------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 ?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------



   КНИГА ПЕРША. ПОБРАТИМИ

   Присвячую незабутнiй пам'ятi мого
   найкращого товариша i друга д-ра
   ?вгена Олесницького.
   Автор

   Уродилъся онъ въ краяхъ Подгорскихъ Перемисскихъ
   Вихованъ въ въръ церкви всходней зъ лътъ дътинскихъ
   Шолъ потомъ до Острога, для наукъ уцтывыхъ...
   Которыи тамъ квитли...

   З книги "Вършъ на жалосный погребъ
   зацного рыцера Петра Конашевича
   Сагайдачного, гетмана войска ?го кор.
   милости Запорозкого, зложоний презъ
   инока Касiана Саковича, Ки?в, 1622

   I

   Напередоднi святих апостолiв Петра i Павла 1590 року  замiтний  був  iз
самого ранку на  Перемиськiм  шляху  в  Новому  Самборi,  довкруги  церкви
святого апостола Пилипа, незвичайний рух.
   Ця церква стояла край високого берега, серед хат, де жили  православнi.
Тодi, на пiдставi  королiвського  розпорядку,  не  вiльно  було  всерединi
городських  мурiв  ставити  православних  церков.  Цього  дня   з'?здилися
православнi з усiх сторiн i ставали на площi недалеко церкви.  Цiла  площа
заставлена  возами  рiзного  роду.  Вози  з   плетеними   полукiшками,   з
полукiшками iз липово? кори або дощинок, з кованими або  босими  колесами.
Помiж ними ро?лося вiд людей у рiзних одягах. Однi попри?здили  з  жiнками
на возах, другi на конях або поприходили пiшки.  Народу  i  не  злiчиш:  у
полотняних свитках та в синiх шляхетських капотах, в чоботях або постолах.
Жiнки повбиранi святково, аж мерехтiло в очах од рiзних кольорiв, -  начеб
того макового цвiту натикав.
   Найбiльше було шляхетських капот.  Цiла  самбiрська  земля,  вiд  рiчок
Верещицi,  Днiстра  i  Стрию  аж  до  Карпатських  гiр,  мала  тут   сво?х
заступникiв. Народ стояв купками i гуторив усюди на одну тему:  цього  дня
мав при?хати до Нового Самбора перемиський владика Стецько Брилинський  iз
Спаського монастиря, куди вiн у той час, не почуваючи  себе  безпечним  на
владичому престолi в Перемишлi, перебрався жити.
   Владика заповiв свiй при?зд на це велике  свято,  щоби  вiдвiдати  свою
паству та пiдтримати у людей православного духа.
   В Самбiрщинi, що належала до королiвщини, було найбiльше  малоземельно?
укра?нсько? шляхти, а  вона,  хоч  ?й  переслiдували  православну  церкву,
найзавзятiше ?? держалася, не дала себе нiчим вiдстрашити.
   Не було закутини на цiлiй Укра?нi, де би жило стiльки  то?  шляхти,  що
тут. Шляхта жила в  збитих  одноцiлих  громадах,  почувала  в  собi  силу,
держачися разом, була всупереч свого вбожества бадьора, i вона  одна  була
сильною опорою благочестя. Цiлi села -  Чайковичi,  Бiлина  Велика,  Лука,
Ортиничi,  Гординя,  Кульчицi,  Городище,   Сiлець,   Бережниця,   Бачина,
Топiльниця, Явора, Комарники, Iльник, а  далi  в  Стрийщинi:  Крушельниця,
Корчин - були густо заселенi шляхтою, що виводила сво? шляхетськi клейноди
ще вiд князя Льва, дорожила ними i, хоч як намагався польський уряд  взяти
?х у пiдданство, стояла твердо за сво? вольностi i за православну церкву.
   Як тiльки розiйшлася вiстка, що при?де ?х владика, такий самий шляхтич,
як i вони, Стецько Брилинський, то по цiлiй околицi мов  запалив:  з  усiх
сторiн напливала шляхетська братiя.
   На площi було  дуже  глiтно  i  гамiрно.  Говорено  про  переслiдування
православно? церкви, про вiдступництво велико? шляхти. Мiркували  про  те,
чому владика не живе в Перемишлi. Тут i там давалися чути голоси  погрози.
Один бадьорий шляхтич у синiй капотi,  з  шаблюкою  при  боцi  на  ремiнцi
вигукував завзято i пiддавав думку, щоби шляхта  силою  ввела  владику  на
його перемиський престол i держала гонорову сторожу бiля його особи,  коли
б латинство захотiло йому яке лихо заподiяти.
   - Силою посто?мо, панове-браття, за нашим правом i тих собачих синiв на
шаблях рознесемо.
   Заповiдалася пречудна лiтня днина. Сонце вже високо пiднялося та  стало
добре припiкати.
   Отець Атанасiй, монах Спаського монастиря, що був  при  церквi  святого
Пилипа парохом, а заразом в однiй особi завiдував  церковною  школою,  вiд
самого ранку був на ногах i всюди робив порядок.
   Усi сподiвалися при?зду владики зранку,  тепер  стали  нетерпеливитися,
чому його досi нема? Дехто завважив, чи не приключилася  дорогому  гостевi
яка пригода по дорозi.
   - Яка ж тут може бути пригода?  Владику  супроводжують  Бережницькi  та
Бачинськi. Шляхта певна, не допустить.
   - То добра шляхта i певнi люде, то  правда,  -  говорив  пан  Сiлецький
Яким. - Але не завадило б, якби ми так, зiбравшись у  гурток,  ви?хали  на
конях назустрiч, - було б то i гарно, i почесне, i владицi було б це мило,
що ми його шану?мо.
   - Й не гаючись треба так зробити, - обiзвався  старий  Грицько  Жмайло,
або Цьмайло, з Кульчиць. - Ану, панове-браття, на конi, та й  з  богом!  Я
?ду з вами.
   - Добре так, - гукали скрiзь, - веди нас, пане Грицьку!
   Шляхта  стала  розходитися  до  коней.   Дехто   мав   верхового   коня
напоготiвлi, iншi випрягали з возiв, а дехто позичав коня в сусiда.
   Грицько Жмайло-Кульчицький був  собою  замiтний  чолов'яга.  Середнього
росту, кремезний i плечистий  дiдуган,  з  бiлим  як  молоко  волоссям,  з
довгими сивими вусами. Одягнений був  у  капоту  з  синього  сукна,  густо
позаду збирану, в сивiй смушковiй шапцi, iз  синiм  дном.  Був  оперезаний
цвiтистим поясом, до якого прип'ята була здоровенна крива шаблюка.
   Найстаршi люде говорили, що йому минуло вже сто  рокiв.  Лице  у  нього
було рум'яне i здорове. Не вадило йому, що мав двi борозни на лицi i  чолi
вiд шаблi. На свiт дивився весело сивими очима.
   Тим часом шляхта гуртувалася на вiльнiй площi.
   Внук Грицька привiв йому кремезного коня. Старий  вискочив  справно  на
сiдло, поправився, оглянув гурток, ви?хав наперед гурту i скомандував:
   - Чвiрками! - Вiдтак оглянувся на церкву, здiйняв шапку i перехрестився
тричi: - Во iм'я господн?! Вперед!
   Усi зробили те саме, впорядкувалися i рушили за Грицьком. Як минули вже
хати перемиського передмiстя, вони роздiлилися по  обидва  боки  дороги  i
?хали незамiтно помiж придорожнiми вербами.
   Старий Грицько вийняв з кишенi люльку, набив тютюном i  викресав  огню.
Вiн був вдоволений, веселий i усмiхався пiд вусом, не говорячи нi слова.
   Про?хали так, гуторячи мiж  собою,  з  годину,  аж  помiтили  з  друго?
сторони ватагу людей, що проти них ?хала.
   - Се, певно, владика! - заговорили всi майже в один голос.
   Так воно i було. Серединою дороги ?хала  коляска.  Видно  було  золотий
хрест владичий, вiд якого вiдбивалися яркi променi сонця.
   - Нуте, панове-браття, ушикуймося на дорозi як  слiд  i  так  пiд'?дьмо
достойно i з повагою, - говорив один iз шляхти.
   - Тихо там! - гукнув Грицько до сво?х. - Ховатися i шаблi напоготовi!
   Тепер  усi  завважили,  що  пiд  лозами  над  Днiстром   ко?ться   щось
незвичайне. Щораз бiльше людей ви?здило з  лiз  i  ставали  рядком.  Почет
владичий зближався щораз. Зда?ться, що нiхто з них не мiг бачити,  що  над
Днiстром дiялося.
   Навпаки, Грицько бачив i одних, i других. Його  варта,  ?дучи,  крилась
мiж вербами, i нiхто анi з дороги, анi вiд лiз не мiг ?? завважити.
   Тi,  що  супроводжували  владику,  вважали  себе   безпечними.   Весело
гуторили, а для увеселення владики заводили герцi, перебiгалися, пiдкидали
вгору шапки i вiдтак ?х ловили в повiтрi. I  з  того  вийшло  замiшання  в
цiлому гуртi, аж наблизилися до того мiсця, де  стояла  пiдозрiла  громада
пiд верболозами.
   В ту хвилю громада заревла пекельними голосами "алагу!" i, мов яструби,
кинулася з шаблями, списами i  ломаками  на  владичу  дружину.  Набiг  був
несподiваний. Шляхта, що супроводжувала владику, не вспiла  впорядкуватися
до оборони, як на них напали з усiх бокiв i стали бити.
   Тепер Грицько ви?хав на середину дороги i, добуваючи шаблi, гукнув:
   - То не жарти, пани-браття! На дорогу! Шаблi в руки i  скоком!  В  iм'я
боже!
   Старий наче вiдмолодiв. Стиснув коня i  почвалував  передом,  а  шляхта
лавою за ним.
   Прискакали в саму пору.
   Багато  Бережницьких  та  Вачинських  лежало  на   землi   побитих   та
покривавлених, ?хнi конi, позадиравши хвости, наляканi, розбiгалися на всi
сторони. Якийсь забруднений голодранець простягнув руку до сиво?  владичо?
голови, як у тiй хвилi прискочив Грицько  i  одним  ударом  вiдрубав  йому
руку. Кров жбухнула на владичу одежу. Жмайлова дружина рубала завзято куди
попало. Отямились i Бережницькi та Бачинськi  i  собi  стали  вiдбиватися.
Боротьба тривала коротко. Напасники, побачивши перемогу, стали  втiкати  в
лози. За ними пустилися навздогiн, ловили та в'язали мотузками.
   Грицько став перепитувати бранцiв, хто вони i хто ?х на таке злочинство
пiдбив. Вони призналися, що ?х згуртував якийсь ксьондз iз Самбора, обiцяв
заплатити по золотому i дати коня, а вся добича буде ?хня.
   Була тут всiляка збиранина: були татари, волохи i голота самбiрська.
   Грицько видав короткий засуд:
   - Усiх на гiлляку! -  Вiн  вказав  на  якогось  кремезного  татарина  i
приказав: - Повiшай усiх, а тебе пустять на чотири вiтри. Ти, Прокопе, тут
останешся, - каже до свого внука. - Останешся тут з кiлькома шляхтичами  i
допильну?ш,  щоби  так  було  зроблено,  як   я   присудив,   я,   Грицько
Жмайло-Кульчицький!
   Татарин зараз засукав рукави i брався по одному вiшати на вербi.
   Грицько скомандував:
   - Рушай до города!
   - Пане Грицьку! -гукала шляхта. - Владика вас кличе до себе.
   Грицько змiркував, що згаряча не привiтався з владикою,  i  стало  йому
нiяково. Зблизився до владичо? коляски, як винуватець, злiз з  коня,  зняв
шапку i взяв владику за руку, щоби поцiлувати.
   - Не слiд тобi, пане-брате, цiлувати мене в руку, ти мiй спаситель, а i
вiком вiд мене старший. - Владика поцiлував його в голову i обняв рукою за
шию.
   - Либонь, що старший, та все ж ваша  милiсть  великий  достойник  нашо?
церкви, а я вiрний син то? церкви.
   - Спасибi тобi, брате, з цiлого серця, спасибi, i вам усiм,  мо?  дiти,
що виручили з нещастя. Сiдай, пане Грицьку, бiля мене. Ма?ш до того  повне
право. Скiльки тобi лiт?
   - Пiшло вже на другу сотню, ваша милiсть,  -  говорив  весело  Грицько,
сiдаючи до коляски. Може, був би на те не зважився, та владика таки насилу
його втягнув.
   - Благословення господн? на тебе i твiй увесь рiд, -  говорив  владика,
благословляючи його хрестом. - Велика у тебе сiм'я?
   - Славити господа небесного, i злiчити не можна.  Я  вже  й  правнуками
величаюся.
   - Сини мо? любi, - говорив владика, звертаючись  до  шляхти,  що  густо
обступила коляску, - ви одинока пiдпора нашо? благочестиво? вiри i церкви!
   Вiн устав у колясцi i благословив довкруги хрестом.
   Грицьковi було пильно при?хати до мiста, де всi  нетерпеливо  вижидали,
тож сказав:
   - Преосвященний отче, нам пора. Народ много вижида?  вашу  милiсть,  як
спасителя.
   Владика призволив, i Грицько дав знак, щоби рушали.
   - Пане-брате, - каже владика,  -  ти  дуже  жорстоко  поступив  з  тими
людьми.
   - На те вони заслужили, таке во?нне право.
   - Не по-християнськи...
   - Вони теж не по-християнськи поступали собi.
   - А на мою просьбу ти б не помилував  ?х?  Заберiть  собi  ?хню  добичу
во?нну, та й годi...
   - Просьба вашо? милостi для  мене  приказ.  -  Грицько  встав  i  велiв
вiзниковi станути. Вiдтак каже до одного iз  шляхти:  -  Скоч  до  Прокопа
зараз, скажи, що на приказ ?х милостi  я  ?м  усiм  дарую  життя,  але  по
двадцять п'ять ки?в мусять дiстати, та й годi! А на  добичу  во?нну  я  не
числю, ваша милосте, - каже, звертаючись до владики, - стiльки то? добичi,
що кiт наплакав, то голота...
   По?хали далi.
   - Бог тебе напутив, мiй брате, що ти в саму пору прибув на помiч.
   - Воно нiчого без божо? помочi i  божого  напучення  не  робиться,-каже
Грицько,  знiмаючи  шапку  i  хрестячись  побожно,  -  але  я  заздалегiдь
розвiдав, що ко?ться. Нинi вранцi ?хав я  з  мо?ми  кульчичанами  у  город
повiтати вашу милiсть... Уже пiд самим городом, зараз бiля замку, дивлюсь,
а там, за валами, шикуються якiсь люде на конях. Вони мене не бачили, як я
обережно до них наблизився. Було менi це пiдозрiле, сам не знаю чому. Сама
збиранина, голодранцi. Вiдтак побачили мене, та й нiчого -  не  зачiпають,
навiть не звертають на мене уваги, а далi всi шнурком потягли на  цей  бiк
по Днiстровi. Мене наче промiнь божий освiтив: еге, гадаю, звiдтам над'?де
владика, хiба ж  вони  на  його  повiтання  ?дуть?..  Догадався  я  чогось
недоброго i лише на вус намотав.  Та,  видко,  дух  святий  не  лише  мене
освiтив, бо ось я йно готовивсь скликати шляхту, як один  випередив  мене,
висказуючи побоювання щодо безпеки вашо? милостi... i все в пору, в  божий
час склалося.
   - Ти, пане-брате, бувалий чоловiк...
   - Бував по божому свiту, з козаками волочився,  два  сини  там  поклали
голови, - ми татарву шарпали, - а я таки на старостi лiт  вернув  у  рiдне
село, сво? костi тут зложити, коли мене господь покличе.
   - Дуже я тобi вдячний, що ти  помилував  тих  людей,  стiльки  було  би
душогубства через мою особу. Не подумав ти, що ?х краще пiд суд вiддати. В
Самборi ж обов'язу? магдебурзьке право...
   - Пiд суд? Пiд право? Ваша милосте! Судили би ?х тi, що ?х  послали  i,
певно б, випустили, а так бодай будуть  мати  пам'ятку,  наша  шляхта  ма?
тверду руку. Не зараз ?м захочеться гiльтайства i сваволi...
   Як наблизились до города, Грицько злiз з коляски, сiв на свого  коня  i
по?хав передом. Вiн гукав по дорозi:
   - Народе православний,  завертайте  на  мiсце!  Порядок!  Ви  за  мною,
шляхто, ставайте недалеко городського валу та пильно назирайте на  голоту,
яка на валах зiбралася, а то може знову напасти  на  нас  i  наробити  нам
бешкету.
   Вiн показав на  городськi  вали,  де  справдi  аж  ро?лося  вiд  усяко?
збиранини, що тут згуртувалася.
   Владича коляска могла лише поволi про?хати серед безчисленно? товпи  на
Перемиськiм шляху. Люде вiтали свого  владику  вигукуючи,  а  вiн  золотим
владичим хрестом благословив народ.
   У церквi вдарили в усi дзвони. Отець Атанасiй йшов назустрiч владицi  з
хоругвами.
   Владика, вже сивий старець з довгою бородою,  злiз  iз  коляски,  надяг
владичi ризи, i так вiльною ногою цiлий почет завернув до церкви.
   Перед  церквою  стояли  школярi  церковно?  школи  пiд  проводом  сво?х
вчителiв. Ця школа мiстилася бiля церкви.  Ходили  до  не?  не  лише  дiти
тутешнiх православних, але також довколишньо? шляхти з поблизьких сiл.
   Вступивши в церкву, владика вiдправив молебень, а  вiдтак,  звертаючись
до  людей,  подякував  браттям   шляхтi,   що   не   допустили   зневажити
благочестиво? вiри ?? ворогам, не дали знущатися над його  сивою  головою,
та  просив  ?х,  щоби  завжди,  коли  цього  зайде  потреба,  постояли  за
православну церкву.
   - Ви, брати шляхта, остались тут одинокою опорою батькiвсько? вiри,  ви
одинока ?? защита. Наша прадiдна вiра  пережива?  тепер  тяжкi  часи.  Рим
напосiвся  ??  знищити.  Нашi  вельможi  цураються  ??  i  переходять   на
латинство, бо у тiм бачать свою користь. Не велика  нам  користь  з  тако?
пастви, що з легким серцем покидають свою вiру, та все ж таки, нiде правди
дiти, одна пiдпора за другою паде, а увесь тягар оборони  спада?  на  вашi
плечi. Кажу, на вашi, шляхетськi плечi, бо друга  половина  ??  визнавцiв,
хлопство, не ма? сво?? волi  i  нiчого  нам  помогти  не  може.  Не  даймо
вороговi благочестя торжествувати! Чи обiця?те менi, мо? дорогi  дiти,  що
не покинете нашо? бiдно? матерi, що останетеся ?й  вiрними  до  послiдньо?
хвилi життя, що видержите в благочестi?
   - Не обiця?мо, а присяга?мо усi на те,  -  гукнув  старий  Грицько,  що
стояв мiж першими.
   - Присяга?мо всi! - гукнув народ, i шляхта стала  витягати  вгору  сво?
шаблi.
   Владика сказав:
   - Амiнь! - i благословив народ хрестом. В  його  очах  блищали  сльози.
Вiдтак каже: - Народе православний! В особi цього старця обнiмаю вас усiх,
а за вашу готовнiсть  i  твердiсть  благословлю  вас  оцим  хрестом,  його
посвятив ?русалимський патрiарх на гробi спасителя. Благословлю вас,  вашу
сiм'ю, вашi хати i поля.
   Владика  вийняв  малесенький  хрест,  поцiлував  його   з   пошаною   i
благословив народ.
   - Амiнь! - гукнули всi.
   Народ став плакати та  обнiмати  друг  друга.  Усi  почували  себе  тут
рiвними, дiтьми одно? церкви.
   Стали виходити. Народ висипався на майдан, мов бджола з улiя пiд рiйку.
Владику повели пiд руки два найстаршi чоловiки до школи.
   В школi привiтав його отець Атанасiй вiдповiдною  промовою,  а  школярi
вiдспiвали кант, скомпонований на те свято одним учителем.
   Владика засiв на почеснiм мiсцi, i зараз розпочався екзамен.
   Особливо звернув на себе увагу старший  уже  хлопчина.  Вiн  вiдповiдав
дуже гарно, хоч голос у нього дрижав зi зворушення.
   - Як тебе звуть, люба дитино? - пита? владика.
   - Марко Жмайло-Кульчицький.
   - Це мiй правнук, - каже старий Грицько, яснiючи з радостi.
   - Благословення господн?! Його би, пане Грицьку, послати до вищо? школи
на науку, нам треба людей вчених.
   - Раяли менi це панове вчителi, i я про те  думав,  раяли,  до  котрого
лiцея ?зу?тiв, та я не можу цього зробити, боюся, щоби з нього  не  вийшов
перевертень, на ганьбу нашого роду.
   - Чого ж до ?зу?тiв? Хiба ж у нас  нема  православних  шкiл?  От  школа
братства ставропiгiйського у  Львовi...  або  школа  князя  Острозького  в
Острозi... Не всi ще вельможi нас покинули.
   - Чував я про це, та не пiд силу менi.
   - Не журись,  славний  прадiде.  Мого  письма  до  князя,  ?х  милостi,
вистарчить, що його вiзьмуть не лише до школи, але i  до  бурси.  Ти  лише
одежину приладь - i вишли.
   Старий Грицько страх як зрадiв. Вiн давно мрiяв про те,  щоби  хтось  з
його численно? родини вийшов у свiт мiж людей,  став  вченим  чоловiком...
славним. Старий дивився в Марка, як в образок.
   Та розмова велася стиха, а пiд час того йшов екзамен далi.
   Владика прикликав до себе Марка i погладив його по голiвцi:
   - Ма?ш, дитино, охоту до науки, то твiй  прадiд  пошле  тебе  до  школи
вищо?, геть далеко звiдсiля, - по?деш?
   Марко м'яв шапчину в руцi, спустив очi вниз i каже:
   - По?хав би, якби по?хав зi мною Петро.
   - Хто це Петро? - пита? владика.
   - Я! - вста?  такий  самий  хлопець  в  шляхетськiй  одежинi.  -  Петро
Конашевич.
   - Ходи сюди, дитинко.
   Петро пiдiйшов до владики, а той став його  сам  випитувати.  Вiдповiдi
були напрочуд гарнi.
   - Чий ти, синку?
   Грицько вiдповiв за нього:
   - Це сирота. Батько полiг, як ми вiдбивалися  вiд  татар  у  Кульчицях,
маму вбили теж. Трилiтнього сироту взяв по присуду громади мiй унук Степан
Жмайло, батько оцього  Марка.  Хлопчиська  так  полюбилися,  що  один  без
другого жити не можуть. Як я казав Марка вiддати в школу, так анi дай боже
без Петра. Я ?х обох вiддав. Разом вчаться, та мiй  рiд  любить  його,  як
свою дитину.
   - Де любов,  там  i  благословення  боже,  -  каже  владика.  -  Добре,
дiтоньки, я подбаю, що вас обох приймуть... Пiдiйдiть сюди ближче.
   Хлопцi приступили до  владичо?  руки.  Обидва  були  однакового  росту.
Владика придивлявся пильно Петровi, дивився в його розумнi очi  та  гладив
по голiвцi.
   - Слухайте, дiти! Пiдете в свiт, а при  пильностi  вийдете  на  великих
людей. Не забувайте ж нiколи, звiдкiля ви  вийшли.  Останьтеся  до  смертi
вiрними синами православно? церкви, не забувайте за рiдну стрiху,  за  наш
бiдний руський народ. Я вже старий i бiльше вас не побачу на цьому  свiтi.
Поводьте себе так, щоб я мiг на тому свiтi вами радiти. Пам'ятайте, що моя
душа i з того свiту зоритиме за вашими дiлами. А ось  вам  на  спомин  вiд
вашого архi?рея. - Владика вийняв i дав ?м по хрестиковi та позавiшував на
ши?. - Нiколи з цим скарбом не розставайтеся, вiн виряту? вас iз дна моря,
- я благословлю вас у далеку дорогу. Жийте на славу нашо? церкви, на славу
свято? Русi!
   Хлопцi були такi врадуванi, що не знали, що з ними робиться.
   Аж старий Грицько нагадав ?м, що  треба  поцiлувати  владичу  руку,  та
справив ?х на мiсце. Таке вiдзначення для кульчичан розiйшлось  блискавкою
мiж народом. Люде товпилися пiд вiкнами школи,  ставали  на  пальцi,  щоби
понад голови других побачити таке чудо-диво, щоби  побачити  тих  хлопцiв,
яких бачили щодня.
   Тим часом пригода, яка ско?лася вранцi з нападом на владику,  донеслася
у город. Котрийсь  з  гiльта?в  добрався  туди  i  оповiдав,  прибiльшуючи
страхiття: шляхти було там кiлька тисяч,  усiх  напасникiв  перевiшали,  а
тепер лагодяться напасти на город i всiх перерiзати. У страха великi  очi.
Кожний, оповiдаючи далi, прибiльшував. Донеслось до городсько? старшини, i
всi дуже налякалися. Позамикано всi ворота. Цехмiстри скликали сво? цехи i
роздавали зброю. На валах i мурах города появилися  узбро?нi  люде.  Народ
молився по костьолах, благаючи божо? помочi.
   Православнi, бачачи це, думали, що з города нападуть на них. Запанувало
велике подразнення. Шляхта стала готовитись до оборони. Кожний хапав, що в
руки попало. Як не було шаблi, то вiдпинали люшнi вiд  возiв.  Треба  було
вибирати ватажка. Всi шукали за Грицьком, бо лише вiн мiг завести лад.
   Шляхта не втерпiла i викликала Грицька зi школи. Стали йому розповiдати
один наперед одного. З того вчинився пiд школою великий галас.
   - Та-бо говори один, бо нiчого не розберу. - Вислухавши уважно, каже: -
На те вони не зважаться. То якась сплетня. Коли б  так  справдi  було,  то
хтось iз наших остерiг би нас, та ж там живуть i нашi люде.  Треба  справу
провiрити. Пiдождiть на мене, лише спокiйно, не робiть  галасу,  не  треба
турбувати владику.
   Вiн пiшов прямо пiд городськi ворота i, вимахуючи шапкою, каже:
   - А що там, панове, так заворушились, чи татарiв вижида?те?
   Нiхто не знав, що йому вiдповiсти.
   - Створiть ворота i  впустiть  мене  до  города,  а  то  до  завтра  не
розмовимося.
   Сторожа на валах стала нараджуватись i  порiшили,  що  не  буде  нiяко?
небезпеки, як одного чоловiка мiж себе пустять.
   Створили ворота, i Грицько пiшов.
   Шляхта за ним кликала:
   - Не йдiть, Грицьку, то якась зрада.
   Але вiн на те не зважав, пiшов прямо  до  ратушi,  де  зiбралися  райцi
радити над обороною города.
   Усi дуже здивувалися, побачивши  його  тут.  Всi  знали  добре  старого
Грицька Жмайла задля його вiку i розуму.
   - Що у вас, панове, твориться? На вiйну готу?теся?
   - То ви нам вiйну готу?те, а ми лише обороняти себе будемо.
   - Свят господи! А вам що у голову набрело? Хiба ж вiтання свого владики
- то вiйна?
   - Шляхта хоче на город напасти, - обзива?ться один, - за те,  що  якiсь
гiльта? вашого бiскупа зневажили.
   - Хiба ж  то  ви  тих  гiльта?в  на  наших  послали?  За  те,  що  вони
поважилися, дiстали таку прочуханку,  що  ?м  вiдхочеться;  кiлька  навiть
повисло на гiлляцi, i на тiм досить. От розумнi ви голови. Тому,  хто  вам
таке донiс, дайте киями, не лякайте  народу  даремне,  бо  справдi  готово
прийти до яко? бучi.
   - Поруча?тесь нам за безпеку города? - пита? бургомiстр.
   - То смiшне, ну, але для вашого спокою я вам поручаюсь. Грицько  Жмайло
вмi?  додержати  слова.  -  Грицько  подав  бургомiстровi  руку.  -  А  ви
поруча?тесь, що городськi гiльта? не будуть нас зачiпати?
   - Поручаюсь.
   - Отож по тiм словi бувайте здоровi, а як сонце зайде,  йдiть  спокiйно
спати.
   Вiн вийшов iз ратушi, бурмочучи пiд нiс:
   - Оцапiли!
   Опiсля - так у городi, як i на площi бiля церкви, - всi заспоко?лися.
   Тут до пiзньо? ночi гомонiло, як в улiю.



   II

   Про те, що того дня в Самборi сталося, довiдалися кульчичане,  ще  заки
Грицько Жмайло вернувся до села. Котрийсь iз Кульчицьких вернувся ще  того
самого дня додому i тут розповiв  усе  подрiбно,  як  вiтали  владику,  як
побили гiльта?в, що дiялося в школi, яка честь впала  на  кульчичая  через
старого Грицька.
   Деякi завидували Грицьковому родовi,  як  то  мiж  людьми  бува?.  Iншi
величалися тим. Вiстка йшла вiд хати до хати i, як  усе,  прибiльшувалась.
Хрестики, якi подарував владика хлопцям, перемiнилися на  щирозолотi.  При
тiм була велика мошонка з дукатами, якi дач владика старому  Грицьковi  на
дорогу до того города, до велико? школи, яко? навiть назвати не вмiли.
   Грицько Жмайло пересидiв у Самборi чотири днi. Вернувся аж  по  всьому,
коли  владика  вiд'?хав  до  Спаського  монастиря.  Грицько   з   кiлькома
значнiшими шляхтичами супроводжував його аж  на  мiсце.  Хлопцi  вернулися
зараз друго? днини, на святого Петра, бо нiчого ?м було тут бiльше робити,
а i додому кортiло ?х швидше вертатися та почванитися в селi.
   Розумi?ться, що тепер не мали супокою перед цiкавими. Запрошували ?х до
хати i частували медом та ягодами. Аж обридло безупинно те саме оповiдати.
   Ровесники дивилися на них з пошаною, не смiли до них приступити.
   Через тих чотири днi Грицько, держачи в кишенi владичий лист  до  князя
Острозького, безупинно про те думав, як це велике дiло довести до путнього
кiнця. Його мрiя здiйснилась, а тепер треба було подумати  на  розум.  Вiн
походив з шляхетського старого роду, тож хоч був худопахолком,  як  i  уся
ходачкова братiя, не хотiв посоромити себе перед князем,  бажав  виступити
зi сво?ми правнуками достойно, по-шляхетськи. Поперед  усього  треба  було
подбати про гарну одежину та й зiбрати грошi на першi потреби.
   По поворотi  не  давали  йому  сусiди  спокою.  Мусив  усе  розказувати
подрiбно.
   -   Не   в   тiм   дiло,   панове,   що    тепер    владика    зайнявся
хлопцями-кульчичанами, та й мене, старого вашого брата, пошанував,  та  ви
подумайте, яка то честь буде для нас, як хлопцi в люде вийдуть, як  будуть
вченi. Тодi всякий спита?: а звiдкiля вони? Який  ?х  рiд?  Хiба  неправду
говорю?
   - Правда, пане Грицьку,  коли  б  вони  лише  добре  велися  та  пильно
вчилися...
   - Най би не так! Дав би я ?м, то не може бути. Мiй  рiд  не  смi?  бути
знеславлений, ну, а  старого  Конаша  знали  усi,  чесна  була  людина,  а
пословиця говорить, що яка яблуня, такий i овоч.
   - Тiльки, пане Грицьку, от що я вас просив би: не посилайте  вже  ваших
хлопцiв нi з кiньми, нi з товаром, хай уже доучуються, заки по?дуть, а  то
виходить з того шкода.
   - Та яка шкода? -пита? здивований Грицько. - Хiба ж вони  якi  гiльта??
Говорiть, я зараз ?х покараю. У мене того не може бути.
   - Я не те думаю, а ось як:  вийдуть  з  товаром  чи  там  з  кiньми  на
пасовисько. Зараз ?х обсядуть хлопцi,  та  й  вони  давай  розповiдати  за
владику, за хрестики, за екзамен. I зараз усi  так  заслухаються,  що  хоч
стрiляй, не почують. А тим часом товар поволеньки - та й у царину. Товар -
то розумна твар, зараз змiрку?, що його нiхто не пильну?. Менi вже зробили
шкоди на кiлька кiп, бiгме боже!
   - Шкоду-то я вам поповню i вашо? ради послухаю, - сказав Грицько.
   Вiн став тепер передумувати, чим би хлопцiв зайняти до того часу,  коли
треба буде ?хати. Ходив по обiйстю та думав. Часами говорив  сам  до  себе
пiвголосом, муркотiв щось. А далi пiшов  пiд  острiжок  свого  шпихлiра  i
вистругав двi ясеневi шаблi на боднарськiм стiльцi.
   - Ось чим я ?х займу. Неминуче ?м треба буде пiти колись  на  Запорожжя
мiж козацтво. Не завадить пiти вже з чимсь. Либонь,  що  я  ?х  бiльше  не
побачу, треба тепер навчити те, що я знаю i чим на Запорожжi славний  був.
Марку! Ходи сюди, дитино. На, бери шаблю та вважай. Кожний  Жмайло  мусить
цю штуку знати, то жмайлiвська штука. Дивись добре...
   Старий став вчити Марка орудувати шаблею та Жмайлово? штуки, А ця штука
вимагала  велико?  зручностi  i  вправи.  Випрямивши  руку  напроти  себе,
обертаю-
   чи шаблю в малих колесах довкруги шаблi противника так, щоби шаблi  "аж
сплелись вкупу". Крутити так шаблею  дуже  швидко,  не  дати  противниковi
освободити шаблi з того сплету. Вiдтак нагло зiгнути руку в лiктi, а  тодi
шабля противника полетить у повiтря. Тодi вже махни раз по  головi,  та  й
годi. Цiла рiч  у  тiм,  щоб  виправити  руку  в  кiстцi.  До  того  треба
заправлятися без упину день у день.
   Така була теорiя Жмайлово? штуки, якою Грицько величався i  чудеса  про
те розказував.
   Вiдтепер хлопцi не  мали  iншо?  роботи,  як  цiлу  днину  вправлятися.
Грицько мiрився то з одним, то з другим, i кожного разу вибивав шаблю,  як
перце.
   - Цього тебе нi в якiй школi не навчать, а це треба кожному  шляхтичевi
знати. Го-го, небожата! Ще не  одне  прийдеться  вам  пережити.  Живемо  в
поганих часах, а ще настануть гiршi. Це прочува? моя душа. Нам  прийдеться
обороняти наш руський православний народ, нашу церкву вiд  латинства,  вiд
ляшнi. Будуть кривавi бо?. Не лиш вчених нам треба, але  i  лицарiв.  Тих,
може, ще бiльше, бо книжкою нахабного ворога  не  зможеш.  Так  воно,  мо?
дiти!
   Такi науки  давав  старий  частенько.  Звичайно  тодi,  як  вiдпочивали
змученi. Тодi сiдав старий на приспу перед хатою, а хлопцi бiля нього,  на
землi. Люде залюбки дивились на того сивоголового старця i двох хлопцiв...
   Марко пiймав науку швидше i бiльше до не? прикладався. Може,  тому,  що
цю штуку вважав власнiстю Жмайлового роду. Зате Петро вправляв свою власну
штуку, до яко? почував змалку великий хист. Вiн добре стрiляв з лука, який
собi сам змайстрував. Довiв до того, що стрiлою поцiляв птицю  на  деревi.
Тепер, як наслухався вiд старого дiдуня, що ?м прийдеться й лицарями бути,
вiн пильнiше вправлявся в стрiляннi.
   I так минав ?м час непомiтно. Нiхто не кликав ?х  нi  до  яко?  роботи.
Грицько передав ведення хазяйства синам, а сам по  цiлих  днях  пiклувався
хлопцями.
   А крiм того, треба було думати про те,  як  ?х  виправити  в  Острог  у
школу.
   Дiстатися з Кульчиць у такий далекий свiт було в тих часах нелегко. Хоч
би лише до Львова добратися, то була штука. Самому в таку дорогу пускатися
було дуже небезпечно. Лише у великих валках, добре зоружених,  можна  було
перебратися через Янiвський лiс iз Самбора до Львова. Цього  лiсу  боялися
люде дуже, бо там крилися розбишаки, якi нападали на  подорожнiх,  грабили
та убивали  або  брали  i  перепродували  людей.  Треба  було  розвiдувати
частенько в Самборi, коли збереться в дорогу до Львова товариство.
   По городах були такi ватажки, якi брали  на  себе  обов'язок  перевести
повiрену ?м валку з города у город. То  були  люде  досвiднi,  проворнi  i
вiдважнi. За це брали вони невелику нагороду не так у грошах, як у тiм, що
треба було для нього на  кожнiм  возi  везти  трохи  набору,  а  в  дорозi
годувати його на спiльний кошт.
   В Самборi було таких провiдникiв  кiлька,  а  найславнiший  з  них  був
Грицько Дрозд, мiщанин самбiрський, що торгував м'ясом.
   Старий Грицько Жмайло знався з ним добре.  Дрозд  купував  у  Кульчицях
товар i свинi на зарiз.
   До нього звернувся Грицько, i вiн йому обiцяв,  що  як  лише  збереться
компанiя, то дасть йому знати, а що не зна?, коли воно буде, то треба бути
напоготiвлi, щоби, не гаючись, бути готовим до дороги.
   Грицько, як вернувся додому,  наганяв  жiнки,  щоби  спiшили  з  шиттям
бiлля. Сiльський кравець пошив ?м капоти, i кожушини,  та  шапки.  Грицько
часто навiдувався до Дрозда. Вiн побоювався, щоби не втратити часу та цi??
осенi конечно перевезти хлопцiв в  Острог.  Хлопцiв  мав  вiдвезти  батько
Марка, Степан. Степан був кремезний чоловiк, вiдважний i проворний. З ними
мав ?хати наймит, Грицькiв пiдданий'[1]. До дороги було  все  приготоване.
Кiлька днiв по Спасi зайшов  Грицько  до  Дрозда  i  довiдався,  що  валка
зiбралась i за три днi вiд'?жджа?.
   Грицько дуже зрадiв i спiшив додому, мов на крилах.
   -  Хлопцi!  Лагодьтеся  в  дорогу,  позавтра  ?дете.  В  хатi   Грицька
заметушились, мов в улiю. Ладили  вiз,  харчi,  бiлизну.  Грицько  викопав
вночi з сусiка в стодолi скриньку з грiшми, рахував та передав Степановi:
   - Може,  там  треба  буде  зложити  який  окуп,  не  можемо  дати  себе
засоромити перед князем, що ми дiди. Треба буде i вчителям ткнути  куку  в
руку, щоб краще з хлопцями поводилися. Хто мастить, той i ?де. А з  князем
як будеш говорити, то пам'ятай, говори достойно. Ми така сама шляхта, як i
вiн, князь, але все ж то вельможа, а ми худопахолки. За тебе буде  вправдi
говорити владичий лист, та все ж не треба  показувати  себе  дурнем.  А  в
дорозi вважай, вважай, не дай боже
   напастi,, пропали би дiти, пропала би уся моя надiя,  якби  ?х  харцизи
пiймали та в неволю турецьку продали.
   Такi науки повторяв Грицько безупинно, та все йому здавалося, що сказав
замало, не все. Як наспiв час вiд'?зду, тодi i  хлопцi  отямилися,  що  ?м
приходиться покинути рiдне село, може,  i  на  все.  ?м  стало  жаль  того
всього:  i  рiдно?  хати,  рiднi,  ровесникiв,  рiдних  пiль  i  левад.  В
надвечiр'я вiд'?зду обходили хати знайомих прощатися. Аж плакати хотiлося,
хоч дотепер радiли страх i рвались думкою в далекий свiт.
   Хлопцi всю нiч не могли заснути. Над ними пересидiла заплакана  Маркова
мати. Як лише на  свiт  стало  заноситися,  усi  були  на  ногах.  Грицько
наглядав, щоб усе було до ладу. По кiлька разiв оглядав воза й  коней,  чи
що в дорозi не попсу?ться.
   Вже запрягли коней i мали сiдати, як  Петро  кудись  пропав,  наче  пiд
землю провалився. За ним  шукали  i  кликали.  Тодi  Марко  побiг  кудись,
кажучи:
   - Я його зараз знайду.
   Вiн побiг  на  цвинтар[2]  i  тут  справдi  знайшов  Петра.  Вiн  стояв
навколiшки на могилi батькiв сво?х i молився. Вiдтак поцiлував землю, взяв
грудку землi, завинув у ганчiрку i поклав за пазуху. При тiм  вiн  плакав,
аж заходився, i зовсiм не помiтив Марка, що стояв за ним,  не  перебиваючи
йому.
   - Ходи, Петре, нам пора ?хати.
   Петро  ще  раз  перехрестився,  поцiлував  землю  i,  встаючи,  обтирав
заплаканi очi.
   Як вернулися, Марко виправдував Петра перед дiдусем:
   - Вiн ходив на цвинтар з сво?ми прощатися.
   - Тепер попрощайся зi мною, з нами. - Старий  обняв  Петра  i  сердечно
поцiлував. - Ти гарна дитина, що сво?х батькiв любиш. Люби i нас  так,  як
ми тебе полюбили.
   Тепер стали всi  хлипати,  та  прощатися,  та  обiймати  хлопцiв.  Коло
загороди Жмайлiв зiбралося багато народу. Грицько пiшов до  хати  i  винiс
старезну закопчену  iкону.  Як  уже  рушали  з  обiйстя,  старий  стояв  з
вiдкритою головою на порозi  i  благословив  ?х  образом.  Ще  на  закрутi
оглянулися  хлопцi  i  побачили  старого  дiдуся   на   порозi.   Побачили
востанн?...
   В Самборi треба було ще один  день  переждати,  поки  валка  зiбралася.
Хлопцi пiшли ще попрощатися зi школою та о. Атанасi?м.
   Чимало  зiбралося  возiв  пiд  рукою  Дрозда.  Вiн  здавався  чоловiком
непоказним, бо був малого росту i сухий. Та в нього була  така  сила,  що,
пiймавши вола за роги, валив його на землю.
   У його валцi було яких п'ятдесят узбро?них людей. Було кiлька  рушниць,
пiстолiв, шабель, списiв i бердишiв. Кожний узбро?вся у  що  попало,  щоби
було чим вiд напастi оборонятися. Були тут люде рiзного вiку  i  професi?,
найбiльше купцiв з сво?ми пiдручними. Однi ?хали до Львова по набiр,  iншi
верталися з Самбора до Львова.
   Дрозд придивлявся кожному зокрема  i  оцiнював  його  бойову  вартiсть.
Видно, що був iз людей радий, бо затирав руки i пiдморгував.
   Прийшов i до кульчичан:
   - Що ж, панове школярi, ?демо, - будемо вчитися, га?  Вчiмся,  щоби  не
пiдсипали березово? кашки... Ге-ге-ге...
   В дорогу треба було пускатися пiдвечiр, щоби до дня до?хати  Янiвського
лiсу.
   Вже сонце сховалося, надворi потемнiло: не  було  мiсяця,  лише  звiзди
мерехтiли по темному блакитному небi.
   Степан уклав хлопцiв спати на возi, повкривавши ?х кожухами. Сам присiв
спереду побiч наймита.
   Дрозд перехрестився тричi на церкву i по?хав  на  першiм  возi,  а  всi
рушили за ним. На останньому возi посадив  свого  челядника  Петра,  хлопа
молодого, плечистого i сильного, як ведмiдь.
   Петро з Марком лежали горiлиць i дивились на  зорi.  Вони  перелiчували
падучi зорi та молилися потихеньку за помершi душi. Загально було  вiдомо,
що коли паде зоря, то якась душа розсталася з тiлом.  Вози  колихалися  по
нерiвнiй дорозi, а це наводило сон на людей, i всi дрiмали. Не дрiмав лише
Дрозд та його челядник. Особливо Дрозд мусив бути при пам'ятi, бо на  його
вiдповiдальностi була уся валка.
   У тому мiсцi розливався круто  Днiстер  з  сво?м  допливом  Стрвяжем  i
Верещицею. Було повно  закрутiв,  мочарiв,  i  лише  той  мiг  туди  вночi
пере?хати, хто знав добре дорогу. Пiд слiтну пору, коли  води  повиливали,
нiхто не важився пере?хати i вдень, бо частенько люде топилися  в  болотi.
Хто не знав дороги, той не знав, як виминути тi зрадливi мiсця, що, нiбито
порослi густою зеленою травою, криють пiд собою  великi  безоднi,  з  яких
нема порятунку. Не було тут близько  нi  села,  нi  лiсу,  хiба  комиш  та
верболози, яких уночi вiд комишу та трощi не вiдрiзниш. А ще вночi, - люде
присягалися, що це правда, бо кожний це бачив, - лихий -  дух  святий  при
нас! - iз свiчкою по болотi, по  безоднях  ходить  i  блуд  наводить.  Хто
нетямущий пiде за  таким  свiтлом,  -  пропав  обов'язково.  А  коли  хто,
побачивши такий  блуд,  перехреститься,  то  лихий  проти  божо?  сили  не
всто?ться, i свiтло загасить. Але зараз знову засвiтить.  Один  чоловiк  з
Конюшок Королiвських лише чудом божим вирятувався вiд смертi.  Заблукався,
збився з шляху i пiшов за свiтлом. Здавалося йому, що то в  селi  свiтять,
бо свiтилося в кiлькох мiсцях. Аж натрапив на топiль  i  запався  по  саму
шию. Довкруги почув чортячий регiт, - диявол радi?, бо душа без покаяння з
тiла виходить. Чоловiк мав настiльки тямки,  що  кликнув:  "Хрест  святий,
оружi? на диявола!" - i в тiй хвилi домацався ногами  чогось  твердого  та
надибав пiд водою гiлляки з верби, що в тому мiсцi в  воду  запалася.  Тим
вiн i вирятувався.
   Про те всi постороннi люде знали, що тудою пере?здили.
   Дрозд знав ту дорогу, як свою власну хату, бо сотий раз пере?здив.  Вже
надранком, як лише стало прояснюватися, задержалася компанiя  на  крайчику
лiсу. Дрозд став гукати, люде прочуняли i стали за?здити вбiк та уставляти
вози. Вони окружили чотирикутник, в якому розклали огонь, i  стали  варити
снiданок. Коням поклали пашу. Конi стрясували  iз  себе  росу  i  форкали,
радiючи, що вiдпочинуть.
   Люде шептали молитви та йшли до  потоку  митися.  Кожний  випростовував
спину вiд довгого сидiння.
   Дрозд заповiв, що, як тiльки сонце покажеться, треба ?хати  далi,  щоби
за дня пере?хати небезпечний лiс.
   Надворi ставало щораз яснiше, хоч землю присiла густа мряка,  що  свiту
божого не було видно.
   Так як Дрозд заповiв, о сходi сонця рушили в дальшу дорогу.
   Янiвський лiс був дуже великий. Через нього вела лиха болотиста, нiколи
не висихаюча дорога. Було  тут  повно  калюжок,  ямок  i  долiв  з  гнилою
позеленiлою водою. До того - повно в них ломаччя i  коренiв,  якими  люде,
?дучи, тi доли гатили. Тудою треба було ?хати поволi  i  уважно,  щоби  не
вивернути та не поломити воза, бо сонце  сюди  нiколи  не  доходило  через
височезнi дерева, що росли по боках. I тепер, хоч поволi розiйшлась  мряка
i випогодилося, тут було мрачно i непривiтно.
   З лiсу тягло гнилим, задушливим повiтрям.
   Дрозд наказував, щоб люде не спали, бо не знати, що може трапитись.  По
боках дороги йшли вартовi з бердишами та списами.
   В'?жджаючи в ту пiтьму, всi були  схвильованi,  начеб  прочували  якесь
лихо.
   Лише десь опiвднi повiяв легенький вiтерець, дерева  стали  колихатися,
мряка кудись подiвалася, аж прояснилося.  Всi  повеселiшали,  i  аж  тепер
прорвалася сумна мовчанка, що досi царила. Люде стали розмовляти.
   Вiд переднього воза крикнув Дрозд,  щоби  ставати.  Вiн  побачив  серед
дороги пiвперек глибокий рiв. Зараз  догадався,  що  то  якась  злодiйська
штука, бо рова нiколи тут не було. Кiлькоро людей  вiдставив  з  лопатами,
iншi рубали у лiсi дерево i перетягали до  рову.  Дрозд  цiлий  час  ходив
попри вози i пильно заглядав у лiс, чи нема чого небезпечного.
   Робота була напiвготова, як з  лiсу,  з  корчiв  стали  виходити  якiсь
пiдозрiлi люде. ?х було щораз бiльше. Дрозд крикнув:
   - До збро?! Це напад!
   Зробилася метушня, бо в цiй самiй хвилi лiсовики кинулись на валку.
   Дрозд узяв у руки якусь ломаку, перiщив на  всi  сторони  та  кричав  з
усi?? сили:
   - Бий псубрата, що влiзеться!
   З другого кiнця орудував його челядник бердишем. Купцi  обороняли  сво?
добро чим попало. Зчинився страшний крик, що лунав по лiсi.
   Багато розбишак лежало з розбитими  головами.  Дiсталось  i  нашим,  та
нiколи було перев'язувати рани, хоч кров лилася.
   Марко з Петром повлазили на вiз, бо так ?м наказав Степан.
   Один з розбишак закрався до воза кульчичан  i  став  порпатись.  Хлопцi
бачили його ноги. Петро приповз ближче, сплутав йому обидвi ноги мотузом i
прив'язав до колеса. Марко побiг попiд вози i сказав батьковi, що коло  ?х
воза злодiй пора?ться. Степан надбiг до воза i замахнувся  шаблею.  Злодiй
хотiв вiдскочити назад i впав у болото. Кiлька людей кинулися на  нього  i
зв'язали мотузом за руки й ноги.
   Подорожнi вiдбилися; розбишаки, тi, що могли рушатися, втiкали  в  лiс.
Запанувала велика радiсть. Тепер можна було i ранених перев'язати.
   Дрозд пiдiйшов  до  зв'язаного  розбишаки  i  став  його  перепитувати.
Розбишака мовчав, мов нiмий.
   - Розложити огонь, - наказав Дрозд, - припечемо  його  трошки,  то  все
виспiва.
   - А далi став придивлятися до нього та й каже: - Еге, любчику,  ти  хоч
нiчого не говориш, я тебе знаю. Панове, ми зловили самого ватажка... От будуть
мати у Львовi радiсть! Ну, пане Карий, по?демо до Львова, там на тебе  не
вiднинi ждуть.
   - Нiде менi та?тися. Коли пiзнали, то  я  тобi,  пане  Дрозде,  ось  що
скажу: пусти мене, а не пожалi?ш того.
   - От вигадав! Тепер, як тебе розрубають начетверо, а вони  зроблять  це
напевно, уся околиця буде мати спокiй.
   Карий засмiявся:
   - Чи ти того певний, що мене туди довезеш? Ще заки з того лiсу  ви?деш,
мо? товаришi вiдiб'ють мене, а тодi нi один живий з вас не вийде.
   - А ти також пропадеш, бо я тебе першого роздавлю.
   - А хоч би й так, то з того лiсу наш брат не виведеться. Як ти  дума?ш,
чи ? де краща сторона для нашого ремесла, як цей лiс? Не стане Карого,  то
буде бiлий, рудий, який хочеш...
   - Ти це назива?ш ремеслом? Може, i цех свiй розбишацький ма?те?
   - Авжеж, що так. Кожне ремесло добре, що да? заробок. Ти рiжеш свиней i
заробля?ш, а я iнколи зарiжу чоловiка i маю теж  свiй  заробок.  Ти  можеш
страшити, але можу i я, от як тепер. Не повелось нам, а тiльки  через  те,
що той собака, якого я вислав на розгляд, фальшиво  менi  донiс  про  вашу
силу. Коли б я був знав, що валка така велика, був би вас або не  зачiпав,
або взяв бiльше людей. Коли вiн живий, накажу його повiсити за це... Але я
рад би знати, який чорт пiд тим возом замотав менi посторонком  ноги,  так
що я незчувся, та ще, шельма, прив'язав мотуза до колеса.
   Подорожнi стали придивлятися. Справдi, до колеса був прив'язаний мотуз,
а другий кiнець обмотаний був коло  нiг.  Розбишака  мав  на  ногах  грубi
чоботи i незчувся.
   - То Петро таке виладив, - каже Марко.
   - Покажiть менi його, - каже Карий.
   Привели Петра.
   - Отаке щеня мене, Карого, перехитрило i поконало?!
   - Як Давид Голiята, - каже хтось iз гурту. Дрозд узяв Петра попiд  пахи
i пiднiс угору, як снiп соломи:
   - Славний ти хлопець далебi! Давай тебе поцiлую.
   - Слухай, пане Дрозд, чи миримось?
   - Не хочу i слухати про те.
   - А таки послухай! Мо? товаришi будуть мститися на тобi за мене. Не йти
тобi бiльше тим лiсом, а як пiймають, то згинеш у тяжких муках. А  хоч  би
ти з Самбо-ра i  не  рушався,  то  тебе  й  там  знайдуть.  У  нас  велике
братерство, ти того не зна?ш.
   - Анi пес того не буде знати, що я тебе пiймав.
   - Тобi так лише зда?ться. Чи гада?ш, що мо? люде не пiдслухують, що тут
говориться? Я навмисне закликав тебе по iменi  так,  що  аж  в  лiсi  було
чутно. А коли ти мене пустиш, то, я не то що тво?? валки нiколи в життi не
буду чiпати, та ще тобi дам такий знак, що нiхто тебе не займе нiколи, пiд
горлом. Пам'ятай, що рука Максима Карого далеко й широко сяга?.
   Дрозд став надумуватися. Може, вiн i добре говорить, краще  було  б  не
зачiпати чорта. Цiле життя вiдтак мучитися  непевнiстю,  що  кожно?  хвилi
може бiда трапитися.
   - А хто мене впевнить, що ти додержиш слова?
   - Карий все слова додержу?, хоч би i вороговi. Ви мене  звете  ватажком
розбишак, а я лицар, запиши собi це. Врештi, роби, як зна?ш. Я, пускаючись
на такий промисел, був приготований, що скiнчу на палi. Перед  тим  я  був
iнший, а що мене до того привело,  нащо  тобi  це  знати?  Ти  не  пiп,  i
сповiдатися перед тобою не буду.
   Дрозд надумався ще, а вiдтак каже:
   - Розв'яжiть його.
   Карий випростувався на всю стать.  То  був  кремезний  хлоп.  Петро  аж
налякався свого дiла, побачивши такого велета.
   - Ось моя рука, що слова додержу, а ось тобi мiй знак. - Вiн  вийняв  з
кишенi кусок березово? кори, на якiй були нарiзанi якiсь знаки.  -  3  тим
можеш йти через той лiс опiвночi сам-один, а волос тобi з голови не впаде.
А де ж той жовтодзюб, що мене так хитро сплутав?
   Петро став ховатися поза людей, йому здавалося, що  великан  хоче  його
роздавити.
   - Та тепер нiчого тобi, хлопче, боятися, коли на мирову пiшли.  Ось  на
тобi дукача на спомин вiд Максима Карого. Жий собi, хлопче, на славу свого
роду, та най тебе господь боронить, щоб дожив ти тако? долi, як я. Здоровi
будьте, люде добрi. - 3 тим словом вiн скочив у лiс i пропав ?м з очей.
   З того, що так справа  покiнчилася,  був  Дрозд  дуже  радий.  Вiн  був
певний, що Карий додержить слова, отже, вiн  i  та  валка,  яку  вiн  буде
вести, буде вiльна вiд напастi i грабунку. Через  те  його  слава  ватажка
рознесеться. Тепер буде можна бiльше за провiд заправляти.
   Уже без пригоди за?хали надвечором до  Львова.  До  середини  мiста  не
можна було дiстатися, бо зараз звечора замикано всi брами.
   Валка за?хала до самбiрсько? господи.
   У той час кожне бiльше мiсто мало у Львовi свою господу. Коли кому було
когось треба, то шукав його в його власнiй господi. Тi господи тяглися  на
лiвiм боцi Полтви рядком, рiвнобiжне з городським  валом  на  го-родецькiм
передмiстi. Господи то були просторi, за?зди позаду частоколом огородженi;
там були стайнi i возiвнi, а спереду мiстилась звичайно гостинна i кiмнати
для при?жджих гостей.
   Таку одну кiмнату узяв для себе Степан Жмайло i сюди  запросив  Дрозда.
Вiн був дуже радий, що так щасливо добрався до Львова. Дрозд порадив йому,
щоби завтра пiшов по iнших господах, чи не трапиться яка валка до Острога,
бо самому небезпечно було ?хати.
   Гостинна у господi була простора кiмната з столами  i  лавами,  де  ?ли
гостi, а крiм того, у тiй самiй кiмнатi була й кухня з великою пiччю.  Тут
варилася у котлах страва. М'ясо пекли над огнем на рiжнах.
   Степан Жмайло запросив Дрозда на  вечерю.  При  тiм  випитувався,  коли
Дрозд буде другий раз у Львовi, щоби вже разом з ним вертатися.
   Тi, що при?хали тепер з Дроздом iз Сам бор а, оповiдали свою пригоду  з
розбишаками. Усi, що це слухали, виявляли Дроздовi велику  пошану,  а  вiн
лише посмiхався, узявшися пiд боки. Розумi?ться, що  й  Петровi  дiсталось
немало уваги за те, що причинився  так  хитро  до  пiймання  розбишацького
ватажка.
   На другий день могли самборяне придивитися  самому  городовi.  Вiн  був
оточений валами i мурами,  за  котрими  стирчали  високi  вежi  костьолiв.
Успенсько? церкви ще тодi не було, зате було кiлька церков з монастирями.
   Степан Жмайло пiшов по господах шукати за товариством, до  якого  можна
би причепитися.
   Йому пощастило знайти нову валку, яка ?хала якраз до Острога.  Були  це
солярi, що ?хали з Дрогобича на Львiв з сiллю у великих бриках пiд будами,
навантаженими сiллю. До них пристали ще й купцi з Острога.
   В тiм часi Львову вiдiбрано право складу. Город, що мав  право  складу,
мiг купцiв не перепустити i змусити чужостороннiх купцiв, щоби свiй  товар
вiдпродали  купцям  мiсцевим,  а  кому  треба  було,  то  мусив  лише  вiд
городських вiдкупити i далi везти. За тi склади велись у тих  часах  вiчнi
процеси. Такi процеси були тодi мiж Львовом i Краковом. Вигравав той,  хто
бiльше сипнув мiж королiвських дворакiв, бо привiле? на тi склади  видавав
сам король. Це його не перепиняло, що даний привiлей  вiдбирав  одному,  а
давав другому городовi.
   Город, що  мав  привiлей  на  такий  склад,  обставляв  околицю  сво?ми
митниками, якi полювали на тих купцiв, що манiвцями хотiли виминути  город
упривiлейований. Митники забирали купцям товар.
   Таке саме право на склад добув собi укра?нський город Луцьк. Хто ?хав з
товаром зi Львова на схiд, мусив навертати на Луцьк  i  тут  продати  його
мiсцевим купцям. Через Луцьк вела теж дорога зi  Львова  до  Острога.  Але
князь Костянтин Острозький видав сво?му городовi  привiлей,  що  не  треба
було ?хати на Луцьк i там сплачувати мито  або  продавати  товар,  -  лише
можна було без мита ?хати в Острог на Кременець.
   Ватажком у солярiв був Микола Плескач, шевський майстер i цехмiстер  iз
самого Острога. Дiзнавшись,  що  Степан  Жмайло  ?де  до  самого  князя  з
владичим листом, вiн радо прийняв його до свого товариства.
   За той час, як Жмайло пiшов за орудками, хлопцi сидiли в сво?й кiмнатi,
бо ?м  наказано  було  нiкуди  не  виходити.  Сидiли  пiд  вiкном  i  дуже
нудьгували.
   Подорож в Острог вiдбулася без нiяко? пригоди,  хоч  ?хали  туди  п'ять
днiв. Настали великi зливи, що попсували всi дороги. Треба було ?хати нога
за ногою.



   III

   Серед просторих  мочарiв,  облитий  водами  Горинi  i  Вiлi?,  околений
довкруги великими лiсами, лежав Острог - столиця першого руського вельможi
князя Василя-Костянтина Костянтиновича Острозького, на той час  ки?вського
во?води.  Його  iм'я  надавало  великого  значення  городовi,  який  князь
Костянтин  на  старостi  лiт  обрав  собi  за   столицю,   його   значення
притемнювало в життi Укра?ни на  той  час  значення  самого  золотоверхого
Ки?ва. Тут почували себе православнi цiлком безпечними вiд  переслiдування
латинства. Та не лише релiгiйним захистом був тодi Острог, бо  за  плечима
могутнього князя всi тут жили безпечно. Хлiбороб,  що  втiк  вiд  поганого
пана, як прийшов на вольницю князя, дiставав шмат землi за двадцять чотири
роки без нiякого обов'язку, i тут його не досягла рука попереднього  пана;
державець за оплатою невеликого чиншу дiзнавав опiки й охорони. Купець  не
потребував оплачувати дорогого мита по дорозi,  коли  виказався,  що  везе
свiй крам до Острога, та ще на границi  Острогiвщини  ждала  його  охорона
княжого вiйська. Пiд оглядом релiгiйним панувала тут повна свобода. Тут не
лише православнi заживали  повно?  свободи  вiри.  Жили  тут  i  католики;
протестанти i арiяни могли по-сво?му молитися. Тут  навiть  i  магометанам
вiльно було свобiдно до аллаха молитися.
   Одного лише вимагав князь, щоб йому вiрно  служити  i  в  разi  потреби
ставати оружно пiд його рукою до боротьби з ворогом, хто би  вiн  не  був.
Князь Костянтин був знаменитим адмiнiстратором  свого  величезного  майна.
Через те вiн багатiв з кожним днем, з кожною годиною.  Його  рiчнi  доходи
обчисляли на дванадцять мiльйонiв. Спочатку Острог дiлився на три частини:
княжий замок, властивий город i передмiстя Застав'я.
   Замок стояв на узгiр'?, з трьох бокiв облитий  водою.  Пишався  на  всю
околицю,  i  здалека  було  його  видно.  Складався  з  двох  поверхiв   i
пiдземелля, яке було подiлене на дев'ять кiмнат. Тут мiстився скарб князя:
бочки з дукатами i срiбною монетою, скринi з ломаним  золотом  i  срiблом,
дорога зброя, кована золотом i срiблом, дорогi турецькi сiдла i  убори  на
коней. Усе це вартувало великi неоцiненнi грошi. Зараз над тим пiдземеллям
мешкала княжа служба.  Тут  були  також  кiмнати  для  при?жджих:  шляхти,
державцiв i прихильникiв князя,  якi  частенько  навiдувалися  до  Острога
"бити князевi чолом". Бо князь Костянтин вважав себе  независимим  нi  вiд
кого паном, а на його гербовiй печатцi пишався латинський напис: "З  божо?
ласки князь на Острозi".
   З великих сiней вели сходи вище,  де  мешкав  сам  князь.  Мiркуючи  по
зверхнiй пишнотi замку та по славi i багатствi князя, здавалося  б,  що  в
княжих хоромах знайдеться ослiпляючий блиск i багатство.  Хто  так  думав,
мусив розчаруватися, увiйшовши сюди. До князя входилося  налiво  з  сiней.
Яка ж простота на перший погляд! Кiмната  невелика,  з  двома  вiкнами,  з
скляними оболонками, великий дерев'яний  стiл,  а  побiч  нього  дерев'яне
крiсло з поручами, вибиване чорним  сап'яном.  Пiд  стiною  просте  лiжко,
вузьке, монаше, вкрите медвежою кожею. На стiнi - одна iкона, а пiд нею  -
княжа шабля. В кутi - боката присадкувата кафлева пiч з комином, на  якому
горiв безустанку вогонь, бо в мурах було  холодно  i  сиро.  Крiм  княжого
крiсла, не було нiчого iншого, бо тим гостям, яких князь тут  приймав,  не
вiльно було в присутностi князя сiдати.
   З то? княжо? кiмнати, яка була заразом його  спальнею,  вели  дверi  до
дальших кiмнат, краще прибраних, де князь приймав знатнiших гостей.
   По правiй руцi сiней входилося до ?дальнi. Тут стояли довгi  та  широкi
дубовi столи  з  стiльцями.  Пiд  стiною  стояла  великих  розмiрiв  шафа,
креденс, наповнена багатим столовим начинням. На  стiнах  висiли  портрети
родини Острозьких у золочених рамах.
   Звiдси вели дверi до заупокiйно? кiмнати. Тут  складали  тiла  померлих
князiв, поки ?х зложено на вiчний спочинок до родинно? гробницi.
   Ця заупокiйна кiмната притикала до замково? церкви Преображенiя. Аж тут
можна було бачити красу i багатство, якi вiдповiдали багатству князя. Суто
золочений, прегарно рiзьблений iконостас з  iконами  перворядних  малярiв.
Князь, який звав  себе  "богомольцем",  хотiв  таким  побитом  пiдкреслити
рiзницю межи ма?статом божим i туземним княжим i для того  на  вивiнування
церков не жалував нiчого.
   А однак, князь, як вiдрiзняв свiй стан князя вiд стану царя  небесного,
так знову знав вiдрiзнити себе вiд  iнших  мирян.  У  кожнiй  його  церквi
стояла iз бронзи кована, визолочена клiтка  з  княжим  ковпаком  i  гербом
зверху. Там засiдав князь в часi служби божо? i  виходив  звiдсiля  аж  по
скiнченiй вiдправi. Князь не хотiв, щоб звичайнi люде дивилися,  як  князь
земний поклоня?ться князевi небесному.
   Як звiдси князь виходив, то супроводжували його священики  з  спiвом  i
молитвою, а зiбранi кланялись йому нижче пояса, а хто стояв ближче, вважав
собi за велике щастя, коли мiг сво?ми устами доторкнутися княжо? одежi.
   Чотири високi замковi башти пiднiмались гордо  вгору  i  цiлiй  околицi
показували, до якого могутнього пана цей замок належить.
   Про  те  все,  про  князя  Костянтина  i  його  багатства,   довiдалися
кульчичане вiд Миколи Плескача в дорозi, ще заки до?хали  до  Острога,  як
лише довiдався, що вони ?дуть до князя з письмом вiд владики, показував ?м
свою особлившу увагу. Вiн теж чимало зазнав ласки вiд його княжо?  милостi
i був усi?ю душею князевi вiдданий. Повторював  все,  що  хто  раз  покаже
князевi свою вiрнiсть, зверне ласкаве око князя на себе, може бути певним,
що князь нiколи його не лишить i з усяко? бiди виряту?. Оповiдав таке,  що
князь посилав татарвi значнi окупи за сво?х  вiрних  слуг,  якi  попали  в
ясир.
   До Острога  при?хала  цiла  валка  вже  вечором.  У  город,  де  стояла
Плескачева оселя, вже не  можна  було  того  дiстатися,  бо  пiд  ту  пору
зачиняли городськi ворота i нi перед ким не вiдчиняли аж до ранку.
   Над брамою у баштi стояла княжа варта. Лише вже рано, як князь  iшов  у
церкву молитися, вiдзивався церковний дзвiн,  тодi  вiдчинялися  ворота  i
оживав рух. Такий тут був заведений  порядок,  вiдколи  князь  замешкав  в
Острозi.
   Усi вози розмiстились на передмiстi Застав'?,  де  кому  трапилось.  На
Застав'? мешкало бiльше як п'ятдесят родин татарських. Ще покiйний  батько
князя, великий гетьман литовський, Костянтин  Iванович,  спровадив  ?х  iз
сво?х численних татарських походiв i тут ?х поселив.  Татарам  жилось  тут
добре, нiхто над ними не знущався. Вони мали тут  свою  мечеть.  Займалися
крамарством, хлiборобством, а князевi платили невеликий чинш i зобов'язанi
були в потребi ставати пiд зброю "козацьким способом" пiд княжою рукою. Тi
татари перемiнилися на супокiйних  людей,  були  добрими  сусiдами,  а  за
князем були би пiшли хоч би проти кримського хана. Плескач мав на Застав'?
сво?х кровних i туди повiв кульчичан на нiчлiг.
   Рано, на знак церковного дзвона, вiдчинилися городськi ворота,  i  туди
в'?хали вози, що учора вернулися зi Львова.
   Плескачева оселя стояла при вулицi  Литовськiй.  Таких  вулиць  було  в
Острозi п'ять. Вони розходилися з ринку в рiзних напрямах.
   Плескачева оселя була знатнiша й вiдбивала вiд iнших домiв. Плескач був
багатий чоловiк, майстер шевський, цехмiстр i лавник у  городському  судi.
З-за того був у великому поважаннi у всiх. Сiм'я була в нього велика:  три
жонатих сини, одна замужня дочка та цiла копиця онучат, великих i дрiбних.
Лише один син був хлiборобом i садiвником та жив поза  городом.  Всi  iншi
жили разом в одному  домi  способом  патрiархальним.  Старий  Плескач  був
головою  всьому.  Полишивши  ведення  робiтнi  найстаршому   синовi,   вiн
частенько пробував у дорозi за дiлом  межи  Львовом  i  Ки?вом.  Туди  вiн
розвозив свiй товар i скуповував шкури. В домi Плескача був великий рух  з
самого ранку. Усе ставало в означенiй годинi до працi.
   З сiней того великого дому заходилося налiво до свiтлицi  i  мешкальних
кiмнат, направо - до робiтнi. Звiдсiля виходила воня шкури i  смоли.  Сюди
заглянули нашi хлопцi. То була простора, ясна кiмната.  Попiд  вiкнами  на
низьких тринiжках сидiли челядники i хлопцi. Ковтали молотки, i  шелестiла
дратва. При столi стояв високий плечистий мужчина у фартусi  i  прикроював
шкуру. Хлопцi нашi ще  добре  не  розглянулися,  як  ?х  стара  Плескачиха
попросила у свiтлицю. У ту  хвилю  увiйшов  старий  Плескач  у  робiтню  i
поздоровив усiх. Вони встали i  йшли  до  пана  майстра,  цiлуючи  його  з
пошаною в руку.
   В  свiтлицi  попросили  гостей  сiдати.  З  друго?  кiмнати   виглядали
непричесанi ще голiвки численно? дiтвори.  Плескачиха  оповiла  зараз,  що
тро? ?х унучат ходить вже до княжо? меншо? школи. Уся сiм'я Плескача  була
письменна, але старий не давав синiв вчити вище, щоб батькiвського ремесла
не цурались.
   Пiд час снiданку поучував кульчичан Плескач, як ?м на замку поводитися,
коли стануть перед князем, коли i як говорити.
   - Ви мусите перевдягтися по-святочному, особливо ви, батьку. Коли у вас
нема вiдповiдно? одежi, то я вам визичу.
   - У нас ? своя одежа в скриньцi.
   - Що у вас одежа ?, то я це знаю, лише я гадав, що в дорогу  не  брали.
Отож iдiть собi до отсе? кiмнати i перевдягнiться. З  чоботами  треба  теж
порядок зробити, бо княжий помiст не терпить анi пороху, анi болота. А  як
прийдете перед лице князя, то треба вiд порога низько, у пояс,  вклонитися
i нiчого не вiдзиватися, поки князь перший не заговорить. Вiдповiдати лише
те, про що його милiсть буде питати. Тепер iдiть, бо  нам  на  замок  буде
пора.
   Плескач прикликав з робiтнi хлопця, щоб ?м послужив.
   Кульчичане принесли свою скриньчину, повмивались, перевдяглись  у  сво?
синi капоти i причепурились.
   Плескач оглянув ?х вiд нiг до голови i  заявив,  що  на  замок  сам  ?х
поведе.
   - Там мiй сестрiнок у  княжих  гайдуках  служить,  вiн  уже  сам  решту
заоруду?, щоб вас перед лице князя пустили, а ви, хлопцi, пам'ятайте,  щоб
не залякались та не поплутались, як його милiсть до вас заговорить.
   Таких селюхiв, як нашi кульчичане, оце поучення не конче  пiдбадьорило.
Вони почували себе нiяково. Перед таким великим паном  можна  поплутатись,
зробити або сказати щось не до ладу, князевi не подобатись, а  тодi  шкода
було такий далекий свiт ?хати. Але вороття вже не було, i треба було  йти.
От коли б тут був дiдусь Грицько, то вони  всi  йшли  б  смiло.  Аж  стара
Плескачиха на тi упiмнення i науки не втерпiла, щоб не завважити:
   - Господи святий! Та чого ти людей так ляка?ш? Та ж наш князь не  вовк,
хоч би й нiчого не говорили, то сам лист владичий за них говорити буде.
   Пiшли в замок. По дорозi вступив Степан Жмайло до найближчого голяра.
   З мiста вела на замок вулиця Замкова, найкраща  в  цiлiм  Острозi.  Тут
були найгарнiшi доми. Тут стояла Острозька вища школа, бурса, менша школа,
друкарня, i тут мешкали  вчителi,  ректор,  княжий  лiкар  i  аптекар.  На
початку вулицi стояв латинський  костьол.  По  тiй  вулицi  ходило  багато
народу. Кульчичане перший раз побачили тут татар i козакiв.
   Усiм живiше забило серце, як зблизилися  пiд  башту,  де  була  замкова
брама. Тут стояла княжа сторожа замкова, яка випитувала кожного, за чим  i
звiдкiля приходить. Плескач викликав свого сестрiнка i розповiв йому,  про
що йде. Заки вiн прийшов, ударив годинник, що стояв над  брамою,  i  зараз
вiдiзвалася музика у годиннику, що дуже  кульчичан  здивувало,  бо  такого
дива не бачили. Вони аж  роти  порознiмали,  а  вартовий  дививсь  на  них
згiрдно, начеб хотiв сказати: "Бачив ти, дурню, таке? А я щодня таке  бачу
i чую".
   Плескачiв  сестрiнок  забрав  кульчичан  з  собою.  Тепер  i  вартовий,
почувши, з чим тi люде при?хали, дививсь на них ласкавiше.
   Услiд за ними закликав Плескач:
   - А заходьте до мене обiдати.
   На замковiм майданi було багато  людей,  найбiльше  вiйськових.  Гайдук
перевiв ?х до замкових сiней i, прикликавши старого княжого слугу, передав
йому куль-чичан. Вiн повiв ?х сходами на поверх.
   Князь тiльки що вернувся з церкви i снiдав, як слуга  сказав  йому,  що
прийшли аж з Самбiрщини  якiсь  люде  з  письмом  вiд  владики.  За  хвилю
приказав князь впустити ?х.
   Застали князя  в  його  крiслi.  Вiн  був  одягнений  у  довгий  халат,
рамований соболевим хутром. На головi мав невелику шапочку.
   Кульчичане, увiйшовши, поклонились у пояс, а Степан  Жмайло,  забуваючи
всi науки Плескача, гукнув:
   - Слава Йсусу Христу!
   - Слава вовiки! - вiдповiв князь i простягнув руку.
   Степан, поступаючи осторожно  по  гладкiм  помостi,  пiднiс  i  передав
владиче письмо, вiдтак поцiлував князя в одежу, кланяючись до колiн.
   Князь читав письмо, а тим часом кульчичане мали час до усього  докладно
придивлятися, що в тiй кiмнатi побачили. Уявляли собi, що князь  мешка?  в
золотi та по золотiм помостi ходить, а тут така простота, таке  убожество,
що коли б це дiдусевi Грицьковi розповiли, то, певно б, не повiрив.  Князь
мешкав, як звичайний худопахолок.
   Князь поклав письмо перед себе на столi, пiдвiвся з крiсла i  приступив
до кульчичан. Тепер побачили вони  велетню  стать  князя  з  довгою  бiлою
бородою. Не знали, що з собою робити, чи стати би навколiшки перед ним, як
перед святим. Вони так i зробили, зразу Степан, а за ним оба хлопцi.
   - Не треба, - каже князь. - Навколiшки ста?ться лише перед Богом,  а  я
грiшний чоловiк, як би i ви, - вiтайте! Владика Стецько  Брилинський,  мiй
знакомий i друг, пише менi  про  тих  хлопцiв,  а  ще  бiльше  про  вашого
дiдуся... Я знав колись Жмайлiв, але то вже давно було...  Скiлькi  вашому
дiдусевi лiт?
   - Перейшла сотка, прошу вашо? княжо? милостi,  я  його  внук,  а  то  -
правнук.
   - А цей другий, то не твiй син?
   - Нi, це сирота по нашiм добрiм сусiдi,  що  поляг  головою,  коли  ми,
кульчичане, вiд татарви  вiдбивалися.  Маму  його  теж  вбито,  а  громада
присудила, щоб ми сироту прийняли за свого, бо в нас такий самий однолiток
був, оцей Марко. Хлопцi так полюбилися, що  один  без  одного  й  жити  не
можуть.
   - Ви, шляхта, гарно списалися в оборонi владики, - чи ти при тiй справi
був?
   - Як же би ми самого дiдуся пустили?
   Степан став оповiдати все подрiбно. Князевi це  подобалося  i  вiн  був
вдоволений
   - Ви гарнi люде i подоба?теся менi.
   Тi слова осмiлили Степана, i вiн став  оповiдати  про  ?хню  пригоду  в
дорозi з розбишаками. Князь вiдразу зморщив чоло,  бо  балакання  шляхтича
виходило задовге. Аж коли Степан  розповiв,  як  Петро  ватажковi  сплутав
ноги, чоло князя знову випогодилося.
   - То ти, синку, такий проворний? - князь погладив його по лицi,  пiдвiв
голову вгору i дивився йому  в  очi.  Петро  дивився  сво?ми  синiми,  мов
незабудьки, очима в княже лице. - Розумнi в  тебе  очi,  як  познакомимося
ближче, то, може, другами будемо. Ну, гарно, - князь плеснув у  долонi,  i
зараз начеб з-пiд землi явився старий слуга.  -  Оцих  хлопцiв  заведи  до
ректора. Вони мають бути прийнятi в бурсу i в нашу школу. Ректор скаже,  в
котру. Скажи, що i в бурсу, i в школу на наш кошт. Ти, Жмайле, де живеш?
   - У цехмiстра Плескача.
   - Гарно. Коли вiд'?здитимеш, то поступи до мене. Передам  гостинця  для
твого дiдуся i для церковно? школи в Самборi.
   Князь дав знак рукою, що можуть вiдiйти. Вони обняли князя за колiна  i
поцiлували одежу.
   Слуга повiв ?х до ректора Герасима Смотрицького. Вiн був першою  особою
в Острозi у князя. Герасим Смотрицький, що помагав князевi заснувати школу
й друкарню в Острозi i дав ?й початок до дальшого розвитку,  уходив  помiж
тодiшнiми укра?нцями за  великого  чоловiка  i  вченого.  Заживав  у  всiх
велико? поваги й пошани. Заложив в Острозi так званий  учений  кружок,  де
згуртував найкращi укра?нськi сили. Кружок той  видав  при  помочi  княжо?
друкарнi багато книжок.
   Як княжий слуга привiв до нього тепер  хлопцiв  i  заявив  волю  князя,
Смотрицький дуже ними зацiкавився, бо князь звичайно  не  турбувався  тим,
кого до школи та до бурси прийма?ться. Вiн став випитувати про все Степана
Жмайла i зараз став хлопцiв екзаменувати. Зразу не  йшли  добре  вiдповiдi
наляканих хлопцiв, та ректор був неабияким  педагогом  i  потрафив  з  них
видобути, чого йому було треба. Екзамен скiнчився добре,  ректор  похвалив
?х i зараз послав ?х з дияконом у бурсу.
   Бурса стояла зараз побiч ректорського дому, з якого виходило одне вiкно
на бурсове подвiр'я i огород, так,  що  вiн  усе  мiг  бачити,  що  робила
молодь, вiддана його опiцi.
   Бурса - то великий будинок, боком  до  вулицi  обернений.  Входилося  у
вузькi сiни, звiдки йшли дверi до просторих кiмнат. До тако?  одно?  повiв
?х диякон.
   Хлопцi, ввiйшовши досередини, не знали, на яку ступити.  Усе  було  для
них новiстю. Посерединi стояли довгi столи з лавами, по  боках  -  лежанки
для бурсакiв. У тiй кiмнатi була заразом i спальня, i ?дальня, i тут  вони
вчилися.
   У бурсi мали примiщення тi хлопцi  з  околицi,  якi  не  мали  спромоги
мешкати в городi, були дiти княжих державцiв i слуг з  подальших  околиць,
мiщанськi дiти з поблизьких мiстечок i городiв. За сво? удержання  платили
невеликi оплати, а багато ?х було-таки на вдержаннi князя.
   Як кульчичане туди попали, було тут дуже гамiрно, бо якраз поз'?здилися
бурсаки з дому i наука леда день мала зачатися.
   Диякон розповiв даскаловi, що був над бурсою поставлений волею ректора.
Степан йому вклонився i всунув в руку золотого, чим вiдразу  з'?днав  собi
його ласкавiсть. Вiн вишукав для кульчичан краще мiсце,  i  то  одне  бiля
другого, щоб ?х не розлучати. Вдоволений  Жмайло  просив  ще  даскала  про
опiку, розпрощався i пiшов до Плескача.
   На тiм зiйшов час до полудня. У сiнях почувся дзвiнок, i  зараз  почали
напливати в кiмнату хлопцi, що бавились  на  подвiр'?,  до  обiду.  Даскал
показав хлопцям ?х мiсця.
   По обiдi повиходили всi  на  бурсову  площу,  де  вони  забавлялися  та
заводили рiзнi  молодечi  iграшки.  Скакали  через  шнурок,  перебiгалися,
кидали м'ячем, метали списами дерев'яними або стрiляли з  лукiв  до  мети.
Даскал пояснював кульчичанам бурсовий порядок, а далi  прикликав  до  себе
старшого спудея (школяра) i казав i тих новикiв  взяти  до  гурту.  Хлопцi
повеселiшали, осмiлилися i стали з другими забавлятися.
   - Цiкавий я, - пита? один бурсак Марка Жмайла, - що ти вмi?ш?
   - Я вмiю на шаблi битися.
   - У нас лише дерев'янi шаблi, бо залiзних не можна.
   - Я також залiзно? шаблi не вживаю.
   - Семку! - кликнув хтось. - Ходи сюди, на шаблi з ним помiря?шся.
   Всi зацiкавились, i заки прийшов прикликаний Семко, вже й двi дерев'янi
шаблi з'явилися. Марко зняв свою капоту i засукав рукави. Те саме зробив i
Семко, i вони стали напроти себе, окруженi  бурсаками.  На  площi  вiдразу
затихло, i всi сюди позбiгалися.
   - До кiлькох разiв ма?мо складатися? - питав Семко.
   - Як хочеш, складаймося, поки один одного не покона?.
   - Та до смертi не будемо битися, ти кажи, скiльки разiв хочеш?
   - Хай буде по трьох.
   Зложилися, поставивши лiвi руки поза себе. Семко напер на Марка з усi??
сили, хотiв йому зараз показати свою перевагу. Марко вiдбивався  зполегка,
поки не зажив Жмайлово? штуки. Зачепивши раз шаблю  противника,  вiн  став
так хутенько нею колувати, що Семко не мiг ??  висвободити.  Потiм  зiгнув
нагально руку в лiктi, вибив Семковi шаблю з руки з такою силою,  що  вона
геть полетiла понад голови окружаючих.
   Всi аж охнули з подиву, бо Марко за той час анi кроком з свого мiсця не
рушився, а Семко уходив в бурсi за великого мистця  на  шаблi.  Але  умова
була до трьох разiв.
   Семко ще не змiркував, чим Марко над ним гору?, i розпочав  двобiй  так
само. До того вiн був ще подражнений i гарячився. Марковi прийшлося  тепер
ще скорше його поконати.
   - Пiдожди, небоже, я вже знаю, як ти робиш, тепер тобi не вдасться.
   Семко став увихатися, щоб тiльки не  дати  сво??  шаблi  захватити.  Та
Марко таки доконав свого i третiй раз вибив з руки шаблю.
   Семко, червоний мов буряк, задиханий, наблизився до  Марка  i,  подаючи
йому руку, каже:
   - Ти тепер у бурсi будеш перший, нiчого казати. Але я мушу тво??  штуки
навчитися.
   - Так, то по-лицарськи, - каже вдоволений даскал, - ну, тепер,  хлопцi,
поцiлуйтеся i будьте приятелями.
   На кульчичан стали тепер дивитися iнакше, i кожний забiгав, щоб з  ними
познайомитися.
   - А чи твiй брат також такий мистець на шаблi? - питали,  показуючи  на
Петра.
   - Вiн також мистець, але вiд лука.
   - Давайте лука! - кричали спуде?.
   Петро взяв у руку лука, попробував силу тятиви, вiдтак зважив стрiлу  в
руцi й спитав:
   - Куди маю стрiляти?
   - Цiли в турка, он там, на огорожi.
   Справдi, намалювали там хлопцi вуглем турка у великiй чалмi, з бородою,
та ще з файкою в зубах.
   - Де цiлити?
   - Кажуть тобi, в турка, не бачиш?
   Та виджу, що в турка, але де - в око, в нiс, в писок?
   - Невидальщина! Ти собi жарту?ш з  нас!  Буде  з  тебе,  як  поцiлиш  у
голову.
   - Я з вами, вiдай, не договорюся. Отож кажу вам наперед,  що  поцiлю  в
лице коло носа або в сам нiс, бо ще не знаю сили того лука.
   Петро зложився i випустив стрiлу. Вона поцiлила турка в сам нiс.  Знову
усi охнули.
   - Тепер цiлю в зуби, - каже Петро, дуже  радий  з  того,  що  так  йому
повелося.
   Знову фуркнула стрiла i попала турковi в зуби.
   - Господи, а це що? - питали спуде?, зачудованi.
   - Бiса iмi?т! - каже один.
   - Тепер стрiлятиму без бiса, - каже Петро, усмiхаючись, - треба турковi
вибити око! Во iм'я отця, i сина, i святого духа! - Вiн перехрестив лук  i
прицiлився.
   Стрiла попала турковi в око.
   Спуде? кинулись до фiгури.
   - Не рушати стрiл! Хай побачить пан ректор.
   Тепер виступив мiж хлопцiв якийсь козак. Вiн стояв позаду i приглядався
так двобо?вi на  шаблi,  як  i  стрiлянню.  Козак  був  кремезний,  гарний
мужчина. Лице гарне, обгорiле вiд сонця,  чорний  вус.  На  ньому  багатий
оксамитний кунтуш i сап'яновi червонi чоботи. Вийшовши з гурту,  вiн  узяв
обох хлопцiв на руки, мов малих дiтей, i каже:
   - Лицарi з вас будуть, ось що!  Таких  мистцiв  то  хiба  на  Запорожжi
шукати. Знайте, що я перший  пушкар  мiж  козацтвом,  а  ти  будеш  перший
лучник, а ти - перший на шаблi. Чи ти не з роду Жмайлiв? Бо  на  Запорожжi
ця штука Жмайловою зветься. Ростiть, хлопцi, на славу Укра?ни.
   Вiн поцiлував одного i другого i поставив на  землю,  а  сам  вийшов  з
бурсового города.
   Це був Северин Наливайко. Бурсаки обожали його, вiн був для них  узором
козака-лицаря. Тепер, як вiн так звеличив тих  новикiв,  то  вони  в  очах
товаришiв виросли на великих людей, вiдразу схилили на себе серця усiх, Та
то ще не був кiнець ?х сьогоднiшнього трiумфу.
   Петро взяв ще раз у руку лук i вибрав стрiлу.
   - Я вам, товаришi, ще щось кращого покажу!  Ось  -  глядiть!  -  ворона
летить! - Вiн прицiлився, - ворона впала нежива в  огородi.  Мiж  спудеями
повстав великий рух. Всi бiгли по вбиту ворону, мало що ?? не розiрвали.
   Та в ту хвилю надбiгло кiлька хлопцiв вiд входу i крикнули:
   - Тихо, його милiсть iде!
   Мiж хлопцями наче маком посiяв. Всi замовкли. Князь прийшов до  огорода
в товариствi ректора. Сюди заходив вiн iнколи, як школа вже була  в  русi.
Нiхто не мiг вгадати, яка тому причина.  Хлопцi  пiдступили  i  з  пошаною
цiлували його одежу.
   - Чого ви такi веселi? - князь побачив вбиту ворону,  в  якiй  стирчала
стрiла. - Хто ?? вбив? - пита?
   - Оцей новик! - закричали всi, показуючи на Петра. - На лету поцiлив!
   Князь поглянув ласкаво на Петра, що  стояв  червоний,  мов  рожа,  наче
винуватець який.
   - А оце в турка поцiлив три рази, - каже другий,- з кожного разу сказав
наперед, де цiлити буде.
   Князь пiдступив до огорожi i взяв стрiлу, - вона вбилася дуже твердо  в
дошку.
   - Якби, небоже, так живого поцiлив, то не жити би йому бiльше.
   Князь був у незвичайно добрiм i веселiм настро?, що в нього  задля  тих
нещасть, якi його дiм навiдували, траплялося дуже рiдко.
   - Ти в чiм мистець, молодий шляхтичу? -  пита?  князь,  звертаючися  до
Марка.
   - Вiн мистець до шаблi, - закричали всi.
   - Ану, давайте шаблi, - каже весело  князь.  Принесли  шаблi,  а  князь
каже: - Бери, хлопче, шаблю, помiря?мося.
   Марко стояв як на гранi. Шаблю брав несмiло в руки.
   - Бери, не соромся, це лицарське дiло.  Марко  ще  бiльше  збентежився,
взяв шаблю, нiби складався. Всi визирали в напруженнi, що  з  того  вийде,
але Марко поклав шаблю пiд ноги князя i каже:
   - Я не смiю. - Вiн став плакати.
   Князь був тим вдоволений.
   - Гарно, синку, що ти вмi?ш пошанувати i вiк мiй, i стан, хай тебе  бог
благословить.
   - Чи екзамен пiшов добре? - питав князь ректора.
   - Дуже добре! Я навiть чудуюся, як могли вони стiльки знання  набратися
в малiй церковнiй школi.
   - Видно, що вчителiв ма? добрих. Ми про ту школу будемо пам'ятати.
   Князь поговорив ще з ректором про потреби школи i вiдiйшов.
   Хлопцiв уже нiяка забава не бралася. Ректор, вiдвiвши  князя,  завернув
до огорода. I вiн був дуже радий, бо, користаючи з доброго настрою  князя,
дiстав обiцянку, що князь спровадить до Острога вчителя прямо з Грецi?, до
науки грецько? мови.
   Ректор позволив бурсакам вийти до мiста на  цiлу  годину,  розумi?ться,
пiд наглядом даскалiв та дияконiв.
   Нiколи хлопцiв  самих  не  пускали,  бо  не  можна  було  дiждатися  ?х
повороту. ?х забирали до сво?х домiв мiщани i сито ?х угощали. Крiм  того,
?х обдаровували всякими "снiдами", що вистало б на  цiлий  тиждень.  Тепер
завели таке, що кожний мусив сказати, до чи?? хати йде. Бувало й  так,  що
пiд недiлю заходили мiщане до ректора  i  випрошували  собi  по  дво?-тро?
хлопцiв до себе. Острозькi мiщане величалися сво?ю школою  i  дуже  любили
хлопцiв. Це дiялося навпаки iншим бурсам, наприклад, в Ки?вi,  де  бурсаки
дуже людям  пакостили  i  тягли  з  возiв,  що  попало.  За  то  звали  ?х
курохватами i дуже ?х боялися. В  Острозi  бурсак  не  потребував  красти,
лазити по чужих садах по овочi, бо всього йому  давали  добрячi  мiщане  з
добро? волi.
   Петро з Марком зайшли  вiдразу  до  Плескача,  де  ?х  гарно  угостили.
Плескачам, як ?м  розповiли  про  ту  честь,  яка  ?х  сьогоднi  стрiнула,
здавалося, що i на них кинуло промiннями вiд княжого сонця.
   Плескач говорив:
   - Як йно, хлопцi, будете себе добре вести, зайдете дуже вгору. Щасливий
той, на кiм княже око спочине. Тiльки одне вам говорю:  поки  не  скiнчите
науки, не важтеся  покидати  школи,  не  дайте  заманити  себе  до  нiяко?
сваволi, я так на ухо вам скажу.  Не  дайте  заманитися  Наливайковi.  Вiн
добрий козак i лицар, князь його любить, але вiн  уже  не  одного  бурсака
пiдмовив втекти на Запорожжя, пам'ятайте. Про те  я  ще  поговорю  з  його
братами.
   - Хiба ж його брати тут живуть?
   - Авжеж. Старший ? протопопом при Онуфрi?вськiй церквi  в  Острозi.  Це
отець Дем'ян Наливайко, дуже ревний  в  благочестi.  Це  сповiдник  князя.
Велика це честь. Говорять, що сам патрiарх новгородський, який тут у князя
гостював,  довiв  це  дiло  до  ладу.  Велика  то  при  князю  особа.   Це
запам'ятайте собi, хлопцi. А другий - це тутешнiй  мiщанин,  кушнiр.  Йому
теж добре живеться.
   Стара Плескачиха наклала школярам повнi  кишенi  пряникiв,  медiвникiв,
яблук та груш, коли вiдходили.
   В  бурсi  гомонiло,  мов  в  улiю.  Хлопцi  мiняли  мiж  собою  те,  що
поприносили з города. При вечерi нiхто не хотiв ?сти.
   На другий день при'йшлось зараз зрана розстатися з домашнiми  капотами,
?м  поприносили  бурсацькi  жупани  i  казали  перевдягтися.  Всi  бурсаки
одягались однаково.
   Степан забавився в Острозi цiлий тиждень. За той час навiдав обi церкви
в  го-  родi,  Благовiщенську  i  Онуфрi?вську,  оглянув  базари,  накупив
гостинцiв для рiднi.
   В недiлю  довелось  йому  бути  в  замковiй  церквi  на  обiднi.  Тако?
величаво? вiдправи вiн ще не бачив. Але-бо й церква тут неабияка. Усюди  -
золота, аж за очi хапа?. Княжий хор спiвав, мов ангельський. Князь сидiв у
сво?й позолочуванiй будцi, мов у сповiдальницi. Коли  виходив  iз  церкви,
попи його супроводжували спiвами, а народ кланявся, аж до землi припадав.
   Як прийшов час вiд'?зду, Жмайло пiшов  на  замок  поклонитися  князевi.
Князь прийняв  його  дуже  ласкаво,  обiцяв  хлопцями  заопiкуватися,  дав
мiшечок з дукатами на Самбiрську школу. Старого Грицька казав  поздоровити
i передати йому золотий хрестик, посвячений царгородським патрiархом.
   Степан  Жмайло  попрощав  хлопцiв,  всунув  у  руку  ще  одного  дукача
даскаловi. Плескач не хотiв узяти вiд  нього  грошей  за  те,  що  його  i
наймита годував цiлий тиждень. Степан ви?хав з Острога дуже вдоволений.



   IV

   Острозька школа, або, як ?? декуди називали i сво?, i чужi, "академiя",
була в той час славна на всю Укра?ну. ?? заснував  князь  Василь-Костянтин
як противагу ?зу?тським лiцеям, у котрих  вчили  польського  i  латини.  В
протиставленнi до того, князь назвав свою школу словено-грецькою. Та в тiм
часi без латини не було освiти, тому i тут, побiч греки,  мусили  вчити  й
латини, i ?? вчено бiльше, чим греки, бо до то? науки  тяжче  було  знайти
вчителя, чим до латинсько?. Тому-то, всупереч урядовiй  назвi,  яку  надав
школi основатель, вона називалася, силою факту, триязичним лiце?м.
   Князь Костянтин мав на цiлi сво?ю школою ударемнювати змагання  ?зу?тiв
i збирати сюди руську  молодь,  яка  в  ?зу?тських  школах  латиншилась  i
ляшилась. Пiзнав вiн це на сво?му старшому синовi Янушу, який  проти  волi
батька ще в молодiм вiцi вiдпав вiд  вiри  батькiв  i  нiколи  до  не?  не
вернувся.
   Вiдтак хотiв князь виховати для русько? нацi? i православно? вiри людей
вчених, якi  б  ??  обороняли  i  пiдпирали.  На  тому  полi  були  великi
недомагання.
   Православне  духовенство  було  темне  i   здеморалiзоване.   Сучасники
говорять, що попа православного частiше можна було стрiнути в шинку, як  у
церквi. До того були це великi неуки, що заледве вмiли читати, а  деякi  i
того не вмiли. Польський уряд оставав пiд ?зу?тським впливом i рад  був  з
того, що руське духовенство не вiдповiдало сво?му  званню.  Прямо  вiн  ту
темноту попирав. Те саме дiялось серед вищо? православно?  i?рархi?,  були
?пископи, якi навiть не були священиками. Тут робилось те, що в латинськiй
церквi перед реформацi?ю, а в Польщi - перед ?зу?тами.
   Православнi  ?пископи  нападали  на  себе  збройною  рукою,   здобували
приступом сво? катедри, грабували церкви сво?х дi?цезiй, а  упiрних  попiв
виганяли з паро-хiй киями або замикали ?м церкви за те, що пiп  не  зложив
наложено? ?пископом данини. Такий стан  вiв  благочестя  у  пропасть,  тим
бiльше, що латинська церква при всiм переслiдуваннi православ'я вмiла  той
розпад у православнiй церквi для себе використати.
   Коли ж усi  православнi  дивились  з  закривавленим  серцем  на  упадок
батькiвсько?  церкви,  то  мусило  таке  саме  дiятись   у   серцi   князя
Василя-Костянтина, який був по-синiвськи прив'язаний до  рiдно?  церкви  i
мав силу тому розпадовi покласти край.
   Попри всi тi цiлi  намiряв  князь  Костянтин  виховати  у  сво?й  школi
духовенство православне освiчене, карне й iдейне.
   Початок Острозько? школи припада? на рiк 1580. До того  часу  була  тут
школа нижча, яких багато  було  на  Укра?нi,  тому  вона  не  могла  нiчим
визначитися.
   Князь добирав собi людей, де лише про них мiг довiдатися.  Спроваджував
?х до Острога  i  надiляв  сво?ю  княжою  ласкою.  Таким  першим  пiонером
укра?нсько? освiти був Герасим Смотрицький, шляхтич  укра?нський  з  мiста
Смотрича. Вiн був гродським писарем у Кам'янцi.
   Не зна?мо, де вiн вчився i яку мав освiту, однак то певно, що на  такий
уряд гродського писаря треба було мати освiту. На нього звернув князь свою
увагу, i таки його до Острога стягнув, i поручив йому таке важне завдання.
З пiзнiших письм Герасима Смотрицького бачимо,  що  вiн  на  той  час  був
найгарнiшим письменником i полемiстом на Укра?нi.
   Ми не зна?мо, який був заведений план  науки  в  тiй  школi.  З  письма
Захарi? Копистенського бачимо,  що  вчили  там,  крiм  слов'янсько?  мови,
латинсько? i грецько?, ще фiлософi?, астрономi?,  математики  i  риторики.
Розумi?ться, що теологiя була тут окремим предметом науки.
   Князь Костянтин змагався доповнити  учительський  збiр  поперед  усього
сво?ми  людьми,  яких  лише  мiг  стягнути.  Вiдтак  стягав  сюди  грекiв,
виминаючи латинникiв, якi могли б його плани ударемнити.  Краще  вже  мали
приступ представники нових релiгiй, як протестанти i арiяни, якi так  само
поборювали латинську церкву.
   Другою особою по Смотрицькiм був о. Дем'ян  Наливайко.  Походив  вiн  з
Гусятина, де його батько був ремiсником. Батька вбив Калiновський, i  тодi
його три сини перебралися на Укра?ну. Дем'ян  Наливайко  визначався  вищою
освiтою i фанатичним прив'язанням до благочестя. На нього звернув особливу
увагу, в часi свого побуту в Острозi, царгородський патрiарх ?ремiя, i вiн
наклонив князя, щоб узяв собi  о.  Дем'яна  за  свого  сповiдника.  З  то?
причини о.  Дем'ян  мав  великий  вплив  на  князя.  Цiй  обставинi  треба
приписати, що козаки приятелювали з  князем,  а  ?х  представник,  Северин
Наливайко, знаходив в Острозi безпечний захист i вiдпочинок.
   Поволi зiбрався тут значнiший гурток  учених,  який  зайнявся  виданням
книжок. Вiкопомним  дiлом  стало  видання  Бiблi?  з  передмовою  Герасима
Смотрицького.
   Як нашi кульчичане попали в Острог, то школа iснувала вже 10 рокiв.  За
той  час  вона  гарно  розвинулася.  Приятель  пiзнiшого  гетьмана   Петра
Конашевича-Сагай- дачного говорить, що гетьман вчився в Острозькiй  школi,
тодi, як там квiтли науки.
   Зразу тяжко було хлопцям  привикнути  до  такого  життя,  але  з  часом
вложились у форму бурсацьких i шкiльних порядкiв i були першi  мiж  сво?ми
товаришами. Ними пiклувався князь, ректор i о. Дем'ян, який частенько брав
?х до себе i навчав того, чого в  школi  не  вчили.  Щиру  прихильнiсть  i
батькiвське серце знайшли вони ще в мiщанськiм домi Плескачiв. Усi ?х  там
полюбили, як рiдних дiтей, i не було недiлi та свята, коли  б  ?х  там  не
прошено на обiди.
   Перший раз були там на обiдi, ще як Степан Жмайло пробував  в  Острозi.
При цiй нагодi могли пiзнати родинне життя тих патрiархальних  укра?нських
мiщан. Родина Плескачiв жила в просторiм домi при  вулицi  Литовськiй.  До
дому прилягав просторий огород iз садом. Налiво вiд  сiней  заходилося  до
свiтлицi, де жили старi Плескачi i приймали гостей. Звiдси вели  дверi  до
дальших кiмнат, де жили  сини  i  зять  з  дiтьми.  На  другiм  боцi  була
майстерня, а  далi  комори  i  склади  шевських  матерiалiв.  В  майстернi
покладено лежанки для челядникiв i учнiв. Тут вони спали, ?ли i працювали.
Лише в недiлi i свята заходила уся челядь до свiтлицi й засiдала до одного
стола з хазя?нами. Свiтлиця була простора  i  ясна,  вiкнами  звернена  до
вулицi. Велика пiч з зелених кахлiв,  кiлька  скринь  з  усяким  добром  i
широчезна постiль пiд стiною. Пiд образами велика лава, прикрита  килимом,
i стiл, прикритий бiлою скатертю, на якiм лежало все: хлiб i  сiль.  Попiд
вiкна йшла довга лава. Над вiкнами - полиця з приборами кухонними.  Чiльна
стiна проти входу завiшана  густо  образами,  на  яких  пишалися  вiнки  з
польових i огороднiх квiтiв, що ?х святили в церквi  по  празниках.  Перед
iконою богоматерi висiла срiбна лампадка. В недiлi i свята приносили  сюди
другий стiл з майстернi, бо годi було всiм помiститися.
   Микола Плескач, як уже вище говорилося, давав усьому порядок i  надiляв
усiх роботою. Коло домашнього господарства поралась Плескачиха з донькою i
невiсткою.
   В суботу надвечiр прятано в робiтнi, i вже  аж  до  понедiлка  не  було
нiяко? роботи.
   В недiлю рано всi по-празниковому одягненi йшли до церкви. Мужчини -  в
довгих мiщанських капотах, в високих смушкових шапках, жiнки  -  в  довгих
хутрах, обрамлених кращим хутром з  куниць.  Старий  Плескач,  брав  iз-за
образа великий молитвослов i йшов попереду з жiнкою; за ними поступала вся
сiм'я зi старшими дiтьми, челядниками й  учнями.  Малi  дiти  лишалися  зi
старою бабусею-помивачкою вдома.
   В церквi  ставали  на  призначених  для  себе  мiсцях.  Плескачевi,  як
цехмiстровi шевському, належалося почесне мiсце i цехова свiчка. Вiн зараз
розвертав свiй молитвослов i спiвав голосно з криласом.
   В тiм порядку вертали з церкви. Жiнки, пороздягавшися, виймали  з  печi
зварену ще рано страву й ставили на стiл. Тепер мали право сiдати до столу
челядники, учнi й парубки, що доглядали коней.  Дiвки  вiд  корiв  обiдали
окремо. Вони мусили при обiдi послугувати. Обiд зачинався молитвою,  котру
вiдмовляв голосно старий Плескач. Пiд час обiду  нiхто  не  говорив.  Лише
сьорбання й жування було чути.
   Степана Жмайла посадили на почесному мiсцi. За ним посiдали хлопцi. Хоч
вони молодi ще були, та не випадало саджати ?х мiж челяддю, бо  то  спуде?
вищо? княжо? школи.
   Лише як поставили в збанках  мед,  розв'язалися  язики,  й  розпочалася
гутiрка.
   Плескач приказав кому-небудь повторити нинiшн? казання  в  церквi,  яке
було ?вангелi?. На ту тему велась розмова. Плескач не мiг тому подарувати,
хто в церквi не вважав на слово боже.
   Аж пiсля того пiшла розмова на iнший шлях. Плескач випитував про те, як
?х князь прийняв, i оповiдав про мiсцевi вiдносини. Степан розказував  про
вiдносини в  Самбiрщинi,  про  переслiдування  православних,  про  те,  що
православним не можна ставити церков у  серединi  мiста.  Говорив,  як  то
королiвськi комiсари хотiли записати шляхту  всупереч  ?хнiм  клейнодам  i
шляхетським грамотам у iнвентар, як шляхта аж шаблею мусила оборонятися та
силою комiсарiв прогнала. Бо ж ?хнi привiле? шляхетськi  походять  ще  вiд
князя Льва. Плескач слухав усе те, хитаючи головою, а далi каже:
   - Слава, честь i поклiн  нашому  князевi,  його  милостi  Костянтиновi,
щасливi ми, православнi, пiд  його  могучою  рукою.  За  його  плечима  ми
безпечнi, мов у Бога. Нiхто нам нашо? благочестиво? вiри не смi? чiпати, а
церкви нашi ставить сам князь, великолiпнi i багатi. У нас  свобода.  Нема
нiякого гнiту. Ось я був собi бiдним шевцем, коли сюди  прийшов,  як  його
милiсть прикликав сюди усяких ремiсникiв,  рукодiльникiв,  а  тепер  я  не
послiднiй,  як  бачите,  багач.  А  всього  доробився  власною  працею   i
пильнiстю, нiкого на грiш не покривдив. I нiчого, i нiкого  менi  боятися,
хiба страху господнього. ? в мене  всього  подостатком,  ще  й  на  бiдних
стане. Нiхто менi того не вiдбере, бо нашого  Острога  нiхто  не  здобуде.
Татари кiлька разiв заганялися, коли-то хотiли захопити в ясир княжу дочку
Катерину, що за князя  Радивила  вийшла.  Нiчого  не  вдiяли,  лише  зубiв
наломили.
   - Чи ви ведете сво? ремесло на замову?
   - Нi, я роблю на запас. Потiм сво?  вироби  розвожу  по  ярмарках.  Мо?
ярмарки мiж Львовом i Ки?вом. Великi пани в мо?х чоботях ходять, бо в мене
товар добрий i тривалий. На партацтвi я свого знаку не дам. Врештi, я мушу
другим за примiр служити, бо я старший у шевському цеху.
   - А який ваш знак?
   - Який? Три звiздочки - на зап'ятку, мiж пiдковою побiч себе,  а  одна,
бiльша, - спереду. Такi самi знаки ставлю на шкурi всерединi халяви. Нiхто
?х не бачить, бо вони закритi пiдшивкою. Лише як пiдшивку вiдпореш, то  ?х
побачиш. Це  на  те,  щоби  нiхто  знакiв  на  зап'ятку  не  пiдробляв  на
партацькiм чоботi i мого верстату не знеславлював. Я зараз  пiзнаю  фальш,
бо нiхто не потрафить звiздок розмiстити, як я сам сво?ю печаткою.
   - А коли б ви такого зловили?
   - Го-го, за це  велика  кара.  Цех  може  його  з  шевсько?  корпорацi?
викинути, i нiколи вже не мiг би бути майстром.
   - А як тут у вас татари поводяться?
   - То дуже добрi люде. Одне, що не мають  трункiв,  бо  цього  ?м  ?хнiй
пророк заказав. Вони працьовитi i додержують слова.  Нiхто  ?м  не  робить
кривди, ?хньо? вiри нiхто не чiпа?, тому вони е  добрими  сусiдами,  а  за
нашим князем то пiшли б в огонь, так його люблять. По-нашому говорять вже,
як би й ми, хоч мiж собою усе галакають по-сво?му.
   - Щасливi ви, що такого доброго князя ма?те...
   - Нашому князевi дай Господи много лiт прожити, бо що потому  буде,  то
Господь зна?...
   Плескач задумався i став хитати головою.
   - А хiба ж що? Нема в нього дiтей?
   - Та що з того? Найстарший син Януш цiлком  вiдвернувся  вiд  прадiдно?
церкви. Вiн уже лях, не наш...
   - А князь на те позволяв?
   - Що ма? робити? Бачите, мама була ляшка та й сина за собою потягла,  а
решти доконали ?зу?ти та й перевертня з нього зробили.
   - Я би на те не позволив. Видно, що в панiв iнакше жиють, як ми, простi
люде.
   - Нi, ви того не зна?те, який князь строгий чоловiк. Його син  Януш,  а
так само й iншi два  сини,  не  смiють  при  батьковi  сiсти,  анi  словом
вiдiзватися, поки не дiстануть на те дозволу, не смiють нiчого зробити без
дозволу князя. Говорять, а ми то всi добре в городi зна?мо, що князь  дуже
гнiвався на сина, грозив, просив ,- не помогло нiчого, а тепер князь  сина
дуже любить, може, за те, що такий впертий. Другий  син  Костянтин,  зразу
гуляка великий, вiдтак i вiн став перевертнем, а тепер богомолець.  Нiчого
з нього не вийде. Може, ще з наймолодшого, Олександра, вийде що  путнього.
Вiн теж з ляшкою вженився, але, певно, старий князь  сам  виховувати  буде
внукiв i не пустить ?х на  чужину,  бо  вже  на  Янушевi  попiкся.  Чимало
клопотiв та гризот перейшло понад головою нашого доброго князя. А та  його
братанка по Iллi, княжна Гальшка, скiльки князь мав iз-за не? i ??  матерi
процесiв, боротьби з ?? мужами та з тестем, вiтчимом.
   - Вона вже не жи??
   - Господь змилувався та й забрав ?? до себе. Вона була божевiльна, таке
?й Господь дав. Бувало, не можна було видержати, як зачне, бiдна, на замку
з сво?? вежi голосити та кричати. Кажу вам,  аж  морозом  проймало.  Цiлий
город, почувши ?? плач, крик, тiльки хреститься, а  дiтвора  хова?ться  по
кутах та плаче налякана. Тако? долi не хотiв би  я  мати  i  за  тi  княжi
скарби, за те золото, що ма? його наш князь пiд сво?м замком... I вiд того
часу князь посумнiв, згiркнiв та лише в  молитвi  шука?  розради,  потiхи.
Бiдний вiн. Вiн неприступний нi для кого. Одна його дочка, Катерина, вмiла
з батьком дiйти до ладу, вона одна могла роз'яснити його чоло. Страх як ??
князь любив. I тому, коли хто потребував князя, то хiба через отця Дем'яна
або княжну Катерину дiпнув свого.
   Плескач оповiдав те про княжi справи, що  знали  всi  острожане,  а  що
кульчичан дуже  цiкавило,  як  нове,  нечуване.  Степан  мотав  на  вус  i
запам'ятовував, щоби вiдтак дiдовi Грицьковi розповiсти. Хлопцi  цiкаво  й
радо слухали, бо вiдтепер ?х доля  була  зв'язана  на  довгi  часи  з  тим
славним паном на Острозi.
   Вже стало сонце хилитися на захiд. Хлопцям час було вертатися до бурси,
а Степан з наймитом ладився в дорогу.
   Плескач вишукав ?м певну, дуже чисельну компанiю солярiв,  що  ?хали  з
Острога до Дрогобича. Можуть разом пере?хати геть поза  Львiв,  значиться,
поза той страшний Янiвський лiс.
   Прийшла хвиля розстатися. Марко розплакався. Петро закушував губи, щоби
не плакати вголос. Усiм було жаль. Розставалися на  довгi  лiта,  а  може,
нiколи вже не побачаться. Це в божих руках.
   Степан не втерпiв, щоб востанн? не сказати, може, вже десятий раз:
   -  Хлопцi,  вчiться,  слухайте  старших,  не  зробiть   сорому   нашому
шляхетському родовi Жмайлiв.
   - А до нас заходьте, коли вам буде завгодно,  як  до  сво?х  рiдних,  -
говорила Плескачиха ?м услiд.



   V

   Плескачi справдi любили кульчичан. Вони радiли, як на них з усiх сторiн
спливали похвали за ?х  пильнiсть  i  статечнiсть.  Хлопцi  розвивалися  i
росли-таки на очах. В мiру того Плескач бiльше про них непоко?вся.
   - Занадто вони вирiзняються вiд сво?х товаришiв,  бiльше  звертають  на
себе увагу, а я боюся, щоб той Северин не збаламутив ?х i  не  намовив  до
козакування, - говорив часто Плескач до сво?? жiнки. - Не одного  вiн  уже
заманив. Для них ще час, аж розуму наберуться.  Я  не  вспокоюся,  поки  з
отцем Дем'яном не поговорю.
   I справдi, одно? недiлi пiшов до о. Дем'яна i розповiв свою турботу:
   - Знаю, що вони будуть лицарями, i така доля ?х не  мине,  але  на  мiй
простий розум виходить, що вони  сотворенi  на  щось  кращого,  що  бiльшу
користь принесе нашiй православнiй церквi i нашому  народовi,  як  пiти  в
козаки i там або голови молодецькi зложити, або в ясир попадуть, або... на
колi згинуть...
   О. Дем'ян вислухав його уважно, бо його поважав, i каже:
   - На тих хлопцiв я маю особливе око. I ?х милiсть не  байдужий.  Ми  ?х
уже заздалегiдь до чого  iншого  призначили,  -  то  неабиякi  голови.  Не
розумiю, чого тобi за них так побоюватися?
   Плескач помовчав хвилю, заки перемiг себе, а далi каже:
   - Одного боюсь я. Ваш брат Северин ма? на них великий вплив, вони  його
обожають, знаю це, бо хлопцi часто до мене заходять i  чую  ?хнi  розмови.
Северин - то вершок козацько? досконалостi, врештi, я i всi,  що  Северина
зна?мо, то? само? думки. Коли би так  Северин  закликав  ?х  до  себе,  то
покинули б усе й пiшли б за ним на край  свiту,  як  уже  багато  бурсакiв
пiшло. Отож я б прохав вашо? милостi звернути на це увагу  пана  Северина,
щоб тих хлопцiв не займав. Бо я також маю право пiклуватися  ними,  -  дав
менi його ?х батько.
   - Про таке, то я й не подумав, i не думаю. Знаю, що мiй брат Северин не
раз менi про хлопцiв говорив, що вони йому по нутру, але то вiн  без  мого
вiдома й дозволу не зробить, щоб дiтвакiв баламутити.
   - Ваша милосте, поки ваша милiсть про це  довiдаються,  поки  попросить
дозволу, може бути запiзно, бо як ?м лиш слово скаже, то полетять пташки з
клiтки i поминай, як звали, а велика була би шкода. На мiй простий  розум,
треба б забезпечитися наперед.
   - То я тебе розумiю так, щоб я Северина остерiг.
   - Так, так, ваша милосте, я сам не смiв того договорити, я дуже  прошу.
- Плескач поклонився о. Дем'яновi в пояс.
   - Можна й так, при найближчiй стрiчi поговорю з ним.
   Плескач був дуже радий, начеб любих хлопцiв за десять замкiв заховав.
   О. Дем'ян додержав слова i при першiй стрiчi заговорив до брата:
   - Ти зна?ш оцих пришельцiв од Самбора?
   - Того лучника Петра i того двобiйника Жмайла? Чому б ?х не знати? Вони
дуже замiтнi мiж бурсацькою юрбою. З них лицарi вийдуть.
   - Та ?м ще завчасно про лицарство говорити, то ще дiти.
   - А я залюбки з ними про те говорю, коли лише стрiнуся. Думаю, що, щоби
лицарем бути, треба змалку до того заправлятися.
   - А я тебе прошу, брате, дай тому спокiй. Кажу, то ще дiти,  ?м  ще  не
час до козакування, хай вчаться. У нас бiльше  лицарiв,  як  учених,  наша
народнiсть, наша церква ма? великий на те голод...
   -А! Чи не вибираються вони козакувати?-сказав Северин i  розсмiявся.  -
От горобчики, навiть не думав я, що в них таке завзяття. Далебi, куплю  ?м
горiхiв за це й вицiлую обох.
   - Вони не вибираються козакувати, але я  побоююся,  щоби  ти  ?м  тако?
думки не пiддав.
   - Се, брате, ще смiшнiше вiд того. Менi i в голову таке не прийшло i ще
довго не прийде. Годi менi з такими козаками возитися, що за мамою плакали
б.
   - I князь би тобi сього не вибачив, бо його милiсть уже тепер  поклада?
великi надi? на них.
   - Краще не говорiмо про такi небилицi: я тако? дурницi не зроблю.
   При найближчiй нагодi стрiнув Северин обидвох  кульчичан  i  заговорив.
Вони аж горiли з радостi,  що  такий  славний  лицар,  про  якого  стiльки
наслухались, говорить iз ними.
   - Гаразд, хлопцi! Чи не вибира?тесь ви на Запорожжя?
   Вони оторопiли вiд тако? несподiванки, а Петро каже:
   - А чи пан Северин взяв би нас?
   - Поки що годi. Таких жовтодзюбiв нам не треба. На Сiчi не можна жiнкам
жити, а ви годi, щоб ще без панiматки обiйшлися.
   Хлопцi обидва засоромились дуже. Петро каже:
   - Ми ж i тут без панiматки живемо.
   - Ех, дурень ти один з другим! Тобi зда?ться, що на Запорожжi то самими
пирогами, та медiвниками годують, що нiчого не роблять, хiба  в  оксамитах
ходять та й гуляють? Ой небоже, тверде те життя, i не кожний з того  хлiба
жити буде. Ви анi думайте про те. Я перший, коли  б  вас  там  здибав,  то
здорово випарив би, i  привiз  би  наперед  себе  до  Острога,  та  вiддав
ректоровi на карцер о хлiбi й водi.
   Северин вiдiйшов, думаючи: "Тепер  вiдiйде  ?м  охота  про  козакування
думати. Скажу про те братовi".
   А хлопцi знову думали собi таке:
   - Чого вiн нас вчепився? Хiба ж ми йому говорили, що хочемо  приставати
до нього?
   А Петро мiркував таке:
   - Нiчого iншого, тiльки  що  Северин  був  напiдпитку,  бо  то  все  не
держалося купи.
   - Але вже зна?мо, що би нас ждало, коли б прийшла думка тiкати з бурси.
   Нiде правди дiти, що така думка у  них  не  раз  по  молодечiй  голiвцi
блукала, хоч ще не виросла, але вже зроджувалась. Вiдгадав ?? Плескач з ?х
говорiння.
   Та по тiй стрiчi з Северином та думка затратилася вiдразу, тепер у  них
осталась одна цiль: вчитися i скiнчити вищу школу, а вiдтак  хай  мiркують
старшi, що з ними станеться.
   Найближчо? недiлi розповiли Плескачевi немилу  стрiчу  з  Северином,  -
чого вiн вiд них хотiв, чого ?х вилаяв так погано?
   Та в тiй хвилi прийшов диякон Онуфрi?всько? школи  вiд  отця  протопопа
Дем'яна по тих двох спуде?в з-пiд Самбора, щоби прийшли зараз до нього.
   Хлопцi вдивилися на себе, а вiдтак на Плескача.
   - Треба йти, дiти, - каже Плескач, - то важна особа i без  причини  вас
не кличе.
   Пiшли. А по дорозi - Марко каже до Петра:
   - Чого Наливайки до нас причепилися? Чи не виговорився ти, Петре, перед
ким, що хочемо на Сiч втiкати? Висмiяв  нас  один,  а  другий,  певно,  ще
вила?.
   - Я лише те говорив, що ти чув. Питав нас жартома за Сiч,  а  я  жартом
йому вiдповiв. Випили одне, вип'?мо й друге.
   - А може, нас вiдiшлють додому? Може, ми що не так робимо, як треба?
   - Як вишлють, то по?демо. А грiха за нами, сам зна?ш, нема нiякого.
   Та у о. Дем'яна цiлком не було того, чого побоювалися. Вiн  прийняв  ?х
ввiчливо i зараз почастував ?х горiхами та медiвниками.
   - Сiдайте, хлопцi, та поговоримо. Я давно мав  вас  прикликати,  та  не
було часу. Я хотiв вас випитати, як у вас, у Самбiрщинi, з нашою церквою?
   - Певно, що не так, як тут. У нас православних переслiдують, наприклад,
у Самборi не вiльно церкви ставити всерединi мiста, i хiба те мають, що ?м
люде скинуть. Тако? церкви, як тут, ми ще нiде  не  бачили.-  Так  говорив
Петро.
   - А якi у вас священики?
   - Та якi... У нас, наприклад, у Кульчицях, ? чотири попи, та лише  дво?
зна? читати...
   - А як же вони читають ?вангелi??
   - Навчилися одне  "За  всяко?  прошенi?"  напам'ять  та  спiвають  його
щонедiлi, а службу правлять напам'ять.
   - Сумно, - каже о. Дем'ян, - шкiл нема, людей нема.
   - I князiв руських нема, - докинув Марко.
   - Бачите, дiти, в  якiй  небезпецi  наша  благочестива  вiра?  На  вас,
молодих, тяжить святий обов'язок рятувати ??, а то лише тодi статися може,
як матимемо сво?х вчених, до церкви i народу прив'язаних людей. На  князiв
не числимо, бо ?х не розведемо, а  учених  людей  можна  мати  без  помочi
?зу?тiв. Тому мiркуйте, якi великi услуги може зробити тутешня школа, а ви
в нiй. Не  лише  що  самi  навчитесь,  та  ще  сво?м  прикладом  товаришiв
заохотите до невсипущо? працi. Вiд вас двох мусить школа бiльше  вимагати,
як вiд усiх  iнших.  Лише  вам  тим  не  гордитись,  не  виноситись  понад
товаришiв, бо янголiв гордих навiть Господь не  стерпiв.  Пам'ятайте  собi
те. А пам'ятайте ще й притчу господню,  що  не  вiльно  закопувати  даного
господином талану, бо треба за таке марнотратство тяжко вiдпокутувати.
   - Та ми вчимося, що можемо, - оправдувався Петро.
   - Сину мiй, я ж тобi докорiв не роблю, а дивлюся за вашими поступами  в
школi, вчителi вас хвалять, а я вас  остерiгаю,  щоб  тi  похвали  вас  не
попсували. Чим бiльше вас хвалять, тим бiльше ви повиннi працювати, ось що
хотiв я вам, любi дiти, сказати. Про вас зна? i його милiсть, а подумайте,
як би йому було жаль, коли б  на  вас  обманувся.  Бог,  церква,  народ  -
вiтчина наша. За тi три речi не жаль життя покласти. Наша церква i народ у
небезпецi. Латинство i ляхи вдираються тими щiлинами, мов  гнила  вода  до
розсохлого сосуда. А ви до того ще шляхта, ви - сiль землi  сiя,  як  вашi
батьки говорять про себе. Тут козацтво бореться за церкву православну,  за
народ, а там той обов'язок спада?  на  шляхту,  не  ту  високу,  лише  ту,
дрiбну, хлiборобську. Пам'ятайте, щоб сорому не зробили вашим  шляхетським
родам.
   Хлопцi слухали о. Дем'яна, мов яко? проповiдi, по-божно, i кожне  слово
западало глибоко в ?хнi молодi душi.
   - Чим ти, Петре, хочеш бути?
   - Божа воля, я ще не знаю. Тiльки що зачав вчитися.
   - А коли б ти так... при божiй помочi скiнчив нашу Острозьку школу?
   - Як менi старшi порадять.
   - Гарно ти говориш. Старших треба слухати, бо в них бiльше  досвiду.  А
ти, Марку?
   - Я так само кажу, як Петро. Ми ж побратими, однодумцi.
   - I ви нiколи не посварилися мiж собою, як це мiж хлопцями бува??
   - Хiба як дiтьми малими були, та я того не  пам'ятаю,  а  так,  вiдколи
прийшли до розуму, ми заодне дума?мо.
   О. Дем'ян розпитував ?х з цiкавостi, чи вони  собi  рiдня.  Тодi  Марко
оповiв iсторiю Петра, яку ми вже зна?мо.
   - Дiти мо?, - говорив о. Дем'ян, кладучи руки на ?хнi голови. - Господь
вас залучив, вибрав вашi душi для себе ще  в  лонi  ваших  матерiв,  -  не
розлучайтесь душею нiколи, бо цього  вам  не  вiльно  робити.  "Я  же  Бог
сочита, человек да не розлуча?ть!" Побратимство - свята рiч.
   О. Дем'ян наклав ?м у кишеню яблук, горiхiв та  пряникiв,  поцiлував  у
голову та вiдправив ласкаво. Вертали не в такiм настро?, як сюди йшли.
   - Що ти, Петре, на це скажеш? - пита? Марко.
   - Як я можу знати? Я аж боюся того, що так усi на нас очi звертають.
   - Певно, тепер щонайменше ми  би  провинилися,  та  зараз  усi  на  нас
закричать, хоч пiд землю ховайся.
   - Отже, треба нам пильнуватися, а це нам лиш на добро вийде.
   Для Острога був зразу призначений один  Онуфрi?вський  ярмарок.  Вiдтак
король для великих заслуг князiв Острозьких визначив ще два: Микола?вський
i Йорданський. У тi часи ярмарки дуже важнi були. Без того нi  один  город
не мiг iснувати. З ярмарку йшла головна загальна  користь  для  города:  з
оплат, з мита, з того, що на  ярмарок  з'?здилися  -з  подальших  околиць,
мусили тут довший час жити, звичайно два тижнi, i немало лишали грошей для
города за право торгування, а в людей за поста?нне,  за  мешкання,  ?жу  i
корм для коней i товару. О признання ярмаркiв дорiчних городи  i  мiстечка
дуже побивалися.  Iз-за  того  були  рiзнi  спори,  коли  б  ярмарки  мали
вiдбуватися в один час у поблизьких мiсцевостях. Церкви  ж  мали  з  таких
ярмаркiв, що припадали в день  якогось  храмового  свята,  великi  користi
через братськi пири. Братствам прислугувало право на такi пири варити  мед
i продавати його на загальному угощеннi.  На  те  запрошували  постороннiх
людей з-поза братства, якi вкуповувалися на пир i за це добре  платили.  З
меду зоставався вiск на церковнi свiчки братськi, з того  знову  приходила
користь.
   Ярмарок на зимного Миколи того року,  як  прийшли  хлопцi  до  Острога,
заповiдався величаво. Надворi було морозно, але сухо. За тиждень перед тим
святом стали з'?здитися купцi з рiзних сторiн. Не лише в городi, але й  на
Зарiччi не було одного дому, де би не гостював якийсь при?жджий. На  ринку
виростали шатра крамарськi, наче гриби  по  дощi.  Турецькi  та  татарськi
купцi мiстились у сво?х одновiрцiв на Зарiччi.  Городськi  пахолки  немало
мали роботи, порядкуючи вози та крамарськi шатра.
   На той ярмарок лагодились  i  тутешнi  купцi.  У  Плескачiв  аж  горiла
робота. В робiтнi на довгих жердках вiшано готове  обув'я,  призначене  на
продаж. Були тут цiлi в'язанки чобiт iз сап'яну, курдибану, з  простими  i
задертими вгору носами, призначенi для шляхти. Плескач казав навiть кiлька
пар пiдкувати срiбними пiдкiвками, якi йому зробив мiсцевий золотар.  Були
тут i жiночi черевички на високих зап'ятках, шнурованi шовковими шнурками.
Плескач знав робити чоботи венгерськi з твердими  халявами  та  шовковими,
рiзного кольору кутасами.
   Все то мало бути продане  на  Микола?вському  ярмарку.  До  слiдуючого,
Онуфрi?вського, буде приготовлятися новий крам.
   Кульчичане заздалегiдь радiли, що такого  дива  надивляться,  хоч  iншi
бурсаки приймали це байдужо i навiть не згадували про  те,  що  за  кiлька
днiв ма? наступити.
   Як котрий iз кульчичан заговорив до кого про ярмарок, то старий  бурсак
лише посмiхався пiд носом, не кажучи новикам нiчого.
   Кульчичане думали ще й про  те,  що  на  святого  Миколи  Плескач  сво?
iменини святкувати буде. Петро скомпонував навiть  якийсь  стишок  в  день
"тезоiменiя славетному пану цехмiстру", який вивчив напам'ять.
   В недiлю перед святим Миколою хотiли хлопцi пiти  в  город,  та  немало
зчудувались, як застали дверi зачиненi, а диякон заявив, що в часi  цiлого
ярмарку не вiльно жодному бурсаковi вийти на свiт.
   Згодом довiдалися, що такий приказ завела вже вiд  кiлькох  лiт  управа
бурси i школи тому, що бурсаки ходили помiж крами i  тягли,  що  пiд  руку
попало та легше лежало. У мiщан не рушали нiчого, бо тi  приймали  ?х,  як
сво?х, але у при?жджих годилося покористуватися.
   Купцi жалувалися  перед  городською  старшиною.  Голова  пiшов  князевi
пожалуватися, i з того вийшов такий  арешт  на  бурсакiв.  Старшi  бурсаки
нiчого не говорили про те новикам, ще  iнколи  розповiдали  ?м  чуда-дива,
щоби ?х зацiкавити, поки не розчаруються, от як тепер кульчичане.
   Такий заказ не зовсiм виходив купцям  на  користь.  Бурсаки-шибайголови
викрадались з бурси вночi i ходили на заробiтки промишляти.
   I тепер знайшлося кiлька старших, що уложили собi план  такого  нiчного
походу. Не було одно? ночi, щоб чогось не дiсталося поза огорожу  бурси  з
ярмарку. Часом воно i не вдалося, часом декого  переловили,  а  тодi,  щоб
його засiкли рiзками, вiн не видав товаришiв.
   Так було й тепер. Зiбралася компанiя шибайголiв. Головна рiч  лежала  в
тiм, щоб даскали, що мешкали в бурсi, нiчого не помiтили, щоби було  в  що
перевдягатися, перебратися через огорожу, справитись добре  на  базарi,  а
потiм тою самою дорогою зi здобиччю вернутися та й непомiтно дiстатися  до
сво?? лежанки.
   Компанiя вибрала собi ватажка, а вiн над усiм промишляв. Одежу  зносили
з города довший час i ховали так, що нiхто ?? не мiг знайти. Iншi бурсаки,
хоч бачили це, не смiли зрадити. Взагалi слово "зрада"  в  бурсi  не  мало
мiсця. Зрадник або донощик  мiг  переплатити  здоров'ям  свiй  вчинок,  не
сподiваючися коли i не знаючи вiд кого.
   Одного дня, вже над ранок,  зчинився  на  Замковiй  вулицi,  де  стояла
бурса, страшний крик. Люде летiли  гурмою,  когось  ловили.  А  той  хтось
вдирав щосили, аж допав високо? бурсово? огорожi i перескочив  ??  зручно.
Нiчнi стражники добувалися до дверей бурсового  дому  i  приказували  собi
створити в iменi управи города. Та нiхто не хотiв того слухати,  бо  бурса
була княжа i городська управа не мала тут сво?? влади.
   За стражниками надбiг цiлий гурт крамарiв, якi нiчого  собi  з  княжого
права не робили. Вони були подразненi тим смiлим злодiйством.  Вiдзивалися
наклики й погрози в рiзних мовах. Стали гримати до дверей, а  коли  ?м  не
вiдчиняли, один кремезний москаль пiдпер дверi плечима, i  вони  подалися.
Юрба впала досередини шукати i ловити злодiя. Та ж  усi  його  бачили,  як
втiкав i перескочив огорожу, мусять його знайти i покарати. Так кричали  з
усiх бокiв. Одного даскала перевернули i змiсили ногами.  Iншi  поховалися
по кутках. Хлопцi, наляканi, посхапувалися з лежанок i стали кричати. Юрба
стала ?х бити. Iншi  пiшли  до  огорода  i  шукали  за  слiдом.  Городськi
пахолки, що прийшли сюди першi,
   анi прочували, що така буча  ско?ться.  Хотiли  тепер  роззвiрену  юрбу
спинити, але не мали вже сили.
   Хлопцi ховалися попiд лежанки. Юрба пiймала  кiлькох  старших  i  стала
немилосердно бити та мучити. Одного бурсака прив'язали до сволока за  ноги
i били, а вiн з болю признався, що то вiн дiйсно ходив красти, хоч не вмiв
сказати, де вкрадене подiв.
   Один бурсак вспiв вирватись тихцем i побiг на замок,  побiг  босий,  бо
нiколи було взуватися; другий розбудив ректора, котрий втратив голову i не
знав, що робити.
   Той, що вспiв перебратися на  замок,  розповiв  отамановi  сторожi,  що
сталось, благав помочi, бо всiх бурсакiв повбивають.
   На замку, на час ярмаркiв,  стягав  князь  бiльше  число  гайдукiв,  що
творили на кожний  випадок  поготiвля.  Могли  якi  розбишаки  напасти  на
купцiв, могла статися яка пожежа або що iншого.
   Отаман вислав зараз гайдукiв на помiч, i вони прилетiли миттю,  бо  вiд
замку до бурси не було далеко.
   З бурси виходив пекельний крик i вереск. Гайдуки вдерлися досередини  i
стали бити кого попало. Напасники тепер отямилися.  З  гайдуками  не  була
така легка справа,  як  з  хлопцями.  Дехто  став  оправдуватися.  Мучення
хлопцiв вiдразу устало. Кожний дивився, як би з цiлою  шкурою  видiстатися
звiдсiля. Та це було неможливо,  бо  всi  виходи  були  пильно  стереженi.
Гайдуки шукали всюди, ловили напасникiв i в'язали. Витягали ?х за бороди i
тягли до сiней. Тепер хлопцi помагали гайдукам шукати, нiхто  не  скрився.
Вже було рано, як з бурси вивели цiлу юрбу, пов'язану мотузками, i  повели
на замок, де ?? запроторили до замкових льохiв.
   В бурсi був нелад, як по татарськiм наскоку. Обстанова поперевертана  i
поламана, усюди валялася солома  з  подертих  солом'яникiв,  порозмiтувана
одежа, кiлькох бурсакiв було вбито, одному даскаловi зламали  руку  i  два
ребра, багато поранено, одному вибили око, а що повибивали зубiв, то й  не
злiчиш.
   Зараз прийшов княжий лiкар з помiчниками та цилюрниками i стали ранених
перев'язувати.
   Прийшов наляканий ректор з учителями. Вони випитували, як воно сталося,
i все записували, щоб зараз здати справу його княжiй милостi.
   Та його милiсть, що вставав дуже  рано  до  церкви  замково?  молитися,
почув галас. Однак не звертав на це уваги, поки сво?х ранiшнiх молитов  не
скiнчив. Цього був би вiн не вiдложив, коли б навiть  татарва  напала,  бо
Бог перший.
   Ректор, йдучи на замок, вже стрiнувся з посланцем, що йшов вiд князя по
нього.
   Ректор, ввiйшовши до кiмнати князя, низько вклонився, ждучи,  аж  князь
перший заговорить, хоч був першою у нього особою.
   - Донесли нам про якийсь напад на нашу бурсу.
   - Так, ваша милосте. Був напад, i зчинилося велике  нещастя.  ?  кiлька
вбитих, а багато ранених, та гайдукам вашо? княжо?  милостi  вдалося  всiх
напасникiв переловити, i вони тепер сидять  у  замковiм  льоху,  дожидаючи
заслужено? кари.
   - З чого ж воно взялося?
   - Говорять, що якийсь бурсак, викравшися з бурси вночi, пiшов по базару
промишляти. За ним гонили аж  до  бурси,  тут  вiн  перескочив  огорожу  i
скрився. Го-родськi пахолки домагалися, щоби ?х впустити досередини шукати
за злодi?м. Притча бурсова не хотiла цього зробити, бо ж то бурса княжа, а
не городська. Тодi юрба роз'ярена  виважила  дверi,  вдерлася  досередини,
одного даскала перевернули i розмiсили ногами, багато хлопцiв побили, як я
вже казав. Одного  якогось,  що  мав  подобати  на  того  якогось  злодiя,
страшно, по-звiрськи катували, i вiн з болю признався, та не вмiв сказати,
де вкрадене скрив.
   Князь не втратив холодно? кровi. Вiн плеснув у руки,  i  явився  старий
княжий слуга.
   - Приклич сюди пана Претвича.
   Претвич, шляхтич гербовий, був довiреним княжим секретарем.
   Як слуга вийшов, князь каже:
   - Такого пропустити не можна. Занадто собi тi бороди позволяють за  те,
що я ?х освободив вiд мита i драчок, для того, що до мо?х городiв безпечно
за?жджають, бо усюди моя служба ?х пильну?. Напад i розбишацтво  тут,  пiд
мо?м боком, - то нечуване. Та скажи менi, ректоре,  що  за  причина  тако?
сваволi, неслухняностi, такого  зухвальства  мiж  бурсаками,  чого  ходять
поночi красти, чи голодують у бурсi?
   - Причина того, прошу вашо? свiтлостi, - то буйна молодiсть. Я  певний,
що вони не роблять того анi з голоду, анi з якогось браку, анi для наживи.
Це  в  них  назива?ться  геройство,  удалiсть:  помимо  замкiв   непомiтно
викрастись, помимо  пильного  стороження  пахолкiв  вкрасти.  Ось  що  цей
нещасний, що стiльки лиха
   нако?в, що вiн вкрав? Пiд огорожею бурси, в огородi, найдено  розсипанi
фiги, сушенi сливи полудневi, турецький мед i горiхи...  та  ще  й  одного
в'яленого судака.
   - Його не дасться викрити? - питав князь.
   - Неможливо, ваша свiтлосте, сам не призна?ться,  хiба  на  сповiдi,  а
товаришi не видадуть його, хоч би на тортури брати.
   Князь задумався i не говорив нiчого.
   Прийшов Претвич i став перед князем.
   - Маю для вашмосцi роботу: розслiдити, як i  що  сталося  цi??  ночi  в
нашiй  бурсi,  здаси  менi  справу,  потiм  вiдiшлемо   винуватих   судовi
городському.  Скажи  ротмiстровi  надвiрно?  команди,   що   я   з   нього
невдоволений. Якби був щоночi посилав ронда по городу, було би  до  цього,
певно, не прийшло.
   - Я смiю оправдати перед вашою свiтлiстю пана ротмiстра. Замало людей у
нього. Багато вiйська розiслав до границь князiвства вашо? свiтлостi, куди
йдуть шляхи  до  Острога,  щоби  купцiв  обороняти  перед  розбишаками  та
чужогородськими митниками.
   - Як то? Вони смiють нехтувати мо? розпорядки i побирають мито? Так  ми
?м iншо? загра?мо.
   - Ваша свiтлiсть зволять прийняти ласкаво це оправдання  вiрного  слуги
вашо? свiтлостi, я кажу, що в нас нема стiльки людей, щоб пiд пору ярмарку
сторожити всюди.
   - Отже, я це приймаю, а ти, вашмосць, напиши зараз до мо?х залог Дубна,
Ровна i Полонного, щоб зараз присилали вiддiли на пiдмогу. Тих бородачiв я
так вiзьму в карби, що ?м вiдхочеться нападати на мене. Далi, то я в мо?му
замку не буду безпечний.
   - Я певний того, що бiльше такого не повториться.
   - У тих купцiв, що  ?х  нинi  позамикали,  сконфiскувати  увесь  набiр.
Покривджених вiдшкодувати потреба. Зробиш так, як я приказав.
   Претвич вклонився князевi в пояс i вийшов.
   - Треба щось, ректоре, зробити, щоб бурсаки  не  буяли  i  з  бурси  не
викрадалися. Якi  з  них  будуть,  люде,  коли  в  молодiм  вiцi  на  таке
беззаконня пускаються.
   - Позволю собi завважити вашiй свiтлостi, що  про  них  я  помимо  того
спокiйний. Молоде пиво мусить вишумiти i устатку?ться.
   - Ну, нехай шумить, краде,  розбива?.  Нехай  замолоду  привча?ться  до
розбишацтва, опiсля як знайде. Але я не думаю ложити на школу розбишак.
   Князь був, очевидно, подражнений, бо не зрозумiв iнтенцi? ректора.
   - Вибачте, ваша свiтлосте, я не так думав, як висловився. Я говорю,  що
в буйностi молодих ? певна границя, яку лише  вправний  педагог  доглянути
може. Границя мiж тим, що береться на рахунок дiтвацтва, а що свiдчить про
злобу характеру. Навiть те друге дасться у молодого справити, коли  б  був
на те час  i  можливiсть,  коли  б  таку  молоду,  зiпсуту  парiсть  можна
вiдокремити i охоронити вiд прокази iнших. На те анi школа, анi  бурса  не
нада?ться, але коли я  знаю  добрi  прикмети  дитини,  то  я  йому  вибухи
дiтвацтва мушу вибачити, розумi?ться, остiльки, щоби  не  топити  його,  а
вдоволитися звичайною, не шкiдливою карою. В  данiм  случаю,  коли  би  тi
гiльта? робили сво?  нiчнi  екскурсi?  для  наживи,  я  би,  ?х  викривши,
понаганяв; а що вони для наживи не робили того, доказ в тiм, що  не  крали
нi парчi, нi адамашка, нi шовку, лиш фiги, горiхи i мед. Вони колись  самi
до того признаються i признають свою молодечу похибку.
   - Прикажу бурсу на час ярмарку обставити сторожею.
   - Прошу цього  не  робити,  ваша  свiтлосте,  бо  знайдуться  такi,  що
винайдуть способи, щоби сторожу  успити.  Це  пiдбадьорило  би  ?х  до  ще
бiльшого гiльтайства, бо  поборення  аж  таких  перепон  -  то  ще  бiльше
геройство, чим обманути городських пахолкiв  та  купецьких  челядникiв.  Я
маю, ваша свiтлосте, iнший, успiшнiший спосiб.
   - Який?
   - Я поставлю сторожу з-помiж них самих. Вони самi  ??  вибирати  будуть
з-помiж себе. Вони самi будуть себе вза?мно пильнувати,  навiть  без  мого
контролю, а коли би таке приключилося, як цi?? ночi, то  тi  стражники,  а
нiхто  iнший  за  всiх  тих,  що  викралися,  вiдповiдають.  Тим  способом
зломиться ?хня псевдосолiдарнiсть  в  тiм  напрямi:  поставлений  мною  на
сторожi не для того видасть того, що провинився, щоби його покарали,  лише
для того, щоби вiн сам не пiдляг карi за зле сповнений  обов'язок,  що  не
допильнував.
   - Твiй план, ректоре, менi по нутру, попробуй.
   Як ректор вернувся до бурси, то застав уже тут i о. Дем'яна, i  кiлькох
мiщан, якi допитувалися про знакомих. Був тут  уже  i  пан  Претвич,  який
пильно вiв слiдство. Показалося, що шкода була з початку  прибiльшена,  бо
лише одного бурсака забито на смерть.  Кульчичанам  дiсталося  теж  трохи.
Вони поховалися пiд лежанки, i тут ?х покопано чоботами: Петра - в ухо,  а
Марка - в чоло. За ними розвiдувалися пильно о. Дем'ян i старий Плескач.
   В тягу скiлькох днiв не було цiлком науки, заки усе  привели  до  ладу.
Половина хлопцiв лежала в шпиталi. Острозькi мiщане  були  мiж  молотом  i
ковадлом. З одного боку, боялися, щоби  ярмарок  не  попсувався,  коли  би
застрого винуватцiв покарали; з другого боку,  жаль  ?м  було  хлопцiв,  i
почували зневагу на собi самих i на князевi, якого дуже поважали.
   Так само невеликий був пожиток  з  того,  що  в  купцiв  награбили.  Бо
показалося, що межи ув'язненими був лише один купчик iз  Кафи,  що  привiз
полудневi овочi  до  Острога.  Всi  iншi  -  то  челядники  купецькi,  якi
привезенi були ?х панами до помочi i до пильнування  панського  добра,  ?х
потрафив той купчик, який сам уночi спав при сво?м крамi, пiдбити до  того
нерозважного кроку, за який прийшлося  всiм  покутувати.  ?х  панам  i  не
снилося платити за них, бо вони  ?м  не  казали  такого  робити  i  всього
вiдпекувались.



   VI

   Стрiлою сходив  нашим  хлопцям  час  в  Острозькiй  школi.  Життя  йшло
одноманiтно. Часами дiстали яку вiстку з дому через дрогобицьких  солярiв,
часами посилали вони письма до сво?х рiдних. Але про це, щоб  деколи  самi
тамтуди по?хали, не було й мови. Дорога до Кульчиць давно заросла  травою,
та й вони мусили осво?тися з тою думкою, що поки ?хня наука не скiнчиться,
то про поворот i мови не може бути. А коли та  наука  скiнчиться,  про  те
нiхто не знав, нi вони, нi ?хнi вчителi. Треба було вчитися багато, рiзно?
схоластично? мертвеччини, та в тiй науцi не було розмеженого плану. Багато
хлопцiв не видержало, кидало науку й вертало або додому, або йшло свiт  за
очi.
   Кульчичане не могли нi на одне, нi на друге зважитися. До дому  далеко,
а у свiт широкий йти було страшно. Школа приковувала ?х так, що  не  могли
вiд не? вiдiрватися. Дiдусева наука i напiмнення глибоко засiли ?м у душу,
щоб могли ?х забути. Цiлою ?х осолодою  були  тi  признання  вчителiв,  тi
шкiльнi та княжi нагороди, якi ?м рiк рiчно дiставалися.
   Iнколи кликав ?х на замок князь i  казав  собi  читати  книжки,  iнколи
заводив з ними розмови, бо вiн  дуже  любив  диспути  на  релiгiйнi  теми.
Iнколи, коли який  вчений  монах  з'являвся  в  Острозi  на  замку,  князь
прикликав хлопцiв, щоби прислуховувались розмовам  вчених  людей.  Коли  ж
траплялись ферi? шкiльнi, хлопцi ?здили по численних селищах  i  економiях
княжих i тут вiдпочивали. А вiдпочинком для  них  було  те,  що  займались
газдiвством i ?здили в поле. В такiй роботi вони дуже  любувалися,  бо  це
нагадувало ?м рiдне село.
   При тiй нагодi пiзнали вони спосiб адмiнiстрацi? княжого добра  i  його
велич.
   Недарма держали його в цiлiй Польщi та Укра?нi за найбiльшого дуку.
   До князiвства Острозького належали  два  Волинськi  повiти:  Луцький  i
Кременецький. Вiд пiвночi заходило воно в  мозирськi  мокляки,  йшло  повз
ки?вське во?водство, на полудн? займало чималий шмат Подiлля.  Крiм  того,
належали до князя великi простори в Галичинi, що були вiном його жiнки.
   На тiм просторi було не менше як 1300 сiл, 100 мiстечок  i  40  замкiв,
випосажених гарно i узбро?них у все, що до оборони було потрiбне.
   В Острозькiм князiвствi жило в тiм часi, тобто при кiнцi XVI  столiття,
4700 родин, значить около 28 200 душ, на просторi двох мiльйонiв моргiв. З
того третина  належала  до  хлопiв,  осадчих.  Пiсля  того,  якi  були  ?х
обов'язки, вони дiлились на три категорi?, але  отчичiв,  тобто  пiдданих,
прив'язаних до землi, як водилось у iнших панiв того часу, тут не було.
   Князь, маючи багато пусто? землi,  закликав  робучий  люд  до  себе  на
слободу, яка тривала 24  роки,  заки  прийшлося  вiдробляти  за  землю  та
платити податки. За той час кожний так  загосподарився,  що  вже  йому  не
хотiлося рушати й деiнде шукати непевно? долi.
   До того, хлiбороб почував себе тут  безпечнiше,  як  деiнде.  Нiхто  не
чiпав його  вiри,  а  густо  розсiянi  княжi  замки,  з  добре  узбро?ними
залогами, бистро зорили за тим, щоб  робучий  народ  був  безпечний  перед
нападами хижацьких татар.
   Траплялося iнколи, що загiн  татарський  нечайно  шарпнув  яке  крайн??
село, та князь переводив ограблених на iншу оселю, а на  татарах  звичайно
люто мстився. Iз  то?  речi  князь  жив  добре  з  укра?нським  i  низовим
козацтвом, i тут вони, шануючи княже майно i людей, бували як у себе дома.
   Кульчичане ?здили кожного року в iншу сторону,  пiзнавалися  з  княжими
державцями  i  економами,  пiзнавали  народ  робучий.  Побачивши,  що  тут
живеться людям краще, як у  Самбiрщинi,  вони  чули  до  князя  ще  бiльше
поважання.
   За час побуту кульчичан в Острозькiй академi?, якось  на  другому  роцi
сталась подiя, яка цiлий острозький свiт дуже заворушила.
   Перед недавнiв часом жив на службi  князя  убогий  шляхтич  з  Полiсся,
Христофор Косинський, гербу Равич. Князь  його  любив  i  нагороджував,  i
здавалося, що вiн остане князевi вiрним до смертi. Що там мiж ними зайшло,
нiхто того не знав, але Косинський покинув князя i пiшов шукати  щастя  на
Запорожжi, як багато iнших людей то? доби.
   Не знати, чи Косинський мав злiсть на князя, чи  на  його  сина  Януша,
який зовсiм зляшився. На тi рахунки приготовлявся Косинський  довгий  час.
Вишукував собi людей таких самих невдоволених,  як  i  вiн,  проти  панiв,
магнатiв.
   На Запорожжi серед низового  товариства  кипiло  проти  Польщi.  Король
видавав часто унiверсали до руських во?вод, до "укра?нних" старостiв,  щоб
не допускали до сполуки мiж низовцями й Укра?ною. Не можна нiкого  пускати
нi сюди нi туди. Низовцям не вiльно нiчого  продавати,  анi  купувати  вiд
них. В той спосiб хотiла Польща змусити запорожцiв до покори й послуху.
   - Польща не призна? наших вольностей, наших  старих  прав,  не  призна?
нашо? виборно? старшини, а наставля? проти нашо?  волi  якогось  старшого,
якого ми не прийма?мо.
   - Я знаю того старшого, пана  Язловецького.  Добряга  чоловiк  i  козак
цiлою душею.
   - Але нам накинений. Хай живе  мiж  нами,  то  коли  покажеться,  то  i
виберемо кошовим, хiба ж у нас не отаманували шляхтичi?
   - Згадати б лише  Дмитра  Вишневецького-Байду.  Тепер  думи  про  нього
спiвають, або Дашковича? Може бути  отаманом  i  Язловецький,  але  прийди
сюди, братику, хай побачимо, якi в тебе зуби, - а накиненого  старшого  ми
не прийма?мо.
   Так ремствували запорожцi, а Косинський пiддавав:
   - Ще буде поганiше, панове товариство. Коли ви не вiдруба?те  руки,  що
за вашими вольностями посяга?, то не лише старшого накинуть вам ляхи,  але
ще на на-
   шу Сiч Запорозьку сво?х кварцяних на постiй пришлють...
   - Не дiждуть!
   - Це лише вiд вас залежить. Як ви  покажете  свою  силу,  тодi  й  вони
пiзнають, що не можна.
   На Укра?нi було невдоволеного матерiалу дуже багато.
   Зачнiм вiд уходникiв. Як стало тяжко жити народовi  укра?нському  через
драчi,  через  панщину,  то  збиралися  ватаги  смiливiших  людей  у  степ
козакувати, йшли звичайно ранньою весною в дике  поле,  орали  тут  землю,
вели бджiльництво, ловили та в'ялили рибу, стрiляли звiрину. Було це  дуже
небезпечно, бо степовi хижаки нападали на них зненацька,  ловили  в  ясир.
Треба  було   орати,   держачи   зброю   напоготiвлi.   Але   пiдпри?мство
оплачувалось, i уходникiв не бракло, а тут було всього доволi, та не  було
панського гнiту Та пословиця каже, що бiди конем  не  об'?деш.  Пограничнi
королiвськi старости пронюхали наживу i здержували повертаючих  уходникiв,
щоб ?м платили вить, цебто дань, яку собi самi встановляли довiльно.
   - За що ми ма?мо платити? -  гукали  роз'яренi  люде.  -  Чи  староство
пiклу?ться нами, як  над  нашими  головами  татарський  аркан  фуркне?  Чи
обороня? нас од напастi, чи то його земля, чи помага? нам ?? обробляти?
   На те казали приклонники Косинського:
   - Хоч би не верталися по роботах додому, а там, в степу, поселилися, то
i там сяга? лядська рука за вашою свободою i поверне вас у сво?х пiдданих.
Так буде  доти,  поки  не  проженете  ляхiв  геть  у  Польщу.  Гуртуйтесь,
хапайтесь за зброю i чекайте даного знаку.
   Ре?стровi козаки були невдоволенi, що Польща не виплачувала ?м  на  час
умовлено? плати. Такi залеглостi множилися все. А на  море  йти  було  теж
строго заборонено козакам. Польща замiсть вихiснувати могутнiй,  молодечий
розгiн козацтва проти невiрних, переоцiнювала силу Туреччини i боялася  ??
погроз, якi сипалися з Царгорода на Польщу  по  кожнiм  козацькiм  набiгу.
Отже, заспокоювала козакiв, як могла, коли  не  грозьбами,  то  просьбами,
щоби на море не ходили.
   - Польща нам не платить, що приймилася платити за нашу вiрну службу, не
позволяе нам йти в похiд i поживитись - значить хiба бiдувати дома, бо так
панам подобалось.
   До них писав Косинський:
   "Дiйшло до нас те, що не спiшна його милостi  пану  старостi  дорога  з
тими грiшми до вас, отже,  вашмосцi,  не  барячись  довго,  зараз  до  нас
поспiшайте".
   Був ще на Укра?нi другий рiд козакiв нере?стрових, тобто таких, яких  в
урядовий список нiяк не можна було  змiстити.  Польща,  боячись  козацько?
сили, встановила, що бiльше тисячки козакiв бути не може. Тi остаються  на
службi Речi Посполито?, дiстають вiд уряду плату (нiколи не  доплачувану),
а решта - все то поспiльство, пiдданi, яким вiд козацтва - зась.
   Але приходили на Польщу прикрi вiйни, де треба було багато вiйська i то
дешевенького. Тодi треба було збирати козацькi полки. До того було  багато
охочих. Кожному хотiлося вийти з хлопського пiдданчого стану в  козацький,
де були вольностi запорученi. Уряд польський радо ?х приймав в козаки, але
лише поки було треба. Опiсля  наганяли  знову  тих  охочих  до  плуга  пiд
панський канчук. З того виходило велике роз'ярення.
   - Ляхи нас обманюють. Як треба було за ?хн? дiло головою важити, то нас
голубили i золотi грушi обiцяли, тепер показу?ться, що тi грушi  на  вербi
ростуть, - не пiдемо в панське ярмо.
   Тодi Косинський пiддавав ?м:
   - Так приставайте до мене, а при Божiй помочi скинемо панське ярмо  раз
на все з себе.
   Опрiч того було на Укра?нi того козацтва, мов макового цвiту по  мiстах
i мiстечках.
   Живе собi в городi смирненький, працьовитий та тверезий чоловiк.  Стане
на службу за челядника у якого ремiсника. Дотепний вiн  та  веселий,  вмi?
всiлячину розповiсти складно та людей смiхом морити. Нiхто  не  зна?,  хто
вiн та й звiдкiля. Дому? вiн цiлу  зиму  та  лише  наслуху?  голосу,  йому
самому зрозумiлого. А коли той голос почу?, то мов пiд землю пропав. Ще  з
вечора лягав спати, а над ранок то й мiсце  по  нiм  застигло.  Аж  згодом
дiзнавалися мiщане, що то був козак, який зайшов до них на  супочинок,  бо
iншо? козацько? роботи тодi не було. Ватаги Косинського росли, як гриби по
дощi. Вони порядкувалися, криючись по широкiй Укра?нi перед оком панiв  та
дожидаючи  пори.  То  були  ватаги  невдоволених,  покривджених.   У   них
одна-одинока цiль: прогнати панiв з Укра?ни i зажити тут без хлопа i  пана
вольним козацьким життям.
   Косинський перший повстав проти панського гнiту. То була перша хмара на
Укра?нi, вiдколи там Польща запанувала.  То  була  хмара,  з  яко?  вдарив
перший грiм народного гнiву. Початок  зробив  Косинський,  кiнчало  начате
дiло гайдамацтво.
   Косинський зiбрав ватагу з п'яти тисяч козацтва.
   На перший раз вибрав собi Януша  Острозького,  сина  Василя-Костянтина,
який був тодi ляхом душею i тiлом. До  нього  належала  Бiла  Церква.  Цей
город лежав найближче козацьких земель.
   Косинський вибрав до того найвiдповiднiшу пору,  коли  князь  Костянтин
по?хав з синами на королiвську елекцiю до  Варшави.  З  собою  забрав  вiн
найкращi вiйська з замкiв i постоялих мiсць, те саме  зробив  i  його  син
Януш.
   В  Бiлiй  Церквi  орудував  iменем  князя  Януша  його   свояк   старий
пiдстароста князь Дмитро Курчевич-Булика. У  нього  було  пiд  рукою  мало
вiйська i то плохенького. Його жовнiри безвпинно зводили бучi з  мiщанами,
обдираючи ?х з усього добра.
   Замiтне було те, що те заняття Бiло?  Церкви  вiдбулося  спокiйно,  без
проливу кровi i нiкого не покривджено, нiкому нiчого не рушено, крiм майна
князя Януша. Сам князь Булика не потерпiв нiяко? шкоди.
   Зараз опiсля проголосив себе Косинський гетьманом  козацьким  i  всього
низового вiйська.
   Князь Дмитро Курчевич-Булика зразу дуже  побоювався  про  себе,  бо  як
свояк князя Януша Острозького держав з ним одну руку. Тепер, побачивши, що
Косинський поводиться по-дружньому й нiчого, крiм княжого добра, не чiпа?,
осмiлився i став заходити на замок, де мав свiй постiй Косинський з  сво?м
штабом.
   Гетьман приймав його.
   Булика поважився спитатися його,  чи  йому  не  совiсно  чiпати  такого
могутнього пана, в котрого вiн ?в хлiб-сiль i зазнав вiд нього  не  одного
добродiйства.
   Косинський поклепав його по плечу, та й каже:
   - Проти старого князя я  поки  що  не  маю  нiякого  рахунку.  На  разi
розплачуюся з паном Янушем, а опiсля покажеться, що буде.
   - Що ж тобi, пане гетьмане, князь Януш злого вчинив?
   - Чи ти,  князю,  справдi  не  зна?ш  того,  чи,  може,  лише  показу?ш
незнайка. Ти також у тiм сво? пальчики помачав, та тобi я  вибачу,  бо  ти
так мусив робити, як тобi твiй пан казав. Ти хоч  князь  зроду,  та  такий
самий худопахолок, як би i я. Та як ти забув,  то  зараз  я  тобi  нагадаю
причину. Ти тямиш, що я служив у старого князя. Платив  вiн  менi,  та  не
задармо, бо моя служба була вiрна, i небезпечна. Не раз я  наставляв  свою
голову в оборонi княжого добра. Не раз ганявся за ордою, що княжi  слободи
шарпала. Ну та й я переконався, що в князя нiчого не дороблюся,  що  треба
деiнде долi шукати. Князь так, як добрий хазя?н з конем; поки може робити,
то йому да? ?сти, а коли не годен уже ногами волочити, то  його  вижене  в
степ, вовкам на снiдання. Таке було б i зi мною. Я  бачив,  що  коли  рука
зiмлi? i не зможе шаблею володiти, то треба буде в старцi пiти та жебраним
хлiбом жити. Не буде надi мною змилування, бо в  князя  камiнне  серце.  Я
пiшов на Запорожжя. А там я не був послiднiм козаком. Пiзнало  товариство,
чого я варт, i пiслали мене на Тавань за ордою зорити. То була дуже  важна
i тяжка та вiдповiдальна служба. Треба було спати з створеним ухом i оком,
бо як у Святому письмi сказано: не зна?ш нi дня, нi години. Положив я  там
немалi  заслуги  для  козакiв,  для  князя,  для  люду,  для  цiло?   Речi
Посполито?. Я не стану себе хвалити. Ти спитай запорожцiв,  спитай  самого
кошового  Богданка  Мiкушинського.  Не  одному  нещастю  я   вмiв   вчасно
запобiгти, бо всi рухи татарсько? орди я мав на оцi i про все  заздалегiдь
дiзнавався.
   - Я це знаю, - каже Вулика.
   - Ти все зна?ш, та я тобi ще  дещо  пригадати  хочу.  За  мою  вiрну  й
корисну службу, на вставлення Мiкушинського, мене нагородив  король,  його
милiсть. Я дiстав за мо? заслуги надання на Рокитну. Вважай,  мене  король
обдарував! - Гетьман виголосив це слово значущо, а вiдтак,  пiдсмiхаючись,
каже: - Дарував менi таке, що йому нiчого не коштувало.  Бачиш,  якi  нашi
королi щедрi! Рокитна - то була пустiль: лiс та й болота. Треба  було  йно
усе заселювати, кликати рiзних сiроманцiв  на  слободу.  У  його  милостi,
князя Острозького, йде це гладко,  мов  по  маслi,  бо  вiн  новосельчанам
помага?, i селища ростуть, як гриби по дощi.  Я,  худопахолок,  такого  не
втну. Тi, що до мене йдуть на слободу, мусять самi дороблюватися, а це вже
йде тяжче й повiльнiше.
   - А ти, гетьмане, ремству?ш, що князь недобрий чоловiк.
   - Певно, певно, але так само добрий чоловiк той хазя?н,  що  для  сво?х
волiв та корiв ставить стайню, щоби не мокли, не мерзли, та не  виздихали.
Та слухай далi.
   Я не мiг так вiдразу заселити то? Рокитно? - менi йшло  пиняво,  але  я
був би того доконав, бо люде чували про мене i були би до мене  пiшли.  Та
тепер  зачина?ться  друга  iсторiя.  Зна?ш  з  Святого  письма,   як   той
богомiльний цар Давид побачив гарну жiнку свого сотника,  проходжуючись  з
молитвою на устах по сво?му пишному огородi. Ну i сотника велiв вбити,  бо
йому заважав, а жiнку його забрав собi. Таке зробив i твiй пан князь Януш,
ненаситна душа. Забажав мого худопахольського добра, бо  Рокитна  заходила
помiж його посiлостi, i заграбав те, що було мо?, де я хотiв  на  старостi
лiт вмирати та мо?й бездомнiй рiднi кусок стрiхи лишити.
   - Вiн не забрав, а дiстав од його милостi короля  надання,  на  те  вiн
грамоту ма?.
   - Вже ?? не ма?, бо та  грамота  вже  в  мо?х  руках,  i  вiн  ??  тодi
побачить, як сво? ухо. Бо вiн ту грамоту у  короля  вимантив,  вишахрував,
замовчав, що Рокитна моя. В старину нашi  предки  скити,  пiймавши  одного
деруна Креза, глитая, у пельку топленого золота налляли. Я золота не  маю,
але як пiймаю, то наллю йому топленого олова в рот. Олова у мене досить.
   - Не даси ради. За ним уся шляхта посто?ть, старий князь порушить  небо
i землю, щоб тебе, гетьмане, здавити.
   - За мною повстане увесь народ. Певно, що я сам  нiчого  не  вдiю.  Але
таких невдоволених ?  тисячi,  кожний  з  них  ма?  з  якимсь  паном  свiй
порахунок. Я поки що з старим князем не зачiпаюся. Але як i вiн проти мене
виступить, то я i йому не поступлюся.
   - Шкода, пане гетьмане, то грiх. Князь Костянтин -  одинока  пiдпора  i
охорона нашо? церкви.
   - Тут церква нi при чiм. Хiба я проти церкви воюю?  Я  пiдняв  боротьбу
проти панiв, ненаситцiв-гнобителiв бiдного укра?нського люду.
   - Князь да? на церкви, на школи.
   - Да? псовi муху. Вiн назива? себе  богомольцем,  та  богом  у  його  -
грошi, нажива...
   - Пане гетьмане, це хула, це образа для такого чоловiка.
   - Ха-ха-ха! Зна?ш, князю, увесь час, як з тобою говорю, дивлюся на  цей
його портрет, того  твого  богомольця.  Чи  правда?  Це  ж  портрет  князя
Василя-Костянтина  Костянтиновича  Острозького.  Вiн  лiчить   грошi,   не
розста?ться з ними навiть тодi, як його малюють. Не дав себе малювати,  як
клячить та молиться Богу Вселенно?. Нi!  Худопахолки,  голота,  не  смiють
бачить, як велич земська поклоня?ться величi небеснiй. Нехай дивляться  на
нього лише тодi, як вiн лiчить грошi.  От  бачиш,  голото!  Я  грошi  маю,
золото i за них усе куплю, навiть Бога... Такий той  твiй  богомолець,  як
цей фарисей, що випоминав господовi кожний грiш, даний на
   боже... Тьфу!
   - Загостре ти його, гетьмане, осуджу?ш. Ти обрав злу дорогу. Наробиться
заколоту на всiй Укра?нi, а боротьба буде нерiвна: вiн - велет, а ти  йому
не спроста?ш.
   - Як Господь дасть, в його  це  руцi.  Але  пам'ятай,  що  малий  Давид
поконав Голiята...
   В хату ввiйшов козак.
   - Пане гетьмане, старшина зiйшлась на раду i тебе просять...
   - Так здоровий будь, князю. Кажу тобi, що й ти,  i  всi  люде  в  Бiлiй
Церквi безпечнi i вiд напастi, i вiд грабежу, як довго  я  тут  гетьманую.
Нiкому волос з голови не впаде, i нитка не пропаде...
   Вулика пiшов додому, а гетьман - на козацьку раду старшини.



