-------------------------------------
   OCR by HarryFan, 20 August 2000
   -------------------------------------



   Друже читачу!
   Якщо ти готовий напнути на бушприт думки вiтрила фантазiу  i  брати  на
абордаж  каравели,  по  самi  поруччя  навантаженi  добiрними   пригодами,
перегорни сторiнки  новiтньоу  iсторiу  зоряних  мандрiв,  i  перед  тобою
вiдкриються безмежнi простори Всесвiту, як колись вони вiдкривалися  перед
очима капiтана далекого  мiжзоряного  плавання  Небрехи  та  його  вiрного
штурмана Азимута.
   А  втiм,  за  сухим  торохтiнням  iсторикiв  i   безбарвним   перелiком
найдивовижнiших вiдкриттiв  ти  не  побачиш  на  весь  велетенський  зрiст
романтичноу постатi капiтана Небрехи. Вiд його живого, неповторного образу
залишився самий протез. Та якщо подумати, що залишилося б вiд легендарного
барона Карла Фрiдрiха Iеронiма Мюнхгаузена, славетного капiтана Христофора
Бонiфатiйовича Врунгеля та невтомного зорепрохiдця Йона Тихого,  якби  про
них писали квалiфiкованi iсторики?
   Я близько знав капiтана Небреху, вiн сам розповiдав менi,  як  пiднiмав
фотоннi вiтрила, коли  несподiвано  налiтали  нечутнi  променевi  урагани,
ставав на орбiтальний якiр тяжiння  бiля  тасмничих  незайманих  планет  i
смажився пiд променями 193 Сонцьi
   I я хочу, друже, щоб ти теж почув його трохи хрипкий спокiйний голос:
   - Треба вам сказати, я визнаю лише голi, як щогли  у  штильову  погоду,
факти, i в моух розповiдях немас анi атома вигадки...
   Тому я й записав деякi його правдивi розповiдi.
   Н.Е.ЗАТУЛИВУХО,
   кандидат усiх неiсторичних наук, бо ух бiльше.





   -  Через  оцю  грудку  мiй  штурман  Азимут  мало  не  перетворився  на
елементарну iнфузорiю, - недбало сказав капiтан Небреха, демонструючи менi
нiчим не показну грудку сухоу сiроу землi.
   Я гостював у капiтана другий тиждень, звик уже до  незвичайних  пригод,
спогадами про якi жив Небреха. Але це неприродне посднання "грудка землi -
штурман Азимут - iнфузорiя" - вразило навiть мене.
   Цього ранку ми пили  каву  i  палили  люльки  у  тiй  всесвiтньовiдомiй
кiмнатi, стiни  якоу  чули  найдивовижнiшi  розповiдi  зоряних  капiтанiв,
найхитрiшi  запитання  iнтерв'юерiв,  найнеймовiрнiшi  гiпотези  вчених  i
найдотепнiшi  жарти  популярних  на  всiх  космiчних  трасах   гумористiв.
Подумати тiльки: ось на цьому старому столi, на якому парус наша кава, сам
капiтан Козир вирiзав ножем схему планетноу системи трьох Сонць i в  кутку
вирахував орбiти. У музеу космiчних мандрiв давно зазiхали на цей столик i
спецiально  тримали  пишномовного  фахiвця,  аби  той  щодня  приходив  до
капiтана Небрехи канючити цю релiквiю. Та  легше  вмовити  Пiзанську  вежу
стати струнко, анiж Небреху поступитися хоч одним своум сувенiром.
   Це були справдi скарби. З  кожноу  зоряноу  експедицiу  каштан  Небреха
привозив один, а то й два сувенiри. Оцей справжнiй зуб справжнього дракона
привезено з Магеллановоу Хмари. У тубiльцiв сузiр'я Риб  вiн  на  блискучу
бляшанку з-пiд консервiв вимiняв гачок, який сам шукас здобич. Ось чому  у
капiтановому камбузi (сучаснi  зорепрохiдцi  люблять  стародавнi  термiни)
завжди шкварчить на сковородi свiжа риба. А в тому прозорому глеку  лежить
непiдробний порох з Чумацького Шляху. Ого! Капiтан топив своу вуса у кухлi
пива в сузiр'у Рака i ганявся за двома зайцями в сузiр'у Гончих Псiв...
   Та стiйте! Ви ще не знайомi з самим капiтаном! Ось вiн весь перед вами,
як колись казали, вiд бушприта до  клотикiв,  а  точнiше  -  вiд  кiнчикiв
хвацько закручених вусiв до старого  рипучого  протеза,  що  його  Небреха
власноручно змайстрував з  латунноу  штанги  пiсля  катастрофи  на  кометi
Галлея. Голова його давно стала схожою на блискучу кулю,  а  засмагле  пiд
193 Сонцями обличчя - на карту синоптика, але блакитнi очi досi  виграють,
як новенькi гудзики. Ось зараз  капiтан  запалить  люльку,  i  ви  почусте
iсторiю, яку ще нiхто i нiколи не чув...
   Але прошу хвильку уваги! Ще одне маленьке пояснення! Якщо  твою  думку,
мiй читачу, огорне чорна тiнь невiри, згорни  цю  книгу  i  бiльше  нiколи
навiть не дивись в уу бiк. Запевняю тебе, капiтан Небреха -  найправдивiша
людина у Всесвiтi.  Такого  правдолюба  тобi  не  знайти,  хоч  шукай  вiд
пiвострова Ямал i аж до Великого Воза.
   - Якби я розгубився i забарився ще на хвилину, я, можливо, не зiбрав би
вiд Азимута навiть молекул, -  задумливо  мовив  капiтан  Небреха,  зручно
вмощуючись у глибокому командорському крiслi, яке колись зняв iз розбитого
зорельота. Його протез лiг горизонтально i  грiзно  дивився  на  мене,  як
цiвка важкого кулемета.
   - Ви, мабуть, чули про так званий  парадокс  часу?  -  почав  вiн  свою
розповiдь. - Людина лiтас собi, лiтас, повертасться на Землю, а на  рiднiй
планетi збiгли тисячолiття.  Але  чи  гадали  ви,  що  цей  парадокс  може
повернутися на всi 180 градусiв i закинути вас аж до мастодонтiв? А я  мав
клопiт iз цим вертким парадоксом, сто комет i  тисяча  астероудiв  йому  у
боки! Мiж iншим, це я назвав  його  "час-перевертень".  Якщо  хочете  мати
точнi подробицi, вiзьмiть 1375-й "б" том  зоряноу  енциклопедiу,  сторiнка
812, двадцять четвертий рядок згори.
   Ми з штурманом Азимутом поверталися на моуй коробцi з Мiсяця на  Землю.
А  щоб  ви  знали,  мiй  штурман  був  чоловiк  статурний:  не  так,   щоб
величенький, а метрiв зо два з гаком залюбки вмiщалося мiж його тiм'ям  та
п'ятами. Сили вiн був нелюдськоу. На Мiсяцi пiднiмав мою коробку разом  зi
мною однiсю рукою. Чубатий, вусатий, хлопець  з  таких,  про  яких  кажуть
"скафандр наопашки". Та вiн i справдi до пуття нiколи не застiбався.
   Уже  поминули  межу  тяжiння  мiж  Мiсяцем  i  Землею,   коли   раптом:
торох-торох! Трусонуло так, що в мене й досi всi кiстки переплутанi.  Свiт
менi став шкереберть, перед очi плавають зiрки, а я  навiть  не  знаю,  чи
нову галактику бачу, чи я сам  ух  вiд  удару  посiяв.  Азимут  лежить  на
пiдлозi i лупас очима, а проте чудесно зорiснтувався: голова у нього  була
на пiвнiч, ноги на пiвдень, а руки вiдповiдно - одна  на  схiд,  друга  на
захiд.
   А що з ракетою сталося! Двигуни стрибнули з корми на нiс, а нашi ходики
потупцювали навпаки. Але ми ще не знали,  що  потрапили  в  згубнi  обiйми
протилежного часу!
   Азимут пiдвiвся, виплюнув два зуби i прохрипiв:
   - Пронесло! Це була якась приблудна комета...
   Тiльки-но  я  роззявив  рота,  щоб  вiдповiсти  йому,  коли   знову   -
торох-торорох!
   Коли я отямився, то вiдчув, що двигуни мовчать, а тiло мос наче прикуте
до пiдлоги. Далебi, повернулося тяжiння, подумав я.
   Я розплющив одне око i обвiв поглядом ракету. Такого безладдя я в життi
не бачив.  Звiдусiль  звисають  обiрванi  дроти,  прилади  вивернули  своу
рiзноколiрнi тельбухи, куди не кинь оком -  жодноу  цiлоу  речi.  А  серед
цього хаосу на купi всiлякого мотлоху сидить Азимут i нажахано дивиться  в
iлюмiнатор.  Руки  у  нього  трусяться,  весь  вiн  сiпасться  i   взагалi
скидасться на божевiльного.
   - Де ми? - якомога спокiйнiше запитав його я.
   - На Землi! - ляскаючи зубами, вiдповiв вiн. - Але тут  коуться  кiнець
свiту 1 Мертвi встають з-пiд землi!
   Ну, хто б на мосму мiсцi не подумав, що Азимут таки  з'ухав  з  глузду?
Хто поставив би iнший дiагноз?
   Але - неймовiрно! - я помилився.
   Коли я глянув у iлюмiнатор, серце в мене  похололо,  наче  я  в  самому
купальному костюмi вискочив у космос.
   Це було якесь марення. Це було нiби кiнофiльм, який пустили навпаки.  I
в скаженому темпi.
   А слiд вам сказати, що переплутати щось ми не могли, бо приземлилися  в
хрестоматiйнiй мiсцевостi. Це був ргипет, i не просто ргипет, а  знаменита
Долина Царiв, фантастична долина  кам'яноу  геометрiу  пiрамiд.  Отже,  ми
орiснтувалися, як у себе в хатi.
   Але це був неймовiрний свiт!
   Сонце сходило на заходi i сiдало  на  сходi.  Люди  кумедно  метушилися
назадгузь.  Вони  виходили  живi  з  вогню  i  сухi  з  води.  Нiчого   не
народжувалося i не вмирало, а несподiвано з'являлося готовеньке, щоб потiм
безслiдно зникнути. Здавалося, нiби якийсь чарiвник до  всього  торкасться
свосю паличкою, щоб викликати з небуття  казковi  картини.  Це  була  сама
iсторiя, яку перед нами крутили з кiнця.
   Страшна розгадка цiсу тасмницi  забринiла  в  мосму  мозку.  Невже  нас
засмоктав протилежний час? Коли так,  то  зараз  з-пiд  землi  пiднiмуться
когорти Наполеона, щоб з  самого  кiнця  i  до  самого  початку  повторити
жорстоку  битву  з  безжалiсними  мамелюками  тодiшнього  володаря  ргипту
Мурада. А коли двобiй дiйде до початку i  вiйська  мальовничо  вишикуються
пiсля битви, яку вони щойно повторили, як учнi таблицю множення, з  кiнця,
сам Наполеон Бонапарт позадкус на  бiлоснiжному  конi  перед  свiжими,  як
пiсля вiдпочинку, вiйськами i скаже:
   - Солдати! Сорок вiкiв дивляться на вас з висоти цих пiрамiд!
   Я ввiмкнув звук, щоб на власнi вуха почути цю афористичну промову.
   I що ви думасте?
   Все було точнiсiнько так, як я й передбачав. Та я  не  врахував  однiсу
дрiбницi: великий завойовник не тiльки все  робив  навпаки,  а  й  говорив
навпаки! Вiн пiдняв руку i проверещав:
   - !дiмарiп хиц итосив з сав ан ясьтялвид вiкiв короС !итадлоС
   Авжеж, багатьох див я тодi надивився.
   Чавуннi ядра вiдскакували вiд циклопiчного обличчя сфiнкса  i  стрибали
точнiсiнько в жерла французьких гармат, а Нiл невтомно нiс своу води не  в
Середземне море, а в глиб чорного континенту. Я бачив, як  раби  розбирали
пiрамiди i по камiнчику розтягали  храми  та  палаци,  поки  в  долинi  не
залишилося жодноу будови. Я бачив, як пустеля зацвiла,  i  в  уу  джунглях
несамовито ревли жахливi ящури. Я дивився на все це i тихенько вiтав  себе
з тим, що моя стара коробка надiйно  захищас  нас  вiд  руйнiвного  впливу
часу.
   Та настав момент, коли Земля зробилася голою,  як  школярський  глобус.
Хiба що тiльки по глобусу не повзають бруднi слимаки i драглистi  потвори.
Але й по Землi вони не довго плазували. Час-ненажера вправно злизав  ух  з
поверхнi.
   А потiм i сама Земля почала поволi розпорошуватися i танути у часi!
   I тодi Азимутовi нерви не витримали.
   - Капiтане! - зойкнув вiн. - Ви бачите, капiтане? Гине матiнка-Земля! Я
збережу уу i буду до скону свого носити на серцi!
   Не встиг я  йому  заперечити,  як  вiн  вистрибнув  з  ракети.  Хоч  би
застебнувся! Але для нього правила технiки безпеки не iснували.
   За хвилину вiн вже знову був у  ракетi  i,  хекаючи,  поклав  на  пульт
величезну брилу чорного базальту. Але йому не довелося носити уу на серцi,
бо невблаганний час не жалував його.
   Вiн мiнявся щомитi.
   Спочатку зникли зморшки, наче ух старанно витерли гумкою. Потiм  зiйшли
нанiвець вуса. А за пiвхвилини замiсть кремезного  штурмана  iз  скафандра
визирав тонкий, як жердина, i незграбний  недоросток.  Ще  за  п'ятнадцять
секунд вiн уже мав габарити першокласника i пiрнув у скафандр  з  головою.
Вершок скафандра опав, i було ясно, що  Азимутовi  вже  не  визволитися  з
нього без сторонньоу допомоги.
   Я виловив його з надр космiчного одягу тiсу  митi,  коли  бiдолаха  про
щось несамовито галасував  незрозумiлою  менi  мовою.  Та  я  все  ж  таки
второпав, що вiн категорично вимагав пелюшок... .
   Треба було негайно рятувати Азимута. Я блискавично увiмкнув усi двигуни
i рвонув у простiр. Я знав, що летiтиму довгi  роки,  дотримуючись  режиму
сонячного променя. Адже на Землi все мало вiдбутися з самого початку i  аж
до сучасного кiнця...
   ...Капiтан Небреха  вибив  на  свою  чорну  долоню  люльку  i  закiнчив
розповiдь:
   -  Ось  вам  пригода  з  грудкою  землi!  Це  все,  що  залишилося  вiд
базальтовоу брили, яку буквально видер  з  бездонноу  пащi  часу  хоробрий
Азимут.
   - А що залишилося вiд нього самого?! - мимоволi вихопилось у мене.
   - Нiчого йому не сталося, - заспокоув мене капiтан. -  Азимут  живий  i
здоровий. Зараз йому вже одинадцять рокiв, i вiн навчасться  у  школi  для
обдарованих дiтей.





   Коли гостюсш у капiтана Небрехи, нiколи не  вгадасш,  яка  несподiванка
чатус на тебе. Скiльки разiв я бачив його почорнiлу  вiд  тютюну  та  часу
люльку! Але менi й на думку не спадало, що ця неоковирна  люлька  -  сдина
релiквiя сдиноу за свосю космiчноiсторичною вагою мiжсвiтовоу зустрiчi!  I
це була не просто зустрiч двох цивiлiзацiй...
   Того  теплого  безжурного  вечора  ми  сидiли  на  верандi  i   слухали
романтичнi казки моря, якi з ласкавим шерехом  шепотiли  прибережнiй  рiнi
прозорi хвилi.
   Капiтан  Небреха  палив  свою  люльку.  На  столику  стояла  полiрована
скринька з пахучим тютюном. Ось капiтан востаннс затягнувся, вибив  присок
на долоню i кинув люльку на стiл.
   На лiвому боцi люльки був якийсь  напiвстертий  незрозумiлий  напис.  Я
нiколи не намагався його розiбрати,  бо  капiтан  Небреха  вiльно  володiв
трьома сотнями чужепланетних мов i мiг писати будь-якою з них.  А  в  його
домi було стiльки див, що вони просто не могли не вiдвернути мою увагу вiд
якихось там закарлючок.
   Отже, уявiть мiй  подив,  коли  люлька  вiддзеркалилася  на  гладенькiй
поверхнi тютюновоу скриньки, i я несподiвано для самого себе  прочитав  на
цьому дзеркальному вiдбитку прiзвище мого гостинного господаря.
   - "Небреха!" - вигукнув я, вражений до краю.
   - Що? - не зрозумiв вiн мене.
   - Тут написано "Небреха", - схвильовано пояснив я. - Але чому...
   - У цiй хатi, - урочисто зупинив мене мiжзоряний вовк,  -  ви  знайдете
десятки, якщо не бiльше, рiзних "чому". Але iсторiя цiсу люльки i  справдi
може здатися цiкавою. Ви не повiрите, що  через  цю  непоказну  на  перший
погляд люльку мало не наклали головою двi з половиною сотнi  найхоробрiших
у галактицi Мисливцiв, кожен з яких  був  членом  Всесвiтнього  об'сднання
планетних  Товариств  Мисливцiв  та  Рибалок.  Якби  я  запiзнився  ще  на
хвилину...
   Вiн пiдвiвся i, кульгаючи на лiву ногу, пошкандибав до кiмнати.  Секунд
iз тридцять вiн рипiв там протезом i  шарудiв  на  полицях,  коли  нарештi
повернувся з пляшкою, припорошеною густим космiчним пилом. У  пляшцi  була
ота кавказька  рiдина,  яку  медичнi  свiтила  ще  на  свiтанку  космiчних
польотiв визнали антиречовиною. Та Небреху нiколи  не  лякала  страхiтлива
перспектива анiгiлювати. З кишенi капiтан добув двi склянки. Вiн перехилив
стандартну дозу антиречовини,  хукнув,  набив  люльку  медовим  тютюном  i
розтанув у вулканiчних хмарах диму.
   - Авжеж, ще хвилина - i вiд членiв Всесвiтнього об'сднання Мисливцiв та
Рибалок залишилися б самi скафандри з потрощеними кiстками, -  почув  я  з
хмари спокiйний, як завше, голос капiтана Небрехи.
   - Загалом, це мала бути лише весела прогулянка, товариський  пiкнiк  на
однiй планетi в сузiр'у Дракона, -  почав  вiн  свою  розповiдь.  -  ргерi
правлiння  вистежили  там  прекрасну  потвору.  Уявiть   собi   гiгантську
крокодилячу морду на змiуному тiлi завтовшки з  ракету.  Додайте  до  цiсу
химери  велетенськi  крила  птеродактиля,  причепiть  довжелезний   хвiст,
засiяний гостряками, що надто нагадували старовиннi палi, поставте усю  цю
надбудову на двiстi п'ятдесят товщенних  лап,  з  яких  навсебiч  стирчать
жахливi пазури, i матимете повний портрет. Принаймнi копiю.
   Цей казковий монстр перетравлював навiть камiння  i  вже  встиг  зжерти
половину власноу планети. Не було нiяких сумнiвiв, що коли потвора  житиме
i далi, вона поглине усю  планету.  Про  наслiдки  такоу  зажерливостi  не
хотiлося й думати. Зрозумiло, зникнення цiлоу  планети  порушило  б  закон
всесвiтнього тяжiння, що, безперечно, спричинилося  б  до  безпрецедентноу
космiчноу катастрофи в сузiр'у Дракона. Усi  цивiлiзацiу  сузiр'я  благали
нас прийти негайно на помiч.
   Я одержав запрошення на цi видатнi лови за номером 251 i  одразу  почав
готуватися до  старту.  До  мосу  староу  коробки  летiли  набоу,  запаснi
скафандри, медичнi пакети, десятистволки, паки  тютюну,  балони  з  рiдким
киснем, консерви, ящики "Мисливськоу"... Словом,  я  не  мав  вiльноу  анi
хвилинки, щоб ще раз перевiрити маршрут.  А  штурман  Азимут  був  тодi  у
вiдпустцi.
   Очевидно, це й призвело до мiзерноу  помилки,  а  найдрiбнiшi  помилки,
треба вам сказати, набувають у космосi воiстину космiчних масштабiв.
   Азимут  потiм  довiв  менi,  що  пiд  час  старту  я  схибив  на  якусь
пiвмiльйонну частку секунди.
   Як я лишився живий, менi й досi незрозумiле. Коробка  ковтала  мiльярди
кiлометрiв непередбаченого маршруту з швидкiстю свiтла. А  коли  поглинасш
Всесвiт iз швидкiстю свiтла,  перед  твоуми  очима  стоуть  одна  й  та  ж
незмiнна картина. I стоуть, аж поки почнеш гальмувати. Рiч у тому, що новi
свiтловi хвилi не встигають тебе наздогнати, а давнi - од тебе  втекти,  i
ти бачиш лише ту  свiтлову  картину,  з  якою  нiздря  у  нiздрю  летиш  у
просторi. Коротко кажучи, бачиш заспокiйливу порожнечу i раптом  вганясшся
в якесь небесне тiло завбiльшки з наш Юпiтер... Ось що таке  мандрувати  у
Всесвiтi навмання.
   Але я, видно, народився у  зорянiй  сорочцi  або  просто  пiд  щасливою
зорею. Найменший метеорит не перетяв мою незаплановану трасу. Тiльки  коли
ходики показали, що вже пора стишуватися,  i  я  натиснув  на  гальма,  то
побачив, на яку небезпеку наражався.
   За усiма розрахунками я вже  мав  бути  в  сузiр'у  Дракона,  а  раптом
опинився зовсiм в iншому мiсцi, на маловiдомiй  стежцi  Чумацького  Шляху.
Великий i Малий Вози ледве бовванiли у зорянiй курявi.
   Я зупинив коробку, аби роздивитися серед зiрок, i  раптом  помiтив,  що
поруч мене завис зорелiт точнiсiнько такоу ж конструкцiу, як i мiй. Навiть
латки були однаковiсiнькi. Космiчнi мiкролiтражки стояли  нiс  у  нiс,  як
собаки, коли знайомляться.
   Менi фантастично щастило! Отак - нi сiло нi впало - зустрiтися з братом
по розуму в глухому закутку Всесвiту! Тепер я вигадаю час хоча принаймнi б
на орiснтацiу, бо знати не знав, куди залетiв.
   Я миттю вискочив з коробки, а далi...
   А далi, якщо ви хоч раз посмiхнетеся, я не розповiдатиму!
   З чужого зорельота теж вискочив космонавт, i тiсу ж митi вiн закляк так
само, як закляк я: вiн i я бачили перед собою копiю один одного!
   Якби я мав брата-близнюка, то й тодi б ми не були такi подiбнi. Я бачив
попереду самого  себе,  вiд  вусiв  до  протеза!  Я  бачив  себе  з  усiма
подробицями! Одне тiльки вiдрiзняло нас: там, де в нього було праве око, у
мене було лiве, а де у нього було лiве, у мене  праве.  У  мене  протез  -
замiсть лiвоу ноги, а в нього - замiсть правоу...
   Коли б не цi дрiбницi, нiхто б не розiбрав, де вiн, а де я.
   Я ступив крок уперед з правоу ноги, а вiн ступив з лiвоу. Ми  простягли
один до одного руки, але потиснути ух нам не вдалося. Менi здалося, нiби я
торкнувся дзеркала. Вiн теж здивовано  звiв  брови.  I  взагалi  ми  дiяли
напрочуд синхронно.
   Ми одночасно роззявили рота i в один голос привiталися:
   - Привiт!
   - Привiт!
   А потiм в унiсон вiдрекомендувалися:
   - Капiтан далекого мiжзоряного плавання Небреха.
   - Капiтан далекого мiжзоряного плавання Небреха.
   З подиву у мене замакiтрилося в головi. Та я не  розгубився.  За  усiма
ознаками, передi мною стояв непiдробний капiтан Небреха.
   Але ж я теж капiтан  Небреха!  Цю  неймовiрну  крутиголовку  слiд  було
негайно розв'язати.
   - Звiдки ви прилетiли? - спитав я його.
   - Звiдки ви прилетiли? - спитав вiн мене.
   - Iз Землi, - вiдповiв я.
   - Iз Землi, - вiдповiв вiн.
   От вам це важко навiть збагнути, а нам ще важче було  порозумiтися!  Ми
говорили таким собi дуетом. Що я казав, теж саме тiсу ж митi казав вiн,  а
що казав вiн, тiсу ж митi повторював я. Випередити його я не здолав  i  на
пiвслова. Так само, як i вiн мене. З однаковим успiхом ми могли  б  втекти
вiд власноу тiнi. Якщо хочете хоч  трошки  уявити,  спробуйте  у  порожнiй
кiмнатi гомонiти з дзеркалом. Iнодi менi навiть моторошно ставало.
   Ми обидва один одного питали i обидва один одному вiдповiдали. Але  щоб
спростити дiалог, я не буду повторювати реплiки. Я пам'ятаю його дослiвно,
наче розмовляв тiльки вчора.
   Ось послухайте:
   - Куди прямусте?
   - На полювання.
   - I я теж.
   - А вас не дивус цей неймовiрний збiг?..
   - I ця прозора перепона?..
   - Атож!
   - На вашу думку, що це таке?
   - Межа мiж свiтом та антисвiтом?
   - Мабуть, вона.
   - Подумати лишень, я перший з людей на власнi очi уздрiв антисебе!
   - I цi рiднi антивуса...
   - I цю стару антилюльку...
   - До речi, ви помiтили?
   - Що межа коливасться?
   - Так, нiби по нiй котяться повiльнi хвилi...
   Ми чудово порозумiлися. Очевидячки, нашi думки були цiлком тотожнi.  Та
чого тiльки у Всесвiтi не бувас! Але якщо помiркувати, iнакше не  могло  i
бути.
   - Певне, тут с невiдомi течiу мiж свiтом та антисвiтом.
   - I тодi...
   - Друже антику, перевiримо наше припущення.  Покладiмо  на  хвилi  цiсу
течiу нашi люльки...
   - А самi вiзьмемося поки що за розрахунки.
   - Авжеж! Час покаже...
   - До завтра!
   - До завтра!
   Розмова з антисобою  мала  своу  переваги.  Наприклад,  не  треба  було
домовлятися про термiн  експерименту.  I  так  було  цiлком  ясно,  що  ми
ухвалимо однакове рiшення.
   Ми синхронно поклали до нiг люльки  i  попрямували  до  своух  коробок.
Присмно було працювати, знаючи, що поряд  з  тобою  порпасться  в  зоряних
картах антити  -  антиславетний  антикапiтан  Анти-Небреха.  З  однаковими
думками, з однаковими прагненнями, з однаковою долею. Цiлу добу  я  крутив
"козячi  нiжки"  i  схвильовано  думав,   чи   вдасться   наш   генiальний
експеримент. Мозок мiй був у такому нелюдському збудженнi,  що  розрахунки
до нового маршруту  в  сузiр'я  Дракона  я  склав  iз  швидкiстю  великого
електронного обчислювача - за п'ятнадцять секунд.
   За останнiми годинами доби, яку я,  безумовно,  разом  з  Анти-Небрехою
згаяв на експеримент, я слiдкував, пiдстрибуючи  з  нетерплячки.  Як  менi
кортiло трохи пiдiгнати уперед стрiлки ходикiв! Але я стримував  себе,  бо
за два кроки вiд мене у своуй  антикоробцi  пiдстрибував  Анти-Небреха,  i
його теж так крутило, що хоч одягай гамiвну антисорочку.
   Але тiльки-но стрiлки показали час, як я кулею вилетiв з ракети.
   Чи варто нагадувати про те, що АнтиНебреху теж  наче  хтось  вистрiлив?
Словом, ми прибули на мiсце одночасно.
   Не вагаючись анi мiкросекунди, ми схопили нашi люльки  i,  танцюючи  на
осi протезiв, заволали:
   - Хай живе антисвiт! Вдалося!
   А танцювати було чого: ми тримали в руках антилюльки. Я спочатку навiть
не знав, з якого кiнця уу запалити. Зрозумiйте мене правильно,  ранiше  на
моуй люльцi з правого боку було факсимiле, а з лiвого боку -  карб.  А  за
добу факсимiле i карб помiнялися мiсцями!
   Якi науковi висновки можна було зробити з цiсу видатноу  подiу?  Перше:
мiж свiтом та антисвiтом iснують у часi  та  просторi  якiсь  недослiдженi
течiу. Друге: мiж свiтом та антисвiтом с якийсь третiй  стан  матерiу,  де
енергетичний заряд будь-якоу речi мiнясться на протилежний знак, - адже  в
руках ми тримали антилюльки i не анiгiлювали!  I  знасте  що,  iнодi  менi
спадас божевiльна думка, що не люльки, а нашi коробки помiнялися  мiсцями!
I тодi перед вами сидить не старий  капiтан  Небреха,  а  його  двiйник  з
антисвiту! I я, мiжзоряний вовк, навiть не здогадуюсь, що  мос  праве  око
насправдi лiве i навпаки!
   Так, це вiдкриття неймовiрно розширюс обрiу науки...
   Ми стояли один проти одного i ладнi були кинутися в обiйми. Але прозора
межа не  дозволяла  нам  навiть  доторкнутися  один  до  одного.  На  очах
Анти-Небрехи блищали сльози, менi теж щемiло...
   - Бувай, антику! - одноголосне попрощалися ми. - Щасливоу тобi дороги!
   Ми посiдали  у  своу  коробки  i  обережно  дали  заднiй  хiд,  щоб  не
зруйнувати Великоу Межi...
   I зараз я не годен второпати, навiщо ми так швидко  розпрощалися?  Адже
мудрiшоу, освiченiшоу, чемнiшоу, вихованiшоу, винахiдливiшоу i  хоробрiшоу
людини, нiж антикапiтан Анти-Небреха, я не зустрiчав  i  вже,  мабуть,  не
зустрiну.
   - Тiльки в його генiальнiй головi, - захлинався  у  дифiрамбах  капiтан
Небреха, - могла народитися ця блискуча iдея! Завдяки його свiтлим  думкам
вперше за iсторiю зоряних польотiв було  експериментальне  перевiрено,  чи
iснус прямий матерiальний зв'язок мiж свiтом та антисвiтом!
   Я слухав капiтана Небреху i вiдчував, що ми взяли не той курс i схибили
не на якусь там жалюгiдну секунду, а на цiлих двi години розмови.
   - А потвору зловили? - ввiчливо i делiкатно нагадав я.
   - Атож! - схаменувся капiтан Небреха i хлюпнув у склянки  антиречовини.
- Коли я прибув на недоудену планету,  потвора  махала  крильми  i  своуми
двомастами  п'ятдесятьма  лапами  тримала  за   комiр   двiстi   п'ятдесят
найдосвiдченiших у Всесвiтi мисливцiв. Та на мене  в  чудовиська  лапи  не
вистачило, i менi тiльки й лишилося, що врятувати  цивiлiзацiу  в  сузiр'у
Дракона. Скажу вам, що стрiляв я спокiйно, як у мiському тирi. Але я хотiв
би ще раз повернутися до того моменту, коли наймудрiший з антикапiтанiв, а
вiн, безперечно, теж разом  з  цивiлiзацiями  Анти-Дракона  врятував  цвiт
мисливства та рибальства антисвiту...
   Нi, капiтана Небреху таки несила збити з обраного ним курсу!





