?! -  звiвся  нараз  iз  долiвки  високий,
бiлявий хлопчина й став проти Максима, похитуючись, - п'яний, як чiп.  Був
у сибiряцьких  "чосанках",  з  якимись  медалями  на  грудях,  стрункий  i
хвацький.
   - Га!?. Вона должна работать, а ти... А стой!..  -  придивився  пильно,
потiм вернувся на сво? мiсце,  взяв  пас  iз  револьвером  i  портупе?ю  й
пiдiйшов знову до Максима, пристiбаючи той пас  iз  портупе?ю  i  нiяк  не
можучи сп'яна пристебнути. Нарештi пристебнув. Потiм витяг тяжкого пiстоля
й почав насупроти Максима наладовувати. Заправив у нього "обойму", посовав
цiв'ям...
   - Ти що ж д?вочку зобижа?ш, га?!. Засунув пiстоля назад у кобуру.
   - От ми зараз побачимо, хто ти... Пiдiйшов до столу, залiз за  нього  з
покутя, п'яним рухом вiдiбрав у дiвчини ручку й папiр:
   - Давай сюди... що ти там ще мазюка?ш!.. Оддихай, бо ти, сопливе, ще  й
писати не вмi?ш... Ось я!.. Ну от... - i наставився на Максима  викоченими
очима, похитуючись i ледве повертаючи язиком.
   Максим дивився на хлопчину, i  вiн  йому  рiшуче  почав  подобатися.  В
жестах i словах  цього  п'яного  в  дим  хлопця  була  iскра  доброго,  не
передбаченого анi законом, анi начальством, анi ним самим, гумору й сенсу.
   - Ну-с... Ти менi от зараз  говори  всю  правду,  а  я  буду  писати...
Пойняв?

   - Пойняв. - Максимовi початок припав до серця.
   - То-то... Призвiще, iм'я й по батьковi...
   Максим  вiдповiв  iз  найсерйознiшим  виглядом.  I  пiшли  запитання  й
вiдповiдi. Запитання найдивовижнiшi й вiдповiдi на них найсерйознiшi.  Так
щиро Максим у сво?му життi не вiдповiдав iще жодному слiдчому, перед якими
не раз довелося йому бувати.  Власне,  вiн  оце  взагалi  вперше  на  такi
запитання вiдповiдав, бо ранiше, як правило, вiн завжди слiдчих iгнорував.
   У числi iнших запитань були й на зразок таких:
   - У Бога вiру?ш?
   - Вiрую...
   - Гм... А в Сталiна вiру?ш?.. Вiруй, брат, iнакше плохо будеть...
   Так iшло "слiдство". Товаришi "слiдчого", лежачи, глибокодумно подавали
реплiки, робили зауваги. Та "слiдчий" не брав  ?х  у  рахубу.  Вiн  провiв
"слiдство" по-сво?му й нарештi приступив до друго? половини справи.
   - От. А тепер я  зроблю  тобi  приговор  i  рррострiляю,  як  собаку...
Пойняв?

   - Пойняв, брат.
   Обiрвав усе вiстун, що нагло вскочив i гукнув, засапавшись:
   - С?мьонов!.. До майора! Миттюi
   "Слiдчий" устав, провiв рукою по чупринi, вiддав ручку дiвчинi.

   - На, кiнчай ти... Дiло, брат, важне! Його  треба  розстрiляти...  -  i
вилiз iз-за столу. Постояв посеред хати, трясучи  шалено  головою,  далебi
намагався витрясти нашвидку хмiль iз не? i, так трясучи, вийшов  iз  хати,
ледве втрапивши в дверi.

   Дiвчина сидiла, читала "протокол" i смiялась у ковнiр. Смiялась  чи  то
вiд дивовижного змiсту того протоколу, а чи тому, що "слiдчий" списав геть
увесь аркуш, а бiльше паперу в не? не було.
   По якомусь часi хвацький "слiдчий" Семьонов повернувся назад i вже  був
начебто зовсiм тверезий, лише поблiдлий трохи й дуже стурбований. Вiн зняв
пас iз револьвером, почепленим не на той бiк,  i  поправив,  перечепив  на
сво? мiсце, пiдперезався як слiд,  обсмикався.  Потiм  вийняв  револьвера,
перевiрив i взяв його в праву руку. А  тодi  звернувся  до  Максима  тихо,
трохи розгублено:
   - Ну, от... Так що ходiм, брат...
   Нiхто не подав на цей раз нiяко? реплiки.
   Максим з Семьоновим вийшли в нiч.
   - Стiй! - скомандував Семьонов за порогом. - Ти йтимеш попереду,  а  я,
брат, ззаду. Пойняв? А там буде видно... Пiшли...
   По якомусь часi:
   - Слиш? Ти ж не тiкай... Бо тодi, замiсть тебе,  мене  розстрiляють,  а
це, брат, буде ошибка... Стой!
   Максим став. Вiн бачив, що Семьонов усе ще був п'яний. Спершу, дiставши
серйозне завдання до виконання,  хмiль  вiд  свiдомости  серйозности  того
завдання трохи був вилетiв, але потiм той упертий хмiль вернувся знову.  I
тепер iшла боротьба мiж тим хмелем i дисциплiною випробуваного гвардiйця.
   - Слиш? Попереджаю: крок улiво, крок управо - i амба! На мiсцi. Пойняв?
А тепер пiшли!..
   Пiшли. Топталися довго в  темрявi.  Максимовi  вже  приходила  думка  в
голову, чи не взяти б у цього Семьонова пiстоля й чи не махнути  б...  Але
куди? Розумiв, що чи з пiстолем, чи без вiн довше не  бiгав  би,  як  пару
годин, а може, й того менше. Зайва праця. Але не це стримало  Максима  вiд
здiйснення  такого  намiру,  а  якийсь  глибокий-глибокий  вiдрух,  якийсь
тваринний  iнстинкт,  що  не  велiв  йому  шарпатись...  Такий  самiсiньке
iнстинкт колись, як вiн випав був iз вагону мiж рейки  на  ходу  по?зда  й
лежав  пiд  страшним  залiзним  гуркотом,  велiв  йому  не  шарпатись,   а
затамувати жах i лежати спокiйно, хоч би й кров його  застигла  кригою,  а
розум губився перед обличчям смерти. А тепер.,- Тепер,  власне,  йому  тим
бiльше не треба було поспiшати анi в петлю, анi пiд кулю,  коли  й  те,  й
друге було для нього однак забезпечене.
   Топталися в темрявi. Максим iшов  попереду  й  раптом  вiдчув,  що  вiн
загубив свого конво?ра.
   - Ей! Слиш? - почувся з темряви переляканий голос Семьонова. - Де ти?!
   - Ось.
   - Де "ось"?
   - Ось...
   - Фу, ти, чорт!.. -  нарештi  намацав  Семьонов  Максима.  -  Де  ж  ти
шля?шся? - i роззлостився. - Iди прямо! Направо!.. Дай сюди  твою  полу...
Та не хапайся за револьвер!..
   Семьонов узявся за полу  Максимового  пальта,  майже  здираючи  його  з
плечей, i так плентався за ним. Невiдомо було, хто кого веде.
   - Стiй!
   Стали. Помiркувавши трохи, Семьонов зорi?нтувався. Пiшли далi. Так  iще
деякий час  топталися  в  темрявi.  Нарештi  Семьонов  гримнув  уже  iншим
голосом, як вiзник кричить "тпррру!", при?хавши:
   - Стiй!!.
   Зупинились бiля яко?сь стiни. Стояли  в  темрявi,  тримаючись  одне  за
одного.
   - Не бойся, - промовив Семьонов, вiдсапавшись. -  Я  тебе  не  стрельну
зараз. Не було ще приказу... Хоча для тебе, голубе, було б краще! -  додав
вiн, зiтхнувши: - Я тебе по блату чикнув би льохко  i...  В  iнших,  брат,
буде тяжче... Шукай там ручку дверей! ?сть?..
   - ?.
   - Тягни.
   Максим потяг до себе за клямку - дверi вiдчинилися просто в хату.

   - Катiсь! - пробурмотiв Семьонов i закрив за Максимом дверi.



   "Ага!.. Оце й ? те "обще? число"!"
   Хата, освiтлена лойовою свiчкою,  була  вщерть  напакована  людьми,  що
лежали, як дрова, суцiльним звалищем долi, на полу й на печi i...  хропли.
Бiля дверей стояв столик,  на  столику  горiла  та  лойова  свiчка,  а  за
столиком куняв вояк iз забинтованою головою.
   Максим як увiйшов, так i зупинився бiля дверей та й стояв, спершись  на
одвiрок.
   Було тихо. Лиш  де-не-де  те  хаотичне  звалище  людських  тiл  хлипало
спросоння й маячило. "Так... Оце й ? те "обще? число".
   - Петрович!.. - почулося  тихо  з  найдальшого  кутка.  Це  до  Максима
озвався чийсь голос, хтось упiзнав його й озвався так сумно, сердечне:
   - Лягайте там, де сто?те... Лягайте...
   - Хто ви?
   - Я? Староста... цього обчества. I взагалi...
   - А-а...
   Максим упiзнав: так, це староста цього  села!  Василенко.  А  село  це,
значить, - Веселе. Яка iронiя!..

   РОЗДIЛ СЬОМИЙ
   ...Обмерзлi кригою  дерева  дзвонили  й  лускотiли,  неначе  вони  були
склянi. Кожна найменша гiлочка була оправлена в прозору кригу, свiтилася й
блищала, i цiле дерево здавалося зроблене генiяльним майстром  iз  чистого
скла. При подувi вiтру гiлочки  цокотiли  одна  об  одну,  лущали,  а  при
сильних зударах маси таких гiлочок об масу, скляно? коси  об  скляну  косу
скло дрiбно билося й  з  дзвоном  осипалося  на  пiшоходи,  на  скляну  ж,
вiрнiше, оправлену в скляне поливо, землю.  При  недалеких  артилерiйських
вибухах гiлочки також  подзвонювали  i  шелестом  роняли  дрiбнi  блискучi
шматочки.
   Пiд тi?ю казковою декорацi?ю,  по  фантастичнiй  склянiй  але?,  в  яку
обернулася вулиця, ведуть Миколу... Ведуть Максимового друга й товариша на
страту. Вiн iде босий по снiгу, в самiй бiлизнi, гордо  закинувши  голову.
Заслужений артист i каторжник...  Вiн  дивиться  просто  перед  собою,  на
заходяче, зажурене сонце... Мабуть, йому ввижа?ться далекий Сибiр i  снiги
Забайкалля, буйний iнiй, i шелест скляного вiтру, i друзi - такi ж,  як  i
вiн, приреченi, але непокiрнi... Босий i в однiй бiлизнi, Микола зника?  в
мерехкотнявi  крижано?  але?,  оточений  вартою  в   блакитних   нiмецьких
одностроях.
   Дзвонять крижинки над цiлим  свiтом.  Крижинки,  опромiненi  зажуреним,
холодним сонцем...
   А над усiм тим, як марево, - ще один моторошний образ...
   ...Разом iз його, Максимовим, товаришем i з  багатьма  iншими  тодi  на
крижанiй але? було повiшено й старого партизана Чубенка,  партизана  часiв
революцi?, - того самого,  що,  забезпечивши  трiюмфтiй  революцi?,  сидiв
потiм у "рiднiй" тюрмi, де його було бито його ж  орденами  по  обличчi  й
ламано йому ребра за ту ж саму  свою  Вiтчизну,  в  iм'я  яко?  вiн  робив
революцiю... А тепер його було повiшено разом iз Миколою.  Знову  ж  -  за
Не?... I вiн висiв у шерезi вiдважних i непримиренних, на крижанiй але?. А
вночi... Вночi прийшли його маленькi дiти й зняли батька з петлi, ту петлю
обiрвавши. Хотiли врятувати його вiд ганьби й  позорища,  занести  геть  i
поховати. Але далеко вони не могли його занести, бо батько був  тяжкий,  а
надходив свiтанок. Батько був тяжкий i твердий, як колода, мерзлий... Тодi
вони поставили його бiля паркана стояти, пiд деревом, оправленим  у  скло.
Поставили його, мерзлого й твердого, випростаного "на  струнко"...  I  вiн
так i стояв, приймаючи параду на розi,  -  зустрiчав  i  проводжав  сумних
жiнок, що йшли на базар... А склянi гiлочки мерехтiли...
   - По о дному вихадi-i-i!!!
   Максим протер очi. З них не зникало марення, напливаючи на дiйснiсть. В
них ще йшов Микола, вiдходив, минаючи вартового,  немовби  виконував  його
команду. В них разом горiли сонце й свiчка, мерехтiли  дерева  в  скляному
вбраннi й патьоки на запотiлих шибах... Це не був сон! Максим-бо не  спав.
Це була дума, спогад, видiння в широко розкритих i невидющих очах, це  був
вiдсвiт минулого й вiзiя прийдешнього перед внутрiшнiм згасаючим  зором...
Максим не знав, як довго вiн так  просидiв,  опустившись  на  мокру,  сиру
долiвку в ногах великого людського звалища,  отого  "общего  числа"  -  як
остання його одиниця чи нуль. Остання одиниця  чи  нуль?..  А  чи  одиниця
попереду?.. Одиниця попереду! Бо коли  нагло  розiтнулася  команда  й  усi
встали - Максим опинився на чолi "общего числа", як перша одиниця, за якою
йшла решта - решта одиниць i безлiч нулiв...  Нi,  нi!  Одиницею  попереду
пройшов Микола, пройшов босий i  в  однiй  бiлизнi  по  снiгу  й  зник  за
дверима, а за ним-от мала йти  решта  -  безлiч  одиниць  i  нулiв,  що  й
становитимуть вкупi з ним "обще? число"...
   - По одному вихадi-i-i!!!
   Ця команда замикала вiзiю й  переключала  ??  в  реальнiсть.  Ба,  вони
обидвi, вiзiя й реальнiсть, пливли якийсь час вкупi, вза?мно перетинаючись
пiд цю команду.
   Вартовий iз забинтованою головою стояв, чухаючись  i  позiхаючи,  i  ту
команду подав не вiн. Команду подав  хтось  iз-за  дверей,  знадвору.  Той
хтось повторив команду тричi, але нiхто не виходив.
   Команда та прозвучала моторошно, немовби то кричав пiвень.  Отой  самий
бiблiйний пiвень перед зреченням Петра й перед узяттям Христа на  Голготу.
Всi встали, збились отарою, тупцялись, щось там порпались,  але  нiхто  не
виходив.

   Забинтований вартовий, вiн же й  комендант  "дому  цього",  чухав  свою
потовчену голову й теж не мiг спросонку  прийти  до  пам'яти,  дивився  на
огарок лойово? свiчки й моргав.
   Нарештi голос надворi вибухнув  страшним  прокльоном  i  приголомшуючим
матюком. I тодi раптом у вiдповiдь таким же прокльоном i матюком  вибухнув
забинтований вартовий, адресуючи ?х туди, за дверi; пiсля цього вiн одразу
опанував себе, прийшов до пам'яти, настро?вся.
   -   Ану   ворушись   там!!.   Вставай-вставай!..    Збирай-ся-а!..    -
загомонiв-загукав вiн жваво й весело до  того  безформного  й,  здавалося,
безкрайого в темрявi "общего числа", так нiби йшлося про збирання десь  на
екскурсiю чи до кiно.
   - А речi брати? - спитав хтось дипломатичне, здавленим голосом.
   - Брати!.. Все забирай!..
   - I горшки?..
   - I горшки забирай...
   - Навiщо вони... - протяг хтось сумно, - ...коли ж однак до лiсу...
   - ... на "шльопку"... - видавив хтась спазматичне з горла - хтось  юний
- i зарюмсав.
   - Дурак! - буркнув вартовий. - Бо?шся... Зараз найстрашнiша кара  -  це
лишатися живим!.. Пойняв? А нащот горшкiв -  котрi  порожнi,  кидай.  Баби
заберуть...

   Всi сопли в темрявi, збираючи манатки.  Хтось  товк  горшки,  сьорбаючи
носом.
   Максим стояв... Йому нiчого було збирати й  нiчого  товкти...  Стояв  i
слухав сам себе. У вухах йому кричали третi пiвнi глупо? пiвночi:
   "Вихадi-i-i-i!!."
   - Увага! - випростався вартовий, пiднiсши листок паперу до купи вкритих
рудими плямами бинтiв, що разом iз дiрками  для  очей  та  для  рота  були
головою: - Кого я буду називати - говори "я!". А кого не назву, теж скажеш
"я!", вкiнцi. Пойнятно?

   Вiн говорив весело, добродушним, простакуватим голосом. Це був один  iз
типу тих "душ нарозпашку", що, напевно,  й  у  пеклi  б  iз  чортами  ляси
точили.

   - Пойнятно?.. Ей ви там, на запiчку! Зiбрали  горшки-покришки?  Готово?
Слухайте ж! :
   - Василенко!
   - Я...
   - Завiрюха!
   - Я...
   I так через увесь  список:  веселий  виклик  -  сумний  вiдгук.  Багато
прiзвищ було знайомих Максимовi -  вчителiв,  мистцiв,  агрономiв,  селян,
священикiв, лiкарiв... "Ого! - подумав вiн, - хтось добре попрацював!"
   Нарештi список скiнчився.  Настала  тиша.  Вартовий  опустив  листок  i
стояв, мовчки чекаючи.
   - Я... - проказав Максим апатично, бо його не було викликано.
   - Ага!.. Ну, от бач... - зрадiв чомусь вартовий.
   - Приведено, як ви спали, - пояснив хтось iз кутка услужливо.
   - А ти говоритимеш потiм i за себе, як спитають... - грубо  й  глузливо
обiрвав його вартовий. Вiн вийняв огризок олiвця, поклав папiр бiля свiчки
й довго його розрiвнював сво?ми грубими кулачиськами, а ще довше нацiлявся
огризком олiвця, нагинаючи забинтовану голову на всi боки. Нарештi, так  i
не визначивши точки, де йому поставити олiвця, простяг його  Максимовi  зi
словами:
   - На... Запиши сам себе, ось тут-о... - ляпнув долонею по паперi. -  Бо
моя макiтра в обручах от... Хто ти - знаю. Це  ти  той  архiтектор.  От  i
добре, - закiнчив вiн iронично. - Будеш тепер от iз ними будувати...
   - ...царство небесне... - зiтхнув тихо й тужно Василенко.
   - Теж добре, - згодився вартовий. - Нада його перед?лать iк...  Бо  там
уже нашому брату нема? мiсця!
   Максим записав себе в список.
   - Так... - Вартовий згорнув листок, подумав.
   - А тепер - по одному виходь! - скомандував раптом тяжко, по-вояцькому,
забинтований веселий вартовий.
   Попереду знову пройшов у Максимових очах  Микола  -  босий  i  в  однiй
бiлизнi. За ним - решта, вийшли по одному.  За  дверима,  в  передранковiй
мряцi вже чекала на них варта -  сила  автоматникiв.  Здавалось,  було  ?х
безлiч,  повна  темрява.  Вони  стояли  двома  шпалерами,   що   губилися,
розпливалися в чорнотi.

   - По чотири становись!!. -  скомандував  хтось  сiрий,  невиспаний,  iз
пiстолем у руцi.
   Стали. Вишикувались по чотири. В передранковiй тривожнiй i глухiй мряцi
десь  над  селом  кричали  пiвнi.  Третi  пiвнi.  Трiщали  дерева,  вкритi
ожеледицею, - скрипiли,  лускотiли,  подзвонювали.  На  слизькiй  крижанiй
землi пiд ногами хлюпотiли калюжки зводнiтого снiгу.
   - Увага! Крок управо,  крок  улiво...  -  монотонне  зазвучав  хрипкий,
холодний,  дерев'яний  голос.  Голос  професiйного  вбивцi,  душогуба   за
службовим обов'язком. - За одного позбудуться духу всi... Шаго-ом...
   - Давай! - закiнчив тягучу команду хтось iнший спереду, в темрявi.
   Рушили. Загупали, зачовгали хаотично ноги, плутаючись, як пiд отарою. А
з  обох  бокiв,  неначе  твердi  рямцi  тi??  плутанини,  загудiла   тяжка
скоординована хода "в ногу" - то двi шпалери варти з  бокiв,  авангард  та
ар'?ргард, сунулися тяжко, як залiзний обруч. I вiдчувалося, що то навколо
облягла й сунулася "в ногу" понура досада  й  злоба  стомлених,  вимучених
тяжкою збро?ю, невиспаних i мокрих вiд мряки iстот, що  вели  подiбних  до
себе десь далi, далi - в безсоння, холод i мокречу.  Над  походом  нависла
тягуча, тупа мовчанка.
   Так iшли довго. Йшли порожньою,  затканою  мряковинням  вулицею,  потiм
вигоном. З кожною хвилиною помалу виднiло. Вже було не чорно, а сiро...

   Раптом розiтнулась несамовита команда:
   - Лягай!!.
   I забрязчала зброя з усiх бокiв. Всi  попадали  з  пiвкроку  просто  на
землю, в калюжу. Хтось застогнав. Хтось зашепотiв молитву. Хтось  тиснувся
з усi?? сили лицем у воду, нiби хотiв упiрнути, втiкаючи  вiд  смерти,  що
з'явилася нагло за плечима  й  уже,  либонь,  тислася  до  карку  сталевою
цiвкою.
   Максим хотiв гукнути, щоб перестали. Мабуть, на все  "обще  число"  вiн
один вклякав отак не вперше, тому знав, до чого то (о, навклякався вiн  за
довгi роки по етапах та таборах, бодай би!.. Та вже Бог, мабуть, почув  цю
молитву  арештантську,  що  починалася  з  "бодай  би").  Хотiв   утримати
бiдолашних людей вiд психози, що  загрожувала  розгорнутися  в  божевiльне
ревище, але це за нього зробив хтось iз варти:
   - Ну, ну, ша, геро?!.. -  промовив  той  "хтось"  у?дливо  й  засмiявся
злiсно - Ша!.. Ще не зараз... Ось по?демо...  -  i  виматюкався  понуро  й
сплюнувши.
   Решта варти мовчала, як мур.
   Десь гудiло, брязчало ланцюгами, порскало. По хвилi виповзло з мряки  й
пiдiйшло величезне американське вантажне авто  з  халабудою.  Американська
п'ятитонка.
   - По четвiрках за порядком вставати, в авто влазити... -  наче  молитву
забубонiв той самий хрипкий дерев'яний голос професiйного вбивцi. -  Перша
четвiрка - давай!.. Решта лежати. Друга четвiрка - давай!..
   Так  помалу  всi  опинилися  в  машинi,  в  темнiй  великiй   халабудi,
наповнивши ?? вщерть.
   Останньою влiзла не четвiрка, а шiстка  -  це  були  автоматники.  Вони
стали стiною, загородивши вихiд  i  тримаючи  скорострiли,  спрямованi  на
людей у машинi. Решта варти лишилася долi. Пiдуть спати. А декотрi,  може,
ще почiпляються з бокiв.
   Коли машина рушила, автоматники, що були в машинi, опустили заслону  за
сво?ми спинами й засвiтили лiхтар  iз  свiчкою,  пiднесли  той  лiхтар  до
горiшньо? перекладини, там його причепили  й  почали  пильно  пасти  очима
всiх,  а  зокрема  тих,  що  стояли  найближче.  Машина  тяжко   поповзла,
шарпаючись та захлинаючись власним ревом.
   "Куди?.." - нашорошились усi, млосно завмираючи.
   - Куди? - прошепотiв хтось, невiдомо кого питаючи.
   - Хто зна... - Зiтхання. Мовчанка.
   Чути лише, як ззовнi, певно, стоячи  на  крилах  машини,  хтось  зрiдка
перемовлявся словами, яких не можна було розiбрати.
   - А пильнуйте лишень... - почувся шепiт iз кутка,  з  темряви.  -  Якщо
машина поверне лiворуч - значить... у лiс. А якщо праворуч...
   Павза.
   - Значить - теж у лiс... - додав хтось iнший безнадiйно.
   - Хто зна... - прошепотiв перший, захищаючи iскру невисловлено?  надi?.
Машина повернула праворуч.
   - Куди нас везуть?!. - гiстерично викрикнув,  запитав  чийсь  юнацький,
майже дитячий голос, звернений  до  варти.  Максимовi  цей  голос  видався
знайомим, тiльки змiненим вiд жаху так, що тяжко було  розпiзнати,  хто  ж
саме був його власник.
   - Побачиш... - процiдив котрийсь iз вартових крiзь зуби.
   Юнака хтось тихо потiшав.
   Машина довго гойдалася на вибо?нах, iшла вгору, вниз, повертала, згiдно
з рахунком у запаморочених, одурiлих  вiд  туги  головах,  уже  сiм  разiв
лiворуч, сiм разiв праворуч i  часом,  здавалось,  кружляла  на  мiсцi  на
заднiх колесах, мовби на п'ятах... Довго... Вже нiхто нiчого й не шепотiв,
не питав, не вгадував...
   Нагло машина зупинилась. Затряслась, ревнула кiлька разiв  i  притихла.
Стояла, тихо воркочучи.
   Вартовi вiдкинули полотнище, - надворi було вже видно.  Стояв  ранковий
туман над бiлим снiгом. А з туману по снiгу  до  машини  пiдходив  твердим
нiмецьким кроком рiй салдатiв iз автоматами  на  руку.  Пiдiйшли  й  стали
осторонь. Розiтнулась звiдкiлясь команда:
   - Вилазь!..
   Першими зiстрибнули автоматники з непогашеним лiхтарем. Потiм усi  iншi
й Максим. Зiстрибнули й стали по чотири насупроти рою салдатiв. Було видно
й тепер можна було добре роздивитися на бiлий свiт i на людей.
   Бiлий свiт - це була околиця мiста. З одного боку двори,  з  другого  -
голий, заснiжений степ. А люди...
   Насамперед виявилося,  що  юнак  серед  приречених  -  це  був  Костик!
Шiстнадцятирiчний коректор iз редакцi?, недавнiй комсомолець Костик. Решта
ж його й Максимових колег - не привертали особливо? уваги. То були  чотири
ряди  однотипних  якихось  облич,  землисто-сiрих,  зарослих,  напiвживих.
Натомiсть привертали  погляд  iншi  люди  -  салдати.  Виявилося,  що  всi
салдати, - як тi, що зiскочили з машини, так i тi, що оце пiдiйшли, - були
якiсь не звичайнi собi салдати, якими ?х  звик  бачити  колись  Максим,  i
навiть не такi, якими вiн уявив ?х на пiдставi того,  що  бачив  уночi,  а
якiсь особливi, зовсiм ще ним нiколи не баченi. Мало того,  що  вони  були
всi з погонами й  злi-презлi  з  вигляду  (особливо  ж  були  злi  тi,  що
пiдiйшли), низькорослi, опецькуватi, понурi...
   - Гвард?йцi... - прошепотiв Василенко до Максима, вияснюючи йому те, що
той знав i без нього.
   Але мало було само? цi?? налички, щоб зробити ?х  такими  незвичайними.
Iнше робило ?х незвичайними. От вони, тi "гвард?йцi", з соломою в шапках i
в ковнiрах, iз вовчими вогниками в очах, стоять насупроти, мовчки озираючи
iз-пiд лоба групу в'язнiв, а осторонь стоять ?хнi якiсь начальники й  щось
радяться, позiхаючи.
   Ба! Ось що робить ?х  надзвичайними!  Всi  тi  "гвард?йцi"  одягненi  в
шинелi з англiйського сукна; деякi, замiсть повстяникiв,  мали  англiйськi
черевики;   а   озбро?нi   всi   здебiльшого   химерними    американськими
автоматами!.. Цiлком не звичайнi, а... "загрянишнi"! Лише  матюкалися  всi
по-росiйському.
   - А, трам-тарарам! - закипiв раптом  один  люто,  вихопившись  наперед.
Низькорослий i клишоногий, вiн шарпнув свою "американку":  -  Я  ?х  зараз
одведу ось до Бога... цю мразь!..
   Це, зда?ться, був сам караульний начальник - "карнач".
   - Ну-ну,  -  озвався  понуро  заспаний  офiцер  старшо?  ранги,  досить
неохайно вбраний також в англiйське зелене сукно й черевики. -  Не  дурiй,
Кулагiн! Ще встигнеш...

   Клишоногий спочатку завагався, а потiм вернувся на сво?  мiсце,  не  то
гарчучи, не то скiмлячи - точнiсiнько так,  як  пес,  якому  не  дозволено
вхопити за литку спотиньга.
   "Крок германський,  автомат  американський,  штани  англiйськi,  матюки
росiйськi!.. Га! Ось вона, квiнтесенцiя епохи! ?? дух,  ??  генiй  у  всiй
красi  й  величi.   ??   емблема,   символ   всесвiтнього   унiверсального
професiйного вбивцi".

   Цього нiхто не сказав уголос. Лише подумав. Це Максим. I та думка  була
разюча, як разючим було й видовище. Так, так... Крок германський,  автомат
американський,  форма  англiйська,  душа  росiйська...   Нi,   не   тiльки
росiйська. Матюки лише чисто росiйськi, але душа...  душа  така  ж,  як  i
зовнiшнiсть, - мов циганський  коц:  р  я  б  а  i  теж  "унiверсальна"  -
марксо-енгельсо-ленiнська   з   новiтнiми    нiмецько-англо-американськими
корективами. У вислiдi - замотеличена,  тупа,  жорстока,  здеградована  до
ранги звичайного душогуба,  душа  сучасности.  А  в  цiлому  -  духовна  й
матерiяльна суть епохи.
   - Ша-а-го-ом!! (Трам-тарарам!) Давай пiшли! - розiтнулася  злобна  дика
команда. То карнач Калугiн, лютував, що йому не дали цю  "мразь"  "одвести
зразу до Бога". Далебi, вiн був лютий на весь свiт, i на самого себе, i на
всi околицi того свiту, i ще не знати на кого й що.
   А зi степу, гнаний вiтром, котився на мiсто  туман  разом  зi  снiговою
крупою, натикався на людей i притискав ?х до заснiжених, обчухраних  тинiв
та парканiв глухого передмiстя.

   РОЗДIЛ ВОСЬМИЙ
   Це була селянська  хата,  перетворена  на  тюрму  й  разом  на  польову
гауптвахту. В нiй уже сидiли пiд столом три танкiсти  й  грали  завзято  в
карти, коли прибула партiя в'язнiв i Максим серед них.  Танкiсти  -  босi,
розхристанi й простоволосi, сидiли пiд столом, неначе пiд  балдахином,  на
соломi, склавши по-турецькому ноги, i не звернули на  новоприбулих  жодно?
уваги - смалили собi  далi  в  дурня.  Видно  було,  що  для  них  це  вже
повторювалось не раз i було нецiкавим.
   Хата наповнилась людьми до самих  дверей.  Вона  була  простора  й  без
нiяких меблiв, - стояв лише ?диний стiл у кутку над танкiстами  та  скрiзь
попiд стiнами було застелено  добре  вим'ятою  соломою-кошканицею.  Солома
була трохи вогка, але то  нiчого.  Новоприбулi  попадали  на  не?  купами,
розташувались, i аж тодi почали оглядати один одного.  Оглядали...  Робили
великi очi... Роззявляли роти вражено... I - мовчали.  Прибирали  байдужий
вигляд i вдавали чужих i незнайомих.  Лише  юнак  кинувся  до  Максима  i,
впавши поруч, уткнувся йому носом у плече, припав до грудей i  заплакав...
Це був К о с т и к! Добре знаний шiстнадцятирiчний комсомолець  Костик  iз
редакцi?... Максим притиснув його голову рукою до себе й  не  знав,  що  ж
сказати цьому юнаковi, цiй дитинi, що так  передчасно,  так  занадто  рано
стала дорослою, маючи вже на сво?х плечах цей безглуздий трагiчний  тягар,
що його раптом навалило на нього життя... I мовчав, бо знав, що  Костиковi
вже не можна збрехати.
   Люди розташувались щiльно один бiля одного в чотири ряди.  Бiля  дверей
примостився вартовий з американським скорострiлом, в англiйськiй шинелi  i
в сибiрських повстяниках. У хату, переступаючи через ноги сидячих,  зайшов
сержант у такiй же шинелi й у повстяниках, постояв, сказав:
   - Ну, от i все в порядку... - й пiшов геть.
   I тюрма зафункцiонувала.
   З-за ряднини, що нею було завiшено дверi до хазяйсько? половини, до  т.
зв. "хатини", визирнула жiноча  голова,  бистроока  й  молода,  похиталася
скрушно й, зiтхнувши, зникла.
   - Ей, ви, хлопцi! - звернувся до всiх один танкiст - русявий, молодий i
веселий шибайголова. - Оце ось визирала  -  це  господиня.  Бачили?  Можна
сказати, хазяйка цього готелю (пiд столом смiх). Пойнятно? Це во-первих. А
во-вторих - мене звуть Вася. Це щоб ви знали й  добре  запам'ятали.  I  не
просто Вася...
   - А Вася - герой СССР!.. - додав понуро другий, тримаючи карти вiялом.
   - Нi,  не  герой  СССР,  а  все-таки  танкiст  Окремо?  Сталiнградсько?
танково? армi?... (Зiтхнув). Може, був би геро?м СССР,  та  от  чорт  його
зна...
   Вася не докiнчив, що саме "чорт його зна", й почухав голову.  I  раптом
несподiвано закiнчив:
   - Хто з вас ма? насiння? О! Оце й буде во-третiх.
   Мовчанка.
   - Ех ви, - зiтхнув Вася. - Теж менi колхозники...
   Хтось кинув йому торбу з насiнням. Вася пiймав ?? на  лету,  помацав  i
радiсно засмiявся: - Насiння! - Потiм подивився запитливо й  здивовано  на
господаря: - Всю?!
   - Як хочеш, - зiтхнув господар байдуже й понуро.
   - Е-е... - протяг Вася. - Ти хочеш випробувати героя-танкiста, чи не  ?
вiн iмперiялiст. Нi, брат, Вася  бував  у  бувальцях...  -  Вiн  розв'язав
торбу, надсипав половину насiння на розстелену сорочку, зав'язав  торбу  й
кинув назад:

   - На! Лови, брат... Горе й радiсть - усе пополам!..
   I заходився з товаришами дiлитися насiнням. Видно було, що цей  Вася  й
вирiс найперше по тюрмах, а тодi вже на вiйнi. Жести, слова, мiмiка -  все
вiд типового безпритульника часiв непу, i це лишилося на все життя.
   Подiливши насiння й весело лузаючи, Вася вилiз iз-пiд  столу,  встав  i
попростував до Максима. Був вiн високий i ставний, хлопець - орел.
   - Ей, куди, куди?! - зарепетував вартовий бiля дверей на стiльчику.
   - А ти сиди там iз сво?ю  свистьолкою!  Подума?ш...Хочеш  насiння?  На!
Держи шапку!.. Бери-бери... - Вася  вiдсипав  вартовому  жменю  насiння  в
шапку й повернувся до Максима. Сiв навпочiпки, взяв  Костикову  голову  за
чубок i пiдвiв ??.
   - Ти чого, дурний, га?!
   Костик ще дужче захлипав. Вася поклав його голову  назад  на  Максимове
плече, махнув рукою, подивився Максимовi  в  очi  й  сказав,  кивнувши  на
Костика:

   - Страшно... Ну нiчого (зiтхнув), менi - теж...
   А далi подивився ще пильнiше Максимовi в очi й  промовив  щиро,  як  до
свого:

   -  От  знамените,  брат,  учрежд?нi?!  Поставлять  отак  собi  стiльця,
посадять на нього iдола з свистьолкою, i вже ось тобi тюрма, га?!
   Максим мовчав, дивлячись Васi в  одвертi  й,  либонь,  розгубленi  очi.
Видно було, i не так видно, як Максим угадав чуттям,  що  при  всiй  сво?й
зовнiшнiй  веселостi  Вася  смертельно  нудився  -  мучився   неприкаяною,
передсмертною нудьгою.

   Витримавши Максимiв погляд, Вася посмiхнувся:
   - Ти, видать, не колхозник... Я-от танкiст, а ти хто?
   - Архiтект.
   - А-а... Я ж так i знав!.. I малювати вмi?ш?
   - Трохи... А що?
   Вася засмiявся:
   - Чудесно! Я люблю, як малюють. Ти мене намалю?ш... (Зiтхнув).  А  я-от
не вмiю, i це погано, а то б я, зна?ш, намалював би усю цю ?рунду... - Вiн
зробив рукою невиразне,  широке,  всеобiймаюче  коло  й  сплюнув.  Посидiв
мовчки. Оглянув пильно всiх присутнiх, що позирали на нього  пiдозрiло,  i
враз сердито випалив:

   - Якого чорта лупа?те?! I якого диявола носи повiшали? Га?! Подума?ш...
Бiльше смерти все одно нiчого не буде. От побачите...  -  Встав  i  пiшов,
переступаючи через ноги й тулуби. I знову полiз пiд стiл.
   - Гей-гей, люба да люл?!.. - мугикали його товаришi яко?сь  старовинно?
салдатсько? пiснi, розвiшуючи на губах лушпиння й  ляпаючи  картами.  Вася
при?днався до них.

   "От побачите" - при цiй Васiнiй обiцянцi  Максимовi  згадались  останнi
слова "Кутузова", що обiцяли щось бiльше, нiж звичайну смерть. Згадав... i
притиснув Костикову голову до грудей.
   - Костику!
   - Що?.. - озвався юнак слухняно й невиразно, мовби крiзь сон.
   - Будь мужнiй... Костику!.. - I прошепотiв уже сам до себе: - Головне -
не датись обернути себе в ганчiрку. Ось... Оце головне.
   - Добре... - сказав Костик  у  Максимове  плече.  В  нього  вийшли  всi
сльози, й вiн уже не хлипав - лежав тихо й, либонь, марив. Марив  юнацькою
душею, шугаючи нею десь поза межi можливого... Так само тихо, мовчки лежав
i Максим. Але вiн не марив. Вiн лежав, тяжко зцiпивши щелепи й  повiки,  й
балянсував  душею  мiж  глибокою  втомою,  зневiрою  й  почуттям   якогось
невиконаного обов'язку.



   Усiх в'язнiв, разом iз трьома танкiстами, було тридцятеро.  Здебiльшого
це були Максимовi знайомi, але всiм ?м до Максима було байдуже - кожен був
зайнятий сво?ю власною трагедi?ю. Максимовi до них було теж  байдуже,  хоч
вiн i не був зайнятий сво?ю трагедi?ю, бо всi трагедi?, що з ним були, вже
вiдбулися, а це був  уже  лише  фiнал.  Нi,  вiн  не  був  зайнятий  сво?ю
трагедi?ю, вiн не був зайнятий нiчим, вiн лежав  у  забуттi,  тримаючи  на
грудях голову Костика, що вже солодко спав.
   А тим часом брали людей на допит. Приводили з допиту  заюшених  кров'ю,
кидали ?х на солому й брали iнших. Танкiсти пiд столом  грали  в  карти  i
лише скоса позирали на битих. До Максимово? свiдомости  доходило  все,  що
вiдбувалося, доходили навiть  жах  i  нудьга  людей,  що  з  кожним  таким
викликом i поворотом все наростали й наростали; жах  наростав  у  тих,  що
чекали черги, а нудьга в тих, що вже чергу вiдбули. Кинеш тепер на солому,
вони стеналися душею вже перед  недвозначною  перспективою,  пообiцяною  й
гарантованою ?м, ще й скрiпленою солiдними авансами в виглядi синцiв.  Але
до Максимово? душi те все не доходило, вiн того стiльки бачив i витерпiв у
життi, що воно вже на нього не дiяло. Знав, що його черга теж  от  прийде,
але занадто до серця того не  брав,  лише  стискав  щелепи:  аби  лише  не
подолав його той  "iзмор",  та  безконечнiсть,  яка  може  й  найсильнiших
увiгнати в вiдчай та розпач. Аби лише швидше.  Нового  вiн  не  сподiвався
нiчого анi почути, анi побачити. Все йому до кiнця  ясно  сформулював  той
Кутузов. Та й рiшення  вiн,  Максим,  теж  уже  прийняв.  Нi  те,  нi  те,
очевидно, не пiдлягало змiнам.  Якщо  його  щось  iще  хоч  скiльки-небудь
цiкавило в його власнiй долi, то це лише те - яку  все  ж  таки  формальну
причину вони пiдведуть остаточно  пiд  факт  його  знищення?  Яку  формулу
дадуть? А якусь формулу вони ж мусять видумати,  якщо  пустили  справу  на
рейки "законности" й посадили його сюди. Раз почали  розiгравати  комедiю,
то мусять i якийсь сюжет для цi?? комедi? скомпонувати, а якщо  не  сюжет,
то  принаймнi  якусь  бiльш-менш  правдоподiбну  вiдповiдь  на   запитання
"чому?", бо ж справжньо?  причини  вони  нiколи  назвати  не  посмiють.  А
спитати... Може ж, хтось колись ?х таки спита??!
   Проте Максима не викликали. Вiн лежав у забуттi. Часом шерех i  тривога
серед  людей  посилювались,  вони  рухались,   наступаючи   Максимовi   на
простягненi ноги, - тодi вiн розплющав очi, дивився  на  тi  сво?  ноги  в
ганчiр'яних бурках, iз яких вилiзали пальцi, ворушив тими пальцями й знову
закривав очi. Так i не пiдкорчував нiг. Нехай топчуться. Тепер усi один по
одному топчуться, i це "нормально". Берiг лише  Костикову  голову,  чомусь
боячись, щоб нiхто на не? не наступив.
   Опiвднi принесли обiд... Але перед  тим  до  "тюрми"  зайшов  старшина,
начальник цi?? тюрми, про що можна було зробити висновок уже  з  того,  як
перед ним шарпнулася "на струнко" варта в  сiнях  i  бiля  дверей.  Якийсь
вугластий, незграбний i понурий, зi зле позастiбаними гудзиками сорочки  й
шинелi, ковнiр яко? заломився й стояв бокаса. Цей ковнiр  та  ще  неохайно
збита на очi сiра ушанка  надавали  йому  вигляду  людини,  що  тiльки  що
збудилася з похмiлля. Вiн увiйшов iз сiней i почвалав через  ноги  лежачих
до середини "тюрми". За ним слiдом - його  помiчник,  бiлявий  хлопець  iз
на?вними очима, без шинелi  й  без  нiяких  вiдзнак,  лише  в  салдатськiй
зеленiй заяложенiй сорочинi навипуск та в таких же,  як  i  в  начальника,
повстяниках.  Вiн  тягся  за  старшиною,  як  нитка  за  голкою.  Старшина
переступив через усi ноги мовчки й  дiйшов  до  середини.  А  дiйшовши  до
середини, оглянув усiх, нiби сво? господарство, й привiтався:

   - Ну, здоровi були, орли!..
   Сiрий  гомiн  зiтхання  й  невиразний  буркiт   у   вiдповiдь.   Тiльки
Вася-танкiст ляпнув голосно картою, аж пiшли виляски, й вiдповiв весело  й
голосно за всiх i сердечно так:
   - Здоров, хазя?н! Здоров, орел наш дорогий!.. Як дiла, га?..
   - Ну-ну, Вася! Не балуйся... - буркнув незлостиво  старшина,  пройшовся
задуманими, байдужими очима по  людських  обличчях  i  зупинився  ними  на
старому-старому  дiдовi  з  козацькими  сивими  вусами.  В  очах  старшини
блиснули вогники здивування.

   - О?! А ти чого тут, д?д?!
   - Та... посадили... - зiтхнув дiд iз тихою, щирою журбою.
   - За що ж тебе посадили?
   - Та... вродi старостою... в колгоспi ж був...
   - А-а! Значить, партизанiв вiшав?!
   Павза. Понура, гнiтюча мовчанка. I раптом Вася  сво?м  веселим,  жвавим
голосом, так нiби ненароком, через карту,  лузаючи  насiння  й  спльовуючи
лушпинням, але з глибокою певнiстю й гаряче:
   - Товариш старшина! Вiн партизанiв не вiшав!.. Вiн тiльки жидiв вiшав!
   Вартовий автоматник бiля дверей пирснув. Танкiсти пiд столом не  подали
й виду, що щось сталося. А решта арештантiв завмерла.
   - А-а-а... - протяг старшина, спочатку розгублено, а потiм нiби при?мно
здивований. - Жидiв?.. - i враз махнув рукою понуро: -  Ну  жидiв  -  чорт
його бери!..
   Повернувся й пiшов. За ним - помiчник,  посмiхаючисi  до  арештантiв  i
ступаючи старшинi слiд у слiд.
   Дивно. Максима вразила одна подробиця. Вона вiд нього не уникла, вiн ??
вхопив. Це була нотка - одна манюсiнька нотка  в  голосах,  що  тут  щойно
прозвучала, - в усiх, до пирскання  автоматника  включно.  Якась  глибока,
тяжка, несвiдома злоба й розгубленiсть. Злоба людей, збитих геть остаточно
з пантелику. Й та злоба була скерована якоюсь силою в  певний  бiк,  як  у
вiдтулину - в  ту  стару,  добре  випробувану  вiдтулину,  що  нею  здавна
випускалась зайва пара перенаснаги людського гнiву й  горя,  що  кiнчалася
божевiльним, iдiотичним: "Б?й жiдов, спасай Россiю!!"
   Ще трохи, й, може, це навiть стане  найбiльшою  рушiйною  пружиною  для
всiх мiльйонiв отаких-от  хлопцiв  у  повстяниках,  щоб.  поривати  ?х  на
"великi, iсторичнi дiла". Бо  ?х  можна  рухати  ще  тiльки  зненавистю  й
злобою. Злобою поривати й до геро?ки. Колись вони, тi  мiльйони,  рухалися
вогнем кличiв про братерство й любов, але тi часи  давно  минули.  На  тiм
мiсцi, де була колись вiра в тi кличi, витворилася застрашлива  порожнеча,
а над тi?ю порожнечею ма? ще якусь силу впливу  лише  глибока,  несвiдома,
тяжка злоба. Слiпа, нищiвна злоба на все, аж до себе самих включно.
   На дверях старшина зупинився. Повернувся й, щось згадавши, зробив знову
два кроки всередину:
   - Всi мiсцевi? - спитав у лежачих людей, у всiх разом.
   - Нi, - вiдповiв хтось. - Майже всi не мiсцевi.
   Тут устряв знову Вася-танкiст iз на?вною iронi?ю:
   - Це все жертви фашизму, товаришу старшина!
   Старшина ?хидно:
   - I ти теж?
   Вася, зiтхнувши:
   - I я теж...
   Старшина:
   - Ну, гей ви, жертви фашизму! Обiдали?!
   - Нi, - вiдповiв за всiх той самий Вася.
   Старшина скривився й процiдив глузливо:
   - Що ж це ви, понiмiли всi, га? Ну чого носи повiшали?!.
   Хтось зiтхнув  глибоко  й  промурмотiв  -  з  намiром,  очевидно,  щось
вивiдати:
   - Та... як поведуть у лiс... то там буде й обiд...
   - Дурак! - бовкнув старшина й засмiявся. Смiявся якийсь час  беззвучно,
дивлячись на всiх одразу, а тодi промовив:
   - То ти, браток, легенько хочеш - отак собi просто та й у лiс!  Нi,  ще
почекай...

   Сплюнув i вийшов.
   Пiсля того в дверях з'явився якийсь здоровенний гвардi?ць  iз  "фiнкою"
i, не зачиняючи дверей, тикнув пальцем на двох лежачих i мовчки поманив ?х
тим пальцем за собою. Дво? встали й пiшли слухняно. Скоро вони повернулися
й принесли обiд на всiх - кiлька хлiбин i дво? вiдер iз якоюсь юшкою.
   - Роздатчик! - гукнув хтось iз сiней у хату.
   - Я! - вискочив Вася з-пiд столу,  зголошуючись  добровiльно  до  тако?
ролi, й пояснив: - Бо вони всi не в настро?нi?...
   Дiйсно,  всi  були  "не  в  настро?нi?".  Нiхто  навiть  i  не   здумав
заперечувати таке Васiне самопроголошення, хоч бiльшiсть знала з  досвiду,
що тюремний "роздатчик" -  це  в  тюрмi  друга  персона  пiсля  начальника
корпусу i перша, як тiльки дверi за тим начальником  корпусу  зачиняються.
Але сьогоднi - "яке то все ма? значення!", коли тут справа якихось хвилин,
найбiльше годин...

   Таким чином Вася-танкiст став роздатчиком, що було цiлком  справедливо,
бо роздатчик iз Васi був фаховий. Перенiсши  дiяльнiсть  iз-пiд  столу  на
стiл, Вася миттю вправно роздiлив увесь хлiб на тридцять  рiвних  пайок  i
роздав усiм за  принципом  салдатського  й  арештантського  "щастя":  один
одвернувся вiд столу й виконував ролю слiпо? долi; на запит Васi  "кому?",
тая "доля" тикала пальцем на того, кому вона прирiкала невидиму  пайку,  -
"цьому!", i так далi.
   Хлiб узяв кожен, але вiд обiду майже всi вiдмовились:
   "Який тут обiд? Хiба до обiду тепер?"
   Ну що ж? Вася вiд того не впав у розпач.  Вiдер  було  дво?  i  вiн  ?х
роздiлив генiяльно. Одно вiдро взяв пiд стiл - собi й  двом  танкiстам,  а
друге вiднiс за ряднину  -  господинi  та  ??  малим  дiткам,  що  були  в
"хатинi". За те вiдро вiн вимiняв у господинi миску й  ложку,  вернувся  з
тi?ю здобиччю пiд стiл, насипав повну миску юшки й принiс  власноручно  ??
Максимовi:
   - Слухайте, товариш архiтектор! Ось... ?жте... Ну-ну, ви  ж  не  якийсь
там колхозник! (Заскалив око хитро). Уявiть собi, що ви "таки да" знову  в
тюрмi та й ?жте собi на здоров'я...
   I посмiхався лукаво, передаючи миску й ложку. А тодi вернувся назад пiд
стiл.

   Це була не юшка. Це була ?жа, яко? в жодному довiднику кулiнарi? нема?:
квасоля, пшениця, кукурудза,  капуста,  горох,  шматки  гарбуза  й  навiть
шматки якогось м'яса - все на купу та ще й з якимсь пiдозрiлим запахом.
   Максимовi зовсiм не хотiлося ?сти, але вiн мав про  кого  подбати.  Вiн
розбудив Костика:
   - Костику!.. Треба триматися ж...
   - Добре... - мурмотiв Костик, чухаючись спросоння,  i  взяв  ложку,  ще
навiть не знаючи, чого вiд нього хочуть. - Добре...
   - ?ж, Костику!..
   Очунявшись нарештi, Костик накинувся на ?жу так само жадiбно, як  перед
тим на сон. Уже  перед  самим  майже  кiнцем  Костик  насилу  зупинився  й
напосiвся на Максима, щоб i той iззiв хоч  трохи,  i  Максим  мусiв  також
проковтнути зо три ложки тi?? ?жi.
   Потiм вони полягали знову й Костик,  знову  вмостивши  свою  голову  на
Максимових грудях, солодко захропiв. Бiдолашне хлоп'я!  Кiлька  ночей  вiн
ховався вiд арешту, перетiпався, перемучився без сну, i тепер-от сон  його
валив,  мов  билину.  Юнак  забув  геть  про  все  на  свiтi,  навiть  про
найстрашнiше, що чекало на нього попереду. Ним володiв сон.
   Пiсля обiду почалося  щось  справдi  незвичайне  й  цiкаве  -  почалися
"вiдвiдини". Але якi!.. Звiдкiля й  як  тi  жiнки  могли  так  блискавично
швидко зорi?нтуватися, куди завезено ?хнiх чоловiкiв,  синiв,  батькiв,  i
розшукати цю тюрму?! Простi селянськi жiнки - не лише з села Веселого, а й
з iнших навколишнiх сiл -  мусили  пройти  по  прифронтовiй  смузi  й  пiд
бомбардуванням до мiста,  перейти  його  вздовж,  шукаючи  тюрму  по  всiх
закутках, аж поки вона не була знайдена. Та головне -  як  вiдважно  й  як
генiяльно просто вони обiйшли сувору заборону будь яких вiдвiдин!
   Секрет полягав саме в тому, що "тюрма" складалася з двох  частин  -  iз
"тюремно? камери" i з тi?? хатини, де жила господиня  з  дiтками.  В  силу
необхiдности господиня мусила ходити  (виходити  й  знову  входити)  через
"тюрму". I в силу тi?? ж необхiдности також усi ?? гостi - "сестри, куми й
подруги-салдатки", - що приходили  "по  дiлу",  теж  мусили  ходити  через
"тюрму". Тими гостями, звичайно, були й могли бути тiльки жiнки. А що тими
"сестрами й кумами" були жiнки з далеких сiл, якi прийшли вiдвiдати  сво?х
синiв та чоловiкiв, може, востанн? перед смертю, - то це навiть i на думку
не спадало нi тюремнiй  сторожi,  нi  тюремному  начальству.  Занадто  вже
смiливо це все було задумано. I от тi жiнки, "сестри й куми",  вiдвiдували
так господиню кiлька годин.
   Iз сiней через камеру до господинi перебiгала якась жiнка чи дiвчина  в
легкiй хатнiй одежинi та великiй хустцi (так як тiль-тiль вибiгла  ось  по
сусiдству зi сво?? хати!) i, зиркнувши на арештантiв, зникала за рядниною,
що нею було завiшено дверi до господинi. Там вони собi щось  шепотiли  про
сво? справи, а по камерi тим часом гуляла торба з  насiнням.  Вася  просто
розкошував. Вiн зорi?нтувався вiдразу, що й до чого, i аж  розсiдався  вiд
радощiв, що, мовляв, "якi ж тi жiнки,  каналi?,  хитрi,  а  тi  вартовi  -
дурнi, як iндики!". Вiн не  тiльки  насолоджувався  сам  насiнням,  але  й
щоразу пiдходив iз торбою до вартового й насипав йому стiльки, скiльки той
хотiв. Вартовий лузав насiння й оповiдав безтурботно якiсь  анекдоти,  вся
камера смiялась, а танкiсти пiд столом аж лягали з реготу, хоч анекдот був
i не смiшний. Смiшна була  ситуацiя.  Тим  часом  котрийсь  iз  арештантiв
уставав i йшов до господинi "води випити", з  дозволу  вартового...  Потiм
вертався, ховаючи або записку, або вузлика пiд полою, а чи пару бiлизни  й
нишком витираючи очi. Згодом гостя теж виходила. Заходила  iнша...  I  так
без кiнця. Диригувала всiм i регляментувала вiзити господиня.  Фактично  в
тi години вона була начальником цi?? тюрми, а не старшина.

   Вартовi мiнялися щогодини. Перший вартовий,  простодушний  сибiряк,  не
здогадався зовсiм. Другий  вартовий,  укра?нець-далекосхiдник,  здогадався
вiдразу, але й виду не подав.  Лише  скрутнув  головою  та  й  лузав  собi
насiння, почепивши автомат на шию. Час вiд часу тонка  усмiшка  перебiгала
йому по обличчi, але вiн зганяв ?? геть i  напускав  дурнуватого  вигляду.
Третiй, якийсь  замрiяний  студент-москвич,  теж  не  помiтив  нiчого.  Та
четвертий,  якийсь  "хахол"-служака,  принюхуючись  досить   довгенько   й
хитренько, нарештi зорi?нтувався й пiдняв галас...  Але  тим  часом  тюрма
була вже повна не тiльки рiзних "передач",  але  й  рiзних  новин,  що  ?х
понаносили жiнки.
   Максимовi нiби нiхто нiчого  спецiяльно  й  не  говорив,  але  вiн  усе
увiбрав у себе, неначе вапно вологу з повiтря. I  коли  Василенко  пiзнiше
переказував йому сво?ми словами все, що чув, то Максим  уже  не  довiдався
вiд нього нiчого для себе нового. Вiн уже знав, що дiялося навколо...
   ...У мiстi йде "само?дство". Вцiлiлi обивателi з усi?? сили ?дять  один
одного, хто кого перший устигне схопити мертвою  хваткою.  "Органiзувалась
влада". Якийсь полiтрук зiбрав посеред мiста  юрбу  -  переважно  тих,  що
никали по розграбованому мiстi з вiрьовками й порожнiми мiшками пiд пахвою
та з поначiплюваними (на всякий випадок) червоними стрiчками на  шапках  i
рукавах, в надi? щось десь поживне пiдчепити,  поки  "мiжцарiв'я".  От  ?х
зiбрав полiтрук посеред майдану, виголосив промову про  велич  "вождя"  та
мудрiсть "партi? Ленiна - Сталiна", а тодi, тикаючи пальцем  у  присутнiх,
на вибiр, говорив:
   - Ей, ти там!.. Ти будеш Горсов?т!
   - Ти, в папасi! Будеш Комунхоз!..
   - Ти комсомолець? Добре... Будеш секретар райкому ЛКСМУ.
   - Ти - начальником цивiльно? мiлiцi?.
   - Ти - пошта.
   - Ти... Ти... Ти...
   I так стала "власть". I тепер вона,  та  "власть",  запрацювала.  Деякi
перед тим, як стати "властю", не тiльки грабували, п'янi вiд патосу  ру?ни
в бiльшiй мiрi, нiж вiд самогонки, яку теж хилили донесхочу, але всього ще
кiлька днiв перед тим, при iншiй владi, вславилися були й тим,  що  вiшали
людей нiмцям "поштучно" за самогон. А тепер... Тепер виявилося, що то вони
"спецiяльно позалишалися для боротьби в тилу ворога", а щоб  замаскуватися
перед нiмцями й увiйти в довiру до них, вони взялися були за таку  роботу:
вiшали...  О,  скiлько  вони  перевiшали,  таким   способом   при   нiмцях
"маскуючись"! А тепер вони опинилися на найбiльш вiдповiдальнiй роботi, як
"геро? вiтчизняно? вiйни"...
   - Такого Зайця зна?те?..
   Шепiт. Максим чу?... I навiть його серце  здрига?ться.  Так,  вiн  зна?
Зайця. Хто ж не зна? Зайця?! Його весь свiт зна?. Це ж вiн вiшав Миколу...
Вiн же повiсив i того партизана Чубенка, якого потiм зняли були дiти,  щоб
поховати, та й не донесли. Ще як його За?ць вiшав, Чубенко тричi зривався,
а п'яний За?ць все брався знову та потiшав:
   - Терпи, старик! Зараз на екскурсiю до бога  пiдеш!..  Так  вiн,  б'ючи
обцасами перед  Ортскомендантом,  вiдправив  "на  екскурсiю"  багатьох,  -
переважно тих, хто перед  тим  сидiв  по  тюрмах  "кра?ни  соцiялiзму",  -
чоловiкiв, жiнок, зелених юнакiв i майже дiтей.
   - А тепер  цей  самий  За?ць  став  помiчником  начальника  мiлiцi?  й,
звичайно, "работнiком" НКВД. Гаса? по  мiсту...  Чорна  кудлата  сибiрська
папаха, червона стрiчка на нiй, "фiнка" за плечем...
   - А Волика зна?те?
   - Це той, що...
   - Так, це той,  що...  При  нiмцях  вiн  був  незрiвняним  "патрiотом".
Подейкували, що вiн також служив у Гестапо. А тепер вiн так само служить в
НКВД. Стара?ться...

   - А такого зна?те!?. А такого?.. А такого?..
   Називали iмена тих, що стали героями дня. Мов чорнi тiнi  повилазили  з
пекла.
   - А салдати, п'янi фронтовики, десь гвалтували дiвчат...
   - А в мiстi стоять шибеницi - так само, як i при нiмцях!..
   - А життя людське стало ще дешевше. Вже людська голова  нiчого  взагалi
не варта. Нiчого! Анiчогiсiнько!..
   - На жiнках i дiтях вимiшують злобу-По мiсту  розвiшано  накази  влади.
Про мобiлiзацiю. Всiх поголовне мобiлiзують i - "на передову", "iскупляти"
свою "провину" перед "родiною"... Без збро?, без амунiцi?, лише з торбами,
"на м'ясо" - вперед! Комiсар сидить у во?нкоматi, виклика?  за  списком  i
да? кожному на вибiр - або без збро? на фронт (зброю вiднiмеш у  нiмця,  а
як нi, то чорт з тобою!), або ж... i не доказу?. Але й без того ясно. Одне
слово - хоч круть-верть, хоч верть-круть, а кiнець один: або на фронтi без
збро?, або тут на мiсцi - на вербi чи бiля муру... Звичайно, всi вибирають
фронт, i навiть спецiяльно поспiшають до во?нкомату, щоб скорiше на фронт.
Бо по мiсту шниряють i вишукують та виловлюють усiх рiзнi отi  Зайцi,  щоб
посадити в тюрму, а потiм, може,  й  розстрiляти  чи  повiсити.  Отi  самi
Зайцi, що знову будуть "орудувати в тилу". Найперше вони себе забезпечують
вiд свiдкiв i взагалi вiд порядних людей, бо все-таки бояться  майбутнього
правосуддя, що може колись таки прийти. Вони вже  так  себе  забезпечували
при попереднiх володарях i тепер мають досвiд. Ось такi дiла  творяться  в
мiстi...
   А вiдвiдини тюрми жiнками нагло припинилися. Четвертий вартовий  пiдняв
галас, "ударив на сполох",  сподiваючись,  певно,  заробити  ордена  таким
"викриттям контрреволюцi?".  Викликав  чергового.  Вдвох  вони  напали  на
господиню. Господиня геро?чно вiдбрiхувалась, але тi  все  ж  таки  почали
складати акта. Над господинею нависла петля.
   Тодi втрутився Вася-танкiст. Вiн вибрав тактику, не менш генiяльну, нiж
та, яко? вжили перед тим жiнки. Пiдiйшовши до вартового бiля  дверей,  вiн
почав його роз'юджувати, вiдволiкаючи увагу вiд господинi, рiзними  сво?ми
зачiпками, на зразок таких:
   - Малад?ц, Павлуша!..
   - Я не Павлуша!
   - Хiба? Та пiдожди, то ж ти помиля?шся, - ти ж Павлуша...
   - Я не Павлуша!
   - От, ти скажи, яка ошибка!  А  я  думав  Павлуша.  Жаль...  Так  хочеш
орденок заробити, товариш Павлуша?!. Валяй, валяй... Тiльки  той  орденок,
що ти заробиш, не з того боку носять...
   - Сядь!
   - А то  чого  б?  А-а,  застую?..  Так  тобi  й  так  повилазило.  Чого
причепився до женщини, чортiв хахол!?. Ти сиди, сиди, я тебе не стягаю!  Я
брат насидiвся в танку, а ти-от на такiм тронi... з бабами вою?ш? Га?
   - Сядь!!. Слиш?!!
   - Не кричи, Павлуша! I не клацай пукавкою. Ти не годишся на цю  роботу.
От як нас  поженуть  на  фронт,  на  передову,  там  ми  з  тобою  тодi  й
поговоримо... А то з бабами тут кожен зможе...
   Втруча?ться черговий. Вася його осаджу?:
   - Товаришу дежурний! Ви тут нi при чому, бо ви тут не були.
   Вартовий кипить, кричить на Васю, а Вася - нiякiсiнько? уваги. Вартовий
усе бiльше й бiльше пуска?ться берега, виходить  iз  себе.  Вiн  наговорю?
купу дурниць, а Вася ще з бiльшим  "олiмпiйським"  споко?м  жига?  його  в
найвразливiшi мiсця. Черговий теж почина? кричати на  Васю.  Тодi  Вася  й
собi раптом викрику? несамовито:
   - Старшину! Старшину сюди!!. Покликати старшину!..
   З'явля?ться старшина, - ковнiр шкереберть, ушанка  понуро  насунена  на
брови:
   - В чом д?ло?
   - Товаришу старшина, - каже Вася милим, iдеально сердечним та спокiйним
голосом. - Навiщо ви садите сюди п'яних вартових? Хлопець  "пiд  градусом"
роня? оружi?, i може вийти, брат, чортiщо...
   Черговий i вартовий поперхнулися на пiвсловi. Старшина  дивиться  якусь
мить на обох. Тодi пiдходить до вартового:
   - Дихни!..
   - Та то... я... е-е... той...
   - Дихни!!.
   Вартовий перелякався, став на струнко, диха? в обличчя старшинi.

   Покрутивши носом i не сказавши нi слова, старшина насува?  свою  ушанку
зовсiм на очi й виходить. По якомусь часi з'явля?ться караульний начальник
iз новим вартовим. Вiн "знiма?" старого вартового, замiня?  його  новим  i
виходить. Сплюнувши, черговий виходить також.
   Тодi Вася пiдходить до  нового  вартового-автоматника  й  насипа?  йому
насiння в полу шинелi.
   Iнцидент вичерпано. Але жiнки вже не ходять.
   Вася зiтха? пiд столом - либонь, за насiнням тужачи:
   - Iдiйоти!.. Не знають, де ?хн? щастя!..
   Жiнки не ходять. Найголовнiше, мабуть, у ?хнiх вiдвiдинах було  те,  що
вони зруйнували реальнiсть тюрми, створивши на деякий час iлюзiю  свободи,
навiть близькости родинного затишку й добросусiдства.
   Проте випадок iз господинею на  цьому  не  закiнчився.  Вiн  закiнчився
щойно аж надвечiр тим, що господиню десь раптом було забрано й вона вже не
повернулася. Прийшла якась заплакана молодиця й забрала ?? дiтей.
   У хатi запанувала  гнiтюча  тиша,  що  навалилася  на  людей  разом  iз
присмерком, - тяжка, як учадiння.
   Увечерi, повертаючись iз допитiв, люди почали приносити новi  чутки,  в
яких з'явилось i нове - нi, не  нове,  а  добре  Максимовi  знане  -  iм'я
Iрчука...




   Iм'я Iрчука зроджу? болючу асоцiяцiю...
   ...То була кольорова фе?рiя! Сходячи просто в очi, слiпучо  ся?  сонце.
Велике, воно пiдiйма?ться з-за обрiю вогняною пiвкулею. Це - в  центрi.  А
праворуч - земля,  оздоблена  великим  колоссям  стилiзовано?  пшеницi,  i
лiворуч - море. Над  сонцем  синя  баня  неба,  подiлена  на  концентричнi
кольоровi   кола   -   вiд   рожевого   над   сонцем    i    до    темного
ультрамариново-зеленого вгорi, в зенiтi. Тi кола концентричнi  перетинають
широкi  пасма  променiв,  розходячись  вiд  сонця  конусом.  I  на   мiсцi
перетинання з кожним колом тi всi променi  дають  iнший  колiр...  Слiпуча
кольорова, спектральна  моза?ка.  А  по  тiй  моза?цi,  злiва  направо  по
дiягоналi, з-за сонця просто на глядача йдуть сивi, бiлi й чорнi  хмари  -
зловiснi, пекельно-динамiчнi. Виходячи з точки, як дим вiд пострiлу,  вони
стремлять вгору по дiягоналi й там розгортаються,  клубочаться,  нависають
сталево-сизими й чорними брилами, загрожуючи впасти  на  слiпуче  сонце  й
його роздушити. А з-за тих хмар, аж з найдальшого куточка  вгорi,  вилiта?
веремiя цяток. Наближаючись шаленим льотом униз, до сонця, вони  по  однiй
розгортаються в зграю ластiвок - чорних iз бронзовою каймою. А низько  над
морем  та  над  землею,  понад  колоссям  вусато?  пшеницi,  тi   ластiвки
вивертаються бiлими грудьми до сонця... I то вже  нiби,  не  ластiвки,  то
буревiсники над морем i над  землею,  над  золотими  струнами  -  нi,  над
списами пшенично? остi степу.
   "Аж на море вусом звисла,
   Звисла i шумить..."
   Цi слова Тичини деклямував Микола, коли  малював  цю  фе?рiю.  Це  була
завiса. В театрi. Грандiозна завiса-панно, 10 метрiв на 10 метрiв.
   Слiпуча, приголомшуюча симфонiя. Сонце зiйшло, але воно ще чека?. Чека?
чогось. I те чекання  чогось  вiдчува?ться  на  всьому.  Чекання  великого
початку, воскресiння, чи велико?  бурi,  що  все  оновлю?,  а  чи  велико?
катастрофи, що все похоронить.
   Внизу пiд сонцем, пiд морем i пiд землею, на широкiй  смузi  -  кобзарi
вряд, як вiйсько. Вони сидять над бандурами в ?диному напруженнi. Але вони
не грають. Слiпi й довговусi, вони чекають,  тримаючи  мозолястi  руки  на
струнах. Задумалися, слухають, чекають.  Чекають  на  гасло...  Ось-ось  -
ударять лiтаври! I тодi...
   Це слiпуче сонце його, Максимово?,  Вiтчизни,  загрожене  чорною-чорною
смертю на гранi великого Воскресiння.  Сонце  ?хньо?  Вiтчизни  -  його  й
Миколино?! Це вони вдвох поставили там те сонце, ту слiпучу фе?рiю. I один
уже заплатив за те життям... Це вони  пiднесли  ту  страшну  правду  перед
очима всiх, що схвильованi й приголомшенi оглядали ??, дивуючись безумству
хоробрих...
   А вони з Миколою робили ??, ту завiсу, справдi як фанатики. В холодi, в
голодi, без достатнiх матер'ялiв,  надолужуючи  брак  ?х  вогнем  власного
серця. Ранiше на тому мiсцi в театрi  була  колосальна  брудно-сiра  пляма
погано зафарбованого матер'ялу, яко?сь ряднини розмiром 10 X 10 метрiв. На
не? подивився Микола й загорiвся шаленим бажанням "вставити в  не?  душу".
Про цю iдею Микола нiчого не сказав анi в управi мiста, анi в комендатурi,
коли брався, вiрнiше - запропонував зробити "пристiйну" завiсу  в  театрi,
та коли складав договiр - зробити це за...  чотири  лiтри  рапсово?  олi?,
такими фарбами, якi знайдуться в мiстi. В мiстi знайшлися тiльки  звичайнi
олiйнi та емалевi фарби, якими фарбують  паркани  та  стiни  будiвель.  Та
Миколi було байдуже до фарб, бо вiн мав до них ще щось iнше, важливiше, що
знайшлося в цьому мiстi - це вогонь  його  й  Максимового  сердець.  I  от
фарбами, якими фарбують будiвлi,  вирiшив  вiдтворити  на  завiсi  те,  що
горiло в ?хнiх серцях. Тому, що сам вiн був дуже простолiнiйний i гарячий,
вiд чого часом терпить чiткiсть та виразнiсть, вiн звернувся до Максима  -
не лише як до свого друга й побратима, але i  як  до  архiтекта,  щоб  вiн
убрав його палку, вогняну iдею в строгий проект.
   - Збудуй ??,  друже!  Ти  ж  розумi?ш  -  ??  треба  не  намалювати,  а
збудувати. Так, як будують будiвлi, храми, держави. Ти архiтект. Органiзуй
же всi елементи й спроектуй. То ма? бути справжня будiвля - монументальна,
суворо-велична й пориваюча воднораз i з твердою душею, з нашою душею!
   I Максим спроектував. Проект було схвалено,  бо  тi,  що  вершили  долю
всiх, навiть не поцiкавилися ним як слiд, бо не надавали мистецтву взагалi
нiякого значення, - вони воювали тiльки гарматами й бомбами, вони  воювали
тiльки залiзом i пiроксилiном, тiльки самою матерi?ю.
   I от у  холодi,  в  голодi,  шаленими  темпами,  в  перервi  мiж  двома
виставами,  що  тривала  всього  три  днi,  вони  вдвох  зробили  ??,   цю
приголомшуючу фе?рiю. Вони робили ?? олiйними й емалевими фарбами, роблячи
недопустиму з погляду технологi? комбiнацiю матерiялiв,  але  на  дiлi  ця
комбiнацiя  виявилась  дуже  вдячною,  бо  фарба  швидко  сохла  й  давала
повноцiнний, соковитий тон.
   А при роботi Микола й Максим висловили низку думок,  що  розшифровували
змiст  цi??  фе?рi?.  При  цьому  також  хтось  iз  них,  у  вiдповiдь  на
висловлений сторонньою особою жаль з приводу того, що, мовляв, дуже дешево
за роботу взято (чотири лiтри олi?!), кинув зауваження, що -  "то  нiчого,
бо автори можуть ще й доплатити та навiть вiддати й  частку  свого  життя,
щоб тiльки цю завiсу почепити!"

   При розмовi ?х було тро?. Третiм був один "?вропе?ць" - фанатик  "Ново?
Европи" Iрчук: незрiвняний "патрiот" iз "колишнiх", а службове - завiдувач
"вiддiлу освiти" при нiмцях.
   Завiсу було почеплено... Глядачi, що на попереднiй виставi бачили сцену
заслоненою брудно-сiрою рядниною, раптом, прийшовши на  наступну  виставу,
ахнули.  I  заля  заревла  гураганом...  Завирувала,  заклекотiла   душею,
вражена, захоплена поривом у височiнь... Люди зрозумiли. Все зрозумiли...
   Потiм Миколу було повiшено. За цю ж завiсу, за цю фе?рiю...  I  цiкаво,
що формула обвинувачення мiстила цiлком точний переказ слiв, сказаних тодi
при роботi. Лише всi тi слова й думки були  приписанi  самому  Миколi,  бо
донощик, зда?ться, не  знав,  що  автором  проекту  був  Максим.  А  може,
донощик, той "?вропе?ць" Iрчук, розраховував, що другого спiльника видасть
сам Микола, тим знищивши сам себе ще й морально?..
   Та Микола дотримав слова. Дотримав слова дружби й слова  про  готовiсть
нести вiдповiдальнiсть за свою вiдвагу. Вiн вiддав не тiльки "частку", а й
усе сво? життя за те, щоб почепити цю вогненну деклярацiю...



   Того ж вечора взяли Костика  на  допит.  Коли  по  нього  прийшли,  вiн
забився в найбiльшу гущу серед людей i тремтiв дрiбно, не  хотiв  iти.  Не
хотiв  iти  сам  -  просив,  щоб  його  забирали  разом  iз  усiма.  Варта
загрожувала винести Костика на  кулаках  або  на  автоматах.  Тодi  Максим
нагадав Костиковi про мужнiсть. Заспоко?в його  й  висловив  свою  глибоку
вiру, що з ним нiчого не станеться, бо ж вiн iще  дитина.  Може  ж,  казав
йому Максим, це його беруть, щоб випустити або на побачення з  рiдними,  а
тому - нема чого робити катавасiю. Та й  взагалi  -  не  треба  впадати  в
гiстерiю, а треба  йти  проти  всього  з  вiдкритим  чолом,  навiть  проти
найстрашнiшого. Навряд  чи  всi  цi  аргументи  вплинули  на  переляканого
Костика, але спокiйний Максимiв  тон  i  пiдбадьорлива  усмiшка  вплинули.
Костик пiшов.
   А через годину чи двi повернувся. Вiн не плакав  i  не  тремтiв.  Тяжко
опустився на солому й широко  вiдкритими  очима  дивився  просто  себе,  в
стiну. На всi розпитування нiчого не мiг  розповiсти  до  дiла.  Лише  все
повторював пошепки, що на нього кричали. Страшно кричали. I  лаялись.  Ой,
як лаялись! Лаяли його, й матiр, i сестер, i батька, i  всю  рiдню.  Аж  у
нього геть уся душа перевернулася вiд тi?? лайки. I нарештi  обiцяли  його
розстрiляти, якщо до ранку не подасть "точний список усi?? органiзацi?, до
яко? належить". Костик хрускав пальцями й метався душею в розпачi - "що  ж
робити?!". I благальне дивився на Максима...

   Максим усмiхнувся до нього на той погляд кричущий i, вкладаючи його  на
солому, щоб спав, промовив тихо:
   - Будь мужнiй, Костику... То все дурне, що  вони  хочуть...  Головне  -
витримати й не датись обернути себе на ганчiрку... Добре?
   Що ж вiн мiг iще сказати цьому хлоп'ятi? Чим потiшити, що порадити?..

   - Добре...  -  прошепотiв  Костик,  уже  переплакавши  й  тепер  тiльки
схлипуючи тихо, без слiз. Вiн ухопив Максима за руку й не випускав. I  так
лежав мовчки, аж поки не заснув...
   Опiвночi покликано Максима.
   Конвой iз двох гвардiйцiв повiв його помiж стiнами, через  двiр,  через
заснiжену вуличку впоперек - до якогось iншого двору. Нарештi зупинились у
темних сiнях i постукали в якiсь дверi.
   - Так! - почулося звiдти, як iз могили. Вартовi вiдчинили дверi до того
"так" i впхнули туди Максима.
   Це була маленька кiмната в будиночку мiщанського типу. Просто  навпроти
дверей пiд стiною - стiл. Над столом на стiнi - ряд якихось  фотографiй  i
гасова лямпка. На столi - пляшка, чарка, револьвер i купа паперiв.  А  над
паперами сидiла, зiгнувшись, блiда людина в шинелi наопашки й курила.
   Максимiв погляд сковзнув по всьому в кiмнатi й зупинився  на  тому,  що
вiдразу найбiльше кинулося йому в вiчi.  Це  було  розкуйовджене  лiжко  з
купою безладно розкиданих подушок i зiм'ятою периною, серед  яких,  млосно
розметавшись, лежала... напiвоголена дiвчина - в такiй  позi,  в  якiй  ??
було залишено, мабуть, пiсля запаморочливо-пристрастних обiймiв,  доведену
до забуття чи до сну...

   "Цiкаво, - майнула iронична думка в Максимовiй головi, -  чи  це  також
належить до засобiв психiчного впливу на нашого брата?.."
   Але ця картина в  статицi  тривала  всього  лише  коротку  мить.  Потiм
дiвчина пiдвелася, солодко потяглася  й,  опустивши  голi  ноги  з  лiжка,
встала. Ще мить стояла в самiй  лише  короткiй  сорочинi  перед  Максимом,
зовсiм його не помiчаючи. Потiм, не  кваплячись,  iще  раз  потяглася,  як
кiшка, й повiльно, не помiчаючи й далi Максима, мовби його тут зовсiм i не
було, вийшла в сумежну кiмнату...

