------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
** ПРО ПОЧАТОК КОЗАЧЧИНИ ТА БОРОТЬБУ ??
З ТАТАРАМИ Й ТУРКАМИ (1483-1590 РОКИ) **
ДАВНИНА УКРА?НИ
Не до ладу було б розпочинати оповiдання про запорожцiв, не згадавши,
бодай коротенько, часи давнього життя Укра?ни, бо козаки були дiтьми
укра?нського народу й завжди дбали про рiдний край, захищали його вiд
ворогiв та обстоювали сво? права й волю.
Всi землi понад великими рiчками - Днiпром, Бугом, Днiстром та Сяном -
з давнiх-давен залюднювали схiднослов'янськi племена. Вони жили окремими
громадами, й ними правили вiльнi ради громадян, що обирали собi на вiчах
князiв.
На пiвнiч та на схiд од слов'ян селилися фiнськi племена, з яких
найбiльшi осiли на берегах Оки та Волги - мордва й черемиси.
Колись, у давнi часи, слов'янське населення жило на просторах од Тиси,
яка впада? в Дунай, лише до Днiпра, так що надднiпрянськi землi лежали на
краю цих володiнь, i через те вони були прозванi Укра?ною. Але з часом
слов'яни стали селитися й на фiнському теренi: по рiчцi Двiнi, на озерах
Чудському й Iльменi, по рiчках Волзi й Оцi, й там стали вони складати сво?
громади й князiвства. Десь iз початку Х сторiччя, пiсля народження Iсуса
Христа, за часiв князювання в Ки?вi Олега, гору над усiма
схiднослов'янськими племенами взяли поляни, якi жили на правому боцi
середнього Днiпра й мали сво?м осередком город Ки?в. ?хня земля споконвiку
звалася Руссю, i ця назва, разом iз поширенням влади ки?вських князiв,
перейшла й на всi слов'янськi племена, якi скорилися полянам.
За часiв Володимира поляни, з волi цього князя, року 988-го пристали до
грецько? православно? вiри, а згодом християнство визнали й iншi
схiднослов'янськi племена. З прийняттям православ'я слов'яни набули
письменнiсть i стали потроху створювати свою власну культуру.
Той же князь Володимир об'?днав усi слов'яно-руськi племена в одну
велику Руську державу, яка простяглася вiд Тиси за Карпатськими горами до
рiчки Дону й Азовського моря та вiд Бiлого до Чорного моря. Але та ?днiсть
тривала недовго. Безмежнi обшири, що ?х посiли слов'яно-руськi племена, та
брак у тi часи шляхiв сполучення утруднювали спiльне життя на таких
великих землях, i незабаром держава Володимира занепала й розпорошилась на
багато дрiбних князiвств. До того ж, князь Володимир, помираючи, роздав
усi володiння мiж сво?ми дiтьми. Ще його син Ярослав якось тримав братiв у
покорi й мав пiд сво?ю рукою всi руськi землi, крiм Полоцько?, а вже за
часiв його внукiв нiхто не бажав слухатися ки?вського князя. Не минуло й
ста лiт, як велика Ки?вська держава розпалась на кiлька десяткiв, а далi -
й сотень князiвств. Зрештою, дiйшло до того, що мало не в кожному мiстi
був свiй князь.
Усi князi ворогували мiж собою, кожен хотiв мати якнайбiльше пiдвладних
городiв i весей; i от вони, озбро?вши сво?х людей, стали нападати на сво?х
сусiдiв; скидали сво?х родичiв iз князiвств та iнодi об'?днували докупи
чималi володiння, якi з часом знову дiлили мiж сво?ми дiтьми й онуками.
Пiд час цих змагань i чвар князi часто запрошували за грошi
чужостороннiх воякiв: варягiв або iнших кочiвникiв, якi, скориставшись
занепадом Русi, захопили пiвденнi степи. Спочатку то були печенiги, а
згодом - половцi.
Найбiльше лиха вiд тих во?н зазнав Ки?в. Вiн був найдостославнiший i
найбагатший з усiх городiв, розташованих на руських землях. За часiв
Володимира та Ярослава Ки?в прикрасили великi й розкiшнi церкви й
монастирi; його було обсипано високими земляними валами з мiцним, посеред
них, мурованим за?здом, що звався "Золотою брамою", i тепер Ки?в жив лише
спогадами про свою славу. Через те кожен могутнiй князь неодмiнно прагнув
стати князем у цьому городi та старшинувати иад усiма руськими престолами.
З тими вiйнами й колотнечами дедалi дужче занепадали городи, зубожiла
люднiсть i сила Русi. Цим i скористалися степовики-половцi, що досi вже
вигнали з пiвденного степу печенiгiв та угрiв й захопили степовi простори
вiд Волги до Днiпра. Вони наскакували на руськi землi, випалювали городи й
весi, а людей забирали в неволю.
Найближча до степiв Ки?вщина, звiсно, й найбiльше потерпала вiд тих
нападiв. Нарештi в XI столiттi половцi витиснули Русь iз степiв на пiвнiч,
опанували Днiпром од лиману до Орелi, захопили устя Днiстра й Бугу й,
таким чином, перетнули руськi шляхи до Чорного моря й Цар-городу.
Доки через тяжкi обставини Ки?вщина та й узагалi вся Укра?на дедалi
дужче занепадала, пiвнiчно-схiднi руськi землi, захищенi вiд степовикiв
лiсами та болотами, змiцнювали свою силу й у XII столiттi склали, мiж
рiчками Волгою та Окою, чималу державу - Суздальську Русь, яку згодом
стали називати Московщиною. Осередок руського державного життя поволi
перемiстився на пiвнiч.
За два столiття, що минули пiсля князювання Володимира, ?днiсть мiж
пiвнiчною та пiвденною Руссю зовсiм розладналася, так що суздальськi князi
не тiльки не допомагали Укра?нi у боротьбi з половцями, а навiть радiли iз
занепаду Ки?ва, i року 1169-го суздальський князь Андрiй Боголюбський,
скориставшись iз безсилля Ки?вського князiвства, захопив зi сво?м вiйськом
Ки?в, пограбував його вкрай, не минаючи навiть монастирiв та церков i,
поруйнувавши та спустошивши колись могутн? й розкiшне мiсто, залишив його
на поталу степовикам-половцям.
За якийсь час пiсля походу на Ки?в Андрiя Боголюбського посунулися на
руськi землi татарськi орди зi Сходу. Пiд проводом свого хана Батия вони
зруйнували року 1237-го Суздальську Русь i, повернувши звiдти на пiвдень,
кинулися на половцiв i вигнали ?х аж за Дунай та Карпатськi гори.
Заволодiвши пiвденними степами, Батий через кiлька рокiв рушив iз
великими ордами на теперiшню Лiвобережну Укра?ну й, спустошивши
Переяславське та Чернiгiвське князiвства, року 1240-го пiдступив до Ки?ва.
Городяни оборонялися вперто, адже сподiвалися лише на смерть, бо не
мали сили вiдiгнати татар, i тi, вдершись до мiста, вирiзали людей та
пограбували i сплюндрували все, що кияни встигли збудувати та надбати за
сiмдесят лiт пiсля ру?ни Андрiя Боголюбського.
Пiсля Ки?ва татари спустошили ще Волинь, Подiлля й Галичину, а тодi
знову повернулися в чорноморськi степи, обклавши щорiчною даниною всi
руськi землi.
Русь опинилася в чужоземному ярмi. Щороку всi руськi князi мусили
привозити свою данину; й вiд волi хана залежало, чи залишаться вони на
тронi, чи ?м зiтнуть голову, й князiвства перейдуть в iншi руки, до тих
князiв, що бiльш покiрливi, чи, не шкодуючи сво?х пiдлеглих, обiцяють
привозити татарам набагато щедрiшi подарунки.
Найскрутнiше з усiх руських земель доводилося вiд татар знову-таки
Русi-Укра?нi, бо вона була найближча до степiв i не мала жодного
природного захисту з боку татарських кочовищ; тому пiсля нашестя Батия
схiднi й пiвденнi землi зовсiм здичавiли, поросли будяками й перетворилися
на безлюднi степи.
Не так тяжко було Русi Суздальськiй, або Московщинi. Татари не любили
ходити туди через лiси й болота, й не так потоптали той край. За сто лiт
Бати?во? ру?ни Московське князiвство не занепало, а змiцнилося, i князь
московський Iван Калита, за згодою татарського хана, став старшим над
усiма схiдноруськими князями, проголосивши себе великим князем.
Ще менше потерпiла вiд татар Галицька Русь, бо ?? зi степу заступила
Укра?на, i в XIII столiттi, за часiв короля Данила, сина його Лева та
онука Юрiя, вона набула ще бiльшо? сили. Та й у не? знайшлися вороги -
угри й поляки, й тi лихi сусiди, виснаживши ?? могуть, пiдгорнули Галицьку
Русь пiд себе, причому тi русини, що жили за Карпатами, потрапили в ярмо
до угорцiв, а тi, що були на сходi гiр, дiсталися полякам.
Доки ки?вська Русь-Укра?на перебувала в ру?нах, стоптана татарськими
кiньми, на пiвнiч од не?, на рiчцi Нiманi, почав складатися в мiцну
державу напiвдикий народ. Уже в XIV столiттi великий князь литовський
Гедимiн заходився поширювати свою владу на пiвдень i завоював усю Бiлу
Русь (край од Прип'ятi до верхнього Днiпра). Син же Гедимiна, великий
князь Ольгерд, прилучив до Литви всю Укра?ну з обох берегiв Днiпра, року
1360-го посадив свого сина Володимира князем у Ки?вi й, вигнавши на якийсь
час татар iз нижнього Днiпра, Бугу та Днiстра, розширив межi сво?? держави
до Чорного моря.
За добу литовсько? зверхностi Укра?на трохи перепочила. Литовцi не
утискували укра?нцiв; навпаки, самi запозичували в них звича?, мову й
письменнiсть. Але таке спокiйне життя недовго тривало на Укра?нi.
Наприкiнцi XIV столiття Литва з'?дналася з Польщею, державою
римсько-католицько? вiри, й поляки, забравши всi державнi посади, стали
переслiдувати православних укра?нцiв, та не задовольнившись i тим, почали
обмежувати волю укра?нського селянства й роздавати укра?нськi землi
польськiй шляхтi.
За панування Литви на Укра?нi вже були вiльнi вояки, якi, хоча й не
називалися козаками, проте, як i козаки, присвячували себе вiйськовiй
справi. Тодi Вiзантiйське царство воювало з турецьким iгом i, щоб мати
добре вiйсько, набирало за грошi воякiв iз рiзних кра?н. Мiж iншим, ходили
до Царгорода й укра?нцi, про що згадано в пiснi з тих часiв:
Ой, пустимося ж на тихий Дунай,
Далi Дуна?м пiд Цареград;
Ой, ча?мо там доброго пана,
Що платить добре за служеньку;
Ой, да? на рiк по сто червоних,
По кониковi та й по шабельцi,
По парi суконь та й по шапочцi,
Та й по шапочцi, та й по панночцi...
Слiдом за лихом, якого зазнала Укра?на вiд польсько? шляхти, на не?
впала ще страшнiша бiда. В серединi XV столiття грецьке Вiзантiйське
царство, вiд якого на Русь прийшли православна вiра й письменство, було
зруйноване турками, i Царгород, перехрещений вiдтодi у Стамбул, став
столицею бусурманiв. Оттоманська Порта вийшла в першi держави ?вропи;
татарська орда з Криму, яка весь час кочувала в руських степах, од Кавказу
через Дiн та Днiпро аж до Днiстра, будучи найближчим сусiдом i ?диновiрцем
туркiв, визнала над собою ?хню зверхнiсть, а вiдтак, змiцнивши сво?
вiйсько, вигнала литовцiв iз Днiпровського Пониззя та Бугу й почала
спустошувати сво?ми наскоками Укра?ну та вiдвойовувати ?? землi у Литви.
Найлютiшим тягарем для Укра?ни були походи кримського хана
Менглi-Гiрея. Року 1482-го вiн дощенту сплюндрував Правобережжя разом iз
Ки?вом, а через кiлька рокiв так само спалив i Лiвобережжя з Чернiговом i,
не спинившись на тому, спустошив ще й Подiлля та Волинь.
Про зруйнування Ки?ва Менглi-Гiре?м так розповiда? народна дума:
В недiлю рано-пораненьку у всi дзвони дзвонять,
I старi?, i малi? в весь голос голосять,
На колiна упадають i господа просять:
"Поможи нам, боже, Ки?в-город боронити,
Дiждем першо? Пречисто?, будем обiд становити".
В недiлю рано-пораненьку города достали,
Усiм церквам укра?нським верхи позбивали,
Дзвонами спiжовими коня напували,
В святих церквах конi становили.
Ця ру?на, за Менглi-Гiрея, була далеко гiрша, анiж за часiв Батия, бо
всiх людей, хто не був забитий або не сховався в лiсi, татари забирали в
Крим, а звiдтiля продавали у неволю на турецькi галери або в заморськi
турецькi мiста. За кiлька рокiв Укра?на стала пусткою, понад Чорним же
морем та й далi, на Середземному й Червоному, лунали розпачливi зойки
сотень тисяч укра?нських бранцiв i бранок, вiдiрваних од сво?х дiтей та
батькiв, од рiдного краю.
Не маючи собi захисту вiд сво?х зверхникiв - литовцiв та полякiв,
укра?нцi збагнули, що ?м треба самим братися до збро? й виставляти свою
вiйськову силу проти татарсько? неволi. Коли ординцi залишали Укра?ну,
населення почало виходити з лiсiв, гуртуватися в загони та силомiць
виганяти зi сво?х земель татар. Кому пiд час ру?ни вдалося врятуватися
разом iз сiм'?ю, тi верталися до сво?х розорених осель; потроху бралися за
господарство; тi, що втратили всю рiдню й не мали для кого зводити нове
гнiздо, лишалися без даху над головою, йшли в степи, присвятивши сво?
безталанне життя боротьбi з поганцями - татарами - та оборонi сво?х бiльш
щасливих землякiв.
ПОЧАТОК КОЗАЧЧИНИ
Тих укра?нських людей, що лишилися безпритульними пiсля татарсько?
ру?ни i, взявши зброю до рук, почали виходити в степ i нападати на татар,
прозвали козаками, що мовою схiдних народiв означало: "вiльна, рухлива
людина". Не маючи ще певно? органiзацi? (ладу), укра?нська козаччина в
першi десятки лiт свого iснування гуртувалася здебiльшого бiля замкiв
стародавнiх руських князiв: Острозького, Вишневецького, Дашковича та iнших
- i з ними виходила битися проти татар; далi ж, коли козакiв побiльшало,
вони купчилися в нововiдбудованих мiстах: Каневi, Черкасах, Корсунi, Бiлiй
Церквi, Брацлавi та в усiх прикордонних староствах (повiтах) i ходили в
походи пiд проводом старостiв, яких називали гетьманами.
З таких гетьманiв-старост найбiльше уславилися Лянцкоронський, староста
Хмельницький, що водив козакiв на татарськi землi у 1512 та 1516 роках i
тодi ж поруйнував Бiлгород та Очакiв, i Дашкович, староста Черкаський та
Канiвський, який року 1521-го зазнав, було, татарсько? неволi, але
невзабарi втiк iз Криму й ходив 1523 та 1528 рокiв iз козаками пiд Очакiв,
а якось вдерся, було, з козаками навiть до Криму.
Виходячи щовесни на пiвдень, щоб вистежувати татар, козаки разом iз тим
полювали на дичину й, вертаючись пiд зиму на Укра?ну, привозили iз степiв
коштовнi звiринi хутра, а тi, хто плавав рiчками, привозили додому рибу.
У тi часи в гаях та байраках пiвденно? Укра?ни водилася така сила
дичини, що з нею, було, й не розминешся; в рiчках же така сила риби, що,
як старi оповiдачi казали, "встроми у воду списа, то вiн так i стримить
помiж рибою - не може на бiк похилитись". Велика здобич, що привозили
козаки з пiвдня, або як тодi казали, "з Низу", заохочувала й осiлих людей
iз мiст i сiл виходити щовесни разом iз козаками на добичництво. Вони
озброювалися, ?дналися з козацькими ватагами, спiльно з ними пробували
цiле лiто в степах та на рiчках, серед повсякденно? небезпеки вiд
татарських наскокiв; на зиму ж, обтяженi здобиччю, верталися до сво?х
осель. З кожним роком кiлькiсть таких осiлих добичникiв бiльшала, й вони,
перейнявши всi козацькi звича? та ?хн? врядування, чимдалi дужче
змiцнювали силу козацтва. Проте, хоча добичництво й мало помiтний вплив на
поширення козаччини, все ж провiдною метою iснування козацького вiйська
була боротьба з татарами, а потiм - i з турками.
З року 1540-го iсторiя, називаючи привiдцiв козакiв, згаду? не тiльки
одних прикордонних старост, а й зазнача? вже козацькi походи на татарськi
улуси (кочовища) та турецькi мiста пiд проводом сво?х же народних
ватажкiв: Карпа Масла з Черкас, Якова Бiлоуса з Переяслава та Андрушка з
Брацлава, на пiдставi чого можна гадати, що ще до середини XVI столiття
козаччина вже мала певну органiзацiю й сама почала вибирати собi ватажкiв.
У степу козаки пильнували татарських нападникiв, якi ходили на Укра?ну
по людей, перепиняли ?м шлях, билися з ними й не давали захоплювати живу
силу в неволю; пiд час же нападу велико? орди, коли зупинити бусурманiв
козакам було не пiд силу, вони все-таки дбали про те, щоб застерегти мiста
й села про наближення ворога, i тодi весь хрещений люд залишав сво? оселi
й ховався у лiсах або шукав собi захисту в замках i по великих мiстах.
На добру здобич од козакування незабаром почали дивитися ласо
прикордоннi старости й давай одбирати в козакiв чималу половину
найдорожчих набуткiв. Козаки попервах ремствували, а проте якийсь час
пiдкорялися старостам; згодом, звикнувши до життя в степах, бездомiвнi
козаки, що не мали жiнок та осель, стали й зимувати на Низу, то
переховуючись у печерах, мiж скель, понад рiчками й байраками, то
закладаючи сво? "кошi", або "сiчi", на таких островах Днiпра, де б татарам
?х було важко знайти та несподiвано захопити.
Таким чином, уже в серединi XVI столiття укра?нськi козаки подiлилися
на двi частини: тiльки покiрливi та тi, що мали жiнок i домiвки, жили "на
волостi", здебiльшого в Черкасах i Каневi, а пiзнiше ще й у Трахтемировi й
Корсунi; тi ж, якi не мали дружин або не хотiли коритися владi на мiсцях,
мешкали на Низу. Через те перших козакiв називали городовими, а других -
низовими.
Побачивши, що через оселення на Низу здобич почина? вислизати з рук
польських старостiв, вони стали ходити походами на низових козакiв,
вишукуючи кошi й одбираючи ?хнi набутки. Тодi низовики, щоб уникнути тих
грабункiв i пильнiше стежити за рухами татар, згуртувалися в чималу
громаду, вибрали собi отамана й, посiдавши на човни, попливли Днiпром за
пороги.
Нелегко, мабуть, було козакам уперше перетнути бурхливi пороги, де i в
нашi часи нерiдко розбиваються човни на трiски, та козаки подолали той
небезпечний шлях, i звiдтодi Днiпровi пороги та козаки стали рiдними
братами на кiлька вiкiв, i все тодiшн? козацьке життя снувалося бiля
порогiв.
За порогами, на одному з островiв Великого Лугу, козаки поставили собi
куренi, обкопали свiй табiр окопами, обгородили засiками й прозвали цей
новий кiш "Сiччю". З того переходу низовикiв за пороги вони й почали
зватися "запорозькими козаками", або "запорожцями". Про них-то й пiдуть
мо? оповiдання, хоча неможливо буде обминати життя й городовикiв, бо й тi
козаки щовесни приходили до сво?х товаришiв за пороги, жили з ними одним
життям, разом вирушали в походи, разом i клали сво? голови в боротьбi з
бусурманами, бодай i зимували на Укра?нi, а все-таки звалися козаками
Вiйська Запорозького Низового.
ПЕРШI ЧАСИ ВIЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО
Великий Луг був добрим мiсцем для розташування запорозьких козакiв. Вiн
являв собою величезний острiв, оточений рiчками Днiпром, Кушугумом та
Кiнськими Во-.дами й порiзаний Днiпровими протоками на безлiч менших
островiв. Увесь луг мав 5 миль, або 50 верст у довжину та бiля трьох миль
завширшки; його вкривав одвiчний лiс та несходимi пущi очеретiв, осоки та
шелюгiв. На тих островах була цiла мережа озер та болiт, якi пiд час
повенi сполучалися з Днiпром. Знайти та добути тут козакiв вороги не
могли, зате прогодуватися запорожцям у Великому Лузi було неважко, бо всi
його протоки, озера й лимани аж кишiли рибою, а в лiсах водилася сила
звiрини й птицi. Бракувало козакам тiльки борошна та пороху, тому вони час
од часу виряджали товаришiв байдаками по Днiпру на Укра?ну.
Упорядкувавши Сiч у захисному кутi Великого Лугу, запорожцi почали
висилати козацькi залоги до татарських перевозiв на Днiпрi й бойовi чати в
степи, понад шляхи, якими найбiльше ходили татари на Укра?ну.
Татари мали чимало перевозiв на Днiпрi, найдавнiшi з них були: перший
мiж порогами Будилом та Лишнiм, другий - трохи вище голови острова
Хортицi, в урочищi Кiчкас. Перше мiсце подобалося татарам тим, що там
Днiпро розмежовували острови Тивильжан (Таволжанський) та Перун на три
протоки й саме там легше було перепливти з кiньми по черзi, вiдпочиваючи
на островах; пiд Кiчкасом Днiпро був стиснутий скелями i мав лише 80
сажнiв завширшки.
Пристеживши татар на перевозi, запорожцi намагалися перешкодити ?м
перебратися на iнший берег, знищуючи всiх, хто зважувався перепливати;
коли ж це не вдавалося, то сповiщали Сiч i Укра?ну. Згодом на степових
пагорбах були спорудженi "бекети", звiдки подавали вiстi про татар гаслом:
на далекiй од Днiпра могилi запалювали вогонь, а чатiвники з подальших
мiсць, сприйнявши той знак, розводили й собi багаття, i так те гасло за
одну нiч поширювалося по всiх степах i доходило до Укра?ни; отож, не
встигнуть татари й перевезтися через Днiпро, а вже скрiзь знають, що
вороги наближаються.
Нема чого й казати, що життя запорожцiв у першi сто лiт iснування
Запорозького Вiйська було невимовне тяжке. Татарськi кочовища дiставали в
тi часи схiдним боком Днiпра рiчки Орелi, а правим - Тясмину й Висi, так
що ?диним зв'язком Сiчi запорозько? з Укра?ною, i то не забезпеченим од
татарських наскокiв, був Днiпро. Оточенi з усiх бокiв татарами, запорожцi
повсякчас сподiвалися нападу ворогiв, а з тим або смертi собi, або тяжко?
неволi. До того ж, татарськi добичники ("ушкалi"), приходячи щороку на
Укра?ну за ясирем (бранцями), неначе за сво?ю власнiстю, стали помiчати,
що запорожцi пильнують за ними й застерiгають про ?хнi наскоки всю
Укра?ну; то ж i самi почали вистежувати козакiв, щоб, знищивши ?хню варту,
вiроломно налетiти на укра?нськi мiста й села.
Щоденна небезпека навчила запорожцiв стерегтися вiд бусурманiв. Очi
?хнi бачили в таку далечiнь, куди нинi сягають лише пiдзорнi труби, а
козацьке вухо чуло й там, де, здавалося б, панувала нiма тиша. Козаки
вмiли вгадувати наближення небезпеки за тим, куди бiжать степовi звiрi або
як перелiта? птаство.
Коли небезпека заставала запорожцiв поблизу Днiпрових порогiв, вони
ховалися серед скель i в печерах, що й досi iснують по берегах Днiпра;
якщо бiля Великого Лугу та в низинах рiчок - тiкали в плавнi та очерети;
згодом же, вистеживши зi сво?? схованки ворогiв, - кидалися на них
зненацька й, коли мали сили, то й знищували ?х.
Найтяжче доводилося тим iз запорожцiв, якi чатували в степах. Там було
видко далеко навкруги, i здавалося, що козакам нема порятунку вiд татар,
бо конi у степовикiв були прудкi, як вiтер; проте й запорожцям вдавалося
врятуватися; досить було добiгти козаковi до яко?сь степово? рiчки або
озерця, i вже вiн у безпецi: бо вирiже собi очеретину, простромить у ??
колiнцi дiрочку й, узявши в рот, занурю?ться у воду з головою. Кра?чок
очеретини, виставлений на поверхню, зовсiм не помiтний помiж осокою й
очеретом, а козак через не? диха? й може пересидiти в рiчцi, доки татари
пiдуть далi.
Але хоч якi були сторожкi запорожцi, а не одному з них випало загинути
в нерiвнiй борнi з бусурманами, як переказують нам сумнi народнi думи:
Понад сагою Днiпровою
Молодий козак обiд обiда?,
Не дума? й не гада?,
Що на нього, молодого,
Ще й на джуру малого,
Бiда настига?...
То не верби луговi? зашумiли,
Як безбожнi ушкалi налетiли,
Хведора Безрiдного,
Отамана курiнного,
Пострiляли, порубали,
Тiльки джури не пiймали,
То малий джура до козака прибува?,
Рани йому глибокi? промива?.
То козак йому промовля?:
- Джуро, мiй джуро,
Вiрний слуго!
?дь ти понад Лугом-Вазавлугом
Та понад Днiпром-Славутою.
Послухай ти, джуро, -
Чи то гуси кричать,
Чи лебедi ячать,
Чи ушкалi гудуть,
Чи, може, козаки Днiпром iдуть?
Коли гуси кричать, або лебедi ячать - то зжени,
Коли ушкалi гудуть, то схорони.
Коли ж козаки йдуть, то об'яви:
Нехай вони човни до берега привертають,
Мене, Хведора Безрiдного, навiщають.
Ой, усi поля самарськi? почорнiли,
Ясними пожарами погорiли;
Тiльки не згорiло край рiчки Самарки,
Край криницi Салтанки
Три терни дрiбненьких,
Три байраки зелененьких;
Та тим вони не згорiли,
Ще там три брати рiдненьких,
Як голубоньки, сивеньких,
Пострiлянi та порубанi спочивали;
Та тим вони спочивали,
Що на рани пострiлянi та порубанi
дуже знемогали.
Озоветься старший брат до середульшого словами,
Обiлл?ться гiркими сльозами:
"Прошу я тебе, братику мiй рiдненький,
Як голубонько, сивенький!
Добре ти учини:
Хоч iз рiчки Самарки
Або з криницi Салтанки
Холодно? води знайди,
Рани мо?, пострiлянi та порубанi,
окропи, охолоди!"
То середульший брат те? зачува?,
До його словами промовля?:
"Братику мiй рiдненький,
Як голубонько, сивенький!
Чи ти менi, брате, вiри не доймеш,
Чи ти мене на смiх пiдiйма?ш!
Чи не одна нас шабля порубала?
Чи не одна нас куля пострiляла?
Що маю я на собi дев'ять ран -
рубаних, широких,
А чотири - стрiляних, глибоких!
Так ми добре, брате, учинiмо,
Свого найменшого брата попросiмо:
Нехай найменший брат добре дба?,
Хоч навколюшки встава?,
Вiйськову суремку в головах достава?,
У вiйськову суремку добре гра?-приграва?;
Нехай би нас стали страннi козаки зачувати,
До нас доходжати, Смертi нашо? доглядати,
Тiло наше козацьке, молодецьке
в чистiм полi поховати!"
НЕВОЛЯ БУСУРМАНСЬКА
З татар, що наскакували на Укра?ну, нiхто не хотiв вертатися додому з
порожнiми руками. Пограбувавши в мiстах i селах усе, що було коштовного, i
повбивавши тих, хто змагався й обороняв сво? добро, нападники пiдпалювали
оселi й зганяли людей з усiх околиць до одного мiсця. Там вони вирiзували
старих i не придатних уже до невольницько? роботи, вбивали або розганяли
геть недолiткiв, витоптували кiньми тих дiтей, якi не мали ще сили втекти;
iнших же бранцiв: молодиць, дiвчат, чоловiкiв i парубкiв, розлучаючи
батька з дочкою i дружину з чоловiком, - роздiляли мiж собою. Ось уривок
iз народно? пiснi про татарську ру?ну:
За рiчкою вогнi горять,
Там татари полон дiлять.
Село наше запалили
I багацтво заграбили,
Стару неньку зарубали,
А миленьку в полон взяли.
А в долинi бубни гудуть,
Бо на зарiз людей ведуть:
Коло ши? аркан в'?ться,
А по ногах ланцюг б'?ться...
А я, бiдний, з дiточками,
Пiду лiсом - стежечками.
Пiсля подiлу ясиру всякий татарин зв'язував сво?м бранцям руки за спину
сирицею, прив'язував одного невiльника до другого i, нанизавши ?х цiлу
пасму, припинав переднього до свого сiдла i так тяг ?х через степи до
самiсiнького Криму. А коли бранцi не встигали за конем, то татари
пiдганяли ?х довгими батогами.
Не всi полоненi мали силу витримати таку подорож. Роз'ятренi,
скривавленi степовими будяками, ноги не хотiли слухатися, й нещаснi
бранцi, а найбiльше полонянки, жiнки та дiвчата, падали й волочилися за
кiньми, доки татари не добивали знесилених, залишаючи ?х серед степу на
поталу звiровi й птицi.
Повели ?х по жiрницi,
А жiрниця нiжки коле,
Чорну крiвцю пролива?...
Чорний ворон залiта?,
Тую крiвцю попива?...
Та брати невольникiв, запорожцi, завжди пильнували за татарами й, не
зумiвши зупинити ?х тодi, як тi йшли на Укра?ну, вони пiдстерiгали, коли
вже татари верталися назад, обтяженi ясиром, Чорним шляхом, на пiвдень; i
Запорозьке Вiйсько несподiвано вихором вилiтало з якогось степового
байраку й, порубавши ворогiв поодинцi, визволяло рiдних в'язнiв i вертало
?х на Укра?ну.
Та не щоразу траплялося запорожцям так щасливо вiдбивати невольникiв.
Дуже обмаль вони мали вiйська, й дуже просторi були чорноморськi степи.
Багато все-таки вивозили татари укра?нського люду до Криму в мiста Козлов
(нинi - ?впаторiя) та Кафу (тепер - Феодосiя), що, починаючи ще з XV
столiття, стали всесвiтнiми невольницькими ринками.
З Криму бранцiв розвозили на спродаж у всi мiста Чорного й Середземного
морiв. Молодиць i дiвчат гарно? вроди купували заможнi бусурмани в сво?
гареми, всю решту - на будь-якi роботи. Поводилися власники з невольниками
не по-людському: годували ?х, як собак, на нiч приковували ланцюгами або
зв'язували ?м руки й ноги й тримали в льохах i хлiвах; найгiрша ж доля
випадала, мабуть, тим, кого турецький уряд забирав на сво? вiйськовi
галери. Там невольникiв прибивали залiзом до гребок, i вони мали громадити
веслами вдень i вночi, переганяючи галери з одного моря в iнше, аж доки,
пiд час вiйни чи за хуртовини, загинуть, разом iз галерою, в безоднi моря.
Про тяжке бiдування у турецькiй неволi досi збереглося кiлька народних
дум; нехай же вони й повiдають нашому читачевi про ту недолю укра?нського
народу.
У святу недiлю не сизi орли заклекотали,
Як то бiднi невольники у тяжкiй неволi заплакали,
Угору руки пiднiмали, кайданами забряжчали,
Господа милосердного прохали та благали:
"Подай нам, господи, з неба дрiбен дощик,
А знизу буйний вiтер!
Хоча й би чи не встала на Чорному морi бистра хвиля,
Хоча й би чи не повиривала якорiв з турецько? каторги!
Та вже ся нам турецька-бусурманська каторга надо?ла;
Кайдани-залiзо ноги повривало,
Бiле тiло козацьке молодецьке коло жовто? костi пошмуляло!"
Баша турецький, бусурманський,
Недовiрок християнський,
По ринку вiн походжа?,
Вiн сам добре те? зачува?,
На слуги сво?, на туркiв-яничарiв, зозла гукав:
"Кажу я вам, турки-яничари, добре ви дбайте,
Iз ряду до ряду заходжайте,
По три пучки тернини i червоно? таволги набирайте,
Бiдного невольника потричi в однiм мiсцi затинайте!"
То тi слуги, турки-яничари, добре дбали,
Iз ряду до ряду заходжали,
По три пучки тернини i червоно? таволги у руки набирали,
Потричi в однiм мiсцi бiдного невольника затинали;
Тiло бiле козацьке молодецьке коло жовто? костi обривали,
Кров християнську невинно проливали.
Стали бiднi невольники на собi кров християнську забачати,
Стали землю турецьку, вiру бусурманську клясти-проклинати:
"Ти, земле турецька, вiро бусурманська,
Ти, розлуко християнська!
Не одного ти розлучила з отцем, з матiр'ю,
Або брата з сестрою,
Або мужа з вiрною жоною!
Визволь, господи, всiх бiдних невольникiв
З тяжко? неволi турецько?,
З каторги бусурмансько?
На тихi води,
На яснi зорi,
У край веселий,
У мир хрещений,
В городи християнськi!"
Поклоня?ться бiдний невольник
Iз землi турецько?, iз вiри бусурмансько?
У городи християнськi? - до отця, до матусi,
Що не може вiн ?м поклонитися -
Тiльки поклоня?ться голубонькам сивеньким:
"Ой ти, голубонько сивенький!
Ти далеко лiта?ш, ти далеко бува?ш;
Полети ти в городи християнськi?,
До отця мойого, до матусi.
Сядь-пади
На подвiр'? отцiвськiм,
Жалiбненько загуди,
Об мо?? пригодi козацько? припом'яни:
Нехай отець i матуся
Мою пригоду козацькую знають,
Статки, ма?тки збувають,
Великi скарби збирають, -
Головоньку козацькую iз тяжко? неволi визволяють!
Бо як стане Чорне море вигравати,
То не знатиме отець, либонь матiр,
У которо? каторзi шукати:
Чи у пристанi Козловсько?,
Чи у городi Царградi на базарi.
Будуть ушкалi, турки-яничари набiгати,
За Чорне? море у Арабську землю продавати,
Будуть за них срiбло-злото, не лiчачи,
Сукна дорогi поставами, не мiрячи,
За них брати.
Тодi далася бiдному невольнику
Тяжкая неволя добре знати:
Кайдани руки-ноги поз'?дали,
Сирая сириця до жовто? костi
Тiло козацьке? про?дала".
То бiднi невольники на кров, на тiло поглядали,
Об вiрi християнськiй гадали,
Землю турецьку, вiру бусурманську проклинали:
"Ти, земле турецькая, вiро бусурманськая,
Ти ?си наповнена срiблом-злотом
I дорогими напитками,
Тiльки ж бiдному невольнику на свiтi невiльно,
Що бiдний невольник у тебе пробував,
Празника Рожества, будь лi Воскресения не зна?,
Всi у неволi проклято?, на каторзi турецько?
На Чорнiм морi пробувають,
Землю турецькую, вiру бусурманськую проклинають:
"Ти, земле турецька, бусурманськая,
Ти, розлуко християнська!
Уже бо ти розлучила не ?диного за сiм лiт вiйною;
Мужа з жоною, брата з сестрою,
Дiток маленьких з отцем i маткою.
Визволь, боже, бiдного невольника
На Свято-руський берег,
На край веселий, мiж народ хрещений!.."
Не легша доля була й укра?нського жiноцтва, захопленого в неволю. Не
маючи сили, щоб оборонятися вiд напасникiв, молодицi й дiвчата тiльки
сльозами й благанням сподiвалися вмилосердити степових хижакiв.
У долинi огонь горить,
Коло нього турок сидить,
Турок сидить - коня держить,
Коня держить за поводи,
За поводи шовковi?;
Бiля нього дiвча сидить,
Дiвча сидить, слiзно плаче,
Слiзно плаче, турка просить:
- Пусти мене, турчиночку,
Побачити родиночку,
Ще й рiдную Вкра?ночку.
Та даремнi благання дiвчини! Не на те турчин захопив бранок, щоб iз
шляху пустити ?х додому, не покористувавшись iз них, як iз дiвчат i
невольниць:
Сестра сестрi промовля?:
Проси, сестро, турка-мужа,
Нехай косу русу утне,
Най до мамки ?? пошле,
Най ся мамка не фрасу?,
Най нам вiна не готу?!
Бо ми вiно утратили
Пiд явором зелененьким
Iз турчином молоденьким...
У неволi молодиць та дiвчат чекала ще тяжча недоля, нiж чоловiкiв. ?х
примушували бути жiнками бусурманiв i родити на свiт ворогiв сво?? далеко?
Укра?ни. Тож багато укра?нок ставало дружинами турецьких пашiв i навiть
самого турецького султана та кримського хана. Вони перебували в розкошах,
але тi "лакомства нещаснi", як спiва? народ у сво?х думах, не вбивали в
дочок Укра?ни живого духу, й багато з них користувалися сво?м впливом на
чоловiкiв-туркiв, щоб, у чому була змога, допомагати сво?м землякам i до
самiсiнько? домовини зберiгали в сво?му серцi iскру любовi до рiдного
краю.
Одну з таких невольниць, дочку священика з мiста Богуслава, й оспiвала
народна дума.
Що на Чорному морi, на каменi бiленькому,
Там стояла темниця кам'яная.
Що у тiй-то темницi пробувало сiмсот козакiв,
Бiдних невольникiв.
Вони вже тридцять лiт у неволi пробувають,
Божого свiту, сонця праведного в вiчi собi не видають.
То до ?х дiвка-бранка,
Маруся, попiвна Богуславка приходжа?,
Словами промовля?:
"Гей, козаки, ви, бiднi? невольники!
Угадайте, що в нашiй землi християнськiй за день тепера?"
Що тодi бiднi невольники зачували,
Дiвку-бранку Марусю, попiвну Богуславку,
По рiчах пiзнавали,
Словами промовляли:
"Гей, дiвко-бранко, Марусю,
Попiвно Богуславко!
Почiм ми можем знати,
Що в нашiй землi християнськiй за день тепера?
Що тридцять лiт у неволi пробува?м,
Божого свiту, сонця праведного не вида?м.
То ми не можемо знати,
Що в нашiй землi християнськiй за день тепера".
Тодi дiвка-бранка Маруся,
Попiвна Богуславка,
Те? зачува?,
До козакiв словами промовля?:
"Ой козаки, ви бiднi невольники!
Що сьогоднi у нашiй землi християнськiй Великодна субота,
А завтра святий празник, роковий день Великдень!"
То тодi тi козаки те? зачували,
Бiлим лицем до сиро? землi припадали,
Дiвку-бранку Марусю, попiвну Богуславку,
Кляли-проклинали:
"Та бодай ти, дiвко-бранко Марусю,
Попiвно Богуславко,
Щастя-долi собi не мала,
Як ти нам - святий празник, роковий день Великдень - сказала"
То тодi дiвка-бранка Маруся,
Попiвна Богуславка,
Те? зачувала,
Словами промовляла:
"Ой козаки, ви, бiднi? невольники!
Та не лайте мене, не проклинайте:
Бо як буде наш пан турецький до мечетi ви?жджати,
То буде менi, дiвцi-бранцi Марусi,
Попiвнi Богуславцi,
На руки ключi вiддавати:
То буду я до темницi приходжати,
Темницю вiдмикати,
Вас всiх, бiдних невольникiв, на волю випускати".
То на святий празник, роковий день Великдень,
Став пан турецький до мечетi вiд'?жджати,
Став дiвцi-бранцi Марусi,
Попiвнi Богуславцi,
На руки ключi вiддавати.
Тодi дiвка-бранка Маруся,
Попiвна Богуславка,
Добре дба?, до темницi приходжа?,
Темницю вiдмика?,
Всiх козакiв, бiдних невольникiв,
На волю випуска?
I словами примовля?:
"Ой козаки, ви, бiднi невольники!
Кажу вам: добре дбайте,
В городи християнськi утiкайте;
Тiльки прошу я вас одного -
Города Богуслава не минайте.
Мо?му батьку й матерi знати давайте:
Та нехай мiй батько добре дба?,
Грунтiв, великих ма?ткiв нехай не збува?,
Великих скарбiв не збира?
Та нехай мене, дiвки-бранки Марусi,
Попiвни Богуславки,
З неволi не викупля?.
Бо вже я потурчилась, побусурманилась
Для розкошi турецько?,
Для лакомства нещасного!"
Ой, визволи, боже, нас всiх, бiдних невольникiв,
З тяжко? неволi, з вiри бусурмансько?,
На яснi зорi,
На тихi води,
У край веселий,
У мир хрещений!
Та не всi укра?нськi дiвчата й молодицi могли звикнути до життя на
чужинi й погодитися з новими обставинами iснування, хоча й у розкошах.
Адже "лакомства нещаснi" не давали снаги душi й серцю, а нудьга за рiдним
кра?м i сумлiння через свою, бодай i примусову, зраду батькiвщинi та вiрi
часто доводили потурчених молодиць до самогубства.
Ой турчине, турчиночку,
Дай мi ножа гостренького.
До завоя тоненького;
Тонкий завiй укро?ла,
Нiж у серце сi встромила.
Тi невольницькi плачi разом iз стогоном народним, що стояв над усi?ю
сплюндрованою Укра?ною, бринiли у вухах запорожцiв. Туга за рiдним кра?м
змушувала багатьох невольникiв тiкати з Криму й Туреччини. Не знаючи
здебiльшого, куди йти, бранцi легко знову дiставалися до рук бусурманiв.
Пiймавши втiкача, турки й татари за першим разом його люто карали, вдруге
ж - виколювали або випiкали ?м очi й пускали, хто куди зна?. Бiльшiсть
ослiплених гинула з безхлiб'я, проте були й такi, що прибували на Укра?ну,
i тут, переходячи вiд села до села з кобзою в руках, вони з риданням
оспiвували журбу тих, хто лишився на Укра?нi, втратив пiд час наскоку
татар дiтей, i страждання невольникiв, якi ще нудилися в бусурманськiй
неволi. Таких слiпцiв-кобзарiв чимало перебувало й на Сiчi, й запорожцi не
байдуже ставилися до ?хнiх спiвiв. Не обмежуючись тими перешкодами, якi
чинили козаки татарам на степових шляхах i перевозах, вони проникали до
татарських i турецьких мiст, де знемагали в неволi ?хнi брати й сестри,
але ?м найбiльше заважало в походах турецьке мiсто Аслам, що стояло на
островi Тавань на низу Днiпра: пропливати повз нього човнами було дуже
важко.
ГЕТЬМАН ДМИТРО ВИШНЕВЕЦЬКИЙ (БАЙДА)
В тi часи десь року 1552-го на Сiч прибув один iз нащадкiв
литовсько-укра?нських князiв Дмитро Вишне-вецький. Вiн був жвавий та
завзятий вояка iз щирою козацькою вдачею. Наслухавшись ще з малих лiт про
славну боротьбу запорожцiв iз татарами та про ?хнi лицарськi вчинки й
звича?, Вишневецький уже з року 1540-го почав козакувати й був добре
вiдомий запорожцям, бо деякий час перебував i на Сiчi.
Року 1550-го, коли король польський визнав Вишневецького старостою
Черкаським та Канiвським, вiн згуртував навколо себе чимало козакiв i вже
року 1552-го, покинувши староство, посадив сво? загони на човни, виплив на
Запорожжя й отаборився на островi Хортиця.
Побувавши ще до того iз запорожцями в походах та боях, Вишневецький
зрозумiв вагу ?дностi, одностайностi, товариства й любовi до рiдного краю
й прийшов до думки, що iз запорожцями можна поставити справу оборони
Укра?ни вiд татар далеко ширше й мiцнiше, нiж вона стояла. Завзятому Байдi
болiло серце з того, що через сво? незначнi сили запорожцi змушенi були
нападати на бусурманiв лише потай i пiсля кожного наскоку ховатися в пущах
Великого Лугу. Вiн мрiяв створити вiйсько, яке б вiдверто i збройне стало
на низу Днiпра й заступило Укра?ну з пiвдня; осередком же цi?? сили мав
бути острiв Хортиця, що лежить на Днiпрi нижче порогiв та Кiчкасу.
Запорожцi радо вiтали замiри Вишневецького, прибули до нього на
Хортицю, обрали його сво?м гетьманом та обiцяли мiцно стояти разом iз ним
у боротьбi з бусурманами.
Острiв Хортиця чималий: вiн тягнеться на десять верст уздовж i шириться
на три версти впоперек. Його голова (горiшнiй кiнець) дуже висока й
виходить iз води сторчовими скелями, неприступними для ворогiв. Саме тут
Вишневецький i почав споруджувати мiстечко, обкопуючи його рiвчаками та
обсипаючи валами; коли ж мiстечко було закiнчене, козаки поробили з
дубових кряжiв ще поверх валiв стiни та башти. Те мiстечко простягалося
вiд голови острова до Вошиво? скелi на схiднiй протоцi Днiпра та до
острова Мала Хортиця на заходi, який зветься у нашi часи Старим Днiпром, i
подiлявся такими ж окопами та стiнами упродовж острова на двi частини з
тим, щоб коли вороги здеруться на острiв з одного боку, то на iншiй
половинi можна було б оборонятися.
Закiнчивши ту велику й мiцну будову, Вишневецький звернувся з листами
до польського короля Жигмонта й до московського царя Iвана Грозного, щоб
вони надали йому пiдмогу для великого походу в Крим.
Надi? Вишневецького на допомогу не здiйснилися. Король не тiльки не
допомiг, а ще й розгнiвався за те, що гетьман зачiпа? татар; цар же хоча й
прислав запорожцям на потугу путивльських козакiв, але та помiч була дуже
незначна.
Проте року 1556-го Байда вирушив-таки походом на Очакiв i, зруйнувавши
його околицi, визволив чимало невольникiв. Тiльки через брак гармат йому
не вдалося добути Очакiвський замок. Повернувшись iз походу, Вишневецький
негайно ж напав на Аслам-город та тiльки й цього мiста не взяв, а,
обминувши його, обiйшов iз козаками всi татарськi степи й попалив улуси до
самiсiнького Перекопу.
Вiдплачуючи за тi козацькi напади, хан кримський наприкiнцi того ж
року, дiждавшись, доки Днiпро замерзне навколо Хортицi, атакував iз
великою ордою мiстечка Вишневецького, але захопити ?х не змiг. Козаки
цiлий мiсяць давали татарам вiдсiч i, добре погромивши ворога, врештi-таки
вiдiгнали геть.
По веснi, радiючи сво?й перемозi, запорожцi посiдали в човни,
несподiвано пiдпливли до Аслам-городу, взяли його штурмом i, повигинавши
всiх бусурманiв та визволивши чимало невольникiв, повернулися на Хортицю з
великою здобиччю.
Та недовго запорожцi святкували перемогу. Через пiвроку Хортицю оточили
вороги; зi сходу пiдступив хан з ордою, з пiвдня на сандалах i галерах
прибули турецькi яничари, а iз заходу пiдсунулося волоське вiйсько,
пiдвладне султановi.
Тяжко довелося козакам одбиватися вiд ворогiв, бо тих було вдесятеро
бiльше, допомога ж нi вiд короля, нi вiд царя не прийшла, проте запорожцi
мiцно стояли й одбивалися, не шкодуючи свого життя, i лише через чотири
мiсяцi, коли на Хортицi не вистачило припасiв, Вишневецький потай покинув
острiв i подався з городовими козаками до Черкас, а запорожцi попливли у
Великий Луг до сво?? добре приховано? й не вiдомо? нi татарам, нi туркам
Сiчi.
Перебувши цi пригоди, Вишневецький зрозумiв, що для боротьби з
бусурманами козацько? сили замало. Проте вiн не заспоко?вся на тому, а,
впевнившись, що московський цар прихильнiше ставиться до його боротьби,
нiж польський король, по?хав у Москву, записався в царя на службу й,
дiставши вiд нього клейноди Вiйську Запорозькому та невеличку допомогу
вiйськом, року 1558-го знову повернувся на Хортицю та, згуртувавши бiля
себе городових i запорозьких козакiв, вирушив на татар степами й Днiпром.
Наляканий бойовим хистом та завзяттям Вишневецького, кримський хан залишив
цього разу козакам усi днiпровськi мiста й степовi улуси й, зiбравши сво?
орди, заховався з ними в Криму.
Козаки з Вишневецьким опанували всiма степами, починаючи вiд Бугу й до
самiсiнького Дону, i звiдтодi стали мати ?х за свою власнiсть. Проте таке
становище тривало недовго, бо московський цар викликав свого пiдданця
Вишневецького до Москви й послав його з росiйським вiйськом воювати на
Кавказ, а татари ж тим часом знову вийшли з Криму й захопили сво?
кочовища.
Через рiк Iван Грозний хотiв послати Вишневецького зi сво?м вiйськом
проти Польщi, та тiльки гетьман на те не згодився, а, зачувши, що на
Укра?ну з Буджака наскочила татарська орда, знову прибув на Запорожжя й
року 1561-го листом iз Сiчi Запорозько? просив короля Жигмонта повернути
його в сво? пiдданство. Король охоче виконав те бажання, покликав
Вишневецького до себе у Кракiв i там з великою пошаною привiтав його,
разом iз найвищою польською шляхтою, як вiдважного войовника-лицаря.
Пiсля того Байдi було повернуто всi його ма?тки, але все-таки пильно
завважено не водити бiльше козакiв на татар i туркiв, щоб не пiднiмати ?х
на помсту. Вишневецький скорився волi короля, але ненадовго. Життя в
розкошах та багатствi не задовольняло завзятого козацького ватажка, i за
першо? ж нагоди, незважаючи на сво? не молодi вже роки та недуги, вiн
знову взявся за шаблю.
Сусiдня з Укра?ною земля - Молдова, що тодi була в залежностi вiд
турецького султана, хотiла, проти волi свого господаря, себто князя,
скинути турецьке ярмо - i от молдавськi бояри, шукаючи собi пiдмоги,
прислали до Вишневецького посланцiв просити, щоб вiн, набравши вiйсько,
став господарем Молдови й уладнав ?? спiлку з Польщею.
Вишневецький охоче на те вiдгукнувся й удався за згодою до Вiйська
Запорозького. Поклик улюбленого гетьмана, що не раз водив козакiв до
слави, вiдразу пiдняв на ноги запорожцiв, i навколо Вишневецького
зiбралося бiля 4000 душ. З тим вiйськом року 1564-го вiн i вирушив на
Молдову, та тiльки там на нього чекала зрада. Другий претендент на
Молдавське господарство, боярин Томжа, сподiваючись собi ласки вiд
турецького султана, вдав iз себе спiльника Вишневецького, а коли той iз
невеликою купкою запорозько? старшини та польсько? шляхти вiдступив вiд
свого вiйська й наблизився до Томжi, вiн захопив Байду з усi?ю старшиною в
бранцi й мерщiй надiслав у дарунок турецькому султановi.
Довiдавшись про зраду, запорожцi кинулися на вiйсько Томжi, але,
побачивши, що наздогнати й визволити з неволi славного товариша було вже
неможливо, мусили iз сумом повернутися на Укра?ну.
Дiставши до рук свого заклятого ворога, турецький султан скарав його
лютою смертю: його скинули з башти на залiзнi гаки, i вiн, зачепившись за
гак ребром, кiлька днiв висiв та мучився.
У народних згадках Вишневецький назавжди лишився не князем, а вiрним
товаришем сiчовим, завзятим Байдою, i народ оспiвав так його смерть:
В Цареградi на риночку
Та п'? Байда горiлочку:
Ой, п'? Байда та не день, не два,
Не одну нiчку та й не годиночку;
Ой, п'? Байда та й кива?ться,
Та на свого джуру погляда?ться:
- Ой, джуро мiй молодесенький!
Та чи будеш менi вiрнесенький?
Цар турецький к ньому присила?,
Байду к собi пiдмовля?:
- Ой ти, Байдо, та славнесенький!
Будь мi лицар та вiрнесенький.
Вiзьми в мене царiвночку -
Будеш паном на всю Вкра?ночку!
- Твоя, царю, вiра проклятая,
Твоя царiвночка поганая!
Ой, крикнув цар на сво? гайдуки:
- Вiзьмiть Байду добре в руки,
На гак ребром зачепiте!..
Ой, висить Байда та й не день, не два,
Не одну нiчку та й не годиночку.
Ой, висить Байда та й гада?,
Та на свого джуру та й спогляда?,
Та на свого джуру молодого
I на свого коня вороного.
- Ой джуро мiй молодесенький!
Подай менi лучок та тугесенький,
Подай менi тугий лучок
I стрiлочок цiлий пучок!
Ой, бачу я три голубочки,
Хочу я вбити для його дочки.
Ой, як стрiлив - царя вцiлив,
А царицю - в потилицю,
А його доньку - в головоньку.
- Ото ж тобi, царю,
За Байдину кару!
Життя Байди-Вишневецького та його походи й боротьба з бусурманами
лишили по собi чималий слiд на Укра?нi й на Запорожжi. Вiн одсунув
татарськi кочовища вiд Днiпра на схiд та захiд i тим полегшив становище
запорозького козацтва i його зносини з Укра?ною. Про запорожцiв як
переможцiв над татарами пiшов розголос по всiх землях, i сусiднi держави
почали рахуватися з ними як iз визначною вiйськовою силою, що ?? бажано б
мати на сво?му боцi. Козацтво й само виросло в сво?х очах; на Укра?нi ж
стали прославляти козакiв, як оборонцiв свого життя, i замiсть
невольницьких плачiв та нарiкань на татарську ру?ну, по Укра?нi почали
лунати вже й бадьорi пiснi про козакiв-звитяжцiв, як, скажiмо, пiсня про
козака Голоту.
Ой, на полi та й на Кили?мськiм,
На шляху битому, ординськiм,
Ой, там гуляв, гуляв козак Голота.
Не бо?ться нi огня, нi меча, нi третього болота.
Правда, на козаковi шати дорогi? -
Три семирязi лихi?:
Одна недобра, друга негожа,
А третя й на хлiв не згожа.
А ще, правда, на козаковi постоли в'язовi,
А онучi китайчанi -
Щирi жiночi, ряднянi;
Волоки шовковi -
Удво?, щирi жiноцькi валовi.
Правда, на козаковi шапка-бирка:
Зверху дiрка,
Травою пошита,
А вiтром пiдбита.
Куди вi?, туди й повiва?,
Козака молодого прохолоджа?.
Та гуля? козак Голота, погуля?;
Нi города, нi села не займа?, -
На город Килiю погляда?.
У городi Килii татарин сидить, бородатий,
По горницях походжа?,
До татарки словами промовля?:
- Татарко, татарко!
Ой, чи ти дума?ш те, що я думаю?
Ой, чи ти бачиш те, що я бачу?
Каже:
- Татарине, ой, сiдий, бородатий
Я тiльки бачу, що ти передо мною по горницях походжа?ш,
А не знаю, що ти дума?ш та гада?ш.
Каже:
- Татарко!
Я те бачу: в чистiм полi не орел лiта?,
То козак Голота добрим конем гуля?.
Я його хочу живцем у руки взяти
Та в город Килiю запродати,
i ще ж ним перед великими панами-башами вихваляти,
За його много червоних, не лiчачи, брати,
Дорогi? сукна, не мiрячи, пощитати.
То те? промовля?, дороге? плаття надiва?;
Чоботи обува?,
Шлик бархатний на свою голову надiва?,
На коня сiда?,
Безпечно за козаком Голотою ганя?.
А козаченько огляда?ться
I корбачем одбива?ться.
Та вже ж той козак Голота добре козацький звичай зна?,-
Ой, на татарина скрива, як вовк, погляда?.
Каже:
- Татарине, татарине!
На вiщо ж ти важиш:
Чи на свою ясненькую зброю,
Чи на свого коня вороного,
Чи на себе, татарюгу старого?
Я, - каже, - важу на свою ясненькую зброю,
А ще лучче - на мого коня вороного,
А ще лучче - на себе, татарюгу старого.
Я тебе хочу живцем у руки взяти,
В город Килiю запродати,
Перед великими панами-башами вихваляти
I много червоних, не лiчачи, набрати,
Дорогi? сукна, не мiрячи, нощитати.
Та козак Голота добре звичай козацький зна?,
Ой, на татарина скрива, як вовк, погляда?.
Ой, - каже, - татарине, ой, сiдий же ти, бородатий!
Либонь же ти на розум небагатий:
Не ти козака у руки не взяв,
А вже козаковi вiри доняв,
А вже за його й грошi пощитав.
А ще ж ти мiж козаками не бував,
Козацько? кашi не iдав
I козацьких звича?в не зна?ш.
А татарин його озира?,
З його насмiха?.
- Ой ти, - каже, - козаче, козаче-нетяго!
Звiдкiля ти розуму набрався,
Що вельми одiжно убрався?
Ой, на що ж ти упова?ш?
Чи на свою шапку-бирку,
Що травою шита,
Вiтром пiдбита -
А зверху дiрка?
Чи на сво? постоли бобровi,
Що шовковi волоки -
Водносталь з валу?
Чи на свою сермягу семилатную?
- Ой, татарюго старий, бородатий,
Що твоя одежа зможе?
Ще побачим, кому бог поможе.
Ой, на полi та й на Кили?мськiм,
На шляху битiм, ординськiм,
То не ясний сокiл лiта? -
То козак Голота, сердешний, добрим конем гуля?.
Ой, став татарин iк йому при?жджати,
Став тугого лука напинати,
Сердешного козака Голоту стрiляти-рубати,
Та козак Голота нагайкою стрiли одбива?,
Ой, на татарина скрива, як вовк, погляда?.
- Ой ти, татарин, старий, бородатий,
Да на розум небагатий!
Ти мiж козаками не бував
I козацько? кашi не ?дав,
I козацьких жартiв не зна?ш...
Десь у мене був з кулями гаман -
Я ж тобi гостинця дам.
Як став йому гостинцi посилати,
Став татарин iз коня похиляти.
- Ой ти, татарине, старий, бородатий,
Да на розум небагатий!
Ще ти мене не пiймав,
Да уже в город Килiю запродав
I срiбнi за мене грошi побрав!
От тепер твого одного коня вороного
Поведу до шинкарки пропивати,
А другим тво?м конем вороним
По городу Килi? гуляти, -
Ой, гуляти, гуляти, гуляти
Да ?диного бога споминати!
Тодi козак добре дбав,
Чоботи татарськi iстягав,
На сво? козацькi ноги обував;
Жупан татарський iстягав,
На сво? козацькi плечi надiвав,
Бархатний шлик iздiймав,
На свою козацьку голову надiвав;
На коня татарського сiда?,
Поле кили?мське вихваля?:
- Ой поле, - каже, - поле кили?мське!
Скiльки я на тобi гуляв,
Да тако? здобичi не здобував!
Бодай же ти лiто й зиму зеленiло,
Як ти мене при нещасливiй годинi сподобило!
Дай же, боже, щоб козаки пили та гуляли,
Хорошi мислi мали,
Од мене бiльшу здобич брали
I ворогiв пiд ноги топтали!
САМIЙЛО КIШКА (ПЕРШЕ ГЕТЬМАНУВАННЯ)
Невдовзi пiсля смертi Вишневецького-Байди на Запорожжi з'явля?ться
оспiваний у народнiй думi гетьман Самiйло Кiшка. Родом вiн був iз Канева,
козакувати почав, певно, десь року 1550-го, в добу тяжких обставин
козацького життя, пiд час вiйн та походiв Вишневецького набув собi
великого войовничого хисту та завзяття. Ставши гетьманом, вiн заповзявся
доробити те, що не вдалося Байдi, а саме: вiдкрити запорожцям шлях до
моря. Вишневецький зруйнував Аслам-город, що заступав вихiд у море, та,
мабуть, не встиг використати того здобутку, бо iсторiя не да? звiсток нi
про жоден морський похiд за часiв Байди. Самiйло Кiшка хотiв скористатися
завоюванням свого попередника i став лагодитися до походу на море та
будувати чайки.
Запорожцi радiли замiрам свого гетьмана, бо з боку моря - з турецьких
галер-каторг та набережних мiст - ?м вчувався стогiн братiв-невольникiв.
Вони охоче заходилися будувати чайки, i ще до року 1568-го Самiйло Кiшка
вже встиг вийти на Чорне море й завдати туркам велико? шкоди. Це
стверджу?ться тим, що того ж року польський король Жигмонт Август, через
скарги турецького султана на козацькi морськi напади й через його погрози
помститися, видав унiверсал про те, щоб козаки зiйшли з Низу, тобто iз
Запорожжя, на Укра?ну, оселилися б бiля прикордонних замкiв та були на
королiвськiй службi.
Пiсля того, а саме року 1570-го, козакiв, що перебували на Укра?нi,
записали у ре?стр i призначили до них за старшого шляхтича Яна
Бадовського; запорожцi ж королiвського унiверсалу не послухали. Великого
Лугу та пiвденних степiв не покинули й писатись у ре?стр не захотiли, бо
не бажали поступитися сво?ю волею; у призначеннi ж козакам старшого владою
короля вони вбачали порушення свого звичаю обирати отаманiв та гетьманiв
вiльними голосами. Через те запорожцi й не признали Бадовського за свого
старшого.
Скiльки рокiв гетьманував на Запорожжi Самiйло Кiшка i скiльки разiв
виходив на море - невiдомо; тiльки зна?мо з народно? думи, що врештi турки
захопили його в неволю. Як сталася та пригода, нiхто не скаже. Можемо
тiльки зазначити, що пiд час морських походiв козаки завжди були в
небезпецi вiд того, щоб дiстатись у руки туркам, бо за доброго вiтру
турецькi галери ходили прудкiше, нiж козацькi чайки, i, нагнавши ?х,
вороги могли топити гарматною пальбою, а козакiв забрати з води у неволю.
Та й без того немало траплялося запорожцям лиха на морi вiд хуртовини. Пiд
осiнь та взимку Чорне море дуже бурхливе, i легким чайкам часом несила
боротися з розлютованою хвилею. Може, Кiшцi й спричинилася така пригода,
про яку спiва?ться в народнiй думi "Буря на Чорному морi":
Ой, на Чорному морi
Та на бiлому каменi,
Там сидить сокiл ясненький,
Жалiбненько квилить-проквиля?,
Смутно себе ма?, на Чорне море пильно погляда?,
Що на Чорному морi щось недобре почина?:
Що на небi усi зiрки потьмарило,
Половина мiсяця в хмари вступила,
I все небо тьмою укрило.
А iз хмари дрiбний дощик накрапа?,
А по морю злосупротивна хвиля вставав,
Судна козацькi молодецькi на три частi розбива?.
Першу часть узяло - в землю Огарянську занесло,
Другу часть вхопило - у Дунай в гирло забило;
А третя часть де ся ма??
Посеред Чорного моря,
На бистрiй хвилi, на лихiй хуртовинi потопа?.
Такою ж хуртовиною могло й Самiйла Кiшку, разом iз найближчою старшиною
сiчовою, викинути на турецький берег i там вiддати туркам у неволю. Але
могло те лихо статися й не на морi. В думi про Самiйла Кiшку оповiда?ться,
що вiн був захоплений у Лузi Базавлузi разом iз сорока товаришами, що
прибули на Днiпро галерами:
Ой, у Лузi Базавлузi там стояв курiнь бурлацький,
Там був-пробував Кiшка Самiйло, гетьман козацький,
I мав вiн собi товариства сорок чоловiка.
То турецьке паня, молоде баша
По Чорному морю безпечно галерою гуляв
Да до Кiшки Самiйла в гостi прибував,
Та так до них в гостi прибував,
Що всiх козакiв гетьманських-запорозьких
на мiсцi заставав,
Залiзнi ?м пута подавав.
Слова "в гостi прибував" треба розумiти як жарт: певно, турки,
помщаючись за морськi походи Кiшки, пiднялися Днiпром до Лугу Базавлугу,
напали несподiвано на Сiч або на якийсь вiддiл Вiйська Запорозького, де
був сам гетьман, i захопили його у бранцi.
ЛЮБЛIНСЬКА УНIЯ
Доки Укра?на за часiв Вишневецького та Самiйла Кiшки почала трохи
вiдпочивати вiд татарських нападiв, на не? насувалось нове лихо. Року
1569-го пiсля Люблiнсько? унi? Укра?ну було зовсiм одiрвано вiд Литви й
прилучено безпосередньо до Польщi, i звiдтодi становище укра?нського
селянства стало ще дужче гiршати, бо польський уряд почав оддавати його
панам у власнiсть без права переходити з мiсця на мiсце i навiть позбавив
громадянських прав. Пiд впливом тих утискiв селяни кинулись тiкати на
схiд, за Днiпро, та заселяти Лiвобережну Укра?ну. Та й те не допомагало,
бо польська шляхта випрошувала в короля грунти й на Лiвобережжi, як тiльки
вони залюднювалися; так що селяни ледве встигали впорядковувати на вiльних
землях сво? господарство, як уже знову довiдувалися, що вони не вiльнi, а
пiд паном. Побачивши тодi, що вiд неволi нема? й тут порятунку, бiльш
рухливi й волелюбнi селяни почали втiкати на Запорожжя i тим збiльшувати й
змiцнювати Вiйсько Запорозьке.
Хто гетьманував на Запорожжi одразу пiсля Самiйла Кiшки - невiдомо;
iсторiя пода? лише звiстку про те, що року 1574-го запорожцi ходили
морським походом на турецькi дунайськi мiста пiд проводом кошового отамана
Покотила.
ГЕТЬМАН IВАН СВIРГОВСЬКИЙ
Того ж 1574-го року козацтво вдруге втрутилося в молдавськi справи.
Господар Iвоня звернувся до польсько? шляхти й до козакiв, щоб допомогли
йому скинути турецьке ярмо. На те прохання вiдгукнувся й Свiрговський,
прозваний у народних пiснях гетьманом. Зiбравши козакiв, вiн вирушив
походом до Днiстра i, з'?днавшись там з Iвонею та молдавським вiйськом,
погромив турецькi залоги в Тягинi (тепер Бендери), в Бiлгородi та Бра?ловi
й, добувши всi тi мiста, поруйнував ?х, коли ж на помiч туркам iз Буджака
вийшли татари, то Свiрговський виступив ?м назустрiч i, впень розбивши,
вiдiгнав назад.
Така славна перемога козакiв збентежила султана Селiма, i вiн вислав
проти молдаван та козакiв 200 000 турецького вiйська. У великому бойовищi,
недалеко Дунаю, турки здобули перемогу над спiльниками й почали оточувати
?х з усiх бокiв. Побачивши свою загибель, Iвоня по-лицарському радив
Свiрговському з рештою козакiв тiкати за Днiстер, але гетьман, а разом iз
ним i запорожцi мали собi за велику ганьбу залишити молдаван при лихiй
годинi, i всi вони до одного на чолi iз Свiрговським поклали голови в бою
бiля Килi? та рiчки Дунаю.
Про Свiрговського, як i про Байду-Вишневецького, збереглася пiсня, хоч
треба гадати, що вона не щиро народна:
Ой, як того пана Йвана,
Що Свiрговського гетьмана,
Та як бусурмани пiймали,
То голову йому рубали, -
Ой, голову йому рубали
Та на бунчук вiшали,
Та у сурми вигравали,
З нього глумували.
А з Низу хмара стягала,
Що ворону ключа набiгала,
По Укра?нi тумани слала,
А Укра?на сумувала,
Свого гетьмана оплакала.
Тодi буйнi вiтри завивали:
- Де ж ви нашого гетьмана сподiвали?
Тодi кречети налiтали:
- Де ж ви нашого гетьмана жалкували?
Тодi орли загомонiли:
- Де ж ви нашого гетьмана схоронили?
Тодi жайворонки повилися:
- Де ж ви з нашим гетьманом простилися?
У глибокiй могилi,
Бiля городу Килi?,
На турецькiй лiнi?.
ГЕТЬМАН БОГДАН РУЖИНСЬКИЙ (БОГДАНКО)
Слiдом за Свiрговським, року 1575-го, на Запорожжi з'явився новий,
жвавий та завзятий ватажок - гетьман Богдан Ружинський, прозваний
запорожцями Богданком. Як i Вишневецький, вiн був родом iз князiв
Гедиминови-чiв, що давно перебували на Укра?нi й стали вже укра?нцями. За
часiв, мабуть, Самiйла Кiшки, коли Ружинський ще жив у сво?му ма?тку на
Волинi, на його оселю наскочили татари, вбили матiр, а молоду дружину
взяли в полон. Серце князя запеклося вiдтодi помстою до бусурманiв, i з
таким почуттям вiн подався на Запорозьку Сiч, щоб разом iз козацьким
товариством воювати з бусурманами та шукати свою дружину.
Про нещасливу пригоду з життя Ружинського до наших днiв збереглася у
кобзарiв пiсня:
- Ой Богдане, Богдане, запорозький гетьмане,
Та чому ти ходиш в чорнiм оксамитi?
- Гей, були ж у мене гостi, гостi татарове,
Одну нiчку ночували:
Стареньку неньку зарубали,
А миленьку собi взяли.
- Гей, сiдлай, хлопче, коня, коня вороного,
Татар швидко доганяти, миленькую одбивати!
На Сiчi завзятий вояка i добрий товариш Богданко незабаром придбав собi
помiж товариством пошану, й коли року 1575-го запорожцi почули, що татари
вирушили походом на Подiлля, то обрали Ружинського гетьманом, наказавши
йому вести Вiйсько Запорозьке на ворога.
Ружинський тiльки й чекав тако? нагоди й, хутко зiбравши вiйсько,
кинувся з кiннотою в татарськi степи, випалюючи улуси, визволяючи
невольникiв i завдаючи татарам нелюдських мук. Не згiрш од самих татар
запорожцi виколювали чоловiкам очi, вирiзували жiнкам груди i чавили
кiньми татарських дiтей - така у них була тодi лютiсть на бусурманiв.
Спустошивши чорноморськi степи, Богданко вдерся в самiсiнький Крим та
зчинив там таку ж рiзанину. Почувши про ру?ну на сво?х землях, татари
чимдуж квапилися з Подiлля через Очакiв до Криму, та запорожцi, залишивши
цей край, заступили ворогам шлях у Прогноях i там, притиснувши орду до
озер, багато вигубили ?хнього вiйська.
Пiсля цього славного походу Богданко, разом iз кошовим отаманом
Павлюком, послав до короля Стефана Баторiя прохання, щоб той узаконив
iснування й права Вiйська Запорозького. Стефан Баторiй, зважаючи на
послуги запорожцiв, що нинi були потрiбнi для Польщi, 20 серпня 1576 року
видав унiверсал, у якому ствердив за Вiйськом Запорозьким володiння
мiстами Трахтемировим i Чигирином та всiм Днiпром од Трахтемирова вниз до
лиману, а вбiк од Днiпра на захiд до рiчок Бугу та Синюхи, а на схiд - аж
до рiчок Донець та Дон, себто всi тi землi, що ?х запорожцi вiдвоювали в
татар.
На цей унiверсал Баторiя в подальшому життi пiд час суперечок за землi
iз сусiднiми державами завжди покладалися запорожцi й пильно обстоювали
здобутi за часiв Богданка - Ружинського права.
Разом з унiверсалом Стефан Баторiй надав Вiйську Запорозькому вiйськовi
клейноди: корогву, булаву, бунчук та котли.
Того ж 1576 року московський цар, довiдавшись, що татарська орда
лагодилася вирушити на Московщину, прислав на Сiч подарунки й просив
Ружинського, щоб виступив проти татар. Богданко охоче на те пристав,
викликавши з Укра?ни на помiч городових козакiв та дiждавшись, доки орда
вибралася в похiд, кинувся з вiйськом на лiвобережнi улуси й почав ?х
палити. Тут сталось те, що й торiк. Татари, дiзнавшись про козацький
наскок, вернулися спiшно назад iз Московщини, але запорожцi перестрiли
орду й кого побили, кого порозганяли, а всю здобич забрали; невольникiв же
визволили й пустили у рiднi землi.
Впоравшись iз татарами на суходолi, Ружинський почав пильнувати шлях iз
Запорожжя до моря. Захопивши Самiйла Кiшку в полон та скориставшись часом,
доки сiчовики iз Свiрговським плуталися в молдавських справах, турки знову
вiдбудували мiсто Аслам-Кермень i ще дужче його змiцнили, нiж вiн був за
часiв Байди-Вишневецького. Щоб не мати перешкод до походiв на море,
Богданко року 1576-го пiдступив до Аслам-Керменю, обложив його з усiх
бокiв, але не маючи великих гармат, не мiг його добути. За тi?? нагоди
один козак порадив зруйнувати фортечнi мури пороховим вибухом i похвалявся
зробити те сам. Ружинський ухопився за ту думку й, разом iз козаками,
заходився робити пiдкопи, щоб закласти пiд мури мiну. Та, на лихо
запорожцям, козак так невмiло вiв роботу, що передчасно стався вибух, i
тодi ж було вбито i козака, i самого гетьмана Ружинського.
Не добувши Аслама, сiчовики все-таки вийшли в море й поруйнували
татарськi мiста на схiдному березi Криму.
ШАХ ТА ПIДКОВА
Пiсля загибелi Богданка влада на Запорожжi перейшла до кошового отамана
Шаха. Дiяльнiсть його почалася з того, що вiн пiдстерiг у порогах
ханського посланця, який повертався з Москви з коштовними подарунками од
царя, й вiдiбрав у нього всi тi коштовностi й грошi.
Розгнiваний цим вчинком хан звернувся до польського короля з погрозою,
що коли той не приборка? козакiв та не наляка? Шаха, то вiн сам з ордою
пiде ловити Шаха на Запорожжi й на Укра?нi. Королевi на той час було
невигiдно зчiпатися з татарами, i вiн прислав на Запорожжя заборону чинити
шкоду татарам та виходити в море. Запорожцi, було, послухалися, та
незабаром без вiйни знудилися й через рiк знову вирушили походом до
Молдови.
Пiдвладнi турецькому султановi землi Молдова й Волощина (Мультяни) мали
сво?х окремих господарiв, й вони завжди мiж собою ворогували, скидали один
одного з господарства та, пiдлещуючись до султана, немилосердно обдирали
сво?х пiдданцiв, щоб зробити султановi коштовнiшi подарунки. Року 1577-го
молдавськi бояри, неза-доволенi сво?м, призначеним турками, господарем,
прислали на Сiч гiнцiв до вiдомого на Запорожжi вояки й ватажка Iвана
Пiдкови, який начебто доводився братом вбитому разом iз Свiрговським
молдавському господаревi Iвонi, просити його, щоб вiн iшов у Молдову й
став ?хнiм господарем.
Прохання посланцiв було до вподоби Пiдковi, бо вiн був дуже рухливий та
завзятий i не знав, куди подiти свою силу, що, як засвiдчують народнi
перекази, була така велика, що вiн розгинав руками пiдкови, вiд чого й
дiстав прозвисько на Сiчi - Пiдкова. Проте, розумiючи, що без збройного
вiйська господарства не досягти, Пiдкова звернувся за помiччю до сiчового
товариства. Запорожцi шанували Пiдкову, який щасливо водив ?х пiсля
Самiйла Кiшки на море, i, знаючи, що в Молдовi трапля?ться добра пожива,
обмiркували Пiдковину пропозицiю на вiйськовiй радi й ухвалили посприяти
йому сiсти на Молдавське господарство.
Не гаючи часу, Пiдкова з посланцями вирушив на Укра?ну збирати козакiв
та шляхту до походу, а через якийсь час кошовий отаман Шах, побратим
Пiдкови, iз шiстьма сотнями запорозьких вершникiв прибув на Укра?ну, щоб
об'?днатися з Пiдковою на Подiллi, на Прибитiм шляху.
Як тiльки Пiдкова перейшов за Днiстер, у Сороках до нього прилучилися
молдавськi повстанцi й проголосили його господарем Молдови. Господар
Петрило не хотiв уступити свого мiсця без змагання i виступив проти
Пiдкови з вiйськом; та козаки його розгромили, i Пiдкова урочисто за?хав
до Ясс, столицi Молдови.
Ставши господарем, Пiдкова попросив короля, щоб Молдову було взято пiд
польську зверхнiсть, та з того нiчого не вийшло; роздратований походами
Богданка та Пiдкови турецький султан послав на Дунай велике вiйсько й
погрожував нападом самiй Польщi за те, що ?? пiдданцi чинять наскоки на
пiдвладнi Туреччинi землi. Польща не смiла воювати з наймогутнiшою в тi
часи султанською державою, й король Стефан Баторiй передав через гiнця
наказ Пiдковi - негайно вийти з Молдови, щоб не дратувати туркiв.
Пiдкова скорився й подався на Укра?ну, але султан на тому не
заспоко?вся, став вимагати вiд Баторiя голови Пiдкови, i король, боячись
вiйни iз турками, викликав Пiдкову до себе, запевняючи сво?ю ласкою; та
коли ж Пiдкова, повiривши, прибув до Львова, його пiдступно було схоплено
й у присутностi султанського посланця року 1578-го скарано на смерть.
Про Iвана Пiдкову не збереглося народних дум, а проте видно, що слава
його на Запорожжi була велика, бо за його смерть запорожцi довго мстили i
туркам, i полякам. Можна сказати, що зрадлива страта поляками гетьмана
Пiдкови була першою iскрою ворожнечi мiж козаками й поляками, i та iскра
через кiлька десяткiв лiт спалахнула великим полум'ям пожежi.
Як тiльки до запорожцiв дiйшла звiстка про те, що Пiдкову пiступно
стято, вони, обравши свого кошового отамана Шаха гетьманом, зараз же в
походi з Молдови, вiдплачуючи за Пiдкову, поруйнували чимало ма?ткiв
польсько? шляхти, а пiсля того аж тричi, в роках 1579-х - 1581-х, ходили
на Молдову наставляти там сво?х господарiв.
Iсторiя не ма? свiдчень, чи воювали запорожцi за часiв Шаха з татарами
й чи виходили вони на Чорне море, а треба гадати, що було те й те, бо
вiдомо, що Шах вiдновлював на островi Хортиця городки Вишневецького, а це
да? пiдстави думати про його широкi замiри.
ВIДМIНИ БАТОРIЯ В УСТРО? КОЗАЧЧИНИ
Трирiчнi походи запорожцiв на Молдову та сутички з турками й татарами
дуже турбували польського короля Стефана Баторiя, бо в першi роки свого
королювання вiн воював на пiвночi з непокiрними гданськими нiмцями та з
Москвою i через те мусив жити у злагодi з турками й татарами.
Щоб заспоко?ти султана, вiн не обмежився лише карою Пiдкови, а й
наказав князю Острозькому йти на Запорожжя разом iз татарським ханом, щоб
розiгнати Сiч, а хто буде чинити опiр, того знищити.
Вiн наказав усiм старостам на узграниччi, щоб не продавали запорожцям
олова, селiтри та iншого вiйськового припасу; свiй же попереднiй
унiверсал, писаний за гетьмана Богданка, вiн обернув так, начеб його було
надано тiльки тому козацькому вiйськовi, яке перебувало на Укра?нi, себто
городовим козакам, хоч насправдi унiверсал належав запорожцям.
Але легко наказувати, та не так легко здiйснювати. Князь Острозький не
мав вiйська, з яким би мiг iти на Запорожжя, та й не хотiв це робити; вiд
ординцiв запорожцi вмiли й самi боронитися. Ловити сiчовикiв у степах
Дикого Поля, як називали поляки запорозькi степи, та у Великому Лузi було
все одно, що ловити "вiтра в полi". Та й сам Стефан Баторiй не думав
зовсiм знищувати козацтво, бо й у вiйнi з Московщиною запорожцi були дуже
потрiбнi. Вiн лише хотiв прибрати козацтво до сво?х рук, щоб спрямовувати
його на тих, кого мав за свого ворога, а не виключно на бусурманiв.
З такою метою року 1581-го Баторiй звелiв князю Михайловi Вишневецькому
скласти з тих козакiв, що найбiльше вислужилися в московськiй вiйнi, полк
iз 600 душ. Цих козакiв вiн звiльнив од податкiв, дав права на власнiсть,
i за те вони мали служити польськiй коронi iз власним конем, одягом i
збро?ю. За це одержували й жалування, i нiхто не мав права судити ?х,
окрiм ?хнього старшого, призначеного королем. Осiдком козаччини був
призначений Трахтемирiв, де стояв стародавнiй Зарубський монастир, а при
ньому був уряджений шпиталь для покалiчених козакiв.
Вiдiбравши 600 козакiв, Вишневецький звелiв записати ?х у ре?стр,
призначив до них старшим Яна Оришковського; всiм же козакам, що лишилися
поза ре?стром, наказано було розiйтися по сво?х оселях i до сво?х панiв;
на Низ же, себто на Запорожжя, нi в якому разi не дозволялося ходити.
Ця одмiна Баторiя в устро? козаччини мала великий вплив на подальше ??
життя та розвиток. Давши права незначнiй частинi козакiв, вона залишила
решту без будь-яких прав, поклавши тим початок непорозумiння мiж
ре?стровими й нере?стровими козаками. Опрiч того, це викликало
незадоволення серед сили безправних козакiв, якi вiдтодi почали домагатися
побiльшення козацького ре?стру, бо, ясна рiч, нiхто з них не хотiв
вертатися до панiв, а всяк намагався здобути права ре?стрового козацтва.
Попервах протест козацько? маси виявився в тому, що, рятуючись од
панiв, вона посунула з Укра?ни на Сiч... А там уже була своя воля: не
хотiли визнавати за гетьмана ставленика полякiв Оришковського i щоразу,
вибираючись у похiд, обирали гетьмана з-помiж себе вiльними голосами.
Не минуло й року пiсля цих заходiв короля Баторiя, а вже запорожцi
знову напали на турецькi мiста Ягорлик i Тягиню та поруйнували ?х.
Захопивши мiж iншою здобиччю дванадцять турецьких гармат, козаки хотiли
перевезти ?х на Запорожжя, щоб ними рихтувати Сiч, але король, довiдавшись
про те, послав сво? вiйсько з наказом наздогнати запорожцiв i, вiдiбравши
в них гармати, повернути ?х султановi; козакам же, якi ходили на Тягиню, -
постинати голови.
Все-таки заходи короля не зовсiм йому вдалися: запорожцi, довiдавшись,
що ?х наздоганя? польське вiйсько, потопили гармати в рiчцi, а самi,
розпродавши свою здобич на ярмарках, повернули з Укра?ни на пiвдень i
зникли в безмежних степах Запорожжя.
САМIЙЛО ЗБОРОВСЬКИЙ
Пiд час вiйни короля Стефана Баторiя з московським царем Iваном Грозним
на Запорожжя прибув знатного роду шляхтич Самiйло Зборовський. Року
1583-го, щоб вислужитись у короля, вiн почав зноситись iз запорожцями,
пiдмовляючи ?х iти з ним на пiвденнi московськi мiста. Козакам Зборовський
був вiдомий як добрий вояка, i вони покликали його на Сiч.
Зборовський нiчого доброго й славного на Запорожжi не вчинив, i про
нього не варто було б i згадувати, коли б те перебування на Сiчi не
описали його польськi приятелi, якi освiтили й нам життя запорозьких
козакiв у тi часи.
Перш за все iз тих описiв ми зна?мо, що Сiч року 1583-го мiстилася на
островi Буцький, що тепер зветься Томакiвським. Вiн лежить на Днiпрi проти
устя рiчки То-макiвки на межi Великого Лугу та Лугу Базавлугу. Вiд правого
берега острiв Буцький вiдмежову?ться протокою Днiпра Ревуном, двома
озерами та Чернишiвським лиманом, а з пiвдня ж його ми? Днiпрова протока
Рiчище й широкий, на десять верстов, луг або, по-теперiшньому, плавня.
Середина острова здiйма?ться високою горою, що до берегiв сходить помалу й
тiльки побiля Рiчища спада? кручами.
На островi був добрий степ, де можливо було випасати чималi табуни
коней; його ж байраки та береги ще в XIX столiттi рясно вкривали дуб,
груша та кислиця. Сiч Запорозька стояла на пiвденному боцi, бiля Рiчища,
де сiчовi окопи збереглися й до наших часiв.
Доступитися до Запорозько? Сiчi на Бучацькому було нелегко, бо протока
Ревун доволi широка й перейти ?? оружною рукою було б неможливо. Гармати
хоча й могли дiстати острова, та, як видно з плану, Сiч ховалася за
високою горою й могилами. Пiдiйти ж до Сiчi з боку Рiчища годi було й
думати, бо там на цiлу милю слалися непролазнi пущi плавнiв.
Запорожцi зустрiли Зборовського аж у порогах i провели до себе на Сiч
та, зiбравши за кiлька днiв раду, привiтали його урочистими промовами,
вихваляли його лицарство та завзяття й, обравши гетьманом, почали
лагодитися до походу на Молдову.
Чутки про заходи Зборовського невдовзi дiйшли до кримського хана та до
молдавського господаря, й обидва вони, боячись, щоб запорожцi не
розгромили ?х, прислали на Сiч сво?х посланцiв. Господар пообiцяв
подарувати Зборовському 500 коней, аби вiн одмовився вiд цього походу;
кримський же хан вiдступав йому Молдову, аби запорожцi не воювали з
татарами.
Зборовський запевнив посланцiв, що не дума? йти нi на Молдову, нi на
Крим, i, разом з тим, просив татарсько? допомоги в походi на Московщину.
Та ханськi посланцi вiдповiли на це, що вони не можуть на це пристати, бо
з наказу султана хан ма? виступати проти персiв, i вiн був би дуже радий,
коли б i Зборовський пiшов на перську землю спiльно з ордою.
Далекий од iдей козацтва i охочий до авантюр, знатний польський
шляхтич, не спитавши волi сiчового товариства, згодився на спiлку з ханом.
Та це порушення звича?в Запорозького Вiйська, де воля була вища за владу
гетьмана, не минулося Зборовському марно: козаки, довiдавшись про його
вчинок, скликали раду й почали дорiкати гетьмановi за спiлку з
бусурманами, що мучать у неволi сотнi тисяч ?хнiх братiв; коли ж
гоноровитий шляхтич став погрожувати, що примусом поведе запорожцiв на
персiв, то козаки вхопили його в сво? дужi руки, насипали в пазуху пiску й
хотiли кинути в Днiпро. Але Зборовський зумiв якось одпроситися i,
скорившись волi ради, зрiкся спiлки iз ханом.
Тим часом вiйна Польщi з Московщиною скiнчилася, i Зборовський, не
знаючи, що робити на Запорожжi, вирядив 2500 козакiв у верхiв'я Бузького
лиману, куди молдавський господар обiцяв вислати йому коней, а сам iз
частиною вiйська на кiлькох десятках байдакiв виплив Днiпром у Прогно?.
Минаючи Аслам-город, Зборовський запевнив туркiв, що не буде воювати проти
татар, i тi пустили козакiв далi без перешкоди.
Зборовський справдi не мiг зачiпати татар i туркiв, бо мав уже вiд
сво?х приятелiв листи про те, що король дуже гнiва?ться на нього за цей
похiд; але бути iз запорожцями бiля татар i не зчепитися з ними - було
неможливо, бо сiчовики не мали сили спокiйно дивитися на них. Через те
сталося так, що комоннi козаки, йдучи до Бугу, зразу ж, по шляху, почали
бити випадкових туркiв i тим збентежили Очакiв.
Не вiдаючи про те, Зборовський набрав у Прогноях декiлька байдакiв солi
й вирядив ?х на Сiч; сам же з iншими поплив лиманом до мiсця, куди мало
пiдiйти комонне вiйсько. Та тiльки тут сталася пригода. Сподiваючись на
лихо вiд походу козакiв, турки вже пiдстерiгали ?х у Бузькому лиманi з
десятьма галерами та кiлькома десятками сандалiв i, побачивши сво?х
запеклих ворогiв, зразу ж почали громити запорозькi чайки з гармат.
Тiкати запорожцям було нiкуди. В запалi вони кинулися, було, штурмувати
галери, але турецькi сандали чинили ?м перешкоди, а галери сво?ю пальбою
знищували козакiв i навiть топили ?хнi чайки.
Побачивши, що скрута, запорожцi примчали до берега i, поховавши чайки в
шелюгах, позалягали на кручах у ямах, що ?х повиривали вепрi.
Радiючи з того, що зненацька застали запорожцiв, турки хотiли всiх ?х
захопити в полон i з тим висадили частину вiйська на берег, та козаки не
далися до рук туркам, а вдаривши на них, як один, багатьох повбивали, а
решту ж загнали назад на галери.
Вiдбившись од туркiв, запорожцi пiшли понад лиманом угору, гадаючи
сполучитися зi сво?м комонним полком, аж тут знову лихо: зi степу набiгло
чимало татар i давай закидати стрiлами; до того ж iз лиману зненацька
вдарили турецькi гармати.
Тяжко довелося запорожцям одбиватися аж до ночi; коли ж стемнiло, вони
повернулися до сво?х чайок, позносили на них поранених товаришiв i,
спустивши човни на воду, почали потай обминати турецькi галери. Та й цього
разу не пощастило запорожцям: бiльшу частину вiйськових чайок турки
захопили i, перебивши чимало товариства, забрали решту в неволю.
Врятувалося тiльки вiсiм чайок iз Зборовським, i вони пiднялися до устя
Бугу, де й з'?дналися з кiннотою, що нiчого не знала про пригоди свого
невдалого гетьмана.
Деякий час Зборовський шукав тут молдавських посланцiв, але, не
знайшовши нiкого, мусив понад Бугом вертати на Укра?ну, тяжко бiдуючи на
безхлiб'?. Незадоволенi Зборовським, який погубив стiльки товариства,
запорожцi скинули його з гетьманства й, обшарпанi та голоднi, пiшли на
Сiч; Зборовського ж iз наказу короля 1584 року було схоплено, привезено до
Кракова й там покарано на смерть за те, що збентежив Туреччину.
БОГДАН МИКОШИНСЬКИЙ
Розра?вшись iз Зборовським i повернувшись до Сiчi, запорожцi зараз же
обрали гетьманом Богдана Микошинського i, посiдавши на чайки, попливли на
лиман ловити турецькi галери та визволяти товаришiв iз неволi. На цей раз
похiд був далеко щасливiший, i козаки, застукавши турецький флот бiля
Очакова, напали на нього зовсiм несподiвано й, добувши майже всi галери
штурмом, повизволяли сво?х товаришiв, а самi галери попалили.
З походу Богдана Микошинського видно, що Аслам-Кермень, стоячи на
островi Тавань, не мiг забезпечити туркiв од козацьких походiв на лимани
та Чорне море. Запорожцi вмiли його обминати в темнi ночi. Далеко труднiше
було ?м повертатися назад, бо турки вже знали про них i пiдстерiгали на
всiх Днiпрових протоках. Iнодi, щоб вернутися на Сiч, запорожцям
доводилося пробиватися крiзь турецькi засади силою i втрачати частину
товариства; iнодi вони витягали чайки на берег, переносили ?х на плечах,
обходячи Аслам-город суходолом, а часом було й так, що топили сво? чайки
нижче Асламу i йшли пiшки на Сiч, кидаючи в Днiпро чимало важко? здобичi.
Пiсля нападу Богдана Микошинського турецький султан того ж таки 1584
року, поскаржившись у листi до короля, що запорожцi попалили його галери,
вимагав, щоб той приборкав козакiв.
Щоб заспоко?ти султана, Стефан Баторiй наступного року (1585-го) послав
на Сiч шляхтича Глембицького вгамувати запорожцiв, а непокiрних привести
на волость, та козаки пустили того посланця "у Днiпр води пити", себто
втопили, самi ж того ж таки року аж двiчi ходили на татар степами.
ГЕТЬМАН МИХАЙЛО РУЖИНСЬКИЙ
Останнi походи вiдбулися вже пiд проводом князя Михайла Ружинського, бо
Микошинський через те, що дозволив утопити королiвського посланця, мусив
поступитися гетьманством. Перший похiд Ружинський здiйснив пiд Перекоп, а
другий - на рiчку Кальмiус та Берду. Звiдти запорожцi пригнали на Сiч 40
000 татарських коней, а захопленi ними землi по Кальмiусу й Бердi стали
вiд тих походiв ?хнiми володiннями.
Щоб помститися за цi козацькi напади, кримський хан року 1586-го вийшов
iз Криму, щоб напасти на Укра?ну, i досягнув з ордою перевозу через
Днiпро, що на Таволжанському островi, але запорожцi встигли заступити
татарам шлях i не пустили ?х на правий берег, - тих, що спромоглися
перебратися, побили або потопили.
Року 1587-го запорожцi наскочили на Очакiв i, вирiзавши туркiв у
передмiстi, поробили там драбини та тими драбинами вдерлися вночi й у
самiсiнький Очакiвський замок i побили й там бусурманiв. Визволивши з
неволi чимало землякiв та навантажившись здобиччю, козаки щасливо
повернулися на Сiч.
Року 1588-го запорожцi з ватажком Гаврилом Голубком вирушили походом на
Волощину, але господар дiстав помiч од туркiв i виступив назустрiч
козакам. У битвi пiд Бичиною Голубка було вбито, запорожцi ж повернулися
додому.
Iншi ж козаки на тридцяти чайках виходили того ж року в Чорне море i,
напавши на Крим недалеко од Козлова, розгромили його околицi й без втрат
припливли до Днiпра, захопивши ще в дорозi кiлька турецьких кораблiв iз
крамом. Таких крамарських суден запорожцi в тi часи, треба гадати,
захоплювали чимало, бо тогочасна дума говорить про те, як про звичайну
рiч:
Ой, сидить козак на деменi,
Вiн деменом поверта?,
I на Чорне море погляда?:
Ой, пливе судно одним-одне,
В ньому турчин сидить з туркмнею,
А туркеня сидить, вона не гуля? -
Шовковий рушник вишива?;
Ой, кому цей рушник буде -
Ой, чи турчину, чи татарину,
Ой, чи козаковi молодому?
Ой, це буде кошовому молодому.
КУЛАГА
Року 1589-го запорожцi знову виходили в море пiд проводом кошового
отамана Кулаги. Наблизившись до мiста Козлова й угледiвши бiля нього
кiлька турецьких, риштованих гарматами, галер, дочекалися в морi ночi, а
як стало темно, то атакували тi галери, перебили туркiв i, визволивши
невольникiв, попрорубували в галерах днища й пустили ?х пiд воду.
Впоравшись iз галерами, Кулага пристав до Козлова й дозволив козакам
грабувати базарнi крамницi. Це було зроблено необачно, бо, доки запорожцi
розбирали крам, козловський калга Фетi-Гiрей скликав озбро?них татар i
кинувся на запорожцiв, побиваючи ?хнi розрiзненi купи.
Завзято рубався Кулага, та козаки не встигли згуртуватися навколо
нього, й татари його вбили, а кiлька десяткiв запорожцiв захопили в
бранцi. Iншi ж сiчовики, вiдбившись од татар, посiдали на чайки й ви?хали
в море. Там вони обрали сво?м отаманом Лободу й, пограбувавши пiд його
проводом Бiлгород (Акерман) на Днiстрi, повернулися на Запорожжя.
У всiх цих походах в останнi роки брали участь, разом iз запорожцями, й
укра?нськi городовi козаки. Вiд реформи Стефана Баторiя 1589 року
визнавалися тiльки права козаччини; вiд його обмежень не лишилося i слiду.
Ре?стри городових козакiв не поновлювалися, й жалування козакам не
платилося, а через те кожен козак звав себе ре?стровцем, аби не платити
податкiв i не пiдлягати пановi. Городовi козаки, як i до реформи, лiтували
на Сiчi й вирушали разом iз запорожцями в походи й навпаки: багато сiчових
бурлак виходило на зиму ("вилежувати зиму", як казали запорожцi) до
укра?нських мiст, i, таким чином, певного подiлу козакiв на ре?стрових та
запорозьких знову на якийсь час не стало.
Що бiльше наближалося XVII столiття, то козаччина дедалi зростала й
змiцнювалася, й чутка про хист i вiдвагу запорозьких козакiв гучнiше
лунала повсюди, чи, як висловлювалися запорожцi, "дибом по свiту
вставала".
** ЗАПОРОЗЬКI ВОЛЬНОСТI Й УКЛАД ВIЙСЬКОВОГО
Й ГРОМАДСЬКОГО ЖИТТЯ НА ЗАПОРОЖЖI **
Досi не згадувалося про те, що Вiйсько Запорозьке жило в себе на
Запорожжi, якi воно мало звича? й розпорядки, а також не оповiдалося про
землi й рiчки Запорожжя через те, що iсторiя не зберегла нам вiдомостей
про першi десятирiччя козаччини.
Наприкiнцi XVI столiття Вiйсько Запорозьке вже цiлком склалося та
почали визначатися й межi запорозьких земель.
ЗАПОРОЗЬКI ВОЛЬНОСТI
Унiверсал польського короля Стефана Баторiя не визначив усiх меж
запорозьких земель: у ньому лише вказано було, що козаки мають перебувати
на низу Днiпра до самiсiнького лиману, оберiгаючи Днiпровi перевози вiд
татар. Через те межi визначено пiзнiшими документами за часiв Богдана
Хмельницького, i самi запорожцi дотримувались ?х, обстоюючи вiд сусiдiв та
стверджуючи, що в тих межах козаки володiли землею "споконвiку", себто
скiльки старi люди пам'ятають.
На захiд од Днiпра межа простягалася вiд устя Тясмину коло Днiпра (так
вона зазначена й у згодi Польщi й Росi? 1686 року), прямуючи до Чорного
лiсу, далi ж - рiчкою Виссю до Синюхи. Вiд устя Синюхи запорожцi вважали
межею сво?х вольностей рiчку Буг аж до лиману та лиманом стiльки, доки
"кiнь копитами дна дiста?..." Вiд лиману межа проходила до того мiсця
Днiпра, де в нього впадала рiчка Кам'янка, хоч певних ознак межа нiколи не
мала. Вона прямувала через рiчки Iнгул та Iнгулець, а землi обабiч цi??
межi однаково використовували запорожцi й татари; в дiйсностi ж степами
кочували ординцi, а на рiчках рибалили козаки. Вiд Кам'янки межа з
кримчаками справдi "споконвiку" пролягала Днiпром аж до рiчки Кiнськi
Води, а далi тi?ю ж рiчкою сягала аж ?? верхiв'я. Вiд Конки межа знову
зникала в степах i, перекинувшись через Токмак-Могилу, пiдступала до рiчки
Берди, а звiдти проходила морем до устя Кальмiусу. Пiднявшись цi?ю рiчкою
до верхiв'я, знову губилася серед степу в околицях Савур-Могили. Тут, на
сходi, межi запорозьких земель дуже часто змiнювалися. Часом запорожцi
поширювали ?х аж за Мiус та Кринку до рiчки Луганi i нею - на Донець;
здебiльшого межа з Кальмiусу переходила на Кривий Торець i, прихопивши
трохи лiсiв за Дiнцем, тяглася до устя Береки, а звiдти переходила на
Орель i цi?ю рiчкою дiставала вже Днiпра.
Татари довго не хотiли визнавати жодних меж iз запорожцями i, вважаючи
всi землi сво?ми, не тiльки переходили ними за нападiв на Укра?ну й
Московщину, а навiть у спокiйнi часи кочували там iз великими табунами
коней. Доки козаки не мали сво?х постiйних осель, опрiч Сiчi, вони не
турбувалися про це, але вже на початку XVII столiття, як тiльки почалася
боротьба iз Польщею й запорозькi землi (найбiльше на Правобережжi) стали
забудовувати хуторами й зимiвниками втiкачi з Укра?ни, то Вiйсько
Запорозьке заходилося обороняти сво? межi збро?ю, i татари, що випасували
коней у степах, змушенi були тiкати до Криму без сво?х табунiв.
Ще довше стояли порожнiми лiвобережнi землi. На сходi козаки межувалися
з донцями, i доки степи на Дiнцi були мало потрiбнi обом сусiдам, там
бiльше господарювали татари. А запорожцi з донськими козаками жили у
великiй згодi, бо донцi пiшли вiд сiчовикiв, якi звели бiля Дону мiсто
Черкаськ, на честь черкаських козакiв, за зразком Запорозько? Сiчi. Донцi
й запорожцi не раз спiльно ходили походами на турецький Азов i навiть у
Чорне море, та тiльки-но береги Дiнця стали залюднюватися, з-за них мiж
обома козацькими громадами виникли непримиреннi суперечки й ворожоча. Та
запорозька влада ще в XVI столiттi поширилася аж до Дiнця, бо року 1588-го
московський цар Борис Годунов, випроводжаючи сво?х посланцiв до Криму,
наказував ?м прямувати на Донець i там звертатися за охороною до
запорозького отамана Матвiя Федорова, що стояв на Дiнцi iз козацькою
залогою.