   VII

   Про повстання Косинського, про  заняття  Бiло?  Церкви  та  пограблення
княжого добра дiйшла до  князiв  Острозьких  вiстка,  як  вони  вертали  з
елекцi? з Кракова.
   Обидва запалали страшним гнiвом на таке зухвальство худопахолка.  Треба
було вiдразу усьому зломити шию, здавити розбiйника, бо коли  би  це  мало
повторитися, то не було би гаразду на свiтi.
   Князь Костянтин хотiв з цього повстання зробити справу  загальну,  якою
повинна зайнятися уся Рiч Посполита.
   Князь написав листа до польського гетьмана Жолкевського, який  сторожив
на укра?нних землях  за  порядком.  Жолкевський  дививсь  на  цiлу  справу
iнакше. Це не була справа загальна. Вона дотикала виключно iнтересу  князя
Острозького, це була привата, за яку князь повинен постояти  сам.  Гетьман
радив князевi пiти з Косинським на мирову i не роздувати  великого  вогню,
бо з того скористають вороги Речi Посполито? i вийде  з  цього  приватного
непорозумiння шкода. Бусурмани лише ждуть на такий заколот, щоби впасти на
землi Речi Посполито?. Одним словом, гетьман не хотiв  спричиняти  поклику
до посполитого рушення шляхти, як цього домагався в сво?му письмi князь. А
що й король послуха?ться ради гетьмана, то на  таку  помiч  князь  не  мiг
числити.
   Дiставши таку вiдповiдь од гетьмана, князь дуже розсердився.
   - Ось як воно!  Я  маю  за  гетьманською  порадою  перепросити  гордого
шляхетку, кланятися йому i просити прощення. Гарних часiв ми  дожили,  мiй
сину, - говорив вiн до Януша. -  Я  тобi  кажу,  що  це  початок,  за  тим
повстанням пiдуть iншi, бо невдоволених нiколи не забракне. Рiч  Посполита
тяжко спокуту? за тi примхи пана гетьмана. Та нам  самим  треба  про  себе
промишляти. Я пiдiйму усю свою силу i провчу як слiд кожного, що  важиться
мене зачiпати. Збираймо, сину, вiйсько i рушаймо на ворога. Ще нас  на  те
стане.
   Князь порозписував  листи  по  всiх  сво?х  ма?тках  Острозько?  землi.
Написав до свого зятя Радивiла й закликав його до походу. Князь  вважав  у
тiм допуст божий, що на старостi лiт не можна  йому  мирно  жити  i  треба
сiдати на коня. А допуст божий треба з покорою зносити.
   Князь мав по всiх  замках  вiйсько  добре  узброене.  Крiм  того,  його
новосельчани обов'язанi були на кожний поклик збиратися й виходити в поле.
Збро? було для них доволi, а коней i не перелiчиш.
   Князя болiло це, що проти нього виступають i козаки, з  якими  вiн  все
жив у згодi  i  ?дностi.  У  нього  були  козацькi  ватаги  мiж  двiрською
мiлiцi?ю. Князь мусив з жалем довiдатися, що багато його козакiв  перейшло
до Косинського. Остався лише Северин  Наливайко  з  сво?ю  ватагою.  Князь
хотiв за нього запевнитися i покликав до себе о. Дем'яна, який мав великий
вплив на свого брата.
   - I що ж, отче благочинний, Северин теж мене покинув?
   - Не покинув вашо? свiтлостi i не покине, поки я живу.
   - Я мав право говорити так i про Косинського, а сталося iнакше, i  вiн,
забувши страху господнього, пiдняв на  мене  святотацьку  руку,  на  свого
добродiя.
   - Ваша свiтлосте, Косинському сталася кривда через ту Рокитну.
   - То чому ж менi не сказали? Я ще був  би  в  силi  такого  Косинського
по-княжому винагородити.
   - То не було дiло вашо? свiтлостi, лише князя Януша. Без Рокитни  можна
було обiйтися. Косинський далекий вiд того,  щоби  проти  вашо?  свiтлостi
повстати. Його дiло з князем Янушем, i справу можна би мирово поладнати.
   О. Дем'ян князя Януша не любив як перевертня i тому його не щадив, а як
сповiдник старого князя, маючи в руках ключ  до  його  совiстi,  мiг  собi
позволити на таке, за що другому  треба  було  покутувати,  як  за  велике
зухвальство.
   - I ти, отче, радиш менi йти на мирову з розбишакою? Нi, того не  буде.
Я його поконаю збройною рукою i роздавлю, як муху!
   - Смiю завважити, що це не по-християнськи. Остави нам долги нашi,  яко
же i ми оставля?мо должникам нашим.
   - А хiба ж це по-християнськи - нападати  по-злодiйськи  на  другого  i
його добро грабити?
   - Я знаю, князю, що Косинський в цiлiй Бiлiй Церквi нiкого не пограбив.
   - Як нiкого? А князя Януша?
   - Шукав вiдплати за зроблену йому кривду.
   - Твiй совiт лукавий, - каже подражнений князь. - Як хочете,  то  йдiть
всi до Косииського, i ти, i твiй брат, всi!
   - Кривду нам робиш, ваша милосте. Ми други вашо? милостi,  не  опустимо
вас, хiба нас киями прогнати прикажете. А ще й тодi, вiдiйшовши,  величати
будемо князя Костянтина, як защитника i добродiя православно? церкви.  Але
було мо?м обов'язком, як сповiдника i духовного дорадника вашо? свiтлостi,
звернути увагу на те, що не по закону божому твориться. За  це  я  готовий
покласти голову, бо за вашу милiсть я перед Богом вiдповiдаю.
   - Що ж тут не по-божому? Хiба Бог забороня? свого добра захищати?
   - Якби з цього мало вийти бiльше лихо, то треба таку защиту понехати.
   - Не розумiю тебе, отче. Яке ж може вийти з того бiльше лихо, як те, що
мене той злодiй, мене, православного князя, ограбив?
   - Вiн не вашу милiсть, православного  князя,  защитника  нашо?  церкви,
пограбив,  лише  шукав  сво??  кривди  на   князевi   неправославнiм,   на
католиковi.
   - Як смi?ш! - крикнув князь i затиснув кулак.
   - Удар, князю, ось моя сива  голова,  -  сказав  о.  Дем'ян  i  склонив
голову. - Я сказав правду i ще остерiгаю вашу милiсть, що з то? мiжусобицi
повстати може велика шкода для православно? церкви.
   Князь заспоко?вся, а о. Дем'ян говорив далi;
   - Коли вже такий допуст божий,  щоб  сини  нашо?  богоспасаемо?  церкви
мусили повстати за себе збройною рукою, то ще одна пересторога: щади, ваша
милосте, того Косинського, коли би вiн  у  тво?  руки  попався.  Не  треба
козакiв доводити до крайностi. Прийде  час,  коли  вони  будуть  одинокими
защитниками православно? церкви. Подумайте, ваша милосте, що станеться  по
вашiй головi? Син найстарший вже для церкви пропав. Вiн - латинник i  лях,
з то? дороги його не в силi ми завернути. Дiти  вашо?  милостi  не  пiдуть
слiдами свого славного батька.  Рiд  Острозьких  для  церкви  пропаде,  це
почува? моя душа. Хто ж посто?ть за церкву? Лише  козацтво.  Це  сила,  це
душа i кров укра?нського народу. Правда, вони ще не з'?днанi, та  над  цим
треба працювати, пригортати ?х до себе, як свавiльнi дiти. Уся шляхта може
покинути свою церкву - народ, а цвiт  його,  козацтво,  церкви  нiколи  не
покине, а за не?  голову  положить.  Могутнiсть  вашо?  свiтлостi  покона?
Косинського, але не смi? його знищити. Батько  покара?  свавiльну  дитину,
але ?? не уб'?. Не дай менi, Боже, дожити такого нещастя.
   Бесiда о. Дем'яна зробила на князя велике враження. Вiн очевидно  м'як,
як вiск, вiд слiв свого сповiдника, хоч як його княжа гордiсть проти цього
бунтувалася. Чого не зробив лист такого  вельможi,  як  польський  гетьман
Жолкевський, то доконали упiмнення слабосильного о.  Дем'яна.  О.  Дем'ян,
вийшовши вiд князя, пiшов прямо до  свого  брата-кожем'яки,  у  якого  жив
Северин.
   В домiвцi Северина  було  замiшання.  Северин  збирав  свою  мiзерiю  i
ладився в дорогу. О. Дем'ян прийшов в саму пору.
   - Ти куди?
   - Ще й пита?ш! Не можу ж я тут бабiти, як козацтво руша?ться?
   - Чи до Косинського тобi спiшно?
   - Авжеж...
   - Бiйся Бога, брате, того не може бути, ти князя  не  можеш,  не  смi?ш
покинути.
   О. Дем'ян говорив так твердо, що Северин аж видивився на нього i каже:
   - Та я би мав проти козацтва з князем йти? Нiколи! Менi би на Запорожжi
того нiколи не вибачили, я би сам себе  прокляв,  i  нашому  родовi,  мо?й
добрiй славi була би ганьба.
   - А однак так мусить бути. Ти ходи до мене, я тобi те все розтолкую.
   Северин зiбрався й пiшов з о. Дем'яном. Як прийшли на мiсце, о.  Дем'ян
зачинив дверi, щоб ?х хто не пiдслухав, i каже:
   - Я прямо вiд князя прийшов до тебе. В щасливу пору я прийшов, бо мiг я
вже тебе не застати. Ти в  гарячiй  водi  купаний,  бо  така  рiч  вимага?
розваги. Подумай, щоби з цього вийшло. Нас  князь  все  милував.  На  тебе
покладав вiн надi?, тому мав ти в його посiлостях певний приют i  охорону.
Коли б ти тепер з його ворогами проти нього повстав, увесь свiт пiдняв  би
на тебе великий крик, а князь нiколи би тобi цього не вибачив.
   - Чи так, чи сяк, то менi з цi?? матнi не видiстатися. Як не  однi,  то
другi на мене повстануть. До мене пише Косинський i  до  себе  взива?.  Ми
знакомi не вiд сьогоднi i приятелi. З одного казана ми кашу ?ли.  Як  менi
тепер стояти проти нього з князем, коли пiднявся народ проти  панiв-дукiв?
Хiба так зроблю, що скриюся, поки буря не минеться.
   - Нi, ти пiдеш у похiд з князем. Ти дуже будеш  там  потрiбний.  Слухай
мене, брате. Це перше  повстання  народу  проти  гнобителiв.  Козацтво  ще
заслабке, щоби з такою силою  мiрятись.  Я  вiрю  в  силу  козацтва.  Воно
побiдить, але не тепер. Скажеш менi: нащо ж зачинати? Так! Та  я  того  не
перепиню, до бурi мусить прийти, бо Острозькi тако? зневаги не  подарують.
Нехай же бодай невелика шкода з того вийде, хай не знищиться козацтво,  бо
-його буде треба. Ти будеш  при  князевi  тою  студеною  водою,  щоб  жагу
мiркувати. Коли би Косинський попав у руки князя, то за ним промовиш слово
i погодиш ?х. Косинського шкода, щоб так марно пропав, то гарний лицар, не
харциз. Його треба обороняти в пригодi, а ти  це  можеш,  бо  ти  проворна
людина. Вже то саме, що ти князя не покинув,  з'?дна?  тобi  серце  князя,
котрому зда?ться,  що  усе  козацтво  проти  нього  повстало.  Князь  тебе
послуха?. Я вже йому представляв, щоби Косинського не губити.  Його  княжа
гордiсть може перемогти мо? упiмнення, може за них забути, а ти йому це  в
пору пригада?ш. Мiж князем i козацтвом мусить прийти до згоди, а цю  згоду
доведеш ти, мiй брате, до пуття. Пам'ятай, що одна мати нас родила, що  ми
з низького ремiсничого роду, i лише власними силами вийшли в люде: я  -  в
церквi, ти - мiж козацьким лицарством. Обидвох нас треба на  свiтi,  треба
для народу, для церкви. Ми при князевi ма?мо тверду опору. Незриваймо того
зв'язку з князем, стараймося його змiцнiти.  Брате!  Не  гаючись,  йди  до
князя i проси про прикази для тебе...
   Севериновi кожне слово брата глибоко западало в душу. Вiн зрозумiв його
   намiри i в його головi зачав творитися план, як братову думку перевести
в дiло. Може, вдасться йому не допустити до проливу  кровi  i  довести  до
згоди мiж князем i козацтвом.
   Северин, не гаючись, пiшов на замок до князя.
   На замку тодi вiдбувалася велика во?нна нарада.  При?хали  княжi  сини:
Януш, во?вода волинський, i Олександр. Костянтина там не було, то й так не
було з нього пожитку. Погулявши гаразд по  свiту,  вiн  тепер  топив  сво?
гуляцькi спомини  в  молитвi  й  практиках  релiгiйних.  Зате  попри?здили
приятелi старого князя:
   князь Олександр Вишневецький, Гулевич i iншi.  Вони  всi  мали  спiльнi
дiла з князем супроти невдоволеного козацтва. Князь говорив:
   - Коли так далi пiде, то з нашо? працi слiду не остане. Загине, пропаде
шляхта, голота запану? над усi?ю Укра?ною. Пани з Польщi хiба ослiпли,  що
того не бачать i не хотять нам помогти. Така байдужiсть уряду вiдомститься
колись тяжко на самiй  Речi  Посполитiй.  Пани  Заславськi  та  Жолкевськi
смiють писати менi адмонiцi?, що то мо? приватне дiло, що  я  сам  наварив
того пива й сам його маю випити...
   - Невже ж так писав? - пита? Вишневецький.
   - Так би нiхто не поважився, навiть сам  король  його  милостi  князевi
Острозькому написати, але так виходить з iнтенцi? того письма. Пише  менi,
щоби йти на мирову з тим розбiйником Косинським. Згадайте,  вашi  милостi,
мо? слова, що то лише початок того, що ма? наступити. Козацтво збунту? всю
сiрому. Вони заволодiють нашим добром, нас проженуть за десяту межу. Отож,
поки пора, треба тiй гiдрi шию скрутити, поки вона ще в колисцi,  поки  ?й
ще зуби не виросли. Радьте, вашi милостi, думаймо про рятунок  самi,  коли
панам з Речi Посполито? не пильно за шляхтою постояти.
   - На мою думку, - каже Вишневецький, - до того й сил великих не  треба.
За кiлькома стрiлами все те гiльтайство розбiжиться на чотири вiтри. Тепер
вони трiумфують у Бiлiй Церквi,  бо  не  було  кому  ??  обороняти.  Замок
пiдупав, найлiпший доказ, що сам пан пiдстароста,  князь  Курчевич-Булика,
не мешка? в замку, лише в городi, мiж мiщанами. Не було вiйська,  не  було
чим боронитися, тож Косинський вмашерував без  усяко?  перепони  в  город.
Iнакше дiло пiде, коли стане  проти  нього  вишколене  у  во?ннiм  ремеслi
лицарство.
   Князь Костянтин, почувши про Бiлоцеркiвський замок, узяв це до себе, бо
ходили всюди говори, що князi Острозькi через свою скупiсть  не  хочуть  у
сво?х во?водствах направляти замкiв, хоч тих там дуже потреба так  супроти
орди, як i укра?нського сво?вiльства.
   - Чи я раз писав до сейму, що всi замки в Ки?вщинi потребують  направи,
що все занепада?, що замки тi не в силi зупинити непроханих гостей.  Писав
я, що козаки-низовцi приходять до Ки?ва й забирають для себе всю арматуру.
Мо? письма, мо? слова - як горох до стiни. Великi пани з  Речi  Посполито?
дають менi пiзнати, що це я повинен зробити сво?м коштом. Якi вони  мудрi!
Користь пiшла б на цiлу державу, а я маю сам поносити  кошта?  Як  дбають,
так i мають. Будуть колись жалувати, та вже вороття не буде. А з тим, щоби
йти з малими силами на того гiльтая, я не згодний. Ми  не  зна?мо,  яка  в
нього сила. Може бути, що всi козаки панськi, всi ре?стровцi перейдуть  на
його бiк, я за сво?х не ?  певний.  А  пiдемо  ми  з  малою  силою  й  нас
розгромлять, то краще не зачинати; то роззухвалить  ворога  ще  бiльше,  й
тодi запала? полум'я явного повстання по всiй Укра?нi.
   - А може, та напасть на вашу  милiсть  то  з  iншо?  руки  походить?  -
втрутився котрийсь з присутнiх.
   - Над тим я також мiркував. Панове гетьмани кладуть менi в ухо,  що  то
мо? приватне дiло. З того можна думати, що вони щось знають бiльше, як  я.
Коли то дiло приватне, то може бути чи?сь, кого я не знаю.  Та  дай  Боже,
щоби лише так було! У мо?м приватнiм дiлi я дам собi  раду  сво?ми  силами
при божiй помочi й при помочi мо?х приятелiв i сусiдiв. Вашмосць  во?водо,
- каже, звертаючись до сина Януша, - по?деш у Галичину  й  там  збиратимеш
вiйсько. Ми всi збирати його будемо тут. Я розсилаю накази по всiх  замках
i волостях, щоб кожний обов'язаний ставав до збро?. Часу ма?мо небагато.
   - Ваша милосте, - сказав потиху старий слуга  князевi,  -  вiд  довшого
часу нетерпеливиться пан Северин Наливайко й хоче пильно з  вашою  милiстю
говорити.
   - От добре, що ми тут усi зiбранi, - каже  князь  до  гостей,  -  якраз
Наливайко хоче до  мене.  Мiркую,  що  хоче  вимовити  менi  службу  -  то
по-лицарськи, бо мiг вiд'?хати, не кажучи анi слова. Нехай тут прийде.
   За хвилю увiйшов Северин Наливайко. Вбрався,  як  на  велике  свято,  в
кунтуш бронзово? краски з червоним, як кров, сподом,  у  червонi  штани  й
сап'яновi чоботи. Виглядав, як мальований. Вiн не сподiвався застати  таке
свiтле товариство, але цiлком не збентежився  панами.  Вiн  вклонився  вiд
порога, а далi пiдступив до князя й, кланяючись у пояс, промовив;
   - Ваша голова, милостивий князю!
   - З яким дiлом приходиш, пане Северине?
   - Зачуваю, бо вже про те говорять, що ваша милiсть ладиться в похiд  на
свавiльникiв пiд Бiлу Церкву. Смiю спитати вашо?  милостi,  що  прикажете,
ваша милосте: вiрному слузi остати на печi чи йти в поле?
   На тi слова всi дуже зачудувалися, бо дожидали чого iншого.
   - Хiба ж ти би пiшов проти козацтва воювати?
   - Коли ваша милiсть не прикажуть, то не пiду...
   - Таж козаки - тво? брати.
   - А ваша милiсть - мiй  батько,  батько  ближчий,  чим  брати.  Було  б
погано, коли б я опустив у пригодi мого добродiя й пристав до його ворога.
   - А нема в тво?х словах яко? хитростi, бо самим словам вiри не йму?
   - Ваша милiсть Наливайка не знають, як  видно.  Вiн  найвiрнiший  слуга
вашо? милостi, та я ще мушу виправдати свою нетерплячку, я, слуга, повинен
ждати, поки пан не прикаже, але я мушу знати волю вашо?  милостi  наперед.
Зiбрати вiйсько - то не через  плiт  перескочити.  Треба  негайно  зiбрати
людей, узбро?ти, нагодувати. Вiдтак треба все  впорядкувати.  Треба  людей
заздалегiдь упередити, а то тi шибайголови пiдуть на  той  бiк.  Вони  без
вiйни, як риба без води, жити не можуть.
   Усiм та смiлива розумна мова козацького ватажка дуже сподобалась.
   Князь Костянтин каже:
   - Твоя мова розумна  i  щира.  Пам'ятай,  пане  Северине,  що  хто  нам
прислужиться, той може бути певний нагороди. Князь слова додержу?. По  тiм
походi, коли так буде, як ти говориш, будь певний  мо??  ласки.  Даю  тобi
дозвiл на збирання козацтва, роби, як зна?ш. Усього будеш мати,  а  що  ти
неабиякий ватажок, то я це знаю.
   Наливайко вклонився й вийшов.
   -  Це  певний  чоловiк  i  певно  нашо?  справи  не  зрадить,  -   каже
Вишневецький.
   - Вiн нам бiльше прислужиться, як хто  iнший,  -  каже  князь  Януш,  -
По-перше, то справний ватажок i вмi? орудувати гарматою.
   - I розумiв козацьку тактику.
   - На Северина ждав на замковiй вулицi о. Дем'ян.
   - Трохи не подавився сво?ми власними словами, так садивсь на  чемностi.
Щоб тiльки за тво?ю радою, брате, не втратив козацько? слави.
   - Не втратиш, увесь свiт дiзна?ться, яку ти козацтву прислугу зробив.
   - Нiхто того знати не буде, а всi мене побачать там, по тiм боцi, де  я
не повинен бути. Та вже вороття нема, бо коли я сам  заявив  князевi  сво?
послуги, то аж тепер би зрадником остав. Нехай дi?ться Божа воля!



   VIII

   В Бiлiй Церквi все заспоко?лося. Козаки Косинського жили з  мiщанами  в
згодi; був у городi порядок; Косинський з старшиною сидiв на замку  i  тут
укладали план дальшо? вiйни. Косинський розписував листи на всi сторони  й
взивав козацтво ?днатися пiд його булавою. Писав на  Запорожжя,  писав  до
сво?х приятелiв, писав до московського царя.
   Зiйшлась рада козацьких старшин. Косинський був у добрiм настро?  духа.
Мав надiю, що на весну пiднiме до себе усю козаччину проти  панiв,  що  на
Укра?нi заведеться новий лад без хлопа i пана.
   Мiж його старшиною був  сотник  Максим  Шило.  Вiн,  вислухавши  голоси
товаришiв, каже:
   - Пане гетьмане, ти все бачиш пiд схiд сонця, а воно так не ?. Завчасно
ще, щоб уся Вкра?на на панiв встала. Буде  доволi  наших  лицарiв  по  тiм
боцi.  От  зараз  скажу:  ти,  гетьмане,  писав  до  Наливайка.  Ти   його
сподiва?шся. Для нього оставив ти одну важку  роботу,  а  то  впорядкувати
гармату нашу, окопати город. Вiн до того мистець.
   - I вiн це, певно, зробить, то мiй добрий знайомий.
   - Зробить, але не на цiм боцi. Я дiстав  вiстку  певну  з  Острога,  що
Наливайко держиться цупко княжого хвоста i збира? на нас козацтво.
   У всiх, що те чули, наче б громом вдарило.
   - Сотнику, - каже Косинський, - чи це аби не наклеп  на  славу  доброго
козака.
   - Дай Боже, щоб це був наклеп, та воно щира правда. Северин пiшов туди.
При князевi сто?ть i його брат, пiп Дем'ян.  А  вони  оба  нерозлучнi,  як
можна було на нього надiятися?
   -  Обiйдемося  без  Наливайка,  -  каже  Косинський,-  я  теж  потрафлю
орудувати гарматою.
   - Не в тiм дiло, а лише в цiм, що на других  уповай,  а  сво?ми  силами
роби. Ти, гетьмане, надi?шся i на московського царя, i на орду, а  з  того
пуття не буде. Цар тодi вмiша?ться в наше дiло, як  побачить  у  тiм  свою
користь, а хан татарський на те тiльки прийде нам з помiччю, щоб  собi  за
згодою козацтва ясиру набрати та Укра?ну пограбити. Нiкому я не  вiрю,  нi
на кого не уповаю, хiба - на свою шаблю.
   - Так, по-тво?му, не зачинати нам нiчого, хiба розiйтись додому?
   - Я того не кажу, але нiде правди дiти, боюсь, щоб ми задалеко з такими
силами не зайшли. Ми задалеко вiд Запорожжя.  Коли  б  вороги  позаду  нас
станули, так хiба на дикi поля. Нам треба десь ближче.
   - Ми замок  Бiлоцеркiвський  приведемо  до  ладу  i  можна  буде  довго
оборонятися. Припасiв всiляких тут доволi.
   - Кажу вам, що ви дiти, - говорив старий Шило. - Зачинати  вiйну  проти
панiв-гнобителiв на те, щоби сидiти за валами? Подумайте! На таке дiло йти
вперед, не задержуючися, здобувати замки на те, щоби ?х нищити,  щоб  пани
вiдтак  нiде  не  знайшли  захисту.  Але  нас  замало,  щоб  йти   вперед.
Пам'ятайте, товаришi,  з  ким  гра?мо,  -  то  неабиякий  шляхетка,  то  -
Острозький. Вiн лише десяту часть сво?х грошей видасть, а  поставить  таке
вiйсько, що з нiмецьким цiсарем помiря?ться, не то що. Я  кажу  так:  Бiла
Церква не до оборони. Шукати нам пригiднiшого мiсця, а за той час  збирати
сили, рушити цiле Запорожжя. Тепер би нам лише  потроху  рвати  панiв,  де
вдасться, а цiло? нашо? сили не виставляти, поки  не  запевнимось,  що  ми
побiдимо.
   -  На  твiй  резон,  сотнику,  то  нам  нiколи  не  доконати  великого,
задуманого дiла.
   - Пане гетьмане, ти береш рiч гарячо. Не наставляй даремне  голови.  Ти
лицар, ти добрий ватажок, але ти нерозважний, i то тебе згубити  може.  Чи
докона?мо ми задумане  дiло?  Нi!  Ми  робимо  початок,  уготовля?мо  путь
грядучим поколiнням, анi  ми,  анi  тi,  що  прийдуть  зараз  по  нас,  не
покона?мо панiв, це зробиться пiзнiше. Але початок треба  комусь  зробити.
Треба показати мировi хрещеному, що можна би це зробити, якби це й те.
   - А поки що на нас йде королiвська комiсiя, - обзива?ться Павло Жук.  -
Вони вже в Фастовi отаборились. Самих знатних панiв до нас,  худопахолкiв,
король посила?.
   - Кого?
   - Претвича, Струся, Гульського,  разом  з  ними  йде  i  наш  паперовий
гетьман Язловецький, - самих старостiв понасилали.
   - А йде за ними вiйсько?
   - Нi, вислали самих комiсарiв. То таке дiло, панове, що короннi пани не
конче то за Острозьким руку тягнуть. Вважають  це  дiло  приватним  самого
князя з козацтвом. Це для нашо? справи i добре. Нам леда день  сподiватися
письма з адмонiцiями, i зачнуться переговори, з котрих нiякого пожитку  не
буде.
   - Не може це бути, щоби комiсари без вiйська йшли.  Я  знаю  вiд  сво?х
людей, що якась там сила з ними, i по якого чорта вони  би  окопувались  у
Фастовi...
   - А я все кажу, що Бiла Церква для нас не добре мiсце, - говорив Шило.
   - А куди б ти гадав?
   - Краще в Трипiллi. Звiдсiля заберемо усю гармату та  мунiцiю.  Зайняли
Бiлу Церкву, займемо i те. Чи згода, панове товариство?
   - Авжеж, що згода!
   I Трипiлля зайняти не було  велико?  штуки,  бо  нiхто  не  хотiв  його
обороняти, а ця здобича, яку тут знайшли, варта була легкого труду.
   Косинський видав приказ добре окопатися та поустановляти гармати як тi,
що тут знайшли, так i тi, що привезли з Бiло? Церкви. Не довго  ждали,  як
тут з'явився посланець вiд польських комiсарiв з листом  вiд  пана  Миколи
Язловецького. Цей  поставлений  польським  урядом  "старший"  над  низовим
вiйськом писав:
   "Панам молодцям запорозьким, що в Трипiллi пiд той час.
   Панове молодцi! Хоч ви, не вважаючи на мо? писання, вже  показали  себе
непослушними i королевi,  пановi  сво?му,  i  менi  самому,  забувши  свою
присягу i обов'язки супроти природженого пана, але я  розумiю,  що  ви  то
вчинили через Косинського, зрадника королевi i Речi Посполитiй,  i  думаю,
що за одного лотра всi не схочете терпiти. Тому посилаю до  вас  ще  цього
листа, наказуючи вам iменем короля, щоби ви того лотра видали, а самi волi
королiвськiй не противилися, бо тут ви породилися  i  трудно  б  було  вам
обiйтися без Польщi, котро? вам би вже не знати. Iнакше замiсть того, що я
з вами мав служити королевi й кров поганську розливати, - коли ви зараз не
ув'язните того лотра i не вишлете послiв до мене, то я за помiччю божою  з
людьми королiвськими буду мститися над вами".
   - Овва! - гукнули козаки. - Не страшний нам пан Язловецький. Нехай  лиш
прийде, помiримось, хоч би й зараз.
   Комiсари,  не  дiставши  вiдповiдi,  пiдступили  справдi  з  невеличким
вiйськом пiд Трипiлля.
   -  Пiддайтесь,  панове  запорожцi,  нам,  комiсарам  його  королiвсько?
милостi, видайте нам  цього  бунтаря  Косинського,  а  тодi  не  мине  вас
королiвська ласка, - гукали поляки до зiбраних на валах козакiв.
   - Краще буде, як самi сюди прийдете, то погляда?те собi мiж  нами  всiх
бунтарiв. У нас ? один Косинський, але  то  пан  гетьман  усього  низового
вiйська.
   - Покайтеся, бо година помсти близька!
   - За ласку вам дяку?мо, а вам ми радимо,  забирайтесь  до  диявольсько?
мами, бо зараз привiта?мо вас олив'яними галушками, що нi один з вас живий
не вийде.
   Що було робити! З такою малою  силою  годi  здобути  фортецю.  Комiсари
взялись за переговори - козаки пристали на них, i так списано угоду,  яко?
козакам анi снилося додержати.  Вони  обiцяли  бути  послушними  i  бiльше
нiколи Косинського гетьманом не вибирати.  Нiхто  не  вiрив  у  тривалiсть
тако? угоди, але комiсари мали  чим  похвалитися,  що  без  проливу  кровi
покорили козакiв. Робили усе, мовляв, лiвою рукою, бо  ж  це  на  загальну
думку не була справа Речi Посполито?, а гордого князя Острозького.
   Косинський оставався  далi  в  Трипiллi,  не  покидаючи  думки  допекти
Острозькому. Його ватаги почали шарпати посiлостi княжi. Мiж iншими напали
i пограбили Переяслав, що теж належав  до  старого  князя.  З  Ки?вщини  i
Брацлавщини перекинулись цi розрухи на Волинь,  а  всюди  доставалось  або
Острозькому, або його приятелям. Шляхта жалувалась,  що  козаки  "обычаемъ
неприятельскимъ замки i места его кор. милости якъ и шляхецкие поседаютъ и
людей забияютъ и мордуютъ... на послушенство сво? примушаютъ".
   Тi жалоби  мали  такий  наслiдок,  що  король  приказав  шляхтi  з  тих
во?водств збиратися пiд руку князя Острозького. Поза те уряд не вийшов  зi
сво?? байдужостi до козацького руху.
   Костянтин Острозький змобiлiзував сили  i  сво?х  приятелiв:  Претвича,
Вишневенького i Гульського Яна i вiддав команду сво?му синовi Янушевi.
   Косинський сидiв тодi в ма?тностi князя в Острополi.  Та  це  мiсце  не
видалось йому певним. Вiн пiшов  далi  на  схiд  i  окопався  пiд  П'яткою
близько  Чуднова.  Вiйсько  князя  пiдступало  не  разом,   а   частинами.
Косинський користав з того i побивав одних по других. Так само було,  коли
наспiла головна сила.  Це  було  23  сiчня  1593  року.  День  був  тихий,
морозний. Ця зима дала багато снiгу, що зверху примерз. Косинський  вдарив
смiло на вiйсько княже. Воно не вдержало i стало розбiгатися.
   - Побiда! - гукали козаки i перли  за  втiкачами,  добиваючи  ?х  серед
глибокого  снiгу.  Косинський  радiв,  що  одним  ударом  вдалося   ворога
розтрощити. Та сталося щось несподiване. В саму пору прийшов князь Януш  з
новими галицькими силами i вдарив на козакiв, що, ганяючись за  втiкачами,
порозбiгалися.  Усе  пiшло  шкереберть.  Малi  козацькi  конi  западали  в
глибокий снiг, в якому легше  було  повертатися  великим  панським  коням.
Погром був страшний. Косинському ледве з невеликим гуртом козакiв  вдалося
втекти за вали П'ятки i тут замкнутися.
   Пiд час того бою Северин Наливайко  робив  так,  щоб  найменше  до  бою
мiшатися i найближче держатися князя. Князевi старому, який  нарочно  сюди
при?хав, пояснив Наливайко, що йому  серед  такого  снiгу  нiяк  орудувати
гарматою, але як прийде до облоги, то вiн уже покаже що вмi?.
   I справдi зачалася облога. Наливайко мусив лаштувати гармату  на  сво?х
братiв.
   - Пане Северине! - гукали козаки з валiв. - I ти став панською собакою?
Ну, ну, бреши на братiв - не вийде тобi це на здоровля, ще ми стрiнемось.
   Косинський пiзнав, що чи тепер, чи в четвер, а треба буде здатися.  Вiн
послав свого  довiреного  з  листом  до  князя  Олександра  Вишневецького,
просячи його о посередництво.
   Вишневецький прочитав листа князевi, а цей каже:
   - Такому лотровi, бунтаревi замала кара згинути на колi.
   - Ваша милiсть, треба по-християнськи. Ласкою покорений  ворог  може  з
вдячностi стати приятелем.
   - Не треба менi його приязнi. Пане Северине, як довго  здобувати  будеш
це бунтарське гнiздо?
   - Можу його здобути в однiй хвилi, - каже Наливайко. - Знаю  таку  одну
чудотворну гармату, що нам вiдразу всi брами створить, а це ? ласка  вашо?
милостi для всiх обложених.
   - I ти то? само? спiва?ш?
   - Так, ваша милiсть. Я козак i знаю козацький звичай. Вони доведенi  до
розпуки, усi вигинуть до одного, а не  здадуться,  анi  свого  ватажка  не
видадуть. Силою ми його живого не дiстанемо.
   - Так нехай пропадуть усi! - каже сердито князь.
   -  Стiльки  кровi  християнсько?  православно?  полл?ться.  Ворог   уже
впокорений, а того лише вашiй милостi було треба.
   Князь задумався, ходячи по кiмнатi.
   - Добре, - каже. - Ще той раз, останнiй, прощаю ?м.  Пiдеш  до  них  на
переговори.
   - По приказу вашо? милостi пiду зараз.
   Наливайко взяв iз собою  сурмача  й  пiдступив  пiд  вали.  Його  зараз
пiзнали козаки.
   - З чим приходиш, Наливайку? Гляди, що куля тебе не мине, бережись!
   - Не говори небилиць, а висилайте когось iз старшини до переговорiв.
   Послали сотника Шила з писарем генеральним Iваном Кречковичем.
   Шило каже:
   - Не подам тобi, Наливайку, козацько? руки, ти зрадник козацтва. Чи  не
мали пани кого iншого послати?
   - Сотнику, опiсля нехай козацтво мене осудить. Сам я поставлюся на суд,
на саму Сiч, або куди хочете, але знайте це,- що я просив за  вами  всiма,
бо вас усiх  мали  саджати  на  колi.  Ось  спитай  присутнього  тут  пана
Претвича.
   Претвич потвердив це.
   Княжi посли поставили умови мира подiбнi до  трипiльських.  Але  козаки
тепер зобов'язалися скинути Косинського з гетьманства  i  нiколи  його  не
вибирати. Зобов'язалися не нападати анi княжих осель, анi  посiлостей  тих
панiв, що з князем стояли. Поставлена була ще одна  упокоряюча  церемонiя.
Косинський мав три рази вдарити чолом перед князем i його синами.
   По тiй понижаючiй церемонi? усiх козакiв враз iз  Косинським  випустили
на волю, забравши ?м усю гармату, разом 26 штук.
   Косинський закипiв ще бiльшим  гнiвом  на  князя.  Прямо  з-пiд  П'ятки
подався на Запорожжя зiбрати новi сили до дальшо? боротьби.



   IХ

   То був останнiй похiд  старого  князя  Костянтина.  Вертався  до  свого
Острога з великим трiумфом, як  побiдник.  Тих  усiх,  що  йому  помагали,
нагородив по-кня-жому. Пороздавав ?м рiзнi  надання  в  сво?х  посiлостях.
Северин Наливайко не хотiв тако? нагороди прийняти.
   -  Такий  непосидющий  дух,  як  я,  -  говорив  князевi,  -  не   може
придержуватись одного мiсця. Для козака свiт широкий, то його вiтчина.
   Князь  нагородив  його  золотом  i  гарною  шаблею  з  сво??  збро?внi,
подарував йому гарного коня з багатим сiдлом.
   На при?зд князя роблено в Острозi великi  приготування,  в  яких  брала
участь i княжа школа. Скомпоновано  канти  й  вiршований  привiт.  Петровi
Конашевичевi припала  честь  вiтати  князя  вiршованою  промовою,  в  якiй
величалися великi лицарськi прикмети князя. Було то в мiсяцi лютому.  День
був погiдний. Далеко в дорозi порозставлювано гончих,  якi  мали  звiщати,
коли княжа коляса приблизиться.
   Усе мiщанство вийшло назустрiч. Поставлено ворота з  смеречини.  Церкви
вийшли з хоругвами. Школа уставилася пiд наглядом ректора бiля  школи.  Як
князь сюди зблизився, школярi вiдспiвали кант, а тодi Конашевич  приступив
до княжо? карети й виголосив смiло  похвальний  вiрш,  який  князевi  дуже
подобався.
   - А, то ти, лучнику! Пiзнаю тебе. Гарно ти вирiс. Завтра прийди до мене
на замок.
   Той день був великим празником для Острога. Увечiр палено смолоскипи  й
смолянi бочки. З вежi княжого замку трубiли на широкий свiт сурмачi  славу
князя. Цiлий день дзвонили по усiх церквах дзвони, правились молебнi.
   Одна лише душа була, що не веселилася  то?  днини:  Северин  Наливайко.
Йому запала гострою колючкою в душу та зневага, яко?  дiзнав  вiд  старого
сотника Шила, що назвав його зрадником козацтва й не подав руки.
   Першим словом, яким привiтав брата Дем'яна, було:
   - Пропала, брате, моя козацька слава. Менi Запорожжя  цього  нiколи  не
вибачить.
   Вiн оповiв подрiбно цiлий похiд i яку заключили мирову з козацтвом.
   О. Дем'ян його заспокоював:
   - Не турбуйся тим, брате, лише трохи потерпи, а все гаразд  виясниться,
i запорожцi тебе виправдають. Химерний то народ, тi запорожцi  -  з  часом
усе забудеться. При найближчiй нагодi пошлеш  ?м  гарний  подарок,  i  все
забудеться. Ти пам'ятай про те, що сповнив ?си гарне дiло. Раз,  що  добрi
вiдносини мiж князем i Наливайками покрiпшали, по-друге, ти  охоронив  вiд
неминучо? смертi такого ватажка, як Косинський. З князем то так,  що  поки
вiн жи?, треба його використати для  православно?  церкви.  Що  тепер  вiд
нього церква дiстане - то наше, по його смертi готово все пропасти. Бо хто
ж перейме спадщину? Його зляшений синок Януш, його дочка Радивилева, ну  i
нiчого не обiцяючий син, а з Олександром, то не знати,  що  буде,  бо  вiн
слабкого здоровля.
   По тiм походi Северин довго не важився показатися поза посiлостi  князя
Костянтина.
   Петро Конашевич дiстав вiд князя гарно? роботи срiблом  кований  лук  i
тридцять ки?вських стрiл. Стрiли ки?вськi, були на той  час  дуже  вартною
рiччю. За десять таких стрiл, прикрашених орлиними перами,  давали  кримцi
один човен солi.
   Розумi?ться, що довгий час говорено в Острозi про похiд  князя  на  всi
лади. Конашевич мав одного знайомого мiж придворними жовнiрами князя, який
у тiм походi брав участь, i вiд нього довiдався про цiлу кампанiю.  Та  то
були  нагi  подi?.  Причин  нiхто  не  знав,  тому  цiла  справа  видалась
Конашевичевi неясна, незрозумiла. Петро був дуже маломовний  чоловiк,  при
тiм дуже осторожний. Нi з ким не хотiв про той похiд  розмовляти,  хiба  з
сво?м побратимом Марком.
   - Чому воно так? Православний князь, православне козацтво, православний
народ, що до них пристав, а завели мiж собою бучу?  Дотепер  жили  вони  в
згодi. Народовi у князя, як то ми собi не раз бачили, живеться  добре.  Що
за причина?
   - Вважай, Петре, що перша напасть вiд Косинського пiшла на князя Януша,
а це ж не православний, лише лях душею й тiлом.
   - Хто зна?, чи то була  напасть.  Говорять,  що  князь  Януш  покривдив
Косинського, а вiн  хотiв  лише  помститися.  Вiн  пограбив  княже  добро,
перебрав, а певно, й понищив якiсь грамоти.
   - То був грабунок.
   - Косинський на грабунок не йшов, бо був би увесь город пограбив, а вiн
навiть у князя Булики нiчого не рушив. Очевидно, що то був  порахунок  мiж
ним i князем.
   - Менi потiм неясно, звiдкiля Косинський набрав стiльки  приятелiв,  що
заризикували сво?ми головами за його справу.
   - То не так, Марку. Вони всi мали свою справу в тiм теж. На  грабiж  не
йшли, як показу?ться, нiчого не здобули для себе, а полягли в чистiм полi.
Видно, що i в них були порахунки з паном. Вважай, Марку: сутичка iнтересiв
народу з iнтересами дуки...
   - Воно виходить на бунт.
   - Так i менi зда?ться. Тут не йшло анi  про  церкву,  анi  про  руський
народ, лише про буття матерiальне. Ми того добре не  зна?мо,  бо  ми  поза
княжi посiлостi не виходили, але там було зле. Впрочiм, ми потроху  бачили
в Самбiрщинi. Пес не втiка? вiд хлiба, лише вiд кия. То  був  перший  зрив
працюючого люду проти гнiту панiв. Не вдався вiн, то пiде за  ним  другий,
третiй, бо пани добровiльно свого не попустять. Ця робота й нас не мине...
   - Ми князевi обов'язанi...
   - Князь не вiчний, але хоч би й так, то ми Наливайками не будемо.
   - Правда, Наливайко не повинен був iти з князем проти сво?х.
   - А я  його  оправдував,  поки  думав,  що  Косинський  звичайний  собi
розбишака, за якого його княжi слуги проголошували. Та тепер бачу,  що  то
собачi язики того лицаря оплювали, й тепер я дивлюсь  на  Северина  iншими
очима, як перше.
   - Гончий пес, та й годi, або обласкавлений вовк, що на панський  приказ
сво?х братiв розрива?.
   - Ти добре кажеш. Я бачу, що ми живемо серед неправди, а це не  зробить
нам наш побут в Острозi милим. Зна?ш, Марку, коли б  я  був  знав  те,  що
тепер знаю, я був би не скомпонував тих повiтальних вiршiв, а коли би  був
хто iнший за мене це зробив, я був би не в  силi  ?х  виголосити.  Менi  б
кожне слово в горлi заков'язло.
   Вiд то? хвилi Петро Конашевич начеб не  той  став.  Почування  його  до
князя геть перемiнилося.  Вiн  вiдразу  став  по  сторонi  тих  угнетених,
покривджених вiд панiв-дукiв. Молода уява  творила  новi  виднокруги.  Вiн
став мiркувати над тим, чому це так, чому ? люде ненаситнi i яку тому раду
дати. Петро став ще бiльше мовчали-вий. Держався осторонь. Ще одне питання
засiло йому в головi: чого отець Дем'ян дозволив сво?му  братовi  на  таке
грiшне дiло? Певно, що воно сталося без його вiдома i дозволу?
   Його душу мучили сумнiви. Може, вiн помиля?ться, може, так мусить бути?
Вiн сво?ми думками грiшить проти князя, свого добродiя.
   Таких сумнiвiв не мiг йому розiгнати  Марко.  Той  був  м'якшо?  вдачi.
Критично не вмiв на свiт дивитися, брав  рiч  так,  як  вона  йому  зверху
показувалася, а глибше не вмiв мiркувати.
   Серед таких обставин  пережили  кульчичане  кiлька  лiт.  Перейшли  всi
науки, що ?х вчено в Острозькiй академi?.  ?х  зачали  помалу  вживати  до
лiтературних праць в острозькому кружку вчених. Тi працi  оберталися  коло
питань богословських. За одну таку працю дiстав Петро значну нагороду  вiд
князя.
   А в тiм часi скiнчилося повстання гетьмана  Косинського  тим,  що  його
пiдступом заманили пiд Черкаси в засiдку й вбили.
   Про таку неславну смерть Косинського довiдалися в бурсi згодом.  Це  ?х
дуже збентежило. Iз того ?х побут у Острозi став ще скучнiшим. Хiба ж  так
жити цiле життя, поза княжi посiлостi свiту божого не бачити? А що з собою
робити? Вертати додому, до Кульчиць i братись до плуга?  Нащо  ж  ?м  було
тако? науки, знання латини i греки? От добре було би поговорити з  дiдусем
Грицьком, та Господь зна?, чи вiн ще живий. Давно, давно  не  було  нiяко?
вiстки про нього, нi про рiдну сторону.
   Стати на розстайнiй дорозi й не знати, в котрий бiк повернутися,  -  це
дуже людину драту? й вiдбира? охоту до всяко? працi. Хлопцi дуже посумнiли
й робили свою роботу, як панщину, ?х душа  рвалась  у  свiт,  та  не  мали
вiдваги отворити власною  силою  то?  золото?  клiтки,  в  яку  ?х  судьба
замкнула. I були б ще довго  так  мучилися,  коли  б  та  сама  судьба  не
зглянулася на них i не вказала ?м дорогу.  Сталося  це  так  нагально,  що
навiть i не помiтили гаразд, коли опинились на волi серед широкого свiту.



   Х

   Нема людини на свiтi, яка б не мала якогось ворожого духа  серед  свого
окруження. Хоч кульчичан усi вчителi i старшина школи любили, хоч князь ?х
вiдзначав i милував, був у бурсi один диякон, Артемiй звався, що не злюбив
?х з то? хвилi, як вони щойно прийшли до бурси. За  те,  що  тi  хлопцi  у
синiх капотах звернули на себе очi усi?? школи, вiн  ?х  не  злюбив  i  не
ворожив для них нiчого доброго. Та вже стiльки лiт минуло, а його  ворожба
не здiйснилась, вони велись гарно i показували, що з них вийдуть  неабиякi
люде. Його це ще бiльше лютило. Де лише мiг, мусив ?м пришпилити латку  та
лише дожидав нагоди, щоби ?м пiдставити ногу.
   Раз якось по?хав князь Костянтин  до  Полонного.  З  ним  по?хав  i  о.
Дем'ян.
   Князь мав звичай ви?здити з великим почтом служби  i  гайдукiв  як  для
сво?? оборони, так i для свiтлостi свого княжого стану. Такi ви?зди  князя
траплялися в останнiх часах рiдко. По тiм ви?здi  в  Острозi  наче  б  усе
перемiнилося, наче б людей убуло. Князь самою сво?ю присутнiстю в  Острозi
вмiв держати порядок. За час його неприсутностi усе попустило трохи.
   Отже, сталося так, що однi?? ночi якийсь бурсак шпурнув у вiкно ректора
каменюкою. Зачалось слiдство. З того скористався о. Артемiй i  посвiдкував
перед старшиною, що то зробив Марко Жмайло. Вiн бачив його на власнi  очi,
як вночi викрадався з бурси, пiшов  на  подвiр'я  i,  оглядаючись  на  всi
сторони, як злодiй, кинув каменем у ректорське вiкно.
   Прикликали неповинного нi в чiм Марка  перед  старшину.  Диякон  сказав
йому це у вiчi, та ще й на хрест забожився. Вiн показував, як Марко порпав
у снiгу за каменем. Марко тепер щойно придивився сво?му вороговi, бо  досi
не  звертав  на  нього  уваги.  То  була  людина  невеличка,   поганенька,
кахикаюча, з  рудим  волоссям  на  головi,  з  рiденькою  борiдкою.  Марко
присягався у сво?й неповинностi, оправдувався тим, що не було йому  нiяко?
причини ворогувати на ректора. Даремно  божився  за  нього  Петро  i  iншi
товаришi. Не помогло нiчого. Дияконовi дали вiру, а  Марка  по  тодiшньому
звичаю порiшено покарати рiзками.
   Нiчого було робити. Диякон, переходячи помимо Марка, поглянув на  нього
котячими очима, усмiхнувся злобно i сказав:
   - Не журись, вашмосць, ти шляхтич, на голiй  лавi  тебе  не  покладуть,
килимами пiдстелять. Це тобi належиться.
   Присуд виконали зараз i вибили Марка болючо рiзками.
   Та ще бiльше  болiло  його  те,  що  потерпiв  невинно,  що  така  кара
приключилася йому в бурсi перший раз, хоч тут не жалували iншим  березово?
кашки. Його болiло ще те, що потоптано його честь. Не менше терпiв  з  ним
його побратим Петро. Вiн аж плакав з лютостi, та  нiчого  було  робити.  В
часi екзекуцi? Петро закусив губи до кровi i  затискав  кулаки.  А  опiсля
взяв зомлiлого вiд болю Марка, мов малу дитину, i понiс  на  лежанку.  Вiн
обливав  його  студеною  водою,  щоби  прикликати  до  пам'ятi.  Щойно  по
екзекуцi? дали ректоровi знати, що виновника знайдено i покарано.
   Ректор був з того невдоволений i сказав вiдразу:
   - Ви помилилися. Того Жмайло не мiг зробити. Як ви смiли робити суд без
мене?
   - Бо то була справа вашо? милостi.
   Смотрицький каже:
   - Бiдний хлопець, я знаю, що вiн не винен.
   Марко перележав цiлу нiч у гарячцi, а Петро не  лишав  його  анi  хвилi
самого. Пiклувався ним, як малою дитиною. Вiд того часу Марко  не  приймав
нiяко? поживи. Поклав собi вмерти голодною смертю.
   - Не варто жити на свiтi, де живуть такi злобнi люде,  що  на  неправду
хрест цiлують.
   - А то б то ти зробив потiху рудому дiяконовi, коли б справдi помер.  Я
з ним так ще порахуюся за те, що костей сво?х не позбира?. Слухай,  Марку,
викинь з голови тi дурнi замисли, ?ж, щоб  набрав  сили.  Пам'ятай,  що  з
весною ми плюнемо на ту школу i махнемо на Запорожжя. Аж тепер  менi  ясно
стало, що нам робити, хоч так довго вагались. Але перед тим розправлюсь iз
кривоприсяжником, щоб вiн i пiд землю сховався.
   Тими словами уговорив Петро Марка. У нього вiджила  охота  до  життя  i
почув вовчий голод.
   - Спасибi тобi, Петре, що ти мене врозумив,  справдi  воно  так  краще.
Нащо нам, молодим, загибати?
   Петро пильнував хворого i не ходив у школу. Це не подобалося  вчителям.
Вони взяли це за зухвальство. Послали до Петра.
   - Кроком вiдсiля не рушуся, поки Марко не подужа?.
   - То непослух! -  говорили  вчителi.  -  Такого  пропустити  не  можна.
Непослух треба проломити силою.
   На те не хотiв нiяким чином згодитися ректор:
   - Ви з глуздiв збилися. Петра би  хвалили  за  його  гарне,  побратимче
серце, що друга не лиша? в бiдi, а ви його  карати  хочете,  ще,  може,  й
рiзками? А що  зробите,  як  за  Петром  вся  школа  стане?  Вже  за  одне
безправство вся  школа  гуде.  Не  доливайте  олiю  до  вогню,  бо  хлопцi
збунтуються, а тодi що?
   - Хiба ж нам бунту боятися? А княжi гайдуки для чого?
   - Ось куди мiрите! Княжими гайдуками побивати  княжу  школу?  Проливати
кров дiтей, яких князь повiрив вашiй опiцi i за це вам добре платить?
   Ректор чимраз бiльше гарячився.
   - Все пiшло з наклепу диякона. Пiдождiть! Ще вам за  Жмайла  вiд  князя
дiстанеться. Хлопцi  самi  пожалуються,  коли  князь  вернеться,  i  я  не
замовчу. Школа пiд мо?ю управою. На те, що задуму?те, я не дозволю. А коли
б ви ще раз таким безглуздим засудом довели до бунту, до проливу  кровi  i
споганили цим нашу школу, тямте, що князь прикаже вам голови познiмати.
   Опiр ректора мов студеною водою ?х облив. Вони налякались. Один складав
вину на другого. Справдi, може бути з того халепа. Треба  б  якось  Жмайла
задобрити.
   Та вiдомо на свiтi, що один промах родить другий, особливо  як  людина,
що раз промахнулась, не стара?ться зрiвноважитись, а хоче промах направити
загаряча.
   Пошептавшись мiж собою, урадили задобрити його червiнцями.
   Послали одного даскала з червiнцями. Вiн прийшов до Марково? лежанки  i
звiтався з хлопцями, та вони нi словом до нього не вiдзивалися, а балакали
мiж собою, начеб його не було. Даскал щось говорив, а далi всунув Жмайловi
червiнцi пiд заголовок. Марко, почувши щось тверде, вийняв гаманець  з-пiд
заголовка.
   - А це що? - пита? грiзно.
   - Це ректор посила? за терпеливiсть.
   Марко почервонiв, як рак, i шпурнув даскаловi гаманець у лице.
   - Йди до диявола! Ти зневагу i кривду червiнцями хочеш заплатити, i  то
шляхтичевi?
   Даскал, бачачи, що ще й Петро затиска? кулаки, пiднiс гаманець iз землi
i мерщiй втiк зi спальнi.
   - То, моспане, не жарт. Бунтар зухвалий, але його конче треба вилiчити,
заки князь верне.
   - Треба до нього лiкаря послати, а коли не схоче, то вже й не грiх буде
сили вжити. Послали княжого лiкаря.
   - Йди геть, бо голову розiб'ю! - кричав Марко. - Напосiлися  не  давати
менi супокою - я сам видержу без тебе.
   Та лiкар привiв з собою помiчникiв, бо його упередили, що без опору  не
пiде.
   Тепер виступив Петро в оборонi побратима. В його руцi блиснув нiж.
   - Котрий з вас хоче пiти перший чортовi в зуби? Виступай!
   Помiчники лiкарськi не вступалися. Та  тут  зчинився  пекельний  галас.
Хтось крикнув, що хочуть Петра бити. Бурсаки збiгались з усiх усюдiв. Iншi
повибiгали зi школи. Кожний хапав, що пiд руки попало.
   - Не дамо знущатися над нами, досить пролляли кровi. Бийте напасникiв!
   В цiлiй бурсi настало пекло. Лiкар втiк мерщiй. Повтiкали й даскали,  а
ректор каже, заломлюючи руки:
   - Що ви наробили? Подурiли? Що я тепер зроблю?
   Ректор пiшов сам до бурси. Його дуже всi поважали й любили.
   - Дiти! Що ви робите, що з вами  сталося?  Бог  з  вами,  заспокойтеся.
Слухайте, я знаю, що Жмайловi зробилася кривда, i справа пiде перед князя.
Чого ви так?
   - Петра хотiли бити...
   - То не може бути. Без мого дозволу нiхто не смiв нiкого  доторкнутися,
але старшину треба слухати.
   Петро тепер отямився. Йому дивно стало, що мiг так рiзко проти старшини
виступити, хоч завжди ?? слухав. Вiн налякався свого вчинку.
   - Прошу вашо? милостi, ми обидва були  роздратованi  тою  кривдою,  яка
Марковi сталася, а тут ще як на глум, присилають сюди лiкаря з пахолками.
   - А ти не позволив його  оглянути?  Петре,  я  мав  тебе  за  розумного
хлопця, хочеш, щоб твiй побратим ще бiльше терпiв? Я знаю, що як прийде ще
раз княжий лiкар, то ви обидва без опору зробите, що вiн  прикаже.  А  ви,
хлопцi, - до школи, не робити менi галасу, не бунтуватися, бо це мене дуже
гризе й болить.
   Наче б олiю налив на розбурхане  море,  так  усе  заспоко?лося.  Хлопцi
розiйшлися, а лiкар мiг в  присутностi  ректора  оглянути  та  перев'язати
Марковi рани. Потiм Марко твердо заснув.
   Тепер уже Петро не потребував коло  нього  сидiти,  бо  лiкар  приходив
щоднини i доглядав його. За кiлька днiв  -  Марко  став  уже  виходити  та
проходжуватися.
   Однi?? ночi  Марко,  думаючи,  як  то  вони  обидва  з  весною  на  Сiч
помандрують, не мiг заснути пiзно внiч. Нiч була ясна  й  морозна.  Мiсяць
свiтив крiзь вiкна та вiд дерев, що стояли перед вiкнами, виписував  рiзнi
фантастичнi малюнки по долiвцi. В бурсi усi  спали.  Чути  було  спокiйний
вiддих молодих грудей. За пiччю цвiркотiв цвiркун. На  замковiм  годиннику
вибила одинадцята година.
   Марка, аж тягло щось, щоби вийти надвiр i полюбуватися чарiвною  нiччю.
Вiн одягся, накинув на себе кожушину  i  вийшов  потихеньку  до  сiней,  а
звiдсiля на бурсовий огород. Тут було тихесенько. Бiлолиций плив  спокiйно
по небесному просторi,  мерехтiли  зорi,  а  по  замерзлiм  снiгу  блищали
мiльярди iскор, начеб хто дiамантiв насипав.
   Марко вiдiтхнув повною груддю свiжим морозним повiтрям,  i  на  душi  в
нього стало легше. Забув  за  злиднi,  що  йому  недавно  лучились,  забув
заподiяну кривду. Йому стало весело, i вiн став проходжатись  по  огородi.
Ходив так довшу хвилю i не помiтив, що його хтось слiдить. Iз бурси вийшла
за ним якась людина i стала за углом. У не? в сутiнi свiтилися очi, мов  у
кота. Марко ходив хутенько, щоб не замерзнути.
   "Тепер певно засну по тiм проходi". Зайшов аж пiд  вiкна  ректора.  Там
було темно. Вiн завернув, та недалеко дверей вийшов йому назустрiч  диякон
Артемiй. Вийшов iз сутiнi на  свiтло  мiсяця.  Марко  так  налякався  цi??
неждано? появи, що трохи не крикнув.
   - Знову пан шляхтич на полювання ходить? Може,  i  тепер  випрешся,  що
заглядав у вiкна пана ректора? Лише  далi  так.  Пошукай  добре  каменюки.
Дiстанеш другу порцiю, поки ще давн? не заго?ться.
   Марко зразу став, мов вкопаний.  Та  кожне  злюче  слово  Артемiя  його
приводило до пам'ятi. Тепер стало йому все минуле перед очi. Заболiла душу
стара рана, нагадалася заподiяна кривда. Марко  запалав  страшним  гнiвом.
Вiн чув, як кров у нього б'? до  голови  i  залива?  мозок.  Охота  помсти
виступила з цiлою силою.
   - Але ти, кривоприсяжнику,  бiльше  на  мене  свiдкувати  не  будеш,  -
засичав крiзь зуби Марко i з усi?? сили зацiдив диякона в висок.
   Диякон без  стогону,  наче  пiдтятий  гострою  косою  комиш,  присiв  i
повалився на землю. З губи жбурнула кров.
   Тепер Марко пiзнав умить цiлу вагу свого вчинку. Вiн вбив людину.  Його
напав великий жах. Пiшло поза спину морозом, в очах почорнiло, зуби  стали
бити об себе, а волосся стало дибом. На землi лежав вбитий чоловiк. Марко,
не оглядаючись, начеб чортяки за ним гонили, побiг до спальнi й припав  до
Петра:
   - Петре, Петруню, рятуй мене, я чоловiка вбив!
   Вiн обняв Петра i дрижав як у пропасницi.
   Петро спав мертвецьким сном. Прокинувшись вiд слiв та обiймiв Марка, не
мiг зразу прочуняти та нагадати, де вiн тепер ?.
   - Петре, ради Бога, прочуняйся i рятуй мене, нещасливого!
   Петро насилу протирав очi, а далi вщипнув себе болючо. Зразу  здавалося
йому, що Марко з безтями говорить, як тодi по екзекуцi?.
   - Марку, Бог з тобою, тобi щось погане сниться.
   - Тихше, Петре, щоб товаришi не чули. Я не з  дуру  говорю,  то  дiйсна
правда, я вийшов на огород пройтись, бо сон мене не брався, а там  чатував
на мене анахтемський Артемiй i  знову  пiдсунув  менi  думку,  що  я  йшов
ректоровi вiкна бити. Мене взяла лють, я його лише раз вдарив  кулаком,  а
вiн й околiв.
   - Де ж вiн тепер?
   - Лежить в огородi на стежцi.  Слухай,  Петре,  менi  треба  зараз,  не
гаючись, утiкати, а то тюрма мене жде або й смерть. Поможи менi одягтись i
дай менi грошi, я втiкаю у свiт за очi, а ти за той час позатирай за  мною
слiди, як зможеш.
   - Втiкати треба, але нам обидвом разом. Самого я тебе не пущу.
   - Нi, я того не хочу, ти останься, я знаю,  що  серед  зими  я  десь  в
дорозi заков'яну, та краще менi так, чим гнити в тюрмi або згинути з  руки
ката. Та нехай я сам пропаду, а ти останеш i боронити  будеш  мо??  добро?
слави.
   - Марку! Ми - побратими. Ще пiд кульчицькою церквою  не  раз  визнавали
собi, що один одного в нiякiй пригодi не покине. Коли загибати, то обидвом
враз. Тут нiчого говорити бiльше. Одягаймося, а я вiзьму  в  дорогу,  чого
нам буде потреба.
   Петро став поспiшно одягатися, а вiдтак  вибирати  зi  скринчини  рiзну
мiзерiю. Петро взяв трохи  бiлля,  взяв  гаманець  iз  грiшми,  взяв  лук,
подарований князем, i стрiли з сагайдаком. Загорнулись кожухами  i  вийшли
на пальцях iз спальнi до огорода. Артемiй лежав на стежцi скулений, а  при
нiм червонiлась кров. Мiсяць освiчував його. Хлопцi аж  задрижали  на  той
вид, а Марко охнув i закрив долонею очi. Петро взяв  мерця  попiд  пахи  i
заволiк пiд огорожу, де лежала купа снiгу  i  тут  загорнув  його  снiгом.
Вiдтак позасипував кров на стежцi. Робив це з великою  вiдразою,  але  так
треба було конче зробити, щоб не зараз попали на слiд,  що  тут  зроблено.
Поки снiг не стане, нiхто не буде знати, де подiвся Артемiй, а за той  час
вони будуть далеко вiд Острога.
   Серед то? роботи укладав Петро план, що ?м далi робити. Марко не в силi
був що-небудь думати. Вiн плакав, i дрижав усiм тiлом, та дзвонив  зубами.
Як покiнчив Петро роботу, каже до Марка:
   - Ставай менi на плечi та перелазь через огорожу. Марко послухався i за
хвилю був за огорожею. Петро перекинув узлик з мiзерi?ю i перескочив  сам.
Перейшли в тiнi вiд мiсяця вулицю Замкову, перейшли  ринок  i  подались  у
вулицю Татарську, до ворiт города.



   ХI

   Втеча бурсакiв iз школи при кiнцi  шiстнадцятого  вiку  не  була  чимсь
незвичайним. Який втiкав перед карою, який  тому,  що  вчитись  наскучило,
який знову тому, щоб зажити слави на Запорожжi. Кожний бурсак знав, куди в
такiм припадку дiватись, бо про те всi межи собою  толкували.  Знав  це  й
Петро.
   Пiд самим мiським валом столицi князя Острозького стояла оселя  старого
вiрменина Аслана. Вiн торгував усiм. У  нього  можна  було  купити  одежу,
зброю, коня. У нього можна було те саме продати або промiняти за iншу рiч.
У нього можна було перевдягтись так, що й рiдна мама не пiзнала б.
   Аслан мешкав у малiй хатинi, що вiд старостi  всiла  в  землю  по  самi
вiконцята. Малi вiконцята, заслоненi замiсть скла  пiхуровими  оболонками,
коли в хатi свiтилося, виглядали так, як очi яко?сь приземно? потвори,  що
прилягла до землi й чату? на свою добичу, до скоку ладиться.
   Петро застукав у вiкно раз i  другий.  Довкола  все  спало  мертвецьким
сном. Чути було лише тiкання великого годинника на вежi замку  та  хiд  по
скрипучiм снiгу сторожних.
   Хоч було вже около пiвночi, на Петрiв стук зараз у  хатi  заметушилося.
Заблисло свiтло,  а  згодом  рипнули  дверi  сiней.  Вони  вiдчинилися,  й
показалася зразу кудлата голова з довгою бородою, а вiдтак i цiла  постать
Аслана.
   Аслан був худощавий невеликий  чоловiчок,  пригорблений  вiд  старостi.
Зате голова в нього була  незвичайно  велика  i  не  вiдповiдала  до  його
дрiбно? постатi. Дивишся та й мiрку?ш, чи той чоловiк не замiняв голови  з
яким велетом, що дуби лама?. На головi довге сиве кудлате волосся, така ж,
аж у пояс, борода i великi брови. Не вiдбiг вiд цього ще великий нiс, яким
старi вiрмени дуже величалися. Довгi руки, що десь до колiн сягали, вкритi
синявими жилами, мов мотузками.
   Був одягнений у старий засалений кожух, з котрого,  либонь,  нiколи  не
роздягався.
   Стрiнувши таку цяцю в лiсi, можна було його взяти за лiсовика  або  яку
iншу нечисту силу.
   Про Аслана ходила по городi недобра слава. Говорили, що  за  грошi  вiн
готовий був усе зробити. Люде його  боялися,  може,  були  б  i  з  города
прогнали, коли б не те, що вiн був потрiбний не лише людям, але  й  самому
бургомiстровi, який ним частенько послугувався.
   - Добрий день, дiду! - заговорив Петро.
   - Доброго здоровля панам спудеям. А за чим там пiзньою порою?
   - Не питай багато, а пускай у хату, на морозi толкувати не будемо.
   - Дуже просимо вашмосцiв, - i дiд вiдчинив перед ними  дверi,  пускаючи
?х усередину.
   В сiнях було темно, що годi. Дiд замкнув перше дверi на засув, а вiдтак
створив дверi в хату, де вже свiтилося. В ту мить викараскався слуга iз-за
печi й прислонив вiкна грубим сукном.
   - Милостi просимо, сiдайте, панове, та розказуйте, яке дiло?
   Знеможений зворушенням Марко присiв на лавi зараз. Вiн  тяжко  дихав  i
трясся цiлим тiлом. Петро розглядався довкруги.
   Була це простора низька  кiмната  з  очадiлими  брудними  стiнами.  Пiд
однi?ю стiною стояв довгий стiл, неначе скриня з засувами. За столом довга
лава, так само - попiд вiкна. В кутi - знову велика пiч з кахлевою  грубою
для тепла. Пiд задньою стiною - лежанка з подушками та перинами. Мiж пiччю
i лежанкою - чорнi грубi дверi до комори. Дивлячися знадвору на  цю  хату,
нiхто не вгадав би,  що  в  нiй  стiльки  помiститься.  По  хатi  вештався
брудний, мов кочерга, слуга. Вiн лише всмiхався, отвираючи рота,  в  якому
не було нi зубiв, нi язика. Тому його  Аслан  i  держав,  бо  вiн  не  мiг
виговоритися з того, що тут бачив i чув. Старий поглянув ще  раз  косо  на
хлопцiв i зараз вгадав, за чим вони прийшли. Вiн уже не  одному  школяревi
допомiг до втечi, не одного виправив на Запорожжя. Одне йому  було  дивне,
що в таку пору втiкати вибираються, бо на Запорожжя втiка?ться лiтом.  Дiд
догадувався, що якась важна причина до цього  ?х  змушу?,  й  поклав  собi
вихiснувати ?х скрутне положення.
   - А грошi у вас ??
   - Хiба ж без грошей приходити до тебе? Перевдягни нас мерщiй за козакiв
та продай нам ще два конi.
   Дiд змiрив оком рiст хлопцiв, узяв каганець i пiшов у комору, полишаючи
?х у пiтьмi. Згодом винiс оберемок одежi й поклав на стiл. Були тут штани,
жупани,  свитки,  кожухи,  пояси  та  шапки.  Хлопцi  роздяглися  з  сво?х
бурсацьких халатiв i стали перевдягатися. Не довго тривало, як при  помочi
Аслана стали справжнiми козаками. Вибрали ще двi шаблi й по  два  пiстолi.
Пильно ?м було, i не довго торгувалися.
   Старому наказали, щоб вранцi вiдiслав бурсацьку одежу в бурсу.
   - Справжнi запорожцi, ?й-Богу! - приговорював Аслан,  оглядаючи  ?х  на
всi сторони. - Ще би тiльки борiдки вашi оббрити.
   - Правда! Ми й забули... А чим же бритися?
   - ?! В мене ? все.
   Старий вийняв зi стола бритву й мило,  яке  розробив,  намилив  лиця  i
вмить оббрив першi молодi волоски.
   - Тепер давай конi! Коли нема коней, то на чорта нам того всього!
   - Вже би в мене коней не було! От вигадали! У мене  сам  пан  Наливайко
конi купу?, не то що. У мене самi турецькi, як огонь. Ходiмо  в  стайню  й
виберемо - ? в чiм. - Перейшли через сiни в стайню, яка стояла пiд  землею
мiського валу. Передом йшов без'язикий слуга  i  присвiчував  каганцем.  В
стайнi стояло яких двадцятеро коней. Петро вибрав на вгад, бо на тiм  мало
розумiвся. Торг йшов  трохи  тяжче.  Старий  хрiн  хотiв  добре  заробити.
Марковi було спiшно i сiпав Петра за рукав, щоб кiнчав. Старий таки  трохи
мусив попустити. Нiмак вивiв купленi конi  до  сiней,  а  старий  пiшов  з
хлопцями в хату.
   - Це такi конi, що пiд кошового давай. Правдивi турецькi, як огонь.
   - А де ж сiдла i узденицi? - питав Петро.
   - Хiба ж ви з сiдлами та узденицями купували? Це треба купити окремо.
   - А хiба ж ми не пiд верх купували? Хвоста будемо  держатися?  Вибачай,
дiду, нiчого з того, забирай собi оце  лахмiття.  Пiдемо  на  Зарiччя  мiж
татар i знайдемо, чого нам треба.
   I Петро став згортати в калитку дукати, якi був висипав  на  стiл,  щоб
заплатити. А тих дукатiв наскладав  Петро  з  тих  подарункiв,  якi  князь
Острозький роздавав  мiж  пильних  школярiв  при  рiзних  нагодах.  Аслан,
побачивши золото, зм'як вiдразу, як  вiск.  Став  гостей  перепрошувати  й
винiс з комори два сiдла з узденицями.
   В мiстi обiзвалися першi пiвнi. Крайнiй час було ви?здити. Марко  щораз
бiльше нетерпеливився. Йому здавалося, що вже знають у замку про  вбивство
диякона i ось зараз  прибiжать  княжi  гайдуки  та  його  зловлять.  Петро
виплатив усi грошi.
   - Як до?дете до ворiт мiста,  подайте  вартовому  по  золотому,  а  то,
далебiг, ворiт не вiдчинить.
   - Скажи, дiду, куди дорога на Запорожжя?
   Дiд став хитати головою.
   - Держiться на схiд сонця, i бiльше на полудн?.
   Хлопцi посiдали на конi.
   - Прощавай, дiду!
   - Щасливо? вам дороги! - вiдгукнувся дiд, замикаючи дверi.
   Хлопцi обернулися  в  напрямi  церкви,  перехрестилися  й  подалися  до
мiських ворiт. В мiстi пiяли пiвнi. За хвилю воротар вiдчинив  браму  i  з
Острога ви?хали два молодi козаки. Перед ?х очима розкрилося бiле  безкра?
море. Вiд снiгу було добре видно,  бо  мiсяць  давно  зайшов.  Хлопцi  так
спiшилися, що  забули  взяти  з  собою  яких-небудь  харчiв  у  цю  далеку
небезпечну дорогу, яко? зовсiм не знали.
   Поклали собi  виминати  всi  людськi  оселi,  прочуваючи,  що  за  ними
непремiнно пiде погоня. Одна в них була  думка:  коли  б  якнайдальше  вiд
Острога. Пере?хали добре замерзлу  Горинь,  поскакали  на  полудн?  в  тiм
напрямi, який вказав ?м Аслан. Туди випадала дорога на  Брацлав,  та  вони
нiзащо не поважились були поступити в город. ?м здавалося  все,  що  увесь
свiт зна? про ?хню втечу, що вони втiкають перед карою, що  хто-небудь  ?х
переловить i вiдставить для нагороди до Острога. Не говорили  до  себе  нi
слова. Дивилися перед себе в цю  далеку  далечину,  вкриту  одною  великою
бiлою плахтою.
   Надворi вже геть розвиднiлося. На сходi сонця зарожевiло небо,  а  далi
викотилося велике червоне сонце. Його яркi промiння вiдбивалися вiд бiлого
примерзлого снiгу й заслiплювали очi.
   ?хали так до вечора, виминаючи здалека людськi оселi, якi лише  здибали
на дорозi.
   То? днини вони i ?х конi  не  ?ли  нiчого.  Були  голоднi.  Конi  стали
постогнувати та приставати вiд утоми. I тепер ?м прийшла на думку турбота,
де тут, у такiй пустинi, переночувати?
   Нараз побачили якусь сторчачу копицю снiгу. Це  не  могло  бути  нiчого
iншого, як якесь широкогалузе дерево, вкрите снiгом.  Оселя  це  не  могла
бути, тому i не боялися пiд'?хати ближче. Та при?хавши близько,  помiтили,
що це був вiтряк, яких на Вкра?нi було багато. Снiгу стiльки  навалило  на
крила, що ?х ледве можна було доглянути. Те саме було з вершком i стiнами.
Видно, що давно сюди нiхто не заходив.
   - Тут якось переночу?мо, - говорив  Петро.  Вже  хотiв  висказати  свою
турботу, що без ?ди для себе i коней годi  буде,  та  здержався,  щоби  не
тривожити хворого Марка.
   Марко був дуже знеможений. Рана йому долягала так, що  iнколи  аж  зуби
затинав, щоби не йойкнути.
   - Тут нема чого нi розбишак, нi людей боятися,  -  потiшав  його  Петро
далi.
   - А що з кiньми зробимо? - питав тривожно Марко. - Коли трапиться тiчня
вовкiв, то завтра знайдемо лише сiдла та копита.
   Заки  Петро  на  це  вiдповiв,  побачив  зараз  за  млином  якусь  малу
будiвельку,  засипану  теж  снiгом.  Це,  очевидячки,  була   хатина   для
мiрошника. I тут не видно було людського слiду, значить, що хатина  стояла
вже давно пусткою.
   Петро скочив з коня i пiдступив пiд дверi, засипанi  снiгом.  Намучився
чимало, заки вiдгорнув снiг. Дверi були засуненi iзсередини. Петро  стукав
та кликав, але нiхто зсередини  не  вiдзивався.  Брала  його  нетерплячка.
Зiперся усi?ю силою i виважив дверi iз завiсiв. Вони  впали  до  сiней  iз
лоскотом. Петро пiдняв ?х i знову вставив на завiси. Тепер злiз iз коня  й
Марко, i завели сюди коней, та зачинили, i засунули мерщiй за собою дверi.
Стояли тепер у великiй непрогляднiй пiтьмi. Петро викресав огню i  запалив
обережно вiхоть соломи. При  свiтлi  побачили  себе  в  затишних  сiнях  з
жолобом i драбиною.  Сюди  заводили,  очевидно,  коней  тi,  що  до  млина
при?здили. За драбиною було ще досить недо?дженого сiна. Конi пiшли  зараз
сюди й стали запопадливо хрупати.
   - От буде де переночувати пiд жолобом, - говорив Петро.- Господь на нас
ласкавий.
   - Я такий голодний, що менi аж млiсно, - каже Марко.
   - Коби лише конi пiдживилися,  а  ми-то  якось  витрима?мо;  може,  яку
звiрину дасться сполювати, ось я зараз вийду, лише коней розсiдлаю.
   В тiй хвилi Марко, мацаючи напомацки,  знайшов  дверi.  Запалили  знову
вiхоть соломи, вiдчинили дверi i ввiйшли до невеличко? кiмнатки. Дуже  тим
втiшились. В них вступила якась надiя, що, може, що й для себе знайдуть.
   Петро безупинно пiддержував огонь i розглядався. На зимнiй  печi  стояв
каганець, повний сала. його зараз засвiтили i оглядали  хату  далi.  Стояв
тут стiл, збитий з дощок, лава пiд одиноким вiконцем, над ним  полиця,  на
нiй миска, горнець, посуда на воду та  й  увесь  такий  домашнiй  достаток
вбогого чоловiка.
   Пiд задньою стiною лежав мiшок iз борошном, чим вони дуже втiшилися.
   - Коли ? борошно, то буде i гарячий кулiш.
   ?м дуже  хотiлося  попо?сти  чогось  гарячого.  За  пiччю  була  широка
лежанка. Петро взяв у руку каганець i подався туди оглядати. Та  зараз  на
перший погляд аж крикнув зi страху. Там лежав чоловiк, вкритий  кожушиною.
Петро отямився, що нема  чого  одного  чоловiка  боятися  двом,  приступив
ближче i став до нього придивлятися. Стягнув iз нього кожух, та чоловiк не
ворухнувся. Це був старенький сивий дiдусь. Здавалося, що вiн спить. Петро
став його будити. Дiдок закостенiв зовсiм.
   - Замерз сердега, - говорить Петро. - Ну годi,  неживий  мусить  живому
вступитися.
   Вiн взяв обережно мерця на руки i винiс  на  двiр.  Мерлець  закостенiв
так, що годi було його розпростувати. Скулився, зiгнувся. Обi  руки  склав
пiд голову збоку, а ноги пiдiгнув.
   - А де ти його подiв? - питав Марко Петра, як той вернувся.
   - Поки що я його в снiг запорпав. Може, завтра зможемо поховати.  Тепер
ходiмо до коней, ти свiти, а я ?х обiйду.
   I справдi, того було треба. Конi попрiли так, що аж  шерсть  злипалася.
Петро ?х розсiдлав, познiмав уздечки i повитирав вiхтем,  з  вишки  скинув
соломи i добре ?м настелив. За драбиною  було  ще  досить  сiна,  а  Петро
позмiтав в жолобi трохи зерна. Вiдтак став шукати по сiнях i  знайшов  пiд
соломою в кутi купу рубаних дров.
   - Покiйник хазя?н був, царство йому небесне! -  говорив  Петро.  -  Ти,
Марку, коли можеш, затопи в печi, а я ще пiду шукати, менi зда?ться, що  я
ще щось випорпаю.
   Зняв з себе кожух, узяв за халяву нiж i подався до  вiтряка.  Прогорнув
снiг, i знайшов схiдцi, та полiз нагору. Варто було трудитися. Знайшов тут
ще мiшок з борошном, а другий з зерном. Занiс одне i друге в хату.
   Тим часом Марко розложив в печi ватру.  В  хатчинi  зробилося  тепло  i
весело.
   - Можемо тут i цiлий тиждень пересидiти i вiдпочити.
   - Нашi конi не по?нi.
   - Правда, годi тепер за криницею шукати. Принесу ?м снiгу.
   Петро пiшов по снiг. Марко набрав теж снiгу в усi посудини, якi лише  в
хатi знайшлися, i приставив до огню. Петро шукав  далi  на  полицi  та  по
кутках хати i аж скрикнув з радостi. Знайшов добрий  кусок  солонини,  два
бохонцi засушеного i замерзлого хлiба, коробочку солi, кiлька сушених  риб
i все те складав на столi.
   - Дивися, Марку - празник на цiлий тиждень. Як стрiнемо  першого  попа,
то золотого дам на панахиду за душу "раба божiя, ?го же  iм'я  ти  Господи
вiси...".
   - Як ми тут довше посидимо, то погоня зловить нас, як рибу  в  саку,  -
каже Марко.
   - Чортзна-що верзеш! Кому би хотiлося за нами ганятися? Вони вже знають
в бурсi, що  ми  втекли,  а  чортового  диякона  знайдуть,  хiба  як  снiг
стопиться, то значить не зараз. Впрочiм, хай  буде,  що  хоче,  а  я  себе
живого взяти не дам, - говорив твердо Петро i тупнув  з  досади  ногою  об
долiвку. - Ми вже Богу дякувати, не дiтваки, а козаки.
   За той час в хатi робилося теплiше. Огонь вiд  печi  блимав  по  чорних
зачаджених стiнах хатчини. Петро набрав кiлька пригорщ  борошна  i  взявся
варити кулiш, до якого всипав солi i вкинув сала. Кулiш кипiв,  а  хлопцям
аж слина вiд того набiгала, так ?сти хотiлося... Вiдкололи два куски хлiба
i виладили ложки. Не треба було й казати, що вечеря дуже ?м смакувала.
   - От ще й лишилося для гостей, - каже Петро, заглядаючи на дно горщика.
   - Лише не виговорися в лиху годину. А щоби  було,  якби  справдi  гостi
трапилися?
   - Ну то що? Хiба такi  самi  втiкачi,  як  i  ми  обидва;  було  б  нам
веселiше, а я ?х нi раз не боюся... Те-те-те, треба коням  всипати  зерна,
нехай добре вiдживляться.
   Вiн розв'язав мiшок i став набирати в шапку  пшеницю.  Та  тут  знайшов
таке, що з дива не мiг вийти.  Там  були  завиненi  в  платку  три  саленi
свiчки.
   - Не кажу ж я, що покiйник добрий хазя?н був, - царство йому небесне.
   Огонь став погасати. Петро присипав його попелом, щоб зовсiм не  погас.
Вiдтак  поклякали  обидва  й  стали  молитися  Господовi  за  той   захист
безпечний. Пороздягалися. Настелили на печi свiжо? соломи i полягали спати
По такiй утомi, по невиспанiй  попереднiй  ночi  заснули  вiдразу  твердим
сном. Марко спав легше, бо йому долягала рана. Крiзь сон почув вiн  якийсь
рух докруг хати. Якась бiготня в рiзнi  сторони.  Вiн  прокинувся  i  став
наслухувати лiпше. Бiготня збiльшувалася. У стайнi стали  конi  форкати  i
непоко?тися. "Що це може бути? - подумав. - Хiба ж погоня?"
   - Петре! Чи ти чу?ш, що там твориться? Петро  пiдвiвся,  протер  очi  i
слухав теж.
   - Це нiчого iншого, лише вовки. Отож ми були б виховалися на вiтряку!
   Вовки стали гаркотiти, жертися мiж собою, добуватися до дверей, а  далi
стали по одному вити, поки те виття не злилося в один пекельний хор.
   - А бодай вас святий Микола побив!-крикнув Петро. - Не дадуть  нам  уже
до ранку спати.
   - Коли б хоч дверей не перегризли, бо конi нашi пропали б, а може, й до
вiкна доберуться та в хату влiзуть..
   - Це нi, бо вiкно засипане снiгом, а на дверi я пiду подивитися.
   Встав з лежанки, зодягнув кожух, узяв пiстоль i вийшов до сiней.  Почув
справдi, що вовки гризуть дверi. Конi страх  непоко?лися.  Петро  встромив
пiстоль в отвiр до засова та й почув, що за пiстоль щось вхопило  й  стало
ним термосити. Петро з пересердя спустив молоток - i  розлягся  стрiл.  На
хвилю притихло гаркотiння та за хвильку розпочалося наново, поки вовки  не
розшарпали застреленого товариша.
   Петро, упевнившися, що дверям нiчого не станеться, пiшов у хату й полiз
на лежанку, де незабаром i заснув.
   Як нашi подорожнi прокинулися, то вже був ясний день, хоч того  в  хатi
не було видно. Петро шанував Марка. Сам устав,  запалив  у  печi,  обiйшов
коней  i  став  варити  снiданок.  Надворi  було  тихо  й   гарно.   Днина
заповiдалася погiдна й морозна.  Вовки  пiшли  собi,  лише  слiди  по  них
остались: куски шкiри розшарпаного вовка й останки костей бiдного  дiдуся,
якого вовки випорпали з снiгу й з'?ли. Немило воно вразило хлопцiв,  що  з
?х причини  не  судилося  бiдному  мiрошниковi  зложити  костей  у  святiй
землицi. Марко кiлька разiв заговорював, щоб ?хати далi, та Петро й думати
про те не хотiв. Поки стане харчiв для них i коней, треба пересидiти  тут,
бо ледве чи знайдуть кращий захист. Петро вилiз на сам  вершок  вiтряка  й
розглядав околицю. Хоч би де деревину побачити,  а  то  один  непроглядний
степ, вкритий бiлою плахтою. Втiкачi збилися зовсiм з дороги. Не знали анi
де вони ?, анi в який бiк ?м повернутися.
   Пересидiли так три доби в хатчинi мiрошника. Харчiв вистало б ще на два
днi, а це треба було взяти в дорогу. Коли б хоч за таких два  днi  знайшли
яку людську оселю. Чим далi вiд Острога,  тим  менше  треба  було  боятися
людей i погонi. Пiд вечiр останнього дня прилагодили все до  дороги.  Мали
ви?здити, - скоро на свiт божий займеться. I вони, i конi вiдпочили добре.
У Марка рана вже добре присохла. Вовки вже бiльше не  приходили.  I  знову
днина заповiдалася гарна, коли, помолившися, посiдали на конi й рушили  до
полудневого сходу. Конi порскали весело, бiжачи по скрипучому снiгу, й  ?м
було весело. Як зiйшло сонце, то вiтряка вже  не  було  видно.  В  полудн?
нагодували коней, з'?ли трохи сушено? риби, паляницi й  по?хали  далi.  Та
чим ближче було до вечора, тим сумнiше ?м було. Одна турбота ?х мучила, де
тут у пустинi взимi переночувати? ?хали навмання все  в  один  бiк.  Треба
хiба так цiлу нiч ?хати, бо приставати нiде.  Настала  зоряна  нiч,  мороз
побiльшав, аж трiскотiло. Конi пообмерзали iмлою. Нараз стали перед якоюсь
загородою. Невеличкий кусок землi,  огороджений  високим  плотом,  у  якiм
стирчало декiлька присадкуватих верб.
   - Це, либонь, якась пасiка буде.
   За плотом  не  видно  було  нiякого  домiвства.  Позлазили  з  коней  i
вiдчинили хвiртку. Це була справдi пасiка.  Попiд  плотом  пiд  острiжками
стояли рядком улi?, обвитi соломою. В однiм кутi  лежали  порожнi  улi?  й
сухе вербове пруття, присипане грубо снiгом.
   - Може, знову якого мерця знайдемо? - каже Марко.
   - Цим разом дуже шукати не будемо.  От  слава  Богу,  що  ?  де  як-так
сховатися.
   Вони розсiдлали коней,  витерли  вiхтями  i  дали  в  мiшечки  пшеницi.
Розвели огонь i стали лагодити леговисько на нiч. Так не спали ще  нiколи.
Вправдi, як були ще хлопцями, не раз ночували з кiньми в полi, та це  було
лiтньою порою. А тут - зима. Мороз трiщить. Небо засiяне  рясно  звiздами,
що мерехкотять, а ?х свiтло сипле мiльйонами  дорогоцiнних  камiнчикiв  по
замерзлому снiговi. Лежачи бiля огню лицем вгору, дивився  Петро  на  яснi
зорi й згадував колишн?: рiдне  село,  широке  оболоння,  поки  не  заснув
твердим молодецьким сном. Прокинулися далеко ще до дня i зараз вибралися в
дорогу. Марко втратив цiлком надiю, щоб вони могли Добратися до цiлi сво??
дороги, до Запорозько? Сiчi. Прийдеться ?м загинути в  степу.  Совiсть  не
давала йому супокою, що спричинив загибель нiчого  не  повинного  приятеля
Петра, якому всмiхалася така гарна будучнiсть пiд могутньою  опiкою  князя
Острозького. Петро був iншо? думки. Колись до краю якогось мусять до?хати.
Знайдуть людей, що не дадуть ?м загинути, й Господь не дасть ?м  пропасти.
З полудня того дня побачили далеко на обрi? великий лiс, i туди  завернули
коней.  Той  чорний  лiс  був  окутаний  темно-синьою  хмарою,  бiльшав  i
поширювався в мiру того, як до нього зближалися. Якесь  прочуття  говорило
?М,  що  там  знайдуть  безпечний  захист  i  спроможнiсть  вижити.   Конi
вiдгребають собi сухо? трави з-пiд снiгу, а звiра в  лiсi  досить,  бо  не
можна собi без того лiсу подумати, особливо взимi.
   Справдi, лiс був великий,  хоч  не  дуже  густий.  Велети-дуби  й  буки
витягали сво? безлистi конарi високо вгору. Корчiв було мало. Декуди купка
тернини, лiщини або малинника, бо пiд  тинню  таких  велетiв  годi  меншiй
деревинi вирости. Якраз сонце заходило, як вони ви?здили до  лiсу.  Високо
на деревах лопотiли та  покракували  ворони,  лагодячися  до  сну.  Хлопцi
оглядалися на всi боки, шукаючи для  себе  догiдного  пристановища.  Петро
побачив пiд корчами великого цапа. Вiн дивився  здивовано  на  подорожнiх,
неначе б хотiв спитати, чого ?м тут треба? Петровi прийшла добра  думка  в
голову. Вiн злiз з коня, здiйняв з плеча свiй лук, нап'яв  стрiлу  й  став
хильцем до цапа наближатися. Стрiла фурнула, поцiливши цапа в  груди.  Вiн
пiдскочив угору й простягнувся мертвий.
   - Буде вечеря, яко? ми давно не ?ли.
   Взяв цапа на руки й поклав на коня, який зразу боявся й  став  форкати.
По?хали далi, шукаючи мiсця, де би ?м  переночувати.  Була  тут  невеличка
полянка,  окру-жена  лiщиною  i  терням....  Тут  здавалося  ?м  найлiпше.
Позлазили з коней. Марко нарубав шаблею лiщини,  а  Петро  патрошив  цапа.
Незабаром загорiвся весело вогонь. Петро вирубав здоровий  кусень  хребта,
застромив  на  тичку  й  став  пекти  над  огнем.  Огонь  порскав,   м'ясо
припiкалося й розносило  при?мну  воню.  Тим  часом  конi  зачали  порпати
копитами за сухою травою. Хлопцi так запряталися сво?ю роботою, так пильно
?м було повечеряти, що й не зчулися, як до них пiдiйшов чоловiк i  гримнув
над головою:
   - А якого бiса шля?теся по мо?му лiсу?
   Хлопцi схопилися з мiсця, мовби хто над ними стрiлив.  Бiля  них  стояв
чоловiк у короткiй кожушинi й постолах, пообвиваних ганчiрками. На  головi
стирчала кiнчаста татарська бараняча шапка. На  плечах  -  рушниця,  а  за
мотузяним поясом - довгий нiж.
   - А ти, чоловiче, якого бiса зачiпа?ш поночi добрих людей  та  не  да?ш
спокiйно повечеряти? Це такий твiй лiс, як i наш.
   Петро стояв, держачи на тичцi недопечене м'ясо.
   - Ти, жовтодзьобе, я тобi зараз покажу, чий це лiс!  -  кричав  старий,
хапаючи за рушницю.  Петро  вмить  вiдкинув  тичку,  вихопив  iз-за  пояса
пiстоль i натягнув молоток.
   - Не рушся, - гукнув, - а то далебiг уб'ю!
   Старий пристав на хвилю здивований, а далi став сердечне смiятися.
   - От, козаки, молодцi! Далебiг  я  лише  вас  налякати  хотiв.  Бачу  -
школярi якiсь, втiкачi, налякаю, то плакати стануть, та проситися  будуть,
а я посмiюся, - а то не те, бачу! Ну, згода! Що козаки, то козаки!
   Вiн наставив на Петра обi  руки.  Петро  встромив  пiстоль  за  пояс  i
приблизився до старого.
   - Ну, а ти чого став, як намальований? - каже старий до Марка.  -  Бери
печеню та вiнчай пекти, бо  на  снiгу  ледве  чи  спечеться  i  я  з  вами
повечеряю, коли мене не проженете...
   - Милостi просимо до гурту!
   Старий поклав рушницю коло себе в снiгу,  прикучнув  до  вогню  i  став
грiти руки.
   - Одного не можу я змiркувати: звiдки ви цапа взяли? Бачу,  що  недавно
вбитий, а я стрiлу не чув.
   - Це таке, що голосу не вида?, а стрiля? певно, - каже Петро i  показав
дiдовi свiй лук. Старий став оглядати цапа.
   - Мистець, далебiг, мистець, поцiлив в саме серце. Ну,  ну...  та-бо  й
лук - якась панська штука.
   - Вiн птицю на льоту з лука поцiлить, - прихвалював побратима Марко.
   - Ну, хлопцi, лагодьте мерщiй вечерю, та ходiть спати  до  мене  у  мiй
зимiвник.
   Петро врiзав ще м'яса i поклав на грань.
   - То у вас, дiду, десь тут недалеко зимiвник?
   - ? зимiвник, i пасiка, i стайня, буде i вам, i вашим коникам безпечно.
Сиджу в самотi, та хiба що деколи гiсть трапиться.
   - Ви, дiду, певно iз запорожцiв, бо ми якраз на Запорожжя вибралися.
   - Й не говори, бо сам знаю. Вчилися в школi, десь там щось  провинилися
та тепер втiкають...
   - Чому ж зараз говорите: провинилися...
   - Авжеж, бо зимою втiка?те. Коли б не те, заждали би до  лiта  так,  як
ваш брат-школяр робить. А вам було пильно,  хоч  як  воно  в  степу  зимою
небезпечно.
   За той час м'ясо спеклося. За?дали смачно, а  дiд  вийняв  ще  з  торби
кусок паляницi та обдiлив усiх.
   - Тепер пора в дорогу, незадовго й пiвнiч буде.
   - А коли до вас далеко, то, може б, таки тут переночувати,  бо  дуже-то
пiдбилися.
   - Дурний ти, хоч вчений. Гада?ш, що в лiсi так безпечно?  А  вовки!  Ти
втечеш, може, на дерево, а що з кiньми? Останеться сiдло та й  копита.  Не
цурайся гостини, коли добрi люде просять, а то певно того пожалу?ш.
   Хлопцi зiбрали сво? статки, забрали решту м'яса i, ведучи коней таки  в
руках, йшли за старим.
   Той лiс показався дуже великим, йшли бiльше години, а краю не  було.  В
такiм лiсi можна справдi пропасти. Аж стали перед високою огорожею з плоту
i частоколу. За  плотом  гавкали  люто  собаки.  Старий  вiдчинив  ворота,
придобрив собак, i подорожнi пiшли туди  за  ним.  Недалеко  ворiт  стояла
хатина, обведена загатою з лiсово? трави. Бiля не? стояла  клуня.  До  не?
завели конi, яким старий занiс оберемок сiна. За той час двi собаки вовчо?
породи обнюшили подорожнiх зi всiх  бокiв  i  стали  лащитися.  Одна  таки
пiдскочила i лизнула на привiтання Марка по лицi.
   - Добрi ви, бачу, люде, коли  Лиско  так  з  вами  лащиться,  то  мудре
сотворiння: лиху людину нюхом пiзна? i не попустить ?й. Зна?те, що вiн раз
на смерть загриз розбишаку, що  хотiв  мене,  самiтнього,  ограбувати.  Як
схопив зубами за горло, то i не пiкнув.
   Старий вiдчинив хатчину i попросив туди гостей. На припiчку тлiло.  Вiн
розвiяв огонь i засвiтив грубу воскову свiчку.
   - Вiтайте менi, любi гостi! Слава Богу, що напутив вас  до  мене,  дуже
вам радий, сiдати просимо.
   Хата була зовсiм проста: пiч, лежанка, одна лава, стiл, полиця - усе  з
простих дощок. Над столом - образ богородицi, а доокола нього  повiшана  в
порядку зброя: шабля, пiстолi, двi  турецькi  рушницi.  Видно,  що  старий
колись-то козакував. Старий  розвiв  у  печi  вогонь  та  став  подорожнiх
приймати, чим хата багата. Принiс  iз  погребу  глечик  меду,  поставив  з
мищиною патоку, поклав велику паляницю.
   -  Будь  ласка,  споживайте  здоровi  та  напийтеся,  лише  за  горiвку
вибачайте, бо ?? не маю.
   - Не дуже-то i нам за нею [3][4]банно '.
   - Ну, коли так, то ладно. Деколи i у мене  вона  появиться,  коли  який
купець барильце привезе.
   - Хiба ж сюди купцi заходять?
   - А заходять, - я з них живу, продаю ?м мед, шкури, вiск.
   - Якi шкури?
   - Та вже ж, що не  з  мишей,  а  звiрячi.  ?  лисячi,  вовчi,  ведмежi,
сарнячi, оленевi, - звiра тут досить. Вiд них  я  купую  всiляку  потребу,
особливо порох, одежу, борошно, - що треба.
   - А цей лiс чий?
   - Що ж тобi казати, коли не вiриш. Казав,  що  мiй,  а  ти  за  пiстоль
хапа?ш. Вгадай сам, чий вiн.
   - Не тому я за пiстоль хапав, - оправдувався Петро, - а то не  знав  я,
який ви чоловiк, а ми все ма?мося на осторозi.
   - Що й казати, - обзива?ться Марко, - ми все погонi вигляда?мо.
   - Погонi? А звiдкiля?
   - З Острога, вiд князя...
   - Смiйтеся з того, кому б там хотiлося  зимою  за  втiкачами  ганятися?
Коли б ти i крiпаком був, та вiд пана втiк, то ще не важилися би.  Зима  -
не мама. Вони вас вже i так за пропащих вважають, i  як  у  вас  був  який
приятель в Острозi, то, певно, вже й панахиду за вас найняв.
   - А вам, дiду, не лячно так самому в лiсi жити?
   - От вигадав! Чого ж лячно? Усюди ? Бог. Чого  ж  менi  боятися?  Я  iз
цього лiсу вже двадцять п'ять лiт не виходжу, i тут менi так добре,  як  у
Бога за дверима. Не те, що не голодую,  та  ще  i  другого  нагодую,  коли
трапиться. Два рази до року при?жджа? до мене купець: восени -  по  мед  i
овочi; весною - по шкури. Привезе менi полотна, солi,  тютюну,  пороху  та
олова, борошна на паляницi, сухарiв. Чого ж менi бiльше треба?  А  коли  б
лихий чоловiк трапився, то ще не дам себе живого взяти, а мо? вiрнi собаки
теж за мною постоять. От побудьте у мене який тиждень, то побачите, як тут
у лiсi гарно живеться.  Нi  зимою,  нi  лiтом  менi  не  вкучиться.  Взимi
мисливство; от ти, лучнику, коли хочеш, то й завтра пiдемо на  лови,  лише
прилагодь багато добрих стрiл, то заведу тебе в таке  мiсце,  що  не  жаль
буде труду. А лiтом, то в мене так, як у божiм раю, самому Адамовi не було
краще. Ех, коли б побачили! Як лiс стане зеленiти, як  трава  зацвiте,  як
пташка защебече, як бджола забринить, як усе стане веселитися, то я старий
аж вiдмолодiю. Справдi, тодi й людей  не  хочу.  Навештався  я  по  божому
свiту, був на возi i пiд возом, усячини надивився, а тепер  вiдпочиваю  та
Боговi милосердному дякую, що мене в той рай завiв.
   - Де ж ви, дiду, бували?
   - Спитай краще, де я не бував, говорив старий, стелячи гостям  сiно  на
долiвцi. - Бував на Запорожжi, з козаками на турка  ходив  походами.  Крим
мене зна?, побував я i в тяжкiй неволi бусурменськiй, лише  слава  Боговi,
що не довго, бо вдалося менi втекти, поки на мiсце, у Бахчисарай,  завели.
Як  будете  на  Сiчi,  то  поспитайте  старих  сiчових  дiдiв  за  Ониська
Печеного... Що я тепер? Старий гриб, а  тодi  я  молодець  був,  та  що  й
говорити? Потому я з козаками на море ходив...
   - А скiльки вам, дiду, рокiв буде?
   - Скiльки менi буде, я того не знаю, скiльки менi ?: вiсiмдесят  минуло
i на перший пiшло.
   - Молодший вiд нашого дiдуся, - каже Марко до Петра.
   - А твiй дiдусь хто такий?
   - Далеко звiдсiля, аж пiд Самбором, коли зна?те. Йому минуло сто рокiв,
як ми ще хлопцями були, та у школу до Острога ви?здили.  Грицьком  Жмайлом
звався, не знать, чи ще живий?
   - Коли живий, то нехай здоровий  буде,  а  як  вмер,  то  царство  йому
небесне... Жмайлiв я знав на Запорожжi кiлькох.  У  мiй  час  було  ?х  на
Запорожжi кiлька. Та не кожний там  i  Жмайлом  мусив  зватися.  Запорожцi
такий химерний народ, що  кожному  сво?  iмення  приложать,  до  чого  хто
вдався, або й так.  Ось  мiй  батько  звався  Залужний,  а  мене  прозвали
Печеним, а як прозвуть раз, то не вiдпросишся i не вiдкупишся. Коли  будеш
за це сердитися, то вони ще бiльше при сво?м будуть стояти.  Ось  iз  чого
мене Печеним прозвали. Пiшов я раз з  козаками  в  Крим.  Послали  мене  з
другими на розгляди ворожо? сили. Так трапилося, що татари  мене  пiймали.
Привели мене до якогось мурзи та  давай  розпитувати,  що  i  як,  скiльки
козакiв прийшло. А я начеб води в рот,  -  нiчичирк.  Хiба  ж  сво?х  буду
зраджувати? Тодi стягнули з мене сорочку  та  давай  припiкати  розпаленим
залiзом. Шкварчало мо? тiло, а я затяв зуби та й мовчу. I були б  мене  на
смерть замучили, коли б Свята Покрова за мене не  заступилася...  Як  мене
так мучили, зробився крик: шайтан!  Аллах!  Аллах!  А  тут  чую  гомiн  та
стукiтню наших... Наскочила одна козацька чета, як вихор, вирубали  татар,
а мене освободили... Довго я лiчився з ран, але таки не пропав...  I  тодi
прозвали мене Печеним.
   - Щасливо воно сталося, що ця чета на них натрапила...
   - Еге ж! Побратим мене  виручив...  От  був  товариш,  щирiший  рiдного
брата... Царство йому небесне! У морi потонув, а я остався.
   Старий присiв бiля печi, порпав цiпком огонь i важко задумався. Дивився
старечими очима на грань, може, там кого iз сво?х знайомих  у  сво?й  уявi
побачив...
   - Не знаю, як там, у цих великих книгах, що по церквах, написано, бо  я
неграмотний, але менi зда?ться, що в Господа милосердного ? така книга, де
всi люде списанi  i  кожному  приписана  доля,  вiд  яко?  не  втечеш,  не
встережешся. Так цьому й бути. Тому-то нашi запорожцi нiчого не бояться  -
що мав бути, то  й  буде.  Козак  -  то  так,  як  муха:  бринить,  лiта?,
веселиться, аж поки в мед не впаде...
   - Або в дьоготь, - добавив Петро.
   - Добре кажеш: або в дьоготь, або поки й яка птиця не проковтне.
   В хатi стало гаряче,  мов  у  парнiй.  Хлопцi  роздяглися  до  сорочок.
Довгенько ще внiч балакали. Петро став розказувати,  якi  тепер  на  свiтi
порядки, та старий йому перебив:
   - Не хочу слухати нi про людей, нi про ?хнi порядки, вони були i будуть
все однаковi, досить менi ?х. Ти краще  переказуй  менi  молитву  "На  сон
грядущий", а то далi забуду все.
   Петро став говорити молитву, а дiд повторяв за ним кожне слово.
   В хатi стало тихо. Всi позасинали. На дворi iнколи собаки гарчали, коли
пiд сплiток який звiр приближався.
   Вранцi старий заварив кулешу  i  побудив  хлопцiв.  Вони  хотiли  зараз
вибиратися в дорогу.
   - Ого! Так менi гостину вiдплачу?те? А не думай один  з  другим  ?хати.
Перед весною не пущу. Слава Боговi, що гостей дав. Я хоч людей не люблю, а
таки iнколи за миром божим скучаю i хочу з добрими людьми повеселитися  та
побалакати.
   - Нам, дiду, пильно на Сiч...
   - Гада?ш, що Сiч он там, за оплiтком, або край цього лiсу? Ще,  небоже,
не одну паляницю треба буде з'?сти, заки туди дiстанешся.
   - Хiба ж воно так далеко?
   - А ти гада?ш, що близько? Коли по?дете тодi, як я схочу, то  покажу  i
дорогу, а коли наперлися, то ?дьте, але надвечiр  знову  до  мо??  зимiвки
завернете...
   - А то ж як?
   - А так, що я вас зачарую i колесом будете ?здити... я характерник... -
старий став смiятися. - Може, ви, школярi,  й  не  зна?те,  що  воно  таке
характерник?
   - Характерник  -  то  такий  козак,  що  iз  всяко?  халепи  може  себе
вирятувати... що його куля не береться...
   - Ось-бо то й ?.
   - Що з чортом зна?ться...
   - О, то вже неправда. Хiба таке в книжках  написано?  То  неправда,  бо
характерник i чорта не ляка?ться, та й чорта перехитрить, окульбачить,  та
мов на шкапi ?здить. А при тiм вiн Боговi молиться, в церкву ходить, людям
добре творить... Ось який характерник, i про таких я знав... А коли в мене
ще останете, то i про тих характерникiв, яких я знав на Запорожжi, розкажу
вам.
   Нiчого було робити. Хлопцям стало нiяково вiдказуватися вiд  то?  щиро?
гостини. Хто зна?, як воно буде далi, чому ж не вихiснувати хвилi. I  вони
осталися.
   Зараз друго? днини пiшли на лови. Старий пiшов лише з Петром, бо  Марко
не мiг ще добре ходити, так йому рана долягала. Петро мав нагоду  показати
сво? мистецтво з луком. Не хибив нi разу. Старий не мiг з дива вийти. Того
дня вбили кiлька бiльших штук i з бiдою дотащили ?х додому.
   По вечерi старий порався коло добичi, знiмав шкуру, чвертував i вiшав в
димарi м'ясо, а коли по вечерi полягали, зачинали балачку.
   - Дiду, - каже Марко, - ви обiцяли розказати нам про  характерникiв,  я
дуже цiкавий почути.
   - Ти собi будь цiкавий на все. Старайся  все  сво?м  розумом  збагнути.
Чоловiк, що не цiкавий, остане до смертi дурнем. Але ти нiколи не кажи, що
ти на що-небудь цiкавий. Ти або слухай, що другi говорять, i на вус мотай,
або питай полiтичне так, щоб  нiхто  не  знав,  куди  ти  мiриш.  Розумний
чоловiк, та ще й козак, куди-iнде мiрить, а поцiлить там, де нiхто того не
сподiвався.
   - Спасибi, дiду, за науку, вона нам придасться,  та  ти  не  заговорюй,
лише розкажи, що обiцяв, а то завтра  нi  одного  звiра  не  поцiлю.  Буду
мiрити в оленя, а поцiлю в дерево...
   - От i не говори! Хiба ж не знаю  нашого  брата-мисливця?  А  що  скаже
стрiлецька слава? Та вже досить, що обiцяв, то й додержу.  Слухайте,  поки
не заснете...
   У мiй час жив на Запорожжi характерник - старий Артем Похожий. Нiхто не
знав, скiльки йому лiт, бо  вiн  раз  показував  себе  старим,  столiтнiм,
дiдуганом, а другий раз - молодцем, хоч  пiд  вiнець  ставай.  Вiд  других
запорожцiв держався  осторонь,  усiх  називав  жовтодзьобами  та  дурнями.
Говорив мало. От так вiднехочу кинув кiлька слiв та  й  замовк.  Всi  його
поважали i боялися. Старшина поважала його тому, що нiхто так не  порадив,
так дiла не повернув, як Артем. А на язик з ним було пiти дуже небезпечно,
бо вiдрубав, мов сокирою. При тiм був вiн неабиякий силач.  Возьме,  було,
коня поперед себе i несе, як ягня. Пiднесе на плечах гармату  з  колесами,
то нiчого. Куля його не бралася: що до нього встрелиш, то вiн  i  оком  не
моргне. А вже тих татар, то трощив, як мишей,  та  ще  до  них  по-?хньому
говорив не гiрш татарина. Раз якось  наскочив  татарський  загiн  на  нашi
степи i зайняв табунець козацьких коней.  А  тодi  якраз  коней  нам  було
треба, бо у похiд ладились. Татари захопили i кiлькох молодикiв, що  коней
пильнували. Дiзнався про те Артем, i, не говорячи нiкому нi слова, сiв  на
коня, i по?хав. Кошовий навiть погонi не  посилав,  бо  тi,  що  спаслися,
говорили, то татарва з добиччю вже, певно, в Криму. Не знать,  куди  Артем
по?хав, але вiн скорше при?хав до Перекопу i тут вижидав кримцiв.  Це  все
розказували опiсля тi пiйманi хлопцi. Кримцi такi радi,  женуть  добичу  i
ясир, аж тут на дорозi сто?ть старий жебручий татарин. Здержав ?х та  щось
по-?хньому з ними галака?. Татари здержалися i його обступили. Йому  якраз
треба було мати ?х всiх у купi, щоб не розбiгалися. Тодi вiн миттю  скинув
татарську шапку,  вiдкинув  сиву  бороду  -  вона  була  у  його,  бачите,
причеплена, а тут довгi козацькi  вуси  показалися.  З-пiд  поли  витягнув
кусень довгого залiза. Говорили опiсля хлопцi, що вдвох  ледве  то  залiзо
пiднесли. Тодi як зачне бити, кого попав по  спинi,  то  так  i  переломив
хребет, а кому по головi достанеться, то й  мiзок  зараз  на  верха.  Усiх
побив. Тодi порозв'язував хлопцiв, закурив люльку та й каже: "Ну,  хлопцi,
пора нам додому".
   I утрьох пригнали табун коней додому. I гада?те, що  хоч  одним  словом
почванився з свого дiла? Нi. Махнув рукою, начеб вiн лише муху забив.
   А раз його ляхи пiймали. Намотлошив вiн тих панiв-драгунiв, чи  як  там
вони називаються, а опiсля став та й нi вусом не моргне. В нас усiх i  дух
завмер, бо вiн нам тодi ватажкував. Ну, не оборонимо, як вiн сам  себе  не
оборонить, - пропало. Кожний втiка? в комиш. А вони вже й не дивляться  на
нас, лише в'яжуть Артема,  але  вiн  за  кожним  разом,  як  його  в'яжуть
мотузами, що мали сили, лише рушить руками, то всi мотузи потрiскають, мов
те павутиння. В'яжуть знову, а вiн - те саме. Ми з  комишiв  дивимось,  що
воно буде.  За  третiм  чи  четвертим  разом  вiн  вже  -  нiчого.  Сто?ть
зв'язаний, як вiвця. Його повели - такий смирненький, що годi. Що сталося?
Чи так знемiгся? А вони такi  радi,  вигукують  та  веселяться.  Неодмiнно
настромлять на палю або почвертують живого. Ми ждемо  ночi,  щоб  до  себе
перекрастися, аж тут Артем як не  гукне  над  нами:  "Хлопцi,  збирайтеся,
тепер ворогам справимо бенкет".
   Ми гадали зразу, що то його праведна душа при нас з'явилася, а  то  сам
Артем сто?ть, як i перше; люлька в зубах, а шабля в руцi.
   Повiв нас опiсля вночi на ворожий  обоз...  Господи,  що  там  тодi  за
бенкет був!.. Усiх перебили, багата здобича лишилася  нам  у  руках.  Тодi
Артем каже: "Ходiть, хлопцi, покажу  вам,  кого  то  вороги  замiсть  мене
пiймали".
   Приходимо помiж обозовi вози, а там  -  до  великого  паля,  вбитого  в
землю, сто?ть на грубiм ланцюгу прив'язаний цап.
   - Що, що?
   - Ну кажу вам - цап. Гада?мо собi, воно ж i правда, що Артем, бо хiба ж
цапа в'яже хто на ланцюгу до такого паля? От бачите, що  то  значить  бути
характерником!
   - Може, вiн з чортом знався? - каже Марко.
   - Грiх тобi,  синку,  таке  говорити.  То  був  богобоязливий  чоловiк,
молився, на церкви давав у Черкасах, вбогого  не  поминув.  То  вже  такий
угодник у Господа був, i Пречиста йому в усiх пригодах помагала...
   Такi балачки й оповiдання вели вони кожного вечора.
   Петровi таке життя в лiснiй пустелi дуже подобалося, i радо був би  тут
посидiв до весни. Та Марко  намагався  дуже  ?хати.  Йому  вже  не  давала
супокою та думка, що можуть ?х догнати. Вiн просив Петра, трохи не плакав,
щоб уже зараз ?хати далi. I Петро дав наклонитися.
   П'ятого дня заговорив до дiда:
   - Нам, дiду, пильно на Сiч.
   - Останьте ще трохи, - просив Онисько, - хiба вам у мене зле?
   - Нам пильно.
   - Та воно небезпечно тепер ?хати,- мороз пустив, буде снiг, а  може,  й
метелиця. Пам'ятайте, що тут довкруги нема нiяко? оселi, нiякого  захисту,
та ще як iз шляху зiб'?тесь, то пропадете.
   - А весною, як води порозливають, а опiсля,  як  татарва  рушиться,  ще
небезпечнiше буде.
   - Що ж порадиш? ?дьте з Богом, на мотузок вас не прив'яжу.
   Другого дня вранцi попрощались iз старим,  подякували  за  хлiб-сiль  i
по?хали.
   Старий дав ?м  багато  харчiв  на  дорогу,  нав'язав  сiна  для  коней.
Виправляв ?х у дорогу, мов рiдних синiв, розповiв ?м, кудою ?хати. Та коли
вже мали  ви?здити  за  ворота,  вiн  зняв  з  стiни  iкону  богородицi  i
благословив ?х у дорогу, достоту так, як дiд Грицько Жмайло  зробив,  коли
ви?жджали з Кульчиць.
   - Поклонiться вiд старого Ониська матерi Сiчi та Днiпровi-Словутицi,  i
мене пом'янiть у ваших молитвах!
   - Оставайте здоровi, дiду!
   Зразу ?хали лiсом, поки знову не опинилися в чистому полi без краю.
   - Жаль менi цього зимiвника, та й старого дiда.  Ти  завважав,  що  вiн
прощав нас так, як наш дiдусь?
   - Його благословення пiде вслiд  за  нами,  -  каже  Петро,  -  бо  вiн
богобоязливий, праведний чоловiк.
   - Коли б я почував себе безпечним, я увесь вiк звiдсiля не  рушився  б.
Так тут гарно жити...
   - Добре так жити старому, що вже  покiнчив  зi  свiтом,  а  молодий  не
видержав би. Молодого кортить у свiт, мiж людей  розуму  добути  та  слави
нажити. Старi люде говорять, що  те  все,  за  чим  люде  ганяють,  су?та,
Молодий, хоч вiрить тому, а все ж хоче сам те все збагнути, iнакше не може
бути, бо свiт звiвся б нiнащо. Старий Онисько лиша?ться в сво?му лiсi  при
пасiцi, бо вiн уже сво? вiдробив. Тепер черга на молодих,  поки  знову  не
доведеться лягти за пiччю. Ми призначенi до дiла, до слави...
   Було вже з полудня. Небо занеслося  чорними  олив'яними  хмарами.  Чути
було у воздусi вологiсть. Сонця не видно стало. Довкруги стало темнiти.  А
далi почав падати грубими пластами  снiг.  Зразу  рiдко,  а  вiдтак  щораз
густiше. Хлопцi нагодували коней, перекусили, що було в торбi, i поспiшали
щосили далi. Онисько розповiв ?м дорогу, куди ?м треба ?хати. Та чи  можна
було тепер потрапити та й шляху не збитися? Снiг падав  щораз  густiше,  а
далi завелася хуртовина. Мело снiгом з усiх бокiв,  що  на  кiлька  крокiв
нiчого не було видно. Хлопцям стало  страшно.  Вони  мовчали,  думаючи  те
саме. Нарештi простогнав Марко:
   - Пропали ми, Петре, тут нам остання година, в снiгу загинемо.
   - Не говори так, Марку! Бог-батько... От краще  ми  помолимося...  Щира
молитва iз дна моря добува?. Як тяжко було з нами недавно, а дав  Бог,  що
знайшли захист один i другий, знайдемо ще...
   Та воно лише так говорилося, а небезпека була велика.
   Снiгу нападало багато. Конi cтали постогнувати. Вони  дуже  знемоглися,
бродячи у мокрому великому снiгу.
   - Менi страшно пече рана, - говорив Марко, - до  сiдла  обтер....  Може
би, лiпше пiшки йти?
   - Куди? Все ж, що кiнь на чотирьох ногах, то не чоловiк на двох.
   - Онисько говорив, що тут нiяко? оселi близько не буде.
   - Хiба ж ми вже вiд Ониська  близько?  Цiлу  днину  ?демо.  Не  журися,
трапиться який-небудь хутiр.
   Та Петро сам не вiрив у те, що говорив. Вiн говорив на те  тiльки,  щоб
свого побратима не тривожити, але й потiшити.
   - Петре!
   - А що?
   - Чи ти пам'ята?ш нашi Кульчицi?
   - Як таке можна забути?
   - Я вже там нiколи не буду... - i вiн зiтхнув важко.
   - Не говори! У всiм воля Божа, не бути тобi, то й менi не бути.
   - Я прочуваю мiй кiнець. Менi  привиджу?ться,  що  це  наше  кульчицьке
оболоння. Ось там сто?ть наша  стара  церковця,  пiд  якою  твiй  покiйний
батько поляг... Гм... Бачу i старого дiдуся Грицька: сто?ть з образом,  як
тодi, коли нас прощав... вiн таки мене кличе, ?й-богу!
   - Тобi, Марку, так привиджу?ться, то все так бува? пiд снiгову пору.
   - Сам не знаю. А чому тобi не привиджу?ться? Це так перед смертю. Я  це
знаю. Тiло завмира?, а душа  освободжу?ться  i  тому  бачить  таке,  якого
чоловiк здоровий не видить.
   - Авжеж, щоб там яка душа не була, а не побачить тут  нi  Кульчиць,  нi
оболоння, бо це зi сто миль звiдсiля! - жартував собi Петро, хоч  йому  нi
раз не було до жартiв, бо вiд слiв Маркових його проймало жахом, тривогою.
   Вiн боявся ще одного, про що Марковi не  згадував:  коли  б  так  тепер
надбiгла тiчка вовкiв, тодi було б ?м амiнь.
   Петро зблизився до Марка й  приложив  руку  до  його  чола.  Воно  було
гаряче, мов грань, хоч холодний снiг безупинно його облiплював.  У  висках
бив живчик, наче молотком.
   - Ти, Марку, нездужа?ш...
   - Тихо! Чу?ш? Десь  недалеко  дзвони  дзвонять.  Так  само  дзвонили  в
самбiрськiй церквi, як при?хав владика на наш  екзамен.  Ти  ма?ш  ще  той
хрестик?
   - Певно, що маю... Владика говорив, що вiн нас вiд усяко? бiди виряту?.
   - Але дзвони таки дзвонять, що й не говори.
   - Це в тобi так кров ворушиться. Не думай про те, брате, а краще молися
до Пречисто?, щоб за нами заступилася...
   - Молитися буду, щоб Господь грiхи простив, менi вже не жити...
   - Не вдайся в розпуку, все буде гаразд.
   - Менi вже загибати, так загибати. Оцим грiх свiй спокутую.  Я  ж  вбив
чоловiка. Але чого ти зi мною гинеш? Ти нi в  чому  не  повинен,  тобi  би
тiльки жити... А менi все одне, чи на шибеницi повиснути за вбивство, чи в
снiгу закостенiти, може, так i краще...
   А тим часом курява не вгавала, але ще бiльше з кожною  хвилею  дужчала.
Петро знав, що це значить. Вiн втратив усю надiю.
   - Пропало! - крикнув Марко в передсмертнiй розпуцi.  -  Слухай,  Петре.
Послухай мене ще раз перед смертю... Лиши мене тут, а  сам  втiкай,  рятуй
себе! Я вже не можу на конi всидiти. Рана огнем  пече,  я  мушу  злiзти  з
коня, а йти нездужаю... А як вернеш у нашi Кульчицi, так постав  менi  пiд
церквою на цвинтарi хрестика.
   - Марку, не говори небилиць, забороняю тобi це.
   Надворi стемнiло зовсiм. Метелиця  не  вгавала,  а  снiгу  насипало  по
колiна. До того взявся ще сильний вiтер, що кидав масою мокрого  снiгу  на
всi боки й залiплював очi та запирав духа.
   - Бачиш, Марку, зараз буде кiнець бiдi, цей вiтер геть розжене  снiгову
хмару й випогодиться.
   Марко мовчав. Конi страшно потомилися,  вони  тяжко  стогнали  й  ледве
волокли ноги. Часто вони приставали й треба було ?х пiдганяти. Петро  став
стиха вiдмовляти передсмертнi молитви, йому  страшно  було  жаль  молодого
життя. Ладився, мов сокiл до лету, та крила передчасно пiдломило.
   В тiй хвилi кiнь Марка спотикнувся й упав зразу на  переднi  колiна,  а
опiсля повалився в снiг боком, застогнав  i  простягся.  Петро  скочив  зi
свого коня й з бiдою витягнув Марка з-пiд неживого коня.
   - Ет, може й так бути, сiдай на мого коня, а я прочуваю,  що  тут  десь
недалеко буде людське житло.
   Марко отягався.
   - Лиши мене, Петре, тут; менi так страшно спати  хочеться.  Я  ось  так
приляжу бiля того бiдного коня й трохи продрiмаюся... А  ти...  Ти  втiкай
звiдсiля, бо тут смерть!
   Вiн скрикнув тi слова якимсь нелюдським страшним голосом: "Втiкай!"
   - Марку, я старший, мене ма?ш слухати - говорив твердо Петро.  -  Зараз
сiдай на коня!
   Вiн з бiдою висадив Марка на свого коня, взяв за поводи й,  бродячи  по
глибокiм снiгу, йшов навмання.
   На свiтi стояла нiч, нiч бiла, як сорочка мерця.
   Волоклися якийсь час, а далi й кiнь пiд Марком став  спотикатися,  поки
не впав, як i його товариш.
   Петра аж заморозило. Пропала остання надiя. Вiн узяв Марка пiд  руку  й
так бродили далi нога за ногою.
   - Не можу далi й кроком рушитися, - говорив Марко, сiдаючи в  снiгу.  -
Лиши мене тут.
   - Не лишу, - говорив завзято Петро, - пропадемо так  вкупi,  в  братнiх
обiймах, як слiд щирим побратимам. Сiдай менi на плечi...
   - Не хочу... Я останусь тут, а ти втiкай.
   - Мусиш! Чув? Я приказую!
   Вiн скинув з себе кожух, нагнувся й пiдсадив на  себе  Марка,  та  взяв
його попiд ноги.
   - Держися ши?, та не души, щоб можна було дихати.
   Тяжко було Петровi нести недужого товариша. Хоч зимний  вiтер  прошибав
до костi, вiн прiв i добував останнiх сил,  щоб  наперед  крок  за  кроком
поступати.
   Аж нараз... Господи! Чи це  може  бути  правда?  Петро  почув  гавкання
собак, що неслось десь здалеку збоку... А може, це лише причулося? Марковi
причулися дзвони, а йому - голос собак. Та нi, воно справдi так...
   - Марку, чи ти чу?ш що?
   - Я давно вже чую голос собак та нiчого не говорю, бо ти кажеш, що менi
прочува?ться й сердишся на мене. Та коли ж правда, то пусти  мене,  я  вже
вiдпочив i пiду сам.
   Марковi справдi прибуло сили. Держачися за руки, поспiшали щомога  далi
на голос. Собаче гавкання ставало щораз  ближче,  виразнiше  помимо  виття
вихру.
   - Як ? собаки, то ? й  люде,  якась  оселя  недалеко.  Радiй,  братику,
молитву нашу вислухала Свята Покрова.
   Тяглися так довгий час, аж стали над якимсь широким ровом, за ним  щось
сiрiло, начеб лiс, а за тим гавкали собаки. Не знать хто там  живе...  Хай
би й татарин, а все ж - людина. Собаки,  почувши  чужих  людей,  ще  дужче
стали гавкати та присiкатися.
   Петро став гукати з цiло? сили:
   - Гей люде добрi, пустiть подорожнiх! Товариш менi  занедужав.  Рятуйте
ради Бога!
   - Я тут трохи приляжу, та й вiдпочину... Менi дуже спати хочеться.
   - Не можна тепер спати,  -  крикнув  сердито  Петро.  -  Хочеш  заснути
навiки, тепер, коли ми людей  знайшли?  Крiпись,  Марку,  вже  нашiй  бiдi
кiнець. Люде добрi, рятуйте мерщiй, душа християнська пропада?...
   Собаки гавкали, аж землю гризли.
   За тим лiсом щось  заметушилося,  скрипнули  десь  дверi,  чийсь  голос
закричав:
   - Пугу! Пугу!
   - Христа ради, пустiть, бо загинемо.
   - Хто ти такий, озовись, а то собак на тебе пущу...
   - Не роби цього, добрий чоловiче, грiха на душу не бери... Ми подорожнi
козаки, з шляху збилися, а мiй товариш хворий...
   - Такий ти козак, що козацького звичаю не зна?ш, верещиш, мов баба...
   Знов собаки прискочили й стали гавкати.  Знов  скрипнули  дверi.  Тепер
побачив Петро свiтло.
   Перед ними вiдчинилися ворота, яких Петро досi не помiтив.
   Вiн рушив наперед, а Марко впав зiмлiлий на землю.
   - Стiй, дурню, - кричав той чоловiк, - не йди, бо  в  рiв  упадеш,  хай
спущу мiст.
   Щось заскрипiло, один чоловiк свiтив смолоскип, другий спускав  великий
дерев'яний мiст пiвперек рова.
   - Тепер ходи!
   - Не можу, товариш зiмлiв, поможiть!
   Дво? людей перейшло мiст i взяли Марка на руки. Один свiтив смолоскип i
вiдганяв собак.
   - А ти, небоже, без кожуха вибрався по степу гуляти?
   - Був у мене кожух,  та  я  його  скинув,  тяжко  було  нести  недужого
товариша...
   - То ти його нiс? Ну, ну...
   - Годi було побратима в бiдi лишати...
   - А лука-то таки не кинув.
   Ввiйшли в сiни, а звiдси в простору теплу хату...
   Були врятованi.
   Напроти них вийшов iз друго? кiмнати високий козак з довгими вусами  та
чубом, закрученим за ухо. Вiн був босий i в сорочцi. Сво? широчезнi  штани
попiдв'язував здолу мотузками. Видно було, що вiн тут хазя?н. Марка  казав
занести до друго? кiмнати  й  покласти  на  печi.  З  нього  зняли  кожух,
роздягли й ззули чоботи, перемоклi вiд снiгу. Козак розняв  йому  пальцями
рота й влив ковток горiлки.  Вiдтак  натирав  йому  груди  й  виски.  Йому
помагав у тiй роботi другий старший чоловiк.
   Марко вiдiтхнув важко й  створив  очi,  та  знову  ?х  заплющив.  Козак
обернувся до Петра й каже:
   - Твiй товариш хворий, його треба довший час лiчити...
   - Та чей же видужа?,-сказав заляканий Петро.
   - Як Бог схоче, то видужа?.
   Марко вiдкрив знову очi, оглянувся довкруги й спитав:
   - Петре, де ми тепер?
   - У добрих людей, парубче, - каже козак.
   На те Петро:
   - Ми подорожнi козаки, в степу заблудили...
   - Хiба я тебе питаю? Бачу, що хрещенi, та й цього менi  досить.  Зна?ш,
що в Святiм письмi  говориться  про  милосердного  самаритянина?..  Як  ти
голодний, то сiдай ?сти, а як  нi,  то  лягай  спати,  а  завтра,  то  вже
поговоримо.
   - Я дуже голодний, бо вже давно не ?в.
   - Максиме, подай йому з печi вареникiв, а твiй  товариш  хай  вибачить,
сьогоднi нiчого не дiстане, хiба - молока.
   Петро, за?даючи  вареники,  мав  час  роздивитися  по  хатi.  В  першiй
кiмнатi, куди ввiйшли з сiней, напроти дверей стояв стiл, застелений бiлою
скатертю. На ньому лежали хлiб, сiль, i стояла пляшка.  За  столом  i  пiд
вiкнами - довгi дерев'янi ослони, застеленi багатими турецькими  килимами.
На стiнi - образи в золочених рамах. Понад вiкнами - на цiлу довготу стiни
полиця, а на нiй - рiзна посудина: дерев'яна, мiдяна,  а  то  й  срiбна  -
миски, полумиски, збанки та чарки. На противнiй стiнi вiд  вiкон  навiшано
всiляко? збро?: рушницi, шаблi, кинджали, келепи, ножi, все багато срiблом
коване.
   При дверях грубка з зелених кахлiв. Це була свiтлиця для гостей.  Петро
змiркував, що попав до славного козацького лицаря.  Це  все  по-тодiшньому
звичаю не було куплене в краму на базарi, це  була  во?нна  здобича,  якою
тодiшнi люде величалися, й про кожну рiч умiли сказати, де ?? здобуто.
   В другiй кiмнатi стояла велика пiч на хлiб з  грубкою  для  тепла  i  з
припiчками, на яких можна було спати. Пiд стiною  стояла  лежанка,  вкрита
кожухами. Кiмната не вибаглива, яка трапля?ться усюди по селах.
   Максим постелив гостям на печi. Марка непритомного ледве туди висадили.
   Надворi змагався страшний вихор. Вiтер бив скажено об стiни хати, начеб
хотiв ?? вивернути. Петро вкрився кожухом. Вiн був мокрий до самого  тiла.
Дякував Боговi за спасiння, бо в таку негоду пропали б у степу певно. Йому
дзвонило в ухах, переходило через  голову  страшне,  тiльки  що  пережите.
Вiдтак заснув мертвецьким сном. Захрiп i Максим на лавi.  Один  хазя?н  не
спав. Вiн шептав молитву за "путешествуючих".
   I хуртовина там, на свiтi, не хотiла вспоко?тися...



   ХII

   Марко став спросоння балакати:
   - Господи, я ж не хотiв того... я... не хотiв  його  вбити..  раз  лише
вдарив з пересердя... за мою кривду... за неповиннi побо? ще й глузував  з
мене...  Ох  Боже,  прости  менi  грiха  в  передсмертнiй  годинi!  Петре,
Петрусю!.. Лиши мене тут, хай я загину,  та  мiй  грiх  спокутую...  а  ти
будеш... ти мусиш жити... ти нi в чому не повинен... ти втiкай мерщiй, тут
смерть!
   Марко скрикнув страшно, начеб справдi побачив смерть з косою.
   - Дiдусю, ой, дiдусь прийшли, - говорив, мов врадувана мала  дитина.  -
Йду вже, дiдусю, йду зараз... Тiльки  з  Петром  попрощаюся...  Дiдусю,  -
говорив крiзь плач, - я нiчого не винен, я  вiкон  ректоровi  не  вибивав,
бiгме Боже! Дiдусеньку, чи далека нам дорога на  той  свiт?..  До  Господа
небесного... Не лишай мене самого... я дуже боюся...
   - З ним щось недобре, - говорив до себе старший козак. Встав з  лежанки
й засвiтив свiчку. Марко сидiв на печi. У нього горiли очi, усе лице було,
мов у полум'?. Розкидав руками й безупинно балакав уриванi слова.
   Козак прийшов до нього й обмацав голову й тiло. Марко його не видiв.
   Хазя?н закликав Максима, що спав на лавi:
   - Вставай, небоже, з тим  парубком  недобре  щось  ко?ться.  Вважай  на
нього, я розведу огонь. Зiлля треба заварити.
   В тiй хвилi Марко крикнув:
   - Вже йду! - й скочив з печi в обiйми Максима, що його придержав.
   - Покладь його на мою постелю.
   Пiшов хазя?н, принiс липового цвiту, кинув у кипучий  глечик  i  всипав
патоки.
   Марко не давався Максимовi:
   - Гайдуки, голубчики, пустiть мене, не вiддавайте на муки, не  саджайте
в тюрму!
   Вiн страшно плакав.
   Хазя?н помагав Максимовi та заспокоював:
   - Не бiйсь, синку, нiчого тобi гайдуки  не  зроблять,  ти  в  безпечнiм
мiсцi мiж козаками.
   Коли дiткнулися болючого мiсця, Марко засичав з болю.
   Поклали його  на  лежанку  горi  спиною.  Хазя?н  став  осторожно  його
роздягати,  поки  не  добрався  до  болючого  мiсця.  Скривавлена  сорочка
пристала до рани. Треба було вiдмочувати сорочку теплою водою.  Показалася
велика рана.
   - Здорово вибили, чортовi сини, дивись,  Максиме,  та  держи  його-таки
так, поки я не вернуся.
   Хазя?н пiшов до комори, принiс якогось сушеного листя, яке  розмочив  у
водi. Рану промив теплою водою,  обложив  розмоченим  листям  i  обв'язав.
Тепер обернули Марка i посадили. Хазя?н подав йому кухоль липового  вивару
з медом.
   - Пий це, парубче, здоровий будеш.
   У Марка запеклись уста,  аж  почервонiли.  Вiн  жадно  глотав  солодкий
напиток, бо спрага його мучила.
   Вiд того хворий начеб прочуняв. Дивився на всiх наляканими очима:
   - Де я? Що це? Петрусю, чи ти тут?
   - Твiй Петро спить, i ти проспися, ти безпечний, нiхто не рушить  тебе,
i гайдукiв не бiйся, бо ти мiж добрими людьми, що тебе не зрадять i нiкому
не видадуть...
   Марко знеможений впав на лежанку. Хазя?н поклав йому мокре полотенце на
голову i груди.
   Марко дихав важко й заснув.
   Хазя?н просидiв коло нього усю нiч, змiняючи полотенця. Максим куняв на
лавi, далi прилiг i захрiп.
   А надворi не вгавала завiрюха.
   Вихор вив та свистiв на всi тони, бив об стiну снiгом. Достоту  чортяче
весiлля завелось там, надворi...
   Надраном здавалося, що минулася в Марка  гарячка.  Вiн  спав  спокiйно.
Петро прокинувся аж коло полудня.
   Перше його слово, як не побачив бiля себе товариша, було:
   - А Марко де?
   - На мо?й лежанцi. Добре ти спав, хлопче?
   Петро злiз з печi й приступив до Марка:
   - Що з ним, батьку?
   - Нiчого, подужа?, нехай лише  зiпрi?  добре.  Ми  його  зараз  на  пiч
перенесемо та добре кожухами вкри?мо.
   Перенесли його на пiч, у якiй горiв огонь, наче пiд хлiб.
   - Тепер менi розкажи, Петре, куди ви,  небожата,  в  таку  лиху  годину
чимчикували?
   - Ми козаки, на Запорожжя ?хали, та в дорозi  в  снiгу  заблукались,  з
шляху збилися.
   - А ви ж знали шлях на Запорожжя?
   - Кожна дорога веде на Запорожжя...
   - Те-те-те... Як не вмi?ш брехати, так кажи правду, ось  що.  Ви  й  не
козаки, й розуму козацького у вас дасть бiг. З  Острога  не  туди  на  Сiч
дорога. Не козаки ви, а школярi, бо козацького звичаю не  зна?те.  Нема  у
вас козацького розуму, бо добрий козак не пуска?ться в дорогу в таку пору.
   - З острога? - пита? наляканий Петро. Йому вже тодi  нiяково  було,  як
хазя?н назвав його по iменi. Звiдкiля вiн те все зна??
   - З Острога? - пита? наляканий Петро. Йому вже скажу, що я  знаю.  Твiй
товариш був суджений в школi за те, що вибив ректоровi вiкна, хоч вiн того
не зробив. За це вибили його дуже болюче рiзками. А опiсля вiн  спересердя
вдарив брехуна i вбив вiдразу. Через  те  ви  перевдяглися  за  козакiв  i
втекли в свiт навмання, мiркуючи, що Запорожжя зараз за бурсацьким  тином.
Коли б були так трохи ще по?хали направо,  були  б  попали  мiж  буржацьку
орду. Тодi було б вам Запорожжя. На щастя ваше, -  так  вже  вам  Пречиста
Дiва помогла, - ви натрапили на мою редуту, а то було  би  вам  амiнь.  Бо
кого степова зима вiзьме в сво? обiйми, того не випустить аж до  страшного
судища Христова.
   Петро не мiг з дива вийти, звiдки хазя?н те все зна?. Хiба ж  тут  були
вже княжi гiнцi i все розповiли, та ще й пiймати приказали?  Петро  зложив
перед козаком руки, як до молитви, i став благати:
   - Батеньку рiдний! Не видай нас  княжим  слугам!  Помилуй  нашi  молодi
голови! Мiй побратим нiчого не винен,  вiн  лише  спересердя,  що  його  з
наклепу скарали. Довiку вам служити буду, лише захистiть нас,  сховайте  в
себе.
   - Ех ти, зелене, дурне! Хiба ж я княжий гончий,  щоб  втiкачiв  ловити?
Знай мене: я сотник Запорозького вiйська, Iван Чуб, а то моя славна на всю
Укра?ну редута Чубiвка. Хто попав пiд мiй  покров,  той  безпечний,  як  у
Господа за пазухою.
   - Та коли б сюди наспiла княжа погоня, гайдуки, так...
   - Начхати менi на твого князя i його гайдукiв. Хай попробу? мене взяти.
Не доказала того орда, скiльки разiв собi зуби вищербила,  не  вiзьмуть  i
княжi гайдуки. Шкода, що ти, письменний, та таке верзеш.
   Петро приступив i поцiлував сотника в руку. Вiн цiлком заспоко?вся та й
пита?:
   - Пане сотнику, звiдкiля ви все  про  нас  зна?те,  це  для  мене  дуже
цiкаво.
   - Ха-ха-ха! Невелика штука, а  дурному  чудо:  твiй  брат  виговорив  у
гарячцi цiлу вашу iсторiю.
   - Вiн не брат менi, тiльки побратим.
   - То ще краще, коли так твердо побратимство держите.  Ти  його  нiс  на
плечах?
   - Конi нам  попадали,  годi  було  його  в  степу  оставляти  на  певну
смерть...
   - Гарно, синку! Люблю за це i давай хай тебе поцiлую, як  твiй  батько.
Ти ж з Острога лише задля побратимства утiкав. Будуть з вас люде. За твого
Марка заспокойся. Я не таких лiчив, та й вилiчив.  Тепер  приймаю  вас  до
свого товариства. Побудете тут, козацького  звичаю  навчитеся.  Скучати  в
мене не будете. А як прийде слушний час, тодi з Богом на Запорожжя  я  сам
вас вишлю. - Сотник обняв i поцiлував Петра в голову. -  Тепер  посидь  ти
коло Марка, а я вийду. Там, у печi, ?  глечик  з  завареним  зiллям.  Коли
прокинеться, дай йому напитися. Та скажи, як вас зовуть, бо я  вас  у  мiй
козацький ре?стр заведу.
   - Я - Петро Конашевич, а мiй побратим - Марко Жмайло-Кульчицький.
   - Невже ж! - скрикнув врадуваний сотник. - Ви, певно, з-пiд Самбора?
   - Так, справдi.
   - Петро Жмайло товаришував зi мною на Сiчi.  Враз  ми  у  Крим  ходили.
Славний козак був, на шаблi мистець. Шкода його, замолоду поляг головою.
   - Це був рiдний стрий оцього Марка.
   - От гаразд! Будете для мене любими гостями, а опiсля товаришами.
   - А я все ще побоююся, що за нами буде погоня.
   - Дурниця! Кому схочеться за якогось там цапообразного  диякона  погоню
висилати за двома зеленими бурсаками. Та скажи менi, звiдкiля ти  роздобув
такого лука? Штука неабияка, панська...
   - Це подарував менi князь, як вернув з походу на Косинського.
   - Видно, що князь дуже радий з того,  що  побив  Косинського.  Невелика
штука. Косинський гаряче купаний. Взявся до боротьби з такими  дуками,  не
обчислив гаразд сво?х сил.
   Сотник вийшов.
   В тiй хвилi Марко пiдвiвся й сiв на печi.  Вiн  дивився  кудись  широко
вiдкритими очима.
   Петро прискочив до нього, врадуваний:
   - Марку! Голубе мiй! Ми безпечнi, в добрих людей, промов  до  мене  хоч
слово.
   Марко не пiзнав товариша. Як Петро наблизився до нього,  вiн  вiдтрутив
його з цiло? сили:
   - Геть вiд мене, ти, диявольський дияконе! Не приводь мене  другий  раз
до грiха, я ще одного не спокутував... - Марко кричав.
   Надiйшов сотник.
   - Вiн iще в гарячцi, ще не отямився. Ти  його  напувай  пильненько  тим
зiллям. Не дамо його. Кожного Жмайла два рази жалко.
   Сотник обернув Марка, щоб перев'язати рану.
   - От поглянь, як здорово били.
   Петра  аж  серце  стиснуло.  Рана  була  бiльша,  як   зразу.   Мiсцями
повiдпадала шкура. Марка пильнувати лишився Максим. Сотник пiшов з  Петром
через сiни до куреня обiдати.
   Курiнь - то була простора  кiмната,  на  яких  сто  людей.  Стiни  були
городженi з хворосту й обмазанi глиною. Попiд стiнами  стояли  лежанки,  а
насерединi, на гаку, висiв чималий казан, з якого  йшла  густа  пара.  Пiд
казаном горiв огонь. Дим виходив димарем угору, аж пiд стрiху.  На  стiнах
висiла козацька зброя. На почеснiй стiнi висiла iкона Покрова, а  пiд  нею
горiла на срiбнiм ланцюжку лампадка. Здовж куреня стояв довгий стiл, а  по
обох боках - лави.
   Петро такого ще не бачив. Вiн не знав, на яку ступити,  й  що  з  собою
зробити.
   Сотник каже:
   - Приймiть до гурту нового товариша,  назива?ться  Петром  Конашевичем.
Дайте нам ?сти.
   Козаки пiдходили з дерев'яними мисками до кухаря, а той черпав  кожному
великою варехою. З цими мисками йшов кожний до  стола  й  сiдав,  виймаючи
з-за халяви ложку. Знайшлась миска i для Петра. Сотник  сiв  на  почесному
мiсцi. Вiдтак  стукнув  до  стола  i  всi  повставали.  Сотник  проговорив
голосно: "Отче наш", перехрестив тричi стiл i тодi всi посiдали.  У  Петра
не було ложки.
   - ?ж, товаришу, - глузували козаки. Петро добув ножика, вiдкро?в  кусок
хлiба й зробив собi ложку.
   - От бачите, що вмi? собi дати раду.
   - Коли б менi роздобути кусок яворини, то завтра матиму свою.
   - Не лише яворина, у нас знайдеться й кривий нiж, - каже сотник.
   По обiдi пiшов  сотник  спочивати,  а  Петро  остався  i  знайомився  з
козаками.
   На стiнi висiла бандура.
   - Чи можна взяти? - пита? Петро.
   - Як вмi?ш грати, то можна.
   Петро навчивсь грати на бандурi в бурсi. Пристро?в iнструмент i  вдарив
по струнах. Зразу "пробував пальцiв", а вiдтак заграв дрiбненького, що  аж
жижки скакали.
   - Ось мистець! - говорили козаки, обступивши його довкруги. Далi  стали
притупцювати i вдарили тропака.
   Петро грав, козаки гуляли, аж попрiли.
   Тепер вдарив кiлька акордiв i заспiвав думу. Голос у нього був  гарний,
дзвiнкий та сильний. Усiх узяв за серце, кожний слухав, запираючи  в  собi
дух. У куренi стало тихо-тихесенько. За тим пiшла друга пiсня,  як  батько
виправляв сина в похiд,  як  сестра  виводить  братовi  коня  вороного,  а
мати-жалiбниця нишком плаче та молитвою супроводжу?, як козак дiста?ться в
турецьку неволю...
   Так усi заслухались, що не бачили, як ввiйшов у курiнь  сотник  i  став
позаду iнших.
   Петро скiнчив сильними акордами бандури.
   - Бог тебе прислав сюди, сину, - каже сотник i поцiлував його в голову,
- такого голосу я ще зроду не чув. Не ?в ти дармо хлiба в бурсi.  Спасибi,
що розважив душу та повеселив. А що, хлопцi, радi з нового товариша?
   - Дуже радi! Хай здоровий буде
   - Хвалiть, та не перехвалюйте, - обiзвався осавул, Касян Байбуза.
   То був старий високий та сухий, мов вуджена  козяча  лопатка,  дiдуган.
Вiн шелепiв тому, що в нього зубiв не було. Був дуже строгий i  злючий,  а
до сотника щирий, хоч не раз на сотника воркотiв, мов старий  пес.  Сотник
зробив його осавулом тому,  що  знав  козацький  звичай,  як  "Отче  наш".
Розумiв добре всi козацькi й татарськi хитрощi й провадив  усюди  порядок,
як у годиннику. Навпаки, сотник був м'якого  серця  й  на  вискоки  молодi
дививсь крiзь пальцi. Найбiльше  ремствував  Касян,  що  сотник  псу?  тих
шибайголiв i не да? ?х вивести на добрих козакiв.  На  Петра  дивився  вiн
спiдлоба сердито й жалкував, чого вчора того дурного жовтодзьоба пустив  у
редуту.
   - Хвалiть, та не перехвалюйте, - повторив ще раз  Касян.  -  Не  кожний
бандурист буде добрим козаком. Лицарство в шаблi, а не в бандурi.
   Така бесiда всiм не подобалась, бо Петро всiх взяв за серце,  та  нiхто
не посмiв старому противитись. Навiть сотник скривився на це, та не  казав
нiчого, лише махнув рукою.
   Петро показував, що цього не бере собi  до  серця,  та,  щоби  звернути
бесiду в iнший бiк, каже:
   - Товаришi, а дайте менi кусок доброго дерева та й того кривого ножа, -
я собi витешу ложку, бо не буде чим вечерi ?сти.
   Петро сiв на лавцi й став мовчки стругати. Небавом вийшла гарна ложка.
   Сотник оглянув i каже:
   - Витнеш таку й для мене. Ти й тут мистець. Ложка пiшла  по  руках,  аж
дiйшла до Касяна. Йому вона не подобалась.
   - Такою ложкою треба два рази так довго ?сти. То для дитини ложка, а не
для козака.
   - Годi, батьку! В кого нема в ротi зубiв, то може там i волами за?хати,
а в мене помiж здоровi зуби велика ложка не влiзла б.
   Касян аж закипiв зi злостi. Всi пiзнали, що Петро б'? до його беззубого
рота, й радi були, що старому хрiновi так вiдрубав.
   Старий не знав, що вiдповiсти, й зараз вийшов з куреня.
   - Чого вiн такий злючий, усе йому невлад.
   - Вiн тако? вдачi, та при тiм добрий, характерний козак.  Але  в  тебе,
Петре, гострий язик.
   - То лише тодi, коли за що нелюбого завадить,  а  так  я  не  страшний,
побачите.
   Марко приходив помалу до себе. Дуже  пiдупав  на  силах.  Гарячка  його
знемогла так, що зразу Петро мусив його водити  попiд  руку.  За  той  час
Петро мав нагоду пiзнати цiлу редуту й порядок, який тут заведено.
   Ця редута, звана Чубовою редутою, або Чубiвкою, була одна  з  тих,  якi
козацтво ставило на пограниччi земель татарсько? орди. Вони мали  на  метi
не лише зорити за рухами татар, але ще  в  разi  татарського  набiгу  орду
здержувати, а то й нищити. В редути звичайно посилано iз Запорозько?  Сiчi
вiддiли запорожцiв, якi змiнялися.
   З Чубiвкою було iнакше. Тут засiв запорозький сотник Iван Чуб.  Вiн  ??
побудував, i випосажив у  всi  потреби,  i  не  хотiв  звiдсiля  рушатися.
Навпаки, вiн завiв тут козацьку  школу  на  подобу  Сiчi.  Сюди  приходили
молодi люде, хто мав охоту козакувати, й тут пiд умiлою рукою сотника, пiд
умiлою  й  твердою  рукою  осавула  Касяна  Бай  бузи  ставали  справжнiми
козаками.
   Таких вишколених у во?нному ремеслi людей посилав сотник  вiд  часу  до
часу на Сiч з окремим ре?стром. Хто в той ре?стр попав, приходив на Сiч не
як новик, а як козак-товариш.
   Чубiвка лежала на правому березi Синюхи, що впливала до  Бога.  То  був
чотирикутник, окопаний iз трьох бокiв високим  валом.  З  четвертого  боку
притикала вона до великого лiсу. З  того  боку  була  забезпечена  ровами,
засiками, вовчими долами i такими iншими штуками.  В  потребi  можна  було
випустити з недалеко? Синюхи воду,  а  тодi  цiлий  простiр  мiж  лiсом  i
редутою заливала широко вода. Щоби остерегти  добрих  людей,  що  не  туди
дорога  в  редуту,  понастромлювано  на  краю  лiсу  на  тичках  черепи  з
татарських голiв.
   На двох рогах валiв  редути  стояли  нарiжники,  де  мiстились  по  двi
гармати. Вали були порослi терниною i  дикою  рожею,  а  на  верху  дубовi
палiсади з дiрами до стрiляння. Навкруги валiв був широкий рiв, а в  ньому
застромленi кiнчастi коли. Хто в той рiв упав, мусив застромитися на палi.
В редуту вело дво? ворiт з противних бокiв, з  мостами  до  пiдношення  на
ланцюгах. У ворота заходилося попiд земляний вал.
   Редута виглядала зверху, мов який лiс.
   Всерединi стояла хата сотника з прилiпленим до не? куренем.  Хата  була
широка, присадкувата. Крiм тих двох кiмнат, якi вже  зна?мо,  була  тут  i
комора, вiд яко? ключ носив або сотник,  або,  коли  його  не  було,  його
вiрний товариш Касян. З комори то?, де хазя?н ховав сво? скарби, входилося
в та?мний хiдник глибоко i далеко попiд землю -  геть  аж  до  лiсу  серед
велико? гущавини. Коли б у редутi неможливо було вдержатися, то можна було
втекти тим льохом у лiс, а тодi поминай, як звали.
   У самих валах, довкруги невеликого майдану, мiстилися будинки й  стайнi
та склади на хлiб i пашню, бо Чуб завiв сво? хазяйство. Зараз за  редутою,
по другу сторону рiки, були розлогi поля з усяким хлiбом i пасовиська  для
товару й коней.
   В редутi був вiйськовий сiчовий порядок. Були поготiвля й  сторожi.  Як
лише сторожний козак  помiчав  небезпеку  -  давав  умовлений  знак.  Тодi
робiтники утiкали з поля, скотарi й конюхи заганяли товар i конi всередину
редути. Пiдносили  мiст  i  зачиняли  ворота.  Ця  редута  стояла  близько
буджацько? орди, й частенько стрiчала непроханих гостей оловом.
   Згадати б ще, що крiм хати всi будiвлi були  вкритi  землею,  й  нiяким
способом не можна ?х було iззовнi пiдпалити.
   Нiхто тут не дармував i не нудьгував. Кожний мусив робити, до чого його
приставили. Робота була розложена на кожну годину, а хто би зробив не так,
стрiнувся з твердою рукою Касяна, який побо?в не жалував.
   Сотник  Iван  Чуб,  чоловiк  п'ятдесяти  рокiв,  невеликого   росту   i
кремезний, довгi роки працював i думав над тим,  як  свою  редуту  зробити
нездобутою. Завжди щось улiпшував i щось  нового  додавав.  Його  збро?вня
мала всього подостатком, а хлiба, солоно?  риби,  в'яленого  м'яса,  меду,
було стiльки, що можна було перетримати облогу цiлий рiк, коли не бiльше.
   Слава Чубово?  школи  розходилась  по  цiлiй  околицi.  Охотникiв  було
стiльки, що сотник не мiг вибрати, бо бiльше, як стокiлька людей не  хотiв
приймати.
   Касян завiв такий порядок, що однi йшли до  хазяйсько?  роботи,  других
вправляв у во?ннiм ремеслi: вчились  ?здити  на  конi,  стрiляти  в  цiль,
поводитися з гарматою. Так було щодень. В недiлю i свята спочивали, читали
Святе письмо тощо.
   Крiм людей, сторожили редуту ще й собаки, яких  було  кiлька.  То  була
незвичайна порода собак сильних, розумних i чуйних. Такий  пес  за?дав  на
смерть вовка, а татарина занюхав здалека, ?х не припинали, бо сво?м нiчого
не робили. За ворогiв вважали самих татар.
   Сам сотник, славний  низовий  лицар,  був  м'яко?  вдачi.  Хотiв,  щоби
кожному було добре. Любив поговорити i пожартувати, i для того може би  не
вспiв завести во?нно? карностi, якби не старий Касян. Той  завжди  дивився
на всiх бiсом, був непривiтний, воркотун i дуже строгий до себе i  других.
Тi супротивнi вдачi двох людей доповнялися дуже добре. Не  раз,  як  Касян
починав воркотiти, то сотник тiльки махав  руками  i  втiкав  у  свiтлицю.
Касяновi було все вiльно. Зате нiхто так не ?здив на  конi,  хоч  би  який
дикий, нiхто так у цiль не потрапив, нiхто так роз'?зду не провадив, язика
не дiстав, як старий Касян. Козаки вважали Касяна  за  характерника,  дуже
його боялися, але поважали його за його лицарськi прикмети. Вiдважний,  що
самого чорта б не злякався. Не завагався б  пiти  до  самого  Царгорода  i
висмикати султановi бороду, коли б йому сотник це приказав. Але  й  кожний
йому пiдчинений мусив виконати приказ, хоч би прийшлося i голову покласти.
   Тому-то з Чубово? редути виходили славнi лицарi, i на Сiчi мали  велику
пошану. Нашi кульчичане попали сюди взимi. В цю пору не ви?здили роз'?зди.
   Займались роботою домашньою. У?жджали коней,  молотили  збiжжя,  мололи
борошно, заходили товар i ходили на лови в лiс. Робили припаси на лiто.
   Увечерi сходилися всi в курiнь: i тут не було теж без роботи. А при тiм
спiвали пiсень та розказували усячину, або читав один Святе письмо, а  всi
слухали, хто стругав дещо, кравцi шили, ткачi ткали полотно  або  сукно  -
нiхто не був без дiла. Сюди заходив i сотник. Аж дядько  Касян  вийшов  на
двiр, поглянув на зорi, а коли пiзня пора була, кричав з порога:
   - Досить того, спати пора!
   Кожний кидав свою роботу, вiдмовляв молитву i лягав на лежанку.
   Нашi новики мусили вчитися кiнно? ?зди. Коли  перший  раз  посiдали  на
коней, то цiла громада аж за боки бралась зi смiху.
   - От жаби! У козацтво преться, а на конi сидить, мов гуска на вербi. От
вченi! На бандурi гра?, а до коня треба його  прив'язати.  Татарин  тiльки
дмухне, вже тебе нема.
   - Та не сердься так, дядьку, поки б вiн мене здув,  то  я  його  дмухну
стрiлою - каже Петро.
   - Ов, хвали мене, роте, бо тебе розiрву.
   - Це не хвальба, дядьку, а суща правда. Коли прикажете, то можу пiти об
заклад, що поцiлю в мiсце, де менi наперед прикажете.
   - З дурнями не закладаюся, - воркнув Касян.
   - Може, я й дурень, а з луком знаю обходитися краще iнших.
   На те каже сотник:
   - Добре, я пiду з тобою об заклад, коли поцiлиш в оцi дверi.
   - Не так, пане сотнику. Ми напишемо на дверях  вугликом  колiсце,  а  я
потрафлю звiдсiля десять разiв.
   - Ти, мудрагелю, глумишся з мене, - каже сердитий Касян. - Я залежуся з
тобою, але так, що на десять разiв не поцiлиш анi разу, вчищу тобi  десять
прутiв на спину оцi?ю рукою.
   - То коли йде об заклад, то мусило б бути те таме й навпаки. На  десять
разiв скiльки разiв поцiлю, стiльки ж би вам, дядьку, прийшлося  хiба  вiд
мене вiдiбрати прутiв на спину.
   - Ех, то язиката шельма, - сказав Касян.
   - Нi, я закладаюсь направду, - говорив сотник. - Що ставиш?
   - Ставлю червiнця, бо бiльше не маю.
   - А я ставлю коня, якого собi сам вибереш.
   - Менi краще кожух придався би, бо мiй десь у снiгу пропав.
   - Хай буде за першим разом кожух, за другим кiнь, за третiм шабля.
   - Отже, до трьох разiв. Та  ба,  у  мене  лук  ?,  та  стрiли  пропали.
Товаришi, напишiть на дверях колiсце, таке завбiльшки чоловiчо? голови.
   Сталося це миттю, бо всi були дуже цiкавi. Петро вийняв червiнця i  дав
Касяновi на руки.
   Петро принiс свiй лук, подали йому три стрiли.
   - Нi, - каже сотник, - давай десять. Заклад був, що на десять стрiл ма?
три рази втрапити.
   Петро поставився. Першi три стрiли попали в колiсце, одна при другiй.
   - Мистець з тебе, небоже, виграв ти. Йди ж тепер у стайню й вибери собi
коня. Будуть з тебе люде. Касяне, вiддай йому червiнця.
   А Петро каже:
   - На конях я не знаюся. Я  прошу  дядька  Касяна,  щоб  для  мене  коня
вибрав, з кожухом то я скорше дам собi раду.
   - Не так, хлопче, тобi два конi належиться, бо ти три рiчi виграв.
   - Коли ласка, то цей кiнь буде для мого побратима Марка.
   - Нi, це для тебе обидва. Побратим нехай сам  доробля?ться.  А  що  вiн
умi??
   - Вмi? Жмайлову штуку на шаблi, - пiдхопив Петро, - тiльки не знаю,  чи
здужа? ще, бо дуже охляв у тiй недузi.
   - Я попробую, - каже Марко.
   - Виступай котрий! - говорив Чуб.
   Знайшовся охотник. Принесли шаблi, а Марко показав таку саму штуку,  як
тодi в бурсi.
   - Далебi, Жмайло, - говорив врадуваний сотник. - Пiзнати птицю, з якого
гнiзда. Марку, йди вибирай i собi коня. Будеш мати й кожух новенький.
   Касян пiшов з хлопцями до стайнi. Старий говорив:
   - Я гадав, що ти один з другим хоч вчений, а в лицарствi незнайко,  так
бачу, що нi... Добре. Тепер я вас сам вчитиму, як на конi ?здиться.
   Довкруги редути в степу стiльки напало снiгу, що не можна було туди  на
конi пускатися. Конi западали по груди й не хотiли йти. Треба було  ?здити
всерединi редути по майданi, звiдки снiг вiдгорнули.
   Касян вчив хлопцiв щодня,  й  був  з  них  вдоволений,  хоч  нiколи  не
переставав воркотiти й сердився за найменшу похибку. Хоча ?х поважали  всi
й любив ?х сотник, Касян нi в чому не  змiнився  й  так  строго  й  суворо
поводився з ними, як i з iншими.