   Людина за столом, здавалось,  також  зовсiм  не  зауважила  присутности
Максима, - навiть не пiдвела голови, навiть не поворухнулась, навiть i  не
глянула - кого ж привели. Лише згодом промовила - байдуже й безвиразно:

   - Сiдайте...
   Й читала собi далi якiсь папери.
   Максим сiв на стiлець насупроти й дивився на людину в шинелi  наопашки.
Судячи зi знакiв на ковнiрi френча, це  був  майор  вiйськ  НКВД.  Блiдий,
виснажений, неголений,  iз  слiдами  страшно?  перевтоми,  сидiв  вiн  над
паперами з таким виглядом, нiби  вiн  не  читав  ?х,  а  марив  над  ними,
впершися в них бездумними очима.
   "Слiдчий", - подумав Максим.
   - Я начальник окремо? групи при слiдчiй частинi ОСО армi?,  -  промовив
нарештi майор, не пiдводячи голови, - не то вiдрекомендувавшись  так.,  не
то заперечивши цим Максимовi думки, що ?х вiн, здавалось, прочитав.
   "Ого! Таку iнтуiцiю  ма?  ця  людина!  -  здивувався  Максим.  -  Добре
натасканий вовк".
   А майор, буркнувши ту фразу, сидiв собi далi в тiй  же  позi.  Час  вiд
часу вiн заплющував очi i з хвилину не розплющував  ?х.  А  розплющивши  -
знову дивився в папери, не моргаючи. Так  тривало  кiлька  довгих  хвилин.
Потiм майор простяг руку до пляшки, що стояла  на  столi,  намацав,  -  не
дивлячись на не?, потрусив ?? в руках i, не почувши  плюскоту,  глянув  на
не?, зiтхнув i поставив ?? геть пiд  стiл.  А  тодi  повернувся  лицем  до
Максима. Спочатку дивився мовчки. Потiм одкинувся  на  спинку  стiльця  й,
опустивши очi, затарабанив пальцями по столу,  так  само  мовчки.  А  коли
знову пiдвiв очi на Максима, тихо спитав:
   - Ну, i що ж ви скажете?
   Голос його був такий же блiдий, i  втомлений,  i  просякнутий  такою  ж
смертельною нудьгою чи тугою, як i його обличчя, як i вся  його  фiгура  -
неохайно вбрана, заяложена, занедбана, опущена.
   - Нiчого особливого... -  мляво  вiдповiв  Максим,  теж  iз  нудьгою  в
голосi. - Нема чого казати.
   - Так... - протяг майор. - Нема чого. Ма?те рацiю.  -  I  зiтхнув...  -
Усе, брат! Кiнцi зiйшлися... (Помовчав)... А шкода...
   В останньому словi блиснула нотка яко?сь трагiчно? щирости й жалю. "Що,
що?!" Такого ще Максим не чув нiколи вiд слiдчого. "Чи, може, вiн гра??"
   А майор, зда?ться, зовсiм не грав. Вiн  провiв,  бринькнув  пальцем  по
стосу паперiв, нiби хотiв сказати: "Ось, дивись,  яка  купа,  брат!"  -  i
вiдiпхнув ту всю купу геть, поморщившись.
   "Понаписували! Стiльки понаписували! I  коли  вони  встигли?"  -  думав
Максим, але не жахався всi??  тi??  купи  поназбираного  й  понаписуваного
"добрими людьми" на нього.  Вiн-бо  знав,  що  суть  не  в  тому,  що  там
понаписувано, а в iншому -  в  тому  "або  -  або",  що  його  так  чудово
сформулював той "Кутузов". А вся ця писанина - це лише гра в "законнiсть",
формальне виправдання беззаконня.

   Так понуро думав собi Максим. А що думав майор - невiдомо.  Вiн  тiльки
дивився на Максима туманним зором, ворушив бровами,  морщив  лоба  й  щось
думав. Притому хмурнiв усе дужче й дужче, обертаючи  якусь  тяжку  думу  в
головi чи якесь прикре почуття в душi. I раптом ударив кулаком по столi  й
випалив з якимсь незрозумiлим злiсним докором:
   - Ех!.. На чорта ж!.. На чорта ви себе виявили?!.
   - Як? - здивувався Максим. - Перед ким?!.
   - Та перед оцим ось...  -  майор  глянув  у  папери.  -  Перед  оцим...
Iрчуком?.. Так, Iрчуком...
   Максим знизав плечима, не розумiючи, що мав на увазi майор.
   Тодi майор вийняв якийсь грубий папiр iз папки на столi й простяг  його
Максимовi:
   - Це ваше?.. Це ви робили?
   Ескiз! Так, це був ескiз завiси. Кольорова  фе?рiя  вдарила  в  очi,  а
разом з нею вдарила й кров в обличчя Максимовi.
   - Так, це я... Слухайте...  -  прохрипiв  Максим  тремтячим  вiд  гнiву
голосом. - За цю ж рiч уже повiшено одного... Мого друга...
   - Знаю, - промовив майор тихо й нiби зiтхнувши. - Знаю... Але - то була
"помилка".

   По хвилi майор розгорнув  теку,  а  в  нiй  розгорнув  якийсь  папiр  i
прочитав... Вiн прочитав абзац iз формули  обвинувачення.  Це  було  майже
слово в слово все те, що було iнкримiновано Миколi нiмцями, лише тут  iм'я
Миколи було замiнене iм'ям Максима, а замiсть  мови  про  заперечення  ним
фашистсько?  "Ново?  Европи"  мова  йшла  про  заперечення  комунiстичного
"нового  свiту"  в  формi  старо?  й  чужо?  "родiни".  Прочитавши,  майор
промимрив, пояснюючи:
   - Це от... iз формули вашого обвинувачення. Але це ще не все. Хоч це  -
головне, суть.
   - Дякую, - промовив Максим уже байдужим голосом.
   Мовчанка. Майор зiтхнув, закрив теку, знову подивився Максимовi в  очi,
а тодi ще раз узяв ескiз до рук, довго й уважно його розглядаючи.  Дивився
на нього заглиблено. Нарештi сказав, нiби роблячи пiдсумок:
   - Отже, тут сформульовано повнiстю ваше кредо й вашi  позицi?...  -  Це
вiн сказав невиразно, не то запитуючи, не то стверджуючи, але подивився на
Максима запитливо.
   - Так, - вiдповiв Максим просто.
   - Я вас про це не  питаю,  голубе,  -  перебив  майор.  -  Менi  це  не
потрiбно. Що ж до цього ось (труснув ескiзом),  то  менi  зда?ться  -  тут
також нiякi коментарi не потрiбнi. Все вичерпно ясно.
   Але, на диво, в його голосi  не  було  нi  злорадства,  нi  погроз,  нi
?хидства чи намагання "впiймати". То був голос не слiдчого, як його Максим
завжди звик чути в сво?му багатому на досвiд iз  слiдчими  життi.  То  був
звичайний собi, простий, безпосереднiй людський голос. I  вiн  щось  хотiв
йому помiж словами сказати... I раптом Максим вiдчув себе  на  самiсiнькiй
гранi, за якою на нього вже чига? порожнеча. Може, ще цi?? ночi,  а  може,
через нiч - i те, що ? неминучим, станеться. Щось уже непоправно вирiшено,
й ця ось людина в шинелi наопашки сама дивиться на те  здивованими  очима,
але вже не може нiчим тому запобiгти, нiчого зарадити. Не може - це  ясно.
А головне - його, мабуть, самого вража?  та  безодня  ницости  й  занепаду
сумлiння людського,  втiленням  чого  ?  тут  ось  такi-от  стоси  паперу,
нагромадженi заради пiдлого, спекулятивного, шахрайського торгу,  порядком
чийогось боягузливого перед кимось самовиправдання. Так подумав Максим.  I
йому раптом, на цiй-от гранi, схотiлось перед цi?ю людиною висловитись. До
краю. Щоб вiн, цей пiсланець безглуздя, бодай хоч знав, що ? люди, якi  не
визнають щурячих компромiсiв i торгiв iз сумлiнням.
   - Вам це не потрiбно, але я все-таки хочу вам сказати,  що  це  так,  -
звернувся вiн до майора. - Бiльше того, я хочу вам сказати, що та  формула
обвинувачення - iдiотична, бо зроблена мерзотником. Вона мене не ляка?,  а
лише обража?. Не ляка? мене й  вирок.  У  сутi  сво?й,  звичайно,  формула
обвинувачення правильна, а значить, i вирок - логiчний. Добре. А  тепер-от
я хочу поставити в тiй формулi крапки над  "i",  щоб  вам  не  треба  було
вдаватися до допомоги мерзотникiв. Хочу  поставити  крапки  так,  як  може
поставити той, хто не бо?ться свого ворога й зневажа? його. Завтра на менi
"чортополох поросте", мовляв Вишинський. Добре.  Моя  доля  вже  вирiшена.
Отже, уявiть собi, що мене вже нема? i це я вже говорю з могили...
   Павза. Майор слухав мовчки, застигло. Максим:
   - Отже... Ви от нас  -  мене  й  безлiч  нас  -  назива?те  "зрадниками
вiтчизни",  "ворогами  народу".  Смiшнi  ви.  Таж  якшо  в  усьому   цьому
дурноплясi, в цьому океанi пiдлого рабства, зради й мерзоти ще ?  патрiоти
сво?? землi й свого народу, то це, власне, - МИ. Бо ж ми ?динi стали проти
обох розпинателiв сво?? вiтчизни, проти обох  ворогiв,  що  розiп'яли  наш
народ удвох на спiлку, й поставили ?м обом опiр - чим i як змогли. Так.  I
зрадники зовсiм не там; де ви всi показу?те, як той злодiй, що,  втiкаючи,
кричить "тримайте злодiя!".
   - Чи ви зна?те, хто найбiльший зрадник вiтчизни й найжорстокiший  ворог
народу? От ви пройшли кривавий шлях на схiд, а тепер  iдете  на  захiд,  -
шлях вимощений кiстьми наших матерiв, сестер, батькiв, малесеньких  дiтей,
стареньких бабусь  -  усiх  тих  безборонних  i  безневинних,  що  ?х  ви,
втiкаючи, кинули напризволяще... ви, що  тримали  меч,  роблений  для  вас
народом десятилiттями, коштом величезних народнiх жертв  i  самопосвяти...
Ви пройшли шлях, залитий ?хньою кров'ю... Та ви й самi - так, i ви також -
залитi ?хньою кров'ю, хоч i не всi з власно? волi.  З  чи??  волi?  Ви  це
зна?те. Ви зна?те, як  то  все  було,  ви  свiдок...  Будьте  ж  правдивим
свiдком, подивiться у власне серце, у власну  душу  й  самi  собi  скажiть
нелукаве: хто ж ? найбiльший  зрадник  вiтчизни,  зрадник  усього  народу,
зрадник  отих  усiх  розчавлених,  розтоптаних,  повiшених,   замордованих
безневинних дiтей, матерiв, старикiв? Нарештi -  зрадник  i  таких-от,  як
ви?.. I  коли  ви  будете  нелукавi,,  ви  побачите  вiдважну  й  правдиву
вiдповiдь у власному серцi. I вiдповiдь та буде...
   Максим на мить зупинився, а майор, що слухав тепер напружено, ще бiльше
блiднучи, пiдняв брови в чеканнi вiдповiдi.
   "Ну й хто ж?" - спитав самими тими бровами.
   - Все вiн же, "батько народiв"...
   - Хто, хто? Повторiть!
   - Йосип Кривавий - Джугашвiлi!..
   - Як, як? - перепитав iще раз майор жвавiше; явно  збуджений  звучанням
цього iмени.

   - Джугашвiлi! - повторив Максим твердо, ще й додав: - Сталiн!
   - Ого!.. Прикажете це записати?
   - Як хочете.
   - I ви пiдпишете?
   - Певно.
   Майор задумався, але, зда?ться,  над  чимось  зовсiм  iншим.  Поворушив
губами беззвучно, безвиразно, а далi вернувся думкою до теми й зiтхнув:

   - Нi, цього... записувати... не потрiбно вже. I без того досить  там...
- махнув рукою на купу паперiв. Подумав хвилинку, а потiм: - Ну i?.. I  що
ж далi?..

   Без сумнiву, його зацiкавила ця розмова. Вiн,  можливо,  ще  й  не  чув
нiколи нiчого подiбного сво?ю одвертiстю, хоч у той же час вiн,  звичайно,
не чув тут i нiчого для себе нового Вiн чув те, що в  його  оточеннi  люди
вiдважувалися носити лише в глибинi душi. Те, що, може, й сам тисячу разiв
думав, ховаючись вiд усього свiту й навiть сам вiд себе. Та  йога  вражало
те, що такi речi можуть говоритися вголос  i  що  хтось  говорить  про  це
вiдважно й прямо, та ще й ось тут - у такому становищi!..
   А Максим продовжував. Вiн говорив iз гiркотою  й  клекотом  у  горлi  -
клекотом гнiву й сарказму -  про  зраджених,  експлуатованих,  ошукуваних,
тероризованих  i  мордованих  в  iм'я  "вiтчизни",  а  потiм  -  покинених
напризволяще, як  непотрiб.  Говорив  про  жертви  мiльйонiв,  про  чверть
сторiччя мук тих мiльйонiв в iм'я обiцяного раю на землi  в  "усесвiтньому
маштабi".  Про  фантастичний  цинiзм,  безпардонну  брехню  й  глум.   Про
загидженi й потоптанi скрижалi, за  якi  вмирали  сотнi  тисяч  у  великiй
революцi?, про ?? святий вогонь, про наругу над тим вогнем  потiм  та  над
поляглими за нього... Про оприччину... Про жертви в iм'я фiкцi?, - нi, для
задоволення примх безчесних славолюбцiв i кар'?ристiв, бездарних  "вождiв"
i "рятiвникiв людства", а насправдi - безприкладних хамiв  i  злочинцiв  з
покликання... Про ?хн? намагання звихнути  всiм  душi  й  мiзки,  стягаючи
людину  вниз  до  ?х  власного  мерзенного  рiвня...  Про  марнiсть   усiх
чвертьсторiчних жертв мiльйонiв, що виявилася  в  цiй  вiйнi,  коли  пiсля
?хньо? втечi мiльйони нарештi, бодай на хвильку, дихнули вiльнiше й хотiли
розправити плечi, й про люту помсту над ними. Про  помсту  над  прозрiлими
людьми - i то помсту не тiльки власними, але й чужими руками; надто ж  про
помсту руками свого недавнього "союзника", що вдерся на землю  "вiтчизни",
де йому було вже  очищене  мiсце  для  безкарного  мордування  беззахисних
прозрiлих мiльйонiв...
   I про людину, яка несе за все те iсторичну вiдповiдальнiсть. Власне  не
про саму цю людину як особу, а про не? як  прапор,  про  не?  як  втiлення
панiвно? сили  зла,  як  "генiя  епохи",  за  яким  стали  iншi  -  легiон
виконавцiв, що з iменем  того  свого  "генiя"  на  прапорах  доконували  й
доконують нечуванi злочини...
   Довго Максим говорив, а майор слухав, усе нижче схиляючи голову.

   Нарештi Максим скiнчив. Вiн закiнчив словами:
   - I от тепер - на нас поросте "чортополох". Але вiн поросте й  на  вас.
Цебто на всiх тих, в iменi  кого  ви  дi?те.  На  всiх  тих  Вишiнських  i
Джугашвiлi  й  на  ?хнiх  поплiчниках   та   опричниках.   Але   мiж   тим
"чортополохом"  буде  рiзниця.  На  нас  поросте  вiн,  бо  його   посiють
Джугашвiлi й Вишiнськi. На них  же  той  "чортополох"  поросте  сам.  Його
посiють вiтри iсторi?. Та над нами  потiм,  пiсля  "чортополоху",  виросте
щось  iнше  i  той  "чортополох"  виглушить.  А  над  ними  нiчого,   крiм
чортополоху, нiколи, нiколи, нiколи вже не  виросте.  Бо  нiчого  не  може
вирости на землi, залитiй прокляттями й  солоними  сльозами  мiльйонiв  за
облуду й за Юдину зраду.
   О с ь ц е - м о я ф о р м у л а о б в и н у в а ч е н н я !

   Скiнчивши, Максим почувався вичерпаним. А майор, пiсля того, як  Максим
скiнчив, сидiв довго мовчки, нерухомо. Потiм почав торсати чуба й, бажаючи
запалити цигарку, заходився клацати запальничкою. Довго  клацав  i  черкав
нею i, так i не змiгши запалити, кинув цигарку й запальничку на стiл...
   Максим  сподiвався,  що  майор  раптом  вибухне  страшною   люттю   або
трiюмфуючим сарказмом, як то логiчно мусило б бути.  Але,  замiсть  цього,
майор якось розгублено, аби тiльки щось сказати, промимрив - запитав:
   - Вам, може, цiкаво знати змiст вашого вироку?..
   Павза. Мовчанка. Майор:
   - Але не раджу вам тим цiкавитись. - I раптом знову, як уже  раз  перед
тим, випалив: - Е-ех!.. I на якого ж ви чорта  (трам-тарарам!)  отак  себе
виявили?!! - Iз досадою турнув геть вiд себе купу паперiв. - А тепер-от...
Тепер... Кришка, брат! Усе скiнчено... I нiчого вже, нiчого вже  тепер  не
допоможе-Дивився на Максима втомленими, понурими очима, що  теж  говорили:
"Кришка, брат. Нiчого вже не допоможе..."
   Максим заглянув у тi очi, повнi втоми й безнадi?, й спитав iронично:

   - То ви для того тiльки мене й покликали, щоб оце  сказати?  Щоб  отаке
"вiдкриття" менi зробити?..
   - Так. Я покликав вас тiльки для  того,  щоб  оце  сказати...  -  луною
повторив майор, промовивши це зовсiм тихо.
   Павза. Довга, гнiтюча. Майор думав щось  сво?  понуро,  зiгнувшись  пiд
якимсь внутрiшнiм тягарем. Вставився очима десь  у  нiкуди  й  сидiв  так,
здавалося, забувши зовсiм, що тут ? ще хтось присутнiй.  Але  нi,  вiн  не
забув...
   - Ти... вiриш у... людину?! - раптом спитав майор усторч - хоч i  тихо,
але якось гiстерично й на  "ти".  I,  не  чекаючи  вiдповiдi,  бо  слухав,
мабуть, тiльки сам себе, сво? внутрiшн? ?ство, промовив:
   - А я, брат, нi в що... нi в що, нi в що вже не вiрю... Так, нi в що...
Ти понiма?ш, брат?.. - Останнi слова вiн прошепотiв ледве чутно,  схилився
й посiрiв... Але пiсля цього враз, мовби опритомнiвши, поторсав знову чуба
й промовив уже, хоч i  також  тихим,  але  якимсь  iншим,  суворо-нещадним
голосом:

   - Нi, я покликав вас для того, щоб сказати... що  я  не  завiдую  вашим
життям. Ви зрозумiли?
   Мовчанка.
   - Ви зрозумiли? - перепитав майор.
   - Так... Цебто ви, як той  Пiлат,  "умива?те  руки"?..  Чи  так  я  вас
зрозумiв?

   - Як хочете, - знизав плечима майор i додав: - Але  ви  про  це  мусите
знати...

   - Чи це так важливо? (Iронiя).
   - Так... Це важливо... - захвилювався  чомусь  майор.  -  Це  для  мене
важливо. Так-то, брат...  -  Останн?  майор  промовив  уже  сам  до  себе,
кутаючись у шинелю.

   А тодi постукав кулаком у стiну позад себе тричi й устав.
   Увiйшов вартовий.
   - Одведiть! - буркнув, не дивлячись нi на кого, майор.
   На прощання майор нiчого не  сказав  Максимовi.  Лише  в  останню  мить
подивився йому в очi пильно-пильно, а  тодi  взяв  зi  столу  його  ескiз,
перевернув його в руках двiчi й поклав у течку.



   Нiч  принесла  тiльки  ще  тяжче  почуття  пригноблености.  Максим   не
сподiвався вiд Iрчукiв  i  подiбних  звитяжцiв  "Ново?  Европи"  особливо?
лицарськости, але ж i такого  не  сподiвався!  Тако?-от  особливо?,  тако?
безсоромно? пiдлоти й такого нi з чим не зрiвняного падiння.
   А втiм... Хiба ж усе це не "нормально"? Та й хiба в них суть? Вони  вже
для нього зникли, як i все з ними, перекресленi геть i скиненi з рахунку.
   По всьому лишилося  тiльки  вiдчуття,  що  все  вже  нарештi  скiнчено.
Внесено в усе яснiсть. I не залишено  нiяких  щiлин,  нiяких  пiдстав  для
надiй, що нi-нi та й намагалися  було  зринати  "контрабандою".  Тепер  же
навiть i для цi?? контрабанди не залишилось ходiв. Пiдведено риску. I...
   В серцi теж пiдведено риску. Не залишилось не тiльки нiяких надiй,  але
й нiяких познак жалю чи каяття. Холод. I вже,  здавалось,  нiщо  не  могло
зрушити той холод нi на одну риску вгору, лише вниз. Униз...

   РОЗДIЛ ДЕВ'ЯТИЙ
   Вранцi, коли Максим лежав у забуттi пiсля безсонно? ночi, його розбудив
дотик руки й бентежний шепiт: "Вставайте!"
   То  доторкнувся  й  прошепотiв  Костик,  що  вартував  над   Максимовою
дрiмотою.

   В дверях стояв помiчник старшини,  бiлявий  добродушний  хлопець,  i  з
сумним виразом кивав до Максима пальцем - кликав. Максим вийшов за  ним  у
сiни.
   Передача! Максимовi принесено передачу.  Помiчник  старшини  вийняв  ??
з-пiд поли (маленький вузлик), сказав "ось" i обережно передав  Максимовi.
Максима стисло за горло... Вiн упiзнав хустку.
   - Що ?й передати? -  прошепотiв  помiчник  старшини,  нiяковiючи  перед
Максимовою розгубленiстю й, може, тому не вживаючи слова "дружинi".
   - Записку можна?.. - спитав Максим, хоч i знав сам, що не можна.
   - Нi, не можна, - пiдтвердив помiчник старшини. Тримаючи в  однiй  руцi
вузлик, другою Максим шарив розгублено по кишенях: "Що ж ?й передати?.. Що
ж ?й передати?.. Що ж... ?й... передати?!. Га?.."
   - Словами... - прошепотiв помiчник старшини. "Нi, треба щось передати",
- думав Максим i вперто шарив по кишенях. "Хоч  би  тобi  хустка".  Але  в
кишенях нiчого не було. Навiть хустки. Лише трохи махорки й запальничка.
   - Ага!.. Будь ласка, - звернувся Максим до помiчника старшини. - Будьте
другом, передайте тiй бiдолашнiй ось це... Вона не ма? навiть чим запалити
вогню в хатi. Це проста запальничка.
   I з тими словами дiстав запальничку й простяг ?? помiчниковi  старшини.
Той завагався, а тодi взяв, нерiшуче перевертаючи  ??  в  руках.  То  була
проста-найпростiша, навiть ?рундова, саморобна запальничка - з мисливсько?
12-калiброво? гiльзи. Замiсть денець - зверху припаяно  нiмецькi  двадцять
пфенiгiв iз свастикою, а знизу - сов?тський мiдяний  п'ятак  iз  серпом  i
молотом. Словом, запальничка випадково була  дуже  оригiнальна,  -  навiть
коли б хто хотiв спецiяльно вигадати таку, то не мiг би. Помiчник старшини
все ще вагався - чи брати ??? Так нiби здогадався, що це була не  звичайна
собi запальничка, що цю рiч Максим зробив сам  "рукою  власною"  й  що  ??
знала цiла вулиця. А потiм посмiхнувся й сказав:
   - Добре... Тiльки ж... А чим же ви самi будете прикурювати?
   Максим махнув рукою, мовляв - "скiльки там уже менi  й  курити!".  Але,
подумавши хвилинку, сказав:
   - Ну, то скажiть  ?й...  хай  як-небудь  передасть  менi...  кресало...
батькiвське... - Й пояснив: - 3 мене й кресала буде досить...
   Назад Максим повернувся, не бачачи нiчого перед собою. Не вiд слiз,  нi
- вiд болю в серцi.
   Вiн сiв на солому, поклав вузлик  на  простягнутi  ноги  й  так  сидiв,
слухаючи, як торохтiло його серце, й думав. Думав i мучився:
   "Навiщо?.. Навiщо ж цi зайвi страждання?.. Для не?... для нього...  для
всiх... Навiщо?!."
   Потiм вiн розгорнув  вузлик,  i  на  серцi  стало  ще  тяжче.  То  була
надзвичайна передача! Кiльканадцять пирiжечкiв i -  всi  рiзнi.  Нi  одно?
пари,  всi  непарнi...  Чорний  -  iз  картоплею,  сiрий  -  iз  квасолею,
свiтло-сiрий  -  iз  морквою...  з  гречаною  кашею...  з   макухою...   з
капустою... I кiлька скибок хлiба, й теж усi рiзнi. I морщене яблуко...  I
огiрок солоний...
   Максим дивився на тi пирiжечки й хлiб i пiзнавав:
   "Ось оце ось вiд Тетянки... Це вiд дружини... А цей ось - сестрин...  А
це - Марiйчин... Вiд усього роду! Ще й вiд сусiдiв по одному... По  крихтi
серця... По крихтi  тепла,  муки,  болю...  Це.  особлива  передача!  Вияв
велико? жалоби i..."
   Коли б не стiльки людей тут, коли б  не  Костик  ще,  Максим  би  нагло
заридав так, що цi стiни  стряслися  б.  Заридав  би  вiд  туги  страшно?,
безмежно?, вiд муки тi??, що ?й нема? нi iмени, нi визначення, вiд холоду,
що огорта? душу, вiд безвихiддя, саме усвiдомлення якого стряса? душу.
   Але Максим не заридав. Вiн  лише  прикусив  губу  до  крови  й  зiтхнув
затяжно: "Навiщо?.."
   Пiзнiше Максим вiд помiчника старшини  довiдався,  що  пляшка  самогону
була тим ключем, що вiдчинив дверi для цi?? передачi.
   Нiчого з передачi Максим не ?в. Вiн зав'язав вузлик i поклав у головах.
Таж хiба можна було це ?сти?! Хiба ж то були пирiжечки й хлiб? Нi, то були
знаки любови й дружби, то були  релiквi?,  що  ?х  хотiлося  зберегти,  як
дорогу пам'ять...




   I цей день минув, як i перший,  -  у  загальному  отупiннi,  в  якомусь
зацепенiннi.

   Тiльки три танкiсти пiд столом жили повним,  нормальним  життям.  Вони,
зда?ться, були цiлком задоволенi й почувалися тут зовсiм добре. Грали собi
в карти, кричали, сперечалися, спiвали й  розповiдали  рiзнi  iсторiйки  й
анекдоти - то маснi, то антисемiтськi. А в тих розповiдях i  анекдотах  не
було нiчогiсiнько на вiйськовi теми, так нiби  вiйни  зовсiм  i  не  було.
Вони, зда?ться, намагалися вiйну геть  взагалi  перекреслити,  вимазати  з
свого життя, списати з дiйсности.

   Надворi гула мокра березнева завiрюха, лiпила  в  шиби.  I  гули  десь,
гримотiли далекi вибухи. Але то було десь далеко, не тут. Нiби  навiть  не
на цьому свiтi...
   Коли заплющував очi й  слухав  завiрюху  чи  слухав  ??  й  дивився  на
заплаканi шиби, то здавалося, що це вернулося  далеке-далеке  дитинство...
Солома на долiвцi з сухими волошками й стрючками горошку, а на соломi гурт
?х, дiтлахiв, покотом. Лежать, босенькi й голопузi, й мрiють,  -  слухають
казок, завмираючи серцем, слухають гудiння  вiтру  й  шелест  снiжинок  по
стрiсi  й  по  шибах.  I  в  дитячiй  уявi  поста?  казковий,   невiдомий,
страшнуватий, але звабливий свiт, що десь там, за цi?ю  соломою  й  мокрою
долiвкою, за шибами, за завiрюхою...

   Увечерi до тюрми вкинули маленького,  зовсiм  манюнького  салдатика  зi
здоровенною рушницею. Вiн учепився за ту рушницю  руками  й  ногами  й  не
хотiв пуститись. Так iз рушницею його й укинуто до "тюрми".  Посмiхаючись,
старшина лише звелiв зняти з рушницi  закривку  й  вiдiбрати  в  салдатика
набiйницю.

   А салдатик той був незвичайний.  I  рушниця  в  нього  теж  незвичайна.
Салдатик мав щонайбiльше 16 рокiв, ще й до того був  низенький  на  зрiст.
Дитина. Змучений, обдертий, мокрий весь i - з орденом на грудях. А рушницю
мав - "ПеТееР". В цiлому ж  це  все  -  салдатик  iз  рушницею  -  звалося
"петеерiвець". Цей салдатик, ця дитина, вчепився за  рушницю  вiдчайдушне,
як за рiдну матiр, i, матюкаючись люто, а тодi вже  й  ридаючи,  не  хотiв
випускати ?? з рук навiть i в "камерi". Так i не випустив.  Обiйнявши  ??,
як найрiднiшу iстоту, сiв на соломi, поставив ?? мiж ногами,  височенну  й
дебелу, обхопив руками i, схиливши голову на не?, так сидiв.

   Старшина, нiяковiючи, пояснив, не звертаючись нi до кого i в той же час
до всiх:
   - Сорок танкiв уже був збив i - чорт понiс до д?вок... Чого тебе дурака
чорт понiс до д?вок?! Д?вок, брат, збивати - це  не  танки!  Заплутався  в
шпiонаж, а тепер от сиди... I "петеер" тобi не поможе.
   Салдатик  мовчав,  як  зацькований,  переляканий  звiрок,  конвульсiйне
вчепившись у рушницю, а старшина, зiтхнувши, закiнчив, звертаючись  просто
до нього:
   - Ех, ти... А був би вже досi сто танкiв збив  i  був  би  вже  "геро?м
СССР". А тепер, брат, i "петеер" твiй...
   Салдатик пiдвiв голову i раптом дико, божевiльне, крiзь киплячi  сльози
вилаяв старшину матiрною лайкою. Гiстеричною лайкою. Старшина махнув рукою
й  вийшов.  А  "петеерiвець"  похитався,  сидячи,  разом  iз  рушницею,  i
беззвучно заплакав. Худi, гострi плечi йому ходили ходором.
   Хто зна?, хто може заглянути в це маленьке  серце?  Може,  йому  в  цiм
затемненнi всесвiту стало страшно й холодно, може, йому бракувало матерi а
чи сестри рiдно? i вiн - пригорнувся  до  дiвчини?..  Може...  Але...  Ось
тепер - "зрада вiтчизни"!..
   Приводили ще й ще нових цивiльних i  вiйськових.  Десь  перед  пiвнiччю
тюрму потряс шум - то в тюрму вкидали якогось п'яного  "героя  вiтчизняно?
вiйни" i вже в тюрмi в нього вiдбирали гранати. Вiн не давав. Вася був  за
"арбiтра", подаючи з-пiд стола саркастичнi реплiки.
   Так тюрма наповнялася й наповнялася. До краю. Чадiла махоркою й пiтними
онучами. I гула,  як  млин.  Iшов  безперервний  рух.  Десь  тут  працював
"комбiнат",  добре  заведений   i   налагоджений.   Комбiнат   сортування,
вiдокремлення й переселення душ i тiл людських. "Тiло - на мило! Душу... в
дим, у повiтря, в  пшик  -  назад  "на  перед?лку"!"  -  за  тезою  нового
всемогутнього судi?, "реконструктора" й "творчого генiя людства"  -  генiя
цi?? епохи.



   Другого дня помiчник старшини знову покликав Максима, стоячи в  дверях.
Коли Максим вийшов у сiни, там стояв сам старшина, тримаючи пляшку  молока
в руцi й три пачки махорки.
   - Ага... На ось!.. - заспiшив старшина, тикаючи  молоко  й  махорку.  А
тодi якось нiяково, вибачаючись:
   - Ти понiма?ш, махорки було трохи бiльше, - шiсть пачок, чи що,  -  так
хлопцi,  понiма?ш,  хочуть  курити...  Ти  вже  не  сердься,  брат,   тобi
хватить... - докинув старшина якось сумно. - Ага! Ще  ось...  -  похопився
старшина вже на порозi сiней, куди був ступнув. - Ще пак ось, на...
   Вiн витяг iз кишенi шинелi окра?ць яшного хлiба й подав Максимовi:

   - Це вона передала... ?ж, брат. I повернувся.
   - Постривайте, - сказав  Максим.  Узяв  двi  пачки  махорки  й  простяг
старшинi. - Нате, вiддайте хлопцям.
   - А ти?
   - З мене досить i однi??.
   - Гм... Ну, спасибi, брат. За це спасибi!..  -  сказав  старшина,  взяв
махорку, постояв одну мить, дивлячись на не?, а тодi взяв  ??  пiд  пахву,
махнув рукою й пiшов собi - "до хлопцiв" десь.
   Серце Максимове краялось. Воно не витримувало цих передач. Це ж  тiльки
уявити!.. Через усе розбомблене мiсто  пхатися  до  цi??  дiри,  канючити,
перед кожним барбосом принижуватись, хитрувати - й тлiти серцем за дiтьми,
що самi вдома, розчахуватися тим серцем помiж ними й ось цим вертепом... А
це-от молоко - це ж вiд кози Бiлявки. ?дине, що вони там мають, ?дина ?хня
пiдпора... I йому уявилась та коза Бiлявка на закривавлених ногах, до яких
тиснуться  трiйко  щойно  народжених  козенят,   серед   брязкоту   шибок,
видавлюваних вихорами повiтря вiд бомбових розривiв.
   I уявлялась  дружина  -  зажурена,  й  тиха,  i  горда.  В  лахмiттi  й
ганчiр'яних бурках, не помiчаючи страшних сво?х  злиднiв,  зневажаючи  ?х,
вона йде через мiсто. Одна-однiсiнька  пробива?ться  вона  по  ру?нах,  по
розквашеному снiгу... Ось вона сто?ть перед "начальством" -  блiда,  гордо
примруживши очi - й,  ледве  перемагаючи  страшну  вiдразу  й  презирство,
просить   те   пихате   й   зарозумiле   "начальство"   дозволу   передати
чоловiковi-в'язневi шматок  яшного  хлiба.  Просить,  мов  яко?сь  велико?
ласки... Господи!!.
   Максим несамовито рипить зубами. "Будь ти прроклятий!!"
   Хто? Невiдомо хто.
   "Господи! Хоч би вже швидше!.."
   Тобто щоб швидше вже кiнець.  Щоб  не  мучити  отак  iнших,  отих  усiх
бiдолашних, перед тобою, Господи, неповинних!..
   Максим знову й знову повертався до того ж самого, сидячи на затоптанiй,
вогкiй соломi. Зринала навiть думка про самогубство. Так, про самогубство,
аби тiльки швидше покласти край тим безглуздим стражданням сво?х  ближнiх,
щоб вони вже не мали причини згинатися, принижуватися, просити ласки...
   Але Максим нiколи не був слабодухом  i  навiть  i  в  найтяжчi  хвилини
тюремних терпiнь завжди вiдкидав  саму  думку  про  самогубство  в  тюрмi.
Нiбито чого квапитися  полегшувати  працю  iншим  -  тим,  що  мають  тебе
вбивати? Зараз теж -  думка  про  самогубство  майнула  й  зникла.  Максим
прогнав ?? геть.
   "Не квапся зробити собi сам те, що мають тобi зробити iншi, - наказував
вiн сам собi. - Житт?ву дорогу ти  мусиш  пройти  до  самiсiнько?  крапки,
пройти мужньо, й оком не змигнувши, й не затремтiти, навiть  i  зiрвавшись
уже в безодню".
   До того ж у ньому  ще  жила  друга  iстота,  що  не  хотiла,  не  могла
примиритися з усiм так просто. Вона  десь  прича?лася,  зiбгалась  десь  у
клубочок, як накручена пружина, й чекала,  не  подаючи  знаку.  Чекала  до
останку, зберiгаючи якусь непогасиму iскру...
   Цього ж дня ?х перевели в iнше "мешкання" -  в  бiльшу  хату,  простору
мiщанську будiвлю з однi?ю величезною  кiмнатою  й  однi?ю  меншою  поруч.
Нанесли туди соломи, й у нiй стало як i  в  попереднiй.  Танкiсти  зайняли
позицiю знову пiд столом, що також i тут стояв у  кутку  й  був  такий  же
великий.
   Людей усе збiльшувалось - по одному, по два.  Ходила  пошепки  тривожна
поголоска, що при?хав i працю? вже Спецiяльний Вiйськовий Трибунал.
   Перед вечером приходив кiлька разiв старшина, i до нього все  приставав
Вася, щоб той дав паперу, та ще щоб i неодмiнно великий лист.
   - Навiщо тобi паперу, Вася, та ще й великий лист неодмiнно?
   - Е, товаришу старшина, - говорив меланхолiйно Вася.  -  Нiчого  ти  не
розумi?ш. Ти патрет Гiтлера бачив?
   - Ну, бачив.
   - I Сталiна бачив?
   - Очевидно.
   - Ну так от. Сталiн, скажiмо, то особстаття. Не будем про те...  Але-от
Гiтлер... Та якщо така сволота ма? патрет, то чому не  може  мати  патрета
Вася, га? Хiба я був поганий танкiст?.. Ну скажи!..
   - Правда, - каже старшина.
   - Ну от бач!.. I от товариш архiтект мене намалю?. I  ти  матимеш  мене
отут... як "вождя" на стiнi, на пам'ять. А?.. Старшина! Ну як?
   Вася явно нудився. В його зухвалих у?дливих дотепах  був,  проте,  лише
сам смуток.
   Старшина розвiв руками скрушно:
   - Нема, брат, паперу, Вася! - I, посмiхнувшись, пiшов собi.
   Так з портрета нiчого й не вийшло.
   А ввечорi, пiзно перед пiвнiччю, забирали з  "камери"  старосту  одного
села.

   Дебелий, мовчазний i  терпеливий,  як  камiнь,  вiн  тут  раптом  почав
гiстерично битись, i кричати, i плакати, й просити... Вiн, так само  як  i
Костик учора, боявся йти сам, просив, щоб його брали з усiма разом...  Але
чотири автоматники скоро його "заспоко?ли". I справдi, перед вiдходом  вiн
раптом став спокiйний-спокiйний. Похитуючись,  нагнувся  до  свого  лiгва,
пiдняв торбинку, зроблену з  рукава  жiночо?  сорочки,  i,  випроставшись,
пошукав очима когось. Знайшов того,  кого  шукав,  i  кинув  йому  жiночий
рукав. То вiн Васi - туди,  до  столу,  кинув  торбу  з  насiнням.  I,  не
проронивши бiльше нi звуку, пiшов, узятий з чотирьох бокiв у сталевi шори.
   А пiсля пiвночi...
   Пiсля пiвночi забрали Васю.
   Вiн  спав  пiд  столом  сном  праведника,  коли  його  покликано.   Два
автоматники залишилися в вiдчинених дверях, у сiнях,  а  два  пiдiйшли  до
столу  й  покликали.  Вася  встав.  Почухався.  Подивився  на  них.  Надув
презирливо губи. I, сопучи, почав одягатись.
   - Ну, жвавiш!.. - понуро пiдiгнав один автоматник, iронично додавши:  -
Можна й так.
   - Не тво? дiло, -  огризнувся  Вася  й  спокiйно  одягався  собi  далi.
Нарештi, вступивши в повстяники, гукнув: - Готово! - А  тодi  оглянув  усю
"тюрму", все звалище оцих брудних тремтячих iстот, i пiшов. Iшов байдуже й
мовчки, - так нiби це вiн iшов собi на прогулянку.
   А як порiвнявся з Максимом, зупинився на мить i  промовив  голосом,  що
спочатку звучав твердо, а тодi зiрвався й затремтiв:
   - Ну... Прощавай, брат,  архiтектор!..  Так  нi  х...  хрiна  з  нашого
патрета й не вийшло. - Махнув рукою й пiшов геть.
   Зачинились за Васею дверi,  i  вартовий,  сидячи  бiля  тих  дверей  на
стiльчику й тримаючи ручний кулемет напоготовi, позiхнув i скомандував:

   - Лежати!.. Не рухатись!.. Спати!.. - Це вiн проговорив речитативом, як
молитву.

   По якомусь часi з-пiд столу вилiз Васiн товариш - той, що  видався  був
Максимовi таким похмурим i неговiрким. Вартовий гостро звелiв  йому  лiзти
назад пiд стiл i спати, але танкiст апатично  вилаяв  вартового  соковитою
укра?нською селянською лайкою, пiдiйшов до Максима й сiв бiля  нього.  Вiн
крутив цигарку, й руки його несамовито тремтiли.  Газетний  папiр  рвався,
махорка розсипалась. Нарештi вiн таки ту цигарку злiпив i  припалив  сво?ю
запальничкою. Сидiв i затягався мовчки. А тодi зiтхнув  i  промовив,  нiби
сам до себе:
   - Пропав, брат, Василько!.. Розстрiляють... Уже, мабуть...
   Перемочена цигарка гасла, вiн ??  знову  припалював,  чиркаючи  нервово
запальничкою й освiтлюючи ясно сво? понуре, металеве обличчя й розгубленi,
ясно-блакитнi очi, що так не пасували до  жорстокости  рис  його  суворого
обличчя. Потiм,  як  цигарка  нарештi  добре  розгорiлась,  вiн  подивився
Максимовi в очi й, давлячись димом, стисло, ривками, незграбно розповiв, у
чому ж суть - як Вася "зламав собi шию".
   Прийшовши ось у  це  "прокляте  мiсто",  Вася  закрутився  бiля  однi??
"панянки". А та панянка перед тим гуляла з нiмецькими офiцерами, та ще й з
есесiвцями нiби чи з гестапiвцями. А тут до тi?? панянки, перебiгаючи Васi
дорогу, почав  упадати  ще  й  "наш-таки"  офiцер.  Ну  так  Вася  його  й
"поблагословив", аж тому й "лягава  його  душа  вилетiла".  Це  було  нiби
сп'яна. Але... Васю взяв "СМЕРШ"  i  пришив  йому  "шпiонаж  i  терор".  I
передав "ось цим". А "цi" - в трибунал. А трибунал - то, брат, тобi  "люба
да люл?!".
   Розповiвши це, танкiст замовк. Зiтхав, чухав груди й мовчав,  давлячись
димом.
   Потiм говорив про Сталiнград, про дружбу ?хню. Вiн говорив про Васю,  i
в його незграбних, вугластих, як бите камiння, словах, у його  незграбному
голосi бринiли сльози...
   Зiтхнувши ще раз, Васiн друг нарештi знову полiз пiд стiл.
   Тi?? ночи взагалi нiхто не спав, хоч формально спали всi...
   Наступний день теж пройшов  тривожно,  напружено,  в  якомусь  чеканнi.
Нiкого вже не викликали.
   "Десь судять заочно", -  кинув  хтось  чутку,  й  вона  не  потребувала
коментарiв i не викликала дискусiй.
   Привели ще трьох парашутистiв. Вони ранiше впали були в  запiлля  та  й
здалися  нiмцям.  А  тепер,  пiсля  благ  нiмецького  полону,  добровiльно
зголосилися в во?нкомат, щоб на фронт iти, а ?х - у тюрму. То були  жвавi,
коротко постриженi хлопцi - три брати Копиленки.
   Та ось увечерi вiдчинилися дверi з сiней i звiдти розiтнулась команда:

   - Встать!!!
   Усi встали. Вартовий бiля дверей теж став на струнко, випинаючи  груди,
як нiмець.
   - Прибрати солому! Прибрали. Геть набiк ?? всю.
   - Всiм перейти вглиб кiмнати, до столу!..
   Перейшли.
   Пiсля того  до  кiмнати  зайшло  кiлька  поважних  на  вигляд  "великих
начальникiв". А з ними старшина та  його  бiлявий  помiчник.  "Начальство"
стовпилося бiля маленького столика, що стояв бiля дверей поруч  вартового,
розiклало якiсь папери й тихо радилось,  а  помiчник  старшини  тим  часом
втиснувся мiж в'язнiв i пролiз аж геть на покуть. Несподiвано вiн опинився
бiля Максима, що сидiв на лавi за столом iз кiлькома в'язнями й дивився на
все, що вiдбувалося. Помiчник старшини теж сидiв  i  дивився  на  все,  що
вiдбувалося, дивився на начальство, а тим часом узяв Максима за лiкоть  i,
не дивлячись на нього й не зводячи очей з начальства, тихо запитав:
   - Що... передати... дружинi?
   Голос його помiтно тремтiв.
   Максимове серце здригнуло так непри?мно-непри?мно й защемiло.

   - Дякую, - сказав Максим, теж не дивлячись  на  помiчника  старшини.  -
Передай, що... "жив, здоров i все в порядку"...
   Помiчник старшини, все не  вiдриваючи  погляду  вiд  свого  начальства,
стиснув Максимовi лiкоть - до болю, з усi?? сили -  i  встав.  Постояв.  А
потiм непомiтно тикнув Максимовi щось у руку -  щось  маленьке,  тверде  й
тепле, загорнуте в папiр - i вiдступив. Помалу посунувся по юрбi й зник.
   Максим затис у руцi маленький вогкий згорточок. То було к р е с а л о й
к р е м е н ь ! Нагрiтi  й  зволоженi  пiтною  й  гарячою  рукою  бiлявого
помiчника старшини, що зi сво?ми на?вними  сiрими  очима  був  серед  того
"начальства" явно не на сво?му мiсцi.
   - Увага! - проголосив нарештi один iз-помiж "начальства". - Кого будемо
називати, тому - вiдповiдати iм'я й по батьковi та вiдходити налiво. Рештi
лишатися на мiсцi.
   Почалася процедура, як тяжка, болюча операцiя: оцю ось  громаду  iстот,
що так тiсно, так щiльно зiмкнулися перед  надходячою  катастрофою,  перед
проваллям, тримаючись одчайдушне одне одного й боячись пуститися, -  тепер
от ??, цю громаду,  цю  цiлiсть  рiзали,  розтинали  надво?:  на  тих,  що
"налiво", й тих, що мають "лишитися на мiсцi".
   Максим вiдiйшов налiво нумером першим.  За  ним  комсомолець  Костик  i
багато iнших. Усi тi, що прибули разом iз Веселого, потрапили налiво.

   Чекаючи на кiнець переклички, Максим намагався "через край" зазирнути в
той папiр, що його тримав  якийсь  начальник,  вичитуючи  з  нього;  хотiв
пiдглядiти свою й чужу долю,  оте  невiдоме;  вiдiйшовши-бо  налiво,  вони
опинилися зовсiм близько бiля столу. I коли б  не  тi  моргiтливi,  хисткi
свiчки... Проте Максим усе-таки  прочитав  сво?м  гострим  оком  заголовок
та?мничого того ре?стру. В заголовку стояло:
   "На окрему Сесiю Ревтрибунала"._ I ще щось дрiбнiшим друком...

   Усiх налiво вiдiйшло 38.
   Решта лишилася на мiсцi.  Серед  тi??  решти  були:  брати-парашутисти,
"петеерiвець", дво? Васiних товаришiв i ще якихось четверо  цивiльних.  Цю
решту зразу загнано в маленьку "хатину", а  всiм  iншим  звелiли  "бистро"
збиратися з "вещами".
   В сiни зайшов наряд автоматникiв. Чути було,  як  вони  гупали  ногами,
бряжчали збро?ю, клацали нею, перевiряючи ?? справнiсть.
   Люди зiбралися "з вещами". Люди щось заповiдали один одному... Щось там
говорили хапливо... Поспiшали... Збивалися на словах...
   Але час iшов - а нiякого руху. Надворi було вже темно-претемно.

   Нарештi загудiла машина,  заходячи  попри  самiсiньку  стiну.  Команда:
"Попарно виходь!"
   Усi виходили "попарно", й вiдразу ж кожна пара дiстала ще по однiй парi
до себе - по автоматниковi обабiч. Коли в'язнi зiмкнулися вже надворi,  то
опинилися в щiльних i мiцних рямцях. В тих рямцях пiдвели ?х до двох машин
iз халабудою. Повантажили всiх у машини. Посiдали й  автоматники,  скiльки
влiзло,  а  решта  примостилася  на   приступках.   Поспускали   запинала,
позакривали всi отвори й так у цiлковитiй темрявi рушили.
   Люди загойдалися в непрогляднiй iмлi, стискаючись душею,  збигаючись  у
маленькi клубочки нервiв iз такою  силою  напруги,  що,  здавалось,  могли
нагло вибухнути.



   Машини гойдалися темними порожнiми вулицями - нi, якимсь лабiринтом ям,
по хлипкiй, баюристiй, геть подовбанiй бомбами дорозi. Вони ?хали  помалу,
часто зупинялися,  натикаючись,  мабуть,  на  великi  вирви  чи  на  брили
розметаних вибухами ру?н, i об'?жджали перепони.
   Максим був у заднiй машинi. Було задушливо, й вартовi  вiдкинули  трохи
запону халабуди. В ту вiдтулину було видно шматок зоряного неба,  сильвети
ру?н, тьмяний блиск калюж, латки снiгу в iмлi ночi. Крiзь ту  ж  вiдтулину
линув запах згарищ, а разом  з  ним  i  хвилюючий  запах  близько?  весни,
особливий, ледве вловний дух  березневого  повiтря,  дух  талого  снiгу  й
вiдсирiлих дерев - смоляний дух бору, занесений вiтерцем. "Це десь тут уже
близько й бiр..." Максим пiзнавав мiсцевiсть. Ось вони ?дуть Гусинкою. Ось
шпиталь. Ось  пере?зд  через  залiзницю.  Тут  перехрещуються  три  шляхи:
залiзниця з пiвночi на пiвдень, шосе зi  сходу  на  захiд  i  ось  iще  ця
Гусинка навскоси.
   На перехрестi - рух. Машини втесалися в нього й стали. Вони  пропускали
якусь колону вантажних авт. У щiлину трохи видно - й Максим приник до  не?
всi?ю душею. Йому було страшенно цiкаво, що ж то там  робиться  на  бiлому
свiтi й що там роблять нашi люди... Нашi люди на  цiй  нашiй  i  не  нашiй
землi...
   Машини з  в'язнями  обминали  якiсь  iншi  машини.  Цiлу  валку.  Потiм
потяглися пiдводи, безкра? валки пiдвiд обабiч. Пiдводи саньми  й  возами,
однокiннi й парокiннi. Вони  всi  рухалися  на  захiд.  Стояв  скрип,  як,
либонь, за татарських часiв. Скрипiли й шипiли полозки  по  грязюцi  й  по
камiнню. Рипiли дуги й хомути. Трiщали голоблi, вивергуючи тягарi з  баюр.
Ляскали батоги. Гукали й приглушено кляли все на свiтi якiсь  люди.  Вони,
тi люди, тюпали поруч пiдвiд, по колiна в багнюцi. Що вони  везли?  Чи  то
вони ?хали порожняком, а чи вставали з пiдвiд i несли тягарi на  собi,  бо
нещаснi конi не могли вже тягти навiть порожнiх возiв i саней?.. А може...
Так, вони везли ящики набо?в, вони везли салдатiв, вони везли фураж, вони,
нарештi, везли самi себе  й  пхали  сво?х  бiдолашних  коненят...  Безкра?
валки. I - "засекреченi". Нi тобi вогника  цигарки,  нi  голосного  крику,
лише скрип i рип та пирхання коней. I машини теж без свiтел. I в  мiстi  -
жодного блиску вогника.
   Потiм машини з в'язнями також рушили. Варта спустила запинало, й нiчого
не стало видно. I нiчого не було чути, крiм гудiння моторiв.
   Довго хилитали машини перенервованих людей, загойдали  ?х  зовсiм  уже.
Нiхто вже й  не  цiкавився  "куди?".  Машини  кружляли,  перехняблювались,
петляли десь. Зупинялися. Знову ?хали.
   Нарештi, по довгому такому кружляннi, машини стали.
   Постояли  якийсь  час  закритi.  Потiм   почулася   команда   й   варта
повистрибувала геть з машин. А вже пiсля того розкрилися запинала.
   - Ану, вилазь!!.
   Навпроти машин висiв надщерблений мiсяць, а  коло  машин  бiгали  якiсь
люди в цiвiльному й при збро?. Вони  шпарко  метушились,  у  папахах  i  в
пiлотках, з пiстолями, з гвинтiвками i з ручними кулеметами напоготовi.
   Всi вилiзли. I насамперед здивувалися. Вони ж  так  довго  ?хали-?хали,
кружляли, повертали, часом гнали чимдуж, а за?хали - всього лише на другий
кiнець мiста. Правда, це якихось  8-9  кiлометрiв,  але  ж  тiльки  другий
кiнець мiста. Це була вулиця Широка. Вулиця, що з центру мiста йшла геть у
степ. А потiм, коли ?х  вишикували  по  чотири,  всi  здивувалися,  що  ?х
передають iз рук регулярних вiйськ НКВД, iз рук гвардiйцiв у  руки  якiйсь
бандi, на зразок махнiвсько? часiв  революцi?  й  громадянсько?  рiзанини.
Потiм виявилося, що то не банда, а щойно органiзована "мiлiцiя",  складена
переважно з тих самих "патрiотiв родiни", що ще вчора служили в нiмцiв...
   Передача закiнчилась. Машини геть пiшли в темряву  й  зникли  разом  зi
сво?ми халабудами й гвардiйцями в них.
   Тодi перед вишикуваною й  оточеною  цивiльною  вартою  колоною  в'язнiв
з'явилася постать... У кудлатiй сибiрськiй папасi, в мисливських чоботях i
з фiнкою за плечем,  вона  вийшла  наперед,  зупинилася  i  враз  гримнула
хрипко, зi свистом у голосi:
   - Карнач - до мене!!.
   - З а ? ц ь!.. - зiтхнула вся колона вражено. Те слово прошелестiло  по
нiй з кiнця в кiнець.
   - Так, За?ць! (Трам-тарарам-бах!) - озвалась на  той  шерех  постать  у
кудлатiй папасi, сплюнула й зловiсне засмiялась, iз  хрипом  i  свистом  у
голосi, неначе зiпсута гармонiя.
   Пiдбiг "карнач" - караульний начальник. Щось там вони поговорили. Побiг
карнач. За хвилину пiдiйшов iще наряд мiлiцi? в цивiльному, й таким  чином
варти  стало  бiльше,  нiж  в'язнiв.  Мабуть,  За?ць   дiстав   вiдповiднi
iнструкцi? з Особливого вiддiлу 14-? армi? щодо цих  в'язнiв.  Коли  варти
стало вже вдвiчi бiльше, нiж в'язнiв, тодi ?х повели вздовж  вулицi,  десь
водили по якихось закапелках i нарештi почали заводити до яко?сь будiвлi.
   То була нова тюрма. Тюрма мiста Н., наново органiзована, пiсля того, як
усi тюрми (а ?х було аж три!), якими в цьому мiстi  користався  Сталiн,  а
потiм Гiтлер, було розбомблено.  Розбомблено  щасливим  випадком,  коли  в
хаосi Содому i Гоморри дурнi бомби самi вже собi вибирали шлях  i  об'?кт,
зробивши випадково на диво мудре дiло. Але що з того,  коли  тепер  ось  i
серед ру?н найперше знайшлося мiсце саме для тюрми...

   РОЗДIЛ ДЕСЯТИЙ
   Довгий коридор освiтлено двома лойовими свiчками. Це  коридор  школи  -
сотенно? семирiчки на вулицi Широкiй. (Це химерне мiсто було розбите не на
дiльницi, а на "сотнi", бо колись це  мiсто  було  козацьке  й  ця  вулиця
належала до 6-? сотнi).
   Це не була шкiльна будiвля старого стилю - "земського" чи нового стилю,
?вропейського, а "шкiльна будiвля" найновiшого стилю - "епохи соцiялiзму":
просто нацiоналiзований колись  у  якогось  "буржуя"  житловий  будинок  i
зайнятий пiзнiше пiд школу. А перед тим,  як  стати  школою,  цей  будинок
побував  у  ролi  "притулку  для  безпритульних",  "колгоспно?   контори",
"амбуляторi?" й ще чогось. Тепер же...
   Тепер - це тюрма. I коридор цей - це коридор тюрми.
   Попiд стiною вишикувано 38 щойно привезених в'язнiв.  Лiворуч  у  кутку
сто?ть столик. Бiля столика стовпився "штаб". У самому центрi -  начальник
мiлiцi?... Постать начальника - знайома, дуже знайома Максимовi!..
   "Стривай, хто же це? Хто це?!." - забилася тривожно думка.
   Нарештi Максим  пригадав...  Спочатку  йому  пригадався  химерний  сон.
Звичайно, вiн у сни не вiрив, та ось - пригадався сон, i вiн здивувався...
Але перед тим сном був випадок. Це було пiвроку тому. До його хати прийшов
гарно  вбраний,  напарфумлений  i  навiть  пiдпудрований  панок,   розкрив
блискучий портфель, вийняв якийсь папiрець iз печатками й на пiдставi того
папiрця почав вимагати податок  вiд  Максима,  як  вiд  фахiвця-архiтекта.
Цифра податку була пригноблююча.

   Даремно Максим переконував, що такi  фахiвцi  тепер  безробiтнi  та  що
людина, яка сама нiчого не заробля?, не може платити. Нiчого не допомогло.
Гiсть зухвало й енергiйно доводив, що Максим, як "високий фахiвець",  таки
мусить платити  податки,  незалежно  вiд  того,  чи  вiн  працю?,  чи  нi.
"Спекулюйте, а платiть!"
   Тодi Максим запитав, х т о ж вiн?
   - Старший фiнiнспектор при нiмецькому фiнансамтi й при мiськiй управi!
   - А хто цим-от заправля?, хто нарахову??..
   - Я!.. Я сам...
   - Та-ак? I чим ви керувалися?
   - Iнтересами держави!
   - Яко??
   - Як то?!. Ви не зна?те, яка тепер н а ш а д е р ж а в а ? ! Га?!  Отож
?? iнтересами я керувався. Iнтересами  нового  порядку,  iнтересами  Ново?
Европи, нового життя, культури й цивiлiзацi?...
   I пiшов, i пiшов. I скiльки в тому було пози, пихи й  упивання  власною
уявною величчю...
   Тодi Максим роздер папiрця геть, вiдчинив дверi й сказав по-нiмецькому:
"Р а у с!!."
   Треба було бачити, як той "фiнiнспектор" застрибав. Як вiн закричав. Як
зарепетував. I який вiн при  тому  був  патрiот  "ново?вропейський"!  Який
ентузiяст!.. Як вiн загрожував... Але все-таки Максим його  вигнав.  Потiм
той iнспектор приходив з полiца?м, але Максим знову його вигнав, написавши
й давши йому записку до його начальника  -  керiвника  фiнвiддiлу  мiсько?
управи.

   Поступаючи  так  зухвало,  Максим  розраховував  на  те,  що   керiвник
фiнвiддiлу, укра?нець-земляк i добрий друг його й Миколи, був також та?мно
i ?хнiм iдейним прихильником. I не помилився.  Тодi,  побачивши  прихильне
ставлення  начальника  до  Максима,  фiнiнспектор  змiнив  тон.   Як   вiн
затанцював, як вiн завихляв перед Максимом! А  тим  часом  скiльки  ж  вiн
попобiгав до Гестапо, докладаючи всiх  зусиль,  щоб  викопати  яму  там  i
начальниковi фiнвiддiлу, й Максимовi!..
   Такий-от  випадок.  А  пiсля  того,  вже  кiлька  днiв  перед  арештом,
Максимовi приснився химерний сон: немовби раптом перед ганком  Максимового
житла спустився на землю лiтак. А з лiтака  виходить  фiнiнспектор  -  при
збро?, в мундирi офiцера нiмецько?  фельджандармерi?,  але  з  сов?тськими
вiдзнаками, з наказом для Максима - лаштуватися в далеку-далеку дорогу  за
несплачений податок. I ще щось таке верзлося, але це - основне...
   А тепер ось той фiнiнспектор, поважний i набундючений, з великою, як на
його зрiст, папахою на головi, сто?ть  тут  у  коридорi,  оточений  свитою
помiчникiв, i тепер вiн уже в ролi й у "чинi" начальника мiлiцi? мiста  Н.
та його околиць. Поруч нього - начальник тюрми За?ць,  недавнiй  ентузiяст
нiмецько? мотузки, а навколо них - ?хнi помiчники: якiсь хлопцi, неголенi,
ощиренi, як не  знати  якi  енкаведисти,  з  грiзно  запаленими  очима.  У
начальника мiлiцi? в лiвiй руцi - папiр,  а  в  правiй  -  револьвер.  При
вихiдних дверях купа вартових у цивiльному. Але що вража? й зразу впада? в
око  -  це  те,  що  вони  всi  озбро?нi  новенькими  автоматами...   "Теж
автоматники!" Вони наставили тi автомати на в'язнiв, i не  було  певности,
що тi автомати раптом здуру не почнуть самi стрiляти  -  вiд  невправности
тих "цивiлiстiв". Але уявлення про ?х "невправнiсть"  було  помилкове.  Тi
"цивiлiсти" були далеко не невправнi. Ого! Вони дадуть  сто  очкiв  уперед
усiм гвардiйцям щодо вмiння володiти кулеметами, автоматами й усiма iншими
знаряддями знищення людей.
   Начальник мiлiцi? обвiв оком сiру лаву арештантiв iз  кiнця  в  кiнець,
подивився в папiр, нахилившись до свiчки, i раптом спитав:
   - Де тут редактор iз газети?
   - Там, - махнув рукою За?ць на правий  фланг,  де  стояв  бiля  Максима
Костик. Костик затремтiв. Хоч вiн i не був "редактор iз газети", а  тiльки
коректор, але вiдомо, що в такiй спецiяльнiй  установi  зовсiм  не  сушать
собi голови такими дрiбничками, як рiзниця мiж редактором i коректором.
   Начальник мiлiцi?, поправивши на собi папаху й  тримаючи  револьвера  в
руцi, пiшов уподовж сiро?  лави  людей,  придивляючись  у  сiрi,  вимученi
обличчя. Будучи низенького росту, вiн усе мусив  задирати  голову.  Максим
заступив  сво?ю  масивною  постаттю  Костика  й  стояв,  понуро   чекаючи.
Начальник мiлiцi? порiвнявся з ним. Глянув йому в обличчя  -  й  отетерiв.
Втягнув голову в плечi,  розгубився.  А  Максим  нагнувся  трохи  до  його
переляканих очей i виразно, чiтко, з тяжкою iронi?ю промовив:
   - Все одно податку не заплачу!..
   Аж За?ць зрозумiв i засмiявся. Та  враз  урвав  смiх  i,  виматюкавшись
хрипко, процiдив крiзь зуби двозначне:
   - Нiчого... Заплатиш!
   Начальник мiлiцi? крутнувся на пiдборах  i  вернувся  до  столика.  Вiн
подивився розгублено в папiр, а потiм  ще  в  якийсь  окремий  папiрець  i
промурмотiв:
   - А де... цей... Ага! - й  розгубився...  знову,  кинувши  оком  у  бiк
Максима.

   - Тут... Архiтектор тут! - промовив Максим глузливо.
   - Тут-тут, - додав i За?ць, збагнувши, про що мова.  Начальник  мiлiцi?
кiлька разiв здивовано подивився в папiрець, а тодi на Максима. За?ць  теж
зазирнув i протяг та?мниче:
   - М-да-а...
   В коридорi було кiлька дверей, мiцно закритих  на  недавно  поприбиванi
засуви. За тими дверями чувся глухий гомiн, гул.
   - Так, так, - сказав нарештi начальник мiлiцi?. - А  ми  вас  давненько
ждемо вже...

   Це вийшло зовсiм безглуздо, бо ж сама ця тюрма й мiлiцiя  в  цiм  мiстi
iснували ще всього лише пару днiв.
   -  Струнко!  -  раптом  скомандував  несамовито  За?ць.  Максим  тiльки
дивувався,  спостерiгаючи,  який  iз  нього  першокласний  спецiялiст  вiд
тюремних порядкiв.

   - Слухати уважно! -  проголосив  За?ць  енергiйно.  -  Ножики,  олiвцi,
мотузки, черепки, голки й iншi металевi й  склянi  знаряддя,  щоб  рiзати,
колоти, штрикати, в'язати, писати тощо, - прошу скласти на цей  стiл.  Нi,
ось у цю шапку... Карнач! Вiзьмiть шапку й зберiть речi.
   Карнач - цебто караульний начальник, - худорлявий,  цибатий  чоловiк  у
нiмецькому галiфе й при автоматi, взяв чиюсь шапку, що валялась на  столi,
й зiбрав речi. Всi поскладали туди, хто що мав.
   Максим помацав сво? кресало й кремiнь i, замiсть вiддати, спустив крiзь
дiрку подерто? кишенi пальта вниз, за широкий рубець. "Дудки!"
   - Зброю хтось ма?? - знову За?ць. Мовчанка заперечення.
   - Добре, завтра перевiримо. А тепер - увага!
   Почалась перекличка, але особливим способом: начальник мiлiцi?  дивився
в список i тихо питав, звертаючись не до в'язнiв, а до Зайця: "Степанюк?."
i т. д., а За?ць шукав очима названого у вишикуванiй  лавi  й  вiдповiдав:
"?!"

   За?ць знав майже всiх людей у лице, хоч  тут  були  люди  не  тiльки  з
мiста, а й iз довколишнiх сiл. Лише кiлькох осiб вiн не  знав  i  повторив
запитання до лави, а до кожного, хто  вiдгукнувся,  пiдiйшов  i  подивився
пильно, щоб запам'ятати.
   Пiсля переклички вiдкрили  крайнi  дверi  в  темну  кiмнату  й  упхнули
в'язнiв туди. Кiмната до  ?хнього  прибуття  була  порожня.  Ясно,  що  ??
спецiяльно було приготовано для цi?? групи, на  замовлення  О.  В.  армi?.
Значить, ця група спецiяльно мала бути iзольована вiд усiх  iнших.  "Група
особливого призначення", - понуро й у?дливо зiронiзував хтось, укладаючись
у темрявi на бруднiй пiдлозi.

   Кiмната була занадто тiсна для 38-ми осiб, але то було, може, й  краще.
Люди полягали в темрявi просто, як стояли - в бруд i смiття, притиснувшись
щiльно один до одного, як спресованi оселедцi, i  вiд  того  стало  тепло,
м'яко бокам i затишно. Максим, правда,  почувався  трохи  зле,  бо  хоч  i
звикав усе життя, але нiяк не мiг звикнути до двох  речей  у  свiтi  -  до
тюрми й до армi?, ненавидячи ?х  усiма  фiбрами  душi  передусiм  саме  за
знеосiблення людини в масi. Але - гай, гай!..
   Уклавшись щiльно, люди вiдразу поснули. Принаймнi  -  переконалися,  що
вони ще були на цьому свiтi й що ця нiч iще належить ?м.
   На весь цей гурт не спав, може, один лише Максим. Сон давно вже його не
брав. Вiн лежав, тримав сонну Костикову голову на плечi й дивився вгору, в
темряву, за якою ген там десь було зоряне небо. За стелею,  що  теоретично
iснувала (а може, й не  iснувала?)  десь  у  цiй  темрявi,  за  дахом,  за
хмарами, якщо вони нависли, - за цiлим рядом тяжких стель iз диму,  пороху
й хмар - було все ж таки, нарештi, десь зоряне небо.  Зоряне  небо!..  Але
Максим навiть не робив iз того нiяких фiлософських висновкiв...



   Це вже була тюрма! Коли вранцi тридцять восьмеро людей  зорi?нтувалися,
то довiдалися раптом, що ?х тут у цiй будiвлi було не тридцять восьмеро, а
щонайменше вже сотнi чотири, i що були вони  лише  маленькою  часткою  вже
велико? армi?. I армiя та зростала з кожною годиною. I дивно - люди  цьому
зрадiли. Так, зрадiли й радiли. Але, зрештою, нiчого дивного  в  цьому  не
було. Це був звичайний вияв страшного людського его?зму: летячи в провалля
самому, радiти, бачачи, що ти не сам, а що з тобою летять i тисячi iнших -
чим бiльше, тим краще! Добре, що туди пре цiлий свiт! Коли  вже  гинути  -
так з музикою й усiм разом!..
   Тим часом у цiй тюрмi не годували й не по?ли. Та люди й не нарiкали, не
домагались нiчого, бо було кожному не до ?жi, лише  кожен  робив  iз  того
сумний висновок: раз не годують, значить... Старий дiд, староста колгоспу,
що "партизанiв не вiшав", пояснив це так:
   - Який же дурень году? свиню перед тим, як ?? рiзати?
   Але ?х не  лiквiдували  цi??  ночi,  значить,  щось  iз  ними  затiвали
спецiяльне. Говорили, що над цi?ю групою ма? бути "показовий суд".
   У вiкно, забите нашвидку шпугами та шматками залiза замiсть грат, видно
було подвiр'я. А на подвiр'? вражала неймовiрно велика кiлькiсть варти.  I
всi вартовi були озбро?нi, мовляв, "до зубiв".  I  насамперед  -  озбро?нi
ручними кулеметами, а вже на придачу - гранатами, револьверами.
   Ген за подвiр'ям стовбичили, плачучи, поодинокi  жiнки  й  дiти.  Потiм
вартовi прогнали ?х геть, i вже не стовбичив нiхто.
   А недалечке за подвiр'ям, навгородi, стояла  зенiтка;  бiля  зенiтки  -
порожнi сани, а може, й з набоями.
   З тюрми нiкого не виводили, але в тюрму приводили й приводили все нових
i нових в'язнiв. Уже люди не вмiщалися, тому  групу  приведених  жiнок  не
було вже де примiстити всерединi тюрми i ?х примiстили  на  подвiр'?,  пiд
шопою, змусивши ?х сидiти на якихось поламаних,  безколiсних  полудрабках,
на пеньках та на рiзних старих ящиках i дiжечках. I вони сидiли,  скорбнi,
як  тi  жони-мироносицi,  кутаючись  у  великi  хустки  й  коци,   сидiли,
похнюпившись, нерухомо, мовчки. А бiля них походжали вартовi - важно  так,
"геро?чно", грiзно, мовби робили не знати яке велике "iсторичне дiло"!..
   В тюрмi стояв глухий гомiн, гуд. А в  свiтi  навколо,  здавалось,  була
тиша. Але так було тiльки зранку. Пiзнiше ситуацiя почала мiнятися. Вулиця
Широка була справдi широка, вулиця-магiстраля - шлях  вiдступу  й  наступу
армiй. Крiм того, це  був  район  кiлькох  заводiв,  касарень,  бiльш-менш
показних будинкiв, де ранiше  мiстилася  навiть  нiмецька  комендатура,  а
також iншi установи, i, може, саме тому тепер нiмцi  вибрали  ?х  за  мету
свого бомбардування. До того ж iще й центр мiста звiдси був близько.
   Словом, ситуацiя почала мiнятися в той спосiб, що над мiстом взагалi, а
над тюрмою зокрема, почало дедалi все докучливiше  гудiти.  Заляпотiли  по
мiсту зенiтки. Загримотiли  бомби.  Найкраще  змiну  ситуацi?  можна  було
простежити, спостерiгаючи  поведiнку  тюремних  охоронникiв.  Вранцi  вони
жваво  погукували,  посвистували,  загонисте  й  зухвало  лаялись.   Потiм
посмирнiли. Потiм почали тулитися до стiн, втягаючи голови в плечi,  а  на
в'язнiв,  якщо  котрийсь  уже  дуже  висував  голову  у   вiкно,   кричали
гiстерично. Потiм перебiгали вiд схованки до схованки - переляканi, блiдi.
А по мiсту гуляли бомбовi смерчi, дедалi - буйнiше, дедалi - iнтенсивнiше.
Хвилi налетiв усе частiшали й ставали все з бiльшою кiлькiстю лiтакiв.
   В обiд пригнав звiдкiлясь замиленими кiньми За?ць i, наробивши рейваху,
поскликав карначiв i всю охорону, вичитуючи ?м якiсь  iнструкцi?...  Потiм
почали розставляти варту попiд  парканами,  попiд  сусiднiм  муром,  попiд
деревами,  щось  суворо  наказуючи.  Всю  цю  шамотню  переривали  близькi
перелети лiтакiв. Тодi все заклякало, прилипало до землi й  нишкло.  А  як
лiтаки перелiтали, "праця" кипiла знову. Тягли в старе  "бомбосховище",  в
т. зв. "щiлину" (викопану на низькому  грунтi  глибоку  й  вузьку  канаву)
солому, цеглу й дошки, щоб застелити  дно,  бо  там  було  багато  води  й
екскрементiв, i в ту "щiлину" набилося  повно  охоронникiв,  пробуючи,  чи
добра схованка. Потiм усi повилазили, але  намагалися  триматися  поблизу.
Тепер уже при кожнiй появi лiтака  варта  бiгла  до  "щiлини",  зриваючись
навiть iз тих мiсць, де "сам За?ць" суворо наказав лежати.
   На те все дивилися з нудьгою жiнки пiд шопою  й  куталися  тремтливо  в
хустки та коци або й так у благенькi сво? пальтечка та  кохтини.  Це  були
переважно молодi жiнки й  дiвчата  -  вчительки,  перекладачки,  друкарки,
сестри-жалiбницi, службовки... Все  це  спостерiгали  в'язнi  крiзь  грати
вiкон, слухаючи, як завивали сирени по мiсту й  як  рокотали  десь  мотори
лiтакiв та рвалися десь бомби.
   Потiм те все стало вже не "десь", а тут, у цьому районi, навколо вулицi
Широко?. Тюрма потрапила в поле бомбових смерчiв, у поле вогненних вiхол i
затремтiла,  затiпалась,  зiщулилась,  замовкла.  Люди  в  нiй  влипали  в
пiдлогу, й щасливими вважалися тi, що лежали бiля стiни, а тi,  що  лежали
посерединi, почувалися нещасними. Через те  всi  юрбою  тислися  до  стiн.
Можливо, якби ця  тюрма  не  була  мурована,  люди  вже  ??  розсунули  б,
розвалили, розiпхали б геть iзсередини. А тим часом...
   А тим часом Максимовi видно було з вiкна, як ось тут поруч,  навгородi,
бiля зенiтки на санях сидiли два салдатики й смалили в карти.  Вони  iнодi
поглядали скоса вгору, точнiсiнько так, як ото  часом  пiвень  позира?  на
шулiку, i грали собi далi. Вони, зда?ться, грали в  "очко".  Хлопцям  було
нудно. Хоч у них була добра зенiтка, але зовсiм не було набо?в.  Ось  один
схопився шпарко, кинув  карти  й  гарячкове  почав  перекидати  ящики,  що
валялися тут же купою, а другий кинувся до зенiтки, повертаючи  ??  слiдом
за гуркотом мотора, що клекотiв по другий бiк тюрми.
   - Швидше! - закричав той, що бiля зенiтки. У  вiдповiдь  його  напарник
люто сплюнув, махнув рукою й, сiвши на сани, взяв карти:
   - Iди здавай!.. Ну його к... Що я тобi дам?!
   Помахавши кулаками вслiд гуркотовi, навiдник облишив зенiтку й  прийшов
"здавати", взяв карти до рук. Пiсля того вони вже навiть не пробували  анi
шукати набо?в, анi крутити зенiтку, - вони сидiли собi й  смалили  далi  в
карти. Вони тихо насвистували "Гоп со смиком",  фаталiстичне  спльовували,
лiниво позирали вгору. Час вiд часу вони  нашорошувалися,  дивилися  вгору
особливо пильно, завмерши. А тодi, махнувши рукою, вигукували: "Не  наша!"
- i знову грали. Тiльки й чулось:  "Давай  туза!  Собi!  Перебор!.."  Вони
грали, а тим часом над ними вгорi з характерним чвахкотiнням летiла  бомба
i, перелетiвши геть, репалася десь у дальшому  городi.  "Перебор!.."  Вони
навiть не ховалися, вони тiльки стверджували: "Не наша!" - й  чекали  тi??
неминучо?, суджено?, "нашо?". То був верх фаталiзму.

   Потiм паровицею коней учвал привезли до зенiтки набо?... Але  вони  вже
були нi до чого. ?х навiть не встигли розвантажити, як раптом усе кинулося
шалено врозтiч, гайнуло в усi боки. Конi теж шарпнулися й подалися геть...
На тюрму звiдкiлясь iшов, усе наростаючи, жахливий  клекiт.  У  Максимових
очах тiльки зафiксувався, як останнiй кадр,  такий  слiпучий  момент:  два
салдатики на санях тримали карти й меланхолiйно дивилися десь через тюрму.
Потiм вони враз мовби десь запалися - брязнули всi ниць, разом iз картами.
Все це сталося  блискавично.  Клекiт  iшов,  як  гураган.  То  був  клекiт
багатьох моторiв при самiй землi й  швидко  наростаючий  ряд  вибухiв  вiд
сипаних густо на землю бомб. Той ряд  вибухiв  гнав  на  тюрму  вздовж  по
вулицi. Вже зi стелi сипалися шпаруни, вилiтали вiд повiтря шиби, хиталася
пiдлога... але то все було ще тiльки вiд вибухiв, що наближалися.

   - Лягай!! - крикнув хтось несамовито до Максима, зда?ться, Костик.  Вiн
i всi iншi лежали ниць на пiдлозi й, накриваючи  торбинками,  лахмiттям  i
руками сво? голови, коцюрбилися, як лист на вогнi - на вогнi передсмертно?
лихоманки. Максим щойно  встиг  опуститися  в  куток,  як  нагло  будинком
скажено струсонуло. Зi стелi посипалися шпаруни й трiски, з груби полетiло
камiння, вапняний пил, дим, сажа, вiд чого камера  враз  затемнилась,  мов
заповнилась непроглядною хмарою. А  в  нiй  -  людськi  несамовитi  зойки,
стогони, молитви, клятьби.
   - Мовчiть! - сказав iз серцем Максим. - Уже... Вас минуло. "Господи,  -
подумав, - якi ж бо все-таки тi люди безпораднi й безглуздi, коли  ?х  б'?
гiстерiя жаху!"

