-------------------------------------
   OCR by HarryFan, 20 August 2000
   -------------------------------------





   Як не  дивно,  першою  принесла  до  прокуратури  звiстку  про  зухвале
пограбування в ррусалимському храмi  вкрай  несподiвана  особа.  Ця  особа
поглянула на легiонерiв, якi стояли на чатах при входi, з  такою  крижаною
величчю, що вони мимоволi виструнчились. Це була Клавдiя Прокула,  дружина
iмперського прокуратора Понтiя  Пiлата,  юрисдикцiу  якого  пiдлягала  вся
Iудея.
   Потiм чатовi запевняли, нiби то був чи не сдиний випадок, коли  дружина
прокуратора з'явилася в службовiй резиденцiу уу чоловiка. Не будемо  зараз
гадати про це. Як би там не було, але коли з офiцiйним  повiдомленням  про
налiт грабiжникiв (серед бiлого дня!)  прибув  слiдчий  прокуратури  Луцiй
Галл, то мав честь особисто пересвiдчитись - хтось вже  встиг  прокуратора
непогано поiнформувати. Бiльше вiд того, прокуратор Iудеу  мав  вiдомостi,
якi мiг знати лише безпосереднiй свiдок зухвалого нападу!
   Понтiю Пiлатовi було вiдомо: щоразу, коли  вiн  у  справах  прибував  з
iмперськоу Преторiу в Кесарiу до ррусалима, його дружина  Клавдiя  Прокула
нишком навiдувалася в мiсцевий храм. Та прокуратор Iудеу на це не  зважав,
оскiльки цi  уу  потасмнi  мандри  не  мали  нiчого  спiльного  зi  зрадою
вiтчизняним богам.
   Храм спокушав багатьох. Пiд його важким дахом купчився чималий осередок
мiняйл, лихварiв, ювелiрiв, рiзних людцiв,  якi  гендлювали  дрiбним,  але
дуже  цiнним  товаром.  Проте  своу  достатки  i  прибутки  вони  старанно
приховували вiд римських митникiв. Службовцям податкового  вiдомства  вхiд
до храму було зачинено. ррусалимський храм з ласки Помпея Магна,  а  потiм
трiумвiра Марка Антонiя зберiг свiй давнiй правовий статус i навiть тримав
власну варту. I хоч сходи Вежi Антонiя,  де  мiстився  римський  гарнiзон,
вели прямо на подвiр'я храму, легiонери  нiколи  не  переступали  незримий
кордон.
   У храмi йшла жвава торгiвля з-пiд поли товаром, набагато  дорожчим  вiд
золота. Тихо, ледь чутним шелестом губiв пропонували  рiдкiснi  аромати  й
парфуми, а також екзотичнi спецiу для гурманiв, що  надають  ужi  гострий,
несподiваний, а тому присмний смак. Тут  можна  було  купити  (за  скажену
цiну, звiсно) не оподаткованi митом  амбру,  мирро,  алое,  нард,  корицю,
перець та багато чого iншого, що прибувало з далеких краун  в  мiнiатюрних
слоуках, якi легко було сховати й в долонi.
   Ота екзотика й вабила Клавдiю Прокулу: пахощi -  надто  велика  спокуса
для будь-якоу жiнки, а надто - заможноу.
   Але прокураторовi було також вiдомо, що  в  храмових  закапелках  можна
придбати й цикуту або мандрагору. I щоразу, коли виникала завжди  мерзотна
справа про отрусння, перед зором Понтiя Пiлата спливало  похмуре  громаддя
злочинного ррусалимського храму.
   Кодло гадюче!
   I це кодло покривас полами свосу сутани  першосвятенник  храму  Кайафа.
Зрозумiло, не за словесну дяку дивовижному сврейському боговi...
   Але як це довести, коли не масш права на розслiдування? А балачки -  не
факт. I чутки - не доказ.  А  далекий  Рим  щороку  вимагас  тверду  суму.
Доводиться  нещадно  обдирати  бiдакiв,  коли   храмовi   павуки-кровососи
жирiють.
   - Моя люба, ти i раптом тут? - здивовано звiв брови Пiлат,  коли  нараз
розчахнулися дверi до його службового покою i впурхнула Клавдiя Прокула.
   Вiн навiть дещо розгубився.
   - Я була у храмi, - коротко мовила вона.
   - То й що?  -  ще  бiльше  здивувався  прокуратор  цьому  несподiваному
освiдченню.
   Однак збагнув: сталося щось надзвичайне, коли  вже  завжди  стримана  й
опанована мотрона прийшла до нього не  як  до  свого  чоловiка,  а  як  до
прокуратора Iудеу.
   - Сiдай, будь ласка, -  запросив  вiн.  -  Правда,  лави  тут  не  дуже
зручнi...
   - Нiчого - не удома, - урвала вона.
   Тодi вiн запитав навпростець:
   - Що трапилося?
   - Якась злодiйська зграя вчинила напад i пограбувала храмових мiняйл! -
одним духом виклала вона.
   - Ти сама бачила? - сухо запитав Пiлат.
   - Я була у храмi! - знову пiдкреслила Клавдiя Прокула з чисто  римською
гiднiстю.
   - Що ж, розповiдай - я слухаю.
   Оповiдь уу була короткою.
   Спочатку нiчого не вiщувало, що готусться напад. Людей на галереях,  де
розташованi крамнички, було доволi, але нiхто не привертав до себе  уваги.
Усе почалося зi сварки.  Якийсь  молодик,  що  прийшов  мiняти  драхми  на
дiнари, засперечався з мiняйлом, буцiм той дас  йому  монети  з  обрiзаним
обiдком. А мiняйло тому молодиковi з погрозою:
   "Лiпше помовч - я знаю тебе!"
   "Можливо, - каже молодик. - Але я, хоч i не знаю тебе, можу з  певнiстю
сказати: ти - злодiй i шахрай!"
   "Варта!" - одразу загорлав мiняйло.
   Ось тут i почалося.
   Молодик вмить перекинув на шахрая  стiл  i  вхопив  шкiрянi  торбини  з
грiшми. В кожну руку - по торбинi. Це стало наче сигналом.  Кiлька  мiцноу
будови чоловiкiв, що досi поводили себе сумирно, нараз повитягали кинджали
i кинулися  до  iнших  мiняйл  -  з  найповажнiших.  На  кам'янiй  пiдлозi
застрибали золотi монети.  Люди  жадiбно  кинулися  ух  пiдбирати.  А  вже
тупотiла храмова варта. Грабiжники зникли. А в прохiд, яким  бiгла  варта,
полетiли лави i столи. Зчинилася бiйка.
   - Усе сталося так швидко, - завершила оповiдь Клавдiя Прокула, - що я й
незчулася, куди i як зникла моя власна торбинка...
   Вона безжурно засмiялася.
   - Це було дуже цiкаво!
   - Чи запам'ятала того, хто розпочав бучу?
   - Мiняйла? Та його всi там знають...
   - Я питаю про молодика.
   - Звичайно, запам'ятала. Адже вiн стояв у кiлькох кроках вiд мене.
   - Який вiн iз себе?
   Клавдiя Прокула замислилася.
   - Малий на зрiст, - нарештi почала вона.
   - Нижчий чи вищий за тебе?
   - Нижчий, буде менi пiд вухо.
   - I це все?
   - Чому ж? У нього гарне, лискуче волосся - спадас  м'якими  хвилями  на
плечi.
   - Якого кольору?
   - Темного.
   - А точнiше?
   - Якогось такого брунатного... А очi у нього карi, як в усiх  тутешнiх.
Нiс довгий i гачкуватий...
   - ...як у всiх тутешнiх! - засмiявся Понтiй Пiлат, прокуратор.
   - Ти не хочеш мене слухати? - спокiйно запитала Клавдiя Прокула.
   - Хочу, моя люба! Але чи примiтила ти в ньому хоч щось таке, що було  б
не "як у всiх тутешнiх"?
   - Що ти масш на увазi?
   - "Шрам, родимка, плямка, якесь калiцтво...
   - Зрозумiло. Нiчого такого я не  помiтила  -  обличчя  у  нього  чисте.
Смагляве. Калiцтва теж не зауважила. От хiба його руки...
   - А що - руки?
   - Вони у нього тонкi й тендiтнi, як у жiнки. З довгими пальцями...
   - Славно! - сказав прокуратор. - Це вже щось...



   2. ВЕСЕЛИЙ ГЕРМАН ЧУХАр ПОТИЛИЦЮ

   Ось чому, коли  Луцiй  Галл  прийшов  доповiдати  про  подiу  у  храмi,
прокуратор Понтiй Пiлат його просто-таки ошелешив.
   - То що, Луцiю, - весело мовив вiн, -  будемо  шукати  людину,  яка  на
зрiст - менi по плече? Волосся у того  чоловiка  брунатне,  хвилясте.  Очi
карi. Нiс гачкуватий. Руки тонкi, з довгими пальцями.
   - Звiдки ви знасте, патроне?
   - Та с в мене один особистий iнформатор. Дуже надiйний!
   - А! - нараз прозрiв Луцiй Галл. - Ми з'ясували: у храмi  була  й  ваша
дружина Клавдiя Прокула. Я з нею щойно вiтався на входi.
   -  Ой,  любий  Луцiю,  вiд  тебе  нiчого  не  приховати!  Ти   справжня
нишпорка... Але хто ж цей низенький, хвилястий, гачкуватий i так далi?
   - Нам вiн добре вiдомий. Iм'я - Iсус Назарей. Я прихопив  його  справу.
Про всяк випадок...
   - Справу? Не чув про таку!
   - ту заведено ще кiлька рокiв тому, в часи прокуратора Квiрiнiя.
   - З якоу причини?
   - Були пограбованi мiняйли у храмi.
   - Отакоу! Це вже цiкаво. Дуже цiкаво...
   - Ось словесний портрет заводiя.
   Луцiй Галл вийняв з  теки  i  простягнув  прокураторовi  цупкий  папiр,
розрахований на тривале  зберiгання.  Понтiй  Пiлат  швидко  перебiг  його
очима:
   "Чоловiк цей малий на зрiст, тому тримасться дуже рiвно, щоб  здаватися
вищим, 3 тiсю ж метою носить взуття на високих пiдборах (з дерева, пiд час
ходи  стукотить).  Обличчя  овальне,   кароокий.   Нiс   довгий,   тонкий,
гачкуватий. Волосся кольору стиглого горiха спадас рiвно на вуха, нижче  -
кучерявиться. Борода  рiденька,  охайно  стрижена.  Одягасться  ошатно.  У
натовпi -  непримiтний.  Нiколи  не  смiсться,  бо  мас  пошкодженi  зуби.
Характеру пошкоджень зубiв не з'ясовано".
   - Так! - задоволене мовив Пiлат. - А от руки - проминули.
   - Нiчого - впишемо, - запевнив Луцiй Галл.
   - То що ж сталося в часи прокуратора Квiрiнiя? Тiльки  коротко,  Луцiю,
саму суть.
   - Власне, оповiдати  нема  про  що.  Про  факт  пограбування  с  тiльки
загальне повiдомлення iнформаторiв. Будь-якi доказовi уточнення  у  справi
вiдсутнi. Вони й не iснували.
   - Чому?
   - Бо  самi  потерпiлi  факт  пограбування  рiшуче  заперечили.  Визнали
тiльки, що,  мовляв,  мало  мiсце  незначне  гультяйство  купки  невiдомих
бешкетникiв. Рiч у тiм, що цi "потерпiлi" самi  страшилися  потрапити  пiд
слiдство та чиннiсть карного кодексу за навмисне й злiсне порушення закону
про податки.
   - А свiдки?
   - Якi свiдки? Тi свiдки "нiчого не бачили i нiчого не  чули".  Довелося
справу припинити, оскiльки виходило, що й нiякого злочину не було!
   - Цiкаво, - промимрив Пiлат слiвце, що наче прилипло до  вуст.  -  Дуже
цiкаво...
   Луцiй Галл обережно мовив:
   - Гадаю, цього разу буде не лiпше.
   - Тобто ти вважасш, що скарг вiд потерпiлих не надiйде?
   - Атож! - похмуро вiдповiв слiдчий. - I ми припинимо справу  за  браком
доказiв i свiдчень.
   - А якщо ми схопимо Назарея?
   - Це теж нiчого не дасть.
   - Чому, Луцiю? Поясни менi.
   - Чи можна уявити грабiжника, який би прагнув покарання? Отже,  Назарей
свою провину  заперечуватиме.  Вiн  не  дурний  i  знас,  що  мiняйли  про
пограбування й словом не прохопляться. Чим же ми його притиснемо?
   Логiчнi мiркування слiдчого почали дратувати Пiлата. Не тому, щоб  вони
лунали непереконливо, нi. А тому, що пiдкреслювали його  власне  безсилля,
хоч вiн уособлював в собi на цiй землi iмперську владу.  Страждав  престиж
iмперiу, а разом з ним i його староримська пиха.
   Докучало,  що  й  Луцiй  Галл  позирас  на  нього   спiвчутливо,   нiби
здогадусться, якi почуття нуртують всевладного прокуратора Iудеу. Та  хiба
для того вiн прибув сюди з Риму, щоб вiдчути принизливу немiч перед якоюсь
там жалюгiдною зграсю храмових гендлярiв?  Е,  нi,  цього  не  можна  собi
дозволити, iнакше навiть у власних очах не заслугусш нiчого iншого,  окрiм
зневаги.