   Нинi навiть школярi знають, що в хатнiй  бiблiотецi  капiтана  далекого
мiжзоряного плавання Небрехи було 1000 наукових фолiантiв,  кожен  з  яких
мав не менше 1000 сторiнок i важив  не  менше  трьох  кiлограмiв:  капiтан
терпiти не мiг легковажних праць.
   От i уявiть собi мiй подив, коли серед цих  вагомих  (у  власному  i  в
переносному розумiннi цього слова)  творiв  я  побачив  тонюсiньку  дитячу
книжечку "Цiкава арифметика". Вона важила не бiльше 100 грамiв i  мала  не
бiльше 100 сторiнок.
   Я перегорнув кiлька сторiнок i переконався, що з примiтивними задачами,
якi заповнювали цю брошуру, впорався б навiть першокласник-другорiчник.
   А проте в пiдручнику iсторiу космонавтики цього факту чомусь немас, хоч
пов'язаний вiн справдi з  незвичайною  пригодою.  Бiльш  того,  в  iсторiу
навiть не згадусться, що найславетнiший  серед  зоряних  капiтанiв  мав  у
своуй бiблiотецi дитячу книжку.
   Але розповiм все до пуття, щоб раз i назавжди злiквiдувати цей ганебний
iсторичний недогляд.
   Було це так.
   - Капiтане, - мовив я, коли з першого до останнього рядка  простудiював
"Цiкаву арифметику", - що ви, енциклопедист i зореплавець, знайшли  у  цiй
захалявнiй книжцi для початкiвцiв?
   - Саме те, - вiдгукнувся капiтан Небреха, - чого ви  не  зауважили.  Цю
книжку випустило у свiт видавництво "Ребус". А видавництво "Ребус", щоб ви
знали, мiститься не де-небудь, а на планетi Кiберi,  в  сузiр'у  Волопаса.
Якби отам я питав отак безглуздо, як оце ви, я  б  не  сидiв  зараз  перед
вами, i ви не перегортали б цiсу книжки. Якби моя спостережливiсть зрадила
менi хоч на хвилину...
   Небреха взяв у мене з рук "Цiкаву арифметику" i зарипiв на  протезi  до
книжкових полиць. Там  вiн  поставив  уу  на  чiльне  мiсце  -  мiж  двома
найгрубiшими  фолiантами  у  могутнiх  панцирах  синтетичних   обкладинок.
Маленька книжечка нiби розтанула серед книжкових динозаврiв.
   Капiтан  повернувся  до  мене,  знову  вмостився  у  крiслi  i  ще  раз
пiдкреслив:
   - Авжеж, якби моя спостережливiсть зрадила менi хоч на  хвилину,  ви  б
зараз не бачили капiтана Небреху, а штурман Азимут уже нiколи не  навчався
б у школi для обдарованих дiтей...
   -  Планету  Кiберу  ми  вiдкрили  третього  року  плавання  у  величних
просторах Волопаса, - почав вiн свою, як завжди,  захопливу  розповiдь.  -
Зiрка,  навколо  якоу  обертасться  Кiбера,  далеко   осторонь   верстових
галактичних шляхiв, i тому не дивно, що ми з  Азимутом  першi  ступили  на
грунт планети: мiй штурман завжди обирав ще не звiданi маршрути.
   Нашi вiдвiдини мали величезну iсторичну та  наукову  вагу.  Правда,  не
стiльки для Землi, як для Кiбери. I знасте чому?  Бо  на  Кiберi  розвиток
пiшов зовсiм в iнший бiк, i  коли  ми  прилетiли,  планету  населяли  самi
роботи.
   Зустрiли нас з неймовiрним пiднесенням. До мосу коробки зiбралися  юрми
роботiв i у захватi вигукували найпопулярнiшi аксiоми i  теореми.  Штурман
Азимут милостиво махав ум рукою, що викликало ще  бiльше  ревище.  Це  був
просто якийсь всепланетний фестиваль математичноу радостi. Лише  згодом  я
довiдався, у чому тут рiч, але було вже пiзно...
   Це була вельми свосрiдна планета. Скрiзь ми бачили книгарнi та  кiоски,
а в них - безлiч  всiляких  задачникiв,  теоретичних  дослiджень  з  вищоу
математики, подарункових наборiв рiзноманiтних цiкавих  хiмiй,  арифметик,
цiкавих   астрономiй,   фiзик,   алгебр,   геометрiй,    планiметрiй    та
тригонометрiй. На полицях лежали справжнi  поклади  довiдникiв  з  шаховоу
гри, збiрки етюдiв, дебютiв та ендшпiлiв, науковi працi з теорiу i тактики
тисячоклiтинних шашок, каталоги партiй  з  усiх  планетарних  чемпiонатiв.
Скрiзь можна купити газету "Дебют" або журнал "Етюд". Коротко кажучи,  тут
була лiтература для всiх вiкiв та всiх смакiв.
   Куди не  кинеш  оком,  усюди  стрибали  i  танцювали  свiтловi  реклами
торговельних фiрм. Найчастiше траплялася реклама  фiрми  ЮК,  тобто  "Юний
Конструктор".
   ПОВНИЙ КОМПЛЕКТ "ЮНИЙ КОНСТРУКТОР", - промовляв веселий неоновий робот,
-  ВИХОВУр  З  РОБОТЯТ  МАЙБУТНIХ  КОНСТРУКТОРIВ   ОБЧИСЛЮВАЛЬНИХ   МАШИН,
ВИНАХIДНИКIВ ТА ГЕНIАЛЬНИХ ОБЧИСЛЮВАЧIВ, КУПУЙТЕ  ПОВНI  КОМПЛЕКТИ  "ЮНОГО
КОНСТРУКТОРА"!
   Але якась могутня лiга захисту роботят вiд "Юних Конструкторiв"  вперто
боролася з цiсю рекламою. Поряд кожного стенда фiрми ЮК вона чiпляла  своу
жахливi попередження.
   НЕ ЗАЛИШАЙТЕ РОБОТЯТ САМИХ З ВИКРУТКАМИ  ТА  ГАЙКОВИМИ  КЛЮЧАМИ  "ЮНОГО
КОНСТРУКТОРА", - похмуро застерiгала лiга. - РОБОТЯТА ГРАЮТЬСЯ I  БЕЗ  НIГ
ЗАЛИШАЮТЬСЯ!
   Особливо сильне враження справляло свiтлове застереження такого змiсту.
Двос малих роботят гайковими ключами, на яких ясно було  видно  тавро  ЮК,
вiдгвинчували голову у третього.  I  потiм  вони  цiсю  головою  ганяли  у
футбол.  Напис  пiд  моторошною  картиною  щомитi   спалахував   метровими
кривавими  лiтерами:  ОСЬ  ЩО  РОБИТЬ  З  ВАШИМИ  РОБОТЯТАМИ  ФIРМА  "ЮНИЙ
КОНСТРУКТОР".
   Потiм я дiзнався, що лiга мала всi пiдстави боротися з фiрмою ЮК - лiга
сама випускала повнi комплекти ЮТ, або "ЮНИЙ ТЕХНIК".
   Багато цiкавого було на Кiберi. Та найцiкавiше було те, що  ми  прибули
сюди у розпал дискусiу на тему: "Можливо  чи  неможливо  створити  розумну
людину?" Я не буду тут наводити численних думок на цю тему, а викладу лише
основнi тези та антитези всепланетновiдомих обчислювачiв Плюса та Мiнуса.
   Треба вам сказати, що  обчислювач  Плюс  намагався  штучно  у  пробiрцi
створити  мислячу  людину,  а  обчислювач  Мiнус  скрiзь  ганьбив  його  i
заперечував саму можливiсть  iснування  бiологiчноу  iстоти.  Саме  вiн  i
розпочав  творчу  дискусiю  з  прозорого  натяку  на   нiкчемнiсть   праць
обчислювача Плюса.
   - Недавно, - публiчно заявив у газетi "Дебют"  обчислювач  Мiнус,  -  з
розгвинченоу  консервноу  бляшанки,  яку  вже  час  викинути  на   звалище
металевого брухту, а не дозволяти морочити  голови  студентам  в  Академiу
обчислювальних наук, пролунав черговий антинауковий  зойк.  Оця  бляшанка,
яка  не  соромиться  носити  високе   звання   обчислювача,   насмiлюсться
запевняти, нiби жива бiологiчна  система  "людина"  матиме  у  майбутньому
незлiченнi переваги перед роботами. А якi можуть  бути  переваги  у  надто
вразливоу системи, нiчим не  захищеноу  вiд  механiчного  та  бiологiчного
впливу оточення? Порiвняно з сучасним високорозвиненим роботом  людина  не
витримус нiякоу критики!
   На це обчислювач Плюс з властивою Йому гiднiстю вiдповiв:
   - Деякi запеклi бовдури, якi самi себе привсероботно розпинають  своуми
химерними виступами, нiяк не можуть второпати, що тiльки людина  спроможна
дати нам мозок, який заступить найдосконалiшi машини i  стане  невичерпною
скарбницею знань. Крiм того, людина складатиме для  нас  новi  оригiнальнi
задачки. Цi аксiоми не вiдомi тiльки  тим,  що  безсоромно  носять  високе
звання обчислювача, хоч нездатнi вiдрiзнити здорову думку вiд нiсенiтницi.
   Та обчислювач Мiнус не склав полемiчноу зброу i в'удливо запитав:
   - А навiщо нам мозок? Хiба нашi пращури не жили без мозку? А хiба  досi
ми  самi  не  жили  i  далi  не  проживемо  без  мозку?  Всi   ми   змалку
запрограмованi, i виконання нашоу програми -  запорука  всiх  успiхiв.  Ця
iстина така ж непомильна, як таблиця множення! Тепер  -  щодо  так  званоу
"людини". Не секрет, що на створення уу ми кидасмо такi скаженi грошi,  що
скоро всi пiдемо з торбою. Щоправда, ця сумна  перспектива  не  збентежить
деяких iнтелектуальних старцiв, якi давно копирсаються на смiтниках науки.
   Цей вiдчайдушний напад обчислювач Плюс вiдбив однiсю  лише  презирливою
реплiкою.
   - Iсторiя суспiльного розвитку вчить, що без мозку можуть  жити  тiльки
розумовi банкроти та нездари, яких давно слiд було б приректи на животiння
запчастин!
   Обчислювачевi Мiнусу довелось бити вiдступ. Але  поки  обчислювач  Плюс
святкував перемогу i в колi друзiв пiднiмав келих  першосортного  мастила,
його опонент мiняв тактику суперечки. I  от  на  прес-конференцiу  журналу
"Етюд" обчислювач Мiнус заспiвав свосу:
   -  Полемiчнi  засоби  мого  вельмишановного  опонента  бiльш  личили  б
невихованому пiдлогонатирачевi, який бурчить у  черзi  бiля  акумуляторноу
електроколонки. Але  я,  як  це  й  годиться  непiдробному  обчислювачевi,
перекину наш дiалог iз сфери мiстичноу теорiу у зрозумiлу для  всiх  сферу
конкретних чисел. З чого я виходжу? У короткому дiапазонi чисел  вiд  10^0
до  10^10  ми  вживасмо  цiлi  числа  практично,  бо  вони  ще  пiддаються
математичнiй уявi всебiчно розвиненого робота. Але вже важко  уявити  собi
величини у дiапазонi вiд 10^10 до 10^100, який ми  можемо  умовно  назвати
середнiм, або астрономiчним. До цiсу величноу когорти чисел належить число
атомiв у Всесвiтi 10^79 та число мiкросекунд, що минули вiдтодi,  як  наша
планета з космiчного курища та газу перетворилася на  тверду,  геометричне
правильну кулю - 10^23! Але с ж числа  набагато  бiльшi.  Отже,  дозвольте
запитати деяких безнадiйних  неукiв:  який  мас  бути  обсяг  черепа,  щоб
умiстити усi знання, що в розмаутих посднаннях  практично  дають  безмежну
кiлькiсть комбiнацiй? Мозок, який деякi нездари  намагаються  увiпхнути  у
недосконалу систему "людина", не влiз би навiть у кулю завбiльшки  з  наше
свiтило!
   Це була творча поразка обчислювача Плюса, бо цьому замаху на його  iдеу
слiд було дати вiдсiч. А чим мiг вiдповiсти Плюс, коли з термокамери  його
лабораторiу виходили лише грайливi макаки  та  вередливi  павiани?  Тiльки
один раз йому пощастило створити могутнього пiтекантропа.  Але  цей  лютий
дурисвiт ще не встиг  охолонути,  як  вже  розтрощив  двох  лаборантiв  i,
озбросний уламками, кинувся на свого творця обчислювача Плюса. Вiн ганявся
за ним по всiх вертикалях та  горизонталях  Академiу  обчислювальних  наук
Кiбери, аж поки схопився за електричний дрiт.
   Словом, обчислювача Плюса погрожували розгвинтити на запчастини.  У  цю
трагiчну для прогресивноу думки мить i прикiберилася моя коЬобка.
   Тепер ви розумiсте, чому  на  Кiберi  почався  фестиваль  радостi?  Усi
поступовнi роботи святкували свою несподiвану перемогу  i  весело  блимали
рiзноколiрними лампочками. Скрiзь порозвiшували яскравi китицi, як святами
у нас на Хрещатику. Вчена рада Академiу обчислювальних  наук  опублiкувала
спецiальну  вiдозву  до  всiх  роботiв  i  всiх   допомiжних   машин,   що
самопрограмувалися.
   Я не цитуватиму уу дослiвно, бо ви й самi добре обiзнанi з лiтературним
стилем вiдозв, а передам тiльки головне.
   Ось коротко змiст вiдозви.
   Вчена рада зазначила, що  роботи  Землi  порiвняно  з  роботами  Кiбери
ведуть  перед,  розв'язали  проблему  мiжзоряного   плавання   i   здобули
принципову перемогу над живою  природою.  Яскравий  i  переконливий  доказ
цього - прибуття  на  Кiберу  високоорганiзованих  людей,  що  називаються
капiтаном Небрехою та штурманом Азимутом.  Особливо  цiкавим  з  наукового
погляду екземпляром с капiтан Небреха, ланка мiж роботом та людиною.  Так,
одна нога  Небрехи  виготовлена  на  бiологiчнiй  основi,  а  друга  -  на
металевiй, що дуже рiднить його з роботами. Хай живе порозумiння i  дружба
мiж двома цивiлiзацiями роботiв - Землi i Кiбери!
   Бачили б ви, з яким вiдчасм блимав своуми лiхтарями  обчислювач  Мiнус,
коли читав цю вiдозву. Адже наш прилiт зiпсував йому весь трiумф.
   Але  поки  я  з  Азимутом  безтурботно  мандрував   планетою   роботiв,
обчислювач Мiнус отямився i на спiльнiй прес-конференцiу газети "Дебют" та
журналу "Етюд" виступив з черговою офiцiйною  заявою.  Вiн  доводив,  нiби
роботи Землi надiслали нас роботам Кiбери у  подарунок,  щоб  кiберяни  не
марнували часу та коштiв на пошуки  правильноу  бiологiчноу  мозауки.  Вiн
закликав роботiв схопити самостiйно мислячих людей (тобто мене й  Азимута)
i розiбрати, щоб зрозумiти структуру живоу клiтини та нервову схему.  Якщо
ж дослiдникiв спiткас прикра  невдача,  роботи  Землi  люб'язно  надiшлють
своум братам по запчастинах ще кiлька примiрникiв.
   Тисяча астероудiв i один бiлий карлик, я тодi  вiд  душi  побажав,  щоб
отих роботiв самих порозбирало!
   Спасибi обчислювачевi Плюсу, вiн рiшуче повстав на наш захист i  цiлком
слушно назвав обчислювача Мiнуса диким невiгласом.
   I все ж, попри героучнi  зусилля  нашого  друга  Плюса,  багато  членiв
вченоу ради схилялося на пропозицiю Мiнуса,  бо  роботи  по  натурi  своуй
дослiдники, а зрозумiти незнайому, машинерiю було надто спокусливо.
   Тодi я, користуючись своум визнаним авторитетом  перехiдноу  ланки  мiж
людиною i роботом, ознайомив читачiв через газету "Дебют", що на Землi  не
роботи майструють людей, а люди майструють роботiв. Отже, перш нiж мене  з
.^зймутом розiбрати, ще слiд розiбратися, хто кого мусить  розбирати.  Але
мою щиру оповiстку взяли за незграбну i нахабну спробу перешкодити  обмiну
знаннями мiж  високорозвиненими  цивiлiзацiями  роботiв.  I  авторитет  не
врятував!
   Коли нас ввели до зали засiдань  Вченоу  ради  Академiу  обчислювальних
наук, я побачив, що тут приготовано вже всi прилади для жаскоу  екзекуцiу,
яку обчислювачi охрестили  гуманним  словом  "експеримент".  Я  машинально
вислухав вирок. Над нами змилувалися - вирiшили розiбрати на  молекули,  а
потiм знову зiбрати.
   Я гарячкове  шукав  порятунку,  коли  обчислювач  Максимум,  неодмiнний
голова ради, проскрипiв погано змащеним голосом:
   - Як бачите, ми вiдхилили  неприсмну  для  вас  пропозицiю  обчислювача
Мiнуса i ухвалили нову постанову.
   Цi слова на все життя запали в мою пам'ять, бо саме пiсля  них  штурман
Азимут надумався жартувати. Вiн меланхолiйно мовив:
   - Точнiсiнько такий випадок  стався  з  одним  водiсм  автомобiля.  Вiн
побачив на спiдометрi цифру 15951 i вигукнув: "Що злiва направо, що справа
налiво - одне й те ж! Другоу такоу нагоди не скоро дочекасшся!"
   Отут нас i врятувала моя природна спостережливiсть.
   Я помiтив, що пiсля Азимутових слiв обчислювач Максимум раптом  одiрвав
погляд од порядку денного, секретарi вiдсунули стенограми,  в  обчислювача
Мiнуса випали з рук антитези. Всi тихо i задумливо почали блимати лампами,
наче  ух  заворожили.  Азимут,  ошелешений  цiсю  несподiваною  поведiнкою
роботiв, про всяк випадок позадкував до дверей.
   Нараз обчислювач Максимум радiсно вигукнув :
   - Ситуацiя повториться за двi години, якщо  машина  йтиме  з  середньою
швидкiстю п'ятдесят п'ять кiлометрiв на годину! На спiдометрi буде  16061,
найближча цифраперевертень!
   Азимут очманiв.
   А  всi  роботи  радiсно  загули,  заверещали,  затрiщали   електричними
iскрами, бурхливо вiтаючи першовирiшальника новоу оригiнальноу задачi, що,
безперечно, згодом  увiйшла  до  всiх  хрестоматiй  та  iсторичних  хронiк
Кiбери. Над головою обчислювача  Максимума  спалахнув  нiмб,  що  свiтився
стiльки секунд, скiльки ух було витрачено на розв'язання.
   Але я вже знав,  що  робити,  аби  вiдволiкти  увагу  Вченоу  ради  вiд
фатальноу для нас ухвали. У розпал  всероботноу  радостi  я,  наче  бомбу,
кинув у нвтовп обчислювачiв нове математичне запитання:
   - Яке число матимуть дванадцята i двадцять друга  пляшка  у  батареу  з
тридцяти чотирьох пляшок, якщо рахувати справа налiво?
   Знову запала чарiвна тиша,  знову  задумливо  блимали  лампи,  аж  поки
обчислювач Плюс вигукнув:
   - Тринадцята i двадцять третя!
   I   знову   лунас   симфонiя   безмежноу   радостi,   а   над   головою
першовирiшальника Плюса спалахус нiмб переможця.
   Вiдтодi я вже не давав роботам отямитися. Я невтомно бомбардував ух все
новими i новими запитаннями. Я ввiмкнув ретранслятори, щоб уся Кiбера чула
мiй владний голос:
   - Яке найменше число, якщо дiлити на числа 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8 i 9, дас
вiдповiдно у залишку 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7 i 8?
   I над головою цього незграбного сифона Мiнуса жодного разу не спалахнув
нiмб першовирiшальника. Усi роботи переконалися,  що  замiсть  голови  вiн
носив глечик.
   А я всесiуяав добiрними задачами, як з плакатного рогу\достатку.
   Азимут пас мене очима i з глибоким жалем раз у раз спiвчутливо шепотiв:
   - Бiдний, бiднир капiтан Небреха... Бiдолаха зовсiм з'ухав з глузду...
   Я його прекрасно розумiв: i справдi, нас прирекли до страти, а я,  наче
недоумкуватий, розважаю своух катiв.
   Та я не мав часу пояснити йому  свiй  тактичний  задум,  що  мусив  нас
врятувати.  Роботи  розв'язували  найскладнiшi  крутиголовки  з  швидкiстю
перегонових ракет, а я  дедалi  повiльнiше  заповнював  паузи.  Iнодi  вiд
нетерплячки я грюкав протезом по металевiй пiдлозi  зали  засiдань  Вченоу
ради, наче, крiм iскор, мiг викресати з неу ще математичне запитання.
   Я лихоманкове шукав якусь пристойну працю  на  царинi  математики,  щоб
надовго посадовити роботiв на мiлини часу. Адже нам з Азимутом треба  було
не тiльки втекти з Академiу обчислювальних наук, а й встигнути добiгти  до
нашоу коробки...
   Але щось путнс на думку не спадало. У мене не було вiльноу анi секунди,
бо роботи ковтали задачi ненажерливо, мов голоднi удави.  Ще  трохи,  i  я
мусив би сам стрибнути у ухню  бездонну  пащу.  Цiсу  драматичноу  митi  я
розпачливо ляснув себе по боку i раптом почув,  як  у  лiвiй  кишенi  щось
задеренчало... О небо! Я зрадiв i  злякався!  Я  зрадiв  -  може,  це  наш
порятунок, i злякався, а що як просто табакерка...
   I що ви гадасте? Це був порятунок!
   Я шаснув до кишенi i витягнув найпопулярнiшу на Землi  гру  "15"!  Гру,
через яку ямайськi пiрати розбивали своу кораблi  об  рифи,  машинiсти  не
зупиняли поузди на станцiях i летiли  пiд  укiс,  а  пачкарi  кидали  свiй
прибутковий промисел! Бо вони були неспроможнi хоч на хвилинку вiдiрватися
вiд чарiвницi-коробочки...
   Я гордо пiдняв нашу рятiвницю  над  головою  й  урочисто  звернувся  до
роботiв:
   - Шановнi кiберяни! Зараз я  познайомлю  вас  з  найпопулярнiшою  серед
роботiв Землi грою "15"! У цiй коробочцi - п'ятнадцять квадратових  шашок,
пронумерованих вiд 1 до 15. Один квадрат у коробочцi вiльний. Гра  полягас
в тому, щоб шашки, розташованi довiльно, пересунути  в  порядку  зростання
номерiв. Однак це вдасться не завжди. Отже, знайдiть, як найкоротше  можна
вирiшити завдання.
   Я передав коробочку обчислювачевi Максимуму i  втомлено  втер  спiтнiле
чоло.
   - Тiкаймо негайно, капiтане! - смикнув мене за  рукав  Азимут,  коли  я
нарештi замовк.
   - Нема чого поспiшати, - стиха заспокоув я його. - Ти лишень  подивись,
що роблять цi металевi диваки! Вони почали перебирати усi можливi  позицiу
до п'ятнадцяти шашок... А чи знасш, що ум  доведеться  перебрати  до  двох
трильйонiв позицiй?! Хай вони роблять навiть по десять ходiв  на  секунду,
ум однако вистачить на п'ятсот рокiв безперервноу роботи...
   - Капiтане, ви - генiй! - щиро визнав Азимут.
   Властива менi скромнiсть не дозволяс говорити  так  про  себе.  Але  що
вдiсш? Запитайте будь-якого мiжзоряного капiтана, i кожен  вiдповiсть,  що
штурман Азимут - це втiлення точностi i глибини формулювань. А я  у  своух
розповiдях завжди дотримуюсь голих фактiв, хоч якi б для  мене  вони  були
неприсмнi.
   Отож, не перебiльшуючи, подорож виявилася дуже  цiкавою.  Я  певен,  що
роботи  й  досi  клацають  шашками.  А  проте,  правильне  рiшення  лежить
напохватi. Щоб знайти його, досить просто  вийняти  шашки  з  коробочки  i
розташувати ух у порядку  номерiв.  Якщо  таких  перестановок  -  чiт,  то
завдання можна вирiшити, якщо ж лишка - неможливо.
   Але робот до цього нiколи не додумасться. Вiн, як i кожна обчислювальна
машина,  вперто  й  послiдовно  перебиратиме  всi  варiанти,  хоч  би   ух
виявилося, як зiрок у Всесвiтi. А  людина  завжди  вiдкидас  марну  працю.
Пам'ятасте, як Олександр Македонський розрубав Гордiув вузол, а знаменитий
капiтан Христофор Колумб поставив яйце? Поки робот мудрус,  людина  робить
дiло, ось що я вам скажу! У цьому перевага людини над роботами...
   Я бачив, що  капiтан  Небреха  от-от  загрузне  у  хащах  кiбернетичноу
фiлософiу,  i  поспiшив  знову  вивести  його  на  пряму  дорогу  стрункоу
розповiдi:
   - А звiдки ж взялася оця худенька "Цiкава арифметика"?
   Капiтан не хапався вiдповiдати. Вiн неквапливо натоптав тютюном люльку,
старанно розпалив уу i лише тодi пробурчав:
   -  Звичайно,  я  мiг  привезти   з   Кiбери   багатотонну   математичну
енциклопедiю, та ще й з чинним обчислювачем. Але, як  бачите,  не  привiз,
хоч вiд енциклопедiй у крамницях усi полицi трiщали, а обчислювачiв  можна
було брати голими руками. I не тому, що в кишенях бракувало  грошей,  а  в
коробцi  мiсця.  Просто  гра  у  "15"  зачарувала  всiх  роботiв.  Замiсть
обслуговувати кiбернетичнi пiдлогонатирачi, пилососи та  праски,  продавцi
шукали рiшення, i нiчого ух не обходило. Це смiшно, але менi не було  кому
заплатити, а на самообслугу там ще не перейшли! Довелося взяти сувенiр  на
згадку про Кiберу задурно. А щоб роботи не подумали про  людей  зле,  я  й
узяв найдешевшу роботячу книжечку...