   Хмара вапняного пилу й сажi помалу осiдала, розходилась.  Розходився  й
жах, затихав, як i той гуркiт.  Потягло  вiтром,  хмара  зникла,  й  стало
раптом ясно, як на вулицi. Бо таки й справдi було...  на  вулицi!  Передня
стiна геть цiлком упала. Велика бомба, вибухнувши недалеко,  вiдiрвала  ??
геть уздовж усього будинку, повалила на землю й  обернула  в  купу  цегли.
Нiби зумисне зроблено було так, щоб показати тюрму в перерiзi.
   Люди охнули. Потiм хтось гукнув дико по-козацькому,  нiби  кидаючись  в
атаку, - либонь, спробував вихопитися звiдси геть. I  враз  услiд  за  тим
заклекотiла стрiлянина з багатьох автоматiв i розiтнувся несамовитий крик.
То кричав За?ць:
   - Лежати! Нi з мiсця!.. Варта! Наказую стрiляти по кожному, хто... Метр
над землею - вогонь!! Не руш iз мiсця!
   I варта стрiляла. Вона стрiляла не "по кожному, хто", а по всiх  зразу,
притискаючи людей вогнем до землi, загородивши тим вогнем дорогу до  свiту
- стiною з вогню й  свинцю,  замiсть  стiни  цегляно?.  Той  вогонь  навис
низько, продiрявлюючи стiни метр над людськими головами. Нiхто не пробував
бiгти. Тих кiлька осiб, що кинулися  зразу,  було  розстрiляно  на  мiсцi,
решта лежала.
   Так. Варта добре виконувала сво? обов'язки. Бомби - бомбами,  смерть  -
смертю, а служба - службою. В розбомбленiй тюрмi було  втримано  спокiй  i
"порядок".
   Так вартовi тримали людей у лежачому  станi  кiлька  годин.  Навiть  не
можна було Максимовi подивитися, чи тi салдатики грають ще в карти, чи вже
нi. Проте вiн не витримав i подивився, пiдвiвшись, за що мало не  заплатив
життям. Дивно - салдатики сидiли на санях i грали собi й далi в карти, так
нiби нiчого не трапилось. Конi з набоями десь забiгли, й хлопцi далi  були
без дiла. Та й яке, справдi, зараз могло для них бути  дiло  важливiше  за
"очко", за гру з  долею  в  пiжмурки,  в  щастя?  "Переборi",  "недоборi",
"наша!", "не наша". Аж поки випаде "очко"...
   Тим часом надходив вечiр  i  щось  треба  було  тюремнiй  адмiнiстрацi?
робити. Вихiд було знайдено дуже просто: вартовi нанесли  колючого  дроту,
гакiв, цвяхiв i заплутали геть те мiсце, де бракувало стiни, замiнивши  ??
дротяною загорожею. Вийшов справжнiй звiринець. Лише нiкому  було  на  той
звiринець дивитися.
   Свiт наче вимер увесь геть. Мiсто теж. Навколо - анi голосу, анi  знаку
чогось живого, людського. Зенiтку також надвечiр було прибрано i  вже  два
салдатики-фаталiсти не грали в карти там, навгородi. Немовби все  програли
й уже нi на що було грати в "очко".
   Жiнок  i  дiвчат,  закутаних  у  хустки  й  плащi,  зажурених,  як   тi
жони-мироносицi, теж було прибрано з-пiд шопи, й там уже нiкого  не  було.
Варта також десь тулилась по закутках, i  ??  теж  так  нiби  й  не  було.
Лишилось тiльки це звалище вiдгороджених дротом людей посеред  порожнього,
темного свiту, посеред смороду пiроксилiну й горiло? сажi.
   А ввечерi прийшли  карнач  i  два  мiлiцiонери  й  забрали  з  "камери"
Максима. А забираючи, вони наклали на нього елегантнi нiмецькi  наручники,
чим Максим був неабияк здивований: це  було  щось  нове  в  практицi  цi??
"фiрми". В нiй, правда, перед розправою путали людям  не  тiльки  руки,  а
навiть i ноги, але не такими розкiшними наручниками, а  колючим  дротом  -
путом дешевшим, але  бiльш  надiйним  i  "переконливим"...  Отже,  наклали
наручники й повели.  Довго  вони  його  водили  в  тих  наручниках  чорною
пустелею, розбомбленими вулицями - нi, не вулицями, а хаосом, помiж ямами,
скiсно лежачими стiнами, поваленими телефонними  стовпами.  Водили  й  усе
щось шукали, а при тому про щось мiж собою  бурмотiли  й  лаялись.  Максим
тинявся разом з ними й зовсiм не пiзнавав рiдного  мiста.  Його  не  було.
Була лише немилосердно здовбана чорна земля, залита  багном  i  зловонням,
засипана трiсками, щебенем, покрученими шматками  бляхи,  мотлохом  ру?ни.
Все було обернено в хаос - у хаос пустелi. Таке було враження,  що  ?диною
точкою, де ще дихали якiсь живi iстоти, серед цiло? цi??  безмежно?  ру?ни
була та точка, звiдки вони вийшли, - тюрма. Та вони ??  загубили  й  тепер
ледве чи знайдуть.
   Довго так тинялися карнач i вартовi, водячи Максима в наручниках...  По
довгих блуканнях смертельно натомленi й лютi вартовi з карначем i Максимом
припхалися назад. Так i лишилось невiдомим для Максима, куди й  чого  вони
водили його в таких "гарних", в таких мiцних нiмецьких наручниках?..
   Прибувши назад, деякий час усi стояли посеред двору,  серед  уламкiв  i
вивернутих брил землi. Карнач iз  вартовими  побубонiли  щось,  поплювали,
боячись навiть закурити в такiй зловiснiй темрявi, й  вирiшили  чомусь  не
заводити Максима назад до "камери". Вони  завели  його  пiд  ту  шопу,  де
недавно сидiли "жони-мироносицi", й залишили його там у  наручниках.  Вони
не зняли ?х, а здали його так вартовому,  що  вiдповiдав  за  цю  "тюремну
точку", й звелiли чекати.

   Вартовий посадив Максима на якусь дiжечку бiля  зовнiшнього  стовпа,  а
сам десь заховався вглиб, проказав звiдти звичайну формулу попередження  й
пiсля того бiльше нiчим уже не нагадував Максимовi про себе - десь  тiльки
мовчки й пильно за ним стежив.
   Таким чином, нарештi Максим лишився на самотi з собою.
   Максим був радий i такiй самотностi. Перешкоджали трохи наручники,  але
вiн скоро й про них забув. Обiперся спиною об стовп  i  занурився  в  свою
втому, в забуття, в глибокi, тяжкi сво? думи. Навколо тiльки мла й ще щось
- туман не туман, дим не дим, газ не газ. Усе те перемiшалось разом  пiсля
довгих бомбардувань, i пожеж, i тлiння, й випарiв,  i  холодного-холодного
зацепенiння. Навiть не знати було, чи то хмари клубочились на небi, чи  то
клубочилася там сама чорнота ночi. I серед тi??  чорноти  було  задушно  й
тихо, немов пiд переверненою дiжкою...
   Коли Максим  по  деякому  часi  прокинувся  вiд  холоду  iз  забуття  й
розплющив очi - було якось аж дзвiнко вiд тишi й... зоряно!  Низько-низько
нависли над землею й мерехтiли зорi. Мiрiяди зiр. А пiд ними - холодна мла
й принишкла тиша. В тiй тишi було чути. як десь дзвiнко  трiщали  крижинки
на пришерхлих вiд морозцю калюжках... Зорi були  якiсь  аж  наче  червонi,
мовби заплаканi. I чувся дух - ледве вловний  специфiчний  дух  безмежного
румовища, над яким тi зорi нависли.

   I ще щось...
   Максим прислухався, й волосся йому почало  ворушитися  на  головi.  Вiн
услухався всiм сво?м ?ством i вдивлявся викоченими очима  в  темряву,  мов
намагаючись те "щось" побачити, але побачити нiчого не мiг. Перед очима  -
тiльки зорi... Вони виступили на чорному небi, немов буйна роса, немов  аж
осипаючися  над  пришерхлою  землею.  А  пiд  ними  -   чорнота,   мов   у
безмежному-безмежному проваллi, й  нашорошенiсть,  як  в  урочисту  годину
перед творенням свiту. Нiде нi людського гомону, vi  вiтру,  нi  рипу,  нi
стуку. Штиль. Штиль чорного, глухого пiвнiччя, тi?? години, коли,  мовляли
старi люди, десь там у пеклi  "чорти  навкулачки  б'ються",  а  весь  свiт
прича?вся й слуха?.
   Штиль... Нi, не штиль. Прислухався... Тиша  гойдалася.  Вона  гойдалася
все бiльше й бiльше. I вже чути було виразно  -  над  усi?ю  землею  стояв
далекий-далекий клекiт. Перекочувався,  наростав,  наростав...  Стихiйний,
жаский, безмежний клекiт. Мовби лемент грiшникiв у пеклi. Мiстерiя!  Якась
моторошна опiвнiчна мiстерiя... Нарештi - збагнув:
   "Та то ж собаки!.."
   Так, то в а л у в а л и собаки. Це  явище  завжди  потрясало  Максимову
душу - ця дивовижна собача симфонiя. Ще змалку вiн чув ?? над  цим  мiстом
отако?-от зоряно? ночi,  i  сонне  мiсто  здавалося  йому  тодi  безмежжям
усесвiту, а собачий лемент  над  ним  -  мiстерi?ю  другого  життя,  життя
якихось iнших, потойбiчних iстот, що перевтiлилися в псiв i  зчиняли  свою
перекличку, коли людський свiт засинав. Вони заводили тоскну гавкотняву  в
бездонне зоряне небо, - спочатку всi пси десь на одному кутку мiста, потiм
до них при?днувалися всi пси другого, третього кутка,  i  далi,  далi,  на
всiх кутках i по всiх вулицях, площах i околицях здiймалося море лементу й
розливалося все ширше й ширше. Воно  перекочувалося  на  передмiстя  -  на
бойнi, на чинбарнi, на соннi хутори й села,  на  далекi-далекi  виселки  й
котилося звiдти назад,  на  пiвдень,  на  пiвнiч,  на  захiд,  на  схiд...
Однотонна, безперервна гавкотнява. Вони всi  -  тисячi  й  тисячi  псiв  -
повторювали все одну й ту ж саму  ноту  -  до  безконечности.  Одну  ноту.
Рiзнилися лише тембром - тонюнькi дисканти, тенори, баси,  тяжкi  захриплi
октави... I мимоволi приходило на думку - хто ж  диригу?  тi?ю  дивовижною
мiстерi?ю? А хтось-таки диригував!..
   Зорi осипалися тихо над тим лементом, а вiн усе  клекотав,  клекотав...
Пришерхла  земля,  взявшись  морозцем,  тихо  вiдбивала  зорi  в  свiчадах
примерзлих калюж i калюжок. Тако?  ночi  й  пiд  такий  лемент  колись,  -
пригадував Максим, - не мiг вiн, бувало, заснути  й  обертався  до  самого
ранку з широко розплющеними очима. Це бувало ще в дитинствi. Але справляло
це тодi iнше, вiдмiнне, нiж тепер, враження на Максимову душу.  Та  й  той
лемент, те валування собаче, далебi, було якесь iнакше  тодi.  Бо  ж  тодi
кожен пес мав господаря, мав певне пристановище, а кожен господар мав  дах
над головою, свiй дiм i свiй окремий свiт у  ньому.  Господар  засипав,  а
пес, скориставшись iз безгомiння й нудьгуючи на  ланцюгу  чи  пiдкоряючись
iнстинктовi прапращурiв, починав перекличку. I в тiм валуваннi, в тiм усiм
клекотi тодi була тiльки тяжка нудьга собача i тiльки собача скарга. Хоч i
безмежна, хоч i та?мнича та вражаюча сво?м стихiйним  виявом,  але  тiльки
собача. А тепер...
   Максим, що мав за собою вже тридцять п'ять рокiв тяжкого життя, пройшов
вогнi й води, й усе пекло земне, вслухаючись тепер у цей клекiт, у цю дику
пiвнiчну  мiстерiю,  раптом  вiдчув   якийсь   мiстичний   жах.   Десь   у
пiдсвiдомостi виринув навiть сумнiв:
   "Таж хiба це собаки?.."
   Нi, це над збомбленим, зруйнованим, поритим ямами й  окутаним  смородом
пiроксилiну мiстом, що лежало, втоптане в  землю,  пiд  холодними  зорями,
ридали душi всiх забитих i замордованих, розiрваних на шматки й  нiким  не
похоронених, безпритульнi й безпораднi, непотрiбнi анi на  землi,  анi  на
небi, анi в пеклi. Це  вони  зчинили  страшний  плач,  страшне  голосiння.
Безмежний, потрясаючий лемент... У чорнiй  тишi  пiвнiччя,  пiд  холодними
тремтячими зорями, вони тужили на всi  голоси  й  на  всi  ноти...  Такого
Максим ще нiколи не  чув.  Це  було  монотонне  повторювання  однi??  ноти
безлiччю голосiв. Це було витягування  цiло?  рулади,  пересноване  тужним
виттям, що навiвало жах, вiд якого ворушилося волосся.

   Якась космiчна i?ремiяда, доведена до найвищо? точки.
   Повстання мертвих...
   Нi, р е в и щ е  мертвих  разом  iз  живими  -  над  чорною,  космiчною
прiрвою. Море хлипання, скарги, квилiння,  дитячих  зойкiв,  материнського
ридання, божевiльного маячiння й  тоскного  речитативу  ритуально?  яко?сь
плакальницi, нiжно? й тонкоголосо?,  як  рiдна-рiднесенька  сестра  чи  ще
рiднiша матiнка-ненька... Дивовижний, несьогосвiтнiй i в  той  же  час  до
болю реальний, безнадiйний плач-лемент над ру?ною...
   Пiд тим лементом  брижилась  чорна  й  сморiдна,  пришерхла,  принишкла
земля, а вгорi над усiм мерехтiли, клiпали, як очi, великi зорi,  вiбруючи
в такт хаотичному дикому лементовi пiд ними, й здавалося, що з  них  -  iз
тих зiр-очей - капали сльози.
   Максим слухав цю пiвнiчну мiстерiю i його перегартоване, надщерблене  й
геть спустошене серце  бралось  тремтливим  холодком.  Для  нього  це  був
страшний плач над мiстом його похованого дитинства. Над чорною пустелею  -
на порозi бiблiйного, напророченого кiнця свiту...



   Вранцi зняли з Максима наручники, так i лишивши нерозгаданою загадку  -
навiщо ж вони ?х надягали?..
   Як тiльки розвиднiлось, вiдразу ж завили сирени. I  вiдразу  ж  почався
шалений рух. Хтось  розгубився,  заметушився  й  усе  переплутав.  Максима
спочатку було вкинуто назад до камери. Та не встиг вiн  ще  навiть  знайти
собi мiсце в камерi, як нараз розiтнулася шалена команда:
   - Виходь!!. Стройся!!.
   Загримiли засови, затрiщали дверi -  велика  людська  лава  бурхнула  з
тюрми надвiр.  Хоч  цiлiсiнька  стiна  була  вiдвалена  геть,  проте  всiх
випускали тiльки в дверi. "Дисциплiна..."
   А надворi ту всю людську лаву брали, як у шори, двi тiснi й  довжелезнi
шпалери варти, на?жачено? сталевими цiвками автоматiв  i  злiсними  лютими
очима, так нiби причиною того, що вони мусили пiдставляти тут  голови  пiд
бомби, була саме ця сiра людська лава. Вони взяли ??  в  шори  й  зразу  ж
розставили всiх "по чотири".

   Щойно тепер стало видно, скiльки ?х i якi вони були.  Тут  вишикувалося
понад чотириста людей, - нi, не людей, а сiрих iстот у подертому  брудному
ганчiр'?, з пом'ятими блiдими й брудними обличчями, з такими ж торбами  на
спинах, - понад чотириста скоцюрблених голодом, холодом, утомою й  страхом
жалюгiдних iстот. Вишикованi в довгу колону "по чотири", вони являли собою
вже цiлком знеосiблену сiру масу. I ця маса, ця колона, закаляна вапном  й
крейдою, забруднена порохом, глиною й  битою  цеглою,  стояла,  дрiбненько
тремтiла й чекала, опустивши очi, теж злiснi, але бiльше переляканi...
   Та й варта мало чим вiдрiзнялася зовнi  вiд  колони.  Таке  ж  ганчiр'я
одягу, такi ж торби, лише не в руках, а прип'ятi до паскiв, такi  ж  блiдi
обличчя й такi ж переляканi. Тiльки вони  були  тепер  упривiлейованi.  Тi
привiле? вони тримали в руках. Привiле? тi - то зброя i зматерiялiзоване в
тiй збро? право вбивати людей, поставлених "по чотири", - таких самих,  як
i вони, але приречених тепер бути вбитими першими тiльки  тому,  що  цього
разу зброя потрапила випадково не до ?хнiх рук.
   Метушня. Команда Зайця:
   - Ма-аррш!
   I все те посунуло. Подалося вчвал - по багнюцi, по  снiгу,  по  вибоях.
Тюрма на Широкiй лишилася зяяти роззяпленими дверима, проваленим  дахом  i
розваленим фасадом.
   Тридцять восьмеро тих, позначених пальцем Фортуни, що ?х перед тим було
видiлено окремо, змiшалися тепер i переплуталися з рештою, з усi?ю  масою,
пiдiгнаною вже пiд один ранжир тим-таки самим пальцем.

   РОЗДIЛ ОДИНАДЦЯТИЙ
   Захекуючись вiд швидко? ходи, люди почали губитися в здогадах - куди  ж
це ?х ведуть? Чи не на соборний цвинтар? Це там, за ярмарковою площею, пiд
сизим бором...
   Максим теж думав про те. Так, це ж вони, далебi, йдуть туди, де  сто?ть
той янгол мармуровий, повергнутий на землю, що так трагiчно заломив руки в
мармуровiй печалi... Тужить. Хоч  його  й  потiшали  щороку  безлiч  разiв
священики та хори церковнi, спiваючи - "iдеже н?сть бол?знь, нi печалi, нi
воздиханiя", проводжаючи душi вiдходячих у життя вiчне.  Янгол  усе  тяжко
зiтхав i плакав ревно, скiльки Максим його пам'ята?.  I  малому  Максимовi
все здавалося, нiби тому вiн так ридав, що недалеко бiля  нього  все  було
копано великi ями та й роблено в них братськi  могили  для  розстрiлюваних
над ними людей... I дядина, красуня тiтка Ганнуся, точнiсiнько так ридала,
коли  стояла  на  могилi  навколюшки,  розхристана,  з  розметаною  косою,
затискуючи руки мiж колiнами, - над розстрiляним сво?м чоловiком, а  його,
Максимовим, дядьком, колись...
   Колона йшла, обминаючи центр мiста,  йшла  бiчними  вулицями,  тримаючи
курс таки туди - на ледь помiтний хрестик за купами голих дерев  i  дахiв,
на хрестик дерев'яно? церковцi соборного цвинтаря. Тi вулицi,  якими  вони
йшли, так добре знанi Максимовi з дитинства, - то вже були не вулицi.  Вся
ця частина мiста була перетворена  в  суцiльний  пустир,  укритий  ру?нами
дiмкiв i глибоченними воронками. По краях воронок лежали  величезнi  брили
мерзло? чорно? землi, вивернутi тоновими бомбами. "По кому тут треба  було
скидати тоновi бомби!?." I, нiби як  знущання,  як  глум  над  тi?ю  всi?ю
ру?нницькою робою i як трiюмф перемоги  над  нею,  ось  над  шляхом,  край
велико? левади сто?ть глиняна хатина пiд солом'яною  старезною  стрiхою...
Максим  знав  цю  хату  з  дитинства  -  це  хата  Кривоносiв,  ковалiв  i
молотобойцiв, що з ?хнiми хлопцями вiн учився в школi та з ними ж на  печi
ось у цiй хатi слухав казок старо? бабусi Кривоносихи - казок про царiвен,
про вiдьму, про хатку на курячих лапках... I ця "хатка на курячих  лапках"
iз казки завжди асоцiювалась у Максимовiй уявi саме з хатиною  Кривоносiв.
А тепер ця хатка на  курячих  лапках  сто?ть  от  над  кра?м  велетенсько?
воронки, як над проваллям, i - цiла-цiлiсiнька! Це нiби теж кадр iз казки.
Цiлiсiнька, пiсля нападу "нечисто? сили",  тiльки  припала  на  один  рiг,
мовби вклякнула на одно колiно, та стрiха трохи задерлась. Та  ще  ослiпла
зовсiм - ?дина ?? шибка в маленькому вiкнi вилетiла.  Решта  шибок,  як  i
ранiше, були позатиканi онучами, й тi онучi не повилiтали, -  це,  либонь,
ще тi онучi, що були й за Максимового дитинства, що ?х iще повтикала стара
Кривоносиха. "Непереможнi, незнищимi укра?нськi онучi!"

   Чим далi колона йшла, тим реальнiшою  ставала  для  Максима  можливiсть
пройти попри самiсiньку власну хату. Так. Це була б страшна iронiя!  I  на
те закривлялося. Ось уже мiський парк. Ось  Шеметiв  перевалок.  Ось  вони
вийшли на Максимову вулицю... Звiдси б повернути лiворуч, i за яких двiстi
крокiв - його хата. Але колона не повернула лiворуч i не пiшла  вздовж  по
вулицi, а лише перетнула ?? впоперек  навскоси.  Конвой  так  квапив,  так
гнав, що люди бiгли... бо над  мiстом  уже  знову  ревли  лiтаки  й  могло
статись так, що, доки колона добiжить до цвинтаря, ?? змiшають iз  болотом
ранiше, ще й разом iз  конво?м,  i  тим  зiпсують  усю  задуману  виставу,
зламають ?? послiдовнiсть.
   Люди бiгли, спотикаючись. У тiм поспiху даремно Максим повертав  голову
влiво, намагаючись востанн?, хоч здалеку, побачити свiй дiм... Нiчого  вiн
не вглядiв, не встиг.
   Проминувши Зелене озеро (озеро посеред вулиць, на якому  Максим  учився
плавати й рибалити, ловивши штаньми золотих маленьких карасикiв i жаб'ячих
пуголовкiв, i яке тепер його  не  зворушувало,  засипане  брудним  снiгом,
сажею, цеглою, трiсками й шматками  бляхи  вiд  розбомблено?  касарнi,  що
стояла при березi) - проминувши це озеро, колона  повернула  лiворуч...  I
тепер уже зовсiм стало ясно, що таки дiйсно вони  йшли  на  цвинтар.  "Ось
пройти ще цi?ю вулицею, звернути праворуч у вузенький Силенкiв перевалок i
тим перевалком вийти на Ярмаркову площу, пересiкти ?? навкiс - i вже.  Там
? брама, через яку всi входять... але не всi виходять".
   "За тi?ю брамою, там ?х i чека? мармуровий янгол".
   За цим передбаченням усе й вiдбувалося. Це вражало. А також вражало те,
що скiльки вони пройшли, а нiде ще не стрiли  жодно?  живо?  душi,  навiть
собаки. Нишком кожен, i Максим теж, хотiв, щоб стрiвся  бодай  хоч  якийсь
випадковий знайомий, щоб хоч знали люди (хоч хто-небудь!), коли й куди  ?х
поведено,  щоб  знали,  що  вони  тут  пройшли  востанн?  власними  сво?ми
ногами...
   Пройшли вулицю. Ось колона звернула  в  вузенький  Силенкiв  перевалок.
Ось...
   Але далi цього перевалочка  колона  не  пiшла.  Вона  зупинилась,  геть
виповнивши його вщерть, бо був вiн зовсiм вузенький, i  так  стояла.  Люди
перепочивали тiлом i мучились душею (хто  ще  був  здiбний  мучитись).  Це
все-таки мала бути лише коротка павза, а потiм вони вийдуть  на  ярмаркову
площу, зроблять останнiх пару сот крокiв i... Проте  з  цього  перевалочка
колона далi не пiшла. Виявилося, що мета ?? маршруту була якраз тут,  саме
в цьому перевалочку.

   Це був досить великий одноповерховий будинок Силенка. Тобто - колись це
був будинок Силенка, якогось купця, чи архи?рея, чи генерала,  Максим  так
добре й не знав того, хоч проходив повз нього  безлiч  разiв.  А  не  знав
тому, що пiзнiша слава цього  будинку  геть  затьмарила  iмена  попереднiх
господарiв. А був тут пiзнiше "Штаб Духонiна",  а  потiм  "ЧеКа"...  Може,
вiдтодi й янгол той плаче там так тужно... Потiм тут був вiйськовий  клюб.
Нарештi - контора й клюб радгоспу "Свобода". А тепер...
   А тепер тут, зда?ться, мав бути також "клюб"...  Якiсь  люди  шпарко  й
галасливо  працювали  в  ньому:  чiпляючись  по  вiкнах,  як  мавпи,  вони
прибивали грати!.. Пристосовували.  За  десять-двадцять  хвилин  усе  було
готове: дiм купця чи архи?рея Силенка було пристосовано до ново? функцi?.
   В цей  дiм  i  було  впаковано  всю  колону.  Запхнули  ??,  натоптали,
придавили  колiнами,   рушницями   та   кулеметами   й   замкнули.   Варта
розташувалась по менших прибудiвках та в коморах  у  дворi,  начальство  й
"управлiння" - по сусiднiх дiмках.
   I нова тюрма зафункцiонувала.
   Всерединi в тiм домi дверi були повириванi й стiни  порозвалюванi,  так
що вiн знутра являв собою майже суцiльну залю з коридорчиком. У цю залю  й
у цей коридорчик i насипано було повно людей. Вони кишiли купою,  один  на
одному. Топталися по головах i ногах. Вкладувалися. Вмощувалися...  А  над
усiм - гнiтюча-гнiтюча тривога, страх i якесь внутрiшн? ниття,  як  зубний
бiль...




   "Соломонова теза про пiсок пустель, мабуть, саме отут була  б  найбiльш
доречна. I та його теза про хробакiв..."
   Максим  роздумував  над  цим,  лежачи   серед   людського   звалища   й
спостерiгаючи з нудьгою все навколо себе. I вже майже визнав за ним  рацiю
- за Соломоном цебто.
   Господи! Сама думка, що Соломон мiг мати рацiю, вбивала.  Зрештою,  все
тут убивало, весь оцей свiт убивав.
   "А таки, мабуть, мав рацiю!.."
   Зваленi в купу, в звалище, всi цi iстоти (а це вже були тiльки iстоти -
нi, пiсок пустель!) помалу втрачали зовсiм свою людську подобу.
   Максим давно знав, що людина в певних обставинах може  швидко  звiрiти,
обертаючись часом у тварину. Бачив це сам не раз. Але так от оголено  й  у
такому темпi й маштабi... Цього ще не бачив. I  тут  же  пригадував  знову
слова Соломона про вагоме й штучне - про те, що вiдвiю?ться, й про те,  що
лиша?ться. I от - штучне вiдвiялося, лишилося вагоме...
   В тюрмi панувала ядуха, злоба. Люди  починали  нагадувати  собою  диких
iстот, що на малiй площi, в ямi, намагалися видертися геть по головах собi
подiбних, топчучи одне одного на смерть. Вони шукали  рятунку  в  загибелi
ближнього, в зненавистi - в тому, в чому рятунку нiколи не було  й  нiколи
не буде.
   Над людським звалищем, у смородi лахмiття, випарiв i махоркового  диму,
тяжка, як сам той дим, стояла зловiсна, брудна  лайка.  Люди  гризлися  за
мiсця бiля вiкон, за те, хто з них був чи ? "ворог народу", а  хто  нi,  -
хто... "правильно", по заслузi сидить у цiй "буцигарнi", а хто "безневинна
жертва"... Гризлися за те, хто "чесно жив", а хто з нiмцями  спiвпрацював,
хто любить сов?тську владу, а хто ненавидить... Причому все те  говорилося
якнайголоснiше, щоб чула варта за дверима, щоб чув карнач,  а  то  й  "сам
За?ць". Люди билися кулаками  в  груди  й  клялися...  й  проклинали...  I
дубасили словами один одного, а вiд слiв переходили й до кулакiв.
   Все це вирувало, ворушилось, як мурашник, - нi, як черва. А  посерединi
того коловороту лежали Максим iз Костиком.  Хлопець  дрiбно  тремтiв.  Вiн
нiколи не був у такiй ямi, i його дитяче серце  огортав  панiчний  жах.  А
Максимове серце огортала туга  -  нi,  нудьга.  "Любов!..  Iде?!..  Бог!..
Честь!.. Ха-ха-ха!" - бринiли Соломоновi слова. Його дух витав тут, як дух
злого генiя, аж Максимовi ставало моторошно...
   Серед ув'язнених найбiльш горлатими, найбiльш  "вiдданими  Сталiновi  й
партi?", найбiльш "чесними" виставляли себе тi, що були вчора пiдручними в
Зайця, - полiца? з "любовi  до  мистецтва",  гестапiвськi  попихачi  й  тi
"заплiчних справ  майстрi",  що  так  по-мистецькому  орудували  намиленою
мотузкою. Вони били себе в груди й напосiдалися на всiх iнших, тероризуючи
?х сво?м  горлатим  пащекуванням.  Iншi  огризалися,  нагадували  крикунам
учорашн?, тодi вибухав й стояв божевiльний  клекiт  -  клекiт  оскаженiлих
людей. Тюрма аж стугонiла вiд лютого ревища.
   I раптом... Раптом усе вривалося. Люди заклякали, аж стукаючи лобами об
пiдлогу, тиснулися в кутки, стогнали й хрестилися, згадуючи Бога й "Царицю
Небесну", i лежали тихо-тихо, шепочучи молитви... Це  над  дахом  проходив
смерч - там гули лiтаки, налiтаючи черговою хвилею  на  мiсто  й  бомблячи
його з низького лету. Люди шаленiли вiд  жаху.  Вони  влипали  в  пiдлогу,
тремтiли й говорили тiльки  пошепки,  нiби  боячись,  щоб  ?х  не  почула,
пролiтаючи над дахом, смерть. Але лiтаки пролiтали i...  I  тодi  за  ними
вслiд зривався скажений вихор матюкнi "в Бога, в Богородицю, в янголiв,  у
всiх святих i ?хнiх заступникiв"... Розквитавшись так iз лiтаками, бралися
знову до перервано? баталi?. I знову все, як було й перед  тим:  клекiт  i
ревище...
   I ось серед такого ревища, як його завершення, зрина? нагло гiстеричний
голос. То, скориставшися з маленько? павзи, якась iстота б'? себе  кулаком
у груди, рида? й вигуку?:
   - А в усьому цьому виннi вони - тi газетчики та коректори рiзнi!.. Вони
позводили нас iз ума сво?ми газетами!..
   I скреготить зубами, що вчасно не повiшав ?х усiх,  i  пропону?  спосiб
розправи з ними - колесувати, четвертувати ?х i т. д.  за  те,  що  от  ?х
"бiдних до такого довели".
   Костик злякано втяга? голову  в  плечi  й  тиснеться  до  Максима.  Вiн
бо?ться. I вiн ма? рацiю, бо серед  цi??  роз'юшено?  людсько?  стихi?  до
безглуздого самосуду зовсiм-зовсiм близько. Причому будуть бити й  убивати
такого-от Костика за те, що вiн "проклятий коректор", i професiйнi вбивцi,
й люди, якi нiколи курчати не вбили, якi колись любили пташок, i дiтей,  i
книги, й церковнi спiви... Всi вони,  цi  люди,  тепер  пустилися  берега.
"Оголилися", мовляв Соломон. Тут-от оголилися ?хнi серця, i в  тих  серцях
був тепер лише чад.

   Знову лiтаки - i знову все пада? ниць, а як  небезпека  мина?  -  знову
розлива?ться той чад, чад зненависти й злоби. Це так  ошалiлi  з  переляку
люди  робили  "репетицiю",  бо  ж...  Бо  ж  усi   кожно?   хвилi   чекали
Спец-Трибуналу.

   Найбiльше, мабуть, дiсталося в цьому звалищi нiмцям. Не  тим,  що  десь
там лiтали й бомбили, а  тим,  що  були  в  камерi,  ?х  було  тро?.  Тро?
вiйськовополонених - недавнiх  нiмецьких  салдатiв.  Власне,  вiд  ?хнього
салдатства, вiд ?хньо? величi  вiйськово?,  в  них  тепер  нiчого  вже  не
лишилося. Хiба що лише старi, бруднi, подертi й завошивленi штани. I  все.
Замiсть чобiт, на них були якiсь мотузянi лаптi, замiсть шапок - нiчого, а
замiсть шинелiв - старi сiрi коци. Вони куталися в  тi  коци  й  тиснулися
один до одного. Вони навiть не  сидiли  -  вони,  тиснучись  отак,  стояли
купкою, бо не було для них мiсця, щоб сiсти чи лягти. Та й не  брак  мiсця
змушував ?х стояти й злякано,  з  невимовною  нудьгою  тиснутися  один  до
одного, а те, що всi ?х  злiсно  штовхали  ногами,  наступали  на  пальцi,
ходили по них, зумисне пiдбивали  пiд  колiна,  ще  й  обкидали  нечуваною
лайкою. Дрiбно тремтячи, полоненi стояли в найгiршому мiсцi - при вихiдних
дверях у тiсному коридорчику, бiля  "парашi",  нагадуючи  собою  безмовних
телят, притягнених на зарiз. Тi, що пiдходили до  "парашi"  за  потребами,
мочились ?м на ноги, й кожен знаходив спосiб якось виявити  свою  безмежну
до них зненависть.
   Не розумiючи мови, нiмi поневолi, нiмцi дивилися здивованими, жалiбними
очима, вiдкривали роти, мовби сподiвалися ними щось  почути  й  зрозумiти.
Але з них вистачало й  iнтонацi?  голосiв  та  мови  вчинкiв.  Серед  усiх
упослiджених вони були тут найбiльш упослiдженi.
   Особливо в критичнiй ситуацi? вони опинялися кожного разу пiсля  налету
нiмецьких бомбардувальникiв. Коли  тi  бомбардувальники  вже  вiддалялися,
тодi маса, вставши з колiн i з черев, була  недалека  вiд  того,  щоб  тих
трьох "фрiцiв" геть розтерзати...
   Цiлий день пройшов, як у тяжкiм учадiннi.  Та  й  справдi,  це  людське
звалище видавало з себе тiльки сморiд i чад. Та не тiльки чад онуч, але  й
душевний чад. Навiть онучi видавались Максимовi "шляхетнiшими" порiвняно з
тим, що тут звалося ще людською душею. "Так,  так,  -  кипiла  його  думка
люто. - Самум. Самум диких  пiщинок,  одержимих  iнстинктом  самознищення,
ру?ни, загибелi. I от ?х нагромаджено тут цiлу дюну. Це тут, а ще ж..."
   I, нiби доповнюючи цi болючi думки Максима, до його свiдомости долинула
випадково почута серед загального галасу фраза, з чого було видно,  що  не
тiльки вiн, а й ще хтось тут думав його думу.  Та  фраза  була  промовлена
меланхолiйно, до самого себе,  кимось  у  кутку,  в  звалищi  -  тихо,  як
зiтхання, зламано й безнадiйно:
   - В о н и поставили "стелю" - i людина вже не може злетiти вгору.
   I все. Цю фразу було сказано майже пошепки, проте вона  прозвучала  для
Максима дуже голосно. Хто це сказав? Та даремно Максим дивився в гущу, щоб
угадати,  хто  ж  сказав  тi  слова.  Серед  брудних,  зарослих   щетиною,
здичавiлих облич, здавалося, не було жодного такого,  яке  сво?ю  духовною
печаттю могло б видатись за вiдповiдне до цi?? фрази. Так i не змiг Максим
узнати, хто ж то сказав. Та це й не було важливим. Важливою була  сама  ця
приголомшуюча думка.
   "Стеля" - це так авiятори називають  межу  можливого  для  лiтака  щодо
пiднесення вгору, межу можливого, лiмiтованого  спроможностями  мотора  чи
спроможностями людини. Отже - той сумний голос виявив,  назвавши,  страшну
рiч - "стелю" в людинi. "Вони" поставили ?? в людинi, як останню межу...
   "Вони..." Хто "вони"?..
   Ясно, в о н и - всi цi Соломони й Зайцi та подiбнi.  Попи  й  хами  вiд
марксизму, "iдеалiзму", матерiялiзму,  фашизму,  гiтлеризму,  ленiнiзму...
iзму... iзму... "Пророки й апостоли", вождi й виконавцi, Соломони й Зайцi!
Два полюси однi?? цiлости, дiялектично сполучена "?днiсть протилежностей",
- ось тут вона виявилася. Соломон - теорiя й система,  За?ць  -  практика.
"Що людина може?.. Людина нiчого не може!.."
   Так, вона вже не може злетiти вгору. Вона ма? "стелю". I  вона  повза?,
як хробак. Тому повза?, що... повзучому  не  так  просто  впасти  вниз.  У
крайньому разi, можна не впасти, а сповзти вниз i там якось  жити.  Ось...
Це тому меланхолiйний тихий шепiт серед людського  звалища  прозвучав  так
голосно для Максима: "Стеля"...
   I ставало вже зовсiм не жаль Максимовi, що ?х усiх тут, i його разом iз
ними, так близько пiдвели до того печального янгола на цвинтарi. Залишався
лише жаль до самого того янгола, - бо ж усе це насправдi зовсiм  не  варте
було велико? скорботи його прекрасно?, хоч i кам'яно?, душi...  Як  добре,
що ?х пiдвели вже до цього-от цвинтаря! Колись вiн, iще малим,  у  хвилини
тяжкого розпачу, мрiяв про те, щоб тут, де  лежать  усi  його  предки,  де
лежить i вся його рiдня - сестри, брати й, нарештi, батько та мати,  -  де
так затишно й сумно - лягти й собi теж i розпилитися, спочити в цiй рiднiй
землi, топтанiй дитячими ногами, порости буйним  чебрецем,  кущами  бузку,
черемхою й шумливими соснами...
   На цвинтарi сосни гудуть... Як прекрасно гудуть  отi  сосни!  Та?мниче,
загадково, чисто й вiчно, як прибiй морський. Неначе то  душi  розмовляють
мiж собою мовою вiчности про все i про всiх  покинутих,  колись  люблених,
омрiяних, втрачених. Душi, у велич  i  вiчнiсть  яких  Максим  так  завжди
вiрив. Вiрив безмежно, до болю, до слiз!.. Людськi душi...
   I от... Людина вже не може злетiти душею вгору -  вгору,  до  божеських
висот!.. Не може... Невже ж не може?..



   А вранцi вiдбулася сцена, що струсонула Максимом, як  гураган  билиною.
Ця сцена вiдбулася в крихiтному коридорчику, де стояли тi три  нiмцi  бiля
"парашi". Проспавши нiч стоячи, вони похитувалися  на  ногах  i  трималися
один за одного, та все ж стояли вперто. А навпроти них, бiля вiкна,  стояв
якийсь командир червоно? армi? - теж  арештант.  У  шинелi  наопашки,  без
паска, в шапцi, насуненiй на очi, вiн водив щелепами, аж йому понадималися
моргулi на скивицях,  i  все  курив  -  лютий-прелютий.  Сам  низенький  i
вугластий. Обличчя його,  подовбане  вiспою  й  перетяте  шрамами,  й  теж
вугласте, щелепате, заросле рудою щетиною, мало в собi щось звiряче.  Коли
Максим глянув на це обличчя, в нього пiшов холодок поза  шкiрою:  "Ось  де
суть формули - ш т у ч н е в i д в i я л о с ь , л и ш и л о с я в а г о м
е ! ! . Ось тут вона - сама ця формула!"  Напевно,  ця  людина  скупана  в
кровi вiд п'ят аж до макiвки. Вона,  напевно,  бабралася  в  тiй  кровi  з
насолодою. Це був фронтовик. Гострi й  понурi  його  очi  все  дивилися  й
дивилися крiзь хмару махоркового диму на нiмецьких салдатiв.

   Наглядач саме роздав хлiб,  i  вся  камера  жувала.  Не  жували  тiльки
нiмецькi салдати,  тремтливо  кутаючися  в  коци  та  поглядаючи  тужно  й
тривожно на рябого командира.
   Докуривши цигарку, рябий командир сплюнув, кинув окурок геть i  ступнув
до дверей. Постукав. Мовчанка. Командир постукав дужче, так  що  дверi  аж
задеренчали. Гуркнув засув, i в прочиненi дверi зазирнув За?ць:
   - Хто стука??!. В чом д?ло?!
   - Дай л ю д я м х л i б ! - промовив командир спокiйно, понуро.

   - Яким людям? Усiм же дано!..
   - Дай л ю д я м х л i б ! ! - пiдвищив командир голос i показав пальцем
через плече на нiмецьких салдатiв.
   - А-а... - зареготався За?ць  -  Фрiцам?!.  Ха-ха-ха!..  Пашол!..  -  i
хряпнув дверима, загримiв засувом.
   Командир розмахнувся й так  загримав  у  дверi,  що  з  них  посипалися
трiски. Вiн бив у них кулаком i  кованим  чоботом,  збиваючи  половинку  з
петель i гукаючи суворо громовим голосом:
   - Ану одкрий!!.
   За?ць вiдкрив i став на дверях iз автоматом.  Проти  нього  став  рябий
командир у шинелi наопашки, змiряв Зайця оком з нiг  до  голови  i  раптом
вибухнув, заклекотiв дико, несамовито,  задихаючись  i  тупаючи  осатанiло
ногами:
   - Я  -  салдат...  Окремо?  Червонопрапорно?...  Я  тобi...  прриказую,
хаме!.. Дай людям хлiб!!!  Чу?ш?!.  Тилова  ти  криса!  Мерзотник!!  Хам!!
Скотина!! Дай х л i б!!! Це люди!..  Ти  розумi?ш??!  Це  люди!..  Люди!..
Люди!.. Мерзотник ти!..
   Вся тюрма схопилася на ноги. А на командира страшно було дивитися.

   - Це люди!.. Люди!.. Люди!.. Мерзотник ти!
   За?ць поблiд i, зачинивши дверi, побiг десь. За хвилину вiн принiс хлiб
- три пайки. Нiчого не кажучи,  вiн  тремтячими  руками  вiддав  той  хлiб
нiмцям i зник за дверима.
   Нiмцi взяли хлiб.  А  командир  вернувся  на  сво?  мiсце,  закурив  i,
вiдвернувшись до вiкна, стояв там у хмарах  махоркового  смердючого  диму.
Дивився понуро й з нудьгою десь на латку сiрого неба.
   Треба було бачити тих бiдолашних "людей", загорнутих у  коци.  ?х  нiби
оглушило. Вони недовiрливо й жадно дивилися на хлiб, не ймучи вiри, бо  не
бачили того хлiба, мабуть, уже  кiлька  днiв,  дивилися  один  на  одного,
переводили очi на рябого командира й знову на хлiб...  Потiм  дво?  з  них
уп'ялися в хлiб зубами, кусаючи його великими шматками, а третiй... Третiй
не витримав, - одвернувшись до стiни, вiн уперся в  ту  стiну  головою,  й
плечi йому нестримно затремтiли, заходили ходором...
   Ось ця сцена й струснула Максимом, як гураган билиною.
   "А тепер скажи, Соломоне, що  ?  вагоме?!  Що  ?  вагоме  й  реальне  в
людинi?!. I чи й о ц е теж пiсок пустель?!. Га?.. "
   Поза  тим  i  цей  день  нiчого  нового  не  принiс.  Нiч  також.  Лише
переповнення тюрми та загострення тривоги чекання. Всi чекали Трибуналу.

   А тим часом подi? десь  розвивалися  шаленим  темпом,  велетенськими  й
зовсiм несподiваними стрибками. I нiби в самому  повiтрi  вiдчувалося,  що
щось особливе мало сьогоднi статися. Хоч для Максима воно  вже  сталося  й
навiть вивело його зi стану душевно? анабiози. Щось стряслося  грандiозне,
що не давалося так просто схопити розумом. Пiд його враженням Максим стояв
приголомшений посеред хаосу. Той хаос крутив ним, топтався по ньому, а вiн
ухопився зором i душею за того рябого, подзьобаного вiспою,  i  ?дине,  що
виразно вiдчув раптом, гостро, з щемлячою нудьгою, - це те, що йому вже не
хотiлося вмирати. Ще пiвгодини тому було байдуже, а тепер... Тепер йому не
хотiлося вмирати так просто. Нi!

   Максим визирав у вiкно, в надi? побачити дружину. Побачити хоч здалеку,
хоч на одну коротюсiньку мить...
   Там, на вулицi з'явилося багато жiнок i дiтей. З вузликами, з  пляшками
молока, з торбиночками, вони сходилися, стояли  попiд  парканами  й  попiд
дiмочками вiддалiк i дивилися в вiкна тюрми. В'язнi теж хлинули до  вiкон,
тиснулися до них зсередини, висували в розбитi шиби руки й голови, крутили
розчепiреними пальцями,  щось  кричали.  Але  все  те  марно.  Охорона  не
дозволяла близько пiдходити, анi не приймала передач. У перевалочку  попiд
парканами стояв тихий плач.
   Жiнки й дiти все прибували. Не  одному  в'язневi,  що  бачив  це,  душа
завмирала: "Щось неспроста так багато тих жiнок iде, мов  плав  пливе!"  В
тюрмi вщухав уже крик i лемент i  припинилась  озвiрiла  гризня.  Вiдчувши
раптом  гостро  неминучiсть  розлуки,  всi  посмутнiли,  поробилися  тихi.
Дивилися в вiкна на жiнок i дiтей, пiзнавали ?х,  i  багато-багато  з  них
плакало нишком, одвертаючись, щоб нiхто не бачив...
   Максимово?   дружини   не   було.   Мабуть,   не   знала,    де    вiн,
здезорi?нтувавшись за цi днi. Чи,  може,  що  сталось?  А  тут  же  зовсiм
близько - палицею можна докинути до його хати. Отак  -  от  через  вулицю,
через городи, раз i вдруге - i просто до хати можна втрапити. Он-он  видно
вершечок клена - то клен бiля його вiкна...
   Але дружини не було. I взагалi нiкого з роду.
   "Прийдуть... Вони ще прийдуть!"
   Годинi о десяти вiдчинилися дверi й  на  порозi  став  карнач,  цибатий
чолов'яга в галiфе. Вiн довго дивився злими очима в гущу, але нiяк не  мiг
знайти того, кого шукав.
   - Ей, которий тут архiтект, Колот? - нарештi сказав  вiн  злiсно  в  ту
гущу. Максим вiдгукнувся.
   - Давай вихадi!
   Максим довго "виходив" - лiз  через  людей,  тиснувся,  дерся,  лишаючи
решту гудзикiв з одежi й дориваючи ?? там, де вона була ще цiла, - нарештi
вийшов. Бiлий, неначе мiрошник, у крейдi зi стiн, вiн став посеред вулицi,
обтрушуючись, а перед ним стояла варта й якийсь гвардiйський офiцер.
   - Слухайте, - сказав офiцер сухо. - Ви, кажуть, архiтектор?
   - Так.
   - Добре, тодi пiшли зi мною. Пiшли кiлька крокiв по перевалочку.
   - Проектувати можете? - запитав офiцер.
   - Гм... Дивлячись що.
   - Тюрму, скажiмо! - бовкнув зумисне грубо офiцер.
   - Н-не пробував... - протяг Максим, заскочений. Подивився  на  жiнок  з
вузликами, зiтхнув i вже хотiв сказати "нi!".
   - Нiчого,  -  посмiхнувся  iронично  офiцер,  здогадавшись,  якi  думки
прийшли Максимовi в голову. - Бува?... Отже?
   Максим не квапився,  затягаючи  вiдповiдь.  Вiн  вирiшив  побавитись  у
"великого архiтекта", щоб тим часом подихати свiжим повiтрям.
   - Отже, не пробував... Це спiшно?
   - Спiшно.
   - Тут будуватиметься?
   - Нi, в Харковi...
   - А-а...
   Максим задумався. Вiн думав зовсiм не про те, на що чекав  офiцер,  вiн
думав про рiзне. В головi при?мно шумiло вiд чистого, п'янкого повiтря. I,
мiж iншим, у голову лiзла згадка про будiвничого харкiвсько?  тюрми  ОГПУ,
який (будiвничий) сидiв разом iз ним, Максимом, в однiй камерi - в тiй  же
таки, ним самим збудованiй тюрмi - i рвав на собi волосся, кажучи, що коли
б знав, то перед проектуванням узяв би  й  задушився  мотузкою...  Потiшав
його Максим тим, що, мовляв, - "не ти, так хтось  iнший,  однак  цю  тюрму
вибудував би, таки вибудував би неодмiнно, i все одно в тiй тюрмi довелося
б сидiти, так само, як i в цiй; так що нема? зовсiм причин рвати  на  собi
волосся".
   Максим посмiхнувся й зiтхнув.
   - Нi, - сказав вiн iронично до офiцера. -  Мабуть,  я  не  зумiю...  Це
потребу? спецiяльного хисту.
   - А ви спробуйте! Ви тiльки спробуйте.
   - Хiба що спробувати...
   Максим подумав знову якийсь час, а тодi спитав меланхолiйно:
   - А як не вийде нiчого? Тодi що?
   - Гм... Тодi  ми  вас  розстрiля?мо,  -  спробував  нiбито  пожартувати
офiцер, але це йому не вдалося, й вiн поспiшив поправити свою  несподiвану
щирiсть:
   - Не ламайтесь, мiстер! Нам рекомендували вас як вiдомого  архiтектора.
Отже - он у тiм  домi  ви  будете  працювати.  Вас  туди  приводитимуть  i
вiдводитимуть. Там ви будете як вдома. Що вам потрiбне?
   "Вдома. Гм". - Максим зiтхнув.  "Вдома"  нагадало  йому  про  дiм,  про
родину.
   - А матер'яли ?? - запитав, уже цiлком у полонi сво?? думки.
   - Скажете, що вам буде потрiбне, все  дiстануть.  Максимовi  прийшла  в
голову думка: "А що, коли справдi використати це як нагоду побувати вдома?
'I то сьогоднi ж. А там буде видно, як воно з тим "проектом" буде".
   Що тут була нагода й вискочити з петлi - про це Максим  у  цю  мить  не
думав. Мабуть, тому, що не приходила й думка в його вперту голову  справдi
проектувати тюрму.
   - Слухайте, - сказав вiн до офiцера. - Таж iнструменти й матерiяли ?  в
мене вдома. - Сказав неправду, бо вiн майже все продав частками за  харчi,
рятуючись iз родиною вiд голоду. - А мiй дiм ось тут близько...
   - Гаразд! - пiдхопив офiцер. - Ми вам дамо "бойца", i ви сходите з ним.
А тим часом... - Вiн покликав варту й передав ?й Максима.
   Повертаючись до камери, Максим посмiхався при думцi, що от, може, вiн i
справдi за якийсь час вiдвiда? сво?х вдома. Це  було  б  щось  нечуване  в
iсторi? й практицi НКВД - щоб арештант ходив на побачення до сво?? власно?
хати...

   Але не судилося тому здiйснитись. Не встиг Максим iще влiзти до  камери
й проповзти на сво? старе мiсце до Костика, як у  тюрмi  створився  якийсь
переполох.

   З чого саме почалось - невiдомо. Але всi раптом помiтили,  що  вуличкою
швидким темпом пройшов вiддiл озбро?них гвардiйцiв  iз  регулярних  вiйськ
НКВД й увiгнався на тюремне подвiр'я. Все, що було там, бiля тюрми, раптом
заметушилося, забiгало. Звiдкiлясь уже мчали вуличкою карнач, i  За?ць,  i
начальник мiлiцi?, i вся ?хня "свита".  Все  те  поприбiгало  на  подвiр'я
тяжко озбро?не, клацаючи й брязкаючи  тi?ю  збро?ю.  Так  само,  брязкаючи
збро?ю, позбiгалась на подвiр'я вся варта, повилазивши й повискакувавши  з
усiх шпарин та прибудiвель.  Вони  на  бiгу  прищiпали  паси,  чiпляли  до
автоматiв диски, чiпляли гранати, ладували набiйницi. Здавалося, все  було
охоплене панiкою. Брязнули, хряпнули дверi.
   - Вихадi!!. Стройся-а-а!!. - загримiв За?ць.
   Так само охопленi панiкою, виливалися лавиною з будинку в'язнi.  Панiка
покотилась перевалком, охопивши його, наповнивши його вiд  краю  до  краю.
Заридали, закричали жiнки й дiти.  Але  -  дивно:  багато  жiнок  i  дiтей
пiдбiгало до вартових i, ридаючи та цiлуючи хапливо й  розпучливо,  тикали
?м вузлики, згорточки, торбинки. То були жiнки, матерi й дiти  вартових!..
Усi ж  iншi,  жiнки,  матерi  й  дiти  в'язнiв,  стояли  вiддалiк  i  лише
простягали руки та плакали, не маючи права пiдбiгати...
   Варта  вишикувалася  в  двi  густi  подвiйнi  шпалери  -  один  ряд   у
цивiльному, другий -  у  вiйськовому.  Мiж  тi  шпалери  вганяли  в'язнiв,
ставлячи  ?х  по  чотири.  Довжелезна  колона  зайняла  все   подвiр'я   й
простяглася навгород, а з будинку ще виливалася й  виливалася  сiра  маса.
Господи!  Звiдки  стiльки  людей?  Як  вони  могли  в   такому   будиночку
вмiститися?..
   Карнач кричав, гарячився, пiдганяв усiх, а  карнача  пiдганяв  командир
вiйськового гвардiйського вiддiлу.
   Нарештi вийшли всi. Наостанку привели звiдкiлясь  групу  жiнок-в'язнiв,
печальних "жiнок-мироносиць", - i поставили  в  кiнцi  колони.  Довжелезна
колона стояла готова, "зформована", бiлiючи плечима, спинами та  колiнами,
- люди винесли на собi всю крейду зi стiн  тюремних,  усе  вапно  й  порох
цегли та весь бруд iз пiдлоги. Але обтрушуватись нiкому навiть i на  думку
не спадало. Люди дивилися безтямним  зором  навколо,  на  бiлий  свiт,  на
людей, на жiнок, навряд чи щось iз того до  пуття  бачачи  й  розумiючи...
Вiддiл вiйськово? варти переформувався -  вийшов  iз  шпалери,  роздiлився
надво?, половина стала спереду колони, половина - ззаду. З бокiв  лишилася
двома суцiльними парканами мiлiцiя.

   - Кроком!..
   - Швидко! Бистро!.. Давай!!
   - Маррш-ш!!.
   Заголосили  нестримно,  затужили  жiнки.  Загукали  щось   дiти.   Бiля
мiлiцiонерiв  тюпали  ?хнi  жiнки,  матерi   й   сестри,   припадаючи,   а
арештантськi матерi, жiнки й сестри бiгли вiддалiк, збоку...
   Колона повернула не до цвинтаря! Всупереч сподiванням,  вона  повернула
зовсiм в iнший бiк - на ту саму дорогу, якою прийшла вчора.
   Коли колона витягнулася з двору в перевалок, а з  перевалка  на  широку
вулицю, ?? було зупинено знаком з переду. Там стояли - начальник  мiлiцi?,
командир вiддiлу гвардiйцiв, За?ць та  iншi.  Командир  гвардiйцiв  пiдняв
руку й суворо звелiв усiм жiнкам i дiтям iти геть, бо iнакше, сказав,  вiн
змушений буде стрiляти - тобто що вiн розстрiля? ?хнiх чоловiкiв  i  синiв
тут на мiсцi. Жiнкам мiлiцiонерiв теж було наказано йти геть.
   Жiнки завагалися.
   Тодi командир дав знак i три автоматники пустили три черги вгору, понад
головами. Жiнки розсiялися.
   - Марш!!.
   I колона пiшла. Вона пiшла в бiк, зовсiм  протилежний  тому,  де  стояв
печальний i нiжний янгол мармуровий, оберiгаючи й оплакуючи душi замучених
i вбитих, охороняючи ?хн? останн? тихе пристановище...
   Варта квапила шалено, немов чимдуж утiкаючи геть вiд  того  мармурового
янгола.

   РОЗДIЛ ДВАНАДЦЯТИЙ
   Дивно!
   Нiкого... Вони знову не зустрiли нiкого з людей.  Вони  перетяли  мiсто
навскiс, але нiхто не вийшов i не вибiг  ?м  назустрiч,  анi  не  виглянув
через паркан. Тiльки й помiтив Максим, що, коли вони  проходили  вулицями,
де-не-де людськi очi визирали крiзь щiлини й дiрки вiд сучечкiв у парканах
- нишком, обережно. А може, то йому так тiльки здалося? Взагалi ж  навколо
була пустка. Лише вони, колона смертникiв, бiгли серед тi?? пустки,  бiгли
по мертвому, вбитому в землю, втоптаному геть у  болото  мiсту,  -  колона
блiдих iстот, виваляних у смiттi, в крейдi, в глинi. Та ще високо-високо в
небi кружляли стрижi... Ген там, над собором...
   Але нi, то були не стрижi. I не над собором. То лише в  тому  напрямку,
де був колись собор,  над  хрестами  якого  колись  було  все  кружляли  в
блакитному зенiтi стрижi, - там  десь  геть-геть  далеко  кружляли  згра?ю
лiтаки. А коло них раз по раз з'являлись кудлатi баранцi вибухiв.
   А коли вже колона пробiгла всi вулицi й звернула на останню  -  до  них
таки вибiгла людина. Це було на вулицi  Широкiй.  На  тiй  самiй  Широкiй,
магiстральнiй вулицi, яка вела вже геть iз мiста на схiд i на якiй була та
розбомблена "тюрма". Колона поминула ливарний завод, що стояв край велико?
площi, де починалася Широка, й звернула в вулицю по розквашенiй, по колiна
розмiшанiй грязюцi. Варта притискала колону до парканiв, панiчно тиснучись
до тих парканiв сама перед лiтаками, що вже кружляли  низько  над  мiстом,
виючи.
   На шосе не було нiкого.  Лише  на  пiшоходi,  вiдокремленому  вiд  шосе
глибокою канавою, рухалася ця  колона,  притиснена  до  парканiв  i  гнана
вчвал, виривалась iз-пiд вогню.
   I тут до них вибiгла людина. Невiдомо звiдки  вона  взялася.  В  колонi
почулись навiть здивованi  вигуки,  i  всi  в  колонi  почали  повертатись
обличчями лiворуч. Там, на шосе, паралельно колонi бiгла жiнка. По  колiна
в грязюцi, боса, простоволоса, розхристана - вона бiгла боком i тримала  в
руках двi iкони, двi почорнiлi дошки - Спасителя й  Марi?  з  дитям.  Вона
пiднiмала ?х високо над головою i хрестила ними колону... Бiгла  боком,  i
хрестила, й хрестила... Очi ?? були  божевiльне  витрiщенi,  вона  безумно
щось кричала без слiв i... без звуку... Груди  -  сухi  груди  матерi,  що
викормила цiле поколiння дiтей, були розхристанi й оголенi, але вона  того
не бачила... Волосся ?? розвiвалося на вiтрi... Вгорi  ревли  лiтаки,  але
вона не чула, вона хапала ротом повiтря а  чи  беззвучно  щось  кричала...
Бiгла боком, i хрестила, й хрестила всiх, всiх, всiх...
   Враження було приголомшуюче. Варта вiдвертала очi  й  квапилася  дужче.
В'язнi блiдли, спотикалися й бiгли... бiгли...
   А Максим дивився  на  розхристану,  збожеволiлу  вiд  великого-великого
вiдчаю матiр i вiдчував сво?м  серцем  справжнiй  трагiчний  змiст  усього
цього. "Але кого вона хрестить?.. I навiщо вона хрестить?! Навiщо вона  цю
колону хрестить? I за що?.."

   "А-а!.. Це вона хрестить,  мабуть,  того  рябого,  подзьобаного  вiспою
салдата!.. Того офiцера з Окремо? Червоно-прапорно?!.. "Дай людям хлiб!"

   А жiнка задихалася. Вона хрестила не когось одного, вона хрестила всiх,
всiх. Вона вже вiдставала, безсилiла, але не хотiла вiдстати. Так нiби  це
вона хоронила ?дину й останню свою надiю й не хотiла хоронити,  хотiла  ??
вирятувати. Вирятувати!..
   I здавалось, що вона кричала без слiв тим криком вiдчаю, що ним кричали
колись ?? предки й предки всiх тих, що бiгли  в  колонi,  коли  тi  предки
прагнули вирятувати свого повергнутого в безодню  земного  бога,  волаючи:
"Видибай!.. Видибай, боже!.."
   Хтось поруч Максима плюнув i по-босяцькому розсипався похабною  лайкою.
Тодi другий х т о с ь , схлипуючи спазматичне, на ходу з усi?? сили вдарив
того першого в вухо. Вдарив понуро, страшно здоровенним  сво?м  п'ястуком,
як довбнею. Вдарений полетiв сторч головою в глибоку канаву, повну води...
Колона бiгла мимо, варта теж... Нiхто й не думав зупинитись,  нiхто  й  не
думав витягати.
   Бiгла колона, i бiгла жiнка. Вона зовсiм не бачила, що  там  трапилось,
бо вона взагалi нiчого не бачила. Вона  лише  бачила  суцiльну  сiру  масу
людей, десь ведених на страту, i не хотiла з ними розлучитися, мов це вели
останнiх людей, що були ще на цьому свiтi.
   Та помалу жiнка вiдставала. Грязюка  була  надто  глибока,  сили  надто
слабi.  Вона  вiдставала  помалу,  але  все  ще  бiгла  i  все   хрестила,
хрестила...

   Коли вибухла десь позаду бомба, Максим саме  в  ту  мить  озирнувся.  I
бачив, як у вiдсвiтi спалаху жiнка високо змахнула  руками,  мов  крилами,
iкони полетiли геть, а вона з усього маху розпласталась  у  грязюцi...  Ця
картина мигнула й погасла. Промерехтiла,  як  при  свiтлi  магнiю  чи  при
спалаховi блискавки, пiсля чого стало темно.  Свiтло  денне  померкло  вiд
сажi й диму. Чи, може, вiд туману в очах?..
   Це був останнiй кадр iз  рiдного  мiста.  I  це  була  остання  людина,
остання жiнка, остання мати, що вийшла ?х проводжати.



   Нiхто не знав, що сталося, куди ?х так гнали, в чому справа...  Спереду
колони невiдомо звiдки з'явились пiдводи, i на них посiдало  "начальство".
I от наявнiсть тих пiдвiд iз усiм начальством спереду збивала з пантелику.
Збивав з пантелику й такий темп, i те, що колона рухалася на схiд, i  така
кiлькiсть комбiнованого конвою - вiйськового й цивiльного...  Люди  питали
один одного поглядами, питали й пошепки, але нiхто нiчого не  знав.  Потiм
поповзли двi чутки - одна тривожна, друга ?хидна: тривожна - що ?х  ведуть
на великий показовий "суд" i на розправу десь  у  Грайророн  чи  навiть  у
Харкiв; ?хидна - "вiдступають!.. вириваються!.. втiкають!.."
   Але друга не виключала першо?. Власне, тiльки  пiдтверджувала:  тут  не
можуть зробити над ними "суду", бо вiдступають, а тому зроблять це десь  в
iншому мiстi. А зроблять... якщо ранiше не вистрiляють без нiякого "суду".
Але взагалi ця чутка щодо "суду" - це  був,  либонь,  лише  здогад.  Проте
"точнiша"  iнформацiя,  що   поповзла   по   колонi   пiзнiше,   саме   це
пiдтверджувала, - "в зв'язку з тим, що фронт колива?ться, ?х ведуть у  тил
i там судитимуть, а не тут". А ще пiзнiше - "Вiдступають!!. Панiчно!!.  По
всьому фронту!!" Але нiхто з чутки про вiдступ  не  радiв,  нiкого  це  не
тiшило, бо нiхто не бачив для себе в тому  нiякого  рятунку.  Взагалi  для
них, зда?ться, не було вже рятунку - чи "вiдступають", чи "наступають", чи
"доганяють", чи "утiкають", чи "цi", чи "iншi"... Цiлковите безвихiддя...
   За мiстом темп трохи зменшився. А надто як звернули з великого шляху на
вузеньку дорогу й пiдiйшли нею попiд лiс. Тут начальство й  варта  прийшли
трохи до пам'яти.  Вони  зупинилися  самi  й  зупинили  колону.  Швиденько
впорядкували ту колону по новому. Розбили ?? на  три  "батальйони",  кожен
батальйон - на вiддiли, кожен вiддiл - на пiдвiддiли. Кожен батальйон  мав
свого  карнача,  а  найстаршим  карначем  на  всю  колону  був  За?ць.  До
пiдвiддiлiв, вiддiлiв i батальйонiв  припасували  варту.  Вийшло  так,  що
кожен найменший вiддiл мав  "свою  власну"  варту,  сво?  начальство.  Ба,
навiть кожен в'язень мав свого вартового, бо  варти  виявилося...  бiльше,
нiж в'язнiв. Це зовсiм унеможливлювало втечу. Спробуй утекти тут!
   Та про втечу мало хто й думав. Куди? - от питання.
   Так "упорядкувавши" колону, погнали ?? знову шаленим  темпом.  "Вперед!
Марш-марш!"
   Максим потрапив у перший  (чiльний)  батальйон  i  в  перший  (чiльний)
вiддiл. Вiн снував очима по колонi. Вiн хотiв побачити того  рябого,  того
салдата й командира з "Окремо? Червонопрапорно?". Онде вiн!
   Схиливши голову, рябий салдат, i  вiн  же  командир  недавнiй,  iшов  у
першому ряду,  темний,  як  нiч,  з  негарним  вугластим  сво?м  обличчям,
посiрiлим i безвиразним.
   Серед вартових було кiлька дуже знайомих Максимовi облич. Але  вони  не
впiзнавали його чи вдавали, що не впiзнавали,  вiдверталися.  А  то  ще  й
спецiяльно були грубi й брутальнi, щоб пiдкреслити свою  чужiсть.  Смiшнi.
Та Аллах з ними! Не можна ж на людину складати ще й тягар геро?зму, - ?й i
так тяжко-Тiльки Василь Легеза - колишнiй Максимiв сусiд i друг дитинства,
герой фiнляндсько? вiйни, потiм танкiст  у  цiй  вiйнi,  потiм  полонений,
згодом салдат у нiмецькiй армi?, а тепер-от мiлiцiонер -  дивився  сумними
очима просто Максимовi в лице, ворушив губами й зiтхав  мовчки.  Нiби  вiн
хотiв щось сказати та й не мiг.

   Був вiн - Василь Легеза - начальником варти того вiддiлу, що йшов зразу
за Максимом. Мавши змогу вiдходити набiк, Василь доганяв останню шерегу, в
якiй був Максим, i йшов мовчки якийсь час поруч. Потiм зiтхав нi до кого й
вiдставав собi.



   Вони  йшли  цiлiсiнький  день.  Спочатку  колона  була  компактна,  всi
батальйони, вiддiли й пiдвiддiли трималися досить щiльно  купи.  Та  потiм
колона дедалi все бiльше розтягувалась. Скоро вона  розтяглася  на  добрий
кiлометр. То ?? розтягувала так утома й виснаження.
   Вже надвечiр у колонi були такi, що цiлком вибилися з сил.  Вибилися  з
сил i дiвчата та  жiнки  -  тi  печальнi  "жони-мироносицi",  що  йшли  по
грязюцi, по  розчавученому,  заболоченому  снiгу  в  легких  черевичках  i
взагалi не були призвича?нi до тяжко? ходи. Така дорога була ?м понад силу
взагалi, надто ж пiсля кiлькох дiб тюрми, пiсля  голоду,  жаху,  безсоння,
крайнього нервового напруження, слiз, вiдчаю...
   Варта була сильнiша, бо не виснажена, нагодована,  i  через  те,  мавши
енергiю, бiгла вперед чимдуж i пiдганяла в'язнiв, не шкодуючи анi  язикiв,
анi рук. Але надвечiр i варта почала приставати. Начальство  ж,  що  ?хало
попереду саньми, квапило - "давай, давай!". Те начальство  розстаралося  в
селах, через якi переходили, ще пару пiдвiд i вмостилось досить вигiдно.
   Люди, вибиваючись iз сил, спливали потом, а деякi й  сльозами  безсило?
лютi та вiдчаю. До втоми при?днались голод i спрага. Хто  мав  якi  харчi,
по?в на ходу, а годувати  ?х  органiзовано  нiхто,  мабуть,  i  не  думав.
Напитись теж не було де. Лише снiг, брудний снiг. Але люди  хапали  навiть
брудний снiг i ?ли. Дехто ж лягав просто  на  землю  й  швиденько  пив  iз
калюжок, що траплялися на дорозi.

   Максим не вiдчував голоду. Тi шматочки хлiба, що ?х мав при  собi,  вiн
повiддавав по одному Костиковi, а сам  навiть  i  не  думав  про  ?жу.  Не
переймався тим. Вiн i нiчим не переймався, йшов собi так-от,  як  автомат,
байдуже, занурюючись ногами в болото й снiг, i лише часом спотикався.  Вiн
не дивився анi собi пiд ноги, анi навiть навколо себе, - вiн дивився сам у
себе, в свою душу, розв'язуючи в нiй  велику,  болючу  й  складну  шараду,
трагiчну шараду, яко? не мiг розв'язати... Тим часом  сили  танули.  Бурки
порвалися вже зовсiм, i ноги в ступнi були босi, лише  халявки  вiд  бурок
прикривали ноги вище кiсточок. Та вiн якось навiть i не помiчав,  що  ноги
були  вже  зовсiм  босi.  Надвечiр  вiдчувалася  лише  всепожираюча,   все
затьмарююча втома й бажання лягти й геть про все, про все забути.
   Але то було неможливо, ?х гнали й гнали вперед. I здавалося, тому кiнця
не буде. Хтось нiби заповзявся зламати ?х усiх геть на цурпалля,  обернути
в ганчiр'я, розтiпати геть на лико. При думцi згадувався Кутузов,  i  тодi
Максим зцiплював зуби, затинаючись.
   Коли вже й варта здебiльшого почала приставати, а до того ще завечорiло
й з'явилась потреба тримати колону щiльнiше, щоб не розтяглася  безконечно
й не розгубилася,  -  тодi  за  розпорядженням  начальства  почали  робити
короткi "привали". Цебто голова зупинялась  i  чекала,  доки  пiдтягнеться
хвiст. Зупинившись, люди падали на  землю,  де  стояли,  опанованi  ?диним
бажанням - перепочити. Хоч мить, хоч коротку  мить!  I  так  лежали,  поки
пiдтягався хвiст. Але Максим не лягав, бо знав, як потiм тяжко пiдводитись
i що такий "вiдпочинок" тiльки ще дужче послаблю?. Через те  вiн  пiд  час
"привалiв" стояв,  вiдпочиваючи  на  ногах.  Як  тiльки  пiдтягався  хвiст
колони, лунала команда: "Марш!" - i колона рушала  далi.  Тi  нещаснi,  що
пленталися в хвостi, не мали змогу бодай припасти до землi,  хоч  на  одну
мить, щоб хоч упитися iлюзi?ю вiдпочинку. Пiдтягнувшись, вони тюпали далi,
доганяючи колону, й уже  знову  починали  вiдставати.  Така  логiка,  така
"дiялектика" цього жорстокого свiту. Слабий  приречений  загибати,  й  вiн
загиба? сам, а сильнiший... сильнiшого добивають!
   Так колона з "привалами" сурганилася крiзь iмлу, крiзь темряву.

   В цiй темрявi  Максим  побачив  раптом  (i  зовсiм  виразно!),  що  так
сурганиться разом iз ними десь цiлий свiт. Вдень цього не було так  видно,
а вночi - як на долонi. I праворуч, i лiворуч, i ззаду, й спереду  -  геть
навколо в темрявi рухалося, повзло безлiч вогненних цяток i котився глухий
клекiт. То йшли десь багатьма паралельними шляхами i так навпростець якiсь
машини -  очевидно,  танки,  бронемашини,  мотоциклi,  вантажнi,  бо?вi  й
особовi авта, тягачi з гарматами тощо. Так нiби то безлiч тракторiв  орали
в степах i скородили нiч свiтлом фар. Цятки сунулися, як зорi по землi,  -
сузiр'я  переганяло  сузiр'я,  набiгало  на  нього,  минало.  То,  далебi,
вiдступала армiя... Але з неспокою й з одчайдушних намагань команди колони
прискорити темп, з тривоги ?хньо? видно було,  що  не  тiльки  "вiдступа?"
армiя, але й "доганя?" iнша армiя... Свiт женеться за свiтом. Свiт доганя?
свiт... А мiж ними мета?ться  ця  нещасна  колона,  приречена  обома  тими
свiтами...
   Кiлька разiв люди переконувалися наочно, хто ж то ?де з тими вогниками:
в кiлькох мiсцях колона  наткнулась  на  машини,  застряглi  в  болотi.  З
погашеними вже фарами й заглухлими моторами машини стояли, перехнябившись,
посеред баюр, а бiля них упадали шофери, тихо й несамовито лаючись, так як
умiють лаятись шофери лише "найпередовiшо? кра?ни свiту"... Вони квапилися
й тривожно позирали в темряву, перепитуючи щоразу в  вартових  колони,  чи
"там не видно нiкого?". Вони боялися, що ?х наздоженуть ?м подiбнi, тiльки
в iнших мундирах. Може, то вже вони ?дуть он  там  он,  ген-ген  у  степу,
оточуючи ?х iз усiх бокiв кiльцем вогникiв, як очима хижо? вовчо? згра??..
   Незважаючи на "привали" й на всi заходи, колона зовсiм "здала  темп"  -
хвiст застрявав у багнi, в темрявi.  Може,  вiн  тепер  уже  й  спецiяльно
застрявав? Може, деякi люди й робили ставку на  "нестерпну  ситуацiю",  що
зветься "оточенням", "кiтлом", "кiльцем", звiдки iншi вириваються,  мов  з
пожежi, кидаючись напропад, усе залишаючи? Може, хто й робив на це  ставку
- хто мав iще вiру й надiю на якихось "визволителiв". Але навряд чи  хтось
iще мав ??, ту вiру й надiю, серед цих людей. Нi, то  була  тiльки  втома,
смертельна втома...

   Щоб  "пiдбадьорити",  було  проголошено:  хто   вiдставатиме   -   буде
розстрiляний на мiсцi. Але,  навiть  i  пiсля  такого  проголошення,  люди
цiлими групами, разом iз вартою, сiдали на  землю,  дiйшовши  до  крайньо?
межi втоми.

   Тодi було проголошено "ночiвлю". Саме пiдiйшли до якихось будiвель.  То
були лiтнi бараки на бурякових плантацiях Н-сько? цукроварнi. Правда, вони
були з повибиваними вiкнами, але то нiчого.
   Людей загнали в два з таких баракiв. Всерединi було повно настелено?  й
перележано?, прiло? соломи. Це  було  велике  щастя  -  такi-от  бараки  й
така-от солома, хоч i прiла. Мокрi й вимученi люди виповнили бараки вщерть
i попадали купою на ту солому. В тiм барацi, де був Максим, було  особливо
тiсно. Але то, може, й добре, тепер  цi  люди  мусили  звикати  до  чимраз
бiльшо? тiсноти. Зараз люди збилися так, як то бува?  на  двiрцях  великих
вузлових станцiй, де збива?ться безлiч транзитних пасажирiв,  -  очевидно,
на двiрцях цi?? "кра?ни соцiялiзму", бо в iншому свiтi, може,  й  не  такi
двiрцi.
   Хтось  у  темрявi  засмiявся  крiзь  сльози  й,  iмiтуючи   станцiйного
оголошувача, виголосив:
   - ...По?зд сто?ть десять хвилин! Транзитним пасажирам  пересадка  на...
гей, карнач! Куди тут нам пересадка, га?!!
   Карнач не вiдповiв, i з в'язнiв нiхто  не  зареагував  нi  голосом,  нi
смiхом, лише вiд дверей почулось попередливе шипiння вартового:
   - Ану тихо там! А то пересядеш ось!..
   Десь там у сусiднiх бараках розташувалась варта й теж,  мабуть,  лежала
"без заднiх нiг", але от знайшлися невтомнi, що стали й  стояли  тут  бiля
дверей i бiля кожного вiкна.
   Чи спав хто з людей, чи не спав, чи спав Максим, чи не спав - хто  зна.
Тiльки-но вляглося гудiння в головi вiд всього  того  гармидеру  й  галасу
"упорядкування", тiльки-но думка  вiдокремилася  вiд  тiла  й  попливла  в
марiння, як ?? нагло було завернено назад. Хтось штовхав Максима пiд  бiк.
Ще не очунявши, Максим крiзь порваний сон чув, як десь  вiд  дверей  голос
старшого карнача, тобто "самого" Зайця, стурбовано гукав у барак:
   - Колот!.. Колот ??.. Гей, Колот ??!.
   Нiхто йому не вiдповiдав.
   - Колот!!!
   Тодi саме хтось почав тихо й тривожно штовхати Максима пiд бiк.

   - Ну, що? - спитав байдуже Максим. Вiн спитав тихо того,  хто  штовхав,
але вiдповiв вiд дверей голос Зайця:
   - Нiчого. Так, значить, ти ??!.
   Максим помовчав. А тодi апатично, пiсля павзи:
   - Голубе дорогий! Та чи не пiшов би ж ти до чортово? мами!..
   Всi в бараку засмiялись. Всi-бо прокинулися, розбудженi тим карначем, i
були лютi на нього за те, що наробив галасу й зiпсував усiм сон.
   За?ць нiчого  не  вiдповiв.  Вiн  був  дуже  задоволений,  що  "втрата"
знайшлася, й пiшов собi геть.
   - Та-ак, - сказав хтось понуро. - Бережуть,  брат,  тебе,  Петровичу...
Бережуть...

   А як люди знову почали  дрiмати,  раптом  за  бараком  усе  зарухалось,
загомонiло, забрязчало й пролунала, спочатку десь далi, а  тодi  вже  бiля
дверей i бiля всiх вiкон, команда.
   - Вихадi!! Жiва!.. Давай-давай!!.
   Так люди й не виспались. Та  де  там  i  було  виспатись,  коли  ж  уся
"ночiвля"  тривала  всього  лише  з  годину.  Люди  плакали,  розправляючи
закоцюрбленi руки, ноги й спини. Перемученi костi нили,  невиспанi  голови
гули, за горло хапав кашель. Очi - мовби хто пiском позасипав.  Зрештою...
навiщо, скажiмо, такому в'язневi очi? Вiн мiг тепер iти в такiй  колонi  й
без очей. Не  помилився  б.  I  навiщо,  скажiмо,  голова?  Багатьом  вона
здавалась тепер цiлком зайвою, принаймнi Максимовi.
   Навiщо, справдi, стiльки муки, коли, зда?ться, наймудрiше б i  найлегше
б лягти отак ниць i - хай стрiляють. Це тривало б секунду. Ну-ну, але ж це
значить... Що це значить? Це значить, що той дурний Кутузов раптом досягне
мети, досягне найголовнiшого - обернення тебе в ганчiрку. I  матиме  рацiю
Соломон iз сво?ю тезою про нiкчемнiсть людини... Е, нi, не зараз i не так!
Нi. В цiй шарадi мусить бути краща розв'язка... краща!..
   Голова гула, наче з похмiлля, так що Максим, як  i  всi,  ледве  здавав
собi справу з того, як ?х поставили надворi в колону й погнали  далi.  Все
тiло тремтiло, незважаючи на впертi намагання стримати його, що було  поза
людською волею.
   Покинувши  бараки,  вони  посунули  в   мокрий   передранковий   туман,
перемiшаний ще з темрявою.

   РОЗДIЛ ТРИНАДЦЯТИЙ
   На шляху, куди нарештi колона виповзла з бiчних дорiг  i  манiвцiв,  ?х
почала обганяти армiя. Власне, це були потоки салдатiв усiх  родiв  збро?,
що були розбитими частинами сов?тсько? армi?. Все те було зсаджене з машин
i всi?? технiки, спiшене й бiгло вчвал на власних ногах або на  захопленiй
по селах iншiй "технiцi" - на возах, на санях i на санчатках...  Точно  як
тi бiднi iталiйцi недавно. Танкiсти, артилеристи, лiтуни й  кавалеристи  й
iншi - все це перло хаосом,  переганяючи  одне  одного.  Проте,  навiть  i
втiкаючи, все те, вiд сiрого салдата  до  найвищого  офiцера,  -  пишалося
сво?ми новенькими,  недавно  попришиваними  до  старих,  брудних  унiформ,
погонами. Було смiшно дивитися на цих кумедних червоних погононосцiв.  ?м,
арештантам, було смiшно.
   Але "смiх" той був  гiркий.  Погони  нагадали  не  тiльки  трагiкомiчну
iсторiю про те, як ще не так давно батьки  й  старшi  брати  цих  салдатiв
обривали погони всiм тим, хто ?х носив, разом зi шкурою, або й з  головою,
- виходило б, тiльки для того, щоб  перекласти  тi  самi  погони  на  iншi
плечi.  При  тому  Максимовi  згадалося  також,  як   в   отаких   погонах
бiлогвардiйськi офiцерики розстрiлювали в канавi його  брата,  покладеного
ниць в однiй бiлизнi. А тепер ось цi, може, так  само  розстрiляють  його.
Тодi "бiлi", а тепер "червонi". Хiба не все одно?..