   ХIII

   Зараз по Йорданi заповiв Касян лови в великiм Чубовiм лiсi.  Такi  лови
вiдбувалися кiлька разiв зимою, а то iнколи й лiтом. Козаки готувались  на
це, як на яке свято. В лiсi було повно звiра, i то грубшого. Були тут цiлi
стада оленiв, цапiв, диких кабанiв, можна було  стрiнутися  з  ведмедем  i
диким котом. На тих звiрiв полювали хiба лише взимку, бо ?х ловлено  задля
хутра, яке вiдтак сотник продавав при?зним купцям.
   Як лише стало на свiт заноситися, Касян подiлив  козакiв  на  гуртки  й
порозсилав на призначенi мiсця. На лови йшов  сотник  теж.  Лише  молодики
мали остатись в редутi, а це дуже не подобалося  Петровi.  Вiн  зайшов  до
сотника й каже:
   - Пане сотнику, невже ж i я мушу  остатись  в  редутi?  А  менi  б  так
хотiлося попробувати мого лука. Вже бiльше двох лiт його маю, та лише  раз
довелось менi застрелити цапа, як ми з Острога втiкали.
   - Лук - то заслаба зброя на грубшого звiра. Добре, ти пiдеш з  нами  на
лови, але вiзьми рушницю. Там можеш i з кабаном стрiнутися.
   - Кабановi теж дам ради з лука.
   Сотник запорядив, щоби й обидва кульчичане пiшли на  лови.  Марко  взяв
рушницю, а Петро таки пiшов з  луком,  узявши  двадцять  добрих  вибираних
стрiл
   Зi сходом сонця були вже всi в лiсi. Снiгу було  повище  колiн.  Зверху
вiн трохи примерз,  однак  не  так,  щоб  чоловiк  наверху  вдержався.  Як
поставали на мiсцях, Касян заграв у сурму i  розпочались  лови.  Козаки  з
другого  боку  стали  викрикувати.  Вони  звiра  полошили  i  наганяли  на
стрiльцiв.
   Петро стояв пiд грубим буком. Коло нього  зараз  стояв  Марко,  далi  -
сотник, а з другого боку - Касян.
   На Касяна вийшов великий олень. Побачивши чоловiка,  вiн  став,  потряс
сво?ми великими рогами i став фучати.  Петро  побачив  щось  такого,  чого
дотепер не доводилось бачити. Касян не мав рушницi, лише невеликий нiж.  I
по-мистецьки вiн тим ножем орудував. Вiдвiв праву  руку  назад  i  викинув
нiж, котрий улучив оленевi в самi груди.  Олень  пiдвiвсь  на  заднi  ноги
вгору, заричав страшно i повалився на землю. Тепер пiдступив  до  неживого
оленя, вийняв ножа i обтер його об шерсть звiра. "От тако? штуки навчитися
б; це краще, чим мiй лук", -  подумав  Петро,  але  в  тiй  хвилi,  порючи
великою головою снiг на всi боки, йшов на Петра великий кабан.  Вiн  фучав
люто, що вигнали його з  логовиська  серед  морозу.  Петро  нап'яв  лук  i
вижидав хвилi, коли кабан обернеться до нього боком.  А  тим  часом  кабан
ступав щораз далi. Окружився цiлий снiговим порохом, начеб у хмарi.  Петро
скрикнув, i кабан справдi подався вбiк. Тепер прицiлився Петро i  випустив
стрiлу. Вона поцiлила кабана пiд лопатку. Кабан  пiдскочив  угору  i  лише
тепер побачив свого ворога. Стрiла стирчала йому в боцi, i вiн  кинувся  в
сторону Петра.
   - Втiкай на дерево, - кричав Касян, бiжачи з усi?? сили з ножем. Та вже
було запiзно. Кабан вдарив рилом Петра i пiдкинув  вгору.  Петро  впав  на
землю. Здавалося, що йому буде амiнь. Сотник i Марко аж скрикнули i  стали
щосили бiгти на пiдмогу.
   - Пропав хлопець! - крикнув, бо саме тодi скочив кабан на  Петра,  який
не мiг видобутись iз снiгу. В ту хвилю  надбiг  Касян.  Надлюдською  силою
пiймав кабана за оба уха. Ножа держав у  ротi.  Кабан  виривавсь  з  усi??
сили, намагаючись зачепити iклом. Та Касян  держав  його  сво?ми  жилавими
руками, мов клiщами. Вiдтак виждав хвилю, вихопив правою рукою нiж з  губи
i штовхнув кабана пiд ребро, в саме серце. Кабан захарчав i  повалився  на
землю неживий. Позбiгалися на те диво  iншi  козаки,  що  стояли  близько.
Нiхто навiть не прочував, щоб у того старого сухого  козака  стiльки  сили
взялося, бо, говорили всi, легше вола  за  роги  повалити  на  землю,  чим
кабана вдержати за вуха.
   Касян вiддихав тяжко, обтираючи одежу з кровi.  Петро  встав  на  ноги,
приступив до Касяна i поцiлував його в  руку.  Те  саме  зробив  i  Марко,
котрий гiрше налякався, як Петро i трясся, мов у лихорадцi.
   - Чей же хоч раз призна?шся, - каже Касян до Петра,  -  що  лук  не  на
дика. Був би тобi тельбухи випустив.  Ну,  чого  поставали?  На  мiсця!  -
крикнув на козакiв. Усi порозходилися.
   Лови пiшли далi. Петровi пощастило, що вбив ще два цапи й оленя.
   На сотника вийшов дик, i вiн його  вiдразу  положив  з  рушницi.  Стрiл
загудiв по лiсi. За тим почулось ще кiлька стрiлiв. В другiм кiнцi  дались
чути крики. Туди побiгли всi й застали таке, що кiлька козакiв iз собаками
обступили ведмедя. Пси присiкалися до нього,  торгаючи  за  кудли.  Козаки
смiялися та радились, як до нього взятися. Ведмiдь певно  не  втече.  Один
хотiв стрiляти з рушницi, та iншi не дали.
   - Пiдожди, Охрiме, шкода псувати;  ану  хто  пiде  на  нього  з  ножем?
Говори! Поки хто знайдеться, то собаки порвуть на ньому хутро.
   - Пiдождiть, я пiду, - говорив  молодий  кремезний  козак.  Вiн  скинув
рукав кожуха з право? руки. Пiдступив до ведмедя,  який  стояв  на  заднiх
ногах, а переднiми обганявся  вiд  собак,  мов  здоровий  хлоп.  Побачивши
нового ворога, не зважав уже на собак i пустився, ревучи люто, на  козака.
У нього був отворений червоний рот з  бiлими  зубами.  Козак  миттю  впхав
ведмедевi в рот руку, обвинену рукавом кожуха, а правою встромив йому  нiж
у серце. В саму пору ухилив голову, з яко? злетiла шапка, бо  ведмiдь  був
би його зачепив за пошиття.
   - Козак з тебе, Панасе! Далебi юнак.
   З противного боку надiйшла партiя козакiв, що робила галас у лiсi. Лови
скiнчилися. Касян послав додому по вози. Лови вдалися гарно; привезли  два
кабани, ведмедя, два оленi, кiлька цапiв i лисiв.
   Того дня не було iншо? бесiди, як про лови.  Всi  дивилися  на  старого
осавула з пошаною. А вiн анiчичирк. Знову  сердитий  воркотун  дивився  на
всiх бiсом. Коли зiйшлися увечерi до куреня, пiшла розмова за  сьогоднiшнi
лови.
   - Воно пiшло б було краще, коли б менше снiгу було... Як тут ловити, як
треба по пояс в снiгу бродити?..
   - Тут ще у вас не великi снiги бувають, а там, у нас, на Полiссi, то як
звалить снiг, то так занесе хати, що треба людей лопатами вiдгрiбати.
   - От не говори так, я такого снiгу ще не бачив, щоб хату цiлу засипав.
   - А я такий снiг бачив, що не то хату, а ратушевi вежу засипало, - каже
Петро.
   - Як? До верху?
   - До само? шпички то?, що на вершку вежi поставлена.
   - Це вже неправда.
   - Як неправда? Ось послухайте, як то було. Раз у  Самборi  падав  снiг,
бiльше як мiсяць безупинно. Старi  люде  не  пам'ятали  такого,  й  декому
здавалося, що  господь  хоче  заморити  свiт  потопою  зi  снiгу.  Нанесло
стiльки, навiяло, що засипало цiле мiсто, а з ратушево? вежi  сама  шпичка
осталася. В той поганий час випала одному шляхтичевi в  Кульчицях  потреба
до Самбора. Осiдлав коня, закурив люльку i  ?де.  Байдуже  йому.  Пере?хав
Днiстер, дивиться, а мiста нема?, лише величезна гора  снiгу.  Що  робити?
Мiсто буде пiд тою снiговою горою, пiд  землею  не  провалилося,  ?де  вiн
далi, снiг примерз, кiнь не западався, рветься вгору, мусить десь до?хати.
Дивиться, а на серединi сто?ть шпичка з ратушi. "Ну, слава богу, що  я  не
заблудив". Прив'язав вiн коня до то? шпички, а далi,  як  стане  порпатися
вниз, як стане порпатись, аж  добрався  до  знакомого  мiщанина,  в  якого
полагодив сво? орудки. А тим часом, поки це та те, засвiтило боже сонечко,
подув теплий вiтрець i снiг геть стаяв та поплив у рiку. Виходить  шляхтич
той на ринок, а його коник висить у воздусi на тiй шпичцi та  хвостом  вiд
бджiл обганя?ться. Бачить шляхтич, що не жарти, що коня муха закуса?,  да?
пахолковi городському золотого,  щоби  вилiз  на  вежу  i  коня  вiдрiзав.
Пахолок полiз, як рiзне ножем по узденицi, а кiнь бебех униз.
   - Забився?
   - Куди там! Шляхтич наставив шапку, i кiнь попав йому в саму середину.
   - Ха-ха-ха-ха! - стали усi реготати. Касян не вдержав  сво??  поваги  i
реготався з iншими.
   - Здорово ти  брешеш,  небоже,  та  скажи  менi,  звiдкiля  там  бджоли
взялися?
   - Ось як воно було, дядечку, зараз скажу. Городський сторож  держав  на
вежi кiлька пнiв бджiл, котрi якраз тодi заро?лися.
   Тодi настав ще бiльший регiт, аж стiни  куреня  трiщали.  Старий  Касян
поплескав його по плечi та й каже:
   - З тебе характерник вийде, лише не  берись  бiльше  в  кабана  стрiлою
стрiляти. Не жаль менi, що тебе сьогоднi з бiди вирятував. Я ще зроду  так
не смiявся, як сьогоднi. Спасибi, що душу розвеселив.
   - Розкажи ще що, Петре, далебi! - говорили козаки.
   - Вже пiзня пора, i дядько Касян нажене нас спати.
   - Сьогоднi-то й дядько Касян нiчого не скаже.
   Касян не говорив нiчого. Пiдпер обома руками свою стару голову i  важко
задумався.
   - Коли так, то слухайте, - каже Петро.  -  Говорив  я  за  снiг,  тепер
розкажу вам за воду, бо снiг i вода - то одне.  Слухайте.  У  нас  ?  рiка
Днiстер. Вона дуже химерна. ? рiки поважнi, от наш Днiпро-Словутиця, якого
я, нiгде правди дiти, зроду не бачив. Вiн поважний, статечний, от якби наш
дядько Касян, дай йому боже вiк довгий. Днiпро пливе з повагою до моря, як
необережного кого на собi зловить, то не пустить, але щоб вiн аж на  берег
виходив i людей або кого ловив, - то нi. А наш Днiстер, лише коли б  трохи
води прибуло, зараз пнеться на берег i хапа? що попало, коли не  чоловiка,
то скота, то бодай вiхоть соломи, аби лише з порожнiми руками до  моря  не
плисти. Вiн собi дуже химерний, та це не трива? довго. Не  стане  води,  а
вiн знову останками з камiнцями бавиться, та й муркоче, наче кiт, що  мишу
зловив. Отож одного разу, во время оно, прибуло з весною  бiльше  води,  i
давай гуляти по-сво?му. А в ту пору гнав один вiрменський  купець  воли  у
Кракiв чи Львiв - не знаю.  Днiстер  якраз  розгулявся  i  всi  воли  йому
забрав, як через рiчку ?х переганяли. Вiрменин переходив кладкою,  i  його
забрало.  З  тяжкою  бiдою  чепивсь  мотуза,  що  йому  пiдкинули,  i  вiн
вирятувався,  але  такий  мокрий,  як  хлющ.  Занесли  його,  сердегу,  до
поблизького панського двора. А в тiм дворi чорт  завiв  сво?  володiння  й
коверзував по ночах так, що нiхто не мiг видержати.  Знайшлись  смiльчаки,
що завзялися з чортом погерцювати, та кожного  з  них  найшли  вранцi  без
голови.
   Про те знав той вiрменин, але не мiг нiчого говорити,  бо  сливе  живий
був. Про ту нiч страшну розказував вiн сам менi ось як: "Зразу, - каже,  -
я заснув i прокинувся аж  десь  коло  опiвночi,  саме  в  чортову  годину.
Слухаю, аж ось свистить. Еге, думаю, це чортяки по мене  приходять.  Що  ж
менi було робити iнше, як молитися? Бо я так задеревiв зi  страху,  що  нi
ногою, нi рукою не можу рушити. А воно все свистить. Раз  бiля  вiкна,  то
знову бiля дверей, то десь в печi. А я молюся, та душу господовi  поручаю.
Чортяки сходяться з рiзних  бокiв.  Говорю  всi  молитви,  вже  й  "Вiрую"
проговорив, а воно вже менi пiд подушкою свистить.  Менi  виступа?  зимний
пiт на чоло, ось моя остання година. Проговорити би ще "Ослаби, остави", i
якраз господовi душу вiддати... Не договорив я ще половини... слухаю, а то
менi так в носi свистить..."
   Знову настав страшний регiт. Дядько Касян вiдвiв руку вiд голови, i сам
за боки держався вiд смiху.
   А Петро замовк i нi вусиком не моргне.
   Касян пiдступив до Петра, поцiлував його в голову i каже:
   - Спасибi, синку, стократ спасибi! Давно  я,  дуже  давно  не  смiявся,
здавалось, що й забув смiятися, аж ти мене розвеселив.
   - Що ж вам, дядечку, такого сталося, що ви й смiятися забули? -  питали
осмiленi тепер козаки, бо таким вони Касяна ще не бачили.
   - Дiти мо? любi, не дивуйтеся менi, старому, що я для вас такий суворий
буваю, та хто таке перейшов, як я, той на  вiки  вiчнi  розбратався  i  зi
смiхом, i з веселiстю. I я був молодий i веселий, i  до  мене  свiт  божий
усмiхався. I радiв свiтом, кожною ростинкою, що з весною до  сонця  божого
свою голiвку повертала. Аж настала для мене страшна хвиля.  На  ??  спогад
мене мороз пройма?.
   - Та розкажiть нам, дядечку, будь  ласка,  -  говорили  молодi  козаки,
цiлуючи старого по руках. Старий знову задумався i не говорив нiчого.
   - Я молодо оженився. Зажили ми з жiнкою молодою в однiй балцi. Що вам з
того, як вона назива?ться. Вона  для  мене  ра?м  була.  Ми  поробилися  й
придбали таких статкiв, що бiльше собi  i  не  бажали.  Було  у  нас  дво?
дiточок. Донечка Настя, семи лiт, i п'ятилiтнiй хлопчик Iвась.
   Наслав на нас чорт загiн татарський. Хто зна?, звiдкiля вiн прийшов, бо
мiй зимiвник не був при шляху, i добре був закритий у гущавинi.  Наскочили
нас ненадiйно. Я оборонявся, як лев, поки мене зацiдив татарин ломакою  по
головi. Я впав без пам'ятi на землю i не знав нiчого, що  робилося.  Як  я
прочуняв, то побачив  таке,  що  краще  було  вмерти.  Моя  хата  i  клуня
догорали. Скота анi слiду. Не було анi мо?? небоги, а дво?  мо?х  дiточок,
безвинних янголят, лежало недалеко з розбитими  голiвками.  Жiнку,  вiдай,
повезли в ясир, i нiколи я ?? вже не побачив. Пiдвiвся я  насилу,  викопав
оцими руками яму i поховав мо?х соколят,  а  сам  пiшов  у  свiт  за  очi.
Опинився я на Запорожжi у Сiчi. Тут я сидiв так довго,  поки  не  вивчився
вiд одного старого дiда татарсько? мови. Перевдягся я за татарина, помазав
тiло горiховим вiдваром i з тим пiшов  у  Крим  за  мо?ю  небогою  шукати.
Перейшов його вздовж i поперек.  Ходив  по  тих  городах,  де  ярмарки  на
християнських людей вiдбуваються. Надивився я на людське горе-муку, та  не
знайшов того, чого бажалося.
   Вiд то? страшно? ночi не покидав мене сум нiколи, i не покине, хiба  що
стiльки татар-злодi?в наб'ю, що моя помста насититься...
   Касян замовк i задумався. Всi мовчали. Аж  Касян  прочуняв,  обтер  очi
рукою, либонь плакав, i сказав твердо:
   - Хлопцi, пора лягати спати.



   ХIV

   Усюди ми бачили весну, та усюди вона iнакше виходить: не так у  городi,
як на селi; не так у горах, як у степу.  I  не  кожному  прийде  на  думку
стежити за ?? приходом i розвитком. Зачина?ться  вiд  прибiльшування  дня.
Сонце йде щораз вище, воно набира? сили, i дужче грi?. Вiд того тане снiг,
зима бореться з лiтом  i  змага?ться  не  попускати  свого  володiння  над
землею. Бува? боротьба дуже завзята. Ще не раз сипне снiгом, зимний  вiтер
повi?, та таки весна переможе. Приходить теплий вiтрець з далеких  сторiн,
забира? з собою усю вогкiсть i жене  далеко  на  пiвнiч.  Рiчки  й  потоки
набирають жовто? води i несуть останки  зими  геть  до  моря.  Показу?ться
перелiтна птиця.  Крюкають  журавлi,  лопотять  та  погегують  дикi  гуси.
Злiтаються бузьки i бродять по болотах за  жиром.  Десь-кудись  покажеться
зелена травка, покажеться вчасна квiтка. Дерева випускають пуп'янки i  все
так перемiня?ться. Де недавно була бiла плахта снiгу, тепер  простираються
зеленi  коври.  Пiд  небесами  жайворонок  свою  пiсеньку  до  бога-творця
защебече, а тут по болотах скиглить чайка, вiдзиваються цiлi стада жаб, як
лише сонце пiде на супо-чинок. Хазя?ни лагодять плуги та  борони,  iз  хат
висипаються веселi дiти, радiючи, що можуть вийти на  свiт  божий.  Ожива?
надiя у серцi кожного на краще, вiльнiше життя.
   Та не все так бувало на божому свiтi. Нашi батьки не все радiли весною,
бо то  була  пора  лихолiття  татарського.  Не  один  вiтав  весну  з  тим
почуванням, що це його остання весна буде.  Бо  то  була  пора  татарських
набiгiв. Як лише снiг стаяв, вода сплила i теплий вiтер сушив  степ,  коли
стало трави попасти  конi,  голодна  орда  бiгла  на  Вкра?ну  поживитися.
Збиралися поганцi в купи, ладили коней, зброю i сирiвцi ясир в'язати, та в
свiй поганий край, мов товар, гнати.
   Так було кожного року на весну.  Це  знав  добре  укра?нський  народ  i
ладився до оборони. Сподiвалися того i в Чубовiй редутi i, як  лише  конем
можна було про?хати, ви?здили роз'?зди  в  степ  зорити  за  рухами  орди.
Ви?здили в рiзнi сторони. Ночами бачила сторожа з високого валу попал  вiд
пожарiв на обрi?, то татари так давали хрещеному мировi знати, що вони вже
при сво?й поганiй роботi. Бережись, християнський  народе!  Не  одна  твоя
оселя пiде з димом, не один головою поляже, не  одна  людина  в  татарськi
пута попаде, i не побачить бiльше рiдно? Укра?ни, i його не  побачить,  не
приголубить рiдна ненька. Сторожа, бачачи  далекi  попали,  хрестилася  та
молитву вiдмовляла: "Хорони, господи, мир хрещений".
   ?здили щоднини роз'?зди, по кiлька миль далеко i верталися нi з чим.
   Аж одного дня вернувся роз'?зд iз пiвночi i  сповiстив,  що  татарський
загiн розтаборивсь по цiм боцi Бога, якихось  двi  милi  вiд  Чубiвки.  Iз
табору було чути плач i крики. З того мiркували, що татари ясир везуть.
   Сотник порадився з Касяном. Поки можна було  на  щось  рiшитися,  треба
було гаразд розвiдатися, яка там сила i чи дасться ?м ради. Касян  рiшився
по?хати сам на розслiд i з невеличкою дружиною вибрався пiд  вечiр.  Ждали
на нього досвiта. Сторожа пильно зорила  за  ним  з  валiв.  Всi  дожидали
нетерпеливо. Цiлу околицю закривала мряка,  як  почувся  вiд  степу  тупiт
коней, а за хвилю гукнув старий Касян козацьке гасло:
   - Пугу, пугу!
   Всi пiзнали Касяна. Забряжчали ланцюги i спустили мiст.
   Касян вiддав коня козаковi й пiшов до сотника.
   - Дамо ?м раду: це не орда, а табiр. Орда пiзнiше наспi?. Табiр вижида?
на орду, бо розтаборився неабияк i шатра порозпинав.  В  таборi  ?  досить
награбованого добра, ? i бранцi. Треба на них скочити, поки  орда  наспi?.
Вони  з  Подiлля  вертають.  Безпечними  почуваються,  бо  i  сторожi   не
поставили, я пiдповз пiд  сам  табiр  i  ?х  розмову  пiдслухав.  Я  лежав
недалеко татарсько? арби i добре чув. Так само  непомiтно  вiдiйшов  я  до
сво?х, та й ось ми. Коли нападати, так не гаючись, бо  цiлому  загоновi  в
чистому полi не дамо ради.
   - Як так, то так, - каже сотник. Вiн вийшов до куреня й запорядив  так:
-  Нинiшн?  поготiвля  остане  в  редутi.  Слiдити  пильно  й  не   спати.
Налаштувати всi гармати. Може, ми вернемо аж уночi, тому  треба  нам  мати
гасло: "Ки?в", вiдзив: "Колоти". Тямте! Хто не скаже гасла як слiд, пали з
мушкета. Решта козакiв - сiдлати  коней  i  поживитися.  Не  завадить  яку
паляницю взяти в кишеню, бо татари не запросять обiдати. Скажiть кухаревi,
щоби наварив багато страви, дай боже гостей-бранцiв. У Чуба нiхто не  смi?
бути голодний.
   Пiшли до куреня,  по?ли  що  попало  й  вже  сидiли  на  конях.  Ватага
складалася з вiсiмдесятьох людей.
   Вiдчинили браму, спустили моста, й цiла чета висипалася з редути, мов з
рукава. Оставшi в редутi козаки супроводжали ?х зором, поки  не  запали  в
степ далекий. Попереду ?хало дво? козакiв. Вони мали дати знать,  коли  би
що помiтили. Попереду чети ?хав сотник з Касяном. Вони мiж собою радилися,
як ?м робити. До?хали так до рiчки Бога, й тут запали пiд  берегом,  начеб
пiд землю провалились.
   - Як нас лише татари не помiтили, то ми виграли, - каже сотник.
   -  Не  могли  нас  помiтити,  бо  це  ще  дуже  далеко,  й  мряка   нас
прислонювала.
   Сотник дививсь по небi.
   - Сьогоднi погода буде. Ми пiд'?демо до табору й пiдiждемо пiд  берегом
до заходу сонця.
   - Розумiю, i я так думав, - каже  Касян,  -  над'?демо  вiд  сонця,  то
побачать нас аж пiд табором.
   Довгенько ?хали понад воду,  пiд  берегом,  довгою  варiвкою,  кiнь  за
конем.
   Сотник злiз з коня, пiдповз пiд берег  i  розглядав  татарський  табiр.
Звiдсiля доходив гамiр i плач бранцiв. Сотник каже:
   - Ще того нам треба було, чорт татарина до рiки несе.
   - Ми його спрячемо так, що не побачить свого улуса.
   - Справдi. Та поперед усього треба нам його гаразд випитати, заки пiрне
у воду. Пильнуй його, Касяне, ти мистець ловити "язика".
   - Ми задалеко за?хали. Пiйма?мо одного злодiя, прийде десять, як той не
верне, i нас вiдкриють. Мерщiй завертайте,  ось  там  на  закрутi.  Я  тут
остану.
   Завернули коней i по?хали назад, аж скрилися за закрутом.
   Касян сидiв пiд берегом за кущем  i  чатував.  Татарин,  не  прочуваючи
лиха, зсунувся з берега й пiшов  з  кожаним  мiшком  черпати  воду.  Касян
пiдокрався, мов кiт, i пiймав татарина за карчило:
   - Як крикнеш,  -  каже  до  нього  по-татарськи,  -  зараз  зарiжу.  Не
надумуючись довго, накинув татарина на плечi й  побiг  до  сво?х.  Татарин
налякався, що слова не мiг промовити.
   Касян, держачи нiж у руцi, став його розпитувати. Довiдались, що зараз,
з весною, вибралась орда на Подiлля. Пограбили кiлька сiл, набрали  добичi
та ясиру й тепер вертають. Наперед послали табiр, а орда скочила ще на бiк
за здобиччю. Сюди мають прийти завтра  й  тодi  переправляться  на  правий
берег Бога.
   - Дурнi ви, - говорив Касян. - Вам було вчора так  зробити.  Чи  ви  не
знали, що тут недалеко сто?ть фортеця?
   - Ми знали, та ми не сподiвалися нападу, бо все ж до фортецi далеко.
   - Зв'яжи його, Пархоме, й пильнуй, щоби не  втiк,  бо  наробив  би  нам
бешкету.
   У тiм мiсцi перестояли, аж сонце стало хилитися до заходу. Яркi променi
сонця освiтлювали цiлу околицю. Тодi рушили на давн? мiсце й пови?здили на
берег.
   - Клином, - скомандував сотник.
   Уставились у клин. Напередi став  сотник  iз  Касяном,  вiдтак  ставали
козаки один за другим, вiддаляючись щораз далi, достоту, як ключ журавлiв.
   - Боже нам помагай! - Сотник перехрестився  й  рушили  з  мiсця.  Зразу
?хали ходою, далi - пiдтюпцем. Татари ?х не помiтили, бо сонце з того боку
не давало
   дивитись.
   Як були вже близько табору, сотник крикнув:
   - Списи в руки й скоком!
   Задудонiла земля. Козаки крикнули: "Слава  богу!"  -  й,  мов  сокирою,
вбились у татарський табiр.
   Татари не могли змiркувати, що з ними сталося. Мало  хто  боронився.  З
криком: "Шайтан!" - кожний ховався пiд вози, по шатрах. Козаки перевертали
шатра, ганяючись помiж вози, й кололи, кого попало. Навiть тi, що пiд арби
поховались, не минули смертi. Бранцi, побачивши сво?х спасителiв,  пiдняли
великий крик  з  радостi.  Один  другому  помагав  розв'язувати  сирiвець.
Помагали собi зубами, заки козак подав ?м ножа.
   - Бранцi! - кликав сотник. - Сiдайте  на  арби.  Хто  мiцнiший,  женiть
скот. Мусимо перед нiччю бути в редутi, бо орди йно що не видно.
   Козаки й бранцi стягали  татарськi  шатра,  впрягали  коней,  до  арбiв
зганяли товар i конi, - й так цiла  валка,  околена  козаками,  вертала  в
напрямi редути. Касян ?хав з самого заду.
   Як прийшли пiд ворота Чубiвки,  то  вже  було  темно.  На  ясному  небi
показувались одна за одною зорi. Вiд заходу ще тiльки  рожевiло  небо.  По
болотах залунали цiлi хори жаб.  Здалека  чути  було  летючi  стада  диких
гусей.
   Обмiнялись гаслами, а тодi заскрипiли ланцюги, впав мiст через  рiв,  i
вiдчинилися важкi ворота.
   - Що чувати? - пита? сотник.
   - Усе гаразд, пане сотнику. Було спокiйно.
   На майдан редути за?здили татарськi арби з жiнками  й  дiтьми.  Загнали
товар i конi. Стало так глiтно, що нiкуди було поступитися.
   - Що ми з тим цiлим крамом зробимо? - журився сотник; а на те Касян:
   - Ма?мо порожнi стодоли. Позаганя?мо туди  товар,  а  опiсля  пiде  все
пастися,-тепер весна.
   - Не буде нам спокою цього року. Татарва нам цього не  подару?,  що  ?м
сьогоднi  виладили.  Що  нам  з  бранцями  робити?  Вiдсилати  ?х   додому
небезпечно.
   - I тим нема чого журитися. Заоремо  трохи  бiльше  степу  i  хлiба  не
бракне.
   - Порядкуй же тут, Касяне, а я навiдаюсь до кухаря.  Треба  тих  бiдних
нагодувати, бо,  певно,  добре  голоднi.  Запорядкуй,  щоб  те  все  трохи
попрятати. Коли б так зараз татари до нас навiдалися, то далебi подушимося
всi.
   На приказ сотника запалено  смолоскипи.  Кухар  виносив  з  козаками  з
куреня цiлi казани тепло? страви та оберемки хлiба.
   - Люде добрi, поживайте здоровi, що бог дав.
   Не треба ?х було довго просити.  Народ  кинувся  на  страву,  розбирали
коритця й сiдали по кутах. Хто не мав ложки, брав жменею. Матерi  годували
та заспокоювали плачучих дiток. Сотник казав ?м дати по михайлику меду.
   - Касяне, зараз по вечерi понаганяй ?х спати. Менi  аж  лячно,  що  тут
стiльки народу. Я все ще сподiваюся непроханих  гостей,  а  цiлий  порядок
перевернувся догори дном. Гляди, щоб нашi нiчого не пили. Ще би  нам  лише
цього треба було. Треба поготiвля здво?ти, коли б лише ординцi показалися,
створити заставу i пустити воду з рiки.
   - Чого ти, пане сотнику, такий сьогоднi схвильований? - говорив  Касян.
- Сам кажеш, що тво?? редути татарин не вiзьме. Чого ж боятися? Ще  й  мiж
бранцями знайдемо людей, охочих до оборони. А збро? i пороху  буде  у  нас
доволi.
   - Моя душа щось недобре вiщу?. Ми зачепили собi чорта, а глота в редутi
мене страшно драту?. То все пiдiйме крик i буде попiд ноги  плентатися  та
заважати.
   - Годi ж ?х у степ вигнати...
   - Цього я не кажу, але ти завчасу йди помiж бранцiв та вибери  путнiших
людей. Я тепер пiду на хвилю спочити, бо мене  сон  бере.  Опiсля  я  тебе
змiню.
   - На якого диявола брали ми татарiв у полон! Який з них пожиток?
   - У лiтi треба нам буде робiтника.  Ти  ?х  запри  у  льоху  та  постав
сторожу.
   - Звiдкiля стiльки сторожi набрати? На валах  -  сторожi,  вiд  лiса  -
сторожi, поготiвля ставляй, посилай на роз'?зди, - звiдкiля людей взяти?
   Сотник уже не чув того воркотiння, бо пiшов у хату. Його  приказ  мусив
бути виконаний, бо й ще дехто з козакiв його чув, а Касян не  хотiв  перед
сво?ми учнями показувати, що прикази старшин можна знехтувати,  Касян  був
би найохотнiше казав полоненим татарам поскручувати в'язи.
   Згодом стало усе стихати. Бранцi позасипали. Сторожi козаки  ходили  по
валах. Касян таки на майданi редути поклався на кожусi...
   Нараз  посхапувалися  собаки  i  стали  непоко?тися,  а  далi  побiгли,
гавкаючи до брами. Касян наслухував. З валу кликнув сторожний козак:
   - Пугу, пугу!
   В тiй хвилi поцiлила його стрiла, i вiн повалився на землю, стогнучи.
   Касян вже був на ногах, скочив на вал i звiдсiля побачив щось  неждане:
редуту обступила цiла хмара  татар.  Заки  здужав  збiгти  з  валу,  почув
скрипiння ланцюгiв. Якiсь чорнi постатi спускали мiст.
   - Сурмач! Труби... - не докiнчив слова, бо в тiй хвилi почув  петлю  на
сво?й ши?, i заки вспiв зняти ?? рукою, вона затяглась, i Касян  повалився
на землю. На нього налягло кiлька  людей  i  стали  в'язати,  його  душила
петля. В головi шумiло, а очi вилазили наверх...
   Та в тiй хвилi послав йому бог таких оборонцiв, про яких  i  не  думав.
Йому на пiдмогу прискочили собаки. Лиско й Султанка,  як  занюхали  татар,
прискочили й кинулись на  ворогiв.  Татари  ?х  не  сподiвалися.  Султанка
хватила татарина за ногу i вп'ялила сво? здоровi зуби, аж татарин завив  з
болю. Лиско скочив другому татариновi до горла  i  повалив  на  землю,  аж
прогриз йому гортанку. Касян, маючи вже свобiднi  руки,  здiйняв  петлю  й
пiдвiвся. Вiн гатив довкола себе кулаками, мов довбнями.
   Касян побачив щось таке, що  його  аж  заморозило.  Татари  силкувалися
вiдчинити ворота, лиш ?м те не йшло.
   Те все вiдбулося бiля брами серед метушнi, але без крику.  Крик  Касяна
за сурмачем прогомонiв безслiдно. Вартовi пильнували валiв i не знали,  що
тут твориться, бо всюди залягала густа мряка. Касян  добув  пiстоль  iз-за
пояса i стрiлив на тривогу. Вiд того посхапувалося все iз першого твердого
сну.  Надбiгло  поготiвля  i  кинулося  до  ворiт,  куди  пхалися  татари,
силкуючись виломити тяжкi ворота.
   Один з перших, що вискочили з куреня, був Петро. Вiн чув  пiд  воротами
метушню i галас, та нiчого не бачив. Побiг на  вал  i  запалив  смолоскип,
вiдтак запалив бочку зi смолою, яка тут стояла з пороховим льонтом.
   Бухнуло великим полум'ям i стало ясно в цiлiй редутi.  Татарва  заревла
пекельним голосом i рвалась у браму, як нетлi до свiтла.
   Поготiвля стала до оборони й стала густо стрiляти з рушниць. Та тим  не
можна було ординцiв  здержати.  Вони  пхались  густою  даною  через  мiст,
поломили поруччя й стручалися в рiв, де калiчилися на гострих стовпах.
   Сотник прокинувся зi сну й вибiг босий,  у  сво?й  куцiй  кожушинi,  на
майдан.
   Напад був такий нагальний, що всi потратили голови. Вартовi  не  знали,
що ?м робити: чи бiгти на пiдмогу, чи пильнувати валiв.
   Тодi Петро задумав щось на власну руку.  Прикликав  кiлькох  молодикiв,
пiшли пiд шопу й виточили звiдти гармату.
   - Хлопцi, берiть порох i сiканцi, давай льонт.
   Затягли гармату, мов сикавку, пiд браму й налаштували сiканцями.
   - Геть сюди, козаки, геть вiд брами на майдан!  -  кричав  Петро.  -  Я
гармату поставив.
   Козаки подались миттю взад. Татарва рванула за ними, й наповнила  густо
перехiд пiд валом. У цю дiру звернув Петро гармату  й  приложив  льонт  до
запалу. Було це в ту хвилю, як кiльканадцять татар висипалося на майдан.
   Гукнув стрiл, мов у бочку, й аж оглушив  усiх.  Навiть  тi  татари,  що
вспiли  на  майдан  дiстатися,  замiсть  кинутися  на   обслугу   гармати,
поставали, мов вкопанi.
   - Давай другу гармату, - кричав Петро. - Стрiляймо наперемiнку!
   Заки те сталося, гукнув  другий  стрiл.  Перехiд  завалився  трупами  й
раненими. Тут був страшенний крик, що лунав глухо, наче з бочки.
   - Бий собачих синiв! - кричав Касян.
   Козаки кинулись на горстку татар i били,  чим  попало.  Касяновi  подав
хтось великого келепа. Настала рiзня.
   Петро налаштував гармату залiзною кулею. Вона пробилась крiзь  трупи  й
ранених i попала аж на мiст. За тим пiшла друга, третя...
   Петро вiддав льонт пушкаревi й пiшов iк хатi, бо почув,  що  йому  кров
лице залива?. Хтось утяв його шаблею по головi. Мiг у замiшаннi  хтось  зi
сво?х його скалiчити.
   Сотник стояв недалеко  хати  й  дивився  на  храбрування  сво?х  бравих
борцiв. Не знав, що з ним твориться. Аж почув, що  за  його  плечима  щось
тяжко впало.
   Сотник оглянувся. На землi лежав неживий татарин, а над ним стояв Петро
з скривавленим ножем:
   - А це що?
   - Нiчого, - каже Петро, обтираючи кров з лиця. - Я йшов саме до куреня,
щоби перев'язатися, бо кров менi  очi  залива?,  та  побачив,  як  татарин
пiдвiвся з землi й хотiв тебе, пане сотнику, ножакою  штовхнути  ззаду.  Я
його випередив i зробив йому те саме.
   - Хлопче, тебе ранено.
   - Нiчого, коли ще на ногах стою. Трохи хтось шкуру здряпав.
   - Ходи, я тебе перев'яжу, тут тепер без нас обiйдеться.
   Пiшли  в  хату.  Показалося,  що  рана  була  значна.  Шабля  на  шапцi
задержалась. Якби не те, то був би йому  голову  розчерепив.  Так  говорив
сотник, засипав рану порохом i перев'язав полотенцем.
   - Ти вже там не ходи, без тебе  обiйдеться.  Ми,  слава  богу,  татарву
вiдбили. Але мудрий був той, хто заточив гармату. Те нас врятувало.
   Петро не сказав нi слова. Вiн чув, що рана зачина? долягати,  бо  перед
тим серед бойово? гарячки того не завважив. В ушах стало  шумiти,  в  очах
iскорки скакали.
   Зразу хотiв ще пiти подивитися за Марком, та не мав сили стати на ноги.
Голова в нього кружляла, а в висках кров молотом била.
   Прочування сотника, що  буцiмто  вже  всьому  кiнець,  не  справдились.
Татари, побачивши, що туди, до редути, не дiстануться, стали шукати iншого
проходу. Вони облягли ?? зi всiх бокiв та стали добуватися до  валiв.  Тут
були перешкодою широкi рови з  понастромлюваними  колами.  Багато  ?х  тут
застромилося. Козаки з валiв з-поза частоколу пражили  ?х  iз  рушниць,  з
гармат, а дехто таки колодки  шпурляв  у  збиту  масу  ворогiв.  Найслабша
сторона показалася вiд лiсу, де, крiм вовчих долiв i ям, не було нiчого. З
того боку були дорiжки, вiдомi мешканцям  редути.  Коли  б  вороги  на  тi
стежки попали, то нiчого би не  здержало  ?х  увiрватися  в  редуту.  Один
рятунок був би, коли б витягти заставу на греблi й пустити туди  воду.  Та
серед то? велико? метушнi нiхто про це не пам'ятав.
   Марко вештався всюди й помагав, де було треба. Нагадав  собi  Петра,  й
пiшов за ним шукати. Довiдався, що Петро лежить ранений i побiг до  нього.
Гадав, що застане його в куренi  й  побiг  туди.  В  куренi  горiв  огонь.
Пасмуга свiтла виходила заднiм вiкном i освiчувала цiлу сторону далеко.  В
тiм свiтлi побачив, як ватага пiдходить дорiжкою вiд сторони лiсу.
   - Мати божа, рятуй! - скрикнув вiн. Коло нього не було нi  живо?  душi.
Вмить пригадав греблю й заставу.
   "Коли б лише на час наспiти", - подумав. Вибiг з куреня  й  кинувся  до
греблi. Йшов хильцем, щоб його не помiтив хто. Добравшись до греблi, побiг
до застави й став ?? пiдносити. Робота не була пiд силу  одного  чоловiка,
тим бiльше, що рiчка весною багато води набрала  й  на  заставу  налягала.
Надлюдською силою, тямлячи, що вiд такого залежить  доля  всiх  товаришiв,
вiн так довго силкувався, поки застави не  рушив.  Поволi  цаль  за  цалем
пiдносив  заставу  вгору,  аж  вода  рванула  цiлою  силою.  Задиханий   i
знеможений не мiг кроку поступитися. Дихав важко, кров била в жилах.
   Вiн присiв з умучення й забув, що з ним робиться,  аж  почув,  як  сюди
бiгли якiсь люде, а рiвночасно з долини почувся крик.  Вода  стала  долину
заливати.
   Татари побачили небезпеку й хто мiг, то звертав.
   До застави прибiгло кiлька людей.
   - Гляди, Пархоме, заставу вже хтось вiдсунув, вода рветься цiлою силою,
а дядько Касян сварив, що про заставу ми забули.
   - Та ось тут хтось ?... - каже  другий,  що  наткнувся  на  знеможеного
Марка.
   - Поможiть, братики, - говорив слабим голосом Марко, - не  можу  сво?ми
силами пiдвестися.
   - Та це Марко! Тебе ранили?
   - Нi, я знемiгся.
   - Хiба ти сам заставу вiдсунув?
   - Як бачите, сам, нiкого тут не було.
   - Було чого знемогтися. Ця робота на двох, коли не на трьох.
   Марка насилу пiдвели, вiн ледве ноги волочив. Надворi стало свiтати,  а
ще боротьба не вгавала. Тепер татари побачили, що нiчого не вдiють, редути
не вiзьмуть. Вони стали вiдступати.  За  ними  стрiляли  з  гармат.  Дехто
пiддавав думку, щоб сiсти на конi та погерцювати з поганцями в полi.
   - Буде з них, - говорив Касян. - Ми знемоглись.  Татарин  подякував  би
нам, коли б так ми йому поле дали. Нас замало.
   А тим часом в стодолi жiнки з дiтьми аж тряслися зi страху, що  з  ними
станеться, коли татарам вдасться редуту здобути. Неодмiнно всiх порiжуть.
   Тепер, коли стрiли переставали, аж душа в них вступала, всi були радi.
   - Гей, баби, - кликав Касян, -  виходьте  козакам  снiдання  варити  та
ранених обходити! Збiр! - кликав Касян.
   - Скажiть, хлопцi, кому впало в голову викотити гармату до брами?
   - Та я помагав, але Петро мене до того закликав...
   - Славний хлопець, де вiн?
   Сотник каже:
   - Вiн трохи ранений, лежить на мо?й лежанцi. Тепер я був у  нього.  Вiн
спить.
   - А тяжко ранений? - пита? Марко.
   - Нiчого йому не буде. Трохи дряпнув хтось шаблею по головi. Шапка його
врятувала.
   - Тепер скажiть, хлопцi, хто з вас заставу на греблi вiдсунув?
   - То Марко. Застали ми його там, ледве дихав - так iзнемiгся.
   - Сам-один! Ну, небоже, ведмежа в тебе сила...
   - Нiде правди дiти, пане сотнику, -  каже  Касян,  -  цих  двох  бравих
козакiв слiд нагородити. Вони врятували редуту. I серед тако?  метушнi  не
втратив жоден голови i робив з власного розуму, що було  треба,  i  зробив
добре.
   - Так тому й бути, - каже сотник, беручись за боки.  -  До  того  Петро
менi життя урятував, того ви всi  не  зна?те.  Вiн  в  саму  пору  заколов
татарина, як пiдходив до мене ззаду. Знайте сотника Чуба. Петровi  за  те,
що менi життя врятував, - сто червiнцiв, а за те, що вони обидва так гарно
знайшлися, - по оксамитному жупану, по шаблi i рушницi  з  мо??  збро?внi.
Марковi ще дати коня, щоб пiшки не тьопав. Тобi, Касяне, старий товаришу i
друже, - мо? двi пiстолi срiблом кованi, турецькi, що  над  мо?ю  лежанкою
висять. Вам усiм - мо? сердечне спасибi.  Сьогоднi  в  нас  празник  буде.
Бранцi нехай погребуть татарськi трупи. Пiд лiто йде, i стерво занечистить
повiтря, що дихати не буде чим. Тепер скажiть, скiльки вас полягло?
   - Буде п'ять, - каже Касян.
   - Тих похова?мо, як лицарiв. Годi, де дрова рубають, там трiски летять.
Ще одне хочу сказати: обидва  нашi  молодi  лицарi  вiднинi  переходять  з
новикiв у козацтво.
   - Добре, - каже Касян, - згода, вони вартi цього. На спомин  нинiшнього
дня даю ?м вiд себе по однiй пiстолi, якi щойно вiд сотника дiстав.
   - Славно! Ходiмо до Петра! - гукали козаки.
   - Кажу, що  не  можна.  Вiн  спить,  нехай  перш  подужа?,  а  це  буде
незадовго.
   - А я ще мало не забув на сво?х оборонцiв, - каже Касян.
   Вiн став свистати, i на це прибiгли пси,  мiж  ними  була  Султанка,  а
Лиска не було.
   - А он Лиско лежить, - говорили, - що вiн, неживий?
   Прийшли ближче. Лиско лежав на татариновi i держав його за  горло.  Вiн
дивився на козакiв зизом i махав хвостом.
   - От завзятий! Лиску, пусти його, то вже труп.
   Але Лиско не мiг розняти писка, так йому задеревiв, треба було силомiць
розвести вилицi. Лиско ледве стояв на ногах.
   - Йому зараз теплого молока дати. Бiдний,  добрий  Лиско!  -  Всi  його
стали гладити. Пси  стали  його  нюшити.  Султанка  була  дуже  врадувана,
пiдскочила до старого осавула i лизнула його широким язиком по лицi.



   ХV

   Вiд часу, як у редутi засiли бранцi, не  можна  було  завести  давнього
порядку. Сотник був невдоволений, i не знав, як цьому порадити. Вiн бачив,
що карнiсть у редутi псу?ться, i тим найбiльше журився. Мiж бранцями  були
гарнi молодицi й дiвчата, якi козакам позавертали голови.  Козаки  ходили,
наче зачадiлi, i коли лише сонце заходило i стемнювалося,  не  було  кiнця
жениханню. Позаводились пари, якi сходились на рiзних кутах редути, i  пiд
спiв соловейка заводили сво? ахи та охи.
   Кiлька разiв зачинав розмову з Касяном, та нiколи  путнього  нiчого  не
договорився. Касян все розводив руки i говорив:
   - Годi, сотнику, у степ не виженемо, не на те ?х висвободили, щоб знову
в пута попали. Ординцi лише того ждуть, щоб сво? вiдiбрати.
   - Та бiйся бога, Касяне, у нас сiчовий порядок,  як  можна  з  жiнками?
Козацтво геть знiвечилось, збабiло. Якби так тепер орда на нас  наскочила,
то далебi, що кожний козак поперед усього хапав би  свою  дiвчину  наперед
себе та ховався б у мишачу дiрку, щоб ?? личка  часом  татарин  нiгтем  не
задряпнув. Тодi ми пропали, а тепер пропада? наша добра  слава  у  низових
товаришiв. Господи! Нащо менi треба було того всього?
   - Не гнiви бога, сотнику. Дав  нам  бог  велику  побiду  над  поганцем,
привели добичу,  освободили  хрещений  народ,  а  ти  ремству?ш  i  боговi
хулиш...
   - Тьфу на вас, старих i молодих дурнiв. Прийдеться мiж вами вдурiти. Та
нi, я кину все, заберу свою мiзерiю i пiду на Сiч, а ви тут  робiть  собi,
що вам завгодно; вибирайте собi за сотника яку  Палажку  або  Катерину.  -
Сотник сердився, як ще нiколи, i пiшов  у  свою  свiтлицю.  -  Тим  дурним
жовтодзюбам не дивуюся, бо то ще зелене, молоде. Побачить  хвартушину,  то
вже м'якне, як вiск, але не можу з дива вийти, що сталося Касяновi?  Може,
вiн залюбився? От, старий здурiв до краю, i козацьку славу  занапастив!  -
Сотник став сердечно смiятися. - Та я мушу його вислiдити, котра-то йому в
серце запала. Тодi бiгме на смiх його поставлю, хай смiються, та, може, це
його отямить. Бо так, справдi, не може бути. Старий був строгий i суворий,
карав кожну провину в службi, а тепер-то молодики по головi йому  скачуть,
мов горобцi по полукiпку. Мушу його виловити.
   I сотник став слiдити за Касяном. Виходив на  майдан  тодi,  коли  його
нiхто не сподiвався.
   I вдалося йому.
   Одного пообiддя, тодi як звичайно  йшов  спочивати,  вийшов  сотник  iз
свiтлицi. Перейшов майдан i зайшов до стодоли. I тут побачив таке, що йому
й на думку не прийшло би.
   Старий Касян сидiв на пеньку й стругав якусь iграшку ножем. Бiля  нього
бавилось на  землi  дво?  дiток:  дiвчина,  може,  десяти  лiт,  i,  може,
шестилiтнiй хлопчик.
   - Дiдусю, - каже хлопчик, оперши свою рум'яну голiвку на його колiнi, -
а вистружи менi шабельку, я хочу татарина бити.
   - Добре, Iвасю, вистружу тобi  шабельку  i  вчити  тебе  буду,  як  нею
орудувати, щоби, як виростеш, добрим козаком був...
   - А наш татко, - обзива?ться дiвчинка, - мав шаблю справдiшню,  гостру.
Вiн так рубав татар, як вони на нас наскочили, поки його не зарубали.
   - Татари - поганий народ, моя дитинко, ?х треба нiвечити,  бо  то  нашi
вороги.
   - Дiдусю, а менi не можна шаблi так, як Iвасевi, чому  воно  так?  А  я
сильнiша за Iвася.
   - Так уже бог дав, що жiноче iнше дiло, а козацьке iнше...
   - А я тобi покажу, - каже Iвась, - що я сильнiший i тебе поборю.
   Вiн схопився i хотiв поборотися з сестричкою.
   - Годi, дiти, так не можна, - говорив Касян. - Коли б ви побилися, то я
нiчого вам не зладжу i сердитись на вас буду. От, краще ви поцiлуйтеся,  -
ось так, то люблю, а тепер поцiлуйте вашого дiда.
   Дiти прискочили до Касяна i взяли його за шию та стали цiлувати.  Касян
кинув стругання i обняв ?х, цiлував у русяву голiвку то одне, то  друге  i
гладив по личку. Не мiг очей вiд них  вiдiрвати,  як  в  образок  дивився.
Сотник дивився на те крiзь щiлину. Бачив лице старого  Касяна,  i  не  мiг
його пiзнати. Уся суворiсть щезла, лице випогодилося, прояснiло, вiн цiлий
сiяв з радощiв. Сотник побачив, що в його яснiючих очах блистiли сльози.
   "Нагадав, сердега, сво?х небожат, може, вони якраз на них схожi, радi?,
мов мала дитина. От яку собi мiй друг любов  знайшов.  -  Сотник  вiдiйшов
зворушений,  не  показуючися  Касяновi.  -  Не  треба  старого   соромити.
Очевидно, вiн не хоче, щоб його пiдглядали".
   Сотник, йдучи до себе, побачив Петра, що якраз виходив з куреня.
   "Може, хоч той не звiвся з глузду та,  може,  щось  путнього  порадить.
Нехай буде, як хоче, але перемiнитися мусить".
   - Петре, заходь до мене, дiло ?.
   Як ввiйшли в свiтлицю, сотник зачинив дверi i присiв на лавi.
   - Чи ти бачиш, що в нашiй родинi завелося?
   - Певно, що бачу, i так не може остатися, коли не ма?мо пропасти, -  ми
тепер збабiли, i не дай боже набiгу, - не здержимо.
   - Слава богу святому, що бодай вiд тебе одного почув розумне  слово,  а
то й Касян верзе, як здуру, - говорив сотник, розводячи руками.
   - Iнша причина в козакiв, а iнша в дядька Касяна, - каже Петро.
   - А ти зна?ш яка?
   - Знаю, та й не дуже старому дивуюся. Ми ж зна?мо  сумну  iсторiю  його
життя. Вiн втратив все, що мав найдорожчого на свiтi.  Через  те  вiдбiгла
вiд нього усяка радiсть. Не знала  душа  ясно?  хвилi.  Тепер  знайшов  на
старостi лiт  серед  твердого  козацького  життя  дво?  дiточок,  на  його
янголяток схожих. Не дивниця, що зм'як, як вiск, i хоче  на  старостi  лiт
надолужити собi те, що в молодих лiтах стратив. Я його  цiлком  розумiю  i
виправдую, але це не приносить шкоди його лицарськiй славi, i  коли  зайде
потреба, вiн знову перекинеться в давнього Касяна.
   - Хлопче, ти говориш розумно, як старий досвiдчений чоловiк.
   - Спасибi, пане сотнику, за ласкаве слово, але не подивуймося старому i
не затроюймо ясних хвиль на склонi його життя. Вiн заслугову? на  те,  щоб
цьому потурати. Увесь курiнь зна?,  що  вiн  з  дiтьми  водиться,  а  йому
зда?ться, що нiхто того не бачить i не зна?; дума?,  що  радiсть  виключно
для нього. Й нiхто не смi? з ним нею дiлитися.  Йому  зда?ться,  що  кожне
чуже око споганило б його святощi. Тому я наказав товаришам, щоб нiхто  не
важився зрадитися, що зна?  тайну  старого.  Нiхто  не  смi?  заглянути  в
стодолу пiд ту пору, як старий туди пiшов. Бачите, пане сотнику,  мене.  Я
втратив батька дитиною й не дуже  його  пам'ятаю.  Батька  заступили  менi
родичi мого побратима Марка Жмайла. Його прадiд був для мене  прадiдом.  I
коли б я в  гуртi  людей  побачив  чоловiка,  на  старого  Грицька  Жмайла
похожого, чи не зрадiв би я? Я б його по руках цiлував, я б... не знаю, що
я би зробив.
   Петро дуже зворушився. Сотник каже:
   - Хлопче, нехай тебе обiйму. Тако? душi, як твоя, я ще  не  бачив.  Але
таки скажи менi, як дiло повести, щоб i давнiй лад  у  редутi  завести,  й
старого не обидити.
   - Справа не важка, пане сотнику, й до осенi може бути все гаразд...
   - Цiкавий я - як?
   - Заснуймо зараз iз того боку редути вольницю  й  назвiм  ??  Чубiвкою.
Ма?мо бранцiв з Подiлля шiстдесят душ. Зразу вистане.
   - Хiба ж самi баби будуть хазяйнувати? Мiж ними мало мужчин.
   - Чого самi? Хiба в нас нема козакiв?  А  ще  й  iншi  прибудуть;  люде
знають, де Чубова редута.  Хiба  самi  козаки  поженяться  й  заживуть  на
слободi. Поля, лугiв, лiсу, лук у нас вистане.
   Як Петро те оповiдав, сотник не мiг з дива вийти  над  його  розумом  i
статочнiстю.
   - Бо до чого воно доведе? Будуть з собою дикi пари воркувати,  та  лише
образа божа з того вийде; й церкву поставимо.
   - Та як будуть вiнчатися без попа?
   - Коли б стiльки лиха. Знайдемо попа з попадею i церкву поставимо.
   - I гада?ш, що до осенi поставимо село як слiд, з церквою  i  зi  всiма
порядками?
   - Не зi всiма, бо не буде в нас нi пана, нi жида, а самi  вольнi  люде,
козаки. А дасть бог, то i школу заведемо, щоб дiти вчилися  грамоти.  Тодi
Чубiвка стане славна на всю Укра?ну.
   - Коли ти так видумав, то даю тобi  вдасть.  Орудуй  всiм  i  роби,  як
зна?ш. Я нiчого не пожалiю, щоб гаразд все переведено. Тiльки,  може,  нам
сил, робучих рук не стане.
   - Пане сотнику, коли ?м скажемо, про що йде, то днями i  ночами  будуть
працювати.
   - А ти вже любив яку дiвчину? Признайся!
   - Моя дiвчина ще в попелi гра?ться, а тут ?? нема.
   - Ну добре! Одна нам буде бiда. Коли  нас  татарва  занюшить,  напевно,
нiчого не вдi?мо. Скличемо народ на слободу, а татарва наскочить та в ясир
поведе.
   - Будемо так  робити,  як  роблять  уходники  на  диких  полях.  Будемо
стерегтись. А для безпеки прокопа?мо пiдземний льох аж  до  само?  редути.
Розумi?ться, що редуту треба поширити, щоби вона не сто, а  тисячу  народу
помiстила. Молодь буде до нас напливати, як мухи до меду.  Вишколивши  ?х,
посилатимемо на Сiч, а  вiдтак  котрий  верне,  одружиться  тут  i  заживе
спокiйно, не знаючи нi холоду, нi  голоду.  Iз  то?  Чубiвки  буде  колись
оселя, славна на цiлу Укра?ну. Уходництво повернеться на нас. Вона  набере
тако? сили, що й орда нiчого не вдi?.
   - То правда. Мала сила козакiв добре узбро?них поб'?  велику  татарську
купу. То розбишацька голота. Вона лише у великiй купi  небезпечна.  Татари
зле уз-бро?нi. Шаблю мав в них хiба десятий,  а  то  все  ломаки,  кiнськi
черепи на дрючку, лук й стрiли. Я мав з ними не  раз  роботу.  Та  з  ними
треба би раз зробити порядок.
   - Як?
   - Козацтво мусить здобути Крим, задавити петлею ту  шию,  якою  татарва
нашу кров проковту?. Перекоп мусить бути наш. Розумi?ш? З Криму  вся  бiда
йде. Ногайцi i буджацькi татари не  були  б  страшнi,  якби  в  Криму  хан
татарський не сидiв.
   - А що сiчовi товаришi на те?
   - Вiдкладають все до слушного часу, а поки що на Крим, на татарськi  та
турецькi землi набiгають тiльки. Татари ?м вiдплачуються тим самим  i  так
зволiка?ться, мiсто зробити вже раз путн? дiло й - кiнець.
   Петра мов запалив до давно придуманого дiла. Не раз хотiв поговорити  з
сотником, та вже настiльки познайомився з козацькими звичаями, що не  слiд
молодому старого розуму вчити. Вiн не смiв перший заговорити, i тому радий
був, що так воно до ладу склалося, що мiг сотниковi розкласти та пояснити.
   Зараз того вечора, як вернулися з поля, вийшов на майдан i тут  об'явив
народовi, що сотник задумав:
   - Слухайте, товаришi! Засну?мо тут зараз пiд редутою слободу, покладемо
село, а тодi, кому охота, нехай жениться i хазяйну?.
   - Славно! Ось далебi добре!
   - Але треба багато працi, бо нiхто нам не поможе, хiба один бог;  треба
буде добре чуприну  нагрiти,  щоби  до  осенi  бути  зi  всiм  готовим.  Я
розмежую, помiряю мiсце, а з недiлi зачнемо рубати дерево в  лiсi  й  хати
ставити.
   - Будемо працювати день i нiч, дай боже  здоровля  пану  сотниковi,  що
таке видумав.
   Сотник слухав тих Петрових розпоряджень з хати.
   "З того хлопця щось велике буде. Розумний  до  бiса,  як  старий.  I  я
певний, що вiн дiло виведе на чисту воду. Тодi слава наша пiде гомоном  по
всiй Укра?нi. То буде Чубiвка, а я тут буду собi  таким  самим  паном,  як
князь у сво?м Острозi або кошовий  на  Сiчi.  Тiльки,  що  мене  нiхто  не
скине".
   По тiм всiм каже Марко до Петра;
   - Чого ти менi того всього не сказав?
   - А хiба ж ти не довiдався тепер, як вже всi знають? Впрочiм,  не  було
ще часу, бо це все зробилося нинi рано.
   - Зна?ш, Петре, що як вже тут стане слобода, то й ми оба  тут  останемо
раз на все.
   - Анi не думай про те. Як лише дiло покiнчу i заведу лад, ми  ?демо  на
Сiч. Грiх би, коли б ми,  покiнчивши  Острозьку  академiю,  засидiлися  за
пiччю. То би був закопаний талан. Перед нами будучнiсть.  Ми  для  Укра?ни
ма?мо щось бiльше зробити, чим заснувати одну Чубiвку.



   XVI

   Петро мав таку вдачу, що коли що раз задумав  i  обмiркував,  то  мусив
перевести в дiло, щоб не знати якi перепони стрiнув на дорозi. Так було  й
тепер. Сказав слово сотниковi, що засну? слободу, i на це видавав усю свою
енергiю.
   Порозумiвшися з Касяном, котрий за цей план  аж  вицiлував  Петра,  вiн
подiлив козакiв, новикiв i бранцiв на партi? i призначував ?м роботу. Однi
йшли сво?м звича?м робити в полi, iншi  йшли  до  лiсу  рубати  та  возити
дерево на будiвлi. Навiть жiнки мусили помагати - мiсити  глину,  витинати
хворост на огорожу, суши- ти очерет на стрiхи. Петро сам розмiряв з Марком
мiсця, де мали стати будинки, стодоли, стайнi  та  клунi.  Показалося,  що
Петро, хоч любив з людьми пожартувати, був строгiший,  чим  старий  Касян.
Кожний непослух або недбалiсть, лiнивiсть карав власною рукою дуже болючо.
   Сотник говорив до Касяна:
   - З нього кошовий буде, побачиш.
   - Щира душа, ?й-богу. От, слава  небесному,  що  нам  його  прислав  на
потiху...
   Старий Касян не менше других радiв з того, що заклада?ться  тут  оселя.
Вже не треба буде розставатися  з  тими  голуб'ятами.  А  то  вiн  страшно
боявся, хоч знав, що така  розлука  мусила  б  наступити.  Вiн  бачив  той
непорядок, який тут завiвся. Значиться, що тому конче треба було  покласти
край, i всiх бранцiв повивозити десь з редути. Тепер  ця  журба  перестала
його гризти. I старий укладав плани на той час, як  воно  буде,  коли  вiн
стане непотрiбом. Тодi заживе в хатi сво?х дiточок, буде ?х голубити, Поки
господь не покличе його до себе.
   - Господи небесний, - говорив собi Касiян у  молитвi,  -  дав  ти  менi
дожити на склонi мого вiку щастя, яке менi i не снилося.  Заступала  тяжка
хмара мою душу, аж тепер пiслав господь ясний промiнь. Слава тобi, боже, i
дяка! А як воно добре буде, що матимемо церкву i свого попа. Коли-то  я  в
церквi був? Вже й не пам'ятаю.
   Касян змiнився до непiзнання, наче вiдмолодiв, а ще й те його радувало,
що тепер не потребував критися з сво?ю любов'ю до тих  сирiток.  Робив  це
явно, на очах усiх. Старий радiв, що малого Iвасика саджав на коня наперед
себе. Дiти, що не мали нi батька, нi  матерi,  прилягли  до  дiдуся  цiлою
душею. Усюди за ним ходили.
   Продумав Петро цiлий план села. Вiдзначив мiсце  на  майдан.  Там  мала
стати церква й попiвство. Хати були довкруги, усi до  сонця.  Коло  кожно?
хати - огород.
   Робота йшла гладко. Вже стали хати  пошивати,  як  раз  каже  Петро  до
сотника:
   - Пане сотнику! До осенi я вже буду готовий.  Та  нам  треба  слобожан.
Нiхто цього ще не зна?, i нiде правди дiти, не знаю, як до  того  братися.
Признаюся, що навiть того не знаю, в якiй околицi я  живу.  Знаю,  що  над
Синюхою, недалеко Бога, але як та сторона назива?ться, ?й-богу, не знаю.
   - Вона назива?ться Укра?на, а те  мiсце  -  Чубiвка.  Про  слобожан  не
турбуймося. Ми пошлемо  охочих  людей  наших.  Коли  дiзнаються  про  нашу
слободу, то вiстка пiде, як по степу огонь.
   Так воно i сталося. Роз'?халось кiлькоро людей на Вкра?ну, i пiд  осiнь
стали люде стягатися.
   Мiж iншими при?хало три козаки. Один з них ледве держався на конi. Вони
принесли сумну вiдомiсть, що цього року  панськi  вiйська  розбили  цiлком
вiйсько Косинського, i сам вiн полiг головою.
   Князь  Вишневецький,  з  яким  зачав  собi  Косинський,  заманив   його
пiдступом у город Черкаси, i тут його вбито. Його вiйсько, кого не  вбито,
подалося на Запорожжя. Вони  якось  вирвались  iз  халепи,  взяли  хворого
товариша й пiшли в свiт за очi. Щасливо натрапили на Чубiвку.
   - Косинський, хоч добрий козак, а все був шибайголова,  неосторожний  i
легковiрний. Тому i згинув марно, хоч до великого дiла був призначений,  -
говорив сотник. - Буде це наука для грядущого поколiння: не знаючи  броду,
годi лiзти у воду. У Косинського замала сила була, щоби  з  такими  дуками
мiрятися.
   Пiд саму осiнь покiнчено оселю на сто домiв. Кiлька хат  поставлено  на
запас, бо стiльки слобожан ще не було.
   Поки ще мали слобожани перенестися  з  редути,  Петро  клопотав  голову
сотниковi, що треба це зробити врочисто. Треба усе посвятити,  й  до  того
попа звiдкiлясь привести.
   - Ей, коли б то так можна отця Дем'яна Наливайка з  Острога...  -  каже
Петро.
   - Що то за один? - пита? сотник. - Чи  то  яка  рiдня  тому  зрадниковi
Наливайковi?
   - То рiдний брат Северина.
   - Я його й знати не хочу. Вiн зрадив запорожцiв i станув проти  них  на
сторонi пана. Того йому запорожцi нiколи  не  забудуть,  а  хай  його  бог
заступить, щоби вiн ?м у руки попався.
   - Вiдкiля, пане сотнику, зна?ш про те?
   - Хiба ж у мене запорожцi не бувають? Який би я був  товариш,  якби  не
знав, що на Запорожжi робиться?
   - Отець Дем'ян, певно, тому не  винен,  -  виправдував  його  Петро.  -
Северин був придворним  у  князя  Острозького  i  мусив  слухатися.  Отець
Дем'ян, певно, його до того не намовляв. То дуже дебела душа,  i  за  нашу
православну церкву дав би душу.
   - Я того всього не знаю, який вiн для церкви,  але  його  браток  -  то
поганець, який не варт козаком називатися, i тому я про нiякого  Наливайка
чути не хочу.
   - Я би таки рад, щоби зачинати з богом.
   - I я того хочу, а хiба нема попа крiм Наливайка?  Та  про  те  ще  час
говорити, церква ще не готова.
   - Як не готова?
   - А образи де? А iконостас? А дзвони? Навiть кадильницi не придбав... Я
гадаю так. У мене ? в Уманi - до  Уманi  ближче  нам,  як  до  Острога,  -
знакомий пiп, Юрко Книш, гарний чоловiк, i гарно спiва?. До  нього  напиши
вiд мене листа, щоб або готових образiв нам купив, або  вишукав  богомаза,
який би нам всi образи до церкви вималював, якi треба, та щоби  роздивився
за всею потребою. Та це зараз не зробиться, то? роботи буде на цiлу  зиму.
Отож з тво?м святом треба пiдождати на рiк.
   Петро схопився за голову:
   - Хiба ж тi  бранцi  будуть  зимувати  в  редутi?  Що  з  нашо?  редути
станеться? Треба буде в стодолi печi поставляти, бо  померзнуть.  А  де  ж
зложити хлiб?
   - Чого ти так розкудкудакався, Петре? Забери собi ?х хоч  би  зараз  на
слободу, а з попом то вiдложим справу на рiк...
   Нiчого було говорити, коли не можна iнакше. Сотник прийшов у  свiтлицю,
як приступив до нього старий Максим з козаком Ониськом. Максим каже:
   - Прийшли ми, пане сотнику, прохати, щоби ти нас  пустив  звiдсiля,  за
хлiб та сiль дяку?мо.
   - А ви куди?
   - На Сiч йдемо або свiт за очi...
   - Що вам сталося? Так мене покида?те? Чому?
   - Вибач, пане сотнику, за слово. У тво?й редутi завелось таке, що сором
козаковi тут пробувати. Говорилося, що Чубiвка - то мала  Сiч,  i  сiчовий
закон тут ?. I так воно тут було, поки чорт бабiв не наслав. Тепер тут  не
Сiч, а  бабський  кагал.  Козаки  нiвечаться,  бабiють,  мiсто  козацького
ремесла вчитися, вони воркують, мов голуби,  з  дiвками,  а  старий  Касян
дiтей няньчить...
   - Та хiба ж ви не бачите, що всi тi люде пiдуть  у  село  жити,  а  тут
заведеться старий сiчовий порядок?
   - Бодай так пси траву пасли! Хлопцi забiгати будуть на село до  дiвчат,
нiкому буде в редутi службу робити. Зле ти, пане  сотнику,  дiло  обдумав,
нам того не треба було.
   - Пождiть ще зо два днi. Я обдумаю дiло ще iнакше.
   - Нiчого не продума?ш. Один вихiд: вiдiгнати слобожан куди-iнде.
   Сотник узявся за голову. Справдi, старшi козаки,  по  примiру  Максима,
порозлiтаються, останеться сама молодь, а тiй все зелено в головi.
   Сотник покликав Касяна:
   - Що будемо робити, старий товаришу?  Ми  собi  бiду  напитали,  козаки
старшi ремствують i втiкати збираються вiд нас. Ось  тiльки  що  Максим  з
Ониськом подякували за хлiб та сiль.
   - Хай iдуть з богом, я вiдсiля не рушуся i мо?х  сирiток  вiд  себе  не
дам; а коли на те, то я для себе беру одну хату й  зимовиком  заживу.  Вже
пора дати старим костям одпочити.
   - Ма?ш, бабо, книш! Ось вигадав! А хто ж у редутi осавулом буде?
   - А хоч би й той Петро. Чом же не козак? Усьому дасть раду.
   Якраз надiйшов Петро.
   - Петре, чи ти зна?ш, що козаки перед бабами за Запорожжя втiкають? Ось
Максим нагородив менi сiм мiхiв полови.
   - Боже мiй! Та зараз нинi забираю всiх слобожан на село.
   - Вiн каже, що  хлопцi  до  дiвчат  забiгатимуть,  а  в  редутi  собаки
сторожити будуть. Нещаслива година. На що я на таке свiй дозвiл дав?
   - Пане сотнику, таке можуть говорити старi дiди, яким заздро, що  нiяка
дiвчина ?х не хоче. Але свiт для молодих. Коли б свiт так робив, то би рiд
людський мусив загинути. А  як  господь  говорив  до  наших  прародителiв:
"Ростiте i множiтеся, iсполняйте землю..."
   - Але через бабу й Адам в раю не вдержався, -' докинув Максим, що збоку
прислухався тiй розмовi.
   - А господь казав ще iнакше, - говорив Петро - "Не добре ?сть  чоловiку
?диному бути, сотворiм ?му человiчицу".
   - До чорта зi  всiма  чоловiчицями,  тьфу,  -  сказав  Максим  i  хотiв
вiдходити.
   - Пождiть, дядьку Максиме, ще одне слово. Правда, що на Сiчi жiнкам пiд
карою смертi не можна жити, бо такий закон.
   - Сам це добре знаю, тому тут не хочу з бабами жити.
   - Але ти, дядьку Максиме, старий запорожець, i зна?ш, що на  Запорожжi,
поза Сiччю, живуть жонатi козаки й хазяйнують, а коли кошовий закличе,  то
кожний вилазить iз запiчка, хапа? за  шаблю  i  -  знову  козак,  ще  може
завзятiший, чим той нежонатий, бо вiн  ста?  в  оборонi  сво??  небоги  та
дiточок, правда, що так?
   - Ну i що з того?
   - Чому ж би в нас такого не мало бути? Тут, у редутi, то  наша  Сiч,  а
там, за редутою, то наше село. А те, щоби молодi козаки не нiвечилися,  на
це в рада; закон. Не вiльно виходити, та й годi. А хто не послуха? закону,
то зробиться з ним те, що й на  Запорожжi.  Не  бiйсь,  у  старого  Касяна
тверда рука.
   - Нi, синку, - каже Касян, - твоя  рука  твердiша,  i  я  саме  говорив
сотниковi, щоби тебе на мо?му мiсцi поставив. Менi вже час спочити  та  за
пiччю галушки жувати.
   -  Таки  так,  Петре,  й  буде.  Тебе  роблю  осавулом  у  нашiй  Сiчi.
Порядкування села передай тво?му побратимовi  Марковi,  а  ти  заводи  тут
порядок, як зна?ш
   -  Це  для  мене  велика  честь  по  старiм  козарлюзi   Касяновi   тут
осавулувати, та я ще замолодий.
   - Пiшла би я, та боюся, - говорив Касян,  -  не  вiдмовляйся,  тебе  Ще
кошовим не вибирають, а слухай, що старшi говорять.
   Петро став осавулом у Чубовiй редутi. Проголосив  це  сотник  усiм,  що
зiбралися обiдати. До них говорив Петро:
   - За вас, товаришi, я життя положу, але хто мене не послуха?, то далебi
так випарю, що йому бiс присниться. У цю недiлю вiдправимо молебень, i всi
слобо-жане пiдуть жити на сво? хазяйство.  Пан  сотник  дасть  кожному  по
коровi i хлiба стiльки, щоби перезимував, а  про  все  iнше  треба  самому
промишляти. Кожний дiстане i зброю. У  вiльних  хвилях  вiд  роботи,  коли
сурма на валах редути загра?, кожний козак приходить сюди  узбро?ний.  Хто
би не прийшов, а не виправдався, буде строго покараний. А кому ця  кара  i
раз, i другий не поможе, тодi зi слободи проженемо на чотири вiтри. Жiнкам
до редути пiд карою смертi приходити невiльно. Село ма? собi вибрати свого
старшину, котрого всi мають слухати. Того ма? кожний триматися, що  я  тут
проголосив, такий буде наш закон козацький. Розумiли?
   - Добре, того будемо держатися.
   - Пам'ятайте, що пан сотник не для примхи так наказу?, лише для  вашого
добра. Пiд боком орда сидить. Якби  не  було  тут  порядку,  то  вас  усiх
забере, як кури з-пiд стрiхи, i в ясир пожене. Тепер кожний приступай, хто
вибрав собi дружину, хай тебе запишу у ре?стр.
   Слобожане стали  оглядатися,  а  за  хвилю  приступали  парами,  хто  з
дiвчиною, а хто з молодицею.
   Надiйшла одна така пара: молодий хлопець, якихось вiсiмнадцять  лiт  зi
старшою молодицею, лiт понад сорок. Всi стали смiятися, а Петро, оглянувши
?х, каже;
   - Ти, Климе, хочеш з нею жити?
   - Так.
   - Пiдожди, я тебе зараз звiнчаю. Петро вхопив хлопця за пошиття i  став
з цiло? сили парити прутом та по кожнiм ударi приговорював:
   - Беру собi тебе за жiнку, а iж тебе не опущу.  Ось  тобi,  жовтодзюбий
ледаре, ось ма?ш. Мамине молоко з-пiд носа не висохло, а вiн  женився  би!
Тепер, княгине, прочитаю тобi шлюб... - Iз бабою зробив те саме. - Недавно
тебе з татарського пута ослобонили,  а  ти  будеш  менi  хлопця-молокососа
баламутити... Тепер рушай. А того ледаря замкнути ще на добу  до  льоху  о
хлiбi й водi...
   Усi страшно смiялися, а сотник на рундуку аж присiдав зi смiху.
   Максим каже до Ониська:
   - А що, товаришу, йдемо?
   - Нi, лишiмся, той дасть собi раду, i буде порядок. Такого не  сором  i
старому слухати.
   I справдi, вiдтепер настав порядок, якого давно тут не було.  Слобожане
пiшли на село жити. Кожний порався пiд зиму в хатi й коло хати дороблював,
чого йому не ставало.
   Петро  часто  скликував  слобожан  у  редуту,  i  тут  зарядив   вправи
вiйськовi. Першого, що спiзнився, вибив. Показалося,  що  Петро  строгiший
був, чим Касян. А мимо того всi його любили, бо  й  порядкувати  любив,  i
оповiв щось цiкавого, i на бандурi заграв та заспiвав.
   Сотник послав з листом до Уманi по образи й за те заплатив  червiнцями.
Попа Юрка Книша замовлено заздалегiдь, щоби при?хав посвятити церкву, коли
буде готова, i повiнчати слобожан. Коли це буде, сотник опiсля дасть  йому
знати.
   Вже було по весняних роботах, як Петро скомпонував таке письмо до  отця
Юрка Книша:
   "Ваша милость, благочинний отче!
   Я, товаришь славного сечового Запорожского войска  i  наказний  сотникъ
Иванъ Чубi на козацкой редутЬ тогож имене надь  рiкою  Сенюхою  положеной,
упорядковавши на способъ козацкiй запорожскiй слободу  Чубiвку,  прошу  со
всемъ  товариствомъ  вашу  милость  прибыти  къ  намъ  й  посвятити   нашi
новосозиданый храмъ божий Пресвятыя Покрове во славу Господню и на  пользу
хрещеному православному народу, а ижъ у нас въ реченой слободЬ много  люда
жиетъ въ безбрачномъ сожитiю, ибо священника не было доселЬ, то  жиченiемъ
нашимъ бы било пры  томъ  то  торжествЬ,  тоже  и  бракосочитанiе  учинити
соблазны избЬженiя ради. Такожде было бы желанiемъ нашемъ  приобрЬсти  нам
попа-священнослужителя, который бы здесь свою парохiю имЬ  л  и  для  насъ
богослуженiе еженедЬльно и по праздникамъ господнимъ служилъ.
   Вашой милости покорный слуга и приятель Иван Чубъ сотникъ власною рукою
и осаулъ Петрi Конашевичъ".
   Листа того повiз вiддiл козакiв, забравши з собою два вози, навантаженi
всяким добром для протопопа Книша.
   У той час при?хав до Уманi о. Дем'ян Наливайко.  Вiн  був  з  о.  Юрком
добрий знайомий, i того року загадав його вiдвiдати.  Якраз  пiд  ту  пору
при?хали козаки з листом вiд Чуба. О. Юрко прочитав листа i  передав  його
о. Дем'яновi.
   - Не знаю, звiдкiля у тiй пустинi такий  гарний  писар  знайшовся,  ось
глянь.
   О. Дем'ян довго придивлявся листовi, читав, став щось нагадувати  собi,
а далi вдарився радiсно по полах i аж скрикнув:
   - А я по ньому вже й панахиду вiдправив...
   - Хто ж то такий?
   - А ось тут пiдписаний  Петро  Конашевич,  колишнiй  спудей  Острозько?
школи. Та скажи менi, хто цей лист принiс, i приклич його сюди.
   Прийшов козак, а о. Дем'ян став його випитувати. В мiру того, як слухав
оповiдання козака, щораз бiльше  цiкавився  о.  Дем'ян.  Був  дуже  радий,
дiзнавшись, що i Петро, i Марко живi та здоровi.
   - То цiла з тим iсторiя, - говорив о. Дем'ян  до  о.  Юрка,  -  там,  в
бурсi, зчинилася халепа дiтвацька з наклепу одного диякона. Та по тiм всiм
одно? ночi, серед люто? зими, пропали оба  хлопцi,  а  з  ними  й  диякон,
Артемiй звався. Нiхто не мiг вiдгадати, що з ними сталося, бо ж неможливе,
щоб диякон з сво?ми ворогами разом втiкав. Лише коли снiг  стаяв,  знайшли
диякона неживого  пiд  бурсовою  огорожею.  Усi  догадувалися,  що  хлопцi
помстилися на клеветнику, та що опiсля втекли, але куди? Як? Нiхто не  мiг
вiдгадати. Сам князь дуже цiкавився, бо обох хлопцiв дуже любив  i  великi
надi? на них покладав, а я теж. Усi розпити не довели до пуття...  Аж  ось
вони в Чубовiй редутi засiли, но i, як видно з оповiдань козака, вони  там
у пошанi. Зна?ш що, приятелю? Я ?ду з тобою враз, вiзьмемо зараз i  монаха
з якогось монастиря, а може, якого iншого попа ма?ш, i там впорядку?мо  ?м
парохiю. Я знаю, що то Петрова робота, бо вiн завжди був  дуже  до  церкви
прив'язаний i дуже побожний. Я мушу тих гiльта?в побачити.
   - Як вони вбили чоловiка, i до того духовну особу,  то  не  конче  вони
такi добрi.
   - Говори сво?! То була кара божа на того диякона. Ледащо був, та  ще  й
криво присягав, я того певний. Хлопцевi сталася iз того велика кривда,  то
я ?м не ду-же-то дивуюся. Впрочiм, мусило то статися  не  злоумишленно,  а
так, в суперечцi, бо на дияковi знайдено лиш  один  знак  вiд  кулака,  на
виску. То була, зрештою, така нездара,  що  не  багато  йому  було  треба.
Впрочiм, так бог зарядив, що вибрав собi ?х на караючу десницю, кажу тобi,
що диякон присяг ложно, я того певний. Коли  ж  ?демо?  Шукай  скоро  того
попа, що з нами по?де.
   - Той пiп жонатий.
   - То й  лiпше.  Зна?ш,  що  нашi  люде  не  люблять  безженних,  що  за
молодицями зиркають. Давай його зараз.
   - Я мушу ?хати, бо сотник  мiй  приятель  i  благодiтель  мо??  церкви.
Щороку пришле щось i на церков, i для мене, худопахолика, але зараз то так
не може бути.
   О. Дем'ян нетерпеливився, але нiчого було робити.
   Вибралися аж третього дня. ?хали на тих возах,  що  з  козаками  сотник
прислав.
   На однiм возi ?хали оба благочиннi, на другiм молодий пiп з попадею.
   Супроводжали ?х козаки, то й безпечно було.
   Петро не радий був з того, що не о. Дем'ян,  лише  хто  iнший  бачитиме
його роботу i ревнiсть до церкви, але годi було переломити  упiр  сотника,
котрий, як i всi запорожцi, не любив Наливайка за те, що козацтво зрадив i
проти них воював.
   Можна собi уявити, як зрадiв Петро, побачивши о. Дем'яна  неждано.  Вiн
цiлував його по руках. О. Дем'ян поцiлував його в голову.  Зате  Марко  не
хотiв зразу показатися. Вiн почував себе винуватцем,  i  о.  Дем'ян  зараз
того догадався.
   - Скажи Марковi, я знаю, що вiн тут ?, що як посвятимо церкву, то нехай
прийде до мене висповiдатися.
   А тепер Петро нагадав  свою  турботу,  як  тут  сказати  сотниковi,  що
при?хав о. Наливайко. Сотник готов пiдозрiвати його про який пiдступ,  про
непослух проти
   його волi.
   "Нехай дi?ться воля божа, коли так бог запорядив, я тут нi при чiм..."
   Сотник тiльки що вернувся до редути з поля. Вiн  зрадiв,  побачивши  о.
Юрка. В тiм молодiм догадувався попа  до  сво??  парохi?,  на  о.  Дем'яна
дивився, як на незнайомого.
   - Чого ж ти, пане сотнику, так недовiрчиво на мене дивишся? -  каже  о.
Дем'ян.
   - Зложилося так, що я якраз був у нашого спiльного приятеля, як при?хав
твiй пiсланець, а що я знаю добре Петра i його побратима, то я  з  власно?
охоти при?хав сюди. Чи не радий такому гостевi?
   -  А  хто  ж  ти,  отче,  будеш?  Звiдкiля  зна?ш  мого  осавула  Петра
Конашевича?
   - Давно його знаю, ще зi школи Острога.
   - Коли ти, отче, Наливайко, а зда?ться, що так воно й буде  (о.  Дем'ян
притакнув головою) - то нiгде правди дiти, я тобi не радий, i  краще,  щоб
ти був не переступав порога мо?? редути. Iм'я Наливайка на Запорожжi серед
низового лицарства зненавиджене, а Северин - то, либонь, твiй брат.
   О. Дем'ян вiдразу догадався про що йде.
   - Заспокойся, пане сотнику, а побачиш, що справа мого брата виясниться.
   - Виясниться тодi, як його козаки, пiймавши, живого у землю  закопають.
У нас така кара, коли козак товариша вб'?, а вiн убив ?х бiльш сотнi...  А
поки те, я не хочу, щоби якийсь  Наливайко  у  мене  священнодiйствував...
Коли ця твоя штука, пане осавуле, то ми i з  тобою  пораху?мось,  -  каже,
дивлячись грiзно на Петра. - Ти хитрий з бiса, але я не позволю нiкому  на
носi собi грати!..
   Петро стояв, не знаючи, на котру ступити, - вiн такого гнiву в  сотника
Чуба не видiв ще.
   Тепер вмiшався о. Юрко:
   - Iване! Брате мiй! Прийми мо? запевнення, як твого  приятеля,  що  пан
осавул тут нi при чiм. Мiй друг отець Дем'ян при?хав до мене припадкове  в
духовнiм дiлi. Менi зда?ться, що по давнiй дружбi ти менi повiриш, а  щодо
тво?? неохоти до отця Дем'яна, то розтолкуйте рiч, як на  статечних  людей
пристало, а все виясниться.
   - Не треба менi нiякого вияснення, бо саме дiло  за  себе  говорить,  -
каже сотник.
   - Поперед усього брат за брата не вiдповiда?...
   - Навпаки, - обзива?ться о. Дем'ян, -  я  на  той  раз  за  мого  брата
Северина вiдповiдаю.
   Сотник поглянув грiзно на о. Дем'яна i хапав уже за пiстоль.  Положення
ставалося грiзне. О. Дем'ян пiдвiв руки догори i каже:
   - Можеш мене вбити, я в тво?й владi, але поперед послухай:  я  виправив
Северина в похiд з князем, щоб рятувати Косинського вiд неминучо?  смертi,
бо я знав, що дiло Косинського впаде. Я знав, що Косинський не  буде  себе
щадити, буде мiж першими, i коли не поляже лицарською смертю, то попаде  в
руки князевi. Я знав, який був князь лютий на Косинського, i знав,  що  як
пiйма? його, то вiдрубати  голову  прикаже.  А  Северин  мав  до  того  не
допустити, i так воно й сталося. Северин його випросив. Косинського пустив
князь на волю, те, пане сотнику, сам здоров зна?ш. Я тебе впевняю  i  мо?м
словом ручаю, а й  побожитися  можу  на  ?вангелi?,  що  так  було.  А  що
Косинський, попiкшися раз, згорiв у тiм самiм огнi, то нi  я,  нi  Северин
тому не винен, лише його необережнiсть i нерозважливiсть.  Косинського  ти
мусив знати добре...
   Сотник Чуб слухав уважно i м'як, як вiск. Гнiв його минався.
   - Коли ти, отче, правду говориш, то дай тобi боже здоровля, що ти  менi
дiло пояснив. Велика шкода, що нiхто того на Запорожжi не зна?. А може,  й
зна?, а нумо зараз розвiда?мо.  Закличте  сюди  тих  двох  козакiв,  що  з
Косинським були.
   Та цi два нiчого не знали, чи пiд П'яткою був Наливайко, бо лише так  у
вiйську Косинського говорилося. Вони бачили, що  з  княжим  вiйськом  були
якiсь козаки, та Наливайка, а вони його знають, не бачили.
   Хоч вони слiв о. Дем'яна не могли потвердити, але й не перечили тому, а
добрячий сотник повiрив. I зараз вигладилося його лице, а вiн каже:
   - Ну вибачайте за прикре слово, i будьте гостями, у хату просимо...
   Попа з попадею вiдвели зараз у попiвство на село,  а  обидва  протопопи
зажили в сотниковiй хатi в редутi. З  цього  усього  Петро  найбiльше  був
радий.
   Посвячення церкви назначили на  найближчу  недiлю.  За  той  час  гостi
оглядали нову оселю. Водив ?х всюди Петро i пояснював, а вони  з  дива  не
могли вийти над цими порядками, якi тут Петро позаводив.
   Прийшла вижидана недiля. Посвятили церкву, а  опiсля  по  службi  божiй
звiнчано шiстдесят пар слобожан. Та при кiнцi вiдбулося  водосвяття  перед
церквою i о. Дем'ян виголосив до народу проповiдь.  У  нiй  згадав  вiн  i
Петра:
   - Люблю тебе, Петре, як рiдну дитину, полюбив тебе вiд першо? хвилi, як
ми стрiнулись, i я проглянув наскрiзь твою щиру душу. Провидiння  показало
тобi дорогу, яку ти вибрав, i якою пiдеш. Йди усе тво? життя туди в страсi
господнiм, а зайдеш дуже високо. Тебе жде велике завдання мiж  укра?нським
народом, мiж козацтвом, а коли господь тобi й далi благословити буде, то в
тво?й руцi опиниться гетьманська булава. Тодi ти пiзна?ш, яка вона  важка.
Та тобi не вiльно буде ?? кинути, бо тим закопав би ти  талан,  який  тобi
господь дав. Коли на сво?й гетьманськiй шапцi  заткнеш  чаплине  перо,  не
здiймай ?? нi перед ким, хiба  перед  православною  церквою  та  козацьким
товариством. Не корись нiкому, хiба богу  та  укра?нському  народовi.  Бог
тебе вибрав, як онодi Мойсея на проводиря народовi, з якого ти вийшов. Бог
тобi помагати буде на славу вольного козацького народу...
   I коли о. Дем'ян говорив про чаплине перо, сталося таке, що саме  в  цю
хвилю залопотiло в повiтрi й  надлетiла  чапля.  Вона  летiла  низько,  не
лякаючись людей.
   Усi не могли з дива вийти, що це сталося в тiй самiй хвилi.  Усi  брали
це за пророцтво i аж ахнули з дива.
   В  тiй  хвилi  подобав  о.  Дем'ян  на  якогось  святого.  Цей  старий,
згорблений чоловiк, сухий, мов аскет, випрямився  i  говорив  з  жаром,  а
слова виходили з його уст, мов полум'я.
   Петро стояв зворушений. Його налякали слова о. Дем'яна, бо так  високо,
аж до гетьмансько? булави вiн i думкою не сягав.  Петро  впав  навколiшки,
закрив  лице  долонями  i  заплакав.  Вiн  сам  повiрив,  що  таке  мусить
статися... а гетьманська булава вельми важка, i вiн не вдержить,  опустить
??, а тодi треба буде перед Богом  тяжко  вiдповiсти,  коли  почу?  слова:
"Рабе лукавий, проч вiд мене!" Йому стало так лячно, що  аж  морозом  його
пройняло.
   Того дня справив Чуб народовi великий бенкет. Виточили з  льоху  кiлька
бочок меду, i народ веселився.
   Сотник говорив весело:
   - Шiстдесят весiль, то не що-будь. А тепер як стануть мене усi  в  куми
просити, то, ?й-богу, не подолаю того.



   XVII

   Петро побув у Чубовiй редутi  ще  два  роки.  За  той  час  татарва  не
зачiпала ?х. Раз  тiльки  вкрали  татари  чубiвським  слобожанам  табунець
коней. Та не мали з того пожитку, бо не  вспiли  перебратися  на  той  бiк
Бога, як ?х Петро догнав з козаками, розгромив, а табун вiдбив.
   Настав початок зими. Земля тiльки  що  замерзла  i  вкрилася  невеликим
снiгом. У ту пору сотник  виправляв  партiю  козакiв  на  Запорожжя.  Його
редута стала справдiшньою фортецею, а слобода розжилась на кiлькасот  душ.
Старий Касян жив на слободi при сво?х прибраних дiточках. Вже оглядався за
женихом для сво?? донечки.
   Сотник прикликав Петра i каже:
   - Люблю тебе, Петре, як рiдного брата, та не  вiк  тобi  тут  вiкувати,
тобi пора у свiт. Ти йди з цим гуртом на  Запорожжя;  жаль  менi  з  тобою
розстатися, та годi iнакше. Тебе на Сiчi бiльше треба, як тут,  у  редутi.
Зна?ш, яке тепер на Сiчi завелося, багато народу полягло над  Солоницею  з
Лободою i  Наливайком.  Гей-гей!  Коли-то  тi  убутки  заповняться  свiжим
народом! Не повелось Косинському,  не  повелось  тим  двом,  кому  ж  воно
поведеться, хто освободить Укра?ну вiд панського ярма?
   - Замала  сила  була,  -  каже  Петро.  -  На  таке  дiло  треба  добре
приготовитися, а поки не пiдiйметься до боротьби увесь народ, то панiв  не
покона?мо.
   - Сила була замала, а незгода ще бiльша. Та  вже  не  ми  старi  втремо
цьому носа. Це велике дiло на вас, молодих, жде. Я, Петре, на тебе  велику
надiю покладаю...
   - Коли Польща не ослабне, не можемо до не? братися, - каже Петро.
   - А хто ?? ослабить, коли в нас сили не буде?
   - Бачиш, пане сотнику, я не одну  нiчку  над  цим  передумав,  самi  не
можемо подолiти!
   - А хто нам  поможе,  де  знайдемо  союзника?  Вiд  Москви  нiчого  нам
надiятися. Вже Косинський пробував, та не повелось. Москва  лише  до  того
руку приложить, де бачить свою користь. Куди ж звернемось?
   - Я так мiркував теж, але нам лиша?ться одна Туреччина...
   - Господи! Що ти кажеш! З  бiсурманами  в'язатися?  Що  ж  скаже  увесь
хрещений мир? I яка ж з того  користь?  Турки  зайняли  би  цiлу  Укра?ну,
яничарiв би з нас робили  так,  як  роблять  в  Молдавi?,  в  Волощинi,  в
Болгарi? та в Сербi?. Нi, сину, ти або глузу?ш, або зле обмiркував дiло.
   - Нi, батьку, я обмiркував добре. Турки анi догадаються, що вони будуть
нашими союзниками на ослаблення Польщi.  Бо  ми  ?х  ма?мо  бити,  палити,
грабити, а чим бiльше ?х козацтво буде мотлошити, тим бiльше  вони  будуть
метатися на Польщi. Зна?ш, пане сотнику,  чому  приходять  вiд  Польщi  до
козакiв тi всi заборони ходити на море? То все  пiд  грозою  Туреччини,  з
боязнi перед нею.
   - Тобто так: чергою, пане брате, то й батьковi дiстанеться,  -  говорив
сотник, смiючись. - Та бач, з другого боку, -  Польща  задавить  козацтво,
щоби вiд Туреччини мати спокiй.
   - Нi, батьку, Польща, боячися Туреччини, лише одною рукою держати  буде
козацтво за чуба, а все мусить про те пам'ятати, що козацтво  буде  колись
?й потрiбне, чи на туркiв, чи на шведiв, чи на Москву, бо i в  московський
огород лакоме ?х око загляда?.
   - Гаразд, сину. Так i роби, iз того показу?ться, що таких,  як  ти,  на
Запорожжi потреба. Ти незадовго вийдеш наверх. Ти козацький звичай  зна?ш,
i вчити тебе не треба. Бiсурманiв бити, а вони битимуть  Польщу  -  гаразд
так, ти гарно це обмiркував, най тебе за це обнiму. Посилаю тепер з  тобою
сорок чоловiкiв, вибирай собi ?х сам. Я перезимую з  чим  ?,  за  той  час
прийде новий народ,  вишколиться,  а  як  зберу  силу,  то  i  я  попробую
бiсурманiв шарпати.
   - Нi, батьку, не роби цього. Ти  скiлькимога  лиш  обороняйся  вiд  тих
поганих сусiдiв, та не пускай ?х на Вкра?ну, але  не  зачiпай  ?х,  бо  не
будеш мати супокою i Чубiвка буде на тiм терпiти. Виховуй,  батьку,  тво?ю
мудрою, досвiдною головою козацтво, а тим найбiльше поможеш дiлу.  Поширяй
свою слободу народом вiльним, крiпким, а тим поможеш неньцi Укра?нi. Та не
гнiвись, що я, молодик, тобi, пане  сотнику,  старому  запорожцевi,  науку
даю, але я привик говорити з тобою по щиростi, як з батьком.
   - Вiд тебе, любий Петре, все прийму, спасибi за щирiсть  твою,  спасибi
за тво? щире товариство. Нiколи  тобi  цього  не  забуду.  Ти  зробив  мою
Чубiвку славною, зробиш i Запорожжя славним, щоб вороги перед ним дрижали,
а увесь свiт щоб забiгав у нього приязнi та побратимства. Чи Марко  iде  з
тобою?
   - З Марком ми не можемо розлучитися, бо ми побратими.
   - Правда, правда, а того розривати я не буду, хоч добре було б мати тут
письменного чоловiка. Отож, Петре, ми зробимо так: ти будеш  ватажком  над
тим гуртком, що на Сiч iде. На проводиря, щоб ви по степу не  блудили,  як
тодi з Острога, дам вам  старого  запорожця  Ониська  Пугача,  що  в  мене
недавно гостю?, а  йому  дуже  скучиться  за  Сiччю.  Хотiв  сам  iти,  та
небезпечно одного чоловiка самого пускати. Вiн не лише дорогу на Сiч зна?,
а ще й порадить тобi в потребi, розумна голова.
   Стали приготовлятися в дорогу. Сотник, по прийнятому звичаю,  виправляв
на Сiч сво?х учнiв одягнених, обутих i узброених. Кожний  дiставав  ще  по
коневi, якi йшли вiдтак на власнiсть сiчового товариства. До того  додавав
вози з харчами для усi?? чети.
   Так було i тепер. Вибиралось сорок козакiв. Була то на  той  час  сила,
яка в дорозi не пропаде й оборониться вiд напастi.
   Як мали вже ви?здити, був лагiдний зимовий  день.  Трошечки  притрясало
снiгом. Козаки поставали на конях на майданi редути.  Тут  зiбралися  всi,
щоб попрощати товаришiв в далеку дорогу. Петро з Марком вийшли з  свiтлицi
сотника. Вiн вийшов теж. З'явився старий Касян, що прийшов якраз з села.
   Петро, знiмаючи шапку, вклонився низенько сотниковi й цiлому товариству
i каже:
   - Благослови, пане сотнику, тво?х вiрних  товаришiв  у  далеку  дорогу.
Спасибi тобi за науку, за твою ласкавiсть, що нас, сирiток,  пригорнув  до
себе. Вибач нам за нашу неслухнянiсть, коли тебе дечим образили. Дай  боже
нам здоровля побачитися. Тво?? редути повiк не забудемо.
   На те сотник:
   - Нiчим ви мене не обидили, мо? голуби. Тiшуся, що я вас в людей вивiв,
хоч жаль менi з вами  розставатися.  Служiть  так  вiрно  матерi  Сiчi  на
Укра?нi, як менi служили, а бог вас буде благословити. Я вас  благословлю,
нехай вас ряту? свята Покрова вiд усяко? пригоди.
   Петро поцiлував сотника в руку, а сотник його обняв i  перехрестив.  Те
саме зробив i з Марком.
   Петро приступив ще i до старого Касяна. Старий втирав сльози,  обняв  i
голубив Петра, мов рiдного сина.
   - Боже вас провадь. Во iм'я отця i сина, i святого духа, амiнь!
   Петро був зворушений. Скочив на коня й  став  напередi.  За  плечима  в
нього були, крiм рушницi, ще й сагайдак зi  стрiлами  та  срiблом  кований
лук, подарунок князя. Задудонiли на мостi й рушили  в  село  мовчки.  Вали
редути заповнилися народом, який вигукував i вимахував шапками.
   А на селi згуртувалися всi на майданi коло церкви. Не було дитини,  яка
б сидiла в хатi. Багато людей повилазило на стрiхи, щоби лiпше видiти.
   Перед церквою стояв пiп у ризах, повиносили й хоругви. Петро став перед
церквою з сво?ю четою в порядку.
   Пiп вiдчитав молитву й  кропив  козакiв  свяченою  водою.  Мiж  народом
почувся плач. Вiдтак ходив помiж ряди козацькi й давав цiлувати хрест.
   Петро  знову  став  насерединi,  перехрестився  тричi  i  рушив.  Народ
супроводжував  ?х  благословенням.  Жiноцтво  плакало.  Залунала  пiсня  i
покотилась широкою луною по степу...
   Засвистали козаченьки
   В похiд з полуночi -
   Заплакала Марусенька
   Сво? карi очi...
   У хатi вдови Прокопихи стояла на порозi ?? дочка Настя. Вона  затиснула
блiдi уста i дивилася на вiд'?жджаючих козакiв, мов сонна.
   Коли чета ви?здила з ворiт села, вона заломила руки i влетiла у хату:
   - Мамо, моя мамо, нема вже його, що менi робити?
   - Бог з тобою, мо? серденько, за ким ти так побива?шся?
   - Мамо, чи ? хто такий iнший мiж усiм козацтвом,  як  цей  Петро?  Боже
мiй, боже! Чого я його так полюбила?
   Вона плакала, ломлючи руки.
   - А хiба ж вiн тебе любить так?
   - Не знаю я того, мамо, вiн менi того нiколи не говорив,  не  знаю,  чи
дивився на мене...
   - Дурна дiвчино, чого  ж  ти  за  ним  побива?шся?  От,  викинь  дур  з
голови...
   - Нi, мамо, не можу я його з серця  викинути.  Який  вiн  гарний,  який
бравий козак. Я би  за  ним  на  край  свiту  пiшла,  якби  лише  словечко
сказав... Не жити менi без нього...
   Настя, мов божевiльна, вибiгла прожогом з хати i пропала.
   А далеко iз степу лунала ще козацька пiсня...
   Пiд рiздво виловили рибалки молоде Настине  тiло  з-пiд  льодово?  кори
Синюхи.
   Козацька чета щораз  вiддалялася  вiд  редути.  На  полудне  погодували
коней, перекусили i йшли далi. Петро ?хав iз Марком та  сiчовим  товаришем
Пугачем напередi. Всi були веселi. Марко каже:
   - Петре, тямиш нашу втечу з Острога? Ми як нетлi на огонь летiли, чудом
божим спаслися.
   - Ми були ще дiти. Тепер зробили б iнакше. Ось хоч би те:  чого  ми  не
перезимували в дiда Ониська? Були би ми лиху годину переждали.
   - Але нiчого  нам  не  сталося,  ми  пережили  прикру  годину,  досвiду
набралися i на людей вийшли.
   - Як бiду перебудеш, то краще живеться, чим  не  зазнавши  ??,  -  каже
Пугач, - не одну я бiду перебув, i з тим менi добре жити на свiтi.
   - А яку ви, батьку, найтяжчу бiду перебули?
   - Та остання, над Солоницею, була найтяжча. Те, що я там  перейшов,  то
морозом пройма?, а що я лише чудом врятувався, то хiба богу подякувати.
   - А розкажи нам, будь ласка, як то сталося? - пита? Марко.
   - Пiдождiть, станемо ночувати, тодi й розкажу.  Може,  й  iншi  схочуть
послухати.
   Сонце вже зайшло, i стало смеркатися. На землю насiла мряка.  Поставили
чотири вози, якi з ними везли провiзiю, поприпинали конi й розвели чималий
огонь. Всерединi, мiж возами, розiп'яли шатра. На трьох коликах  розiп'яли
перед шатром великий котел i стали варити кашу. Накидали  туди  капусти  i
м'яса. Як повечеряли, Марко нагадав Пугачевi, що обiцяв, i всi стали  його
просити, щоби розповiв ?м про похiд Наливайка з Лободою та ?х розгром.
   Пугач подумав хвилину i каже:
   - Нема поганiших людей на свiтi, як тi пани. Як ?м козакiв треба, як не
можуть  власними  силами  чого  подолати,  тодi  до  козакiв:  любчики  та
голубчики, поможiть. Ось бусурмани на нас йдуть, ось татарва на нас чату?,
а ви - християнське лицарство,  а  нуте,  збирайтеся,  ми  вам  нiчого  не
пожалi?мо, - i це, i те.
   -  Ми  -  народ  во?нний,  i  вiйна  -  то  наше  ремесло.  Збира?мось,
гурту?мось, а тут показу?ться, що нема нi збро?, нi коней, нi  гармати,  а
панам не спiшно нам помагати, а всi ?х обiцянки - то грушки на  вербi.  Ми
мусимо йти голiруч i здобувати собi усе на вороговi. А тут i  пани  пишуть
листи, польськi гетьмани, i король, його милость, а от цiсар нiмецький,  i
рiзнi князi, й княжки. Зачала собi Польща з Волощиною, султан розсердився,
- гвалт! Козаки, помагайте! А ми, дурнi, йдемо, пролива?мо  свою  кров  за
ляцьку справу. У тiй розправi багато нашого брата полягло. Нас таки  добре
пошарпали, i молдавани, i волоша, i турки, i татари. Але ми таки  доконали
великого дiла. Тепер верта?мо на Вкра?ну з свiжих ран вилизуватися. А пани
до нас: вертайте собi, куди хочете, лише не через нашi оселi.  Йдiть  собi
попiд землю або хмарою попiд небо, лише не важтеся станути на нашу  землю,
бо ви голоднi, вам ?сти хочеться, а вас нам тепер не треба. А  як  вернете
додому, то тi, що записанi в ре?стр, нехай остануться козаками, а уся iнша
голота, чернь, гайда до плуга, до роботи, бо прецiнь пановi  працювати  не
ялось.
   Засiли ми зимувати в Брацлавщинi, то тут, то там, бо не було  нам  сили
йти далi. Пани в крик: гiльтайство та свавiльство грабу? нас,  об'?да?,  i
пiднесли на увесь  шляхетський  свiт.  З  того  вийшла  велика  буча,  яка
скiнчилася аж над Солоницею. Наше вiйсько засiло в Бiлiй Церквi. Нас зразу
не чiпали, та цiлою силою кинулись на  наливайкiвцiв.  Нiчого  казати,  що
Наливайко неабиякий ватажок. Вiн вiдступав збройною рукою возовим табором.
Вiдтак завернув на  Бiлу  Церкву,  щоби  з  нами  сполучитися.  Хоч  ми  з
Наливайком не були добрi, ще вiд часу Косинського, та мимо того не  хотiли
послухати панських брехливих слiв, щоб на  Наливайка  кинутися  i  помогти
панам його здавити. Тому-то пани i проти нас  виступили.  Храбрував  проти
нас той собака запорозький, князь Ружинський. Вiн у  нас  держав  козацьку
булаву, вiн годувався козацьким хлiбом, а  тепер,  пiзнавши  всi  козацькi
штуки, навчившися в нас воювати, виступив проти козацтва, мов кат.
   Свою дорогу значив вiн шибеницями й палями, на яких застромлював  сво?х
колишнiх  товаришiв.  Найлютiшим  показав  себе,  прийшовши  у  Паволоцьку
волость. Страшно  подумати,  що  там  творилося.  Вiд  того,  що  очевидцi
розказують, волос дибом ста?.  Бачить  наша  старшина,  що  то  не  жарти,
посила? полковника Саська з трьохтисячним вiйськом проти Ружинського.  Хто
його зна?, чи нас господь вiдступив, чи Ружинському чорт  помагав.  Сасько
поступив нерозважно. Не розвiдавши гаразд, в котрiм боцi Ружинський та яка
в нього сила, вислав у цей бiк передню сторожу, яка необачно наскочила  на
Ружинського i вiн ?? розбив на порох. Того налякався Сасько, i вiй уступив
пiд Ки?в. А в  Ружинського  було  всього-на-всього  тисяча  вiйська.  Вiн,
осмiлений такою легкою побiдою, пiдступив до нас пiд Бiлу Церкву.  За  ним
пiшов Жолкевський з сво?м вiйськом. Наш полковник  Шавула  виступив  проти
нього, бо ми довiдалися, що йде до  нас  Наливайко.  Нас  було  разом  сiм
тисяч. Як бачите, як ми могли тодi Ружинського роздавити. Та йому  на  час
наспiв  з  помiччю  Жолкевський.  Ружинський  напав  на  табiр  нагло.  Ми
збентежились. Настало замiшання, бо нiхто тако? смiливостi не  сподiвався.
Наш табiр розiрвали, i ми стали уступати. Лише за  Руткою  вдалося  Шавулi
вiйсько впорядкувати, i тодi ми Ружинського вiдбили. Наспiв  зi  сво?ми  i
Наливайко, i тодi ми Ружинського так спражили, що ледве втiк. Ружинський з
останками замкнувся в Бiлоцеркiвськiм замку. Та тепер наспiв  Жолкевський.
Старшина вважала  неможливим  давати  йому  поле.  Ми  стали  уступати  на
Трипiлля, Жолкевський пустився за  нами.  Нас  було  бiльше  шести  тисяч.
Господь нас вiдступив. На сором козацтву ми з такою силою  уступали  перед
на половину меншим вiйськом Жолкевського. Ми  отаборилися  п'ятьма  рядами
возiв. Усi ми були пiшi. До того ще Жолкевський не був тут з  усi?ю  сво?ю
силою, бо вiн вирвався наперед, а решта тiльки наступала за ним.  Та  мимо
того вiн вдарив на нас на урочищi Гострому  Каменi.  Та  не  вдалося  йому
розiрвати табору. Ми  гарно  вiдбивалися.  Тодi  сталося  нещастя.  Шавулi
гарматна куля урвала руку, а Сасько таки поляг лицарською  смертю.  Лободи
не було тодi при нас, бо вiн з рештою нашого вiйська стояв пiд Ки?вом.  На
мiсце раненого Шавули вибрано гетьманом Наливайка. Ми так збили ляхiв,  що
Жолкевський не важився нас бiльше  зачiпати,  вернувся  в  Бiлу  Церкву  i
вижидав пiдмоги. Ми пiшли далi. Пiд Ки?вом ми злучилися з Лободою. У  його
таборi було багато збiгцiв, жiнок та дiтей, що втiкали  перед  ляхами.  То
було наше нещастя. Та що було з тими нещасливими бездомними  робити?  Годi
?х було лишити на поталу вороговi. Ми пiшли пiд Переяслав, гадаючи,  що  в
степ не поважаться пани за нами йти.
   Тепер пани взялися до  давнього  способу  роз'?днати  нас.  Жолкевський
написав до запорожцiв, обiцяючи нам цiлу  торбу  ласк,  як  лише  покинемо
гiльта?в, себто наливайкiвцiв. Та ми його пiсланцiв ув'язнили i закували в
диби. Гетьманом знову вибрано Лободу.  Радили  ми,  що  далi  робити.  Нам
лишилося або пiти у московську землю, або получитися з ханом  i  татарами,
або оборонятися до останку, а були i такi, що радi були здатися  на  ласку
панiв. Щоби забезпечитися  вiд  Жолкевського,  треба  було  зупинити  його
переправу через Днiпро. Однi човни попалили, а другi поховали  по  комишах
на всяку потребу. Тим часом Жолкевському вдалося погромити Кремпського, що
зiбрався з козацтвом, у Каневi нам на пiдмогу. Як  Жолкевський  прийшов  у
Ки?в, мiщани зрадили йому,  де  човни  похованi.  За  те  хотiли  ми  киян
покарати. Зiбравши сотню чайок, рушили козаки пiд  проводом  Пiдвисоцького
горi Днiпром. Та Жолкевський уже стояв на березi i привiтав  ?х  гарматою.
Похiд не вдався. Пiдвисоцький трохи не втопився. Ми мусили  обмежитися  до
спинювання Жолкевському переходу  через  Днiпро,  i  це  нам  вдалося.  Ми
гарматою затоплювали ?м човни. А тим часом Лобода зачав  перемiрюватися  з
панами. I зна?те, чого Жолкевський вiд нас вимагав? Видати йому  Наливайка
i iнших старших, видати цiсарськi хоругви i гармати. Дрiбничка, правда?
   - Якi то цiсарськi хоругви?
   - А, то ви того не зна?те? Як хотiли усi володарi християнського  свiту
зробити спiлку на турка, то нiмецький цiсар  прислав  на  Запорожжя  свого
посла Ля-соту, вiн привiз запорожцям у  дари  хоругви,  клейноди  i  вiсiм
тисяч червiнцями.  Отож  тi  хоругви  були  панам  солею  в  оцi,  i  вони
наважились ?х вiдiбрати.
   Видавати свого товариша вороговi на  смерть  мученицьку  -  то  був  би
страшний грiх,  i  Лобода  це  вiдкинув.  Тепер  Жолкевський  пустився  на
хитрощi. До нас прислав двох, вони показувалися, що втiкли  вiд  панiв,  i
нас  остерегли,  що  Жолкевський  послав  Потоцького  геть  повище   Ки?ва
переправитися через Днiпро i напасти на наш табiр, де були  самi  жiнки  i
дiти, бо цiла козацька сила стояла над Днiпром i не дозволяла Жолкевському
переправитися. Ми тому i повiрили. Треба було уступати ще далi. Нашi човни
поплили рiкою Сулою, а наш табiр посувався попри Сулу.  Ми  пiшли  аж  пiд
Лубни, щоби не дати себе заскочити. У нас  ще  була  сила.  Ми  мали  яких
тридцять гармат  i  багато  усяких  припасiв.  Як  ми  подалися  далi,  то
Жолкевському прийшлось легко перейти Днiпро. Вiн iшов услiд за нами.  Йому
прийшли на пiдмогу литовськi полки. Тепер у Жолкевського була бiльша сила,
як у нас. Ми уступали далi, хоч гiрко було йти з  таким  великим  табором.
Недалеко нам було дiстатися в степ, а тодi ми врятувалися.  Вiдгадав  нашi
думки Жолкевський.  Вiн  розпочав  з  нами  мировi  переговори,  щоби  нас
приспати, а тим часом послав вiйсько повище Лубнiв,  що  перейшло  Сулу  i
заступило нам дорогу в степ. Кажу вам, дiти, що  ляховi  не  можна  нiколи
вiрити, вiн тебе цiлу?, а нiж за пазухою держить.  Ми  стали  табором  над
рiкою Солоницею. Як ми побачили, що ляхи нас хитро  взяли  з  двох  бокiв,
годi нам було з отабореного мiсця рушатися. Ми окопалися з трьох  бокiв  i
стали до оборони. Ляхи окружили нас i зачалася облога.  Нашого  табору  не
можна було силою здобути, бо з трьох бокiв вали,  а  з  четвертого  велике
болото. Було в нас яких шiсть тисяч вiйська, i доброго, i менше  вдатного,
а друге - стiльки жiнок i дiтей. У нас було багато коней i скоту, яких  не
було де пасти, i все  то  гинуло.  Настала  страшна  спека  i  сморiд  вiд
падлини. До того мало в нас було води. Ляхи стрiляли у табiр з  гармати  i
багато люду нiвечили. А Жолкевський  не  переставав  вести  переговорiв  з
нами. Iз-за того наливайкiвцi стали пiдозрювати нас у  зрадi.  Повстали  в
таборi  колотнечi,  аж  на  однiй  радi  Лободу  вбито.  Зробили   це   тi
злодi?-наливайкiвцi.
   - Хiба ж це не козаки?
   -  Це  збиранина  з  усяких  злодi?в.  Наливайко  тримав  усяку  дрань,
розбишакiв. Вони нiкого не  щадили,  а  всi  ?х  злодiйства  карбовано  на
справжнiх козакiв. Але по смертi нашого гетьмана  не  вдалось  Наливайковi
захопити  гетьманську  булаву,  бо  гетьманом  вибрано  Кремпського.   Хоч
Кремпський держав усе залiзною рукою, то годi було  обi  сторони  з  собою
погодити. Ми,  запорожцi,  не  могли  вибачити  тим  злодiям-наливайкiвцям
смертi нашого батька. А як уже раз незгода вкрадеться в табiр, то не  може
бути гаразду. Жолкевський знав про це вiд утiкачiв. Йому теж пильно  було,
у його вiйську був голод. Не можна було нiчого довезти, а вiн знав,  що  в
нашiм таборi ? подостатком поживи, i голодом нас не вiзьме, йому теж  дуже
пильно  було  справу  покiнчити.  З  одного   боку,   лякав   нас   сво?ми
гуляйгородинами, а з другого боку, пiдпускав туману на згоду.
   - Що це таке гуляйгородини?
   - Це такi рухомi фортецi на колесах, високi, мов обороги. Згори можна з
них, скрившись за стiни, стрiляти з гармат у середину табору. Та ти,  один
з другим, як хочеш справдi запорожцем бути, не допитуйся всього,  як  баба
або дiтвак. Ти слухай та мiркуй сам, поки не вимiрку?ш, а коли нi, то таки
колись прийде час, що сам побачиш таку невидальщину.
   I цi гуляйгородини справдi  налякали  малодухiв,  i  вони  подались  на
погану, зрадливу, прокляту згоду. Коли про це  згадаю,  то  аж  кров  мене
залива? вiд соро- му. Згодилися видати ляхам Наливайка, Шавулу i  Шостака.
Тим замарали козацьку славу на довгi вiки. Треба  признати  наливайкiвцям,
що i чути про те не хотiли, щоб свого ватажка видавати. Вони окружили його
i ладились перебо?м видiстатися з табору. Наливайко  вже  перелазив  через
вал. Зчинився такий пекельний галас у таборi, що ляхи прискакали на  конях
дивитися. Та Наливайка покопали, закули в кайдани  i  видали...  Видали  i
наших славних полковникiв. Видали хоругви, клейноди, гармати i всю  зброю.
Тодi Кремпський, бачачи, що цiла справа пропала, зiбрав  коло  себе  вiрну
дружину i перебився через ляцьке вiйсько. У тiм пеклi я втратив  голову  i
вже рiшився тут загинути. Та послухайте яку штуку втяла ляшня.  У  пунктах
угоди того не було, чого тепер зажадав Жолкевський. Було умовлено,
   що ми всi можемо свобiдно вiдiйти, куди нам  завгодно.  На  те  взялися
жонатi  козаки,  щоб  тим  способом  врятувати  сво?  жiнки  та  дiти.  Та
Жолкевський уже по тiм, як ми видали усю зброю i стали голiруч,  додав  ще
один  пункт,  а  то,  щоб  тi  пани,  що  з  нами  були,  пiзнавали  сво?х
пiдданцiв-хлопiв i забирали ?х iз собою.
   Ми кричали: "Зрада! Такого в умовi не було, ми не приста?мо!" - "Як  не
приста?те, то обороняйтеся, - каже Жолкевський, солоденько усмiхаючись,  -
баталiя йде далi".
   Та яка ж то могла бути баталiя? Ляхи були в нашiм таборi, ми без збро?,
а мiж нами голосять жiнки i плачуть  дiти...  Нас  взяла  розпука.  Кожний
хапав що пiд руки попало. Я виломив iз воза люшню. Тодi польське  вiйсько,
роззвiрене, що стiльки з нами намучилось, кинулось нас рiзати, як баранiв.
Не жалiли нiкого: рiзали жiнок  i  малих  дiтей...  Уявiть  собi,  що  там
дiялось, бо я не в силi вам цього розповiсти. Польськi жовнiри знасилували
жiнок, а вiдтак розтинали ?м животи. Малих дiтей застромлювали на списи  i
перекидали один одному. Мене обскочили, i якийсь ляшок пiзнав у менi свого
пiдданця. Зi мною робилось щось страшне. Згинути  то  згинути,  але  мене,
вiльного чоловiка, в пiдданство брати?  Я  скочив  на  нього,  як  ранений
кабан, i зацiдив його люшнею по головi так,  що  мiзок  вiдразу  вискочив.
Дiсталось також i тим, що мене хотiли живого  брати.  А  що  в  тiм  мiсцi
табору було менше люду, то я  замислив  себе  рятувати  втечею.  Я  втiкав
щосили, поки не дiбрався в комиш. Тут було велике болото, i з  цього  боку
наш табiр не був окопаний. Там я пересидiв двi доби, п'ючи  гнилу  воду  з
багна. Сюди чув я страшнi крики, голосiння i плач.  Та  вони,  собаки,  не
мали найменшого милосердя над жiнками; здавалося поганим, що в цiм  таборi
зiбрався увесь укра?нський народ та що тут  все  хлопство  вимордують.  По
двох днях коли все втихло, я викрався з болота i втiк...
   Дiбравшися до Днiпра, кого я там стрiнув? Я стрiнув  Пiдвисоцького,  що
йшов нам на пiдмогу. З ним получився i Кремпський з сво?ми недобитками. Та
вже не було кому помагати. За тим йшли iз низу запорожцi. Коли би було  ще
два днi перетримати, то Жолкевському була би одна  нога  не  вийшла  жива.
Пiдвисоцький мав думку зайти ?х iззаду вiд Днiпра.
   Чи це не кара божа? За незгоду, за зраду.
   - А як воно тепер на Сiчi, коли стiльки  народу  витратилося?  -  питав
Петро.
   - Багато народу витратилося, то  правда,  а  народу  буде,  бо  вiн  не
пропаде, ми ще помiря?мося з ляхами, i наша земля буде вольна.  На  те  не
довго ждати, але вона буде, як не тепер, то в четвер. Вiйсько в нас  буде,
та коби лише добра голова знайшлася, щоб усе гаразд запорядити...
   Оповiдання старого Пугача залягло  глибоко  в  душу  козакам.  У  Петра
виступав тепер щораз в яснiших зарисах той конфлiкт, який  витворився  мiж
тими, що мають, i мiж тими, що не мають нiчого. Бо ж та  цiла  буча  iз-за
того пiшла. Пани хочуть, щоб бiднi на них  робили,  а  вони  щоб  безжурно
панували.
   Було  вже  пiзно  внiч.  На  небi  зорi  поперемiнялися.  Деякi  вже  й
позаходили, iншi посувалися на сво?й дорозi далеко. Косарi  стояли  високо
на полуднi. Козаки сидiли при великiй ватрi  й  куняли.  Дехто  полiз  пiд
шатро i захрiп. Старий Пугач полiз на вiз, пiд буду, накрився  кожухом  та
невдовзi захропiв. Конi хрупали зерно, стоячи на припонi коло возiв.  Десь
далеко завили вовки, зразу один, начеб давав гасло до загального виття, за
ним iншi. Сторожнi козаки  проходжувалися  повагом  по  замерзлому  снiгу,
позiхаючи голосно. Петро з Марком сидiли ще при вогнi, покурюючи люльки.
   - Один з нас най iде спати, - каже Петро до Марка, - опiсля змiнимося.
   - Якось не хочеться  заснути.  Так  то  оповiдання  залiзло  в  голову;
страхiття по мiзку сну?ться, що годi забути.
   - Тепер бачимо, Марку, те, чого ми в Острозi не знали. Як  воно  добре,
що нас доля звiдти вивела. Що було б з нами сталося?  Були  б  ми  вчилися
далi, переливали з пустого в порожн?, а вiдтак були б ми навiки  прикованi
до ?х милостi, князя, кайданами вдячностi, а, може, згодом були б заложили
шию в панське ярмо i сталися панськими собаками, як багато iнших.
   - Та ще на князя  Костянтина  нема  що  нарiкати,  там  народовi  добре
живеться.
   - А що буде потiм? Вiн же не вiчний, його цiла фортуна перейде в ляцькi
руки, а тодi руський народ вийде на тих багатствах гiрше. Краще, щоб ?х не
було.
   В тiй хвилi конi стали непоко?тися i форкати. Двi собаки, що  повлазили
на вози, посхапувалися i заворчали. Петро вже був на ногах.  Старий  Пугач
встав теж i протер очi. Вiн спав чуйно, наче птиця на гiллячцi. Дивився  в
даль. Десь далеко чути було гаркотiння.
   - Тiчка бiжить! Гей, хлопцi! До  рушницi!  Будемо  мати  гостей.  Нуте,
хлопцi, повiдв'язуйте коней.
   - Коби лише не порозбiгалися, - завважив Петро.
   - Ти, козаче, хiба не зна?ш степових коней. Побачиш,  як  наш  степовий
кiнь вiд вовка обороня?ться.
   Всi посхапувалися i згуртувалися  при  вогнi.  Поспускали  коней.  Вони
стали бiгати, позадиравши хвости, але нi один далеко не  вiдбiгав.  Опiсля
один iз них заiржав голосно. Голос лунав далеко по  замерзлому  снiгу.  На
той знак всi конi згуртувалися в колесо, головами до середини.
   - Дивись, - каже радiсно Пугач, - яка  мудра  твар.  Побачиш,  як  вони
гарно обороняються.
   А гаркотiння вовче щораз зближалося. Тепер  козаки,  якi  позлазили  на
вози, могли бачити чорну плахту на снiгу, яка швидко  тяглась  до  табору.
Спереду бiгла велика вовчиця, а те все гнало,  начеб  великий  та  широкий
хвiст яко?сь потвори.
   - Хлопцi! - гукав Петро. - Рушницi напоготовi! Як наблизяться на десять
крокiв - пали!
   Тiчка зближалася. Гукнули стрiли в цiлу купу. Тiчка розбiглася  на  всi
сторони i стала атакувати зi всiх бокiв. Багато вовкiв осталось  на  бiлiм
снiгу.
   - Дивись на конi, - говорив Пугач до Петра, - то варто видiти.
   Справдi варто було  видiти.  Кiлька  вовкiв  кинулось  на  коней.  Вони
страшенно заквичали, наче безрогi, а вiдтак стали бити копитами поза себе.
Кiлька вовкiв вертiлось по землi в судорогах. А конi анi рушилися.  Стояли
в збитiй юрбi, один при однiм. Понизили голови i дивились помiж ноги  поза
себе.
   - А що, не славнi, не козацькi конi? -  гукав  Пугач.  -  Не  дадуться,
?й-богу!
   Тим часом козаки стрiляли густо, вже на близьку вiддаль.
   - Хлопцi, шпурляйте на них головнi, то собi пiдуть до чорта.
   Так воно i сталося. Набили вовкiв багато, а решта пiшла врозтiч.  Стало
стихати стрiляння. Тепер i собаки позiскакували з  возiв  i  пустилися  за
вовками. Пугач ?х прикликав до себе.
   - От дурнi, було би вам капут, якби так вовки на вас обернулися.
   З того всього тiльки було шкоди, що одного коня вовк шарпнув зубами,  i
добре скалiчив в удо. Його зараз перев'язали, засипавши рану  порохом.  Та
вже до ранку нiхто не спав, а як лише стало на свiт  заноситись,  приказав
Петро ладитись у дорогу.
   - А що з вовками зробимо?
   - А вже ж поздира?ться шкуру, тепер пiд рiздво кожух добрий, не пустить
', - каже Петро.
   - Киньте ?х до чорта, -  каже  Пугач.  -  То  не  на  козацький  кожух.
Козаковi кожух овечий найкраще любиться. А з тим ми б цiлий день возилися.
   Рушили в дальший похiд. Знову залунала по степу весела пiсня.  Веремiя"
була дуже гарна, погiдна, хоч мороз щораз бiльшав.
   I так iшла дорога одноманiтно далi. З возами не можна  було  поспiшати,
але нiколи не кучилось. На нiчлiгу було весело. Стрiнули кiлька лiсiв, - i
не бракло палива. Пiд нiч розкладали великий вогонь, який огрiвав i людей,
i коней.
   Аж на послiднiм ночлiгу сталася велика пригода, яка всiх втiшила.
   Вже було далеко по пiвночi, на землю насiла велика  iмла,  що  не  було
нiчого видно. Усi засипляли  мертвецьким  сном.  Гукнув  стрiл  сторожного
козака, i всi посхапувались. Пiд табiр пiдходили якiсь люде. Вартовi стали
стрiляти далi. Непроханi гостi  стали  утiкати  щосили,  чути  було  тупiт
утiкаючих коней.
   Козаки розбiглися й побачили раненого татарина. Вiн лежав  на  землi  з
пiдстреленою ногою.
   - От гiсть! - гукали козаки. - Ануте, хлопцi, бийте псубрата на втiху.
   Надбiг Петро i крикнув:
   - Не руш його! Вiд  нього  довiда?мося,  чого  вони  хотiли,  може,  де
недалеко бiльша сила татарська, пiдведiть його до табору.
   Узяли татарина попiд пахи, вiн зуби закушував  iз  болю.  З  його  йшла
кров.
   - Я тобi скажу, не питаючись, - каже Пугач. - Вони йшли конi красти.
   Посадили татарина при вартi. Петро каже:
   - Давай я йому поперед усього ногу перев'яжу.
   - От невидальщина, - каже один козак, - я його зараз перев'яжу  ножакою
по ши?.
   - Не руш кажу! -  крикнув  грiзно  Петро.  -  I  нiхто  не  важся  менi
перепиняти роботу.
   ' Не полиня?. - Ред.
   " Погода.- Ред.
   Петро розтяв ножем одiж, оглянув рану. Вона не була велика. Кiсть  була
цiла. Вiн засипав рану порохом i обв'язав чистим полотенцем.
   Татарин був старий, змарнiлий дiдок з рiденькою борiдкою  i  поморщеним
лицем, начеб йому шкуру ниткою перешивав. Вiн дивився заляканими очима  на
Петра i лебедiв.
   - Не забивай бiдна Ахмет, козак. Аллах тебе благословити буде.
   - Чого ви сюди лiзли? - пита? Петро.
   - Ми йшли конi красти. У нас бiда, нема ?сти, - говорив Ахмет, - у мене
п'ять дiтей малих, голодних, я бiдна, дуже бiдна...
   - А дайте йому, товаришi, ?сти, вiн, бiдний, голодний.
   Козакам це не подобалось, стали воркотiти. Петро випрямився i  поглянув
грiзно поза себе:
   - Тихо! Хто хоче з мо?ю рукою познакомитися, виступай! Непослуху  я  не
стерплю. Розумiв?! Який вiдважний рiзати немiчного бiдака. Ти  покажи,  що
вмi?ш з татарином, коли вiн дужий... Стидайтеся. З вас мають бути  лицарi,
а показу?тесь вовками над падлиною. Казав: принести ?сти.
   Зараз втихло. Один принiс i подав татариновi кусок паляницi.  Ахмет  ?в
лакомо, аж давився.
   - Дайте йому чарку горiлки. Пий,  небоже.  Твiй  Магомет  не  заборонив
горiлки пити, бо ?? ще не було.
   Ахмет вхопив Петра за руку i став ?? цiлувати.
   - Нехай тебе бог i Магомет, його пророк, благословить на тво?й  дорозi,
ти добра чоловiк; Ахмет буде за тебе молитися.
   - Не болить тебе рана?
   - Пече, але то нiчого...
   - Ти вмi?ш на конi ?хати?
   - Кожна татарин вмi?.
   - Хлопцi, збирайтеся, в дорогу пора. Вже годi спати... Татариновi дайте
мого сивого коня.
   - Що нашому осавуловi сталося? - говорили мiж собою козаки. - Козак хоч
куди, а татарина не дасть зарiзати.
   - Чи це послiднiй наш нiчлiг? - питав Петро Пугача.
   - Перед заходом сонця будемо в Сiчi. I знову залунала  пiсня,  й  похiд
рушив.
   Петро каже до татарина:
   - Як зблизимося до Сiчi, то собi ?дь з богом. На Сiч тебе не поведу, бо
я там не пан i не знаю, що би з тобою сталося.
   - Ти добра чоловiк, бог тебе благословити буде. Аллах хай  тебе  милу?.
Ти свiтло мо?х очей, я  тобi  нiколи  того  не  забуду.  Ахмет  вмi?  бути
вдячний, навiть джавровi...
   Петро не говорив нiчого.
   Вже було геть з полудня. Ярке сонце посилало останнi гострi променi  по
замерзлiй землi. На обрi? було видно  якiсь  купи,  начеб  оснiженi  гори.
Iз-поза них виходили густi дими. Валка стала над берегом замерзло? широко?
рiчки. Петро пита? Пугача:
   - Що це, батьку?
   - Це Сiч-мати, хрестiться, хлопцi.
   Козаки познiмали шапки й стали хреститися. Петро був  дуже  зворушений.
Ось цiль його дороги,  його  бажань.  Що  його  тут  жде?  Чи  справдяться
пророкування його приятелiв? Чи справдi жде його тут слава? В Петра шибали
думки блискавкою. Серце сильно билося. Вiн став у душi вiдмовляти молитву.
Чимраз ближче приходили до Сiчi. Усе було  застелено  снiгом.  З  високого
берега видно було багато будiвель за валами, з яких виходили  прямо  вгору
густi дими. Лише ворота було знати. Побiч них стояли на валах двi гармати.
На валi проходжувався вартовий козак з мушкетом. Козаки стали  з'?здити  з
берега. Петро каже до татарина:
   - Нам пора розстатися, ?дь собi, чоловiче, з богом. Коня тобi дарую, то
це мiй кiнь.
   Татарин знову  став  лепетати  благословення  й  по?хав.  Та  за  хвилю
обернувся до Петра та й каже:
   - Осавуле, до мене ходи, щось скажу.
   Петро пiд'?хав.
   - Слухай, козак, мене Магомет покара?, що я тобi зраджу сво?х. Але я за
тебе спокутую, ти того варт.
   Вiн наблизився до Петра й каже пiвголосом:
   -  Бережiться,  козаки:  цi??  весни  пiде  велика  орда  татарська   з
Менглi-Гiре?м на вашу землю. Велике нещастя на вашу землю буде. Пограблять
вас i ясир вiзьмуть. Всi мусять йти,  кому  прикаже  його  свiтлiсть  хан.
Може, i я пiду, хоч я спокiйна чоловiк. Бережiться!
   З тими словами вiн потиснув коня й почвалав вiтром.
   Петро стояв на березi  Днiпра.  Далеко  направо  й  налiво  розлягалась
замерзла рiчка. Лише на однiм рукавi простяглась синя лента, яко? мороз не
одолiв...
   Десь далеко грав Днiпро-Славутиця на сво?х порогах.
   Петро був захоплений. Вiн забув  про  все,  що  коло  нього  творилося,
забув, по що сюди при?хав, забув про товаришiв,  що  стояли  пiд  воротами
матерi Сiчi.
   Петро зняв шапку й молився:
   - Днiпре-Славутице, батьку! Ти, свята рiчко Укра?ни!  Чи  ?  укра?нське
серце, яке б не забило живiше, наблизившися  до  тебе?  Ти  давнiй  свiдку
нашо? бувальщини, нашо? величi й упадку.
   ...На тво?й дорозi поставив господь могутнi пороги. За  ними  кри?ш  ти
тих бiдних дiток, яким тiсно стало на Укра?нi. А цi пороги - то твоя мова.
Горе тому, хто ?? не розумi?.
   ...Ти сердишся,  ти  грима?ш  на  тво?х  дiток  нерозумних,  та  грозиш
ворогам. Доля Укра?ни зв'язана з тобою на вiчнi часи. Укра?на тодi загине,
як тво? русло висохне!
   ...Днiпре! Ти, укра?нський Йордане, свята рiчко!..
   - Гей Петре! Осавуле! - гукали козаки. - Чого задивився?
   Петро начеб зi сну прокинувся, протер очi й спустився з берега вниз...
   За той час Пугач  обмiнявся  гаслом  з  вартовим  козаком.  Вiдчинились
ворота, й цiла ватага в'?хала.
   Петро опинився в Запорозькiй Сiчi.



   КНИГА ДРУГА. ДО СЛАВИ


   ЧАСТИНА ПЕРША

   Потомъ видячи ся бить способнымъ до мензства,
   Шолъ до запорозкого славного лыцерства.
   З книжки "Вършъ..."

   I

   Запорозька Сiч лежала  тодi  на  невеличкiм  днiпровiм  островi,  Малiй
Хортицi. Вiд заходу, вiд Укра?ни, обливав ?? Днiпро, вiд сходу сонця  плив
його рукав, що вiддiляв Малу Хортицю вiд Велико?, яка  лежала  мiж  старим
днiпровим рiчищем i новим днiпровим руслом. На Великiй Хортицi рiс великий
дубовий лiс з прогалинами всерединi, далi, вниз,  стояли  малi  ставки,  а
потiм простягались мокляки.
   Пiд ту пору укра?нське козацтво проживало важкi хвилi свого занепаду  i
пониження. Солоницький погром, здавалося, погребав козацьку справу на все.
Пани трiумфували. Жолкевський  за  сво?  криваве  дiло  був  обожаний  мiж
укра?нською шляхтою. Вiн вирiс на спасителя Речi Посполито? i укра?нського
панства, як польського католицького,  так  i  православного.  Пани  успiли
розбити всю козацьку органiзацiю. Козацьких старшин з Наливайком повезли в
Варшаву. Забрали всю зброю, не оставили козакам нi одно? гармати,  забрали
коругви  i  клейноди,  скарбницю.  Над  народом,  що  спочував   козацтву,
знущалися в страшний спосiб.  Народ  був  наляканий,  i  нiхто  не  посмiв
пiднести голови, а не було нiкого, хто би мав силу взяти дiло в сво?  руки
i проти  панiв  стати.  Тих  козакiв,  що  остались  живими,  повернено  в
пiдданство. Пани вважали  себе  з  боку  укра?нського  поспiльства  цiлком
безпечними.  Тепер  можна  було  необмежене  панувати  i  багатiти,   коли
укра?нське хлопство буде слухняне. Тепер i з Туреччиною буде спокiй, бо  ж
поляки поступили з козацтвом по бажанню Велико? Порти. А коли з Туреччиною
буде спокiй, то i татарська орда не буде ?х чiпати.
   На цiлiй Укра?нi заповiдалося  панське  раювання.  Одне  лише  осталось
болюче мiсце в панському тiлi, котре, мов заго?не терня, вiд часу до  часу
болюче вiдзивалося. Осталось Запорожжя, до якого пани не могли дiбратися i
яке нi раз не хотiло вложити сво?? ши? у панське ярмо.  Польща  обмежилася
на тому, що старалася вiдтяти Запорожжя  вiд  усi??  Укра?ни.  Пограничним
укра?нним старостам було доручено не допускати нiкого нi  сюди,  нi  туди.
Поставлено на шляху до Запорожжя густi сторожi, котрi  ловили  збiгцiв,  а
так само запорожцiв, що на Укра?ну переходили, i люто  ?х  за  це  карали,
одних i других. Та цi способи не могли вповнi сво?? цiлi осягти. Гноблений
панами i державцями народ втiкав на Запорожжя, бо там бачив одинокий  свiй
захист. Продирався там усiма можливими дiрами i  щiлинами,  наче  вода  iз
розсохло? бочки. Одного пiймали, а десять iнших таки перейшло.
   Запорожцi знову вмiли то цим, то  тим  дiйти  до  ладу  з  пограничними
старостами, i таки при?здили у Ки?в добувати, чого ?м було треба.
   Не  зважаючи  на  занепад,  на  Запорожжi   безупинно   велися   великi
приготування до того, щоб можна було невдовзi виступити збройною рукою  чи
проти татар, чи таки ще раз помiрятись з  панами  на  Укра?нi  за  свободу
укра?нського хлопа. Завзяту агiтацiю у  тому  вели  тi  численнi  хлопськi
втiкачi, оповiдаючи про жорстокiсть панського володiння.
   Через брак свобiдно? сполуки з Укра?ною на Запорожжi ставало тiсно. Там
наче в горшку кипiло, i мусив наспiти час, коли та  вся  енергiя  молодо?,
живо? та здорово? республiки виладу?ться. Панська рука була закоротка, щоб
сягла аж на  Запорожжя.  Вправдi  Польща  наставляла  свого  старшого  над
низовим козацтвом, та вiн не  посмiв  там  показатися,  а  запорожцям  анi
снилося його слухатися, i вони вибирали правильно свого старшину i зi всiх
розпорядкiв панського старшого глузували.
   Козаки з Чубово? редути, при?хавши перший раз на Сiч, дивились  на  все
великими очима, бо не одне тут побачили iнакше, нiж собi  це  уявляли.  На
перший погляд, не знати було то? величi, яко? тут надiялися.
   Значний простiр землi на  Малiй  Хортицi  обведений  валами  з  дубовим
частоколом наверху.  Попiд  валами  iзсередини  великi  будiвлi  городженi
хворостом та обмащенi глиною, вкритi комишем, або кiнськими шкурами. Таких
будiвель було багато.  То  були  куренi,  названi  вiд  знатнiших  городiв
Укра?ни. Посерединi - великий майдан, а на ньому  -  невеликий  домик  для
сiчово? старшини i на сiчову генеральну канцелярiю.
   По майданi проходжувалися купками запорожцi.
   Пугач привiв пiд домик  старшини  чубiвцiв.  По  дорозi  сiчовики  його
поздоровляли. Пугач пiшов з Петром Конашевичем до кошового.
   В свiтлицi пiд образами сидiв  кошовий  батько  Богдан  Микушинський  з
генеральним суддею Павлом Тирсою. То були двi найстаршi особи на Сiчi.
   Пугач, ввiйшовши, поклонився кошовому:
   - Вашi голови! Здоров був, батьку! Ось приводжу на Сiч  одну  вишколену
чету вiд старого Чуба з поклоном i поздоровленням, а ватажком у  них  оцей
молодий осавул Петро Конашевич.
   Петро вклонився i передав кошовому список:
   - Нас при?хало сорок людей.
   - Здоровi були, панове товариство! Так ти осавул, а що ж робить  старий
Касян Байбуза?
   - Постарiвся та зимовиком живе.
   - Менi дивно, що Касян з Чубом розлучився. То приятелi були.
   - Вони зовсiм не розлучились, бо пан сотник  Чуб  заснував  бiля  сво??
редути слободу. Люде сходяться, мов мухи до меду.
   - Ще старий Чуб на старостi лiт здурi?  та  ожениться.  Та  коли  тебе,
козаче, Чуб осавулом на мiсце Касяна поставив, то, зда?ться, ти неабищо.
   - Ця слобода - то його дiло,  -  каже  Пугач,  показуючи  на  Петра,  -
неабияка голова, нiде правди дiти, в Острозi вчився.
   Кошовий став пильно Петровi придивлятися:
   - Ну, гарно, йдiть тепер в сiчову канцелярiю, хай вам  пан  генеральний
писар курiнь  покаже,  до  якого  вас  припише,  а  завтра  пополуднi  ти,
Конашевичу, заходь до мене.
   Вони вклонилися i вийшли. Зараз  через  сiни  була  сiчова  канцелярiя.
Стояли тут довгi столи, а за  ними  сидiли  пiдручнi  писарi.  Генеральний
писар проходжувався вздовж канцелярi?.
   Вже вечорiло, i всi заворушилися вiдходити.
   Як ввiйшов Петро з Пугачем,  генеральний  писар  повернувся  до  них  i
спитав:
   - А ви за чим сюди? А! Здоров, товаришу! - каже писар, пiзнавши Пугача.
- 3 яким дiлом приходиш?
   - Ми при?хали з Чубово?  редути,  сорок  чоловiк.  Призначи  нам,  пане
писарю, курiнь, а то прийдеться хiба на майданi на морозi ночувати.
   - Iз Чубово? редути? Так значиться, не новики, а  вже  козаки-товаришi.
Так йдiть, небожата, у Переяславський курiнь. Там найбiльше людей потреба.
Як ? у вас список, так  давай  сюди,  хай  у  ре?стр  заведу.  Ну,  добре,
добранiч вам!
   Як козаки вийшли до сiней, Пугач каже:
   - Так, як би змовилися. Я теж  з  Переяславського  куреня.  Та  там  ще
знайдеш, либонь, i земляка свого Павла Жмайла. Може, вiн який родич  твого
побратима Марка.
   Чубiвцi передали коней новикам, що тут з'явилися,  i  пiшли  гуртом  до
Переяславського куреня.
   Нiчого тут замiтного не було, бо  всерединi  курiнь  був  такий,  як  у
Чубовiй редутi, хiба що бiльший. Було тут  кiлька  огнищ,  на  яких  горiв
вогонь i огрiвав усю хату.
   Наприкiнцi куреня, за столом,  сидiв  курiнний  отаман  Грицько  Жук  з
осавулом Павлом Жмайлом. Вони грали в карти. Пугач гукнув вiд порога:
   - Здоров будь, батьку отамане, здоровi братики! Усi  оглянулися,  як  в
курiнь ввiйшла цiла ватага людей. Отаман дививсь на них,  прислонивши  очi
долонею вiд свiтла.
   - Слихом слихати, видом видати. Здоров був, старий  товаришу!  Куди  ти
блукав так довго?
   Жмайло його зразу не пiзнав. Отаман каже:
   - Не пiзнав Пугача?
   - Справдi не пiзнав, - каже Жмайло i встав  вiтатися.  Жмайло  був  вже
старий i сивий козак.
   - Слухай, осавуло, - каже Пугач. - Приводжу тобi когось, що буде  тобi,
либонь, любий. Ану вгадай! Ходи сюди, козаче, - каже до Марка.
   Марко виступив пiд свiтло, та осавул його не знав.
   - Що тут довго вгадувати. Цей звесь теж Жмайло, а чи вiн рiдня тобi, то
самi потолкуйте.
   - Ти звiдки, козаче?
   - Я з Кульчиць, старого Грицька Жмайла правнук.
   - Рiдний, мiй, рiднесенький, душе моя. Та чи давно ти з Кульчиць? Кажи,
що там наш рiд?
   - Давно вже, дядьку, ще хлопцями вивезли нас до Острога в школу,  давно
не мали ми вiсточки з рiдного краю.
   - Так не зна?ш, чи старий Грицько живе? Чий ти син?
   - Я Степанiв. Про нашого прадiда нiчого не знаю.
   - Я тобi стри?м приходжуся, знай! Та що ти все говориш? Ми.  хто  то  ?
ми?
   - А то - мiй побратим Петро Конашевич, син Iвана.
   - Знаю i твого батька, вiтай менi! Батько живий?
   - Поляг, ще як я дитиною був.
   - А вибач менi, товаришу, - каже осавул до  Жука,  -  я  на  радощах  i
козацький звичай забув - перепинив цим новикам поклонитися тобi, як головi
куреня.
   - Ми вже не новики, - каже Петро, - ми з Чубово? редути приходимо, ми -
козаки.
   - Вiтайте, панове товариство, - каже Жук, та я вас у курiнь не приймаю,
бо у мене сво?х людей доволi.
   Старий  Жмайло  був  заклопотаний,  чи  знають  його  земляки  тутешнiй
запорозький звичай, i чи знають, що ?м на таке вiдповiсти?
   Але Петро не дав себе збити з пантелику. Виступив наперед i, кланяючись
курiнному отамановi, каже:
   - Я говорю iменем усi??  чети,  бо  мене  над  нею  головою  поставили.
Кланяюся тобi, батьку, вiд старого  сотника  Чуба  i  прошу:  прийми  нас,
сирiток, у свiй славний курiнь, а ми  дякуватимемо  i,  як  старий  звичай
каже, вкупимось.
   - Не можу сам цього зробити, бо я сам нiчого  не  рiшаю,  хай  старшина
скаже, - каже Жук. Покликали ще курiнного суддю i кухаря.
   - От i напасть, - каже Жук, - панове отамани. Прийшли якiсь козаки та й
у курiнь просяться. Кажуть, що вони з Чубово? редути. Як  ви  дума?те,  чи
приймемо, чи проженемо?.
   - Хай вкупляться, - каже кухар.
   - Ми подорожнi, - каже Петро, - грошей не надбали, а випросити не  було
у кого, бо степом ?хали. Та  ось  я  за  всiх  золотого  кладу.  За  решту
вибачайте, ми вiдслужимо.
   - Ну, що ж, панове, зробимо? - пита? Жук.
   - Приймемо, - каже кухар, - у нас  харчiв  доволi,  а  коли  б  негарно
велися, так проженемо.
   - Ну гаразд! - каже Жук. -  Будьте  товаришами.  А  ти,  пане  осавуло,
призначи ?м мiсце. Ти, пане кухарю, вели всипати ще яку пригорщу кашi, щоб
для всiх на вечерю стало.
   Для того, хто цього не зна?, може, видасться дивним, що на Запорожжi  у
куренi кухар таку замiтну вiдiгравав роль i до старшини належав. Кухар  на
Запорозькiй Сiчi був тим, чим у вiйську iнтендант. На його головi було  не
лише прохарчування усього куреня. Вiн дбав теж про  одежу  для  всiх,  вiв
курiнну касу i з усiх  видаткiв  мусив  щороку  перед  козацтвом  докладно
вирахуватися.
   - А що з нашими кiньми станеться? - пита? Петро старого Жмайла.
   Не журись. За конi  подбають  другi,  а  ви,  повечерявши,  вiдпочиньте
гаразд.
   Завтра то я вам усе покажу, який тут лад на Сiчi.
   На другий день вже сонце високо стояло, а чубiвцi ще спали. В куренi за
той  час  козаки  повставали,  вмивалися  i  мимрили  молитви,  снiдали  i
розходилися, куди кому було призначено. Чубiвцi, прокинувшися, нестямилися
зразу, де вони ?, бо в куренi було тьмаво. Через малi вiконцята i пiхуревi
оболонки доходило сюди мало свiтла. Старий Жмайло вже ждав на  них,  i  як
прочуняли, водив ?х по Сiчi i все показував та пояснював.
   На сiчовому майданi ро?лося вiд людей. Вони, мов мурашки, переходили  в
рiзнi сторони. В одному кiнцi майдану вчилися молодики во?нно? штуки. Однi
?здили на конях, iншi - таки пiшки. Вчилися орудувати шаблями, списами  та
келепами. Iншi стрiляли у цiль, хто з рушницi, з пiстоля, хто  -  з  лука.
Пiд одним острiжком стояли  гармати.  Одну  гармату  викотили  на  майдан,
уставляли  ??,  вiдпинали  переднi   колеса,   прицiлювалися,   лаштували,
припинали знову перед i закочували в iнше мiсце. Робилося це пiд  командою
старшого гармаша та пiд оком  пана  обозного,  бо  до  нього  вся  гармата
належала.
   Тепер повiв Жмайло землякiв до одного куреня, що стояв позаду  майдану.
То була сiчова майстерня. Простора будiвля з  великими  вiкнами.  Звiдсiля
розходився рiзноманiтний стукiт i гамiр на всю Сiч.
   Як сюди зайшли кульчичане, то ?м аж голова кружляти стала. Чого тут  не
було? Тут робили вози, кували залiзо, робили ланцюги, скручували  линви  з
конопель, кували шаблi, ножi та рушницi. В однiм кутi  пiд  вiкном  сидiли
кравцi, шевцi та шаповали.
   Усе тут робилося для сiчового товариства про запас.
   За куренем рiзали трачi дерево на дошки, довбали i випалювали колоди на
байдаки. Другi збивали байдаки, забивали щiлини клоччям i заливали смолою.
Тут горiв великий огонь. Робiтники пороздягалися до сорочок.
   Над кожною партi?ю був поставлений отаман,  котрий  усьому  давав  лад,
перемiрював дерево i наглядав за роботою.
   - У нас, на Сiчi, робиться усе власними силами, хiба залiза купу?мо.
   - А порох?
   - Порох ми вмi?мо такий робити, як нiхто другий, Он там за валами  нашi
пороховi млини, бо тут небезпечно через те, що  вiд  того  треба  з  огнем
здалека.
   - А як воно, дядьку,  чи  кожний  може  братися  за  роботу,  яка  йому
подоба?ться? - пита? Марко.
   - Куди кого старшина призначить, i хто до чого вдався.
   - Я би мав охоту в майстерню пiти, - каже Петро.
   - Го-го! Не сюди тобi, небоже. Ти  пiдеш  чоботи  шити,  а  швець  пiде
письма писати? З цього-то ти вже зна?ш, куди пiдеш.
   - А ну же, дядьку, ходiм мiж лучникiв, я зараз мiй лук принесу i  зараз
вернуся.
   За хвилю вернув Петро з луком i стрiлами.
   - Ну-же, панове товариство, приймiть мене до гурту.
   - Славний у тебе лук, товаришу, панська штука.
   - То княжий дар. Пустiть мене, хай спробую. Показали йому  цiль.  Петро
зложив, i три стрiли попали близь себе.
   - Ти, небоже, неабиякий лучник, - каже отаман. - Такого ще тут не було,
хiба покiйний Байда, що про нього думу спiвають.
   - Сагайдачний, та й годi, - каже один козак до гурту.
   - Петре, - каже старий Жмайло, - ось вже тобi й iмення  приложили,  вже
тебе до смертi Сагайдачним звати будуть.
   Один козак сказав, та це зараз й прийметься в цiлiй Сiчi, мов  полум'ям
пiде.
   - А що ж, - каже Марко, - воно непогано прозвали.
   - Не iмення тебе красить, а ти його вкраси. Такий тут звичай, i годi  з
цим перечитись.
   Кошовий довiдався про мистецтво Петра i казав собi цю штуку показати.
   - Ти будеш тут молодикiв вчити, а у вiльну хвилю пiдеш  пiд  руку  пана
генерального писаря в канцелярiю. Пiд вечiр, як я вже вчора говорив, зайди
до мене.
   Як вечором Петро зайшов до кошового, вiн спитав:
   - Чи довго ти вчився в Острозькiй академi??
   - Бiльш чотирьох рокiв.  Був  би  там  ще  богзна-як  довго  сидiв,  та
лучилася така пригода, що треба було академiю покинути.
   - На це я не цiкавий, та ось що,  коли  треба  буде  нам  писнути  дещо
по-латинi, так ти писатимеш, бо наш писар  небагато  з  цього  тямить.  А,
може, тут колись прийдуть якi посли з далекого  свiту,  то  зараз  i  тебе
покличено на товмача. Трапляються такi люди, що годi з ними розмовитись. А
чи i твiй побратим Жмайло розумi? латину теж?
   - Усi ми там цього добра вчились однаково.
   - А Ки?в ти зна?ш?
   - Нiколи там не бував.
   - Як буде нам яке дiло у Ки?в, то ти по?деш. Ти бачиш, якi важкi  хвилi
ми пережива?мо? Козацтво розбите, треба зачинати паново  все  порядкувати.
Жде нас велика праця. Живемо мiж двома  ворогами:  з  одного  боку  Польща
заприсягла нам загладу, з другого - татарва.  Треба  то  з  одними,  то  з
другими битися, хитрити та  помiж  дощ  ходити,  поки  козацтво  знову  не
виросте в силу.
   - Коли вже про татар мова, то я дещо довiдався по дорозi вiд полоненого
татарина. Я повинен був це ще вчора сказати, та знаю козацький звичай,  що
коли тебе не питають, не вiдзивайся.
   - Полонений татарин звичайно бреше, хоч його огнем припiкай.
   - Тож-бо й ?, що вiн по-доброму сам виговорився iз вдячностi, що  я  не
дав його козакам вбити, пустив на волю, та ще й коня подарував.
   - Такий, може, i правду сказав. Що ж вiн тобi говорив?
   - Вiд'?жджаючи вiд мене,  вiн  говорив  таке:  "Бережiться,  козаки,  з
весною пiде на вашу землю велика орда. Сам Менглi-Гiрей поведе ??". Казав,
що аллах його за це, певно, покара?, що сво?х зраджу?, але вiн, з  приязнi
до мене, то i кари то? не ляка?ться.
   - Добре i те знати. Ми гаразд дiло обмiрку?мо, та може, ще щось  бiльше
довiда?мося. От добре, що ти це сказав.
   Опiсля Петро вклонився i вийшов
   - Чого тебе кошовий  кликав?  -  питали  Петра  чубiвцi,  як  у  курiнь
вернувся.
   - Та ось чого. Питав мене, чи можна кобилу навчити по-латинi iржати. Та
що вам я багато говорити буду, давайте краще бандуру, та повеселимось,  бо
менi справдi чогось весело помiж вами.
   Подали бандуру. Петро  заграв  дрiбненького  та  став  приспiвувати,  а
козаки вдарили гопака, що аж стiни дрижали. Петро знав, чим людей до  себе
при?днати можна.
   - А зна?ш, товаришу, яке тобi iмення приложили?
   - Коли вже гарне, то завтра вам кiлька вiдер горiлки поставлю,  а  коли
негарне, то й не говори, бо плакати буду.
   - Гарне, ?й-богу, гарне, твою горiлку то так начеб вже й випили.
   - Коли випили, то й закусiть, чим  хто  ма?,  а  я  завтра  вже  друго?
ставити не буду.
   - Ех! Дотепний ти, небоже, та, будь ласка, розкажи що-небудь,  коли  ми
всi так розвеселились.
   - Як розвеселились, то буде з вас на сьогоднi, не об'?дайтеся. А завтра
то розкажу вам дуже слезливу казку про те, як  баба  дiдовi  горохiв'янкою
постоли з лопуха шила.
   - Чому горохiв'янкою?
   - Бо ниток не було.
   I так минали весело вечори в Переяславському куренi кожно? днини. Пiшла
слава про Сагайдачного по всiй Сiчi, i з  других  куренiв  стали  вечорами
козаки сюди сходитись.
   Петра вiдразу всi полюбили. Вiн  був  дотепний,  до  кожного  приязний,
штукар, а при тiм хлопець наче мальований. Розумi?ться, що вiдтепер  звали
його Сагайдачним. Життя на Сiчi йшло одноманiтно з дня на  день,  Але  усi
бачили, що на щось готу?ться, хоч нiхто не вгадав,  що  воно  буде.  Нiхто
того не зна?, що кошовий дума?-гада?. Особливо в майстернi йшла  безвпинно
робота. Сам кошовий батько усього доглядав i наганяв до поспiху. З Велико?
Хортицi привозили коней i об'?здили та пiдучували.