За Укра?ною Запорозьке Вiйсько довго не визнавало будя-яких меж, бо не
вiдрiзняло себе вiд не?; проте з часом, коли наприкiнцi XVII столiття на
Лiвобережжi стали заводити московськi порядки, а на Правобережжi
поновилося польське панування, запорожцi взялися обстоювати сво? межi i з
пiвнiчно? сторони, оберiгаючи сво? одвiчнi, политi кров'ю, вольностi по
рiчках Орелi, Тясмину, Висi та Синюсi.
У цих межах запорозькi землi впоперек перетинала рiчка Днiпро й
роздiляла ?х на двi половини, не схожi одна з одною. На заходi ?х
прорiзали скелюватi байраки, порослi дубовими гаями. Тi байраки спускалися
до Бугу, Iнгулу, Iнгульця, Саксаганi, Базавлуку, Днiпра й iнших рiчок, що
текли у ще глибших берегах, оточених сторчовими скелями й перетятих
порогами. На сходi лежала майже рiвнина. Рiчки Самара, Вовча, Кiнськi Води
й Берда текли тут у розлогих долинах iз ледь помiтними берегами; лише бiля
Кальмiусу та Дiнця степи знову зводилися високими кряжами, а рiчки
ховалися в глибоких долинах. У цiй половинi запорозьких земель лiси шумiли
тiльки на рiчцi Самарi та на пiвнiч од не?, а ще над Кальмiусом i Дiнцем
лiсом було вкрито глибокi байраки. На пiвдень же вiд Самари до
самiсiнького Азовського моря розлягалися безкра? степи, порослi тирсою,
дерезою, велетенськими будяками та де-не-де у довжиках - терниками.
Понад Днiпром, найчастiше лiвим берегом, стояли добрi лiси, а починаючи
вiд Хортицi бiльш як на сто верст простягалися вкритi непролазними
лiсовими пущами й очеретами луги, якi звалися так: од Хортицi мiж Днiпром
та Конкою до того мiсця, де вона впада? в Днiпро - Великим Лугом, а нижче
устя Томакiвки й до Базавлуцького лиману, який ще називають Великими
Водами, ширився Луг Базавлуг. У пiзнiшi часи обидва цi луги малися за один
i звалися Великим Лугом, а нинi ?х називають у народi плавнями.
На всiх землях Вiйська Запорозького, окрiм мiсцевостi, вкрито? лiсами,
розкинулися безмежнi степи, деiнде помереженi високими мовчазними могилами
- домовинами давнiх кочiвних народiв, iз кам'яними "бабами" на версi. Там
така висока трава, що з не? лише витикаються голови коней, а од волiв
тiльки визирають роги. Коли взимку випада? снiг, то рясна трава не
дозволя? йому лягти на землю i трима? весь час на собi, й худоба та конi,
розгортаючи снiг ногами, можуть пастися в степах цiлу зиму.
У запорозьких степах завжди водилось багато звiра й птицi. Перш за все
там косяками гасали дикi конi, яких козаки називали "тарпанами". Вони
трималися тут довго, навiть у XVIII столiттi, i зникли тiльки тодi, коли
пiсля зруйнування Запорозько? Сiчi 1775 року цi землi стали чорнiти пiд
плугом.
Окрiм тарпанiв, у степах та лiсах жили вовки, лисовини, дикi коти,
оленi, кози, бабаки, вепрi, ведмедi, зайцi, сайгаки, барсуки, горноста?,
хорки, бобри (?х називали на Запорожжi водяними свинями), куницi й видри
(виндихи). Iз гадiв у степах плазували величезнi полози, жовтобрюхи,
гадюки та всiх барв ящiрки. Iз птаства у степах i лiсах були дрохви,
хохiтва (стрепети), журавлi, лелеки, тетерева, курiпки, чайки, зозулi,
одуди, шпаки, орли, соколи, яструби, горлицi, соловейки, гайворони, гави,
сороки, чижi, щиглики, жайворонки та iнша птиця, а по рiчках та у Великому
Лузi: лебедi, баби (пелiкани), гуси, качки, чаплi, мартини (морськi чайки)
та кулики. Всього того водилася така сила, що, було, як зляка?ш дичину
пострiлом, то вона, злетiвши в повiтря, заступала сонце.
У рiчках плавала неймовiрна кiлькiсть риби. На протоках Великого Лугу
та в Самарi й Домотканi риба рухалася такими щiльними зграями, що ?? можна
було виловлювати руками. Тут, а також на Бузi, Бердi й Кальмiусi,
водилися: осетри, бiлуга, севрюга, стерлядь, сом, короп, секрет (судак),
щука, окунь, тарань, рибець, марина, лящ, чехоня, оселедець, карась i
безлiч дрiбнiшо? риби. Бiлуги й соми сягали до трьох сажнiв завдовжки, та
й iнша риба була втричi-вп'ятеро бiльша за теперiшню. Раки в Самотканi,
Домотканi, Самарi, Сурi й по плесах степових рiчок так само, як i в озерах
Великого Лугу, траплялися майже в лiкоть, до того ж, ?х була сила-силенна.
Запорожцi мали з чого прожити на сво?х вольностях, i вони немарне зi
збро?ю обстоювали недоторканiсть сво?х володiнь iз XV аж до кiнця XVIII
столiття. Найбiльше давав для Сiчi риби й дичини Великий Луг, i козаки так
оспiвували його:
Ой Сiч - мати, ой Сiч - мати,
А Великий Луг - батько;
Гей, що в Лузi заробити,
Те у Сiчi пропити!
ШЛЯХИ НА ЗАПОРОЖЖI
Через запорозькi землi пролягали шляхи на пiвдень до Чорного моря, до
Криму й Царгороду, а на пiвнiч - на Укра?ну й Московщину.
Найголовнiшим шляхом тут був Днiпро, яким ще за часiв Олега та
Святослава руси ходили на Чорне море та до Грецi?. Пiзнiше, за часiв
запорожцiв, Днiпром щороку плавали козаки з Укра?ни на Сiч, а звiдтiля
далi - на Чорне море, до турецьких i татарських мiст. Днiпро завжди
вважався осередком запорозького життя, до нього повсякчас тулилася й Сiч.
У народних пiснях Днiпро назива?ться рiчкою славною, або Славутою;
запорожцi ж величали його ще батьком або братом:
Днiпре, брате, чим ти славен?
Чим ти славен, чим ти красен?
Чи сво?ю довжиною, чи сво?ю глибиною,
Чи сво?ю бистриною, чи сво?ю шириною?
Чи крутими берегами, а чи жовтими пiсками?
А чи темними лiсами, чи зеленими лугами?
- Ой, я славен козаками, молодими бурлаками!..
Опрiч козакiв, Днiпром плавали через Запорожжя до Криму посланцi
польських королiв та московських царiв, бо ця велика рiчка сягала сво?ми
верхiв'ями та притоками земель кiлькох держав.
"Ой ти, Днiпре, ой ти, батьку,
Кажи менi всю правдоньку:
А де броди глибокi?,
А де броди мiленькi??"
- А де кручi високi?,
То там броди глибокi?,
А де кручi низенькi? -
То там броди мiленькi?...
З устя Днiпра до вершини
Сiмсот рiчок, ще й чотири.
Та всi вони в Днiпр упали,
Днiпру правди не сказали.
Одна рiчка - Кайнарочка,
Збоку вона в Днiпр упала,
Днiпру правду розказала:
- Жалi?ться лиман морю,
Що Днiпр бере свою волю,
Сво? гирла прочища?,
Його тонi засипа?.
Плавали б Днiпром i великi судна - кораблi, коли б на цiй рiчцi не було
порогiв. Так звуться тi мiсця, де iз дна на поверхню води випинаються вiд
берега до берега скелi й камiння, iнодi у кiлька лав. Запорожцi налiчували
порогiв менше, нiж ?х нараховують нинi, а саме - дев'ять:
Кодацький, Сурський, Лоханський, Звонецький, Ненаситецький, Вовниги,
Будилiвський, Лишнiй та Вiльний. Окрiм порогiв, на Днiпрi були ще й забори
- такi ж самi лави скель, тiльки не через усю рiчку. ?х (шiсть) називали
так: Волошинова, Стрiльча, Тягинська, Воронова, Крива й Таволжанська.
Першим порогом Днiпро спада? трохи нижче вiд устя Самари, якраз напроти
Кодака, а останнiм, Вiльним, на кiлька верст вище Кiчкаса й острова
Хортицi. Мiж цими порогами бiля 60 верст, i саме тут зустрiчалися
перешкоди для плавання. Майже посерединi порожнисто? частини Днiпра
розлiгся порiг Ненаситець, або Дiд. Iз захiдного берега до схiдного, мов
дванадцять разкiв намиста на ши? в дiвчини, перетина? течiю дванадцять
скель, i через них перепада? дванадцятьма лавами стрiмка вода. Нелегко тут
пропливати. Треба мати на човнi доброго, досвiдченого стерняра; а проте
про?хати можливо, бо посерединi мiж скелями iсну? так званий козацький
хiд, i хоч вiн вихиля?ться то в один, то в другий бiк, але вмiлий стерняр
може провести через порiг не лише човен, а й плiт, i навiть барку. Тiльки
покропить Дiд людей пiною, наляка? трохи та й пустить далi...
Найбiльший водоспад на Ненаситцi збився пiд правий берег, ближче до
скелi Монастирки, i те мiсце порога запорожцi називали "пеклом".
Куди важче було козакам пiдiйматися супроти води. На кожному порозi ?м
доводилося перетягати човни линвами попiд берегом, а на деяких прямо брати
човни на плечi й переносити ?х до тихо? води.
З iнших рiчок, що були шляхами, запорожцi користувалися тiльки Самарою,
Вовчою i Кальмiусом. Що ж до Бугу, Iнгулу й Iнгульця, то ?х скрiзь
заповнювали пороги, й через те вони не годилися для вiльного пересування.
Два одвiчнi великi шляхи простягалися через запорозькi землi суходолом.
Пiд шляхом не слiд розумiти сучасну дорогу з курявою та колiями. Таких, як
тепер, шляхiв у давнi часи на Запорожжi не iснувало. Всi степи однаково
вкривала висока, рясна трава, а ходили i ?здили люди навпростець; шляхами
ж називали тi степовi кряжi й долини, якi були найрiвнiшi й найменше
доводилося пере?здити рiчок та сторчових балок i байракiв. Бувалi люди
розпiзнавали тi шляхи по степових могилах, а вночi - по зiрках.
Перший iз них - Чорний шлях - iшов од татарських перевозiв через
Днiпро, що були вище Хортицi в Кiчкасi та бiля Таволжанського острова, й
цей шлях простягався межею рiчок так, що Сура лишалася праворуч, а
Томакiвка, Солона, Базавлук i Саксагань - лiворуч. Дiставшись верхiв'я
Iнгульця та Чорного лiсу, Чорний шлях повертав на рiчку Синюху, а,
пересягши ?? бродом бiля Торговицi, лишав Умань iз право? руки й простував
далi межирiччям так, що рiчки, якi впадали в Днiпро, були справа, а тi, що
впадали до Бугу, - злiва. Дiйшовши так до Пиляви, шлях повертав на захiд,
на Вишневець, а далi - на Львiв i Варшаву. Вiд цього Чорного шл'яху в
межах Укра?ни вiдгалуджувалося чимало дорiг на схiд до Днiпра та на захiд
до Бугу.
Чорним шляхом татари найбiльше наскакували на Укра?ну, Бiлу Русь та
Польщу, й мало коли траплявся такий щасливий рiк, щоб трава на Чорному
шляху не запiкалася почорнiлою кров'ю вiд поколотих та побитих нiг
десяткiв тисяч укра?нських невольникiв. Тут же проливалася й татарська
кров у тих випадках, коли ворога наздоганяли та пiдстерiгали на шляху
запорожцi.
Другий великий шлях Запорожжя - Муравський - прямував од Перекопу на
схiд, лишаючи рiчку Молочнi Води з право?, а Кiнськi Води - з лiво? руки.
Далi вiн обминав верхiв'я Вовчо? й, повернувши просто на пiвнiч та
перетнувши Слобiдську Укра?ну в межирiччi Днiпра й Дiнця, простував у
московськi землi, на Курськ i Тулу.
Цим шляхом кримськi орди нападали на Московщину, а пiзнiше й на
Слобiдську Укра?ну, та тiльки й тут запорожцi не раз перепиняли татар i
вiдбивали в них невольникiв.
Чорним та Муравським шляхами ходили не тiльки ординцi, ними ж у мирнi
часи ?здили до Криму польськi й московськi торговi люди й посланцi з
вiйськовими залогами вiд усiх державцiв до кримського хана й вiд нього;
починаючи з XVII столiття й аж до кiнця XIX цими шляхами користувалися ще
й укра?нськi чумаки.
У пiзнiшi часи вiд Сiчi Запорозько? був пробитий ще й шлях до Гарду на
рiчцi Буг, та й повз усе Запорожжя пролягало чимало чумацьких, якими
возили з Укра?ни на Сiч крам, з Дону - рибу, а з Криму - сiль.
СКЛАД ВIЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО
Великi простори вiдвоювало Вiйсько Запорозьке вiд татар, i треба було
мати силу, щоб тi землi, тi зольностi, як казали запорожцi, боронити вiд
ворогiв. Де ж черпало сили Вiйсько Запорозьке?
З iсторi? вiдомо, що це вiйсько нiколи не було великим. Щоразу в походи
виступало переважно три-п'ять тисяч козакiв. Не часто кiлькiсть вiйська
перевищувала десять тисяч. Навiть iз Богданом Хмельницьким, коли Запорожжя
розпочинало вiйну не на життя, а на смерть, Сiч дала всього 6000 козакiв.
Щоправда, за часiв Сагайдачного проти туркiв пiд Хотин ходило понад 40
000, та тiльки з того вiйська запорожцiв було навряд чи й 10 000, решту
складали або козаки городовi, а то й охочi люди з Укра?ни.
Отож, сила запорожцiв полягала не в кiлькостi ?х: ?? треба шукати в
органiзацi? вiйська, а найголовнiше - в iде? боротьби з бусурманським
свiтом, що висмоктував з Укра?ни всю кров, а згодом - ще й у iде? боротьби
з iншими гнобителями краю, бо тiльки це могло об'?днувати запорожцiв i
згуртовувати ?х в одне мiцне, стале тiло.
Першими козаками були бездомнi люди - тi, що пiд час татарсько? ру?ни
втратили сiм'?. Так тривало й надалi:
на Запорожжя йшли або бурлаки, або такi, що мусили кидати родину через
якiсь пригоди. Там, де доводилося жити пiд вiльним небом та ховатися вiд
ворогiв у печерах та очеретах, не було мiсця жiноцтву, i через те в
запорожцiв одразу склався звичай - не пускати жiнок на Сiч. Цей звичай iз
часом не тiльки не викорiнився - навiть поширився, а саме: щоб запорожцi
дбали лише про сво? сiчове товариство, про "матiр Сiч" i про рiдний край -
"неньку Укра?ну", а не про власний рiд i сiм'ю, - ?м зовсiм заборонялося
мати жiнок i взагалi ?днатися з жiноцтвом. Так що коли до сiчовикiв хотiв
пристати хтось iз одружених козакiв, то мусив мовчати про сво? одруження i
навiть забувати про сiм'ю.
Але запорозькi звича? не вимагали нi вiд кого з товариства залишатися
сiчовиком назавжди. Навпаки, кожен козак повсякчас мiг вiльно покинути
Запорожжя так, як вiн i прийшов сюди, i з того дня йому вiльно було i
взяти шлюб. Не заборонялося запорожцям пiсля того, як вони випишуться з
куреня, побратися з жiнкою i сiсти на господарство сво?м зимiвником десь у
захищеному куточку того ж Запорожжя. Тiльки й усього, що такий запорожець
уже не мав права брати участь у вiйськових радах. Проте за козацьким
звича?м це годилося робити тiльки пiдстаркуватим запорожцям або
покалiченим, якi не здатнi були до бою; одружуватися ж замолоду вважали
ганьбою для козака.
На прохання заходжало? людини записати ?? до Сiчi кошовий отаман питав:
- А в бога вiру?ш?
- Вiрую! - вiдповiдав гiсть.
- Перехрестись!
Коли той хрестився, то це було певним доказом, що вiн хрещений, i його
брали на Сiч. Те, хто вiн, навiть яко? нацi?, нiкого не цiкавило. Розмова
по-укра?нському вважалася ознакою рiдного народу, а до того, якого ти
походження чи з якого громадського стану, ставилися байдуже, бо на
Запорожжi всi були однаковi й рiвнi.
I хоч усi люди вiльно приходили на Сiч, та з усього видно, що
запорожцями не могли бути поляки, московцi, нiмцi, волохи й навiть татари,
як гада? дехто з наших iсторикiв i письменникiв. Iз походження, звiсно,
тут були всякi, але серцем i душею вони мали зректися сво?? нацiональностi
i стати укра?нцями, а татари, до того ж, повиннi були ще й хреститися, бо
"поганця" нiколи в свiтi не вписав би до громади жоден курiнь. Звичайно,
iз стороннiх людей прибивалися до Сiчi лише такi, що втекли, уникаючи кари
за якусь провину. Зрозумiло, батькiвщина переставала бути рiдним кра?м, i
вони невдовзi ставали добрими сiчовими товаришами.
Щоб зовсiм забулося походження й становище нового сiчовика, на
Запорожжi був звичай не називати на прiзвище, а до кожного прикладали
прозвисько, яке змальовувало б його особу або передавало звичку. Вiд того
виникли такi прiзвища, як-от: Перебийнiс, Рябошапка, Сторчеус, Рудий,
Палiй, Лелека, Гава, Нечоса та iншi.
Вiйсько Запорозьке "споконвiку" подiлялося на 38 куренiв. Назви ?м були
наданi здебiльшого на згадку про мiста Укра?ни, з яких вийшли на Запорожжя
першi товаришi, що заклали курiнь; деякi з куренiв мали наймення якогось
славного курiнного товариша або отамана.
Ось тi назви:
Пашкiвський
Кущевський
Кислякiвський
Iванiвський
Копелiвський
Незамайкiвський
Iрклi?вський
Щербинiвський
Титарiвський
Шкуринський
Переяславський
Полтавський
Мишастiвський
Менський
Тимошевський
Сергi?вський
Дiнський
Кирилiвський
Канiвський
Батуринський
Поповичевський
Васюринський
Коринiвський
Рогiвський
Корсунський
Каяниболоцький
Уманський
Дерев'янiвський
Нижчестеблiвський
Вищестеблiвський
Величкiвський
Левушкiвський
Пластунiвський
Дядькiвський
Брюховецький
Ведмедiвський
Платнирiвський
Джерелiвський
Звалися подiли Вiйська Запорозького куренями через те, що попервах
козаки жили в куренях; вони були довгi, й у них могло вмiститися кiлькасот
товариства; ?х укривали очеретом, а зверху ще й звiриними шкурами, щоб
узимку не мерзли. Iз часом замiсть куренiв на Сiчах почали будувати для
козакiв хати по 12 - 15 сажнiв завдовжки, i хоч запорожцi селилися в таких
житлах ще з початку XVII столiття, але i ?х називали звичною для козакiв
назвою - куренями.
РОЗПОРЯДКИ ВIЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО
Першого сiчня кожного року в Сiчi скликали раду, де брали участь з
однаковими правами всi запорожцi, i там кожен курiнь обирав собi на цiлий
рiк курiнного отамана й кухаря, а пiсля того всi разом голосували за
кошового отамана, вiйськового суддю, писаря й осавула та ще пiдстарших:
скарбника, пушкаря, довбиша, хорунжого, бунчужного й iнших урядових осiб.
Усi вони складали сiчову старшину й керували кожен сво?ми справами;
кошовий же отаман розпоряджався вiйськом i пiклувався про те, щоб у Сiчi
було доволi всiлякого припасу.
Над сiчовим товариством кошовий отаман мав необмежену владу й лише на
новий рiк мусив давати одвiт за сво? вчинки. Проте у зносинах iз сусiднiми
державами та ?хнiми урядовцями кошовий не смiв нiчого вирiшувати без згоди
всього товариства; коли ж траплялося, що якийсь кошовий на щось таке
зважився, не спитавши волi ради, то запорожцi зараз же били в клепало,
сходилися на сiчовий майдан i всi?ю громадою судили його за те, що порушив
"козацькi звича?"; якщо той не мiг виправдатися, то скидали такого
кошового з посади, а у надзвичайно важливих випадках то й карали смертю.
Запорозьке Вiйсько було республiкою, а кошовий отаман, як на сучасний
манiр, президент. Тiльки не звичайною республiкою вважали Запорозьку Сiч,
бо кожна республiка ма? сво? власне господарство, а на Запорожжi воно було
сiчове й курiнне, окремим же козакам заборонялося тримати господарство й
майно. Власнiстю запорожця були тiльки кiнь, зброя, одяг i грошi, а згодом
уже тiльки запорозька старшина стала заводити сво? ма?тки.
Про те, чим годувати товариство, дбали курiннi отамани. Кошти та
всiлякi припаси Вiйсько Запорозьке найчастiше здобувало на сво?х
вольностях. На тiй же Новорiчнiй радi запорозькi землi розписувалися на 38
папiрцях, щоб кожна частина мала бiльш-менш однаково земельного й водяного
добра. Перед усiм товариством вiйськовий писар скручував тi папiрцi (ляси
чи жеребки) i вкидав ?х у шапку, а потiм, добре потрусивши нею, давав
курiнним отаманам витягати iз шапки тi "ляси". Якому куреню якi вольностi
випадали, з тих вiн i мав користуватися цiлий рiк.
ГОСПОДАРСТВО СIЧОВЕ Й КУРIННЕ
Напровеснi в куренях запорожцi знову тягли жеребки, кому з товаришiв
iти на вольностi, а кому - лишатися в Сiчi на випадок походу або нападу
татар; а як тiльки рiчки скресали, вiдразу ж половина, а коли й бiльше
запорожцiв виходила на сво? вольностi рибалити й полювати. Головною
здобиччю на землях були риба та хутро. Рибу засолювали й, лишивши з не?
стiльки, скiльки всякому куреню треба до наступно? весни, решту вiдвозили
продавати на Укра?ну, а на вирученi за рибу грошi купували борошно, пшоно,
сукна, порох та олово. Шкурами та хутром теж торгували на Укра?нi, а
звiдтiля продавали в Польщу й нiмецькi землi; грошi ж так сапо поверталися
на курiнне господарство.
Сiчовики мали здобутки здебiльшого iз вiйськово? здобичi. Пiд час
нападiв на татар або морських походiв запорожцi щоразу приганяли iз
татарських степiв тисячi коней i худоби; з турецьких же мiст привозили
коштовнi речi, зброю, шовки, оксамити, золото й срiбло. Всякий козак усю
здобич, окрiм збро?, мав скласти докупи, i вже на Сiчi вiйськова рада
розподiляла те збiжжя: звичайно, не менше, як половина ?? йшла на церкви й
монастирi - здебiльшого на сiчову церкву св?то? Покрови та на
Трах-темирiвський монастир, а пiзнiшi - на ки?вське Братство, Межигiрський
та Самарський запорозький монастирi, i тiльки решту розподiляли тут мiж
товариством, однаково на всiх: i на тих, що були в походi, й на тих, що
ходили на лови або доглядали Сiч. Виняток становила лише ручна зброя -
вона не дiлилася, а залишалася власнiстю того, хто ?? здобув.
Щоб керувати сiчовим господарством, у помiч кошовому отамановi обирали
скарбникi; курiнним же господарством орудували курiнний отамiн i кухар.
СIЧ ЗАПОРОЗЬКА
Для Сiчi запорожцi завжди вибирали сухе й високе мiсце на березi Днiпра
або яко?сь його протоки й, лишивши посерединi тi?? площi майдiн, ставили
навколо нього 38 довгих хат (куренiв), де б товариство мало притулок пiд
час негоди.
Окрiм куренiв, у Сiчi зводши ще такi будiвлi: церква на честь свято?
Покрови; паланка-будинок, де зберiгалися вiйськовi клейноди, мiстилася
канцелярiя й чинився суд i розправа; пушкарня - неглибокий, але просторий
льох, у якому тримали гармати, ручiу зброю, кiнську упряж, зiлля (порох),
кулi, сiрку, селiтру та iнше вiйськове майно; скарбниця - такий же льох
для зберiгання борошна, пшона, сала, риби й iншого харчового припасу. Там
же в невеликих барильцях переховували й вiйськовi грошi.
За народними переказами, як i стверджують iсторики, перша церква
з'явилася на Сiчi тодi, коли вона мiстилася на майже змитому островi
Городищi, напроти теперiшньо? слободи Капулiвки Катерiнославського повiту,
нижче устя Чортомлика. Ту Сiч було збудовано десь року 1575-го за часiв
гетьмана Богданка та короля польського Стефана Баторiя. Прозвали ??
Базавлуцькою через те, певно, що острiв, на якому вона розташувалася,
належав до Лугу Базавлугу. Безумовно, церкви мали й усi пiзнiшi Сiчi:
Хортицька, Томакiвська, Микитинська, Олешкiвська та Покровська, хоча iнодi
й мiстилися в дуже легкiй спорудi, вiд яко? до наших днiв не лишилося
жодних ознак, як, скажiмо, в Олешках, де церква мала стiни та стрiху з
очерету. Запорожцi завжди були дуже набожнi люди й нiколи не шкодували
грошей на храм, як вiйськових, так i сво?х, власних, i в пiзнiших Сiчах -
Чортомлицькiй, яка мiстилася на березi напроти Базавлуцько?, та в Новiй
Сiчi над рiчкою Пiдпiльною церкви були навiть багатi.
Вiйськовi клейноди запорожцiв складалися з булави, пернача, бунчука,
корогви, печатi й котлiв, або литаврiв.
Вiдкiля взялися у Вiйська Запорозького клейноди - невiдомо, а тiльки за
часiв Байди-Вишневецького козаки вже мали клейноди од польського короля та
царя Iвана Грозного; згодом же Вiйську Запорозькому дарували клейноди ще й
нiмецький цiсар, кримський хан i турецький султан.
Беручи клейноди вiд сусiднiх державцiв, запорожцi нiколи не вбачали в
тому ознаки пiдданства; навпаки, це вважалося визнанням незалежностi
Вiйська Запорозького, i не раз бувало так, що, воюючи з поляками, козаки
йшли в бiй iз клейнодами, що ?х подарував польський король.
З певнiстю невiдомо, з яких саме часiв у запорожцiв iснувала
канцелярiя, а тiльки знати, що пiд час перебування у Базавлуцькiй Сiчi
посланця нiмецького цiсаря Рудольфа II Ерiха Лясоти, року 1594-го на Кошi
вже мали писаря й канцелярiю.
Навколо сiчових будiвель копали окопи, а поверх земляних валiв робили
ще засiки з дубiв; у пiзнiшi ж часи - стiни, виплетенi з лози й набитi
глиною або викладенi з лозяних кошелiв, наповнених глиною.
В окопах лишали дво? ворiт: головнi - з боку степу та боковi - з
базару. Бiля ворiт робили здебiльшого плетенi з лози та закиданi глиною
башти, на яких ставили гармати. Базар завжди мiстився за сiчовими окопами,
там на майданi (запорожцi називали базар - "Гасан Баша", або скорочено
Шамбаш) стояли крамницi й шинки, i в мирнi часи там торгували не тiльки
люди з Укра?ни, а й татари, росiяни, греки, турки, вiрмени й жиди.
Униз од базару на рiчцi Пiдпiльнiй був сiчовий Кiвш (глибока затока),
де приставали до берега пiд час миру грецькi, турецькi й iталiйськi
кораблi з усяким крамом. З того краму певна частка лишалася в крамницях
Гасан Башi; бiльшiсть же розкуповували прямо з кораблiв польськi та
московськi торговi люди, що часто при?здили на Сiч по рибу, шкури, мед i
вощину.
Вiйсько Запорозьке не подiлялось, як тепер, на пiхоту, кiнноту та флот.
Всякий запорожець, коли мав коня, був вершником, а, позбувшись його,
ставав пiшим; коли ж iз Сiчi викликали охочих козакiв iти на Чорне море,
то й тi, що з кiньми, й тi, що без коней, ставали матросами й сiдали на
чайки. Так само ж кожен сiчовик мiг поратися й бiля гармат, а вже в
пiзнiшi часи ?х обслуговували окремi козаки, що вмiли влучно вцiляти, i ?х
звали гармашами.
Зброю запорожцi мали дуже розма?ту: в XV та XVI столiттi перевагу
надавали сагайдакам зi стрiлами, списам, келепам i гакiвницям; пiзнiше в
запорожцiв були рушницi або мушкети, шаблi, списи й пiстолi. Окрiм того,
доброю збро?ю були чингали, здобутi у туркiв ятагани й ножi.
Мушкети й рушницi не вiдзначалися однаковiстю: хто що дiставав. У
одного пострiли сягали крокiв на сто, а в iншого навiть на триста. Шаблi
також були найрiзноманiтнiшi. Хто не ходив у походи - мав просту, в
дерев'яних пiхвах; а хто воював та вiдбив собi в татарського мурзи чи в
польського пана, то носив шаблю iз срiбним держалом у срiбних пiхвах або в
шкуратяних, оздоблених самоцвiтами; кому ж пощастило захопити зброю в
турецького пашi, той таки мав коштовну шаблю.
Зброя мала сво? додатки - ладунки й кисети для куль, порохiвницi,
сiдла, стремена, вуздечки тощо. Кожен носив ту зброю, яку спромiгся купити
або здобути в бою.
Гармат запорожцi самi не виробляли, а воювали тими, якi вiдбивали у
ворога. Траплялося, що пiсля морського походу запорожцi привозили на Сiч
кiлька десяткiв гармат, захоплених на турецьких галерах; а бувало, що за
лихо? години вони позбувалися i сво?х.
Вiйськовий флот Вiйська Запорозького складали виключно чайки, що
звалися ще байдаками. Правда, були випадки, коли за часiв Самiйла Кiшки та
Сагайдачного, запорожцi користувалися в боях i кораблями, та ?х вони самi
не будували, а вiдбивали в туркiв. Чайки ж виробляли на Сiчi. Днище
видовбувалося з липи. До нього примацовували дерев'янi ребра, а на тi
ребра набивали боки з товстих дубових дощок. Виготовлена чайка мала сажнiв
до десяти в довжину. Пiсля того ?? конопатили, приробляли на обох кiнцях
чердаки, на яких пiд час походiв переховували харчi та зброю. Пiд боками
чайок пiдв'язували товстi в'язанки з очерету, щоб вони не тонули, бодай би
й зовсiм ?х залило водою.
З обох бокiв чайки мали по 15 - 20 весел, посерединi крiпили щоглу з
вiтрилом. На одному з чердакiв тримали кухву iз питною водою, а на другому
стояло прироблене стерно. В тих випадках, коли чайками пливли Днiпром
через пороги, то ставилося ще й друге стерно на передньому чердацi.
Вiйсько Запорозьке не мало сталого флоту. Пiд час занепаду Сiчi або
пiсля заборони з боку польських правителiв запорожцi зменшували кiлькiсть
чайок до десятка або двох; коли ж виявлялася спромога йти на море й
наступати на турецькi мiста, то козаки вмiли за два тижнi змайструвати
кiлька десяткiв нових суден. Iнодi Вiйсько тримало до трьох сотень чайок,
але в похiд так багато нiколи не вирушало. За часiв Сагайдачного в море
випливало десь 150 човнiв, а позаяк кожна чайка мiстила вiд чотирьох до
шести десяткiв козакiв, то в походах брало участь майже 7500 запорожцiв.
ОДЯГ ЗАПОРОЖЦIВ
Святкове вбрання козакiв складалось iз жупана з вильотами, каптана
барвистого, широких червоних або iншого кольору штанiв, пояса з китайки,
шапки з виндихи, обшито? навхрест позументом, та з вiльчуги (бурки).
У походи запорожцi вирушали в найгiршому сво?му вбраннi; з походу ж
верталися в тому одязi, який добували в бою.
Часом напади козакiв на турецькi землi спричинялись тим, що в них
зносився одяг, i вони, як тодi казали, були "босi й голi"; вдома ж, пiд
час рибальства та полювання, запорожцi здебiльшого ходили тiльки в
пошарпанiй одежi, крiзь яку свiтилося тiло. Зате коли запорожець ви?здив
гостювати на Укра?ну, то вбирався в кармазиновий жупан, узував червонi
сап'янцi, чистив, мов скло, свою зброю i збрую на конi, так що весь сяяв i
вигравав на подив селянським парубкам та дiвчатам.
ВIЙСЬКОВI ЗВИЧА?
Коли Запорозьке Вiйсько виступало в похiд суходолом, то воно подiлялося
не на куренi, а на полки, i кожен iз них складався з трьох i чотирьох
куренiв або охочих козакiв од усього Коша. На ворогiв запорожцi кидалися
вiдразу, в бойовищi були дуже рухливi i, щоб менше втрачати товариства, не
били всi?ю силою на ворожий табiр, а завжди обходили його з бокiв i навiть
iз тилу. Билися вони завзято, забуваючи про сво? життя; у бранцi не
здавалися i ран сво?х не помiчали, аж поки падали непритомнi. ?м не було
для кого й навiщо берегти себе: вони не мали нi жiнок, нi дiтей, нi
господарства. Зате й вороги не знали вiд них милосердя - рубали й кололи
?х, доки в руках ставало сили. Полону в козакiв не брали, хiба що вже
набридало лити кров; коли ж вороги тiкали, то запорожцi наздоганяли ?х,
вистинали всiх або топтали кiньми.
За козацькими звичаями, смерть на лiжку вважали ганьбою, навiть божою
карою за грiхи, i через те в бойовищi запорожець не уникав смертi, а йшов
?й назустрiч.
Здибавшись iз переважаючим ворогом, козаки ставали до оборони. Щоб
стримати чужу кiнноту, вони обгороджували табiр возами i з-за них
вiдстрiлювалися з мушкетiв, тримаючись на мiсцi по кiлька тижнiв. Якщо
вороги дуже насiдали, то запорожцi розташовували вози в кiлька рядiв
(лав), i доки передня лава стрiляла, заднi лави набивали рушницi та
передавали зброю переднiм, так що кулi летiли надзвичайно рясно. Для того,
щоб вороги не порозкочували возiв, козаки прив'язували ?х один до одного
ланцюгами.
У таких таборах козаки вiдбивали вдесятеро бiльшу татарську силу, а
коли тi, втративши марно чимало людей, знiмали облогу й вiдступали геть,
запорожцi вiдразу ж сiдали на коней i, наздогнавши татар, кидалися на них
з-за спини.
Великi бо? запорожцi не розпочинали враз. Щоб краще розгледiти ворожий
стан та навести ворога на свiй табiр, вони передовсiм висилали охочих
товаришiв на герць, i тi, наблизившись до супротивника, викликали його
богатирiв битися один на один, а коли тi вагалися, то запорожцi починали
так висмiювати й ганьбити ?х, що, зда?ться, й мертвий пiдвiвся б, щоб
обстоювати свою честь. Роздратованi герцями вороги здебiльшого люто
кидалися на козацький табiр, а тут ?х зустрiчали такою "залiзною квасолею"
(тобто кулями), що все поле навкруги вкривав ворог трупом.
Походи на море давали запорожцям ще бiльше небезпеки, нiж степовi
походи. Щоб випливти чайками, треба було перш за все обдурити туркiв, якi
пiдстерiгали козакiв на Днiпрi нижче Сiчi. На островi Тавань з
давнiх-давен стояла турецька фортеця Аслам. Звiдти було добре видно i лiву
- вузьку - протоку Днiпра, i праву - широку, й коли потрiбно, то
обстрiлювали з гармат обидвi протоки. Згодом, зважаючи на те, що ширшою
протокою запорожцi все-таки могли прокрастися в море, турки поставили на
правому березi Днiпра, напроти Аслам-города, ще й iншу фортецю -
Кизикермен, так що запорожцям звiдтодi доводилося обминати вже два
форпости. Коли й це не допомагало, то турки надумали протягти вiд Асла-ма
ланцюги через усю рiчку до Кизикермена на те, щоб козаки, як пливтимуть
чайками та зачеплять за ланцюги, так вони бряжчатимуть, а турки, зачувши
той брязкiт, умить обстрiляють ворога з гармат.
Щоб i тут перехитрити туркiв, козаки пiдпливали до тих мiст темно? ночi
й, зрубавши з десяток верб, зв'язували з них торок (невеликий плiт), та й
пускали його за водою. Торок розгойдував ланцюги, а то й розривав ?х,
турки мерщiй палити з гармат, а запорожцi, виждавши, доки вщухне
стрiлянина, непомiтно виходили повз фортецi до лиману.
Ще важче було козакам вертатися з походу. Не раз ?м доводилося обминати
цi мiста суходолом, переносячи чайки на плечах, а часом i потопляючи ?х у
примiтних тiльки запорожцям мiсцях, i дiставатись до Сiчi пiшки,
розгубивши свою здобич.
Щоб спекатися перепони на Днiпрi, всi заповзятi запорозькi гетьмани
починали сво? правлiння з того, що вирушали походом на турецькi поднiпровi
мiста, що, як мовлять, "болячкою сидiли запорожцям у печiнках"; доки ж
турки поновляли зруйнованi фортецi, козакам рокiв 5 - 6 можна було
безпечно виходити в море.
Де лиман сходився з морем, козаки мали другу перешкоду до виходу в море
- це Очакiв. Тiльки там морська протока сягала 10 верст завширшки, i
запорожцям легше було обiйти фортецю, а часом i проскочити повз турецькi
галери.
У безкрайньому морi козаки завжди вкмiтовували великi турецькi кораблi
й галери з високими щоглами й вiтрилами далеко ранiше, нiж турки
розпiзнавали низенькi чайки, i через те запорожцi завжди мали змогу або
обiйти турецькi судна стороною, або напасти на них несподiвано. Задумавши
взяти приступом галери, козаки весь день стежили за ними так, щоб бачити
самi тiльки вiтрила i щоб не виказати себе; надвечiр же вони наближалися
до галер iз заходу, щоб проти сонця ?х не могли розгледiти турки, i вже
поночi пiдходили чайками до бортiв галер, обступали ?х з усiх бокiв,
зачiпали гаками за чердаки й, доки однi козаки стрiляли в туркiв iз
рушниць, iншi видряпувалися по линвах та веслами вгору, стинали туркiв,
розбивали кайдани невольникам, що сидiли бiля гребок, переносили з галер
на чайки скарби, а потiм галери палили або топили в морi, прорубуючи ?м
днища.
Зате коли на морi здiймалася хуртовина - наставала велика бiда: хвилi
розкидали козацькi чайки в усi боки, мов трiски, i хоч не могли ?х
потопити, та заливали водою, перекидалися через них i змивали людей у
море. Iнодi море прибивало запорозькi чайки до турецьких берегiв i кидало
?х на скелi. Небагато сiчовикiв рятувалося в негоду, та й тi потрапляли в
неволю. Не раз бувало, що з походу верталася додому лише половина козакiв,
а часом нiкому було й звiстку подати з моря про те, що все славне
товариство, скiльки його вирушило iз Сiчi, загинуло в морськiй безоднi.
Ну, зате коли похiд складався щасливо, то козаки привозили на чайках
величезну здобич грiшми, золотом, срiблом, шовками, одягом та збро?ю.
ПОБРАТИМСТВО
Запорожцiв не лякала небезпека морських походiв, бо вони прагнули
визволити з неволi сво?х ближнiх: у всякого ж запорожця був за морем у
неволi або брат, або батько, або сестра, або мила-наречена, або щирий
товариш-побратим, i кожен добрий козак-запорожець охоче нехтував
небезпекою i навiть оддавав сво? життя за волю родичiв i побратимiв.
Побратимство в запорожцiв перебувало у великiй шанi. Народнi оповiдання
зберегли нам багато випадкiв про те, коли козак, одшукавши свого побратима
в неволi й не маючи коштiв, щоб його викупити, вiддавався сам на каторгу з
тим, аби турок випустив його побратима на волю. Кожен господар на це
згоджувався, бо йому кориснiше було мати свiжого, дужого чоловiка замiсть
кволого, знесиленого невольницьким життям та працею. Бувало й так, що
визволений побратим, поживши кiлька рокiв на Сiчi, знову вертався в
неволю, щоб заступити на каторзi свого вiрного товариша.
На знак побратимства запорожцi мiнялися хрестами з тiла, а далi в них
усе було спiльне: вони дарували один одному коней, зброю й iншi речi. В
походах побратими, бувало, не з'?дять один без одного шматка хлiба; в боях
же вони билися поруч i рятували один одного вiд смертi або захищали сво?м
тiлом.
Побратимство надавало запорожцям велико? сили. Воно було однi?ю з
та?мних причин ?хньо? непереможностi й того, що ворог рiдко захоплював
сiчовика в бранцi. Коли траплялося, що когось iз побратимiв хтось кривдив
чи ображав, то другий зараз же заступався за нього; якщо ж побратима
зрадливо вбивали, то його названий брат, лишившись живим, ставав за нього
месником.
СIЧОВЕ ЖИТТЯ
Повернувшись iз походу, запорожцi дiлили здобич; одiбравши кожен свою
частину, вони починали гуляти. Козаки наче квапилися розтринькати все те,
що ?м припало; нiби навмисне виставляли всiм на очi сво? нехтування грiшми
та всяким добром.
Ще iз середини XVI столiття за сiчовими окопами були шинки, в яких жиди
торгували горiлкою, а крамарi не тiльки продавали запорожцям те, що
потрiбне для простого козацького життя, а ще й скуповували вiд них добуту
на вiйнi здобич. У першi днi пiсля походу на сiчовому базарi невгаваючи
грали музики, горiлка виставлялася повними кухвами, i козаки вибивали
гопака так, що курява пiдiймалася вище куренiв. Гульня тривала кiлька днiв
iз ранку до пiзньо? ночi, доки стомленi запорожцi не валилися на землю й
засинали, хто де впав.
Наскiльки козаки нехтували всяким добром, можна пересвiдчитися з
народно? пiснi:
Гуляв козак-нетяга сiм год,
ще й чотири
Та прогуляв з-пiд себе
три коня воронi?;
I як на дев'ятий год наверта?,
А козак-нетяга до города,
до Черкас прибува?;
I що на козаку-нетязi три сермязi:
Опончина рогозовая, поясина хмельовая,
Сап'янцi - видно п'яти й пальцi,
Шапка-бирка - зверху дiрка,
Хутро голе, околицi бiгма?,
Вона дощем покрита,
Травою пошита,
А вiтром на славу козацьку пiдбита:
Куди вi?, туди й повiва?,
Молодого козака та й прохолоджа?.
Коли гультя? пропивали сво? добро, сiчове життя починало наближатися до
звичайного - буденного. Вiйськовий осаул або й сам кошовий виходили на
майдан i вмовляли п'янi гурти облишити гульню та йти до куренiв обiдати
або там вечеряти. За спокiйного часу на Сiчi пили мало, й сiчове життя
складалося по-iншому.
Всi запорожцi вставали завжди до схiд сонця й прямували на рiчку
вмиватися або купатися. Це робили не тiльки влiтку, а й восени, а дехто -
i цiлу зиму. Коли знову сходилися до куренiв, то кухарi ставили на столи
вагани, повнi гарячо? соломахи (житн? борошно, зварене з водою i засмажене
олi?ю), i запорожцi, помолившись богу, сiдали за столи та, дiставши з-за
халяви чобота або з-за пояса ложку, снiдали.
Пiсля снiданку всяк брався до свого дiла: хто латав собi одяг або
правив взуття, а хто йшов до Днiпра прати свою сорочку, а вона в нього
була ?дина - випере ?? в рiчцi, обсушить на сонцi та й зодяга? знову. Iншi
козаки поралися бiля сво?? збро? або лагодили вiйськовi човни. А чимало
запорожцiв, побравши з табуна сво?х коней, ви?здили за сiчовi окопи на
герць. Найбiльше тут старалася запорозька молодь. Юнаки виробляли на конях
усiлякi витiвки: розiгнавши коня, ставали ногами на кульбаку; пiдкидали
догори шапку i влучали в не? кулею з рушницi; перестрибували кiньми
рiвчаки й тини; вибiгали верхом на крутобокi могили тощо, а далi кидалися
один з одним рубатися шаблями "до першо? кровi".
Дивитися герцi виходили iз Сiчi мало не всi вiльнi од працi козаки, i
як тiльки забачать, було, що в одного з тих, що билися на герцi, кров, то
зараз же тих бiйцiв розводили, щоб часом у запалi вони не завдали один
одному важких поранень.
Тут же, за сiчовими окопами, часто точилася помiж запорожцями боротьба,
а iнколи виникали й кулачки - курiнь на курiнь.
Кожен статечний запорожець мав свого джуру. Пiсля татарського наскоку
на Укра?ну в селах i в мiстах лишалися тисячi посиротiлих дiтей. Виганяючи
ворога з рiдного краю, козаки, жалуючи бiдолах, брали чимало хлопцiв iз
собою на Сiч i вiддавали в науку до курiнних кабиць. Допомагаючи кухарям,
дiти-приймаки за кiлька лiт навчалися запорозьких звича?в, переслуховували
вiд захожих кобзарiв усi думи й пiснi та ставали свiдомими синами Укра?ни
та Вiйська Запорозького. Коли такому хлопцевi минало рокiв 12 - 14, той
запорожець, що привiз його з Укра?ни, брав свого вихованця джурою -
чистити названому батьковi зброю, поратися бiля коня, ?здити разом iз ним
у походи, пiдносити пiд час бою баклагу з водою тощо. Перебуваючи в степах
i на морi, серед страшно? небезпеки, джури часто ставали батькам у великiй
пригодi, а сягнувши парубочих лiт, самi переходили в запорозькi козаки.
На сiчових герцях i джури вибiгали за окопи i, дивлячись на козакiв,
починали й собi борюкатися та виробляти всiлякi штуки, набуваючи хисту й
завзяття.
Так тривало на Сiчi до обiду; о пiвднi на сiчовiй баштi стрiляли з
гармати, i все товариство мерщiй квапилося до куренiв; а там уже на столах
парували вагани з тетерею, яку варили iз пшона або житнього борошна iз
квасом. На обiдi курiнному отамановi завжди було мiсце кiнець столу, на
покутi - пiд образами, i коли всi козаки збиралися i ставали в коло,
отаман вголос читав ?м "Отче наш", i тiльки пiсля того всi вмощалися на
ослонах до столу.
Вiйськова старшина: кошовий отаман, суддя, писар i осавул - обiдали й
спали в тих же куренях, у яких були приписанi товаришами, й сiдали за
столом поруч iз курiнним отаманом. Тiльки вже за часiв Ново? Сiчi, в XVIII
столiттi, запорозька старшина почала будувати собi окремi хати бiля
паланки.
Пiсля тетерi кухарi та ?хнi помiчники здебiльшого виносили на стяблах
(дошки з дещо видовбаною серединою, щоб не збiгала на стiл юшка) варену
або печену рибу й клали на столи. Не бракувало у запорожцiв i трункiв
(напо?в). Були тут i горiлка, i мед, i пиво, й брага. Все те подавали до
столу в кiнвах (невеликi вiдра) з причепленими на них коряками, або
"михайликами". Всяк черпав iз вiдра чого хотiв i запивав ?жу.
Крiм тетерi, соломахи та риби, запорожцi вживали ще галушки, юшку вiд
зварено? риби, кулiш iз салом або олi?ю, а iнодi, хоч i нечасто, ?ли
баранину, дичину й iнше. Все те варили й пекли кухарi на кабицях, що
мiстились у сiнях кожного куреня.
По обiдi дехто з козакiв лягав у холодку спати, iншi вилежувалися понад
берегом Днiпра, а деякi, закликавши до свого гурту кобзаря, слухали пiсень
та дум, розповiдаючи один одному в тi хвилини, коли вiдпочивав кобзар, про
пригоди iз свого життя.
Надвечiр подавали вечерю - здебiльшого гречанi галушки iз часником або
юшку з риби, а добре попо?вши, хто не спав удень, лягав спати; хто ж
вiдiспався - збиралися на сiчовому майданi або над Днiпром, щоб гуртом
поспiвати, й затримувалися, аж доки не погасне вечiрня зоря, а часом
вигравали на сопiлках, скрипках, кобзах, басах та басолях, вибивали ще й
на бубнах; охочi ж до танцiв пiд ту музику танцювали гопака.
Так минав на Сiчi день, поки запорожцям не ставало нудно без працi;
тодi вони впрошували довбиша йти на майдан та бити у котли, i товариство,
зачувши звуки литавр, збиралося докупи, сходилася й старшина, i козаки
питали кошового:
- А що, батьку, чи не час нам уже знову пошарпати турецькi городи?
Може, бог поможе нам хоч мало-мало визволити з неволi наших братiв?
Якщо рада одностайно ухвалювала вирушати Вiйську Запорозькому в похiд,
то все сiчове життя одразу вiдмiнялося. У Великому Лузi цюкали сокири та
трiщали дерева, а берегом бiля Сiчi в казанах кипiв дьоготь, вкриваючи
рiчку пахучим димом... То вiйсько козакiв лагодило до походу сво? чайки та
конопатило ?х. Тодi вже в Сiчi нiхто не мiг побачити, щоб запорожцi
пиячили. Кошовий отаман, коли б здибав такого гультяя, то добре вiдчухрав
би його чубуком сво?? люльки або тим, що трапиться пiд руку, а коли б той
ще сперечався i змагався, то й до гармати звелiв би прикувати неслуха без
сорочки, щоб погодувати сво?м тiлом комарiв.
У XVI та XVII столiттях мало хто iз запорожцiв доживав до старостi -
всi гинули в боях або пiд час походiв; коли ж кого минала ворожа куля чи
шабля, то такий козак, вiдчувши свою немiч, несподiвано зникав iз Сiчi
невiдомо куди. Здебiльшого похилi запорожцi ховалися в захиснi кутки
запорозьких земель i десь у байраках, мiж дубами та скелями, довбали собi
печери, викопували криницi й жили там, плекаючи бджiл та рятуючи сво? душi
в постах i молитвах.
Iншi пiдстаркуватi козаки доживали свого вiку в монастирях, а перед
тим, якщо мали грошi, то заводили на Сiчi й по дорозi до "мiсця смирiння"
страшенну гульню. Кого здиба?, було, такий "прощальник" на шляху, зараз же
часту?, а проходячи повз мiстечка, купу? на базарах усiлякi гостинцi й
розда? ?х дiтям; а то ще найме музикiв та й танцю?, аж доки наблизиться до
монастирсько? брами, а тодi вмить схаменеться i все, що в нього лишиться,
вiдда? на монастир.
МОНАСТИРI, ЦЕРКВИ И ОСВIТА
Найбiльше любили запорожцi монастирi - Самарський, Мотронинський,
Межигiрський та Братський.
Монастир у Самарi заснували дво? старих козакiв десь року 1576-го,
себто за часiв гетьмана Богданка (Ружинського). Вiн сто?ть i нинi в лiсi
за двi версти вiд запорозького мiста, що зветься тепер Новомосковськом.
Мотронинський монастир мiстився в лiсах Чигиринщини, Межигiрський - бiля
Днiпра, недалеко вiд Ки?ва, а Братський - в самому Ки?вi, на Подолi.
На Запорожжi в останнi його часи, крiм сiчово? церкви, iснували ще й
церкви в паланках. Монастирi й церкви не тiльки задовольняли духовнi
потреби козакiв, а водночас були осередками освiти й запомоги калiкам та
недужим. При всiх церквах Запорожжя працювали школи i шпиталi. Освiту
дiтям давало бiле духовенство; в сiчових же церквах та монастирях -
i?ромонахи з рiзних мiсць та Ки?во-Печерсько? лаври.
У сiчовiй школi вчилися не тiльки дiти (молодики та приймаки), а часом
i дорослi запорожцi, серед яких значна частина була добре письменна.
За шпиталями при церквах так само наглядало духовенство. Вплив його на
запорожцiв був такий великий, що, скажiмо, року 1775-го, пiд час нападу на
Сiч вiйська генерала Текелiя, священик умовив козакiв не проливати кров i
скоритися волi царицi.
** БОРОТЬБА ЗА ВИЗВОЛЕННЯ УКРА?НИ З-ПIД ПОЛЬЩI (1590-1649 роки) **
УТИСКИ КОЗАЧЧИНИ
Перша доба козацького життя - часи, коли воно виникло та набувало сили
- закiнчилася смертю короля Стефана Баторiя. Той король хоч i завдавав
козакам кривд i намагався тримати ?х у сво?х руках, а проте визнавав
козацтво потрiбним для оборони Укра?ни й Польщi вiд татар i не тiльки не
мав на думцi його знищувати, а навiть наблизив права козакiв до прав
шляхетства. Наступник Стефана Баторiя - король Жигмонт III, що став королем
року 1587-го, був зовсiм iнших поглядiв на козацтво й невдовзi виступив
його запеклим ворогом.
Козацькi морськi походи 1584 - 1589 рокiв так роздратували турецького
султана, що у Стамбулi великий вiзир гримав на польського посланця, наче
на наймита, страхаючи, що кине на Польщу величезне вiйсько i всiх полякiв
поверне на бусурманiв Почувши такi погрози, король Жигмонт III
занепоко?вся й року 1590-го скликав сейм, щоб порадитися iз шляхтою що
робити Польськi пани дуже ремствували на сваволю козакiв Запорозька воля
була ?м найгiршою болячкою, бо баламутила ?хнiх укра?нських пiдданцiв,
нагадуючи селянам, що й вони можуть бути такими ж вiльними, як козаки Пiд
час сейму шляхта вимагала вiд короля, щоб козацтво зрештою винищити Король
i сам був не вiд того, та тiльки коли постало питання, як же оборонятися
од турецького вiйська, що все-таки посуне на Польщу, то всi згодилися на
тому, щоб Запорозьке Вiйсько лишалося й надалi, але приборкати його так,
щоб воно не жило сво?ю волею, а тiльки справляло королiвську службу
Постанови сейму зводилися до того, щоб коронний гетьман iшов iз
вiйськом на Запорожжя й упорядкував по-новому Вiйсько Запорозьке, а саме
всiх свавiльникiв iз Сiчi вигнати, а над слухняними поставити ротмiстрiв
та сотникiв iз польсько? шляхти, всiх козакiв завести в ре?стр iз тим, щоб
?х було не бiльше як 6000, i щоб вони присягнули на вiрнiсть польськiй
коронi, щоб без вiдома коронного гетьмана нiкого на Сiчi не брали,
призначити двох комiсарiв, якi б стежили за сiчовим життям, i, кого
спiймають на сваволi, щоб передавали до суду, заборонити по всiй Укра?нi
продавати селянам порох, олово та зброю, наказати урядникам i вiйтам
нiкого не пускати на Запорожжя, а тих, хто дозволятиме, карати на смерть,
нарештi, заборонити козакам без дозволу коронного гетьмана переступати
межi сусiднiх держав як суходолом, так i водою.
Такi постанови сейму зовсiм не стосувалися запорозького життя та
вiйськових звича?в, бо вони забороняли: запорожцям обирати свою старшину
вiльними голосами, мати необмежену владу вiйськовiй радi та записувати до
Сiчi всякого, хто постукав у дверi куреня. Могло статись одне з двох: або
мало скасуватися Вiйсько Запорозьке, або новi порядки мусили залишитися
тiльки на паперi. Так i вийшло.
Зачувши про постанови сейму, запорожцi зiбралися на раду i з великим
обуренням ухвалили зустрiти польське вiйсько й коронного гетьмана зi
збро?ю в руках. Тi?? ухвали було досить, щоб Польща залишила Сiч у споко?.
Але король вiдплатив запорожцям тим, що коли минула турецька небезпека, то
замiсть 6000 козакiв було заведено до ре?стру тiльки одну тисячу, та й то
не запорожцiв, а городових козакiв.
За постановами сейму здiйснювалися утиски лише тих городовикiв, якi не
увiйшли в ре?стр, та ще укра?нських селян, що хотiли тiкати вiд панiв або
на Запорожжя, або за Днiпро - на схiд, де були вiльнi землi. Чутки про це
досягли й Сiчi, й на першiй же вiйськовiй радi пролунали голоси, що треба
Запорозькому Вiйську заступитися за укра?нське селянство й покарати панiв
за ?хнi утиски. Проте сiчова старшина й бiльшiсть запорозького товариства
вважали за неможливе зi збро?ю нападати на вiйсько свого ж короля, та ще й
тодi, коли воно не зачiпало Запорожжя. Тому козацька рада не ухвалила
походу Вiйська Запорозького на Польщу.
КРИШТОФ КОСИНСЬКИЙ
Невдоволена такою ухвалою ради меншiсть запорозького товариства обрала
собi гетьманом курiнного товариша укра?нського шляхтича Криштофа
Косинського, якого особисто скривдили князi Острозькi, й року 1592-го пiд
його проводом козаки вирушили на Укра?ну карати польських панiв. До лав
Косинського прилучилося чимало городових козакiв - "випищикiв", яких було
позбавлено козацьких прав через те, що не вмiстилися в ре?стр, i гетьман,
згуртувавши навколо себе понад 5000 городовикiв, напав на ма?тки князя
Острозького, здобув збро?ю замки в Бiлiй Церквi та Богуславi, пограбував
панське добро й забрав там гармати i зброю.
Те саме вчинив Косинський i з Переяславом, а далi пiшов iз козаками
господарювати на Волинь, руйнуючи польськi ма?тки й замки. Але цей похiд
тривав недовго, бо коронний гетьман, князi Острозькi, Корецькi та iншi
пани, власники зруйнованих ма?ткiв, зiбрали проти Косинського велику армiю
й, найнявши навiть угорське вiйсько, оточили його пiд мiстом П'яткою.
У князя Острозького тодi служив сотником ре?стрових козакiв Северин
Наливайко, що згодом сам пiдняв повстання проти полякiв. Тепер вiн бився
проти сво?х, i це навiть викликало непорозумiння мiж запорожцями й
городовиками, що з часом переросло у ворожнечу.
Поляки перемогли пiд П'яткою козакiв, i Криштоф Косинський мусив
скоритися коронному гетьмановi й дати йому слово бiльше не зачiпати
шляхетських ма?ткiв.
Пiсля того Косинський iз запорожцями пiшов на Сiч, але, перепочивши там
трохи, знову пiдмовив частину товариства i, дiждавшись весни 1593 року,
вирушив iз Сiчi на Укра?ну й пiдступив бiля Черкас до ма?тку самого
коронного гетьмана Михайла Вишневецького. Щоб легше позбутися непроханого
гостя, господар пiдкупив кiлькох харцизяк, аби тi по-зрадницькому знищили
козацького гетьмана, й вони, пiдстеживши, коли Косинський з кiлькома
товаришами гуляв у корчмi бiля мiста, зайшли туди, нiби випити, а далi,
зчинивши з козаками сварку, вбили i гетьмана, i його запорозьких
товаришiв.
ГРИГОРIЙ ЛОБОДА
Втративши свого ватажка, сiчовики вернулися на Запорожжя й, зiбравши
раду, розповiли, що сталося. Кошовий отаман Вiйська Запорозького Григорiй
Лобода, почувши про ганебну зраду Вишневецького, пiшов iз частиною вiйська
пiд Черкаси, щоб помститися.
Коронний гетьман на той час уже розпустив сво? вiйсько й, побачивши
козацьку силу, змушений був iменем короля пiдписати iз Лободою угоду про
те, що запорожцi можуть вiльно ходити на Укра?ну, купувати собi порох та
зброю, а укра?нськi люди не мали б перешкод для зв'язку iз Сiччю.
Не заспоко?вшись на цьому, козаки попливли Днiпром до Ки?ва й примусили
там во?воду Острозького виплатити ?м 12 000 злотих вiдкупу та пiдписати,
як i Вишневецький з ними, таку ж угоду.
Та не встиг Лобода з товариством прибути на Запорожжя, як там припала
вже нова робота. Турки, розпочавши вiйну iз Цiсарщиною, перевозили
турецьке й татарське вiйсько морем до Молдови повз Бiлгород, що стояв на
Днiстровському лиманi. Щоб перешкодити бусурманам напасти на християн,
Вiйсько Запорозьке пiд проводом Лободи вийшло в море, пiдпливло до
Бiлгорода, атакувало мiсто несподiвано, серед ночi, й, перебивши понад
2000 яничар та вирiзавши 8000 бусурманiв-мешканцiв, забрало на чайки
турецьке добро та бiлгородськi гармати й щасливо вiдчалило на Сiч.
На початку року 1594-го запорожцi знову вистежили, що кримська орда
разом iз турками рушила на вiйну з Цiсарщиною й стала перевозити вiйсько
через лиман в Очакiв. Щоб завадити здiйснити цей замiр, кошовий отаман
Вiйська Запорозького Богдан Микошинський вийшов iз козаками на 50 байдаках
пiд Очакiв, але, побачивши там великий флот султана, що складався з 8
галер бiльших i 15 менших та майже з пiвтори сотнi великих
човнiв-сандалiв, не наважився дати йому бiй; лише вночi потопив кiлька
сандалiв, забрав iз них туркiв у бранцi та й вiдплив на Запорожжя. А на
Сiчi вже чекав на нього посланець нiмецького цiсаря Рудольфа II - Ерiх
Лясота.
СПIЛКА ВIЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО З НIМЕЦЬКИМ ЦIСАРЕМ
Наприкiнцi XVI столiття ?вропа перебувала в дуже скрутному становищi
вiд нападiв туркiв. Вони поруйнували й заполонили на берегах Чорного та
Середземного морiв усi iталiйськi колонi? (Генуезькi та Венедськi), дуже
притиснули iспанцiв, давно пiдтоптали собi пiд ноги Вiзантiйське грецьке
царство, всi слов'янськi народи Бал-канського пiвострова й, нарештi,
розгромили вiйсько нiмецького цiсаря й, вiдвоювавши в нього Угорщину,
загрожували навiть столицi всi?? Цiсарщини - Вiдню.
Турецькi вiйськовi заходи стурбували самого папу римського Григорiя
XIII, i той спiльно з нiмецьким цiсарем Рудольфом II почав збирати велику
силу, щоб разом з усiма народами ?вропи розбити туркiв i вигнати ?х з
?вропейських земель. Прочувши про бойовий хист запорозьких козакiв, папа й
цiсар послали до них просити, щоб запорожцi допомогли нiмцям перемогти
туркiв в Угорщинi.
Посланець папи римського Комулео не наважився ?хати на Сiч диким
степом, лише обмежився тим, що в травнi мав розмову з тими козаками, яких
зустрiв на Подiллi; посланець же Рудольфа II Ерiх Лясота в червнi 1594
року прибув Днiпром через пороги на Сiч i, дочекавшись повернення з походу
кошового отамана Микошинського, урочисто вручив Запорозькому Вiйську
надiсланi цiсарем клейноди - велику вiйськову корогву та срiбнi сурми.
Про цю подорож на Сiч та сво? перебування там Лясота склав надзвичайно
цiкаве оповiдання. З нього ми довiду?мось, що татари в тi часи тримали
понад порогами, на лiвому березi Днiпра, сво? чати й залоги й нападали на
козакiв, коли тi невеликими ватагами рухалися з Укра?ни на Запорожжя; що
Сiч Запорозька року 1594-го мiстилася на одному з островiв Базавлуку бiля
Чортомлицького Днiприща.
Рiчка Чортомлик впадала в Днiпро напроти Лугу Базавлугу, що подiля?ться
на кiлькасот островiв; iз них лише на одному, що хоч i дуже змитий водою,
а i в нашi днi бiля Чортомлицько? Днiпрово? протоки, проти теперiшньо?
слободи Капулiвки, понинi вгадуються ознаки давнiх будiвель. Без сумнiву,
на цьому островi, прозваному пiзнiше Городищем, й стояла наприкiнцi XVI
столiття Запорозька Сiч. Iсторик Аполлон Скальковський назива? ??
"Баторi?вою" через те, мабуть, що ?? закладено за часiв короля Стефана
Баторiя; iншi ж дослiдники не вiдрiзняють ?? вiд Старо? Сiчi
(Чортомлицько?), що iснувала й за кошового Iвана Сiрка, й, навiть малюючи
Базавлуцький острiв, звуть його Чортомлицькою Сiччю. Проте хто огляне
ру?ни на березi й островi, зрозумi?, що залишки на островi давнiшi.
Далi, з оповiдання Ерiха Лясоти, ми зна?мо, що на Базавлуцькiй Сiчi
запорожцi жили вже не в куренях, а по хатах, якi лише називалися куренями,
що вiйсько мало свою канцелярiю й вiйськового писаря (Левка Вороновича) i
що Базавлуцький острiв у тi часи був невеликий, так що коли Лясота вручав
запорозькому товариству переданi цiсарем грошi, то вiйськова рада
збиралася не на островi, а в степу - на березi проти Сiчi.
У сво?х нарадах iз козаками Лясота не всього досягнув, чого бажав. Хоча
йому й допомагав сво?м впливом колишнiй кошовий Лобода, запорожцi
запевняли, що охоче, як i завжди, воюватимуть проти бусурманiв, не
шкодуючи свого життя, але вони не можуть зараз, як ?х просить Лясота, йти
в Угорщину наздоганяти татар через те, що вони взимку захопили мало не
весь запорозький табун та й на Сiчi лишилося тiльки 3000 козакiв, а волохи
- дуже зрадливi люди, тому запорожцi й не зважувалися вирушати з такою
малою силою в похiд через Волощину й Молдову; до того ж, Лясота не мiг
висунути певних умов щодо харчування вiйська та плати за його участь у
вiйнi.
Таким чином, посланець нiмецького цiсаря ви?хав iз Сiчi, тiльки
заручившись обiцянкою запорожцiв, що вони воюватимуть проти туркiв на
сво?х шляхах i на Чорному морi.
ЛОБОДА Й НАЛИВАЙКО
Тим часом Северин Наливайко, який служив у князя Острозького,
довiдавшись, що папа Римський та нiмецький цiсар закликають запорожцiв
пiдтримати ?х, облишив князiв Острозьких i на власну руку почав збирати
козакiв на Укра?нi, щоб наздогнати татар, якi пiшли на Угорщину. Про те,
як це було, розповiда? нам народна пiсня з дещо пiзнiших часiв:
Корсунський полковник Хвилон,
як став в охотне вiйсько виряджати,
Осавулiв по вулицях розсилав,
Червонi? прапорки у руки давав;
Осавули по вулицях пробiгали,
Червонi? прапорки у руках пронощали,
Козакiв на Черкень-долину
в охотне вiйсько викликали.
Крикне-покрикне на винникiв,
на броварникiв,
На п'яницi, на костерникiв:
"Годi вам по винницях горiлок курити,
По броварнях пив варити,
По лазнях лазень топити,
Годi вам по грубах, по запiчках валятися,
Товстим видом мух годувати,
Очей сво?х молодецьких
димом викуряти,
Сво?ми молодецькими плечима
сажу витирати:
Ходiть з Хвилоном,
корсунським полковником,
На Черкень-долину
в охотне вiйсько гуляти.
На заклик Северина Наливайка зiйшлося чимало охочих воювати; й доки
Лясота розмовляв на Сiчi iз запорожцями, Наливайко з 2000 козакiв уже
вирушив у похiд i, хоч не змiг сво?ю силою перепинити шлях татарам до
нiмецьких земель, проте кiлька разiв бився з ними й захопив 4000
татарських коней.
Тим щасливим випадком Наливайко скористався, щоб мати ласку
Запорозького Вiйська й, знаючи, яка була на Запорожжi потреба в конях,
передав на Сiч 1600 коней у дарунок, перепрошуючи через сво?х посланцiв
товариство за те, що торiк бився проти Криштофа Косинського.
Запорожцi примирилися з Наливайком i восени того ж 1594 року, обравши
кошовим отаманом знову переможця над турками в Бiлгородi Грицька Лободу,
виступили всiм вiйськом на Подiлля; з'?днавшись там iз наливайкiвцями,
почали виганяти туркiв iз Молдови, а оскiльки молдавський господар Арон
був прихильником султана, то воювали i з ним.
З чималою силою в 12 000 козакiв Лобода й Наливайко перейшли пiд
Сороками Днiстер, здобули фортецю Цецору та, розгромивши пiд Сучавою
турецьке й волоське вiйсько, опанували Яссами й, навантажившись здобиччю,
знову вернулися за Днiстер.
Козацький погром змусив господаря Молдови, разом з Угорщиною й
Семиграддям, зректися туркiв, перейти на бiк нiмецького цiсаря й покликати
сво?х ворогiв - козакiв - собi на помiч. Зважаючи на те прохання, Лобода й
Наливайко року 1595-го знову пiшли бити туркiв i, захопивши мiсто Тягиню
(Бендери), Бiлгород i Килiю, поруйнували всi татарськi улуси на Буджаку й
понад низом Дунаю. Далi ж, побачивши, що мiж волохами й семигородцями
нема? згоди, а почалася зрада, повернули з великою здобиччю на Укра?ну.
Тiльки завзятий Наливайко не заспоко?вся на тому; зi сво?ми козаками
вiн ходив-таки через Галичину й мiсто Самбiр за Карпатськi гори, на
Угорщину й Цiсарщину, допомагати цiсарю Рудольфу II в боротьбi проти
туркiв i татар.
У народних пiснях мало лишилося згадок про походи козакiв за Днiстер,
де тодi панували турки, але все-таки ?, i з них видно, як нелегко було
запорожцям боротися з бусурманами.
Ой, три лiта, три недiлi
Минулося на Вкра?нi,
Як козака турки вбили,
Пiд явором положили.
Пiд явором зелененьким
Лежав козак молоденький;
Його тiло почорнiло,
А од вiтру пострупiло.
Над ним коник зажурився,
По колiна в землю вбився.
- Не стiй, коню, надi мною,
Бачу вже я щирiсть твою!
Бiжи ж степом та гаями,
Долинами, байраками.
До мо?? родиноньки,
До вiрно? дружиноньки!
Стукни в браму копитами
Та й забрязкай поводами,
Ой, вийде брат - понуриться;
Вийде мати - зажуриться;
Вийде мила - порадi?,
Стане, гляне та й зомлi?!..
- Ой, десь, коню, пана скинув?
Кажи, коню, чи не згинув?
- Мене турки надiгнали,
Пана мого з мене стяли,
Пострiляли, порубали
Та над Днiстром поховали!
Ой, цить, мати, не журися!
Вже ж бо твiй син оженився:
Вiн взяв собi за жiночку
Зеленую долиночку
Та крутую могилочку...
Доки козаки були захопленi боротьбою з бусурманами i все ще не розумiли
свого обов'язку обстоювати права укра?нського народу вiд полякiв, король
польський Жигмонт III дбав про те, як би зовсiм знищити i козакiв, i
навiть усю укра?нську нацiю. Вiн якраз розпочав здiйснювати те сполучення,
або унiю грецько? вiри з латинською, що вигадав римський папа Климент.
Пригнобленi за православну вiру й улещенi всiлякими обiцянками православнi
?пископи: луцький - Кирило Терлецький та волинський - Iпатiй Потiй -
прийняли унiю i стали висвячувати унiатських попiв, лишаючи православних
укра?нцiв без церков.
Одночасно з тим король перестав брати на державну службу православну
укра?нську шляхту; отже, укра?нське панство, щоб мати посаду, почало й
собi переходити в унiю, а часто й прямо до католицтва. Змiна вiри
вiдiрвала укра?нську шляхту вiд мiщанства та селян i викликала з ?хнього
боку ворожнечу до свого ж панства.
Лишившись без помочi освiчено? шляхти, укра?нськi мiщани й селяни
все-таки мiцно трималися православно? вiри та, обурюючись на гнiт,
повставали й, переходячи в козаки, розпалювали ненависть помiж козацтвом
до католицько? вiри, польського та свого споляченого шляхетства.
Повернувшись iз Цiсарщини з 2000 козакiв, Наливайко наприкiнцi року
1595 пiд впливом народних хвилювань, викликаних утисками православно?
вiри, став зi збро?ю на ?? оборону. Довiдавшись, що ?пископ луцький Кирило
Терлецький якраз по?хав у Рим до папи висвячуватись, Наливайко прийшов iз
козаками в Луцьк, понiвечив i пограбував майно вiдступника, взяв iз мiста
викуп i, нагнавши страху на всiх унiатiв, рушив далi, на Бiлу Русь.
Вiйсько в Наливайка швидко зростало. Збро?ю вiн захопив Слуцьк i,
забравши там 12 гармат, 80 гакiвниць та 700 рушниць, змiцнив сво? лави та
й подався далi, на Бобруйськ i Могилiв, i, здобувши ?х, поруйнував
костьоли, передав унiатськi церкви православним, розiгнав панiв,
сплюндрував ?хн? добро; до того ж, ще змусив обо? мiст платити викуп.
Тим часом з наказу короля проти Наливайка вийшов коронний гетьман
литовський князь Радзивiл iз чималим вiйськом, а саме, з 14 000 литовцiв i
4000 татар. Дiзнавшись про це, козацький ватажок вивiв сво? вiйсько з
Могилева на зручну для бою мiсцевiсть i там дав армi? короля таку вiдсiч,
що Радзивiл не наважився вдруге на нього нападати.
Вiдбившись од коронного гетьмана, Наливайко рушив на Рiчицю, але
вiдразу ж наткнувся на вiйсько Унiговсь-кого, озбро?не польськими панами.
Його хотiли перепинити i знову навернути на бiй iз Радзивiлом, та тiльки
це не вдалося: козаки вщент розгромили полякiв, знищили самого
Унiговського й, поминувши Рiчицю, Турiв та Городню, пiшли на Волинь.
На початку року 1596-го Наливайко розташувався в ма?тках князя
Острозького й, певний, що той мiцно трима?ться православно? вiри, не чинив
йому жодно? шкоди, але почав шарпати ма?тки брата ?пископа Терлецького та
польських магнатiв, одбираючи в унiатiв церкви й визволяючи селян од ?хнiх
панiв.
Вiстi про рух укра?нського люду проти полякiв невдовзi дiйшли й до
Запорожжя, й на початку 1596 року Григорiй Лобода з половиною козацького
вiйська виступив iз Сiчi Днiпром у Черкаси; друга ж половина запорожцiв
пiд проводом Матвiя Шаули вирушила кiньми через усю Укра?ну аж на Бiлу
Русь. Обидвi частини Вiйська Запорозького ставали посто?м у панських
ма?тках, забирали в економiях всiлякi припаси, а поспiльство пiдбурювали
до непокори, проте насильства над панами не чинили.
Наполохана й розгнiвана козаками польська шляхта кинулася iз скаргами у
Варшаву до короля, i Жигмонт III наказав коронному гетьману Жолкевському,
який був тодi з вiйськом у Молдовi, йти на Укра?ну та приборкати
повсталих. Гетьман прикликав до себе чимало польського панства з
надвiрними ротами й, при?днавши те рушення, з коронним вiйськом прибув на
Волинь. Бiля Наливайка на той час зiбралося лише 1000 козакiв; решта ж
порозходилася дрiбними ватагами по селах i мiстах.
Наливайко зрозумiв, що в такому становищi не можна йому битися з
коронним вiйськом i, забравши сво? гармати, почав одходити на Брацлавщину,
а звiдтiля - на Умань. Жолкевський ув'язливе наступав слiдом, намагаючись
оточити козакiв, i це йому мало не вдалося на перевозi через одну рiчку.
Вiдчувши лихо, Наливайко потопив сво? гармати у водi, порох, кулi тощо
закопав у землю i, обминувши Умань, подався на прикордоння Запорожжя, до
Чорного Лiсу та Чути.
Жолкевський не наважився йти в лiси, а Наливайко, скориставшись iз
того, встиг послати кiлька козакiв до Лободи просити, щоб Вiйсько
Запорозьке взяло його до спiлки iз собою.
Запорожцi не вiдразу згодилися на прохання Наливайка. Було чимало
голосiв на радi, що пригадували, як вiн бився на боцi полякiв iз
сiчовиками; дехто натякав узагалi на непевнiсть ре?стрових козакiв; проте
дiяльнiсть Наливайка, що обстоював православну вiру та волю укра?нського
люду, була до серця запорожцям, так що iдея ?дностi козацтва взяла
перевагу, й рада ухвалила зарахувати Наливайка з вiйськом до спiлки й
разом боротися проти полякiв.
Облишивши полювати за Наливайком, Жолкевський кинувся на Бiлу Церкву з
тим, щоб розгромити Шаулу, який iз кiлькома полками та гарматами прямував
на з'?днання з Лободою. Тiльки поляки не встигли випередити козакiв, i всi
тро? ?хнiх ватажкiв: Шаула, Лобода й Наливайко - пiд Бiлою Церквою
з'?дналися й на загальнiй радi обрали Матвiя Шаулу гетьманом усього
козацького вiйська.
Довiдавшись, що Жолкевський наступа? на Бiлу Церкву з великими силами,
Шаула вивiв козакiв iз мiста i став табором в урочищi Гострий Камiнь бiля
озера. Весь табiр вiн оточив п'ятьма рядами возiв, скувавши ?х ланцюгами,
й, поставивши мiж возами двадцять чотири гармати, почав очiкувати нападу
польських вiйськ.
Жолкевський, маючи потужнiшi гармати й у бiльшiй кiлькостi, нiж у
запорожцiв, одразу став обстрiлювати вози козацького табору гарматними
кулями, а потрощивши ?х у кiлькох мiсцях, послав сво? вiйсько в наступ.
Але козаки стояли мiцно: вiдбивали полякiв вогнем, а далi зустрiли списами
та шаблями й змагалися, не шкодуючи свого життя. Бойовище було вперте й
криваве. Зрештою, козаки перемогли й, вирвавшись iз свого табору,
вiдiгнали полякiв аж до Бiло? Церкви.
Проте й козаки зазнали дуже великих втрат: гетьману Шаулi, що бився,
мов лицар, одiрвало гарматною кулею руку; Наливайка теж поранило; кiлька
полковникiв та курiнних отаманiв Запорозького Вiйська поклали сво? голови
пiд час бою, а простих козакiв було вбито й поранено десь бiля 2000, що
складало чверть усього козацького вiйська.
Обраний гетьманом, замiсть Шаули, Григорiй Лобода зрозумiв, що
змагатися з польським вiйськом нема в козакiв сили, й через кiлька днiв,
знявши табiр, пiшов на Трипiлля, а далi став перевозити вiйсько на схiдний
берег Днiпра. Жолкевський не переслiдував Лободу й не заважав йому
переправлятися рiчкою, бо вiн i сам мав ще бiльшi втрати, нiж козаки.
Поляки не виходили з Бiло? Церкви, очiкуючи Потоцького, що, за наказом
короля, квапився до нього на пiдмогу з новим вiйськом.
За якийсь час, довiдавшись, що запорожцi вирушили на Переяслав, а в
Трипiллi лишили тiльки залогу, щоб заступити полякам перевiз, Жолкевський
пiшов на Василькiв, з'?днався там iз Потоцьким i, просунувшись далi у
Ки?в, почав перевозити сво? вiйсько на схiдний берег. Через такий марш
Жолкевського Лобода мусив покинути Переяслав, бо його сили були вдвiчi
меншi вiд полякiв.
Збагнувши, що запорожцi залишають Переяслав, мешканцi мiста, а
найбiльше козачi жiнки та дiти, страхаючись помсти, кинулися тiкати з
козаками, i з Переяслава на схiд потяглися сотнi возiв, у яких сидiли
жiнки й дiти.
За сучасних во?н стороннiм людям не дозволяють iти разом iз вiйськом i
навiть виганяють ?х iз вiйськових таборiв; у запорожцiв же оборона
жiноцтва та всiляких немiчних була одним iз непорушних вiйськових правил,
i через те Лобода, хоч i знав, що жiноцтво заважатиме йому, та мав за
неможливе залишати жiнок iз дiтьми на поталу ворогам; до того ж, вiн ще
сподiвався на те, що поляки не пiдуть за ним далеко в степ, як не пiшли й
за Наливайком.
Та надi? й Лободи й Наливайка не здiйснилися. Жолкевський заповзявся
винищити козакiв i вирiшив переслiдувати ?х i в степах. Прибувши в
Переяслав, вiн там ще дiждався литовського вiйська, що його привiв
Огiнсь-кий, i, маючи вже силу втричi бiльшу проти козакiв, наздогнав
Лободу бiля Лубен i перетяв йому всi шляхи на схiд i на пiвдень. Козаки
змушенi були стати табором бiля Солоницi, за 5 верст од Лубен, i почали
там обкопуватись до оборони.
Польське вiйсько облягло козацький табiр з усiх бокiв i заходилося
громити його з гармат i брати приступом. Проте запорожцi трималися мiцно й
давали таку вiдсiч, що Жолкевський, не вдiявши нiчого за цiлий мiсяць
облоги i втративши чимало вiйська в боях, зрештою послав у Ки?в за
великими гарматами, а сам почав гнiтити оточених голодом.
На другому мiсяцi облоги в козацькому таборi справдi почалося тяжке
лихо: коням не вистачало пашi, й вони дохли тут же серед табору, отруюючи
повiтря сво?м трупом; солi в козакiв давно не було, харчiв теж бракувало,
воду ж мали тiльки поза табором. Щоб роздобути води й сiна, Лобода посилав
козакiв на герцi та робив несподiванi наскоки на полякiв; i доки однi
билися, iншi дiставали сiно та приносили воду, так що кожен день за кiлька
десяткiв вiдер води та оберемки сiна козаки мусили вiдплачувати життям
кiлькох десяткiв зi свого товариства.
Окрiм того, весь час, доки тривала облога, Жолкевський усе перемовлявся
з Лободою про згоду й сiяв ворожнечу мiж козаками Наливайка й запорожцями.
Через пiдiсланих зрадникiв вiн страхав ре?стровцiв тим, що Лобода хоче
примиритися з поляками, а ?х видати на страту; запорожцiв же умовляв
одцуратися вiд Наливайка, запевняючи Лободу, що вою? iз його козаками
тiльки через те, що вони обороняють Наливайка. Пiд впливом цих вигадок
запорожцi й ре?стровики почали позирати один на одного вороже, й, нарештi,
на великiй радi мiж ними зчинилася колотнеча, в якiй наливайкiвцi вбили
Лободу, домагаючись, щоб гетьманом був Наливайко. Обуренi запорожцi не
захотiли його обирати, а настановили гетьманом, замiсть Лободи, свого
сiчового товариша полковника Стефана Кремпського; ре?стровцям же
пригрозили за смерть Лободи кривавою помстою.
Пiд час такого неладу мiж козаками до полякiв прибули з Ки?ва великi
гармати, й Жолкевський почав обстрiлювати ними козацький табiр. Вози
розлiталися на трiски й нiвечили людей; переляканi, змученi спрагою жiнки
й дiти галасували, а козаки сварилися мiж собою й падали, пораненi та
вбитi, без будь-яко? допомоги. За чотири днi, коли Жолкевський громив
козакiв, серед табору повиростали цiлi купи людських i кiнських трупiв, а
пiд возами гинули дiти й безневинне жiноцтво.
Кремпський бачив, що не втриматися, i кiлька разiв намагався вирватися
з табору та пробитися крiзь польське вiйсько, та тiльки всi його намагання
були даремнi. Нарештi, 8 червня 1596 року запорожцi, зрозумiвши, що
настала ?м остання година, заграли в сурми, припинили пальбу й послали
спитати в Жолкевського, чого вiн од них хоче. Той вимагав, щоб козаки
видали Наливайка, Шаулу й Шостака i привезли б до польського табору всi
сво? гармати та клейноди, подарованi Вiйську Запорозькому нiмецьким
цiсарем Рудольфом II.
Вiдплачуючись за Лободу, запорожцi вiдразу ж схопили Наливайка й видали
полякам, пiсля того прикотили ?м гармати й принесли клейноди.
Нiч минала неспокiйно, i в козацькому таборi всi, змученi, нетерпляче
сподiвалися свiтла, щоб вийти на волю. А в польському вiйську глузували з
козакiв, що вони вiддали сво? гармати, й лагодилися вранцi залити
запорозькою кров'ю Солоницю. Вдосвiта, коли козаки розкували сво? вози й
почали рушати в степ, то поляки знову оточили ?х, i Жолкевський
проголосив, що нiбито пани мають ще переглянути всiх козакiв, щоб забрати
сво?х пiдданцiв. Обуренi такою зрадою, запорожцi вiдмовилися видавати
шляхтi сво?х товаришiв i хотiли, було, йти на пiвдень, та за наказом
Жолкевського шляхта кинулася на козакiв кiнно й пiшо й давай ?х колоти й
рубати.
У козакiв не було жодних засобiв до оборони. Вони голiруч намагалися
пробитися крiзь польськi лави, й 1500 козакiв iз Кремпським на чолi таки
вирвалися з оточення й подалися на Запорожжя; решта ж, бiля 4500 чоловiк,
полягли на Солоницi трупом. Не маючи милосердя навiть до жiнок i дiтей,
поляки рубали ?х, доки не потомили собi рук. Переказують, що в козацькому
таборi на Солоницi було майже 12 000 неозбро?ного люду, i з того загинуло
пiд польськими шаблями бiльше половини. Все поле зiйшло кров'ю, й околицi
Лубен засiяли трупи.
Укра?нський iсторик i поет Пантелеймон Кулiш наголошу?, що Жолкевський
лише через те перемiг запорожцiв та Наливайка, що всi ре?стровi козаки
перебували на його боцi. В поемi "Солониця" вiн пише:
Бенкету? шляхта,
Iграючи в карти,
А козаки-лейстровики
Додержують варти.
Поскидала шляхта
Панцирi й шишаки,
Бо козаки-лейстровики
Вiрнi, як собаки.
Справивши свiй кривавий бенкет, Жолкевський не пiшов за
козаками-запорожцями на Сiч, а попрямував у Ки?в; Наливайка ж за якийсь
час привезли до Варшави й почали там допитувати його про замiри. Народнi
оповiдання передавали, що розлютованi польськi пани пекли Наливайка в
мiдному казанi-бицi, а iншi переказували, неначе його посадили на
розпечену мiдну кобилу й зодягли йому на голову гарячу залiзну корону...
Мабуть, того насправдi не було, та тiльки вiдомо, що Наливайковi цiлий рiк
завдавали нелюдських мук i лише тодi, коли все польське панство з'?халося
до Варшави на сейм, його у присутностi шляхетства четвертували, а шматки
тiла розвiшали на палях по вулицях. i майданах столицi Речi Посполито?.
НОВI УТИСКИ ПОЛЯКIВ
Скаравши Северина Наливайка на смерть, польський сейм проголосив
козакiв ворогами Польщi й позбавив ?х прав, наданих Вiйську Запорозькому
королем Стефаном Баторi?м. У запорожцiв було забрано мiсто Трахтемирiв;
козацькi грунти попривласнювали собi сусiднi пани, а кварцяному вiйську
наказали, обороняючи польськi ма?тки, вбивати запорожцiв без будь-якого
суду.
Недоля, що спiткала козацтво на Солоницi, тяжко вiдбилася на всьому
життi Укра?ни. Унiя й католицтво почали пускати сво? корiння глибше й
глибше, нiж досi. Православнi метрополi?, погромленi, занепали зовсiм, а в
?хнi церкви стали призначатися попи за грошi й тiльки тi, що не дбали про
духовнi потреби народу, а лише про власну кишеню. Селянство було
поневолене до того, що пани звали його бидлом, тобто тварюкою, а
мiщанство, позбавлене багатьох прав, украй збiднiло. Укра?нська шляхта в
Галичинi й на Подiллi вся без винятку переходила до католицтва, й така
зрада вiрi батькiв, з боку колишнiх князiвських та боярських руських
родин, мала мiсце й на Волинi, Ки?вщинi й навiть на Лiвобережжi Укра?ни.
Тi ж верстви укра?нсько? шляхти, якi трималися ще давнини й покладали
надiю на те, що ?м у змаганнi з польщизною допоможе козацтво, пiсля
Солоницi занепали духом, передбачаючи наближення повно? ру?ни укра?нсько?
культури й православно? вiри.
Пiсля тяжко? поразки пiд Солоницею козаки два роки бунтували,
ворогували мiж собою й навiть билися. Помiркована частина намагалася
покiрливiстю повернути собi ласку польського народу, щоб знову придбати
втраченi права; запорожцi ж нi в чому не хотiли вiдступати вiд сво?х
давнiх прав та звича?в i називали городових козакiв зрадниками. Зi сво?м
гетьманом Полоусом сiчовики навiть ходили вiйною на ре?стровцiв та вчинили
над ними криваву розправу.
САМIЙЛО КIШКА (ДРУГЕ ГЕТЬМАНУВАННЯ)
О цiй тяжкiй годинi мов сонце освiтило козацтво - повернувся з
турецько? неволi гетьман Самiйло Кiшка, органiзатор перших запорозьких
походiв на море. Доки на Укра?нi минали славнi часи Богданка й Пiдкови й
лиховiснi роки Наливайка й Лободи, Самiйло Кiшка, захоплений у полон,
плавав на турецькiй галерi, прикутий ланцюгами до гребки, й не бачив
нiчого, окрiм води та неба. Коли-не-коли, може, галера приставала до
Очакова або про?здила повз острiв Тендра, тiльки тодi Кiшка знав, що тут
близько рiдний Днiпро й Сiч-мати, але важкi ланцюги нагадували йому, що
вiн для Укра?ни вже вмер.
Проте хоч яка нестерпна була турецька неволя i хоч як вона довго
тривала, але не вбила вона в серцi Самiйла Кiшки нi любовi до рiдного
краю, нi козацького завзяття й хисту, i вiн врятувався з каторги сам, та
ще й сво?х товаришiв визволив i привiв на Укра?ну. Як думав народ про
життя Самiйла пiд турком i про те, як вiн звiдти вряту-нався, нехай
розкаже читачевi народна дума:
Ой, iз города, iз Трапезунта, виступала галера,
Трьома цвiтами процвiтала, мальована.
Ой, первим цвiтом процвiтана -
Златосинiми киндяками побивана;
А другим цвiтом процвiтана -
Гарматами риштована;
Третiм цвiтом процвiтана -
Турецькою бiлою габою покровена.
То в тiй галерi Алкан-баша,
Трапезонтське? княжа, гуля?,
Iзбраного люду собi ма?:
Сiмсот туркiв, яничар чотириста
Та бiдного невольника пiвчвартаста
Без старшини вiйськово?.
Перший старший мiж ними пробува?
Кiшка Самiйло, гетьман запорозький;
Другий - Марко Рудий, суддя вiйськовий;
Третiй - Мусiй Грач, вiйськовий трубач;
Четвертий - лях-потурнак,
Клюшник галерський, сотник переяславський,
Недовiрок християнський,
Що був тридцять лiт у неволi,
Двадцять чотири, як став на волi,
Потурчився, побусурманився
Для панства великого,
Для лакомства нещасного.
В тiй галерi од пристанi далеко вiдпускали,
Чорним морем далеко гуляли,
Проти Кафи-города приставали,
Там собi великий та довгий опочинок мали
То представиться Алкану-башатi,
Трапезунському княжатi, молодому панятi.
Сон дивен, барзо дивен напрочудо.
То Алкан-баша, трапезунтське? княжа,
На туркiв-яничар, на бiдних невольникiв покликав:
"Турки, - каже, - турки-яничари,
I ви, бiднi? невольники!
Котрий би мiг турчин-яничар сей сон одгадати,
Мiг би йому три гради турецькi дарувати,
А котрий би мiг бiдний невольник одгадати,
Мiг би йому листи визволенi писати,
Щоб не мiг нiхто нiде зачiпати.
Се? турки зачували, нiчого не сказали,
Бiднi невольники, хоч добре зii.iли,
Собi промовчали.
Тiльки обiзветься мiж туркiв лях-потурнак,
Клюшник галерський, сотник переяславський,
Недовiрок християнський.
"Як же, - каже, - Алкане-башо, твiй сон одгадати,
Що ти хочеш нам повiдати?"
- "Такий менi, небожа, сон приснився,
Бодай нiколи не явився!
Видиться: моя галера, цвiткована, мальована,
Стала вся обiдрана, на пожар iспускана;
Видиться: мо? турки-яничари
Стали всi в пень порубанi;
А видиться: мо? бiднi невольники,
Которi? були у неволi, то всi стали по волi;
Видиться: мене гетьман Кiшка
На три частi розтяв,
У Чорне? море пометав..."
Та скоро те? лях-потурнак зачував,
К йому словами промовляв:
"Алкане-башо, трапезунтський княжате,
молодий паняте!
Сей тебе сон не буде нiтрохи зачiпати,
Скажи менi получче бiдного невольника доглядати,
З ряду до ряду саджати,
По два, по три старi? кайдани i новi? справляти,
На руки, на ноги надiвати,
Червоно? таволги по два зубцi брати,
По шиях затинати,
Кров християнську на землю проливати!"
Скоро-то те? зачували,
Од пристанi галеру далеко вiдпускали,
До города до Козлова,
До дiвки-санджакiвки на зальоти поспiшали.
То до города Козлова прибували, -
Дiвка-санджакiвка навстрiчу виходжа?,
Алкана-башу в город Козлов зо всiм вiйськом затяга?.
Алкана-башу за бiлу руку брала,
У свiтлицi-кам'яницi зазивала,
За бiлу скамню саджала,
Дорогими напитками напувала,
А вiйсько серед ринку саджала.
То Алкан-баша,
Трапезунтське княжа,
Не барзо дорогi? напитки ужива?,
Як до галери двох турчинiв на пiдслухи посила?:
Щоб не мiг лях-потурнак Кiшки Самiйла одмикати,
Упоруч себе саджати.
То скоро ся тi? два турчини до галери прибували,
То Кiшка Самiйло, гетьман запорозький,
Словами промовля?:
"Ой ляше-потурначе, брате старесенький!
Коли i ти був у неволi, як ми тепера:
Добро нам учини,
Хоч нас, старшину, вiдомкни,
Хай би i ми у городi побували,
Панське весiлля добре знали".
Каже лях-потурнак:
"Ой Кiшко Самiйле, гетьмане запорозький,
Батьку козацький!
Добро ти вчини:
Вiру християнську пiд нозi пiдтопчи,
Хрест на собi поламни.
Аще будеш вiру християнську пiд нозi топтати,
Будеш у нашого пана молодого за рiдного брата пробувати.
То скоро Кiшка Самiйло те? зачував,
Словами промовляв:
"Ой ляше-потурначе, сотнику переяславський,
Недовiрку християнський!
Бодай же ти того дiла не дiждав,
Щоб я вiру християнську пiд нозi топтав!
Хоч буду до смертi бiду та неволю приймати,
А буду в землi козацькiй голову християнську покладати.
Ваша вiра погана,
Земля проклята".
Скоро лях-потурнак те? зачува?,
Кiшку Самiйла у щоку затина?.
"Ой, - каже, - Кiшко Самiйле, гетьмане запорозький!
Будеш ти мене в вiрi християнськiй укоряти,
Буду тебе наче всiх невольникiв доглядати,
Старi? й новi кайдани направляти,
Ланцюгами за поперек утро? буду тебе брати".
То тi? два турчини те? зачували,
До Алкана-башi прибували:
"Алкане-башо, Трапезунтське княжа,
Безпечно гуляй!
Доброго i вiрного клюшника ма?ш:
Кiшку Самiйла в щоку затина?,
В турецьку вiру вверта?".
То Алкан-баша,
Трапезунське княжа,
Великую радiсть мало,
Пополам дорогi? напитки роздiляло:
Половину на галеру одсилало,
Половину з дiвкою-санджакiвкою уживало.
Став лях-потурнак дорогi? напитки пiдпивати,
Стали умисли козацькi голову клюшника розбивати:
"Господи! ?сть у мене що iспити i сходити.
Тiльки нi з ким об вiрi християнськiй поговорити..."
До Кiшки Самiйла прибува?,
Поруч себе саджа?,
Дорогого напитка мета?,
По два, по три кубки в руки налива?.
То Кiшка Самiйло по два, по три кубки в руки брав,
То в рукава, то в пазуху, крiзь хустку третю, додолу пускав.
Лях-потурнак по ?диному випивав,
То так напився, що з нiг звалився.
То Кiшка Самiйло та й угадав:
Ляха-потурнака до лiжка вмiсто дитини спати клав;
Сам вiсiмдесят чотири ключi з-пiд голiв виймав,
На п'яти чоловiк по ключу давав:
"Козаки-панове! Добре дбайте:
Один другого одмикайте,
Кайдани iз рук, iз нiг не скидайте,
Полуночно? години дожидайте".
Тодi козаки один одного одмикали,
Кайдани iз рук, iз нiг не скидали,
Полуночно? години дожидали.
А Самiйло Кiшка чогось догадав,
За бiдного невольника ланцюгами втро? себе прийняв,
Полуночно? години дожидав.
Стала полуночная година наступати,
Став Алкан-баша з вiйськом до галери прибувати,
То до галери прибував, словами промовляв:
"Ви, турки-яничари, помаленьку ячiте,
Мойого вiрного клюшника не збудiте;
Самi ж добре помiж рядами проходжайте,
Всякого чоловiка осмотряйте,
Бо тепера вiн пiдгуляв,
Щоб кому пiльги не дав".
То турки-яничари свiчi у руки брали,
Помiж рядiв походжали,
Всякого чоловiка осмотряли...
Бог помiч: за замок руками не торкали!
"Алкане-башо, безпечно почивай;
Доброго i вiрного клюшника ма?ш:
Вiн бiдного невольника з ряду до ряду посаджав,
По три, по два старi? кайдани посправляв.
А Кiшку Самiйла ланцюгами утро? прийняв".
Тодi турки-яничари у галеру входжали,
Безпечно спати лягали,
А котрi? хмiльнi бували, на сон знемагали,
Коло пристанi Козловсько? спати полягали.
Тодi Кiшка Самiйло полуночно? години дождав,
Сам мiж козакiв устав,
Кайдани iз рук, iз нiг у Чорне море пороняв;
У галеру входжа?, козакiв пробуджа?,
Шаблi булатнi на вибiр вибира?,
До козакiв промовля?:
"Ви, панове-молодцi, кайданами не стучiте,
Ясини не вчинiте;
Нi которого турчина в галерi не збудiте!.."
То козаки добре зачували:
Самi з себе кайдани скидали,
У Чорне? море метали,
Ясини не вчинили,
Нi одного турчина в галерi не збудили.
Тодi Кiшка Самiйло до козакiв промовля?:
"Ви, козаки-молодцi, добре, браття, дбайте:
Од города Козлова забiгайте,
Туркiв-яничарiв у пень рубайте,
Которих живцем у Чорне? море метайте!"
Тодi козаки од города Козлова забiгали,
Туркiв-яничарiв у пень рубали,
Которих живцем у Чорне море метали.
А Кiшка Самiйло Алкана-башу iз лiжка взяв,
На три частi розтяв,
У Чорне? море пометав,
До козакiв промовляв:
"Панове-молодцi! Добре дбайте:
Всiх у Чорне? море метайте,
Тiльки ляха-потурнака не рубайте, -
Мiждо вiйськом для порядку за яризу
вiйськового зоставляйте".
Тодi козаки добре дбали:
Всiх туркiв у Чорне? море пометали.
Тiльки ляха-потурнака не зрубали, -
Мiждо вiйськом для порядку за яризу
вiйськового зоставляли.
Тодi галеру од пристанi одпускали,
Самi Чорним морем далеко гуляли.
Та ще у недiлю, барзо рано-пораненьку,
Не сива зозуля закувала,
Як дiвка-санджакiвка коло пристанi походжала
Та бiлi руки ламала, словами промовляла.
"Алкане-башо, трапезунське княжате!
Нащо ти на мене таке? велике? пересердiв ма?ш,
Що од мене сьогоднi барзо рано ви?жджа?ш?
Коли б була од матерi
Сорому i наруги прийняла,
З тобою хоч ?дину нiч перебувала!"
Скоро ся то? промовляли,
Галеру од пристанi одпускали,
Самi Чорним морем далеко гуляли.
А ще у недiленьку
У полуденну годиноньку,
Лях-потурнак од сна пробуждав,
По галерi погляда?, що нi ?диного турчина
в галерi нема?.
Тодi лях-потурнак iз лiжка вставав,
До Кiшки Самiйла прибува?, у ноги впада?.
"Ой Кiшко Самiйле, гетьмане запорозький,
Батьку козацький! Не будь же ти на мене,
Як я був наостанцi мого вiку до тебе!
Бог тобi допомiг неприятеля побiдити,
Та не вмiтимеш у землю християнську входити!
Добре вчини:
Половину козакiв у окови до опачин посади,
А половину у турецьке? дороге? плаття наряди:
Бо ще будемо од города Козлова до города Цареграда гуляти,
Будуть iз города Цареграда дванадцять галер вибiгати,
Будуть Алкана-башу з дiвкою-санджакiвкою
По зальотах поздоровляти;
То як будеш одвiт давати?.."
Як лях-потурнак научав,
Так Кiшка Самiйло, гетьман запорозький, учинив:
Половину козакiв до опанчин у окови посадив,
А половину у турецьке? дороге? плаття нарядив.