   Випадок дав йому ключ до  всiсу  справи  з  податками.  Як  тим  ключем
скористатися, залежить виключно вiд нього самого. Вiн  не  може  й  надалi
лишати безкарними знахабнiлих злочинцiв, якi глумливо порушують  iмперськi
податковi закони буквально пiд носом легiонерiв з Вежi Антонiя. Нi,  цього
разу вiн, прокуратор Понтiй Пiлат, мусить будь-що до них дiстатися.
   - Будемо дiяти! - рiшуче ляснув вiн долонею по мармуровому столу.
   Слiдчий Луцiй Галл споважнiв.
   - Нам багато не треба, - вiв далi прокуратор. - Нам  потрiбна  зачiпка,
причiпка,  гачок,  щоб  пiдловити   храмову   рибину.   Припустимо,   Iсус
вiдкараскасться вiд звинувачення в пограбуваннi. То й  що?  Скажу  бiльше:
без позову потерпiлих ми й не будемо  звинувачувати  його  в  цьому.  Нема
позову - нема злочину!
   Луцiй Галл схвально хитнув головою.
   -  Але  хiба  ми  не  можемо  притягти  його  до  вiдповiдальностi   за
бешкетування в громадському i  до  того  ж  "святому"  мiсцi?  Адже  точно
зафiксовано i засвiдчено, що саме вiн спричинився до "сутички в  храмi"  -
назвемо цю подiю так. Тобi зрозумiлий хiд моух думок, Луцiю?
   - Ще б пак, патроне! Щоб  вiдвести  вiд  себе  звинувачення,  вiн  буде
змушений звинувачувати храмових павукiв. Мовляв, це вони його спровокували
своум шахраюванням.
   - Правильно, Лупiю! Клубочок  i  почне  розкручуватись.  А  ми  ниточку
потягнем легесенько, нiжно,  не  смикаючи,  щоб,  бува,  не  обiрвалася...
Клянуся Юпiтером, цього разу ми не вiдступимо!
   - А! - одразу пожвавiшав Луцiй Галл. - Чи  не  час  покликати  Веселого
Германа?
   - Хiба вiн тут?
   - Так, у передпокоу. Я прихопив його з собою. Про всяк випадок...
   - Ну й хитрун ти, Луцiю! Виходить, ти вiд початку сам сподiвався, що ми
почнемо розшук?
   - Та я вже трохи знаю вашу вперту вдачу, патроне.  Окрiм  того,  розшук
нiколи не зашкодить - щось та з'ясовусться.
   - Тодi клич Веселого Германа!
   Цей рудоволосий гiгант з  добродушним  обличчям  походив  звiдкiлясь  з
прирейнських лiсiв пiвнiчного понизов'я. Ще малюком вiн потрапив  у  полон
до римських легiонерiв. Мiцноу будови хлопчика  купив  для  себе  тодiшнiй
головнокомандувач восьми  рейнських  легiонiв  Юлiй  Друз  Германiк.  Коли
принцепс Тiберiй Клавдiй  Нерон,  що  прийняв  титул  Цезаря  та  Августа,
прийшов до влади, вiн призначив переможного полководця своум "другим я" на
неспокiйному Сходi.
   Ось тут i виявилися вперше таланти Веселого  Германа,  хоч  це  й  було
пов'язано  з  трагiчною  подiсю.  Захворiв  улюбленець  вiйська  Германiк.
Лiкарям неважко було встановити: отрута.  Молодому  полководцевi  лишалося
жити лiченi  днi.,  I  тодi  п'ятнадцятирiчний  раб  винюхав,  хто  вчинив
злочин.. Iз мiзерних заздрощiв славного Германiка пiдло  отруули  тодiшнiй
проконсул Сiрiу Гней Кальпурнiй Шзон та його дружина Планцiна. У  нагороду
Германiк дав хлоцевi вiльну i ощасливив своум вкороченим iм'ям.
   За  наказом  принцепса  Тiберiя  отруйника  Пiзона  заморили   голодом.
Планцiну  спiткало  милосерднiше  покарання  -  уй   дозволили   покiнчити
самогубством. Спосiб - за власним вибором. Хоч би й  за  допомогою  цикути
або мандрагори...
   Додатком "Веселий" Германа нагородили його "клiснти": вiн з кожним умiв
балакати без злоби, жваво, мало не з приязню,  хоч  нiколи  не  переступав
службових преписiв.
   За вiком вiн ще був дуже молодий  -  лише  дватри  роки  тому  розмiняв
третiй десяток. Слiдчий Луцiй Галл служив у прокуратурi  давно,  пошукувач
Веселий Герман - з недавнього часу. Але вони аж на подив пасували один  до
одного.
   - Ось i я! - мовив Веселий Герман, входячи з широкою усмiшкою до  покою
прокуратора. - Довгенько довелося чекати  вашого  виклику,  Луцiю.  Чи  не
марно? - казав нiби до слiдчого,  а  сам  позирав  хитрим  синiм  оком  на
прокуратора.
   - Справу вирiшено позитивно, - повiдомив Луцiй  Галл.  -  Ось  за  цими
прикметами знайди людину. Iм'я - Iсус Назарей.
   Веселий Герман уважно прочитав опис.
   - Ну й дiла! - вiн за звичкою, яка водиться у варварiв, полiз п'ятiрнею
чухати свою руду потилицю. - За  цими  прикметами,  Луцiю,  можна  схопити
половину населення ррусалиму. Друга половина - жiнки...
   - А зуби? - нагадав Луцiй Галл.
   - Люди - не конi, щоб ум у роти зазирати.
   - Масш сумнiв, що упорасшся? - подав нарештi голос i Понтiй Пiлат.
   Веселий Герман вмить розвернувся до нього.
   - Та що ви, патроне! Якi можуть бути сумнiви? Раз с наказ, буде й дiло!
Накази для того й iснують, щоб люди по них творили чудеса.
   Понтiй Пiлат не втримався вiд посмiшки.
   - Однак доведеться добряче понишпорити,  -  заклопотано  додав  Веселий
Герман. - Сьогоднi звечора я пiду по шинках - там люди про всяке гомонять.
   - У нього руки, як у жiнки, - сказав Пiлат.



   3. СВIДЧЕННЯ МАРIт З МАГДАЛИ

   Нiчний  вилов  Веселого  Германа  виявився  для   Луцiя   Галла   вкрай
несподiваним. Чого не чекав, того не чекав, - нiкуди  правди  дiти!  Проте
слiдчий давно переконався, що його молодий спритний пошукувач, хоч  i  йде
подекуди незвiданими у дотеперiшнiй практицi шляхами, незмiнно й неухильно
пiдпорядковус своу дiу чiтко окресленiй метi. Та коли  цього  ранку  Луцiй
Галл побачив юне, бездоганне, гнучке,  тендiтне,  буйновласе  створiння  з
очима великими, наче свiтильники, вiн дещо отетерiв.  Всенький  вид  юнки,
яку привiв Веселий Герман, свiдчив про скромнiсть, цнотливiсть,  неторкану
чистоту i наувну незвiданiсть у любощах, що так зворушують, але водночас й
магiчно ваблять чоловiкiв.
   "У неу мусить бути чарiвний голосочок", - сентиментально помислив вiн i
не помилився.
   Але  те,  що  вона  промовляла  своум  напрочуд  мелодiйним  голосочком
iстинноу сирени, вразило слiдчого не  менш,  анiж  уу  рiдкiсна,  казкова,
приголомшлива краса. Форма i змiст цiсу вишуканоу амфори насолод здавалися
несумiсними. А може, навпаки? Хiба когось спокусить потвора?
   - Хто ти? - було перше, що вiн запитав.
   - Мене звуть Марiя, - скромно вiдповiла i  пiд  його  пильним,  суворим
поглядом густо, сором'язливо зашарiлася. - А ще кличуть Магдалиною...
   - Заспокойся, дiвчинко, -  статечно  мовив  Луцiй  Галл  з  iнтонацiями
батькiвськоу поблажливостi. - Що ти опинилася тут,  мабуть,  якесь  прикре
непорозумiння.
   Веселий Герман зареготав.
   Слiдчий незадоволено спохмурнiв.
   - Чи не скажеш сама, як ти тут опинилася? - м'яко запитав вiн.
   - Ха! Ваш рудий приятель умовив пiти з ним, - звабливим голосом  сирени
вiдповiла вона. - Я гадала, вiн хоче завоювати  мос  серцева  вiн  полонив
мене усю! Та чи вiдшкодус менi  збитки  за  марно  втрачену  нiч?  Адже  я
сподiвалася роздiлити з ним лiжко, а не ламати собi  кiстки  на  тюремному
тапчанi...
   Луцiй Галл спочатку було й не второпав, про що йдеться. А коли збагнув,
то побуряковiв, наче зварений живцем рак. Чари розтанули! Вiн уже не бачив
чарiвного створiння, а лише мiшок з кiстками, який  неухильно  руйнуватиме
час. Шкода, що вона ще не  замислюсться  над  цим.  Мине  зовсiм  небагато
рокiв, i хто з пиякiв, з котрими вона переспала, згадас про неу? А Веселий
Герман аж квiтнув, насолоджуючись природним комiзмом  цiсу  сцени,  гiдноу
пера безжального дотепника Менандра.
   - Дозвольте менi  поспитати  уу,  -  нарештi  запропонував  вiн.  -  Це
прискорить справу.
   Луцiй Галл тiльки мовчки хитнув головою на згоду.
   - Спочатку - деякi бiографiчнi  вiдомостi,  -  почав  неприступний  для
згубних  жiночих  чар  Веселий  Герман.  -  Життспис  нашоу   Марiу   дуже
простенький. Чотирнадцяти рокiв уу ще дiвчам вiддали за  старого  Паппуса,
сенатора з оточення тетрарха Iрода Антипи. А вже за  рiк  вона  втекла  до
вiдомого розпусника Елiу Ламiя.
   - Того самого? - запитав слiдчий.
   - Так, обранець уу серця -  той  Елiй  Ламiй,  якого  принцепс  Тiберiй
покарав висланням за розпусту, нечувану навiть у розбещеному Римi.  Та  от
бiда: розпусник Ламiй спасував перед уу невситимiстю i сам вiд  неу  утiк.
Про наступного уу коханця  можна  сказати  тiльки  у  множинi  -  це  була
манiпула, що стояла гарнiзоном пiд Магдалою. Коли легiонерiв  перевели  на
постiй в iнше  мiсце,  вона  перейшла  на  обслугу  цивiльного  населення.
Оскiльки встановити уу коханця було неможливо, уу почали вважати подружкою
всiх чоловiкiв Магдали. Звiдси походить друге уу iм'я - Магдалина.
   Луцiй Галл з неприхованим жалем поглянув на Марiю Магдалину -  рiдкiсну
квiтку природи, що сама себе  занапастила  на  гнойовиську,  -  i  похмуро
запитав:
   - Усе це дуже повчально, та чи мас стосунок до нашоу справи?
   - Мас! - запевнив його Веселий Герман. - Чи  знасте  ви,  за  ким  вона
подалася з Магдали i волочиться по всiх усюдах?
   - Кажи!
   - Iсус Назарей.
   - А! - сказав Луцiй Галл. - Починай допит.
   Веселий Герман повернувся до Марiу, дружньо всмiхаючись:
   - Ти давно в ррусалимi?
   - Мабуть, уже з тиждень...
   - А точнiше?
   - Не рахувала...
   - Де перебувала до того?
   - У Вiфанiу, у брата.
   - Хто твiй брат?
   - Бiдак, як усi.
   - Я питаю, як його звати.
   - Лазар.
   - Лазар? Чи не про твого брата, бува, по всiх шинках гомонять, нiби вiн
вмер i воскрес?
   Жiнка завагалася:
   - А що йому за це буде?
   - За те, що воскрес?  Нiчого.  Мабуть,  житиме,  як  i  жив.  Але  мене
цiкавить, як це покiйник примудрився живiсiньким пiднятися з труни?
   - А при чому тут я? - вперше обурилася чарiвна повiя. - Хiба я  вигадую
податки?
   - До чого тут податки?
   - Аякже! Ще не прохолонуть слiди римських митарiв,  як  уже  сунуть  по
десятину бiрючi Кайафи. Бiдаковi хоч живцем у труну лягай! От Лазар i влiз
до труни...
   Веселий Герман зареготав:
   - Ну й утяв! I що ж, бiрючi повiрили?
   - Та повiрили... Але вони описали геть усе майно на покриття десятини i
витрат на похорон. Ледве Лазаря  живцем  у  землю  не  закопали.  Довелося
бiдолаху хутко воскрешати. Ну, ожив Лазар, а всi кажуть: чудо!  Та  хай...
Одним чудом бiльше,  одним  менше  -  не  важить...  Тим  паче,  римському
цезаревi Лазар сплатив податок до останнього сестерцiя! Вiддав третину вiд
достатку, як i належить по закону! А на виплат  церковноу  десятини  цезар
наказiв не давав...
   - Хiба я питав тебе про закони та накази цезаря?
   - А про що ж?
   - Про смерть та воскресiння твого братика!
   - Я й розповiла...
   - Не все, голубонько, не все. Хто ж у вас був чудодiсм?
   - А навiщо вам?
   - Тут питаю я! Чи за тюремним тапчаном скучила? Вiдповiдай: хто вигадав
усю цю комедiю?
   - Ну, вiн...
   - Хто це - вiн?
   - Ну, Iсус...
   - Iсусiв, гадаю, у тебе було чимало. Який же з них?
   - Ну, Iсус Назарей...
   - Негаразд, Марiс, негаразд.
   - Справдi вiн...