   II

   Якось в половинi марта при?хало на Сiч одного дня дво? татар татарською
арбою, якою кримськi крамарi ?здять. Вони обмiнялись з сторожею  кличем  i
зараз
   пiшли до кошового. То були переодягненi козаки,  котрi  добре  говорили
татарською мовою, ?х посилав кошовий у Крим шпигувати.
   Зараз кошовий скликав сiчову старшину на  раду.  Козаки  розказали  те,
чого  довiдались.  Показалося  правдою  те,  що  Сагайдачний  вiд   Ахмета
довiдався.
   Вони пере?хали цiлий Крим  аж  до  Бахчисарая,  заходили  з  крамом  до
татарських улусiв, заходили до ?хнiх мечетей i враз з  другими  до  аллаха
галайкали.
   Орда поклала собi з весною рушити на Укра?ну з великою силою,  як  лише
веснянi затопи минуться. Козаки довiдались, котрим шляхом  татари  пiдуть.
Козаки говорили ?м, що козакiв на Сiчi небагато, i нема ?х  чого  боятися.
Безпечно перейдуть Днiпро, Iнгулець та Iнгул, i всю Укра?ну.
   Вони говорили татарам так, як ?х кошовий навчив. Розходилося о те,  щоб
?х на свiй шлях справити i, заступивши ?м дорогу, розгромити.
   Тепер стало вiдомим, що орда, перейшовши  Днiпро,  пiде  помiж  рiчками
Дрiмайлiвкою i Бургункою. Понад цими рiчками стояли два великi лiси, i  на
тiй прогалинi поклало собi козацтво помiрятись з ордою.
   Кошовий предложив на  радi  такий  план.  Часть  козакiв  пiд  проводом
курiнного отамана Жука мала бити татар на Днiпрi при переправi,  та  потiм
розступитися i йти слiдом за тими татарами, якi успiють  перебитися  через
козацьку лiнiю. Друга частина пiд проводом сотника Чепiля мала  стати  над
Iнгулом i доконати решту недобиткiв так, щоб цiлу орду знищити.
   Той план кошового був прийнятий, i зараз взялися за його виконання.
   Кошовий розiслав гiнцiв по усiх козацьких паланках  i  зимiвниках,  щоб
козацтво негайно збиралось на Сiч до походу. Тепер показалося, що  те,  що
через зиму було зроблено, було дуже потрiбне. Усього було  доволi.  Сiчове
вiйсько вмiло до походу як слiд приладитись. Пiд той час Чепеля на Сiчi не
було. Вiн був жонатий i жив у паланцi. Та вiн на перший заклик  прибув  на
Сiч  з  сво?ю  сотнею  сiмейних  козакiв.  Тепер  обидва  з  Жуком   стали
порядкувати та дiлити помiж себе вiйсько пiсля того, що хто мав  у  походi
виконати. Чепiль забрав переважно пiше вiйсько, гармату i вози. Жук забрав
кiнноту, кiлька легких гармат, вози з харчами i мунiцi?ю.
   За той час щодня розсилали з Сiчi в сторону  татарщини  роз'?зди.  Вони
мали, помiтивши татар,  оскiльки-мога  не  показуватись  i  в  сутички  не
заходити. Цiла
   штука була з тому, щоб орда не змiркувала, що козаки про все знають.
   На Сiчi усе було готове до  походу.  В  Сiчi  мав  остатися  кошовий  з
старими дiдами i молодиками.
   Третього дня великоднiх свят причвалав посильний козак од одно? стежi з
вiсткою, що орда рушила з Перекопу i пряму? до Днiпра.
   Вранцi засурмили сурми.  Кожний  поспiшав  на  сво?  мiсце.  Насамперед
вийшов Чепiль з сво?ю армi?ю двох тисяч козакiв.  Вона  мусила  поспiшати,
щоб випередити татар i засiсти на сво?му мiсцi над Iнгулом.
   За два  днi  опiсля  вийшов  Жук  зi  сво?ми.  При  ньому  були  обидва
кульчичане, Петро i Марко.
   Вали Сiчi вкрилися  тим  козацтвом,  що  осталося.  I  прощаючи  сво?х,
вигукували та вимахували шапками.
   Не одному защемiло серце  на  спогад,  що,  може,  не  доведеться  сюди
вернути. Кошовий благословив ?х на щасливу дорогу.
   Старий Жмайло обтирав нишком сльозу, що з ока капнула на сивий вус.  Не
диво: виправляв сво?х рiдних в непевну дорогу. Тепер у отамана  Жука  була
одна жура на думцi: як би воно було, коли б орда розгадалася i пiшла iншою
переправою? Тодi треба би ?х заходити не знати звiдки, треба би повiдомити
Чепеля, а заки вiн з сво?м тяжким табором i  пiхотинцями  зможе  заступити
ордi дорогу, то тим часом татарва може порозлазитися  по  Укра?нi  меншими
загонами.
   Жук був з то?  причини  дуже  схвильований  i  цiлу  дорогу  нiчого  не
говорив.
   Його вiйсько йшло правим  берегом  Днiпра.  Рiчкою  послав  вiн  кiлька
байдакiв, обшитих комишем так, що здалека нiхто ?х не мiг помiтити.
   Вони мали держатися  правого  берега  i  зорити  за  татарвою,  а  коли
змiркують напрям, в якому пiде  орда,  мали  про  це  отамана  повiдомити,
поховати судна пiд берегом i вертати. Жук перейшов Бургунку i став обозом,
ждучи на вiстi. Ждав три днi, поки принесли вiстку, що  справдi  орда  йде
цим шляхом, як було зразу намiчено.
   - Слава господовi небесному!  -  Жук  зняв  шапку  i  перехрестився.  -
Зачина?ться добре, а тепер, хлоп'ята, до  працi.  Сотник  Галан  i  сотник
Чепiга з сво?ми сотнями пiдуть до лiсу по обох  боках  шляху  i  пороблять
засiки. Могильники (сапери) загатять обi рiчки при Днiпрi, щоб багато води
зiбралося по самi береги. Як сюди орда зайде, а ми на них  наскочимо,  щоб
не порозбiгалися на боки. Ми зачнемо бити  гарматою,  аж  тодi  як  татари
перейдуть на цей бiк.
   - А коли б вони не туди пiшли, -  завважив  Сагайдачний,  -  то  що  ми
зробимо?
   - Еге! Дивись, якраз  проти  нашого  мiсця  лежить  на  Днiпрi  бiльший
острiвець. Це мiсце добре для переправи, на острiвцi  можна  вiдпочити.  Я
певний  того,  що  пiдуть  туди.  Тепер,  хлопцi,  нашi  вози  i   гармату
пообчiпляти лозиною i галуззям так, щоб нiхто не змiркував, що воно ?. Хай
татари  думають,  що  це  кущi.  Ждати  тут,  поки  я  не  вернуся.  Ходи,
Сагайдачний, зi мною.
   Над самим берегом Днiпра стояв  великий  галузистий  дуб.  Туди  обидва
попрямували i повилазили на нього високо. Звiдсiля було  видно  далеко  на
другий  бiк  Днiпра.  Далеко  на  обрi?  зачорнiла  велика  плахта.   Вона
посувалась до рiчки.
   - Бачиш? Гостi йдуть, - каже Жук до Петра, - буде кого бити.
   - Така сила, що самою вагою може нас роздавити.
   - Певно, коли б дiстатися ?й пiд ноги. Та ми того не зробимо.
   Жук був веселий i радий. Навпаки, Сагайдачний почував себе  нiяково.  У
нього билось серце сильнiше. От перший  раз  побачив  таку  велику  ворожу
силу. Чим воно скiнчиться? Та на Сiчi мав Жук славу  небуденного  ватажка,
йому можна повiрити. Якщо йому кошовий таке дiло поручив i  наставив  його
наказним, то не на те, щоб козацтво знiвечити.
   Орда щораз наближалася. Тепер можна було пiзнати обриси коней i ?здцiв.
   - Скiльки ?х може бути?
   - На мою думку, буде яких сорок тисяч, коли  не  бiльше.  Буде  з  нас.
Тепер я вертаю, а ти останься тут i зори за ними далi. Як орда  стане  над
берегом, ти злазь непомiтно i бiжи до мене.  Лише  не  показуйся,  хоч  би
прийшлось i по землi повзнути.
   Жук зсунувся з дуба i пiшов до сво?х. Петро зорив далi за ордою,  котра
щораз ближче пiдходила до Днiпра.
   "Безпечнi вражi сини, навiть роз'?здiв не висилають, а галайкають,  мов
пси до повного мiсяця", - думав собi Петро.
   Та воно так не було. В цю хвилю кiлька татарських чет  вiдлучилося  вiд
гурту i почвалувало до рiчки. Зупинившися над берегом,  вони  позлазили  з
коней i стали
   роздягатися.  Петро  цiкавий   був   бачити,   як   вони   через   воду
переправляться будуть. Було ?х тут бiльше двох сотень. Кожний в'язав  свою
одежу i  зброю  в  узлик,  котрий  прив'язував  собi  на  головi.  Вiдтак,
держачись гриви коня, влазив у воду. За  хвилю  видно  було  лише  кiнськi
голови, що пригали в водi, i татарськi голови з клунками. Плили  прямо  до
острiвця. "Я тут задовго сиджу", - думав Петро i миттю  зсунувся  з  дуба.
Нiхто його через берег не побачив. Вiн побiг до сво?х.
   - Що нового?
   - Пане отамане, передня сторожа вже на острiвцi спочива?.  Буде  ?х  зо
двi сотнi. Орда в тiй хвилi вже, певно, над берегом.
   - Добре, гаразд,-говорив Жук, затираючи руки. - Зда?ться, що  в  рiчках
вже, либонь, досить води назбиралось.  Ви,  хлопцi,  сидiть  за  возами  i
гарматами i не показуйте носа. Цих ми перепустимо туди i назад.  Вони,  як
завернуть, будуть себе вважати цiлком безпечними. За ними пiде  уся  орда.
Нiхто не смi? стрiляти, поки я не дам знаку i стрiлю перший.
   В цю хвилю стали показуватися з-пiд берега голови коней i  людей.  Вони
виходили на берег. Тут  вони  поодягалися,  посiдали  на  коней  i  рушили
широкою лавою, розглядаючись на всi боки. Але не помiтили нiкого.
   Жук сховався за прислоненими зеленню возами. Татарськi  орди  пере?хали
спокiйно аж по кiнець обох лiсiв  i  звiдтам  звернули  до  Днiпра.  Тепер
розмовляли мiж собою голосно, нiчого не прочуваючи. Як стали над  берегом,
пустили зараз пасти коней та стали галакати через рiку до тамтих.
   Iз-за рiки доходив великий галас.  Тепер  розпочалася  переправа  цiло?
татарсько? армi?. Так, бодай, здавалося козакам. Та воно довго тривало,  i
нiхто бiльше на цiм березi i не показувався. Вже i вечорiти стало, а галас
не вгавав, i нiкого не було видно.
   - Що воно, до бiса, чого вони забарилися? А ну же,  Петре,  пiдiйди  до
берега i роздивись.
   Петро пiдкрався до берега та йому аж в очах замерехтiло.  На  тiм  боцi
Днiпра горiли великi огнi, а помiж ними  сновигали,  мов  у  муравельнику,
чорнi татарськi постатi. За хвилю загорiли огнi i на цiм боцi Днiпра.
   "До бiса! I цi безпечнi. Коли б так уночi до них добратися, то нi  один
не вийшов би живий", - думав Петро, вертаючись до сво?х.
   - Ти менi нiчого й не кажи, бо я вже знаю,  -  каже  Жук  до  Петра.  -
Татари там, де стали, там i ночувати будуть.
   - Може би так на вилазку на охотника, пане отамане, дiбратися до ?х  та
зробити ?м криваву купiль.
   - Гарячо ти купаний, козаче. Так  не  можна.  Наробилося  би  галасу  i
тамтi, дiзнавшися, що ми тут ?, пiшли би на iнший шлях. Ми не  йшли  сюди,
щоб цих обiрванцiв перерiзати, а на те, щоби цiлу орду знiвечити.  Ночують
вони, то й ми переночу?мо, хiба що огнiв розводити не будемо.
   - А щоб ?м всячина! - нарiкали козаки. - Треба буде уночi мерзнути.
   - Завтра буде гаряче, аж попрi?мо.
   Жук приказав вiдвести коней у лiс, щоб не зрадились чим.
   Як лише на свiт заноситися стало, на тiм  боцi  Днiпра  настав  великий
рух. Орда ладилася до переправи. Над рiчкою залiг такий густий туман,  мов
хмара. Козаки привели коней i позапрягали у вози та гармати.
   Тривало так довший час, поки  татари  перебрались  на  цей  бiк  рiчки.
Повдягались i посiдали на коней. Опiсля рушили в порядку помiж лiси.
   Iз-над рiчки насунула i сюди густа мряка i заступила  свiт  божий.  Тут
лиш тiльки  видно,  що  вiд  берега  щось  клубилось  в  густiм  туманi  i
розходився гамiр.
   "От коли б так вiтрець подув, - думав собi Жук, - та годi на  це  довго
ждати. Благослови, Боже, на велике дiло, та поможи  християнському  мировi
побiдити".
   Жук узяв вiд гармаша льонт i пiдпалив першу гармату.  Залунав  стрiл  i
вiдбився могутнiм гомоном по лiсi.
   - Ану же, хлопцi, одна за другою, а потiм чергою.
   Настав страшний рев вiсьмох гармат, котрi були  з  Жуком.  На  той  гук
почулись густi рушничнi стрiли по обох боках шляху i лiсу.
   Мiж ордою настала метушня, зойки та крики. Вони такого не прочували,  а
через мряку не бачили, звiдкiля на них напасть iде.
   Жук розпочав стрiльню тодi, як послiднi татарськi  чети  на  цей  берег
рiки виходили.
   Татари  роздiлилися  на  два  фронти  по  обох  краях  шляху  i   стали
вiдстрiлюватися. Цiлi хмари стрiл випустили на обидва лiси,  та  тим  вони
козакам не пошкодили, бо вони ховалися за деревами. Тепер повiяв вiтер вiд
лиману i розiгнав мряку. Татари побачили, що вони  попали  у  засiдку,  ?х
взяла розпука. До Днiпра не  можна  було  вертати,  бо  тут  стояв  Жук  з
гарматою.
   Одна частина пiшла перебо?м вперед. Тi, що позаду, кинулись на Жука, на
його табiр. Жук став уступати поза лiс, вiдстрiлюючися.
   Татари загадали обiйти другим боком  поза  лiс,  та  тут  натрапили  на
рiчку, повну води по самi береги. За табором, що вступився за лiс, вони не
йшли, побоюючись ново?  засiдки.  Вони  почвалували  шляхом  помiж  лiсами
наперед.
   Вiдразу  замовкли  гармати,  лише  рушничнi  стрiли  з   лiсiв   за?дно
тарахкотiли.
   - Дотепер все пiшло добре, - каже Жук. - Тепер, хлопцi, поспiшаймо поза
лiс щосили, може, ще ?х перебiжимо. На конi!
   - Не знать, що сталося з нашими у лiсi? - каже Сагайдачний.
   - Не турбуйся, вони вже знають, що ?м робити. Козак в  лiсi  безпечний,
як у себе в хатi.
   Жук погнав з  кiннотою  поза  лiс  та  прийшов  запiзно.  Вже  послiднi
татарськi чети ви?здили з-помiж лiсiв. Зачiпати не було безпечно, бо  коли
би i другi, що вийшли першi на них, обернулися, то, певно, не  встояли  б.
Гармати йшли  позаду,  поволi,  i  не  зараз  наспiють.  За  лiсом  татари
згуртувались i подались на Iнгулець. Тепер стали козаки  виходити  з  обох
лiсiв гуртками. Вони вели  з  собою  пов'язаних  кiлькох  татар  i  багато
пiйманих коней.
   - Добре ми дотепер справились, - каже Жук, - тепер  похова?мо  полеглих
товаришiв, ранених вiдiшлемо на Сiч i пiдемо услiд за ордою.  Забагато  ?х
вирвалось з нашо? петлi. Ми подiлимось на гуртки по  двiстi-триста  людей.
Будемо шарпати татар то ззаду, то по боках. Не треба  допустити  до  того,
щоб цiла татарська навала напала на Чепеля, то може його роздавити. Трошки
ми припочинемо, а опiсля - в дорогу. Ти, Петре, бери перший гурток скраю i
рушай у божий час та покажи, чого  тебе  старий  Чуб  навчив.  Усi  гуртки
зiйдуться над Iнгульцем.
   Вiдпочивши, рушили далi по Жуковому розпорядку. Над  вечором  повернули
до Жука роз'?знi з вiсткою, що орда перейшла Iнгулець i  розтаборилась  по
тiм боцi. Жодна з висланих ватаг, як опiсля показалося, не вспiла  догнати
орди.
   Вже стемнiло, як козаки опинились  над  Iнгульцем.  З  того  боку  рiки
горiли густо татарськi огнi в таборi.
   - Засвiтили нам добряги, i тепер певно не заблудимо, - говорили козаки,
- якi вони безпечнi.
   Тепер Жук роздiлив сво? вiйсько на три частi. Одна  мала  остатися  при
ньому тут, де тепер стояла. Друга i третя мали об'?хати колесом татарський
табiр, перейти Iнгулець i на даний знак ракетою  бiля  Жука  мали  з  двох
бокiв напасти на татарський табiр i вертатися на цей бiк рiки. Мали  вийти
зараз по пiвночi, а до того часу спочивати.
   Жук не спав нi трохи.  Зараз  по  пiвночi  роз'?хались.  Жук  пiдступив
потихеньку над сам берег рiки i тут спрямував сво? гармати на берег.
   Виждали тут часок, поки висланi частини  перейдуть  рiчку.  Тодi  стали
стрiляти з гармати прямо на татарський обоз.
   Кулi падали в саму середину i робили великi спустошення. Тепер замовкла
гармата, а у воздух стрiлила огненна ракета.
   На той знак почувся могутнiй  бойовий  козацький  клич.  З  обох  бокiв
наскочили козаки на татарський табiр, i почалася страшна рукопашня.
   Татари стямились i стали вiдбиватися щосили. Жук пустив другу ракету  у
воздух. Зразу блиснув огник, посипались iскорки, поки  не  стрiлила  вгору
огниста куля, тягнучи за собою огненний шнурок.  Це  був  знак  завертати.
Козаки завернули до рiчки i  стали  переправлятися.  Татари  пустилися  за
ними, та Жук зачав знову стрiляти з гармат.
   Татари зупинились в погонi, а  до  козацького  обозу  стали  з'?здитися
козаки з обох бокiв. Показалося, що цi?? ночi багато козакiв у рукопашному
бою полягло.
   Тут вiдпочивали до рана. В  татарському  обозi  усе  затихло,  та  коли
розвиднiлось, татар вже на  давньому  мiсцi  не  було.  Тепер  можна  було
бачити, що на тiм мiсцi вночi дiялось. Лежали цiлi купи трупiв. Було тут i
козацьких чимало. Цих зараз з пошаною козаки поховали.
   Землю залягав туман, i не знати було, в  котру  сторону  пiшли  татари.
Треба було йти за слiдом.
   - Зда?ться, - каже Жук, - що нинi нашiй роботi  кiнець.  Орда,  либонь,
пропала, що й чорт ?? не вiднайде.
   Нараз стали усi наслухувати. Жук приклав вухо до землi:
   - Якiсь гостi йдуть, готовтеся, братики.
   Тупiт коней став щораз наближатися. Дудiння ставало щораз виразнiше.
   Нараз повiяв вiтрець, i туман став розходитись. Козаки  побачили  перед
собою цiлу ватагу татар.
   Без команди, без одного вистрiлу кинулися козаки на татар, окружили  ?х
з усiх бокiв. Татари того не сподiвалися.
   - Нiхто не смi? втекти! - гукав Жук, рубаючи шаблею.
   Татари хотiли перебитись, та якраз попали у той бiк, де стояли козацькi
вози. Тепер козаки наперли на них ззаду. Татари  оборонялися  завзято,  та
лише тi, що були скраю. Середина збилась в одну  купу.  Настала  страшенна
рiзня. Козаки рубали шаблями, били келепами та  кололи  списами.  Усiх  до
одного вибили.
   - Цим разом чорт не вспiв ?м помогти.
   - Я цього не розумiю, чого вони вiдстали вiд орди i попали нам в зуби.
   - Це, бачиш, татарська штука. Так татарва слiди за собою замiта?. Вони,
щоб змалити погоню, стають в одному мiсцi i  тут  роздiляються  на  чотири
гуртки. Кожний ма? ?хати в iнший бiк. Кожна купа робить великi закрути, аж
поки знову на iнше мiсце не прийде, а тодi по слiдах нiчого  не  розбереш.
Ти пiдеш за одним слiдом та попадеш на слiд друго? купи.  Тi,  що  на  нас
наскочили, не сподiвалися того. Через мряку не побачили нас у свiй час, ну
i пропали. Тепер нiхто не розбере, де вони зiйдуться.  Та  нема  чого  нам
довго мiркувати. Наша дорога - на Iнгул.
   Йдучи так усiм табором, натрапили справдi на мiсце, столочене копитами.
Коли ближче приглянулись, то слiди розходились на чотири сторони навхрест.
   - Станьмо тут обозом. Нам треба конечно розслiдити, кудою пiшла головна
сила. Це перехрестя  показу?,  що  одна  частина  пiшла  туди,  де  ми  ??
стрiнули. Ще нам треба прослiдити двi, а четверту, то ми  певно  знайдемо.
Оцей шлях показу? на Днiпро. Що воно може  бути?  Хiба  ж  та  часть  орди
загадала вертатися у Крим?
   - Сагайдачний! Бери двi чети i рушай за  цим  слiдом,  -  каже  Жук  до
Петра. - Не дай заскочитися; як ?х буде бiльша сила, то не зачiпай, аж  на
переправi, там, може, ?х переможеш.
   Петро зiбрав сво?х людей i пiшов за слiдом.  Йому  хотiлось  справитися
так, щоб Чубово? редути не засоромити.
   Вже було з полудня, як  передня  сторожа  наскочила  на  невелику  купу
татар,
   - Цих можемо взяти, - говорив Петро, роздивившись. Вiн  розпустив  свою
ватагу великим колесом i став татар окружати. От трапилась  нагода  перший
раз показати себе.
   Та показалося, що не всi татари були тут разом. Вже кинулись козаки  на
цю ватагу зi списами, як десь, наче з-пiд землi, стали  збiгатись  з  усiх
сторiн татари, що насiдали на козакiв густою  лавою.  Тодi  i  тi,  що  ?х
окружили, обернулися на них.
   - До обозу, товаришi! - гукав Петро,  рубаючи  шаблею.  Татари  хотiли,
очевидно, заступити козакам дорогу до  табору,  а  ?х  була  велика  сила.
Козаки оборонялись завзято. Вони надiялися, що Жук пошле ?м пiдмогу.
   - До купи, товаришi, не розбiгатися!
   Так вiдбиваючись, стали козаки вiдступати. Петро  боровся  у  послiднiй
лавi. Вiн не тратив надi?, що переб'?ться. Аж  ось  задуркотiв  у  повiтрi
аркан, i Петро почув, як в тiй хвилi затягнула його петля за шию. Вiн впав
з коня. Опiсля його так здавило, що втратив пам'ять i  не  знав,  що  далi
робиться.
   Коли прийшов до пам'ятi, побачив, що йому i другим товаришам  пов'язали
сирiвцями руки. ?х посадили на  конi,  пов'язали  ноги  попiд  животами  i
помчали далi. Очевидно, що  прямували  до  Днiпра.  Як  перебрались  через
Iнгул, то вже стало смеркати. Згодом стали на нiчлiг. Козакiв познiмали  з
коней i, пов'язавши ?м ноги, поклали рядком на землi. Порозпалювали огнi i
пустили коней пастися.  Над  козаками  сторожив  дужий  татарин  з  довгим
списом.
   - От ми в полон попали,  -  шепнув  Сагайдачний  до  свого  найближчого
товариша, -далебi, що краще б нам була смерть, нiж неволя.
   Тим  часом  недобитки  Петрово?  ватаги  прискакали  до  обозу  Жука  i
розповiли, що сталося.
   - То все так бува?, коли пiшлеш молоду голову, - говорив Жук з жалем. -
Шкода менi тiльки людей i цього Петра менi жаль, бо  з  нього  могло  щось
бути. Пiслати би на вируку, та чортзна, де вони тепер ?? Певно, що  татари
на нас ждати не будуть. Менi нiколи тут довше гаятися. Пропало.
   Стало заноситися на дощ. На небi не було нi одно?  зiрки.  Петро  лежав
горiлиць  i  думав  над  сво?ю  долею.  Став  стиха   молитися.   Товаришi
перешiптувалися мiж собою. ?м всiм задеревiли пов'язанi сирiвцями руки.
   Марко, коли довiдався, що Петро пропав, мало з глузду  не  збився.  Вiн
ломив руки i голосно плакав, мов мала дитина.
   - Боже мiй, чого я пустив його самого, чому не пiшов з ним ураз?
   - Говори, Климе, хай тво? не гине, - говорив йому старий  козак.  -  Те
саме було б сталося з тобою, що i без тебе. Були би ви оба  пропали.  Йому
так на долi було написано, а долi конем не об'?деш. Покинь  дурне  гадати.
Йому нинi, а тобi завтра. Така наша козацька доля. А вже  то  козаковi  не
слiд плакати, мов дитинi, - тебе козацтво на смiх пiднiме.
   Так уговорювали його козаки, та вiд цього йому  нi  раз  не  полегшало.
Йому розривало душу. А далi побiг до Жука.
   - Батьку рiднесенький, позволь менi  зiбрати  охочих  товаришiв  та  на
роз'?зд по?хати, може, ще доведеться побратима виручити з бiди.
   - Я роз'?зд мушу пiслати, i то не один, але тобi, козаче, жодного вести
не дам. Ти помчав би за побратимом у самий Бахчисарай i загирив би i себе,
i других. Вже й так не можу вiджалувати, що  одного  жовтодзьоба  необачно
пiслав. Ти як хочеш, то ?дь з  котрим-небудь,  але  пiд  рукою  досвiдного
ватажка.
   На те обiзвався козак, що з Петром ходив:
   - Нi, батьку, вибачай, так на Петра  казати  не  можна.  Вiн  вiв  свою
ватагу умiло, по-козацьки, та цього, що сталося, вiн не завинив.
   - Може, й так, але пропав сам, та й годi.
   Марковi i того було досить, чого добився. Вiн побiг мiж козакiв i  став
?х пiдмовляти до поспiху.
   - Братики мо?, поспiшайте, рятуйте, повiк вам цього не забуду, може, ще
виручимо.
   - Гада?ш, що ми твого побратима менше любимо, як ти? Та ти знай,  що  з
великого поспiху користi не буде.
   Вкiнцi Марко дiждався того, що роз'?зди згуртувались i по?хали. З одним
по?хав i Марко.
   Вже було по пiвночi. Став покрапати теплий дощ. Пов'язанi бранцi лежали
на мокрiй землi i самi промокли до сорочки, ?х стало проймати  дрожем,  бо
не можна було ворухнутися.
   Коли Петро передумував, яким би побитом ?м з петель визволитись,  почув
бiля себе якийсь шелест, - хтось до нього пiдсовувався. Над  ним  замрiяла
чоловiча
   постать у татарськiй кiнчастiй шапцi. Вона приблизилась до його вуха:
   - Слухай, осавула, ти мене не пiзнала, а я тебе пiзнала зараз. Я Ахмет,
твiй вдячний Ахмет, я тебе визволю. Я тут тепер стою на сторожi при вас.
   Вiн став обмацувати рукою, потiм перерiзав сирiвець ножем  на  руках  i
ногах. Петровi задибенiли руки i ноги так, що не мiг ними ворухнути. Ахмет
шептав далi:
   - Зараз втiкай! Там пасуться нашi конi, бери одного i втiкай, хай  тебе
аллах береже!
   - Спасибi тобi, добрий Ахмете. Дай менi ножа, хай i товаришiв  визволю,
я сам без них не рушуся.
   Ахмет надумався, що йому робити, а потiм вiддав Петровi ножа:
   - Хай буде благословенне iм'я  аллаха!  Коли  хочете  втiкати  усi,  то
вiзьмiть i мене з собою, бо мене ждала би тут велика кара. Не  вернути  би
менi бiльше додому i не побачити мого улуса i мо?х дiток.
   Петро повзав вiд одного козака до другого i розтинав сирiвцi. У  декого
був свiй нiж, i робота йшла швидше. Петро поповз знову до Ахмета i шепнув:
   - Веди нас до коней.
   Пiшли козаки за Петром, держачись один одного. Петра вiв за руку Ахмет.
   Татарськi конi паслися на припонах при коликах, повбиваних у землю,  ?х
пильнували вартовi татари, що куняли, опершись  на  списи  або  сидячи  на
землi.
   Петро каже до товаришiв:
   - Поперед усього з вартовими справитись. Пiдповзти i  задушити  руками,
щоб жоден не крикнув.
   Так воно i сталося. Сторожi падали на землю один за одним.
   Тепер розбiглися козаки мiж коней. Кожний вiдв'язував  коня,  сiдав  на
хребет без сiдла, без узденицi. Ахмет держався Петра. Цiла  валка  козакiв
ви?хала непомiтно з татарського обозу. Та куди ?хати, в який бiк, нiхто не
знав. Нiч була темна, нi одно? зорi. Петро пита? Ахмета:
   - З котрого боку Днiпро?
   - Ось з цього.
   - Добре, так нам на Iнгул туди дорога. За мною,  хлоп'ята!  -  Кермуючи
руками коней за гриву i пiдганяючи ногами, вони рушили скоком на Iнгул.  -
Товаришi, знайте, що цей татарин - то наш спаситель. Коли б мiж  нами  був
хто з чубiвських козакiв, то, певно, нагадав би собi його. Це  той  самий,
якого я не дав  убити  i  коня  подарував.  Бачите,  що  i  бусурмен  вмi?
вiддячитись.
   Тепер  почули  козаки  за  собою  в  татарськiм  обозi  галас.   Татари
прокинулись зi сну вiд тупоту коней. Здавалося ?м, що це, певно, козацький
набiг. Про те, щоб бранцi повтiкали, вони  й  не  думали.  Аж  згодом,  як
надворi стало свiтати, побачили подушених вартових,  не  стало  коней,  не
було i бранцiв. Та козаки були  вже  далеко.  Вони,  прочуваючи,  що  буде
погоня, втiкали щосили. До того ще ?х мучив голод i спрага, бо вже стiльки
часу не подав ?м нiхто куска хлiба,  нi  каплi  води.  Коли  б  ?х  татари
здогнали, не мали чим боронитися. ?м лишалася тiльки швидка втеча.
   - Хлопцi! Ось Iнгулець! - гукали тi, що були напередi.
   Козаки кинулись прожогом у воду i перейшли на другий берег. Вони  якраз
попали на старе побо?вище з-перед учора, на татарський  обоз.  Лежало  тут
чимало татарських та кiнських трупiв враз iз сiдлами.
   - Хлопцi, - говорив Сагайдачний, - хапайте для себе сiдла та  узденицi,
хапайте зброю, яка попаде в руку, нам треба втiкати далi.
   - А пошукаймо теж при  трупах  якого  сухаря  або  в'яло?  конятини,  -
говорили другi, - бо голодом заморимось.
   Цiла сотня, мов тiчня голодних вовкiв, кинулася на побо?вищi шукати  за
тою марною поживою. Видирали собi з рук погану вонючу конятину  або  кусок
паляницi чи сухаря. Петро надiв на голову татарську кiнчасту шапку,  добув
собi шаблю i кинджал. Вiн побачив, що голоднi  козаки,  заспокоюючи  голод
окрушками сухарiв та пряженою пiд сiдлом  кобилятиною,  забули  про  божий
свiт, про небезпеку. Коли б так тепер наскочила на них яка татарська чета,
то забрала би ?х усiх, мов зимою куропатви з-пiд копицi. Вiн став гукати:
   - Досить того! Сiдлати швидше коней, бо татар поки що не  видно,  а  до
наших ще дуже далеко.
   Деякi послухали, а iншим було це байдуже. Вони нишпорили по  побо?вищi,
перешукуючи трупiв за ?жею i добичею.
   - А ви, диявольськi сини! Гада?ш, що просити буду? Хочеш знову у  петлю
попасти? - Петро ганявся по побо?вищi i не жалiв руки. Деякi озвiрились  i
кинулись на Петра.
   - А ти звiдкiля приходиш нам приказувати?
   Та Петро не був страшкiв син. Першого  скраю  так  почастував  ки?м  по
руцi, що аж шабля йому з руки випала.
   - Ти, собачий сину! На твого ватажка, що тебе  з  путiв  освободив,  ти
шаблю пiдносиш?
   Другi схаменулися i пiшли врозтiч, бо таки кiлька до  нього  з  шаблями
присiкалося, а Петро гнав за ними та перiщив по спинi:
   - Ось тобi бунт, гiльтаю!
   Тим, що на це дивилися, стало дивно. Один  чоловiк  з  ломакою  в  руцi
гонив перед себе гурток як так узбро?них козакiв, мов череду баранiв.
   - На конi!
   Всi мовчки повсiдались.
   - Ставай чвiрками! Перша чвiрка, як передня сторожа, руш!
   Приказ був як слiд виконаний. Петро з Ахметом ?хали позаду.
   - В тiм Сагайдачнiм хiба нечистий сидить, - говорили мiж  собою  старшi
козаки, - ти бачив, як його всi слухаються, начеб кошового, а  могли  його
на шаблях рознести.
   - З нього таки кошовий вийде, то неабихто.
   Так гуторили помiж собою, поспiшаючи. Аж надбiг козак з передньо?  чети
i до Петра:
   - Проти нас йде якась чета.
   Тодi Петро ви?хав перед сотню i скомандував:
   - В лаву! Ти вертай до сво?х. Дати менi зараз знати, хто йде проти нас.
   Тим часом спереду почувся великий крик. Видно було, як козаки пiдкидали
шапки вгору i вигукували:
   - То нашi, нуте тепер скоком!
   То справдi була одна з тих чет, котрi отаман послав на  роз'?зди.  Коли
зiйшлися разом, повiтанню кiнця не було. На Ахмета  дивилися  бiсом,  поки
Сагайдачний не пояснив усiм, яка  дяка  тому  татариновi  належиться.  Вiн
перший остерiг козакiв, ще минулого року, що орда збира?ться на Укра?ну.
   Усi разом  рушили  до  козацького  обозу  Жука,  що  чекав  на  поворот
роз'?здiв. Вiн дуже втiшався, що Петровi повелося освободитись.
   Роз'?зди верталися один за одним. Вернувся i Жмайло.  Козаки  зараз  на
першiм словi сказали йому, що Петро вернувся цiлий i здоровий. Радостi  не
було кiнця. Марко трохи не задушив Петра, обiймаючи. З тих роз'?здiв  була
така користь, що можна було вiдгадати, куди пiшла головна татарська сила.
   Отаман Жук не був з того радий. Коли б тим шляхом пiшла орда, то ??  не
спинить пiти на  Укра?ну,  а  Чепiль  не  буде  мати  спроможностi  з  нею
стрiнутися.
   Треба було щось на те порадити, над чим клопотав собi голову отаман.
   Не могло бути про це мови, щоби Чепiль зi свого мiсця  мiг  так  швидко
рушитись, бо у нього мало було кiнноти, а багато таборових тяжких возiв.
   - Нiчого не поможемо. Або здобути, або вдома не бути. Треба татарвi  за
всяку цiну дорогу заступити.
   Забрав Жук iз собою усiх  кiнних  козакiв,  легкi  гармати  i,  колуючи
здалека, помчав на пiвнiч. Табiр мав поступати за ордою.
   Жук ?хав зразу правим берегом Iнгульця вгору. Поспiшав щосили, поки  не
зайшов на бажане мiсце. Треба було спочити i людям, i  коням,  бо  однi  i
другi таким поспiшним маршем дуже знемоглися.
   По вiдпочинку завернув Жук з цiлою силою на захiд. ?хали цiлу нiч.  Над
раном стрiнулися з першим татарським загоном.
   Козаки вдарили на нього i розбили. Решта вспiла втекти до головно? орди
i тут звiстила, що вiд пiвночi сто?ть велика козацька сила, яко? не  можна
переломити. Вслiд за ордою пiшов Жук.
   - Ма?мо цим разом щастя,  -  говорив  отаман,  -  коли  б  татари  були
змiркували нашу силу, нi один з нас не вийшов би живий, нас  роздавили  б.
Тепер вони попали в матню, бо мусять наткнутися на Чепеля, а  вiн  ?м  вже
всипле бобу та гороху.
   Отаман прислав приказ до табору,  щоби  йшли  прямо  на  Iнгул,  а  там
розставили вози так, щоб татарвi заперти дорогу, коли б  хотiла  завернути
назад, звiдки прийшла.
   Вже було геть з полудня, як над Iнгулом почулись гармати.
   - Чу?те? Це вже Чепiль говорить. Ну же, хлоп'ята, поспiшаймо.
   Гармати ревiли щораз густiше. Жук  наближався  i  наступав  татарам  на
п'яти. Вже було  чути  рушничнi  стрiли.  Татари  наскочили  на  Чепеля  i
пiзнали, що попали в матню. Треба було перебитися. Перша  лава  пiхотинцiв
вступилася i схоронилася до табору. Тепер татари наткнулися  на  табiр  iз
возiв, пов'язаних ланцюгами. На возах стояли гармати, а помiж возами  були
розставленi пiхотинцi з рушницями. Татари гинули цiлими лавами.  Завернули
назад, та тут теж табiр iз возiв Жука, i тут гармата та рушниця.  Не  було
для них вороття. Одиницi розбiглися на пiвнiч i пiвдень. Вiд пiвночi стояв
Жук з сво?ю кiннотою. Вони вдарили на Жука з розгоном чоловiка, що попав у
розпуку, або зраненого звiра. Вони скаженiли. Петро стояв зi сво?ю четою у
найнебезпечнiшому мiсцi. Пiд ним вбито коня списом, i вiн впав  на  землю.
Заки змiг з-пiд коня  видобутися,  татарва  перелетiла  через  нього,  мов
вихор. Кiнь вдарив його копитами по головi, i вiн втратив пам'ять.
   Надвечiр було вже по всьому. Татар розбито. Невеличкi чети, що уцiлiли,
пропали в степу. Козаки  вiднесли  повну  побiду.  Отаман  Жук  з  Чепiлем
обнялися.
   - Нiчого нам гаятись, - каже Жук, - переночу?мо  тут,  похова?мо  наших
лицарiв i зараз треба нам вертати додому. Хтозна, що  там  дi?ться?  Може,
якраз татарва пiдступила пiд Сiч та руйну? ??.  Тепер,  хлопцi,  порахуйте
себе по сотнях, кого нема? Побачимо, чи великi втрати ма?мо.
   Втрати були справдi дiймаючi. Не було нi Петра, нi Марка.
   - Марка Жмайла бачив я на побо?вищi, -  каже  один  козак,  -  вiн  там
свiтить вiхтем трави i побратима шука?.
   - Годi нам,  хлопцi,  гаятись.  Свiтiть  смолоскипи  i  перешукайте  та
позбирайте ранених товаришiв. Грiх ?х так, безпомiчних, оставляти.
   Загорiлись смолоскипи i, мов блуднi огники,  розбрелись  по  побо?вищi.
Тут натрапили на Марка. Вiн вже вiднайшов Петра з  розбитою,  скривавленою
головою, без пам'ятi, без руху. Марко подобав на  божевiльного.  Заходився
коло побратима, та не знав, яку раду йому дати.
   Козаки поклали напiвмертвого Петра на  кобеняк  i  обережно  понесли  в
табiр. З нього текла кров. За ним  йшов  Марко,  мов  сновида,  не  знаючи
гаразд, що з ним робиться. В таборi взялись його рятувати. З тяжкою  бiдою
спинили кров i пов'язали рану. Петро слабо дихав. Показалося, що  в  нього
було ще зламане ребро.
   - Багато кровi втратив, - каже козак, що коло нього заходився. -  Треба
дуже з ним няньчиться, щоб з того видужав.
   - Я його вiзьму до себе на хутiр, - каже Чепiль, - у мене  ?  жiноцтво,
то його вiдгодують. Менi тепер нiзачим на Сiч ?хати,  бо  треба  з  весною
поле обробити.
   Зда?ться, що орда по такiй прочуханцi цього разу  сидiтиме  тихо.  Оцим
Сагайдачним то я буду пiклуватись, мов рiдним сином.
   А на те каже Марко:
   - Так вiзьмiть i мене, пане сотнику, на свiй  хутiр,  я  без  побратима
жити не можу, i буду його доглядати краще всiх.
   - Ти верта?ш на Сiч, - каже Жук, - тобi нема вiд  старшини  дозволу  на
хуторi жити. Не тобi з недужим возитися. Там ? такi, що  краще  про  нього
подбають.
   Нiчого було робити, бо непослуху сiчова старшина не стерпiла б.
   По побо?вищi ро?лося вiд смолоскипiв. Збирали ранених, заносили в табiр
i тут ?х перев'язували знахарi. Вистелили вози сухою  степовою  травою,  i
тут ?х складали.
   Для полеглих викопали  могильники  велику  яму  i  сюди  поскладали  ?х
обережно, мов рiдних дiток. Понакривали козацькi очi i  присипали  землею.
Кожний товариш кинув свою грудку. Чепiль вiдчитав молитву. Хвиля була дуже
поважна. Не одна гаряча козацька  сльоза  поплила  по  суворому,  степовим
вiтром осмаленому лицi за добрим товаришем або й побратимом.
   Рано рушили походом прямо на Сiч. Поки ?хали разом  з  Чепелем,  Марко,
сумний мов осiння хмара, сидiв на возi бiля Петра, пiддержував рукою  його
бiдну безталанну голову i не вiдвертав вiд нього очей.
   Та прийшла хвиля розлуки. Чепiль вiдлучився вiд сiчовикiв i  подався  з
сво?ми козаками до свого хутора.
   Марко цiлував Петра в блiдi уста,  перехрестив  його  i  заплакав,  мов
рiдна мати.
   Опiсля сiв на коня  i  почвалав  за  сво?ми.  Його  серце  мов  клiщами
стискало. Чи побачить його коли ще на цiм свiтi? Вiн за?дно  оглядався  за
ватагою Чепеля, поки вона не зникла йому з очей в широкому степу...



   III

   Чепелева ватага мусила ?хати поволi, бо  везла  багато  ранених.  Петра
цiлу дорогу заливали водою, рознiмаючи йому зуби ложкою.
   При?хали на хутiр аж третього дня з  полудня.  Як  ватага  наблизилася,
настав у цiлому селi великий  рух.  Усе  село  вийшло  назустрiч.  Питання
перехрещувалися. Не  одна  мати  заплакала  за  сином,  не  однiй  дiвчинi
защемiло серце за милим, за братом, а  старi  батьки  та  сивi  дiди  лише
хрестилися та головами хитали. Вони вже  привикли  до  того,  бо  не  одну
втрату доводилось ?м на сво?му життi переболiти. Така вже  козацька  доля,
що не зна?ш нi дня, нi години,  коли  треба  все  покинути  та  передчасно
покласти буйну козацьку голову в сиру могилу.
   А тi, що стрiчали живих та здорових, радiли i повiтанням не було кiнця.
   Ранених порозвозили по хатах. Петра повезли до сотникового хутора.
   Сотник звiтався з жiнкою та дочкою Марусею. Вона обняла батька за шию i
сердечно радiла, що любий батенько вернув з походу живий та здоровий.
   - Годi-бо, моя зозулько, бо ще мене задушиш. Татари не вбили, а ти менi
сво?ми пестощами вiку вкоротиш. От  ти  краще  подбай  про  цього  бiдного
раненого та поклич сюди негайно пасiчника, старого Ониська, щоб йому  рану
перев'язав.
   - А хто це такий, тату?
   - От цiкава! Козак, та й годi, а до того ще самий славний, а тепер  наш
гiсть. Я гадаю, що мiж вами швидше вилежиться з  рани,  як  на  Сiчi.  Ти,
Марусю, перенесешся з сво??  кiмнатки  у  свiтлицю,  а  ми  там  покладемо
недужого. Йому треба великого супокою.
   - Коли б хоч не вмер, - каже налякана Маруся. - Менi б було  дуже  його
жаль.
   - Коли досi не вмер, то, може, й подужа?, а це все в божiй руцi.
   Прийшов з пасiки Онисько, старий дiдок, з лисою головою, босий, лише  в
штанах, сподом мотузками пiдв'язаних, i в  сорочцi.  Вiн  уходив  на  цiлу
околицю за доброго знахара. Славно вiн  знав  складати  поламанi  костi  i
лiчив усякi недуги зiллям.
   Онисько оглянув хворого, казав його обережно покласти на кобеняк i  так
його понесли у Марусину свiтличку. Петро лежав, мов неживий, з заплющеними
очима. Лице було блiде, мов полотно. Як його несли, то Маруся пiддержувала
руками його голову.
   Поклали його на Марусину постелю. Онисько казав принести  тепло?  води,
роздягнув його i став розвивати рани. Крiм рани на головi,  було  ще  одне
ребро зломане i кiлька великих синцiв на тiлi.
   Онисько понаганяв усiх з хати, щоб йому не заважали,  i  довго  порався
бiля недужого.
   Увесь той час ждала Маруся пiд дверима, поки Онисько не вийшов.
   - А що, дiдусю, чи подужа? вiн?
   - Дасть Бог що подужа?. Кiсть не рушено, лише що  живчик  прорвало,  то
через це багато кровi втратив.
   - Дiдусю, вилiкуйте його, прошу, а коли вiн подужа?, то, далебi,  вашiй
Настi мо? золотi сережки подарую, от зараз забожуся, а для вас то  гарного
гостинця у батенька випрошу ?й-богу! Лише не дайте йому  вмерти,  бо  менi
цього козака дуже жаль.
   - Еге ж, Марусенько, ? кого жалувати, бо справдi  хлопець  мов  тканий,
для тебе якраз пiд пару. -  Старий  моргнув  оком  i  погладив  Марусю  по
голiвцi
   - ?й-бо, дiдусю, ви зараз таке вигаду?те, ще хто почу? та що подума??
   - Но-но, вже нiчого не скажу, але  я  тебе,  Марусенько  моя,  беру  за
слово, i сережки  вже  так  мовби  були  в  руках  мо??  Настi.  А  тепер,
серденько, принеси менi кухоль теплого молока та й  поможи  менi  недужого
напо?ти.
   Марусi не треба було цього двiчi казати. Побiгла  миттю  до  пекарнi  i
прийшла з молоком. Онисько взяв у руку кухлик i приткав до губи.
   - Ех, Марусенько, так гаряче не можна до  нього  вiдразу  пiдходити.  -
Онисько моргнув знову: - Треба перш прохолодити. Таким гарячим ми би  йому
рота попарили, i треба би знову лiкувати. - Так балакав старий, продуваючи
молоко та повертаючи кухликом у руцi. - Тепер ходiмо.
   Ввiйшли всередину. Петро лежав на постелi горiлиць i слабо дихав. Через
вiдчинене вiкно весняне сонце пускало сюди сво? яснi променi й  освiчувало
усю стать недужого. Петро начеб спав. У Марусi  билось  серце,  коли  сюди
ввiйшла, мов у пiймано? пташки. Петро видався ?й гарним, мов янголятко.
   Онисько прикликав Марусю рукою ближче,  пiдвiв  голову  Петра  i  казав
дiвчинi напувати його молоком. У не? дрижали руки,  i  трохи  вилилося  на
вiдкритi Петровi груди.
   Вiн здригнувся i глибоко вiдiтхнув. Дiвчина стала ще бiльше дрижати.
   - Нi, так не буде, - каже Онисько, - ти держи  його  голову,  а  я  сам
напою. Йому треба буде, либонь, ще i зубiв розвести.
   Приставив кухлик до рота. Петро зразу проковтнув  раз,  а  вiдтак  став
проликати. Його лице  начеб  оживилося,  начеб  порожевiло  вiд  сходячого
сонця.
   Маруся держала руку пiд головою,  яка  ще  не  висохла  вiд  недавнього
миття. Чорний козацький чуб лежав на бiлiй подушцi, наче гадюка.
   Опiсля Петро вiдiтхнув ще раз глибоко i вiдкрив очi. Перший його погляд
впав на Марусю, та вiн зараз заплющив очi.
   - От бачиш, моя голубко, яка твоя  рученька  чудотворна,  коби  здорова
була. Я його i горiвкою заливав, i це, i те, та й нiчого не  вдiяв,  а  ти
лиш ручку приложила, а козак зараз ожив. Ну, ну, Настя матиме сережки, але
ти менi помагай, ти тут бiльше вдi?ш, як я.
   Маруся стояла, мов на  вуглях.  Почервонiла  уся,  мов  рожа.  По  тiлi
проходила якась люба дрож, ?й так було весело на серденьку, як ще нiколи.
   - Тепер вiн спить направду. Заглядай до  нього,  а  коли  б  було  чого
треба, то поклич мене.
   Онисько вийшов, а Маруся осталась сама. Не могла з Петра  очей  звести.
Дивилася, мов в образок. Числила його вiддих i  хотiла  б  тут  якнайдовше
остатись.
   Аж дiвчина Горпина, ?? подруга i повiрниця, вiдчинила легенько дверi  i
вивела  Марусю  з  задуми.  Горпина,  побачивши  Петра,  трохи  руками  не
сплеснула:
   - Матiнко рiдна! Який вiн гарний, цей козак!
   - Тихше, Горпино, вiн спить, не можна його будити.
   - А який вiн, бiдний, немiчний, коли б хоч не вмер.
   - Не дай боже! Дiд Онисько казав, що  видужа?.  Вiн  лиш  багато  кровi
втратив.
   - Марусю, я вiд нього очей вiдiрвати не можу.
   - Ходи звiдсiля, а то ще наврочиш, - говорила Маруся,  тягнучи  Горпину
за рукав. -
   - I що ж, вiн не отямився?
   - Нi, лише раз вiдкрив очi i знову заплющив.
   А тим часом сотничиха питала чоловiка, кого вiн привiз iз собою.
   - Гарний то чоловiк i вчений. В Острозi, в цiй великiй школi, вчився. А
на Запорожжi вiн теж неабищо. Пiшов, сердега, перший раз у похiд, та й  не
повезло. Зразу пiймали татари на аркан, та визволив його якийсь татарин, а
потiм у битвi трохи не пропав так,  його  конi  потратували.  Йому  козаки
ворожать, що кошовим буде.
   - А може, не вийде з того.
   - А от Онисько йде якраз вiд нього. Гей, дiду!  Ходи  сюди,  а  що  там
хорий?
   - Нiчого, здоровий буде, видужа?. Лише треба йому спокою та часу,  поки
втрачено? кровi не придба?.
   - Пам'ятай, Ониську, пiклуйся  ним,  доглядай,  а  коли  його  вилiчиш,
нiчого тобi не пожалiю. Ти зна?ш, що сотник Чепiль вмi? нагороджати.
   Онисько усмiхнувся, а Чепiль говорив далi:
   - Iз нього кошовий вийде.
   Маруся ввiйшла в хату запаленiла, мов рожа.
   - Ти була коло недужого? - пита? мати.
   - Була. Дiд Онисько напував його молоком, а я пiддержувала йому голову.
   - Ну, ладно, -каже сотник, -доглядай його, доню, мов брата, а вiн тобi,
певно, подяку?.
   Того не треба було ?й двiчi казати.
   Маруся була одиначкою багатого знатного сотника Iвана  Чепеля.  Старший
його син полiг, а бiльше дiтей не було. Маруся була тою зiркою, тим сонцем
ясним на батькiвському хуторi, до котрого все, що тут жило, звертало  сво?
голови. Була гарна, мов писанка,  струнка,  весела,  щебетуха,  з  золотим
серцем дiвчина. Всi ?? любили. I  старi  бабусi-удови,  що  у  сотника  на
хуторi вiку доживали, такi ж старi дiди, i  молодицi,  i  козаки,  i  малi
дiти. Вона для кожного мала ласкаве  слово,  нiкому  не  вiдмовляла  сво??
помочi.
   Батьки дивились на не?, мов  на  того  янгола,  i  нiчого  для  не?  не
пожалiли б. А вже, як за ким Маруся батенька або  маму  попросила,  то  не
могли, не смiли ?й вiдмовити. Маруся вмiла вибрати  хвилю,  попрохати  так
гарненько i так крiпко обняти за шию, що старий  суворий  сотник  м'якнув,
мов вiск.
   Для всiх Маруся була "наша" панночка, "наша" Марусенька.
   Вiд рана до ночi всюди було  ??  повно,  всюди  було  чути  ??  срiбний
голосочок, ?? солов'?не щебетання.
   Марусю любило усе село. Всi молили для не? щастя, долi, бо  вона  всiма
пiклувалася. А  особливо  тi  немiчнi,  недужi  знаходили  у  Марусi  щире
прихильне серце i помiчну руку.
   Сотничиха роздивлялася мiж козацтвом за парою для  сво??  донi,  та  не
знаходила нiкого пiд пару. Тодi сотник потiшав ??:
   - Не журись, жiнко. Бог - батько. По нашу Марусю при?де якийсь  на  всю
Укра?ну славний козак.
   - А може, князь? - жартувала сотничиха.
   - Цур йому! За князя дочки не  вiддам,  хiба  за  козака.  Хай  буде  i
вбогий, аби лише гарний та дебелий лицар, та коби Марусi був по серцю,  бо
я силувати дочки не стану.
   Так  мiркували  собi  батько  й  мати,  не  прочуваючи,  що  доля   вже
переступила порiг ?хньо? хати, та судьба Марусi вже була вирiшена.
   Вiд то? хвилi щось сталося з Марусею таке, чого  перше  не  було.  Вона
бачила вже не одного гарного парубка, були у  батька  в  гостях  славнi  i
гарнi козаки, та нiким вона дотепер не зацiкавилась. Тепер, як побачила це
блiде терпляче лице з заплющеними очима, як дiткнулася  сво?ю  рукою  цi??
бiдно?, розбито? голови, то начеб стрiлою ?? серце прошибло. А тими синiми
очима, що на одну мить на дiвчину глянув, зачарував ?? зовсiм.
   Вона не могла того погляду нiколи  забути,  i  образ  Петра  ставав  ?й
навiть у снi перед очi. Вона бачила його на воронiм конику  у  боротьбi  з
поганцями, бачила усе те, що ?? уява зобразити могла. Бачила, як вiн  впав
з конем i попав пiд кiнськi копита. Маруся стала  крiзь  сон  плакати.  Аж
мати прийшла до не? в свiтлицю.
   - Чи не хора ти, доню, чого плачеш? Ти дрижиш уся.
   - Поганий сон менi, мамо, приснився. Таке страхiття, що господи!
   - А розкажи менi!.
   - Не можу тепер, хiба вранцi, коли не забуду. Тепер спати хочеться.
   I вона буцiмто засинала, але козак, якого  вона  не  знала  назвати  по
iменi, не сходив ?й з  думки,  i  так  мучилася  до  рана.  Уставши,  вона
помiркувала,  як  дуже  вона  змiнилася.   Де   подiлась   ??   веселiсть,
щебетливiсть? Вона посумнiла i стала  мовчазливою.  Стiльки  в  не?  тепер
роботи, що бiля недужого сидiти та за Ониськом у пасiку бiгати.  Завважали
цю перемiну в цiлому хуторi. Тим часом Петро iз кожною  дниною  очевидячки
приходив до себе.
   Третього  дня,  як  його  привезли  сюди,  вiн  вiдкрив  очi   i   став
розглядатися довкруги. Бiля нього сидiла Маруся сама.
   Петро довго дивився на не? сво?ми синiми очима. Йому здавалося, що  вiн
вже не на цьому свiтi, а бiля нього сидить якесь надземське явище.
   Маруся усмiхнулася до нього i заговорила:
   - Здоров будь, козаче, як тобi тепер, полегшало?
   - Я не вiдаю, де я тепер, - сказав слабим голосом.
   - Ти у добрих людей в гостях.
   Петро задумався, щось собi нагадував, i каже:
   - Чи ти дiвчина, чи ти, може, янгол з неба?
   Маруся запаленiла вся,  понизила  очi  та  закрила  ?х  сво?ми  довгими
гарними вiями.
   - Я донька сотника Iвана Чепеля, а ти у його хуторi спочива?ш.
   - Сотника Чепеля? Пiдожди. Не тямлю.
   - Ти був у походi з мо?м батеньком, тебе ранили i батенько забрав  тебе
сюди лiкувати. Ти довго лежав без пам'ятi.
   - Так, так, вже нагадую. менi коня вбито. А не зна?ш ти,  панночко,  де
мiй побратим Марко Жмайло дiва?ться? Ох, як менi голова болить!
   - Пiдожди, я батенька спитаю. Я зараз.
   Маруся вибiгла з кiмнати, ?й спiшно було подiлитись зi  всiма  вiсткою,
що недужий ожив.
   - Батеньку! Та вiн вже говорив до мене.
   Сотник з жiнкою пiшли зараз подивитися. Та Петро знову заплющив  очi  i
спав.  Маруся  тим  зажурилася.  Хто  зна,  коли  вiн  знову  отямиться  i
заговорить?
   Дiвчина не могла зрозумiти, що з  нею  сталося.  Не  могла  собi  цього
пояснити. Не мала вiдваги поспитати мами, чогось соромилася. Осталась  для
не? одна Горпи-на, перед  нею  Маруся  не  мала  нiчого  скритого.  Маруся
стрiнула ?? i виговорила в кутку цю свою турботу  так,  як  дiвчина  перед
вiрною подругою виговоритися вмi?.
   - Так мене все до нього тягне. Не можу очей вiд його лиця  вiдвести,  а
коли на нього не дивлюся, то менi все перед очима ста?.
   - Батеньки! Я вже знаю, що це ?. - Горпина нахилилась до вуха Марусi  i
прошептала: - Ти, Марусенько, влюбилася в того молодого козака.
   - Не говори так, Горпино, бо менi аж соромно. Коли б так хто пiдслухав,
пiшла б про мене лиха слава по  селу.  У  цьому  нема  глуздiв.  Як  можна
влюбитися, коли не зна?ться, чи вiн мене любить? Я навiть не знаю, як  вiн
назива?ться.
   - А я знаю, як вiн назива?ться, - каже Горпина, посмiхаючись, -  але  я
не скажу.
   - Скажи, голубко, скажи, - просила Маруся, обiймаючи ??  за  шию,  -  я
тобi щось гарного подарую за це.
   - Ха-ха-ха! - смiялася Горпина, плещучи в долонi. - А що? Не казала  я,
що ти влюбилася? Я зараз пiзнала сама, що тут ско?лося. Як ти, Марусенько,
за той час перемiнилася! Де подiлась твоя веселiсть, шебетливiсть? Вiдколи
тут Петро лежить, нiхто вiд тебе пiсеньки не чув. Ходиш сумна та задумана.
   - Так вiн Петро назива?ться. Воно не так, Горпино, як ти говориш.  Годi
менi спiвати та вигойкувати, як в хатi недужий чоловiк лежить. Дiд Онисько
казав, що йому супокою треба, а годi менi веселитися, коли вiн  зi  смертю
бореться.
   - Те-те-те. Чимало було у вашiй хатi недужих, а ти була весела? От,  не
випирайся, Марусю, але ти його таки любиш, любиш. - Горпина обняла Марусю,
i поцiлувала, та каже: - Воно й не жаль такого козака полюбити.
   - А може, й ти його любиш, Горпино?
   - Я? Нi. А втiм, я не можу.
   - Хiба ти вже кого любиш? А бачиш, ти передi мною зата?ла.
   Горпина зiтхнула важко:
   - Я тобi нерiвня, моя ясочко. Ти сотникiвна. У тебе батько - дука, а  я
- бiдна сирота. Менi хiба такого круглого сироту полюбити, як я сама.
   - Грiх тобi таке говорити, моя люба подруго. Мо? батьки  люблять  тебе,
мов рiдну дитину, i нiчого тобi не жалiють. I вiно для  тебе  буде.  Та  ж
твiй покiйний батько з мо?м приятелювали. А тепер ти менi скажи,  кого  ти
любиш? Я дуже цiкава знати. Ну, скажи.
   Горпина мовчала хвилю, вагаючися: сказати чи нi?
   - Тобi, Марусю, я скажу, а бiльше нiкому, а ти теж нiкому не кажи.  Мiй
любий - то Остап Бондаренко.
   Маруся сплеснула руками i обняла Горпину:
   - Не журись, Горпинко, як лише хочеш, щоб було весiлля, то тiльки  менi
скажи, а я зараз батенька попрошу, а вiн поблагословить. Твiй Остап гарний
козак на усе село, i нiхто про нього лихого слова не скаже.
   - Чого ви, дiвчата,  такi  радi,  що  безупинно  цiлу?тесь?  -  спитала
сотничиха, що вийшла у садок, де ?х i  стрiнула.  Дiвчата,  мовби  ?х  хто
пiймав на якiм злочинствi, почервонiли обидвi, мов рожi, i  не  знали,  що
казати.
   - От я побiжу до недужого поглянути, - сказала Маруся i  побiгла  далi,
мов сполошена серна.
   ?й було дуже весело. Насилу здержувалась, щоб не заспiвати, та таки  не
видержала. Побiгла у садок, а за хвилю розходився ?? срiбний  голосок,  аж
соловейко замовк, почувши.
   Почув той спiв i Петро. Вiн створив очi i став наслухуватися.
   "Що це? Нiяк не розберу, що зi мною робиться? Чи я в  яко?  зачаровано?
царiвни? Вже кiлька днiв ту чудову дiвчину бачу, а бiльш нiкого".
   Аж тут вбiга? в хату Маруся. Вона усмiха?ться до Петра:
   - Правда, Петре, що тобi вже полегшало?
   - Правда, моя панночко, та ти менi скажи, хто так  гарно  перед  хвилею
спiвав пiд вiкном?
   - Не знаю. Я не чула. Ти, козаче, не називай  мене  панночкою,  а  таки
прямо Марусею, бо я так називаюся.
   - Хай буде! Здорова була, Марусю! Подай менi свою  рученьку,  хай  тобi
подякую, що ти так мною пiклувалась.
   Маруся засоромлена наставила свою руку. Петрова рука така  була  слаба,
що насилу пiднiс ?? вгору. Вони взялись за руки i дивились собi в очi  так
глибоко, у саме дно душi. Очi Петра виказували  велику  радiсть,  вдяку  i
подив. Маруся радiла всi?ю душею. Не смiла взяти сво?? руки назад, ?й любо
було чути у сво?й руцi слабкий живчик руки любого козака.
   - Звiдкiля ти зна?ш, що я Петром звуся? Хiба я спросоння говорив?
   - Ти нiчого не говорив, i  я.  i  ми  боялися,  що  ти  вже  нiколи  не
заговориш.
   - Бог милував i не дав пропасти. - Петро хотiв сiсти, та не  мав  сили.
Немiчна голова впала знову на подушку.
   - Може, тобi помогти? - Маруся взяла його за плечi i пiднесла.  Петровi
зашумiло в ушах, голова закрутилася, i вiн знову упав на подушку.
   - Я ще дуже немiчний, - каже слабим голосом, а цiле лице поблiдло,  мов
полотно, - та я тебе попрошу, коли б така ласка,  щоб  пан  сотник  зайшов
сюди на часок.
   Маруся вже була за дверима, ?й так було  любо,  так  весело,  начеб  на
крилах летiла.
   Ввiйшов сотник в кiмнату:
   - Здоров, товаришу! Ну, славити господа небесного, з тобою  вже  добре,
лиш тебе пiдгоду?мо, а тодi тебе на Сiч вiдвезу. Я дуже радiю, що ми  тебе
смертi не дали.
   - Пане сотнику, батьку, прийми мою сердечну подяку за те, що надi  мною
зжаливсь. Повiк тобi цього не забуду. - Петро наставив руку до сотника,  а
вiдтак пiдвiв сотникову руку до себе i поцiлував з пошаною, як  цiлу?  син
батька.
   Сотник поцiлував його в чоло.
   - Добре, добре, пане брате, ще не раз пiдемо орду бити.
   Маруся iз цi?? зустрiчi ще бiльше повеселiшала.
   - Не зна?ш, пане сотнику, що сталося з мо?м побратимом Марком Жмайлом?
   - Чому не знаю? По?хав здоровий на Сiч з  козаками.  Боже,  як  вiн  за
тобою побивався. Вiн тебе вiдшукав на побойовищi над Iнгулом. Ходив  вночi
з запаленим вiхтем трави по степу, поки тебе не знайшов. Хотiв сюди ?хати,
тебе доглядати, та отаман не дозволив. Мусив ?хати на Сiч. Та нiде  правди
дiти, вiн би тут був нi при чiм. Жiнки тебе краще заходити будуть, як  ми,
козаки. Але такого, як цей Жмайло, то  варто  побратимом  звати.  Вiн  над
тобою плакав, мов ненька, аж козаки його уговорювали, що не слiд  козаковi
плакати, мов бабi.
   - Воно правда, що бiля недужого то жiнки краще заходитися знають.  Ваша
Маруся, пане сотнику, то янгол.
   Маруся, почувши це, спаленiла i зараз вийшла прожогом з хати.
   - Ти, козаче, менi дiвчину засоромив i сполошив. То  ще  добра  дитина,
вона в мене одна, як одна душа в тiлi, бо сина я втратив.
   Сотник не видержав, щоб цього не  сказати  кожного  разу,  коли  зайшла
розмова про його Марусю.
   Надiйшов дiд Онисько. Дотепер то Петро його ще нi раз  не  бачив  i  не
знав. Вiн, стрiнувши в сiнях Марусю таку веселу, догадався зараз,  що  тут
щось доброго сталося, - Петра застав вiн перший раз при пам'ятi.
   - То твiй лiкар, - каже сотник, - наш старий Онисько.
   Онисько пiшов за теплою водою i став поратись коло рани.
   - Чи ще дуже тебе голова болить?
   - Ще болить, особливе, коли хочу ?? вгору пiдвести. Тодi в головi гуде,
а у вухах страшно шумить.
   - Ти ще трохи потерпи, лежи спокiйно, не пiдводячись, а за кiлька  днiв
то ми помандру?мо у садочок, там буде краще. Сонце тобi бiльше поможе,  як
усi лiки.
   - Спасибi тобi, дiду, за твою опiку, що не дав пропасти.
   - Ге-ге-ге! Не я тут сам при тобi бував. Ти мав ще янгола-хранителя, що
тебе не вiдступав.
   Маруся, що ввiйшла була сюди за Ониськом, знову втекла з хати.
   - А хочеться тобi ?сти?
   - Щось воно так, начеб мене мло?ло з голоду...
   - Це добре, я зараз тобi заорудую. - Вiн оглянувся за Марусею.  -  Ого,
поминай як звали, пiду сам. За хвилю принiс кухлик теплого молока.
   - Поки що бiльше не дам, вибачай.



   IV

   Петро приходив до себе з кожним днем. За мiсяць опiсля,  як  його  сюди
привезли неживого, вже ходив сам, пiдпираючись палицею. Виходив у садок  i
грiвся на сонцi, бо Онисько все говорив, що вiд променiв сонця  чоловiковi
кровi прибува?. Тут стелили йому кожухи i подушки. Маруся звичайно  сiдала
бiля нього, i любенько собi розмовляли.
   Одного разу почув голос бандури. Вiн дуже зрадiв i спитав  Марусi,  хто
це гра??
   - Хiба ж вiн гра?? От йно що вчиться.
   - А принеси менi бандуру, будь ласка, хай попробую.
   Маруся принесла бандуру.  Петро  попробував,  а  вiдтак  став  спiвати.
Маруся задивилась на нього i слухала.
   Петро,  спiваючи  пiсню,  дуже  зворушився.  Йому  зашумiло  в  головi,
потемнiло в очах, i вiн зiмлiв. Упав ниць i дивився скляними  очима,  наче
вмерлець. Маруся налякалась. Вона припала до нього i скрикнула в розпуцi:
   - Козаче мiй, мов сонце, що ж я тобi наробила! Рятуйте!
   На той крик перший прибiг Онисько з пасiки. Вiн принiс  кухоль  води  i
став Петра тверезити.
   - Еге ж, тут бандура цьому винувата, а може, ще щось. Ну,  не  лякайся,
Марусю, других сережок не обiцяй, вiн i без того очуня?.
   Петро справдi очуняв.
   - Ти, небоже, нiчим не хвилюйся - ще не можна. Коли  подужа?ш,  то  сам
бандуру тобi принесу i заграти попрохаю, може, ще i тропака вдарю, лише ще
не зараз. А тобi, Марусенько, хай не захочу?ться печеного леду, бо усю мою
роботу попсу?ш, знiвечиш. Ти сама, коли хочеш,  то  спiвай  собi,  скiльки
тобi завгодно. Це навiть добре буде: як ти спiва?ш, то  в  мене  в  пасiцi
краще бджоли мед носять. Але Петровi спiвати ще не можна. Ще мало кровi  й
мало сили. Коли людина хвилю?ться, то уся кров у  серце  набiжить,  а  для
голови вже не стане. Вiд того морока приходить. Ось воно як.
   Петро кожного дня нагадував Марусi, що дiд  Онисько  говорив  i  просив
Марусю пiсеньок спiвати, щоб бiльше меду було.
   Тепер було так, що Петро сидiв неподвижно, а Маруся сiдала  оподалiк  з
якою мережанкою i пiсеньок спiвала.
   За той час йшла весна цiлою силою. Дерева  вкрились  бiлим  та  рожевим
цвiтом i розводили пахощi по садку. Бджоли увихались помiж квiтами, птичка
щебетала, а Петро з Марусею сидiли у цьому раю i  не  тямили  серед  любо?
розмови нiчого, забули про свiт божий.
   Часом прибiгала Горпина, пожартувала,  посмiялась;  заходила  i  Настя,
Ониськова внука. Приходила i сотничиха, i сотник на хвилинку, i так минали
днi за днями, весело та безжурно, блискавкою. Вечорами  заходив  Петро  до
свiтлицi, i тут заводили поважнi розмови.
   Старi догадувались, що мiж молодятами щось ко?ться, та не мали  причини
це перепинити. Сотник захоплювався великим розумом i статечнiстю Петра.
   Сотничиха говорила до чоловiка:
   - Менi зда?ться, Iване, що мiж молодими вже любов ско?лася.
   - Менi не зда?ться, але я вже не вiд нинi бачу, що воно так ?  справдi.
Козак мало не з'?сть дiвчини очима.
   - Що ж нам на це сказати?
   - А що ж би? Я богу дякую, що наша люба дитина  найшла  долю  i  такому
бравому,  статечному  козаковi  дiстанеться.  Хоч  Петро  ще  молодий,   а
розумний, що й старого досвiдного перейшов. До того - ма? освiту, що набув
у тiй школi в Острозi. Багато я про нього на Сiчi вiд товариства чував.
   Вiн не п'?, значиться, що не проп'? долi, не заспить, а все на час буде
на сво?му мiсцi. А тепер я сам про його великий розум переконався. Як  вiн
тверезо на все дивиться, як вiн розумi?, чого козацтву треба, якою дорогою
повести його треба до слави, а укра?нський народ  -  до  визволення.  Кажу
тобi, що це гетьманська голова. А при тому який вiн чемненький, розумом не
велича?ться, цiлком не чванькiв  синок.  Кажу  тобi,  жiнко,  що  з  нього
кошовий або й гетьман вийде.
   - Чи вiн тобi що говорив?
   - Не говорив ще, та я й не дуже-то дивуюся. Годi говорити  про  весiлля
чоловiковi, що на ногах стояти не може. Але  я  мiркую,  що  слiд  би  нам
рушники ладити та весiлля  готовити.  А  весiлля  славне  у  нас  буде,  я
половину Запорожжя запрошу.
   - Ти вже зараз i про весiлля. Хто ще зна?, чи з того що буде.
   - Зараз - не зараз, але повеселитись думкою, то не грiх. Я  тобi  кажу,
жiнко, що про Марусину долю я зовсiм спокiйний, кращо? пари ?й i не ждати.
Один вдалий похiд, а наш зять вийде мiж козацтвом високо. А  яка-то  слава
на нас впаде, коли козацтво вибере Петра в старшину.
   - Але з походу може й не вернути.
   - Це в божих руках. Така вже козацька доля. Кожний з нас з тим  зжився,
до того привик, що або козак, або пропав, та хоч би i  так  судилося,  щоб
поляг славною лицарською смертю, то слава  його  не  вмре,  не  поляже.  Я
мiркую, що Петро не з тих, щоб  замолоду  на  пiч  лiзти,  йому  до  слави
дорога. А та слава - то й на нашу дитину i на нас упаде.
   Сотник був дуже радий i  веселий.  Навпаки,  сотничиху  облiтали  сумнi
думки, сумнi прочуття. Вона походiв дуже лякалась, i  скiльки  разiв  Iван
iшов у похiд, вона гаряче молилась до  свято?  Покрови  за  ним,  за  всiм
хрещеним миром.
   Одного дня каже Петро до Марусi:
   - Я не можу так дармувати, треба менi конче до  яко?сь  працi  взятись.
Пiшов би я з косою на леваду, та ще сили у мене нема?, йно людей  насмiшив
би.
   - А до яко? ж роботи тобi братися, як сили у тебе  нема??  Пiдожди,  аж
подужа?ш.
   - Я шукаю тако? роботи, до яко? не потреба сили, та ще щоб робота  була
менi по серцю. Зна?ш, Марусю, я загадав вчити тебе грамоти.
   - Мене? А хiба ж козацькi дiвчата грамоти вчаться? Хiба якi  панянки  в
городi, а я собi проста сiльська дiвчина,  козацька  дитина.  Мо?  дiло  в
хазяйствi.
   - Попри хазяйство добре i грамоту знати.
   - Ти, Петре, краще менi скажи, що у цих книжках написано?
   - Усяке написано, i те, що було i те, що  тепер  ?.  Писано  там  науки
божi, про зорi i такого багато дечого.
   - Я усього того не можу зрозумiти.
   - Зрозумi?ш усе, коли грамоти навчишся. Я попрохаю у пана сотника на це
його згоди. Ти менi лише скажи, чи ти хочеш вчитися, бо без цього я нiчого
не вдiю.
   Маруся лише поглянула на Петра.  Самi  ??  очi  говорили:  "Хiба  ж  ти
дума?ш, що я можу не хотiти того, чого ти бажа?ш? Хiба ж я можу тво?й волi
спротивлятись?" I сотник на те згодився.
   - Про мене, роби, як зна?ш, та лише не думай, що я тобi хлiба жалiю. Та
вся наука, то, либонь, буде хiба забавка, ?? не можна буде  покiнчити,  бо
як йно подужа?ш, тобi на Сiч пора.
   - На Сiч менi пора буде, коли зможу на конi сидiти та шаблею орудувати,
а я так чую, що перед весною цього не буде. Я ще дуже немiчний. А  за  той
час Маруся навчиться письма, бо у не? мудра та пойнятлива голiвка.
   Знову ж сотничиха про науку говорити собi не давала:
   - ?? дiло жiноче. Коли б доброю господинею була, а це вже мо? дiло, мiй
обов'язок навчити ??, бо я ?? мати. А що там якiсь панянки та городянки  з
книжок читати вмiють, то це для нас, селян, в примiр йти не може.
   Петро не хотiв проти води плисти i що-небудь проти волi матерi  робити.
Вiн махнув рукою на книжну науку. За те вчив вiн  Марусю  iншим  способом,
без книжки, й оповiдав ?й багато про те, що  у  свiтi  робиться,  як  люде
живуть по городах. Маруся пильно його слухала i  все  запам'ятовувала.  Як
йно Петро почув себе в силi, узявся  до  господарства.  Якраз  йшло  тепер
лiто, i робота коло сiна на левадах та у полi коло хлiба аж горiла.  Петро
був усюди i виручав сотника. Сотник не мiг  начудуватись,  що  Петро,  хоч
вчений чоловiк, так добре на хазяйствi розумi?ться.
   Зате вечорами був у Петра рай. На  небi  свiтить  бiлолиций,  мерехтять
зiрки, соловейко щебече, а Петро з Марусею зараз у садок.  Вони,  взявшись
за руки, про-ходжаються та ведуть солодку розмову.
   Хоч собi цього й не говорили, та вони знали, що вза?мно  любляться  тою
першою, святою любов'ю, що вони для себе призначенi.
   Раз Петро каже:
   - Що буде, Марусю, коли я до тебе сватiв пришлю?
   - А що ж буде? Те, що й у людей. В мене рушники готовi.
   - Моя ясочко, моя зiронько, так ти мене любиш?
   - Грiх тобi таке питати. Я тебе не питаю про це, бо  сама  добре  знаю,
мiй соколе сизий, усе село про це зна?, що ти менi небайдуже.  Вiд  першо?
хвилi, коли тебе, немiчного, сюди привезли, я  тебе  зараз  полюбила,  мiй
Петрусю, i нiколи тебе не перестану любити.
   - От дiвчина, козацька дитина! - говорив Петро, обнiмаючи ??  за  стан;
без великих слiв так i змовились до ладу.  Вони  обнялись  i  поцiлувались
перший раз.
   - А зна?ш ти, Марусечко, кого ти полюбила. Не зна?ш нi  мого  роду,  нi
села, з котрого я прийшов, та й так менi повiрила? Тобi треба знати, що  я
з дуже далеко? сторони сюди зайшов. Стежки у мою батькiвщину давно поросли
травою та терням. Я - круглий сирота без роду.
   - Твоя батькiвщина - уся Укра?на-мати. Ти менi про не? не раз  говорив.
А сиротою ти вже не будеш, бо  мо?  батьки  будуть  тво?ми,  i  вже  тепер
пригорнули тебе, мов рiдного сина. Люблю тебе,  Петрусю,  i  хай  тобi  це
вистане за довгу розмову. Ти мiй, козаче, мiй, соколе ?диний.
   - Не знаю, чим тобi за твою любов вiддячитись.
   - А вже ж, що любов'ю, бо серця за грошi не купиш.
   Петро в цiй хвилi завважав, що недалеко в малиннику щось стиха охнуло i
зашелестiло. Петро, не надумуючись довго, скочив туди i пiймав  когось  за
чуприну.
   - Ти хто?
   Пiйманий став пручатися, силуючи вiдiрвати Петрову руку вiд волосся. Та
не здужав. Петро держав його, мов  клiщами,  i  витягнув  з  малинника  на
свiтло мiсяця.
   Маруся його зараз пiзнала.
   - Чого ти, жиде, шля?шся та пiдслуху?ш?
   Петро спересердя вдарив його кiлька разiв кулаком  в  потилицю  та  так
вiдтрутив, що вiн аж впав на землю.
   - Як тебе ще раз зловлю, то попрощайся з вухами.
   - Я все пану сотниковi скажу, - каже, втiкаючи щосили.
   - Хто це такий? - пита? Петро Марусi.
   - Та це наш чабан, попихач Срулько. Його привiз тато з  якогось  города
ще малим хлопцем, тут його охрестили та Грицьком  назвали,  хоч  усi  його
Срульком дражнять. От так вiн до цього часу у хуторi  валя?ться  та  вiвцi
помага? пасти. Усi в хуторi його не люблять i давно хотiли прогнати,  лише
менi жаль було сироти, i я впросила батенька, що його держать.
   То? людини Петро дотепер на хуторi не помiтив. Його все держали здалека
через його нехарнiсть i навiть до одного стола ?сти не пускали, вiдганяли,
мов собаку.
   Срулько справдi друго? днини, стрiнувши сотника, сказав:
   - Пане сотнику, я вчора пiдглянув, що панночка Маруся з цим  козаком  у
садочку жениха?ться.
   Сотник замiсть вiдповiдi пiймав його за вухо:
   - А тобi, ледаре, яке дiло до мо?? доньки? Хто тобi  казав  пiдглядати?
Коли
   ще раз зважишся на таке, то прикажу тебе прогнати в степ, мов собаку.
   I знову дiсталось Срульковi кiлька стусанiв.
   Аж тепер Петро став Срульковi ближче придивлятися. То був  собi  дужий,
молодий парень з рудим, мов ржа, волоссям, до  того  поганий,  з  поораним
вiспою лицем. У нього були зеленi очi, мов у кота, i здавалося, що вони  i
вночi, мов у кота, свiтилися. Петро завважив, що кiлька разiв  бiля  нього
йшла Маруся, вiн за нею водив очима, мов вовк.
   Та нiкому i на думку не прийшло, що той поганий жидок влюбився в Марусю
на смерть,  а  Петра  завзято  ненавидiв.  Петро,  хоч  усiх  людей  любив
однаково,  кiлька  разiв  стрiнувши  Срулька,  вiдвертався  вiд  нього   з
вiдразою.
   Настали жнива. Петро по?хав з козаками в поле  коло  хлiба  робити.  На
хуторi осталась сотничиха з дiвчатами i старий Онисько  в  пасiцi.  Маруся
пiшла в село навiдати одну недужу бабусю,  котрiй  вiд  сотника  приносили
?сти.
   З села вертала вже надвечiр. В ту пору  пригнали  чабани  з  пасовиська
товар.
   Коло оплiтка почула Маруся, що якiсь сильнi руки пiймали ?? ззаду. Вона
скрикнула налякана i стала оборонятись. Вона не бачила, хто  ??  напасту?,
лише чула над ухом придавлений видих. Напасник здавив ?? i став пристрасно
цiлувати.
   - Геть вiд мене, мерзенний, - кричала дiвчина, вiдвертаючи лице.  В  ту
хвилю надiйшов звiдкись Онисько, а почувши крик Марусi, побiг сюди  щосили
i пiймав напасника за шиворот. Вiн почав пручатися. Онисько кричав:
   - Ех ти, свиняче вухо! Ти панночку напастувати будеш? А ходiть-но сюди,
хлопцi, бо дужий бестiя, що не дам ради.
   Прибiгли чабани з кошари i одолiли. Це був  Срулько.  Маруся,  пiзнавши
його, плюнула йому спересердя в лице та побiгла з плачем у хату.
   Чабани заволокли Срулька на обору i тут його зв'язали. Розумi?ться,  що
стусанiв нiхто не жалував, коли було за що.
   - Хай пан сотник розсудить, що йому за  це  ма?  бути.  Тобi,  поганче,
нашо? панночки захочу?ться?
   Над'?хали козаки з поля з снопами. При?хав i сотник з Петром. Всi стали
розповiдати один перед другим, що сталося, що годi було розiбрати.
   Сотник узяв себе за голову:
   - Та говори один, а не всi нараз, мов сороки на плотi, - бо  нiчого  не
розумiю.
   Як вислухав старого Ониська, каже:
   - Я ще розпитаю Марусю, так судити не можна.
   Застав у хатi заплакану Марусю. Вона дрижала з  переляку  i  досади  на
таке зухвальство попихача i плакала. Мати з дiвчатами заходились коло не?.
Стара Варвара передерла ?? сорочку, вiдлила вугiль i змивала ?й лице.
   - Що тут сталося? - пита? сотник.
   - Я давно казала, щоб того  рудого  жидиська  прогнати.  Налякав,  менi
дитину.
   - Що вiн ?й зробив?
   - Як що? Хiба того мало! Пiймав дiвчину  нечайно  i  став  ??  цiлувати
сво?м мерзенним писком.
   Сотник вийшов з хати сердитий i прикликав з порога свого осавула.
   - Гей, Панасе, ходи сюди!
   Тим часом козаки обступили зв'язаного Сруля. Один каже:
   - Краще тобi було, небоже, повiситись. Ти побачиш, як солодко тобi буде
вiд цих поцiлункiв. Вицiлу? тебе пан сотник, аж тобi голова облiзе.
   - Я би його за це на палю. Так сотниковi вiддячу?ться за те, що його ще
малим  щенюком  бiля  себе  примiстив.  От  дивiть!  Йому  нашо?  панночки
забаглось.
   А сотник говорив до Панаса:
   - Замкнути Сруля до льоху, а завтра добре вибатожити i прогнати в степ.
А коли б поважився вернути, так повисне на сухiй гiлляцi.
   Панас повторив козакам сотникiв приказ.
   - Та що ми, братцi, до завтра будемо вiдкладати! От  краще  ми  виб'?мо
здорово зараз, буде й  йому  легше  спатися.  А  завтра  -  то  i  в  степ
проженемо.
   - Пан сотник казав завтра, - говорив Панас.
   - Йди собi з богом, Панасе, вечеряти. Пан сотник казав вибатожити, та й
годi, а чи нинi, чи завтра, то все одно.
   Панас пiшов вечеряти. Тодi козаки затягли Срулька  в  стодолу,  заткали
рота шматою, щоб не кричав i били, били так, як козаки  вмiють  бити.  Жид
млiв з болю, його вiдливали водою i били ще.
   Панас не втерпiв i прибiг сюди:
   - Ви чули, що пан сотник приказав вибатожити завтра рано.
   - Заспокойся, Панасе, ми ще виб'?мо i завтра, як через нiч вiдпочине.
   Тепер затягли Срулька до льоху, i замкнули, та пiшли вечеряти.
   Але над ранок по  Срульковi  i  слiду  не  було.  Вiн  якимсь  способом
розв'язався, видер руками в льоху дiру i пропав.
   Старий Онисько каже до сотника:
   - Зле воно сталося. Його треба було звечора повiсити. Вiн нам  ще  яко?
бiди нако?ть. То завзята бестiя, перед ним не встережемося, бо  його  нашi
собаки знають.
   - Годi нам одного свинопаса лякатись. Вiн же добре  чув,  якби  в  селi
показався, то його шибениця не мине.
   Але Срулько бiльше не показувався i згодом про цю пригоду забуто.



   V

   Була вже пiзня осiнь. Робота в полi  давно  покiнчена.  Тепер  молотили
хлiб на токах.
   Одного дня при?хало у Чепелiв хутiр  кiльканадцять  запорожцiв,  а  мiж
ними обидва Жмайли. Марко випередив усiх i почвалував до  хутора,  як  лиш
йому показали, де вiн лежить.
   Перше його слово було за Петра. Марко горiв  з  нетерплячки,  чи  живий
його побратим. Петро вибiг миттю з хати, бо Марка пiзнав по голосу.  Марко
зрадiв, побачивши його живим та здоровим. Обнялись  крiпко  та  нiчого  не
було чути, лише: "Брате мiй, побратиме, любий, ?диний".
   Маруся вийшла з хати теж. Вона  дуже  зацiкавилась,  з  ким  Петро  так
сердечно вiта?ться.
   - Дивись, Марку, це моя люба дiвчина, моя Маруся ?дина.
   Марко зняв шапку i став вiтатись. Вiн  так  задивився  на  дiвчину,  що
забув язика в ротi i не знав, що казати.
   - Здоровий був, козаче, - говорила Маруся кланяючись, - вiтай у нас, та
будь милим гостем.
   - Здорова будь, панночко, та спасибi за щирий привiт.
   За хвилю причвалувала решта гостей, аж земля задудонiла. Сотник  вийшов
на порiг i вiтав гостей, просячи в  хату.  Сотниковi  козаки  забрали  вiд
гостей конi i повели в стайню. Гостi пiшли гуртом у хату. Тут привiтала ?х
сотничиха i зараз поставила на столi пляшку та  що  бог  дав.  Сотник  був
добре знайомий з усiма, а особливо з старим Жмайлом.  Гостi  позасiдали  в
свiтлицi, а Чепiль ходив помiж них з пляшкою i чаркою та частував  чергою.
Зачалася весела дружня гутiрка. Запорожцi були голоднi i змiтали  все,  що
сотничиха з дiвчатами на стiл ставляли, не  даючи  себе  дуже  просити.  А
Марко Жмайло i за ?жу забув, так дуже Петром утiшився. А вiд Марусi  то  й
очей не зводив.
   - Чи ти, Петре, може, вже i одружився?
   - Куди пак? Ще нi сватання, нi заручин не було. Ми лише так  мiж  собою
вмовились, а батьки про те добре знають i з тим согласнi.
   - Гм. а ми тобi це трохи припинимо.
   - А це як?
   - Нас кошовий батько за тобою прислав. Якесь дуже  пильне  дiло.  Треба
тобi не гаючись на Сiч вертатися. Я й не догадувався, що таким дiлом  тобi
пiвперек стану, та, бачиш, приказ  старшини  святий,  i  треба  слухатися.
Впрочiм, не був би я при?хав по тебе, то другi без мене  були  б  те  саме
зробили. Петровi було невлад. Але не сказав нiчого. Може, сотник зi старим
Жмайлом що на те порадять. Петро викликав старого Жмайла на бiк i розповiв
йому свою турботу.
   - Ну що ж? Чого тут журитися? На весiлля, певно, часу вже не буде.  Але
сватання та заручини можна вiдбути зараз. Тебе посила?  кошовий  з  якимсь
дiлом у Ки?в. По що, то ми цього не зна?мо. Вiку там вiкувати не будеш,  а
все ж то велика для тебе честь, що тебе на те вибрав, а не  кого  другого.
Це ж не в Крим, а нi в Польщу. Заручена дiвчина пiдожде, а тодi i  весiлля
вiдгуля?мо. Як це все зробити, то ми з Чепелем обмiрку?мо.
   - А чи менi так непремiнно треба ?хати? А коли б я ще нездужав.
   - Але ти, славити бога,  здужа?ш,  а  ми  перед  старшиною  брехати  не
будемо, бо бачимо тебе здоровим.
   Маруся, як почула, що треба ?м розлучитися, поблiдла, мов полотно. Вона
лиш руками сплеснула:
   - Так ти мене покида?ш, Петре?
   - Не говори так, моя ластiвочко. Коли б я тебе покинув, то мене покинув
би бог. Я ще нинi до тебе старостiв шлю,  а  завтра  заручимося.  Позавтра
менi вiд'?здити треба. Можна зараз i звiнчатись, бо пiп в селi ?,  та  пан
сотник на це не пристане, бо обiцяв собi половину сiчового  товариства  на
весiлля запросити. Тому-то весiлля треба трохи вiдкласти. Я ?хати мушу, бо
запропастив би мою козацьку славу. Приказ кошового  святий,  i  перечитися
годi. Мене посила? кошовий з якимсь дiлом у Ки?в. Сам я не знаю,  що  воно
таке.
   Старий Жмайло радився з Чепелем. Жмайло радив, щоб таки зараз вiдгуляти
весiлля, та Чепiль стояв при сво?м, що весiлля його одиначки буде славним,
i пан кошовий, певно, на весiлля при?де.
   Петро попросив двох старших запорожцiв на сватiв. Просив зразу до цього
старого Жмайла, та той вiдказався такою речею:
   - А хто ж тобi за батька буде, коли б я був сватом? Я тобi найближчий.
   Як вже все було змовлене, прийшли свати з Петром у хату.
   - Здоровi були, пане сотнику,  ось  ми,  подорожнi  люде  в  хату  твою
прийшли та у гостi просимось, а ось гостинця тобi принесли.
   Один староста вийняв  бохонець  хлiба  з-пiд  пахи,  поцiлував  його  i
передав сотниковi. Сотник вiдiбрав хлiб, поцiлував теж i доклав на столi.
   - Будьте гостями, сiдати просимо, та скажiть,  за  чим  ви  до  мене  з
далеко? сторони прийшли?
   - Та то ми чули, що у  вас  гарна  дiвчина  ?,  а  у  нас  парубок  теж
неабиякий, та, може би, пан бiг допомiг ?х вкупу звести.
   - Е-е, люде добрi, у мене дiвчина ще молода.
   А на те сотничиха:
   - Вона ще не нагулялася, ще й рушникiв не ма?.
   - Як нема рушникiв, то сво?х дамо, у нас цього добра доволi
   Сотник каже:
   - Як воно з чужими рушниками замiж виходити?
   Маруся, що стояла в свiтлицi коло печi, вибiгла прожогом  до  сiней,  а
Петро за нею.
   - У нас молодець неабиякий, - говорив перший староста, - козак,  лицар.
У походi вславився, з лука по-мистецьки стрiля?, та ворога б'?. Далеко вiн
зайде, а то i кошовим буде. Такого молодого то й шукати.
   Сотник каже.
   - Не знаю, чи дiвчина согласна,  а  коли  так,  то  боже  благослови  i
поможи.
   Другий староста вiдчинив дверi i прикликав Марусю. Вона прийшла i стала
бiля печi. Прийшов i Петро i став бiля порога
   - Що ж, Марусю? Согласна ти за цього козака вийти замiж чи нi?
   Маруся, колупаючи пiчку, каже:
   - Я согласна, коли б лише батько-мати вiддали.
   - I що ж, батьку, i ти, панiматко,  -  пита?  старший  староста,  -  чи
вiддасте, чи нехай ще пiдросте?
   - Благослови боже в добрий час! - заговорили обо?.
   Старости повставали з лави i ладились вiдходити, та сотник ?х задержав:
   - Пiдождiть, я гостинця дам. - Узяв хлiб зi стола, поцiлував i  передав
старостам.
   - Та коли вже хлiбом обмiнялись, то слiд нам i випити по чарцi.
   Маруся була Петровi засватана.
   На другий день вiдбулися заручини. Сотник запросив ще i знатних  гостей
з села. Мiж ними прийшов i мiсцевий  пiп,  бо  Петро  хотiв,  щоб  ?х  пiп
поблагословив.
   Тепер прийшов Петро в хату з дружбою Марком i  з  батьком,  якого  йому
заступав старий Жмайло.
   Петро,  ввiйшовши  в  хату,  вклонився  тричi  i  поцiлував  сотника  i
сотничиху в руку. Зараз посiдали гостi за стiл, а сотник ?х угощав.  Петро
з Марком посiдали на покутi. Тодi старий Жмайло узяв чарку i каже:
   - Будьмо здоровi, пошли боже молодим щастя!
   Петро з Марусею поклонилися.
   По чарцi та по закусцi устав пiп, надiв ризи i став голосно  вiдмовляти
молитву. Опiсля молода  стала  роздавати  дарунки,  зачинаючи  вiд  Петра,
котрому  прип'яла  до  боку  шовкову  хустку  i  вклонилася  йому.   Петро
вiдклонився i сказав:
   - Спасибi!
   Маруся перев'язала потiм старого Жмайла хусткою, а опiсля роздавала мiж
гостей дарунки, нiкого не минаючи.
   На тiм заручини скiнчилися. Та ось  в  сiнях  заграла  тро?ста  музика,
котру сотник прикликав з села.
   Розпочались танцi. У першiй парi пiшов Петро з Марусею. На них дивились
усi. Марко пiшов з Горпиною. Козаки пiшли за ?х примiром i гуляли так,  як
запорожцi вмiли гуляти, аж хата дрижала. Гуляли до бiлого дня. Сотничиха з
дiвчатами та молодицями приносили рiзнi страви та припрошували:
   - Пiдождiть, панове товариство, це нiчого.  Ви  побачите,  яке  у  мене
весiлля буде. Для мо?? одиначки я нiчого не пожалiю.
   Прогуляли до рана, i гостi стали розходитися. Запорожцi стали  ладитись
в дорогу.
   Сотник вважав вiдтепер Петра сво?м зятем i виправляв його на  Сiч,  мов
рiдного сина. Вибрав для нього гарну козацьку одежу, другу -  на  свято  i
будень. Подарував багато золотом та срiблом ковану збрую i найкращого коня
зi сво?? стайнi з цiлим убором. Крiм того,  всунув  у  кишеню  гаманець  з
червiнцями на всяку потребу. Бо  Петро  мав  ?хати  в  Ки?в  вiд  сiчового
товариства i повинен там достойно виступити, а  не  як  який  худопахолок.
Петра привезли на хутiр, мов старця в подертiй одежi. Вiн не мав у чiм  на
Сiчi показатися, а не то у Ки?вi.
   Жiноцтво подбало про бiлизну, i Петро мав чим навантажити свiй клунок.
   За той увесь час Петро пересидiв з Марусею на солодкiй розмовi.
   Конi стояли вже осiдланi. Старий Жмайло ввiйшов у хату.
   - Петре, нам пора ?хать.
   Петро вклонився батькам:
   - Благословiть, рiднесенькi, в щасливу дорогу!
   - Боже тебе благослови, сину! Хай тебе свята Покрова  береже  у  всякiй
пригодi.
   Сотничиха плакала нишком, а Маруся стояла блiда, мов полотно.
   - Здорова будь,  моя  ?дина  подруго,  -  сказав  Петро,  обняв  ??  та
поцiлував.-Дожидай в щасливу годину. Я  не  довго  забарюся  i  на  крилах
прилечу до тебе, моя ясочко.
   Вiн цiлувався вiдтак  з  усiма  чергою.  Горпина  теж  отирала  сльози.
Сотничиха обняла Петра, мов сина, цiлувала i хрестила.
   - Здоровi будьте усi та згадайте мене добрим словом.
   Петро вийшов i скочив на коня.
   - Щаслива дорога!
   Товариство ви?хало за ворота, пере?хало село i  подалось  у  степ.  Вже
про?хали шмат дороги, як за ними почувся тупiт чвалуючого коня  i  жiночий
голосок:
   - Пугу! Пугу!
   Всi оглянулися. То була Маруся. Вона гнала щосили  на  сво?му  буланому
конику. На голову надiла козацьку шапку i  подобала  на  молодого  козака.
Нiхто зразу не пiзнав би, що це дiвчина.
   Петром перейшла люба дрож. Козаки вiтали Марусю шапками:
   - Ось козацька дитина, козир-дiвчина.
   Петро пристанув i тепер ?хав побiч Марусi позаду.
   - Не могла я здержатися, щоб ще раз не попрощатись з тобою, мiй дорогий
Петрусю, та не обмiнятись з тобою ще раз щирим словом. Коли б не те, що на
Сiчi не можна жiнкам жити, я все покинула б i по?хала з тобою не тiльки  у
Сiч, але всюди: i в Ки?в, i на край свiту.
   - Годi, моя люба дiвчино. Менi самому треба ?хати, а тобi нiде не  буде
так добре i безпечно, як  у  рiдного  батька  i  матерi.  Я  мушу  слухати
старшини, та повiр менi, що наша розлука не буде довга. Як йно справлю це,
якесь незвiсне менi дiло,  то  зараз  прилечу  до  тебе,  а  тодi  вже  не
розлучимося. Для тебе, моя голубко, то я i  слави  вiдкажусь.  Мо?м  цiлим
щастям ти одна. Ти для мене будеш усiм на свiтi.
   - Я цього не хочу, Петре, щоб ти задля мене зрiкався  козацько?  слави.
Вона й на мене, твою дружину, впаде. Не буду тобi  ставати  на  дорозi  до
слави. Тодi люде будуть менi завидувати i кожний скаже: дивiть,  це  жiнка
Петра Сагайдачного. Я цим нi раз не турбуюся, що ми розлуча?мось, бо  поки
що ти в похiд не йдеш, i нiчого тобi не станеться, а хоч би i похiд, то  я
випрошу собi мо?ми молитвами у Бога небесного,  що  мого  любого,  ?диного
Петра берегтиме у всякiй пригодi.
   - Я дуже радiю, що у мо?? ?дино?  попри  доброту  ще  й  такий  великий
розумець ?. Добре, моя Марусечко. Я так хочу жити, хочу бути славним,  щоб
нiколи нi ти, нi твiй козацький рiд не мав причини соромитись,  щоб  нiхто
не мiг сказати, що сотник Чепiль  видав  доньку  за  якогось  пройдисвiта,
ледащо. Того ти будь певна, моя люба Марусю.
   - А оце прийми вiд мене, мiй Петруню, на спогад. Оце хрестик iз  Ки?ва,
з Печерсько? лаври. Я його дiстала вiд мого хрещеного батька. Це для  мене
дуже дорога рiч, але для мого Петруся нема? нiчого у мене надто дорогого.
   Вона розiп'яла жупан i вiдв'язала з ши? маленький  золотий  хрестик  на
дрiбному золотому ланцюжку.
   Петро поцiлував його i завiсив собi на шию.
   - Спасибi, моя люба!
   - Коли його доторкнешся, на мене згадай, а коли до нього помолишся,  то
ця молитва виряту? тебе з всяко? пригоди, то з тво?ю молитвою пiде враз  i
моя молитва до Господа небесного. Та перекажи до мене iнколи хоч словечко,
коли б з нашими людьми стрiнувся.
   - Марусе моя, яка це шкода, що ти письма не зна?ш. Ти би до мене  листа
написала, а я до тебе, хоч би окремим пiсланцем прийшлось його переслати.
   - А я про те й не думала, а то б я була таки випросила у матiнки  згоду
на мо? вчення. Тепер пропало.
   - Чому пропало? Коли заживемо разом, то я таки навчу тебе письма.
   Маруся засмiялася:
   - Нащо менi  тодi  письма,  як  ми  разом  житимемо?  Ти  менi  i  далi
розказувати будеш, що у книжках написано, а цього буде менi досить.
   - Моя дiвчино люба! Солодко менi з тобою розмовляти, та тобi  вертатися
пора, ти задалеко у степ по?хала, та  вiд  хутора  вiдстала.  Дивись,  мо?
товаришi вже далеко, далi то з очей ?х втрачу, а сам я дороги не знаю.
   Маруся пiд'?хала до Петрового коня i обняла його за шию. Вiн обняв  ??,
мов перце, i посадив наперед себе на сiдло. Маруся забула про божий свiт i
випустила поводи з руки. ?? коник вiдбiг i став по степу гуляти.
   - Вiн втече, а ти хiба пiшки до хутора  йтимеш,  -  говорив  стурбовано
Петро, - ще тобi яка пригода трапиться.
   Маруся обняла його крiпко, поцiлувала i з коня зсунулася на землю.
   - Ось зараз побачиш, що не пiду  пiшки.  Вона  свиснула  в  пальцi,  ??
буланий, що гуляв з пiднесеним вгору хвостом i  на?женою  гривою,  на  той
свист став, заiржав весело i прибiг до Марусi, мов пес до свого пана.
   Маруся попестила його, погладила, дала кусок медiвника. Вiдтак  скочила
на сiдло, поправилась i каже:
   - Я Чепелева донька, пригоди не боюсь. Ось  бачиш?  -  Вона  витягла  з
кишенi малий гарний пiстоль. - Бачиш, Петре, це дерево? Пам'ятай, що  воно
було свiдком нашого прощання.
   На цьому мiсцi стояла самiтна груша. З тим словом вона завернула коня i
погнала вихором до хутора. Про?хала шмат дороги, як ?й назустрiч  над'?хав
старий Онисько:
   - Е, Марусечко, моя, коли хоч трохи ти любиш старого Ониська, так ощади
менi турботи i не заганяйся далеко у степ. Менi нiколи з  ума  не  сходить
той рудий диявол Срулько. Моя душа прочува?,  що  вiн  десь  тут  недалеко
крутиться i на тебе чату?.
   - А я про нього давно забула. Де ж би вiн посмiв. Вiн добре зна?, що  у
батенька жартiв нема, а нашi козаки, коли б його зловили,  так  непримiнно
повiсили б.
   - Стереженого Бог береже. - Вони вертали тепер разом.
   Петро дивився довго за Марусею. Вiн стояв все ще  пiд  старою  розлогою
грушею:
   - Чудо-дiвчина. Щасливо спрямував  Господь  мо?  кроки  у  цю  блаженну
сторону. Хай буде його iм'я благословенне.
   Петро потиснув коня i погнав за сво?ми.
   На нього ждав Марко:
   - Зна?ш, Петре, як воно добре сталося, що тодi Жук  не  пустив  мене  з
тобою у Чепелiв хутiр.
   - А це чому?
   - Ця твоя Маруся причарувала би мене, а тодi ми з побратимiв  стали  би
до себе найзавзятiшими ворогами.
   - I ти би таке зробив?
   - Задля тако? дiвчини то можна душу запропастити, не то побратимство. Я
так хотiв чимшвидше з хутора по?хати.
   - Говориш як дiтвак, стидайся!
   - Серця не навчити.
   - Та що ти - такi нiсенiтницi верзеш? Тобi хiба заздро, що  крiм  тебе,
мене хтось полюбив?
   - Як ти, Петре, одружишся, то я не  буду  часто  у  тебе  гостювати,  я
боюся.
   - Зна?ш, що я тобi пораджу? Ти пошукай  собi  яку  гарну  дiвчину  теж,
влюбися, та й спокiй буде. На нашiй Укра?нi гарних дiвчат -  мов  макового
цвiту.
   - А ти хiба не зна?ш то? поговiрки, як батько синовi радив женитися, та
що син йому вiдповiв?
   - Не знаю, а може, не пам'ятаю.
   - Отож слухай, як син батьковi вiдповiв: "Не штука,  що  тато  з  мамою
оженився, а я з ким оженюсь?"
   - Годi, казка чи приказка гарна, та ми говорiм  про  що  друге.  Чи  ти
справдi не зна?ш, за чим мене кошовий у Ки?в посила??
   - Нiхто, нi я, нi дядько Жмайло, нi отаман Жук цього не зна?.  Ти  ма?ш
по?хати у Печерську лавру, а там тобi вже все  скажуть.  Може,  i  кошовий
цього не зна?.
   До нього пiд'?хав старий Жмайло:
   - Ей-бо ти, Петре,  вибирати  зна?ш!  Таку  вибрав  кралю,  що  кращо?,
либонь, на всiй Укра?нi нема?. Я хоч i  старий,  а  не  можу  з  не?  очей
звести.
   Обидва стали смiятися, а старий каже:
   - Коли б менi так яких сорок лiт з мо?х плечей зняти, то далебi,  я  би
тобi ?? вiдбив.
   - Не говорiть такого, стрию, - каже Марко, - бо далебi Петро з вами  на
шаблi пiде. Вiн страх заздрiсний за свою кралю, от трохи  що  побратимства
задля не? не зiрвали.
   - Марку! Та чого ти таке говориш? Чого ви до мене та й до мо??  дiвчини
присiкалися? От земляки! Господи!.
   Марко став смiятися, а старий каже:
   - Не бери собi цього, козаче, так  дуже  до  серця.  Не  повадить  тебе
трiшечки подратувати, а цього ти бачиш, що вибрав  дружину,  як  не  можна
кращо?. Боже тобi благослови!



   VI

   Як Сагайдачний при?хав на Сiч, пiшов зараз до кошового.
   - Здоров, товаришу. Слава Богу, що ти вже подужав.
   - Подужав, батьку, та до шаблi ще я, либонь, не набрав сили.
   - У сотника Чепеля, бачиться, дочка ?.
   Петро мимоволi почервонiв, а кошовий, смiючись, каже:
   - Еге! Вже я знаю, чого ти так довгенько нездужав. Варто  було  хворiти
тому, коло кого така пiстунка заходилась. Що ж, може, вже й  одружився?  А
чому на весiлля не запросив? Боже тобi благослови!
   - Ще не одружився, а лише що по заручинах.
   - Так значиться, що ще на весiллi погуля?мо.
   - Я смiю вже тепер просити вашу милiсть за старосту.
   - Гаразд! А тепер поговоримо про iнше  дiло.  Отож,  мiй  козаче,  тобi
негайно  у  Ки?в  ?хати  треба.   Пiдеш   прямо   до   отця   архiмандрита
Ки?во-Печерсько? лаври
   ?лисея Плетенецького. Вiн тебе до себе взива? i листа менi написав.  Чи
ти його зна?ш?
   - Нi, навiть не знаю, хто ? в Лаврi тепер архiмандритом.
   - А бачиш, що вiн тебе звiдкiлясь зна?, i пише до нас на Сiч, щоб  йому
зараз прислали козака Петра Конашевича,  що  в  Острозькiй  школi  вчився.
Писав менi ще, що це  якесь  полiтичне  дiло  з  укра?нськими  вельможами.
Приготовся на те, що там треба буде довший час посидiти.  У  тебе  ?  свiй
розумець, i ти вже там на мiсцi змiрку?ш, що тобi  зробити.  Ти  у  всьому
слухайся. Отець архiмандрит - то наш чоловiк i  розумна  голова.  Я  цього
всього добре не знаю, бо виразно вiн про  це  не  пише.  Може,  лише  тобi
самому це об'явить. Але я знаю, що усе, що робить  отець  архiмандрит,  це
для нас добре.
   Тепер ти спочинь одну днину або й  двi  i  -  в  дорогу.  Пiдведе  тебе
десяток  товаришiв.  Вiд  пограничного  старости  вже  ?  дозвiл,  i   вас
перепустять. Та ще одно: чи ? в тебе яка достойна одежа?
   - Сотник, коби здоров, обдарував мене i  виправив  гарно,  мов  рiдного
сина, - не з порожнiм клунком. ? в мене  i  кунтуш  новий  оксамитовий,  i
кожух гарний, i одежа на будень.
   - Так i гарно. Вдома, отут на Сiчi, можна i без сорочки ходити, коли не
зимно i комарi дуже не тнуть, але на великому свiтi, у Ки?вi, перед чужими
людьми, то слiд гарно прибратися, хай знають  пани,  що  запорожцi  то  не
старцi, а багатирi. Та коли одежа ?, я знаю, що сотник для  свого  зятя  з
чим-будь не вихопився, то ми тобi ще грошенят яку копу дамо. Покажись,  та
не прогуляй, - говорив кошовий, смiючись, - з дiвчатами не  женихайся,  бо
сотникiвна би тобi цього не вибачила, та, може, й очi видряпала мов кiшка.
Отож кiнець такий, що позавтра iдеш. Поступиш ще до мене.  Дам  письмо  до
отця архiмандрита i дозвiл вiд старости, а тепер йди собi спочити.
   Петро пiшов до свого Переяславського куреня, де його щиро всi  товаришi
вiтали. Багато знайшов тут людей нових, якi тiльки що з Укра?ни повтiкали.
   Сагайдачний був дуже веселий i веселив товаришiв.
   - А де твiй лук, Петре?
   - Лук справдi був гарний, та я вже  його,  либонь,  нiколи  не  побачу.
Певно,  сам  хан  з  нього  стрiляти  буде.  На  ньому  срiбла   було   за
кiльканадцять золотих.
   Петро гадав, що у  Ки?в  по?де  на  конi  i  там  пишатись  буде  сво?м
подарованим карим, та вранцi  довiдався,  що  на  конях  по?дуть  лише  до
Черкас, а звiдсiля вже байдаком. Коня треба буде  лишити  в  Черкасах,  не
знати на чи? руки. Це йому було не по нутру, та не було на це  ради.  Коня
будь-що-будь приведуть товаришi на  Сiч,  а  там-то  вже  Марко  ним  буде
пiклуватись.
   Вiдколи Петро ви?хав з Острога,  не  довелось  йому  бачити  городських
людей. Увесь той час вiн жив серед вiйськових обставин. Вiн мiркував собi,
що важко прийдеться йому навикнути до нового життя,  та  ще  в  товариствi
панiв. Та треба було привикати i помиритись з цi?ю думкою, що  так  мусить
бути. Очевидячки, доля пхала його, не даючи вiдiтхнути, наперед,  у  вищий
свiт.
   Дорога тривала довший час, особливо, як посiдали  на  байдаки,  котрими
треба було плисти проти води.
   Але таки доплили до золотоверхого Ки?ва. Козаки хрестилися.  Петром  на
вид Ки?ва, матерi руських городiв, заволодiло  невиясненне  почування  мiж
радiстю i побоюванням.
   На пристанi  показав  Петро  стражникам  старостинський  дозвiл,  i  ?х
пустили у город.
   Нараз побачив себе серед незвiсно? йому дотепер новини. Йому треба було
пiти у Ки?во-Печерську лавру i тут пiшов з товаришами, котрi знали  дорогу
дуже добре. Забрав свiй клунок на плечi i пiшов на гору, Зайшли  у  Лавру.
Церква була отворена, i сюди зайшли в першу чергу. На порозi вдарив  Петро
тричi поклони. Та велич, яку тут побачив, пригнiтила його важким  каменем.
Почував себе серед того таким малим та слабосильним, що аж страшно стало.
   Помолившись, спитав якогось монаха за о. архiмандрита.
   - А чого вам, козаки, до отця архiмандрита треба? - спитав монах.
   - Це я вже сам скажу ?х милостi. Ми привезли вiд пана кошового письмо.
   На це слово монах дав знак Петровi, щоб  йшов  за  ним,  i  повiв  його
вузькими та крутими сiньми в монастир. Довгенько так йшли,  аж  зупинилися
перед дверима одно? келi?. Монах пiшов  всередину,  а  Петровi  казав  тут
пiдождати. Опiсля його покликав той самий монах всередину,  та  лише  його
самого, бо прочих товаришiв забрав монах з собою i повiв у гостинну. Петро
опинився в простiй невеликiй убогенькiй монашiй келi?. За столом сидiв над
грубою книжкою якийсь монах, насунувши каптур на голову.  На  його  грудях
блистiв золотий хрест на такому ж ланцюгу.
   - Слава да будеть вiчному Богу! - сказав Петро i низенько вклонився  до
образiв, вiдтак монаховi, i поцiлував його в руку.
   - Слава вовiки, а на землi мир! Здоров,  козаче!  Чи  не  Конашевич?  -
каже, беручи в руку письмо вiд кошового.
   - Я сам. Приходжу по приказу кошового батька.
   - Вiтай, любий земляче! Знай, що ми земляки, бо я теж з Галичини,  а  ?
тут бiльше з наших.
   - Дуже я радий з цього, що наша галицька земля Укра?нi такими  славними
людьми пособля?.
   - У нас тут тепер велика робота, а ти мусиш нам помагати.
   Це був о. ?лисей Плетенецький, архiмандрит Ки?во-Печерсько? лаври.
   Вiн довго читав листа вiд кошового.
   - Довго ти, Конашевичу, вчився в Острозi?
   - Бiльш як чотири роки.
   - Я знаю, через що ти з Острога мусив утiкати. Отець  Дем'ян  Наливайко
багато менi про тебе писав i розказував, як тут у мене пробував.
   - Отець Дем'ян все був на мене дуже ласкавий, дай йому  Боже  здоров'я,
многих лiт дожити.
   - Чому ти ранiше не  при?хав?  Менi  тебе  дуже  треба  було.  Ледве  я
припинив, що мiй план не попсувався.
   - Я довго нездужав,  преосвященний  отче.  У  походi  проти  татар  над
Iнгулом мене таки добре шарпонули, трохи не минувся. Добрi  люде  не  дали
загинути.
   - Правда, що того року запорожцi справились з ордою. Тут про те знають.
- А по хвилi каже: - Зна?ш, Петре, на що менi тебе треба?
   - Приказуйте, ваша милiсть, я на вашi услуги. Пан кошовий  казав  менi,
щоб у всьому вас слухати.
   - Я не хочу вiд тебе силувано? слухняностi, а таки  добровiльно?.  Таке
дiло: тут ? один укра?нський православний вельможа Аксак, гербу  Акшак.  У
нього ? два хлопцi, ?м треба якраз вчителя, i я за  порадою  отця  Дем'яна
призначив тебе за вчителя.
   Петро узявся за голову:
   - Боже мiй! Та де ж я дам цьому раду? Я нiколи вчителем не  був,  а  до
того я все позабував, що знав.
   - Що забув, то собi пригада?ш. Це мусить бути, i я  iнакше  зробити  не
мiг. Ти, либонь, зна?ш, що тепер таке зайшло, що нашi православнi вельможi
чужими людьми, ворожими нашiй вiрi, церквi i народовi послугуються.  I  то
виручаються в таких справах, як  виховання  православно?  молодi,  з  чого
виходить для нас велика шкода, бо роблять з не? перевертнiв  та  яничарiв.
Ти бачиш, а може, на Сiчi i не знають цього добре, що у нас всюди на  Русi
заводиться унiя i нашi вельможi один по однiм вiдпадають вiд  батькiвсько?
православно? вiри, а хто вiдпаде вiд батькiв,  той  i  для  народу  пропав
навiки.  Патри  ?зу?ти  всюди  швендяють  i  на   вчителiв   пхаються   по
великопанських православних домах. Так само хотiв зробити й Аксак. Як його
хлопцi вийшли поза азбуку, хотiв узяти до свого дому патра  ?зу?та,  якого
йому поляшенi вельможi порадили. Щастя, що його жiнка не хоче  з  хлопцями
розстатися, а то були б хлопцi помандрували до якого ?зу?тського лiцею.  З
тяжкою бiдою я його вiд цi?? думки вiдвiв i переконав, що  наша  Острозька
школа вивела вже чимало вчених людей. I менi поталанило цього доконати.  А
Господь так покермував, що ти впору при?хав. Аксак  дуже  нетерпеливиться.
Знай же, Петре, щоб Острозько? школи i мене ураз не засоромити.
   - Я справдi боюся, чи цьому дам раду.
   - Петре! Щоб  учень  Острозько?  школи  не  вмiв  учити  двох  панських
жовтодзьобiв, то не можу повiрити. Та ти, крiм наук  книжних,  вчи  ?х  ще
дещо такого, чого в книжках нема. Вчи ?х любити свою церкву,  свiй  народ.
Нам унiя i латинство грозять, розумi?ш?
   - Чи унiя уже заведена? Я той увесь час  жив  далеко  вiд  свiту  серед
козакiв i дуже вiдстав вiд цього,  що  у  свiтi  робиться.  Серед  во?нно?
метушнi мене мало це захоплювало.
   - То зле. Ми всi повиннi тим iнтересуватися, ми всi повиннi подати собi
руки,  всi  вiд  малого  до  великого,  до  завзято?  боротьби  в  оборонi
батькiвсько? церкви i народу. Ти, може, i не зна?ш добре, що це унiя i  до
чого вона нас веде?  В  книжцi  воно  назива?ться  з'?днання  православно?
церкви з римською i пiдчинення обох  церков  римському  папi.  Нашi  деякi
владики дались вже до унi? заманити i зрадили свою церкву, гадаючи, що  ??
таким побитом врятують вiд пониження  i  занепаду.  Вони  зробили  це,  не
питаючи вiрних. Гадали, що всi пiдуть за ними, мов телята за  коровою.  Та
не туди дорога до врятування нашо? церкви  вiд  занепаду.  Треба  над  цим
працювати у ?? серединi. Польща, опанована ?зу?тами, веде завзяту боротьбу
з благочестям на життя i смерть. То лише на паперi таке гарне. А на  дiлi,
то унiя ма? бути тим помостом, через  котрий  православ'я  ма?  перейти  у
католицтво, а за нею увесь народ, а через католицтво  усе  ма?  зляшитися.
Унiя, то лише форма одежа, а одежу  можна  легко  змiнити.  От  бачиш,  де
небезпека. А тепер друге: унiати, пiдпиранi ?зу?тами i  польським  урядом,
йдуть на нас гвалтовно, перебирають силою нашi церкви на сво?,  загортають
пiд  себе  церковне  майно,  усюди  наставляють  сво?х   ксьондзiв.   Коли
спорожниться православний владичий  стiлець,  то  вже  православному  його
бiльше не бачити. Скiльки я мушу вести  процесiв  i  боротьби,  обороняючи
монастирське добро вiд напастi? А хто ж менi у цьому  поможе?  Нашi  пани?
Вони з магнатами з Польщi кумаються i пропадають. Народ? Господи! Хто  той
бiдний темний народ? Це ж або пригнiченi мiщани  або  мужики,  невольники,
прикованi до панського лану. Вони не смiють голови пiднести. Лишаються нам
козаки. Та ?х треба для церкви при?днати,  щоб  вони  справу  православно?
батькiвсько? церкви вклали у свою козацьку  справу.  Я  ?м  побожностi  не
вiдмовляю, але ?х треба конче вивести з то? байдужостi для вiри i  церкви,
в яку вони серед твердого непевного степового життя попали.
   - Це свята правда.
   - От бачиш! Завданням твого життя хай буде перемiнити це, що б  там  не
було. Ти ма?ш працювати над цим мiж козацьким лицарством, а я  тут,  серед
православно? церкви, а тодi обидвi сторони подадуть собi руки, от так,  як
ми собi тепер пода?мо.
   Архiмандрит наставив Петровi свою суху слабу руку, на якiй виднiли синi
жили. Петро ?? з пошаною поцiлував.
   - Я, преосвященний отче, з тим згоден. Та з того би  виходило,  що  мо?
завдання мiж козацтвом, а не мiж вельможами, з котрими  я  i  говорити  до
ладу не вмiю.
   - Ти мене за слово не хапай, а краще ти сiдай тут бiля мене,  а  ми  як
добрi земляки ще потолку?мо. - Вiн посадив Петра на стiлець побiч  себе  i
говорив далi: - До цього завдання, яке ти сповнити ма?ш мiж козацтвом,  ти
ще гаразд не пiдготовився. Тобi треба побути трохи у городi i придивитися,
як живуть православнi i чого нашiй церквi треба. В  Острозi  ти  цього  не
бачив, бо там нiхто православно? церкви не гнiтить, не нiвечить. Побудь ти
трохи тут,  придивися,  побудь  мiж  православним  панством,  придивись  i
прислухайся. А при тiм ти  ратуй  двi  молоденькi  душi  перед  упадком  i
затратою. Ти будеш мо?м частим гостем. Не одне я тобi ще маю  сказати.  Не
одне ми враз обговоримо i обмiрку?мо. Ти мусиш у те все вжитися,  захопити
цим усю свою душу. Поки що ми поговорiмо тепер про буденнi вещества.  ?  у
тебе яка пристойна одежа?
   - У мене ? все, сво?, що i на княжому дворi не треба соромитися.
   О. архiмандрит подзвонив у маленький дзвiночок, що лежав  на  столi,  i
зараз з'явився у келi? iнок:
   - Принести сюди ?сти для пана Конашевича.  За  тво?х  товаришiв  ти  не
турбуйся, ?х угоститься, i вони вернуться, -  каже  до  Конашевича.  Петро
остався в монастирi на обiдi.
   За той час перевдягся у кращу одежу,  яка  його  цiлком  перемiнила.  З
убогого подорожнього козака став гарним молодим  запорожцем  в  кунтушi  i
сап'янцях, з гарною шаблею при боцi.
   - Добре  так,  хай  знають  наших,  -  говорив  архiмандрит,  любуючись
поставою Петра.
   Обiзвався серед монастирських мурiв дзвiн, скликаючи до  трапезницi  на
обiд. Петро йшов з архiмандритом. По дорозi стрiчали монахiв з  похиленими
головами у каптурах. Всi покiрно кланялися сво?му настоятелевi i не  могли
вiдгадати, якого то знатного гостя веде обiдати з ними.  Трапезниця  стала
наповнятися монахами, аж заро?лося вiд ряс i каптурiв.
   Архiмандрит сiв на першому мiсцi i посадив  коло  себе  Петра.  Один  з
монахiв прочитав уголос молитву, i всi посiдали.
   Петро не мiг з дива вийти, що у монастирi,  де  убожество  належало  до
монашеських правил, давали обiльнi вибагливi страви i пили добрi  вина  та
меди. Петро не менше дивувався, що архiмандрит не ?в разом з другими. Йому
подавали убогi страви окремо. Петро пив дуже  мало.  По  обiдi  мав  стати
перед вельможного i хотiв мати ясну тверезу голову.
   По обiдi архiмандрит приказав запрягти повозку  i  по?хав  з  Петром  у
город до пана суддi Аксака.
   Суддя, пан Аксак, жив у пишному панському домi. Вiн був дуже багатий  i
мав у Ки?вщинi розлогi посiлостi.  Його  економi?  приносили  йому  великi
рiчнi доходи, i мав з чого достатньо жити. Провадив великопанське життя  i
держав багато служби.
   Слуги оповiстили при?зд гостей, i пан суддя вийшов  гостям  на  стрiчу.
Звiтався з архiмандритом i поглянув уважно на Петра.
   - Рекомендую пана Петра Конашевича, острозького  учня,  про  котрого  я
вашiй милостi мав честь говорити. При?хав прямо iз Запорожжя.
   Видно було, що Аксак не був з того радий, Конашевич виглядав  радше  на
козацького сотника, чим на вчителя.
   Аксак попросив гостей у поко?, а по дорозi подумав собi,  що  з  цього,
певно, нiчого не буде, бо Конашевич не виглядав  на  такого,  щоб  у  його
головi помiстилась латина поруч з iншими тогочасними мудрощами. "Я  з  ним
коротко  справлюся,  -  подумав  Аксак,  -  а  тодi  i  отець  архiмандрит
перекона?ться, що помилявся". Аксак просив о. архiмандрита  сiдати,  а  до
Петра каже:
   - Nosti linguam latinam? '[11]
   - Si vestra Ьепеvоlentiа id dubitas, nоn оpus  еrat  iubere  me  huc  e
Zaporogie venire[12]
   - Tuum responsum acre et ineptum est,[13] - говорячи це, Аксак поморщив
чоло. I Плетенецькому така вiдповiдь не подобалась, i  вiн  жалував,  чого
завчасно не змовився з Конашевичем,  як  йому  поводитися  i  з  вельможею
говорити. Та Конашевич не  дав  себе  збити  з  пантелику.  Вiн  вклонився
Аксаковi i усмiхаючись вiдповiв:
   - Mihi respondendum erat uno verbo: "intelleqo"  guod  vero  dokumentum
non erat me scire latine logui.  Ita  enim  guilibet  organarlus  litteris
nesciens responder potest.[14]
   Чоло Аксака прояснилося. Йому це подобалось.  Поглянув  значуще  на  о.
Плетенецького, а клепаючи по плечу Конашевича, каже:
   - Дуже добре. Подоба?шся менi, вашмосць, лишаю тебе  в  мо?му  домi  та
поручаю виховання мо?х хлопцiв.
   Пан суддя аж тепер попросив Конашевича сiдати. Вiдтак плеснув i старому
лаке?вi, що на  цей  знак  явився,  казав  привести  хлопцiв  i  попросити
ясновельможно? панi.
   По хвилi ввiйшла панi Аксакова, ведучи за руки двох хлопцiв, дев'яти  i
дванадцяти лiт.
   Конашевич i о. Плетенецький встали i  вклонилися,  а  Аксак  представив
жiнцi нового вчителя.
   Панi Аксакова, жiнка не бiльше тридцяти рокiв вiку,  дуже  гарна,  була
одягнена  по-панськи.  Вона  вiдклонилася  головою  i  привiталася  з   о.
архiмандритом. Хлопцi вклонилися i подали Петровi на привiтання руки. Були
б цього, певно, не зробили, коли б то був собi який звичайний  вчитель,  з
яким можна робити, що ?м буде завгодно, якого не раз пан дому i  канчуками
вибити приказував, але тут, судячи  по  його  оксамитовому  кунтушi  i  по
багатiй шаблi, - неабищо.
   - Знайте, сини, що пана Конашевича  треба  в  усьому  слухатися,  а  то
погнiваюсь, коли б на вас пожалувався. Вiд завтра  розпочнеться  наука,  а
тепер можете вiдiйти.
   Хлопцям не треба було цього двiчi казати, i зараз пропали за дверима.
   - Сiдай, вашмосць, з нами, - запрошувала Аксакова Петра.
   О. Плетенецький слiдив пильно за поведенням Петра i видно було, що  був
з нього вдоволений. Бо Петро поводився цiлком природно, з  досто?нством  i
повагою. начеб на панських покоях вирiс. О. Плетенецький боявся  зразу  за
нього, що такий степовик не знатиме, як ступати по панському помостi.
   - Умовимось зараз за вимоги, вашмосць, - каже Аксак.
   - Полишаю  це  вашiй  милостi,  -  каже  Петро,  легко  склонившись  та
поправляючи свого козацького чуба на  головi.  -  Я  мушу  поперед  усього
показати, чи я вiдповiм мо?му завданню на такому почесному становиську,  а
потiм вже, ваша милiсть, мою працю оцiните.
   Це дуже Аксаковi подобалось.
   Опiсля о. Плетенецький попрощався i вiд'?хав, а  прощаючись  з  Петром,
каже:
   - Гарно ти, Петре, поводився, помагай бiг! Не  забувай  на  мене.  Твiй
клунок то я тобi ще нинi пришлю.
   Петровi визначили гарну кiмнату  в  Аксаковiй  палатi,  з  виглядом  на
Днiпро. В кiмнатi стояв один стiл, кiлька стiльцiв, велике лiжко  i  шафа.
Невдовзi опiсля принiс слуга клунок Конашевича, котрий прислали  з  Лаври.
Конашевич зараз розв'язав його i став складати  у  шафу  сво?  статки.  За
слугою ввiйшов у кiмнату панський лакей  по-чужинськи  одягнений.  То  був
дужий, добре вигодуваний парень з оголеним лицем. Вiн держав голову вгору,
узявся пiд бiк рукою i оглядав цiкаво Конашевича. Вiдтак сiв  на  стiльцi,
висунувши далеко на кiмнату ноги.
   - Вашець, будеш тут учителем?
   - Побачиш, - каже Конашевич, не перепиняючись у роботi.
   - Я хотiв вашецi сказати, який тут порядок у нас, а то  блукати  будеш,
мов вiвця. Ми тепер оба тут служимо, i я, як старший  товариш,  вважаю  за
свiй обов'язок зi всiм тебе познайомити, увi всiм тебе поучити. Гадаю,  що
згодом ми будемо приятелями. Наш пан - великий  дук,  ну,  вельможа.  Вмi?
нагородити, але i покарати зна?. Тут одного вчителя  -  то  приказав  таки
канчуками вибити i до  льоху  замкнути.  Вельможна  панi,  як  собi  якого
подоба?, то йому добре. Хто у ?? ласку попаде, то  щасливий  i  може  собi
вiдтак не на одне позволити, до чого iншому зась. Вашець гарний хлопець, i
можеш подобатися. Попробуй, а буде тобi добре життя,  а  тодi  i  менi,  i
другим слугам мiг би ти багато помогти. Хлопчиська, себто  паничi,  пустi,
як звичайно панськi  дiти.  Не  хочуть  вчитися,  а  ти  перед  вельможним
панством нiколи на них не жалуйся, а навпаки  хвалися,  та  не  дуже  собi
морочи голову ?х наукою. Правду кажучи, на  якого  чорта  ?м  наука?  Вони
будуть багатi, а цього ?м досить, що будуть i мудрi. От  так  щось  зверха
полизати, та й годi. Тут був такий один вчитель, що хотiв поробити  з  них
Соломонiв, а вони йому кiлки на головi тесали. Вiн якось раз  всердився  i
сiпнув старшого, того Олеся, за вухо. Господи! Що тут було  герезi?!  Панi
такого бешкету наробила, плакала - я чув усе з  друго?  кiмнати  -  i  пан
мусив згодитися на це, що вчителя гайдуки  вибатожили:  тридцять  канчукiв
дiстав, всадили на одну нiч до льоху, а на другий день прогнали. Ага! Мало
що я не забув. ? тут ще на респектi у вельможно? панi стара панна Зося. До
не? також добре пiдлобизатися, бо вона у вельможно? панi ма? слово.  А  цю
цяцю найлегше взяти на гарнi словечка, бо  вона  у  великих  претензiях  i
зда?ться ?й, що кожний мусить в не? влюбитися. А то таке старе опудало, що
аж гидь дивитися. Впрочiм, сам побачиш, ?й безвпинно  голова  болить  i  з
носа капа?. А мастить себе такими пахощами, що аж на вулицю  чути.  У  не?
вiчно ахи та охи. Ти трохи поахай та поохай, то так ?? прив'яжеш до  себе,
що з руки ?стиме i зробить тобi, чого ти  захочеш.  -  Лакей  говорив  це,
показуючи  свою  вищiсть,  яку  панськi  лаке?  так  по-мистецьки   вмiють
показувати супроти рiвних собi або нижчих.
   Конашевич  робив  свою  роботу  i  лише  посмiхався,   слухаючи   цього
базiкання.
   Та як Петровi треба було перейти коло лакея, то встав,  поклепав  Петра
по плечу i каже:
   - Будь, вашець, проворний i хитрий. Ти гарний хлопець  i  можеш  жiнкам
подобатись, а то грунт. Того би на воловiй шкурi не списав, що я  знаю.  Я
тут служу вже десять лiт i мав час усе спенетрувати, але так годi  вiдразу
все вичитати, мов з книжки.
   - Послухай же тепер, пане-товаришу, що я тобi скажу, а потiм  то  ледве
чи будемо приятелями. Як ти, ледаре, поважишся ще раз менi  такi  теревенi
плести, як тепер, то так тобi морду поб'ю, що тобi пика вище носа  спухне.
Розумiв? На те тебе панство году?, щоб ти  пiдслухував,  та  обмовляв,  та
язиком обносив? Геть звiдсiля! На очi менi не показуйся, бо  як  тобi  дам
ляпаса, то носом  землю  запореш.  Тепер  рушай  звiдсiля  i  пришли  менi
послугу.
   При першiм словi "ледаре", лакей встав i створив  рот  iз  зачудування.
При другiм словi вiн випрямився в струну, а  при  послiднiм  вже  був  при
дверях.
   "Горда штука, ге-ге, - говорив до себе вже в сiнях, -  поводиться,  мов
пан, а то собi простий козак.  Що  вiн  собi  дума?  мене  так  зневажати?
Пiдожди! Я небо i пекло порушу, а тебе звiдсiля викурю.  Буду  по  кожному
кроцi пiдглядати i пiдслухувати, а таки щось на тебе знайду.  Ба!  Але  то
небезпечний чоловiк, бо тi козаки усi небезпечнi горлорiзи. Я не хотiв  би
в його лабети попастися. Мiг би мене  скривдити,  бо  йому  все  одно.  то
зайда. Ага! Ти хотiв, щоб тобi прислати якого служку.  Добре,  будеш  мати
такого, що якраз для тебе, який пан, такий крам".  Льокай  усмiхнувся,  що
знайшов такий гарний спосiб помсти за зневагу.
   Тим часом Петро присiв на стiльцi i задумався.
   "Гарно я попався. Тут вчителiв i канчуками частують. Бiдний той, якийсь
сiрома-бакалавр, що на собi таке витерпiти мусив. I я маю бути не знать як
довго панським блюдолизом! Сама душа проти  цього  бунту?ться.  Що  отцевi
архiмандритовi на ум прийшло мене на це мiсце ставляти, в такiй понижуючiй
ролi, бiгме не розберу. Вiн, очевидно, менi ще не доповiв усього.  Говорив
про злуку козацтва з церквою, а мене, замiсть оставити мiж цим  козацтвом,
загородив сюди мiж вельмож на блюдолиза. I я маю тут мучитися посеред  тих
лежнiв,  дармо?дiв,  лаке?в,  що  за  пан?-брац?  до  мене  сунуться?  Цих
годованцiв держить пан i грошi на них витрача? лише для сво?? примхи,  щоб
показати, що ось-от  вiн  великий  пан  i  служби  у  нього  багато.  Менi
зда?ться, що я тут довго мiсця не зiгрiю."
   Тепер  вiдчинились  дверi  i  в  кiмнату   ввiйшов   невеличкий,   може
п'ятнадцятилiтнiй хлопчина. Вiн був босий i засмалений, мов  кочерга.  Вiн
склонився сво?ю щитинуватою головою i став смирненько бiля порога.
   - Чого тобi, синку, треба?
   - Мене прислав сюди старший лакей, пан Станiслав, пановi до послуги.
   Конашевич усмiхнувся. Змiркував зараз, що це була лакейська помста.
   - А що ти вмi?ш робити?
   - Я, прошу пана, нiчого не вмiю. Досi-то я був при кухнi i хiба в  печi
вмiю затопити, - хлопчисько був наляканий. Вiн знав, що як чого не вмiтиме
зробити, то будуть бити.
   - А як тебе кличуть?
   - Антошком.
   - А тобi тут добре у панiв i звiдкiля тебе сюди привезли?
   - Часом добре, а часом зле. Часом мене вдарить у  потилицю  пан  кухар,
часом старший кухта, а раз мене добре вибатожили  за  те,  що  я  посудину
розбив. А мене привезли  з  пансько?  економi?,  я  пiдданець.  -  Хлопець
понизив голову i мовчав. Вiн боявся,  чи  не  забагато  говорив,  i  знову
битимуть.
   - А тво? батьки живуть?
   - Повмирали. Батько робив панщину; по смертi  батька  маму  з  пансько?
хати прогнали, а другого там посадили. Потiм  мама  ходила  на  заробiтки,
поки не вмерла.
   - А в тебе нема нiяко? рiднi?
   - Була сестра старша, та теж вмерла.
   "Однакова доля цiлого укра?нського народу чи у польського  пана,  чи  у
православного вельможi", - думав собi Конашевич.
   - Добре, Антошку, ти будеш вiд сьогоднi тут робити  порядки,  я  покажу
тобi як. Вважай добре, нiчого менi не рушай, не перевертай, а що  знайдеш,
то вiддай, бо я так люблю. Я тебе не буду  бити,  як  ти  будеш  для  мене
щирий.
   Конашевич узяв його за пiдборiддя, пiдвiв вгору голову i дивився в його
чорнi наляканi очi, бо Антошко на рух руки Конашевича  нагнувся,  думаючи,
що його вдарять.
   - Не лякайся мене, Антошку, я тобi нiчого лихого не зроблю.
   В очах хлопця заяснiла радiсть:
   - Так значиться, я вже пiд кухаря не пiду?
   - Не пiдеш. Впрочiм, я з паном про тебе поговорю,  бо  я  тут  не  пан.
Тепер йди собi, обмийся гарненько, вiзьми чисту сорочину, коли яку ма?ш, i
заходи сюди надвечiр.
   Хлопець був такий радий, що поцiлував Петра в руку звдяки.
   Петро знову остався сам i не знав, що з собою  робити.  Аж  вiдчинились
дверi, i ввiйшов сам вельможний пан суддя. Конашевич надяг миттю  на  себе
жупан i вклонився.
   - Я прийшов оглянути, чи все у вашмосцi в  порядку,  бо  на  службу  не
можна покладатися. Що ж? Був тут Станiслав? Я його призначив до  служби  у
вашмосцi.
   - Ваша милiсть будуть менi вибачати, що я  за  одну  рiч  попрошу.  Пан
Станiслав завеликий пан для мене i замудрий, i я  йому  вже  подякував.  Я
прохав би призначити для мене цього малого кухту Антошка.  Це  буде  якраз
для мене, лише щоб ваша милiсть приказала його вмити та перевдягти. Я його
сам усього пiдовчу.
   - Навiть не знаю, чи ? у мене кухта Антошко. Але звiдки, вашмосць, його
зна?ш?
   - Пан Станiслав менi не був по нутру, i я вiдiслав його та  казав  собi
прислати кого другого. I вiн прислав менi хлопчину з  кухнi,  засмоленого,
мов  кочерга,  i  брудного  та  босого.  Я  з  хлопцем  розмовляв,  i  вiн
понятливий. Отож я хочу пану Станiславу  показати,  що  коли  той  Антошко
вми?ться i прибереться, а при менi якийсь часок  побуде,  то  стане  таким
самим лаке?м, а може, ще лiпшим, нiж пан Станiслав.
   - Я вже знаю, що то було. Цей ледар Станiслав  хотiв,  певно,  вашмосцi
показати свою вищiсть i вагу в тiм домi, а може, хотiв помститися,  що  ви
його услуг не прийняли. Я знаю цих ледарiв,  як  вони  вмiють  носи  вгору
задирати. Поводивсь супроти вашмосцi непристойно,  i  тому  вашмосць  його
прогнав. За це дiстане батоги, а той Антошко прийде сюди.
   - Я прошу, вашмосць, вибачити йому, вiн же менi нiчого непристойного не
сказав, бо не смiв би.
   - Але я вже сказав слово i його не заверну.  То  шельми.  Пiдслухувати,
обмовляти, розносити сплетнi, висмiювати тих, що ?х годують, до того  вони
мистцi. Коли б це в мо?й силi, я це дрантя  понаганяв  би  на  усi  чотири
вiтри, та годi. Цього мо? становисько вимага?, щоб коло мене багато служби
крутилося, ми ? невольниками свого стану i публiчно? опiнi?. Не  треба  ще
чогось вашмосцi?
   - Спасибi! Усього доволi. Коли вашмосць прикажуть зачинати науку? Чи  ?
якi книжки?
   - Я думав, що вашмосць схочеш трохи вiдпочити. Та про мене, зачинай хоч
би завтра. А книжки. якiсь там ?, може, треба дещо докупити, то скажи.
   Аксак кивнув головою i вийшов. Петро тепер подумав: "Якi ж пани бiднi".
   Пан Аксак прикликав зараз маршалка додому i видав приказ:  Станiславовi
всипати тридцять канчукiв, а кухту Антошка вмити, перевдягти за  панського
козачка i послати на послугу до пана вчителя.
   Конашевич сидiв у сво?й кiмнатцi,  як  прийшов  якийсь  iнший  лакей  i
попросив до столово? обiдати. Вiн завважив чемненько, що тут такий звичай,
що кожний явля?ться в столовiй пристойно одягнений.
   Конашевич надяг кунтуш, переперезався поясом, поправив козацького  чуба
i вусики i пiшов за лаке?м в столову, яка  мiстилася  на  долинi.  Столова
нiчим так дуже не рiзнилася вiд столово? у князя Острозького. Лише шафа  з
посудиною, так званий креденс, була менша i не була так суто рiзьблена, як
та.
   Панства ще тут не було, як ввiйшов у столову, хоч на столi  стояли  вже
тарiлки, ложки, склянки тощо. Стояло тут кiлькоро людей, а мiж ними  панна
Зося, про котру Станiслав так гарно розказував. То була справдi вже старша
дiвчина,  суха,  мов  скiпка,  з  довгою  гусячою  шийкою,  сухим,  довгим
кiнчастим носом. Вона кивнула  Петровi  головою  на  привiтання,  зложивши
блiдi уста до любо? усмiшки, котра виглядала на  якийсь  внутрiшнiй  бiль.
Усточка вона складала так, що не можна було змiркувати, чи  вона  цiлувати
хоче, чи свистати. Вона пильно придивлялася Петровi, а вiдтак не  втерпiла
i заговорила:
   - Чи пан вчитель зна? Ки?в?
   - Я тут перший раз, i не було ще часу придивлятися,  бо  лише  сьогоднi
при?хав, а краще сказати, приплив байдаком. Сьогоднi я ще таки запорожець,
а доперва вiд завтра обнiмаю обов'язки вчителя.
   - Я чула вiд вельможно? панi, що пан був у походi на татар  i  там  був
тяжко ранений. Ах, як то мусить бути гарно на  вiйнi,  але  як  страшно  в
татарський ясир попасти. Кiлько-то я про  те  наслухалась  вiд  очевидцiв.
Краще вже смерть, чим татариновi достатись. Там жiнок  продають  туркам  у
гарем, продають, мов скотiв.
   Конашевич, слухаючи того ахкання панни Зосi, трохи уголос не засмiявся,
та подумав собi: "На таку цяцю то татарин певно не був би ласий, i  ти  би
турецького гарему, певно не побачила".
   Зося хотiла ще щось говорити, та в тiй хвилi ввiйшов  старий  маршалок,
себто старший над домашньою службою, i  оповiстив,  що  вельможнi  панство
йдуть. Зося замовкла i пiдбiгла до  вельможно?,  поправляючи  щось  на  ??
одежi. Вельможна панi вела обох хлопчикiв за руки.
   Пан суддя кивнув Петровi головою на привiтання i зараз засiв за столом.
Бiля нього сiла вельможна, далi - Зося, з другого  боку  батька  -  обидва
хлопцi, Олесь i Микольцьо, i зараз потiм вказали мiсце Петровi.
   Панi поглянула на Петра i мов кисле яблуко вкусила. Усiм  не  подобався
його чорний оселедець, закручений за вухо.
   Зараз стали приносити страви, яких Петро навiть не знав, як звати. Було
тут стiльки всiлячини, що вистало би на пiвчети.  При  ?дi  не  говорилося
нiчого. Всi мовчали, мовби ?м  роти  на  колодку  позамикав.  Доперва,  як
принесли вино та мед, розпочалася розмова. Петро пив дуже мало, так, що аж
вельможнi це завважали.
   - Чому вашмосць так мало п'??
   - Не привичний до напиткiв.
   - Я чував, що козаки чарки не цураються.
   - Як котрий. Та все ж лише в хвилях, вiльних вiд працi, а вже у походах
не вiльно пити пiд строгою карою.
   - Я цього не знала, - каже вельможна.  -  Навпаки,  менi  говорили,  що
козаки лише тим i славнi, що здорово п'ють.
   - Воно так ?, як я кажу. Я придивився тому  i  на  Сiчi,  i  в  походi.
Правда, що козак, видiставшися iз Сiчi, вмi? добре забавитися i загуля?, а
з того вийшла лиха слава у ворогiв козацтва.
   Панство звели розмову на останнiй козацький похiд  на  татар,  в  якому
Петро був. Петро розповiв усе. А говорив вiн так ясно i складно, що всi  з
захопленням слухали. Про себе не згадував нiчого, начеб його там не було.
   Особливо  обом  хлопцям  це  оповiдання  дуже  подобалося.   Вони   так
заслухалися, що про все забули i лише дивились на Петра, мов на образок.
   Завважив це Петро i заговорив до них:
   - Вiд завтра, мо? паничi, зачнемо вчитися.
   Хлопцям це не подобалось, бо ?м усяка наука була осоружна.
   На те каже панi:
   - Ми перед тим мусимо обговорити спосiб, в який та наука  ма?  вестися,
щоб потiм не було непорозумiння.
   Так минув перший обiд. Петро вклонився i вийшов у свою кiмнату. Усе, що
тут бачив, йому не подобалось.
   "?дять стiльки, що пiв голодно? чети поживилося би.  ?дять  погано,  що
чоловiка у горлi пече,  а  в  шлунку  давить.  П'ють  здорово,  а  козакiв
називають п'яницями. Панство вида? грошi,  зiбранi  кривавим  потом  сво?х
пiдданцiв. Людська бiда i горювання ?м байдуже. Та ще та дурна гуска  хоче
до науки мо?? мiшатися та якiсь плани складати. Чи я те все видержу довго,
чи не плюну на все та й махну на Запорожжя? От мене  отець  архiмандрит  у
золоте ярмо впряг. Спасибi за ласку! Що вiн у менi такого побачив,  що  аж
до цього мене вибрав? Таж це мiг зробити який перший-лiпший бакалавр. Що ж
менi тепер робити? Якби я був вiдразу сказав:  отре-цаюся,  то-що  iншого.
Але я згодився i дав себе сюди завести. Тепер нiяково  завертати.  Я  мушу
усiм показати, що до чого, раз вiзьмуся, того мушу доконати, щоб свiт  мав
провалитися. Хай знають, що я Сагайдачний. Я мушу тут  остатись,  хiба  що
самi мене проженуть, а за це не важко. Зараз завтра, коли  ця  пава  схоче
менi давати науку, то, може, не втерплю, а скажу ?й слово правди, а  потiм
подякую, а може, менi подякують".
   А панство говорили мiж собою про Петра таке:
   - Йому ще багато треба оглади товарисько?, - говорила панi, - щоб мiг i
знав на покоях повертатися. Ще дуже вiд нього козацьким кожухом  заносить.
Не знаю, чи не буде вiн для  наших  дiтей  загрубий,  та  i  ?х  самих  не
помужичить. Але нiде правди дiти, це дуже гарна, зразкова степова квiтка.
   - Я лише то знаю, що по-латинi говорить краще ?зу?тського патра. Що  за
класична форма кожного речення! Я переконався, що  в  Острозi  вчили  його
добре. Його нескладному поведенню нема чого чудуватися, бо  вiн  прямо  iз
степу до нас прийшов. По часi то все змiниться на лiпше, як тут побуде.
   - Я лише боюся, щоб нашi дiти не набралися вiд нього простацьких ман?р,
та щоб ?х дуже тим козацтвом не заразив. Я би цього не  пережила,  коли  б
мо? дiти по примiру тiльки шляхетських авантюристiв на Сiч чкурнули.
   - Ти без потреби побою?шся. То ще дiти, i навiть не зрозумiють цього. Я
завтра напишу, що ?х ма? вчити, та й годi.
   - А я все-таки для мого супокою прикажу охмiстровi, щоби при науцi  був
присутнiй i на все уважав.
   - Конашевич на це не згодиться, я це знаю, бо i я би сам  не  згодився.
Подумай. Вiн острозький академiк з  вищою  освiтою.  А  охмiстр?  От  собi
вивчений песик, що гладко танцювати вмi?, а освiти у нього нема жодно?.
   Як лише Петро  ввiйшов  до  сво??  кiмнати,  прийшов  за  ним  Антошко.
Вимитий, обстрижений, зачесаний, одягнений в  широкi  штани,  обутий  i  в
синьому жупанi, пiдперезаний червоним пояском. Видно, що в чоботях  нiколи
не ходив, бо ступав по помостi, мов спутаний.
   Антошко горiв з радостi. Вiн припав до Петра i став  його  сердечно  по
руках цiлувати, а далi впав навколiшки.
   - Зараз устань! Чого ти, хлопче, такий радий?
   - Бо вже не буду босий ходити, i кухти не будуть мене  поштуркувати,  а
вошi -?сти. Тепер я буду пановi так вiрно служити, як лише зможу.
   Хлопець дивився Петровi у вiчi яснiючими вiд радостi очима.
   - Добре, Антошку. Будеш тут робити порядки i зачнеш вiд того, що завтра
вранцi принесеш менi води вмитися. А тепер йди собi, бо я лягаю спати.
   Антошко вийшов нерадо. Вiн хотiв усе розповiсти сво?му  добродi?вi,  що
йому на серцi лежало. Але Петро був дуже  змучений  дорогою  i  хотiв,  не
ждучи вечерi, лягти вiдпочити.
   Але довго не мiг заснути. М'яка постеля його парила, в шлунку давило, а
в горлi пекло. Вiн заснув геть аж по пiвночi.
   Цi?? ночi i паннi Зосi зле спалося, ?й було не по нутру,  що  Петро  не
прийшов до вечерi, ?й так дуже хотiлося з ним розмовляти. Опiсля,  як  вже
поклалась спати,  ?й  все  стояв  перед  очима  лицар-запорожець.  А  коли
заснула, то ?? мучив поганий  сон,  що  наскочила  татарва  i  ??  в  ясир
захопила.  Вона  простягла  руки  до  Петра  i  кликала  рятунку,  та  вiн
вiдвернувся i пiшов собi байдуже далi. Вона вже мала на устах проклiн  для
нього за таку нелюдянiсть, та, на щастя, прокинулась зi сну. Вона облилась
гарячим потом i тряслась усiм тiлом з переляку.
   Недобре спалось також i Станiславовi, бо цiлу нiч прикладав собi  мокре
рядно на болюче мiсце.