   Та все ж це видовище червоних погононосцiв - зовнi видавалося передусiм
несерйозним. Якось виходило так, що тi погони були самi собою,  а  салдати
самi собою, - одно до одного  не  пасувало.  В  народнiй  мовi  для  таких
випадкiв ? генiяльне визначення: "Приший кобилi хвiст". Це, далебi, про цi
погони сказано! Вони пасували до цих салдатiв так, як до корови сiдло,  бо
в усьому iншому салдати цi були такими, до  яких  звикло  людське  око  за
десятилiття, - "червоноармiйцями". I от хтось зiпсував стиль, познущався з
них тими смугастими ганчiрочками.
   Правда, тi прямокутнi ганчiрочки, мабуть-таки, якось помiняли декому  з
них, особливо  ж  офiцерам,  i  ?хнi  душi.  Тi  новопогоннi  душi  перли,
розштовхуючи людей, наче це вони були бозна-якi геро? й наче  це  вони  не
втiкали, пограбувавши в людей останнi конi й санчатка, а щонайменше  мчали
до столицi ворога на трофейних золотих колiсницях. Та це все ?м,  напевно,
найменше сушило голови. Вони втiкали. Бо вiйна й геро?зм тепер, власне,  й
полягали, мабуть, передусiм у втiканнi вiд  смерти,  вiд  сильнiшого  й  у
доганяннi слабшого. I в убиваннi всякого. Хто кого згрiб, той того й убив.
I чи не на ознаменування цього ?м i видано погони?...
   Крiм вiйськових, колону доганяли  й  переганяли  ще  юрби  цивiльних  -
чоловiкiв i хлопцiв з торбами, жiнок i бабусь iз дiтками, вигнаних у бiлий
свiт, чи то пак "евакуйованих", якихось дядькiв на санях i на возах -  теж
iз дiтьми i  з  стариками.  Зрiдка  про?здили  також  машини,  навантаженi
рiзними меблями й ще якимось барахлом...
   Дедалi цей потiк усе густiшав i ставав усе iнтенсивнiшим. Колону раз по
раз притискали до краю дороги, до  тинiв  -  якщо  це  було  в  селi,  або
випихали геть на снiг чи на почорнiлi рiллi - якщо це  було  в  степу.  На
шляху було йти тяжко, а на снiгу та по  рiллях  ще  тяжче  -  люди  мiсили
розквашений снiг чи глевку рiллю, тупцяючись на мiсцi. То була не хiдня, а
каторга. Вони знову виходили на шлях, i знову ?х спихали звiдти геть.
   Парадокс, але факт: люди радiли вже, коли з'являвся лiтак чи й  кiлька,
- тодi ?х клали на землю, варта теж залягала вiддалiк, i так  вони  лежали
довго, часом i з пiвгодини, поки лiтаки кружляли над шляхом. А коли лiтаки
зникали, тодi колона йшла далi. Надолужуючи прогаяне, варта  "вилазила  зi
шкiри", намагаючись перти колону з усi?? сили вперед, але з того  мало  що
виходило - вище себе, як кажуть, однак не стрибнеш.
   На шляху дедалi ставав бiльший хаос, дедалi було бiльше панiки,  бiльше
юрб, бiльше лiтакiв угорi. Може б, колонi найкраще  було  порснути  в  усi
боки - й лови... Але то так здавалося. Насамперед - куди? А потiм - навiть
найспритнiший i зi свiжою силою ледве чи змiг  би  тут  утекти  при  такiй
охоронi. В'язнi знайшли тут iншу раду - сво?рiдний  "компромiс":  вони  не
тiкали, але не дуже-то й iшли вперед. I млявий темп колони пояснювався вже
не тiльки втомою, а й цi?ю "пасивною формою спротиву". Пiд прикриттям явно
видимо?  втоми  люди  ледве-ледве  пленталися,  тупцяв  лися,  немовби   й
пориваючися "з усi?? сили", але не в силi  гнати  вперед.  I  товклися  на
мiсцi, з надi?ю вiдстати, згубитися з очей варти, а тодi чимдуж  чкурнути.
Це була на?вна, трагiчна "хитрiсть" з одчаю.
   Але на цiм шляху не було рятунку. Начальство зрештою таки пiдмiтило, що
"вiдстаючi", як тiльки хоч трiшечки опинялись подалi  вiд  очей  вартових,
виявляли надзвичайну здiбнiсть рухатися назад. Тодi  було  вже  не  тiльки
дано рiшучий наказ р о з с т р i л ю в  а  т  и  всiх,  хто  вiдста?,  але
одночасно було й розстрiляно двох таких, якi вже  не  могли  йти.  Це  був
найдешевший спосiб "творити чудеса", вiдомий З  давнiх-давен.  I  справдi,
пiсля цього сталося "чудо": вже не було тих, що вiдстають.  Люди  дослiвно
"лiзли зi шкiри". Бо ж таки "видима смерть страшна" З'явилася солiдарнiсть
-  солiдарнiсть  вiдчаю:  сильнiшi  пiдтримували  слабших,  "брали  ?х  на
буксир",  допомагали.  Всi  збагнули,  що  доля  тих  розстрiляних  -   це
перспектива кожного з них, i раптом вони стали триматися один  за  одного,
триматися вкупi. ?х обхопив жах, жах смерти поодинцi.  Вони  хотiли,  якщо
вже так судилося, гинути разом, бо ж так тужно й страшно гинути  самому...
Всiх ?х було зрiвняно рiшуче  й  безповоротно,  i  вже  нiкому  з  них  не
вдасться нi по кому видряпатися вгору!.. Збагнувши це, вони  побралися  за
руки, за плечi, за поли й так  повзли,  тягли  один  одного,  спотикалися,
падали, вставали...  але  йшли  разом...  разом  до  ?диного  спiльного...
кiнця!..
   Господи! Як же це нагадувало  ту  колону  iталiйцiв  з  ?х  розпачливим
"Авантi!.." Тепер уже було ясно до болю, до крику, до  розпачу,  й  Максим
чiтко вiдчув  це:  в  цiлому  свiтi  для  них  нема?  заступництва,  нема?
спiвчуття, нема? зрозумiння, нiкому вони не потрiбнi, нiхто й нiколи ?х не
буде рятувати. "Не ждiть рятунку  нi  вiд  кого,  нi  вiд  богiв,  нi  вiд
царiв!.." Цi рядки зринули якось ненароком. Максим згадав, що це ж  пак  в
"Iнтернацiоналi" спiва?ться, в гимнi тих, що  оце  ведуть  ?х  на  страту,
вiрнiше - тих, в iм'я яких ?х оце ведуть на страту, - в  гимнi  Кутузових,
Соломонiв та iнших... Зайцiв!..
   Кiлька разiв ?х бомбили нiмецькi лiтаки. Причому лiтунам, напевно, було
добре видно, що ж то за колона така повзе, але вони бомбили ??  завзято  й
очевидно з насолодою. Варта вкладала колону на землю просто  на  шляху,  а
сама залягала вiддалiк навколо  колони,  й  За?ць  криком  попереджав,  що
кожен, хто встане, буде негайно обернений на решето. Люди лягали  горiлиць
хрестом, як навчили нiмецькi  полоненi,  i  так  лежали.  Але  "хрест"  не
допомагав; - лiтаки шпурляли бомби. I тiльки тому, що вони ?х  шпурляли  з
дуже високого лету, бомби все лягали далеко збоку. А чи,  може,  тому,  що
колона мала окреме щастя. То дiйсно було щастя, бо коли б бомби потрапляли
в гущу - було б багато "череп'я", бо ж варта не дозволяла розпорошуватись,
а велiла лежати "на мiсцi".
   Нiмецькi полоненi люто потрясали кулаками вгору  на  сво?х  землякiв  i
вибухали гiстеричною лайкою, вже по-росiйському, почавши з  того  вивчення
мови "великого народу". Варта ж, коли починали рватися  бомби,  зчиняла  й
собi стрiлянину з автоматiв понад головами  лежачих,  щоб  нiхто  не  змiг
схопитися й  побiгти.  Причому  стрiляли  й  таким  чином  утримували  лад
гвардiйцi, не даючи розбiгтися не тiльки в'язням, але й мiлiцi?.
   Так повторювалося кiлька разiв, але без жодних втрат, доводячи лише  до
жахливого нервового вичерпання бiдолашних людей.
   Та ось надвечiр знову налетiли лiтаки. На цей раз ?х було два, але вони
заскочили колону на рiвному, голому, ще й пiдвищеному мiсцi,  на  великому
плато перед спуском у низину. I заскочили вони саму колону.  Решта,  цебто
весь той потiк вiйськових i цивiльних, що плив увесь час, тут  розiрвався,
зробивши велику прогалину. I в тiй  прогалинi  опинилася  колона  в'язнiв.
Вона залягла, як i ранiше, просто на шляху, оточена вартою вiддалiк. Упала
пара бомб... Гуркiт, дим, стрiлянина з  автоматiв,  довга  павза...  Потiм
команда: "Вставай!! Марш-марш!!.", бо лiтаки полетiли собi геть.
   Люди встали, щоб плентатися далi. Встав i Максим, зробив кiлька  крокiв
i раптом наткнувся на жахливу картину...  Бiля  велико?  димлячо?  воронки
лежав навзнак iз простреленою головою той рябий, подзьобаний вiспою салдат
"Окремо? Червонопрапорно?". Вiн ще пускав ротом рожевi бульки, хоч обличчя
й руки взялися вже смертельною  сiризною.  А  бiля  нього,  скоцюрбившись,
вклякнув нiмецький полонений i тримав прострелену голову рябого  на  сво?х
колiнах. Вiн ?? тряс обома сво?ми  руками,  дивився  в  погаслi,  викоченi
здивовано й так застиглi очi й бурмотiв тихо, розгублено:
   - Камерад!.. Камерад!..
   Неначе хотiв розбудити, бо ж уже треба було йти. Далi, далi йти ?м...

   Максимова рука мимоволi потяглася до шапки, вiн зняв ??,  постояв...  I
так з непокритою головою, з шапкою в руках пiшов далi... Туди,  до  шерег,
що ставали "по чотири". А за ним iще йшло багато. Люди йшли  i  йшли  мимо
воронки, мимо того салдата рябого й теж скидали шапки, мов по командi... А
як пройшли всi, як минув уже "хвiст" колони, тодi до рябого салдата  й  до
нiмецького полоненого пiдбiг сам За?ць i наставив  автомата  полоненому  в
груди...

   Нiмець обережно поклав голову мертвого на землю. Встав. Провiв рукою по
сво?х очах i, зiгнувшись покiрно, пiшов.
   А За?ць затримався  хвилинку,  торкнув  мертвого  ногою,  пробуючи,  чи
справдi мертвий, а тодi сплюнув i побiг доганяти колону.
   Всi пройшли. Рябий салдат лишився лежати сам. Вiн уже не був  пiдлеглий
Зайцевi. Вiн уже зiрвався в безодню й пiшов десь "на волю"...
   "Яка, яка iронiя! Треба ж було тому рябому, тому невiдомому  салдатовi,
тому геро?вi пройти  з  боями  шлях  аж  iз-пiд  Сталiнграду,  треба  було
пронести голову через усi бурi й вогнi й треба було зберегти  таке  серце,
щоб ось тут, отак по-дурному скласти це все до нiг... кому? Зайцевi!"
   На Максима це справило тяжке, невимовне тяжке враження.
   Але колону було вже вишикувано, люди зiмкнулися, побралися за  плечi  й
за руки й поповзли далi. Максим тепер опинився в першому ряду. Либонь,  на
мiсцi того рябого...



   Синявi сутiнки здавались безконечними й прадавнiми, вже невiдомо  було,
який це був уже з черги вечiр. Рахунок дням i вечорам згубився. Колона все
собi повзла, та Максим ?? вже майже не помiчав. Вiн iшов нiби ще  власними
ногами, але вже хтось його  пiдтримував.  Той  "хтось"  -  то  був  Василь
Легеза,  якому  начальство  доручило  спецiяльний  нагляд   за   Максимом,
наказавши стежити пильно й берегти окремо,  не  спускаючи  з  ока.  Василь
згубив межу мiж двома поняттями  того  самого  слова  -  мiж  "берегти"  й
берегти, а тому берiг його по-сво?му,  як  умiв.  Вiн  пiдтримував  i  вiв
Максима в синявих сутiнках i, озираючись, щось шепотiв.

   Скаржився. Нi, плакав. Так, плакав. Зашкарублий, загрубiлий,  закурений
димами й порохами всiх систем, загартований  смертями,  попечений  вогнями
Василь Легеза плакав. Вiн бачив власну загибель. Чув ?? сво?м серцем i  не
знав, до кого ж йому тим серцем сво?м зашкарублим пригорнутися  -  серцем,
що  раптом,  перед  образом  неминучо?  загибелi,  вглядiло  страшну  свою
самотнiсть... Вiн тихо-тихесенько журився, жалiвся Максимовi, що от пронiс
свою голову через фiнляндську вiйну,  через  польську,  через  першi  роки
цi??, через полон i  нiмецьку  армiю,  через  партизанщину,  але...  далi,
мабуть, не витрима? вже. Далi вже вiн загине. I його загибель  -  дволика;
нi, ?х двi загибелi - одна доганя?, йдучи по п'ятах, а друга - чига?  десь
там попереду.
   Максим мовчав. Чим вiн мiг потiшити цю людину? Якi вiн  мiг  подати  ?й
надi??.. Вiн сам iде вже, як по лезу меча.  Ще  Василь  Легеза  трима?ться
твердо на ногах, iде чiтким кроком, а  вiн  уже...  Гай-гай.  Його  трима?
тiльки впертiсть.

   Все життя вiн думав, що його сили невичерпнi. А тепер побачив, що за цi
днi вони вичерпались, що його вже вимотано до краю.
   I найбiльше вимотувало його вiдчуття пустки й холоду. Максим машинально
кутався в ветхе сво? пальто й не мiг зiгрiтися. Не тому,  що  пальто  було
ветхе, а тому, що того холоду, який вiн тепер вiдчував, нiяким пальтом  не
нагрi?ш. "Душi холодно", - мовляв  Соломон.  Це  було  найстрашнiше.  Душi
холодно. Хтось у нiй уже гасив iскру тепла, i вона тепер уже була як мотор
без iскри чи як льокомотив без пари.

   Того, що вiн уже був хорий, що вiн уже мав  пропасницю,  Максим  ще  не
усвiдомлював. Та й то було йому байдуже. Не те його печалило.
   В очах його стояв образ тi?? жiнки, тi?? матерi з iконами  Спасителя  й
Марi? - жiнки, повергнуто? в болото громом i блискавкою з неба. Образ тi??
жiнки, що так вiрила в чудо. Коли зник той образ, коли згасла  та  слiпуча
картина - настала темрява.  Тепер  та  темрява  заливала  Максимовi  душу,
топила ??, зносила в прiрву...

   РОЗДIЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ
   "Янгол"_
   Це сталося бiля Велико? Писарiвки.
   Услiд била артилерiя. Гарматнi стрiльна прилiтали нагло  звiдкiлясь  i,
закiнчуючи свою параболю, репались над колоною.  А  вгорi  кружляли,  вили
лiтаки.

   Бiля Велико? Писарiвки, на магiстралi Суми  -  Охтирка  -  Грайворон  -
Тамарiвка створилося пекло. По цiй магiстралi вiдступали зразу армiя, море
цивiльних i велика колона ?х, смертникiв, з Максимом  серед  них.  Все  це
сунулось суцiльним строкатим  потоком,  то  втрачаючи,  то  знову  сяк-так
вiдновлюючи  дисциплiну  й  порядок.  Але   тут,   бiля   Писарiвки,   все
перетворилося цiлком у хаос, зiрвавшись iз усiх уторiв.
   На  розквашенiй  глеюватiй  дорозi  той  потiк  закипiв,   як   лавина.
Захекуючись, вiн  лементував,  стугонiв,  скреготав  i  палахкотiв  дикою,
гiстеричною лайкою. Вдираючись у  заглиблену  вулицю,  як  у  пащу  яко?сь
потвори, на?жачену поламаними тинами й  обчухраними  деревами,  той  потiк
душив сам себе в конвульсiйному поспiху -  нiби,  залазячи  в  цей  прохiд
помiж тинами, сподiвався тут урятуватися вiд смерти.
   А смерть напосiлась шулiкою. Ота артилерiя!.. ??  "гостинцi"  прилiтали
зненацька зi свистом i улюлюканням над це  людське  стовпище,  чвохкали  в
баюри й розривалися зi страшним гуком, здiймаючись буранами землi й залiза
в небо, - туди, де лiтаки креслили спiралi, стаючи на крила, бокаса.
   З-пiд тих лiтакiв i гарматних стрiлен шалено виривалися  "гвардiйцi"  й
"не гвардiйцi", сталiнградська пiхота, й танкiсти  на  санях,  i  цивiльнi
люди, й жiнки  з  немовлятами,  й  старенькi  матусi,  й  "торбешники",  й
мiлiцiя, й командири, й представники "вiдновлено? влади" - все  це  летiло
вперемiш, збиваючи й топчучи одне одного.
   Лише не летiли вони - Максим  i  вся  ?хня  колона  смертникiв,  колона
приречених. У суворому порядку (?дине, що тут iще мало  порядок),  розбитi
на вiддiли й батальйони, зiмкненi щiльно, вони  лежали  збоку,  вiдтисненi
вiд шляху, випханi з вулицi на горби й на городи, покладенi там  у  мокрий
снiг i багно та оточенi, мов тином, тяжко озбро?ною вартою. Вони лежали  й
немовби "тримали параду".
   Крайнiм з флангу сидiв на снiгу Максим.
   "От установа, - звучали в його вухах пригаданi слова  Васi-танкiста.  -
Поставлять тобi стiлець, посадять на нього сабашника з рушницею  -  i  вже
ма?ш "цитаделю"!.."
   Правда, вартовi радi були б чкурнути хто куди.  Але  куди?!.  Все  одно
нiкуди. I через те вони були всi "на посту". Смертельно блiдi,  гiстерично
лютi, роздратованi,  вони  пасли  свою  отару.  А  карнач  спецiяльно  пас
Максима, що з нудьгою байдуже дивився просто перед собою, на шлях...
   Господи! Яка злива тваринячого пiдлого  жаху!  Скiльки  злоби  й  тупо?
жорстокости, що й перед смертю ще сама себе жере, душить,  iз  садистичною
насолодою переступаючи через кожного iншого. Якась  лавина  оголено?,  вже
нiяким фiговим листком не прикрито?, людсько? мiзерi?.
   Вiн дивився - i не було в нього жалю нi до людей, нi до себе.  "Це  все
закономiрно, i цей ось жах Содоми i Гоморри".
   Здавалось,  пекло  розверзлося,  забираючи  ввесь  цей   непотрiб   пiд
улюлюкання всiх чортiв i чортенят. I його теж ось чекало це саме пекло...

   А ззаду все сильнiше й сильнiше напирали тi, що були ще в степу. I  так
само все дужче  натискала  артилерiя.  Трiщали  тини,  трiщали  полозки  й
колеса. Десь горiли хати. Все тиснулось у вузьке горло  греблi,  насипано?
через урвище, з якого зривались униз конi  й  гармати.  Найсильнiшi  гнали
вчвал по  всiх  iнших,  як  по  водi.  Над  усiм  стояла,  як  дим,  осуга
несамовито? лайки.
   Найсильнiшими були  й  тому  перли  попереду  всiх,  звичайно,  люди  в
шинелях,  з  погонами,  з  палiччям  рушниць,  iз  гранатами  тощо.   Вони
здебiльшого мчали на хурах. Гнали, як орда, прокладаючи  дорогу  кiнськими
грудьми й голоблями через юрбища. Летiли через це кипляче  пекло,  панiчно
вириваючись геть...
   I ось тут раптом, як дивне видиво, з'явилась i звернула на  себе  увагу
всiх якась дiвчина. Вона виринула посеред самiсiнького пекла -  бiла-бiла,
в халатi  сестри-жалiбницi  поверх  вiйськово?  блюзки  й  спiдницi.  Вона
вибiгла десь iз двору насупроти Максима i, пiднявши руки, закривавленi  по
лiктi   руки   санiтарки,   перегородила    шлях    ордi...    Молоденька,
сiмнадцятилiтня дiвчина з русявим непокритим волоссям, що  розвiвалося  на
вiтрi, вона була мовби той Янгол мармуровий з цвинтаря, що раптом  ожив  i
вибiг на середину вулицi. Вона пiдняла руки,  мов  крила,  й  перегородила
ними шлях людському потоковi, а сво?м дзвiнким, як кришталь, юним  голосом
перетяла раптом хаос:
   - Заберiть ранених!!.
   Вона прокричала це мовою цiй землi, мовою Максима й багатьох  iз  цього
потоку. Вона благала, гукала, звертаючись до людського серця кожного.

   Та марно. Лавина перла, загрожуючи ?? роздушити.
   - Заберiть ранених!!! - пiднесла вона голос вище. Вона вже наказувала -
дзвiнко, категорично.
   Кришталевий голос потонув у ревищi й чи?мусь тупому, жорстокому реготi.

   Тодi дiвчина вихопила парабелюм i, пiймавши за вудила  паровицю  коней,
що летiли на не?, вибухнула  й  заклекотала  такою  страшною,  божевiльною
лайкою, що всi навколо не? зупинились. А дiвчина, звинувшись,  як  вуж,  i
задерши кiнськi запiненi морди вгору  та  не  пускаючи  ?х,  метнулась  до
саней, до купи гвардiйцiв i в вiдповiдь на похабщину закипiла,  наставивши
парабелюм командировi просто в зуби:
   -  Ранених!!.  Заберiть  ранених!!.  Заберiть  товаришiв!!   Сволотаi..
Боягузи!.. Мерзотники!.. Перестрiляю!!! Р-раз!..
   Всi з саней посхоплювались i стали перед дiвчиною, засоромленi.  Стали,
позираючи скоса вгору.
   - Ну-ну... Чого кричиш  iще?  Теж  генерал...  Де  там  тво?  раненi?..
Гей-гей!.. Хлопцi! Ану давайте разом!..  Разом!!  -  I  вони  взялися  всi
разом. Усi.

   Диво-дивне. Все, що тiльки що летiло, загубивши голову й  топчучи  одне
одного,  втративши  людську  подобу,  тепер  стало.  I  стояло   геро?чно,
запрудивши вулицю. Даремно iншi напирали десь iззаду.  "Встигнеш  там!"  I
навiть, здавалось, це саме вiдносилось  i  до  лiтакiв,  що  кружляли  над
головами, - мовляв, теж "устигнеш, чорррт!.."
   Салдати й цивiльнi, чоловiки  й  жiнки  носили  ранених,  носили  сiно,
солому, рядна. Ранених носили обережно, дбайливо й складали на сани  -  по
два, по три. Навантаженi сани рушали, а пiдходили iншi. "Давай-давай!.."
   Вони забирали товаришiв. Вони евакуювали шпиталь. Серед iнших  працював
i перший батальйон в'язнiв з Максимом на чолi. Рятували товаришiв. А  ними
всiма командував мармуровий Янгол. Маленький Янгол з  великим  серцем,  що
вмi? так страшно, так божевiльне лаятись...
   Вже давно зникла Писарiвка  разом  iз  погаслим  пеклом,  -  через  не?
прогуркотiли юрбища, i вона лишилась тиха - десь там, у голубих снiгах,  у
диму, в болотi, а Максимове серце  все  ще  тремтiло  дрiбним  тремтiнням.
Сталося щось, що вибухнуло сильнiше, нiж усi вибухи  досi.  З  пам'яти  не
йшов той Янгол, що раптом пiднiсся серед людського занепаду, як фенiкс  iз
попелу.
   Не йшло з пам'яти й те, як той  Янгол  дивився  на  них  -  ув'язнених,
оточених вартою, - дивився вогкими мерехтливими очима... Це, власне,  вiн,
той Янгол,  примусив  карнача  подати  в'язнiв  на  допомогу  -  "рятувати
товаришiв", крикнувши:
   - Гей, ти, цербер! Ану давай сюди тво?х людей! Швидко!..
   I "цербер" мусив, зцiпивши зуби,  давати  людей,  щоб  рятувати  людей.
Мусив давати приречених, щоб рятувати теж приречених...
   I вони носили тих хлопцiв, тих людей, тих  товаришiв,  iз  сльозами  на
очах... Салдати за руки, арештанти за ноги - "Давай", "брате мiй, товаришу
мiй!.."

   Янгол...



   I от настала критична хвилина. Хвилина, коли, здавалось, треба було вже
розчепiрювати пальцi й пускати  соломинку,  на  якiй  завис,  i  летiти  в
прiрву. Рештки сил залишали Максима. По черепу, мов по ковадлу, бив  хтось
тяжким молотом, забиваючи клин мiж свiтлом i тьмою, мiж ним i рештою,  щоб
остаточно вiдколоти його, вiдчахнути вiд тi?? решти, вiд скелi, iм'я  якiй
бiлий свiт, i вергнути його геть у безвiсть.  Вiн  вiдчував,  що  вже  вiн
перехнябився - одна нога тут, а друга вже там, i йшла обертом голова... Ще
одна мить!.. I ось тут раптом його душа стала цапки.  Збунтувалась.  Стала
руба, випроставшись на весь свiй зрiст, велетенська його душа:
   - Жити!
   Досi йому тiльки не хотiлося вмирати. А тепер-от, як уже сили  залишили
його, як вiн уже напiвпритомний опинився на гранi мiж буттям  i  небуттям,
йому раптом страшно захотiлося жити.
   - Ж-и-т-и!!.
   До розпачу, до болю, до  божевiлля,  до  тяжких,  невиплаканих  слiз  -
чоловiчих слiз, що  стояли  в  ньому  океаном,  зiбравшись  за  все  життя
каторжника й гнаного. "Ж й т й!" Те чудесне слово дихнуло  на  нього  всiм
ароматом  нежитого,  неопiзнаного,  незбагненого,   та?мниче   дивного   й
божественно прекрасного.

   Немiчне, розчавлене, агонiзуюче тiло вже дубiло в  снiговiй  синявi,  а
над ним душа звилась i  закружляла,  заклекотала,  як  сокiл.  Вже  зовсiм
босий, вiн ступав по снiгу дерев'яними,  не  сво?ми  ногами,  вже  мертвiв
ззовнi, а хоробливий зiр його загорявся буйним вогнем. Власне,  тiло  його
було вже майже по той бiк болю й страждання, його вже майже  не  було,  i,
може,  саме  тому  душа  так  нагло  вирвалась  iз  полону,  заметушилась,
випросталась на всю велич над страшним проваллям i вiдчайдушне  поривалась
угору, розгортаючи крила для лету.

   - Жити!
   Тiло спотикалося, босе, по снiгу, по розчавленому шляху, плуталося  пiд
колесами гармат i пiд ногами велетенських юрбищ, брело, немов  пiд  водою,
немов по дну моря, не вiдчуваючи нiчого, а охопленi гарячкою очi  дивилися
на ворухливе оточення й не сприймали його, воно здавалося вже не реальним,
не тутешнiм, неживим. Все здавалося нереальним. Реальною була лише синява,
синява смерти, по якiй гасав одчайдушно  зiр.  То  була  безмежна  снiгова
пустеля,  пустеля  степу  синявого  кольору  туги  -  кольору   печального
надвечiр'я, кольору крижано? загибелi. Гарячковi очi дивилися в ту снiгову
закрижанiлу пустелю, а перед очима чомусь поставав давно  забутий,  колись
бачений образ, поставав чiтко до галюцiнацi?: "X р и с т о с у п у с т е л
i". Цей образ заступив собою весь свiт... Самотнiй Христос у  безмежнiй  i
холоднiй, у мертвiй,  кам'янiй  пустелi.  Холодна,  тужна,  глуха  синява.
Пустеля, покрита великими  скорбними  каменями,  як  надгробними  брилами.
Пустеля безмежно? туги.
   Вiн один сидить на кам'яних брилах  -  сидить,  обiпершись  лiктями  на
колiна й звiсивши голову на груди. Смутний  у  синявiй  тузi.  В  скорботi
глибокiй перед прiрвою грядущо? ночi. Один...
   То не Бог! То тiльки, тiльки людина.  Самотня,  боса,  простоволоса.  В
рубищi, в ганчiр'?,  з  натрудженими,  побитими  ногами,  всiма  забута  й
покинута,  -  поставлена  над  безоднею.  Людина,  яку   нiхто   не   може
врятувати...
   Десь клекотав свiт, пропливаючи збоку. I, немовби з то?  картини,  з-за
того Христа вийшовши, в тривожному синявому надвечiр'? непомiтно пiдступив
до Максима вартовий Василь Легеза.  Озирнувшись  навколо,  вiн  проговорив
пошепки, мовби нi до кого, мовби в снiгову синяву:
   - Надiйшов наказ... завтра на переходi Грайворон - Тамарiвка... якщо  в
Грайворонi не вiдбудеться трибунал... усiх розстрiляти...
   I зник, мов його й не було.
   I тодi, немов вiдповiдаючи на той "наказ" чи на той "трибунал",  раптом
з iмли гарячково? встав син сонячного Палермо... Максим  навiть  незчувся,
як вони з ним помiнялися ролями... Тепер уже вiн, Максим, сидiв на  землi,
пiд колесами гармат i пiд тупотом людських юрбищ, пiд цiвкою  скорострiла,
наставленого в груди, а над ним звiвся син сонячного Палермо. Вiн устав iз
пiтьми й скрикнув, як колись кричав його камрад до нього:
   "Авантi!"
   Чи це вiн наставив i цiвку скорострiла в груди?..
   - А вант i!!.
   I встала перед ним дiвчина з очима, повними слiз i шаленого гнiву, бiла
вся, - вона звела руки,  як  янгол  крила,  i,  замахнувшись  парабелюмом,
закричала - вибухнула зливою страшних слiв, доконуючи найбiльший парадокс:
опинившись за межею можливого, бурхнула з серця вiдчай  потопаючо?  любови
гураганом жахливо? лайки."
   I встав той рябий i вугластий салдат, той понурий, але чесний  вояк,  i
сказав громоподiбно:
   - Дай людям хлiб!!. Це люди!!.
   I всi вони встали - рiзноплеменнi й рiзноязичнi,  -  тi  втiленi  iскри
безсмертно? людсько? душi, яка не хоче вмирати i  яку  не  можна  (нi,  не
можна!!) вбити. Вони пiдвелися над ним i стали, як мур.
   А вiн уже лежав, розпластаний у багнюцi.
   Тодi крiзь гомiн усiх iнших спитав хтось понурий, - таж це  той  блiдий
майор у шинелi наопашки i з виразом смертельно? втоми, зневiри, сарказму:

   "А чи ти вiриш у людину?.."
   Спитав так, нiби це вiн питав як суддя на трибуналi.
   - Вiрю! - гукнула Максимова  душа,  вириваючись  крiзь  зуби,  зцiпленi
мукою. - Вiр ю...
   "Авантi ж!" - сказав син сонячного Палермо.
   I вони його пiдвели всi гуртом. На  якiйсь  невловнiй  гранi  прозвучав
наказ, волю якого не можна було порушити. Прозвучав так, як вiн  прозвучав
був уже раз, тодi,  на  бульварi,  сказаний  чужою  мовою,  але  збагнений
вiдразу сином сонячного Палермо...
   Зцiпивши  зуби,  Максим  одвiв  рукою   наставлену   на   нього   цiвку
скорострiла, звiвся й пiшов. Пiшов.
   "Авантi!"
   Вiн пiшов  у  буряному  потоцi  вогненних  рефлексiй,  несений  ними  й
пiдхоплений стихi?ю зовнiшнього свiту. Та стихiя обертала ним.  Але  iскра
викресано? волi жеврiла дужче, дужче... I от вiн уже йшов  сам  i  нiс  ту
iскру, лише гойдався, як язичок  загрожено?  вiтром  свiчки,  що  ось-ось,
ось-ось погасне. Але не погасав. Свiчечка розгорялась у велике полум'я. Те
полум'я роздмухував хтось жадiбний, дикий, пристрастний,  божевiльний  вiд
великого гнiву й велико? любови.
   Вiн, той "хтось", - такий, як син  сонячного  Палермо,  як  той  салдат
рябий... як Вася-танкiст... як блiдий майор...  як  тая  мати  з  образами
Спасителя й Марi?... як вони всi...
   "А чи ти вiриш у людину?.."
   - Так. Вiрю!

   РОЗДIЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ
   Грайворон!
   Яка чудна i яка  чудесна  назва  -  Грайворон.  Вона  пливла  разом  iз
червоними й зеленими колами в його гарячковому мiзку, переливаючись  усiма
тонами  спектру,  мов  якась  веселкова  симфонiя,   вiдсвiт   прекрасного
дитинства. Назва - як пiсня, як мрiя, як легенда: "Грайворон".
   Ще в дитинствi при цьому словi  в  Максима  завмирала  душа.  Те  слово
вiдкрили десь, як Колюмб Америку, й привезли  звiдкiлясь  сусiди,  i  воно
ввiйшло в дитячу душу з ?хнiх оповiдань, як загадкове  слово.  Тi  сусiди,
"вiдкривателi свiтiв" - шевцi, кравцi, бондарi, стельмахи й  решiтники,  -
?здили всюди по ярмарках, i особливо часто - в  Грайворон.  Всi  ?здили  в
Грайворон, а тодi довго говорили про нього. I Максим заздрив ?м,  слухаючи
?хнi оповiдання про  захоплюючi,  хвилюючi  подорожi  по  ?хнiй  сонячнiй,
прекраснiй,  загадковiй  землi  -  десь  у  якийсь   казковий,   химерний,
мелодiйний, гармонiйний город-царгород, Грайворон...
   З цi?ю назвою мiг ще трохи змагатися хiба  що  "Каланта?в".  Привезений
тими  ж  самими  мандрiвниками,  вiдривателями  свiтiв  -  стельмахами  та
решiтниками, з невiдомо?, загадково? землi.
   Господи! I хто тi назви повигадував!
   Але Каланта?в - все-таки  не  те.  Грайворон,  о!..  Це  слово  жило  в
Максимовiй душi, перетворюючися помалу в сво?рiдну химерну легенду. Вже  в
школярськi роки це слово в його душi розгорталося  в  надзвичайний  образ,
асоцiюючись одночасно з Шевченковим "За байраком  байрак,  а  там  степ  i
могила" та з Пушкинським полем iз "Руслана й Людмили",  -  тим  полем,  де
лежить одрубана голова велетня на мечi. Нашаровуючись,  цi  двi  асоцiяцi?
творили незабутнiй образ, що лишився на все життя...
   ...Дике поле й червоне небо, буйна тирса й червонi маки... В  тiм  полi
могила козацька, висока-висока, роззяплена, як вулкан, а навколо могили  -
не одна голова велетня на мечi,  а  багато-багато  ?х,  сивоусих,  чубатих
запорiзьких голiв стоять на мечах, i ?х "не  прийма?  земля"...  "Нас  тут
триста, як скло, товариства  лягло,  i  земля  не  прийма?..."  А  вороння
крутиться  над  ними,  вигра?  на  червоному  тлi  неба  над   тим   полем
Грайвороном! Нiби  крикливий  воронiй  смерч  сто?ть  над  тими  сивоусими
героями, велетнями землi укра?нсько?, що десь чекають чуда, раз  земля  не
прийма? й вороння не вклю?...
   Грайворон. Щось таке зворушливе звучало завжди в тiм словi Максимовi, i
так воно звучало йому ще й тепер.
   Може, тепер воно звучало йому  так  тому,  що  воно  в'язалося  в  його
пам'ятi з рiчкою його дитинства, на яку, як на голубу нитку, була нанизана
в його свiдомостi назва цього мiста разом iз iншими звучними й  блискучими
назвами мiст i мiстечок, прив'язаних до самого його серця:
   Бiлгород...
   Грайворон...
   Охтирка...
   Скелька...
   Опiшня...
   Диканька...
   Полтава!.. Нанизанi вони всi дорогим разком на голубу нитку  з  золотою
прошвою, iм'я якiй Ворскла, i мерехтять усi, плинуть у широкий Днiпро...

   Ось у тiм Грайворонi, в  тiм  звучнiм  мiстi  Грайворонi  й  мала  нiби
вирiшуватися ?хня  доля.  Там  мав  бути  "трибунал",  чи  то  "вiйськовий
польовий суд"... Процес... Позорище... Голгота... Там, де голови  велетнiв
дитячо? уяви лежать на  мечах,  завороженi.  "Нас  тут  триста,  як  скло,
товариства лягло..."

   Ген-ген бовванi? вiн там он, на синявому  тлi  -  якийсь  чужий  тепер,
невiдомий i  загадковий.  Там...  Але  до  нього  так  тяжко  йшлося,  що,
здавалось, до нього дiйти взагалi було неможливо! Та то й  добре,  либонь.
Але Грайворон вабив, як вабить  усе  смертельно  небезпечне.  I  хоч  усе,
здавалось, тупцялося на мiсцi, не здiбне вирватися з пекла, все те,  разом
iз пеклом, посувалось-таки до Грайворона.
   I Максима ноги несли теж уперед - туди, де вже мав бути кiнець  усьому.
Вiн, власне, не йшов, його гнав якийсь  надлюдський  iнстинкт.  Гнав  його
душу, а тiло несла стихiя, в якiй  вiн  плив,  мов  трiска  на  каламутнiй
бистринi. Був вiн у тому станi, коли  тiло  його  було  вже  немовби  само
собою, а  воля  -  сама  собою,  коли  воля,  безсила  перебороти  iнерцiю
байдужого, розчавленого, до краю виснаженого й агонiзуючого тiла, горiла й
шалено билась крилами об нього, об те? тiло, як об гливку землю, не в силi
пiднести його сво?м поривом  угору.  Для  цього  сила  ??  мусила  б  бути
подво?на, потро?на, в двадцять разiв збiльшена. Ба,  вона  мусила  б  бути
титанiчною, щоб переступити межу можливого. Переступити межу можливого!

   Зовнiшнiй свiт для нього погас, горiв тiльки вогонь  усерединi  -  його
власний свiт,  переливаючись  усiма  кольорами  веселкового  спектру.  Вiн
набрякав, як хмара майбутнiми блискавицями. Треба  було  тiльки  викресати
першу iскру.

   А навколо було темно й глухо.
   В тiй глушинi, в тiй напруженiй тишi було чути, як  серце  доходило  до
гранi. Ось-ось... i буде вже навiки темно. Але над ним стояла душа, стояла
- вогневiла, дедалi грiзнiша, дедалi  затятiша,  не  бажаючи  здатися.  Ще
трохи - i буде великий бiй: бiй по той  бiк  можливого,  але  по  цей  бiк
реального. Бiй за того Янгола, що постав мов Фенiкс iз попелу...  Бiй,  що
ма? скiнчитися...
   Чим може  скiнчитися  бiй  одиноко?,  скалiчено?,  розторощено?,  мало?
людини проти всього свiту - проти свiту зла,  проти  чорно?  велико?  ночi
безглуздя й смерти?..

   РОЗДIЛ ШIСТНАДЦЯТИЙ
   В темрявi ?х загнали в льох.
   Це був уже Грайворон. Власне, це був льох, а  льох  -  це  нiби  й  був
Грайворон. Але для в'язнiв те й друге було чимось бiльш  теоретичним,  нiж
реальним.  Реальною  була  тiльки  темрява,  решта  ж  iснувала   лише   в
припущеннi. Темрява була вогка, слизька, заплiснявiла й якась  потойбiчна.
Щiльно збита й герметичне заткнута, вона була, проте, намацальна й вагома,
як вода на самiм днi океану, - така ж i сiрчана в сво?му хемiчному  складi
й така  ж  безмежна  в  сво?й  чорнотi.  Лише  коли  вартовi  присвiчували
запалюваними папiрцями, натоптуючи людей у темряву  глибокого  й  великого
пiдземелля, - те, що було  припущенням,  на  мить  виривалося  з  темряви,
являючи себе реальнiстю: льох! Iз деталiв, вирваних у темряви, можна  було
судити, що це був не звичайний, а якийсь особливий льох, середньовiчний, -
пiд склепiннями тяжких мурiв, з гаками в мурованих стiнах,  з  покрученими
сходами вниз, iз тяжкими виступами тощо. А на  днi  була  прiла,  вилежана
людьми солома, валялись кривавi бинти  й  тхнуло  екскрементами  й  iншими
пiдозрiлими смородами...  Десь  там,  либонь,  мусили  лежати  й  скелети,
черепи...

   "Такий, власне, i мусив бути льох  у  Грайворонi...  Саме  такий!.."  -
чомусь  вiдзначила  Максимова  думка,  коли  тiло  його  спускалося  вниз,
зависнувши в людському товпищi. Цiле те товпище  вливалося  в  чорну  пащу
дверей i сходiв,  як  якась  суцiльна  глевка  маса.  ??  згори  запихали,
натоптували вниз, вганяли в землю...
   Ось так ними засипали льох, як  засипають  вугiллям  чи  глиною.  Ще  й
потопталися зверху й придавили лядою. То, власне, була не ляда, а залiзнi,
кованi дверi на тяжких засовах, але уявлялась ляда.
   Засипали, утрамбували й так лишили...
   Оце й був Грайворон. Можливий кiнець усiх початкiв.
   ?х  лишили  чекати.  Може,  чекати  довго,  а  може,  лише  мить,   щоб
переселитися в тiсноту  ще  тiснiшу  й  чорноту  ще  чорнiшу,  вже  зовсiм
iдеальну. Але перед тим iще мало вiдбутися позорище "суда". Для чого, коли
ж можна й так?.. Люди вже анi  стогнали,  анi  ремствували,  анi  говорили
взагалi. Вони поприлипали один до одного, збитi докупи,  посхиляли  голови
один одному на плечi,  на  груди,  переплелись  руками  й  ногами  й,  так
спресованi, не то  висiли,  не  то  лежали  в  темрявi.  Темрява  ?м  усiм
заплющила очi.
   Нiхто не мав вогню й нiхто не мав махорки. I нiхто не  мав  голосу,  як
нiхто вже тут не мав i свого власного обличчя. Нiхто й не ворушився.  Лише
серця... Боже! Якби хто ?х - ?хню енергiю й  ?хню  нудьгу  -  мiг  злучити
докупи й увiмкнути в алярмову сирену, вона, мабуть, так би вила,  що  дахи
валились би людям на голови, як вiд землетрусу. А може, скавулiла б злобно
й клекотала гураганом страшно?, чорно?, найтрагiчнiшо? лайки. Чи кричала б
криком остаточного й непоправного вже, вiчного спустошення...
   Так, це був саме такий льох, який, на думку Максима,  й  мусив  бути  в
Грайворонi: глухий  кут,  у  який  мало  нарештi  все  впертися.  Це  було
безвихiддя, й саме так сприймала це вже унезалежнена вiд усього - вiд тiла
й вiд душi - Максимова думка. Його тiло лежало  розпластане  й  притиснуте
iншими, нерухомо. А душа блукала в  темрявi,  зосереджено  шукаючи  яко?сь
щiлинки, щоб глянути на зорi, зорi?нтуватися й прийняти якесь рiшення. Хоч
i вiдчувалось, що вже пiзно.

   Пiзно?.. Чи справдi вже пiзно?!.
   Мабуть, таки вже пiзно. Та й не видно нiде нiяких зiр i нiяких щiлин.

   Нi, не може бути. Не може бути! Треба б тiльки мати пiдойму, -  зринуло
в думцi, - оту Архiмедову пiдойму, що нею можна повернути й хiд плянети...

   Пiд склепiнням повiк текла вогненна рiка, i то, власне, пiд  склепiнням
тих повiк товклася й душа, не в силi ?х розiмкнути, зрушити, знайти  з-пiд
них щiлину.
   "Отак-от у Шевченка натоптано в ту могилу товариства..."
   "Нас тут триста як, скло..."
   "Так, скло. На жаль, цього разу таки скло. Не триста, а чотириста  тут,
але - скло, череп'я.  Дрiбне,  побите,  потовчене  i  -  непотрiбне.  Купа
пiщинок iз того велетенського самуму Соломонового - пiщинок, уже  звалених
у дюну. I це вона ось присипала ноги й руки..."
   Хтось, шукаючи зручнiшого мiсця, щоб заснути, поклав  голову  Максимовi
на груди, притиснувся вухом до його ребер, мовби лiкар,  дослухаючися,  чи
ще б'?ться серце-Максим тримав ту чиюсь голову на грудях i заколисував  ??
сво?м диханням. Нехай слуха?!.. I плив разом iз  тi?ю  головою  чи?юсь  на
грудях. Плив, лежачи горiлиць  на  хвилях,  намагаючись  ??  вирятувати...
вирватися з нею з самуму пiщинок, - вирватися геть i пiти собi...
   I от вiн вирвався. Вiн iде по землi. I несе  щось  на  грудях...  Злива
слiпучого-слiпучого сонця... А вiн iде собi й щось несе...
   Що ж вiн несе?
   Господи! Та це ж син!  Це  ж  його  синок!..  Синочок!!  Несподiвана  й
приголомшуюча знахiдка. Загублений  у  ру?нах,  серед  людських  юрбищ,  у
повiнi жаху й смерти, а  тепер-от  знайдений,  синок!  На  чадних,  жаских
румовищах, серед червоно? пустелi, захаращено?  торосами  ру?н,  у  самумi
людських iстот знайдений, i от тепер вiн несе його!.. Дитячi руки обхопили
батькову шию, маленькi  долонi  розгладжують  чоло,  розправляють  глибокi
зморшки. А очi  зазирають  у  очi,  й  пломенiють,  i  мерехтять  великими
сльозинами дитячого безмежного щастя -  щастя  зустрiчi...  На  хлопчиковi
тяжкi, великi чоловiчi черевики, дранi  й  позв'язуванi  дротом...  Максим
скида? тi черевики геть i голубить малi  натрудженi  ноги,  що  так  довго
блукали по торосах рун., шукаючи батька,  в  тяжких  чоловiчих  черевиках,
позв'язуваних дротом...  Вони  тепер  iдуть  удвох...  Iдуть  крiзь  зливу
сонця... Йдуть десь крiзь дим... Крiзь юрби...
   Потiм вони зустрiчаються з цiлим родом. Це немовбито на якiмсь вокзалi.
Вони всi мають десь вирушати, кудись ?хати. Далебi,  до  рiдно?  хати,  що
десь там - за морями, за горами ру?н, за проваллями бомбових кратерiв,  за
пустелями згарищ... Вони з синком мають поспiшати  до  матерi,  до  тихо?,
гордо? ?хньо? матерi й дружини... Та тiльки ж  син  не  може  бути  так-от
босий, i Максим iде по гостинець, по дитячi  черевички,  лишивши  синка  з
родом... А коли поверта?ться назад iз  черевичками  -  нiкого  вже  нема?.
Нiкого. I синка теж. Тiльки вiн сам посеред  ру?н  -  один  iз  маленькими
черевичками в руках.
   Тодi Максим кинувся  навздогiн.  Хтось  сказав,  що  вони  вже  всi  на
кораблi. Корабель уже вiдчалив, та Максим таки добiг до нього по вузенькiй
кладцi з двох довгих дощок, покладених на воду.  I  скочив  на  палубу,  в
натовп:
   - А де ж синок?!.
   - Там...
   - Боже мiй! Де "там"?!.
   - Таж там! На ру?нах! Чека? десь там на батька з гостинцем...
   "Сам-один, як палець, у розбомбленому мiстi, маленький i вiрний..."

   Максим кида?ться назад. Не в  силi  зупинити  корабель,  вiн  кида?ться
сторч головою, мiцно тримаючи дитячi черевички в руках... I от вiн  уже  в
мiстi... Нема... Вiн бiжить по шляхах, вiн бiжить  по  торосах  ру?н,  вiн
бiжить по сизiй,  опалевiй  пустелi,  -  вiн  усюди  шука?  його,  одного,
маленького й самотнього, як палець, i серце йому  вирива?ться  з  грудей."
Вiн носить маленькi черевички по всiх усюдах i не  зна?,  куди  ж  iще  ?х
понести тепер!..
   Раптом - юрби... юрби,.. I гомiн: "Знайшли!!." Всi пливуть  потоком  до
берега моря. Там, на березi моря, нiби знайшли слiди його хлопчика...  Очi
застила? туман, i  стинаються  груди  вiд  швидко?  ходи,  хтось  -  чийсь
чоловiчий голос - у саму Максимову душу розповiда?:
   - ...I бiг вiн по березi моря, понад самою  водою  й  кричав...  Кликав
батька... Дивився в море мерехтливими очима й кричав... А як добiг до того
мiсця, звiдки вiдчалив корабель, побiг просто в  море...  Спершу  бiг  над
водою, поки було мiлко, i захлинаючись кричав... А потiм бiг пiд водою, по
дну, i ще кричав... пiд водою... гукав батька:
   - Батьку!.. Та батьку ж!!. Батьку!..
   На березi стояли грубi, дранi чоловiчi черевики,  позв'язуванi  дротом.
Вони лишились самi. Це все, що Максим  знайшов  у  ру?нах.  Вiн  надiв  тi
черевики та й бiг у них, доганяючи...
   Максим нагло прокинувся вiд власного жахливо-жалiсного схлипу,  все  ще
стискаючи в руках малесенькi новi дитячi черевички.  Злива  слiз  затопила
йому горло. Вiн вiдчував тi черевички пiд пальцями, ще не усвiдомлюючи, де
ж сон, а де дiйснiсть... Вiн лише вiдчув, що якась могутня пiдойма  раптом
пiдважила цiле його ?ство, душу й тiло, видерла його з  небуття  й  кинула
ось тут пластом на землю, нiби щойно тiльки народженого.
   Над ним коливалася пiтьма й стояв невиразний, глухий гул. Голова вже не
лежала на його грудях, натомiсть хтось шарпав його за груди й припадав  до
них  усiм  ?ством,  дрiбно-дрiбно  трясучись...  Вгорi,  в  темрявi,  щось
стугонiло.  Потiм  там,  угорi,  вiдкрилась  ляда  -  перед  очима  постав
блiдо-голубий чотирикутник. А тодi внизу хтось глухо промовив:
   - I от в о н и зараз вкинуть сюди трохи гранат... За цим,  наче  спалах
iскри, пронизав тишу чийсь гiстеричний зойк. Але його враз погасили, -  то
комусь затисли жменею рота товаришi, брутально лаючись.
   Той,  хто  був  близько  бiля  Максимових  грудей,  зiтхнув  i  завмер,
притиснувся до них, шукаючи на тих грудях порятунку. Потiм прошепотiв:

   - Та Максиме ж Петровичу!.. Проснiться ж хоч...
   - Костику! - впiзнав Максим  того,  хто  так  щiльно  примостився  було
головою на його грудях. - Костику!.. Це ти?.. -  i,  посмiхнувшись,  мiцно
обняв юнакову  голову  рукою.  Хотiв  ще  щось  сказати,  але  не  сказав.
Натомiсть швидко звiвся крiзь тiсноту разом iз Костиком на рiвнi ноги.
   Збоку вiдкрився другий,  бiльший  отвiр,  забрязчала  зброя,  заблимали
лiхтарики й загримiло:
   - Ану, давай виходь!!. Висипайся всi! Живо!!.
   Темрява в льоху заворушилась i почала дiйсно висипатися в блiдо-голубий
отвiр. Максим тримав Костика за руку  мiцно,  i  так  само  Костик  тримав
Максима. Не пускаючись одне одного, вони попливли знизу  вгору,  з  чорно?
пiтьми пiдземелля, як iз шахти, до блiдо? зiрки, що  безнадiйно  й  боязко
зазирала вниз, крiзь голубий отвiр. Максим тяг Костика, а з ним - наче тяг
i всю юрбу за собою.

   В ньому раптом прокинувся вовчий iнстинкт, який пiдказував йому, що  це
вiдкрився вихiд не тiльки в смерть, але, можливо, i в  життя.  Лише  треба
його, те життя, брати з бо?м...
   I, завмираючи серцем, рiшений уже на все, вiн прокладав дорогу  поперед
себе.
   "Що, пак, сказав тодi той Кутузов?.. Ага, "на колiна!". Нi,  чекай,  ще
подивимось!.."



   - По четир? становiсь!!.
   На подвiр'?, в глупiй темрявi - метушня. Замло?нi зорi, нiби заплаканi,
ледь-ледь миготiли. При тому зоряному свiтлi, на пришерхлiй  землi  спiшно
шикувалась колона. Блiдi лiхтарики при землi видавалися теж  зiрками,  але
заблуканими, прибулими  з  пекла,  мандрiвними,  покараними  за  грiхи  на
невдячну працю.
   Люди не встигали вилiзти з-пiд землi, як ?х брали попiд руки й  ставили
щiльно по чотири. Хворих, безпомiчних,  ледве  живих  -  усiх  ставили  по
чотири, а четвiрки збивали щiльно - носом до потилицi того, що спереду,  й
ставили ?х одну до одно? в бiльшi групи, густо облiплювали ?х патрулями  й
вiдводили набiк. До них пiдганяли новi групи й ставили  так  само  "нiс  у
потилицю".
   А люди все вилазили й вилазили з-пiд землi, очманiлi,  почадiлi.  Деякi
тут же й падали, вийшовши з льоху не  сво?ми  ногами,  а  будучи  винесенi
лавиною. Та ?х усiх  брали  попiд  руки  й  лiпили  швидко  в  четвiрки  й
приставляли до щiльно збитих гуртiв, щоб  не  падали.  Кожен  такий  гурт,
пiдпертий автоматами й багнетами, вже не мiг  упасти,  змушений  триматися
доти, доки його не зiб'ють вiдразу весь геть iз нiг.
   Десь за цi?ю метушнею й брязкотом збро?, - десь там далеко, де жили  ще
якiсь, може, люди, - кричали третi пiвнi, не  дорiзанi  ще  й  не  зжертi.
Звiдкiлясь несло смалятиною, йодоформом, сiркою й  селiтрою  -  моторошним
запахом вiйни й знищення.
   Третi пiвнi... I хтось, немовби передразнюючи  ?х,  викрикував  тут  на
подвiр'?, таким же пiвнячим охриплим,  перестудженим  фальцетом,  невидимо
перебiгаючи з мiсця на мiсце:
   - По четир? становi-i-iсь!!.
   Викрикував лише вiн один. Решта мовчала, тiльки сопла, сквапно  роблячи
свою роботу. Нарештi всi стали по чотири. I так стояли, ?х перераховували.
Довго, марудно. Потiм настала тиша, дрiмлива павза.  В  тiй  тишi,  в  тiй
дрiмотi вони стояли ще довго. В напруженому чеканнi  тремтiли  вiд  холоду
чи, навпаки, - вiд нервово? гарячки. Дехто навiть, так стоячи,  поринав  у
чадний сон, як у нiрвану.
   Вартовi теж тремтiли, порухуючи плечима. Деякi  жадiбно  щось  чавкали,
може, сухарi або шкоринки хлiба. Бiльшiсть  же  тiльки  спльовувала.  Вони
були голоднi, мабуть, так само,  як  i  цi  всi  смертники,  з  тi?ю  лише
рiзницею, що смертники  вже  не  думали  про  хлiб,  вартовi  ж,  напевно,
страшенно хотiли його мати. Та що з того. Все, що ?м  повсовували  в  руки
тодi, в Силенковому перевалочковi, матерi, жiнки  чи  сестри,  вони  по?ли
давно й тепер жували язики - злобнi, мовчазнi, зата?нi.
   Максим стояв у четвiрцi разом  iз  Костиком,  тримаючи  його  за  руку.
Слухав, як жвакали вартовi, й раптом вiдчув пекельний голод.  Вiн  згадав,
аж тепер, що вже давно нiчого не ?в i що вiн уже цiлком босий. Ранiше  вiн
нi того, нi другого зовсiм не вiдчував i про те й не  думав.  А  тепер  на
бiду вiдчув i усвiдомив. Та тiльки зцiпив зуби й напружився  -  i  все.  I
тримав Костика за руку. Вони були якраз посерединi довжелезно?  колони,  й
це Максим уже вважав за щастя. Бач, доля вже дбала про нього! Хiба ж це не
доказ? Вони вилiзли з льоху першi, а  опинилися  не  в  головi  колони,  а
посерединi. А це сьогоднi було страшенно важливо...
   Костик тис Максимову руку розпачливо, щось питаючи тим потиском. Максим
нагнув голову до юнакових уст.
   - Господи... що ж робити... га?.. га?!.  -  затремтiв  у  вухо,  мов  у
гарячцi, "сам не свiй" Костик.
   Максим нiчого не сказав,  лише  з  усi??  сили  стис  хлопцевi  холоднi
пальцi, обiрвавши тим його шепiт. А вже по довгiй павзi промовив тихо:
   - Тримайся за мене... мiцно...  Та  не  руками,  дурний!..  В  цей  час
пiвнячий голос десь у темрявi прокричав картаво й зловiсне:
   - Карнач! До  мене!..  (Павза).  Помкарначi,  стрiлки,  бiйцi  СМЕРШ  i
гвард?йцi - по мiсцях!.. Увага!..
   Запанувала зловiсна тиша. А серед не? чулись десь тiльки  окремi  слова
тихо вiддаваного наказу старшинам. З того  наказу  до  свiдомости  Максима
дiйшли тiльки останнi фрази:
   - ... I  рвати!..  До  фiнiшу...  Швидко.  Безупинно.  Нагальне!..  Хто
вiдставатиме - пристрелювати зразу, не чекаючи... Темп!
   Це саме потiм пiдхопив i переказав гучно до всiх карнач, але не  За?ць,
а хтось iнший. Самого Зайця чомусь не було.
   - Ей, ви, там!.. Усi! -  вигукнув  карнач.  -  Хто  вiдставатиме,  буде
пристрелений на мiсцi, як собака. Ясно? Темп!!.
   - Увага!! - покрив його фальцет. - Кроком...
   - Кроком... - повторив карнач. Забрязчала зброя. Колихнулась у  чорнотi
ще густiша чорнота людсько? маси.
   - Руш-ш!!.
   - Руш!.. - вiддало, як луна.
   I колона посунулась, щiльно  збита,  мов  отара  овець.  Десь  попереду
залiзним кроком вiдбивали салдатськi  чоботи,  -  там  iшов  авангард.  ?м
намагались потрапити "в ногу" всi тi "стрiлки, бiйцi СМЕРШ  i  гвард?йцi",
що зiмкнутим ланцюгом ритмiчно гойдалися  навколо  колони.  Вони  старанно
товкли ногами мерзлу землю та побрязкували збро?ю. А посерединi плуталась,
спотикалась i петляла ногами сiра хлипка маса.  Люди  хапались,  наступали
один одному на п'яти, на пальцi, пiдбивали самi себе пiд колiна... Йшли...
"До фiнiшу" десь...
   - Темп!!.
   Слабi спотикались i заточувалися з тихим стогоном крiзь зцiпленi  зуби.
Але здоровшi не давали  ?м  упасти.  Разом!  Iти  всiм  разом...  до  того
"фiнiшу"... Разом!!. Згодом вони  всi  виб'ються  з  сил  i  збайдужнiють,
проблиск волi погасне й вони вже не будуть тримати один одного, не  будуть
пiдхоплювати тих, що падають. "Нехай  падають!..  "  Всi  вони  по  одному
вiдриватимуться й летiтимуть у прiрву. Але це згодом. Зразу  ж  зi  старту
вони iнстинктивно хапалися один за одного,  хотiли  бути  всi  разом.  Усi
разом!.. Людська душа  боялась  лишитись  самотньою  в  хвилини  проблиску
погасаючо? волi.
   Була та пора глупо? ночi, коли, мовляв, "чорти навкулачки б'ються" й за
якою завжди помалу почина?ться свiтанок. Але свiтанок ще не починався.  Та
й чорти, мабуть, навкулачки ще не бились  чи,  може,  вже  скiнчили.  Було
тихо. На диво тихо пiсля скрипу, гуркоту й галасу минулого дня й вечора та
пiсля всiх попереднiх днiв, вечорiв i ночей. Тихо так, що здавалось,  нiби
вже нiкого й нема? в свiтi, лише ця колона. Ось ще й ?? скреслять геть - i
буде зовсiм тихо. Але поки що...
   Огорнена вiдча?м, колона бiгла вчвал. Власне,  ??  гнала  вчвал  варта,
теж, либонь, огорнена вiдча?м. Бiгли всi. Куди? Чого? Пощо?..
   Бiгли вперед по мерзлiй землi, по пришерхлих калюжах темно?  площi,  по
склу тонюнько? криги, що ламалась iз дзвоном i брязкотом, по хлипкiй смолi
грязюки проламаних баюр, крiзь таку саму  темряву,  проламуючи  ??  нагло.
Темрява починала вже сiрiти, i хтось усе приспiшував i приспiшував ходу:
   - Темп!.. Темп!..
   З площi втяглися в вулицю. Та тут уже не можна було йти посеред дороги,
й колона мусила розтягтись, приперта вартою до парканiв, ставши  безкра?ю,
загубивши в iмлi початок i кiнець. Середину-бо вулицi зайняла iнша колона:
напiвпотопленi в баюрах танки, тяжкi гармати, машини, порозпряганi вози  -
все те лежало боком чи руба, вже зовсiм захололе або ще тiльки трохи живе.
Це, певно, десь тут билися недавно "чорти навкулачки". Де-не-де  хлюпалися
люди й хропли конi, безнадiйно й розпачливо  шарпаючи  цугом  тяжкi  тонни
залiза, витягаючи його з баюр i не  можучи  зрушити  засмоктаний  гле?м  i
тьмою тягар.  I  трохи  не  плакали  коло  них  люди,  шаленiючи  з  лютi,
вибиваючись iз сил i бабраючись iз жахливою матюкнею в  калюжах.  А  деякi
випрягали коней i зникали геть, як примари.
   Повз усе це бiгла безкрая сiра лавина, притиснена до парканiв.

   Максим тримав Костика за руку i, стиснувши  щелепи,  напружував  рештки
сил, зосередивши всi тi сили не в ногах, а в очах. Вiн видивлявся вправо й
наперед, обмацуючи зором кожен зустрiчний стовп, кожен  отвiр  у  парканi,
кожнi ворота, а вухо ловило кожен крок тяжких чобiт варти збоку  i  ззаду,
визначаючи - котрий  повернувся  боком,  котрий  оглянувся  назад,  котрий
вiдстав на коротку, але, може, якраз вирiшальну дистанцiю. Вiн полював  за
потрiбною хвилиною. А серце дедалi билося тривожнiше, бо вже  вiдчувалося,
що надходить свiтанок, темрява  рiдша?  i  з  цим  катастрофально  падають
шанси. Може, навiки...
   Нарештi Максим уловив потрiбний момент  i...  зi  всi??  сили  штовхнув
Костика вправо - й у ту ж саму мить стрибнув за ним сам. Попадали  i  враз
завмерли. Прикипiли. Вони опинилися за розваленим i похиленим на дерева  й
кущi парканом i там прича?лись,  -  за  парканом,  об  який  черкали  ноги
безлiчi людей i рушницi вартових...  Колона  йшла  i  йшла,  а  Максим  iз
Костиком  не  ворушились  i  навiть  не  дихали,  дивлячись  усторч  крiзь
проломини в парканi на рухливi тiнi, що бiгли  так  близько,  аж  долiтало
болото з пiд  ?хнiх  нiг...  Вони  лежали,  закляклi,  так  довго,  що  це
здавалось вiчнiстю, i кожна мить  була  тягуча  й  болiсна,  як  нестерпна
мука...
   Нарештi колона пройшла. Пройшла! Затихли останнi кроки. Зникла  остання
тiнь. Лишились тiльки Максим iз Костиком, однi на всю  околицю  тут  -  за
парканом. Максим слухав, як вiддалявся глухий тупiт i брязкiт, покотившись
десь у безвiсть, у чорну-чорну прiрву, слухав i беззвучно... смiявся!
   Благословлялось на свiт. Уже рожевiло небо на сходi, де  все  бiльше  й
бiльше роздималося пишне фiялково-червоно-золоте  вiяло...  Ранок  уставав
мовчазний i насторожений.  Вiн  звiвся  над  морем  мертво?  тишi  i  враз
замерехтiв привiтно...
   Йому назустрiч пiдвелися й вийшли Максим i Костик, тримаючись за  руки.
Вони були, мабуть, однi тут на все це мертве мiсто.
   Який чудесний свiт! Казковий свiт! Десь  колись  уже  бачений  таким  i
тепер повторений у всiй сво?й красi.
   Фантастичнi  дерева,  оправленi  в  блискучу  кригу  ожеледицi,  як   у
кришталь, i такi ж опанцерованi кригою стовпи,  обiрванi  спiралi  дротiв,
рештки будiвель, каркаси ру?н, танки, гармати й вози в пришерхлих баюрах -
все це стояло як зачароване i мерехтiло-мерехтiло, промiнилось.
   Так, десь це вже Максим раз бачив... Але по-справжньому, так  гостро  й
рель?фно побачив i вiдчув це, мабуть, уперше, саме тепер ось тут.
   Земля зненацька беззвучно здригнулась, нiби  зi  сну  чи  вiд  глибоко?
пропасницi, i дерева з дзвоном обронили дощ блискучих крижинок - перлинок,
що випромiнювали сонечка. I знову запановувала тиша. Тиша. Нiде анi  рипу,
анi голосу...
   Максим iз Костиком постояли, послухали, подивились - i рушили.

   Рушили назад.
   Назад? Нi, вперед, до життя.
   Вперед по бiлому свiту - додому!
   Здавалось,  це  так  просто.  От  тiльки  перейти  цю  нiму,   блискучу
кришталеву пустелю - i все. Прiрва й пекло зникли, нема. Нiчого нема. Лише
вони самi...




   Пройшли вулицю й вийшли на величезний майдан. Пустеля. Нiде  не  то  що
людини, а навiть собаки, чи ворони, чи бодай яко?сь  iншо?  живо?  iстоти.
Тiльки блиск ожеледицi й запах згарища  та  пiроксилiну.  Посеред  майдану
перехрестя  шляхiв,  оздоблене  рясно  блискучими  спiралями  обледенiлого
дроту, пообриваного геть у всiх напрямках. Але  нi,  тут,  на  перехрестi,
таки був хтось. Серед обiрваних дротiв тут бовванiла також якась  постать.
Вона стояла в якiмсь химернiм шоломi, задерши руку високо, немовби  когось
переймаючи або благаючи, щоб i ?? забрали з собою. Але вона стояла  не  на
землi,  а  на  купi  камiння.  Це  на  постаментi  стояв  iстукан  Ленiна,
подовбаний немилосердно кулями й шрапнеллю з усiх  бокiв  i...  з  iржавою
цеберкою, надiтою на голову.
   Максим з Костиком подивилися на цю велично-смiшну постать, постояли  на
перехрестi, не знаючи, куди ж ?м iти, якою дорогою.
   "Пiдеш лiворуч - голови збудешся. Пiдеш праворуч..."
   Нiде було анi вичитати, анi в когось спитати про дорогу,  а  самi  вони
нiчого не пам'ятали, бо прийшли вночi й вийшли вночi. ?дина "iстота" - та,
з пiднесеною рукою, теж не могла нiчого тут  порадити,  бо  той  напрямок,
куди вона показувала, був непридатний: це був глухий кут,  що  впирався  в
купу ру?н, над якими височiли  рештки  колишньо?  церкви  з  позпилюваними
хрестами... Хоч плюй на руку й бий - куди полетить.
   I тодi Максим згадав, що це ж Грайворон! Оце  мертве  мiсто,  в  центрi
якого вони стояли, - Грайворон! Мiсто з загадковою,  чарiвною  назвою,  що
зачаклувала його пам'ять з давнiх-давен.  Блискуча  перлина,  нанизана  на
голубу нитку його дитинства, -  Грайворон.  I  без  жодно?  живо?  душi...
Казкове поле дитячо? уяви, де позгинанi голови велетнiв лежать  на  мечах,
на полi великого бою... Нiчого  подiбного!..  На  цiм  полi  бою  валялись
тiльки бруднi розкиданi  онучi,  кривавi  бинти,  консервнi  банки,  рiзне
смердюче дрантя. Та ще зяяли глибокi  воронки,  лежали  обiрванi  дроти  й
чувся сморiд пiроксилiну. А над усiм - мертвий блискучий панцер ожеледицi,
заворожена скляна нерухомiсть, крижана мерехкотнява. ?диний "велетень", що
присутнiй на цiм полi бою, - це той, що задер руку, але й  вiн,  заляпаний
болотом i екскрементами, позбавлений  величi  надiтою  на  голову  iржавою
цеберкою... Грайворон. Гаразд...
   Максим  упевнено  повернувся  на  пiвдень  i   пiшов.   Повз   розбитi,
розторощенi будiвлi, повз роззяпленi пащi воронок - на  пiвдень.  Назад  -
уперед!..

   Так  вони  увiйшли  в  широку  вулицю,  що  нею  йшов  шлях,  i  шпарко
попростували на пiвдень, вибiгаючи з мертвого мiста на простiр, на таку  ж
мертву снiгову пустелю.
   Костик був ще в черевиках, але Максим був уже цiлком босий,  хоч  бурки
ще покривали зверху ноги. Максим вабив Костика зi шляху, з  цi??  рiвнини,
геть туди до лiсу, що ген-ген стояв сизою стiною  праворуч  за  заснiженим
лугом, але Костик не йшов. I благав Максима теж не йти.  Бо,  мовляв,  там
снiгу по пояс, там  анi  ?сти,  анi  голову  притулити,  та  ще,  може,  й
"партизани". Там вони вiдразу загинуть. А тут бiльше шансiв.
   Максим знав, що то омана, що ?м не вдасться заплатити за сво? життя так
собi дешево, здавшись на щастя. Нi, вiн знав, що рятунок лежав не на битих
шляхах, а на вовчих  стежках,  на  дуже-дуже  тернистiй  путi,  навiть  на
цiлковитiм бездорiжжi. Але дивився на Костика й бачив, що той не витерпить
муки, не витрима? надто тяжкого iспиту, а через те поступився.  Хай  буде,
як буде.

   Вони подалися рiвниною, обминаючи тiльки великий шлях  i  йдучи  малими
дорогами. Та ба! Вони йшли так не самi. Ще й, крiм них, у степу то там, то
там бовванiли чорнi цятки на тлi снiгово? пустелi, втiкаючи одна вiд одно?
й усi вiд когось. Може, й вiд тi?? колони втiкаючи?  Може,  то  там  бiгли
такi., як i вони? Може, та колона вже й уся розбiглася? Чи, може,  то  так
званi "торбешники"?..

   Йшли безперестанку аж до полудня, i не тiльки не приставали, а  все  ще
дужче летiли вперед, окриленi надi?ю.
   Десь спалахнула й усе бiльше розгойдувалась артилерiйська канонада, але
вони на те не зважали, навiть не звертаючи уваги на те, що вони  перли  ?й
просто назустрiч.
   В особливiй пригодi ?м став замерзлий рiвчак, що крутився у вибалку,  -
по його кризi, вже добре вичовганiй безлiччю нiг, вони гнали легко, як  по
асфальтовiй дорозi. В обiдню пору той рiвчак несподiвано вивiв  ?х  просто
до якогось села, що прилiпилося на крутому березi Ворскли, над  заснiженим
лугом.
   Хлопцi розгубилися. Постояли нерiшуче. Але в  селi  було  нiби  тихо  й
спокiйно, i навiть не помiтно було нiяких особливих  ознак  життя.  А  тут
напосiдався голод. Хоч би чогось трохи пожувати або хоч покурити! Максим з
Костиком вийшли з вибалку й пiшли в село, заходячи  городами.  Скоро  вони
були вже в селi. Вибрали оком собi хату, в якiй напевно можна було б  щось
роздобути, i попростували до не? садочками, перелазами.
   Вони були вже майже бiля ганку, як з-за колодязя  несподiвано  виступив
зовсiм маленький салдат з автоматом, у  повстяниках  i  в  шапцi-ушанцi  й
несподiвано гримнув:
   - Стiй!!.
   Хлопцi стали.
   - Руки вгору!
   Пiдняли руки вгору.
   - Документи?..
   - Нема?.
   - Гаразд. Марш вперед!.. Прямо... Прямо...
   I так, кермуючи ними, як кiньми, ззаду, в'?хав ними просто до хати, а в
нiй до просторо? ясно? свiтлицi. Там наказав ?м стати. Посвердлив ?х очима
мовчки, стоячи сам на порозi, а потiм почепив автомата  на  шию  й  вийшов
геть, лишивши Максима й Костика самих стояти посеред хати.
   Як тут було чудесно! Було  тепло.  Було  чисто.  Глиняна  долiвка  була
посипана пiском i здавалася для  Максимових  босих  нiг  м'якою,  як  пух,
нiжною, благословенною, як та долiвка,  по  якiй  вiн  бiгав  босонiж  iще
маленьким. Просто перед ними був стiл, застелений мапами  й  газетами,  на
яких стояли манiрка, польовий телефон, чорнильниця, пара пляшок  i  лежали
розсипанi набо? до автомата. Праворуч простягалась лава, а  над  нею  було
велике люстро з кривою поверхнею, в якiй усе вiдбивалося  викривлено.  Так
принаймнi здалося Максимовi, коли вiн глянув у те люстро на себе.  Те,  що
вiн побачив, могло бути, без сумнiву, тiльки в жахливо  кривому  дзеркалi:
звiдти  дивилась  на  нього  безмежно  змучена  й  волохата  людиноподiбна
iстота... Лiворуч була пiч-полька, тобто - суцiльна стiна з  дверима-аркою
до сумежно? кiмнатки, "хатини". I нiкого з людей!..
   Хлопцi постояли. А потiм сiли собi на лавi  i  обо?,  мов  по  командi,
заплющили очi. Мов кури на призьбi проти сонечка. Сидiли; млiючи вiд тепла
й утоми, слухаючи, як та втома,  мов  пари  алкоголю,  розливалась  тяжкою
хвилею по всьому тiлу. Було вже  лiньки  розплющити  очi,  поворушити  хоч
одним м'язком. Вони чули, як хтось обережно виступив з хатини i зупинився,
дивлячись на них. Нехай. I юний  Костик,  i  бувалий  у  бувальцях  Максим
вирiшили собi, що нiчого, власне, особливого ще не сталося, оскiльки  вони
потрапили, мабуть, до фронтовикiв, до  армiйцiв.  Принаймнi  кiлька  годин
можна буде бути спокiйними, аж  поки  ?х  не  передадуть  до  "вiдповiдних
органiв", тобто - до тих самих органiв, вiд яких вони втiкали, а втiкавши,
вскочили от у халепу. А що  вони  були  таки  перед  фронтом,  можна  було
виснувати з досить близько? канонади...
   - Кгм!.. Сержант зараз  прийде,  -  прогудiв  апатично  густий  бас.  -
Закурюйте.

   Довелося розплющити очi,  та  ще  й  швидко.  Слово  "сержант"  ударило
Максима, наче довбнею по головi. Вiн  ураз  ясно  усвiдомив  собi,  що  ?х
чека?: при фронтi, без документiв - ?м належиться розстрiл, а  як  взнають
правду - то тим бiльше.
   Тим часом перед ними стояв типовий укра?нський дядько i, посмiхаючись у
вуса, слинив цигарку в однiй руцi, а другою рукою простягав кисета.
   "Сержант - це ж титул, вживаний звичайно в  спецiяльному  родi  вiйськ!
Га!.."
   - Ви господар? - спитав Максим мляво, закурюючи.
   - Нi, я мобiлiзований... За кухаря тут ось...
   "Ага".  Страшенно  хотiлося  про   все   негайно   випитати   в   цього
простакуватого й симпатичного дядька, щоб зорi?нтуватися, але замiсть того
Максим позiхнув i приплющив очi.  "Обережно!  Все  ясно.  Хiба  тобi  мало
одного слова "сержант" для орi?нтацi??" Вовчий iнстинкт перебрав  команду,
i, замiсть говорити, Максим "задрiмав" собi, лише  нашорошив  вуха.  "Якщо
вискочимо з цi?? халепи (давав Максим обiтницю), зразу ж курс  на  лiс.  А
того Костика потягну силою, понесу на руках, як кошеня... Дитлах!.. Але це
- якщо... Якщо ж нi... Гм, треба негайно прийняти рiшення,  негайно  -  що
робити, якщо "нi"?.."
   Але рiшення нiякого Максим не  встиг  прийняти,  як  до  хати  знадвору
ввiйшов сержант. Вiн навiть не помiтив ?х, кинув з досадою шапку й  шматок
хлiба на стiл i тяжко сiв при столi. Затарабанив пальцями. Це  був  сiрий,
задимлений i флегматичний парубок, що  в  сво?х  заяложених  i  пошарпаних
вiйськових  штанях  та  в  такiй  же  сорочцi  i  в  зачовганих   чобiтках
"гармошкою" скорше нагадував сiльського коваля чи шевця,  анiж  будь-якого
сержанта чи щось подiбне. Дядько, що був "за кухаря", сховався. А  сержант
сидiв i тарабанив пальцями, чимось безмежно заклопотаний, i  неспокiй  той
якимись невидимими шляхами передався Максимовi. Але...  Нi,  той  неспокiй
походив не вiд сержанта. Вiн походив вiд шиб у вiкнi  над  сержантом,  що,
позолоченi сонцем, деренчали й сопли (так,  сопли!)  вiд  безугавно?  десь
канонади та бомбових вибухiв, вiд наглих вiдпливiв та  припливiв  повiтря,
породжених тими тяжкими вибухами. Тi бомби рвались  довгими  серiями  десь
там,  на  пiвденнiй  сторонi.  Там,  на  тiй  сторонi   пiвденнiй,   стояв
безугавний, прогресивно наростаючий клекiт, що перетинав свiт упоперек вiд
обрiю до обрiю, з пiвденного  заходу  на  пiвнiчний  схiд...  I  Максимовi
занудило пiд серцем, - це ж ?м перетято шлях непрохiдно й непролазно. Це ж
там залiг фронт - море вогню й залiза, тотальна смерть, сiяна людьми  двох
армiй супроти всього, що не з ними, - армiй,  якi  заглибились  на  кожнiй
п'ядi землi. Той фронт - то було сво?рiдне люте,  безкомпромiсове  "або  -
або", без  третього  вибору,  без  середини.  Але  проти  Максима  тi  двi
крайностi були об'?днанi в ?дину  цiлiсть,  у  суцiльне  заперечення,  без
дилеми "або - або", просто - тотальне заперечення. Фактично тут було  лише
двi крайностi: "вони", що залягли фронтом упоперек свiту, i "вiн", Максим,
що ма? ?х переступити, скреслити геть. Два свiти,  такi  протилежнi,  такi
неспiвмiрнi, але однаково затятi, непримиреннi. I сержант ось - уосiблення
того  протилежного  свiту,  того  суцiльного  й   тотального   Максимового
заперечення.