   Я з утiхою згадую тi незабутнi днi, коли я гостював у капiтана  далекоу
мiжзоряноу плавби Небрехи. Упевнено можу сказати,  що  нi  одна  година  у
товариствi цiсу незвичайноу людини не минула для мене марно.
   Нам нiхто не заважав. Капiтан обрав  таку  мiсцинку  на  узбережжi,  де
хазяйнували тiльки сонце, море i тиша.
   Уявiть  собi  маленьку  затоку,  зусебiч  оточену   могутнiми   горами,
мiнiатюрний садочок, у його гущавинi  вигулькус  верх  латаноу-перелатаноу
коробки, i невеличкий  будиночок  з  широкою  верандою,  заклечаною  диким
виноградом. Оце i буде капiтанова садиба.
   Дiстатися туди суходолом було неможливо.  Нi  автостради,  анi  стежки,
навiть туристськоу... Тiльки вiдчайдушнi верховинцi  навколишнiх  аулiв  з
бурдюками за плечима героучно долали карколомнi кручi, щоб капiтан Небреха
завжди мав  гiдний  його  всесвiтньоу  слави  запас  антиречовини.  Та  ще
вечорами об'якорялися коло  берега  тамтешнi  рибалки,  щоб  у  товариствi
гостинного хазяуна ту речовину дегустувати.
   Правда, щодня вертольотом прибував  ще  велемовний  фахiвець  iз  музею
космiчних мандрiв  канючити  сувенiри  в  капiтана,  але  його  отi  земнi
релiквiу щироу дружби i пошани чомусь не цiкавили. Його можна було умовити
вихилити хiба  що  склянку  козячого  кисляку.  Очевидно,  саме  тому  цей
бiдолаха i не знаходив спiльноу мови з Небрехою.
   Але годi вже гаяти  час  побутовими  дрiбничками.  Краще  розповiм  про
пригоду, яка не мала i не мас собi подiбних в  усiй  свiтовiй  iсторiу.  А
дiзнався я про неу зовсiм випадково...
   Небреха мав одну свосрiдну звичку. Вiн любив серед бiлого  дня  залiзти
до свосу коробки, вмоститися  перед  холодною  грубкою,  бозна-коли  абияк
зрихтованою з рудого заiржавiлого  вiдра,  i  запалити  люльку.  I  от  за
хвилину жерстяний  димар,  що  стримiв  з  одного  бортового  iлюмiнатора,
починав курiти сивими кiльцями. Це один  з  найрiшучiших  i  найхоробрiших
капiтанiв обережно випускав дим у грубку, точнiсiнько як отой  школяр,  що
вперше поцупив у тата цигарку i нишком запалив уу на кухнi. Ну, школяра ще
можна зрозумiти. А от капiтана Небреху годi зрозумiти.
   Якось я ласував на верандi запашною пастою, коли  дивлюся  -  в'юниться
над коробкою димок. Ну, думаю, час уже розгадати цю тасмницю. Пiдкрався до
коробки i зазирнув усередину.
   Так i с! Капiтан Небреха  сидить  коло  грубки,  палить  люльку,  а  на
колiнах - пiдручник фiзики для середньоу школи! Я тодi  ж  зауважив,  який
саме  роздiл  його  зацiкавив.  Це  був  безсмертний  роздiл   про   закон
всесвiтнього тяжiння. А з розгорнутоу сторiнки дивився сам першовiдкривач,
генiальний англiсць, великий вчений Iсаак Ньютон.
   - Якби не ця людина, - делiкатно  почав  я  розмову,  -  ви,  капiтане,
можливо, нiколи не торували б мiжзоряних шляхiв i оце не палили б люльки у
старiй коробцi перед саморобною грубкою.
   - А ви не поспiшайте, юначе, - спокiйно застерiг мене капiтан  Небреха.
- Якби свого часу я забарився бодай  на  мить,  ви  б  зараз,  очевидячки,
шукали зовсiм iншоу причини, а цього портрета у пiдручниках не було б...
   Я ошелешено заклiпав очима. А капiтан любесенько поклав  пiдручника  на
денце колишнього вiдра, неквапно вибив з люльки гарячий попiд  i  натоптав
уу свiжим тютюном.
   - Авжеж, - наголосив вiн, -  якби  я  забарився  ще  на  мить,  космос,
можливо, досi ховав би вiд людства своу тасмницi.
   Капiтан пiднiс сiрника до свого постiйно дiючого вулкана,  занурився  у
тютюнову хмару i почав свою дивовижну розповiдь:
   - Все почалося  з  Азимута.  Хлопець  вiн  загалом  хороший  i  штурман
здiбний, а все ж мав одну неприсмну рису -  любив  сперечатися  i  старших
повчати. А  сперечався  вiн,  як  затятий,  нi  сну  йому  не  треба,  анi
спочинку... Ото,  пригадую,  якось  один  науковець  захищав  кандидатську
дисертацiю на популярну тему: "Чи було життя на Марсi?" А мiй штурман  був
йому  за  опонента.  То  Азимут  так  виснажив   усiх   присутнiх   своуми
запереченнями,  що  кандидатське   звання   надали   йому,   а   не   тому
невдасi-науковцю. Аби спекатися... I, щоб ви знали, потому його на  захист
дисертацiй не  запрошували,  боячись,  що  вiн  за  мiсяць  матиме  звання
академiка. Ну, i я намагався не розмовляти з ним на науковi теми...
   Так от. Зараз я вже не скажу певно, з якого саме приводу, але  якось  я
необережно бовкнув у присутностi Азимута про Ньютонове яблуко.
   Азимут негайно повертасться до  мене,  дивиться  в  очi  i  категорично
заперечус:
   - Нiякого яблука не було!
   - Як це не  було?  -  лагiдно  переконую  його.  -  Навiть  у  свiтовiй
лiтературi цей факт заресстровано i в календарi ювiлесм вiдзначено.
   - Це ще не факт! - затявся Азимут. - Це лiтературний анекдот!
   Признатися, тут я теж почав гарячкувати.
   - А закон всесвiтнього тяжiння теж анекдот? - кричу. - Якби не  яблуко,
не було б закону!
   Слово за слово, i Ньютонове яблуко  стало  для  нас  справжнiм  яблуком
незгоди. Тiльки й мови, що про яблука, як восени у заготiвельникiв.
   Азимутовi що? Йому байдуже. Вiн до суперечок i  дискусiй  звик,  змалку
гартував свос горло. Вiн навiть увi снi хрипiв як сновида :
   - Яблуко вiд яблунi далеко не падас...
   Словом, Азимут упирався як мiг, але я теж правив свосу, хоч менi од тих
суперечок було, як вiд кислицi. I що ви гадасте? Хоч я його остаточно i не
доконав своуми доказами, але таки змусив трохи поступитися.  Як  зараз  це
пам'ятаю. Ми сперечалися цiлу нiч. На ранок Азимут очманiв i як пiдкошений
упав на лiжко. Але я не дав йому довго розкошувати. Вже з першими  пiвнями
пiдняв його на ноги i кажу:
   - Було яблуко! В Англiу пiдсоння саме для яблук!
   Азимут хитасться, але ще намагасться боронитися.
   - Не повiрю, - стогне вiн, - поки не побачу вочевидь...
   - Гаразд! - зрадiв я. - Побачити ще не пiзно!
   Сон iз нього наче рукою зняло. Вiн витрiщився на мене,  як  оце  ви  на
початку розмови.
   А тим часом дивуватися тут нема чого. Якщо подумати, що ми  бачимо?  Ми
бачимо променi свiтла, вiдбитi вiд навколишнiх  речей.  Будь-яка  картина,
вiдтворена нашим  зором,  це  неймовiрно  складна  мозаука  свiтла  рiзноу
тональностi. А куди ця мозаука iде? Ясно - у простiр. Отже,  щоб  побачити
якусь стародавню картину,  слiд  просто  наздогнати  тогочасну  мозауку  i
пришвартуватися до неу. А тодi роби з нею що хочеш, хоч фотографуй.
   Коли Азимут утямив мою iдею, нам уже сперечатися не було потреби.  Адже
вiд теоретичних розрахункiв ми переходили до  практичного  дослiду.  А  на
практицi мiй штурман завжди дiяв зi мною синхронно.
   - Ось тобi завдання на цей день, - наказую я Азимутовi,  -  пiдрахуй  з
упередженням на тиждень  сьогочасне  мiсцезнаходження  тогочасноу  мозауки
Ньютона та яблука.
   Азимут негайно сiв обчислювати. От що таке залiзна дисциплiна!
   Ну, дав йому  завдання,  а  самому  треба  розв'язати  задачу  набагато
складнiшу. Азимутовi що?  Йому  тiльки  пiдрахувати  координати.  А  вести
коробку - менi. Що, думаю, робити? Як випередити свiтло, що сягнуло вже на
кiлькасот рокiв? Звичайно, нинi кожен школяр знас, що в такому  разi  слiд
скористатися гарматою, яка долас силу тяжiння. Але хто дасть менi гармату,
коли йдеться про смiховинну приватну суперечку? У мене язик не  повернувся
б мотивувати цим...
   I тодi я пригадав, що в музеу космiчних  мандрiв  експонусться  одна  з
найперших таких гармат. Правда, потужностi  цiсу  примiтивноу  споруди  не
вистачило  б  навiть  пiдкинути  сучасний  зорелiт  хоч  до  зони  штучних
супутникiв, але мою портативну коробку вона  могла  закинути  аж  на  край
Всесвiту. Хоча я не любитель мандрувати  таким  робом.  Нiчого  не  бачиш,
нiчого не вiдчувасш... Мить - не встигнеш заплющити i розплющити очi  -  i
ти вже на мiсцi. Зникас усяка романтика  мiжзоряних  мандрiвок.  Але  самi
подумайте, що я мав робити?
   Саме тодi я вперше i востаннс погодився з працiвниками Музею  космiчних
мандрiв на дуже невигiдний для мене товарообмiн, Вони вже тодi полювали на
мою космiчну колекцiю, бо, крiм славетного робота  Малюка,  якого  капiтан
"Козир списав з борту за надто грайливу вдачу,  вони  нiчого  путнього  не
мали.
   Так от, на свою допотопну гармату вони вимiняли  казковi  речi.  Можете
менi  повiрити.  Досить  сказати,  що  я  не  пошкодував  пера  жар-птицi,
килима-лiтака, чобiт-скороходiв i, головне, скатерки-самобранки. Чи  варто
згадувати, що в музеу негайно скасували  буфет  i  склали  щiльний  графiк
огляду експонатiв з пташиного польоту, нiчних екскурсiй з  чарiвним  пером
жар-птицi i швидкiсних пробiгiв по музею у чоботах-скороходах? Та за  такi
скарби я на ухньому мiсцi вiддав би десять гармат!
   Того ж дня я набив коробку мiлiметровим  жаростiйким  дротом,  наче  це
була не спортивна, а вантажна ракета, i заклав коробку в гармату.
   Азимут теж не пiдвiв: координати з упередженням  на  тиждень  вирахував
учасно. Запрограмували гармату на певний квадрат зоряного неба  й  увечерi
стартували. Мить - i ми вже на мiсцi. Вiд такоу несподiваноу змiни  навiть
моторошно стало. Щойно навколо була рiдна тепла  земля,  аж  гульк  -  уже
космiчна холоднеча. Наче хто тобi за комiр сипонув сухого колючого снiгу.
   Ну, хоч ми й випередили свiтло, але роботи ще було до бiса. Рiч у тому,
що ми анiчогiсiнько не бачили. Воно й зрозумiло, адже свiтлова мозаука  за
час свосу подорожi розпорошилася на десятки квадратних свiтлових  мiсяцiв,
а нам треба було змонтувати уу на якiйсь сотнi квадратних метрiв.
   Отут i знадобився жаростiйкий дрiт.  Один  кiнець  його  ми  втопили  у
киплячi надра понадновоу зiрки, а другий  приклепали  до  закоцюблого  вiд
холоду понадстарого карлика. Рiзниця температур створила бiля коробки таке
надпотужне силове поле, що всi тутешнi свiтила почали  обертатися  навколо
нас, а промiння потягло, як магнiтом. Це було незабутнс видовище, справжня
святкова карусель!
   Але не буду брехати, спочатку нам дуже не пощастило - ми ввiмкнулися не
за адресою. Воно у всiляких там книжечках усе добре виходить, а  насправдi
ой скiльки доводиться морочитися!
   Ми ввiмкнулися  просто  в  розпал  абордажного  бою  мiж  пiратським  i
крамарським суднами. Знасте, трiпотить Веселий Роджер  -  бiлий  череп  iз
кiстками на чорному клаптi, виблискують рапiри, шпаги, алебарди, абордажнi
сокири, слiпить очi зловiсна морзянка пострiлiв  з  мушкетiв  i  пiстолiв,
свищуть кулi, невблаганнi пiрати стрибають з реу на рею...
   А серед цiсу веремiу сидить папуга i  ще  пiд'юджус  морських  розбишак
бридким голосом :
   - Пiастри!.. Пiастри!..
   Ну i вигляд пiрати мали, я вам скажуу У кожного  одне  око  перев'язане
чорною  стрiчкою,  у  вухах  пiвмiсяцем  сяють  величезнi  сережки,   пики
неголенi, як у  ужакiв,  у  зубах  вони  тримають  гострi  кинджали,  а  у
волохатих руках - багатоствольнi пiстолети...
   Азимутовi тодi не повезло. Вiн беззбройний опинився в епiцентрi бiйки i
тiльки ухилявся вiд небезпечних ударiв. А потiм не  втерпiв  i  майстерним
хуком звалив з нiг якогось напiвголого здоровила. Я йому потiм докоряв  за
безпiдставне втручання в iсторичний процес.
   Нарештi  битва  вщухла.  Капiтан  пiратiв,  такий  оперетковий  тип   у
коротенькому  золотому  жупанi  на  голому  тiлi,  запропонував  полоненим
вибирати: або на рею - сушитися на  сонечку,  або  переквалiфiкуватися  на
пiратiв.
   Друга умова чомусь усiм здалася спокусливiшою.
   Новоспеченi пiрати обнялися з бувальцями, побраталися i разом  кинулися
вiдчайдушне штурмувати натоптанi начинням трюми. Чого тiльки там не  було!
Схiдцями котили просмоленi кухви з золотом, весело несли пiд пахвою  темнi
барильця з ромом, одягали на шию намиста з  перлин  i  бананiв,  а  бойовi
трофеу несли за плечима, мов в'язанки дров...
   А потiм, коли з пограбованого судна повитягали навiть цвяхи ( вони тодi
цiнувалися), вдарили по ньому бортовим залпом i пустили на дно.
   Тодi почали дiлити здобич i святкувати перемогу.
   Одверто скажу, таких вiдчайдушних пияк я нiколи не бачив! Якби  зiбрати
отой ром, що вони вижлуктили, було б штучне мореу А тодi всi попадали,  де
хто стояв, i поснули. Один пiрат не встиг навiть люльки витрусити за борт.
Ну, ясно, жаринка за жаринкою - i почалася пожежа.
   Першому припекло п'яти капiтановi. Вiн прокинувся i хоробро  кинувся  у
вогонь. Та перед тим капiтан так набрався рому, що тепер вмить вибухнув. А
вiд детонацiу вибухнула порохова камера. Пiратський корабель розлетiвся на
друзки.
   За хвилину в морi плавали лише уламки. А  з  усiсу  залоги  врятувалися
лише двос горлорiзiв, якi трималися за порожню бочку з-пiд  рому.  Один  з
них ще пожалкував:
   - Ех, якби вона повна була!..
   Та хоч яка це була цiкава i повчальна передача, але ми мусили  вимкнути
уу.
   Цього разу ми не схибили.
   О, яка це була  врочиста  мить!  Великий  учений  гуляв  по  яблуневому
садочку i, як це личить генiю, про щось зосереджено мiркував.
   I раптом упало яблуко.
   Iсаак Ньютон  зупинився,  хвилинку  задумливо  постояв  коло  яблука  i
нарештi пiдняв його.
   Як зараз бачу великого Ньютона! Лiкоть  лiвоу  руки  пiдпертий  долонею
правоу, а яблуко таким чином лежить бiля його проникливих очей.
   - Цiкаво, чому це яблука падають не вгору, а на землю? - спитав  сам  у
себе.
   I тодi я не стримався. Звичайно, пiдказувати не годиться.  Кожен  ще  у
школi знайомиться з цiсю аксiомою. Але  iнтереси  людства  для  мене  вище
етичних норм.
   - Тому, що iснус закон всесвiтнього тяжiння! - схвильовано  пiдказав  я
Iсааку Ньютоновi.
   Вiн здивовано пiдвiв очi i пильно глянув на мене. Вiн хотiв  менi  щось
сказати, можливо, подякувати за пiдказку, але тут сталося лихо. Дрiт  десь
обiрвався, силове поле зникло, i простiр почав шматувати зiбранi з  такими
труднощами iсторичнi подiу...
   Я кинувся до пульта i рвонувся навздогiн, щоб почути  вiдповiдь  Iсаака
Ньютона. Але, самi розумiсте, у  тому  свiтловому  хаосi  ця  спроба  була
марна. Замiсть садочка, в якому гуляв знаменитий фiзик, я на своуй коробцi
вдерся на стародавнiй лондонський базар. I хоч я промайнув його  за  якусь
мiзерну частку секунди, однак встиг помiтити, що  пiсля  того,  як  яблуко
впало, цiни на яблука негайно пiдскочили...
   От я i думаю: а що  було  б  з  людством,  якби  я  на  мить  забарився
пiдказати? Ви можете менi вiдповiсти?
   Капiтан Небреха замовк, чекаючи на мою вiдповiдь.
   Та я, приголомшений усiма цими неймовiрними пригодами,  тiльки  й  змiг
недоречно промимрити:
   - А який зв'язок з Ньютоном мас ваша звичка палити перед грубкою?
   Капiтан Небреха поблажливо осмiхнувся :
   - Не забувайте, на борту коробки був мiй вiрний штурман  Азимут.  Варто
менi було дiстати люльку, як вiн починав натякати: "От i пiрати курили..."
Тодi, щоб не дратувати Азимута, я й зрихтував цю грубку i нишком палив.  А
за довгi роки, поки ми поверталися, до чого тiльки не звикнеш! А  у  мосму
вiцi, самi розумiсте, звичка - друга натура.





   На перший погляд, отi унiкальнi речi, що  оточували  капiтана  Небреху,
могли зацiкавити хiба збирача брухту. Але я добре знав ухню справжню  цiну
i з побожнiстю антиквара ставився до найменшоу порошинки. Бо ця  порошинка
несподiвано могла виявитися одною-однiсiнькою релiквiсю якоусь незвичайноу
космiчноу пригоди.
   От, наприклад, на  стiнi  камбуза,  мiж  банальними  низками  червоного
перцю, цибулi та часнику, висить непоказний вiхоть  сухоу  хлорели.  Добра
хазяйка давно викинула б його на смiтник. А я завжди побожно дивився на цю
пожовклу i суху, як порох, хлорелу. Адже цей  вiхоть  -  мiзерний  залишок
тiсу iсторичноу хлорели, з запасом якоу капiтан Небреха на  своуй  коробцi
перетнув по дiагоналi усю нашу Галактику.  Вiн  тодi  намагався  практично
довести, що в космосi можна прожити на самiй хлорелi, i тому,  крiм  цього
калорiйного силосу, нiчого не взяв у свою  небезпечну  подорож.  I  кожен,
кому доводилося згодом гостювати у капiтана Небрехи, наочно переконувався,
що цей безприкладний за своум смiливим  задумом  та  безмежною  зухвалiстю
експеримент закiнчився блискучим трiумфом.
   Або вiзьмемо iнший приклад. Якось удосвiта ми з  капiтаном  подалися  в
море ловити рибу. Коли це капiтан нахилясться  над  бортом,  i  я  бачу  з
внутрiшнього боку вилоги його роби позеленiлий вiд часу значок заслуженого
тренера.
   Безумовно, бувши на мосму мiсцi, ви б теж здивувалися. Де, коли i  кого
мiг   тренувати   капiтан?   I   з   якого   виду   спорту?    Адже    вiн
латаний-перелатаний, як його бувала в бувальцях коробка, та ще й рипить на
протезiу
   I хоч на риболовлi патякати  суворо  заборонено,  я  не  втримався  вiд
запитання.
   - Капiтане, - прошепотiв я, -  звiдки  у  вас  цей  значок  заслуженого
тренера?
   - Ясно, що не на вулицi знайшов, - так само пошепки вiдповiв мiжзоряний
вовк. - Але менi вiн нелегко дiстався. Якби я тодi забарився  ще  на  один
рейс по транспланетнiй штольнi, ми з Азимутом зараз, мов  вiчнi  маятники,
вiдлiчували б час iсторичного розвитку однiсу маловiдомоу  планети.  Ще  й
бiльш того, наше прибуття знаменувало для тубiльцiв початок новоу ери...
   На цьому й змовкли, аби не полохати розповiддю рибу. А ввечерi, коли ми
сiли до казанка з вогненною юшкою, я й зовсiм забув про ранкову розмову.
   Масна юшка була аж чорна вiд молотого перцю. У давнину уу цiлком  можна
було б замiсть розтопленого олова вливати у роззявленi  пельки  злочинцiв,
яких карали на горло. В  усякому  разi  особисто  я  корчився  у  страшних
конвульсiях пiсля кожного ковтка, а капiтановi нiчого - сьорбас i  сьорбас
собi.
   Словом, пiсля вечерi я мiг тiльки знесилено впасти у крiсло i лаяти про
себе кулiнарнi витвори капiтана. Уявляю, який вигляд я мав  -  руки  кволо
звисають уздовж тiла, очi виряченi, рот  розпанаханий,  як  на  прийомi  в
дантиста, i з хрипом ковтас прохолодне  повiтря...  Ах,  якби  менi  в  ту
хвилину добрячий глек крижаноу джерельноу води!
   А Небреха тiльки смiсться з тютюновоу хмари. Йому, звiсно, байдуже: вiн
давно звик до своух жахливих куховарських витворiв.
   Отодi, очевидно, щоб вiдвернути мою увагу  i  цим  покласти  край  моум
стражданням, капiтан i повернувся до нашоу ранковоу теми.
   - Бачите, - лагiдно мовив вiн, - навiть тут, у себе  вдома,  на  рiднiй
планетi, те, що подобасться одному, зовсiм не до смаку  iншому.  Мене  вiд
юшки не одiрвати, а ви ладнi вiд неу тiкати. А якоу б ви  заспiвали,  якби
вас почастували шашликом з каракатиць або драглями iз  слимакiв?  А  тепер
самi  подумайте,  скiльки   непорозумiнь   може   статися,   коли   вперше
зустрiчаються двi чужопланетнi цивiлiзацiу! Що добре для одних, може  бути
шкiдливим для iнших. Правда, всi  цивiлiзацiу  намагаються  уникати  таких
прикрих непорозумiнь, та хiба все передбачиш?
   Капiтан Небреха старанно витрусив у глибоку попiльничку  люльку,  добре
натоптав уу свiжим тютюном i присунувся ближче до мене.
   - Оце ви запитали про значок, я й пригадав одну дуже повчальну iсторiю.
   Ми   з   Азимутом   поверталися   з   першого   в    iсторiу    людства
навкологалактичного рейсу. Не розповiдатиму всiх пригод, якi  тодi  випали
на нашу долю, а одразу ж перейду до дiла.
   Як зараз пам'ятаю, сидiв  я  тодi  над  зоряними  картами  i  сiрниками
вимiрював вiдстань до Землi, коли чую несамовитий вигук Азимута:
   - Планета!
   У часи капiтана  Христофора  Колумба,  мабуть,  точнiсiнько  так  дерли
горлянку, коли бачили новi береги.
   А мiй штурман, певно, вирiшив,  що  менi  позакладало,  бо  ще  гучнiше
загорлав:
   - Просто по курсу планета!
   А у мене ж пiд руками - карти! А на картах планети нема!
   Я якомога швидше кульгаю до окуляра телескопа i бачу:  справдi,  просто
по курсу обертасться навколо свосу осi чарiвна планетка, оповита блакитною
кисневою оболонкою.
   Райський куточок i досi не позначений  на  зоряних  картах!  Це  велика
честь для капiтана - вiдкрити нову планету, що годиться до життя.  Ну,  як
було менi уу  не  дослiдити?  Як  не  спробувати  першому  порозумiтися  з
тубiльцями? Та аби знав, яка лиха пригода нас там спiткас,  я,  безумовно,
дався б на Азимутове вмовляння  задовольнити  свою  природну  допитливiсть
iншим разом.
   Ну, обережно поставили коробку на грунт i урочисто виходимо з ракети.
   Ця неповторна мить завжди хвилюс. Запитайте  старих  капiтанiв  -  вони
знають. I для тубiльного  люду  прибуття  чужопланетноу  ракети  -  велике
нацiональне свято. У таких випадках нас, зореплавцiв,  завжди  зустрiчають
винятково  зворушливо.   На   цiй   невiдомiй   планетi   теж   дiяло   це
загальногалактичне правило. Де тiльки взявся святковий,  гомiнкий  натовп!
Не встигли ми з Азимутом обнятися,  мов  футболiсти  пiсля  голу,  як  нас
оточили тубiльцi, схопили за руки, за ноги i почали пiдкидати вгору. Запал
був такий великий, що менi довелося вiдпихатися руками вiд хмар. Знасте, я
ще нiколи так високо не злiтав, мене аж занудило.
   Нарештi нам пощастило об'якоритися коло  самоу  трибуни,  яку  тубiльцi
вмент зрихтували бiля мосу коробки.
   А навкруг, скiльки сягало око, вирувало  живе  море.  Тисячi  i  тисячi
симпатичних аборигенiв та аборигенок смiялися i аж стрибали з  радощiв.  I
що цiкаво: усе вище i вище стрибають! Куди нашим свiтовим  чемпiонам!  Оця
ухня звичка стрибати менi  дуже  сподобалася.  У  нас,  бувало,  пiдеш  на
мiтинг, шию витягусш - i нiчого не бачиш. А тут пiдстрибнув - i все як  на
долонi!
   Несподiвано на високу трибуну вискочив якийсь дуже тренований дiдок  i,
коли вiтальнi вигуки трохи вщухли, почав сердечну промову:
   - Дорогi друзi! Велике щастя вiт...
   Вiд щирого хвилювання вiн  пiдстрибнув  i  закiнчив  речення  десь  пiд
хмарами.  З  цього  й  почалося.  Ми  з  Азимутом  встигали  почути   лише
незрозумiлi уривки привiтання, коли промовець на якусь секунду приземлявся
на трибуну пiсля своух карколомних стрибкiв:
   - ...ланети стриб...
   - ...сторична подi...
   - ...ершим внеском!..
   - як той казав...
   А  що  саме  той  казав,  чули  вже  птахи.  Так,  нелегке  це  дiло  -
порозумiтися зi свiженькою цивiлiзацiсю.
   Можливо, iнший на мосму мiсцi розгубився б, а я - нi,  обмiркував  наше
скрутне становище i, зрозумiло, дав конструктивну  раду.  Вона  була  така
проста, що я навiть не мiг зрозумiти, як ранiше не спала  менi  на  думку.
Щоб почути промовця, треба просто стрибати разом з ним!  Але  й  тут  були
своу труднощi. Який, скажiмо, з мене стрибун, коли я  вже  не  одно-десять
лiт рипiв на протезi? Та й Азимут нiколи не захоплювався  легкоатлетичними
вправами, i йому важко було б змагатися з легким i досвiдченим промовцем.
   Тiльки землянська технiка могла стати  нам  у  пригодi.  Я  нашвидкуруч
змонтував бiля трибуни  прилад,  добре  вiдомий  на  Землi  усiм  дiтям  i
цирковим акробатам: винiс iз коробки  дубову  колоду  (знасте,  в  далеких
мандрах присмно було сiсти на  неу,  згадати  тихий  вечiр  i,  як  вдома,
посмоктати люльку), поклав  упоперек  колоди  пружну  нейлонову  дошку,  i
вийшов цiлком пристойний трамплiн. Я й кажу штурмановi:
   - Доведеться тобi, Азимуте, оволодiти спецiальнiстю тлумача, iнакше  ми
з тубiльцями не домовимося.  Ставай  на  отой  кiнець  дошки,  я  тебе  до
промовця пiдкидатиму. Все, що почусш угорi, намотуй  на  вус,  потiм  менi
розмотасш...
   Азимут хлопець слухняний, розумiс, що нiчого лихого  я  не  запропоную.
Вiн, не вагаючись анi секунди, виконав мiй, як потiм виявилося,  фатальний
наказ.
   Але, знасте, спочатку ладилося. Вага у мене таки пристойна, я б нiвроку
i бегемота середнiх габаритiв пiдкинув, i тому, коли я хвацько  скочив  на
вiльний кiнець дошки, Азимут полинув угору, як жайворонок.
   Та наслiдки нашоу акробатики були просто трагiчнi. Ледве Азимут  зробив
свос незграбне сальто-мортале, як тубiльцi захоплено заревли i  у  захватi
всi як один  пiдстрибнули  аж  пiд  зорi.  От  би  нашим  тренерам  на  це
подивитися!
   Так от. Пострибали вони вiд радостi, а потiм схопили мого  штурмана  за
руки, за ноги... Я думав,  його  знову  пiдкидатимуть,  та  вийшло  гiрше.
Азимута на руках принесли до якоусь величезноу дiрки i пiд схвальне ревище
збудженоу юрми кинули туди. Азимут грудьми  розiрвав  якусь  стрiчку  i  з
жалiбним зойком шугонув у безодню. "Все, пропав штурман!" - думаю я, а сам
кульгаю поближче до ракети. Коли  бачу,  слiдом  за  Азимутом  з  щасливим
вереском сторчака кинулося у ту велетенську дiру з пiвста тубiльцiв!
   "Тисяча астероудiв! - жахнувся я. - Куди ми потрапили? Невже на планету
веселих самогубцiв?"
   Та менi не дали довго мiркувати  над  цiсю  похмурою  проблемою.  Одним
стрибком збуджена юрба опинилася коло мене, сотнями  рук  вп'ялася  в  мос
тiло i, хоч як я боронився, понесла до величезноу дiри. Розгойдали  i  пiд
бурхливi оплески присутнiх кинули. Кинули, та в бiдi не  покинули!  Всi  з
радiстю  пожертвували  своум  життям  i  нескiнченною   вервечкою   почали
самовiддано стрибати слiдом за мною  у  чорну  безодню.  Не  повiрите,  на
поверхнi планети  не  залишилося  жодноу  живоу  iстоти!  Тiльки  височiли
скорботно, мов сироти, моя коробка та врочиста трибуна-
   Неприсмне це почуття, коли падасш i знасш, що от-от з тебе тiльки мокре
мiсце зостанеться. Все в тобi холоне, i волосся вiд  жаху  стас  сторч.  А
прiрвi кiнця-краю нема! I падасмо дедалi швидше! Але  до  чого  людина  не
звикас! Так i я, звик падати i вже чую, як тубiльцi, що пострибали  слiдом
за мною, смiються, жартують, весело перекидаються у повiтрi. "Ну, - думаю,
- i менi нема чого жахатися. Як усi, так i я!" Дiстаю  люльку  i  спокiйно
запалюю. I, знасте, аж присмно стало, що то  значить  -  провести  останнi
секунди життя з комфортом!
   I раптом  помiчаю,  що  в  кiльватер  до  мене  заходить  уже  знайомий
тренований промовець, присмно усмiхасться i ладнасться пришвартуватися  до
лiвого борту. I так вправно виконус цей доволi складний  маневр,  що  любо
тобi подивитись.
   Правда, спочатку я хотiв був сказати  йому  кiлька  солоних  слiв,  та,
думаю, навiщо затьмарювати старому останню  радiсть?  Хай  розбивасться  з
усмiшкою на вустах, це його дiло... Я й кажу йому примирливо:
   - Що, дiду, вдвох веселiше?
   - Це найщасливiший для нашоу планети день! - радiсно вiдгукнувся вiн. -
Ваша присутнiсть - це велика для нас честь! Ми  всi  жалкусмо,  що  ви  не
вiдвiдали нашу планету ранiше...
   Скажу одверто, я не подiлив нi його радостi, анi жалю.
   А ми вже мчали, немов тi метеори!  Тiло,  як  гарматне  ядро,  розтинас
гаряче повiтря! I вiд тертя у промовця вже починас куритися волосся. ^
   Але справжнiй дослiдник за будь-яких умов залишасться дослiдником i  до
останньоу митi спостерiгас. От i я почав свого супутника розпитувати,  хоч
менi самому та цiкавiсть здавалася безглуздою:
   - А що, дiду, до фiнiшу ще далеко?
   - Щойно минули пiвдороги, - втiшив мене вiн.
   - Молодцi! - щиро хвалю я. - Копали - не лiнувалися.
   - Авжеж, - охоче погоджусться вiн. - Ми працювали на  совiсть  i  здали
об'скт ранiше строку...
   I тут я помiчаю, що зi мною почало коутися щось  неймовiрне.  Я  раптом
вiдчув, що низ i верх перекинулися, хоч я падав, як i ранiше.  Неймовiрно,
але факт! I,  головне,  швидкiсть  почала  згасати!  "А  ще  тут,  власне,
неймовiрного? - логiчно мiркую  я.  -  Вiд  нервовоу  перевтоми  вiдмовили
координацiйнi центри i вестибулярний апарат!" Але дiдовi й взнаки не  даю,
що вже почав божеволiти.
   А  хвороба  чимраз  прогресус.  Швидкiсть   менi   здасться   буквально
черепашачою, i ще галюцинацiу почалися: бачу над головою отвiр, а в  ньому
клапоть зоряного неба. I раптом повз мене у зворотному  напрямку  пролiтас
блiдий, як сорочка. Азимут, а за ним з веселим вереском шелестить на вiтрi
одягом зграя тубiльцiв.
   - Азимуте, ти куди? - гукнув йому я.
   - Не знаю! - простогнав вiн iз безоднi i розтанув у пiтьмi.
   У цю мить я вилетiв iз дiрки. Бачу, стоуть натовп  тубiльцiв  i  плакат
тримають: "Вiтасмо братiв-антиподiв!" Гримнув туш.
   У мене на серцi полегшало.
   Отже, аборигени продовбали свою нещасну планету наскрiзь по дiаметру  i
тепер подорожують у такий свосрiдний спосiб.
   Хотiв було я на поверхнi за щось зачепитися, та де там - настав  момент
рiвноваги. I ось я вiдчув, як спочатку повiльно,  а  потiм  дедалi  швидше
знову починаю шалений рейс крiзь транспланетну штольню.
   Ця пригода почала мене дратувати.
   - З якого це лиха  ви  органiзували  весь  цей  атракцiон?  -  не  дуже
ввiчливо запитую я свого битого екскурсовода. - Вам що, звичайнi  гойдалки
вже набридли?
   А вiн iз щирою повагою до мене вiдповiдас :
   - О, вiд вас нiчого не приховасш! Вашiй прозорливостi можуть позаздрити
навiть пророки... Не буду вiд  вас  приховувати,  торiк  планету  спiткало
страшне лихо!
   I тут я почув найдивовижнiшу iсторiю.
   Виявлясться, ця планета в отих краях Всесвiту славилася як  батькiвщина
запеклих стрибунцiв, колиска абсолютних чемпiонiв  навколишнього  свiту  з
усiх видiв фiгурних i звичайних стрибкiв.
   Аборигенiв хлiбом не годуй, а дай тiльки пострибати. Скажу  тiльки,  що
немовлята  вискакували  з  колисок  i  рук  батькiв,  школярi  вiдчайдушне
стрибали з дахiв шкiл i найвищих дерев (особливо, коли ух ганяли сторожi),
а закоханi кидалися з висячих мостiв у страшнi ущелини i прiрви. Альпiнiзм
на цiй дивнiй планетi поширився лише тому, що  найсмiливiшим  рекордсменам
сподобалося стрибати зi снiгових вершин. I  хоч  якi  це  були  небезпечнi
вправи, iсторiя планети стрибунцiв не знала жодного нещасного випадку.
   А стрибали тубiльцi з неперевершеною  майстернiстю.  Для  них  не  було
бiльшоу втiхи, як летiти,  щоб  захоплювало  дух.  У  нас,  на  Землi,  це
тривожно-солодке вiдчуття можна зазнати хiба що увi снi, та й то замолоду.
   Але настав на планетi такий час, коли  навiть  найбiльшi  вершини  були
вздовж i впоперек обстрибанi.  Поступ  на  планетi  сповiльнено.  Занепала
колись висока культура стрибкiв i вiльних польотiв. Та хiба  iнакше  могло
бути? У стрибунцiв згас спортивний iнтерес, бо у  них  уже  не  залишилося
шляхiв до нових перемог i досягнень.
   Тодi й виникла  зухвала  думка  продовбати  наскрiзь  багатостраждальну
планету i влаштувати у транспланетнiй дiрцi аеродинамiчнi перегони.
   - Але це ще не все! - захлинався мiй тренований супутник. - Сонце щастя
зiйшло над планетою! Сталося те, про що ми не насмiлювалися  й  мрiяти!  У
день вiдкриття транспланетноу дiрки прилiтасте ви i щиро дарусте нам  свiй
генiальний винахiд! Цей iсторичний день  започаткував  нову  добу  i  буде
золотими лiтерами записаний на скрижалях iсторiу!
   - Який ще винахiд? - нiяк не мiг второпати я.
   - О, ваша скромнiсть  тiльки  пiдкреслюс  щедрiсть  вашоу  думки!  -  з
притаманною йому справедливiстю вiдзначив мiй супутник. - Ваш прилад, який
ви з проникливiстю чудотворця змайстрували з  колоди  i  дошки,  вiдкривас
перед вдячними стрибунцями новi, ще нiколи не баченi обрiу i дас  безмежнi
можливостi вдосконалювати спортивну майстернiсть! Ось чому ми,  стрибунцi,
одностайно   довiрили   вашому   молодому   супутниковi,    який    наочно
продемонстрував, як користуватися чудовим приладом, високу  честь  першому
вiдкрити тиждень безперервного аерообкачування нашоу дiри...
   Тиждень!
   Я вiдчув, що у мене замакiтрилось у  головi.  Та  якщо  ми  з  Азимутом
обкачуватимемо цю дiру тиждень, то  в  iсторiу  планети  станеться  перший
нещасний випадок!
   А стрибунцi летять, заплющивши очi, i муркочуть вiд задоволення. Нiчого
не  бачать,  нiчого  не  чують,  гойдаються  в  шаленому  темпi  з  одного
континенту на другий. Ну, я й пiшов по них, як по шпалах, шукати  Азимута.
А що менi було робити?
   Коли бачу, гуркоче вiн назустрiч. Обличчя перелякане,  очi  наполоханi,
на чолi блищать краплi поту.
   Я помiняв курс на сто вiсiмдесят градусiв, спритно взяв свого  штурмана
на абордаж i заспокоюю його як можу:
   - Ти, хлопче, не журись, не впадай у розпач, якщо вже впав у  цю  дiру.
Все якось уладнасться. Головне, вилiзти нам на  поверхню  i  дiстатися  до
коробки...
   - Виберешся тут, коли зачепитися нема за що, - мало не плаче вiн.
   I тут мене наче осяяло.
   - Слухай, - шепочу йому я, -  а  ми  ж  з  тобою  зчепилися!  То  давай
чiплятися один за одного i далi! Зробимо так. Коли вилетимо  в  отвiр,  де
стоуть наша коробка, ти мене пiдсадиш угору, а я тебе витягну з цiсу  дiри
за комiр.
   - Капiтане, -  радiсно  визнав  мiй  вiдданий  штурман,  -  з  вами  не
пропадеш!
   Що йому на це заперечиш? I яке я маю моральне право заперечувати?
   Воно справдi, в яких тiльки тарапатах  ми  не  бували,  я  з  будь-якоу
халепи завжди витягав його живого i здорового.
   Та, якщо добре подумати, i промовецьстрибунець прийшов цiлком тотожного
висновку. Вiн одразу ж побачив, що мiй саморобний трамплiн  тамус  у  собi
величезнi можливостi i врятус населення планети вiд спортивноу  деградацiу
i духовного  занепаду.  Адже  отi  транспланетнi  гойдалки  не  вирiшували
проблеми i за пiвроку всiм би набридли...
   ...З усього було видно, що капiтан Небреха вже щасливо вибрався з  дiри
i не хоче туди повертатися. Але я вже  звик  повертати  його  розповiдь  у
потрiбному менi напрямку.
   От i зараз я не посоромився запитати:
   - Одного не розумiю, звiдки ж узявся значок заслуженого  тренера?  Кого
ви там тренували?
   Мить якусь капiтан Небреха не мiг збагнути мого запитання. Видно,  досi
в його думках панувала транспланетна наскрiзна дiрка.
   Та коли вiн розпалив свою люльку, то пригадав, з чого почав розповiдь.
   - Коли ми стартували, - мiж двома затяжками недбало пояснив вiн,  -  до
багажника коробки встиг причепитися один юний молодець-стрибунець. I що  б
ви думали? Вiн стрибнув на свою планету з висоти  свiтловоу  пiвсекунди  i
таким робом перегорнув ще  одну  славну  сторiнку  в  iсторiу  стрибунцiв.
Завдяки менi на планетi з'явився  перший  у  Всесвiтi  свiтловий  чемпiон!
Потiм з якоюсь оказiсю мiй друг капiтан Козир привiз менi оцей  значок.  А
хiба ви вважасте,  що  стрибунцi  переоцiнили  моу  заслуги  перед  ухньою
iсторiсю?