   VII

   На другий день Петро умився, i одягнувся вранцi, i ждав на хлопцiв,  та
вони не приходили.
   Вже було пiзно, як прийшов лакей i заявив, що вельможна панi кличе пана
вчителя до себе.
   - Правда, я й забув, ще поки зачну вчити, то вельможна  панi  ма?  мене
навчити.
   Лакей повiв його у поко? вельможно?.  Тут  було  таке  багатство,  така
розкiш, що хiба у султаншi не було краще.
   Панi сидiла на канапi одягнена в оксамитний халат рожево? краски. Петро
змiркував, що з цього халата вдалося б  два  жупани  викро?ти.  Халат  був
спереду пiд ши?ю викро?ний так, що ?? лебедино? ши? не закривав. Так  само
широкi розлогi рукави не прикривали  бiлесенько?  та  округлесенько?  руки
вище лiктя, як лише пiднесла руку вгору. Зося крутилася бiля панi.  У  не?
порожевiв кiнчастий носик, на кiнчику котрого держалася краплина прозоро?,
мов роса, течi.
   Петро вклонився i приступив, щоб  поцiлувати  ручку  ясновельможно?,  а
вона каже:
   - Добрий день, вашмостi! Заки ще, вашмосць, розпочнеш  науку  з  нашими
дiтьми, хотiла я поговорити з тобою, як я хочу мати цю  науку.  Нашi  дiти
дуже нiжно вихованi i  слабосильнi,  i  з  ними  треба  поводитися  нiжно,
делiкатно, без крику i, борони боже, карання. Я би того не  пережила,  щоб
чия рука дiткнулася тiла мо?? дитини.
   - Чи вельможна панi думають, що без крику i карання наука неможлива?  ?
ще iншi доцiльнiшi способи, щоби наука йшла i була корисна. Перший спосiб,
щоб науку подавали  дитинi  в  займаючiй  зрозумiлiй  формi.  Вiдтак,  щоб
учитель прив'язав дитину до себе, щоб дитина свого вчителя любила  i  йому
вiрила. А як учень свого учителя любить, то буде пильно  вчитися,  хоч  би
для того, щоб учителевi не робити прикростi. Звичайно дитина  радi?  тодi,
як припадком нема науки. Добрий учитель повинен навпаки довести  до  того,
щоб дитина за наукою тужила, щоби день без науки був для не? скучний,  щоб
був карою.
   Тою справою займалися стариннi фiлософи, люде розумнi i дуже вченi.  Не
я такi способи видумав, а мудрiшi за мене. Це в книжках написано, i я, хоч
нiколи не був вчителем, такого способу хочу держатися.
   Вельможна панi дивилась на Петра здивованими очима.  Як  воно  можливе,
щоб ?? дитина полюбила чоловiка з простого нешляхетського стану, якому  за
науку платиться, i нiчого бiльше? Та коли Петро  заговорив  про  старинних
фiлософiв та про книжки, в котрих таке написано, то ?й це  подобалось,  бо
такого вченого учителя при ?? дiтях ще не було. Вона ласково усмiхнулася i
позволила Петровi поцiлувати знову свою бiлу ручку.
   А вже  панна  Зося  бачила  в  Петрi  такого  великого  чоловiка,  який
переходив ?? уяву. Вона вiдразу залюбилася в ньому по самiсiнькi вуха, хоч
високо було до них через ?? довгу  гусячу  шию.  Вельможна  обiцяла  зараз
послати до нього хлопцiв i вiдпустила в ласцi.
   Але ?й таки зараз прошибла голову якась недовiрливiсть. Вона прикликала
охмiстра i приказала йому сидiти увесь час при  науцi  i  на  кожне  слово
пильно вважати.
   Петро якраз розпочав науку. Щоби хлопцiв зацiкавити, став ?м щось  дуже
веселого оповiдати. Хлопцi слухали, цiкаво вп'яливши в його лице  оченята.
В тiй хвилi ввiйшов охмiстр i, не кажучи нi слова, сiв при столi.
   Петро спитав його вiдразу:
   - Як, вашець, ма?ш до мене яке дiло, то прийди опiсля, а тепер менi  не
перебивай.
   - Вельможна панi приказала менi сидiти тут в часi науки  й  уважати  за
все, що тут говориться.
   - Вашець мо?? науки розумiти не будеш, а я не тебе маю вчити. Говорю ще
раз -не перебивай менi, бо я того не люблю.
   Але охмiстр не гадав вступитися. Тодi Петро каже до хлопцiв:
   - Те, що розпочав вам оповiдати, докiнчу, як цей чоловiк звiдсiля пiде.
- При тiм Петро подивився на охмiстра таким оком, що,  мовляв:  iди  собi,
небоже, поки я добрий, а то вiзьму за шиворот i викину за дверi.
   На охмiстра стали напирати i хлопцi, щоби той пiшов, бо  пан  Конашевич
зачав ?м щось дуже цiкаве оповiдати, а через нього не хоче кiнчити.
   Не лишалося охмiстровi нiчого другого, як винестися. Вiн зараз пiшов  з
рапортом  до  вельможно?  панi  i  розповiв  усе.  Вельможна   панi   була
подратована, що ?? приказiв не слуха?ться, i пiшла  зараз  до  чоловiка  з
жалобою.
   - Хiба ж я тобi  вчора  не  говорив,  щоб  ти  цьому  дала  спокiй,  бо
Конашевич цього не стерпить, бо я би сам так зробив i не позволив би,  щоб
менi насилано до нагляду чоловiка освiтою  нижчою.  Не  треба  було  цього
робити, а ти найкраще зробиш, коли будеш по собi показувати, що ти про  це
нiчого не зна?ш.
   Але вельможна панi не дала переконатися, ?? ще бiльше брала досада,  що
?? не хочуть слухати. I ще хто? Якийсь  там  степовий  дикун,  хоч  вiн  i
фiлософiв зна?, i старi книги вивчив. Вона мусить на сво?му поставити, щоб
i свiт провалився, i учитель вилетiв з хати. Вона передумувала способи,  i
була лиха, бо нiчого путнього не видумала.
   Але вiдчинилися дверi, i в поко? вбiгли обидва хлопцi. Вони  були  дуже
радi i веселi. Зараз повисли на ши? у матерi i стали наперегони оповiдати,
якi гарнi iсторi? оповiдав ?м пан Конашевич, як вони його за  те  люблять.
Мама казала ?м переповiсти те, що вони чули, i вони, то один,  то  другий,
розповiдали все, чого сьогоднi вiд Конашевича  навчилися.  Один  поправляв
другого. Вельможна мусила признати, що в цiй науцi нiчого такого не  було,
щоб ?й могло не подобатись.
   - Пан Конашевич говорив, що вiд завтра зачнемо вчитися латини.
   - Я його питався, як сказати по-латинi: люблю тата i маму, i  вже  знаю
як.
   - То скажи менi, - каже панi. ?? гнiв уже минувся.
   - Amo patrem et matrem.
   Вельможна вже бiльше охмiстра не посилала.
   Петро пiзнав невдовзi, що його хлопцi дуже понятливi  i  можна  з  ними
багато зробити. Зайнявся ними цiлою душею i вчив ?х безвпинно навiть тодi,
коли з ними забавлявся. Аксаки бачили, що дiти  пристали  до  Петра  цiлою
душею, що те, що скаже пан Конашевич, ? святе. Родичi дивувались, що  може
бути якась така метода учення без крику i без кари.
   Надiйшов новий  рiк.  Петро  зладив  для  хлопцiв  невеличкi  повiтання
по-латинi, для кожного окремо. Пiшли всi три вранцi до пана Аксака.  Петро
привiтав його з Новим роком, а тодi виступив Олесь, а опiсля - Микольцьо з
латинською промовою.
   Аксак був з того радий. Вицiлував хлопцiв, стиснув щиро руку Петровi  i
подарував йому дорогий перстень з камiнцем.
   - Я на це не був приготований, мо? любi,  -  каже  до  дiтей,  -  i  не
подумав ще,
   чим вас обдарувати за таку любу несподiванку.
   - За це я вже сам вашу милiсть попрошу. Мо?м любим хлопчикам  треба  би
по
   кониковi справити, щоби вчилися кiнно? ?зди.
   Це було знову для хлопцiв несподiванкою. Вони стали плескати в  руки  з
радостi. Вони бажали собi цього давно, чуючи не раз вiд Конашевича, як  то
гарно ?здити на конi. Та ?х виховували по-панськи i по-городськи. Мама про
те ?х слухати не хотiла, щоб ?? сини коли-небудь були жовнiрами. А  ?здити
на конi, то можна з нього впасти, скалiчити себе або й забитися.  На  таку
думку вона дрижала. Для синiв вона призначила роль панську, спокiйну, десь
на королiвському дворi. Така служба може завести ?х дуже високо.
   Врадуванi хлопцi побiгли ще до матерi, а Петра задержав Аксак у себе:
   - Сiдай, вашмосць, прошу, та поговорiм про тi коники.  У  мене  ?  того
доволi на мо?х економiях, лише вибрати.
   - Я це зроблю, ваша милiсть, як запорожець, я на конях розумiюся. Я вже
давно хотiв поговорити  з  вашою  милiстю  на  цю  тему,  щоби  у  хлопцiв
перемiнити спосiб життя. Менi повiрено ?х духовне образування; признаю, що
дiти добрi, гарнi й понятливi. Але вони  слабосильнi  i  нiжнi.  Треба  би
рiвномiрно подбати ще про ?х тiлесне виховання. Ваша милiсть  мусили  самi
це завважати. Не дай Боже на них яко? недуги, то  прийшлось  би  важко  ??
перебути, бо ?х органiзм слабий, мало вiдпорний. Я не маю того  на  думцi,
щоб  ?м  визначити  вiйськову  кар`?ру,  але  фiзичного  здоров`я  потреба
кожному, хто ма? жити. Я завважав, що вони невiдповiдно живляться i замало
вживають руху та повiтря, а це для молодого органiзму дуже потрiбне.
   - Невiдповiдно живляться? Хiба ж у мене хто голоду??
   - Тож бо i ?, що вони ?дять забагато невiдповiдно? для них поживи.  Для
них було б краще часом  зголоднiти.  ?м  би  живитися  стравами  простими,
багато молока, а нiколи вина, бо це забiйче.
   - Ет! Та з челяддю не заставлю мо?х дiтей ?сти.
   - Не з челяддю, бо челядь у вашо? милостi ?сть те саме, що й пани. Ваша
милiсть вже, може, мали нагоду переконатися, що я для дiтей  щирий.  Прошу
менi ?х вiддати цiлком пiд мою опiку. Не надовго, лише на два мiсяцi. Вони
будуть разом зi мною жити. Але ми не будемо приходити до спiльного  столу,
лише будемо ?сти у себе такi страви, якi я кухаревi приладити прикажу.
   Аксак подумав хвилю i каже:
   - Я мушу це дiло обговорити наперед з жiнкою.
   - Я лише одне повторю: на два мiсяцi.
   На цiм розiйшлися. При тiм Петро заповiв, що мусить  сьогоднi  пiти  до
Лаври, повiтати о. Архiмандрита з Новим роком, бо й так вже давно  там  не
був. Виправдався також, що сьогоднi на обiдi не буде.
   О. Плетенецький привiтав Петра дуже сердечно:
   - Що ж ти собi, сину, гада?ш, що не показу?шся? Жду на тебе i  не  можу
дiждатися. Я вже гадав, що ти втiк  на  Запорожжя.  Скажи  менi,  як  тобi
живеться?
   - Я вже привик до цього ярма i живу, як можу, коли б лише не довго,  бо
на панському хлiбi зледачiю цiлком.
   - Пан Аксак дуже тебе шану?. Я бачився з ним i чув це вiд нього самого.
   -  Багато  я  намучився,  поки  наломив  себе  до   тих   бакалаврських
обов`язкiв. Тепер опанував ситуацiю i тепер зроблю, що схочу.
   - Добре, сину. Та й те добре, що ти сьогоднi  пiд  Новий  рiк  до  мене
зайшов. Познайомлю тебе з деякими нашими земляками.
   - Хто це вони?
   - Зараз побачиш ?х при трапезi. Пiдемо туди, як лише задзвонять. Я  маю
тепер багато роботи у боротьбi з унiатами. Усюди менi лiзуть.  Мушу  вести
процеси в оборонi церковного  майна,  а  це  може  остогиднути.  Через  тi
процеси я занедбав мою культурну роботу.
   - А звiдкiля цi галичани тут взялись?
   - Я ?х сюди  нарочно  спровадив,  по  найбiльшiй  частi  зi  Львова,  i
спроваджую зi всiх сторiн людей вчених, православних. Ки?в мусить бути  не
лише столицею Укра?ни, та ще й культурним ?? осередком. Ти i  не  повiриш,
яка то пильна для мене робота. Прочуваю, що не довго менi на свiтi жити, а
не хотiв би оставити все те розроблене, а не зроблене, а бодай хочу знайти
такого чоловiка, щоб мiг по менi вести начату роботу далi.
   - А що тепер в Острозi робиться?
   - Острог вже сво? доспiву?. Вiн сповнив славно свою мiсiю, а тепер його
джерело висиха?. Воно всюди так мусить бути, де коренем  ?  одна  одиниця.
Князь Костянтин вже над гробом, а нема ким його заступити, хто взяв би  тi
засоби в сво? руки, якi вiн нагромадив i ними оруду?, його синок  зляшився
i по смертi старого князя все для нас пропаде. Лише така  iнституцiя  може
запевнити собi iснування, котра опира?ться на гуртi, на громадi. До  тако?
мiсi? вибрало провидiння нашу Печерську лавру. Тут мусить  стати  осередок
нашо? культури. Тут мусить вона пустити сильне корiння i зацвiсти, ще заки
Острог скине сво? листя i зiв'яне. До того я вжию всi  тi  багатства,  якi
мо? попередники  нагромадили.  Я  ще  iншi  засоби  до  того  роздобуду  i
прибавлю. Тут, а не в Острозi, можна знайти опору в народi, в мiщанствi, в
козацтвi, в православних вельможах. Я не годен тобi це все так  наприхапцi
з'ясувати, але ти дивися сам. Ти надто в панськiй палатi не залежуйся,  не
бiльше понад сповнення  тво?х  учительських  обов'язкiв,  а  заходи  помiж
мiщанство, придивляйся всьому, прислухайся, та вчи, та освiдомлюй  меншого
брата. Духовенство я вже держу в руках, мiщанство я вже гуртую. У цьому ти
менi помагай, а вже до козацтва так ти сам берись, коли повернеш до нього.
   О. архiмандрит говорив  з  жаром,  а  Петро  захоплювався  кожним  його
словом. Вiн не зводив очей з того аскетичного монаха,  марного  тiлом.  Не
мiг вийти з дива, звiдкiля у цього чоловiка береться стiльки сили.
   - Ки?в мусить стати невисихаючим джерелом життя  усе?  Укра?ни.  Звiдси
мусить виходити свiтло сонця Укра?ни на всю укра?нську  землю  й  огрiвати
??, розморожувати серце i душу народу. Того ми докона?мо, коли переймемося
одною iде?ю, i до такого дiла подамо собi руки.
   - Йдучи сюди, завважив я багато крiпких монахiв, що то за люде?
   Плетенецький усмiхнувся:
   -  Це  моя  прибiчна  гвардiя.  Тi  братчики  -  то  козаки.   Я   мушу
приготовитися на кожний  випадок,  бо  бiда  не  спить.  Мо?  вороги  лише
вижидають хвилi, щоб напасти i мене звiдсiля прогнати,  а  тодi  треба  би
знову здобувати ту нашу  фортецю,  як  це  робив  мiй  славний  попередник
Никифор Тур, що мусив нашу Лавру збройною рукою вiд унiатiв вiдбирати.
   В тiй хвилi подзвонили, i о. Плетенецький  повiв  гостя  у  трапезницю,
куди збиралась братiя.
   Тi монахи, що знали Конашевича з попереднього разу,  вiтались  тепер  з
ним. Тепер пiзнав Конашевич ще одного високого худощавого монаха.  Це  був
Памва Беринда, котрий пiд той  час  займав  мiж  укра?нськими  вченими  не
послiдн? мiсце.
   По обiдi зiйшлось кiлька монахiв у  келi?  о.  архiмандрита  на  дружню
розмову. Це зiбрався щойно заснований Плетенецьким "Ки?вський  кружок".  У
ньому зiбрався справдi цвiт тодiшньо? укра?нсько? iнтелiгенцi?. Петро  мав
велику при?мнiсть познайомитись з цими  людьми,  переважно  галичанами,  i
прислухуватись ?х розумнiй розмовi.
   Обговорювали тут рiзнi бiжучi теми i плани о. архiмандрита. Показалося,
що були рiзнi пекучi недомагання, котрi  треба  було  вiдразу  заспоко?ти.
Треба видавати негайно церковнi книги i шкiльнi учебники, а до того  треба
друкарнi, яко? Лавра не мала. Отож треба заложити  свою  друкарню.  Де  ??
роздобути i де взяти на це засоби?
   Предкладали рiзнi способи.  Однi  радили  послати  до  Острога  або  до
львiвсько? ставропiгi? i купити часть друкарнi, а решту  доробити  у  себе
дома.
   О. архiмандрит запевнив, що грошi на це будуть, бо мусять бути, i то  з
монастирських доходiв, треба лише завести в життi монахiв деякi ощадностi.
   - Бо ми живемо погано, не по уставу, не по-монашому. Живемо  достатньо,
хоч ми присягали па убожество.
   - Ми всi, якi тут ?, на те пристанемо, та  чи  згодиться  на  це  проча
братiя? ?х божищем - живiт, можуть пiднести бунт.
   - А я бунт здавлю зараз, - говорив твердо о. архiмандрит, - бо  де  рiч
йде про рятування батькiвщини i церкви, там треба усе посвятити.  Говоримо
всi, що  наша  церква  занепада?,  що  треба  ??  пiднести,  зреформувати.
Зачинаймо те святе дiло вiд себе. У нас ? свiй твердий монашеський  устав,
якого ми держатися обiтували. А монахи що? ? мiж ними жонатi,  котрi  лише
що жiнок у келi? не  приводять.  Другi  удержують  поза  мурами  монастиря
любовниць i на них видають  грошi,  котрих  монахи  не  повиннi  мати.  Тi
беззаконiя i безпутствiя з  нашо?  Лаври  прогналося.  Лишився  лише  брак
умiреностi в яденiю i питiю, i до цього нам треба братися зараз. А  з  тих
ощадностей ми  купимо  друкарню  i  то  не  одну.  А  коли  я,  настоятель
монастиря, i ви, старшина монастиря, вдовольня?мося кулешиком,  то  можуть
це зробити i всi iншi. Зачина?мо вiд завтра. Нинi послiднiй раз,  празника
ради, була обiльна трапеза, бiльше  я  такого  не  хочу  бачити.  Кому  не
подоба?ться, то проженемо з монастиря, i так усьому бунтовi буде кiнець, i
свiт про це нiчого не буде знати.
   Петровi така постанова  дуже  подобалась.  Вiн  вже  попереднього  разу
помiтив, що ?дять тут i п'ють далеко не по-монашому.
   Як Петро прощався перед вiдходом, о. архiмандрит каже:
   - Поправжеся'[15], Петре, i заходи сюди частiше.  Ми  мусимо  стояти  з
собою в злуцi.
   Петро признавав правду цим словам. О. архiмандрит задуму?  велике  дiло
при?днання козацтва до  церкви.  Треба  добре  обмiркувати,  як  до  цього
пiдходити. А таке обмiркування вимага? багато часу, багато дискусi?.
   Аксак вижидав нетерпеливо Петра. Вiн був стурбований, бо цьому плановi,
котрий йому дуже подобався, супротивлялася вельможна панi. Вона  анi  чути
про те не хотiла, щоб ?? дiти живились простими стравами. Що  свiт  на  це
скаже, той панський свiт, коли слуги про це в городi  розтрублять.  Петро,
заслухавши турбот Аксака, нi раз тим не збентежився i не гадав  вiд  сво??
думки поступатися. Вiн мусив свого  доконати,  хоч  би  прийшлось  забiгти
ласки у панни Зосi.
   I якраз стрiнувся з Зосею в сiнях.  Вона,  охнувши  два  рази,  сказала
йому, що вельможна панi дуже схвильована тим планом пана Конашевича.  Вона
бо?ться, щоби з цього не вийшло яке лихо, через котре  вона  була  б  дуже
нещаслива.
   - Пане Конашевичу, - говорила Зося, складаючи руки, мов до  молитви,  -
покиньте цю вашу чудовижню думку, бо я боюся, що. втратите мiсце. Те, що я
нинi вiд вельможно? почула, то страшне, i я навiть вам цього повторити  не
смiю.
   - Це було б для мене дуже побажаним, коли б я втратив це. Та я цього не
хочу i не втрачу, i буде так, як я  хочу  i  як  я  задумав.  Я  завтра  з
вельможною сам поговорю.
   На другий день послав Антошка прохати у ясновельможно? дозволу  явитись
у не?.
   Антошко за той час,  як  побував  пiд  руками  Петра,  показався  таким
проворним, стiльки навчився, що можна його було усюди послати.
   Вельможна панi, почувши вiд Антошка, що Петро хоче у не? явитися, трохи
затривожилася, чи не схоче вiн за мiсце подякувати. А була б велика  шкода
втратити такого вчителя. Його нiхто не заступить,  а  дiти  так  до  нього
прив'язались, що було б плачу на тиждень, коли б вiн подiвся.
   Конашевич,  йдучи  до  вельможно?,  прибрався  i  причепурився,  як  на
празник. Надяг кунтуш, сап'янцi, пiдперезався, вичесав свого чорного  чуба
i пiдкрутив вусики.
   На його прибуття ждала панна Зося з б'ючим серцем: "Нинi  рiшиться  моя
доля. Коли б вiн звiдсiля мусив вiд'?хати, так i я втiкаю з  ним  на  край
свiту".
   Петро ввiйшов сумний, вклонився ясновельможнiй в  пояс  i  поцiлував  у
руку:
   - Приходжу до вельможно? панi з одним  важним  дiлом,  яке  дотика?ться
дiтей вельможного панства, а мо?х любих учнiв i молодих  приятелiв.  Прошу
вельможно? панi, я в Острозькiй школi  вчився  не  лише  класичних  язикiв
старинних грекiв i  римлян,  але  також  i  медицини.  Мо?м  учителем  був
славнозвiсний  учений  i  ректор  академi?,  котрий  вчився  на   славному
Паризькому унiверситетi. Отож я знаю  i  лiкарювати,  хоч  не  охотно  цим
займаюся.  Вельможна  панi,  як  дбайлива  i  печоло-вита   мати,   мусила
завважити, що ?? оба многонадiйнi сини  не  зовсiм  здоровi.  Вони  марнi,
слабосильнi,  i  треба  ?х  завчасно   братися   лiкувати.   Вони   добро?
конституцi?, iз здорових родичiв, i лiкування певне, i то в короткiм часi.
А лiчити ?х треба так,  щоб  не  заливати  ?х  мiкстурами,  як  це  лiкарi
роблять, лише допомагати самiй природi, а вона, могутня панi,  дасть  собi
раду з такою недугою.
   Панi слухала з великою  увагою  i  немало  затривожилась,  почувши  про
недугу:
   - А по чiм, вашмосць, судиш, що вони нездужають?
   - По ?хньому виглядi i по цiлiм ?х поведеннi. У них блiдi  лиця,  попiд
очима пiдкови, вони не можуть на одному мiсцi довше спокiйно  всидiти,  ?м
частенько поболюють голiвки. Це признаки ненормального стану не  лише  для
лiкаря, але i  для  кожного  розумного  чоловiка,  що  уважно  дивиться  i
обсерву?.
   - Яка ж на це рада?
   - Заки лiкар пiзна? недугу  i  подума?  над  лiками,  мусить  дослiдити
недугу. У дiтей цих я вже причину пiзнав, бо мав на те досить часу: у  них
брак свiжого повiтря, руху i харч,  який  вони  вживають,  шкiдний.  Треба
змiнити поживу вiдповiдно до вимогiв молодого тiла. Така пожива, яку  вони
тепер приймають, ? гострими  корiннями  заправлена,  затовста,  заобiльна.
Вино для дiтей, безуслiвно, шкiдливе. Це все виклика?  небажанi  гумори  i
приспiша? обiг кровi, а це для дитини недобре.
   - Говорив менi вчора муж,  що  вашмосць  хочеш  ?х  на  челядну  страву
поставити.
   - Очевидно, що або я недобре висловився, або вельможний  пан  суддя  не
вирозумiв мене. Я не говорив про страви челяднi,  лише  страви  простi.  Я
знаю, що челядь у вельможного панства живе так, що  i  ця  страва  була  б
невiдповiдною для дiтей.
   - Простiшо? страви, як у мене челядь ма?, я не знаю.
   Петро усмiхнувся:
   - Я зараз скажу i назву такi простi страви, як борщ, галушки, вареники,
каша, трохи м'яса, а потiм овочi, мед, молоко, того якнайбiльше.
   - Але ж таке ?дять мужики на селi.
   - Так, i для того вони здоровi, а ?х дiти розумнi,
   - Дарма. Наш французький кухар такого варити не вмi?.
   - Не треба французького кухаря. Прошу прийняти яку молодицю-мiщанку  на
кухарку, а я ?й скажу кожного дня, що  нам  ма?  варити,  бо  i  менi  вже
навкучилось за такою простою стравою.
   - Щоби в мо?м домi кухарка варила?
   - Прошу вельможно? панi, за  мо?х  учнiв  я  вiдповiдаю  мо?ю  совiстю.
Тепер, коли я панству вiдкрив цiлу правду, моя совiсть чиста  i  спокiйна.
Гадаю, що для добра дiтей, i то ще таких гарних  дiтей,  можна  зробити  з
моди таку жертву, щоб побiч кухаря  поставити  кухарку.  То  все  в  руках
вельможного панства, а не  мо?х.  Коли  не  те,  то  мо?  учителювання  не
потрива? довго.
   - Хочеш, вашмосць, нас покинути?
   - Воно так ?, що з розво?м ума мусить поступати в парi i  розвiй  тiла.
Одно другого не смi? на крок випередити. В тiм разi не може бути мови  про
те, щоб цi два розвитки йшли в одну ногу. Як розвiй тiлесний  припиниться,
а вiн вже припиня?ться, то i душевний не зможе далi  поступити.  Тодi  моя
мiсiя скiнчена.
   - Але, не дай Боже того, я  би  вмерла,  -  роби,  як  зна?ш.  Вашмосць
розумний i вчений чоловiк. Вiд завтра буде у нас кухарка.
   За той час панна Зося дивилась в Петра, мов в образок. Кожне його слово
захоплювало ?? душу. В ?? очах Петро  вирiс  на  великого,  на  мудрого  й
ученого. Вона його обожала.
   Петро вийшов вiд панi вдоволений. Поставив на сво?му, доп'яв того, чого
хотiв. Був вдоволений з сво??  сили,  коли  таку  дурну  павичку  потрафив
нагнути до сво?? волi. "Тепер всi будуть так танцювати, як я ?м заграю".
   Панна Зося вижидала Петра в сiнях.
   - Пане Конашевичу, ви вмi?те чудес доказувати.
   - Вельможна панi дуже розумна людина, а розумного не тяжко переконати.
   "Ось та, то вже зачемеричила собi геть мною свою  голiвку,  коли  б  ще
тамтiй павичцi не прийшла охота влюбитися в мене, бо щось дуже  при  кiнцi
мо?? мови пiдслiпкувала на мене очко. Бiда менi з тими бабами".
   За обiдом вельможна панi була для Петра дуже ласкава.  Часто  до  нього
заговорювала i припрошувала ?сти, чого до тепер нiколи не було.
   - Мо? любенькi, - каже Петро до хлопцiв, - вiд завтра  будемо  ?сти  ми
три разом окремо.
   Пан Аксак подивився на жiнку. Вона притакнула головою:
   - Я доперва нинi довiдалася, що пан Конашевич також i лiкар.
   - Я не хочу тим мо?м знанням користуватись, i я буду радий, коли про це
нiхто не буде знати.
   Пан Аксак не мiг з дива вийти, як воно сталося. Вчора уговорював  жiнку
на всi лади i не довiв дiла до путнього кiнця, не покопав ?? упрямостi.  А
цей чоловiк доказав цього за кiлька хвилин розмови.



   VIII

   На другий день  вже  стала  варити  кухарка.  Конашевича  примiстили  з
хлопцями разом в однiй кiмнатi. Охмiстр стався вже не потрiбний i пiшов на
ласкавий хлiб. Антошко усiм услугував i приносив харч з кухнi. Уся  служба
не могла з дива вийти, що Петро  так  охотно  промiняв  панськi  вибагливi
страви на борщ, вареники, голубцi, кашу.
   Але хлопцi були з цього дуже радi. ?м це подобалося, що  не  треба  при
обiдi в'язатися рiзними церемонiями приличностi,  доброго  виховання,  про
якi ?м морочив навчений охмiстр.
   Конашевич завiв новий порядок вставання рано, миття,  снiданку,  обiду,
далеких прогулянок i дбав про те, щоб хлопцi сiдали до ?ди голоднi.
   Життя пiшло новим ладом.  Вельможна  панi  придивлялася  пильно  усьому
тому, заходила  до  ?х  кiмнати,  майже  щодня  мiряла  ?х  личка,  чи  не
потовстiли, а на Петра дивилась  ласкавими  очима,  усмiхалася  до  нього,
задержувала його руку довше в сво?й. А все те з  вдячностi  за  таке  щире
пiклування ?? дiточками.
   Петро добився у домi Аксака такого значення,  що  усiм  кермував  пiсля
сво?? вподоби, а нiхто цього не змiркував.  Це  завважала  у  першу  чергу
прислуга, а при тiм усi пiдсудки та урядники канцелярi?. Вiн був для  всiх
повагою i тепер, коли його значення через службу й урядникiв рознеслось по
городi, стали всi забiгати у нього ласки. До нього стали заходити  люде  з
рiзними справами та просити, щоб за ?х  дiло  поперед  поговорив  з  паном
суддею. Через це Конашевич знайомився з  рiзними  людьми  i  багато  людям
помагав, особливо ки?вським мiщанам.  Iмення  Конашевича  стало  звiсне  в
цiлому Ки?вi. Його звали прямо: козаком Петром.
   Дiзнався про те i о. архiмандрит i дуже з того зрадiв. Конашевич  мусив
йому оповiсти, яким чином виробив собi значення i заволодiв  Аксаками  так
непомiтно, що вони самi цього не помiтили.
   - Славно, мiй дорогий земляче, хай тобi Господь  благословить.  Я  дуже
радий, я прямо гордий з цього. Галичина ста?  сiллю  укра?нського  народу.
Тепер ти сам зрозумiв, чого я тебе у Аксака поставив  учителем.  Тепер  ти
зможеш при?днати його, прив'язати крiпко до церкви i до  народу.  Вiн  ма?
мiж православними вельможами велике значення, i за ним пiде багато других,
котрим благочестя байдуже i вже одною ногою ступили за римську межу. Тепер
ми ?х, певно, з блудно? стежки завернемо. Держи Аксака крiпко. Та  хоч  би
мiж цими панами  не  було  великих  ревнителiв,  то  вони  нам  допоможуть
матерiально, дадуть грошi на нашi цiлi, а  у  Варшавi  на  сеймi  за  нами
постоять. Вони не вiд одно? бiди та пониження заслонять нас сво?ю  повагою
сенатора. А подумай, якими вийдуть  Аксаковi  сини,  котрих  ти  вчиш.  За
примiром Аксака пiдуть iншi, прийматимуть за вчителiв  наших  православних
людей, тодi на ?зу?тський лiцей жоден православний вельможа не подивиться.
А як ми матимемо свою добру школу, вихова?мо сво?х вчителiв,  тодi,  може,
нам поталанить позасновувати сво? православнi лiце?. Тепер ти розумi?ш мою
цiль, мою iдею, тож помагай менi.
   Конашевич, запевнивши сво? становисько в  Аксакiв,  iшов  смiливiше  до
намiчено? цiлi, а iменно - перетягти Аксакiв вiд панiв до  народу,  а  так
само його дiтей виховати на вiрних синiв свого народу.
   Хлопцям став вiн тепер оповiдати дивнi дива про козакiв, звiдкiля  вони
взялись i чого вони хочуть, до чого йдуть, про ?х  походи,  терпiння,  про
оборону Укра?ни, про те, що козаки могли би зробити, коли  б  пани  ?х  не
зупиняли, на що завели унiю.
   Хлопцi пильно слухали i цiлою дитячою душею стали по  сторонi  козацтва
та того бiдного, через панiв мученого народу, що мусить  усе  покидати  та
втiкати мiж козацтво. В ?х молодих головах прошибала думка,  що,  як  лише
пiдростуть, непремiнно пiдуть на Запорожжя i там зробляться славними.
   Та раз з того, що чули  вiд  Конашевича  про  гнiт  народу  вiд  панiв,
виговорилися перед батьком:
   - Татку! Чого пани знущаються над простим народом, не дають йому  жити?
Таж перед Богом усi люде рiвнi.
   - Як то не дають жити?
   - А от, роблять хлопами як волами, не дають ?м  до  козакiв  йти,  люто
карають тих, що перекрадаються на Запорожжя,  а  Запорожжя  обороня?  весь
край  вiд  татарських  набiгiв.  Хай  би  козаки  жили  собi  так,  як  ?м
подоба?ться.
   Аксак аж задеревiв, почувши  таке  вiд  свого  малого  сина.  Таж  вiн,
укра?нський вельможа, робив з сво?ми пiдданцями так само, як i другi пани.
Вiн теж радiв з того, що Жолкевський так дощадно розгромив свавiльство.
   - Хто тобi таке наговорив, моя дитино?
   - Нам пан Конашевич таке говорив, а цьому мусить бути  правда,  бо  пан
Конашевич все говорить правду i нам каже все правду говорити, бо  говорити
неправду, то великий грiх.
   Аксак непотрiбно питав, вiд кого дiти таке чули, бо вiн добре тямив, що
нiхто iнший не мав приступу до його дiтей.
   Вiн дуже налякався i пiшов зараз до жiнки, щоби ??  оповiстити  про  ту
небезпеку, яка дiтям грозить. Конашевича треба  зараз  прогнати,  щоби  не
затроював молодих сердець ненавистю до панiв,
   До кiмнати жiнки прийшов схвильований i зачав вiд того,  що  Конашевича
треба зараз прогнати. Оповiв вiдтак все, що чув вiд дитини.
   Вiн думав, що жiнка безумовно згодиться з його думкою, бо вона  вiдразу
боялася того i не хотiла Конашевича за вчителя. Вельможна панi, вислухавши
усе, заговорила так:
   - Ти береш рiч дуже гаряче i непотрiбно хвилю?шся. Ми не зна?мо, в якiй
цiлi Конашевич це хлопцям  говорив,  бо  наприкiнцi  мав  ?м  сказати,  що
неправду говорити - то грiх. Я не бачу найменшо? причини видаляти з нашого
дому пана Конашевича. Подумай, чи ми знайдемо кращого вчителя. Мали ми вже
?х кiлькох, та лиш вiчнi жалоби, клопоти,  плачi.  А  тепер  дiти  вчаться
гарно, вчителя люблять i слухають, а  як  виглядають?  Не  минуло  ще  два
мiсяцi, як позаводив у домi тi новостi з простими стравами, а  яка  змiна.
Хлопцi виглядають,  як  саме  здоров'я.  Рум'янi,  мов  яблучка,  здоровi,
пiдкови з-пiд очей пропали,  сплять  добре,  болiв  голови  нема  i  гарно
вчаться. Ти забув  те  латинське  новорiчне  повiншування?  Прошу,  це  за
пiвроку. А чи котрий болван з попереднiх вчителiв звернув на це увагу?  Чи
потрапив би цього доказати який патер ?зу?т? - Аксакова говорила про сво?х
дiток з таким захопленням, що ?й аж сльози в очах стали. Вона закiнчила: -
Я на це нiколи свого позволення не дам, щоби такого  розумного  та  щирого
нам чоловiка позбутися.
   - Та ти подумай, вiн говорив про запорожцiв, про гнiт панiв над простим
народом. Що з цього вийде, як вони такими хлопськими  iдеями  в  дитинствi
пересякнуть?
   - На запорожцiв стала я дивитися iншими  очима,  вiдколи  пiзнала  пана
Конашевича. Вiн теж жив на  Сiчi  козаком,  а  дивись,  який  вiн  вчений,
розумний i як мiж нами гарно ведеться, начеб уродився i вирiс на  панських
покоях. Вже на Сiчi не мусить бути таке дикарство, коли  чоловiк  з  вищою
освiтою мiг там жити. Та не лише вiн один. Скiльки-то князiв та панiв  мiж
козаками побувало?
   Пан Аксак не мiг знову з дива вийти, що з його жiнкою сталося? Звiдкiля
така перемiна? А вже як жiнка  противиться  тому  i  хоче,  щоб  Конашевич
остався, то так воно i мусить бути. Але треба з ним  поговорити  в  чотири
очi, щоби понехав такi оповiдання i не псував  йому  дiтей,  бо  вiн  собi
цього не бажа?.
   Зараз того дня Петро знав про цю розмову мiж панством вiд Зосi, котра -
нi питана, нi прошена, здибала його в сiнях i все йому виляпала.
   Аксак вибирався до сво?? економi? близ Ки?ва i запросив з собою Петра.
   Вони мали ?хати самi,  а  щоб  нiхто,  навiть  вiзник,  не  розумiв  ?х
розмови, то Аксак поклав собi розмовляти з Петром по-латинi.
   Люде, що бачили, як козак Петро ?де в повозцi поруч з паном суддею,  ще
бiльше запевнилися в тому, що Конашевич мав у пана таке значення, як нiхто
другий.
   Як ви?хали за город, Аксак розпочав розмову:
   - Перед кiлькома днями прийшов до мене Олесь i  повторив  менi  одну  з
ваших наук про запорожцiв, а потiм поставив менi таке питання,  на  яке  я
йому не мiг вiдповiсти: чого пани не дають жити простому народовi, роблять
ним, мов волами i таке iнше. Я дивувався, як таке питання може  постати  в
маленькiй голiвцi, в непорочнiм дитячiм серцi?
   - Такi питання повстають найбiльше в молодiй голiвцi  i  в  непорочному
серцi, бо воно ма? ту ласку божу вiдчути чужу кривду. Коли  серце  обросте
товщею его?зму, жадобою наживи, легким коштом без працi i  чужими  руками,
то людина такi питання вiдганяти буде вiд себе, як  наскучливу  муху.  Але
Олесь, той добрий Олесь, та шляхетна дитина, чистий, мов  ангел,  вiн  сам
знав найти вiдповiдь на це питання, бо я  йому  це  пояснив.  То  не  було
питання до вашо? милостi, то був докiр, зроблений вельможi.
   Аксак аж спаленiв вiд гнiву:
   - I вашмосць такi речi, так прямо у  вiчi  без  обинякiв  говориш  менi
тому, що я вельможа?
   - Правда не повинна одягатися в дорогi сукнi, вона повинна  все  ходити
гола.
   - Як смi?ш, вашмосць, такi квестi? перед мо?ми дiтьми роздивляти?
   - Не хвилюйтеся, ваша милiсть, а говорiм холодно. Тодi усе  виясниться.
Ваша милiсть поручили менi науку, та не саму науку, але i виховання  ваших
дiтей. Мо?м обов'язком ? виховувати ?х у  правдi  божiй.  Я  не  ?зу?т,  i
правди догори дном ставити не буду, щоб це, що у вас не  по  правдi  божiй
дi?ться, виправдувати. Ваша милiсть зна?те з щоденного життя, з цих рiзних
справ, котрi через вашi руки переходять, яка страшна пропасть мiж тими, що
працюють, i мiж тими, що панують i з ?хньо? працi живуть. Всi  те  знають,
що пани повернули простий працюючий люд у товар, що жиють з  його  поту  i
кровi. А чи пiднесеться голос  остороги  в  оборонi  то?  бiдно?,  темно?,
працюючо? чернi?
   - Так вже Бог дав, що всi люде не можуть бути рiвнi.
   - Так Бог не дав. Вiн сотворив усiх людей рiвними, а лише тi, що  мають
i чужим живуть, зложили цю несправедливiсть на Бога, щоб ?х сумлiнню легше
стало. Я знаю письмо святе наiзусть, а того я нiде не здибав.  Ми  взагалi
навчились вiд жидiв, що не одне шельмовство, яке люде  роблять,  склада?мо
на Бога. Я не  говорю  цього  на  те,  щоб  чернь  бунтувати,  а  лише  на
пересторогу тим, що мають та ще деруть з бiдного пiдданця. Я хотiв би, щоб
нашi православнi пани не мавпували польських  панiв,  цих  зайдiв  з  Речi
Посполито?, а  навернулися  до  життя  сво?х  славних  предкiв  з  княжого
перiоду, коли то хлiборобам жилося як горожанам, а  не  як  рабам.  Ще  за
часiв литовського панування не згаду? iсторiя про такi  антагонiзми  помiж
шляхтою i хлiборобською чернею. Я цього не хочу  i  на  те  пожертвую  мо?
сили.
   - Ледве чи зможеш цю пропасть сво?м словом, хоч би воно було  не  знать
яке палке i вимовне, вирiвняти.
   - Тут слова замало, треба дiла. Призна?тесь менi, ваша  милiсть,  що  з
того, що тепер робиться, вийде мiж укра?нським народом i панами  таке,  що
народ проти панiв вiчно буде  бунтувати.  Пан  Жолкевський  над  Солоницею
усi?? Укра?ни не вимордував. Нашi пани  православнi,  не  маючи  в  народi
опору, будуть i далi приставати до ляхiв, а потiм потонуть усi в польськiм
морi. Укра?нський народ остане сам без шляхти сво??. А що тодi станеться з
нашою церквою? Чи сам народ, темний i пригноблений, зможе ?? оборонити вiд
цiлковитого занепаду? Отже, дальшим  наслiдком  цi??  распрi  буде  упадок
нашо? церкви. У нас якраз церква повинна  бути  цим  спiйлом  мiж  панами,
козаками, мiщанами i простим народом. А цього, що й  говорив  синам  вашо?
милостi, я не жалую, i не стидаюся, й хочу, щоб у нас настали  такi  пани,
якi пiзнають кривди, заподiянi простому народовi, котрi би  цi??  пропастi
не поглубляли, а, навпаки, ?? усували i мостили дорогу до  з'?днання  всiх
православних в нашiй благочестивiй церквi.
   - Як же, вашмосць, це зробиш?
   - Так, як я зачав з синами вашо? милостi. Так повиннi  робити  всi.  За
вашими синами пiдуть другi, коли ?м очей бiльше его?зму не  заслiпило.  Те
саме робить отець архiмандрит. Вiн же теж шляхтич, а грима? на  шляхту  за
?? лукавство.
   - Щось раз менi справдi преосвященний говорив.
   - Говорив, певно. Тiльки що його мова iнша, як моя. Я чоловiк  простий,
ще без досвiду, не числюся з тим, щоб кому  подобатись,  i  говорю  прямо.
Отець архiмандрит говорить iнакше.
   - Вашмосць забив менi цвяха в голову про те, як у нас було в минувшину.
Я прослiджу, чи так справдi було. Та справдi. про бунти тодi не було чути.
   - Не було гнiту.
   - Не було Наливайкiв, Косинських.
   - Наливайкiв i Косинських створили поганi обставини.  Коли  б  не  було
невдоволення, то Наливайко не зiбрав би був довкруги себе тако? сили.  Так
само Косинський не був би зривався проти Острозьких, коли би були його  не
кривдили.
   - Мене зразило це звiрство, цей вандалiзм, жадоба нищення.
   - А це таке природне  i  зрозумiле.  Хлопи  видять  у  цьому,  що  пани
посiдають результат ?хньо? працi, поту  i  кровi.  Хлоп  ненавидить  сво?х
гнобителiв i тому вважав  панське  добро  як  свою  власнiсть.  А  що  нею
користу?ться його ворог, тому  вiн  ??  нищить.  Наша  шляхта  православна
мусить помиритись з народом, з козацтвом, мусить вступити на iнший шлях.
   - Який же то шлях на думку вашмосцi?
   - З'?днання всiх  православних  в  православнiй  церквi.  Коли  пiд  ??
крилами з'?дна?мось, тодi антагонiзм вирiвня?ться [.] [16]'.
   - Ну гарно. Укра?нська шляхта  з'?дна?ться  з  народом  в  православнiй
церквi, i що ж далi?
   - Треба дати полегшi народовi,  заводити  церковнi  братства,  заводити
усюди школи вiд найменшо? до найвищо?,  посилати  талановитих  хлопцiв  за
границю на науки, витворювати сво?х вчених, освiчених  людей,  ставати  до
конкуренцi? з ?зу?тами, не допускати унi?.
   - Вашмосць, справдi бачиш таку небезпеку в унi??
   -  Як  же  можна   цього   не   бачити?   Вона   заводиться   напрасно,
по-магометанськи, огнем i мечем. Вона ? помостом  до  латинства.  Я  тепер
догматiв не чiпаю. Латинська вiра може бути i добра, але вона не для  нас,
вона панська вiра, вона нас зляшу?. Коли б ми приймали латинство  прямо  з
Риму, а не з Польщi, може би, тако? небезпеки не було.
   Аксак мовчав задумавшись. Конашевич вiдкрив  йому  рубець  занавiси  до
якогось iншого свiту, на котрий вiн дотепер не дивився,  хоч  так  близько
бiля нього стояв. Конашевич каже:
   - За ваших синiв, ваша милiсть, будьте цiлком спокiйнi. Вони  вiд  мене
не почують одного слова, яке би противилось законам божим. Я  вже  сказав,
на якому шляху я хотiв би ?х бачити. На них  я  покладаю  великi  надi?  i
багато будую на ?х характерах, якi я сам хочу викувати з тих  молоденьких,
чистих, непорочних душ.



   IХ

   Одного дня прикликав Аксак до  себе  Петра  i,  усмiхаючись,  дав  йому
прочитати письмо. Це була жалоба монахiв Ки?во-Печерсько? лаври  на  свого
архiмандрита на те, що ?м забира? ?хнi монашi  доходи,  що  да?  ?м  менше
?сти, а не знати куди тi доходи монастиря поверта?.
   Петро, прочитавши письмо, усмiхнувся теж.
   - Що ж, вашмосць, на це скажеш?
   - Я знав, що до цього прийде, а тiльки цiкавий  знати,  чи  ця  реформа
отцевi архiмандритовi повелася легко i без бунту?
   - Нащо ж отець архiмандрит таку реформу заводив?
   - Зробив дуже розумно. Я  зараз  завважав,  що  монахи  не  по-монашому
живуть, а ?дять i п'ють по-панськи. Треба було ?м вiвса вiдняти, а зложити
на iншу хосеннiшу цiль. Цi ощадностi призначенi  на  церкви  i  школи.  На
школи потреба великих грошей, бо треба зачинати вiд малого, вiд початкових
шкiл. У нас нема учебникiв, а до цього треба друкарнi  i  паперу  тут,  на
мiсцi, бо львiвська ставропiгiя сво?м потребам настарчити не  може.  Треба
нам вчителiв, а тих треба стягти з усi?? Укра?ни, поки ми  сво?х  тутешнiх
не вихова?мо. Та щоби i всi доходи монастирськi  на  це  видати,  то  того
всього буде замало i треба благороднi змагання  отця  архiмандрита  iншими
фондами пiдперти. До того великого дiла мусять i нашi укра?нськi  вельможi
свою лепту  докинути.  А  прошу,  ваша  милiсть,  розглянутись  мiж  нашим
духовенством. Яке воно вбоге, неграмотне, темне. Чи таке духовенство зможе
пiдняти нашу церкву i оборонити ?? перед ворогами?
   - Так, вашмосць, дума?ш, що треба нам грошi складати?
   - Якнайбiльше i негайно. Я цього зробити не можу,  але,  ваша  милiсть,
ма?те значення i повагу мiж православними вельможами  i  ваше  одне  слово
прихилить ?х до щедростi.
   - Скажу вашмосцi одверто, що наша православна шляхта бо?ться i не  хоче
давати на такi цiлi, з котрих може вийти небезпека  для  них  самих.  Вона
говорить, i не без рацi?, що у тих православних школах буде виростати нове
сво?вiльство, яке  треба  буде  опiсля  збройною  рукою  поборювати  i  до
слухняностi приводити.
   Конашевич знав, що Аксак, говорячи про шляхту, говорить i сам за  себе,
бо вiн з нею на однiй лавi сидить.
   - Це дуже не  влучна  думка.  Коли  шляхта  жалу?ться  на  сво?вiльство
народу, то вона тому винувата, що до цього  сво?вiльства  сво?ми  утисками
доводить. Коли ж жалу?ться на вандалiзм i жадобу нищення у народу, то вина
цього у браку освiти.
   Конашевич,  вертаючи  вiд  Аксака,  цiкавився  тим,  як   повелось   о.
архiмандритовi заведення реформи, чи справдi була яка  опозицiя  i  як  ??
зломлено. А видно, що монахи не виграли справи, коли жалобу  внесли  перед
свiтську владу на свого зверхника. Загадав в найближчу недiлю пiти в Лавру
i там розвiдати.
   Пiд порогом сво?? кiмнати  стрiнула  його  така  несподiванка.  Антошко
передав йому запечатане письмо, писане жiночою  рукою.  Вiн  нахилився  до
вуха Петровi, оглянувся, чи хто не пiдслуху?, i шепнув:
   - Це передала менi панна Зося i наказала, щоб нiкому  не  показувати  i
про це не говорити.
   Петро, ввiйшовши в  кiмнату,  розпечатав  i  став  читати.  Панна  Зося
заявляла Петровi свою любов i просила на все в свiтi, щоби вийшов  до  не?
на розмову перед пiвнiччю у пiвнiчний куток сiней.
   Петро вiдписав зараз на тiм самiм листi:
   "Не раджу вам вночi по сiнях ходити. Тепер зима, i можна перестудитися.
У пiвнiчному кутку, зда?ться,  буде  зимнiше,  нiж  деiнде.  Шануйте  сво?
здоров'я i бережiть вiд перестуди. Я з тих самих причин не прийду".
   - Вiзьми це, Антошку, i передай паннi Зосi, та хай тебе  Бог  боронить,
щоби про те хто-небудь довiдався.
   Панна Зося, прочитавши цi рядки, лиш  руки  заломила  i  проговорила  з
розпукою:
   - Невдячний.
   У найближчу недiлю пiшов Петро у Лавру. О.  архiмандрит  запросив  його
обiдати. Яка ж велика перемiна! Усi тi вибагливi страви,  дорогi,  добiрнi
вина - все те не показувалося. Натомiсть подавали простi. Монахи  обiдали,
похнюпивши голови. Конашевич догадався всього вiдразу.
   Коли по обiдi зiйшов у келiю архiмандрита, вiн каже:
   - Як тобi, земляче, наш монаший обiд подобався? Ти, певно, голодний,  i
на обiд наш нiколи тебе не заваблю.
   - Я вже й жалобу читав на вашу милiсть.
   - Невже ж внесли жалобу? Цiкавий я, що в нiй написано?
   - Жалуються, що отець настоятель, i  старшi  податники,  i  застольники
"неЬдати где оброчають" значну надвижку доходiв монастирських, "которея би
рачей на потреби монастирськi? яко i чернецькi? оборочатися
   мЬла".
   - А чи ти вiдгада?ш, на що я призначаю i тi лишки,  i  тi  ощадностi  з
того, що монахи мусять враз з нами кулешик сьорбати?
   - Знаю, ваша милiсть, на школу, на церкву, на народну  культуру.  Я  це
зараз пояснив пану Аксаковi та ще додав, що цього мало, щоби  всi  потреби
заспоко?ти, що до цього великого дiла ще нашi вельможi повиннi  би  грiшми
причинитися.
   - Ти так говорив? А що ж пан Аксак на це?
   - В письмi святiм говориться, що легше верблюдовi  крiзь  iгольне  вухо
перелiзти, чим богачевi до небесного царства дiстатися. Таке i тут. Багато
причин, багато вимiвок, побоювань, застережень, щоб не дати. Вони люблять,
коли ?м казати: "на!", а не люблять слово "дай!". Та я цього не  пускаю  з
ока i невпинно буду говорити сво?ми резонами, поки не доб'юсь до пуття, бо
"толците, а отверзеться вам".
   - Ти, Петре, гарно сповня?ш свою мiсiю. Лише ти знай, що як будеш  дуже
у ?х кишеню лiзти, то тобi  подякують,  заки  ще  ти  сповниш  свою  другу
гарнiшу мiсiю.
   - Не боюсь цього. Вже пан Аксак хотiв мене прогнати за те,  що  хлопцям
про запорожцiв толкував та про панськi бездiльства говорив,  та  вельможна
панi за мною заступилась i говорити собi про це не дала.
   - Вельможна панi? - О. архiмандрит подивився значуще i суворо на Петра:
- Петре, пам'ятай на шосту заповiдь! - i погрозив йому пальцем.
   - Преосвященний отче! - говорив Петро, смiючись. -  Я  не  промiняв  би
одно? мо?? Марусеньки за сотнi вельможних павичок.
   - Ось воно як! Гарний ти чоловiк, Петре. Хай тебе Бог  благословить.  -
Архiмандрит обняв його i цiлував, мов сина. - Я тепер догадуюсь, що ти вже
жонатий.
   - Я ще не жонатий, а лиш заручений. Ваша милiсть зволив менi перепинити
весiлля, взиваючи мене сюди, i я вiдложив його на пiзнiше, коли сповню мою
мiсiю.
   - Жертва твоя велiя, i Богу угодная ?сть.
   - Прошу, ваша милiсть, коли ми вже за те зговорились,  як  довго  ще  я
мушу тут сидiти?
   - Твоя праця на роки. Як повчиш цих хлопцiв довший час, то не  лише  що
?х з'?дна?ш для нас, але Аксаки будуть тобi зобов'язанi,  за  ними  пiдуть
другi вельможi, i наша справа на цiм вигра?. Бачу, що  отець  Дем'ян  вмi?
людей вибирати, - мистець i знаток.
   - Ваша милiсть велича? мене, як не знати що. Ще  не  знати,  чи  я  дам
цьому завданню ради. Кiнець дiло хвалить! Я не  раз  маю  вагання,  чи  не
шкода мо?? роботи. Я не можу вiчно з ними жити,  аж  пiдростуть  i  людьми
будуть, бо вiд цього хорони мене Боже. Поки  вони  дiти,  то  захоплюються
мо?ми словами. По менi дiстануть iншого вчителя, а може, пiдуть  до  якого
?зу?тського лiцею. А цi добродi? зумiють невдовзi вивiтрити цi православнi
народолюбнi пахощi.
   - Сину мiй! Як я дивлюся на тебе, на таких, як  ти,  то  серце  в  менi
скаче, душа радi?, заповня? мене надiя - нi, певнiсть, що наша церква, наш
народ православний не пропаде, не загине. Ми сто?мо на ру?нi  i  зачина?мо
спочатку нашу роботу. Вона не скiнчиться за  нашого  життя  i  перейде  на
грядущi поколiння. Але тi грядущi поколiння благословити будуть наш почин.
Ще наш Днiпро-Словутиця чимало понесе благородно? кровi в укра?нське море,
але на кiстках тих мученикiв встане Укра?на i зася? сво?ю  красою  на  усю
землю. Укра?на буде, буде, буде, бо мусить  бути.  Не  пропаде  народ,  що
вида? з себе те славне лицарство-козацтво. Ми здобудемо собi волю наукою i
мечем, бо iнакше не може бути. Без великих жертв нема свободи, нема волi.
   Ця мова, виголошена з такою  певнiстю,  зробила  на  Конашевича  велике
враження. Та певнiсть перейняла i Конашевича.  Йому  стала  перед  очi  та
велична праця, яка сто?ть перед укра?нським народом, в якiй  мусить  брати
визначну участь.
   Стояли так напроти себе мовчки. Думали за одно  i  розумiли  себе,  хоч
обидва мовчали.
   Петро вже мав вiдходити, як ще спитав архiмандрита:
   - А як монахи прийняли цю реформу?
   - Так, як можна було передбачити, - бунтувалися.  Та  вiд  чого  ж  моя
прибiчна гвардiя? Я упiрних позамикав у холодну на хлiб i  воду,  поки  не
присмирнiли i не приобiцяв кожний зокрема покоритись розпорядкам старшини.
   - Я думаю, що багато iз них подяку? за хлiб-сiль i вийдуть з монастиря.
   - Тi, що прийшли сюди на те тiльки, щоб добре ?сти i пити, а нiчого  не
робити, хай iдуть зараз, бо менi таких не треба.
   Як Конашевич вернув додому, завважав  у  цiлiм  домi  метушню  i  якесь
приготування до чогось важного.
   Антошко сказав йому, що завтра мають при?хати якiсь великi гостi  аж  з
Польщi. Якийсь великий пан, лише не знав, як  його  назвати.  Вiн  тут,  у
Ки?вi, ма? пересидiти кiлька днiв.
   Те саме довiдався Петро вiд Аксака. Мав при?хати польський вельможа пан
Хлоднiцький, сенатор  Речi  Посполито?,  з  котрим  Аксак  колись  давнiше
приятелював. Вони  вже  давно  не  бачились.  То  великий  дук,  статиста,
королевi рiвня.
   Аксак став натякати Петровi, що з  цим  магнатом  треба  дуже  вважливо
говорити,  щоб  його  найменшим  словом  не  вразити.  Коли   Петро   йому
сподоба?ться, то може йому дуже помогти  в  кар'?рi,  бо  вiн  ма?  великi
конексi? з панами.
   - Я можу за той час цiлком йому не показуватися на очi, можу  навiть  з
дому де подiтись, а коли б конче випало з ним говорити менi, то говоритиму
так, як присто?ть говорити з чоловiком старшим i таким достойником. Але  я
нiколи не думав i не думаю робити у  Польщi  кар'?ри.  Там,  у  погонi  за
кар'?рою, я мусив би  виректися  сво?х  iдеалiв  i  дiйшов  би,  може,  до
становища сотника надворних козакiв у якого вельможi.  Вже  волiю  бути  i
меншим, та коли б лише мiж сво?ми.
   - Як бачу, то вашмосць дуже завзятий чоловiк i гордий на свiй козацький
оселедець, та ти дуже себе мало цiну?ш. При добрiй протекцi? i  при  тво?й
освiтi тебе можуть зробити старшим над запорозькими козаками.
   Конашевич всмiхнувся i каже:
   - Спасибi! Цей накинений старший не значить на Сiчi за  вiхоть  соломи.
Запорожцi називають його паперовим старшим, що не смi? там носа  показати.
Я таким не хочу бути. Буду старшим  тодi,  як  мене  козаки  виберуть.  До
такого вибору ма? кожний сiчовий товариш право А  що  до  мого  козацького
чуба, то я справдi ним  дуже  величаюсь  i  не  перемiняю  його  за  жоднi
польськi гонори.
   -  Та  годi  вже.  Завтра  вашмосць  будеш  при  нашiм  пирi.  Я   мушу
поставитись,  бо  цього  вимага?  моя  честь  i  становище  урядника  Речi
Посполито?. Не можу себе дати засоромити i дати людям  притоку,  щоб  мене
скуп'ягою проголосили.
   Петро не вiдмовлявся вiд цих запросин. I це добре побачити,  як  великi
пани бенкетують. Йому здавалося, що при буденнiм  обiдi  в  Аксакiв  бував
великий збиток i марнотратство, а воно тепер буде ще бiльший.
   Конашевич приладив на завтра свiй празничний одяг i ждав друго? днини.
   Зараз перед полуднем за?хала у двiр Аксака  велика  панська  карета  на
санях, з золотими гербами наверху, запряжена четвiркою карих коней. За нею
?хали iншi сани зi службою. Крiм того,  при?хало  на  конях  кiльканадцять
панських гайдукiв, озбро?них до зубiв.
   В  цiлому  домi  заметушилося  усе,  мов  у  муравельнику.  На   стрiчу
повибiгала служба i стала помагати.
   Iз пансько? карети, що звалась "корабом", витаскався  при  помочi  двох
льока?в чоловiк, закутаний в кожух, що не мiг  сам  рушитися.  Його  зараз
пороздягали, i вiн пiшов у сiни. Тут зняли з нього ще послiднiй  кожух,  i
тепер лиш що можна було до нього придивитися.
   Пан сенатор Хлоднiцький був чоловiк середнього росту  i  середнiх  лiт,
кремезний, приземистий i череватий. Вiн страшно  сопiв.  Був  одягнений  в
якийсь халат.
   Пан Аксак вже ждав тут на нього  i  привiтав  на  порозi,  та  повiв  у
гостинну, призначену для гостя, з двома сумiжними покоями, i  тут  оставив
його самого зi службою. Сюди стали заносити клунки й скриньки.
   Конашевич стояв на горi над сходами i, непомiчений  нiким,  придивлявся
усьому i свою думку думав: "Одному чоловiковi мусить  кiльканадцять  iнших
служити тому, що йому самому не хочеться нiчого робити. I то кому?  Такому
череватому непотрiбовi, з якого кiлька горцiв  сала  натопив  би.  Та  нам
нiчого спiшитися. Ми
   скорше успi?мо перевдягтись, як вiн при помочi десятка прислужникiв".
   До Петра в кiмнату вбiг Антошко:
   - Чи пан бачили, який вiн череватий?
   - Ма? з чого погрубшати. Ти, небоже,  такого  живота  нiколи  не  будеш
мати. Та ти, хлопче, йди туди, може, i тебе буде до чого потреба.
   - Нi, там вже призначено iнших. Я маю  тут  бути  i  служити  пановi  i
паничам.
   Конашевич вiдчинив шафу i став  перевдягатися.  Надiв  широкi  козацькi
штани, жовтi сап'янцi, жупан, пiдперезався  цвiтастим  шалевим  поясом  та
надiв кунтуш. Потiм пригладив чуба i причесав вуса.
   Антошко не мiг очей вiдвести з свого пана, такий був радий:
   - Я ще шаблю подам.
   - Хiба я на вiйну йду? Ти краще поможи паничам прибратися.
   Прийшла обiдна пора, i Конашевич пiшов у ?дальню, в якiй вже  давно  не
був. Тут вже усе було  готове.  Застелений  стiл,  на  ньому  позолочуванi
тарiлки, ложки, ножi, чарки, пугари,  склянки  з  кришталевого  скла.  Тут
зiбралися всi, яких Аксак запросив до обiду. Був тут  комендант  польсько?
залоги, що у Ки?вi стояла, райцi, усi багато  одягненi.  Стояли  гуртками,
вижидаючи панства. Маршалок дому вiдчинив дверi i проголосив врочисто,  що
йдуть пани. В ?дальнi заметушилось. Всi звернулись лицем до дверей. Звiдси
вийшов пан Хлоднiцький, ведучи панi Аксакову пiд руку. За ним йшов  Аксак,
ведучи  якусь  iншу.   Всi   вклонилися,   i   Аксак   став   представляти
ясновельможному гостей, аж дiйшов до Конашевича:
   - Презентую пана Конашевича, вчителя мо?х дiтей.
   Пан Хлоднiцький поглянув на Петра уважно, на його гарну струнку  стать,
на його козацький чуб з задивуванням i якимсь страхом;
   - Вашмосць, як бачу, iз Запорожжя, чи там i латини вчать?
   - Я iз Запорожжя, ваша милiсть, а латини я вчився в школi його  милостi
князя Костянтина Костянтиновича в Острозi.
   - I мимо того на Запорожжя пiшов?
   - Не я один. Там наша во?нна практична школа.
   Пан Хлоднiцький, видно, запорожцiв вiд серця не любив, бо сказав так:
   - Не можу цього  поняти,  щоб  мiж  такою  диччю  можна  чогось  iншого
навчитися, як розбою i крадежi.
   -  Ваша  милiсть  недобре  про  Запорожжя   поiнформованi.   Запорозьке
християнське лицарство неабиякi поклало заслуги для  християнства  i  Речi
Посполито?. На жаль, пани з Польщi не стараються пiзнати Запорожжя ближче,
лише вiрять наклепам лихих людей, якi навмисне повертають правду горiдном.
Минулого  лiта  розбили  запорожцi  сорокатисячну  орду,   яка   вибралась
християнськi кра? плюндрувати. Багато там запорозького лицарства  полягло,
але ордi перешкодили перевести  свiй  розбишацький  замисел.  На  жаль,  в
Польщi того оцiнити не вмiють, i ?м байдуже, що Грицьки та  Iвани  за  них
життя дають.
   Розмова велась по-латинi.
   Пан Хлоднiцький не мiг з дива вийти, що цей чубатий  козак  так  плавно
вмiв говорити латинською мовою.
   - Вашмосць, удивля?ш мене сво?м резоном, мовою i манерами. Це для  мене
новина, мила несподiванка. Коли його милiсть, мiй господар, позволить,  то
опiсля попрошу вашмосцi о дискурс на цю тему. Може, справдi вiдкри?ш  менi
новi горизонти на цю справу, i я  вiд'?ду  з  iншими  поглядами,  як  сюди
при?хав.
   -  Буду  служити  вашiй  милостi  по  приказу,  -   сказав   Конашевич,
кланяючись.
   Аксак був дуже радий з цього. Зараз гостi стали  за  столи  сiдати,  де
кому було призначено.
   Як лиш гостi посiдали, вiдчинились бiчнi дверi,  i  туди  всипались  до
?дальнi мов з рукава, слуги з умивальницями. Кожний держав у руцi посудину
з теплою водою,  перевiсивши  через  плече  рушник.  Розпочалась  прелюдiя
панського пиру - умивання рук перед ?дою.
   Опiсля  друга  партiя  слуг  з'явилася  з  полумисками  i  вазами.   На
полумисках було краяне м'ясо рiзного роду:  свинина,  воловина,  телятина,
дичина. Кожний гiсть  нагортав  на  свою  тарiлку  руками.  У  вазах  були
рiзнокольоровi пiдливи: з шафрану, вишень, сливок, цибулi.  Гостi  черпали
варехами на сво? тарiлки, мочали в це куски  м'яса  i  ?ли  руками.  Потiм
нагортали ще на сво? тарiлки i подавали сво?м слугам, що стояли кожному за
спиною. Цих слуг не дуже було менше, як панiв. Слуги зараз пряталися,  мов
собаки по кутках,  i  ?ли  спiшучись,  щоб  бути  на  сво?му  мiсцi  перед
слiдуючою стравою.
   То було перше дання.  Тепер  з'явились  новi  полумиски  а  печеним  та
смаженим м'ясом. Йшло так, як першого разу. При цьому пили пани  пиво.  Це
м'ясиво було так солене i перчене, що  непривикшому  до  таких  смаколикiв
Конашевичевi аж сльози в очах стали i язик задубiв. Коли б це не було  при
панському пирi, був би, певно, сплюнув вiд цi?? пансько? поганi.
   На третю чергу йшли рiзнi солодощi, смаженi в  медi,  овочi  тутешнi  i
заморськi.
   Тепер йшло пиття. Служба наливала в чарки малмазiю, меди,  вина.  Тепер
розв'язалися гостям язики, i стали  говорити  собi  всiлякi  чемностi.  Бо
дотепер усе мовчало, i чути було лише жування i цьмакання.
   Розумi?ться, що перше слово забрав пан Аксак, в честь достойного гостя.
Цей йому опiсля вiдповiв i так йшло чергою,  сусiд  промовляв  до  сусiда.
Конашевич сидiв бiля якогось шляхтича, котрий вшанував Конашевича чаркою i
гарною промовою по-польськи, в якiй не  було,  крiм  пустих  фраз,  нiчого
мудрого. Конашевич, щоб його не  обидити,  мусив  йому  вiдповiсти,  а  що
по-польськи говорив не добре, то вiдповiдав по-укра?нськи.
   Наприкiнцi висказав бажання, щоб Рiч Посполита,  спiльна  ?х  вiтчизна,
пересвiдчилася в щирих намiрах козацтва i пригорнула його до себе як рiдна
мати, щоби злучила сво? сили з силами того  молодого  лицарства  на  добро
християнського свiту в боротьбi з ворогами Христа.
   Коли Конашевич говорив, у ?дальнi  стишилося.  Пан  Хлоднiцький  пильно
слухав, питаючись iнколи пана Аксака про значення деяких слiв.
   Всi крикнули "вiват". Пан Хлоднiцький говорив стиха до Аксака:
   - Той чоловiк для мене загадочний. Менi не хочеться вiрити, щоб це  був
запорожець з таким вульгарним назвиськом: Конашевич. Бачив я запорожцiв  у
Варшавi, та воно зовсiм не  те.  Пiдозрiваю,  що  то  якийсь  замаскований
шляхтич. Я буду вашiй милостi дуже вдячний, коли позволите менi з  ним  на
самотi поговорити.
   Пир протягся дуже довго. Питтю не було кiнця.  Пили  i  балакали.  Пили
пани i слуги. Деякi стали дрiмати таки "на пнi", не зважаючи на те,  що  в
?дальнi  був  великий  галас.  Кожний  хотiв  переговорити  i  перекричати
другого.
   Наприкiнцi гостi стали вставати вiд  стола  i  дякувати  собi  вза?мно.
Деяких мусили слуги вести пiд руки до ?х повозок. Конашевич пiшов до сво??
кiмнати. Вiн, як усе, пив дуже мало. Хотiв тверезо  стати  до  дискурсу  з
ясновельможним. Його страшенно пекло i в губi, i всерединi вiд того перцю,
й солi, та рiзних кухарських приправ. Здавалось йому, що язик спух. У себе
став полоскати горло студеною водою. Ледве докликався Антошка.  Вiн  також
замiшався мiж слуг i добре випив.
   "I  то  назива?ться  життя  по-панськи.  Скiльки-то  людей  можна  було
поживити i напо?ти тим, що змарнувалось. I  то  все  з  людсько?  креваво?
працi, з поту пiдданцiв. Говорiм, що хочемо, а ще наш  православний  Аксак
дуже вiдбився вiд цього польського панства.  Хай  ?м  всячина!  Цiкавий  я
знати, коли цей ясновельможний сенатор прикличе мене на розмову?  Сьогоднi
вiн-то, либонь, не зможе язиком повертати. А дививсь на мене, начеб  чорта
побачив. Йому мiй козацький  чуб  не  подобався.  То  би  то  цiкаво  було
пiдслухати, що тi панове мiж собою  про  козакiв  говорять?  Вони  нас  не
знають нi трiшки, а вiрять у те, що ?м тi лицарi з укра?нних  границь  про
нас наторочили.
   Конашевич став перевдягатись з  празника  у  будень.  Коли  вже  з  тим
упорався i поклавсь на постелi вiдпочити, як зайшов до  нього  пан  Аксак.
Вiн був дуже вдоволений з пиру i тверезий, бо, як господар дому, пив мало.
   - Гарно, вашмосць, списався, далебi гарно, i лях не може собi дати ради
з вашмосцем. А я зразу побоювався, щоб вашмосць зараз зразу  яким  гострим
словом йому не вiдрубав, бо признати треба, що початок  його  мови  на  те
заслуговував. А треба знати, що пан Хлоднiцький ще перед обiдом бажав собi
побачити мо?х хлопцiв i я йому ?х привiв. Питав зараз про ?хню науку, чому
вони не пiшли до якого лiцею? Опiсля став з ними розмовляти.  Розумi?ться,
що говорили за латину,  бо  без  цього  годi  шляхтичевi  на  свiтi  жити.
Дивувався ?х знанню i був певний, що ?х вчить якийсь  патер,  бо  вони  по
всiх панських домах учителюють. Я за них вiдповiв,  що  ?х  вчить  чоловiк
свiтський, до того православний. Я зараз  хлопцiв  вiдправив,  побоюючися,
щоби котрий не  виговорився  з  чим,  що  вашмосць  iз  Запорожжя,  та  не
заговорив дещо про запорожцiв. Вiд того мiг би лях з дому  втекти.  -  Пан
Аксак смiявся. - Дуже я вашмосцi зобов'язаний, що так достойно  поводився,
та ще тебе за одно прошу: вiн хоче з тобою говорити.  Вiн  пiдозрiва?,  що
вашмосць - перевдягнений шляхтич, може, який банiта  польський,  що  перед
урядом хова?ться. Вiн буде до тебе пiдходити, не вiдповiдай йому рiзко.  Я
знаю, що вашмосць iнколи гаряче купаний.
   - Я буду говорити правду.
   - Я знаю, що тво? уста неправди не скажуть. Та  правда  не  бува?  така
пекуча, коли ?? у гарну форму прибереш. I ти так роби. Не  дуже  на  панiв
гримай. А як тобi подобався панський пир?
   - Скажу правду, що менi зовсiм не подобався. Це отруя i марнотратство.
   - А польськi пани так живуть щодня. Я те сам бачив  i  не  хотiв  перед
ляхом показати, що я скуп'яга i також знаю поставитися. Мiй  кухар  служив
по панських домах i знав, як усе приладити. Та чи вашмосць справдi того  в
життi ще не бачив?
   - Не бачив. Я в Польщi нiколи не бував.
   - А у князя Острозького?
   - Я до князя на пири не заходив i мiж  блюдолизiв  не  пхався.  Але  те
знаю, що князь сам живе просто, як аскет. Не чував  я  також  про  пири  у
князя. Великих панiв з Польщi у нього не бува?. Як вiдомо  вашiй  милостi,
вони його не люблять, а вiн ?х теж не дуже.  Меншу  братiю  прийма?  князь
скромно. Йому байдуже, що про нього  говорять,  бо  i  так  окричали  його
скупарем. Нарештi, коли б князь тiльки видавав на пири, що польськi  пани,
не набивав би стiльки бочок золотом та срiблом.
   - Пан Януш його у цьому виручить. Вiн тепер  одинокий  спадко?мець,  як
його брат, один i другий, вмер.
   - Хiба ж i князь Олександр вже не живе?
   - Не зна?ш, вашмосць, цього? Завтра покажу тобi вiршу чи там лемент  на
його смерть, скомпонований через Острозьку школу.
   - Було чого  лементувати,  -  говорив  Петро,  -  здавалося,  що  бодай
половина велико? фортуни Острозьких останеться при православних, та  й  це
пропало. Така наша доля. Князь Януш зляшився з тiлом i кiстками. I  школа,
i друкарня - усе загириться. Менi дуже старого князя жаль. Не завидую його
багатству. Доля люто його переслiду?.
   Конашевич обняв голову руками i важко задумався. Йому  нагадалася  його
молодiсть. Величава стать старого князя  стала  йому  перед  очима.  Аксак
помiтив, що Петровi канула сльоза на стiл.
   - Не гадав я, що вашмосць цього не зна?ш, я був би тобi цього  нинi  не
говорив. Бачу, що ти спiвчува?ш горю князя.
   - То мiй добродiй. Йому завдячую те, що знаю, i чим  я  ?.  Коли  б  не
ласка князя, не був би такий худопахолок, як я, добивсь вищо? освiти. Нинi
я був би в
   душевнiй темнотi орав невеличкий батькiвський  загонець.  Смерть  князя
Олександра - то не лише горе для старого батька, i так вже надто прибитого
горем, але це горе всю православну  Русь  дуже  болить.  То  цiла  Укра?на
втратила в особi  князя  Олександра  велику  могутню  опору,  одну  з  цих
нечисленних, якi нам лишилися. Вiд межi Польщi щораз ближче до нас  падуть
цi опори одна по однiй. Ляхи добираються щораз до серця  Укра?ни.  Яких-то
треба буде зусиль, яко? боротьби, щоб ту навалу здержати. Цiлий той  тягар
звалиться тепер на нашi плечi. Вже i в Ки?вi лях ста? твердою  ногою.  Ось
чому я намагаюся пiдготовити синiв укра?нського православного вельможi  до
того, щоб вони, як виростуть, - дай ?м боже здоров'я  -  не  пiшли  слiдом
других, а держалися свого рiдного, православного грунту. Якби у мене  була
до цього спромога, я би скрiзь учителював по домах наших вельмож  i  усюди
ширив би ту саму правду. Та в мене тако? спромоги нема?. Я лише  хотiв  би
бути того певний, що мо? дорогi учнi  не  пiдуть  тою  дорогою  i  стануть
колись  славними  оборонцями  церкви  i  народностi.  Не  знаю,  як  довго
доведеться менi цю мою мiсiю в домi вашо? милостi сповняти. На мою  думку,
?х образування на мо?й науцi не скiнчиться. ?х треба буде вислати у  свiт.
I я потерпаю, що як вони пiдуть на захiд (а куди ж могли би  пiти?),  щоби
моя праця не пiшла намарне, щоби цих молодих  душ  не  повели  туди,  куди
пiшов князь Януш, син славного православного батька.
   - Без поради вашмосцi я нiчого не зроблю. Та чого ж би нам  так  швидко
розставатися?
   - Спасибi вашiй милостi за довiр'я та честь. Але я тут не  можу  сидiти
аж до ?х виросту. Мене жде iнше завдання. Я мушу ще  за  iншими  пiдпорами
нашого побуту, нашого iснування шукати.
   - Не розумiю цього добре.
   - Це козацтво, ваша милiсть. Його  так  лишити  не  можна.  Його  треба
зорганiзувати так, щоб воно стало поважною силою,  з  якою  Польща  мусить
числитися. Козацтво тепер-то молодець, повний енергi? i  сили,  перейнятий
благородною думкою, але без житт?вого досвiду. Такий юнак,  полишений  сам
собi, робить промахи, а навiть може зiйти нiнащо. Навпаки, коли  вiн  мати
буде розумний провiд, може стати славним чоловiком. Якщо з  козацтва  таке
станеться, тодi солоницький погром не повториться.
   - Вашмосць, чи не надто iдеалiзу?ш  козацтво?  Тi  промахи,  як  ти  ?х
назива?ш,  переступили  межi  промахiв,  це  вже  гiльтайство,  супротивне
прийнятому порядковi.
   - Ваша милiсть, не зна?ш козакiв так, як я. То були лише промахи, а  не
гiльтайство. Не козаки дали до  цього  причину,  а  сво?вiльство  i  утиск
панiв. Пани допускалися на простому народi безправства  супроти  законного
порядку i не дивно, що козаки безправством хотiли безправно побороти.
   - Не легкого завдання пiднiма?ш, вашмосць.  З  свавiльно?  буйно?  купи
зробити карну, здисциплiновану силу, то праця Сiзiфа.
   На те Конашевич, усмiхаючись:
   - Коли б був Сiзiф познайомився трохи з правилами механiки, коли б  був
прочитав науку Архiмеда або познайомився з великими  будiвничими  Ассiрi?,
Вавiлона та ?гипту, був би стiльки не намучився i був би,  певно,  доконав
свого. Жодне завдання не може бути неможливе до переведення,  коли  зна?мо
способи i засоби до того. Сiзiф не вмiв собi ради дати з одним каменем, як
його нагору витягти, а стариннi механiки знали витягти  вгору  велетенськi
каменi i полишити на це такi свiдоцтва, над якими теперiшнiй свiт  з  дива
не може вийти.
   - А вашмосць вже збагнув,  якi  правила  Архiмеда  треба  примiнити  до
козацтва?
   - Так! Козацтву треба вказати благородну християнську мету. Треба  йому
вказати iдеал, запалити в ньому невгасаючий огонь любовi до  того  iдеалу,
одушевити його, а тодi все зробиться легко. То, однак,  праця  на  десятки
лiт, i мого життя до закрiплення цього замало. Але я мушу зробити початок,
покласти фундамент до це? будiвлi. За цим пiдуть другi, третi поколiння, i
наше козацтво стане славне.
   - Яка ж то мета, той iдеал?
   - Наша православна благочестива церква, наша мати.  У  нiй  з'?диниться
увесь укра?нський народ. Треба лише довести до того, щоб козацтво пристало
до церкви. Все лишиться, а ця одна опора останеться тверда, мов скеля.  За
те, що козацтво стане охоронним муром для церкви, вона його  облагородить,
поборить його дикi iнстинкти, пiднесе його, виведе з хаосу, поставить його
в iм'я iдеалiв на твердiй почвi.
   - Гарно, вашмосць, говориш. Хай тобi бог помага? цього доконати, а менi
дай боже хоч початки цi?? працi побачити.
   Аксак стиснув Петровi руку i вийшов.
   По його вiдходi думав собi Конашевич:
   "Звiдкiля у мене сьогоднi такий резон узявся? Не  раз  я  хотiв  з  цим
паном ширше на цю тему поговорити та мо? замисли ясно виложити, а нинi так
нi з того нi з цього прийшло до того".
   Опiсля забрав хлопцiв i пiшов гуляти по городу.
   Другого дня, коли Конашевич сидiв з хлопцями при науцi, прийшов Антошко
i сказав, що цей грубий пан прислав за ним свого  лакея.  Конашевич  пiшов
зараз так, як стояв. Пан  Хлоднiцький  лиш  що  поснiдав.  Надяг  на  себе
оксамитний  халат,  рамований  соболевим  хутром.  Вiн  курив   люльку   i
проходжувався по кiмнатi.
   Конашевич ввiйшов i поклонився.
   - Добрий день вашмосцi. Сiдай, прошу, - вiн вказав Петровi  стiлець.  -
Вашмосць мене вчора дуже зацiкавив сво?ю особою.
   - Ваша милiсть звернули на мене, худопахолка, свою ласкаву увагу.
   -  Бо  так  мусило  статися.  Поява  вашмосцi  була  для   мене   милою
несподiванкою. Про вас, запорожцiв, я iнакше думав.
   - Гiрше, неправда ж?
   - Далеко гiрше. Я багато наслухався про них вiд мо?х  землякiв.  Вiдтак
бачив я, як привезли у Варшаву Наливайка i його товаришiв i  не  мiг  мати
добро? думки про вiйсько, що таких ватажкiв ма?.
   - Правда, ваша милiсть, що вони були збiдженi,  зломанi,  обдертi  i  в
кайданах? Але я бачив того самого Наливайка, як вiн був на волi, коли  мав
славу першого лицаря, першого гармаша на всю Укра?ну.  Тодi  виглядав  вiн
так, що я був би перший подав голос, щоб його ватажком вибрати  i  був  би
пiшов за ним в огонь i воду. Та жовнiри пана Жолкевського, пiймавши  його,
не жалували собi. Таке знущання може  й  залiзо  стерти,  зломити,  не  то
чоловiка.
   - Не  розумiю,  як  може  чоловiк  з  вищою  освiтою  так  iдеалiзувати
звичайного розбiйника i жалiти його.
   - Припустiм, ваша милiсть, що  Наливайко  був  розбiйник,  то  спитаймо
себе, хто його  до  такого  довiв?  То  був  чоловiк,  повний  лицарського
анiмушу, молодечо? залiзно? енергi?, котру мусив з себе  видавати  великою
стру?ю. Чому ж Рiч Посполита не узнала цього i його козацького завзяття не
використала для себе? Навпаки, пiдсувала йому багато пального матерiалу до
невдоволення i до бунту?
   - До чого ж Рiч Посполита мала його вжити?
   - До того, до чого судьба призначила увесь козацький  рiд:  до  оборони
християнського свiту, до боротьби з ворогами Христа.  Я  того  певний,  що
коли б який християнський край, що стика?ться з мусульманством, мав такого
Наливайка, ватажка з такою iнiцiативою, таке  лицарство  козацьке,  то  по
турках i татарах при малiй допомозi i слiду не стало би в ?вропi.
   - Через це сво?вiльство козакiв  на  турках  Рiч  Посполита  ма?  вiчнi
клопоти  з  Великою  Портою,  вiчнi  оправдування  i  оплачування  великим
вiзирам, пашам. А чи того треба? Чого Речi Посполитiй Турцi? боятися?
   - Гада?ш, що Польща спростала би Турцi?, коли  цього  не  може  зробити
багата Венецiя, цiсар римський i угорськi князi?
   - Вони цього не можуть зробити, бо не мають козакiв. Такий погляд -  то
велике неоправдане  недооцiнювання  сво?х  сил.  Польщi  треба  лише  дати
козацтву волю i лише козацтву це завдання доручити. Тi грошi,  якi  Польща
непотрiбно топить в кишенях вiзирiв, башiв, ханiв i мурзiв, треба би краще
видати на узбро?ння козацтва. Треба знести козацький  ре?стр.  Хай  кожний
буде козаком, хто схоче. Тодi стане до бою козацького вiйська не тисячi, а
сотки тисяч, тодi на святинi свято? Софi? засiя? замiсть пiвмiсяця хрест.
   - Го-го-го! Вашмосць, знову не туди забiга?ш. Як тепер  не  можна  собi
дати ради с тисячкою збунтованих козакiв, то що  воно  було  би,  якби  ?х
зiбралися сотки тисяч?  Вони  би  всю  шляхту  вирiзали  впень,  цiлу  Рiч
Посполиту  вивернули  би  горiдном.  Впрочiм,  як  всi  будуть   козаками,
лицарями, то хто ж буде на панськiм ланi робити панщину?
   - На панiв? Прошу менi вибачити, що я обставин пiдданчих  в  Польщi  не
знаю i можу говорити лише про те, що у нас на  Укра?нi  твориться.  Говорю
про панiв тутешнiх. Вони прийшли сюди не кликанi, непрошенi,  а  лише  для
легко? наживи на плодючiй укра?нськiй землi. Те, що говориться на  Западi,
у Польщi, про культурну мiсiю панiв на Укра?нi, це неправда. Культура була
тут за укра?нських, а  опiсля  за  литовсько-укра?нських  князiв.  Тi  всi
королiвськi  надання  на  Укра?нi,  тi  подарованi  панам  землi  були  по
найбiльшiй частi вже заселенi укра?нським людом i козаками.  Вони  це  все
захопили для себе i хочуть витиснути з цi?? багато? землi всi  користi  за
помiччю працi, кровi i поту укра?нського  хлопа.  Тому  вони  хочуть  мати
найбiльше пiдданцiв, а найменше козакiв. Козаки на Польщу  не  пiдуть,  бо
нема  чого.  Я  не  знаю,  як  у   Польщi   поводяться   пани   з   сво?ми
одновiрцями-пiдданими,  але  тут,  у  нас,  обходяться,  мов  зi   скотом,
називають його бидлом, забирають навiть його вiру, знасиловують душу. Тому
народ втiка? до козакiв, а потому верта?, щоб помститися на панах за  себе
i за сво?х рiдних. Польща для  вигоди  укра?нських  панiв  нищить  у  себе
найкращий вiйськовий матерiал. Не буде утиску, не буде  i  бунтiв.  Польща
забороня? козакам ходити на море проти татар i туркiв, котрi не дають  нам
жити.  I  це  виклика?   невдоволення,   Енергiя   замiсть   на   мусл?мiв
виладову?ться на панiв. Так буде доти,  поки  Польща  не  схаменеться,  не
приборка? укра?нських панiв, щоб народу i грецько? вiри не  угнiтали.  Хай
цi пани будуть змушенi сво?м пiдданцям дати волю, а тодi i одним, i другим
буде добре жити. Ваша милiсть натякнули, що не було би  кому  на  панськiм
ланi робити, коли б усi  стали  козаками,  цебто  людьми  вiльними.  А  що
роблять тi пани, що закликають людей до себе на слободу  i  зобов'язуються
через 25 лiт не жадати вiд слобожан нiчого? Вони  якось  обходяться  через
цей час без панщизняних пiдданцiв i якось живуть. Чому би не мало так  усе
бути?
   Пан Хлоднiцький не знав, що на те сказати, i заговорив так:
   - Годi ж, щоб пан був з хлопом за пан?-брац?.
   - Такого нiхто не вимага?. Хлопу навiть на думку не прийде з панами  за
одним столом сiдати, але хай йому дадуть жити, щоб вiн знав, що його i чим
може довiльно розпоряджатися. Не треба  його  доводити  до  одчаю,  бо  то
колись страшно  помститься  над  Рiччю  Посполитою.  Нас  не  задавите.  З
Наливайком козацтво  не  загинуло.  Воно  живе  i  крiпша?  за  Днiпровими
порогами, там його ваша рука не досягне. Там  ми  безпечнi  i  звiдтам  не
перестане грозити небезпека панськiй владi i свавiльству. Людей нам нiколи
не  забракне.  Мальконтенти  усе  знайдуть  щiлину,  якою   на   Запорожжя
дiстануться помимо погроз, шибениць i паль. Зброю ми самi вмi?мо кувати, а
решту добудемо на  вороговi.  А  тим  часом  Рiч  Посполита  обезсилиться,
створить ордi ворота у свiй край, а  польськi  посли  муситимуть  вибивати
поклони перед вiзирами, ханами i всякою  мусульманською  наволоччю,  котра
дрижить на спогад козакiв, i набива? польським золотом турецькi кишенi.  А
це золото опiсля дiстанеться нам, козакам. Вкри?ться Чорне море козацькими
байдаками, задрижать мури Царгорода й  iнших  приморських  городiв,  i  те
польське золото привеземо до нас.
   - Вашмосць, менi не поетизуй! - говорив пан  сердито.  -  Ми  приказали
вашi байдаки попалити.
   Конашевич на те лиш усмiхнувся:
   - Буцiмто ми цього приказу послухали? Не жити  нам  без  байдакiв,  без
походiв. Ми ?х безвпинно буду?мо.
   - Такий непослух буде строго покараний, - каже сердито пан Хлоднiцький.
- Козаки до цього зобов'язанi загодою.
   - Неможливого зобов'язання нiхто не додержу?, i той,  хто  такi  вимоги
ставить, повинен про це знати. На Укра?ну нам дорога заперта,  куди  ж  ми
дiнемось? Нас орда шарпа?, забира? тисячки людей в ясир,  а  ми  ?х  ма?мо
шанувати? А як нам без байдакiв на них iти? Козацтво витворило конечнiсть.
Зразу самооборона перед невiрними,  а  опiсля  -  гнiт  панiв.  А  Польща,
замiсть нам  пособляти,  нищить  нас.  Коли  бiда  Польщу  притисне,  тодi
козацтво ?й добре, тодi, сипле обiцянками на всi боки.  Коли  ж  небезпека
мине, тодi козаки кидайте зброю i йдiть на панський лан, пiд канчук. А хто
ж на таке згодиться, хiба нерозумний вiл, а не лицар. Ми хочемо робити для
iнтересу загалу, пани роблять для iнтересу власного.
   Чим бiльше Конашевич запалювався, тим бiльше пан злився i багрянiв. Вiн
каже:
   - Ти, вашмосць, засмiло зi мною говориш. Ти подивись,  на  яких  рiзних
суспiльних щаблях ми сто?мо. Ти занадто висунув сво? козацькi рiжки.
   - Ми на таких щаблях сто?мо, на яких нас  провидiння  поставило.  Я  не
кликаний, був би не смiв сюди  прийти,  не  питаний,  я  був  би  того  не
говорив. Коли мене питають, мушу говорити правду. Мо?х козацьких рiжкiв  я
нiколи не ховав i не мав потреби ?х тепер висувати. Я сказав нагу  правду,
хоч вона була гiрка, i я з цього радий. Чи краще було би,  коли  б  я  був
лукавив, пестився до пансько? ласки та притакував поганим сплетням на мо?х
братiв? Тодi би я сам собою мерзився.
   Пан Хлоднiцький був лихий i нiчого не говорив  бiльше.  Настала  прикра
мовчанка. Конашевич ждав. Пан навiть не подивився на нього.
   "Дурний черевань, - думав Петро, - зарозумiлий, чорт не знать на що. Ой
пани, пани! Проклянуть вас колись вашi внуки, як  знидiють  i  пiдуть  пiд
чуже ярмо. Ми не раз ще впадемо, але пiднiмемося."
   По дорозi стрiнув його Аксак i покликав до себе:
   - I яка ж там випала диспута?
   - Так, як можна було сподiватися, ?х милiсть пан сенатор не дуже був  з
мене радий. Не розумiю, чому тi люде нiчого не  хочуть  розумiти,  хоч  би
викладав ?м правду, мов на  лопатi.  Вiн  так  огородився  сво?м  становим
великопанським его?змом, що поза це не може видiти наго? правди.
   Дальшу  розмову  перебив  лакей,  котрий  принiс  вiд   ясновельможного
сенатора прошення, щоб мiг зараз говорити з вельможним паном.
   Аксак вийшов.
   - Слухай, ваша милiсть, мiй достойний господарю. Я мушу  звернути  твою
увагу, що ти держиш гадюку за пазухою. Як можна такому харцизовi  поручати
виховання шляхетських дiтей? Вiн ?х  вихова?  так,  що  вони  колись  тебе
самого зарiжуть.
   - Що ж тут такого сталося?
   - То харциз! - крикнув пан Хлоднiцький. - То другий Наливайко росте.
   - Що ж вiн такого сказав?
   - Бiльше не мiг сказати. Коли б це сталося в мо?м домi, то я би його на
тiм проклятiм чубi казав повiсити.  Вiн  заповiдав  упадок  Польщi,  нашо?
спiльно? матерi, заповiдав бунт, непослух, розпинався за тим хлопством,  з
якого сам вийшов. Ну прошу, - говорив сенатор, б'ючи рукою по чолу, - i  я
мiг на хвилю пiдозрiвати, що то перевдягнений шляхтич. Так  мене  той  хам
сво?ю  огладою  обманув.  Кажу,  ваша  милiсть,  i  прошу  в  iм'я   наших
шляхетських спiльних iдеалiв, прожени його зараз з дому, не дай затруювати
шляхетських дiтей бунтарською, хлопською отрутою, вижени його зараз, бо  я
не можу однi?? ночi пiд одним дахом з ним ночувати.
   - Не хвилюйтесь, ваша, милiсть.  Я  Конашевича  знаю,  та  його  спосiб
говорення, але вiн зовсiм не ? кровожадним, то чоловiк правий!.
   - Ха-ха-ха! - смiявся злобно пан Хлоднiцький, аж йому черево  тряслось.
- Хлоп - i правий чоловiк! Зi мною повинен був говорити iнакше, бо я  йому
нерiвня. Ваша милiсть, не фортунний вибiр. Хто вашiй милостi таке порадив?
То, певно, яко?сь шизматицько? голови концепт.
   Пан Аксак побагрянiв:
   - Ваша милiсть зволили забути, що i я  належу  до  грецько?  церкви,  i
прошу покiрно так зневажливо не висказуватися про мою вiру.
   - Нема що багато говорити: прожени його зараз. Його мiсце при конях,  а
не в шляхетських покоях.
   - Не можу вволити волi вашо? милостi, бо я господар в мо?му домi i я не
малолiтнiй.
   - Знайшов свiй свого, - говорив сердито пан сенатор. - Ви всi  однаковi
i тiльки блахманите очi Речi Посполитiй, що ви ?й вiрнi, а  держитесь  то?
клято? шизми.
   - Ваша милiсть! Гостиннiсть ма? сво? права, але рiвночасно наклада?  на
гостя певнi обов'язки. Я ще раз прошу не обижати мо?? вiри.
   - Я зараз звiдси забираюся, - кричав пан Хлоднiцький.
   - Не обмежую волi вашо? милостi, за мою щиру гостиннiсть  платите  менi
обидою.
   Пан Аксак вийшов вiд Хлоднiцького червоний, мов  буряк.  За  ним  услiд
вийшов i пан Хлоднiцький та став кликати свою службу, якiй приказав  зараз
складати у купу речi i збиратися в дорогу. Нiхто  не  знав  причини  тако?
змiни. Служба знала, що тут посидять кiлька днiв, i розтаборились з  цiлим
крамом.
   Аксак пiшов до жiнки i розповiв ?й свою розмову з гостем.
   - Хай собi ?де. Ми до цього не  дали  причини.  Будемо  мати  науку  на
будуче, щоб з ляхами у жоднi приятелювання не заходити. Чого  пан  сенатор
Конашевича чiпався? Гадав, що йому поклони битиме, а ми  з  цiлою  родиною
прямiсiнько пiдемо до костьолу.  Не  знаю,  чи  то  брак  виховання,  брак
пiдстав товарисько? оглади, чи польська зарозумiлiсть?
   Пан Аксак вдоволився тим, що почув вiд жiнки, i пiшов до Конашевича:
   -  Прогнiвив  вашмосць  сенаторський  ма?стат  мого  гостя,  вiн  зараз
вибира?ться вiд мене.
   - Коли я його прогнiвив, то чого ж на вашу милiсть свою злiсть  зганя??
Я запевняю вашу милiсть, що я поводився i говорив чемно i достойно.  Краще
менi було до нього на розмову не йти.
   -  Не  роби  собi,  вашмосць,  з  цi??  пригоди  нi  раз  нiчого.  Вiн,
погнiвавшись на тебе, накинувся зневажливо на нашу благочестиву вiру, а я,
рiч природна, цього собi чемненько, навiть надто  чемненько,  випросив.  Я
такого, не зважаючи на обов'язки господаря, не мiг стерпiти.
   У Конашевича заблищали радiстю очi:
   - Цього я i  надiявся.  Виходить,  що  наша  церква  знайде  в  потребi
могутнiх оборонцiв мiж нашими православними вельможами.  Передi  мною  пан
сенатор якось про шизму нiчого не говорив, а це щастя,  бо  я  був  би  не
змовчав, а могло вийти ще поганiше.
   Пан Хлоднiцький, ви?жджаючи, хотiв попрощатися з  панею  Аксаковою,  та
вона заявила, що нездужа?, i до нього не вийшла.
   Вiн ви?хав вiд Аксакiв, не попрощавшись нi з ким.
   Того дня вже панського обiду не  було.  Конашевич  зi  сво?ми  хлопцями
на?дав борщ i вареники зi сметаною.
   В цiлiм домi настав давнiй порядок.
   Конашевич заходив мiж ки?вське мiщанство.  Всюди  його  радо  приймали.
Заходив мiж купцiв та ремiсникiв цехових, бував на весiллях  i  хрестинах.
Усi не знали, де його посадити. Загально звали його козаком  Петром,  "той
пан Петро, що у пана суддi Аксака живе, паничiв учить i ма? у нього велике
слово".
   О. архiмандрит, коли про це довiдався, по?хав зараз до Аксакiв. Вiн тою
справою дуже зацiкавився. Це копало  пропасть  помiж  шляхтою  римсько?  i
грецько? вiри i тим самим зближало вельмож до церкви.
   - Петре, ти моя надiя. Коли б ти знав, чого я по тобi жду, то ти би  аж
злякався.
   Увесь час свого побуту в Ки?вi не мав Петро жодно? вiстки з  Чепелевого
хутора. Часом стрiчав Петро козакiв з Сiчi, та нiхто не знав сказати, що у
Чепiля дi?ться.



   Х

   Як Петро ви?хав вiд Чепеля з  запорожцями,  стало  на  хуторi,  мов  по
вiйнi. Сiчовi гостi нiчого собi не жалували - нi ?жi, нi напиткiв, i цiлий
домашнiй порядок пiшов горiдном. Тепер по тих  спiвах,  музиках  i  гульнi
стало в хуторi тихо, мов вмерця  винесли.  Усi  вiдчували  брак  Петра,  а
особливо Маруся. Вона зразу не виходила цiлими днями з сво??  кiмнати,  де
?й усе нагадувало коханого Петра. Усе, чого Петро дотикався  сво?ю  рукою,
вона цiлувала нiжно i берегла, мов дорогу пам'ятку.
   Мама до не? не торкалася. Краще ?? було оставити саму, чим розважати, а
воно само вiд себе перейде. Те саме робили i всi домашнi. Горпина заходила
до не? частенько, а тодi не було мiж ними iншо? розмови, лиш про Петра.
   За кiлька днiв важкого смутку Маруся отямилась i взялася знову за  свою
буденну роботу. Але вона дуже перемiнилась за той час. Вона  споважнiла  i
зробилась мовчазлива, начеб ?? десять лiт вiку прибуло. Коли  спiвала,  то
лиш у себе в кiмнатцi i то лише тi пiсеньки, котрих Петро любив слухати.
   Якось зимою випало сотниковi по?хати з кiлькома козаками  в  дорогу  на
кiлька днiв. В хуторi хазяйнувала сама сотничиха з  челяддю.  Не  було  це
нiчого незвичайного, бо таке не раз  траплялося,  тепер,  взимi,  був  час
спокiйний i не було жодно? небезпеки.
   Одно? ночi, коли всi вже спали, почула Маруся, як дуже собаки на хуторi
загавкали та й вiдразу замовкли. Це ?? чогось занепоко?ло, i вона встала.
   Мати каже:
   - Певно, десь вовка зачули. Тепер якраз проти святого  Миколи  вовки  у
тiчки збираються.
   - Менi чогось лячно. Коли б це вовк, то собаки би не замовкли. Я пiду в
челядну та розбуджу кого, щоб подивився.
   - Так бодай надягни кожушину та  обуй  чоботи,  бо,  чого  доброго,  ще
перестудишся.
   Лиш що Маруся вийшла в сiни, як вдарило луною  крiзь  оболонки.  Маруся
вiдчинила дверi i скрикнула. Це загорiлась  стайня.  А  там  стояли  воли,
корови та конi. Вони, прочуваючи небезпеку, стали ревiти. Маруся кричала:
   - Гей, вставай, бо горимо!
   А сама побiгла у двiр, щоб вiдчинити стайню та  випустити  товар,  поки
челядь повста?.
   Не перейшла ще половини обори, як ?? хтось сильними руками позаду,  мов
клiщами, обхопив. Маруся скрикнула раз, та в цiй хвилi заткали ?й  рота  i
при-слонили рядном голову. Вона чула, що ??  хтось  несе  поперед  себе  i
втiка? щосили.
   З хати повибiгала челядь i стала рятувати стайню. На  селi  вдарили  на
пожар у дзвiн церковний. Люде стали збiгатися до пожару  i  гасити  огонь.
Огонь був очевидно пiдложений. У цiй метушнi про Марусю усi  забули.  Вони
почули, як скрикнула, та думали, що пожар тому  причина.  Лиш  згодом,  як
потушили огонь, сотничиха оглянулася за дочкою. Нiхто не знав, що  казати,
бо нiхто ?? не бачив. Мати була в одча?, шукала за нею усюди, кликала. Усе
даремно. Усi потратили голови - дiвчина пропала. А  тут  така  нiч,  що  й
слiду не побачиш.
   Козаки посiдали на коней i роз'?хались у рiзнi кiнцi.
   Старий Онисько каже до сотничихи:
   - Нашу Марусю хтось викрав, бо в огнi згорiти не могла. Менi дивно,  що
нашi собаки цього злодiя через ворота пустили. То мусив бути хтось  такий,
кого вони знають, бо  чужого  би  на  куски  порвали.  -  А  далi  Онисько
скрикнув: - Господи святий, це, певно, Срулькова робота!
   Усi тепер нагадали собi жидка.
   Старий Онисько схопив з стiни рушницю, вибiг до  стайнi,  сiв  на  коня
таки без сiдла, прикликав за собою собаку i  полетiв  за  ворота.  За  ним
по?хали два козаки.
   Марусю понесено геть за хутiр,  де  не  доходило  свiтло  пожару.  Вона
пручалась з усi?? сили та не могла себе освободити. На  тiм  мiсцi  стояли
якiсь двi постатi на конях i держали третього коня за поводи. Той,  що  ??
нiс, сiв на коня. Йому пiдсадили Марусю i всi тро? помчали вихром у степ.
   - Тепер ти будеш мо?ю,  хочеш  ти  чи  не  хочеш.  Мусиш  забути  свого
Петруся, чортового сина.
   Дiвчина аж завмерла зi страху вiдразу, побачивши бiля свого лиця погане
рябе лице Сруля.
   Гнали так аж до свiту. Тодi  стали  пiд  якимсь  деревом,  позлазили  з
коней. Маруся вже не мала рядна на лицi та усiх бачила.
   Крiм Сруля, було тут ще дво? обiрванцiв, розбишак страшних, мов  чорти.
Марусi вiдiткали рота, але зв'язали позаду руки. Тепер,  вдень,  побачивши
таку красу, аж язиками прицмокували. Срулько не зводив очей з дiвчини,  аж
горiв увесь.
   Один з розбишак каже:
   - То ти, миршавий, хочеш, щоб ця чудо-дiвчина з тобою, поганим, жила?
   - По це ж я з вами ?хав.
   Тодi той розбишака узяв його за вухо i каже:
   - А ми за що з тобою ?хали? Чим ти нам заплатиш за труд?
   Срулько поблiд:
   - Те, що я вам обiцяв, уже почасти дав, а решту дам зараз. - Вiн вийняв
гаманець з кишенi i подав розбишацi.
   - Вибачай, небоже, не для пса ковбаса, не для  кота  сало.  Дiвчину  ми
беремо собi. Вона варта султаншею бути, а перший стрiчний татарин дасть за
не? п'ятсот
   червоних, а два рази стiльки  вiзьме  за  не?  на  базарi  у  Кафi  або
де-небудь.
   Маруся чула те все i вiдразу зрозумiла, яка ?й  доля  призначена.  Вона
перелякалась так, що серце геть застигло, i не могла промовити словечка.
   - Так ви менi хочете вiдiбрати мою добичу? - скрикнув Срулько не  сво?м
голосом i блимнув люто очима, мов вовкулак, та заскреготав зубами.
   Розбишаки стали смiятися:
   - Не хвилюйся, козаче, i не сердься, бо ми ?? вже взяли.
   - А мо? грошi, що я вам заплатив?
   - Говорiм на розум.  Де  нам  на  думку  прийшло,  щоб  таке  гороб'яче
опудало, як ти, посмiв посягнути на таку кралю?  Ми  думали,  що  це  буде
якесь гоже-негоже. Ти навiть набрехав перед нами, що вона тебе  любить,  а
вона дивитись на тебе  не  може  не  сплюнувши,  а  це  дiвчина  -  хоч  у
султанський гарем. Та ми тво?? кривди не хочемо, ось ма?ш  тво?  грошi,  а
дiвчина - наша.
   Вiн шпурнув Срульковi гаманець з  грiшми  в  лице.  Срулько  посатанiв.
Хвилинку подумав. Вони гадали, що  вiн  з  тим  погодився.  Та  вiн  миттю
вихопив ножа i штовхнув Марусi в груди в саме серце.
   Дiвчина застогнала раз i впала, мов пiдкошений цвiт, на снiг нежива.
   Розбишаки скрикнули:
   - А ти, злодiю, що зробив?
   - Хай не буде нi менi, нi вам, коли так, - говорив Срулько, запiнившись
мов скажений пес. Дрижав усiм тiлом.
   - Ти, душогубе, на таке лиходiйство зважився? Пiдожди.  -  Один  вхопив
його так сильно, що не мiг ворухнутися.
   - Давай, товаришу, мотуза.
   - Люде  добрi,  що  ви  хочете  зi  мною  робити?  -  жебонiв  Срулько,
пручаючись. - Пожалiйте мене, не губiть. Я ?? дуже любив. Берiть  усi  мо?
грошi, а мене пустiть. Бога бiйтеся.
   - Грошi не тво?, бо ти ?х вкрав, може, сотниковi, i вони будуть нашi за
наш труд, що тебе повiсимо. Пiдеш вгору. Ти нам видер п'ятсот дукатiв.
   - Якi був би виплатив сам сотник, - каже другий, - i не треба нам  було
за татарином шукати. Ну, остання тобi година вибила.
   Жидок верещав щосили, поки йому не заткали рота.
   - Ви?, шельма, та ще вовкiв накличе.
   Перекинули мотуза за галузу, заложили Срулевi петлю на шию i пiдтягнули
вгору. Сруль повис. Здригнув кiлька разiв i сконав. Пiшла душа  чортовi  в
зуби.
   - Що ж ми з цi?ю бiдною зробимо? Годi ?? так лишати в степу  вовкам  на
снiданок, - каже один.
   - Не турбуйся. Сотниковi люде наспiють зараз. Ми даваймо  ногам  знати,
щоб з ними не стрiнутися, а то не жити нам.
   Пiдняли гаманець з  грiшми  з  землi,  обшукали  ще  Срульковi  кишенi,
посiдали на конi i по?хали в степ.
   Побачив ?х Онисько з козаками здалека. Пес гнав за слiдом,  мов  вихор.
Пристанув пiд деревом i став жалiбно вити. Значить, що знайшли Марусю.
   Онисько пiдганяв коня щосили. Аж до гриви прилiг цiлим тiлом.
   Так.  Вони  Марусю  знайшли.  Лежала  боком  на  снiгу   з   створеними
переляканими очима у калюжцi сво?? кровi, яка ще не  застигла.  На  деревi
висiв Срулько.
   Онисько скочив з коня i припав до дiвчини. Гадав зразу,  що,  може,  ??
вряту?. Та вона вже застигла.  Дiд  припав  головою  до  мертвого  тiла  i
плакав, мов мала дитина:
   - Марусенько моя люба, от чого дiждалась. Замiсть весiльного вiночка ти
у сво?й кровi купа?шся. Бодай я був не  дожив  цього.  Чи  на  те  я  тебе
няньчив, лелiяв, мов квiтку в садочку, моя ягiдко. Вже  не  почу?мо  твого
щебетання, твого срiбного голосочка. Боже, боже!  За  що  ж  така  страшна
кара? Бiдний сотник, бiдна мати, всi ми бiднi без тебе будемо.
   Козаки позлазили з коней i плакали теж. Нiхто  не  знав,  що  тепер  ?м
робити? Один з козакiв, втираючи рукавом очi, каже:
   - Годi, дiду, нам пора  вертати  з  мертвим  тiлом  на  хутiр.  Що  тут
сталося, хто ? той душогуб проклятий, нiяк не розберу.
   Аж ось побачили вiсельника на галузi.
   - Господи святий, спаси нас! Та дивiться, люде, це ж Срулько,  то  його
робота.
   Козаки позлазили з коней i стали розглядатись за слiдами.
   - Глядiть, ?х тут було бiльше. Видно,  що  нi  вона,  небога,  себе  не
зарiзала, бо у не? пов'язанi руки, нi Срулько сам не повiсився, бо вiн теж
мотузом пов'язаний. Хто його розбере, як воно було?
   Онисько не чув цього говорення. Вiн розрiзав  мотуза,  котрим  зв'язали
Марусю. Сiв на осiдланого коня. Козаки подали йому обережно Марусине тiло,
i вiн  держав  ??  наперед  себе,  мов  малу  дитину.  Мертва  ??  голiвка
склонилась на плече дiда, як колись, коли дитиною на його руках засинала у
пасiцi.  I  тепер  вона  спить  i  вже  нiколи  не  прокинеться.   Онисько
придержував ?? голiвку рукою, i так поволi вертали додому.  Чого  ?м  було
поспiшати?
   У хуторi здалека вже побачили сумне товариство i поспiшили назустрiч.
   Бiдна мати, побачивши свою дитину мертвою, зомлiла. Дiвчата i  молодицi
зливали ?? водою. Коли прочуняла, стала голосити.  Рвала  собi  волосся  з
голови з одчаю.
   Настала страшна хвиля на хуторi. Збiглося усе  село,  допитам  не  було
кiнця. В цiлому хуторi зойки i голосiння. Сруля проклинали усi.
   Марусю вмили молодицi, прибрали, мов до шлюбу, та нарядили в  свiтлицi.
На ?? гарнiй головi пишався дiвочий  вiнок  з  зеленого  барвiнку.  Маруся
лежала,  начеб  сонна.  Тiльки  карих  очей  не  далось  закрити.  Даремно
силкувався  на  це  старий  Онисько.  З  цих  очей  визирав  перестрах   в
передсмертнiй тривозi.
   Бiдна мати сидiла безвпинно при Марусi в тяжкiм отупiннi. Не далось  од
не? вiдвести. Уста ?? шевелiли,  начеб  промовляла.  Iнколи  на  ??  устах
появлялась на один миг зболiла усмiшка.
   Сотничиху загорнули кожухом, бо в свiтлицi було холодно.  Не  рушилась,
як i пiп прийшов з дячками до парастату. З похороном треба  було  заждати,
аж сотник вернеться. За ним послали кiнних гiнцiв, щоб швидше вертався.
   А за той час хата не зачинялася. Сходилося усе село, i мале,  i  велике
приходило поглянути востанн? на любу Марусю. Дячки читали псалтир.
   Не годен цього нiхто описати, що дiялось з  сотником,  коли,  вернувши,
побачив ?дину дитину на столi помiж свiчками. У нього рвалось серце з жалю
на шматки. Замiсть пiд вiнець, повезли Марусю на кладовище бiля церкви.
   Поховали Марусю в замерзлу землю.
   З весною  загадали  висипати  могилу,  обсадити  барвiнком,  у  головах
посадити червону калину та поставити хрест.
   Не стало в хуторi гарно?, добро?, мов янгол, Марусi.



   ХI

   Конашевич вже два роки з половиною учителював у Аксака. За той час лише
одного разу стрiнув у Ки?вi запорожцiв. Вони розповiли  йому  про  сучасне
становище на Сiчi, але там нiхто ще не знав про те нещастя, яке ско?лося у
Чепеля.
   Через увесь той час  Конашевич  працював  пiд  рукою  о.  Плетенецького
невпинно. Через Аксака при?днував шляхту православну, гуртував мiщанство у
церковних братствах i пильно слiдив за тим, що на Укра?нi дiялось.
   Те, що вiн бачив i над чим сумувала його душа,  було  дуже  невiдрадне.
Ляхи, оп'янiлi ще вiд солонецько?  рiзнi  i  поменших  мiсцевих  козацьких
розгромiв, раювали  по  всiй  Укра?нi.  Жолкевського  всi  благословили  i
виносили попiд небеса. Вiн називався одиноким оборонцем  шляхетчини  перед
роззухваленим гiльтайством. Пани, почуваючи за собою  силу,  щораз  бiльше
угнiтали нещасних пiдданцiв. Народ втiкав на Запорожжя.
   Укра?ннi пани слали безперестанку жалоби  у  Варшаву,  а  звiдтам  йшли
прикази до укра?нних старостiв, щоб нiкого на Запорожжя не пускати. Та  це
помагало небагато, а втiкачiв було стiльки, що не можна ?х було зупинити.
   Конашевичевi ставало  в  Ки?вi  тiсно.  Його  душа  рвалась  у  широкий
козацький свiт. Вiн склав собi, вилелiяв у  сво?й  душi  план  органiзацi?
сiчового товариства i хотiв зачинати свою роботу. А тут прив'язали його  в
однiм магнатськiм домi,  вiдiрвали  вiд  почви,  на  якiй  мав  працювати.
Конашевич заговорював кiлька разiв до о. архiмандрита, та  о.  архiмандрит
усе заговорював чим iншим.  Видно  було,  що  не  хоче  його  ще  звiдсiля
пустити.
   "Господи святий, - думав собi Конашевич, - невже ж  менi  тут  вiкувати
прийдеться на цiм бакалаврствi? Цю роботу може зробити хто iнший, який мiж
козацтвом на нiщо не здався. Далi вiрветься у мене терпець, начхаю на всiх
панiв i втечу на Запорожжя".
   Тiльки не  знати,  що  би  на  це  сказав  кошовий,  котрий  його  сюди
призначив?
   Його душа бунтувалася щораз дужче. Те, що з  ним  робилося,  вважав  за
важке ярмо, яке треба вже раз скинути.
   Одного разу сказав вiн о. архiмандритовi свою думку без обинякiв.
   - Признаю тобi повну рацiю, Петре.  Ти  зробив  дуже  багато,  та  дiло
далеко ще не покiнчене.
   - Я його i цiлим мо?м життям не покiнчу.
   - Годi так серед року Аксака лишити. Я про це думаю i  глядаю  за  яким
достойним заступником. Вже одного я намiтив таки  з-помiж  наших  галичан.
Але року треба вже добути.
   Петро заспоко?вся. Пiвроку - то не вiк, треба видержати.
   А тим часом сталося щось таке, що негайно  приспiшило  втечу  Петра  на
Запорожжя.
   Наспiв час насильного ширення унi? на Укра?нi. Православних попiв стали
силувати на послушенство унiатському владицi. В Ки?вi вiн сам боявся  жити
i посилав сюди сво?х вiкарi?в. Упiрних православних попiв викидали силою з
церкви i давали сюди унiатських.
   Одного разу в недiлю, лiтом,  на  третьому  роцi  побуту  Конашевича  в
Ки?вi, вийшов вiн вранцi з дому i зайшов на Подiл. Вiн  побачив  тут  щось
таке, що його страшно подратувало.
   Унiати хотiли забрати силою одну малу церковцю, що тут стояла. Мiсцевий
священик не хотiв пiдчинитися унiатському владицi  i  не  хотiв  з  церкви
уступитися. Народ зiбрався на утреню. В церквi  i  довкруги  ??  зiбрались
мiщани з жiнками i дiтьми, святочно одягненi.
   Нараз з'явився заступник унiатського  владики  в  товариствi  пахолкiв,
ведучи з собою  унiатського  священика,  якого  мав  тут  помiстити.  Вони
розтрутили народ i ввiйшли до  церкви.  Передерлися  помiж  народу  аж  до
царських врат i до престолу. Пахолки  схопили  пораючогося  коло  престола
попа за бороду i волосся та виволокли надвiр, його мiсце зайняв зараз  пiп
унiатський i став правити  утреню.  Народ  збентежився.  На  криласi  дяки
замовкли. Заступник владики, стоячи у царських вратах i погрожуючи кулаком
до криласа, кричав:
   - Я вас, гiльта?,  бунтiвники,  клятi  шизматики,  в  кайдани  закувати
прикажу та у холодну, там будете свою шизматичну утреню правити.
   Та його таки нiхто не послухав.  Крилас  мовчав,  а  люде,  охкаючи  та
плачучи, стали виходити з церкви.
   Унiатський вiкарiй пiнився зi злостi, а далi сам  пiшов  до  криласа  i
став спiвати.
   А тим часом пахолки виволокли попа аж за церковну  огорожу,  не  щадячи
йому стусанiв, аж його покривавили. Кров текла  йому  з  носа  i  губи  та
спливала по ризах.
   Народ став гомонiти i  вiдгрожуватися.  Та  нiхто  не  посмiв  зачiпати
узбро?них пахолкiв.
   Конашевич, дивлячись  на  таку  зневагу  православно?  церкви,  скипiв.
Злiсть аж пiдкидала його. Не надумуючись  довго,  прискочив  до  церковно?
огорожi i виломив кола.
   - Гей, люде, кияне,  народе  православний!  I  не  сором  вам  дивитися
бездiльно на такий злочин?
   З ломакою в руках кинувся на пахолкiв i бив, мов  цiпом,  кого  попало.
Пахолки збентежилися, що зразу i про сво? палашi забули. Народ отямився.
   - Гей, люде, не даймося,  мiж  нами  козак  Петро.  Затрiщала  церковна
огорожа. Мiщани ламали коли i рушили Петровi  на  допомогу.  Вони  страшно
роззвiрились. Побивши пахолкiв, кинулись цiлою юрбою в  церкву.  Владичого
делегата вбили в криласi на смерть i виволокли збите тiло на майдан  перед
церкву, знущаючись над трупом.
   Пiп, побачивши вiд престола, що це не жарти, покинув правити i сховався
пiд столом у презвитерi?. Мiщани там його знайшли i поволокли  на  майдан,
страшно б'ючи.
   - От тобi, поганче, унiя, останнiй раз ти правиш!
   Навiть жiнки не остались позаду сво?х чоловiкiв. Вони  рвали  одежу  на
побитих на куски i маяли ними в  повiтрi,  мов  хоруговками.  Коло  церкви
знявся великий крик.
   Те все сталося дуже швидко. Народ трiумфував. Православного попа  умили
з кровi i хотiли завести в церкву, щоб  правив  далi.  Та  пiп  був  такий
побитий, знесилений i схвильований, що ледве стояв на ногах.
   Один з пахолкiв вирвався з товпи зразу i побiг  на  найближчий  постiй.
Звiдсiля рушила цiла сила пахолкiв та жовнiрiв на Подiл.
   Петро, побачивши це, змiркував вiдразу, що такiй силi неозбро?нi мiщани
не дадуть ради i не встояться. Вiн крикнув:
   - Люде, врозтiч! Ховайтесь, де можна! Велика бiда на вас йде!
   На майданi стало тихо. Люде стали розбiгатися по хатах.  Петро  подумав
тепер про себе i став утiкати. Гайдуки пiзнали його, що  то  звiсний  усiм
козак Петро, що у пана Аксака  живе.  Одна  частина  пустилася  за  ним  в
погоню. Петро втiкав щосили. Вiн знав, що  коли  його  роззвiренi  гайдуки
догонять, то тут йому i кiнець буде. Втiкав огородами, перескакуючи плоти,
найближчою дорогою до Лаври. Там його безпечно сховають. Мiщани, яких  вiн
стрiчав, кликали:
   - Втiкай, вашмосць, бо тобi смерть.
   Пахолки гнали за ним аж до само? Лаври. I тут зчинився  великий  галас.
Гайдуки хотiли йди далi, та заступила ?м  дорогу  архiмандритова  гвардiя,
узбро?на в бердишi, списи i шаблi.  Петро  так  задихався,  що  ледве  дух
переводив. Але вiн був урятований.
   О. Плетенецький був дуже роздратований цiлою тою подi?ю:
   - У мене ти цiлком безпечний, а що буде далi, то побачимо.
   О. архiмандритовi сказали, що Лавра в облозi, що ворiт i  всiх  виходiв
пильно стережуть i нiкого не хотять з монастиря випустити.
   О. архiмандрит  приказав  сказати  ватажковi  облягаючих,  що  коли  по
доброму не уступлять, то прикаже стрiляти з мушкетiв. Петро побачив, як  з
усiх усюдiв виходили озбро?нi ченцi з мушкетами на сво? становиська.
   О. архiмандрит говорив:
   - Сьогоднi недiля. Як збереться народ до обiднi,  а  побачить  Лавру  в
облозi, то прийде до пролиття кровi. Я би цього не хотiв,  але  я  жодному
ляховi не позволю переступити порога цi?? обителi.
   Ченцi заповiли облягаючим, що коли не вступляться,  то  по  приказу  о.
архiмандрита зачнуть стрiляти.
   Зараз опiсля вiдчинилися ворота, i гайдуки  побачили  за  воротами  двi
лаштованi  гармати,  при  яких  стояли  гармашi   у   чернечих   рясах   з
позапалюваними льонтами. Це помогло. Гайдуки уступилися, i  тодi  зiбраний
на площi перед Лаврою народ всипався досередини.
   Архiмандрит полишив Петра у сво?й келi?  i  пiшов  до  обiднi.  Лиш  як
вернувся, став розпитувати Петра, що сталося.
   - Годi! Хто сi? вiтер - збира? бурю. Не ти ?х зачепив, а вони тебе. Ти,
сину, зробив добре, виступаючи в оборонi церкви. Таке злочинство не  могло
остатися без кари. Воля божа ужила тебе за караючу  десницю.  Не  раз  вже
православнi заносили жалоби до актiв гродських на утиски i гвалти  унiатiв
та насильне загарбування майна православно? церкви. Це нiчого не  помогло.
Ми й тепер подба?мо про таку жалобу  не  на  те,  щоб  помогло,  лише  щоб
осталось записане на вiчнi часи для грядущих поколiнь.  А  поки  що  треба
насильство вiдбивати силою. Якою мiрою мiриш, такою буде  тобi  вiдмiряно.
Дарма, що полл?ться багато християнсько? кровi, аж Днiпро побагрянi?,  але
так мусить бути.
   У Ки?вi мiж унiатами i католиками зчинився великий гвалт  i  замiшання.
Занесено жалобу до актiв i розпочалося слiдство за гвалт на пахолкiв i  за
вбиття двох унiатських священикiв. Багато людей ув'язнено,  та  нiкому  не
можна було нiчого доказати. Уряд довiдався лише, що цiлий той бунт  пiдняв
вiдомий усiм козак Петро, а той пропав за воротами Лаври, а  звiдтам  його
не дiстане, хiба пiдступом. Коли б його  за  ворота  у  город  можна  було
заманити. Лише щоб тайком iз Лаври не перекрався, i тому треба запобiгти.
   Стали i день i нiч наглядати усi виходи  з  монастиря.  О.  архiмандрит
бачив сам, що якiсь пiдозрiлi люде коло мурiв Лаври швендяють i пильнують.
   Довiдався зараз про все i пан Аксак. Вiн зараз по обiдi в недiлю по?хав
до о. архiмандрита.
   - Наробив ти менi, вашмосць, великого бешкету на цiлий город. Не  треба
було так дуже гаряче братися за дiло, - але сталося. Я,  вашмосць,  зовсiм
оправдую, менi дуже жаль, що мусимо розстатися. У мене вашмосцi не було би
безпечно одно? години, бо я  не  маю  тако?  сили,  щоб  тебе  перед  цими
розбiшеними юхами оберегти. Впрочiм, вони зажадали би суду над  тобою.  То
не що-будь сталося. Вбито  унiатського  вiкарiя,  i  унiати  цiлу  Варшаву
порушать, щоб тебе покарати. Це я роблю i говорю для твого добра.  Але  що
мо? хлоп'ята скажуть, як довiдаються, що ти вже до них не  вернешся?  Буде
плачу повна хата. Кажу вашмосцi одверто, що в тобi я трачу щирого друга  i
доброго дорадника. За твою щиру службу я тобi сердечно дякую.  Прощаюсь  з
тобою iменем усього мого дому. Останьмо  другами  i  надалi.  А  ось  тобi
скромна нагорода за тво? труди коло мо?х синiв.
   Аксак стиснув руку Конашевичевi i поклав перед ним на столi гаманець  з
червiнцями.
   Петро був зворушений:
   - Спасибi, ваша милiсть, за таку ласкавiсть i признання. Коли вже ма?мо
розстатися, так прошу вашу милiсть вибачити менi,  як  я  коли  недоладним
поведен-ням або словом непристойним зробив яку прикрiсть. Та маю  ще  одну
просьбу до вашо? милостi - я бажав би ще раз побачити мо?х любих учнiв  та
попрощати ?х.
   - Гаразд! Я вволю твому бажанню i привезу ?х завтра сюди. Та тепер  моя
просьба до отця архiмандрита. Чи не ма?те,  преосвященний,  якого  вчителя
для мо?х
   дiток? Такого, як пан Конашевич, другого я вже не знайду, але годi менi
дiток без науки лишати.
   - Саме, що я вже такого знайшов. Лише я ще  нiчого  про  це  з  ним  не
говорив, бо я не сподiвався такого нагального кiнця.
   - Я з ним мушу поговорити, - каже Петро. - Я хочу, щоб  вiн  не  вживав
iншого старого методу навчання, бо мiй метод показався добрий.
   - Спасибi вашмосцi, - каже Аксак, - це новий доказ приязнi.  Тепер  моя
рада для вашмосцi така: бережись, бо тебе вороги оточують.  Втiкай  звiдси
при першiй нагодi, бо i тут, пiд крилом отця архiмандрита,  ти  не  зовсiм
безпечний. Вони на тебе страшно завзялися.
   - Я подбаю, що в найкоротшiм часi пан Конашевич буде звiдсiля вивезений
в таке мiсце, куди польська рука не досяга?.
   - Чи можу спитати - куди? - каже Аксак.
   - Не роблю з цього перед вашою милiстю секрету: на Запорожжя.
   - Але його пильнують i окружають Лавру шпигами.
   - А я пильную ?х.
   На другий день по обiдi привiз Аксак хлопцiв попрощати пана Конашевича.
Вони були заплаканi. Зараз повисли Петровi на ши? i  стали  його  просити,
плачучи, щоб ?х не кидав. Петровi аж сльози в  очах  стали.  Вiн  став  ?м
пояснювати, що сталося, що вiн зробив, що йому за це грозить, отож  мусить
втiкати. Його засудили б на смерть, коли б пiймали, i батенько би його  не
зберiг.
   - Вас, мо? любi, я нiколи не забуду i запевняю вас, що незадовго я  тут
буду знову i вас навiдаю. Тепер лише одне вам нагадую з мо?х наук:  все  i
кожному говорiть правду, що б там не знать, що мало бути. Чи обiця?те менi
це?
   - Обiця?мо i все будемо говорити правду.
   Тепер став ?х обнiмати i цiлувати.
   З хлопцями при?хав i Антошко i  аж  сюди  забiг,  щоб  пана  Конашевича
побачити.
   Разом з паничами плакав, а далi,  утираючи  сльози  рукавом,  поцiлував
його в руку i каже:
   - Хай пан Конашевич i мене вiзьме з собою, я буду  вам  вiрно  служити,
мов пес.
   - Ти, хлопче, не ? власновiльний, а панський. Я тебе радо зараз  забрав
би з собою, та не можу.
   Тодi Антошко кинувся Аксаковi в ноги i став жебонiти:
   -  Ваша  милiсть,  ласкавий,  добрий  пане,  пустiть   мене   з   паном
Конашевичем, подаруйте мене йому, я  вiчно  буду  дякувати  i  господа  за
здоровля вашо? милостi просити.
   О. архiмандрит подивився на Аксака, начеб очима  його  просив,  а  далi
каже:
   - Я саме оглядався, кого б тут дати пану Конашевичевi до  послуги,  щоб
було кому клунки понести, та бачу, що щирiшо? людини, як цей хлопець, я не
знайшов би.
   На це пан Аксак до Антошка:
   - Не можу тобою, хлопче, подарункiв робити, бо ти не  кiнь,  а  людина,
але я тебе освободжую з пiдданства i пускаю на волю. Хочеш, то ?дь собi  з
богом.
   Антошко став тепер плакати з радостi i плескати в долонi,  мов  дитина.
Вiн цiлував одежу Аксака, цiлував усiх по руках. Хлопцям стало заздро,  що
Антошко по?де з паном Конашевичем, а вони остануться.
   Пан Аксак сидiв тим часом за столом i  писав  для  Антошка  грамоту  на
свободу.
   Конашевич узяв гаманець, який дав йому Аксак i передав, не рахуючи,  о.
архiмандритовi.
   - Даю це, ваша милiсть, на народну цiль, на школу, як мою  лепту.  Менi
грошей не треба. Як при?ду мiж сiчове братство, там менi усе дадуть,  чого
менi буде треба. Може, я якраз зроблю добрий початок, i тепер  посиплються
грошi, мов з рукава.
   - Нi, Петре, - каже о. архiмандрит, - усього вiд тебе брати не можу, бо
ти ще не на Сiчi, а лиш що в дорозi, а там, може, не одне таке  трапитись,
що грошей тобi буде треба. Половину вiзьми назад, а коли тобi  поталанить,
то додаси опiсля.
   Архiмандрит розв'язав гаманець i став вiдчислювати половину.
   - Не можу я дати себе засоромити вашмосцi, - каже Аксак. - Коли ти  дав
усе, що ма?ш, то я дам хоч стiльки. - Вiн поклав другий гаманець на  столi
о. архiмандрита.
   - Бог заплатить! Хай господь помножить! Як уся Укра?на пiде  слiдом  за
вами, тодi матимемо таку школу, що й патри ?зу?ти  кращо?  не  поставлять.
Моя школа ма? бути джерелом науки для руського народу, а дасть бог,  то  з
не? вийде i руська академiя.
   Аксак вiд'?хав з синами додому, а Конашевич з Антошком  остались  серед
монастирських мурiв.
   Конашевич довго толкував з сво?м наступником, як вести  науку  далi,  i
чекав нагоди, коли зможе з Ки?ва втекти.
   За кiлька днiв покликав о. архiмандрит через iнока Петра до  себе.  Тут
стояв кремезний, присадкуватий чоловiк з довгим чорним вусом. Широкоплечий
i з сильними, мов довбнi, руками. То був  буцiм  козак,  буцiм  мiщанин  у
простiй старiй одежi, дуже замараний. Вiд нього заносило свiжою рибою.
   - Це, Петре, твiй провiдник, Артим Халява, рибалка  з  Канева,  чоловiк
певний, а байдаком так справно оруду?, як ти шаблею або  пером.  Вiн  тебе
повезе до Канева,  а  там,  то  вже  будеш  безпечний.  Канiвцi  вже  тобi
порадять, як на Сiч дiстатися. Тобi треба знати, що Канiв i Черкаси  -  то
найпевнiшi козацькi гнiзда.
   - Як ваша  милiсть  так  приказали,  то  так  цьому  i  бути.  Перевезу
безпечно, хоч би я мав i голову покласти, - каже Артим.
   - Коли ж ?демо?
   - Сьогоднi вночi. Мiй байдак добрий i певний, а легенький,  мов  перце.
Помчимо, мов стрiла. Лагодься, козаче, а вечором сюди вернуся по тебе.
   Артим вийшов, а Конашевич каже:
   - Цiкавий чоловiк. Звiдкiля вiн тут узявся? Та ж тепер козакiв сюди  не
пускають.
   - Але в городi  риби  треба,  i  його  пускають,  розумi?ться,  не  без
хабарчика для стражникiв у пристанi. На тi хабарi  даю  я,  бо  цей  Артим
привозить менi листи з того боку вiд козакiв та мiщан. Вiн хитра людина, а
по-мистецьки зна? скидатися  великим  дурнем  перед  ляхами.  То  козак  з
дiда-прадiда, для нашо? справи усi?ю душею щирий. Я дуже  рад,  що  вiн  у
добрий час у мене з'явився, а то певнiшого перевiзника  я  не  знаю,  його
пропустять стражники певно, а як вiн тебе схова?, то будеш безпечний.  Вiн
вже зна?, хто ти ?.
   Вже було близько пiвночi, як з'явився Артим у  келi?  Петра,  а  з  ним
прийшов з  клунком  чернець.  Петро  i  Антошко  надягли  чернечi  ряси  з
каптурами. Опiсля прийшов i о. архiмандрит Петра попрощати.
   - В щасливу дорогу, мiй  сину.  Подай  менi  вiстку  на  Ки?в,  що  там
робиться. З богом!
   Чернець засвiтив свiчку. Артим узяв Конашевича клунок на  плечi.  Пiшли
всi довгими коритарами кудись далеко. Царила тут мертвецька тиша, i тiльки
гомiн ступаючих нiг вiдбивався глухо о склепiння.
   Зiйшли вiдтак сходами вниз i йшли пiд землею, поки стали перед  якимись
дверима. Монах вийняв ключ ?, ховаючи свiчку за дверима, вiдчинив.
   - Артиме, ти тепер веди далi. Тут нiхто не пильну?,  бо  за  цей  вихiд
нiхто не зна?. Щаслива дорога!
   Дверi зачинились знову, а вони опинились серед велико?  пiтьми.  Стояли
пiд горою, порослою кущами.
   Артим дав Петровi полу свого жупана триматися. Антошко,  несучи  клунок
Артима, держався поли Конашевича i так йшли один за  другим.  Густi  хмари
прислонювали зорi. Не говорили до себе нiчого. Артим ступав  певно,  начеб
по сво?й хатi. Аж опинились над берегом  Днiпра,  котрий  хлюпотiв  сво?ми
хвилями серед нiчно? тишi. Iшли прямо до байдакiв. Тут стояла сторожа.
   - Стiй! - крикнув сторож. - Хто ви?
   - А хiба ж не пiзна?те Артима, хе-хе-хе. От забули пани  вiд  рана,  як
вiд Артима гостинця дiстали.
   - А, це ти, Артиме? А що, продав рибу?
   - Як не продати, коли купцi трапились?
   - За скiльки?
   - Еге ж! Пiвкопи взяв, бо бiльше не хотiли дати.
   - Давай менi половину.
   - Ба, а менi що лишиться?
   - Лишиться тобi, дурню, друга половина.
   - Хай буде панська воля, а я жiнцi скажу, що у  мене  грошi  пiрнули  в
воду. Я так i думав за половину i ось для вас вiдлiчив.
   - Бачу, що ти мудрий чоловiк, а цi два, хто?
   - А то святi отцi з монастиря, цих я лише перевезу на другий бiк рiки.
   - Вони, може, з Лаври? З Лаври нiкого не вiльно перепускати.
   - Нi, вони з Михайлiвського монастиря, я тiльки що звiдтам ?х веду.
   - А чому ж вони самi за себе не говорять.
   - Бо у них таке свято сьогоднi, що через добу не можна нiчого говорити,
- законом запрещено, еге ж! Та хай менi ще пан скажуть, чи багато вас  тут
? на постою?
   - Нащо тобi знати?
   - Я мiркую, що як кожен заправить у мене, щоб йому  дати  половину,  то
менi не стане.
   - Не бiйсь, дурню, я тут сам-один стою. Тамтi полягали спати, а  такого
одного цапа впильнувати, як ти, то i я потрафлю.
   Артим всунув йому грошi, i напотемки пустились далi.
   Стражник недовiрчиво приглядався монахам.
   - Де твiй байдак?
   - От там в комишу поставив, щоб хто менi не вкрав.
   Стражник пiшов за ними  аж  до  комишiв.  Артим  пiшов  за  байдаком  i
притягнув його до берега. Тепер стражник вхопив Конашевича за руку:
   - Дай-но i ти, шизматику, за вас обох копу, а то не пущу. - Вiдтак здер
йому каптур з голови ураз з шапкою.
   - Го-го! Гарний менi монах з вусом i оселедцем! А де  ж  борода?  Тепер
хоч три копи давай, то не пущу!
   Та в тiй хвилi  сталося  щось  несподiваного.  Антошко  перекинув  свiй
клунок на байдак, що пiд'?хав пiд берег, поступився трохи  взад,  прихилив
голову i так вдарив стражника в бiк, що той пiдскочив, мов м'яч, i впав  з
берега в воду. Тут була глибша вода, i за ним тiльки забулькотiло.
   Петро з Антошком поскакали в човен,  i  заки  стражник  виплив  наверх,
Артим зiперся веслом о берег i  помчав  униз  по  водi,  вiдбиваючись  вiд
берега.
   - Чим ти його так вдарив? - пита? Конашевич Антошка.
   - Лобом, - каже Антошко, смiючись. - У мене такий твердий лоб, що  я  i
цапа поборю.
   Артим став смiятися:
   - Таким лобом добре горiхи торощити.
   - Я так i роблю.
   - Добре, що ми вiд цього псубрата одв'язались. То така бестiя, що  коли
не викупишся, то тобi багато напакостить.
   - Що би вiн з нами зробив?
   - Я був би пересидiв у холоднiй який часок, а з тобою не знаю, що  були
би зробили, коли вашмосць - той козак  Петро,  про  якого  у  городi  нашi
мiщани не вiднинi говорять. Менi говорили  сьогоднi,  що  на  твою  голову
нагороду поставили для того, хто тебе пiйма?.
   - Варто би взяти нагороду, - жартував Петро.
   - Це вже не для  нашого  брата.  Вашмосць  так  по-козацьки  храбрував,
церкву обороняв, за тебе всi православнi моляться. А вже отець архiмандрит
так менi наказував, щоб тебе у безпечне мiсце перевезти. То, каже, Артиме,
коли б йому що лихого сталося, то ти анахтема будеш  i  душу  запропастиш.
Тому я собi поприсягнув, що перевезу. Коли би чура вашмосцi його так гарно
у воду не чоломкнув, я би був його i ножем  пiд  ребро,  а  тебе  би  таки
оборонив. Та коли ми  тепер  посерединi  рiчки,  то  нiчого  нам  боятися.
Пливемо з водою, а то я ще i веслом пособляю. Дивись!  Мчить,  як  стрiла.
Добрий байдак, якого нема? другого у цiлому Каневi.  Я  сам  його  зладив.
Заки стражник вилiзе на берег, побiжить до стражницi та  тамтих  побудить,
то ми вже далеченько будемо. А тепер ви оба лягайте безпечно  спати,  а  я
вас певно повезу. Байдак добрий, з подвiйно?  смолено?  дошки,  цiлий  рiк
сто?ть у водi, а одна капля не протече.
   Артим вдарив веслом. Днiпро був спокiйний. Лише  деколи  риба  плюснула
вгору i блиснула сво?ю бiлою лускою. На небi  стало  прояснюватися,  хмари
кудись подiлися. Iз-за гори виходив мiсяць.  Довкруги  нього  синiло  ясне
небо. Свiтло мiсяця вiдбивалось вiд плеса води, в  котрiй  переморгувались
зорi.
   - Чому не ляга?те спати?
   - Якось не хочеться. Нiч дуже гарна. Та ти,  Антошку,  коли  хочеш,  то
лягай.
   Антошко зараз поклався на дно байдака i заснув.
   - Ти, Артиме, зна?ш добре дорогу i не проминеш Канева?
   - Не лише дорогу у  Канiв  знаю,  але  i  через  Ненаситець  спливав  з
покiйним батьком, а опiсля i сам i на Сiчi був, i на лиманi, i на  Чорному
морi. Я ж рибалка з дiда-прадiда. На Днiпрi я знаю усi глибини  i  мiлини,
усi кручi i топелi. Коли б у мене  стiльки  золотих,  скiльки  разiв  туди
пере?здив. Тут лише одна ? небезпека для нашого брата, що вночi по  березi
шля?ться.
   - А це що таке?
   - Незадовго  плистимемо  попiд  берег-скелю,  де  нечистий  собi  житло
обiбрав.
   - Невже ж?
   - Воно так i ?, як кажу,  сам  я  бачив  цiлу  чортову  сiм'ю  о  самiй
пiвночi. Сьогоднi його не побачимо, бо вже по пiвночi.
   - I що ж той чортяка, людей топить?
   - Це нi. Нечиста сила на воду не пiде, бо Днiпро - свята рiчка,  щороку
на Ярдан воду у Днiпрi святять, то  чортяка  вже  не  ма?  сили.  Та  вiн,
клятий, заманю? людей пiд скелю, i тут байдаки розбиваються.
   - То розкажи, Артиме, як ти його бачив?
   - Чому, розкажу. По?хав я раз з жiнкою та  дитиною  на  прощу  у  Ки?в.
Жiнка не мала з ким лишити дитини i взяла з  собою.  Миколка  тодi  у  нас
одиначком був. Якраз пiвнiч була, як ми доплили  до  того  клятого  мiсця.
Дивлюсь я, а на скелi сто?ть чортяка з рогами. Надворi було мiсячно,  i  я
усе добре бачив. Сто?ть собi та лиш головою помаху?, i бородою потрясу?. Я
не страшкiв син. По морю плавав, пiд Трапезонт ходив, не одну бiду  бачив,
а таки мене морозом пройшло поза спиною. Я аж задеревiв i  не  в  силi  на
собi хреста покласти. Жiнка каже: "Чого дрижиш, Артиме?" -  "А  хiба  ж  я
дрижу, а звiдкiля ти зна?ш, що я дрижу?" - "А чого зубами дзвониш?" - А  я
кажу: "Подивись на скелю, то й ти задрижиш". I дивлюсь я на скелю, бо очей
не можу вiд не? звести, а там вже i другий, i третiй, i четвертий чортяка,
цiлий чортячий курiнь, вийшов нам на стрiчу. Моя небога, як  це  побачила,
та у смiх: "Хiба, - каже,  -  ти  цапiв  так  налякався?  Ей  ти,  небоже,
забагато сьогоднi випив, та  чортяки  тобi  привиджуються".  Я,  щоправда,
випив тодi одну, другу, але п'яний я не був, що то й казати. Я думаю собi:
що жiнцi сьогоднi сталося, що ?й цапи привиджуються? А тут як скрикне  мiй
Миколка, може, йому що в животi заболiло. I зараз начеб хто свяченою водою
покропив: всi пощезали. Я опiсля думав над цим, чого я так  налякавсь,  як
зi мною була  мала  дитина?  Мала  дитина  не  ма?  за  собою  грiха,  мов
янголятко, вiдганя? нечисту силу, краще, як свячена вода. Та й ми, коли  б
не були грiшнi, то чорт  би  нам  не  смiв  пакостити.  Хiба,  як  чоловiк
характерником трапиться, то такий i самого чорта окульбачить,  не  бо?ться
його, та робити собi заставить. ? такi характерники.
   - А ти бачив, Артиме, характерника?
   - Бачити не бачив, але старi люде розказують, що такi ?,  особливо  мiж
запорожцями.
   Конашевичевi хотiлось ще балакати, щоб серед цi?? мертвецько? тишi чути
людський голос:
   - Зна?ш, Артиме, що твоя жiнка, зда?ться, розумна людина.
   - Дай ?й боже, здоровля,  гарна  вдалась  менi,  а  чому  вашмосць  так
говориш, коли ?? зроду не бачив?
   - А тому, я так мiркую, що вона не взяла цапа за чортяку. Правда,  вона
тодi була твереза. А тобi, Артиме, хоч чорт по п'яному привидiвся, то слiд
було помiркувати це, коли витверезився,  а  ти  ще  донинi  вiриш,  що  ти
чортяку бачив. Ти зна?ш, що п'яному море по колiна?
   Артим засоромився. Вiн собi розказував от так, щоб ротовi була  робота,
а цей взяв те за щось важне i так йому вiдрубав. Артим замовк вiдразу.
   Тим часом бiлолиций мiсяць пiдплив високо на небо. Байдак плив рiвно  i
незамiтно серединою рiчки. Далеко вiд берега, десь  iз  скелi  вiдзивалась
сова.
   Конашевича став морити  сон.  Вiн  прилiг  на  днi  байдака,  прикрився
кобеняком i дививсь прямо в небо на яснi зорi, що  тепер  блiднiти  стали.
Так само горiлиць лежав на возi, коли ви?здив з Самбора.  Став  переходити
думкою усе, що дотепер пережив. Згадав,  i  на  свою  любу  дiвчину,  свою
Марусю. Скiльки-то часу вiн ?? вже не бачив, i жодно? вiсточки вiд не?  не
було.  Яка  вона  тепер?  Тодi,  як  розлучались,  вона  була  молоденьким
пуп'яничиком, тепер вже, певно, розкiшною квiткою стала. Чи вона  ще  його
однаково любить? Не може бути, щоб перестала. Його душа йому говорить,  що
вона йому вiрна. Тепер вже  нiчого  не  перепинить  його  щастя.  Як  лише
поговорить з кошовим, так зараз бистрою пташкою полетить до сво??  галочки
у батькiвський хутiр.
   В цю хвилю здавалася йому дорога дуже повiльна, i трохи не  крикнув  на
Артима, щоб швидше веслував. Скiльки-то часу треба, щоб до Сiчi  добитися,
а опiсля до хутора. Тепер, як вiн  з  Ки?ва  вирвався,  то  кожна  хвилина
здавалась йому задовга. Чому-то  ранiше,  як  зараз,  у  першому  роцi  не
приключилася така пригода на Подолi, був би вже давно чоловiком сiмейним.
   Згадав i побратима Марка. Чи вiн живий? Може, де у  походi  пропав?  Не
без цього, щоби за той великий час запорожцi сидiли без дiла i не рушались
нiкуди. Ляхи вiдгородили Запорожжя вiд Укра?ни, що годi  путньо?  вiсточки
звiдтам дiстати, та пiдождiть, ми розiб'?мо ту стiну i злетимо на Вкра?ну,
що аж вам лячно стане.
   Далi думав про те,  щоби  то  в  першу  чергу  зробити,  як  при?де  на
Запорожжя? Ба, коли ж бо вiн мусить, одружившись, посидiти якийсь часок на
хуторi при молодiй жiнцi?
   Вколисаний такими думками, якi щораз бiльше переплiтались  i  путались,
вiн заснув твердо.
   Вже було геть з полудня, як Артим збудив Конашевича:
   - Вставай, вашмосць, вже недалеко. Вже би i перекусити час.
   Конашевич вiдкрив очi. Сонце стояло геть з полудня, Десь  здалека  чути
було якiсь голоси. Вiн присiв у човнi i побачив, як  по  Днiпрi  увихалися
човни, мов  осiннi  листочки,  що  поспадають  на  воду.  Вiн  придивлявся
щетинуватiй головi Антошка. Вона нiчим не  була  замiтна,  i  нiхто  б  не
вiдгадав, що вона така мiцна.
   - Антошку, вставай! Може, i ти дещо перекусиш. Антошко розплющив очi  i
замкнув знову. Повернувся на бiк i спав далi.
   - Покропи його водою, зараз очуня?.
   Артим повернув весло i переступив на зад човна. Тут iз скриньки  вийняв
узлик з поживою:
   - Це наладили менi у Лаврi для вашмосцi, от i пляшка, i риба, i хлiбець
бiленький.
   - Чому ти, Артиме, не сказав цього зразу, були б ми i вночi  випили  по
чарцi i закусили.
   - Нi, цього не можна. Я в дорозi не п'ю нiчого, а особливо тепер не пив
би, коли довелось менi везти таку важну особу. Я вiдвiчаю  за  все,  i  не
хочеться менi анахтемою стати. Вже-то наш брат-рибалка любить випити,  але
в супокою, як нiчого на головi не ма?. А козаки у морських походах п'ють?
   - Хорони боже! Пiд карою горла не вiльно. Який би то похiд вийшов, коли
б козаки пили? А воно на водi i небезпечно  пити.  Раз  тому,  що  чоловiк
мусить про те тямити, що йому пiд ногами нема землi, лиш вода. Опiсля вода
ма? то до себе, що на водi можна багато випити, так вона  хмiль  з  голови
вiдтяга?. А станеш ти на сушi так i на ногах  не  всто?ш,  зараз  i  спати
лягай.
   - Та тепер, коли ми вже близько дому, то i я можу  чарку  випити,  коли
мене почасту?те. На байдак то я нiколи з собою горiлки не беру.
   Вони сидiли усi три i частувалися. Байдак i далi плив  прямо  серединою
рiчки. Артим каже:
   - Глядiть на мiй байдак. I без весла, i без керма, а пливе прямо, мовби
свiй розум мав. Iнший човен-то вертiвся би з нами, мов навiжений. Чому? Бо
це я його робив оцими  руками,  при  помочi  оцi??  голови.  То  не  штука
збудувати байдак, хоч би такий, що каплi води не пустить. Але треба знати,
як байдак скро?ти, де перед, де середину, а де зад  поставити,  чи  ширина
вiдповiда? довготi. То так, начеб одежу краяв.
   - А вiд кого ти цi?? штуки навчився?
   - Я вiд батька, а батько вiд дiда, i так як  вгору,  вони  всi  рибалки
були. Та вже коли перекусили, то спасибiг за хлiб та сiль, i треба далi до
весла братись. Коби хоч пiд вечiр наспiли.
   - Може би, ми тебе оба виручили, а ти спочинь, бо цiлу нiч не спав.
   - Що то, то нi. Жоден з вас на водi не був i не зна?ться з нею. Весла я
неопитному в руки не дам. Вже я собi вiдпочину дома.
   - А звiдкiля ти зна?ш, що ми на водi не бували?
   - От вигадав! Як це зараз не пiзнати? Пита?ш мене за такi речi, про якi
мiй Миколка вже зна?. - Десь далеко з правого боку почулись дзвони. - Це у
Каневi
   дзвонять. Вже ми незабаром будемо на мiсцi. Та ви оба познiмайте з себе
цi чернечi ряси та перевдягнiться на козакiв. Тут нам вже нiчого боятися.
   - А до Канева ляхи не доходять?
   - Доходять iнколи i б'ються з нашими. Та тут начеб пiд високим  берегом
вода хлюсне, та й вiдплине назад. Тут i ляцький староста  ?,  та  вони  не
мають вже тако? сили, що у Ки?вi. У нас  вони  не  зважились  би  налазити
сво?ю унi?ю. У нас козацтва досить, i то знатного. А  наше  мiщанство?  Як
один, усi би повстали.
   Як наблизились, щораз бiльше стрiчали байдаки та судна рiзно? величини.
Рибалки затягали сво? сiтi та ловили в Днiпрi рибу. Усi вони були  знайомi
з Артимом i здоровили його весело, вигукуючи.
   Артим робив завзято веслом, поки причалив до  берега.  Вiдтак  вискочив
швидко на берег i притягнув байдак до палi. Конашевич з Антошком позбирали
сво? статки i повилазили. Антошко нiс клунок Конашевича,  i  так  пiшли  з
Артимом до мiста. Зараз над берегом ро?лось багато людей.
   - Кого привiз, Артиме? - питали сусiди.
   - Не бачиш, що козакiв? Та ще й запорожцiв.
   - Цей другий то хiба не запорожець.
   - То чура пана Конашевича. Та ти його не займай, бо як  вдарить  лобом,
то полетиш, мов м'яч.
   - Еге ж, то якийсь цапiв син, мабуть. Всi стали смiятися.
   - Кажу, не займай його, щоб опiсля не каявся.
   Довкруги дорожнiх зiбралась велика юрба, що вертали тепер додому.
   Артимова хата стояла при вулицi, що йшла вiд  рiчки.  Вона  була  гарно
побiлена з сивою пасмугою довкола вiкон i дверей.
   Артим ввiйшов у хату i звiтався з жiнкою.
   - Ну, жiнко, гостей я тобi з Ки?ва привiз, почастуй нас  чим  добрим  з
дороги.
   Артимиха, здорова i рум'яна молодиця, сидiла якраз на лавi мiж  вiкнами
i кормила товстенького хлопчика.
   На привiтання чоловiка вона  встала,  прикрила  грудь  бiлою  мережаною
сорочкою i поклала дитину в колиску.
   - Здоровi будьте, ми радi гостям, сiдати просимо.
   Конашевич звiтався i присiв на лавi. Антошко стояв коло мисника.
   Iз-за припiчка виглядав старший хлопчик з кудрявою головою  i  чорними,
мов терен, очима, та цiкаво, хоч несмiло, приглядався гостям.
   - Ходи до мене, козаче, - каже Конашевич, пiдморгуючи.
   - Та йди, Миколко, коли тебе кличуть, - каже  батько,  -  та  гарненько
привiтайся.
   Несмiло посуваючи ногу за ногу, наблизився  Миколка  до  Конашевича,  а
вiдтак, простягаючи до нього руку, каже:
   - Здоровi були!
   - Здоров був, козаче! - вiдповiв Конашевич,  узяв  хлопця  попiд  пахи,
посадив на колiна i став цiлувати.
   - От таких-то я дуже люблю.
   Артим був з цього дуже радий.
   А тим  часом  молодшому  у  колисцi  стало  заздро,  бо  став  викидати
ноженятами i кричати з усi?? сили.
   Батько мусив його взяти на руки.
   Як Артимиха вернула в хату, то Миколка вже держав Конашевича за  шию  i
бавився його вусами.
   - Та де ти полiз, поганий, геть, пана обмара?ш. Скарана  година  з  цим
хлопчиськом, лише надягну на нього чисту бiлизну, так зараз обмажеться, що
аж сором перед людьми. Геть зараз!
   Та Конашевич ще дужче пригорнув його до себе:
   - Нема чого соромитись. Миколка гарний хлопець,  i  ми  дуже  любимося.
Покажи, синку, як ти мене любиш?
   Хлопець обняв його рученятами за шию  i  душив  з  усi??  сили.  Батько
смiявся.
   - По?деш зi мною на Сiч?
   - По?ду, як великий виросту.
   - От i добре, та менi нiколи так довго ждати, але я по тебе при?ду,  як
пiдростеш, дам тобi шаблю, коника i по?демо татар воювати.
   - А мушкет?
   - Не то мушкет, але i гармату, ти зна?ш, яка гармата?
   - Знаю, я бачив, така велика, довга i дуже гримить.
   - Гарна з тебе дитина, рости здоров на потiху тво?м батькам.
   Тим часом Артимиха ставила на  столi  пляшку  з  запiканкою,  вареники,
ковбасу, кислi огiрочки, хлiб пшеничний, кринку меду.  Вона  була  гостевi
дуже рада. То мусить бути якийсь добрий чоловiк, як дитина зараз до  нього
пристала.  Дiти  звичайно  пiзнають  душею  добру  людину,  а  вiд   лихо?
строняться - мiркувала собi жiнка. Вона стала  гостя  припрошувати.  Артим
вiддав дитину жiнцi i сiв  при  столi.  Конашевич  прикликав  Антошка,  що
присiв пiд мисником i не смiв сiдати при столi з сво?м паном.
   Артим налив михайлик горiлки i каже:
   - Слава господовi, що ми щасливо при?хали, а вам боже дай  здоров'я  та
гаразду.
   - Дай боже i вам, i нам усiм.
   До хати Артима стали сходитися сусiди. Кожний хрестився  до  образiв  i
вiтався з господарем i гостями. Артим частував кожного горiлкою  i  просив
закусити. Артим по чарцi став балакучий.
   - Слава богу, що допомiг довести дiло до пуття так, як  приказав  отець
архiмандрит, а то я був би анахтемою. А таки ми були трохи в небезпецi, як
цей диявольський стражник присiкався до пана Конашевича. Але дiстав  лобом
у живiт вiд цього парня, що аж в Днiпрi скупався.
   З тих слiв помiркували сусiди, що Конашевич неабиякий чоловiк, коли ним
о. архiмандрит так пiклу?ться.
   Вiн говорив це навмисно, щоб перед сусiдами почванитись: ось  дивiться,
люде, яких я людей вожу.
   По третiй чарцi Артим  розбалакався  на  добре  i  став  оповiдати,  як
Конашевич сам-один ломакою розiгнав цiлий  гурт  гайдукiв,  унiатiв,  коли
хотiли брати нашу церкву. I через те мусив з Ки?ва втiкати.
   Тепер люде стали дивитися на Конашевича  з  пошаною,  а  один  канiвець
каже:
   - Мiж нами ти, козаче, цiлком безпечний, бо коли того  треба  буде,  то
всi, як один, за тебе станемо i не дамось.
   В хатi ставало глiтно. Люде не мали мiсця та зазирали крiзь вiкно.
   Артим розходився, мов у великий празник. Частував усiх i пiдганяв жiнку
до поспiху, щоб приносила щораз свiжi пляшки з горiлкою та збанки з медом.
   - Пийте, люде добрi, сусiдоньки мо?. У мене сьогоднi велике свято, бо я
ще такого гостя у мо?й хатi не приймав. Та ви подумайте,  священний  отець
архiмандрит  з  Лаври  наказував  менi:  "Слухай,  Артиме,  коли  йому  що
приключиться, буде анахтема". А зна?те ви, що таке анахтема? Го-го-го! То,
пане-брате, не жарти! Анахтему то по смертi нi пекло, нi небо не прийме, а
так бiдна душа не ма? де голови приклонити аж до само? смертi.
   - А хiба вона буде вдруге вмирати? - спитав хтось з гурту.
   - Нi, не так, я зле сказав. То, значить, до страшного суду. Еге ж! Гей,
музик давайте! - кричав Артим.  -  Семене,  а  побiжи,  голубе,  та  музик
приклич, на що то здалось так куняти? Я гуляти хочу. Коли душа веселиться,
то ногам заздро. Давно я так радiв, як сьогоднi.
   За часок прийшли музики, ?х посадили на зачiпку. Артим кричав:
   - Ану же,  хлопцi,  хто  в  бога  вiру?,  зi  мною  то  викрутасом,  то
вихилясом! А ви, музики, нi рук, нi струментiв не жалiйте, а з  вогнем  та
серцем!
   Музики пiдстро?ли iнструменти i зразу стиха, а  вiдтак  з  усi??  сили,
вдарили по струнах.
   Зразу танцював сам Артим. Закладав то одну, то другу руку за  потилицю,
перебирав ногами, злегка притупцював, аж вiдтак  пiшов  вихором  по  хатi.
Ногами переплiтав складно i пустився навприсядки, держачи  праву  руку  за
потилицею, а лiву пiднiс угору. Артим був неабиякий  гуляка  у  Каневi,  i
тепер дав себе знову знати.
   Люде зразу дивились на нього, а далi не втерпiли, i один по однiм пiшли
i собi ходором. Охота перенеслась i до сiней,  i  надвiр,  i  всюди  стали
гуляти.
   Аж Артим iзнемiгся. Тупнув  ще  раз  твердою  ногою  об  землю  i  став
зiпрiлий, цiлий, важно дихаючи. А в хатi, в  сiнях  i  надворi  гульня  не
вгавала. На мiсце тих, що втомились, ставали другi. Артим зi сво?м  братом
Панасом ходили помiж людей з пляшками i частували.
   Аж вже пiзно внiч потомились музики i люде стали розходитися по  домах.
Музики пiшли, ?м кинув Артим цiлу жменю грошей.
   У хатi стало душно вiд людського поту,  хоч  i  вiкно  було  вiдчинене.
Конашевич вийшов надвiр i присiв на приспi.  Надворi  царила  гарна  лiтня
нiчка. Чисте блакитне небо вкрилось золотими зiрками. Усюди  було  тихо  i
спокiйно, лише сичi та сови перекликались. Десь  здалека  гудiли  Днiпровi
пороги.
   - Вашмосцi, наш любий  гостю,  постелено  буде  в  другiй  кiмнатцi,  -
говорив Артим, вийшовши з хати. - Не так буде добре,  як  у  тих  панiв  у
Ки?вi, але ти козак, то й козацькою хатою вдоволись.  Буде  тобi  спокiйно
спати, поки в садку пташка не защебече, а тодi поминай, як  звали.  Тут  у
мене в садку стiльки цi?? божо? птички  живе,  що  вiд  ранньо?  зорi  вже
спiвають. Я ?х дуже люблю, бо як защебечуть, то  так,  як  у  божому  раю,
любо. Ну, добранiч вашмосцi. Ще раз слава господовi, що я тебе  щасливо  з
Ки?ва привiз, а звiдсiля  то  ми  собi  на  Запорожжя  гарненько-рiвненько
пере?демо. Може, я сам тебе перевезу, та у  бога  заслужуся.  Бо  коли  ти
славно обороняв нашу церкву, не пожалiв сво?? голови, не дав ?? зневажити,
то тобi, певно, у книгах небесних запишуть так. О! А може,  попри  тебе  i
менi дещо з цього капне. Ось воно як.
   Артим був напiдпитку, до того iзнемiгся,  танцюючи.  Вiн  присiв  побiч
Конашевича на приспi пiд хатою, бурмотiв щось i  став  куняти,  позiхаючи.
Надiйшла жiнка i нагадала йому, що пора спати.
   Артим прочуняв:
   - Хiба ж я скотина, щоби без молитви спати йти? Нi ж, нi, нiколи  цього
не буде. Ми помолимось гарненько, а тодi вже пiдемо у стебло.
   Вiн пiшов у хату i став бити перед образами твердо поклони.
   Конашевич пiшов у свою кiмнату.
   Через вiдчинене вiкно заходили в кiмнату пахощi з садка, i соловейко на
вишеньцi щебетав, аж заходився.
   Конашевич поклався на постелi i твердо заснув. Кiлька  разiв  спросоння
заплакала дитина, десь у городi перегавкувались собаки.