Стали од города Козлова до города Цареграда гуляти,
Стали iз Цареграда дванадцять галер вибiгати
I галеру iз гармати торкати,
Стали Алкана-башу з дiвкою-санджакiвкою
По зальотах поздоровляти.
То лях-потурнак чогось догадав:
Сам на чердак виступав.
Турецьким бiленьким завивалом махав;
Раз то мовить по-грецьки,
Удруге - по-турецьки,
Каже: "Ви, турки-яничари, помаленьку, браття, ячiте,
Од галери одвернiте:
Бо тепера вiн пiдгуляв, на упоко? почива?,
На похмiлля знемага?,
До вас не встане, голови не зведе.
Казав: як буду назад гуляти,
То не буду вашо? милостi й повiк забувати".
Тодi турки-яничари од галери одвертали,
До города Цареграда убiгали,
Iз дванадцяти штук гармат гримали,
Ясу воздавали.
Тодi козаки собi добре дбали:
Сiм штук гармат собi риштували,
Ясу воздавали, На Лиман-рiку iспадали,
К Днiпру-Славутi низенько уклоняли:
"Хвалим тя, господи, i благодарим!
Були п'ятдесят чотири роки у неволi,
А тепер чи не дасть нам бог хоть час по волi!"
А у Тендровi-островi Семен Скалозуб
З вiйськом на заставi стояв
Та на тую галеру поглядав,
До козакiв словами промовляв:
"Козаки, панове-молодцi!
Що сяя галера: чи блудить,
Чи свiтом нудить!
Чи много люду козацького ма?,
Чи за великою здобиччю ганя??
То ви добре дбайте:
По двi штук гармат набивайте,
Тую галеру з грiзно? гармати привiтайте,
Гостинця ?й дайте".
Тодi козаки те? зачували,
До його промовляли:
"Семене Скалозубе, гетьмане запорозький,
Батьку козацький!
Десь ти сам бо?шся
I нас, козакiв, страмишся:
?сть сяя галера не блудить,
Нi свiтом нудить,
Нi много козацького люду ма?,
Нi за великою здобиччю ганя?;
Се, може, ? давнiй, бiдний невольник iз неволi утiка?..."
То Семен Скалозуб те? зачува?,
До козакiв промовля?:
"А ви таки вiри не доймайте,
Хоч по двi .гармати набивайте,
Тую галеру iз грiзно? гармати привiтайте,
Гостинця ?й дайте.
Як турки-яничари, то у пень рубайте,
А як бiдний невольник, то помочi дайте!"
Тодi козаки, як дiти, негаразд починали:
По двi штуки гармат набивали,
Тую галеру iз грiзно? гармати привiтали,
Три дошки у суднi вибивали,
Води Днiпрово? пускали...
Тодi Кiшка Самiйло, гетьман запорозький,
Чогось догадав,
Сам на чердак виступав,
Червонi?, хрещатi?, давнi? корогви iз кишенi виймав;
Розпустив, до води похилив,
Сам низенько уклонив:
"Козаки, панове-молодцi!
Ця галера не блудить,
Нi свiтом нудить,
НI много люду козацького ма?,
Нi за великою здобиччю ганя?:
Се ?сть давнiй бiдний невольник,
Кiшка Самiйло iз неволi утiка?.
Були п'ятдесят чотири годи у неволi,
Тепер чи не дасть нам бог хоч час по волi!"
Тодi козаки у каюки скакали,
Тую галеру за мальованi облавки брали.
Та на пристань стягали,
Од дуба до дуба
На Семена Скалозуба
Паювали,
Тую галеру та на пристань стягали.
Тодi златосинi? киндяки - на козаки,
Златоглавi - на отамани,
Турецькую бiлу габу - на козаки на бiляки;
А галеру на пожар спускали.
А срiбло-злото на три частi пайовали:
Першу часть брали, на церкви накладали
На святого Межигiрського Спаса,
На Трахтемирiвський монастир,
На святую Сiчовую Покрову давали,
Которi давнiм козацьким скарбом будували,
Щоб за ?х, встаючи й лягаючи,
Милосердного бога благали;
А другую часть помiж собою пайовали;
А третю часть брали,
Очертами сiдали,
Пили та гуляли,
Iз семип'ядних пищалей гримали,
Кiшку Самiйла поздоровляли:
"Здоров, - кажуть, - здоров, Кiшко Самiйле,
Гетьмане запорозький!
Не загинув ?си у неволi,
Не загинеш iз нами, козаками, по волi!"
Як свiдчить дума, зустрiч Самiйла Кiшки з Скалозубом сталася бiля
острова Тендра. Справдi року 1599-го гетьман Вiйська Запорозького Семен
Скалозуб вийшов iз Сiчi морським походом на далеке турецьке мiсто Азов; що
стояв на гирлах рiчки Дону. Можливо, якраз тодi, коли Самiйло Кiшка плив
турецькою галерею до Днiпровського лиману, запорозькi козаки з чайками
перестоювали бiля Тендри, очiкуючи, мабуть, доброго вiтру.
Простоявши там небагато, старий та молодий гетьмани розлучилися:
Скалозуб пiшов iз запорожцями в море; Кiшка зi сво?ми сивими товаришами
щасливо повернувся на Сiч i, пробувши там деякий час, по?хав до свого
рiдного мiста Канева. На Укра?нi старий гетьман, знеможений у неволi, був
дуже вражений змiнами у стосунках полякiв з укра?нцями й навпаки, а ще
дужче його приголомшив розбрат мiж самими козаками.
Не встиг Самiйло Кiшка розпитатися, що сталося за 26 рокiв без нього,
як на Сiч надiйшла лиха звiстка, що Скалозуб майже з усiм товариством
загинув у Керченськiй протоцi. Запорожцi за тако? тяжко? години покликали
з Канева свого старого ватажка та обрали його на гетьмана.
Невважаючи на складне становище Укра?ни, Самiйло Кiшка надзвичайно
швидко й розумно розiбрався в усiх складнощах i повернув усi справи на
користь козацтву. Розумiючи, що тiльки в ?днаннi сила, новообраний гетьман
першим дiлом узявся за налагодження добрих стосункiв мiж запорожцями й
ре?стровими козаками. Сiчовики намагалися вийти на море рятувати Семена
Скалозуба з вiйськом, бо мали вiстi, що турки, заставши зненацька козацькi
чайки в Керченськiй протоцi, загнали ?х у затоку й, порозбивавши з гармат,
захопили бiльшiсть козакiв у бранцi й повезли до пiвденних берегiв Чорного
моря. Кiшка зразу ж заходився лагодити новi човни й послав на Укра?ну
кликати до походу ре?стрових козакiв.
Давня слава Самiйла Кiшки ще жила в народi й негайно пiдняла козацтво
на ноги. З Укра?ни на Сiч прибуло кiлька тисяч козакiв, i похiд на море
був щасливий. Кiшка, хоч i не знайшов Скалозуба, та зате наробив туркам
багато шкоди й повернувся назад iз великою здобиччю, притягши iз собою на
Днiпро навiть кiлька турецьких галер iз визволеними невольниками.
Цей вдалий похiд об'?днав усе козацтво, й погасла ворожнеча мiж
запорожцями й городовиками, так що наприкiнцi того ж 1599 року Самiйло
Кiшка повiв спiльне вiйсько у Молдову допомагати волоському во?водi
Михайловi, що повстав проти туркiв. Той похiд змiцнив славу старого
козацького гетьмана. Повертаючись на Сiч iз Молдови, Кiшка за?хав до Ки?ва
на прощу й заклав там церкву Миколи Доброго на згадку про сво? визволення
з турецько? неволi.
По веснi року 1600-го господар волохiв Михайло напав на польського
ставленика - молдавського господаря Могилу. Польщi довелося допомагати
йому, бо Молдова тодi не мала свого вiйська. З тi?? нагоди польський
коронний гетьман Замойський звернувся до Вiйська Запорозького взяти участь
у цьому походi, обiцяючи за те ласку короля та грошову плату. Кiшка
скористався цим випадком, щоб повернути козакам права, наданi Стефаном
Баторi?м, i став умовляти товариство не йти служити тому королевi, який
проголосив запорожцiв сво?ми ворогами. Козаки послухали старого гетьмана й
не рушили iз Сiчi, а тим часом потреба в Польщi на козакiв дуже зростала
i, зрештою, Кiшка дочекався, що королевi довелося самому власноручно
писати листа з проханням до тих, кого вiн засудив на знищення.
Дiставши це послання, гетьман одповiв, що козаки радi б служити
королевi, але тiльки з умовою: щоб з них було знято присуд, накладений на
них безневинно, щоб ?м повернули давнi права i щоб захистили вiд усiх
кривд, якi над ними чинять польськi старости й урядовцi. Тiльки отримавши
од Жигмонта повiдомлення про те, що вiн зараз же надсила? старостам на
Укра?ну наказ не утискувати козакiв i запевнення подбати на сеймi про
повернення запорожцям усiх прав, гетьман Кiшка виступив iз Сiчi Днiпром на
човнах угору, а, прибувши до Канева та при?днавши до себе городових
козакiв, повiв звiдтiля вiйсько, кiлькiстю понад 4000 душ, суходолом до
Днiстра.
Пiд Буковим, бiля Пло?штi, стався бiй козакiв i полякiв iз молдаванами,
i, як писав королю гетьман Замойський, "козаки пiд ворожою пальбою iз
гармат i рушниць брели болотом та водою вище пояса i, вдаривши спiльно з
польською пiхотою на ворожi окопи, вибили звiдтiля молдаван".
Не встигла завершитися ця вiйна, як настала нова - Польщi зi шведами,
якi вийшли на Лiвонiю та брали мiсто за мiстом. Польському урядовi знову
довелося просити козакiв узяти участь у боях, але Самiйло Кiшка вiдповiв
Замойському, що не пiде, бо ще не всi жадання козакiв задоволене.
За вимогою Кiшки польський сейм на початку 1601 року мусив видати
закон, за яким присуд 1597 року був скасований: саму ту постанову
розiрвали, й козакам повернули ?хнi давнi права.
Поставивши козацтво на мiцний грунт, гетьман Кiшка подбав про те, щоб
запорожцi i зi свого боку дотримувалися угод. Але Лiвонська вiйна була
затяжна й тяжка; людям, як i коням, не вистачало припасу. А зима 1602 року
ще бiльше погiршила становище козацького вiйська. Старий гетьман намагався
втримати козакiв на вiйнi i, щоб надати ?м бадьоростi i завзяття, сам
водив загони в бо?. В однiй iз таких бойових сутичок пiд мiстом Фелиним
року 1602-го Самiйло Кiшка загинув козацькою смертю - його знайшла куля.
Тiло гетьмана козаки з великою шанобою перевезли до його рiдного мiста
Канева й поховали там, за козацьким звича?м, - з урочистою пальбою.
По закiнченнi Лiвонсько? вiйни Вiйсько Запорозьке, заспоко?не на деякий
час iз боку полякiв, знову розпочало боротьбу з бусурманами. Вони нападали
на Крим i виходили, хоч i з невеликими силами, в лиман та Чорне море,
наскакуючи на дунайськi турецькi мiста й на Бiлгород. Року 1604-го
польський уряд став турбувати Москву з тим, щоб посадити на царство царя
Лжедмитрiя i закликав узяти участь у цих походах i козакiв. Чимало
ре?стровцiв i "випищикiв" справдi ходили разом iз поляками в московськi
землi, а через те кiлькiсть козакiв зменшилась. I з цього скористалися
татари й великою ордою року 1606-го напали на Укра?ну. Пiд час того
наскоку вони поруйнували всю пiвденну Ки?вщину з Корсунем та Богуславом, i
тiльки за цим мiстом запорожцi наздогнали орду, вiдбили частину бранцiв та
змусили ногайцiв повернутися назад.
ГЕТЬМАН ПЕТРО КОНАШЕВИЧ-САГАЙДАЧНИЙ
У цей час з-помiж запорозького товариства поста? величезна постать
Сагайдачного. Родом вiн був з-пiд мiста Самбора. Як син укра?нського
шляхтича, вiн освiту дiстав в укра?нськiй школi князя Острозького, та,
маючи з природи войовничий хист i жваву вдачу, Сагайдачний не пiшов шляхом
тодiшнiх учених, а ще за молодих лiт захопився думкою про боротьбу з
бусурманами. Пiд час другого гетьманування Самiйла Кiшки Конашевич
перебував у всiх його походах, здобув собi вiйськовий досвiд i зажив собi
мiж козаками значно? слави, бо, як писав поляк Соб?ський, "був вiн чоловiк
великого духу, що сам собi шукав небезпеки, легковажив життям, у битвi був
перший, коли ж доводилося вiдступати - останнiй; мав жваву дiяльну вдачу,
в таборi сторожкий, мало спав i не пиячив; на нарадах поводився обережно,
в розмовах був небалакучий".
Коли саме Сагайдачний став гетьманом Вiйська Запорозького, з певнiстю
невiдомо. Дмитро Бантиш-Каменський та Володимир Антонович твердять, що з
року 1606-го, але перший дода?, що через дуже сувору розправу Сагайдачного
над неслухняними козаками запорожцi не раз скидали його з гетьманського
уряду, а далi, пiд час рiшучих подiй, знову обирали на гетьмана.
Чи був Сагайдачний 1606 року гетьманом, чи ще не був, можна тiльки
сказати, що тодi славний похiд запорожцiв на море вiдбувався не без нього.
Надосiнь запорожцi вийшли на чайках, вистежили недалеко вiд турецького
мiста Варни десять турецьких галер, несподiвано атакували ?х уночi,
дiсталися за допомогою линв на судно й, вирiзавши всiх туркiв,
попереносили ?хнi меншi гармати на сво? човни, а пiсля того взяли
приступом i саму Варну.
Про цю подiю спiвають кобзарi i в нашi часи:
А в недiлю пораненьку
Зiбралися громадоньки
До козацько? порадоньки:
Стали раду радувати -
Вiдкiль Варну добувати:
Ой, чи з поля, ой, чи з моря,
А чи з рiчки-невелички?
Ой, в недiлю пораненьку
Бiжать, плинуть човенцями,
Поблискують весельцями,
Ударили з самопалiв
В семи - п'ятдесят запалiв;
Ударили iз гармати -
Стали мiсто добувати,
Стали турки утiкати,
Тую рiчку проклинати:
- Бодай рiчка висихала,
Що нас, туркiв, в себе взяла.
Була Варна здавна славна -
Славнiшi? козаки,
Що ту Варну дiстали
I в нiй туркiв забрали.
З цi?? пiснi можна собi уявити, що запорожцi атакували Варну i з моря,
i з берега, причому, мабуть, як за звичай запорожцi чинили: вони виманили
туркiв iз мiста за рiчку, вдарили на них з усi?ю силою i потопили в тiй
рiчцi, а вже пiсля того, як турецьке вiйсько зменшилося, пiшли на Варну з
моря i суходолу й узяли ?? штурмом.
У Варнi козакам дiсталися великi скарби й сила всякого добра, як
стверджу? iсторик, на 180000 злотих. Опрiч того, вони визволили тут кiлька
тисяч невольникiв, що складалися не тiльки з укра?нцiв, а ще й з угорцiв,
волохiв, полякiв та нiмцiв, та чимало ще захопили козаки у бранцi знатних
туркiв, щоб потiм узяти за них викуп або помiняти ?х на сво?х товаришiв,
що гибiли в турецькiй неволi.
Року 1608-го, коли значна частина Вiйська Запорозького i все городове
козацтво було iз Лжедмитрi?м Другим пiд Москвою, Сагайдачний вийшов потай
iз Сiчi, пiдступив до мiцного Перекопу i, виманивши хитрощами татарське
вiйсько у степ, розгромив його, а саме мiсто пошарпав i спалив. Наступного
року бiльшiсть козацтва, пiд рукою самого польського короля, ходила
воювати Московщину й була пiд Смоленськом: тi ж iз запорожцiв, що не
ходили туди, вийшли теж, мабуть, пiд проводом Сагайдачного в Чорне море й
поруйнували турецькi мiста на Дуна?: Iзма?л, Килiю та Бiлгород.
Подальшi три роки козаки дуже були захопленi походами в Московщину.
Польський уряд i польське панство заохочували ?х до походiв i не чинили
тепер жодних перешкод до переходу селян у козаки, а добра пожива й без
того вабила ?х. Через таке становище козаччина, починаючи з 1604 року,
почала хутко зростати. Року 1612-го запорожцi знову вирушили на Чорне
море; наступного ж року вони пiд проводом Сагайдачного ходили всiм
вiйськом на Московщину й, руйнуючи мiста, сягали Калуги.
Повернувшись iз Московщини, запорожцi вспiли того ж року вийти у Чорне
море й добре пошарпати береги Криму, зруйнувавши, мiж iншим, мiсто Ахтiяр,
що лежав там, де зараз Севастополь. Турки, почувши про цей напад, зiбрали
в Очаковi кiлька галер i багато сандалiв, щоб розгромити запорожцiв, якi
вертатимуть повз Очакiв до Днiпра; та тiльки вийшло навпаки - запорожцi
серед темно? ночi самi напали на туркiв i, розбивши ?хнiй флот, безпечно
пiднялися Днiпром на Сiч.
Воюючи з татарами й турками, Сагайдачний забув, що й Польща була
потайним ворогом Укра?ни, бо дедалi дужче й мщнiше пiдгортала укра?нське
селянство пiд польських панiв, обмежувала права укра?нських селян та мiщан
i якнайтяжче утискувала православну вiру, поширюючи унiю й католицтво. Пiд
тим гнiтом укра?нське нацiональне життя наприкiнцi XVI столiття зовсiм
занепало, а зi смертю старого князя Острозького року 1608-го згасли й
останнi вогнища укра?нсько? культури - Острозька школа й друкарня, а
стародавнiй рiд князiв Острозьких пiшов слiдом бiльшостi укра?нсько?
шляхти - покатоличився.
Сагайдачний добре почував потребу розпочати боротьбу з Польщею, та,
маючи за спиною бусурманський Крим, вiн вважав неможливим виступати проти
шляхти зi збро?ю, бо, на його думку, тим скористалися б татари, щоб украй
сплюндрувати Укра?ну. Вiн гадав, що з Польщею треба боротися лише
культурними засобами, i через те звернув свою увагу на пiднесення
укра?нсько? нацiонально? культури.
З початку 1614 року Сагайдачний прибув до Ки?ва i взявся до спiльно?
працi зi сво?ми земляками-галичанами: Плетенецьким, iгуменом
Ки?во-Печерського монастиря, та Борецьким - вченим зi Львова. Вони
придбали монастирським коштом друкарню Балабанiв i року 1615-го
видрукували в Ки?вi першу книжку, а далi заснували Ки?вське укра?нське
братство на зразок Львiвського. До того братства почали приписуватися всi
свiдомi укра?нцi, що мали на метi боротьбу з польщизною: приписався до
братства i Сагайдачний, а слiдом за ним - i все Запорозьке Вiйсько, так що
братство в Ки?вi, спираючись на козаччину, стало на мiцний грунт.
Пiд осiнь 1614 року Сагайдачного знову було викликано на Сiч, бо там
сталася тяжка пригода: сiчове товариство по веснi вийшло, було, без нього
на море, та там здiйнялася така хуртовина, що чайки козацькi були
розкиданi по всьому морю й деякi потонули, а деякi порозбивалися об
турецькi береги.
Треба було рятувати тих козакiв, якi ще були живi, й Сагайдачний,
прибувши на Сiч, спорядив до морського походу 40 чайок i, перепливши з
двома тисячами козакiв Чорне море впоперек, напав на турецьке мiсто
Трапезунт. Тут на козакiв нiхто не сподiвався, бо вже три столiття, як
турки на пiвденному березi Чорного моря не бачили жодних ворогiв.
Поруйнувавши та пошарпавши Трапезунт, запорожцi попливли понад берегом на
захiд сонця, руйнуючи до ряду всi мiста, i скрiзь до них прилучалися
захопленi турками в неволю товаришi й показували, яким способом легше
нападати на турецькi замки i знищувати ворожi залоги. Там запорожцi дiйшли
до найбагатшого на цьому березi турецького мiста Сiнопа, що завдяки сво?й
красi й розкошi був прозваний "мiстом кохання". Напавши на Сiноп,
запорожцi добули замок, вирiзали залогу, спалили турецькi кораблi, галери
й сандали, що були в затоцi, й, забравши на сво? чайки великi скарби й
багато визволених невольникiв, попливли до Днiпра.
Звiстка про сплюндрування Сiнопа мов громом ударила султана, i в запалi
гнiву вiн звелiв повiсити великого вiзира; ледве вже жiнки та доньки
вблагали султана, щоб змилувався, i той, трохи одiйшовши, обмежився тим,
що побив вiзира булавою. Аби виправдатися перед султаном, вiзир послав
кораблi й сандали з яничарами до Очакова, щоб перестрiти там запорожцiв.
Турецький флот справдi встиг туди ранiш за козакiв, та Сагайдачний
довiдався про те i, щоб якось вбрати туркiв у шори, подiлив сво? чайки
надво?: з однi?ю половиною вiн пристав до Кiнбурнсько? коси, що проти
Очакова, й почав перетягати чайки через Прогно?нськi озера до лиману;
другу ж половину послав пробиватися в лиман серед ночi повз турецькi
кораблi.
Тiльки на цей раз запорожцiв дуже пильнували i турки, й татари; на тих
козакiв, що перетягли чайки через Прогно?нськi озера, напали татари й
засипали ?х стрiлами. Козакам довелось одбиватися, та все-таки вони хоч i
втратили кiлька десяткiв товаришiв, а таки пробилися до лиману й попливли
в напрямi Днiпра. Тi ж запорожцi, що йшли водою, хоч i щасливо обминули
турецькi кораблi, та турки свiтом ?х помiтили й, наздогнавши, почали
громити з гармат. Все-таки й цi козаки пробилися до Днiпра, туркам
пощастило тiльки потрощити гарматними кулями одну чайку та взяти з не? у
бранцi двадцять запорожцiв. Тих знедолених воякiв турецький султан послав
до Сiнопа, i ?х було замучено на смерть задля втiхи сiнопських туркiв.
Пiсля нападу запорожцiв на Сiноп i Трапезунт султан пригрозив королю
Жигмонту, що сам пiде з вiйськом на Укра?ну й Запорожжя, щоб винищити
козацтво. Польський уряд збентежився цими погрозами й почав навiть збирати
вiйсько, та запорожцi на те не вважали й напровеснi року 1615-го знову
вийшли iз Сагайдачним у Чорне море вже на восьми десятках чайок.
Цим разом, маючи пiд рукою 4000 козакiв, Сагайдачний намислив, як
казали запорожцi, "обкурити мушкетним димом самий Царгород".
Несподiвано запорожцi пiдпливли до Босфору; дiставшись до самого
Царгорода, запалили його передмiстя Архiокой та Мiзовню разом з усiма
портовими будiвлями й почали грабувати заможних туркiв. Султан, що саме
тодi перебував на ловах, сво?ми очима бачив ту пожежу й чув пальбу
запорозьких мушкетiв. Страшенно розгнiваний, помчав вiн верхи у Царгород i
звелiв вислати на козакiв усi сво? кораблi й галери, наказавши потопити
козацькi чайки, а козакiв привести до нього бранцями. Султан Осман хотiв
власноруч мордувати запорожцiв, та тiльки це йому не вдалося, бо наляканi
козаками яничари не бажали сiдати на кораблi, а доки ?х позаганяли туди
киями, козаки, обтяженi здобиччю, пливли вже Чорним морем.
Через кiлька днiв навпроти Дунайського гирла турецькi галери
почали-таки наздоганяти козакiв, але те вийшло ?м же на лихо; побачивши ще
здалеку погоню, запорожцi весь день налягали на всi весла, чимдуж
поспiшали на пiвнiч; коли ж увечерi сутенiло, вони пiдпустили туркiв
ближче; а як стало зовсiм темно, вони повернули сво? чайки на ворогiв i,
оточивши турецькi галери з усiх бокiв, пiшли на них штурмом. На деякi
галери козаки закидали, залiзнi гаки з линвами й лiзли по них на судна,
iншi галери вимащували дьогтем i пiдпалювали; третiм прорубували дiрки у
боках i топили ?х. Врештi дуже мало турецьких галер урятувалося i втекло
до Царгорода; останнi або ж були потопленi, або попаленi запорожцями, а
кiлька вцiлiлих галер, що ?х захопили козаки, вони пригнали до Очакова i
вже там спалили перед очима в туркiв. Усiх яничарiв, що перебували на
галерах, запорожцi повикидали в море або повбивали; пашу ж, що керував
флотом, забрали пораненим у бранцi, та тiльки вiн скоро помер.
Наступно? весни року 1616-го турецький султан, сподiваючись нового
нападу козакiв, завчасно послав пiд Очакiв цiлий флот, щоб не пускати
запорожцiв на море. Сагайдачний справдi-таки налагодив новий похiд. I на
цей раз узяв козакiв багато, як нiколи, аж 700 на пiвтораста чайках. З
такою великою силою вiн смiливо напав на турецький флот, i хоч турецького
вiйська на галерах було далеко бiльше, нiж на чайках козакiв, вiн упень
погромив туркiв. Паша турецький Алi з кiлькома галерами втiк, а десятка
пiвтора суден та бiля сотнi сандалiв запорожцi захопили.
На цей раз Сагайдачний не звелiв нi топити, нi палити галер, а,
обсадивши ?х запорожцями та визволеними невольниками, прилучив до сво?х
чайок; випливши в море, напав на турецьке мiсто в Криму Кафу (тепер
Феодосiя). Навкруг того мiста стояли мiцнi замки й фортецi, збудованi ще
iталiйцями; турки ж, захопивши в них чорноморськi мiста, ще дужче змiцнили
Кафу i зрихтували ?? гарматами.
За часiв Сагайдачного Кафа була найголовнiшим невольницьким ринком на
всi землi, що оточували Чорне й Середземне моря. До цього мiста приганяли
татари з Укра?ни, Польщi, Литви й Московщини велику силу людей, часом по
кiлька сот тисяч, продавали ?х тут у неволю купцям, що при?здили сюди
морем iз Царгорода та iнших мiст.
От тих-то нещасних невольникiв i прибув визволяти Сагайдачний. Добутi
бiля Очакова турецькi галери з гарматами тепер стали у великiй пригодi й
за допомогою ?х запорожцi за кiлька днiв добули Кафу, побили й вигубили 14
000 бусурманiв, визволили й забрали на галери й чайки силу невольникiв з
усiх земель i, набравши ще, як звичайно, всiляких скарбiв та добра,
щасливо вернулися на Сiч.
Велика радiсть була по всiй Укра?нi й по сусiднiх землях, коли
припливли до рiдних осель визволенi з Кафи батьки, сини й дочки, що були
вже оплаканi; а слава Сагайдачного розiйшлася по всьому свiту.
Рухливий козацький гетьман i пiсля цього не всидiв довго на Сiчi, а як
тiльки минулися яснi та гарячi ночi, знову опинився iз запорожцями на
Чорному морi. I почав удруге руйнувати малоазiатський турецький берег.
Налетiло, було, тодi на козакiв шiсть великих турецьких галер i чимало
менших, та Сагайдачний ?х розбив, а три великi галери потопив. Довiдавшись
ще од турецьких бранцiв, що султан послав увесь свiй флот до Очакова, щоб
там перестрiти запорожцiв, Сагайдачний повернув iз Трапе-зунта на
необоронений Царгород ?, наробивши там шкоди та нагнавши на туркiв страху,
повiв козакiв додому не повз Очакiв, а морем на Тамань, а звiдти перейшов
Азовське море й, пiднявшись у степ чи рiчкою Бердою, чи Молочною, перетяг
чайки на Кiнськi Води й ви?хав до Великого Лугу.
Тут козакам трапилась несподiванка. Турецький паша Iбрагiм, що його
послав султан пiд Очакiв стерегти козакiв, очiкуючи собi од султана кари
за те, що не вловив ?х, пiднявся на сандалах та човнах угору Днiпром аж до
Сiчi Запорозько?, себто до острова Базавлуцького. На Сiчi тодi козакiв
було всього сот три, бо всi, хто не був у походi iз Сагайдачним, зважаючи
на пiзню осiнь, уже повиходили зимувати на Укра?ну; придатних гармат на
Сiчi теж не було, ?х побрали на чайки; так що, не маючи чим оборонитися,
запорожцi покинули Сiч i засiли в плавнях. Паша Iбрагiм без перешкоди
зайшов у табiр, спалив куренi й церкву, але, вiдшукавши двi залишенi
запорожцями непридатнi гармати, взяв ?х iз собою, щоб похвалитися перед
султаном.
Зруйнувавши Сiч, Iбрагiм, побоюючись здибатись iз Сагайдачним на Днiпрi
й надумавши повернутись до Очакова через Крим, поплив у Кiнськi Води, та
бiля Великого Лугу якраз i натрапив на запорожцiв, що верталися iз
Сагайдачним на Сiч. Зчинилася кривава битва, яка скiнчилася тим, що козаки
оточили туркiв з усiх бокiв i винищили всiх до одного.
Наблизившись до Сiчi й побачивши, що вона зруйнована, Сагайдачний не
захотiв наново будуватися на Базавлуцькому островi, бо вiн був невеликий i
щодалi дужче змивався Чортомликом. Сiчi там було так тiсно, що пiд час
великих негод Запорозьке товариство мусило пере?здити на берег.
Сагайдачного й манило на бiльший простiр та привiлля... I от, за згодою
товариства, вiн пiднявся чайками угору до острова Хортиця й став кошем на
ру?нах городкiв славного гетьмана Байди-Вишневецького. Там, на старому
Днiпрi, що розмежову? Хортицю й захiдний берег, бiля Мало? Хортицi, була
добра затока, в якiй стояли й зимували запорозькi вiйськовi чайки. На
схiдному березi Днiпра проти голови Хортицi рiс гарний дубовий гай, у
якому, певне, стояла хата Сагайдачного, бо та мiсцевiсть i досi зветься
"Сагайдачне". Величезнi скелi урочища "Сагайдачного" теж донедавна
зберiгали згадку про видатного козацького гетьмана, бо один iз великих
каменiв, що лежав на Середнiй скелi й був схожий на турецьку софу, люди
називали... "Лiжком Сагайдачного".
Пробула Запорозька Сiч на Хортицi недовго, всього сiм або вiсiм рокiв,
бо коли пiсля смертi Сагайдачного почалися вiйни з Польщею i кiлькiсть
Вiйська Запорозького зменшилась, воно перейшло iз Сiччю на стародавн? сво?
мiсце - на краще захований лиманами та плавнями острiв Буцький або
Томакiвку.
Славнi походи Сагайдачного на туркiв i татар високо пiднесли славу
козацтва. Чутка про запорожцiв, що в'?далися в самiсiньке серце
бусурманського свiту - Стамбул, тодi коли iншi народи ?вропи з ?хн?ми
вiйськами i флотами не насмiлювалися вже про те й гадати, полинула з краю
в край, i спiлки iз козаками почали шукати не тiльки близькi його сусiди -
Москва й Молдова, а й далекi - iталiйцi, нiмцi й шведи. Та тiльки й
польський уряд дивився на ту запорозьку славу лихим оком, бо, з одного
боку, походи Сагайдачного на Чорне море дратували турецького султана, й
вiн, маючи Польщу за зверхника козакiв, погрожував королю Жигмонту вiйною;
з другого ж, польськi пани й магнати, власники укра?нських земель,
вимагали од короля, щоб той вгамував козаччину, бо ?хнi селяни-крiпаки пiд
впливом козакiв не хотiли ?м коритися й або бунтувалися, або втiкали на
Запорожжя. Король Жигмонт, захоплений розповсюдженням католицтва, i сам
ненавидiв козакiв як оборонцiв православно? вiри й пiд впливом панських
домагань вислав на Укра?ну комiсарiв разом iз польським вiйськом, щоб
вгамувати укра?нську люднiсть. Вони вимагали вiд козацько? старшини й
Сагайдачного вирядити з вiйськом усiх новоприбулих людей i зменшити
кiлькiсть козакiв до однi?? тисячi й заборонити ?м зачiпати туркiв.
Щоб не доводити до вiйни з Польщею, Сагайдачний дав обiцянку комiсарам,
що пiдпише згоду на ?хнi вимоги, та тiльки не на всi, й по?де просити
короля про змiну деяких пунктiв i, таким чином, одтягав справу,
сподiваючись, що тим часом виникне якась вiйна й козаки знову будуть
потрiбнi Польщi; поки вiйна минеться, то забудуться й тi комiсарськi
вимоги.
На цей раз воно справдi так i сталося. Року 1617-го королевич польський
Владислав, домагаючись московсько? корони, пiшов на Москву з невеликим
вiйськом й опинився в скрутному становищi. Його треба було врятувати, а
польський сейм не хотiв давати на вiйну грошей.
Через те король змушений був звернутися до Сагайдачного, щоб не тiльки
не зменшував козацтво, а, навпаки, збiльшив його та повiв би на пiдмогу
королевичу.
Маючи надiю, що за послугу козакiв польський уряд залишить запорожцям
усi ?хнi права, Сагайдачний охоче почав скликати козакiв, зiбравши ?х до
20 000, i лiтом року 1618-го рушив пiд Москву, руйнуючи всi мiста, якi
траплялися йому на дорозi. Прибувши пiд Москву i з'?днавшись iз польським
вiйськом, Сагайдачний сприяв тому, що московський уряд згодився на деякi
домагання полякiв i змирився з королем.
Повернувшись iз походу, Сагайдачний вирядив запорожцiв на Сiч,
городових козакiв розпустив по домiвках, сам же по?хав у Ки?в клопотатися
за просвiтнi та релiгiйнi справи. Це було його помилкою, бо коронний
гетьман Жолкевський та королiвськi комiсари скористалися з того, що вiн
опинився без вiйська, й примусили його пiдписати угоду про те, щоб козакiв
лишалося всього 3000, а останнi вернулися б у пiдданство до панiв.
Коли пiсля того Сагайдачний по?хав на Запорожжя, козацтво зустрiло його
дуже неприхильне, i, хоч як шанувало його за славнi походи, але не
подарувало того, що пiдписав угоду з поляками без волi вiйськово? ради.
Пiсля дорiкань Вiйсько Запорозьке скинуло Сагайдачного з гетьманства, а
обрало замiсть нього Бородавку.
Сагайдачний не образився з того, бо такi змiни були, й, передавши
булаву, по?хав у Ки?в служити Укра?нi тим чином, який мав за найкращий.
На той час закiнчили будiвлю Братського монастиря на Подолi, та стала
працювати при тому монастирi школа; Сагайдачний разом iз Плетенецьким та
Борецьким узявся до подальшо? боротьби проти латинства та спольщення
укра?нського народу. На першу чергу вiн поставив вiдновлення на Укра?нi
православних владик. По смертi Балабана (1607) у Львовi, Копистинського
(1610) у Перемишлi король Жигмонт вiддавав владицтва тiльки унiатам, i до
року 1619-го на всю Укра?ну лишався тiльки один православний владика
Тисаровський, та й той здобув сан тiльки через те, що обiцяв королевi
прийняти унiю, хоча й не зробив того.
Почувши, що через Укра?ну ма? вертатися з Москви в Туреччину патрiарх
Теофан, Сагайдачний закликав його до Ки?ва на престольне свято Печорського
монастиря; разом з iншими православними дiячами почав просити його, щоб
висвятив для Укра?ни митрополита i владик. Патрiарх не наважувався того
зробити, боячись помсти короля й католикiв, та Сагайдачний, що держав пiд
сво?ю рукою всiх городових козакiв, узяв на себе вiдповiдальнiсть за
безпеку для патрiарха, й тодi Теофан висвятив за осiнь та зиму 1620 року
митрополита в Ки?в та п'ятьох владик на укра?нськi та бiлоруськi кафедри.
Дотримуючи свого слова, Сагайдачний з цiлим полком козакiв провiв
патрiарха аж за рiчку Днiстер.
Король Жигмонт, почувши про висвячення владик, звелiв усiх ?х захопити
та кинути до в'язниць; проте Сагайдачний iз козаками не допустили того
злодiйства й переховували владик у рiзнцх монастирях. Доки Сагайдачний
працював над розвитком укра?нсько? нацiонально? свiдомостi, на Запорожжi
гетьман Бородавка водив Запорозьке Вiйсько новим походом на Чорне море.
Пiдпливши знову пiд Царгород, запорожцi почали шарпати його околицi. Турки
не чинили козакам жодних перешкод, бо походи Сагайдачного нагнали такого
страху на турецьке вiйсько, що яничарiв навiть киями не змогли загнати на
кораблi, й турецький флот так i не вийшов у море. Погулявши по околицях
Царгорода досхочу, запорожцi пiсля того пограбували береги мало не по
всьому Чорному морю.
Турецький султан, украй роздратований останнiм походом запорожцiв та
нападами полякiв на пiдлеглих султановi угорцiв, послав на Польщу сво?
вiйсько й неподалiк Днiстра так розгромив полякiв, що сам коронний гетьман
Жолкевський наклав там головою, а напольний гетьман дiстався туркам у
бранцi.
Пiсля того погрому Польща опинилася в дуже скрутному становищi, бо
пiдготовленого вiйська майже не мала, на упорядкування нового не було часу
й грошей. Доводилося королевi проти бажання знову звертатися до козакiв.
Сагайдачний скористався з цього й року 1621-го вирядив на польський сейм
свого посла клопотатись, щоб за участь козакiв у вiйнi було затверджено
православних владик та надано козацтву полегкостi. Тiльки всi вимоги й
докори укра?нського посла пiшли на вiтер: король та сенатори нiде не
хотiли поступатися.
Тодi Сагайдачний задумав повести полiтику Самiйла Кiшки й разом iз
владикою Курцевичем по?хав на Сiч умовляти запорожцiв, щоб не йшли на
помiч польському вiйськовi, доки король не задовольнить козацьких вимог.
Пiд впливом промов Сагайдачного та владики запорожцi зчинили гвалт, що
боронитимуть православну вiру до загину свого, а проте, коли королiвський
посол сипнув грошима та понадавав усiляких обiцянок, запорожцi не
втерпiли... Вiйна з бусурманами здавалася ?м святим дiлом, полiтика ж для
бiльшостi з них не була зрозумiла. Скiнчилося тим, що Вiйсько Запорозьке
доручило Сагайдачному разом iз Курцевичем ?хати до короля випрошувати
козацькi права, саме ж пiд проводом Бородавки виступило походом до Днiстра
на помiч Польщi.
Доки Сагайдачний прибув до Варшави, король уже довiдався, що козаки
виступили iз Сiчi, й не схотiв поступатися; у розмовi iз Сагайдачним
обмежився тiльки ласкавими словами, так що той нi з чим повернувся до
вiйська.
Тим часом у козакiв настрiй перемiнився; Бородавцi запорожцi дорiкали
за те, що невдало керував вiйськом i втратив уже в зачiпках iз турками
чимало товариства; коли ж Сагайдачний прибув на Сiч, запорожцi одразу ж
скинули Бородавку з уряду, а обрали гетьманом Сагайдачного.
Прийнявши булаву, Сагайдачний мав владу одвести козакiв од Днiстра й
лишити полякiв без пiдмоги, аж доки король задовольнить його домагання, та
тiльки знаючи, що на 35 000 польського вiйська наступа? сам султан Осман
iз величезною силою в 300 000 туркiв, вiн зрозумiв, що таким вчинком
вiддав би польське вiйсько на вiрну смерть, а саму Польщу разом з Укра?ною
- на ру?ну й загибель; маючи ж короля за свого державця, Сагайдачний
вважав такий вчинок зрадою, i його лицарська вдача не дозволила йому так
вчинити. Укра?нський лицар обмежився тiльки тим, що ще раз листом просив
короля, щоб за козацьку послугу задовольнив бажання козакiв; сам же
якнайскорше почав гуртувати навколо себе не тiльки козакiв, а й тих, хто,
не бувши козаком, хотiв козакувати. Це добре йому вдалося, бо його iм'я i
слава були вiдомi всiй Укра?нi, й на цей заклик зiйшлося бiльш як 40 000
озбро?ного люду. З тi?ю силою вiн i рушив за Днiстер визволяти коронного
гетьмана Ходкевича, що стояв, оточений турками, пiд Хотином.
Нападаючи на туркiв несподiвано то з одного, то з другого боку,
Сагайдачний зумiв здiйняти в турецькому вiйську переполох i пробився пiд
Хотин на велику радiсть полякiв, що вже очiкували свою загибель.
Поляки тим дужче радiли з приходу козакiв, що знали ?хню звичку до
вiйни з турками й татарами та ?хнiй войовничий хист. Турки ж вважали
козакiв за бiльшу силу од польсько? i всю увагу звернули на те, щоб
перемогти спочатку козакiв, а потiм уже взятися за полякiв. Вони рiшуче
атакували козацький табiр, та Сагайдачний не тiльки вiдбив ?х, а ще й сам
почав атакувати, розгромивши ?хнi чати, залоги й окремi загони, ба навiть
вдерся в турецький табiр.
Така вiдвага даремно не минулася й самому Сагайдачному, який особисто
водив козакiв у бiй: його було поранено кулею в руку. Проте й це нещастя
не зменшило завзяття гетьмана, i вiн, ховаючись зi сво?ю раною од
товариства, щоб не завдавати козакам жалю, бився поряд iз ними до кiнця.
Хоча вiйна тривала довго, так що польськi шляхтичi занудьгували за
домiвками i без сорому потай тiкали з табору, ховаючись у возах, що йшли
за припасом, та Сагайдачний зумiв втримати козакiв у слухняностi, й вони
рiшуче билися, аж доки султан, побачивши, що нiчого не вдi?, змирився з
Польщею.
Одходячи з-пiд Хотина, поляки прославляли козакiв та Сагайдачного,
називаючи ?х збавителями Польщi. Сподiваючись, що так тепер дивиться на
козацтво й король, Сагайдачний, повертаючись на Укра?ну, послав до нього
гiнцiв iз проханням, щоб за послугу було збiльшено плату козакам iз 40000
злотих до 100000, щоб ?м вiльно було пробувати по всiй Укра?нi в сво?х
оселях по ма?тностях королiвських, духовних та панських, користуючись
вольностями сво?ми, та щоб заспоко?но було православну вiру. Але козаки
вже були не потрiбнi королевi, сила ж ?хня лякала польське панство, й
через те король передав тiльки через посланцiв Сагайдачному трохи грошей
на лiкаря, щоб го?ти його рану; волю ж свою з приводу козацьких домагань
обiцяв передати через комiсарiв. Пiсля того, як Сагайдачний розпустив
козакiв i повернувся в Ки?в, до нього прибули комiсари й повiдомили, що з
волi короля вiйсько козацьке ма? бути зменшене до двох, а найбiльше до
трьох тисяч; решта ж козакiв ма? вернутися до сво?х панiв у пiдданство; що
ж до вiри, то, мовляв, козакам, як i досi, не було нiяко? кривди, то так i
надалi не буде...
Така лиха звiстка од короля тяжко вразила недужого, з раною, гетьмана.
Всi його надi? на пiднесення укра?нського нацiонального життя шляхом миру
та згоди з польським урядом, разом iз мрiями про те, що Польща колись
гляне на Укра?ну, як на свою сестру, в прах розвiялися. Вiн зрозумiв, що
кров козакiв i його власна кров, пролита за Польщу, тiльки змiцнила ворога
козацтва. Розкраяним сво?м серцем вiн почав передчувати свою смерть од
рани, добуто? на вiйнi не за рiдний край, а за щастя недругiв свого
народу, i в останнiй день життя душу гетьмана охопила туга за покривджену
Укра?ну.
Незадовго до смертi Сагайдачний склав духiвницю, одписавши сво? ма?тки
на укра?нськi братства: Ки?вське та Львiвське, а 10 квiтня року 1622-го
помер на горе козацтву i всiм, хто разом iз ним працював...
МОРСЬКI ПОХОДИ 1621-1624 РОКIВ
Сагайдачний високо пiднiс козаччину, але залишив ?? в скрутному
становищi.
Король через сво?х комiсарiв вимагав зменшити кiлькiсть Вiйська
Запорозького; козаки ж на те не зважали i, навпаки, нахвалялися, що ?х
буде ще бiльше, нiж за часiв Сагайдачного, i, коли король не задовольнить
козацьких бажань, то це обернеться лихом для Польщi. Але замiсть того, щоб
готуватися до рiшучо? битви з королем, запорожцi, одразу ж пiсля
хотинсько? вiйни, знову розпочали сво? походи на Чорне море.
Ще пiд час змагань Сагайдачного за Хотин гетьман виряджав частину
запорожцiв пiд проводом молодого отамана Богдана Хмельницького на Чорне
море. Хмельницький, було, розбив великий турецький флот i, потопивши 12
ворожих галер, загнав решту в Стамбул, а сам iз товаришами пошарпав
передмiстя Царгорода. Майже такий похiд одбувся й у 1622 роцi; року ж
1623-го у запорожцiв несподiвано знайшовся спiльник у битвi проти туркiв -
кримський хан Махмут-Гiрей iз братом сво?м Шагiн-Гiре?м. Тi брати-хани
повстали проти туркiв i покликали запорожцiв собi на пiдмогу. Козаки охоче
згодилися з бусурманами бити бусурманiв i, вiдрядивши до Криму чималий
полк, щоб витiснити туркiв iз кримських мiст, дочекалися, поки турецький
флот прибув iз вiйськом у Кафу на приборкання татар, i вийшли на сотнi
чайок на море, захопили Босфор, спалили там маяк, погарбали береги та,
налякавши туркiв, попливли на пiвнiч пiд Кафу. Вони дiсталися цього мiста
саме тодi, коли Вiйсько Запорозьке, яке рухалося суходолом, брало Кафу з
берега. Турецькому пашi, що керував у Криму турками, довелося так скрутно,
що вiн змирився i затвердив ханом Мохамета-Гiрея.
Впоравшись iз Кафою, запорожцi знову опинилися пiд Царгородом i три днi
без перешкоди грабували Босфорське побережжя.
Року 1624-го, коли козаки вийшли в море пiд проводом Грицька Чорного, в
лиманi ?х пiдстерегли 26 турецьких галер та бiля трьох сот сандалiв з
яничарами. Запорожцi, довiдавшись про те, самi зробили засiдку на ворогiв
i напали на туркiв несподiвано. На лиманi виник великий бiй. Козаки
позаганяли великi турецькi галери на мiлководдя i там попалили ?х. З
рештою билися аж три днi - чимало втратили чайок i товариства, а все-таки
перемогли, випливли в море i давай громити турецький берег, починаючи вiд
Дунаю. Пустили з вогнем Буюк-дере, Зенiке, Здегну i знову наблизилися до
Стамбула. З великого переляку султан звелiв протягти впоперек Босфору той
ланцюг, що ним ще греки замикали протоку вiд нападiв слов'ян.
З iсторi? невiдомо, чи вдалося туркам загородити вiд запорожцiв Босфор,
чи нi, а тiльки знати, що й на цей раз козаки повернулися на Сiч iз
великою здобиччю.
ГЕТЬМАН ЖМАЙЛО
Того ж 1624 року, саме на Святвечiр, вiд кримського хана Махмут-Гiрея
прибули на Сiч посланцi й склали з гетьманом Жмайлом умову про те, щоб
повсякчас, як трапиться татарам пригода, запорожцi негайно давали б ?м
помiч, а як будуть непереливки в козакiв, то ?х виручатимуть татари.
Хоч, складаючи таку умову, гетьман Жмайло й мав на думцi за можливого
ворога запорожцiв Польщу, а проте нi вiн, нi ще менше Запорозьке Вiйсько
не сподiвалися, що татарська допомога буде ?м так швидко потрiбна. Як i
ведеться, козаки напровеснi року 1625-го всiм кошем, кiлькiстю в 10 000
душ, вийшли в море. Вони вдало пiдпливли до Сiнопа i зруйнували його, те ж
саме вчинили i з Трапезундом i, обтяженi здобиччю, повернули, було, вже
сво? чайки додому, аж тут ?х перестрiв турецький паша Решiд iз 43 великими
кораблями й галерами, на яких було бiльше як 400 гармат.
Запорожцi пiд проводом, мабуть, Бурляя смiливо атакували турецький
флот, а найдужче ту галеру, на якiй перебував Решiд i яка називалася
Баштардою (тобто мала башти), та тiльки турки, вiдчуваючи свою силу,
рiшуче оборонялися, рубаючи руки тим козакам, якi видиралися на галери.
Проте, незважаючи на перевагу яничарiв i гарматну пальбу, запорожцi, доки
було тихо на морi, стали брати гору над турками. Гребцi-невольники,
зачувши вигуки сво?х братiв-козакiв, поривалися на помiч, але залiзнi
ланцюги мiцно тримали ?х бiля весел, а турецькi наглядачi за непослух
забивали гребцiв на смерть. I все-таки невольники допомагали козакам тим,
що вiдмовлялися гребти або спрямовували галеру в iнший бiк, так що турки
не мали змоги битися разом.
До пiвдня у кривавому герцi запорожцi потопили десять галер, i на
Баштарду заскочило бiльше сотнi козакiв, якi завалили чердаки, та, на лихо
запорожцям, пiсля пiвдня на морi повiяв вiтер - галери стали плавати пiд
вiтрилами й допомагати одна однiй, а козацькi чайки хвилi почали
перекидати й, б'ючи ?х об борти, не давали держатися гаками за галери.
Товариство не мало змоги пiдтримати тих козакiв, якi вже вступили в бiй, i
турки, подужавши запорожцiв на галерах, захопили ?х у полон i тут же
поприковували до гребок. Тiкаючи до Стамбула пiд вiтром, яничари повезли
iз собою i 270 бранцiв. Надвечiр море трохи затихло, й запорожцi кинулися
слiдом за турецькими галерами, щоб визволити сво?х товаришiв, та вже ?х
не наздогнали й мусили без них вертатися до Днiпра.
Тим часом ще року 1623-го король Жигмонт, побачивши, що козаки не
згоднi коритися його волi, вирiшив змусити ?х до того силою. Коронний
гетьман Конецпольський цiлу зиму лагодився до походу на Укра?ну й тiльки й
очiкував часу, коли козаки вийдуть у море, щоб напасти на Запорожжя. По
веснi року 1624-го, дiставши звiстку, що Вiйсько Запорозьке вже попливло
iз Сiчi, вiн зараз же вступив в Укра?ну, маючи пiд рукою 30 000 жовнiрiв.
До Канева вiн нiде не здибав козакiв, а в мiстi хоча ?х було 3000, то вони
не наважилися без наказу гетьмана чинити збройний опiр полякам i стали
вiдходити на Черкаси.
Гетьман Жмайло, довiдавшись, що Конецпольський iз вiйськом перебува? на
Укра?нi, розiслав по всiх запорозьких вольностях скликати те товариство,
що там полювало й рибалило, а сам кинувся до кримського хана за пiдмогою.
Тiльки йому не вдалися тi заходи: Конецпольський устиг пiдкупити хана
золотом, i той, не дотримавши умови iз запорожцями, нiчим не допомiг
Жмайловi.
Лише наприкiнцi лiта повернулися козаки з моря на Сiч, та й то ще не
всi, бо половина, не задоволена походом на Сiноп та Трапезунд i, не
вiдаючи, яке лихо насунулося на Укра?ну, попливла ще грабувати турецькi
мiста на Дуна?. Тiльки восени, коли Конецпольський опанував уже всi?ю
Укра?ною, прибрав до сво?х рук городових козакiв i, зрештою, придушив усю
неспокiйну люднiсть, Жмайло спромiгся згуртувати навколо себе 20 000
козакiв i вирушив iз Сiчi з артилерi?ю назустрiч полякам.
Конецпольський та Жмайло зiйшлися бiля рiчки Цибульника, що нижче
Крилева, i коронний гетьман, знаючи про вiдсутнiсть багатьох запорожцiв,
смiливо пiдступив до козацького табору й через посланцiв передав
запорозькому гетьмановi тi ж вимоги, що ?х ставили перед Сагайдачним рокiв
1619-го й 1622-го, а саме: козацьке вiйсько мало нараховувати 3000, решта
ж повинна пiдлягати панам; сiчовикам належало видати призвiдцiв морських
походiв i в присутностi комiсарiв попалити всi вiйськовi чайки.
Пiсля бурхливо? ради запорожцi вiдповiли, що не згоднi з такими
умовами, й тодi Конецпольський одразу звелiв взяти приступом
козацький табiр. Як тiльки почалися першi сутички з ворогом, Жмайло
зрозумiв, що мiсце, де вiн випадково розташувався, зовсiм не пiдходить для
оборони, i, щоб урятувати сво? вiйсько, залишив на Цибульнику тiльки
залогу, а сам з артилерi?ю серед ночi пiшов назад до Курукового озера (де
нинi Крюкiв на Днiпрi), щоб там зупинитися в давньому городищi "Ведмежi
лози".
Запорозька залога, не шкодуючи життя, стримувала полякiв, щоб дати
товариству час упорядкувати новий табiр, але ?й важко було змагатися з
великим вiйськом, i вона крок за кроком мусила вiдступати назад. 31 жовтня
року 1625-го Конецпольський наблизився до козацького табору й одразу ж
заатакував його. Той штурм дорого коштував полякам, бо запорожцi зустрiли
?х влучним вогнем, а далi вдарили iз засiдок i так побили переднi полки,
що тi кинулися тiкати. Зрозумiвши, що поляки потрапили в скрутне
становище, Конецпольський сам прийшов iз новими силами на пiдмогу, дав лад
переднiм вiйськам, порозставляв навколо козацького табору гармати й почав
його обстрiлювати, а вже пiсля того кинувся на штурм. Але козаки вiдбили й
цю атаку.
Ця невдача переконала Конецпольського, що йому доведеться брати
запорожцiв затяжною облогою, а тим часом од короля надiйшов наказ - хутчiй
кiнчати з козаками, бо мала бути вiйна зi шведами. Тому коронний гетьман
сам послав гiнцiв до запорожцiв iз тим, щоб там готували умови про
примирення. I пiсля тривалих нарад, суперечок та докорiв з обох бокiв мiж
козаками й поляками була складена угода про те, щоб козаки зовсiм не
ходили на море, жили тiльки на королiвських, а не на панських землях i
мали б ре?стр, куди б записалося лише 6000 козакiв.
МИХАЙЛО ДОРОШЕНКО
Не задоволенi Жмайлом та угодою з поляками, запорожцi обрали гетьманом
Михайла Дорошенка, дiда славнозвiсного Петра Дорошенка, i той заспоко?в i
розважив козацтво, сказавши, що пiд час вiйни iз шведами король однаково
запрошуватиме на службу всiх козакiв, а через те, мовляв, вимога про
ре?стр не ма? нiяко? ваги.
Вiйною полякiв iз козаками одразу ж скористалися татари; i кримський
хан Махмут-Гiрей, той самий, що мав подати допомогу запорожцям у битвi з
Конецпольським, на початку року 1626-го з ордою наскочив на Подiлля й
сягнув, забираючи людей у неволю, аж до Галичини; пiд осiнь прийшов на
Укра?ну й Нуреддин-султан i, наблизившись iз величезним вiйськом до Бiло?
Церкви, став там табором, розiславши в усi боки сво? загони.
Обороняти Укра?ну не було кому, бо поляки й городовi козаки саме
вирушили на пiвнiч битися iз шведами, запорожцi ж нiчого не знали про
татарськi наскоки, бо вороги рухалися не через Запорожжя, а з Буджака.
Коли звiстка про напад татар надiйшла на Сiч, Дорошенко вмить виступив iз
вiйськом та, перетявши всi шляхи на пiвдень, повернув на зруйновану й
спалену Укра?ну i там, наскочивши на головний татарський табiр, ущент
розгромив орду й, загнавши решту в рiчку Рось, потопив ?? у водi. В цьому
славному бойовищi гетьман бився, як простий козак, i сво?м власним списом
простромив вiсiм татар.
Визволивши пiд Бiлою Церквою кiлька десяткiв тисяч люду, який татари
зiбрали вже з усiх околиць, щоб гнати до Криму, Дорошенко наказав козакам
винищувати дрiбнi ворожi загони й невдовзi забезпечив спокiй усiй Укра?нi.
Упоравшись iз нападниками, Дорошенко послав королевi чимало значних
бранцiв, десять татарських корогов та бунчук i просив вернути козакам ?хнi
стародавнi права. Ухиляючись од певно? вiдповiдi, король звелiв гетьмановi
скликати всiх ре?стровцiв, якi ще не вирушили походом на пiвнiч, та
зiбрати 2000 козакiв поверх записаних у ре?стрi й негайно вести те вiйсько
на битву iз шведами. Тiльки Дорошенко, пам'ятаючи королiвську вiддяку
Сагайдачному, не скорився тому наказовi й надiслав таку вiдповiдь, що вiн,
мовляв, не може лишити Укра?ну не захищену вiд нападiв орди та й не пiд
силу йому змусити козакiв служити польськiй коронi, коли над ними чинять
усiлякi утиски й забороняють ?м ходити на Чорне море, без чого вони дуже
збiднiли.
I справдi Вiйсько Запорозьке мало сво? клопоти й турботи. Турецький
султан, скориставшись ослабленням козаччини в 1625 та 1626 роках через
вiйну з поляками, звелiв одбудувати заново й розширити мiсто Аслам-Кермень
на островi Тавань та заступив запорожцям шлях до моря. Сiчовики цього не
стерпiли й на сво?й радi ухвалили iти походом на Аслам-Кермень. Року
1628-го Дорошенко вирушив iз запорожцями до того мiста й Днiпром, i
степом, оточив його з усiх бокiв i, добувши штурмом, вирiзав там до ноги
всiх туркiв. Потiм, зруйнувавши ту фортецю та забравши чимало збро? й
кiлька десяткiв гармат, гетьман повернувся з пiшим i комонним вiйськом на
Сiч, а запорожцi, що були на чайках, прямо з Таванi випливли в море й
пограбували турецькi береги бiля Бургаса.
У той час у Криму мiж татарами зчинився заколот: хан кримсько? орди
Шагiн-Гiрей, брат Махмута, який зрадив Жмайла, воював iз мурзою Буджацько?
орди Кантемiром i був на Буджаку розбитий; коли ж вiн iз рештою вiйська
повернувся в Крим, то султан турецький скинув його iз ханства, й Кантемiр
зi сво?ю ордою вдерся в кримськi володiння. Тодi Шагiн-Гiрей звернувся до
запорожцiв за пiдмогою, обiцяючи за пiдтримку коштовнi дарунки всьому
товариству.
Козаки охоче згодилися разом iз татарами бити татар i того ж 1628 року
вирушили на чолi з Дорошенком у Крим. Кантемiр уже встиг на той час
загнати Шагiн-Гiрея до Бахчисарая i там тримав його в облозi. Дорошенко,
здобувши Перекоп, поквапився визволити хана. Але назустрiч козакам
Кантемiр вислав велике вiйсько, i десь бiля рiчки Салгиру спалахнула
битва. Нелегко довелося запорожцям: сам гетьман, що знову бився, як
простий козак, загинув у бою; проте сiчовики розгромили татар так, що вони
з пораненим Кантемiром мусили тiкати на Карасубазар у Кримськi гори.
Козаки стали ?х переслiдувати й кiлька разiв ще билися з ними, i хоча пiд
час тих сутичок запорожцi втратили тисячу чоловiк свого товариства, але ж
Кантемiра вiдтиснули аж за Кафу, а Шагiн-Гiрея визволили з облоги.
Затримавшись у Криму, доки хан набрав собi вiйсько, козаки повернулися
на Сiч, прихопивши iз собою чимало татарського добра й десяток польських
гармат, якi ранiше пiд Цецорою вiдбив у полякiв Кантемiр, а тепер вони вiд
нього дiсталися запорожцям.
ТАРАС ТРЯСИЛО
Пiсля повернення козакiв iз Криму на великих радах, що року 1629-го
вiдбулися на Сiчi з приводу обрання нового гетьмана, товариство
розкололося на двi помiтнi течi?. Тi з козакiв, що мали на Укра?нi
власнiсть i сiм'? (городовi козаки), схилялися до того, щоб скоритися
заборонi ходити на море, аби жити спокiйно, у згодi з поляками; iншi ж,
здебiльшого, запорожцi, лицарi боротьби з бусурманами до загину, не хотiли
й чути про це. I от пiсля довгих суперечок i навiть колотнеч козацтво
розмежувалося. Помiркована частина обрала гетьманом Грицька Чорного i з
ним вийшла iз Сiчi на Укра?ну; певне ж, запорозьке товариство настановило
сво?м гетьманом Tapaca-Трясила й лишилося на Сiчi.
Якраз тодi iз шведсько? вiйни повернувся затятий ворог козакiв
Конецпольський. Вiн розташувався iз жовнi рами по всiй Укра?нi й одразу ж
почав проводити в життя Курукiвськi умови та записувати козакiв у ре?стр.
Грицька Чорного ним було затверджено на гетьманствi (призначив старшим над
козаками), i той уже допомагав йому повертати панам тих козакiв, якi не
ввiйшли до ре?стру; на Сiч же вiн послав сказати, що Конецпольський
вимага?, аби запорожцi спалили чайки й вийшли б "на волость" (себто на
Укра?ну); коли ж сiчовики не виконали його слова, Чорний виписав iз
козацького ре?стру всiх запорожцiв.
Такi вчинки ре?стрового гетьмана рада Сiчi проголосила зрадою, й
Вiйсько Запорозьке ухвалило йти зi збро?ю на Укра?ну, щоб добувати собi, а
водночас i всьому людовi укра?нському, стародавнiх прав.
На початку року 1630-го запорожцi пiд проводом Тараса Трясила вирушили
невеликими силами з Сiчi й, захопивши несподiвано Грицька Чорного, скарали
його на смерть. З цього почалося мiж городовими козаками замiшання:
налякана розправою над Чорним, козацька городова старшина кинулась тiкати
в Корсунь, де стояло польське вiйсько; простi ж, ре?стровi, козаки або
вагалися, на чий бiк стати - до полякiв чи до запорожцiв, або ж,
одцуравшись сво?? старшини, вiдразу переходили до сiчового товариства.
Щоб збiльшити сво? вiйсько, Тарас Трясило видав унiверсал, закликаючи
всiх, хто був козаком або хоче ним бути, збиратись до нього й разом
здобувати собi права й волю та рятувати вiд польських утискiв православну
вiру. Пiд впливом унiверсалу мiщани почали виганяти з мiст жовнiрiв;
селяни ж тим часом стали тiкати вiд панiв та прилучатися до запорожцiв...
Спалахнуло перше на Укра?нi народне повстання пiд прапором боротьби за
волю та за православну вiру. Перше, бо попереднi вiйни з поляками не мали
такого розмаху через те, що в них брали участь самi лише козаки; народ же
укра?нський взагалi залишався осторонь.
Конецпольський, розлютований розправою запорожцiв над його прихильником
Грицьком Чорним, заходився збирати жовнiрiв, погрожуючи сво?м ворогам
кривавою помстою, i послав свого пiдручного, вiдомого в тi часи харциза й
розбишаку Самiйла Лаща з кiлькома сотнями вiйська втихомирювати
повстанцiв. Наскочивши з хоругвою жовнiрiв якраз пiд Великдень на Лисянку
й заставши людей у церквi, той вирiзав ?х усiх, разом iз жiнками й дiтьми
та навiть iз попом i причтом, що правили службу. Далi вiн вирiзав людей у
мiстечку Димерi й, переходячи вiд мiста й до мiста, завдавав населенню
пекельних мук, залишав за собою кривавi рiчки. Чутки про нелюдськi вчинки
полякiв хутко розiйшлися по Укра?нi, й повстанцi зi свого боку кинулися
вбивати й мордувати кожного поляка, хоча б де тiльки його схопили. Мiсяць
тривала ця колотнеча, доки посеред лiта 1630 року Тарас Трясило скупчив
усе Запорозьке Вiйсько пiд Переяславом, а Конецпольський, скликавши
жовнiрiв, переправився бiля Ки?ва на схiдний берег Днiпра й пiшов у наступ
на табiр запорозького гетьмана.
Трясило добре керував сво?м вiйськом: обходив полякiв з усiх бокiв i
погрожував одтiснити ?х вiд Днiпра, так що Конецпольський, прямуючи на
Переяслав, чимало жовнiрiв мав залишити заставами мiж Днiпром та сво?м
мiсцем розташування i тим зменшив бойовi сили. Проте поляки, покладаючись
на кращу ручну зброю та гармати, пiдступили до табору козакiв i
заатакували його.
Козаки зумiли вiдбити полякiв, та тi напали й наступного дня. I так
тривало впродовж двох тижнiв - запорожцi щоразу дужче наступали й заганяли
ворогiв аж у ?хнiй табiр, хоча на боцi Конецпольського билися й ре?стровi
козаки з усi?ю старшиною в кiлькостi майже 2000 душ.
Через два тижнi Тарас Трясило надумав виманити Конецпольського з його
табору й послав кiлькасот козакiв у сусiдн? село. Шпиги вiдразу ж
повiдомили коронного гетьмана про пiдступи запорожцiв, i той, взявши iз
собою Лаща з полком та кiлька тисяч жовнiрiв, вискочив iз табору, щоб
захопити розрiзнених козакiв. А Тарасовi тiльки того й треба було:
дочекавшись вечора, вiн вдарив на польський табiр, який стояв на маленькiй
рiчечцi Альтi, i влаштував там кривавий бенкет. Багато полягло полякiв;
козаки ж, оволодiвши табором, забрали польськi гармати й гакiвницi й
перетягли ?х до свого табору.
Пiсля цього бою у Конецпольського лишилася, може, половина вiйська, та
й те було вже вiдрiзане вiд Днiпра, тi ж роти жовнiрiв, яких прислав йому
на помiч король, не змогли пробитися через охоплену повстанням Укра?ну й
загинули цiлими сотнями вiд рук селян. Довелося коронному гетьмановi
просити запорожцiв про угоду, й вiн послав до Тараса Трясила гiнцiв,
переконуючи, що поляки й козаки - дiти й слуги одного короля i запорожцям
негоже й грiх здiймати зброю на свого державця.
Тарас Трясило, як i всi сiчовi козаки, добре вмiв битися з ворогами,
але не мав хисту до полiтики. Слова згоди, мовленi лукавим польським
паном, одразу вгамували серце козацького гетьмана й запорожцiв, i вони
змирилися з тим, що "все ма? забутися, ре?стр же козакiв збiльшу?ться до
8000"; до того ж, Конецпольський пообiцяв, що насправдi ж ре?стр зовсiм не
буде складатись, i це дуже втiшало козакiв, бо кожен, хто взяв зброю до
рук, мiг би називати себе ре?стровим козаком i вимагати собi вiдповiдних
прав.
ПЕТРАЖИЦЬКИЙ-КУЛАГА
Куди подiвся пiсля того Тарас Трясило, оспiваний Шевченком у його поемi
"Тарасова нiч", невiдомо. Iсторичнi джерела бiльше не згадують про нього.
Певно, що вiн, виступивши проти короля, вже не мав змоги лишатися
гетьманом i, передавши булаву заступниковi, знову став звичайним
вiйськовим товаришем, як це чинила й уся запорозька старшина; вiдомо лише,
що невдовзi пiсля битви на Альтi гетьманом було затверджено Арандаренка,
та запорожцi незабаром скинули його i року 1631-го обрали сво?м ватажком
Петражицького-Кулагу.
Року 1632-го в Польщi сталася велика подiя: вмер король Жигмонт III, що
стiльки лиха завдав православнiй вiрi, козацтву i взагалi Укра?нi. На
сейм, який мав обрати нового державця, прибули делегати й од свiдомо?
укра?нсько? шляхти (хоч ?? й було обмаль), од православного духовенства й
од Вiйська Запорозького. Всi вони вимагали: щоб укра?нська шляхта
зрiвнялась у правах iз польською, а православна вiра мала тi ж права,
якими користувалися за зверхностi литовсько?, й православних владик
потрiбно затвердити й повернути ?м усi церкви, монастирi й ма?тки,
переданi унiатам; до того ж, козаки прагнули добитися дозволу брати участь
у виборах короля, бо вони - частина тiла Речi Посполито?.
На вимоги про виборчi права польськi сенатори глузливо вiдповiли, що
хоч козаки справдi частина тiла Польщi, але така, як волосся або нiгтi,
що, мовляв, доки вони невеликi, то ?х доглядають, а як одростуть, то ?х
пiдрiзають. Тож нiяких прав на вибори козаки й не дiстали. Що ж до
духовних справ, то новий король Владислав, хоч i з великими зусиллями, та
вмовив-таки сейм постановити, щоб митрополичi кафедри були рiвно подiленi
мiж унiатами й православними, а также вчинити iз церквами й монастирями.
Отже, зi смертю Жигмонта III православнi дещо придбали на паперi, та
тiльки здiйснити те в життi було нелегко, бо унiати не хотiли нiчим
поступатися; польський же уряд не лише ?х не змушував до того, а навiть
заступався за них. За таких обставин гетьман Петражицький iз Вiйськом
Запорозьким щиро пiдтримав православне духовенство - козаки зi збро?ю
вiдбирали в унiатiв церкви й монастирi. Мiж iншим, ними було захоплено й
собор свято? Софi? в Ки?вi й передано його митрополитовi Петру Могилi, що
багато працював для пiднесення православно? вiри й укра?нського
нацiонального життя.
IВАН СУЛИМА
Пiсля невдало? для полякiв Переяславсько? вiйни iз запорожцями коронний
гетьман Конецпольський незабаром почав притискувати козакiв. Знову
комiсари заходилися складати козакам ре?стр, куди здебiльшого записували
тiльки тих, що пiд час вiйни були на боцi полякiв, iнших же повертали
панам. Запорожцi вже не могли на Укра?нi зимувати по селах та мiстах, ?м
тут не продавали селiтри для пороху та олова на кулi тощо. Року ж 1633-го
Конецпольський надумав звести запорожцiв й iншими заходами. За згодою
короля вiн доручив французькому iнженеровi Боплану спорудити над Днiпром,
бiля Ко-дацького порога, на землi Вiйська Запорозького, фортецю й замок,
щоб заступити запорожцям шлях на Укра?ну, а з Укра?ни - не пускати людей
тiкати Днiпром та понад Днiпром на Запорожжя.
Цi заходи польського уряду, разом iз вiдповiддю сенаторiв козакам на
сеймi, мали б переконати запорожцiв у неминучiй потребi рiшуче боротися з
Польщею, але вони ще й у тi часи вважали сварки та сутички з поляками лише
сво?ми хатнiми справами, i ?х, як i Самiйла Кiшку, вабило до себе Чорне
море з турецькими галерами-каторгами та пишними мiстами на берегах,
звiдкiля до них простягали руки замордованi турецькою неволею земляки i
навiть сiчовi товаришi й побратими.
Пiд впливом такого настрою й бойових традицiй Вiйсько Запорозьке в
першi роки королювання Владислава не бажало брати участi у вiйнi з Москвою
та Швецi?ю (воювали тiльки городовi козаки), а, обравши собi гетьманом
Iвана Сулиму, загадало йому вирушати походом на море.
Iсторiя життя й пригод Судими така ж, як у Самiйла Кiшки, тiльки вона
була ще дивнiша й цiкавiша. Коли Iван Сулима прожив свiй середнiй вiк
(мабуть, десь року 1614-го), то вiн пiд час морського наскоку дiстався
туркам у бранцi. Його, як i Кiшку, яничари прикували на вiйськовiй галерi
до гребки, i Сулима на тiй галерi побував у всiх чорноморських мiстах, мiж
iншим, i в Азовi, що лежав бiля устя Дону. Рокiв через 15 сво?? неволi,
.коли виникла вiйна турецького султана з римським папою Павлом, галеру
Сулими було послано в Середземне море до iталiйських берегiв. Довго
тяглася та вiйна, i довго плавав галерником Сулима, навiть волоссям зарiс
до самiсiнького пояса, та якось йому, як i Самiйловi Кiшцi, пощастило
хитрощами обдурити туркiв, одiмкнути замки на кайданах сво?х
товаришiв-невольникiв i з ними разом, пов'язавши вночi яничарiв, захопили
галеру. Проблукавши якийсь час у морi, уникаючи зустрiчi з турецькими
кораблями, Сулима щасливо прибився до iталiйського берега й, доступившись
до римського папи, подарував йому три сотнi туркiв-бранцiв. У свою чергу
вiйсько владики, побачивши, що Сулима i його товаришi-невольники майже
голi й за?денi нужею, дав усiм запорожцям грошей, щоб ?м причепуритися й
зодягнутися; коли ж вони захотiли повернутися на Укра?ну, то папа видiлив
кошти й на подорож, а Сулимi подарував навiть свого портрета.
Повернувшись до рiдного краю, Сулима негайно прибув на Запорожжя, став
ходити iз сiчовиками на море, а десь року 1633-го його вже обрало
товариство гетьманом. Зважаючи на волю козацтва вирушити чайками в похiд,
Сулима пригадав велике й пишне турецьке мiсто Азов, де ще жодного разу не
гостювало Вiйсько Запорозьке, а там же стогнали й гинули в неволi
запорожцi.
Це мiсто було вiдрiзане вiд Укра?ни не морем, як Сiноп i Трапезунт, а
рiчками та безмежними степами, на яких кочували татари. Отож, утекти
невольникам звiдти бiльше щастило, нiж iз заморських турецьких мiст, хоча
той шлях пролягав через безводнi степи, де на кожному кроцi могли
наздогнати вороги, й бiльшiсть втiкачiв iз Азова гинула в дорозi, так i не
побачивши тихих вод i ясних зiрок рiдно? Укра?ни, як те оспiвано народом у
думi "Про втечу трьох братiв з Азова":
Як iз землi Турецько?
Да з вiри бусурмансько?
Iз города iз Азова не пили - тумани вставали,
Як три брати рiдненькi,
Як голубоньки сивенькi,
Iз города iз Азова з тяжко? неволi
У землю християнську до батька,
до матерi, до роду утiкали.
Два брати кiнних,
А третiй, менший, пiша пiшаниця,
За кiнними братами уганя?
I на бiле камiння,
На сире корiння
Сво? нiжки козацькi молодецькi побива?,
Кровiю слiд залива?
I до кiнних братiв словами промовля?:
"Братики мо? рiдненькi,
Голубоньки сивенькi!
Добре ви учинiте,
Мене, найменшого брата, мiж конi вiзьмiте
I в землю християнську до отця,
до матерi, до роду надвезiте".
I тi брати те? зачували,
Словами промовляли:
"Братику милий,
Голубоньку сивий!
Радi б ми тебе мiж конi узяти,
Так буде нас Азовська орда наганяти,
Буде впень сiкти-рубати,
Буде нам велику муку завдавати,
А як жив-здоров будеш,
Сам у землю християнську прибудеш!"
I те? промовляли,
Вiдтiль побiгали.
А менший брат, пiша пiшаниця,
За кiнними братами вганя?,
Конi за стремена хвата?
I словами промовля?,
Слiзьми облива?:
"Братики мо? рiдненькi,
Голубоньки сивенькi!
Не хочете мене мiж конi узяти,
То хоч одне милосердя майте:
Вiзьмiть мене пострiляйте-порубайте,
В чистiм полi поховайте,
Звiру та птицi на поталу не подайте".
А тi брати те? зачували,
Словами промовляли:
"Братику милий,
Голубоньку сивий!
Що ти кажеш,
Мов наше серце ножем пробива?ш!
Що нашi мечi на тебе не здiймуться,
На дванадцять частей розлетяться,
I наша душа грiхiв довiку не вiдкупиться.
Сього, брате, iзроду нiгде не чували,
Щоб рiдною кровiю шаблi обмивали
Або гострим списом опрощення брали,
А будем ми до байракiв, до мелюсiв добiгати,
I будем ми тернове вiття, верхи стинати,
I будем тобi, найменшому брату,
Пiшiй пiшаницi, на признаку покидати,
Щоб знав з тяжко? неволi
В землю християнську
До батька, до матерi, до роду куди утiкати!"
i те? промовляли,
Вiдтiля побiгали.
I до байракiв, до мелюсiв добiгали,
I терновi вiття, верхи стинали,
Сво?му меншому брату,
Пiшiй пiшаницi, на признаку покидали,
Далi з байракiв, iз мелюсiв вибiгали,
I не стало нi байракiв, нi мелюсiв ставати,
I тiльки поле лилi?,
На йому трава зелена зеленi?,
На шлях Муравський вибiгали
I ?ден до ?дного словами промовляли.
Що промово середульший до старшого:
"Братику рiдненький,
Голубоньку сивенький!
I ну думати-гадати,
З-пiд червоного каптана чорнi китицi видирати,
Сво?му брату найменшому,
Пiшiй пiшаницi, на признаку покидати,
Щоб знав, куди у землю християнську
До батька, до матерi, до роду прибувати!"
Старший брат те? зачува?,
Словами промовля?:
"Братику милий,
Голубоньку сивий!
Лиш ми будем коло сво?х каптанiв
чорнi китицi видирати,
То як дасть нам господь до батька,
до матерi, до роду прибувати,
I нi в чiм буде мiж бiлу челядь
пiти погуляти".
Середульший брат на те не потура?,
З-пiд червоного каптана чорнi китицi видира?
I сво?му меншому брату, пiшiй пiшаницi,
По шляху Муравському на примiту покида?.
А старший брат те? забача?,
Середульшого брата на смiх пiднiма?:
"Братику рiдний,
Голубоньку сизий!
Либонь, ти собi жiноцький розум ма?ш,
Що ти на собi прекрасну одежу таря?ш.
Як дасть нам господь до отця, до матерi,
до роду прибувати,
Нi в чому буде мiж бiлу челядь погуляти".
Те? промовляли,
Вiдтiля побiгали.
I бiгли не день, не два,
Не три й не чотири,
I до Савур-могили добiгали,
На Савур-могилi три днi, три ночi спочивали,
Свого найменшого брата,
Пiшу пiшаницю, пiджидали.
А менший брат, пiша пiшаниця,
до тернiв, до байракiв добiгав
I тернове вiття у руки бере-хапа?,
До серця козацького приклада?,
Сльозами обмива?:
Iз байракiв, iз мелюсiв вибiга?.
Не стало байракiв, нi мелюсiв ставати,
I тiльки поле лилi?,
На йому трава зелена зеленi?.
На шлях Муравський вибiга?.
I по шляху Муравському побiга?,
З-пiд червоного каптана чорнi китицi забача?,
У руки бере-хвата?,
До серця козацького молодецького приклада?,
Сльозами облива?,
Словами промовля?:
"Сюди мо? два брати кiннi пробiгали,
I, видно, ?х Азовська орда доганяла
I посiкла, порубала,
Мене, найменшого брата, пiшу пiшаницю,
У тернах, у мелюсах на спочинку минала!
I коли б ?х кiсть, каже, я знаходив би,
Поховав би, похоронив би,
Звiру та птицi на поталу не подав би".
I те? промовля?,
Вiдтiля побiга?.
До Савур-могили добiга?,
I тiльки сво?х братiв рiдних трошки слiди забача?.
I на Савур-могилу збiга?,
Словами промовля?,
Сльозами облива?:
"Побило мене в полi
Три недолi -
Перва недоля - безхлiб'я,
Друга недоля - безвiддя,
Третя недоля, що сво?х братiв рiдних не догнав".
I буйний вiтер повiва?,
Бiдного козака, безщасного, з нiг вже валя?!
От менший брат на Савур-могилу ляга?,
Головку склоня?,
I вовки-сiроманцi набiгали,
I орли сизоперi налiтали,
В головках сiдали.
Хотiли заздалегiдь живота темний похорон
одправляти.
Менший брат те? зачува?,
Словами промовля?:
"Вовки-сiроманцi, орли-чорнокрильцi,
Гостi мо? милi! Хоч мало-мало пiдождiте,
Поки козацька душа з тiлом розлучиться.
Тодi будете менi з лоба чорнi очi
висмикати,
Бiле тiло коло жовто? костi оббирати,
Попiд зеленим явором ховати
I комишами вкривати".
Мало-немного спочивав:
От руками не вiзьме,
Ногами не пiде.
I ясно очима на небо не згляне...
На небо взира?,
Тяжко здиха?,
Батькову-матчину молитву спомина? -
I богу душу одда?.
Тодi сивi зозулi налiтали,
У головках сiдали
I так, як рiднi сестри, кукували.
Тодi орли сизоперi налiтали,
На кудрi наступали,
З лоба очi висмикали.
Тодi ще й дрiбна птиця налiтала,
Коло жовто? костi тiло оббирала.
I вовки-сiроманцi набiгали,
Костi по байраках, по мелюсах рознощали,
Попiд зеленим явором ховали
I комишами вкривали:
То ж вони козацький похорон одправляли.
Ще гетьман Скалозуб хотiв дiстатися того багатого турецького кубла
Азова, та це йому не вдалося; тепер же запорожцi з Сулимою надумали
помститися за невдачу та загибель Скалозуба.
Випливши чайками в лиман, Сулима щасливо обминув уночi пiд Очаковом
турецький флот i, щоб не виказати себе бiля берегiв Криму, пiшов далеко в
море, а потiм, лишивши Крим iз лiво? руки, так само потайки проплив
Керченську протоку, перетнув Азовське море, ви?хав у Дон i зовсiм
несподiвано напав на Азов. Багато бусурманiв повбивали запорожцi, велику
захопили здобич i чимало визволили невольникiв, а пiсля того тим же шляхом
подалися назад i пiдпливли до Очакова. Розвiдавши, що там запорожцiв
пiдстерiга? турецький флот, Сулима напав на судна серед темно? ночi й
безлiч кораблiв попалив, а iншi розiгнав i вже потому повернувся року
1635-го лиманом та Днiпром на Сiч.
Цей далекий похiд забрав чимало часу, й на Сiчi Сулима почув великi
нарiкання на польський Кодак, що цвяхом вбився в тiло Запорожжя. Комендант
Кодацько? фортецi полковник Морiон не пускав нiкого плавати Днiпром повз
Кодак, а хто не слухався i плив човном, то стрiляв iз гармат; не дозволяв
вiн бiля Кодака й запорожцям полювати й рибалити. Сiч Запорозька почувала
себе вiдiрваною вiд Укра?ни й голодувала без борошна.
Обмiркувавши на радi становище й знаючи, що польське вiйсько перебувало
на пiвночi, воюючи зi шведами, Сулима наважився зруйнувати Кодак. Iз цi?ю
метою вiн узяв тисячу охочих сiчовикiв, наблизився до фортецi темно? ночi
й пiшов iз козаками на штурм, закидаючи рiвчаки в'язанками хмизу. Все
сталося так зненацька, що доки жовнiри схопили зброю, запорожцi вже
видерлися драбинами на стiни й заволодiли фортецею. Всi поляки в Кодаку
були вбитi, полковника Морiона, з наказу Сулими, розстрiляли, всю замкову
будову спалили, гармати й гакiвницi позабирали на Сiч.
Вiдчинивши дверi на Укра?ну, Сулима викликав iз Сiчi решту вiйська й
рушив на Чигирин, пiднiмаючи повстання проти панiв, що дедалi дужче
поневолювали укра?нський люд. Спочатку повстання iшло добре, й запорожцi
здобули Чигирин, Черкаси, Корсунь, але на той час, вертаючись iз шведсько?
вiйни, на Укра?ну прибув коронний гетьман Конецпольський iз жовнiрами та
ре?стровими козаками i, почувши, що запорожцi зруйнували збудований ним
Кодак, обурений, нахвалявся люто вiдплатити Сулимi.
Ворожi вiйська зблизилися неподалiк Корсуня й отаборилися там.
Запорожцi сподiвалися, що поляки нападуть, а Конецпольський задумав iнше:
вiн улестив старшину ре?стрових козакiв обiцянками та ще й сипнув ?м
грошей; i вони погодилися зрадою взяти Сулиму, маючи гетьманське
запевнення, що з його голови не впаде жодна волосина. Ре?стровцi
побоялися, щоб за непослух ?х знову не позбавили прав, i, вдавши iз себе
спiльникiв запорожцiв, пiшли в ?хнiй табiр; уночi ж, пiсля того, коли
Сулима ?х почастував вечерею як сво?х приятелiв, старшi ре?стрових козакiв
Iлляш Кара?мович, Барабаш та iншi захопили Iвана Сулиму, його побратима
Павлюка та ще декого iз запорозько? старшини й потайки вiдвезли ?х до
Конецпольського.
Тiльки наступного дня запорожцi довiдалися про зраду ре?стрових козакiв
i хотiли з ними битися на смерть, але, дiзнавшись, що Сулима вже далеко i
його неможливо врятувати, вгамувалися й подалися на Запорожжя.
Поляки довго тримали Сулиму у варшавськiй в'язницi. Його боронили
лицарська слава й портрет - подарунок римського папи, та тiльки й це не
могло заступитися за нього, бо смертi гетьмана вимагали польськi пани,
власники поруйнованих ма?ткiв, i, до того ж, турецький султан, що жадав
помститися за похiд козакiв на Азов. Зрештою Сулимi було вiдтято голову, а
тiло розрубали начетверо й порозвiшували на вулицях i майданах Варшави на
поталу птицi.
ПАВЛЮК (ПАВЛО БУТ)
Продавши старого Сулиму, красу козацького лицарства, ре?стровi козаки
просили собi в короля всiляких пiльг, та замiсть того дiстали новий наказ
- не ходити на море. I мiж ре?стровцями почалося розра?ння.
Конецпольський, вiддавши Сулиму на смерть, не дотримав перед козаками
свого слова i тим образив ?х, та й зректися морських походiв - це означало
б залишитися без нiчого.
Значна частина козакiв пiд проводом Павлюка, якого на прохання канцлера
Замойського випустили з варшавсько? тюрми, ганила ту старшину ре?стрових
козакiв, що видала Сулиму, не хотiла ?й коритися й вiдверто називала
Iлляша та Барабаша зрадниками.
На Укра?нi визрiвало нове повстання, та на якийсь час воно вiдклалося
через татарськi справи. Кримський хан Iнает-Гiрей, виступивши проти
туркiв, прислав на Сiч просити допомоги в запорожцiв, i козацтво негайно
забуло про стосунки з Польщею, обрало гетьманом Павлюка й посунуло на
Перекоп. Цей похiд тривав увесь 1636 рiк i вiдтяг повстання на Укра?нi,
повернувшись iз Криму на Сiч, Павлюк знову задумав помститися за смерть
Сулими й неодмiнно покарати старшину ре?стрових козакiв. Почав вiн iз
того, що, взявши невелику ватагу запорожцiв, зненацька наскочив на Черкаси
i, захопивши там вiйськову артилерiю, перевiз ?? на Сiч. Приголомшенi цi?ю
подi?ю, польськi прибiчники з ре?строво? старшини звинуватили легального
козацького гетьмана (старшого) Томiленка i скинули його з уряду, а булаву
вручили прихильниковi Польщi Савi Кононовичу.
У вiдповiдь на цi заходи Павлюк вирушив iз Сiчi з Вiйськом Запорозьким
на Крилiв, а заздалегiдь вислав полковникiв Скидана та Биховця з наказом
захопити всiх польських ставленикiв. У Переяславi запорожцi взяли Саву
Кононовича та вiйськового писаря Онушкевича, iнша ж старшина Iлляш та
Барабаш одбилися i втекли до коронного гетьмана. У Крилевi запорозька рада
засудила Кононовича й Онушкевича за те, що дбали не про Укра?ну, а про
Польщу, до смертно? кари, i ?х було розстрiляно, а Павлюка тодi ж козаки
проголосили гетьманом Укра?ни.
Павлюк не скористався слушною годиною i, замiсть того, щоб пiднiмати
повстання, повернувся на Сiч i звiдтiля почав умовлятися з ханом та з
донськими козаками, щоб вони подали йому допомогу; роздмухувати повстання
вiн доручив на Правобережжi Скидану, а на Лiвобережжi - Кузимi. Тi
полковники хоча й схилили чимало людей на свiй бiк i розгромили польськi
ма?тки, але не зважилися на рiшучi виступи проти польського вiйська, i
доки Павлюк перебував на Запорожжi, на Укра?ну прийшов польський гетьман
Потоцький iз чималою силою i став гамувати повстання; ре?стровцi ж, що
пiсля страти Кононовича при?дналися до Скидана, побачивши, що поляки
беруть гору, а Павлюк десь вiдсутнiй, знову повернулися пiд корону.
Повстання складалося погано, бо хан тiльки дурив Павлюка сво?ми
обiцянками про допомогу, а донцi саме воювали з турками бiля Азова й не
мали змоги прийти на помiч. Та ще, як на лихо, 4000 запорожцiв, що з весни
допомагали донським козакам, до зими не повернулися з походу.
Тiльки на початку грудня року 1637-го Павлюк вибрався iз Сiчi з
артилерi?ю й прибув до Черкас. Там вiн згуртував бiля себе повстанцiв
Правобережно? Укра?ни, а з Лiвобережжя людей не дочекався, бо Днiпром
сунула крига i перевозу через рiчку не було. Потоцький тим часом уже
прямував на Черкаси, й Павлюковi довелося виступити з мiста йому
назустрiч.
Обидва вiйська зблизилися мiж Мошнами та Россю бiля невеликого села
Кумейки. Потоцький не хотiв брати приступом козацький табiр, а заманював
запорожцiв у свiй. Шостого грудня Павлюк таки виступив проти полякiв:
козаки рухалися, маючи попереду i з бокiв по шiсть рядiв возiв, перед
вiйськом везли шiсть гармат, а збоку та з тилу - по двi. У Павлюка
зiбралося 23 000 вiйська, та тiльки певних козакiв було не бiльше як 6000,
бо чотири тисячi запорожцiв усе ще залишалися на Дону; решта ж 17000
складалися з мiсцевих повстанцiв i не мали в руках нiяко? збро?, а йшли iз
косами, вилами та кийками. Вони сунули на полякiв iз вигуками й лайкою,
галасуючи на все поле.
Потоцький зумисне поставив свiй табiр так, що запорожцям, наближаючись
до нього, довелося обминати велике багнище, яке навiть не замерзло, i,
отже, Павлюк змушений був повернути вiйсько вбiк. I, зрозумiло, на цьому
трудному маршi козацький табiр iз возiв розiрвався, а щоб не погiршити
становище козакiв, поляки пiдпалили Кумейки, i дим од пожежi застеляв
шлях, i запорожцi не бачили, куди вони йдуть. Тим часом вдарила польська
кiннота в бiк козакам, удерлася в ?хнiй табiр i зчинила в ньому велике
замiшання. За кiннотою рушила й пiхота, i хоч як намагався Павлюк змiцнити
свiй табiр, коли не возами, то хоч кращим вiйськом - запорожцями, та вже
не змiг того зробити... Стиснутi поляками повстанцi бодай i не тiкали, та,
не маючи збро?, гинули сотнями й тисячами.
Кiлька годин тривала ця страшна рiзанина, надвечiр же Павлюк,
збагнувши, що битву програно, зiбрав коло себе гармати, щоб не дiсталися
вони ворогам, i хутко подався з частиною вiйська на Черкаси, а вести бiй
доручив старшому полковниковi Гунi. Впорядкувавши за нiч вiйсько й
залишивши поранених у Мошнах, вiн став одходити слiдом за гетьманом.
За пiдрахунками iсторикiв, пiд Кумейками полягло 6000 козакiв, а серед
них переважна бiльшiсть селян-повстанцiв, та ще в Мошнах поляки знайшли
силу поранених i всiх ?х добили.
Коли козацьке вiйсько вiдходило через Черкаси, до нього, страхаючись
помсти полякiв, прилучалися мешканцi з жiнками та дiтьми, i тому коли
Павлюк, одступивши до Боровицi, заклав там новий табiр, то в ньому було
повно жiноцтва, дiтей i всiлякого неозбро?ного люду, як колись у Лободи й
Наливайка на Солоницi.
Грудня 20-го поляки наблизились до Боровицi й стали обстрiлювати табiр
iз гармат, а Потоцький водночас, через вiдомого укра?нського шляхтича
Кисiля, почав умовляти козакiв видати йому Павлюка, запевняючи ?х, що на
тому все мiж ними й забудеться.
Козаки скликали раду. Становище ?хнього вiйська було безнадiйне.
Комоннi ж запорозькi полки Скидана, Биховця та Остряницi вiдiйшли вже аж
до Чигирина, так що невелике запорозьке вiйсько зменшилось ще дужче.
Повстанцi пiсля разгрому пiд Кумейками втратили будь-якi сподiвання на
перемогу й думали тiльки про те, як би врятувати сво? життя; присутнiсть у
таборi жiнок i дiтей не давала змоги розпочинати бiй. Розумiючи те, Павлюк
вклонився вiйськовiй радi, просив йому вибачити за те, що сво?м невдалим
керуванням призвiв стiлькох козакiв до загибелi, й дозволити йому
вiддатися Потоцькому на кару, щоб урятувати товариство й неозбро?ний люд.
Запорожцi спершу не хотiли видавати свого завзятого гетьмана, що зажив
ранiше собi велико? слави, але коли Кисiль присягнув, що ручиться за
голову Павлюка, вони стали прощатися зi сво?м славним товаришем; плачучи,
цiлувалися з ним i пiсля того провели його з Кисiлем до польського табору.
Дiставши гетьмана, Потоцький одразу ж вирядив його до Варшави. Там
Кисiль справдi обстоював Павлюка, та тiльки те не допомогло, i пiсля
тяжких тортур гетьмана, як i Сулиму, було четвертовано.
Хоч як запевняв Потоцький, що все ?м забудеться, аби тiльки видали йому
Павлюка, насправдi ж вiн не дотримав свого слова. Запорожцi одразу ж були
примушенi пiдписати умову про те, що на Запорожжя пiдуть ре?стровi полки i
там, на очах польських комiсарiв, спалять усi козацькi чайки, а сiчовикiв
виженуть на Укра?ну. З тим Потоцький вирушив на Лiвобережжя, де бiля
Кузими гуртувалося багато повстанцiв, i почав там влаштовувати кривавий
бенкет, катуючи й настромляючи на палi тисячi неозбро?ного укра?нського
люду. Безпосередньо участь у стратi, з наказу Потоцького, брали й
ре?стровi козаки.
ОСТРЯНИЦЯ Й ГУНЯ
За старшого над козаками Потоцький поставив вiдомого польського
прибiчника Iлляша Кара?мовича й напровеснi року 1638-го вирядив його з
двома полками ре?стровцiв на Запорожжя. Тим часом кошовий отаман Вiйська
Запорозького Дмитро Гуня скликав усiх козакiв iз лугiв та степiв у Сiч, що
мiстилася тодi на островi Томакiвка, i спитав, чи згодне товариство
скоритися вимогам польського уряду й вiддати власними руками Сiч на
руйнування, а вiйськовi чайки - на поталу вогню: чи волять вони обстоювати
матiр-Сiч до загину. З великим обуренням запорожцi вiдповiли, що лiпше ?м
усiм покласти сво? голови на сiчових окопах, анiж побачити в ру?нах свою
неньку.
Зваживши на одностайнiсть Запорозького Вiйська, Гуня послав переказати
Iлляшевi, щоб не пiдходив до Сiчi, бо вiн iз товариством воюватиме з ним,
як iз ворогом. Дiставши ту звiстку i знаючи, що пiдступитися до Томакiвки
нелегко, Iлляш спинився бiля Кодака i якийсь час простояв там, вагаючись,
що робити, та зрозумiвши, що його ре?стровi козаки, дихнувши повiтрям
вiльного Запорожжя, почали тiкати на Сiч до запорожцiв, тодi й вирушив iз
вiйськом назад, на Укра?ну.
Розбурхане козацтво не заспоко?лося на тому, що зберегло свою волю, i
заповзялося ще раз поквитатися з поляками за всi кривди та мордування
лицарiв Сулими й Павлюка. З тим у квiтнi року 1638-го запорожцi обрали
гетьманом полковника Остряницю й наказали йому вести вiйсько на Укра?ну.
Частина козакiв вирушила на чолi з Гунею Днiпром угору, а сам Остряниця
iз Скиданом та комонним вiйськом пiшов повз Самару, схiдним берегом
Днiпра. Все козацтво, пiше й комонне, з'?дналося в Кременчуцi й посунуло
звiдти на Лiвобережжя, вiдряджаючи загони на Правобережжя й на пiвнiч у
Чернiгiвщину.
Польське вiйсько вiв Потоцький. Вiн намагався перетнути Остряницi шлях
на Укра?ну, та той обминув його й отаборився на зручному до бою мiсцi, де
злилися рiчки Псьол i Говтва. Потоцький, не вагаючись, атакував тут
козакiв, але запорожцi вiдбили полякiв так, що ?хнi цiлi роти полягли
трупом.
Пiсля такого розгрому Потоцький став одходити на Лубни, де сподiвався
мати кiлька полкiв пiдмоги. Остря-ниця ж погнався за ним, щоб на походi
здибатися iз Скиданом, Соломою та iншими полковниками, що вели до нього
повстанцiв. Тiльки не пощастило Остряницi: вiн розминувся iз сво?ю
пiдмогою, а Потоцький дiстав собi пiдкрiплення й пiд Лубнами напав на
запорожцiв iз такою силою, що Остряниця не мiг вистояти й мусив одходити
понад Сулою на Жовнин; загони ж повстанцiв, що поспiшали на пiдмогу,
зiткнулися з поляками й усi були розбитi нарiзно.
Козацька сила пiсля таких подiй дуже зменшилась, а проте Остряниця ще
раз дав полякам бiй пiд Жовнином. З поганенькими гарматами й невеликим
вiйськом Остряниця не змiг подолати Потоцького й, побоюючись мати собi
долю Сулими й Павлюка, залишив iз сво?ми найближчими товаришами козацький
табiр i, перейшовши на Слобiдську Укра?ну, оселився там назавжди.
Довiдавшись, що в таборi нема? Остряницi, запорожцi обрали гетьманом
свого старого ватажка Гуню, i той, прийнявши вiйсько майже серед бою,
невдовзi дав йому лад, одiгнав полякiв i почав одходити до давнього
городища, яке знав на Старицi, себто на старому рiчищi Днiпра. Там
сивоусий досвiдчений козацький лицар так мiцно став табором, що Потоцький
скiльки не посилав сво? вiйсько на штурм, але не змiг його здобути.
Пiд час наступу Потоцький втратив дуже багато жовнiрiв i намислив собi
виманити запорожцiв iз ?хнього табору й розбити те вiйсько в полi. Важучи
на щире козацьке серце, вiн почав палити навколишнi села та мордувати й
рiзати людей на очах запорожцiв. Болiла козацька душа, дивлячись на те
знущання над жiнками й дiтьми, i сiчовики поривалися оборонити безневинних
та покарати катiв, але Гуня розгадав замiри Потоцького й не пустив козакiв
iз табору.
Пiсля того Потоцький довго обстрiлював табiр iз гармат, та й те нiчого
не дало, i облога тривала аж до осенi.
Тим часом у запорожцiв вичерпувалися набо? та ?жа, i Гуня всю надiю
покладав на полковника Филоненка, який мав привезти припаси iз Сiчi.
Нарештi козацька валка наблизилася до Старицi, та, на лихо, поляки
довiдалися про це i воднораз атакували i валку й козацький табiр. Хоч i
дуже хоробро вiдбивався Филоненко, прокладаючи собi шлях до побратимiв, та
оборонити обоз було неможливо, i вiн пробився до товариства лише з
кiлькома возами.
Така невдача й безхлiб'я пiдсiкли запорожцiв, i вони мусили замиритися
з поляками на тяжких торiшнiх умовах.
ЗАНЕПАД КОЗАЧЧИНИ
Таким чином року 1638-го козацтво зрештою було придушено. Сталося так
через те, що козаки неодностайно виступали проти полякiв. Багато з них, не
згадуючи вже шляхту, все-таки вважали себе частиною Речi Посполито? й
пiдданцями короля та трималися прислiв'я: "Моя хата скраю", ре?стровцi ж,
переважно рятуючи сво? права, допомагали полякам i проливали кров сво?х
братiв-запорожцiв i сво?х землякiв-повстанцiв.
Перебiг подальших подiй незабаром переконав ре?стрових козакiв у тому,
що, зрадивши запорожцiв, вони втратили сво?х заступникiв, з якими
рахувався польський уряд, бо, пригнiтивши сiчовикiв, коронний гетьман
почав збиткуватись, як хотiв, над ре?стровцями. Хоча пiсля повстання
Остряницi козацький ре?стр було заведено на 6000 душ, та насправдi тi??
кiлькостi не дотримувалися, бо замiсть убитих, померлих та скалiчених
коронний гетьман не дозволяв записувати молодих козакiв; до того ж, у тому
ре?стрi значилося чимало й полякiв. Жити козаки могли тiльки в Чигиринi,
Корсунi й Черкасах; усi ж, не заведенi до ре?стру, мали вертатися у
пiдданство панам. Найтяжче гноблення козацтва полягало в тому, що
польський уряд скасував у козацькому вiйську виборний лад, а вiйськову
козацьку старшину, за ухвалою сейму, тепер призначав коронний гетьман.