   - Ви бачили у мене на столi чорний камiнь? - якось запитав мене капiтан
далекого мiжзоряного плавання Небреха, коли ми фарбували в  ошатний  бiлий
колiр його мiнiатюрну яхту. - Маленький такий камiнець, але  дуже  важкий.
Вранцi я з ним займаюся гiмнастикою по радiо, а вдень вiн менi править  за
надiйний прес.
   Зрозумiло, я одразу пригадав, що й  справдi  капiтан  завжди  притискав
своу папери чорною, як нiч, каменюкою. Я й гадки не мав,  що  ця  звичайна
для жителя Чорноморського узбережжя рiч с нiмим свiдком якоусь незвичайноу
подiу.
   - Це все, що залишилося  вiд  другого  природного  супутника  Землi,  -
задумливо мовив капiтан.
   - Другого природного супутника? - здивовано перепитав я, впевнений,  що
не дочув.
   - Атож. Другого природного супутника Землi! - ще раз пiдкреслив Небреха
i багатозначно додав: - Якби свого часу я вагався хоч секунду,  людство  й
досi не з'ясувало б тасмницi походження пiвнiчного сяйва,  а  я  зараз  не
чепурив би свою яхту, а ловив дрижаки на якомусь незайманому астероудi...
   Капiтан Небреха замовк, кинув у вiдерце з  фарбою  квачики  i  витяг  з
кишенi свою прокурену люльку.
   Та я вже звик до неодмiнних тютюнових антрактiв i терпляче чекав,  коли
Небреха сховасться за димовою завiсою.
   Тiльки тодi вiн почав свою чергову дивовижну розповiдь.
   - Це певно, якби я вагався хоч секунду, ми б зараз  не  знали  багатьох
речей, не знали б навiть такоу дрiбнички, звiдки узявся Мiсяць...
   Ви ще пам'ятасте, як несподiвано ми з  Азимутом  стартували  з  планети
стрибунцiв?
   Стартувати  стартували,  а  запасiв  палива  не  поповнили.  А  скiльки
витрачасться палива на стартi, ви й самi добре знасте, розповiдати вам про
це нема чого.
   Словом, нi сiло нi впало, а ми опинилися у глухому  закутку  космосу  з
майже порожнiми баками.
   На допомогу годi було сподiватися, бо нiхто з наших  шукачiв  пригод  у
тих краях ще нiколи не мандрував, а найближча зоряна  траса  пролягала  на
вiдстанi  кiлькох  свiтлових  рокiв.  Адже   ми   поверталися   з   першоу
навкологалактичноу подорожi!
   Нам  загрожувала  моторошна  перспектива  стати  i  першими   у   свiтi
космiчними робiнзонами. Добре, коли нам пощастить знайти теплу, багату  на
кисень планету. А як доведеться викидатися на гострi скелi задубiлого  вiд
холоду астероуда? Бр-р!
   Азимут зовсiм скис i дивився на мене з доброзичливiстю людожера.
   Ну, я людина щедра, поклав перед ним добрячий оберемок хлорели, сам сiв
перед грубкою, запалив люльку i замислився.
   Що було робити?  Головне,  не  полошитися,  це  ясно.  Розумна  людина,
особливо  така  досвiдчена,  як  я,  завжди  знайде  раду.  Та  зараз   ми
вскочили-таки у виняткову халепу.
   Азимутовi що? Вiн  сидить  собi  i  хрумтить  хлорелою,  а  менi  треба
вирiшувати. Викурив я одну люльку, двi, три, а в головi  порожнеча,  як  у
просторi, що звiдусiль оточував нас.
   Ранок покаже, нарештi надумав я i полiз на гамак трохи спочити.  Тiльки
заплющив очi, як Азимут почав галасувати:
   - Комета! Комета!
   - Де комета? Яка комета? - крiзь сон запитую я.
   - Малогабаритна комета майже з паралельним коробцi курсом!
   I  тут  мене  наче  електричним  струмом  штрикнуло.  Комета!  Майже  з
паралельним курсом! Ось хто вивезе нас з бiди!
   За хвилину я вже сидiв бiля окуляра телескопа, а мiй штурман  гарячкове
обдирав у коробцi усi дроти. Я йому навiть свiй пасок вiддав - ще дроту не
вистачить на вуздечку. Комета не кiнь, уу так просто не загнуздасш...
   А комета, скажу я вам, трапилася напрочуд  гарна!  Око  вогнем  горить,
грива i хвiст усiма кольорами сонячного спектра виграють. Така красуня,  а
в чубчик ще срiбнi зiрки вплетенi. I, головне, хода добра!
   Милуюся я нею, а сам Азимута кваплю:
   - Швидше! Швидше, тисяча астероудiв i сто штучних супутникiв!
   А його й квапити не треба, старасться хлопець, як  стародавньоiндiйське
шестируке божество. Руки у нього аж танцюють.
   Нарештi вiн упорав свою роботу, i можна було починати складний  маневр,
аби вправно загнуздати досi не приборкану комету.
   - Ввiмкнути двигуни з правого борту! - хрипким вiд  хвилювання  голосом
наказав я. - Чергою, вогонь!
   - рсть, капiтане! - вiдгукнувся Азимут.
   З правого борту заторохтiло, i курси ракети та комети вирiвнялися.
   - З лiвого борту чергою, вогонь!
   - рсть, капiтане!
   - З обох бортiв залпом, вогонь!
   - рсть, ссть, капiтане!
   Тепер ми з кометою йшли нiздря у нiздрю.  Щоб  довершити  маневр,  слiд
було поодинокими пострiлами з правого борту тихесенько  пiдiгнати  коробку
впритул до комети, пришвартуватися до неу i накинути оброть.
   - З правого борту поодинокими пострiлами через два iнтервали, вогонь! -
наказав я.
   - рсть, капiтане!
   Але правий борт мовчав.
   Я хапливо кинув  оком  на  покажчики  палива  i  побачив,  що  в  баках
порожньо, як у кишенях  стародавнього  п'янички.  Як  не  щастить,  то  не
щастить.
   Азимут зiтхнув i знову сiв похмуро жувати свою хлорелу.
   I тут, сам не знаю як, я  пригадав  основний  реактивний  закон.  Я  не
пам'ятаю, як точно його формулювати, а суть  його  така:  якщо  у  космосi
вiдштовхуються одне вiд одного два тiла навiть рiзноу ваги,  то  вiдлетять
вони одне вiд одного обернено пропорцiйно своуй масi.  З  цього  закону  з
математичною переконливiстю випливало, що коли Азимут з його богатирськими
м'язами кiлька разiв пiдштовхне коробку, то ми хай не скоро,  але  щасливо
довершимо маневр.
   - Азимуте," - кажу я штурмановi, -  досить  тобi  натоптуватися.  Перед
важкою фiзичною працею це шкiдливо!  -  i  далi  знайомлю  його  iз  своум
задумом.
   Бачили б ви, як вiн зрадiв!
   - Капiтане, з вами хоч на край Всесвiту!
   Отож перев'язав я штурмана  мiцною  линвою,  щоб  не  загубити  його  у
космiчнiй безоднi, а вiн уперся ногами у порiжок правобортового  отвору  i
щосили вiдштовхнувся. I, знасте, коробка посунулася до комети. Пiдтягнув я
його линвою назад, i вiн знову вiдштовхнувся, i ми знову зрушили.
   Нараз я з жахом уздрiв, що комета почала нас потроху  випереджати.  Час
гаяти не можна. Я блискавично пiдрахував подумки i переконався, що коли ми
чекатимемо наслiдку Азимутовоу штовханини, то комету навiть  за  хвiст  не
впiймасмо.
   Отодi, нi секунди не  вагаючись,  я  наважився  на  вiдчайдушний  крок,
певнiше - на вiдчайдушний стрибок.
   Я надiйним морським вузлом прив'язав до арматури коробки линву, на якiй
тримався Азимут, iншою линвою оперезався сам, видряпався на  нiс  коробки,
прицiлився i героучно стрибнув просто на голову кометi.
   Спершу це уу приголомшило. Але потiм чого  вона  тiльки  не  виробляла!
Рвонула так, що на кiлька десятирiч випередила саме свiтло, а потiм почала
так вибрикувати, наче хтось уу перед тим приперчив.
   А я нiчого, тримався за гриву мертвим хапком. I ще коробку  за  плечима
тягну, за якою на буксирi безпорадно телiпасться мiй Азимут.
   Але зрештою  вибрики  комети  менi  набридли.  Я  пригадав,  як  у  нас
укоськують диких необ'ужджених  коней,  i  вирiшив  дiяти  за  цим  земним
трафаретом. Все одно, думаю, у мосму становищi нiчого не надумасш. Словом,
зняв я капелюха i накрив ним кометi око. I що ви гадасте? Вона вмить стала
така тиха, сумирна i слухняна, наче все життя в ракетному запрягу ходила.
   А далi все вже було просто. Ми з Азимутом спритно загнуздали комету,  я
вiдгвинтив вiд коробки антену, щоб про всяк випадок мати батiг, i полетiли
ми до Сонячноу  системи  -  тiльки  зоряна  курява  здiйнялася.  Куди  там
стародавнiм вiзникам!
   - Агей, баский!
   Азимут у три пальцi свистить, антена лунко ляскас, а душа радiс...
   Тим часом на Землi усi астрономи переполошилися. Помiтили-таки  у  своу
небеснi окуляри, що якась  комета  нi  сiло  нi  впало  звернула  з  свого
вiковiчного шляху i невблаганно прямус просто до Землi.
   Звичайно,   газетярi   здiйняли   бучу,   всiх    наполохали,    почали
науково-фантастичнi жахи писати про  зiткнення  Землi  з  кометою.  Такого
переляку не було  навiть  1910  року,  коли  наша  планета  пройшла  крiзь
розкiшний хвiст комети Галлея. I 1927 року менше панiкували, а тодi  Земля
майже впритул (якщо  дивитися  в  астрономiчному  масштабi)  пройшла  повз
комету Понса-Вiннеке.
   А я навiть не можу людство заспокоути, бо геть усi  дроти,  навiть  вiд
передавача, пiшли на вуздечку. Ще й з антени, як ви знасте, я  змайстрував
собi батiг.
   - Що робити, Азимуте? - питаю я свого вiрного штурмана.
   - А що тут удiсш? - цiлком слушно  вiдповiдас  вiн.  -  Розстрiляс  нас
людство термоядерними босголовками...
   - Не журися, хлопче, - обiцяю я йому, хоч сам у цю обiцянку анiтрохи не
вiрю, - якусь сигналiзацiю знайдемоу
   -  Тiльки  i  залишилося  тiсу  сигналiзацiу,  -  зiтхав  вiн,   -   що
пiдморгувати один одному...
   Що тiльки  з  людиною  робить  розпач!  Таж  Азимут  знайшов  правильне
рiшення, але навiть не звернув на нього уваги. Якби не моя пильнiсть,  вiд
нас не залишилося б i пороху.
   Тiльки-но Азимут мовив про  сдину  нашу  сигналiзацiю,  як  я  пригадав
вогненне око комети. А його ж добре у телескопи  видно!  Я  негайно  вилiз
кометi на голову i почав то загулювати,  то  вiдгулювати  уй  гаряче  око.
Крапка-тире, тире-крапка... Словом, усiм вiдомою морзянкою  я  вибив  таку
депешу:
   "Люди, заспокойтеся! Це я - капiтан  Небреха.  А  комету  япоставлю  на
постiйну орбiту навколо Землi. Вона мене слухасться".
   Так от. Жаль, ви не бачили того фесричного видовища у небi, коли комету
виведено на постiйну орбiту i зроблено другим природним супутником  Землi,
уу рiзноколiрний хвiст укрив усе небо! Щоночi на землю падали зорянi дощi!
Та що там дощi - водоспади! В жоднiй краунi не було такоу людини, яка б не
милувалася на це фантастичне видовисько.
   А ми з Азимутом те тiльки  й  робили,  що  давали  iнтерв'ю  i  досхочу
фотографувалися в газети та журнали...
   Капiтан Небреха замовк, замрiяно дивлячись на темно-синс вечорове небо,
на якому де-не-де вже зайнялися далекi зiрки. Люлька у нього давно згасла,
але вiн уперше, як ми познайомилися, забув уу витрусити.
   - На жаль, усi цi розкошi недовго прикрашали небо, -  сумовито  зiтхнув
капiтан. - I, знасте, комета сама була в  усьому  винна.  уй,  бачте,  так
сподобалася загальна пошанiвка, що вона блокувала своуми  силовими  полями
всi телесупутники i транслювала на екрани лише свос кольорове  зображення.
Хоч яку програму  ввiмкнеш,  скрiзь  бачиш  кометуу  Тиждень  це  свавiлля
терпiли. А потiм розлюченi телеглядачi запропонували  урядовi  розкремсати
бiдолашну комету на сувенiри. Один такий уламок ви й бачили в мене...
   Капiтан Небреха пiдвiвся i, кульгаючи, зарипiв на протезi до вiдерця  з
фарбою.
   - А тасмниця походження  пiвнiчного  сяйва?  -  нагадав  я  йому.  -  А
загадкова поява Мiсяця?
   Капiтан вмочив у фарбу квачика i спокiйно вiдповiв:
   - А хiба ви самi не здогадалися? Мiсяць - це якась приблудна гiгантська
комета, що несподiвано потрапила у сферу тяжiння Землi, а пiвнiчне сяйво -
залишки уу веселчастого хвоста. У  часи  мосу  комети  це  було  настiльки
очевидно, що правильних наукових гiпотез доходили навiть  дiти...  I  хочу
вам порадити. Час ви масте,  то  удьте  на  далеку  пiвнiч.  Там  побачите
незабутнс видовище - сяйво хвоста комети. I скажу вам,  не  перебiльшуючи,
пiсля мосу комети воно стало ще яскравiше: хвости, певне, з'сдналися...





   - Як ви гадасте, звiдки у  мене  взялося  оце  штучне  око?  -  капiтан
Небреха пiдкинув на долонi розфарбовану скляну кульку.
   "Справдi, звiдки воно? - подумав я. - Невже капiтан натякас на мене?" I
аж похолов вiд тiсу думки.
   Ось чому я гаряче запевнив мiжзоряного вовка:
   - Клянуся, це не- я пiдкинув. Хiба ж я дозволю  собi  засмiчувати  вашу
знамениту колекцiю сувенiрiв? - i з докором докинув: - Я ж не бешкетник, а
науковець...
   - А я вас i не звинувачую, - заспокоув мене капiтан. - Я просто  питаю,
чи не знасте ви часом, звiдки воно взялося?
   У вiдповiдь я тiльки красномовно знизав плечима.
   - Авжеж, - спокiйно зазначив Небреха, - iсторiу  його  нiхто  не  знас.
Навiть Азимут. Бо пригода, пов'язана з цим оком, сталася ще до того, як  я
зарахував хлопця у штат екiпажу на посаду штурмана. Але що  найцiкавiше  -
якби я тодi виявив зайву допитливiсть i забарився на  екскурсiях,  магiстр
Кiмiхла неодмiнно викинув би око на смiтник, як нiкчемний непотрiб, або  ж
без слiду розчинив в якомусь iз своух жахливих реактивiв. I якби  я  пiсля
того зажадав будь-що заволодiти цим унiкальним сувенiром, менi довелося  б
чекати слушноу нагоди рiвно десять рокiв...
   З магiстром Кiмiхлою я познайомився на планетi Тiлетас, що  обертасться
навколо одного з свiтил сузiр'я Персея.
   Це, скажу я вам, чудова планета, уу аборигени надiйно приборкали погоду
i, зрозумiло, утворили на всiх широтах сталий райський клiмат. Перiодично,
суворо за графiком заздалегiдь  запланованих  трансгалактичних  вiдкриттiв
вони вирушали у космiчнi  мандри  до  зiрок  свосу  системи,  щоб  виявити
навколишнi  планети  i  налагодити  торговельний  та  культурний  обмiн  з
нововiдкритими свiтами. Окрiм того, ухнi вченi дослiдили механiку тяжiння,
i вiдтодi щасливi жителi планети мешкали  у  казкових,  легких,  мов  пух,
будiвлях, що велично ширяли над розкiшними лiсами i луками.
   Передусiм я завiтав до Головного управлiння всепланетного об'сднання по
координацiу  туристських  маршрутiв  в  системi   обслуги   "Тiл-туриста",
скорочено - ГУВОКОТУМСО ТТ. Атож, молодий чоловiче, довгi назви полюбляють
не лише в Сонячнiй системi. Та не  в  тiм  рiч.  Просто  на  цивiлiзованих
планетах я завше починаю з  офiцiйноу  установи.  Навiщо  поневiрятися  на
вулицях,  ставлячи  заклопотаним   аборигенам   дитячi   запитання,   коли
доцiльнiше скористатися послугами досвiдченого фахiвця.
   Обслугу там органiзовано, скажу вам, вiдмiнно.
   Новенький супер-кiбер з надзвичайно вишуканими манерами, не  гаючи  анi
секунди, люб'язно запропонував менi докладний проспект з  найпопулярнiшими
туристськими маршрутами. А кiбер ще й коментував маршрути вiд себе.
   Ледве я почав вивчати спокусливi принади  пiдводного  царства,  як  вiн
захоплено повiдомив:
   -  Там  цiлодобово  виступас  зведений  ансамбль  русалок  у  супроводi
оркестру тритонiв. Матимете змогу побачити наймоднiший танок "хвiст"...
   Печери кам'яного вiку...
   - Ще необжитi! - радiсно сказав кiбер.
   Гiрський курорт на купчастих хмарах...
   - Щоденно змагання на повiтряних лижах!
   Завод "Тяжмаш"  -  невагомий  iндустрiальний  гiгант  по  конденсуванню
всесвiтнього тяжiння...
   - Вiльна i необмежена зарядка тяжiнням сифонiв для хатнього вжитку!
   Та для мене усе це не було дивиною. За час своух космiчних мандрiв я  й
не таке бачив. Ось чому я лагiдно усмiхнувся i  з  нелюдською  ввiчливiстю
запитав фахiвця:
   - Мiй першосортний друже, а що у вас с таке, чого у проспектах нема?
   - Таке, чого нема?! - остовпiв робот.
   Я побачив, що його слiд заспокоути.
   - Зрозумiло, мене не цiкавлять державнi тасмницi...
   - Але ж, добродiю, для того, щоб побачити таке, чого  нема,  треба  йти
туди, нiхто не знас куди, - фахiвець явно ухилявся вiд негайного вирiшення
проблеми.
   - I оце називасться зразковою обслугою! - вигукнув я, хитро роз'ятрюючи
його електронну пиху.
   - При чому тут обслуга? - скипiв вiн, точнiсiнько як  у  нас,  у  "Бюро
добрих послуг". - Рiч у тiм, що до ГУВОКОТУМСО ТТ ще нiхто не звертався  з
таким дивовижним замовленням!  Зважте  хоча  б  на  те,  що  ми  не  масмо
потрiбного досвiду!
   - Вгамуйте своу блискавки! - рiшуче гримнув я. - Якби я завiтав на вашу
планету ранiше, ви б давно цей досвiд мали. Будьте певнi!
   Моя залiзна логiка його переконала, i вiн примирливо мовив:
   - Подумасмо, що для вас можна зробити...
   З його боку це було дуже розумне рiшення. Адже ГУВОКОТУМСО ТТ  не  мало
жодних гарантiй, що я не вiдвiдаю планету вдруге. А тодi що, знову  сушити
електронну пам'ять?
   Робот звiвся на триноги i почав задумливо човгати з кутка  у  куток  по
кiмнатi. З його очей iскрило, що  наочно  демонструвало  напружену  роботу
усiх блокiв пам'ятi. По тих спалахах я з  цiкавiстю  спостерiгав  еволюцiю
кiбернетичноу думки.
   - р! - нарештi заволав вiн i полегшено загув.  -  р  таке,  чого  нема!
Магiстр Кiмiхла! Вiн сам викреслив себе з iсторичного поступу!
   - Ну, от бачите, а ви пручалися...
   - Але врахуйте, - застерiг мене робот, - Кiмiхла - об'скт  заборонений.
Розумiсте, своум генiальним вiдкриттям  вiн  може  загальмувати  i  навiть
бiльше того - законсервувати! - розвиток цiлоу цивiлiзацiу. Ми його пильно
охоронясмо вiд необережних вiдвiдувачiв. Особливо у цей день, сдиний  день
на кожнi десять рокiв. Але якщо ви наполягасте...
   - Так! - позбавив його я останнiх сумнiвiв.
   - Добре, для вас ми зробимо виняток, бо ви прийшли до нас iз винятковим
замовленням. Ось вам перепустка. Ех, якби ви прилетiли до нас завтра, я  б
вже нiчим не мiг вас задовольнити. А за таку страхiтливу  провину  мене  б
точно списали на перетопку. Дякую вам, капiтане, за вчасне прибуття!
   Отак мимохiть я врятував вiд неминучоу загибелi здiбного кiбера.  Страх
навiть подумати, що б сталося, якби я запiзнився хоч на день! Та не про це
мова...
   Вкрай заiнтригований, я сiв у повiтряну  колiсницю  з  позначкою  ТТ  i
показав вiзниковi перепустку. Вiн здивовано звiв на мене очi,  але  бiльше
нiчим не виявив свого збентеження. А тодi стьобнув батогом крилатих коней,
i ми шугонули в небо.
   Невдовзi визначився маршрут.
   Ми летiли до сдиноу на планетi чорноу  хмари,  наужаченоу  надпотужними
блискавками.  Певно,  уу   залишили,   щоб   полохати   надто   допитливих
мандрiвникiв.
   Над хмарою на повiтряних хвилях гойдався невеликий клапоть землi,  який
знизу  пiдпирали  антигравiтацiйнi   подушки.   Посеред   цього   острiвця
здiймалася старезна халабуда. З високого цегляного димаря в'юнився  димок.
Оцю будiвлю оточувало кiлька  плодових  дерев,  якi  наполегливо  обдирала
брудна i охляла коза. На шиу у неу телiпалася обiрвана мотузка...
   Вiзник пришвартувався до хвiртки  таксяк  злiпленоу  огорожi  i  понуро
процiдив:
   - Я тут почекаю...
   Бiльш похмурого мiсця я в  життi  не  бачив.  Оцi  хирлявi  деревця  зi
старезною козою... Оця моторошна хурделиця  блискавок  у  тьмяному  черевi
безмежноу хмари... I темна будiвля, вкрита плiснявою i  мохом...  Однак  я
смiливо пошкандибав до неу i хоробро постукав протезом  у  масивнi  дубовi
дверi. Не маю сумнiву, що коли б вони були на  засувi,  ух  можна  було  б
висадити хiба що добрим облоговим тараном.
   - Заходьте! - пролунав рипучий,  як  iржавi  шпiнгалети,  голос.  -  Не
зачинено!
   Я штовхнув дверi, що бiльше пасували б до брами невеличкоу  фортецi,  i
увiйшов до будинку.
   I що ви думасте? Затишку i тут не було!
   У просторому холодному примiщеннi було ще темнiше, нiж надворi.  Тiльки
мерехтливi кривавi вiдблиски з  напiвзруйнованого  камiна  кидали  химернi
тiнi вiд музейних тиглiв, допотопних реторт i глекiв, якi мало не  впритул
були пiдсунутi разом зi столом до згасаючого вогнища. У цих посудинах щось
явно не споживне шипiло i булькало.
   Неподалiк валялися вкритi густим шаром пилу деталi повного  рицарського
спорядження. Панцир  з  обiрваними  ремiнцями,  важкi  залiзнi  рукавички,
поточена iржею спiдниця, грубезний меч у волохатих од  вiковiчноу  корозiу
пiхвах... От тiльки  шолома  серед  цього  iсторичного  мотлоху  не  було.
Мабуть, вiн правив господаревi за казанок, бо висiв на ланцюгу у камiнi.
   Та найбiльше мене вразив сам хазяун.
   Це був високий, мов жердина, i висушений, як мумiя, чолов'яга з  довгою
сивою бородою, що звисала до землi i, треба думати, пiдмiтала пiдлогу.  На
самi його брови було  насунуто  гостроверхий  червоний  ковпак,  примхливо
розшитий мiсцевими зiрками та сузiр'ями. А на вузькi плечi  була  накинута
чорна мантiя, геть уся розписана кабалiстичними символами з бiлоу i чорноу
магiу. На лiвому плечi у нього сидiла пiдтоптана сова, а в правiй руцi вiн
тримав - жах згадати! - келих з людського черепа. У цьому келиху канiбалiв
парувала масна рiдина.
   - Ага! - з гостиннiстю людожера прохрипiв вiн. - З'явилися!
   Вiн втупив  у  мене  пронизливий  палаючий  погляд.  Та  хоч  якi  були
несприятливi для грунтовних дослiджень умови, я помiтив,  що  одне  око  у
нього було штучного походження.
   Тим часом ця академiчна сумiш жердини з  мумiсю  зважила  у  руцi  свiй
страхiтливий келих i знову, трiумфуючи, захрипiла, мов поганий гучномовець
на святi:
   - Ще хвилина... Так, ще хвилина, i ви б навiки втратили найурочистiшу в
iсторiу нашого диска мить...
   - Диска? - не зрозумiв я,
   - Так, вiн плавас в безмежному океанi i давно пiшов би на дно, якби  не
тримався на трьох велетенських китах... Атож, ще хвилина, i я перехилив би
свiй магiчний келих. Оце тiльки чекав, коли прохолоне елiксир...
   Магiстр сунув келих менi пiд нiс. Рiдина була на диво смердюча.
   - О, це був нелегкий шлях до перемоги! - невгавав  маг.  Вiн  довiрливо
викладав усi своу тасмницi: - Спочатку я й гадки не мав  про  елiксир,  бо
намагався знайти рецептуру фiлософського каменя.
   - Для чого? - запитав я, аби щось сказати.
   Вiн вирячився на мене, нiби я бовкнув найбiльшу  у  свiтi  дурницю.  Та
обмежився лише зневажливим поглядом, але пояснити пояснив:
   - Ясно для чого: щоб заволодiти усiм свiтом.
   У нього це звучало так природно, нiби вiн  збирався  пiти  у  лавку  по
хлiб.
   - Еге ж, я б тодi купив на золото  всiх  мирських  володарiв  i  князiв
церкви... Та, одверто кажучи, справа посувалася кепсько. У мене вже борода
вiдросла до пояса, а я не зрушив навiть з мертвоу точки!  Отут  i  постало
питання про елiксир.
   - Чому? - не второпав одразу я.
   Моу запитання почали його дратувати.
   - "Чому", "чому"? - пробурчав Кiмiхла. - Ясно  чому:  щоб  помолодшати.
Адже це - елiксир молодостi. Якби я помолодшав, я мiг би розпочати дослiди
знову. Я ж не вiдмовився вiд величного намiру запанувати над  усiм  свiтом
вiд берега до берега! Аж тут на мене чигала нова халепа. У мене не було  й
шеляга на експерименти. Виходило зачароване  коло:  щоб  знайти  рецептуру
фiлософського  каменя,  слiд  було  винайти  елiксир  молодостi,   а   щоб
виготовити елiксир, треба було мати фiлософський камiнь! Що  було  робити?
Та я знайшов вихiд - узяв i, незважаючи  на  сувору  заборону,  викарбував
сдиний у свiтi нерозмiнний карбованець. Ось вiн!
   Магiстр Кiмiхла сягнув рукою у дiрку  в  мантiу  i  з  радiсним  зойком
видобув з надр пiдкладки блискучу монету.
   - А навiщо ви утасмничили цей казковий винахiд? - поцiкавився я.
   Магiстр захвилювався.
   - Ясно навiщо: якби я не тримав його у секретi, грошi швидко впали б до
цiни битих черепкiв. А яким побитом я придбав би тодi  необхiднi  речовини
для елiксиру? I кому б тодi був потрiбен фiлософський камiнь?
   -  А  навiщо  вам  фiлософський  камiнь,  коли  ви  масте   нерозмiнний
карбованець? - з'ясовував я.
   - Боже мiй, ви як мала дитина - "навiщо" та "навiщо"! Ясно навiщо: я  б
до самоу смертi не встиг би намiняти таку купу  грошей,  щоб  купити  усiх
можновладцiв. Отже, знову ж таки, щоб з  успiхом  провести  цю  грандiозну
фiнансову операцiю, необхiдно зварити елiксир!
   Вiн недбало кинув нерозмiнний карбованець на стiл i обома руками пiдняв
келих.
   Химернi  логiчнi  вправи  магiстра  Кiмiхли  навели  мене  на  тривожнi
роздуми. Чи не божевiльний вiн? Певно, божевiльний!  З'ухав  з  глузду  на
iдеу свiтового панування. Iнакше навiщо супер-кiберовi було посилати  мене
сюди? Тiльки божевiльний може опинитися у категорiу сущого,  що  насправдi
не iснус.  Адже,  хоч  його  й  оточус  реальний  свiт,  сам  вiн  живе  у
дивовижному вигаданому свiтi.
   Але, на жаль,  цього  дивака  кинули  напризволяще.  Жодного  санiтара!
Нiякого нагляду! Повна свобода дiй, хоч  i  обмежена  кордонами  лiтаючого
острiвця. За таких умов вiн здатен накуховарити бозна-що. Хто  його  знас,
можливо, Кiмiхла оце тримас череп не з молодiжним  напосм,  а  з  страшною
отрутою? Жах! Ще сконас, i мене ж звинуватять, що я був тут присутнiй i не
запобiг безглуздому самогубству.  Вiд  цих  думок  у  смердючiй  атмосферi
лабораторiу менi почали вчуватися пахощi гiркого мигдалю, якi, як  вiдомо,
властивi смертоносному цiанiстому калiю.
   Я вирiшив будь-що запобiгти страшнiй трагедiу.
   - Слухайте, магiстре, - почав жахати його, - а раптом у вас у руках  не
елiксир, а звичайна отрута? Звiдки ви знасте, що ви наварили? Чи не  краще
поставити дослiд на тваринi? Дайте спочатку напитися  хоча  б  козi.  Тодi
побачимо...
   - А це iдея! - пожвавiшав  Кiмiхла.  -  Але  не  думайте,  що  ви  мене
налякали. Це справжнiй алхiмiчно чистий непiдробний елiксир. Я варив  його
не навмання, як ви гадасте, а за  формулою  безсмертя,  яку  шукав  десять
довгих рокiв...
   - Де ж вона -  оця  формула?  -  вигукнув  я,  радiючи,  що  зараз  усе
з'ясусться.
   - Хе-хе-хе, де формула, питасте? - схидно захихотiв магiстр. -  Формулу
вам не побачити, як власнi вуха! Рукопис з божественним рецептом  елiксиру
молодостi я здав до надiйноу схованки з  сдиною  умовою,  щоб  уу  вiддали
тiльки у моу власнi руки. Але ходiмте до кози. Хай живе стара, бо менi  ще
до бiса роботи, а я над усе люблю козяче молоко.
   Кiмiхла хлюпнув у миску омолоджувального напою, i ми вийшли надвiр.
   Пронизливий холодний вiтер хилив  дерева.  Чорна  безодня  велетенськоу
хмари час вiд часу спалахувала слiпучим мереживом. блискавок. Коза жалiбно
мекала.
   Кiмiхла поставив перед нею миску i з несподiваною  лагiднiстю  погладив
по уу збитiй у бруднi ковтуни шерстi. Коза нахилилася до  миски  i  почала
жадiбно сьорбати алхiмiчну рiдину. Все висмоктала!
   I тут сталося диво. За кiлька секунд перед нами жваво стрибало бiленьке
прудке козеня! Тiльки обiрвана мотузка ще телiпалася на його  тонкiй  шиу,
як речовий доказ неймовiрноу подiу...
   - Вiват! - несамовито загорлав магiстр, недоладно вимахуючи  руками.  -
Вiват! Вiват! Вiват!
   Вiн пiдхопив козеня на руки,  нiжно  притиснув  до  грудей  i,  кумедно
пiдстрибуючи, помчав до хати. Я зарипiв за ним слiдом.
   "Тисяча астероудiв! - вилаявся в душi я. -  I  отаку  генiальну  людину
тримають по сутi у в'язницi. Та ще, замiсть сучасних  приладiв,  пiдсунули
середньовiчне начиння! Нема ж нiчого дивного, коли за таких жахливих  умов
людина трохи спричиниться i почне  варнякати  про  свiтове  панування  або
трьох осоружних китiв..."
   Магiстр  випустив  козеня  на  пiдлогу  i  тремтячими   руками   схопив
людожерський келих. Обидва його  ока  -  природне  i  штучне  -  палали  з
однаковою iнтенсивнiстю. Вiн  пiднiс  мiсткий  череп  до  рота  i  жадiбно
висьорбав все до останньоу краплi.
   Я вже був готовий до миттсвих перетворень i тому дивився  на  всi  очi,
щоб не проминути й найменшоу подробицi.
   Борода у нього почала густiшати i вкорочуватися... Кiлькiсть зморщок на
обличчi  значно  поменшала...  Стан  розiгнувся...  Нараз  сталося  зовсiм
неочiкуване - з його очницi випало штучне око i покотилося по  пiдлозi.  А
на мене дивилося два нормальних людських ока!
   Атож, магiстр  Кiмiхла  дивився  на  мене!  I  в  його  очах  свiтилася
неприхована погроза!
   - Хто ви? - пiдозрiло запитав вiн, озираючи  мене  поглядом  з  нiг  до
голови, нiби вперше побачив. - I як ви сюди потрапили?
   - Та ви що? - здивувавсь я, хоч менi  вже  було  несила  дивуватися.  -
Невже  забули?  Ви  ж  самi  п'ять  хвилин  тому  розповiдали   менi   про
фiлософський камiнь та елiксир молодостi...
   - Який фiлософський камiнь? - похмуро вирiк вiн i кинув швидкий  погляд
на лицарськi обладунки. - Який елiксир молодостi? Як я мiг розповiдати про
те, про що й сам не маю найменшого уявлення?
   - А це що? - я тицьнув пальцем у бiк нерозмiнного карбованця.
   В очах магiстра спалахнула непоборна лють, його сухе обличчя спотворила
огидна  гримаса.  Вiн  рвучко  стрибнув  до  столу  i  судорожне  затиснув
нерозмiнний карбованець у руцi.
   - Триклятий шпигун! - злiсно просичав вiн. -  Мерзенний  зраднику!  Ти,
повзучий гаде, помилився, бо прийшов по секрети, яких я ще не  маю...  Але
це остання помилка у твосму злочинному життi!
   Вiн кинув карбованець у дiрку в мантiу i схопився за музейнi обладунки.
Надiв на себе панцир, влiз у залiзну спiдницю, оперезався пудовим мечем i,
зловiсно посмiхаючись, почав натягати iржавi рукавички...
   - Я поховаю своу тасмницi разом з тобою, пройдисвiте! - мстиво пообiцяв
вiн.
   Я про всяк випадок позадкував до дверей. Але ця зустрiч  таки  мало  не
скiнчилася трагiчно: я ступив протезом на штучне око магiстра i  ледве  не
впав.
   А якби впав, то,  будьте  певнi,  вже  не  пiдвiвся  б,  -  знавiснiлий
Кiмiхла, безумовно, скарав би мене.
   - Боронися, нiкчемний виродку! - заревiв магiстр, аж  захлинаючись  вiд
гнiву.
   Вiн схопився за меч. Та зброя не лiзла з пiхов. Певно,  iржа  добре  ух
зцементувала. Це мене i врятувало. Поки Кiмiхла, червонiючи  вiд  напруги,
смикав меча, я схопив  його  штучне  око  i  з  усiсю  можливою  швидкiстю
пошкандибав до крилатого екiпажа.
   Раптом за мосю спиною пролунав  моторошний  звук.  Це  меч  нарештi  зi
скреготом вилiз з пiхов.
   Я буквально впав у колiсницю i хрипко гукнув вiзниковi:
   - Рушай!
   Його не довелося двiчi запрошувати. Очевидно, мав  досвiд.  Вiн  пiдвiв
батога i лунко ляснув по крупах застояних пегасiв.
   Останнс, що я бачив, це магiстра, який вимахував  довжелезним  мечем  i
дико волав:
   - На палю зрадника! На багаття!
   Розстебнутi обладунки  гримiли  на  ньому,  як  консервнi  бляшанки  на
опудалi...
   ...Супер-кiбер з ГУВОКОТУМСО ТТ зустрiв мене зi спiвчутливою посмiшкою:
   - Ну що? Бачили таке, чого нема?
   - Бачив, хай йому грець! Але чому ви вважасте Кiмiхлу тим,  чого  нема?
Правда, магiстр - людина з дивацтвами, але ж вiн справдi  винайшов  цiкавi
речi!
   Робот сумно заблимав рiзноколiрними лампочками.
   - Кожнi десять рокiв, - проказав вiн, - старий вiддас нам  на  схованку
пухкий рукопис i ставить умову, щоб вiддали його тiльки йому  особисто.  У
нашому архiвi нинi зберiгасться цiла  купа  абсолютно  тотожних  рукописiв
Кiмiхли, загальний тираж яких вже становить 217 примiрникiв.
   - Чому ж магiстр по них не приходить?
   - А вiн i не може прийти. Елiксир щоразу вiдкидас його на десять  рокiв
у минуле, тобто у той час, коли вiн тiльки починав  дослiджувати  проблеми
вiчноу молодостi. I вiн щоразу точно у десятирiчний строк робить той самий
винахiд. Ми масмо 217 рукописiв, отже, Кiмiхла займасться даремною  працею
вже 2170 рокiв. Вiн те, чого нема, бо хоч iснус поряд  з  нами,  але  живе
уявленнями страшенно далекого минулого. Це постiйно  iснуючий  анахронiзм,
живий безглуздий вiчний двигун.
   Робот присунувся до мене i з щирим жахом додав:
   - Уявлясте, що  сталося  б,  якби  люди  скористалися  цим  божевiльним
винаходом? Людство весь час тупцювало б на мiсцi, поступ свiжоу думки вмер
би. I нинi навiть нас, роботiв, не було б! Який  жах,  який  жах!  То  що,
запишете нам подяку у книгу скарг! За зразкову обслугу?
   - Атож, юначе! Нори той безсмертний кандидат у володарi  свiту  даремно
намагасться запанувати на мiфiчному диску, що тримасться на  трьох  китах,
його живi спiввiтчизники заволодiли Всесвiтом!!!
   З усього було  видно,  що  цi  спогади  страшенно  розхвилювали  завжди
спокiйного капiтана Небреху. Вiн навiть забув палити i лише тепер пiдсунув
до себе люльку i гаман. А коли запалив, то хитро  примружився  i  закiнчив
свою карколомну розповiдь цiлком пристойним космiчним жартом:
   - рдине, що мене непокоуть: чи не подорожую я, сам того не вiдаючи,  по
око спричиненого магiстра кожного десятирiччя? Якщо воно справдi  так,  то
лише за оцим маленьким сувенiром я торував космiчнi путiвцi 217 разiв?  Ви
можете це збагнути?