   ХII

   Конашевич спав так твердо, що не чув нi птичого ранiшнього щебетання  у
садку, нi ранiшньо? метушнi в хатi; його збудив Миколка. Вiн  зайшов  сюди
i, не дивлячись, що Конашевич спить, став до нього лепетати. За ним вбiгла
Артимиха i тягла його насилу геть.
   - Та куди ти, навiжений, полiз, - шептала до дитини, - не  да?ш  пановi
спати.
   Вiд того зараз прочуняв Конашевич. Вiн змiркував  вiдразу,  де  вiн.  У
нього на душi було легко i весело. Узяв хлопчика пiд пахви  i  посадив  на
сво? груди:
   - Лишiть його, Артимихо, я дiток дуже люблю,  а  особливо  таке  дрiбне
гарне козацтво.
   Мама була з цього дуже рада, як кожна мати,  котро?  дитину  похвалили.
Вона усмiхнулась i пiшла до сво?? роботи.
   А Микола був теж з цього радий.  Вiн  став  пригладжувати  Конашевичевi
вуса.
   - Скажи менi, Миколко, чим ти хочеш бути, коли виростеш?
   - Я буду перше рибалкою, опiсля козаком, а опiсля кошовим.
   - Гарно, за це тебе люблю. Ти поперед усього навчися байдаком по Днiпру
плавати, а опiсля.
   - А опiсля тато обiцяв мене взяти на море. Воно таке  велике-велике,  -
хлопець став показувати  руками,  яке  море  велике.  -  Мама  напече  нам
бубликiв  i  медяникiв,  i  ми  попливемо,  а  опiсля   я   мамi   привезу
велику-велику рибу i гостинця вiд самого султана турецького, що  за  морем
живе.
   - То ти i до султана в гостi вибира?шся?
   - Авжеж. Я пiду з козаками так, як наш тато ходив, аж геть у  турецький
край, а там султан ? кошовим.
   - А хто тобi таке розказував?
   - Козаки  розказували.  До  нас  iнодi  козаки  заходять  i  таке  менi
розказували.
   - Гарно, синку, що ти до такого прислуха?шся. З тебе будуть люде. Та ти
пiдожди трохи, менi вставати пора.
   Конашевич поставив хлопчину на землю i встав та пiшов у сiни  вимитися.
Тут порався вже Антошко, виймаючи з клунка одежу.
   - Навiщо ти це виймав? Ми тут вiкувати не будемо.
   - А хоч би одну днину, то не ялось пановi в буденнiй  одежi  мiж  людей
показуватися. Хай знають, хто ми.
   Конашевич обмився,  оббрив  лице,  впорядкував  вуса  i  чуба,  i  став
одягатися
   по-празничному, та прип'яв шаблю.
   Якраз надiйшов Артим, що вiд рана порався бiля господарства.  Побачивши
Конашевича в кунтушi i сап'янцях, аж язиком прицмокнув:
   - Далебi, гарно. Ну, любий гостю, коли ласка, так ходiмо поперед усього
в церкву божу помолитися. Я якраз був у попа i службу божу найняв  за  те,
що господь дав нам щасливо сюди перебратися.
   Вiн пiшов у хату i перевдягся по-святочному теж.
   Тепер пiшов Конашевич у хату з господинею звiтатися на добрий день.
   Артимиха, побачивши Конашевича  таким,  дуже  зрадiла.  У  не?  аж  очi
горiли:
   - Я гадала, що сам кошовий у хату ввiйшов.
   - От вигадала! Хiба ж кошовий краще всiх? Ми тепер снiдати  не  будемо,
аж по службi божiй. Надще краще молитися.
   Вони  пiшли  у  церкву.  Артим  ступав  побiч  Конашевича,  на  котрого
ззиралися всi стрiчнi,  котрi  ?х  поздоровляли.  Конашевичевi  показували
велику пошану.
   Так само було i в церквi. Благочинний  став  зараз  правити.  Конашевич
змiркував, що його вважають всi за якусь велику знатну особу. Догадувався,
що Артим про нього таке розголосив, не знать  чи  тому,  щоб  самого  себе
вивищити, чи йому таке о. архiмандрит наклав на голову.
   Воно так справдi було, i одне,  i  друге.  Те  саме  розповiв  Артим  i
благочинному.  О.  архiмандрит  був  у  великiй  пошанi  у   православного
духовенства на Укра?нi. О. архiмандрит не без причини так тим  Конашевичем
пiклу?ться.
   Iз цього повзяв  Конашевич  думку  покористуватися  цим  для  загально?
справи i завести у Каневi яку-таку органiзацiю. По обiдi  пiшов  Конашевич
до благочинного  привiтатись,  а  вiн  запросив  його  до  себе  у  гостi.
Розумi?ться,  що  запрошено  й  Артима.   Хоч   вiн   був   простим   собi
козаком-рибалкою, та його люде  шанували  за  його  проворнiсть  i  лисячу
хитрiсть супроти ляхiв. Нiхто другий не  вмiв  ?х  так  перехитрити,  коли
треба було подати яку вiстку у Ки?в або на Запорожжя.
   Тими запросинами задобрився Артим за те, що  його  Настя  даремне  буде
ждати зi снiданням на гостя.
   В гостях у благочинного йшла розмова за православну  церкву,  якiй  так
дуже загрожу? унiя. Усi ремствували на утиск i гвалтовне заводження  унi?,
вiдбирання церковного майна, на ?пископiв-зрадникiв. Усiх  очi  зверталися
на Конашевича, яку вiн дасть на це раду, а далi  стали  прямо  питати,  що
каже на це о. архiмандрит Плетенецький.
   Конашевич, як звичайно, був мовчазливий  i  прислухався,  яка  думка  у
других. Тодi каже:
   - Воно, панове, тепер зле, нiде правди дiти, i  коли  б  так  усе  мало
бути, то наша свята благочестива церква пропала би, а з нею  пропав  би  й
увесь православний укра?нський народ. Бо треба  вам  знати,  що  по  думцi
ляхiв i ?х дорадникiв-?зу?тiв, унiя ма? бути  тим  мiстком,  котрим  мають
перевести православних у латинство, до костьолу. Не я сам  змiркував,  але
змiркували це не такi, як я, вченi люде. До такого я добре прислухався  ще
в Острозькiй академi?. I коли я опiсля жив у Ки?вi, то я побачив наглядно,
що це правда, що говорили мо? колишнi вчителi.
   Я не берусь говорити про те,  яка  вiра  краща:  наша  благочестива  чи
латинська, але я те знаю, що наша вiра для  нас  найлiпша,  бо  то  церква
укра?нська, а латинська церква - то польська. Хто у латинськiй вiрi живе -
то лях. Для того нам треба берегти нашу церкву, мов  око  в  головi;  коли
вона пропаде,  то  пропадемо  i  ми  всi,  цiлий  наш  народ.  Ця  оборона
приходиться нам важко, бо ми розбитi. У  нас  нема  ?пископiв.  Польща  не
допуска? до того, щоб у нас були ?пископи добрi, яким лежало би  на  серцi
добро церкви. Бачите i зна?те, що дi?ться у нашiй столицi, у  золотоверхiм
Ки?вi.  Осталась  нам  одна   Ки?во-Печерська   лавра   завдяки   ревностi
преславного отця архiмандрита ?лисея Плетенецького. Нашi владики,  тi,  що
ще остались, нiде правди дiти, ледачi. А ви зна?те, що яка голова  церкви,
така й церква, бо вiд голови риба смердить. Духовенство розбите, темне, не
може собi дати ради, хоч воно хотiло би щось зробити i церкву  пiддержати.
Нема проводу. Про народ нам нема чого говорити, бо вiн не ма?  волi.  Наше
козацтво замало церквою iнтересу?ться.  Як  товариш  Запорозького  вiйська
мушу сам це признати.
   Як  же  це  лихо,  яке  у  нас  завелось,  направити?  Ми  всi  повиннi
згуртуватися пiд стягом православного благочестивого  хреста,  всi  -  вiд
пана до послiднього мужика. Ми  повиннi  сказати  собi  тверде  слово,  що
церква i ми - то одне, нерозлучне, недiлиме, сковане, мов  залiзо.  У  тiй
нашiй злуцi повиннi ми придбати для церкви все, що може  поставити  ??  на
ноги, а це ? наука, освiта,  вишколення,  освiчення  борцiв  за  церкву  i
народнiсть. До освiти веде школа. У нас не смi? бути одно? закутини, де би
школи не було. Вiдтак з нижчо? школи треба посилати талановитих хлопцiв  у
школу вищу, але не ляську, не ?зу?тську, а нашу, православну. Це  не  таке
тяжке дiло, як би воно здавалося. Лише треба хотiти, хотiти, хотiти.  Коли
капля води, падучи частенько на камiнь, може у ньому вижолобити  дiру,  то
добра тверда воля зможе гору вивернути. Вищих шкiл у  нас  мало.  Школа  в
Острозi так довго сто?ть, як довго живе старий  православний  князь.  Коли
вiн замкне очi, то його зляшений синочок  Януш  за  пiдшептом  ?зу?тiв  цю
школу загирить. Львiвська ставропiгiя не може подолати  потреби  Галичини.
Тепер приходить черга на Ки?в. Там мусить стати славна вища школа на  цiлу
Укра?ну. За це подба? отець архiмандрит, але йому слiд помагати. Складаймо
на це грошi в певнi руки. Отець архiмандрит - це жемчуг серед укра?нського
народу, це зоря, яка свiтить на цiлий укра?нський свiт. Це  пророк,  якого
пiслав нам господь, щоб вивести укра?нський народ  з  кромiшньо?  темряви.
Гуртуймось всi пiд його мудрий провiд, помагаймо йому по наших  силах,  бо
коли б через нашу байдужiсть не  повезло  йому  перевести  цього  великого
дiла, то прокляне нас господь, як хамове плем'я.
   Конашевич говорив з таким жаром, що случахi  захоплювались,  вони  були
прикованi до його думки. У хатi стало тихо, лиш слова Конашевича дзвенiли,
начеб у срiбний дзвiнок дзвонив.
   - От що, мо? брати. Коли так гарно сьогоднi зiбрались, коли у нас  одна
думка, так скиньмось, хто що може, а товариш Артим при  найближчiй  нагодi
вiдвезе у Лавру i передасть отцю архiмандритовi вiд канiвцiв  гостинця  на
ки?вську школу.
   Дехто, хто не мав грошей при собi, позичав вiд сусiда.
   Конашевич перечислив те, що було в шапцi при всiх, пов'язав у вузлик  i
передав Артимовi.
   Артим був тим затурбований i почухав себе в потилицю:
   - Хiба дам поки що переховати Настi. Я ще не раз по?ду у Ки?в,  поперед
усього треба менi пана Конашевича перевезти.
   - Щодо того гостя, Артиме, - каже благочинний, - то ми його  так  зараз
звiдсiля не пустимо, i ти би мiг ще з Ки?ва вернутися. За той час я вiзьму
його до себе. У мене i просторiша хата, i вигiднiше буде.
   Це Артимовi не подобалось, а Конашевич каже:
   - Дякую, ваша милiсть, за запросини, але покористуюсь  ними  аж  другим
разом. Тепер я обидив би мого товариша  i  господаря,  коли  б  вiд  нього
перебрався в iншу хату, поки я тут живу. Такого деспекту цим добрим чесним
людям я не можу робити. Менi в Артима дуже добре i свобiдно.
   - Як же там може бути свобiдно, як там дво? малих дiтей?
   - Я дiток люблю, а особливо таких, як цей Миколка у  Артима,  хай  йому
здоровi ростуть.
   Артим, чуючи таке про себе i свого Миколку, аж горiв  на  радощах.  "От
щира козацька душа, - подумав, - що не цура?ться нашого брата".
   Вже було до заходу сонця,  як  гостi  вiд  благочинного  порозходились.
Тепер, йдучи з Артимом, Конашевич попрямував на базар.
   - От спасибi вашмосцi, що не кида?ш мо??  вбого?  козацько?  домiвки  -
говорив Артим по дорозi.  -  Коли  б  ти  справдi  був  перейшов  жити  до
благочинного, то це б мене мов ножем по серцю рiзало. Я би  собi  подумав,
що й мiж сiчовим товариством бувають пани i простi.
   - Я це знав i тому вiдказався. А ти, Артиме, не думай, що я з панського
кодла вийшов. Ти родивсь у городi, а я пiд селянською стрiхою. Я такий сам
козак, як i ти, а що я вмiю пером писати, то ти вмi?ш байдаком  та  веслом
орудувати, i на водi твоя штука бiльше корисна, як моя. Та ти  одне  знай,
що в козацькiм товариствi потреба i таких, i таких, i однi без  других  не
могли б жити.
   На   базарi   покупив   Конашевич   медiвникiв,    бубликiв,    овочiв,
розмальованого дерев'яного коника, маленьку бандурку,  свистiлку  i  гарну
шовкову хустку.
   - На що, вашмосць, це купу?ш?
   - А що? Гратимусь, коли не буде iншо? роботи. Ти  знатимеш,  як  додому
вернемось.
   Артимиха вижидала гостя, начеб ?? хто в окрiп кинув. Снiдання  пропало,
обiд давно зварила, а гостя i чоловiка не було. "Чи не до  шинку  забрели?
Дiстане вiд  мене  Артим  на  горiхи!  Такий  йому  отченаш  прочитаю,  що
нестямиться".
   Та вони вернулися. Обидва  були  тверезi,  i  це  Настi  вiдняло  охоту
докоряти.
   - Даремне ти, Насте, на нас ждала. Я не мав часу тобi переказати, що ми
були запрошенi до благочинного обiдати, ти вибачай.
   - I я прохаю вибачення, - каже Конашевич,  -  те,  що  наварили,  по?мо
завтра, а вiдмовитись було годi.
   - На, жiнко, заховай це в скриню, поки я у Ки?в не по?ду, а  тодi  менi
вiддаси. Це  скинулись  гостi  у  благочинного  на  велику  школу  у  отця
архiмандрита.
   Бiля Настi стояв, держачись  фартушини,  Миколка.  Вiн,  видячи  такого
важного пана, не мав  уже  тако?  смiливостi,  як  учора,  йти  до  нього.
Молодший хлопчик спав в колисцi.
   Тепер Конашевич  став  роздавати  подарунки.  Настi  дiсталась  шовкова
хустка, яка ?й дуже подобалася. Вона ?? оглядала i повертала на всi  боки,
а далi не втерпiла, пов'язала на голову i  стала  придивлятись  до  малого
дзеркальця.
   Микола дiстав коника, бандуру i медiвникiв.  Одного  зараз  встромив  в
ротик, а на коника i бандуру дививсь з великою пошаною.
   - Не шкода-то було стiльки грошей збавляти? - каже Артим. - Вiн це  все
зараз поломить.
   - Я не поломлю, - каже Миколка.
   - Та подякуй же, - каже батько,  -  бере,  начеб  йому  це  належалось,
анiчичирк.
   Миколка пiдступив несмiло i поцiлував Конашевича в руку. Конашевич узяв
його на колiна:
   - Не так менi, синку, дякуй, а вiзьми за шию, ось так, гарно,  а  тепер
поцiлуй гарно. Тепер я тебе поцiлую, i будемо любитися, як два  побратими.
Ти мене любиш?
   - Люблю.
   - Покажи, чи дуже мене любиш?
   Хлопчина обняв  його  рученятами  i  тиснув  з  усi??  сили.  Не  треба
говорити, якi були радi з цього батько й мати.
   - Тепер, мiй любий гостю, вiдпочинь, а я пiду за сво?м дiлом. А  увечiр
- то вже потолку?мо, як тебе повеселити.
   - Можна  вiдпочити,  а  увечерi  ти  мене  заведи  до  якого  важнiшого
мiщанина. Я хочу у Каневi i мiщан пiзнати.
   - Гарно! Ось пiдемо до нашого вiйта, це дуже важна особа в городi.
   Конашевич, не пускаючи Миколки з рук, пiшов у свою кiмнату, та  Миколка
не мiг видержати, так йому було пильно до тих гостинцiв, що пан iз  города
йому принiс. Конашевич лiг спати.
   Канiвський вiйт  Остап  Семирозум  мешкав  у  самому  ринку.  Був  дуже
багатий. Крiм дому, мав ще хутiр близь Канева, де господарював  його  син.
Вiн сам займався купецтвом.
   На Артима вiн був би не дуже то дививсь, якби не Конашевич, котрого вiн
пiзнав у благочинного i довiдався, що то якась важна особа, бо знайомий  з
самим архiмандритом. Вiйт прийняв гостей дуже чемно i просив сiдати.
   Зараз зiйшлось кiлька мiщан, з котрими Конашевич ще рано у благочинного
познайомився. Прийшов i благочинний  з  двома  попами.  Завелась  балачка.
Конашевич спитав:
   - А школа у вас ?, панове?
   - Така то школа, як би i без не?. Нема? у нас доброго вчителя.
   - То зле. Заплатiть добре, то й гарний вчитель  знайдеться.  Неможливо,
щоб у такому городi, як Канiв, не було добро? школи. Хiба  ж  у  вас  таке
убожество, щоб не було вчителя чим заплатити?  От  коли  ми  сьогоднi  тут
зiйшлись, так обмiркуймо дiло, як слiд.
   Нiхто не посмiв перечити.  Конашевич  пiддав  думку,  щоб  при  церквах
позаводити церковнi братства, до яких належали би всi вiрнi, а цi братства
матимуть обов'язок удержати школи, скiльки ?х буде потреба. Цю  думку  усi
прийняли.
   Того вечора вертав Конашевич додому дуже радий. Вiн мiг  собi  сказати,
що нинiшнього дня не змарнував. "Коли б таке  можна  перевести  усюди,  ми
незадовго пiдкрiпились би, що ляське панування не було б нам страшне".
   У Каневi побув Конашевич три днi. Його  запрошували  усюди  i  угощали.
Народ сходився. Заводились приязнi гутiрки, а з  них  виходило  усе  якесь
гарне,  народне,  хоч  мiсцеве,  не  велике,  а  важне   дiло.   Конашевич
познайомився з усiма тямущими канiвцями. Мiж  iншими  було  вирiшено,  щоб
держати готовi списки людей, здiбних до збро?.  Вони  мали  гуртуватися  у
сотнi, приладити зброю i ждати, коли ?м дадуть знак з Запорожжя. Тодi мали
ставати пiд прикази виборних старшин. Про  це  во?нне  дiло  мали  подбати
товаришi сiчового вiйська, котрi  жили  сiмейно  в  Каневi.  Тодi  просили
канiвцi Конашевича, щоб мiж ними лишився на все та став на чолi вiйськово?
органiзацi?. Та Конашевич покликався на устав, що без дозволу старшини вiн
не смi? поза Сiччю жити. Це  дiло  вiн  предложить  старшинi  на  Сiчi  до
вирiшення, а тодi мiг би вернутися. Тепер йому треба непремiнно ?хати.
   Артим пiднявся провести Конашевича до Черкас.
   Конашевич побоювався ще одного. Коли б вiн тут побув довше, то  ляхи  у
Ки?вi можуть про це довiдатись, i його, хоч не явно, то  зрадою  захопити.
Артим признався Конашевичевi, що вiн того самого  побою?ться.  В  Черкасах
мав Артим передати Конашевича братовi сво?? жiнки Панасовi Крутовi, а  вiн
його проведе далi.
   Черкаси вважав Артим бiльш небезпечнi, як Канiв. Там старосту?  великий
ворог козацтва князь Олександр Вишневецький.
   - А коли б не поступати у Черкаси, а так прямо байдаком та й на Сiч?
   - Воно б добре було, коли б у мене була спромога  завезти  вашмосць.  Я
чужим байдакам не дуже-то вiрю, а сам ?хати тепер не можу. Вашмосць  надто
важна особа, щоб на небезпеку пускатися.
   - Чого ви, люде, в менi якусь важну особу бачите? Я  собi  такий  самий
козак, як i другi.
   - У Черкасах треба вашмосцi купити два конi. Як не ма? на це  грошей  у
тебе, то Панас позичить; то чоловiк не убогий. Треба коня i для  вашмосцi,
i для чури, бо вiн з клунками не побiжить. Що й говорити. Панас подба? про
все i товариство безпечне знайде. Вiн це краще заоруду?, як я. В  Черкасах
не радив би давати про себе знати, а саме через цього клятого князя.
   Перед вiд'?здом перевдягся Конашевич у  буденну  одежу  i  виглядав  на
худопахолка, на котрого нiхто не звертав би уваги. Але  канiвцi  зiбрались
над берегом рiки його попрощати.
   Йшли пiшки до рiчки. Антошко нiс його  клунки.  Вiн  вiдпочив  i  добре
вiдживився, бо Настя годувала його добре.
   Як вже Конашевич вiдплив вiд берега, гукали за ним канiвцi:
   - Вертай до нас козацьким гетьманом.



   ХIII

   - Може, воно i краще сталося, що ти вернув до  нас,  замiсть  нидiти  у
Ки?вi, - говорив кошовий до Сагайдачного, як той вернувся на Сiч i  здавав
йому справу з свого посланництва. - Тут у нас таке тепер позаводилось,  що
треба конечно покласти цього край. До того менi треба людей певних. Коли б
ти був тут, може би, до цього i не прийшло, бо тебе всi любили i  були  би
послухали. Коли б я був знав, що преосвященний  Плетенецький  на  те  тебе
кличе, щоб з тебе бакалавра для панських дiтей зробити, я був би  таки  не
пустив.
   - Що ж тут таке завелось?
   - От що! Молоде пиво мусить вишумiти.  Позаводились  два  сторонництва,
двi партi?: поважних i неповажних. Хiба би так назвати. Тi неповажнi -  то
молодi люде, шибайголови, хотiли би йти з мотикою  на  сонце.  Рвуться  до
чогось великого,  не  мiркуючи,  чи  тому  дадуть  раду.  Хотять  помстити
Косинського i йти вiйною на панiв, помстити солонецьку рiзню. До того,  ще
тi втiкачi з Укра?ни, якi  приходять  сюди  цiлими  громадами,  пiддувають
вогонь сво?ю балачкою про утиски панiв над народом. Я  це  знаю,  що  пани
показилися. За козаком ганяються, мов за скаженою собакою. Нашому  братовi
не можна на Укра?нi носа показати, коли не хоче повиснути  або  зiгнити  в
тюрмi. Повiдбирали  укра?нським  козакам  усi  вольностi  i  роблять  ними
панщину. Це все запорожцiв страшно драту?. Менi самому серце кра?ться,  та
годi що на це порадити. Виступати проти Польщi нема з чим. До такого  дiла
ми ще не пiдросли. ? у нас десять тисяч народу, та  то  по  бiльшiй  частi
втiкачi, у яких ? крiпкий кулак,  та  нема  вiйськового  вишколення,  нема
карностi, нема во?нного досвiду. Що з  такою  юрбою  зробити?  При  першiм
сильнiшiм ударi вона не вдержиться i розскочиться на чотири вiтри. А  коли
б не було куди  втiкати,  то  видадуть  ляхам  старшину,  як  зробили  над
Солоницею, i самi потiм пропадуть. Та  друга  Солониця  була  б  страшнiша
першо?, бо тодi ще ляхи не були такi певнi себе на Укра?нi,  як  тепер.  I
тодi не було б вже сили пiднестися козацтву, i ми втратили  би  i  те,  що
тепер ма?мо. До нас вернула би Полоусiвщина, яку з  тяжкою  бiдою  вдалося
нам приборкати. Я  боюся,  що  тi  двi  партi?  можуть  пiднести  на  себе
братовбивчу руку, i полл?ться знову братня  кров,  а  нашi  вороги  будуть
дякувати. Нащо ?м тодi ганятися аж на Лiвобережжя, нащо  ?м  Жолкевського,
коли козаки зроблять цю роботу самi мiж собою. Вони тодi прийдуть  вже  на
готове i вiзьмуть одних i других  за  чуба.  Бо  як  була  мiжусобиця  мiж
полоусiвцями i василевичiвцями, то однi, то другi закликали на себе ляхiв.
Та мудрi ляхи не хотiли до цього мiшатися. Я дуже  боюся,  щоб  до  такого
знову не прийшло.
   - А не можна би ?м знайти iншу роботу i повернути ?х завзяття  в  iнший
бiк?
   - Пробували ми i цього. Робили ми походи на татар. Та що з того вийшло?
От забавочка. Татарва вiд останнього погрому над  Iнгулом  притихла.  Хiба
нам йти було на  ногайських  конокрадiв.  Поведуть,  було  поганяються  по
степу, приведуть який табунець коней, та й кiнець походовi.
   - Треба щось бiльшого обдумати.
   - Заки обдума?ш, то i лихо  ско?ться.  От  зараз  на  завтра  сходиться
велика рада, щоб на ляхiв йти. Моя булава повисла на волоску, i  я  гадаю,
що завтра скiнчиться мо? отамування. Та менi самому це байдуже,  бо  тепер
булава дуже важка, але жаль менi мо??  працi  на  Сiчi,  цих  зусиль,  якi
непремiнно знiвечаться. Пiду тепер на  Польщу,  пропаде  стiльки  молодого
цвiту. Вороги будуть ликувати, а на Укра?нi настануть ще бiльшi утиски, як
тепер. От чого я боюсь.
   Кошовий ходив великими кроками по  хатi,  понизивши  голову  у  великiй
задумi, як чоловiк, якому нема виходу з розпучливого становища.
   В цю хвилю ввiйшов у хату старий Жмайло з Марком.
   - Вибач нам, батьку кошовий, що не в пору приходимо, так  ми  горiли  з
нетерплячки, щоб земляка привiтати.
   - Вiтайте здоровi, я не противний.
   Настало  вiтання  щире,  сердечне.  Обнiмали  чергою  Сагайдачного,   i
питанням не було кiнця.
   - Що ж там товариство загаду? завтра робити? - спитав  кошовий,  стаючи
серед хати.
   - Наше дiло, батьку, сто?ть недобре. Знову прийшов  гурток  збiгцiв,  i
оповiдають страшнi речi. Товариство заворушилось ще бiльше.  Усе  молодшi,
усi шибайголови кричать, щоб на ляхiв йти.
   - Я ?х не поведу.
   - Знають вони про це. Ладяться нову старшину вибирати. А ?х бiльше,  як
нас, i коли яке  чудо  не  зробиться,  то  на  завтрашнiй  радi  усе  пiде
шкереберть.
   - Тiльки ви, панове, не журiться так дуже. На тiй радi ще не одно  може
таке зробитися, що усе буде гаразд, - каже Сагайдачний.
   - Роби, як зна?ш, та я не знаю, чи що вигада?ш.
   - Хто зна? добре козацьку душу, той поведе козацтво, куди сам захоче, -
каже Сагайдачний.
   Зараз попрощались з кошовим  i  вийшли.  Сагайдачному  пильно  було  до
куреня привiтати знайомих. Зараз прийшла йому в  голову  одна  думка,  яка
видалась йому доброю. Узявши Марка пiд руку, йшов Сагайдачний через майдан
у курiнь та розпитував землякiв, що за той час  робилося.  Спитав,  чи  не
було яко? вiстки вiд Чепеля.
   Та Жмайли були якiсь стурбованi. Заговорювали, чим  могли,  розказували
про усячину, а за Чепеля говорили ось так, мимоходом,  що  звiдтам  вiсток
мало, що старий не при?здив на Сiч нi разу.
   Сагайдачний брав цю ?х турботу на рахунок завтрашньо?  велико?  ради  i
знову став ?х заспокоювати, що якось воно зробиться.
   На Сiчi рознеслась блискавкою вiсть, що Сагайдачний вернувся  з  Ки?ва.
Дiзналися також, через що вiн з Ки?ва мусив утiкати. За  подiю  на  Подолi
ходили перебiльшенi гутiрки. Та всi були  радi,  що  вiн  вже  повернувся.
Дехто  вередував  на  кошового,  чого   вiн   такого   славного   товариша
бакалаврувати заставив.
   В куренi не було нiяких змiн. Жук все ще отаманував  з  вибору.  Багато
товаришiв тепер, пiд лiтню пору, повиходило поратись  коло  хлiба,  ловити
рибу, пильнувати пасiки тощо.
   Сагайдачний вписав зараз до куреня  свого  чуру  Антошка,  якому  зараз
приложили iмення Твердолоб.
   Пiд вечiр зiйшлось до куреня  багато  народу.  Сагайдачний,  як  колись
перед роками, грав на бандурi, приспiвував i розказував таке, що всi аж за
боки брались вiд смiху.
   При?днав собi вiдразу всiх i був того певний,  що  на  завтрашнiй  радi
поведе усiх за собою, куди захоче.
   Як лише сонце пiднялось на небi, на сiчовому майданi вдарили в бубни  i
литаври. Скликали на раду. Та не то скликали, але зганяли. Осавули  ходили
по усiх закутках i закликали людей, а упiрних пiдганяли палицями. На  раду
у великому колi мусили всi бути. Розходилося о важну справу, о похiд проти
Польщi. Козаки вiдгороджувались, що ледачу старшину треба скинути, а то  в
Днiпрi потопити, а вибрати iншу. Старшина прогавила стiльки часу i  нiчого
не зробила, а товариство нiвечиться, ледачi?. На майданi ставало гаряче.
   Серед майдану  поставлено  пiдвищення  для  старшин  i  для  промовцiв,
поставлено стiл пiд клейноди.
   Народ висипався на майдан, мов мурашки, коли ?х кийком розпорпа?ш.  Тут
був такий гамiр, що свого слова не було чути.
   Вiдтак, коли замовкли литаври, вiд дому кошового  розступився  народ  i
пропустив сiчову старшину. Попереду йшов кошовий з булавою пiд  бунчуками.
За ним йшов генеральний суддя з  печаткою,  генеральний  писар  з  великим
каламарем,  генеральний  обозний  i  курiннi  отамани  з  осавулами.   Усi
повиходили i поставали на пiдвищеннi. Кошовий дав знак  булавою,  i  усюди
затихло, наче маком посiяв, наче горобцi весною на вербi, коли хто до  них
приблизиться.
   Кошовий зняв шапку, поклонився на всi сторони i промовив так:
   - Славне сiчове товариство, панове отамання i всi  козаки-товаришi!  Ми
вволили вашу волю, бо таке наше право, i на  бажання  товариства  скликали
сьогоднi велику  козацьку  раду.  Тепер  ви  обмiркуйте,  що  нам  робити?
Обмiркуйте розважно, щоб потiм не вийшло щось такого,  вiд  чого  могла  б
наша козацька справа потерпiти. Прохаю промовцiв, щоб виступили i  сказали
сво? мудре слово. Опiсля ж буде те, за чим подасться бiльше голосiв.
   - Чого багато говорити? - обзива?ться один з переднiх.  -  3  говорiння
кашi не буде. На ляхiв ходiмо, та й годi, зараз вибираймо наказного.
   - На ляхiв, на гнобителiв укра?нського народу! - гукала уся юрба.
   На радi зчинився великий галас i крик. Нiчого не було чути, лише:
   - Смерть ляхам! На ляхiв, на панiв ходiмо!
   Тодi виступив на пiдвищення Сагайдачний. Вiн  кланявся  шапкою  на  всi
сторони.
   - Тихо, товаришi, Сагайдачний хоче говорити, - почулись голоси.
   - Хто це? - спитав хтось.
   - А ти де був? Сагайдачного не зна?ш?
   - Тихо. Слухаймо.
   - Панове старшино, панове отамани i  товариство  славного  Запорозького
вiйська!
   - Перше мо? слово до вас буде таке: вiтаю вас  усiх  вiд  Укра?ни,  вiд
золотоверхого  нашого  святого  Ки?ва,  вiд  Ки?во-Печерсько?  лаври,  вiд
славнозвiсного ?? архiмандрита отця ?лисея Плетенецького. Вiн посила?  вам
сво? поздоровлення i благословення!
   - Слава йому, слава!
   - Та, окрiм повiтання, нiчого доброго вам з Укра?ни не  приношу.  Усюди
горе та стони поневоленого панами укра?нського народу. Пани розбiсились  i
сприсяглись  на  загибель  православного  народу  i  його   церкви.   Унiя
поширю?ться i нашi церкви забира?  силою,  наших  владик  нема,  а  просте
духовенство темне, розбите, безрадне i нiкому дати йому проводу.
   - На погибель ляхам, геть iк бiсовi з унi?ю! - залунало на майданi.
   - Зближа?ться година порахунку  з  панами  за  утиски,  за  кров  наших
братiв. Цей порахунок зробимо ми, запорожцi. Помстимо люто Солоницю.
   - Так! Помстимо так, що у пеклi радiти будуть.
   - Обираймо Сагайдачного наказним, i далi - на ляхiв!
   - Послухайте мене далi!  -  говорив  дзвiнким  голосом  Сагайдачний.  -
Товаришi! Ма?мо йти на оборону нашо? церкви i треба нам iти, це наш святий
обов'язок.
   Кошовий, слухаючи того, не мiг з дива вийти: "Вiн  пiдсипа?  пороху  до
вогню, - думав, - ось як мене перехитрив. Йому булави хочеться".
   - Я ?? обороняв оцими руками, якi вам показую, i тою ломакою, яко?  тут
нема?, на чолi гуртка мiщан на Подолi, у Ки?вi. Оборонив ??  на  часок,  а
така оборона нiчого не варта. Прийшла сила вiйська, гайдукiв i пахолкiв, i
ми мусили йти врозтiч, а менi загрожувала  смерть,  коли  б  не  втiк.  Що
опiсля там сталося, я не знаю. Зда?ться, що ляхи й унiати  таки  поставили
на сво?м, бо не було спромоги оборонитись. Iз Сiчi мусить пiти ?м  пiдмога
i то неабияка, бо Польща сильна i могутня, i на не? треба неабияко? сили.
   - То козак Петро! - гукали козаки. - Ми про тебе чували.
   - Послухайте мене далi. Чи достойнi ми то? честi, щоб господь ужив  нас
за свою десницю  в  оборонi  церкви?  Чи  живемо  ми  по-християнськи,  чи
сповня?мо заповiдi божi? Ми, коли подума?ш, лише хрещенi, а бiльш  нiчого.
Молимося, це правда, але цього теж  мало.  Дивiться  поза  себе.  Де  наша
церква? На цiм мiсцi заснував  козацьку  Сiч  перший  ??  отаман,  славний
Дмитро Байда. З того часу стiльки лiт минуло, славна Сiч Запорозька  стала
грiзною для орди, для Туреччини, але не спромоглась  побудувати  для  себе
церкви. Нас, запорожцiв, ? тепер десять тисяч, коли не бiльш. Ми  ростемо,
мов гриби по дощi, а церкви таки нема.  Десятки  i  сотки  без  сповiдi  i
покаяння, бо на Сiчi церкви нема. Чи ж не сором це для нас? I чим  ми  цей
грiх байдужостi спокуту?мо? Рвемось на оборону церкви, а самi ?? не ма?мо,
бо не хочемо мати. Не приступа?мо як слiд до господньо? трапези, бо у  нас
нема? церкви. Чим наша Сiч рiзниться вiд татарсько? оселi? Тим, що коли  б
тут сидiли татари, був би у них давно свiй  мечет.  Так  само  зробили  би
турки. Ми не ма?мо церкви не тому, що у нас ?? унiя вiдняла,  а  тому,  що
нам не хочеться ?? поставити. I тому не диво, що i господь до нас байдужий
i не спiшиться нам пособляти. Поки у нас  тут,  на  Сiчi,  не  буде  сво??
церкви вiдповiдно до нашо? сили, я у жоден похiд не пiду, хоч голову  менi
вiдрубайте. Важнiше для мене спасiння душi, як  туземна  слава.  Товаришi!
Нас тут, на Сiчi, десять тисяч. Коли б кожний принiс в кишенi один  кiлок,
то з цих кiлкiв побудував би великий храм господень. Ми всi  согласнi  йти
на ляхiв, визволяти братiв з неволi, мститися за нашу кривду.  Цього  року
того робити не можна, бо далi кiнець лiта буде, а цей  великий  похiд  так
скоро не скiнчиться. Отож, на мою  думку,  попри  приготування  до  такого
походу, узятись би нам за будову  церкви.  До  осенi  ??  збуду?мо,  а  на
рiздво, певно,  вже  заспiва?мо  собi:  "З  нами  бог,  розумiте  язици  i
покоряйтеся."
   - Добре говорить, ?й-богу.
   - З тою роботою не буде нам важко,  бо  ?  кому  робити.  Ми  навiть  i
богомазiв помiж нами знайдемо. А коли ось тут, на великiй  радi,  це  дiло
вирiшимо, коли у сво?й церквi помолимось  гарненько,  коли  свiй  пiп  нас
покропить свяченою водою i хрестом  у  християнський  похiд  благословить,
тодi ми смiло пiдемо не то на ляхiв, а на  самого  чорта,  бо  тодi  смiло
зможемо собi сказати: "З нами бог, розумiте язици  i  покоряйтеся,  яко  с
нами бог".
   - Славно, славно, ставимо свою  церкву,  таки  зачинаймо  в  божий  час
завтра. Ти, Сагайдачний, порядкуй, а ми всi слухатисямемо. Ти  вже  ставив
церкву у Чубовiй редутi, ми це зна?мо.
   Кошовий дав знак булавою, i всi замовкли:
   - Чи згоднi панове товариство з тим, що говорив Сагайдачний?
   - Усi згоднi! Нема що бiльше радити, хiба до роботи братись.
   Народ став розходитися. Кошовий не мiг з дива вийти.  "Цей  зна?  добре
козацьку душу".
   По радi прикликав кошовий Сагайдачного до себе:
   - Мистець-бо ти, мистець, пане-брате, i в словi, i хитрощах. Давай, хай
тебе обнiму. Будемо мати довший час супокiй.
   - Козацтво - то велика дитина. Розумна, пiдступна, одним словом, поведе
його рiвною дорогою, але й одним словом може завести у пропасть.
   -  Той  час,  кошовий  батьку,  треба  використати  на  органiзацiю   i
пiдготовку. Усi нараз церкви ставити не будуть. З цi??  сiро?  юрби  треба
зробити справне  вiйсько,  проворне  i  слухняне,  i  доперва  тодi  можна
мiрятись з Польщею. За той час, як ми набирати будемо сили,  постара?мось,
щоб Польща охляла, а тодi сили вирiвняються.
   - Добре, брате, я бачу, чого ти вартий i чого ти  можеш  доконати.  Даю
тобi волю, роби, як зна?ш. Я тебе пiдопру  мо?ю  владою.  Будуй  церкву  i
переводи органiзацiю.
   - Я церкви будувати не вмiю. Знайдуться до того другi. У нас знайдуться
майстри-сокирники. Органiзацiю зачну за дозволом старшини. А  коли  будемо
мiркувати, що на рiк ми ще не будемо готовi до вiйни з Польщею, то i  тодi
ще знайдеться робота iнша, яка козацтво захопить i здержить його вiд якого
нерозважного кроку. Бог нам поможе. Тепер, батьку, пусти  мене  у  курiнь.
Тим говорiнням я собi геть пiдiрвав горло.
   - Го-го-го! Ти пiдожди, у мене на горло теж лiк знайдеться.
   Кошовий пiшов у сiни i послав посильного козака за старшиною, щоб зараз
сходились. Приказав i Марка Жмайла прикликати.
   Сво?му чурi приказав приладати стiл та понаносити, що треба.
   - Як бачу, - каже Сагайдачний, - тут щось на празник похоже.
   - Вибачай! Празник був у мене тодi, як я твого слова слухав, а тепер-то
хiба попразен.
   Посходилася старшина. Генеральний писар каже:
   - Хитрий  ти  з  бiса,  Петре!  Я  гадав,  що  рада  скiнчиться  бучею,
роздво?нням, що козацтво до шабель вiзьметься, а воно так гладко пiшло, ще
й церква своя буде.
   - Бог тебе прислав у саму пору, - каже суддя. - Нам учора здавалося, що
сьогоднi будемо вже по сво?х куренях кашу ?сти.
   - Тим шибайголовам треба все яко?сь роботи пошукати.
   - Тво? здоровля, Петре, - каже кошовий, наливши чарку.
   Пiшла чарка чергою, посiдали за стiл закушувати i за цим  пiшла  весела
гутiрка. Сагайдачний розказував, що у Ки?вi  бачив  i  пережив.  Найбiльше
цiкавились  о.  архiмандритом,  которий  остався  з  Запорожжям  у   живих
зносинах.
   Як вже гостi стали розходитись, Сагайдачний хотiв у кошового сво?  дiло
поладнати i каже:
   - Пане кошовий! Коли ми тепер  разом,  а  нашi  дружнi  вiдносини  такi
гарнi, то позволь менi попросити одного. Я прошу вашу милiсть до  мене  за
старосту. Не знаю ще, коли вiдгуля?ться  мо?  весiлля,  бо  я  ще  з  мо?м
тестем, сотником Чепелем, щодо  того  не  змовився,  то  я  рад  би  знати
наперед, що ваша милiсть не вiдкажеш менi тако? честi. Тодi я усю старшину
на весiлля попрошу.
   Сагайдачний, говорячи це, понизив очi i не бачив, з яким видом  кошовий
його слiв слухав. Вiн був дуже затурбований, бо  усi  добре  знали,  що  з
Марусею Чепе-лiвною ско?лося. Кошовому стало жаль бiдного Петра, знав,  як
тяжко його ця вiстка придавить,  та  хотiв  цю  болючу  хвилю  якнайдальше
вiдсунути. Кошовий моргнув значуще на усiх, щоб не зрадився хто з тим,  що
всiм було вiдомим.
   -  Ти,  пане-товаришу,  не  проси,  а  приказуй.  Ми  всi  готовi  тобi
послужити. Про це, коли воно буде, нiхто ще не зна?, але вже як  буде,  то
запевняю тебе, що нiхто не вiдкажеться. А поки що ти порядкуй i  приказуй,
як церкву ставити. Ми зна?мо, як ти  у  Чуба  гарно  церкву  поклав  та  й
слободу вистро?в. У тебе неабиякий органiзацiйний талант.
   - А що старий Чуб робить?
   - Те, що й робив досi. Збира? молодь, вчить ?х козацького дiла,  а  нам
присила? щороку кiлька десяткiв  гарних  товаришiв.  Нам  би  таких  Чубiв
бiльше, а тодi стояли би ми краще, та й Польщi зуби показали би. Та ти  не
заговорюй, лише скажи, як будеш братися за дiло? Ти знай, що в цiй порi не
можна рубати дерева на будiвлю.
   - На Сiчi ? досить дерева пригожого, зрубаного i зрiзаного. Я  вже  все
оглянув. Те дерево  призначене,  либонь,  на  байдаки.  Поки  що  байдакiв
будувати не треба, а вже зимою зладиться друге. Та я  вже  казав,  що  сам
церкви ставити не буду. Це заоруду? краще мiй побратим Жмайло Марко. Вiн у
Чуба ставив, а я лише дораджував. Вiн цього вчився  в  Острозi,  якi  нашi
церкви мають бути, а мене це менше займало. Йому  додати  лише  до  помочi
майстрiв i помiчникiв. Треба пошукати богомаза, а коли б не те,  то,  може
би, послати у Ки?в, бо щоби нам який недотепний запорожець яко? поганi  не
понамальовував.
   - Роби, як зна?ш.
   - Моя робота, панове, була б iнша. Менi треба зiбрати у  купу  оцю  всю
сiрому втiкачiв та козакiв з них поробити. На цiм-то я добре розумiюся.  Я
був в добрiй школi у Чуба, а що вiн признав мою роботу доброю, то видно  з
того, що поручив менi других вчити. А попри  саме  вчення  во?нного  дiла,
треба всiм повиганяти з лоба усi джмелi про козацьку свободу так, як  вони
?? розумiють. Треба завести у нашiм вiйську послух старшинi i  дисциплiну,
щоб це справдi було вiйсько, а не юрба дармо?дiв, лежнiв  i  свавiльникiв.
На це я мушу добути дозвiл вiд вашо?  милостi,  що  я  не  самозванець,  а
наказний. Тодi вже я дам собi раду.
   Кошовий засмiявся:
   - Я чував вiд Чуба, що ти строгий старшина, i у тебе кулака та  кия  не
просити. Вважай, що коли на Сiчi таке заведеш, то багато втече.
   - Я цього  хочу.  Я  поперед  усього  скажу  мо?м  учням:  "Всi  ледарi
забирайтесь звiдсiля до бiсово? мами, i  не  ?жте  хлiба  дармо".  Те,  що
лишиться, можна буде колись назвати вiйськом, яке пiде зi мною в  огонь  i
воду. Про тих знатиму, що коли б прийшлось  полягти  усiм  до  одного,  то
жодному не прийде така погана думка в  голову,  щоб  на  сором  козацькому
iменi видавати свого старшину ворогам. Хай у  мене  буде  сотня  справжнiх
лицарiв, то краще менi буде, як тисяча чернi, що при сильнiшiм ударi  пiде
врозтiч.
   - Твоя думка гарна, -  обiзвався  генеральний  обозний  Палiй.  -  Лише
кошовий батько жалi? ?х, що вони бiднi збiгцi з-пiд панського ярма.
   - Як вiн з-пiд ярма втiк, то нема? йому вороття. Хай же слуха?ться,  бо
його доля тут далеко краща. Там мiг пан зробити з ним, що  йому  завгодно,
хоч би i на кiл застромити, а нiхто за ним словом  не  промовив.  Тут  вiн
людина свобiдна, рiвна, ма? рiвне право до всього. Може i  кошовим  стати.
За те  мусить  служити  товариству  так,  як  i  товариство  йому  служити
зобов'язане. Тут дiста? все, що  йому  треба,  за  це  мусить  робити,  що
товариство робить, ма? служити до вiйни. Вчення во?нного ремесла,  то  так
козаковi потреба, як писаревi знання грамоти.  Та  вже,  коли  за  грамоту
зговорилися, то ось я думав би, панове  старшино,  чи  не  добре  було  би
завести на  Сiчi  свою  школу  для  неграмотних  i  поставити  ?м  кiлькох
вчителiв? Неграмотному чоловiковi зле на свiтi жити, а охочих знайшлося би
багато, i старших, i новикiв, i дiтей, цих сирiток по полеглих козаках, що
так в темнотi  виростають.  Бо  треба  нам,  панове,  пам'ятати,  що  наше
Запорожжя - то неабищо. Ми творимо вольну, лицарську  республiку,  а  наша
Сiч-мати - то ??  столиця.  Ми  мусимо  тут  усе  мати  сво?.  Ма?мо  свою
майстерню, треба мати i свою церкву, i школу. Як не  тепер,  то  в  четвер
треба буде нам виступити проти панiв. Те,  що  робив  Косинський,  Лобода,
Наливайко, це був початок, котрий не  повiвся.  Але  хтось  мусив  зробити
початок. Ми мусимо панське панування на Укра?нi зломити. Може, ми цього не
доживемо, але це зроблять нашi потомки, цi молодики,  яких  треба  грамоти
вчити. Не знаю, чи моя думка не видасться вам безглуздою,  недотепною,  та
коли ви ?? не приймете, то я вийду з нею на найбiльшу велику
   раду.
   - Те, що Сагайдачний говорить, - каже кошовий, - то я з цим  согласний,
лише що таке дiло буде дуже тяжко перевести.
   - При добрiй, твердiй волi нема труднощiв. Дайте менi спромогу, а я  це
переведу не ки?м, як би хто думав i як по наших школах водиться, а  добрим
словом i заохотою. Але до того потреба менi i церкви.
   - Попробуй це, пане-товаришу, а коли переведеш дiло до путнього  кiнця,
то тво? iмення стане славним в козацтвi вiд рода в рiд.
   Вже сонце хилилось до западу,  як  гостi  вiд  кошового  порозходилися.
Сагайдачний вертався до куреня з отаманом i обома Жмайлами. По дорозi каже
Сагайдачний до Марка:
   - А ти менi, Марку, будеш боярином  на  весiллi.  Це  розумi?ться  само
собою. Чей же не вiдлюбиш менi дiвчини, як ти мене колись лякав.
   Марко дуже збентежився i став цiдити крiзь зуби слово за словом:
   - Воно, бач, Петре, таке ско?лося нещастя. що.  не  знаю,  як  тобi  це
сказати. - У Марка задрижав голос. - Твоя Маруся не жи?.
   - Не глузуй з мене, це грiх, - каже грiзно Сагайдачний.
   - На жаль, воно так ?. ?? зарiзав той рудий жид, що у Чепеля служив.
   Сагайдачний став на мiсцi, наче задеревiлий. Уся кров збiгла до  серця,
голова закружляла, поперед очi скакали iскорки, в ушах  зашумiло,  поблiд,
мов полотно. Йому здавалося, що сiчовий  майдан  одним  боком  пiдноситься
вгору, а всi куренi впадуть на нього. А ноги начеби  прикував  залiзом  до
землi. Слово завмерло йому на устах, йому вiдняло вiдразу мову.
   Марко з Жуком пiдхопили його пiд руки, бо вже падав на землю.
   - Заспокойся, мiй побратиме, - говорив Марко, - так судилось, така була
воля Божа.
   Сагайдачний застогнав важко:
   - Боже, мiй Боже! За вiщо така кара на мене? - Вiн вирвався з рук Марка
i Жука i побiг к воротам Сiчi, мов божевiльний. Марко побiг за ним  услiд,
а старий Жмайло крикнув за Марком:
   - Бережи його, Марку, а то ще руки на себе наложить.
   Сагайдачний вибiг з сiчових ворiт до рiчки. Марко - вслiд за  ним.  Тут
сiв над берегом Днiпра пiд вербою. Марко став над ним, готовий його в пору
здержати. У Сагайдачного були широко вiдкритi  очi,  мов  у  божевiльного.
Дивився кудись вдаль i нiкого бiля себе не бачив. Дививсь,  начеб  побачив
якесь незвичайне страхiття. Було так довший час. Марко не втерпiв, щоб  не
заговорити:
   - Петре, Петрусю, не вдавайся в розпуку, цим мертво?  не  воскресиш,  а
свою душу погубиш. Хай тобi не стане за потiху, що любила тебе найкраща на
всю Укра?ну дiвчина.
   Сагайдачний устав, припав до верби i став до не? товкти головою.  Шапка
з його голови впала, i вiн став рвати собi на головi волосся.  Тодi  Марко
схопив його iззаду з усi?? сили i вiдтяг вiд верби.
   - Петре, схаменись, прийди до пам'ятi, призови Бога на помiч, щоб  тобi
помiг це важке горе перенести. Так судилось.
   Петро повалився на землю в судорогах, а вiдтак страшно заплакав. Та  це
не був людський плач, то був рев смертельно раненого  звiра.  Марко  стояв
безрадний над ним i собi плакав над горем  побратима.  Згодом  плач  Петра
минався. З очей текли сльози на пiсок. Вiн знову присiв, пiдпер голову  на
колiна, закрив лице долонями i хлипав з жалю:
   - Марусенько моя ?дина, моя зоре ясна.  Вилелiяв  я  тебе  у  молодечих
снах, ти менi безупинно перед очима стояла. Ти була менi провiдною  зорею,
я  все  робив  для  тво??  слави,  щоб  цiлий  свiт  говорив:  "Це   жiнка
Сагайдачного". I коли я вважав себе так близько мого щастя, коли гадав, що
вже нема i не може бути нiяко? перешкоди до нашо? злуки, ти  вже  давно  в
сирiй землi. Тво? нiжне личко вже розтлiло, а  я  в  ту  хвилю  веселився,
почував себе щасливим. Пропали тво? карi очi, твоя краса дiвоча. Боже мiй,
Боже, i це ма? бути правда, що я вже нiколи тебе не побачу?
   Вiн скрикнув диким голосом, схопився з  землi  i  кинувся  прожогом  до
рiчки. Марко вхопив його попiд пахи i задержав:
   - Побачиш ?? на тiм свiтi мiж праведними, коли сво?? душi  не  погубиш,
Петре! Бог з тобою. Спам'ятайся i не  губи  себе.  Пам'ятай,  що  самогуби
нiколи лиця Божого оглядати не будуть i не дiстануться в тi мiсця, де твоя
Маруся тепер веселиться.
   Сагайдачний був чоловiком велико? побожностi  i  вiри.  Цi  щирi  слова
побратима його спам'ятали. Вiн присiв на березi i знову став сердечне, вже
по-чоловiчому, плакати. Марко не говорив вже нiчого i стояв над ним довший
час.
   Сагайдачний, виплакавшися, встав. У нього було мокре вiд  слiз  лице  i
червонi вiд плачу очi. Зiтхнув важко i перехрестився. Вiдтак узяв Марка за
шию, склонив голову на його плече i сказав, сумно усмiхаючись:
   - Вже, Марку, не будеш менi боярином. - I знову став плакати  кривавими
сльозами. Марко гладив його рукою по головi, по лицi i приговорював нiжно:
   - Виплачся, брате, сердечно, я з тебе не поглузую, я сам щиро  з  тобою
заплачу. Сльози облегчать тво? горе, а час заго?ть рану.  Тепер  тобi  для
нiкого бiльше не жити, хiба для церкви,  для  козацтва,  для  Укра?ни.  До
великого дiла тебе Господь покликав, а щоб ти нiчим  не  був  зв'язаний  у
виконаннi твого посланництва, то узяв ?? Господь  до  себе,  щоб  ви  обо?
опiсля на вiки вiчнi були з собою злученi там,  "iдiже  нiсть  болiзни  нi
печали.". Господь  зна?,  що  робить,  на  прю  ставати  не  можна.  Вона,
сердешна,  бачить  тво?  горе  i  певно,  собi  мiрку?:  "Чого   вiн   так
побива?ться? Хiба ж ми жили би вiчно на землi? Та ж  це  одна  хвилинка  в
порiвняннi з вiчним життям".
   Сагайдачний випрямився i втирав  сльози.  Марко  надiв  йому  шапку  на
голову.
   - Ще крихiточку тут побудьмо, - каже Петро, - а ти, мiй брате,  розкажи
менi все про ?? кончину, що зна?ш. Не турбуйся, я вже заспоко?вся.  Видно,
що так було на мо?й долi написано.
   Посiдали над берегом, i Марко став усе подрiбно розказувати, що чув вiд
Чепеля, котрий незадовго опiсля при?здив на Сiч.
   Вже геть смерклося. На небi сiяли зорi, як  вони  подались  до  сiчових
ворiт.



   ЧАСТИНА ДРУГА

   За сво?го гетманства взяв в Турц?х мЪсто Кафу,
   Аж и сам цесар турскiй был въ великом страху;
   Бо му чотырнадцать тисяч тамъ люду збил.
   Катарги ?дины палил, другiи потопил,
   Много тогды з неволЪ христiан свободил,
   За што го Бог зъ воинством ?го благословил.
   З книжки "ВЪршЪ..."_

   I

   Вiд того часу перемiнився Сагайдачний, що й пiзнати його було годi. Вiд
того дня, коли довiдався про смерть Марусi, вiн не брив бороди. Мимо  його
молодого вiку показалося у нiй кiлька сивих волоскiв. Тепер говорив  мало.
Веселiсть його пропала. Нiхто вже не чув його спiву, а на свою бандуру  то
не мiг  й  подивитися.  Курiннi  товаришi  знали  причину  його  смутку  i
спiвчували йому. Усi зусилля, щоб його розважати, були даремнi.
   Через кiлька днiв Сагайдачний нi до чого не брався, не хотiв ?сти,  хоч
оба Жмайли уговорювали його, як могли. Вiн висох, i  помарнiв,  та  втiкав
вiд людей. Виходив з Сiчi за ворота над берег рiки i  тут  сiдав  пiд  тою
вербою, де першi його сльози пролились. Тут  сидiв  цiлий  день  в  тяжкiй
задумi. Йому здавалося, що на тiм мiсцi вiн востанн? попрощався з Марусею,
i сюди його тягло, мов магнiтом. Тут вiн iнколи говорив сам до себе, начеб
з ким розмовляв, всмiхався болючо i плакав наперемiну. За ним зорив пильно
Марко i Антошко, та Сагайдачний ?х не помiчав. Вечером Марко забирав  його
у курiнь. Сагайдачний нiколи йому не противився  i  слухав  голосу  Марка,
наче дитина сво?? пiстунки. Товаришi  стали  побоюватися,  що  Сагайдачний
збожеволi?. "Пропав козак, та й годi, шкода його", - говорили  козаки  мiж
собою.
   Так тривало цiлий тиждень.
   Тодi вiдразу Сагайдачний начеб зi сну прокинувся. Устав  рано,  умився,
поснiдав з товаришами i проговорив:
   - Ну годi! Живий живе гада?, треба за роботу братись.
   I, хоч смуток не сходив з його лиця, хоч як усе говорив мало, вiн пiшов
помiряти мiсце пiд сiчову церкву, пооглядав дерево, порадив Марковi, як до
того братися, а сам узявся за органiзацiйну роботу.
   Скликав на майдан усiх новикiв i оглядав кожного, до чого хто вдався, i
вiдповiдно до того дiлив ?х на сотнi i чети та наставляв ?м  старшину.  До
того вишукав вiн на Сiчi колишнiх чубiвцiв.
   Зразу вiн говорив до них так:
   - Будемо вас вчити во?нного ремесла. Не думайте собi, що робимо це  для
примхи, що нам так подоба?ться. Нам немало прийдеться намозолитись з вами,
поки з вас козакiв зробимо. Се робиться для вашого добра. Пiдеш у  бiй,  а
не знатимеш, як збро?ю орудувати  i  куди  повертаться,  то  тебе  i  баба
переможе, а вже перед одним кварцяним, то втiкатимеш певно i пропадеш, мов
руда миш. З твого вишколення на доброго козака мусить вийти для Сiчi  така
користь, що не будеш даром хлiба ?сти i опiсля будеш  обороняти  ??,  нашу
матку, i нашу церкву, i наш укра?нський народ, з котрого ти вийшов,  i  ту
землю, з котро? тебе злиднi прогнали. Тому вчися, а не тому,  що  тебе  до
того силують, лише з добро?  волi,  що  так  треба.  Коли  б  це  кому  не
подобалось, i хотiв тут лежаного хлiба, то йди собi зараз iк бiсовiй мамi,
а то поки я сам прожену, та такого прочухана дам, оцею рукою, що тобi твiй
пан, вiд котрого ти втiк, враз зi всiма економами присниться. Вимагаю  вiд
вас слiпо? безумовно? слухняностi старшинi,  i  за  непослух  строго  буду
карати. Без старшини нема вiйська.
   Розпочалося зараз вчення на сiчовiм майданi, i геть далi за  валами,  i
на березi Днiпра, бiльшими i  меншими  гуртками.  При  кожнiй  сотнi  були
вибранi могильники, що мали копати рови i вали. Всi мусили  вмiти  пiшу  i
кiнну службу, стрiляти з мушкетiв, орудувати шаблею i  списом,  кидати  на
вiддаль ножами. Кожна сотня мала  сво?х  розвiдникiв,  котрi  вмiли  довгi
простори повзанути по землi, мов гадюки.
   Окремо вибрав кремезних людей з добрим зором на гармашiв. Старi  козаки
дивилися на цю роботу з подивом i радiли, що знайшовся мiж  ними  чоловiк,
що хоче других навчити. За ?х часiв було iнакше, вони самi просили других,
щоб навчили.
   Сагайдачний працював вiд  рана  до  ночi  i  всiх  пiдганяв.  Потомленi
вправами йшли вiдпочивати, на ?х мiсце виходили другi, а  Сагайдачному  не
було спочинку.
   У тiй працi вiн потонув усiм сво?м ?ством i шукав в нiй забуття.
   Вiн взорувався на старiм Касянi Байбузi з Чубово? редути.  Для  всiх  i
для себе був суворий, строгий, не пропускав  нiкому  провини.  У  нього  з
Касяном були схожi причини смутку, тiльки  що  Касян  усе  воркотiв,  усiх
лаяв, а Сагайдачний, навпаки, був  для  кожного  привiтний,  приступний  i
кожному рад був помогти. Поза службою вiн був начеб iншим чоловiком.
   До цих вправ, якi на Сiчi були вiдомi i заведенi, додав  вiн  ще  одну,
тут не звiсну: як добувати ворожих мурiв. Дотепер йшли на мури  з  довгими
драбинами, до яких треба було кiлька дужих козакiв, щоб ?х пiднести  i  до
стiни приставити.
   Сагайдачний видумав на це iншу штуку. Настругав коротких дубових щаблiв
i пов'язав  з  них  мотузянi  драбини.  Одним  кiнцем  така  драбина  була
прив'язана до округлого дерева, на котрому  звивалася.  На  другому  кiнцi
були до драбини прив'язанi два великi залiзнi каблукованi гаки. Дво? людей
брали за кiнцi округле дерево руками i викидали вгору.  Гаки  зачiпали  за
стiну, i драбина розвивалась вниз.
   Зразу Сагайдачний не хотiв нiкому  сказати,  на  що  воно  ?,  поки  не
випробував цього з Марком. Вони пiшли оба на вали, перепливли човном рiчку
i тут стали перед  стрiмким  берегом.  Узяли  драбину  i  викинули  вгору.
Дерево, летючи вгору, зачепило гаками  за  берег,  i  зараз  дерево  стало
спадати вниз i розвинуло драбину. Гаки зачепились за камiнь на  березi,  i
тепер обидва сюди повилазили. Попробували так кiлька разiв, хоч не  раз  з
драбиною треба було по?хати вниз, бо гаки не попали на тверду почву  i  не
мали сили вдержати тягару чоловiка.
   По такiй удалiй пробi Сагайдачний дуже оживився.
   - Се лише початок. Таких драбин ми зладимо  бiльше  i  навчимо  козакiв
ними орудувати. Тодi здобування мурiв не пожре  стiльки  людей,  що  досi.
Зараз треба  се  старшинi  показати,  а  тодi  подума?мо  про  решту.  Ми,
зда?ться, весною пiдемо в похiд...
   - На ляхiв?
   - Хiба  що  нi.  Ми  до  цього  ще  заслабi  будемо.  Нам  треба  зразу
попробувати на турках i ?м пригадатися. Вони далi i забудуть, що козаки ще
живуть на свiтi,
   Перед старшиною вийшла проба добре.
   - Менi зда?ться, що такими драбинами ми випередили всiх на свiтi, бо  я
не пам'ятаю, щоб у якiм вiйську такi драбини були.  На  дерев'яну  драбину
влiзе десяток людей, а ?? можна дрючком додолу скинути, а тодi  скiльки-то
люду нiвечиться.
   - Нiчого говорити, - каже кошовий. -  Така  драбина  -  то  собi  хитра
штука, треба таких наробити про запас.
   Вiдтепер Сагайдачний заходив часто в  майстерню,  де  сплiтали  мотузи,
стругали щаблi i кували гаки. До того вигадав Сагайдачний легкi  вiзки  на
двох колесах, якi можна було пiд мур фортецi пiдвезти. Сагайдачний  вибрав
на робiтникiв кремезних i сильних людей.
   Вони вправлялися цiлими днями, викидали драбини на скелю i лiзли  туди.
Показалося  ще,  що  коли  на  драбинi  заважить  здолу,  то  дуже   важко
приходилось поскидати згори гаки.
   Сагайдачний думав все над тим, щоб теперiшнiй спосiб воювання улiпшити,
i все, що вигадав, виходило  гарно.  I  так  вигадав  вiн  скорострiльний,
рушничний, бiй. Вибирав справних  стрiльцiв,  якi  кулею  на  льоту  птицю
трафляли. Вони сiдали на землi, загнувши ноги по-турецьки, за ними  сiдало
кiлькоро звичайних людей з мушкетами, якi безвпинно  лаштували  рушницi  i
передавали стрiльцевi. Вiн брав одну рушницю по другiй,  стрiляв  миттю  i
подавав поза себе, а брав налаштовану.
   Таким способом можна було в однiм мiсцi прибiльшити вогонь до небувало?
швидкостi, коли ходило о те, щоб здержати наступаючого ворога на  конi  чи
пiшки.
   В недовгiм часi став Сагайдачний душею усi?? Сiчi.
   Всi його поважали, наче самого кошового. Те вплинуло теж i на  новикiв,
котрi його подивляли i слухали. Старi  сiчовi  дiди  говорили,  що  за  ?х
пам'ятi такого запорожця на Сiчi не було. Йому ворожили,  що  вiн  кошовим
буде, а тодi не буде важко розбити Польщу на порох та повиганяти з Укра?ни
всiх ляхiв i жидiв.
   Сагайдачний не був з цього радий, що про нього таке говорять. Вiн сво?ю
важнiстю не величався, бо знав, що цього козаки не люблять.  Старшинi  вiн
уступався, давав ?м зразок слухняностi i всiм говорив, що те, що вiн тепер
робить, все лише для добра i слави сiчового товариства.
   Його молодi сотнi робили вправи, мов на  шнурочку.  Сагайдачний  зложив
свою питому  команду,  яку  всi  мусили  знати,  позаводив  знаки  сурмою,
ракетами i iншi,
   котрими порозумiвалися в полi. Рiвно йшли до бою i кiннi, i пiшi. Рiвно
i на команду похилялись списи, добувались i пiдносились шаблi. Сагайдачний
витворив з сiро? юрби збiгцiв справжн? вiйсько, вишколене i карне.
   Церкву  посвятили  ще  того  самого  року  на  Святу  Покрову.   Окреме
посольство привезло з  Ки?ва  iкони,  ризи  i  всi  церковнi  потреби.  О.
архiмандрит, до котрого Сагайдачний за цим посилав, дуже був цьому радий i
прислав сво? архi?рейське благословення.
   Пiд час цього богослужiння став Сагайдачний з сво?ми сотнями в  порядку
на майданi бiля церкви. На це свято поз'?здилися на Сiч знатнi товаришi  з
паланок з усього Запорожжя. Сагайдачний завiв стрiляння сальвами з рушниць
цiлими сотнями, що усiм дуже припало до вподоби.
   На такiй працi плив швидко час, i наспiв рiк 1605. Сiчове вiйсько  було
у зразковому порядку. Збро? було  доволi,  байдакiв  повнiсiнько  довкруги
Хортицi, а багато готових човнiв на березi. Конi були у?ждженi,  пороху  i
куль повнi склади, харчiв назбирано багато. Козаки були певнi,  що  весною
пiдуть у якийсь похiд, певно на ляхiв.
   Кошовий скликав велику раду зараз по великоднi. Вiн говорив перед радою
так:
   - При Божiй помочi ми стали на сво?х ногах так,  як  ще  нiколи.  Тепер
пора нам, щоб козацтво не залежувалось,  а  попробувало  сво?х  сил.  Може
бути, що ще щось покажеться недоладне i треба буде справити або  добавити,
а дещо закупити, то ми так i зробимо, а ви, панове товариство, як гада?те?
   Тепер кошовий, знаючи, що мiж козацтвом ?  ?днiсть,  не  боявся  жодних
партiй.
   - На ляхiв пiдемо, шкода втрачати слiв, - крикнув хтось з гурту.
   - Ведiть нас на ляхiв; вже досить знущалися над бiдним народом...
   - На ляхiв, на ляхiв, вигнати  псубратiв-кровопийцiв  з  нашо?  Укра?ни
геть у Польщу.
   Тепер Сагайдачний вийшов на пiдвищення. Вiн виглядав  поважно  з  сво?ю
довгою бородою.
   - Тихо, товаришi, хай Сагайдачний говорить.
   Сагайдачний кланявся довкруги шапкою.
   - Панове старшино, отамання i ви, мо? товаришi та брати! Iз душi вийняв
менi слово той, хто перший крикнув: на ляхiв! На ляхiв треба нам йти,  щоб
помстити кривди цiлого народа та освободити його з пансько? ?зу?тсько?  та
жидiвсько? кормиги. Там народ нiвечиться, i треба  йому  помогти.  Я  знаю
добре, чого нам на такий великий подвиг конечно потреба, бо у се дiло,  як
зна?те, я вложив цiлу свою душу.
   - Гарно ти впорядкував вiйсько, нiде правди дiти.
   - Я сим не величаюся. Хто пристав до запорожцiв, то його  обов'язком  ?
робити по сво?х силах для товариства, я робив по мо?х силах  i  не  вважаю
сього за заслуги. Я лише про це тому сказав, щоб ви менi  повiрили,  що  я
найкраще знаю, чого нам ще треба. У нас замало гармат... Усе ми  робимо  у
нашiй майстернi, але гармат ми поки що не зладимо.
   - Ми ?х здобудемо.
   - Певно, що ?х здобути мусимо, бо нiхто нам ?х не подару?, але тепер  я
вас питаю, де ?х здобути?
   - На ляхах здобудемо, по городах i панських замках сього  добра  -  хоч
греблi гатити...
   - Та хiба що сими гарматами греблi гатити, бо до  бою  вони  ледачi.  У
панських замках i городах гармати лихi, що шкода на ?х здобування втрачати
сили. Добрi гармати  найшов  би,  може,  в  Польщi,  та  заки  ми  до  них
доберемось, то й сил нам не стане. Але я знаю  краще  мiсце,  де  ?  добрi
гармати, i багато: у туркiв! Треба лише пiти до них поклонитися  козацьким
способом, попросити гарненько i взяти. Я знаю, що нам це  вдасться,  i  ми
цього докона?мо. А  попри  ми  зробимо  ще  одно  благородне  козацьке  та
християнське дiло...
   Усi зна?мо, що ляхи угнiтають наш народ. Вiн мучиться, та як йому надто
допече, то вiн втiка? вiд свого пана гнобителя, i на десять втiкачiв певно
восьмеро доб'?ться до нас, у Сiч. Але гiрша  неволя  вiд  пансько?,  гiрша
мука нашому братовi неволя бусурменська. Там мучиться народ в кайданах  на
турецьких галерах, в тюрмах та пiдземних  льохах.  Спитайте  тих,  що  там
побували, яка гiрка доля до турчина в неволю попасти.
   - Правда, правда, хай Господь хоронить в турецьку неволю попасти.
   -  А  втеча  звiдтам  тяжча,  як  вiд  ляха  з  Укра?ни,  а  скiльки-то
християнських душ пропада? через те,  як  не  може  видержати  знущання  i
збусурмениться? Тож подумайте, панове товариство, як би воно  було  гарно,
коли б ми, забираючи собi турецькi гармати, освободили  ще  яку  сотню-двi
християнського люду з турецько? неволi. А ще подумайте, скiльки у ледачого
турка золота набралось? А це також би не завадило нам роздобути...
   - Добре говорить, йдiмо на турка...
   - Нi, краще ходiмо на ляха.
   - Не говори небилиць, хiба не чув, як гарно нам вичитав.
   Кошовий каже:
   - Хто за тим, щоб йти на турка, пiдняй шапку!
   Цiлий майдан вкрився пiднесеними вгору шапками. Кошовий  пiднiс  булаву
вгору.
   - Бiльшiсть хоче на турка, так воно i бути мусить...
   -  Тепер  подавайте,  товаришi,  голоси,  кому  бути  наказним  у  тому
майбутньому походi, бо вже ж цiлим кошем не  можемо  йти,  пiдемо  усi  на
турка, то тут нам татарин на шию влiзе.
   - Сагайдачний хай буде отаманом, нiхто так гарно дiла  не  зробить,  як
вiн. Як вiн гарно впорядкував вiйсько...
   - Славно, Сагайдачний, бери булаву!
   Сагайдачний кланявся на всi сторони.
   - Панове товариство!  ?  старий  сiчовий  святий  звичай,  що  вибраний
старшина до трьох разiв вибору не прийма?ться, аж доки його  до  сього  не
вислухають. Я клянусь мо?ю козацькою честю, що не для поведенцi? i  звичаю
не приймаю се? честi, а лише для  того,  що  я  такого  дiла  не  подолiю.
Панове! Ви помiркуйте, що я ще як живу, моря не бачив, у мене нема досвiду
на пiвшага. Мав би я мо?м недосвiдом загирити сiчове вiйсько  i  споганити
мою козацьку добру славу, а потiм вiдповiдати на судi божiм, або коли б  я
оцiлiв ставати перед козацький суд, так краще хай менi зараз  кат  одруба?
голову. Я пiду з вами у похiд, я пiду до приступу хоч би на яку фортецю, я
самого султана пiду скубнути за бороду, але отаманувати на морi я не  вмiю
i не буду.
   Козаки були невдоволенi i стали гомонiти.
   - Послухайте мене, братики, до кiнця. Ось  вам  вкажу  такого  отамана,
якого кращого не може бути. Давайте вашi голоси на курiнного отамана Жука.
В таких походах вiн опитний, бо бував на морi. Його Трапезунд зна?, хай же
його пiзна? i Варна. На Варну пiдемо, товаришi, i хай нас поведе  у  божий
час отаман Жук.
   По тих словах Сагайдачний зiйшов з пiдвищення i сховався мiж юрбою.
   - Гаразд! На Варну йдемо i вибира?мо Жука. Де вiн? Давай його сюди...
   Юрба стала Жука випихати на пiдвищення.
   - Славно, Жуку! Отамануй нам i веди на Варну. Дорогу зна?ш добре.
   Отаман Жук не сподiвався, що  дiло  туди  повернеться.  Вiн  був  тако?
думки, що таки Сагайдачного виберуть, а на його курiнь впаде з цього добра
слава, що такий славний козак iз куреня вийшов.
   Рада скiнчилася, отаман був вибраний, i тепер на його головi  було  все
обдумати i приладити до походу...
   - Бодай тебе, Петре! Чого ти так дiло повiв i на мою голову таку  тяжку
вiдповiдальнiсть звалив? - говорив Жук за обiдом, хоч був радий з того, що
йому така честь припала.
   - Пiдожди, отамане, я ще одну штуку видумав i пiсля обiду тобi покажу.
   По обiдi пiшли Сагайдачний, Жук i Марко за сiчовi вали. За ними Антошко
щось нiс у мiшку i не хотiв сказати що. Аж зайшли на мiсце. Вiн  розв'язав
мiшок i  вийняв  з  нього  звичайну  пращу,  себто  кусок  шкури  з  двома
мотузками, i кiлька куль  завбiльшки  з  диню.  То  були  кулi  з  соломи,
помiшано? зi смолою. При кожнiй звисав шнурок, напо?ний порохом.
   Сагайдачний  запалив  кресивом  шнурочок,   поклав   кулю   на   пращу,
розмахнувся i викинув далеко. Куля впала на землю i  лежала,  поки  шнурок
згорiв. Опiсля  стрiлило,  куля  розпуклася,  куски  розлетiлись  i  стали
горiти.
   - Тож вже зна?ш, що в сих кулях ?, i нащо вони?
   - Ти сим хочеш кришi запалювати?
   - Можна й кришi, але воно буде добре i на турецькi судна.
   - Воно гарно, та кажи менi, як ти обляв порох гарячою смолою, i вiн  не
запалився?
   - Я набрав мокрого пороху в платок, причепив до нього  шнурок  i  обвив
клоччям. Вiдтак обвинув смолою i облив довкруги смолою, поки порох  висох,
щоб мiг загорiтись, то i смола застигла.
   - Таких смоляних гарбузiв треба наробити бiльше, - говорив Жук. -  Коли
пiдкрадемося вночi пiд турецькi судна, то можна буде увесь флот спалити  у
пристанi. Помости на суднах смоленi добре, щоб не протiкали.
   Жук наставив Сагайдачного  сво?м  обозним.  Пiд  ним  стояло  усе  пiше
вiйсько, гармата, могильники i драбинники.
   Тепер вони заходились обидва  запопадливо  коло  влаштування  морського
походу на Варну. Сагайдачному прийдеться здобувати фортецю, i до цього вiн
хотiв усе зараз обдумати.
   Жив тодi на Сiчi старий дiд Семен Нетопа, котрий довгий час  побував  у
турецькiй неволi. Вiн там втратив сво? здоров'я i силу. Був дуже немiчний,
не довиджував, приглух, у нього голова хиталась i тряслись  руки.  Не  мiг
нiчого робити i усю зиму пересиджував за пiччю у куренi, а лiтом грiвся на
сонцi, але на Сiчi дуже шанували старих людей, не  жалували  хлiба-солi  i
слухали ?х мудро? ради.
   Сагайдачний заходив до нього вечорами та випитував  про  Варну.  Нетопа
побував там довший час i знав  ??  добре;  знав  вiн  i  стан  Варнянсько?
фортецi.
   Вона славилась сво?ю недоступнiстю.
   Дiд виложив свiй погляд, що Варну  можна  взяти  лише,  як  здобудеться
фортецю, а до не? можна добратися лише вiд рiчки, яка пливе попiд сам мур,
дуже високий i грубий. Гарматою його не розiб'?ш, а на нього хiба драбиною
дiстанешся.
   Зараз  пiд  самим  муром  стоять  будiвлi,  сюди   замикають   на   нiч
невольникiв, пригнаних з роботи. Мур такий грубий,  що  по  ньому  перейде
дво?, а то i тро? людей. Йдучи муром,  приходиться  до  дверей  башти,  що
сто?ть над воротами  фортецi.  У  тiй  баштi  сто?ть  замкова  сторожа,  з
яничарiв. Вiдсiля виходять вартовi, i там держать ключi вiд ворiт.  Ворота
засуваються великим дубовим засувом, що входить глибоко в мур.
   Iншого входу i виходу нема, ? хiба, може, яким пiдземним льохом, та вiн
цього не зна?.
   Коли б так повелось взяти сторожу, щоб не розбiглася i  не  затривожила
вiйська, що сто?ть в замку, то можна, забравши ключi, вiдчинити  ворота  i
впустити через них козакiв, тодi було б гаразд.
   Сагайдачному тепер стало все ясно.  Треба  лише  подумати,  як  це  все
зробити.



   II

   За час, коли вiдомо стало, що пiде похiд на  Варну,  заборонив  кошовий
кому-небудь з Сiчi виходити. Обставлено сторожею проходи; а  сторожа  мала
право кожного застрелити, хто би хотiв переплисти  за  рiчку.  Треба  було
держати все в тайнi, щоб ворог про те не дiзнався, бо  тодi  усе  пiшло  б
внiвець. По степу пiд той час ганялись меншi  купи  татар,  котрi  слiдили
пильно за тим, що на Сiчi робиться.
   День походу проголошено попереднього  дня.  Шiстдесят  п'ять  байдакiв,
навантажених усяким добром, харчами i всякими во?нними  припасами,  стояло
на припонi на Днiпрi. Крiм того,  було  багато  порожнiх  суден  на  всяку
потребу. У цей похiд йшло двi тисячi вибраного лицарства.
   Раненько того дня вiдслужив сiчовий пiп службу  божу,  ходив  вiдтак  i
благословив вiйсько хрестом та кропив свяченою водою на щасливу дорогу.
   Мов духи, виходило козацтво з сiчових ворiт i сiдало  на  байдаки.  Уся
Сiч вилягла на валi i прощалася з вiдпливаючими, викидаючи вгору шапками.
   Повiдпинали байдаки i вдарили веслами. Попереду помчали  два  невеличкi
човни, котрi мали розглядати рiчку. За ними у вiддалi плив байдак  отамана
пiд малиновим стягом. Тут був i Сагайдачний з Марком  i  Антошком,  котрий
вiд свого пана не вiдступав.
   Отаман Жук зняв шапку i перехрестився на сiчову церкву,  другi  зробили
те саме. У Сагайдачного забилось сильнiше серце. Це його  перший  морський
похiд. Вiн горiв з нетерпячки побачити те все, переконатися  наглядно,  чи
його зусилля покажуться корисними.
   - Благослови, Боже, в щасливу дорогу на лицарське жниво, i  дай,  Боже,
щасливо повернутися! - молився Жук.
   До лиману мали заплисти вночi. Там стояла турецька залога з  гарматами,
котра мала не допустити козакiв на море. Наближаючись до лиману, козацький
флот роздiлився i плив двома шнурками, судно за судном попiд  береги.  Пiд
нiч сходились i пливли  серединою.  Прикази  отамана  розвозили  розсильнi
малими човнами.
   Наприкiнцi отаманського судна  стояла  бочка,  у  якiй  держали  козаки
пiвня.  Вiн  мав  ?м  звiщати  день  i  був  у  великiй  пошанi.  Тут,  на
отаманському суднi, був ще i секстант - голка, бо без цього  не  можна  на
море пускатися. Сагайдачний говорив до Жука:
   - Чи ти, товаришу, зна?ш Варну?
   - Я там ще не був. Коли ?? здобудемо, тодi i пiзнаю.
   - Так ти послухай мене i поглянь, чого я в школi про Варну  навчився  i
чого вiд людей довiдався.
   Сагайдачний розложив кусок паперу з рисунком i, показуючи пальцем,  так
пояснював:
   - На Чорне море ти краще дорогу зна?ш, бо ти перепливав  його  не  раз.
Будеш i се знати, кудою плисти пiд береги Болгарi?. Ось тут - гирло Дунаю,
з його семи рукавами, а тут  лежить  Варна,  як  кажуть  бувальцi,  славна
неприступна турецька фортеця. Перед нею  -  морська  пристань,  де  стоять
турецькi галери i байдаки. Ось тут замок. Нам поперед  усього  треба  його
здобувати, та вiн, як бачиш, подальше вiд моря. Попри його вплива? до моря
невеличка рiчка Девна. Пливе попiд сам мур. На цей мур дiстанемось  нашими
мотузяними драбинами, дiстанемось з байдакiв, якими треба вночi  непомiтно
пiдплисти в рiчку. Цього муру дерев'яними драбинами не  вiзьмеш,  бо  нема
берега i нема на чiм ?х поставити. Дерев'янi драбини держаться  в  долинi,
нашi мотузянi держаться гаками на горi. Тепер  ти,  отамане,  розпоряди  i
прикажи, що кому треба робити.
   - На те ще буде час, коли ми туркам попiд Очакiв на море перекрадемось.
Там чатують турки  днем  i  вночi;  цiла  штука  в  тому,  щоби  турецьких
сторожних собак перехитрити...
   Як доплили до лиману, сховалися в прибережних комишах, дожидаючи  ночi.
Тодi рушили тихесенько попри Очакiв. Треба було плисти так тихесенько, щоб
навiть веслом по водi не  плеснути,  бо  вiд  того  усе  залежало,  щоб  в
Очакiвськiй фортецi нiхто ?х не помiтив. Перепливали так  цiлу  нiч,  поки
усi байдаки не переплили. В очакiвськiй фортецi блимало свiтло.
   Коли стало заноситися на свiт, усi байдаки були вже  на  повному  морi.
Усi хрестилися i дякували  Богу.  Залунали  по  байдаках  козацька  пiсня,
забринiла бандура.
   Взялася напрочуд гарна днина. Вiд сходу зарожевiло небо,  а  далi  цiле
запалало. Мiльйони огняних стрiл височiли з моря вгору, i випливло  велике
червоне сонце, котре пiдносилося  щораз  вище  i  вище  i  заяснiло  такою
яснiстю, що аж слiпило очi. Байдаки зiбрались вкупу довкруги  отаманського
судна. Отаман зняв шапку i став голосно вiдмовляти молитву. Вiн тепер  був
i духовником запорозькiй братi?. По козацькому звичаю,  то  коли  по  морю
прийшла скрутна година, козаки навiть сповiдалися перед отаманом.
   Потiм запалили по байдаках огнi на широких кам'яних плитах. Над  огнями
позавiшували казани на тринiжках. Воду возили з собою бочками. Усi байдаки
були пообшиванi очеретом, щоб не потонути, коли б у  байдаки  багато  води
набралось.
   Поживилися  i  попливли  далi.  Байдаки  згуртувались  в  чотири  лави.
Довкруги цiлого флоту пливли таким пiвколесом малi прудкi човни.
   - Тепер ма?мо свобiдну голову i можна зараз  цiлу  рiч  добре  спокiйно
обмiркувати, - каже Жук, - покажи менi ще раз сей папiрець, бо я тебе лише
одним ухом слухав. У  мене  була  iнша  турбота  на  головi.  -  Вiн  став
придивлятися нарисовi ситуацi? i поводив по ньому пальцем.
   - Як же ти дума?ш, Петре?
   - На мою думку, нам би пiдождати на морi, щоб нiкому не  лiзти  в  очi,
або ховатися десь пiд болгарським берегом  i  пiдождати  до  ночi.  Вiдтак
поплисти пiд Варну до пристанi i запалити турецькi судна. Вiд  цього  цiла
Варна заворушиться. Дамо ?м трохи роботи i вiдвернемо увагу вiд того, що я
маю зробити. Я запливу у Девну пiд замок, його треба буде  вмить  здобути,
там,  либонь,  сидить  уся  варнянська   залога.   Там   сидять   узапертi
християнськi невольники. Туди заганяють у спокiйний час i тих невольникiв,
що по галерах мучаться. Тут хова?ться турецька каса,  i  вся  гармата,  та
багато во?нного добра. Коли б тобi, отамане, яка гармата в руки попала, то
бери ?? без лафети. Це забира? багато мiсця на суднi; а лафету то ми  собi
у Сiчi доробимо. Добре було б захопити кiлька менших суден, таких,  щоб  у
Днiпро перевести можна. А як на замку покажеться огонь, так  знай,  що  ми
замок взяли i пiдпалили.
   Марко, слухаючи це, дивився на свого побратима з подивом. У сво?й  уявi
вiн бачив зараз того малого Петруся з  Кульчиць,  коли  разом  на  оболонi
пасли товар. Як воно гарно сталося, що такий талант не  змарнувався  серед
сiро? селянсько? маси в буденщинi пiд солом'яною стрiхою або мiж  книжками
та паперами.
   Мiж козацтвом було весело. Море було спокiйне, сонце свiтило  ясне,  не
стрiчаючи по сво?й дорозi нi одно? хмари.
   По чистому рiвному морському плесi лунала козацька пiсня.
   Не було поки що нiяко? небезпеки. Нiде нi слiду ворожого судна. Байдаки
держалися берега на таку вiддаль, щоб ?х з берега не можна було помiтити.
   Минули Хаджi-бея  i  наблизилися  до  гирла  Дунаю.  Тепер  треба  було
поводитись обережно, бо туди могли швендятись рибальськi судна, а мiж ними
i турецькi. Вiдразу замовкла пiсня.
   Задержалися тут у комишах i чекали ночi.
   Сагайдачний зараз вiддiлив сво? судна, щоб у слушний час  вiдплисти  на
сво? мiсце.
   З того, що кiлька днiв була гарна погода i сонце нагрiвало, назбиралося
пiд вечiр у повiтрi багато пари, яка затягла туманом i море, i його берег.
   Це було якраз на руку козакам, бо могли непомiтно плисти. Жук  розвинув
сво? судна в довгу лаву i, коли настала темна нiч, пiдплив до пристанi.
   Розвiдчi човни  закралися  передом  до  пристанi  всередину  i  донесли
отамановi, що там сто?ть багато турецьких галер i суден, на яких не  чутно
нiякого гамору. Значить, що там не прочувають небезпеки, стоять на якорях,
а людей там дуже мало.
   Сама добра пора зачинати. Байдаки окружали цiлу пристань, особливо  вiд
Царгорода, щоб туди нiяке судно не перекралося. Другi байдаки  запливли  у
пристань.
   На них заблищали iскорки  вiд  кресива,  яких  прислоняли  до  пристанi
полою, i смолянi галушки посипались на помости турецьких суден.  За  хвилю
почулося в рiзних мiсцях трiскання лускаючих  куль,  куски  гарячо?  смоли
розлiталися  по  смоленiм  помостi.  За  часок  усе  те  спалахнуло  ясним
полум'ям, судна зачали горiти. Вiд них займалися й тi, що  не  досягла  ?х
смоляна куля. В цiлiй пристанi постав великий пожар. Тодi  козацькi  судна
повтiкали на море i стали поруч других у колесi.
   Цiла Варна заворушилась. Турки з великим криком поспiшали до  пристанi.
Усе кинулось рятувати. Моряки вскакували на судна, якi  ще  були  цiлi,  i
поспiшали ви-дiстатися з  вогню  на  море.  Та  тут  натрапили  на  ланцюг
козацьких суден, козаки зачiпали втiкаючих гаками, вскакували на  судна  i
вибивали усiх впень, а судно -забирали. Тепер  турки  догадалися,  хто  ?м
запалив флот.
   А тим часом Сагайдачний, ще поки у пристанi вчинився пожар,  заплив  зi
сво?ми суднами у лиман Девни i поплив горi рiчкою. Звiдсiля  побачив  вiн,
яке пекло зчинилося у пристанi. Сагайдачний пiдплив аж пiд мур замку.  Тут
було темно, свiтло пожару туди не доходило. Кiльканадцять мотузяних драбин
загурчало в повiтрi. Гаки позачiплялися за вершок муру.
   Сагайдачний, заткнувши шаблю за пояс, з ножем у руцi  полiз  перший  по
драбинi, слiдом за ним полiз Антошко з ножем в зубах.
   Вiдразу показалося кiльканадцять голiв. На вершку муру  вже  було  ясно
вiд полум'я. Сагайдачний бiг муром до дверей башти над воротами.
   Зараз при самiм фортечнiм мурi стояли вiд середини  будiвлi.  ?х  кришi
сягали боком аж до вершка муру.
   Нiхто не звертав увагу на тi тiнi людей, що бiгли здовж муром.
   Сагайдачний почув за собою якийсь шелест, щось  сунулося  по  кришi,  а
далi впало на подвiр'я. Вiн оглянувся, Антошка вже за ним не було. "Пропав
хлопець та ще бешкету нам наробить".
   Вiн тепер пустився бiгцем, щоб чимшвидше взяти башту.
   Зараз з муру вели дверi до  башти.  Крiзь  щiлину  побачив  Сагайдачний
свiтло. Вiн заглянув туди, всередину. На столi  блимав  каганець,  хитаючи
сво?м малим свiтлом. Було тут  кiлька  туркiв.  Один,  старший,  сидiв  на
помостi i курив свiй чубук. Один проходжувався мовчки по  хатi,  а  кiлька
спало на сво?х лежанках. Вони не показували по собi, щоб пожар у  пристанi
?х турбував. Впрочiм, ?х дiло було сторожити на баштi, а не в пристанi.
   Сагайдачний стояв з кiлькома козаками пiд дверима.  Вiн  порозумiвся  з
ними шепотом, i кiлька  дужих  козакiв  пiдперлися  плечима  пiд  зачиненi
дверi. Потиснули з цiло? сили i виважили iз бiгунiв. Дверi впали, а козаки
кинулись на збентежених туркiв i порiзали всiх в один мент, що i  крикнути
не було коли.
   Сагайдачний дивився по стiнах i тут, бiля дверей,  побачив  на  кiлочку
великий ключ.
   - Пiти до наших, щоб Марко мерщiй  пiдступив  з  вiйськом  пiд  ворота.
Взяти смолоскипи i ракету червону, одну, другу.
   Сам пiшов другими дверима i тут зараз потрапив на схiдцi, що вели вниз.
За ним пiшли козаки.
   Збiгши надолину, зараз на другiм кроцi наткнувся  на  якогось  лежачого
чоловiка i трохи не впав. Кинувся до ворiт i тут побачив у сутiнi  когось,
що з замком мозолився. Сагайдачний скочив до нього з ножем, та в саму пору
почувся шепiт:
   - Це я, Антошко. Я впав з кришi, та аж сюди напомацки забрiв.
   - Де вартовий вiд ворiт? - пита? Сагайдачний, шукаючи замка.
   - А ондечки лежить;  либонь,  вже  неживий.  Я  пiдступив  непомiтно  i
зацiдив його лобом у живiт. Хотiв я вiдчинити ворота, та вони,  клятi,  не
даються.
   Сагайдачний перекрутив ключем  замок  i  при  помочi  козакiв  вiдсунув
великого засува, що заходив  через  цiлi  ворота  у  дiру  в  мурi.  Тепер
вiдчинили замковi ворота на оба крила. За хвилю надбiгли козаки з берега i
всипались на подвiр'я.
   - Треба засвiтити. Кидайте смолянi галушки на кришу.
   Який десяток смоляних куль попало на  кришу,  стали  лускати,  i  криша
зайнялась та стала горiти.
   Аж тепер побачили турки, що у замок вдерлися непроханi гостi.  В  замку
стали сурмити на тривогу. Яничари повибiгали з сво?х домiвок,  на  майданi
стало ясно, мов удень. Козаки з криком кинулись  на  яничарiв  з  шаблями.
Яничари не могли  очуняти  i  гинули  на  козацьких  шаблях.  Та  яничарiв
виходило щораз бiльше, i тепер стали оборонятися.
   З горючих будiвель виходили розпучливi крики невольникiв:
   - Рятуйте нас, хрещених, бо згоримо.
   - Хлопцi! Розбивайте дверi, бо невольники згорять.
   Козаки стали розбивати дверi, i звiдтiля вибiгали  покованi  в  кайдани
люде. Вони кинулись теж розбивати дверi у  iнших  будiвлях.  Вони  вхопили
велику колоду i гатили  в  дверi,  мов  таранами.  Зараз  стали  розбивати
кайдани чим попало. Помагали однi другим. Хто вже був свобiдний,  хапав  в
руки ломаку та йшов з козаками на яничарiв.
   Мiж яничарами з'явивсь  якийсь  старшина  й  крикнув  на  них  могутнiм
дзвiнким голосом. На те яничари поставились пiд муром в трикутник i  стали
завзято вiдбиватися; цей  старшина  став  на  шпилю  трикутника  з  шаблею
наголо. Був це дужий високий  чоловiк  з  чорною  бородою.  Тепер  даремне
силувались козаки розбити яничарiв, котрi оборонялись шаблями i бердишами,
що небезпечно було до них пiдступити.
   Невольники, бачачи це, узяли з  пожару  довгу  горючу  платву  i  стали
штовхати у яничарiв, мов тараном:
   - Ось як ?х, клятих, треба, а ви, козаки, доконайте решту шаблями.
   Горюче  бервено,  мов  язик  яко?сь  казково?  потвори,  безвпинно   то
стягалося, то висувалося наперед, а за кожним  разом  мотлошило  яничарiв,
котрi з криком та прокльонами падали на землю. Вiд  тих  ударiв  трикутник
розбився. Яничари розскочились, i на них напали козаки  з  шаблями.  Тепер
вже обороняв кожний сам себе.
   Високий старшина скочив з недобитками пiд мур i тут став оборонятися. А
видно, що мистець був на шаблi i стинав голови, мов  макiвки  тим,  що  на
нього наступали. Тодi виступив поперед Марко Жмайло.
   - Лишiть менi його, товаришi, хай помiримось. На хвилю припинився  бiй.
Кожний хотiв бачити той лицарський двобiй. Одна i друга сторона  поставила
свого, найстаршого борця на шаблi. Знайшов свiй свого.
   Турок кинувся на Жмайла з таким завзяттям, що, здавалось, розруба? його
надво?. Та зараз показалась Жмайлова штука горою.
   Марко нi раз не  збентежився.  Заплiв  iз  його  свою  шаблю.  Короткий
млинець - i шабля турка вибита, полетiла геть у воздух.
   - Живого берiмо, - кричали козаки.
   Та вже було пiзно, бо нестямились, як Марко рубонув  турка  по  ши?,  i
голову вiдрубав одним махом.
   Усi крикнули. Яничари пiшли врозтiч, i хто не вспiв скритися, той гинув
напевно. До Жмайла приступив один невольник i каже:
   - Шкода було його,  козаче,  вбивати.  Хоч  вiн  i  турок,  але  добра,
лицарська була людина, нашим катом був хто iнший.
   - Тим я не турбуюся, пропало. Вiн був би мене, певно, не пощадив,  коли
б менi шаблю з руки вибив.
   - Як ми того потурнака Iбрагiма пiйма?мо, то спалимо його живим.
   - Шукаймо за ним, братики!
   Невольники кинулись шукати за потурнаком, та його вже знайшли iншi.
   На замковий майдан вивели невольники дужого турка в подертiй одежi.  На
головi у нього не було  чалми,  i  вiн  свiтив  оголеним  лобом.  Вiн  був
скривавлений. Дрижав усiм тiлом. Знав, що з ним невольники зроблять.
   - Сюди його давай, оцей огонь буде для нього якраз добрий.
   Вели його попри Сагайдачного.
   - Давай його сюди, - крикнув, - то наш бранець.
   - Вiн наш, ти до його  не  ма?ш  нiякого  права,  -  кричали  розбiшенi
невольники i вели потурнака далi, поштовхуючи.
   - Ми тобi вiдплатимо за всi нашi кривди, - вiдгрожувались.
   - Сюди давай! - скрикнув Сагайдачний i стукнув ногою. Та коли i  це  не
помогло, вiн став бити плазом по спинах.
   - Я тобi дам  не  слухати,  собачий  сину,  на  те  ми  тебе  з  неволi
визволили?
   До Сагайдачного пристало ще  кiлька  козакiв  i  так  з  бiдою  вирвали
Iбрагiма з-посеред розбiшено? товпи.
   Iбрагiм став перед Сагайдачним i зараз упав йому в ноги:
   - Помилуй мене та спаси, повiк тобi вдячний буду. Не  пора  менi  зараз
без покаяння вмирати, а вам, козаки, я буду ще потрiбний.
   Сагайдачний поступився назад i плюнув:
   - Не каляй мо?х козацьких нiг  тво?м  потурнацьким  язиком.  Вставай  i
вiдповiдай, що тебе питати буду. Де суть каземати  i  льохи,  де  мучаться
упiрнi невольники?
   - Я покажу.
   - Де скарбниця твого пашi?
   - Покажу.
   - Де зложена зброя i во?ннi прибори?
   - Усе покажу.
   - Де палата твого пашi?
   - В городi над морем. Там його статки i гарем.
   - Гаразд! Тепер поведеш мо?х людей i все покажеш, а  коли  збрешеш,  то
вiддам тебе невольникам, а вони з тебе живого шкуру знiмуть.
   Сагайдачний прикликав одного свого сотника.
   - Вiзьми кiлька десяткiв козакiв. Цей потурнак покаже тобi,  де  що  ?,
поперед усього випусти невольникiв. Вони, либонь, прикованi до стiн...
   - Я маю ключi, - каже Iбрагiм.
   - Опiсля забрати все, що ма? для нас  вартiсть,  i  перенести  на  нашi
судна. До помочi прибери ще невольникiв. А сього  потурнака  бережи  менi,
мов ока в головi, бо ти за нього менi вiдповiдатимеш головою, його  опiсля
перевести на мо? судно. Що з ним зробимо, то побачимо ще...  Та  ще  пошли
посильне судно до отамана, щоб сюди прислав бiльше порожнiх суден,  бо  на
сво? ми усього не заберемо... Ти, Марку, пiди з кiлькома сотнями у  город,
треба трохи туркiв у городi поскоботати i  палату  пашi  вичистити...  Щоб
було все виконано, як я запорядив...
   Тим часом Жуковi судна стояли довкруги пристанi i виловлювали  втiкаючi
турецькi судна. Вiн сам стояв на лiвiм крилi вiд пiвдня. Тут  здобули  вже
кiлька турецьких во?нних суден i поставили позаду сво??  лiнi?.  До  нього
добилось посильне судно вiд Сагайдачного. Жук з великою радiстю довiдався,
як гарно Сагайдачний справився. Вiн дав приказ.
   - Десяток суден горi рiчкою до Сагайдачного!
   Та в цiй хвилi надплила вiд пристанi одна галера.
   Жук кинувся на не? з  сво?м  байдаком,  за  ним  пiшли  другi.  Вже  ??
загачили i дерлися на  стiни.  Яничари  стали  оборонятися  i  стрiляли  з
рушниць.
   Жук стояв на палубi свого судна i давав прикази.
   Та в тiй хвилi захитався, розвiв руками i повалився на помiст судна.
   Козаки охнули, кiлька кинулись його рятувати. У нього  плила  з  грудей
кров. Вiн проговорив тiльки:
   - По менi Сагайдачного вибирайте...
   I сконав.
   Страшно помстили козаки свого отамана. На здобутiй галерi вирубали усiх
до одного, а галеру пустили на дно.
   Але славного отамана Жука вже не було в живих.  Поклали  товаришi  його
лицарське тiло на дно байдака i прикрили малиновою коругвою.
   Тепер не було вже туркам пощади.
   Посланi до Сагайдачного судна стали поруч з другими.
   На них стали нагружати здобуте добро.
   - Тепер у город, голуб'ята, -  розпоряджався  Сагайдачний,  -  лише  не
рушайте менi християнського добра,  буде  з  нас  того,  що  здобудемо  на
турках.
   У замку метушня не вгавала, хоч не було тут  кого  бiльше  бити.  Тепер
виводили з льохiв нещасних  невольникiв,  виносили  усяке  добро,  двигали
гармати. Байдаки пiд'?здили, забирали i ви?здили на море.
   Бiднi невольники, що давно не бачили свiтла, прислонювали  собi  очi  i
ходили, мов слiпi. Iншi були так обезсиленi, що треба ?х  було  вести  пiд
руки.
   Усе козацтво, яке тут не мало що робити, пiшло у город i стало  грабити
турецьких купцiв. Виносили дороге сукно цiлими поставами, шовк,  адамашок,
парчу, виносили золото та срiбло i насипали в байдаки.
   - Гей, товаришi! Та чи здобули хоч одну турецьку галеру?
   - Здобули не одну. Там сам отаман пильну?...
   - Отож везiть це добро i  передайте  на  галери.  Лише  вибирайте  самi
легшi, бо важка у Днiпрi на мiлинi загрязне, i  вертайте  швидше  сюди.  А
поспiшайте, бо нам треба вертати. Турки з Царгорода незабаром наспiють...
   Перша партiя суден, яка вернула, принесла Сагайдачному сумну вiстку про
геройську смерть Жука.
   Сагайдачний зняв шапку i перехрестився.
   - Вiчная йому пам'ять!
   Вiн послав зараз за Жмайлом.
   - Тепер ти тут порядкуй усе, а коли побачиш двi  ракети  вiд  моря,  то
звели сурмити збiр i вертайся з байдаками на море, не лишаючи тут  нiкого.
Менi пора на море, бо Жука вже нема в живих.
   - Хлопцi! Вам тут приказу? Жмайло, я вертаю на море.
   Сагайдачний сiв на свiй байдак враз з Антошком. На його  байдаку  сидiв
на помостi, зiгнувшись удво?, потурнак Iбрагiм. Вiн ждав сво?? долi.  Знав
вiн, як козацтво з потурнаками поводиться, i не ждав  нiчого  доброго  для
себе.
   Човен Сагайдачного поплив стрiлою на море.
   На дорозi вже розвиднiлось. В пристанi догарювали турецькi  галери.  По
водi плавало багато недогаркiв i поламаного дерева.
   Сагайдачний пiдплив пiд отаманське судно i перейшов на нього.
   Вiдкрив тiло Жука, приклякнув над ним i поцiлував в голову. Жук лежав з
заплющеними очима, начеб спав. Поклали трупа позаду судна i вкрили сукном.
Малиновий прапор знову пiднесено вгору.
   Сагайдачний вiдплив на море i дав знак, щоб до нього всi зiбралися.
   - Товаришi! Наш славний отаман полiг лицарською смертю.  Повеземо  його
тiло на Сiч i там гарненько похова?мо. Тепер вибирайте нового отамана.
   - Нiчого нам вибирати, бо  покiйник,  вмираючи,  передав  на  тебе  усю
владу. Тобi це належиться, бо ти наш обозний.
   - Слава Сагайдачному!  -  гукали  козаки,  пiднiмаючи  шапки  вгору.  -
Отамануй нам i веди до слави.
   Не було часу церемонитись. Сагайдачний вклонився шапкою на всi сторони,
взяв в руки булаву, поцiлував ?? з пошаною, а вiдтак перейшов з  малиновим
прапором на сво? судно.
   А тим часом байдаки все увихались i перевозили добичу. Галери були туго
нагруженi всячиною.
   На приказ Сагайдачного стрiлили у воздух двi ракети.  Це  умовний  знак
для Марка, що пора йому вертатися.
   Марко Жмайло, упоравшися по вiд'?здi Сагайдачного з фортецею,  пiшов  у
город. Тут козаки аж прiли при роботi.
   Тепер Марко зiбрав сотню козакiв i пiшов шукати палату пашi.  Визволенi
невольники показували дорогу. По  дорозi  один  невольник  знову  пригадав
Жмайловi, що треба було пашу пощадити, бо вiн був добрий чоловiк.
   - А хiба ж я пашу вбив?
   - Еге ж, це той високий турок, якому ти вiдрубав голову.
   - Для нього так краще. Бо коли б був уцiлiв, то султан пiслав  би  йому
шовковий шнурочок за те, що Варну запропастив.
   - А це на що?
   - От дурний! У турецькiй неволi побував, - каже другий невольник,  -  i
не зна?ш, що кому падишах шовковий шнурок пiшле, то мусить  сам  на  ньому
повiситись.
   Прийшли пiд величаву палату при  затишнiй  вулицi.  Це  була  поверхова
мурована будiвля. Криша була вкрита зеленим черепом. Усi вiкна вiд  вулицi
були позабиванi густою залiзною решiткою. Туди вели вiд вулицi однi  грубi
кованi дверi. По обох боках будiвлi стояв високий мур, за яким видно  було
високi розкiшнi зеленi кипариси, дуби, тополi та й таке, що не  знати,  як
воно назива?ться. Це був огород, призначений для гарему пашi.
   Як Жмайло  прийшов,  то  кiлька  козакiв  розбивали  дверi  сокирами  i
келепами. Дверi не  подавались.  Хотiли  дiстатись  вiкном,  ставали  один
другому на плечi,  та  лиш  котрий  пiдвiвся,  то  до  нього  крiзь  вiкно
стрiляли. Кiлька козакiв полягло.
   Жмайло крикнув:
   - Пiд мур, бо усiх вистрiляють, давай сюди драбини.
   Принесли драбини. Козацтво за той час ховалося  пiд  мурами,  i  стрiли
замовкли.
   Аж принесли кiлька мотузяних драбин i закинули на  мур  огорода.  Марко
полiз перший, за ним полiзли другi i позiскакували на землю.
   У тiм огородi було гарно, мов у раю. Все, що орi?нтальна фантазiя могла
видумати, усi вимрiянi розкошi були тут. Грубi кипариси, високi дуби росли
вгору, розставляючи сво? гiлки на  усi  сторони.  На  землi  повно  стежок
рiвнесеньких, чистеньких, мов тiк витолочених. Травники  з  рiвностриженою
травою, а далi квiтники з заморськими квiтами,  що  розносили  усюди  сво?
пахощi. Посерединi стояла криниця з водогра?м. Тонкою  цiвкою  стрiляла  у
воздух вода з легеньким шумом, вгорi розбивалася на дрiбнесенькi краплини,
котрi, граючи з сонцем, спадали в широкий басейн з  чорного  мармуру.  Вiд
цього  над  криницею   стояла   чарiвна   радуга.   У   басейнi   плавали,
переганяючись, дрiбнi кольоровi рибки за мушками  i  хробачками,  якi  тут
накидала служба для них на поживу.
   З того басейну вiдпливала чистенька вода кам'яним  рiвчиком  у  другий,
бiльший басейн. Звiдси вода пливла на невеличкий водопад.  Пiд  ним  стяло
невеличке млин-ське колесо, котре оберталося i  порушало  рiзними  гарними
фiгурами. Два трачi рiзали пилою  дерево;  один  стояв  нагорi,  другий  -
внизу. Вони безвпинно рушались. Далi якийсь невольник молов  жорнами.  Тут
знову бородатий жид хитався над книжкою, а в кутi баба робила масло. Тако?
чудасi? було тут бiльше, а все  рушалось,  мов  живе.  Виладив  це  якийсь
невольник-iталi?ць на втiху його свiтлостi пашi, а його свiтлiсть казав це
поставити в цiм садку на втiху сво?м жiнкам гарему. По боках стежок i  пiд
кипарисами стояли низенькi лавочки, вистеленi килимами i подушками.
   Та не було часу роздивляти по саду, бо за Жмайлом щораз бiльше  козакiв
перелазило. З цього боку не виходило з палати нi одне вiкно,  i  нiхто  не
бачив, що тут робиться.
   Жмайло рушив до палати на заднiй вихiд. Тут  стояв  чорний,  мов  чорт,
?внух i заступив йому дорогу. Жмайло його вiдтрутив, а вiн, блискаючи люто
очима, що аж бiлки йому наверх повилазили, добув ножа i кинувся на Жмайла.
Козаки зарубали його шаблями.
   - Хлопцi! Всередину i вибити усiх!
   Козаки вперлися в сiни i розбiглися по кiмнатах. Однi добивали ?внухiв,
що на них стрiляли з вiкон. Другi вiдчинили дверi вiд улицi i туди ввiйшли
козаки, що на улицi пiд муром ховалися.
   Козаки пiшли схiдцями нагору, де в однiм крилi помiщений був гарем.
   Палатна сторожа, дiзнавшись, що  в  городi  ско?лося,  позаганяли  всiх
жiнок в одну кiмнату, зачинили дверi i стали до оборони. Тут  було  кiлька
?внухiв, якi кинулись з ножами на козакiв, ?х вибили вмить. Прийшов сюди i
Жмайло. Вiн забрав у вбитого ?внуха колiсце з  ключами  i  став  вiдчиняти
дверi.
   В першiй кiмнатi  сидiли  старi  баби,  поганi,  мов  вiдьми.  Це  були
невольницi,  що  послугували  гаремовим  жiнкам.  Вони  стали  верещати  i
попадали на вид козакiв лицем до землi. Одна заступила Жмайловi дорогу  i,
зложивши на грудях руки, виговорювала сво?м беззубим  ротом  якiсь  слова,
чого вiн не розумiв. Жмайло вiдсунув ?? набiк i пiшов у дальшi дверi.  Тут
побачив таке, що йому голова закружляла. Було тут яких  двадцять  напрочуд
гарних молодих жiнок. Вони були одягненi у шовки i  адамашки,  з  золотими
прикрасами на головi i ши?, дiадемами з жемчугiв у волоссi. Одна краща вiд
друго?. Всi були одягненi в широкi штани  та  убутi  у  гаптованi  золотом
черевики.
   Жмайло стояв на порозi з скривавленою шаблею i не знав, що йому робити,
бо жiнки пiдносили зразу великий писк, а вiдтак притихли. Козаки, пхаючись
сюди, потрутили його усередину. Тодi жiнки  стали  заслонювати  собi  лице
долонями, хустинками, котра що мала.
   Жмайло отямився. Що йому з цим кагалом робити?
   - Гей! Кажiть, молодицi, котра з вас хрещена? З гурту вийшли три  гарнi
дiвчини, а одна заговорила по-укра?нськи:
   - Ми християнськi невольницi. Ми двi з Укра?ни, а це  ляшка,  визвольте
нас...
   - А цi другi?
   - Тим дайте спокiй. Вони радi, що у гарем попали, коли звiдсiля пiдуть,
то собi пошукають iншого пана...
   - Так нiчого нам гаятись. Одягайтесь мерщiй у що  попало  i  ходiть  за
нами. Хлопцi! Забирайте оцi всi килими, це нам також придасться. Забирайте
все, що можна взяти, цю палату треба добре випатрошити, бо ?? пан i так не
жи?.
   Тепер стали козаки виносити цiлими оберемками усяке добро з палати. Все
понесли на байдаки.
   Запалав увесь город. Вiд моря побачили двi ракети.
   - В саму пору ми упорались.
   Сурмачi сурмили збiр.
   Козацтво збиралось, познiмали мотузянi драбини  з  муру  i  забрали  на
байдаки.
   Над рiкою застав Жмайло гурток обiдраних невольникiв, яких купили  собi
турки на базарi. Вони тепер повтiкали i прийшли просити  козакiв,  щоб  ?х
забрали з собою.
   - Не говорiть багато, лише сiдайте на байдаки, бо нам пильно. Ми по  це
сюди i прийшли, щоб християн визволяти.
   Настала на березi велика метушня. Усi пхалися, щоб швидше вiдплисти.
   Вiдплили всi байдаки на море. Жмайло плив на  послiдньому.  Поплили  до
Сагайдачного.
   - Чи всi вже тут? - пита? Сагайдачний.
   - Я вiдчалив послiднiй.
   - Пливем на море, а там спочинемо по тяжкiй працi.
   Вдарили веслами i вiдплили геть на море, де всi  байдаки  зi  здобутими
галерами зiбрались вкупу. Лише сторожнi човни поставили довкруги подальше.
   Звiдсiля вже i Варни не було видно.
   Козаки дуже  радi  були,  що  похiд  так  гарно  повiвся.  Варна  довго
попам'ята? таку гостину.
   Сагайдачний пересiвся на одну з галер,  i  там  застромили  отаманський
прапор. За  ним  повели  Iбрагiма  i  три  християнськi  невольницi.  Вони
понадягали на себе кире? i подобали на монахинь.
   На палубi сiв Сагайдачний на якiйсь бочцi i прикликав потурнака.
   - Хто ти?
   - Я потурнак Iбрагiм.
   - З якого ти роду, звiдкiля i як тебе по-християнськи звали?
   - Я з Укра?ни, але мого роду й iмення не скажу.
   - Чому?
   - Бо я з славного козацького роду, i не хочу його каляти  тим  страшним
поганим п'ятном, яке до мене приплило через те, що  потурчився.  Хай  мене
моя рiдня згаду?, що я загинув, полiг. Хай i плачуть  за  мною.  Легше  ?м
буде вмирати з молитвою  за  мою  душу,  чим  мали  би  довiдатись,  що  я
поганець, урод, якого нi земля, нi вода не повинна прийняти.
   Ця вiдповiдь усiх дуже зацiкавила. Сагайдачний собi подумав: "Не  такий
вiн поганець, коли шану? свiй рiд i ймення".
   - Що тебе спонукало, що ти потурчився?
   - Отамане, батьку!  -  крикнув  несамовитим  голосом  потурнак  i  впав
навколiшки. - По  козацькому  звичаю  у  морських  походах,  коли  грозить
небезпека  загибелi,  коли  настане  скрутна  година,  тодi  отаман  каже:
"Сповiдайтесь, товаришi, господу Богу i менi, отамановi кошовому,  з  усiх
сво?х грiхiв". Я не маю  права  покликатись  на  козацький  звичай,  бо  я
вiдстав вiд козацтва i я недостойний козаком себе називати. Ще  й  те,  що
нам зараз небезпека не грозить. Та я тебе благаю, отамане,  вислухай  мо??
сповiдi. Я знаю, яка кара мене жде. Яка  вона  не  буде,  я  ??  прийму  i
спокутую без ропоту, але зглянься на мене, окаянного,  дозволь,  вислухай,
ачей же менi хоч трохи на душi полегша?. Я не смiю вимовити божого iмення,
такий я грiшник.
   Вiн  просив  таким  голосом,  як  мала,  провинившися,  дитина  просить
прощення у матерi.
   - Говори! Я слухаю.
   - Я потурчився не для користi для себе. Коли б я  був  мав  користь  на
думцi, то я при мо?й освiтi i проворностi був би високо пiшов мiж турками.
А я вдоволив себе тим, що мене поставили звичайним наглядачем, посiпакою i
катом над невольниками. Я зробив це, налякавшись невольничого  життя,  тих
кар,  того  знущання  над  християнськими  невольниками.  Вони  надi  мною
знущались тим бiльше, що пiзнали в менi кращу людину  i  хотiли  мене  для
себе при?днати. Ще як я побував у Синопi, приходило менi на думку покласти
на себе руки i  зробити  мо?м  терпiнням  край.  Та  я  цього  не  зробив,
надiючись, що моя доля, може, поправиться. Тодi мене повезли в Царгород  i
замкнули у Чорну вежу. От тут було пекло. Я не видержав.  Я  зголосився  у
старшини,  вiдцурався  Христа  i  признав  Магомета  мо?м  пророком.  Мене
заставили турки плювати на хрест i я, окаянний,  це  зробив...  -  Iбрагiм
став себе бити кулаками в груди, по  головi,  дряпав  нiгтями  сво?  лице,
вiдтак, мов божевiльний, впав на землю, попав всудороги i ридав  не  сво?м
голосом, що  усiх  аж  дрожем  проймало.  Тривало  так  довгий  час,  поки
успоко?вся i говорив далi:
   - Ти, отамане, читав в книгах, зна?ш, що там  про  пекло  написано.  То
неправда. Нема там нi огня, нi смоли, нi сiрки. Там ? те, що то?  хвилi  в
мо?й душi дiялось. Страшнiшого пекла не можна  собi  з'ясувати,  як  грижа
нечисто? совiстi, почування за собою великого грiха. Менi пекло в  душi  i
день i вночi. Мене совiсть так страшно мучила, що добрий чоловiк з  чистою
совiстю не пойме, не зрозумi? того. I так воно бува? в окаянних, проклятих
вiчно i вiчно, та ще з тою певнiстю, що нiколи тому кiнця не буде i нiколи
не побачать лиця божого. Ось так вигляда? пекло, котре донинi в мо?й  душi
горить...
   Мене поставили наглядачем над бiдними християнськими невольниками, тими
самими, що я з ними недавно терпiв, з котрими дiлив ?хню долю. Тепер я був
в болотi, а вони чистi. Я ?м завидував, i це мене злило i дратувало,  чому
вони не такi самi, як i я? Я хотiв ?хню долю з мо?ю зрiвняти  i  потягнути
?х у те саме багно, в якому я калявся. Так робить упавший ангол i  другого
на грiх наводить, щоб кожний був таким самим чортом, як i вiн.  Тому-то  я
вигадував для мо?х колишнiх братiв рiзнi муки i  шукав  забуття,  насолоди
для себе в ?хнiх муках i стонах. Та мене це ще бiльше злило,  що  вони  до
християнського бога молились, а менi цього не було вiльно, i  я  ?х  хотiв
змусити, щоб цього не робили. Я став для них  страшним  катом.  На  спомин
мого iмення вони дрижали. Мене брала розпука, що я цього доконати не можу,
i я бiсився. Бачите перед собою Юду Iскарiота i  Ка?на  в  однiм  тiлi.  Я
продав Христа i убив брата. Для мене не може бути  пощади.  Та  дозвольте,
козаки, що я сам собi смерть виберу. Пустiть  мене  мiж  цих  невольникiв,
яких ви нинi визволили. Вони, певне, розiрвуть мене на куски i покидають в
море.
   Козаки, слухаючи то? сповiдi, хрестилися. На них напав  жах  на  спогад
цих мук, якими ця людина мучилася.
   - Та перед смертю одно  дiло  добре  зробив,  що  помiг  вам,  козакам,
перетрясти всi турецькi скритки, забрати золото, срiбло, зброю, освободити
мучених по льохах невольникiв. Менi зда?ться, що вiд цього менi  трохи  на
душi полегшало, бо я таким побитом на турках помстився,  що  мене  в  таке
болото загнали... Не довго вже мого життя... Я пропащий, окаянний.  Але  я
хочу вам ще одне добро зробити... Хотiв би я  вас  хитро  перевести  попiд
Очакiв. Це буде нелегка для  вас  справа,  бо  вашi  судна  навантаженi  з
добичею. Як вважа?те, якби я вам мiг придатися, то пощадiть  мене  до  то?
хвилi, коли будете безпечнi. Я  знаю  всi  турецькi  звича?,  яких  ви  не
зна?те, а коли мене ощадите тепер, то  буду  мати  двi  потiхи,  що  знову
помщуся на турках та що мо? ледаче тiло з'?дять хробаки на рiднiй Укра?нi.
   Сагайдачний подумав хвилю i каже:
   - Гаразд! Вволимо твою  волю.  А  може,  ти  нам  так  прислужишся,  що
козацтво  тобi  простить?  Побачимо.  Ти  в  розпуку  не  завдавайся.  Бог
милосердний, а його милосердя бiльше, нiж всi  грiхи  свiта.  Бог  був  би
помилував i Юду, коли б вiн був не покiнчив сам з собою. Ти вмий собi лице
i перевдягнись з того лахмiття. Давайте йому яку одежу.
   - Лише не козацьку, бо я недостойний ?? носити.
   В тiй хвилi надплив сторожний човен, а з нього гукав  козак,  приклавши
долонi до рота:
   - Отамане! З полудня якiсь судна показуються. -  Усi  поглянули  у  той
бiк, прикриваючи долонею вiд сонця.
   На це схопився з землi потурнак i, мов  кiт,  полiз  на  щоглу  галери,
звiдсiля роздивлявся по полудневiм обрiю. Вiдтак  зiсунувся  на  помiст  i
каже:
   - Двадцять турецьких кораблiв пливе на нас вiд  полудня,  це  турецький
флот з Бургаса. Певно, якесь судно з Варни перекралося через вашу лiнiю  i
повiдомило в Бургасi, що у Варнi робиться. Вам треба зараз втiкати,  бо  з
погруженими добичею суднами не усто?тесь.
   Сагайдачний крикнув:
   - Судна з гарматами в послiдню лаву, галери всередину i прямо додому!
   - Моя думка  iнша,  отамане.  Додому  не  допливете;  вас  здогонять  i
розiб'ють, ?м на  пiдмогу  надпливуть  судна  з  Хаджi-бея,  а  очакiвськi
заступлять вам дорогу. Тодi всi пропадете, i шкода  вашо?  працi  i  тако?
добичi. Вам треба ховатися у лиман Днiстра. Тамтуди великi турецькi  судна
не запливуть, а там побачимо, що треба нам далi робити.
   - Хiба ж i нашi галери у лиман не запливуть?
   - Цi запливуть, лише треба з них набору здiймити.
   Така порада подобалася всiм.
   Сагайдачний, приклавши руки до рота, закликав:
   - У Днiстровий лиман! Невольникiв перебрати з галер на байдаки!
   Поки це було переведено, ворожий флот став чимраз наближатися. Потурнак
Iбрагiм полiз знову на щоглу.
   - Це во?ннi  турецькi  судна  з  гарматою.  Видно  турецьку  коругву  з
пiвмiсяцем. Нам треба втiкати щосили.
   Старшина пiзнала, що потурнак справдi освiчена i  з  морем  ознайомлена
людина, котра тепер може  ?м  стати  у  пригодi.  Сагайдачний  у  морських
походах  був  новиком.  А  тут  така  велика  вiдповiдальнiсть  на  ньому,
прийдеться не лише життя втеряти, але  i  козацьку  славу.  Шкода  стiльки
працi, стiльки зусиль, тако? гарно? побiди. Турецький флот непремiнно  йде
на те, щоб це все йому видерти в такий мент, коли почував  себе  безпечним
побiдником. Вiн задрижав. Тепер потурнак видався  йому  одинокою  людиною,
яка його з цi?? топелi може вирятувати. Яке щастя, що не дав  його  вбити.
Вiн каже до потурнака:
   - Ти, небоже, як бачу, неабихто. Поможи нам сво?ю  радою,  а  Бог  тобi
простить, i козацтво прийме знову помiж себе. Про це вже я подбаю.
   В потурнака начеб iнша душа вступила. Перший раз почув полегшу. Вже вiд
цi?? сповiдi перед козацтвом блиснула в його душi надiя, що, може, вiн  ще
спокуту? свiй грiх... Вiн осмiлився спитати Сагайдачного:
   - Правда, отамане, що ти ще не бував у морських походах?
   - Звiдкiля це зна?ш?
   - По тво?й ходi. Так моряки на помостi не ходять. Тобi все зда?ться, що
впадеш... Чи так?
   - Нiде правди дiти...
   - Коли я бачив тебе, пане отамане, при роботi, то я зараз пiзнав,  чого
ти вартий. Так хитро здобути Варненський замок, то не  хто-будь  може.  На
сушi ти показав себе неабияким ватажком. Але що iншого  робити,  як  земля
пiд ногами, а iнше, коли ми мiстимось на байдаку i пливем по водi. Я  море
знаю добре, бо перепливав його поздовж  i  впоперек  i  з  козаками,  i  з
турками. Тому я дуже радий з того, що  можу  тобi,  мiй  спасителю,  тепер
стати в пригодi. Бачиш, що я перший раз по довгiй-предовгiй душевнiй  муцi
зрадiв. У мене вступила надiя не на врятування  мого  життя,  що  ти  менi
пообiцяв, але на те, що зможу  щось  доброго  перед  смертю  для  козацтва
зробити.
   Iбрагiм став знову плакати i бити себе в груди.
   - Та ти мене, небоже, переоцiню?ш, тобi  треба  знати,  що  не  я  сюди
вiйсько привiв. Мали ми славного опитного отамана, вiн  полiг  пiд  Варною
лицарською смертю. Я був обозним, i на мене перейшло отаманство. Але  дуже
боюся, що тому не дам ради i що усе  козацтво,  i  здобич,  i  слава  наша
потоне в морi.
   - Не турбуйсь, отамане, все буде гаразд. Коли ми лише успi?мо  у  лиман
перебратись, поки нас турки догонять, тодi ми дiло виграли.  У  Днiстровiм
лиманi лежить гарний острiвець не менше Мало?  Хортицi.  Там  ?  багато  i
звiра, i риби, i дерева.
   - Нам прийдеться стiльки народу виживити. Самих невольникiв буде кiлька
тисяч, а все хоче ?сти. У нас хiба сухарi, каша та в'ялене м'ясо.
   - Будемо ловити рибу, полювати звiра...
   - Я клопочу собi голову, як нам з такою  здобиччю  перебратися  на  Сiч
через татарськi степи, через стiльки рiк.
   - Нi, ми перепливемо водою аж пiд саму Сiч. У тому вже  моя  голова.  -
Опiсля поглянув Iбрагiм на пiвдень i каже: - Чортовi сини  поспiшають,  що
прийдеться ?х гарматою здержувати.
   Поглянув у цей бiк i Сагайдачний. Тепер  можна  було  вже  i  людей  на
палубi побачити.
   Iбрагiм дививсь по небу i похитав головою.
   - Ще одного ворога матимемо, - каже.
   - А це що?
   - Буря буде i то вже незадовго. Подивись на небо, оцi  маленькi  хмарки
що поперед сонця шниряють... Дивись, як море  непоко?ться,  як  знiмаються
хвилi. Це  признаки  недалеко?  бурi.  Наше  море  дуже  химерне,  i  коли
розгуля?ться, то усе блискавкою пiде шкереберть.
   Сагайдачний дивився на небо.
   Зразу  пливло  кiлька  облачкiв  по  небу,  бiлих,  мов  лебедi.   Вони
прислонювали на хвилю сонце собою, а зараз тодi подував вiд полудня вiтер,
що роздував вiтрила  i  гнав  бистро  байдаки  вперед.  Тi  облачки  стали
густiшати i темнiли, а тодi вiтер здiймався щораз  сильнiший.  А  далi  тi
облачки стали звиватись у хмару, а тодi  вже  i  вiтер  не  вгавав.  Хвилi
здiймалися щораз вище, i байдаками стало пiдносити вгору.
   - Вiтер байдаки повиверта?, - зауважив Сагайдачний.
   - Нi, цього не буде... Вiтер вi? байдакам  в  потилицю,  а  у  той  бiк
байдак не вивернеться, хiба його водою залл?, але байдаки обшитi  комишем,
то не потонуть.
   Наступили звiдкiлясь густi синявi хмари. Вони спускалися  щораз  нижче,
начеб на хвилях плисти захотiли.  Хвилi  йшли  щораз  вище.  Пiдносили  на
сво?х, пiною вкритих, бiлих гривах байдаки i галери високо вгору, а  потiм
скидали в безодню. Опiсля стали хвилi заливати водою байдаки.
   Сагайдачний  хитався,  трохи  не   впав,   його   пiддержав   потурнак.
Сагайдачний пустився порачкувати до щогли, та потурнак його не пустив.
   - Сiдай тут, отамане, бiля мене, на помостi, та  держись  обiруч  цього
колiсця, а то вода тебе у море зми?.
   В цiй хвилi загуркотiло у хмарi i вдарив грiм, що приглушив усе. За тим
йшли другi, начеб з великих гармат стрiляв. Один вдарив у щоглу  галери  i
розколов ??. Тепер пiзнав Сагайдачний, чому воно пiд бурю  небезпечно  пiд
щоглою стояти.
   Тепер настало щось таке страшне, що аж кров у жилах  застигала.  Завив,
заревiв страшний вихор i розкидав суднами, мов  горiховими  лушпинами.  На
свiтi цiлком потемнiло. Iбрагiм кричав, щоб усi сходили пiд помiст.
   Тягнув туди i Сагайдачного, та вiн не пiшов.
   - Не ялось отамановi скриватись. Я мушу тут остатись, а ти, коли хочеш,
то йди.
   Остались обидва на помостi, держачись з усi?? сили колiсця. Вода кiлька
разiв ?х заливала. Виття вихру заглушало удари громiв, що безвпинно  били,
iнколи кiлька вiдразу. Кожний мусив дбати за себе, бо  приказiв  не  можна
було давати, коли нiхто не чув свого  слова.  Тим  бiльше  не  можна  було
приказу виконати, бо нiхто його не чув.
   - Не журись, отамане, - кричав йому в ухо Iбрагiм. - Ми пливемо  добре.
Цей вихор пожене нас прямо в лиман.  Може,  якраз  ця  буря  стане  нам  в
пригодi, щоб уйти вiд турецько? неволi.
   Байдаки i галери  гнали  стрiлою  у  Днiстровий  лиман.  Де  були  тодi
турецькi кораблi, нiхто не вiдгадав.
   Тривало так довший час, а буря не  вгавала.  На  морi  завелось  пекло.
Сагайдачному  зацiпенiли  руки,  котрими   держався   колiсця.   З   вихру
прочувались йому якiсь людськi голоси, то знову  -  звiрячий  рев.  Та  не
зважаючи на тi страхiття, йому не сходило з ума, що з суднами  сталося,  i
тим дуже турбувався. Вiн промок до сорочки, його  кинуло  в  дрож,  мов  в
лихорадцi.
   Здавалося йому, що то якийсь страшний сон. По тяжкiй працi,  невиспанiй
ночi вiн попав у памороку, в якийсь пiвсон, що хвилями забувався, що з ним
робиться, Потурнак,  держачися  колiсця,  держав  зубами  Сагайдачного  за
рукав, коли йому надто рука закостенiла.
   Нiхто не вгадав, як довго плили,  поки  стала  вихура  меншати;  галера
менше хиталася, хоч дощ лляв, мов з бочки.
   Iбрагiм каже:
   - Менi зда?ться, що ми вже в лиманi, чую менше хвилювання, хоч буря  ще
гуля?.
   Згодом став i вiтер меншати, i на свiтi трохи прояснилося.
   - Так воно i буде, - говорив потурнак. - Ми вже,  певно,  не  на  морi.
Коли буря стишиться, треба давати знак байдакам, щоб збирались до нас, хто
уцiлiв. Я найбiльше боявся, щоб так часом одна галера не вдарила о  другу,
тодi би обидвi пiшли на дно. Держись цупко колiсця, а я  пiду  пiд  палубу
галери, та, може, знайду яку ракету...
   Йдучи в чотири боки, так, як моряки ходити знають,  по  мокрiм  ковзкiм
помостi, зайшов Iбрагiм до перелазу i полiз туди, всередину. Там  молились
козаки та гребцi, яким не було тепер жодно? роботи,  а  Антошко  ревiв  за
паном i рвався наверх. Другi його не могли вдержати.
   - Отаман приказав поглядати за ракетою. Давайте менi мiрило  i  льотку,
менi зда?ться, що ми вже у лиманi. Давайте менi ще яке кресиво, щоб ракету
пiдпалити.
   Галера стояла на мiсцi i дуже хиталась.
   Тривало довго, поки знайшли ракети.  Пiд  палубою  було  темно,  мов  у
льоху.
   Iбрагiм полiз з тим нагору, роздививсь на секстантi,  помiрив  глубiнь.
Тепер  повиходили  i  другi.  Iбрагiм  приказував  усе   iменем   отамана.
Сагайдачний задеревiв i не мiг з мiсця рушитися, його пiдвели пiд  руки  i
завели пiд помiст. Там його треба було передягти у сухе.
   Iбрагiм закинув якiр, бо днiстрова вода пхала галеру взад, до моря.
   Тепер запалено ракету. Вона стрiлила високо вгору, полишаючи  за  собою
огняний слiд.
   Тим, що плили в байдаках, прийшлося тяжче переживати страшну бурю.
   Морськi хвилi кидали байдаками, мов лушпинкою  на  всi  сторони.  Хвиля
води позаливала судна. Люде, стоячи у водi, мусили держатись цупко  борту,
щоб ?х вода не змила у море. Про веслування  не  було  мови.  Лише  деколи
керманич справляв кермо так, щоб судно не стало  до  хвилi  боком.  Кiлька
суден розбилося через те, що одно  ударило  друге.  Люде  плили  по  водi,
держачись плаваючих  дощок,  поки  не  потонули.  Нiкому  було  потопаючих
рятувати. Кiлька суден кинула вода на галеру,  i  вони  теж  порозбивались
зовсiм. Щасливим вважав себе той, кому поталанило добитись цiлим судном  у
лиман.
   Побачивши ракету на отаманськiй галерi, усi охнули з  радостi  i  стали
хреститися та дякувати Богу за врятування  з  цього  пекла  вiд  неминучо?
смертi. Судна, наповненi по край водою, плили з натугою  у  те  мiсце,  де
вискочила ракета. Люде стали вичерпувати воду з байдакiв чим попало.
   На свiтi ставало щораз яснiше, хоч сонце давно зайшло.
   Вiд моря доходило гудiння б'ючих хвиль. Iнколи хвиля порушувала воду аж
у лиманi, i вiд цього судна колихались.
   Сагайдачний вийшов на палубу галери i приказав плисти далi горi  водою.
Козаки черпали далi воду i робили веслами, пливучи проти води.
   Порушались черепашиним кроком цiлу нiч. Судна були тяжкi i неповороткi,
бо годi було усю воду з них вичерпати.
   Вже стало свiтати, як добрались до острова, про який говорив потурнак.
   Острiв забовванiв здалека, i козаки добували останнiх сил, щоб до нього
добратися.
   На островi, цiлком пустiм, щойно пробудилось життя,  защебетали  птицi,
заколихались високi дерева. Судна причалили до  острова,  i  козаки  стали
виходити на берег. Кожний стрясував з  себе  воду,  а  далi  пороздягались
догола, i пiшли з сокирами в лiс за паливом та  стали  волокти  до  берега
сухi зломи та галуззя. На березi  запалали  яснi  огниська.  Повиносили  з
суден казани, порозвiшували на тринiжках над огнем i  стали  варити  кашу.
Пожива була захована в  бочках,  i  тому  вона  не  замокла.  Тепер  стали
викручувати одежу з води i сушили бiля вогню.
   Знайшовся на байдаках великий волок, його  затягли  у  воду  i  набрали
стiльки риби, що ледве притягли до берега. Козаки йшли у воду з  ножами  i
келепами, щоб побити пiйману рибу. Пiймали тут сомiв, i осетрiв, i  багато
дрiбнiшо? риби. Витягнули кiлька човнiв на берег, обернули горiдном  i  на
цiм справляли рибу, мов на столi, рубали на куски i кидали у казани.
   За той час походжав Сагайдачний по  острову  i  промишляв,  як  би  тут
переждати час, поки  буде  можна  вiдплисти  додому.  При  ньому  держався
Антошко i потурнак, котрий все ще боявся, щоб на нього не кинулись бранцi,
бо вони все ще дивились на нього бiсом.
   Сагайдачний приказав Жмайловi  почислити  втрату,  оглянути  байдаки  i
поправити, що треба, оглянути мунiцiю i зброю. Вiн наставив Марка обозним.
   Люде увихалися, мов мурашки, хоч були голоднi i  знеможенi.  Щойно,  як
кухарi зварили ?жу, як повиймали з  байдакiв  коритця  i  всипали  варено?
страви, тодi в кожного душа вступила.
   По обiдi поклались на травi вiдпочити, опiсля, як просушилась одежа,  i
поодягалися. Тодi розпочалось стукотiння коло направи байдакiв.
   Сагайдачний послав Жмайла з  кiлькома  човнами  розглянути  край  моря.
Треба було незамiтно пiдглянути, де дiлись турецькi  судна,  чи  сторожать
лиману, чи, може, пропали в часi бурi.
   Жмайло плив, криючись  у  прибережних  очеретах,  аж  на  кiнцi  лиману
помiтив турецькi галери. Козацькi човни ховалися в очеретах  i  пiдпливали
далi плесами, якi тут були.
   Тут побачили, як з одного великого турецького корабля спущено  на  воду
човен, в який залiзло дво? гребцiв i дво? туркiв. Вони поплили горi водою.
   - Ми цих гарненько захопимо, а вони нам вже все скажуть.
   Турки  минули  козакiв  i  плили  далi.  Тепер  за  ними  стали  козаки
пiдкрадатися, все ще ховаючись помiж трощею.  Як  вже  вiдплили  вiд  моря
шматок дороги, Жмайло каже:
   - Чого нам тепер ?х соромитися, ми ?м тепер заступимо  дорогу  i  -  на
аркан.
   Козацькi човни виплили на чисту воду i подались  за  турецьким  судном,
поспiшаючи, щоб його догнати. Турки думали зразу, що  це  турецьке  судно.
Лише як наблизилися, пiзнали помилку. Вони завернули свiй байдак,  думаючи
втекти. З турецького човна показались два дула рушниць.  Та  в  тiй  хвилi
один весляр пiдняв весло i вдарив турка  по  головi,  а  другого  штовхнув
веслом в груди так, що вiн впав через борт у воду враз з рушницею. Веслярi
стали кликати до козакiв:
   - Ануте, брати, до нас! Ми турецькi невольники.
   Жмайло кликав до них:
   - Витягнiть цього з води, щоб не втопився, нам "язика" треба добути...
   А турок, що упав  у  воду,  вхопився  руками  за  човен  i  хотiв  його
вивернути. Гребцi не давались, поки надплили до них козаки. Пiймали  турка
за шиворот i витягли до себе. Вiн був мокрий i дуже задихався,  ледве  дух
переводив.
   - Ви пливiть за нами, - каже Жмайло, -  а  коли  б  тамтой  очуняв,  то
привезiть його живого теж.
   - Що привезли? - питають козаки, як Жмайло приплив до острова.
   - Гостинця вiд султана.
   Зв'язаного турка повели перед Сагайдачного. За  товмача  став  Iбрагiм.
Вiн став його розпитувати.
   А турок - нi словечка. Сто?ть i дивиться з погордою i страшною  лютiстю
на козакiв.
   Треба його було  припекти.  Сагайдачний  обiцяв  йому,  що  коли  скаже
правду, то його помилують. I турок послухався та розказав таке:
   - Про варненський погром донесло одне судно, якому поталанило втекти  з
пристанi  до  Бургаса.  Паша  вирядив  зараз  погоню  з  двадцяти  во?нних
кораблiв, котрi в пристанi були пiд рукою. Турки думали, що  ще  застануть
козакiв у Варнi. Але приплили запiзно i пустилися  здоганяти.  I  були  б,
певно, здогнали, бо поставили по двi пари веслярiв до  одного  весла,  щоб
гребли наперемiну. Та ?м перебила буря. Чотири кораблi потонуло.  Осталось
ще шiстнадцять, i тi розставились при кiнцi лиману так, що нiкуди  козакам
перекрастися. На кораблях ? гармати. Кораблi  стоять  на  якорях  боком  з
налаштованими гарматами. А щоби пливуча з рiки вода не  пообривала  якорi,
то поприпинано ?х збоку, ще й вiд рiки. Вони  там  можуть  стояти  хоч  би
мiсяць, бо харчiв у них доволi. Паша, висилаючи флот на козакiв,  загрозив
ватажковi, що коли б козакiв не розбив i не знищив усе вiйсько,  то  нема?
чого вертатися, бо жде його неперемiнно смерть. За пiдмогою послав ватажок
до Хаджi-бея i до Очакова, i нi одна козацька голова звiдси не втече.
   Сагайдачний став тепер перед важким питанням: що йому далi робити,  щоб
звiдсiля видiстатися? До цi?? пори зробив добре,  що  потурнака  в  усьому
слухався; коли б не сховалися у лиман, то  досьогоднi  турки  були  би  ?х
розтрощили. Тепер хiба знову в  потурнака  ради  питати?  Нi,  треба  щось
путнього самому видумати. Годi все робити чужою головою, а  потiм  зiбрати
признання за те, що другi зробили, i стати мальованим отаманом.
   Отож перша рiч - виплисти на море i або перехитрити туркiв, або таки  в
одвертiм бою ?х поконати, i то ранiше, чим наспi? ?м пiдмога з Хаджi-бея.
   Однiй половинi вiйська сказав спочивати. Другiй частинi приказав рубати
в лiсi великi дерева, пообчимхувати гiллячки i на мотузах пускати на воду.
   Застукали в лiсi сокири, i повалилися столiтнi  велети,  здавалося,  що
цього лiсу не ткнула ще сокира, як довго вiн ?.  Багато  лежало  зломiв  i
гнило на мiсцi. То був пралiс.
   Частини мiнялись. Уставляли на галерах найтяжчi гармати, котрi  забрано
з Варни.
   Усюди сам Сагайдачний доглядав роботи. Козаки пiдганяли до роботи  однi
других. Сагайдачний пiшов на часок на свою отаманську галеру припочити, як
почув на галерi в комiрчинi стони. Вiн устав, i  пiшов  на  те  мiсце,  та
слухав. Стони повторялися. Вiн хотiв  вiдчинити  дверцята,  та  вони  були
замкненi, i ключа не було. Шарпнув з  цiло?  сили  i  виважив  дверi:  там
лежали усi три турецькi бранки,  майже  неживi.  Про  них  цiлком  забули,
замкнули дверi на ключ. Вони були наляканi, голоднi, що ледве дихали.
   - Що з вами, дiти?
   - Ми не зна?мо, - говорила одна слабким голосом, - даремно ми кричали i
плакали, нiхто до нас не приходив...
   - Зараз буде все, та виходьте з цього льоху на палубу.
   Сагайдачний приказав Антошковi принести ?м ?сти.
   - Гарну вони свободу здобули, голод був би ?х зморив.  Та  годi,  серед
тако? метушнi можна було про три красавицi забути...
   Сагайдачний заповiв, що перед  досвiтом  рушають  в  дорогу.  Запорядив
отаманам таке:
   - У першiй лавi йдуть галери з великими  гарматами  i  бiльшi  козацькi
судна. Кожна галера i бiльше судно держатиме на мотузах по кiлька зрубаних
велетiв, наче гончих собак на припонi, ?х  пустити  на  воду  передом.  На
даний знак треба випустити  з  рук  бервена,  вiдв'язуючи  або  вiдрубуючи
мотузи. Тодi треба галери i судна  веслами  здержати  на  мiсцях,  чекаючи
знову знаку.
   Усi прикази переходили вiд судна до судна.
   В другiй лавi стояли меншi судна з гаками i мотузяними драбинами, котрi
мали поспадати на турецькi галери, загачувати i здобувати.
   Як же рушили з мiсця, говорив потурнак до Сагайдачного:
   - Ти, отамане, гарно обдумав дiло. Коли усе викона?ться як слiд i добре
розмежиться час, то туркiв чорти вiзьмуть.
   Усi завважали, що на Днiстрi прибуло води. Вона була жовта i каламутна.
Десь в Галичинi великi дощi впали. Сагайдачний знав добре свою рiку.
   Тепер при першiм свiтi побачили на обрi? турецькi кораблi.
   Усе так було, як говорив турок. Вони стояли боком один за другим; майже
цiлий  лиман  загородили.  Турки  завважили  козакiв   теж.   На   палубах
заметушились люде i накликали себе.
   Коли зблизилися на  вiддаль  стрiлу  з  гармати,  судна  задержалися  i
попускали бервена.
   Наче гончi собаки, коли ?х попуска?ш з припону, рушили  велети  наперед
прямо, мовби ?х з лука вистрiлив. Вода була така рвучка, що треба  було  з
цiло? сили робити веслами, щоб судна спинити. Сагайдачний не вiдводив  ока
вiд турецьких суден, цiкавий, як поведеться його штука.
   Вода несла бервена з великим розгоном.  Турки  цього  не  помiтили,  бо
жовта, каламутна вода закривала все.
   Аж вдарила з великою силою  в  турецькi  кораблi,  ломлячи  боки.  Вони
задрижали i обертались,  крутились,  зразу  придержуванi  якорями.  Деякi,
дiставши дiру в боцi, набирали води i стали потопати.
   Тодi пiднiс отаман булаву i крикнув:
   - Рушай!
   Пiднеслись вгору весла i байдаки рушили вперед.
   - Пали!
   Заревли гармати i важкi залiзнi кулi попали  в  бажану  цiль.  I  знову
поцiленi кораблi стали набирати води. Мiж турками настала метушня.
   Кiлька кораблiв пiшло на дно. По водi  плавали  люде,  чiпляючись  чого
попало.
   - Рушай! - гукав Сагайдачний.
   Друга лава суден  поплила  бистро  наперед  та  стала  окружати  великi
турецькi  кораблi.  Зачалась  козацька  робота.  Пiдносилися  вгору  гаки,
фурчали у повiтрi мотузянi драбини.
   Козацтво дерлось по них на палуби. Наставав великий крик  i  рукопашня.
Турецькi кораблi, тi, що уцiлiли, не могли з мiсця рушитись,  бо  не  було
часу стягнути вгору якорiв.
   Особливо завзятими показались визволенi бранцi. Вони не прощали нiкому,
а рiзали усiх впень.
   Не минуло години, а козаки здобули усi тi судна, якi не  потонули.  Усе
перерiзали, що  не  осталось  живо?  турецько?  душi.  Невольники  сидiли,
прикованi ланцюгами при веслах, ?м зараз порозбивали кайдани.
   I весь час того бою Сагайдачний стояв на  сво?й  галерi  пiд  малиновим
прапором i видавав прикази.
   Козаки славно побiдили.
   До нього пiдступив Iбрагiм.
   - Не дай, отамане, здобутих кораблiв нищити. Вони будуть  потрiбнi  пiд
Очаковом, нам знову прибуло турецьких бранцiв, а на  наших  суднах  вже  i
мiсця не буде. Гребцi остануться на сво?х мiсцях. Не дай теж кидати у воду
побитих туркiв з одежею. Вона нам теж пригодиться. На  кораблях  поставити
наших людей. Всi вони хай зараз перевдягнуться за туркiв. Для мене прикажи
принести з варненсько? добичi турецьку одежу, та  неабияку,  а  знатну.  Я
тепер мушу стати важною особою, щоб очакiвському пашi туману пустити.
   Сагайдачний зрозумiв тепер, куди потурнак мiрить. Вiдразу на  турецьких
кораблях i галерах заро?лось вiд  перевдягнених  по-турецьки  козакiв.  На
щоглах замаяли  турецькi  прапори  з  пiвмiсяцем.  Iбрагiм  перевдягся  на
знатного турецького генерала. Сагайдачний зразу його не пiзнав.
   - Тепер, отамане, я буду ватажкувати  над  турецькими  суднами.  Очакiв
минемо хитрощами, бо коли б прийшлося битися, то з тою тяжкою здобиччю  не
дамо ради. Тобi треба також перевдягтись, а бодай на голову взяти турецьку
чалму. З тво?ю бородою, то подобатимеш на турка, як нiхто.
   - Отамане! - гукали козаки. - Якась флотилiя пливе вiд пiвночi...
   - То iз Хаджi-бея пливуть на пiдмогу, - говорить Iбрагiм. - Ну  нiчого.
Хай прийдуть, а ми околимо ?х i вiзьмемо. Видно, що нам таланить.  Господь
нам помага?...
   Iбрагiм замовчав на словi i вдарив себе в губи.
   Та тi новi турецькi сили змiркували вiдразу, що прийшли запiзно. Коли б
не те, то не браталися б козацькi судна з турецькими кораблями. Тут вже по
всьому.
   Заки Сагайдачний видав приказ, щоб козацькi судна ховались за  кораблi,
флот завернув зараз додому.
   - Шкода, - каже потурнак, - та  непорядно  нам  ганятись  за  ними.  Ми
попливемо сво?ю дорогою...
   Мiж козаками було дуже весело. Вони  радiли  з  тако?  велико?  побiди.
Старi досвiднi сiчовики говорили, що такого вдатного морського  походу  ще
Сiч не запам'ятала. Уся слава була за Сагайдачним. Козаки вихвалялись,  що
його слiдуючим разом кошовим виберуть, а тодi  козацтво  стане  славним  i
зможе з ляхами помiрятись.
   Вже сонце заходило, як приплили пiд  Очакiв.  Козацькi  судна  остались
геть позаду. Здобутi кораблi i галери заступили ?х перед  турецьким  оком.
Вони вплинули всi до пристанi в Очаковi i загородили собою ви?зд звiдсiля.
   Iбрагiм злiз з корабля i, взявши  з  собою  кiлька  бранцiв,  що  вмiли
по-турецькому  говорити,  приказав  завести  себе  до  очакiвського  пашi.
Iбрагiм поводивсь так достойно, що всi вважали його  за  якогось  великого
царгородського старшого i низько йому кланялися. Очакiвський  паша  вийшов
до нього назустрiч, йому донесли, що приплила до Очакова знатнiша турецька
флотилiя. Вiн дуже налякався, аж дрижав. Вiн дiстав був приказ виплинути з
очакiвським флотом на допомогу проти козакiв пiд Днiстровий лиман,  а  вiн
цього не зробив. Цей знатний турок може його зараз за це  ув'язнити  i  до
Царгорода повезти, та якось воно буде. Цього пана придобрить якимсь добрим
словом i бакшишем. Але хто його зна... Треба братись за дiло хитро...
   Стрiнувши ?х перед конаком, вiн вклонився перший Iбрагiмовi.  Приклавши
праву руку до чола, губ, грудей поклонившись нею до землi, привiтав:
   - Салем алейкум!
   - Алейкум салем! - вiдповiв Iбрагiм, кланяючись теж.
   - Яке велике щастя для мене, мiзерного твого слуги, повiтати перед мо?ю
домiвкою  такого  достойного  гостя  i  славного  побiдника   джаврiв   на
Днiстровiм лиманi. Будь свiтлом мо?х очей  та  повелителем  мо?х  думок  i
приказуй, чим вашiй свiтлостi можу служити...
   -  Веди  мене,  пашо,  до  сво??  домiвки.  Непристо?ть  так  достойним
правовiрним розмовляти в присутностi чернi.
   Iбрагiм  поглянув  на  пашу  грiзно,  а  цей  волiв  краще  пiд   землю
провалитися. "Пропав я, - подумав, - може, вiн менi вже i шовковий  шнурок
привiз вiдразу".
   Пiшли мовчки у конак, i паша повiв Iбрагiма у гостинну кiмнату.
   - Слава Аллаховi! - сказав Iбрагiм, ввiйшовши  сюди.  Гостинна  кiмната
була пишно прибрана i застелена дорогими турецькими килимами.
   - Позволь менi, достойний гостю  i  великий  витязю,  позамiтати  чолом
порох з того мiсця,  на  якому  зводиш  ласкаво  сiсти.  Твоя  побiда  над
шайтанами-козаками притьмила сво?ю свiтлiстю промiння сонця...
   Посiдали зараз на низеньких софах. Iбрагiм дививсь суворо. Паша плеснув
у руки i зараз вiдчинились дверi,  i  два  чорномазi  хлопчики  внесли  на
пiдносi чарки з кавою, солодощi  та  велику  общеську  люльку,  завбiльшки
церковно? кадильницi з двома бурштиновими чубуками...
   - Перше обговоримо  дiло,  -  заговорив  суворо  Iбрагiм,  -  а  опiсля
гостина.
   Паша задрижав, йому здавалося, що шовковий шнурок вже його шию душить.
   - Назива?ш мене, пашо, витязем з Днiстрового лиману, а я  спитаю  тебе,
чому не подiлив ти зi мною тi?? слави? Ваша  милiсть,  поступа?ш  так,  що
мусиш стягнути на себе гнiв нашого пана i повелителя падишаха. Вiн, свiтло
свiтлостей, син сонця, пан цiлого свiту, зiрниця i розум усiх правовiрних,
ставля? на важких мiсцях свого безмежного царства сво?х  урядовцiв  не  на
те,  щоб  вони  ледачiли  i  не  пильнували  свого  уряду.  Ваша   милiсть
поставлений пашею на тiм важнiм мiсцi головно на те, щоб  пильнував  i  не
перепускав шайтанiв-козакiв на море. Перед кiлькома днями вони  таки  туди
перейшли без перешкоди, а ваша милiсть тодi в гаремi женихався. I ти  тодi
веселився, коли Варна горiла i правовiрних мордовано. I тодi ти,  ледачий,
не рушився, як приказано тобi вiд мене поспiшати на допомогу пiд лиман.  I
коли б флот з Хаджi-бея не був впору наспiв, не були би  ми  тут  сьогоднi
разом сидiли.
   Заки його султанський ма?стат о тiм тво?м злочинi довiда?ться, я iменем
падишаха - бодай би Аллах дав йому тисячу  лiт  прожити  -  арештую  тебе,
пашо, i везу в Царгород...
   Паша, почувши такi грiзнi слова, одну ясну точку бачив у цьому нещастi,
а iменно, що падишах ще того  всього  не  зна?,  i  можна  буде  вiд  бiди
вiдкупитись.
   - Я винуватий, ваша милiсть, остiльки, що тодi занедужав i повiрив мо?м
пiдчиненим пере?зду пильнувати, а вони цього не зробили, ще  нинi  прикажу
?х повiшати.
   - Це, однак, не вменшить шкоди, яку понесла  Велика  Порта  Оттоманська
через те недбальство. Обов'язком  коменданта  ?  наглядати  пiдвладних,  i
недуга його не виправда?. Я мусив аж  з  Бургаса  гнатися,  щоб  обиду  на
невiрних  помстити,  i  сюди  трудитися,  ваша  милiсть,  пригадати   його
обов'язки. Лагодься, пашо, в дорогу, завтра вранцi вiдплива?мо.
   - Слава хай буде вашiй милостi, -  говорив  паша,  кланяючись.  -  Ваше
славне iмення буде виписане пламенними буквами у сьомому небi  пророка,  а
на землi останеться вiчна дяка вашiй милостi  вiд  усього  мусульманського
свiту.
   - Подяка належиться Аллаховi, не менi, але, ваша милiсть, не  заговорюй
i будь готовий  в  дорогу,  де  тебе  жде  нагорода  в  постатi  шовкового
шнурочка.
   Iбрагiм устав i хотiв вiдходити. Тодi паша заступив йому дорогу i  впав
ниць на землю, повзучи до його нiг.
   - Не губи мене, ваша милiсть, повiк за тебе молитись буду.
   - Молитись - то я сам буду за себе. Молитви негодя?в Аллах не  прийма?.
Менi того мало, а вашiй милостi грозить шнурок...
   Паша став стогнати i дрижав, мов у лихорадцi.
   - Я винагороджу всi труди вашо? милостi, лише не губи мене, а  рятуй...
я скажу по-нашому: скiльки тво? труди цiну?ш?
   - Скiльки тво? життя варте?
   - Тисячу цехiнiв дам зараз, - каже паша, пiдводячи очi вгору.
   - Мало ти цiну?ш сво? життя. Коли воно так мало варте,  то  кращий  для
тебе шнурок. Я цiную його на п'ятнадцять тисяч.
   Паша застогнав.
   - Не маю стiльки. Моя позицiя тут не така свiтла, якби се здавалося.
   - Не говори! Те, що ти  рiчно  недоплатиш  сво?м  пiдвладним  урядникам
Високо? Порти та жовнiрам, приносить тобi гарний дохiд. Козаки тобi  також
досить пiд-платили, заки ти заплющив очi, як перекрадалися...
   - Нiчого! Хай мене Аллах вб'?, коли брешу...
   - То тво? дiло, а менi таки п'ятнадцять тисяч давай, коли не  хочеш  за
кiлька днiв помандрувати до геджени. Ти подумай, що цi грошi не пiдуть для
мене.  Треба  i  великому  вiзировi,  i  султанським  достойникам   чимало
перекинути, щоб дiло зам'яти. Без бакшишу,  як  зна?ш,  у  нас  нiчого  не
робиться.
   - Не можу стiльки, - стогнав паша.
   - То надiйся шовкового шнурочка. Вiн такий нiжненький, що ши?  тобi  не
подряпа?.
   - Змилуйся, не губи мене, дам десять...
   - Нi одного менше, я знаю, хто скiльки вартий, знаю наших людей.
   - Дам дванадцять...
   - Торгу?шся, мов за козу на базарi. Або давай зараз, а нi, то тебе беру
на корабель, - говорив потурнак грiзно,
   - Аллах, хай буде менi ласкавий, - простогнав паша,  встаючи  з  землi.
Узяв ключ i пiшов до скринi, що  тут  стояла,  i  став  вибирати  грошi  з
мiшечками.
   Iбрагiм  прикликав  одного  з  сво?х  людей  i   приказав   по-турецьки
перечислити грошi та винести на корабель.
   - Це його милiсть да? до Високо? Порти зiбрану дань; берегти менi цього
скарбу добре, - каже Iбрагiм до переодягнених козакiв.
   Козак вклонився по-турецькому i мовчки вийшов з грiшми.
   - От бачиш, що можеш, - каже Iбрагiм, як козак вiдiйшов.  -  Коби  лише
добра воля. З тими грiшми прийдеться менi  легше  тво?  дiло  в  Царгородi
придавити. Мо? слово теж багато заважить. Для твого  заспоко?ння  я  подам
звiт, що я тебе на пiдмогу зовсiм не кликав.
   Але я ще мушу заслужитися, бо я не хочу остатись на мiсцi, а пiти вище.
Отож, коли тебе не потребую вже вести в Царгород, то я  загадав  ще  одним
дiлом для Високо?  Порти  прислужитися.  Тепер,  коли  поталанило  знищити
козацький флот, хочу доконати решти. Знаю вiд бранцiв, що на  Варну  пiшли
майже всi козацькi сили. На Сiчi осталось трохи. Тепер найкраща пора  пiти
Днiпровим лиманом на Сiч i  задавити  решту.  До  помочi  прикличу  татар.
Висилаю зараз гiнця до перекопського мурзи, щоб зiбрав усi сили, якi  ма?,
i йшов до мене . А коли Аллах допоможе менi у цьому благородному  дiлi,  -
потурнак пiдвiв очi вгору i так завернув, що аж бiлки попiдходили, -  тодi
не мине мене ласка падишаха i вiзирство.
   Паша дививсь на нього з великою злiстю i побажав йому зломання  ши?  на
першому ступнi.
   - Тепер слухай мене, пашо! Давай менi всi тво?, судна,  якi  ма?ш,  пiд
мо?  прикази.  Менi  треба  бiльшо?  сили  на  кожний  припадок...  Козаки
множаться, мов саранча, i не знаю, скiльки ?х тепер на Сiчi може бути...
   - Я, ваша милiсть, суден дати не можу, без приказу з Царгорода...
   - Нi? - крикнув люто потурнак. - Так, добре. Я завертаю  до  Царгорода,
як задумав перше, але i тебе повезу в кайданах.
   - А мо? грошi?
   - Чи тобi заложило, що не чув, що тi  грошi  -  то  дань,  яку  ти  для
Велико? Порти зiбрав i вiдсила?ш? Я говорив голосно до мого пiдчиненого, i
вiн це засвiдку?, де буде треба, коли б тобi захотiлось  мене  оклеветати.
Ти не з дурним гра?ш...
   Паша побачив, що цього диявола не перехитрить.
   - Хай станеться воля Аллаха,  бери,  ваша  милiсть,  судна,  яких  тобi
треба...
   - От бачиш! Та цього мало. На суднах щоб була гармата, мунiцiя i  добра
обслуга... Усе ма? бути ще сьогоднi готове до вiдпливу, завтра  дуже  рано
руша?мо. Прикажи поспускати  поперечнi  ланцюги  з  води,  щоб  завтра  не
гаятись...
   - Там ланцюгiв нема...
   - Так?! То ти навiть i цього не зробив,  що  з  Царгорода  строго  було
наказано? Вибачай, але  таке  недбальство  мусить  бути  окремо  покаране.
Докинь, серце, ще п'ять тисяч, а то нiчого з того не  буде...  Ти,  певно,
ланцюги попродав, бо я знаю, що вони тут були.
   - Пропав я, - застогнав паша, -  тепер-то  вже  менше  маю,  Як  убогий
дервiш...
   - Ти ще  доробишся.  Краще  бути  на  часок  убогим,  мов  дервiш,  чим
повиснути. Давай грошi...
   Паша пiшов до скринi хитаючись, мов п'яний; грошi перебрав  потурнак  i
сховав при собi.
   - Тепер, коли ми знову приятелями, так звели  принести  свiжо?  кави  i
чубук. Тепер погостимось.
   "А щоб ти подавився тi?ю  кавою,  щоб  тобi  внутренностi  спалила",  -
проклинав паша в душi, плескаючи в долонi на службу.
   Потурнак курив чубук i попивав каву.
   "То розбiйник, шайтан, гiявр, щоб тебе огонь геджени спалив  за  життя,
щоб тебе чорт узяв у тiм походi, щоб  ти  пророка  не  побачив,  щоб  тебе
козаки  на  кiл  посадили,  щоб  перед  тобою  райськi  ворота  нiколи  не
вiдчинилися! Шельма, обдер мене зi  шкiри.  Вiн,  либонь,  з  султанського
двора, бо лише вони так знають лупити", - думав собi паша.
   - Ваша милiсть зводять менi посвiдчити на письмi, що я видав  судна  на
ваш приказ.
   - Дiстанеш. До побачення! Вступлю до тебе, вертаючи з походу, i привезу
тобi в подарунок який десяток здорових бранцiв...
   - Ваша милiсть не зволили заночувати пiд кришею свого невольника?
   - Нi. У вашо? милостi надто м'яко i вигiдно, боюсь, щоб  не  заспати...
впрочiм, ватажок повинен ночувати мiж сво?м вiйськом. Прощай...
   Паша вивiв його з почестю i поклонами до ворiт конаку.
   Потiм прикликав сво?х пiдручних i видав ?м потрiбнi прикази.
   Коли вже був сам, вдарив себе рукою по лобу i каже:
   - От дурень з мене! Нащо було давати грошi зараз? Вiн, певно,  з  цього
походу не верне i в'язи собi скрутить. - Паша бажав йому  цього  з  цiлого
серця.
   По виданню приказiв Iбрагiм став отаманом Очакiвського флоту.
   Ввiйшов на корабель i стрiвся зараз з  Сагайдачним,  та  розповiв  йому
все. Сагайдачний не мiг з дива вийти над проворнiстю потурнака.
   - Це, безперечно, тво? золото, - каже Сагайдачний.
   - Так, воно менi потрiбне. Завезу на Сiч i окуплюся козакам,  щоб  менi
простили. Двадцять тисяч турецьких золотих  цехiнiв  -  то  вже  гостинець
гарний.
   - Ти вже окупився тим, що зробив для козацтва дотепер.
   - Очакiвський флот тепер, отамане, пiд мо?ю  владою.  У  лиманi  я  все
потоплю,  мов  котенят.  Тобi,  отамане,  не  можна  поки  що  на   помiст
показуватися. Ти лише, як смеркнеться, пiшли тихцем,  щоб  вночi  перейшли
попiд Очакiв, поки ми тут дорогу з пристанi загатили. Ланцюгiв нема. За це
заплатив менi паша окремо п'ять тисяч.
   Пiзно внiч поплив з отаманського корабля Марко Жмайло, як наказний  вiд
отамана до козацьких суден. Вони мали переплисти зараз, поплисти в  лиман,
i там ховатися, поки не надпливуть очакiвськi судна та не  застрягнуть  на
мiлинi. Тодi Жмайло мав на них з козаками наскочити i вибити усiх, а судна
пiдпалити.
   Вночi перекрались козацькi судна так тихесенько,  що  в  Очаковi  нiхто
цього не помiтив.
   В каютi отамана сидiв потурнак i важко задумався.
   - Ти, отамане, приляж та проспися. Я буду пильнувати, мене i так сон не
береться.
   - Тобi би теж вiдпочити, бо ти менше спав, як я,  а  удесятеро  стiльки
робив. В рiшучу хвилю ти охлянеш зовсiм.
   - Я не засну. В менi якесь таке твориться, що я цього i висказати не  в
силi. Мою душу якийсь несупокiй огорта?. Сам не знаю чому. Я його вiдганяю
вiд себе як можу...
   - Заспокойся, ти поводишся так,  що  козацтво  мусить  тобi  вiд  серця
простити лише за те одне, що ти дотепер зробив. Ти подумай, що Очакiвський
флот вже пропав. Очакiв останеться без  флоту.  Тепер  можна  буде  Очакiв
легенькою рукою взяти i зробити там другу Варну. Коли паша довiда?ться, як
хитро ти його одурив,  то,  певно,  сказиться.  Така  помста  над  турками
повинна тебе заспоко?ти i вдоволити...
   -  Моя  совiсть  не  зараз  ще  заспоко?ться.  Я  в  десятiй  частi  не
висповiдався перед тобою з мо?х грiхiв. Вони дуже тяжкi.
   - Зна?ш, Iбрагiме, що не без цього, що  провидiння  нарошно  спрямувало
тво? кроки туди, кудою ти пiшов. Нiде правди дiти, що коли б не ти, ми всi
пiд Варною були б пропали. I нинi, хто не спочив би на днi  моря,  стогнав
би вже в турецькiй неволi. Коли б ти був не  побiсурменився,  не  навчився
турецьких звича?в i мови, не узяв  би  торбу  очакiвського  пашi.  А  коли
Господь вибрав тебе  на  сповнення  сво??  свято?  волi,  то  вiн  тебе  i
простить, i ти знову  будеш  добрим  козаком  i  не  раз  обороняти  будеш
батькiвську вiру.
   - Спасибi, отамане, за цi слова вiдради. Вони, мов цiлюща  вода,  гоять
рани мо?? душi.
   Потурнак узяв руку Сагайдачного i крiпко поцiлував.  Сагайдачний  почув
на сво?й руцi сльозу.
   - Коли мене козацтво простить, я зараз пiду у Ки?в висповiдатися.  Там,
у Ки?во-Печерськiй  лаврi,  при  мощах  святих  угодникiв  божих  шукатиму
заспоко?ння i прощення мо?х грiхiв, там i до смертi покутувати буду.
   - Не треба тобi i у Ки?в за цим ходити. У нас на Сiчi ? своя  церква  i
сво? попи, люде розумнi i благочестивi.
   - Невже ж ?? - каже врадований Iбрагiм, начеб йому  хто  вiдкрите  небо
показав. - Вiдколи ж воно так?
   - Недавно. Щойно минулого  року  церкву  ми  поставили  i  свою  сiчову
парахвiю завели...
   - Догадуюся, що се твоя робота, отамане.
   - Моя не моя, я церкви побудувати не годен.
   - Воно так говориться, зна?ш, як говориться: Caesar pontem fecit (цезар
збудував мiст), хоч вiн й одного кiлка там не затесав.
   - Чоловiче, - каже здивований Сагайдачний, - ти мене цiкавиш,  хто  ти?
Звiдкiля ти латину зна?ш? У якiй школi ти вчився?
   - Там, де й ти, пане Конашевичу. Я тебе знаю з Острозько?  школи.  Хiба
що я вчився вище вiд тебе, бо я туди раньше прийшов i раньше вийшов. Як ти
зачав, то я кiнчив.
   - Скажи ж менi тво? iмення...
   - Називай мене Iваном, коли ласка, далi поки що не скажу, коли ти  мене
не пiзнав. Я ще непевний сього, чи запорожцi мене не покарають, як  Юду  i
Ка?на в однiй особi, а тодi п'ятно  з  мого  iмення  могло  б  i  мiй  рiд
споганити... I що ж з сього, що я вчора каявся, а нинi то я знову згрiшив,
прославляючи перед сим болваном пашею iм'я Магомета i Аллаха...
   - Се було не з серця, а так собi ради хитрощiв, для добра других  а  се
вже не грiх.
   - Я се зробив останнiй раз...
   - Не говори! Прийде ще не раз таке, що треба буде галайкнути. Ми  самою
Варною дiла з турками не  покiнчили...  Тiльки  я  не  можу  собi  нi  раз
нагадати, чи я тебе в Острозi знав...
   - Я тобi опiсля нагадаю, а тепер не можу...
   Сагайдачний бiльш не допитувався, хоч ще  довго  балакали.  Сагайдачний
таки задрiмав, а Iван вийшов на помiст  i  тут  поклався,  лелiючи  рожевi
надi?, що грiхи будуть йому прощенi.
   Як лише стало свiтати, потурнак вже був  на  ногах  i  видавав  голосно
прикази. То був знову суворий, гордий турецький старшина, для якого жартiв
не було. Прикликав до себе на помiст до  свого  боку  одного  очакiвського
бiм-башу на свого прибiчного.
   Тепер вийшли з пристанi всi галери. Очакiвським суднам приказав  плисти
передом.
   Коли  вже  було  далеко  вiд  Очакова,   Iван   прикликав   на   помiст
Сагайдачного.
   Бiм-баша, побачивши Сагайдачного, озбро?ного, та ще з булавою в руцi, в
козацькiй шапцi - чалми вiн нiяк  не  хотiв  надягати,  скочив  наляканий,
начеб самого чорта побачив.
   - Ваша милiсть! Що цей джавр тут робить? Коли вiн бранець,  то  чому  ж
при збро??
   -  Заспокойся.  Се  козацький  отаман  цiлого  того  флоту,  а  ти  мiж
козаками... у гостях...
   - Так то була зрада!  -  крикнув  бiм-баша  i  скочив  з  кинджалом  на
Сагайдачного, та Iван схопив його за руку i стиснув так, що кинджал з руки
випав на помiст.
   - Зв'яжiть його, хлоп'ята, i причепiть до щогли його власним  тюрбаном,
щоб краще усе бачив...
   Зараз прискочило кiлька переодягнених козакiв i присилили  бiм-башу  до
щогли.
   - Ти назвав се зрадою, - каже Iван, - та се не була зрада, лише  во?ннi
хитрощi, на якi дав взятися твiй дурний паша. Незадовго ти ще побачиш,  як
очакiвськi кораблi один по другiм пiдуть з димом. З  мого  боку,  се  була
також моя особиста помста над вами, турками, за  мо?  терпiння  i  муки  у
вашiй неволi, за те, що ви мене збусурменили. Я мусив  вам  вiдплатити  за
те, що я мусив вчитися вашого собачого язика, ти, вашмосць, не хвилюйся  i
про себе не бiйся. Ось бачиш сей човен, що до нашо? галери причеплений  i,
мов собачка, за нею  бiжить?  Вiн  призначений  для  тебе.  Коли  ми  дiло
зробимо, то ти собi гарненько попливеш додому. Там скажеш тво?му пашi, щоб
на мiй поворот даремне не ждав. Скажи йому вiд мене, що вiн дурний цап  та
що його цiлий розум - у великому животi.
   Скажи йому також, що шовковий шнурочок, котрого вiн так бо?ться, певно,
його не мине. А щоб тобi не було скучно самому, то попливе з тобою ще один
правовiрний, якого ми пiймали в Днiстровiм  лиманi,  якому  обiцяв  отаман
свободу.
   Плили так довгенько. Iван не зводив ока з переднiх кораблiв.  Аж  тепер
на них заметушилось, стали давати заднiм кораблям знаки...
   - Ну, отамане, тамтим вже нi взад нi вперед, вони вже на  мiлi  засiли.
Давай ти сво?м знати.
   Галери пiдплили на вiдстань стрiлу. Тодi Сагайдачний приказав стрiляти.
Пiшов гомiн по лиману. Козацькi кулi падали на очакiвськi судна  i  робили
багато шкоди.
   Жмайло, коли щасливо минув Очакiв i був у  лиманi,  казав  зо  тридцять
козацьких суден спорожнити зi здобичi, яку перенесли на  малi  байдаки,  а
сюди посадив найзавзятiших товаришiв з гаками та драбинами.
   Як тiльки Сагайдачний став розбивати  туркiв  гарматою,  з  усiх  бокiв
випливали козацькi судна i  обскакували  турецькi  кораблi,  що  не  могли
повернутись, мов собаки дикого кабана. Тодi Сагайдачний здержав  пальбу  i
козаки з великим  криком  кинулись  на  туркiв.  Зачiпали  гаками,  кидали
мотузянi драбини i дерлись на кораблi. Турки оборонялись зразу скажено, та
коли побачили таку силу, кидали зброю, клякали i  просили  пощади.  Та  ?м
нiхто не давав прощення. Вибили  всiх,  розкували  гребцiв  з  кайданiв  i
перебрали на сво? судна.
   Переносили на байдаки все, що було  ?м  потрiбне.  Сагайдачний  пiдплив
ближче, а Жмайло, вимахуючи шапкою, вiтав його весело.
   - Добре ти, Марку, справився. Як кораблi порожнi - пiдпалюйте.
   Незадовго запалили очакiвськi кораблi, мов велетенськi смолоскипи.
   На це все дивився бiм-баша, закусуючи губи аж до кровi.
   - Тепер, бiм-башо, коли ти все бачив, сiдай у човен i пливи додому,  та
розкажи усе тво?му дурному пашi, що ти бачив, поклонися вiд козацтва i  не
забудь переказати те, що я сказав тобi ранiше.
   Його розв'язали i спустили на човен. Зараз  привели  i  другого  турка.
Бiм-баша не сказав нiчого. Схопив у руки весло i помчав долi водою.
   Мiж козацтвом не було радостi кiнця. Такий похiд  вкри?  ?х  невмирущою
славою на всю Укра?ну. Козаки вигукували i викидали вгору шапками.
   Отамана Сагайдачного славили попiд небеса.
   Позакидали якорi i спочивали на мiсцi.  ?х  тепер  ждала  велика  тяжка
праця  -  веслувати  горi  рiкою  байдаками,  нагруженими  багатою  важкою
здобичею. Сагайдачний радiв усi?ю душею.
   - Веселiться, товаришi, - гукнув отаман, - ануте бандуристи!
   Козаки, почувши це, дуже зрадiли. Вони вже давно не бачили Сагайдачного
таким веселим, як тепер.
   Сагайдачний не пiзнав сам себе. Заволодiло ним одушевлення,  захоплення
силою козацького вiйська, коли воно стане впорядковане пiд сильною  рукою.
Варна була вихiдною точкою його мрiй про козацьку славу.
   Задзвенiла бандура, i заспiвав його сильний голос  думу  про  похiд  на
Варну, яку у цю хвилю складав вiдразу. Байдаки обсiли  отаманську  галеру,
начеб бджоли матку в часi рiйки.
   Пiсня лунала по Днiпровому лиману:

   Ой в недiленьку та пораненьку
   Зiбралися громадоньки
   До козацько? порадоньки,
   Стали раду радувати,
   Вiдкiль Варни дiставати:
   Ой чи з поля, ой чи з моря,
   А чи з рiчки-невелички?
   Бiжать, пливуть човенцями,
   Поплескують весельцями.
   Ударили з самопалiв,
   Пiвсоткою iз гармати
   Стали ?? добувати,
   Стали турки нарiкати,
   Тую рiчку проклинати,
   Бодай рiчка висихала,
   Що нас, туркiв, в себе взяла.
   Була Варна здавна славна.
   Славнiшi? козаченьки,
   Що то? Варни дiстали
   I в нiй туркiв забрали.