Потоцький зразу ж скористався зi свого права i наставив полковниками й
iншими старшими чинами родовитих шляхтичiв-полякiв; iз козакiв лишив
тiльки сотникiв та по два осавули на полк, i то виключно тих, кого вважав
за цiлком вiрних людей.
Згодом було вiдбудовано Кодак iз його замком. Сам Потоцький ходив на
Запорожжя iз польським вiйськом i поставив у Кодаку залогу, наказавши
комендантовi нiкого не пускати з Укра?ни, а свавiльникiв карати смертю.
Сiч Запорозьку вiн змусив перенести з добре захованого острова Буцького на
зовсiм беззахисний кут Микитин Рiг, та ще й там, у самiсiнькiй Сiчi,
залишив залогу з ре?стрових козакiв та жовнiрiв. Усi вiйськовi чайки
запорожцiв, за винятком тих, що козаки встигли заховати або потопити на
вiдомих ?м мiсцях у днiпрових протоках, були спаленi, а сiчовi гармати,
яких не змогли сховати в пiсках та очеретах, вiдвезли до Канева та в Ки?в.
Вчинивши так, Потоцький заспоко?вся, що знищив укра?нську козаччину й
скасував морськi походи запорожцiв, i, повернувшись на Укра?ну,
розташувався там iз жовнiрами, пильнуючи, щоб на Запорожжi знову не
збиралася сiрома.
Про цей занепад Вiйська Запорозького збереглася навiть народна пiсня:
Пита?ться Днiпро тихого Дунаю:
"Тихий Дунаю! Чом я сво?х козакiв на тобi не видаю?
Чи тво? дунайське гирло мо?х козакiв пожерло,
Чи твоя, Дунай, вода мо?х козакiв забрала?"
Промовить тихий Дунай до Днiпра-Славути:
"Днiпре-батьку, Славуто! Сам собi я думаю, гадаю,
Чом тво?х козакiв у себе не видаю.
Уже чверть года - три мiсяцi вибува?,
Як тво?х козакiв у мене нема?...
Нi, мо? дунайське гирло тво?х козакiв не пожерло,
Нi, моя дунайська вода тво?х козакiв не забрала,
?х турки не пострiляли, не порубали,
До Царя-города в полон не забрали...
Всi мо? квiтки луговi? низовi? понидiли,
Що тво?х козакiв у себе не видiли".
Там минуло десять рокiв. Польща нi з ким не воювала, козаки були ?й не
потрiбнi, й вона дедалi дужче пригнiчувала ре?стровцiв. Польська старшина,
поставлена над ними, обернула козакiв майже на сво?х гайдукiв; укра?нськi
ж селяни на той час зрештою стали крiпаками; жага помсти за цi кривди
пекла козацькi серця; селянство ж, хоч здавалося i покiрливо стогнало в
польському ярмi, та потайки гострило ножi й на панiв i на орендарiв ?хнiх
ма?ткiв - жидiв.
Не звикле до працi польське панство не хотiло господарювати в сво?х
ма?тках i вiддавало ?х в оренду жидам, а тi орендарi, прибравши до сво?х
рук землi, рiчки, озера, корчми, перевози, греблi й навiть, як свiдчать
народнi думи, церкви, оббирали селян до останку й ставали власниками самих
селян, а це було чи не найбiльшою образою для наших людей, як те можна
побачити з народно? думи:
Як од Кумiвщини да до Хмельнищини
У землi королiвськiй да добра не було:
Як жиди-рандарi
Всi шляхи козацькii зарандували:
Що на однiй милi
Да по три шинки становили,
Становили шинки по долинах,
Заводили щогли по високих могилах.
I ще ж то жиди-раiндарi
У тому не перестали:
На славнiй Укра?нi всi козацькi торги
зарандували,
Да брали мито-промито
Од возового по пi?взолотого,
Од пiшого пiшаниiцi по три денежки брали,
Од неборака-старцрi брали кури да яйця,
Iще ж то жиди-раiндарi
У тому не перестали:
На славнiй Укра?нi всi козацькi церкви зарандували.
Котрому б то козаку альбо мужику дав бог
дитину появити,
То не йди до попа благословиться,
Да пiди до жида-рiандаря да положи шостак,
щоб дозволив церкву одчинити,
Тую дитину охрестити.
ще ж то которому б то козаку альбо мужику
дав бог дитину одружити,
То не йди до попа благословитися,
Да пiди до жида-рiандаря та полож битий таляр,
щоб дозволив церкву одчинити,
Тую дитину одружити. I ще то жиди-рандарi
У тому не переста?ли:
На славнiй Укра?нi всi козацькi рiки заорандували:
Перва на Самарi,
Друга на Саксагагаi,
Третя на Гнилiй,
Четверта на Пробойнiй,
П'ята на рiчцi Кудесцi.
Котрий би то козак або мужик iсхотiв
риби ловити,
Жiнку свою з дiтьми покормити,
То не йди до попа благословиться,
Да пiди до жида-рандаря да поступи йому
часть оддать,
Щоб позволив на рiчцi риби вловити,
Жiнку свою з дiтьми покормити.
Тодi ж то один козак мимо шинку йде,
За плечима мушкет несе,
Хоче на рiчцi утя вбити,
Жiнку свою з дiтьми покормити.
То жид-рандар у кватирку погляда?,
На жидiвку свою стиха словами промовля?:
"Ей, жидiвочко ж моя, Рася!
Що сей козак дума?, що вiн у шинок
не вступить,
За денежку горiлки не купить,
Мене, жида-рандаря, не перепросить,
Щоб дозволив йому на рiчцi утя ввити,
Жiнку свою з дiтьми покормити".
Тодi жид-рандар стиха пiдходжа?,
Козака за патлi хвата?.
То козак на жида-рандаря скоса, як ведмiдь, погляда?,
I ще жида-рандаря мостивим паном узива?:
"Ей, жиду, - каже, - жиду-рандаре,
Мостивий пане!
Позволь менi на рiчцi утя убити,
Жiнку свою з дiтьми покормити".
Тодi жид-рандар у шинок входжа?,
На жидiвку свою стиха словами промовля?:
"Ей, жидiвочко ж моя, Рася!
Будь менi тепер у Бiлiй Церквi наставним равом -
Назвав мене козак мостивим паном!"
Радiла польська шляхта з того, що на Укра?нi стало спокiйно, та тiльки
недовго вона втiшалася. Татари враз же скористалися з пригноблення
козаччини та Вiйська Запорозького i року 1640-го наскочили на Укра?ну
великою ордою в 70 000 вершникiв i, просунувшись мало не до Ки?ва, без
будь-яко? перешкоди забрали в неволю та погнали до Криму понад 200 000
молодi й не тiльки укра?нсько?, а й польсько?. Року 1643-го такий саме
напад здiйснив i перекопський мурза Туган-Бей. Вiн цiлий рiк ходив iз
загонами, ловив людей, мов овець, палив села й мiста i вислав у Крим
кiлькасот тисяч невольникiв, доки аж року 1644-го Потоцький спромiгся
розбити татар.
Укра?на знову, як 150 рокiв досi, застогнала, скривавлена татарською
ру?ною, запорожцi ж не могли тепер боронити й заступити ??, бо не мали нi
гармат, нi коней, нi чайок, нi навiть пороху.
Незважаючи на такий занепад, розiгнане по Великому Лузi та Базавлузi
козацтво бодай i принишкло, а не втратило сво?? органiзацi?, i хоча в Сiчi
на Микитиному Розi й небагато жило козакiв, зате у Великому Лузi та на
ру?нах старих Сiчей: Базавлуцько?, Хортицько? й Томакiвсько? - ?х
гуртувалося чимало, принаджуючи до себе всiлякий люд, що все-таки тiкав
сюди з Укра?ни. Вiйсько Запорозьке, наперекiр усiм заходам польського
уряду, не бажало ще поховати навiки свою славу й тiльки чекало випадку,
щоб поквитатися зi сво?м ворогом за всi завданi ним кривди. Це й сталося
року 1648-го, коли на Запорожжя прибув Богдан Хмельницький.
ГЕТЬМАН ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ
Зiновiй Богдан Хмельницький був сином чигиринського сотника Михайла
Хмельницького. Батько дав йому освiту в Ки?вськiй братськiй школi, а потiм
у польськiй школi в галицькому мiстi Ярославлi. Помiж козаками Богдан був
людиною вiдомою, бо все життя проводив у вiйнах та походах. У бойовищi
коронного польського гетьмана Жолкевського з турками року 1620-го вiн
дiстався в бранцi, року 1621-го його вже бачили ватажком морського походу
на Царгород, бо з неволi викупили. Пiд час вiйни короля Владислава з
Москвою Богдан разом iз козаками бився на боцi полякiв, став особисто
вiдомий королевi й дiстав iз його рук у подарунок коштовну шаблю. Пiд час
повстання Павлюка Хмельницький значиться у ре?стрi вiйськовим писарем;
року ж 1644-го, нудьгуючи без вiйни та походiв, вiн збира? 2400 охочих
козакiв i за добру плату водить ?х у Францiю допомагати тiй державi
воювати з Iспанi?ю.
Пiсля повернення на Укра?ну Хмельницький знову був вiйськовим писарем;
i року 1646-го його разом iз старшими козацького ре?стрового вiйська
Барабашем та Iлляшем викликав король до Варшави. Польський державець хотiв
тодi проти волi панства розпочати вiйну з Туреччиною i вмовляв козакiв
роздратувати туркiв морським походом так, щоб тi самi оголосили вiйну
Польщi. Щоб прискорити цей випадок, вiн доручив Барабашевi передати на Сiч
5000 злотих на полагодження вiйськових чайок. А на подяку козакам король
передав через того ж Барабаша грамоту, якою козацькому вiйськовi
поверталися всi його давнi права, а кiлькiсть ре?стровцiв збiльшувалася на
20.000 душ. Тут же з рук Владислава козацька старшина отримала бойову
корогву кармазинового кольору, булаву й iншi вiйськовi клейноди.
З радiсною надi?ю на кращу долю рiдного краю ?хав од короля до Чигирина
Богдан Хмельницький, аж тут вiн довiдався, що польськi пани й сенатори так
приборкали Владислава, що вiн мусив зректися всього, що пообiцяв козакам;
лукавий же Барабаш, прислуговуючи шляхтi, сховав королiвського унiверсалу
з козацькими привiлеями й наказав Хмельницькому нiкому про нього не
говорити. Та Богдан iз тим не погодився. В нього вже наболiло серце за
покривджене козацтво, i в головi визрiвала думка вiдплатити польським
панам за всi знущання. Тому вiн хитрощами вiдiбрав у Барабаша унiверсал i,
маючи його в сво?х руках, почав поширювати про нього чутку помiж козаками,
показуючи цю грамоту короля сво?м однодумцям i прихильникам.
Народна дума так оповiда? про цю подiю та про початок козацького
повстання пiд проводом Богдана Хмельницького:
Як iз день-години
Зчиналися великi вiйни на Укра?нi,
Отодi ж то не могли обiбратись,
За вiру християнську одностайно стати;
Тiльки обiбрався Барабаш та Хмельницький,
Да Клиша Бiлоцеркiвський.
Отодi вони од сво?х рук листи писали,
До короля Владислава посилали.
Тодi ж то король Владислав листи чита?,
Назад одсила?;
У городi Черкаському Барабаша гетьманом наставля?:
"Будь ти, Барабашу, в городi Черкаському гетьманом,
А ти, Клишо, у городi Бiлiй Церквi полковником,
А ти, Хмельницький, у городi Чигиринi хоч писарем вiйськовим".
Отодi ж то небагато Барабаш, гетьман молодий, гетьманував,
Тiльки пiвтора года.
Тодi ж то Хмельницький добре дбав,
Кумом до себе гетьмана молодого Барабаша зазивав,
А ще дорогими напитками його вiтав
I стиха словами промовляв:
"Гей, пане куме, пане Барабашу, пане гетьмане молодий,
Чи не могли б ми з тобою удвох королiвських листiв прочитати,
Козакам козацькi порядки подавати,
За вiру християнську одностайно стати?"
Отодi ж то Барабаш, гетьман молодий,
Стиха словами промовля?:
"Гей, пане куме, пане Хмельницький, пане писарю вiйськовий,
Нащо нам з тобою королiвськi листи удвох читати,
Нащо нам козакам козацькi порядки давати?
Чи не лучче нам з ляхами,
Мостивими панами,
З упоко?м хлiб-сiль по вiк вiчний уживати?"
Отодi-то Хмельницький на кума свого Барабаша
Велике пересердя ма?,
Ще кращими напитками вiта?.
Отодi-то Барабаш, гетьман молодий,
Як у кума свого Хмельницького дорогого напитку напивсь,
Дак у його i спать поваливсь.
Отодi Хмельницький добре дбав,
Iз право? руки з мiзинного пальця щирозлотий перстень iзняв,
Iз лiво? кишенi ключi виймав,
З-пiд пояса шовковий платок висмикав,
На слугу свого вiрного добре кликав-покликав:
"Гей, слуго ти мiй, повiрений Хмельницького,
Велю я тобi добре дбати,
На доброго коня сiдати,
До города Черкаського до панi Барабашево? прибувати,
Королiвськi листи до рук добре приймати".
Отодi-то слуга, повiрений Хмельницького, добре дбав,
На доброго коня сiдав,
До города Черкаського скорим часом, пильною годиною прибував,
До панi Барабашево? у двiр у?жджав;
У сiни ввiйшов, шличок iз себе скидав;
У свiтлицю ввiйшов, низький поклон послав;
Тi? значки на скамнi покладав,
А ще стиха словами промовляв:
"Ей, панi, - ти, панi Барабашева, гетьманова молодая!
Уже ж тепер твiй пан, гетьман молодий,
На славнiй Укра?нi з Хмельницьким великi бенкети зчиняють, -
Велiли вони тобi сi? значки до рук приймати,
А менi листочки королiвськi оддати:
Чи не могли б вони iз кумом сво?м Хмельницьким
Удвох прочитати
I козакам козацькi порядки давати?"
Отодi ж то панi Барабашева, гетьманова,
Удариться об поли руками,
Обiлл?ться дрiбними сльозами,
Промовить стиха словами:
"Ей, не з горя-бiди мо?му пану Барабашу
Схотiлося на славнiй Укра?нi з кумом сво?м Хмельницьким
Великi бенкети зчинати!
Нащо б ?м королiвськi листи удвох читати?
Не лучче б ?м iз ляхами,
Мостивими панами,
З упоко?м хлiб-сiль вiчнi? часи уживати?
А тепер хай не зарiка?ться Барабаш, гетьман молодий,
На славнiй Укра?нi огнiв та тернiв iзгашати,
Тiлом сво?м панським комарiв годувати
Од кума свого Хмельницького".
Отодi ж то панi молодая Барабашевая
Стиха словами промовля?:
"Ей, слуго, повiрений Хмельницького,
Не можу я тобi листи королiвськi до рук подати,
А велю я тобi до ворiт одходжати,
Королiвськi листи у шкатулi iз землi виймати".
Отодi-то слуга, повiрений Хмельницького,
Як сi слова зачував,
Так скорим часом, пильною годиною до ворiт одходжав,
Шкатулу з землi з королiвськими листами виймав,
Сам на доброго коня сiдав,
Скорим часом, пильною годиною до города Чигирина прибував,
Сво?му пану Хмельницькому королiвськi листи
до рук добре оддавав.
Отодi-то Барабаш, гетьман молодий, од сна устава?,
Королiвськi листи в кума свого Хмельницького загляда?;
Тодi й напитку дорогого не попива?,
А тiльки з двора тихо з'?жджа?,
Да на старосту свого Кричовського кличе, добре поклика?:
"Ей, старосто, - каже, - ти мiй, старосто Кричовський!
Коли б ти добре дбав,
Кума мого Хмельницького живцем узяв,
Ляхам, мостивим панам, до рук подав,
Щоб нас могли пани, мостивi? ляхи, за бiлозорiв почитати".
Отодi-то Хмельницький, як сi? слова зачував,
Так на кума свого Барабаша велике пересердя мав,
Сам на доброго коня сiдав,
Слугу свого, повiреного, з собою забирав.
Отодi-то припало йому з право? руки
Чотири полковники.
Первий полковник - Максим Ольшанський,
А другий полковник - Мартин Полтавський,
Третiй полковник - Iван Богун,
А четвертий - Матвiй Борохович.
Отодi-то вони на славну Укра?ну прибували,
Королiвськi листи читали,
Козакам козацькi порядки давали.
Тодi-то у святий день, у божественний вiвторок
Хмельницький козакiв до сходу сонця пробуджа?
I стиха словами промовля?:
"Ей, козаки, дiти, друзi-молодцi!
Прошу я вас, добре дбайте,
Од сна уставайте,
Руський отченаш читайте,
На лядськi табори на?жджайте,
Лядськi табори на три частi розбивайте,
Ляхiв, мостивих панiв, упень рубайте,
Кров ?х лядську у полi з жовтим пiском мiшайте,
Вiри сво?? християнсько? у поругу вiчнi часи не подайте!"
Отодi-то козаки, друзi-молодцi, добре дбали,
Од сна уставали, Руський отченаш читали,
На лядськi табори на?жджали,
Лядськi табори на три частi розбивали,
Ляхiв, мостивих панiв, упень рубали,
Кров ?х лядську у полi з жовтим пiском мiшали,
Вiри сво?? християнсько? у наругу вiчнi часи не подали.
Року 1647-го здiйснення замiрiв Хмельницького прискорилося через тяжку
кривду, яко? вiн зазнав од польського пана Чаплинського, що, взявши з
собою два десятки озбро?них харцизiв, захопив у Хмельницького його
батькiвщину - село Суботiв - i при цьому забив на смерть канчуками меншого
сина Богдана, а його другу жiнку взяв собi коханкою. Так польськi пани
звичайно чинили з козаками, i, коли Хмельницький кинувся скаржитися
коронному гетьмановi, так той ще й до в'язницi запер. На щастя Богдана,
його приятель полковник Кричовський випустив на волю, i Хмельницький,
разом iз сином Тимошем, утiк на Запорожжя.
У груднi року 1647-го Богдан спинився на ру?нах Томакiвсько? Сiчi, на
островi Бучацький, де купчилися непокiрливi запорожцi, й, прихиливши ?х на
свiй бiк, по?хав на Микитин Рiг до коша. Тим часом польська залога на Сiчi
дiстала наказ захопити Хмельницького i скарати його на смерть. Тiльки й
запорозька старшина вже знала про заходи Богдана i,. спiвчуваючи йому,
застерегла втiкача про смертний присуд, винесений польським урядом.
Поляки не вкмiтували, коли Богдан прибув на Сiч, а, довiдавшись,
побачили, як вiн разом iз сином та десятком побратимiв вирушив кiньми до
Криму. Польська залога з трьома сотнями жовнiрiв i п'ятьма сотнями
ре?стрових козакiв кинулися доганяти Хмельницьких, але чутка про
скривдження вiйськового писаря та смертний вирок украй обурили i
запорожцiв i ре?стровцiв, якi гналися за втiкачами водночас iз поляками,
так що, коли пiд час подорожi в Крим два прихильники Богдана при?дналися
до ре?стрових козакiв i стали вмовляти ?х не допомагати королевi,
ре?стровцi збунтувалися, кинулись на жовнiрiв i почали з ними битися. Тому
поляки вернулися назад, у Сiч, але запорожцi й там уже повстали i всiх ?х
знищили.
Вчинивши розправу над польською залогою, сiчовики стали дiставати з
пiскiв старi гармати, витягати й лаштувати ?х знову на окопах, i незабаром
вiдлуння вiд пострiлу з сiчово? башти рознесло звiстку, що на Запорожжi
знову прокинулася воля. Ожив Великий Луг, з усiх островiв, приток, лиманiв
та непрохiдних нетрiв квапилися човни з козаками, лугарями та степовиками;
в плавнях застукотiли сокири - запорожцi майстрували новi чайки й витягали
з очеретiв старi, схованi десять рокiв тому.
За зиму сiчовики зiбралися до вiйни та озбро?лися, а по Укра?нi
розiслали окремих товаришiв, щоб понесли чутку про те, що шляхта порушила
волю короля й навеснi запорожцi прийдуть визволяти Укра?ну вiд пансько?
неволi. Тим часом Хмельницький прибув у Бахчисарай, до хана, i почав його
умовляти, Щоб допомiг козакам у боротьбi з поляками. Хан згодився, та, не
довiряючи ще Богдановi, прислав iз ним на Запорожжя тiльки перекопського
мурзу Туган-Бея з 4000 татар.
18 квiтня року 1648-го Хмельницький, залишивши Туган-Бея на Базавлуцi,
наблизився до Сiчi. Запорожцi, знаючи про ханську пiдмогу, урочисто, з
гарматною пальбою, зустрiли Богдана, а наступного дня кошовий отаман
Вiйська Запорозького скликав велику раду. На нiй Хмельницький у довгiй i
натхненнiй промовi змалював тяжке становище Укра?ни, поневолено? поляками,
та занепад православно? вiри, гноблено? унi?ю. Нагадав про всi кривди,
яких зазнало козацтво вiд полякiв, про замучених гетьманiв - Пiдкову,
Наливайка, Сулиму й Павлюка, й запалив серця запорожцiв жагою помсти. "Або
смерть, або перемогти полякiв!" - така була ухвала ради.
Богдана Хмельницького козаки одностайно наставили гетьманом i вручили
йому клейноди Вiйська Запорозького.
Беручи булаву, Богдан знав, що вороги вже не сплять,
що Потоцький зiбрав 30 000 польського вiйська в Корсунi, з них двi
частини послав на Запорожжя, а саме: 12 000 жовнiрiв пiд проводом його
сина Степана вирушили кiньми через степ, а 6000 ре?стрових козакiв на чолi
з Барабашем та Iлляшем попливли човнами по Днiпру.
Щоб не дати ворогам з'?днатися й не впустити ?х до Сiчi, гетьман 22
квiтня, маючи бiля себе 8000 запорожцiв та 12 поганеньких гармат, виступив
супроти Потоцького, а сво?х побратимiв Ганжу та Джеджалiя послав днiпровим
берегом перестрiта ре?стрових козакiв i умовити ?х одностайно стати iз
запорожцями на полякiв.
Зблизившись iз польським вiйськом бiля рiчки Жовтi Води i дiставши вiд
Ганжi звiстку, що ре?стровцi вагаються i хочуть почути слово самого
Хмельницького, вiн негайно подався до Кам'яного Затону, де стояли
ре?стровi козаки, й звернувся до них iз промовою, розкрив ?м очi на
королiвськi кривди й так вплинув на ре?стровцiв, що вони тi?? ж ночi
знищили всю свою польську i сполячену старшину (ляхiв та недоляшкiв) -
вбили Барабаша та Iлляша Кара?мовича i при?дналися до Хмельницького,
Коли гетьман повернувся з Днiпра до свого табору на Жовтих Водах,
поляки вже розпочали наступ на запорожцiв, i понад рiчкою точилися герцi й
дрiбнi бо?, Хмельницький зараз же повиводив сiчовi полки з табору й,
оголосивши, що ?м на пiдмогу прибувають ре?стровi козаки, кинув сво?
вiйсько на польськi окопи, перед табором. 5 травня спалахнула велика
битва. Запорожцi билися старою збро?ю, були обiдранi й голi, бо за десять
рокiв, що не ходили на Чорне море, Вiйсько Запорозьке зовсiм зубожiло;
поляки ж красувалися сво?м пишним вбранням, вони мали добрi гармати й
бiльше вiйська. Проте козаки, незважаючи нi на що, iз завзяттям кинулися
на ворожi окопи й, захопивши ?х, почали гнати полякiв у ?хнiй же табiр.
Серед того бою зi сходу пiднялася велика курява: то татари везли на
сво?х конях ре?стровцiв. Побачивши це, поляки гадали, що наближа?ться ?хня
допомога, й дуже зрадiли, що тепер знищать усiх запорожцiв; коли ж
ре?стровi козаки стали брататися iз сiчовиками, вони зразу занепали духом
i розгубилися.
Хмельницький скористався з легкодухостi польсько? шляхти й задумав
влаштувати ?й те, що вона зробила з козаками на Солоницi року 1596-го. Вiн
викликав до себе iз польського табору посланцiв, почастував ?х вечерею,
запевнив, що не хоче марно проливати кровi, а вийшов iз Сiчi тiльки, щоб
оборонятися, знаючи, що королiвський уряд засудив його до смертно? кари.
Наприкiнцi Богдан Хмельницький сказав, що охоче дозволив би полякам
вирушити назад, на Укра?ну, але бо?ться, щоб вони самi на нього не напали,
i через те просить ?х, на доказ сво?? поступливостi, вiддати йому всi
гармати.
Коли посланцi вернулися до польського табору, Потоцький зiбрав на раду
всю шляхту, й пiсля тривалих суперечок польське панство згодилося на умови
Хмельницького. 8 травня поляки передали козакам гармати й почали вiдводити
сво? вiйсько назад, маючи на думцi вийти на шлях до Смiли та Корсуня. Там
по дорозi були великi байраки, що звалися Княжими. I гетьман вiдрядив туди
Перебийноса з тисячею козакiв, щоб на шляху польського вiйська поробили
засiки та викопали рови; сам же iз полками пiшов слiдом за Потоцьким;
дотримуючись умов, не нападав на нього, а обходом послав татар, якi мали
перетнути полкам вiдхiд на Укра?ну та навернути ?х на Княжi байраки.
Рятуючись од татарських стрiл, польське вiйсько справдi повернулося на
схiд, у бiк Княжих байракiв, i, як тiльки потрапило там на рiвчаки та
засiки, на них одразу накинулися козаки Перебийноса й татари Туган-Бея;
Хмельницький же вдарив на полякiв з тилу. Зчинилася нечувана рiзанина,
i до ночi вся шляхта була перебита або поранена; врятувався тiльки один
жовнiр, переодягнений селянином, - вiн i подав Потоцькому до Корсуня
звiстку про загибель його сина з усiм вiйськом. Криваво вiдомстили
запорожцi за польськi кривди, i була велика радiсть козацтва з тако?
рiшучо? перемоги над ворогом.
З народних дум про бiй на рiчцi Жовтих Водах та першу перемогу
Хмельницького над поляками збереглися тiльки невеличкi уривки:
Чи не той то хмiль, що коло тичини в'?ться?
Гей, той то Хмельницький, що з ляхами б'?ться.
Гей, по?хав Хмельницький iк Жовтому Броду,
Гей, не один лях лежить головою в воду,
Не пий, Хмельницький, дуже то? Жовто? Води:
Iде ляхiв сорок тисяч хорошо? вроди.
"А я ляхiв не боюся i гадки не маю,
За собою великую потугу я знаю
I ще орду за собою веду,
А все, вражi ляхи, на вашу бiду".
Утiкали ляхи, погубили шуби...
Гей, не один лях лежить, вивiривши зуби!
Становили ляхи дубовi? хати,
Прийдеться ляшенькам в Польщу утiкати!
Утiкали ляхiв деякi полки,
?ли ляхiв собаки i сiрi? вовки.
Гей, там поле, а на полi цвiти:
Не по однiм ляху заплакали дiти,
Гей, там рiчка, через рiчку глиця,
Не по однiм ляху зосталась вдовиця.
Звiстка про перемогу запорожцiв над поляками прудкою ластiвкою полетiла
по Укра?нi. Всi козаки, якi ще взимку вийшли iз Сiчi i гуртували навколо
себе в лiсах ватаги найзавзятiших людей: козакiв-"випищикiв" та селян, що
повтiкали вiд панiв, - тепер узялися за дiло й стали нападати на польськi
ма?тки й невеликi роти польських жовнiрiв. Кобзарi ходили з мiста у мiсто,
iз села до села, оспiвуючи перемогу козакiв та пророкуючи визволення вiд
польського ярма. I по всiй укра?нськiй землi хутко зростали ватаги
повстанцiв, озброювалися й змiцнювалися, а почасти й посувалися назустрiч
козацькому вiйську. Отож, запорожцi не тiльки розбили полякiв у першому
бойовищi, а ще й скликали й навчали люд вiйськовiй справi, що й дало
Хмельницькому силу визволити Укра?ну вiд полякiв.
Не гаючись, Богдан iз запорожцями та ре?стровцями вiд Княжих байракiв
рушив на Чигирин, а Ганжу з полком козакiв спрямував на Умань громити
шляхту, яка, зокрема, зiбралася в тому мiстi. З Чигирина гетьман пiшов на
Корсунь, де стояло головне польське вiйсько з коронним гетьманом Потоцьким
та польним - Калиновським. Тут Хмельницький, пiдiславши у ворожий табiр
козака Галагана, налякав полякiв тим, що начебто слiдом за Вiйськом
Запорозьким наступа? кримський хан з усi?ю ордою. Та вигадка так
настрахала Потоцького, що вiн покинув сво? окопи й заходився одходити на
Богуслав тодi, як запорожцi були вже бiля самiсiнького Корсуня.
Хмельницький тут, як i в Княжих байраках, доручив Перебийносовi
перекопати в лiсi шляхи, й той, вичекавши, доки поляки, вiдступаючи,
розтягли сво? вiйсько на кiлька верст, 28 травня напав на них з усiх бокiв
i вщент розбив. Переднi лави цiлком загинули в Глибокому Байрацi на
перекопах, якi влаштували козаки. Польськi вози й гармати котилися з
круто? гори прямо у рiвчаки й падали туди разом iз кiньми пiд радiснi
вигуки й стрiлянину запорожцiв Перебийноса. З тилу на полякiв тиснув сам
Хмельницький, а козацькi полки з ре?стровцiв та запорожцiв насiдали збоку.
За кiлька годин бою обидва польськi гетьмани потрапили в полон, а решта
полякiв здалася козакам на милосердя.
У бойовищi пiд Корсунем були захопленi всi польськi гармати, обоз iз
великими скарбами та сила знатного панства. З усього вiйська, яке
налiчувало 18000, бiльше 7000 залишилося трупом, майже 9000 потрапило в
бранцi й тiльки 1500 вершникам вдалося втекти.
За великi послуги Вiйська Запорозького пiд Жовтими Водами та пiд
Корсунем Хмельницький пiсля тако? перемоги надiслав на Сiч коштовнi
подарунки: за кожну корогву - чотири корогви, за бунчук - два бунчуки, за
булаву - двi булави, за пару котлiв - три пари i за кожну поганеньку
гармату - двi добрих. До всього того вiн iще додав 1000 талярiв сiчовому
товариству на пиво i 300 талярiв на сiчову церкву. Все те було захоплено з
польським обозом, та й не тiльки те, бо ще кiлькасот возiв iз золотом,
грiшми та всяким iншим добром гетьман вiдправив до Чигирина й Суботова.
Про Корсунський бiй та про те, що постало на Укра?нi пiсля нього,
народна дума розповiда? таке:
Ой, обiзветься пан Хмельницький,
Отаман-батько Чигиринський:
"Гей, друзi-молодцi,
Браття-козаки, запорожцi!
Добре дбайте, барзо гадайте,
З ляхами пиво варити зачинайте:
Лядський солод, козацька вода,
Лядськi дрова, козацькi труда".
Ой, з того пива
Зробили козаки з ляхами превелике? диво.
Пiд городом Корсунем вони станом стали,
Пiд Стебловим вони солод замочили;
Ще й пива не зварили,
А вже козаки Хмельницького з ляхами добре посварили:
За тую бражку
Зчинили козаки з ляхами велику дражку;
За той солод
Зробили ляхи з козаками превеликий колот;
А за той, не знать який, квас
Не одного ляха козак за чуба тряс.
Ляхи чогось догадались,
Вiд козакiв чогось утiкали,
А козаки на ляхiв нарiкали:
"Ой ви, ляхове,
Песькi синове!
Чом ви не дожида?те,
Нашого пива не допива?те?"
Тодi козаки ляхiв доганяли,
Пана Потоцького пiймали,
Як барана в'язали
Та перед Хмельницького гетьмана примчали:
"Гей, пане Потоцький!
Чом у тебе досi розум жiноцький?
Не вмiв ти ?си в Кам'янськiм Подiльнi
Поганого поросяти, курицi з перцем та шапраном уживати,
А тепер не зумi?ш ти з нами, козаками, воювати
I житньо? соломахи з тузлуком уплiтати.
Хiба велю тебе до рук кримського хана,
Щоб навчили тебе кримськi дiти
сиро? кобилини жувати!"
Тодi ляхи чогось догадались,
На жидiв нарiкали:
"Гей, ви, жидове,
Поганськi синове!
Нащо то ви великий бунт, тривоги зривали,
на милю по три корчми становили,
Великi мита брали:
Вiд возового
По пiвзолотого,
Вiд пiшого - по два грошi,
А ще не минали й сердешного старця -
Вiдбирали пшоно та яйця
А тепер ви тi? скарби збирайте
Та Хмельницького ?днайте;
А то як не будете Хмельницького ?днати,
То не зарiкайтесь за рiчку Вiслу до Полонного
прудко тiкати".
Жидове чогось догадались,
На рiчку Случу тiкали.
Которi тiкали до рiчки Случi,
То погубили чоботи й онучi;
А которi до Прута,
То була вiд козакiв Хмельницького
дорiженька барзо крута.
По рiчцi Случi
Обломили мiст, iдучи,
Затопили всi клейноди
I всi лядськi бубни.
Которi бiгли до рiчки Росi,
То зосталися голi й босi.
Обiзвався первий жид Гичик,
Та й хапа?ться за бичик,
Обiзветься другий жид Шльома:
"Ой, я ж пак не буду на сабас дома!"
Третiй жид озоветься, Оврам:
"У мене невеликий крам:
Шпильки, голки,
Кремiння, люльки,
Так я свiй крам
У коробочку склав
Та козакам п'ятами накивав".
Обiзветься четвертий жид Давидко:
"Ой, брате Лейбо! Уже ж пак iз гори
козацькi корогви видко!"
Обiзветься п'ятий жид Юдко:
"Нумо, до Полонного втiкати прудко!"
Тодi жид Лейба бiжить,
Аж живiт дрижить;
Як на школу погляне,
Його серце жидiвське зiв'яне:
"Ей, школо моя, школо мурована!..
Тепер тебе нi в пазуху взяти,
Нi в кишеню сховати,
Але ж доведеться Хмельницького козакам
на балаки покидати!"
Отже, панове-молодцi, над Полонним
не чорна хмара вставала:
Не одна панi-ляшка удовою зосталась.
Озоветься одна панi-ляшка:
"Нема мого пана Яна,
Десь його зв'язали козаки, як би барана,
Та повели до свого гетьмана".
Озоветься друга панi-ляшка:
Нема мого пана Кордаша!
Десь його Хмельницького козаки повели до коша".
Озоветься третя панi-ляшка:
"Нема мого пана Якуба!
Десь узяли Хмельницького козаки
та либонь, повiсили на дуба".
З-пiд Корсуня Богдан вiдрядив татар до Криму, а запорожцiв розпустив по
Укра?нi вимiтати загонами з русько? землi панiв та жидiв. Сам же гетьман
iз ре?стровими козаками перейшов до Бiло? Церкви i заходився там складати
новi полки укра?нського козацького вiйська.
Запорожцi, при?днавши до себе ватаги повстанцiв, ходили скрiзь,
руйнуючи польськi ма?тки, замки й мiста та визволяючи людей з неволi, ?хнi
загони зростали з кожним днем, гуртували навколо себе по кiлька тисяч
козакiв i невдовзi ймення ?хнiх ватажкiв, полковникiв та курiнних отаманiв
Вiйська Запорозького - Нечая, Богуна, Перебийноса, Ганжi, Остапа,
Полов'яна, Морозенка, Гайчури, Кривошапки, Гаркушi, Вовгури й багатьох
iнших - облетiли всю Укра?ну й прославилися в народних пiснях i думах, як
борцi за визволення поневоленого укра?нського люду; душi ж польсько?
шляхти та ?? прибiчникiв i пiдручних - жидiв - тi iмена виповнювали жахом.
Наймилiшими народовi героями повстання були, коли рахувати за кiлькiстю
складених про них пiсень, полковники Вiйська Запорозького - Перебийнiс,
Нечай та Морозенко. Одну з пiсень про Перебийноса можна й зараз почути на
Укра?нi, й не тiльки вiд кобзарiв, а й по селах, по бурсах i по вiйськових
школах:
Ой, не дивуйтеся, добрi? люде,
Що на Вкра?нi повстало;
Ой, за Дашевим, пiд Сорокою,
Множество ляхiв пропало!
Перебийнiс водить не много -
Сiмсот козакiв за собою;
Руба? мечем голови з плечей,
А решту топить водою.
"Ой, пийте, ляхи, води калюжi,
Води калюжi болотяно?,
А що пивали по тiй Вкра?нi
Меди та вина ситii".
Зависли ляшки, зависли,
Як чорна хмара на Вiслi.
Лядську славу загнав пiд лаву,
Сам бравий козак гуля?:
"Нуте, козаки, у скоки,
Заберiмося пiд боки,
Заженiм ляшка, вражого сина,
Аж за Дунай глибокий".
Дивують ляхи, вражi сини,
Що тi козаки вживають:
Вживають вони щуку-рибуху,
Ще й соломаху з водою.
Ой, чи бач, ляше, як козак пляше
На сивiм конi горою:
Мушкетом бере, аж серце в'яне,
А лях вiд страху вмира?.
Ой, чи бач, ляше, що по Случ наше,
По Костяную могилу:
Як не схотiли, забунтували,
Та й утеряли Вкра?ну.
Ой, чи бач, ляше, як пан Хмельницький
На жовтiм пiску пiдбився:
Вiд нас, козаки, вiд нас, юнаки,
Нi один ляшок не скрився:
"Нуте ж, козаки, у скоки,
Заберiмося у боки;
Загнали ляхiв за рiчку Вiслу,
Що не вернуться i в три роки".
За лiто, доки поляки скликали нове вiйсько, Укра?на вiд Днiстра й до
Путивля та Лубен стала вiльною. Повстання, мов величезна пожежа,
перехопилося навiть у Галичину й на Бiлу Русь. Уся мiська й сiльська
молодь узялася за ножi, сокири й коси й, повбивавши панiв та озбро?вшись
?хньою збро?ю, пiшла козакувати, гуртуючись то в загони, то в полки, що
складав гетьман. Назва "ре?стровий козак" стала зникати - козаком звав
себе кожен, навiть той, хто замiсть збро? тримав у руцi кийок. Селяни,
долiтнi й пiдстаркуватi, що лишилися по оселях, подiлили мiж собою добро
сво?х панiв, ?хн? господарство й худобу, попаювали навiть землю, так що за
кiлька мiсяцiв iз поневолених крiпакiв стали вiльними людьми, до того ж,
заможними землевласниками.
Проте пiд осiнь поляки, зiбравши 80 000 вiйська, почали знову наступати
на Укра?ну й перейшли на схiдний бiк рiчки Случi. Почувши про це,
Хмельницький скликав до себе всi козацькi загони, щоб дати польським
вiйськам бiй. Вороги розташувалися табором бiля рiчки Пиляви, на ??
берегах. Хмельницький не квапився нападати, сподiваючись на допомогу татар
i гадаючи оточити полякiв, як пiд Корсунем, з усiх бокiв. Проте шляхта
сама прискорила свою загибель. Роздратованi запорозьким полковником
Ганжею, що перемагав усiх польських богатирiв на герцi, поляки необережно
кинулися на козакiв i з кiлькома полками пiдступили через греблi та броди
за Пиляву аж до козацького табору. А Хмельницький тiльки того й чекав: вiн
ударив на них усiм вiйськом, i козаки, перетнувши полякам шлях назад до
гребель, або посiкли ?х, або потопили в рiчцi та в болотах.
Ця пригода з кiлькома полками так засмутила польське панство та нагнала
на нього такого страху, що шляхта, починаючи з привiдцiв польського
вiйська, залишила все сво? добро, що мала в обозi, i з великим переляком
кинулася тiкати назад до Случi. За панством побiгли й жовнiри; вони тiкали
в такому безладi, що бiля Костянтинова завалили мiст через Случ i у
великiй кiлькостi потопилися в рiчцi.
Про наслiдки Пилявського бою так згаду? народна дума:
Те пан Хмельницький,
Житель Чигиринський,
То вiн ночей недосипа?,
Коло Случi-рiчки ляхiв i жидiв
доганя?.
Скоро догнав увечерi пiзно,
I там стало дуже по вулицях тiсно:
I там до ?х прибува?,
Ще й на козакiв гука?,
Да ще й словами промовля?:
"Друзi панове-молодцi! До Случi-рiчки
прибувайте,
Жидiв та ляхiв упень рубайте
I до ?х козацькими словами промовляйте:
"Ото буде по той бiк Случi ваше,
А по сей бiк Случi буде пана Хмельницького
й наше!"
Проте Хмельницький не зупинився на Случi. Запорожцi хотiли вiдомстити
полякам у самiй Варшавi й обмити ворожою кров'ю майдан Старого мiста, на
якому було замордовано стiльки запорозьких гетьманiв. Вони вмовляли
Богдана взяти королiвську столицю, й пiд впливом ?хнiх домагань
Хмельницький пiшов через Костянтинiв та Зборiв на Львiв i Варшаву.
Запорожцi на той час вважали себе найближчими прибiчниками Богдана.
Багатьох ?х гетьман попризначав полковниками та осавулами козацьких
полкiв, а кожен iз тих полковникiв, як-от: Нечай, Богун, Джеджалик,
Пушка-ренко й iншi - закликали за собою в новi полки сво?х побратимiв i
товаришiв, i, таким чином, iз запорожцiв склалася нова укра?нська
старшина.
Побували запорожцi з Хмельницьким i у Львовi, i пiд Замостям. Та тiльки
там восени 1648 року гетьман почав вагатися - незадовго перед тим помер
польський король Владислав, i новий державець Речi Посполито? Ян Казимир,
за якого пiд час обрання голосував i Богдан, зумiв заспоко?ти його й
улестити обiцянками. Вiн запевнив Хмельницького, що й без походу на
Варшаву зробить усе, як бажають козаки, аби тiльки вiйська повернулися на
Укра?ну й там очiкували королiвських комiсарiв, адже гетьман тодi ще не
мав думки вiдлучати Укра?ну вiд Польщi. Вiн перестав зважати на
запорозьких порадникiв i, повернувши полки вiд Замостя на Ки?в, ще з
походу дозволив козакам розходитися по домiвках.
У Ки?вi Хмельницького зустрiчали дуже урочисто. Верхи на конi вiн
пiд'?хав до Золото? Брами, вислухав там промови, в яких славили його, як
визволителя Укра?ни вiд польського ярма, а православно? вiри - вiд утискiв
католицтва; i серед радiсних вигукiв киян до?хав до собору свято? Софi?,
на папертi якого його вiтав митрополит Ки?вський i патрiарх I?русалимський
Па?сiй. I, справдi, було за що прославляти Богдана Хмельницького: з
незначною силою у 8000 запорожцiв спромiгся вiн зробити те, про що мрiяли
й чого не досягли його попередники: Наливайко, Лобода, Жмайло, Тарас
Трясило, Сулима, Павлюк, Остряниця, - збудив укра?нський народ до
нацiонально? свiдомостi, розбурхав його, визволив iз довговiчно? польсько?
неволi. Вся Укра?на вiд Карпатських гiр до верхiв'?в. Десни, Псла та
Ворскли стала вiльною i визнавала владу тiльки гетьмана Хмельницького.
Завершивши сво? дiло - визволення Укра?ни, запорожцi з Ки?ва подалися
на Сiч у сво? улюбленi степи та до батька Великого Лугу. З Богданом
лишилися тiльки тi з них, хто став старшиною в нових полках укра?нських
козакiв.
** ВIЙСЬКО ЗАПОРОЗЬКЕ ПIД ЧАС ВЕЛИКО? РУ?НИ (1648-1680 роки) **
ДОБА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО
Спокiйне гетьманування Богдана тривало недовго. Мало вiдпочивали на
Сiчi й запорожцi. Польський король Ян Казимир нiчого не зробив iз того, що
пообiцяв Хмельницькому, й на початку лiта року 1649-го вже збирав вiйсько,
щоб рушити на Укра?ну гамувати козаччину. Довiдавшись про цi замiри, й
Богдан так само заходився скликати козакiв, запросив i запорожцiв iз Сiчi
й домовився про допомогу свого спiльника - кримського хана. Король не змiг
зiбрати багато вiйська, i Хмельницький оточив його половину в Збаражi, а
другу, що була пiд проводом самого короля, у серпнi 1649 року, з'?днавшись
iз татарами, вщент розбив бiля мiста Зборова. Козаки мало не взяли в
бранцi самого Яна Казимира, але гетьман зупинив ?х, бо все-таки мав короля
за свого державця. Вiн звелiв козакам, що вже мали полонити його,
припинити бiй i залишити польський табiр.
Та легкодухiсть Хмельницького дуже обурила запорожцiв... I, справдi, не
минуло й кiлькох днiв, як Богдановi довелося розкаюватись у сво?му
вчинковi, а через рiк його примирливiсть мусила оплакувати гiркими
сльозами вся Укра?на. Король тим часом пiдкупив хана золотом, i той змусив
гетьмана погодитися з нiкчемними умовами полякiв: зректися визволених уже
земель Галичини, Волинi, Подiлля й Бiло? Русi; пустити на Укра?ну
польських панiв та ще й повернути ?м усi ?хнi ма?тки й змусити поспiльство
знову коритися панам i працювати на них.
Такого вiдступу запорожцi не могли подарувати Хмельницькому, й пiсля
рiзких нарiкань зовсiм залишили його й пiшли на Запорожжя. Розбрат був
такий великий, що року 1650-го сiчова голота, або "чернь", обрала, було,
замiсть Богдана iншого гетьмана - козака Гудовського, та тiльки iм'я
Хмельницького, переможця над поляками, ще багато важило серед запорожцiв,
i незабаром прихильники Богдана, взявши на Сiчi гору, схопили Гудовського
й вiддали гетьмановi до рук.
Десь згодом, восени вже 1650 року, коли Хмельницький покликав
запорожцiв iти з його сином Тимошем походом на Молдову за те, що господар
молдавський Лупул не хотiв вiддати за нього замiж сво?? дочки, сiчовi
козаки, хоч i не всiм вiйськом, а все-таки чималою кiлькiстю, пристали до
Тимоша, ходили у Волощину й допомогли Хмельниченковi взяти Ясси й
примусили Лупула дати великий окуп. З початку вiйни молдавський господар
сподiвався на помiч з боку Польщi й кiлька разiв звертався за нею до
коронного гетьмана Потоцького, та король не дозволив польському вiйську
воювати з козаками.
Цей похiд на Молдову укра?нський народ вважав верхом козацько? слави й
оспiвав у сво?й думi:
Як iз Низу iз Днiстра тихий вiтер повiва?,
Бог святий зна?, бог святий i вiда?,
Що Хмельницький дума?-гада?.
Тодi ж то не могли знати нi сотники,
нi полковники,
Нi джури козацькi?,
Нi мужi громадськi?,
Що наш пан гетьман Хмельницький,
Батько Зинов-Богдан Чигиринський,
У городi Чигиринi задумав вже й загадав:
Дванадцять пар пушок вперед себе одiслав,
А ще сам з города Чигирина вирушав;
За ним козаки йдуть,
Яко ярая пчола, гудуть;
Котрий козак не ма? в себе шаблi булатно?,
Пищалi семип'ядно?,
Той козак кий на плечi забира?,
За гетьманом Хмельницьким ув охотне вiйсько
поспiша?.
Отодi ж то, як до рiчки до Днiстра
прибував,
На три частi козакiв переправляв,
А ще до города Сороки прибував,
Пiд городом Сорокою шанцi копав,
У шанцях куренем стояв;
А це од сво?х рук листи писав,
До Василя Молдавського посилав,
А в листах приписував:
"Ей, Василю Молдавський,
Господарю Волоський!
Що тепер будеш думати й гадати:
Чи будеш зо мною биться?
Чи мириться?
Чи городи сво? Волоськi уступати?
Чи червiнцями полумиски сповняти?
Чи будеш гетьмана Хмельницького благати?"
Тодi Василь Молдавський,
Господар Волоський,
Листи чита?,
Назад одсила?,
А в листах припису?:
"Пане-гетьмане Хмельницький,
Батьку Зинов-Богдане Чигиринський!
Не буду я з тобою нi битися,
Нi миритися,
Нi городiв тобi сво?х волоських уступати,
Нi червiнцями полумискiв сповняти;
Не лучче б тобi покоритися меншому,
Нiж менi тобi, старшому?"
От тодi ж то Хмельницький, як тi слова зачував,
Так вiн сам на доброго коня сiдав,
Коло города Сороки по?жджав,
На гору Сороку поглядав
I ще стиха словами промовляв:
"Ей, городе, городе Сороко!
Що ти мо?м козакам-дiтям не заполоха, -
Буду я тебе доставати,
Буду я з тебе великi скарби мати,
Свою голоту наповняти,
По битому таляру на мiсяць
жалування давати".
От тодi-то Хмельницький, як похваливсь,
Так гаразд - добре й учинив:
Город Сороку у недiлю рано
знадобiддя взяв,
На ринку обiд пообiдав,
К полуднiй годинi до города Сичави припав,
Город Сичаву огнем запалив
I мечем сплюндрував.
От тодi-то iншi сiчавцi гетьмана Хмельницького у вiчi не видали,
Усi до города Ясси повтiкали,
До Василя Молдавського стиха словами промовляли:
"Ей, Василю Молдавський,
Господарю наш Волоський!
Чи будеш за нас одностайно стояти?
Будем тобi податi давати;
Коли ж не будеш за нас одностайно стояти,
Будем iншому пану кров'ю вже голдовати".
От тодi-то Василь Молдавський,
Господар Волоський,
Пару коней у коляску закладав,
До города Хотинi од'?жджав,
У Хвилецького капiтана стацi?ю стояв,
Тодi ж то од сво?х рук листи писав,
До Iвана Потоцького, короля польського, посилав:
"Ей, Iване Потоцький,
Королю польський!
Ти ж бо то на славнiй Укра?нi п'?ш-гуля?ш,
А об мо?й ти пригодi нiчого не зна?ш;
Що ж то в нас гетьман Хмельницький, русин,
Всю мою землю Волоську обрушив,
Все мо? поле коп'?м iзорав,
Усiм мо?м волохам, як галкам,
З плiч голови познiмав,
Де були в полi стежки-дорожки,
Волоськими головками повимощував,
Де були в полi широкi? долини,
Волоською кров'ю повиповнював".
От тодi-то Iван Потоцький,
Король польський,
Листи чита?,
Назад одсила?,
А в листах припису?:
"Ей, Василю Молдавський,
Господарю Волоський!
Коли ж ти хотiв на сво?й Укра?нi
проживати,
Було б тобi Хмельницького у вiчнi часи
не займати,
Бо дався менi гетьман Хмельницький
гаразд-добре знати.
У першiй вiйнi
На Жовтiй Водi.
П'ятнадцять тисяч мо?х лицарiв стрiчав -
Не великий ?м одвiт давав:
Всiм, як галкам, з плiч голiвки поздiймав;
Трьох синiв мо?х живцем узяв,
Турському султану в подарунок одiслав;
Мене, Йвана Потоцького,
Коронного польського,
Три днi на приковi край пушки держав,
Анi пить менi, нi ?сти не дав.
То дався менi гетьман Хмельницький
гаразд-добре знати,
Буду його по вiк вiчний пам'ятати!"
То Василiй Молдавський до Ясс прибува?,
Словами промовля?:
"Ой ви, Ясси мо?, Ясси!
Були ?сте барзо краснi,
Да вже не будете такi,
Як прийдуть козаки!" ,
То пан Хмельницький добре учинив:
Польщу засмутив,
Волощину побiдив.
Гетьманщину звеселив.
В той час була честь, слава,
Вiйськовая справа!
Сама себе на смiх не давала!
Ворогiв пiд ноги топтала.
Пiсля Зборiвсько? згоди та молдавського походу Хмельницький бiльшiсть
вiйська розпустив, бо за умовою з поляками козакiв мало бути лише 40.000.
Проте вiдразу ж пiсля примирення виявилося, що нiяко? згоди мiж укра?нцями
й поляками нема, бо шляхта, ввiйшовши в Галичину й на Подiлля, вчинила
нелюдську розправу над повстанцями. Те саме вона хотiла зробити й на
Брацлавщинi (Побужжя), та полковники Вiйська Запорозького Нечай i Богун,
якi очолювали Винницький i Брацлавський полки козакiв, одмовилися коритися
Зборiвськiй згодi, незважаючи навiть на гетьманськi накази, й зi збро?ю не
пускали польських панiв у ?хнi ма?тки.
Через уперту оборону ними народних прав року 1651-го виникла нова
вiйна. Поляки з чималим вiйськом несподiвано напали на Нечая, коли вiн
необачно справляв масни-цю в мiстi Красному на Брацлавщинi, i хоч як
завзято козаки вiдбивалися, та все-таки поляки перемогли ?х, i навiть сам
полковник наклав там головою. Про цього оборонця волi простого люду
збереглося багато кобзарських дум, з яких тут подано уривки:
Ой, у Краснiм на ставочку туман осiда?,
Чатували козаченьки у зеленiм га?.
Ой, поставив козак Нечай та сторожу в мiстi,
А сам пiшов до кумасi звiнок риби з'?сти,
Та вiн засiв коло столу, здрiбна промовля?
Та з кумою, iз любою, мед-вино кружля?.
Ой, заржали кониченьки та посеред гаю,
Кличе козак молоденький: "Утiкай, Нечаю!"
"Як я маю, козак Нечай, звiдси утiкати,
Свою славу козацькую пiд ноги топтати?!"
Подивився козак Нечай в кватирку очима,
А вже ляшкiв сорок тисяч сто?ть за плечима.
Ой, як крикне козак Нечай на хлопця малого:
"Сiдлай, джуро, сiдлай, малий, коня вороного!
Сiдлай менi вороного, собi буланого, -
Геть вирiжем ворожих ляхiв - геть що до одного!"
Ой, не встигнув козак Нечай на коника спасти,
Взяв ляхами, як снопами, по два ряди класти.
Повернувся козак Нечай на лiве? плече,
А вже з ляшкiв, вражих синiв, кров рiчками тече.
Повернувся козак Нечай на правую руку -
Не вискочить Нечаiв кiнь iз людського трупу.
Недоскочив козак Нечай дубового тинку -
Покотилась Нечаева голова по ринку.
Зiбралися козаченьки в високi палати,
Стали думать та гадати, де Нечая поховати;
Ой, сховаймо ж головоньку, а де церква Варвара,
Ой, щоб розiйшлась по свiту Неча?ва слава!
Позбувшись Нечая, поляки негайно напали й на iншого свого ворога
Богуна, який засiв у Винницi. Тiльки ?м не пощастило. Козаки дали там
добру вiдсiч i хитрощами потопили багато польського вiйська в Бузi.
Почувши про напад шляхти на сво?х полковникiв, Хмельницький знову почав
скликати козакiв i звернувся за пiдмогою до Вiйська Запорозького, та
тiльки запорожцi неприхильне поставилися до нього за те, що вiн обстоював
лише козакiв, а простий же люд забував. Обмiркувавши це на радi, Вiйсько
Запорозьке вiдмовило йому в допомозi. Тодi Богдан через турецького султана
попросив допомоги в хана. Iз султанського наказу татарська орда вирушила з
Криму, але наступала мляво й неохоче. Коли ж у червнi, зблизившись iз
поляками пiд Берестечком, хан побачив, що в короля велика сила - бiльш як
на 30 000, то вiн розгнiвався на Хмельницького, що той не застерiг його
про кiлькiсть польського вiйська й, повернувши з ордою назад, почав тiкати
на пiвдень: коли ж гетьман, наздогнавши хана, став умовляти його
зупинитися й стати до бою, той розлютився, захопив Богдана в полон i повiз
iз собою.
Залишившись без гетьмана i спiльникiв, козацьке вiйсько, кiлькiстю до
80 000, не могло стримати натиск полякiв i пiсля кiлькох днiв змагань пiд
керуванням Богуна вiдступило потайки вночi за рiчку Пляшеву й пiшло на
Укра?ну, кинувши весь свiй табiр i багато неозбро?ного люду.
Без участi Вiйська Запорозького року 1651-го виникла й Бiлоцеркiвська
згода гетьмана з поляками: року ж 1652-го, коли Хмельницький водив свого
сина Тимоша в Молдову брати шлюб з дочкою господаря, запорожцi з кошовим
отаманом Лута?м саме переносили Сiч iз Микитиного Рогу на устя Чортомлика.
Чому стався цей перехiд, невiдомо, а тiльки козаки обрали собi мiсце на
березi Чор-томлицького лиману, проти острова, на якому перебувала Стара
Сiч за часiв Жигмонта III, i весь 1652 рiк працювали над будуванням тут
куренiв, церкви й окопiв.
Тiльки аж року 1652-го пiсля того, як Хмельницький листом сповiстив Кiш
про нелюдськi вчинки на Укра?нi нового привiдця польського вiйська
Чарнецького, що випалював села й вирiзував до ноги людей, i про те, що
король наступа? не лише з поляками, а ще й веде за собою спiльникiв -
угорцiв та волохiв, - i погрожу? геть викорiнити укра?нський народ i
козацтво, тодi запорожцi вийшли всiм вiйськом i стали допомагати знову
Хмельницькому.
Вигнавши з Укра?ни Чарнецького, сiчовики разом iз гетьманськими силами
ходили на Подiлля пiд Жванець проти полякiв, що билися пiд проводом свого
короля. Наприкiнцi року 1653-го Хмельницький iз козаками опинився в дуже
скрутному становищi, бо кримський хан знову, i вже назавжди, вiдсахнувся
од спiлки з Богданом. Причини для цього були простi: татари вже кiлька
вiкiв жили торгiвлею укра?нськими невольниками; перебуваючи в спiлцi з
Укра?ною, Крим позбувся великих прибуткiв на людському ринку, бо хановi не
годилося забирати в неволю сво?х спiльникiв.
Виходило, що ?днання з Укра?ною татарам не на користь - i от, порвавши
ту спiлку пiд Жванцем, вони, замiсть того, щоб воювати проти полякiв,
кинулися на Укра?ну й почали хапати людей у неволю. Хмельницькому не
лишалося нiчого, як кинути Подiлля й обороняти укра?нськi землi вiд
татарського нападу. Запорожцi в цiй вiйнi з татарами брали дiяльну участь.
Вони пригадали тут свою давню славу й завзято громили ворожi загони,
вiдбиваючи й визволяючи ув'язнених землякiв.
СТАВЛЕННЯ ЗАПОРОЖЦIВ ДО МОСКВИ
Повиганявши татар з Укра?ни, Хмельницький подякував запорожцям за помiч
i, проводжаючи ?х на Сiч, надiслав до Коша листа, сповiщаючи товариство,
що через зраду кримського хана вiн задумав перейти пiд протекцiю
московського царя. Разом iз тим вiн просив Вiйсько Запорозьке дати йому в
цiй справi добру пораду.
У вiдповiдь на того листа запорожцi написали, що протекцiя Москви - рiч
непогана, та тiльки, складаючи пакти (умови) з царем, гетьмановi треба
бути дуже обережним, щоб часом вiд того не вийшло чогось лихого для
неньки-Укра?ни та не зашкодило правам та вольностям козацьким.
8 сiчня року 1654-го пiсля вiйськово? ради, що вiдбулася в Переяславi,
Укра?на перейшла пiд руку московського царя Олексiя Михайловича й
прилучилася до Росi? як автономна кра?на iз сво?м власним вiйськом у
60000 козакiв.
ПОМСТА КРИМСЬКОГО ХАНА
Пiсля з'?днання Укра?ни з Московським царством, яке вже почало
називатися Росiйським i стало далеко могутнiшим, нiж до того, ця змiна
дуже стурбувала як Польщу, так i Крим i навiть турецького султана. Всi
тро? склали помiж себе спiлку й, зiбравши вiйська, рушили вiдплатити
Хмельницькому за зраду. Спалахнула тяжка довголiтня боротьба не змiцнiло?
ще укра?нсько? держави з вiковiчними ворогами: поляками, татарами й
турками.
Наприкiнцi 1654 й на початку 1655 рокiв Укра?ну плюндрували великi
татарськi орди. Безлiч сiл, мiстечок i мiст були спаленi, а татари забрали
в неволю бiльш як 200 000 укра?нцiв. Поляки, допомагаючи ордi, й собi
захоплювали неозбро?них людей та мiняли ?х на шаблi, сагайдаки й стрiли.
Весь той час Вiйсько Запорозьке перебувало на боцi Хмельницького,
б'ючись iз поляками та винищуючи татар, але сили були нерiвнi, й тяжко
доводилося Укра?нi й Запорожжю, й гинули в тiй боротьбi один по одному
славнi лицарi за визволення рiдного краю. Тодi ж наклав головою й
оспiваний у народних думах Морозенко, та чимало й товариства полягло в тих
боях.
Ой, Морозе, Морозенку! Ти славний козаче!
За тобою, Морозенку, вся Вкра?на плаче.
Не так тая Укра?на, як те горде вiйсько,
Заплакала Морозиха, iдучи на мiсто.
"Не плач, не плач, Морозихо, об сиру землю не бийся,
Iди з нами, козаками, меду-вина напийся!"
"Ой, щось менi, миле браття, мед-вино не п'?ться -
Ой, десь мiй син, Морозенко, з ворогами б'?ться!"
"Нехай б'?ться-руба?ться, вiн у тому коха?ться".
Iз-за гори, з-за круто? горде вiйсько виступа?,
Посамперед Морозенко сивим конем виграва?.
А в нашого Морозенка червоная стрiчка:
Де по?де Морозенко - кривавая рiчка.
Ой, ви?хав Морозенко за Келебердою,
Ой, зустрiвся Морозенко з вражою ордою.
Ой, б'?ться вiн три днi, три днi - три години,
Ой, лежить трупу, лежить орди на чотири милi.
Ой, став же Морозенко та в полi гуляти,
Стали його турки й ляхи обступати.
Морозенко, козаченько, як мак, розпускався,
Морозенко, козаченько, в неволю попався.
Ой, чия то корогвиця на ратищi в'?ться?
Ой, того то Морозенка, що з ордою б'?ться.
Ой, чия то корогвиця, що ратище iзломила?
Ой, того то Морозенка, що орда зловила!
Ой, повели Морозенка на Савур-могилу:
"Дивись, дивись, Морозенку, на свою Вкра?ну!"
Посадили Морозенка на тесовiм стiльцi,
Зняли, зняли з Морозенка з чересiв червiнцi,
Посадили Морозенка на жовтiм пiсочку,
Зняли, зняли з Морозенка червону сорочку.
Посадили Морозенка на бiле ряденце
Да виймали з Морозенка криваве? серце.
НОВI МОРСЬКI ПОХОДИ ЗАПОРОЖЦIВ
Одразу ж пiсля татарсько? зради пiд Жванцем козаки поновили сво?
морськi походи на бусурманськi землi. По веснi року 1654-го вони вийшли в
Чорне море, пограбували береги Криму та поруйнували околицi Килi? й
Iзма?ла. Року 1655-го пошарпали турецькi мiста од Дунаю до Вар-ни,
сплюндрували ?реклi та Бальчик i, надумавши зробити те саме iз Стамбулом,
вийшли, було, на берег за чотири милi вiд Царгорода, але там запорожцiв
оточило велике турецьке вiйсько, так що вони мусили збро?ю пробиватися до
моря, i при тому тридцять душ запорожцiв дiсталося ворогам у бранцi, яких
люто замордували турки перед очима султана.
За великi послуги Вiйська Запорозького на користь Укра?ни пiд час ??
визволення з-пiд польсько? кормиги та в боротьбi з татарськими ордами
впродовж 1653 - 1655 рокiв Богдан Хмельницький 15 сiчня 1656 року видав
унiверсал, яким ствердив ?хн? право на землi, наданi запорожцям ще королем
Стефаном Баторi?м, i так зазначив межi тих земель:
"А тепер так само володiти ?м стародавнiм городом запорозьким Самарою з
перевозом iз грунтами вгору Днiпра до рiчки Орелi, а вниз аж до ногайських
та кримських степiв, а через Днiпро та Днiпровi й Буговi лимани, як
споконвiку було, - по Очакiвськi улуси та вгору рiчки Бугу аж по Синюху;
вiд самарських же земель через степи аж до Дону-рiчки, де ще до козацького
гетьмана Ланцкоронського запорожцi зимiвниками сидiли, - i все те, щоб
непорушне повiк-вiкiв при козаках запорозьких зоставалося".
Цей унiверсал Вiйсько Запорозьке пильно переховувало у вiвтарi сiчово?
церкви, в шухлядцi пiд святим престолом, та все-таки вiн загинув, мабуть,
пiд час руйнування Чортомлицько? Сiчi росiйським вiйськом року 1709-го або
ж його перевезли до якогось московського архiву, бо в другiй половинi
XVIII сторiччя Вiйсько Запорозьке не мало вже самого унiверсалу, а лише
список (копiю) з нього.
Млява помiч проти Польщi з боку росiйського уряду змусила Хмельницького
шукати iнших спiльникiв у змаганнi з королем, i вiн року 1656-го склав
згоду зi Швецi?ю i разом зi шведами воював проти полякiв, доходячи зi
сво?м вiйськом аж за Львiв до Гродека, зрештою розхитавши тими походами
колись могутню Рiч Посполиту.
СМЕРТЬ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО
Серед невтомно? дев'ятирiчно? боротьби за визволення й незалежнiсть
Укра?ни Хмельницький занедужав i 27 червня 1657 року помер. Його син Тимко
був убитий ще ранiше, пiд час походу на Молдову; найуславленiшi його
полковники, борцi за рiдний край, теж уже пiшли на той свiт. Козацька
старшина не знаходила помiж себе нiкого, хто б мiг мати великий вплив на
все козацтво, й, шануючи пам'ять свого видатного гетьмана-визволителя,
обрала на його мiсце сина Юрася Хмельницького, недолiтнього хлопця, дуже
слабого розуму, й тим кинула Укра?ну в тяжкi розрухи, бо Юрась не змiг
узяти владу до сво?х рук.
Про смерть Богдана Хмельницького та обрання на гетьманство його сина
так розповiда? народна дума:
Зажурилася Хмельницького сiдая голова,
Що при йому нi сотникiв, нi полковникiв нема:
Час приходить умирати,
Нiкому поради дати.
Поклика? вiн на Iвана Виговського,
Писаря вiйськового:
"Iване Виговський,
Писарю вiйськовий,
Скорiше бiжи
Да листи пиши,
Щоб сотники, полковники до мене прибували,
Хоч малу пораду давали!"
То Iван Виговський,
Писар вiйськовий,
Листи писав,
До всiх розсилав.
То сотники, полковники, як ?х прочитали,
Усе покидали, до гетьмана Хмельницького скорiш прибували.
То гетьман добре ?х прийма?,
Словами промовля?:
"Панове молодцi! Добре ви дбайте,
Собi гетьмана наставляйте,
Бо я стар, хворiю,
Бiльше гетьманом не здолiю!..
Коли хочете, панове, Антона Волочая Ки?вського,
Або Грицька Костиря Миргородського,
Або Хвилона Чичая Кропивнянського,
Або Мартина Пушкаря Полтавського".
Та козаки те? зачували, смутно себе мали,
Тяжко вздихали, словами промовляли:
"Не треба нам Антона Волочая Ки?вського,
Нi Грицька Костиря Миргородського,
Нi Хвилона Чичая Кропивнянського,
Нi Мартина Пушкаря Полтавського, -
А хочем ми сина твого Юрася молодого,
Козака лейстрового!"
"Вiн, панове молодцi, молодий розум ма?,
Звича?в козацьких не зна?!"
"Будем ми старих людей бiля його держати,
Будуть вони його научати, будем його добре поважати,
Тебе, гетьмане, батька нашого, споминати!"
То Хмельницький те? зачував, велику радiсть собi мав,
Сiдою головою поклiн оддавав, сльози проливав.
Скоро пiсля того ще й гiрше Хмельницький знемагав,
Опрощення зо всiма приймав,
Милосердному богу душу оддав.
То не чорнi хмари ясне сонце заступили,
Не буйнi вiтри в темнiм лузi бушували,
Як козаки Хмельницького ховали,
Батька свого оплакали...
А молодий Юрась пiд Бiлою Церквою гуля?,
Об смертi отцевськiй не зна?;
Скоро лейтарi до нього прибували,
Листи подавали.
То Хмельниченко листи як прочитав,
Свiта божого не взвидав!
То небагато Виговський гетьманував,
Пiвтора роки булаву держав.
Скоро сотники, полковники прибували,
Юрася Хмельницького гетьманом поставляли:
"Дай боже! - козаки промовляли: -
За гетьмана молодого
Жити, як за старого,
Хлiба-солi його вживати,
Города турецькi? плюндрувати,
Слави лицарства козацькому вiйську доставати!
Пiсля смертi Хмельницького Укра?на лишилася в непевному становищi.
Юридично, за Переяславською умовою, стала автономною частиною росiйсько?
держави; фактично ж Росiя мала силу оборонити вiд ворогiв тiльки близьке
до себе Лiвобережжя, - далеке ж од сво?х меж Правобережжя лишала без
оборони. Внаслiдок того було те, що полковники Захiдно? Укра?ни, не маючи
змоги дати вiдсiч полякам i татарам власною збро?ю, часто шукали згоди з
тим, кого вважали дужчим. Це не було, як кажуть росiйськi iсторики,
"шатанi?м" мiж Москвою, Польщею й Туреччиною, а тяжким наслiдком
незмiцнiлостi Укра?ни й кволостi тодiшнього росiйського царства.
ОБРАННЯ ГЕТЬМАНОМ ВИГОВСЬКОГО ТА ВОРОГУВАННЯ 3 НИМ ЗАПОРОЖЦIВ
Незабаром пiсля смертi Богдана Хмельницького полковники укра?нських
козацьких полкiв й iнша козацька старшина, змiркувавши, що "до булави
треба голови" (Юрась же Хмельниченко ?? не мав), то скликали в Чигиринi 26
серпня 1657 року раду з представникiв од усiх полкiв i поставили гетьманом
колишнього вiйськового писаря Iвана Виговського, що, як i вся старшина,
мав несхитну думку не тiльки обстоювати, а навiть поширювати автономiю
Укра?ни, доводячи ?? до цiлковито? незалежностi вiд сусiдiв.
Обрання гетьмана не в Сiчi, як завжди бувало, а на Укра?нi, й навiть
без участi Вiйська Запорозького, дуже не сподобалося на Запорожжi, й
кошовий отаман Гомон листом до Виговського вiд Вiйська Запорозького осудив
такий порядок, хоч i додав, що задля спокою рiдного краю Запорозьке
Вiйсько не буде домагатися скасування цi?? ухвали. Образило таке обрання й
просте козацтво, що, як i запорожцiв, не покликали на раду.
У тi часи на Укра?нi виникла ворожнеча посполитого люду та простого
козацтва до сво?? старшини. Вона постала з того, що старшина забирала собi
у власнiсть грунти, рiчки, млини й таке iнше, прагнучи разом iз тим
пiдгорнути пiд себе селянство так само, як робили це десять лiт до того
польськi пани. Через те Виговський, якого обрала гетьманом сама старшина,
став одразу нелюбий усьому укра?нському народовi.
Пiд осiнь року 1657-го на Укра?ну прийшло росiйське вiйсько й
розташувалося в Ки?вi та в рiзних мiстах Лiвобережжя. Це викликало
обурення у Виговського й усi?? козацько? старшини, тим бiльше, що тодi
нiхто не нападав на Укра?ну. Маючи надiю згодою з Польщею забезпечити
Укра?нi ширшу автономiю, Виговський розпочав iз приводу цього зносини з
польським урядом. Але проти таких заходiв гетьмана постало Запорозьке
Вiйсько, бо, пам'ятаючи польськi кривди й зраду, воно не хотiло й чути нi
про якi умови з Польщею. До запорожцiв прилучився й полтавський полковник
Пушкар i, написавши на Виговського донос царевi, сам зi сво?м полком та
запорожцями виступив проти гетьмана.
Щоб змiцнити сво? становище, Виговський на початку лютого 1658 року в
присутностi царського посланця скликав у Переяславi раду вже з участю усiх
козакiв та простого люду, опрiч Полтавського полку й запорожцiв, що
ставилися до нього вороже. На тiй радi його знову-таки обрали гетьманом,
та тiльки за те, щоб дiстати царське затвердження, вiн змушений був
згодитись поставити в деяких укра?нських мiстах росiйських во?вод.
Незадоволений обмеженням гетьманських прав, Iван Виговський поквапився
пiти на змову з Польщею, а сам вирушив iз вiйськом на Пушкаря. Бо? мiж
козаками точились iз 18 травня аж до 7 червня; перемагали то тi, то iншi,
але зрештою запорожцi зi сво?м полковником Бара-башем покинули Пушкаря, i
той зазнав поразки i навiть загинув у битвi.
Незабаром пiсля того, 6 вересня 1658 року, в Гадячi Виговський пiдписав
умови згоди з Польщею, за якою з во?водств Ки?вського, Чернiгiвського та
Брацлавського складалося "Велике Князiвство Руське", зi сво?м вiйськом,
судом та православною вiрою; керувати ж тим князiвством мав обраний всiма
станами гетьман.
Запорожцi, хоч i дiстали од Виговського повiдомлення про ту умову, та
не хотiли й чути нi про яку згоду з поляками, бо вже зневiрилися у ?хнiх
обiцянках.
IВАН СIРКО
У той час великий вплив на запорожцiв мав полковник Вiйська
Запорозького Iван Сiрко. Родом вiн був iз села Мерефи, що на Слобiдськiй
Укра?нi, й хоча не мав освiти, зате уславився помiж товариством
надзвичайним войовничим хистом, певним лицарством i завзятим обстоюванням
козацько? волi та стародавнiх запорозьких звича?в.
Ступаючи стежкою Богдана Хмельницького, Сiрко завжди боровся за
протекторат росiйського царя, але з умовою забезпечення цiлковитого
самоврядування Укра?ни;
i в тi часи, коли росiйський уряд порушував Переяславську угоду з
Богданом Хмельницьким, вiн завжди вiдверто обстоював козацтво, й це часом
доходило навiть до збройно? боротьби. Запеклий ворог бусурманiв, Сiрко все
сво? життя воював iз ними i був ворогом усiх тих укра?нських гетьманiв,
якi шукали спiлки з татарами або турками. Разом iз тим вiн вороже ставився
й до Польщi, пам'ятаючи нечуванi вчинки Потоцького й Чарнецького.
Ставши року 1659-го кошовим отаманом Вiйська Запорозького, Iван Сiрко
зi збро?ю виступив проти Виговського, бо спiлка гетьмана з королем, на
думку кошового, мала знову затягти Укра?ну в польське ярмо. Через такi
погляди запорожцi разом iз полковником Пушкарем зчинили перший розбрат i
колотнечу на Укра?нi, що з часом привело ?? до цiлковито? ру?ни. Пiсля
смертi Пушкаря запорожцi вийшли iз Сiчi й, прилучившись до росiйського
вiйська князя Ромодановського, допомагали йому нищити укра?нськi мiста
Ромни, Пирятин, Чорнухи, Горошин та iншi, що стояли за Виговського. Проте
з деяких причин вони невдовзi схаменулись i пiшли од Ромодановського на
Сiч.
На початку року 1659-го росiйське вiйсько обложило в Конотопi
полковника Гуляницького, прихильника Виговського. Почувши про це, гетьман
як спiльник короля покликав на помiч татар, напав iз козаками й татарами
на росiян i так ?х погромив, що навiть во?вод, привiдцiв вiйська, забрав у
полон i вiддав татарам у неволю.
Та, незважаючи на блискучу перемогу Виговського, укра?нськi козаки,
побачивши поруч свого гетьмана полякiв i татар, одсахнулися вiд нього й
перестали слухатися, кажучи, що Виговський знову продав Укра?ну ляхам.
Одночасно з тим сила гетьмана зменшилась од того, що Сiрко iз запорожцями
якраз напав на Крим i там змусив татар покинути Виговського та повернутися
до сво?х кочовищ.
Прийшовши з походу на Крим, Сiрко вирушив iз запорожцями в Ки?в, щоб
там з'?днатися з росiйським вiйськом, яке воювало проти Виговського.
Гетьман, довiдавшись про те, послав навперейми йому полковника Тимоша, та
Сiрко Тимоша розбив, i той ледве врятувався.
Як тiльки запорожцi iз Сiрком з'явилися на Правобережжi, рух проти
Виговського перекинувся й туди; й Сiрко, скориставшись iз того, об'?днався
в Уманi з полковником Ханенком та й оголосив Виговського зрадником, а на
гетьманство пiдмовив козакiв обрати того, кого укра?нська старшина хотiла
ще до смертi Богдана Хмельницького, а саме - його сина Юраська.
Гетьманом ста? Хмельниченко. З Уманi разом з усiма козаками, що
повстали проти Виговського, Сiрко почав наступати на нього, i з початку
вересня 1659 року обидва козацькi вiйська зблизилися бiля села Германiвки.
Тут Виговського покинули останнi козаки, якi ще були при ньому, i вiн
лишився iз самими поляками та найманим вiйськом. Зрозумiвши, що програв,
Виговський не захотiв далi проливати марно козацьку кров i сам одiслав
клейноди Хмельниченку й зрiкся гетьманства.
Ставши гетьманом, Юрась Хмельниченко пiд впливом Сiрка послав
полковника Петра Дорошенка сказати начальниковi росiйського вiйська на
Укра?нi Трубецькому, що вся Укра?на хоче бути пiд протекцi?ю царя тiльки з
умовою щоб в укра?нських мiстах не було росiйських во?вод нiде крiм Ки?ва.
Таким чином, нове об'?днання Укра?ни з Польщею пiсля смертi Богдана
Хмельницького розбили виключно запорожцi зi сво?м жвавим кошовим отаманом
Сiрком.
Князь Трубецькой, замiсть одповiдi на умови нового прилучення Укра?ни
до росiйсько? держави, закликав Хмельницького разом iз козацькою старшиною
у Переяслав, де стояло росiйське вiйсько, з тим, щоб зiбрати там раду i
поставити наново гетьмана. Обрали таки Хмельницького, але йому довелося
погодитись на те, щоб росiйськi во?води, крiм Ки?ва, перебували ще у
Переяславi, Нiжинi, Чернiговi, Брацлавi та Уманi.
Угода Хмельниченка з росiйським урядом стала причиною ново? вiйни мiж
Польщею й Росi?ю. Польський король Ян Казимир, знайшоши спiлку з кримським
ханом, вирушив iз великим вiйськом на Бiлу Русь; татари ж наскочили на
Правобережну Укра?ну й, захопивши понад 20 000 ясиру, погнали його в Крим.
Не встигши заступити татарам шлях, запорожцi пiд проводом Сiрка вистежили
?х, коли тi перебирались через Днiпро бiля устя рiчки Самари, й на
пiскуватих кучугурах Кiнського острова року 1660-го, бiля теперiшнього
села I гренi, вирiзали багато татар i визволили майже всiх укра?нських
невольникiв.
Пiсля того запорожцi самi напали на татарськi землi. Половина
Запорозького Вiйська, пiд проводом Брюховецького, здобула Аслам-город,
який турки поновили за останнi роки, й поруйнувала; друга ж половина iз
Сiрком ходила пiд Очакiв i, пошарпавши його околицi, взяла чимало бранцiв.
Року 1661-го, воюючи проти Польщi, на Правобережжя прийшло росiйське
вiйсько пiд проводом Шереметева. Проминувши Ки?вщину, воно подалося на
Любар, сподiваючись дiстати помiч од гетьмана Хмельниченка з козацьким
вiйськом. Проте старшина, незадоволена останнiми переяславськими умовами,
не квапилася допомагати Шеремет?ву й не допустила Хмельницького до
з'?днання з ним. Поляки ж разом iз татарами тим часом напали на росiян i,
розбивши ?х, оточили бiля Чудинова з усiх бокiв.
Лютуючи на Хмельницького, Шеремет?в вiдкупився вiд полону тим, що видав
татарам у неволю всiх козакiв, якi були при ньому, хоч тi нiчого й не
знали про подi? в козацькому вiйську. Такий вчинок Шеремет?ва дуже обурив
козацьку старшину i всiх козакiв Хмельниченка, i коли поляки й татари
почали наступати на козацький табiр - не захотiли битися з далеко дужчим
ворогом й пiддалися полякам на гадяцьких умовах з деякими обмеженнями.
Запорожцi пiд час цих подiiй стояли iз Сiрком на устях Бугу,
пiдстерiгаючи там татар); участi у вiйнi з поляками не брали. Проте згода
Юрася Хмельниченка з поляками викликала у запорожцiв велике невдоволення,
бо вони не бажали визнати польську зверхнiсть. Вiйсько Запорозьке прагнуло
бачити Укра?ну вiльною й нi од кого не залежною, i пiд впливом запорожцiв
по всiй Укра?нi того ж року зчинилась колотнеча. На Правобережжя, згiдно з
умовою з Хмельниченком, почали вертатися польськi пани, одби-раючи у селян
сво? ма?тностi та привласнюючи собi поспiльство; народ же не хотiв лiзти в
ярмо i проганяв полякiв, знищуючи ?х, де мiг. На Лiвобережжi козаки, не
задоволенi росiйськими во?водамм, намагалися позбутися ?х. На обох берегах
Днiпра населення поривалося до волi, добуто? рiчками пролито? кроiвi, та
тiльки й там i тут обставини не сприяли тому.
Юрась Хмельниченко не змiiг розiбратися серед такого замiшання. Не з
його хистом було вирвати Укра?ну iз скрутного становища, й наприкiнцi року
1662-го вiн зрiкся гетьманства i, передавши, за згюдою зiбрано? ним
козацько? старшини, вiйськовi клейнодиi сво?му зятевi, полковнику Тетерi,
сам пiшов у ченцi.
Полковники Лiвобережно? Укра?ни Сомко й Золотаренко, що не брали участi
в обраннi Тетерi гетьманом, не визнавали його старшим i почали домагатися
гетьмансько? булави - всяк для себе. Та тiльки нi той, нi iнший не мали у
сво?х домаганнях нiяко? пiдтримки в меншому козацтвi та простому людовi,
бо, як i вся того часу козацька старшина, вони, користуючись зi сво??
влади, кривдили люд i забирали собi грунти, мiлини й таке iнше, тобто, як
казали запорожцi, "запанiли".
ЗАПОРОЖЦI ОБИРАЮТЬ ГЕТЬМАНОМ БРЮХОВЕЦЬКОГО
Вiйсько Запорозьке теж не визнавало Тетерю гетьманом, бо не згодне було
на польську зверхнiсть. Разом iз тим вiйську, яке завжди обстоювало
рiвнiсть всього люду, не до вподоби було й народження на Укра?нi свого
власного панства. Запорожцi однаково неприхильне ставилися й до Сомка, й
до Золотаренка, а дю того ж, на пiдставi давнiх запорозьких звича?в, вони
добiивалися, щоб гетьманiв обирали на Сiчi, а не на волостi.
У той час чималий вплив на запорожцiв мав колишнiй джура Богдана
Хмельницького Iван Брюховецький. Дiставши, певно, ще од Богдана
Хмельницького, чималi грошi, вiн часто пiдмогоричував у сiчових шинках
запорозьку голоту, вмiв вдавати iз себе заступника й оборонця простих
козакiв перед сiчовою старшиною i став такий милий усiй запорозькiй чернi,
що року 1662-го його було обрано кошовим отаманом. I от, коли Юрась
Хмельниченко зрiкся гетьманства, запорожцi й вирiшили настановити
гетьманом свого кошового Брюховецького. Щоб вiрнiше того досягти, Кiш на
початку року 1663-го вислав на Укра?ну Брюховецького з цiлим полком
запорозького товариства, яке й схиляло простий люд на його користь.
Укра?нське поспiльство давно мрiяло про такого гетьмана, щоб дбав про
нього, а не виключно про себе та козацьку старшину, воно радо при?дналося
до запорожцiв i навiть склало про такого гетьмана, якого уявляло собi у
мрiях, чудову думу про Ганжу Андибера:
Гей, гуляв, гуляв бiдний козак-нетяга сiм год i чотири
Та потеряв з-пiд себе три конi воронi?.
На дванадцятий год поверта?, -
Козак-нетяга до города Черкас прибува?.
На козаку, бiдному нетязi,
Три сиром'язi,
Опанчина рогозовая,
Поясина хмельовая,
На козаку, бiдному нетязi, сап'янцi -
Видно п'яти й пальцi.
Де ступить - босо? ноги слiд пише.
А ще на козаку, бiдному нетязi, шапка-бирка -
Зверху дiрка,
Хутро голе, околицi бiг ма?,
Вона дощем покрита,
А вiтром, на славу козацьку, пiдбита.
I ще ж то козак, бiдний нетяга, до города Черкас прибува?,
Настi Горовоi, кабашницi степово?, шука?-пита?.
Скоро козак-нетяга Настi Горово?, кабашницi степово?, допитався,
Зараз у свiтлицю вбрався.
Там пили три ляхи,
Дуки-срiбляники:
Первий пив Гаврило Довгополенко Переяславський,
Другий пив Вiйтенко Нiжинський,
Третiй пив Золотаренко Чернiгiвський.
От вони пили-пiдпивали,
З козака-нетяги насмiхались,
На шинкарку покликали:
"Гей, шинкарко Горовая,
Насте молодая!
Добре ти дбай -
Нам солодкi меди, оковиту горiлку ще пiдсипай,
Сього козака, пресучого сина, у потилицю з хати випихай:
Бо десь вiн по винницях, по броварнях валявся,
Опалився, ошарпався, обiдрався,
До нас прийшов добувати,
А в iншу корчму буде нести пропивати".
Тодi шинкарка Горовая,
Настя, кабашниця степовая,
Козака-нетягу за чуб брала,
В потилицю з хати вибивала,
То козак-нетяга добре дба?,
Козацькими п'ятами опина?.
Поки п'явся,
Поки до порога добрався.
Козацькими п'ятами за порiг зачiпа?,
А козацькими руками за одвiрки хапа?,
Пiд мисник голову свою козацьку молодецьку хова?,
Тодi два ляхи, дуки-срiбляники, на його поглядали,
З його насмiхали,
А третiй, Гаврило Довгополенко Переяславський, був обачний:
Iз кармана людську денежку виймав,
Настi кабашнiй до рук добре оддавав,
А ще стиха словами промовляв:
"Гей, - каже, - ти, шинкарко молода, ти, Насте кабашна!
"Ти, - каже, - до сих бiдних козакiв-нетяг хоч злая, да й обашна:
Коли б ти добре дбала,
Сю денежку до рук приймала,
До погреба одходила,
Хоч нороцового пива уточила,
Сьому козаку, бiдному нетязi, на похмiлля живiт його козацький
скрепила".
Тодi Настя Горовая,
Шинкарка степовая,
Сама в льох не ходила
Да наймичку посилала:
"Гей, дiвко, наймичко!
Добре ти вчини,
Кiнву-чвертiвку в руки вхопи
Та в льох убiжи,
Та вiсiм бочок мини,
А з дев'ято? поганого пива наточи.
Як ма?м його свиням виливати,
То будем ми його на таких нетяг роздавати".
Тодi дiвка-наймичка у льох убiгала,
Та дев'ять бочок минала,
Та з десято? п'яного чола меду наточила,
Та в свiтлицю входжа?,
Свiй нiс геть од кiнви одверта?,
Буцiмто те пиво воня?.
Як подали козаку в руки ту кiнву,
То вiн став бiля печi
Та й почав пiдпивати пивце грече.
Взяв раз покуштував, удруге напився,
А втрет? як узяв ту кiнву за ухо,
То зробив у тiй конiвцi сухо.
Як став козацьку хмiль голову розбирати,
Став козак конiвкою по мосту добре погрiмати.
Стали в дукiв-срiбляникiв iз стола чарки й пляшки скакати.
I стала шинкарська груба на десять штук скрiзь по хатi лiтати.
Не стали тодi ляхи, дуки-срiбляники, за сажею свiта божого видати.
Тодi тi ляхи, дуки-срiбляники, на його поглядали,
Словами промовляли:
"Десь сей козак-нетяга нiде не бував,
Добрих горiлок не пивав,
Що його й погане пиво оп'янило".
Як став козак-нетяга те? зачувати,
Став на ляхiв грiзно гукати:
"Гей ви, ляхове,
Вразькi синове!
Iк порогу посувайтесь,
Менi, козаку-нетязi, на покутi мiсце попускайте!
Посувайтесь тiсно,
Щоб було менi, козаку-нетязi, де на покутi iз лаптями сiсти!"
Тодi ляхи, дуки-срiбляники, добре дбали,
Дальше i к порогу посували,
Козаку-нетязi бiльше мiсця на покутi попускали.
Тодi козак-нетяга на покутi сiда?,
Iз-пiд поли позлотистий недолимок вийма?,
Шинкарцi молодiй за цебер меду заставля?.
Тодi тi ляхи, дуки-срiбляники, на його поглядали,
Словами промовляли:
"Гей, шинкарко Горовая,
Насте молодая,
Кабашнице степовая!
Нехай сей козак, бiдний нетяга,
Не ма?ться в тебе се? заставщини викупляти.
Нам, дукам-срiбляникам, нехай не зарiка?ться воли поганяти,
А тобi, Настi кабашницi, грубу топити".
Отодi-то козак, бiдний нетяга,
як став сi? слова зачувати,
Так вiн став чересок виймати,
Став шинкарцi молодiй, Настi кабашнiй, увесь стiл червiнцями устилати.
Тодi дуки-срiбляники як стали в його червiнцi заглядати,
Тодi стали його вiтати
Медом шклянкою
I горiлки чаркою,
Тодi й шинкарка Горовая,
Настя молодая,
Iстиха словами промовля?:
"Ей, козаче, - каже, - козаче!
Чи снiдав ти сьогоднi чи обiдав?
Ходiм зо мною до кiмнати,
Сядем ми з тобою поснiда?м
Чи пообiда?м".
Тодi то козак, бiдний нетяга, по кабаку походжа?,
Кватирку одчиня?,
На бистрi? рiки погляда?,
Кличе, добре поклика?:
"Ой рiки, - каже, - рiки низовi?,
Помошницi Днiпровi?!
Тепер або мене зодягайте,
Або до себе приймайте!"
От тодi один козак iде,
Шати дорогi? несе,
На його козацькi плечi надiва?,
Другий козак iде,
Жовтi сап'янцi несе,
На його козацькi ноги надiва?:
Тодi дуки-срiбляники стиха словами промовляли:
"Гей, не ?сть же се, братцi, козак бiдний нетяга,
А ?сть се Хвесько Ганжа Андибер,
Гетьман запорозький!..
Присунься ти до нас, - кажуть, - ближче,
Поклонимося тобi нижче,
Будем радиться, чи гаразд-добре на славнiй Укра?нi проживати".
Тодi стали його вiтати медом шклянкою
I горiлки чаркою.
То вiн те? од дукiв-срiбляникiв приймав,
Сам не випивав,
А все на сво? шати проливав:
"Ей, шати, мо? шати! пийте-гуляйте:
Не мене шанують, бо вас поважають.
Як я вас на собi не мав,
То й честi од дукiв-срiбляникiв не знав".
Тодi-то Хвесько Ганжа Андибер, гетьман запорозький,
стиха словами промовля?:
"Гей козаки, - каже, - дiти, друзi-молодцi!
Прошу я вас, добре дбайте,
Сих дукiв-срiбляникiв за лоб,
Наче волiв, iз-за стола виводжайте,
Перед вiкнами покладайте,
У три березини потягайте,
Щоб вони мене споминали,
Мене до вiку пам'ятали!"
Тiльки Гаврила Довгополенка
Переяславського за те улюбив,
Край себе садовив,
Що вiн йому за свою денежку пива купив,
Тодi ж то козаки, дiти, друзi-молодцi, добре дбали,
Сих дукiв-срiбляникiв за лоб брали,
Iз-за стола, наче волiв, виводжали,
Перед вiкнами покладали,
У три березини потягали,
А ще стиха словами промовляли:
"Гей, дуки, - кажуть, - ви, дуки!
За вами всi луги й луки, -
Нiде нашому брату, козаку-нетязi, стати
I коня попасти!"
У червнi року 1663-го бiля Нiжина одбулася велика рада з участю
простого козацтва й запорожцiв, i на тiй радi гетьманом Укра?ни було
обрано Брюховецького, причому запорожцi разом iз черню зчинили погром
козацько? старшини i взагалi панства. Сомковi, який вiддався пiд оборону
росiйського посланця, було стято голову.
Тим часом Iван Сiрко, обраний пiсля Брюховецького знову кошовим
отаманом, серед лiта року 1663-го, пам'ятаючи одвiчну мету козацтва -
боротьбу з бусурманами, вирядив частину Вiйська Запорозького байдаками на
Чорне море. Запорожцi випливли повз Очакiв на Дунайськi гирла й добре
пошарпали придунайськi мiста, та коли верталися додому, ?м трапилася
пригода. В лиманi вони натрапили на турецький флот i билися з ним аж три
днi, та, не маючи сили перемогти туркiв, змушенi були викинути в море свою
здобич i тiкати на берег. Потопивши бiля Днiпрових гирл сво? байдаки,
запорожцi, одбиваючись од татар, пiшки прибули 21 вересня на Сiч.
Тодi на Сiчi вже стояла росiйська залога з боярином Косоговим на чолi.
Послана вона була на Запорожжя росiйським урядом весною ж 1663 року
почасти для того, щоб допомагати запорожцям у боротьбi з татарами, почасти
ж, щоб стежити за розпорядками Вiйська й тримати його в покорi й вiрностi.
Сiрко вирiшив скористатись росiйською залогою i, щоб оддячити бусурманам
за невдалий похiд на море, вирушив восени того ж року, разом iз Косоговим,
на Перекоп.
Все Перекопське межигiр'я Сiрко застав перекопаним од Чорного до
Азовського моря глибокими рiвчаками. Та це не спинило завзятого козацького
ватажка - вiн перейшов за той рiвчак бiля Чорного моря, вдарив на Перекоп
iз тилу, здобув i поруйнував бiльшу його половину, вiдбився од
Нуреддина-султана, що прийшов на помiч, i 16 жовтня повернувся на Сiч.
БОРОТЬБА СIРКА З ГЕТЬМАНОМ ТЕТЕРЕЮ И ЧАРНЕЦЬКИМ
Невдовзi прибули на Сiч посланцi гетьмана Тетерi з листами, в яких вiн
умовляв запорожцiв згадати, що зверхником козацьким iз дiдiв-прадiдiв був
польський король i що тiльки на боцi Польщi Укра?на може зберегти сво?
права й звича?. Коли на козацькiй радi в Сiчi читалися тi листи, то голоси
запорожцiв подiлилися: чимало козакiв ставало на бiк короля, а все-таки
велика бiльшiсть запорожцiв ще не забула польсько? неправди та вчинкiв
Чар-нецького й не хотiла й слухати про польську зверхнiсть. Скiнчилося на
тому, що рада ухвалила лишитися пiд протекцi?ю царя, й Сiрко одiслав
Брюховецькому листи Тетерi.
З початком року 1664-го король польський Ян Казимир вийшов на
Лiвобережжя з вiйськом, щоб одiбрати Укра?ну збройною рукою од росiйського
царя. Дiставши про те звiстку, кошовий отаман Сiрко послав частину
запорожцiв iз полковником Чугу?м на помiч Брюховецькому; сам же, з
останнiм вiйськом, пiшов за Буг, щоб не дати татарам прийти на помiч
полякам. Бiля Бендер запорожцi поруйнували й пошарпали чимало татарських
сiл, а потiм стали виганяти полякiв та жидiв з укра?нських мiст i
визволили од польських залог Брацлав, Кальник, Могилiв, Рашкiв, Умань,
Смiлу й iншi мiста пiвденно? Укра?ни.
На Лiвобережжi тим часом царське вiйсько та козацькi полки з
Брюховецьким розгромили польського короля й загнали його за Десну. Пiсля
тi?? перемоги Брюховецький перейшов на правий бiк Днiпра i хотiв захопити
Чигирин, а тут на помiч Тетерi наспiв запеклий ворог укра?нського люду
Степан Чарнецький iз польським вiйськом та кiлькома тисячами татар i
розбив Брюховецького так, що той мусив вiдступати до Черкас.
На помiч Брюховецькому саме тодi йшов Сiрко iз запорожцями, та
спiзнився, i Чарнецький, одiгнавши од Чигирина Брюховецького, рушив
назустрiч Сiрковi. Бiля Бужина, що вище Крилева, мiж запорожцями й
поляками спалахнув кривавий бiй: запорожцi не подужали значно? сили
Чарнецького й Тетерi, а проте пробилися повз вороже вiйсько й подалися
понад Днiпром до Черкас, щоб з'?днатися iз Брюховецьким; Чарнецький же,
переслiдуючи ?х, побував на батькiвщинi Богдана Хмельницького в Суботовi,
знищив те мiсто, викопавши з домовини кiстяки гетьмана Богдана та сина
його Тимоша, спалив ?х, а попiл розвiяв по вiтру. Ця ганебна для полякiв
подiя сталася на великоднi свята 1664 року.
Становище Правобережно? Укра?ни щодалi ставало ще тяжчим: росiйська
держава намагалася вернути ?? пiд свою владу, Польща - пiд свою, й обидвi
руйнували й палили укра?нськi мiста й села, де сидiли ворожi залоги. До
того ж, Польща, не сподiваючись на власне вiйсько, закликала собi на помiч
татар i, замiсть грошово? плати за ?хню службу, дозволяла сво?м спiльникам
забирати не покiрливий ?й люд у неволю.
Чарнецький, ганяючись iз татарами i поляками за Сiрком, обложив мiсто
Черкаси, та не змiг його взяти й одiйшов геть: почувши ж, що Сiрко iз
запорожцями перебрався до Смiли, обступив це мiсто з великою силою i почав
його штурмувати. Сiрко кiлька разiв вiдбивав атаки полякiв, а потiм потай
iз частиною запорожцiв проник у Капустяну долину, де стояв татарський
табiр, i так розгромив татар, що тi навiть покинули йому весь свiй скарб i
обоз.
Пiсля того Сiрко iз запорожцями ще кiлька мiсяцiв крутився по всiй
Укра?нi, вишукуючи татарськi загони та знищуючи ?х. Найславнiшi для
запорожцiв та Сiрка битви з татарами були пiд Городищем, за 25 верст од
Корсуня, та неподалiк Уманi, де Сiрко упень розбив польських спiльникiв.
По?днавшись пiсля того з кiлькома правобережними полковниками, що пiд
впливом Вiйська Запорозького зреклися Тетерi, Сiрко пiшов на Чарнецького,
який перебував iз вiйськом у Корсунi, маючи на думцi оддячити йому за
ганебний вчинок iз прахом Богдана Хмельницького; та Чарнецький не
наважився зчепитись iз Сiрком i вiдступив до Брацлава.
РОЗЧАРУВАННЯ ЗАПОРОЖЦIВ У БРЮХОВЕЦЬКОМУ
У серпнi почалося зневiр'я й розчарування запорожцiв у сво?му
ставленику Брюховецькому. До запорожцiв дiйшла звiстка, що Брюховецький
листу?ться з кримським ханом про згоду, i це дуже не сподобалося сiчовикам
i ?хньому кошовому Сiрку. Брюховецький зраджував iде? боротьби з
бусурманами, а через те запорожцi побили його й на вимоги росiйського
уряду прилучитися Сiрковi iз запорожцями до Брюховецького кошовий написав
самому царевi, що бiльше не йме вiри Брюховецькому, не хоче бути з ним у
спiлцi. Незважаючи навiть на повiдомлення про те, що Брюховецький справдi
листу?ться з кримським ханом iз вiдома царя, запорожцi не захотiли надалi
воювати на боцi Брюховецького й разом iз Сiрком повернулися на Сiч.
Ще дужче розчарувалися запорожцi, коли довiдалися, що ?хнiй ставленик
ще гiрше, нiж попереднi гетьмани, забира? собi у власнiсть грунти, скарби
й ма?тки i так само поверта? в неволю селян, як це колись чинили польськi
пани. Нарештi року 1665-го до Сiчi надiйшла неймовiрна, з погляду
запорожцiв, звiстка про те, що Брюховецький по?хав до Москви, одружився
там iз московською бояринею, княжною Довгорукою, i навiть сам став
царським боярином. Врештi на Сiчi довiдалися, що Брюховецький пiд час
перебування у Москвi подав прохання, неначебто од усi?? укра?нсько?
старшини й козакiв, про те, щоб у всiх укра?нських мiстах, навiть на
Запорожжi, у Кодаку та в Сiчi, були росiйськi во?води i саме мито з
укра?нських людей та мiст вони збирали до росiйсько? казни.
Не встигли долинути до Сiчi такi чутки, як на Запорожжя, справдi,
прибув боярин Хитрово, а другий боярин по?хав до Кодака. Кошовим отаманом
Вiйська Запорозького на той час був Шкура. Коли з'явився Хитрово, вiн
розгубився й не знав, на яку ступити. Запорозьких козакiв це обурило й,
зiбравшись на раду, вони скинули Шкуру з отаманства, проголосили
Брюховецького зрадником рiдного краю i послали в Кодак полк вiйська.