   - Я кажу про те, що з тебе доводиться тягти кожне слово  лещатами,  мов
цвяхи з труни твого братика. Кажи одразу: чудо в храмi теж  вигадка  твого
Iсуса?
   - Яке ще чудо?
   - Що сталося вчора:  у  храмових  мiняйл  чудодiйно  зникли  торбини  з
грiшми. I дехто з чудотворцiв цьому дуже активно посприяв.
   - Я там не була!
   - Менi це вiдомо. Але в храмi разом з Iсусом вештався покiйничок Лазар.
Невже цей сумнiвний труп i несумнiвний спритняк теж подався в чудодiу?
   - Чого ви зрештою хочете вiд мене?! /
   - Вiдповiдi на запитання: де вiн зараз?
   - Хто? Мiй брат Лазар?
   - Твiй коханець Назарей! Покiйники -  удаванi  вони  чи  нi  -  нас  не
цiкавлять.
   - Мабуть, десь ховасться...
   - А де ховасться, ти не знасш, так? -
   - Якби знала, то побiгла б до нього  з  криком:  "Тiкай  якнайшвидше  i
якнайдалi!"
   - Чого б це раптом?
   - Бо нiхто не знас, що його розшукують римляни. I я теж не  знала...  А
на тюхтiув з храмовоу варти тут не зважають...
   - Тобто ти хочеш сказати, що вiн ховасться десь поблизу?
   - Я цього не казала!
   - Але такий висновок випливас з твоух слiв.
   - Ти злий i пiдступний!
   - Облишмо балачки про мене. Скажи-но лiпше...
   Стрiмкий, динамiчний допит  тривав.  Луцiй  Галл  з  насолодою  гурмана
смакував, як спритно, на виважених логiчних ритмах  веде  розмову  Веселий
Герман. Добра школа!
   Марiя Магдалина й незчулася, як виказала брата Лазаря. Вона  навiть  не
зауважила, що засвiдчила його участь в  нападi  на  мiняйл.  Адже  Веселий
Герман ловив навмання...
   Тепер с суттсва зачiпка!
   Цiсу митi його  осяяла  iдея:  якщо  розумно  скористатися  цiсю  надто
обдарованою Венерою повiсю, Iсуса Назарея можна буде схопити в найкоротший
строк. Можливо, ще сьогоднi увечерi. Iдея так захопила Луцiя Галла, що вiн
забув настанову прокуратора: тягти ниточку з клубочка легенько, нiжно,  не
смикаючи. I з тiсу митi, коли вiн нитку смикнув, подiу ринули  стрiмголов,
ламаючи намiри, задуми й сподiвання.
   - А! -  пiдняв  Луцiй  Галл  великий  палець,  жест  надто  вiдомий  на
побойвиськах гладiаторiв.
   Веселий Герман урвав мову, випускаючи Марiю з тенет оманливих слiв.
   Мову забрав слiдчий.
   - Марiс, - запитав вiн поблажливо, - просвiти мене  старого,  чим  тебе
принадив Iсус? Я бачив його - маленький, непримiтний чоловiчок, сварливий,
нiколи й не посмiхнеться. То чим вiн тебе узяв, таку гарну?
   - Розумом, - впевнено вiдповiла вона.
   - А не грiшми? - лукаво примружився Луцiй.
   - Грiшми беруть iншi, кому розуму не треба...
   - I багато ти заробила?
   - Стане на масток.
   - От мене й дивус, чому ти мовчиш про того скнару, що зазiхас  на  твоу
заробленi грошенята?
   - Ви про Iуду?
   - Авжеж, про нього.
   Луцiй Галл трiумфував: ця жiнка вдруге впiймалася на  гачок,  закинутий
навмання!
   Веселий Герман схвально усмiхнувся.
   Вони обидва вмiли цiнувати вправнiсть в розмовах пiд час допитiв.
   - Не лiзе до тебе в залицяльники?
   - Це з його пикою?
   - А що, не гарна?
   - Вузька, наче сокира ката! Подвiйноу довжини нiс, до  якого  притуленi
крихiтнi, мов у тхора, оченята, i вуха сторчаком - ото й  буде  Iуда.  Усе
обличчя - з одного носа сокирою...
   - Звiдки вiн родом?
   - Iз Карiота, тiльки не знаю, з якого саме - в Iудеу чи в  Моавi.  Одак
скажiть i ви менi: чому ви все розпитусте  й  розпитусте?  Може,  хтось  у
чомусь i завинив... Але яка моя провина?
   - Нiякоу, - знизав плечима Луцiй Галл.
   - Чого ж ви мене тримасте?
   - Хiба? Я вважав, просто ведемо присмну розмову з чарiвною жiнкою.
   - То я вiльна?
   - Авжеж!
   - Ну, тодi я пiшла, - ще не зовсiм вiрячи, Марiя Магдалина пiдвелася.
   - До наступноу зустрiчi!
   - Хай уу лiпше не буде...
   - Германе, дай наказ чатовим, щоб випустили на волю.
   - Слухаюсь, патроне!
   Луцiй Галл  дивився  услiд,  милуючись  уу  викличною,  хтиво-хвилястою
ходою.
   "А! - мовив сам до себе. - Така пiднiме з труни покiйника  без  усякого
втручання чудодiя!"
   Вiн був вельми задоволений собою.





   - Пiшла,  озираючись  на  всi  боки,  -  доповiв  пiвнiчний  гiгант.  -
Здасться, хтось уу уже виглядав.
   - Запам'ятав спостерiгача?
   - Нi, бо вiн до неу не пiдiйшов.  Стояв  досить  далеченько,  та  ще  в
затiненому портику.
   - Можливо, просто залицяльник...
   - Все може бути!
   - Так, тепер усяке може трапитись, - погодився Луцiй Галл. - Якi ж твоу
мiркування, Германе?
   - Хочете, щоб я передбачив прийдешнс, як це роблять мiсцевi вiщуни?
   - Тим паче, що твоу завбачення, на  вiдмiну  вiд  екзальтованих  зойкiв
"пророкiв", завжди дуже вiрогiднi. Отож, не бiйся знеслави i починай.
   Герман розумiв, що слiдчий у цей спосiб  хоче  перевiрити  своу  власнi
припущення й передбачення, якi у нього вже склалися в певну  схему  дiй  i
протидiй.
   - Слухаю i корюся наказовi! - бадьоро проголосив  вiн.  -  Пророкування
перше: з того моменту, як Марiя Магдалина  ступила  за  арку  прокуратури,
наше розслiдуваня вже нi для кого не тасмниця.
   - Слушно.
   - Пророкування друге: кiт наполохас мишей.
   - Само собою...
   -  Мишки  поводяться  рiзно.  А  надто  скнари,  ураженi   патологiчною
жадiбнiстю. Чому б, поки не пiзно, не продати ватага? Хiд  думки  простий:
заводiя все одно схоплять римляни, треба хоч якусь користь з цього мати. А
щоб Фортуна не проминула з щедротами  своуми,  слiд  поспiшати,  дiяти  не
гаючись.
   - Правильно.
   - Але я певен: Iуда не пiде до нас. Не наважиться...
   - Проте вiн насмiлиться шантажувати храмових павукiв! - завершив  Луцiй
Галл. - Адже храмова  зграя  не  вiд  того,  щоб  знешкодити  небезпечного
грабiжника. Вiн принадився ух вительбушувати безкарно! Кумедно виходить...
   - Що я маю робити? - запитав Веселий Герман.
   - Пильнувати! Увечерi не спускай ока з храму. Я  певен,  довгоносик  не
зволiкатиме: жадiбнiсть  -  надiйний  батiг.  Вiн  нам  потрiбен  живим  i
неушкодженим! Якщо зможеш, одразу вибий з нього зiзнання  i,  не  гаючись,
схопи ватага.
   - Зрозумiло, патроне.
   - Одноу деки легiонерiв тобi вистачить?
   - Цiлком.
   Людину, вузьке обличчя якоу нагадувало сокиру, бо  на  ньому  домiнував
могутнiй нiс. Веселий Герман примiтив, коли вже впали густi сутiнки.
   Герман обрав собi  зручну  для  стеження  позицiю.  Вправно  розташував
наданих йому воякiв, якi за його знаком  вмить  могли  замкнути  коло  без
надiу на втечу в бiчнi вулички.
   Присутнiсть поблизу храму поодиноких легiонерiв  нi  в  кого  не  могла
викликати тривогу:  Вежа  Антонiя,  перетворена  в  казарму  для  римських
воякiв,  i  храм  Соломона,  власне  кажучи,  складав  одне   цiле.   Тому
присутнiсть  тут  окремих  легiонерiв,  була  такою  ж  природною,  як   i
святенникiв. Iнша справа,  якби  вони  чатували  чiльним  загоном,  -  це,
безумовно, привернуло б увагу i могло наполохати.
   Веселий Герман не дав знаку затримати  кандидата  в  запроданцi:  намiр
щось зробити i здiйснений вчинок трактуються рiзно. Хай iде. Хай наполохас
храмових павукiв.  Хай  зробить  свос  чорне  дiло.  А  тодi...  Адже  вiн
повертатиметься цiсю ж дорогою. Iншого шляху тут нема.
   Велетенський дiм дивного й незрозумiлого бога iудеув було споруджено на
крутому горбi, i  вiн  своум  кам'яним  громаддям  наче  чавив  мiсто.  Це
враження особливо посилювалося вночi, коли темний купол зливався з  темним
небом. Уже тодi, коли за царя Соломона ще тiльки  почали  споруджувати  цю
гiгантську будiвлю, виникло побоювання, що вона свосю вагою розчавить горб
i впаде на мiсто. Тому будiвничi  пiддали  архiтектурнiй  реконструкцiу  i
самий горб. З одного боку його зтесали i закрiпили  циклопiчними  брилами,
посднаними для мiцностi  мiж  собою  залiзними  скобами.  Ця  стiна  тепер
здiймалася вгору на чотириста лiктiв i вражала навiть римлян,  звиклих  до
колосальних споруд.
   Храм i справдi чавив.  Але  не  своум  кам'яним  громаддям.  Вiн  чавив
податками i нескiнченними  додатковими  поборами,  якi  треба  було  нести
святенникам пiд час кожного з численних, вигаданих ними ж релiгiйних свят.
   Це було  середовище  i  недоторканний  для  римських  законiв  притулок
спадкосмних дармоудiв. Це була фортеця трутнiв з роду Левiя,  яким  Мойсей
надав довiчне й виключне право "слугувати боговi" i за  цю  "працю"  ссати
пiт i кров трудящого люду, жорстоко - аж до смертного побиття  камiнням  -
караючи непокiрних. Нинi це "колiно" було розподiлено на  двадцять  чотири
"череди", в кожнiй з яких налiчувалось до п'яти тисяч святих нероб.  А  на
кожного спадкосмного левiта  припадало  ще  по  два-три  служки  з  нижчих
кастових ступенiв. I вся ця сарана хоче жерти, i то - смачно, хоче  ходити
в розкошах, хоче м'яко спати, хоче утримувати бiля себе якнайбiльше гарних
рабинь i наложниць.
   Римлян вражало, що цiлий народ дав себе уярмити цим неробам з кадилами,
щоб його сили й достаток, його  енергiю  й  наснагу  пожадливо  висотувала
плодюча зграя святих дармоудiв. Iмперський Рим вважав це становище,  м'яко
кажучи, нерозумним.  Вiн  запровадив  своу  податки,  якi  дiяли  по  всiй
iмперiу, а храмову десятину вилучив з категорiу, що охоронясться  законом.
Будь-якi пожертви iудейському боговi набули чинностi доброу  волi.  А  щоб
вибити у схидни зуби, у верховного суду  -  Синедрiону  -  було  вiдiбрано
право нй смертне покарання. У вiданнi святенникiв лишився  тiльки  розгляд
суто релiгiйних питань,  в  якi  iмперська  адмiнiстрацiя  не  втручалася.
Рабини злобилися, але сила була на боцi Риму...
   ...Iуда iз Карiота  вислизнув  з  храму,  коли  зовсiм  стемнiло.  Бiля
пiднiжжя сходiв, що вели до Нижнього  мiста,  його  зненацька  оточили.  З
переляку цей уже викiнчений запроданець мимовiльним порухом  шарпнувся  до
широкоу  поясноу  намотки.  Веселий  Герман  негайно  запустив  туди  свою
десницю. Вiн витяг шкiряний гаман, що присмно брязнув благородним металом.
   - Запалiть смолоскипи! - наказав вiн.
   Захиталося  чадне  червоне  полум'я,  пострiлюючи  смоляними  бризками.
Веселий Герман витрусив монети на долоню, старанно порахував ух i неквапом
зсипав назад у гаман.
   - Ха, лише тридцять шекелiв, - розчаровано  пробурмотiв  вiн.  -  Ну  й
скнари! Га? За голову ватага - лише тридцять срiбнякiв! Де це  чувано?  От
якби дали золотими денарiями...
   Iуда розгублено клiпав. Веселий Герман простягнув йому гаман:
   - Бери! Для нас це не грошi...
   Iуда жадiбно схопив свою здобич i поспiхом сунув за пазуху.
   - Слухай, - зичливо мовив Веселий  Герман,  -  може,  ти  продаси  його
вдруге?
   - Кого? - пробелькотiв Iуда, який досi  не  оговтався  вiд  ляку.  Його
крихiтнi  оченята,  перегородженi  видатним  носом,  полохливо  никали  по
вояках.