   А сержант сидiв i розгублено тарабанив пальцями.  Зовсiм  не  цiкавився
затриманими, й навiть, здавалось, не помiчав ?х. Та ось  по  довгiй  павзi
сержант пiдвiв на них  очi  i  навiть  не  здивувався  ?хнiй  присутностi.
Подивився апатично, а потiм:

   - Ну, i як же ж воно дiла, хлопцi, га?
   - Нiчого, - зiтхнув Максим. - Спасибi...
   - Добре, - додав Костик. - Тiльки от жерти хочеться, товаришу сержанте!
- закiнчив вiн несподiвано з жалiсною мiною.
   - Жерти?.. -  Сержант  узяв  принесений  шматок  хлiба,  примружившись,
покрутив його в руках, зiтхнув i поклав назад на стiл. I  почухав  голову,
мовби вибачаючись:

   - ?рунда, братцi!.. От дали пайку - на цiлий день! Хоч жуй,  хоч  плюй,
хоч дивись, хоч удавись, га!.. Але зачекайте лишень...
   Вiн устав i пiшов до хатини, щось довго там возився. Нарештi вийшов  iз
хатини з повною пригоршнею сухарiв, сiрих i чорних, як земля.
   - Ось хiба сухарiв, якщо хочете... - I висипав ?х, половину  Костиковi,
а половину Максимовi на колiна.
   - Ге-ге, та в тебе ж i чоботи добрячi, браток! - здивувався  вiн  i  аж
став, розглядаючи Максимовi "чоботи" - босi, репанi,  в  кривавих  пухирях
ноги, що виглядали з-пiд верхньо? частини бурок.
   - Добрi чоботи...
   I, зiтхнувши, сплюнув - понуро й злiсно. А тодi  повернувся  до  столу,
сiв i почав крутити грубезну цигарку з газетного засмальцьованого  паперу.
Задеренчав телефон. Сержант,  замiсть  узяти  рурку  й  послухати,  просто
крутнув  за  ручку  сюди  й  туди  з  досадою,  даючи   "отбой".   Мовляв,
"одчепись!". I закурив собi. А закуривши, надсипав з повно? пачки  махорки
половину на стiл, а решту запакував i кинув Максимовi:
   - На... Кури на здоров'я... (Посмiхнувсь  iронично)...  Не  так,  може,
ноги мерзнутимуть... браток!..
   Потiм заходився розглядати мапу, чухаючи голову.
   Максим з Костиком гризли сухарi -  житнi  й  яшнi,  трохи  з  пiском  i
приплiснявiлi, але то  нiчого,  -  i  нiяковiли,  почуваючи  себе  в  явно
фальшивiй ситуацi?. Чим то все скiнчиться? Костик  дивився  здивованими  й
розгубленими очима на Максима й запитував ними щось, а  зубами  тиснув  на
здоровенний сухар, аж в очах йому виступали сльози.
   Максим мовчки дивився на сержанта, гриз сухарi й трохи хвилювався,  але
не вiд страху, нi, а навпаки - йому  було  незручно  й  було  трохи  цього
сержанта шкода.  А  головне  -  ця  фальшива  ситуацiя,  думав  вiн,  може
закiнчиться зовсiм непри?мно. Вiн  думав  зовсiм  спокiйно  над  тим,  щоб
самому першому внести яснiсть, бо ж однак "викриття" було  неминуче.  Адже
сержант, безперечно, не зна?, з  ким  ма?  справу.  А  це  ж  не  гарно  -
зловживати добротою, для них не  призначеною...  Сержант,  звичайно,  буде
кричати, взнавши правду. Але от треба взяти та й якось викласти йому,  хто
вони. Га?..
   Максим обдумував, як саме внести у все це яснiсть. З чого б почати? Все
одно ж ?х уже заарештовано, значить, рано чи пiзно все  буде  вияснено.  I
якщо вони ще мають якийсь шанс, то, може, саме  в  цiм  тактичнiм  ходi  -
попередити подi?. А тодi, може, вже можна буде якось крутитись...
   Але тут сержант несподiвано перерiшив усе по-сво?му.
   - Ну, от, - промовив вiн, скiнчивши розглядати мапу... - Що,  вiдпочили
трохи?.. А тепер, братця, смалiть собi... - i вiн повiв пальцем по мапi, -
ось так! Оце село, де ми ?, ось тут. А ось отут фронт, на  пiвдень.  А  ви
смалiть, звичайно, на пiвнiч. Тримайтеся маршруту - Грайворон -  Борисiвка
- Тамарiвка... А втiм, - зiтхнув, - вибирайте маршрут, який зна?те...
   I встав. I хлопцi теж повставали, здивованi, не вiрячи  самi  собi,  що
так раптом оберта?ться справа. Вiн уже ?х просто виганя?.  Вiн  безперечно
мав ?х за тих "мобiлiзованих", що ?х безлiч вiдступало по шляхах, дiставши
наказ  Во?нкомату  -  "йти  на  формування  в  тил";  тих,  що  ?х   звуть
"торбешниками", бо ?дине, що вони мали на озбро?ннi, - це торбу з харчами.
   Хлопцi позапихали останнi сухарики  в  кишенi,  закрутили  по  цигарцi,
подякували сержантовi за все - за сухарi, за махорку, за теплу кiмнату, за
щире слово, й рушили до дверей.  Та  тут  дверi  вiдчинилися  назустрiч  i
увiйшов той самий салдатик, що ?х заарештував:
   - Товаришу сержант! А що з цими от робити?
   - З ким?
   - Та ось iз цими ж... Я ?х затримав  без  документiв.  Iшли  до  н?мця,
прямо на фронт смалили.
   Сержант наставився очима на Максима й на  Костика,  але  без  особливо?
внутрiшньо? експресi?, лише здивовано.
   - Куди?
   - Нi, ми не до нiмцiв, -  заперечив  Максим,  посмiхнувшись.  -  Ми  до
сво?х.

   -  Ми  колону  свою  доганя?м,  -  гаряче  пiдхопив  Костик  i  тут  же
поправився: - Ми часть... часть свою доганя?м!
   - А де ваша колона? - спитав сержант, нахмурившись.
   - Пiшла на Грайворон i на Тамарiвку...
   - I?..
   - I ми от доганя?м... Пристали...
   - Ага... - сержант пильно подивився на Костика, потiм  на  Максима,  на
його "чоботи", зiтхнув, поторсав чуба i несподiвано махнув рукою:
   - Нехай iдуть. Пусти ?х.
   - А документи ж, товариш сержант?
   Тут сержант визвiрився несподiвано:
   - Якi там тепер документи? Не бачиш - люди на  той  свiт  пруть!  Нехай
пруть! Е-е!.. - i махнув рукою, немовби хлопцям на прощання.
   - Все одно вiйна, брат! Паняй, хлопцi!..
   I хлопцi вийшли. Повз здивованого салдата!..
   Вони опинилися на вулицi й стали, безмежно здивованi.
   "Га! Яка ж помилка вийшла з тим сержантом! Таж сержант - це ж анi одне,
анi друге "або", - це середина!.."



   - Ну, Костику, тепер - на лiс!
   I  Костик  уже  не  сперечався,  -  навпаки,  зрадiв   такiй   командi.
Приголомшений пригодою й несподiваним щастям визволення,  вiн  аж  тремтiв
вiд бажання кинутися звiдси чимдуж  до  лiсу,  боячись,  що  сержант  може
похопитися й завернути ?х.

   - Нi, Костику. Спокiйно. Тепер якраз iди собi спокiйно. Отак-от...
   I вони йшли собi мляво вуличкою. Йшли просто. Потiм  звернули  лiворуч.
Озирнулись. I, переконавшись, що хата вже зникла за тинами  та  повiтками,
враз чкурнули, скiльки духу, до лугу, задивляючись очима туди ген-ген,  де
за лугом чорнiла смуга лiсу.
   Та добiгти до того лiсу ?м не судилося. Навiть не судилося дiстатися до
лугу, що простягався мiж  лiсом  i  ними,  вкритий  рудими  плямами  сухих
плавнiв i щетиною очеретiв. Тiльки-но  вони  почали  спускатися  вузенькою
вуличкою з урвища до  лугово?  низини,  як  ?м  назустрiч  вигналася  пара
замилених коней, запряжених у  рожнатi  сани  (один  у  корiнь,  другий  у
пристяжку),  а  на  санях,  на  соломi  сидiла  купа  озбро?них  людей   у
цивiльному.
   -  Стiй!  Стiй!!.  -  зарепетували  всi,  повистрибувавши  з  саней   i
наставивши на Максима й Костика автомати.
   - Стiй!
   Це були "сво?"... начальник мiлiцi? (той, бувший  фiнiнспектор)  ,  два
мiлiцiонери й "сам" старший карнач За?ць... "Так  от  чому  його  не  було
вночi бiля того льоху в Грайворонi! Це ж  вони,  пак,  вiдстали  були  вiд
колони ще в Писарiвцi, "органiзовували"  там  коней  i  сани  i  тепер  от
доганяють колону. Колону, господарем яко?, власне, й був ось цей За?ць.
   "I понесла ж ?х хал?ра саме по цiй дорозi, лугом!"
   - Куди ж це ви, га? - визвiрився За?ць на Максима. - Га?!.
   Та й, не витримавши Максимового вигляду й погляду, спустив сво?  очi  в
землю. Максим з безнадi? вдався до шибеничного "гумору":
   - Якщо я скажу тобi, що йдемо в лiс по квiти чи по ягоди, ти ж однак не
повiриш.

   - Нi... До н?мцiв смалите?
   - Чому ж? Ти ж зна?ш, що нi... Ми просто блука?мо.  Збились.  Одбились.
Пристали.

   - Добре менi пристали, мов лошаки чешете! I це в який  же  ви  бiк  так
чешете?..

   - Не бачиш? Колону ж доганя?мо... Чи вже не тямиш?
   - Та бачу. Тiльки ж як ви в цей бiк  бiгтимете,  то  ви  ??  нiколи  не
доженете.

   - Невiдомо, земля кругла. Не доженемо, так перестрiнемо.
   - Ну, добре. Чого бiгти кругом свiту? Сiдайте, ми ?? от зараз  доженемо
- i все вияснимо.
   - Добре, тiльки ти от пусти хоч оцю дитину. Вона ж нi при чiм.
   - Нiчого. Там розберем...
   - Чи далеко колона? - спитав, зiбравшися з  духом,  пiдкреслено  суворо
начальник мiлiцi?, коли "бранцi" всiлися в сани до  гурту  й  сидiли  вже,
оточенi збро?ю.

   - Доженете, -  позiхнув  Максим  зi  зле  прихованою  досадою  й  додав
iронично: - Якщо все буде гаразд.
   - Що значить "якщо все буде гаразд"?
   - Та так... А чи ви, мо, ?дете до тiтки на весiлля?
   - Поговори менi... (Це За?ць). А як далеко, де саме ви втекли з колони?

   - Якщо сказати правду, то не ми вiд не? втекли, а вона вiд нас.
   - Гм. Я бачу - це ти дума?ш, що ?деш на весiлля... Ну-ну, сумне,  брат,
буде тво? весiлля.
   - Сумне, - згодився iронично Максим.
   На тому розмова ?хня урвалась. Далi ?хали вже весь час мовчки.

   Максим обрахував, скiльки треба часу, щоб до?хати до Грайворона,  потiм
вiд Грайворона - до колони. Вона, напевно, не  зайшла  далi  як  15  -  16
кiлометрiв за цей час, ну й ще зайде кiлометрiв з 10, поки ось цi конi  до
не? доскочать. Конi були добрi й бiгли шпарко. Не бiгли - летiли.  Так  що
виходило, що за яких пару годин вони  наздоженуть  колону.  Там  буде  все
"вияснено". Власне, й виясняти нiчого, - ?х просто представлять перед яснi
очi того гвардiйського начальника з пiвнячим  фальцетом,  вiд  якого  вони
втекли в Грайворонi, - i все.  Суд  триватиме  хвилину-двi.  Судитиме  той
пiвнячий фальцет разом iз Зайцем, начальником мiлiцi?  та  з  "ударниками"
СМЕРШу.
   Нi, незавидна виходила картина, зовсiм незавидна. Але точна. I фiнал  -
незаперечний. Бiографiя (його, Максимова) мала скiнчитися за дуже короткий
час. Що ж до Костика...
   Впiймавши сумний Костикiв погляд на собi, Максим посмiхнувся.

   - Закурiмо, Костику! Щоб дома не журились. Вони скрутили по цигарцi,  а
тодi, прикурюючи в Зайця,  Максим,  дивлячись  просто  йому  в  очi  через
прикурювану цигарку, промовив з притиском, звертаючись до Костика:
   - Ти, Костику, тримайся сусiда... Сусiд не видасть!..
   За?ць-бо був Костиковим сусiдом по вулицi, про що Максим добре знав.

   У вiдповiдь на сказане За?ць не пустив i пари з уст. Лише обличчя  йому
недобре посiрiло й люто набрякли щелепи.
   Дивлячись на тi щелепи й знаючи Зайцеву бiографiю та вбачаючи в усiх ??
фазах певну закономiрнiсть, Максим подумав:
   "Нi, мабуть. За?ць завжди  лишиться  Зайцем,  лише  мiнятиметься  фiрма
мотузки! "



   Чим далi ?хали, тим тоскнiше ставало на серцi Максимовi.
   "По-дурному... Як це все по-дурному вийшло!"
   Конi мчали до фiнiшу. Швидко. Ось уже замаячiв i  Грайворон.  Ось  вони
вже ?дуть вулицею. За пару хвилин перемахнуть мiсто i...
   "Господи, - думав Максим. - Як не треба, то тi лiтаки хмарами в'ються й
грядом сиплють бомби, а як треба - то хоч би ж тобi хоч один, для смiху!"

   I ще не додумав Максим цi?? думки як слiд до кiнця, як  усi  збентежено
повернули голови праворуч, а в Максима серце  закалатало  вiд  радости,  -
десь за весняними купчастими хмарами гули лiтаки.
   Сани саме ви?хали на площу. На  ту  площу,  що  рано-вранцi  була  така
порожня й мертва. Тепер на нiй стояло кiлька вкопаних зенiток i  бiля  них
комашилась обслуга, швидко повертаючи всi зенiтки в один бiк. За?ць погнав
коней чимдуж через площу. Та не встигли вони до?хати до середини, як  з-за
бiло? гори-хмари, пробивши ?? в самiй серединi, пiшли просто на них  чорнi
лiтаки, зi скаженим виттям, пiкiруючи.
   Все, що було в  санях,  божевiльно  порскнуло  в  усi  боки.  Бабахнули
зенiтки, й одночасно вибухли першi бомби. Конi хватили з мiсця, як  вихор,
зда?ться, несучи самого Зайця й  начальника  мiлiцi?,  але  потiм  i  вони
випали. Максим кулею чкурнув iз саней пiд пам'ятник, до знайомо? постатi з
пiднесеною  рукою,  i  там  упiрнув  у  гущу  салдат,  що  поховалися  тут
заздалегiдь. Уже лежачи пiд пам'ятником, Максим мигцем  побачив,  як  конi
минули площу й мчали вже божевiльно вздовж по вулицi, а за ними сани  йшли
льотом, перекидя, гублячи солому й ще якiсь речi.
   Навколо кипiло, клекотало.
   Лiтаки кружляли над площею, а салдати кружляли навколо пам'ятника рачки
i Максим разом з ними. Потiм салдати не витримали й чкурнули всi  геть  до
будiвель - до ряду мурованих склепiв та магазинiв край площi,  -  вiрнiше,
до решток мурованих склепiв, а там, перебiгаючи  вiд  рогу  до  рогу,  вiд
прикриття до прикриття, бiгли все далi й хто куди. Пiд пам'ятником лишився
один Максим. Вiн iще трохи полежав, подивився, як замовкали одна по  однiй
зенiтки i розбiгалась обслуга, подивився на кам'яну постать над  собою,  в
яко? вже одлетiла голова, а тодi враз i собi  чкурнув  геть.  Далi,  далi,
далi вiд цього мiсця! Не вiд бомб, нi. Вiд  цього  мiсця,  де  могли  його
шукати, де могли бути десь поблизу "сво?".

   Добiгши до склепiв, Максим поминув ?х i увiгнався геть аж у  вулицю,  а
потiм у перевалок, ще в перевалок, а потiм  у  зовсiм  вузюсiньку,  глуху,
мовби сiльську, криву вуличку... I там уже пiшов собi спокiйною ходою. Тут
вiн був уже вiльний! Хай гудуть собi  лiтаки  скiльки  хочуть.  Це  навiть
добре, що вони гудуть, хай погудуть трохи. Хто-хто, а вже  тi  "сво?",  що
його  везли,  то  напевно  так  позабiгають,  що  потiм  i  самi  себе  не
познаходять. Вони якщо й бувають  часом  хоробрi,  то  тiльки  в  великому
гуртi, коли можуть власним криком заглушити жах.

   Вийшовши вуличкою до урвища  над  замерзлою  Ворсклою,  Максим  сiв  на
призьбi пiд чи?юсь маленькою покинутою хатою, що стояла над тим урвищем, i
в блаженному споко? радiсно простяг натомленi ноги,  пiдставляючи  ?х  пiд
тепле промiння сонця. Задер обличчя до того ж таки  сонця  й  завмер,  мов
задрiмав. По небу пливли яснi березневi  хмари.  Помiж  ними  небо  синiло
слiпуче. Було затишно, лагiдно, навiть весело. То нiчого,  що  просто  над
головою кружляли лiтаки, зате людей навколо нiкого не було.  На  лiтаки  ж
Максим не реагував. Вiн не зареагував навiть тодi, коли просто  перед  ним
унизу нагло рвонуло лiд на Ворсклi, понiсши той лiд разом iз водою,  димом
i мулом у син? небо, - то впали пiдряд три бомби, зробивши три велетенськi
чорнi гейзери.
   "Глушить рибу", - посмiхнувся Максим про себе.
   Коли осiли гейзери й на Ворсклi лишились тiльки три великi чорнi  кола,
Максим побачив, що то вiн, той небесний пiрат, не "рибу глушив" i не здуру
ляпнув туди, - бомби лягли якраз там, де проходив через лiд широкий шлях.

   "Бач, сучий син!.. Який видющий!.. "
   Але вiдразу ж забув про це. Сидiв блаженно, не рухаючись. Було млосно й
лiньки навiть думати - що ж далi?
   В головi при?мно гуло, а  пiд  повiками,  коли  заплющити  очi,  пливла
химерна кольорова веремiя  -  червонi,  зеленi,  жовтi,  синi  кола.  Цiла
веселка. А. в нiй оберталося мiнливе, мерехтливе слово - "Грайворон"...

   РОЗДIЛ СIМНАДЦЯТИЙ

   Максим шарпнувся й розплючив очi,  -  йому  виразно  вiдчулось:  нiжнi,
теплi дитячi рученята (синовi!) пестили, голубили  його  обличчя,  гладили
чоло, повiки...
   Нi, нiде нiкого. Лише серце калатало шалено та мiзок бив на сполох:

   "Iди! Iди ж!!
   Так. Треба йти. Максим зосередив усю свою волю на  цiй  думцi  й  почав
пильно розглядатися навколо, вивчаючи ситуацiю та розмiрковуючи, як  тепер
йому слiд поступати.
   Просто, ген за Ворсклою, попiл, сизим  лiсом,  роблячи  величезну  дугу
навколо Грайворона, обходячи це химерне мiсто стороною,  тягнувся  великий
шлях Суми - Бiлгород, захряслий потоком людей i  вiйська.  В  цей  великий
шлях вливався менший - той, що йшов через Грайворон. Пробiгши ген  лiворуч
повз низку кузень i ще якихось одиноких споруд;  вiн  вливався  в  великий
шлях, як потiк у велику рiку, на зламi  сизо?  дуги.  Було  видно,  як  по
меншому шляху  мчали  вскач  комашини-вершники  й,  добiгшi  до  великого,
зникали в рухливiй лавинi. Запряденi цугом конi тягли туди  гармати  також
бiгом. Бiгли й цiлi маси людей... А поза  шляхом  -  лiворуч  i  праворуч,
переходячи рiчку, луки й поля глухими стежечками й так навпростець, сунули
поодинокi чорнi цяточки - все в одному напрямку.

   Вовчий iнстинкт пiдказував Максимовi, що йому  теж  треба  йти  в  тому
напрямку. Бо йти зараз так просто назад - це божевiлля. Сидiти ж тут - теж
божевiлля. Треба йти на той шлях, у юрби, й посуватися з ними,  з  юрбами,
вперед, на пiвнiчний схiд. До ночi. Лише  до  ночi.  А  потiм...  Потiм  -
кругом! - i назад. Назад - вперед!  Ось  це  й  буде  тактика.  Тiльки  не
по-л?нiнському ("крок уперед - два назад"), а по-сво?му: крок назад -  сто
вперед! крок удень, сто вночi. Нiч - спiльниця всiх вiдважних. Скiльки  за
нiч можна пройти! Ого!..
   А ще пiдказував йому iнстинкт, що йому нi вiд кого не слiд  сподiватися
допомоги й що не можна знайти спiльникiв на  той  божевiльний  рейд,  яким
?дино можна в цiй ситуацi? врятувати життя. Вовчий  рейд.  Невпинний  i...
без ?жi, без вогню, без взуття, в гарячцi...  Цього  рейду  нiхто,  нiхто,
нiхто не витрима?. Це - за межею можливого. Його не може  витримати  тiло,
його може тiльки витримати залiзна душа, залiзна воля, що  здiбна  ступати
навiть  по  власнiй  кровi,   новiть   поламаними   вже   й   поторощеними
кiнцiвками...
   Паморочилась голова й холонуло серце перед явною неможливiстю той iспит
витримати,  перед  нездiйснимiстю  мети,  перед   неймовiрнiстю   рятунку.
Закрадався сумнiв... Але вiн уперто зцiпив  зуби  й  вiдганяв  геть  усякi
сумнiви. Вiн найбiльше боявся сумнiвiв -  як  зради,  як  ворога  в  собi.
Мусить! Вiн мусить дiйти! Мусить!.. Вiн умре,  напевно  вмре.  Але  тiльки
переступивши порiг свого дому. Тiльки зазирнувши в  очi  синковi  й  сво?й
вiрнiй дружинi, тiльки посмiхнувшись до них востанн?. Хоч на три цалi, але
переступить порiг i вмре вже по той бiк порога...
   Це  було  шалене,  всеобiймаюче  й  всеохоплююче  бажання.  Воно   його
полонило, воно заволодiло душею й серцем, опанувало всю  його  iстоту,  як
дикий  голод,  -  нi,  як  гарячка.  Так,  це  була  гарячка  пiднято?  на
божевiльний двобiй, гордо?, ще нiким i нiколи не упокорено?  волi,  що  на
гранi можливого за всяку цiну хотiла перемогти.
   Перемогти!
   I, може, саме тому розум  при  всiй  цiй  гарячцi  залишався  тверезим,
спокiйним i  ясним,  -  був,  як  сталева  стиснена  пружина,  невблаганно
рiшений, холодний i точний.
   Розмiркувавши  за  всiма  приписами  логiки  й  дiялектики  над   цiлою
ситуацi?ю,  над  дислокацi?ю  всiх  зовнiшнiх  ворожих  сил,   над   усiма
непередбаченими можливостями, а також обчисливши,  скiльки  приблизно  вже
могли забiгти його "друзi", з якими вiн так оригiнально розлучився недавно
на площi, Максим устав i пiшов.
   Вiн не вибирав торовано? дороги, а просто прицiлився оком на село,  що,
немовби купи гною, товпилося ген над шляхом, приймаючи в себе живий потiк,
- прицiлився - i пiшов навпростець. Спустився з урвища на Ворсклу, пройшов
повз роззяпленi чорнi дiри в кризi, ще й зазирнув у них - там було  тiльки
повно чорно? води, сплутаних водоростей, i жодно? тобi  оглушено?  рибини.
Мисливець i рибалка, що сидiв у Максимовiй душi, просто-таки не  витримав,
щоб не поцiкавитись i не вiдзначити спецiяльно цього факту, нiкому, в тому
числi й йому самому, зовсiм не потрiбного. Постояв трохи над  тими  дiрами
(все ж таки це на рiднiй Ворсклi, на рiчцi його дитинства, що  тече  туди,
додому, десь аж повз самiсiньку його  хату),  зiтхнув  i  пiшов  у  зовсiм
протилежний (до напрямку течi? Ворскли)  бiк.  Потiм  перейшов  на  другий
берег i, натрапивши на чийсь одинокий слiд у снiгу,  пiшов  ним  ступня  в
ступню. Слiд був  протоптаний  парою  великих  чобiт,  i  ним  було  легко
ступати. Цього Максим навчився давно, в диких краях у  диких  тварин,  що,
керованi стихiйною мудрiстю, користаються, як з Божого дару, з  затрачених
зусиль сво?х попередникiв у боротьбi проти слiпо? й часом надто тяжко?  та
без потреби жорстоко? дiйсности.
   Слiд вiв через луки, через замерзлi саги,  через  заснiженi  пагорби  й
нарештi вивiв на шлях перед селом. Тут Максим влився в юрбу й поповз  далi
разом з усiма. Так, саме поповз, а не пiшов. I вiдзначив, що так само,  як
i вiн, повзли, а не йшли, тут i всi iншi.  Жiнки  з  малими  дiтками  й  з
вузликами, старi бабусi, змученi юнаки  з  торбами,  бородатi  чоловiки  в
лахмiттi, юрби якихось селян. Серед цивiльних було  багато  й  вiйськових.
Щойно тепер Максим помiтив тут те, чого ранiше не  помiчав:  усi  цi  люди
якось немовби йшли й не йшли, й не знати  було,  чи  вони  хотiли,  чи  не
хотiли йти. Вони тупцялися  в  якомусь  тупому  фаталiстичному  станi,  що
паралiзував ?м i тiло, i волю.  Це  був  якийсь  стан  духовно?  анабiози,
отупiння, трагiчного руху за iнерцi?ю, супроти власно? волi,  -  руху  вiд
страху. Але страх був однаковий - що  ззаду,  що  спереду,  що  злiва,  що
справа, - тому й рух той був  мовби  вислiдом  суми  рiзнодiючих  i  часто
дорiвнювався нулю. Час вiд часу люди апатично сiдали й сидiли або лягали й
лежали, i  тiльки  загроза  бути  роздавленими  змушувала  ?х  уставати  й
ворушити ногами й руками.
   Тiльки кiннотники та зрiдка мотоциклiсти пролiтали iнодi стрiмливо,  та
ще галопом гримотiла часом артилерiя,  -  власне,  не  артилерiя,  а  лише
окремi легкi гармати, бо тяжкi гармати тягнуто волами й коровами. Це  була
химерна, якась екстраоригiнальна, зовсiм нiби й не сучасна, артилерiя.  Та
химернi були й цi юрби - теж нiби не сучаснi юрби, а юрби бранцiв,  бiдних
невольникiв часiв татарських навал, часiв Батия й Тiмура. Хоч  вони  й  не
були пов'язанi ланцюгами, але йшли так,  наче  волокли  найтяжчi  кайдани.
Вони йшли по власнiй землi, але нiби зовсiм того й не знали чи  не  хотiли
знати.  Якийсь  жахливий  парадокс  був  захований  у  цьому   всьому,   -
невикричаний i невисловлений парадокс: жах внутрiшнього розвалу, безнадi?,
нестерпно? душевно? кризи.
   Так iшли цивiльнi, i так же йшло  й  багато  вiйськових.  Вони  волокли
ноги, аби волокти: крок уперед, крок назад, крок праворуч,  крок  лiворуч.
Iти страшно, лишатись страшно, вмерти страшно, жити теж страшно. Бо ж свiт
навколо - то суцiльний жах, а серця вже вичерпались i  воля  вже  висякла,
висохла, як струмок у пустелi, де  вiд  усезнищуючо?  спеки  горить  ущент
трава й репа?ться земля. I в них уже порепалися серця  й  випарилася  геть
воля, - лишився лише тяжкий, тоскний чад i розпач там,  де  вона  була  чи
мала б бути. I ось  вони  гойдалися  -  гнанi  вiтром  вiйни,  як  висохле
перекотиполе. Крок уперед, крок  назад...  Iшли  й  не  йшли.  Коливалися,
крученi тим вiтром то сюди, то туди.
   Вони, здавалось, уже не хотiли й жити, але вони ще не хотiли й умирати,
чи, може, лише не в силi були остаточно вибрати способу й мiсця, як  i  де
?м найкраще вмерти - на сходi чи на заходi; на пiвночi чи на  пiвднi;  вiд
бомби чи вiд мотузки; вiд кулi чи вiд обуха; в льоху чи пiд синiм небом...
Вони тiльки прийняли без вибору фатальне й неминуче -  "однак  умирати"  й
байдужо, безвольно здалися на долю, на призначення. I це навiть  було  вже
для них немовби якоюсь заповiддю ново?  релiгi?,  епотеозою  ?х  фiлософi?
жаху.
   "Однак умирати..." В iм'я ж  чого  вмирати?  Бiльшiсть  тут,  на  цьому
шляху, не мала в iм'я чого вмирати, хiба що в iм'я само? смерти.
   Чи не  в  цьому  й  крилася  розгадка  того  парадоксу,  ключ  до  того
фаталiзму, що так позначив сво?м тавром усю цю масу?..
   Ця маса, цей людський потiк  пiдхопив  i  Максима,  як  каламутна  вода
пiдхоплю? лист.
   Зрiдка по юрбах чи понад юрбами цих людей пропливали,  переганяючи  ?х,
великi хури, навантаженi  крiслами,  друкарськими  машинками,  валiзами  й
iншими атрибутами штабних  канцелярiй  та  "особливих  вiддiлiв"  разом  з
манатками й жiнками ?хнiх начальникiв. А часом i  самi  начальники  сидiли
зверху, разом з вартою,  тримаючи  зброю  напоготовi,  неначе  сподiвалися
нападу ворога кожно? хвилини. Цi не мали нiчого спiльного нi з фаталiзмом,
нi з безвiллям маси. Вони знали, вiд чого  й  куди  тiкали,  i  зовсiм  не
збиралися вмирати...
   Село, через яке плинув потiк, називалося Головлiвка,  чи  щось  у  тому
родi. Це, власне,  була  вже  росiйська  територiя.  Досi  ще  була  рiдна
Максимовi земля, батькiвщина - Укра?на, за яку вiн спалив свою  молодiсть.
А далi вже  починалася  та  частина  свiту,  на  якiй  йому  спалили  його
молодiсть.
   Це село було спустошене так само, як i всi попереднi.
   Скраю  стояв  покинутий  тартак.  Далi  йшли  понад  шляхом  два   ряди
напiвзруйнованих хат, тинiв та повiток - брудних i порожнiх, лише  смiттям
i гно?м завалених садиб, зовсiм зруйнованих  або  напiвзруйнованих,  i  не
тiльки вiйною, але ще й дово?нним "щасливим життям".
   Мiж  цi  два  ряди  хат  i  дворiв  вливався  людський  потiк  i  плив,
зачiпаючись колесами та лахмiттям за стовпи, поламанi тини й лати.
   Тут Максим уже не йшов, а його  несло  потоком,  що,  стиснений  рядами
дворiв, як берегами, "плив плавом". Максим  тiльки  котився  в  ньому,  як
колода на водi. Бо вiн протистояв потоковi. Часто сiдав на  лавках  чи  на
колодках пiд дворами проти сонця, дрiмав i в той же  час  спостерiгав  цей
рух, пильно  роздивлявся  по  юрбi  -  чи  нема?  де-небудь  Костика?  Або
кого-небудь iз колони? Нi, не було нiкого. Що з ними сталося? Чи живий той
хлопчик? Що, нарештi, сталося з цiлою колоною? Чи догнав ??  За?ць?  I  чи
застав ?? ще живою, чи наказ уже виконано... той,  що  про  нього  говорив
Василь Легеза?..
   ... I знову цi жiнки з  малими  дiтками  й  немовлятами,  закутаними  в
лахмiття! Несучи немовлят на грудях i ведучи  старшеньких  за  руку,  вони
йшли, як на страту. Нi, вони не йшли, ?х г н а л и. ?х гнали пiд  загрозою
смерти - в смерть-таки ж. Гнали тi, що в сво?й злобi приречених  хотiли  б
стратити весь свiт...
   Максим раптом став помiчати, що на нього всi звертають увагу. Вiн устав
i пiшов, не розглядаючись, але це не допомагало. "Чого вони  дивляться?  "
Машинально Максим провiв по устах i побачив на руцi кров. Ага!.. У  нього,
бач, вiд  гарячки  порепались  губи,  попаленi  внутрiшнiм  вогнем,  часто
облизуванi  й  обвiтренi.  Порепались  i  кривавились.  "I  це  тому  вони
дивляться?.. " Але тут же сам i заперечив  цей  здогад,  бо  враз  побачив
справжню причину. Вiя побачив... Господи! Таж серед цих лодей  було  повно
знайомих! Раз по раз траплялися люди з рiдного мiста чи з рiдних  околиць,
що так чи так знали його, знали його рiд, знали славу  про  нього  та  про
його жаску епопею... Деякi навiть злегка кивали йому головою, деякi тiльки
витрiщали очi, враженi, але потiм похнюплювалися,  вiдверталися  й  швидко
проходили. Деякi зупинялися на мить вiд несподiванки i - теж  швидко  його
обминали... Всi проходили мимо, прискорюючи ходу, i нi пари з уст... Вони,
либонь, здогадувалися, як це вiн опинився тут. Безперечно. Вони боялися за
себе, але вони боялися й за нього, щоб не стягти уваги...  уваги  тих,  що
теж бiгли в цiй же юрбi, кожного пронизуючи лихим зором, повним  помстиво?
зненависти до всього свiту за сво? поразки й клекiтливо? злоби до iнших за
нелюбов до себе. Сповненi жадоби чужо? смерти, щоб усi вмерли  ранiше  вiд
них.

   Максим вiдчув, що вiн мусив би десь зникнути з  цi??  вулицi,  з  цього
шляху. Тепер же, негайно. Але куди? Розмiрковуючи над  цим,  вiн  все-таки
посувався далi, як автомат, все тi?ю ж вулицею. Його ноги вже  ледве-ледве
пересувалися вiд утоми. Сили його танули. Але вiн iшов. Так вiн  iшов,  аж
поки не опинився перед застряглою в баюрi машиною. На тiй машинi  сидiв...
Ого-го! На машинi тiй сидiв майже  весь  персонал  iз  Особливого  вiддiлу
армi? й Спецвiддiлу дивiзi? - тi самi, що були в селi Веселому й на вулицi
Заозiрнiй. Всi його "знайомi" - вартовi, й сержанти,  й  старшини,  й  той
майор-слiдчий, i навiть його дiвчина! Всi були тут... Максим тiльки  встиг
помiтити, що всi вони були заспанi,  сердитi,  неголенi,  забрьоханi  i  -
п'янi. А до того ще й -  так-так!  -  до  краю  розгубленi.  Тiльки  встиг
помiтити це, як наткнувся на самого...  начальника  спецвiддiлу!..  Машина
йорзалась у баюрi, шарпалася то сюди, то туди,  скажено  ревучи.  Всi,  що
були в машинi, лаяли шофера на чiм  свiт  стояв,  а  начальник  безпорадно
дивився на це все збоку, стоячи бiля баюри з закладеними за спину  руками,
насунувши  шапку  на  очi  й  розстебнувши  комiр  "гiмнастьорки".  Максим
наткнувся просто на нього - лицем до лиця.  Це  був  той  самий  начальник
спецвiддiлу танково? дивiзi?, що при?здив його заарештовувати... Але тепер
вiн був i без танкiв, i без дивiзi?, лише зi сво?м спецвiддiлом.
   У Максима серце похололо, й вiн трохи не кинувся з усi?? сили навтiкача
вiд несподiванки. Але не кинувся. Начальник спецвiддiлу  всторч  подивився
йому в лице i... далебi, не впiзнав...  Подивився  байдужими,  каламутними
очима, довгим, нудним поглядом i... одвернувся. Максим  майже  автоматично
пройшов мимо нього, не моргнувши оком, i йшов далi, ледве стримуючись, щоб
не побiгти. Земля пiд ним горiла.  "Тут  же  ж  десь  мусить  бути  й  сам
головний, отой "Кутузов".  Той,  що  заповзявся  тодi  поставити  мене  на
колiна..."
   "Ти скажи! Яка ?рунда!..."
   Змобiлiзувавши всi сво? нерви, щоб не  шарахнутись,  Максим  iшов  далi
спокiйно, - йшов i вiдчував, що... хтось дивиться йому в спину.  Але  йшов
зумисне мляво. Це йому нагадало, як вiн  колись,  ще  в  школярськi  роки,
вчився гартувати  нерви  й  характер,  ходячи  по  розпеченiй  блясi  даху
босонiж, i зумисне не квапився,  не  шарпався,  хоч  на  ногах  аж  пухирi
схоплювались.
   Так вiк iшов, здавалося, бозна й  скiльки,  пiдкоряючись  iнту?цi?,  що
пiдказувала йому - не шарпатись i не бiгти, не дай Боже!.. Лише думка його
бiгла шалено, несамовито. Бачив, як дворами,  городами  й  садочками  йшли
люди, i йому страшенно кортiло й самому кинутися туди. Але не кинувся.  По
якомусь часi машина заревла оглушливо i, вискочивши з баюри, рушила  далi.
Максим  чув,  як  вона  наближалася,  доганяючи.  Ось  уже  й  догнала.  А
догнавши... пiшла собi далi. Нiхто з тих, що сидiли в машинi,  не  звернув
на Максима жодно? уваги. Тiльки начальник, стоячи в правому кутку  короба,
шукав у кубi когось очима i... знайшов! Уп'явся тими очима в  Максима,  аж
голову повернув назад.
   "Впiзнав чи не впiзнав? Зупинить чи не зупинить машину?"
   Але начальник машини не зупинив. Вона пiшла собi далi, далi,  гублячись
у юрбi, а начальник  усе  стояв  i  дивився  й  тер  рукою  чоло.  Либонь,
пригадував. Раптом, як уже здавалося, що все минуло,  машина  десь  там...
стала! Чути було, як стала. "Пригадав?!."
   I тут Максим, не змiняючи темпу ходи, звернув лiворуч у  чийсь  двiр  i
пiшов навскоси садочками, забираючи все лiвiше й лiвiше, далi  вiд  шляху.
Потiм сiв бiля купи якогось  хмизу  i,  нiби  заклопотаний  сво?ми  босими
ногами, нагнувся до них, а сам подивився пильно на  шлях.  Мимо  проходили
люди, а вiн дивився на шлях, туди, на вулицю, i бачив, як  з  машини  геть
усi позлазили i, розсипавшись, пiшли вулицею навпроти течi?...
   Максим звiвся й помалу пiшов глибше в садки.  Садки  круто  сходили  на
гору. Пройшовши якийсь час, Максим озирнувся, - нiчого, крiм густо?  сiтки
дерев, не було видно. Нагнувся -  те  саме.  Густо  посадженi  й  розрослi
молодi яблунi й грушi вiдгородили його вiд шляху.  Тодi  вiн  повернув  ще
крутiше  лiворуч  i  пiшов  швидше.  Скоро  вiн  опинився  на   спецiяльно
насипаному валу, що огороджував садки. За валом був глибокий рiв, а  потiм
iшла кiнна дорiжка, якою посувалося лише якихось дво? людей iз торбами. Та
дорiжка крутилася до лiсу, що був зовсiм близько, бiгла до нього повз вал,
обрамлена обабiч тернами. Люди йшли вiд лiсу, а Максимовi треба  було  йти
на лiс.
   Завмираючи серцем, Максим пiшов назустрiч тим двом людям. Порiвнявся  з
ними. Розминувся. Трохи згодом озирнувся. А переконавшись, що вони  зовсiм
i не збиралися озиратись на нього, а спереду бiльше нiкого не було, курнув
дорiжкою, скiльки сили. До лiсу!!. Господи! Таж  лiс  ось-де-ось  -  рукою
дiстати. Тiльки б добiгти. Тiльки б ускочити в нього. Вiн не  бiг,  бо  не
мiг, але вiн iшов так, що аж суглоби трiщали йому в ногах. Вiн  так  давно
вже не ходив. Вiн змобiлiзував усi рештки сво?х сил i шмагав дорiжкою так,
як колись, у добрi часи, було, спiшив до дiвчини на побачення. Та ось  уже
й лiс...
   Дорога звертала все лiвiше й iшла понад лiсом, але Максим пiшов  просто
в лiс по цiлинi. Снiг був досить глибокий, але  нiчого.  Ззаду  в  садках,
чути було, стояв гомiн, а нижче - там, на шосе, стояв клекiт.  То  гула  й
гула  далi  лавина,  що  тим  шосе  котилася.  Здалеку  можна  було  легко
розрiзняти окремi звуки, впiзнаючи виразно, який вiд чого походив.  Максим
постояв, як вовк, послухав  i,  вiдсапнувшись,  пiшов  далi  по  глибокому
снiгу. Скоро надибав чийсь слiд, що тягся в протилежному напрямку, вступив
у нього й так пiшов у глиб лiсу -  туди,  звiдки  хтось  недавно  пройшов,
лишивши такий добрий слiд. Ним було куди легше йти, нiж цiлиною.
   Вже пiт заливав Максимовi спину й очi, вже вичерпувалися остаточно сили
й усе пливло в очах, перевертаючись шкереберть, а вiн  усе  йшов  i  йшов.
Зачiпав жменею снiг на ходу й клав його в уста - гасив спрагу i йшов,  уже
заточуючись. Точнiсiнько так, як загнаний мисливцями олень, що  вже  хропе
вiд безсилля й широко розкритою пащею хапа? снiг на бiгу.
   I раптом зупинився... Десь попереду чувся такий самий шум i гомiн, як i
позаду, i такий же самий шум i гомiн був десь лiворуч. З правого боку було
тихо, але там був степ, про це Максим добре знав, та й шлях його  не  туди
стелився, а стелився вiн уперед i лiворуч, ось цим лiсом.  Але,  судячи  з
гомону,  той  шлях  було  перерiзано.  Порскали  й  голосно  iржали  конi,
лементували люди, гули й гримiли машини... Чи то, може, там  розгалузились
дороги й розгалузились колони?! Чи, може, там у  лiсi  вiйська  окопуються
для бою? Чи?..
   Максим постояв, послухав. А тодi лiг просто на  снiг.  Довго  й  пильно
роздивлявся на всi боки - чи нiкого нема? нiде, чи нiхто не бачив його?..

   Нiкого.
   Тодi Максим утоптав у снiгу глибоке лiгво  i  влiгся  мiцно.  М'який  i
липучий снiг утрамбувався добре, i лiгво вийшло затишне, глибоке й зручне.
I тепле... З пiвночi бiля лiгва стояла товстелезна береза, з пiвдня просто
в лiгво дивилося сонце й сипало в лице  Максимовi  гарячим  приском.  Було
таки справдi тепло, навiть трохи й гаряче на сонцi. Правда,  трохи  трясла
пропасниця, але то нiчого...
   Заплющивши очi, Максим лежав i слухав,  як  гули  десь  шляхи  з  трьох
сторiн. Потiм почало здаватись, що те все гуло тiльки  в  його  головi,  у
вухах. Вiн задрiмав. А може, й не задрiмав, а просто лежав i марив... Так,
бувало, колись вiн маленьким у гарячцi, перестудившися, залiзе  на  пiч  i
лежить... I так було при?мно-при?мно: гаряча голова  аж  гула  вiд  дивних
картин, що пропливали в нiй, i чого-чого тiльки не вiдбувалося  з  ним,  -
вiн жив тодi в iншому, казковому, химерному свiтi,  що  повставав  у  його
збудженiй уявi.
   А сонце моргало довгими-довгими вiями, торкаючись ними до його обличчя.
Воно випромiнювало тепло, стоячи на вартi над людиною, закопаною в снiг, -
над людиною, що нiяк не хотiла вмирати.



   Максим прокинувся вiд несподiваного струсу i розплющив очi.  Просто  на
нього згори сипалося гiлляччя з розчахнуто? набо?м берези, осторонь осiдав
на землю стовп тяжкого диму, землi  й  снiгу  вiд  вибуху,  що  тiльки  що
гримнув десь зовсiм близько. За цим набо?м пролетiв другий, третiй...  Лiс
трiщав, кромсаний череп'ям гарматнiв з усiх бокiв. Максим зiщулився i влип
ще мiцнiше в сво? лiгво. То нiчого, що снiг  уже  добре  розтав  пiд  ним,
утворивши калюжу, i вiн пiдпливав водою. Вiн тiльки трохи посунувся  вбiк,
втискаючись у свiжий снiг i не пiдводячись анi  на  цаль.  Лiсом-бо  йшов,
кружляв несамовито вогненний смерч.

   Було ясно, що цей лiс опинився на лiнi?  фронту,  що  встановився  десь
тут, поки Максим спав. Фронт був десь спереду вiд нього.  З  правого  боку
вiд Максима й вiд шосе, тобто - з протилежного до  Грайворона  боку,  била
артилерiя, - ?? набо? перелiтали з виттям над головою, неслися десь  туди,
за Грайворон, i  там  розривалися.  З-помiж  клекоту  звичайних  гармат  i
мiнометiв  виразно  чувся  такий  знайомий  Максимовi,  зловiсний   хуркiт
"катюш", - батарея ?х стояла десь, певно, зовсiм  близько.  А  десь  iз-за
Грайворона, а може, вже й з Грайворона, намацуючи тi "катюшi",  била  сюди
тяжка артилерiя нiмецька.  Це  ??  набо?  так  немилосердно  чухрали  лiс.
Спереду ж, десь  там,  де  недавно  чувся  гомiн  людей  i  гуркiт  машин,
розливався морем  клекiт  скорострiлiв  -  станкових  кулеметiв  i  ручних
автоматiв. Цей клекiт то стихав, то спалахував дужче.
   Перекочувався то лiворуч, то праворуч, то туди, звiдки Максим  прийшов,
обходячи вже лiс пiвколом.
   Це тривало досить довго. Потiм артилерiя перестала бити, але  натомiсть
клекiт скорострiлiв усе сильнiшав. Максим лежав, пiдпливши водою, i помалу
його огортав вiдчай, тупий  вiдчай.  Але  потiм  його  почала  опановувати
апатiя. Нерви тупiли й переставали реагувати  вiд  надмiрного  напруження,
пiддаючись вiдчуттю явного  безвихiддя  й  усвiдомлювано?  безвиглядности.
Також давала себе знати пропасниця, витворюючи стан  фiзично?  й  душевно?
прострацi?.
   Це був стан уже близький до  трiюмфу  зневiри  й  скепсису,  породжених
безсиллям. Той стан, коли серце й  розум  уже  не  далекi  вiд  того,  щоб
пристати на думку, що все марно, що вже однак усьому край. Лишилося тiльки
встати й пiти назустрiч неминучому, рокованому. Але в Максима й на  те  не
було сил. Вiн лежав i, закривши очi, марив. Далебi, вiн уже дубiв. Потроху
навiть немовби глух, не чуючи вже нi стрiлянини, нi  вибухiв,  -  вони  не
доходили до свiдомости. Апатiя. Не було сил навiть заплакати, хоч хотiлося
б заплакати по-дитячому й так зiйти геть  сльозами  в  цей  снiг,  у  сиру
мерзлу землю. Та пiд повiками було  сухо  й  гаряче,  як  пiд  розпеченими
заслiнками. Перед тим, як Максим закрив повiки,  вiн  бачив  сонце,  i  те
сонце ще й тепер стояло в очах,  пiд  тими  повiками.  Але  не  було  сили
перевiрити, чи воно ще  стояло  й  у  небi.  Максим  лежав  у  забуттi,  а
свiдомiсть його вiдзначала, що вiн, хоч i не мiг зiйти в  землю  сльозами,
проте зiходив туди снагою, зiходив по краплинi; снага та  просочувалася  з
серця крiзь мокру одежу в снiг i  глибше,  глибше  в  землю.  I  з  кожною
втраченою краплиною все щiльнiше злипалися повiки. Кiлька  разiв  його  ще
ледве жеврiюча воля мляво намагалася пiднести тiло - "Вставай!" "Вставай!"
- але марно. I почала та воля остаточно погасати...
   I ось тодi хтось у ньому збунтувався й почав помалу пiдводитись.  Хтось
страшний i чужий у нiм i нiби й не чужий. Упертий, затятий, зцiпивши зуби,
вiн помалу пiдвiвся на весь зрiст i  став  перед  його  розпластаним  долi
тiлом. I стало вже нiби ?х дво?, -  Максим  чiтко  вiдчув,  як  його  душа
роздво?лася i стало ?х дво?. Один лежав безсило  й  збайдужiло,  а  другий
звiвся й закипiв гнiвом:
   "Вставай!"
   Не вста?.
   I заклекотав сльозами й вибухнув вогнем страшно? лютi:
   "Вставай! Вставай, кажу!.."
   Не вста?. Тодi вiн  почав  несамовито  бити  ногами  лежачого  й  почав
топтатись по його безвольному, нiкчемному, розпластаному тiлi:
   "Роздавлю!.. Роздавлю!.. Ганчiрка... Стерво... Вставай!.."
   I кипiв, i клекотав...
   Це не було видiння, це був спогад про те, що  вже  раз  було!  Це  було
давно колись. Вони йшли з Петром Забродою з Полтави. Вони, два  юнаки,  що
ходили  в  Полтаву  шукати  школи,   щоб   учитись,   верталися   шляхами,
спустошеними ру?ною й голодом. I похворiли вдвох, бо з  голоду  на?лися  в
Опiшнi зелених слив. Хворi, голоднi, виснаженi, з набряклими  й  пiдбитими
ногами, вони вже не могли йти. Але вони  мусили  йти,  якщо  хотiли  жити.
Мусили. I вже ж було й не далеко. Ось пройшли Бiльське, ще трохи - i  вони
будуть урятованi, бо дiйдуть до того села й до того двору, де ? люди, сво?
люди, що не дадуть ?м загинути. Та Петро, друг його  вiрний,  вже  не  мав
сили йти. Цiлком не мiг iти. Завечорiло, i швидко надходила нiч, а вiн  не
мiг iти. Лiг на землю, на сухий i  твердий,  як  черепок,  спалений  шлях,
розкидав руки й ноги й готовий був умирати. Зовсiм уже був при  смертi.  А
нiч, як чорний крук, кружляла над ними. А земля чужа,  тверда,  колюча.  I
безлюддя, безлюддя...  Максим  плакав,  Максим  благав  друга,  сам  ледве
тримаючись на ногах:
   - Вставай... Вставай, Петрику... Петрусю... Ходiмо...
   Гай-гай.
   I ще дужче благав i просив Максим.
   -  Петрику...  Пе'грусику...  Вже  близько  ж...  Уставай...  Ще   лише
трiшки-трiшки... Ходiмо... Петрику-у!!.
   Нi,  де  там.  Немов  i  не  чув  Петро.  Тодi  Максим  раптом  закипiв
несамовитим гнiвом  вiдчаю.  Вiн  ухопив  здоровенну  сукувату  ломаку  й,
викрикуючи шалено, налетiв на невдасного друга. Вiн бив  його  ломакою  по
ногах, по чiм попало й кричав дико:
   - Уб'ю!.. Уб'ю!!. Йди, мерзотнику, йди!!. Ти мусиш!.. Iди-и!!.
   I Петрусь справдi схопився й  побiг.  Заточуючись,  бiг  скiльки  духу,
переляканий, а за ним гнався з ломакою Максим, набагато менший  за  друга,
але такий от затятий, - вiн гнав нещасного друга,  як  барана,  вздовж  по
шляху, гнав його туди, де ?х обох чекав порятунок. Так вони  вдвох  утекли
вiд загибелi, що вже була неминучою...
   "Вставай!!."
   Той, що на ногах, несамовито бив лежачого.
   Напруживши всi сили, Максим шарпнувся й помалу звiвся на ноги. Так,  як
часом зводиться впалий кiнь, шарпнувшись рештками конячо? снаги. Звiвся на
ноги й став на  них,  похитуючись.  Роздво?не  його  ?ство  помалу  почало
входити в ?динi береги...
   В лiсi вже темнiло. Сонце давно вже  зайшло.  Навколо  стояла  тиша.  В
цiлому свiтi стояла тиша. Лише десь чутне було якiсь  пiдозрiлi  звуки,  -
нiби хтось, iдучи, клацав погано пiдкованими чобiтьми, на яких поодставали
пiдкови. Але звiдкiля тi звуки походили - годi було розiбрати.
   Голова Максимова наморочилася, його нудило.
   "Авантi!" - проказав хтось  у  нiм  тихо,  жалiбно,  зi  сльозами,  але
вперто, затято.
   Постоявши ще трохи, Максим  нарештi  прийшов  остаточно  до  пам'яти  й
вiдчув, що вiн смертельно перемерз та що вiн зовсiм  мокрий.  Його  трясла
пропасниця, аж зуб не потрапляв на зуб.
   Тодi вiн надлюдським напруженням  волi  вирвав,  витяг  ноги  зi  снiгу
(дерев'янi, чужi, зовсiм-зовсiм чужi ноги) i пiшов. Вiн iшов - гойдався на
мiсцi, м'яв снiг, тиняючись. I, либонь, схлипував вiд болючого  корчу,  що
хапав за горло. Так... Найлiпше б отак заплакати гiрко-гiрко й  безнадiйно
i лягти б клубочком у снiг, отак плачучи... Але кому те потрiбне?..
   I вiн iшов...
   Раптом по ньому  пробiгла  гаряча  хвиля,  -  вiн  почув  голоси!  Тiло
затерпло, а серце почало шалено битися. Воно гнало  по  тiлу  кров,  аж  у
пальцi заходили зашпори. Голоси!.. Але де? Звiдкiля  вони?  Чи  то,  може,
омана?..

   Зупинившись, Максим прислухався, як  вовк,  аж  у  вухах  дзвенiло  вiд
напруження. Але нiде нiяких голосiв не  буде  чути.  Вiн  напружував  зiр,
вдивляючись у морок, у легiони дерев, що  обстукили  його  з  усiх  бокiв.
Вони, здавалося, всi помаленьку й нечутно ворушились, тiльки  один  Максим
серед них стояв нерухомо, мов пень.  Зосередивши  всю  свою  волю,  Максим
нарештi почав розбиратися в ситуацi?. Навколо була вже завсiм не  вечорова
сутiнь, а нiч - мiсячна, холодна нiч. На небi, якраз на тiм  самiм  мiсцi,
де було недавно сонце, тепер стояв мiсяць уповнi. До  болю  яскравий,  вiн
дивився в саму Максимову душу. А на ньому, на тому мiсяцi, як на слiпучому
екранi, виразно виступала розшифрована ще з дитинства та?мниця його  сiро?
плями - "Ка?н пiдiйма? брата Авеля на вилах". Так виразно,  як  ще  Максим
нiколи не бачив...
   Навколо - тиша. Бiй. далебi, давно вщух, бо нiде нiяких звукiв,  -  анi
пострiлiв, анi людського голосу. Аж дивно. Нiби  нагло  все  вимерло.  Чи,
може, вже десь там усi один одного побили в велетенськiм побо?вищi й тепер
лежать трупом на тiм полi, навколо того мiста Грайворона? I  пiд  мiсячним
сяйвом бiлiють ?хнi одiрванi  голови  -  не  на  мечах,  а  на  автоматах,
пiстолях i гранатах. Лежать... А над ними Ка?н  пiдiйма?  брата  Авеля  на
вилах. Як прапор, як девiз, як емблему!..

   Тиша. Тиша була справдi безмежна. Лиш  десь  далеко-далеко,  нiби  щось
вистукуючи за абеткою Морзе, ледве чутно лопотiв автомат:
   - Та!.. Та-та-та!.. Та!
   Максим слухав пильно. Було таке враження, нiби десь там  хтось  лишився
один на цiлий свiт  i,  вже  конаючи,  ще  продовжував  битися.  Бився  до
останку. Сам-один... Але проти кого? Нiхто ж йому не вiдповiдав.  А  може,
то вiн обстрiлював з вiдчаю того Ка?на на мiсяцi, що  наштрикнув  на  вила
брата свого Авеля?.. "Без  сумнiву  -  фронт  перекотився,  перейшов  десь
далi". Зробивши цей висновок, Максим рушив уперед. Туди, де той хтось один
далеко-далеко стрiляв iз автомата, стоячи Максимовi на дорозi.  Саме  туди
Максимовi треба було йти.

   Максим керувався не компасом i не мапою. Вiн мав  те  шосте  чуття,  що
властиве не так людям, як тваринам, i що вiн його витренував у собi в  час
ув'язнення в Сибiру. Пiднявши лице вгору, вiн подивився в нiч, послухав  -
i точно визначив, де його дiм. "Там". Далеко, за сотню з гаком кiлометрiв,
але "там". I пiшов навпростець, рiвно, мовби по  струнi,  протягнутiй  вiд
самого серця до того дому, туди, до сина.  Ось  так  вiн  i  вирiшив  iти,
навпростець, обминаючи села й мiста, перетинаючи шляхи впоперек i навскiс.
   Тiнi вiд дерев пописали снiг  чорним  мереживом,  i  в  ньому  рухалась
Максимова тiнь, мов риба в ятеринi.
   Та не багато Максим зробив крокiв. Те пiдозрiле клацання, що  вiн  його
чув ранiше, зринуло несподiвано просто перед ним, i Максим став. Прича?вся
бiля дерева. Придивився... Господи! Так  от  звiдки  чулися  тi  пiдозрiлi
звуки клацання! Просто перед ним упоперек, перетинаючи йому шлях, рухалась
обережно цiла череда тiней. I щось зрiдка клацало. То клацали рушницi,  що
ними тiнi пiдпиралися, як палiччям. Поставлена на кригу чи на щось  тверде
кольбою, рушниця видавала глухий металевий звук, клацала.
   А тiнi йшли i йшли. Це йшли стежкою один за  одним  якiсь  вояки.  Йшли
мовчки. Лише зрiдка чувся стогiн. То де-не-де несли ранених на ношах, теж,
очевидно, зроблених iз рушниць. Часом  зринала  приглушена  лайка.  Максим
стояв довго й чекав. Нарештi тiнi перейшли. Стало знову тихо. Тодi  Максим
швидко рушив i, перетявши широко протоптану  стежку,  пiрнув  у  гущавину.
Тепер уже, мабуть, шлях йому вiльний, - думав вiн.
   Але не судилося Максимовi прорватися на вiльний, не загрожений простiр.
Iдучи гущавиною, вiн нагло вигнався  просто  на  дорогу,  на  якiй  стояло
багато машин i гармат суцiльною мовчазною лавою. Максим влип у  снiг.  Але
його помiтили. Почувсь окрик... окрик по-нiмецькому! -  i  Максим  кинувся
щосили назад. Шугав, перебiгаючи вiд  дерева  до  дерева.  Навздогiн  йому
звилась ракета й попливла над лiсом, а по землi  пливли  тiнi  вiд  дерев.
Веремiя тiней, серед яких губилась тiнь Максима.  Вiн  засмiявся  й  пiшов
спокiйно серед тi?? веремi?. Пiшов, прислухаючись та крадучись,  як  звiр,
забираючи тепер все лiвiше й лiвiше. Перетяв  стежку,  цього  разу  зовсiм
порожню, й подався якомога швидше. Йшов досить довго i -  знову  наткнувся
на якесь мовчазне товпище машин i людей. Цього разу  його  окликнуто  було
вже по-росiйському з грядом несамовитих матюкiв. Максим  кинувся  геть;  а
навздогiн  йому  знову  звилась  у  небо  ракета.  Тепер  до  цi??  ракети
вiдгукнулась також ракета з того боку, звiдки Максим щойно втiк,  а  потiм
ще одна з пiвдня. Закрутилась вiхола тiней, шаленiй крутiж чорних,  синiх,
фiялкових, сизих плям,  а  в  тiй  вiхолi,  посерединi,  металась  людина,
затято, вперто провокуючи смерть, граючи з тi?ю смертю  в  пiжмурки.  Однi
ракети погасали, другi  звивалися  знову  й  знову.  Так  Максим  борсався
посеред спалахiв ракет iз трьох бокiв, мов у зачарованому колi, дедалi все
затятiше намагаючись iз нього вирватись, а при тому все тримаючи  курс  на
пiвдень. Але - гай-гай! Кожна спроба вирватися  трохи  не  коштувала  йому
голови й забирала рештки сил. Кiлька разiв лiс було обстрiлювано  навмання
навальним слiпим вогнем з трьох сторiн. Але  до  середини  лiсу  нiхто  не
йшов. А може, й iшов, може, десь i крався хтось помiж деревами, але не мiг
натрапити на Максима, що посувався дуже сторожко вiд дерева до дерева, мов
тiнь.
   Вiн усе намагався прорватися на пiвдень. Та, нарештi, втратив надiю  на
це й, стиснувши з розпачу зуби, повернув на пiвнiч, назад  -  у  той  бiк,
звiдки прийшов iще вдень. Туди пройти було легше, бо то  була  найширша  й
вiдкрита сторона того трикутника вогню, в якому вiн опинився. Хоч i як  не
хотiлось йому повертати, але мусив. Вiн би й ще не  пiшов,  та  бачив,  що
загиба? вiд холоду й вiд утоми. ?дина  надiя  лишалася  тепер  на  людське
житло, а найближче житло, що його вiн бачив, було  там.  Iти  було  тяжко.
Передусiм вiн не був певен, що в лiсi не крадеться, полюючи за ним,  хтось
iз переслiдувачiв, i це змушувало його бути дуже обережним. А  крiм  того,
вiн не знав, як саме йому вийти на пiвнiч, до ближчого  села,  бо  втратив
зовсiм орi?нтацiю. Нiби нiчого й не змiнилося в розташуваннi лiсу й частин
свiту, а замiсть сонця, що правило за орi?нтир удень, тепер на  тiм  самiм
мiсцi стояв мiсяць, але нiчого не можна було розпiзнати. Все  стало  якесь
iнше, фантастичне, - i дерева, i кущi, i горби та ямки, i слiди на  снiгу.
А надто замутили зiр отi ракети, i невiдомо було,  чи  то  тiнi  весь  час
оберталися навколо нього, а чи то був повен лiс живих iстот.
   Проте Максим  нарештi  таки  вибрався  з  лiсу.  Довго  вибирався,  але
вибрався. Незабаром пiзнав той  вал  за  селом,  iз  якого  вийшов  удень.
Спустився з валу в садки, пройшов до села й вийшов на шосе,  що  проходило
вулицею через село. Постукав у якусь хату - мертво.  Постукав  у  другу  -
мертво. Нiяких ознак  життя.  Став  посеред  дороги  й  так  стояв,  майже
дрiмаючи на ногах. Ззаду на шосе почувся гомiн i кроки. Якiсь люди йшли  з
боку Грайворона. Максим i собi пiшов помалу дорогою "вперед" -  у  тому  ж
напрямку, куди йшли тi люди.  Вони  скоро  його  догнали.  Це  була  група
якихось дивних салдатiв - без збро?, без  нiчого.  Йшли  безладною  купою,
чвакотiли по калюжах, зрiдка й тихо перекидаючись словами й лаючись.
   - Ей, слиш, товаришок, куди це ми  в  iродово?  мами  йдемо?  -  спитав
котрийсь у Максима.
   - На Борисiвку.
   - А далеко?
   - Помiря?ш, - вiдповiв за  Максима  злобно  хтось  iнший  iз  салдатiв,
чомусь вирiшивши, що запитання було адресоване до нього.
   - А це що? - спитав хтось iз iншого боку й невiдомо кого.
   - А тобi не все одно?.. - вiдповiв ще хтось iз протилежного боку вулицi
й тяжко, понуро вилаявся. - Завертай у першу-лiпшу хату!
   I вони всi завернули праворуч, переходячи вулицю навскiс  по  баюрах  i
розбиваючи тоненький лiд, що ним уже встигли баюри  пришерхнути.  Подалися
до хаток, що тулились над урвищем. З ними подався й Максим.
   Усi разом вони ввiйшли до яко?сь  хати,  зiрвавши  дверi  з  засува,  i
вiдразу ж попадали на солому, настелену попiд стiнами. О! Тут  уже  таких,
видно, було-перебуло!..
   - Чому засунула дверi (трах-бабах-бах)?!. - спитав хтось у темрявi люто
й навмання, звертаючись уже з соломи до уявно?  господинi,  що  теоретично
мусила б десь у цiй хатi iснувати.
   Десь у кутку (мабуть, на полу) щось жалiбно захлипало.
   - Брось... - сказав хтось iз салдатiв меланхолiйно й уже крiзь сон.
   Той, що питав, сплюнув люто, проте навiть не договорив матюка - захрiп,
засинаючи.
   I всi, хто тiльки був тут на соломi, поснули вiдразу ж, мовби побитi.
   I Максим серед них.

   РОЗДIЛ ВIСIМНАДЦЯТИЙ
   "Що сказав  Кант?..  Що  сказав  Сократ?..  Нiцше,  Шопенгавер,  Маркс,
Малатеста, Спiноза, Конфуцiй, Магомет i iншi, й iншi -  всi  добрi  й  злi
генi??!.

   Все, що вони сказали всi гуртом, не ма? нiякого значення!.. "

   Могутнiй струс гойднув Максимом i змусив  його  не  проснутись,  нi,  -
змусив зринути з гарячки й опритомнiти. Навколо  було  чорно  й  одночасно
сизо. Ще дзвенiли, впавши на землю, видавленi повiтрям  шиби.  В  хатi  на
соломi було тихо - асi вже позникали й не було нiкого.  Лише  в  кутку  на
полу щось хлипало. На соломi ж лежав тiльки вiн, розпластавшись. Руки йому
було  неначе  прибито  до  землi,  а  хтось  усерединi  в  ньому   говорив
меланхолiйно, гiркR, помiж словами вiдзначаючи автоматично, що десь там  у
темрявi впала тяжка-претяжка бомба i ще йшли, рокотали по землi луни.
   "...Так...  Усе,  що  вони  сказали,  не  мас  нiякого,   нiякiсiнького
значення, бо не може - нi, не може... врятувати... людину!"
   Руки й ноги Максимовi - нiби хто прикрутив  шрубами  -  нi  звести,  нi
ворухнути, а голова - нiби налита свинцем. Вiн ?? звiв трохи. У  видавлене
вiкно видне була, як десь, ген там (це за Грайвороном!) снували  безугавно
й беззвучно ракети, роблячи тоненькi вогненнi параболи в  усiх  напрямках,
одна  одну  перетинаючи,  перехрещуючись,   Мовби   беззвучний   вогненний
водограй. Так,  нiби  десь  там  вiдбувалася  велетенська  урочистiсть  iз
тисячами бенгальських вогнiв.

   Максим подивився й поклав  тяжку  голову  назад.  I  лежав  у  забуттi.
Дрiмав. Серед тишi  чути  було,  як  шелестiла  солома,  ворушилася.  Сама
ворушилася, неначе жива. Максим знав  чого.  Тож-бо  ворушилися  "вони"  -
супутники  страждання  й   смерти,   реальнi   й   незчислимi!   Супутники
"найпередовiшо?" з фiлософських i соцiяльних систем! Вошi. Вони рухали  ту
солому, заволодiвши нею, як переможцi.

   "Кант,  Шопенгавер,  Маркс,   Сократ,   Руссо,   Ленiн..."   Безглуздий
калейдоскоп iмен крутився в сизiй темрявi i шелестiв, як солома, i не  мiг
нiчого порадити Максимовiй душi, поставленiй над  прiрвою.  "Нi,  вони  не
можуть! Вони нiчого, нiчого не можуть..."
   Хлипання з кутка дiйшло до свiдомости, i Максим раптом  пiзна?,  що  то
хлипала дитина. Мала дитина!..
   "...Кант, Шопенгавер, Маркс, Руссо..." Чорт! - Максим  зробив  зусилля,
щоб вiдсунути геть усi тi iмена, колись чутi, читанi, обожнюванi, що  жили
колись у ньому по черзi в ореолi велико? слави. "Геть!  Усi  вони  нiчого,
нiчого тут не зможуть! Вони, носi? тих iмен,  вигадали  цiлi  фiла-софськi
системи й концепцi?, але людину, маленьку людину, ?? м'ятежну душу нiякi з
тих фiлософiй врятувати не можуть".
   Перед ним раптом встали iншi iмена, встали з само? глибини душi.

   "Батько... "
   А що сказав мiй батько?!.
   Вiн нiчого не сказав. Вiн лише посмiхнувся  променистими  очима.  Як  i
син, його маленький син, синок. I як i той син сонячного Палермо, як i всi
?м  подiбнi,  отi  з  малими  iменами  й  великою,  як  усесвiт,  душею  й
пломенiючою любов'ю в нiй. З душею  мармурового  янгола,  повергнутого  на
землю... Всi вони дивилися йому в серце  променистими,  вогкими  вiд  слiз
очима... Дивилися в самiсiньку душу i не давали йому вмерти.  Це  вони  не
давали йому вмерти!..
   "Авантi!" - бринiло десь здалеку, здалеку.
   А калейдоскоп крутився в гарячковому маревi i десь хтось, нiби  крупь?,
вiдраховував на повен голос:
   "Кант, Сократ, Шопенгавер, Нiцше, Маркс..."
   - Стоп! - сказав сердито Максим, аж той  круп'?  замовк,  а  Максим  по
коротких зусиллях очуняв зовсiм i заклiпав притомно очима.
   Свiтало.
   - Авантi! - промовив Максим сам до себе i встав. Немов автомат,  звiвся
на ноги.

   В кутку на полу, скоцюрбившись пiд купою лахмiття, спала  стара  жiнка,
люто чухмарилась увi снi й щось бурмотiла. I бiльше нiби нiкого.
   А в хатi... Господи! Така пустка, такий бруд i такi страшнi злиднi,  що
навiть Максимовi, навiть такому, як вiн ?, ридати хочеться.
   Максим  ступив  тихенько  крок  до  полу,  -  йому  страшенно  хотiлося
побачити, де ж те  дитя,  що  перед  тим  хлипало.  Ось  воно!  Розкидавши
рученята й  ноженята  на  бруднiй,  аж  чорнiй,  подушцi,  серед  бридкого
лахмiття спало хлоп'я. Заплакане  личко  рожевiло,  посмiхалось  увi  снi.
Хлоп'я нiби зрадiло Максимовi  й  посмiхалося  йому  назустрiч,  пiдклавши
кулачок пiд замурзану сльозами щiчку.
   Максимовi нагло нiби хтось наступив обцасом на саме серце...  Вiн  враз
круто повернувся й вийшов. Вийшов тихо, щоб не розбудити. I пiшов швидко.




   Надворi стояв туман. Максим радiв тiй оказi? й пiрнув  у  туман,  як  у
воду. Десь у туманi стояв гомiн i рух, десь наче зовсiм близько,  але,  де
саме, годi було визначити. Наче кругом. Туман збiльшував  звукопровiднiсть
повiтря i часом, як це Максим знав з досвiду, робив  чудеса,  переплутуючи
вiдстанi й напрямки звуку. Максим слухав тi звуки  й  думав,  що,  мабуть,
вони доходять вiд шосе, але й без того вiн розумiв, що  на  шосе  йому  не
треба виходити, принаймнi на цьому  вiдтинку,  де  воно  загиналось  дугою
навколо Грайворона. О, цей Грайворон!.. Там, на тiй шосейнiй дузi i в  тiм
Грайворонi, напевно зосередились частини як не тi??, то iншо? армi?.
   Максим попрямував знову на лiс. Там напевно  за  нiч  вiдбулися  вдячнi
змiни, та вже й сам туман  був  чудесною  змiною,  що  радикально  змiняла
ситуацiю в Максимову користь. До  того  ж.  снiг  "зачиримiв",  як  кажуть
сибiряки, цебто - взявся твердою корою, й по ньому стало легко йти, як  по
бiлому асфальту.

   Масим iшов у  туманi  по-вовчому.  Зробить  крок,  послуха?,  послуха?,
зверне лiворуч, зверне праворуч.  Так  маневрував,  боячись  натрапити  на
якусь вiйськову групу, чи засiдку, а чи розвiдку. За орi?нтир правили йому
звуки, яких вiн уникав вiдштовхуючися вiд них, як вiд стiни, й iшов  туди,
де звукiв не було. Так, наче вiн мав зав'язанi очi й посувався навпомацки,
пiзнаючи перешкоду за ?? власним звучанням або ж за тим, як вона вiдбивала
чужi звуки. Довго вiн так петляв i вже почав пiзнавати, що ходить  по  тих
самих мiсцях, натрапляючи на тi самi речi  знову.  Знайомi  дерева,  кущi,
горбки, старi слiди в снiгу випливали  з  туману  назустрiч.  Побачив,  що
закрутився безнадiйно, i годi було вже визначити  напрямок,  куди  ж  йому
бодай приблизно треба було йти, в який  бiк.  Вiн  не  мiг  уже  визначити
точно, анi де схiд, анi де захiд, або пiвнiч,  чи  пiвдень.  На  снiгу  не
видно було власних слiдiв, а туман був однаковий iз усiх сторiн i рухливий
у всiх напрямках та з усiх бокiв. Туман не рухався в певному напрямку,  нi
- вiн стояв, i в той же час ворушився. Вiн нiби курився, виходячи десь  iз
землi. Снiг i туман, i розрiзненi речi виринали з туману й зникали знову в
туманi поодинцi.

   Iшов-iшов Максим - i сам незчувся, як  раптом  опинився  на  шосе.  Вiн
скотився на нього з урвища, оступившись в туманi. Став. Послухав. Тихо, нi
звуку нiде поблизу. Лише десь поодаль збоку чути якусь несамовиту лайку  й
рип полозкiв. Але на шосе нiкого. Лише ворухливий туман.  Максимовi  видно
було тiльки шматочок шосе, - трiшки  спереду,  трiшки  ззаду.  Злiва  шосе
круто обривалося сво?м кра?м у молочну каламуть. Здавалось  -  оступись  i
полетиш у безвiсть. Праворуч було круте, вкрите чагарником урвище,  звiдки
вiн скотився. З цього  Максим  зробив  висновок,  що  вiн  стояв  на  шосе
правильно - лицем саме туди, куди йому треба йти - назад, додому.  Вiрнiше
- вперед, додому.
   I вiн пiшов пустельним шосе. Йти було  зручно,  бо  згори  й  по  добре
вкоченiй дорозi. Лише трохи кололо в  ноги  -  дрiбнi  крижинки  й  мерзлi
грудочки землi та камiнцi. Але що то було в порiвняннi з мукою блукання  в
туманi, згубивши напрямок! А тут - хай хоч  сто  туманiв,  не  зiб'?шся  з
дороги.
   Та не зробив Максим i  пари  сот  крокiв,  як  спереду  в  туманi  щось
забовванiло, зарухалося. Те "щось" iшло йому назустрiч.  Максим  нагнувся,
нiби поправляючи щось на  ногах.  Придивився  -  йшло  дво?.  Тодi  Максим
повернувся й, випроставшись, поплентався назад. "Вперед на пiвнiч". За ним
почулися кроки. Дво? людей доганяли його.  Кроки  були  важкi,  немовби  в
кутих нiмецьких салдатських чоботях.  Максим  плентався  поволi,  а  кроки
наближались швидко. Догнали.
   Якийсь час iшли поруч. Один був офiцер сов?тсько?  армi?,  а  другий  -
рядовий салдат, гвардi?ць. Офiцер був у рудому кожушку, в смушевiй  шапцi,
збитiй зi спiтнiлого чола геть аж на потилицю i в... Максим помилився щодо
нiмецьких чобiт, - офiцер був у дебелих англiйських черевиках. Вiн  тримав
у руцi револьвера, розмахуючи ним, i раз по  раз  озирався  назад.  Салдат
iшов з фiнкою напоготовi, теж спiтнiлий, але в шинелi та  шапцi-ушанцi,  й
теж в англiйських черевиках. Вони дуже поспiшали. Але,  догнавши  Максима,
стишили ходу й iшли якийсь час поруч, мовчки. А тодi  враз  офiцер  зайшов
наперед, скомандував Максимовi:
   - Стой!! - i вилаявся.
   Максим став.
   - Ти чого повзеш, як черепаха, сволоч?!. Га?! Максим знизав  плечима  й
прохрипiв iронично:
   - Хiба не бачиш?
   - То-то що бачу! - I наставивши револьвера в груди: - Ти куди йдеш?
   - Хiба не бачиш?
   - От ти зараз побачиш, гад, як я тобi злiплю всi кулi, що ? в цьому ось
розговорному апаратi! Ти куди йдеш, питаю! До н?мця?
   - Уяви собi, що нi. Я йду до сво?х, так як i ти... Офiцер  зареготався,
а за ним i салдат, тим часом озираючись.
   - Iч ти! А перед цим ти куди йшов, га?
   - Теж туди, куди й ти.
   - Що?!. Ти ж iшов туди, а я ось сюди!
   - То тобi так зда?ться, браток, - зiтхнув Максим.
   - Що?!. Що ти менi говориш! Я, брат, бачу! I тебе наскрiзь бачу!..
   Максим сумно, глузливо:
   - Можливо. Тiльки, як же це ти - йдеш у туманi, а все  бачиш?  А  я  от
скiнчив академiю, брат, i нi хрiна не бачу.
   Офiцер поклiпав на Максима очима, а тодi сердито сплюнув  i  нiчого  не
сказав. Помовчав, озираючись. А тодi:
   - Ну добре. От ми "там" тебе спита?мо. Ану,  лишень,  ворушись  швидко!
Марш вперед!

   I пiддав пiд груди револьвером, аж Максим спалахнув, зупинився, закипiв
увесь... Але стримався, лише подивився в очi офiцеровi довгим  поглядом  i
спитав тихо:

   - Ти й нiмцiв штовхав уже цим "розговорним апаратом"?..
   Салдат  засмiявся,  а  офiцер  знiяковiв  i  замаскував  ту  нiяковiсть
брутальним матюком.
   - Йди-йди!.. Подивимось, що ти заспiва?ш там...
   Те "там" було для Максима цiлком зрозумiле i не потребувало коментарiв.
Вiн iшов попереду й гарячкове ворушив мiзком, шукаючи виходу  з  ситуацi?.
Вiн збагнув свою трагiчну помилку. А помилка була в тiм, що вiн говорив iз
цими  аргатами  по-укра?нському,  i  з  його  мови  видно  було,  що   вiн
iнтелiгент. Цього цiлком досить цим людям, щоб поставити кого завгодно пiд
сумнiв i злобно розстрiляти. Адже ж за це йому все життя зломано.  Ну,  як
дiйдуть  "туди",  то  там  знайдуться  проти  нього  й   бiльш   конкретнi
аргументи...
   А офiцер i салдат пiдганяли Максима. Вони вже були певнi,  що  впiймали
якусь "велику рябу", саме виходячи з тих мiркувань, що та "риба"  говорила
по-укра?нському, але не по-простому, не по-селянському, а так, як говорять
отi найзатятiшi вороги системи,  яку  вони  захищають...  Офiцер,  мабуть,
дедалi бiльше те розшолопував. Щоб сконтролювати, офiцер  зупинiм  ще  раз
Максима й запитав:

   - Чи не якимсь начальником полiцi? був?! Га?!
   - Я, брат, бiльшим начальником був, - вiдповiв  глумливо  Максим.  -  Я
орденоносцем був! У Сталiна.
   - Гм... Блюхер он теж орденоносцем був у Сталiна, - буркнув офiцер. - А
от - як ти говориш, га?! Ясно, все, брат, ясно. Ану, марш!!.
   I вони його вели крiзь туман, десь туди, де знаходилось оте  "там".  Та
дедалi офiцер i салдат усе бiльше нервувалися. Вони поривалися йти  швидко
й могли йти швидко, але ?хнiй бранець не мiг. Видно було й ?м, що не  мiг.
I офiцер несамовитiв, кипiв, кусав губи, озираючись тривожно  назад  i  по
боках, дослухаючись у туманi. Максим бачив, що його охоронники  проймалися
все бiльше злiстю, i думав:
   "От набридне ?м вести такий "трофей", i вони вiзьмуть та й пристрелять.
I все. Що ?м, цим героям? Хто з  них  спита??  А  якщо  спита?,  то  ще  й
похвалить..."