   III

   Був гарний погiдний день, чисте голубе  небо,  нi  одно?  хмарки.  Було
рано. Ясне сонце лиш що пiднялось на обрi?.  Легенька  мряка  простягалася
над водою Днiпра-Словутицi. На Великiй Хортицi  зеленiв  лiс,  а  в  ньому
щебетала птиця, аж заходилася. Трава зама?лася  рiзноколiрним  цвiтом.  По
болотi проходжались поважнi довгоногi  бузьки,  а  вгорi  скиглила  чайка,
вiдводячи хитрощами свого ворога вiд немiчних сво?х  дiток.  Пiд  небесами
високо спiвав свою одноманiтну пiсеньку жайворонок. В травi  перекликались
перепелицi. Бджола  бринiла  по  цвiтах,  збираючи  для  себе,  що  найшла
пригожого. Повiтря було чисте i свiже. Усiм було весело.
   На Сiчi всi вiд раннього-рана прочували щось добре, радiсне.
   Ось-ось, сьогоднi, наспi? якась добра вiстка про тих, що ?х Сiч-мати  у
похiд вiдправила в далекий  турецький  свiт  ширити  славу  християнського
козацького низового лицарства...
   З того часу, як Жук вибрався на Варну, не  приходила  вiд  нього  жодна
вiстка. Коли б похiд не повiвся, то вернув би хтось звiстити нещастя. Хiба
ж усi не пропали.
   Аж то? погiдно? гарно? днини рано почувся далеко внизу Днiпра гарматний
пострiл, за ним другий, третiй. Iзгук гармат не  вгавав,  начеб  здобували
фортецю.
   - Гей, братики! Та це хiба нашi вертають.
   Хтось побiг на дзвiницю i вдарив у дзвони. По Сiчi пролетiв  блискавкою
веселий гомiн: нашi вертають!
   Усе заворушилося. Кожний кидав роботу i бiг на сiчовий вал. А дехто  на
радощах забувся i бiг з тим, що держав у руках: той - з сокирою, той  -  з
молотом, цей - з рушницею. Сiчовi вали вкрились людьми, мов мурашками. Усi
видивляли очi вниз Днiпра. Дехто повилазив на баню церкви.
   Аж ось показалися на  Днiпрi  байдаки.  Помiтили  ?х  тi,  що  були  на
церковнiй банi.
   - Вертають, справдi вертають. Пливуть i турецькi галери...
   Вони плили рядком одна за одною.
   Козаки  вигукували  i  викидали  вгору  шапками.  Тепер  вже  нiхто  не
сумнiвався, що вертали з побiдою.
   На валах стали стрiляти з гармат на привiтання.
   Вийшов кошовий батько з  булавою  пiд  бунчуками  з  старшиною,  вийшов
сiчовий пiп з процесi?ю.
   - Слава нашим лицарям!
   - Побiда! - гукали  з  байдакiв.  -  Турки  дiстали  доброго  чосу,  що
попам'ятають...
   - Де отаман? - питали.
   - Наш славний отаман, Сагайдачний, позаду.
   - А Жук?
   - Полiг, сердега, царство йому небесне.
   Надплили i галери. На помостi отамана маяв малиновий козацький  прапор.
Побiч нього стояв Сагайдачний iз  старшиною.  Тут  стояла  сiчова  музика.
Бринiли бандури, дзвонили решета, свистiли свистiлки.
   - Слава Сагайдачному! - гукали з усiх  сторiн.  Коли  трохи  стишилося,
заспiвав сiчовий пiп:
   - З нами Бог, розумiйте язици i покоряйтеся, яко з нами Бог.
   Зараз пiдхопили пiсню дячки, а за ними увесь народ,  познiмавши  шапки.
Козаки на байдаках хрестилися на церкву i дякували  Богу,  що  ?м  щасливо
дозволив вернутися. А вже турецькi бранцi  впали  на  колiнки,  хрестилися
днiпровою водою i плакали з радощiв, що знову вернулися на яснi  зорi,  на
чистi води, у край веселий.
   Пiп благословив ?х хрестом. Тодi стали припинати байдаки до  повбиваних
палiв,  галери  закинули  якорi,  i  козацтво  стало  виходити  на  берег.
Заро?лося народу, мов у муравейнику. Позбiгали з валiв i шукали  знайомих.
Повiтанням не було кiнця.
   Був тут старий Жмайло. Вiн обнiмав Марка i Сагайдачного.
   Сагайдачний пiшов  прямо  у  церкву  за  попом,  тут  впав  ниць  перед
тетраподом i дякував Богу. Залунала  благодарственна  пiсня  за  вiднесену
побiду.
   З церкви пiшов Сагайдачний до кошового з докладом про похiд.  Старшина,
слухаючи цього, не могла з дива вийти.
   - Так воно, панове отамання, - кiнчив Сагайдачний. - Варна  зруйнована,
а Очакiв без суден... Тепер можна йти у морський похiд  хоч  би  й  зараз.
Поперечних ланцюгiв теж нема?...
   Зараз по обiдi стали переносити  здобичу  з  байдакiв  у  Сiч.  За  тим
наглядав Жмайло. Гармати поскладано пiд  майстернею.  Iншу  зброю,  одежу,
сукна, оксамити, шовки, парчу поскладано в магазинах,  а  грошi  в  мiшках
зложено в домi кошового.
   Сагайдачний був дуже знеможений. За той час вiн дуже змарнiв на лицi  i
висох. Вiн же увесь час походу мусив про все тямити.
   Вiн зайшов у домiвку  генерального  обозного,  поклавсь  на  лежанку  i
крiпко заснув. Потурнаковi  порадив,  щоб  той  по  Сiчi  не  вештався,  а
держався його боку. Антошковi приказав пильнувати дверей i нiкого сюди  не
пускати.
   Друго? днини  сонце  вже  стояло  високо,  як  Сагайдачний  прокинувся.
Поперед усього вiн викупався в Днiпрi  i  перевдягся  у  празничну  одежу,
котру принiс йому Антошко з куреня.
   На майданi проходжалося  багато  народу.  Населення  Сiчi  побiльшилося
шiстьма тисячами турецьких бранцiв. То був рiзноманiтний народ.  Були  тут
переважно укра?нцi: козаки, селяни i  мiщани.  Були  ляхи,  волохи,  угри,
серби i болгари. Усi вони дiлили однакову долю, носили  однаке  ярмо,  тож
покористувались доброю нагодою та видобулися з турецького  пекла.  Тi  три
дiвчини, що втiкали з гарему варненського пашi, жили тепер таки на галерi,
бо у Сiчi жiнкам не вiльно було жити. З ними було найбiльше клопоту, бо не
було ?х де примiстити. У степ годi було ?х прогнати.
   Остаточно Сагайдачний передав ?х одному сiмейному козаковi-старшинi, що
вертався у хутiр i згодився забрати ?х до себе.
   В домi кошового переночували i попаювали золото. Подiлено його  на  три
частини. Одна йшла на сiчову церкву i майбутню  школу,  котру  Сагайдачний
настоював заснувати, одна - на  сiчовий  скарб,  третя  частина  пiшла  до
подiлу мiж товаришiв, якi були  у  походi.  Коли  хто  полiг  iз  сiмейних
паланчиних товаришiв, то його пай передавали  для  сирiт.  На  тому  знову
настоював Сагайдачний.
   По тiм узяв Сагайдачний кошового на сторону i каже:
   - Перш усього, кошовий батьку, у  мене  одно  пильне  дiло,  яке  треба
негайно поладнати. Я вже говорив вчора перед старшиною, що при?хав з  нами
один потурнак, котрий у сiм походi козацтву багато прислужився. Я  був  би
сво?ю головою, нiде правди дiти, цього  не  вигадав,  i  ми  всi  були  би
попропадали, як рудi мишi, коли б не вiн. Людина освiчена, розумна,  хитра
i щира. Вiн сердечно сповiдався перед нами i каявся.  Треба  повести  дiло
так, щоб козацтво простило цього наверненого грiшника i прийняло  його  до
громади. Вiн може на будуче козацтву дуже  прислужитися  сво?м  розумом  i
досвiдом. Я йому поручив безпечнiсть, i у цьому моя  честь  зачеплена,  бо
Сагайдачний не може не додержати того, за що поручився.  Треба  би  робити
усе iззагаряча, поки козацтво захоплене радощами з велико?  побiди.  Треба
завтра скликати велику  раду.  Потурнак  ма?  багато  ворогiв  помiж  тими
бранцями, що ми ?х з Варни привезли. Не треба ?м багато лишати часу, бо як
рознесуть помiж козацтвом про його  вчинки,  то  можуть  нам  його  з  рук
вирвати i на куски пошматувати.
   - Добре, назавтра ми скличемо раду. Я розкажу про славний  похiд.  Мушу
тебе звеличати, щоб тобi з'?днати пошану у  всiх,  а  тодi  хай  вже  твоя
голова промишля?, як дiло повести.
   Сагайдачний, вернувши вiд кошового, каже до потурнака:
   - Ходи, вашмосць, зi мною до церкви...
   На те слово потурнак задрижав усiм тiлом i каже:
   - Я боюсь переступити порiг божого дому, щоб мене господь не покарав на
мiсцi.
   - Не бiйсь! Знай, що Бог не хоче смертi грiшника. Я тебе проведу аж  до
попа. Тобi треба висповiдатися i прийняти покуту, яку тобi  наложать.  Вiд
того тобi на серцi полегша?.  Уповай  на  Боже  милосердя.  Тобi  i  перед
козацтвом гладше пiде дiло. У сьому буде вже моя голова. Я вже  говорив  з
кошовим про тебе, i завтра збира?ться велика рада.  Кошовий  менi  поможе,
товариство тобi простить i заживеш мiж козацтвом давнiм лицарським життям.
   Iван був такий зворушений тим, що почув тепер, що не  мiг  iти  власною
силою, i держався руки Сагайдачного. Вiн хитався, мов п'яний. Пiшли так  у
церкву. Козацтво дивилось на цього знатного бородатого турка, та коли  вiн
йшов пiд руку з Сагайдачним, нiхто не посмiв його зачiпати.
   На порозi церкви Iван впав навколiшки, бив себе в груди i плакав.
   Вийшов ?м назустрiч пiп.
   Сагайдачний каже:
   - Оцей каючийся грiшник приступа? со страхом  i  трепетом  до  сповiдi.
Бiльше тобi, отче, говорити не треба, бо се вже не мо? дiло.
   Сагайдачний лишив Iвана в церквi i пiшов на майдан.
   Пiп приказав зачинити церкву, i розпочалася сповiдь...
   Сагайдачному аж навкучилося ждати.  Вiн  не  хотiв,  щоб  потурнак  сам
вертав з церкви. Ходив по майдану, зайшов аж до свого  куреня,  балакав  з
козаками, а сповiдь не скiнчилася.
   Аж вийшов пiп з церкви i прикликав Сагайдачного.
   Насеред церкви лежав на помостi, навхрест руки розвiвши, потурнак Iван.
   Вiзьми його з собою, пане Конашевичу, а  то  околi?  чоловiк...  Такого
щирого каяття я ще не бачив...
   Сагайдачний нахилився i взяв його за одежу.
   - Устань, товаришу, пiдемо обiдати. Господь простив тобi тво? грiхи.
   Iван встав. У нього були червонi очi вiд плачу.  Пiшов  з  Сагайдачним,
мов мала дитина, держачись його руки. Козаки ззирались за ними.
   - Хто се?
   - Се той потурнак, котрого Сагайдачний привiз iз Варни.
   - Чого Сагайдачний з ним возиться? Його би живого у землю закопати.
   Другий козак каже:
   -  Вiн  пiд  рукою  Сагайдачного.  Не  раджу  нiкому   його   зачiпати.
Сагайдачний добрий чоловiк, але зачiпати його небезпечно.
   Потурнак, увiйшовши в хату, приклякнув перед iконою i став молитися,  i
так моливсь довго-довго, ?сти не хотiв нiчого i просив  Сагайдачного,  щоб
йому не перебивали. А рано просив Сагайдачного, щоб його провiв  у  церкву
запричащатися. Цiлу службу Божу лежав у  притворi  хрестом.  До  причастiя
треба його було пiдвести пiд руку, як недужого. Як  вернулися  у  домiвку,
потурнак кинувся Сагайдачному в обiйми i став дякувати.
   - Тобi, отамане, одному подякувати за спасiння мо?? душi. Тепер я  себе
щасливим почуваю. Хоч би нинi присудило товариство розiрвати  мене  кiньми
або настромити на кiл, то це прийму, як заслужену кару. Про  земське  менi
тепер байдуже, як я осягнув прощення у Бога.
   - Слухай, Iване, зараз збира?ться радне  коло.  Не  роби  собi  з  того
нiчого, що тебе приведуть на майдан перед раду в кайданах. Так воно мусить
бути.
   В тiй хвилi вдарили на  майдан  в  литаври.  З  усiх  сторiн  сходилося
козацтво. Кожний був цiкавий почути, чого ?х кличуть.
   Вийшла старшина з сво?ми знаками  уряду.  Кошовий,  кланяючись  на  всi
сторони, говорив:
   - Панове отамання i усе сiчове товариство, лицарство!
   Не того ми скликали вас на велику раду, щоб звiстити  вам  про  славний
похiд на турка, бо вже всi про се, здоровi, зна?те. Багато з вас  у  сьому
походi були, i вони розповiли другим товаришам краще за мене. Я  вам  лише
хочу сповiстити, яку добичу привезли на Сiч  нашi  славнi  лицарi-молодцi.
Прочитай, пане писарю, що списано, бо усього запам'ятати не можна.
   Писар став вичитувати з ре?стру, а  козаки  перебивали  його  окликами:
"Слава!"
   Скiнчився ре?стр тим, що  визволено  з  турецько?  неволi  шiсть  тисяч
християнських бранцiв.
   Тепер кошовий говорив далi:
   - А чия в цьому найбiльша заслуга, панове товариство?  Правда,  що  без
вiйська, то кожний найкращий ватажок нiчого  не  зробить,  та  коли  знову
найкраще вiйсько не ма? тямущого ватажка, то пропаде вся громада...
   - Правда! Правда! Добрий ватажок за половину вiйська стане.
   - Слава Сагайдачному! - гукали козаки, пiдносячи шапки вгору. - Давайте
сюди Сагайдачного, чого хова?ться за спину других?
   Сагайдачного випхали на пiдвищення, i вiн кланявся на всi сторони.
   - Тихо! Сагайдачний буде говорити!
   - Панове отамання, i ви, мо? добрi, щирi i вiрнi  товаришi!  За  що  ви
мене славите i велича?те? Я лише думку пiддав, щоб йти на Варну,  а  похiд
повiв i все запорядив наш славний отаман Жук, вiн  там  i  голову  поклав,
його тiло ми з собою везли, щоб славно, по-лицарському звичаю, на сiчовому
кладовищi поховати. Та буря на морi затопила його враз з байдаком,  i  вiн
на днi моря спочива?. Царство йому небесне i слава  на  вiки  вiчнi,  йому
треба подякувати, його досвiдному отамануванню, а не менi.
   - Що й казати, - говорив хтось з гурту, - а Варнянський замок  таки  ти
здобув, не хто другий...
   - А хто нас так хитро вивiв iз матнi, як не ти?
   - Нi, не я, товаришi. На здобуттi замку був мо?й роботi кiнець. I  коли
ми були у найбiльшiй небезпецi, коли турецький флот з  Бургаса  сидiв  вже
нам на спинi, то я був безрадний, бо я не мав жодного досвiду  у  морськiм
походi. Тодi послав нам Господь на щиру пораду мудру i досвiдну голову,  i
це нас врятувало вiд неминучо? загибелi. - В цю хвилю коло заворушилося, i
всi були цiкавi знати, про кого Сагайдачний дума?. - Та цьому не кiнець, -
говорив Сагайдачний. - Той самий чоловiк славно убрав у шори  очакiвського
пашу, забрав у нього весь турецький флот, який ми опiсля в лиманi спалили,
видурив вiд нього двадцять тисяч золотих турецьких цехiнiв  i  не  взяв  з
цього нi шага для себе, а все вiддав сiчовому товариству.
   Коло розступилося, i тепер привели козаки з шаблями наголо  в  кайданах
потурнака i поставили перед Сагайдачним.
   - Боже провидiння  заставило  одного  славного  козака,  що  побував  у
турецькiй неволi, потурчитись. Се дало йому спромогу  вивчитись  турецько?
мови, звича?в, пiзнати всi бусурменськi штуки,  розвiдати  усi  скритки  у
Варнянськiм замку. Коли його  невольники  пiймали,  хотiли  його,  живого,
кинути в огонь. Та голос Божий наказав менi до  сього  не  допустити.  Сей
потурнак показав  нам  сi  каземати,  де  мучились  закованi  християнськi
невольники, показав  нам  комори  та  скриньки,  де  було  турецьке  добро
зложене. Без того ми самi хто зна, чи були би що знайшли, а тi  нещаснi  у
льохах були б повмирали голодною смертю.
   А коли ми збирались вертатися, надплила на нас турецька погоня.  Я  дав
приказ втiкати прямо додому. Коли б се було сталося, ми  були  би  пропали
вiд страшно? бурi. Вихор, вiючи нам в бiк, був би повивертав усi судна,  а
недобиткiв були б захопили пiд Очаковом. Тодi сей потурнак порадив  плисти
в Днiстровий лиман з  вiтром.  I  се  нас  врятувало.  Що  далi  було  пiд
Очаковом, я уже говорив. То його заслуга, а не моя.
   Вiн сповiдався передi мною i старшиною нашою каявся, забажав  вернутися
в рiдну землю i тут спокутувати сво?  грiхи  сво?ми  добрими  вчинками  на
службi сiчового товариства. Вчора вiн примiрно  висповiдався,  а  сьогоднi
запричащався. Значить, що вiн вже по?днався з Богом i вiн його простив.  А
що ж ви гада?те з ним  робити,  панове  товариство?  Чи  простите  йому  i
приймете у товариство як товариша, чи будете строгiшi вiд  самого  Бога  i
покара?те його?
   - Коли Бог його простив, то й ми проща?мо, - каже старий Жмайло,  -  чи
правда, панове товариство?
   - Вiн вартий того, щоб його живого у землю закопати, - обiзвався якийсь
голос.
   - Се правда, панове, -  каже  Сагайдачний,  -  потурнак  Iбрагiм  сього
вартий, але потурнак Iван вартий i велико? нагороди  за  те,  що  вiн  для
козацтва зробив. Як же ми се зробимо? По правдi, то  треба  його  в  першу
чергу нагородити, а вiдтак покарати. Та я гадаю  так:  хай  наша  нагорода
зрiвня?ться з карою, бо обi вони однаковi.
   - Добре говорить Сагайдачний, так сьому i бути. Ми проща?мо.
   - Проща?мо, зняти з нього кайдани, - кричали козаки.
   - Чи всi згоднi? - пита? кошовий.
   - Усi!
   - Нема  згоди,  -  кричав  якийсь  турецький  бранець  позаду  кола.  -
Розiрвати його на куски...
   - А ти що? - кричали козаки. - Яке ти ма?ш право тут говорити? Хто зна,
чи тебе у сiчове товариство приймуть, йди собi з богом та мовчи.
   Зараз приступили до потурнака i зняли з нього  кайдани.  Вiн  плакав  з
радостi, кланявся i дякував.
   - Панове лицарi! За те, що ви для мене зробили, я не годен вам  словами
подякувати. Ви менi зробили велику ласку, але i собi ви зробили добре.  Бо
те все, на що я надивився i  наслухався,  чого  я  мiж  турками  навчився,
складаю се на вашi послуги. Я знаю  всi  турецькi  та  татарськi  штуки  i
замисли, а се охоронить козацтво не вiд одного лиха.  Знайте  те,  що  моя
помста над турками далеко ще не заспоко?на. Я мушу страшно  вiдомстити  ?м
за те, що вони менi нако?ли i до потурнацтва присилували, а коли б  я  був
пропав, я би не доконав того, чого я ще доконаю. Та ще,  панове  товаришi,
знайте тепер, хто я... Я багато знайомих пiзнаю мiж вами, та  ви  мене  не
пiзнали,  бо  я  дуже  за  той   довгий   час   змiнився...   Я   -   Iван
Iскра-Iскрицький, отаман Гадяцького куреня... Я пропав у походi  на  татар
лiт тому десять назад, i ви, певно, за мене досьогоднi молились...
   Мiж козаками заворушилось. Хто ще пам'ятав отамана Iскру, аж охнув  вiд
неждано? вiстки...
   Iскра скочив з пiдвищення i пропав в юрбi.



   IV

   Сагайдачний, вiдпочивши кiлька днiв, узявся за свою ранiшу  роботу.  На
Сiчi було стiльки народу. Прибули турецькi  бранцi,  з  котрих  багато  не
хотiло або не могло вертатися  додому.  Прибуло  знову  багато  збiгцiв  з
Укра?ни. У всьому тому треба було навести  лад,  i  привчити  ?х  во?нного
дiла. До того Сагайдачний був  мистець  i  зараз  взявся  за  органiзацiю.
Подiлив усю ту громаду на сотнi i полки, понаставляв старшини. Цiла  штука
була у тому, щоб нiкому не дати дармувати, щоб нiкому "гумори до голови не
били та джмелi не заводилися". Сагайдачний знав добре душу козацтва. Знав,
яка в ньому сила, i як тую силу треба в руках держати, бо як вона  з  руки
вирветься, то цiлий свiт переверне i сама у пропасть провалиться.
   На Сiчi i сiчовому майданi ставало тiсно. До  того  ще  купцi  i  всякi
крамарi,  прочувши,  що  запорожцi  привезли  з  Варни   велику   здобичу,
злiтались, мов гайвороння на Сiч для торгiвлi. Треба було поза валами Сiчi
покласти базари, де цiлий день клекотiло, мов у казанi.
   Сагайдачний виводив сво?х новикiв на берег Днiпра у степ i там ?х вчив,
пiшки i на конi, то з гарматою, то з заступом.
   Поперед усього вiн вчив старшину, а тi опiсля вчили других.
   Одного дня взяв гурток вибраних i за рiчкою пустився у  недалекий  степ
на конях.
   Почулась команда: "Списи вниз!" Усi вiдразу познiмали списи i наставили
?х вiстрями перед себе. Рушили вперед зразу кроком, потiм щораз швидше, аж
до найшвидшого бiгу скоком. Сагайдачний дививсь за тим, щоб нiхто  передом
не виривався, а щоб йшли усi рiвною лавою. Гнали так досить далеко, потiм,
виконавши рухи списом, заверталися назад. Це повторялося кiлька разiв.
   Аж  ось  побачили  навпроти  себе  ватагу  людей,   що   ?хала   степом
навпростець. Видно було, що ватага, побачивши козакiв,  що  в  ту  сторону
гналась, дуже збентежилась i ладилася до оборони.
   Сагайдачний здержав сво?х. Вони пiднесли списи i позавiшували на  руку.
Опiсля з кiлькома козаками пiд'?хав до ватаги, даючи шапкою знак,  щоб  не
лякалися.
   То була компанiя ляхiв. Було мiж ними кiлька старших людей,  а  далi  -
панськi козаки та чури озбро?нi в шаблi i мушкети.
   З ватаги пiд'?хав  до  Сагайдачного  старший  чоловiк  з  сивою  довгою
бородою i, вклонившися Сагайдачному, каже:
   - Ми ?демо в посольствi у Крим  з  Польщi  невольникiв  викупляти,  про
котрих ?хнi рiднi довiдались, де вони живуть. Ма?мо поручаючi  письма  вiд
гетьманiв коронного i польного та вiд укра?нних старостiв. Ми, зда?ться, з
шляху збились, та в степу заблукалися, так що не зна?мо, де ми  опинилися.
Я бачу, що ми з запорозьким козацтвом стрiлися, вiд котрого  не  буде  нам
напастi.
   - Вiтайте, панове, на запорозькiй землi!  Кожний  посол  ма?  право  на
охорону, вiд кого би вiн не був, куди би не йшов. Тако? охорони не вiдкаже
вам i Запорозьке вiйсько, будьте цiлком спокiйнi за вашi особи i  майно...
З шляху ви не збились, бо саме через Сiч найближча i найпевнiша  дорога  у
Крим. За вашу безпеку я поручаюсь вам  лицарською  честю.  Тепер,  панове,
прошу вас на Сiч у гостi. Вiдпочинете,  а  тодi  по?дете  далi.  Дамо  вам
певного провiдника, та ще яку чету козакiв для вашо? безпеки...
   Сагайдачний вклонився шапкою i пристав до польського гурту.
   Вертали так всi разом. Ватагу окружили запорожцi  i  стали  балакати  з
двiрськими козаками та чурами.
   Ляхи, незважаючи на те, занепоко?лися, побачивши себе серед  сiчовикiв.
Вони не дуже-то Сагайдачному довiряли. Один з них каже до одного  старшого
шляхтича, який, зда?ться, усьому приводив:
   - Oqae omnia pulcherima sunt, sed semper melius  est  cavere,  ne  haec
turba nos spoliet'.[17]
   А Сагайдачний зараз йому на це вiдрубав:
   -  Si  haec  turba  vos  spoliare  vellet,  adhuc  nemo   vestrum   iam
viveret.[18]
   Ляхи дуже збентежились, а цей, найстарший вiком, каже по-латинi:
   - Вибач, вашмосць, ми не могли вiдгадати, що пiд сим простим  козацьким
одягом
   кри?ться шляхетська душа. Невже ж що вашмосць  -  польський  шляхтич  з
вищою освiтою?..
   - Вашмосць, що  до  одного  помиля?шся,  що  до  того,  будто  би  лише
польський шляхтич мiг здобути собi вищу освiту. Я - Острозький учень, а ця
школа з Польщею не мала нiчого спiльного, бо  там,  мiж  учительством,  не
було тодi нi одного патра ?зу?та, без котрих у Польщi нема науки.
   - Вибач, вашмосць, я про це нiчого не знав.
   - У тому-то цiла бiда, що панове з Польщi не зна?те про Укра?ну правди.
Вас дурять, а ви дурите самих себе. Ви вважа?те  нас,  козакiв,  за  банду
розбишак. А се справдiшн? християнське лицарство. От, може, вашмосцi й  не
вiдомо, що ми лиш що вернулися з  морського  походу  на  Варну.  Ми  Варну
спалили, знищили Очакiвський флот,  визволили  шiсть  тисяч  християнських
невольникiв та привели з собою. Мiж ними знайдете i  ваших  землякiв,  та,
певно, вiзьмете ?х з собою, вертаючися. Поки що вони у  нас  гостюють.  За
таке дiло купа розбишак не вiзьметься, а хiба добре впорядковане вiйсько.
   -  Невже  ж  Варна  ограблена!  Господи!  Велика  Порта  знову  на  нас
помститься, i будемо мусили знову солено оплачуватися.
   Сагайдачний поглянув згiрдно на шляхтича i каже:
   - Ми, козацькi шизматики, помстили смерть  вашого  католицького  короля
Владислава Варненчика, що пiд Варною полiг лицарською  смертю.  Дарма!  Не
спромоглись на таку помсту польськi магнати, то мусила це зробити козацька
голота...
   - Вашмосцi жартувати хочеться, а мене дрожею пройма? на сам спогад,  що
з сього може вийти... Зараз посиплються  з  Царгорода  погрози  на  адресу
Польщi, зараз пiдуть татарськi набiги на Покуття,  Подiлля,  Волинь.  Який
настане страх мiж шляхтою. Наш гетьман одганя?ться вiд се? поганi, мов вiд
вовкiв... i тепер мо? посольство у Крим стрiне новi перепони i може  увесь
мiй труд пiти внiвець...
   - Сього останнього  вашмосцi  найменше  лякатись.  З  бакшишем  в  руцi
потрапиш до самого хана, а через те, що Варна була б цiла, то  вам  одного
золотого з окупу не опустять. Так само не пiдiб'ють в цiнi через те, що ми
туркiв у Варнi погромили. А  що  вже  до  турецьких  погроз,  то  не  слiд
лякатися погрози, а зараз помiрятися з поганцями.
   - I пропасти...
   - Хто? Польща? Така велика сильна держава? Як менi жаль вас, ляхiв,  що
ви так себе недооцiню?те. Треба лише  мати  вiдвагу  i  хотiти.  Польський
король, на мою думку, завеликий пан, щоби ледачо? Порти боятися, якщо  ми,
сiроманцi, ?? не бо?мось.
   - Ви зле робите. Його милiсть король заказу? вам виразно  пiд  строгими
карами ходити на море i невiрних зачiпати...
   - А ми, розумi?ться, сього  не  слуха?мо,  ходимо  у  походи  i  будемо
ходити... Приготов, вашмосць, сво?х землякiв, що ми пiдемо аж на Царгород,
а саме тому, щоб Польщi показати, що турки нам  не  страшнi.  Може,  се  i
панiв з Корони пiдбадьорить i осмiлить, i страшка вiд них вiджене.
   - Чи, панове запорожцi, не уявля?те собi, як воно  негарно  не  слухати
приказiв свого пана?
   - У нас, козакiв, ? така думка, що то не його королiвська милiсть,  наш
пан, да? такi прикази, лише можновладна  шляхта,  до  дiла  лiнива,  а  до
розкошi привикла. Дай Боже, щоб наш король  став  колись  паном  у  сво?му
царствi та щоби його шляхта слухала, а не вiн ?? слухати мусив...
   - Бачу, що вашмосць не ? сам шляхтич, коли таку герезiю  говориш...  Ти
би хотiв золоту вольнiсть шляхти знищити.
   - Не в тiм дiло, чи я шляхтич або нi,  а  в  тiм,  що  я  соромивсь  би
по-шляхетськи жити. Золота шляхетська  вольность,  коли  не  буде  завчасу
приборкана королiвською волею, заведе Польщу в загибель.  Таке  мо?  святе
переконання. Подумай,  вашмосць,  куди  така  держава  зайде,  де  стiльки
самовладних королiв, стiльки магнатiв, а вибраний король, пiдписавши расtа
соnvеntа, залежить вiд ?х ласки...
   - У Польщi прецiнь ? сейм...
   - Теж шляхетський, i робить те, чого шляхта хоче, i  з  чим  ?й  добре.
Сейм, який можна кожно? хвилi  зiрвати,  одним  словом:  vеtо,  нiколи  не
вирiшить того, чого хоче бiльшiсть.
   - На цiм ми не згодимось...
   - Я це бачу, i тому говорiм про  що  друге,  та  говорiм  щиро,  не  як
вороги, стоячи на противних кiнцях, а як приятелi.
   - Ви ?дете в Крим, чи можу вас спитати, в котрий кут?
   - Не роблю з цього тайни. Ми вибрались у Кафу, бо  звiдтам  прийшов  до
нас голос розпуки, щоб бранцiв рятувати, поки ?х не вивезуть в Азiю або  в
Африку, звiдкiля вже вороття нема?.
   - Зна?те, панове, я мав би велику охоту по?хати з вами, коли б ви  були
згоднi взяти мене з собою. Заважати вам не буду, сво?м  коштом  по?ду,  не
раз можу вам в пригодi стати.
   -  Невже  ж,  вашмосць,  не  жарту?ш?  Я  дуже  радий  буду  з   такого
товариства...
   Вiн подав Сагайдачному руку:
   - Мо? iм'я Януш Пшилуцький, гербу Ястрженб?ц...
   - Я називаюся Петро Конашевич, прозваний на Сiчi Сагайдачним.  Зi  мною
по?де ще Марко Жмайло-Кульчицький, Iван Iскрицький, мiй чура Антошко та ще
кiлька  товаришiв.  Та  вашмосцi  дозволите,  що  ми   переодягнемося   за
шляхтичiв, i нiхто з вас не смi? того перед татарами зрадити, а то ми  всi
пропали би. Нас взяли б за козацьких шпигiв, а вас за таких, що  шпигiв  у
Крим перевозите.
   - I на це згода...
   - Я знаю, що вашмосцi додержите слова, але вашiй службi я  довiряти  не
можу, щоби мiж татарами не виговорився котрий. Тому, панове, зробимо  так,
що ваша служба остане i ждати буде  на  Сiчi  аж  до  нашого  повороту,  а
замiсть ?х я виберу мiж нашими запорожцями людей певних,  що  i  татарську
мову знають,  i  цiлий  Крим.  Супроти  них  то  вашi  пахолки  -  телята.
Розумi?ться, що мусите менi, вашмосцi, вiрити, бо без того нема дружби. До
сього я вас не силую. Як так хочете, то добре, а iнакше я  би  не  по?хав.
Вашi милостi, розважте се добре, а вiдповiдь дасте менi  опiсля.  Ось  вже
наша Сiч-мати. Побачите наш побут i помiрку?те, чи можна нам вiрити. Тепер
я вам скажу, чому я хочу зайти у Кафу в несво?й шкурi. Зна?ш, вашмосць, що
ми у Криму частими гостями бува?мо, але цiлою громадою,  а  одному  нашому
братовi зайти туди небезпечно... Я мушу мати певнiсть, що  нiхто  мене  не
зрадить i не виговориться.
   Пшилуцький подумав хвилю i каже:
   - Вiрю вашмосцi. Тво? резони мене переконали. Приймаю тво? умови  -  на
те моя рука...
   - Гей, хлопцi! - крикнув Сагайдачний до сво?х, що пустилися через рiчку
вплав. - А подайте нам кiлька суден сюди, щоб гостей перевезти.
   Пiдплили байдаки, i  туди  посiдали  ляхи  враз  зi  сво?ю  службою  та
позаводили коней.
   Як перейшли ворота Сiчi, Сагайдачний повiв Пшилуцького до кошового.
   Кошовий був радий гостям. Вислухавши, за чим у  Крим  ?дуть,  давав  ?м
поради, куди повернутись, щоб дiло як слiд перевести.
   - Та от, кошовий батьку, - говорить Сагайдачний, -  я  рiшився  по?хати
сам з тими панами у Кафу.
   - Свербить в тебе шкура, чи голова тобi заважила? Ти лиш  покажись  мiж
татарами, а живий звiдтам не  пiдеш.  Вiд  останнього  погрому  татар  над
Iнгулом усi татари на нашого брата бiсом дивляться. А вiд набiгу на  Варну
то турки i татари тебе вже  знають,  i,  як  менi  донесено,  нема  у  них
бiльшого шайтана над Сагайдака.
   - Я там мушу бути, щоб  гаразд  роздивитися.  Може,  воно  менi  на  що
придасться, а щодо мого iмення,  то  хто  зна,  чи  воно  не  переборщене.
Звiдкiля вони мене можуть знати, коли я ?м нiгде не пiдписувався?  Але  на
те все я маю спосiб. Я, за згодою  ?хмосцiв,  перевдягнуся  за  польського
шляхтича i, значиться, що ?ду в посольствi викупити бранцiв. Беру з  собою
Жмайла, а щоби служба ?хмостiв не виговорилась, то вона лишиться  на  Сiчi
аж до нашого повороту, а ми вiзьмемо кiлькох наших  запорожцiв  до  почту,
переодягши ?х за панських пахолкiв...
   - Раджу взяти Iскру. То розумна голова, ?хнi звича? i мову зна?...
   На це всi пристали. Кошовий просив сво?х гостей,  щоб  кiлька  днiв  на
Сiчi вiдпочили, а то за той час усе приладиться.
   - Так, може би, ми зложили в переховання тi грошi, якi веземо на  окуп,
тут, у сiчовiй скарбницi, - каже пан Пшилуцький, - так буде безпечнiше.
   - Як вам ходить про безпеку, панове, то у нас на Сiчi  усюди  безпечно,
так у канцелярi?, як i на майданi. У нас крадежi не може бути.  На  спробу
покладiть на майданi гаманець з грiшми, а вiн вам певно не пропаде.
   - Невже ж?
   - Так воно i ?. Кожна крадiж кара?ться смертю так само, як забiйство.
   - Я сього не знав, що тут така карнiсть...
   - Бо ви у Польщi замало або i  зовсiм  нiчого  про  нас  не  зна?те,  а
вiрите, в те, що вам рiзнi авантюристи про нас  нагородили.  Якби  ви  нас
справдi пiзнали, то i вам, i нам краще би жилося. I  не  треба  би  вам  у
туркiв  та  татар  харачами  оплачуватися.  Ми  би  спiльними  силами   ту
бусурменську погань геть винищили.
   - Говорiть що хочете, а Турцiя - то сила, з якою нам числитися треба.
   - Для нас вона не сила, i ми Турцi?  не  бо?мося.  У  нас  не  раз  вже
родилася думка, щоб зайняти увесь Крим i поселити там наших козакiв.  Тодi
б присмирнiли, мов овечки, i ногайськi, буржацькi татари, та  чи  спромога
нам се зробити? Коли Польща на сво? i наше лихо держить нас за  рукав?  Не
пускають до нас людей з Укра?ни, бо нiкому буде на панських ланах  робити.
Нас вiдгородили вiд Укра?ни. Нi туди, нi сюди не можна нам переходити.  За
нами стежать, як за вовками,  хоч  ми  так  вiрно  заступа?мо  Польщу  вiд
татарських набiгiв.
   - Признаюсь, що я з сi?ю справою замало познайомився.  Коли  краще  тут
роздивлюся, то стану найбiльшим вашим приятелем.
   Гостi вiдiйшли, а кошовий подумав собi: "А щоб ти так здоров був, як ти
правду говориш. Всi ви однаковi, коли вам нас треба, а коли  приходить  до
дiла, то всi ви в незнайкiв перекида?тесь, а в душi ви такi самi ляхи..."
   Сагайдачний пiшов зараз шукати  Жмайла.  Його  якраз  вибрали  курiнним
отаманом Полтавського куреня, де старий Жмайло був осавулою.
   Жмайло був з того, що йому Сагайдачний сказав, невдоволений.
   - Та що робити? Мушу ?хати в Крим, хоч я мав iнший намiр, i саме  хотiв
з тобою про це поговорити. Ти зна?ш, як ми би  Очакiв  скубнули.  Кораблiв
там нема, вiйська ми теж багато намотлошили. В Царгородi про  це,  либонь,
ще не знають, бо пашi непильно про це в Царгород писати i заробити собi на
шовковий шнурочок. Менi  прийшло  на  думку,  що  коли  б  так  на  Очакiв
наступити, то можна би його взяти i зруйнувати до тла.
   - Думка гарна. Чи ти загадав до цього братися?
   - Так. Треба й менi чимсь показатись.
   - Боже тобi помагай! Я ще поговорю про це з кошовим i  старшиною.  Воно
дуже важна рiч - зруйнувати Очакiв, який нам все буде перепиняти дорогу на
море... У мене теж зародилась велика думка,  i  не  спочину,  поки  ??  не
переведу в дiло. Так ми розстанемося на часок, тiльки не знати, хто iз нас
ранiше вернеться. Йди  ти  з  цiлим  сво?м  куренем  i  забери  стрия.  То
досвiдний, бувалий чоловiк, i багато тобi поможе. Тепер iду за Iскрою.
   Iскра дуже зрадiв, як довiдався, що по?де з  Сагайдачним  у  Крим.  Вiн
хотiв Сагайдачному вiддячитися. Сам  вибрав  десяток  товаришiв  певних  i
дотепних. Вони перевдяглись за  панських  козакiв.  Сагайдачний  дав  собi
обтяти козацького чуба, пiдголити довкруги  голови  волосся  i  перебрався
враз з Iскрою у шляхетську одежу.
   Його довга борода не дасть татарам пiзнати у ньому  козака,  бо  татари
знали, що молодi козаки бриють лице.
   Переплили враз з панами на байдаках до найближчо? татарсько?  переправи
i тепер по?хали прямо у Крим на конях.
   Незадовго перед самим Перекопом стрiнулися з  татарською  четою.  Iскра
розповiв, куди i за чим iдуть,  а  чета  повела  ?х  до  мурзи,  який  був
поставлений найвищим ханським старшиною в Перекопi.
   Тут треба було дати першого хабара. Хоч татари  нiкого  не  перепиняли,
хто ?хав у Крим з грiшми, то  все  ж  старшина,  коли  не  дiстав  хабара,
видумував рiзнi перешкоди, щоб подорожнiх довше задержати, хоч як ?м  було
пильно. Подорожнiй, що потерпав за кожну  втрачену  хвилю,  чи  не  при?де
запiзно, мусив вiдкрити гаманець. Мiж бусурменами можна було кожний  замок
золотим ключем вiдiмкнути.
   Перший  раз  прийняв  ?х  мурза  дуже  непривiтно.   Вiн   розкричався,
вiдгрожувався на Польщу, що його свiтлiсть хан забожився знищити ??  огнем
i мечем за те, що вона не здержу?  цих  шайтанiв-козакiв,  а  вони  смiють
непоко?ти татар i Високу Порту.
   Цей перший татарський достойник, котрого стрiнули,  був  собi  замiтний
чоловiчок. Низького приземистого росту,  з  великим  животом,  товстяк.  У
нього було округле, жиром обросле жовтаве лице. Його косо поставленi чорнi
очi з бiдою дивились на свiт з товсто? пики. У нього були рiденькi  вусики
i така ж борода, яку безвпинно гладив товстою рукою з короткими  пальцями.
На ньому був шовковий засалений каптан.
   Коли йому вклонилися, вiн надув губи i показував себе дуже  важним,  та
став кричати.
   Як вже викричався, Iван Iскра вклонився йому ще нижче i заговорив:
   - Оскiльки нам вiдомо, то в останнiх часах  козаки  сидiли  тихо  i  не
робили правовiрним нашим приятелям нiяко? шкоди.
   - Як смi?ш таке говорити? Хiба не  зна?ш,  що  вони  недавно  пробували
напасти на Варну, лише що чуйне ухо i всевiдуче око падишаха - щоб вiн жив
вiчно - заздалегiдь вiдкрило сей злочинний намiр,  i  вiрнi  вiйська  його
султансько? милостi не допустили до того i витопили цих псiв до одного.
   - Коли ?х витопив, то добре ?м так, i  Велика  Порта  не  мала  з  того
жодно? шкоди, а слава падишаха - щоб вiн жив тисячу лiт  -  рознеслась  по
усьому свiту на великий пострах всiх невiрних, - вiдповiв Iскра.
   - Певно, але вже сама така думка - то така безличнiсть, що варто ??, як
слiд, покарати. Пiдождiть, ми вам ще за се вiдплатимо, вашi села i  городи
пустимо з димом, а вас у сирiвцях сюди приженемо.
   - Ваша милiсть, безвинно на нас сваритесь i шкодите сво?му многоцiнному
здоровлю. Ми нiчого бiльше, лише посли, а послiв всi народи шанують.  Коли
падишах i його ханська свiтлiсть - щоб ?м Аллах дав тисячу лiт  прожити  -
задумали сво?вольство козацьке покарати i винищити ?х,  то  його  милiсть,
наш король, був би з сього дуже радий. Козацтво нам дуже  не  на  руку,  i
ма?мо з ними багато клопоту. Через сих  гiльта?в  приязнь  мiж  Польщею  i
Великою Портою дозна? ущерби... Ми ?демо за дiлом у Кафу,  i  нам  пильно.
Тому проха?мо вашу милiсть перепустити нас i допомогти ?хати далi. Хай  се
не обидить вашу милiсть, що, цiнячи його лицарську вдачу, зложимо у  ваших
нiг найпокiрнiше малий подарунок,
   Iван моргнув на шляхтича, а той зараз вийняв гаманець  з  червiнцями  i
передав мурзi.
   Мурза зважив в руцi його вагу i зараз подобрiв...
   - Про мене, воно правда, що ви  за  других  не  винуватi.  Коли  хочете
?хати?
   - Як ваша милiсть позволите, то хоч би i зараз.
   - Гаразд! А тепер будьте мо?ми гостями, - вiн плеснув у долонi, i зараз
служба принесла каву i чубуки.
   Тепер сидiли всi на тапчанах.
   - Вашмосць, бачу, побував у Турцi?, - заговорив мурза до  Iвана,  -  бо
добре по-турецьки балака?ш i нашi поведенцi? зна?ш...
   - Його милiсть, наш пан i король, посилав мене частенько з  посольством
до Стамбула. Я там не раз жив цiлими мiсяцями, а навiть мав щастя оглядати
мо?ми  недостойними  очима  лице  сина  сонця,  повелителя  всiх   вiрних,
падишаха...
   - У Стамбулi, либонь, гарно жити? - перебив мурза.
   - Як у сьомому небi пророка...
   Мурза став випитуватися за падишаха, великого  вiзира,  достойникiв,  а
Iван городив йому таке, що самому хотiлося смiятись.
   - А бачив ти огороди падишаха?
   - Я сього недостойний. Невiрному навiть  невiльно  тi  слова  вимовити,
невiльно подумати, бо коли би i в снi виговорився, то йому б язик врiзали.
В тих огородах султанський гарем...
   Iван, вимовляючи те слово, прислонив собi лице долонями, начеб  справдi
в тiй хвилi султанськi одалiски побачив...
   - Бачу, що ти бувалий чоловiк i нашi святi звича? зна?ш, наче мусл?м...
Нiкому не вiльно до нашого гарему заходити...
   - Авжеж, я мав щастя бути в огородi великого вiзира. Ми  дуже  гарно  з
собою жили i раз, коли його милiсть був у добрiм i веселiм  настро?,  мене
там завiв... Я бачив його гарем...
   - Дивне диво, аж вiрити не хочеться... Що ж ти там бачив?
   - Те, що я бачив, також i неiмовiрне... Рай, та й годi...
   - Гарнi одалiски? - спитав мурза i облизався.
   - Вибач, ваша милiсть, але менi цього говорити не  вiльно.  Правовiрний
мусл?м такого питання ставити не може.
   Iван повторював цi слова з докором, а мурза вже бiльше  не  питав.  Мiж
цими  трьома  шляхтичами,  якi  там  були,  один  розумiв  турецьку  мову.
Прислухаючись тiй розмовi,  вiн,  щоб  не  розсмiятися  вголос,  частенько
кашляв i притикав собi рота рукою.
   Аж мурза це завважив.
   - Чого ти так кашля?ш?
   - Не звик до вашого чубука, закрiпкий для мене...
   Гостина скiнчилася, i гостi вибралися далi. Дiстали вiд  мурзи  письмо,
що нiхто не смi? ?х по дорозi чiпати аж до Кафи i з поворотом.
   ?м було вiльно ?хати кудою захочуть.
   Мурза запрошував ?х до себе, як будуть вертатися, а будуть йому  любими
гостями. Бо вiн хоч мусл?м, то як лицар вмi?  оцiнити  послiв  лицарського
народу i дуже ?х полюбив. Як вже були в дорозi i Iскра розповiв  товаришам
свою розмову з мурзою, то усi трохи не заморились смiхом...
   ?хали  у  Кафу  навпростець.  Сагайдачний  пильно  розглядав   околицю,
полишався частенько позаду i значив собi дорогу на кусочку паперу.
   - Дивно менi, - каже Пшилуцький, - що вашмосць iнтересу?шся так усiм  i
на ту татарську погань стiльки уваги зверта?ш.
   - Для мене се  iнтересна  новiсть.  Хочу,  впрочiм,  запам'ятати  добре
дорогу, як будемо вертати...
   Подорож йшла без пригоди. В улусах виказувались перепусткою,  всюди  ?х
приймали i перепускали.
   Нарештi за?хали до старого татарського города ?скi-Крим, де була колись
ханська столиця. Звiдсiля можна було  за  кiлька  годин  за?хати  у  Кафу,
по-турецьки Кефа. Конi дуже знемоглися, i треба  було  тут  перепочити  до
завтра. Iскра зараз написав письмо до Кафи, де  були  польськi  бранцi,  i
послав туди татарина. Поляки дуже тривожилися, боячись,  щоб  не  при?хали
запiзно. Iскра написав, що посли вже ?дуть i везуть окуп.
   На другий день побачили Кафу.  Сагайдачний  думав,  що  побачить  город
сильно укрiплений, а тим часом того не було. Город був розлогий, але  його
укрiплення були мiзернi, занедбанi. Землянi вали позасуванi i поруйнований
фортечний мур. Лише всерединi  мiста  стояв  обведений  муром  з  високими
баштами замок. Одна висока башта служила  заразом  за  морський  маяк,  бо
вночi запалювали на нiй бочку з смолою.
   Пшилуцький  пояснив  Сагайдачному,  що  ще  недавно  панували  в   Кафi
генуезцi, що тодi Кафа була  славним  торговим  городом.  Тодi  вона  була
справдi укрiплена. Недавно  здобули  ??  на  генуезцях  турки,  зруйнували
укрiплення, а ставити нових не квапилися. Впрочiм, цього  навiть  не  було
треба, бо Кафа стояла на полудневiм крайчику Криму.  Сушею  нiхто  там  не
забiжить, бо треба би хiба всю  татарщину  перебити,  а  на  це  нiхто  не
зважиться. Вiд моря знову нiхто сюди  не  запливе,  бо  не  пустять  через
Босфор. Це також була причина, що генуезцi улягли, не дiставши помочi  вiд
свого материка.
   Iскра знав Кафу добре. Вiн повiв ?х до одного гану, себто гостиницi, до
якогось вiрменина. У тiй гостиницi примiстилися всi  враз  з  кiньми.  Для
себе взяли одну кiмнату, прибрану на схiдний  лад.  Зараз  перевдяглись  у
кращу одежу i пiшли у город.
   На базарi, мов у муравейнику, вештавсь усякий  народ  з  усього  свiту.
Були тут турки, татари, вiрмени, греки, iспанцi, араби, сiрiйцi, жиди. Все
тут з'?здилось зi сво?м крамом.
   Повздовж дороги, якою йшли до пристанi, повно шаласiв пiд  дошками  або
крамiв таки пiд голим небом. Крамарi викликали i  вихвалювали  свiй  крам,
щоб привабити покупцiв, на всiх язиках. Лише  турецькi  купцi  були  iншо?
вдачi. Кожний сидiв на сво?му  столi  спокiйно  та  байдужно,  курив  свiй
чубук, заледве вiдповiдаючи на запити покупцiв, не журячись тим, чи  ?хнiй
крам хто купить чи нi.
   В тiй хвилi побачив Сагайдачний щось таке, вiд чого його аж  заморозило
i болюче стиснуло за серце.
   Йшли скованi один за другим обiдранi люде, байдужi на все, начеб у  них
душi не було. Лише тодi скорчився i показував, що живе, коли його дозорець
вдарив батогом, пiдганяючи.
   Iскра зiтхнув важко i пояснив, що це невольники, котрих ведуть на базар
продавати.
   - I мене так вели, - шепнув Сагайдачному, - та се  ще  нiчого,  що  тут
бачиш, а там, на базарi, де людьми торгують, побачиш ще не таке.
   Цей базар стояв недалеко морсько? пристанi. Стояла  тут  пiд  кришею  з
одно? сторони вiдкрита велика будiвля.  Пiд  цi?ю  кришею  стояли  гуртами
пов'язанi невольники. Продавець викликував гугнявим голосом прикмети свого
товару. Покупцi ходили вiд одного до другого, оглядали,  пробували  м'язи,
дивилися в зуби, оглядали тiло, торгувались за цiну, поки не добили торгу,
або  вiдходили.  Проданого   невольника   торговець,   перебравши   грошi,
розв'язував i вiддавав покупцевi. Вiдтак пiдходили  до  урядовця,  що  тут
сидiв, i списували грамоту на власнiсть. Зараз  забирав  його  покупець  з
собою, якби купленого коня.
   В одному гуртку побачив Сагайдачний  двох  зв'язаних  з  собою  молодих
парубкiв дуже на себе схожих з лиця, хоч не рiвних  лiтами.  Це  були  два
рiднi брати, ?х купили два окремi покупцi. Вони спам'яталися аж тодi, коли
?х розв'язали i мали розлучити.  Тодi  кинулися  собi  в  обiйми  i  стали
страшно плакати. Дозорець бив ?х батогом, та вони  цього  начеб  не  чули.
Держалися в обiймах, начеб зросли в одне тiло, та лиш  тiльки  чути  було:
"Брате рiднесенький, прощай, брате", ?х розлучили насилу i повели в  рiзнi
сторони.
   Так само трохи далi розлучили батька з сином-недолiтком, котрий  кричав
i плакав на весь базар.
   Дивлячись на це, нашi подорожнi i  собi  плакали  нишком  над  людською
недолею. Сагайдачний затискав кулаки з досади, кусав губи, що тих  собачих
синiв нiчого не зм'ягчить, що вони ще сердились i били мучений народ.
   Було й таке, що покупець забирав бiльший гурток невольникiв, зганяв  ?х
в одне  мiсце,  зв'язував  разом.  Такi  в'язанки  вiдводили  пiдручнi  на
кораблi, що стояли у пристанi. Це були покупцi  гуртiвнi.  Було  мiж  ними
багато iталiйцiв, грекiв та вiрмен. Вони вiдвозили  свiй  товар  продавати
далi.
   Подорожнi зайшли далi у ту часть базару, де продавано жiнок. Тих вже не
в'язали i не кували. Вони сидiли  поодиноко  або  гуртами.  Котрiй  ще  на
сльози стало, плакала, а iнша - то таки сидiла у якiмсь соннiм  задубiннi.
От зараз iз краю сидить якась нестара польська шляхтянка з молодою  дочкою
та малим синочком, сидять собi небожата, держачись  вкупi.  Дочка  держить
маму за шию. Хлоп'я поклало голiвку на колiна матерi i начеб заснуло.
   Приступають до них покупцi. Доглядач насилу вiдрива? дочку вiд  матерi.
Покупець бере ?? пiд бороду, оберта?  до  себе  лицем,  рознiма?  брудними
пальцями губи, дивиться  у  зуби,  огляда?  ??  тiло,  маца?  за  груди  i
торгу?ться. Те саме робить другий з матiр'ю.
   Вкiнцi добувають торгу. Матiр забира? якийсь старший татарин,  хлопчика
купив турок, а дiвчину - якийсь iнший молодий турок. ?х хотять  розлучити.
Та вони,  отямившись,  зчепилися  знову,  обороняються  усi  тро?  руками,
дряпають поганцiв по лицi, кусають зубами  та  голосять  так,  що  кам'яне
серце би зм'ягчилось. ?х голосiння приглушу? базарний гамiр, ?х  роздiлили
насилу i  понесли  на  руках.  Нiчого  не  чути,  лиш:  "Мамо!",  "Доню!",
"Синочку!", "Дiти мо?!". Тут знову  торгують  укра?нську  дiвчину-красуню.
Зiйшлося до не? аж тро? охочих, з  чого  продавець  дуже  радий,  бо  вони
переторговуються i пiдбивають цiну. Аж дво? вiдскочило, заклявши, а третiй
платить цiну i забира? свою власнiсть. Вона, небога, йде  за  сво?м  новим
паном, мов сонна.
   Сагайдачний дрижить усiм тiлом. З очей падають ряснi сльози по лицi. Те
саме бачить у сво?х товаришiв. Iскра  дивиться  на  Сагайдачного,  як  вiн
закушу? губи, блиска? люто очима i судорожне стиска? в руцi рукоять  сво??
шаблi.
   Iскра бере його за руку i каже твердо:
   - Ходiмо звiдси, ти вже бачив досить. Не шматуй даремно свого серця, бо
через те бiдним нiчого не поможеш, ходiмо краще у пристань.  Там  не  одне
таке, що тобi придасться знати.
   Сагайдачний мов зi страшного сну прокинувся. Нагадав  вiдразу,  за  чим
сюди  при?хав.  Вiдразу  начеб  оглух,  закам'янiв  на  голосiння   бiдних
невольникiв.
   У пристанi стояло багато кораблiв, галер та суден.
   Вони пiд'?здили  пiд  берег,  забирали  товар  i  довозили  до  великих
кораблiв, що стояли далi.  Народ  шниряв  у  рiзнi  сторони,  штовхався  i
викрикував в рiзних мовах. Вавiлон... Сагайдачний пропхався над сам  берег
i став роздивлятись. Хотiв перелiчити кораблi,  та  не  можна  було.  Однi
заступали других, а байдаки шниряли i мiшались, мов стадо уток,  коли  мiж
них поживу кинеш. Сагайдачний придивився ще до мурiв города  на  пристанi.
Тут були ще нащадки колишньо? башти.
   - Буде з мене, - каже до Iскри, - та поки  прийдемо  сюди  походом,  то
всiх невольникiв вивезуть.
   - Не турбуйся, це тут нiколи не переведеться. Тут головна торговиця.
   Шляхтичам було пильно за сво?м дiлом i вони  пiшли  в  iншу  сторону  з
сво?м товмачем. Сагайдачний з Iскрою пiшли далi по городу.
   Оглянули замок i пiшли бiчною вулицею на край города.  Видно  було,  що
турки недовго ще тут панували, не було ще часу витиснути  свого  всхiдного
п'ятна. Iскра усе Сагайдачному пояснював. Вiн знав добре турецькi  городи,
i вмiв вiдрiзнити, де Азiя, а де ?вропа. Пiшли потiм  довкруги  городських
мурiв  i  окопiв.  Усе  було  занедбане,  не  мало   оборонно?   вартостi.
Сагайдачний оцiнював все з во?нно? точки i прийшов до тако? думки, що Кафа
сама про себе жодного опору ставити не може, коли б лише до не? з вiйськом
добратися можна.
   Як вернулися у гостиницю, то ляхiв ще не було.  Сагайдачний  присiв  на
тапчанi, передумуючи те, що тут бачив. Образи переходили через голову однi
блискавкою, iншi знову держалися довго, що годi ?х було  забути.  Особливо
тi образи, якi вiн бачив на невольницькiм базарi,  рiзали  його  по  серцю
ножем. У вухах дзвенiв плач та розпучливе голосiння.
   Вiн так потонув у сво?х думах, що не чув, як до нього заговорив Iскра.
   Iскра сiпнув його за рукав:
   - Над чим так задумався?
   - В мене одна думка, а ти ?? гаразд зна?ш. Та  я  зараз  не  можу  собi
усього з'ясувати, так в головi усе мiша?ться, що вдурiти можна.
   - Минеться, брате, я серед такого жив, а опiсля привик i тепер  дивлюсь
на все, як на таке лихо, якого усунути не можна. Що  ж?  Головою  муру  не
проб'?ш.
   - А я би хотiв якраз це лихо усунути, знищити дотла, щоб хрещеним людям
полегшало. Скажи, товаришу, кудою  нам  легше  сюди  дiбратися:  морем  чи
сушею...
   - Гадаю, що морем.
   - Я до моря ще не привик, менi прийшлось би  легше  перебитись  поперек
Криму...
   - Господи, помагай!
   Надiйшли ляхи з викупленими бранцями. Було ?х п'ять душ: тро? мужчин  i
двi жiнки. Молодша була гарна дiвчина, бiлява, струнка...
   Викупленi бранцi аж плакали  на  радощах.  Обходили  всiх,  обнiмали  i
цiлували мов рiдних.
   Пшилуцький представив ?м панiв Конашевича i Iскрицького. Конашевич один
не подiляв то? радостi. Вiн сидiв на сво?му мiсцi, голову обпер на руках.
   - Вашмосць, не хочеш з нами веселитися? - говорив Пшилуцький  з  легким
докором. Вiн добував з сво?? сакви барильчину вина, щоб усiх почастувати.
   - Зна?те, панове, коли б я веселився, скакав з радостi? Тодi, коли б ми
могли забрати звiдсiля не лише оцих п'ятеро панства,  а  всiх  нещасливих,
якi тут мучаться, тих, що я бачив, як ?х на суднах вивозили, як i тих,  що
ще тут остались. Без сього нема для мене нi радостi, нi супокою...
   - А зна?ш, вашмосць, що коли ?х всiх хотiли викупити, то не стало би на
се стiльки золота, що ми всi враз iз нашими кiньми важимо.
   - Розкажи, вашмосць, його милостi королевi, та й сво?м землякам усе, що
ти тут власними очима бачив. Скажи, щоб  Польща  мiцний  ланцюг  кувала  i
козакiв  поприпинала,  щоб  не  важились  тих  добряг-туркiв  зачiпати  та
перепиняти ?м в такому благородному промислi.
   - Гiркi слова вашмосцi...
   - Але правдивi, та скажи ще i те, вашмосць, що хоч би  козакiв  справдi
ляхи на ланцюг повпинали, то ми його розiрвемо, зубами порозкушу?мо, а  це
прокляте кодло рознесемо дотла...
   - Ради Бога мовчи, вашмосць, - уговорював  Пшилуцький,  -  тут  бувають
потурнаки, котрi нашу мову розумiють i донесуть це  турецьким  заптiям,  i
тодi не вийдемо звiдсiля живими.
   - Рацiя вашмосцi. Добре, я буду мовчати на  словах,  а  у  сво?му  часi
заговорю дiлом. То буде краще, бо слова тут нiчого не  поможуть.  Дайте  i
менi чарку вина, хай вип'ю на щасливий наш поворот.
   Сагайдачний устав i начеб перемiнився увесь, був веселий.  Чарка  стала
кружляти.
   - Вас, панство, звiдкiля забрали?
   - Рiзно бувало. Мене взяли з поля вiд роботи коло  хлiба,  а  от  сього
товариша взяли з дому вночi, коли нiчого злого не прочував...
   - Ось бачите! Не було б того, коли б ви з козацтвом в злуцi  приборкали
татар так, щоб не посмiли носа з Криму виткнути...
   - Що, вашмосць, говориш? Хiба ж ми з ордою не б'?мось? Дума?ш, що я так
легко дав себе взяти в пута?
   - Ви обороня?тесь аж тодi, як татарин вам на спину сяде, попалить  вашi
домiвки, поруйну? та пограбу?. То не так треба робити... Татар треба  бити
в ?х улусах...
   Викупленi бранцi не розумiли, чого Сагайдачний усе за козакiв говорить.
   Вони вважали  Сагайдачного  i  Iскру  за  шляхтичiв,  котрi  лише  тому
по-укра?нськи говорять, що на Укра?нi живучи,  схлопiли  i  забули  рiдно?
мови. Це здавалось ?м дуже дивним i неприродним.
   Змiркував це i Пшилуцький i каже пiвголосом:
   -  Цi  два  панове  -  то  запорожцi.  Вони  оба  доброхiть  пiшли  нам
товаришувати в тiй небезпечнiй дорозi. - А далi  додав  жартом:  -  А  пан
Конашевич цiлу дорогу свариться  зi  мною,  чого  Польща  зупиня?  козакiв
набiгати на невiрних, чого нашi гетьмани i наш сейм посила?  безвпинно  на
Сiч заборони i грiзнi унiверсали...
   - Пан Конашевич ма? повну рацiю,  -  говорив  один  з  викуплених,  пан
Строжелецький. - То свята правда. Замiсть перепинювати в тiм святiм  дiлi,
?м би треба всiма силами пособляти, а тодi було б краще нам всiм жити.
   - Спасибi вашмосцi! - каже Сагайдачний, простягаючи до  нього  руку.  -
Такi слова чую перший раз вiд польського шляхтича.
   - Були такi, що погнiвались на смерть за мо? резони.  На  погибель  тим
шляхетським ледарям, неробам, у котрих стiльки мудростi, що повний живiт i
розкiшне життя, котрi лиш за тим дивляться,  щоб  з  свого  хлопа-пiдданця
послiдню каплю кровi виссати, а все тiльки для сво?х розкошiв i вигоди - а
такi, як вашмосць, щоб на каменi родились. А  тодi  Польща,  наша  спiльна
мати, стане могутньою державою, а ледачий турок перед нами дрижати буде.
   Усi визволеннi були то? само? думки. Вони  мали  нагоду  в  часi  сво??
неволi придивитись усьому гаразд.  Туркiв  i  татар  вони  ненавидiли  вiд
серця.
   - Вашмосць, ще усiх тих панiв в козацтво звербу?ш... - каже,  смiючись,
пан Пшилуцький, - але жарт набiк, та ви,  мосцi  панове,  не  виговорiться
часом, що вони запорожцi, бо татари пiрвали б у  куски,  i  нам  попри  це
дiсталось би...
   - Так довго мовчiть, поки поза Перекоп не переберемось, а  там  вже  ?х
нiчого нам боятися, - докинув Сагайдачний.
   Як тiльки визволенцям нагадали  за  Перекоп,  то  всi  заявили  бажання
чимшвидше з Криму вибратись, де стiльки лиха натерпiлись, та ще й тепер не
почували себе зовсiм безпечними. То? само? думки були усi.
   Сагайдачний пiшов до запорожцiв, подбав про все, чого ?м було треба,  i
шепнув, щоб були назавтра раненько готовi в дорогу. Цю нiч треба було  тут
переночувати. Сагайдачний пiшов з Iскрою ще раз роздивитися по городу.
   Та вони помiркували, що на них стали звертати сво? око турецькi заптi?.
Iскра взяв зараз Сагайдачного пiд руку i завернув у господу.
   - Ми вже пiд оком заптi?в. Вертаймо, а то як попадемо ?м в руки, то  це
дорого буде нам коштувати.
   Завчасно  полягали  спати,  а  раненько   побудив   Сагайдачний   усiх.
Розплатились, купили ще п'ятеро коней з сiдлами i по?хали. В  городi  було
ще тихо i пусто, i нiхто за ними не дивився.
   Вертали тою самою дорогою. Сагайдачний придивлявся  пильно  до  околицi
так, як першого разу.
   В Перекопi  треба  було  знову  поклонитися  мурзi.  Вiн  дуже  зрадiв,
побачивши знайомих, жалував ?х горювання в неволi, а  вже  панну  Анну  то
трохи не з'?в очима.
   - Всього того би не було, коли б Польща сих  шайтанiв-козакiв  знищила,
бо вони у всьому винуватi. Вони зачiпають нас, татар, а  ми  вiдплачу?мося
за нашу кривду.
   - Ми постара?мося розбити Сiч, - говорив врочисто Iскра,  кладучи  руку
на серце.
   - Старайтеся, а ми вам поможемо, ?х всiх переведемо у сирiвцях до Кафи,
на базар... Вже, як ви вiд'?хали, прийшла сюди вiстка, що тi розбишаки нам
на Очакiв напали i пограбили його, то зухвальство. Особливе  говорили  про
якогось Сагайдачного. То ма? бути олицетворений шайтан... А щоб його огонь
геджени спалив. От коли б я його пiймав в сво? руки... Вiн  i  пiд  Варною
нако?в нам багато лиха...
   - Як вiн був пiд  Варною,  то  там,  певно,  i  загинув,  коли  вiйська
падишаха козакiв розгромили, як ми це чули з уст вашо?  милостi.  В  такiм
разi вiн не мiг бути пiд Очаковом, - каже Сагайдачний.
   - Вiн один мiг втекти i тепер помстився...
   Поляки збентежилися, почувши таке, бо Сагайдачний  був  мiж  ними.  Всi
мимоволi на нього оглянулися. Тодi Сагайдачний каже до Iскри:
   - Перекажи  його  милостi,  що  я  Сагайдачного  знаю  лично  i  обiцяю
доставити його живого. Лише поспитай, скiльки я за нього дiстану.
   Iскра переповiв це мурзi, через  що  вiдразу  затерлося  збентеження  у
полякiв. Мурза дуже зрадiв:
   - Невже ж ти його зна?ш?
   - Так, знаю добре, i вiн менi, певно, повiрить. Зайду  його  хитрощами,
що i нестямиться, як по?де в Перекоп... На це даю мо?  лицарське  слово...
Лише я би рад знати, як високо, ваша милiсть, його цiну?ш.
   - За нього дам тисячу цехiнiв, - каже мурза.
   - Ваша милiсть, замало його цiну?ш. Але грошей я не вiзьму, а зроблю се
для приязнi вашо? милостi до мене. Вона менi бiльше варта, чим усi  скарби
Криму.
   Сагайдачний поклав руку на серце i пiдвiв очi вгору. Це дуже подобалось
мурзi. Вiн простягнув Сагайдачному руку. Мурза подумав собi, що коли б вiн
справдi дiстав в сво? руки того козацького шайтана i  повiв  його  хановi,
тодi вiн пiде в ласцi дуже високо...
   - За те, вашмосць, будь певний мо??  ласки,  i  можеш  хоч  би  щоднини
?здити свобiдно з викупом у Крим за бранцями, а нiяко?  перепони  тобi  не
буде.
   Усiм хотiлось смiятися з такого жарту Сагайдачного.
   На  прощання  не  обiйшлось  знову  без  бакшишу,  а  мурза   подарував
Сагайдачному коня.
   Коли вже були за Перекопом, Пшилуцький каже:
   - Що собi, вашмосць, думав, обiцяючи таке тому засаленому мурзi?
   - Те що казав, так i думав. Я приведу самого себе до нього,  як  прийду
сюди з козацтвом. Тодi сiпну його за ту миршаву борiдку i скажу: "Ось ма?ш
живого Сагайдачного, пiзнай мене".
   - Невже ж справдi козаки задумують напасти на Крим?
   - А як вашмосцi здавалося? Хiба ж я товкся сюди i наражав на  небезпеку
сво? життя для само? дитячо? цiкавостi, для того, щоб дивитися на  людське
горе, щоб дати рiзати собi душу ?хнiм плачем. Дивись, вашмосць, ось у мене
цiла дорога в кишенi.
   Сагайдачний  вийняв  папiр  i  показав  нарис  дороги,  якою  ?хали,  з
намiченими мiсцевостями, горами, рiчками  i  нарис  розположення  Кафи  та
пристанi над морем.
   - Коли ж вашмосць це робив?
   - Тодi, як ви на мене не дивились. Дещо рисував з пам'ятi.  Я  навчивсь
запам'ятовувати подробицi, котрi бачив.
   Ляхи не могли з  дива  вийти.  Панна  Анна  не  могла  вiд  нього  очей
вiдвернути. Вона старалася все поруч з ним ?хати i радо з ним розмовляла.
   Старша ?? товаришка панi Дзюбiнська кiлька разiв упоминала  ?й,  що  це
для панни непристойно так поуфало поводитись з чужим  чоловiком  та  ще  з
козаком. Та це нiчого не помагало, панна лише плечима здвигала:
   - Але то лицар, якого я ще не бачила...
   Усю дорогу ночували в степу.  Час  був  дуже  гарячий.  Трава  в  степу
висохла. Треба було осторожно з вогнем поводитися.  Сагайдачний  з  Iскрою
проводили тiй валцi. Вони вибирали на нiчлiг i посто? мiсця над водою,  де
було доволi зелено? пашi.
   Сагайдачний дiлив усiх на партi?, котрi мали вночi сторожити. Для жiнок
розiп'яли шатро, всi iншi спали на травi на кожухах.
   Саме  пере?здили  околицi,  де  ногайцi  випасали  сво?  стада   коней.
Частенько стрiчали по кiлька татарських конюхiв, котрi  боялися  озбро?них
людей чiпати. Але  вночi  треба  було  пильнуватися  i  коней  держати  на
припонах.
   Пригода з татарами трапилась ?м зараз при третiм нiчлiгу.  Шляхтич,  що
мав сторожити, утомлений денною спекою, не видержав i заснув.
   Татари пiдкралися пiд обоз, повiдпинали коней та втекли в степ.
   В обозi почувся тупiт втiкаючих. Сагайдачний схопився перший, за ним  -
Iскра. Вони зараз пiзнали, в чому дiло, що ?х пiдiйшли непроханi гостi.
   - Гей! Де вартовий? Нам вкрали коней...
   А вартовий спав, мов неживий у тяжкiй замороцi.
   Сагайдачний копнув його ногою з досади.
   - Вашмосць, спиш? Тепер пiдемо пiшки, а ти нестимеш нашi  клунки...  От
вартовий, матерi тво?й ковiнька! Коли б менi таке козак зробив, я  б  його
приказав розстрiляти... Тьфу! А то - баба, перина! - Сагайдачний став далi
лаяти шпетними словами. Шляхтич  пiдвiвся  з  землi  i  дививсь  заспаними
очима, не розумiючи, що з ним.
   На те прибiг Пшилуцький.
   - Не гримай на нього, вашмосць,  вiн  зачадiв  вiд  спеки,  ще  за  дня
жалувався, що йому голова болить...
   - То чому менi того не сказав? Я був би кого другого  поставив.  Тепер,
як наших коней не вiдшука?мо, то треба  буде  татарам  забрати  силою  або
вкрасти... Добре, що хоч сiдла нам лишилися. Але наш поворот дуже через це
припiзниться. - В обозi настала метушня. Кожний проклинав i лаяв  злодi?в.
?х бралась розпука, коли подумали, що серед тако? спеки треба буде стiльки
дороги волочитись пiшки...
   Сагайдачний,  покинувши  ляхiв,   став   нараджуватися   з   Iскрою   i
запорожцями. В обозi осталось всього четверо коней...
   Стало на тiм, що як лише розвиднi?ться, пiде Iскра з  двома  товаришами
за слiдом. Треба було конечно коней вiдшукати або роздобути.
   Вже не спали до  рана.  Пшилуцький  сам  сердився  на  шляхтича,  другi
докоряли йому теж, що через нього втратили найменше один  день  дороги,  а
коли коней не роздобудуть, то й цiлий тиждень.
   Як лише розвиднiлося, по?хав Iскра з козаками слiдом i пропав у степу.
   Всi були в лихiм настрою духа. Посiдали мовчки. А тим часом  заносилось
на дуже гарячу днину, бо на  небi  не  було  нi  одного  облачка...  Сонце
пiднялось на обрi? i страшно жарило. Жiнки скрилися пiд шатро.
   Козаки полягали на кожухах  i  куняли.  Шляхтичi  проходжались  мовчки.
Сагайдачний  сидiв  на  сiдлi  i  курив  люльку.  Одна  Анна  не  втратила
бадьоростi.
   - Чого ви всi понадувались, мов сови в полудне? I що ж такого страшного
сталося? Ми вже не таке переживали. Перебудемо i це. Я вам  кажу,  що  пан
Кона-шевич видума? щось таке, що нiкому би i не  приснилося,  i  все  буде
гаразд. - Вона поглянула на Сагайдачного i заспiвала пiсеньку, та пiшла  у
траву квiтки збирати.
   - Панночко, - говорив Сагайдачний, -  дайте-но  спокiй  сiй  роботi  по
травi, а то ще гадюку  замiсть  квiтки  знайдете,  а  тодi  нема  для  вас
порятунку. Ви степу не зна?те i не  прочува?те,  як  тут  всюди  небезпека
кри?ться. Наста? спека, i гадюка тодi дуже злюча бува?. Не можна вам i  на
травi сiдати. Коли утомились, так сiдайте на сiдло або ось на  розстелений
овечий кожух, гадюка до овечого кожуха не пiде...
   Анна поглянула ласкаво на Сагайдачного i каже:
   - Спасибi за осторогу, але спiвати менi можна? Пiснею чей же гадюки  не
прикличу?
   Сагайдачний усмiхнувся:
   - Спiвайте здоровi! Хiба би мiж степовими гадюками був який зачарований
царевич, так як у  казцi  говориться.  Отодi  вiн,  певно,  на  вашу  любу
пiсеньку зва-биться, вiдзиска? свою прежню постать, ну i  тодi  запрошуйте
нас всiх на весiлля.
   - Спасибi за царевича, - каже Анна, кланяючись, -  зависокi  пороги  на
мо? ноги.
   Тепер заспiвала Анна сво?м срiбним  голоском  укра?нську  пiсеньку,  аж
степова птиця у травi замовкла.
   Сагайдачний узяв рушницю на плече i каже до Пшилуцького:
   - Я ненадовго вiдходжу. Коли б що поганого трапилось,  так  дайте  менi
знати стрiлом.
   Сагайдачний пiшов у степ i за хвилю пропав у  травi.  Нараз  залунав  з
того боку стрiл. Подорожнi посхапувалися i не знали, що це значить, а Анна
каже:
   - Та чого ви налякались? То пан Конашевич, певно, щось сполював...
   В обозi лишився ще один кiнь. Анна  побiгла  i  видряпалась  на  нього,
стала ногами на хребтi i стала розглядати околицю. А далi сплеснула руками
i вже була на землi.
   - Пан Конашевич верта?ться, - каже схвильована i задихана.
   Вiн вертав, справдi таскаючи на плечах убитого оленя.
   - Нуте, хлоп'ята, - каже до запорожцiв, - розведiть огонь, будемо  обiд
варити...
   Принiс оленя i кинув на землю. Анна була  дуже  з  цього  рада,  бiгала
довкруги i плескала в долонi.
   - Не казала ж я, що пан Конашевич не дасть нам загинути?
   Козаки стали оленя патрошити, принесли  в  казанах  води  з  потiчка  i
розвели вогонь.
   Незадовго варилася в казанi юшка з  кашею  i  пеклись  на  вогнi  куски
м'яса. Розходилася люба воня печеного м'яса, аж слина в ротi збиралася.
   За достатньою ?дою всi повеселiшали. Завелась балачка, i стали  собi  з
цiло? пригоди жартувати.
   - Пан Iскрицький повинен би вже вернути, вже бiльше чотири  години,  як
по?хав.
   - Так не можна казати, - каже Сагайдачний, - ми не  зна?мо,  як  далеко
йому прийдеться ?хати, тiльки я того певний, що вiн надармо не по?хав.
   А тим часом Iскра, знаючи добре  степ,  ?хав  за  слiдом  в  травi,  не
зупиняючись. Вiн поспiшав, щоб тим  часом,  як  сонце  пригрi?,  столочена
трава не пiднялась.
   Сонце вийшло високо i дуже грiло. Конi попрiли i  знемоглись,  будилась
степова муха i дуже до них присiкалась...
   Аж побачили, що в одному мiсцi хвилювалася трава.  Там  пасся  табунець
коней. Козацькi конi заiржали, а тамтi стали вiдзиватися.  За  тими  стали
показуватися кiнчастi татарськi шапки. Iскра по?хав  до  них  прямо.  Йому
назустрiч вийшло кiльканадцять татарських конюхiв, обiдраних i напiвголих.
Вони зараз обступили козакiв довкола. У них не було  жодно?  збро?,  окрiм
ломак.
   - Чи не забiгли тут часом нашi конi? - пита? Iскра по-татарськи.
   - А скiльки тих коней було?
   - Ти не питай, скiльки, а одвiчай, про що я тебе питаю!
   - А коли б забiгли, то що?
   - То панськi конi, а пани дадуть вам викуп, скiльки захочете.
   - А тi пани де?
   - Там, де ви в них коней вкрали, - каже смiючись Iскра. - Ви - гiльта?.
Але добре ви зробили, бо пани заплатять золотом. Нам це байдуже. Приказали
нам панiв з Криму супроводжувати, так ми i робимо, це наше дiло.
   - А де ж це золото?
   - Та годi ж менi було з собою золото  везти,  як  я  не  знав,  чи  вас
стрiну. Скiльки вас тут ? вкупi?
   - Бiльш шiстдесят люда...
   - А мо?х панiв лише п'ятеро, i нас тро?.  Пiшлiть  з  нами  яких  сорок
люда, або хоч i всi ходiть. Приведiть коней з собою, а звiдтам вернетеся з
грiшми. Це лiпше для вас як конi, бо золота вовк не буде ?сти.
   Татари стали нараджуватися помiж собою i так порадились,  що  п'ятдесят
?х по?де з кiньми за Iскрою.
   Вони його нi раз не пiдозрювали, бо по-татарськи так говорив, начеб мiж
ними довго жив.
   Посiдали на коней i цiлою юрбою по?хали за козаками.
   - Чому ж ви i наших коней не забрали?
   - Ти мудрий, але i ми не дурнi. Перш вiзьмемо викуп, опiсля ви при?дете
за кiньми.
   - Тi шельми щось недоброго замишляють, - каже Iскра  до  запорожцiв.  -
Держiться осторожно.
   Iскра вирядив одного козака, щоб ?хав передом та  показував  дорогу.  З
другим полишився позаду, пiдганяючи конюхiв до поспiху...
   - Зна?ш, батьку, що я пiдслухав? - каже козак до Iскри. -  Тi  гiльта?,
не догадуючись, що я ?х розумiю, говорили так мiж собою: "Вiзьмемо усiх  в
пута, та в ясир, а що при них знайдемо, то наше"...
   - От i добре, - каже Iскра, - будемо мати трохи  втiхи.  Сагайдачний  з
запорожцями дасть ?м раду. I ляхи без дiла сидiти не будуть, а  Антошко  з
сво?м цапиним лобом якраз добрий до такого бою.
   Вже було геть з пiвдня, як чуйне ухо Сагайдачного зачуло  тупiт  коней.
Сагайдачний присiв до землi i надслухував.
   - Мосцi пани! Не завадить оглянути порох на пiстолетах,  та  шаблю  пiд
рукою мати. Лише прошу не вихапуйтеся наперед, а дивiться, що я  робитиму.
А ви, хлопцi, вiзьмiть у руки по  дрючковi,  з  оцих,  що  казани  на  них
висiли, та й менi дайте якого пригожого цiпка.
   Незадовго захвилювала степова трава i стали показуватися зразу кiнчастi
татарськi шапки, а вiдтак i ?здцi. Козак,  що  ?хав  напередi,  почвалував
щосили до сво?х. Татари стали за ним кричати i пустились здоганяти, та вiн
?х випередив.
   - Отамане! П'ятдесят татарських конокрадiв iде за викупом...
   - А коней наших ведуть?
   - Не хотiли, чортовi сини. Перш,  кажуть,  грошi,  а  потiм  за  кiньми
посилай...
   - Вашмосцi, ма?те яку скриньку, так давайте сюди, а  ти,  вашмосць,  що
зна?ш татарську мову, скажи ?м, що окуп вже для них приладжений, хай зараз
подiляться тим на наших очах, щоб нiкому не  було  кривди.  Скажи,  що  на
кожного випаде по п'ять золотих.
   Зараз над'?хали татари. Побачивши таку юрбу напiвголих  дикунiв,  можна
було справдi налякатися. Вони були без сорочок. Тiло осмалене  вiд  сонця,
мов у циган. Вони сидiли на конях  без  сiдел,  а  замiсть  збро?  держали
ломаки в руках.
   Панi Дзюбiнська налякалась дуже i ломила руки в розпуцi.  Анна  дрижала
теж, але показувала бадьору i потiшала свою старшу  товаришку.  Вона  була
певна того, що пан Конашевич дасть собi з ними раду.
   Товмач-шляхтич, показуючи на скриньку, говорив так, як його Сагайдачний
навчив.
   Татари позiскакували з коней  i  обступили  скриньку  так,  як  голоднi
поросята принесене корито з кормом. Брали собi скриньку з  рук,  через  що
повстала велика метушня.
   Тодi Конашевич дав знак сво?м козакам i вони всi, мов яструби, впали на
юрбу з колами i стали з усi?? сили бити.
   - Держiть коней, щоб не розбiгались, - кричав Сагайдачний.
   Татари не сподiвалися такого прийняття, збилися в купу i стали кричати.
   Козаки з панами били по лобах, аж черепи трiскали.
   Iскра ловив коней i зв'язував докупи.
   Антошко храбрував i цiпком, i сво?м  твердим  лобом.  Котрого  татарина
штовхнув, то вже не встояв на ногах.
   Анна, дивлячись на це, сердечне смiялась  i  показувала  сво?й  подрузi
Антошка. Вiн, що розбiжиться i вдарить, а татарин лише руки розведе i паде
на землю.
   Метушня тривала недовго. Тi  татари,  що  вцiлiли,  втiкали  в  степ  i
ховалися в траву. До коней не було приступу, бо Iскра  з  козаками  грозив
рушницею.
   Усi дуже знемоглись, сливе дух переводили.
   Анна приступила з сiяючим з радостi лицем до Сагайдачного:
   - Дяку?мо пану Конашевичевi, як нашому спасителевi. Я все  була  певна,
що вашмосць не дасть нам загинути...
   Конашевич не вiдповiв нiчого, лише подякував головою за привiт.
   - Iване! - гукав Сагайдачний до Iскри. - А скiльки коней пiймав?
   - Буде з тридцять...
   - Добра замiна, - каже Сагайдачний, - щось так, як би за одного три.  А
того окупу, який ?м дiстався, вистане на цiлий рiк. Тепер, мосця панна,  -
каже до Анни, -  прошу  потрудитись  зi  мною,  вибери  собi  коня,  якого
хочеш...
   Анна покраснiла, мов вишня, i пiшла з Сагайдачним до татарських коней.
   - Коли панна Анна на конях не зна?ться, то позволь, що  я  сам  виберу.
Татарськi конi такi витривалi, що за?деш на ньому до само? Польщi...
   - Я дуже дякую пану Конашевичу за такий подарунок, але я  на  конях  не
знаюся... - Вона подала йому руки i поглянула ласкаво у вiчi.
   Козаки i шляхта пiшли й собi коней оглядати, та  лиш  язиками  цмокали.
Вони були дуже гарнi i сильнi степовики, то? само? породи, як тi, на  яких
татари аж на Венгрiю забiгали. Сагайдачний вибрав  для  Анни  коника,  мов
мальованого, у нього була гарна невелика голова з буйною гривою. Шия - мов
у лебедя. Очi блистiли вогнем i розумом, широкi груди i такi ж гарнi ноги.
За ним волочився гарний довгий хвiст. На чолi пишалась бiла стрiлка, а так
само усi чотири ноги були над копитами бiлi.
   - Та то, моспане, араб  чисто?  кровi,  -  говорив  з  захопленням  пан
Пшилуцький,-на нього хiба цiни нема?. Панно Анно,  кажу  вашмосцi,  що  то
королiвський дар... Подякуй...
   Анна запаленiла ще дужче i подякувала. Вiдтак приблизилася  до  коня  i
стала його гладити по ши?. Коник обнюшив ?? i став потирати сво?м лобом до
?? плеча.
   - От вже i приязнь завелась, - говорили шляхтичi. -  Вiн  зда?ться  вже
у?жджений.
   - Берiть, люде добрi, по коневi i сiдайте. Ми  тут  довго  попасати  не
будемо. Та голота готова зiбрати бiльше гiльта?в i на нас  напасти...  Ти,
Iване, йди до вогнища, там ще дещо для вас лишилося печеного...
   - Га, га! А ви звiдкiля м'ясо взяли? Ми такi голоднi, мов вовки...
   За хвилю конi були осiдланi i нав'юченi.  Пустилися  в  дальшу  дорогу.
Анна сидiла на сво?му буланику, котрий показався спокiйним, мов дитина,  i
у?ждженим.  Вона  держалася  все  при  боцi  Сагайдачного  i  радо  з  ним
розмовляла.
   Поки сонце зайшло, про?хали великий шмат дороги. Стали на нiчлiг.  Небо
палало вiд заходу рожевим свiтлом, денна птиця замовкала. Усе  спiшило  на
нiчлiг. Журавлi летiли довгими ключами до сво?х гнiзд. Десь далеко почувся
в болотi хор жаб. Степ виглядав так, начеб нiчнi працьовики мiняли  денних
в якiйсь великiй робiтнi. На землю насiдала густа роса.
   Козаки назбирали сухо? трави i розвели вогонь. Сагайдачний  повидiлював
сторожу на нiч, по дво? в одну чергу. Для жiнок розiп'яли шатро.
   На другий день десь з полудня зблизились до одного  днiпрового  рукава,
що переплива? дикi поля, i натрапили на  козацьку  редуту.  Здалеку  видно
було на обрi? високий стовп, начеб з бузьковим гнiздом на вершку.
   - Слава Богу, - каже Сагайдачний, - ми вже мiж сво?ми.
   - Що це за стовп такий? - питають шляхтичi.
   - Це козацька фiгура. Це стовп з драбиною, а на ньому бочка  з  смолою.
Коли наближа?ться небезпека вiд орди, то цю  бочку  запалюють,  а  з  того
хрещений народ зна?, що небезпека близька. За цим знаком запалюють  другий
i третiй, i так народ або хова?ться, або втiка?, або ста? до оборони.
   - А хто ж ?х запалю??
   - Така фiгура сто?ть посеред редути, котро? козаки  пильнують,  ?х  тут
багато на Запорожжi. Ми зараз будемо в такiй редутi мiж сво?ми, i  там  ми
переночу?мо. Ми цi?? ночi добре проспимось,  бо  там  вже  буде  кому  нас
сторожити i про ?жу для нас подбають.
   - Я не знав, що у вас така гарна органiзацiя.
   - Приглядайся, вашмосць, до всього добре,  уважно,  та  розкажи  опiсля
сво?м землякам. Може, вашмосць знайдеш у Польщi послух, та на нас  стануть
iншим оком дивитись, як досi.
   - Буду старатися усiма силами все направити,  де  вам  зроблено  кривду
наклепами. Дай Боже, щоб я зробив добрий початок.  На  кожний  спосiб,  я,
пам'ятаючи на те, що козаки для  мене  зробили,  буду  для  вас  другом  i
приятелем, i нiколи вам того не забуду. Я довжний вам вдячнiсть. Не боюся,
щоб наша дружба, зав'язана серед таких незвичайних  обставин,  коли-небудь
розiрвалась.
   Пшилуцький подав Сагайдачному руку.
   Наблизились до редути. На стовпi бiля бочки  сидiв  сторожний  козак  i
зорив по степу. Здалека видно було вал, а усерединi стирчала криша куреня,
з якого справдi йшов прямою пасмугою вгору дим.
   Переднi козаки з валки пiд'?хали i  звiстили  залогу,  що  йде  до  них
валка, котру веде Сагайдачний, що якраз верта? з Криму з кiлькома  ляхами.
З ними ? двi ляшки, що ?х з татарсько? неволi викуплено.
   Козаки  в  редутi  знали  Сагайдачного  i  були  радi  такому  гостевi.
Сагайдачний поки в'?хав у ворота, об'?хав редуту довкруги.
   - Здоровi були, панове товариство! Чи приймете  подорожнiх  з  далекого
свiту?
   - Радо прийма?мо та у хату просимо.
   - Хто у вас ватажком?
   - Се я, Семен Бульба...
   - А, здоров, товаришу. Ти, либонь, iз чубiвцiв будеш?
   - Справдi, з чубiвцiв. Ми враз на Сiч мандрували...
   - Ну, коли так, то скажи, як тобi  подоба?ться  оця  редута  i  хто  ??
ставив?
   - Вона менi зовсiм не подоба?ться, а ставив ?? якийсь великий дурень.
   - От зараз пiзнати птицю по пiр'ю, та з якого  гнiзда  вона  вийшла,  -
говорив урадуваний Сагайдачний, бо йому зараз видалась редута "пса варта".
   - Ти довго тут отаману?ш?
   - Не бiльше двох недiль, як я прийшов сюди на змiну iз  Сiчi.  Не  було
часу нi змiнити, нi поправити...
   - Нема що змiняти, нi поправляти, а треба поставити  редуту  на  iншому
мiсцi. Вона округла, мов куряче  гнiздо,  цiла  сто?ть  у  долинi.  Татари
вiзьмуть ?? першим розмахом, а  вали  такi,  що  конем  перескочиш.  Треба
пошукати кращого мiсця, ближче Днiпра,  щоб  можна  було  в  разi  потреби
втекти на байдаки.
   За куренем, де  жили  козаки,  був  окремий  передiл  на  усячину.  Там
помiстили жiнок. Чоловiки всi спали в куренi.
   Сагайдачного не брався сон. Вже  було  пiзно,  а  вiн  ходив  по  валу,
покурюючи свою люльку. Нiч була гарна. Небо вкрилось ясними зорями. Мiсяця
не було. На землю насiла густа роса, мов дощ. Сагайдачний присiв на валу i
задумався. В його головi засiла велика думка походу на  Крим,  геть  аж  у
Кафу. Треба все передумати в подробицях. Козацтво за ним пiде  певно,  але
це ще не все. Коли б  так  похiд  не  повiвся,  то  вiн,  певно,  наложить
головою, а уся його слава пропаде. То таке смiле  i  велике  дiло,  що  аж
подумати страшно. А коли б  це  повелось,  скiльки  би  то  християнського
народу визволилося з страшно? неволi.
   Коли так сидiв задуманий, не завважив, що хтось до нього тихо, мов дух,
наближався. Якась стать пiдiйшла i стала над ним, а вiн ще ?? не завважав.
То була панна Анна. ?й також не спалось i ждала тiльки, коли ??  товаришка
засне. Зараз вийшла потихо, наставляючи в  пiтьмi  напроти  себе  руки  на
майдан. Вона прочувала, що Сагайдачний не спить i, певно, його десь тут на
валу стрiне.
   Вона доторкнулась легесенько його плеча.
   - Хто це? - спитав Сагайдачний, начеб зi сну прокинувся.
   - Не пiзна?ш мене, пане Конашевичу?  -  питала  тихим  вогким  дрижачим
голосом.
   - А, се ти, панночко? Чого ж не спиш, не вiдпочива?ш? Завтра прийдеться
ще неабиякий шмат дороги пере?хати...
   - Не спиться менi  чогось.  Думки  ро?м  по  головi  лiтають,  в  нашiй
комiрчинi чогось душно, та й вийшла  погуляти  на  свiжому  повiтрi  серед
тако? чарiвно? ночi.
   - Гарна нiч для таких, у кого нема на головi турботи. А кому треба  про
все думати  i  пам'ятати,  то  однаково  йому,  чи  на  свiтi  соловейчики
щебечуть, чи громи б'ють...
   - Я се, бачу, пане Конашевичу,  i  вiдчуваю,  яка  вiдповiдальнiсть  на
тво?й головi, якi  турботи  про  себе  i  про  других.  Та  годi  так  усе
клопотатись. Треба дати волю самим думкам,  вiдпочити  i  звернути  ?м  до
чогось кращого, гарнiшого, як та важка, томляча буденщина. Я  се  по  собi
знаю. Коли мене вирвали поганцi з-посеред домашнього вогнища  вiд  тата  i
мами, то менi здавалося, що краща була б для мене смерть. Я знала, що мене
мiж турками жде, бо про те говорилося не раз вдома. Мене брала розпука. Та
все ж я, щоб вiдiгнати вiд себе  тi  страшнi  думки  мимо  мого  страшного
окруження, котре менi безвпинно мою гiрку долю нагадувало, перемогла  себе
на те все забути, i я присилувала себе думати про щось краще. Я вмовлювала
в себе ту любу надiю,  що  Господь  змилу?ться  надi  мною,  вислуха?  мо?
молитви i мене з неволi визволить. Воно так i сталося. I  я  дякую  за  це
божiй матерi. I за те дякую, що здержала мою руку, коли  я  загадала  мо?м
терпiнням зробити край. Таке покiнчення мо?х мук оставила я на останок,  i
воно добре сталося.
   - А хто, панночко, тво? батьки?
   - Мiй батько - подiльський  магнат.  Нас  лише  дво?  рiднi  було.  Мiй
старший вiд мене любий братчик полiг на  мо?х  очах  пiд  час  послiднього
татарського набiгу, коли-то наше майно руйнували  i  грабили  поганцi,  як
мене взяли. Я не знала дотепер,  що  з  мо?ю  матiнкою  сталося,  бо  мого
батенька на той час не було дома. Тепер я довiдалась, що маму скрив старий
пасiчник Андрiй  у  льоху  пiд  пасiкою.  Вони  обо?  живуть,  а  я  тепер
одиначка... - Вона стала нишком плакати.
   - Жаль менi тебе, панночко, що ти так щиро за братиком  побива?шся,  та
плачем його не воскресиш, так судилось...
   - Пане Конашевичу, - каже  Анна,  подумавши,  -  ?дь  з  нами  до  мого
батенька. Ти людина освiчена, не  вiк  тобi  вiкувати  серед  тих  простих
людей, тобi мiж рiвними людьми мiсце. Мiй батенько, пiзнавши тебе,  прийме
з одвертими руками i до кар'?ри допоможе.
   - I зробить мене, певно, сотником надворних козакiв,  коли  ?х  справдi
ма?...
   - Грiх тобi, пане Конашевичу, таке говорити... Мiй батько виробить тобi
на сеймi наше польське шляхетство. Коли я його о те попрошу, то, певно, не
вiдмовить i... прийме тебе за зятя...
   Вона вимовила цi слова з великою дрожжю в голосi.
   - Панно Анно, що тобi в голову прийшло? Подумай, хто я, а  хто  ти.  Ти
дочка, до того одиначка, у польського  магната,  може,  i  сенатора,  я  -
простий козак, хоч i з освiтою...
   - Твоя освiта да? тобi приступ у найвищi круги...
   - А хоч би i  так,  то  мiж  нами  така  пропасть  станова,  народна  i
релiгiйна, що про злуку мiж нами, про одруження i бесiди не може бути.  Ти
- католичка, я - православний, по-вашому - шизматик. Двом  богам  в  однiй
хатi молитися не можемо. Я мо?? вiри нiзащо в свiтi не покину, а  тебе  не
можу силувати, щоб ти костьола виреклась. Врештi, тво? батьки до цього  не
допустили би. Стрiнулись ми припадкове, на  дорозi  нашого  життя,  так  i
розiйдiмось по-доброму, згадуючи одне одного добрим словом.
   Я  мiж  козацтвом  один  з  перших,  мiж  вами  я  був  би  потурайлом,
посмiховищем, i моя позицiя була б дуже мiзерна i для мене невиносима.
   Я останусь тут, де мене провидiння  Боже  поставило,  а  ти  йди  сво?ю
дорогою, хай тебе Бог  благословить.  Я  бачу  в  тобi,  панночко,  людину
розумну i з серцем. Тож буду тебе о одне просити: не дай  панам  знущатися
над бiдним робучим народом. Згадай, що то такi самi люде, з яких я вийшов,
з-пiд солом'яно? стрiхи, i це мо? брати. За те, панночко, я буду тобi дуже
вдячний.
   Анна присiла на землi бiля Сагайдачного. Вона дуже дрижала усiм  тiлом,
мов в лихорадцi.
   - Легко то сказати: йди собi сво?ю дорогою. А що можна на це  порадити,
як нашi житт?вi дороги, зiйшовшись раз, перехрещуються, що я не  можу  йти
окремою дорогою, без тебе. Вiд першого разу, як я  тебе  у  цiй  проклятiй
Кафi побачила, мене щось начеб за серце зачепило.  Я  козакiв  взагалi  не
знала. I  зараз  шепнуло  менi  прочуття,  що  ти  мiй  вибраний,  у  снах
вилелiяний лицар, з котрим я пiшла би на край свiту. I коли я  довiдалась,
що ти козак, що ти належиш до тих людей, якими в  мо?й  сферi  товариськiй
дiтей лякають, то мене це нi разу не налякало. Я собi зараз  нагадала,  що
вже бувало таке, що панська дитина в козака влюбилась i виходила за козака
замiж. Я не перша. Я не могла з  тебе  очей  звести,  i  я  почувала  себе
щасливою, коли могла поруч тебе ?хати, як ти на мене  поглянув,  заговорив
до мене слово. I ось я, поконуючи цiлою силою волi  мiй  дiвочий  сором  i
амбiцiю дочки магната, сама тобi говорю, що люблю тебе, як свою душу,  хоч
не знаю, чи ти хоч крихiточку зi мною спочува?ш. Те, що я  тепер  зробила,
назива?ться в мо?й  товариськiй  сферi  великим  проступком,  i  я  за  це
стратила би на славi. За це всилували би  мене  вийти  за  першого-лiпшого
шляхтича або пiти в монастир. Я ще не трачу надi?,  що  тебе  при?днаю  до
себе, з'?днаю собi тво? серце мо?ю щирою любов'ю.  Може  бути,  що  ти  не
можеш до нас пристати, так я кину вiтця i  матiр,  вiдречуся  багатства  i
пiду за тобою на край  свiту,  щоб  лиш  дивитися  на  тебе,  бачити  тво?
лицарськi подвиги. Ти мiй вибраний князь, ти мо? сонце, козаче мiй  любий,
мiй пане...
   При тих словах вона пригорнулась до Сагайдачного, мов налякана голубка,
що хова?ться перед чимсь страшним, обняла  його  руками  за  шию  i  стала
пристрасно цiлувати.
   Сагайдачний гладив ?? нiжно по лицi.
   - Бiдна дiвчино, як менi тебе дуже жаль. Жаль менi,  що  я  проти  мо??
волi став причиною твого горя. I з того другого, що ти сказала, нiчого  не
може бути. Я не мiг би бути таким пiдлим,  щоб  тобi  свiт  зав'язувати  i
брати тебе з-посеред панських розкошiв до твердого простого  свого  життя.
Ти би нiколи до цього не привикла.  Поглянь  на  мо?  окруження,  на  мо?х
товаришiв, ?х просте безман?рне  поведення  завсiгди  тебе  би  разило.  А
навiть не все могла би ти зi мною  жити,  а  що  могло  б  заступити  тобi
втрачений рай. Мо? дiло козацьке, лицарське. Та там, де я мушу  бути,  там
тобi бути не можна. У нас не так, як у Польщi, що шляхта жде аж  вiцiв[19]
на посполите рушення, а поза тим живе дома. У нас посполите рушення кожно?
хвилi. У нас похiд за походом. То й так ти мусила би жити  десь  у  городi
самiтно, мiж чужими тобi людьми. А коли б я так у походi загинув,  коли  б
не було кому за тобою постояти, тодi хоч пiд тин  йди,  бо  додому  нiчого
тобi вертатися. Батьки i вся твоя рiдня вiдцуралась  би  тебе,  а  земляки
показували  би  на  тебе  пальцями:  от  виродна  дитина,  що  за  козаком
повiялась... Нi, Анно, я такого грiха на душу не вiзьму.
   Вона закрила лице долонями i плакала.
   - А от ще одна перешкода, - говорив по хвилi Сагайдачний. -  Ти  би  на
цiй любовi душе ошукалася. Я не можу вже нiкого, жодно? дiвчини любити. Як
ти до мене була така щира, то i менi треба вiдкрити перед тобою мою тайну,
хоч при тiм порушу нiколи не заго?ну сердечну рану..
   Анна випрямилась i слухала.
   - Я полюбив раз в життi дiвчину  гарну,  як  ранiшня  зоря,  чисту,  як
небесна роса, добру i розумну, мов янгол... Попри не? для друго? дiвчини в
мо?м серцi мiсця нема?...
   - Хто ж вона?
   - Чесного козацького  роду,  одиначка,  як  ти,  -  бо  також  втратила
одинокого брата в борьбi з бусурменами... та лиха доля нас розлучила...
   - Певно, я так догадуюсь, видали ?? за нелюба замiж...
   - Нi, цього не було, бо такий смiльчак, щоби ?? важився  менi  забрати,
не жив би... Ми були вже зарученi, батьки мене любили, мов рiдного сина...
Вона  загинула  страшною  смертю.  Один  попихач  на  хуторi  ??   батька,
жид-вихрест, поганий, потвора, вiвчар, влюбився в не?, при помочi розбишак
вкрав ?? з батькiвського дому, i коли тi гiльта?, побачивши за дня, яка то
красавиця, хотiли ?? забрати i продати татарам, вiн ?? зарiзав ножем.
   Анну начеб пiдкинуло з обурення.
   - Такого лотра на вогнi живого би спекти...
   - Його тi гiльта? за те,  що  тако?  добичi  ?х  позбавив,  повiсили...
Зрозумiй же тепер, моя добра Анно, - говорив Сагайдачний, важко зiтхнувши,
- що для мене любовi  вже  нема?.  Я  би  найчистiшою  любов'ю  до  друго?
споганив пам'ять мо?? дорого? Марусеньки. Тепер я козак - i нiчого бiльше.
Я лише у бою, серед граду куль, серед реву гармат, серед рукопашнi i стону
конаючих, можу знайти забуття i полегшу на мо? терпiння... Тебе  я  нiколи
не забуду. Останьмося друзями, та й тiльки всього. Коли на  мене  згада?ш,
то зараз подумай, що ти несвiдомо полюбила жонатого чоловiка, а така любов
грiшна. Я не буду користати з тво?? слабостi, з твого  зворушення,  -  йди
собi, люба дитино, сво?ю дорогою.
   Вiн поцiлував ?? нiжно в чоло, пiдвiв з землi i повiв,  дрижачу,  в  ??
передiл...
   А за той час розмови соловейко в верболозi спiвав сво?й  любiй  дружинi
пiсеньку, аж заливався...
   На другий день Сагайдачний вибрав пригоже  мiсце  на  редуту,  помiряв,
випаликував рови та вали i заставив козакiв копати нову редуту.



   V

   Вернувши на Сiч, застав тут Сагайдачний деякi змiни. За  сiчовим  валом
покладено кiлька нових будiвель. Це було призначене для постороннiх людей,
для купцiв, крамарiв  та  тих  козакiв,  до  котрих  ?х  жiнки  при?здили.
Старшина обмiркувала, що небезпечно  кого-будь  пускати  в  Сiч,  особливо
крамарiв, мiж котрими були турки, татари, вiрмени, греки.
   Далi довiдався Сагайдачний, що при?хали сюди якраз комiсари з Польщi за
дiлом. Тут було  також  примiщення  для  турецьких  бранцiв,  яких  козаки
вiдбивали у вертаючих з краю  татар,  а  це  траплялося  дуже  часто.  Тут
примiщено також i гостей Сагайдачного, що з Криму вернулися.
   Сагайдачний  пошукав  зараз  за  Марком,  вiн  цiкавий  був  почути  за
очакiвський похiд.
   - Поталанило тобi, Марку, дуже радiю тво?м щастям.
   - А ти звiдкiля це зна?ш?
   - Добряги татари вже про це знали i  нам  сказали.  Я  так  зрадiв,  що
обiцяв урочисто мурзi привести йому живого Сагайдачного.
   - Не розумiю...
   - Опiсля тобi все подрiбно розкажу, тепер менi до кошового  треба  пiти
iз звiтом.
   - А зна?ш, Петре, якого гостя ма?мо на Сiчi?
   - Певно, дума?ш про тих польських комiсарiв. Чого вони хотять?
   - Начхать менi на комiсарiв... Старий Чепiль при?хав.
   Сагайдачного начеб у серце кольнуло.
   - Рад би я зараз його привiтати, та перший обов'язок.
   Кошовий, побачивши Сагайдачного, дуже зрадiв, аж його обняв.
   - Слава Богу, що ти вернувся живий та здоровий. Ми тут дуже нетерпеливо
вижидали, та таки, нiде правди  дiти,  побоювалися  за  тебе.  При?хали  з
Польщi комiсари та привезли таке грiзне письмо, що  аж  волосся  дибом  на
головi ста?. Я лише ждав на тебе, щоб скликати велику раду та обмiркувати,
що вiдповiсти комiсарам. Ось воно.
   Кошовий  подав  Сагайдачному  велике  письмо  з   печаткою   польського
канцлера.
   Сагайдачний прочитав письмо i каже:
   - Цього письма на великiй радi козакам читати не можна.
   - Чому? Без ради не можна нiчого зробити.
   - Не можна тому, що роз'ярене козацтво на такi безличнi[20] вимоги може
потопити комiсарiв у Днiпрi, а тодi наробили би ми собi  сорому  на  увесь
свiт. А коли б старшина хотiла ?х у тому  здержати,  то  козацтво  здмухне
нас, мов билинку, вибере зараз iншу старшину i пiде походом на  Польщу,  а
до того ми ще не доросли. Тодi ляхи нас покопають, i  вся  наша  теперiшня
тяжка праця змарну?ться... Це письмо -то  вершок  безличностi  i  пансько?
гордовитостi... Та сих погроз нам  нiчого  боятися,  бо  самi  тi,  що  ?х
писали, не вiрять в те, щоб ми цi прикази виконали...
   - Як же по-тво?му зробити?
   - Письма треба прочитати лиш старшинi, i вiдповiдь обдумати в  хатi,  в
чотирьох стiнах, без ляхiв, а тодi дати  готову  вiдповiдь  комiсарам,  як
вiдповiдь вiд усього Запорозького низового вiйська... Чей же козацтво  про
цей лист нiчого не зна?...
   - Нiхто не зна?, крiм генерального писаря. Я благорозумно ждав на тебе,
а комiсарiв, якi вже зачинають сво? рiжки показувати, я  держу  за  валами
Сiчi i сюди не пускаю. Ти, певно, бачив, що там  побудовано  хати  i  цiлi
куренi.
   - Вибач менi, батьку, що спитаю, коли скличеться рада старшин?
   - Як ти не дуже охляв, то можна завтра...
   Сагайдачний вийшов пошукати за Чепелем. Чепiль засiв у  Переяславському
куренi, поки не верне Сагайдачний. Там стрiнулись.
   Чепiль Сагайдачного з довгою бородою не пiзнав зразу.
   Сагайдачний завважив теж, що Чепiль дуже перемiнився.  Вiн  постарiвся.
Голова i вуса добре посивiли, вiн похилився, начеб який важкий тягар  його
придавив. Вони взялись в обiйми i обидва сердечно заплакали.
   - Зятю мiй любий, як це ми стрiча?мось?
   - Спасибi, батеньку, що мене навiдали, а то я не зараз спромiгся би  на
твiй хутiр при?хати...
   - Я не при?хав на Сiч тебе навiдати, а таки хочу вiку тут  доживати.  В
мене вже нiкого нема?, хiба ти один. Я забрав з собою  ще  тiльки  спомини
колишнього мого щастя...
   - Що ж воно сталося, де ж панiматка, де хутiр? Хiба ж татари спалили?
   -  Моя  небога  вже  пiд  муравою  на  могилках  спочива?  бiля   нашо?
Марусеньки. Страх, як вона мучилась. Тiльки з не? всi?? роботи,  що  скоро
рано бiжить на могилку та бiля Марусi пора?ться. То квiтки садить, то воду
носить i пiдлива?, то бур'ян поле, а все щось говорить, начеб з покiйницею
розмовляла, усмiха?ться, начеб ?? бачила, а  часом  то  i  пiсеньку  стиха
заспiва?. Бiльше нiчого ?? не зацiкавить, нiкого не бачить.  Страшно  було
на не? дивитись, серце рвалось з жалю. Ти пам'ята?ш, яка то була молодиця,
яка господиня... I де-то все подiлось, вiд  то?  хвилi,  як  вона  втеряла
розум... I так нидiла, нидiла, аж заснула безболiзнено з усмiшкою на лицi.
Була рада вмирати, радiла, мов мала дитина, що вже йде  до  Марусi.  Перед
смертю прийшла до пам'ятi, прикликала мене i каже: "Ще сьогоднi я бачитиму
Марусю. Ти, Iване, за мною не побивайся, бо менi так краще йти  на  вiчний
спочинок, i ти прийдеш до нас, а тодi заживемо разом у Господа  небесного.
Я лиш тебе прохаю, щоб мене бiля Марусi поховали..."  -  Я  все  те  мусив
слухати, усе пережити. Мо? щастя, начеб який чарiвний сон, проминуло. Як я
похоронив мою небогу по-християнському закону, то що менi бiльш на  хуторi
робити? Хутiр я передав Остаповi Бондаренковi.  Вiн  оженився  з  подругою
покiйно? Марусi, Горпиною. Ти ?? знав. Забрав я сво? грошi i вiддав усi на
сiчову церкву,  -  спасибi  сiчовикам,  що  церкву  побудували.  Хочу  тут
доживати, тут хочу i кiнчити.
   - А хто ж той Бондаренко?
   - А хiба ти не зна?ш? То добра козацька  дитина.  Виростав  сиротою  на
нашiй паланцi, та ще i маму-удову вдержував, а Горпина то знову сирота  по
добрiм козаку-товаришу. Ми ?? держали у себе змалку. Незадовго  по  смертi
Марусi ми ?х одружили та прийняли на хутiр. Добрi,  щирi  люде.  Як  вони,
особливо Горпина, бiля покiйницi небоги заходилась, мов рiдна дочка. Я  ?м
подарував хутiр з полями, лугами, i зi всiм,  що  мо?  було,  хай  ?м  Бог
благословить.
   - А старий дiд-пасiчник, що мене лiчив, живий ще?
   - Помер, якось незадовго по смертi Марусi. Дуже глибоко  узяв  собi  ??
смерть. Вiн ?? виняньчив, пiд його оком вона, небога, виросла... Страх, як
старий тужив. Навiть його внука бiльше його не займала. Нидiв  так,  та  й
минувся. Так воно усiм нам вiд смертi Марусi пiшло з Петрового дня.
   - Зна?ш, батьку, що ми незадовго виберемось обидва туди,  на  хутiр.  Я
мушу ще раз поглянути на  цi  всi  мiсця  мого  коротенького  щастя,  мушу
поклонитися могилцi мо?? ?дино? Марусi, мушу  взяти  з  ??  могили  грудку
землi. Буде менi здаватися, що ми ближче себе, а коли i я минуся, а мене з
цi?ю грудкою поховають, то так начеб я бiля не? спочив...
   - Коли ж ми по?демо?
   - Пiслязавтра. Назавтра склика? кошовий раду старшин, важне дiло,  i  я
там мушу бути...
   - Чував я про тебе, мiй сину, дуже багато, i самого доброго. Тiльки для
мене i радостi, що ти так високо виплив мiж козацтвом. Чував  за  Варну...
Ех, сину мiй, сину, чому-то Бог не дозволив... Та що й казать!.. -  Чепiль
махнув рукою.
   - Така воля Божа, а проти не? нiчого не вдi?мо. Коли  я  довiдався  про
таку страшну смерть мо?? дiвчини, трохи з розуму не зiйшов та рук на  себе
не наложив...
   - За те розказував менi твiй побратим...
   У куренi розповiв Марко Сагайдачному про свiй вдалий похiд  на  Очакiв.
Турки i не сподiвались того, i були заслабi,  щоб  давати  опiр.  Привезли
добичу...
   - А що паша очакiвський?
   - Ми його вже не застали. Султан прислав йому шовковий  шнурочок,  так,
як Iскра йому виворожив...
   Другого дня зiбралась сiчова старшина до кошового  на  раду.  Запросили
сюди i старого Чепеля. Хоч вiн поки що на Сiчi старшиною не був, та  помiж
сiчовим козацтвом мав повагу для сво?х заслуг, вiку i досвiду...
   - Я закликав вас, панове отамання,  порадитись  в  однiм  важнiм  дiлi.
Зна?те, що при?хали  з  Польщi  комiсари  з  письмом.  Поперед  усього  ми
прочита?мо його тут мiж чотирма стiнами, а пiсля обмiрку?мо, чи самi  дамо
вiдповiдь, чи скличемо до того велику козацьку раду. Я думаю, що коли б ми
вiдмовилися зробити те, чого Польща вiд нас хоче, тодi i ради не  потреба,
i козацтво про це не потребу?  знати.  Тому,  панове,  не  говорiть  цього
нiкому, що тут почу?те... Вам тiльки скажу, що комiсари скакали  менi  вже
до очей, мов оси, чого я так проволiкаю. Я одмовлявся як  мiг,  лише  щоби
дiло проволокти. А, властиво, я вижидав на поворот Сагайдачного, бо там  о
його голову ходить. Тепер вже довше зволiкати не можна, i  треба  сьогоднi
вирiшити, та цих диявольських комiсарiв  вiдправити,  звiдкiля  прийшли...
Читай, пане писарю, а ви, панове, уважно слухайте.
   Генеральний писар розвернув письмо, вiдкашельнув i став читати  поволi,
слово за словом:
   "До козакiв тих,  котрi  на  Запорожжi  перебувають,  а  зчегульно,  до
сiчових, наш королiвський приказ.
   Дошло до нашей ведомости, а што наше серце жалем й  гнiвом  перейма?ть,
што некотории козаки подщуванiям вихрителей сво?  ухо  давши,  забивши  на
Бога й на подданчо? послушеньство, которое нам, сво?му королеви i  панови,
заприсягли урочисто..."
   - Хiба йому дiдько на кочергу присягав, а не ми, - зауважив старшина.
   "...урочисто заприсягали, - читав далi писар, - собравши гультя?в вкупу
лотровским способом спокайни? земли його  величностi  султана  турецького,
нашого приятеля..."
   - Знайшов свiй свого...
   "...приятеля, бовем ми з ним вiчний мир  заварли  -  здрадецко  напали,
спалили, а спокойних подданих людей побили. Ми  юж  мнагократь  наказивали
козакам, жеби спокойно  на  сво?х  землях  i  местах  сидели  й  турецьких
татарских  суседов  наших  неизультували  под  горлом  й   утратою   нашей
королевской ласки..."
   - Сховайсь з тво?ю ласкою.
   "...Тепер пишеть нам свою тяжбу, иж много козаков на город ?го  милостi
Варну напали, кораблi  i  судна  огнем  знищили,  самую  Варну  спалили  й
пограбили, а жителей подданих  ?го  милостi  султана  насмерть  забили.  А
потом, укравши гультайським способом з-под Очакова турецкую флоту,  увезли
за собою в лиман й здесь на очах турецького  бiм-башi  спалили.  Чрез  ти?
свавольства й грабежництва козацких лотров й гульта?в ми  не  можемо  мати
спокоя з Великою Портою. Таке свавольство не можеть бути перебачено  й  за
то постановили ми вас сурово укарати.
   Приказу?мо вам беззовлочно видати до рук наших  комiсаров  превудцов  й
вихрителей той виправи. Приказу?мо вас всi судне й байдаки ваше, ти  котри
суть на Днепру альбо гдекальвек  схранени,  в  обецности  наших  комiсарiв
спалити люб затопити. Висока Порта жичить себе, аби  ?й  видати  превудцов
варнаньських й прислати в ланцухах у Стамбул, што ми й учиним. Между  тими
превудцами хочеть мати неякого Сагайдачного, альбовем  всi  указивають  на
него, яко на головного ватажка..."
   Не дали далi читати королiвського письма. Один старшина скочив i  видер
письмо писаревi з рук, та хотiв його на куски порвати. Ще  завчасу  схопив
його Сагайдачний за руку i письмо вiдiбрав.
   - То вершок безличностi так до нас писати, - кричали зi всiх бокiв...
   - Стiйте, панове,  вгамуйтеся,  -  говорив  Сагайдачний.  -  Коли  вас,
старшин, людей розважних, це письмо так роздратувало, то що би воно  було,
коли б його прочитав на великiй радi перед  всiм  козацтвом?  Я  сам  того
боявся. Саме письмо менi  не  страшне,  хоч  воно  мене  найбiльше  лякати
повинно. Ми це письмо гарненько схова?мо до слушного часу,  а  коли  ляхам
прийде скрутна година i знову зачнуть до нас сунутись з  братерством,  щоб
ми ?м помагали, тодi ми те саме письмо  добудемо  i  народовi  прочита?мо.
Тепер з цього,  якби  козацтво  про  се  провiдало,  могла  би  вийти  яка
халепа...
   - ?х би, цих комiсарiв, зараз у Днiпрi потопити, мов цуценят.
   - Нi, ми сього не зробимо, бо цiлий свiт назвав  би  нас  дикарями.  То
було б справдi не лицарське дiло, за яке не минула би нас кара Божа.
   - Хай же буде i по-тво?му, але ми зараз вiдпишемо королевi так, що йому
аж у п'ятах похолоне.
   - Нi, я гадаю, що ми тим разом нiчого писати  не  будемо,  лиш  скажемо
панам комiсарам твердо слово, що цього не зробимо.
   Тодi зажартував собi генеральний суддя:
   - Ов! Товаришу Петре, то ти таки не хочеш по?хати у Царгород до султана
в кайданах?
   - По?ду тодi, як менi  самому  схочеться  Царгород  побачити,  але  без
кайданiв, лише з отсею шаблею...
   - Якби султан знав, що то за птиця Сагайдачний,  -  говорив,  жартуючи,
Iскра, - то би сам просив короля, щоб його у Царгород не посилати. Вiн  би
йому усiх жiнок розлюбив... От тепер, як ми вертали з Криму, то  визволена
ляшка трохи не вдурiла, так у нього влюбилася...
   Всi стали смiятися, а Сагайдачний каже:
   - Не пора тепер на жарт, панове товариство, тепер краще обдумаймо, що i
як комiсарам вiдповiсти, щоб надто Польщi не обидити...
   - Чорт з ними! Що нам тут ляхи зроблять, хай прийдуть брати  превудцов,
та й ще в кайданах...
   - Певно, що нам нiчого не зроблять, та ви подумайте, що вони можуть  за
нас ще бiльше помстувати на наших братах, що на Укра?нi  пiд  ?х  кормигою
стогнуть.
   - А ми пiдемо на них походом i проженемо за десяту межу.
   - Хiба самi не бачите, - каже Сагайдачний, - що  поки  що  ми  до  того
заслабкi, а Польща засильна. Зiрватися до нерiвного бою, щоб потiм соромно
пропасти, то такого розумна людина не зробить.
   - Як же довго ми на це ждатимемо? -  спитав  один  з  молодих  курiнних
отаманiв, Петро Скалозуб, - далi то i терпцю не стане, i сам народ до  бою
зiрветься.
   - Це станеться тодi, коли Польща  нас  буде  потребувати.  Це  послiду?
незадовго. Вона заплута?ться у яку-небудь вiйну з сусiдами, тодi прийде до
нас з поклоном:
   "Нуте, панове козаки, збирайтесь, поможiть нам. I ми так зробимо.  Тодi
на ре?стр нiхто не буде зважати. Але вже як зберемось, то засядемо  твердо
на Укра?нi. Пiд ярмо на панський лан  вертатися  не  будемо.  I  коли  нам
вдасться заволодiти хоч би частиною Укра?ни, хоч би лише самою  Ки?вщиною,
то згодом розширимось далi, Запорожжя остане  i  надалi  тим  джерелом,  з
якого козацтво черпатиме свою силу, а з Укра?ни будуть туди  спливати  усi
рiчки...
   - Ну як же, панове  отамання?  Пiдемо  за  радою  Сагайдачного  i  дамо
вiдповiдь комiсарам без письма?
   - Ми всi согласнi.
   - Коли ж вiдправимо комiсарiв? - пита? кошовий.
   - Вiдправимо зараз, хай нам не смердять на Сiчi...
   - Нi, я гадаю, завтра, - говорив Сагайдачний. - Нiчого спiшитися. Треба
краще усе передумати та переспати. Сто?ть на тiм, що нi. Та воно треба  на
се "нi" сказати солоденько i полiтичне.
   - I на се ми згоднi, а вже ти,  Сагайдачний,  говори  з  ними  за  цiле
товариство, бо головно тебе польський король хоче "мiти".
   За валами Сiчi у куренi, призначеному для чужинцiв, вiдбувалась  у  той
час рада мiж ляхами
   Посходилися там усi, якi тодi на Сiчi пробували. Були тут три  комiсари
з сво?ми пiдручними канцеляристами, було тут багато визволенцiв з Варни, з
Очакова, й тi, що з  Криму  вернулися,  було  ?х  тут  бiльш  сотки  самих
гербових... Комiсари не хотiли зразу говорити  землякам,  чого  вони  сюди
при?хали, та потiм дехто виговорився,  i  довiдались  усе.  Вони  привезли
грiзне письмо до сiчовикiв, вони мають  припильнувати  нищення  козацького
флоту i мають забрати з собою винуватцiв Варненського  походу.  За  Очакiв
Турцiя ще нiчого не знала, а може, й знала, та ще не було  часу  погрозити
Польщi. Тодi визволенцi не  витерпiли,  щоб  не  порушити  цього  дiла  на
спiльнiй  радi.  Та  визволенцi,  замiсть  пiдбадьорити  сво?х  комiсарiв,
насiлись на них мокрим  рядном  та  настоювали,  щоб  навiть  не  важились
домагатися виконання свого приказу. Один з тих, що  визволилися  з  Варни,
говорив:
   - Мушу припускати, мосцi панове,  що  цiла  Польща  з  глузду  збилась.
Замiсть тим лицарям помагати в такiм святiм дiлi, то ?м  пiд  ноги  колоди
кидають i за гарне дiло карати хочуть... Вони ходять у Турцiю з золотом  i
поклонами, а козаки пiшли з огнем i мечем, i золото собi звiдтiля забрали.
Коли кого з нас, бiдних, не стане на окуп, то таки там  i  пропаде.  Чи  в
Польщi за нас, бiдних, хто  хоч  пальцем  рушив?  А  козаки,  непроханi  i
некликанi,  прийшли,  i  нас  визволили,  i  тепер   поводяться   з   нами
по-братньому. Якби не козаки, ми би там i поздихали у важких муках.  I  за
цей хлiб ми ?м ма?мо платити каменем? Дай ?м Боже  здоровля  i  силу!  Хай
собi плавають по морю, мордують, i граблять бусурменiв, i визволяють  далi
християнський народ, мiж котрим i наших братiв чимало...
   - Я мушу цей закид проти Речi Посполито?  опрокинути,  -  каже  один  з
комiсарiв, - що будто вона про шляхту не дбала i не опiкувалась ними.  Рiч
Посполита  все  за  тим  у  Порти  побива?ться,  а  пан  гетьман   польний
Жолкевський сто?ть все на кресах i пильну?.
   - Тiльки з цього опiкування - що кiт  наплакав,  а  Жолкевський  нiчого
краще не вмi?, як стояти та пильнувати, щоб укра?нним панам добре жилося i
хлопи щоб не бунтувались, а при нагодi то i козакiв приборка? та виморду?.
Тьфу на таку роботу! Я  прочуваю,  що  та,  невинно  пролита,  кров  наших
оборонцiв, тяжко колись на ньому помститься.
   - Вашмосць, таку герезiю говориш, що аж слухати  страшно.  Пан  гетьман
добре свого дiла пильну?,  i  коли  б  не  вiн,  то  всi  укра?ннi  панове
повтiкали би перед непослушним хлопством з  Русi,  пропала  би  католицька
вiра i унiя...
   - Ха-ха-ха! Ото вашмосць сказав, що  знав.  Баба  о  хл?б?,  а  дзяд  о
фiялках. Я говорю о козацькiм лицарствi, о походах на туркiв, о визволеннi
невольникiв, а йому укра?ннi пани та неслухняне хлопство сниться! I  що  ж
сталося б, коли б i укра?нних магнатiв, i  ?зу?тiв,  i  унi?  на  Русi  не
стало? Чи Польща пропала би через це? Навпаки, усунулась би одна з ятрячих
ран... Та що й говорити? Вашмосць, пiди на один мiсяць у турецьку  неволю,
хай тобi дозорцi вигарбують кiлька разiв дротяним канчуком спину,  як  ось
менi, - вiн скинув миттю одежу i сорочку i показав сво?,  шрамами  вкритi,
плечi, - а тодi забудеш i за укра?нних магнатiв,  i  ?зу?тiв,  i  унiю,  i
Жолкевського прокленеш...
   - У нас отцi ?зу?ти мають великi заслуги. Вони  вдержують  вищi  школи,
збирають лепти по костьолах на викуп невольникiв...
   - Шкода, що ще  не  назбирали  стiльки,  щоб  мене  викупили...  Вибач,
вашмосць, а говориш так, як стара дурна девотка...
   Комiсар обидився, аж старий Пшилуцький мусив його задобрювати...
   - Ми, - говорив  другий  комiсар,  котрий  бачив,  що  визволеннi  таки
держать сторону козакiв, - ми так дуже на виконання королiвських  приказiв
наставати не будемо. Але так, без нiчого, вертати не можемо.  Хай  спалять
кiлька старих суден i хай нам видадуть того, якогось козака Сагайдачного.
   Лях, що говорив перше, лише руками сплеснув:
   -  Ви  всi  глузди  втеряли.  Чи,  вашмосць,  зна?  хто  ?  той   козак
Сагайдачний? Тобi, певно, зда?ться, що то  собi  звичайненький  мужик,  що
втiк вiд  панського  економського  канчука?  То  отаман  з-пiд  Варни,  то
освiчена людина, острозький учень, то лицар. То перший чоловiк на Сiчi,  i
вiн бiльше значення ма?, як кошовий. Зажадай вiд козакiв, щоб його видали,
а втоплять тебе в Днiпрi, мов слiпе котеня. Та чорт  бери,  вашмосць,  без
одного дурня свiт не провалиться, але козацтво, роз'ярене таким  безличним
визовом, може нас усiх перебити,  що  жива  нога  звiдсiля  не  вийде.  Не
розумiю, як можна таких йолопiв, як вашмосць, в  такiм  важнiм  посольствi
посилати.
   Лях був такий лютий, що аж зацiпився. У нього скакали очi, мов у дикого
кота. От-от кинеться до очей комiсара. Вiн став  присiкатися  до  нього  з
кулаками...
   Знову мусив вмiшатись у цю суперечку Пшилуцький i став ?х уговорювати:
   - Гамуйся, вашмосць, бо говориш до королiвського комiсара, а  вашмосць,
пане комiсаре, не дратуй козакiв, бо всi на тiм зле вийдемо. Я пiзнав пана
Сагайдачного в подорожi до Кафи, i ми дружбу  зав'язали  мiж  собою.  I  я
кажу, що то вибраний чоловiк...
   - Я ще раз кажу, що то велике шельмовство - чiпатися козакiв за те,  що
Турцiю та Орду мотлошать. Це наклеп укра?нних панiв, i видумка  сих  наших
панiв з Корони, що бояться вiйни, як чорт свячено? води.
   - Бо усi тут дбають, щоб ?м не  убуло  пiдданих,  а  тамтим  добре,  бо
знають, що там нi Турцiя, нi Орда так далеко не сягне. Але ми на  Подiллi,
Волинi, Покуттi сидимо, мов птицi на гiллячцi, що дрижать перед  яструбом.
Коли менi Бог допоможе додому вернутися,  то  зараз,  на  першiм  сеймику,
нароблю такого бешкету, що пiзнають почому локоть. Нас лише козацтво  може
спасти.
   - То пристань, вашмосць, до козакiв, - каже один з комiсарiв зi злобною
усмiшкою.
   - Певно, що пристав би, коли б  в  мене  не  було  жiнки  та  дiтей,  а
вашмосць - певно що не пристанеш, бо ти лежень i тхором пiдшитий. Але я що
iншого у себе зроблю, чого  вашмосць  певно  не  зробиш.  Я  позволю  мо?м
пiдданим йти до козакiв,  ось  що...  Ти  Сагайдачного  хочеш  у  кайданах
вiдвести до Варшави? Ха-ха-ха! Як лиш подивиться Сагайдачний на  тебе,  то
до пояса йому вклонишся, i шкiра на тобi затерпне... Зна?ш,  вашмосць,  що
значить Варну здобути? А хiба ти можеш собi з'ясувати, що то Варна?
   Вiн поглянув згiрдно на комiсара, сплюнув i вийшов з куреня.
   - Той пан-брат забагато пащеку?, - говорив комiсар, -  навiть  не  хоче
вшанувати в мо?й особi королiвського комiсара...
   - Якби вашмосць стiльки витерпiв, що ми  витерпiли,  -  говорив  другий
визволенець з Варни, - то i вашмосць не заговорив би iнакше. Тому не можна
чудуватися, що мiй товариш так гаряче стояв за козакiв. То нашi спасителi,
нiде правди дiти...
   - Отож, панове комiсари, - говорив Пшилуцький, - ви вiд'?дете з  нiчим.
Я не раджу настоювати на виконання королiвського приказу, бо Сiч -  то  не
Солониця, диктувати не можна.
   На другий день скликав кошовий раду старшин i послав за  комiсарами.  З
ними прийшло ще кiлька ляхiв, а мiж ними Пшилуцький.
   Козацька старшина вже зiбралась у кошовiй канцелярi?. Як  увiйшли  сюди
ляхи, Сагайдачний стояв насерединi, держачи королiвського листа в руцi.
   - Вашмосцi прийшли до нас, - говорив Сагайдачний,  -  вiд  короля  його
милостi як виконавцi його волi. Жада?те знищення нашого мiзерного флоту, i
видачi наших старшин,  котрих  обiцяв  його  милiсть  король  вiдiслати  в
кайданах до Царгорода. Жада?те, щоб вам було видано старшину  Варненського
походу. Се ваше жадання ще неповне. Жада?те ще за одним заходом  видачi  i
то? старшини, що перед кiлькома  роками  розбила  сорокатисячну  орду  над
Iнгульцем, що вибралась пограбувати  кра?  Речi  Посполито?.  Тих  пошлiть
кримському хановi на втiху. А коли  пани  з  Польщi  так  дуже  пiклуються
пiдданими його милостi турецького султана, то  треба  нас  i  за  Iнгулець
покарати, бо ми перепинили тим добрягам  у  такому  чесному  промислi,  як
грабiж,  пiдпал,  мордування  i  ведення  в  ясир  пiдданих  його  милостi
польського короля. Та коли вже йде  о  справедливiсть  i  логiку,  то  щоб
пiдданцi його султансько? милостi нiчого на сво?й власностi не  потерпiли,
то треба усiх тих полякiв, яких ми з Варни i Очакова  освободили,  вiддати
назад туркам, бо вони були неоспоримою ?х власнiстю.
   - Вашмосць, iронiзу?ш i висмiю?ш  приказ  його  милостi  короля,  а  то
назива?ться злочином, обида королiвського ма?стату...
   - За який-то злочин у Польщi нi одного шляхтича не покарано.
   - Не заходь менi, вашмосць, збоку, а говорiм прямо про наше дiло.
   - Ви б, панове, не осмiшували себе i не видавали  таких  приказiв,  про
якi зна?те, що нiхто ?х не викона?,  бо  не  може,  а  ви  не  ма?те  сили
присилувати нас до того. Не забувайте, що ви на Сiчi, i сюди жодна  ляська
нога без нашо? волi не поступить. Ви хочете знищити наш флот, i то  нашими
таки руками, а ми ма?мо на цiм острiвцi здихати з  голоду.  Хочете  видачi
нашо? старшини, щоб козацтво осталось без проводу, без голови i або  пiшло
в сирiвцях у Крим, або вернулося на Укра?ну у  панське  ярмо  i  на  панiв
працювало. А що буде, як це розбите, безголове козацтво сформу? неслухнянi
розбишацькi ватаги i вiзьметься до панiв? Вам захочу?ться печеного  льоду,
i ви з огнем iгра?те. А що буде, панове, коли ви нас притиснете до  стiни,
а ми погодимось з ордою? Тодi ми  визначимо  шлях,  котрим  будуть  татари
переходити в Польщу, там i назад без нiяко? вiд нас перешкоди. На се  вони
радо пристануть, бо не вас, лише нас, вони бояться. За таку цiну вони радо
зобов'яжуться не брати нi одно? укра?нсько? душi в ясир.
   - То була б зрада власно? вiтчизни.
   - Нашо? вiтчизни, нашого краю ми такою умовою не зрадимо.  Серед  того,
що тепер робиться, то Польща показу?ться для нас не матiр'ю, лише мачухою,
котра хоче нас винищити. Хочете забрати наших старшин i вивезти у Варшаву,
а опiсля видати бусурменовi на перепросини його султанського  ма?стату.  А
що зробите, як старшина того приказу не послуха? i не по?де, а козацтво не
схоче ?? силою видати? Чи ма?те змогу взяти ?х силою звiдсiля? Попробуйте.
Покиньте  таку  пiдлу  думку,  яко?  кожна   культурна   держава   повинна
соромитись. Я вас запевняю, що мiж низовим  козацтвом  друга  Солониця  не
повториться, -  другого  Наливайка  ви  таким  способом  у  сво?  руки  не
дiстанете. Забаглось панам з Варшави дiстати в сво? руки Сагайдачного.  Це
я сам, панове. Берiть мене. Я в сiй хвилi без бро?. Берiть, коли у  вас  ?
на те сила. Я сам не маю тепер часу ?хати нi у Варшаву,  де  на  мене  жде
розпечений мiдяний бик Наливайка, анi в Стамбул, де мене жде Чорна вежа  i
смерть Дмитра Байди... Я в Стамбулi колись буду, але не з залiзом на руках
i ногах, лише з залiзом у руцi. Вертайте, вашмосцi, з тим, з чим  при?хали
i то чимшвидше. Не дратуйте козацтва, бо право гостинностi мав  свою  межу
там, поки гiсть поводиться  чемно.  Не  дай  Боже,  щоб  наше  поспiльство
довiдалося, по що ви сюди при?хали. Тодi i ми вас не охоронимо, хоч  би  i
голови за вас поклали... Скажiть тим панам, що вас сюди  прислали,  що  ви
бачили i чули, та ще добавте,  що  ми  як  ходили,  так  i  ходитимемо  на
поганцiв. А коли се невлад, то злучiть сво? сили з бусурменськими та йдiть
разом на наше Запорожжя вiйною. Та я вам заповiдаю,  що  не  верне  з  вас
neque nuntius cladis (анi виступ погрому). Вертайте собi  здоровi  додому,
бийте далi чолом султанам i ханам, возiть золота на гарач, а ми собi  його
опiсля заберемо. Розповiдьте те, що я говорив вiд цiлого козацтва, а  коли
вам зда?ться сього замало, то добрешiть ще дещо вiд себе.
   Сагайдачний очевидно був схвильований.
   - Прошу вашмосцi не обижати королiвських комiсарiв, -  крикнув  один  з
комiсарiв.
   Сагайдачний тупнув ногою i поглянув на нього так  грiзно,  що  його  аж
заморозило.
   - Тихо! Тут запорозька земля, i ми тут панами. - Та зараз запанував над
сво?м схвилюванням i каже: - Може, вашмосцi, пам'ята?те, що зробили вольнi
греки з послами перського  короля,  який  взивав  ?х  зiгнути  голову  пiд
перське ярмо? ?х закопали живих у землю. Ми не  слабшi  вiд  жменечки  сих
патрiотичних грекiв, а  вам  далеко  до  того,  щоб  з  тодiшнiм  перським
самодержцем рiвнятися. Се, чого ви вiд нас зажадали, може, ще ?  пiдлiшим,
як жадання персiв. Там жадали лише вiддатися в неволю, а ви  поводитеся  з
нами, начеб ми вже були в вашiй неволi. Я вам  раджу,  вашмосцi  комiсари,
ви?здiть скорiш звiдсiля...
   Вiн вклонився  комiсарам  i  вiдвернувся  вiд  них,  а  приступаючи  до
Пшилуцького, каже:
   - Се не дотика? вашмосцi, що я говорив. Будьте у нас гостями, як  довго
вам завгодно.
   Але ляхи вийшли всi разом. Пшилуцький був сердитий, аж дрижав:
   - Як можна так по-дурному поводитись i  говорити.  Ви  такi  здатнi  на
послiв, як я на бiскупа. Вам здавалося, що до  хама  говорите.  Вам  треба
було  говорити  полiтичне,  та  бодай  яку   обiцянку   додому   привезти,
задобрювати ?х i уговорювати. А ви обмежились до того нефортунного письма,
поза тим горо?жились i облизня пiймали. Я вам кажу,  що  незадовго  козаки
такий похiд уладять, що цiлий свiт буде про них говорити...
   Ляхам не  було  вже  чого  довше  на  Сiчi  побувати.  Козацтво  чогось
догадувалось i дивилось на них вовком.  Полякiв  не  хотiли  через  сiчовi
ворота пускати. Пшилуцький переказав, що хоче з Сагайдачним попрощатися, i
вiн там пiшов.
   Попрощавсь з усiма сердечне.  Анна,  прощаючи  його,  була  блiда,  мов
полотно, i тiльки раз поглянула йому у вiчi сво?ми живими  очима,  з  яких
виглядала розпука.
   - Не забудь, панночко, о що я тебе благав:  о  користь  пiдданцiв  пана
батенька прохати...
   - Обiцяю i додержу слова... - вiдповiла тихо.



   VI

   Сагайдачний поклав собi ?хати у Чепелiв  хутiр.  Вважаючи  це  за  довг
сво?? душi - вiдвiдати ще раз тi мiсця i поклонитись  мощам  сво??  ?дино?
дiвчини.
   Старий Чепiль зразу не похочував,  вiдкладав  з  дня  на  день.  Навiщо
роздряпувати  болячу  рану,  яка  ще  не  заго?лася?  Та  Сагайдачний  так
настоював, так просив, що нарештi старий згодився. Взяли з  собою  кiлькох
козакiв для безпеки i вибрались одного лiтнього дня в дорогу.
   По дорозi розказували  собi  те,  що  за  той  довгий  час  переживали.
Сагайдачний мав старому оповiдати, а той слухав з великою увагою. Особливо
цiкавився походом на Варну i жалував, що його там не було.
   - Зна?ш, Петре, якщо ти задума?ш який похiд, то пiду i я.  Може,  легко
забудеться мо? горе.
   - А який я буду з того радий, коли матиму при  собi  такого  досвiдного
чоловiка, як ти,  батьку.  Не  раз  прийде  скрутна  година,  а  кого-будь
радитись менi не ялось, i сам собi радити мушу, хоч дрижу на  саму  думку,
що може з того вийти лихо, а тодi козацтво пропаде, а з ним  i  моя  добра
слава... Та ось батьку, що я тобi скажу: я задумую з весною великий  похiд
на Кафу... Поки що не треба про це говорити, аби татари не довiдались...
   - Аж так далеко?
   - Авжеж. Моя душа чим-будь заспоко?тись не дасться. Ганятись за  малими
татарськими чамбулами або татарськими конокрадами - се не для мене робота.
Менi припали на долю великi, широко закро?нi завдання, про якi свiт мусить
заговорити. Таких думок у  мене  кiлька.  Коли  поживу,  то,  може,  ?х  i
виконаю. Тiльки я се тобi одному говорю, як рiдному батьковi, бо  се  менi
душу розпира?. Другi з мене, може б, за се посмiялись, на глум  взяли  мою
зарозумiлiсть, а менi не раз конче треба перед кимсь  щирим  виговоритися.
Через такi бiльшi походи козацтво набере сили i самопевностi себе, i  тодi
можна буде справдi щось великого, хосенного зробити для церкви  i  народу.
Тодi всi, а особливо Польща, мусять нас  боятися,  ще  заки  ми  з  ляхами
вiзьмемось за чуби. Се жде нас неминуче, та до  тi??  боротьби  треба  нам
добре пiдготовитись. Поки що хай ляхи гуляють з унiятами  по  Укра?нi,  се
пiдбурить народ до краю, ненависть до  панiв  поглибиться.  Ми  не  можемо
зачинати сi?? боротьби з тим, що Косинський або  Наливайко.  За  козацтвом
мусить стати увесь народ, вiд великого до малого, а тодi певно побiда буде
за нами, i ми запану?мо на сво?й землi.
   Поки що я бажаю собi спричинити  вiйну  мiж  Польщею  i  Турцi?ю.  Тодi
прийдуть до нас ляхи з поклоном, тодi буде нам право  збирати  по  Укра?нi
вiйсько. Та ми, зiбравши його раз, не розпустимо i не дамось розiгнати,  а
скажемо ляхам: "Давай, ляше, що наше, а то собi самi вiзьмемо". Хоч ми  не
зараз з Польщею розрiжемось, то все-таки жити будемо  не  пiд  Польщею,  а
побiч Польщi.
   На хутiр Чепеля ?хали тою самою дорогою, якою ?хали  звiдтiля  на  Сiч.
Сагайдачний тямив добре дорогу, хоч ?хали степом, де не було на чiм  оковi
спочити.
   Аж здалека побачили високi тополi, а далi  купки  меншо?  деревини.  На
обрi? помiж деревами показалися дими з хат:
   - Невже ж там село?
   - Так, се село, - вiдповiв сумно Чепель.
   Сагайдачним заволодiло якесь дивне почування.  Почував  у  серцi  якусь
нiжнiсть i розжалоблення. Став пильно розглядатися, аж став в одному мiсцi
пiд самiтною грушею. Злiз з коня, припав до землi i став ??  цiлувати.  По
його лицi плили гарячi сльози.
   - Що тобi, Петре?
   - На сiм мiсцi я востанн? прощавсь з Марусею, до того мiсця  вона  мене
супроводжала... Тепер вже ?дьмо далi.
   Наближалися до села. У них забилося живiше серце. На  вигонi  за  селом
пасли недолiтки  товар.  Вони  придивлялись  подорожнiм.  Аж  одне  хлоп'я
скрикнуло до товаришiв:
   - Та ж це наш пан сотник.
   Хлоп'ята стали вимахувати  шапками,  збiгались  у  купу  i  пхались  до
Чепеля, щоб поцiлувати його в руку.
   - Здоровi були, дiточки! Що у вас у селi доброго чувати?
   - У нас все гаразд...
   По?хали далi. Сотникова оселя стояла серед села. Тут був  великий  рух,
бо якраз звозили з поля хлiб. Бондаренко стояв лише в сорочцi на стiжку  i
складав снопи, якi йому з возiв угору  подавали.  Заслонивсь  долонею  вiд
сонця, та й зараз пiзнав свого добродiя.
   Миттю зсунувся з стiжка i побiг до гостей.
   - Слихом слихати, видом видати, якi любi гостi! Вiтайте, батьку,  та  у
хату просимо. Гей, хлопцi! Вiзьмiть вiд гостей конi.
   Чепiль скочив з коня i став Бондаренка обнiмати.
   - Горпино! А чи ? ти там? Бiжи сюди гостей вiтати...
   З кiмнати вибiгла на рундук здорова, гарна молодиця. Вона була боса,  в
сорочцi та спiдницi, ??  фартушини  держалось  дво?  бiлявих  дiток.  Вони
дивились несмiло на гостей, повтикавши пальчики в ротик.
   - Батеньки! Та це ж наш  пан  сотник,  наш  добродiй.  -  Вона  вiдняла
рученята дiтей вiд фартушини i побiгла з рундука гостям назустрiч.
   - Здорова була, моя дитино люба, як вам живеться?
   - Славити Господа, гаразд. Боже мiй, а ми при  роботi  так  замарались,
загавились, що я нi себе, нi дiток не прибрала, нi хати не припрятала...
   - Я з сього бiльш радий, якби я мав застати вас повбираних та в холодку
в садочку, - хто дба?, той ма?...
   -  А  хто  ж  це?  -  питають  Бондаренки  обо?  разом,   вказуючи   на
Сагайдачного.
   - Не пiзна?те мене, добрi люде? Я ж Петро, а ти, сестро  Горпино,  мала
бути  дружкою  на  нашiм  весiллi  з  Марусею...  Здоровi  будьте!  -  Вiн
поцiлувався з Остапом i Горпиною. - Вiтай,  щира  подруго  мо??  незабуто?
Марусеньки! - У нього тремтiв голос.
   Тепер прийшла черга на дiток. Мама заохочувала ?х, щоб привiталися.
   Сагайдачний узяв обох на руки i  став  цiлувати  та  голубити.  Вiн  аж
просльозився... Можна здогадатися, про що вiн думав.
   Пiшли  в  хату.  Тут  нiчого  не  змiнилося:   Бондаренки   нiчого   не
переiначували, начеб вони тут на часок, поки самi господарi не  вернуться,
прийшли жити. Сагайдачний обкинув усе оком i нагадав усе вiдразу,  що  тут
було. Тут вiн Марусю посватав, тут вiдбулися заручини, тут началось i  тут
завмерло його щастя. Не видержав, щоб не зайти у кiмнату покiйно?  Марусi.
За ним пiшла Горпина. I тут було все по-давньому, навiть такi самi  квiтки
стояли у горнятках на вiкнi.
   - Спасибi, сестро, що заховала тут усе по-давньому,  велике  спасибi...
Дивишся, так тобi зда?ться,  що  те  все  дiялось  лише  вчора,  що  от-от
вiдчиняться дверi i увiйде покiйниця така, якою вона була за життя...
   - Хiба ж я менше Марусю любила,  як  ви  всi.  Вона  менi  з  думки  не
сходить... От так зайду сюди на часок, посиджу,  та  усе  нагадаю.  Маруся
була мо?ю подругою, i мiж нами не було нiчого тайного.
   Пiшов вiдтак у садочок, у пасiку, згадав старого Ониська, а опiсля став
у великiй задумi проходжуватись по садку, по тих стежках, куди проходжавсь
з любою дiвчиною. Нагадав i препоганого Срулька i жалував, чому  вiн  його
тодi не роздавив, мов жабу. Усе з його причини  сталося.  Та  хто  це  мiг
вiдгадати?
   Посумувавши так довгенько, вернув у хату, де Горпина частувала сотника.
   Остап вийшов  до  челядi,  що  пiд  розлогою  грушею  обiдала.  Горпина
оповiдала сотниковi, як вони живуть, що за той час  у  селi  сталося,  хто
вмер, а кому вродилась дитина.
   Вернув потiм Остап у хату.  Вiн  знову  розказував  сотниковi  за  сво?
господарськi турботи, начеб гостевi,  як  сво?му  господаревi,  здавав  iз
усього звiт.
   Сагайдачний пiзнав зараз, що Остап, хоч козацька дитина, бiльш  приста?
душею до хлiборобства. Але таких треба Укра?нi теж.
   Поживившись,  пiшли  обидва  на  кладовище.  Воно  лежало  при   старiй
дерев'янiй церковцi, докруги окопане ровом, над котрим росли старi розлогi
липи та берези. З-помiж високо? пожовкло?  вiд  сонця  трави  стирчали  на
могилках низькi хрестики. На липах та квiтах серед трави бринiли  мухи,  в
травi вiдзивались цвiркуни.  Сонце  дуже  пригрiвало.  Видно  було,  як  у
променях сонця дрижало повiтря.
   Обидвi могилки стояли бiля себе з  низькими  кам'яними  хрестами.  Були
рiвно обгорненi та обсадженi зеленим барвiнком i такими самими квiтами, як
тi, що росли пiд вiкном у Марусi. У головах Марусi росла червона калина.
   - Оце Марусина могилка, - каже Чепiль. Сагайдачний припав до не?  лицем
i став сердечне плакати, потiм пiдвiвся навколiшки i довго молився. Опiсля
присiв на бережку могилки i важко задумався.
   Зда?ться, що був би так пересидiв цiлу нiч,  аж  Чепiль  узяв  його  за
плече.
   - Годi, Петре! Пора нам вертатися. Смутком вмерлого  не  воскресиш,  та
лише бiднiй душi муку завда?ш. Вона з того дуже суму?. Ходiмо.
   Сагайдачний начеб зi сну прокинувся. Потер чоло рукою, поцiлував ще раз
могилку i зiрвав собi кiлька квiток, якi сховав  за  пазуху.  Вертаючи  до
хутора, не говорили до себе нiчого. Сонце вже зайшло. З пасовиська  вертав
у село товар, розлягались по тихому  селi  спiви  дiтвори,  що  з  товаром
верталася додому.
   Горпина ждала гостей з вечерею. Жiнки  ладили  пiд  грушею  для  челядi
вечеряти. Остапа ще не було  в  хатi.  Вiн  кiнчив  завершувати  стiжок  з
хлiбом. Увiйшов у хату, цiлий зiпрiлий сiв на лавi i став оповiдати гостям
про сво? господарськi справи:
   - Слава Богу, довелось звести цiлий стiжок хлiба, на якому не  було  нi
каплi дощу, i треба було його зараз завершити, бо, може, схоче дощ iти, то
б увесь стiжок пропав...
   По вечерi каже Горпина:
   - Мо? любi гостi спати будуть на сво?х мiсцях. Пан сотник у свiтлицi, а
пан Конашевич хiба найлюбiше в Марусинiй  кiмнатцi,  там,  де  вона  його,
недужого, доглядала. Вже все приладжене як слiд.
   Сагайдачний пiшов зараз сюди, став навколiшки перед iконою,  що  висiла
над постелею, i гаряче молився за ?? душу...
   Надворi заходила  пречудна  укра?нська  лiтня  нiч.  З  садка  заносило
пахощами у вiдчинене вiкно. Щебетання  птицi  замовкло.  Десь  здалека,  з
болота, доходив жаб'ячий хор. У селi десь заричала корова, заблеяла вiвця.
Iнколи  загавкала  собака,  так,  вiднехочу,  лише  для   свого   собачого
обов'язку. Там знову чути було дiвочу пiсню десь iз садочка...
   Сагайдачний виглянув крiзь вiкно на свiт божий. Блакитне небо  вкрилось
рясними зорями, що виринали одна по однiй...
   Вiн роздягся i  лiг  у  постелю.  Вiкно  оставив  незачинене.  Хоч  був
утомлений, не мiг заснути, був  дуже  зворушений  усiм  тим,  що  сьогоднi
пережив. В головi перебiгали ро?м рiзнi думки, рiзнi спогади з  недавнього
минулого.
   На небi зiйшов  ясний  мiсяць.  Сагайдачний  помiтив,  як  увесь  садок
вiдразу засiяв срiбним сяйвом.
   Сагайдачний заплющив  очi  i  силувався  заснути  пiд  ритмiчний  голос
цвiркуна, що вiдзивався з-пiд пiчки
   У хатi стало  щораз  бiльше  яснiти,  начеб  у  хату  сонце  засвiтило.
Сагайдачний побачив яснiсть мимо заплющених очей. Вiдкрив очi i  знову  ?х
заплющив, бо яснiсть разила його зiр. Робив так кiлька разiв, поки око  до
цього свiтла не привикло. Та зараз  побачив  щось  таке,  вiд  чого  серце
перестало битись, i кров у жилах мимоволi застигла.
   Бiля дверей стояла Маруся, окружена яснiстю, наче на образку. Вона була
одягнена так, як ?? у домовину нарядили, про що Горпина йому  розказувала.
Гарно заплетена коса звисала гадюкою на ?? високих  грудях,  на  мережанiй
сорочцi. На головi вiночок iз зеленого барвiнку, на ши? коралi  з  золотим
хрестиком. На нiй зелений оксамитний байбарак, обшитий  золотими  тасьмами
та вишивками. Червона, мов кров, спiдниця i шовкова мережана  запаска,  ??
стрункий стан оперiзував шовковий пояс, а за ним заткнена гарна  бiленька,
мов снiг, хустина...
   Сагайдачний лежав, мов задеревiлий. Вiд привиду не мiг  очей  вiдвести.
Хотiв пiднести руку, щоб заслонити очi, та не мiг рукою рушити. Рука  була
важка, начеб хто у жили олова наклав...
   Маруся зближалась поволi до постелi з ангельською  усмiшкою  i  поклала
свою м'ягеньку, мов оксамит, руку на його  гаряче  чоло.  Вона  заговорила
нiжно, наче мати до мало? дитини.
   - Чого ти, Петрусю, так налякався? Хiба не пiзна?ш  сво??  Марусi?  Мiй
любий, ?диний, геть жах, геть смуток! З далекого свiту приходжу  до  тебе,
щоб з тобою поговорити, розважити тебе, повеселити...
   Вона стояла бiля постелi так, як колись, коли вiн перший  раз  у  сво?й
немочi вiдкрив очi i питав: "Чи ти ангел, чи дiвчина?"
   Вiд  тих  м'яких,  нiжних  слiв  вiдразу  заспоко?вся.   Серце   билось
правильно, жах минувся, i яснiсть Марусиного лиця вже не разила  очей,  не
ослiплювала, i вiн мiг тепер в ?? лице дивитись.
   - Давно я бажала до тебе навiдатись та уговорити тебе, щоб так дуже  за
мною не побивався. Ось якраз трапилась нагода стрiнути тебе  у  сiй  самiй
кiмнатцi, де ти мене перший раз побачив... Правда, Петрусю?
   - Правда, моя Марусенько ?дина. Та скажи  менi,  як  тобi  живеться  на
тамтiм свiтi?
   - Не скажу тобi сього, бо не зрозумi?ш. Розум  живо?  людини  заслабий,
щоб з'ясувати собi, як живуть на тому свiтi угодники божi. Знай тiльки, що
я щаслива. Я щаслива таким щастям, якого люде на землi не знають. Живемо з
матiр'ю разом та вас дожида?мо. Наш тато прийде до  нас  ранiше,  на  тебе
треба буде довше пiдождати. Та се "довше" значить лише по вашому розумовi,
бо на тiм свiтi нема? нi "довше", нi "ранiше". Ми не мiримо часу, бо у нас
одна вiчнiсть...
   Я тебе, мiй Петрусю, за?дно бачу, хоч не вiдчуваю тво?х турбот, бо  для
нас незрозумiле те горе, яке люде на землi терплять.  Лише  моя  любов  до
тебе не припинилась через мою смерть. Коли моя душа вiд тiла  вiдлучалась,
ти тодi у Ки?вi на панських покоях побував. Ти гарно там вiвся, мiй любий,
i я дуже з сього радiла. Я бачила, як  ти  з  Ки?ва  утiкав,  бачила  твою
роботу на Запорожжi, бачила тебе у походi на Варну. Ти гарних дiл доконав,
стiльки хрещеного люду з неволi визволив. Я  бачила,  як  ?х  молитви,  ?х
благословення йшли, мов дим Авлево? жертви, прямiсiнько до господа Бога. А
вже найкраще тво? дiло - то з тим потурнаком, що ти його, грiшного, не дав
зараз вбити, а до покаяння привiв. Я бачила,  як  його  ангел-хранитель  з
яснiючим вiд радостi лицем линув до Господа  звiстити,  що  такий  великий
грiшник покаявся. Так воно у нас, Петре,  водиться.  Лише  добрими  дiлами
можна собi на небо заслужити. Й мене лиш те завело мiж божих угодникiв, що
я за мого короткого  життя  успiла  доброго  зробити.  Сi  бiднi,  немiчнi
бабусi, сi старцi, котрим я страву носила, вони вимолили для мене небо.
   Я всi тво? задушевнi думки знаю. Ти вибрав собi пряму i  добру  дорогу.
Тво? замисли по бiльшiй частi сповняться. Ти поставиш  козацтво,  так,  як
воно ще нiколи не було. Воно пiд тво?ю рукою стане  могутн?  i  сильне,  i
вороги боятись його будуть. При тво?й помочi  наша  церква  пiднесеться  з
упадку, в якому вона тепер. Ти поможеш нашому  народовi  пiднести  голову,
але Польщi ти не переможеш. Тобi припало  на  долю  добути  вiд  не?  лише
розумом дуже багато, чого тепер Польща не хоче дати. З  того,  що  ти  вiд
Польщi розумом здобудеш,  скориста?  твiй  наслiдник  у  гетьманствi.  Вiн
розiб'? Польщу тими засобами, якi ти придба?ш, розiб'?  ??  так,  що  вона
втратить силу i нiколи бiльше не пiднесеться.
   - Хто ж буде мiй наслiдник?
   - Ти його не зна?ш, хоч вiн вже живе. То  я  тобi  його  зараз  покажу.
Покажу тобi дещо з того, що вiн робитиме. Ходи зi мною... Ходи зi мною...
   Маруся взяла його за руку,  i  вiн  устав.  Десь  вiдразу  дiлась  його
сонливiсть i утома. Почував себе тепер легким, мов  перце.  Маруся  повела
його у садок.
   - Пам'ята?ш, як ми тудою походжали?
   - Сього я нiколи не забуду.
   - Тепер ходiмо далi, - вона держала його за руку.
   Вiн зауважив, що пiдносяться легенько вгору, все вище i  вище.  А  далi
пiднеслись вище дерев, а за хвилю цiле село, осяяне ясним свiтлом  мiсяця,
було пiд ними. Неслись у далекий, тихий, чистий простiр.  Вiн  не  почував
жодного страху, що так далеко вiд землi вiдстав. Йому  було  на  душi  так
легко, так весело, як ще нiколи досi. Розумiв, що його душа  вiдстала  вiд
тiла так, як коли людина вмре. Вони все держались за руки...
   - Бачиш оцю довгу срiбну ленту, що так гадюкою по землi в'?ться?
   - Се, либонь, Днiпро.
   - Так, Днiпро-Словутиця, дивись добре, зараз i його острови побачиш,  i
твою дорогу Сiч-матiр...
   Вiн побачив, що на землi стояв ясний  день,  хоч  сонця  нiде  не  було
видно.
   Побачив справдi i Сiч, а там стiльки народу, мов мурашок.  А  далi  усi
згуртувались у купу, либонь, на велику раду  зiбрались.  Якийсь  кремезний
козак стояв усерединi збору i говорив, а козацтво пiдкидало вгору шапками.
   - Що воно там робиться, Марусю?
   - Там йде велика рада над тим, як  на  ляха  стати  та  прогнати  ?х  з
Укра?ни з усiма ?зу?тами та жидами... А сей, що насерединi сто?ть, то саме
твiй наслiдник, про якого я тобi говорила. Там пiдсува?ться вiкова  хвиля.
Там збира?ться чорна хмара,  з  яко?  вдарить  грiм,  вiд  котрого  Польща
затруситься у сво?х основах. Вона не перестане труситись i хитатись,  поки
не впаде. А тут що ти бачиш?
   Сiч пропала йому з очей, i вiн тепер бачив широкий степ, по якому  йшло
вiйсько. Днiпро було видно i далi. Далi Днiпром плили з вiйськом  байдаки.
Iз берега хтось до них промовля?, вони виходять на берег  i  братаються  з
вiйськом, що йшло степом.
   - Се, бачиш, ляхи послали укра?нцiв, мов  осво?них  вовкiв,  щоб  сво?х
братiв-запорожцiв на куски шматували. Та се не  повелось.  Твiй  наслiдник
перемовив ?х, i вони з'?днались на спiльного ворога. А тепер що ти  бачиш,
Петре?
   - Козацьке вiйсько до бою ладиться. Гарно стають, видно,  що  неабиякий
ватажок ?м отаману?... Так, то люблю, - говорив врадований Сагайдачний.  -
А се що, тi багатi шатра, коляски i тi гарнi панськi конi? А тих людей, то
й не злiчиш...
   - То панська шляхта на козакiв зiбралась.  Самi  ясновельможнi  пани  з
сво?ми багатствами та двiрнею...
   У тiй хвилi Сагайдачний затремтiв.
   - Я боюся за козацьке вiйсько, - каже. - Он там орда  сто?ть,  як  вона
хитро зача?лась, мов хижак,  щоб  на  добичу  кинутись.  Тодi  i  ляхи  ?м
поможуть. Чи не можна би, Марусенько, козакiв остерегти перед  небезпекою?
- просив сво?? товаришки.
   - Не турбуйсь,  тепер  орда  в  злуцi  з  козаками,  вони  з  козацтвом
змовились i у свiй час кинуться разом на ляхiв.
   - Хто? Татарин у союзi з козаками? Як се можливо?
   - Чого ж так чуду?шся? Хiба ти не сказав польським комiсарам на Сiчi те
саме?
   - Я так казав, щоб ?х налякати, але се неможливе.
   - А воно так справдi буде. Але ся приязнь не  буде  щира.  Вони  опiсля
зрадять козакiв i з ляхами получаться, та се буде не зараз...
   - Де ж се все робиться?
   - Не зна?ш того мiсця? А що там бачиш?
   - Якiсь води кров'ю плинуть...
   - Се мiсце звуть Жовтi Води,  а  зараз  вони  почервонiють  вiд  вражо?
кровi. Задержимось тут i побачимо бiй.
   Сагайдачний бачив усi рухи вiйська, бачив, як козаки з татарами громили
ляхiв, як потiм в'язали панiв у пута  i  вiдвозили,  як  забирали  панську
здобичу.
   Та образ пропав вiдразу, начеб його хто здмухнув. Нiчого не було видно,
хiба степ широкий.
   - А чи той мiй наслiдник у козацтвi визволить усю Укра?ну з  польського
ярма? Чи стане за ним увесь укра?нський народ?
   - Народ послуха? справдi його  голосу,  стане  за  ним,  та  так  довго
стоятиме, поки вiн з народом буде. Вiн щира людина, та не одне  прогавить,
а з сього вийде таке лихо, що аж страшно подумати... Опiсля, може би,  вiн
i поставив Укра?ну самостiйно,  та  вiн  завчасно  минеться.  Його  вороги
отруять... Польщу вiн повалить, вона вже нiколи не буде тим, що  тепер  ?.
Але самостiйностi Укра?нi вiн не виборе, i  на  це  треба  буде  ще  довго
ждати...
   - Боже мiй, як би менi хотiлось остерегти його, та, либонь, я  й  знати
його не буду...
   - Ти його пiзна?ш. Вiн пiд тво?ю булавою служити буде, та  ти  його  не
остережеш i нiчого не вдi?ш, бо  того,  що  провидiння  боже  для  Укра?ни
призначило, жоден чоловiк не перемiнить. Та ти знай i запам'ятай собi,  що
Укра?на не загине, хоч як ?? вороги угнiтати будуть. Натепер буде  з  тебе
сього, що ти бачив. Не дивись на дуже далеку мету, бо ти сього  робити  не
будеш. На Польщу  ти  не  добувай  шаблi,  бо  не  всто?ш,  i  славу  свою
запропастиш, i козацтво пропаде.  Вихiснуй  сво?м  розумом  кожну  скрутну
годину Польщi, а багато вiд не? видреш... Вертаймося в  село,  бо  й  менi
пора до себе вертатися...
   Завернули в село.
   - На розставаннi ще тобi одне скажу, - не побивайся за мною нi  ти,  нi
тато. Я щаслива, i на землi не було б менi так добре. Тепер прощавай,  мiй
вибраний козаче. Ступай сею дорогою, на яку ступив, а певно зайдеш там, де
я тепер. Прощай!
   Вона пустила руку Сагайдачного, i вiн став на землi. Хотiв  ??  ще  раз
пiймати за руку, та вона пiдiйшла вже високо. Вiн бачив, як вона  звернена
була ангельсько-яснiючим лицем, поки  не  зникла  з  очей.  На  тiм  мiсцi
осталась ще яснiсть, яка щораз погасала.
   - Марусю! - скрикнув Сагайдачний i вiд свого власного голосу прокинувся
зi сну. Його обливав гарячий пiт, i серце дуже билося. Якраз  свiтив  йому
мiсяць i вiчi сво?м бiляво-мертвецьким лицем. За вiкном було тихо,  мов  у
могилi. За  пiчкою  цвiрiнькав  свою  одноманiтну  пiсеньку  цвiркун.  Над
постелею по  стiнi  трiпотiла  крильцями  якась  велика  нетля...  -  Свят
господи! - хрестився Сагайдачний. - Оце був сон...
   Вiн став нагадуватися, що в тiм чарiвнiм снi чув i бачив. Переповiдаючи
це в пам'ятi, запам'ятовував собi кожну подробицю.
   - Такий вiщий сон, певно, вiд Бога. Марусина душа таки була бiля  мене.
Марусi подякувати за те треба, що я почув i побачив.
   Вiн устав зараз i одягнувся.  Узяв  свiй  короткий  кинджал  на  всякий
припадок i перелiз вiкном у садок. Усе тут побачив,  що  недавно  бачив  у
снi. Великий мiсяць мертвецько-блiдим лицем освiтлював садок  i  виписував
дивогляднi образи тiнями дерев i кущiв. Десь  у  дуплi  верби  вiдзивалась
сова, а решта - мертвецька тишина.
   Сагайдачний перелiз огорожу i пiшов прямо на кладовище.  Попрямував  до
могили Марусi. Тут було тихо, мов у  домовинi.  Вiн  не  прочував  жодного
страху. Прикляк бiля могилки, заложив  руки,  як  до  молитви,  i  говорив
стиха:
   -  Марусенько,  дiвчино  моя  ?дина!  Я  гадав,  що  з   тво?ю   смертю
розстанемось навiки. Та сей чудовий,  чарiвний  сон  навчив  мене,  що  ми
нiколи не розлучимось. Я гадав, що ти лише за життя будеш  менi  провiдною
зiркою, а то бачу, що ти  останеш  нею  до  кончини  мого  земного  життя.
Послухаюся тебе, мов дитина, пiду вибраною  дорогою  до  слави,  на  хосен
сво?? церкви i укра?нського народу. Коли я пiд тво?ю опiкою, то я  певний,
що не заблукаюсь. Велика тобi дяка вiд  мене,  що  до  мене  з'явилася  та
вiдкрила менi таке, чого я не знав. Нiчого менi плакати за тобою, коли  ти
щаслива. Тепер менi ясно стало, що усе на свiтi  марниця,  су?та,  а  наша
мета по тiм боцi у горнiм ?русалимi. Ми тут мiзернi подорожнi-слiпцi. Та я
почуваю себе  щасливим,  що  менi  Бог  послав  таку  провiдницю,  як  моя
агельська Маруся. Вiчна тобi пам'ять, моя незабута...
   Вiн устав. Почував  себе  веселим  i  бадьорим.  Узяв  грудку  землi  i
пов'язав у хустину. Вернувся тi?ю самою  дорогою  додому  i  зараз  крiпко
заснув...