Запорожцi признають гетьманом Дорошенка. Обраний на Покрову року
1665-го гетьманом Правобережно? Укра?ни Петро Дорошенко звернувся до
запорозького коша з проханням признати його гетьманом й обернути до нього
свою ласку i приязнь, як колись до "славнопокiйного Богдана
Хмельницького".
Петро Дорошенко був онуком гетьмана Вiйська Запорозького Михайла
Дорошенка, згадки про котрого, як про доброго козака й правдивого лицаря,
ще жили помiж запорожцями. Весь рiд Дорошенкiв походив iз Чигирина, i його
добре знали вс:i козаки; сам же Петро Дорошенко пiд час гетьманування;
Богдана Хмельницького й Виговського здобув собi помi.ж козаками неабияку
славу, а за войовничий хист та розiум був призначений Богданом прилуцьким,
а далi - черкаським полковником; за гетьманування ж Тетерi вiн служив у
нього генеральним осавулом. За сво?ми поглядами та думками Дорошенко був
правдивим запорозьким ли?дарем. Вiн один з-помiж козацько? старшини пiсля
Богда?на Хмельницького ще не впав у себелюбство, бажав зберегти автономнi
права Укра?ни i за щастя рiдного краю ладен був зректися сво?? особисто?
долi. Од часiв великого повстання за 17 рокiв Дорошенко упевнивсь у тому,
що з Польщею бiльш не може бути згоди, бо укра?нцi й поляки на смерть
зненавидiли один одного. Московськi звича? й московськi люди здавалися
йому ще чужiшими, нiж: польськi; домагання ж росiйського уряду, щоб у всiх
мiстах Укра?ни правили во?води, вже й зовсiм йому не подобалися. Разом iз
тим Дорошенко знав, що пiд турецькою зверхнiстю Молдова й Волощина мають
самоврядування, держать сво? власне вiйсько, суд, казну, звича? й вiру.
Все це схилило його до думки, начебто ?диний засiб для Укра?ни вдержати
сво? права - це вiддатися пiд протекцiю турецького султана.
Поки що це були тiльки гадки Дорошенка. Запорожцi про те нiчого не
вiдали, знаючи ж Петра як доброго козака й щирого товариша, поставилися до
його гетьманування прихильно, посилали йому побажання всього доброго й
вимагати тiльки одмого: щоб вiн не ставав до спiлки з Польщею.
Побачивши, яке обурення викликала на Запорожжi присутнiсть во?вод,
росiйський уряд незабаром забрав ?х назад до Москви, та вже те не
допомогло - запорожцi на початку року 1665-го примусили Косогова, що стояв
iз вiйськом у Сiчi, вийти iз Запорожжя.
На початку року 1667-го Укра?ну, як громом, ударила звiстка про те, що
в Андрусовi росiйський уряд пiдписав iз Польщею угоду про повернення
Польщi всього Правобережжя, залишивши Лiвобережжя царевi, а запорожцi
мають служити i царевi, й королю.
Подiл Укра?ни дуже збентежив укра?нську люднiсть, i найперше те
обурення вибухло на Запорожжi. Козаки вiдразу ж почали перемовлятися з
Дорошенком, а 26 травня 1667 року бiля Сiчi вони втопили в Днiпрi царське
посольство, що ?хало через Сiч до кримського хана з боярином Ладижинським,
а кошовий отаман Остап Васютенко ще й послав гетьману Брюховецькому листа,
дорiкаючи, що той сво?ми вчинками призвiв до загибелi московського посла.
Цей лист запорозького товариства зробив на Брюховецького велике
враження, i в його головi вперше постало питання, чи втрима?ться вiн на
гетьманствi проти волi Запорожжя й чи не розумнiше б йому вiдсахнутись од
панства та всього чужого й опертися на рiдний люд та Вiйсько Запорозьке.
Проте на цей раз вiн надiслав листа запорожцiв царевi з проханням надати
йому якнайбiльше вiйська, щоб оборонитися вiд сво?? ж, укра?нсько?, чернi
та вiд запорожцiв.
Впродовж року 1667-го почали яскравiше виявлятися замiри Петра
Дорошенка щодо ?днання з бусурманським свiтом. Обороняючи Укра?ну вiд
полякiв, що пiсля Андру-сiвсько? умови насунули на Подiлля, Побужжя та всю
Укра?ну, гетьман пiд осiнь того ж року викликав собi на помiч проти
полякiв татар i, прилучивши до себе орду Калги-Шерiн-Гiрея, пiшов на
Подiлля й напав на коронного польського гетьмана Яна Собеського й,
розгромивши полякiв бiля Пiдгайцiв, загнав його в мiсто i оточив там.
ПОХIД ЗАПОРОЖЦIВ НА КРИМ
Тим часом Вiйсько Запорозьке, не знаючи дальших намiрiв Дорошенка й
пам'ятаючи зрадливi вчинки татар за останнi 15 рокiв, починаючи з
Берестечка, скористалося з того, що орда перебувала на Укра?нi, й рушило
походом на Крим. Пiд проводом кошового отамана Iвана Рога та полковника
Сiрка запорожцi несподiвано напали i спалили Перекоп, а далi, подiливши
вiйсько надво?, кинулися шляхами: Рiг - на Бахчисарай, а Iван Сiрко - на
Кафу. Обидвi частини Запорозького Вiйська без жалю вирiзували й випалювали
татарськi улуси й мiста, забирали скарби, виганяли худобу й так налякали
кримського хана, що вiн покинув сво? царство, сiв на корабель i втiк за
море. Похазяйнувавши в Криму, як хотiли, визволивши з неволi кiлька тисяч
землякiв та захопивши здобич, запорожцi щасливо вернулися на Сiч.
Цей вчинок розвiяв усi мрi? гетьмана. Татари, що були при ньому,
зачувши про подi? в Криму, покинули Дорошенка, й вiн негайно мусив
примиритися iз Собеським.
На Лiвобережнiй Укра?нi весь 1667 рiк зростало обурення проти
Брюховецького. Iз Запорожжя воно хутко перекинулося на Укра?ну й з початку
року 1668-го набуло на Гетьманщинi тако? сили, що Брюховецький зрозумiв
намарнiсть подальшо? боротьби зi сво?ми земляками i, щоб утримати булаву,
змушений був виступити проти во?вод i взагалi проти росiйсько? зверхностi.
Про свiй похiд Брюховецький сповiстив запорожцiв та гетьмана Правобережжя
Дорошенка, а сам у сiчнi 1668 року зiбрав у Гадячi раду й одверто
проголосив себе оборонцем прав Укра?ни.
Тiльки Брюховецький спiзнився привернути на свiй бiк козакiв. Всi його
вже ненавидiли, i тодi ж на Правобережжi, в Чигиринi, вiдбулася рада з
правобережних полкiв та запорожцiв, скликана Дорошенком, i на нiй було
ухвалено з'?днати обидвi половини Укра?ни пiд рукою Дорошенка.
На початку лютого запорожцi вийшли на Гетьманщину й пiдняли там
повстання, яке невдовзi перекинулося й на Слобожанщину, де володарював
Iван Сiрко, спершу - в Змi?вi, згодом - пiд Харковом та Полтавою.
Росiйський уряд ще мав надiю прихилити запорожцiв на свiй бiк i послав,
було, на Сiч царську грамоту, грошi й подарунки, та запiзнився: коли по
веснi на Укра?ну рушило росiйське вiйсько пiд проводом боярина
Ромодановського, то назустрiч йому з-за Днiпра виступив iз козаками й
татарами Дорошенко й попрямував на Полтавщину, щоб там з'?днатися з
лiвобережними полками.
Знаючи, що козаки ненавидiли Брюховецького, Дорошенко, наблизившись 7
червня до табору лiвобережного гетьмана, який стояв бiля Сербино? могили
неподалiк Диканьки, передав йому, щоб той сво?ю волею зрiкся булави й
прислав йому вiйськовi клейноди. Брюховецький на це не сподiвався й хотiв,
було, змагатися, та його схопили всi, покривдженi ним, i приволокли до
гетьмана Лiвобережжя.
Побачивши перед очима суперника, Дорошенко звелiв прикувати його до
гармати, доки вiйськова рада судитиме за те, що зламав вiйськовi звича? i
став боярином. Та, вiддаючи той наказ серед неймовiрного галасу, Дорошенко
махнув рукою, i козаки, що привели Брюховецького, зрозумiли це так, нiби
?м подано знак знищити свого гетьмана, i вони забили його на смерть.
Чи щиро то було, чи не щиро, але Дорошенко вдав, що дуже жалку? за
вбивство Брюховецького i звелiв його тiло з пошаною вiдвезти до Гадяча й
урочисто поховати пiд церквою, збудованою небiжчиком. Потiм, проголосивши
себе гетьманом Укра?ни обох берегiв Днiпра, Дорошенко зi сво?м вiйськом
вирушив назустрiч Ромодановському, але той не наважився дати бiй козакам i
вийшов за межi Укра?ни.
Хоч таким чином розкраяна Андрусiвською умовою Укра?на об'?дналась, i
вiд того справи Дорошенка склалися дуже щасливо, та не надовго. Пiд час
походу проти росiйського во?води Дорошенко почув, що йому зрадила дружина,
й, засумувавши з тi?? звiстки, покинув вiйсько й подався до Чигирина.
РОЗБРАТ МIЖ ЗАПОРОЖЦЯМИ
Нагла смерть Брюховецького, в якiй запорожцi звинувачували Дорошенка,
викликала на Сiчi незадоволення. Адже то був ставленик запорожцiв, i хоч
його проголосили сiчовим зрадником, та все-таки кара без вiйськового суду
була образою для Вiйська Запорозького, i багато запорожцiв зненавидiло
Дорошенка. Пiд впливом вiйськового писаря Суховi?нка, на прiзвище
Вдовиченко, сiчовики стали гомонiти, що Дорошенку дiсталася булава
неправдиво й що обрання гетьманiв, як i споконвiку бувало, ма? вiдбуватися
на Сiчi, а не в мiстах Укра?ни. Пiдмогоричена сiчова голота скликала раду
й наставила Суховi?нка гетьманом.
Щоб надати собi бiльшо? ваги, новий гетьман звернувся до кримського
хана через посланцiв, щоб той признав його владу. Хановi була вигiдна така
покора запорожцiв, i вiн передав Дорошенковi наказ, щоб той пiдлягав
Суховi?нковi й разом iз ним витiсняв росiйських людей з Укра?ни. Ображений
Дорошенко зовсiм вiдмовився йти за Днiпро, а боярин Ромодановський, не
маючи спротиву, так залякав наказного гетьмана, чернiгiвського полковника
Демка Многогрiшного, що той без допомоги Дорошенка мусив пiддатись Росi? з
усiм Лiвобережжям.
Суховi?нко, як i Брюховецький, не виправдав надiй запорожцiв. Замiсть
того, щоб виступити проти Ромодановського, вiн разом iз татарами почав
воювати зi сво?ми братами, аби лише забрати булаву в Дорошенка.
Дорошенка стали притискати водночас: поляки, росiяни, татари й
запорожцi, хоч у спiлцi були тiльки дво? останнiх. Не бачачи порятунку,
Петро Дорошенко по веснi 1669 року скликав на рiчцi Росавi велику козацьку
раду й там умовив козакiв перейти пiд протекцiю султана з умовою, щоб
Укра?на була об'?днана й сама вiльно порядкувала за давнiми звичаями; за
цю помiч треба було платити тiльки данину. Але султан вимагав iще, щоб
Дорошенко впустив у Чигирин та Кодак по 1000 яничарiв. Колишнiй гетьман на
це згоди не дав, i через те його умова iз султаном не була пiдписана, а
лишилася лише розмовою.
Вiйна Суховi?нка з Дорошенком тривала недовго, бо його пiдрiзав
полковник Сiрко. Запорожцi, побачивши, що ?м доводиться спiльно з татарами
бити сво?х же братiв, незабаром почали цуратися такого ватажка, а запеклий
ворог бусурманiв Iван Сiрко тим часом зiбрав навколо себе все запорозьке
товариство, неприхильне до Суховiя, пiшов Дорошенковi на помiч i пiд
мiстечком Ольхiвцями так розбив татар i Суховiя, що сiчовий гетьман ледве
врятувався з кiлькома товаришами, а татар там полягло аж 4000 душ.
Наприкiнцi року 1669-го, доки Сiрко iз запорожцями перебував на
Укра?нi, Суховi?нко знову по?днався з деякими татарськими ордами, прийшов
Чорним Лiсом пiд Чигирин i хотiв його здобути; спiльник же його -
кримський хан, знаючи, що Сiч лишилася майже порожня, послав тисячне
вiйсько, щоб зруйнувати козацьке гнiздо. I хоч там було обмаль запорожцiв,
та кошовий отаман Курило вiдбив цей напад i знищив багато татар та потопив
у Днiпрi. Суховi?нко, почувши про вчинок кримського хана, обурився i,
посварившись iз колишнiми приятелями - татарськими мурзами, вернувся на
Сiч.
Не встиг Дорошенко позбутися Суховi?нка, як на Укра?нi знову
незадоволенi запорожцi пiдняли проти нього правобережнi полки: Уманський,
Кальницький, Паволоцький та Корсунський. Козаки тих полкiв, зiбравшись на
раду в Уманi, проголосили гетьманом Михайла Ханенка, пiсля чого, склавши
спiлку з татарами, почали воювати проти прихильникiв Дорошенка.
Опинившись у дуже скрутному становищi, Дорошенко все-таки викликав
останнi правобережнi полки й виступив проти сво?х ворогiв пiд Стеблевом,
та вiйсько Ханенка разом iз татарами оточило його з усiх бокiв, плюндруючи
навколишнi мiста й села.
Iван Сiрко, який не брав участi в цьому розбратi, збагнувши, яку ру?ну
роблять на Укра?нi спiльники Суховiя й Ханенка - татари, згуртував бiля
себе кiлька тисяч запорожцiв i, наблизившись до Стеблева саме пiд час
рiшучого бою, вдарив на Дорошенка з тилу й нагнав на татар такого страху,
що тi кинулися врозтiч, а за ними побiгли Суховiй та Ханенко зi сво?ми
прихильниками.
Упоравшись iз Ханенком та Суховi?м, Дорошенко хотiв знову забрати
Лiвобережжя й послав туди полковника Гамалiю з козаками. Многогрiшний
виставив лiвобережних козакiв, але Гамалiя розгромив ?х. На тому Дорошенко
звелiв закiнчити битву, бо Вiйсько Запорозьке з кошовим отаманом Лукашем
Мартиновичем надiслало листа, в якому докоряло за те, що вiн пролива?
братню кров.
Таким чином, пiсля смертi Богдана Хмельницького у Вiйську Запорозькому
не було ?дностi й однодумства. Воно хотiло вершити на Укра?нi справи й
наставляти гетьманiв, та з того нiчого доброго не виходило, бо мiж
запорозьким товариством усе менше ставало освiчених людей, що розумiли б
складне тогочасне становище i сво?м впливом вели б козацтво до певно?
мети, як це робили колись князь Вишневецький, Самiйло Кiшка, Богданко та
Сагайдачний. Ставленики запорожцiв Брюховецький, Суховi?н-ко та Ханенко
нiчого не принесли сво?му рiдному кра?вi, крiм лиха; завзятий же
запорозький ватажок часiв ру?ни Iван Сiрко, не маючи нiяко? освiти, навiть
неписьменний, не мiг зрештою взяти запорозьке товариство пiд свою руку.
Все життя вiн, хоч i щиро, обстоював iдею незалежностi Укра?ни вiд
сусiдiв, та не вмiв користуватися з обставин i проводив лише давню
полiтику сiчового лицарства у слiпiй ворожнечi до татар i туркiв.
Року 1670-го чутка про те, що Дорошенко пiддався турецькому султану,
вже полинула на всю Укра?ну i зменшила кiлькiсть його прихильникiв. Вiд
нього вiдсахнувся навiть щирий його приятель та побратим Сiрко. З такого
становища й намислив скористатися Ханенко, щоб зовсiм скинути Дорошенка й
вiдiбрати у нього гетьманську булаву.
У вiдносинах iз Польщею Дорошенко твердо стояв на тому, щоб зберегти
повну автономiю Укра?ни, й через те з перших же крокiв свого гетьманування
збройною рукою не пускав на свою рiдну землю польського вiйська,
наполягаючи на поновленнi Гадяцьких умов. Це дуже не сподобалося королевi,
й вiн весь час або воював iз Дорошенком або робив усякi заходи, щоб
позбутися непокiрного гетьмана. Тодi ж Ханенко й написав королевi, що ма?
на сво?му боцi все Запорозьке Вiйсько i, як тiльки король затвердить його
на гетьманствi, то вiн зовсiм не обстоюватиме Гадяцьких умов i навiть
пустить на Укра?ну польське вiйсько та польських панiв. У зносинах Ханенка
з королем йому дуже допомагав кошовий отаман Вiйська Запорозького Грицько
Пелех, який iз кiлькома старшинами ?здив у Варшаву.
Королевi припали до серця запевнення Ханенка, i вiн, за згодою сейму,
проголосив 22 грудня 1670 року того гетьманом Укра?ни й через Пелеха
переслав йому на Сiч клейноди. З тим запорожцi iз Ханенком вийшли на
Укра?ну, пiдмовили на свiй бiк три захiдних козацьких полки й зчинили
заколот серед козакiв Правобережжя.
Утиснутий з одного боку росiйським вiйськом та гетьманом Многогрiшним,
з другого - поляками й гетьманом Ханенком, Дорошенко зрештою перейшов пiд
протекцiю султана й просив у нього помочi, щоб одбити ворогiв; на Сiч же
вiн надiслав листа з поясненням, що зважився на цей крок через те, що
Андрусiвською умовою Польща виторгувала собi Правобережжя в царя, не
спитавши ?? згоди; а так продають i купують лише безмовну тварину, тому
Дорошенко ма? за ганьбу скоритися такому торговi.
ВЕЛИКА РУ?НА УКРА?НИ
Польський король, задумавши поквитатися з Дорошенком, вислав проти
нього чимале вiйсько на чолi з коронним гетьманом Собеським, до якого
прилучилися Ханенко з кiлькома полками та Iван Сiрко iз запорожцями.
Почалася справжня ру?на Укра?ни. Заслiпленi ворожнечею до Петра Дорошенка
за його спiлку iз султаном, запорожцi разом iз поляками здобули й
поруйнували на Подiллi мiста: Брацлав, Могилiв, Ямпiль, Тиманiвку, Яругу,
Бар, Мобеж, Винницю й iншi. Найдужче оборонявся Кальник, i полякам так i
не вдалося взяти це мiсто.
Доки точилася ця вiйна, на помiч Дорошенковi прибули турки й татари, i
з ?хньою допомогою вiн розбив козакiв Ханенка й вигнав з Укра?ни полякiв.
Але татарська допомога обернулася гетьмановi лихом: перемiгши його
ворогiв, татари заходилися брати собi плату живим яси-рем. Iншi загони
розбрелися по всiй Укра?нi, i вони стали хапати людей у неволю. Стогiн
пiшов по Укра?нi, i люднiсть зовсiм одвернулася од Дорошенка та почала
тiкати за Днiпро у Гетьманщину.
Доки запорожцi плутались iз Брюховецьким, Суховi?нком та Ханенком i
намагалися верховодити справами Укра?ни, турки поновили на островi Таванi
Аслам-Кермень, збудували проти нього, на правому березi Днiпра, ще й iнше
мiцне мiсто Кизикермен, i так прибрали до рук низ Днiпра й одрiзали
Запорожжя од моря й лиманiв, що вiд славних морських походiв Сагайдачного
на Сiноп, Кафу та Царгород лишилися тiльки згадки на Сiчi.
Року 1670-го кошовим Запорозького Вiйська було обрано наново Iвана
Сiрка. Вiн уже розумiв, яку шкоду Вiйську Запорозькому завдали турки й
татари, заступивши шлях Запорожжю до моря, й задумав знову розпочати з
ними боротьбу. По веснi того року вiн ходив походом на нову фортецю
Кизикермень i намагався ?? добувати та без великих гармат нiчого не мiг
удiяти. Сунувся, було вiн звiдтiля степами на Очакiв, та теж не спромiгся
його взяти, тiльки спалив передмiстя та захопив чимало бранцiв.
Повернувшись iз того походу, Сiрко спорядив до Москви посланцiв
просити, щоб цар дав на Сiч добрих гармат, щоб ними руйнувати турецькi
мiста на Днiпрi. З Москви справдi-таки було прислано козакам восени двi
гармати та ще порох й олово, та вже на той час замiсть Сiрка кошовим
отаманом був Михайло Ханенко, що дбав не про те, як би пробитися до моря,
а про те, як би видерти з рук Дорошенка гетьманську булаву. Проте Iван
Сiрко так уславився мiж запорожцями, що досить було йому скликати
товариство на раду та гукнути: "А хто, панове товариство, пiде за мною
бити прокляту невiру?" - як його зразу ж обступали козаки. Так року
1671-го вiн з охочими запорожцями ходив походом на турецькi мiста Аслам та
Кизикермен i таки зруйнував останн?; року ж 1672-го вiн вистежив, коли
спiльник Дорошенка Танмамбет мурза, повертаючись з Укра?ни до Криму,
зупинився на рiчцi Куяльнику попасти коней i наскочив на нього iз
запорожцями, розгромив його й навiть самого мурзу захопив у полон.
Пiсля того сталася зовсiм незрозумiла подiя. Сiрко хотiв вислужитись у
царя i повiз свого значного бранця Танмамбета на Лiвобережну Укра?ну до
боярина Ромодановського, щоб через нього передати полоненого у подарунок
царевi, але полтавський во?вода з невiдомих причин не допустив Сiрка до
Ромодановського i звелiв заарештувати й вислати його до Москви. Звiдти
шлях славного кошового пролiг на Сибiр у мiсто Тобольськ. Гадають так, що
московський уряд, знаючи славу Сiрка помiж козакiв, боявся, щоб вiн не
став гетьманом, небажаним для всiх сусiдiв, бо завжди рiшуче обстоював
незалежнiсть Укра?ни.
Несподiваний арешт запорозького лицаря тяжко образив усе сiчове
товариство, й воно зараз же заходилося його визволяти. Цiй справi зарадив
польський король, що, сподiваючись року 1672-го нападу туркiв на Польщу,
просив царя випустити Сiрка як найлютiшого ворога бусурманiв, що найкраще
вмi? ?х громити. Зносини московського уряду з Кошем Запорозьким з приводу
турецького нападу лишили iсторi? дуже цiкавий документ - "Опис Сiчi
запорозько?". Чекаючи походу через запорозькi землi, росiйський уряд
запитував Кiш про те, якi Запорожжя ма? мiста для оборони, i от запорожцi
про свою Сiч писали так:
"Город Сiча сто?ть в устях Чортомлика й Прогноя, над рiчкою Скарбною.
Вал Сiчi заввишки 6 сажнiв; з поля од Сумсько? сторони й од Базавлука на
валу поробленi палi й бiйницi; з другого боку, од устя Чортомлика та
Скарбно?, поробленi дерев'янi кошi, набитi землею. В Сiчi башта з поля
мiрою навкруг 20 сажнiв; у тiй баштi бiйницi, а перед баштою, за
рiвчаками, зроблено земляний городок у 110 сажнiв навкруги з вiкнами на
гармати. Щоб ходити по воду на Чортомлик та на Скарбну, пророблено вiсiм
пролазiв i над тими пролазами теж вiконця: завширшки тi пролази - тiльки
однiй людинi з водою пролiзти. Мiрою той город Сiча з поля, од рiчки
Прогноя до рiчки Чортомлика, без малого 100 сажнiв. Навколо того городу
викопано рiвчак у 5 сажнiв углиб; з правого боку города рiчка Прогнои, з
лiвого - рiчка Чортомлик, а впали тi рiчки у рiчку Скарбну, що бiжить
позад города бiля самого рiвчака. Мiрою весь город Сiча навкруги бiля 900
сажнiв. Будував город Сiчу кошовий отаман Лутай iз козаками рокiв 20 до
того. В Сiчi ма?ться гарматний наряд: одна гармата мiдна ломова й до не?
100 куль, що важать по вiсiм гривенок ядро на московську мiру; 11 гармат
менших i до них по 100 куль, що важать по 4, по 3 й по 2 гривенки i по
пiвгривенцi ядро. А ковалiв у Сiчi завжди пробува? бiля сотнi. Пороху
гарматного й ручного - 350 пудiв, свинцю - 300 пудiв i труту - бiля 30
пудiв".
Описавши так свою Сiч, запорожцi закiнчували листа проханням, щоб
полковника Iвана Сiрка було визволено й повернено на Сiч.
ТУРКИ НА ПОДIЛЛI
Польський король Ян Собеський немарне страхався приходу на Укра?ну
турецького султана - на початку лiта року 1672-го султан Махмуд IV iз
великим вiйськом перейшов Дунай, а далi й Днiстер i, вiдплачуючи за напади
польського вiйська на Дорошенка, пiдступив до Кам'янця; Дорошенко ж тим
часом у спiлцi з татарами розгромив пiд Батогом полякiв та козакiв
Ханенка. В серпнi турки взяли Кам'янець i, повернувши на пiвнiч,
наблизилися до Львова й почали його штурмувати. При тому Дорошенко з
козаками пiдходив навiть пiд Крехiвський монастир, що тодi майже один на
всю Галичину ще дотримувався православно? вiри. Налякана виступом туркiв,
Польща пiшла iз султаном на згоду й за Бучацькою умовою 7 жовтня 1672 року
вiддала Туреччинi Подiлля i зреклася Укра?ни, визнавши ?? за Дорошенком,
себто незалежною вiд Польщi. Пiдлеглiсть сво?м одвiчним ворогам-бусурманам
була огидна кожному укра?нцевi, не сприймав ?? й Дорошенко; i коли вiн
пiшов пiд турецьку зверхнiсть, то лише з тим, щоб зберегти Укра?нi волю.
Як тiльки замiри Дорошенка здiйснилися, i вiн вивернувся з-пiд Польщi,
негайно ж спорядив до Москви послiв сказати, що охоче передасть свiй край
пiд росiйського царя, якщо там буде така ласка прийняти його землю на
пiдставi умов iз Богданом Хмельницьким.
Цар пристав на пропозицiю Дорошенка, i скликаний iз приводу цього
Земський собор ухвалив при?днати всю правобiчну Укра?ну. Але того не
сталося, з одного боку, тому, що Польща, як тiльки турки вийшли за Дунай,
знову почала домагатися влади над Укра?ною; з другого ж боку, тому, що на
Лiвобережжi, замiсть невiдомо за що засланого до Сибiру Дем'яна
Многогрiшного, вже був обраний новий гетьман Самойлович, i вiн через сво?х
посланцiв умовив царя не брати Дорошенка пiд свою руку, а краще затвердити
гетьманом обох берегiв Днiпра його, Самойловича, обiцяючи не вимагати для
Укра?ни окремих прав, як на цьому наполягав Дорошенко.
Московський уряд визнав Самойловича гетьманом усi?? Укра?ни i звелiв
Ромодановському йти з вiйськом i допомогти сво?му ставленику забрати
Правобережжя. Спiльники, переправившись через Днiпро, опанували Каневом та
Черкасами й почали переманювати на свiй бiк правобережнi полки. Дорошенко
хотiв iще позмагатися, але укра?нський люд i козаки вiдсахнулися од нього.
Торiшн? перебування туркiв на Укра?нi переконало всiх, що Дорошенко
продався бусурманам, а перебудова в Кам'янцi костьолiв на мечетi страшенно
вразила всiх i ще бiльше вiдвернула од нього населення. За якийсь час усi
правобережнi полки визнали гетьманом Самойловича, а Дорошенко залишився
тiльки з Чигирином та кiлькома тисячами козакiв.
На 15 березня в Переяславi зiбралася рада з представниками вiд усiх
полкiв, i вона проголосувала за гетьмана Самойловича та за росiйську
зверхнiсть. Туди ж прибув i Ханенко; зрiкшись свого гетьманства, якого,
власне, вже й не мав, вiн передав свою булаву Самойловичу разом iз рештою
артилерi?. Клейноди були наданi Ханенковi од польського короля через
посланцiв Вiйська Запорозького, й запорожцi вважали ?х сво?ю власнiстю;
гармати ж та конi до них теж були ?хнi; й вони, зачувши про подi? в
Переяславi, стали вимагати вiд нового гетьмана, щоб вiн прислав гармати,
коней та клейноди на Сiч, але Самойлович знехтував цими вимогами й одразу
ж позбувся пiдтримки в низового козацтва.
Тим часом славний Сiрко, опинившись року 1672-го на волi, з початку
наступного року знову був обраний кошовим отаманом на Запорожжi, а тi?? ж
весни, не беручи участi в боротьбi Самойловича з Дорошенком, повiв сво?х
козакiв на турецькi мiста Аслам та Очакiв i, здобувши ?х, поруйнував;
наприкiнцi ж лiта вiн ходив на Муравський шлях, вистежив там татарський
загiн, що хотiв пограбувати Слобiдську Укра?ну, розгромив його й захопив
багатьох татар у бранцi. Коли пiсля цi?? щасливо? перемоги над ворогами
Сiрко повертався на Сiч, то мало сам з усiм сво?м товариством не дiстався
в полон. На запорожцiв наскочила цiла орда татар у 8000 коней, оточила ?х
у степу й три днi тримала в облозi. Врештi мужнiй ватажок козакiв
розгромив бусурманiв i пробився з товариством на Сiч. А за мiсяць славний
невсипущий лицар опинився iз запорожцями за Бугом, захопив Тягиню, спалив
?? i спустошив Буджак аж до Бiлгорода.
ЛЖЕЦАРЕВИЧ СIМЕОН У СIЧI
Скуштувавши сибiрського заслання, Сiрко став вороже якось дивитися на
росiйську зверхнiсть i, дiзнавшись, що Дорошенко хотiв скоритися
Самойловичу, вiдра?в йому це робити; на початку ж року 1674-го на Сiчi
сталася подiя, що ще дужче розсварила Сiрка з московським урядом. Ще коли
вiн ходив пiд Тягиню, на Запорожжя прибув iз кiлькома донськими козаками
молодий парубок, що звав себе сином царя Олексiя Михайловича Сiмеоном. Вiн
розповiдав, начебто його за наказом батька було ув'язнено й заслано до
Соловецького монастиря за те, що вiн ударив свого дiда з боку матерi -
Милославського. Тому, мовляв, вiн, рятуючись од неволi, i втiк iз
монастиря на Сiч, сподiваючись, що козаки дадуть йому притулок.
Прибувши на Сiч, Сiрко довго умовляв невiдомого гостя сказати правду i,
боячись бога, не дурити Вiйська Запорозького; але той божився, що каже
правду. Щоб вивiрити парубка, Сiрко пiдмовив сiчового пан-отця допитати
його, як на духу, про те, хто вiн; коли ж гiсть i на сповiдi перед хрестом
присягнув, що вiн справдi син московського царя, то Сiрко повiрив усьому,
що зайда розповiдав, i повiрив так, що нiхто не мiг заронити в його душу
сумнiв. Тому парубок залишився жити на Сiчi, й товариство, з наказу Сiрка,
поводилося з царевичем дуже чемно й добре годувало його.
Невдовзi пiсля того Сiрко спорядив перший пiсля тривало? перерви похiд
запорожцiв чайками на море, хоч, на жаль, з iсторi? невiдомо, куди саме
плавали козаки i що вони з того мали. На початку березня 1674 року Сiрко
знову вже був на Запорожжi, а за кiлька днiв туди прибули царськi посланцi
Чудинов та Щогол?в iз наказом захопити самозванця Сiмеона й привезти його
до Москви. Сiрко зустрiв росiян урочисто, але тiльки-но зайшла мова про
царевича, вiн сказав, що вiрить йому, а не посланцям. 12 березня Сiрко
скликав раду, й на нiй царськi посли передали кошовому царську грамоту з
проханням видати ?м самозванця; в нiй же запорожцiв запевняли, що царевич
Сiмеон прожив на свiтi всього чотири роки й давно помер. Коли текст
зачитали, то Сiрко не повiрив, запiдозрюючи, що грамота пiдроблена
боярами. Вклонившись радi, вiн сказав: "Отамани-молодцi, й ви, панове
товариство, Вiйсько Запорозьке Низове! Коли ж воно у нас бувало, щоб ми
видавали когось, хто приходив на Сiч шукати собi притулку? Як цього одного
видамо, так Москва всiх нас по одному розволоче! Цей хлопець не злодiй, i
не харциз, а певний царевич!"
Пiсля промови кошового козаки з обуренням стали вигукувати, що бояр
треба втопити, бо вони хочуть обдурити вiйсько. На майданi зчинився такий
гармидер, що самому ж Сiрковi довелося заспокоювати запорожцiв, аби
пожалiли його, кошового, й не топили послiв.
Цей випадок показу?, як Сiрко обстоював давнi запорозькi звича? про
волю всякого, хто приходив на Сiч. Так само вiн учинив i в iншому випадку,
коли того ж року захопив Дорошенкового посланця Iвана Мазепу, що вiз листа
до великого вiзира султана: вiн не видав його нi Самойловичу, нi боярину
Ромодановському, незважаючи нi на якi ?хнi впертi домагання.
На цiй же радi Сiрко звертався до товариства iз словами: "Пошлемо
сказати Дорошенковi, щоб не вiддавав клейнодiв Ромодановському, бо в
Ромодановського така правда: як одiбрав клейноди в Юрка Хмельниченка, то
не оддав нам, Вiйську Запорозькому, - то так i тепер зробить!"
Пiсля ради Iван Сiрко ще довго приватно розмовляв iз Чудиновим,
дорiкаючи московському урядовi й бояриновi Ромодановському за всякi кривди
на Укра?нi й за те, що Ромодановський, пообiцявши йому в листi царську
милiсть, згодом, коли Сiрко, повiривши на слова, по?хав до нього, - вiддав
його в неволю.
Врештi всi наради й розмови скiнчилися на тому, що Сiрко того ж мiсяця
вирядив царських послiв iз Сiчi; до Петра Дорошенка ж од усього Вiйська
Запорозького послав представником Степана Бiлого з 25 товаришами, щоб
умовити його не вiддавати неньки Укра?ни, "пiд неправдиву, як вiн казав,
московську зверхнiсть", а спiльно iз Самойловичем обстоювати ?? од усiх
сусiдiв.
Коли Чудинов прибув у Переяслав до Ромодановського й розказав про подi?
на Сiчi, той зараз же послав у Мерефу наказ арештувати дружину й дiтей
Iвана Сiрка й перевезти ?х у Переяслав. Це було новим злочином проти
кошового, бо, виряджаючи Чудинова iз Сiчi, вiн послав до Москви сво?х
козакiв спитати самого царя, чи син його той хлопець, що пробува? на
Запорожжi, чи вiн справдi самозванець; i як тiльки дiстав од царя
потвердження, що то не син царя, то зараз же вислав самозванця пiд вартою
до Москви, де його 17 вересня 1674 року було покарано на смерть.
Пiд впливом запорозьких послiв Дорошенко вiдмовився скоритися
Самойловичу й почав оборонятись од нього й од московського вiйська, та
тiльки сила його була незначна, i 9 червня його було розбито, а рiдний
брат Андрiй дiстав поранення. Не маючи порятунку, Дорошенко знову написав
листа до султана й кримського хана, прохаючи, що коли за два мiсяцi не
нададуть йому допомогу, то вiн змушений пiддатись царевi.
НАПАДИ ЗАПОРОЖЦIВ ПIД ПРОВОДОМ СIРКА НА ТАТАР
У серпнi 1674 року турки прийшли допомагати Дорошенковi й опанували
Подiлля й Брацлавщину, а кримський хан рушив Муравським шляхом на
Лiвобережну Укра?ну. Самойлович та Ромодановський, дiзнавшись про те,
зараз же вiдступили на схiдний бiк Днiпра, i Дорошенко знову почав
переманювати до себе правобережнi полки.
Сiрко, хоч i був душею з Дорошенком, та одвiчнi традицi? Вiйська
Запорозького не дозволяли йому допомагати бусурманському голдiвниковi. Вiн
скористався з того, що татари перебували на пiвночi, й, напавши на
залишений Крим, завдав йому тако? шкоди, що хан зараз же повернувся з
Укра?ни назад. Покинув Дорошенка й Калга-Салтан, що був при ньому, i,
захопивши на Правобережжi багатий ясир, погнав невольникiв до Криму.
Сподiваючись на зустрiч, Сiрко засiв iз запорожцями бiля Гаванського
перевозу, й коли татари почали перебиратися, вiн упень розгромив ?х,
визволив бранцiв, захопив увесь татарський табiр i послав Самойловичу як
доказ цi?? перемоги намет самого Калги-Салтана у дарунок.
Повернувшись iз-пiд Таванi, Iван Сiрко пiшов за Буг, розбив там чималу
татарську орду й визволив 1000 невольникiв, яких татари гнали в Очакiв, а
у вереснi знову напав на Перекоп i, пробившись у Крим, багато спалив
татарських улусiв i визволив невольникiв-християн.
Польський король Ян Собеський, що кiлька рокiв вже воював iз турками,
був надзвичайно вдячний Сiрковi за його напад на татар. Вiн кiлька разiв
присилав на Сiч посланцiв iз подарунками й подякою Вiйську Запорозькому iз
проханням до Сiрка виступати спiльно з поляками проти ворогiв Христа.
Сiрко зустрiчав прихильно королiвських посланцiв, але од походiв ухилявся,
бо в такому разi йому довелося б воювати проти Дорошенка, що захищав
Укра?ну вiд Польщi. Тим часом зносини короля iз Сiрком дуже бентежили
росiйський уряд, а Самойлович користувався ними, щоб раз у раз подавати
царевi доноси на Сiрка, доводячи, що той прагне стати гетьманом Укра?ни
пiд рукою польського короля.
Обурений нападами запорожцiв на пiдвладних турецькому султановi татар
та на турецькi мiста, султан Магомет IV вирiшив покiнчити iз запорожцями
так, щоб i слiду од них не залишилося. Вiн не мiг далi терпiти, щоб якась
жменька людей перешкоджала йому здiйснювати широкi плани. Але перед тим,
як iти на Запорожжя зi збро?ю, вiн, за народними переказами, хотiв
спробувати прихилити ?х до себе доброю волею i начебто послав на Сiч
такого листа:
"Султан Махмуд IV козакам запорозьким. Я, султан, син Магомета, брат
сонцю й мiсяцю, нащадок i ставленик Бога, володар царств Македонського,
Вавiлонського, ?русалимського, Великого й Малого ?гипту, цар над царями,
державець над державцями, надзвичайний лицар, якого нiхто не переможе,
невсипущий охоронитель гробу Iсуса Христа, оборонець самого Бога, надiя й
утiха мусульманiв, страж i великий заступник християн, - наказую вам,
запорозькi козаки, склонитись пiд мою руку з добро? волi без нiякого
змагання, i мене вашими нападами не обурювати. Султан турецький Махмуд
Четвертий".
Iван Сiрко й усе сiчове товариство немовбито дуже глузували iз
султанського листа й на радi склали таку одповiдь султановi:
"Ти шайтан турецький, проклятого чорта брат i товариш i самого люципера
секретар! Який ти в чорта лицар, коли ти голим тiлом ?жака не вб'?ш? Чорт
викида?, а тво? вiйсько пожира?. Не вартий ти синiв християнських пiд
собою мати; твого вiйська ми не бо?мося, землею й водою будемо битися з
тобою. Вавiлонський ти кухар, македонський колесник, ?русалимський
броварник, олександрiйський козолуп, Великого й Малого ?гипту свинар,
арм'янська свиня, татарський сагайдак, кам'янецький кат, подолянський
злодiяка, самого гаспида нащадок i всього свiту й пiдсвiту блазень, а
нашого Бога дурень, свиняча морда, кобилячий хвiст, рiзницька собака,
нехрещений лоб - хай би взяв тебе чорт! Отак тобi козаки вiдказали,
плюгавче!
Числа не зна?м, бо календарiв не ма?м, мiсяць на небi, год у книжцi, а
день у нас такий, як i в вас, поцiлуй же в... нас!
Кошовий отаман Iван Сiрко зо всiм Кошем запорозьким".
Такого листа справдi мiг скласти якийсь завзятий козарлюга, хоч би й
Iван Сiрко, а тiльки щоб його справдi було надiслано султановi од Вiйська
Запорозького, то того нi в якому разi не могло бути, бо всi iсторичнi
документи впевняють нас у тому, що в сво?му листуваннi Вiйсько Запорозьке
завжди було обережне i ввiчливе й писало не простою мовою, а дуже
кучеряво.
Чи були справдi такi листи, чи нi, а тiльки ще восени 1674 року султан
прислав iз Стамбула в Крим на кораблях 15 000 яничар i звелiв хану, взявши
до вiйська й усю татарську орду, йти на Запорожжя, зруйнувати Сiч i
вигубити всiх запорожцiв до ноги.
Добре знаючи запорозькi звича?, хан пiсля наради з мурзами пiдступив до
Сiчi саме на Рiздвянi свята, коли запорожцi звичайно гуляють. Татари
наблизились нишком серед ночi. Захопили на бекетi за кiлька верст од Сiчi
п'яних вартових i мордуванням змусили виказати, що хоч сiчова брама на нiч
i замика?ться, та в Сiч можна зайти потай через пролаз, яким запорожцi
ходять до рiчки по воду. Зрадiвши таким вiдомостям, хан звелiв турецькому
пашi вести сво?х яничар через той пролаз i вчинити на Сiчi рiзанину; сам
же з ордою пiдступив iз поля, маючи на думцi добивати запорожцiв, якi
тiкатимуть iз Сiчi.
Паша звелiв туркам пролазити в Сiч по одному i чекати од нього знаку до
початку бою. Та тiльки вiн помилився: усi яничари не вмiстилися в Сiчi,
поза стiною ще лишилося 1500 душ; та й сам паша не змiг уже пролiзти в
Сiч; а тим часом запорожцi помiтили незвичних гостей, збудили Сiрка, i той
зразу ж звелiв козакам палити з вiкон iз рушниць. Першi ж пострiли пiдняли
на ноги всi куренi. З вiкон, мов горох, полетiли в яничарiв кулi. Половина
запорожцiв тiльки й знала, що набивала рушницi та передавала тим, хто
стояв бiля вiкон, так що пальба не вщухала нi на хвилину. Яничари не зразу
опам'яталися, що треба стрiляти, та й стрiляти ?м за тiснотою було
незручно. Частина туркiв кинулася тiкати, та, давлячи один одного, щiльно
запакувала пролаз сво?м трупом, i вже нiхто не мав сили нi зайти в Сiч, нi
вийти з не?, а запорожцi тим часом били та й били яничарiв iз рушниць, аж
доки всi вулицi помiж куренями вкрилися купами турецьких тiл, живих же
яничарiв дуже порiдшало; тодi Сiрко наказав товариству хапати списи та
шаблi й добивати ворогiв зручною збро?ю. Доки встало сонце, в Сiчi полягли
вiд збро? запорожцiв майже всi 13 500 яничарiв, що вмiстилися в нiй;
тiльки невеликий загiн туркiв козаки помилували й забрали в полон.
Хан, стоячи за стiнами Сiчi, довго чекав, коли ж то вибiгатимуть
запорожцi iз Сiчi; а як утiкачi, перелiзши через стiни, сповiстили йому
про те, що сталося, то вiн скрикнув: "Сiрко - шайтан, а не людина!" - i,
мов навiжений, кинувся з усi?ю ордою назад у Крим.
Через мерзлу землю неможливо було ховати вбитих, та й самi трупи
попiдпливали кров'ю i змерзлися цiлими купами так, що, за наказом Сiрка,
запорожцi, щоб позбутися мертвих тiл, рубали яничарiв на шматки й, витягши
?х iз Сiчi на рiчку, спускали в ополонки. Майже цiлий тиждень довелося
вовтузитися з трупом та вичищати й обмивати Сiч, бо всi куренi й навiть
церква були заплямованi турецькою кров'ю. Пiсля того, як усе було
впорядковано, сiчовi панотцi одправили перед усiм товариством урочисту
службу.
Вiйсько Запорозьке разом зi сво?м незмiнним кошовим Iваном Сiрком було
дуже обурене таким несподiваним, як казав отаман, зрадливим нападом на
Сiч. Щоб помститися хановi, Сiрко по веснi скликав на Сiч 20 000 козакiв i
виступив iз ними потай у похiд на Крим.
Недалеко Сiчi Сiрко перевiз вiйсько за Днiпро й повiв його не на
Перекоп, як звичайно, а до броду на Гнилому морi, що його добре знали
втiкачi з татарсько? неволi. Запорожцям пощастило зненацька вскочити в
Крим, i вони блискавкою впали на татарськi мiста Ак-Мечеть (Сiмферополь)
та Бахчисарай. Хан ледве встиг утекти в гори i вже звiдтiля почав скликати
до себе орди; бiльшiсть же його скарбiв та частину гарему запорожцi
захопили у свою власнiсть.
Мабуть, про цей славний наскок Сiрка на Крим i спiва?ться в пiснi:
Ой, як крикнув же та козак Сiрко
Та на сво?х же, гей, козаченькiв:
"Та сiдлайте ж ви коней хлопцi-молодцi,
Та збирайтеся до хана у гостi!"
Та туман поле покрива?,
Гей, та Сiрко з Сiчi та вд?жджа?.
Гей, та ми думали, та ми ж гадали,
Що то орли та з Сiчi втiтали,
Аж то вiйсько та славне запорозьке
Та на Кримський шлях з Сiчi
ви?жджало.
Та ми ж думали, та ми х гадали,
Та що сизий орел по степу лiта?,
Аж то Сiрко на конику ви?жджа?.
Гей, ми ж думали, ой, та ми ж
гадали,
Та що над степом та сонечно ся?,
Аж то вiйсько, та славне запорозьке,
Та на вороних конях у степу
виграва?.
Та ми ж думали, ой, та ни ж
гадали,
Що то мiсяць з степу, ой, зiсходжа?,
Аж то козак Сiрко, та кэзак же
Сiрко
На битому шляху татар оступа?.
Визволивши з неволi велика силу землякiв i захопивши в неволю багато
знатних татар, запорожцi, обтяженi здобиччю, пiшли назад до Гнилого моря
та ледве встигли завчасу, бо хан, зiбравши орду, напав, було, вже на
запорозьку залогу, що обороняла брiд.
Одбившись од татар, Сiрко перейшов з усiм вiйськом та ясирем Гниле море
й, наблизившись до Чорно? долини, зупинився, щоб попасти коней. Тут на
спочинку Сiрко почув, що не всi визволенi з Криму укра?нцi радiють тому;
чимало й таких, що вже побусурманилися або мають дiтей од бусурманiв i
шкодують за Кримом i кленуть запорожцiв за те, що ведуть ?х на Укра?ну. Та
звiстка тяжко вразила Сiрка, i в головi його постало гостре питання:
"Як мусить жити далi Укра?на, коли дiти так легко ?? забувають i
перекидаються не тiльки на ляхiв та московцiв, а навiть на ворогiв Христа
- бусурманiв". У запалi вiн задумав помститися зрадникам i дати науку
iншим. Суворий кошовий звелiв зiбрати всiх визволених до гурту - ?х було
бiля 7000. Тодi вiн сказав, що нiкого не приневолю? вертатися на Укра?ну;
всякому вiльно йти, куди вiн хоче. Почувши те, бранцi подiлилися, й бiля
3000 побусурманених укра?нцiв, покинувши запорозький табiр, пiшли назад до
Криму. Дiждавши, доки вони зайшли за кряж, Сiрко одiбрав кiлькасот
наймолодших козакiв (щоб загартувати молоде серце) i звелiв ?м сiсти на
коней, наздогнати перевертнiв i повистинати всiх до ноги; сам же повагом
по?хав слiдом, щоб вивiрити, як виконають його наказ. Коли вiн до?хав до
Чорно? долини, рясно вкрито? покривавленим трупом, то його взяв жаль, i в
задумi вiн мовив: "Простiть менi, брати мо?! Але лiпше вам спати тут до
страшного суду господнього, анiж розплоджуватись у Криму на безголiв'я
рiднiй вашiй землi, а собi без святого хреста на вiчну погибель!"
Повернувшись iз визволеними християнами i 6000 захопленого
бусурманського полону, Iван Сiрко частину бранцiв послав Самойловичу, а
решту лишив на Сiчi, щоб взяти за них iз Криму викуп. I, справдi,
незабаром вiн дiстав листа вiд хана з проханням вiдпустити полонених татар
на волю за оплату.
Вiддаючи бранцiв, Сiрко переслав з ними хановi в Крим ухваленого радою
2 вересня 1675 року довгого листа, у якому докоряв хановi за зрадливий
напад на Сiч. У тому посланнi мiстяться дуже цiкавi згадки про давнiх
запорозьких лицарiв та про подi?, якi з iнших джерел нам не вiдомi.
ДРУГА РУ?НА УКРА?НИ
Року 1675-го Самойлович разом iз росiйським вiйськом знову пiшов на
Правобережжя й оточив Дорошенка в Чигиринi, та той не пiддався, а тим
часом йому на помiч встигли турки, взяли Ладижин та Умань, що перебували
на московськiй сторонi, й увесь люд iз тих мiст погнали в неволю.
Обороняли тi мiста й двi сотнi запорожцiв, якi також дiсталися чужинцям.
Восени 1675 року турки покинули Укра?ну й рушили за Днiстер, та з того
не стало легше, бо польський король Ян Собеський задумав скористатися
вiдсутнiстю ?х i повернути Укра?ну пiд владу корони, а для того вiн набрав
чимале вiйсько й кинувся пустошити укра?нськi землi ще гiрше, нiж татари.
Люд, який уже 20 лiт переходив iз Правобережжя на Лiвобережжя, тепер
посунув за Днiпро тисячами й десятками тисяч. Такому переселенню дуже
сприяв Самойлович, який гадав, що це зменшу? силу гетьмана Дорошенка.
Занепад i ру?на Укра?ни важким тягарем давили душу Сiрка. Все життя вiн
бився за волю рiдного краю i з розпукою в серцi бачив тепер, що вся його
праця не дала щастя Укра?нi й не зрятувала Правобережжя од повно? ру?ни.
Цей занепад Вiйсько Запорозьке обмiрковувало на сво?й радi разом iз
ксшовим i вирiшило, що коли вже неможливо зберегти незалежнiсть, то треба
хоч з'?днати обидвi частини пiд рукою одного державця, щоб позбутися
розбрату помiж себе й колотнечi. З московськими во?водами було тяжкэ й
нудно, а проте жили там люди, мали що ?сти i множилися; на Правобережжi ж,
у боротьбi з поляками, турками та росiянами майже нiхто не доживав свого
вiку: всi або гинули од ворожо? збро?, або кiнчали сво? життя в неволi.
Укра?на вкрай стомилася вiд нерiвних змагань i благала дати iй спокiй.
Через те рада погодилася з росiйською зверхнiстю i, щоб прихилити до того
Дорошенка, Iван Сiрко з полком запорожцiв восени 1675 року по?хав до
гетьмана в Чигирин. Той зустрiв кошового за мiстом дуже урочисто, як
отамана Вiйська Запорозького й вiдомого на весь свiт лицаря. Обидва козаки
гiрко плакали над долею рiдно? неньки Укра?ни i завершили свою нараду тим,
що Дорошенко в присутностi свого вiйська склав присягу на пiдданство
росiйському царевi, й частину сво?х клейнодiв, а саме - булаву й корогву,
доручив Сiрковi передати Вiйську Запорозькому.
Про цю подiю Iвiн Сiрко зараз же сповiстив росiйський уряд, висловлюючи
в листi надiю, що цар зустрiне Дорошенка з батькiвською ласкою i захистить
Укра?ну сво?м вiйськом од усiх ворогiв: татар, туркiв та полякiв так, щоб
сплюндрованi мiста й села Укра?ни знову залюднилися i втiшалися сво?ми
вольностями.
Вчинок Дорошенка й Сiрка виявля?, що обидва цi щирi оборонцi
укра?нсько? незалежностi розумiли, що Правобережжя добралося вже до краю,
бо нема? вже сил воювати, i що для подальшо? боротьби на якийсь час
потрiбний спокiй.
Пiдданством Дорошенка росiйському царевi вони мали надiю зробити
неможливими напади на Правобережну Укра?ну Самойловича з росiйським
вiйськом, та тiльки це було не на руку ставленику Москви - вiн хотiв
знищити Дорошенка, щоб самому бути ?диновладним гетьманом, i через те,
довiдавшись про Чигиринську подiю, вiн через посланцiв застерiг царський
уряд, що та присяга не щира - то лише лукавi заходи Сiрка й Дорошенка
проти нього - Самойловича.
Пiд впливом цих наклепiв Олексiй Михайлович послав Дорошенковi грамоту
з вимогою, щоб той ?хав у Батурин i там присягнувся перед Самойловичем i
боярином Ромодановським, та на це гетьман, пам'ятаючи долю Сомка i
Многогрiшного, не пристав, так що й пiдданство Дорошенка Росi? неначе й не
вийшло.
На початку року 1676-го на Сiч прибули посланцi нового росiйського царя
Федора Олексiйовича, щоб прийняти од запорожцiв присягу. Сiрко й Вiйсько
Запорозьке присягнули, й до того ж Сiрко знову просив, щоб цар заступився
за Дорошенка.
На початку ж року 1676-го турецький султан, почувши про присягу
Дорошенка царевi, звелiв татарам напасти на Укра?ну.
За часiв кошового отамана Iвана Сiрка на Запорожжi дуже добре були
упорядкованi в степах бекети з "хвигурами", так що на Сiчi завжди знали
про пересування татар, i Сiрко не давав ?м змоги переходити запорозькi
землi. Тому вороги обминали сво? давнi шляхи, а рушали на Укра?ну через
Очакiв поза Бугом. Так було й цього разу: виконуючи наказ султана, татари
напали на Подiлля й Волинь i почали забирати людей у неволю, та Сiрко
невдовзi дiстав про те звiстку й, перейшовши з кiлькома полками запорожцiв
за Буг, розгромив багато татарських загонiв, а бранцiв повизволяв.
Коло того часу польський король справдi звертався до Сiрка з
пропозицi?ю, щоб той згодився бути гетьманом Правобережжя пiд його рукою,
та отаман вiдмовився, щоб не зчинити ще бiльшого заколоту на Укра?нi.
Як тiльки на росiйському престолi сiв цар Федiр Олексiйович, Самойлович
зараз же засипав його доносами на Дорошенка та Сiрка й почав лагодитися до
походу на Чигирин. Дорошенко ж надiслав на Сiч листа, в якому з великим
жалем та смутком розповiдав, до яко? ру?ни дiйшла ненька Укра?на, що там,
де за часiв Богдана Хмельницького пишалися заквiтчанi садками мiста й
села, тепер бовванiють самi почорнiлi димарi .та виють голоднi собаки.
Церкви божi, писав Дорошенко, попаленi, а де й лишилися цiлi, то стоять
порожнi, бо нема кому, нема й для кого службу правити; лани позаростали
будяками, й веселий край обернувся на пустку. В усьому тому, писав далi
Дорошенко, винен "Сарданапал" Самойлович, що гетьманувати любить, а з
пуховикiв не хоче вилiзти, щоб узятися за зброю та обороняти рiдну землю
вiд кримських вовкiв.
Коли цього листа зачитували перед сiчовою радою, то всi запорожцi, як
один, плакали; тодi ж вони одписали гетьмановi, що будуть на його боцi, бо
"Попович" (Самойлович), збираючи полки на Чигирин, намислив богопротивне
дiло.
Довiдавшись про постанову ради, Самойлович зараз же послав доноса
царевi, а на Сiч передав листа, в якому вимагав, щоб Вiйсько Запорозьке
видало йому клейноди й грамоти, якi там дiстали вiд Дорошенка, та щоб
запорожцi в мiста не приходили й нiяких замiшань на Укра?нi не чинили.
Разом iз листом Самойловича на Сiч було привезено ще й послання
росiйського уряду, в якому мiстилася вимога, щоб Сiрко залишив Сiч та ?хав
жити до сiм'? на Харкiвщину.
Ще й не дослухавши тих листiв, запорожцi почали гукати, що нiколи
клейнодiв не вiддадуть, бо це споконвiку сiчовi скарби, а Сiрка не
вiдпустять до московського боярина. Пiсля ж ради Кiш написав Самойловичу,
дорiкаючи за те, що робить наклепи на запорожцiв царевi; маючи багато
вiйська, вiн нi Дорошенка за лихо? години не рятував, нi Уманi та Ладижину
проти туркiв не подав помочi. Про клейноди запорожцi повiдомляли, що з тих
часiв, як козаччина почалася на Днiпрi й першi гетьмани жили за порогами,
то й клейноди вiйськовi на Сiч були державцями даванi. Наприкiнцi
запорожцi заявили, що гетьман даремно зве запорожцiв свавiльниками - "коли
б запорожцi не вiддавали свого життя за Укра?ну, то вже б давно серед не?
татарськi кочовища завелися б; свавiльник же сам Самойлович, бо цар
подарував Вiйську Запорозькому у власнiсть Переволочанський перевiз, а
гетьман царську грамоту про те заховав у свою кишеню".
Доручаючи листа посланцям, Iван Сiрко сказав ?м переказати боярину
Ромодановському, що вiн нi до нього, нi до Харкiвщини не по?де, бо не хоче
знову опинитися у Сибiру.
Як видно з листа, за часiв Сiрка Вiйсько Запорозьке не тiльки "про око"
визнавало владу росiйського уряду й гетьманську особу, насправдi ж воно
дотримувалося права не виконувати тих указiв, якi порушували запорозькi
давнi звича? або обмежували права козацтва.
Пiсля того, щоб прискорити кiнець пануванню Дорошенка, Самойлович зi
сво?ми полками перебрався на правий бiк Днiпра, прямуючи на Чигирин, i
туди ж iз росiйським вiйськом виступив боярин Ромодановський. Дорошенко не
мав нiяких засобiв, щоб оборонятись од тако? велико? сили, й у вереснi
1676 року вийшов iз Чигирина у табiр Ромодановського i склав у присутностi
Самойловича решту сво?х клейнодiв, що не була вiддана Сiрковi.
Ранiше, нiж зробити це, Дорошенко випросив собi спокiйне життя, але
лишити його на Укра?нi здавалося незручним - гетьмана вивезли до Москви,
протримали там кiлька рокiв у почесному арештi, призначили потiм во?водою
до Вятки, й нарештi року 1682-го йому було подароване село Ярополче
Волоколамського повiту, на Московщинi, де вiн року 1698-го помер, далеко
од свого рiдного краю.
Не подавши Дорошенковi вчасно допомоги, турецький султан все-таки не
хотiв зрiкатися захiдно? Укра?ни й восени 1676 року вислав за Днiстер сво?
вiйсько. Польський король хоч i вийшов йому назустрiч, та мусив незабаром
замиритися, вiддати знову Подiлля, Брацлавщину, пiвденну Укра?ну й
Запорожжя, чи? землi, таким чином, юридичне перейшли пiд протекцiю
султана.
Запорожцi й пiд час цього приходу туркiв i татар на Укра?ну чинили ?м
усякi перешкоди. Сiрко бив ?х на перевозах через рiчки, та тiльки його
сила порiвняно з турками та татарами була дуже мала i не могла зарадити
королевi.
Тепер на Правобережжi з'явилося два зверхники - Росiя й Туреччина. Але
султан не хотiв нiчим дiлитися i намагався силою вiдвоювати Чигиринщину.
На початку року 1677-го, збираючись походом на Чигирин, щоб мати на
Укра?нi гетьмана зi сво?? руки, вiн звелiв вивезти iз Стамбульсько?
в'язницi Юрася Хмельниченка й проголосити його втрет? гетьманом Укра?ни.
Весною Юраська доставили морем у Крим, а звiдтiля, наступаючи з
турецьким та татарським вiйськом на Укра?ну, вiн наблизився до Запорожжя й
прислав на Сiч посланцiв, умовляючи через них одвойовувати Укра?ну од
полякiв i московцiв. Але запорожцi не послухали послiв Хмельниченка, i
Сiрко не по?хав на побачення з Юрасем, як той вимагав. Проте тепер, коли
Дорошенка на Укра?нi вже не було, а разом iз ним була страчена й надiя на
незалежнiсть, запорожцi вирiшили зовсiм не брати участi у вiйнi Туреччини
з Росi?ю, а обстоювати лише сво? власнi права й iнтереси й перш за все
просити туркiв вернути на Запорожжя тих сiчових товаришiв, якi були
захопленi в Уманi та Ладижинi.
Цих сво?х замiрiв Сiрко не виявляв i весною того ж року ?здив за
наказом царя у Батурин радитися iз Самойловичем та Ромодановським про те,
як обороняти Укра?ну од туркiв. Що було сказано на тiй радi, невiдомо, а
тiльки повернувшись на Сiч, Сiрко мовив товариству такi слова:
"Цар та гетьман тiльки пiдманюють мене листами; покладатись же на них
неможливо - треба самим про себе дбати!"
Ромодановський хотiв, було, для оборони Кодака поставити туди росiйську
залогу, та Самойлович одра?в те робити, щоб не дратувати запорожцiв. Усю
весну Сiрко, незважаючи на гетьманськi накази, не мав сутичок нi з
турками, нi з татарами, сподiваючись визволити так запорозьких бранцiв iз
неволi. Самойлович же брав те на зраду i щоразу писав Сiрковi докiрливi
листи.
Лiтом 1677 року турецьке вiйсько, сплюндрувавши все по дорозi, привело
Хмельницького пiд Чигирин, та в серпнi ?х було там розгромлено, i турки й
татари одiйшли за сво? кордони.
Скинувши одного супротивника Дорошенка, Самойлович усе думав, як би
позбутися й другого оборонця незалежностi Укра?ни - Сiрка, й послав царевi
доноса, неначеб той сам хоче бути гетьманом Правобережно? Укра?ни й
схиля?ться до згоди iз кримським ханом та турецьким султаном. З приводу
того доносу 11 грудня 1678 року на Сiч прибув царський посол, а наступного
дня i ханський посланець, прихопивши iз собою на обмiн запорозьких
бранцiв.
Скликавши товариство на раду, Сiрко запросив у коло царського посланця
i, дiстаючи з його рук царську грамоту, звелiв прослати перед собою на
землi, пiдклавши шапки, вiйськову корогву, поцiлував грамоту в печать,
поклав собi на голову й передав суддi Кудлаю, той пiднiс ?? писаревi,
наказавши читати вголос, щоб було все товариство. Вислухавши грамоту,
запорожцi кланялися й дякували царевi за ласкаве слово. Все це так
робилося за давнiм звича?м.
Тодi Сiрко попросив посла сказать про дiло. Той хотiв одкласти все на
завтра, але, примушений Сiрком говорити, мовив:
- Вiдомо вам, що великий государ вас, отамана i все Вiйсько Низове,
держав у сво?й милостi й жалуванням дарував i тепер жалу?, наказував нам
пiд час походу бусурманiв на Чигирин iти зi сво?м вiйськом проти ворогiв,
а ви не тiльки не пiшли пiд Чигирин, а навiть коли кримський хан тiкав до
Днiпра, не вдарили на нього. Через що так вчинили?
На цю промову, переказуючи скорочено, Сiрко одповiв так: "Пiд Чигирин
ми не ходили через те, що вiйська на Сiчi було обмаль, та ще й через те,
що турки й татари мали думку ранiше, нiж на Чигирин, iти на Сiч, та,
добувши ?? й змiцнивши, засiсти в нiй. Та й через те ми змирилися з ханом,
щоб тим часом продати йому татарських бранцiв та щоб козакам було вiльно
виходити на море й на рiчки по рибу. Кiлька разiв писали ми Iвану
Самойловичу, щоб пустив iз мiст до нас козакiв та припасу прислав нам, а
гетьман i козакiв не пустив i запасу не дав, через що запорожцi змушенi
були харчуватися самою тiльки рибою; коли ж ми змирилися з ханом, то за
татар беремо великий викуп i по сiль у Прогно? без перешкоди ходимо; якби
ж ми з ханом не замирилися, то всi померли б з безхлiб'я. Б'?мо чолом
великому царю, щоб наказав гетьману прислати Полтавський полк, тодi ми по
веснi, як тiльки припаси пришлете нам, розмиримося з ханом i пiдемо на
Крим вiйною".
Проте всi звинувачення Сiрка у зрадi царевi треба вважати цiлком
безпiдставними, бо за два мiсяцi пiсля того вiн уже сповiстив Самойловича
й царя про те, що турки й татари лаштують новий похiд на Укра?ну, а на
початку лiта, коли турки й татари вже йшли на Чигирин, Сiрко виплив iз
товариством байдаками в лиман i бiля устя рiчки Корабельно? атакував i
потопив кiлька турецьких галер, що везли припас вiйську, а пiсля того
поплив у рiчку Буг i спалив там збудований турками мiст, зруйнував заставу
й, погромивши бусурманiв, визволив чимало невольникiв, а декiлька
татарських загонiв примусив повернутись у Крим.
ОСТАННЯ РУ?НА ПРАВОБЕРЕЖНО? УКРА?НИ
Все-таки шкода, що завдав ?? туркам Сiрко, не спинила ?х - влiтку вони
оточили Чигирин i почали брати його штурмом. Самойлович та Ромодановський
хоч i перейшли через Днiпро й навiть пробилися до мiста, але не насмiли
вдарити на туркiв усi?ю силою, й бусурмани пiсля кривавого бою з колишнiм
Середнянським полком Дорошенка опанували нижнiм мiстом. Пiсля того
Ромодановський звелiв пiдпалити Чигирин з усiх бокiв, висадити в повiтря
верхн? мiсто й замок порохом, 12 серпня залишив разом iз Самойловичем
Чигирин, зник за Днiпром; тодi турки докiнчили ру?ну столицi гетьманiв
Богдана Хмельницького та Дорошенка й вирiзали тут усю люднiсть до ноги.
Покiнчивши з Чигирином, турки кинулись на Канiв та iншi мiста Чигиринщини.
Жахнувшись iз долi Чигирина, люди почали тiкати за Днiпро, покидаючи сво?
добро й господарство. Самойлович сприяв тому, щоб Правобережжя стало
пустелею; i хто не втiк за Днiпро сво?ю волею, тих вiн видворяв силою з
осель i переганяв на схiдний бiк Днiпра у свою Гетьманщину.
Ту нещасливу годину, той "Згiн", коли батьки втратили дiтей, а дiти -
батькiв, довго пам'ятали укра?нськi люди, згадуючи те навiть у пiснях:
Вiють вiтри все буйнi?,
Iдуть дощi все тучнi?,
Землю зворушають,
Травою устилають,
А квiтками украшають.
Та йдуть люди-поселяне,
Все з дочками та з синами,
Покидають грунти сво?,
Преславнi? вжитки
I превтiшнi? пасiки.
Та чогось луга потемнiли,
Нашi поселяне посмутнiли,
Засмутилася птиця,
Що назад воротиться
На сво? прежнi вжитки.
Уже весна - Днiпр широкий,
Перевози скрiзь глибокi,
А зеленi дiброви ключi попускали.
Звiстка про зруйнування Чигирина, Канева й iнших правобережних мiст
тяжко вразила Вiйсько Запорозьке, а найдужче старого кошового отамана
Сiрка. Iван Дмитрович був щирий син сво?? неньки Укра?ни. Вiн любив рiдний
край дужче за власне життя; за нього увесь вiк воював, за нього не знав нi
спочинку, нi покою, за нього легковажив життям. Вiн мрiяв бачити вiльними
i нi вiд кого не залежними не тiльки Запорожжя, а й усю Укра?ну й завжди
ставав ворогом того, хто хотiв накласти руки на волю людей або поступався
його правами, як Брюховецький та Самойлович. З усiх державцiв, що були
сусiдами Укра?ни, вiн вiддавав перевагу росiйському царевi, як
одновiрному, i, справдi, служив йому чесно, а проте не хотiв поступитися
найменшою крихтою прав Запорожжя й Укра?ни, добутих мечем за часiв Богдана
Хмельницького. Вiн любив Дорошенка, бо той теж боронив права Укра?ни, а
якщо Сiрко коли й ставився до нього неприхильне, то тiльки тодi, коли
Дорошенко дозволяв уступати на Укра?ну вiйську одвiчних ворогiв -
бусурманiв. Вiн умовив Дорошенка вiдцуратись протекцi? султана й
покластися на оборону царя, i ось тепер, коли росiйське вiйсько так легко,
майже без бою, вiддало Правобережжя на поталу туркам, Сiрко почув себе
винним у цiй подi? - винним i перед Дорошенком, що пiшов у неволю, й перед
сплюндрованою Укра?ною. Це почування насiло на нього важким тягарем i за
рiк звело лицаря в домовину.
25 вересня року 1678-го Сiрко послав Самойловичу вiд усього Вiйська
Запорозького довгого листа, дорiкаючи йому за те, що, ворогуючи з
Дорошенком, вiн забув про долю козацько? неньки-Укра?ни i спустошив ??, а
коли прийшли турки, то не зумiв заступитися за не?. Мiж iншим, вiн писав:
"Скажи ж тепер, пане Самойловичу, яку послугу ти зробив батькiвщинi, що
Дорошенка в неволю вiчну загнав, Чигирин з усi?ю Укра?ною сьогобочною
стеряв, рiчкам кровi християнсько? пролитися допустив i пiсля того став
зватися гетьманом обох сторiн Днiпра?"
Помстившись на Укра?нi за ?? прихильнiсть до Росi?, турецький султан
хотiв одплатити запорожцям за всi ?хнi повсякчаснi шкоди. З тi?ю метою вiн
наказав поновити сво? фортецi Аслам та Кизикермен i збудувати на островi
Таванi ще й третю i мiж тими фортецями перетяти Днiпро ланцюгами iз
дзвониками, щоб запорожцям уже нiяк було випливати в лиман та Чорне море.
Та, на щастя запорожцiв, ними ще керував Сiрко. Вiн одразу збагнув
небезпеку й, скликавши на початку 1679 року 15000 козакiв, напав на тi
мiста, доки вони не були ще до ладу риштованi. Розiгнавши татар, що
утримували турецькi мiста з боку Сiчi, впень розгромив шiсть полкiв
яничарiв, якi обороняли мiста, захопив у полон велику силу робiтникiв i
самого Мустафуагу, що керував турецьким будуванням.
Султан не мiг пробачити за той напад i весною 1679 року послав Днiпром
нове вiйсько, щоб зруйнувати Сiч. Коли турки водою й берегом наближалися
до Базавлука, Iван Сiрко, не маючи надi? дати вiдсiч, перенiсся з Кошем та
церквою на острiв Лебедиха, а сам вийшов назустрiч туркам до Базавлука.
Побачивши чимале запорозьке вiйсько, турки не наважилися переходити рiчку
й повернули назад на пiвдень.
Коли звiстка про те, що Сiч в небезпецi, дiйшла до Самойловича, вiн
послав Сiрковi листа, сповiщаючи, що як треба, то вiн охоче допоможе
запорожцям, але Сiрко з Вiйськом Запорозьким 6 квiтня одписав йому так:
"Якщо ваша вельможнiсть ма?те турбувати вашу особу так, як турбували для
Ладижина, Уманi, Чигирина й Канева, то лiпше вам зостатись у власнiй хатi
й не дивитись на нашу загибель зблизька, як дивилися ви на загибель
Чигирина; ми ж доруча?мо себе заступництву всемогутнього бога й самi
будемо дбати про себе, коли прийдуть вороги".
СМЕРТЬ КОШОВОГО СIРКА
За якийсь час пiсля того, 1 серпня 1680 року, Iван Сiрко, перебуваючи
недалеко вiд Сiчi на сво?й пасiцi (де тепер село Гола Грушiвка), помер, а
2 серпня товариство перевезло його на байдацi в Сiч i там, на сiчовому
кладовищi, урочисто з гарматною пальбою поховало та, насипавши над
домовиною могилу, поставили на нiй надгробок iз написом, що сто?ть i досi,
поновлений за часiв Ново? Сiчi.
За життя Сiрко зажив собi помiж козаками тако? велико? слави, що
останнi вiсiм рокiв козацтво щороку обирало його кошовим отаманом, чего
споконвiку на Запорожжi не бувало. Всього ж Сiрко був кошовим отаманом аж
15 разiв. Наприкiнцi свого життя вiн мав такий вплив на запорожцiв, що пiд
час всiляких на Сiчi суперечок та заколотiв, якi iнодi зчиняла молодь,
досить було йому вийти на майдан i сказати де натовпу: "Слухайте, дiти,
мене, старого, й робiть так, iк я кажу..." - i запорожцi зараз же
заспокоювалися й корилися старому кошовому. На татар Сiрко нагнав такого
страху, що навiть одна чутка про його вихiд iз Сiчi змушувала ?х тiкати в
Крим.
Поховавши свого великого отамана, Запорозьке Вiйсько щиро його
оплакувало й довго пам'ятало подi? з його часiв. Почасти тi перекази
збереглися й до наших днiв, причому Сiрко згаду?ться як великий
характерник, що вмi? замовляти ворожi кулi, обводити ворогам очi й таке
iнше. З народних пiсень, крiк згадано?, збереглася ще й про його жiнку
Сiрчиху та синiв:
У городi Мерефi жила вдова,
Старенька жона,
Сiрчиха-Iваниха,
Вона сiм лiт пробувiла,
Сiрка Iвана в очi не видала.
Тiльки собi двох синiв мала:
Першого сина Сiрченка Петра,
Другого сина Сiрченка Романа,
Вона ?х до зросту держала,
Iще од них слави-пам'ятi сподiвала,
Як став Сiрченко Петро виростати,
Став сво?? неньки старенько? питати:
"Мати моя, старая жоно,
Скiльки я у тебе пробуваю,
Отця свого. Сiрка Iвана, в очi не видаю;
Нехай би я мiг знати,
Де свого отця, Сiрка Iвана, шукати".
Далi дума розповiда?, що Петро Сiрченко по?хав шукати батька й, не
знаючи козiцьких звича?в, лiг безпечно бiля лiсу спочивати й був порубаний
турками.
Пiсля смертi Iвана Сiрка кошовим отаманом на Сiчi був обраний Стягайло,
i той, сповiщаючи гетьмана про велике горе, писав разом iз тим, що
запорожцi гуляли чайками на Азовському морi й 8 серпня добули там
турецького корабля, а бусурманiв на ньому повбивали i в неволю побрали.
Виходить так, що той похiд на Азовське море був споряджений ще Сiрком, i
це було його останньою працею.
Коли посланцi Стягайла прибули до Москви, то на допитi так сказали про
Сiрка московським боярам: "Сiрко не бажав добра великому царевi найперше
за те, що був засланий у Сибiр, по-друге - за гетьмана Самойловича, од
котрого й Сiрку i його жiнцi та дiтям великi утиски були, а Вiйську
Запорозькому образи й кривди, бо Самойлович одiбрав у Вiйська ма?тностi й
промисли i не пропускав на Запорожжя припасу". Далi тi посланцi ще
розказали, що за якийсь час перед сво?ю смертю Сiрко звелiв зробити собi
труну й щоночi лягав у не?, кажучи, що на одужання вже не сподiва?ться.
* БОРОТЬБА ЗА ПРАВА Й ВОЛЬНОСТI ВIЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО (1681-1709 роки) *
НАСТУПНИК СIРКА
Зi смертю кошового отамана Iвана Сiрка, можна сказати, закiнчилася
геро?чна доба Запорожжя. Самонадiя та гонор полиша? Вiйсько. Запорожцi
майже зовсiм перестають втручатися у справи Укра?ни i дбають тiльки про
те, як би обстояти й захистити права й вольностi Вiйська Запорозького. На
лихо майже двадцять рокiв Запорожжя не мало освiченого й рухливого
керманича. У всiх заходах Сiчi помiтна млявiсть. Iнодi хоча й траплялися
тут подi?, що нагадували давнi часи, та то вже були окремi й до того ж
малi вибухи, взагалi ж серед козацтва не було нi одностайностi, нi
рiшучостi.
Так тривало до року 1702-го, доки не став кошовим отаман Кость
Гордi?нко. Вiн збудив Запорозьке Вiйсько й запалив серця козакiв, та було
пiзно: на запорозьких землях стояли фортецi з росiйським вiйськом, а
запорожцi щодо збро? й вiйськового строю опинилися далеко позаду сво?х
сусiдiв.
Перший пiсля Iвана Сiрка кошовий отаман Iван Стягайло був людиною
зовсiм нiкчемною, не дбав про те, щоб пiд час перемир'я мiж Росi?ю й
Туреччиною захистити iнтереси Вiйська Запорозького, а тим часом на початку
року 1681-го тi держави пiдписали Бахчисарайську угоду про мир на 20 лiт.
За тими умовами правобiчна Укра?на мiж Бугом та Днiпром мала стати
пусткою. Запорожжя ж лишилося пiд рукою царя. Пiдписуючи згоду, росiйський
уряд не спитав запорожцiв про ?хню думку, а кошовий Стягайло та гетьман
Самойлович самi не подбали про задоволення вiйськових потреб, i запорожцям
не було надане право вiльно плавати Днiпром у Прогно? по сiль i в лимани
по рибу, а позаяк Вiйсько Запорозьке не могло без того жити, то мiж
запорожцями й татарами виникли непорозумiння.
Дiзнавшись, що росiйський уряд зовсiм знехтував Вiйсько Запорозьке,
кошовий отаман Стягайло звернувся з проханням безпосередньо до хана, щоб
дозволив запорожцям брати в Прогноях сiль, та той одповiв, що вiн не
перешкоджа?, але, як й iншим покупцям, тiльки за грошi.
Яка пiсля Бахчисарайсько? згоди почалася на Запорожжi скрута, видно з
листа новообраного кошового отамана Трохима Волошина до гетьмана
Самойловича вiд 21 липня 1681 року.
Вiн скаржиться, що турки поновлюють Кизикермен та iншi мiста на Днiпрi,
не пускають жодного козака на лимани по сiль та по рибу "Через те, - пише
вiн, - нам далеко вiльнiше було, коли ми билися з ворогами святого хреста,
бо тодi ми дружно ходили на низ Днiпра; тепер же, пiсля замирення, Вiйсько
Запорозьке опинилося неначе в неволi, одрiзане од моря".
Скрутним становищем скористався польський король Ян Собеський i почав
засилати на Кiш посланцiв, пiдмовляючи запорожцiв до себе служити й
заселяти спустошену Правобережну Укра?ну. Тi заклики мали успiх, i з
Запорожжя вийшло кiлькасот козакiв, а мiж ними й Семен Гурко, прозваний у
куренi Палi?м, що згодом став фастiвським полковником i видатним оборонцем
посполитого люду.
НАСЛIДКИ БАХЧИСАРАЙСЬКО? ЗГОДИ
30 квiтня року 1682-го Сiч отримала з Москви грамоту з повiдомленням
про те, що на царський престол сiв Петро Олексiйович. Вiйсько Запорозьке
склало йому присягу, i влiтку того ж року новообраний кошовий Василь
Олексi?нко, сповiщаючи росiйський уряд через посланцiв про присягу Вiйська
Запорозького, разом з тим скаржився на те, що татари не пускають козакiв
на Низ, а без того запорожцям нема з чого жити. Проте росiйський уряд
тепер уже не мiг нiчого зробити й раз у раз наказував козакам не зачiпати
татар.
Це невдовзi призвело до того, що року 1683-го козаки почали грабувати
всiх купцiв, що про?здили через запорозькi землi, незважаючи на те, чи
були вони татари, вiрмени, поляки, росiяни i навiть укра?нцi, а на початку
року 1684-го пограбували i втопили татарського гiнця. Разом iз тим
запорожцi стали наскакувати на татарськi кочовища, вiдбивати у них коней,
худобу й завдавати сусiдам всяко? шкоди.
У таких грабунках та дрiбнiй вiйнi з татарами минули роки 1684-й та
1685-й. Року L686-ro кошовий отаман Грицько Сагайдачний надумав, було,
здiйснити напад на татар i послав, як робилося i в давнi часи, просити
донських козакiв, щоб зi свого боку вони пiдтримали, та виявилося, що й на
Дону вже iснували iншi порядки: донцi надiслали листа кошового до Москви,
а звiдтiля надiйшов Сагайдачному наказ, щоб нi в якому разi не смiв
нападати на татар.
Пiд час кошевства Грицька Сагайдачного мiж Польщею й Росi?ю була
пiдписана навiть згода. За нею Польща назавжди зрiкалася Ки?ва. Росiя ж
обiцяла допомагати Речi Посполитiй у ?? боротьбi з татарами й турками, що
тодi ворогували з Польщею. Користуючись цi?ю згодою, польський король Ян
Собеський, виганяючи туркiв iз Галичини, листом до Сагайдачного просив
Вiйсько Запорозьке надати йому допомогу. Обмiркувавши листа на радi,
запорожцi кiлькiстю 2700 душ ходили за Буг, пробилися через землi,
захопленi татарськими загонами, аж у Молдову й сполучилися з польським
вiйськом у Яссах. Пiсля того походу, пiд зиму 1686 року, король пустив
запорожцiв на Сiч, подарувавши кожному з них за службу по десять
карбованих талярiв.
ПОХIД ГОЛIЦИНА ЧЕРЕЗ ЗАПОРОЖЖЯ
Виконуючи умову з Польщею, росiйський уряд по веснi 1687 року послав на
Крим 100000 росiйського вiйська пiд проводом князя Голiцина та 50000
укра?нських козакiв на чолi з гетьманом Самойловичем. На початку червня
обидва вiйська пiдiйшли до рiчки Самари й, спорудивши 12 мостiв,
перевезлися разом з обозами на пiвденний ?? берег. За кiлька днiв до
з'?днаного вiйська прилучилися запорожцi з кошовим отаманом Филоном
Лихопо?м, i всi разом вирушили до рiчки Конки.
Запорожцi вели перед вiйська й, дiставшись за Конку, сповiстили
Голiцина, що всi степи на пiвдень од тi?? рiчки спаленi татарами й
рухатися неможливо, бо скрiзь замiсть трави попiл. Голiцин не послухав
цi?? поради й пiшов iз Самойловичем далi. Тяжко було просуватися пустелею,
бо курява од попелу ви?дала очi й забивала дух, а ще тяжче доводилося
коням, бо майже не було пашi. Доки вiйсько вибралося за Янчокрак,
попрямувало до рiчки Карачарiвки, конi вже так захляли й потомилися, що не
мали сили тягти вози й гармати i стали дохнути.
Спiльники змушенi були повертати назад, а щоб татар все-таки брав
острах, Голiцин послав 20000 стрiльцiв, а гетьман 20 000 козакiв на
захiдний бiк Днiпра штурмувати разом iз запорожцями Кизикермен.
Головне росiйське й укра?нське вiйсько, простуючи пiсля того схiдним
берегом Днiпра, на початку липня прибуло до Самари й почало переходити
мостами на пiвнiчний берег. Тут сталася несподiвана й дивна пригода.
Козаки ледве встигли переправитися, як з дванадцяти мостiв спалахнуло i
згорiло десять, i Голiцину довелося зводити нову переправу.
З того випадку скористалася козацька старшина, що ненавидiла
Самойловича, й написала Голiцину доноса, нiби мости спаленi через зраду
гетьмана. Голiцин повiдомив про те Москву, й через два тижнi Самойловича
скинули з гетьманського уряду й одвезли до Москви. Згодом його заслали в
Сибiр, де вiн i помер у Тобольську; величезнi ж його ма?тностi й багатства
були подiленi мiж казною росiйсько? держави та скарбницею нового гетьмана.
Скинувши Самойловича, князь Голiцин тут же, у походi, бiля рiчки
Коломака, скликав 25 липня 1687 року козацьку раду, яка обрала гетьманом
генерального осавула Iвана Мазепу. Не можна сказати, щоб це робилося
"вiльними голосами". Мазепа не уславився ще нi як вояка, нi як добрий
товариш, вiн тiльки був дуже заможний та лукавий i, як згодом вiн сам
хвалився царевi Петру, дав за обрання на гетьманський уряд князю Голiцину
11.000 карбованцiв та добрi дарунки.
ЗРАДА МАЗЕПОЮ ВIЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО
Зi свого боку Мазепа, щоб догодити Голiцину й царевi Петру, в перший же
день свого гетьманування згодився на порушення вольностей запорозьких, а
саме на те, щоб на запорозьких землях, по рiчках Орелi й Самарi та на
устях Орчика й Берестово?, були побудованi фортецi, до яких Вiйсько
Запорозьке не смiло б доторкатися, та ще щоб до кiнця вiйни Росi? з Кримом
запорожцi не мали права торгувати з татарами й примирятися з ними.
Сповiщаючи 12 вересня кошового отамана Вiйська Запорозького Грицька
Сагайдачного про затвердження на гетьманський уряд Мазепи, царi Iоанн та
Петро подарували Запорозькому Вiйську прибутки з Переволочанського
перевозу.
Радiли козаки, що Самойловича не стало й, щоб жити з Мазепою у згодi,
послали йому привiтання з обранням i висловили йому бажання "багато лiт
гетьманувати на користь неньцi-Укра?нi i не херхелювати на згубу Вiйська
Запорозького, як почав було херхелювати зрадник Попович". .
Тiльки даремнi були надi? запорожцiв: Мазепа, хоч i був родом з
укра?нсько? шляхти, та освiту й виховання дiстав у Польщi, бо ще хлопцем
опинився на королiвському дворi, й хоч потiм близько стояв до Дорошенка,
та, проте, радий був служити всякому, на чийому боцi сила; i коли побачив,
що Самойлович сидить на гетьманствi мiцнiше за Дорошенка, вiн перейшов на
його бiк. Вихований далеко вiд простого люду, Мазепа не вмiв дбати про
його права й потреби, а разом iз тим залишався байдужий i до вольностей
Вiйська Запорозького.
Ще за Самойловича почалося загарбання укра?нських земель вiйськовою
старшиною та росiйськими во?водами; за Мазепи ж це розтягання досягло
найбiльшо? сили.
Спочатку Мазепа роздавав вiльнi землi, далi - одiбранi вiд польських
магнатiв; коли ж не стало вже порожнiх грунтiв, вiн став роздавати
старшинi й тi надiли, на яких сидiли селяни, причому вони переходили в
пiдданство укра?нсько? вiйськово? старшини.
Росiйський уряд охоче затверджував таке роздiлення земель та
поневолення укра?нського селянства, бо це наближало лад Гетьманщини до
устрою Великороси й, до того ж, сiяло розбрат мiж укра?нською старшиною й
простим людом.
Згодом, коли вже й селянськi землi були подiленi мiж старшиною, дiйшла
черга й до козачих грунтiв; i для того, щоб оддати комусь ?х, то козаки,
якi жили на них, повертали в поспiльство, доводячи всiлякими кривдами, що
вони були не природженi козаки, а здобули козацтво сваволею. Таким чином,
гетьман разом iз старшиною сам собi копав яму, бо поспiльство, а почасти й
козаки, почали вважати i його й старшину за сво?х ворогiв i шукали
заступництва вiд сво?? старшини в московських урядовцiв, яким це було дуже
бажане, бо зменшувало вплив укра?нсько? старшини на люднiсть.
Скориставшись пригнобленням народу на Гетьманщинi, король Ян Собеський
став закликати селян i козакiв з Лiвобережно? Укра?ни на Правобережну,
поновив там козаччину й надав права козацьких полковникiв: у Корсунi -
Iскрi, в Богуславi - Самусю, на Побужжi - Абазiну й у Фастовi - Палiю.
Колишнi виселенцi з Ки?вщини й Чигиринщини тисячами посунули тепер iз
Лiвобережжя, а найбiльше з полкiв Гадяцького, Лубенського й
Миргородського, назад на Правобережну Укра?ну й разом iз переселенцями з
Волинi й Подiлля враз залюднювали ситi й веселi грунти Ки?вщини. До року
1683-го Правобережна Укра?на вже добре заселилася, а козацтво набуло в нiй
чимало? сили. Польща втiшалася з того, та тiльки недовго, бо водночас iз
тим, як козацтво змiцнювалося, зростала й нехiть його бути пiд владою
Польщi.
На Запорожжi пiсля смертi Iвана Сiрка почався занепад. Млявi отамани,
скоряючись росiйському урядовi та Бахчисарайськiй згодi, дозволили туркам
збудувати на низу Днiпра дуже мiцнi фортецi, й, тепер одiрванi од моря,
запорожцi зовсiм забули про сво? колись славнi морськi походи. Вiйсько
Запорозьке не наважувалося воювати самостiйно, як виступав Сiрко, а ходило
в походи тiльки за наказом iз Москви, неначеб другорядне росiйське
вiйсько; коли ж у роцi 1687-му запорожцiв покликали воювати проти татар,
так як вони хочуть, i кошовий отаман Грицько Сагайдачний над осiнь того ж
року пiшов на Кизикермен i Аслам-город, то такий похiд мало додав
запорожцям слави; користi ж вони не мали зовсiм, а на початку сiчня 1688
року татари самi пiдступили до Сiчi й три днi добували ??, хоч так само,
як i запорожцi, залишилися нi з чим.
Маючи на думцi гнати татар i вiддячити ?м за напад, Сагайдачний
звернувся до Мазепи, щоб той прислав на потугу бодай 1000 козакiв, але
гетьман хоч i обiцяв, та нiчим не допомiг, i новий похiд Сагайдачного не
вiдбувся.
Незадоволенi Мазепою за пригнiчення посполитого люду, запорожцi почали
пiдбурювати до повстання проти нього та старшини селян у Лубенському та
Миргородському полках. Мазепа зараз же надiслав про це свого доноса до
Москви й дiстав од росiйського уряду наказ збро?ю приборкати запорожцiв.
Врештi до цього не дiйшло, бо напровеснi сiчовики самi вийшли з
Гетьманщини.
САМАРСЬКI РОСIЙСЬКI ГОРОДКИ
Занепад Запорожжя росiйський уряд вирiшив використати з тим, щоб
здiйснити умову з Мазепою, i звелiв йому, не гаючись, збудувати бiля устя
рiчки Самари, на пiвнiчному ?? березi, Новобогородську фортецю проти татар
i запорожцiв. Почувши про те, запорожцi захвилювалися й спочатку хотiли,
було, збро?ю обороняти сво? вiковiчнi Самарськi лiси й пасiки i не
дозволяти московсько? будiвлi, та тiльки коли Мазепа прийшов до Самари з
20000 козацького вiйська та 10000 московських стрiльцiв, сiчовики
обмежилися тим, що послали царiвнi Софi? скаргу про порушення ?хнiх
вольностей i, зата?вши в сво?му серцi образу, скорилися.
Спорудження Новобогородсько? фортецi почалося в березнi 1688 року, й,
поки воно тяглося, на Сiчi вiдбулося кiлька бурхливих рад, i на однiй iз
них Грицька Сагайдачного було скинуто з кошевства, а на його мiсце обрано
вдруге Хвилона Лихопоя; та тiльки й той протримався недовго, бо восени
того ж року замiсть нього запорожцi поставили кошовим Iвана Гусака, що
перед тим уславився, хоч i дрiбними, та щасливими сутичками з татарами.
У серпнi 1688 року Новобогородська фортеця була збудована, i там засiла
московська залога з комендантом Косоговим; бiля окопiв було розташовано
посад кiлькiстю в 1000 родин. Тi новопоселенцi разом iз московськими
людьми захопили всi запорозькi пасiки, що мiстилися по лiсах над Самарою;
вирубували лiси й чинили запорожцям, а найбiльше запорозькому Самарському
монастиревi всякi шкоди, й через те запорожцi завжди вважали будiвництво
Новобогородсько? фортецi тяжкою й найбiльшою собi кривдою й образою, але,
не маючи сили стати на перешкодi, раз у раз дорiкали Мазепi за те, що
допустив до того.
КОШЕВСТВО ГУСАКА
По веснi року 1689-го росiйський уряд спорядив новий похiд на Крим. Сто
двадцять тисяч московського вiйська, сполучившись iз козацькими полками
гетьмана Мазепи, посунуло лiвим берегом Днiпра на Запорожжя i, при?днавши
до себе ще й Вiйсько Запорозьке з кошовим отаманом Iваном Гусаком,
попростувало через степи на Крим. Незважаючи на величезну, як на тодi,
силу, що мав пiд сво?ю рукою князь Голiцин, цей похiд так само скiнчився
нiчим, як i перший. Пiдступивши 20 травня пiд Перекоп, Голiцин не
наважився його штурмувати; простоявши пiд фортецею кiлька днiв, повiв усе
вiйсько назад.
Наблизившись у червнi до рiчки Самари, Голiцин почув, нiбито
ченцi-запорожцi iз Самарсько-Микола?вського монастиря нарiкають на
московський уряд за те, що вiн захопив бiля Новобогородсько? фортецi
запорозькi землi й лiси, й пiдмовляють запорожцiв до змагання. Щоб
покарати ченцiв, вiн звелiв оточити монастир i вчинив у ньому погром -
стрiльцi грабували монастир, а ченцiв били рiзками, мордували, як хотiли,
i врештi порозганяли по лiсах.
Дiзнавшись про погром свого монастиря, запорожцi захвилювалися, й
кошовий Гусак намагався заступитися за ченцiв, та Голiцин не звернув на
його прохання нiяко? уваги; Мазепа ж i пальцем не поворушив в оборону
святого для запорожцiв i всi?? Укра?ни мiсця.
Управившись iз запорозьким монастирем, Голiцин нагледiв на Самарi, вище
Богородсько? фортецi, в урочищi Сорок Байракiв, ще одне мiсце, придатне
пiд фортецю, i впродовж мiсяця збудував там другий городок на залогу в 500
стрiльцiв i назвав його Новосергi?вським.
Пiд впливом образи й кривди з боку Голiцина i, вважаючи на те, що
московське вiйсько, роздратувавши татар, покинуло Запорожжя без оборони,
Iван Гусак одразу ж пiсля невдалих походiв Голiцина увiйшов у зносини з
ханом i замирився з татарами без вiдома росiйського уряду, як самостiйна
держава, забезпечивши собi при тому всi землi на правому боцi Днiпра, аж
до лиманiв Днiпровського та Бузького.
Згода запорожцiв iз татарами розлютила Мазепу, й вiн зараз же припинив
забезпечення Запорожжя борошном, зерном i всiляким припасом; московський
уряд затримав ?хн? жалування. Сiчовики у тi часи ще мало сiяли хлiба, й
через те Вiйську Запорозькому довелося дуже скрутно - не було вiдкiля
взяти борошна, й козаки ?ли саму тiльки рибу. У тiй пригодi кошовий отаман
Iван Гусак, обмiркувавши становище Запорожжя на радi, послав до польського
короля посланцiв iз листом, у якому Вiйсько Запорозьке скаржилося на те,
що Московський уряд порушу? його давнi вольностi й хоче обернути козакiв
невольниками бояр. Разом iз тим запорожцi просили короля прийняти ?х пiд
свою державу, як було ще за ?хнiх батькiв та дiдiв.
Король не наважився виконати бажання запорожцiв, боячись вiйни з
Росi?ю, але з великою пошаною привiтав i виряджав запорозьких послiв.
Довiдавшись про зносини кошового Гусака з польським королем, Мазепа
через сво?х посланцiв вимагав од запорожцiв, щоб тi скинули Гусака з
кошевства, та тiльки вони любили свого молодого й рухливого отамана й
залишили суворий наказ без жодно? уваги.
Добрi стосунки запорожцiв iз татарами тривали недовго. Користуючись
безпекою з боку Запорожжя, татари почали грабувати Правобережну Укра?ну, й
запорожцi не стерпiли того й послали полк козакiв на помiч коронному
польському гетьману Яблоновському проти татар, а наприкiнцi року 1690-го
самi стали нападати на степовi татарськi кочовища.
ГУСАК ТА ПЕТРИК
На початку року 1691-го на Сiч прибився Петро Iваненко, прозваний на
Сiчi Петриком. Вiн мав добру освiту й, пробувши чимало рокiв старшим
канцеляристом генерально? вiйськово? канцелярi? на Гетьманщинi, одружився
з небогою генерального писаря Кочубея. Захопившись iз малих лiт
оповiданнями й народними думами про боротьбу давнiх козацьких гетьманiв за
волю Укра?ни й розумiючи тогочасне ?? становище, той Петрик прийшов до
думки, що Мазепа, разом iз московськими во?водами, ведуть укра?нський люд
до ще гiршого поневолення, нiж було до повстання Богдана Хмельницького, i
зважився пiдняти укра?нський простий народ проти сво?х новоявлених панiв,
а водночас i проти росiйських урядовцiв, що багато укра?нських земель
порозбирали у свою власнiсть, разом iз людьми.
Мазепа, почувши про такi замiри, став вимагати, щоб запорожцi видали
йому зайду, але на те не згодились нi рада козацька, нi сам кошовий отаман
Iван Гусак; навпаки, запорожцi охоче слухали запальнi промови Петрика про
занепад та недолю Укра?ни й невдовзi обрали його вiйськовим писарем.
Мазепа не наважився вiдверто сваритися з Кошем через Петрика й у всьому
догоджав запорожцям, посилаючи на Сiч борошно, залiзо й iншi потрiбнi
припаси, а сам тим часом писав до Москви доноси про те, що запорожцi
хочуть зрадити царя, бо не видають зрадника Петрика.
Петрик тим часом справдi умовляв кошового отамана Гусака пiдняти вiйну
проти Мазепи. Мiж iншим, вiн казав Гусаковi таке: "Хоч шiсть тисяч iз
собою орди вiзьми за Днiпро, так я горло сво? ставлю, коли тобi не
поклониться вся Укра?на. Гетьман зразу в Москву втече, бо там вся його
душа, а в Укра?нi тiльки його тiнь! Невже нам не поможуть нашi брати,
котрих сердюки, рандарi та дуки, що ?м царi ма?тностi пороздавали, мало
живцем не ?дять? Та вони тiльки почують, що ти з вiйськом руша?ш iз Сiчi,
то самi тих чортових панiв подавлять, а ми вже прийдемо на готове!"
Од таких промов Петрика помiж запорожцями пiшло замiшання, та тiльки
кошовий i вiйськова старшина не дуже-то сприятливо ставилися до його
замiрiв, i Гусак, хоч у кожному листi дорiкав Мазепi за роздачу старшинi
земель, за поневолення люду, за одкупи та за спорудження Самарських
городкiв, а тим часом усе не втрачував надi?, що росiйський уряд сам
лагiдно задовольнить бажання укра?нського люду й запорожцiв щодо
повернення на Укра?нi давнього ладу й самоврядування.
Тим часом полк охочих запорожцiв, пiд проводом Юська, ходив проти татар
на помiч фастiвському полковнику Семену Палiю й, напавши на орду, що
верталася з нiмецько? вiйни через Куяльницький пересип, чимало захопив
татар у бранцi й вiдбив у ворогiв багато здобичi.
Не дiждавшись од кошового Гусака згоди на участь Вiйська Запорозького у
вiйнi з Росi?ю, Петрик залишив Сiч i по?хав через Кизикермен у Крим до
хана, взявши iз собою 60 козакiв, що захопилися його мрiями про визволення
укра?нського посполитого люду од поневолення. Вiн мав думку робити так, як
Богдан Хмельницький, себто: стати до спiлки з татарами i наблизитися з
ордою до Сiчi, щоб легше умовити Вiйсько Запорозьке подати йому допомогу.
Його жвавiсть та запальнiсть вплинули на хана, й 11 квiтня 1692 року хан,
з одного боку, i Петрик од iменi Вiйська Запорозького, з другого, склали
умову, за якою хан мав допомогти Петриковi одiбрати Гетьманщину й
Слобожанщину вiд Московсько? держави до сво?х рук; Петрик же за те мав
перевести схiднi слобiдськi полки на спустошене Правобережжя з тим, щоб
одчинити татарам Муравськi шляхи до само? Московщини. Запорозьке Вiйсько,
вiд iменi якого Петрик пiдписував умову, за свою участь у вiйнi мало
здобути собi владу на землi захiдних слобiдських полкiв: Охтирського та
Сумського.
Склавши таку умову з ханом, Петрик послав кiлька листiв до Запорозького
коша, вмовляючи Вiйсько Запорозьке пристати до нього. Тi листи щоразу
читали на радах, й вони викликали мiж запорожцями розгубленiсть. Голова
сiчова пiдтримувала замiри Петрика, маючи гадку погрiти руки бiля ма?ткiв
укра?нсько? старшини, що вже звалася панами; старшина ж Вiйська
Запорозького, пам'ятаючи ру?ну Правобережно? Укра?ни i страхаючись, що
боротьба у спiлцi з татарами проти Росi? може призвести до тако? ж недолi
й Лiвобережжя, не згоджувалась ставати на бiк Петрика.