   - Нiби не знасш... Iсуса Назарея - ось кого! Нам  же  вiдомо,  кого  ти
щойно продав скупердяям з храму. А нас цей товарець теж  цiкавить!  Ну  то
що, приятелю, залагодимо гендель, га?
   Iуда завагався. Цей рудий здоровань  -  що  вiн:  пропонус  всерйоз  чи
кепкус? Його непокоуло навiть те, що йому повернули грошi. Щось  повертати
- не належить до чеснот римських воякiв. Як i будь-яких iнших... А може, й
справдi?..
   - Давай виказуй хутенько, - наполiг рудий. - Ми знасмо, кому його можна
вигiдно перепродати. Понтiй Пiлат за Назарея дасть золото...
   Тiльки  тепер  Iуда  збагнув:  гаман  йому  повернули  лише  тому,   що
сподiваються заробити бiльше. На душi полегшало - усе стало на свос звичне
мiсце.
   - Ну, кажи нарештi: де вiн ховасться?
   - У Гефсиманському лiсi... Та чи встигнете?
   - А що таке?
   - Уже збирасться йти по нього храмова варта...
   - Нехай собi збирасться. А ми вирушаймо зараз. Веди!
   - Навiщо я вам? - сполотнiв Iуда.
   - Як то навiщо? Лiс великий. Чого ж нам  нишпорити  в  ньому,  коли  ти
знасш точне мiсце? I от що: аби не сталася помилка,  ти  Iсуса  обнiмеш  i
назвеш. Зрозумiв?
   - А що я за це матиму?
   - Життя! - вiдповiв, наче вдарив навiдлiг, Веселий Герман. - Хiба мало?





   - Мiй любий, ти когось чекасш? - запитала Клавдiя Прокула, яка читала з
обличчя  Понтiя  Пiлата,  як  з  книги,  хоча  стороннiм  воно   здавалося
непроникливим.
   - Так, моя Клавдiс, - вiдповiв вiн, - чекаю,  коли  приведуть  до  мене
молодика з тонкими, як у жiнки, руками, котрого ти бачила у храмi.
   - Його впiймали?
   - Цiсу ночi.
   - О, мiй Понтiю! Я дуже хотiла б побачити його знову.
   - Чому?
   - Вiн цiкавий...
   - Так, масш рацiю - вiн цiкавий. I я, моя Клавдiс, можу дозволити  тобi
i побачити його, i почути. Але з однiсю неодмiнною умовою.
   - Якою?
   - Мовчати.
   - Яка жорстока для жiнки умова! Але я  згодна.  Я  мовчатиму  i  тiльки
слухатиму. Якщо нi - виженеш.
   - Тодi згода!
   Перш, нiж надати справi чинностi офiцiйного  розслiдування,  прокуратор
Понтiй Пiлат вирiшив познайомитись з затриманим  особисто.  Надто  великий
розголос про цього Iсуса Назарея пiшов в ррусалимi,  отже,  пошириться  по
всiй Iудеу, а то й далi. Окрiм того, всi вчинки цього  спритного  молодика
були позначенi гнучкою, дотепною думкою. А прокуратор цiнував розум в усiх
його проявах.
   Досi вiн мав клопiт лише з ворогами iмперiу, з тупими, хоч  подекуди  i
вiдчайдушними фанатами, екзальтованими i отрусними тим потворним  мороком,
що задушливими хвилями слiпоу злоби линув з храму на горi. Левiти не годнi
були забути про свою колишню, нiчим не обмежену владу i перекресленi Римом
привiлеу.  Зовнi  вони  були   запопадливi   i   лояльнi   до   iмперськоу
адмiнiстрацiу, але потайки сiяли  ворожнечу.  Залишаючись  осторонь,  вони
пiдбурювали на опiр.  Проте  вони  пречудово  зналися  на  економiчнiй  та
вiйськовiй потузi iмперiу i реально усвiдомлювали, що будьякий  опiр  буде
безжально розчавлено. Так i траплялося.  По  всiй  провiнцiу  застрашливим
нагадуванням стирчали хрести з розiп'ятими бунтiвниками. Та левiти  щоразу
лишалися безкарними. Бiльше вiд того, цi спалахи гнiву були ум вигiднi, бо
з кожним бунтом - хай навiть дрiбним  -  вони  вiдвойовували  для  себе  в
далекому Римi якийсь з втрачених привiлеув.
   Скiльки скарг вони одписали на прокуратора, скiльки хитрих звинувачень?
Понтiй  Пiлат  не  лiчив.  Але  переконався:  достаток  левiтiв  (досi  не
оподаткований!) базусться на кровi та облудi.
   А цей Назарей був сдиний  в  свосму  родi:  вiн  воював  з  пiдступними
левiтами, котрi якщо оцiнювати об'сктивно, було на користь Римовi.
   - Вiн  цiкавий,  -  коротко  i  влучно  визначила  ставлення  до  нього
прекрасна жовтоволоса i блакитноока Клавдiя  Прокула,  що  легко  набирала
вигляду холодноу й неприступноу богинi, уу  постава,  коли  вона  не  була
захована просторою тунiкою до п'ят, справдi нагадувала тiло богинi.  Бiлоу
мармуровоу богинi з гармонiйними  пропорцiями,  вiднайденими  скульпторами
Еллади.
   I ось зараз вони - Понтiй Пiлат та Клавдiя  Прокула  -  напiвлежали  на
зручних, з вигнутими спинками, щоб не  втомлювати  тiло,  лежаках.  Обидва
лежаки були вкритi однаково м'якими ковдрами з пухнастоу верблюжоу  вовни.
Мiж ними, на мармуровому столику, стояли вазочки з соковитими  фруктами  i
вузькошиу глинянi глеки, що зберiгають рiдину в прохолодi.
   Сонце не дошкуляло  перебуваючим  у  портику,  хоч  небо  над  головами
лишалося вiдкритим. Вiд сонячних променiв затуляли штучнi навiси з  бiлого
полотна та крислатi крони дерев, всаджених обабiч  стiн  серед  мармурових
плит. Помiж колон вхiдноу  арки  бовванiв  в  обладунках  легiонера  рудий
гiгант Веселий Герман, що став там на варту.
   Тiльки затриманий уночi розбишака в його темному, для  дороги,  гiматiу
та  варварських  шальварах  псував  загальний  iнтер'ср,  грубо  порушуючи
заспокiйливу кольорову тональнiсть затишного портика. Вiн мав  точнiсiнько
такий вигляд, який виникав  в  уявi  з  опису  прокуратора  Квiрiнiя.  Але
додалися живi фарби i думка, яка завжди  була  головною  окрасою  очей,  а
вiдтак - i самоу людини.
   - Назви себе, - сказав прокуратор, починаючи розмову.
   - Iсшуш, - назвався вiн на арамейський лад. - За мiсцем проживання мене
ще звуть Назареем.
   - Чи знасш, хто я?
   - Знаю: ти - прокуратор Понтiй Пiлат.
   - Ти бачив мене ранiше?
   - Так, у Галiлеу, де ти розiп'яв вiсьмох  заколотникiв.  Тодi  я  бачив
тебе. Ти сидiв верхи на конi зi знаками легата. Жiнку, що возсiдав поруч з
тобою, я теж бачив. Але не знаю, хто вона.
   - Кого ж вона розпинала? - насмiшкувато запитав Понтiй Пiлат.
   - Я бачив уу лише один раз. Це було позавчора, у храмi.
   - А ти спостережливий - встигасш помiчати навiть зайве для тебе.
   - У цьому й полягас моя бiда, - у задумi мовив Назарей i жваво додав: -
Але iснують жiнки, яких не помiтити просто неможливо! Для цього слiд  бути
слiпим.
   Клавдiя Прокула,  дотримуючись  слова,  мовчала,  хоч  це  уй  давалося
нелегко,  особливо  коли  розмова  торкнулася  уу  самоу.  Цей   маленький
чоловiчок насмiлився оцiнювати уу! Проте чомусь було присмно.
   - Отже, ти визнасш, що був у храмi, - пiдкреслив Понтiй Пiлат.
   - Навiщо приховувати, що всiм вiдомо, - просто вiдповiв арештант.
   - Ти уже двiчi зчинив бучу у цьому Домi вашого iудейського бога. Чому?
   - Тому, що бог покинув храм. Вертеп  розбiйникiв  не  може  бути  Домом
господа.
   - У твоух словах, Iсшуше, кристься звинувачення. Чи можеш  обгрунтувати
його?
   - Це легко...
   - Кажи - я слухаю.
   - Чи не блюзнiрство робити з бога мерзенного лихваря, що дере  грошi  в
рiст небесного блаженства?  Чи  не  злочин  уособлювати  бога  в  огидному
мiняйлi, який небеснi блага обмiнюс на земнi срiбняки? Чи  це  не  розбiй,
коли вiру перетворено в предмет безсоромноу торгiвлi?
   - Усе це риторика, - сухо  зазначив  Пiлат.  -  Чи  масш  щось  сказати
конкретно?
   - Можу й конкретно...
   - Кажи смiливо!
   - Ось  лише  один  приклад  з  багатьох.  Запроваджено  правило:  жоден
вiруючий не допускасться до храму, якщо  не  дасть  грошовий  податок  "на
викуп душi". Однак левiти беруть монети лише старого карбу, тобто такi, на
яких не карбовано облич цезарiв. Тих старих монет уже майже нема в  обiгу.
Роздобути ух дуже важко. Але вони  с  в  достатнiй  кiлькостi  у  храмових
мiняйл, якi зовсiм не випадково сидять  в  галереу  при  входi  до  храму.
Вартiсть староу, давно знецiненоу монети - теперiшнiй iмперський  золотий.
Але й це не все, бо жадiбнiсть левiтiв не знас меж. Щоб  обмiняти  монети,
слiд спочатку сплатити ще й так званий обмiнний податок. Вартiсть права на
обмiн - срiбний денарiй або срiбна  драхма.  Прочан  багато.  Особливо  на
релiгiйнi свята. Прибуток пiдрахувати не важко. Вiн бiльший нiж  iмперськi
податки разом узятi. До того ж храм не втрачас запас монет старого  карбу.
I вони знову повертаються в торби мiняйл!
   Прокуратор Понтiй Пiлат спохмурнiв.
   - Чи усвiдомлюсш ти, що зробив полiтичне звинувачення ?
   - Я не зовсiм добре знаю римськi закони.
   - Ми суворо карасмо за образу особи цезаря. А ти повiдомив важливе:  до
храму не допускаються  люди,  якi  несуть  монети  з  карбом  божественних
принцепсiв. Так?
   - Я це сказав...
   - А чому левiти це роблять? Чи знасш?
   - Чому? Бо у них. гендлярський бог - золотий  тiлець.  Iншого  вони  не
знають i знати не хочуть.
   - Я запитав не про це. Сформулюю iнакше, щоб  ти  зрозумiв:  як  левiти
пояснюють вiдмову брати монети з зображенням римських принцепсiв?
   - Та просто: Кайафа каже, що цi сустнi зображення  -  образа  для  царя
небесного. А насправдi, окрiм наживи...
   - Досить, це вже лiрика! - зупинив його  Понтiй  Пiлат.  -  Скажи  менi
лiпше таке: що ти зробив би з храмом?
   - Я сказав про це в очi самим левiтам. Я сказав ум: "Як прийшов потоп i
знiс усiх, так i ваш храм облуди буде  знесено.  Бо  де  буде  падло,  там
зберуться й орли. Нерозумнi i слiпi ви, бо святите золото! Горе вам! Бо за
злочинами вашими прийдуть чорнi днi. I обложать храм окопами, i обступлять
навкруги, i стиснуть звiдусюди. I знищать його з лиця землi, i не залишать
каменя на каменi! Бо цей храм уже не божий дiм молитов, а вертеп з  кублом
гадючим!"
   - Ти справдi це сказав? - не стримав свого подиву прокуратор.
   - Я сказав це...
   - Першосвятенник Кайафа знас про це?
   - Вiн теж слухав мене.
   - Коли це було?
   - Три днi тому.
   - А потiм ти з ватагою спiльникiв пiшов грабувати храмових мiняйл?
   - Я нi в чому не винен. Хiба на мене хтось скаржився?
   - Масш рацiю: нема нi скарг, нi позову. Адже, щоб звинуватити тебе,  ум
треба викрити самих себе. Але зараз я зроблю одне  припущення.  Якщо  воно
вiрне, можеш не вiдповiдати нiчого. Ви забрали  у  мiняйл  монети  старого
карбу?
   Запала промовиста мовчанка.
   Велична  Клавдiя  Прокула  з  веселою   повагою   позирала   на   свого
проникливого чоловiка.
   Понтiй Пiлат бачив, як до Веселого Германа пiдiйшов легiонер i про щось
доповiв.
   Веселий Герман пiдняв руку, просячи дозволу потурбувати прокуратора.
   - Пiдiйди! -  дозволив  йому  Понтiй  Пiлат  i,  коли  той  наблизився,
запитав: - Щось трапилося?
   - Прийшов колишнiй першосвятенник Аннан, тесть Кайафи. Просить, щоб  ви
його прийняли.
   - По мою душу прийшов, - тихо мовив Iсус.
   - Про що ти? - запитав прокуратор.
   - Аннан вимагатиме мосу смертi.
   - Заспокойся, - твердо сказав Понтiй Пiлат. - Без серйозноу  провини  я
ще нiкого не скарав. А за тобою я  нiякоу  вини  не  бачу.  Розходження  у
поглядах на призначення храму е  суто  релiгiйним  i  моуй  юрисдикцiу  не
пiдлягас. Право ж святенникiв на смертний вирок i покарання скасованi.