   I ця ймовiрнiсть ставала все бiльш реальною. Та ось  лiворуч  у  туманi
з'явилась хата й двiр i ще хата й двiр.
   - Стой! - скомандував офiцер.
   Стали. Офiцер iз салдатом пiдiйшли до двору, а  Максима  лишили  стояти
посеред шосе. Вони почали спинатися на пальцi, заглядаючи через паркан  та
роздивляючись, що там було в дворi. Потiм салдат зайшов у двiр,  а  офiцер
командував ним через паркан, щось показуючи та корегуючи... Максим  зробив
мляво крок уперед... Як добре, що  вiн  босий!  Не  чути  нi  тупання,  нi
човгання. Ще один крок... Ще один... Озирнувся  -  за  туманом  нiчого  не
видно. Тодi вiн, скiльки духу, чкурнув лiворуч! У чийсь двiр! У садок... I
канув у туманi, як шаг у водi.

   "Iдiть собi, хлопцi, самi з Богом! Ха-ха-ха!.. Але тепер, брат,  дудки,
щоб я так легко знову вскочив у пастку!! Нi, нi!"
   Намагаючись не збитися, Максим садками пiднявся нагору й пiрнув знову в
той лiс, де його  двiчi  вже  спiткала  така  невдача.  Якийсь  проклятий,
зачарований лiс. Але вiн, Максим, однак не мав на вибiр нiчого лiпшого. Та
й не вiрив вiн нi в якi "чари", нi в яку мiстику.
   I знову почувся той гомiн, що його вiн уже чув ранiше попереду, -  десь
там, куди йому треба було йти. Що то за проклятий гомiн? I  де  саме  вiн?
Добре, вiн пiде на той гомiн.
   Посуваючись вiд дерева до дерева, Максим iшов на  той  гомiн,  iшов  на
пiвдень, саме туди, куди йому треба було йти. Йшов просто на небезпеку,  з
вiдкритими очима, раз ?? уже не можна було обминути.
   А як гомiн був уже зовсiм близько, Максим лiг на  черево  й  поповз  ще
трохи. А тодi влiгся пiд кущами й так лежав  на  снiгу  -  пiд  рясними  й
низькими кущами глоду, напружуючи зiр. Але за туманом нiчого не бачив.  Та
зате добре чув. Слух його, натренований, як у дико? iстоти,  й  напружений
до останнього ступеня, чiтко вже розрiзняв у тому звуковому  хаосi  окремi
звуки. Виразно чув людський кашель i шмаркання, хропiння й фуркання коней,
скрип полозкiв, матюки на рiзнi голоси,  окремi  слова  команди  i  навiть
слова розмови. То були вiйськовi, якась частина, чи що. Вони не  рухалися,
а стояли, над чимось вовтузячися. Над чим вони там вовтузилися?
   Максим проповз iще трохи й знову залiг пiд кущем. Туман теж уже  зрушив
i почав котитися пiд натиском ранкового вiтерцю. Вiн клубочизся,  йшов  то
густiшими, то рiдшими хмарами по землi, починаючи вже рожевiти вiд  сонця.
Ось  у  розриви  того  туману  вдарило  сонце  снопами  промiння,  слiпуче
освiтивши площу перед Максимом, i Максим мало не скрикнув -  просто  перед
ним, ось тут зразу, спочатку замерехтiли автомати й  манерки,  карабiни  й
рушницi "ПеТеЕр" та багато рiзно? iншо? збро?, а тодi вже зарябiли салдати
й цивiльнi, що всю ту блискiтливу зброю тримали на ременях за  плечима  чи
носили в руках. Уся лiсова дорога, що стелилася перед  Максимом,  захрясла
тими солдатами й цивiльними,  пiдводами,  хурами  на  санях  i  на  возах,
кiньми, коровами... Максим улип ще дужче  в  снiг  пiд  густими  кущами  й
намагався не дихати вгору, щоб парою не видати себе.

   "Мiлiцiя й вiйська НКВД", - вiдзначив Максим,  розглядаючи  салдатiв  i
цивiльних. Чого ж вони тут?.. Бач, вони  вгналися  сюди,  мабуть,  рятуючи
награбованi манатки, i тепер ось застрягли тут на цiй  лiсовiй  заснiженiй
дорозi. Понад дорогою стояли розбитi машини, з чого  видно  було,  що  тут
проходили недавно й iншi вiйська. Виходило, що ця дорога, перетинаючи  лiс
упоперек, зв'язувала якiсь двi великi шляховi магiстралi, якi йшли  обабiч
лiсового пасма. З окремих чорних, поритих плям i  розкиданих  навколо  них
порожнiх скринь iз-пiд набо?в, як також iз безлiчi порожнiх артилерiйських
гiльз, видно було, що нещодавно на цiй  дорозi  стояли  батерi?...  Ну,  а
тепер стоять iншi,  теж  "батерi?":  хури,  наладованi  геть,  як  скирти,
якимись селянськими скринями, боднями  з  салом,  лантухами  з  цукром,  з
борошном, стiльцями, люстрами, кожухами й, напевно, самогоном, бо зi стилю
мови було чути, що тут було чимало п'яних. На деяких хурах поверх лантухiв
iз борошном звисали головами й ногами рiзанi корови й свинi, а живi стояли
тут же, поприпинанi ззаду.
   "Нiчого собi вiйсько!"
   Салдати й озбро?нi цивiльнi не жалiли  анi  пужалн,  анi  чужих  коней,
перiщачи нещаснi тварини  по  чiм  попало,  витягаючи  тi  всi  сво?  вози
поодинцi з глибокого, розмiшаного з  багном  снiгу  пiд  гору,  випрягаючи
коней з одних хур i припрягаючи ?х до iнших, цугом. При  тiй  роботi  вони
всi тривожно  позирали  назад  i  вгору.  Вони  боялись.  Так,  вони  дуже
боялись... I, мабуть би, давно  всi  вони  кинулися  було  б  урозтiч,  та
жадiбнiсть не пускала, тримаючи ?х прип'ятими до тих мiшкiв цукру , бодень
iз салом, рiзаних корiв i свиней.
   "Що ж робити?" Валка була дуже довга, й Максим не мав надi?  обiйти  ??
так просто анi злiва, анi справа (та злiва вiн взагалi не мiг обходити, бо
там  було  шосе,  а  за  ним  рiвнина).  Ба,  вiн  взагалi  не  мав  права
ворухнутися. Гаразд. Так лежати!
   I вiн лежав i чекав, потерпаючи, що його хтось тут ось-ось надиба?. "Це
гiрше, нiж фронт. Ба, та це ж i ? фронт! Справжнiй  фронт  тих-таки  самих
рафiнованих грабiжникiв i вбивць. Господи! Та це  ж  вони  весь  свiт  так
переснували, рiзнi лише за кольорами унiформ, i нема? надi?, що вдасться з
ними колись розминутися остаточно!.."
   Максим лежав, i його душу помалу огортав тупий вiдчай. Невже ж  вiн  не
пройде до свого порога через захряслий убивцями й мародерами свiт?! Та  що
там свiт! Хоч би  вибратися  хоч  iз  цього  ось  лiсу!  Невже  ж  вiн  не
вибереться з нього живий, iз цього зачарованого кола?! Може  ж,  там  далi
просторiше...
   Туман перекочувався хвилями, то густiшаючи, то рiдшаючи. Але ж  настане
хвилина, коли туман взагалi зникне, розтане, пiдiйметься вгору. I вiн тодi
опиниться з "ними" ось вiч-на-вiч, бо це ж нiяка схованка - це  мiсце,  де
вiн лежить. Треба рухатися! Куди? Через дорогу! ??  треба  за  всяку  цiну
перейти, й то негайно ж, тепер.  Бо  як  розсi?ться  туман,  або  налетять
лiтаки й ця вся орда розпорошиться по лiсу, або ж, iще гiрше,  як  на  не?
нападе iнша  орда  -  та,  що  в  голубих  мундирах...  Цього  останнього,
зда?ться, й сподiвалися всi тi,  що  бабралися  на  шляху  з  награбованим
добром.
   Вони виставили варту, поставили кулемети,  а  iншi,  навпаки,  розклали
вогнища й ставали табором, бо  вирятування  награбованого  добра  з  тако?
ситуацi? - то довга пiсня, далебi. Матюкня. Гармидер...
   А злiва, там на шосе i в тому селi, звiдки Максим iшов, уже гули машини
й чути було, як пролiтали мотоциклiсти. "Нi, назад ходу вже  нема?.  Треба
переходити якнайшвидше".
   На щастя, туман густiшав. Дочекавшись нарештi, поки накотилась особливо
густа хвиля туману, Максим устав i пiшов, спочатку повiльно трохи назад, а
потiм швидше - праворуч. Iшов довго, орi?нтуючись вухом на звуки.  А  тодi
круто звернув знову до дороги, лiг на черево й поповз.  Пiдповз  гущавиною
аж до самiсiнько? дороги. Якийсь час лежав i слухав, як дорогою про?жджали
пiдводи вчвал, цугом, витяганi поодинцi знизу на пагорб.  Нарештi  терпець
йому урвався. Треба було ризикувати, поки туман.  Устав.  Притулившись  до
дерева, дивився, як у туманi рухалась пiдвода, оточена салдатами. Ось вона
порiвнялась iз ним... Мина?... Минула!.. Максим вiдiрвався  вiд  дерева  i
безшумно прослизнув,  перетяв  дорогу  навскоси,  поза  спинами  салдатiв,
пильнуючи йти так, щоб, якщо його помiтять, була видимiсть, нiби  вiн  iде
не впоперек шляху, а вповздовж, разом iз усiма. Вiн пройшов, мов тiнь,  за
спинами одних i перед самiсiньким носом у  других,  що  йшли  з  наступною
пiдводою.  Це  вийшло  досить  зухвало!  Але  не  дарма,   мабуть,   iсну?
приповiдка, що з смiливими завжди Бог. Серце йому застрибало: "Вже! Вже!!"
Та вiн стримував радiсть, боячись сполохати щастя. А це було  таки  щастя!
Вiн вирвався нарештi з зачарованого кола. Далi вже стелився  лiс,  де  вiн
буде вiльний, як птах. Iшов дуже сторожко, поки не переконався, що  нiкого
нема? поблизу, а тодi пiшов швидше - найшвидше, як  тiльки  вiн  мiг.  Вiн
поспiшав до такого мiсця, до тако? точки, де вiн змiг би сiсти  й  нарештi
засмiятися з радости, певний, що все найтяжче вже лишилося позаду.  Та  на
всiм ходу Максим раптом зупинився.
   - Прокляття!!.
   Спереду знову почувся шум. Скрип полозкiв,  тюкання  на  коней...  Десь
зовсiм близько i знову ж таки впоперек. З розпачу Максим лiг  на  снiг  i,
розкинувши руки, лежав на грудях, тяжко дихаючи. Потiм пiдклав  кулак  пiд
щоку й заплющив очi, вирiшивши все те перележати. Та враз, клiпнувши очима
вiд кiнського iржання, Максим подивився i здивовано  побачив  перед  собою
таку картину: туман зник, i сонце било  в  очi  слiпуче,  а  перед  очима,
замiсть  страшно?  небезпеки,  були  тiльки  старенький  дiдусь  iз  рудою
кобильчиною й молодесенька дiвчина.  Це  вони  так  рипiли,  галасували  й
робили  стiльки  шуму,  тягнучи  сво?ю  конячиною  колоду  згори  вниз  по
лощовинi, поклавши товстий кiнець тi?? колоди на маленькi полозки.
   Посмiявшись, Максим устав, потягся навпроти сонця  й  пiшов  просто  на
пiвдень, самою глибиною лiсу,  навпрямки.  Вiн  не  мав  про  що  в  людей
розпитувати, не мав чого просити, та вже й не довiряв вiн  нiкому.  Ану  ж
запита? хтось у цих людей, чи не бачили вони "партизанiв".
   "Бачили!.. Будь ласка. Але лови вiтра в полi..."
   Вiн не йшов, вiн летiв.  Мiж  ним  i  домiвкою  було  всього  яких  120
кiлометрiв "по прямiй". Та якщо добре йти день i нiч i ще день, то вiн мiг
би переступити порiг ще до наступно?  ночi.  I  вiн  гнав.  Снiгова  кора,
"чирим", розтавала й уже провалювалася, але то не бiда. Провалюючись,  вiн
дряпав об кра? кори ноги й шурхав часом вище колiн, а часом i по пояс, але
то теж не бiда. Головне - вiн тепер  був  вiльний.  Вiльний,  як  птах.  У
найбiльшiй гущавинi лiсу взагалi не було нiяко? кори, тому Максим тримався
гущавини, хоч i було  тяжко  йти  глибоким  снiгом.  Вiн  шукав  людського
старослiду, щоб iти тим слiдом. Але слiду  довго  не  траплялося.  Снiгова
пелена була чиста, гладенька, нiде й нiким не потоптана.
   Нарештi вiн таки надибав на якийсь слiд, до того ж iще й цiлком свiжий.
А поруч був ще один слiд упоперек. I, нiби на додачу до тих  слiдiв,  десь
раптом татакнула черга iз скорострiла.
   "Ого! - Максим нашорошився. - Та тут треба бути  обережним!  Хтось  тут
ходить!"
   Вступивши в слiд i йдучи ним, Максим пильно приглядався далеко  наперед
i по боках,  дослухаючися  до  найменшого  шереху.  Нерви  були  весь  час
напнятi...


   РОЗДIЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ
   Лапате дерево розкинулося широко над головою, заслонивши небо  й  сонце
густою зеленою короною. Максим сидiв на грубому пнi й не мiг вийти з дива:

   "Звiдкiля взимку таке зелене лапате дерево?" Мовби велетенський  платан
а чи дуб розлого розкинув сво? гiлля i шумiв, шумiв.
   Та це був зовсiм не платан i не дуб. Це була звичайна  липа.  Старезна,
дуплиста й порохнява липа. I це вона  заставила  зеленою  короною  небо  й
шумiла. Але не листом вона шумiла, бо не листом  вона  була  вкрита.  Вона
була рясно вкрита омелою. I зеленiла та омела, й шелестiла, а в тiй  омелi
гудiв горiшнiй свавiльний вiтер.
   Максим смоктав грудочку снiгу й слухав той шум. "Отаке, - зелена  омела
взимку на чорнiй сухiй липi". I дивився  просто  перед  собою  затуманеним
зором.

   Перед ним на узгiр'я пiдiймався чагарник. Густа-густа осичина,  лiщина,
дуби, берiзки, бур'янища. I все те вкрите iне?м. Так, то туман  сiв  iне?м
на лiщинi й на низьких кущах. Бо ж це "сiвера", як кажуть сибiряки,  тобто
- пiвнiчний схил горбiв i пагорбiв.  Максим  пригадав,  що  подiбне  слово
вжива?ться й у них на Слобожанщинi, а саме - "сiверко", тобто холодно  вiд
пiвнiчного вiтру. А "сiвера"  -  дуже  подiбне.  В  "сiверах"  стояв  нiби
морозець - це в той час, як на пiвденних схилах пагорбiв  уже  текла  вода
патьоками, збiгаючи десь попiд снiгом у низини.
   Максим сидiв i мiркував - як  же  ж  це  так  сталося,  що  вiн  згубив
орi?нтацiю й збився? Вiн мав на увазi триматися краю  лiсу,  понад  лугом,
понад Ворсклою, а тим часом заходив усе далi й далi в гущавину,  в  темний
лiс, що стояв тут, нiби справжнiй пралiс. Вiн уже пробував iти i  правiше,
i лiвiше, та нарештi втратив зовсiм певнiсть. Тодi сiв  от  пiд  розкiшним
зеленим деревом i сидiв. Якби це було в селi, спитав би, та й усе.  А  тут
кого спита?ш? Нi, треба спершу вiдпочити, бо в головi i в очах усе  сто?ть
якось не на мiсцi. Може, вiдпочивши, на свiжу голову  вдасться  розплутати
цю шараду - в чому тут рiч? I Максим вiдпочивав, забиваючи спрагу  снiгом,
але спрага вiд того ще лютiшала. Йому починало вже здаватись, що  вiн  так
iде бозна й вiдколи, вiд того й спрага така, i що вiн  уже  забув,  якi  й
люди на вигляд. Усе те лишилося  десь  там,  де  вранцi  клубочився  такий
густий-густий туман. Там десь гримить, там десь клекотить, там усi-всi тi,
що так було замiрилися поставити його на колiна. Ну й ну!..

   Шерех по снiгу вивiв його з забуття. З гори щось  спускалося,  зриваючи
снiг ногами, й шматочки того снiгу котилися, як вiстуни, попереджаючи,  що
хтось за ними йде. Тi шматочки побачив Максим, ще не бачачи, хто ж  то  ?х
зiрвав i покотив.  Звiвся  на  ноги  й  став  за  липою,  визираючи.  Щось
спускалося майже з того самого напрямку, з якого й  вiн  прийшов  недавно.
Ось! Зачорнiло. Дво?. Обо? в  цивiльнiй  одежi,  з  бiлими  торбами.  Мали
страшенно переляканий,  насторожений  вигляд.  Iшли  крадучись,  дивлячися
бiльше назад, анiж наперед. Максимовi стало смiшно - це ж i вiн так!
   А тi дво? посувалися просто на нього. Ясно - це були два  "торбешники",
цебто такий рiд салдатiв  "доблесно?  армi?",  яких  звали  всi  в  народi
"торбешниками" за те, що вони, замiсть амунiцi? й збро?, мали лише торби з
сухарями, взятi з дому перед "добровiльним" геро?чним  виходом  на  вiйну.
Такi "торбешники" вже два роки бiгали отак по всiх шляхах i стежках, кожен
"шукаючи свою часть", але тримаючи при тому курс додому,  якщо  пощастить.
Це тi, що "голосували ногами" за ту систему, яку вони так оце захищали.
   Торбешники пiдiйшли аж до липи. Тодi з-за  не?  назустрiч  ?м  виступив
Максим. Вглядiвши його нагло перед собою, торбешники до того перелякалися,
що Максимовi стало ?х шкода.
   - Ми... ми... - пролепетав жалiбно один iз них, молодший,  -  ми  часть
свою доганя?м...
   - Так-так!.. - додав другий, старший, кваплячись.
   - Знаю, - сказав Максим важко. - Хоч ви й не в  той  бiк,  але  нiчого.
Знаю. Скажiть лiпше, чи не зна?те ви, куди можна вийти, як отак пiти? Га?
   - Хтозна... - сказав  молодший.  А  старший  тремтячими  руками  скинув
торбу, швидко розв'язав ?? й вийняв звiдти бiлу  паляницю.  Й  простяг  ??
Максимовi. Максим узявся за  другий  край  паляницi,  i  тут...  очi  ?хнi
зустрiлися!
   Господи, Боже мiй, грiм з ясного неба!
   К у т у з о в!!!
   Так, Кутузов!..
   А Кутузов (це таки  був  дiйсно  вiн,  хоч  i  добре  переодягнений  та
зарослий до невпiзнання), нiби його вдарив паралiч,  -  тримався  за  край
паляницi, не в станi пустити руки, i не мiг  вiдвести  очей  вiд  Максима.
Губи йому скривилися жалiбно й побiлiли-побiлiли.
   Так вони стояли якусь мять, тримаючись удвох за одну паляницю,  -  один
давав, другий брав, а вона, немовби намагнетизована чи зачарована, тримала
?хнi руки при собi.
   - Гм, - скззав нарештi Максим, оговтавшись. А потiм додав  глузливо:  -
На кого ж ви покинули ОСО армi?, товаришу? Га?..
   Тут  Кутузов  шарпнувся,  стрибнув  убiк  i  панiчно   побiг,   подався
стрiмголов, вистрибом, як  козел.  I  торбу  забув.  Торбу  пiдхопив  його
супутник i подався слiдом.
   - Ха-ха-ха!.. - смiявся Максим, тримаючи паляницю й  навiть  не  бачачи
??. Вiн не в силi був стримати реготу, що душив його. - Ха-ха-ха!..
   Як вiн смiявся! Але як вiн, одначе, сам виглядав при тому! Обiрваний, з
порепаними губами, з божевiльне запаленими очима, босий!.. Голос його  був
хрипкий, навiть не подiбний до людського. Коли б хто побачив  його  в  цей
час, почув його той смiх, вiн би кинувся з жаху тiкати геть, ламаючи  кущi
головою й викручуючи власнi ноги
   " - Та на кого ж ви покинули ОСО армi?, га?!.Га-га!!."
   Максим поривався кричати це навздогiн, але нiчого з того  не  виходило,
лише хрипкий регiт. Вiн смiявся й дивився, як ген-ген  мелькали  двi  сiрi
плями, вiддаляючись. Вони подались не в тому напрямку, куди  йшов  Максим,
але однак у протилежному до того, куди  пiшли  всi  "частi"  й  усi  "ОСО"
дивiзiй, корпусiв, армiй.  Здорово!  Господи,  а  який  у  нього,  у  того
Кутузова, був змучений i переляканий вигляд ще до того, як вiн  побачив  i
впiзнав Максима. Урвавши смiх, Максим провiв  рукою  по  чолi,  пригадуючи
обличчя Кутузова перед втечею.

   "Гнаний жахом. Так, вiн бiжить, гнаний  тваринячим  жахом!  Вiн  бiжить
десь свiт за очi, в смертельнiй нудьзi i... голий. Так, сам перед собою  в
думках вiн голий, i йому зда?ться, що всi його таким бачать, хоч  i  добре
вбрався вiн у чужий одяг."
   Постоявши, Максим махнув рукою й здивувався:
   "Паляниця!!? Ще й свiжа зовсiм!"
   I вчепився в ту паляницю  зубами.  Вiдкусив  шматяку  i  жував,  жував,
жадiбно, як дикий вепр. Але проковтнути так i не змiг, - за  шлунок  i  за
горло хапали корчi. Нi, не сила було проковтнути цю таку пишну, таку  бiлу
й гарну паляницю. Не тому, що вона вiд Кутузова (о,  Максим  зовсiм  не  з
таких забобонних чи дурних, щоб метатися на хлiбовi), а тому, що його  все
нутро пiдiймалося бунтом проти само? думки про ?жу.
   Так i не з'?вши нi крихти, Максим зiтхнув i засунув  паляницю  за  бовт
пальта.
   "Гаразд. Якщо "вiн" побiг отак, то менi треба лiвiше".
   I, виломивши палицю, пiшов лiвiше.



   Вiд зустрiчi з Кутузовим Максим мав щонайменше двi користi. Перша -  це
паляниця. Хоч вiн i не годен був з'?сти ?? зараз, але, може ж, вiн ?? таки
з'?сть потiм. А друга користь - це та, ще, "вiдв'язуючись  вiд  ворога"  й
прямуючи все лiвiше й лiвiше, вiн, виявилося, випадково натрапив на вiрний
курс. Уже  за  годину  ходу  вiн  побачив,  що  лiс  кiнчався,  а  за  ним
простягався луг, за яким ген-ген-ген уже виднiлися  села  й  хутори  понад
великим трактом. Не виходячи зовсiм на край лiсу, Максим пiшов  рiвнобiжне
йому, приблизно метрiв зi 100 - 200 галявиною лiсу. Йому аж  полегшало,  -
так, неначе на душi розвиднiлось. Головним чином - вiд  певности,  що  вiн
iшов правильно, не роблячи зайвих петель.

   Як i в глибинi лiсу, тут теж не було  анi  дорiг,  анi  стежок,  -  сам
рiвний, цiлинний снiг. Але вiн помилився щодо стежок. Дiйшовши до околицi,
вiн раптом натрапив на стежку, - невелику й не добре стоптану, але  все  ж
таки стежку. Вона була давно ходжена, завалена  снiгом,  а  потiм  по  нiй
пройшлося на свiжо, видно вчора або вночi, кiлька собак. А може, навiть то
пройшла вовча тiчка. Можливо. Це ж був уже березень, отже  -  час  вовчого
тiчкування. Але з останньо? можливости  Максим  не  зробив  анiякiсiнького
висновку, - для нього-бо всi вовчi тiчки  в  цьому  свiтi  не  мали  тепер
нiякiсiнького значення. Хiба що от вiн з того мав уже  користь  -  стежку.
Хоч вона була й поганенька, але нею йти було все  ж  таки  легше,  нiж  по
цiлинi.
   Так тi?ю стежкою Максим i йшов.
   Вiн iшов не зупиняючись, бо пiсля зупинок йому було тяжко,  дуже  тяжко
вставати. До того ж вiн мусив квапитись, бо йти було ще так далеко, що  аж
острах брав, чи вiн таку вiдстань у такому станi зможе подолати. При думцi
про це вiн затинався. Якщо вiн хоче таки дiйти - вiн мусить iти, мусить! I
вiн дiйде!.. Навiть тодi, коли б вiн мав уже останнiй ступiнь гарячки, вiн
однак мусить iти, - тим бiльше мусить iти! Без зупинок...  Звичайно,  воно
можна було б i  сiсти,  а  потiм  якось  i  звестись,  але  це,  по-перше,
коштувало б йому величезних зусиль волi, а по-друге -  що,  як  тi??  волi
раптом не вистачить? Що тодi?..
   I вiн iшов. Найбiльше, на що вiн мiг ще собi дозволити, -  це  постояти
на ногах, спершись на костур.
   ...Як привабливо! Як добре б оце лягти й задерти ноги догори...

   I тяжко було втриматися вiд цi?? спокуси. Але вiн тримався, бо знав, що
в його станi це було смертельно небезпечно, - можна лягти й уже нiколи  не
встати. От би  вiн  зараз  лiг  i  -  i,  напевно,  загойданий  втомою  та
пропасницею, заснув би - ну й усе!.. Коли вiн про це думав,  його  огортав
страх: а що, як у нього ослабне воля i вiн пiддасться на спокусу?
   I вiн гнав думки про сон i спочинок вiд себе геть.
   Кинув малий костур i виламав собi бiльший. I, пiдпираючись  ним,  iшов,
мов патрiярх чи  який  бiблiйний  пророк,  поважно,  величаво  i  -  ледве
втримуючись, щоб не завалитися набiк у снiг. Хитався не тiльки вiд  утоми,
а ще й тому, що намагався ступати по вузенькiй стежцi, а це вже для  нього
було так трудно, як п'яному пройти по вузькiй  рiвнiй  дошцi.  I  вiн  був
мовби п'яний. I, мовби в п'яному марiннi, Максим,  iдучи  й  спотикаючися,
думав:
   "То не штука йти отак, а штука йти ось так... То не штука вмерти, а  от
штука не вмерти, хоч  би  й  пiд  натиском  усього  пекла!  Встояти  проти
нього!.. Гм, брешуть тi гомункулюси, коли кажуть, що в смертi  ?  геро?зм.
Нi, в самiй смертi геро?зму нема так само, як нема його й у здачi без бою!
Бо що легше, а що тяжче:  чи,  скажiмо,  лягти  отут  i,  заплющивши  очi,
пiрнути в нiрвану, здатись, а чи, очей не заплющуючи,  дивитися  смертi  в
вiчi й не здаватися, не лягати, а йти?.. Закривавленими ногами, але йти!..
У гарячцi, а таки йти! Йти!  Наперекiр  усьому  свiтовi,  такому  злому  й
такому ворожому, йти!"
   - Йти! - проговорив вiн уголос.
   "I наперекiр усьому свiтовi жити".
   "Жити!" - додала думка.
   "Брешуть тi гомункулюси!.."
   Вiн пригадував перечитанi книги  й  баченi  твори  мистецтва...  Великi
бiблiотеки, архiтектурнi шедеври, й пам'ятки, й картиннi галерi?...  Лувр,
де вiн був з велико? ласки "уряду кра?ни соцiялiзму", й  Ермiтаж,  де  вiн
був без нiяко? ласки - просто був. Знав безлiч тем i проблем, у тих книгах
i творах мистецтва  порушуваних...  Упивався  колись  хвилюючою  красою  й
величчю справжнього мистецтва, вiчного, величного, божественного...
   Але все те тепер перед ним поблiдло.  В  усьому  тому,  здавалось  йому
тепер, десь була якась фальш, i все те в його  уявi  тепер  мiзернiло,  як
фiкцiя, як щось штучне, бо душа, агонiзуючи, марила зовсiм не тим,  навiть
не найбiльшими шедеврами мистецтва... Волошкою синьою вона марила! Чистою,
простою, скромною, але  божественною,  бо  прекрасною  й  живою  волошкою!
Життям!..
   Вiн знав, що, коли вiн умиратиме, iншi скажуть байдуже й iронично: ну й
що ж - умирай. Яке ти, пiщинка у всесвiтi, ма?ш для нас значення? Але  вiн
знав, що вiн так про людину не скаже... Якщо мова про справжню людину!
   В уявi встав Соломон.
   " - Слухай, Соломоне! - сказав до нього Максим. - А що, як  пiщинка  не
хоче були в самумi, га? Якщо вона ма? свою волю, га? Якщо  вона  ма?  свою
душу, Соломоне?! Ти мовчиш... Бо ти ?  гомункулюс,  нiкчемний  гомункулюс,
Соломоне, докторе бездушно? фiлософi?! Та якби я був  послiдовником  тво??
фiлософi? немочi, пророком тво?? хробачино? моралi  й  релiгi?,  отаким-от
фiлософуючим хробаком, як ти, - я був би послiдовним i не триндикав би, як
ти, на фiлософськiй балабайцi, а  вмер  би,  з  радiстю  перетворюючись  у
мразь. Щоб бути послiдовним! Чого ж ти не вмира?ш?
   "Чого я не вмираю - я знаю, але чого ти не вмира?ш?!. Але  все-таки  ти
вмреш, лише перед тим iще роз'?си пару людських душ, як iржа залiзо. В тiм
твоя роля - пiдла роля фiлософуючого  гомункулюса,  цинiка  й  словоблуда,
закоханого в мистецтво брехати. Таж ти, як щур, вiдгризеш власного хвоста,
якщо дiйдеться до реалiзацi? тво?? власно? тези. Вiдгризеш -  вiд  пiдлого
страху, уникаючи послiдовности, i вiд безмежно? чорно? зненависти. I  такi
ви всi, тi, що напоказ  ви  "мудрецi"  Соломони,  а  на  зворотi  -  пiдлi
деспоти, як он той "Кутузов".

   Коли доходить до iспиту, ви всi тодi каля?те свою людську подобу.

   Що?.."
   Але Соломон не вiдповiдав, i через те "дискусiя" зав'яла.  Максим  лише
зiтхнув i - нiби прокинувся. Поки вiн у думках отак "дискутував", ноги тим
часом винесли його на величезну прогалину. То була вже не галявина, а гола
долина, через яку проходило широке шосе, перетинаючи лiс. Максим зупинився
на горбi по цей бiк долини, глянув - i... на ньому все потерпло.
   "А тепер от цiкаво, що буде з тво?ю  подобою?  -  стьобнула  розпачлива
думка. - Повилазило тобi! Треба ж було звернути в глиб лiсу!!"
   Але було пiзно. По той бiк долини стояло дво? вiйськових - один кiнний,
а один пiший. Кiнний показував рукою в цей бiк, на Максима.
   "Побачили!"
   Максим  постояв,  а  тодi  помалу  трохи  вiдiйшов  зi  стежки,  помалу
опустився й лiг у снiг. Втиснувся в той снiг i лежав не ворушачись. I лаяв
себе. I пильно-пильно слухав. "Може ж, вони ще не  побачили  та  й  пiдуть
собi геть тим шосе". Минали хвилини - тихо. "Значить, по?хали". Але  нi  -
де там! Чути було - рипiв снiг! Все ближче й ближче. Йшли просто на нього.
А тут - хоч би тобi якась зброя! Раптом  зовсiм  близько  чоловiчий  голос
вигукнув здивовано:
   - О!.. Тут хтось ??!.
   "Не бачили! Вони зовсiм не бачили! А ти, йолопе, лiг посеред дороги! Чи
ж не йолоп?!."
   - Гей, агов! Товаришу чи пане?!
   Спересердя Максим аж застогнав.
   - В чiм справа? - запитав той  самий  голос  уже  зовсiм  близько.  Але
запитав зовсiм лагiдно, навiть стурбовано.
   Максим виглянув одним оком. Перед ним було дво? вiйськових у сов?тськiй
унiформi. Один кiнний, а другий пiший.  0бо?  назовнi  без  збро?.  Кiнний
сидiв на конi боком, по-жiночому, бо одна нога  в  нього  була  по  колiно
забинтована. Сидiв без сiдла, на стомленiй конячинi. Пiший тримав коня  за
вуздечку. Кiнний був з вiдзнаками лейтенанта артилерi?, а пiший -  рядовий
пiхотинець. Усе це Максим розглядiв в одну мить. А розглядiвши, пiдвiвся й
сiв.
   Вiйськовi аж вiдсахнулися, так вжахнулися його вигляду.
   - Що з тобою, чоловiче?!. - гукнув кiнний, а пiший  поцмокав  язиком  i
покрутив головою.
   - Отак чоловiка образувало! Га! - проказав пiший про себе.
   - Нiчого особливого, - промовив Максим. - А що?
   - А те, що ти, чоловiче, мабуть, не йначе як з  гiлляки  обiрвався,  на
якiй висiв уже з тиждень!..
   - Та майже так, - сказав Максим, а тим часом подумав:  "Безперечно,  це
така ж сама пара, як i та, вранiшня, вiд яко? я утiк. Зараз лiзтимуть менi
в душу, чiплятимуться - що i як. Але - що вони зi мною зроблять?! Вони  ж,
зда?ться, без збро?! Проте брак збро?  назовнi  ще  не  значить,  що  вони
справдi без збро?. А крiм того - ?х все-таки дво? i вони зовсiм  не  такi,
що "зiрвались з гiлляки, на якiй висiли вже з тиждень",  хоч  лейтенант  i
ранений. Ясно, що цей здоровенний пiхотинець пiдпорядкований тому  кiнному
начальниковi,  а  цей  останнiй,  напевно,  видресуваний,  дисциплiнований
"слуга царю i от?честву", безперечно, вiрний член партi?,  а  може,  ще  й
орденоносець".
   Такi думки майнули Максимовi в головi.
   Лейтенант був справдi орденоносець. Але це виявилося  щойно  згодом.  А
тим часом вiн звернувся до пiшого:
   - А зсади мене лишень, друже мiй!..
   Пiший розстелив на снiгу бiля Максима шинелю, зсадив обережно товариша,
всадовив його на тiй шинелi, припнув коня до дубка,  а  тодi  й  сам  сiв.
Якийсь час вони сидiли мовчки. Вiдсапувались,  Максим  нiби  байдуже,  але
пильно розглядав обох. Лейтенант був, без сумнiву, сибiряк, - це було чути
з акценту в його мовi. Щодо цього Максим не мiг помилитися. Пiший  же  був
вайлуватий селюк-парубок, безперечно - укра?нець.  I  щодо  цього  теж  не
можна було помилитися. Лейтенант був високий i худий, а салдат - низенький
i опецькуватий.
   "Ну зовсiм Дон Кiхот i Санчо Панса! " - посмiхнувся в думцi  Максим.  I
ледве стримував посмiшку вiд дальшого ходу думки щодо цi?? аналогi?:
   "I головне, вони дiбранi нацiонально знаменито до тако?  двiйки  -  Дон
Кiхота та його антипода й  збро?носця.  Перший  -  росiянин,  iмпульсивний
фанатик i, мабуть, лицар "свiтово? революцi?", носiй ордена i  партквитка.
Другий - укра?нець, тяжкий i вайлуватий, мабуть, скептик i реалiст, але  й
служака - "що накажете! " - без орденiв i без партквитка".
   - Чого ви посмiха?теся? - спитав  лейтенант,  усе-таки  якось,  мабуть,
вловивши Максимову внутрiшню посмiшку.
   - А хiба то погано?
   - Нi, але все-таки?
   - Аби не плакати.
   - Ну, плакати, положим, нема чого. Бiльше смерти й так нiчого не буде.
   I враз подивився пильно на Максима та:
   - Скажи, друг, як  нам  пройти  на  Борисiвку?  Розумi?ш,  така,  брат,
?рунда, - вирива?мось iз оточення, йдемо отак аж iз-пiд самого мiста О.  i
все не можемо вискочити. Так от, як же на Борисiвку тут? Га?
   Максим теж подивився на лейтенанта пильно й завагався - сказати  чи  не
сказати? Сказати про Борисiвку - значить ствердити,  що  вiн  iде  звiдти,
тобто втiкав вiд тих, до яких належить лейтенант. Така  правда  й  щирiсть
може йому дорого коштувати. Це значить - видати себе з головою i,  рятуючи
його, "вгробити себе". Вiн же, замiсть подяки, вiзьме  та  й  пристрелить,
мовляв: "Ага, зрадник вiтчизни! Шпiон, фашист i т. д." А з другого боку  -
шкода й хлопцiв. Нi, Максим вирiшив трохи зi щирiстю почекати  й  вiдповiв
ухильно:
   - Не знаю... Сам туди йду...
   - Шкода, - зiтхнув лейтенант. - Ти понiма?ш, нам би треба  так  пройти,
щоб нi нiмцiв не зустрiти, нi сво?х... Понiма?ш - до нiмцiв потрапиш  -  у
полонi здохнеш, заморять, як щура, падл?ци. До сво?х же потрапиш  -  знову
воювати треба. А тут, брат, осточортiла ця волинка! Тут би...
   Та, не доказавши, лейтенант махнув рукою, зiтхнув i сердито сплюнув.

   "Цiкаво, щиро це вiн чи "Ваньку валя?",  -  подумав,  посмiхаючись  про
себе, Максим. А лейтенант полiз тим часом до кишенi й витяг жменю махорки.

   - Куриш? - спитав у Максима.
   - Курю.
   - А папiр ма?ш?
   Максим з жалем розвiв руками, - паперу в нього не було.
   - I в нас, брат, нема?, - сказав лейтенант. - Два днi  вже  не  курили.
Просто чортзна-що. Анi тобi крихти хлiба (на цьому  мiсцi  пiхотинець,  що
сидiв мовчки, смачно сплюнув), анi тобi паперу, щоб хоч з горя закурити. -
I, вийнявши щось пучкою з махорки, подивився меланхолiйно та:
   - Даю орден за шматок газети! Хто хоче? Не вiриш? Ось...
   Справдi, то був орден, i не абиякий, а Червоного Прапора!  Максим  узяв
його в пальцi, потер, а лейтенант серйозно, але з  явною  ноткою  знущання
над самим собою, промовив:
   - Оце, браток, стiльки коштують мо?х тро?  ребер,  а  тепер  ось  ще  й
нога... Ну, - звернувся вiн до пiхотинця, - чого носа повiсив?! Як  дiйдеш
до сво?х, доложиш комiсаровi! Ви,  хахли,  на  це  маст?ра...  -  i  гiрко
зiтхнув.
   Салдат якось безглуздо засмiявся, а тодi  сердито  сплюнув  i  вилаявся
просто в бiлий свiт. В знак протесту, чи що? А лейтенант закiнчив  уже  до
Максима:
   - А я сибiряк, брат... Сибiряк!..
   I з якою гордiстю це було сказано!
   - Бачу, - сказав Максим.
   - Звiдки ж ти бачиш? - жваво зареагував лейтенант.
   - Та так...
   Лейтенант подивився на Максима якусь мить  пильно,  мовчки,  водячи  по
ньому всьому очима, покрутив головою, а тодi пiдкинув орден у  лiвiй  руцi
та:

   - Ну, добре. Якщо ти бачиш, то - мiня?мо, значить?  За  шматок  паперу!
Добре?

   - Сховай, - сказав Максим. - Недобре. Хоч я й не сибiряк,  але  якби  я
мав папiр, то й так би дав. Бо, я бачу, ти тяжко "його" заробив.
   - Правда, - сказав лейтенант iронично й пригнiчено. - Але як би ж  його
закурити? Душа, брат, уже вилазить iз тiла геть, як воша з мокрого кожуха.
Понiма?ш? Два днi й рiски в ротi не було."
   Тодi Максим згадав, що в нього ж ? паляниця. Цiла  паляниця!  Вона  вже
геть розплескалась, як перепiчка, але то нiчого. Вiн витяг ?? з-за  пазухи
й простяг лейтенантовi.
   Враження  вiд  тi??  паляницi  було  таке  велике,  мовби  вiд  якогось
найбiльшого чуда  чи  вiд  наглого  вибуху  бомби.  Перед  тi?ю  паляницею
поблiдло все iнше.
   Салдат не витримав i радiсно засмiявся.
   - Паляниця!
   Але лейтенант узяв паляницю й дивився на не?,  не  вiрячи  сво?м  очам.
Переводив погляд з паляницi на Максима, а потiм знову на паляницю.
   - ?жте, - сказав Максим.
   - А ти? - спитав лейтенант.
   - Я не хочу.
   Лейтенант миттю розламав паляницю. Вiн  розламав  ??  все-таки  на  три
рiвнi пайки - собi, товаришевi й Максимовi -  й  роздав.  I  вiдразу  ?хнi
щелепи запрацювали. Максим дивився з цiкавiстю, як вони мололи ту  нещасну
паляницю, i в ньому прокидалася заздрiсть - заздрiсть до  ?хнього  хижого,
вовчого апетиту. Власне, це  була  заздрiсть  до  самого  того  факту,  що
вони-от можуть ?сти, а вiн уже ?сти  не  може...  А  як  хлопцi  скiнчили,
Максим розломив свою пайку надво? й вiддав i  ??  на  млин.  Хлопцi  миттю
змололи й ??. Позбирали крихти й ?х теж повкидали в рот.  Для  таких  двох
молотникiв цього було мало, але все ж таки...

   - Знамените! - сказав лейтенант. - Знамените, брат!
   - От здорово, спасибi вам! - сказав салдат i заклiпав очима на Максима.
- Я тiльки не пойму, як же це так, що ви самi ?? ранiше не з'?ли, га?
   - Бува?, брат... - прошепотiв Максим сво?ми репаними  й  смаглими,  вже
посмаглими вiд  гарячки,  губами  й  узяв  грудочку  снiгу.  Смокчучи  ??,
зачепився поглядом за лейтенантiв кашкет - i згадав тюрму й винахiдливiсть
в'язнiв.
   - Ви шука?те паперу, хлопцi, а папiр при вас! - звернувся вiн до  сво?х
нових друзiв.
   - Де?! - аж скинувся лейтенант.
   - Ось тут, - постукав Максим пальцем по його козирковi.
   - Та тут картон! Е-е, я вже дивився.
   - Ану, давай його сюди.
   Лейтенант миттю вiдiрвав геть козирок "з м'ясом" i подав Максимовi.

   Максим обдер геть  матерiю  -  всерединi  був  шматок  бiлого  дебелого
картону. Але це якраз i було те, що треба. Обережно й  пильно,  настирливо
взявшись до цi??  кропiтко?  роботи,  Максим  розсло?в  помалу  картон  на
тоненькi, зовсiм тоненькi листочки...  Лейтенант  i  салдат  аж.  заржали,
зайшлися веселим, щасливим реготом.
   - Ну, ти, я бачу, й сукин син! - ляпнув лейтенант Максима по  плечi.  -
Якби я був Сталiном, я б тобi дав не тiльки орден за це, а й звання "героя
СССР". Де ти навчився тако? премудрости? Га?
   Максим  промовчав.  Навiщо  йому  знати,  що  тако?  премудрости  можна
навчитися тiльки в сталiнськiй же таки каторзi тi??  "кра?ни  соцiялiзму",
де видають ордени, що не вартi навiть i шматка газетного  паперу.  Замiсть
вiдповiдi Максим скрутив козячу нiжку й наставив ?? по махорку.
   Вони всi зробили по козячiй нiжцi. Але  тут  постала  нова  проблема  -
проблема вогню. У них не було вогню. Вояки обшарили геть усi сво?  кишенi,
бiдкаючись - "були ж, ось тут були сiрники", але нiчого не знайшли.  Нема!
Тодi Максим витяг сво? кресало й кремiнь i попросив пошукати яко?сь вати з
одежi. Вата знайшлася - на лейтенантовi були ватянi штани...
   I от вони заходилися кресати. Кресали  всi  за  чергою.  Дедалi  все  з
бiльшим оскаженiнням. Вони геть позбивали пальцi й  розтерзали,  розскубли
лейтенантовi штани, але вогню не могли здобути. Бились, може, з пiвгодини.
Нарештi лейтенант люто вилаявся й запропонував покинути. "Не  буде  дiла".
Вiн уже кинув кресати. Салдат теж  уже  випрягся.  "То  дурна,  безнадiйна
робота". Лише Максим не здавався. Вiн з олiмпiйським споко?м бив i  бив  у
кремiнь крицею, висiкаючи  снопи  iскор,  i  не  втрачав  надi?.  Ба,  вiн
абсолютно був певен, що вата рано  чи  пiзно,  а  таки  загориться.  Фокус
поляга? лише в тому, щоб вибрати хоч трiшки сухо?, не пропотiло? вати. Вiн
завзявся кресати доти, доки викреше, хоч би йому довелося кресати тут i до
кiнця свого життя.
   - Покиньте, - сказав лейтенант. - Це безнадiйна справа.
   - Нi, - зiтхнув Максим. - Якщо це безнадiйна справа, то вибратися нам з
вами живцем до хати - ще безнадiйнiша. Але те й друге в наших руках...
   I кресав, i кресав.
   I ось - вата нарештi задимiла. Викресав! Задимiли  цигарки...  Попливли
хмарки тютюнового диму над "табором" трьох мандрiвникiв.
   - Е-е... - сказав роздумливо лейтенант, захлинаючись махорковим  димом.
- Ти, я бачу, зух!.. - i крутнув головою значуще.  Допаливши  одну  козячу
нiжку, вiн звернув другу та все дивився на Максима.
   - Скажи, звiдки ти ?? - спитав нарештi.
   Максим назвав сво? мiсто.
   - Он як? А ми ж звiдти йдемо! А жiнка ??
   - ?.
   - I дiти?
   - Синок... I дочка...
   - Гм. А як звуть синочка?
   - Борис.
   Лейтенант про щось задумався. По хвилi:
   - Гарне iм'я... Мого батька теж Борисом звали... I куди ж ти йдеш?
   - Та... доганяю ж часть...
   - Малад?ц... - сказав лейтенант глузливо й зiтхнув, насупився.
   - Як i ви... - додав Максим.
   - Авжеж, - згодився лейтенант тим же тоном.
   - А хто ж це, хлопцi, ? там у вас у Борисiвцi?
   - ?... Моя наречена...  Пошти  жiнка.  Я  бiля  не?  б  як  у  бога  за
пазухою!..

   Зайшла мовчанка.
   "Чи вiн справдi,  чи  "Ваньку  валя?"?"  -  знову  вела  тi??  ж  само?
Максимова нашорошена думка.
   А салдат i собi зiтхнув:
   - Ех, молодцi хлопцi, которi там, у Рябинi...
   Максим спитав, що ж то за "хлопцi в Рябинi".
   - Двi сотнi... Встромили на фронтi гвинтовки штихами в  землю  й  пiшли
додому... Чернiгiвськi, сумськi, лубенськi...
   Лейтенант промовчав. А салдат подивився на Максимове пальто та:

   - Ех i пальто ж на вас добре!
   - Та де!.. От на вас шинеля - то одежина! А це вже онуча.
   - Справдi? Ну, то давайте мiнька, га? Не хочете? Я вам ще й валянки дам
у придачу! Гаразд?..
   - Бачите, - сказав Максим, - шинеля то добра, але менi  обiцяли  видати
нову, як дожену свою "часть".
   - Ви вже ?? нiколи не доженете. А я б у цьому пальтi завтра й дома  був
би...

   - Ну-ну, - сказав лейтенант. - Ми ж в одному пальтi вдвох не втiчем?..
   - Та отож... - зiтхнув салдат. - А жаль...
   Вони сидiли далi мовчки. Курили.
   Сонце вже хилилось на захiд. Накурилися вони всi до одурiння.

   Нарештi  лейтенант  i  салдат  стали   збиратися   в   дорогу.   Салдат
перебинтував лейтенантовi ногу. Потiм пiдсадив його  на  коня.  Пiдняв  зi
снiгу й подав йому свою шинелю, щоб накрився ще й нею, бо  йому  було  йти
гаряче, а сидiти, мабуть, холодно. Ось так вони й зiбралися.
   Максим теж устав i почав лаштуватися в дорогу.
   - А ви куди? - спитав лейтенант ураз Максима й уже на "ви".
   - Та на Борисiвку ж... - посмiхнувся.
   - Дурний! - раптом скипiв лейтенант. Розгнiвався, аж повернувся на конi
й почервонiв увесь. - Дивись ось сюди! Бачиш, ось тут слiд - один  кiнний,
а один пiший? Бачиш? Так отак iди, йди, йди - i в  самiсiньке  сво?  мiсто
прийдеш, нiкого не стрiнеш... До сина прийдеш!.. Пойняв? Марш!..
   - "Пойняв", - захвилювався Максим. На  нього  вiйнуло  чимсь  знайомим.
Пригадався Васька-танкiст...
   - "Пойняв", - повторив Максим, а тодi: - Ну, так от слухайте  ж  i  ви:
оце бачите ось один пiший слiд? Бачите? Так отак iдiть, iдiть, iдiть i пiд
самiсiньку Борисiвку прийдете... Ясно?!
   - Ну от, тепер ясно! Дай п'ять!!. Привiт дружинi й дiтям!
   Вони всi потисли один одному руки. I розiйшлись.
   - Хвилинку! - гукнув голосно лейтенант, як Максим уже вiдiйшов.
   Вiд несподiванки Максим аж здригнув: "Може, роздумав?!" Обернувся.

   - Слухай ! - сказав лейтенант. - Будь обережний! Ото бачиш -  соша?  То
соша iз Сумiв на  Бiлгород.  Так  дивись  обома,  переходячи.  Там  нiмаки
?здять.
   - Щоб не шльопнули... - тихо пояснив салдат.
   - Добре. Дякую. Дивитимусь.
   - А ще, - сказав лейтенант, - як перейдеш шлях та вийдеш на той  бiк  у
лiс, то там побачиш хатину... Наш слiд до не? виведе. Зайди до не?.  Може,
щось собi там i вибереш...
   - Правда, - посмiхнувся салдат. - Воно здасться, доки додому дiйдеш.
   - Зайди ж! - повторив лейтенант.
   Максим пообiцяв. Ще раз подякував. I пiсля  того  вони  вже  розiйшлися
зовсiм. Кiнний i пiший сквапно пiшли Максимовим слiдом.  Максим  проводжав
?х очима, доки вони не зникли за деревами, й думав:
   "Нi, це не Дон Кiхот i не Санчо Панса! Зовсiм нi! Як легко,  але  й  як
при?мно можна iнодi помилитися!.."
   А тодi повернувся й пiшов у вказаному йому напрямку.
   Вийшовши на самiсiнький край лiсу, довго придивлявся й  прислухався  до
шляху. Десь  гуло.  Ближче.  Потiм  прошумiла,  прослизнула,  як  скажена,
особова автомашина. I стало тихо. Максим швидко перейшов шлях i  пiрнув  у
густий лiс по той бiк. Лише помiтив, що по шляху текли згори струмки...


   РОЗДIЛ ДВАДЦЯТИЙ

   "Зоре моя вечiрняя!.. Зоре моя вечiрняя!.."
   Максимову душу завжди зворушували слова  цього  рядка  вiрша  до  само?
глибини. Вони викликали в його уявi  чарiвний  образ  тихо?,  мерехтливо?,
елегiйно задумано? й далеко?-далеко? вечiрньо? зорi, що, як очi  закохано?
й заплакано? дiвчини, дивилась iз безмежно? космiчно?  далини,  з  царства
iнших свiтiв та iнших, невiдомих i недосяжних, загадкових кра?в.
   Цi слова й цей образ глибоко запали в  Максимову  душу  ще  з  дитячих,
школярських лiт. I вiдтодi завжди, - в роки юнацькi, парубоцькi й  у  роки
змужiння; тихими, ясними вечорами осiннiми, зимовими, весняними й лiтнiми;
чи то вдома в затишнiй кiмнатi, чи в мандрах  по  бездорiжжях,  на  земних
розпуттях; у степах,  у  лiсах,  у  луках;  на  роботi,  на  полюваннi,  в
поневiряннi самотою чи з другом вiрним, - скрiзь i завжди цi слова  й  цей
образ змушували  його  серце  тремтливо  завмирати  в  солодкiй  елегiйнiй
задумi, в тузi за нездiйсненним й недосяжним, скороминучим i невловним;  у
передчуттi скорботних втрат i вiчно? розлуки;  в  поривi  до  прекрасного,
божественного,  геро?чного,  чистого  й  у  жалi  по  загубленiй  вiрi   в
трагiчно-примарний iдеал боголюдини...
   I тепер от вона, звабливо-мерехтлива  вечiрня  зоря,  знову  зiйшла  на
холодному синьо-зеленому небi, над погасаючою загравою  -  там,  де  щойно
зайшло сонце. Максим iшов по синьому снiгу мiж деревами, дивився на не?  й
думав про те, про що й завжди, бувало, думав при такiй нагодi:
   "От у цей час, коли зiйшла зоря ця вечорова, хтось  найрiднiший,  хтось
любий i дорогий, хто дума? про нього й тужить за ним, теж дивиться  на  цю
саму зорю, в цю саму хвилину... I там десь ?хнi погляди сходяться й летять
разом просторами, синiми пустелями, космiчними далями...
   "Так, - казав тривожно розум, уриваючи жаль елегiйний i мрiю  серця.  -
Так, але за зорею цi?ю вечiрньою iде нiч. Ось iще мить, i  вона  прийде  -
чорна, холодна, безмежна нiч у лiсi, засипаному снiгом. Нiч тво?? жахливо?
самотности в глухому лiсi, де тебе й буде поховано, як у чорнiй ямi,  якщо
ти не виберешся з лiсу тепер".
   I Максим поспiшав, одчайдушно налягаючи на ноги. Вiн  iшов  слiдом,  що
його лишили "кiнний i пiший".
   Ще завидна тим слiдом Максим прийшов до хатини. Дiйсно, так як i  казав
той лейтенант - на ?хньому слiду  стояла  хатина.  Це  була  лiсничiвка  -
типова, давно колись вимурована, казенна будiвелька з червоно?  цегли,  на
взiрець  залiзничних  будок  на  роз'?здах.  Вона  стояла  й  роззяпленими
порожнiми очицями вiкон, повириваних геть iз рямами, та такими ж дверима й
пострiляними стiнами вищирилася на бiлий свiт, на  лiс,  на  Максима,  мов
череп мерця. Дах на нiй теж був знесений  геть.  Колись  тут  навколо  був
парканчик i ще якiсь будiвлi. Тепер того нiчого не було - все зникло геть,
лише де-не-де стирчали  ожуги  з-пiд  снiгу.  Навколо  хатини,  вiрнiше  -
навколо кiстяка ??, валялись закривавленi  бинти,  побитi  миски,  гiльзи.
Максим подивився на цю досить непри?мну картину й зайшов досередини. "Що ж
тут вибирати?" - думав над словами лейтенанта. Всерединi  все  також  було
зруйноване. Пiч розвалена.  Пiдлога  повиламувана.  Меблiв  анiякiсiньких.
Стiни пострiлянi всерединi так само, як i зовнi. Максим оглянув це все,  а
тодi спинився очами на купi якогось мотлоху посеред хати.
   "Ого! Та це ж зовсiм не мотлох. Чи мотлох, та  не  той".  Посеред  хати
було звалено в велику купу  багато  рiзно?  збро?:  рушниць  i  кулеметiв,
автоматiв - "фiнок", а також гранат рiзних систем, безлiч набо?в, дискiв i
рiжкiв до "фiнок", кулеметних стрiчок тощо. Придивившись пильнiше,  Максим
зауважив, що в тiй  купi  найбiльше  було  автоматично?  ручно?  збро?.  А
навколо - знову ж тi самi, що й надворi, закривавленi бинти, бруднi  онучi
й рiзний iнший людський послiд.

   "Цiкаво. Якщо сюди натаскано стiльки збро? в той час, як армiя  не  ма?
чим стрiляти, то, значить, навiщось ?? сюди натаскано. Двох думок не  може
бути: якщо цю зброю залишено тут, то по не? напевно,  й  то  скоро,  хтось
прийде!"

   Максим з дитинства любив зброю. Вiн любив  мисливську  зброю,  але  нею
може бути всяка ручна вогнепальна зброя. I був вiн стрiльцем першоклясним,
з усiх родiв тi?? збро?. I от з тi?? любови, чи й справдi виконуючи  наказ
лейтенанта, Максим почав перебирати й виважувати в руках "фiнки". Вибирав.
Але всi вони видавалися  йому  неймовiрно  тяжкими.  Нарештi  вибрав  нiби
найлегшу, ще й з ременем. Потiм вибрав до не?  диск  iз  набоями,  вставив
його як слiд, а тодi перекинув "фiнку" через плече й пiшов.
   Так вiн iшов iз "фiнкою", нiби справдi який вояк. Але в  дiйсностi  вiн
?? зовсiм не для вiйни взяв (що ж вiн мiг би зробити з  "фiнкою",  хоч  би
навiть i з такою гарною, проти всього свiту!?) - нi, вiн  узяв  ??  просто
тому, що спокусився збро?ю.  Але  "фiнка"  з  кожним  кроком  ставала  все
важчою, а безглуздiсть ?? наявности в нього за спиною -  все  очевиднiшою.
"Для чого i проти кого? I що ж ти нею в сво?й ситуацi? зробиш?.."
   Так Максим iшов i кепкував iз себе. Аж поки не став ураз, мов укопаний.
Навколо було синьо-чорно, i в однотонностi цього кольору стежка  на  снiгу
десь раптом загубилася, розтанула. Нема.
   "Господи! Таж заходить нiч! Iще година - й у лiсi буде темно,  хоч  око
виштрикни. Куди ж ти йдеш? I куди ти ще йтимеш? I як ти йтимеш?!"
   На  душi  стало  тривожно  й  тужно.  Надходила  чорна,  глуха  нiч.  А
магiстральна його лiнiя - слiд "кiнного й пiшого" - вже зникла в  чорнотi,
що розливалась океаном назустрiч. Iти ж по-сибiрському, як ходив колись  у
тайзi, вiн тут i в такому станi не  зможе.  Та  й  найвiдважнiшi  сибiряки
вночi по нетрях не ходять.
   Думка запрацювала шалено. "Як i куди?" А чи не мiг би вiн заночувати  в
тiй халупi, га?.. Нi, нi, в тiй халупi йому ночувати не можна. Нi - нi! Як
же ж i куди?..
   "Та, Господи! Тут же ж десь тече Ворскла! ?? вночi не буде  видно,  але
все ж ?? можна буде знайти. Це, власне, й ? та магiстраля, яка виведе куди
слiд. Аби лише ?? знайти. Так, або вдасться ?? знайти,  або  ж  доведеться
загинути. Вона замерзла, вона заметена снiгом, але то нiчого. Це  якраз  i
добре. Якщо ?? вдасться знайти, то по нiй  уночi  можна  буде  йти  як  по
паркету. Скорiше ж геть iз цього лiсу!"
   А  нiч  насувалася  нестримно,  множачи  навколо  гущавину,  -   чорна,
тривожна,  захланна  нiч.   Вона   наповзала   з   усiх   бокiв,   як   тi
видива-чудовиська, потвори з давно забутих на?вних дитячих  казок.  Максим
на мить перенiсся уявою в той казковий  дитячий  свiт,  уявивши  себе  тим
крихiтним хлопчиком,  усiма  покинутим,  заблуканим,  вiдданим  на  поталу
вiдьмам, змiям, вовкулакам та лiсовикам.
   Стало на хвилинку справдi моторошно.
   Тодi враз, пiдкинувши "фiнку" з-за плеча на руку,  Максим  натиснув  на
гашетку й випустив геть усю серiю, цiлий диск, у  нiкуди,  просто  в  син?
небо.  Випустив  i  стояв  якусь  мить,  заслiплений  миготiнням  вогню  й
оглушений, слухаючи, як по лiсу шалено стрибали,  рокотали,  вiддаляючись,
луни. Далi... Далi... А тодi подивився на "фiнку", що лишилася зовсiм  без
набо?в, узяв ?? за люфу ("без набо?в ти менi й  зовсiм  не  потрiбна!")  й
попер ?? геть вiд себе -  туди,  слiдом  за  лунами.  Повернувся  й  пiшов
лiворуч. Залишив слiд "кiнного i пiшого" й пiшов сво?ю власною  дорогою  -
без нiякого слiду.
   Скоро вiн опинився на краю лiсу. За лiсом починався луг, i там було  ще
досить видно. Той луг простилався перед Максимом, покритий де-не-де рудими
плямами очеретiв, що тяглися ген-ген на кiлометри. А за тими  кiлометрами,
за тим лугом заснiженим бовванiло якесь селище. За ним далi були ще  якiсь
селища... То там проходив той самий шлях, яким його, Максима, було  ведено
в колонi смертникiв на Бiлгород - Тамарiвку й  по  якому  котилися  великi
орди  всiх  тих  опогонених  i  неопогонених,  озбро?них  i   неозбро?них,
"вiльних" i невiльних iстот. Тепер уже тi орди й усi тi,  що  його  гнали,
пройшли, але тим шляхом йому посуватися назад однак не можна було, бо  той
шлях тепер захряс iншими ордами, ще гiршими.

   Шлях помiж спаленими й зруйнованими селищами тягся десь там  ген  понад
лугом, по той бiк. Отже, по цей бiк був лiс, опанований нiччю,  а  по  той
бiк - селища й шлях, опанований  ворогом,  чужинцями,  що  не  знають,  не
розумiють, не хочуть розумiти нiчого й не мають  пощади.  Посерединi  ж  -
Ворскла й луки, мабуть, не опанованi ще нiким. Ба, нi! Хтось там ?  також.
Глянь!..
   Придивившись, Максим побачив, як ген посеред лугу по бiлiй пеленi снiгу
посувались якiсь чорнi цятки. Одна... ще одна... Потiм  двi...  А  ген-ген
попереду знову одна... Вони посувалися в тiм же  напрямку,  що  й  Максим.
"Напевно, такi ж самi бурлаки-втiкачi. I, напевно,  вони  йдуть  по  льоду
Ворскли,  бо  чешуть  шпарко,  рухаються   швидко".   Максим   хотiв   уже
викочуватися з лiсу й доганяти ?х, як раптом  тi  чорнi  рухливi  цятки...
попадали! Майже всi разом. Потiм схопилися, побiгли  й  знову  попадали...
Тут до Максима докотилось рокотiння важких кулеметiв.  Вони  били  звiдти,
вiд великого селища, що бовванiло за лугом - ген там, дiдько його  зна?  й
де. Кулемети строчили навальне, й кулi з в'юканням копирсали снiг аж попiд
лiсом або йшли рикошетом угору. Максим став за деревом  i  виглядав  iз-за
нього, помалу  здогадуючись,  що  то  перед  його  очима  вiдбувалося.  За
кулеметами кiлька разiв гримнув мiномет. Мiни збурили снiг посеред лугу, а
одна залетiла аж у лiс.
   "Еге-ге... Нi, не випадково вони сюди так гатять! Це, напевно, сто?ть у
якомусь зв'язку з тi?ю лiсовою халупою, повною збро?! А тяжкi кулемети тi,
мабуть, спецiяльно й пристрiляно на цей луг i лiс. I мiномети також. Тепер
вони обстрiлюють тих кiлька цяток. А хто ж то - тi цятки? Такi самi шукачi
щастя, як i Максим? Шукачi щастя свободи?.."
   Чорнi цятки надовго позападали в снiг. Потiм знову почали  схоплюватися
й бiгти. Бiгли до лiсу навскоси, лише одна бiгла вздовж лугу.
   Пiсля такого попередження Максим вирiшив не квапитися з лугом, а  пiшов
кра?чком лiсу. Йшов, провалюючись глибоко  в  снiг,  а  тим  часом  вивчав
ситуацiю.

   Стрiлянина так же нагло замовкла, як i спалахнула. У всьому цьому  одно
було цiлком ясне для Максима - це те, що тi,  проти  кого  насправдi  були
спрямованi цi пострiли, напевно, вже так далеко забiгли за цi днi,  що  ?х
нiякi кулi вже не доженуть. То вони покидали й стiльки збро? там у лiсовiй
халупi. Якщо ж хто й лишився бiля тi?? збро?, то  хiба  лише  одиницi,  що
десь глибоко зарилися в норах сховищ, п'ють  для  хоробрости  самогонку  й
нiкуди зовсiм не  ходять.  Принаймнi  вдень.  От  хiба  часом  уночi  десь
вилазять. I то, мабуть, тiльки  для  того,  щоб  потрошити  беззбройних  i
безборонних людей. Кожен злочинець-убивця вже ? останнiй боягуз, як  i  тi
он, що десь там iз того боку стрiляють по кiлькох цятках iз  мiнометiв  та
тяжких кулеметiв.
   "Нi, даремно ти викинув "фiнку". Треба було почекати  до  ранку.  Вночi
вона ще могла б пригодитись. Бо ще десь, може, доведеться дорого продавати
сво? життя".
   Максим аж хотiв було вже вертатися. Та тiльки ж  вертатися  довелося  б
дуже далеко, бо ж не досить було взяти саму викинену "фiнку", а треба було
ще дiйти до складу збро? в лiсовiй хатцi й набрати набо?в. Думаючи це, вiн
тим часом iшов собi далi, не затримуючись, уперед, попiд  лiсом.  Це  була
каторжна хiдня. Потемки, прикований зором  до  лугу  збоку  й  до  темряви
спереду, вiн не добачав нi ям, нi ровiв, нi пенькiв. Збивав i без того вже
побитi  ноги  та,  провалюючись  у  рови  чи  ями,  розтягав  i  так   уже
порозтягуванi  жили.  Але  для  нього  важливим  було  побачити  небезпеку
заздалегiдь - небезпеку не вiд ям, а вiд бiльш поважних речей.
   Нарештi поночiло зовсiм. Сизi сутiнки  стали  чорними.  Але  тепер  тiй
чорнотi ночi, що навалювалась уже зовсiм на голову, Максим  зрадiв.  Цього
разу вiн ?й зрадiв, як визволенню. Вiн круто звернув iз лiсу й  вийшов  на
луг.

   Уже нiяких селищ по той бiк та й нiякого взагалi "того  боку"  не  було
видно. Все облягла густа мла, що з'?днувала небо й землю,  лише  ледь-ледь
бiлiв той снiг,  що  був  найближче.  Ступнувши  з  сотню  крокiв,  Максим
оглянувся - лiсу вже теж не було видно.
   Максим iшов навскоси, брiв по досить глибокому снiгу, Снiг був  мокрий,
а пiд ним чавкотiла вода. Мiсцями,  в  очеретах  та  комишах,  снiгу  було
набито бiльше, а мiсцями навпаки - був голий лiд, - це по сагах,  розливах
та  допливах  Ворскли.  Максим  усе  те  перетинав  i  перетинав  навскiс,
добираючись до Ворскли. Нарештi вiн спустився  трохи  вниз  i  вiдчув  пiд
собою лiд. Пройшовши трохи ще в тiм самiм напрямку, наткнувся  на  високий
берег, порослий лозою й вiльшняком.

   "Ага! Це ж i ? Ворскла!"
   Тодi повернувся за течi?ю трохи правiше й пiшов по льоду.  Мiсцями  лiд
був покритий водою, але то не бiда. Вiн вирiшив iти Ворсклою всю нiч,  без
зупинок, аж до того мiсця, де, як вiн пам'ятав це  з  мапи,  Ворскла  мала
круто загнутися праворуч, роблячи величезну  дугу  бiля  села  Р.  А  тодi
перетяти луг лiворуч навпростець i вийти в степ та так само, без  зупинок,
i смалити далi, аж до кiнця: геть по прямiй, по прямiй, переступаючи через
шляхи й дороги, через усе, що трапиться, - навпростець, скiльки  вистачить
сил. А сил у нього, вiн був певний, вистачить до самого дому! Бо ж  iншого
виходу в нього нема, як нема й вибору. Вiн або мусить iти  без  перерви  й
дiйти, або ж, спасувавши й шукаючи хвилевих вигод чи  уявного  рятунку,  -
загинути, напевно й остаточно.  Звичайно,  в  першому  випадку  теж  можна
загинути, але тут усе-таки був шанс, шанс - перемогти. Поставивши  все  на
карту й не шкодуючи сил, перемогти! Максим без вагання  вибрав  цей  шанс.
Для нього це вже не було змагання  тiла  (тiло  його,  вiн  вiдчував,  уже
нiчого не варте й не витрима? само по собi навiть i дужого подиху  вiтру),
- це було змагання духа, змагання його волi й  пекельно?  жаги  жити.  Вiд
тiла тут вимагалося лише  одного:  якщо  й  умерти,  то  не  лежачи,  а  в
боротьбi, у змаганнi - живучи й пломенiючи  до  останку.  Вмерти  так,  як
умирають комети, - згорiти  до  краплi,  до  решти,  лишивши  по  собi  ще
вогненний слiд, - вогневiти бодай якийсь час. А згоряючи, може  на  якiйсь
останнiй стадi? свого згоряння ще й перемогти.

   I вiн так горiв... Скiльки вiн уже так  горiв!..  Вiн  уже,  здавалось,
наполовину згорiв. Але душа вiд того все ж не  бралася  попелом.  Навпаки.
Вона все яскравiла й яскравiла.  Вона  все  ще  жива  й  живе,  сягаючи  в
майбутн?, хоча й переживаючи ще  раз  минуле.  В  нiй  з'?днувалось  тепер
вчорашн? й завтрiшн? сталевою ланкою сьогоднiшнього. I ця  сталева  ланка,
вкинута тепер в страшне горнило випробування, мала довести  гарт  найвищо?
проби. Витрима? чи не витрима??..

   Максим  iшов  льодом.  Як  порiвняти  з  його  ходою  вдень,  вiн  iшов
божевiльним темпом. Це було далеко не швидко для нормального хiдця, але це
було аж надто швидко для нього. Вiн летiв. Щораз то бiльше його окрилювала
надiя й вiра в перемогу - надiя й вiра вiд однi?? думки про те, що вiн  же
пройшов уже такий тяжкий iспит i ще живий, i  навiть  вийшов  на  рiвну  й
певну лiнiю, яка вже так реально наближала його до  мети.  Душа  горiла  й
нестримно поривалася вперед, наказуючи бiдним ногам i тягнучи  ?х  уперед,
аж вони ледве встигали за нею, спотикаючись. Та де там вони встигали?! Але
все ж таки вони йшли i йшли, поки що не вiдмовляючись...
   За  кiлька  годин  вiдтодi  як  смеркло  Максим  багато  пройшов,   усе
вигадуючи, як би скоротити шлях,  як  би  заощадити  енергiю,  не  роблячи
зайвих гакiв i петель. Рiчка дуже петляла, що Максим помiтив дуже  швидко,
хоч i було темно. При заснiженiй землi й найбiльша темнота -  вiдносна,  i
коли ма?ш добрий зiр, то можна багато бачити. Максим мав очi дуже  гострi,
а головне - вiн мав величезний досвiд нiчних мандрiв, набутий у  постiйних
мисливських, рибальських, а потiм i каторжанських сибiрських  походеньках,
через те орi?нтувався й тепер досить добре.
   Встановивши, що рiчка петля?, вiн вирiшив лiнiю свого руху випростати -
цебто йти дослiвно навпростець.  Оглянувши,  скiльки  мiг  сягнути  зором,
рель?ф пагорбiв та лiнiю берега понад ними, вiн  брав  напрямок  на  якусь
точку, - кущ лози чи очерету, - й iшов до не? по чому попало, - по  льоду,
по горбах, по снiгових заметах, мiж комишами, - i  виходив  знову  на  лiд
рiчки. Йшов рiчкою, поки вона йшла прямо, а як рiчка завертала лiворуч  чи
праворуч, Максим вилазив на  берег  i  йшов  навпростець,  поки  знову  не
зустрiчав ту саму рiчку. Так вiн набагато скорочував  шлях.  Вiдчував,  як
назад вiдбiгали кiлометри за кiлометрами...
   По кiлькох годинах такого  ходу  Максим  несподiвано  вперся  в  досить
високе плато, що врiзалося глибоко в луг i вiдтиснуло Ворсклу кудись круто
й далеко влiво. Це плато не було вкрите лiсом. Лiс було вiдтиснуто геть аж
на самий верх горбiв, i вiн там ледь-ледь чорнiв  праворуч.  Максим  пiшов
через плато навпростець, певний, що, як вiн його перейде,  здиба?  по  тiм
боцi знову Ворсклу. Та плато розтяглося на  кiлометри.  Воно  було  вкрите
чорними рiллями, розкислими вiд води,  з  торiшнiми  стернями  й  прорiстю
озимини. Снiг тут майже зiйшов, i вода,  збiгаючи  по  рiвчаках,  дзюрчала
струмками. Подекуди вода стояла озерами, в якi Максим потрапляв  зненацька
з розгону. Вiн здивувався, виявивши тут раптом такий  весняний  стан.  Але
дивуватися було нiчого: це ж був пiвденний схил,  та  ще  й  геть  укритий
розораними полями; досить сонцевi допастися до чорно? плямки, як  снiг  iз
рiлль вiдразу задзюрчить. Як Максим переконався  потiм,  навколо  плато  в
цьому мiсцi  високий  гористий  берег  рiчки  робив  велетенську  пiдкову,
створюючи чудовий затишок вiд  пiвнiчних  вiтрiв.  Оскiльки  тут  прямiшо?
лiнi? не можна було вибрати, то Максим теж робив пiдкову, йдучи по  схилах
берегового пасма й повертаючи разом iз  тим  пасмом  на  пiвденний  захiд.
Почали  траплятися  кущi,  гайки,  перелiски...  Ось  якiсь  глицi...  Ось
бур'янища й, мабуть, сад. А ось...

   Будь ласка: цiлiсiнький хутiр! Кiлька хат i ще  якiсь  будiвлi.  Максим
увiгнався в самiсiньку середину й вiд несподiванки аж став. Хутiр! А може,
й цiле сiльце. I наче вимерло: нi вогника, нi собачого  бреху,  нi  голосу
людського, - анiчогiсiнько, нiяких натякiв на iснування тут  живих  iстот.
Максим пiдiйшов до однi?? хати, до друго?... Дверi навстiж, вiкна без шиб,
речi порозкиданi. А ось чорна пляма - це пожарище. Ще стояв запах  гару  й
сажi в повiтрi. Всюди поритi ями, - то воронки... вiд гарматних набо?в  чи
вiд бомб?
   Враз Максим почув десь тихi  чоловiчi  голоси...  Вiн  став,  завмерши,
посеред вулицi. Стояв, прислухаючись,  i  дивився  в  iмлу  поперед  себе,
чекаючи  велико?  й  прикро?  несподiванки.  Зненацька  помiтив,  як  десь
далеко-далеко - там, звiдки вiн прийшов, щось тричi поспiль  блиснуло.  Та
вiн у цей час думав не про  те.  Вiн  думав  про  та?мничi  голоси  й  про
небезпеку... Раптом завило, засвистiло вгорi  -  iз  гуркотом  i  клекотом
пролетiли й хряпнули гарматнi набо? тут же, за першими хатами. I тодi там,
де було тихо, вiдразу зчинився галас.
   Максим побiг уздовж вулицi, а хтось десь несамовито матюкався й кричав:

   - Уставай!!. Швидко-о!!. Марш, марш!!.
   I назустрiч Максимовi звiдкiлясь вискочила якась  людина,  застiбаючись
на ходу, а за нею друга, третя,  а  потiм  ще  й  ще...  ?х  повискакувало
багато, панiчно брязкаючи збро?ю. Зiткнулися з Максимом.
   - Стой!! - закричав перший, що натрапив на Максима. - Хто такий?!.
   - А тобi що, вилiзло?! - визвiрився Максим.
   - А-а!.. Ага!!. Давай, спасайся, брат!!. За мною... Бiгом!!!
   - Бiжу! - вiдповiв Максим. I вони швидко  побiгли,  всi,  але  в  рiзнi
боки. Десь там в iмлi знову замиготiло... Всi озбро?нi припустили  чимдуж,
залопотiли вгору, а Максим навпаки - вниз. Вiн чув, як  десь  тупотiли  тi
озбро?нi люди, гукаючи один одного, вiддаляючись.  Знову  завили  гарматнi
стрiльна й знову вибухнули в селi... Але Максим був уже далеко. Вiн вiдбiг
ген аж у луг, а тодi вже тихцем поплентався собi далi. Зiйшовши  знову  на
лiд рiчки, зупинився й обернувся назад. У селi горiла пожежа. А десь iз-за
горба за селом, iз-пiд лiсу зататакав скорострiл.
   "I куди й чого вiн, дурень, стрiля??"
   I раптом почув, як десь там на горбах  хтось  несамовито  матюкався.  I
здогадався, що то ж i лайка, i скорострiл -  на  його  адресу.  Десь  там,
видно, похопилися, що серед них був хтось не  ?хнiй,  i  тепер  намагалися
його влучити в темрявi. Не могли ж вони лаятися й стрiляти з  автомата  по
тих, що поливали ?х iз гармат з  вiддалi  пари  десяткiв  кiлометрiв!  Чи,
може, геть поiдiотiли люди?..
   А з iмли замиготiло знову. Тепер набо? лягали навколо  полум'я  пожежi,
метаючи блискавки вгору.
   "То ж стрiляють iз того самого селища, що й перед  тим  по  тих  чорних
рухливих цятках у лузi", - ствердив у думцi Максим i поробив  з  того  для
себе всi належнi висновки. По-перше - те селище, звiдки стрiляли  гармати,
без  сумнiву,  було  десь  поблизу  Велико?  Писарiвки.  Цей  факт  Максим
вiдзначив з радiстю, бо це ж  свiдчило,  що  вiн  уже  далеко  пройшов.  А
по-друге - це село, по якому стрiляли, напевно, стягло на  себе  немилiсть
нiмцiв просто тим, що воно було пiд лiсом, а може, ще  й  тим,  що  якийсь
дурень i стрельнув у ньому з "люшнi". Нiмцi  обстрiлювали  його  з  гармат
удень (може, вчора, а може, й сьогоднi, бо ж чути було, як десь гуло!),  а
тодi, пристрiлявшись уже, вирiшили помацати й уночi. А тi люди, тi  вояки,
що так панiчно повтiкали, то, напевно, якiсь утiкачi з  фронту,  якi  було
отаборилися на нiчлiг у невiдомому селi,  покинутому  людьми  й  списаному
самим Богом iз ре?стру пiдлеглих його охоронi.
   При свiтлi пожежi Максим пiшов собi далi пустельною рiкою,  по  мокрому
льоду. Десь  на  заграву  пожежi  завалували  собаки  й  пролунало  кiлька
рушничних пострiлiв. А десь далi, ген-ген там над степом, у чорнiй безоднi
нiчного неба загорiлись "панiкадила". I кiлька  разiв  там  щось  глухо  й
важко бухнуло, як далекий-далекий грiм. Потiм "панiкадила" погасли, пожежа
згасла теж i  стало  ще  темнiше,  нiж  було.  Й  моторошнiше,  нiж  було.
Самотнiй, загубленiй у безкра?й  чорнотi,  як  у  справдi  чорному-чорному
морi, безмежно вимученiй людинi було моторошно. Хоч  та  людина  в  сво?му
життi й пройшла вже "вогнi, й води, й мiдянi труби".
   Може, тому було моторошно, що людина вiдчувала досить  виразно,  як  за
нею назирцi, шльопаючи по мокрому снiгу й чигаючи  на  вiдповiдну  нагоду,
йшла  невiдступне  смерть.  Не  уявно-поетична,  а  сама   справжнiсiнька,
проза?чна й гидка смерть. А нагод тих було аж надто багато.  I  смерть  не
тiльки чигала на найзручнiшу, але й  намагалась  пiдставити  "нiжку",  щоб
людина впала, а потiм спробувати - встане вона чи  не  встане?  Бо  ж  для
смерти це був зухвалий виклик: людина, що за всiма  правилами  й  законами
давно вже мала б  умерти,  -  не  хоче  вмирати.  Нiяк  не  хоче  вмирати!
Затялася, зцiпила зуби, звинулась,  як  сталева  пружина  й  от  котиться.
Неначе той автомат, що спершу йшов силою заведеного механiзму, а тепер уже
гойдався самою силою набуто? iнерцi?. Штовхни - вiн упаде i вже нiколи  не
встане. I смерть штовхала. Але людина-автомат не падала.  Вiрнiше,  навiть
падала, але вперто, помалу-малу зводилася i знову  йшла.  Бо,  при  всьому
сво?му автоматизмi, це була людина, в смертному механiзмi яко? була  душа,
а в тiй душi - iскра велико? божесько? безсмертно? волi...
   Чорна мла тепер, здавалося, вже пливла й  шумiла,  наче  чорне  море  -
вiчним шумом прибою. Це й був,  думав  Максим,  шум  прибою  часу,  прибою
вiчностi, що ?й нема? нi кiнця, нi початку. I ця нiч, ця чорнота,  теж  не
ма? нi кiнця, нi початку. I його шлях  теж,  зда?ться,  без  кiнця  й  без
початку. Власне, вiн i не йде. Йому справдi зда?ться, що це  не  вiн  iде.
Йому мерещиться, що вiн сто?ть, а йде все iнше, все руха?ться мимо нього i
навколо нього, - i на землi, i на небi, разом iз зорями  i  з  кометами  -
руха?ться десь у  холоднiй,  неосяжнiй  для  розуму,  космiчнiй  прiрвi...
Максим був уже на тiй межi, за  якою  губиться  почуття  власного  руху  i
людина може лежати, як колода, а  ?й  здаватиметься,  що  вона  летить  зi
швидкiстю комети. Максим напружував усю силу волi,  щоб  опам'ятатися  вiд
того дурману й упевнитися - чи вiн же таки ще йде, чи вже лише маячить?..