   VII

   - Хiба, батьку, вертаймося на Сiч,  -  говорив  уранцi  Сагайдачний  до
Чепеля. - Я вже усе зробив, по що сюди при?хав,  а  там  жде  мене  велика
праця.
   Чепiль зараз завважив у Петра велику перемiну вiд вчорашнього дня i  не
мiг з дива вийти, що з ним за одну нiч сталося.  Вчора  ходив  сумний,  як
хмара, плакав, а сьогоднi вiн веселий, начеб на весiлля ладився.
   Сагайдачний повiв старого у садочок i розповiв йому  свiй  сон.  Старий
слухав уважно, похитав головою i каже:
   - Ти щасливий, бо менi такий сон не присниться.  Та  коли  тобi  Маруся
сказала, що живе з мамою, то i моя небога живе мiж угодниками божими. Коли
так, то i менi не слiд побиватись за нею, бо менi ближче до них, як  тобi.
Менi би лише мо? грiхи спокутувати поки ще час.
   - Якi там грiхи за вами, тату! Усi ми грiшнi, та воно проща?ться,  коли
вони добрими вчинками рiвноважаться...
   Чепiль начеб не чув тих слiв...
   - Я знаю, що роблю. Менi дорога у монастир вiку доживати...
   - Тату! Далебi, що грiх вам таке говорити. На монастир для вас ще пора.
Ви чоловiк дiл. У монастирi не буде з вас нiякого пожитку, бо в ченцi  вас
не пострижуть, а сидiти там i дармо хлiб ?сти, то грiх. Ми, тату, ще не  в
один похiд пiдемо, бусурмена погромимо та  християнський  народ  з  неволi
освободимо. Такими вчинками легше собi на царство  небесне  заслужити,  як
молитвами та постами. Ми тепер ось  що  зробимо:  вiдслужимо  панахиду  за
покiйницями, справимо поминки, пiдемо ще раз на могилки  та  й  у  дорогу,
тату, до лицарського дiла...
   Побули ще на хуторi два днi. Вони ходили по селу, вiдвiдували знайомих.
Бондаренки радi були гостям з цiлого серця.
   Як вони вiд'?здили, то сливе не все село ?х супроводжало добрим  словом
i благословенням.
   Сагайдачному  не  сходив  з  ума  той  чарiвний  сон.  Вiн  мав   святе
переконання, що покiйниця справдi до нього приходила  з  того  свiту,  щоб
впевнити його, що вiн ступа? по добрiй дорозi, яку собi вибрав. Отож  йому
треба органiзувати козацьке вiйсько, бити невiрних i дратувати на  Польщу,
поки вона не присмирнi?. До то? точки його дiяльностi було все одобрене. А
далi не можна йому йти до того, що у сво?й душi  лелiяв.  З  Польщею  йому
воювати не можна. З нею треба хитрити i  торгуватися,  видирати  у  не?  в
скрутних хвилях по шматковi те, що вiн  хотiв  вiдразу  здобути  шаблею...
Саме Запорожжя багато вiйська не зможе вдержати.  Треба  його  творити  на
Укра?нi в таку хвилю, коли Польща буде змушена козакiв на помiч кликати  i
за ре?стр забуде. А коли на Укра?нi стане козацьке вiйсько,  тодi  i  пани
матимуть морес i поступляться.
   Так думав Сагайдачний, вертаючи на Сiч.
   Зараз обмiркував усi потреби до великого походу на Крим, аж до Кафи,  i
взявся палко за приготування, не кажучи нiкому з старшин. З  одним  Iскрою
та Марком вiн частенько радився, замкнувшись у сво?м домику на ключ.
   Обмiркували дiло так, що у Кафу треба йти i морем, i сушею. Кафу  треба
брати з двох бокiв. А коли б одне не повелося, то  остане  друге,  а  коли
обом походам поталанить, то так i краще. Сагайдачний був цього певний,  що
його виберуть наказним у тiм походi. Вiн той вибiр прийме, бо вiн  почува?
в собi силу, що це дiло переведе славно. Коли б до того  прийшло,  то  вiн
пошле на море Iскру, бо це мистець до морського походу.
   Кому припало би тяжче завдання? Морем  то  вже  козаки  не  раз  плили,
нападали на Синоп, Трапезонт, Козлiв. Бiльша штука буде  перебитись  через
Крим, через те татарське муравлисько аж на другий кiнець.
   Пiсля цього плану треба було i приготуватись. Вишколити  кiнне  i  пiше
вiйсько, гармату приладити,  вишколити  плазунiв,  могильникiв,  приладити
багато таборових возiв, приладити човни i бервена до  ставлення  походових
мостiв через рiки, набудувати великих байдакiв, приладити багато  мунiцiй,
харчiв i пашi. В Криму не можна буде за пашею розбiгатися, треба мати  все
сво?.
   Велись запопадливi приготування через цiлу осiнь i зиму.
   Козаки  не  могли  вiдгадати,  кудою  пiде  похiд.  Ладять  байдаки   -
значиться, пiдуть на море. Ладять кiнноту i  вози  таборовi  -  значиться,
похiд суходолом. Буде два походи: на туркiв - морем, на Польщу - сушею.
   Наспiла весна. Сагайдачний  сказав  тодi  сiчовiй  старшинi,  що  треба
зробити. Похiд на Крим можливий ранньою весною, поки трава зелена.  Опiсля
татари можуть запалити степ, а це було б дуже небезпечно.
   Рада старшин прийняла думку Сагайдачного. Козацтву треба дати роботу, а
то чого доброго стане кипiти, потворяться партi?, i може прийти до якогось
нерозважного кроку.
   Кошовий скликав велику раду i тут був проголошений похiд на Кафу.
   - Чому не на ляхiв? - питали козаки.
   Сагайдачний пояснив дiло так:
   - Як зна?те, панове товариство, я минулого року ходив з ляхами у  Крим,
аж  у  Кафу.  Ви  зна?те,  що  Кафа  -  то  головна  торговиця   хрещеними
невольниками. Я до усього гаразд придивився. В менi кров застига?  на  сам
спогад. Я дививсь на страшнi муки тих бiдних людей i я  заприсяг  собi  на
?вангелi?, що не спочину, поки не  намовлю  вас,  товаришi,  до  того,  що
козацтво доброхiть зiрветься, розiб'?,  розтрощить  те  турецьке  пекло  i
освободить  нещасних  мученикiв.  За  се  усi  матимемо  велику  ласку   у
милосердного Бога... I я обiцював собi, що коли б  козацтво  не  послухало
мого розпачливого голосу i не пiшло на се  лицарське  велике  дiло,  то  я
кидаю все, i йду в монастир, та в ченцi пострижуся. Коли б я сього святого
обiту не мiг сповнити, так я присвячу Господовi мо? цiле  життя.  Пригадую
вам, що в Кафi таке велике багатство, стiльки всього добра, що  коли  його
здобудемо, то кожний з вас у золотi ходити буде. Тепер ви вирiшуйте! Як  я
вам не потрiбний тут, то скажiть, що не пiдете, най надягну чернечу рясу.
   - Не може так бути. Ти козацтву потрiбний, а за монастир i  не  говори,
бо се нiсенiтниця, - каже один запорожець.
   - Але все ж таки, товаришi, коли б я мав обiту не додержати,  то  краще
для мене спасiння душi, чим козацька слава...
   - Та чого репету?ш? - говорив другий. - Нiхто тобi козацько?  слави  не
вiдбира?...
   - Панове, говорiмо прямо, без викрутасiв та вихилясiв: согласнi йти  на
Кафу чи нi?
   - Согласнi, гаразд, нам усе одне воювати  з  ким-небудь.  Коли  б  лише
козацтво не залежувалося та даремно хлiба не ?ло.
   - Коли согласнi, - говорив кошовий, - так  давайте  зараз  вибирати  на
наказного.
   - Сагайдачний буде наказним, нiхто другий.  Вiн  неабиякий  ватажок,  а
тепер ще й дорогу у Кафу роздивився.
   Сагайдачний кланявся i дякував товариству за честь. Йому подали булаву.
Тодi вiн зняв шапку,  обернувся  на  церкву  i  говорив  сильним,  високим
голосом:
   - Присягаю господовi i святiй Покровi, що не спочину, поки  не  виконаю
обiту, зложеного Богу, поки не розiб'ю орди, не зруйную Кафу, не освободжу
невольникiв або ляжу головою... Так менi, господи Боже, поможи!
   - Амiнь! - гукнули козаки в один голос. - Ми всi те саме присяга?мо.
   Сагайдачний говорив далi:
   - Коли менi припала велика честь отаманувати  над  славним  Запорозьким
низовим вiйськом, то я вiдповiдаю за вас всiх, хто  пiде  зi  мною  у  той
похiд. А коли так, то вимагаю вiд вас послуху мо?м приказам. Я готовий  за
кожного з вас покласти голову, але того самого жадаю вiд вас усiх.
   - Ми радi тебе слухати, мов рiдного батька...
   - Панове товариство! Пiдемо на Кафу двома  шляхами.  Я  поведу  вiйсько
прямо на Перекоп, через Крим, а Iван Iскра пiде на байдаках морем...
   - Гаразд, ми згоднi.
   - Мо?м обозним ставлю  Марка  Жмайла,  полковниками  наставляю  Чепеля,
Струка, Вичосу i Бодака. Вони хай мiркують, кого у сво?х сотнях  сотниками
понаставляти. У походах так  повинно  бути,  що  товариство  вибира?  собi
наказного старшину, а решту порядку? вiн сам.
   - Згода!
   Рада скiнчилася, стали розходитися.
   Сагайдачний прикликав свою старшину в кошову  канцелярiю  i  тут  довго
радили.
   До походу вже  було  все  приготовлене.  Зараз  на  другий  день  стали
перевозити похiдний табiр на  берег  Днiпра.  Перевезено  вози,  нагруженi
усякими  припасами,  гармати,  конi.  На  березi  Днiпра  обозний   Жмайло
порядкував. Рiвночасно зносили припаси на байдаки, призначенi до морського
походу.
   Робота протяглась цiлий тиждень. Сагайдачний узяв з собою десять  тисяч
добiрного вишколеного вiйська. Перший раз мав нагоду бути отаманом велико?
сили...
   Вiн був гордий з того, що то була його органiзацiя,  його  вишкiл.  Вiн
знав, що цi люде мають до нього повне довiр'я i пiдуть за ним в  огонь,  у
саме пекло. Вiн знав, що коли  вiйсько  вiрить  сво?му  отамановi,  то  це
значить,  половина  побiди...  Тепер  була  цiла  штука  в  тому,  щоб  цю
органiзацiю удержати в найтяжчiй хвилi, вдержати вiйсько в залiзнiй  руцi.
Того пильнував вiн дуже. Про все мусив знати,  нiчого  без  його  волi  не
могло зробитися. До нього приходили безвпинно розсильнi козаки i вiдходили
з твердими приказами, яких не вiльно було не виконати.
   Як вже все було готове i до походу уставлене,  Сагайдачний  зiбрав  усю
старшину i пiшов у церкву.
   - Зачинаймо, товаришi, з Богом, то Бог буде нам благословити.
   По молебнi переплили на  берег.  Сагайдачному  привiв  Антошко  гарного
турецького коня. Вiн об'?здив з старшиною  установленi  в  порядку  полки,
його вiтали окликами:
   - Слава Сагайдачному! Здоров будь, батьку отамане!
   На сiчовi вали вийшли всi, що остались у  Сiчi.  Сiчовий  пiп  у  ризах
благословив вiйсько хрестом. На валах заревiли  гармати.  Сагайдачний  дав
знак булавою i  похiд  рушив  з  мiсця.  Рiвночасно  на  байдаках  вдарили
веслами.
   А в цю мить на березi i на байдаках залунала козацька пiсня,  забринiла
бандура.
   Сагайдачний, окружений сво?ю старшиною i  розсильними  козаками,  рушив
посерединi свого вiйська...



   VIII

   Кожного вечора, як  ставали  на  нiчлiг,  порядкувався  возовий  табiр.
Возами окружали цiлий обоз, розставляли чати на вiддаль рушничного стрiлу,
запалювали огнi довкруги табору, щоб хто  небажаний  вночi  пiд  табiр  не
пiдкрався. У цьому порядкуваннi вiйсько мало таку вправу, що в кожну хвилю
на слово команди похiд припинявся, миттю заточували вози у чотирикутник, а
всередину ставало вiйсько i конi. Вночi нiкому не було вiльно з табору без
дозволу старшини виходити.
   Сагайдачний  показався  у   походi   дуже   строгим   отаманом.   Карав
погрiшившихся без  пощади.  Зараз  на  першому  нiчлiзi  приказав  кiлькох
розстрiляти за те, що на сторожi позасипали. Одного розстрiляв за  те,  що
впився. Повага Сагайдачного мiж козацтвом була така велика,  що  нiхто  не
поважився ремствувати за такий строгий присуд.
   Вимагаючи вiд других послуху, вiн був  i  для  себе  дуже  строгим.  Не
вимагав для себе нiчого бiльше, як стiльки, що дiставав  звичайний  козак.
Спав на возi, як i другi. ?в посполу з другими, спав дуже  мало,  а  вночi
вставав i пильнував, чи сторожнi на сво?му мiсцi, чи огнi позапалюванi.
   Через цю суворiсть була у вiйську карнiсть, послух, i усе йшло,  мов  у
годиннику.
   Першою  перешкодою,  яку  стрiнув  Сагайдачний,  то   був   Перекоп   -
по-татарськи Аркапу - Золотi ворота у Крим. Вiн лежав  на  тiй  шийцi,  що
веде з материка на Кримський пiвострiв. Значення його  для  оборони  Криму
розумiли добре татари.  Татарський  хан  Менглi-Гiрей  ще  в  п'ятнадцятiм
столiттi побудував тут оборонну позицiю. Уся та шийка не мала  одно?  милi
ширини. До цього було тут близько тридцяти озерцiв з солоною водою.  Такий
вузький шматок землi, ослонений по кiнцях морем, не було важко  оборонити,
а знову не легке було дiло його перейти.
   Та, не зважаючи на те, козаки не раз здобували Перекоп i робили татарам
бешкет. Забiгали в Крим, та не далеко. Перший  Сагайдачний  пiдняв  велику
думку перейти збройною рукою через увесь  Крим  i  вдарити  у  найболючiше
мiсце турецько? iмперi?.
   До Перекопу зближалися козаки пiд  нiч.  Перекопський  мурза  довiдався
заздалегiдь вiд утiкачiв, якi гостi приходять до нього. Вiн  збирав  сили,
якi мiг, i ладився до завзятого опору.
   Сагайдачний, ставши табором по цiм боцi Перекопу, послав уночi  кiнноту
перекрастися на той бiк. Кiнноту повiв старий Чепiль.  За  ним  пiшло  теж
трохи пiшого вiйська. Вони перекрадалися боком понад море. Мурза,  котрому
про це звiстили, приказав ?х не чiпати: "Хай iдуть собi на  загибель.  То,
певно, звичайний загiн козацький, котрий тут замкнемо i виб'?мо".
   Мурза затирав з радостi руки, що так козакiв  загнав  у  матню,  а  тим
часом, коли мурза ладився  вдарити  на  Чепеля  з  ранньою  зорею,  вдарив
Сагайдачний цiлим сво?м вiйськом на  Перекоп  з  пiвночi.  Тут  було  мало
вiйська.
   Козаки вийшли iз табору i дерлись на вали.  Татари  дуже  збентежились.
Треба було частину сил обернути на пiвнiч, та заки це сталося, Сагайдачний
перейшов окопи i вдерся в город. Тодi  Чепiль  рушив  зi  сво?ю  кiннотою.
Кiннота  окружила  довкруги  город  з  пiвдня,  щоб  переймати   втiкачiв.
Полковник Струк з сво?ми пiхотинцями  зiйшовся  в  городi  з  Сагайдачним.
Козаки ганялись по городу i рiзали татар, кого попало. Знатнiших пiймали i
вели перед Сагайдачного, що стояв з старшиною на  базарi.  Мiж  впiйманими
був i мурза. Його витягли козаки з льоху, куди вiн сховався.
   Як його привели перед Сагайдачного, то дрижав  усiм  тiлом,  аж  смiшно
було Сагайдачному на  нього  дивитись,  коли  нагадав  цього  коротенького
товстяка, що йому вибивав поклони i давав бакшишу.
   - Слухай, мурзо, - говорив Сагайдачний через товмача, - чи ти пам'ята?ш
тих польських шляхтичiв, що минулого року  били  тобi  чолом,  як  iшли  з
окупом до Кафи?
   Мурза витрiщив на нього наляканi очi, начеб не  розумiв,  що  до  нього
говориться.
   - Чи ти оглух? Не бiйсь, не з'?м тебе. Придивись менi добре, бо i я був
мiж ними.
   - Я приймав ?х достойно, як другiв, - залепетав мурза.
   - Не в тiм дiло... Я питаю, чи ти мене пiзна?ш?
   - Пiзнаю вашу свiтлiсть, - каже мурза вже  смiливiше,  i  вдарив  перед
Сагайдачним глибокий поклiн, аж до землi.
   - Стiй i слухай, що тобi скажу. Тодi ти бажав собi,  щоб  тобi  привели
того козацького шайтана, Сагайдачного. Ти обiцяв навiть  заплатити  за  се
великi грошi, вже не тямлю скiльки... та ми за цiну не будемо торгуватися.
   Козаки стали страшно смiятися.
   - Отож  бачиш,  мiй  голубе,  що  то  я  обiцяв  тобi  привести  живого
Сагайдачного, i от я, хоч невiрний гiявр, додержую слова, бо Сагайдачний -
то я сам. Коли не вiриш, то i забожусь на ?вангелi?, що я - Сагайдачний.
   Тепер мурза  ще  гiрше  налякався,  дивлячись  на  Сагайдачного,  начеб
справдi шайтана побачив. Вiн чував, що Сагайдачний  нiкого  не  щадить,  i
прочував свою смерть та ще на муках. Вiн впав лицем до землi,  пiдповз  до
нiг Сагайдачного i хотiв йому цiлувати ноги. Вiн лепетав:
   - Ти - свiтло мо?х очей, я твiй раб, пощади  мене,  я  дам  окуп,  який
захочеш. Пощади! О Аллах, Аллах! Рятуй мене,  змягчи  серце  мого  пана  i
повелителя...
   - Я знаю, що ти  би  сього  зi  мною  не  зробив,  ти  був  би  помучив
Сагайдачного, себто мене, i послав у кайданах до хана. Не трудись,  я  сам
там йду з цiлим вiйськом, а ти, будь ласка, сiдай на коня i бiжи до  твого
хана, поклонись йому вiд Сагайдачного i скажи, що я з усi?ю силою  йду  до
нього в гостi, щоб заздалегiдь приладився достойно нас  прийняти.  Встань!
Тобi зараз дадуть коня... Тiльки знай, що коли б ти сього не послухав, то,
пiймавши тебе вдруге, прикажу на кiл застромити.
   Мурза, почувши це, не хотiв собi  вiрити.  Вiн  думав,  що  Сагайдачний
прикаже  його  зараз  повiсити  або  кiньми  розiрвати,  а  ось  вiн  його
помилував. Коли б лише з-помiж козакiв вирватись, тодi вiн безпечний.  Вiн
не дурний, щоб хановi на очi показуватися, бо, певне, не мине його ганебна
смерть, за те що так дав пiдiйтись козакам, але вiн пошле кого  iншого  до
хана звiстити, що козаки йдуть на Бахчисарай  з  великим  вiйськом  та  що
Перекоп вже зайнятий.
   Мурза кланявся  на  всi  боки,  дякував,  поки  не  доп'яв  коня.  Один
посильний козак перевiв його помiж вiйськом.
   У цю хвилю надiйшла козацька чета з партi?ю татарських  бранцiв,  самих
знатних татар. Та мiж ними був один обiдраний дiдок з пов'язаною  головою.
Вiн  знав  трохи  по-укра?нськи,  i  вiд  козакiв  довiдався,  що  ватажок
Сагайдачний те саме, що Конашевич. Тодi дiдок став  тiшитись  та  лебедiв,
благав козакiв, щоб його повели перед отамана, бо вони  добре  знайомi,  i
вiн ма? отамановi дещо дуже важного сказати. Козаки вволили  його  волю  i
враз з пiйманими багачами повели перед отамана.
   Як став перед Сагайдачним, випередивши усiх, Сагайдачний став до  нього
придивлятись i зараз пiзнав Ахмета.
   - Здоров будь, Ахмете. Ти, добрий  Ахмете,  мiй  друже.  -  Сагайдачний
подав йому руку на привiтання. - Коли ти досi живий, то вже нiчого тобi не
станеться.
   Ахмет став плакати:
   - Ахмет бiдний, усе втратив. Моя убога хата згорiла, нiчого не  маю,  а
моя бiдна жiнка з  дiтьми  хова?ться  у  льоху  пiд  клунею...  Може,  вже
подушились вiд диму. Мене ранили в голову, та се нiчого: коли  б  лиш  тих
мо?х бiдних зберiг Аллах...
   - Ми зараз тво? дiло поладна?мо. Напиши, писарю, йому цидулку,  що  вiн
оста?ться пiд мо?ю рукою i нiхто не смi? чiпати нi його,  нi  його  рiднi.
Знайте, товаришi, що сей добросердий чоловiк врятував менi i  цiлiй  сотнi
товаришiв над Iнгульцем життя. Коли б не вiн, не був би я тут  сьогоднi  з
вами. Ось тобi нагорода, Ахмете. За се поставиш собi нову хату, кращу,  як
була твоя. - Сагайдачний подав татариновi гаманець з червiнцями i  стиснув
йому руку на прощання. - Прощай, дiду, та не згадуй  лихим  словом.  Може,
коли ще стрiнемось. А то письмо бережи добре. З ним  можеш  мандрувати  по
усьому Запорожжi. Тобi волос з голови не впаде, бо це письмо я дав тобi.
   Ахмет подякував Сагайдачному i побiг рятувати свою сiм'ю.
   - Нечувана рiч, - говорив один старшина. -  Щоб  мiж  бусурменами  такi
люде водилися.
   За той час горiв город у кiлькох мiсцях. Козаки не втерпiли,  щоб  його
дотла не знищити. Татари робили те саме на Укра?нi.  Це  була  заплата  за
?хн? руйнування. З горючих домiвок втiкали татари, рятуючи  свою  мiзерiю.
?х козаки вбивали безмилосердно, не щадячи нi молодого, нi старшого. У тих
часах iнакше побiди використати побiдники не вмiли. Сагайдачний  заборонив
забирати яку-небудь здобичу, щоб не обтяжувати свого табору. Усе мало бути
понищене, спалене, щоб ворог не знайшов тут пристановища i не заступав  ?м
дороги, коли будуть вертатися...
   Вiдпочивши бiля згарищ Перекопу, козацька армiя перейшла в Крим.  Тепер
знайшлися у ворожому краю, i кожно? хвилi треба було сподiватися  ворожого
наскоку. Вiстка  про  похiд  козакiв  i  зруйнування  Перекопу  рознеслась
блискавкою по всьому Криму.
   Сагайдачний запорядив йти далi возовим табором.
   Широким фронтом ?хала передня часть возiв у три лави. Вози попри себе у
такiм вiддаленнi, щоб кожно? хвилi станувши, могли  повернутися  боком  до
себе i створити одноцiлий вал. Тодi конi i  воли  заводили  всередину.  За
цими лавами ?хали вози бiчнi, знову у три  рядки,  так,  що  вози  другого
рядка заступали прогалини крайньо? лави. Так само йшли вози у заднiй лавi.
На крайнiх возах були помiщенi гармати. Посеред движимо? фортецi мiстилась
уся пiша сила козацького вiйська.
   Довкруги того чотирикутника йшла великим колесом кiннота, яка  висилала
вiд себе роз'?зди. Коли б ворог наступав, тодi кiннота за?здила помiж вози
до табору. Козаки злiзали з коней i ставали до оборони поза  возами.  Вони
стрiляли з возiв i з-пiд возiв,  i  вiдкривали  наглий  огонь  рушницею  i
гарматами. Якби треба було довший час оборонятись на мiсцi,  тодi  скрайнi
вози окопували могильники земляним валом. По тiм всi ховалися до табору.
   Через кiлька  днiв  Сагайдачний  не  стрiчав  бiльшого  опору.  Поменшi
татарськi ватаги могла сама кiннота порозганяти. Сагайдачний  догадувався,
що татарська  головна  сила  або  зiбралась  заступати  козакам  дорогу  у
Бахчисарай, ханову столицю, або вона, певно, заступить йому дорогу десь  у
степу. Сагайдачний навмисно випустив перекопського мурзу, щоб вiн  звiстив
хана, що козаки йдуть на Бахчисарай.
   По кiлькох днях такого походу прийшлось помiрятись  козакам  з  великою
татарською силою.
   Одного дня, вiд самого ранку,  показувалися  по  степу  малi  татарськi
частини, наче вiдiрванi хмарки, коли злучаються, що заповiдають бурю. Вони
не заходились  у  бiй,  лише  пiд'?здили  пiд  ланцюг  козацько?  кiнноти,
випускали стрiли, та як козаки  вiдкрили  на  них  рушничну  пальбу,  вони
завертали назад i пропадали в степу.
   - Iз тих хмарок велика злива буде, - говорив старий Чепiль,
   Козаки йшли далi у повному поготовi.
   Те, що приповiдав Чепiль, невдовзi справдилось. Вже було коло  полудня.
Сонце пiдiйшло високо i дуже нагрiвало. Коням i людям ставало гаряче.
   Вiдразу з  усiх  сторiн  стали  наступати  татарськi  загони.  Довкруги
зачорнiвся степ, начеб великi, градовi хмари на землю  впали.  Сагайдачний
стояв на возi, навантаженiм високо сiном, i роздивлявся.  Приказав  табору
стати. Сурмачi засурмили збiр, i кiннота завернула у табiр та сховалася за
возами.
   - Добре, що вже раз тi пiжмурки скiнчаться, -  говорив  Сагайдачний  до
Жмайла, що стояв надолинi, коло воза. - Чи гармата налаштована?
   - Все готове.
   - На ближчу вiддаль стрiляти мемодробом.
   Тим часом переднi i заднi вози поставали боком. Конi i воли  позаводили
всередину. Кiннота позлазила з коней  i  взялась  за  рушницi.  Позасiдали
густо поза i попiд вози, ждучи на ворога... Такi хмари татарви  збиралися,
що недосвiдним козакам аж морозом поза спину пiшло. Така сила  може  самою
вагою розтрощити. Татари поприлягали  тiлом  до  ший  коней  i  летiли  на
козацький табiр з великим криком...
   Жмайло пiдпалив першу гармату. За тим заграли усi, i  настав  пекельний
iзгук. Густа хмара диму повила, мов облаком, цiлий  табiр.  Важкi  залiзнi
кулi падали у татарськi лави i робили широкi борозни помiж ворогами. Та  в
ту мить тi борозни загладжувалися, маса зливалась, мов чорна гно?вка, коли
по нiй цiпом вдариш.
   Татари випустили на табiр масу стрiл, та вони не долiтали.
   Гармати стали стрiляти дробом. Такий стрiл робив широкi  прогалини  мiж
татарськими купами. Тепер  вже  почулося  тарахкотiння  рушниць.  Вiдкрито
нагальний бiй. Вибранi стрiльцi звихались, мов  якi  бездушнi  машини.  За
кожним стрiлом подавав стрiлець порожню  рушницю  позад  себе  i  дiставав
другу, налаштовану. Татари падали,  мов  пiдкошене  колосся.  Вал  трупiв,
коней та людей пiдносився щораз вище. На ?х мiсце ви?здили другi.  Дерлись
до табору, мов нетлi  до  свiтла.  Татарськi  конi,  що  втратили  ?здцiв,
втiкали ошалiлi в степ, розбиваючи напираючi лави. Настав пекельний  крик,
вереск, стони. Конi квичали, мов кабани, татарськi стрiли стали попадати у
табiр; людей це не шкодило, бо всi крились  поза  возами.  Не  можна  було
дихати вiд гаряча i диму. Пальба не вгавала. Татарськi свистiвки свистiли.
Татари кiлька разiв завертали, та знов наступали новi сили  ще  з  бiльшим
розгоном. Деякi гармати так розпеклись,  що  годi  ?х  було  налаштовувати
порохом, ?х стали холодити водою.
   Пальба тривала до заходу сонця... Тодi знову почувся татарський  свист,
i вони завернули та пропали в степу. Козаки вiдпочивали, обтираючи  пiт  з
почорнiлого вiд диму лиця. Виглядали, мов чорномази. Дим став  рiдшати,  а
далi розiйшовся зовсiм. Можна було дихнути чистим повiтрям.
   Козаки мали дуже мало втрат.  Зате  довкруги  табору  лежав  цiлий  вал
трупiв та ранених. Звiдсiля долiтали до табору  страшнi  стони  ранених  i
умираючих.
   Сагайдачний стояв знову на возi з сiном  i  розглядав  степ.  До  нього
стали сходитись старшини.
   - Гарне було жниво, - каже полковник Струк.
   - Нечувана рiч, щоб татарва козацький табiр розбила, -  говорив  старий
Чепiль.
   - Вони хiба подурiли, що таке загадали.
   - Дiстали прочухана, що ?м, певно, вiдхочеться...
   - А що буде далi? - пита? Сагайдачний.
   - Либонь, що  пiдуть  заступати  дорогу  у  Бахчисарай.  -  То  було  б
найкраще.
   - Що ж тепер? Чи ждати тут до завтра, чи рушати вперед?
   - Пiдемо далi, - говорив Сагайдачний. - Годi нам посеред трупiв стояти.
Поки не повечорi?, перейдемо який шматок... Тут недалеко ? рiчка. Нам води
треба...
   Зараз рушили. Спереду треба було промощувати  дорогу  возам  i  прятати
трупи.
   Нiч перейшла спокiйно, i  нiхто  ?х  не  зачiпав.  Та  Сагайдачний  був
певний, що наскок ще повториться, хоч, може, не з такою силою.
   I так воно сталося на третiй день. Та наступ татар був цим разом iнший.
Вони пiд'?хали щосили до табору, зiскакували з коней, лягали на землю,  i,
повзучи, наближались до табору. Повзли по  землi,  наче  стадо  мандруючих
мишей. Годi було до них стрiляти, поки зовсiм не наблизились. Тодi вiдразу
позривались з землi i з великим криком кинулись з  усiх  бокiв  на  табiр.
Козаки випалили з усiх  гармат,  налаштованих  дрiбним  камiнням.  Настала
страшна пальба з рушниць. Татар мов мiтлою змiтали, та це ?х не  здержало.
Вони йшли вперед,  а  далi  стали  дертися  на  вози.  Козаки  вiдбивалися
списами, шаблями, дрючками, келепами. Козаки повилазили на крайнi  вози  i
розпочалась страшна рукопашня. Якому татариновi повелось вилiзти  на  вiз,
злiтав звiдти проколений списом або зарубаний шаблею.
   Бiй тривав довго; козаки помучилися, вiдбиваючись.  Татари,  побачивши,
що ?х небагато осталось, завернули i стали втiкати. Знову  козаки  пiдняли
густу пальбу.
   Тепер табiр розкрився в кiлькох мiсцях i  Чепiль  з  кiннотою  пустився
здоганяти втiкаючих.
   - Звiдкiля тiльки тих чортових синiв взялось?
   - Хiба ж гада?те, що татар  мало?  Орда  може  поставити  триста  тисяч
вiйська. Iнше дiло, що воно лихо озбро?не i вишколеному  вiйську  воно  не
всто?ться. Але нiде правди дiти, вони вiдважнi i життя у них маловажиться.
Ми ?х зачепили у найболючiше мiсце, а це ?х ще бiльше драту?. Ми тут  лише
в таборi безпечнi. Ще будемо мати, певно,  один  бiй  на  переправi  через
рiку. Так буде найтяжче, та ми i це перебудемо, а таки до Кафи доберемось,
- говорив Сагайдачний.
   Западала нiч. Чепiль вернувся  до  табору  з  погонi.  Небезпечно  було
оставатись на мiсцi. Помiж купами мертвих татар могли зача?тись i живi  та
вночi табiр пiдпалити. Треба було бодай кiлька гонiв пiти  наперед  i  там
переночувати.
   Рано рушили далi. Татарськi  оселi,  якi  стрiчали,  стояли  пустi  або
попаленi. Населення вибралося з сво?м скотом на полудн?, в гори.
   Козаки отаборилися над рiчкою Салгиром, а  Сагайдачний  розiслав  кiннi
стежi на всi сторони. ?м було  наказано,  коли  стрiнуться  з  татарськими
ватагами, не запускатись у бiй, пiймати  "язикiв"  i  вертати  до  табору.
Сагайдачний не хотiв, щоб який козак попався в полон. На муках  мiг  дехто
виговоритись. Не хотiв зрадитись з сво?м намiром,  що  йде  на  Кафу.  Хай
татари думають, що похiд призначений на Бахчисарай.
   Над Салгиром  перестояли  два  днi,  поки  висланi  стежi  повертались.
Привели з собою кiлькох пiйманих на аркан татар. ?х треба  було  аж  огнем
припiкати, поки вiд них дещо довiдалися.
   Довiдалися, що татарами отаману? сам хан. Татари  справдi  думають,  що
похiд пiде на столицю. Хан вибирався  заступити  ?м  дорогу.  Сорок  тисяч
татар пильну? переправи, а  решта  сто?ть  з  ханом.  Татари  думають,  що
переправа буде вище. Вони заженуть ?х у вили рiк Салгира i Карасу,  i  там
хан наспi? з цiлою силою, та виб'ють усiх козакiв.
   Сагайдачний, дiзнавшись про те, склав в одну мить цiлий  план  дальшого
походу. Скликав зараз старшину i видав прикази на завтрашнiй  день.  Табiр
подiлив на двi частини. Одну, зложену з легких возiв  з  гарматою,  вислав
пiд рукою Чепеля на випад. Чепiль мав стягнути татар  на  себе,  а  потiм,
вiдбиваючись, вертати знову на те саме мiсце.
   Чепiль послав передом загони  козацько?  кiнноти.  Вона  змела  передню
татарську ватагу i, не вижидаючи на удар головно? сили, стала завертати до
табору. Татари кинулись доганяти, та тут наткнулись на табiр з возiв. Вiн,
вiдбиваючись гарматою i рушницями,  став  поволi  вiдступати  бiля  берега
рiки.  Табiр  був  забезпечений  возами  лише  ззаду   i   збоку.   Справа
забезпечувала його рiка.
   Тим часом Сагайдачний з другою частиною табору пiшов нижче,  тут  зараз
поклали мiст для переправи. До  того  були  приладженi  понтони,  човни  з
плоскими днами, з дуже мiцними бортами. ?х познiмали з возiв, i затягли на
воду, та пов'язали з собою мотузами, один проти одного, вiд одного  берега
через рiку до другого. На них поклали дошки, i  мiст  був  готовий.  Тудою
переправляли табiр.  Передом  пiшла  пiхота  i  на  другому  березi  зараз
окопалася, одна частина пiхотинцiв осталась ще на  цiм  боцi  для  захисту
вертаючого Чепеля.
   Вiн, вiдбиваючися, зайшов на давн? таборище. Татари хотiли забiгти йому
дорогу, та тут натрапили на пiхоту, що привiтала ?х рушничним  огнем.  Пiд
тi?ю охороною Чепiль щасливо переправився мостом на той бiк. Це тривало до
вечора. Татари змагалися взяти  пiхотинцiв  приступом.  Надвечiр  боротьба
притихла, а тодi пiхотинцi покинули окопане мiсце та й прямо з берега рiки
пiшли на мiст. Татари за ними, а тут з другого боку став Жмайло  палити  з
гармат i здержав татар, поки не розiбрали козаки  моста  i  не  повиносили
усього на  берег.  Татари  пiзнали,  що  ?х  козаки  перехитрили.  Щоб  ?м
заступити дорогу, треба було об'?здити далеко, бо в тiм мiсцi де  впливали
до себе рiки Салгир i Карасу, було багато води, перейти услiд за  козаками
було неможливо, бо козаки били з берега з рушниць i гармат.
   Хан, дiзнавшись, що козаки його перехитрили, рвав собi волосся з бороди
з досади.
   Переночувавши тут, Сагайдачний пустився в дальшу дорогу.
   Татарського вiйська вже нiде не стрiнули. Перейшли так Крим, по  дорозi
стрiчали татарськi оселi. Населення що лиш стало втiкати, бо нiхто тут  до
послiдньо? хвилi не сподiвався козакiв. Зайняли i спалили город ?скi-Крим.
I подалися на гори, що вiдгороджували Кафу  вiд  Криму.  З  такими  возами
нелегко було через гори  переправитись.  Мiсцями  треба  було  розкопувати
дорогу, щоб возом пере?хати. Усi тi  труднощi  перемогла  залiзна  воля  i
енергiя Сагайдачного. Вона захопила усе вiйсько. Душа Сагайдачного жила  в
усьому вiйську. З вершка гори побачили вже Кафу. Цiль  козацького  походу,
вислiд важко? працi...
   Аж тепер наспiли ханськi вiйська, та вже було запiзно.  Походу  вже  не
задержать. А Кафи не захотiлось ?м обороняти. Там стояла турецька  залога,
то хай сама обороня?ться. Добре, що козаки не йшли на Бахчисарай, чого хан
побоювався.
   Тепер у Сагайдачного була одна турбота: що сталося з Iскрою? Чи вiн вже
на мiсцi, i що робити, коли вiн спiзниться, або коли його  на  морi  турки
розбили? Чи ждати тут, на мiсцi, чи кiнчати самому з Кафою?
   На радi старшин розбирано питання, як довго треба ?м ждати?  Коли  вони
довiдаються, що Iскра вже ? або що його зовсiм не буде? Вирiшено, що ждати
нема чого, бо коли би прогавили теперiшню хвилю, то може все не повестись,
бо iз приморських азiйських городiв може наспiти турецька помiч.
   Ставши на цьому. Сагайдачний оставив кiлька сотень пильнувати гiр, а  з
рештою свого вiйська рушив на Кафу.
   Сагайдачний, знаючи Кафу, попризначував мiсце, де треба на голос  сурми
збиратися, де  зносити  добичу  i  де  приводити  визволених  невольникiв.
Роздiлив данi прикази помiж старших, хто що ма? робити. Города  не  вiльно
було пiдпалювати без окремого приказу. Особливу увагу звертав  Сагайдачний
на припас харчiв, яких тут можна добути. ?х треба забрати якнайбiльше,  бо
в Криму не поживиться нiхто у голодних татар, а коли заберуть невольникiв,
то буде доволi кого годувати. Старшина  розходилась  до  сво?х  частин,  а
Сагайдачний прилiг на возi i крiпко заснув.
   Тим часом турецький паша, що командував над Кафою, довiдався  вже,  якi
гостi  зближаються  i  приготовивсь  до  оборони.  Усю  свою  силу,   якою
розпоряджався, поставив на валах. Поставили тут гармати, хоч паша  сам  не
вiрив, щоб можна тут боронитись. Видав  приказ,  щоб  вiйсько,  уступаючи,
схоронилось на замку. Туди позношено багато харчiв. Цей замок  уважав  вiн
за нездобутий i тут зможе видержати довшу облогу, поки не наспi?  пiдмога.
За нею послано до найближчих городiв  надбережних.  Довiдались  про  це  i
кафськi купцi. Мiж ними настав великий переполох. Вони заносили сво? майно
то до замку, то переносили на кораблi, що стояли в  пристанi,  iншi  знову
ховали усе по льохах, котрих у Кафi було доволi.
   Цiлу нiч вижидали наступу. Турки збро?лись по домах. Зношено там зброю,
мунiцiю, набирано в бочки воду для гашення пожарiв. Паша  був  певний,  що
замку не вiзьмуть, бо таких грубих мурiв легкою гарматою не розiб'?, а  по
улицях справлять турки козакам таку купiль, що жоден звiдсiля не вийде. До
туркiв пристали ще i вiрмени, i греки, iталiйцi. Всi вони вважали  козакiв
за грабiжникiв i сво?х ворогiв.  Однi  невольники  молились  по  тюрмах  i
базарних магазинах за побiду християнського вiйська, котре висвободить  ?х
з неволi.
   Другого дня рано вiйсько  зiйшло  з  гори  i  приладилось  до  наступу.
Наступали з трьох бокiв i йшли з таким завзяттям, що в котрiмсь часi змели
турецьке вiйсько з  валiв  i  увiйшли  до  города.  Та  тут  привiтали  ?х
страшенним огнем з вiкон i з дахiв -  кожний  дiм  перемiнився  на  окрему
фортецю. Турецькi доми з загратованими вiкнами i  сильними  дверима.  Люде
живуть на подвiр'? i огородi, який приляга? до дому, околеного муром.
   Сагайдачний, почувши таку густу пальбу, приказав сурмити  до  вiдступу.
Не хотiв втрачати людей. Оборонцi дуже зрадiли, що козакiв  прогнали.  Тим
часом козаки позаходили iззаду. Перелазили мури i через огороди  добрались
до домiв, звiдки ?х нiхто не сподiвався. Роззвiрене вiйсько стало вибивати
впень усiх, кого стрiнули. I зараз стали грабити добичу,  яку  знайшли.  В
короткiм часi усi вулицi одна за одною були взятi. В городi настав великий
крик i лемент. Мешканцi ховались по льохах.
   Невольники,  дiзнавшись,  усiх  повбивали,  пошарпали  на  куски  сво?х
дозорцiв, розбивали дверi, ламали на собi кайдани i вибiгали на  вулицю  з
чим попало.  Козаки  забирали  ?х  на  збiрне  мiсце,  тут  були  козацькi
старшини, котрi роздавали мiж них  зброю,  хто  був  до  цього  здалий,  i
формували зараз сотнi та посилали у бiй...
   Сагайдачний по?хав у город  з  сво?м  штабом,  оточений  цiлою  ватагою
розсильних козакiв. Усюди лежали трупи побитих людей. З домiв,  з  базарiв
забирали всяке добро i зносили  на  визначене  мiсце.  Сагайдачного  всюди
вiтали радiсними окликами. "Слава Сагайдачному!" Невольники ставали  перед
ним навколiшки i пiдносили угору  руку.  Тиснулись  до  нього,  хапали  за
стремена, цiлували в ноги.
   - Люде добрi! -  говорив  Сагайдачний.  -  Пробi!  Не  заступайте  менi
дорогу, бо робота ще не скiнчена.
   Став на базарi.  Посильнi  козаки  окружили  його  колом  i  нiкого  не
припускали.
   Тепер стали пiдводити перед отамана знатних бранцiв,  котрих  пощадили,
тому що обiцяли дати за себе окуп. Мiж  ними  був  генуезький  католицький
?пископ,  високий  худощавий  старець  з  довгою  бородою.  Ставши   перед
Сагайдачним, пiдняв до нього руки i просив пощади через  якогось  товмача,
що знав iталiйську i укра?нську мови.
   - Вашмосцi нiчого не станеться, - говорив Сагайдачний по-латинi,  -  ми
зумi?мо пошанувати твiй вiк i досто?нство...
   ?пископ  дуже  здивувався,  почувши   вiд   пiвнiчного   варвара   мову
культурного свiту...
   - Гетьмане! Не забувай, ваша милiсть,  що  ми  тут  народ  завойований.
Недавно ще ми тут були панами, поки пiвмiсяць не  запанував  над  хрестом,
для того я прошу пощади для мо?? пастви...
   - Я се знаю, що ви тут були панами, та  що  вас  невiрнi  поконали,  та
поясни менi, ваша милiсть, чого тво?  земляки  враз  з  невiрними  турками
стрiляли на нас, замiсть сполучитися з нами на спiльного ворога? Чого тво?
люде не гiрш туркiв торгують  хрещеним  людом,  мов  скотом,  замiсть  тим
нещасливим помагати i спочувати ?х недолi?
   - Ми не ма?мо сили спинити торгiвлю невольниками. Та  гадаю,  що  краще
дiстатися такому невольниковi у християнський дiм, як до турка...
   - Таким резоном, вашмосць, мене не перекона?ш, бо з сього виходить,  що
краще аби я що вкрав, як мало би турковi дiстатись. Вашмосцi я видам  лист
безпечностi. Нiхто з козакiв нi тебе, нi тво??  церкви  не  рушить,  а  за
землякiв то вибачай, ?м дiстанеться по заслузi, йди собi  з  Богом,  бо  у
мене нема часу на розмову.
   В цю хвилину загримiли гармати i стрiли вiд пристанi, а за  цим  бойовi
козацькi оклики.
   Сагайдачний почвалував до пристанi. Тут побачив, як козаки загачували i
здобували турецькi  судна  i  кораблi.  Цiлий  морський  залив  заповнився
козацькими суднами. Вони шниряли по пристанi, мов голоднi утки за жиром.
   Сагайдачний дививсь за отаманським судном. Воно стояло позаду, на ньому
повiвав малиновий прапор, а бiля нього стояв Iван Iскра i зорив пильно  за
бо?м.
   - Слава ж тобi Господи! - сказав Сагайдачний i  перехрестився.  -  Гей,
хлопче, - каже до посильного козака, - приклич менi зараз пана обозного.
   Козак почвалував зараз у город.
   Iскра, доглянувши Сагайдачного, пiдплив до нього  судном  i  вийшов  на
берег. Сагайдачний злiз з коня.
   - В саму пору прибув ти, Iване, а то були б кораблi з добичею повтiкали
у свiт.
   Вони сердечно обнялись.
   - Я вже три днi тут пильную, скрившись пiд берегом. Ждав  я,  аж  почую
гарматну пальбу в городi, аж навкучило. Нинi, рано почувши ??, ми  виплили
на море i окружили цiлий залив великим колесом.
   - Краще не могло зложитися. Не мав ти яко? пригоди в дорозi?
   - Яка там пригода могла бути? Очакiв пустий ще з минулого року, як його
Жмайло випатрошив.  Зате  по  дорозi  ми  зруйнували  Козлiв,  ограбили  i
спалили.
   - А коли б було тобi не поталанило, тодi цiлий похiд мiг не вдатись.  Я
приказав не поступати нiкуди.
   - Ну не сердься, Петре, на мене. Здобути або  вдома  не  бути,  коли  я
побачив Козлiв, мене взяла непоборима нетерплячка i кортячка. З Козловом я
мав рiзнi порахунки ще з часу мого невольництва. Я довiдався, що в Козловi
вiйська мало, то чому ж не покористуватись  нагодою?  А  коли  б  було  не
поталанило, то ти був би мене, певно, не побачив, бо я був  би  там  лишив
мою голову. Я взяв трохи добичi, а бiльше невольникiв освободив.
   Над'?хав обозний Жмайло.
   - Слухай, Марку, як не здобудемо сього  замку,  то  наша  робота  i  до
половини не зроблена. Бери гармати i вибери собi  яке  слабше  мiсце,  щоб
дiру в мурi вибити. Лише не берись заскоро приступом здобувати,  бо  людей
непотрiбно збавиш; то справдi твердий горiх.
   Пiдiйшов i взявся за роботу. Винайшов одне  мiсце,  i  засiв  за  муром
якогось дому, i став стрiляти з гармат у великi ворота. Але турки насипали
з друго? сторони стiльки камiння i землi, що хоч ворота ламались, то  кулi
грузли в купi землi. Пiшли вiдтак драбинники до приступу, та й  це  нiчого
не помогло, бо турки так  пражили  з  мурiв  мушкетним  огнем,  що  мусили
вiдступити.
   - Треба пiдкопатись з осього-таки дому i пiдложити бочку з порохом, хоч
се буде довго тривати.
   Могильники зайняли непомiтно  найближчий  дiм  i  взялись  за  заступи.
Гармата стрiляла лише, щоб приспати чуйнiсть туркiв.
   Аж ось з'явився перед Жмайлом якийсь  невеличкий  чоловiчок,  обдертий,
мов гиря, з засмаленим лицем, з чорною,  мов  вугiль,  бородою  i  великим
носом. Жмайло догадувався,  що  це  вiрменин,  i  прикликав  товмача.  Але
чоловiчок говорив трохи по-латинi, трохи по-слов'янськи i можна було з ним
без товмача порозумiтися.
   Чоловiчок став оглядатися, щоб ?х хто не пiдслухав. Був дуже осторожний
i нiкому не довiряв. Жмайло узяв його набiк.
   Вiн предложив Жмайловi,  що  за  сто  дукатiв  покаже  козакам  та?мний
перехiд до замку. Про цей перехiд то навiть i турки нiчого не знають...
   Жмайло зрадiв дуже. Обiцяв дати двiстi дукатiв, коли добре  справиться.
Коли ж би зрадив, то прикаже його на кiл посадити...
   Ось зараз да? йому завдатку п'ятдесят, а  по  роботi  виплатить  решту.
Жмайло кинувся мiж товаришiв i став вбирати, хто скiльки може дати, бо сам
не мав тако? суми.
   Але чоловiчок жадав усього вiдразу.
   - Коли так, то ти звiдсiля живий не вийдеш... Ануте, хлоп'ята, зв'яжiть
йому рученята, щоб не брикав.
   Це бiльше помогло, як дане козацьке слово, яким Марко  йому  поручився.
Його зараз зв'язали i перешукали за збро?ю.  Не  було  в  нього  iншо?  як
невеличкий блискучий штилет в шкiрянiй пiхвi.
   - Осторожно, -  говорив  вiрменин,  -  остерiгаю  вас,  що  мiй  штилет
затру?ний. Найменше  скалiчення  причиня?  неминучу  смерть...  Розв'яжiть
мене, давайте грошi, а я вас проведу.
   - Слухай, чоловiче, коли добре справишся, то отаман не пожалi?  ще  вiд
себе сотку докинути. У нас грошей ? доволi.
   Жмайло приказав прип'яти вiрменина за ногу на довгiм мотузi i берегти у
певному мiсцi до вечора. Чоловiчок каже:
   - Ще одне застереження, вiд якого не вiдступлю, щоб мене мали на  вогнi
пекти. Обiцяйте менi i поклянiться, що не рушите  мого  майна,  попри  яке
будете переходити...
   - Гаразд, клянусь тобi на осей хрест, що не  рушимо  твого,  на  що  ти
вкажеш, що воно тво?.
   Жмайло розiп'яв на грудях жупан i добув малий хрестик, який  дiстав  ще
на екзаменi в Самборi вiд владики Брилинського, i поцiлував з пошаною.
   Вiрменин сягнув рукою за хрестиком i став йому придивлятися:
   - Так ви вiру?те в Христа?
   - А ти що гадав?
   - Добре. Тво? люде переходитимуть мур коло мо?х купецьких  складiв.  Це
велика перед турками тайна, а воно не мо? виключно, бо я спiльникiв маю.
   - Хай собi буде i копиця золота, нiхто з нас не рушить...
   Тим часом Iскра розпитував Сагайдачного про його похiд i дуже  радiв  з
проворностi козакiв, що так гарно справились.
   - Ходiм, Iване, подивимось, що робить Жмайло.  Щось  не  дуже  гримають
його гармати, а начеб години вибивав...
   Привели Iскрi коня, i оба по?хали до Жмайла. Тут стояли всi  за  грубим
муром якогось домiвства i через вiкна гримали  з  двох  гармат  у  ворота,
начеб на забавку.
   - Нашими гарматами сього муру  не  розiб'?мо,  -  каже  Iскра.  -  Хiба
нагальним приступом або пiдкопом.
   Сагайдачний йно рукою махнув:
   - З пiдкопом то i за тиждень не будемо готовi, а нам нiколи  так  довго
сидiти...
   Коли  Сагайдачний  дiзнався  вiд  Жмайла,  у  чому  дiло  i  придивився
вiрмениновi, та й каже:
   - Його очi великою шельмою  на  свiт  дивляться...  То,  певно,  якийсь
морський розбишака, та чорт його бери... Ми з ним побратимства заводити не
будемо. Скажiть йому, що коли добре справиться ще сi?? ночi, то  завтра  я
даю ще вiд себе окремо сто п'ятдесят. Для мене се менш вартне, як втрачати
людей при приступi...
   Вiрменин зрозумiв, що Сагайдачний говорив, i його очi  заблистiли,  мов
вуглики. Жалував, чому вiдразу не заправив п'ятсот.
   Тепер Iскра став з ним толкувати  по-турецьки.  Вiрменин  говорив  тi?ю
мовою плавно, бо дотепер цiдив слово за словом, мiшаючи двi мови разом.
   Вiн належав до такого товариства, розумi?ться, купецького, котре торгу?
тим, за що гостро карають. Та йому це байдуже, бо кожний заробiток добрий,
що приносить золото, а чим робота небезпечнiша, тим вона  i  бiльш  золота
приносить.
   - Вибери собi, Марку, певних людей...
   - Я вже маю таких п'ятдесят горлорiзiв, що самого чорта не злякаються.
   - Мiж ними i я буду, - каже Iскра, - я сей замок трохи знаю...
   - Ходи, брате, - каже Жмайло, - твоя  досвiдна  голова  стане  менi  за
сотню. Ти й порядкуй, а я буду охоче пiд тво?ю рукою.
   - А я тут буду пильнувати, - каже Сагайдачний. -  Дайте  менi  знак  iз
замку, коли закидати драбини на мур.
   Пiшли.
   Вiрменин прип'ятий був на мотузi, за який держався козак з  готовим  до
стрiлу пiстолем. На свiтi стало темнiти.
   Вiрменин вiв козакiв далеко вiд замку, колуючи. За той час гримала  раз
по раз гармата у замковi ворота.
   Вiн завiв ?х у якусь бiчну вуличку. Вiдтак вийшли  на  невелику  площу,
минули ?? знову i зайшли в якусь ще  вужчу,  поки  не  стали  перед  муром
високо? будiвлi.  То  був  колишнiй  iталiйський  монастир,  котрий  тепер
опустiв. Пiшли трохи далi попiд  мур,  аж  натрапили  на  невеликi  дверi.
Вiрменин добув ключа i вiдчинив ?х. Ключ  обертався  тихо  i  не  скрипiв.
Зараз увiйшли всi на просторе подвiр'я. Тут було темно, та  вiрменин  йшов
так певно, начеб  у  сво?й  хатi.  Звiдсiля  зайшли  до  костьолу,  цiлком
зруйнованого. Не  було  тут  нi  вiкон,  нi  дверей.  Вiрменин  iшов  далi
напомацки, а козаки за  ним,  держачись  у  пiтьмi  один  одного.  Близько
престола вiрменин вiдсунув вiд  стiни  якусь  стару  iкону,  мальовану  на
дошцi. За нею було в мурi заглиблення. Вiн став шукати руками по мурi,  аж
вдарив в однiм мiсцi кулаком.  При  краю  заглиблення  мур  подався.  Тодi
вiрменин натиснув його плечима i зараз вiдчинилися  невеликi  дверцята  на
пролаз двох людей. То  були  дверi  дерев'янi,  а  лиш  зверху  виправленi
вапном, i подобали на мур. Тепер вiрменин викресав огню i засвiтив свiчку.
   - Се наша скритка, - каже, усмiхаючись, до Iскри. - Ходiмо далi.
   Пiшов схiдцями униз, а козаки ступали осторожно за ним. Тут було сиро i
зимно, наче в могилi... Тепер приказав засвiтити смолоскип.
   Схiдцями зайшли у просторий глибокий льох.  По  однiм  боцi  лежали  на
землi  людськi  кiстяки,  загорненi  в  останки  одежi.  Вони  при  свiтлi
смолоскипа дивились безочними ямами i шкiрили зуби, аж лячно було  глянути
на них. Тi прогнилi мертвецькi голови начеб усмiхалися на привiтання нових
гостей. Козаки хрестились i вiдвертали очi. Один  вiрменин  не  бентежився
тим i йшов наперед, держачи в руцi свiчку. Козаки мимоволi  зауважили,  що
не всi кiстяки лежали на сво?му первiсному мiсцi.  Тут  вже  опiсля  хтось
порядкував i поскидав ?х на одну купу, щоб не заважали.
   Звiдсiля зайшли  до  другого,  ще  бiльшого  льоху,  який  простягався,
либонь, пiд цiлим костьолом. Вiн був передiлений вiд попереднього  великою
аркадою. Тут був помiст, виложений камiнними плитами.  Ступання  козацьких
чобiт вiдбивалося о мури  склепiння  якимось  тупим  дзвiнким  вiдгомоном,
начеб хто у розколений дзвiн дзвонив, аж в ухах лящало.
   - Прикажи тво?м людям, - каже вiрменин, - щоб ступали тихше.
   Тепер зауважив Iскра, що вiрменин ступа? тихо, мов кiт.
   В обох цих передiлах льоху стояли всiлякi скринi; це, мабуть,  було  те
добро, про яке вiрменин говорив.
   Зайшли опiсля у бiчний захiд на довгий низький коридор,  в  якому  були
глибокi отвори, чорнi i страшнi, мов очi мерця. Йшли тудою досить довго.
   Наприкiнцi показались оп'ять дерев'янi схiдцi, вже добре  спорохнявiлi.
Вони ломились пiд ногами i западались. Тут були нагорi грубi,  заiржавiлим
залiзом кованi дверi. Вiрменин звернувся до Iскри:
   - Тi дверi треба виважити, бо вони замкненi.
   Тут було дуже гниле i душне повiтря. Дехто став кашляти,  кiлька  людей
приступило  з  залiзними  дрючками,  пiдважили  дверi  i  виважили  ?х   з
спорохнявiлих одвiркiв.
   Вiрменин згасив свою свiчку, i те саме зробили з смолоскипами. За  тими
дверима були ще другi, слабшi. Тi вирвано вже легко. Тепер повiяло  свiжим
повiтрям знадвору. Струя його аж пройняла усiх.
   - Ви вже на замковiм подвiр'?, - шептав вiрменин Iскрi. -  Я  сво?  вже
зробив, тепер  вже  самi  промишляйте.  Та  добре  держiться,  бо  яничари
посiчуть вас на сiчку.
   Iскра казав вiдвести вiрменина далi, пiд костьол, i там його  стерегти.
Сам вийшов перший на подвiр'я замку. Тут  була  сутiнь  i  нiхто  його  не
бачив. За ним пiшли другi i стали пiд муром.
   Тепер Iскра став роздивлятись по замковiм подвiр'?. В замку  свiтилося.
Так само на вершку замково? вежi горiла бочка  з  смолою.  Зроблено  це  з
привички, бо ж у замку знали, хто пiд цю пору господарить у пристанi.  Вiд
цього свiтла, котре розходилося горою, не було великого  пожитку  в  самiм
замку.
   По мурах замку ходили одинцем яничари, яких змiтала тут i там з укриття
козацька куля.
   Посерединi  замкового  подвiр'я  стояло  яничарське   поготiвля.   Вони
розмовляли  мiж  собою,  та  Iскра  не  мiг  нiчого  зрозумiти  i  даремне
пiдслуховував.
   Iскра не знав, що йому робити. Узяв замало людей з собою. Послати би за
пiдмогою, то не знати кого i куди. Вертатися самому - теж  небезпечно,  бо
зробиться рух. Турки помiтять вiдчиненi дверi в мурi, i тодi все пропало.
   Та сталося таке, що ждати було годi.
   Турецький старшина вiдстав вiд гуртка i, проходжуючися, зайшов аж у цей
бiк, де пiд муром стояли козаки. Вiдразу наткнувся на  Iскру.  Придивлявся
до нього в сутiнi, не пiзнаючи:
   - Чого тут поставали, мов стовпи, чого не йдете на сво? мiсця?
   Мiсто вiдповiдi Iскра потягнув його ганджаром по ши?. Турок захарчав  i
повалився в судорогах на землю. Кiлька жовнiрiв пiдбiгло сюди, не  знаючи,
що сталося. Тих спiткала та сама доля. Козаки зарубали ?х  шаблями.  Тепер
вже не можна було скриватися. Козаки кинулись завзято з шаблями  i  ножами
та стали ?х без розбору рiзати. Зчинився пекельний крик. У замку в  вiкнах
вiд цього мiсця заблимали свiтла. В замку гадали зразу, що яничари  завели
мiж собою бучу. Аж ось долетiв до них крик, що козаки вдерлись у замок...
   Яничари повибiгали з усiх закуткiв з смолоскипами i,  побачивши  гурток
козакiв, кинулись на них прожогом.
   - Ставайте  пiд  мур  i  не  дайтесь  узяти  iззаду,  -  кричав  Iскра,
вiдбиваючись шаблею, - пускай ракету!..
   Iскра, побачивши таку велику силу  туркiв,  знав,  що  коли  не  наспi?
помiч, вiн не усто?ться.
   Ракета стрiляла високо вгору.
   - Ти, Жмайле, спасайся до льоху, я вас усiх заступлю до останку.
   Та нiкому i на думку не прийшло уступати. З блиском ракети  вступила  в
усiх надiя, що Сагайдачний не дасть ?м пропасти.
   Вони вiдбивалися, стоячи пiд муром, аж  рука  омлiвала.  Туркiв  лютила
така зухвалiсть, а ще бiльше те, що нiхто не  вгадав,  кудою  козаки  сюди
добралися.
   Сагайдачний пильно наслухав, що у замку робиться.  Коли  почув  крик  i
засвiтила ракета, вiн знав, що Iскра вже на  мiсцi  i  треба  поспiшати  з
помiччю.
   Вiн дав знак драбинникам. Вони пiдступили пiд мур. Нiхто ?х не зупиняв,
бо усi збiглися на Iскру.
   Зафурчали драбини з гаками i позачiпалися на мур. З усiх сторiн дерлись
козаки на мур i стали спускатися на замкове подвiр'я.
   Козакiв налазило щораз  бiльше.  Вони  кинулися  з  шаблями  на  туркiв
iззаду. Одна частина iз заступами стала  пiдкопувати  землю  вiд  ворiт  i
усувати камiння. Ворота вже i так були розбитi.
   Iскра з сво?ми лицарями, побачивши таку пiдмогу, вiдступили вiд муру  i
наперли  на  яничарiв.  Настала  рукопашна.  Турки  не  встояли  i   стали
розбiгатися. Де хто мiг, ховався вiд цього пекла.
   Яничарiв вибили усiх, хто не вспiв у яку скритку сховатися.
   Замок був опанований. Кинулись тепер його грабити i  шукати  за  пашею,
котрий десь у замку скрився.
   Добича була дуже велика. Крiм збро? та харчiв, забрали вiйськову касу i
багато скриньок з золотом, яке сюди позаносили багатi купцi.
   Сагайдачний увiйшов сюди воротами. Iскра розповiв йому усе.
   Сагайдачний пiшов оглянути цей  тайний  прохiд.  Зайшовши  з  Марком  у
пiдземелля, застав тут вiрменина пiд сторожею козакiв.
   - Ти прислужився нам добре, - каже до нього. - Тобi  зараз  виплатиться
тисяча дукатiв...
   - Йому лише триста належиться, - нагадав хтось iз старшини.
   - Дай спокiй! Хай виплатять йому за сю прислугу тисячу. У письмi Святiм
говориться: ту не приясте, ту не  дадите,  а  ми  ма?мо  з  чого  платити.
Скiльки ми були би козакiв збавили, коли б не вiн.
   Вiрменин, почувши такий приказ отамана, дуже зрадiв, кланявся низько на
всi боки, а коли йому виплатили дукати, вiн ще раз просив, щоб його  добра
не рушали, i остався тут пильнувати.
   Жмайло поставив зараз сторожу бiля  скринь  у  пiдземеллi.  Сагайдачний
увiйшов у костьол, де сидiло кiлька козакiв на ступеннях престолу i курили
люльки. Принесли смолоскипи i освiтили середину костьолу. Сагайдачний став
до усього придивлятися. Страшна ру?на. Вiкна усi, колись з  венецiанського
скла з  вiтражами,  повибиванi,  що  хiба  останки  полишалися.  Склепiння
попукало. Iкони, по стiнах понищенi, позриванi, лежали з поламаними рамами
на долiвцi. Прикраси  i  рiзьба  iталiйсько?  роботи  пооббиванi.  Престол
поламаний, а ковчег лежав подалiк на землi. Одна фiгура над престолом, яка
ще на сво?му мiсцi осталась, була подiрявлена кулями,  i  стирчало  у  нiй
кiлька стрiл. Видно було, як тут бусурмени забавлялися.
   - Йди, Марку, припильнуй, щоб усе гарненько iз  замку  забрали.  Опiсля
виведи козакiв iз замку, у якiм  льоху  поклади  кiлька  бочок  пороху  та
приладь людей до пiдпалу.  Запалити  вiдтак  смоляними  кулями  замок.  Не
забудь позабирати наших полеглих товаришiв  i  ранених.  Опiсля  пiдпалимо
город...  Це  прокляте  гнiздо  людсько?  недолi  мусить  довго  пам'ятати
козацьку гостину...
   На замковiм подвiр'? почулась сурма на збiр.  Козаки  стали  збиратися.
Жмайло видавав прикази. Стали усю добичу виносити на умовлене мiсце.
   Сагайдачний вийшов з костьолу з козаками на вулицю. В тiй хвилi запалав
замок, а рiвночасно загорiлось мiсто в кiлькох мiсцях вiдразу.
   Кафа горiла вогненним морем.  Козаки  вiдпочивали  по  огородах  та  на
площах. Аж почувся страшенний iзгук, начеб пекло  вiдчинило  сво?  ворота.
Над замком аж затьмарилося вiд  куряви  i  кускiв  цегли  та  камiння,  що
вилетiли у воздух.
   Надворi стало свiтати, та нiхто цього не зауважував, бо  в  мiстi  було
ясно, мов удень...
   На базарi  лежали  цiлi  копицi  награбленого  добра.  Треба  було  все
впорядкувати: одне позабирати на вози, друге - на байдаки.
   Сагайдачний пiшов на те мiсце, де були невольники.  Хто  був  до  цього
здатний, брав зброю i ставав у ряди.  Iз  них  назбиралось  кiлька  добрих
сотень, через що армiя Сагайдачного побiльшала.
   - Ти, Iване, бери сво?х людей i вертай морем, Я тут мушу ще остатись  i
упорядкувати, а на це треба кiлька днiв. Татари, певно, так легко  нас  не
перепустять. Треба направити вози, що попсувалися. Тобi треба поспiшатися,
щоб турки не заступили тобi дорогу. Не без того,  щоб  який  чорт  не  дав
знати туркам, що ми тут гостю?мо... Ти вертайся з Богом  зараз...  Та  хай
тобi не захочу?ться скакати на боки. Судна навантаженi добичею,  пропадеш.
Якщо ти прибудеш на Сiч ранiше i мене там ще не буде, так  знай,  що  мене
орда задержала, збери вiйсько, яке зможеш, i поспiшай виручати...
   На тiм вони розпрощалися. Вiд моря  залунала  козацька  пiсня,  а  Кафа
палала...



   IХ

   Чотири днi побував Сагайдачний у Кафi,  стiльки  було  тут  роботи.  До
повороту через ворожий край треба було добре пiдготовитись. Тепер,  лiтом,
серед велико? спеки, могли татари запалити степ. А тут  така  велика  сила
народу. Визволенцiв нарахували дванадцять тисяч. Були  мiж  ними  мужчини,
жiнки i дiти. Усе народ здоровий, призначений на продаж.
   Якраз, перед чотирма днями, Iскра вiдплив з козацьким флотом,  забравши
частину добичi i невольникiв на море. За той час  Сагайдачний  спорядкував
сво? вiйсько до походу. Найтяжча рiч була перебратися через гори. Розiслав
стежi на всi сторони i вже мав i сам рушати, як причвалував до нього козак
вiд задiв з докладом, що Iскра знову  повернув  до  пристанi  у  Кафському
заливi.
   Сагайдачний поспiшав до моря.
   - Недобре, отамане, великий  турецький  флот  поплив  пiд  Очакiв.  Нам
неможливо тепер тудою перебратися.
   - Значить, що морем нам нема? вороття?
   - Так воно i ?.
   - Як турки довiдаються вiд татар, що ми у Кафi,  то  невдовзi  сюди  за
нами наспiють...
   - У пристанi я ?х не боюсь, витягнемо гармати на  берег,  окопа?мось  i
нiчого нам не зроблять.
   - Поки не прийде ?м у помiч новий союзник, - каже Сагайдачний.
   - Кого ти дума?ш? Який союзник?
   - Голод... Зна?ш, скiльки у нас людей, а кожному  ?сти  хочеться.  Нашi
харчовi припаси вистануть на три мiсяцi найбiльше. У Кримi не  поживимось,
бо все повтiкало нам з дороги, а опiсля татари запалять ще  й  степ...  Ти
зна?ш, що воно значить...
   - Так, нам не лиша?ться нiчого кращого, як перейти з суден до табору  з
усiм добром, судна попалити, а ми всi пiдемо перебо?м через Крим...
   Сагайдачний подумав хвилю, а потiм каже:
   - Краще грати у двi карти, чим на одну все ставити. До того ще ми всi??
здобичi на вози не заберемо, бо стiльки возiв не ма?мо, а тi, що ?, то так
нагруженi, що ледве ?дуть. Покидати стiльки добичi шкода, а коли б  ми  ??
покинули, то не заберемо тих харчiв, що на суднах зложенi, а сих вже  нiяк
нищити не можна... Зна?ш,  Iване,  що  ми  поплинем  такою  дорогою,  якою
запорожцi ще нiколи не плили... Поплинемо  в  Азовське  море,  а  звiдтiля
рiкою Мiусом вгору, поки буде можна.  Вiдтак  перетягнемо  судна  до  рiки
Самари i тодi ми вже вдома.
   Iскра узявся за голову:
   - Що ти загадав? Степом, та ще мочаристим, човни перетягати? Та чим?  У
нас нема нi волiв, нi коней... Хоч менi голову вiдрубай, я за таке дiло не
вiзьмусь, бо не втру цьому носа.
   - А я втру, i будеш менi помагати. Не ма?мо нi коней, нi волiв,  але  ?
люде. Переточити човни - не така велика штука. Зробимо так, як роблять  на
Сiчi, пускаючи готовi судна на воду...
   - Воно справдi, може, далось би так зробити, та ось новi труднощi.  Мiж
мо?м козацтвом пiшло луною, що верта?мось через Крим. Не  знаю,  чи  тепер
схотять... У них i тепер думка, щоб судна з усiм потопити.
   - У мене бунту, непослуху не смi? бути, - говорив твердо Сагайдачний. -
От я зараз вернуся, лише у таборi запоряджу, що треба...  Чепеля  поставлю
на мо? мiсце - то досвiдний ватажок... Пiдожди таки тут, я зараз...
   Сагайдачний  почвалував  до  табору.  Зараз  поскликали   старшину,   i
Сагайдачний пояснив у чiм дiло.
   Козаки не були цьому радi, що Сагайдачний ?х лиша?, але  таки  признали
полковника Чепеля отаманом.
   - Робiть так, як дотепер робили. Йти табором вкупi, не розбiгатися,  на
нiяку  добичу  не  лакомитись,  хiба  яку   отару   овець   забрати,   щоб
прохарчуватись.
   Отамана у всiм слухатися, як би й мене. Та коли б я дожив, а  стрiнувся
з яким неслухняним, то досi йому  й  жити.  Ти,  Марку,  оста?шся  i  далi
обозним, держись добре i слухайся  досвiдно?  козацько?  голови.  Як  менi
поталанить прибути на Сiч ранiше, то будьте сього певнi, що зараз  поспiшу
вам на виручку. Я вас не оставлю в тiснотi, бо я за  вас  вiдповiдаю  мо?ю
головою... Ну, прощавайте, товаришi, дай Господи здорово побачитись...  Та
ще одне: дайте менi трохи визволенцiв, що на морi бували.  Менi  треба  на
суднах здоровий рух та досвiдних голiв бiльше...
   Зараз на перший поклик зголосилося бiльше, як  двi  сотки  визволенцiв.
Вони почували себе на морi безпечнiшими.
   А тим часом гурт козакiв повилазив з суден на берег i обступили Iскру.
   - Що ви врадили з отаманом? Коли зачнем судна палити?
   -  Пiдождiть,  -  каже  Iскра,  -  зараз  верне  Сагайдачний.  -  Iскра
помiркував, що цi, якi сюди вийшли, жартiв не знають, i готовi на все.
   - Ми се i без нього зробимо, - каже один, дивлячись грiзно на Iскру.
   - Досить нам сi?? морсько? волокити. Ми тут з суднами возимось,  а  там
здобича паювалась.
   - Ви зна?те, що добича буде паюватися аж на Сiчi...
   - Ми зна?мо, та ще хочемо ?? бачити... Та здобича, що на  суднах,  пiде
на дно моря, а ми i до сi?? ма?мо право...
   - Схаменiться, товаришi!.. Невже ж у таку важку хвилю ви ставати хочете
проти старшини?
   - Ти, потурнаку собачий, мовчи, коли не хочеш  у  морi  скупатися,  нам
тепер на морi ватажка не треба.
   До цього гуртка стало прилазити бiльше  козакiв.  Очевидячки,  що  вони
бунтувались...
   В ту хвилю причвалував Сагайдачний з сво?ми розсильними.
   Гурток покинув Iскру i пiшов йому назустрiч. Сагайдачний приказав сво?м
козакам держати мушкети напоготовi.
   - А ви куди мандру?те, прочани?
   - Йдемо до табору, - каже переднiй, той, що так  гостро  поставився  до
Iскри, - не загибати ж нам на морi. Морем на Укра?ну вороття нема?...
   - Я кажу, що ? вороття i морем, i я туди вас поведу...
   - Йди собi сам, коли воля, ми до табору йдемо...
   - Зараз завертати  до  суден  на  сво?  мiсця!  -  крикнув  Сагайдачний
сердито, показуючи булавою.
   - Ми раз сказали, що не вернемося,  уха  тобi  позакладало?  -  крикнув
сердито переднiй козак. - Чорт нам з тако? старшини, що заморити нас хоче.
   Сагайдачний не дав йому докiнчити, вихопив пiстоль з-за пояса,  гримнув
стрiл, i козак, поцiлений в саме чоло, розвiв руки i впав на землю.
   Всi збентежились. Дехто, отямившись, хотiв  хапати  за  зброю,  та  ось
з-поза Сагайдачного виступили козаки з рушницями,  готовi  до  стрiлу,  ?х
старшина крикнув:
   - Хто з вас ворухне рукою, пiде чорту в зуби...
   -  Привезти  сюди  з  табору  чотири  гармати  з  усiм...  -   приказав
Сагайдачний до посильного козака... - А вам, собачi сини,  за  непослух  i
бунт зараз тут буде i амiнь...- Обертаючись до  старшини  з  свого  почту,
каже: - Двох iз них пусти, а прочих поведи над берег моря i кожному кулю в
лоб... Слухай, дiдоводе, один з другим, - каже до тих, що ?х помилував,  -
скачiть до суден i скажiть тамтим, що жоден до табору не смi?  йти.  Жодне
судно не смi? бути затоплене. А коли зачнуть далi бунтуватися,  то  я  ось
зараз затоплю судна сам гарматою, але враз iз ними, i з вас нi  одна  душа
не вийде на берег...
   До моря стали наближатися двi вибранi сотнi визволенцiв з рушницями.  I
ця  бундючна,  зухвала  юрба,  що  недавно  так  грiзно  ставилась,  тепер
посмирнiла, мов ягнята, збилася в купу.
   - Пiдожди ще хвилинку, я тобi дам бiльше сього чортового м'яса, -  каже
Сагайдачний, - на суднах ще ? бунтарi, тих ми ураз з другими покара?мо...
   Тодi виступив Iскра i став Сагайдачного просити:
   - Сагайдачний! Пожалiй ?х  та  вибач  ?х  дурному  розумовi.  То  добрi
козаки-лицарi; я не знаю, чому ?х такий дурман напав, се ж люде  iз  тво??
школи...
   - Тим гiрше для них, коли мою школу споганили, се ж не новики якi-будь.
   - Отамане, я прошу за ними. Головний виновник вже покараний.  Зроби  це
для мене i прости...
   - Правда, ти менi врятував життя, то для тебе я i прощаю... Рушай  один
з другим на судно i не показуйся менi на очi...
   Козаки побiгли на берег i поскакали до суден, радi з того, що ?х  Iскра
сво?ю просьбою вирятував...
   Сагайдачний передав коня одному з посильних i вiдправив  до  табору,  а
сам пiшов на отаманське судно, де стояв заткнутий малиновий прапор. За ним
пiшов Iскра. Вiн каже:
   - Якби ти, Петре, був  не  при?хав,  зi  мною  було  б  зле.  Мене  вже
потурнаком лаяли i втопити вiдгрожувались... Одна iскорка - i порох був би
спалахнув... Я дививсь на тебе, як ти  говорив.  Тво?  очi  звичайно  такi
лагiднi, тепер стали страшнi. В них була якась демонська сила. Ти, мов той
вуж з казки, потрафиш живу iстоту повернути в камiнь. Дививсь я  на  тебе,
та мене  самого  морозило,  а  ?м  то,  певно,  кров  зледенiла  вiд  того
погляду...
   - Треба хотiти, треба  мати  тверду,  незломну  волю,  а  вона,  певно,
покона? противника. Та ще треба  знати  й  душу  того,  над  котрим  хочеш
панувати. Коли б я був зробив iнакше, уговорював, просив, то вже було б по
мо?м отаманствi, а може би, вже й не жив...
   Отаман дав знак, i вдарили  веслами  з  усi??  сили.  Зараз  помiркував
Iскра, що судна пливуть на полудн?.
   - Отамане, не туди дорога у Керч...
   - Туди дорога у Синоп, - каже Сагайдачний. - Вони  нас  там  якнайменше
сподiваються. Треба i ?х навiдати за одним заходом...
   - Де ж ми сю добичу заберемо? - клопотавсь Iскра.
   - Тим разом обiйдеться.  Буде  з  нас,  як  зруйну?мо  город  та  трохи
невольникiв визволимо. I козацтво треба зайняти якоюсь лицарською роботою,
щоб ?м джмелi з голови викурити.
   Погода була гарна, i море спокiйне. Висланi на стежi судна, котрi плили
великим колесом, нiде не запримiтили ворога.
   У Синопi, до котрого пiдплили пiд вечiр, нiкому i не снилося про те, що
так близько сто?ть небажаний гiсть.
   Синоп -  це  велике  торговельне  турецьке  мiсто,  сто?ть  у  близьких
зносинах з Кафою i Царгородом. Тут вже знали про набiг козакiв на Кафу. ?х
це заспоко?ло, що козаки вдоволяться Кафою i попливуть собi геть.
   Козаки увiйшли у город вночi,  не  стрiчаючи  жодного  опору.  Стрiтили
трохи турецько? мiлiцi? та жовнiрiв, яких умить побили, потiм пiдпалили  в
кiлькох мiсцях. Турки думали зразу, що це звичайний пожар. Аж згодом, коли
бiгли рятувати, пiзнали, хто це зробив. Напав усiх великий  страх.  Кожний
забув про пожар i ховавсь де попало. Люде, мов  божевiльнi,  бiгали  серед
пожежi i гинули  на  козацьких  шаблях.  Тiльки  невольники  заворушились,
розбивали кайдани, убивали сво?х наставникiв i ?дналися з козаками.
   - Збирайтесь, братчики, до пристанi, - гукали козаки, - скликайте усiх,
розбивайте льохи i тюрми, а швидко, бо ми тут довго не будемо i над  раном
вiдплинемо. Почу?те голос сурми - то буде знак, що незадовго  нас  тут  не
буде.
   Цiлий город перемiнився в  одно  палаюче  море,  у  пекло.  Сагайдачний
навiть не виходив на берег. Вiд моря приказав  пильно  сторожити,  щоб  не
попасти у матню. Тако? легко? побiди нiхто не надiявся. Усi признавали, що
це треба приписати талантовi i щастю Сагайдачного.
   Усi, почавши вiд такого бувалого козака, як Iван Iскра, до  останнього,
дивилися на Сагайдачного з великою пошаною, з пi?тизмом. Всi свято вiрили,
що де Сагайдачний отаману?, там козаки мусять побiдити. Такого ватажка  не
можна не слухатися. Тi, що  хотiли  пiд  Кафою  бунтуватися,  тепер  тяжко
каялися. Сагайдачний вiднiс велику побiду не лише над турками. Вiн побiдив
душу козацтва, яка покорилась  його  талантовi  i  стала  вiдтепер  слiпим
знаряддям у його лицарських, умiлих руках.
   Як вже були на морi, каже до нього Iскра зворушеним голосом:
   - Вибач менi, отамане, що я дотепер не знав тебе оцiнити  як  слiд.  Ти
незвичайно щасливий чоловiк, до чого тiльки возьмешся, тобi таланить...
   - Я тобi зараз усю тайну вiдкрию, чому менi дотепер таланило. Бо я поки
до чогось вiзьмусь, перш добре обдумаю. Тим я не  подiбний  до  попереднiх
наших  козацьких  проводирiв.  Вони   ризикували.   Я   ризикую   хiба   в
остаточностi, коли нема виходу. Вони  ризикували  вiдразу,  не  почисливши
сво?х сил. Я, обдумавши  добре,  зараз  берусь  до  дiла,  коли  знаю,  що
вдасться. Коли ж нi, то навiть не показую по собi, що у  мене  така  думка
була. Ось ми тепер знищили Синоп. Я знав, що турки  того  не  сподiвались,
щоб ми по Кафi зачинали зараз щось друге. Ся пожежа Синопу упевнить туркiв
у тому, що нас усюди можуть сподiватися. Тому кожний приморський город  не
випустить сво?х сил на море, а держатиме для сво??  оборони...  Коли  б  у
мене були легшi судна, не так нагруженi, я, може  би,  з  ними  помiрявся.
Тепер годi на таке пускатися, бо се було  б  вже  ризиком.  Ми  пливем  на
Керч...
   Та незадовго приплило стежне судно з  докладом,  що  вiд  заходу  пливе
великий флот.
   - Тепер треба поспiшати. Вiзьми, Iване, секстант  i  покажи  найкоротшу
дорогу на Керч.
   Гребцi вдарили дужче веслами. Сагайдачний послав Iскру на розслiди.  То
був справдi турецький флот з великими кораблями. Iскра вимiркував, що  вiн
пустився козакiв доганяти. Вiн, либонь, догадувався, що козаки  плистимуть
довкруги Криму.
   - Вони дурнi, - каже  Iван  смiючись,  -  аж  тодi  помудрiшають,  коли
напевне дiзнаються, що ми на Керч пливемо.
   - Коли б вони догадувались того  зараз,  непремiнно  заступили  би  нам
дорогу i були би ранiше пiдплили туди, нiж ми.
   Козацька флотилiя заплила по  заливу,  i  Сагайдачний,  щоби  пiддурити
туркiв, вигадав ще одну  штуку.  Назбирали  комишу,  пов'язали  шнурами  i
пустили на море. На цих в'язанках, понакладали куклiв,  пороблених  теж  з
очерету, понав'язували рiзних шмат.  Здалека  виглядало  це,  начеб  плили
човни з людьми.
   Цей дурман повiвся добре, бо  турки,  наблизившись,  стали  стрiляти  з
гармат.
   - Не вадить, що собi напсують пороху i куль, а ми тим  часом  будемо  у
лиманi Мiуса, а там вже вiдпочинемо безпечно по трудах.
   Вже були в лиманi, як iзгук турецьких гармат доходив ще до ?х уха.
   Вiдпочивали тут два днi, виспались i поживились, заки поплили далi горi
рiкою, аж поки  не  доплили  до  того  мiсця,  де  вже  човном,  та  ще  й
нагруженим, годi було плисти. Тепер зачалась тяжка робота  витягати  судна
на берег i перетягати ?х до Самари.
   Тут була пустiль, поросла  густими  острiвцями  старих,  споконвiку  не
рубаних дерев. По розпорядковi Сагайдачного нарубали дерев i приладили  ?х
на округлi валки, котрi треба було пiдкладати пiд судно, i так ?х посувати
далi.
   Козаки подiлились на гуртки до кожного судна.
   Була тут дуже непривiтна, багниста сторона, поросла комишем  i  трощею.
Треба було шукати сухiшi мiсця, а то скiльки суден загрузло в болотi, що з
бiдою ?х можна було витягати.
   Судна перетягали одною дорогою, одне за одним, через що не  треба  було
бiльше дороги промощувати, як для одного судна.
   Вiд сонячно? лiтньо? спеки видобувалися задушнi смороди  з  гниючого  в
мочарi комишу, що не можна було дихати i люде душились та  кашляли.  Вночi
не було краще. До цього з'являлись  цiлi  хмари  кровожадних  i  влiзливих
комарiв, що обкушували людей до кровi. На землю насiдала густа  мряка,  що
на кiлька крокiв не було нiчого видно.
   Сагайдачний побоювався дуже про сво?х людей. Коли б прийшлося довше так
жити, то, певно, прокинеться вiд цього якась недуга, яка ?х  здесятку?.  З
цього важкого становища треба було чимшвидше видiстатися.
   Вiн пiдганяв людей до поспiху:
   - Поспiшайте, товаришi, бо се багно нас усiх заморить.
   Незважаючи на свiй  високий  уряд,  вiн  знiмав  жупан,  роздягався  до
сорочки, облитий гарячим потом, працював заодно  з  козаками.  Козакам  не
вiльно було сiдати або лягати на землю, не вiльно було пити зелено? води з
багниська. Пiд нiч розкладали огонь з комишу, з чого виходив великий  дим,
що вiдганяв комарiв. Козаки сiдали вiдпочивати на човни.
   Та мимо цих осторожностей, козаки стали западати на пропасницю, яка  ?х
дуже мучила. Коли кого присiла, вiн лежав цiлими днями в байдаку у великiй
гарячцi.
   Нiхто не ремствував проти старшини, бо всi вiрили, що один  Сагайдачний
зможе ?х вивести  з  того  нещастя.  Працювали  всi  невпинно,  бо  отаман
працював з ними i не щадив себе.
   Сагайдачний силою сво?? твердо? волi не пiддавався недузi, хоч  не  раз
було таке, що аж умлiвав з утоми. При помочi свого секстанта витичив  собi
дорогу на Самару, i туди невпинно прямував. Ця мандрiвка так усiм надо?ла,
що iнколи приходило ?м на думку викинути всю здобичу з суден або  й  судна
покинути i  втiкати.  Та  нiхто  не  посмiв  такого  слова  сказати.  Коли
Сагайдачний цього не каже, так, очевидно, що того робити не треба.
   По довшiм часi такого страждання  видiстались  з  багнистого  мiсця  на
узгiр'я, поросле лiсом. Всiм аж полегшало на душi. Тут було цiлком  краще.
Повiтря було чисте i здорове, натрапили на гарну рiчку, що плила до Мiуса,
з чистою водою, яко? козакам вже недоставало. Вода, яку позабирали у  Кафi
на човни в бочках, вiд гаряча була тепла i вже стала теж псуватися.
   У Сагайдачного була ще одна жура. Вiн поспiшав добратись до  Сiчi.  Хто
зна, яка доля стрiнула ту частину вiйська,  що  пiшла  через  Крим.  Кожна
днина була йому  дорога.  Та,  поминувши  це,  треба  було  на  тiм  мiсцi
вiдпочити. Багато було недужих, яких пропасниця з нiг збивала. Сагайдачний
мав з собою цiлий шпиталь знеможених недугою, обезсилених товаришiв,  яким
нiчим було помагати.
   У тiм мiсцi багато було усякого звiра.  Дотепер  жили  самою  рибою  та
сухарями. Тепер можна було добути свiжого м'яса. В лiсi були  цiлi  пасiки
диких бджiл у дуплах дерев, а меду стiльки, що плинув дiрами, мов  потiчки
iз джерела, i застигав на вiтрi. Сюди  сходились  рiзнi  звiрi  та  лизали
солодку патоку. Сагайдачний казав недужим ?сти багато меду.  В  лiсi  було
багато ягiд.
   Сагайдачний пiдтримував того бадьорого духу, який запанував  тепер  мiж
козацтвом, сво?м дотепом та жартами.  Знову  забринiла  бандура,  залунала
весела пiсня.
   Тепер не можна було у Сагайдачнiм впiзнати того суворого ватажка, що не
знав жартiв. Хоч страшний бiль голови морочив йому свiт, вiн  не  давався.
Зараз послав досвiдчених козакiв розглянути,  кудою  найближче  до  Самари
добратись, та вибрати пригоже мiсце, щоб попускати на воду судна.
   Вони повернули третього дня з доброю вiстю, що Самара вже  недалеко,  i
добрий берег знайшовся. Сагайдачний скликав козакiв i заговорив:
   - Знайте, товаришi, що ми при божiй помочi перебули  бiльшу  небезпеку,
як велика баталiя з турками. У сiй проклятiй сторонi ми могли усi загинути
вiд гнило? пропасницi. Сi?? дороги нi я i нiхто з вас не знав, та що я вас
туди повiв, то не винуйте мене за се, бо як  самi  здоровi  зна?те,  iншо?
дороги нам не було. Ми ще не зна?мо, як поталанило тим нашим товаришам, що
вертаються сушею. I хоч я, як дуже радий i вдячний небесному богу i святiй
Покровi, що ми два днi вiд Самари i невдовзi побачимо Днiпро-Словутицю, то
моя душа страждав неспоко?м, - що з нашими сталося. Нам,  товаришi,  треба
поспiшати додому. Тому берiмось  зараз  до  роботи.  Спасибi  вам,  панове
товариство, що мене слухалися, i я гадаю, що й далi так буде.
   - Слава Сагайдачному! - гукали козаки. - Веди нас куди зна?ш.  З  тобою
ми у саме пекло пiдемо, бо ти поведеш нас до побiди...
   Узялись жваво до працi. Судна пiшли в рух.
   I справдi, третього дня добрались до Самари i поспускали судна на воду.
Вдарили веслами, i судна помчали стрiлою униз Самари.
   А коли заплили в  Днiпро,  кожний  вмочав  пальцi  у  днiпрову  воду  i
хрестився, наче на йорданському водосвяттi.



   Х

   На Сiчi нiхто не знав, як повiвся похiд. Коли вже  мiркували,  що  пора
було вернутися, огорнула усiх нетерплячка. Стали непоко?тися. I було чого,
бо у похiд пiшов сам цвiт запорозького низового  лицарства.  Пропаде  воно
враз з Сагайдачним, тодi надовго Сiч не пiднесеться з свого упадку.  Дехто
поплив далi Днiпром назустрiч, та вертався нi з чим.
   Аж ось вiд Черкас пiдплив козацький флот, який  давав  про  себе  знати
гарматними стрiлами.
   - А се ж  що?  -  питали  на  Сiчi.  -  Хiба  ж  Днiпро  другим  кiнцем
повернувся, а Крим перескочив до Ки?ва?
   Уся Сiч вийшла на вали, не вiрили тому, що власними очима бачили.
   Напередi плив Сагайдачний.
   На валах Сiчi гримнули гармати на повiтання.
   - Чи се ти, чи твiй дух? - говорив з валу кошовий  до  Сагайдачного.  -
Хiба що ви вмiсто у Крим поплили на прощу в Ки?в.
   - Далекою дорогою треба нам було об'?здити... А Чепiль вже  вернувся  з
вiйськом?
   - Не було нiкого...
   - Або пропало  вiйсько,  або  десь  по  дорозi  загрязло  i  вiд  татар
вiдбива?ться, - говорив Сагайдачний, а на серцi у нього аж похололо.
   Сагайдачний вийшов на берег i розповiв кошовому, що сталося.
   - Гарно воно пiшло, - каже кошовий, - та погано скiнчитися  може.  Вони
вже повиннi тут бути, бо ?м ближча була дорога, як тобi. Коли  б,  не  дай
боже, вiйсько пропало, то товариство нам сього не вибачить. Ти се зна?ш...
   - Скiльки може бути на Сiчi вiйська, готового до походу?
   - Не бiльш двох тисяч... Прочi порозходились коло хлiба робити.
   - Гаразд! Я завтра йду з ними,  дещо  мiж  мо?ми  знайду  охочих  та  й
здорових - багато нездужа? вiд пропасницi - i поспiшаю на  виручку.  Кожна
втрачена година дорога... Лише треба менi байдакiв добрих,  бо  мо?  трохи
понiвечились...
   - Добре, я ще нинi запоряджу, що треба, а ти вiдпочинь...
   - Або виручу тамтих, або сам поляжу головою. Я сього певний, що  старий
Чепiль не дав себе в торбу взяти. Там ? бiльше, як двi  тисячi  неабиякого
вiйська. Певно, десь у Криму окопались, а татари ?х обложили. Та  для  них
страшнiшим ворогом буде голод i спрага.
   Тепер стали виносити з суден добичу, яка мала  бути  пайована,  як  усе
вiйсько вернеться.
   Сагайдачний приказав брати на судна якнайбiльше харчiв. На другий  день
вранцi пiшло шiстсот кiнноти правим берегом Днiпра, а пiхота з  гарматами,
харчами i таборовими возами поплила долi водою...



   ХI

   Полковник Чепiль, розставшись з Сагайдачним,  рушив  зараз  тi?ю  самою
дорогою, якою йшли сюди.
   Перейшли гори, минули спалений ?скi-Крим i подались в середину ворожого
краю. Йшли великою пустинею. Татарськi  улуси  позникали.  Татари  забрали
сво? отари та табуни i пiшли у глибину Криму. До того ще спалили степ.  Аж
страшно було в таку дорогу пускатися. Нiчого не було видно, хiба почорнiлу
землю, на яку падав пекельний жар лiтнього сонця.
   У козакiв було харчiв доволi. Коней i волiв кормили сухою пашею, а воду
для себе i для скота везли в бочках, якi наповняли в тих рiчках, котрi  по
дорозi надибували.
   I конi, i люде страшно мучились. Гаряче  сонце  ссало  iз  них  останню
капельку. Конi дуже помарнiли та ледве волоклись, понизивши голови.
   Дотепер не стрiчали нiде ворога. Аж коли перейшли на другий берег рiки,
стали показуватись на обрi? татарськi  стежi,  якi,  очевидно,  зорили  за
козацьким рухом. Вони начеб iз землi виростали i пропадали в степу. Згодом
стали чiпати козакiв, i треба було вiдганяти рушничним огнем.  Тi  напастi
ставали щораз частiше. Чепiль приказав, щоб стежi нiколи задалеко  у  степ
не запускались i не ганялись за втiкачами.
   Вiд пiйманих татар довiдались, що  хан  з  великим  вiйськом  заступить
козакам дорогу перед Перекопом i похвалявся, що нi одна  козацька  нога  з
Криму не вийде.
   Старшина, довiдавшись про таке,  затривожилась.  Вони  не  так  боялися
татарського вiйська, як голоду i безводдя, коли б прийшлось довше в  Криму
задержатись. Народу в таборi було дуже багато, до того ще  жiнки  i  дiти,
яких визволили з неволi.  Усiх  треба  було  вигодувати  i  напо?ти.  Один
козацький роз'?зд захопив десь на боцi отару овець, з чого всi  були  дуже
радi. Та цього  ненадовго  вистало.  Вода  в  бочках  стала  висихати  вiд
сонячно? жари. Старшина  турбувалась,  та  цього  не  можна  було  козакам
показувати.
   Чим ближче доходили до Перекопсько?  шийки,  помiтили  стежнi  козацькi
чети, що там сто?ть справдi велике татарське вiйсько. Тепер вже  роз'?здiв
не можна було  посилати.  Кiннота,  що  йшла  довкруги  табору,  держалась
близько. Треба було сподiватись кожно? хвилi,  що  татарва  напре  на  них
цiлою силою. Табiр поступав уперед дуже обережно, щоб  кожно?  хвилi  бути
готовим до бою. У тiй сторонi степ уцiлiв вiд пожару i  вкривавсь  високою
травою.
   Аж одного дня татари стали наближатися. Вiд пiвночi сунула чорна валка,
яка щораз стала розвиватися в пiвколесо, поки зi всiх сторiн  не  замкнули
табору.
   - Коли нам з Сiчi не наспi? помiч, то ми пропали, - говорив  Чепiль  до
Жмайла. - Як там вже ? Сагайдачний, то вiн нас не лишить, а  може,  i  вiн
десь у сiй непевнiй дорозi пропав...
   - А я сього певний, що Петро не пропав i що вiн леда день прийде i  нас
виручить. Ми поки що будемо вiдбиватись у  таборi.  Правда,  що  годi  нам
зараз йти далi, поки трохи не переб'?мо татар, але взяти себе не дамо.
   - Без води погинемо. Придивись, скiльки у нас жiнок i дiтей. Коли  вони
повмирають, то у таборi кинеться яка пошесть i  чума  або  чортзна-що.  Ми
тепер так обложенi, що хiба птиця з табору перелетить, щоб братiв про наше
горе звiстити.
   - А я кажу,  що  вода  буде...  Я  зараз,  як  ми  окопа?мось,  викопаю
колодязь, i добудемо води. Неможливо, щоб води тут не можна добути. У  нас
i дерева доволi з наших човнiв... Не турбуйсь, отамане.
   - Тут хочеш копати колодязь?
   - Нi, не тут, а трохи далi. Тут недобре мiсце  до  оборони.  Ми  рушимо
замкненим табором ще трохи наперед... Я гарматою промощу собi дорогу.
   I зараз положення табору змiнилось. Передовi i заднi вози пооберталися.
Переднi попихали люде руками. Звiдсiля стали стрiляти  з  гармат  у  збиту
татарську юрбу. Табiр йшов черепашиним кроком, але таки посунувся о кiлька
гонiв наперед серед безнастанно? пальби з гармат на усi боки. Татари стали
щораз бiльше присiкатися з таким страшним галайканням, що аж морозило.
   Табiр став у такому мiсцi,  яке  Жмайло  уважав  за  вiдповiдне.  Зараз
пообертали вози боком, i як лише настала нiч, взялись до заступiв i  стали
з усiх бокiв окопуватися. А посерединi табору стали  могильники  пiд  оком
Жмайла копати колодязь. Робота йшла день i  нiч.  Жмайло  казав  розiбрати
похiднi  судна,  до  переправи  через  рiку  призначенi,  i  тими  дошками
пiдпирали стiни колодязя.
   Чепiль тi?ю роботою дуже цiкавився. Заходив часто сюди i питав, чи  вже
вода показалася?
   - Ще нема, та ми  ??  добудемо,  хоч  би  прийшлось  докопатися  аж  до
сарахманiв...
   - А що це таке - сарахмани?
   - У нас, в Галичинi, вiрять люде, що  десь  пiд  нами  якiсь  сарахмани
живуть, народ дуже вбогий. У нас люде у великодньому тижнi лушпини з  я?ць
на воду кидають - це, мовляв, для бiдних сарахманiв,  у  котрих  тiльки  i
свят буде, що тi лушпини пооблизують.
   - Тобi жарти в головi, а менi турбота свiт морочить...
   - Я не жартую, коли  про  колодязь  говорю.  Вiн  буде,  ще  i  журавля
поставимо, та ще i корит на воду наробимо...
   Татари лише раз пробували узяти табiр приступом, та ?х  так  привiтали,
що лише багато людей втратили. Тепер розпочалася облога.
   Татари були певнi, що вiзьмуть табiр безводдям, коли не голодом, i тому
ждали тi?? хвилi терпеливо, аж козаки самi  здадуться  або  усi  вигинуть.
Вони не наближалися до табору на вiддаль  гарматного  стрiлу.  Лише  вночi
страшно галайкали, i тривожили людей, та не давали спокою.
   Третього дня могильники, що копали колодязь, крикнули вгору:
   - Вода!
   Цiлий  табiр  вiд  цього  одного  чарiвного  слова  начеб  ожив.  Слово
переходило вiд одного до другого, поки не облетiло цiлого табору. Всi дуже
радiли i хрестилися. Копальники якраз натрапили на джерело. Вода пiдходила
щораз вище. З долу кричали, щоб ?х швидше тягли вгору, бо вода доходила ?м
до грудей i грозила ?м затопом. Вода була така студена,  що  аж  у  костях
ломило.
   Зараз опiсля стали спускати униз вiдра i тягти воду,  котру  вливали  в
наладженi корита. Вода зразу була каламутна, та нiхто на це не зважав,  бо
умирав вiд спраги. Конi, почувши воду, стали iржати i рватися  з  припонiв
до колодязя. Жмайло приказав вливати воду в судна, щоб бiльше було до води
приступу. Народ перся до води, що аж  сторожу  треба  було  поставити  для
вдержання порядку.  Це  протяглось  до  заходу  сонця.  Вода  прибувала  в
колодязi чимраз вище, добра, студена, чиста.
   Зараз поставили на двох стовпах дерев'яний  вал,  на  якому  причеплено
довгий мотуз з вiдром. Козаки наперемiну тягли воду i вливали до корит  та
човнiв. Люде начеб вiджили, усi повеселiшали, начеб на свiт народились.
   Чепiль говорив до Жмайла:
   - Ти наш Мойсей, що дав нам воду в пустинi. Пропали б ми, мов рудi мишi
в степу. Тепер можна вже пiдождати  на  мiсцi,  поки  пiдмога  не  прийде.
Татари йно ждуть того, коли ми здамось, i тому нас поки що  не  чiпають...
Хай ждуть, ми пiдождемо теж.
   - I ми довго ждати не можемо, бо харчiв  не  стане.  Треба  усю  поживу
перечислити та видавати на кожного по паю. Iззовнi ми нiчого не  добудемо:
нi вола, нi осла.
   - Нам треба забезпечитись на яких два мiсяцi.
   - Краще буде, як помiрку?мо  на  три,  -  каже  Жмайло.  -  Особливо  з
сухарями, кашею та борошном треба щадити, щоб не прийшлось  саму  конятину
?сти. Ти, батьку, прикажи кухарям  почислити  все,  а  я  вже  порахую  як
слiд...
   Усi  благословили  Жмайла  i  почували  себе  бадьорими.  Навiть   скот
повеселiшав i взявся за суху пашу.
   В таборi залунала весела пiсня, забринiла бандура...
   Татари не могли того зрозумiти,  що  сталося.  Пiдкрадались  вночi  пiд
табiр i замiсть одчаю почули веселiсть. Як  донесли  про  те  хановi,  вiн
каже:
   - Тим шайтанам сам чорт помага?. Мусимо ?х брати силою, а  то  далi  ми
всi з голоду i спраги поздиха?мо...
   Справдi, татарське  вiйсько  голодувало,  а  воду  для  людей  i  коней
привозили у шкуряних баклагах.
   Зараз другого дня пiшли татари до наступу. Вони пiд'?хали з одного боку
з великим криком i пустили на табiр  велику  силу  стрiл,  якi  навiть  не
долiтали. Козаки стрiляли з гармат i рушниць, косили татарськi  ряди,  мов
траву. Татари подались назад i вже того дня не наступали.
   На другий день знову нiхто не показувався. Татари кудись пропали.
   - То якiсь татарськi хитрощi, - говорив Чепiль до старшини. - Вони щось
задумують, а нам так довго ждати не можна, бо голод за плечима. Коли б так
можна на Сiч вiстку послати...
   На таке каже Струк:
   - Сього не треба.  Як  на  Сiчi  вже  ?  Сагайдачний,  то  вiн,  певно,
поспiшить нас визволити, коли ж його там  нема,  то  нема  там  з  ким  на
виручку йти. Тепер робота коло хлiба, i всi  порозходилися.  А  заки  вони
зберуться, то ми пропадемо...
   - Краще би розвiдати, куди татари подiлись, - каже Жмайло.  -  Я  по?ду
сам на роз'?зд.
   - Ти не по?деш, бо тебе тут треба, ти ж - обозний. Роз'?зди пошлемо  на
всi боки, а вже досвiдних людей ми знайдемо...
   Старшина  стала  подавати  рiзних  запорожцiв,  якi  сво?ю  проворнiстю
вiдзначались.
   - По?де Степан Бульба, Тарас Печiнка, Максим Грух, Конопель. Господи, у
нас не було би людей!
   Названих зараз прикликали, а Чепiль каже ?м:
   - Берiть, голуб'ята, по десятку козакiв, виберiть найкращi конi i гайда
на роз'?зди... Розвiдайте, куди татари дiлись? У  бiй  не  вдавайтесь,  а,
помiтивши, де татарва, завертайте швидко у табiр. Може, справдi покажеться
таке, що зможемо рушити далi i перебитись табором.
   - Воно би можна i зараз так зробити,  якби  ми  могли  з  собою  i  наш
славний колодязь забрати, - каже Бульба. - Ну, ?демо, братчики...
   Зараз розiйшлись вибирати собi людей i коней.
   Роз'?зди ви?хали з табору i незадовго пропали в степу.
   Надвечiр всi вернулися,  крiм  Степана  Бульби;  вiн  по?хав  прямо  на
пiвнiч.
   - Тi, певно, пропали, - каже Чепiль. - Там, певно, була найбiльша сила.
- Ну нiчого... треба у той бiк послати за  слiдом  другий  роз'?зд...  той
мусить бути обережнiший...
   Як лиш на свiт заноситись стало, ви?хав на пiвнiч другий роз'?зд. Другi
роз'?зди, якi повернулися вчора, нiде татар не стрiнули. Нинiшнiй  роз'?зд
недалеко за?хав, як помiтив вiд пiвночi великi  клуби  диму,  начеб  чорна
велика хмара припала до землi i сунулась з пiвночi на пiвдень.  З  пiвночi
пiдганяв ?? сильний вiтер.
   - Степ запалили, втiкаймо!  -  крикнули  в  один  голос  всi  козаки  i
завернули конi.
   Вони поприлягали головами до ши? коней i пiдганяли ?х.  Конi  зрозумiли
теж небезпеку i гнали так, що пiд животами майже землi не доторкали.
   В таборi помiтили ?х теж i зараз зауважили пожежу в степу, яка  йшла  з
пiвночi.
   Жмайло став на возi з сiном i кричав:
   - Хто  живий,  виступайте  окопувати  табiр,  та  лиш  так,  щоб  траву
перекопати. Порозносити судна з  водою  попiд  вози,  щоб  можна  погасити
пожар.
   Довкруги табору заро?лося вiд людей. Кожний поспiшав, хапаючи що в руки
попало: шаблю, келеп, заступ... Робота йшла дуже запопадливо.
   Жмайло  приказав  перенести   порох   усередину   табору   i   прикрити
переверненими суднами, а на це накласти одежу i зливати водою. Всi жiнки в
таборi тягли воду з колодязя i помагали козакам.
   Хмара диму щораз наближалася.  Конi  i  скот  стали  непоко?тися.  Воли
ревли, конi квичали та обступили колодязь, понизивши голови.
   В таборi настала велика жара, а вiдтак дим залiг увесь табiр  i  ви?дав
людям очi. Та робота  не  вгавала,  хоч  люде  душились  вiд  диму.  Вiтер
перекидав полум'я на переднi вози. Огонь тушили водою.
   На щастя, подув сильнiший вiтер i погнав огнем далi. Над  табором  наче
огняна буря перелетiла. Цiла околиця горiла. Жара була страшна,  хоч  диму
вже не було. Згодом, завдяки тому  вiтровi,  став  воздух  холоднiти.  Усi
свобiднiше вiдiтхнули. В таборi не було нiяко? шкоди.
   Та ось за цим вiтром надпливли з  пiвночi  справдешнi  хмари  на  небi.
Почулись сильнi громи, якi не вгавали. Блискавка одна за другою шниряла по
темно-синiх хмарах. Затим пiшла сильна злива.  Дощ  падав,  начеб  небеснi
застави повiдсувались.
   Злива тривала коротко, начеб на те тiльки послав ?? бог,  щоб  потушити
огонь по степу. Згодом хмари полетiли геть на полудне i показалось  чисте,
голубе небо.  Воздух  прочистився  i  просвiжився.  Усi  вiддихали  повною
груддю.
   - Господь на нас милосердний, - говорили козаки помiж собою.
   - А Бульба таки пропав з сво?ю четою.  Коли  не  полiг,  то  згине  мiж
татарами у великих муках. Вони помстять на ньому все...
   - Пропав або й нi, - каже полковник Глух. - Вiн хитрий,  як  лисиця,  i
татарську мову зна?, а певно, що дiбрав собi таких самих товаришiв,  як  i
сам... Я надiюсь, що вiн перекрався i дасть знати на Запорожжя...
   - Бог би з тебе говорив, - каже Чепiль, - та воно  нелегке  дiло  через
татарськi лави на цiй вузенькiй шийцi Перекопськiй...
   - Боже йому помагай! - говорив Жмайло. - А ми порадьмося, що  нам  далi
робити?
   - Поки що лиша?мось на мiсцi, - каже Чепiль, - бо кращого не  знайдемо.
Ма?мо тут воду, вогнем нам бiльше нiчого не зроблять.
   - Пiдождiм тут ще тиждень. За той час, коли б Бульба жив,  добрався  би
певно до наших.
   -  То  закороткий  час.  Пождiмо  двi  недiлi  -   треба   деякi   вози
понаправляти, бо поки стоять на мiсцi, то стоять, а  рушити  з  мiсця,  то
певно порозлiтаються. Колеса порозсихались, нiчим мазати... Вiдтак рушаймо
далi табором поволi, але певно. Коли б прийшлось  знову  стати,  викопа?мо
другий колодязь i якось не пропадемо, а ближче станемо сво?х.
   А тим часом  хан,  бачачи,  що  степовим  пожаром  табору  не  знищить,
запорядив великий наступ з усiх бокiв.
   Татари мов з землi повиростали. Вони летiли на конях з великим розгоном
i криком прямо на табiр, аж жахом проймало. З табору стрiнули ?х  гарматою
i рушницями. Настала оглушаюча пальба,  аж  увесь  табiр  оповився  густою
хмарою диму.
   Татари падали цiлими валками. За цим валком з трупiв  ховалися  татари,
що позлазили з коней, перелазили вал i перлись  далi.  Звiдсiля  випускали
цiлi хмари стрiл i  посувались  щораз  ближче.  Вiд  безнастанних  стрiлiв
рушницi так порозпiкались, що годi було порохом налаштувати...
   Татари, мов скаженi, перлись далi. Жмайло заздалегiдь приказав покопати
ями, прикрив ?х суднами i тут скривали жiнок, дiтей  та  ранених,  щоб  ?х
захистити перед татарськими стрiлами. Напираючих татар не  можна  було  нi
рушничним, нi гарматним огнем здержати. Добрались аж до возiв i стали туди
дертися. Козаки вiдбивались шаблями, списами,  а  то  i  дрючками.  Старий
Чепiль страшно iзнемiгся i гадав, що йому вже прийшла остання година.
   Уся козацька старшина боролась поруч з  козаками.  Жмайло  роздягся  до
сорочки. Осмалений димом, без шапки, з шаблею наголо, бiгав з одного  боку
в другий, перескакував з одного  воза  на  другий,  мов  олень,  i  стинав
татарськi голови, мов макiвки. Страшно було на нього глянути. Очi  набiгли
кров'ю, губи спеченi, аж чорнi, голос охрип. Двi стрiли  його  досягли,  з
нього текла кров, яка на ньому засихала, та вiн на це не  зважав.  Де  був
найбiльший напiр, там вiн зараз i з'являвся.
   - Ось так ?х, братики, ось так собачих  синiв,  ми  ?х  проженемо.  Ось
незадовго наспiють  нашi  на  виручку.  Сагайдачний  вже  у  Перекопi.  Не
давайтесь, вже недовго нашого горя, - говорив так навгад,  щоб  пiддержати
дух у вiйську, хоч сам не вiрив у те, що говорив.
   Жiнки i дiти, що у ямах  поховались,  пiдняли  страшний  лемент.  Кожне
прочувало, що коли татари прорвуться у табiр, то усiм прийде кiнець...
   Степан Бульба, старий досвiдний запорожець,  вибрав  собi  таких  самих
завзятцiв, як i сам, i по?хав на розвiди на пiвнiч вiд  табору,  прямо  на
Перекоп.
   - А що, братики, голуб'ята, а коли б ми так поза  Перекоп  перебралися,
та й до сво?х махнули?
   - А чому? Можна попробувати. Козак не без долi.
   - Та коли ми всi на се згоднi, так не ?хать нам на конях, а йти  пiшки,
чорт його батька зна?, чи де у травi зача?них татар не стрiнемо.
   - Не то пiшки, а нам i перевдягтись за татар треба. Кожний з нас, як ми
тут усi ?, зна?мо сю песячу мову...
   - От i добре, голуб'ята, - каже Бульба,  -  тепер  дiло  у  сьому,  щоб
татарсько? одежi добути...
   - А коли у нас буде татарська одежа, то чого нам коней кидати?  -  каже
нестарий ще запорожець Онисько Хрущ. - От,  братики,  ви  добре  дивiться,
може, де любчикiв-татар помiтимо, а тодi ми й подума?мо.
   Онисько Хрущ - то була собi знатна особа мiж тим  товариством.  Говорив
дуже поволi, начеб слово пережовував, поки його з губи випускав.  Низького
росту, не дуже подобав на силача, та вiн справдi був дуже крiпкий. Говорив
м'яким голосом, наче жiнка, нiколи не хвилювався  i  не  злякався  хоч  би
самого чорта, а рiзнути йому ножакою  ворога  по  ши?  -  то  начеб  хлiба
вкусити. До того вiн був перший повзун  на  Запорожжi  i  знав  порушатися
по-гадючому цiлi гони без утоми.
   - Ось бачите, братики, я вже щось бачу.  Он  там,  у  степу,  легенький
димок серед степу показу?ться. Ви тут лягайте у травi  з  кiньми,  а  я  з
кiлькома товаришами пiдкрадусь роздивитися...
   Козацькi конi були до того навченi, що на команду  лягали  на  землю  i
лежали, доки було ?х панам завгодно. Сталося по думцi Хруща. Конi полягали
в травi, а всi пiшли за Хрущем, ховаючись. Хрущ випереджав усiх.
   Наближались тихцем до того мiсця, звiдки виходив дим.  Згодом  побачили
сторчачу серед трави  татарську  кiнчасту  шапку.  На  знак  Хруща  козаки
припали до землi,  а  вiн,  узявши  довгого  ножа  в  зуби,  поповз  далi.
Незадовго повернув до сво?х.
   - Ось як воно, братчики. Десяток татар, я  пощитав  добре,  сидять  при
вогнику i печуть м'ясо, либонь, конятину. Один сто?ть та, либонь, пильну?,
а так собi, бо вони тут безпечнi. Ми пiдповземо, та хоч нас  йно  шестеро,
то подолi?мо, i буде одежа.
   - Яка у них зброя? - спитав Бульба.
   - На ратищах печуть конятину, а попри те нiж, та й годi. Ну,  братчики,
не час роздобарювати, ходiмо...
   Всi поповзли вперед з ножами в зубах. Шаблi та  пiстолi  позакидали  за
спину, щоб не заважали.
   Татари справдi нiчого не прочували. Вони сидiли кругом огня  i  за?дали
печене м'ясо.
   Тодi Хрущ схопивсь перший i, мов  кiт  на  мишу,  кинувся  з  ножем  на
першого найближчого татарина. Татари оторопiли, та заки стали до  оборони,
вже Бульба з товаришами усiх порiзали.
   Всi знали що робити, поприсiдали до землi i  стали  стягати  з  побитих
одежу та перетягати на себе.
   - От зле, братики, - каже Хрущ,  -  далебi,  що  зле.  Ми  поспiшились.
Одного татарина треба було оставити в живих, та  гарненько  розпитати,  що
нам треба знати... Далебi шкода...
   - Не журися, - каже Бульба, - ми ще десь "язика" добудемо.
   Тепер Хрущ i другi козаки стали мазати собi лице попелом  та  вугiллям,
розмочивши його слиною...
   Хрущ свиснув. За хвилю посхапувалися конi i прибiгли до сво?х панiв.
   - От козацькi конi розумнi, далебi, цiлувати ?х за те, - говорив поволi
Хрущ, - розумний козацький кiнь - то краще дурного товариша.
   Конi прибiгли до козакiв i стали ?х обнюхувати.
   - А тепер, голуб'ята, на конi та в дорогу, - каже Бульба.
   - Ой нi, братчики, - говорив Хрущ, - так воно  буде  не  добре.  Ми  ще
поспi?мо, та ось шкода нам  тiльки  печеного  м'яса  оставляти  вовкам  на
снiдання. Хай же татарським падлом вдоволяються, а за м'ясо хай  вибачать.
От, братчики, берiть по кусковi в кишеню, а по дорозi схрупа?ться. Спасибi
добрягам татарам, що под-бали... Воно - конятина чи баранина -  все  одно,
аби голоду не було.
   Козаки посiдали на коней i по?хали далi на пiвнiч. Вони роздивлялись на
всi боки i оскiлькимога обминали купи татар.  Та  не  все  повелось  ?хати
помiж дощ. Поза собою побачили вони, як татари запалили степ, i  як  огонь
гнав по степу на пiвдень.
   - Гаряче буде нашим, - говорили козаки, - нам треба поспiшати щосили.
   - Та все ж так, щоб коней не заморили... Хитрi татари,  не  пiдпалювали
довго степу, аж добрий для них вiтер трапився.
   ?дучи так, наскочили на велику чету татар. Бульба ви?хав до них перший.
   - Хто у вас ватажок? - пита? татарин. Зараз ви?хав один з гурту.
   - По приказу його свiтлостi хана, усе вiйсько ма? поспiшати  до  нього.
Ми тепер запалили степ, а коли шайтани не згорiли би вiд вогню,  так  буде
загальний наступ на козацький табiр. Його свiтлiсть забожився, що нi  одна
нога не вийде з Криму. - Бульба говорив з таким завзяттям, з такою лютiстю
на козакiв, так вiдгрожувався, що  нiхто  був  би  не  догадався  у  ньому
запорожця.
   - Остання ?м  година  виб'?,  -  говорив  другий  козак,  -  тому  його
свiтлiсть стяга? усiх до себе, щоб кожний правовiрний наситив i  заспоко?в
свою помсту...
   - Ну, прощайте, менi треба ?хати далi.
   Не ждучи, що татари на це скажуть, козаки почвалували щосили  далi,  аж
втратили цiлком татарську чету з очей.
   Попри зруйнований Перекоп перекрались нiччю. За Перекопом почували себе
безпечнiшими; тут стрiчали хiба  татарських  конюхiв,  котрих  можна  було
легше перехитрити.
   Вони прямували iк Днiпровi.
   - От, братики, - говорив Бульба. - Ми буцiмто перебились щасливо  через
татарську хмару, та нам ще далеко у Сiч, а поки звiдтiля наспi? помiч,  то
наш табiр таки не усто?ться, i помiч прийде вже по всьому.
   - Ти недобре говориш, товаришу, - каже Хрущ. - Як вже господь  дав  нам
через се осяче гнiздо перебратися, то i далi  нам  пособить,  i  все  буде
гаразд. На те, щоб нашим помогти, то й  сили  велико?  не  треба.  Вистане
десять сотень, щоб татарина по спинi вдарити, а тодi i для  табору  дорогу
промоститься. Нам не треба
   було так для нашого колодязя на мiсцi сидiти, а треба було йти  табором
далi...
   - Якби мiж нами був Сагайдачний, ми би вже над Днiпром були, -  говорив
другий.
   - Не говори так i не зобижай нашо? старшини,  старий  Чепiль  -  добрий
ватажок, а Жмайло - гарна душа, нiчого казати.
   Аж пiд нiч припинився наступ на табiр. Татари вiдступили, але  недалеко
i скрилися за купами трупiв сво?х товаришiв i коней.  Козаки  стрiляли  на
них з гармат залiзними кулями, розбивали купи.
   Половина козацького вiйська спочивала  поза  возами  та  по  землянках,
перев'язуючи собi рани,  бо  пiд  час  бою  не  було  на  те  часу.  Другi
пильнували возiв, бо татари i вночi не давали спокою i пiдлазили  пiд  сам
табiр та стрiляли з лукiв. Повторювалася стрiлянина з  рушниць,  а  iнколи
треба було шаблею вiдбиватися, бо татари змагалися через вози перелазити.
   Жмайло, пов'язавши сво? рани, прилiг пiд возом та  на  хвилю  задрiмав.
Старий Чепiль вже ледве ноги волочив.
   Як лиш на свiт стало заноситися,  татари  розпочали  наступати  наново.
Нiччю прийшли новi сили. Хан зганяв усю силу  до  наступу.  Вiн  знав,  що
козаки помученi, знеможенi бо?м i, певно, не устоять.
   Жмайло вже був на ногах, хоч почував велику утому. Йому  здавалося,  що
костi геть розходилися i розлiтаються. У нього в  головi  гудiло,  мов  по
сильнiм перепою, кров била молотом у висках, в ухах шумiло i дзвонило. Вiн
не мiг собi з'ясувати, чи це такий кошмарний сон, чи це справдi так.
   - Я вже незадовго не буду мiг рушитись, -  говорив  Жмайло  до  сотника
Стецини, - та коли б так сталося, щоб татари сюди  добрались  i  приходила
нам послiдня година, так зжалiйтеся, товаришi, i убийте мене, бо я не хочу
живим у татарськi лабети попасти.
   - Я кажу, що  не  пропадемо,  -  говорив  сотник.  -  Татари  незадовго
виснажаться i уступлять. Це ?х остання спроба.
   - Бог би з тебе говорив, а зна?ш, брате, що у нас вже пороху  небагато,
вистане, може, на тиждень, а коли би так мало бути, як вчора,  то  на  три
днi. Ми за той час так знеможемось, що нiхто шаблi в руцi не вдержить...
   В тiй хвилi настав при однiй стiнi табору великий крик. Жмайло забув за
свою утому i побiг туди. Тут наступала бiльша сила татар  i  вже  на  вози
повилазили.
   Тодi Жмайло вискочив i собi на вiз, перескакував з одного на  другий  i
рубав шаблею, мов косою косив. Куди не махне, то татарська голова  злiта?.
Його утома зовсiм кудись подiлась, здавалося, що його м'язи перемiнились у
гнучку крицю, що нiчим ?? переломити.
   За його примiром пiшли на перегони козаки i  за  короткий  час  вiдбили
татар та стали за утiкаючими стрiляти з рушниць. Тепер вiдступили татари i
на других мiсцях.
   Можна було трохи вiдпочити. Чепiль  приказав  розвести  огнi  i  варити
обiд: конятину з покалiчених коней з кашею. В таборi загорiлись  огнi  пiд
казанами. Могильники копали ями i хоронили полеглих товаришiв.
   Той час супокою треба було використати на те,  щоб  привести  табiр  до
ладу. Хоч татари його не здобули, та таки багато  наробили  бешкету.  Було
багато поранених коней та людей, кiлька жiнок  збожеволiло  з  переляку  i
треба ?х було в'язати поясами та держати у  землянках,  а  то  лiтали  без
упину по табору, кричали, йойкали або спiвали. Багато козакiв  лежало  пiд
возами, були дуже утомленi.
   - Я вже i число забув, як ми довго  змага?мось,  -  говорив  Жмайло  до
Чепеля.
   - Вже три днi, мiй сину, - каже старий. - Може, вже дадуть собi спокiй.
Глянь поза табiр, якi купи ми того татарського стерва набили. Звiдкiля  ?х
тiльки набира?ться?
   Справдi, поза табором лежали купи татар i коней.
   Татари справдi вiдпочивали два днi, стягаючи щораз бiльшi сили.  Це  не
ворожило добра. Козаки мусили за той час i  собi  вiдпочити,  щоб  набрати
сили для нового бою, що ?х неминуче ждав.
   Новi татарськi сили пiдходили вночi i ховалися поза трупами, якi  стали
на сонячнiм  жару  розкладатися.  До  табору  заносило  великим  труп'ячим
смородом, що годi було дихати.
   - Коли не вигинемо вiд татарських стрiл та  набiгiв,  то  погинемо  вiд
сього диявольського смороду. У нас лише що не видно,  як  прокинеться  яка
пошесть, - говорив Чепiль до старшини.
   - Нам треба буде рушитись  звiдсiля  бодай  на  кiлька  гонiв,  -  каже
Жмайло. - Начерпа?мо у всi човни води,  колодязь  розберемо  i  на  новому
мiсцi новий викопа?мо та тими самими дошками обцимбру?мо.
   Усi на це згодилися. Поклали човни на вози i стали черпати воду. Жмайло
став ладити табiр до походу.
   Вже запрягали коней до возiв.  Татари  помiркували  це  i  стали  знову
наступати.
   I знову настало  тяжке  змагання  на  життя  i  смерть.  Татар  наспiло
стiльки, що першо? днини. Козаки за два днi трохи вiдпочили, та все  ж  ?х
тепер було менше.
   - Тепер хiба нас яке чудо спасе, - говорив  Чепiль  до  Жмайла.  -  Хан
поприсяг нам смерть, яко? нам не минути.
   - А менi тепер якраз зда?ться, що помiч для нас вже близька. Мо?  серце
таке почува?.
   Жмайло кинувся у бiй, де найбiльше того було  треба,  не  зважаючи,  що
татарськi стрiли iз заднiх татарських лав падали хмарою.
   Бульба з товаришами  добились  щасливо  до  Днiпра.  Поживились  свiжою
печеною рибою, переплили Днiпро i пустились далi. Кожна хвилина часу  була
дорога.
   I тут стрiнули першу козацьку стежу.
   - Далебi, що се нашi, - скрикнув Хрущ i почвалував  наперед,  вимахуючи
шапкою.
   - Певно що нашi, коли вже  i  Хрущ  схвилювався,  -  говорив  Бульба  i
почвалував за ним. - Зда?ться,  що  сам  Сагайдачний  поспiша?.  Дивiться,
голуб'ята, скiльки вiйська ?де.
   - Слава Сагайдачному, - гукали козаки, вимахуючи татарськими шапками.
   - Братики! - гукав Хрущ, пiд'?хавши до само? стежi. - Бог вас наслав, а
то нашим вже кiнець приходить...
   - Хто ти? - питали вiд стежi. - Хiба що не татарин?
   - Ми вiд Чепеля, з тяжкою бiдою перебились через татар, та добре, що ми
вас стрiнули. Скiльки вас?
   - Нас тут п'ять сотень кiнноти, а човнами Днiпром пливе  Сагайдачний  з
двома тисячами.
   Бульба з товаришами, що якраз причвалували, дуже зрадiли:
   - Як Сагайдачний тут, то ми побiдили. Кудою вiн вернув?
   - Вiн надплив вiд Ки?ва i як побачив, що Чепеля ще нема,  зiбрав  зараз
вiйсько, яке лише було пiд рукою, i ми йдемо Чепеля рятувати.
   Над'?хали i другi  сотнi,  i  пiшли  зараз  до  переправи,  де  мали  з
Сагайдачним зiйтись. Та вiн вже тут на них  ждав.  Вiйсько  повиходило  на
берег, повитягали вози та повпрягали коней.
   Сагайдачний радий був, що дiстав вiстку вiд Чепеля, та про все подрiбно
розпитував у Бульби. Якраз минуло шiсть днiв, як Бульба вийшов  з  табору.
За той час могло  багато  дечого  перемiнитися...  Тим  трохи  Сагайдачний
турбувався та випитував про стан вiйська, мунiцi? i харчiв.
   Бульба розповiв, що мунiцi? вистане ще на тиждень, значиться, що  якраз
тепер буде з нею кiнець. Харчiв буде на довше, а коли не стане палива,  то
матимуть зайвi вози i судна.
   - Вже то старий Чепiль порадить собi,  там  розумнi  люде,  котрi  щось
вигадають в потребi...
   Татари не прочували з тi?? сторони козацького набiгу. I  здавалося,  що
вся козацька сила пiшла у Крим i там тепер ?? замкнули у таборi.
   Сагайдачний приказав поховати байдаки в комишах i лишив тут одну  сотню
козакiв пильнувати. Сам рушив прямо на Перекопську шийку.
   Перейшли непомiтно попри спалений Перекоп вночi. Доперва, як  наскочили
на татарське вiйсько iззаду, як гримнули на  них  з  усiх  гармат,  татари
змiркували, що прийшла iз Сiчi пiдмога.
   Зараз по тiм Сагайдачний на чолi сво?х кiнних сотень вдарив, мов шулiка
на курчата, на збентежених татар.
   З того боку не було жодно? оборони. Хан, дiзнавшись про те,  рвав  собi
волосся з бороди з досади, а  татарина,  що  його  про  це  звiстив,  вбив
власною рукою.
   Хан з сво?ми прибiчними ледве втiк; ще трохи, а був би попався  козакам
у  руки.  Козаки  гонили  за  ним  далеко,  але  опiсля  завернулися,   бо
Сагайдачний не любив того, щоб його сили розбiгалися.
   - Зле, отамане, - каже ватажок тi?? чети, що за ханом гнались,  чухаючи
в потилицю.
   - Що сталось? - пита? Сагайдачний.
   - Хан втiк нам з-перед носа, не вспiли пiймати.
   - Хай його чорт злизне, не турбуйсь, пiйма?мо другим разом. Ми не  того
сюди прийшли; а що у там-тiм боцi з татарами?
   - Втiкають, мов вiвцi.
   - Зараз прикличте менi котрогось iз тих козакiв, що вiд Чепеля прийшли.
   Прикликали зараз Хруща, бо вiн був найближче. Вiн ще не скинув  з  себе
татарсько? одежi.
   - Йдемо далi, а ти показуй дорогу. А де Бульба?
   - Замiшавсь у гурт... Та ми потрапимо i без нього, я проведу.
   У таборi робилося щораз гарячiше. Послiднiй наступ тривав два днi, бо i
нiччю не було хвилинки спокою. Козакам вже не  ставало  сили  оборонятися.
Багато людей не могло рухатися.  Чепiль  запорядив  зменшення  табору,  бо
такого великого простору не  було  ким  обсадити.  Козаки  постягали  вози
ближче середини, а багато возiв покидали татарам на поталу. Через два  днi
не ?в нiхто тепло? страви. Живились  в'яленою  рибою  i  сухарями,  котрих
ставало щораз менше. Пороху осталось ще лиш кiлька бочiлок. Старий  Чепiль
так охляв, що не мiг на ногах стояти. До того його чепилась пропасниця,  i
козаки поклали його пiд судно, яке поставили з одного  боку  на  стовпцях.
Вiн стогнав  важко,  а  пропасниця  ним  аж  вгору  пiдкидала.  Начальство
перебрав  на  себе  Жмайло.  Та  йому  теж  недалеко  було  на  той  свiт.
Пiддержував лише силою залiзно? волi. Вiн тямив, що тепер  рiша?ться  доля
цiлого козацтва, слава його побратима  Петра,  котрий  був  за  цей  похiд
вiдповiдальний перед сiчовим товариством. Вiн  добував  з  себе  послiднiх
сил. Усюди можна було його бачити, де була найбiльша небезпека.  Не  щадив
себе, i тим пiдбадьорював сво?х товаришiв. Вiд безнастанного  накликування
вiн так охрип, що голос його лунав, як голос пiвня, якому пiдрiзано шийку.
Всi були обезсиленi, виснаженi, очадiлi вiд диму, обiдранi, мов гиря. Вони
вiдбивалися  останками  сили,  яку   пiддержувала   карнiсть,   що   завiв
Сагайдачний.
   Усi  знали,  що  приходить  ?м  остання  година,  що  приходиться  усiм
пропасти, бо вiд роззвiрених татар не ждати ?м пощади. Але вони  продадуть
дорого сво? життя. Умовились мiж собою,  щоб,  коли  вже  не  буде  iншого
виходу, повбивати себе вза?мно, а не датись ворогам у руки.
   - Ще трохи, товаришi, ще трохи, ще  одну  днину,  а  нам  певно  наспi?
помiч, держiмося твердо, - говорив Жмайло.
   Та  ось  рано,  коли  татари  третьо?  страшно?  днини  свiжими  силами
розпочали наступ, почувся з  пiвночi  гук  гармат.  Це  начеб  електричною
стру?ю прошибло серця усiх.
   Деякi думали, що ?м причудилось, бо утомленiй душi не одно  привидиться
або прочу?ться. Iншим здавалося, чи не гримить, але не було  з  того  боку
нiде хмари видно.
   - То Сагайдачний йде, - крикнув з усi?? сили Жмайло i впав обiмлiлий на
землю. Козаки думали, що його татарська  стрiла  поцiлила.  Зараз  занесли
його пiд судно та поклали побiч Чепеля.
   Слово "Сагайдачний" перелетiло увесь табiр блискавкою.
   - Пiдмога, братчики, пiдмога! Слава Сагайдачному!
   Оклики оживили всiх; кожний набрав вiдразу  сили,  начеб  цiлющо?  води
напився.
   I старий Чепiль ожив. Вiн вийшов з-пiд судна i простяг руки угору:
   - Слава ж тобi, господи небесний, за ласку... Зараз рушаймо. Де Жмайло?
   - Он там, пiд судном, мов неживий лежить.
   - Iзнемiгся козак. Ну нiчого, очуня?.
   На цей несподiваний iзгук гармат татар мовби зачарувало. Вони перестали
наступати. Настала метушня.  До  них  прибiгали  кiннi  посланцi  i  стали
галайкати.
   - Руша?мо табором, - гукав Чепiль, приклавши руки до рота.
   В таборi заметушились усi, мов бджоли  пiд  рiйку.  Недужi  вилазили  з
землянок, ?х клали на вози, туди посилали жiнок та дiтей. Лаштували вози i
запрягали коней.
   Заки рушили з мiсця, треба було спереду усунути трупiв.  Вони  смердiли
вже, трупи розлазились в руках, що годi було руками до  них  прикладатися.
Вiдсували ?х списами, загачували келепами.
   Коли таку масу трупiв рушили, такий  настав  сморiд,  що  не  було  чим
дихати.
   З тi?ю роботою забарились довший час.
   Тепер, стрiляючи з  гармат  у  збиту  татарську  масу,  рушили  табором
вперед. Переднi вози були без коней i козаки пхали ?х руками  перед  себе.
Табор врiзався в татарську масу. То вже не були  тi  розосенi  колони,  що
дерлись у табiр. Татарське вiйсько перемiнилось в отару овець, яка не може
впору вступитись з дороги. Табiр ?х трощив,  мов  ралом  орав,  розбиваючи
скиби по обох боках сво?? дороги.
   А коли ще з другого боку напер Сагайдачний зi сво?м вiйськом,  то  вони
розскочились, татарське вiйсько розкололось, мов бервено вiд сокири.
   Оба вiйська злучились; Чепiль пiд'?хав до Сагайдачного. Вони  обнялись,
старий плакав на радощах.
   - Господь принiс тебе, сину, в саму пору... Нам приходив вже кiнець.
   - А де Жмайло? Чи не полiг?
   - Вiн живий, та дуже знеможений, аж омлiв.
   Жмайло лежав на возi  без  пам'ятi.  Почувши,  що  наспiла  помiч,  вiн
зомлiв. Вiн начеб останнiй набiй сво?? енергi?  вистрiлив  i  повалився  з
нiг. Кiлька разiв очуняв, почувши радiснi крики та галас, дививсь на свiт,
мов крiзь очадiле скло, та знову заплющував очi. Не мiг нi рукою, нi ногою
рушити. Тепер почув над собою голос побратима i вiдкрив очi. Зразу не  мiг
його пiзнати. Вiн стiльки мав сили, що усмiхнувся до нього, його  маленькi
засохлi губи щось шелевiли, та слова не було чути.  Зараз  знову  заплющив
очi i попав у замороку.
   - Чи вiн ранений?
   - Нi, - каже Чепiль, - кiлька разiв дряпнула його стрiла, та це, певно,
не вiд цього. Вiн лише обезсилений. Вiдпочине, то й очуня?. Але  ж  бо  то
богатир! То душа усього табору. Чудеса доказував, йому  треба  подякувати,
що ми дотепер устоялись. Менi вже було три чвертi до смертi...  Пропасниця
мене зломила зовсiм...
   - Шкода, що не можу напитись води з того колодязя, що Марко викопав...
   - Тож-бо i ?, що сим колодязем вiн нас урятував.
   - Зараз верта?мо, - каже Сагайдачний. -  А  як  доберемось  до  зелено?
пашi, тодi хоч тиждень вiдпочиваймо.
   - Але попам'ятають нас поганцi довго, - говорив Чепiль. -  Штука  була,
та й годi...
   Конi, почувши, що степ недалеко, що жде  ?х  зелена  трава,  поспiшали,
добуваючи останнiх сил.
   Табiр минув Перекоп i став у доброму мiсцi. Зараз  попускали  коней  на
пашу. Вони форкали весело i качались по травi.
   Службу в таборi перебрали козаки, що прийшли з Сагайдачним.
   Чепелiвцi спали мертвецьким сном.
   Недужих поклали пiд шатрами. Жмайло спав два днi,  не  прокинувшись  нi
разу.
   - Я гадав, що ти, Марку, вже мертвий, - говорив Сагайдачний,  обнiмаючи
його.
   - Ой, тяжка нам була година, не  гадав  я,  що  ми  ще  коли  на  свiтi
побачимось...
   Вiдпочивши тут два днi, рушили далi. Як прийшли на переправу, вийшла до
них сторожна чета вiд човнiв. Вона оповiдала Сагайдачному, що тут  за  той
час сталося.
   Незадовго,  як  Сагайдачний  пiшов  на  Перекоп,  з'явився  на   Днiпрi
турецький флот. При переправi стояло лиш  кiлька  суден,  решту  скрили  в
комишах i самi сховалися. Звiдси придивлялись, як турки плили обережно,  в
бойовому порядку.
   Помiтивши козацькi судна, вони стали стрiляти з гармат, начеб  до  яко?
фортецi. Потiм, коли ?м  нiхто  не  вiдповiдав,  вони  пiдплили  обережно,
позабирали судна, попричiпляли до сво?х i вiдплили зараз у лиман. Поки  це
сталося, якийсь турок вiдлучився i пiшов у комиш, де його  козаки  пiймали
на аркан, заткали рота, поки турки не вiдплили,  i  тодi  давай  брати  на
допити, поки усього не виговорив. Вiд нього  довiдались,  що  Алi-паша  на
приказ султана пустився Сiч зруйнувати i всi байдаки понищити...
   - Турки про Кафу, вiдай, ще нiчого не знають. Коли б не те, то Алi-паша
був би непремiнно поплив на Сiч i справдi  наробив  нам  бешкету,  коли  б
знав, що уся козацька сила iз Сiчi вийшла...
   - А й се не  перешкодить,  -  каже  Iскра,  -  пану  пашi  чванитись  в
Царгородi на всю губу, що Сiч зруйнував дотла.
   - Ми таки того турка держимо у себе, - говорили козаки.
   - Давай його зараз сюди, - каже Iскра, - я з ним розмовлюся.
   Привели турка з пов'язаними руками.
   - Розв'яжiть його, - каже Сагайдачний, - вiн нам не страшний.
   Турок аж повеселiшав, коли зняли з його рук мотуза. Вклонився старшинi:
   - Салем алейкум!
   - Алейкум салем, - каже Iскра по-турецькому, - сiдай мiж нами,  а  коли
ти голодний, то дамо ?сти.
   Принесли йому сухаря i печено? риби. Турок  за?дав,  що  аж  за  вухами
трiщало.
   - Зле ви його годували, - каже Iскра, - мiг околiти, заки ми вiд  нього
розвiда?мо. - Тепер розпочав Iскра з ним розмову.
   Турок розповiв, що падишах на козакiв страх лютий за  Варну  i  Очакiв.
Вiн приказав був великого вiзира повiсити, та з бiдою султанша  з  дочками
його випросили, потiм приказав султан Алi-пашi поплисти з вiйськом пiд Сiч
i зруйнувати ?? дотла, козакiв вибити, а решту привести в кайданах, - усiх
ждали великi муки.
   - Чому ж не пiшов?
   - Либонь, що боявся вас...
   - То ви хiба нiчого не зна?те, що ми зруйнували Перекоп, перейшли через
Крим i Кафу зруйнували дотла.
   - Ми сього не знали ще,  -  говорив  турок,  дивлячись  недовiрливо  на
Iскру.
   - От бачиш. Другий раз воно, либонь, не трапиться така нагода, як тепер
була, Сiч зруйнувати. Там тепер було мало козакiв, бо вся наша сила  пiшла
на Крим...
   - Шкода велика, що у нас сього не знали, - каже добродушно турок.
   - Певно, що шкода. Але вже, либонь, в Царгородi про це знають, бо ми  i
Синоп по дорозi спалили...
   - Аллах - великий бог, та ваш бог, либонь, дужчий...
   - То лишись з нами. По?деш на Сiч, вихрестишся i будеш козаком...
   - Я вас боюсь...
   - Не бiйсь. Ми лiпшi люде, як ви. Коли б турки так козака  пiймали,  як
ми тебе, то що би з ним зробили?
   - Замучили б його.
   - От бачиш. А ми тобi да?мо волю: хочеш, то вертай до сво?х,  а  хочеш,
то зроби се, що я лиш тобi сказав...
   - Ви лицарi.
   - А коли i ти лицар, так приставай до нас. У нас ? турки, i  татари,  i
що хочеш, тiльки усi мусять бути православнi i мусять в Христа повiрити...
   - Я не знаю вашо? мови...
   - Навчишся. Я сам тебе буду вчити.
   - А хiба ти турок?
   - Я нi, але я довго мiж турками побував... Отож  надумайся,  вiдпочинь,
нiхто тобi нiчого не зробить...
   Iскра переповiв усе Сагайдачному.
   - Гаразд! Хай робить як хоче; у нас потреба  часом  i  турка.  А  такий
вихрест  iнколи  кращим  бува?  християнином,   як   такий,   що   дитиною
охрещений...
   - Бачиш, який твiй паша  ледачий.  Вiн,  певно,  вiд  султана  нагороду
дiстане, як привезе кiлька козачих  човнiв  i  нагородить  падишаховi  сiм
мiхiв полови: скiльки-то вiн козакiв винищив. Скаже, що вибив усiх, бо  нi
одного до Царгорода не привезе.



   XII

   - Петре, брате мiй, товаришу,  лицарю  славний,  чого  ти  доконав,  не
доконав ще нiхто з запорожцiв, - говорив до Сагайдачного  кошовий  Грицько
Тискенович, вислухавши довгого докладу Сагайдачного про  похiд.  -  Завтра
збереться велика рада, i ми здамо справу з великого дiла.
   Рано, по благодарственнiй службi божiй, вдарили на майданi  в  литаври.
Козацтво спiшило на раду. Не  треба  було  нiкого  силувати.  Були  тут  i
сiмейнi козаки з паланок, бо коли Сагайдачний забрав у  похiд  на  виручку
Чепелевi трохи не все вiйсько,  кошовий,  щоб  Сiч-мати  не  осталась  без
оборони, прикликав сiмейних козакiв.
   Як вже народ залiг цiлий майдан,  голова  при  головi,  кошовий  пiднiс
булаву, i кiтли замовкли. На майданi усi затихли.
   - Панове отамання,  славне  низове  козацьке  лицарство!  Не  буду  вам
говорили про славний Кафський похiд,  бо  я  там  не  був  i  походом  сим
почванитись  не  можу.  Хай  вам   краще   розкажуть   про   се   товаришi
Конашевича-Сагайдачного. Скажу вам хiба, що привезено з Кафи  таку  велику
здобичу, яко?  наша  Сiч  ще  не  бачила,  i  привезено  дванадцять  тисяч
визволених християнських невольникiв iз рiзних народiв: iз Москви,  Литви,
Польщi i бог ?х там зна?, якими мовами  вони  говорять.  Та  ще  вам  одне
нагадаю, що ви всi здоровi. Знайте i те, що коли б нам господь не  прислав
на Сiч такого славного лицаря, як наш Петро Конашевич-Сагайдачний,  то  ми
би сього походу не перевели. Ми  всi  пам'ята?мо,  як  воно  сталося.  Хто
упорядкував i вишколив наше вiйсько? Сагайдачний. Хто  роздивився  шлях  у
Кафу? Вiн теж.  Хто  розбив  Кафу,  зруйнував  Синоп,  перехитрив  туркiв,
втiкаючи на Азовське море i перевiв вiйсько такими нетрями, де ще козацька
нога не ставала? Хто опiсля пiшов на виручку товаришам  у  Крим  i  привiв
усiх назад цiлих i здорових? Сагайдачний.
   - Слава Сагайдачному! - гукали козаки в  один  голос,  пiдносячи  шапки
вгору.
   - От ви самi кажете, панове товариство, чого Сагайдачний у нас  сто?ть,
- говорив кошовий далi. - А коли мiж нами ? такий лицар, що  веде  вiйсько
до слави, то не  годиться,  щоб  я,  недостойний,  носив  булаву  кошового
отамана славного низового Запорозького вiйська? Нi, панове. Я дякую вам за
честь, що ?? дотепер з вашою волею ношу; та ось я ?? зараз складаю у  вашi
руки. Я не можу носити булави над головою Сагайдачному, бо я повинен  його
слухатися, не вiн мене. I ось я пiддаю  думку,  щоб  зараз  на  мо?  мiсце
вибрали ви нашим кошовим Сагайдачного.
   - Слава Сагайдачному!  -  вигукували  козаки.  -  Хай  Сагайдачний  нам
отаману?... Кращого нема мiж нами.
   Оклики не вгавали. Козаки гукали з усi?? сили.
   Сагайдачний такого кiнця не сподiвався i не прочував. Вiн надiявся,  що
буде кошовим, але не зараз, бо тепер не була пора до  вибору  старшини,  а
Тискенович нiчим  не  прогрiшився,  щоб  його  скидати...  Вiн  стояв  мiж
старшиною i став випрошуватися, та козаки не дали йому говорити i  глушили
кожне його слово окликами...
   Тодi висунувся з-посеред товпи старий кремезний  козак;  його  пiднесло
кiлькоро рук угору i вiн говорив:
   - Пiзна?ш мене, Петре? У мо?й редутi знайшов ти  серед  люто?  степово?
зими певний захист. Там тво? життя врятовано. Там  ти  був  мо?м  учнем  i
навчився козацького норову, з-пiд мо?? руки вийшов ти  справжнiм  козаком.
Там тобi передсказав i випророчив о. Наливайко, що  тебе  не  мине  булава
кошового, i оце я дожив тi?? радiсно? хвилi, що се пророцтво  здiйснилося.
Не ставай сторчаком проти  провидiння  божого  i  бери  сей  тягар,  а  що
носитимеш його на славу нашого лицарського товариства, я певний...
   - Хто се говорить? - питали козаки.
   - А хiба не зна?ш старого сотника Чуба?
   Тепер Сагайдачний прийняв вибiр. Вiн кланявся на всi боки i дякував  за
честь.
   Вiдбулася церемонiя помазання,  ??  доконав  старий  Чуб.  Вiн  помазав
Сагайдачному чоло i голову грязюкою i промовив:
   - Не гордiй iз-за сi?? велико? честi, пам'ятай, що з козацтва вийшов  i
з волi товариства можеш знову стати простим козаком-товаришем.
   Сагайдачний узяв у руки булаву, поцiлував ?? з пошаною i пiднiс  угору.
Усюди затихло, а вiн, звертаючись на церкву, говорив могутнiм голосом:
   -  Оцей  символ  влади  над  славним  низовим  запорозьким   лицарством
берегтиму, як ока в головi, як мо?? душi  вiд  поганого  п'ятна.  Усе,  що
робитиму, то тiльки на добро i славу запорозького низового  лицарства,  на
славу Запорожжя,  православно?  церкви  i  укра?нського  народу.  Коли  ??
пiднiму, то хай дрижать вороги сих  наших  трьох  святощiв,  якi  по  бозi
стоятимуть у мо?му серцi на  першому  мiсцi...  Так  менi,  боже  i  свята
Покрово, допоможи!
   - Амiнь! Слава Сагайдачному! Слава Конашевичевi! - загула цiла громада,
а цей могутнiй голос понiсся далеко по днiпрових хвилях.


   [1] I  малоземельна  шляхта  мала  сво?х  пiдданцiв-хлопцiв,  котрих
надiляла землею. (Примiт. авт[1].).
    [2] Цвинтар (кладовище) показують ще донинi  в  Кульчицях  з  старезною
церквою. Вона обведена високим ще валом. Розказують, що тi  вали  викопано
проти татар та туркiв. (Примiт. авт.).
   [3]
   [4] Скучно. (Примiт. авт.).[4]
   [5] Чи зна?ш латинську мову? {Латин.).
   [6] Як ваша милiсть о тiм сумнiвався, то шкода було  мене  з  Запорожжя
сюди проводжати (Латин.).
   [7] Твоя вiдповiдь рiзка i непристойна. (Латин.).
   [8] Я повинен був вiдповiсти одним словом "розумiю", та це  не  був  би
доказ, що по-латинi вмiю говорити, бо так  може  вiдповiсти  перший-лiпший
неграмотний органiст. (Латин.).
   [9] Влаштовуйся. - Ред,
   [10] Ред. Далi сторiнка тексту була вилучена польською цензурою.
   [11] Чи зна?ш латинську мову? {Латин.).
   [12] Як ваша милiсть о тiм сумнiвався, то шкода було мене  з  Запорожжя
сюди проводжати (Латин.).
   [13] Твоя вiдповiдь рiзка i непристойна. (Латин.).
   [14] Я повинен був вiдповiсти одним словом "розумiю", та це не  був  би
доказ, що по-латинi вмiю говорити, бо так  може  вiдповiсти  перший-лiпший
неграмотний органiст. (Латин.).
   [15] Влаштовуйся. - Ред,
   [16] Ред. Далi сторiнка тексту була вилучена польською цензурою.
   [17] Все воно гарно, але все ж таки треба берегтись, щоб нас ця  голота
не пограбувала. [Латин.}.
   [18] Коли б ця голота хотiла вас ограбити, то до се? пори вже нi один
з вас не жив би. (Латин,).
   [19] Тими вiцями  (повiстками  -  ред.)  скликувано  посполите  рушення
шляхти {Прим. авт.).
   [20] Непристойнi, нахабнi. - Ред.

Популярность: 1, Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GmT