   Коли Веселий  Герман  повiв  затриманого  через  бiчнi  дверi,  Клавдiя
Прокула мовила:
   - Я хочу лишитися.
   - Але ж Аннан - не в'язень, - завагався Понтiй Пiлат.
   - Шкода, що вiн досi не в'язень...
   Прокуратор засмiявся.
   - Зрозумiй, моя люба, я б охоче, але...
   - Але, мiй Понтiю, вiдiслати мене зараз було б ще бiльш  жорстоко,  нiж
примушувати мене мовчати. Хiба я тобi заважала? А тепер... Та це все одно,
що вiдiбрати у мене книгу на найцiкавiшому мiсцi.
   - Пiдкажи, як вмотивувати твою присутнiсть, i ти залишишся.
   - Ах, мiй Понтiю, це так просто!
   - Навiть просто? - усмiхнувся Пiлат.
   - Авжеж! - запалена надiсю,  наполягала  Клавдiя  Прокула.  -  Хiба  ти
кликав до себе того Аннана? Хiба тут  мiститься  твоя  канцелярiя,  де  ти
мусиш дотримуватись службових приписiв?
   - Нi i нi! - сказав Пiлат. - Що з цього?
   - Аннан прийшов без зову. Прийшов до твого приватного житла. Прийшов як
прохач. Ти тут повний господар.  Ти  можеш  його  навiть  взагалi  тут  не
прийняти i призначити зустрiч в канцелярiу у час зручний для тебе. Отже...
   - Отже, менi лишасться дати згоду.
   - О, мiй Понтiю, у подяку тобi я знову обiцяю стiйко мовчати.
   - Ця присяга тiльки свiдчить, що ти у мене велика розумниця.
   Тим  часом  прислужники  внесли  до  портика  масивний,   гiдний   сану
несподiваного вiзитера стiлець з твердою й прямою  спинкою:  iудеу  чомусь
люблять сидiти в незручнiй, задерев'янiлiй позi. Та хай! Хоч би й на цвяхи
сiдали.  Химернi  мiсцевi  звичау  та  уподобання  адмiнiстрацiю  Риму  не
обходили.
   Як i в'язень Iсус Назарей,  минулорiчний  першосвятенник  Аннан,  тесть
теперiшнього - Кайафи, виглядав у  портику  чужорiдним  тiлом,  хоч  являв
собою  зовсiм  iнший  соцiальний  тип.  В'язень  був  тут  темною  плямою,
святенник - занадто пiстрявою. В'язень  стукотiв  по  мармуру  дерев'яними
пiдошвами, святенник вiддзвонював дрiбними срiбними бубенцями, нашитими по
всьому його фантастично барвистому вбранню. На  груди  звисав  триколiрний
омофор - ознака, що вiн походить з роду блаженного  Левiя.  До  пояса  був
припнутий розшитий бiсером мiшечок з паличками-жезлами для жеребкування.
   Аннан вiддзвонював  своуми  бубенцями,  мов  цiла  отара,  аж  поки  не
доп'явся до крiсла. У ньому вiн укляк непорушне,  i  бубенцi  вгамувалися.
Прокуратор та його дружина мовчки тупили очi на це розцяцьковане опудало з
ледь прихованою зневагою.
   Святенник теж позирав на латинян з тамованою вiдразою.
   Цей римлянин з непристойно коротким волоссям, з голим обличчям, з  його
нiби стесаним носом, що незугарне продовжував лiнiю лоба, з його  вузьким,
наче щiлина, ротом i важкою, мов каменюка, щелепою виглядав потворно.
   А його дружина?
   Хiба цю дебелу, як вежа, iстоту з холодними рисами обличчя  i  потужною
статурою ратоборця можна вважати жiнкою? ту б  тримати  в  гуртi  тягловоу
худоби - ось де цiй римлянцi мiсце! Хiба уу можна порiвняти з  сврейськими
жiнками - гарячими, мов вогонь,  тендiтними,  як  iграшки,  нiжними,  наче
квiти? рврейки дозрiвають на дванадцяту весну, коли  душа  ще  не  уражена
грiхом, а плоть - хтивiстю. У своу дванадцять весен вони йдуть, мов  агнцi
непорочнi на заклання, пiд шлюбний вiнець невинними створiннями...
   А латинянки? З ухнiми тренованими  фiзичними  вправами  ручиськами,  що
годнi залюбки звернути шийнi м'язи або придушити....
   Вiд цих думок Аннан аж гидливо  затрусив  фарбованою  червоною  цаповою
бородою.
   - За нашими звичаями не мiсце нечистiй жiнцi серед чистих чоловiкiв!  -
не стримався вiн. -  Ребро  [за  сврейськими  племiнними  сказаннями,  бог
сотворив жiнку з ребра чоловiка] - нiкчемна частина цiлого.
   В опуклих очах Клавдiу Прокули блакиттю  палахнули  крижанi  блискавки.
Проте грiм не вiдповiв  на  образу.  Вона,  тримаючи  свос  слово,  тiльки
вимогливо звела холоднi очi на Понтiя Пiлата.
   - Звичау слiд шанувати, - сухо  зазначив  прокуратор.  -  Це  шанування
мусить бути взасмним. Хто до кого прийшов?
   Аннан збагнув, що, коли й надалi  дозволятиме  собi  дратуватися,  йому
залишиться тiльки пiти з цього нечестивого дому  гоув-iновiрцiв.  Та  хiба
для цього вiн переступив порiг римськоу господи?
   - Я нiколи не бував у Римi, - позадкував вiн. - На  жаль,  вашi  звичау
менi невiдомi. Прикро, якщо я у свосму  невiданнi  когось  образив.  Проте
тiшу  себе  солодкою  надiсю,  що  ви  пробачите  темному  старцевi   його
мимовiльну провину.
   - Масте щось повiдомити? - руба запитав Понтiй Пiлат.
   Аннан вважав, що оця груба прямота, притаманна усiм римлянам, нiчим  не
вiдрiзнясться  вiд  брутальноу  невихованостi.  Та   чи   можна   дорiкати
нечестивцевi, коли за ним стоуть незламна сила?
   Старець втомлено заплющив повiки, перебираючи  подумки,  що  i  як  мас
сказати. Вiн прийшов сюди з сдиною метою - уразити спесивого  римлянина  i
за рiшенням Синедрiону примусити його до страти того вовка, що  принадився
до храмовоу кошари. Безкарно! Та як вести мову, щоб не накликати гнiву?  У
кошику смокв може таутися змiя з уу отруйним жалом. Так! З цим  нечестивим
песиголовцем слiд обрати улесливу мову, в  якiй  сховасться  змiуне  жало.
Тим-то надiйнiше воно вразить...
   - Славний i гiдний усiлякоу почестi прокуратор Пiлат! - пишно  розпочав
вiн. - Блага вiстина  долинула  до  смиренних  рабiв  Всевишнього  господа
нашого Iахвi [iм'я божества прадавнiх сврейських скотарiв; нинi вiн -  бог
iудаузму]. Схоплено мерзенного грiшника - Iсшуша Назарея, який так глибоко
занепав до сатанинськоу безоднi, що зневажив духотворний Дiм господнiй.  А
ви, римляни, поклали край його безчинствам на шляхах Iудеу. Осанна!  Хвала
тобi, господи, що навiв ти каральну десницю на запеклого злочинця!
   Клавдiю Прокулу почало бавити це одверто демагогiчне лицедiйство.
   - Але згадай, Понтiю Пiлате: наш святий Синедрiон  завжди  вiрнопiддане
допомагав iмперськiй владi по  силi  своуй.  Запитаймо  себе:  хто  сприяв
прокураторовi Квiрiнiю, коли вiн провадив перепис населення для  наведення
ладу в оподаткуваннi? Ми - смиреннi раби  божi  i  вiрнi  слуги  римського
цезаря.
   "А тепер за цими списками здирасте "на храм" десятину з  прибуткiв",  -
саркастично додав подумки Понтiй Пiлат.
   - Або тебе, прокураторе, осяяла щаслива думка  -  спорудити  акведук  з
мiсцевостi Ал-Аррув до ррусалима, який завжди страждав вiд нестачi  питноу
води. Хто ж допомiг тобi некорисливими  й  слухняними  будiвничими?  Ми  -
смиреннi раби божi i вiрнi слуги цезаря.
   З патоки слiв висунулося жало. Аннан  нагадав  Пiлатовi,  як  вiн  було
наклав руку на храмову казну, щоб мати кошти на будiвлю складноу  споруди.
Однак  проконсул  Сiрiу  Вiтеллiй  за  наказом  з  Риму  звелiв  повернути
святенникам  храмовi  кошти.  Натомiсть  вiдiрвали  вiд  рала   ратаув   i
ремiсникiв вiд  майстерень,  якi  безкоштовно  мусили  вiдбути  будiвельну
повиннiсть. Виникли заворушення  i  довелося  карати.  Ненависть  до  Риму
зросла. Чи мiг це передбачити короткозорий в полiтицi  Вiтеллiй?  А  тепер
цей святенник хизусться свосю провокацiйною "допомогою". Та  зараз  на  це
зухвальство нема чим вiдповiсти...
   -  I  тепер  Синедрiон  ухвалив  усiляко  допомагати  тобi   у   справi
затриманого Iсшуша Назарея. Одак, за звичасм, в останнiй день  пасхи,  яка
наближасться, ти  мусиш  виявити  милосердя  влади,  вiдпустивши  на  волю
найбiльшого злочинця. Ми посприясмо тобi у цьому! Ми, левiти, а  за  нашим
словом й тисячi прочан смиренно проситимемо тебе  вiдпустити  з-пiд  варти
Iсшуша...
   - Iсшуша? - не стримав свого подиву Понтiй Пiлат.
   Аннан насолоджувався  якусь  мить  його  подивом,  а  тодi  з  ефектною
глумливiстю довершив:
   - Так, Iсшуша Вар-Авву, нiчного рiзуна iз секти "кинджальникiв", якi ще
безсоромно називають себе "синами царя небесного". Цього ВарАвву  разом  з
двома його поплiчниками ув'язнено в узилищi Преторiу [у в'язницi суду]. Чи
може бути бiльшим милосердя влади, коли вона звiльнить  нiчного  душогуба,
на кинджалi якого кров безневинно убiснних?
   - А як бути з Назаресм? - стримано запитав прокуратор.
   - Цього - розiп'яти, - сказав Аннан. - За вашим римським звичасм, -  i,
нiби мiж iншим, докинув: - Принцепс Тiберiй не  любить,  коли  провiнцiйна
влада роздмухус заворушення, а не гасить ух у зародку.
   - Заворушення? - суворо запитав Пiлат. - Пояснiть, про яке  заворушення
йдеться.
   - Про те бунтiвне свавiлля, яке породжус Назарей. Це дуже небезпечний i
лукавий антидержавний злочинець. Наш храм вчить вiруючих:  усяка  влада  -
вiд бога. Ганьбити вчення храму - пiдважувати владу цезаря. Цей злочин  за
едиктами  сенату  карасться  смертю.  Тому  й  радiс  Синедрiон  у  свосму
вiрнопiдданому екстазi, що бунтiвника i пiдбурювача Назарея уже  схоплено!
I свiдок добрий с - Iуда iз Карiота.
   Безсила лють огорнула Понтiя Пiлата. Вiн  почував  себе  ошуканим.  Вiн
ганив себе за те, що  в  писi  своуй  виявився  не  пiдготованим  до  цiсу
сутички. Спритно обiйшли його святенники!  Погрожують  заворушенням  серед
прочан, якi сунуть на пасхальнi свята звiдусiль десятками тисяч. А у нього
пiд рукою - лише двi когорти.
   Жалюгiдна жменька перед натовпами  екзальтованих  фанатiв.  Коли  що  -
просто закидають камiнням...
   Аннан мружився на нього, мов кiт на сметану.
   Але Понтiй Пiлат ще мав чим  дошкулити  цинiчним  святенникам  з  храму
божого!
   - До мене дiйшли чутки, - суворо мовив вiн,  -  що  у  храмi  зневажено
особу цезаря. Ви нехтусте монетами з зображеннями принцепса. Образа  особи
цезаря карасться смертю!
   Обличчя Аннана розквiтло осяйною усмiшкою.  Вишкiрились  чорнi  корiнцi
зубiв.
   - Але ж ми робимо це, - з  образливою  поступливiстю  мовив  вiн,  -  з
ласкавого дозволу самого принцепса Тiберiя.
   - Де цей дозвiл, у кого?
   - У тебе, прокураторе, - скалився чорними корiнцями Аннан. - Адже свого
часу ти одержав наказ не  дратувати  вiруючих...  А-в  нашому  храмi  нема
зримих зображень навiть самого Всевишнього.
   Це був нищiвний i болючий удар. Головне - прокуратор сам себе пiд нього
пiдставив. Понтiй Пiлат вмить зрозумiв, на що  натякас  чорноротий  Аннан.
Вiн згадав, як його вiйськовi загони увiйшли до ррусалима  з  зображеннями
принцепса на  бойових  держаках  з  римськими  орлами.  Вiн  наказав  тодi
вивiсити щити з  зображеннями  цезаря  на  стiни  палацу  Iрода  Великого.
Святенники зчинили неймовiрний галас. I  от  з  Риму  надiйшов  наказ  "не
дратувати" вiруючих. Принцепс Тiберiй не полюбляс морочитись заворушеннями
в провiнцiях...
   У розмовi з Аннаном Понтiй Пiлат зазнав повноу поразки.