   8. ПЛАНЕТА, ЯКОт НЕМА

   Я летiв до капiтана далекого мiжзоряного плавання Небрехи як на крилах.
Власне, це й справдi були крила.  Тiльки  пiдводнi.  Потужний  двомоторний
катер з бiлими лампасами на бортах прудко рiзав кучерявi хвилi,  залишаючи
за собою добре випрасувану смарагдову дорiжку.
   Та ось примхливим мереживом  вже  розсипаються  на  прибережних  скелях
прозорi хвилi. Вигулькнув  з  гущавини  садочка  верх  латаноу-перелатаноу
коробки. Нарештi!
   Для такоу тренованоу людини, як я,  пiднятися  вгору  стрiмкою  стежкою
(для зручностi вiдвiдувачiв капiтан  Небреха  видовбав  на  нiй  сходинки,
кiлькiсть  яких  дорiвнювала   квадратовi   дюжини),   пробiгти   звивисту
стометрiвку чепурного садочка i одним стрибком подолати вiдстань вiд землi
до веранди було справою кiлькох хвилин.
   Але, як не поспiшав, все ж  встиг  помiтити  бiля  пошарпаноу  часом  i
простором ракети капiтана новенький одномiсний вертолiт  з  жовтим  тавром
МКМ  у  зеленому  колi.  Ясно,  це  на  черговий  сеанс  умовляння  прибув
пишномовний фахiвець з Музею космiчних мандрiв. У  попереднiх  нотатках  я
побiжно згадував про цього  невтомного  мисливця  за  сувенiрами  капiтана
Небрехи.
   Цi сувенiри буквально спати не давали  працiвникам  музею.  Воно  й  не
дивно, бо поки капiтан Небреха не поступиться своуми унiкумами,  здобутими
у незабутнiх космiчних мандрах, колекцiу музею нiколи не будуть повними.
   Я тихенько прочинив дверi  вiтальнi,  наперед  смакуючи  радiсний  зойк
Небрехи, та мало сам не  скрикнув  вiд  несподiванки.  Й  пiвпогляду  було
досить, аби переконатися, що я поспiшав недаремно: капiтановi  загрожувала
страхiтлива i неочiкувана небезпека.
   Нинi я можу з певнiстю сказати, що коли б тодi на мосму мiсцi  опинився
сам капiтан Небреха, вiн би  з  властивою  йому  об'сктивнiстю  почав  оцю
розповiдь так:
   - Якби того чорного дня я запiзнився бодай  на  хвилину,  у  садибi  не
залишилося б жодного  сувенiра,  i  менi  зараз  нi  про  що  було  б  вам
оповiдати...
   Атож!
   Тiльки-но я зазирнув у кiмнату, як щасливу посмiшку  на  мосму  обличчi
заступила гнiвна гримаса. Я добре пам'ятаю  цю  iстотну  деталь,  бо  саме
напроти входу стояло дзеркало.
   Та й  хто  залишивсь  би  байдужим,  коли  б  побачив,  як  у  вiтальнi
метушиться розчервонiлий вiд надмiрного збудження мисливець за  сувенiрами
i гарячкове  напихас  величезну  торбу  безцiнними  космiчними  релiквiями
мiжзоряного вовка?
   А сам капiтан Небреха верхи сидить на драбинцi, гостра  верхiвка  якоу,
мов пiдкорений гiрський пiк,  випинасться  з  густоу  тютюновоу  хмари,  i
безпорадно спостерiгав це свавiлля. I, головне, капiтан  навiть  слова  не
може сказати безсоромному злодiсвi або покликати на помiч,  бо  з  рота  у
нього вiялом  стирчать  довжелезнi  цвяхи,  а  в  лiвому  кутку  ще  мiцно
затиснута незмiнна люлька. Дим з неу валус, як з дiючого вулкана. До  того
ж i руки Небрехи не вiльнi, бо в однiй вiн тримас важкенький молоток, а  в
другiй садову лопату.
   А схвильований такою рiдкiсною нагодою  початкуючий  злодiй,  як  хорт,
нишпорить по всiх закутках i ще мас нахабство запитувати:
   - О вельмищедрий капiтане, чи дозволите ви менi присднати  до  музейноу
колекцiу ще оцей справжнiй зуб справжнього дракона? Здасться, ви  привезли
його аж iз Магеллановоу Хмари?
   У вiдповiдь бравий капiтан тiльки понуро заскреготав зубами i цвяхами.
   - Щиро дякую! - по-театральному вклонився Небресi музейний домушник.  -
Я думаю, мiй любий капiтане, що ви не будете заперечувати, якщо я присднаю
до колекцiу також вiдомий вам глечик з курявою Чумацького Шляху?
   Капiтан аж застогнав крiзь цвяхи вiд безсилоу лютi.
   - А "Цiкава арифметика" з Кiбери? Хiба можна забути  про  неу?  Хiба  ж
буде повною наша колекцiя без цiсу поцупленоу у роботiв релiквiу?
   Звичайно, капiтан тiльки й мiг, що з обуренням пихкати свосю прокуреною
люлькою. А пiдступний експропрiатор зухвало вважав це вимушене мовчання за
незаперечний знак згоди.
   Та мушу визнати, що з сувенiрами вiн поводився дуже обережно. Перед тим
як вкинути якусь рiч у ненажерливу пащеку торби, вiн дбайливо,  наче  мати
дитину, сповивав уу м'якою хлорелою.  Одразу  було  видно,  що  грабус  не
темний, неосвiчений варвар, а закоханий у свос дiло  ерудит.  Саме  за  цю
благородну вiдданiсть iнтересам науки капiтан Небреха згодом вибачив йому.
   Тим часом ерудований злодiй закинув натоптану торбу за плечi i  чкурнув
до дверей. Бачили б ви, як вiн остовпiв, коли зненацька тицьнувся носом  у
мою грiзну постать! Очевидно, в той трагiчний для Музею космiчних  мандрiв
момент я видався йому живим уособленням морального кодексу.
   - Умiв красти, умiй i очима лупать! -  суворо  насварився  я  на  нього
пальцем i повчально докинув:  -  Лiпше  усти  хлорелу  i  пасту,  та  чужi
сувенiри не красти!
   Поки я сповiдав науковця, капiтан Небреха влучним ударом загнав у стiну
останнього цвяха, надiйними морськими вузлами прив'язав до лопати строкату
стрiчку i врочисто повiсив цей непоказний  садовий  iнструмент  на  стiну.
Вiдтак спустився з  надхмарних  висот,  кинув  на  свою  роботу  оцiнюючий
критичний погляд i, вельми задоволений,  весело  замугикав  собi  пiд  нiс
командорський марш.
   Мене оця незрозумiла примха капiтана вразила,  як  колись  його  звичка
палити перед грубкою. Спiйманий на гарячому фахiвець теж роззявив рота.
   Так! Якби Небреха оздобив вiтальню важким  намистом  якiрних  ланцюгiв,
зубастими щелепами тигровоу акули або хай навiть потворною мумiсю бридкого
восьминога, я i бровою не повiв би. Але на виднотi почепити звичайнiсiньку
лопату! Та ще серед космiчних скарбiв, яким цiни немас! I хоч би новеньку,
а то бувалу в бувальцях...
   - Капiтане, - з подивом запитав я, - навiщо ви повiсили  таку  сумнiвну
прикрасу?
   Капiтан Небреха неквапливо вибив на тверду, як копито, долоню  попiл  з
люльки i лише тодi загадково вiдповiв:
   - Якби наш вчений друг знав  iсторiю  оцiсу,  як  ви  цiлком  правильно
визначили, прикраси, вiн би сьогоднi не гарячкував, а терпляче чекав бiльш
слушноу нагоди...
   Вiд цiсу багатообiцяючоу тиради нашого вченого друга кинуло  у  пекучий
жар. Я побоювався, що вiд спопеляючого сорому у нього займеться волосся, i
мимоволi почав шукати очима вогнегасник.
   - Авжеж, - наполiг капiтан Небреха, - якби не оця  лопата,  наш  вчений
друг не грабував би нинi старого капiтана, а  спостерiгав  би  у  телескоп
десяту планету Сонячноу системи.
   - Десята планета?! - зачудовано перепитав я.
   - Еге ж, - холоднокровне пiдтвердив капiтан Небреха, -  бо  ця  планета
вже з моменту свого утворення мала солiдну атмосферу.
   Я  вiдчував,  що  йду  гарячими  слiдами  свiженькоу   iсторiу.   Мосму
хвилюванню не було меж. Ще б пак! Сонце не встигне прийняти за обрiсм свою
вечiрню морську ванну, як  мiй  блокнот  поповниться  ще  одним  хвилюючим
записом! I хто б мiг подумати, що вiкопомною вiхото  в  iсторiу  космiчних
дослiджень виявиться звичайна лопата?
   Але  наш  вчений  друг  одразу  зробив  незграбну   спробу   заперечити
приголомшливе повiдомлення капiтана Небрехи.
   - Яка ще десята планета? - запитав вiн з таким  виразом,  нiби  об'увся
кислицями. - Науцi вiдомi лише дев'ять планет, що кружляють навколо Сонця.
Меркурiй, Венера, Земля, Марс, Юпiтер... - загинав вiн пальцi.
   - Досить! - зупинив капiтан Небреха цю скептичну десятипалу  рахiвницю.
- Казку про дев'ять планет знас кожен школяр, який хоч раз тримав у  руках
пiдручник з астрономiу.
   Капiтан зручно вмостився у командорське крiсло, зарядив люльку добрячою
пучкою тютюну, але почав свою захоплюючу розповiдь лише тодi, коли  дим  з
вогнедихаючого кратера люльки заховав  його  вiд  очей  слухачiв  разом  з
протезом i вусами.
   -  Не  думаю,  щоб  навiть  наш  вчений  друг  наважився   заперечувати
загальновiдому iстину: астрономiя давно вийшла з пелюшок кабiнетноу  науки
i мiцно стала на ноги практичного досвiду, - повагом повiв вiн. -  Скiльки
вже було вiдкриттiв, але й лосi зоряна наука  полонить  романтикiв  своуми
незлiченними тасмницями i незбагненними загадками Всесвiту. Узяти  хоча  б
космогонiю,  роздiл  астрономiу,  що   намагасться   розв'язати   тасмницю
походження небесних тiл. Це, скажу я вам, мiцний горiшок! Та хоч як вченим
важко було, а гiпотез щодо "звiдки все взялося" нiколи не бракувало.
   Щоправда,  тут  панував  повний  рiзнобiй.  Однi  вважали,  що  планети
утворилися з холодних кам'яних брил, iншi гадали, що з  сонячних  крапель,
якi наше свiтило струсило з себе, як  пiт  з  чола.  Третi  запевняли,  що
матерiалом свiтобудови була хмара газу, а четвертi доводили,  що  то  були
поклади космiчного шлаку. Була навiть  висунута  iдея,  нiби  у  стерильно
чистi  володiння  Сонця  колись  вдерлася   гiгантська   зiрка-заблуда   з
величезною силою тяжiння. Ну, ясно! Свiтила вчепилися у протуберанцi  одне
одного, як хлоп'ята у чуприни. Протуберанцi летiли клоччям! З тих шматкiв,
мовляв, згодом й утворилися планети.
   Але  менi,  мiжзоряному  практиковi,  ця  гiпотеза   видасться   зовсiм
смiховинною.  Якби  планетнi  системи  справдi  утворювалися  через  отакi
рiдкiснi навiть у всесвiтнiх масштабах  сутички,  я  б  ух  би  зараз  усi
порахував на пальцях, як це  полюбляс  робити  наш  вчений  друг.  Причому
пальцi мосу сдиноу ноги ще залишилися б про запас.
   Та на  цьому  покiнчимо  з  екскурсiсю  у  дрiмучi  хащi  космогонiчних
гiпотез,  бо  зрештою  честь  практично  розв'язати   найбiльшу   тасмницю
свiтобудови випала на мою долю. Нинi про це  знають  усi  моу  знайомi.  А
знайомих у мене, самi розумiсте, бiльше, нiж незнайомих.
   Втiм, не буду критися: допомiг  менi  нещасливий  випадок.  Так,  я  не
обмовився! Якби не фатальний для мене збiг обставин, космос досi тримав би
пiд сьома хитромудрими замками одну з найцiкавiших своух тасмниць.
   А дiло було так.
   Ми з Азимутом поверталися з далеких мандрiв у сузiр'я Вiзничого. Там ми
вивчали передовий досвiд використання астероудiв, як  дешевого  вантажного
космотранспорту.
   Признатися, подорож була важкенькою.
   Мало того, що пiд час чергування Азимут забув пiдтягти гирю ходикiв,  i
ми збилися з лiку часу, так вiн ще прогавив манюсiньку  порошинку,  яка  з
третьою космiчною швидкiстю прошила баки з пальним. I  до  того  легко  це
зробила, нiби замiсть титанових бакiв коробка мала мильнi бульбашки. Ясно,
гiдрат спирту миттю випарувався у простiр.
   Це була непоправна втрата.
   Азимут у розпачi. Сидить  у  кутку,  мов  покарана  дитина,  i  нещадно
стьобас себе батогом самокритики:
   - В усьому винна тiльки моя  легковажнiсть!  Що  я  наробив!  Ой-ой-ой!
Капiтане, навiщо ви взяли у цю вiдповiдальну подорож таку безвiдповiдальну
людину? Айай-ай! Кари за це на вас немас!
   Ну, довелося суворо  нагримати  на  нього,  щоб  хлопець  остаточно  не
загубив голову i не накоув нових дурниць.
   За  iнерцiсю  пiдлiтасмо  до  кордонiв  Сонячноу  системи,  тут   треба
маневрувати, а в баках палива анi краплi. Сухо,  як  у  пiщаних  колодязях
середньоазiатськоу пустелi.
   Отут i почалася неприсмнiсть. Навiть  без  навiгацiйних  приладiв  було
помiтно, як ракета вигинас трасу, повiльно, але певно стаючи  на  довiчний
орбiтальний якiр сонячного тяжiння.
   Нагальнiсть рiшучих дiй була очевидною. Якщо пустити все  на  самоплив,
то невiдомо, скiльки рокiв нам доведеться метляти навколо Сонця за  межами
системи, поки мою мiкролiтражку помiтять з  випадкового  зорельота.  Та  й
знайдуть, можливо, самi кiстки!
   А людство ж чекас  нас  з  трудовою  перемогою,  чекас  не  дочекасться
передового досвiду цивiлiзацiй сузiр'я  Вiзничого  у  галузi  використання
астероудiв як природного вантажного транспорту.
   Був, правда, один хоч i ненадiйний, але вихiд: пiдживити двигуни лiками
з похiдноу аптеки - вони ж всi на спирту.  Та  чи  надовго  ух  вистачить?
Одначе вийняв лiки з шафки i заходився бiля двигунiв поратися.
   Можете менi повiрити, це справило на Азимута  належний  ефект.  У  мого
штурмана вiд подиву очi рогом  полiзли.  Та  коли  отямився,  безкорисливо
запропонував свiй запас одеколону. Азимут завше був чепуруном!
   А я, нiби нiчого видатного не сталося, любесенько пояснюю йому:
   - Звичайно, оцих запасiв на двох -  це  крапля  у  морi.  Не  вистачить
навiть до найближчоу планети, Плутона. Отже, один з нас мусить  залишитися
тут, на орбiтi, а другий хутенько злiтати на Плутон по паливо.
   - Я! - анi секунди не вагаючись, героучно озвався Азимут. - Я залишуся!
   - Нi, залишусь я, - по-доброму втовкмачую йому.  -  А  ти,  дивись,  не
барися.
   - Що це за вигадки? - не на жарт обурився Азимут. - Де  справедливiсть?
- репетус вiн. - Хiба вам не вiдоме правило, що капiтан  залишас  корабель
останнiй? - повчас мене.
   Я навiть розчулився вiд тих  слiв.  Отака  самовiдданiсть!  Мiй  вiрний
штурман готовий зчинити бунт на борту, що  завжди  суворо  карасться,  аби
врятувати життя капiтана! Та рiшення мос  було  непохитне.  На  це  я  мав
досить пiдстав.
   Звiсно, я й вигляду не подаю, що його слова зачепили мене  за  живе,  а
спокiйно, як малiй дитинi, пояснюю:
   - З усякого правила, Азимуте, с виняток. З цiсю  аксiомою  тебе  мусили
познайомити ще у середнiй школi. А подорож на  лiках  та  одеколонi  -  це
просто нечуваний у моуй багаторiчнiй практицi виняток. Давай розглянемо цю
проблему з усiх бокiв, як тверезi люди. Щоб  за  таких  нiкчемних  запасiв
палива щасливо дiстатися до Плутона, коробку слiд  зробити  легенькою,  як
пiр'ячко, щось на зразок порожнього бiдона. Усе зайве - за борт!  Висновок
- один з нас...
   - Я! - знову на тiй же  дражливiй  нотi,  як  зiпсована  грампластинка,
заволав Азимут. - Я зайвий!
   - Нi, Азимуте, - змушений був засмутити його, - зайвий на борту  я!  На
це с два докази, жоден з яких ти не  в  силах  спростувати.  По-перше,  я,
нiвроку, важчий за тебе. А це зараз мас вирiшальне значення. По-друге,  ти
собаку з'ув у штурманськiй науцi. Думасш, я забув твою пригоду  у  сузiр'у
Псiв?
   Але, мабуть, мiй вiрний штурман i досi  пручався  б  десь  на  кордонах
Сонячноу системи (хлопець вiн впертий!), якби я власноручно  не  нашкрябав
вiдповiдний наказ по коробцi. У параграфi першому я безжально списав  себе
за борт, як непотрiбний  баласт,  а  в  параграфi  другому  по  самi  вуха
навантажив Азимута вiдповiдальнiстю за все. Вiдтак прикнопив  наказ  перед
очi штурмановi. Оскiльки вiн дисциплiнований, все й уладналося.
   Авжеж, залишивсь я в чорнiй безоднi на самотi. Тiльки й побачив, з якою
скаженою швидкiстю чкурнула дбайливо  випотрошена  коробка  до  найближчоу
планети.
   А  загалом  я  влаштувався  непогано.  Розвалився  на  колодi,   люльку
посмоктую, щоб на випадок метеоритного бомбардування утворити навколо себе
стiйку тютюнову атмосферу. Знасте, завбачливiсть  нiколи  не  завадить,  а
вiдомо ж, що  це  найбiльш  надiйний  захист,  бо  в  атмосферi  метеорити
моментально згоряють.
   А навкруги, куди  не  кинь  оком,  казкова  картина.  Жовтi,  оранжевi,
червонi, блакитнi i бiлi зiрки водять невпинний космiчний  танок.  Кудлатi
комети влаштували пустотливi перегони.
   Одна незручнiсть: з правого  боку  сонечко  пiдсмажус,  а  з  лiвого  -
одвiчний мороз пече. Як бiля вогнища взимку. Та й це  скоро  минулося,  бо
моу боки незабаром припорошило пристойним шаром космiчного  пилу.  А  пил,
самi знасте, поганий теплопровiдник.
   Натоптав я люльку свiженьким тютюном, старанно розпалив уу та й, сам не
знаю як, задрiмав.
   Так от. Довго  спав  чи  мало,  коли  чую,  хтось  човпеться  на  менi.
Розплющив я очi - нiчого  не  бачу.  Страхiтлива  темрява  поглинула  весь
Всесвiт! Жодноу зiрки.  Жодноу  комети.  Жодного  променя  свiтла.  Тiльки
похмура  зловiсна  темрява.  Спробував  було  протерти  очi,  та  з  жахом
пересвiдчився, що не  можу  й  пальцем  ворухнути.  Лежу  безпорадний,  як
немовля у пелюшках.
   Сили небеснi!!! Невже я отак акуратно проспав досi  не  бачену  страшну
всесвiтню катастрофу?!
   Добре, хоч люлька ще курилася!
   Я нервово  затягнувся  i  знову  заплющив  очi,  щоб  не  бачити  цього
кошмарного поховального мороку. I  раптом  почув  слабенький,  наче  крiзь
вату, голос Азимута.
   - Капiтане, ау! - ледь чутно волав мiй вiрний штурман.
   Це мене ще бiльше вразило. Я ж добре вивчив  усi  регiстри  Азимутового
голосочка.  Коли  загорлас  на  повну  потужнiсть,  то  вiд  радiоперешкод
хриплять приймачi на всiх планетах.
   А тут - ледь чути!
   "Що ж трапилося? - тривожно розмiрковував я.  -  Якщо  Азимут  живий  i
здоровий (а це факт, який кричить сам за себе!), то,  мабуть,  всесвiтньоу
катастрофи не було. Але чому ж тодi я нiчого не бачу? Хто обхопив мене так
щiльно, що я  не  годен  i  ворухнутися?  I,  нарештi,  хто  отак  нахабно
човпеться на менi?"
   Аж раптом страшна думка блискавкою пронизала мiй мозок.
   Невже, поки я спав, мене вiд бушприта до клотикiв, по всьому  рангоуту,
припорошило грубезним шаром космiчного  пилу?  Невже  я  опинився  у  ядрi
новонародженоу планети? Невже оце мiй штурман  Азимут  блукас  по  планетi
Небресi i шукас свого капiтана?
   Атож, то було моторошне прозрiння!
   Мiй тренований мозок послужливо нагадав,  що  навiть  земноу  поверхнi,
незважаючи на багатокiлометрову атмосферу, щороку досягас три тисячi  тонн
космiчного пилу. Правда, для Землi це минас непомiтно, бо  уся  ця  пилюга
розпорошусться на площi понад п'ятсот мiльйонiв квадратних кiлометрiв. Але
для моух, порiвнюючи з рiдною планетою, карликових габаритiв й  пiвдесятка
тонн було цiлком досить.
   Мушу ще раз нагадати: якби я за тих обставин розгубився хоч на хвилину,
ви б зараз не слухали теревенi старого капiтана. Згодом Азимут визнав,  що
саме тiсу вирiшальноу хвилини вiн ладнався стартувати з невiдомоу  планети
i  облетiти  усю  навколосонячну  орбiту,  на  яуiй  я  мав  його  чекати.
Зрозумiло,  у  цьому  прикрому  випадку  я  б  навiки  захряс   у   надрах
новоутвореного небесного тiла.
   Я лихоманкове шукав порятунку з цiсу пастки.
   Та порятунку не було. "Нiчого, каштане, - як можу, втiшаю сам  себе,  -
бувас гiрше. У тебе с хоч остання розрада - люлька..."
   I тут мене наче осяяло.
   Люлька!
   Ось що мене порятус!
   Адже коли вона куриться, значить, уу кратер  ще  виглядас  на  поверхню
планети!
   Кожен бачив, як курцi з досвiдом умiють випускати дим на замовлення - i
струмочком, i кiльцями. А я в цiй галузi мав  неабиякий  стаж.  Складнiсть
полягала  лише  у  тому,  що  я  мусив  жонглювати  димом  не  з  рота,  а
безпосередньо з люльки. Та все буде гаразд, якщо Азимут  не  заплющуватиме
очi в отруйнiй тютюновiй атмосферi планети.
   Ну, зосередив увагу i почав: випустив три струмочки, потiм три  кiльця,
а тодi ще три струмочки.  Зачекав  трохи  i  знову  повторив  у  такiй  же
послiдовностi. А хто ж з мiжзоряних мандрiвникiв не  знас  цього  умовного
сигналу бiди? Його запровадили ще у добу вiдважних мореплавцiв. От  тiльки
непокоуло, чи не ловить Азимут гав i  чи  вистачить  у  люльцi  тютюну  на
сигналiзацiю?
   Та,  на  щастя,  пiд  час  спiльних  мандрiв  я  таки  привчив  Азимута
спостерiгати i самостiйно мислити. Ледве вiн побачив димову перiодику,  як
спiвставив усю сукупнiсть фактiв i дiйшов логiчного умовиводу, що це  його
винахiдливий капiтан у такий свосрiдний  спосiб  передас  з  надр  планети
тривожний сигнал 805.
   А  далi  все  вже  було  дуже  просто.  Не  довелося  навiть  викликати
рятувальноу команди. Азимут з його ненормальною силою  прекрасно  впорався
сам один.
   Хоч  якою  небезпечною  була  для  мене  ця  пригода,  та  я  залишився
надзвичайно задоволений. Адже разом  з  планетою  Небрехою  було  розвiяно
головну тасмницю космологiу - секрет народження планет! А - я ж навiть  не
збирався розгризати цей горiшок!
   Вiдкриття було таке видатне, що мене заочно обрали почесним членом усiх
наявних академiй ще  до  трiумфального  повернення  на  Землю.  От  тiльки
дипломи я кудись заткнув, а тепер сам не знайду...
   Та, якщо подумати, навiщо вам дипломи? Хiба бракус  iнших  переконливих
доказiв? Ось я перед вами, живий i здоровий. Ось моя  рятiвниця-люлька.  А
планети Небрехи нема, хоч шукайте уу на небi з  найпотужнiшим  телескопом.
Коли  не  вiрите,  запитайте  першого-лiпшого   астронома.   Кожен   охоче
пiдтвердить моу  слова!  Справа  в  тiм,  що  розгнiваний  Азимут  розвiяв
планетупастку по всiй периферiу Сонячноу системи.  уу  навiть  не  встигли
сфотографувати...
   ...Капiтан делекого мiжзоряного плавання Небреха замовк. Вiн неквапливо
постукав кратером люльки по бильцю крiсла i знову потягнувся до капшука.
   А я сидiв, до краю вражений його неймовiрною розповiддю, i нiяк не  мiг
зiбратися з думками. Вони тiкали вiд  мене  навсебiч,  немов  галактики  у
Всесвiтi. Та все ж пiдсвiдомо я вiдчув,  що  Небреха  обминув  якусь  дуже
важливу подробицю, без якоу вся його сповiдь виглядала незавершеною.
   Я задумливо пiдвiв очi i  раптом  побачив  на  стiнi  лопату,  про  яку
геть-чисто забув.
   Ось вона - нез'ясована подробиця!
   - Капiтане, - нагадав я господаревi, бо наука не терпить бiлих плям,  -
а що спiльного з тасмницями космогонiу мас оця садова лопата?
   - Справдi! - схаменувся  капiтан,  але  замiсть  вiдповiдати  заходився
зосереджено заряджати люльку тютюном.
   Наш вчений друг запопадливо пiднiс йому палаючого сiрника.
   А коли навколо голоу,  як  шкiльний  глобус,  голови  Небрехи  попливли
легенькi хмарки, вiн хитро примружився i зауважив:
   - А ви що? Невже серйозно вважасте, що штурман  Азимут  патрав  планету
Небреху голими руками?