Найбiльший вплив на запорожцiв зробив лист, написаний Петриком 22
червня 1692 року, де вiн, мiж iншим, писав: "Не один раз казав я вам,
панове-молодцi, яка небезпека загрожу? нашiй Укра?нi i до якого занепаду
iде вона через сусiднiх державцiв: наче лютi леви, роззявивши пащi, хочуть
вони проковтнути нас щомитi й поробити сво?ми невольниками. Не дивно, що
так чинить i король польський - ми здавна були його пiдданцями, та за
Хмельницького, з допомогою орди, визволилися з неволi та ще й таку вчинили
йому шкоду, що й досi вiн нiяк не вичуха?ться, й досi намага?ться, щоб
знову укра?нський народ взяти в пiдданство i помститися нам за ту образу.
Хан кримський за те ворогу? з нами, що ми, пробуваючи поблизу, споконвiку
на степах i на морi чинили йому лихо в людях i в здобичi, як i зараз
чинимо; а от дивно, що московськi царi, не збро?ю нас придбавши, перевели
наш край Чигиринський на лiвобiчну сторону, обсадились з усiх бокiв нашим
людом, так що, звiдкiля б прийшли вороги, та всi нашi оселi попаливши, а
людей у неволю побравши, повертаються назад. Московщина ж за ними, як за
мурами, цiла i, не задовольняючись тим, намага?ться усiх нас повернути в
холопи й невольники".
Далi в тому ж листi нагаду?ться, що росiйський уряд для того вiдда?
народ панам у неволю, щоб люд укра?нський змужичiв (стратив культуру),
"щоб тодi легше було осадити нас сво?ми во?водами й городами, якi уже й
збудував на Самарi". Щоб врятувати Укра?ну, Петрик радив пiднятися всiм
проти московцiв i при?днатись до нього тодi, як вiн iтиме з ордою добувати
Укра?ну.
У червнi замiри Петрика почали здiйснюватися. Кримський хан вийшов iз
великою ордою в Чорну долину i, вручивши там урочисто Петриковi
гетьманськi клейноди, проголосив його гетьманом Укра?ни. Але наступного ж
дня посипалися розчарування. Перш за все хановi не можна було виступати з
усi?ю ордою на Гетьманщину, бо за наказом султана мав воювати з нiмцями
проти Угорщини; на Укра?ну ж Калгою-Салтаном та Петриком вiн вiдрядив
всього 20 000 вершникiв. Це поставило нового гетьмана в безнадiйне
становище, бо Мазепа повсякчас мiг кинути проти татар 50000 козакiв, не
кажучи вже про вiйсько росiйське. Але Петрик пiшов разом iз
Калгою-Салтаном понад схiдним берегом Днiпра й зупинився проти Сiчi
Запорозько? в Кам'яному Затонi.
Тим часом у Сiчi сталися змiни. Ще восени 1691 року один жвавий козак,
на прiзвище Матвi?ць, пiдмовив кiлька десяткiв товариства пливти з ним за
Чорне море до iмеретинського царя на службу й потай захопив для сво??
справи одного вiйськового байдака. Довiдавшись про те, кошовий отаман Iван
Гусак звелiв заарештувати зухвальця й привести до нього, а той пiд час
розмови з кошовим зчепився битися. Вiйськовий суд засудив Матвiйця за його
вчинки до смертно? кари, i йому стяли голову. Проте сiчова голота дуже
любила смiливця, й коли до Сiчi вернулося товариство з лугiв та степiв i
дiзналося про його страту, то почало нарiкати на Гусака за те, що звiв
доброго козака, i, врештi, в 1692 роцi обрало на кошевство ватага Федька.
Той Федько невдовзi виказав свою недотепнiсть у керуваннi справами й,
коли на Сiчi виникло замiшання й навiть заколот мiж козаками з приводу
листiв Петрика, то вiн не змiг вгамувати товариство й дати вiйську якийсь
лад. Через те, коли Петрик уже наближався до Сiчi, Федька скинули з
кошевства, i сiчова рада обрала знову Iвана Гусака.
Гусак був круто? та вперто? вдачi й, коли Петрик, стоячи з татарами у
Кам'яному Затонi, прислав до нього посланця з листом, у якому необачно
вимагав од кошового, щоб той прибув за Днiпро зустрiти Калгу-Салтана iз
хлiбом-сiллю, то Гусак власноручно побив посланця, а Петриковi звелiв
переказати, що "нiколи Салтан, ворог святого хреста, не дiжде, щоб вiн,
Гусак, його iз хлiбом зустрiчав". То тодi Петрик переказав, що ма? та?мнi
листи од гетьмана Мазепи, якi може показати тiльки самому Гусаку, й
кошовий отаман, взявши iз собою кiлькох курiнних отаманiв та 600 козакiв,
пере?хав 17 липня байдаками на один з островiв Днiпра бiля Кам'яного
Затону й, не довiряючи татарам, передав Салтановi, щоб той вислав
заручникiв i, тiльки дiставши ?х, рушив з отаманами у татарський табiр.
У наметi Калги-Салтана пiсля тривало? розмови Петрик признався, що
нiяких листiв од гетьмана вiн не ма?, а що склав iз ханом умову "сво?м
розумом пiд впливом жалю через утиски й нестерпучi кривди на посполитий
укра?нський люд".
Незважаючи на умовляння Петрика, Iван Гусак, знаючи добре, як татари
плюндрують укра?нськi землi, не згодився йти разом iз бусурманами воювати
свiй рiдний край, а щоб не роздратувати татар, посилався на те, що Вiйсько
Запорозьке розiйшлося по лугах i степах, i через те вiн не може з
невеликим товариством розв'язувати таку справу, як вiйна з Москвою.
Повернувшись на Сiч, Гусак усе-таки скликав раду й, розповiвши про
заходи Петрика, спитав, як гада? товариство. Запорожцi пiсля того
запитання розбилися на два натовпи: менший, разом iз старшиною, стояв на
тому, що не годиться виступати у спiлцi з бусурманами проти православних
людей; бiльший же натовп, головним чином голота, вигукував, що Петрик -
розумна голова, навча? на добре i що треба йти визволяти Гетьманщину вiд
Мазепи-зрадника, вiд москалiв та сво?х панiв.
Тодi Гусак поклав булаву на стiл i сказав: "Нехай же хто iнший веде
вiйсько проти сво?х братiв, а я не поведу". З тим вiн покинув раду i пiшов
до свого куреня, а слiдом за ним склала сво? клейноди й уся вiйськова
старшина.
Весь день i всю нiч вiйськовi клейноди лежали серед майдану на столi, а
запорожцi гомонiли й сперечалися. Та мiж голотою не знайшлося нiкого, хто
б наважився взяти владу до сво?х рук, i ранком прихильники Петрика послали
просити стару старшину, щоб забрала сво? клейноди назад. Гусак згодився
повернути собi булаву, але рiшуче вiдмовився вести вiйсько на Укра?ну в
спiлцi з татарами.
Таким чином до Петрика могли прилучитися тiльки охочi козаки, й за
тиждень таких набралося з пiвтисячi.
Пiсля того Калга-Салтан та Петрик рушили з вiйськом на рiчку Московку,
а далi - на Татарку, що впадала в Днiпро бiля Кодацького порога, й нарештi
перейшли за рiчку Самару. Вiдтiля Петрик послав листа в пiвденнi мiста
Укра?ни, вмовляючи людей взятися до збро?, при?днатися до нього i боротися
за свою волю.
31 липня Петрик iз запорожцями та ватагою татар атакував
Новобогородську фортецю. Козаки вдерлися у нижн? мiсто, запалили двi башти
та кiлька будинкiв, але коли з горiшнього мiста на них почали бити з
гармат, вони одiйшли геть.
Не добувши Новобогородсько? фортецi, Петрик попрямував далi до рiчки
Орелi й до пiвденних мiст Гетьманщини. Китай-город i Царичанка зустрiли
його хлiбом-сiллю, а проте приставати до нього нiхто не хотiв. Укра?нський
люд за 45 рокiв боротьби знемiгся й бажав хоч i пiдневiльного, аби
спокiйного життя. Лишившись пiсля "згону" з Правобережжя без осель,
худоби, збiжжя й хлiба, вiн тепер тiльки почав усе те набувати й боявся
знову, через змагання за волю, все те втратити.
Не розумiючи, вiд чого та байдужiсть укра?нського люду, Петрик не
втрачав надi?, що його ще можливо пiдняти, й пiдступив з вiйськом до
Маячки, але там уже було кiлька козацьких полкiв гетьмана Мазепи, а слiдом
мав пiдiйти з полками i вiн сам та ще й московське вiйсько. Довiдавшись
про те, татари одразу ж повернули назад i перейшли за Самару, аж на
Татарку, а слiдом за ними мусив вiдступити й Петрик. Iз табору бiля рiчки
Татарки гетьмана покинули майже всi запорожцi, й бiля нього лишилося ?х
ледве кiлька десяткiв. З ними вiн i пiшов разом iз татарами до Криму.
Перша невдача не засмутила Петрика, й на початку року 1693-го вiн iз
Нуреддин-султаном та ордою в 40 000 татар знову вирушив iз Криму й,
наблизившись до Сiчi, почав засилати на Кiш листи й пiдмовляти запорожцiв
прилучитися до нього.
Кошовим отаманом Вiйська Запорозького на той час став Василь Кузьменко.
Обрання його, замiсть Гусака, було дуже бурхливе, та ледве Сiч трохи
заспоко?лася, як до Коша прибув колишнiй кошовий отаман Федько з великою
ватагою прихильникiв Петрика. По?днавшись iз сiчовою голотою, вони зчинили
на Сiчi заколот, розгромили декiлька куренiв, скинули з кошевства
Кузьменка за те, що вiн не хотiв прилучатися до Петрика й татар, i навiть
вбили декого iз старшини, але не змогли взяти влади до сво?х рук, i за
кiлька днiв партiя помiркованих козакiв розiгнала петрикових прихильникiв
й знову посадила на кошевство Василя Кузьменка.
Через перемогу на Сiчi помiркованих Вiйсько Запорозьке й на цей раз не
прилучилося до Петрика, за винятком поодиноких козакiв. Не пiдбуривши
запорожцiв до вiйни, татари пiшли з Петриком на Переволочну, а далi - на
Кишеньку, та не здобувши нi того, нi того мiста, попрямували на Полтаву,
захоплюючи на шляхах поодиноких людей в неволю. Не вдiявши нiчого й бiля
Полтави й почувши, що наближа?ться козацьке вiйсько, татари посунули на
Коломак, а звiдтiля на пiвдень, у степи.
Таким чином другий похiд Петрика проти Мазепи обернувся на звичайний
наскок татар на Укра?ну за ясиром i завдав людям чимало лиха та шкоди;
зрештою одвернувся од Петрика й люд на Гетьманщинi та запорожцi.
Коли прийшла звiстка, що татари захопили на Гетьманщинi людей у неволю,
на Сiчi 3 травня вiдбулася бурхлива рада, й запорожцi вiдiбрали булаву у
Кузьменка й передали ?? знову Iвановi Гусаку. Як ворог бусурманiв, вiн
зараз же почав лаштуватися до походу на татар, але партiя, прихильна до
замiрiв Петрика i до згоди з ханом, скликала свою раду, й вона бiльшiстю
ухвалила не воювати з татарами. Iван Гусак не захотiв пiсля того бути
кошовим i поклав булаву, а товариство обрало отаманом Семена Рубана.
Решта року 1693-го та рiк 1694-й минули на Запорожжi в дрiбних,
звичайних зачiпках iз татарами. Запорожцi не наважувалися розпочинати
вiйну з ними без помочi з боку укра?нських козакiв i закликали до походу
Мазепу, але той вiдмовлявся тим, що без царського наказу вiн виступати не
смi?; росiйський же уряд був у тi роки заклопотаний бунтами стрiльцiв i не
встрявав у вiйну.
НЕЗАДОВОЛЕННЯ ЗАПОРОЖЦIВ МАЗЕПОЮ
Взагалi вза?мини запорожцiв i Мазепи чим далi все гiршали, й мало не в
кожному листi до гетьмана запорожцi дорiкали йому за те, що: 1) на Самарi,
одвiчнiй запорозькiй землi, побудованi мiста, обсадженi московськими
людьми; 2) тi люди вирубали запорозькi лiси; 3) на Орелi сидить
московський во?вода з ратними людьми, тодi як за умовою з Богданом
Хмельницьким вiн мав бути тiльки в Ки?вi; 4) московський уряд без вiдома
козакiв та вiйськового суду бере й засила? в Сибiр козацьку укра?нську
старшину, полковникiв i навiть гетьманiв; 5) московський цар раз у раз
вимага?, щоб запорожцi воювали проти татар i туркiв, а коли запорожцям
ста? скрутно, не пода? ?м помочi.
У серединi року 1694-го на Сiчi знову зчинився заколот iз приводу
закликiв Петрика до нового походу, разом з ордою, на Гетьманщину. Його
прихильники скинули з кошевства Рубана за те, що той не хотiв при?днатись
до татар, але, як й обидва попереднi рази, товариство не знайшло з-помiж
себе козака, здатного тримати булаву, а через те на третiй день заколоту
вороги бусурманiв взяли гору, обрали кошовим Iвана Шарпила й почали
лаштуватись до вiйни з татарами.
НОВI ЗАЧIПКИ 3 ТАТАРАМИ
З запорозьких ватажкiв того року найбiльш уславилися Федько та
Максименко. Останнiй року 1694-го навiть вирушив байдаками за Днiпро й,
поминувши рiчкою Конкою Аслам-город, вийшов у Чорне море; далi ж,
приставши до берега Криму, попалив багато татарських осель, визволив iз
неволi бiля тисячi християн та, захопивши на байдаки стiльки ж бусурман,
повернувся до устя Днiпра. Тiльки пропливти проти води повз турецькi мiста
йому не вдалося, й вiн змушений був потопити сво? байдаки в Днiпрi й
рухатися на Сiч суходолом.
Окрiм цих ватажкiв, запорожцiв водив на татар сам кошовий Шарпило.
Розгромивши татар на Чонгарi та Молочних Водах i вiднявши в них сiм
гармат, кошовий подався з козаками на низ Днiпра, на рiчку Ольхову та
урочище Стрiлицю, але пiд час його походу татари зробили засiдку й
несподiваним наскоком розбили козакiв i прогнали на Сiч.
Незадоволенi такою невдачею, запорожцi скинули Шарпила з уряду й обрали
кошовим Петра Прима. Новий отаман восени того ж року ходив на татар, але,
не дiждавшись допомоги вiд Мазепи, невдовзi повернувся на Сiч.
СЕМЕН ПАЛIЙ
З початком 1680-х рокiв польський король Ян Собеський поновив на
Правобережнiй Укра?нi козаччину й почав залюднювати землю, що колись, як
кажуть, текла молоком та медом, а тепер стояла пусткою. За 15 рокiв, що
минуло вiд Чигиринсько? ру?ни, багато укра?нського люду, рятуючись вiд
крiпацтва, що повелося на Гетьманщинi, вернулося з лiвого берега Днiпра на
правий i разом iз вихiдцями iз Запорожжя поповнювали козацькi полки,
затвердженi королем. До 1689 року козацьке вiйсько набуло вже чимало?
сили, а вiдчувши свою мiць, стало не пускати в сво? межi польських панiв,
а тих, що встигли засiсти, виганяло; пригадуючи Хмельниччину, погрожувало
знову витурити полякiв разом iз жидами за Вiслу.
З 1689 року нове козацтво пiд проводом сво?х полковникiв i
найвидатнiшого помiж них Семена Палiя повело вiдверту боротьбу з поляками
та захопило навiть королiвськi фортецi у Немировi та Бiлiй Церквi. Маючи
осередком свого козацького вiйська Фастiв, Палiй бився не тiльки з
поляками, а водночас i з татарами й турками, i, незважаючи на невелику
кiлькiсть свого вiйська, вiн мав щастя у тiй боротьбi; оборона ж
поспiльства вiд панiв зробила його народним геро?м. Об'?днавши пiд сво?ю
владою майже все Правобережжя, Палiй пiшов стежкою Богдана Хмельницького i
просив царя Петра I прийняти Правобережну Укра?ну пiд свою руку, та цар,
щоб не мати сварки з королем, не згодився на те, а запропонував Палiю з
козаками переходити на схiдний бiк Днiпра. Палiй же не захотiв, як вiн
казав, покинути люднiсть на поталу панам, а церкви вiддати унi? й лишився
у Фастовi, обстоюючи й надалi православну вiру та укра?нську люднiсть.
ПОХIД ШЕРЕМЕТ?ВА НА ТАТАР
Напровеснi року 1695-го цар Петро I, забравши владу до сво?х рук,
проголосив похiд на туркiв i татар. Сам вiн рушив на турецьке мiсто Азов,
а боярина Шеремет?ва з росiйським вiйськом та Мазепу з укра?нськими
козаками послав проти турецьких мiст на Днiпрi.
Мазепа перебрався з козаками на захiдний берег у Мишуриному Розi,
Шеремет?в - у Переволочнiй; далi, простуючи степовими шляхами, росiйське й
козацьке вiйсько пiдступило 24 липня до ёКизикермена й одразу ж кинулося
громити його з гармат та штурмувати. Запорожцi тим часом поновили собi
чайки й пiд проводом кошового Максима Самiйленка обложили з Днiпра весь
острiв Тавань iз його фортецею. Кизикермен, хоч турки й татари добре його
оборонили, недовго стояв i 31 липня пiсля того, як росiяни й козаки
вдерлися в мiсто i зчинили там рiзанину, здався на волю переможцiв. Слiдом
за Кизикерменем Тавань захопили запорожцi; тi ж бусурмани, що були на
кримському боцi Днiпра, в Аслам-Керменi та Мубер-Керменi, побачивши, яка
доля спiткала першi двi фортецi, покинули сво? мiста разом iз риштуванням,
та, забравши деяке збiжжя, втекли до Криму.
Запорожцям у Таванi дiсталася велика здобич i сила бранцiв, i все те
вони повезли чайками на Сiч. Шеремет?в та Мазепа не мали наказу рухатися
далi на Крим i, передавши завойованi мiста запорожцям, повернулися тим же
шляхом на Укра?ну.
Восени того ж року кошовим отаманом Вiйська Запорозького в сьомий раз
був обраний Iван Гусак, який зараз же повiв запорожцiв походом на
татарську Стрiлицю й Перевiзну пристань, що навпроти Очакова, i, нако?вши
татарам чимало шкоди, до зими прибув на Сiч.
Вiдплачуючи за руйнування Днiпрових мiст, татари в сiчнi 1696 року
великою силою наскочили на Гетьманщину, сплюндрували всi села понад Ореллю
й Днiпром, i, перекинувшись за Ворсклу, почали добувати Нехворощу. Мазепа
в цiй пригодi виявив свою нездатнiсть до керування вiйськом i допустив до
того, що татари спустошили всю пiвденну Полтавщину. В цьому походi з
татарами знову був Петрик. Зi сво?? упертостi вiн не хотiв розумiти, що
коли у першому його походi запорожцi вiдмовилися од нього, то тепер, пiд
час вiйни запорожцiв iз татарами, це було вже зовсiм неможливо. I тут вiн
знайшов собi смерть - загинув од рук одного з козакiв.
НОВI МОРСЬКI ПОХОДИ ЗАПОРОЖЦIВ
Користуючись зруйнуванням турецьких фортець на Днiпрi, кошовий Iван
Гусак у квiтнi 1696 року вiдрядив iз Сiчi пiд проводом полковника Чалого
500 сiчовикiв на море. Там запорожцi вистежили сiмнадцять турецьких галер
та сандалiв, що везли до Очакова припас i крам, маючи невелику турецьку
залогу, й, напавши на той флот, штурмом побрали судна, захопивши крам на
сво? чайки, самi ж кораблi потопили.
Велика здобич, привезена Чалим на Сiч, заохотила запорожцiв до нового
походу, й новообраний кошовий отаман Якiв Мороз в червнi сам виплив на 40
чайках з 1740 козаками. В морi запорожцi подiлились на два вiддiли: Чалий
iз десятьма чайками повернув на Крим; кошовий же Мороз пiшов гуляти морем
та вистежувати турецькi кораблi.
Приставши до берега неподалiк Козлова, Чалий знищив кiлька татарських
сiл та, взявши здобич i 62 бранцi, поплив назад. Та пiд час повороту його
спiткала недоля: бiля Очакова на запорожцiв напало кiлька турецьких галер
i сандалiв i почали громити ?х iз гармат. Щоб врятувати товариство, Чалий
пристав до острова Березань, окопався там i два днi вiдбивався; на третю ж
нiч нишком посадив козакiв на чайки й рушив до Днiпра; але втекти
запорожцям не вдалося: бiля Сагайдачних кучугур турецькi галери наздогнали
козакiв i заступили ?м шлях у Днiпро. Чалий змушений був топити чайки й
виходити на лiвий берег, а там запорожцям склалося ще на гiрше: в
Ольховому лiсi ?м перетнув шлях сам хан з ордою; з тилу ж переслiдували
яничари на галерах, i хоч як завзято оборонялися запорожцi весь день, та
бусурмани щiльно оточили ?х великою силою i, чимало повбивавши, решту,
здебiльшого поранених, разом iз ватажком взяли у полон. Чалого вони зразу
ж замучили, а товариство кiлькiстю 340 душ послали до Очакова в неволю.
Ой, ударивсь пан отаман об сирую землю:
"Земле, земле сирая, ти матуся рiдная!
Прийняла ти вiйська много запорозького,
Прийми й мене, отамана молоденького!"
Так загинув Чалий, нагадавши сво?м походом та смертю колишню невмирущу
славу Вiйська Запорозького.
Мало не спiткала така ж доля й кошового отамана Мороза. Початок походу
був добрий: запорожцi вистежили в морi кiльканадцять турецьких кораблiв,
напали на них i захопили три кораблi, останнiх же розiгнали по морю. На
кораблях Мороз знайшов п'ять листiв вiзира до хана з усiлякими наказами й
розпорядженнями; розумiючи вагу тих послань, швидше поплив до Днiпра, щоб
передати iз Сiчi тi листи через гетьмана царевi. Тiльки в Днiпрових гирлах
на козакiв напали турки з галерами, певно, тi ж самi, що зловили там i
Чалого, а зi схiдного берега цiлими хмарами насiдали татари. Мороз
спробував, було, пробитися крiзь турецький флот угору Днiпра, та те не
вдалося. Тодi кошовий направив байдаки до захiдного берега та, закопавши
гармати i всю свою здобич бiля Стрiлицi в пiсках, а чайки потопивши,
продерся серед ночi крiзь орду й прибув на Сiч суходолом, провiвши навiть
з собою 27 бранцiв iз галер.
Походом Мороза й Чалого на море запорожцi вiдтягли на себе турецький
флот й орди кримського хана i тим дуже полегшили царевi справу бiля гирла
Дону, так що 17 липня 1696 року вiн з росiйським вiйськом та укра?нськими
козаками, що були пiд проводом наказного гетьмана Лизогуба, взяв мiцну
турецьку фортецю Азов.
МАЗЕПА НА ЗАПОРОЖЖI
Сподiваючись iз боку турок на помсту за Азов, цар звелiв Мазепi зробити
багато човнiв i по веснi рушати походом проти бусурманiв на Низ Днiпра
разом iз росiйським вiйськом пiд проводом князя Долгорукого. Коли 25
травня року 1697-го гетьман виступив уже в похiд, до нього прибув iз
Запорожжя козак Михайло й переказав дуже потрiбнi вiстi про заходи
ворогiв. Разом iз тим вiн розповiв про дуже цiкаву подiю, що скидалася на
втечу з неволi гетьмана Самiйла Кiшки, а саме: Михайло був бранцем у
турецького крамаря 15 рокiв, i, коли той останнiм разом плив зi сво?м
паном у торгових справах з Цар-города в Козлов, невольники, що перебували
на ?хнiй галерi, збунтувалися, порозбивали кайдани, знищили всiх
бусурманiв i випливли галерою в Днiпро, а бiля Стрiлицi покинули судно й
разом iз ним, Михайлом, серед велико? небезпеки од татар пiшки повернулися
на Сiч.
24 червня Мазепа з вiйськом та обозами прибув до Днiпра й, ставши проти
Кодака, вище порогiв, дiждався там згори Днiпра сво?х човнiв iз борошном
та iншим припасом i став ?х спускати вниз через пороги; сам же перевiзся
на правий берег i пiшов iз козацьким вiйськом до порога Вiльного й Кiчкаса
зустрiчати човни.
Певно, що запорожцi не дуже сприяли Мазепi, бо не дали йому досвiдчених
лоцманiв, i доки Мазепинi човни пiднiмали до Кiчкаса, то з них розбилося
об камiння й пiрнуло на дно разом iз припасом 17 морських байдакiв та 53,
обкладених очеретом, менших.
22 липня гетьман iз козацьким вiйськом зупинився табором бiля
Чортомлицько? Сiчi. Запорожцi, хоч i не любили Мазепу, та шанували його як
гетьмана Укра?ни i на чолi з кошовим отаманом Яковенком зустрiли його
урочисто, з мушкетною й гарматною пальбою. Це було Мазепi так втiшно, що
вiн подарував товариству 2000 золотих iз власно? кишенi.
Прибувши на Тавань, московське й козацьке вiйсько заходилося будувати
бiля старо? фортецi нову, й, коли вже ?? майже кiнчали, до Таванi
пiдступили татари й турки. Кримська орда наблизилась зi схiдного берега;
Бiл-городська ж пiдступила з правого, а Днiпром пiдпливало турецьке
вiйсько.
Незважаючи на те, що в Мазепи i князя Долгорукого було бiля 200 000
вiйська, вони, побачивши орди, не мали зваги напасти на них i мерщiй стали
вiдходити назад, повз Запорозьку Сiч, на рiчку Орель; у Таванi ж лишили
всього 6000 з'?днаного вiйська, росiйського й козацького, та ще 1000
запорожцiв на чолi з отаманом Яковенком.
Розумiючи, що в Таванi обмаль вiйська, татари кинулись облягати острiв
так, що Яковенковi, аби утримати фортецю, довелося викликати iз Сiчi все
Запорозьке Вiйсько й послати гетьмановi звiстку, щоб давав помiч.
Мазепа й Долгорукий вернули з Опiшнi 20 000 вiйська назад у Тавань, та,
доки воно прибуло, татари поробили навкруг ново? фортецi шанцi, пiдiйшли
рiвчаками до Таванi й, пiдкопавши мури, висадили ?х вибухом у трьох
мiсцях. Проте, коли вони кинулися на штурм, запорожцi разом iз спiльниками
вiдбили ?х i дещо поновили стiни. Не добувши Таванi, татари пiдступили до
Кизикермена, а коли ?х зустрiли вогнем i там, вони, простоявши пiд
фортецями, доки почалися холоди, рушили назад у Крим та Бiлгород.
Через зиму, а саме влiтку 1698 року, Мазепа i князь Долгорукий знову
вибралися походом на Крим, та тiльки ще дужче набралися сорому. Вони йшли
з Орелi через Самару, схiдною стороною Днiпра, i, не дiйшовши далi Таванi,
вирядили звiдтiля .пiд Перекоп вiддiл вiйська на 10 000 душ. Але, зазнавши
невдачi, тi повернулися назад. Дiждавшись вiйська, князь Долгорукий iз
гетьманом по-прошкували на Укра?ну, покинувши Тавань на самих козакiв.
Запорожцям довелося тяжко, та вiйсько добре розумiло, яку вагу для життя
Запорожжя мали фортецi на Таванi, й пильно обороняло ?х од татар.
ЗГОДА СУЛТАНА 3 ЦАРЕМ
Року 1699-го, 14 сiчня, цар пiдписав iз турками замирення на два роки,
а далi й мир - на 30 лiт. За тi?ю умовою всi фортецi Таванi, а також
Кизикермен, росiяни мали зруйнувати й повернути туркам. Запорожцям
дозволялося вiльно плавати по рибу й сiль до самого лиману; зате коли хто
з козакiв нападав на бусурманiв, того росiйський уряд карав на смерть.
Такi умови були дуже шкiдливi для Вiйська Запорозького. Перш за все
вони робили неможливим для запорожцiв брати в татар здобич. По-друге,
дозвiл вiльно плавати на лимани лишився тiльки на паперi, бо устя Днiпра
перебувало в руках бусурманiв.
ПОРУШЕННЯ ЗАПОРОЗЬКИХ ВОЛЬНОСТЕЙ
За вiйни, пiсля опанування Таванню й Кизикерменем, Вiйсько Запорозьке
стало, було, господарем Нижнього Днiпра та лиману й пiсля
п'ятнадцятирiчно? перерви тiльки-но почало поновляти сво? славнi морськi
походи, та тут саме вони й увiрвалися. Передачу туркам острова, за який
козаки стiльки рокiв билися й проливали свою кров, вони мали собi за
образу.
Незадоволення запорожцiв незабаром виявилося в тому, що коли прислане
росiйське й козацьке вiйсько стало руйнувати таванськi мiста, то запорожцi
не тiльки не захотiли пособляти росiйським генералам в тiй справi, а
навiть чинили всiлякi перешкоди; в листопадi ж: написали до Москви скаргу
за недодачу жалування й порушення вольностей Вiйська на рiчцi Самарi, що
споконвiку належала Запорожжю.
Незважаючи на скаргу, росiйський уряд надумав збудувати на запорозьких
землях ще одну фортецю. Року 1700-го на Запорожжя прийшов вiддiл
росiйського вiйська й почав зводити ту фортецю на схiдному боцi Днiпра
проти Микитиного Рогу, в урочищi Кам'яний Затон.
Ця подiя, яку Вiйсько Запорозьке розумiло, як найбiльшу собi кривду,
призвела до рiшучого незадоволення козакiв росiйською зверхнiстю взагалi.
Воно виявилося в тому, що коли цар Петро I року 1700-го розпочав вiйну iз
шведами й покликав запорожцiв iти разом з укра?нськими козаками у Лiвонiю,
то вони прогаяли багато часу й вiд Риги повернулися на Укра?ну, майже не
воювавши. Прибувши ж на Запорожжя року 1701-го, пошарпали на верхiв'ях
Iнгулу крамарiв зi Стамбула, що везли у Московщину коштовнi речi, i,
незважаючи нi на якi вимоги гетьмана й навiть накази iз Москви, не хотiли
вiддати пограбованого.
КОСТЬ ГОРДI?НКО-ГОЛОВКО
Лiвонська вiйна Росi? iз Швецi?ю ще дужче пiдбурила запорожцiв проти
росiйсько? влади, бо козаки, повернувшись iз походу, розповiли на Сiчi, що
росiйськi вiйськовi люди знущались над сiчовиками i з презирством на них
дивились. Такий настрiй призвiв до того, що на початку 1702 року кошовим
отаманом запорожцi обрали ворога росiйсько? зверхностi, козака
Платнирiвського куреня Костя Гордi?нка-Головка. Походив вiн iз Полтавщини,
освiту ж дiстав у Ки?вськiй академi?. Це був певний козак-лицар рiшучо? та
вперто? вдачi. Як i славний Iван Сiрко, Гордi?нко хотiв бачити Вiйсько
Запорозьке незалежним нi од яко? сусiдньо? держави й у такому напрямi
повiв справи вiйськовi.
Звiдтодi, як Гордi?нко взяв до рук булаву, Вiйсько Запорозьке неначе
прочуняло й захвилювалося. 23 жовтня року 1702-го кошовий послав через
Мазепу листа до Москви, повiдомляючи уряд, що козаки не хочуть мати
московського мiста в Кам'яному Затонi. Там же, мiж iншим, було сказано:
"ще начальники московського вiйська не збудували того города, а вже
перевiз наш бiля Кодака вiдняли й чинять нам всякi кривди та збитки. Через
те Вiйсько Запорозьке, наказу про збудування города в Кам'яному Затонi
слухати не буде, ламати камiнь на будiвлю того города на землях Запорожжя
не дозволить, а якщо хто прибуде з московськими людьми той город будувати,
то запорожцi будуть оружно на них бити".
Пiд той час козаки були дуже потрiбнi росiйськiй державi через затяжну
вiйну зi шведами, i цар Петро Олексiйович замiсть того, щоб розгромити ?х
за непокору, послав на Сiч стольника Протасова з коштовними дарунками й
жалуванням i звелiв сво?му посланцевi прийняти од запорожцiв присягу.
Прочитавши урочисто, як годилося за вiйськовим звича?м, царського листа
серед козацько? ради, Гордi?нко на пропозицiю стольника - цiлувати на
вiрну службу царевi хрест, рiшуче сказав, що Вiйсько Запорозьке не
присягатиме через те, що московський уряд порушив вольностi, побудувавши
городки на Самарi й споруджуючи фортецю в Кам'яному Затонi, i, коли тi
городки будуть поруйнованi, тодi Вiйсько Запорозьке i присягу складе.
Ворог запорожцiв - Мазепа, довiдавшись про цю подiю на Сiчi, послав
царевi доноса, доводячи, нiби претензi? запорожцiв на землю по Самарi
зовсiм безпiдставнi, бо вони не мають царсько? жалувано? грамоти, i радив
вжити проти козакiв рiшучих заходiв. На Запорожжя ж вiн послав сво?х
пiдручних пiдмовляти козацтво, щоб скинуло Гордi?нка з кошевства. Це
Мазепi таки вдалося, i року 1703-го на кошевство було обрано Герасима
Крису.
Догоджаючи Мазепi, Криса розгромив ватаги козакiв Москаля й Ропухи, що
шарпали подорожнiх кримцiв, та з того в Сiчi стався заколот, i великi
гурти запорожцiв пiшли на Самару, знищили там селiтряний завод гетьмана
Мазепи й погрожували Новобогородському городку, а з кiнцем 1703 року знову
обрали кошовим Костя Гордi?нка.
Весь 1704 рiк минув на Запорожжi неспокiйно. За згодою Гордi?нка й
усього Коша, велика ватага в 3000 козакiв iз гарматами вийшла iз Сiчi,
перевезлася вище Кодака за Днiпро на рiчку Самару, добула збро?ю та
зруйнувала Новосергi?вське мiстечко й позганяла з пiвденного боку Орелi
всiх людей, що не мали запорозького пiдданства. З комендантом фортецi
Кам'яного Затона - боярином Шеншиним - вiдносини запорожцiв були
якнайнапруженiшими, доходили до вiйськових сутичок. Незважаючи на все те,
можна з певнiстю сказати, що Гордi?нко в тi часи не думав зраджувати царя,
а тiльки домагався вiд нього визнання давнiх прав i вольностей Вiйська
Запорозького. Це стверджу?ться тим, що полк бiля 2000 козакiв цiлий рiк
перебував у складi росiйського вiйська на Ладозi i в червнi брав участь в
атакуваннi шведiв на Чорнiй рiчцi, бiля Неви.
КIНЕЦЬ ПАЛIЯ
Тим часом на Правобережжi, що ледве стало оживати пiсля велико? Ру?ни,
знову полилася кров. Побачивши, що поновлена козаччина не хоче знати
полякiв за сво?х зверхникiв i не пуска? на Укра?ну польських панiв,
коронний польський гетьман Синявський iз наказу польського уряду вирушив
на Укра?ну з великим вiйськом i року
1703-го почав плюндрувати Подiлля й Брацлавщину, приборкуючи
непокiрливу укра?нську люднiсть. Благання козацьких полковникiв, зокрема й
Палiя, до росiйсько? духовно? влади й до царя Петра, щоб заступилися за
руський люд та православну вiру, лишилися марними, й Синявський вигубив
козацтво по всiй захiднiй Укра?нi, окрiм Фастiвщи-ни, де Палiй
спромiгся-таки вiдбитися. Разом iз знищенням козацтва поляки чинили утиски
й православнiй вiрi.
Палiй втримався на Фастiвщинi, та ненадовго - його спiткало лихо,
вiдкiля вiн i не сподiвався. Влiтку року 1704-го цар Петро I послав Мазепу
з козацьким вiйськом на Правобережжя, щоб громити тих польських панiв, якi
виступали за шведську партiю; Мазепа ж скористався цим випадком, щоб
пiдгорнути Правобережну Укра?ну пiд свою владу i стати гетьманом обох
берегiв Днiпра не тiльки на паперi, а й на дiлi. На перешкодi йому стояв
тiльки фастiвський полковник Палiй, оборонець посполитого люду й ворог
панства, яке розплодив Мазепа на Гетьманщинi. Мазепа знав, що Палiй мав
великий вплив i що вiн не допустив би поневолити люднiсть Ки?вщини так, як
це сталося на Гетьманщинi.
Щоб вiдкинути Палiя зi свого шляху, Мазепа закликав його до свого
табору на приятельський бенкет, i, коли той, не маючи й у гадках нiчого
лихого, сидiв в його наметi гостем, гетьман зрадливо звелiв його зв'язати
й вирядив у Москву, пояснюючи в листi до царя, нiби Палiй прихильний до
шведсько? зверхностi. Петро I повiрив тому наклеповi й без нiякого суду
заслав Палiя до Сибiру й тiльки року 1709-го, пiсля прилучення Мазепи до
шведського короля, повернув старого полковника на Укра?ну. Тi?ю волею
Палiй не змiг уже тодi скористатись, бо нудьга в засланнi за рiдним кра?м
i почуття образи вiд кривди, йому заподiяно?, збавили нашому народному
оборонцевi вiку, й року 1710-го вiн помер.
Згаданi подi? вiдбилися на життi Запорожжя збiльшенням сiчового
товариства, бо всi недобитки з козацтва Правобережно? Укра?ни тiкали на
Запорожжя й почасти записувалися в куренi, почасти ж сiдали зимiвниками на
захiдних запорозьких землях.
Рiк 1705-й минав на Запорожжi теж неспокiйно, бо росiйський уряд почав
разом iз турецькими комiсарами ставити на запорозьких землях межi й
кордони. Гордi?нко протестував з приводу того, що запорозькi землi межують
без згоди й участi Вiйськового Коша, й доводив, що ще з часiв литовського
князя Вiтовта межа Запорожжя починалася вiд старого Очакова та йшла
берегом моря й лиману до самого устя Днiпра, "де урочище Сто Могил"; "i ще
й море було наше", писав вiн, "поки з берега кiнь доставав дно копитами,
Днiпро ж завжди був запорозький, i нiяких меж на ньому не було".
На протести Запорозького Коша росiйський уряд не звертав нiяко? уваги.
Росiя на пiвночi ув'язалася в тяжку вiйну, на пiвднi ж хотiла мати спокiй
i, щоб не сваритися з турками, вiддала ?м усi землi по низах рiчок Iнгулу,
Висунi й Iнгульця до устя рiчки Кам'янки. Це ще дужче обурило запорожцiв
проти росiйського уряду.
БУЛАВIН ТА ЗАПОРОЖЦI
Рiк 1706-й кошовим отаманом на Сiчi пробув Тимофi?нко, а 1707-го -
Петро Сорочинський. Наприкiнцi того ж року на Сiч прибув iз Дону донський
козак Булавiн, що пiдняв на Дону збройне повстання проти росiйського
уряду. Вiн просив помочi Вiйська Запорозького, але Сорочинський рiшуче
вiдмовив i навiть примусив Булавiна ви?хати iз Сiчi в Кодак. Незадоволена
тим запорозька молодь та голота скинула Сорочинського з уряду й обрала
знову кошовим Гордi?нка. Проте й Гордi?нко не згодився допомагати Булавiну
й тiльки дозволив при?днатися до нього окремим козакам. Цей вчинок
свiдчить, що ще й року 1707-го Гордi?нко не думав виступати проти
московсько? зверхностi.
Через кiлька мiсяцiв на Сiчi розiйшлася чутка про те, що Булавiн
розгромив росiйське вiйсько, опанував Новочеркаськ i проголосив себе
отаманом Донського вiйська. Запорозька молодь захвилювалась i на радi, що
вiдбулася 13 травня 1708 року, дуже нарiкала на вiйськову старшину за те,
що та вiдра?ла Вiйську боротися разом iз Булавiним проти росiйських во?вод
й ухвалила, доки не пiзно, йти на Самару й зруйнувати там московськi
мiстечка. Мабуть, що воно так би й сталося, коли б саме тодi не прибули з
Межигiрського монастиря ченцi. Почувши, що ко?ться в Сiчi, вони винесли на
майдан хрест та ?вангелi? й умовили запорожцiв не пiднiмати збро? на людей
православно? вiри. Пiд впливом ченцiв бiльшiсть запорожцiв вгамувалася, й
похiд на Самарськi мiстечка не склався; проте частина голоти, кiлькiстю
бiля 1500 душ, покинула Сiч i пiшла до Булавiна. Пiд проводом отаманiв
Безпалого та Драного вони билися з росiйським вiйськом бiля рiчки Торця, а
далi, вiдтиснутi бригадиром Шидловським, засiли в Бахмутському городку й
там, вiдбиваючись од його вiйська, загинули всi до одного.
ШВЕДЧИНА
Шведський король Карл XII, звоювавши королiв датського й польського,
рушив iз невеликим вiйськом на росiйськi землi й восени року 1708-го
несподiвано для всiх повернув iз Смоленська на Стародуб, щоб зазимувати на
Укра?нi. Довiдавшись про те, вiйськова укра?нська старшина пiдступила до
Мазепи, вмовляючи його скористатися походом шведiв i визволити Укра?ну вiд
московсько? влади. Мазепа й сам добре розумiв, що пiд зверхнiстю Росi?
Укра?на не втрима? сво?? автономi?, й, боячись, мабуть, щоб його не
спiткала доля Брюховецького, став зав'язувати зносини з королем Карлом.
Досi вiн певно не мав на думцi зрадити царя, бо тiльки-но сво?м вiйськом
допомiг йому втихомирювати повстання Булавiна i з наказу царя порозсилав
козацькi полки до Литви й у Петербург воювати проти шведiв, та й люднiсть
на Укра?нi вiн не попередив про мабутн? повстання проти московсько?
зверхностi.
Скiнчилося тим, що шведський король прийшов у Новгород-Сiверський;
Мазепа, лишивши частину свого вiйська в Батурин, сам iз старшиною та
кiлькома тисячами козакiв рушив за Десну й по?днався iз шведським королем.
Разом вони попрямували до Батурина, та князь Меншиков iз росiйським
вiйськом випередив ?х i, пiдступивши пiд Батурин, почав його штурмувати.
Козаки завзято обороняли мiсто, та тим тiльки роздратували Меншикова.
Серед ночi полковий старшина Iван Нiс перейшов на бiк Меншикова й показав
йому потайний пролаз у мiсто. Росiйське вiйсько, не гаючись, серед ночi
захопило мiсто й люто помстилося за змагання. Меншиков звелiв вирiзати
весь Батурин до ноги й, загарбавши Мазепинi скарби та всякий припас, саме
мiсто спалив i зруйнував дощенту.
А в городi у Батуринi мужикiв та жiнок
Упень сiкли та рубали,
Церкви палили, святi? iкони
Пiд ноги топтали.
Дiставши вiд Мазепи звiстку про те, що вiн став до спiлки iз шведським
королем, кошовий отаман Кость Гордi?нко дуже здивувався, бо завжди знав
гетьмана за зрадника укра?нського народу й найбiльшого свого ворога.
Проте, захоплений iз давнiх лiт мрi?ю оборони незалежностi Запорожжя й
усi?? Укра?ни вiд сусiдiв, вiн забув свою зневагу до Мазепи й, по?днавшись
iз ним та шведським королем, спробував повернути Укра?нi здобуту за часiв
Богдана Хмельницького волю.
30 жовтня цар Петро Олексiйович повiдомив Гордi?нку про Мазепину зраду,
вмовляючи його i все Вiйсько Запорозьке лишитися вiрним йому, а 12
листопада сповiстив уже про обрання в Глуховi нового гетьмана
Скоропадського й упрошував кошового слухатися нового державця. Тодi ж на
Сiч були присланi вiд царя коштовнi дарунки, а саме: кошовому 500,
старшинi 2000 i на козакiв 12 000 червiнцiв. Тiльки й те не прихилило
Гордi?нка до Москви, i в одповiдь вiн написав листа, сповненого нарiкань
за порушення Московською державою Переяславсько? умови з Богданом
Хмельницьким i рiшуче вимагав, щоб московськi фортецi на Самарi та у
Кам'яному Затонi були розкопанi й поруйнованi, а на Укра?нi знищити
росiйське й укра?нське панство, а козацтву ж та люду посполитому повернути
певну волю й давнi права.
Не дiставши на сво? вимоги вiдповiдi, Гордi?нко на початку року 1709-го
вiдрядив два вiддiли запорожцiв кiлькiстю 6000 душ у Старий та Новий
Кодаки, певне, з тi?ю метою, щоб Меншиков, захопивши тi фортецi, не
перетяв йому шлях на Укра?ну й до шведського вiйська. Запорожцi
хвилювалися, i хоч бiльшiсть iз них була прихильна до Гордi?нка, проте
iснувала чимала партiя, що страхалася воювати проти росiйського вiйська.
На сiчових радах, коли виникали суперечки про те, на чий бiк стати, "чи за
шведiв, чи за царя", Гордi?нко не раз складав iз себе кошевство, але
козацька голота й молодь всякий раз примушувала його знову брати булаву;
прихильникiв же росiйсько? зверхностi розганяла й навiть била.
Росiйський уряд кiлька разiв вживав заходи, щоб скинути Гордi?нка, та
це не вдалося, й тодi Меншиков, щоб заступити кошовому шлях на Укра?ну,
опанував сво?м вiйськом Омельник, Кременчук, Потоки, Менжелi?вку та
мiстечка по Орелi. Тiльки й це не допомогло. Першого березня Гордi?нко з
1000 запорожцiв вийшов iз Сiчi й, прилучивши до себе вiддiли, що стояли в
Кодаках, попрямував на Переволочну. Там вiдбулася козацька рада, в якiй
брала участь також i Переволочанська запорозька залога з полковником
Нестулi?м, i всi козаки, що були на радi, ухвалили при?днатися до Мазепи й
шведiв.
В серединi березня Гордi?нко рушив на Царичанку, а йому назустрiч
вийшов бригадир Кемпель з трьома тисячами росiйських драгунiв. Запорожцi
рiшуче атакували росiян i сто душ iз них порубали, бiля сотнi захопили в
бранцi, а решту розiгнали. Пiсля того Гордi?нко перебив росiйське вiйсько
ще пiд Келебердою i почав наступом брати всi мiста на Орелi й Ворсклi.
Укра?нський люд ще добре пам'ятав славу сво?х заступникiв й оборонцiв волi
- запорожцiв i почав озброюватись та прилучатись до них, так що пiд рукою
Гордi?нка невдовзi зiбралося 15 000 душ, хоч помочi запорожцям iз того
було мало, бо селяни проти рушниць та гармат росiйського вiйська могли
протиставити тiлька вила та коси; козацькi ж полки до того часу з наказу
царя Петра I були вже вигнанi з Укра?ни в пiвнiчнi кра?, щоб не
пiдтримувати запорожцiв.
Вiдчинивши собi шляхи, Гордi?нко пiшов у Диканьку, де стояв Мазепа зi
сво?м невеликим вiйськом. Там два давнi вороги, Мазепа й Гордi?нко, що
тепер стали спiльниками, зустрiлися й умовились про дальше, а 27 березня
обидва мали побачення з королем Карлом XII у мiстi Великих Будищах,
причому Гордi?нко привiтав короля латинською мовою. Вiдповiдав кошовому
отамановi, теж латиною, державний шведський секретар Гермелiн,
похваляючись допомогти Укра?нi повернути собi давнi права. Пiсля тих
урочистих промов король частував Мазепу, Гордi?нка й запорозьку старшину
обiдом.
30 березня Гордi?нко перевiв сво? вiйсько повз Полтаву до Нових Санжар
i там розташувався табором. За якийсь час до кошового дiйшло, що
чигиринський полковник Галаган ворогу? iз запорожцями, пiдступно ?х
захоплю? й переда? генераловi Меншикову звiстки про всi рухи Вiйська
Запорозького. Цей полковник ранiше був сiчовиком i вiйськовим старшиною.
Потiм, останнiми роками, iз Сiчi подався на Укра?ну й став полковником
укра?нського козацького вiйська. Як однодумець Мазепи, Гнат Галаган разом
iз ним перекинувся на бiк шведiв, але роздивившись, що в короля дуже мало
вiйська, i знаючи, яка велика сила в Петра I, вiн одразу збагнув, хто
переможе, й потай утiк од Мазепи до царя. Росiйському урядовi була дуже
потрiбна така досвiдчена в запорозьких справах i звичаях людина, й
Галагановi був даний охочекомонний полк у Чигиринi, з яким вiн i чинив
тепер запорожцям всякi бiди. Щоб покарати Галагана за зраду Вiйську
Запорозькому, Гордi?нко послав на Чигирин полк запорожцiв, та вони не
змогли добути Галагана, бо Меншиков встиг подати йому помiч.
Тим часом на Сiчi мiж тi?ю частиною запорожцiв, що не пiшла з
Гордi?нком, раз у раз виникали сварки. Прихильники Гордi?нка зачiпали тих
московських людей, що сидiли залогою у Кам'яному Затонi, й погрожували
збро?ю взяти ту фортецю; прихильники ж Москви упиралися. На початку квiтня
партiя помiркованих взяла гору i, скинувши поза очi з кошевства Гордi?нка,
обрала замiсть нього знову Петра Сорочинського.
Росiйський уряд дуже зрадiв з цього приводу, та не минуло й кiлька
тижнiв, як настрiй сiчовикiв змiнився, i бiльшiсть, до яко? прилучився й
сам Сорочинський, ухвалила на радi повстати за сво? права й вольностi й
послати до кримського хана просити його допомоги.
Тим часом на полки Гордi?нка почав наступати з росiйським вiйськом
генерал Рене. Вiн вибив невеликi ватаги запорожцiв iз Маячки та Нехворощi
на Орелi й, вирiзавши в тих мiстах всю люднiсть, разом iз жiнками й
дiтьми, за те, що вони допомагали запорожцям, а оселi попалив. Далi вiн
перейшов до Сокiлки, яка на Ворсклi, й там став табором iз 7000 драгунiв
та пiхоти.
РУЙНУВАННЯ СТАРО? СIЧI
Новообраний кошовий Вiйська Запорозького Петро Сорочинський оголосив
себе, як i Гордi?нко, ворогом росiйсько? зверхностi, й цар зведiв
Меншикову послати з Ки?ва три полки Днiпром, щоб зруйнувати Запорозьку
Сiч.
Полковник Яковлев, ведучи росiйське вiйсько водою, напав на Келеберду,
де стояла запорозька залога, й, знищивши ?? мешканцiв, спалив усе мiсто. В
погромi запорожцiв тут дуже пособили Яковлеву донськi козаки, колишнi
спiльники запорожцiв.
Пiсля Келеберди Яковлев пiдступив до Переволочно?. В цьому мiстi була
невелика фортеця, в якiй стояв iз залогою в 1000 запорожцiв полковник
Зiнець, маючи ще пiд сво?ю рукою тисячi зо двi озбро?них
мешканцiв-переволочан. Оточивши Переволочну чималою силою, Яковлев
вимагав, щоб запорожцi вiддалися на його ласку; коли ж тi вiдмовилися,
росiйське вiйсько почало обстрiлювати фортецю з гармат, а далi й
штурмувати ??. Запорожцi оборонялися вперто, до загину, але ?х було в
кiлька разiв менше, нiж вiйська в Яковлева, й вони всi загинули в бою. З
мешканцями Переволочно? Яковлев розправився з нечуваною лютiстю - вiн
звелiв вирiзати до ноги всiх, не минаючи жiнок та дiтей, а тих, хто
ховався в хатах, спалив живцем разом iз будiвлями. Багато людностi iз жаху
й розпуки кидалося, рятуючись, у Днiпро й гинуло в його хвилях. За кiлька
годин од Переволочно? лишилися самi димарi - були спаленi навiть млини на
водi.
Зруйнувавши Переволочну, Яковлев повiв сво? вiйсько Днiпром униз i
легко опанував обо? Кодакiв, бо там мiстилися дрiбнi запорозькi залоги, по
кiлька десяткiв козакiв. Усi запорожцi були тут так само знищенi; мешканцi
перегнанi в Новобогородське мiстечко, всi ж споруди в Кодаках спаленi й
поруйнованi дощенту.
Вiд старого Кодака росiйське вiйсько пiшло Днiпром далi на пiвдень та
схiдним його берегом i 7 травня прибуло до Кам'яного Затону. Прилучивши до
себе росiйську залогу, Яковлев 10 травня пiдступив до Сiчi. Кошового
отамана Сорочинського тодi в Сiчi не було, бо ?здив у Крим просити помочi
в хана, на урядi ж сидiв наказний отаман Яким Богуш. Усiх козакiв було не
бiльше, як тисяча душ, та й з тих бiльшiсть старих та покалiчених, бо вся
молодь пiшла з Гордi?нком на Гетьманщину; решта ж товариства жила, як i
звичайно, по лугах та лиманах, бо без рибальства та полювання Вiйсько
Запорозьке не мало б чим годуватися. Проте, не зважаючи на обмаль
товариства, Богуш, зiбравши всiх на раду, умовив козакiв згадати давню
славу Вiйська Запорозького не вiддавати матiр-Сiч, як запорожцi казали,
"москалевi за спасибi", а обороняти ?? до загину, а позаяк обстоювати всю
Сiч з такою малою силою козакiв було неможливо, то Богуш, пiсля першого ж
дня оборони, покинув усi окопи, що були на березi Чортомлика, й уночi
перевiз товариство на острiв, де були ру?ни Старо? Сiчi часiв королiв
Жигмонта та Стефана Баторiя. Там, одрiзанi од берега протокою, запорожцi
три днi вiдбивались од росiйського вiйська, що громило козакiв гарматною
пальбою з берега й атакувало острiв iз човнiв. 14 травня був найдужчий
штурм Сiчi, й хоч запорожцi потерпали вiд гарматно? пальби, а сiчовi
будiвлi навiть зайнялися вогнем, проте запорожцi вiдбили вiйсько Яковлева
й навiть знищили одного полковника, кiлькох офiцерiв та бiльше трьох
сотень простих москалiв.
Пiсля цього невдалого штурму Яковлев уже вагався, що йому чинити, аж
тут на допомогу йому надiйшов iз двома полками охочого вiйська запорозький
перевертень Гнат Галаган. З такою великою силою вже неважко було здобути
Сiч, i, врештi, росiйське вiйсько вдерлося на острiв й почало штурмувати
окопи. Запорожцi, вiдбиваючись шаблями, гинули вiд багнетiв росiйського
вiйська, а все-таки не хотiли скоритися. Тодi Галаган вискочив на окоп i
почав гукати, що вiн сам запорожець i присяга?ться, що як тiльки козаки
здадуться, то нi в кого з голови й волосина не впаде. Цi слова засмутили
запорожцiв, i, сподiваючись, що колишнiй вiйськовий товариш заступиться за
них, вони почали складати зброю. Тiльки те було ?хньою помилкою: з наказу
Галагана його вiйсько напосiло на них, безоружних, i почало всiх колоти й
рiзати, та й сам Галаган до того прикладав рук. У розпуцi запорожцi
кинулися до рiчки Скарбно? (Днiпрова протока) й, перепливши ??,
врятувалися в плавнях; тi ж, хто не змiг цього зробити, здебiльшого
пораненi, кiлькiстю 278 душ були захопленi в полон.
На одному з окопiв було знайдено тяжко пораненого наказного отамана
Богуша, який невдовзi помер; останнiм же бранцям розлютованi упертою
обороною переможцi завдали таких тяжких мук, яких не вмiли вигадувати
навiть татари; деяким здирали з голови шкiру, iнших настромляли на палi
або четвертували; врештi ж збили на водi плiт, повiсили на ньому кiлькох
запорожцiв на шибеницi й пустили Днiпром униз, щоб нижче Сiчi бачили, яка
кара чека? на всiх запорожцiв.
Усi сiчовi будiвлi були спаленi, не виключаючи навiть церкви свято?
Покрови - з не? тiльки з наказу Яковлева було винесено iконостас. Лють
переможцiв не вгамувалася навiть на тому, й вони порозкопували на сiчовому
кладовищi домовини й найперше роз'рили могилу кошового отамана Iвана
Дмитровича Сiрка, кiстки ж його розкидали в степу.
Довiдавшись про зруйнування Запорозько? Сiчi, цар подарував Гнатовi
Галагану "за вiрну службу" село Боровицю; про запорожцiв же видав наказ,
щоб ?х, де б хто запопав, катувати на смерть.
Тих козакiв, якi були з Гордi?нком, звiстка про зруйнування Сiчi тяжко
вразила, але нiякого заколоту вони не вчинили й лишилися прихильними до
свого отамана; не менш тяжко це приголомшило усiх сiчовикiв, що були по
лугах та рiчках i почули лихi вiстi не вiдразу. Петро Сорочинський,
прибувши з Криму на Запорожжя, вже пiсля зруйнування Сiчi, почав скликати
решту запорожцiв iз лугiв та лиманiв на устя рiчки Кiм'янки i став там
кошем.
ПОЛТАВСЬКЕ БОЙОВИЩЕ
Гордi?нко передбачав можливiсть нападу росiйського вiйська на Сiч i ще
в березнi намовляв шведського короля взяти Полтаву, що стояла на шляху вiд
шведського вiйська до Запорожжя й заступала запорожцям пiдходи до Сiчi.
Король згодився нате i 4 квiтня разом iз Гордi?нком та запорожцями
штурмував мiсто, та тiльки там стояла добра росiйська залога, що вiдбила
той напад, i через те полтавська облога затяглася аж на три мiсяцi, а тим
часом сюди наблизилося велике росiйське вiйсько пiд керуванням самого
царя.
Хвалилися запорожцi Полтави дiстати:
Ще Полтави не дiстали, а вже швед iздався.
На бiдную головоньку кошовий зостався;
Ой, умерла в кошового старенiкая мати,
Ой, нiкому кошовому порадоньки дати.
Тим часом на Укра?нi справа складалася не на користь шведам та Мазепi.
Унiверсали гетьмана не мали нiякого впливу на укра?нський люд, бо Мазепу
всi знали не за оборонця народних прав, а за гнобителя й щирого
прихильника московських порядкiв. Йому нiхто не йняв вiри, бо всi знали,
що коли б вiн дiстав повду владу й незалежнiсть од Москви, то козаки й
поспiльство були б так само поневоленi, як i пiд владою московських
во?вод. Навiть козацька старшина, що намовляла Мазепу перейти до шведiв,
сама перекинулася разом iз ним на бiк короля; згодом побачивши, що Укра?на
заповнена росiйським вiйськом, шведiв же дуже мало, почала полишати Мазепу
й вiддаватись на милосердя царя. Тiльки по Ворсклi та Орелi, в тих мiсцях,
куди заходили запорожцi, народ повставав i прилучався до них, бо знав
козакiв за оборонцiв простого люду i всiх поневолених.
Карлу XII доводилося починати щось рiшуче, й вiн зважився знову всi?ю
силою штурмувати Полтаву. Але доля давно вiдсахнулася вiд нього; оглядаючи
17 червня табiр царського вiйська, вiн був тяжко поранений в ногу. Проте,
не зважаючи на ту рану, вiн 21 червня, лежачи на ношах, все-таки розпочав
штурм Полтави. Бiй тривав два днi, i все нiхто нiкого не перемагав, а тим
часом росiйське вiйсько зовсiм близько пiдсунулося до шведiв. 27 червня
сталася рiшуча баталiя, що прозвана Полтавською, й у тiй битвi царське
вiйсько перемогло шведiв.
Розбитi шведськi полки мусили хутко вiдступати до Днiпра, щоб
врятуватись у турецьких землях. Тодi ж запорожцi стали Карловi у великiй
пригодi, бо знали всi шляхи, перевози й броди. Гордi?нко повiв короля
понад Ворсклою на Переволочну й сам iз частиною запорожцiв вискочив
уперед, щоб наготувати на Днiпрi човни. Першим iз утiкачiв досяг Днiпра
Мазепа з генеральним писарем Орликом, i надвечiр 29 червня запорожцi вже
перевезли ?х на захiдний бiк. Король Карл не мiг встигнути за гетьманом:
тяжка рана змушувала короля рухатися обережно, а тим часом росiйське
вiйсько хутко наступало на шведiв. Становище короля було дуже скрутне, й
коли б запорожцi не налаштували для нього заздалегiдь перевозу, то,
мабуть, вiн дiстався б царевi Петру I в бранцi. Гордi?нко, перевiзши
Мазепу, зараз же зв'язав докупи два байдаки i, як тiльки в нiч на 30
червня король Карл прибув до Днiпра, Гордi?нко вкотив його карету на
байдаки й перехопився з ними на захiдний берег.
Шведське вiйсько перевозили на правий берег весь день 29 червня, але
човнiв для того зiбрали дуже мало, бо ?х перед тим захопив полковник
Яковлев, пливучи до Сiчi. Через те до ранку 30 червня на лiвому березi
Днiпра лишилося ще бiльш 16 000 шведiв, а тим часом наспiло й росiйське
вiйсько. Далеко з бiльшим поспiхом перевозились через велику рiчку
запорожцi. Передбачаючи собi в помсту мордування на смерть, комоннi козаки
перепливали рiчку кiньми, тримаючись за ?хню гриву; пiшi ж кидалися в
воду, захопивши до рук дошки iз возiв, ярма, колеса або кулi очерету, й,
держачись за тi речi, долали рiчку самоплавом. Через те, коли до Днiпра
наблизилося росiйське вiйсько, запорожцiв лишилося на лiвому березi тiльки
220 душ.
Шведський генерал у той час запитав Меншикова, на яких умовах можна
здатися, i той одповiв, що шведи мають скласти зброю i тодi будуть живi
всi, окрiм запорожцiв й iнших пiдданцiв царя - зрадникiв. Шведи скорилися
сво?й долi; запорожцi ж, знаючи, якi нечуванi муки чекають на них у руках
московських катiв, кинулися з берега в Днiпро i здебiльшого загинули у
хвилях рiдно? рiчки.
ПIСЛЯ ПОЛТАВИ
Тим часом Гордi?нко вже вiв Мазепу та Карла за Днiпром понад рiчкою
Омельником, а далi порадив iти через верхiв'я Iнгульця, понад Iнгулом. За
кiлька днiв усi щасливо прибули до Бугу й стали табором на 25 верст нижче
устя Iнгулу. 7 липня шведи вже перевозились за Буг у турецьку землю;
слiдом почали переправлятись i запорожцi, та тiльки, може, половина ?х
устигла перевезтись, як надiйшла звiстка, що до Бугу пiдступають росiйськi
драгуни. Почувши про те, всi запорожцi повернули коней од Бугу й подались
у добре ?м знайомi байраки Дикого поля, пiзнiше ж повернули до устя Днiпра
й при?днались до товариства, що було з кошовим отаманом Сорочинським.
Прибувши до Очакова, Карл дозволив запорожцям iти, куди хочуть, i
значна частина подалася на низ Днiпра; решта ж iз кошовим Гордi?нком,
Мазепою та королем Карлом перейшла до Бендер, де 22 серпня року 1709-го
гетьман Мазепа, пригнiчений тяжкими подiями, й помер.
Таким чином, року 1709-го землi Вiйська Запорозького, опрiч пiвденних
степiв, захопило росiйське вiйсько, а самi запорожцi були проголошенi
указом царя зрадниками. Всiм укра?нцям заборонялося знатися iз
запорожцями: навiть чумакам не дозволяли ходити у Крим по сiль, щоб на
низу Днiпра вони не бачилися iз запорожцями; увесь же люд полкiв
Миргородського та Полтавського за те, що. став на бiк запорожцiв, зазнав
тяжко? покари - заслання в Сибiр i навiть смертного вироку. Вiд
Скоропадського, затвердженого на гетьманському урядi пiсля втечi Мазепи,
була вiдiбрана влада й до нього приставили царського радника, боярина,
який i керував Укра?ною.
Проте ватажок запорожцiв Кость Гордi?нко й пiсля усiх цих подiй не
втратив свого завзяття. Вiн, разом iз генеральним вiйськовим писарем
Пилипом Орликом, мав надiю, що перемога Росiйсько? держави була
випадковою, а занепад Укра?ни тимчасовий. Вони обо? вiрили, що шведський
король знову стане могутнiм; та й турецький султан, на ?хню думку, не
повинен був згодитись на те, щоб Росiя зрештою прилучила до себе Укра?ну й
Запорожжя. Обидва втiкачi плекали надiю, що за допомогою Швецi? й
Туреччини Укра?на знову матиме незалежнiсть. Пiд впливом таких сподiвань у
травнi 1710 року в Бендерах запорожцi, що лишилися з Гордi?нком,
проголосили Орлика гетьманом Укра?ни, а пiсля того запорожцi, з одного
боку, й Орлик, iз другого, склали умову про те, як вiн ма? правити
Укра?ною i забезпечувати права й вольностi Запорожжя. Хоч та умова й
лишилася назавжди на паперi, проте вона цiкава, бо виявля? бажання й
мiркування iдейних укра?нцiв того часу й тодiшнiх запорожцiв. От скороченi
основнi пакти тi?? умови:
1). На Укра?нi мусить панувати вiра православна з митрополi?ю в Ки?вi,
залежною тiльки од Цареградсь-кого патрiарха.
2). Межа Укра?ни з Польщею ма? проходити по рiчцi Случ, а з Московi?ю -
як зазначено в Переяславськiй умовi з Богданом Хмельницьким.
3). З Кримським ханством ма? бути приязнь.
4). Столицi Укра?ни Ки?ву i всiм мiстам укра?нським забезпечити давнi
права.
5). Гетьман повинен пильнувати, щоб нi полковники, нi iнша вiйськова
старшина не забирала собi в пiдданцi й не примушувала нi до яко? панщини
анi козакiв, анi посполитих.
6). Гетьман не ма? права призначати на посади, бо всi посади мають бути
виборнi.
7). Гетьман не ма? права нiкого судити, а всi справи, навiть за образу
самого гетьмана, передавати на генеральний суд.
8). Тричi на рiк: на Рiздво, на Великдень та на Покрову в гетьманськiй
резиденцi? мають вiдбуватися генеральнi ради задля вирiшення всяких
найважливiших справ. На тi ради мають з'?здитися: генеральна старшина,
полковники з усi?ю полковою старшиною й сотники; виборнi вiд полкiв
генеральнi радники й представники Запорозького Вiйська. Без ухвали
генерально? ради гетьман може вiдправляти тiльки пильнi справи за радою
генерально? старшини.
9). Побудованi росiйським вiйськом на Запорожжi мiстечка мають бути
зруйнованi, й нiхто на запорозьких землях не ма? права ставити нiяких
мiст.
10). Мiста: Трахтемирiв, Келеберда й Переволочна з перевозами мають
належати Вiйську Запорозькому, а також i весь Днiпро з усiма рiчками,
починаючи од Переволочно? до самого Очакова.
Окрiм цих головних пунктiв, було написано ще багато другорядних, що
дуже докладно обгрунтовували конституцiю Укра?ни.
10 травня року 1710-го король схвалив обрання Орлика гетьманом та його
конституцiю. Все було добре обмiрковано, та тiльки не судилося укладачам
конституцi? вернутися на Укра?ну, щоб здiйснити ??.
* ЗАНЕПАД ВIЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО (1710-1734 роки) *
СМУТОК НА ЗАПОРОЖЖI
Пiд час атакування росiйським вiйськом Чортомлицькоi Сiчi значна
частина запорожцiв, як i щолiта, була на рибальствi й полюваннi у Великому
Лузi. Звiстка про зруйнування Сiчi не один день, не один i мiсяць
переходила з рiчки на рiчку, з байрака в бiйрак, доки облетiла все
Запорожжя, й товариство кiлька тижнiв збиралося й вирушало з мiсця на
мiсце, поки нарештi скупчилося там, де рiчка Кам'янка впада? в Днiпро, й
прилучилося до кошового отамана Петра Сорочинського. Вiн же повернувся з
Криму нi в тих нi в сих, бо через мир iз царем хан не наважився без
дозволу султана надати запорожцям допомогу.
Впорядкувавши на Кам'янцi свiй кiш, Сорочинський через Кизикермен знову
по?хав у Крим, щоб просити протекцi? хана, а тим часом до Ново? Сiчi
почали прибувати ватага за ватагою й тi запорожцi, що були з Гордi?нком.
Частина ?х вiдбилася вiд шведського вiйська пiд час перевозу через Днiпро
в Переволочнiй, частина ж прибiгла вiд устя Бугу, й нарештi бiльшiсть
вирядив на Запорожжя з-пiд Очакова сам шведський король Карл XII, не маючи
чим запорожцiв годувати. Бракувало ще тiльки невеликого гурту
найзавзятiших сiчовикiв та самого Гордi?нка.
Смуток оповив душi козакiв, що пiдступили аж до татарських кордонiв.
Туга за зруйнованою ненькою-Сiччю, що була свiдком великих подiй, та за
"батьком" Великим Лугом, що споконвiку годував запорожцiв, розпукою
пригнiтила ?м серце, й мимоволi у всiх виникало питання, чи не лiпше було
б скоритися царевi, аби тiльки жити на сво?х рiдних степах та у Великому
Лузi. В першi ж мiсяцi пiсля "шведчини" на кошi вже лунали голоси за те,
щоб поклонитися царевi й просити його ласки. Може б, воно так i сталося,
коли б з Укра?ни не надходили такi тяжкi вiстi. А до Ново? Сiчi линула
чутка за чуткою: що тих козакiв, якi були бiля Мазепи, хоч би навiть
мимоволi, тяжко катовано, а кого не замордовано на смерть, то заслано в
Сибiр. Навiть тих запорожцiв, що й не були з Мазепою, позаслано на Ладогу
й у Петербург копати канави понад озерами та рiчками. З тих козакiв, що
були на канальських роботах, од незвичного болотяного повiтря, вогкостi та
недобрих харчiв, гинула майже половина, решта ж верталася на Укра?ну
калiками. Не зважаючи на те, замiсть померлих та покалiчених, росiйський
уряд посилав на пiвнiчнi канали все новi та новi козацькi полки. "Якщо ви
прийдете на Укра?ну, - переказували запорожцями з Гетьманщини, то усi
загинете. ?днайтесь iз татарами та визволяйте нас, бо й ми всi од Москви
пропали".
Окрiм "канальських робiт", укра?нських козакiв кидали на пiвнiчний
Кавказ, на "лiнiю" - обороняти росiйськi кордони од Кубансько? орди, i там
вони тисячами гинули од татар, черкесiв та вiд пропасницi. Про походи на
"лiнiю" та про недолю пробування там збереглася навiть народна пiсня:
У Глуховi, у городi, в усi дзвони дзвонять,
Та вже ж наших козаченькiв на "лiнiю" гонять.
У Глуховi, у городi, стрельнули з гармати -
Не по однiм козаченьку заплакала мати.
У Глуховi огнi горять, у Полтавi димно,
На могилi гетьман сто?ть - геть там його видно.
"Допевняйся, пан-гетьмане, допевняйся плати,
Як не будеш допевнятись - будем утiкати".
"Ой, iдiть же, панове, до Петра, до свата,
Ой, там буде вам, панове, велика заплата -
По заступу у рученьки та ще i лопата!"
Сидить козак на могилi, сорочку лата?;
Ой, кинувся до черешка - копiйки не ма?.
?хав козак на лiнiю та й вельми обдувся,
Iде козак iз лiнi? - як лихо зiгнувся!
Пiд впливом таких звiсток з Укра?ни, коли гетьман Скоропадський серед
лiта року 1710-го прислав до Коша листа, вмовляючи запорожцiв одцуратись
бусурманiв та просити ласки царя, то кошовий отаман Осип Кириленко з
товариством написав йому дуже докiрливу й глузливу одповiдь. Ось що там
запорожцi, мiж iншим, писали:
"Диву?мося, що ваша милость не соромиться звати себе Вiйська
Запорозького i обох бокiв Днiпра гетьманом, коли ми вашо? милостi на той
уряд не обирали, а пiднесенi, ваша милость, пiд мушкетами московськими".
"Приклада?ш, ваша милость, до себе титул Вiйська Запорозького, коли
воно тепер до регiменту вашо? милостi не належить i не хоче належати; та й
Сiча Запорозька, гнiздо вiйськове, джерело й захист вольностей вiйськових,
через запеклу московську до нас ворожнечу та через зраду проклятого
Галагана, невдячного за хлiб наш вiйськовий, перевертня i зрадника,
знищена й зруйнована, нашiй батькiвщинi на вiчну неволю".
"Як ма?ш бути, ваша милость, гетьманом обох бокiв Днiпра, коли на
тогобiчнiй сторонi, чи теж Укра?нi, князь Голiцин, во?вода Ки?вський,
владою сво?ю московською опанував i немилосерднi здирства людям чинить".
"А як же, ваша милость, вольностями нас обнадежу?ш, будучи сам
невольник i пiд пильним доглядом мiнiстра царського лиша?шся, без волi
котрого нiчого не владей чинити, а без печатi його нiкуди писати!"
Це було писано 2 червня, а 3 серпня запорожцi обрали нового кошового
Лаврентiя Степаненка, за пiдписом якого надiслано гетьману Скоропадському
скаргу на полковника Гната Галагана. З не? видно, що Галаган не
задовольнився зруйнуванням Сiчi, а й пiсля того з ватагами нападав на
запорозькi зимiвники та бекети, хапав безвинних людей та видавав
росiйським урядовцям на муки й заслання i чинив запорожцям всякi шкоди. За
такi вчинки свого покруча козаки в сво?му листi не пошкодували на його
голову рiзних прокльонiв, та тiльки все те пiшло намарне, бо Галаган був у
царськiй ласцi, збудував собi бiля Боровицi добрий будинок i жив, як
кажуть, "паном на всю губу", глузуючи з безсилого лютування сво?х колишнiх
товаришiв.
До осенi 1710 року справа з переходом запорожцiв пiд протекцiю
кримського хана була вирiшена i, зважаючи на те, що росiйський уряд
погрожував послати вiйсько, щоб зiгнати запорожцiв iз Кам'янки, за згодою
турецького султана для Сiчi Запорозько? було призначене iнше мiсце, нижче
Таванi, неподалiк Олешок, бiля протоки Консько? та лимана Кардашина.
Тiльки запорожцi того року не встигли перейти в Олешки, бо турецький
султан, пiд впливом шведського короля, розiрвав мир iз царем i розпочав
нову вiйну.
ПОХIД ГОРДI?НКА НА УКРА?НУ
На початку листопада з Бендер прибув до Коша на Кам'янку Гордi?нко й
тут пiсля бурхливо? ради був знову обраний кошовим отаманом. Користуючись
вiйною Туреччини з Росi?ю, Гордi?нко напровеснi 1711 року вийшов iз
кiлькома тисячами запорожцiв iз Сiчi на захiд i, сполучившись iз невеликою
силою татар та Пилипом Орликом, разом iз ними вступив в Укра?ну. Треба
гадати, що уривок iз цi?? пiснi згаду? саме про цю зустрiч Орлика iз
запорожцями.
Ой, прибила хвиля човник,
Човник-лебедочку.
Ой, вискочив з нього Орлик
Та й почав бесiдочку:
"Пугу, братця, пугу!
Пугу, запорожцi!"
Похiд Орлика та Гордi?нка спершу мав успiх. Укра?на радо вiтала
запорожцiв, сво?х давнiх оборонцiв, й приставала до козакiв. Умань,
Богуслав та Корсунь охоче пiддалися Орликовi. Разом iз запорожцями
козацькi ватаги, зiбранi Орликом, навiть розгромили генерального осавула
Бутовича, посланого Скоропадським iз гетьманськими козаками проти Орлика;
самого ж Бутовича захопили в бранцi, та тiльки невдовзi й Гордi?нка та
Орлика спiткало розчарування. Нi козаки, нi татари не мали добрих гармат i
через те не спромоглися добути Бiло? Церкви, де засiла в замку росiйська
залога з гарматами, а доки вони облягали те мiсце, татари кинулись
грабувати навколишнi села та заганяти людей у неволю. Нiякi благання
Орлика до Калги-Салтана, щоб спинив орду, не пособили; татари погнали до
Криму тисячi укра?нського люду i тим зрештою загубили справу Орлика, бо
вiдвернули вiд нього землякiв.
ПОХIД НА САМАРСЬКI МIСТЕЧКА
Доки Гордi?нко з Орликом та Калгою-Салтаном ходили на Укра?ну,
кримський хан Девлет-Гiрей рушив на росiйськi землi Муравськими шляхами, а
позаяк вони виводили на Слобожанщину, то^татари й напали на слободи й
мiста Харкiвського полку. Сюди ж, за собою, хан закликав i тих запорожцiв,
що не пiшли з Гордi?нком, та тi не захотiли воювати проти сво?х землякiв й
умовили хана добути ранiш Кам'яний Затон та Самарськi мiстечка. Хан
повернув iз Слобожанщини на Самару й разом iз запорожцями взяв
Новосергi?вське мiстечко, а росiйську залогу забрав у неволю;
Новобогородська ж спiльники не спромоглися добути, бо нi в татар, нi в
запорожцiв не було гармат, i хан, покинувши Самару, подався з ордою у
Крим.
Тим часом проти татар зiбрався генерал Бутурлiн iз росiйським вiйськом
та гетьманом Скоропадським з укра?нськими козаками. Не маючи вже з ким
воювати, вони атакували Новосергi?вське мiстечко, захопивши його.
по-вистинали запорозьку й татарську залогу, що там: засiла, а всiх селян
iз села Вiльного за те, що нiбито вони допомагали запорожцям, вивели за
мiсто i по жеребку кожному десятому вiдрубали голову; кому ж випало
лишитися живим, тих разом iз жiнками та дiтьми було заслано в Сибiр.
ПЕРЕХIД ЗАПОРОЖЦIВ В ОЛЕШКИ
Вiд Новосергi?вська Бутурлiн та Скоропадський вiльно подалися на
пiвдень. Запорожцi поступалися перед великим вiйськом i, покинувши устя
Кам'янки, перевезлися на татарський бiк Днiпра та й отаборилися в
призначеному ?м мiсцi бiля Олешок. Сюди ж вийшов з ордою хан i не пустив
далi росiйського вiйська.
Вiйна царя Петра I з Туреччиною 1711 року скiнчилася для нього
нещасливо. Пiсля перемоги над шведами вiн легковажно ставився до ворогiв i
занадто необачно вирушив на туркiв, аж на рiчку Прут. Там його зустрiв
турецький вiзир iз великим вiйськом, а запорожцi з Гордi?нком перетинали
за ним усi шляхи, захоплювали обози й вiдрiзали росiйське вiйсько од
Днiпра. Становище царя Петра Олексiйовича стало дуже скрутне - турки
почали оточувати його вiйсько, i, щоб врятуватися, вiн мусив одкупитись
грiшми та ще зректись на користь туркiв багатьох сво?х придбань, а саме:
повернути туркам Азов iз землями по низах рiчок Дону та Мiуса, зруйнувати
й розкопати Кам'яний Затон та Самарськi мiстечка, а гармати з Кам'яного
Затону вiддати туркам i "вiдняти свою руку" од запорожцiв разом з усiма
землями, що до них iз давнiх часiв належали.
Коли султан перемовлявся з росiйським послом про замирення, то в
Стамбул ?здили вiд Укра?ни й од Запорожжя Пилип Орлик та Кость Гордi?нко.
Вони домагалися того, щоб султан примусив царя зректися всi?? Укра?ни, та
росiйський посол роздав вiзиревi та iншим султанським радникам 100 000
червiнцiв, i султана умовили згодитись на вiдлучення од Росi? самого
тiльки Запорожжя, що ж до Укра?ни, то з не? Правобережжя мусило
повернутися знову до полякiв, Лiвобережна ж частина лишалася за царем.
По скiнченнi вiйни Гордi?нко прибув зi сво?м вiддiлом сiчовикiв до
Олешкiвсько? Сiчi й почав впорядковувати сiчовi будiвлi. Якраз у цей час
запорожцi володiли й значною частиною Правобережно? Укра?ни, доки не
встигли ще забрати ?? до сво?х рук. Це виходить iз того, що наприкiнцi
року 1712-го Гордi?нко призначив полковником в Умань сiчового товариша
Поповича та ще посадив сво?х людей в iншi мiста Укра?ни.
Вiдплачуючи за ворожi вчинки запорожцiв та Гордi?нка, росiйський уряд
видав у той час указ, щоб на Запорожжя не пускати з Гетьманщини нiкого, а
коли б хто пiшов, так того не впускати назад. Та люди, як i колись, тiкали
з Лiвобережжя, не давали Вiйську Запорозькому дуже зменшуватись, та й
узагалi пiсля вiйни 1711 року становище Вiйська Запорозького полiпшилося,
бо пiсля зруйнування Самарських мiстечок та Кам'яного Затону запорожцi
знову стали хазя?нами всiх земель, якi одвiку належали ?м. Завдяки ж згодi
з татарами люди на всiх запорозьких вольностях зажили безпечно вiд
татарських наскокiв, i через те береги запорозьких рiчок, а також захиснi
байраки, яри та вибалки хутко почали вкриватися зимiвниками й бурдюгами
втiкачiв з обох бокiв Укра?ни.
Проте добрi часи запорозького життя тривали недовго. Пiд час миру з
Росi?ю запорожцi не дуже-то потрiбнi були хановi, й татари почали чинити
?м утиски. Олешкiвська Сiч була зовсiм одiрвана вiд земель Запорожжя й до
того стояла в дуже сумнiй та непридатнiй мiсцевостi. Замiсть широкого
Днiпра тут, повз Сiч, бiгла вузенька рiчка Конка з дуже пiскуватими
берегами, й тi пiски вiтрами заносило навiть у саму Сiч. Сумний вигляд
мала й Сiч, бо замiсть гарно? церкви, спалено? в Чор-томлицькiй, тут
стояла маленька невисока церковця, схожа на курiнь, iз очеретяними
стiнами, з нап'ятим парусом замiсть даху. Серце козацьке щемiло, дивлячись
на свою нову Сiч та згадуючи веселi простори Базавлуцького лугу; татари ж
нiяк не хотiли дозволити запорожцям перейти iз кошем знову на Базавлук, а
змушували ?х лишатися в Олешках, щоб мати перед сво?ми очима. Потiм хан
одiбрав од запорожцiв право вiльно брати в Прогноях сiль, а примусив
платити за не? мито. Трет? горе запорожцiв полягало в тому, що пiд час
ру?ни Чортомлицько? Сiчi вони втратили всi сво? гармати; Сiч Запорозька не
мала чим оборонятись, i татарам легко було повсякчас захопити ??
несподiвано, а запорожцiв за непокору забрати в неволю. Хан не хотiв
давати козакам гармати; коли ж Гордi?нко знайшов i вiдкопав на низу Днiпра
сво?, захованi у пiсках кошовим отаманом Морозом пiд час його невдалого
походу на море, й хотiв тими гарматами риштувати Сiч, то хан погрожував
одiбрати всю артилерiю собi, так що запорожцям довелося знову заховати ??
у пота?мному мiсцi.
Дуже тяжко терпiли запорожцi те, що бусурмани, яких вони звали
поганцями, вороги святого хреста, що ?х козацькi дiди й прадiди споконвiку
били, тепер намагались бути у них панами й змушували козакiв воювати проти
татарських та турецьких недругiв i за бусурманiв проливати свою кров.
Бiльшiсть запорожцiв мала це навiть за грiх, i через те не дивно, що, вже,
починаючи з року 1714-го, мiж товариством запорозьким точилися розмови про
те, як би вирватися з непевного свого становища й повернутися знову пiд
протекцiю християнського царя.
IВАН МАЛАШЕВИЧ
Найповажнiшим представником партi?, прихильно? до росiйсько?
зверхностi, був на Запорожжi Iван Олексович Малашевич, обраний року
1714-го кошовим отаманом. Прибiчники завзятого Гордi?нка з часом почали
втрачати свiй вплив на громаду й того ж року з пропозицi? Малашевича на
вiйськовiй радi в Сiчi вирiшено було послати до царя через гетьмана
Скоропадського прохання прийняти знову Вiйсько Запорозьке пiд свою руку.
Росiйський уряд не згодився на бажання запорожцiв та й не мав змоги, бо
всi землi запорозькi на пiдставi Прутсько? умови вiдiйшли до Турецько?
держави, й без ново? вiйни султан ?х не вiддав би Росi?. Невдалий кiнець
заходiв Малашевича зробив його становище в Сiчi непевним, i восени того ж
року, замiсть Малашевича, запорожцi обрали кошовим Василя Осипова.
Чутки про зносини запорожцiв iз росiйським урядом, мабуть, дiйшли до
хана, бо тi?? ж осенi вiн послав кошовому отамановi наказ, щоб з усiм
вiйськом вийшов на Каланчак i дав там присягу хановi з тим, щоб
дотримуватися його протекцi?. Такi домагання дуже обурили всiх запорожцiв,
а тут ще татари вiдiбрали в них усi Днiпровi гирла й почали збирати мито з
рибалок. Пiд впливом тих утискiв запорожцi знову послали прохання до
Петербурга про те, щоб ?х взяли пiд царську руку; вiд присяги ж хановi
ухилилися, сказавши, що бiльшiсть товариства розiйшлась на той час по
плавнях.
При тiй нагодi Костя Гордi?нко по?хав до хана клопотатися на користь
Вiйська Запорозького, доводячи йому, що утиски примусять запорожцiв знову
пiддатись царевi. Добре вiдомий хановi й навiть султановi колишнiй кошовий
мав вплив у Бахчисара?, й року 1715-го хан Каплан-Гiрей, щоб прихилити
Вiйсько Запорозьке до себе, подарував йому Кизикерменський перевiз через
Днiпро з усiма вiд нього прибутками.
Незважаючи на те, попереднi татарськi утиски змiцнили на Сiчi прихильну
до Росi? партiю, й року 1716-го вона, взявши гору, знову обрала кошовим
отаманом Iвана Малашевича. А 3 травня отаман послав листа до
Миргородського полковника Данила Апостола з проханням, щоб заступився за
Вiйсько Запорозьке перед гетьманом та царем, а пiзнiше написав про те ж
саме гетьмановi Скоропадському. Наслiдком усiх цих прохань був тiльки вiд
росiйського уряду дозвiл переходити на Укра?ну поодиноким запорожцям, "до
зради непричетним", i то з умовою, щоб вони вже не верталися на Запорожжя,
а служили на Гетьманщинi сердюками.
Зрозумiло, що Вiйсько Запорозьке та й сам Малашевич не того бажали, i з
Сiчi на Гетьманщину нiхто не рушив.
ЛИХI ВIСТI 3 УКРА?НИ
Таке становище тривало до року 1722-го. Росiйський уряд не хотiв i чути
про запорожцiв, а тим часом ще дужче та дужче обмежував автономiю Укра?ни.
Люднiсть укра?нську обтяжували постоями росiйського вiйська, козакiв же
щороку мучили роботами й не тiльки вже в Петербурзi та побiля нього, а ще
й на каналах од Волги до Дону по рiчцi Камишiвцi, в Астраханi, на гирлах
та на спорудженнi фортець на кавказькiй "лiнi?". З кожним роком укра?нське
козацтво тануло, мов страсна свiчка на повiтрi. Вважають, що тiльки на
п'ять рокiв (1720 - 1725) на державних роботах померло бiля 20 000
козакiв; ганяли ж козакiв працювати не тiльки в цей час, а з самого
початку шведсько? вiйни, з року 1700-го. Згадки про тяжку недолю козакiв
на канальських роботах збереглись навiть у народних пiснях:
Ой, дали хлопцям широкi лопати
Та послали хлопця молодого та канави копати.
Ой, летiв ворон да iз чужих сторiн
Та летючи кряче:
"Ой, сидить хлопець та над канавою
Та жалiсно плаче".
Ой, летiв ворон та iз чужих сторiн
Та, летючи вгору, крикнув:
"Ще ж бо я хлопець, хлопець молоденький,
Ой, тутечки не привикнув!
Ой, продай же, тату, та воронi? конi
Та викупи мене, хлопця молодого,
Iз темно? неволi!"
Зрештою козаки за часiв Петра I збiднiли вже до того, що навiть не мали
за що купити коня й перетворювалися на хлiборобiв-посполитих. Полковничi
уряди почали роздавати ?х великоросiянам; року ж 1722-го до гетьмана була
приставлена так звана Малоросiйська Колегiя, до яко? з рук гетьмана
перейшли всi судовi справи.
Гетьман Скоропадський до того був приголомшений одiбранням од нього
залишкiв влади, що року 1723-го вмер, i Укра?на на якийсь час лишилася
зовсiм без гетьмана.
Кари й утиски щодо козакiв не припинялися й пiсля того: ще року 1723-го
було вислано 10 000 козакiв на Кавказ, на Каспiйське море, будувати там
фортецю святого Хреста, а коли половина з тих козакiв померла там од
пропасницi, а друга половина знесилилася, то року 1724-го на ?хн? мiсце
було послано 10 000 з iнших козацьких полкiв.
Пiсля смертi царя Петра Олексiйовича цариця Катерина I, продовжуючи
полiтику свого чоловiка, наказом од 22 квiтня року 1725-го потвердила, щоб
з Укра?ни нiхто не смiв ходити на Запорожжя й навiть купцi, вирушаючи до
Криму, мали обминати Сiч.
ПОЧАТОК ГАЙДАМАЧЧИНИ
Пiд час знегоди, що панувала на Укра?нi, Гордi?нковi не дуже важко було
сво?ю шанобою серед сiчового товариства знищувати вплив Малашевича, й
запорожцi лишилися в Олешках, скоряючись сво?й долi. Нудьгуючи без вiйни,
найзавзятiшi iз сiчовикiв гуртували бiля себе ватаги голоти й водили ?х за
Синюху на Правобережжя. Там саме вiдбувався передостаннiй акт трагедi?
укра?нського життя: поляки, користуючись сво?м правом, що набули його за
Прутською умовою, захопили Укра?ну сво?м вiйськом, забороняли всякi згадки
про козацтво й повертали людей на крiпакiв. Мов та галич, налетiли на
Укра?ну нащадки тих польських панiв та магнатiв, що пiд час повстання
Богдана Хмельницького та боротьби з Дорошенком або загинули од козацьких
щабель, або повтiкали. Слiдом за панами прокрадалися й жиди. З'явилися
знову оренди шинкiв, рiчок, озер та перевозiв, а щоб тримати селян у
покорi, пани, як i сто лiт до того, позаводили надвiрнi роти козакiв.
Згадуючи одвiчну мету iснування козацтва - оборону поневоленого люду,
ватаги запорожцiв виходили з Олешок та з Гарду на Бузi й чинили напади на
ма?тки польських панiв, а iнодi навiть вигонили ?х iз цiло? округи,
визволяючи, хоч на невеликий час, поневолений люд. Ti загони запорожцiв,
що ходили на полякiв, хоч i з вiдома Коша Запорозького, але на свою
вiдповiдальнiсть, разом iз людьми, що приставали до них у самiй Укра?нi,
почали зватися гайдамаками.
Iнодi такi гайдамацькi загони шарпали i сво?х спiльникiв - татар, та
тiльки за те Кошу доводилося дорого розплачуватися: пiсля кожного такого
нападу, на Сiч прибували татарськi мурзи й примушували кошового платити
утричi бiльшу суму, анiж коштувало пограбоване в татар добро.
Час вiд часу кримський хан викликав iз Сiчi полк або два запорожцiв i
посилав ?х воювати то з черкесами, то з калмиками, то зi сво?ми
непокiрливими мурзами, i Вiйсько Запорозьке, хоч i дуже неохоче, а мусило
те робити. Життя в Сiчi було сумне, бо через непридатну, пiскувату
мiсцевiсть в Олешкiвськiй Сiчi рiдко коли пробувало бiльше як
тисяча-пiвтори товариства; решта ж бiльш охоче жила по старих сiчах та ще
на рiчках Самарi та Бугу й не тiльки в лiтню добу, а навiть зимували там
по бурдюгах та зимiвниках. Таким чином Олешкiвська Сiч тiльки через те
вважалася осередком Запорожжя, що в нiй був кошовий отаман iз старшиною та
переховувалися вiйськовi клейноди.
Тепер мiсце, де була Олешкiвська Сiч, засипане пiсками та обсаджене
лозою, i замiсть сiчових ру?н там можна бачити лише самi кучугури й
шелюги.
По веснi року 1727-го цариця Катерина I зiйшла зi свiту, й росiйська
полiтика враз змiнилася. За недолiтнього царя Петра II владу в державi
спершу забрав до сво?х рук Меншиков, а пiзнiше - Довгорукi. Обидва вони
були ворогами Малоросiйсько? Колегi?. I ?? враз було скасовано, а
всемогутнього на Укра?нi Вельяминова притягнено навiть до суду; влiтку ж
року 1727-го на Укра?нi було оповiщено про вибори нового гетьмана, причому
росiйський уряд застерiг укра?нську старшину, що нiхто iнший не буде
затверджений на гетьманському урядi, як тiльки полковник Миргородського
полку Данило Апостол.
Укра?нська старшина i взагалi громадянство, не розумiючи того, що
повернення на Укра?нi до старих порядкiв зроблене не з переконання в
потребi такого повороту, а тiльки з ворожнечi до вельмож, що стояли бiля
влади за часiв Петра I, радiли, мов дiти, i чутка про полегкостi на
Укра?нi незабаром дiйшла й до Сiчi Запорозько? й пiдняла там вплив
Малашевича та прихильникiв росiйсько? зверхностi, так що того ж року, 19
жовтня кошовий отаман Павло Федорiв за згодою товариства послав до нового
гетьмана листа з проханням поклопотатися про те, щоб цар узяв запорожцiв
пiд свою руку.
З тих заходiв знову нiчого не вийшло. Росiя не хотiла воювати з
Туреччиною, а через те й не бажала брати у свою владу Запорожжя; проте,
маючи на увазi, що вiдносини Росi? з Туреччиною погiршали ще з часiв
походу царя Петра I на персiв, росiйський уряд визнавав корисним пiд час
вiйни з турками мати запорожцiв на сво?му боцi й перестав надалi дратувати
?х, як це було досi.
КРИВДА ЗАПОРОЖЦЯМ ОД ТАТАР
Тут на Запорожжi сталася подiя, яка зрештою повернула запорозьке життя
в росiйську течiю й назавжди знищила в серцi Гордi?нка надiю зберегти
автономiю Запорожжя пiд протекцi?ю кримського хана та турецького султана.
В груднi 1727 року Калга-Салтан (друга особа пiсля хана) прибув до Бугу
i звелiв усiм ватагам запорожцiв, що були там на рибальствi та полюваннi,
кiлькiстю до 2000 душ, покинути все й рушити з наказу хана з ним на Буджак
утихомирювати тих мурзiв, що неначебто повстали. Запорожцi послухали Калгу
й разом iз тими татарами, що були пiд його рукою, воювали проти
Бiлгородсько? орди. Але за якийсь час виявилося, що Калга-Салтан робив все
те не з наказу хана, а самовiльно, повставши проти його влади. Слiдом за
тi?ю чуткою на Буджак прибув особисто хан iз великим вiйськом, i захопивши
Калгу-Салтана, вiдрядив його до Стамбула на страту; запорожцiв же,
одiбравши од них зброю, звелiв продати в неволю на галери.
ВИХIД ЗАПОРОЖЦIВ 3 ОЛЕШОК
Коли про цю подiю дiзналися по всiх рiчках та лугах Запорожжя, то
зрозумiло, що все товариство надзвичайно обурилося проти татар та всiх
прихильникiв татарсько? зверхностi. Тим часом на Сiчi, де пробувало
здебiльшого старе козацтво, яке ненавидiло московськi порядки, за короткий
час до того прихильники татарсько? зверхностi взяли гору й 23 травня 1728
року знову обрали кошовим отаманом Костя Гордi?нка. Тодi вороги
бусурманства, згуртувавшись на Самарi, вирiшили силою забрати в Гордi?нка
клейноди. Пiд проводом завзятого ворога бусурманiв - старого Iвана Гусака,
вони, сiвши на 40 байдакiв, прибули в Олешкiвську Сiч, скликали там раду й
почали дорiкати Гордi?нковi за те, що призвiв Вiйсько Запорозьке до тако?
недолi й ганьби, що татари не тiльки знущаються над запорожцями, а навiть
продають ?х у неволю. Коли ж Гордi?нко i колишнiй кошовий отаман Карпо
Сидоренко почали казати про те, що росiйськi канальськi роботи гiршi за
турецьку каторгу, то прихильники Гусака й Малашевича побили Сидоренка, вiд
Гордi?нка ж забрали клейноди, а самого закували в кайдани.
Забравши владу до сво?х рук, прихильники московсько? зверхностi
розгромили на Сiчi всi крамницi й шинки, забрали з церкви всi святощi й,
пiдпаливши сiчовi будинки, перевезлися пiд Кизикерменом через Днiпро на
правий берег i пiшли на мiсце Старо? Сiчi на устя Чортомлика. Там
запорожцi настановили кошовим отаманом Iвана Гусака й розiслали по всiх
кутках Запорожжя звiстку про перехiд Коша на старе мiсце.
Пiсля того ж Iван Гусак вiдрядив до Петербурга посланцiв iз проханням,
щоб Вiйсько Запорозьке було взяте пiд росiйську зверхнiсть, та тiльки й на
цей раз, замiсть вiдповiдi, був виданий наказ гетьмановi i всiм
прикордонним начальникам, що пускати на Укра?ну можна тiльки поодиноких
запорожцiв; коли б же вони наважились перейти Орель цiлим вiйськом, то ?х
треба збро?ю вiдбивати назад за кордон, а на словах запорозьким посланцям
сказали, що як трапиться нагода, то ?х приймуть-таки в пiдданство.
Коли дiзналися на Сiчi, що цар не прийма? запорожцiв, то через боязнь
помсти з боку татар та туркiв за зраду, запорозьке товариство почало
хвилюватися й погрожувати кошовому Гусаку вбити за те, що призвiв Вiйсько
до такого непевного становища. Через те отаман iз купою сво?х найближчих
приятелiв потай утiк iз Сiчi й хотiв через Гетьманщину прибути у Ки?в до
во?води графа Вейсбаха, та його було припроваджено до гетьмана.
Пiсля цi?? втечi очi всього Запорожжя знову звернулися на Костя
Гордi?нка. Тiльки вiн один сво?м впливом на хана мiг врятувати Вiйсько
Запорозьке од султанського гнiву. Ланцюги з Гордi?нка зняли зараз же пiсля
того, як Кiш перейшов на Базавлуг, i вiн ще й пiд час кошевства Iвана
Гусака жив на Сiчi вiльно i в шанi; тепер же, лишившись без отамана,
запорожцi знову, було, обрали кошовим Гордi?нка, але вiн, може, через свою
старiсть, а, може, через пережиту тяжку образу рiшуче вiдмовився од
кошевства. Коли ж сiчове товариство стало просити його послужити громадi й
погодити знову Вiйсько з ханом, Гордi?нко зараз же забув сво? кривди, не
хотiв мститися й, по?хавши в Бахчисарай, заспоко?в хана, сказавши, що
запорожцi покинули Олешки тiльки через те, що ?м не до вподоби та
мiсцевiсть, а що все-таки вони лишилися на сво?х одвiчних землях i не
мають намiру ухилятись од хансько? протекцi?.
Хоч Гордi?нковi й пощастило залагодити вiдносини запорожцiв iз ханом та
султаном, проте турки через якийсь час прислали бендерського пашу
подивитися, яке будiвництво розгорнули козаки на устi Чортомлика, i врештi
наказав, щоб запорожцi перейшли iз Сiччю далi вiд росiйського кордону.
Змушенi знову покинути Стару Сiч, козаки все ж таки не захотiли вертатися
в пiскуватi Олешки, а року 1730-го осiли Сiччю на устi рiчки Кам'янки, з
яко? ?м було зручнiше, нiж з Олешок, при?днатися при нагодi до росiйського
вiйська.
А подi? справдi схиляли до такого ?днання: 25 червня 1731 року цариця
Анна Iванiвна видала графовi Вейсбаху указ на збудування цiло? низки
фортець од устя Самари по Орелi й до Дiнця. I от граф, обмiрковуючи, як
обороняти ту "Укра?нську лiнiю", дiйшов думки, що найкращою тут силою були
б запорожцi, що заступали Укра?ну од татар бiльше двох столiть. 31 серпня
вiн за згодою з царицею послав кошовому отамановi Iвану Малашевичу
та?много листа, застерiгаючи, що вже наближа?ться час, коли цариця
згодиться знову взяти запорожцiв у свою службу.
Такий час справдi хутко настав. Року 1733-го помер польський король
Август II. Пiсля його смертi за польську корону почали змагатися син
Августа Фрiдрiх, якого пiдтримували Австрiя й Росiя, та Станiслав
Лещинський, що його хотiла сама Польща та пiдтримувала Францiя.
Лещинський, шукаючи собi пiдпори, звернувся за помiччю до турецького
султана, кримського хана та кошового отамана Вiйська Запорозького
Малашевича. Не знаючи, як викручуватись, отаман вдався за порадою до
росiйського фельдмаршала Мiнiха, а той - до царицi, схиляючи ??