   Коли святенник пiшов, Клавдiя Прокула стурбовано запитала:
   - Невже ти уб'сш Назарея на догоду отруйним грибам з храму?
   - Я уже сказав, що безвинних не караю, - твердо вiдказав  Пiлат.  -  Ти
знасш: двiчi я обiцянок не даю. Я ух виконую.
   Того ж дня прокуратор Пiлат вiдрядив до проконсула Вiтеллiя термiнового
гiнця - самого Луцiя Галла:
   - Якомога швидше повертайся з вiйськом!
   Пiсля того вiн покликав до себе Веселого Германа, розмову з яким  почав
дивним запитанням:
   - Чим пояснюсться чудо воскресiння з мертвих Лазаря?





   Ще зорiло, коли Веселий Герман разом з  гостродзьобом  Iудою  верхи  на
добрих конях проминули Схiднi  врата  ррусалима,  ух  супроводжували  трос
легiонерiв. Заспана сторожа здивовано дивилася ум услiд.
   Шлях був не дуже далекий, та часу забрав. До селища Вiфанiу  невеличкий
загiн прибув, коли сонце пiдбилося уже  височенько.  Iуда  вказав  обiйстя
недавнього мерця Лазаря.  Через  низенький  мазаний  тин  видно  було,  як
господар над чимось порасться на подвiр'у. Це був  кремезний  чолов'яга  з
грубими  рисами  обличчя  i  жилавими  руками,  де  грали  м'язи.  Тугi  i
загрубiлi, а не еластичнi, як у воякiв...
   - Вiн? - запитав Веселий Герман.
   - Та вiн, - неохоче озвався Iуда. Не подобалася йому  ця  поуздочка,  в
яку його залучили мало не силомiць.
   - Здоров був, покiйничку! - гукнув Герман, зiскакуючи з коня. - Злазь i
ти! - наказав Iудi.
   Лазар здригнувся i рвучко  повернувся  до  прибулих.  Побачив  римських
воякiв i укляк. Потiм очi його з тривогою втупилися в Iуду.
   - Що, впiзнав? - глузливо зареготав Веселий Герман, вiддаючи повiд коня
одному з легiонерiв. - Ну-мо, Iудо, ходiмо до живого трупа...
   Вiн штовхнув Iуду до хвiртки. За ним увiйшов на обiйстя i сам.  Пошукав
очима i безцеремонне всiвся на колоду.
   - Що, Лазаре, не чекав гостей?
   - Вам чого? - нарештi подав голос Лазар.
   - Та нiчого особливого - службовi клопоти, - люб'язно пояснив пошукувач
прокуратури. - Ти, певно, чув, що на твого приятеля Iсуса Назарея порушено
карну  справу  за  безчинства  в  храмi  Iахвi.  Потрiбнi,  Лазаре,   твоу
свiдчення. Ваш святий Синедрiон вже  заочно  засудив  Назарея  до  страти.
Тепер клопочеться перед прокуратором про затвердження вироку. Чув  ти  про
це чи нi?
   - Та чув - поголос iде, - похмуро вiдповiв Лазар. - Але  всяку  провину
треба  ще  довести.  Кажуть,   прокуратор   Пiлат   вимагас   вiд   Кайафи
неспростовних доказiв.  А  в  того  мерзот...  тобто,  добродiя,  хотiв  я
сказати, нiяких доказiв нема...
   - Будуть! - запевнив Веселий Герман. - За цим я й прибув  до  тебе.  На
судi все з'ясусться. Аби свiдчення були! Головний свiдок уже с -  це  твiй
дружок Iуда... Ти чого вовком позирасш?
   - Як умiю, так i позираю...
   - Ну, позирай - дозволяю,  але  слухай  мене...  Iуда  твердо  пообiцяв
привселюдно засвiдчити, що ваш Iсус казав, нiби вiн - посланець вiд самого
царя небесного, буцiм вiн - син божий...
   - Та який там син божий! - скипiв Лазар. - Чого ви мене морочите?  Хiба
я не знаю, чий вiн син? А й справдi не знаю: чи тесляра Иосифа, чи  вашого
вояка Пантери...
   - Пантери? Знаю такого! Вiн у нас зараз наглядач у  в'язницi  Преторiу.
Невже вiн батько Iсуса?
   - Хтозна, рiзне кажуть... Але вiдомо: Пантера упадав за  Марiсю.  А  та
пiшла пiд вiнець вагiтною. Iосиф до цього  непричетний,  бо  його  заледве
умовили. Та й не умовили, а батько Марiу грошi дав. За  грошву  i  я  б  в
женихи подався, хоч би там з десяток Пантер потрудилося... А ви  кажете  -
син божий!..
   - Та не я кажу. Це твiй дружок Iуда каже! Пiд присягою.
   - А кому ця брехня пiд присягою потрiбна?
   - Та цьому мерзот... тьху! Я точнiсiнько як ти хотiв сказати - добродiю
Кайафi! I ще Iуда засвiдчить, що Iсус замiрясться повалити владу цезаря...
   - Нiхто в цю нiсенiтницю не повiрить!
   - Уже повiрили - весь Синедрiон на чолi  з  Кайафою!  До  Пiлата  Аннан
приходив i казав. Кому вигiдно, той завше повiрить... - I ти сам розумiсш,
що  за  бунт  проти  цезаря  Голгофа  забезпечена!  На  хрестi  ваш   Iсус
конатиме...
   Лазар не мiг приховати лютi, з якою позирав на Iуду.
   На його важких щелепах гуляли жовна.
   - А ти ж бiдусш, Лазаре, - не вгавав рудий велет. - Ти  ж  вiд  злиднiв
своух до труни живцем стрибнув! Аж тут - грошi дають. Поплескав язиком - i
вже масш! I виплат визначено - тридцять срiбних шеккелiв готiвкою. Iуда не
дасть менi збрехати - вiн уже за перший виказ тридцять срiбнякiв  одержав.
Правильно я кажу. Iудо?
   - Дали, - кисло промимрив той.
   Хвацьке базiкання Веселого Германа було йому явно не до шмиги. Але щось
суперечити вiн не наважувався.  Та  й  подумати:  рано  чи  пiзно,  а  всi
дiзнаються. Все одно на судi доведеться свiдчити...
   - То як, Лазаре, домовились?
   - А що я можу сказати...
   - Щось та скажеш.
   - Та нiчого такого я не знаю...
   - А я хiба про щось таке? Бачу я, ти своум свiдченням  i  сам  цiни  не
вiдасш. Але присягаюся, тебе слухатимуть з роззявленими ротами. Уяви  сам:
труна, мандри до мерцiв, зухвала втеча з потойбiчного свiту, яка  досi  ще
нiкому не вдавалася!
   Лазар понуро вивчав своу бруднi, босi ноги.
   - Твос постання з мертвих, - неугавно виспiвував  балакучий  рудань,  -
воiстину чудо з перчиком! А хто ж допомiг тобi обдурити потойбiчну  варту?
Герой судового процесу - Iсус Назарей! Кажу тобi, Лазаре,  таких  кумедних
чудасiй не вигадував навiть мiй улюблений дотепник Менандр.
   - Вiльно вам жартувати...
   - Та якi тут жарти?  Вудь  певен,  ця  потойбiчна  оповiдка  затьмарить
навiть спогади твосу сестрички, гулящоу Марiу. Бо що уй оповiдати? Що вона
переспала з Iсусом? Не дива! Велике дiло - побавитись. Хто з нею лишень не
розважався... Iнша справа - оповiдь живого мерця!
   Саме  цiсу  митi  з  халупи  вийшла  молодиця  жагучоу  краси.   Легко,
по-хатньому одягнена. Усi принади - на виду. Веселий Герман отетерiв.
   - О! - все ж спромiгся вiн. - Про неу помовка, а вона вже тут!
   - Це не Марiя, - остерiг його Лазар.
   - А хто ж? - ще бiльше здивувався Герман.
   - Старша сестра Марфа. Дуже вони схожi...
   - А що? Як старша, то гiрша? -  бiлозубо  всмiхнулася  молодиця  рудому
незнайомцю.
   Тiльки зараз Герман роздивився, що молодичка круглiша у стегнах. I  очi
у неу не такi нахабнi, як у Магдалини. Хоч теж - з бiсенятами.
   - Таж тут цiлий квiтник з красунь! -  проголосив  вiн.  -  Гарем,  який
охороняс монстр з того свiту!
   Вiн по-змовницькому пiдморгнув Марфi i дружньо запитав:
   - До тебе теж Iсус пiдбивався?
   - А з чого ти узяв? - грайливо вiдказала вона.
   - Надто ти схожа на сестричку. Якщо вас  удень  можна  переплутати,  то
вночi i поготiв!
   Вона узялася руками в боки i викличне майнула спiдницею:
   - А хоч би й так, тобi що за клопiт?
   - Ревнощi гризуть! - не губився рудань. - Та скажи менi: вiн з  дiвками
такий же удатний, як з мiняйлами у храмi?
   - Усе пiзнасться в порiвняннi, - загадково вiдповiла Марфа.
   - Ха! - зрадiв Герман. - Доведеться знайти час, аби  задовольнити  твiй
здоровий потяг до аналiтичних знань.
   - А ти веселий хлопець... Як звати?
   - Герман! А ти замiжня?
   - Та де...
   - Чому ж? Така вродлива...
   - Без посагу не беруть. У нас так: вiзьмуть i горбату,  аби  з  грiшми.
Тесляр Iосиф узяв матiр Iсуса, коли вона вже вагiтною була. А чому! Бо  за
неу грошики дали. Збагнув? А ми - бiдаки. Лазар навiть свою труну  продав,
щоб стало на ужу... Я ж не дiвча, щоб мене купили.
   - А Марiя iз своух заробiткiв не допомагас?
   - Марiу теж на посаг треба... Паппус уу тепер не  вiзьме!  Сильно  вона
його образила. Паппус хоч i старий, та взяв уу навiть з  доплатою...  Я  б
вiд нього нiзащо не втекла!
   - Чого ж Марiя втекла? Хiба не знала, що уу чекас?
   - Та коли це було? Мала вона тодi була i дурна, а тут багатий  римлянин
почав залицятися. Вона й побiгла по глупотi своуй вiд чоловiка...
   Вони так захопилися шлюбною розмовою, що нiби забули про все на  свiтi.
Навiть про присутнiх тут Лазаря та Iуду - майбутнiх свiдкiв Кайафи.
   Лазар усе зиркав скоса на них, наче на щось зважуючись, i нараз  швидко
буркнув Iудi:
   - Добре, що без тебе закопали грошi в Гефсиманському лiсi, а то  б  ти,
шкурнику, i казну товариства виказав...
   "Ну от i все! - подумки зазначив  Веселий  Герман.  -  Мети  досягнуто.
Однак таки довелося марудитись... Але тепер цей скнара Iуда  всенький  лiс
перерис, шукаючи скарб. I то - поспiхом! Щоб iншi не випередили... Час i в
зворотню путь. А шкода..."
   - Марфо, - сказав уголос, -  я  чекатиму  тебе  в  ррусалимi.  Запитасш
Веселого Германа, будь-який легiонер мос помешкання покаже.
   - А для чого? - лукаво запитала вона.
   - Для суто наукових дослiджень...
   - Це ж яких? - засмiялася вона.
   - Порiвняльних...
   - А не вiдмовишся потiм? Ти - на конi, а менi йти пiшки...
   - I не сором тобi? - раптом вклинцювався в ухню розмову Лазар.
   - А чого соромитись, коли замiж не  беруть?  -  вiдмахнула  його  докiр
Марфа.
   - Ну й розбестились сестрички! - розбурхався Лазар. - Що про  нас  люди
казатимуть? I чим я, нещасний, отаке богом прокляте життя заслугував?
   - А ти помовч, живий трупе! - суворо гримнув на нього Веселий Герман. -
Що уй з тобою, бовдуром? Тобi грошi пропонують, а ти пику  вiдвертасш!  Ач
який! Мав би розум, то й на посаг Марфi заробив: у Кайафи гаман тугенький.
А то справдi, хто ж вiзьме дiвку, яка й на пелюшки не мас? Але хай... Менi
- час! Збирайся, Iудо... Марфо, чи прийдеш?
   - А ти чекатимеш?
   - Ще б пак!
   Минула лише доба, коли в скромнiй  оселi  Веселого  Германа  i  справдi
з'явилася красуня з Вiфанiу. Рудань уу появi щиро зрадiв.  Марфа  помiтила
його неприховану радiсть i лукаво мовила:
   - Чого зуби вискалив? Не подумай чогось такого...
   - Та я вiд народження тупак! - гаряче запевнив уу рудань.
   - Усi так кажуть! А я тобi не якась така...  Просто  чомусь  припав  до
серця. Оце й згадала про тебе, коли йшла мимо...
   - З Вiфанiу мимо ррусалима? - вразився Герман. - Ото проходочка...
   - А що такого? Ну пройшлася трохи... Але це  нiчого  не  важить!  Може,
Лазар ще заробить та на посаг дасть. А ти, звiсно, уже бозна-що подумав...
   - Марфо, запевняю  тебе,  ти  смiливо  можеш  вважати  мене  викiнченим
недоумком...
   - Твос щастя, що в мене нiякого коханця нема. А то хiба я прийшла б  до
тебе сама?
   - А що, прийшла б з коханцем?
   - Нi, з тобою неможливо розмовляти!
   - Подекуди траплясться...