   Iде!.. Iде!..
   Ось  вiн  перетина?  якiсь  пагорби.  Ось  проходить  понад   очеретами
навпростець. Он спереду вирiзня?ться якийсь темнiший масив у темрявi i там
миготять якiсь смужки. Ага, то щiлини в погано завiшених  вiкнах  а  чи  в
вiконницях хати, де свiтиться свiтло. Це ж тудою йде Ворскла i  це  на  ??
крутому березi сто?ть якесь сонне село. Свiтиться лише в однiй  хатi.  Але
чого ж у нiй свiтиться, коли така глупа нiч?
   "Може б, зайти в село, га?.. Га?.." - пита?ться тихо й нерiшуче  думка,
мов мала дитина, що намуляла ноги й уже не може йти, але  бо?ться  про  те
сказати, бо страшно.
   "Може б, i справдi зайти?"  -  майже  згоджу?ться  Максим,  намагаючись
нишком обдурити себе й  сво?  рiшення  -  йти  до  кiнця,  -  продиктоване
iнстинктом смертельно загрожено? iстоти. "Може б..."
   Ось уже близько. Мiж селом i ним - тiльки кущi очерету. Максим минув тi
кущi й зiйшов на лiд рiчки. Лишилося ще перейти цей лiд попри  самiсiньких
хатах i садибах, розташованих на крутому березi.
   Тiльки встиг Максим дiйти до середини рiчки, як раптом:
   - Гальт!!. - i клац-клац збро?ю.
   Максим прикипiв на мiсцi. Крик був з берега, десь iз темряви, вiд  купи
дерев,  що  стояли  спереду.  В  блискавично   коротку   мить   свiдомiсть
вiдзначила, що перед тим хтось iшов берегом  на  тi  дерева.  "До  кого  ж
стосу?ться той несамовитий крик по-нiмецькому?"
   Ще мить.
   - Гальт!!! - розiтнулося ще дужче й переляканiше. Клацання. А за тим  -
шамотня спереду, в темрявi. "Ага, це десь там, напевно, зупинено тих..."
   Максим крутнув i як тiнь зiслизнув з рiчки.
   - Гальт, гальт!! - лунало з берега, але Максим  зник  за  очеретом,  як
мара. Зайшовши беззвучно за очерет, вiн так само  беззвучно,  але  якомога
швидше пiшов убiк, уже майже певний, що те  "гальт"  стосувалося  таки  до
нього. Мовби на пiдтвердження цього, на березi затупотiли  кованi  чоботи,
залунала несамовита лайка по-нiмецькому, потiм почулись кроки на  льоду  й
знову крик: "Гальт! Гальт!!"

   "Завтра!" - прошепотiв сам собi Максим.
   Шкваркнула черга з автомата, але й тiльки, - слiдом нiхто далi не йшов,
боявся. Лише випустив чергу з автомата в кущi очерету - навмання.
   "Завтра", - повторив Максим у думцi iронично й пiшов усе далi  й  далi,
петляючи помiж очеретiв. А далi перемахнув через чисту площину, пройшов ще
трохи й став пiд густим кущем. Довго прислухався, напружуючи весь  слух  i
зiр, - чи не шелестить де снiг, чи не руха?ться де яка постать, - чи нема?
погонi? Чи не йде там хто по льоду навперейми?
   Нi. Тихо. Лиш десь дуже здалеку долинув якийсь свист, але то було  десь
там з iншого боку. Село з несподiваною нiмецькою пасткою кануло в темрявi.
Лише ледь-ледь мерехтiла з тi?? темряви  манюсiнька  свiтляна  цятка,  мов
свiчка, на яку мають летiти нiчнi метелики.
   Зробивши велику петлю, Максим знову виповз на  рiчку  й  пiшов  льодом.
Його тягло до тi?? рiчки, мов  магнетом.  То  був  iнстинкт,  що  дбав  за
збереження енергi?, - рiчкою ж бо хоч i кручено йти, але незрiвняно легше.
Щодалi Максимовi було тяжче змушувати себе звертати з рiчки набiк.  Вiн  з
острахом помiтив, що його воля слабла. Навiть i ?й було  понад  силу  таке
неймовiрне й безкра? напруження. А настане мить...  Та  Максим  гнав  геть
саму думку про те, що може настати мить, коли сила його волi  вичерпа?ться
остаточно чи коли ?? сталева пружина лусне геть вiд перенапруги й тодi вiн
ляже лицем у снiг, спаралiзований... I тодi буде вже все...
   Але вiн навiть сам не знав ще всiх сво?х  можливостей,  не  знав  свого
другого "я", що сидiло в  нiм.  А  в  нiм  сидiла  друга  iстота,  дика  й
несамовита,  озбро?на  надзвичайним,  слiпим,  але  неймовiрно  тонким   i
могутнiм  волевим  iнстинктом.  Коли  його  свiдомiсть  опинялась  у  вирi
маячiння, майже вибуваючи з ладу, тодi його вела та друга iстота,  що  ма?
такий дивний iнстинкт. Максим виразно вiдчув, як та друга  iстота  коригу?
всi його кроки й рухи, як вона порядку?. Це вже було роздво?ння. Сво?рiдне
психiчне роздво?ння. I в станi цього роздво?ння вiн перебував  уже  довший
час. Йому навiть зда?ться, що так, власне, й було все його життя.  Коли  б
не те друге "я", вiн би вже давно, дуже давно, загинув би. Лише цього  вiн
так ранiше не помiчав. Це просто щось неймовiрне...

   Ось ним опанову? тривога. Невiдомо чого й що. Вiн  ста?,  й  сто?ть  на
льоду, й нашорошу? вуха, й напружу? зiр i нюх. Що таке? В чому рiч?..  Вiн
сто?ть, як вовк. Нiби нiчого.  Тихо.  Але  звiдки  й  чому  така  тривога?
Пiдкоряючись внутрiшньому iмпульсовi, вiн зiходить з рiчки,  з  труднощами
видира?ться на берег i ста? мiж кущами лози. Ось вухо його вловлю?  якийсь
звук. Нi, то майже нiякий звук, то лише тихий "черк", мовби хтось  палицею
торкнув по снiгу. Далеко десь.  Свiдомiстю  сво?ю  Максим  не  нада?  тому
значення й хоче виходити, але щось його не пуска?.
   По хвилi - душа в Максимовi холоне..
   Просто перед ним на льоду йде черiдка постатей. Майже  беззвучно.  I...
Коли б Максим був забобонний, вiн  би  закричав  вiд  мiстичного  жаху.  В
черiдцi, помiж цiлком окресленими людськими тiнями, ? iнтервали,  i  от  у
тих iнтервалах iдуть... самi ноги або самi голови. Максим  напружу?  волю,
стримуючи нерви, якi сво?ю реакцi?ю випереджують розум,  що  мав  би  дати
пояснення. Бо ж вiн не вiрить "нi в чих, нi в дих".
   Опанувавши себе, Максим сто?ть i дивиться, не ворушачись i  не  дихаючи
голосно. Завмерши, спостерiга?, як перед самiсiнькими його очима проходить
химерна парада. То йдуть тяжко озбро?нi нiмецькi салдати, серед яких деякi
в бiлих захисних балахонах або в бiлих накидках. Вони йдуть десь,  мабуть,
iз яко?сь бойово? операцi? чи, може, на операцiю.  Ноги  в  них,  напевно,
пообмотуванi ганчiр'ям,  щоб  не  тупотiли.  Вони  не  видають  нi  звуку.
Безперечно, вони всi охопленi  страхом,  бо  ж  вони  йдуть  -  зi  смертю
бавляться.
   Парада зникла, а Максим  усе  ще  дивився  на  рiчку,  -  в  очах  його
мерехтiло, й вiн уже не був певен, чи там не йде ще хтось, хто не ма?  вже
видимих анi нiг, нi голови, - зовсiм невидимка.
   Цей реальний випадок видався йому  ще  фантастичнiшим,  анiж  усi  його
гарячковi вiзi? й маячiння. Власне, на цiм випадку вiн  вiдчув,  що  почав
уже губити межу мiж дiйсним i недiйсним.
   Досi вiн, iшовши,  все-таки  диференцiював  цiлий  навколишнiй  свiт  i
досить чiтко. А тепер  починалася  смуга,  за  якою  все  переплутувалось,
змiщалось плянами, сходило з осi й з власного мiсця, обертаючись у хаос, в
анархiю. А в тiм хаосi вiдчайдушне борсалася воля, змагаючись,  як  iскра,
загрожена холодною й  чорною  повiнню.  I  в  найкритичнiшi  хвилини  вона
все-таки брала гору, не погасала - i вела.
   А час тягнувся без кiнця, з мукою, як зубний бiль, i  не  було  нiчого,
тiльки безкрая, безнадiйно безкрая дорога.
   Зринаючи на гору з хаосу, думка Максимова спокiйно вiдзначала,  що  вiн
уже на краю загибелi. I в той же час та сама думка вiдчайдушне  намагалася
стати на вартi, виконуючи пiдсвiдомий наказ волi, щоб не прогавити - де  ж
звертати? Де покидати рiчку й виходити геть iз лугу  та  й  переходити  на
степ? Намагалась пригадати мапу, розташування сiл i мiстечок, лiнiю рiчки.
   "Мабуть, ось тут..."
   Рiчка повертала круто праворуч.  Спереду  маячiло  нiби  якесь  селище,
може, навiть велике. Максимовi здавалося, що тут ось i треба звертати. Вiн
покинув рiчку й пiшов лiворуч. Натрапив на  дорогу...  Чорна,  розчавучена
колесами возiв i машин, вона простилалася через пагорбок. Тiльки-но Максим
вийшов на дорогу й пройшов пару крокiв, як праворуч  заблищали  фари,  мов
дво? фантастичних очей. Виринувши  десь  iз-за  повороту  чи  з-за  кущiв,
просто на нього йшла машина, гойдаючи пасмами свiтла то вгору, то вниз.
   Вiдступати було нiколи, й Максим, уловивши мить, коли пасма  гойднулись
убiк, лiг, де стояв, просто в грязюку, в болото, встигнувши  зробити  лише
один крок убiк. Лежав лицем униз i думав - "на?де чи не на?де?".
   Машина пройшла повз самiсiнькi ноги, але не зачепила.
   Максим устав, перейшов дорогу й потягся в морок навмання.
   На мить йому здалося, що  ген-ген  спереду  навпроти  нього  в  темрявi
посуваються впоперек якiсь вогнянi цятки. Вiн вирiшив, що  то  там  лежить
великий шлях i то по ньому йдуть машини. Значить, вiн iде вiрно.  Значить,
вiн узяв правильний курс. Саме туди йому й треба йти. Треба пересiкти  той
шлях, а там, за тим шляхом, почнеться вже степ.
   Максим пiшов на тi вогненнi цятки. I почалась хiдня, як агонiя...

   Тi  цятки!..  Вона  то  погасали,  то  загорялися  знову.  I  все  нiби
вiддалялись, немовби летiли десь. Вiн iшов до них - до тi?? лiнi?, на якiй
вони горiли, пролiтаючи, а та лiнiя все втiкала  далi  й  далi...  Вогники
мiнилися, гасли,  з'являлися  знову,  обертались...  Немов  тi  iванiвськi
свiтлячки в темну-темну, задушливу нiч на Йвана Купала... Або як мандрiвнi
вогнi в болотах... Або як очi хижих диких iстот, що перебiгають з мiсця на
мiсце й прядуть очима, як люстерками...
   Максимовi здавалося то перше, то друге,  то  трет?...  То  вiн  iшов  з
одчайдушними   друзями-школярами   шукати   папоротi   купальсько?   ночi,
наслухавшись легенд про чудесну квiтку  та  неймовiрнi  скарби...  То  вiн
читав i бачив навiч казку  про  душi  померлих,  що  блукають  мандрiвними
вогнями... То вiн сам блукав у середньоазйськiй пустелi вночi, а перед ним
все вiдбiгають i вiдбiгають шакали, блискаючи люстерками очей... То вiн  у
темному-темному, вiдвiчному  пралiсi,  а  поперед  нього  летять  вогненнi
комахи...
   Потiм усi вогники десь  позникали,  а  Максим  раптом  вiдчув,  що  вiн
борса?ться... по колiна в водi. Вода сягала все  вище  й  вище,  проймаючи
холодом ноги, холодячи нерви, холодячи серце...
   Вiн не зна?, як довго вiн iшов, лише вiдчув, нiби нараз  вiн  прокинуся
вiд сну.
   Вода! Кругом вода!!.
   Болiла голова. Болiли ноги. Й болiли очi - вiд темряви, в яку  вiн  так
вперто вдивлявся, й вiд вогню всерединi, що, здавалося, вже  випiкав  йому
очi. Максим брiв по водi, мов рибалка, брьохався в  нiй  i  спочатку  йому
було навiть трохи при?мно. При?мно  було  вiд  того,  що  гарячкуюче  тiло
занурювалося в крижану воду, хоч  усього  його  вже  й  починали  стрясати
дрижаки до самого мiзку кiсток. Тим бiльше  що  спочатку  йому  здавалося,
нiби вiн потрапив лише в калюжу, з яко? можна  зовсiм  просто  вийти,  аби
лише бажання. От треба тiльки пiти лiвiше... I вiн iшов  лiвiше.  Але  там
було ще глибше й вода поступово сягала все вище. Тодi, значить, треба  йти
правiше. I вiн iшов правiше, але там було те саме. Iшов назад. Так само  -
вода глибшала. Iшов уперед. Але кругом була вода, i куди не  пiдеш  -  усе
глибше! I вона, тая вода, ще й шумить десь, шумить i все прибува?.

   Спочатку  Максим  бродив  спокiйно.  Потiм  почав  шарпатись.   Нарештi
заметався. Тоне!.. Та це ж вiн,  далебi,  тоне!  Його  залива?  водою,  як
мишу!.. Вiн метався, плутався в темрявi мiж деревами й кущами, що стояли в
водi, кидався наослiп, вiдчайдушне, мов пташка, що потрапила в  кiмнату  й
б'?ться в усi боки крилами, в  надi?  натрапити  випадково  на  дiрку,  що
виряту?. Навколо замiсть снiгу, яким брiв Максим  перед  тим,  тепер  була
сама чорна вода, й вiд того темрява ночi була ще чорнiша.
   Виходу не було. Максим вибивався з сил, але не мiг вибрести нi  в  який
бiк. Шурхав по пояс та й ще провалювався на льоду, який був пiд  водою,  й
падав. Нарештi вибився з сил остаточно. Став i стояв бiля якогось  дерева,
широко розкривши рота, з викоченими в темряву очима, що  випирали  йому  з
орбiт вiд перевтоми, i тiльки тяжко дихав.
   Його огортав вiдчай.
   Потiм вiдчай поволi почала заступати апатiя...
   Хилило на сон... Сон! Благословенний сон!..
   Тодi, як у снi,  помiтив  поблизу  дерево,  що  пiдiймалося  з  води  й
розходилося трьома стовбурами  з  одного  вузла,  мовби  пальцi  з  одного
п'ястука. Той вузол був низько над самою водою. Максим безтямно  вилiз  на
нього - на той вузол,  вмостився  на  ньому,  мiж  трьома  стовбурами,  що
творили собою досить  зручне  сiдало,  глибоко-глибоко  зiтхнув  i  схилив
голову на груди.
   Пiд закритими повiками все попливло-попливло в чорну безвiсть.

   Шумить i прибува?, гойда?ться вода...  Шумить  i  прибува?,  гойда?ться
темрява... I все геть пливе, та й пливе, та  й  пливе  -  немовби  навколо
виру? всесвiтнiй потоп...

   РОЗДIЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ
   "Iллi, Iллi, лама савахтанi??"
   ?н. в. Мат., г. 27, в. 46

   Боже, Боже, чому ж ти мене покинув?!
   "Iллi, Iллi, лама савахтанi?!."
   Хто ж це так звомпив? Чия ж то душа закричала так перед  жахом  смерти,
поставлена на гранi над чорною  безоднею,  якою  кiнчалися  всi  попереднi
нелюдськi муки й починалася мука найбiльша, бо вiчна й уже  непоправна,  -
мука небуття? Хто ж це?..
   Христос. Це Христос. Це ж Вiн - бiдолашна людина  тiлом  i  Бог  душею.
Боголюдина! Це вiн так закричав тодi:
   "Боже, Боже! Чому ж ти мене покинув?!!"
   Закричав безнадiйно в вiдча? i - вмер. Нiхто й не почув його зойку...

   Плющить вода, пiдiймаючись, немовби пiд час всесвiтнього потопу. Максим
сидить  мiж  трьома  деревами,  як  мiж  трьома   велетенськими   пальцями
фантастично? долонi,  немовби  мiж  трьома  пальцями  сво??  немилосердно?
фортуни, - схилив голову на груди й догоря? в гарячцi. Душа  нудиться  вже
передсмертною нудьгою. Перед ним пливуть  дивовижнi  видива...  Потiм  усе
охоплю? задушливо-липка темрява й тиша... Це переддвер'я в "нiщо".  Максим
шарпа? сорочку на собi, але  не  в  силi  ??  розстебнути,  а  тим  бiльше
розiрвати. Млость i згага...
   "Iллi, Iллi, лама савахтанi!?"
   Це Христос так звомпив. Але ж у Христа було принаймнi до кого гукати. В
нього був сподiваний заступник, в якого вiн вiрив  безмежно,  як  у  свого
батька, й сподiвався, що той його все-таки не видасть на  муки.  Вiрив.  А
коли ж його все-таки муки не минули й прийшла смерть; коли вiн вiдчув,  що
всi, всi, всi його вiдцуралися, - тодi вiн звомпив.  Зданий  на  безглуздi
диявольськi муки, перед загибеллю вiн уздрiв свою самотнiсть. I звiдси той
страшний крик  передсмертний.  Крик  людини,  яка  безмежно  вiрила  та  й
зiрвалась перед смертю в безмежний розпач, втративши вiдразу все, покинута
на розтерзання, на глум i муки. Але Вiн мав усе, таки до кого гукати...
   А от вiн, Максим, не ма?. Щодо заступництва, то в нього не було нiкого.
Нiкого! Нiкому було за нього  заступатися.  Вiн  був  сам.  Вiн  був  сам,
самiсiнький, як палець. Сiра людина, здана  сама  на  себе,  зовсiм-зовсiм
покинута напризволяще. I душа його - самотня, здана також  сама  на  себе,
одинока душа. Але горда, безмежно й незламно горда. Та душа трималася досi
лише за усмiшку - за людську усмiшку, викрадену в богiв i заронену в  не?.
Досi вона ?? не покидала й вела Максима через усе  життя  аж  дотепер.  Та
от...
   Глибоко-глибоко десь у ньому зрина? жаль на всiх i на все,  -  жаль  на
людей, у яких досi вiрив, i, нарештi, жаль на  самого  себе  -  на  власну
силу, в яку теж досi вiрив, а яка  його  зрадила  тепер,  перестаючи  бути
силою й перетворюючись у ганебне безсилля.
   Ще трiшки, ось-ось, i ма? статись найстрашнiше - втрата остаточно  вiри
в людей. Тодi прийде катастрофа.
   I через те вiн звомпив, як i той Богочоловiк на Голготi,  в  безмежному
розпачi:

   "Боже, Боже! Чому ж ти мене покинув!?"
   Але марно. Нiхто його не почу?.
   Навколо чорно й глухо. Замкнена  з  усiх  бокiв  герметично,  первiсна,
безмежна нiч. Лише плющить вода, пiдiймаючись. Потоп таки...
   А десь далеко-далеко кричать пiвнi в чорнiй ночi.
   Пiвнi... А бiля нього нема? навiть Петра... щоб хоч подивитись на нього
й почути його голос напослiдок, - голос вiрно?, хоч i слабодухо?,  хистко?
в сво?й вiрi, людини. Людини!
   "Авантi!" - каже раптом гнiвний, з сльозами в горлi, знайомий голос.

   - Ах, це ж ти!!. - каже Максим i безсило кача? головою по грудях. - Гм.
Кришка, брат! Ти йди... а я, брат, уже...
   ... Бульвар, парапет, син Палермо i смужка крови на пересохлих устах...

   "А в а н т i!" - повторю? голос уперто й бринить, вiддаляючись.  I  вже
здалеку-здалеку кличе, блага?, велить:
   "Iди... Ходiм... Я тебе виведу..."
   Далеко, далеко. Й канув у темрявi. Лише зостався якийсь один  тоненький
звук.
   Максим хапа?ться за той тонюнький-тонюнькйй звук,  пориваючися  за  ним
усiм ?ством, жадiбно, з жалем - злякавшись, що втратить його, а з ним  уже
втратить усе й остаточно.
   Похитнувшись, мало не звалю?ться в воду вниз головою. Розплющу? очi.

   Дзюрчить вода. Вона вже досягла нiг... А перед ним наче хтось сто?ть, -
якась людська велика постать. Але вона помалу безшумно вiддаля?ться...

   - Фу-у!!. Яка чортiвня!!.
   Максим проводить рукою по очах i  стира?  з  них  галюцiнацiю.  I  тодi
бачить: зовсiм близько, спереду,  в  тiм  самiм  напрямку,  що  й  ранiше,
бiжать-пролiтають вогненнi цятки попарно, впоперек. Зовсiм близько! Максим
ще раз проводить рукою по очах, але цятки не зникають. Бiльше того -  ста?
чути рокiт моторiв.
   Максим опуска? ноги в холодну воду й злазить  зi  свого  сiдла.  Бреде.
Бреде просто туди, де пробiгають вогники. Вода все вище, а вiн  бреде.  По
пояс уже... Скоро попiд руки... Байдуже. Зцiпивши  зуби,  вiн  посува?ться
все вперед i вперед, сковза?ться пiд водою по крижаному  дну,  натика?ться
на пеньки, оступа?ться в ямки.  Вiн  вирiшив:  або  вiн  захлинеться,  або
перейде цей потоп i вийде геть. Вийде на той шлях, що по  ньому  проходять
машини. Той шлях лежить за зоною низин. Там почина?ться степ.
   Вода досягла попiд руки. Глибше... Максим зринув i поплив.  По  якомусь
часi вiн дiстав ногами дно й пiшов далi. Починало мiльшати. Нарештi Максим
вийшов на "сухе" - на гливку, хлипку рiллю. Тi?ю рiллею вiн посувався далi
в напрямку шляху. Машини перестали йти, й Максим у  темрявi  знову  згубив
орi?нтацiю. Та по довгiй хiднi вiя усе-таки вийшов на  шлях.  Вiн  намацав
його ногами. Шлях! Розчавучений, вкритий грязюкою, але все-таки вiдмiнний,
твердiший вiд iншого грунту.
   Повернувшись праворуч, Максим пiшов шляхом. Та ось раптом спереду знову
з'явились вогнi, - то йшли машини. Коли вони  наблизились,  Максим  зiйшов
убiк, лiг ниць просто в грязюку й лежав,  чекаючи.  Машини  пройшли.  Тодi
Максим устав i пiшов далi. Та знову з'явилась машини й знову Максим лiг на
землю. I, мовби на зло, тi машини все йшли й iшли, партiями по чотири,  по
п'ять, з короткими iнтервалами. Але Максим тримався шляху в надi? дiйти до
людського житла й там обсушитися, обiгрiтися. В ньому  ще  жила  невгасима
iскра вiри в людську доброту й надiя на не? та на сво? щастя.
   Але житла людського не видно було нiде й не чути. А машини,  нiби  десь
прорвало, - йшли й iшли шляхом без кiнця. I свiтили на повнi фари,  щоразу
створюючи Максимовi дуже небезпечну ситуацiю.
   Помалу надiя на людське житло зсiкла. Вона  розвiялася  вiд  знаного  й
усвiдомленого тепер особливо чiтко факту, що нi в якому житлi над шляхами,
що стали ворожими артерiями, його не приймуть i не пригрiють. Адже всi  тi
житла обсадженi ворогом та його посiпаками. Там його розстрiляють,  згiдно
з iснуючими законами ворога, та й не самого, а ще й низку неповинних людей
разом з ним.

   Отже, хоч би вiй i надибав житло над цим шляхом, то що з того? ...  Нi,
там, звiдки йдуть цi машини, не могло бути для нього щастя.
   Вiн iшов ще якийсь час шляхом за iнерцi?ю, раз  по  раз  припадаючи  до
сиро?, мокро?, холодно? землi.
   Нарештi iнерцiя висякла. Тодi Максим звернув  геть  i  пiшов  просто  в
степ.


   РОЗДIЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ

   "Милосердя!"
   Над ранок дмухнув i почав розгулюватися холодний пiвнiчний вiтер. Земля
взялася корою, дубiючи. I такою ж корою почав братись одяг  на  Максимовi.
Мокрий, вiн крижанiв, дубiв,  робився  цупким,  як  дерев'яний.  Дедалi  -
бiльше.
   Ставало тяжко  рухатись,  так  немовби  вiн  був  закутий  у  залiзний,
суцiльно литий панцер. Засунувши руки в рукави, вiн тепер уже  не  мiг  ?х
розвести, - рукави задубiли та ще й попримерзали один до одного, i не було
сил тi руки розвести. Ще живi, але вже скутi руки!
   Максима почав огортати жах. Замерза?!!. Живий, живiсiнький, на ходу - i
замерза?. Ще трохи - i вiн обернеться в задубiлу мумiю, що  зупиниться  та
так i стоятиме посеред степу на ногах, примерзнувши ними до землi.
   Нагнувши  голову,  вiн  ступав  з  усi??  сили,  але  бачив,  що   туго
посува?ться наперед.
   ... I ось скоро  станеться  як  у  казцi  -  злий  дух  його  оберне  в
крижжву...

   Хоч би ж хоч вiтер перестав!.. Але вiтер дме i дме. Як зумисне!

   I розбира? його розпач. I розбира? його лють на вiтер, немов  на  живу,
зловорожу iстоту. Вiн ла? його шалено, ла?  останнiми  словами.  Ла?...  I
бачить... Таж то вiн зумисне, той вiтер! I то не  просто  вiтер.  То  воля
злого  демона.  То  злий  всесвiтнiй  дух  жорстокости,  злоби  й  наруги.
Ненависницький i мстивий. I тут Максим пригаду?, що з  ним  уже  раз  щось
подiбне було... Це було там, на  холоднiй  пiвночi,  в  таборах  знущання,
наруги й загибелi. Там "карали"  в'язнiв  за  непослух  тим  способом,  що
роздягали й ставили ?х голих на морозi,  обливаючи  водою.  А  вiн,  лютий
вiтер, студив ?х поволi, обертаючи в крижанi стовпи.  Вiн,  вiтер,  служив
тодi в штатi "Севлагу", як ретельний i дисциплiнований виконавець...  Тодi
вiн, Максим, вирятувався. Але той вiтер догнав його тепер ось тут...
   Лють розбира? Максима така, що вiн вибуха? дикою лайкою на весь  голос,
клене вiтер i цiлий свiт, мов божевiльний. Вiтер йому затуля? рота, не да?
йому слова. I Максим скаженi? ще бiльше.
   Господи! Куди ж ти дивишся!?. Якщо ти  взагалi  дивишся...  Хiба  ж  це
вiтер? Вiтер - це той пестливий i нiжний, що, як усмiшка  матерi,  голубив
його колись, у днi його дитинства, на цiй же таки самiй землi. Вiн цiлував
i пустотливо гортав волосся. То був вiтер. Вiтерець... А цей... А будь  же
ти Богом i людьми трижди розстопро-про-про-проклятий!!!
   I кляв, i кляв.
   Максим вiдчував, що йому ставало все  тяжче  й  тяжче  рухатись.  Якась
злобна сила його не пускала, приковувала, хотiла покласти на землю. I  те,
що вiн нiби кричав, кленучи, - то йому тiльки так здавалось. Вiн зовсiм  i
не кричав... Коли б вiн змiг послухати сам себе збоку,  то  переконався  б
раптом, що вiн не кричав, а тiльки бурмотiв - хрипко й божевiльне.
   Потiм лють минула й лишився жаль. Жаль видавлював сльози, що вiдразу ж.
замерзали на очах. Максим уже ладен був опуститися  навколiшки  й  благати
той вiтер, щоб вiн перестав, або щоб хоч почекав, якщо вже не  може  стати
знову таким, як був давно-давно колись. Та  вiдчував,  що  якби  опустився
тепер, то бiльше  б  уже  нiколи-нiколи  не  встав.  А  вiтер  однак  собi
дмухатиме. I нi тобi скирти, нi тобi  хати,  нi  тобi  нiчогiсiнько  нiде.
Степ...
   По якомусь часi спереду щось забовванiло в сiрiй  мряцi.  Ближче.  Щось
фантастичне посувалося назустрiч.
   Хат а!!?
   Людська хата!.. Ось вона! Сто?ть  над  дорогою.  Над  самiсiнькою  цi?ю
степовою дорогою, по якiй iшов Максим, уже наполовину обернений у крижину.
Обставлена чимсь, забарикадована вiд вiтру, обтикана стовпцями й  глицями,
замiсть тину, - хата! Одна-однiсiнька, без нiяких iнших будiвель,  але  то
нiчого. Для того, щоб урятувати людину,  цi??  хати  було  цiлком  досить.
Максим зрадiв ?й, як рiднiй  матерi.  Хата!..  I  люди  в  нiй.  Люд  й!..
Пiдходячи, Максим чув, як у хатi щось гомонiло, хоч i було темно - нiде не
було видно й натяку на свiтло.

   Максим обiйшов хату навколо i здивувався. Далебi,  це  була  хата  "без
вiкон, без дверей" - як у казцi. Нi, вона була  просто  товсто  обставлена
очеретом, скошеним улiтку  надзелень  i  так  висушеним.  Очерет  той  був
буйний, листатий i височенний. За ним, як  за  муром,  не  видно  було  нi
вiкон, нi дверей.

   Нарештi Максим таки знайшов  у  заглибинi  мiж  очеретом  дверi  ("Така
товста очеретяна кожушина! Тепло, мабуть, там  у  цiй  хатi!!.").  Знайшов
дверi й постукав.
   Мовчанка. Бурмотiння всерединi раптом урвалось, затихло.  Мертва  тиша.
Тiльки вiтер шумiв в очеретi, мов у лузi, гойдаючи буйний лист та "лисицi"
вгорi.
   Максим постукав дужче.
   Мовчання. Мертво. Глухо. Нiби пустка. Тодi Максим знайшов  вiконечко  -
теж у заглибинi. Постояв якусь мить, вагаючись (може, там  справдi  нiкого
нема??). Але по деякому часi вухо знову виразно вловило  гомiн  усерединi.
?!.. Там ? люди!!.
   Максим постукав у вiконечко, всунувши голову в заглибину,  як  у  пащу.
Гомiн затих. Мовчанка.
   Ще постукав.
   Мовчанка.
   Настирливо постукав з усi?? сили.
   - Чаво тiб??!. - озвався  нарештi  злий  жiночий  голос.  Озвався  тi?ю
мовою, якою говорять усi чужi колонiсти  на  пограниччi  Слобожанщини,  по
всiх отих Люджах, Верхолюджах, Пожнях, Верхопожнях...
   - Чаво тiб??..
   - Люди добрi... - прохрипiв Максим, зворушений до глибини душi людським
голосом. - Люди добрi!.. Пустiть... погрiтися...
   - Ну-ну!.. Пррахадi сяб?!!.
   - Трiшечки... Люди добрi...
   Мовчанка.
   - Перевзутися... Тiльки перевзутися ж...
   I  переступив  з  ноги  на  ногу,  спiймавши  себе  на  такiй   брехнi.
"Перевзутися!" Господи! Вiн же цiлком босий. Так вiн у життi ще нiколи  не
брехав. "Перевзутися".
   - Люди... А?..
   В хатi раптом закричало злобно,  люто  й  глузливо,  на  два  голоси  -
чоловiчий i жiночий:
   - ?дi - iдi!!! Чаво там!!. Нашi пашлi, i ти, сволоч,  iдi!!.  Iдi  к...
матерi!!.

   Максим вiдзначив, що той погрозливий чоловiчий голос був зовсiм молодий
i такий же молодий був голос жiночий.
   А як перекричали, настала тиша, а в нiй - чоловiче хтиве  бурмотiння  й
жiночий лоскiтливий  смiшок.  Зливу  ж  лютi  закiнчив  уже  якийсь  iнший
старечий жiночий голос понуро:
   - Iдi, iдi, Бог с табой...
   Максим зцiпив зуби. Його нiби хто нагло вдарив  чоботом  в  обличчя,  в
самiсiнькi зуби, вибивши геть оте, витисне-не з самiсiнького серця,  "люди
добрi". Соломинка надi? й вiри, за яку так цупко вхопився Максим (люди  ж,
люди!), непоправно урвалась.
   I вiн вiдчув, що рятунок утiка? геть. Ба, втiка?  навiть  щось  бiльше,
нiж саме життя, пiсля отого - "Бог с табой!.."
   Серце йому божевiльне закипiло, заклекотiло. До корчiв.
   До гiстерi?.
   "Бог с табой..."
   Господи! Не заперечуй же сам себе!.. Сiрника!  Одного  лише  сiрника!!.
Спалити! Геть спалити всю цю погань, цих щурiв, разом iз ?хнiми iконами  й
великоднiми страстними хрестиками  на  сволоцi,  напаленими  ще  дiдами  й
прадiдами   цi??   мерзоти...   Малесенький,    чудесний,    божественний,
справедливий сiрник! В  ньому  бiльше  добра  й  мудрости,  нiж  у  всьому
цьому!..
   Його вже била пропасниця, хапали корчi, зводило колiна й  щелепи.  Так,
тремтячи, Максим постояв iще якийсь час. А  тодi  зайшов  з  пiдвiтряного,
затишного боку й  почав  помалу  оберемками  стягати  очеретяний  лист  iз
стiни... Вони, тi щури, хоч i чують, то не  вийдуть.  Горiтимуть,  але  не
вискочать! Нi... Але Максим не мав сiрника i очеретяний лист вiн стягав не
для того. Вiн настягав його купу на землю, хоч на землi й  так  було  його
товсто вже навколо хати, пооббиваного й настеленого вiтрами. Але той був з
льодом. А  Максим  же  настягав  сухого,  нагорнув  велику  купу.  А  тодi
вмостився в тiй купi, як у пуховiй перинi, втиснувся  спиною  в  очеретяну
стiну й, скiльки мiг, пiдкорчив ноги, згорнув руки. В мiру того,  як  одяг
розтавав,  Максим  збигався  все  бiльше  й  бiльше  в  клубочок.  Нарештi
зiщулився зовсiм i закрив очi. Задрiмав. Пiд  закритими  повiками  зацвiли
веселки, - все тi ж гарячковi вогнi, спектр веселки, й iнший, тим спектром
обарвлений, свiт. Той другий Максимiв свiт, що буяв i цвiв ось уже стiльки
- весь час вiдтодi, як вiн опинився й жив уже за межею можливого.
   Холодний вiтер, i колюча  земля  пiд  порепаними,  побитими  ногами,  i
тривога, i все геть лишилося десь там... Одiйшло... Нема.  I  люди  теж...
Нема.

   Тiло огорнулось  при?мним-при?мним  теплом  вiд  самого  ж  таки  тiла.
Розливалась при?мна втома, вiд  яко?  паморочилась  голова.  Так  хотiлося
покласти  ??  комусь  на  груди  чи  на  плече.  Товаришевi...  Друговi...
Братовi... Але нiкого. Лише пустеля й вогненнi  вiхоли  в  нiй.  "Вогненнi
вiхоли? Це все з одного манюнького сiрничка! Це добре!.."
   Вiхоли. А серед них хтось, трiюмфуючи, саркастично проказував знову  те
саме, що колись уже говорив, i тим самим голосом:
   "Що ж сказав Сократ, Кант, Маркс, Нiцше... й iншi, й iншi - добрi й злi
генi??!. Ти ?х читав, ти ?х вивчав.  Ха!..  Все,  що  вони  сказали,  таки
абсолютно не ма? нiякого значення i нiчого не варте. Нi! Не варте!  Бо  не
може... нi не може - i не може - таки  не  може  врятувати  одну  маленьку
людину... Людину... А згубити?.. Згубити може!.."
   "То чи ти ж вiриш у людину?!" - пита? здалеку-здалеку той  змученим,  у
шинелi наопашки i з розчахнутим навпiл серцем, майор, кутаючи те  серце  в
свою сiру шинелю.
   - Вiрю... - шепоче Максим уперто, затято, крiзь сльози вiдчаю,  боячись
ту вiру розгубити.
   - Вiрю!!.
   Помалу вiхоли втихли. Втихли. Свiтла погасли. Лишився  темний,  млосний
морок - так, як, мабуть, у дитячiй колисцi в першi днi пiсля появи на  цей
свiт. Морок i гойдалка - Сон. Це  навалився  волохатим,  глибокий-глибокий
сон. Лагiдний i хороший. Сон...
   - Н-нi!!.
   Максим через силу зрина? з тi?? волохато? пiтьми. Н-нi!!. Не тепер i не
тут! Вiн умре. Так, умре, але не тут. Не бiля щурiв. Не тут  i  не  тепер.
Вдома! Вiн умре вдома, переступивши порiг.  Хоч  на  три  сантиметри,  але
переступивши порiг...
   Максим розплющив очi.
   Навколо було сiро. Либонь, розвиднялося.  Спереду  бовванiли  ще  якiсь
хати. Там, мабуть, теж були люди. Але швидше вiд ось оцих i вiд тих людей!
I вiд  цього,  такого  брачкого,  нахабного,  волохатого,  страшного  сну.
Швидше!
   Вiтер вiяв так само, але вже трусив i кружляв снiжок. Потеплiло.

   Максим вилiз iз барлога i тiльки тепер раптом усвiдомив  собi,  що  той
лютий вiтер, якого вiн так лаяв у степу, насправдi тодi дбав за нього,  за
Максима! Таж це вiн його рятував, атож! Заморозивши йому одяг, вiн обернув
його в панцер i тим панцером захищав Максимове тiло,  зберiгаючи  пiд  ним
крихiтку власного тепла й затишок. А тепер от,  коли  той  панцер  розтав,
Максим раптом вiдчув, ставши на вiтрi, справжнiй  холод,  що  пробирав  до
самих кiсток. Так пробирав, аж мiзок у тих кiстках судомило. Але нiчого не
вдi?ш. Вiн мусить iти. Мусить! Вiй не виспався,  але  все  ж  таки  трiшки
перепочив i тепер мусить iти. А виспатись - вiн уже потiм за одним заходом
виспиться, як переступить порiг свiй. Ой, i виспиться ж!.. Лише не тут.
   За коротку мить вiтер знову зробив Максимовi ту саму прислугу - обернув
йому одяг на панцер.  Благословенний  вiтер!  Такий  же  благословенний  i
чудесний, як i тi веснянi голубливi вiтерцi його дитинства.
   Це було невеличке село, з кiлькох хат, що всi  стояли  ось  тут  купкою
понад  дорогою.  Пiдiйшовши  до  тi??  купки,  Максим  зупинився.  Чи   не
спробувати йому щастя ще раз? Повагавшись, Максим пiдiйшов до однi??  хати
з високим ганком, зiйшов на той ганок i постукав.  Мовчанка.  Постукав  ще
раз... I, зiтхнувши, зiйшов униз, вийшов насеред  дороги.  Ба!  Не  тiльки
люди, навiть собаки до нього нi звiдки не озвалися. Нiкого  нiде  не  було
чути. Худоби теж. Ну, худобу люди зжерли, це ясно! А решта, де ж  решта?..
Решта, мабуть, поховалась, прищулила вуха, прикинулась, що ??  нема.  Таж,
Боже! Все це так ясно...
   I в Максима вже не було жалю до людей, -  жалю  на  те,  що  вони  такi
нiкчемнi, здрiбнiлi й немилосерднi, злобно ощиренi... Таж вони переляканi!
Смертельно й навiки переляканi. Занадто великий жах обступив ?х, щоб  вони
пам'ятали ще про когось, крiм самих себе. Жах вiд усього. Жах вiд чужих  i
жах вiд сво?х. Жах вiд червоних i жах вiд брунатних, чи яких там. Жах  вiд
"геро?в" i жах вiд звичайних злодi?в,  душогубiв.  I...  жах  вiд  "добрих
людей". Першi всi карають. Другi ж лише "визволяють", але за  ними  слiдом
приходить теж кара. Всi приносять лише бiду.  Люди  бояться  всiх  i  самi
себе. I все чекають... Вiд чужих - кари, вiд сво?х - зради,  вiд  лихих  -
помсти, вiд "добрих" - не  знати  чого,  вiд  ще  "добрiших"  -  доносу  й
мотузки. А вiд самих себе - пiдлого страху, батька всiх мерзот...

   I через те вони черствi, холоднi, жорстокi, без вiри й довiри,  загнанi
в шпарини, де вони нашорошено огризаються проти всiх, повернутi хвостом до
стiни й ощиренi зубами наперед. Максим посмiхнувся вiд такого  образу,  що
зринув чiтко перед очима, - образу людини в такiй-от "божественнiй" позi.
   "А  ви  кажете  -  гуманiзм,   християнство,   братолюбство...   Ще   й
"комунiстичнi iдеали"..." - гiрко промовив Максим  у  думцi,  невiдомо  до
кого, та й пiшов у мряку.
   Шлях за сiльцем iшов у степ - у  рябий  степ,  укритий  мерзлою  чорною
рiллею й латками снiгу.  Максим  не  пiшов  туди.  Вiн  звернув  на  бiчну
дорiжку, що вела в чисту снiгову пустелю  лугу,  за  яким  маячiла  темним
обрисом стiна лiсу, .й пiшов тi?ю дорiжкою.



   "Попiд га?м шлях-дорiженька,
   Широкая та й убитая.
   Широкая та й убитая,
   Слiзоньками перелитая..."
   Це так у пiснi спiва?ться. А в дiйсностi це була така-от собi  звичайна
дорiжка. I тiльки тому, що вона крутилася попiд га?м, пiсня зринула  та  й
снувалася в Максимовiй головi. Снувалася журно  й  зовсiм  недоречно.  Але
зовсiм-нiби й правильно. Щодо "слiзоньок", то це якраз i  було  недоречно,
бо саме це вiдганяв вiд себе геть Максим. Йому пригадалися тюремна  камера
й друг Микола - на Холоднiй Горi. Там вони сидiли й спiвали багато пiсень.
А серед тих пiсень була одна,  ще  лiпша,  нiж  ця,  Миколина  улюблена  -
"Забiлiли снiжки, забiлiли бiлi"... Це чи не найтрагiчнiша з усiх  пiсень.
Вона, мабуть, найбiльше пiдходяща була б от тепер.  Але  тiльки  тому,  що
вона така безмежно трагiчна, вiд яко? ридати хочеться, Максим гнав i ??  з
думки геть. Геть! Усi цi тужливi пiснi добре спiвати за чаркою горiлки,  в
рiдному колi, щоб було з ким разом сумувати й мрiяти  розчулено,  а  то  й
поплакати та пожалiти себе вза?мно. Або ж спiвати з товариством  у  такому
станi, коли ще докладно не вiдомо, як з тими "снiжками" буде. Але коли  от
перед тобою вже справдi, та ще так-от, забiлiли снiжки i вже тобi побiлiло
в очах i на губах, а бiля тебе нiкого нема - не то, щоб слухати,  а  бодай
щоб хоч колись посвiдчити, де ж ти дiвся, - то тодi таку добру й  правдиву
пiсню може спiвати  тiльки  якийсь  безнадiйний  скиглiй,  що  навiки  вже
втратив почуття гумору.
   Тому Максим iз усього ?хнього з  Миколою  тюремного  репертуару  вибрав
iншу пiсню - саме ось оцю, про дорiжку, що йде попiд га?м. Власне,  вiн  i
не вибрав ??, вона сама вибралася - зринула  та  й  бринiла  собi.  Максим
тiльки не заперечував, бо вона була до серця.
   Дорiженька петляла, а пiсня линула рiвно - сувора пiсня рiшених на все.

   "Пiдем, братця, у вишневий садок,
   Та й нарiжем черешневих гiлок,
   Та й будемо вимiрятися,
   Котрому в салдати вибиратися".
   Це мужня пiсня. Не весела, але й не слiзна. Сувора. I могутня в  сво?му
ритмi. Це тобi не "забiлiли снiжки...". От помiря?мось на тих  палицях  iз
черешневих гiлок, i тодi вже не  нарiкай,  брате.  Зцiплюй  зуби  й  смали
просто в салдати. "Бачили очi, що  купували".  Отож  -  чеши  навпростець.
Переможеш - житимеш. Не переможеш - трупом ляжеш...
   Так, це пiсня тих, що ходять  тяжкою  ходою  вперед  i  нiколи  вже  не
вертаються назад.
   Це, може, пiсня й про нього...
   Але Максим не спiвав ??. Навiть i не мугикав. Вiн собi  йшов,  а  пiсня
теж iшла поруч. Пiсня сама собою, а вiн  сам  собою.  То,  либонь,  спiвав
пiсню Микола, друг його вiрний, вiдважний i завжди до кiнця  рiшений.  Пiд
цю пiсню Миколину Максим i йшов собi далi, як вела його "дорiженька  попiд
га?м".
   Але йшов вiн зовсiм не попiд га?м, а лише дивився на гай, що сизiв  ген
там  за  лугом.  Тим  часом  навколо   були   самi   верболози,   очерети,
попрострiлюванi одинокi берези, порозкидуванi й поламанi рибальськi  вершi
бiля  старих  ополонок...  Ось  натрапив  на  забутий  i  подертий  невiд,
розвiшаний на  латах  та  стовпах...  Потiм  -  якесь  череп'я...  Далi  -
недогризений собаками дохлий кiнь... Ще далi - свiжа ополонка... Раптом  -
тин. I нарештi раптом  -  хата!  Максим  аж  здригнув,  -  хата  виступила
несподiвано з-за густого очерету та кущiв верб i переступила дорогу.
   З яко? речi хата? Ага. Лiвий берег тут нагло  висунувся  далеко  в  луг
мисом i перетяв дорогу Максимовi. А скра?чку того мису прилiпилось село, i
крайня хата з того села, вiдбiгши вiд усiх, зiйшла от униз i стала аж бiля
ополонки.

   Дверi в хатi були вiдчиненi навстiж у сiни, а з димаря йшов димок.

   Максим пильно озирнувся навколо, по всiх сумежних городах i на луг - чи
нема? нiде нiкого? А переконавшись, що нiде не  було  жадно?  живо?  душi,
швидко попростував у сiни. З сiней вiдчинив дверi в хату.
   - Добридень...
   - Добридень.
   I бiльше нi слова у вiдповiдь. I Максим нi слова.  Сiв  собi  на  лавi,
блаженно простяг ноги i, нiчого бiльше не  бажаючи,  тiльки  отак  сидiти,
дивився просто себе, в розтоплену пiч...
   Помалу пошукав очима, хто ж то сказав йому  "добридень".  Посеред  хати
сидiв чоловiк i крутив однi?ю рукою жорна. Друга рука була  на  перев'язi.
Вiн був молодий, нахмурений, у вiйськових штанях. Крiм нього,  в  хатi  не
було бiльше нiяко? живо? iстоти. Чоловiк крутив собi жорна - i нi  пари  з
уст. Потiм зупинився й подивився запитливо на гостя.
   - Трiшечки б води... - попросив хрипко Максим, аби подати  бодай  якусь
"причину", чого ж це вiн забрiв сюди. Тим  часом  очима  блукав  по  хатi.
Безсмертна укра?нська  хата!  Зворушливо-трагiчна  "нацiональна  святиня",
гордощi всiх "пророкiв" i "апостолiв" його  бiдолашно?  нацi?!..  Чорна  й
перекошена, з  манюсiнькими  запотiлими  вiконечками,  з  мокрою  слизькою
глиняною долiвкою, з купами смiття й лахмiття в закутках, холодна,  вогка,
ще й з смердючою помийницею бiля дверей... Апотеоза злиднiв!
   Але все ж таки як у нiй гарно. I сумно, i гарно.
   Господар подав води. Поки Максим  пив,  вiн  пильно-пильно  дивився  на
нього, на його репанi закривавленi губи, на босi й теж репанi ноги,  чорнi
вiд синцiв, закипiло? крови й бруду, дивився  на  його  вогке  лахмiття...
Потiм зiтхнув тяжко i проговорив з тривогою й безмежним спiвчуттям:
   - Я теж учора тiльки прийшов. Отак... - I враз iз притиском i  з  щирим
попередженням:
   - Слухай, чоловiче добрий!.. (Озирнувся). Вчора нiмцi в цьому селi  ось
наловили чоловiка з сорок нетутешнiх ...отаких от... нашого брата все... I
всiх розстрiляли!.. Як партизан... Чи ясно?
   - Ясно... - прохрипiв Максим. Помовчав. - Яке ж це село? - спитав,  щоб
коч зорi?нтуватися, де ж саме вiн. Щодо подi?, про яку почув, то вiн вiрив
цьому чоловiковi i вiдразу зробив належнi для себе  висновки.  А  господар
чисто по-вояцькому, по-товариському дивився Максимовi  в  очi  дiловито  й
нiби питав: "Що ж тут робити, га?"
   - Нiчого, - сказав Максим.  -  Дякую,  брате.  Я  вже  пiду...  Скажiть
тiльки, чи лугом ? дорога?
   - А навiщо вам дорога? Ви смалiть  навпростець.  Хоч  дорога  теж  ?...
Ворсклою, льодом...
   Та, глянувши на Максимовi ноги, аж скрутнув головою. I кинувся по хатi.
Понишпорив пiд полом, а тодi облишив i зашарудiв по столi.
   - А пiдождiть трiшки...
   Вiн щось шукав на столi, в миснику й аж захвилювався:
   - Ти скажи!.. Анi шматочка. Оце  мелю,  бачиш...  Почухавши  розгублено
потилицю, облишив стiл з мисником i кинувся знову шукати  пiд  полом,  пiд
припiчком та

   по всiх кутках. Бурмотiв:
   - Господи! Хоч би ж хоч якiсь старi шкарбани!.. От ти бiда!..
   Шукав, шукав, але й тут даремно  -  нiчого  не  знайшлося,  крiм  самих
дитячих шкарбанцiв та якогось дрантя. Нарештi випростався й,  витерши  пiт
iз чола, нiяково розвiв сво?ю ?диною рукою:
   - От, брат, яка ?рунда...
   - Нiчого, - сказав Максим. - Не турбуйтеся... Прощавайте...
   - Прощавайте...
   Максим вийшов з хати й пiшов.
   Та не встиг Максим зайти й за очерет, як його догнав господар з  якимсь
лантухом i з мотузкою в руцi.
   - Нате потримайте, - подав вiн мотузочок Максимовi. А тодi наступив  на
лантух ногою й одним махом роздер його надво?.
   - Ось, на хоч онучi, чоловiче!.. Обмота?ш ноги.  Це  замiсть  чобiт.  I
мотузочком оцим обв'яжеш...
   З тими словами подав  роздертий  лантух  Максимовi,  додавши  з  судною
посмiшкою:

   - Чим багатий, брат, тим... - i, не договоривши, махнув рукою.
   Максим узяв онучi й не знав, що йому й сказати... А як пiдвiв голову  -
господаря вже не було: зник за очеретами.
   Та й хiба можна те, що хотiв висловити Максим, сказати словами, пустими
й зiтертими, як мiднi шаги, словами?
   Максим узяв онучi й мотузок пiд пахву й швидко пiшов через  луг.  Пiшов
швидко головне тому, що боявся, щоб, бува,  не  заплатити  господаревi  за
добро злом. А це могло статися, коли б  його  тут  ось  iз  оцими  онучами
схопили нiмцi чи iншi "добрi люди".
   За короткий час Максим вийшов на рiчку. Тут льодом вилась  напiврозтала
дорога. I от тi?ю рiчкою, тi?ю пiврозталою дорогою вiн прийшов до гаю. Це,
власне, був зовсiм не гай, а справжнiй лiс,  що  вкривав  правий  гористий
берег Ворскли. Вiн був нещадно понищений, поторощений  гарматними  набоями
та бомбами, але все ж був ще  досить  густий  i  буйний.  Рiчка  пiдходила
крутим берегом пiд самiсiнький лiс i далi вже так i йшла, петляючи близько
попiд лiсом. А по нiй петляла дорога. Та Максим  покинув  цю  дорогу  тут,
йому бiльше припадала до серця та дорiжка,  що  вилась  по  березi,  через
пеньки й через пагорбки рудого вапняку та пiщанику. Вона  була  затишна  й
майже схована вiд стороннього людського ока, хоч у той  же  час  iшла  все
понад Ворсклою, близько при березi.
   Опинившись у лiсi, Максим  iз  полегкiстю  й  радiсно  зiтхнув,  неначе
виграв приз, поставивши рекорд бiгу до призначено? точки одним духом.  Тут
вiн сiв на пеньочку, блаженно простяг ноги й  довго  вiдсапувався.  Сидiв,
вiдтягаючи момент насолоди, яка його тут ось чекала. Точнiсiнько  так,  як
то часто з ним бувало, коли вiн, одержавши  листа,  не  квапився  навмисне
його розпечатувати, вiдволiкаючи ту при?мну й хвилюючу мить.  Нарештi  вiн
розпечатав його, чи то пак - розгорнув його, той  подарунок,  той  лантух,
роздертий надво?. Спершу розгорнув одну половину... Розчепiрив ?? й  довго
тримав перед собою, все розглядаючи ??, неначе бозна й що. Потiм поклав ??
на колiна й узяв другу... Потiм знову першу...

   "На ж тобi, чоловiче, хоч оцi онучi!"
   Як божественний вiрш! Як прекрасна пiсня!
   "На ж тобi, чоловiче... чоловiче!.."
   Лантух здавався особливо теплим i м'яким, навiть нiжним. Такою  теплою,
такою м'якою й такою нiжною не могла бути жодна iнша одежина в свiтi.

   Натiшившись очима й серцем, Максим почав обгортати  тим  лантухом  сво?
ноги.
   То була тяжка процедура. Хоч лантух i був досить м'який, але, як Максим
не обмотував ноги, все було якось мулько.  I  Максим  перемотував  наново.
Розглядав сво? ноги, - що ж там муля?? Всi ноги були пухлi,  але  особливо
жахливо виглядали пiдошви. Мало того що вони попухли, вони ще  збрижились,
i в тих збрижах, в заглибинах зморщок, позакипала  кров.  Так  само  помiж
усiма пальцями порепалося, порозколювалося тiло, i в  тих  розколинах  теж
позапiкалась кров. За весь час дороги Максим це вперше побачив сво?  ноги.
Такими вони ще нiколи не були за все життя.
   Максимовi все хотiлося так обмотати ноги, щоб анi  муляло,  анi  пекло.
Але нiчого з того не виходило. А втiм, насправдi вiн  тим  особливо  й  не
переймався. Йому було добре вже й так. А  тут  ще  виглянуло  сонце.  Воно
видерлося з-за муру хмар i туману, пiдгортаючи той туман i тi  хмари  геть
пiд себе, й заiскрилось, засмiялось, замерехтiло на всьому навколо.  Вiтер
давно вщух. Мов на знак чарiвно? палички, погода змiнилася рiзко й вiдразу
- з зимово? на весняну. Стало так веселкове  навколо,  як  було  веселкове
Максимовi в душi. Облизуючи репанi  губи,  Максим  пiдставив  обличчя  пiд
сонце й так само пiдставив пiд сонце  ноги,  покинувши  ?х  обмотувати,  й
сидiв собi. Сперся спиною об дубок i мружив очi, заплющував i  розплющував
?х, зробивши при тiй нагодi вiдкриття: чи заплющенi очi, чи  розплющенi  -
однаковiсiнько був усе той же самий слiпучий, вогненний спектр.  Рухливий,
буйний, несамовитий спектр, неначе кольорова каруселя.

   Непомiтно вiн задрiмав. Не було вже сили нi  рухатися,  нi  думати,  нi
навiть  чогось  хотiти.  Сон...  Гарячковий,   бездонний,   жаднючий   сон
пiдкрадався на м'яких лапах, мов барс, хижо й зловiсно муркочучи.
   Але знайомий внутрiшнiй, недрiмливий голос не дав йому заснути.

   "Йди!"
   З мукою роздерши повiки, перемагаючи пропасницю,  Максим  очуняв.  Тодi
поволi обмотав онучами ноги, поперев'язував мотузкою й рушив. Але яка ж то
була мука - рушити! Вiн звiвся й ледве вiдiрвав ноги з  мiсця,  видаючи  з
себе стогiн болю. Суглоби в стегнах, у колiнах, у кiсточках  трiщали.  Але
все ж таки якось рушив. Потiм виявилося, що в онучах iти - особлива  мука.
Спершу було нiби нiчого, а потiм почало божевiльне  пекти.  Максим  сiдав,
перемотував i рушав знову. I знову  сiдав  i  перемотував...  Аж  поки  не
збагнув, у чому справа. А справа була в тому, що  в  пiдошвах  нiг  почало
божевiльне пекти саме вiд того, що вони зiгрiлися й одiйшли.  Тодi  Максим
скинув зовсiм онучi геть, повiсив ?х сушитися, а сам  сiв  на  колодi  над
калюжею, що стояла на кризi, й поставив у  ту  калюжу  ноги.  Ноги  почали
дубiти, й бiль зник.
   Он воно що! То ж вiн не вiдчував цього скаженого пекучого  болю  ранiше
тому, що ноги були вже весь час  задубiлi  вiд  холоду.  Згорнувши  онучi,
Максим сховав ?х за пазуху й бiльше не пробував використовувати. Захолодив
ноги в крижанiй калюжi й пiшов так. Одначе тепер уже й  це  його  не  дуже
рятувало вiд того скаженого болю. Легше було лише кiлька хвилин. Чи  тому,
що вiн зiгрiвався вiд сонця й що повiтря було тепле, а  чи  тому,  що  тим
ногам вийшов уже такий реченець, вони йому немилосердно пекли. Дедалi  все
бiльше. Що то була за хiдня! Максим не йшов, а  шарпався,  мовби  йшов  по
цвяхах або по розпеченому залiзу. Коли мука була вже зовсiм нестерпна, вiн
шукав очима латки снiгу чи калюжi з водою, ставив туди ноги й чекав,  поки
вони задубiють. Кiлька хвилин по тому вiн  мав  спокiй.  Уставав  i  знову
йшов. Та що далi, то все менше допомагали вже й снiг i  вода,  ноги  пекло
безперервно.
   - Господи! Хоч би мороз, абощо!
   Але мороз утiкав безвiсти. Сонце гналося за ним iз  вогненними  мечами,
розтоплювало снiг i лiд, обертаючи ?х у бурхливi потоки.
   Зцiпивши зуби, Максим змушував себе сто?чно переносити бiль.
   Так вiн iшов до обiду. Йому не хотiлося нi ?сти, нi  пити.  Вiн  тiльки
дивився запаленим зором уперед, хапав  порепаними  губами  повiтря  й  мав
тiльки одне пекельне бажання -  дiйти  до  порога.  Дiйти.  I  щойно  тодi
скiнчиться його мука. Вона скiнчиться там, де скiнчиться його  шлях.  Лише
там. Ген-ген там, за синiми, серпанково-голубими контурами борiв i  лiсiв,
що бовванiли далеко на обрi?!..
   В  пiсляобiдню  пору  вiн  опинився  бiля  яко?сь  хатки,  обгороджено?
новеньким сосновим парканом. Лiс, що тягся по горi, давно скiнчився,  сама
гора змалiла, а тепер починався бiр, i  та  хатка  стояла  пiд  бором,  на
крутому березi Ворскли. Тут Максимовi треба було вже переходити Ворсклу  й
iти по той бiк у степ i вже там iти далi степом до самого дому.  Бо  ж  це
була вже Литовка, значить, тепер треба було завертати влiво...
   Максим сiв бiля хатки пiд парканом на лавочцi й дивився туди,  в  степ.
Мiж тим степом i ним текла Ворскла.  Вже  текла!!.  Лiд  посерединi  рiчки
на?жачився, надувся, став  хребтом,  а  обабiч  того  хребта,  мiж  ним  i
берегами, вже текла вода. Ще трохи  -  й  той  лiд  геть  зiрве,  i  рiчка
розiлл?ться нестримно, затоплюючи береги.
   По той бiк рiчки в степу видно було село. I видно  було  також,  як  по
селу вештались салдати. Може,  нiмцi,  а  може...  а  може,  й  не  нiмцi,
однаково. "Кожно? хвилини вони можуть обстрiляти цей берег!" -  алярмувала
думка, а друга вiдповiдала апатично - глузливо:  "Ну  й  чорт  з  ними,  з
дурнями!!"
   Однак йому треба переходити на той бiк. Так чи так - до чорта  в  зуби.
Тут йому треба переходити в степ, через  Ворсклу  й  через  тi  салдатськi
застави. Правда, можна б iти й на обмин, але  це  знову  зайвих  п'ятдесят
кiлометрiв, яких  вiн  уже  не  витрима?.  Нi,  не  витрима?!  А  як  отак
навпростець - усього двадцять. Лише двадцять  кiлометрiв!  Господи!  Якщоб
добре побiгти, то можна б за пару годин i добiгти, одним духом. Близько  ж
як!..
   I  серце  в  ньому  тремтiло.  Але  сили  вже  зовсiм-зовсiм  не  було.
Заплющивши очi, вiн сперся спиною на паркан i так сидiв.

   РОЗДIЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТIЙ
   "Мати"
   Дотик...
   Чиясь рука лягла йому на чоло увi снi, в марiннi.  Нiжна  жiноча  рука.
Прокинувшись, iз заплющеними очима, Максим вiдчув,  що  рука  не  зникала,
лежала на чолi.  Дивно.  Сон  не  хотiв  зникати.  Максим  так  сидiв,  не
розплющуючи очей, щоб  не  сполохати  вiзiю,  яка  забарилася  зникнути  й
перейшла в реальнiсть. Вiн сидiв у тiй самiй позi, в якiй сiв зразу на цiй
лавцi: голова задерта горiлиць, пiдставлена чолом пiд сонце,  а  потилицею
зiперта на паркан. Вiн вiдчував ребрасту дошку пiд потилицею, а в руцi, що
лежала на колiнах, вiдчував шапку  так,  як  вiн  був  узяв  ??  з  самого
початку. Руцi було тепло, бо шапка була вже гаряча вiд сонця. Жiноча  рука
на чолi поворушилась, пальчик-мiзинець торкнув ненароком брову,  а  журний
голос пiсля глибокого зiтхання промовив:
   - Боже, Боже... Таж вiн уже й не  при  пам'ятi...  Максим  посмiхнувся,
повiв бровами заперечливо й розплющив очi.
   Перед ним стояла жiнка. Вона прийняла руку з  чола  й,  пiдпершись  нею
традицiйно в пiдборiддя, дивилась на Максима трохи збентежено  й  зрадiвши
водночас. З непокритою головою, в старовиннiй селянськiй  корсетцi  поверх
полотняно?, з рясно вишитими рукавами, сорочки, вона стояла так, як вийшла
щойно з двору, зi сво?? хати. Не стара з  обличчя,  лише  надмiру  змучена
турботами й горем, що промовляли самi за себе з ?? зажурених очей.
   - О! - промовила жiнка, оговтавшись. - Що з вами? - й розсердилась сама
на себе. - Дурне питаю!.. Скажи лiпше, чоловiче добрий, хто ти й звiдки?..
Нi-нi, не йдеш звiдки (звiсно звiдки тепер люди йдуть!), а родом звiдки?
   Максим подивився на не? якусь мить мовчки, слухаючи тембр ??  голосу  -
при?мний, лагiдний i... знайомий. Так-так, знайомий, бо  материнський!  (У
кожнiй жiнцi зберiга?ться щось величне, найкраще в  свiтi:  Мати!  Це  вiн
давно вже помiтив). Подивився... А тодi коротко сказав, хто вiн i  звiдки.
I вже пiсля першо? фрази по очах побачив, що на  жiнку  зробила  найбiльше
враження його мова. Жiнка навiть не  дослухала  до  кiнця,  а  захапалася,
заметушилася бiля Максима:

   - Та це ж ви, мабуть, учитель!.. Та чого ж ви тут сидите! Ходiть же  до
хати... Та ви ж голоднi... А я  й  бачу,  що  щось  не  те...  Воно,  бач,
помiтно, хоч i в дьоготь людину обмаж... Я вас не  знаю,  не  чула  такого
прiзвища, але ви, мабуть, учитель або ж якийсь укра?нський iнженер  наш...
Ну так, я ж бо по мовi чую й бачу. О, я бачу!.. А я вийшла з  двору  та  й
дивлюся - чужий? Так нiби й не чужий. Нiби ж наш... Господи! Та йдiть  же,
йдiть у двiр... Бо ж тут i небезпечно - бач, сновига? скрiзь та погань.
   I, гомонячи, жiнка потягла Максима в двiр, а з двору до  хати.  Даремно
Максим у дворi, глянувши на  ту  хату,  гарну  й  чистеньку,  як  лялечка,
впирався, благав залишити його тут на колодках пiд парканом у затишку.  Бо
ж як поглянув на сво? бруднющi ноги, на свiй жахливий одяг, то йому  стало
аж страшно йти до чисто? хати, до затишного людського житла.  А  з  вiкон,
завiшених гаптованими фiранками, видно було, що в тiй хатi,  мабуть,  було
iдеально чисто й  затишно.  Але  вiдмовлятися  було  неможливо,  бо  жiнка
гнiвалась.
   I вже мала образитись, - чого ж це вiн, мовляв, такий  гонористий?  Чи,
може, з таких великих панiв, що до бiдно? матерi не хоче зайти, незважаючи
на добре слово?..
   Нарештi Максим таки почалапав до хати слiдом за жiнкою.
   А в хатi вона посадовила його на покутi, як  дорогого  гостя,  а  тодi,
обливаючись буйними сльозами, почала розпитувати, а чи не бачив же  вiн  i
?? сина молоденького та й ?? чоловiка старенького  десь  там?..  Отакi  от
вони й отакi... Вигнано ?х iз торбами "часть свою доганяти", погибель свою
шукати... i вони пiшли десь, як у тую неволю злую турецькую...  З  тими...
Бодай  ?м...  Чи   не   бачив   же   вiн,   га?..   Вона   вже   всi   очi
продивилась-видивилась,  виглядаючи.  Хто  не  ?де,  хто  не  йде  -  всiх
пита?-розпиту?... А йдуть, iдуть люди! Багато отак пройшло вже.  Чимало  й
умира? по дорозi, а нiмцi та "сво? бандити" ще ?х i розстрiлюють. Та  вони
крiзь вогонь i крiзь смерть, спотикаючися,  бiжать...  Которi  сильнiшi  -
доходять... А ?? син - орел хлопець! Як дуб кремезний. Та й старенький ??,
нiвроку, ще кремезний, трижильний, - на  каторзi  сов?тськi  й  був  i  не
загинув! А тепер от - нема...
   Жiнка побивалася,  заглядала  Максимовi  в  вiчi  та  все  розпитувала,
плекаючи iскру надi?. Максим дивився на не?, слухав ??,  i  було  в  нього
таке вiдчуття, нiби вiн  перед  нею  тяжко-претяжко  завинив,  перед  цi?ю
матiр'ю, бо ж не бачив нi ?? сина-сокола, нi ??  чоловiка  старенького.  I
чом же вiн ?х не бачив, не зустрiчав де-небудь?!.
   - Нi, не бачив, - проказав вiн iз жалем, зiтхнувши тихо. -  А  може,  й
бачив де, та, не знаючи, як впiзнати?..  Iдуть  десь!  Авжеж,  iдуть...  I
прийдуть. Всi "трижильнi" прийдуть! Неодмiнно... Всi...
   I потiшав матiр Максим, i пiдбадьорював ??,  щепив  гiлочку  надi?,  як
гiлочку цвiту вишневого, в ?? серцi, а сам ледве сидiв, - хата йому пливла
шкереберть.

   Хата пливла шкереберть, проте Максим усе  в  нiй  чiтко  бачив.  Чиста,
затишна, малесенька хатина на дерев'янiм помостi, зi стилевим  укра?нським
стародавнiм килимом над дерев'яним лiжком, з маленьким портретом Шевченка,
що висiв бiля покуття, мовби образок,  пiд  королiвським  рушником,  понад
усiма фотографiями, що ними була облiплена вся стiна. Посерединi - чепурна
пiч, заслонена дерев'яною заслiнкою й завiшена  понад  припiчком  ситцевою
шторкою. На другiй стiнi - пiд шклом у  рямцi  диплом  iнженера-хемiка,  а
поруч, теж у рямцях, - "Похвальнi грамоти" та листи вiдзначення.
   - То синовi... а то доччинi... - каже мати й витира? сльози, помiтивши,
що Максим туди дивиться.
   Максим дивиться на портрет (велике фото) дiвчини в формi авiятора.

   - Царство небесне... - каже мати журно. Вона виплакала ряснi  сльози  i
тепер дивиться поперед себе задумано, самими лише вогкими  очима.  А  далi
похоплю?ться:

   - Господи, Боже мiй! Що ж це я!..  Та  ви  ж  голодний...  Та  ви  ж  i
змучений, та ви ж...
   Вона хотiла сказати "хорий", але не сказала. Знала, що то не  було  для
Максима секретом, але не хотiла про те йому нагадувати. "Цур  йому!  Може,
воно, дасть Бог, минеться". Вона швиденько кинулася до печi  й  заходилася
поратися там, вiдкривши заслiнку, а  Максим  дивився  на  ??  старовинний,
такий стилевий святковий одяг, на ?? пишнi,  гаптованi  рукави  сорочки  й
збагнув:
   "Та це ж вона вирядилась так (немов  до  церкви  чи  на  велике  свято)
спецiяльно для сина й для свого чоловiка, що ?х виглядала. Цiлий  день,  а
може, вже й кiлька днiв отак, сина й чоловiка  свого  виглядаючи  (ось-ось
прийде, ось-ось застука? хвiртка,  затупотять  ноги  бiля  порога!),  вона
прибралась в свiй найкращий одяг, як у багату надiю. Але вони не йдуть..."
   Максим дивився з замилуванням на цю матiр, а перед очима  йому  вставав
його дiм.
   "Iти! Треба йти!.. Швидко-швидко! Поки не пiзно..." -  застукала,  наче
молотком у тiм'я, тривожна думка.
   "Вони до не? теж прийдуть. Вони там десь отак  iдуть.  А  може,  вже  й
рачки лiзуть... Але ж лiзуть!"
   Мати насипала борщу й  поставила  його  на  стiл,  поклала  картоплину,
замiсть хлiба, ложку, нiж...
   - Присувайтеся, ?жте, ради Бога, прошу вас, ?жте!.. Вибачайте,  але  що
?... От би горiлки! Але де! Нема. Нема хлопцiв -  i  горiлки  нема.  Прошу
ж...
   Стiл накритий бiлою-бiлою скатертиною. Максим не хотiв ?сти, але  й  не
хотiв завдавати жалю цiй бiднiй матерi, тож присунувся й узяв  ложку.  Але
?сти все-таки не мiг. Не тому, що борщ був  не  добрий,  -  нi,  борщ  був
напевно добрий, бо ж був звабливий сво?м виглядом  i  жирний,  але...  Дух
?стивного вдарив у нiздрi, й голова пiшла обертом. Його  раптом  занудило,
аж наче все всерединi перевернулось, протестуючи, з дикою якоюсь  вiдразою
вiд ?жi. Вiн тримав ложку з набраним борщем, i рука його тремтiла. Вiн  ??
хотiв стримати й не мiг. Рука тремтiла вiд корчiв усерединi  все  дужче  й
дужче, борщ розхлюпувався на бiлу скатертину, але вiн не  бачив.  На  чолi
йому виступив пiт. Аж сам здивувався, що то з  ним  дiялося,  -  всерединi
нiби хто вчинив шалений протест проти його намiру ?сти...
   Так вiн i не змiг не то проковтнути, а навiть i наблизити до рота  того
борщу. Потримав, потримав ложку, розхлюпав борщ, а тодi решту вилив  назад
у миску й безсило поклав ложку на стiл.
   - Не можу... - прошепотiв. - Спасибi вам... i вибачте.  Його  страшенно
нудило, й вiн ледве  перемагав  себе.  Мати  дивилася  на  нього  скрушно,
бачила, як взялося чоло його потом, i вже не настоювала, лише промовила  з
великим жалем:

   - Борщ iз курятиною... З курятиною... Останню курку зарiзала - може  ж,
прийдуть... Сон такий менi снився, думала, що проти приходу ?хнього...
   Й закрила лице хусткою. Перемогла себе, зiтхнула...
   - А може б, ви таки з'?ли... Хоч трiшечки... Але це  сказала  вже  так,
без настирливостi й без вiри, що справдi треба той  борщ  Максимовi  ?сти.
Максим покрутив головою:
   - Спасибi... Велике, велике спасибi...
   В хатi було дуже  натоплено,  й  через  те  голова  Максимова  особливо
наморочилась  i  всього  його  нудило.  Вiн  сидiв,  спершись  лiктями  на
скатертину, й з усi?? сили не давався впасти в крайнiсть. Перемагав  себе,
як тiльки мiг. Гору брала втома й пропасниця. Вiн сидiв у забуттi й нiчого
не чув, лише дзвони в вухах та бачив кольоровi кола в очах. Тi  кола,  мов
пухирi, надималися й лопалися. Потiм надималися iншi й так само  лопалися,
i знову... Раптом Максим пильно  подивився  на  скатертину,  й  його  враз
охопив жах...
   По снiжно-бiлiй скатертинi, сповзаючи  з  його  рукавiв,  посувалися...
"вони!.. Супутники!.. Супутники найбiльших  зрушень  велико?  ери  во?н  i
революцiй"!.. По нiжно-бiлiй скатертинi...
   Максима огорнув жах. "А що, як у мене тиф?! I це  такий  гостинець  цiй
матерi?!."
   Вiн непомiтно, але швиденько заходився  збирати  сво?х  "супутникiв"  у
пучку й устав. Вiн мусить iти! Мусить!.. Мати бачила, як Максим  хилитався
на ногах, дивилася на його очi, знаючи, що вiн у  гарячцi,  що  вiн  тяжко
хорий, i, клiпаючи вогкими очима, просила його нiкуди не йти вже, лишатись
тут, вiдпочити, видужати. Бо як же ж отак  iти,  га?!  Нi,  вона  його  не
пустить! Нi, не пустить так. То ж грiх вiд Бога й вiд  людей  ганьба,  вiд
людей...
   Максим дивився на не? й не знав - як же ж i що ж ?й сказати?  I  тiльки
крутив тихо й рiшуче головою й дивився  з  посмiшкою  ?й  в  очi.  А  мати
настоювала все гарячiше. Вона бралася рукою за гудзик  його  пальта,  вона
вимагала лишатися й бути, як вдома, ось  так...  немовби  це  вже  ??  син
тут...
   Максимовiй  головi  було  мулько  й  серцевi  теж.  Тяжко   йому   було
вiдмовлятися на такi слова. Ну, як ти скажеш цiй бiднiй матерi, що ти ж не
можеш, не мусиш, не  ма?ш  права?!.  Добираючи  в  думцi  слiв  i  способу
вислову,  Максим  не  знаходив  нiчого  такого,   що   найпростiше   б   i
найделiкатнiше полагодило б справу, все вияснивши. Тодi вiн раптом,  чисто
iнстинктивно, так, нiби мiж iншим, спитав, зiтхнувши й поволi розставляючи
тяжкi слова:
   - А чи тут часто ?здять нiмцi?
   Мати     зiв'яла.     Мовчки     хруснула     пальцями.      Подивилася
здивованими-здивованими  очима  й  зiтхнула.  Схилила  голову.  А   Максим
промовив:

   - Менi треба йти.
   А промовивши, ще якийсь час стояв i дивився на не? й думав - як  i  чим
же ?? потiшити? Думав про ?? сина й чоловiка, перенiсся думкою до них десь
на розпуття, в смердючi ру?ни, на розоранi вiйною дороги й думав.  I  так,
думаючи про них, промовив сам до себе, заговорюючись вiд пiвпритомности:
   - Йти, йти, йти... Як i "вони" йдуть... Отак iдуть... А як зупиняться -
тодi вже вони не дiйдуть...
   Мати не витримала й залилась  буйними  сльозами.  Схилилась  на  бильце
лiжка, впала на нього безсило, ридаючи. А Максим стояв нерiшучо, -  ну  що
вiн, що ж вiн скаже цiй матерi? Вiн, отакий-о?!. I вiн нiчого  не  сказав,
лише зiтхнув тихо:
   - Прощавайте...
   I помалу, похитуючись, вийшов.
   Мати догнала його в сiнях i залебедiла вслiд:
   - То ви ж хоч не йдiть шляхом, iдiть отак лiсами, наобмин, щоб  же  хоч
тая погань не стрiла... Хай вам Мати Божая допомага? й  охороня?  вас  вiд
усього злого...