   Початок цьому дивовижному (з якого боку Всесвiту не поглянь)  вiдкриттю
в галузi небрехознавства поклала випадкова  зустрiч  з  людиною,  про  яку
навiть капiтан Небреха завжди згадус з нечуваною прихильнiстю  i  дозволяс
собi люб'язно величати уу своум найдорожчим другом. Пiсля  цiсу  куценькоу
характеристики вам вже  й  самим  буде  втямки,  що  мовиться  про  колись
вiдомого на всiх космiчних трасах  мандрiвника,  а  нинi  викладача  школи
космонавтiв  капiтана  Козира.  Згадуючи  тепер  цю  зустрiч,  я  мимоволi
замислююся над дiалектичною причиннiстю всесвiтньо-iсторичних  явищ  -  як
ото наслiдки буденного дрiб'язку  раптом  набувають  воiстину  галактичних
масштабiв...
   Але - до дiла!
   Одного дня я пiшов на консультацiю до Iнституту галактологiу з  деякими
нотатками iз життя i дiянь капiтана далекого мiжзоряного плавання Небрехи.
Коли це з павiльйону "Соки-води" долинув оглушливий голос:
   - Грiм i блискавка! Знаменитий бiограф Небрехи власною персоною! Та  ще
з новим рукописом на борту! Ану, гальмуй!
   I  що  ви  думасте?  Весь  вуличний  рух  завмер:  приголомшенi   водiу
автотранспорту вирiшили, що запрацював гучномовець ОРУДа.
   Скло у павiльйонi задеренчало i розсипалося, а в новоутвореному  виломi
виникла кремезна постать капiтана Козира з пляшкою "Киувськоу" мiнеральноу
в однiй руцi i склянкою в iншiй. Його сяюче, мов весняне сонечко,  обличчя
щедро випромiнювало теплi, зичливi усмiшки. Але за спиною капiтана я вмить
спостерiг ще й iншi постатi,  якi  з  похмурою  рiшучiстю  наближалися  до
нього. Явно, з метою вiдшкодувати матерiальнi збитки. Хiба ж ух  цiкавить,
у який спосiб капiтан Козир  розтрощив  вiтрину  -  необережним  рухом  чи
необережним пiдвищенням голосу?
   I поки капiтан Козир вiдраховував заактованi грошi, я прикро думав  про
те, якоу непоправноу шкоди завдають науцi люди, далекi од сучасних  знань.
Таж капiтана слiд розцiлувати i  гаряче  потиснути  руку  за  дорогоцiнний
внесок у шкiльний курс фiзики! Адже невимушений вчинок вельми гучномовного
зорепрохiдця значно збагатив би той  роздiл  пiдручника,  де  йдеться  про
ефект  резонансу.  Уже  котрий  десяток   лiт   дiтям   розповiдають   про
давнiй-прадавнiй випадок, коли солдати йшли в  ногу  по  мосту,  вiд  чого
бiдолашний мiсток i розвалився. I, як це не  дивно,  хоч  вже  добрих  два
столiття солдати по мостах не ходять взагалi, бо  геть  усi  моторизованi,
цей застарiлий факт досi тримасться у пiдручниках.  А  якби  написали  про
капiтана Козира?
   Аж ось капiтан Козир одержав квитанцiю i щасливо видерся iз "Сокiв-вод"
з незамоченою репутацiсю.
   - Мiй юний друже! - радiсно заволав вiн,  знову  анiтрохи  не  шкодуючи
своух  голосових  комунiкацiй.  -  Куди  це  ви   прокладасте   курс?   На
консультацiю? Ага!.. В Iнститут галактологiу? Ого!.. Але про який iнститут
може йти мова, коли  мiж  нами  вiдбулася  така  присмна  стиковка?..  Хоч
скiльки у мене клопотiв, але я знайду час, щоб  особисто  проконсультувати
ваш курiкулюм  вiте!  [curricilum  vitae  (лат.)  -  життсопис  або  певнi
вiдомостi з життя  якоусь  видатноу  особи]  Вам  просто  пощастило!  Адже
науковцi iнституту нiколи не пiднiмалися до моух зоряних висот!
   За якихось пiвгодини я вже прибув на надiйному буксирi у  фарватерi  за
капiтаном Козирем до його затишноу хатини.
   По  стiнах  невеличкого  котеджу  капiтана  замiсть  дикого   винограду
в'юнилися культурнi заростi  гiбридизованоу  висококалорiйноу  хлорели,  а
вздовж  правобортноу  призьби  точно  за  ранжиром   вишикувалася   дюжина
рiзнокалiберних  дiжок,  з  яких  линули  присмнi  пахощi   пастеризованоу
закваски, з якоу виготовляють улюблений харч  космонавiгаторiв.  В  усьому
вчувалася звичка хазяуна до зразкового космiчного  ладу  i  дбайлива  рука
робота Малюка. А ось i вiн сам привiтно вiдчиняс дверi - сумлiнний  хатнiй
господар у бувалому в бувальцях жерстяному фартусi, де-не-де вже  латаному
металевими кришками вiд консервних бляшанок,  i  цiлим  букетом  кухонного
начиння у руцi.
   - Гей, Малюче! - гримнув господар густим командорським  басом.  -  Ану,
покажи нашому спiльному друговi, чим ми багатi i як йому радi! Всi припаси
- з трюмiв на палубу! Аб овоускве ад маля! [ab ovousque ad mala  (лат.)  -
вiд яйця до фруктiв (у древнiх римлян обiд починався  з  ясць  i  кiнчався
фруктами), тобто, все без винятку]
   Того дня знаменитий робот Малюк перевершив самого  себе.  Вiн  частував
нас стравами, якi не снилися навiть найбiльш досвiдченому  в  усiх  кухнях
Сонячноу системи гурману. Ми ласували смаженими марсiянськими  хрустяками,
смакували нiжнi венерiанськi вервечки,  що  мешкають  лише  у  надзвичайно
рiдкiсних пiдгрунтових затоках з власного соку, не  могли  вiдiрватися  од
бiлоцеркiвського салату з тисячi i одного сорту гiбридизованоу хлорели, що
вiдбруньковусться  молдавськими   помiдорами,   нiжинськими   огiрками   i
маркiвською цибулею. А наш на диво вмiлий кухар  з  насолодою  заправлявся
рiдким машинним мастилом, в якому плавали апетитнi рiзноколiрнi  кружальця
гуталiну. Додайте до цього розкiшного меню  ще  й  вчену  бесiду  з  таким
ерудитом, як капiтан Козир, i ви матимете хоч вiддалене  уявлення  про  це
незабутнс бенкетування: мiжзоряний практик любив, за афористичним висловом
Горацiя, утiле дульцi мiсцере [utile dulci  miscere  (лат.)  -  посднувати
присмне з корисним].
   А потiм ми з  келихами  прохолодних  коктейлiв  зручно  розмiстилися  у
фотелях  i  поклали  ноги  на  моторошнiй   шкурi   iклорукого   одноокого
звiробраза,  хтозна-коли  упольованого  господарем.  Ця  хижа  i  жорстока
звiрюка водиться на кiльцях Сатурна, вiд чого  на  нещасних  кiльцях  досi
немас жодного  туристського  маршруту,  а  тiльки  мисливськi  стежки  для
природжених вiдчайдух.
   - Мiй юний друже, - доброзичливо  загув  капiтан  Козир,  не  забуваючи
акуратно спорожняти келихи, якi  йому  з  вправнiстю  добре  налагодженого
автомата  пiдносив  робот  Малюк,  -  вашi  правдивi  нотатки  зайвий  раз
засвiдчили  завбачливiсть  мого  друга  капiтана  Небрехи.   Вони   довели
доцiльнiсть його чудернацькоу манiу, якiй я завжди дивувався, - звозити  з
космiчних путiвцiв рiзний мотлох.
   Щиро кажучи, я аж зашарiвся  вiд  цiсу  неочiкуваноу  лiтературознавчоу
похвали.
   - Ще б пак! - захлинався у дифiрамбах капiтан Козир на повних регiстрах
свого неможливого голосу. - Якби не  отой  непотрiб,  що  так  страхiтливо
захарастив домiвку Небрехи i який, без сумнiву, викликав би панiчний жах у
будь-якоу  хатньоу  господарки,  людство  й  понинi  було   б   позбавлене
найцiннiших сторiнок всесвiтньоу  хронiки  зоряних  звитяг.  Але  й  цього
замало! Якби не ваша допитливiсть вiдданого науцi  дослiдника,  увесь  цей
небрехiвський смiтник й досi лежав би мертвим вантажем!  Адже  надприродна
скромнiсть мого космiчного колеги не дозволила б йому прохопитися й словом
про свою колекцiю. Але в той же час Небреха не лишить нерозв'язаним  жодне
запитання, якщо воно розумно поставлене. А ви, мiй  вчений  друже,  у  цiй
галузi вiдзначилися виИятковими здiбностями!
   Атож, капiтан Козир - то вам не конкуренти  з  iнституту  галактологiу,
якi над усе полюбляють вiдшуковувати в моух працях самi недолiки.
   -  Ви  спромоглися  яскраво  змалювати  романтичнi,  але   й   сповненi
несподiванок i небезпек шляхи до зiрок! - ревiв мiй консультант, аж хатина
здригалася, мов пiд час нiколи не  бувалого  у  Кисвi  землетрусу.  -  Пер
аспера ад астра! [per aspera ad astra (лат.) - крiзь терни до зiрок]  Але,
вибачте на словi, у ваших працях наявний елемент випадковостi.
   От i масш! А я тiшився...
   - Я не вбачаю у ваших розвiдках системи! Не вiдчуваю  в  них  свiдомого
наукового пошукуi  Побачили  грудку  землi  -  пишете  про  грудку  землi,
побачили вiник з хлорели - то й шкварите про цю  утильсировину...  А  слiд
було б почати з головного! З найдивнiшого!
   - Цебто з чого? - спантеличено пробелькотiв я.
   Отут уславлений капiтан Козир нахилився до мене i, мов змовник, мало не
прошепотiв (чим мене, власне, й найбiльше вразив):
   - Про секрет  довголiття  нестарiючого  капiтана  Небрехи...  Оце  i  с
тасмниця номер один!
   - Чому? - тупо запитав я, не годний хоч щось второпати.
   - А тому! Я знайомий з капiтаном не одне  столiття  умовного  бортового
часу, знаю, що кажу! Капiтан успiшно торував мiжзорянi  путiвцi  ще  тодi,
коли я безвусим юнаком про це тiльки мрiяв. I що ж? Нинi ми виглядасмо, як
однолiтки, а дехто всерйоз вважас, що я старiший за Небреху! Це факт, а не
фантазiя: який Небреха був колись, такий вiн i понинi!  Ось  де  ховасться
його  найбiльша  тасмниця!  А  ви  собi  оповiдасте  про  роботiв  та  про
стрибунцiв...
   Отак  капiтан  Козир  окреслив  величезну  i,  треба  визнати,  ганебну
прогалину в моух творчих розробках. Але з  якою  товариською  делiкатнiстю
розкрив вiн менi очi, скерував на магiстральний науковий пошук!
   Я схвилювався, мов гончак, що зачув  дичину,  i  рiшуче  потягнувся  до
свого капелюха.
   - Куди це ви? - пiдвiвся й хазяун.
   - До каси попереднього продажу квиткiв, - вiдрапортував я з  металевими
iнтонацiями робота Малюка. - Завтра ж вилiтаю на пiвдень.
   - Оце так одразу! Та ще з порожнiми руками? Гей, Малюче! Ану приготуй у
путь нашому юному друговi бутерброди з  хлорели  i  пасти!  Та  не  забудь
натоптати космiчним харчем  торбину  для  славного  капiтана  Небрехи!  Ад
вальорем! [ad valorem (лат.) - вiдповiдно до цiни, тобто, гiдно особи]


   Щиро кажучи, коли я прибув  до  садиби  капiтана  далекого  мiжзоряного
плавання Небрехи, у мене в головi вже надiйно  запанувала  якась  суцiльна
мiшанина з диких i суперечливих думок. Жах! Де тут за таких  несприятливих
умов, коли в головi сумбур замiсть  злагоди,  мрiяти  про  плiдну  наукову
роботу? Адже загальновiдомо, що добре праця йде тодi, коли думка - одна за
всi, а всi за одну!
   А розбурхала мене так загадкова, але слушна пiдказка капiтана Козира.
   Коли i як мiг помолодшати капiтан Небреха?  Яким  чином  вiн  спромiгся
повернути уже прожитi роки, що  виглядас  на  ровесника  капiтана  Козира?
Може, вiн теж втрапив у згубнi обiйми протилежного часу, як ото сталося  з
його вiрним штурманом? Та нi. Бо нинi капiтан  Небреха  не  палив  би  оце
передi мною  свою  традицiйну  люльку,  а  разом  з  Азимутом  навчався  б
уму-розуму у школi для обдарованих дiтей.  Чи,  можливо,  мiжзоряний  вовк
свого  часу  таки  спокусився  та  й  продегустував  елiксир  молодостi  з
кошмарного  келиха  магiстра  Кiмiхли?  Але  й  це  припущення   видасться
безпiдставним. Якби Небреха спокусився на оте пекельне вариво, вiн би нинi
не вiдав про добрий шмат з власноу бiографiу. Хiба  ж  за  таких  обставин
щось важить метрична довiдка з бюро записiв  актiв  громадянського  стану?
Адже Небреха вiдвiдав Землю, коли ще й людства на нiй не булоу Отакоу!
   А  вiн  сидить  собi  у  командорському  крiслi,  розважливо  посмоктус
люлечку, нiби це не вiн шугав у просторi, а хтось iнший,  старiший  навiть
за найпрадавнiшу сгипетську мумiю...
   Сонце, мов яскраво-червоний мiдний гонг, зависло над шовковою  гладiнню
розiмлiлого моря. Денна спека поволi розчинялася у дзвiнкому, як бурульки,
гiрському повiтрi, що спускалося зеленими схилами з одвiчно бiлих кряжiв..
Природа нiби тамувала подих, готуючись до одвiчно  вражаючого  видовиська,
коли сонячнi променi звiльнять небо  по  всьому  виднокраю  i  вiдчиниться
велетенський iлюмiнатор в чорну красу зоряного безмежжя.  Чи  знали  б  ми
щось про Всесвiт, про незбагненне далекi свiти, якби  Земля  оберталася  в
системi двох або й трьох Сонць i нiч нiколи б не огортала планету, чаруючи
i  хвилюючи  своуми  небесними  принадами  i  тасмницями?  Чи  породила  б
Земля-матiнка за умов нескiнченного, невмирущого  дня  Птолемея,  Джордано
Бруно, Галiлео Галiлея, Iсаака Ньютона та Альберта  Ейнштейна?  Ми  любимо
свiтлий, сонячний день - час працi й творiння, але ми  любимо  i  тасмничi
чари ночi - час мрiй, кохання i роздумiв. Що ж бiльше  важить  -  день  чи
нiч? Не знаю. Але без зоряних ночей не було б зоряних буднiв.  Сонце  дало
землi Життя,  нiч  -  Думку...  Ось  уже  над  обрiсм  блакитною  перлиною
засвiтилася Венера. Ще трохи, i  в  допитливi  очi  людей  знову  бентежно
втупляться срiбнi, незворушнi очi галактик...
   Та годi фiлософствувати. Час братися i до дiла. Зрештою, я примандрував
аж на Чорноморське узбережжя не для того, аби  поДумки  продиратися  крiзь
дiалектичнi хащi. Але, скажу наперед, я  й  гадки  тодi  не  мав,  що  моу
роздуми були тодi цiлком слушнi, бо ух продовжив свосю  химерною  оповiддю
капiтан Небреха...
   - Капiтане, - хитро закинув я  гачок,  рiшуче  беручись  до  справи,  -
заприсягаюся усiма знаками Зодiака, що ви - таки дивовижна людина.
   Небреха пильно  глипнув  на  мене  крiзь  випадкове  вiконце  у  хмарах
оточуючого його  тютюнового  диму,  але  нiчим  не  заперечив  мого,  слiд
визнати, вельми зухвалого, хоч i цiлком справедливого, твердження.
   - Коли дивишся на вас, - виспiвував  я  свосу,  -  мимоволi  спадас  на
думку, що ви не старiсте, як i сам Всесвiт. Он капiтан Козир каже,  що  ви
торували мiжзорянi путiвцi ще тодi, коли вiн безвусим юнаком про це тiльки
мрiяв, а нинi виглядасте на його однолiтка. Бiльше того: дехто вважас,  що
капiтан Козир старiший за вас!
   Я передихнув, щоб запитати про головне:
   -  Певно,  ви,  капiтане,  на  якихось   свiтах   заволодiли   секретом
довголiття?
   - Точнiше було б сказати не "на свiтах", а "на чорнотах",  -  загадково
зауважив капiтан Небреха, який понад усе  полюбляв  абсолютну  точнiсть  у
визначеннях. -  Окрiм  того,  не  я  заволодiв  отим  секретом,  а  секрет
довголiття запанував над мосю  скромною  особою...  Але  скажiть,  молодий
чоловiче, чи не мiй зоряний колега, про якого ви оце були ласкавi згадати,
напоумив вас на такi хитрi пiдступи? - запитав вiн i завершив свою думку в
улюбленiй манерi капiтана Козира: - Хiк Родус, хiк сальта!
   З мого боку було б безглуздо заперечувати. Ще вважатиме Небреха мене за
безсоромного хвалька, який привласнюс чужi гiпотези! Адже галактичний вовк
зовсiм недвозначно процитував  завершувальний  рядок  з  байки  Езопа  про
одного хвалька, котрий запевняв, що на островi Родос вiн робив  неймовiрно
довжелезнi стрибки, та ще посилався на вигаданих свiдкiв. А йому  сказали,
що свiдки не потрiбнi i ядуче додали: "Тут Родос, тут  i  стрибай".  Атож!
Вiд зоряного бувальця несила приховати жодноу тасмницi!
   - Ваша правда, - мусив визнати я. - Але й  сам  капiтан  Козир  даремно
сушить голову над вашою загадковою вiковою властивiстю.  Воно  й  справдi,
коли подивитися на вас...
   - Якби свого часу, - зупинив мою недолугу балаканину капiтан Небреха, -
я не наважився на жаский i вельми небезпечний експеримент, ви  б  нинi  не
мали честi вивчати мене, хiба що на архiвнiй фотокартцi...
   Вiн на хвильку замовк, аби ввiмкнути  шнур  електрокавника  в  розетку,
розклав на журнальному столику люльку, тютюн, сiрники та попiльничку,  аби
щомитi були напохватi, i задумливо докинув:
   - Авжеж, якби свого часу я не наразив власного життя на небезпеку, я  б
нiколи не побачив галактику Чорних Сонць, i нинi, напевно, не я, а капiтан
Козир забирав би у вас дорогоцiнний час космiчними спогадами.
   Як не с, а Небреха таки вмiс iнтригувати, Самi  подумайте  -  галактика
Чорних Сонць! Бр-р! Аж мурашки по спинi  бiгають,  нiби  ти  сидиш  не  на
березi моря, а завис  у  космiчному  просторi  в  скафандрi  з  пробоунами
завбiльшки з найдрiбнiшого мiкроба.
   А капiтан Небреха хлюпнув у фiлiжанки по кавi  i  неквапом  почав  свою
дивовижну розповiдь.


   - Усе почалося з так  званоу  ентропiу,  або,  коли  простiше  сказати,
систематичного збiльшення хаосу у Всесвiтi.
   Коли я вперше начитався про тую ентропiю,  то  аж  моторошно  стало.  З
математичних формул з усiсю очевиднiстю  випливало,  нiби  вже  й  пальцем
кивнути небезпечно. Бо кивнути пальцем -  це  зробити  певний  рух,  тобто
посилити навколо себе силове поле, отже, ще в  бiльший  енергетичний  хаос
занурити всесвiтню ентропiю. I слово ж вигадали гемонське яке!  Та  справа
не в словi, а в тому, що, мовляв, коли той хаос дiйде критичноу межi, весь
Всесвiт вибухне, як цистерна з  бензином,  коли  туди  вкинути  запаленого
сiрника. Можете собi це уявити? Весь Всесвiт у спопеляючому вогнiу
   Над тiсю ентропiсю не один вчений  посивiв  i  висушив  собi  мозок.  З
формул недвозначно випливало, що аби  врятувати  наш  рiдний  Всесвiт  вiд
неминучоу  погибелi,  необхiдно  штучно  зменшити   фатальне   накопичення
ентропiу. А як його зменшити, коли усi галактики,  туманностi,  сузiр'я  i
свiтила-одинаки щомитi  випромiнюють  таку  силу  енергiу,  що  уу  навiть
порiвняти неможливо з енергетичним потенцiалом нещасного пальця. Примусово
гасити зiрки, чи що? Чи, може, виморозити  усi  галактики?  Та  поки  одну
зiрку заллсш, як друга вже десь народиться.  Авжеж,  химерна  та  штука  -
ентропiя!
   Але мене весь час не покидала думка, що якби з  боку  ентропiу  справдi
iснувала якась  реальна  загроза,  Всесвiт  ще  мiльярди  рокiв  тому  так
бабахнув би, що й астероудiв було б не зiбрати.  А  планет  -  i  поготiв.
Замiсть планетних  систем  навколо  буяючих  Сонць  крутилися  б  вогненнi
колеса...
   Чому ж свого часу Всесвiт не вибухнув i досi не вибухас? Висновок один:
не вибухас за браком доброу конденсацiу  хаосу.  А  куди  ж  тодi  поринас
променева енергiя? Хто висмоктус i поглинас  уу  критичнi  надлишки?  Адже
просто узяти та й випаруватися вона не могла, бо це суперечило б  законовi
збереження енергiу.
   Але навряд чи хто вiдшукав би на цi запитання пристойнi вiдповiдi, якби
одного разу я не опинився в галактичнiй системi Чорних Сонць.
   Не буду критися, мене пройняв мимовiльний жах,  коли  я  вперше  уздрiв
чорнi сузiр'я i вугiльнi  туманностi  на  тлi  бiлого  i  блискучого,  мов
гiрський снiг, космiчного простору. Зрозумiйте мене  вiрно:  щойно,  якiсь
мiзернi секунди тому, я милувався звичною  панорамою  Всесвiту  -  веселим
мереживом яскравих зiрок  на  традицiйно  чорному  оксамитовому  фонi,  аж
раптом масш - суцiльне сяюче молоко, або, якщо змалювати  точнiше,  чисте,
променисто-бiле полотно, нещадно прошите кимось з  дробовика,  зарядженого
рiзнокалiберним  шротом.  Розмiром  од  головки  англiйськоу  шпильки   до
квасолини.
   Було вiд чого вжахнутися - такими неймовiрними  несподiванками  Всесвiт
ще нiколи мене не пригощав. Про всяк випадок, я припустився  заспокiйливоу
думки, що ото перший з навiгаторiв зiткнувся з якимсь  не  вiдомим  науцi,
феноменальним космiчним маревом. А вирiшив так тому, аби  не  припуститися
гiршоу думки - що це  в  мене  вiд  старостi  зiр  зiпсувався.  I  в  який
недоречний момент - коли я мандрував у часi i просторi сам  один,  бо  мiй
вiрний штурман Азимут вже вiдвiдував школу для  обдарованих  дiтей.  Гiрко
зробилося менi. У Всесвiтi навiть така дрiбниця, як термометр, що вийшов з
ладу, може стати фатальною.  А  що  вже  казати,  коли  розладнасться  сам
навiгатор?
   "Ех, капiтане,  старий  мiжзоряний  вовчисько!  -  почав  сам  по  собi
справляти панахиду. - Вiку в тебе, ревматику (а ревматизм я придбав,  коли
загубив ногу, - пiсля катастрофи на кометi Галлея), як у кози хвоста!"
   Воно дiйсно - пожив, нiвроку. Таж хiба я тодi гадав, що  отой  солiдний
багаж рокiв мене, зрештою, i врятус? Атож! Якби того разу мiй штурман  був
на борту, вiн би вже нiколи не ходив до школи обдарованих  дiтей  -  йому,
без сумнiву, забракло б прожитих рокiв, щоб вийти з тiсу скаженоу  пригоди
живим i здоровим...
   Але повернемося до розповiдi.