   - А я  прийшла  зовсiм  не  для  того...  Просто  лихо  сталося  з  тим
чоловiком, що був з тобою у Лазаря. Я й прибiгла до тебе,  думала  -  тобi
цiкаво...
   - Стривай! З ким лихо?
   - З Iудою...
   - Уже? А що саме сталося?
   - Узяв та й повiсився...
   - На гiлляцi в Гефсиманському лiсi, - благодушно додав гiгант.
   Марфа кинула на нього сторожкий погляд.
   - А ти звiдки знасш?
   - Читаю в твосму люблячому серцi.
   - А що ти в ньому ще вичитав?
   - Що бiля самогубця знайшли лопату.
   - Нi, ти скажи: звiдки знасш?
   - Я знаю Iуду, - з ледь тамованою посмiшкою пояснив Герман.  -  Це  був
дуже завбачливий чоловiк. Iдучи вiшатись, вiн  неодмiнно  мусив  прихопити
лопату, щоб було чим копати могилу... Та чи не воскресне, як Лазар?
   - Нi, цей вмер як слiд...
   - Шкода, от i нема у Кайафи свiдка!..
   - Люди кажуть, буцiм  Iуда  розкаявся,  що  продав  Iсуса  за  тридцять
срiбнякiв...
   - У чому вiн розкаявся? У тому, що продав, чи в тому, що мало  взяв?  -
уже й зовсiм тупо запитав велет з Рейну.
   Аж тепер Марфа засмiялася.
   - А ти справдi веселий, Германе, - пом'якшала вона i одразу  додала:  -
Нiби пiзно уже додому вертатися. Нiч на дворi...
   - I браму зачинено! - довершив Герман.
   - Тiльки не подумай, що я тобi якась така...
   - А навiщо думати? Зараз дiзнасмося! - i Веселий Герман згрiб в  обiйми
та не "якусь таку", а красуню Марфу, яку за уу вiком уже нiхто не  купував
в жони. Двадцять рокiв - не дванадцять...
   Нiч укрила ух оксамитною завiсою.





   Усе мiсто наче сказилося.
   Перед прокуратурою щодня збирався чималий натовп, серед якого енергiйно
снували левiти з трибарвними пов'язками, i несамовито,  в  сотнi  горлянок
волав:
   - Смерть Назарею, смерть!
   - Святотатця - на Голгофу!
   - Грiшнику - по грiхах його!
   - Пiлате, де суд твiй?
   - Розiпни його, розiпни!
   Таку  неугавну  послiдовнiсть  можна  було  пояснити  лише  невщухаючою
намовою серед прочан, яких на свято пасхи збиралося в  ррусалим  тисячi  й
тисячi. Що вони знали  про  Iсуса  Назарея?  Нiчого.  Переважна  бiльшiсть
навiть не чула про такого. Але вони слухали оповiдки левiтiв,  як  Назарей
напередоднi релiгiйного свята бешкетував у храмi  i  паплюжив  Дiм  божий.
Вони жахалися i злостивилися. А потiм сунули до прокуратури з ревом:
   - Смерть Назарею, смерть!
   - Пiлате, святотатця - на Голгофу!
   - Розiпни його, розiпни!
   Довелося бiля римських  резиденцiй  подвоути  варту.  Мiський  гарнiзон
перебував у станi бойовоу тривоги.
   Понтiй Пiлат усiляко затягував справу Назарея, чекаючи повернення Луцiя
Галла з вiйськовою  пiдмогою.  Та  чи  дочекасться?  Сумнiв  дедалi  дужче
огортав прокуратора. Вiн уявляв собi повiльнi  щелепи  ненажери  Вiтеллiя.
Проконсул кожну справу вирiшус  так,  наче  перемелюс  кiстку  в  рiденьку
кашицю.
   Однак останнього дня пасхи Понтiй Пiлат конче мусив сказати  зi  сходiв
Преторiу  свос  "так"  або  "нi".  Власне,  i  вибору  у  нього  не  було:
знавiснiлий натовп сприйме тiльки каральне "так", що прирiкас  на  страту.
Iнакше -  бунт,  сум'яття,  заворушення.  Аннан  натякав  досить  прозоро:
принцепс Тiберiй не любить заворушень в  провiнцiях.  I  чого  варта  кров
однiсу людини, коли нею можна вмить згасити пожежу? Якщо вiн скаже "нi", у
Римi його не зрозумiють. А справа впирасться в злочини храму, а не в  долю
якогось там Назарея. Iсус - тiльки небезпечний для святенникiв  свiдок.  I
тому храм борониться вiдчайдушне.
   А як поставиться до нього Клавдiя? Адже Пiлат ще нiколи не рушив  свого
твердого, мов  криця,  слова.  Вiн  страшився,  що  у  Клавдiу  народиться
презирлива нехiть до нього...
   Несподiвано добру пораду  дав  спритний  проноза  Веселий  Герман.  Вiн
сказав:
   - На свята до ррусалима прибув  тетрарх  Галiлеу,  васальний  цар  Iрод
Антипа.
   - Знаю, - стримано озвався Пiлат.
   - Саме перед вашим прибуттям до Iудеу цар скарав  на  смерть  мiсцевого
"пророка" Iоанна за прiзвиськом Хреститель.
   - То й що?
   - Цей вiщун Iоанн - двоюрiдний брат нашого Назарея. За вiком - старший.
   - Цiкаво, - мовив Пiлат. - За що його страчено?
   - За нице втручання в родинне життя царя.
   - Неймовiрно! - здивувався Пiлат. Ця крауна позбавлених логiки безумств
весь час вражала його все новими дивовижами, якi вiн, живучи  в  Римi,  не
мiг би уявити навiть у фантасмагоричному мареннi. - Оповiдай!
   - Справа ця почалася з того, що молодший брат царя Фiлiпп пiдшукав собi
у жони дивну красуню Iродiаду. Однак сталося  так,  що  Iрод  та  Iродiада
покохали одне одного. Брати розв'язали цей iнтимний трикутник полюбовно  -
Фiлiпп вiддав холодну до нього Iродiаду старшому братовi, а  той  повiнчав
уу царським вiнцем.
   - До чого ж тут Iоанн?
   - Ось тут вiн i з'явився. Ледве справа мирно уладналася, як з  пустелi,
де вiн "вбивав плоть", приперся Iоанн. У геть зотлiлiй одежинi,  смердючий
вiд багаторiчного бруду - iстинно святий  подвижник.  Чи  йому  в  пустелi
сонце голову  напекло  i  мозок  висушило,  чи  вiн  сараною  та  ящiрками
отруувся, а тiльки цей засмердiлий вiдлюдник нiчого кращого  не  придумав,
як звинуватити царя в розпустi i порушеннi  "законiв  божих".  Та  ще  цей
всохлий заброда з пустелi каламутив воду, вимагаючи, щоб Iрод вiддав  свою
царицю назад нелюбому Фiлiпповi.
   - Неймовiрно! - знову пробурмотiв Пiлат.
   Ця iсторiя нiяк не вкладалася в його  свiдомiсть,  бо  перечила  усьому
трибу життя в Римi, де жiнка у побутi мала  рiвний  з  чоловiком  правовий
статус. Як чоловiк мiг покинути свою  дружину,  так  i  жiнка  мала  право
покохати iншого i пов'язати власну долю з обранцем серця. Жiнка в Римi для
чоловiка - друг, найближча людська iстота, на яку муж спирасться  в  своуй
життсвiй  борнi.  Часто  траплялося,  що  вони  й  гинули  удвох.  Але   й
кiлькаразовi шлюби не були дивиною.
   Понтiй Пiлат пригадав, що шляхетна патрiцiанка Лiвiя Друзiлла пiшла вiд
свого чоловiка, щоб стати дружиною принцепса Октавiана Августа,  коли  уже
мала в першому шлюбi сина i була вагiтна другим. Обох  уу  синiв  принцепс
оголосив своуми дiтьми. I нинi первiсток Лiвiу Друзiлли - принцепс Тiберiй
- уособлюс вершину iмперськоу влади.
   Чи можна у цiй ситуацiу уявити придурка  на  зразок  "святого  пророка"
Iоанна?
   А Веселий Герман уже завершував свою фантастичну оповiдь:
   -  Нарештi  царевi  урвався  терпець.  Вiн  кинув  цього   знавiснiлого
мiзантропа-вiдлюдника у застiнок прикордонноу  фортецi  Машерон.  Але  той
здичавiлий у пустелi бовдур i з вiконця в'язницi  не  томився  волати  про
"цареву розпусту". Так минув рiк  -  Iоанн  затявся.  Цар  i  вiддав  його
катовi.
   - До чого ти ведеш? - запитав Пiлат.
   - Внаслiдок цiсу неприсмностi iсторiу Iрод знас все  оте  сiмейство.  I
ще: Назарей за мiсцем народження - галiлеянин,  тобто  формально  пiдлягас
юрисдикцiу тетрарха Галiлеу. Отож i виникла у мене думка: чи не  попрохати
царя як безстороннього суддю розiбратися  у  нашiй  делiкатнiй  справi?  У
будь-якому випадку його думка для нас - вагоме пiдгрунтя.
   - Рацiя! - схвалив його пропозицiю Пiлат.
   Цар Iрод розiбрався - повнiстю "обiлив"  звинуваченого,  зняв  з  Iсуса
усяку  вину.  Назарей  повернувся  вiд  тетрарха  Iрода  Антипи  в  бiлому
парчовому вбраннi з царського плеча. Дуже  коштовному.  Яснiше  вiдповiсти
було неможливо. Якби  Iсус  Назарей  був  винен,  цар  "очорнив"  би  його
вiдповiдним одягом.
   Та цей логiчний демарш прокуратора викликав у фанатичному натовпi новий
вибух лютоу злоби проти  ненависного  Назарея,  проти  ненависного  Iрода,
проти ненависного Пiлата.
   Тепер волали:
   - Тiберiй - цезар!
   - Самозванця - на Голгофу!
   - Пiлате, розiпни його!
   Все! Коло замкнулося. Це вже було суто  полiтичне  звинувачення.  Iсуса
Назарея оголошено  ворогом  цезаря.  Кайафа  завдав  останнього  нищiвного
удару!
   Ворогiв цезаря карають на горло. Хто б вони не  були.  Кара  обирасться
залежно вiд суспiльного становища злочинця.  Назаресвi  випадав  хрест  на
Голгофi. Нiхто i нiщо його не врятус: вище цезаря нiкого нема.
   А уже завтра - останнiй день пасхи!
   Прокуратор Понтiй Пiлат викликав до себе Веселого Германа i наказав:
   - Приведи обох Iсусiв.
   - Назарея i Вар-Авву? - уточнив той.
   - Так, я хочу поглянути на обох разом.
   Невдовзi обидва в'язнi стояли перед  прокуратором.  Один  -  в  бiлому.
Другий - в чорному. День i нiч. Пiлат позирав на них зовнi холодними,  мов
крижини, навiть дещо байдужими очима. Нiхто б не здогадався тiсу митi, якi
думки його нуртують.
   У чомусь в'язнi були  подiбнi.  Обличчя  овальнi.  Очi  у  обох  темнi.
Гачконосi. Смаглявi. Однаковi на зрiст. От тiльки волосся у  бiлого  Iсуса
було пряме, понизу хвилясте, а у чорного - скуйовдженою кучерявою  шапкою.
Та ще в обох - бороди, якi надто змiнюють обличчя.
   - Германе, - сухо запитав  Пiлат,  -  у  нас  в'язниця  чи  косметичний
заклад?
   - В'язниця, патроне! - засвiдчив Веселий Герман.
   - Чому ж вони бiльше схожi на чепурунiв, анiж на пристойних в'язнiв?
   - Прикрий недогляд, патроне.
   - Слiд негайно виправити.
   - Слухаюсь, патроне!
   - Хто зробить?
   - У нас с вiдмiнний фахiвець з тюремноу косметики. Розфарбус ум пики  -
мати рiдна не впiзнас!
   - Iм'я?
   - Пантера, колишнiй легiонер.
   - Знаю, славний був вояк.
   - Та вiн i зараз...
   - От що: перед тим, як Пантера вiзьметься  до  косметичних  вправ,  хай
в'язнiв поголять. Щоб не лишилося й волосини нi на черепi, анi на щелепах.
I брови зголити також.
   - Слухаюсь, патроне!
   - Решту зробиш сам. Без свiдкiв...
   - Само собою, патроне!
   - Про мене кажуть: Пiлат - жорстока людина. От я  i  мушу  завтра  бути
таким, яким мене уявляють. Навiщо розчаровувати дурний натовп?
   - Слушно, патроне!
   А вночi в помешканнi Веселого Германа можна було б почути шепiт:
   - Марфо, завтра зранку чекатимеш за Давидовими ворiтьми.
   - Кого?
   - Побачиш...
   - А довго чекати?
   - Поки дочекасшся... Дивись, нiкуди не йди!
   - Бiльше нiчого не скажеш??
   - Спи - завтра у мене важкий день.



   9. ПОНТIЙ ПIЛАТ ОБIЦЯр ЧУДО

   Крiзь щiлину в завiси вiкна  бiчного  крила  Преторiу  Клавдiя  Прокула
спостерiгала, як зi сходiв перед натовпом Понтiй Пiлат творив привселюдний
суд, що його вимагав традицiйний  ритуал.  Праворуч  вiд  неу  були  сходи
Преторiу, на яких височiв  над  усiм  прокуратор  у  патрицiанськiй  тозi,
лiворуч - збуджений, велелюдний тлум, який тiснила щитами суцiльна  шерега
легiонерiв, що правили тут за живу огорожу. Дехто з натовпу  пiдстрибував,
аби краще бачити, що коуться за головами воякiв.