   I не в силi дивитися,  як  тая  напiвскалiчена  людина  робила  останнi
зусилля, й не в силi допомогти ?й, заломила руки  й  заридала  в  сiнешнiх
дверях, на порозi - з вiдчаю, що не може раптом людинi нiчим допомогти...
   За двором, зачинивши за собою хвiртку,  Максим  знову  сiв  на  лавочцi
насупроти сонця.
   Сидiв i дивився на рiчку, що дедалi бiльше надималась.  Вiн  бачив,  як
ген збоку на льоду збилась купа пiдвiд,  що  ?хали  льодом,  загналися  аж
сюди, насупроти села, i тепер ?м треба було з'?здити на берег, але як?! Нi
лiворуч, нi праворуч нема ходу. Люди бiгали, метушилися, бо ще трохи  -  й
пiд ними розступиться лiд, i тодi буде вже по  всьому.  Людей  опановувала
панiка. Як з'?хати на берег? Анi сюди анi туди! Вода! Вони мiряли ту  воду
дрючками... i кричали стурбовано  один  на  одного.  "Мабуть,  лаються  та
обвинувачують один одного в тiм, що така глибока  вода.  Так-бо  водиться.
Хоч нiхто з них, мабуть, у тiм не винен". А  крига  пiд  тими  людьми  все
дужче горо?жилась, надималась.
   "Але яка символiчна картина, га! Нi лiворуч, анi праворуч! Нi  сюди  нi
туди. I так - смерть, i так - "капут"..."
   А люди тi на льоду вже зчепились, й ось-ось мала вибухнути бiйка.  Вони
махали один перед одним руками  й,  мабуть,  сипали  один  одному  в  лице
прокляттями... А тодi враз повернули пiдводи назад i  кинулися  чимдуж  по
льоду вздовж по Ворсклi.

   "Поки десь пiд ними не репне лiд", - подумав Максим, гiрко  iронiзуючи.
Але iронiзував вiн насправдi не з них, а скорiше з самого себе. Перед  ним
була та сама дилема, що й перед ними.
   Максим дивився пильно перед собою на рiчку, а  потiм  на  той  бiк,  на
село, обсаджене вiйськом. Потiм знову на  рiчку.  Двiчi  пiдходив  вiн  до
крутого берега й двiчi вертався назад i  знову  сiдав  на  лавочцi.  Попiд
берегами, обабiч хребта збрижено? криги, швидко текла вода - тут  лiд  уже
сiв на дно, а почасти й вiдiйшов вiд берега. При самому березi  вода  була
глибока. Максим  дивився  на  ту  воду,  й  усе  в  ньому  здригалося  вiд
пропасницi. Вернувшись до лавочки, вiн сидiв i з тугою дивився  на  сонце,
дивився на синi гребнi борiв i лiсiв, що тяглися праворуч понад  Ворсклою,
й розумiв, що в нього нема? iнакшого виходу. Ось тут напроти нього та л  i
н i я, якою вiн мусить iти! Iншо? нема?. Йти на обмин - безглуздя. Вiн  ще
сьогоднi до пiвночi загине там, в отих лiсах, заснiжених,  i  холодних,  i
тяжких-непрохiдних. Сорок кiлометрiв тими лiсами... Нi!  Лiнiя  його  руху
вперед лежить не там, а ось тут, просто перед ним. Це як тая доля, що ?? й
конем не  об'?деш.  Рано  чи  пiзно,  а  цю  рiчку  треба  переходити.  Чи
перелiтати, а чи перепливати, але однак  треба.  I  чим  бiльше  вiн  буде
вагатись, тим менше в нього буде шансiв на те, щоб дiстатися  на  той  бiк
живим...
   Та Максим  сидiв  i  вагався,  розмiрковуючи  й  намагаючися  сам  себе
обдурити, десь потайки, либонь, покладаючись на якийсь  щасливий  випадок,
на оте прислiвне росiйське "авось" чи наше "якось воно буде".
   "Гм, - сказав хтось у нiм ?хидно. - Тi дядьки кинулись назад. Але в них
? ще оте "назад", а от у тебе..."
   По тiй фразi  очi  його,  що  вже  почали  були  дрiмати,  враз  широко
вiдкрились. Вiн пильно подивився на той бiк, ген на село, вибираючи  точку
напрямку, нiби мiшень для пострiлу. А тодi встав  i  пiшов  до  берега.  I
навiть анi на хвильку не затримавшися, спустився до води  й  побрiв.  Вода
доходила вже до колiн... до пояса... вище... А вiн брiв i думав: "Зрину чи
не зрину?.."

   Нi, вiн не зринув. На глибинi, що сягала попiд  руки,  перебрiв  перший
потiк i вибрався на крижаний хребет. Перейшов його й побрiв  через  другий
потiк. Вода сягнула трохи вище, але нiчого, не зринув, не довелося пливти.
I тiшився з того. Чомусь йому здавалося важливим, щоб  на  ньому  все-таки
лишилася хоч якась суха латка на грудях чи на спинi (за  день  його  сонце
обсушило таки досить добре).
   Вийшовши на берег, Максим струснувся, як вовк пiсля купелi, й озирнувся
назад. Там у  вiдхиленiй  хвiртцi  свого  двору  стояла  мати,  традицiйно
пiдпершись у пiдборiддя рукою, i дивилась на нього. Максим  навiть  вiдчув
на собi ??  печальнi  очi!  Затримавшись  на  нiй  поглядом  на  мить,  на
коротеньку мить, вiн пiшов навпростець до тi?? точки,  яку  намiтив  ще  з
того берега. То був нiмецький патруль на краю села. Максим розумiв, хоч  i
був у пропасницi, що обiйти, обминути ту точку вiн не зможе й  не  мусить,
бо ж той патруль однак його дожене кулею й застрелить з мiсця.
   Не зводячи з нього очей, Максим iшов  навпростець  по  розталiй  рiллi,
потiм по грядках, загрузаючи в розквашений  чорнозем  по  колiна  й  ледве
витягаючи ноги.
   Патруль дивився на нього  пильно.  Вiн  дивився  з  великим  iнтересом,
спостерiгаючи його весь час ще вiдтодi,  як  Максим  опустився  в  воду  з
протилежного боку Ворскли. Вiн аж витягався  на  ногах,  приглядаючись.  А
коли Максим став наближатись, патруль лiг. Уже зблизька Максим побачив, що
вiн лежав на соломi, а перед ним стояли три кулемети, з'?днанi ланцюгом  в
один "агрегат смерти" й спрямованi на лiс - у той бiк, звiдки йшов Максим.
А вся ця "вогнева точка", цей пункт спостереження й захисту знаходився пiд
шматком паркану, як пiд щитом, що, вцiлiвши, стояв  на  самiсiнькому  краю
села. Вiн був висунений на пiвденний захiд, над шляхом, що йшов до станцi?
К. та до цукрокомбiнату, що були так добре знайомi Максимовi.  Туди,  повз
ту станцiю й той комбiнат, йому саме й треба було йти.
   Салдат бiля кулеметiв був зовсiм молоденький парубiйко, але пиховитий i
грiзний, сповнений вiдчуття величi свого "райху". Коли Максим  наблизився,
вiн несамовито закричав "Гальт!". А тодi, зупинивши, подивився  пильно  на
нього, мокрого, напiвпритомного, з босими ногами,  облiпленими  по  колiна
масною грязюкою, i зареготався. Довго смiявся, а тодi:
   - Папiр?! - гримнув нагло, урвавши смiх, що його вiн ледве стримував.
   - У тюрмi,  -  вiдповiв  Максим  байдуже  по-нiмецькому.  Патруль  ураз
перестав смiятися. Насупився. Поправив ремiнець шолома пiд  пiдборiддям  i
подивився на Максима з-пiд лоба, насторожено. Водив очима знизу  -  вгору,
згори - вниз, iз босих нiг, що стiкали грязюкою, й до рота, дивуючись,  що
Максим заговорив до нього по-нiмецькому.
   - Партизан? - спитав понуро, тримаючись за рукiв'я середнього кулемета.

   Максим покрутив головою.
   - Ще нi, - сказав по-укра?нському.
   - Вас? - перепитав патруль, аж  рота  роззявивши  на  таку  незрозумiлу
вiдповiдь.

   -  Нi,  -  вiдповiв  Максим  уже  по-нiмецькому,   розводячи   iронично
порожнiми, беззбройними руками.
   - Добре, - сказав патруль, нiби аж тепер побачивши,  що  Максим  цiлком
беззбройний. - Добре... - i,  закуривши,  щось  обертав  у  сво?й  головi,
пильно дивлячись десь просто перед собою, на шлях,  де  ген-ген  на  обрi?
бовванiв стрункий димар. Перед очима патруля, метрiв яких  за  100,  шлях,
iдучи в напрямку  до  того  димаря,  нагло  вривався,  перетятий  скаженим
потоком. Той потiк гнав зi степу,  розiрвавши  геть  греблю,  й  клекотав,
крутив шматки криги, вiхтi соломи, дошки й палiччя, що пiдхопив  на  шляху
свого переможного бiгу. Патруль одвiв  очi  вiд  потоку,  глянув  ними  на
Максима, посмiхнувся злобно й несподiвано спитав:
   - Спортсмен?
   - Спортсмен...
   - Ну, так ось, я тобi наказую... Розумi?ш?.. Я тобi  наказую:  йди  ось
через цей потiк. Просто. Йди отак посерединi!..
   Максим стояв i дивився, як  той  потiк  шаленiв,  клекотав  перед  ним.
Дивився лiворуч, дивився праворуч i бачив: скiльки сягав погляд, вода йшла
буряно, несамовито, перетявши шлях до його мети.
   - Ну, чого ж ти! - визвiрився патруль. - Там он, де он той  димар,  там
на станцi? розташована  комендатура.  I  от  ти  йди  прямо  туди!  I  там
зголосишся. Там розберуть, чи ти партизан i де  тво?  документи.  Ясно?  I
нiде ти не дiнешся - тут рiвно, як на долонi.
   I, кинувши цигарку, повернув усi кулемети в показанiм напрямку.

   - Ну?! - сказав нетерпляче i враз засмiявся. - Бо?шся?! Нiчого. Ми  тут
учора переходили... Правда, в нас потопилися, позахлиналися конi,  але  то
нiчого. А тобi однак... А я подивлюся... - i, не витримавши, враз  залився
смiхом вiд однi?? уяви, як то цей "гунд" топитиметься. - А я  подивлюся...
який ти... спортсмен... Ха-ха-ха!.. Спортсмен. Ну-ну!
   Максим посмiхнувся про себе:
   "Дурню ти! Та чи ти тут ?, чи тебе не було б, а через  цей  потiк  менi
треба йти. I нема, брате, викруту. Але  от  що  ти  з  тими  цяцьками,  що
стрiляють, - то це гiрше..."
   Потiм вiн подивився  ще  раз  на  кулемети,  на  патруля,  кивнув  йому
iронично головою в вiдповiдь на його регiт та недобрi  вогники  в  очах  i
пiшов. Дiйшовши до потоку, глянув пильно праворуч, не повертаючи голови, -
орi?нтувався на всяк випадок, якщо його понесе вода, - i побрiв  навпрост.
Вода клекотiла, зривала його з нiг, але вiн iшов у нiй усе глибше, глибше.
Вiн iшов помалу, обережно,  тримаючись  за  стовпцi  порвано?  греблi,  що
де-не-де ще стирчали з води. Вiн забрiв уже  по  пояс.  Попiд  руки...  Ще
трохи - й вiн захлинатиметься. Вiн зосередив  усю  свою  увагу,  все  сво?
серце й душу на латцi дороги, яка виходила з  води  на  протилежному  боцi
потоку. Вiн навiть не чув, як реготався ззаду патруль. Вода реготалась теж
i скажено ревла, вила з радости. Ще  трохи  -  й  вiн  почне  захлинатися,
муситиме пливти... Але, гай-гай, - вода його потягне геть за собою.

   Враз вiдчув, що пiд ним  стало  мiлкiшати.  Максим  помалу,  але  певно
вибирався з пекла. Ще трохи i... Але тут раптом  вiн  вiдчув  на  собi  не
тiльки злобний погляд чужинця, а  й  трьох  кулеметних  цiвок  -  там,  за
спиною. Озирнувшись мигцем,  Максим  за  одну  коротку  мить  побачив,  що
патруль припав до кулеметiв, навiвши ?х на нього й так тримаючи.  Не  було
сумнiву, що, як тiльки  вiн  вилiзе  на  берег,  тi  кулемети  заговорять.
Учепившись за стовпець руками, Максим стояв у клекiтливiй крижанiй водi, й
йому було гаряче. З нудьгою дивився праворуч. Зауважив, що потiк  iшов  не
просто до Ворскли, а за густими кущами звертав i  йшов  пiд  кутом,  майже
рiвнобiжне Ворсклi, зникаючи за кущами верболозу, а тодi десь там, вируючи
серед густого вiльшняку, що  розкинувся  ген,  зайнявши  всю  луговину  на
кiлометри вперед. Миттю зважив усi "за"  й  "проти":  смерть  вiд  куль  i
смерть вiд води. В першому випадку це було напевно й неминуче, а в другому
- ще хтозна... Нарештi, надумавшись i наважившись  на  вiдчайдушний  плян,
Максим пустився  стовпа,  зробив  кiлька  крокiв  i,  давшись  збити  себе
скаженiй течi?, поплив.  Його  закрутило.  Вiн  устиг  лише  вхопитися  за
невеликий шматок криги й кружляв разом з ним. На березi вибухнув  регiт  i
вже не вгавав, поки Максимовi вуха були здiбнi чути.  Його  несло  далi  й
далi, крутило, штовхало об пеньки, об шматки криги, вiн захлинався... А на
березi, на соломi, вхопившись за живiт обома руками,  качався  вiд  нападу
божевiльного смiху патруль.
   Нахлиставшись до несхочу води, задубiвши й  вiдчуваючи,  що  ноги  його
були вже скутi нападом корчу, Максим все ж iще встиг  ухопитися  за  гiлля
верболозу там, де потiк завертав пiд крутим кутом.  Вiн  виповз  на  берег
майже бiля самiсiнько? Ворскли. Ще б трохи - i  його  б  винесло  на  iншу
течiю, на iншу воду, мiж збурений лiд великого  рiчкового  простору,  куди
вирвався цей скажений потiк i де Максим уже не  дав  би  собi  зi  стихi?ю
ради.
   Вилiзши, Максим посидiв на сонцi в  затишку  крутого  урвища,  на  купi
сухого хмизу. Зiгрiвся. Викрутив сво? пальто i почекав,  поки  воно  трохи
протряхне. При цiй усiй пригодi вiн загубив онучi й шкодував, бо вони його
грiли, хоч i були за пазухою. Потiм Максим одягся й пiшов.
   Вiн пiшов понад берегом  через  густу  вiльшину.  А  тодi  перетнув  ??
навскiс i вийшов на протилежний ?? бiк, що виходив до степу, й  так  пiшов
далi. Сонце грiло добре, й йому було навiть  тепло.  Дiйшовши  до  молодо?
посадки акацiй, осокорiв i ялинок над дорогою, яка, перетинаючи луг i поле
впоперек, вела вiд водяних млинiв до заводу, Максим став. Озирнувся  назад
- туди, в бiк того села, яке недавно покинув. Гай-гай,  воно  зникло  геть
разом iз тим дурним патрулем - розтало в маревi, в теплих хвилях  повiтря,
осяяного сонцем.
   Пiшов понад  посадкою.  В  головi  йому  зринула  пихата  заувага  того
злобного чужинця про те, що перед ним "рiвно, як на долонi" i  "ти  нiкуди
не дiнешся". Максим посмiхався з того.
   "Дурню! Ти в сво?му "фатерляндi" в  сво?й  садибi  не  пройдеш  так  iз
лiхтарем удень, як я отут iз  зав'язаними  очима  вночi.  Всi  стежки  тут
виходженi, всi закамарки землi знанi,  всi  кущi,  й  горбики,  й  вибалки
вiдомi".
   Не доходячи посадкою пару кiлометрiв до заводу, Максим звернув лiворуч,
обходячи завод  вiддалiк  попiд  транспортером,  через  жомовi  ями,  повз
покинутi, занедбанi бурти погнилих бурякiв,  через  страхiтливi  бур'янища
пустирiв. Завод цей уже третiй сезон не  працював,  заглух,  зарiс  кругом
чагарником бур'янiв.  Максим  вихоплював  iз  них  зайцiв.  Вигнав  навiть
лисицю. Боявся тiльки повикручувати ноги, потрапляючи в заглибини нiр. Тут
снiг  уже  зовсiм  розтав  i  ховрашки  та  хом'яки   вже   господарювали,
попрогрiбавши та поновивши сво? нори.

   Лишилося ще минути станцiю, перетяти залiзницю, i  Максим  уже  буде  в
степу - в найрiднiшому вже,  в  найближчому,  в  найбiльше  знаному,  -  й
вiльний, як вiтер.
   Станцiя червонiла праворуч. Там чмихали паротяги, дуднiли дудочки, гули
машини чи, може, танки. Маленькою ворухливою цяткою  маячiв  над  станцi?ю
прапор, мов палахкотiв на вiтрi. Це була вузлова станцiя  в  степу.  Через
не? йшла колiя, з'?днуючи двi столицi Укра?ни й прямуючи геть  на  Европу.
По цiй артерi? тепер пульсувала злобна, отру?на жовчю  кров,  гнана  в  цi
степи з центру ?вропи, з самого Берлiна. З  цi??  станцi?  йшла  й  окрема
колiя до Максимового рiдного,  найрiднiшого  мiста,  в  ту  маленьку  його
батькiвщину в його великiй Батькiвщинi.

   Над станцi?ю майорiв прапор, i Максим, не бачачи, знав уже, що  то  був
прапор над комендатурою, i вiдчував  того  чорного  "павучка",  який  хижо
розставив сво? кривi лапи на тiм  прапорi  посерединi.  Пригадалися  слова
патруля: "Знайдеш... Наказую..."
   Гм. Дивак!
   Стоячи в бур'янах, Максим дивився на ту станцiю. Яка шкода, що там ? та
дурна комендатура! Там же проходить найкоротший i найлiпший шлях - повз ту
купку будiвель у степу. Але той шлях йому заказаний. А чи пограти з  долею
в пiжмурки й пiти, га?..
   Та Максимовi згадалося, як колись давно на  цiй  самiй  станцi?  стався
цiкавий випадок. Вони з братом  (земля  йому  соловецька  пером!)  забрели
туди, з полювання йдучи, й занесли зайця. Вони по того зайця прийшли в  цi
мiсця за двадцять п'ять кiлометрiв степами пiзньо? осени й  надибали  його
тут та й загнали на тонкий лiд в озеро i там, на водi вже,  впiймали  його
живцем. А потiм зайшли на оцю станцiю сушитись та  й  продали  того  зайця
жидовi-буфетчиковi. Жид мав його задушити.  А  кiнчилося  тим,  що  за?ць,
вихопившися, з розгону винiс геть головою шиби в вiкнi й подався в степ...
   Зайцевi повезло тодi. Але чи й йому тепер  повезло  б  на  цiй  станцi?
винести головою шиби й вирятуватись?
   Отака пригода й така думка чомусь прийшла в голову. I  Максим  зiтхнув.
"Нi, не буде дiла!" Так, не буде дiла. Вiн ще не божевiльний, щоб  iти  на
ту станцiю. Для того щоб вiн там опинився, треба  загнати  його,  як  того
зайця, на тоненький лiд, щоб вiн провалився, а  потiм,  пiймавши,  занести
його туди в торбi, або затягти за вуха, як i  того  нещасного  зайця.  Але
поки що його за вуха нiхто ще не тримав. А коли так, то  треба  дати  волю
ногам iти так i туди, як i куди вони хочуть i мусять.
   Максим дiйшов до залiзнично? колi?, перетяв ?? впоперек  i,  опинившись
по тiм боцi, пiшов просто по рiллi в степ. Зайшовши в вибалок i  надибавши
там купу старо? соломи, вiн лiг на нiй. Довго лежав. А тодi встав i  довго
йшов вибалком. Пiдiймався на гору, оглядав степ i  знову  спускався  вниз.
Так iшов, аж поки не дiйшов до великого тракту Ки?в - Харкiв. А тодi круто
повернув праворуч.


   РОЗДIЛ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ
   Замiнований шлях ряснiв дротиками, що стирчали то там, то там iз чорно?
землi. Тi дротики виглядаля невинно, мов ненароком повтиканi чи  погубленi
кимсь i втоптанi в землю безлiччю нiг незчисленних юрб, що прокотилися тут
i будуть ще котитися цим шляхом - шляхом iз Ки?ва на Харкiв.
   Та тiльки тi юрби, прокотившися тут учора, вже обминали цей шлях i йшли
стороною, не мавши ще  часу  розмiновувати  його.  Вони  йшли  паралельно,
проклавши дивовижний слiд -  танками,  гарматами,  машинами,  кiнськими  й
людськими ногами розмiсили, розтоптали, розчавучили землю в колiно,  а  як
де i в метр, потворивши прiрви-баюрища, в яких потопилися танки  й  машини
та так i стояли шкереберть, не мiгши вибратися. Зараз цим подвiйним шляхом
уже нiхто не йшов. Тi товпища машин i людей вибрали  десь,  мабуть,  iнший
шлях. I тепер тут iшла тiльки одна iстота.

   Iстота йшла, тиняючись i петляючи з  правого  на  лiвий,  з  лiвого  на
правий бiк. Так  нiби  це  хтось,  добре  випивши,  прийшов  на  цей  шлях
спецiяльно шукати смерти. Та це була  iстота,  яка  навпаки  -  зовсiм  не
хотiла вмирати. Це був Максим.
   Вiн iшов напiвпритомний просто по замiнованому шляху, а якась  невидима
рука  вела  його  помiж  смертельними  точками.  Часом  вiн   iнстинктивно
зупинявся  перед  тонкою  дротяною  дугою,  що  стирчала  з  землi   перед
самiсiнькими ногами,  дивився  на  не?  якийсь  час,  поки  до  свiдомости
доходило  значення  цього  явища,  а  тодi  звертав  набiк.  Пробував  iти
стороною.  Але  стороною,  тi?ю  другою  дорогою,   що   була   вичавучена
паралельно, йти було зовсiм неможливо. Глевка грязюка засмоктувала ноги по
колiна, вiн ледь-ледь посувався вперед, бiльше тупцявся на мiсцi,  немовби
мiсив великий замiс глини, як той опiшнянський гончар. Звернути  ж  зовсiм
набiк i йти просто полем було також неможливо, бо  там  була  гола  колюча
стерня. Та стерня штрикала у виразки,  в  збрижi  розпухлих  пiдошов  нiг,
завдаючи несамовитого болю.
   Помiсивши грязюки до непритомности, Максим звертав знову на замiнований
шлях, забуваючи, що вiн замiнований, або й нехтуючи тим. Просто  було  йти
добре - твердо й мiсцями майже сухо: протряхло вiд сонця, вiтру й спокою -
бо там давно вже  нiхто  не  ?здив.  Так  вiн  пройшов  тим  шляхом  довгi
кiлометри, мов випробував сво? щастя, бавлячися зi смертю в пiжмурки.
   Нарештi та проклята замiнована дiльниця  шляху  лишилась  позаду.  Вона
кiнчилася кiлькома  глибоченними  вирвами  й  кiстяками  поперекиданих  та
попалених машин. Далi  шлях  iшов  рiвний,  гладенький,  твердий,  бо  був
висушений сонцем i вiтрами, а головне тому, що  пiдiймався  на  горби,  на
плато й стелився ним. Те плато було досить високе, порiвняно з попередньою
низиною. Над тим плато вiяли вiльнi вiтри, остуджуючи  й  осушуючи  землю.
Тут Максимовi йти було легше. Не зупиняючись, вiн iшов до  самого  вечора.
Хапав очима й душею простiр, гнав чимдуж тi?ю душею, як сокiл,  i  доганяв
?? сво?ми побитими ногами... Та надходив вечiр,  а  простiр  лишався  наче
зовсiм не рушений. Пройдена ним вiдстань була до смiшного  мала,  хоч  вiн
iшов, iшов, iшов без зупинок, увесь час i на  всю  свою  снагу.  Та,  бач,
вiдстань - то ? поняття вiдносне. Залежно, хто йде й  коли.  Ранiше,  коли
Максим ходив по цiм степу, як мисливець, вiн проходив те, що пройшов нинi,
за пiвдня, за годину, i це було страшно мало. А тепер -  це  було  страшно
багато. I вiн  тепер  iшов  швидше,  так-так!  Назовнi  -  вiн  повз,  але
внутрiшньо - вiн iшов страшенно швидко. Так швидко,  як  швидко  билося  в
агонi? його серце. Вiн летiв, надсаджуючись, тим серцем. Вiн пролiтав  над
землею, аж дух йому спирало.

   Вiн пройшов дуже багато. Але лишилося безмiрно бiльше. ? вже здавалося,
що вiн тi?? решти не пройде, бо  серце  його  не  витрима?.  Бо  то  якась
зачарована "решта", - чим далi вiн iшов, тим бiльше йому лишалося йти, так
же безмiрно далеко, як  i  безмiрно  тяжко.  Та  "решта"  розтягувалась  i
розтягувалась, i загроза, що вiн уже ?? не пройде,  ставала  реальною,  бо
надходив вечiр. А за ним мала прийти  темна,  чорна,  холодна  й  безкрая,
непрохiдна нiч. Нiч, яко? вiн уже, напевно, не подужа?.
   Сонце заходило, й навколо  все  полиловiло,  посинiло.  Стало  холодно.
Синява згущалася з кожною  хвилиною.  Хтось  усерединi  Максима  заскiмлив
тонюнько  й  безнадiйно-жалiбно.  Але  хтось  другий  понуро  цитькнув  i,
зiтхнувши, вирiшив iти, йти, йти... До останку. До останнього вiддиху.  До
кiнця. I йшов. Хоч то й було явне безглуздя. Так, уже безглуздя...
   Вiн мусить перепочити. Мусить. Або загине. Не дiйде. Нi, не  дiйде.  Цю
нiч би слiд було десь якось перебути,  бо  сили  його  вичерпались.  Треба
перепочити, вiдсапатись, може, виспатись... Десь у  теплi  б  перебути  цю
нiч... Але де? Перед гарячковим каламутним  зором  простяглася  лише  сiра
пелена далини. Вона вже йому заслонила все, i розум.  Пустеля.  Безнадiйна
пустеля.
   Зробивши на останку кiлька непевних крокiв, Максим сiв. Сiв  просто  на
землю. I так сидiв. Помутнiлими очима дивився просто перед собою,  дивився
в далину, туди ген, де був десь його дiм. Ось тут же!.. Вже  зовсiм-зовсiм
близько!.. Дiм... Порiг...
   Напружуючи всi сили, Максим намагався звестись, але не  мiг.  Тодi  вiн
почав повзти, на чотирьох. Вiн повз. Рачки. Повз i  повз.  Довго...  Потiм
таки звiвся на ноги й помалу-помалу пiшов. Пiднявся на  бугор.  Перед  ним
було кiлька хат над шляхом.
   Господи! Житло! Людське житло.
   I от вiн уже бiля хат. Та те, що вiн побачив, мало  його  втiшило.  Тих
усiх хат було п'ять, але чотири з них були  напiвспаленi,  попрострiлюванi
кругом, а потiм вiкна й дверi позабиванi дошками. На  обчухраних  деревцях
телiпалось якесь мотуззя... "Вiшано", - вiдзначила думка. Максим  пiдiйшов
до останньо?, п'ято?, хати. З не? назустрiч вибiгла розхристана  жiнка  i,
глянувши в один i в другий бiк шляху, раптом  закричала,  вся  тремтячи  з
жаху:
   - Тiкай, чоловiче, тiкай!!. Бо наспiють нiмцi i вб'ють тебе,  повiсять!
I мене теж... Боже ж ти мiй!!.
   I стала, загородивши дверi до хати та дивлячись на бiдолашного гостя.
   - Що ж це за хутiр? - прохрипiв Максим, сам не здаючи собi  справи,  що
вiн же цей хутiр зна?.
   - Та Гарбузи ж!.. Господи, ще й не тутешнiй!.. - i, глянувши в одча? на
Максима, а тодi на шлях туди-сюди, раз  зашепотiла,  показуючи  десь  поза
хати рукою:

   - Iди ж отак, чоловiче! Та швидше. Звiдси, зi  шляху,  геть,  швидше!..
Йди лiворуч. Там ? другий хутiр - теж Гарбузи. В степу, не на шляху.  Отак
iди навскоси, а там побачиш  дорiжку,  саньми  ?жджену,  i  тi?ю  дорiжкою
прямо... А якщо що станеться - не кажи ж, хто тебе спрямував...
   I витерла рукавом очi. Максим стояв, похитуючись.
   - Iди ж!!! - раптом закричала жiнка.
   Максим слухняно пiшов. Той крик несамовитий, той наказ  божевiльний  на
нього вплинув, мов удар бича на змученого коня,  видобуваючи  в  нього  ще
iскру сили. Пiшов. Пiшов навпростець. А там дорiжка, - тi?ю дорiжкою...
   Вже майже зовсiм смеркло, як Максим, ледве переставляючи ноги дорiжкою,
вперся просто в чи?сь ворота, збитi з кiлькох лат. Уперся й став коло  них
i стояв, тримаючись за лату руками, щоб не впасти. Вiн нiчого вже майже не
тямив, лише одно - що вiн прийшов. Прийшов до того хутора, який "в  степу,
а не на шляху" i в якому напевно ? люди. Перед ним, як  у  туманi,  сiрiв,
коливався двiр. Ось вийшла з хлiвця жiнка, глянула - й перелякано  побiгла
назад. За хвилину з хлiвця вийшов старий чоловiк i став.
   - А хто там? - спитав переляканим i воднораз сердитим  голосом.  Вороже
так.

   - Добрий вечiр... - промовив ледве чутно Максим.
   - Добрий вечiр... А хто ж там?
   - Людина, господарю...
   - Та бачу... А чого?
   -  Погрiтися...  Пустiть  хоч  погрiтися   трохи...   Максим   говорив,
заплiтаючи язиком, але доброю  укра?нською  мовою,  i,  може,  саме  це  -
контраст мiж тi?ю мовою й жахливим виглядом зовнiшнiм  -  змусило  старого
господаря зацiкавитись. Вiн  помалу  пiдiйшов,  нашорошений,  як  вовк,  i
оглянув пильно гостя. I аж плечима знизав - так, видно, вразив його вигляд
цi?? людини.
   - Господи!!. Хто ж ти?!.
   Максим розвiв рукою, другою  тримаючись  за  лату,  щоб  не  впасти,  й
прохрипiв, посмiхнувшись:
   - Як бачите...
   А сам, як тiльки мiг пильно, оглянув господаря: сивоусий i  сивобровий,
суворий, кремезний - зовсiм як його батько був колись. I  шапка  так  само
насунута на брови, i так само одягнений: куцина - не купина,  сiряк  -  не
сiряк, жупан - не жупан, - щось усе вiдразу на плечах.
   А дiд насупився:
   - Бачу... та що з того. Звiдки ти?
   Максим сказав.
   - Аз яко? сотнi?
   - З дев'ято?.
   - А кого ж ти там зна?ш?
   - Усiх знаю... - зiтхнув Максим. -  Усiх,  хто  був  колись  i  хто  ще
лишився...

   - А все ж таки? - провадив сво?? дiд.
   Максим подивився на вуса його, на брови й  назвав  перше-лiпше  iм'я  й
прiзвище, що зринуло з пам'яти.  Це  якраз  було  iм'я  та  прiзвище  його
батька, знаного колись на все мiсто каменяра.
   Дiд раптом аж скинувся, аж скрикнув:
   - Боже!!. То це ви, може, його син?! Син?! Отой архiтект? Що на каторзi
на Сибiру пропав був?..
   Максим похитнувся  й  узявся  обома  руками  за  лату.  Серце  в  ньому
затрепетало:
   "Ага!!. Не пропала! Нi, не пропала ж твоя молодiсть марно!.."

   - Так, це я, - прохрипiв ледве чутно  й  ледве  стоячи  на  ногах.  Вiд
раптового зворушення й вiд утоми його ноги тремтiли, згиналися, так що вiн
от-от мiг упасти й знепритомнiти...
   Дiд оглянувся на всi боки, а тодi  швидко  вхопив  Максима  пiд  пахви,
силомiць вiдiрвав вiд ворiт i потяг, поволiк  його  через  двiр  до  хати.
Збоку можна було подумати, що на Максима напав хижий грабiжник i  людожер,
схопивши його, як шулiка курча, i що тепер прийшов Максимовi  край  -  ось
тут, на цьому самотньому, загубленому в степу й, здавалось, забутому Богом
i людьми хуторi, може,  навiть  нiчному  притулковi  якихось  бандитiв  та
злодi?в. В  кожному  разi  дiд  був  дуже  подiбний  до  козака-чаклуна  й
характерника зi "Страшно? помсти" Гоголя.

   В хатi Максима оточили турботами. Спершу позавiшували ганчiр'ям вiкна й
запалили каганець. А тодi почали побиватися над бiдолашним гостем усi -  i
старий, i стара, i невiстка, й навiть онук. Онук носив солому на  постiль,
а невiстка грiла борщ, а старий звелiв Максимовi скинути геть вогку верхню
одежу та й дав ?? старiй розвiсити над пiччю  сушитись,  Максимовi  ж  дав
кожуха, щоб одягнув на  себе.  Тодi  застелили  солому  рядном  i  поклали
Максима, все питаючи, чого йому треба, що вiн хотiв би. Максим посмiхався,
напiвпритомний вiд гарячки,  за  все  дякував  i  нiчого  не  хотiв.  Щиро
дякував. Вiн бурмотiв ту подяку, як молитву перед сном грядущим. Але  його
змусили ?сти, змусили звестись i ?сти. Невiстка насипала  борщу  в  велику
полив'яну миску, врiзала яшного хлiба й дала ложку,  просто  силою  вклала
ложку в пальцi й стиснула ?х:
   - ?жте!..
   Максимовi не хотiлося зовсiм ?сти, його нудило при однiй думцi про ?жу,
але вiн усе-таки з'?в кiлька ложок. З'?в через силу, щоб не образити таких
добрих, таких сердечних господарiв. З'?в i... (о, яке ж це  свинство!!)  -
тут же все геть вернув... I аж трохи не заплакав вiд сорому  й  прикрости.
Його заспокоювали, але ?сти вiн уже бiльше  не  хотiв,  не  мiг.  Попросив
тiльки часнику,  йому  дали,  вiн  з'?в  кiлька  зубкiв  iз  сiллю  й  лiг
горiчерева. Його накрили кожухами, сiряками i  далi  побивалися  над  ним.
Дiд, пильно вкутуючи Максимовi ноги, бiдкався, що  нема?  горiлки,  -  ото
добре було б iз перцем випити...
   Максим лише дякував i дякував розчулено...
   Потiм його наче  хто  загойдав  на  високiй  гойдалцi.  Вiн  поплив  на
вогненнiй каруселi тяжко? пропасницi. Лежав i марив i зцiплював зуби,  щоб
не стогнати. Марив... I тiльки чув крiзь те  марiння,  як  дiд  розповiдав
онуковi, й невiстцi, й сво?й старiй його, Максимову, епопею,  легенду  про
нього, що  ходила  тут  у  народi,  серед  землякiв.  Виходить,  була-таки
легенда, про нього складена! I от дiд переповiдав ?? з усiма гiперболами i
з усiма на?вними, часом i смiшними виясненнями, на зразок:
   "I говорив вiн по-вкра?нському, а не так як ми, по-мужицькому"; або:

   "I був вiн "щирий", - це так його вороги прозивали, бо боялися тих, хто
? щирий, тобто - наш, значить..."; або:
   "I сказав: що ж ви революцiю кат зна куди завели,  сволочi!  ?й  би  на
Вкра?нi процвiтати, а ви ?? на Сибiр-каторгу запроторили..."
   Максим слухав i посмiхався. "Милий, симпатичний дiд. I тямущий же!  Вiн
нiби все перекручу? формою, але нiчого не  перекручу?  змiстом..."  Слухав
Максим те все крiзь гарячку й вiдчував пiднесення вiд свiдомости того,  що
про нього, поки вiн поневiрявся по Сибiру, складено легенду - зворушливу в
сво?й на?вностi й разючу в сво?й  правдi,  висловленiй  iз  властивим  для
людей нахилом гiперболiзувати й стократ ошляхетнювати те, що вони  вважали
за добре.
   I Максим плив по нiй, по тiй легендi, як по хвилях, нiяковiючи, що  вiн
же, далебi, на те зовсiм i не заслужив. Плив усе далi й далi в тяжкий сон,
у гарячкове маячiння. Потiм лишилося саме маячiння. Цiлу нiч вiн бився  на
соломi в пропасницi, охоплений марiнням i спрагою, весь мокрий  вiд  поту,
задихаючись вiд спеки. Галюцiонував, i бачив янгола мармурового, що  стояв
над ним i плакав  мерехтливими  сльозами,  а  потiм  розсипався  жахливими
прокльонами й кричав, як матрос. Максим поривався встати  й  не  мiг.  Вiн
розкидав геть кожухи, й рядна, й сiряки, що ними його привалило.  Розкидав
геть, а хтось знову складав тi кожухи й сiряки на нього... Потiм на  нього
навалилася волохата пiтьма й вiн провалився в глибоке забуття.



   Мов по тяжкому вчадiннi, Максим розплющив набряклi повiки.
   На шибах заблищали золотом i зарожевiли морозянi лисицi, зацвiла вогнем
фантастична, казкова папороть.
   "Ранок!" - збагнув Максим i, заточуючись, став зводитись  на  ноги.  Аж
дiд, що вже ходив навшпиньках по хатi, злякався:
   - Бог з вами!.. Та ви лежiть, лежiть...
   - Нi! - сказав тихо, але твердо Максим. - Ранок! I я мушу йти! Мушу!!.
   Голосу в нього не  було.  Згорiв,  либонь,  як  i  все  всерединi  йому
погорiло, пересохло, дотлiваючи вже...
   - Мушу!
   Його огорнув страх: а чи зможе ж вiн iти?!
   Попробував.
   "Зможу! Зможу!" А  вiкно  золотилося  й  цвiло  все  бiльше,  вогневiло
фантастично,  розписане  найгенiяльнiшим  майстром  у   дивнi   вiзерунки.
Розписане сонцем,  що  десь  там  сходило  навпроти  вiкна.  Максим  почав
збиратися, пориваючись назустрiч сонцевi.
   Вони були тiльки з дiдом у хатi, решта була  вже  десь  на  працi.  Дiд
хотiв заперечувати й боявся заперечувати. Вiн прохукав шибу,  подивився  в
не? пильно й промурмотiв:
   - Ох-хо-хо-хо... Як  же  захряс  шлях  нiмаками!..  Цiлу  нiч  ?дуть...
Гляньте...

   Вкритий iне?м свiт i вкритий iне?м шлях. Синьо-сивий,  срiбний  свiт  i
синьо-сивий, срiбний шлях. А на шляху  рухалась  безкрая  колона  машин  з
бiлими халабудами, забарвленими сонцем у рожевий колiр. Здавалось, то були
химернi   вiтрила   на   синьому   морi   -   довгий   ключ   бiло-рожевих
прямокутникiв... I чулося гудiння, гудiння...
   - Цiлу нiч ревуть... - повторив задумливо дiд. Потiм глянув у Максимовi
очi, що, здавалося, не реагували зовсiм на те,  що  там  десь  дiялося  на
шляху, а були сповненi ?диним палким бажанням, що кричало: "Й  т  и!  Й  т
й!!. М у ш у!.." Дiд провiв рукою по сво?х очах, по чолi й  пiшов  знiмати
Максимову одежу. Здiйнявши, подав ?? Максимовi.
   Максим швидко одягнувся. Його одяг  (чи,  вiрнiше,  лахмiття)  був  уже
сухий i теплий - все висохло за нiч на гарячiй печi. Потiм Максим  напився
холодно? води й за звича?м сiв на лавi, перед тим як уже пiти... А дiд усе
дивився в вiкно.
   - Бач! Це ж вони, пак, рухаються назад! Може, вiдступають?!.  А  гляди,
що так. - А тодi подивився на Максима, з iскрою надi?, бо  боявся  Максима
вiдпустити (загине ж i не дiйде):
   - Може, не йдiть?.. Може ж, вони не заглянуть уже сюди!!.
   - Нi-нi. Я пiду... Мушу!
   А дiд подумав над сказаним без вiри в те, що так  буде  краще,  а  тодi
закiнчив думку, зiтхнувши:
   - Хоч "цi" не заглянуть, так "тi"...
   Дiд переживав вiд безвихiддя проклято?  ситуацi?.  В  нiй  вiн  не  мiг
навiть дати поради з певнiстю, що все вийде на добре, а  не  то  що  якось
улаштувати що людину, яку вiн так шанував, хоч перед тим i не бачив нiколи
в очi.
   А нiмцi зовсiм не вiдступали. Вони тiльки  переходили  на  iнший  шлях,
мабуть, наткнувшись  на  замiноване  поле  та  на  розквашену,  непрохiдну
низину. Максим глянув праворуч i показав мовчки дiдовi на такi ж самi бiлi
цятки, що ген, далеко-далеко, рухалися теж безкра?ю черiдкою,  але  не  на
захiд, а таки на схiд. То були також нiмцi, вони йшли  iншим,  рiвнобiжним
шляхом, що йшов через Богодухiв на Харкiв.
   - Ну що ж, сину... - сказав дiд, зiтхнувши. - Я б тебе й не пустив, так
не маю права, бо... хто зна?, як краще? Хай же Бог тобi помага?...  Йтимеш
отак навпростець, на Вербовий хутiр, а тодi - як хоч, шляхом, а як  хоч  -
навпростець... Тiльки, мабуть, там позаливало вже...
   Помовчав, сидячи  поруч  iз  Максимом  у  тривожнiй  i  тяжкiй  задумi,
схиливши голову, й додав:
   - А як живий будеш - даси вiстку... - i, шморгнувши носом,  одвернувся,
не в силi стримати себе.
   - Добре, добре, - сказав Максим, посмiхнувшись лагiдно. - А як же...
   Посидiли ще трохи мовчки, без слiв. Та й що тут скажеш?
   А як уже Максим звiвся на ноги, дiд ураз аж скинувся:
   - Бач, я ж iще вчора думав!..  Та  ж  ти  босий!  Господи!  Пiдожди  ж,
постривай!.. - i подався геть. Подався в сiни. Потiм у комору.  Довго  там
шарудiв, бубонiв, зiтхав. Нарештi вернувся, несучи в руках опорки.
   - Шукав чобiт  -  нема,  сину,  нема...  I  валянцiв  нема...  Оце  ось
опорки... Вiзьми. Все-таки не  босяком.  Ось  устелимо  вустiлки...  -  i,
встлавши солом'янi вустiлки, дiд подав опорки Максимовi. -  Надiнь,  сину,
надiнь...
   Максим надiв опорки. Вiн мало не  закричав  вiд  пекельного  болю,  але
стримав себе. Зашкарублi опорки рiзали, наче  ножем,  тиснули  його  бiднi
розпухлi i в виразках ноги, але Максим навiть не зморщився.  Вiн  дивився,
посмiхаючись, на дiда, дивився в променистi його очi й прошепотiв iз само?
глибини зворушеного серця:
   - Спасибi, батьку... спасибi...
   А тi очi в батька запливли вологою й тому вони були такi променистi.
   Вони потисли один одному руки, й Максим пiшов.
   У сiнях дiд догнав Максима й ще  сунув  йому  в  руки  шматок  холодно?
перепiчки.

   - Вибачай тiльки,  що  бiльше  нiчого...  Скрутно,  брат...  нам...  Не
гнiвайся...

   А тодi визирнув iз сiней, глянув на всi боки i вперед -  чи  нема  нiде
нiкого? Нема...
   - З Богом!
   Максим засунув перепiчку за пазуху. Вони ще  раз  потисли  один  одному
руки, й Максим швидко пiшов через двiр.
   Душу йому шарпав i  роздирав  шалений  бiль  вiд  опоркiв.  Але  Максим
посмiхався i, зцiпивши зуби, йшов спокiйно, як тiльки мiг. Перейшов  двiр,
перейшов садочок, минув повiтку й нарештi минув клуню чи омшаник, що  були
вкiнцi саду, аж над полем. Далi в нього  вже  не  вистарчило  сили  йти  в
опорках, i вiн зупинився. Мало, що вони його фiзично  мучили,  вони  ще  й
псували, затемнювали йому радiсть вiд людсько? щирости. За клунею вiн зняв
?х i почепив на борону, що висiла пiд стрiхою. Почепив на  зубок  i  пiшов
собi далi босий. I вже тепер дурний бiль вiд недосконалосте  речей,  якими
розпоряджають щирi й добрi, але бiднi люди,  не  заваджав  йому  впиватися
людською  великодушнiстю.  Струна  радости  натяглася  в  нiм   до   точки
найчистiшого звучання й бринiла в такт ходi.
   Хiба ж не смiшно, га? Жорстокi людськi опорки й нiжне людське  серце!..
Цiла тобi глибока фiлософська  концепцiя.  Яка  розбiжнiсть  мiж  людським
серцем i матерiяльними спроможностями! Але важним ? перше, а не  друге.  З
першим можна друге довести до досконалости, але  не  навпаки,  цебто  -  з
розкiшними матерiяльними спроможностями не можна довести  до  досконалости
звироднiле, зле людське серце. "От тобi й уся концепцiя".
   Хутiр Гарбузи лишився вже ген позаду,  розпливаючись  у  рожево-лiловiй
далинi. Максим пiшов просто в степ.  Пiсля  гострого  болю  було  особливо
легко йти босонiж  по  кризi  й  по  затвердiлiй  шкоринцi  снiгу,  як  по
асфальту. Ба, це, може, навiть добре, що той бiль  був!  Той  бiль  витряс
геть iз голови й з душi каламутний чад, млость i туман,  що  лишилися  вiд
нiчно? гарячки й затуманювали душу й мозок. Гарячка, правда, лишилася, але
чад уже зник. У головi й на душi прояснилося.  Натягнута  до  краю  струна
радости бринiла, нiби бджола на сонцi.




   Максим вибирав чистi латки снiгу або криги,  щоб  без  стернi,  й  iшов
ними. Вибирав улоговини, де вчора текли  струмки  води,  а  потiм  за  нiч
замерзли, й iшов по льоду, доки той лiд не провалювався. А як лiд  починав
провалюватися з дзвоном i брязкотом, тодi Максим зiходив знову на снiг, що
вкривав стернi. Коли доводилось переходити дуже вже оголену стерню -  там,
де снiг уже  майже  весь  порозтавав,  Максим  пильно  дивився  пiд  ноги,
вибираючи, де ? хоч маленькi латочки чисто? землi або снiгу чи  криги.  Тi
латочки бували завбiльшки з долоню,  i  Максим  обережно  ступав  по  них,
оминаючи колючi шпичаки стернин. Та сонце  пiдiймалося  вгору,  пригрiвало
все дужче, i латочки снiгу та  крижинки  помалу  розтавали,  розпливаючись
струмочками. Розм'якла земля, чiпляючись, налипаючи на ноги,  й  так  само
розм'якла кора на снiгу, там де вiн був глибокий - по  високих  бур'янищах
тощо, i ноги провалювалися по колiна. А iнодi там, де  снiгу  набито  було
особливо багато - по вибалках i  ярочках,  Максим  провалювався  часом  по
пояс. Борсався в снiгу довго й одчайдушно, поки не вибирався  на  чистiше.
Помалу Максим ставав знову весь мокрий вiд поту, вiд снiгу, що розтавав на
ньому, вiд води, що бризкала йому з-пiд нiг на чорних мiсцях,  стоячи  вже
там калюжами.
   Весь час Максим  iшов  навпростець,  тримаючись  середини  помiж  двома
шляхами, якими повзли без кiнця колони машин, танкiв, мотоциклiв,  -  однi
на захiд, а другi на схiд. I праворуч, i лiворуч до шляхiв було далеко.  I
поки було далеко, Максим iшов собi спокiйно. Але дедалi шляхи  все  бiльше
сходились, бо вони виходили з однi?? точки  радiюсами  -  з  його  рiдного
мiста, там, вiд цегелень. Максим знав, що  вони  там  зiйдуться  бiля  тих
цегелень. Iти в ту точку, як щупак у гузир невода, Максим не  мав  нiякого
бажання. I взагалi йти далi помiж шляхами ставало  все  бiльш  ризиковане.
Його кожно? хвилi могли побачити нiмцi i, як "партизана", зсiкти  геть  на
капусту зi скорострiла. Через те  Максим  тримався  бур'янiв,  якi  густою
щiткою залягли якраз посерединi помiж шляхами. Але в бур'янах було  набито
снiгу, й той снiг провалювався пiд ним, вичерпуючи його сили дуже  швидко.
Вiн уже лягав на снiг вiд утоми через кожних п'ять хвилин хiднi.
   Чим далi Максим iшов,  тим  бiльше  вiдчував,  що  потрапив  у  пастку.
Вiдстань мiж шляхами звужувалась, а рух на шляхах  не  припинявся  анi  на
хвилину. Полежавши, Максим вирiшив переходити шлях - той, що був  лiворуч,
- за всяку цiну, щоб вирватись у степ. О, тiльки б йому вирватись у  степ,
геть за той шлях! Там-то вже вiн буде вiльний, як птах. Там вiн  буде  вже
врятований. I до вечора... тiльки подумати - до  вечора,  ще  сьогоднi  до
вечора, вiн буде вже вдома! Вдома!..
   Максим  обережно  звiвся,  постояв,  вибрав  точку,  де  шлях   немовби
перетинала низина, а тодi лiг на черево й поповз до тi?? точки  на  шляху.
Вiн тут не смiв iти, бо з кожним кроком  у  напрямку  шляху  збiльшувалася
ймовiрнiсть нагло? смерти вiд обстрiлу. Адже з погляду тих,  що  ?дуть,  -
хто може швендяти отак один далеко в степу,  по  снiгу,  помiж  бур'янами?
Звичайно, партизан. Армiя й усi  "поряднi  люди"  йдуть  шляхами.  I  коли
навiть його не застрелять вiддалiк, то застрелять зблизька, перевiривши  й
переконавшись, що вiн не ма? жодних документiв.
   Максим повз, аж очi йому випирало на лоба. Але вiн стискав зуби й повз,
повз. Перепочивав i знову повз... I ось шлях уже був близько. I  той  шлях
аж двигтiв вiд безупинного руху колони, що йшла в три ряди, паралельно.
   Господи! I де це прорвало i яку греблю, що ?х так жене?! Так багато!

   Але цей шлях треба було перейти серед бiлого дня.
   Пiдповзши бур'янами аж майже до самого шляху, Максим  залiг  i  жадiбно
дивився на другий бiк шляху, де рудiла теж латка бур'янищ. Невелика,  але,
головне, вже по тiм боцi! I в не? на першу хвилину можна буде впiрнути.  А
там уже якось легше буде. Там-бо рiдний степ, у якому  Максим  знав  кожен
горбок, кожен  кущик,  кожну  балку  й  переярок  i  мiг  дiйти  додому  з
зав'язаними очима та ще й так, що його навiть нiхто не вглядить збоку.  Як
людина-невидимка. Але все те - по тiм боцi...
   Максим довго лежав, напружуючи зiр i слух,  чекаючи  терпляче  щасливо?
хвилини, коли в  колонi  станеться  розрив,  утвориться  iнтервал  хоч  на
коротку мить. Вiн боявся тiльки одного  -  як  би  нiмцi  не  здумали  тут
пополохати зайцiв чи лисиць. А це може статись,  чому  нi!  От  як  колона
стане, застопорить десь, i нiчого буде робити з нудьги. Або  ще  от  I  як
налетять лiтаки...
   Нарештi вухо його вловило iнтервал. Вiн ще не настав, " але  вухо  його
вловило, бо вiн наближався.  За  якийсь  час  показався  обiрваний  кiнець
колони. Машини - величезнi вантажнi авта й блискучi  особiвки  -  й  танки
"Тигри" (i на машинах, i на танках сидiли величаво проти сонечка  вояки  й
курили сигарети, мов на парад ?дучи) - пройшли. Пройшли...
   Максим визирнув. Злiва - вiддалявся  хвiст  колони,  а  справа  -  було
пусто, лише ген-ген, за пару кiлометрiв бiлiли разком цятки, наближаючись.
Максим  звiвся  й  спокiйно-спокiйнiсiнько  (хоч  земля  пiд  ним  горiла)
перейшов на другий бiк. I пiшов  далi  бур'янами  так  само  спокiйно,  не
кваплячись. Йому не можна квапитись! "От так собi гуля? чоловiк, та й усе,
а може, йде в справi". А як спустився в лощовину й, оглянувшись,  побачив,
що шляху вже не видно, - враз несамовито побiг. Не було сили,  але  побiг,
бо мусив здiйснити те шалене бажання, яке володiло ним на шляху, коли  вiн
його переходив. Той "бiг" був усього лише  кiлькома  тяжкими,  незграбними
стрибками. Потiм вiн пiшов нормально.
   Шлях лишився позаду, й струна радости забринiла знову у ньому, як тодi,
вiдразу пiсля розстання з дiдом. Пройшовши бур'яни й вибалком аж  у  край,
зупинився, постояв. А тодi  повернувся  праворуч,  прицiлився  -  й  пiшов
навпростець. Пiшов не минаючи анi калюж,  анi  горбiв,  анi  потокiв,  анi
глевко?  рiллi,  анi  стернi  колючо?...  Йшов  трiюмфально.  Мiсцями  вiн
заплющував очi  й  iшов  наослiп,  у  забуттi,  в  гарячковому,  але  й  у
радiсному, марiннi. А як розплющував очi  -  перед  ним  гойдалося  голубе
марево. Те саме марево, знане з дитинства, що таким чудовим може бути лише
в його рiдних степах. Цвiли оази, й сади, й  озера,  й  мiста  казковi.  I
спiвали жайворонки. I одуд  кричав  десь  бiля  великого  червоного  диску
сонця, десь за левадами його дитинства, навеснi-провеснi.  I  все  навколо
сяяло променисто, i все було залюблене, щасливе...
   Максим iшов назустрiч усьому тому - i жайворонковi, i одудовi, i садам,
i озерам.  Iшов  назустрiч  синовi  сонячного  Палермо,  й  тому  янголовi
мармуровому,  й  сво?му  синочковi,  й  сво?й  дружинi  -  всiм.  Iшов   з
розхристаним сво?м серцем порепаним i з закипiлою кров'ю в  зморшках,  але
щасливий. А хтось у  ньому  всерединi  спiвав,  гойдаючись  на  гарячковiй
веселковiй гойдалцi, в шаленiй барвистiй веремi?.

   РОЗДIЛ ДВАДЦЯТЬ П'ЯТИЙ
   "Пiсня пiсень"
   "Я буду вмирати, та поки мого дихання в менi..."
   Це була вже, власне, агонiя. Тiло його догоряло в муках i вже  втрачало
почуття часу, простору, мiсця й руху. Воно лежало розпластане на снiгу над
каламутним i шумливим степовим потоком, що тiк десь до рiдного  мiста,  до
рiдно? рiчки, прекрасно? рiчки його дитинства, - лежало,  агонiзуючи,  вже
на останнiй гранi. Але душа в ньому не здавалася. Нi, вона  не  здавалася.
Бiльше того - вона трiюмфувала. Вона ж уже була бiля мети. Бiля мети!  Тут
уже вiн - оце його немiчне тiло - навiть рачки долiзе. А таки долiзе.  Вiн
не вмре тут, не смi?. Вiн долiзе-таки до  свого  порога.  Ще  трiшки  -  i
пекельну муку заступить уже справжнiй трiюмф, гордий трiюмф,  наче  клекiт
орлиний...

   А тим часом вiн лежав над потоком, над буремною повiнню весняних вод  i
марив. Його обступили ро?м усi, хто запав йому в душу й жив у  нiй  життям
безсмертних. А мiж ними був i той "Янгол" з парабелюмом, i рябий салдат, i
всi, що не дали йому загинути. Вони стояли  й  дивилися  на  нього  очима,
сповненими здивування й радости... I все те помалу зосереджувалося в одних
великих i мерехтливих очах, з яких дивилася  чиста,  кришталева,  безмежно
любляча й велика, як всесвiт, душа... Син... Це вони, цi очi  й  очi  всiх
тих, що стояли тепер перед ним, як свiточi вiри в людське  в  людинi  i  в
вартiсть людського життя в цьому свiтi, - вони вабили, вони кликали,  вони
наказували переступити ще цю останню латку -  найтяжчу,  найстрашнiшу,  бо
найтруднiшу, але вже останню... Тiло його догоряло в муках.  Але  серце  в
ньому смiялось i щось казало до всiх тих, що стояли перед ним  в  уявi,  -
казало як заповiт, як  молитву.  То  не  вiн,  то  хтось  iнший  у  ньому,
урочистий i молитовний, писав велетенською  рукою  по  велетенськiй  бiлiй
скрижалi  землi,  -  нi,  на   слiпучо-бiлому   екранi   неба,   -   дивнi
слова-гi?роглiфи.

   Вогненно-яскравi, вони зацвiтали буйно  синьоокими  волошками,  нiжними
мальвами, кривавими маками, закоханими трояндами. А вiн писав i  вимовляв,
читав написане. I голос той бринiв iз самого серця. Це була пiсня. Це була
пiсня пiсень iз велико?-велико? книги.  I  вiн  спiвав  ??,  вiн  урочисто
проказував ??, мовби псалом у великому храмi:
   ..."Я буду вмирати, та, поки мого дихання в менi, я  буду  змагатись  i
буду квапитись хапати iскри сонця, вiдбитого в людських  очах,  я  буду  з
тугою вчитися тайни самому запалювати ?х, шукаючи в тих  iскрах  дороги  з
чорно? прiрви в безсмертя!.."



   "Я буду вмирати, та поки мо? серце в менi,  я  буду  шукати  шляхiв  до
iншого серця, сповнений велико? вiри в неспалиму купину  людсько?  любови,
дружби й братерства - братерства приречених на великi страждання, але й на
велику, на безумну радiсть - радiсть трiюмфу над  смертю,  над  злом,  над
чадом вiчно? тьми й загибелi..."



   "Я буду вмирати, та поки мiй розум у менi, я  буду  змагатись,  я  буду
квапитись, я буду прагнути збагнути глибини велико? тайни..."
   - Слухай, - каже хтось раптом ?хидно i впоперек. - Облиш ти свою "пiсню
пiсень". Це все дурниця. Людина - жалюгiдне  створiння,  i  ?й  нема  чого
гордитися собою. Звiдки ж у тебе ця гордiсть? Ти-от гордився навiть родом.
А чим там гордитися, га? Подума?ш!.. Ти кожного разу почина?ш  розмову  зi
слiв, що твiй батько був каменяр а чи тесля. Ну й що ж?..
   Це говорить професор. Соломон? Так i не так. Це там, у столицi, в тюрмi
говорив так один iнший "Соломон", педант, i цинiк, i резонер-фiлософ.  Але
в той же час це нiби й той же самий Соломон, колишнiй Максимiв  учитель  i
"приятель".

   Вони нiби лежать у тiснотi на запльованiй тюремнiй пiдлозi. З  Максимом
поруч сидить Санько Печенiзький, бандит-рецидивiст  -  копiя,  а  може,  й
рiдний брат того розбiйника, що висiв  поруч  iз  Христом,  розiп'ятий  на
колодi. Санько любовно горта? Бiблiю, яко? нiколи не читав i досi навiть i
в руках не тримав, бо був неписьменний. Вiн лише  знав  про  не?  i  любив
завжди  слухати,  як  Максим  читав  з  пам'яти  "Пiсню  Пiсень"  Соломона
(справжнього!). Вiн аж стенався вiд  зворушення  та  все  просив  почитати
знову й знову тую "Пiсню Пiсень", нiжно голубить книгу сво?ю розбiйницькою
рукою й каже, як це вiн говорив завжди, замрiяно, зворушено:
   - Чудесна книга... Яка книга!!. Хто ж... Хто ж написав оцю  дивну,  оцю
чудесну книгу?
   -  Ага,  ага!  -  пiдхоплю?  "Соломон"  трiюмфально,  злорадно.  -  Хто
написав?! Ти-от пиша?шся... А хто написав оцю "Книгу книг"?!
   - Не знаю... - каже Максим задумано. - Не  знаю...  В  кожнiм  разi  не
професори й книжники, всi на купу складенi... - I враз поверта? голову  до
"Соломона" й каже йому в саму душу:
   - ?? написали пастухи, професоре. Чи ви зрозумiли? Пастухи!  Так  само,
як перше житло - колиску для Христа, Сина Божого, i ясла зробив т е с л я.
Йосип, тесля, професоре! Чи ви зрозумiли?..
   "Соломон" закипа? ревнивою злобою, сипле цитатами, архiвними довiдками,
датами, iменами всесвiтнiх мудрецiв, i фiлософiв, i  царiв...  Але  все  ж
таки не може спростувати анi факту, що Бiблiю - книгу всiх книг - написали
пастухи, а не академiки, анi факту, що ясла для Христа зробив тесля, як  i
факту, що Христос народився все-таки не  в  богословськiй  академi?,  а  в
родинi того ж таки теслi... Та "Соломон"  був  фiлософ,  через  те  вiн  у
всеозбро?ннi цитат та "логiки мислення" насiдав  на  Максима,  збиваючи  з
нiг, бо хотiв вибити його монументальну душу геть з рiвноваги, з рейок, на
яких вона стояла:
   - Так, так! Вiн зробив ясла... Але ж  вiн  зробив  i  хрест,  на  якому
Христа розп'яли! Ага!
   - Так. Але ж вiн зробив - витесав з мармуру й грiб, у який Христа  було
покладено, щоб його не клювали круки i щоб вiн воскрес... I витесав потiм,
i викував, i вимурував усi  хрести  й  всякi  споруди  -  цей  тесля,  цей
каменяр,  цей  робiтник,  робучий  людський  генiй.  Генiй   будування   й
творчости... I збудував хату для вас, щоб ви могли в  нiй  виплодитись,  i
захиститись, i отаким от мудрим могли вирости... Нарештi, вiн i надрукував
цю Бiблiю... Вiн намалював iкони й образ самого Бога... I вiн таки створив
i дав душу людству - дав йому шедеври мистецтва й технiки... Все це вiн  -
цей робучий людський генiй!
   - Вiн зробив  тюрму!  Ось  цю!  -  кричав  "Соломон".  -  Вiн  збудував
каземати! Вiн поробив гармати, й танки, й бомби... всi знаряддя  смерти  й
насильства!.. Ага!

   Максим посмiха?ться й каже тихо, але з фанатичною переконанiстю:

   - То нiчого. Людську  душу,  творчу  душу  того  теслi,  не  можна  анi
замкнути в тюрму, анi вбити ?? з гармат...
   I блiдне лице "Соломона", туманi?, розплива?ться. Лише Санько-бандит ще
якийсь час трима? в руках Бiблiю. Але й вiн зника? помалу...
   Наста? тиша. А в тiй тишi його, Максимiв, голос, доганяючи "Соломона" й
Санька, десь здалеку-здалеку й повiльно вимовля?:
   - Ось чому я завжди... починаю  розмову...  з  гордих  слiв...  що  мiй
батько... був каменяр... а чи тесля!..
   Тi слова завмирають. Тонуть у слiпучiй мерехкотнявi.
   Нiкого.
   Лиш бiла велетенська скрижаль мерехтить слiпуче,  а  на  нiй  вогневi?,
кимсь написана, нова Пiсня Пiсень, i  перший  псалом  ??  вогненне  скапу?
словами:

   "Я б у д у в м и р а т и, т а, п о к и м о г о д и х а н н я в м е н i,
я б у д у з м а г а т и с ь i б у д у к в а п и т и с ь х а п а т и i с  к
р и с о н ц я, в i д б и т о г о в л ю д с ь к и х о ч а х, я б у д у з  т
у г о ю в ч и т и с ь т а й н и с а м о м у з а п а л ю в а т и ? х, ш у к
а ю ч и в т и х i с к р а х д о р о г и з ч о р н о ? п р i р в и в б е  з
с м е р т я..."
   Хтось нахиля?ться над Максимовим серцем i каже  в  нього  тихо,  нiжно,
лагiдно:
   - А в а н т i!

   Лагiдно, але категорично.
   - А в а н т i!!

   Розпластане в безсиллi тiло порива?ться встати. Довго б'?ться, як  риба
об лiд, об бiлу пелену снiгу. Все порива?ться встати.
   I нарештi таки вста?...



   Останнi кiлометри Максим iде, як сомнамбула, з останнiх сил долаючи вже
останнi метри.
   Степ лишився позаду. Максим перейшов усi яри й переярки,  всi  горби  й
пагорби, перебрiв усi потоки й протоки, перелiз через усi провалля - i ось
вiн iде вже городами-садами... Степ лишився  позаду,  а  вiн  iде  садами,
городами, навпростець. Перетина? вулицi й перевалки  навскоси,  переступа?
тини й перебрiда? канави, дивлячись усе вперед, усе вперед,  просто  перед
собою, манiякальним зором. Вiн iде по прямiй.
   "Пряма ? найкоротша помiж двома точками..." I однi?ю точкою  було  його
серце, другою - порiг його хати. I тi точки  зближаються,  зближаються  по
прямiй...
   Вже люди зустрiчаються в вуличках i в дворах  i  кивають  йому,  а  вiн
iде... йде... Вiн нiкого не бачить i нiчого не чу?, i нiчого нема? в  його
думцi, крiм мети... Йде...
   Ось замерзле болото й левади, залитi поверх льоду  водою.  Вiн  iде  по
водi... Вiн iде по водi й не тоне - як дивитися вiддалiк... Там,  за  цi?ю
водою, за цим болотом, за левадами, - там уже його город, уже  його  двiр,
уже його хата...
   Перебрiвши болото по льоду, залитому водою, вiн вступа? в город.

   Iде городом. Нарештi доходить до комори, до тинка, за яким  почина?ться
його двiр, i ста?...
   В дворi бiля хлiвця - його дружина!  Вона  руба?  дрова.  В  чоловiчому
пальтi, в  ганчiр'яних  бурках,  у  шапцi  з  вухами,  вона  руба?  дрова.
Наступила сукувату в'ялену  дубову  гiлляку  ганчiр'яною  буркою,  б'?  ту
дубову гiлляку тупою сокирою й нiяк не може перерубати. А бiля не? синок -
носить вiдрубанi цурпалки в хлiвець i  гомонить  щось  там  iз  хлiвця  до
матерi...
   Максим дивиться, як дружина руба? й не може нiяк перерубати гiлляку,  i
останнiм напруженням волi посмiха?ться й голосно каже:
   - Хоч би ж... хоч тоншу... полiняку...  взяла!..  Дружина  нагло  кида?
сокиру, скрикнувши:
   - Б о р и с е!.. Б а т ь к о!!.
   Павза. I голос iз хлiвця крiзь буйнi сльози:
   - В ж е з н а ю, з н а ю...
   Але синок не виходить. Вiн там десь уткнувся личком у  дрова,  й  рида?
вiд безмежного раптового щастя, i соромиться тих слiз - бо ж  вiн  уже  не
дитина! - i не виходить, щоб не зрадити,  як  маленьке  його  серце  й  як
велика його дитяча душа затремтiли й  розгубилися,  запалахкотiли  великим
полум'ям чисто?, як кришталь, гарячо?, як вогонь, любови...
   Потiм вони взяли батька за руки й повели двором через порiг до хати.

   О с ь i п о р i г! Серце Максимове затрепетало.

   П о р i г! О с ь в i н!
   Максим переступа? його в гарячцi, але ще в повнiй свiдомостi.

   Але за порогом свiдомiсть його враз покинула. Вiн зiв'яв, зломився,  як
колос, i, спершись на стiну спиною, помалу сповз на пiдлогу. I без пам'яти
лiг упоперек дверей...

   РОЗДIЛ ДВАДЦЯТЬ ШОСТИЙ
   По садах цвiли вишнi.  По  левадах  пишалися  кульбаби.  Над  бомбовими
кратерами зеленiли пагiнцi  трав  i  бур'янцю.  А  по  шляхах  i  дорiжках
стелився шпориш. Збомблене мiсто пiдводилося знову до сонця.
   Люди по городах копали землю, засiваючи ?? зерном, яке мали пiд  руками
вцiлiле, - засiвали всумiш  iз  надiями  й  вiрою.  Вони  накривали  дахи,
затуляли стрiхи.
   Весна йшла переможно й весело, аж наче  з  вистрибом.  Як  тi  маленькi
козенята, що разом iз Бiлявкою бiгали по левадах, по  кульбабах.  Це  було
свято, велике свято народження на глум i наругу над смертю.
   Бруньки на деревах лопались, i з них трiюмфально,  стихiйно  виливалось
життя - зачатки нового, радiсного, барвистого свiту.
   Максим був у числi тих, що розкривались, як жадiбнi листочки, назустрiч
сонцю, тягнучися до нього лицем. Поправши смерть ногами,  по  довгих  днях
агонi? на смертному ложi й мандрiв на  межi  цього  й  iншого  свiтiв  вiн
нарештi звiвся. Його жадiбна  й  уперта  душа,  його  залiзна  воля,  його
тваринна жага цвiсти й буяти взяли гору. I от нарештi, худий,  аж  чорний,
але живий i усмiхнений, вiн стояв сонячно-росяного ранку  пiд  кленом,  що
буйно вибруньковував лист, стояв разом iз синком Борисом, нахилившись  над
розстеленим на шпоришi рядном, i, смiючись, торкав пальцем  за  довгi  вi?
маленьку, зовсiм манюньку людину.
   Ту, що ?? хрестили тодi, над пеклом.
   Лежачи на ряднi горiчерева  й  гулюкаючи  на  сонцi,  вона  дивилась  у
Максимовi очi й простягала по них руки - по тi  усмiхненi  й  глибокi  два
променистi озерця, в яких вiдбивався, обертаючись, цiлiсiнький свiт...

   А десь далеко-далеко все гримотiла канонада.  Вiйна  продовжувалась,  i
десь там злосливе шалiли й далi обидва, ще не подоланi, вороги.  Пiд  ними
ще стогнала земля.
   "Але нехай гримить i нехай шалi?! - думав Максим. - Воiстину варто  сiм
разiв ослiпнути, щоб лише раз прозрiти!.."
   Максим посмiхався, сповнений  безмежного  до  них  презирства,  почуття
незрiвняно? вищости й гордости, - тако? духмяно? чорноземно?  сили,  тако?
буйно?, незнищимо? й незборимо? снаги.
   Нехай гримлять i шалiють...
   Вiн вiдчув уже раз  свою  перемогу  над  ними.  I  нехай  тепер  що  не
станеться, але тут, на цiй землi, переможцем буде вiн. Бо  ж  переможе  ця
спрагла весняного воскресiння земля, а вiн, син цi?? землi, -  невiд'?мний
вiд не?. Та головне - якi б не страшнi були  сили  зла,  сили  нелюдського
серед людей, остаточно переможе таки людина силою людського, силою  добра,
а не зла в нiй. Максим знав це  тепер  так  твердо,  як  нiколи,  i  нiякi
наймудрiшi Соломони з ?хнiми хробачно-змi?ними  фiлософiями  не  змогли  б
тепер захитати його вiри в це.

   Згадка про Соломона нагадала Максимовi ще одну "перемогу" - ту, що  ??,
власне, довiв  сам  на  собi  Соломон.  Незабаром  пiсля  одужання  Максим
довiдався, що Соломона знайшли мертвим  на  ру?нах  собору.  Знайшли  його
пiсля того, як веремiя наступу-вiдступу пройшла мiстом туди й назад  i  на
мить стало тихо. Вiн мав вiдступати з "сво?ми", але вiн уже знав, що  вони
йому вже не вiрили й не думали вважати його за "свого" й  пiсля  того,  як
уже повнiстю використали його подвiйну зрадницьку душу. Тiкати ж йому було
нiкуди, а залишитися - теж неможливо, бо  зрадив  себе  вже  перед  усiма,
зраджуючи всiх. А головне - вiн i сам не вiрив уже не тiльки нiкому, але й
самому собi. Не маючи в собi вже нiчого, крiм тваринного  страху,  вiн  не
мав уже iншого виходу, тiльки той, що його вказав був йому Максим -  тодi,
пiд час зустрiчi з ним на ру?нах собору.
   Прийшовши на ру?ни, Соломон хотiв зiрвати себе гранатою - тi?ю,  що  ??
знайшов i подав йому тодi на зустрiчi Максим, а вiн ?? сховав. Але граната
не запалилась...  Вона  так  i  лишилась  валятись  на  землi  з  зiрваним
забезпечником - рожева й нiжна, як писанка, iталiйська граната.  Тодi  вiн
отру?вся цiянкалi?м,  що  його  мав  при  собi.  Отру?вся  на  каменi  над
Авраамом...
   Нiчого по собi не лишив, тiльки хемiчним олiвцем написав на каменi:

   "М А К С Е! Я ПЕРЕМIГ", а трохи далi дописав "себе".

   Максим потiм прийшов на ру?ни собору й ще встиг прочитати той напис.

   Хемiчний олiвець розплився  вiд  дощiв,  i  напис  помалу  обертався  в
брудну, невиразну пляму...
   "Нi, - подумав тепер Максим ще раз, як думав з  цього  приводу  вже  не
раз. - Це не вiн перемiг себе, а його перемогло те, що вiн так зухвало,  з
певнiстю вченого хробака заперечував. Вiн бачив саме безглуздя в усьому, а
тим часом у його власному  фiналi  -  доказ  перемоги  вищого  глузду  над
безглуздям людей".

   Але думка про це тiльки ще бiльше прояснила й  без  того  ясно-прозорий
сонячний настрiй, що наскрiзь пронизував Максима. Джерело  цього  настрою,
вiн розумiв, було не в ньому самому. Воно було скрiзь у  природi  навколо,
воно чулося в диханнi рiдно? землi, i воно ж бризкало з  радiсних  усмiшок
ось оцих рiдних, найрiднiших iстот,  що  були  поруч  нього.  Це  вiдчуття
цiлковито? ?дности з усiм  цим  коханим,  дорогим  свiтом  людей  взагалi,
батькiвщини  зокрема  й  родини  передусiм  робило  його   щасливим,   хоч
гримотiння далеко? канонади й вiдбивалось у серцi  болючою  пригадкою  про
непевнiсть  та  навiть  безвигляднiсть  його  власного   майбутнього.   I,
вiдганяючи вiд  себе  тривожнi  думки  про  це,  Максим  увесь  вiддавався
вiдчуттю свого, нехай хвилинного й непевного,  але  справжнього  людського
щастя...
   Пружилося тiло, й пружилася душа. "Ну, що ж,  -  думав  Максим.  -  Хай
гримлять канонади, хай лютують вiхоли, хай  завивають  смерчi  й  котиться
самум". А вiн усе-таки стоятиме, як дуб, на цiй землi, i поки вiн з нею  -
одно, нiякий самум не зможе його подолати, не зможе його звалити, не зможе
його змести. Бо все  мина?  i  все  проходить,  але  продовжу?ться  життя,
джерело якого - любов. I як i найгустiший дим не в силi  заступити  сонця,
так i найчорнiше зло не в силi подолати  добро,  що  виходить  з  любо-ви.
Невмирущим ? все, що здiбне любити. В любовi  трiюмфу?  над  чорною  тьмою
свiт - сонячний, прекрасний, божественний свiт Завжди  живе  трiюмфу?  над
мертвим. Над чорними кратерами бомбових вирв  пробиваються  нiжнi  пагiнцi
трав i квiток. Над прiрвою буйним цвiтом зацвiта? весна!..
   Нi, вiн з цi?? землi нiкуди не пiде! Нi на схiд, нi  на  захiд,  нi  на
пiвдень, нi на пiвнiч! Вiн буде на цiй  землi.  I  нiхто  його  з  не?  не
зiпхне. Нi, не зiпхне! Можуть зiтерти його тiло на  порох,  але  не  зможе
нiхто зiтерти на порох його душi,  не  зможе  зiгнати  ??  з  цi??  землi.
Помиляються тi, хто вогнем i залiзом прийшли йому диктувать свою волю.
   Непереможним ? все, що роджене для творчости, для радости й цвiтiння.

   Вiдгремлять  сморiднi  грози,  вiдшалiють  страшнi  гурагани   залiзнi,
одбахкають блискавки зла й злоби... Прийдуть знову й знову громи  веснянi.
Проллються проливнi дощi громовi i змиють, очистять усе. I зацвiте  рясним
цвiтом те, чому цвiсти належить, що народжене цвiсти й  буяти.  I  поросте
бур'янами те, чому порости бур'янами належить. I згни? геть те,  що  сво?м
серцем злобним умерло, захлинулось у зненавистi, вдушилось у  жорстокостi,
- все те, що не жило, а чадiло.
   I ввiйде той чад i сморiд у сиру землю, в глибини ?? найдальшi.
   I тодi високо в небо пiдiйметься сад чарiвний, над чадом,  над  злом  i
над смородом, буйно розквiтлий, на цiй, на родючiй землi. I пливтимуть над
ним бiлоснiжнi хмарки, воркуватимуть в ньому закоханi горлицi,  радiтимуть
в ньому  люди  щасливi,  а  з  високих  його  верховiть,  сонцем  осяяних,
падатимуть радiснi сльози, як перламутровi блискiтки рос.

   Гармiш-Партенкiрхен _
   1948 - 49 рр. _

   [1] Авантi - вперед (iтал.).

Популярность: 1, Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GmT