   Справжнiй дослiдник, дощенту вiдданий  науцi,  нiколи  не  губиться  за
будь-яких обставин. Коли iншi  втрачають  голову,  панiкують  i  внаслiдок
безславно гинуть без  усякоу  користi  для  людства,  справжнiй  науковець
спокiйно вивчатиме нове для себе явище. Скажiмо, що  зробив  староримський
вчений Плiнiй Молодший, коли вулкан  Везувiй  вивергав  полум'я  i  сiрку,
ховаючи пiд магмою Геркуланум i Помпею? Полiз у саме пекло,  аби  докладно
вивчити страхiтливе стихiйне явище!
   Зрозумiло, я навiть не думав рiвнятися до героучного вчинку Плiнiя. Вiн
пiшов у вогонь  на  очах  у  людей,  отже,  були  свiдки,  якi  зворушливо
засвiдчили його безмежну вiдданiсть науцi. А я  дiяв  за  набагато  гiрших
обставин, самiтний, як палець, бозна на якiй вiдстанi  вiд  матiнки-Землi,
отже, якби загинув, нiкому  було  б  згадати  про  вiдчайдушну  смiливiсть
капiтана Небрехи.
   Але хоч за яких несприятливих  умов  опинився,  розуму  не  втратив.  У
ракетi незвикло свiтло,  як  вночi  на  святковому  Хрещатику,  а  я  собi
незворушно спостерiгаю поведiнку численних навiгацiйних  приладiв.  Як  не
дивно, а вони теж  не  показилися.  Що  то  значить  -  особистий  приклад
командора! Коли дивлюся - тисяча  астероудiв!  -  покажчик  шукача  планет
вказус на наявнiсть з лiвого борту чималого космiчного тiла, придатного до
життя. Вiдстань - якихось кiлька десяткiв тисяч кiлометрiв.
   Планета!!!
   Тiльки за умов отого несамовитого штучного освiтлення я не  помiтив  уу
неозбросним оком.
   "Оце пощастило! - зрадiв я. - Буде твердий грунт пiд ногами! Хай хоч на
курявних стежинах цiсу далекоу планети залишаться моу слiди..."
   Та, скажу я вам, менi пощастило ще бiльше, нiж я сподiвався, -  планета
була густо заселена розумними iстотами. На жаль, нововiдкрита цивiлiзацiя,
на перший погляд, не являла нiчого цiкавого для космiчноу iстотологiу.  Не
було у мешканцiв планети трьох, а то й  чотирьох  очей  замiсть  двох,  не
носили вони на макiвцi вусикiв-антен замiсть нормальних вух, не  стрибали,
спираючись на пружний м'язистий хвiст, i не мали крил, хоча  б  у  виглядi
малих атавiстичних вiдросткiв. Вони були  подiбнi  до  моух  загублених  у
зорянiй безоднi землякiв, як двi краплi дистильованого H2O. Копiу людей та
й годi! Не криюся, якби не суцiльно  сяюче  небо  й  чорне,  холодне  коло
замiсть сонця у зенiтi, я б тодi запiдозрив, що якимось незбагненним чином
повернувся на рiдну планету.
   Та оця вражаюча  подiбнiсть  не  завадила  тубiльцям  зустрiти  мене  з
небувалою урочистiстю. Ви б тiльки бачили, як  мене  зустрiчали!  Нiде  до
того я не чув таких  палких  вiтань,  такого  радiсного  галасу,  нiде  не
спостерiгав такого непiдробного подиву i бурхливого, як море, захвату,  на
жоднiй планетi не бачив стiльки захоплених очей i щирих, сповнених  любовi
та безмежноу симпатiу усмiшок, як  на  цiй...  Сто  Чорних  Сонць  на  мою
голову, коли я хоч на пiвслова перебiльшую!
   Однак ви й самi  збагнете  ситуацiю,  коли  я  вам  оце  повiдомлю,  що
тамтешнiй бiлий космос  був  не  маревом,  а  найсправжнiсiнькою  одвiчною
реальнiстю. Але докладно про  це  пiзнiше.  Скажу  тiльки,  що  за  таких,
здавалося б, ненормальних природних умов аборигени  планети,  незалежно  з
якого боку уу вони мешкали, нiколи не бачили ночi, бо уся планета  з  усiх
бокiв була оточена безупинним вiковiчним денним освiтленням. А що з  цього
випливас?
   Ось що.
   Тубiльцi й гадки не мали про iншi  свiти.  Адже,  щоб  побачити  свiтло
далеких зiрок, потрiбна нiч, а нiч ум не  снилася  навiть  у  хворобливому
мороцi. Отож вони  не  були  морально  пiдготовленi  до  можливого  вiзиту
iншопланетних братiв по розуму, як iншi цивiлiзацiу,  котрi  мають  зоряне
небо над головою i очi, щоб на  нього  дивитися.  А  навiть  для  морально
пiдготовлених цивiлiзацiй прибуття  iншомовних  космiчних  мандрiвникiв  -
подiя величезноу  всесвiтньо-iсторичноу  ваги,  яка  стихiйно  i  водночас
закономiрно перетворюсться на тривале всепланетне i всенародне свято.  Тож
якою мусить бути радiсть iстот без хоч такоу-сякоу моральноу пiдготовки?
   Так, для них це було диво з див! Людина, така  ж,  як  i  вони,  раптом
впала з неба! Якби тубiльцi були дикунами, вони неодмiнно вважали  б  мене
за Всевишнього i всеверхнього бога. Та, на щастя, нiякi забобони i релiгiу
на цiй казковiй планетi ще не народилися. З цього боку у них все  ще  було
попереду. Але аж нiяк не з мосу провини...
   Одне слово, зустрiчали мене винятково, бо нiхто не сподiвався на прикре
непорозумiння, що вже чигало на всiх, а особливо на мене. Несподiванки  на
нових планетах завше сиплються, як з рогу достатку.
   Я в оточеннi академiкiв, зодягнутих в старовиннi мантiу, i  сивобородих
професорiв з небувалими труднощами продирався  крiзь  розбурханий  натовп,
невтомно вiдповiдав на  невщухаючi  вiтальнi  вигуки,  сам  промовляв  для
годиться поздоровнi  слова,  несхибно  просуваючись  до  трибуни.  Знасте,
перебування на чужiй планетi неодмiнно починасться з трибуни, з врочистих,
iсторичноу  ваги  промов,  з  багатотисячного  мiтингу  на  честь  першого
контакту. Не  знаю,  вiд  кого  це  пiшло,  а  такий  вже  заведено  серед
високорозвинених цивiлiзацiй загальновсесвiтнiй  порядок,  що  зайвий  раз
свiдчить про спiльнi закономiрностi у розвитку iнтелектуального поступу.
   Ледь ми дiсталися до трибуни, як неозорий натовп почав скандувати:
   - Iнтерв'ю! Iнтерв'ю! Iнтерв'ю! Промовцiв на мило!
   Отож опинився я перед шеренгою мiкрофонiв, i розпочалося оте  знамените
iнтерв'ю, яке транслювалося по всiй планетi i через яке я вперше у  свосму
життi потрапив до психiатричноу лiкарнi. Але хто ж на мосму мiсцi  мiг  би
оцю халепу передбачити? Кому спало б на думку, що правдива  розповiдь  про
успiхи  земноу  науки  i  технiки  будуть  сприйнятi  як  безвiдповiдальнi
теревенi несумнiвного божевiльного?
   Вiд таких несподiванок й справдi можна з'ухати з глузду.
   - Вельмишановний капiтане Небрехо, -  солодко  заспiвав  найславетнiший
мiсцевий газетяр, весь - з голови до п'ят  -  обвiшаний  фотоапаратами,  -
звiсно, ми ще не можемо робити остаточних  висновкiв,  бо  наше  iсторичне
знайомство  поки  що  надто  поверхове,  але,  судячи  з  ваших   побiжних
теоретичних зауважень, манери  мислення  i  технiчного  спорядження,  нашi
цивiлiзацiу перебувають на одному рiвнi суспiльного поступу. Чи,  може,  я
помиляюся?
   - Гадаю, що ваша гiпотеза непомильна, - вiдповiв я. - Мiж iншим, я теж,
i зважте - цiлком самостiйно, дiйшов до тотожних висновкiв,
   - Присмно  чути!  -  приязно  осмiхнувся  газетяр,  а  натовп  вибухнув
гучними, довго не стихаючими оплесками. - Якi  ж,  якщо  це  не  державний
секрет, перспективи розвитку вашоу науки i технiки?
   Це була вiдповiдальна мить. Адже я в  кiлькох  словах  мусив  змалювати
велич людськоу думки. Я з гордiстю за досягнення  моух  землякiв  розповiв
про штучний харч у  таблетках,  про  енергетичнi  греблi  на  рiчках,  про
кобальтовi гармати як лiкувальне  знаряддя,  розповiв,  що  наука  сягнула
такого велетенського рiвня, що людинi  вже  несила  опанувати  уу  в  усiх
розмаутостях, i  тому  на  допомогу  уй  прийшли  електронно-обчислювальнi
машини i спецiалiзованi роботи, що люди написали мiльярди томiв  художньоу
i науковоу лiтератури, хоч кожна окрема  людина  нездатна  за  свос  життя
прочитати бiльше як десять тисяч томiв.  А  коли  я  почав  оповiдати  про
нечуванi успiхи кiбернетики i суцiльноу автоматизацiу,  газетяр  здивовано
запитав :
   - А навiщо вам усе це?
   - Як це навiщо? - у свою чергу запитав  я.  До  того  ж  спостерiг,  що
багатотисячний натовп якось насторожено застиг.
   - Навiщо ви ускладнюсте собi життя? - уточнив свос запитання газетяр.
   -  Хiба  ж  задоволення  усiх  духовних  i  матерiальних  потреб  -  це
ускладнення життя? - украй вразився я.  -  Наша  мета  -  духовно  вiльна,
гармонiйно розвинута людина!
   - Про яку ж духовну  свободу  може  йти  мова,  коли  людина  у  свосму
повсякденному  життi   в   усьому   залежить   вiд   промислово-технiчного
потенцiалу? - вже зовсiм кисло запитав iнтерв'юер, а в його очах з'явилися
полохливi  вогники.  -  Хiба  ж  можливий  гармонiйний  розвиток  за  умов
примiтивноу вузькоу спецiалiзацiу?
   Я не годен був хоч щось  второпати.  Над  величезним  майданом,  вщерть
заповненим тубiльцями, зависла зловiсна цвинтарна тиша.
   А зарозумiлий iнтерв'юер позадкував вiд мене на кiлька крокiв,  узяв  у
руку, мов каменюку, важкенький фотоапарат i вороже мовив:
   - Як вам  не  сором,  капiтане?  Лiтня  людина,  а  пропагусте  машинне
рабство, кличете назад, до мороку середньовiччя! А може, ви зовсiм  нiякий
не капiтан? Може, ви втiкач з притулку для уражених ганебними  пережитками
минулого?  Може,  усi  вашi  теревенi  -  атавiстичний  прояв  хворобливоу
фантазiу?
   Вiн таки недарма задкував i  озброувся  фотоапаратом!  Та  це  його  не
врятувало. Я одним скоком опинився бiля нього, згрiб в обiйми i заволав:
   - Гей, люди! Кличте швидку допомогу! Божевiльний на трибунi!
   Мушу визнати, що двiчi кликати швидку допомогу не довелося.  Те,  що  я
тiльки тепер збагнув,  присутнi,  певно,  зрозумiли  одразу,  i  машина  з
червоним хрестом була викликана заздалегiдь. Вона з пронизливим виттям вже
просувалася крiзь натовп до  трибуни.  А  коли  з  неу  сипонули  статурнi
санiтари, я полегшено зiтхнув.
   Аж тут сталося неймовiрне. Замiсть  приборкати  здурiлого  iнтерв'юера,
вони мовчки почали викручувати руки менi.
   - Ви що, всi тут причиннi? - образивсь я.  -  Хiба  ж  так  зустрiчають
iншопланетних гостей? Чи у вас скасованi закони гостинностi?
   Але це не справило на них жодного враження. З  однаковим  успiхом  я  б
соромив восьминогiв.
   - На помiч! - заволав я в усi мiкрофони, але натовп вiдповiв  глузливим
реготом - нiхто й не збирався мене боронити.
   Я вiдчайдушне борсався серед дужих санiтарiв. Та сили були  нерiвнi.  А
коли на мене силомiць натягли гамiвну сорочку, годi було  пручатися.  Адже
боронитися в гамiвнiй сорочцi ще важче, анiж  бiгти  наперегони  в  мiшку.
Наступноу митi мене, мов  лантух,  вкинули  в  роззявлену  пащу  машини  з
божевiльнi.


   Ув'язнення мос тривало довго. Та не скажу, щоб воно  впливало  на  мене
зле. Зразковий медичний нагляд, чудовий санаторний розклад дня,  вчасна  i
висококалорiйна ужа - усього  цього  я  довго  був  позбавлений.  А  тепер
надолужував прогаяне. Та й що лишалося робити, коли весь  персонал  вважав
мене невилiковним маньяком?
   Оце загадкове ставлення до мосу особи з боку буквально усiх  аборигенiв
я нiяк не мiг до пуття витлумачити.  А  щоб  врятуватися,  я  конче  мусив
розв'язати цю прикру тасмницю. Iнших шляхiв до порятунку не було.
   Щодня до мене приходив аж до брiв посивiлий  Професор  i  вiв  зi  мною
лагiднi бесiди. Вiн нiколи не суперечив менi, бо побоювався ускладнити мiй
тихий сказ ще й буйним божевiллям. Вiн спокiйно  i  небоязко  вислуховував
моу гордi оповiдки про науковi й технiчнi  досягнення.  Але,  коли  я  вже
гадав, що переконав його, що вiн упевнився в мосму  зразковому  психiчному
станi. Професор тiсу ж митi руйнував моу оптимiстичнi припущення.
   - То у вас вiд  перевтоми,  -  ласкаво  казав  вiн  i,  мов  дитину,  з
батькiвською  нiжнiстю  гладив  мене  по  лисiй  голiвцi.  Визнаю,  у   цi
зворушливi хвилини я й справдi вiдчував себе iдiотом. Самi подумайте, хiба
ж можлива цивiлiзацiя божевiльних?
   - То у вас вийшла  з-пiд  контролю  вищоу  нервовоу  системи  генетична
пам'ять, - жахав вiн мене своуми науковими поясненнями.  -  Те,  що  давно
минулося i було  зафiксовано  численними  поколiннями  вашого  родоводу  в
нервових  клiтинах   як   iнформацiйний   матерiал,   нинi   безконтрольно
вихлюпнулося i заполонило вашу свiдомiсть. I нинi ви нг; годнi  зрозумiти,
що пропагусте самовбивчi iдеу, бо кличете назад, у морок середньовiччя,  i
ще далi  -  в  неможливу  давнину,  коли  нашi  дикi  пращури  iснували  в
страхiтливiй    залежностi    вiд    безжальноу    електроннокiбернетичноу
диктатури...
   Погодьтеся, нормальнiй людинi важко збагнути такi неможливi сполуки, як
дальший поступ  науки  i  середньовiччя,  що  погляд  вперед  с  насправдi
поглядом назад i що золотий вiк - це старезна  минувшина,  час  бездушного
панування фантастично розвиненоу машинерiу. Запевняю вас, якби я ще ранiше
не полисiв, я б тодi неодмiнно посивiв.
   Ну, добре: з вовками жити - по-вовчому вити.  Знову  ж  таки:  в  чужий
монастир зi своум  статутом  не  ходять.  Цi  мудрi  народнi  прислiв'я  я
пригадав,  коли  пiдслухав  розмову  Професора  з  заужджим  психiатричним
свiтилом.
   - Як поводиться ваш дивовижний i такий  рiдкiсний  пацiснт?  -  запитав
новоприбулий корифей. - Не кусасться? Не гарчить? Не бешкетус?
   - Вiн тихий i смирний, - став на мiй захист Професор. - А коли мовчить,
поводиться як цiлком нормальна  людина.  До  того  ж,  незважаючи  на  усю
фантасмагоричнiсть   його   суджень,   вони   не   позбавленi   логiки   i
послiдовностi. Якби не оте прикре божевiлля, вiн мiг би  чудово  викладати
iсторiю.
   - Виходить, поки що зрушень нема?
   - На жаль...
   - Так, рiдкiсний випадок. Подумати тiльки - вiн  вважас  справжнс  небо
чорним з сяючими цятками, коли в дiйсностi все с навпаки!
   - Ех, якби ото  з'ясувати,  на  якому  грунтi  вiн  здурiв!  Дзеркальне
сприймання  свiту  i  закономiрностей  розвитку  суспiльства  наводить  на
думку...
   Але далi я вже нiчого не почув, бо протяг  зачинив  дверi  до  кабiнету
Професора. Втiм, i цього було досить, щоб зробити  певнi  висновки.  Отже,
щодо мене вироблено сталий науковий погляд. Отже, я не подаю жодних  надiй
на видужання. А  коли  так,  то  менi  не  вибратися  з  цiсу  лiкувальноу
в'язницi. Що ж, доведеться пiдкоритися правилам чужоу гри. I  вже  того  ж
самого дня я зробив перший вдалий хiд.
   - Професоре, - мовив я, коли вiн  звикло  завiтав  до  мосу  палати,  -
припускаю, що ви масте рацiю. Але для того, щоб вилiкувати мене, необхiдно
приборкати i запроторити куди слiд повсталу  генетичну  пам'ять.  Хiба  не
так?
   - Чудово, капiтане! - вiд задоволення Професор аж порожевiв. - Саме  це
ми й намагасмося зробити! Я радий за вас,  що  ви  нарештi  це  зрозумiли!
Перший крок до видужування полягас у тому...
   - Але ж. Професоре, - зупинив я його, - аби запроторити генетику,  слiд
створити перевагу або ж вiдновити  пам'ять  вищоу  нервовоу  системи,  яка
вгамус моу розбурханi первiснi iнстинкти. Якщо ж цього не зробити, я тут у
вас вкiнець здичавiю i деградую.
   - Не майте сумнiву, капiтане! - погодився зi мною Професор.
   - Отож я прошу, щоб ви мене хоча б коротенько  познайомили  з  iсторiсю
наукового i суспiльного поступу цивiлiзацiу, а також  ласкаво  забезпечили
вiдповiдною iсторичною i науково-популярною лiтературою.
   - З величезним моум задоволенням! - аж затремтiв од захвату Професор. -
Почнемо хоч би й зараз, аби зцементувати у вашiй  пам'ятi  цю  розмову!  З
вашого дозволу, я запалю...
   Звiсно, я пiдтримав компанiю. Витяг люлечку, тютюнець, i за хвилину  ми
вдвох занурилися у синювато-сивий затишок.
   - Почну, капiтане,  з  казок,  -  мовив  Професор,  -  бо  казки  -  то
найдавнiшi вiдомостi з народноу фантазiу, що колись були втiленi  у  певнi
реальнi образи, а до нас дiйшли як чудернацькi  i  дивнi  вигадки.  Нiяких
вiдомостей, старiших за казки, ми не масмо. Бiльше од того, вже й у казках
не все до пуття розумiсмо.,.
   Я нашорошив вуха.


   - Найбiльш популярнi  зараз  казки  -  це  iсторiу  про  килим-лiтак  i
чоботи-скороходи,  скатерку-самобранку  i  всевидюче  око,  а  також   про
нерозмiнний карбованець...
   Я ледь не схопився i не бовкнув, що в нас точнiсiнько тотожнi казки, та
вчасно стримався. I правильно зробив,  бо  як  невдовзi  з'ясувалося,  тут
казки були на iнший лад.
   - Що ми нинi знасмо про цi речi? - вiв далi Професор. - Тiльки й  того,
що це були  надзвичайно  складнi  хитромудрi  вироби.  Чоботи-скороходи  i
килими-лiтаки  майструвалися  на  основi  антигравiтацiйноу   механiки   i
використовувалися як  найбiльш  надiйний  i  зручний  наземний  транспорт.
Скатерка-самобранка  була  портативним  синтезатором   для   молекулярного
вiдтворення харчових продуктiв. Iнодi уу  програма-меню  сягала  кiлькасот
найменувань. Назва ж всевидючого ока говорить сама за себе - за  допомогою
цього карколомне складного, але мiнiатюрного приладу ви могли  б  побачити
все, що тiльки коулося кожноу даноу митi на планетi. Ясно, усi цi речi, на
перший погляд незамiннi i  кориснi,  викликали  бурю  невдоволення.  Кому,
примiром, було присмно усвiдомлювати, що за  вашими  дiями  задля  розваги
будь-якоу митi  з  хворобливою  цiкавiстю  слiдкус  якийсь  невiдомий  вам
блазень-антипод? Можна сказати, то був не корисний,  а  явно  шкiдливий  i
аморальний винахiд!  Нинi  його  вже  солiдно  спростили  -  до  сучасного
телевiзора на дванадцять наперед вiдомих програм.
   Та це що! От з нерозмiнним карбованцем таки було справжнього клопоту!
   Нерозмiнний карбованець ви одержували в день повнолiття,  коли  обирали
собi професiю i ставали на стежку самостiйного життя, незалежнi  i  вiльнi
вiд достаткiв батькiв.  Але  рiч  полягала  в  тому,  що  хоч  нерозмiнний
карбованець мав кожний, та самi карбованцi були не однаковоу  вартостi.  У
кожному окремому карбованцi були врахованi потреби  кожноу  iндивiдуальноу
особи. Якщо ви, примiром, володiли однiсю мовою, то  на  свiй  карбованець
нiзащо не змогли б придбати iншомовних книжок, бо не  мали  в  них  жодноу
потреби. Але були й речi,  що  цiкавили  всiх,  як,  скажiмо,  рiзносортнi
скатерки-самобранки. Синтезатор найвищого гатунку  на  кiлькасот  назв  ви
мали змогу одержати, якщо Посiдали чiльне мiсце в державному управлiннi  i
за своум службовим становищем мусили влаштовувати гучнi прийоми. Якщо ж ви
обiймали скромну посаду, то володiли низькосортним синтезатором з  штучним
добором комплексних снiданкiв,  обiдiв  та  вечер  на  двi-три  особи.  Це
викликало жахливi антагонiстичнi  протирiччя.  Нинi  ми  злiквiдували  цей
ганебний недолiк, що сiяв ворожнечу у суспiльствi, бо вже кiлька  столiть,
замiсть    скатерок-самобранок,    випускасмо    книжки     з     тисячами
найрiзноманiтнiших кулiнарних рецептiв. Обирай собi сам страви i готуй  на
власний смак i розсуд.
   Або  вiзьмемо  чоботи-скороходи.  Примiром,  ви  ревматик,  але   масте
незначнi  особистi  потреби,   в   котрих   враховано,   що   багатомiсний
комфортабельний килим-лiтак вам нi до чого. От  i  мусили  човгати  в  тих
осоружних чоботах до скону рокiв.
   Внаслiдок  отiсу  неймовiрноу  рабськоу  залежностi  од,  здавалося  б,
чудових речей на планетi весь час спалахували заколоти,  кривавi  бунти  i
жахливi  повстання.  Гинули  матерiальнi  цiнностi,   палали   сховища   з
синтезаторами, на смiтниках купчились цiлi горби нерозмiнних  карбованцiв,
пiд ногами повсталих хрумтiли  потрощенi  всевидючi  очi.  З  неба  падали
численнi жертви, коли знавiснiлi чобiтники вiдчайдушне лiзли на абордаж до
килимiв-лiтакiв.  У  хiд  пiшли  шапки-невидимки,  палочки-виручалочки   i
мечi-кладенцi...
   Та найстрахiтливiшою у тi прадавнi часи  збросю  були  вогнедишнi  Змiу
Гориничi. Оскiльки ж ви, капiтане, не масте навiть елементарного  уявлення
про цих моторошних потвор, про цих нещадних чудовиськ, я  спробую  ух  вам
змалювати.
   Змiу Гориничi використовувалися виключно пiд  час  жорстоких  каральних
акцiй. Позаяк головнi сутички точилися в повiтрi  -  цi  жахливi  одоробла
лiтали.
   Були вони рiзного  класу  i  потужностi  -  вiд  однiсу  до  дванадцяти
босголовок, - та всi мали  характерну,  однотипну  побудову  з  однаковими
тактичними i стратегiчними засобами  ведення  тогочасного  двобою.  Уявiть
собi стометрову могутню потвору з вогнедишною, усеспопеляючою  босголовкою
на довгiй еластичнiй шиу з необмеженим  напрямком  прицiльних  спалахiв  в
усiх  трьох  вимiрах,  гiгантський  тулуб,  щiльно  вкритий   непробивною,
вогнетривкою лускою, могутнi  лапи  з  розчепiреними  отруйними  пазурами,
довжелезний  хвiст  в  неприступнiй  тилязi  з  гострякiв,   що   стирчали
навсебiч... Уся ця фантастична штучна споруда була створена лише для того,
аби нищити, палити, вбивати i мордувати. Навiть гучномовцi, якi були в тих
Змiув вмонтованi, промовляли виключно з ультимативних грамзаписiв. А  який
жах наводило отаке страховидло, коли  воно  мало  не  одну,  а  дванадцять
босголовок,  устаткованих  нищiвними  лазерами?  Окрiм  того,   траплялися
несерiйнi  екземпляри  з  ускладненим  бiологiчним  самопрограмуванням   i
самовiдтворенням. У цих несерiйних лiтаючих бандюг замiсть однiсу знищеноу
босголовки, негайно  вiдбруньковувалися  аж  три!  Бувало,  пiсля  сутички
окремi Змiу Гориничi мали по сорок вiсiм босголовок, а  то  й  бiльше!  На
щастя, пiд тягарем того понаднормового поголiв'я вони були не  в  силi  нi
лiтати, анi плазувати i швидко  конали  природною  смертю  вiд  загального
фiзичного виснаження.
   От тодi  народилася  надто  небезпечна,  але  вельми  почесна  професiя
змiсборця. Нинi навiть припуститися важко, що  одна  людина  долала  отаку
лiтаючу фортецю. А секрет полягав у тому, що шиу босголовок не були вкритi
важкою i непробивною лускою. Адже  луска  звела  б  нанiвець  маневровiсть
босголовок, отже, й усю смертоносну ефективнiсть каральних велетнiв. Окрiм
того, у ближньому  двобоу  Змiй  Горинич  змушений  був  вiдмовлятися  вiд
використання свосу найнебезпечнiшоу зброу - лазерних променiв,  бо  iнакше
спалив би самого  себе.  Отож  досить  було  наблизитися  до  вогнедишного
страховиська впритул, як дiло вирiшував меч смiливого звитяжця.  Поступово
усi Змiу Гориничi були винищенi по  всiй  планетi,  iнкубатори-розплiдники
розоренi, а уся вiдповiдна технiчна документацiя спалена.
   З того й почався мирний, благодiйний поступ на планетi. А вiд  жахливих
минулих часiв тiльки й лишилося, що чарiвнi, фантастичнi казки - примхлива
фольклорна тканина з окремих найбiльш вражаючих прадавнiх iсторiй...


   Пiсля оцiсу вступноу лекцiу Професора  я  впав  у  ще  бiльший  вiдчай.
Гарних наплiв вiн менi казок! Нiби перед ним сидiла не доросла  i  солiдна
людина, а сопливе дитя дошкiльного вiку. Та я нiчим не зрадив  себе  i  не
виказав свого незадоволення.
   Але уявiть мiй подив: коли  я  почав  студiювати  iсторичнi  хронiки  i
науково-популярнi брошури, то одразу переконався, що Професор  не  брехав.
Казав менi саму правду, якою б неможливою вона не видавалася!
   З хронiк з усiсю iсторичною очевиднiстю виникало, що поступ на  планетi
дiйсно  базувався  на  неймовiрному  грунтi.   Вiн   нiби   задкував   вiд
надскладного до свого примiтивного прототипу. Але в  той  же  час  усе  це
сприймалося  i  пояснювалося   вченими   iсторiографами   як   незаперечнi
досягнення мiсцевоу цивiлiзацiу i знаходило свос, хоч i парадоксальне, але
логiчне теоретичне тлумачення.
   Рiч полягала у тому, що через якiсь нез'ясованi i поки що не  зрозумiлi
менi  причини  iсторичний  розвиток  на  планетi   започаткувався   не   з
первiсно-дикунських вiдносин, а  з  на  диво  розвиненого  технократичного
суспiльства. Можна було тiльки  фантазувати  про  той  колосальний  рiвень
науки i технiки, що безнадiйно загубився в сивiй  давнинi  ще  доказкового
перiоду. Нiчого дивного тут зрештою нема,  бо  й  на  Землi  було  надiйно
забуто безлiч секретiв прадавнiх  майстрiв,  що  становлять  нинi  загадки
iсторiу. У нас позникали цiлi галузi науки, як ото астрологiя, геральдика,
сфрагiстика,   тамгологiя,    алхiмiя,    чарiвництво    i    вiдьмологiя,
фiзiономiстика i теоретична  казуустика.  Куди  подiлися  фаусти,  щорiчнi
конференцiу по обмiну досвiдом з питань демонологiу на Лисiй горi,  грiзнi
володарi пiдземних, пiдводних i ефiрних стихiй? Де вони тепер -  провидцi,
пророки i телепати? Але коли на Землi розвиток  в  основному  йшов  шляхом
ускладнення, то на цiй чудернацькiй планетi сталося навпаки.
   З цього погляду на планетi було досягнуто чималих  успiхiв.  Як  я  вже
згадував, всевидюще око було прекрасно  спрощено  до  дванадцятиканального
телевiзора зi  сталими  i  нудними  програмами.  Колишнi  чоботи-скороходи
удосконалилися (мало не вдався до помилкового визначення -  "  деградували
") до моторолерiв, мотоциклiв, мопедiв, велосипедiв i дитячих самокатiв, а
килими-лiтаки - до просто лiтакiв.  Скатерки-самобранки  також  без  слiду
позникали. Натомiсть пишно розквiтла чудово розгалужена  система  буфетiв,
закусочних, кав'ярень i  чайних,  удалень  та  ресторанiв  з  натуральними
стравами, а не штучно синтезованими з абстрактних молекул.
   Було рiшуче злiквiдовано i ганебне закрiпачення вiд народження  вiльноу
особи  принизливим  нерозмiнним  карбованцем.  До  сьогоденних  часiв,  як
далекий  вiдгомiн  колишнiх  антагонiстичних   вiдносин,   дiйшла   тiльки
варварська, антидемократична в своуй сутi iдiома - "вдарити  карбованцем".
Новi часи породили й новi прислiв'я та приказки: "Нема грошей  -  розмiняй
карбованця", "копiйка руб береже", "грошей - що й  кишеня  не  сходиться",
"грошi всюди хорошi" та "хоч  в  головi  пусто,  аби  капiталу  густо".  А
сталося те, що жорстокий  диктат  нерозмiнного  карбованця  був  замiнений
твердою  валютною  системою,  яка  в   принципi   передбачала   необмежене
накопичення капiталу кожною окремою  особою.  Таким  чином,  нинi  не  вiд
якогось осоружного нерозмiнного карбованця залежало, як ти задовольнятимеш
своу потреби. Тепер це залежало вiд самого тебе, вiд  твоух  здiбностей  i
таланту, вiд твосу спритностi та енергiу. По  сутi,  права  кожноу  людини
нинi були необмеженi. Кожна окрема iндивiдуальнiсть мала  цiлковиту  змогу
задовольнити  не  лише  своу,  хай  найбезглуздiшi  потреби,  а  й  навiть
дивацькi, iнодi навiть злочиннi примхи. Аби грошi!
   Атож! Нарiжнi принципи моделювання тамтешнього iдеального суспiльства я
збагнув. Та це було пiвдiла. Головне й тепер лишалося не з'ясованим.  Адже
я втямив лише "як", але досi не вiдав "чому". А  голе  "як"  без  путящого
"чому" завше може привести до хибних, а  в  мосму  становищi  -  фатальних
висновкiв i вчинкiв.
   Я не спав цiлих пiвдоби (я не кажу  "нiч",  бо  ночей  там  взагалi  не
iснувало), марно намагаючись розв'язати цю головну  тасмницю.  Аж  нарештi
мене осяяло. Стрiла часу, як матерiальноу, об'сктивно  iснуючоу  величини,
скерована тут вiдносно нас, землян, на стрiчний напрямок.
   I як це я ранiше не здогадався?  Адже  на  нашiй  рiднiй  Землi  здавна
iснувала гiпотетична теорiя, що час може бути  не  тiльки  плюсовим,  а  й
мiнусовим.
   Але теорiя лишалася  на  паперi,  бо  гiпотетичний  "мiнус"  передбачав
подiу, якi насправдi нiким  не  спостерiгалися.  Променi  зiрки,  скажiмо,
йдуть  вiдцентрове  в  усiх  напрямках.  Нiхто   i   нiколи   не   помiчав
протилежного. Ну, хто б наважився запевняти  зворотне  -  мовляв,  променi
надходять до зiрок звiдусiль i консервуються у зiрках? Адже тодi необхiдно
було визнати, що в зiрках вiдбуваються зворотнi ядернi реакцiу, тобто,  що
кожна зiрка поглинас випромiнювання, а не с його джерелом.
   Отут все стало на мiсце.
   Мiнус-галактики таки iснують. Але вони не помiтнi для  спостерiгачiв  з
плюс-галактик...  Адже  вiд  них  не  надходить  свiтло,  бо   вони   його
засмоктують у свою систему. Ого,  у  Всесвiтi  немас  дрiбниць!  Отже,  цi
мiнусовi галактики вгамовують небезпечну для  нас  ентропiю  i  зберiгають
всесвiтню енергетичну рiвновагу! Тепер вам  зрозумiло,  чому  на  зоряному
небi ми  бачимо  густi  чорнi  плями.  Усi  iншi  закони  природи  на  тих
"чорнотах" мають мiнусовий змiст i крутять колесо iсторiу в зворотний бiк.
Те, що для нас темне минуле,  для  них  свiтле  майбутнс,  а  наше  свiтле
майбутнс - для них минула доба  наукового  варварства  i  високотехнiчного
дикунства...
   Тисяча москiтних метеоритiв  завбiльшки  з  молоду  картоплю!  Це  ж  я
замешкав у мiнусовому часi i скоро знову ходитиму з парубоцькою  чуприною!
Це ж, якщо надовго затримаюся тут, мене не впiзнас навiть мiй юний друг  i
послiдовник, новоспечений капiтан Козир!