   А в утвореному мiж сходами та шерегою невеличкому  майданчику  чинилася
жорстока екзекуцiя.
   Клавдiя Прокула страждала: уу Понтiй капiтулював, згнобив свою  римську
гiднiсть - ось що бачили уу сумнi очi. Погляд туманили сльози, але Клавдiя
Прокула не дозволяла ум пролитися. Вона нiколи не гадала, що  уу  огорнуть
такi пекучi розпач i сором, якщо уу чоловiк дозволить мерзотникам  здолати
себе i як людину, i як повновладного представника Риму. I хоч Понтiй Пiлат
поглядав на галасливий тлум з вiдвертою  зневагою,  а  губи  ворушилися  з
неприхованою глузливiстю, вчинками своуми вiн неспростовно  засвiдчував  -
зламали його святенники з храму,  здолали  його  волю,  змусили  дiяти  за
своуми злодiйськими вказiвками. Та краще й почеснiше було б наразитись  на
гнiв принцепса!
   Та й справдi: чи не жалюгiдна його поведiнка?
   Над ким вiн знущасться?
   Над ким глузус?
   Над в'язнями чи над собою?
   А серед знавiснiлого натовпу стоуть i тупиться в покопаного прокуратора
Кайафа, жирна свиня з бубенцями...
   Що промовляв уу Понтiй, Клавдiя Прокула не чула -  голос  його  глушили
несамовитi крики:
   - Бий, Пантеро, бий!
   - Лупи свого приблудка!
   - Хай хоч тепер пiзнас батькову науку!
   Гучно лунали по голiй спинi  Назарея  виляски  ременя  з  гiпопотамовоу
шкiри. Кожен удар збивав бичованого з нiг пiд схвальне ревище тлуму.
   Обидва в'язнi - Назарей i  нiчний  рiзун  ВарАвва  -  були  невпiзнанне
спотворенi побоями. Шкiра ухнiх голених голiв, якi дивно поменшали, синiла
пiд кривавими пухлинами здоровезних гематом. Вуха  стирчали  деформованими
лопухами. Очi залiпили жахнi синцi. Побитi носи  потворно  розпухли.  Губи
набрякли кривавими ковбасами.
   Навiщо уу Понтiй, думала Клавдiя  Прокула,  вдався  до  такоу  звiрячоу
жорстокостi? Невже замало повiльноу смертi у муках на хрестi? В'язнiв  так
закатували, що тепер Клавдiя Прокула розпiзнавала ух лише за одягом.
   Царський стрiй,  аби  його  не  зiпсувати,  кат  Пантера  з  бичованого
завбачливо зняв. Одяг в'язня пiсля страти йде у спадок катовi.  А  царське
вбрання, зрозумiло, чимало коштус. Його можна буде дуже  вигiдно  продати,
якщо воно лишиться не пошкоджене. Про все слiд думати...
   Сам  Пантера,  кремезний,  посивiлий   i   пошрамований   у   численних
побойвиськах ветеран, був оголений до пояса.  Вiд  зап'ястiв  по  лiктi  у
нього -  нарукавники  з  товстоу  шкiри:  траплясться,  що  в'язнi  зубами
вгризаються в службову руку ката, а тому цей вправний  робочий  iнструмент
слiд дбайливо оберiгати. Пантера раз у  раз  здiймав  над  головою  бич  з
гiпопотамовоу шкiри. Опiсля  кожного  лункого  виляску  зривався  радiсний
вереск:
   - Молодця, Пантеро! Дай ще!
   - Нагадай синочковi, хто його справжнiй татусь!
   - Пiлате, розiпни приблудка повiу i ката!
   Трохи оддалiк, бiля самоу стiни Преторiу, височiв  у  повному  бойовому
обладунку Веселий Герман. Вiн притискував ногою другого в'язня в  темному,
брудному дрантi. Вар-Авва, якому несподiвано випала воля, лежав  долiлиць.
Пiд грубезною стопою рудого велета з Рейну розпластаний в'язень не в змозi
був i ворухнутися. Йому неймовiрно пощастило: двос його спiльникiв  будуть
розiпнутi на Голгофi разом з Назаресм...
   Чи довго ще триватиме це огидне видовище?
   Нiби почувши невисловлене молiння дружини, Понтiй Пiлат пiдняв  руку  i
гаркнув:
   - Кiнчай!
   Однак було  в  усiй  цiй  каральнiй  виставi  якесь  протирiччя,  якась
контрастна невiдповiднiсть,  якийсь  очевидний  нонсенс.  Несумнiвно,  очi
Клавдiу   Прокули   бачили   це   протирiччя,   вона   чуттсво   вiдчувала
невiдповiднiсть, але не могла зафiксувати цей нонсенс думкою. Не спроможна
була дати собi ради. I це ще дужче уу дратувало.
   Тим часом Пантера знову одяг катованого в розкiшне царське вбрання. Вiн
дбайливо обв'язав приреченого пiд пахвами мiцною  линвою,  щоб,  бува,  не
впав на шляху i не попсував коштовний одяг. Кiнцi линви дав  у  руки  двох
вершникiв, якi затиснули злочинця мiж кiньми i зовсiм затулили  вiд  очей.
Потiм кат Пантера пiд загальний смiх виловив з  тлуму  якогось  пентюха  i
звелiв йому на власному горбi тягти до  Голгофи  хрест  засудженого.  Двос
рiзунiв з секти "кинджальникiв", на яких не поширилася Пiлатова  амнiстiя,
несли своу хрести самi: за ухнс дрантя Пантера не потерпав.
   Хресна процесiя, з обох бокiв оточена вервечками легiонерiв,  рушила  в
напрямку  до  Голгофи.  Юрба  з  галасом  посунула  услiд.  Майдан  швидко
спорожнiв.
   - А цього, - вказав Веселий  Герман  на  причавленого  його  стопою,  -
викиньте за найближчi ворота. Негайно! Щоб i духу його в мiстi не було...
   Двос воякiв пiдхопили знемiчене тiло i волоком потягли  до  брами  царя
Давида, циклопiчнi вежi якоу громадилися над будiвлями неподалiк.
   У мiстi вщухав шум: останнiй  акт  трагедiу  мав  розiгратися  на  Горi
Страт.
   Веселий Герман легко злетiв на коня i поскакав  чвалом  услiд  хресному
ходу.
   Клавдiя  Прокула,  уникаючи  стороннiх  очей,  повернулася   додому   в
закритому паланкiнi. Там вона передусiм прийняла  ароматичну  ванну,  наче
прагнула якнайшвидше  змити  з  себе  тюремний  сморiд  i  нудотнi  пахощi
людськоу кровi. Потiм випросталася на ложi в затишному  портику  i  почала
терпляче очiкувати повернення Понтiя Пiлата.
   Як тепер складуться ухнi стосунки? Ось що навiювало на неу сум.  Зникла
повага, яка цементувала уу почуття до чоловiка.
   Так бувас у спiльному життi  двох  людей:  розчарування  одного  дня  -
прикрi i вразливi - раптом  перекреслюють  усе  добре,  що  накопичувалося
роками.  Не  можна  безкарно  знецiнювати  цiле  життя,  яке  зникас   для
стороннiх, але iснус в пам'ятi кожноу окремоу людини. Пам'ять  -  здобуток
довгих рокiв, щасливих i лихих. I тi  роки  можуть  вмить  збунтуватися  i
заволати в серцi чорними воронами:
   - Кари! Кари! Кари!
   Однак коли  надвечiр  повернувся  уу  Понтiй,  уй  нараз  забракло  тих
дошкульних слiв, якi так легко зринали  в  уу  голiвцi  удень.  Але  iнодi
мовчання бiльш промовисте, анiж будь-якi слова. Iнодi  мовчання  -  сумний
реквiсм по незворотнiй втратi.
   Прокуратор теж мовчки мiряв мармуровi плити портика. Клавдiя знала його
звички: щось уу Понтiя  непокоуть,  вiн  до  чогось  дослухасться,  чогось
вичiкус, немов тигр у засiдцi. Чого? уу слiв?..
   Впав вечiрнiй присмерк. Слуги принесли i запалили  залiзнi  свiтильники
на триногах. У небi спалахнули зiрки. Повiяло прохолодою.
   З-пiд вхiдноу арки долинув вояцький брязкiт.
   - Германе, це ти? - рвучко повернувся на звук прокуратор Понтiй Пiлат.
   - Так, патроне, це я!
   Веселий Герман вийшов на свiтло. Палаючий вогонь свiтильникiв примхливо
грав кривавими вiдблисками на бронзi його обладункiв.
   - Сталося щось несподiване? - тривожно запитав Пiлат.
   - Усi трос сконали, патроне...
   - Так швидко?..
   - Довелося... Тi двос впiзнали свого ватага  -  хрести  стоять  рядком.
Почали патякати зайве...
   - Що саме?
   - Глузували з нього: мовляв, ти назвався  Сином  Царя,  то  чому  ж  не
врятувався? Мовляв, царiв не розпинають!
   - Хтось чув?
   - Пантера з вартою. Але нiхто з них не знасться в мiсцевих дiалектах.
   - А Син Царя ухньою мовою звучить...
   - Вар-Авва!
   I тут нiби полуда впала з очей Клавдiу Прокули.
   Руки!
   Ось той  нонсенс,  який  вона  застерегла  зором,  але  нiяк  не  могла
зафiксувати думкою!
   Тонкi, як у жiнки, руки з довгими пальцями!
   Цi жiночi руки були у другого, у того в темному, якого  Веселий  Герман
притискував до землi ногою. Обличчям униз...
   Мiж тим прокуратор проказував, нiби розмiрковував уголос:
   - Звiсно, певний ризик був, але  незначний.  Пантера  вмiло  вiдволiкав
увагу. Окрiм того, сдиний небезпечний свiдок, який мiг би викрити пiдмiну,
повiсився.
   - Раптово! - недобре всмiхнувся Веселий Герман.
   - Головне - вчасно. Не розумiю тiльки, чому той  нiчний  рiзун  прибрав
собi iм'я Сина Царя?
   - По назвi секти, - пояснив Герман. - Адже вони самi не називають  себе
"кинджальниками", а величають "синами  царя  небесного".  Коротко  кажучи,
коли вони почали  розпатякувати,  довелося  вжити  негайних  заходiв,  аби
замовкли...
   - Що ж ти ум заподiяв?
   - Скоротив хреснi муки усiм трьом.
   - У який спосiб?
   - Вмочив губку у розчин з цикутою i дав ум посмоктати.
   - А ти - завбачливий...
   - Що вдiсш - треба! - з  удаваною  скромнiстю  знизай  Плечима  Веселий
Герман.
   - Мiй Понтiю, - аж тут лагiдно озвалася Клавдiя Прикула, - як тобi спав
на думку такий чудовий задум? По правдi, ти зрiвнявся з самим  хитромудрим
Одiссеем!
   - Усе просто, моя люба, - ласкаво вiдповiв Пiлат. - На  цю  думку  мене
навела удавана смерть i воскресiння Лазаря. I тепер невдовзi ти почусш про
нове чудо - воскресiння з мертвих розiп'ятого Iсуса Назарея. Я обiцяю тобi
це твердо!
   - Любий Понтiю, коли вже в тобi прокинувся Сiвiллин дар, провiсти, коли
оте чудо станеться? - жартiвливо проворкотiла Клавдiя Прокула.
   - Про строки лiпше знас наш Герман!
   - I навiть не я! - рiшуче заперечив рудий велет.
   - Тодi хто ж у нас  найлiпший  фахiвець  у  пророкуваннi?  -  засмiявся
Понтiй Пiлат.
   - Кат Пантера, - у тон йому вiдповiв Веселий Герман, - вiн  один  знас,
на який час виводять з ладу його кулацюри.
   - А ти й не запитав?
   - Як можна? Звичайно, запитав. Пантера гарантус  щонайменше  три  доби,
поки Iсус оговтасться. На бiльше гарантiй не дас, бо внутрiшнiх пошкоджень
у Назарея нема.
   - А що скажеш ти, моя люба?
   - О, мiй Понтiю, ти досi не томишся  пiдкорювати  мене!  Я  знову  тебе
несамовито кохаю...
   Коли пiзно уночi Веселий Герман нарештi повернувся до свого помешкання,
вiн у власному лiжку намацав чуже тiло.
   - Чого тобi? - сонним, але  знайомим  голосом  озвалося  тiло  на  його
доторки.
   - Марфо? Ти тут? Чому?
   - А де менi бути?
   - Я гадав, ти з ним пiшла...
   - Дурненький ти, Германе! Навiщо вiн менi, коли ти не женеш?


   Наступного дня в ррусалим важким кроком вступили двi тисячi легiонерiв,
яких швидким маршем привiв Луцiй  Галл.  Грiзно  бряжчала  зброя.  Пiдбитi
бронзовими цвяхами пiдбори лунко гупали на брукiвцi, якою вимостив  вулицi
мiста цар Iрод Великий.  Це  були  загартованi  у  нескiнченних  вiйнах  з
парфянами вояки  П'ятого  сiрiйського  легiону.  Того  самого  уславленого
легiону, якому пiд проводом iмператора Тiта Флавiя випало взяти штурмом  i
рознести дощенту облудний храм iудаузму. На "святiй горi"  не  лишилося  й
каменя на каменi. Кодло гадюче розклювали орли.

Популярность: 1, Last-modified: Thu, 11 Jan 2001 13:02:03 GmT