якнайшвидше взяти запорожцiв пiд свою протекцiю, не довести ?х до служби
ворожiй сторонi, й от 31 серпня 1733 року на Сiч була надiслана царська
грамота, якою прощалися провини запорожцям, i вони переходили у росiйське
пiдданство.
Певно, що та милiсть не впала б на Гордi?нка, вiдвертого й запеклого
ворога росiйсько? держави, та вiн не дожив до того дня, коли Запорожжя
вiддавалось на ласку царицi. Вiн помер у Кам'янськiй Сiчi 4 травня 1733
року. Сiчове товариство, пригадуючи щиру душу, завзяття й лицарство свого
отамана, поховало його, як i годилося козаковi, з мушкетною падьбою, й на
пiвнiч од Сiчi, де було сiчове кладовище, насипало над його домовиною таку
ж могилу, як над домовиною Iвана Сiрка в Чортомлицькiй Сiчi. Та могила й
хрест над нею збереглися й до наших часiв над Козацьким Рiчищем (Днiпровою
протокою) недалеко вiд села Кам'янки на Таврi?.
ДРУГИЙ ВИХIД НА БАЗАВЛУГ
На початку року 1734-го настала вирiшальна хвилина. Кримський хан
вимагав од кошового отамана Iвана Бiлецького, щоб запорожцi йшли в Польщу
на помiч королю Станiславу Лещинському, а це означало б, що запорожцi мали
б воювати проти росiйського вiйська, бо воно вже було в Польщi й руйнувало
ма?тки прихильникiв Лещинського.
При тiй нагодi Бiлецький вирiшив одверто стати на бiк православного
царя. Щоб одвести хановi очi, вiн iз кiлькома тисячами вiйська вийшов до
Бугу неначе для того, щоб сполучитися з ханом; насправдi ж iз дороги
повернув назад i попрямував на Базавлуг, а Малашевич, за умовою з ним,
перевiв тим часом усе вiйсько з Кам'янсько? Сiчi теж до Базавлугу, i все
Вiйсько Запорозьке, сполучившим там, 31 березня заклало над рiчкою
Пiдпiльною Нову Сiч, всього на одну милю нижче Старо? Сiчi проти
Базавлугу.
Зi сво?м переходом пiд руку царицi запорожцi на цей раз уже не та?лися,
а послали кримському хановi Каплану-Гiрею, звiстку, що вони не можуть
воювати зi сво?ю вiрою i сво?ми земляками, укра?нськими козаками, що вони
виступлять поруч iз росiйським вiйськом. З приводу переходу Запорозького
Коша з рiчки Кам'янки на Базавлуг виникло затяжне листування та
перемовляння мiж росiйським урядом та турецьким султаном. Почали
з'ясовувати, чия ж то земля - той Базавлуг. Турки посилали навiть сво?х
людей оглядати мiсцевiсть, де осiли запорожцi; росiйський же уряд дав
сво?му посланцю в Стамбулi наказ, щоб не доводити до вiйни з Туреччиною, а
казати, нiби росiйська iмператриця нiякого дiла iз запорожцями не ма? i що
вони, хоч i перейшли, рятуючи себе, з одного Коша на другий, а проте
оселились знову-таки на турецькiй землi, а не на росiйськiй. Почувши це,
вiд росiйського посла, султан звелiв хановi умовити запорожцiв, щоб
повернулися назад, а якщо вони не послухалися б, то змусити ?х до того
силою, як людей, що мешкають на турецькiй землi.
Доки тривало те листування мiж сусiдами, запорожцi, отаборившись над
рiчкою Пiдпiльною, бiля несходимо? пущi Лугу Базавлугу, робили навколо
свого нового коша окопи i зводили сiчовi будiвлi, не рахуючись iз тим,
кому та земля належала на паперi, бо знали, що справдi тi володiння разом
iз Днiпром, рiчкою Пiдпiльною та Базавлугом споконвiку були запорозькi.
Улiтку того ж 1734 року старий сiромаха Пилип Орлик, що, покинувши
пiсля смертi Карла XII Швецiю, проживав у Салонiках, прислав через
кримського хана до запорожцiв листа, умовляючи ?х одцуратись
ворогiв-гнобителiв неньки-Укра?ни, та листи його не справили нiякого
впливу, бо всi запорожцi були захопленi радiстю з приводу переходу на
рiднi мiсця.
Проте турецький султан не хотiв так легко зректися запорожцiв, а тим
бiльше ?хнiх земель, що за Прутською умовою вiдiйшли його державi, а
послав у Бiлу Церкву до графа Вейсбаха спитати, за яким правом росiйська
цариця, взявши запорожцiв пiд свою протекцiю, залиша? ?х на землi падишаха
та ще й зводить там фортецю. Граф одповiв, нiби нiяко? будiвлi на
Базавлузi росiйський уряд не споруджу?; запорожцям же, мовляв, наказано
слухатися султанових наказiв, а тим часом сам викликав кошового Iвана
Малашевича iз старшиною у Бiлу Церкву, й там кошовий та всi його товаришi,
кiлькiстю 153 чоловiки, 2 вересня 1734 року присягнули на вiрнiсть царицi.
Невдовзi пiсля того iз запорожцями на ?хн? прохання було пiдписано в
Лубнах умову, на пiдставi яко? вони переходили в пiдданство росiйських
царiв. Головнi пiдвалини були такi:
1) Всi провини запорожцiв проти Росi? забути.
2) Мешкати запорожцям у тих мiсцях, де року 1709-го була зруйнована
?хня Сiч.
3) Користуватись запорожцям здобиччю вiд рибальства по рiчцi Днiпру, а
в степах полювати безборонне, починаючи вiд росiйських кордонiв.
4) Мати запорожцям свою старшину зi сво?м звича?м.
5) Бути вiрними росiйському престолу й пильнувати кордони росiйсько?
держави.
6) Пiдлягати запорожцям старшому генераловi росiйських вiйськ на
Укра?нi.
7) Запорожцi мають отримувати за свою службу жалування щорiчно - 20 000
карбованцiв на все вiйсько.
Пiсля того на Сiч було послано росiйського генерала Тараканова, щоб
передати вiйську пйдарунки й одiбрати од запорожцiв присягу. Довiдавшись,
що посланець наближа?ться до Сiчi, кошовий отаман i все товариство
вирiшили зустрiти його якнайурочистiше. Вiйсько вийшло за Сiч i стало по
обидва боки шляху, i тут Малашевич привiтав Тараканова промовою. Потiм
запорожцi стрiляли з мушкетiв та з гармат, а коли прийшли в Сiч i
переступили порiг церкви, яка вже була збудована, то генерала зустрiв
пан-отець i вiдправив молебiнь. Пiсля тi?? служби Вiйсько зiбралося на
раду на майданi. Там прочитали царську грамоту про те, що запорожцi
переходять пiд Росiйську державу, Запорозькому Вiйську вручаються новi
клейноди, i все Вiйсько, кiлькiстю 7115 козакiв, присягнуло. Як виявилось
iз курiнних ре?стрiв, усiх запорожцiв тодi налiчувалося бiля 20 000, та
тiльки бiльшiсть ?х, як i завжди, перебувала на вольностях.
Незабаром на Сiч прибув i посланець турецького султана з грiшми,
подарунками й листами вiд хана та Орлика, щоб умовляти запорожцiв не
пiддаватися Росi?, та було вже пiзно: запорожцi зустрiли його без велико?
шани й дорiкали за проданих у неволю товаришiв; одповiдь же на листи
Орлика й хана дали глузливу й лайливу.
10 жовтня року 1734-го кошовий отаман Iван Малашевич повiдомив графа
Вейсбаха, що тi запорожцi, якi не були в Сiчi пiд час зустрiчi Тараканова,
присягнуть тодi, коли повернуться, в присутностi сво?х курiнних отаманiв.
Починаючи з часiв смертi Iвана Сiрка, сила й вага Вiйська Запорозького
хутко почала падати, i з незалежно? од сусiднiх держав вiйськово? громади,
що року 1648-го спромоглася, разом iз Богданом Хмельницьким, пiдняти на
ноги й озбро?ти народне укра?нське вiйсько в 200 000 козакiв, вона менше,
нiж за сто лiт, року 1734-го перейшла в пiдданство царя вже як пiдлегле
росiйському генераловi козацьке вiйсько, без зазначення навiть меж сво?х
земель, мало не з такими самими правами, як вiйсько Донське, Уральське й
iншi. Дивуватись нема чого, бо сто лiт ранiше сусiднi iз Запорожжям
держави - Польща та Московщина, мали небагато постiйного вiйська, i 20 000
запорожцiв тодi являли iз себе велику силу: в XVII ж сторiччi, коли
Росiйська держава легко виставляла в поле по триста тисяч вiйська,
запорожцi, що лишились в такiй же самiй кiлькостi, як i в XVI столiттi, до
того ж не могли мати допомоги iз знесилено? та пригнiчено? Укра?ни,
втратили сво? значення, бо перестали бути великою силою. Наставав час,
коли завзяття та вдача окремих людей втрачали на вiйнi свою вагу й доба
лицарства вiдходила в минулу давнину.
* НОВА СIЧ (1734-1775 роки) *
УПОРЯДКУВАННЯ СIЧI НА ПIДПIЛЬНIЙ
Осiвши напровеснi року 1834-го новим кошем над рiчкою Пiдпiльною,
недалеко устя рiчки Базавлука, запорожцi, почуваючи себе в небезпецi вiд
помсти татар за свою зраду ?м, якнайхутчiше почали робити навкруг коша
окопи та змiцнювати сво? нове гнiздо засiками; на вали поставили бiля
десятка гармат, захованих у пiсках iз давнiх часiв.
Доки навколо Сiчi копали окопи, всерединi будували куренi й iншi сiчовi
будови, було закладено дерев'яну церкву свято? Покрови, без яко?, на думку
запорожцiв, не може iснувати й сама Сiч. Тiльки далеко не все товариство
запорозьке могло прикласти рук до цього впорядкування, бо частина козакiв,
як i звичайно, пiшла на рибальство та полювання, а кiльком полкам
довелося-таки взяти участь у змаганнi польських королiв Августа III та
Станiслава Лещинського, тiльки вже не на боцi останнього, як того
домагався кримський хан, а на боцi росiйського ставленика Августа III
З Прутсько? умови, за якою Правобережжя знову дiсталося Польщi, та до
часiв Ново? Сiчi польськi пани зрештою винищили незалежне од панiв
козацтво, зорганiзоване Палi?м та його товаришами, й поновили порядки, що
iснували до повстання Богдана Хмельницького. З метою залюднення
спустошених земель Правобережно? Укра?ни польськi пани закликали на свою
дiдизну переселенцiв з Лiвобережжя, обiцяючи ?м усiлякi пiльги. Звичайно,
на землях, призначених для селитьби, пани виставляли на палi дошки з
кiлькома рядками дiрочок, i тi дiрки визначали, скiльки рокiв поселенцi
мають володiти грунтами, не виплачуючи оренди i не працюючи на пана.
Необачнi люди, рятуючись од панщини, що вже заводилася на гетьманщинi,
тисячами переходили на правий берег Днiпра до грунтiв, на яких дехто з них
жив ще зi сво?ми батьками до "Згону", не задумуючись над тим, що станеться
в будучинi. Час минав, а пани щороку забивали кiлками на сво?х дошках по
дiрочцi, а як тiльки всi позабивали, селяни опинилися без власних грунтiв
i цiлком у панському ярмi. Одночасно з поневоленням вiдновлялася на
Укра?нi й унiя. Вона хутко насувалась iз Заходу й нарештi запанувала на
Брацлавщинi та Ки?вщинi.
НЕСПОКIЙ НА УКРА?НI
Засмучений неволею укра?нський люд почав пильно прислухатись до
оповiдань старих людей та до кобзарських дум про те, як колись козаки
визволяли Укра?ну вiд панiв; дали волю селянам; найзавзятiшi з них стали
мiркувати, чи не можна б знову вчинити так, як це робив колись Богдан
Хмельницький.
З назрiванням у народi таких настро?в польськi пани на Укра?нi
подiлилися на двi партi? й заклали спiлки, що звалися "конфедерацiями".
Одна з них тягла за Станiслава Лещинського, закликаючи собi на помiч
татар; друга ж - за Августа III, i вона прикликала собi на помiч росiйське
вiйсько. Колотнеча мiж панами зчинилася ще в роцi 1733-му. Вони озброювали
селян, складали з них сотнi надвiрних козакiв, призначаючи сотниками
здебiльшого досвiдчених у вiйськових справах вихiдцiв iз Запорозького
Вiйська, й ходили грабувати й нищити панiв iншо? конфедерацi?. Простому
людовi подобалося це, й вiн охоче кидав хлiборобство й писався в надвiрнi
козаки.
З весни року 1734-го на Укра?ну вступило росiйське вiйсько, а разом з
ним козаки з Лiвобережжя й кiлька полкiв Вiйська Запорозького пiд проводом
колишнього кошового Iвана Бiлецького. Всi вони заходилися нищити ма?тки й
мiста прихильникiв Лещинського, пiднiмаючи народ до повстання проти панiв
ворожо? конфедерацi?. Побачивши, що польських панiв б'? i росiйське
вiйсько, i запорожцi, народ Правобережно? Укра?ни зрозумiв це так, що,
"цариця, мовляв, прислала сво? вiйсько, щоб визволити людей од панiв та
жидiв", i з помiччю захожих запорожцiв почав збиратись у ватаги та громити
панiв, не розбираючи вже, чи то прихильники Лещинського, чи Августа III.
Особливо? сили набуло повстання укра?нського люду на Брацлавщинi. Там
старшина надвiрних козакiв князя Любомирського, запорожець Верлан,
назвавши себе полковником Вiйська Запорозького, скупчив навколо себе
чимало озбро?ного люду, подiлив його на сотнi й завiв у сво?х загонах
козацький устрiй. Тих повстанцiв поляки прозвали "гайдамаками", i та назва
збереглася навiть до наших днiв у прикладi до людей свавiльних, завзятих
та жорстоких.
Зi сво?ми ватагами Верлан рушив походом по всiй Брацлавщинi, руйнуючи
панськi ма?тки, вирiзуючи жидiв, ксьондзiв та унiатських попiв i змушуючи
людей присягати на вiрнiсть росiйськiй царицi. Згодом вiн перекинувся на
Подiлля й Волинь: громив невеликi хоругви польського вiйська, захопив
Жванець i Броди та сягав аж до Кам'янця та Львова.
На Подiллi хвиля повстання пiдхоплена "левенцями", якi ще з часiв
великого руху козаччини кублилися понад Днiстром, ховаючись за таких часiв
у Волощину, а в Галичинi - "опришками", i згодом докотилася до верховин
Прута, Черемоша й у Карпати до гуцулiв, де продовжилася аж до року 1745-го
пiд проводом прославленого в народних пiснях Довбуша.
Ой, попiд гай зелененький,
Ходить Довбуш молоденький,
На нiженьку наляга?,
Топiрцем ся пiдпира?
Та й на хлопцi поклика?:
"Ой ви, хлопцi, ви, молодцi!
А сходiться враз докупцi,
Бо будемо раду мати,
Де пiдемо розбивати,
Щоби Кути не минути,
До Косова повернути.
Тепер, хлопцi, iдем спати,
Бо ма?мо рано встати,
Та вставайте всi раненько,
Убирайтеся борзенько
У постоли скирянi?,
У волоки шовковi?,
Бо зайдемо та до Дзвiнки -
До Штефаново? жiнки".
"Ой, Довбушу, ти, пане наш,
Там пригода буде у нас!"
"Ви на мене уважайте -
По двi кулi забивайте,
Станьте, хлопцi, пiд ворота,
А я пiду пiд вiконце -
Чи спить мо? любе серце?..
Рух укра?нського люду на Ки?вщинi та Брацлавщинi було припинено зовсiм
несподiвано. Станiслав Лещинський того ж року втiк iз Польщi за кордон,
пани ж його партi? скорилися росiйському урядовi й просили оборонити ?х од
нападiв гайдамак та допомогти ?м вгамувати непокiрливих селян. Росiйський
уряд згодився на те, й тi самi начальники росiйського вiйська, якi
нещодавно закликали селян бити панiв, того ж 1734 року надосiнь розгромили
ватаги Верлана й iнших провiдцiв - гайдамак, а далi почали винищувати на
Укра?нi й дрiбнiшi гайдамацькi загони; винищувати й захоплювати навiть
поодиноких козакiв i без жалю вiддавати ?х на суд тим же польським панам,
якi од них потерпали. Можна гадати, який був суд: гайдамакам i всiм, хто
не хотiв коритися панам, поляки завдавали нелюдських мук i здебiльшого
навiть замордовували на смерть.
Багато при цьому загинуло люду й тiльки дрiбним гайдамацьким ватагам та
поодиноким запорожцям пощастило втекти до Чути, або сховатись понад Бугом
у байраках Запорожжя.
Звiдтодi, себто з першого року iснування Ново? Сiчi, життя Вiйська
Запорозького сполучилося з життям гайдамакiв, що найбiльше мiстилися на
островi Миге? на Бузi, в Чутi та по глибоких байраках, що спадають до
Бугу, Iнгулу та Iнгульця.
Проте на захiднiй Укра?нi - Волинi, Подiллi, Галичинi й на Покуттi
гайдамацький рух ще довго не вщухав, i в народнiй поезi? думи докладно
розповiдають про одну щасливу для повстанцiв баталiю бiля Городецьких
ставкiв, чи озер, i про нещасливу - в лiсi пiд Шаргородом на Подiллi.
Годi, годi, козаченьки, в обозi лежати,
Ой, ходiмо пiд Гусятин жидiв розбивати!
А в п'ятницю до полудня жиди розбивали,
А в суботу в Iванкiвцях худобу забрали.
Козаченько-стороженько сво?м знати да?:
Ой, з-за гори високо? да з зелено? дубини
Iдуть ляхи на три шляхи за пiвтори милi.
Крикнув козак запорозький да на сво? люде:
"Йдеть волинський во?вода - баталiя буде!"
Перед себе десять тисяч ляхiв проганяли,
На крикливiй дорiженцi там ся iспiткали,
Дали ляхам привiтання, аж з коней спадали.
Виступали козаченьки iз мiста Зiнькова,
Ой, летiли вражi ляхи з коней, як солома;
А добре ся пани ляхи з козаками били,
Що лежить ?х з-пiд Городка на пiвтори милi.
Гей, показав Медвiдойко богатирську силу,
Що потопив панiв ляхiв в Городецькiм ставу.
А Волинський во?вода з гори погляда?:
Пан Борейко без кульбаки, охляп утiка?.
Нещасливий мiсяць-квiтень настав у сiм року:
Рейментарю Борейковi потекла кров з боку.
Поклонився пан Борейко пану во?водi:
"А вже ж менi з козаками воювати годi!"
Борейкова дружинонька вола? долами,
Один каже до другого: "Вже пана не мами!"
Борейкова дружинонька вола? до неба,
Оден каже до другого: "Розiйтися треба!"
Нещасная баталiя пiд Солонкiвцями,
Лежать ляхи з козаками да все купоньками.
Нещасливая та битва лиха наробила:
В Солонкiвцях iз ляшенькiв висока могила!
Борейкова дивiзiя в той час замiшала
Да й лядському всьому вiйську шика поламала.
В славнiм мiстi, у Кам'янцi, стрельнули з гармати:
Не по однiм по ляшеньку заплакала мати.
В славнiм мiстi, у Кам'янцi, стрельнули з рушницi,
Не по однiм по ляшеньку плакали сестрицi.
Iдуть ляхи на Вкра?ну, все собi думають,
А до Лугу козацького дороги питають.
Стоять ляхи в Шаргородi. В Лузi дають знати:
"Де вже ж ляхи, пани брати, козакiв вiшають".
Гей, iз лiсу iз Кицманя, сталася там зрада,
Ах, пропала Лужецькая велика громада!
Пан Любковський, рементар, в коло луг оточив,
А Пiдгурський з молодцями в очi ?м заскочив.
Вийди з Вербки, Медвiдойко, Луга рятувати,
А вже ж нам тут, пане брати, прийде загибати.
Прибiг з Вербки Медвiдойко Луга рятувати,
Не мiг ляхам ради дати, мусив утiкати.
Гей, закликав Медвiдойко сотника Сорича:
"Сiдай, брате, ляхiв гнати аж до Жабокрича".
Бiля села Жабокрича, де ляхи стояли,
Трьох козакiв, як шпаконькiв, на паль повбивали.
Не питайте на Вкра?нi, ляше, дорiженьки,
Тiльки гляди, де по дубках висять козаченьки.
По нещаснiй Укра?нi злинула новина:
Не одного смерть спiткала козацького сина!
Де вже ж нам тут, пане брате, бiльше не гуляти:
Борейчики, скурвi сини, будуть нас вiтати.
НОВИЙ УСТРIЙ ЗЕМЕЛЬ ЗАПОРОЖЖЯ
Тим часом кошовий отаман Вiйська Запорозького Малашевич, заснувавши
Нову Сiч, подбав i про упорядкування всiх земель запорозьких i подiлив ?х
на паланки, або як би сказати по-теперiшньому, - повiти, призначивши в
кожну невеликий вiддiл вiйська з полковником та iншою полковою старшиною.
Усiх паланок до року 1764-го на Запорожжi було п'ять. На правому боцi
Днiпра: Буго-Гардiвська, з осередком у Гардi на рiчцi Буг, бiля устя
Сухого Ташлика; Iнгульська - мiж рiчками Iнгульцем та Днiпром, з осередком
на мiсцi, де була Кам'янська Сiч; та Кодацька, угору Днiпра до рiчки
Омельника з осередком у Старому Кодаку. На лiвому боцi Днiпра були:
Самарська - мiж рiчками Ореллю та Конкою, та Кальмiуська - вiд верхiв'я
Вовчо? до рiчки Кальмiуса, Берди та Азовського моря. Року ж 1764-го
кошовий Пилип Федорiв (Лантух) видiлив iз Самарсько? паланки, що вже
доволi залюднилася, ще двi: Орiльську та Протовчанську по рiчках Орелi та
Протовчi й, окрiм того, за згодою з Кримським ханом упорядкував восьму
паланку - Прогно?нську, на Кiнбурзькiй косi, помiж Чорним морем та
Днiпровим лиманом, де з давнiх часiв укра?нськi чумаки та запорозькi
козаки брали сiль iз Прогно?нських озер.
Татари не перешкоджали запорожцям порядкуватись, бо, з одного боку, не
хотiли мати ?х сво?ми ворогами, з другого ж - хан Каплан-Гiрей,
допомагаючи Лещинському, був з ордою в Каушанах на Буджаку i сам навiть
боявся нападу запорожцiв на Крим.
Весь рiк 1735-й минув для запорожцiв спокiйно, бо кримський хан за
наказом султана ходив того року на Кубань, а з Кубанi - аж за Кавказькi
гори - воювати персiв.
Тим часом на Лiвобережнiй Укра?нi пiсля смертi гетьмана Данила
Апостола, що сталася 6 сiчня року 1734-го, росiйський уряд не дозволяв
обирати нового гетьмана. Ця, сама по собi, велика подiя, небагато важила
для Вiйська Запорозького, бо воно тепер було залежне не вiд гетьмана, а
вiд старшого з росiйських генералiв на Укра?нi. Дужче вiдбилося на
запорожцях те, що року 1735-го помер генерал Вейсбах, який завжди
прихильно ставився до них.
НОВА ВIЙНА РОСI? 3 ТУРЕЧЧИНОЮ
Призначений на мiсце Вейсбаха генерал Леонть?в пiзно восени року
1735-го пiшов походом на Крим i примусив Вiйсько Запорозьке прилучитись до
себе. Той похiд був невчасний i дуже невдалий: вигубивши 9000 свого
вiйська вiд хвороб, Леонть?в од рiчки Конки рушив назад. Чимало потерпiли
вiд холодiв i запорожцi, повертаючись на Сiч iз порожнiми руками.
Року 1736-го Росiя, вже не криючись, проголосила вiйну з Туреччиною, й
фельдмаршал Мiнiх, викликавши до Лубен отамана Вiйська Запорозького Iвана
Малашевича iз старшиною, звелiв йому вислати 3000 вершникiв у татарськi
степи, щоб стежити за рухом орди, рештi ж запорожцям наказав рухатися
разом iз росiйським вiйськом на Перекоп.
Незабаром пiсля того замiсть Малашевича кошовим вдруге було обрано
Бiлецького, й вiн iз кiлькома тисячами козакiв брав дiяльну участь у
штурмi Перекопу, а потiм вдерся в Крим i бiля рiчки Самарчика, зчепившись
iз татарами, що були пiд проводом Нурредина-султана, упень його розгромив.
Султан був убитий, а корогва його й бунчук дiсталися запорожцям. Пiсля
цього бойовища козаки пiшли далi на Козлов; бранцiв же, а ?х було дуже
багато, послали в подарунок Мiнiху.
Слiдом за запорожцями увiйшло в Крим росiйське вiйсько й посунуло на
Бахчисарай та Козлов, але татари, побачившiй свою кволiсть, пiдпалили з
тi?? нагоди степ, й не тiльки спереду, а й позаду росiйського вiйська, i
тим завдали йому прикрощiв. Невдовзi в Мiнiха почали гинути люди, а ще
бiльше конi, й вiн мусив повернути назад i вибиратися з Криму серед попелу
й диму. Багато там впало росiйського вiйська, та тяжко довелося й
запорожцям, бо вони йшли позаду, вiдбиваючи татар, що переслiдували Мiнiха
аж до Орелi. Не допустивши бусурманiв до останньо? рiчки, запорожцi
вдарили ?м у бiк i змусили тiкати до Криму, а наздогнавши ?х, погромили
деякi татарськi загони й захопили у бранцi трьох мурз.
За послуги у походах 1736 року Вiйську Запорозькому була прислана вiд
царицi грамота й новi клейноди: срiбна, позолочена булава; обшитий золотою
парчею бунчук, одна велика та чотири менших корогви й чимало перначiв для
вiйськово? старшини.
Окрiм зазначених походiв, у запорозькому життi року 1736-го сталися ще
такi подi?. Тi з ватажкiв народного повстання року 1734-го, яким пощастило
врятуватись у запорозьких землях, знову згуртували коло себе побiля Бугу
та в Чутi чималi ватаги гайдамакiв й, проникнувши лiсами та байраками на
Укра?ну, почали руйнувати та грабувати панськi ма?тки та вирiзувати
унiатiв i жидiв, як згаду? гайдамацька, пiсня:
Славна Чута товстими дубами,
Ще славнiша Чута низом, козаками;
Що козаченьки завжди пробувають;
Iз лядсько? Укра?ни собi здобич мають.
Що драли ляхiв, драли, обдирали,
Де був жид багатий, i того не минали,
Драли одамашки вiд польсько? ласки,
Драли кармазини, самi поносили,
Драли оксамити, шили шаровари;
Як загнали ляхiв в кальнi? болота,
Брали много срiбла й злота.
Великого страху полякам завдавали цього разу гайдамацькi ватажки: Сава
Чалий, Грива, Медвiдь, Харко та Гнат Голий. Найбiльше лютував Сава Чалий,
i поляки, щоб його позбутись, зробили на завзятого гайдамаку засiдку й,
спiймавши до сво?х рук, передали Потоцькому. Той же надумав зробити iз
бранця оборонця сво?х ма?ткiв од гайдамакiв i умовив його стати на службу,
обiцяючи за це шану й розкiшне життя. Сава Чалий, щоб уникнути мук та
смертно? кари, згодився перейти на бiк полякiв i громити сво?х колишнiх
товаришiв-гайдамакiв по ?хнiх кублах, що йому були добре вiдомi. Починаючи
з року 1737-го, вiн справдi почав ловити гайдамакiв й завдавати, ганяючись
за ними по запорозьких землях, велико? шкоди, вже не тiльки гайдамакам, а
навiть Вiйську Запорозькому.
Другою подi?ю на Запорожжi року 1736-го було збудування, з наказу
ки?вського генерал-губернатора Леонть?ва, що не любив запорожцiв i не йняв
?м вiри, поруч Ново? Сiчi "Новосiчинського ретраншементу", себто окопiв iз
будiвлею, в якiй мiстилася росiйська залога з комендантом. Така новина
була непри?мна запорожцям, i вони стали навiть хвилюватися, але Iван
Малашевич, що з початку року 1737-го знову став кошовим, застерiг
товариство, щоб поводилося з росiйським вiйськом обережно.
На початку року 1737-го вiйна з турками та татарами поновилася, i
Вiйсько Запорозьке, з наказу Мiнiха, було подiлене натро?: перша частина
пiд проводом Малашевича повела перед армi? Мiнiха в наступi на Очакiв;
друга з вiйськом генерала Ласiя - в походi на Перекоп; третя ж попливла
байдаками в Лиман i на Чорне море, щоб чинити туркам шкоду навколо
Очакова.
Росiйське вiйсько разом iз запорожцями здобуло Очакiв, iншi ж два
походи не дали помiтних наслiдкiв.
Року 1738-го знову спалахнула вiйна. На цей раз розпочали ?? татари,
наскочивши на Лiвобережну Укра?ну, так що запорожцям довелося зустрiчати
татар на поворотi та вiдбивати в них полон. Пiсля того Мiнiх вирушив
походом за Буг i звелiв туди ж iти й Вiйську Запорозькому. Кошовий Iван
Бiлецький виступив теж за Буг i перебував бiля Днiстра аж до зими, а тим
часом до наказного отамана Похволитого почали звертатись iншi, окрiм
Мiнiха, росiйськi генерали, вимагаючи, щоб той вислав i до них полки
запорозьких комонних козакiв.
Запорожцям i так уже тяжко було вiд затяжно? вiйни, бо вона звела
нанiвець запорозьку торгiвлю i згубила чимало товариства, а тут ще
свавiльнi вимоги генералiв украй роздратували всiх, хто лишився на Сiчi, й
вони на радi склали листа до Бiлецького, дорiкаючи йому, що покинув ?х:
"Кошовому отамановi - писали вони, - личить доглядати Сiчi, а не блукати з
клейнодами по пустинях".
Тiльки пiд зиму Вiйсько Запорозьке, обiдране й босе, повернулося на
Сiч, та й то ненадовго, бо на початку року 1739-го знову мусило виступати
в похiд. На цей раз бiльшiсть вiйська повiв новий кошовий Якiв Тукало.
Запорожцi ходили з ним пiд Хотин, ведучи перед в армi? Мiнiха, а добувши
його, опанували Яссами та всi?ю Молдовою. Тут добре допомагала частина
Запорозького Вiйська що, випливши в Чорне море, пiдвозила на Дунай припаси
й топила дрiбнi турецькi судна. Друге Запорозьке Вiйсько, пiд проводом
полковника Онисима Бiлого, виступило на чолi з генералом Ласi?м, що ходив
на Крим. Тут запорожцi показали росiянам брiд через Гниле море (Сиваш) i
допомогли ?м заволодiти Арабатською фортецею.
Восени року 1739-го турецька вiйна скiнчилася. Вона майже нiчого не
дала Росi?, запорожцям же тiлька нашкодила Пiд час цих чотирьохрiчних
змагань загинуло бiля 6000 запорожцiв, себто бiля половини всього
придатного до бою товариства. До того ж, ще пiд час вiйни занесли з
Туреччини на Сiч чуму, яка змусила товариство розбiгатися з Сiчi; багато
козакiв загинуло з безхлiб'я по луках та байраках.
Торгiвля Запорожжя припинилась, i пiсля вiйни запорожцi лишились майже
без хлiба i одягу. Росiйський уряд iз замиренням не вимовив запорожцям
права вiльно плавати по Чорному морю, i за пунктом IX умови з Туреччиною
"морська торгiвля мiж Росi?ю й Туреччиною ма? вiдбуватись тiльки на
турецьких кораблях". Що ж до земельних меж, то за умовою 1739 -1740 рокiв,
вiддали Туреччинi добрий шмат запорозьких земель на захiдному боцi Днiпра,
з устями рiчок Мертвих Вод, Гнилого ?лан-ця, Iнгулу й Iнгульця. Правда,
запорожцi не хотiли й знати про передачу частини ?хнiх степiв татарам i не
пускали ?х на устя цих рiчок.
В жовтнi 1740 року померла цариця Анна Iванiвна, а через рiк на престол
стала ?лизавета Петрiвна.
ДРУГИЙ ГАЙДАМАЦЬКИЙ РУХ НА УКРА?НI
Весь час турецько? вiйни народнi рухи на Правобережжi не вщухали. Люди
не хотiли коритися польськiй владi й гуртувалися по лiсах, створюючи
ватаги. Тiльки на той час поляки мали завзятого собi оборонця в особi Сави
Чалого. З полком найманого польського вiйська вiн стояв у Немировi й
звiдтiля без жалю вистежував i громив ватаги сво?х колишнiх товаришiв, а
коли тi якось почали втiкати на Запорожжя, то вiн скористався з того, що
Вiйсько Запорозьке було на вiйнi, вскочив слiдом за гайдамаками з полком
полякiв та волохiв у запорозькi землi, зруйнував на Бузi запорозький Гард,
не пожалiвши навiть церкви та рибальських гардiв (приладдя для
рибальства).
Звiстка про цю подiю страшенно обурила не тiльки гайдамацьких ватажкiв,
а й Вiйсько Запорозьке, як громаду, бо зрада запорожця товариству була
тяжкою ганьбою всьому Вiйську Запорозькому... I от один iз гайдамацьких
ватажкiв - Гнат Голий заповзявся скарати Саву Чалого за його зраду.
Прихопивши з собою десяток найзавзятiших товаришiв, вiн потай пробрався в
Немирiв, де Сава проживав у добротному будинковi, й однi?? ночi вдерся з
кiлькома козаками у хату до Чалого. Побачивши давнього приятеля на порозi,
Сава зразу зрозумiв, з якою метою той прийшов, i хотiв було оборонятись,
та Гнат Голий iз товаришами накинулися на нього зi списами i, захопивши
живого в бранцi, привезли на Сiч, а там вiйськовий суд засудив зрадника до
смертно? кари, i Саву Чалого козаки забили киями.
Зрада Чалого й кара з боку запорожцiв справили на Укра?нi велике
враження, й це вiдбилося в багатьох народних пiснях, i кобзарi й досi
спiвають на Укра?нi:
Ой, був у Сiчi старий козак, на прiзвище Чалий,
Вигодував сина Саву ляшенькам на славу.
"Ой, чи бачиш, старий, сiдий, а що твiй син робить, -
Як полове запорожцiв - то в кайданах водить!"
Ой, як крикнув старий, сiдий та на запорожцiв:
"Хiба ж нема помiж вами удалих молодцiв?!"
Обiзвався Гнатко-братко: "Та нi в вiщо вбратись;
Знаю, знаю пана Саву - можу з ним погратись"
"Ой, як можеш, брате Гнате, з Савою погратись,
Буде тобi, брате Гнате, у вiщо й убратись"
Ой, ще не свiт, ой, ще не свiт, ой, ще не свiта?,
А вже Гнатко з кравчиною коники сiдлають.
За?хали в нову корчму меду-вина пити.
Набiгались вражi ляхи, - хотiли побити.
Ой, вдарили запорожцi навхрест шабельками,
Повтiкали вражi ляхи попiд рученьками.
Ой, був Сава в Немировi в тестя на обiдi,
Та не знав вiн i не вiдав об сво?й гiркiй бiдi.
При?жджа? та пан Сава та до свого двору,
Пита?ться челядоньки: "Чи все гаразд дома?"
"Ой, все гаразд, пане Саво, i добра година:
Породила твоя панi хорошого сина;
Ой, все гаразд, пане Саво, та за одно страшно:
Виглядають гайдамаки iз-за гори часто"
"Та нехай вони виглядають, - я ?х не боюся! -
?сть у мене вiйська много, - я з ними поб'юся!"
Ой, сiв Сава кiнець столу та листоньки пише,
А Савиха молоденька дитину колише;
Сидить Сава в кiнцi столу, листоньки чита?,
А Савиха молодая важкенько зiтха?:
"Ой, ну, люлi, мале дитя, ой ну, люлi, спати, -
На?хали гайдамаки до нашо? хати".
А у того пана Сави весь двiр на помостi,
При?хали та до нього козаченьки в гостi.
"Здоров, здоров, пане Саво, а що ти гада?ш:
Здалека ти гостей ма?ш, - чим ?х привiта?ш?"
"Ой, чим же вас, милi братця, я буду вiтати, -
От дав менi господь сина, - буду в куми брати".
"Ой, чом же ти, пане Саво, тодi не кумався,
Як у Сiчi з отаманом у вiчi видався?
Та йшов же ти бiля його та й не привiтався?"
"Пiди, хлопку, пiди, малий, та уточи пива, -
Та вип'?мо з козаками за малого сина;
Пiди, хлопку, пiди, малий, та уточи меду, -
Трудно-нудно на серденьку: головки не зведу!"
"Не того ми на?хали, щоб пить, кумувати,
Хочем тебе, пане Саво, iз душею взяти.
Було б тобi, пане Саво, Гард не руйнувати,
Коли хотiв запорожцiв в куми собi брати!
Було б тобi, пане Саво, шкоди не робити,
Запорозьким козаченькам голов не лупити,
А пiймавши у неволю, - в кайданах не водити".
Ой, кинувся да пан Сава до ясно? збро?, -
Та пiдняли пана Саву на ратища вгору.
Вiдплачуючи за Саву Чалого, польськi пани з чималим полком вiйська
гналися за ватагою Гната Голого та, не наздогнавши ??, напали на
запорозький Гард i вдруге зруйнували його. Запорозький Кiш скаржився з
приводу цього Сенату, й росiйський уряд листувався з польським урядом, та
поляки так i вiдповiли, що Гард поруйновано за те, що запорожцi наскочили
на Немирiв i захопили там польського полковника Саву Чалого.
Пiсля того наскоки гайдамакiв на польських панiв на Правобережжi довго
не припинялися й викликали з боку польського уряду скарги в Петербург на
те, що по вiйнi Росi? з Туреччиною не запрошували Польщу до межування
земель, i через те нiбито запорожцi захопили бiля Синюхи польськi землi. З
приводу цього наприкiнцi року 1744-го Ки?вський генерал-губернатор
Леонть?в наказав кошовому Якиму Iгнатовичу розпитати запорозьких дiдiв та
списати для нього, де справдi була межа Вiйська Запорозького з Польщею.
З вiдповiдi Коша Леонть?ву од року 1745-го, виявилося, що помiж
запорожцями добре зберiгались перекази про здобутки Вiйська за часiв
Богдана Хмельницького й попереднiх гетьманiв. Перш за все з уст дiдiв
записали, що межа з Польщею була по рiчцi Случi, й усi землi вiд Днiстра
до Днiпра складали сьогобочну, Правобережну, Укра?ну. Iншi дiди,
зрозумiвши, що мовиться про землi виключно Запорожжя, обмежовували ?х так:
запорозькi землi йшли на заходi од устя Тясмину до Днiпра через Чорний лiс
до рiчки Висi пiд Лебедин, далi рiчкою Синюхою та Бугом до Очакова i
лиманом, "поки кiнь копитами дна достане", до устя Днiпра; до Запорожжя
також належали Трахтемирiв, де був запорозький шпиталь, та Келеберда й
Переволо"на на Днiпрi.
СУПЕРЕЧКИ ЗА ЗЕМЛI
Бiля тих же часiв почалися суперечки за землi й на сходi Запорожжя iз
донцями. Чим дужче слабшала татарська орда, тим бiльше ?? земель
захоплювали запорожцi й донськi козаки. Землi по Мiусу, Луганi, Бахмутцi,
Терцю, Кальмiусу та Бердi обидва вiйська мали тепер сво?ми, ворогували за
них, навiть бились i скаржились один на одного до Петурбурга. Опрiч того,
козаки обох вiйськ пере?здили за Азовське море на рибальство й там билися
за коси й лимани.
Року 1745-го в змагання Вiйська Запорозького з донцями втрутився
нарештi росiйський уряд i царською грамотою наказав кошовому Василевi
Сичу, щоб усi побудованi запорожцями на ?йських косах куренi попалити й
надалi на той бiк Азовського моря запорожцiв не пускати.
Побачивши, як хутко заселялися сумiжнi iз Запорожжям землi, козаки
звертались до Сенату з проханням потвердити межi Вiйська Запорозького, та
тiльки, замiсть того, вони дiждали, що на вiйськових землях iз наказу
царицi ?лизавети знову почали будувати фортецi. Першим був збудований
Ново-Архангельський шанець на рiчцi Синюсi, проти укра?нсько? Торговицi.
Другим - Орловський шанець бiля Бугу, де тепер Ольвiопiль.
Запорожцi з колишньо? партi? Гордi?нка стали, було, нарiкати на
Малашевича, що не обстою? давнiх меж Запорожжя, але року 1750-го мала
мiсце подiя, що подала запорожцям надiю на краще й заспоко?ла ?х: сво?м
указом цариця вiд 22 лютого вiдновила на Укра?нi гетьманство, при чому
козацькiй старшинi було загадано обрати гетьманом Кирила Розумовського, а
указом од 19 жовтня 1750 року велено Вiйську Запорозькому перейти пiд руку
гетьмана Укра?ни, "як то в минулi часи було, до року 1708-го".
ПОРУШЕННЯ ЗАПОРОЗЬКИХ ВОЛЬНОСТЕЙ
Тiльки невдовзi Вiйсько знову було пригнiчене розчаруванням: гетьман
Розумовський не мав майже нiяко? влади й не лише не обстояв запорозьких
земель, а року 1751-го навiть сам повiдомив Кiш, що всi запорозькi землi
на пiвдень од Синюхи та Висi на 20 верст, простягаючись од Буга до Днiпра,
разом з устям рiчки Омеляника, вiддаються пiд залюднення втiкачам iз
Сербi?, що прийшли на Укра?ну пiд проводом полковника Хорвата.
Та звiстка, мов грiм, ударила запорожцiв, i не встигли ще вони вiд не?
прочуняти, як року 1753-го вiд запорозьких земель було вiдмежовано ще
землi од устя Чорного Ташлика до устя рiчки Самотканi по Днiпру й
розпочато будiвлю фортецi свято? ?лизавети (де зараз ?лисаветград).
Одмежованi вiд запорожцiв землi було прозвано Ново-Сербi?ю. Та й на цьому
ще не скiнчилося лихо запорожцiв, i того ж таки року 1753-го на схiдному
кра? Запорожжя теж одмежували частину запорозьких земель по рiчках Торець,
Бахмутка та Лугань i вiд Донця та до Савур-могили й теж вiддали втiкачам
iз рiзних слов'янських земель пiд назвою Слов'яно-Сербi?.
Новi поселенцi незабаром не тiльки осво?ли запорозькi землi, а почали
силою зганяти з тих земель козакiв, що хоч i в невеликiй кiлькостi, сидiли
по сво?х вольностях зимiвниками й бурдюгами.
Найбiльш утиснули новi поселенцi городових козакiв. Пiкiнерськi солдати
не пускали запорожцiв рибалити або забирали в них наловлену рибу. Бiля
церкви запорозько? пiкiнери збудували сво? кухнi; коли ж священик почав
заперечувати, то капiтан зовсiм заборонив без свого наказу правити в
церквi.
У Сiчi з приводу цих подiй виникали бурхливi ради, та тiльки з того
нiчого не виходило, i пiсля дорiкання старшинi та бiйки помiж себе
товариство заспокоювалося на тому, що надсилало скаргу царицi й гетьмановi
й сподiвалося, що вiдiбранi землi будуть поверненi Вiйськовi; тi ж iз
товариства, хто не знав, куди подiти сво? завзяття, йшли в гайдамаки й
ватагами наскакували на польськi й татарськi межi.
19 липня року 1753-го на Сiчi було прочитано царський наказ про те, що
надалi Вiйську забороня?ться змiнювати старшину без вiдома росiйського
уряду. Той же указ упень руйнував запорозький звичай вибирати старшину
щороку, а разом з тим одмiняв i право обирати старшину вiльними голосами
всього товариства за сво?м бажанням, бо росiйський уряд мiг би й не
дозволити обрати того, хто був йому небажаний.
Незважаючи на той указ, 1 сiчня 1754 року на Сiчi вiдбулася рада, на
якiй кошовим замiсть Iгнатовича обрали Грицька Лантуха (Федорова).
Довiдавшись про те, що новий отаман, не спитавшись росiйського уряду, взяв
булаву, а разом i владу над Запорожжям до сво?х рук, гетьман Розумовський,
що мав би обстоювати права Вiйська Запорозького, просив у царицi дозволу
скинути Грицька Федорова з кошевства i, щоб налякати й iнших, завдати йому
за непослух покарання, та вже сама цариця лишила пропозицiю Розумовського
без наслiдкiв.
Незабаром пiсля обрання на уряд Грицько Лантух, зважаючи на скарги
полякiв i татар на напади гайдамакiв, послав вiйськового осавула Петра
Калниша з полком запорожцiв вишукувати й винищувати гайдамацькi кубла.
Калниш вистежив ватагу гайдамакiв бiля рiчки Бугу, i хоч вони завзято
оборонялись пальбою з рушниць i навiть iз гармат, обгородившись засiками,
та запорожцi взяли ?х i декого побили, а бiльшiсть порозганяли.
Проте цей погром був нi до чого, бо року 1755-го гайдамаки так само
чинили напади й на польськi, й на татарськi межi. Тодi Федорiв надумав
послати до гайдамакiв старих дiдiв, щоб умовити ?х покинути гайдамацьке
життя. Дiди порозшукували всi гайдамацькi кубла по Бугу й по Чутi,
розказали ?м, що тими лихими вчинками користуються росiйськi вороги
Вiйська Запорозького з тим, щоб зовсiм одiбрати од Вiйська його землi, а
саме Вiйсько скасувати. Гайдамаки разом iз дiдами плакали над лихою долею
укра?нського народу та приборканого Вiйська Запорозького й, урештi, щоб не
згубити Запорожжя, пiшли сво?ю волею за дiдами на Сiч, а там кошовий
отаман змусив ?х присягнути, що не будуть надалi гайдамачити, й без нiяко?
кари розпустив ?х по сiчових куренях.
З цього випадку скористався Ново-Сербський генерал i зробив наклеп на
кошового й сiчову старшину, нiби вони покривають гайдамакiв i роздiляють
iз ними награбоване добро. Це дiйшло до само? царицi, i за ?? наказом
сталася нечувана, вiдколи iснувало Вiйсько Запорозьке, подiя: отамана
Лантуха (перехрещеного росiйським урядом у Федорова) та осавула Чорного
викликали до Глухова на суд i туди ж привезли й кiлькох запорожцiв,
захоплених у Ново-Сербi? на гайдамацтвi.
Гайдамакiв допитували, чи справдi вони гайдамачили з вiдома Коша
Запорозького, а награбоване добро привозили на Сiч i розподiляли мiж
вiйськовою старшиною. Кати завдавали всiляких мук, аби вони в тому
признались, та тiльки коли гайдамаки, колишнi запорожцi, побачили, що
разом iз ними судять i "батька" кошового, то в розпачi попадали навколiшки
перед Лантухом i одноголосно ствердили, що гайдамачили проти волi сiчово?
старшини - сво?ю сваволею.
Слiдство над кошовим Лантухом тривало цiлий рiк, i врештi його iз шаною
вiдпустили на Сiч. Це порушення давнiх прав Вiйська Запорозького, що
тiльки за вiйськовою радою визнавало право судити отамана, засмутило
Вiйсько i вкинуло в душi старих сiчовикiв тяжкi передчування.
Найбiльше Вiйсько Запорозьке побоювалося за сво? вольностi, i ще до
початку слiдства про участь запорожцiв у гайдамацтвi вiйськова рада на
початку року 1755-го послала до Петербурга й гетьмана Розумовського
депутатiв - колишнього кошового Данила Гладкого, вiйськового старшину
Петра Калниша (перехрещеного в Петербурзi на Калнишевського) та писаря
Iвана Чугу?вця, наказавши ?м домагатися, щоб Вiйськовi Запорозькому було
видано царську грамоту на володiння вiйськовими землями.
Депутатiв протримали в Петербурзi цiлий рiк i, посилаючись на те, що в
московських архiвах не знайдено унiверсалу Богдана Хмельницького,
вирiшили, що ранiше, нiж розв'язувати питання про запорозькi землi, треба
?х переписати та звiрити на картах.
Доки та сiчова депутацiя оббивала пороги в столичних канцелярiях,
генерал Ново-Сербi? Хорват там же в Сенатi клопотався про те, щоб
новосербським полкам вiддали всi запорозькi землi од пiвнiчно? межi вниз
Днiпром до острова Хортицi. Гетьман Розумовський, згоджуючись без
суперечки на передачу запорозьких земель сербам, повiдомив про те Кiш, але
на Сiчi лист гетьмана здiйняв таку бучу, що кошовий Федорiв 20 серпня 1756
року вiдповiв Розумовському, що коли б од Вiйська Запорозького вiдiбрали
землi, то воно не мало б рацi? служити "Всеросiйському престолу".
Такою вiдповiддю Грицько Федорiв натякав на те, що в розпачi Вiйсько
Запорозьке змушене буде знову перейти пiд турецьку зверхнiсть, i той лист
справив такий вплив у столицi, що Хорвату було вiдмовлено в його
домаганнях.
МЕЖУВАННЯ ЗАПОРОЗЬКИХ ЗЕМЕЛЬ
Року 1757-го до фортецi, свято? ?лизавети почали збиратись уповноваженi
для опису земель i меж Запорожжя: вiд гетьмана Розумовського, вiд Коша i
вiд Ново-Сербських та Слобiдських полкiв; та тiльки межування не
вiдбулося, бо росiйський уряд не прислав iнженерiв та землемiрiв, а тим
часом поселенцi, мов сарана, щодня наскакували на запорозькi землi з
Укра?ни й Молдови й, дiстаючи листи на володiння землями по рiчках та
байраках Запорожжя, виганяли старих запорожцiв з ?хнiх зимiвникiв,
одбирали пасiки та худобу й осiдали, хто де хотiв, мiж Бугом та Днiпром,
цiлими слободами.
Таке становище змусило запорожцiв у 1758 роцi знову послати в Петербург
депутатiв iз проханням, щоб одмежувати запорозькi землi вiд Ново-Сербi?,
не дожидаючись того "описанiя", а за картою, складеною року 1740-го
iнженер-полковником Дебоскетом. З цього видно, що Вiйсько Запорозьке вже
зрiкалося тих великих земель, що вiд нього вiдкраяли, а хотiло хоч
забезпечити себе вiд подальших загарбань. Щоб легше досягти якихось добрих
наслiдкiв, Калниш, обраний знову депутатом, повiз од Коша на подарунки
петербурзьким вельможам найкращих коней, верблюдiв, рибу, кофiй i грошi.
Проте, незважаючи на задобрювання вельмож дарунками, справа запорожцiв
не посувалась. Як писав Калнишевський Кошевi, в столицi йому дорiкали
вiйськовими звичаями, що запорожцi "щороку наново обирають кошового
отамана й старшину, хоч i попередня старшина була справна". Такi дорiкання
виявляють, що петербурзькому панському урядовi зовсiм незрозумiлий був
демократичний та республiканський запорозький устрiй. Тiльки наприкiнцi
року 1759-го депутати повернулися на Сiч, повiдомивши товариство, що деякi
прохання Вiйська Запорозького задоволене; що ж до земель, то нiяко?
обiцянки про те, щоб не вiддавати ?? пiд новi селитьби, не мають.
Невдовзi пiсля повороту Калнишевського з Петербурга на Сiчi спалахнула
велика пожежа. Згорiло аж 14 куренiв, i вогонь мало не знищив церкву. Хто
пiдпалив, козаки не знали, i зажурене тим випадком сiчове товариство
почало гомонiти, що та пожежа вiщу? щось лихе.
Закряче ворон, степом летючи,
Заплаче зозуля, лугом скачучи,
Закрукають кречети сизi,
Загадаються орли хижi,
Та все, та все по сво?х братах,
По буйних товаришах-козаках.
Тим часом року 1759-го почалося-таки "описанi? земель Вiйська
Запорозького". Представники Вiйська Косап та Самбок уперто обстоювали
права Вiйська Запорозького на землi до рiчки Синюхи, Висi та Тясмину, так
уперто, що в суперечках iз депутатами Ново-Сербi? та Ново-Слобiдського
полку писар запорозький Андрiй Товстик погрожував, що як слобiдськi
поселенцi й надалi будуть захоплювати запорозькi землi, то Вiйсько
Запорозьке змушене буде обороняти сво? права збройною рукою.
Але Товстик забув, що за Ново? Сiчi не тi були часи, що за кошового
Iвана Сiрка, i за тi слова, що вiн сказав, генерал Муравйов звелiв
Товстика заарештувати та ще й примусив Кiш покарати його.
Перепис запорозьких земель тривав кiлька рокiв, а тим часом
Ново-Слобiдськi поселенцi захопили вже землi на пiвдень од Самотканi по
Днiпру, мало не до Романкова.
Незадоволена Лантухом за жорстоку розправу з гайдамаками сiчова сiрома
року 1759-го скинула його з уряду та обрала Олексу Бiлецького, але через
рiк на Сiчi взяла гору вiйськова старшина, i обрала Лантуха, так що вiн
знову почав викорiнювати гайдамацтво. Восени року 1761-го гетьман
Розумовський прислав на Кiш подяку за розгром гайдамакiв i потвердив наказ
про те, що кошового, суддю, писаря й iншу старшину Вiйську Запорозькому не
дозволя?ться змiнювати за сво?ю волею без дозволу росiйського уряду.
На той час, 25 грудня 1761 року, цариця ?лизавета Петрiвна померла, i
на престол ступив цар Петро III. Невдовзi пiсля того, а саме року 1762-го,
на росiйський престол стала цариця Катерина II. З ре?стрiв козакiв Вiйська
Запорозького, що складало ?й присягу, видно, що вiйсько ще було досить
численне. Не лiчачи тих запорожцiв, що сидiли зимiвниками, присягнуло ?х:
на Сiчi - 13 427, у Кальмiуськiй паланцi - 674, Бугогардiвськiй - 427,
Iнгульськiй - 282, Самарськiй та Орельськiй - 2323, Кодацькiй - 820,
всього - 17 969, та ще жонатих козакiв у Самарськiй паланцi нараховувалося
1021 та в Кодацькiй - 1291.
На той рiк кошовим на Запорожжi став уперше обраний Петро
Калнишевський, i 12 вересня року 1762-го вiн, з усi?ю вiйськовою
старшиною, був викликаний до Москви, щоб дивитись на коронацiю царицi.
Катерина II прихильно зустрiла запорожцiв, подарувала Калнишевському
велику медаль iз сво?м портретом i передала через нього Вiйську
Запорозькому новi клейноди.
ОБОРОНА ЗАПОРОЖЦЯМИ СВО?Х ЗЕМЕЛЬ
Пiсля того, року 1763-го, коли отаманом знову був Грицько Лантух
(Федорiв), почалося "описанi?" земель Вiйська Запорозького, й новi
загарбання iз боку Ново-Сербських та Ново-Слобiдських поселенцiв. Вигнанi
iз зимiвникiв запорозькi дiди приходили на Сiч, скликали товариство на
ради й вимагали, щоб Кiш заступився за покривджених. Козаки хвилювались i,
нарештi, на радi 2 квiтня 1763 року ухвалили обороняти сво? одвiчнi права
на землi Вiйська Запорозького збройною рукою i всiх поселенцiв, що
перейшли за межi дарованих указами царицi ?лизавети земель, зiгнати ?х iз
вiйськових грунтiв.
Дiставши про це вiд Коша наказ, полковник Бугогардiвсько? паланки
Деркач, узявши iз собою кiльканадцять козакiв, почав зганяти всiх
поселенцiв iз Лисо? гори, що бiля Чорного Ташлика, й палити ?хнi оселi.
Генерал Ново-Слобiдських полкiв зараз же поскаржився на Деркача в
Петербург, i там, визнавши вчинок останнього за справжнiй бунт, довели про
нього до вiдома царицi, а та звелiла полковника Деркача заарештувати й
послати на суд до гетьмана у Глухiв.
Кошовий Грицько Лантух на цей раз не пiддався, i хоч викликав Деркача
на Сiч, але у Глухiв до гетьмана не послав, доповiвши гетьмановi, що
вiйськова рада обмiркувала вчинок Деркача й визнала його гiдним
полковником паланки. Щоб виконати царський наказ, Розумовському довелося
для слiдства в цiй справi послати на Сiч окремого полковника. Тодi Лантух,
маючи за неможливе керувати вiйськом натодi, коли одвiчнi вiйськовi права,
як вiн казав, "топчуть у багно", напередоднi року 1764-го зрiкся
кошевства.
На радi 1 сiчня козаки довго вагалися, кого обрати, i врештi наставили
старого курiнного отамана Канiвського куреня Пилипа Федорова. То був
видатний сiчовий дiд. Як однодумець i прихильник небiжчика Костя
Гордi?нка, вiн брав участь в оборонi року 1709-го Старо? Сiчi з Якимом
Богушем од росiйського вiйська i врятувався тодi од смертi тiльки тим, що
мав силу перепливти рiчку Скарбну й заховатись у плавнi.
Першим дiлом старого кошового було налагодити вiдносини Вiйська
Запорозького з Кримом, i це йому вдалося; далi звелiв полковниковi Андрiю
Порохнi об'?хати всю межу Запорожжя, починаючи од Днiпра, по Орелi й до
Дiнця й далi до устя Кальмiуса, i всiх, хто осiв там слободами й хуторами
без дозволу Коша, зiгнати геть за межi Запорожжя. Наслiдком такого наказу
було те, що деякi оселi були зруйнованi; бiльшiсть же сiл охоче перейшла в
пiдданство Запорозького Вiйська й лишилась на сво?х грунтах.
Такi розпорядження Пилипа Федорова у столицi визнали свавiллям i
змусили його i сiчня 1765 року зректися кошевства. Старий запорозький
лицар, подякувавши товариству за хлiб та сiль, пiшов у Самарську пущу
оплакувати колишн? вiльне козацьке життя; на його ж мiсце, отаманом, рада
обрала Петра Калнишевського.
КОШОВИЙ ПЕТРО КАЛНИШЕВСЬКИЙ
Калниш, або ж Калнишевський, родом був iз вiйськово? старшини
Лубенського полку й, незважаючи на те, що зовсiм не знав грамоти, був
чоловiк досвiдчений, розумний i дуже набожний. Року 1763-го вiн збудував
церкву в Лохвицi, року 1768-го - церкву Петра й Павла в Межигiрському
монастирi й нарештi, року 1770-го - церкву свято? Покрови в Ромнах.
Ще до обрання Калнишевського на отамана, а саме 10 листопада 1764 року,
указом царицi Катерини II гетьманство на Укра?нi було востанн? скасовано,
i знову Укра?ною почала керувати колегiя з чотирьох росiян та чотирьох
укра?нцiв. Фактичним же правителем Укра?ни, а разом iз тим i Запорожжя -
став граф Румянцев.
ЗАЛЮДНЕННЯ ЗАПОРОЖЖЯ
Першою подi?ю за Калнишевського було нове "описанi?" земель Вiйська
Запорозького. Воно тривало весь 1766-й та ще й 1767-й роки. Кошовий, що
побував уже з депутацiями в Петербурзi, знав, що всi сусiди Запорожжя
зазiхають на вiльнi запорозькi степи i що ?диний засiб зберегти ?х, це -
залюднити самому Вiйську Запорозькому; i от вiн iз перших же мiсяцiв сво??
працi почав заохочувати козакiв з Укра?ни переходити на землi Запорожжя, а
сам з депутатами вiд Вiйська по?хав у Петербург клопотатися знову, щоб на
запорозькi землi було видано царську грамоту. Ця неспокiйна доба
запорозького життя у зв'язку з подальшими подiями вiдбилась навiть у
народнiй пiснi:
Ой, з-пiд города, з-пiд Лизавета сизi орли вилiтали,
А в городi та в Лизаветi все пани собирались.
Пани сенатори, пребольшi? генерали, вони думали, гадали:
"Ой, як би нам, панам сенаторам, запорозьку землю взяти?
Ой, як би ж нам, ой, як би ж нам ?х вольностi одiбрати?"
Ой, одiбрали всi вольностi запорозькi, почали лани дiлити.
Ой, одiбрали та всю запорозьку землю, тепер самi владають,
А до запорожцiв, низових молодцiв, часто листи посилають.
А запорожцi та добрi молодцi усе те? та гаразд знали -
Посiдлали воронi конi та пiд турка втiкали.
Але даремнi були заходи Петра Калнишевского й до того, щоб залюднювати
вiйськовi запорозькi землi. Хоч за нього понад рiчками Запорожжя справдi
з'явилося чимало хуторiв, а деякi селитьби, що iснували ранiше, тепер
поширилися й обернулися на села й слободи,як наприклад:
Романкове, Тритузне, Карнаухiвка, Таромське, Дi?вка, По-ловиця,
Чаплинська Кам'янка, Самара, або Новоселиця, Кiльчень, Чаплi й Никитине,
та тiльки згодом i це залюднення земель було зараховане в провину Вiйську
Запорозькому: пани сенатори довели царицi, нiби запорожцi для того
заводять у себе хлiборобство, щоб економiчно не залежати вiд Росi? та
вiдокремитись од не?.
Нове "описанi?" запорозьких земель скiнчилося тим, що в Запорозького
Вiйська вiдiбрали землi по Орелi на пiдставi того, що за Прутською умовою
тi володiння належали до Росiйсько? держави. 18 липня року 1767-го Кiш
Запорозький виряджав у Москву нових депутатiв, викликаних туди для участi
в складаннi "Нового уложенiя", й козацька рада надала ?м наказ про те,
чого вони мають домагатися для Запорожжя. Ось тiльки найголовнiшi пункти:
1). Потвердження прав i давнiх вольностей Вiйська Запорозького, наданих
од польських королiв та литовських князiв. Щоб те потвердження записати
для "незабвенностi" в генеральне "Уложенi?".
2). Щоб землi, вiдмежованi Донському вiйську, пiд Ново-Сербiю,
Слов'яно-Сербiю та Ново-Слобiдськi полки, були поверненi Вiйську
Запорозькому.
3). Щоб фортецi й редути: Старо-Самарський, Ново-Сiчовий, Кам'янський,
Бiркутський, Микитин, Кодацький та ?лизаветин були зруйнованi, а землi
поверненi запорожцям.
4). Щоб Вiйсько Запорозьке пiдлягало не Малоросiйськiй Колегi?, а
Колегi? закордонних справ.
5). Щоб було забрано iз запорозьких земель усi команди й вiддiли вiйськ
росiйських та пiкiнерських.
Усi тi заходи запорожцiв звелися нанiвець i, як каже добродiй
Скальковський у сво?й "Iсторi? Ново? Сiчi" про запорожцiв тiльки
згаду?ться у царськiй грамотi од 19 грудня року 1768-го, де сказано: "щодо
суперечок за землю нашого вiрного Вiйська Запорозького з мешканцями
Кате-рининсько? провiнцi?, то повелiли ми нашому Ки?вському губернаторовi
Во?йкову вiдкласти розгляд до спокiйнiших часiв".
РУХ УКРА?НСЬКОГО ЛЮДУ ДО ВОЛI
Тим часом на Правобережжi набув сили новий вибух народного
невдоволення. Починалася остання дiя трагедi? укра?нського життя. До
поневолення селянства з початку 1760 року на Ки?вщинi прилучилися ще й
утиски вiри. Поляки добиралися вже до останнiх закуткiв, де ще зберiгалося
православ'я. Унiатськi митрополити укоренилися в Радомишлi, завели тут
свою консисторiю й почали поширювати унiю до самого Днiпра. Росiйський
уряд не звертав на те нiяко? уваги, i знищення православно? вiри пiшло
дуже хутко. В оборону ?? повстав тодi iгумен Мотронинського монастиря
Мельхиседек Значко-Яворський. Вiн залучив до сво?? дiяльностi всi
навколишнi монастирi, а саме:
Жаботинський, Мошногiрський, Медведiвський, Лебединський та iншi, i
став умовляти мiськi й селянськi громади, щоб не визнавали унiатських
попiв й давали притулок всiм оборонцям православ'я.
Коли Мельхиседек зiбрався ?хати шукати заступництва в цiй справi до
митрополита за Днiпром, то поляки зробили на дорозi засiдку, щоб його
захопити, тiльки про це довiдався колишнiй запорожець, а тодi сотник
Жаботинсько? сотнi надвiрних козакiв князiв Любомирських, Харко i,
вiдборонивши з козаками iгумена, провiв його за Днiпро. Розлютований з
цього польський регментар Во-ронич зрадливо закликав Харка у Паволоч i там
звелiв звести його зi свiту без нiякого суду. Про цю подiю народ
укра?нський склав i зберiг чимало пiсень, хоча розповiдають вони про
смерть Харка по-рiзному.
Ой, як сотник, як став Харко у Паволоч у?жджати,
Ой, вийшов же та пан Паволоцький медом-вином частувати,
Ой, як став сотника, а сотника Харка, медом-вином частувати,
У панськi палаци до матцi хрещено? у гостину зазивати.
Ой, як став же сотник Харко меду-вина напиватися.
А потiм став сотник, а сотничок Харко да i став забуваться,
На панськi перини став вiн похиляться.
Ой, тепер же ви, ляшки, ой тепер ви, пани, ой, тепер ви
позволяйте:
Ой, лежить же п'яний Харко, да тепер його збавляйте,
Тепер ма?те час, ма?те годину, тепер його оступайте,
Ой, i заржав коник вороненький, стоячи на стайнi,
А скололи Харка, скололи сотника в голубiм жупанi.
Ой, як стали Харка, як стали сотника
Iз свiту згубляти,
Ой, i став же його коник, коник вороненький
Жалiбненько ржати;
Ой, заржав же вороний коник
В стайнi на помостi;
Та вже вбито Харка сотника
В Морозiвцi на мостi.
Не захопивши Мельхиседека, унiатське духовенство року 1767-го знайшло
собi пiдмогу в Барськiй конфедерацi?. Це була спiлка польських панiв, що
збунтувались проти польського короля Понятовського, ставленика Росi?, й не
дозволяли йому робити полегкостi православним. Пiдтримуючи унiатiв
збройною рукою, конфедерати силою примушували православних приймати унiю,
мордуючи й караючи непокiрливих. Привiдцем цi?? конфедерацi? був Осип
Пулавський.
Мельхиседек, повернувшись потай од митрополита, скликав до
Мотронинського монастиря декого iз православного духовенства на пораду, i
там було вирiшено вдатися за заступництвом до Вiйська Запорозького та
росiйського уряду.
Пiсля наради Мельхиседек по?хав на Сiч, плачучи, розповiдав там, перед
скликаною радою, про польськi образи й поневолення православно? вiри,
додавши, що навiть сам вiн уже сидiв у в'язницi унiатського митрополита.
Окрiм Мельхиседека, на Сiч прибуло ще чимало православних попiв, яких
поляки повиганяли з приходiв, i вони теж плакали й скаржились козакам на
польськi кривди.
Запальнi промови iгумена дуже схвилювали запорозьке товариство. Козаки
плакали, присягаючись стояти за вiру батькiв до загину, як ?хнi дiди й
прадiди стояли, та тiльки кошовий Калнишевський, страхаючись за долю
Вiйська Запорозького, вжив усiх заходiв до того, щоб стримати козакiв од
походу на Укра?ну, хоч усе-таки кiлька сот запорожцiв пiшли до Чути та за
Синюху.
Iз Сiчi Мельхиседек по?хав до Петурбурга, щоб добитися там зi сво?ми
скаргами навiть до само? царицi, й мав од не? обiцянки про заступництво.
Справдi-таки, цариця Катерина через свого посла клопоталась у Варшавi, щоб
не утискували православно? вiри, i хоч з ?? заходiв нiчого не вийшло, та
чутки про оборону царицею православно? вiри розiйшлися по Укра?нi й
досягли Запорожжя. Народ став завзятiше обстоювати православ'я, поляки ж
почали вживати проти православних найлютiших кар. Вони завдавали
непокiрливим тяжких мук, i випадок iз мордуванням млi?вського титаря був
не вигадкою Тараса Шевченка в його поемi "Гайдамаки", а iсторичною подi?ю.
Тi кари й мордування схвилювали людей на Укра?нi й обурили давнiх
оборонцiв укра?нського люду - запорожцiв. Наслiдком учинкiв Барсько?
конфедерацi? було те, що в Чорному лiсi, Чутi й на Миге? знову скупчилися
пiд проводом колишнiх запорожцiв чималi ватаги гайдамакiв, якi згодом
називалися в народi "колiями".
Тим часом польський король, не маючи сили боротися зi сваволею панiв
Барсько? конфедерацi?, просив росiйський уряд дати на Укра?ну для
приборкання панiв росiйське вiйсько. Цариця прислала вiйсько, i як тiльки
воно кинулося руйнувати ма?тки непiдвладних королевi панiв, простий люд на
Укра?нi зрозумiв те так само, як i року 1734-го, що начебто це вiйсько ма?
визволяти людей од польских панiв. Пiшли чутки навiть про "Золоту"
царицину грамоту, якою нiбито наказувалося винищити всiх полякiв та жидiв;
i пiд впливом тих чуток народ почав гострити ножi, дожидаючись тiльки
привiдцiв, що завжди приходили iз Запорожжя.
Зрозумiло, що запорозькi традицi? не давали сiчовикам спокiйно дивитись
на те, що ко?лося на Укра?нi, й завзятiшi з них подалися до Тясмину на
Чигиринщину й у квiтнi 1768 року скупчились у лiсi бiля Мотронинського.
монастиря, обравши на отамана Максима Залiзняка.
Максим Залiзняк, як згодом засвiдчив на Сiчi отаман Тимошiвського
куреня, прибув на Запорожжя бiля року 1757-го i, пробувши там кiлька рокiв
молодиком, привчився ходити бiля гармат i був на Сiчi гармашем. Проте йому
було нудно тут: вiн часто ходив на заробiтки до татарських рибалок на
великi лимани, а останнi роки перед повстанням часто пробував у
Лебединському та Мотронинському монастирях. Гомонiли люди, що вiн мав
думку навiть лишитися в монастирi назавжди, та промови отця Мельхиседека
разом iз вiстями про нечуванi утиски полякiв проти укра?нського люду,
збудили в його серцi завзяття й рiшучiсть. Iз вiсiмнадцятьма товаришами
Залiзняк, дiставши од Мельхиседека благословення, вийшов у лiс за двi
версти од монастиря, до Холодного Яру, й там почав лагодити зброю та
закликати до себе людей з усiх околиць. Тут вiн по?днався iз дрiбними
ватагами запорожцiв i з гайдамаками, що надходили з Миге? й iз Чути, а пiд
впливом чуток та кобзарських спiвiв сюди почала збиратися, тiкаючи вiд
панiв, i голота з Укра?ни.
Наприкiнцi квiтня Максим Залiзняк вирушив iз сво?ми ватагами з лiсу i,
як оповiдають народнi перекази, пiсля посвяти Мельхиседеком козацько?
збро?, пiшов iз колiями на Медведiвку i, розправившись там iз поляками,
унiатськими попами та з жидами, попрямував далi на Жаботин. По шляху народ
радiсно зустрiчав Залiзняка та його товаришiв, допомагав йому перемагати
команди жовнiрiв та при?днувався до повстанцiв. Тодiшнi думки укра?нського
люду можна зрозумiти з уривку народно? пiснi.
Ой, сiв пугач на могилу
Та й крикнув вiн: пугу!
Чи не дасть бог козаченькам
Хоч тепер потугу!
Щодень ждемо, щонiч ждемо,
Поживи не ма?м.
Давно була Хмельниччина, -
Уже не згада?м.
Про вихiд Максима Залiзняка iз Мотронинського монастиря та про першi
подi? колi?в теж збереглися уривки з народно? пiснi:
Максим, козак Залiзняк,
Славний, з Запорожжя,
Як ви?хав на Вкра?ну,
Як повная рожа.
Славний козак Залiзняк,
Славний козак i Гнида -
Не зосталось на Вкра?нi
Нi ляха, нi жида.
Ой, в городi Мотровичах
Нова новина:
Породила козаченькiв
Шовкова трава.
Жаботинський сотник Мартин Бiлуга, що заступив мiсце вбитого поляками
Харка, теж при?днався до Залiзняка, i вони разом помстились за Харка i
зчинили в Жаботинi рiзанину; скарали на смерть навiть самого губернатора
Степовського.
Гей, Максиме-полковнику, ти славний во?ну,
Гей, випусти з Жаботину хоч людську дитину!
Максим козак Залiзняк листи одбира?,
Усiх ляхiв iз жидами докупи збира?.
Iзiгнавши усiх ляхiв з жидами докупи,
Оддав ляха губернатора да Бiлузi в руки.
Бiлуга Мартин Жаботинський та по ринку ходить,
Свого пана губернатора за собою водить.
I, водячи за собою, та й до його й каже:
"Не одного тепер ляха голова поляже!"
Пiсля Жаботинсько? рiзанини польське панство на Укра?нi разом iз
католицьким та унiатським духовенством i жидами заметушилось i почало
рятуватися. Всi пригадали оповiдання дiдiв про Хмельниччину й, покидаючи
все сво? добро, кинулись тiкати. Та тiкати в Польщу було далеко й
небезпечно, бо скрiзь навколо вже пiднiмалися месники за польськi кривди.
Довелося всiм ховатися в Уманi, де була мiцна фортеця та замок пана
Потоцького з чималою вiйськовою залогою.
До Залiзняка тим часом при?днався козацький сотник iз Смiли Шило.
Розправившись в мiстi, Залiзняк послав Шила та Бiлугу з вiддiлами на
Богуслав, а сам пiшов на Корсунь.
Гей, як вийшов сотник Смiлянський з сво?ми козаками:
"Ступай, ступай, Шило сотнику, в Богуслав iз нами!"
А в'?хали в Богуслав у середу вранцi,
Накидали в тiй годинi жидiв повнi шанцi.
Здобувши пiсля того ще й Черкаси та прилучивши до себе кiлька загонiв
iнших ватажкiв, Залiзняк пiдступив пiд Лисянку, де в замку Яблонiвського
скупчилося бiльше 200 панiв та жидiв. Поляки почали, було, обороняти
замок, та мешканцi-укра?нцi одчинили Залiзняковi браму, й колi?, вдершись
у замок, лютували над поляками й жидами, а ще гiрше над католицькими
ксьондзами.
Скрiзь, де колi? брали мiстечка, замки й мiста, вони руйнували панськi
оселi й будинки, мордували жидiв та ксьондзiв i палили костьоли.
Покiнчивши з Лисянкою, Залiзняк зi сво?ми ватагами наближався до Уманi,
куди збiглося багато шляхти та жидiв i де мiстилися чималi польськi
скарби. Оборона мiста лежала головним чином на двiрських козаках пана
Потоцького на чолi iз сотником Iваном Гонтою. Вiн мав у полякiв велику
шану, а проте, коли спалахнуло повстання Залiзняка, Гонта згадав, якого
батька вiн син, i увiйшов iз Залiзняком у зносини.
Гонта, сотник Уманський, помiж вiйськом ходить,
А з Максимом Залiзняком листами говорить.
А в недiлю рано стали в дзвони бити,
Гей, став Гонта з козаками пiд Умань пiдходити.
Коли Залiзняк уже зовсiм наблизився до Уманi, Гонта вийшов зi сво?ми
козаками йому назустрiч, нiби игоб би-тися з ним, а проте прилучився до
нього.
Разом iз Гонтою Залiзняк здобув Умань, а далi, й замок, у якому
оборонялася польська шляхта; побив багато полякiв i жидiв, поруйнував
костьоли та ?зу?тськi школи i взагалi вчинив погром, найбiльший з усiх,
якi досi робив.
Доки Залiзняк був пiд Уманню, iншi гайдамацькi ватажки громили польську
шляхту по iнших мiсцях. Семен Неживий з-пiд Мошен хазяйнував на Черкащинi,
Iван Бондаренко - на Полiсi, а Якiв Швачка розправлявся з панами та жидами
в околицях Бiло? Церкви, Василькова та Фастова. Цього ватажка колi?в теж
оспiвала народна пiсня:
Ой, не звiть мене Швачкою,
А звiть мене Кийло!
Позаганяв жидiв, позаганяв ляхiв
В Бiлу Церкву на стiйло.
Ой, вже ж тая Бiлая Церква
Та оббитая китайками;
Ой, тепер вона да завойована
Да славними козаками!
Ой, хвалився та батько Швачка,
Та до Фастова йдучи -
Ой, будемо драти, панове молодi?!,
З китайки онучi.
Та ходить Швачка та по Фастовi
Та й у жовтих чоботях -
Ой, вивiшав жидiв, ой, кивiшав ляхiв
Та на панських воротах.
У тi ж часи стався випадок, що дуже зашкодив справi народного повстання
на Укра?нi i навiть Вiйську Запорозькому. 18 червня гайдамацький загiн
козакiв у 300 душ напав на мiстечко Палi?ве Озеро, бiля турецького
кордону, й почав бити там полякiв i жидiв; коли ж тi стали тiкати в
сусiдн? турецьке мiсто Балту, гайдамаки обложили те мiсто i давай
вимагати, щоб турки видали ?м утiкачiв. Турецький каймакан на те не
згодився i запросив зi свого боку, щоб гайдамаки вiдступили геть од
кордону. Тодi гайдамаки вдерлися в Балту силою i побили не тiльки полякiв
та жидiв, а й туркiв.
Той випадок обурив турецького султана, що тiльки й чекав, як би
розпочати вiйну з Росi?ю; росiйський же уряд обвинуватив у цiй подi?
запорожцiв, посилаючись на те, що вони брали участь у гайдамацтвi, та й на
саме укра?нське повстання глянув уже неприхильним оком.
Щоб виправдати Вiйсько Запорозьке, Калнишевський негайно вислав iз Сiчi
на чолi iз Сидором Бiлим кiлька сот козакiв гамувати колi?в, та тiльки
запорожцiв попередив росiйський генерал. Серед лiта Барську конфедерацiю
було придушено, й росiйський генерал Кречетников у Бердичевському замчищi
взяв Пулавського в бранцi. Зараз же пiсля того польський король попросив
царицю Катерину допомогти йому сво?м вiйськом приборкати "хлопське"
повстання. Росi? пiсля знищення Барсько? конфедерацi? народне повстання на
Укра?нi було вже не потрiбне, й цариця, вдаючи iз себе незадоволену з
того, що повстання вибухнуло неначе з ?? дозволу, звелiла начальникам
росiйського вiйська схопити привiдцiв повстання.
На пiдставi того наказу генерал Кречетников прибув iз сво?м вiйськом до
Уманi й зупинився поруч iз табором Залiзняка, що нiчого ще не вiдав про
змiну полiтики росiйського уряду, i, вдаючи iз себе, як було й досi,
спiльника козакiв, закликав усю гайдамацьку старшину до себе на бенкет. Не
маючи нi гадки про лихо, Залiзняк, Гонта й iншi гайдамацькi ватажки пiшли
до намету росiйського генерала на снiданок, але як тiльки вони пiдгуляли,
Кречетников звелiв ?х усiх пов'язати.
Проте, мабуть, Залiзняк пив, та не упивався, а стежив за кожним рухом
Кречетникова, бо коли почали роздивлятися помiж пов'язаними на бенкетi й у
гайдамацькому таборi, то виявилось, що хоч усiх ув'язнених гайдамакiв було
аж 845 i з них 65 запорожцiв, та тiльки Залiзняка помiж ними не знайшли.
Це ще дужче ствердило народнi думки, що Залiзняк - характерник i напустив
на москалiв ману так, що тi не побачили, як вiн виходив iз намету
Кречетникова й далi - з табору.
Пiсля того росiйськi генерали й полковники так само позахоплювали мало
не всi iншi гайдамацькi ватаги, бо вони мали православних росiян за сво?х
спiльникiв i не стерелися ?х. Швачку та Неживого було привезено до Ки?ва i
згодом заслано в Сибiр; Журба ж не дався в руки живим i був убитий разом
iз трьома десятками сво?х товаришiв. Козака Швачку народ оспiвав не менше
за Харка та Залiзняка:
Ой, на козаченькiв, он, на запорожцiв та пригодонька стала:
Ой, у середу та у обiднiй час ?х Москва забрала.
Крикнув Швачка та на осавулу: "Iз коней - додолу!
Ой, не даймося, панове молодцi, ми москалям у неволю!"
Москалики умнi, москалi розумнi, розуму добрали:
Ой, наперед Швачку iз осавулом докупи зв'язали.
Ой, iзв'язали i попарували й на вози поклали,
Iз Богуслава до Бiло? Церкви ?х у неволю зiбрали.
Ох, пошлемо галку, ох, пошлемо чорну а до Сiчi рибу ?сти,
Ох, нехай донесе, ох, нехай донесе до кошового вiстi.
Ох, уже тiй галцi, ох, уже чорнiй та назад не вертаться,
Ох, уже ж нам, панове молодцi, iз кошовим не видаться!
Ой, узяли Швачку та й повезли Швачку
Аж у Ки?в возами...
Оглянувся назад на Вкра?ну
Та й залився сльозами!
Ох, i лети ж, галко, ох, лети ж, чорна,
Аж у Низ до кошового!
Нехай пише листи на бiлiй бумазi
Та да? менi вiстi.
Ой, уже ж галцi, ой, уже ж чорнiй
Та й на Низ не лiтати...
А вже козаковi, а вже Швачцi
На Вкра?нi не бувати.
Куди подiвся Залiзняк iз бенкету генерала Кречетникова - невiдомо.
Народнi оповiдання розказують, що вiн до кiнця свого вiку блукав по
байраках колишнього Дикого поля - побiля Бугу та на верховинах Iнгулу й
Iнгульця.
Найдивнiшим i найтяжчим для колi?в було те, що росiйськi вiйська,
захоплюючи ?х, видавали усiх, хто не був родом iз Лiвобережно? Укра?ни i
не був запорожцем, до рук тим самим польським панам, проти яких вони
повставали, а вже пани чинили з ними, що знали: вигадували ?м таких мук,
яких нiхто не знав, допоки й свiт сто?ть. Суд (коли тiльки можна назвати
судом мордування до смертi) вiдбувався над гайдамаками в мiстi Коднi. Там
було замучено на смерть i Гонту. З нього та його товаришiв, Бiлуги й Шила,
три днi з живих здирали потроху шкiру i тiльки, коли тi почали вже
помирати, було ?х четвертовано.
Мали пани на Вкра?нi добрi оборонцi:
Звiрилися сотниковi Уманському Гонтi.
Мали пани на Вкра?нi дуже добрий трунок,
Пани тi? розумнi? дадуть сi рятунок.
Пани те? зрозумiли, згоду учинили:
Пiдкинувшись пiд Умань, Гонту iзловили.
Вони ж його насамперед барзо привiтали,
Через сiм день з нього кожу по пояс здирали
I голову облупили, сiллю посипали...
Пан рейментар походжа?: дивiтеся, люде,
Хто ся тiльки збунтував, то всiм те? буде.
Бiля Коднi було поховано кiлька сот замордованих на смерть волелюбних
укра?нцiв, а скiльки народу розiйшлося з Коднi з одрубаними або спаленими
вогнем руками, скiльком були вiдтятi на руках пучки, скiльком випеченi
очi, - так того нiхто не передав би. Народна пiсня так згаду? сумний
кiнець цього укра?нського народного повстання:
Ой, i зв'язали та попарували,
Ой, як голубцiв у парцi,
Ой, засмутилась уся Укра?на,
А як сонечко в хмарцi.
Мiсто ж Кодня з того часу стало на Укра?нi словом прокляття. Кому
бажають у життi найгiршого, то кажуть: "Бодай тебе Кодня не минула".
Простий народ на Вкра?нi мав у сво?х згадках Залiзняка за такого ж
самого оборонця його прав, як i Богдана Хмельницького, i в однiй iз пiсень
вiн навiть, сидячи у Ки?вськiй Печерськiй фортецi, погрожу? полякам:
"Iди, iди, Залiзняку, годi вже гуляти,
Пiдем в Ки?в у Печорське Богу роботати".
I говорить Максим-козак, сидячи в неволi:
"Не матимуть вражi ляхи на Вкра?нi волi.
Течуть рiчки з всього свiту до Чорного моря,
Минулася на Вкра?нi жидiвськая воля".
Замiшанi в повстаннi укра?нськi люди, почуваючи за собою правду, мужньо
приймали муки i вмирали не з каяттям, а з надi?ю, що за ?хню смерть
помстяться товаришi, як сказано в пiснi:
"Гей, котрi? козаченьки будуть в свiтi жити,
Не забудьте козацько? смертi вiдомстити".
Та тiльки не сталося того: нiхто не помстився за тяжке мордування
гайдамакiв. Пригноблений люд незабаром зневiрився у сво?й мiцi й тiльки
ру?ни панських будинкiв ще який час нагадували про Колi?вщину.
НЕЗАДОВОЛЕННЯ ЗАПОРОЖЦIВ КАЛНИШЕВСЬКИМ
Захоплення гайдамакiв росiйським вiйськом та видача ?х полякам на
нелюдську розправу страшенно розгнiвила запорожцiв на полякiв i на
росiйський уряд, i коди 26 грудня 1768 року кошовий Петро Калнишевський
став перед радою i прочитав указ царицi про вiйну з Туреччиною, запорожцi
почали його взивати зрадником за те, що лишив Укра?ну пiд час повстання
без помочi. Далi натовпи козакiв, розiгнавши старшину з майдану,
порозбивали старшинськi будинки, одiмкнули пушкарню й випустили на волю
усiх товаришiв, засуджених за гайдамацтво.
Переляканий тим погромом Калнишевський, переодягнений у ченця, втiк iз
деякою старшиною байдаком у Кодак, i тiльки сiчовий пан-отець вгамував
розпалених запорожцiв i умовив ?х знову прийняти Калнишевського на уряд.
Трудне й складне було становище Калнишевського: з одного боку,
державний уряд i Ки?вський губернатор докоряли йому за участь запорожцiв у
гайдамацтвi, з другого, - запорожцi не дозволяли карати за гайдамацтво
сво?х товаришiв i дорiкали тим, що вiн не допомагав повстанцям на Укра?нi.
Калнишевський не змiг вивернутися з того становища й почав робити
великi помилки, пiдточуючи пiдвалини давнього сiчового устрою.
Треба зазначити, що невдовзi пiсля турецько? вiйни 1738 - 1740 рокiв
традицi? Вiйська Запорозького щодо волi, рiвностi й братерства почали
занепадати. Старшина вiйськова стала на облюбованих кутках Запорожжя
будувати собi зимiвники, пускала туди одружених козакiв i пiд ?х доглядом
вирощувала собi коней, худобу та овець i хутко забагатiла. Рiвнiсть станiв
на Сiчi таким чином порушилась, i мiж запорожцями з'явилися сво?
"дуки-срiбляники", як на Гетьманщинi; старшина ж вiйськова, обтяжена
сво?ми гуртами худоби, табунами коней та отарами овець, почувала себе
залежною вiд росiйського уряду, що мiг усi тi ?хнi багатства вiдiбрати, а
не вiд товариства, про яке мала б дбати. За кошевства Калнишевського подiл
запорожцiв на дукiв (старшину) та голоту, або "чернь", ще дужче змiцнився
i поставив бiльшiсть запорожцiв у залежнiсть од меншостi.
За Калнишевського ж занепав i вiковiчний звичай вiйськовий - обрання
щороку вiльними голосами кошового отамана. Росiйський уряд давно лихим
оком дивився на те, що Запорозьке Вiйсько на сво?х радах старшину? над
старшиною i вибира? собi нову старшину, скидаючи часом тих, хто був до
вподоби росiйському урядовi, й аж двiчi вже надходили накази Вiйську, щоб
не смiло змiнювати старшину без дозволу. Калнишевський був вiдомий самiй
царицi, й це дало рацiю сiчовiй старшинi пустити поголоску, що Вiйсько
Запорозьке тiльки й трима?ться на Калнишевському й коли б Вiйсько скинуло
його з кошевства, то зараз було б скасоване й Запорожжя. Через те, боячись
за долю всього Вiйська, запорожцi, починаючи з 1765 року, не скидали
Калнишевського з уряду, хоч на нього й на iншу старшину було незадоволення
"чернi", i вiн порушував одвiчнi вiйськовi звича?, за такi вчинки на
Старiй Сiчi кошового вкинули б у рiчку.
УЧАСТЬ ЗАПОРОЖЦIВ У ВIЙНI РОСИ 3 ТУРЕЧЧИНОЮ
Починаючи року 1769-го нову вiйну з Туреччиною, Катерина II прислала
Калнишевському i всьому Вiйську Запорозькому грамоту, в якiй, мiж iншим,
писала: "Ми вважа?мо (запорожцiв) найзичливiшими нашими пiдданими й за
першо? нагоди Височайшу нашу милiсть всьому нашому вiрному Вiйську
Запорозькому Низовому вчинимо".
Кримський хан Крим-Гiрей теж мав надiю прихилити запорожцiв на свiй бiк
i взимку 1768 року без нiякого окупу пустив на Сiч усiх запорожцiв та
чумакiв з Укра?ни, що були пiд час розмиру захопленi в Криму i вже навiть
проданi в неволю.
Цi заходи нiчого не дали, бо перш за все Калнишевський був щирим
прихильником росiйсько? зверхностi й мiцно тримав владу у сво?х руках;
по-друге ж, пiсля виходу iз Сiчi в монастир Пилипа Федорова партiя
турецько? зверхностi не мала жодного видатного представника й занепала.
В сiчнi 1769 року кримський хан розпочав вiйну проти Росi?, щоб не
зустрiтися на походi iз запорожцями, обiйшов поза Бугом i наскочив на
Ново-Сербiю. Всi новосербськi й пiкiнерськi полки позалишали сво? оселi й
засiли у фортецi свято? ?лизавети; слобожани ж покидали все сво? збiжжя й
побiгли у Чорний лiс. Татари перейшли Буг льодом, попалили всi слободи й
Запорозьку Гардову паланку i в лютому вже повернулися назад за Буг.
По веснi Калнишевський вислав 38 вiйськових байдакiв та 1700 душ
товариства пiд проводом Пилипа Стягайла стежити за ворогами на устях
Днiпра та на лиманах; сам же мав думку обороняти пiвденнi кордони
Запорожжя, та тiльки не мiг того зробити, бо 9 червня 1769 року вiн
отримав од ки?вського губернатора Румянцева такого листа: "Зважаючи на рух
ворогiв .до наших кордонiв, наказую вам ("повелеваю") з усiм Запорозьким
Вiйськом негайно рушити iз Сiчi битим шляхом на фортецю свято? ?лизавети й
помiж рiчками Зеленою та Довгою, бiля балки Широко?, отаборитись до
наступного наказу".
Таким чином. Вiйсько Запорозьке, якому нiколи не смiли наказувати
навiть гетьмани i яке за часiв Старо? Сiчi листувалося безпосередньо з
державцями, дiставало тепер накази вiд губернатора й мало виконувати ?х,
хоч би вони були й зовсiм нерозумнi, як сталось i цього разу.
Як тiльки татари довiдались, що кошовий iз 7350 запорожцями вийшов iз
Сiчi на захiд, умить же двома ордами наскочили на Запорожжя. Перша хотiла
перевезтися через Днiпро бiля устя Кам'янки, щоб напасти прямо на Сiч, але
тут Стягайло з вiйськовими байдаками перешкодив татарам на перевозi i
навiть потопив деякi ?хнi судна разом iз людьми. Друга орда таки
продерлася крiзь росiйське вiйсько генерала Б ерга, що стояло понад рiчкою
Конкою, наскочила на запорозьку Кальмiуську паланку, i хоч запорожцi
завзято оборонялися, але татари всiх ?х перебили й, подавшись на пiвнiч,
поруйнували Самарську, Протовчанську й Орельську паланки. Полковник
Порохня, що був на лiвобережних запорозьких землях, мав у всiх паланках
всього 1260 козакiв, та й тi були розкиданi, через те вiн не змiг
оборонити лiвобережного Запорожжя, й татари попалили багато зимiвникiв та
слобiд, забрали в неволю понад 300 душ, i мiж ними 60 запорозьких
дiдiв-пасiчникiв, та до того, ще зайняли 22 000 голiв запорозько? худоби,
з яко? 600 коней самого кошового. Незважаючи на таку небезпеку для
Запорожжя, Калнишевський мав був iти на Буг i звiдтiля вислати в авангард
вiйська генерала Зорича 1000 запорожцiв пiд проводом старшин Андрiя Ляха
та Олекси Чорного. В серпнi iз наказу Румянцева, вiн кинув ще два загони
на помiч генераловi Зоричу: один пiд проводом Павла Головатого пiд Очакiв
i другий пiд проводом Андрiя Носача - до Днiстра.
Таким чином усе Запорозьке Вiйсько було подiлене на дрiбнi загони,
воювало без власно? iнiцiативи й було тiльки на послугах у вiйська
росiйського, ведучи йому перед та показуючи шляхи, криницi, мiсця для
таборiв тощо. Проте всi вiддiли запорожцiв воювали смiло i стали
росiйському вiйськовi у великiй пригодi, а один з тих вiддiлiв, який од
Носача перейшов до Семена Галицького, повернувся восени на Сiч навiть з
великою здобиччю, пригнавши 18 бранцiв, 20000 коней, 1000 рогато? худоби,
4000 овець та 180 верблюдiв. Частину здобичi було одiслано Кошем у
подарунок Румянцеву й сенаторам; решту ж подiлили вiйськом, як звичайно.
Щасливий ще похiд стався в листопадi 1769 року пiд орудою полковника
запорозького Колпака. Вiн вистежив татар бiля рiчки Вовчо?, розгромив ?х
упень i захопив корогву та 170 коней.
У листопадi Калнишевський iз головним вiйськом урочисто вступив у Сiч.
Наказний кошовий Iван Бурное iз старшими дiдами зустрiв вiйсько верхи бiля
Багново? могили, коли ж вiйсько наблизилось до само? Сiчi, то на сiчових
баштах стали палити з гармат.
На зиму запорожцi розiслали в степи бекети й поставили на могилах
"хвигури": 1) бiля устя рiчки Кам'янки; 2) на низу Днiпра в урочищi
Скалозубовiм; 3) за Днiпром, проти Сiчi, на урочищi Темному; 4) над
Днiпром, на Лисiй горi; 5) на урочищi Городищi (Кам'яний Затон); 6) в
Голiй Пристанi на Днiпрi; 7) над Днiпром, в урочищi Тарасiвському; 8) в
урочищi Бiленькому; 9 та 10) на Днiпрових островах - Хортицi й Дубовому,
що мiж порогами; 11 - 16) понад Самарою: бiля Ново-Богородського
ретраншементу, в урочищi Садках, у Вiльному, в урочищi Лучинi, в
Журавському й в урочищi Богдановому. Опрiч бекетiв бiля хвигур, запорожцi
об'?здили ще сю зиму степи окремими чатами, бо вiдомо, що вони вiдвiдували
рiчку Гайчур та могили Барабашеву й Токмак.
Доки вiйсько перебувало зиму на Сiчi, помiж запорожцями знову вибухнуло
незадоволення старшиною, найбiльше з приводу того, що вiйсько на вiйнi
було на послугах росiйському вiйську та генералам, якi часом поводились iз
запорожцями i навiть з ?хнiми полковниками та старшиною дуже нечемно, та
ще з приводу того, що Калнишевський, як казали козаки, "пiдслуговуючись
Москвi", покинув без вiйська схiднi запорозькi землi й призвiв ?х до
ру?ни, а чимало товариства - до загину.
У груднi року 1769-го пiд час обiду в Корсунському куренi козак
Дорошенко почав дорiкати отаману Петровi Остроуху та колишньому кошовому
Скапi за те, що вони допомагають "москалевi", гнiтять товариство, i
зрештою назвав ?х обох зрадниками; пiсля обiду ж, коли Скапа почав
Дорошенковi погрожувати, козаки побили Скапу, кажучи, що вiн, ?здивши в
Москву "складати закони", продав запорозькi вольностi за того портрета
(медаль), що носить на грудях. Калнишевський звелiв Дорошенка i всiх, хто
бив Скапу, заарештувати, i всупереч iз звичаями Вiйська Запорозького,
вiддав ?х на суд комендантовi Ново-Сiчового ретраншементу. Цим учинком
отаман показав, яка рiзниця була мiж ним та кошовим Iваном Сiрком. Той
уперто обстоював незалежнiсть вiйськового запорозького суду од росiйсько?
влади, кажучи, "як ми видамо одного (самозванця Сiмеона), то Москва всiх
нас поодинцi розтяга?"; Калнишевський же сам порушив ту незалежнiсть без
вимог навiть iз боку росiйського уряду.
Незадоволення кошовим спалахнуло знову, коли Калнишевський в березнi
1770 року виступав у похiд. Корсунський курiнь не захотiв iти слiдом за
кошовим, вимагаючи, щоб ранiше було визволено iз в'язницi Дорошенка та
його товаришiв. Наказний отаман Косап почав умовляти корсунцiв, але вони,
дiйшовши до рiчки Базавлука, отаборилися там i стали вибирати собi нового
отамана. Щоб приборкати корсунцiв, Калнишевський iз походу попросив
генерала Панiна заарештувати бунтарiв росiйським вiйськом й заслати ?х за
непокору "на Сиберiю". Так воно й сталося, i чимало запорожцiв
Корсунського куреня загинуло в Сибiру на каторзi.
З цих випадкiв видно, що Калнишевський, як i колись Мазепа, Самойлович
та Брюховецький, пiдтримав свою владу на Сiчi не власним впливом на
громаду, а силою росiйського уряду та вiйська.
Останнiй вчинок украй одвернув од нього запорожцiв i в березнi того ж
року Щербинський курiнь змовився, щоб Калнишевського вбити та, обравши
кошовим отаманом Пилипа Федорова, перейти пiд протекцiю турецького
султана. Змова ця почала поширюватись у вiйську, та про не? довiдався один
iз сiчових священикiв i застерiг Калнишевського, а той ужив заходiв, щоб
завчасу загасити бунт.
На початку року 1770-го все Запорозьке Вiйсько було подiлене на три
частини. Головне вiйсько - 7352 козакiв iз Калнишевським на чолi було
вiддане пiд команду князя Прозоровського. Друге вiйсько - Низове, 2930
козакiв - пiд керуванням вiйськового старшини Третяка - на чотирьох
десятках байдакiв випливло в лиман пiд Очакiв; нарештi, третя частина
вiйська - 995 козакiв - пiд орудою полковника Порохнi стала пiд команду
генерала Берга, вiйсько якого стояло на рiчцi Концi.
З першого вiйська ватаги комонних запорожцiв об'?хали всi степи бiля
Очакова, здобули його передмiстя, причому 10 запорожцiв було вбито та 27
поранено, i дiйшли до Днiстровського лиману. Виявилось, що татари
поховались у фортецях та за Днiстром i навiть худобу свою позаганяли так,
що запорожцям небагато дiсталося здобичi.
Запорозькi байдаки з полковником Третяком цiле лiто вишукували ворогiв
у лиманах i мали зачiпку з турками бiля Кiнбурзького замку. Зачувши на
Кiнбурзi стрiлянину, з Очакова випливли 11 турецьких кораблiв i погнались
за запорожцями. Третяк заманив туркiв до Днiпрових гирл. Зчепився там iз
ворожими кораблями й невеликими гарматами iз сво?х байдакiв нако?в трьом
кораблям тако? шкоди, що весь турецький флот мусив тiкати назад у Очакiв.
Восени, повернувшись на Сiч, Третяк попросив генерала Панiна, чи не можна
б дати Вiйську Запорозькому хоч двi гармати, якi б стрiляли так далеко, як
турецькi.
Тi?? ж осенi головний вiддiл Запорозького Вiйська ходив пiд рукою князя
Прозоровського пiд Очакiв. Проти нього з фортецi виступила залога в 5000
душ iз гарматами, та запорожцi разом iз донцями та карабiнерами розгромили
?? й захопили здобич: три мiдяних гармати, 11 прапорiв, пернач та безлiч
усiляко? збро?. Як виходить, цей бiй був нелегкий, бо в запорожцiв загинув
курiнний отаман Якiв Воскобойник та поранило курiнного Михайла Дегтяря i
двох вiйськових старшин, Iвана Бурноса та Пилипа Стягайла.
Пiсля того, як турки й татари були розбитi бiля рiчки Ларги, а пiзнiше
бiля Кагулу, татари кинулись тiкати iз Буджака через Очакiв та Кiнбурн у
Крим. Тут ?х вистежив Данило Третяк сво?м флотом, розбив деякi ?хнi загони
й захопив 673 душi невiльникiв, здебiльшого волохiв та жидiв, а пiзнiше
напав на самого кримського хана, коли той пере?здив через Кiнбурнзьку косу
й, знищивши вiйсько, що з ним було, вiдiбрав двi корогви та срiбну, з
позолотою, палицю. Навiть сам хан ледве не дiстався йому в бранцi. З
визволеного полону волохiв було поселено на запорозьких землях бiля устя
рiчки Сури, - село Волоське, що iсну? й зараз; жидiв же запорожцi не
захотiли тримати на сво?й землi й одiслали в фортецю свято? ?лизавети до
росiйського начальства.