   З нетерпiнням  очiкував  я  на  черговий  вiзит  Професора  i  ретельно
готувався до вирiшального iнтелектуального  двобою.  Свобода  або  довiчне
психоув'язнення! - було моум бойовим гаслом. А  коли  вiн  прийшов,  я  аж
скочив вiд хвилювання з крiсла i неспокiйно зарипiв  протезом  з  кутка  у
куток палати.
   -  Що  сталося,  мiй   вельмишановний   капiтане?   -   запитав   надто
спостережливий головний наглядач.
   - Професоре, - рiшуче зупинивсь я навпроти нього i втупився йому в очi,
- дозвольте з вами першим подiлитися однiсю, на мiй погляд, досить цiкавою
технiчною iдесю...
   - Гм, - скептично набурмосився вiн, - кажiть,  хоч  я  ух  од  вас  уже
наслухався досхочу. Але однiсю  бiльше  чи  однiсю  менше,  то  нiчого  не
важить...
   - Так от,  Професоре,  -  врочисто  розпочав  я.  -  Настав  час,  коли
створилися економiчнi i соцiальнi умови для повного знищення електрики  як
головноу i вирiшальноу енергетичноу бази планети.
   Вiн тiльки вражено заклiпав очима.
   -  Анахронiзм   i   вiдсталiсть   електричноу   енергiу   очевиднi,   -
просторiкував я. - Це гальмо у дальшому поступi суспiльного розвитку.  Усi
рiчки  захаращенi  громiздкими  греблями.  Огиднi  вежi  електропередач  з
трансформаторними  пiдстанцiями  спотворюють  чудовi  красвиди.  Прекраснi
мiста вкритi, мов велетенським павутинням, дротяним мереживом. А  вiзьмiть
хатнiй   побут!   Будь-яка   домiвка   вкрай   натоптана   холодильниками,
електропрасками,  електрокавниками  i  телевiзорами.   Скiльки   з'явиться
додатковоу житловоу площi i спокiйного сiмейного затишку, якщо викинути на
смiтники цi небезпечнi для життя приладиi А що ми втратимо разом з втратою
електрики? Та нiчого! Бо й зараз нiчогiсiнько не знасмо про уу природу. Та
й знати не варто. А що виграсмо? Знiмемо пута з рiчок,  у  них  заведеться
риба.  Розквiтне  плавання  i  риболовний  спорт  як  засоби  здорового  i
корисного вiдпочинку. Уявiть, як змiниться на краще обличчя планети!
   - А як же трамвау? - спантеличено пробелькотiв Професор.
   - А що трамвау? - знизав я плечима. - Хай  ух  тягають  конi!  Зрештою,
кiнська сила вже не один-два роки  набувас  чинностi  основного  покажчика
потужностi...
   Та Професор вже оговтався.
   - Масте рацiю, - спочатку погодився  вiн  зi  мною.  -  Електротехнiчнi
споруди справдi надто громiздкi i потворнi. А скiльки вони забирають у нас
сил i здiбностей! Скiльки заводiв тiльки те  й  роблять,  що  виготовляють
електроустаткування та електроприлади.  Страшно  згадати,  мiльйони  людей
працюють у потi чола свого лише для того, щоб засмiтити планету.  Але  ви,
капiтане, не врахували однiсу важливоу обставини. Для того щоб вiдмовитися
вiд одного джерела енергiу, слiд винайти iнше, бiльш просте. Не будемо ж у
свосму  поступi  задкувати  до  глобально   небезпечноу   термоядерноу   i
променевоу енергiу.
   Тiльки цього я й чекав.
   Пiдiйшов до столу i спокiйно кинув козирного туза  або,  коли  точнiше,
креслення елементарного парового двигуна.
   - Ось вам нове джерело! Його можна  монтувати  навiть  у  сарау.  Я  аж
дивуюся, як це досi нiхто не додумався до такоу простоу речi...
   Професор швидко, збагнув нескладний принцип роботи паровика.  Очi  його
радiсно заяснiли.
   - Капiтане! -  розчулено  загорлав  вiн  i  кинувся  мене  обнiмати.  -
Присягаюся усiма дiрками на небi, я завжди вважав  вас  видатною  людиною.
Про це свiдчить навiть ваш так званий зорелiт, кустарно  злiплений  вашими
золотими руками у цiлковитому розумовому потьмареннi. Я запевняв колег, що
ваш генiй не стiйко уражений i лише тимчасово животiс в полонi хворобливоу
фантазiу.
   Професор передихнув од захвату, а тодi вигукнув:
   - Ваш генiальний винахiд, капiтане, початкуе  нову  промислово-технiчну
революцiю на планетi! Ви - один з  найбiльших  мислителiв,  якi  будь-коли
ощасливлювали наше людство!
   Я незворушно вислухав цi дифiрамби i  нiчим  не  зашкодив  Професоровi,
коли вiн з переможними зойками "Видужав!  Видужав!  Видужав!"  кинувся  до
телефону...
   Наступного дня я звiтував зi своум карколомним (з  погляду  тамтешнього
поступу)  проектом  перед  вченою  радою.  Знову  мiй   голос,   посилений
ретрансляторами,  лунав  над  планетою.   Уся   люднiсть   слухала   мене,
затамувавши подих. Мене, новообраного  Головного  Теоретика  Вченоу  Ради!
Кожне мос слово було на вагу золота. Пароплави!  Паротяги!  Паровi  млини,
паровi майстернi i фабрики! Я до  того  розпалився,  що  широкими  мазками
окреслив й подальшi свiтлi обрiу. Я  не  пошкодував  фарб,  щоб  змалювати
далекий прийдешнiй день, коли щасливi нащадки замешкають у печерах  навiть
без парового опалення (його замiнять гарячi природнi джерела  i  гейзери),
позбудуться будь-якоу залежностi вiд технiки, гомонiтимуть бiля  затишного
багаття, оповiдаючи про своу мисливськi та рибальськi подвиги...
   Нiхто  менi  не  перечив.  Усi  слухали  мов  зачарованi.  Тiльки   мiй
попередник по посадi Головного Теоретика  незграбно  намагався  спаплюжити
моу iдеу.
   - Наш достойний вчений колега, - пiдступно почав вiн, - не  врахував  у
свосму вельми смiливому проектi одну, так би мовити,  дрiбничку,  яка,  на
жаль, перекреслюс весь проект.
   - Це ж яку, коли не секрет? - запитав я.
   - А отаку! - зловтiшне процiдив цей вчений цап. - Маю на  увазi  рiчки,
хiмiчно очищенi внаслiдок реалiзацiу  парового  проекту.  Автор  його  сам
недвозначно запевнив, що в рiчках можна буде  навiть  купатися.  А  що  це
означас  практично?  Практично  це  означас,  що   в   газетах   побiльшас
некрологiв. Маю на увазi утопленикiв.
   Ач, капосний заздрiсник!
   - А дiти? - раптом трагiчним голосом завищав вiн. - Як  утримати  дiтей
од водноу спокуси? Вони ж усi перетопляться, i наша цивiлiзацiя  безславно
загине! Я серйозно побоююся, що доповiдача  передчасно  випустили  з  його
несамовитим i погибельним проектом! Я все сказав, - вже  зовсiм  могильним
тоном закiнчив вiн свiй виступ серед цвинтарноу тишi.
   О небо! Невже знову до психiатричноу в'язницi?
   Та я видряпувався й не з таких тарапат...
   - А коли це, - загримiв у мiкрофони я, - розумнi iстоти задкували перед
труднощами?  Хiба  ж  важко  буде  скласти  i  видрукувати   методологiчнi
посiбники "Як навчитися плавати" i "Перша допомога  потопаючому"?  -  Грiм
оплескiв був красномовною вiдповiддю на моу сповненi оптимiзму i  глибокоу
вiри у людський розум слова. - А якщо ж i захлинеться двiйко  псевдовчених
ретроградiв i консерваторiв, - схидно докинув я, - прогресивна  думка  вiд
цього нiчого не втратить...
   Авжеж, пiсля такоу рiшучоу вiдсiчi я лишився на волi. Однак вирушити  у
зворотну путь ще довго не мав змоги. Куди б  я  не  подався,  мене  завжди
оточував  натовп  з   численних   заступникiв,   секретарiв,   помiчникiв,
референтiв, консультантiв i стенографiстiв. Певно, мали мене весь  час  на
оцi,  бо  побоювалися,  раптом  я  знову  звихнуся,  нароблю   дурниць   i
скомпрометую високу репутацiю вченоу ради.
   Ех, якби тут iснували ночi! Вночi куди вигiднiше лаштуватися до  втечi,
нiж удень...
   Але згiдно з теорiсю вiрогiдностi, рано чи пiзно повинен був  скластися
такий збiг обставин, що я мав лишитися сам один. Я день  у  день  терпляче
чекав отоу вiрогiдноу нагоди. I прийшов мiй день.
   Я пробирався до ракети, мов злодiй, бо якби хтось побачив моу пiдозрiлi
маневри, неодмiнно вирiшив би, що стався тяжкий рецидив. I  мене  знову  б
сповили у гамiвну сорочку. Та все минулося щасливо...
   - Ось вам, молодий чоловiче, й уся iсторiя, - мовив капiтан Небреха.  -
Буду щиро радий, коли задовольнив вашу юначу допитливiсть.


   Я мовчки збирався з думками. Розповiдь капiтана Небрехи,  як  i  завше,
була вражаючою, приголомшливою i несподiваною. Щоб як слiд усвiдомити  уу,
конче потрiбен певний час. Та в моуй головi вовтузилася невиразна пiдозра,
що оповiдь мiжзоряного вовка мiстить в собi якусь червоточину. Щось в  нiй
було не до ладу, суперечило самiй iдеу, щось невловиме, як свiтло.
   Свiтло!
   Ось вона - невiдповiднiсть!
   Адже якщо мiнусовi галактики концентрують навколо себе i консервують  у
своух мiнусових зiрках променеву енергiю, то хiба ж ух  можливо  побачити?
Ми бачимо лише тi зiрки, якi  випромiнюють  енергiю,  а  не  вбирають  уу.
Капiтан Небреха сам казав про це. Якби було iнакше, зiрки називалися б  не
"свiтила", а "чорнила". Ну, а швидкiсть свiтла лишасться незмiнною у  всiх
формулах, з плюсами вони чи з  мiнусами.  Як  же  опинився  на  "чорнотах"
капiтан Небреха?  Це  запитання  набуде  ще  бiльшоу  загадковостi,  варто
згадати хрестоматiйний  випадок  з  капiтаном  Козиром,  котрий  намагався
дослiдити зiрку, що стискалася разом зi своуми протуберанцями iз швидкiстю
свiтла. Хоч капiтан Козир  розiгнав  свою  "гантелю"  до  майже  свiтловоу
швидкостi, вiн за рiк цих унiкальних перегонiв не наблизився  до  поверхнi
зiрки i на мiлiметр. Навпаки, через рiзницю, хоч i  мiзерну,  у  швидкостi
вiн вiддалився од зiрки на кiлька метрiв!
   - Капiтане, - нарештi наважився запитати я, - а як  ви  опинилися  там,
коли свiтло...
   Та капiтан зупинив мене одним рiшучим помахом руки.
   - А я мав надiю, що ви й самi  здогадастеся...  Звичайно,  першим  бути
куди важче, нiж останнiм. Не знасш, яка небезпека  на  тебе  чекас.  А  чи
хтось наважувався досi обiгнати  свiтло?  Нi,  бо  теоретично  давно  було
доведено, що ракета такого смiливця зникне без слiду.  Миттсвий  спалах  i
край... Але чому? Та щоб вiдповiсти на  це  запитання,  необхiдно  було  б
заризикувати i перетнути свiтловий бар'ср! Тодi менi й вiдкрилися нiким до
того не баченi галактичнi системи з чорними зiрками...
   Я приголомшено позирав н" зоряного вiдчайдуху, а капiтан  неквапом  вiв
далi обраним курсом:
   - А хiба ранiш не було героув, що важили власним життям  в  iм'я  нових
знань, в iм'я науки? Хiба не було вчених, якi  уражали  себе  епiдемiчними
мiкробами i вiрусами, щоб експериментальне навчитися звитяжити  над  ними?
Були, с i будуть! Смiлива думка не знас непоборних перепон! I от  я  iнодi
думаю, що якби свого часу я не наважився  на  ризикованi  експериментальнi
змагання з самим свiтлом i не випередив його, людство й понинi  не  вiдало
б, що коуться по той бiк свiтла...



   10. ТАрМНИЦЯ БIЛЬЯРДНОт КУЛI

   Хiба ви не здивувалися б, якби побачили запеклого ентомолога, що  пiшов
ловити метеликiв, а замiсть  сачка  озброувся  китобiйним  гарпуном?  р  в
природi речi, якi нiяк не сполучаються.
   Вiзьмемо, наприклад, велемовного фахiвця з Музею космiчних мандрiв.  Що
сталося б з ним, якби його посднали хоча б з одним  ковтком  антиречовини?
Та,  хоч  слова  з  нього  ллються  справжнiм  водоспадом,  пiсля   ковтка
антиречовини вiн не змiг би зв'язати й двох слiв!
   Отож уявiть собi, як  здивувавсь  я,  побачивши  у  шухлядi  письмового
стола, за яким капiтан Небреха любив порпатися у "свосму архiвi,  звичайну
бiльярдну кулю.
   Звiдки ця жовта куля потрапила до  капiтана?  Я  зроду  не  бачив,  щоб
каштан принизив свiй iнтелект до гульнi у  пiдкидного  дурня  або  гонитви
бiльярдних куль.
   - Бiльярдна куля! - вражено гукнув я. - Капiтане, звiдки вона у вас?
   Небреха спокiйно вийняв з  шухляди  кулю  i  замрiяно  пiдкинув  уу  на
долонi.
   -  Завдяки  лише  цiй  кулi,  -  урочисто  мовив   вiн,   -   п'ятдесят
небрехознавцiв,  весь   квiт   науковоу   думки,   привселюдно   оборонили
кандидатськi та докторськi дисертацiу. Але якби свого часу я забарився  ще
на секунду, тасмницю кулi й досi не було б розгадано...
   Скажу не криючись, одвертi слова капiтана Небрехи були менi, як  нiж  у
серце. Цiсу митi я вперше у свосму життi вiдчув, що таке ревнощi.
   П'ятдесят небрехознавцiв!
   Тасмниця бiльярдноу кулi!
   Подумати  лишень,  люди  пишуть  про  цю  кляту  кулю   дисертацiу   та
привселюдно обороняють ух, а я вперше про це чую i вперше бачу саму  кулю!
Це я, котрий вважав себе за сдиного, а отже,  i  найобiзнанiшого  бiографа
капiтана Небрехи! Ганьба менi, ганьба!..
   Капiтан Небреха зауважив, як я журюся,  i  з  властивою  йому  чуйнiстю
намагався мене заспокоути:
   - А ви, юначе, даремно хвилюстеся. Запевняю, що вашi цiлком правдивi та
безстороннi нотатки стали настiльною книгою для кожного  небрехознавця.  I
ще одна присмна для вас новина: Мiнiстерство  вищоу  освiти  рекомендувало
вашi правдивi  оповiдi  як  пiдручник  з  небрехознавства  для  iсторичних
факультетiв гуманiтарних вузiв.
   Я люто заскреготав зубами.
   Як? Капiтан Небреха ще знущасться з мене!
   Самi подумайте, ну, яким побитом мiй твiр устиг стати настiльною книгою
i рекомендованим пiдручником, коли я його ще тiльки  написав?  I  про  мою
роботу нiхто, крiм самого капiтана, ще нiчого не чув!
   - Атож, - знову повернувся до свого незграбного дотепу Небреха,  -  ваш
твiр став настiльною книгою для  кожного  небрехознавця  i  рекомендованим
пiдручником для гуманiтарних вузiв... Але домовимося: спочатку я  розповiм
вам усю цю зворушливу iсторiю, а тодi вже  ви  ображатиметеся  на  старого
капiтана, якщо матимете на це пiдстави...
   Я погодився.
   Капiтан Небреха не хапаючись запалив свою прокурену люльку.
   - Повiрте менi, якби я тодi  вагався  хоч  секунду,  ви  оце  тепер  не
побачили б кулi, отже, i не було б нашоу такоу щироу роз-мови.
   Ця пригода сталася вже тодi, коли я сам себе списав за вислугою рокiв з
борту коробки, а свою стару  коробку  поставив  на  вiчний  якiр  у  мосму
садочку. Тiльки й мандрувати менi залишилося, що на яхтi по рибу он за  тi
скелi...
   Чи ж гадав я, що найдивовижнiша у мосму життi подорож ще попереду!
   Отож якось чарiвного вечора я сидiв отут, коло столу,  i  впорядковував
свiй архiв.  Знасте,  за  роки  всесвiтнiх  блукань  до  бiса  назбиралося
всiляких папiрцiв.
   Коли раптом повiтря  перед  моуми  очима  заструменiло,  наче  гарячого
сонячного дня, а всi речi, що  були  у  кiмнатi,  стали  розпливчастими  i
химерними, як марево у пустелi.
   "Кепськi справи! -  сумовито  подумав  я.  -  От  i  старiсть  до  мене
завiтала. Доведеться тобi, капiтане, купувати окуляри..."
   Та за хвилину повiтря знову стало чисте i прозоре, як кришталь,  а  всi
речi набули свосу сталоу форми. Та це ще не все!
   Нараз просто передi мною вродився з нiчого чудернацький  малогабаритний
повiз iз розчиненими дверцятами, наче якийсь невидимка запрошував  мене  у
цей повiз сiсти.
   Ну, я людина в бувальцях бувала, всiляких див за свого вiку  надивився,
словом, звик уже за серце не хапатися.
   Подивився  я  на  цю  дивину,  спокiйно  запалив  люльку  i  любесенько
пошкандибав до повоза, щоб як слiд обстежити його.
   Скажу одверто, машини такоу оригiнальноу конструкцiу я в  життi  свосму
ще нiколи не бачив.
   От хоча  б  пульт  керування  -  це  самi  годинники,  достоту  вiтрина
годинниковоу майстернi. Були  тут  i  найточнiшi  хронометри,  i  побутовi
будильники, i капiтальний  годинник  свiту,  i  спортивнi  секундомiри,  i
звичайнi ходики (вони менi нагадали  пульт  мосу  коробки),  i  стародавнi
пiщанi дзигарi, якi щохвилини автоматично переверталися,., Але як я одразу
не збагнув, що це була машина часу, я й досi не втямлю! Тiльки й додумався
звiрити  свiй  наручний  годинник  з  атомним  хронометром.  А  проте   ще
стародавнi науковi фантасти пророкували появу такоу машини.
   Коли бачу, на сидiння кинуто розкiшну  тигрову  шкуру,  в  зубах  тигра
стримить якийсь папiрець.
   Анi секунди не вагаючись, я вихопив папiрець з пащеки хижака.  Це  була
записка, я пробiг уу очима з астрономiчною швидкiстю. Вона  запала  у  мою
пам'ять на все життя:


   СЬОГОДНI   УРОЧИСТЕ   ВIДКРИТТЯ   МЕМОРIАЛЬНОГО   МУЗЕЮ    НЕЗАБУТНЬОГО
ЗОРЕПЛАВЦЯ, СЛАВНОГО КАПIТАНА НЕБРЕХИ; ЗАПРОШУрМО ВАС НА ВСЕНАРОДНЕ СВЯТО!
МАШИНУ ЧАСУ ЗАПРОГРАМОВАНО НА  ЗВОРОТНУ  ПУТЬ.  СIДАЙТЕ  I  ВИРУШАЙТЕ.  ДО
СКОРОт ЗУСТРIЧI!
   Ваш Азимут,
   директор музею капiтана Небрехи".

   Що ви на це скажете? Молодець Азимутi От що таке - закiнчити школу  для
обдарованих дiтей!
   Не вагаючись, я стрибнув у машину часу. Тiсу ж  митi  вона  вирушила  у
свою чудесну подорож крiзь днi, тижнi, мiсяцi i роки.
   Коли одверто сказати, сам часопробiг був не дуже цiкавий.  Усе  навколо
потьмарилося, геть нiчого  не  видно  -  нiби  машина  часу  занурилася  в
суцiльний молочний туман.
   А час спливас. А майбутнс наближасться. Ну, щоб не гаяти цiннi хвилини,
я почав складати вiтальну промову.
   Я уявляв собi цю хвилюючу зустрiч. Святковий натовп, портрети i червонi
транспаранти,  духовий  оркестр,  традицiйнi  стрiчка  i  ножицi,   висока
трибуна, об'сктиви телекамер... Хоч як я звик до врочистих зустрiчей,  але
вони мене завжди хвилюють...
   I раптом спостерiг, що в мене почали пропадати речi. Перша розтанула  з
димом моя люлька. Потiм випарувався протез. А тодi одне за одним позникали
гудзики, черевик, сорочка, штани, сдина  шкарпетка...  Словом,  за  кiлька
хвилин на мосму тiлi неможливо було знайти анi нитки - все зникло в часi!
   Я вжахано думав про зустрiч з майбутнiм поколiнням. Що про мене скажуть
люди, коли побачать у такому, лише для лазнi, вбраннi? Яка ганьба!
   Та я  недовго  журився.  Спокiйно  обдумав  свос  скрутне  становище  i
заходився шукати порятунку. I де, ви думасте, я знайшов його? Не повiрите,
але я буквально сидiв на ньому! Мосю  рятiвницею  була  тигрова  шкура.  Я
кинув уу собi на плечi i ще пiдперезався довгим смугастим хвостом.  Вийшов
цiлком пристойний костюм.
   Одверто кажучи, не хочеться менi розповiдати про саму  зустрiч.  Але  й
мовчати не можна, бо це скидатиметься на злочинне фальшування фактiв.
   Зустрiч була справдi незвичайна. Тiлькино машина  часу  зупинилася,  як
мене закидали квiтами. Квiтiв було так багато, що  я  просто  тонув  серед
пелюсткiв. Довелося викликати рятувальну команду.  Поети  читали  вiршi  i
поеми, оркестри  грали  симфонiу,  ораторiу  та  кантати,  об'сднанi  хори
спiвали пiсень, i все, знасте, модними "космiчними" голосами. Менi мало не
позакладало, але я терпiв. Що вдiсш, концерт майстрiв  мистецтв  цiлком  i
повнiстю був присвячений одному менi.
   А потiм перерiзали стрiчку i зайшли до музею.
   Хочете вiрте, хочете не вiрте, а я наче прийшов  до  себе  додому.  Тут
були зiбранi усi моу сувенiри!  На  стендах  я  побачив  i  справжнiй  зуб
справжнього дракона, i куряву з Чумацького Шляху, i  оберемок  хлорели,  i
грудку землi, i  "Цiкаву  арифметику",  i  значок  заслуженого  тренера...
Знайшов я також свою люльку, протез та одяг. То ось  куди  вони  позникали
пiд час подорожi! З дозволу адмiнiстрацiу музею я негайно переодягнувся  у
свiй звичайний костюм.
   А що Азимут виробляв! Вiн просто-таки носив мене на руках, не  вiдходив
анi на  крок  i  на  кожному  кроцi  зi  мною  фотографувався.  А  скiльки
автографiв я тодi залишив! I все, мiж iншим, на  палiтурках  ваших  книжок
про мене...
   Капiтан Небреха замовк i замрiяно втупився  у  куток  кiмнати.  Я  його
розумiв: вiн бачив картини, якi нiхто не бачив, i чув  цiсу  митi  голоси,
якi нiхто нiколи не чув.
   - А звiдки ж узялася бiльярдна куля i дисертацiу небрехознавцiв?
   - Ет! - схаменувся  капiтан  i  негайно  вийшов  на  орбiту  початковоу
розповiдi. - Справдi, звiдки  взялася  куля?  Це  питання  турбувало  всiх
небрехознавцiв!
   Увечерi того ж дня мене запросили на урочисте  наукове  засiдання.  Там
зiбралися усi вченi кити небрехознавства, i там  я  вперше  почув  про  цю
злощасну бiльярдну кулю.
   Виявлясться, вона була iсторичною загадкою! Нiхто не знав, як,  коли  i
чому з'явилася серед моух сувенiрiв. Iсторiю будьякого сувенiра вченi мужi
знали назубок, а от куля "ум була не по  зубах.  I  тому  кожен  науковець
висував свою гiпотезу про походження цього сувенiра  i  запекло  обстоював
уу.
   Але трагедiя була у  тому,  що  я  сам  не  знав,  звiдки  взялася  ота
бiльярдна куля! У мене уу нiколи не було. А науковцi  весь  час  тiльки  й
теревенили про неу. Ну, я не  хотiв  ух  розчаровувати,  бо  наука  одразу
втратила б з пiвсотнi докторiв i кандидатiв. I врахуйте,  що  кожен  конче
бажав, аби я пiдтвердив саме його гiпотезу.
   Першим упiймав мене за гудзика i загнав у куток доктор  небрехознавства
з напрочуд iнтелектуальним прiзвищем - Iнтелiгатор. Не знаю чому, але я на
нього дивився як на свосрiдне сполучення iнтелiгента й алiгатора.  Мабуть,
тому, що вiн просто ув мене очима.
   Хижо свiтячи окулярами, вiн почав iнтерв'ю:
   - Не крийтеся вiд мене, капiтане!
   - Та я й не криюся, - заспокоював його я.
   - Ви бували на планетi Луза?
   Я боявся за свого гудзика i тому не заперечував :
   - Атож, - кажу, - бував.
   - I бачили зелене поле? - невгавав вiн.
   - Авжеж, бачив.
   - I кущi, на яких достигають бiльярднi кулi?
   - Еге ж.
   - А як тубiльцi збирають врожай?
   - Ходять i збивають кулi киями!
   - О! -  простогнав  Iнтелiгатор,  вражений  мосю  залiзною  логiкою,  i
необережно  випустив  з  рук  гудзика.  -  Генiально!  Я  напишу  ще  одну
дисертацiю! - кричав менi вслiд.
   Але до порятунку було ще далеко. Ледь я звiльнився вiд Iнтелiгатора, як
мене полонили два спiвавтори, ух теж цiкавила тасмниця кулi.
   - Ви були на планетi Вiл-Ярд? - ,гарячково запитали вони.
   - Був, - не сперечався я, озираючись на всi боки.
   - .А це правда, що кулi там - живi iстоти?
   - Факт! - кажу. - I прудкi вони, як ртуть!
   - А як же ви впiймали уу, коли кульгасте на протезi?
   - Загнав у коробку дуплетом!
   Та куля вже сидiла менi в печiнках. Я бачив, що коли так буде  й  далi,
то класичне небрехознавство  перетвориться  на  схоластичне  кулезнавство.
Треба будь-що добути кулю i покласти уу вдома серед  моух  сувенiрiв.  Щоб
першому-лiпшому дилетантовi було зрозумiло, звiдки вона взялася.
   Ну, випручнувся я з брану небрехознавцiв i подався до  мого  колишнього
штурмана.
   - Азимуте, - кажу, - чи не час менi повертатися у свiй час?
   Подивився вiн на годинник i важко зiтхнув :
   - Час...
   Поки Азимут заправляв машину  часу  секундами,  хвилинами  i  годинами,
вантажив уу тижнями, мiсяцями i роками, я пiшов у магазин  спорттоварiв  i
придбав одну бiльярдну кулю, точний дублiкат музейноу. А  коли,  готуючись
помандрувати у свiй час, знову переодягнувся в тигрову шкуру, я  (хай  уже
вибачить менi директор  музею!)  нишком  замiнив  музейну  кулю  на  щойно
куплену.
   Тепер небрехознавцям доведеться боронити новi дисертацiу!
   I все ж при однiй думцi досi стас моторошно:  а  що,  коли  питання  ще
бiльше заплутасться? Адже тепер, замiсть одноу кулi,  в  майбутньому  може
виявитися двi! Тодi й гурт небрехознавцiв подвоуться!
   Капiтан Небреха замовк, витрусив з люльки  на  чорну  долоню  попiл  i,
хитро примружившись, докинув:
   - А втiм, ще побачимо. Ви чоловiк  молодий  i,  безумовно,  дочекастеся
майбутнього навiть без машини часу. I коли Азимут складе iспити на атестат
зрiлостi i його запросять директором до мого музею, неодмiнно приходьте на
вiдкриття. Передавайте Азимутовi привiт i  чекайте  мене.  Ми  з  вами  ще
зустрiнемося!

Популярность: 1, Last-modified: Thu, 11 Jan 2001 13:02:02 GmT