Надходила вже зима, а проте низовому загоновi запорожцiв накинули ще
нову роботу. Побачивши, що розбите турецьке вiйсько пiшло за Дунай, а
кримський хан ледве втiк у Крим, Буджацькi й Едiсанськi татари, а далi й
Едiчкульськi та Джамбуйлуцькi, залишившись без турецько? оборони, перейшли
пiд владу Росi?. Щоб забезпечити першi двi орди вiд впливу та помсти
туркiв, росiйський уряд надумав перевезти ?х на лiвий бiк Днiпра разом iз
?хнiми гарбами, худобою та збiжжям. Оту тяжку роботу Панiн i накинув на
Третяка.
У листопадi запорожцi серед криги, що пливла Днiпром, мусили перевозити
на вiйськових: байдаках i людей, i коней, i гарби з усiляким збiжжям. Бiля
Кизикермена козаки таким чином переправили бiля 12000 татар та кiлька
десяткiв тисяч коней i худоби, але при тому втратили три десятки
вiйськових байдакiв та застудили чимало товариства.
За службу Запорозького Вiйська цариця Катерина 5 сiчня 1771 року видала
указ, яким "за отличные в прошлую и нынешнюю камлании отлично-храбрые
противу неприятеля поступки и особливое к службе усердие" пожалувала
Калнишевському золоту медаль, обсипану самоцвiтами, iз власним портретом.
Та?кi ж медалi, тiльки без самоцвiтiв, були пожалуванi; вiйськовому
обозному Павлу Головатому, писаревi Iвану Глобi, хорунжому Якову Качалову,
осавулу Сидору Бiлому, суддi Миколi Косапу й вiйськовим старшинам: Iвану
Бурносу, Андрiю Носачу, Андрiю Порохнi, Андрiю Лук'янову, Макару Нагаю,
Софрону Чорному, Пилипу Стягайловi, Лук'яну Великому, Олексi Чорному та
Василевi Пишличу.
Пiсля цього року у царському дворi стало звича?м, або, сказати б,
увiйшло в моду, записуватися вельможам у запорозькi козаки, й першими
записались граф Панiн та князь Прозоровський.
Цiлу зиму, як i попереднiй рiк, запорожцi мусили тримати в степах
бекети; по веснi ж Вiйсько Запорозьке знову подiлилось. Кошовий iз 6000
козакiв та 12 гарматами пiшов пiд Очакiв та Хаджибей i мав там три щасливi
баталi? з ворогами: 21 червня, 15 вересня та 9 жовтня. Друга частина
вiйська попливла байдаками на низ i цього разу не тiльки лиманом, а й
давнiм запорозьким шляхом - на Дунай.
На жаль, тепер вiйсько мало тiльки 19 байдакiв, бо решта загинула i
зiпсувалася пiд час перевозу через Днiпро татар. З цими суднами 16 квiтня
1771 року iз Сiчi вирушив уповноважений радою полковник Якiв Сiдловський.
Незважаючи на свою невелику силу, запорожцi пропливли до Килi?, а далi,
виконуючи накази генералiв росiйського вiйська, ходили пiд Тульчу, Сма?лiв
(Iзма?л), Бра?лiв, Мачин, Гiрсове та Силiстрiю й iншi мiста, якi здобувало
росiйське вiйсько. Пiд Тульчою запорожцi, якi колись за часiв
Сагайдачного, штурмували й захопили чотири турецькi кораблi й чимало галер
та менших суден, а в гирлах, бiля устя Дунаю, добули 8 галер iз 26
гарматами. Окрiм того, козаки скрiзь вистежували туркiв, нападали на ?хнi
бекети, чимало брали в полон й пiднесли славу Вiйська Запорозького на таку
височiнь, що вона вже давно не бувала. На жаль, i втрати Вiйська пiд час
сього походу були великi, й навiть був поранений i помер од ран сам
полковник Сiдловський.
Третiй вiддiл Запорозького Вiйська в 500 козакiв пiд проводом Опанаса
Колпака був з армi?ю князя Долгорукого i вiв ?й перед у походi на Перекоп.
21 травня Колпак перейшов Бiлозерку й, проминувши Ка?рку, Виливали, Чорну
Долину, Зелену Долину, Чаплинку та Каланчак, подолав недалеко Перекопа
Гниле Море й сповiстив Долгорукого, що татари засiли в Перекопi й не
виходять iз нього, хоч запорожцi й пiд'?здили пiд самi стiни та викликали
?х на герць. Опрiч того, Колпак дав Долгорукому вiдомостi, де зручнiше
штурмувати перекопськi мури i де й як покопанi перед мiстом рiвчаки.
Завдяки таким даним росiйське вiйсько легко взяло стiну, що йшла од
Перекопу до Чорного моря, й атакувало хана з його вiйськом за мiстом. У
цьому бою запорожцi взяли дiяльну участь, виманили татарську кiнноту на
росiйськi гармати, а коли кiннота розгубилася - кинулися ?х гнати й
перебили бiльше тисячi татар. Баталiя скiнчилася тим, що Перекоп здався, а
хан iз рештою вiйська кинувся тiкати, та запорожцi ще довго його гнали,
маючи бранцiв i здобич.
Вiд Перекопу запорожцi наступали на Карасубазар, але той здався без
змагання, тодi ?х було послано через гори на Кафу. В горах запорожцi мали
запеклi сутички з татарами й, розгромивши ?х, захопили чималу здобич.
Прибувши з бо?м пiд Кафу, Колпак дiждався, доки пiдiйшло росiйське
вiйсько, й потiм узяв зi сво?ми запорожцями участь у бою пiд Кафою i в
штурмi цi?? стародавньо? фортецi. Бусурмани були переможенi. Хан iз
яничарами та безлiч туркiв i заможних татар повтiкало кораблями в
Туреччину. Кафа ж здалася на милiсть звитяжцiв.
Пiд час бо?в бiля Кафи запорожцi захопили три ворожi корогви, булаву й
чимало всiлякого добра, та тiльки все те, як i здобич, здобуту ранiше,
всупереч iз запорозькими звичаями було забрано за наказом росiйських
генералiв. З приводу цього Колпак скаржився в рапортах до кошового.
Пiсля Кафи запорожцi пiшли на Арабатську Стрiлку й узяли там штурмом
фортецю. Коли ж увесь Крим скорився, Колпака з запорожцями було переведено
на устя Днiпра.
За походи 1771 року цариця Катерина знову видала Вiйську Запорозькому
грамоту (22 лютого 1772 року), в якiй, вихваляючи його, писала, що милiсть
i ласка ?? до Вiйська не тiльки надалi не зменшиться, а навiть
збiльшиться.
По веснi року 1772-го Вiйську Запорозькому знову велено було вислати
байдаки на Дунай, i на похiд було видано 5000 карбованцiв. Замiсть
померлого вiд рани Сiдловського, сво?м привiдцем на цей раз запорожцi
обрали полковника Мандра. З ним козаки, рушивши iз Сiчi 5 травня, щасливо
минули Очакiв та Кiнбурн, перестояли бiля Хаджибея та Акермана негоду й
наближалися вже до Дунаю, коли на морi знову знялася хуртовина й, розбивши
два байдаки Канiвського та Вищестеблiвського куренiв, потопила ?х з усiм
знаряддям та трьома запорожцями; решта ж ледве врятувалася на iнших
байдаках.
Прибувши на Дунай, запорожцi стали чинити напади на турецькi судна i в
боях втратили бiля сотнi козакiв. Тут же вiдбулося замирення до березня
1773 року, й запорожцi, що припливли на байдаках, цiлу зиму протрималися
на Дуна?.
Головне Запорозьке Вiйсько з Калнишевським на чолi в роцi 1772-му знову
стежило за турками в Очаковi. На низу Днiпра плавав iз 1000 козакiв
полковник Рубан. У Перевiзькiй, на устi Iнгульця, стояла запорозька залога
з 200 козаками, а полковник Колпак iз п'ятьма сотнями був то в Олешках, то
на Прогноях; одного ж разу князь Прозоровський викликав його в Ак-мечеть
(Сiмферополь), бо хоч татари вже й перейшли пiд росiйську протекцiю, а
все-таки були неспокiйнi й чинили наскоки.
Цього року частина запорожцiв на Дуна? перебувала пiд рукою Потьомкiна,
i ?хн? життя, звича? та смiливiсть так йому сподобалися, що вiн i собi
захотiв приписатися до запорозького товариства i звернувся з приводу того
до кошового листом од 15 квiтня 1772 року, в якому, називаючи
Калнишевського батьком, просив милостиво зарахувати його до Кущiвського
куреня.
Запорожцi прийняли Потьомкiна до товариства й дали йому сiчове
прiзвисько Грицько Нечоса, бо князь носив на головi пишну перуку. Коли
Калнишевський видав Потьомкiну атестат на козацтво, той окремим листом
йому дякував за те i дав обiцянку завжди оберiгати iнтереси Вiйська
Запорозького. Вся Сiч була задоволена цi?ю одповiддю i, зрозумiло, що
нiкому тодi й на думку не спало, що саме Нечоса за кiлька рокiв згубить
Запорожжя.
Наприкiнцi року 1772-го мiж росiйським урядом та. Вiйськом Запорозьким
виникла суперечка. Будуючи бiля устя Московки Олександрiйську фортецю,
Новоросiйський губернатор Чертков звернувся до Коша з листом, щоб
запорожцi не перешкоджали забирати на будiвлю цеглу, вапно, камiнь i
мармур, що були у Великому Лузi мiж рiчками Кушугумом та Конкою на ру?нах
стародавнiх споруд. На це Кiш одповiв, що ру?ни давнiх храмiв невiдомих
народiв на островах Великого Лугу на оцi Вiйська Запорозького, i Кiш, як
скiнчиться вiйна, думав скористатися тим матерiалом для збудування у Сiчi
велико? церкви, а через те, мовляв, просить заборонити iнженерам ламати тi
будiвлi й забирати власнiсть Вiйська Запорозького. Разом iз тим Кiш
наказав полковнику Велегурi та Пилипу Снiжку збройне обороняти ту
власнiсть та вольностi запорозькi бiля фортець, якi зводилися понад
Днiпром та Конкою.
Напровеснi 1773 року Калнишевський знову рушив пiд Очакiв, тiльки повiв
за цим разом усього 5000 козакiв, бо за чотири роки вiйни запорожцi чимало
вже втратили сво?х товаришiв. За лiто вони мали кiлька невеликих зачiпок
iз татарами без особливих втрат.
Полковник Колпак зi сво?м вiддiлом перебував пiд Кiнбурном. Там вiч
воював за давнiм запорозьким звича?м: вистежував, коли турецькi сандали й
галери приставали до берега, кидався серед ночi на них, знищував туркiв
пiд час сну й, постягавши iз суден гармати й iншу здобич на берег, судна
спалював. Так було потоплено й спалено у рiзних мiсцях 5 турецьких
кораблiв. При тому траплялися й кривавi сутички, коли запорожцям
доводилось одверто плече в плече йти на бусурманiв, i козаки знову тут
себе прославили. В одному з таких бо?в було поранено полковника Малого в
руку, писаря Ма?вського в щоку, а товариства вбито було 16 та поранено
110.
Коли пiсля останнього бою настала нiч, Колпак звелiв пiшим козакам
облягати туркiв, щоб не дати ?м утекти, та незадоволена втратами пiхота
збунтувалася й побила самого Колпака, дорiкаючи йому за те, що багато
стратив товариства без користi й що за чотири роки вiйни козаки украй
зубожiли.
Того ж року Дунайський запорозький флот iз полковником Мандром багато
завдав шкоди туркам пiд Силiстрi?ю, перешкоджаючи ?м перевозитися з одного
берега Дунаю на iнший; коли ж Румянцев почав штурмувати Силiстрiю, то й
запорожцi, вилiзши з байдакiв, наступали з рiчки i, захопивши декiлька
окопiв, вдерлися в передмiстя. Пiд час цього штурму був поранений i
невдовзi помер запорозький полковник Дукич.
Iз початком року 1774-го Вiйсько Запорозьке знову виступило з Сiчi
кiлькома вiддiлами: 3000 козакiв пiд проводом колишнього суддi Iвана
Бурноса та 2000 - пiд проводом Порохнi оточили Очакiв i мали там з турками
дрiбнi сутички. Серед лiта Порохню з його полком та Колпака з кiннотою
князь Долгорукий викликав до Криму, бо там турки висадили сво? вiйсько й
баламутили татар. Козаки з полковником Мандром, як i торiк, воювали на
Дунайських гирлах.
Незважаючи на те, що вiйна тривала вже п'ятий рiк, запорожцi все-таки
билися рiшуче й намагались пiдтримувати свою славу, сподiваючись, що
вiрною, кривавою службою вони заслужать од царицi повернення вiйськових,
одiбраних пiд слав'янськi оселi, земель. Ласкавi реляцi? й листи графа
Румянцева, князiв Прозоровського, Долгорукого, Потьомкiна й навiть само?
Катерини подавали ?м на те певну надiю. Потьомкiн навiть так захопився
запорожцями, що 22 травня 1774 року подарував товариству 38 кашоварних
казанiв на всi 38 куренiв, натякаючи в листi, що тi найкращого виробу
казани будуть ознакою його приязнi та любовi до Вiйська Запорозького, якi
непорушне пiдтримуватимуться ним завжди.
РОЗЧАРУВАННЯ ЗАПОРОЖЦIВ
Та коли 10 липня 1774 року Росiя пiдписала з Туреччиною
Кучук-Кайнарджiйський мир, всi надi? запорожцiв розвiялися, як дим.
Всiлякi комплiменти урядовцiв у бiк Запорожжя скiнчилися, i Вiйську не
тiльки не повернули його земель, а навiть одiбрали в нього Прогно?нську
паланку, де козаки споконвiку безборонне користувалися сiллю для себе i
навiть продавали ?? чумакам, як свою власнiсть. Тепер Прогно?нська паланка
була прилучена до Росiйсько? держави. Та й на тому ще горе запорожцiв не
вичерпувалося: Кримське ханство було визнане начебто самостiйною державою
й до нього прилучили запорозькi землi по Кам'янцi, Концi, Бiлозерцi та
Рогачику; всi ж мости й перевози запорозькi через Буг, Днiпро, Самару,
Солону й Базавлук, що давали прибутки Вiйську Запорозькому, перейшли до
казни.
Коли ж iз приводу таких наслiдкiв п'ятирiчно? служби запорожцiв пiд час
вiйни з турками Запорожжя було пригнiчене розчаруванням, про казани
Потьомкiна була складена навiть пiсня:
Ой, як дiзнали тi? сенатори, що запорожцi ?м вiрять,
Ой, да й приказали запорозьку землю всю кругом мiрять.
А розмiрявши, запорозьку землю на плани знiмали,
А щоб запорожцi того не дiзнали - казани ?м у Сiч прислали.
Ой, прислали на всi куренi мiцнi мiдянi казани,
А за тi; казани запорозькi всi лани були побранi.
А це ж тобi, пане кошовий, за всi тво? вiрнi служби,
А як по?деш в город-столицю, наберешся нужди.
9 вересня року 1774-го головне Запорозьке Вiйсько з кошовим повернулося
з походу на Сiч. Його зустрiли за звича?м, з гарматною пальбою й молебнем.
Воно ще не знало про умови й наслiдки миру й радiло, почувши, що товариша
курiнного - Грицька Нечосу призначено генерал-губернатором Новоросiйського
краю, сподiваючись, що тепер-то вiн подба? про те, щоб запорожцям були
поверненi давнi ?хнi права й вольностi. Напередоднi ж повернулася частина
вiйськових байдакiв iз Днiпра, iнша ж лишилася на Низу, дожидаючи з Дунаю
полковника Мандра.
Тим часом iз Мандром сталася пригода. Дозвiл вертатися на Сiч
полковники Мандро й Гук дiстали тiльки 15 вересня, себто саме тi?? пори,
коли Чорне море найбурхливiше, й не встигли вони випливти з Дунаю, як 21
вересня запорозькi байдаки захопила в морi велика хуртовина, й,
повикидавши ?х на скелi, сiм побила й потопила з усiм добром, при чому
чимало загинуло й товариства. Решта байдакiв врятувалася в устi Днiстра, й
Мандро, перестоявши в Акерманi, рушив далi до Днiпра, запорожцiв же з
затоплених байдакiв послав iз полковником Гуком на Сiч пiшки.
Прибув на Сiч Мандро тiльки 14 листопада з тяжкими пригодами вiд
морозiв; Гук же, що повiв сво?х обiдраних та оголених товаришiв через
Бендери, зазнав ще бiльшо? бiди й тiльки 27 сiчня 1775 року прибув на Сiч
iз покалiченими козаками.
Не зважаючи на те, що Вiйсько Запорозьке п'ять рокiв пробуло на вiйнi,
Кошу Запорозькому весь час доводилося змагатись за сво? землi з новими
переселенцями. Року 1772-го поселенцi з-за Орелi знову почали будуватись
на запорозьких землях усупереч протестам запорожцiв. Тодi полковник
Гараджа силою зiгнав свавiльцiв, а ?хнi оселi попалив. Те ж саме зробили
запорожцi i з поселенцями Борода?вки, що осiли мiж рiчками Iнгульцем та
Жовтою.
Зi сходу теж насувалися на запорозькi землi донськi козаки, i
Кальмiуському полковнику Петровi Велегурi довелося збро?ю витiсняти ?х iз
кiс Азовського моря. Нарештi спорудження фортець Днiпровсько? лiнi?
завдавало Вiйську Запорозькому велико? шкоди, бо москалi вирубували лiси й
випасували траву.
Оборону запорожцями сво?х земель сусiднi росiйськi губернатори
розцiнювали як бунт проти царсько? влади i розбiй. Побiльшенi та
прикрашенi звiстки про такi випадки доходили до вищого уряду й року
1773-го викликали з боку Сенату застереження й наказ запорожцям:
"свавiльства прикордоннi облишити, знайдених у землi речей - камiння,
цегли й мармуру собi не присвоювати: полковника ж Гараджу з Орiльсько?
паланки викликати на Сiч пiд небезпекою монаршого гнiву".
Здивоване цим наказом Запорозьке Вiйсько послало весною року 1774-го в
Петербург до царицi Антона Головатого з тим, iз чим зверталося й через
попереднi депутацi?, а саме: щоб усi землi, вiдiбранi од Вiйська пiд
Слов'яно-Сербськi та Слобiдськi поселення, а також переданi Вiйську
Донському, повернути Вiйську Запорозькому. Цариця зустрiла Головатого й
обiцяла йому, що всi суперечки з сусiдами буде розглянуто, а поки щ.о хай
запорожцi сидять тихо.
21 червня 1774 року новий Новоросiйський генерал-губернатор Потьомкiн,
живучи завжди в Петербурзi, ще раз послав Калнишевському подарунки:
дзигарик та оксамит, написавши дуже дружнього листа, який закiнчив
по-укра?нському: "Будь ласка, батьку, пришли менi гарного татарського
коня, щоб козакувати годився".
Але запорожцiв, коли вони довiдалися про наслiдки миру з Туреччиною,
почали гнiтити тяжкi передчування, якi, за переказами старих людей, вже
пiсля зруйнування Сiчi, ще побiльшились, коли з якихось причин навколо
Сiчi й навiть на стрiхах куренiв надосiнь стали пугукувати сичi:
"Ой, не пугай, пугаченьку,
В зеленому байраченьку!"
"Ой, як менi не пугати,
Що хотять байрак вирубати,
А менi нiде та прожити.
Нiде менi гнiзда звити.
Малих дiток виглядiти".
Та й запугав пугаченько
В зеленому байраяеньку.
На Сiчi стало сумно. Запорожцi вiдчували небезпеку сво?й волi з боку
Росiйсько? держави, й настрiй тi?? доби вiдбився знову в пiснi:
Ой, прислухайтесь, хлопцi, славнi запорожцi,
Щось у хмарi гуде!
Ой, щось на нас, хлопцi, славнi запорожцi,
Та пригодонька буде.
Ой, заступайтесь, хлопцi, славнi запорожцi,
Плече повз плече,
Та не даймо, хлопцi, славнi запорожцi,
Москалевi Сiчi.
I, справдi, за пiвроку пiсля дзигарика Петро Калнишевський отримав од
Потьомкiна листа завсiм iншого змiсту: про "батька" i про сво? козацтво
вже не згадувалося, а Вiйську Запорозькому погрожувалось царським гнiвом
за те, що не пуска? на сво? землi поселенцiв.
Ще восени 1774 року Запорозький Кiш вислав Сидора Бiлого, Антона
Головатого та Логина Мощенського депутатами до Петербурга, де тодi мали
розглядати справи Вiйська Запорозького. А тим часом зачiпки запорожцiв iз
поселенцями не припинялися. Калнишевський пiсля козацьких розрухiв 1769-го
та 1770 рокiв та пiд впливом вимог козацьких рад не смiв не боронити
вiйськових земель збройною рукою й дозволив писаревi Орiльсько? паланки
Вермiнцi зiгнати слободу Лихiвку; Потьомкiн же за це звелiв силою взяти
Вермiнку в бранцi й одiслав у столицю.
Головатий у Петербурзi пiвроку оббивав пороги у князiв Потьомкiна,
Вяземського, Прозоровського й у iнших вельмож, та тiльки всi вони в сво?х
думках уже межували запорозькi землi помiж себе i, зволiкаючи час,
запевняли царицю в тому, що Вiйсько Запорозьке пiсля того, як татари
скорились, стало зовсiм не потрiбне й, покладаючись на зачiпки запорожцiв
iз поселенцями, вмовляли ??, щоб зовсiм скасувати Запорожжя, бо, мовляв,
неможливо серед царства мати свавiльне вiйсько, яке не хоче пiдлягати
росiйськiй владi та царськiй волi, а то ще може й зрадити державi.
Зрештою цариця Катерина II погодилася з думками вельмож; у квiтнi року
1775-го видала вона Потьомкiну наказ одiбрати вiд Вiйська Запорозького
зброю i злiквiдувати його назавжди. До того ж, цариця висловила побажання,
щоб якнайменше чинити бешкету й проливати кровi. Потьомкiн доручив
виконати царський наказ генералу Текелiю, сербину родом, а допомагати йому
мав князь Прозоровський.
Тече рiчка невеличка, пiдмина? кручi, Заплакали запорожцi, вiд царицi
йдучи. Ой, не велить да цариця степу оддавати, Посила? москаликiв Сiчу
руйнувати.
ЗНИЩЕННЯ ЗАПОРОЗЬКО? СIЧI
Пiд руку Текелiя було надано велике вiйсько, й вiн, зiбравши його до
фортецi ?лизавети, подiлив на п'ять вiддiлiв: у першому, що Телекiй мав
вести прямо на Сiч, було чотири полки кiнноти, шiсть полкiв пiхоти та
п'ять полкiв козакiв донських та iнших, всього бiля 40 000 чоловiк iз
пiвсотнею гармат; у другому - пiд проводом генерала Чорби, що мав
наступати степами з пiвночi, простягшись лавою вiд самого Днiпра до Бугу,
було 26 ескадронiв регулярно? кiнноти та полк донцiв, усього 4000
вершникiв, третiй, що пiд проводом генерала Лопухiна мав наступати з
пiвдня, вiд Александр-Шанця (Херсона), захоплюючи всi степи вiд устя
Iнгульця у Днiпро, до Бугу, складали полк гусарiв, три полки донцiв та три
полки пiхоти, всього на 12 000 душ; четвертий пiд проводом генерала
Бальмена, рушив понад Днiпром на Новий та Старий Кодаки i мав один полк
драгунiв, один - пiхоти та два полки донцiв, усього - бiля 6000 душ;
нарештi, п'ятий, пiд проводом полковника Зв?р?ва, мав захопити запорозький
Гард i одiбрати зброю у всiх запорожцiв, що рибалили на Бузi та його
притоках, був iз двох полк-iв донцiв, полку драгунiв та 13 ескадронiв
но-вослобiдських, всього - на 4000 душ.
Таким чином, Вiйсько Запорозьке, пiсля затяжно? турецько? вiйни
налiчувало ледве 10000 козакiв, а Текелiй виставив проти нього бiля 66 000
вiйська та, крiм того, ще князь Прозоровський послав бiля 20 000 у
лiвобережнi запорозькi паланки: Орiльську, Самарську, Протовчанську та
Кальмiуську. Таку велику силу державного вiйська було кинуто на Запорiжжя,
певно, з тi?ю метою, щоб запорожцi вiдмовилися вiд само? думки про
змагання.
25 травня року 1775-го всi п'ять вiддiлiв росiйського вiйська
несподiвано для запорожцiв рушили на запорозькi землi, а серед ночi на 4
червня генерал Текелiй наблизився до Сiчi, обложив ?? сво?м вiйськом,
повиставляв у кiлькох мiсцях гармати i через Шамбаш пiдiйшов мало не до
самих сiчових окопiв. У Сiчi тi?? ночi всi спокiйно спали, бо нiхто не
чекав нi з якого боку лиха, й тiльки свiтом, побачивши бiлi намети
росiйського вiйська та наведенi на Сiч чорнi пащi гармат, запорожцi
заметушилися, мов мурашки в мурашнику. Хто був простiший, той думав, що
знову почина?ться вiйна з турками, й запорожцi мусять iти разом iз
державним вiйськом, але старi сiчовики сумно покивали сивими чубами: "Не
на туркiв дивляться московськi гармати", - казали вони.
Пiсля снiданку Текелiй прислав на Сiч одного iз полковникiв, закликаючи
вiйськову старшину прибути до його табору. Коли посланець, передавши, що
йому було звелено, залишив Сiч, кошовий Калнишевський вийшов iз усi?ю
старшиною з паланки на майдан, де стояли натовпи козакiв, i, як згадували
старi дiди, спитав:
"А що, панове, товариство, будемо тепер робити? От кличе нас москаль у
гостi: чи йти, чи не йти? Це так, що як пiдеш, то, може, назад i не
вернешся! Чи оддамо Сiч москалевi, чи не оддамо?"
Мiж запорожцями виникло замiшання: бiльшiсть не хотiла коритись, а
прагнула збро?ю обстоювати свою волю, свою матiр-Сiч; старшина ж
запорозька i всi, хто мав зимiвники, хутори та худобу, сiчовi
дуки-срiбляники - були за те, щоб скоритись, аби зберегти сво? майно. Мiж
двома партiями зчинилася колотнеча. Калнишевський умовляв сiчову сiрому не
змагатись, кажучи, цю хоч би навiть запорожцi й побили Текелiя, то все
одно цариця прислала б ще бiльше вiйська, i все-таки взяла б Сiч. Але
промови Калнишевського не мали впливу: запорозьке лицарство вважало
скасування Сiчi за нечувану кривду й хотiло битися навiть без надi? на
перемогу, а лише з тим, щоб, як казали запорожцi, не затоптати в болото
козацько? слави.
ВИХIД ЗАПОРОЖЦIВ НА ДУНАЙ
Коли Петро Калнишевский не дозволив одiмкнути пушкарню, де
переховувалися гармати, порох, кулi й iнша зброя, натовпи запорожцiв
вiдбили дверi й стали витягати на стiни гармати; тодi на майдан вийшов
сiчовий архимандрит Володимир i, тримаючи в руцi хрест, став умовляти
запорожцiв, щоб не проливали братньо? кровi, а скорилися божiй волi. За
неслухнянiсть та пролиття кровi вiн погрожував запорожцям карою божою на
тiм свiтi, й ця промова на побожних запорожцiв справила вплив: запорожцi
вгамувались i залишили думку про змагання, а замiсть того над майданом
почулися вигуки: "На Дунай! До турка!"
Партiя турецько? зверхностi iснувала на Сiчi ще з часiв Костя Гордi?нка
й навiть ранiше. В першi роки Ново? Сiчi та партiя майже зовсiм занепала,
але останнi 15 рокiв, коли почалося розтягання запорозьких володiнь,
прихильна туркам партiя знову набула сили й хотiла навiть убити
Калнишевського й перейти в турецькi землi ще за кiлька рокiв до руйнування
Сiчi. Тепер, передбачаючи загибель Запорожжя, партiя турецько? зверхностi
зразу, за одну годину, значно зросла, змiцнiла сiчовою голотою, що
при?дналася до не?, й стала лагодитись до втечi в турецький край.
Тим часом Калнишевський одягнувся у найкраще вбрання, почепив на шию
царську медаль iз самоцвiтами, взяв у руку хлiб iз сiллю i разом iз суддею
Павлом Головатим, писарем вiйськовим Глобою та всiма курiнними отаманами
пiшов iз Сiчi до московського стану. Тiльки не допомогли кошовому нi
покiрливiсть, нi заробленi ним од царицi медалi: Потьомкiн уже запевнив
Катерину, що запорозький кошовий разом iз суддею й писарем - злочинцi,
вартi смертно? кари. Калнишевського, Павла Головатого та Глобу було
заарештовано в наметi Текелiя й закуто в кайдани; курiннi ж отамани,
повернувшись на Сiч, проголосили, що з наказу царицi Вiйську Запорозькому
вже "не бути" i що завтра все вiйсько, курiнь за куренем, може виходити за
окопи й складати свою зброю перед генералами.
Мiж козаками знову запанувала розгубленiсть, по Сiчi пiшла чутка, що як
тiльки обеззброять запорожцiв, то будуть ?х "голити" в москалi, як уже
вчинили з козацтвом на Укра?нi, й багато сiчовикiв, що ранiше згiднi були
скоритись, тепер вирiшили не видавати збро?, а при?днатись до тих, що
лагодяться "на Дунай". Як тiльки смеркло, всi "дунайцi" стали перевозитись
на рiчку Пiдпiльну й там обрали собi наказного кошового отамана Ляха, а
пiсля того цiлу нiч, певно, перевозили iз Сiчi в плавню всiлякi припаси й
харчi, бо без нiчого ?хати в таку далеку дорогу було неможливо.
Та меншiсть запорожцiв, що лишалась на Сiчi, очевидно, ставилась до
"дунайцiв" прихильно, бо дозволила не тiльки взяти припаси, а навiть
вiддала втiкачам престольний iз Сiчово? церкви образ свято? Покрови, без
якого, на думку козакiв, не могла б iснувати на Дуна? сама Сiч. Взяли так
само "дунайцi" малу вiйськову корогву та кiлька перначiв i прапорiв. Перед
свiтом тi?? ж ночi, а, може, перестоявши ще кiлька днiв у плавнi, де помiж
вкритими лiсом островами очi Текелiя не могли ?х бачити, "дунайцi"
вирушили вниз Днiпром, навiки попрощавшись i з Великим Лугом, i з рiдною
Укра?ною.
Закутих у кайдани Калнишевського, Головатого та Глобу того ж дня пiд
великою вартою було виряджено до столиць
Ой, повезли запорозьких панiв у Москву-город спiшно;
Ой, посадили ?х у неволю; сенаторам стало втiшно.
Ой, тiшились пани-сенатори i меншi? генерали,
Що одiбрали в запорожцiв землi та володiють самi.
Славно було в Запорожжi всiма сторонами;
А тепер нiде прожити за вражими панами.
ДОЛЯ ЗАПОРОЗЬКО? СТАРШИНИ
П'ятого червня 3000 запорожцiв, що не пiшли на Дунай, заходилися
виносити та здавати свою зброю. Складали ?? й курiннi отамани й iнша
вiйськова .старшина, але Текелiй повертав зброю старшинам. Не вiддав
тiльки вiйськовому старшинi Андрiю Порохнi, полковникам Чорному, Степану
Делеху, Iвану Куликовi та Iвану Гараджi, курiнним отаманам Параличу та
Головку й полковому старшинi Вермiнцi. Всiх ?х було заарештовано - кого в
Сiчi, а кого й поза Сiччю й вiддано пiд суд; решту ж запорожцiв привели до
присяги.
РУЙНУВАННЯ СIЧI
Тим часом на Сiч прийшло кiлька московських полковникiв iз вiддiлом
державного вiйська. Подiлившись на кiлька гурткiв, вони винесли з паланки
вiйськовi клейноди, вивезли iз Сiчi вiйськову канцелярiю, забрали в
пушкарнi зброю, пограбували грошi в скарбницi, сукна та всiлякий
вiйськовий припас, а зрештою заглянули в церкву й, пiднявши святий
престол, дiстали з-пiд нього шухлядку з найдорожчими вiйськовими
документами й передали ?? Текелiю.
Побачивши, що начальники забрали iз церкви шухлядку, донськi козаки
зрозумiли те так, що ?м можна погрiти бiля церкви руки, i, вскочивши в
не?, позривали з образiв понавiшуванi на них золотi хрести, золотi та
срiбнi медалi, а кому того не вистачило, то почали здирати з образiв
срiбнi ризи, а коли й того не стало - одiрвали срiбну царську браму й,
побивши та порубавши ?? на шматочки, порозтягали по кишенях. Старi
сiчовики плакали, дивлячись, як гинуть ?хнi святощi, та було вже пiзно:
спинити чужих людей, якi хазяйнували в Сiчi, вони вже не мали сили.
В народних пiснях так оспiване руйнування Сiчi:
Свiт великий, край просторий, та нiде прожити:
Славне вiйсько Запорозьке хотять погубити.
Ой, цариця загадала, а Грицько пора?в,
Щоб зiгнати запорожцiв та аж до Дунаю.
Вже ж на рiчцi Базавлуцi i москалi стали,
Славнi ж хлопцi-запорожцi пили та гуляли.
Ой, вже ж москаль Запорожжя кругом обляга?,
А наш батько Калнишевський того й не гада?.
Ой, iз Низу, iз лиману вiтер повiва?,
А вже ж москаль, а вже ж москаль Сiчу обступа?.
Васюринський-козарлюга не п'?, не гуля?
Та свойого отамана рано пробужда?.
"Та встань, батьку-отамане, кличуть тебе люде,
Ой, як станеш ти на баштi, москаля не буде!"
А москалi не дрiмали, запас одбирали,
А московськi? старшi? церкву грабували:
Та беруть срiбло та беруть злото, восковi? свiчi.
Ой, заплакав пан кошовий з старшиною в Сiчi.
Ой, вийшов же пан кошовий та на круту гору:
"Не руйнуйте, люди добрi, хоч Божого дому!"
Запорозькi отамани, як орли, лiтали,
Свого батька кошового вiрненько благали:
"Позволь, батьку-отамане, нам на башти стати,
Нi одному генералу з плеч головку зняти!
Москаль стане лагерями, а ми куренями,
Москва стане iз штиками, а ми з кулаками,
Ой, щоб слава не пропала помiж козаками!"
"Не дозволю, миле браття, вам на башту стати;
Однакове християнство - грiшно вигубляти!"
А вже ж уступила одна дивiзiя та серед само? Сiчi -
Ой, взяла ж вона сiчовi гармати, всi козацькi здобичi.
Ой, крикнув же та Калниш кошовий, та стоячи серед церкви:
"Прибирайтесь, славнi запорожцi, так, як би iк смертi!"
Ой, крикнув же та Калниш кошовий, та стоячи на дзвiницi:
"Гей, вiдкидайте, славнi запорожцi, списи та рушницi!"
Ой, пливе щука з Кременчука, розбита iз лука...
Ой тепер же нам, Калниш кошовий, з тобою розлука!
Ой, пiшли, пiшли славнi запорожцi та не пiшки - дубами,
Ой, як оглянуться до славно? Сiчi, умиються сльозами.
За кiлька днiв пiсля одiбрання збро? запорожцям звелено було
розходитись, хто куди зна?, а згодом, коли небораки розбрелися, Текелiй,
лишивши на Сiчi полк драгунiв, щоб не пускати запорожцiв назад, пiшов зi
сво?м вiйськом геть, а Сiч передав князевi Прозоровському. Той же доручив
остаточне руйнування Сiчi полковниковi Норову, й вiн догодив йому так, що
зоставив на мiсцi Сiчi самi тiльки окопи. Куренi вiн порозламував i деякi
з них перевiз до Микитина, побудувавши з них гамазе?, а деякi попродав
селянам, запорозьким пiдданцям, якi на тому мiсцi, де був Сiчовий Шамбаш,
незабаром населили цiлу слободу Покровську, що тимчасово звалася навiть
мiстом Покровським. Пушкарню й скарбницю було завалено й засипано землею
так, що й одшукати ?х тепер неможливо, а всю Сiч узагалi Норов перекопав,
шукаючи грошей, тому його прозвали запорожцi Норою. Кiш сiчовий Пiд-пiльня
згодом замулила так, що його тепер зовсiм нема?; нарештi, князь
Вяземський, якому дiстались обидвi Сiчi з усiма лугами й степами, почавши
будувати сво? економi?, побив на сiчовому цвинтарi всi каплички, надгробки
й хрести й забрав ?х на пiдмурки до будинкiв; збереглося тiльки небагато
запорозьких хрестiв, i то не в Сiчi, а поза окопами на кладовищi.
Невдовзi од Сiчi Запорозько? лишилися тiльки оголенi та перекопанi
окопи, i 3 серпня року 1775-го цариця Катерина окремим манiфестом
оголосила по всiй Росi?, що "Сiч Запорозька дощенту вже зруйнована й саме
ймення запорозьких козакiв надалi не повинне вживатися та згадуватись".
Доля Калнишевського, Глоби й Павла Головатого була дуже сумна.
Протримавши ?х рiк у Московськiй в'язницi, неначе для слiдства, Потьомкiн
14 травня 1776 року подав царицi рапорт про те, що "вероломное буйство"
тих запорозьких старшин "столь велико, что по всяким законам они заслужили
по всей справедливости смертную казнь", а проте, не бажаючи ?хньо? смертi,
Потьомкiн радив царицi замiсть смертно? кари кинути ?х у неволю до
пiвнiчних монастирiв.
З великою та?мницею i пiд пильним наглядом Калнишевського було
перевезено до Архангельська, а далi в Соловецький монастир, i там вкинуто
у вогкий та холодний льох пiд монастирською баштою. До стелi в тому льоху
бiля дверей - три аршини, а в другому кiнцi - тiльки пiвтора. Свiтла майже
зовсiм не було. Утримувати кошового наказано iгумену дуже суворо, i з
льоху його виводити на монастирськi трапези тiльки тричi на рiк: на
Великдень, на Спаса та на Рiздво, та й у тi днi йому не дозволяли
розмовляти з стороннiми людьми.
У такiй тяжкiй неволi Калнишевський пробув 25 рокiв, i тiльки за указом
Олександра I вiд 15 березня року 1801-го кошового отамана було помилувано,
та вiн не мав сили скористатися волею i лишився до смертi в Соловецькому
монастирi. Помер вiн на 112-му роцi життя 31 жовтня 1803 року. Згодом над
домовиною Калнишевського покладено надгробок iз таким написом: "Здесь
погребено тело в Бозе почившего кошевого бывшей некогда запорожской
грозной Сечи Казаков Атамана Петра Калнышевского, сосланного в сию обитель
по Высочайшему повелению в 1776 г. на смирение. Он в 1801 г. по
Высочайшему повелению снова был освобожден, но уже сам не пожелал оставить
обитель, в коей обрел душевное спокойствие смиренного христианина,
искренно познавшего свои вины. Скончался 1803 года, октября, 31 дня в Суб.
112 лет от роду смертию, благочестивою, доброю. Блаженни мертвий,
умирающие о Господе. Аминь. 1856 г. А. А.".
Народ укра?нський, що впродовж кiлькох столiть мав у Вiйськовi
Запорозькому заступника й оборонця сво?х прав, а в часи недолi, мiцний та
затишний притулок, гiрко оплакав скасування Сiчi::
Та ще не свiт, та ще не свiт, та ще не свiта?,
А вже ж москаль Запорожжя та кругом обляга?.
Ой, облягши Запорожжя, став степ межувати,
Ой, став городи, панськi слободи по рiчках саджати...
* ШУКАННЯ СТРАЧЕНО? ВОЛI (1776-1828 роки) *
ПIСЛЯ РУ?НИ
Вiд 3 серпня 1775 року указом iмператрицi Вiйсько Запорозьке було
скасоване назавжди. Проте ця славна лицарська громада, що бiльше трьох
столiть заступала Польшу, Укра?ну й Московщину вiд татар, ще не хотiла
вмирати. Дуже мiцно трималися мiж запорозьким товариством лицарськi
традицi? й перекази про минулу славу Вiйська та про ту користь, яку мала
Росiя у вiйнах од нього. Через те запорожцi не вiрили тому, що надалi в
боротьбi з Туреччиною Росiя впора?ться без них. Вони були певнi, що колись
росiйський уряд покличе ?х назад i, мандруючи в далеку чужину, спiвали:
Ой, не гаразд запорожцi,
Не гаразд вчинили.
Степ широкий, край веселий
Та й занапастили'
Наступа? чорна хмара
I дощик iз неба'
Зруйнували Запорожжя,
Буде колись треба'
Ой, чи гаразд, чи не гаразд,
Нiчого робити'
Буде добре запорожцям
I пiд турком жити
Всi iсторичнi джерела сходяться на тому, що року 1775-го, iз Запорожжя
вийшло в турецькi землi бiля 5000 козакiв. Але щоб пiдняти таку кiлькiсть
та ще з припасом харчiв, треба було не менше як 100 - 120 морських чайок,
а стiльки ?х Вiйсько не мало за весь час iснування Ново? Сiчi; пiсля
останньо? ж турецько? вiйни ?х лишилось ледве два-три десятки. Через те з
певнiстю можна гадати, що запорожцi перебралися в турецькi землi не тiльки
байдаками, а й пiшки. ? вiдомостi, що iкону свято? Сiчово? Покрови
перенесли на Дунай не тi запорожцi, якi попливли водою пiд проводом Андрiя
Ляха, а тi, що йшли пiд проводом Бахмета суходолом. Так само й народнi
пiснi згадують про мандрування запорожцiв не тiльки "через море дубами", а
"понад лиманами".
Ой, iшли нашi славнi запорожцi
Та попiд Бугом-рiкою,
Ой, широкою та глибокою,
Гей, та понад лиманами.
Ой, уже ж нашi славнi запорожцi
Та й невеселi стали:
Ой, облягли ?х, облягли москалi
Та всiма сторонами
Ой, кругом церкви, церкви Сiчово?
Караули стояли,
Ой, священику, отцю Владимиру,
Та служити не дали.
Ой, летить бомба з московського поля
Та посеред Сiчi впала,
Ой, хоч пропали славнi запорожцi,
Так не пропала ?х слава!
Окремi ватаги запорожцiв, певно, за умовою, складеною ще на Сiчi,
прямували на Днiстровський лиман до турецького мiста Акермана (Бiлгорода)
Бiлогородський паша зустрiв козакiв прихильно, допомiг ?м харчами й
дозволив стати бiля лиману кошем. Запорожцi ж, як тiльки трохи
впорядкувались i роздiлились на куренi, не гаючись, за помiччю того ж
пашi, послали до султана депутацiю просити, щоб вiн узяв ?х пiд свою
протекцiю i дав землi пiд Сiч та на iншi потреби Вiйська. Хто був старшим
предствником Вiйська Запорозького у тiй депутацi? i на яких умовах султан
забрав запорожцiв пiд свою руку, буде вiдомо, мабуть, тiльки тодi, коли
побачать свiт божий тi документи, що ?х року 1828-го останнiй кошовий
Задунайсько? Сiчi Йосип Гладкий передав царевi Миколi I.
Хто керував Кошем бiля Акермана, теж невiдомо, але вiдомо, що вже там
Вiйсько Запорозьке поновило свою сiчову органiзацiю, бо депутацiю до
султана було складено з 40 козакiв, а саме: 38 представникiв од куренiв та
ще - вiйськового писаря й кошового отамана.
Iз сiчово? старшини, що разом iз Ляхом та Бахметом пiшла в Туреччину,
знали тiльки тi, що року 1806-го вже дiдами, вернулися на Укра?ну, а саме:
Iван Губа, Хома Бучинський, Василь Чорнявський, Роман Циганка, Печений,
Ломака, Сокiл, Боровик i Чорнюга та ще Самiйло Калниболоцький, який
пiзнiше уславився кривавою розправою за Дуна?м над некрасiвцями.
Про те, чого досягла депутацiя, можна тiльки здогадуватися з подальших
подiй. Запорожцям султан забезпечив ?х вiйськовий устрiй, вiру, одежу й
волю i дав пiд Сiч острiв святого Юрiя з гирлами Дунаю - Сулинським та
Катирлезьким (Георгi?вським), i степ на пiвденнiй протоцi Дунаю. Дунавцi,
бiля лиману Разiн. Опрiч того, запорожцям дозволено було вiльно рибалити,
полювати й навiть оселятись зимiвниками та слободами по всiх рiчках та
лиманах од Очакова до Дунаю. Кошовий отаман мав права двобунчужного пашi,
а Вiйсько Запорозьке, або як його називали турки, Вiйсько Буткальських
козакiв, отримало вiйськовi клейноди: булаву, бунчук - iз двома хвостами,
печать та корогву, на якiй з одного боку на бiлому полi був золотий хрест,
а з другого на чорному полi - срiбний мiсяць. Ту корогву висвятив
Цареградський патрiарх. Кошовому отамановi султан окремо подарував
короткого ятагана в золотих пiхвах, цяцькованих самоцвiтами; вiн мав
переходити од кошового до кошового, i, таким чином, теж увiйшов у склад
вiйськових клейнодiв пiд назвою "топуз".
Зi свого боку запорозькi депутати присягнули султановi - вiрно йому
служити на морi й суходолi проти його ворогiв i слухатись Силiстрiйського
пашу. На початок запорожцям було доручено захищати кордони на росiйськiй
межi - понад Бугом.
Треба гадати, що доки вiдбулися всi церемонi? й умови про перехiд Сiчi
за Дунай, минув чималий час, i запорожцi, скориставшись дозволом султана,
розiйшлися з-пiд Акермана ватагами понад сво?ю одвiчною рiчкою Бугом, з
тi?ю тiльки рiзницею, що до 1775 року вони рибалили й полювали зi схiдного
?? берега, тепер же почали рибалити i з захiдного. Крiм того, вони осiли
сво?ми паланка-ми бiля Хаджибейського тя Талигульського лиманiв, а частина
товариства, що виходила iз Запорожжя пiзнiше на дрiбних човнах, не
наважуючись пускатися ними в море, осiдала на островi Березанi, неподалiк
Очакова, та на пересипi Хаджибейського лиману, де тепер передмiстя Одеси -
Пересип.
Весь край, що року 1775-го заселили запорожцi, був дуже спустошений пiд
час останньо? вiйни, а татари з нього або повтiкали за Дунай, або перейшли
на росiйську сторэну, i ?х загнали в Ногайськi та Кубанськi степи. Через
те запорожцям тут було велике привiлля. Чутка про те хутко досягла
Запорожжя й Укра?ни, бо запорожцi, рибалячи на Буговi, мали щоденнi
зносини зi сво?ми товаришами, якi лишилися пiд Росi?ю, i от за Буг
посунули вгiкачi вже невеликими гуртками й поодинцi, як iз Запорожжя, так
i з Укра?ни, рятуючись од панщини. Декому щастило прибути сюди навiть iз
жiнками й дiтьми, й вони осiдiли тут на вiльних землях, будуючи собi
землянки й хати.
Щодня за Бугом кiлькiсть утiкачiв з Укра?ни збiльшувалась, i вже через
рiк у Туреччинi ?х було бiля 7000 душ, а року 1778-го мiж Бугом та Дуна?м
?х налiчували до 4000 та за Дуна?м не менше того. Турецький берег Бугу
став мрi?ю всього поневоленого крiпацтвом укра?нського люду й почав
зватися кра?м, де не було панщини.
Може, одному iз сотнi втiкачiв пощастило перебратись за Буг, останнiх
же ловили й тяжко катували за втечу, але це не перешкоджало ?м тiкати
знову.
Скасувавши Вiйсько Запорозьке й не зумiвши утримати запорожцiв у
росiйському пiдданствi, Потьомкiн хутко збагнув, що зробив помилку, й
заходився викликати козакiв назад, на схiдний бiк Бугу, та тiльки йому
хотiлося так ?х повернути, щоб не вiддавати ?м земель. Вже 31 жовтня 1776
року фаворит царицi доповiдав про те, що пiвденна Росiя лишилася
беззахисною, а для того, щоб ?? оборонити, вiн радив мати на пiвденному
кордонi 9 полкiв гусарських, 6 пiкiнерських та 2 полки з тих козакiв, якi
лишилися на Запорожжi.
Цариця дала на те згоду, й запорожцiв силомiць почали брати в пiкiнери,
при чому одрiзували ?м оселедцi, вiдбирали одежу i всiляко з них
знущалися. Зрозумiло, що тим Потьомкiн ще дужче обурив запорожцiв проти
росiйських порядкiв i примусив тiкати за Буг навiть тих, цю вже посiдали
по селах та хуторах Запорожжя.
Побачивши, що силою iз запорожцями нiчого не можна вдiяти, Потьомкiн
почав закликати ?х iз Бугу та з Дунаю ласкою, i 5 травня року 1779-го за
його порадою цариця Катерина II видала Манiфест, яким запрошувала козакiв
безпечно повернутися у рiдний край, обiцяючи дати кожному з них (але не
всьому Вiйську) землю та службу з росiйськими чинами й рангами; коли ж той
Манiфест нiкого з Туреччини не повернув, вона 27 квiтня 1780 року вдруге
його оголосила. Але вiн не мав на запорожцiв нiякого впливу, бо, за
переказами втiкачiв, вони добре знали, що на Запорожжi, на ?хнiх одвiчних
землях, губернатори, справники та iншi урядовi особи робили зовсiм не те,
що було писане в манiфестах.
ДОЛЯ ЗАПОРОЗЬКИХ ЗЕМЕЛЬ I КОЗАКIВ
Зимiвники й займища вiйськово? старшини: Калнишевського - на рiчцi
Кам'янцi, Павла Головатого - на Солонiй, писаря Глоби - на Малiй Тернiвцi,
осавула Якова Качалова - у Великому Лузi, полковника Колпака - на рiчцi
Багатiй та iнших - були конфiскованi й спроданi здебiльшого тим же
генералам, полковникам та iншим вiйськовим чинам, що ?х цiнували й
продавали. Вiйськовi гурти товару й табуни коней забрала казна, а те
подiлено мiж греками та арнаутами, що пiд той час осiли в Керчi, ?нiкале й
на землях Запорожжя. Добро сiчово? церкви, яке лишилося пiсля пограбування
пiд час ру?ни, Потьомкiн почасти подарував згодом у собор Микола?ва,
почасти ж забрав собi. Землi Запорожжя були подiленi мiж губернiями
Новоросiйською та Азовською i пiсля того петербурзькi вельможi та сенатори
вже не ховалися iз сво?ми давнiми пота?мними бажаннями, а почали
випрошувати собi в царицi запорозьких земель. Найбiльше, а саме 200 000
десятин, захопив генерал-прокурор князь Вяземський. Йому припали обидвi
Сiчi з величезною площею степiв, лиманiв та лугiв. Трохи менше, хоч теж
чимало (бiля 150 000 десятин), привласнив Потьомкiн. Околицi сучасного
Катеринослава з лiсами й островами на Днiпрi були подарованi князю
Прозоровському, Гард на Бузi з великою площею земель - дiстався князевi
Полiняку; графу Кирилу Розумовському, останньому гетьману Укра?ни вiддали
35 275 десятин, графовi Каменському - 20 000 десятин, графинi Браницькiй -
21 614, поручнику Черткову - 15 570, а далi почали роздавати запорозьку
землю всякому, хто хотiв, аби тiльки вiн посадив по 13 дворiв сво?х
крiпакiв на кожнi 1500 десятин та платив щороку по 2 з половиною копiйки
за десятину, й таким чином, до року 1784 було роздаровано панам 4470302
десятин запорозько? землi.
Але ще й пiсля того лишилася вiльна земля на Запорожжi, й ?? почали
вiддавати поселенцям, а найбiльше - нiмцям. Найперше, ?м випало серце
Запорожжя - острiв Хортиця, i захiдний берег Днiпра, починаючи од кiнця
порогiв, униз за острiв. На кожну нiмецьку душу дiсталося дурно 65 десятин
землi й, крiм того, всякi запомоги грiшми й лiсом на будiвлю й
господарство.
Така величезна на Запорожжi змiна не могла статися протягом одного
року, а потребувала чимало часу, i те запорозьке товариство, що пiд
впливом промови сiчового пан-отця Володимира скорилося сво?й долi, в
перший рiк пiсля зруйнування Сiчi не дуже побивалося над цим i не вiдразу
вгадало, що буде далi.
Указом царицi вiд 1775 року запорозьким козакам дозволялось або йти до
сво?? родини, вiдкiля хто прибув на Сiч, або жити на Запорожжi, взяти собi
вiд казни пiд оселю землю й вести хлiборобство. Першим сво?м правом майже
нiхто iз запорожцiв не скористався, бо всiм добре вiдомо, що на Укра?нi,
як Правобережнiй, так i Лiвобережнiй, панувало крiпацтво, лiзти ж самохiть
у ярмо нiхто не хотiв. Тiльки невелика частина запорозького товариства
пiшла на межу Слобiдсько? Укра?ни й осiла там по слободах та бiля рiчки
Береки, решта ж лишилася у сво?х рiдних, политих кров'ю батькiв, степах.
Степи Запорожжя ще й пiд час скасування Сiчi в кiнцi XVIII столiття
перебували майже в первiснiй красi. Буйнi трави ще ховали в собi цiлi
гурти ходоби, i, як i колись, тiльки високi роги волiв випиналися з-пiд
трави на свiт. Трава в степах щороку росла доти, поки пiд осiнь од вiтрiв
та дощiв лягала цiлим шаром на землю. Помiж тими високими травами мешкала
велика сила дикого звiра й птицi: ще водилися на Запорожжi навiть оленi й
дикi конi, ще ходили по степах цiлими табунами. Луги Запорожжя були вкритi
непорушними одвiчними лiсами, а озера по них кишiли водяною дичиною;
лимани й рiчки були повнi рибою, по степових байраках ще красувалися
зеленi дiброви, а помiж дубами росли родючi дерева: грушi, кислицi, вишнi,
барбарис, калина, видолинки степовi вкрили непролазнi терники... Було ще
на Запорожжi де пожити, було i з чого жити!
Бiльшiсть запорожцiв розiйшлася по зимiвниках до приятелiв, що ранiше
покинули Сiч та осiли у захисних кутках Запорожжя. Зимiвникiв на Запорожжi
iснувало бiля тисячi, тепер же, пiсля ру?ни, кiлькiсть ?х ще збiльшилась
на кiлька сот. Багато запорожцiв прибилося й до запорозьких сiл понад
рiчками Орiллю, Самарою та Протовчою, i такi села, як Романкове, Тритузне,
Таромське, Кам'янка й обидва Кодаки вiдразу поширилися вдвiчi, а мiж двома
Кодаками виникло нове село Лоцманська Кам'янка. В тому селi росiйський
уряд оселив запорожцiв, якi добре знали днiпровськi пороги з тим, щоб вони
проводили плоти з лiсом та iншi судна.
Проте чимало поодиноких запорожцiв ще довго, як посиротiлi дiти,
блукали по лугах та по степах, як згаду? пiсня:
В темному лузi явiр зелененький,
Пiд явором коник вороненький,
На конику козак молоденький;
Спинився ж вiн та й став мiркувати,
Взяв бандуру, почав вигравати.
Ой, голосно ж бандуронька гра?,
Струна струнi стиха промовля?:
Ой, де ж тi? козаки гуляють?
А де ж вони слави добувають?
Тiльки не минуло й двох рокiв, як запорожцям довелося каятись, що не
пiшли разом зi сво?ми товаришами за Буг. Роздаючи землi панам та
вельможам, росiйський уряд викликав з одмежованих ?м земель тiльки тi села
й оселi, якi були на генеральних картах; зимiвники ж на картах не
позначались, i майже всi вони попали разом iз землями в панськi руки. Новi
власники не хотiли признавати за запорожцями прав не тiльки на грунти
навколо зимiвникiв, а навiть на худобу й хати. Вони вiдбирали запорозькi
оселi пiд казарми для сво?х нових поселенцiв-крiпакiв, худобу виганяли на
роботу й навiть вважали сво?ю власнiстю; самих же запорожцiв записували в
крiпаки.
Зрозумiло, що запорозька сiрома не скорилася тому, а покидавши сво?
гнiзда, стали мандрувати свiт за очi: хто - за Буг, хто - в Таврiю, до
татар, а хто - навiть за Кубань:
Ой, у полi криниченька,
там дiвчина воду брала,
Менi молодому шляхи розказала:
"Ото ж тобi, та добрий молодець,
Анi плакать, нi тужить;
Ото ж тобi, та добрий молодець,
Аж три дороги лежить:
Одна на Дiн, друга у Крим,
А третяя на Дунай-рiчку!"
Проте старим запорожцям i тим, що мали вже сiм'ю, не так-то легко було
втiкати й вони разом iз дiтьми таки й опинилися в крiпацтвi. Скарги декого
з них до губернаторiв, хоч i мали наслiдком накази помiщикам не одбирати у
запорожцiв хат i не чинити ?м утискiв, та тi накази так i лишалися тiльки
на паперi.
Стогiн стояв на Запорожжi вiд утискiв помiщикiв, i той стогiн вiдбився
в народнiй пiснi покликом до останнього кошового отамана Петра
Калнишевського та до царицi Катерини:
Ой, встань, батьку, та встань, Петре, - кличуть тебе люде,
Як по?деш до царицi, по-прежньому буде.
Ой, пiди ж ти до столицi прохати царицi,
Чи не вступить царство землi по прежнi границi?
Чи не верне степи й поля, всi клейноди нашi?
Ой, царице, наша мати, змилуйся над нами,
Оддай же нам нашi землi з темними лугами!"
"Не на те ж я, запорожцю, москалiв заслала,
Ой, щоб тво? луги й землi назад повертала!
Не на те ж я запорожцi, Сiч розруйнувала,
Щоб назад вам степи й луги й клейноди вертала!"
Текла рiчка iз-за саду та й упала в кручi -
Заплакав же пан кошовий вiд царицi йдучи.
Текла рiчка-невеличка, заросла лозами -
Заплакав же пан кошовий дрiбними сльозами:
"Ой, великий свiт, царице, i всiм ти влада?ш,
А вже ж ти нас, запорожцiв, з мiсця спомiща?ш,
Та вже ти ж тих вражих панiв та все награждает".
Та летить крячок та на той бочок, та, летячи, кряче,
Та все вiйсько запорозьке та з Калниша плаче,
Та летить крячок, та на той бочок - де взявся шулiка,
- Ой, не буде в Сiчi города од нинi й до вiку!
Трохи легше було тим сiчовикам, що прибилися до великих сiл: ?х разом
iз селами записали в казеннi поселяни, й жили вони трохи вiльнiше за
панських, але землi ?м було вiдмежовано небагато й про життя з полювання
та рибальства, як за часiв Запорожжя, вже не могло бути й мови - довелося
братися до коси та плуга й перекинутись у "гречкосi?в".
Чутки про те, що недалеко за Бугом товаришi ?хнi живуть вiльним
козацьким життям, доходили й на Запорожжя i викликали в серцях поневолених
запорожцiв пекучий бiль:
Ой, як був у мене коняка -
Був коняка-розбишака,
Була шабля i рушниця
Ще й дiвчина чарiвниця!
Ой, коняку турки взяли,
Ляхи шаблю пощербали,
I рушниця поламалась,
Ще й дiвчина вiдцуралась!
Мiж Буджацькими степами
Iдуть нашi з бунчуками,
А я з плугом та сохою
Понад нивою сухою!..
Опрiч усiляких тягарiв, що падали на казенних поселенцiв, вони ще
мусили приставляти рекрутiв у пiкiнерськi полки.
Поневолення запорожцiв, разом iз змiцненням крiпацтва на Укра?нi, народ
укра?нський оспiвав у чудовiй пiснi про "Правду та Кривду":
Нема в свiтi правди, правди не зiськати!
Бо тепер неправда стала правдувати.
Уже тепер правда в панiв край порога,
А щира неправда сидить кiнець стола!
Уже тепер правда сидить у темницi,
А щира неправда з панами в свiтлицi!
Уже тепер правду ногами топтають,
А тую неправду медом напувають.
Уже тепер правда сльозами рида?,
А тая неправда все п'? та гуля?.
Десь ти, правдо, вмерла, чи ти заключена,
Що тепер неправда увесь свiт зажерла!
Тiльки в свiтi правди, що рiдная мати...
Де б ми ?? в свiтi могли одшукати?
Ой, орлице мати! Де ж тебе нам взяти?
Тебе не купити, анi заслужити!
Коли тебе, правдо, в свiтi увидiти,
Орлиними крилами радi б ми летiти.
Ой, як же тим дiткам без матерi бути?
Да щодня заплачуть, не можуть забути!
Вже рiдного брата тепер стережися.
I з ним на суд стати - правди не зiськати,
Тiльки срiблом-злотом панiв насищати.
Вiстi про таке поневолення запорожцiв на самому Запорожжi долiтали
разом iз втiкачами за Буг та Дунай, i через те не дивно, що всi
заманювання Потьомкiна i Манiфести царицi задунайськi запорожцi сприймали
з великим недовiр'ям, як те видно з народно? пiснi:
Ой, пише москаль та й до кошового:
"А йдiть до мене жити,
Вiддам землю по-прежньому:
А до Днiстр гряницю!"
"Ой, брешеш, брешеш ти, вражий москалю, -
Хочеш пiддурити:
Як пiдемо ми до тебе,
Будеш лоби голити!"
Всiм посланцям Потьомкiна, навiть вiйськовому старшинi Сидору Бiлому,
який за його наказом ?здив у 1784 роцi на Дунайський запорозький Кiш,
козаки вiдповiдали, що ранiш, нiж закликати запорожцiв вернутись на
росiйську сторону, Потьомкiн повинен вiддати тим, що лишилися на
Запорожжi, вiйськовi клейноди разом iз вiйськовими землями.
Ой, зiбралися пани генерали в Сенат сеймувати:
Ой, як же се вiйсько, славне запорозьке, зiбрати.
Хоч сеймуйте, пани генерали, да не так воно буде:
А вернiть вiйськовi клейноди, то й само вiйсько прибуде.
Потьомкiну i взагалi Росi? запорожцi дуже були потрiбнi, - всi тепер
зрозумiли, що мати ?х пiд час вiйни з турками на боцi ворогiв дуже зле;
але як же можна було вволити ?хню волю й повернути ?м вiйськовi землi,
коли сам Потьомкiн уже володiв величезною площею тих грунтiв. До того ж,
Потьомкiн залюднював тi землi сво?ми крiпаками iз середньо? Росi? й
поневолив та повернув у крiпацтво в Олександрiвському повiтi 247 душ
запорозьких козакiв та 508 душ колишнiх вiльних людей, запорозьких
пiдданцiв. Зрозумiло, що вимог запорожцiв про землю не могли задовольнити,
а щоб спинити щоденну втечу крiпакiв за Буг, то Потьомкiн став клопотатись
про те, щоб одсунути турецьких запорожцiв далi вiд росiйського кордону.
Ще року 1779-го росiйський уряд вимагав од султана, аби видав
росiйських утiкачiв-запорожцiв, та той вiдповiв на те, що не видасть
нiкого, а лише згоден дозволити тим iз запорожцiв, якi самi забажають
повернутись у свою землю, вийти з Туреччини. А позаяк таких не знайшлося,
то запорожцi лишилися за кордоном i надалi.
НА ДУНА?
Пiсля того Росiя стала вимагати, щоб султан одсунув запорожцiв кудись
далi вiд росiйського кордону, покладаючись на те, що козаки нiбито
порушували межi й нападали на росiйських пiдданцiв. Щоб не мати з Росi?ю
зачiпок, султан справдi звелiв козакам одiйти вiд Буга на Дунайськi гирла
i тим дуже погiршив ?хн? становище. Запорожцi ще з давен звикли жити не
стiльки на Сiчi. скiльки на вольностях. Як на Запорожжi в Сiчi пробувала
звичайно ледве десята частина товариства, так було й на Дуна?, бо,
скупчившись у Сiчi, козаки не мали б iз чого жити. Через це наказ султана
дуже не подобався запорожцям.
На Дунайських гирлах козакiв одразу зустрiли неласкаво. На ?диному
здатному пiд будування Сiчi степу, за рiчкою Дунавцем, вже давно сидiли
донськi козаки (некрасiвцi, або липовани), що втекли пiсля Булавiнського
бунту з Дону на Тамань, а з Таманi - за Дунай. Султан, приймаючи пiд свою
руку запорожцiв, дав ?м пiд Сiч тi ж землi, на яких жили донцi, мiркуючи,
що й тi й тi козаки одно? вiри житимуть помiж собою лагiдно. Проте це було
непорозумiнням. Устрiй Вiйська Запорозького зовсiм iнший, нiж у донцiв,
пiсля ж дiяльно? участi донських козакiв у руйнуваннi Сiчi, запорожцi
дивилися на них лихим оком.
Донцi, або, як ?х звали запорожцi, липовани, не пустили сiчових козакiв
будувати Сiч на мiсцi, призначеному султаном, коли ж запорожцi хотiли
зiгнати ?х силою, то липовани послали султановi скаргу й почали одганяти
нових поселян збро?ю. Султан дуже здивувався, почувши про сутички мiж
запорожцями й донцями: "I то урус, i то урус, - казав вiн, - i не можуть у
злагодi жити!" Проте в суперечцi двох козацьких громад вiн потяг руку за
липованами, як першими поселенцями, запорожцям же наказав шукати собi пiд
Сiч iншi землi.
Сiчовики неохоче зiйшли з Дунавця, бо на iнших протоках Дунаю не було
високого сухого степу, а скрiзь тiльки низькi плавнi, вкритi лiсом,
озерами та очеретами. Де осiли вони пiд той час кошем - невiдомо. Дехто
гада?, що в Кара-Гарманi на островi святого Георгiя; iншi ж iсторики
твердять, що задунайськi запорожцi зовсiм не мали Сiчi аж до 1814 року,
коли вони таки збудували ?? на Дунавцi. Остання думка, як нам зда?ться, не
може бути певною, бо коли б Сiч не iснувала з 1775 року до 1814-го, то за
такий тривалий час устрiй Вiйська Запорозького мусив би занепасти, чого,
однак, не сталося.
У першi десять рокiв життя запорожцiв у Туреччинi Сiч у них стояла десь
на дунайських гирлах, бо вiдомо, що повсякчас мiж запорожцями й донцями
виникали кривавi бiйки за лимани, озера й гирла, де рибалили тi й тi, й
нарештi року 1778-го донцi, вистеживши, коли на Сiчi було мало козакiв,
несподiвано напали на не?, знищивши чимало запорожцiв, спалили Сiч.
Коли сталася та подiя, запорожцi стали збиратися до вiйни, щоб
вiдплатити липованам, та султан запобiг тому лиховi й наказав запорожцям
перейти з кошем вище по Дунаю, в Сеймени - мiсцевiсть помiж Силiстрi?ю та
Рущуком.
Запорожцiв це дуже образило й обурило. Вiдходити так далеко вiд Укра?ни
?м не хотiлося, бо це утрудняло зносини з рiдним кра?м, та й ?здити на
рибальство iз Сеймен у гирла неблизько.
ПОЧАТОК ЧОРНОМОРЦIВ
Тим часом за два роки до того в Криму спалахнуло повстання татар, i
князь Потьомкiн року 1783-го розiслав по землях колишньго Запорожжя й за
Буг до турецьких запорожцiв заклики, щоб вони сходилися у Херсон, де з них
будуть складенi охочi команди пiд персональним проводом самого Потьомкiна.
З росiйського Запорожжя зiбрались бiля тисячi козакiв, i князь призначив
?хнiм отаманом вiйськового запорозького старшину Сидора Бiлого, на помiч
йому дав колишнього суддю Вiйська Запорозького Антона Головатого.
Скориставшись негодою, Сидiр Бiлий 24 жовтня подав Потьомкiну прохання
про те, щоб визволити вiд панiв поневолених запорожцiв i дозволити ?м хоч
перейти в казеннi (колишнi запорозькi) села. Князь загадав губернаторам
переписати запорожцiв, якi опинилися в крiпацтвi, й з'ясувалося, що тiльки
в двох повiтах - Олександрiвському та Катеринославському - у 116 панiв
було крiпаками 3735 запорозьких козакiв i при них 2175 душ жiноцтва та ще
поневолених колишнiх запорозьких пiдданцiв - 3650. Тiльки з того перепису
нiчого не вийшло, бо Потьомкiн не мав права одiбрати в панiв крiпакiв, та
й сам сво?х поневолених запорожцiв не мав охоти зрiкатися.
Справа з татарами в Криму невдовзi скiнчилася, але Потьомкiн лишив
тисячний вiддiл запорожцiв на службi й 6 квiтня 1784 року добув дозвiл
царицi на те, щоб поновити Вiйсько Запорозьке як органiзацiю на зразок
вiйська Донського, а пiсля того послав Сидора Бiлого на Дунай закликати
запорожцiв повернутися в Росiю. Проте й на цей раз, незважаючи на те, що
запорожцi були незадоволенi наказом султана про перехiд у Сеймени, вони не
захотiли вертатись i подали через Бiлого таку саме вiдповiдь, що й ранiше,
себто вимагали поновити Вiйсько Запорозьке з його клейнодами й
вольностями.
ВИХIД ЗАПОРОЖЦIВ НА ТИСУ
Майже тодi запорожцi звернулися через австрiйського консула в Яссах до
цiсаря Иосифа II з проханням вiддати ?х пiд свою руку й вiдвести Вiйськовi
Запорозькому землю пiд Сiч й вольностi.
Цiсарю бажано було мати проти туркiв воякiв, слава про яких три
столiття линула по всьому свiтовi, й вiн призначив для Запорозького
Вiйська землю в провiнцiях Банатi та Бочцi, бiля рiчки Тиси, мiж мiстами
Цента й Панчова.
Наприкiнцi року 1785-го в Цiсарщину перейшло 8000 душ запорозьких
козакiв - здебiльшого запорожцiв iз Днiпра. За умовою з Австрiйським
урядом Вiйсько Запорозьке забезпечило собi: 1) свiй давнiй вiйськовий
устрiй; 2) право вiльного обрання вiйськово? старшини, при чому та
старшина визнавалася австрiйським урядом: кошовий отаман у рангу
полковника австрiйсько? служби, курiннi отамани в рангу ротмистрiв; 3)
свiй виборний вiйськовий суд; 4) право щорiчного подiлу вiйськових земель
помiж куренями (як одвiку бувало); 5) право носити сво? запорозьке вбрання
i зброю, яка кому до вподоби; 6) дiставати од цiсаря жалування нарiвнi з
австрiйським вiйськом.
Зi свого боку за тi привiле? Вiйсько Запорозьке мало пiд час вiйни
складати окремий полк вершникiв i вiддiл козакiв на байдаках, щоб
випливати ними в Дунай.
Хто був пiд той час кошовим отаманом Вiйська Запорозького - не знати,
хоч, певно, в австрiйських архiвах можна було б знайти бiльш-менш докладнi
вiдомостi про життя запорожцiв на землях Угорщини.
Отож, запорожцi вийшли на Угорщину в значнiй кiлькостi, а проте
подальшi подi? виявляють, що й на Дуна? ?х лишилося чимало, бо вони брали
участь через два роки у вiйнi Туреччини з Росi?ю. Треба гадати, що завдяки
втечi за Буг поневоленого люду iз Запорожжя та з Укра?ни, кiлькiсть
запорожцiв за Бугом за першi десять рокiв пiсля зруйнування Сiчi на
Пiдпiльнiй збiльшилась iз 5000 найменше, як до 15 000, i з то? кiлькостi
бiльше половини вiйська перейшло в Цiсарщину, а бiля 7000 лишилося в
Туреччинi, ставши кошем у Сейменах.
ЧОРНОМОРЦI Й ДУНАЙЦI
Тим часом на Днiпрi всi росiйськi урядовцi лагодились вiтати царицю
Катерину II, що намислила подивитися на сво? придбання - Запорожжя й
Таврiю. В Новому Кодацi споруджували царський палац, де iмператриця мала
зустрiтись з австрiйським цiсарем Иосифом II. Людей зганяли з усього краю
до Днiпра, щоб переконати царицю, як уже рясно залюднено запорозьку
"пустиню". Од села Половицi, де задумали закласти мiсто Катеринослав,
рiвняли шлях до Ненаситецького порогу й далi аж до Херсона. Через рiчку
Суру зводили величезний мiст, гребля вiд якого збереглася й до наших днiв.
Над усiм тим клопотався Потьомкiн, щоб показати наслiдки сво?? дiяльностi
на нових землях.
Разом iз тим князь усе робив, щоб гостя побачила запорожцiв i викликав
Сидора Бiлого та Головатого iз ватагою запорозьких вершникiв для супроводу
царицi з Кременчука. Тепер вiн мав уже певнi замiри пiднести наново
Вiйсько Запорозьке тiльки з умовою, щоб не вертати йому Запорожжя, а дати
землю пiд вiйсько або в Прогноях, або на Таманi.
Певно, за згодою Потьомкiна Бiлий, Головатий, Легкоступ та ще деяка
запорозька старшина скористалася випадком i року 1787-го подала Катеринi в
Кременчуцi прохання про вiдновлення Вiйська Запорозького, а пiд час
царицино? подорожi запорожцi складали почесну варту й гарцювали кiньми
бiля ?? карети.
Прибувши водою до Романкова, Катерина по?хала далi берегом. У Кодаку
зустрiлася з нiмецьким цiсарем, а заклавши в Катеринославi собор, вирушила
до Ненаситецького порога й зi скелi Манастирка милувалась, як запорожцi
переганяли через порiг ?? флот, дякувала ?м i була дуже ласкавою до
запорозько? старшини. Коли мандрiвниця поверталася з Таврi?, козаки
знову-таки супроводжували ?? карету аж на Полтавщину.
Тим часом почало складатися на вiйну Росi? з Туреччиною, i Потьомкiн,
якому цариця Катерина доручила керувати всiм росiйським вiйськом,
зрозумiв, як дуже поттрiбнi тут запорожцi. Тiльки вони знали всi рiчки,
байраки i шляхи за Бугом та на Буджаку, де мала вiдбуватися вiйна. Тiльки
?м були вiдомi вiйськовi звича? туркiв, i козаки вмiли вистежувати ворога
й несподiвано нападати на нього. Щоб залучити запорожцiв на росiйську
службу, князь оголосив по всiх запорозьких землях, що доруча? старшинам
Сидору Бiлому та Антону Головатому збирати всiх сiчовикiв на "козацьку"
службу.
На заклик Потьомкiна вiдгукнулося чимало запорожцiв, i першим прибув до
нього в ?лисаветград iз пiвсотнею товариства полковник Вiйська
Запорозького Харко (Захар) Чепiга. Потьомкiн дав i Харковi одкритого листа
на збирання колишнiх запорожцiв та "всяких людей", i не тiльки на
Запорожжi, а ще й за Бугом; у сiчнi ж року 1788-го князь вручив йому
полковницького пернача на ознаку його прав. З ним Чепiга ?здив за Буг,
бачився зi сво?ми колишнiми товаришами й умовляв ?х переходити на
росiйську сторону. Чи вдалося старому полковниковi побувати на Запорозькiм
Кошi у Сейменах - невiдомо, але вiн зустрiчався з вiйськовим осавулом
задунайського Коша i мав з ним розмову.
Лаштування туркiв до вiйни з Росi?ю збентежило задунайських запорожцiв.
?м випадало битися за бусурманiв проти одновiрних християн, i це багатьом
мучило сумлiння, коли ж Чепiга ще порозказував, що Потьомкiн, знову збира?
пiд свою руку запорожцiв i що, таким чином, задунайським запорожцям
доведеться бити сво?х товаришiв, то чимало хто почав вагатися, на чий бiк
стати. Такий настрiй запорожцiв вiдбився навiть у пiснi.
Ой, наробили та славнi запорожцi та великого жалю:
Що не знали, кому поклонитися - та которому царю.
Ой, поклонилися турецькому - пiд ним добре жити,
А за все добре, за одно недобре - що брат на брата бити.
До такого настрою задунайських запорожцiв прилучилася ще й туга за
Укра?ною та сво?ю родиною, бо чимало запорожцiв, якi поприходили на Дунай
за останнi десять рокiв покидали, тiкаючи од крiпацтва, сво?х коханих або
жiнок та дiтей. Про таку тугу народ склав багато пiсень, з яких пода?мо
двi:
Ой, там за Дуна?м -
Крутим бережечком.
Ой, там розмовля?
Сокiл з козаком:
"Ой, ти, соколоньку.
Ти, братiку мiй!
Чи не був ти, брате,
В мо?й сторонi?
Чи не був ти, брате,
В мо?й сторонi?
Чи плаче, чи тужить
Дiвча по менi?"
"Не плаче, не тужить
На лiжку лежить,
Правою рукою
За серце держить!"
Ой, там за Дуна?м
Та за тихим Дуна?м
Молодець гуля?.
Молодець гуля?,
Та молодець гуля?.
На цей бiк гука?:
"Подай перевозу,
Та подай перевозу,
Я перевезуся
На свою Вкра?ну
Та на свою Вкра?ну
Ще раз подивлюся!"
З таких причин молодi задунайськi запорожцi, сподiваючись добути сво?ю
службою собi й сво?м поневоленим сiм'ям вiльне життя, в кiлькостi за
пiвтисячi душ, хто - поодинцi, хто - ватагами, почали переходити на
схiдний берег Бугу, а деякi загони прямо випливали з дунайських гирл
байдаками i морем прибували до Прогно?в, де вже стояв кошем Сидiр Бiлий iз
сво?м запорозьким товариством.
Проте Кiш Вiйська Запорозького не повiрив Потьомкiну, який уже раз
зрадив запорожцiв. На радi сiчова старшина доводила козакам, що не може
бути, щоб князь вiддав Вiйську Запорозькому права, коли вiн сам трима? в
крiпацькiй неволi кiлька сот козакiв. Таким чином, бiля 6000 задунайських
запорожцiв лишилися на боцi туркiв.
Тим часом Потьомкiн справдi завзявся, щоб наново пiдняти запорожцiв,
хоч, може, й не мав гадки вертати ?м колишню волю й права. Головатий,
Бiлий та Чепiга зрозумiли його надзвичайне честолюбство та гонор i,
потураючи йому та величаючи його батьком i "найсвiтлiшим", або великим
гетьманом i таке iнше, випрошували в нього для запорожцiв все бiльше прав.
До кiнця 1787 року запорожцi збиралися пiшi в Прог-ноях пiд рукою
Сидора Бiлого, а верхiвцi - на Чилекле? з Чепiгою; у груднi ж, з наказу
генерала Суворова, пiшi козаки перейшли з Прогно?в у Василькове й,
заклавши там вiйськовий кiш та поставивши деякi куренi, завели на кошi
сiчовий лад. На загальнiй радi вони обрали Сидора Бiлого кошовим отаманом,
Антона Головатого - суддею, а Iвана Пiдлисецького - писарем. Разом було
обрано й 38 курiнних отаманiв, "як одвiку водилося з Запорозькому
Вiйськовi".
Суворов, звертаючись до запорожцiв, називав ?х у сво?х листах "Вiйськом
Вiрних Запорозьких козакiв"; Потьомкiн же слово "Запорозьких" не вживав, а
писав: "Вiйсько Вiрних козакiв".
У сiчнi року 1788-го Потьомкiн повiдомляв царицi, що запорожцi просять,
аби оселити ?х на Таманi, що вони у бiльшостi тепер одруженi й надалi
хочуть зректися свого бурлацького "розпутнього" життя. Цариця вiдповiла,
що ?й при?мно те чути й що вона доруча? Потьомкiну надати запорожцям землю
так, як вiн сам ма? за краще. Разом iз тим 22 лютого вона радила
Потьомкiну вiдмiнити назву Вiйська Запорозького, щоб, мовляв, народ не
зрозумiв так, буцiмто за потрiбне визнали знову пiднести Запорозьку Сiч.
Того ж лютого, 27 числа, генерал Суворов прислав "Вiрного Запорозького
Вiйська отаману кошовому Бiлому" пожалуванi царицею вiйськовi клейноди:
корогву велику, бiлу iз синiм хрестом, кiлька менших корогов для куренiв,
булаву, бунчук i декiлька перначiв, а 13 травня Потьомкiн прислав ще й
вiйськову печать.
Запорожцi зустрiли на Кошi вiйськовi клейноди дуже урочисто й,
прочитавши на радi грамоти й ордена Потьомкiна, послали йому в подарунок
дванадцять дерев'яних ложок свого виробу та ваганки й стябло.
Разом iз тим Сидiр Бiлий знову вжив заходiв, щоб переманити до себе
задунайських запорожцiв. Звiстка про те, що Вiйську Запорозькому повернутi
клейноди, справдi багато важила в очах запорожцiв, i, гадаючи, що слiдом
за клейнодами Вiйську Запорозькому будуть вiдданi його вольностi (землi),
чимало запорожцiв почало переходити через Буг i при?днуватись до Бiлого й
Чепiги так, що врештi задунайцiв зiбралося на росiйськiй сторонi понад
1000 душ.
Весь харчовий припас i деяку зброю Вiйсько Вiрних козакiв дiставало од
казни, як й iнше росiйське вiйсько; казеннi ж були й човни, й на весну
козаки добре упорядкувалися, Кiш навiть мав свою, похiдну церкву.
На самому початку вiйни виявилося трагiчне становище запорожцiв, яким
доводилося "брат на брата бити", як каже народна пiсня. Задунайський
запорозький кiш виставив на боцi туркiв 4000 козакiв почасти пiших,
почасти на байдаках iз гарматами. При Вiйську Запорозькому була старшина:
кошовий отаман Грицько, прозваний Абдулою, вiйськовий суддя Якiв Гончар,
вiйськовий писар Iван Iванько та вiйськовий хорунжий Грицько Табан.
Вiдомо, що кошовий отаман мав булаву, як i на Сiчi. Всi запорожцi
отримували в туркiв жалування десь 12 карбованцiв щороку на козака.
З того Запорозького Вiйська на початку вiйни бiля 1000 козакiв прибуло
до Очакова й звiдтiля вони стали човнами наскакувати на росiйськi кордони,
що лежали понад лиманами.
У вереснi року 1787-го турки хотiли захопити Кiнбурнзьку фортецю з
моря, а щоб виманити росiйське вiйсько з Кiнбурна в бiк озер, вони послали
п'ять байдакiв iз задунайськими запорожцями на схiд од Кiнбурна, наказавши
там висадитися. Побачивши десант, Суворов послав "вiрних" запорожцiв
вибити з берега ворогiв. Запорожцi зблизились зi сво?ми братами,
погорювали зi свого непевного становища й, зробивши про око росiян i
туркiв декiлька пострiлiв на вiтер, розiйшлися в рiзнi боки: задунайцi -
до турецького флоту, а "вiрнi" - до Кiнбурга.
Другий вiддiл задунайських запорожцiв турбував росiйськi кордони iз
суходолу через рiчку Буг, i пiд час одного з таких наскокiв був поранений
на смерть кошовий отаман Грицько Абдула, i замiсть нього запорожцям
довелося обирати нового кошового, й вони вручили булаву Гардовому, який
прослужив отаманом до кiнця вiйни.
21 травня року 1788-го турки пiдпливли до запорозького Василькiвського
Коша й перед свiтанком, коли в сiчовiй церквi вiдбувалася вiдправа, почали
пальбу по Сiчi з далечини i стрiляли довго, але нiяко? шкоди запорожцям не
завдали. Важче довелося запорожцям, коли 7 червня велика турецька флотилiя
Гасан-пашi iз 57 кораблiв вийшла з Очакова й напала на запорозькi байдаки
та росiйський флот. Пiд той час знялася велика хуртовина, й росiйськi
судна не могли йти проти вiтру, так що туркам легко було знищувати ?х iз
великих гармат. Тут-то запорожцi й нагадали всьому свiтовi про свою давню
славу. Не страхаючись турецьких гармат, вони вибiгли на гребках iз
байдаками наперед i, зачепивши росiйськi кораблi линвами, тягли ?х на
туркiв. Зчинився бiй. Три турецькi кораблi злетiли вгору вiд вибухiв, а
решта одiйшла од Очакова.
Вся слава того бою припала запорожцям, i, мабуть, про цей бiй i згаду?
народна пiсня:
Ой, ставали на Таванi проти Яниколя;
Ой, там була хуртовина iз Чорного моря.
Ой, в недiлю пораненьку, як стало свiтати,
Ой, став наш Головатий на хлопцiв гукати:
"Пiднiмайте, добрi хлопцi, паруси всi вгору:
Ой, б'? турок з Очакова з пушок на тривогу"
Пiднiмали добрi хлопцi всi паруси вгору,
Пiшли Днiпром проти води кораблi на воду,
Пiшли нашi добрi хлопцi Днiпром проти води,
Набралися сердешнi? превелико? бiди.
Ой, поглянув Головатий в прозорую трубу -
"Ой, тепер же вражих туркiв боятись не буду".
Через десять днiв у лиманi бiля Очакова спалахнув другий морський бiй.
Росiйським суднам, що були далеко меншi за турецьких, легше було
переходити мiлкi мiсця; триповерховi ж турецькi кораблi сiдали на дно, не
мали змоги хутко повертатись мiж пiскуватими косами лимана й бiдували.
Запорожцi ж скористались випадками, коли турецькi кораблi ставали на мiлке
й кидалися штурмувати ?х. Бiй був щасливий для росiян: турецька флотилiя
через якийсь час почала тiкати, але запорожцi, що переслiдували ворогiв iз
величезним запалом, мали великi втрати; кошового отамана Сидора Бiлого
було поранено на смерть, i наступного дня вiн помер; побитих же запорожцiв
хоч було небагато, та зате аж 235 козакiв дiсталися туркам у неволю.
Сталося те нещастя вiд того, що штурмувати турецькi судна запорожцi
намагалися невеликою силою, i на деяких кораблях турки, почавши вiдпливати
в море, забирали необачних лицарiв у полон. Таким чином, запорожцям року
1788-го випала точнiсiнько така ж пригода, як пiд час морського походу
року 1625-го.
Поховавши за запорозьким звича?м кошового, що не пошкодував свого
життя, аби заслужити новонародженому вiйську козацькому ласку Потьомкiна й
царицi, запорожцi зiбрали раду, щоб обрати нового отамана. Голоси на радi
роздiлилися надво?: першi гукали: "Виберемо Антона Головатого! Вiн з бiса
мудрий - буде добре правити кошем!" Iншi сперечалися: "Що ваш Антiн! Хоч i
розумний, та школяр, вiйськовi ж треба ватажка. Харка (Чепiгу) настановимо
кошовим - вiн б'? i в полон бере бусурманiв!" "Та не дуже харкайте! -
гукали знову першi. - Головатого кошовим!" Скiнчилося все-таки на тому, що
обрали Чепiгу, i Потьомкiн затвердив те обрання.
В липнi Чепiга при?здив на кiш i передав там сво? старшинування над
пiшим вiйськом та байдаками Антону Головатому. На радi, що при ньому
вiдбулася, Чепiга почув чимало нарiкань на росiйських генералiв за те, що
не постачають припасу, недодають жалування й таке iнше. Проте кошовий
зумiв заспоко?ти товариство i, зiбравши вiйськовi клейноди, вирушив до
коша свого комонного вiйська. Зi сво?м вiддiлом Чепiга весь час ходив
перед росiйським вiйськом на чатах, а коли Потьомкiн наблизився до Очакова
й почав облягати мiсто, Чепiга чатував iз боку Хаджибея й, пiдступивши
вночi потай до самого турецького замчища, сам захопив у бранцi двох туркiв
i привiз ?х до князя. Пiсля цi?? подi? козаки ще дужче стали шанувати
Чепiгу й навiть дивитись на нього, як на характерника.
Доки росiйське вiйсько стояло бiля Очакова, до задунайських запорожцiв
доходили вiстi про те, що в росiйських запорожцiв справдi заведено всi
давнi запорозькi звича?, а позаяк Вiйськовi Запорозькому були повернутi й
клейноди, а у вiйськових клейнодах запорожцi вбачали ознаку автономних
прав, то в багатьох задунайцiв, навiть у старшини, виникало питання, чи не
час, справдi, покинути ворогiв Христа та при?днатись до сво?х братiв.
Задунайцi почали шукати випадку, щоб умовитися з кошовим Чепiгою.
Вистеживши з такою метою у вереснi на березi бекет "вiрних" козакiв,
задунайцi пiдпливли до них байдаком, браталися i просили викликати до
Аджеясс кошового Чепiгу, щоб домовитися з ним про при?днання задунайських
запорожцiв до сво?х братiв росiйських.
Чепiга, за згодою Потьомкiна, при?здив в Аджеясси й передав задунайцям
листа вiд князя, в якому той iм'ям царицi обiцяв усiм турецьким козакам
ласку, аби тiльки по?дналися зi сво?ми "вiрними" товаришами. Та треба
гадати, що i в тому листi Потьомкiна не було певних обiцянок про землю й
права, бо задунайцi перше сказали, що передадуть листа до сво?х комонних
товаришiв на Днiстер, щоб порозумiтися всiм купно iз старшиною, а 28
вересня сповiстили, що комоннi запорожцi на пропозицiю князя не пристали.
Разом iз тим задунайськi козаки застерiгали сво?х росiйських товаришiв,
аби не зближалися з ними понад Чорним морем, щоб, часом, не пролилася
братня кров. Невдовзi пiсля того - 2 жовтня року 1788-го - задунайцi з
днiстрянського вiддiлу наскочили на Балту i зчинили в нiй погром.
Очакiв довго не здавався, вiдбиваючи всi штурми росiйського вiйська.
Йому дуже допомагала турецька флотилiя, пiдвозячи пiд захистом фортецi на
островi Березанi припас i вiйсько. Щоб перетяти тим кораблям шлях до
Очакова, треба було неодмiнно взяти Березань. Потьомкiн ще в липнi
наказував Суворову захопити острiв, та росiйський флот, хоча й атакував
його, нiчого не змiг iз ним вдiяти, бо на островi стояла мiцна фортеця з
великими гарматами. Тодi вже восени, коли турки через хуртовину пiдпливли
до Очакова, Потьомкiн прикликав до себе Головатого i звелiв йому захопити
Березань.
7 листопада Антiн Головатий узяв на дуби, озбро?нi дрiбними гарматами,
800 запорожцiв i прямо серед дня рушив до Березанi. Береги того острова
були дуже крутi, а вода трималася така мiлка, що навiть дубами не можна
близько пiд'?хати. Серед острова стояла фортеця, а понад кручами були
покопанi окопи й влаштованi гармати. Головатий направив байдаки прямо на
батарею, пiд якою береги опускалися нижче. Турки заходилися палити з
гармат, та запорожцi, не зважаючи на те, хутко пiдпливли на гребках до
мiлкого мiсця, стрибнули у воду, пiдтягли байдаки ближче до скель, забрали
на плечi рушницi й гармати й полiзли на кручi.
Коли запорожцi наблизились до берега, то туркам стало незручно стрiляти
в них, бо козакiв захищав високий берег, i вони, видряпавшись без
перешкоди на скелi, кинулися штурмувати батарею. Оборонцiв було мало, так
що запорожцi одразу вибили ?х з окопiв i, захопивши батарею, загнали
ворогiв до фортецi. Але взяти ?? було не так-то просто, бо турки
вiдбивалися з гармат i рушниць. Щоб полегшити штурм, Головатий вiдвiв
запорожцiв назад i, повернувши турецькi гармати жерлами на фортецю й,
поставивши ще на березi козацькi гармати з байдакiв, зчинив велику пальбу.
А тут ще наблизилася росiйська флотилiя й почала громити Березань з iншого
боку так, що коли запорожцi налагодились до ново? атаки, то турецький паша
Осман здався Головатому в полон з усiм сво?м вiйськом.
У Березанi запорожцi захопили 11 турецьких корогов, 21 гармату та
чимало збро? й припасу. Вiдбив же Головатий в боях одного полкового
старшину та 24 козаки, мiж якими було й кiлька курiнних отаманiв.
Потьомкiн дуже радiв тому, що взяв Березань: почепив Головатому на
груди Георгi?вського хреста й подякував усiй козацькiй старшинi й козакам.
Але доки брали Березань, Чепiга пiдкрався iз частиною сво?х запорожцiв до
Хаджибея i спалив у самому мiстi гамазе? з борошном та iншим вiйськовим
припасом.
Незабаром пiсля штурму Березанi, а саме 6 грудня, росiйське вiйсько
разом iз запорожцями здобуло й Очакiв. Пiд час того бою задунайськi
запорожцi, пiдпливши до Березанi, почали стрiляти з байдачних гармат, а
далi, приставши до берега, хотiли штурмувати острiв, але, роздивившись, що
на островi сво? ж брати, посiдали на байдаки й попливли в море. Все-таки
пiд час гарматно? пальби . з обох бокiв було по кiлька вбитих та поранених
козакiв.
Участь запорожцiв у подiях пiд Очаковом згаду?ться в народнiй пiснi, де
чомусь розповiда?ться про козацьку одiж. Треба гадати, що до того часу
запорожцi так обшарпалися, що в росiйських генералiв виникло питання, чи
не видати ?м солдатське вбрання.
Хвалилися запорожцi Очакiв дiстати,
Щоб з мурованих колодязiв коней напувати.
Очакiв дiстали, i сам хан нам здався,
Вже на наших запорожцiв весь москаль пiднявся.
Зiбралися генерали ситку ситкувати:
"Яку будем запорожцям одежу давати:
Чи козацьку, чи гусарську, чи третю - солдатську?"
"Хоч ми будем, братцi, канави копати,
А не будем солдацько? одежi приймати,
Бо солдацькая одежа куца, ще й погана,
Нехай наша не загине запорозька слава!"
За послуги запорожцiв у вiйнi 1788 року на Чорному морi Потьомкiн,
виконуючи волю царицi, звелiв запорозьким "вiрним" козакам зватися надалi
"Вiйськом Вiрних Чорноморських козакiв". Проте, як тiльки на зиму
припинилася вiйна, про чорноморцiв зараз же й забули: Чепiгу з вершниками
направили зимувати на Громоклiю, де не було й оберемка сiна, так що вiн,
щоб врятувати коней, мусив розпустити козакiв до весни, хто куди зна?; на
островi Березанi запорожцi мало не пухли з голоду, бо ?м не пiдвозили
припасу, а вiд морозу вони рятувалися тiльки тим, що палили фортечнi
будiвлi; з Василькiвського коша чорноморцям наказано було вийти, а куренi
вiддати пiд турецьких бранцiв. Козаки, мабуть би, загинули взимку, та
старший не послухався наказу генерала Хрущова й зимував iз козаками на
кошi, а на дрова розламав цiлий поверх фрегата "Василiй Великий", що стояв
у Бузькому лиманi, затертий кригою.
Тi?? зими взагалi багато суден затерло льодом, i, щоб зберегти всiляке
корабельне приладдя, Потьомкiн звелiв вирядити 300 чорноморцiв, наказавши
генералу Суворову забезпечити ?х теплим одягом, видати харчi й платити за
роботу по 12 карбованцiв на мiсяць. Але Суворов нiчого того не зробив,
через що багато козакiв, працюючи на водi й на льоду, покалiчились, а коли
звернулись до генерала Фалi?ва, що завiдував роботами, щоб зарадив лиховi,
то той пригрозив, що як коли вони вiдмовляться працювати, то будуть
"вистрiлянi й виколотi".
Що мали дiяти чорноморцi? Сорок вiсiм душ iз них одвезли на Кiш з
вiдмороженими руками та ногами; декiлька замерзло на смерть, а решта
втекли, мабуть, на Дунай. Замiсть втiкачiв та покалiчених, кiш вислав
iнших 300 козакiв, але й тi або незабаром похворiли або невiдомо де
подiлись, бо хоч i дуже чорноморцi хотiли заслужити царицину ласку, та
працювати за таких умов було неможливо. Всього вважають, за зиму 1788 - 89
рокiв з голоду, холоду й надсадних робiт загинуло бiля 500 чорноморцiв.
Чимало зазнали за сей рiк лиха запорожцi й на колишнiй власнiй землi.
Коли, з наказу Потьомкiна, Чепiга, Сидiр Бiлий та Головатий ще по веснi
року 1788-го почали збирати пiд бунчук кошового всiх запорожцiв, то
бiльшiсть помiщикiв, незважаючи на повелiння князя, яким доводилося до
вiдома що запорожцi збираються з волi царицi, силомiць не пускали
запорожцiв од себе, вважаючи ?х сво?ми крiпаками. От що пише добродiй
Короленко про те, що перетерпiли козаки в 1788 роцi:
"Щоб не пустити запорожцiв на вiйськову службу, помiщики мало що чинили
всiлякi перешкоди, а й примушували ?х до тяжких без спочинку робiт i, що
найголовнiше, вiдрiзували у козакiв оселедцi, ознаку козацько? честi. Були
випадки, що помiщики змушували козачу сiм'ю удень робити без спочинку, а
на нiч забивали в колодки, щоб не втекли з панщини, i те мордування чинили
не раз; iнших пiсля тяжких поденних робiт увечерi сiкли рiзками й кидали
на нiч у ями, а один пан, довiдавшись, що вiд нього втекло кiлька колишнiх
запорожцiв до кошового, замкнув ?хнi сiм'? в пустку, не давав ?м ?сти i по
тричi на день бив батогами не тiльки жiнок втiкачiв, а навiть
дiтей-пiдлiткiв".
Посланi з Коша запорозькi старшини нiчого не могли вдiяти з панами, бо
?хню руку тягли, не зважаючи на накази Потьомкiна, всi повiтовi урядовцi,
й навiть бувало так, що тi запорозькi старшини, яких Чепiга посилав
визволяти сво?х товаришiв з неволi, самi не знали, як уникнути вiд цупких
панських пазурiв.
Болiючи серцем за покривджене запорозьке товариство, Чепiга, в жовтнi
1788 року, написав про всi тi кривди Потьомкiну, прохаючи його дати
вiйську сво? грунти, на якi можна б переселити родини запорожцiв iз
помiщицьких земель. Треба гадати, що сам князь до того часу випустив уже
на волю тих запорожцiв, якi були в крiпацтвi у нього самого, бо вiн видав
новий наказ про те, щоб урядовцi пильнували, аби колишнiм запорозьким
козакам не чинилося нiяких перешкод до переходу у Вiйсько Вiрних Козакiв i
щоб родини тих козакiв нiхто в неволi не тримав i кривд ?м не завдавав.
Незважаючи на такий наказ, справники не тiльки не визволяли з крiпацтва
тих запорожцiв, що ще не були в Чорноморському вiйську, а навiть тих
козакiв, яких Чепiга розпустив на зиму по домiвках, вони арештовували й
передавали помiщикам як втiкачiв, а вже пани та ?хнi управителi
немилосердно катували козакiв i знову повертали в крiпацтво. Кошовий
отаман ще раз посилав до помiщикiв козацьку старшину, та тих старшин
справники брали пiд варту, а "бумаги", виданi ?м од кошового, з
глузуванням дерли на шматки.
Через таке становище по веснi козацтво збиралося до кошiв дуже мляво. У
травнi Головатий перейшов зi сво?м кошем iз Василькова на устя рiчки
Березанi; Чепiга ж був у дуже непевному становищi, бо вершникiв у квiтнi
згуртувалося бiля нього лише 130 i ледве до 10 травня зiбралося 570 душ,
решта ж нiяк не могла вирватись од панiв. Тiльки пiсля нових наказiв
Потьомкiна губернаторам та справникам, наприкiнцi травня ?х зiбралося коло
Чепiги бiля 1000 душ, з якими вiн, з наказу Потьомкiна й пiд рукою
Кутузова, почав наступати чатами на Бендери.
Випередивши вiддiл донських козакiв та росiйську кiнноту, що йшли поруч
iз чорноморцями, Чепiга неподалiк Бендер, на перевозi через Днiстер,
натрапив на 3000 туркiв i зчепився з ними, сподiваючись негайно? помочi
вiд донцiв. Але допомога чомусь забарилася й тисячi чорноморцiв довелося
п'ять годин битися з утричi дужчим ворогом. Козаки опинилися в скрутi; у
бою було поранено в плече навiть самого Чепiгу. I тодi лише пiдiйшли донцi
й драгуни, й туркiв було добре вiдсунуто.
Зважаючи на тяжку рану, Чепiга викликав iз Березанi Головатого й
передав йому клейноди, Потьомкiн же звелiв усю чорноморську кiнноту
перевести на рiчку Березань, щоб Головатому зручнiше було керувати
вiйськом.
До осенi Чорноморське вiйсько збiльшилося, бо князь посилав визволяти
козакiв од помiщикiв уже не козацьку старшину, а особливих
чиновникiв-засiдателiв, i тi силомiць дещо зробили. До серпня пiд рукою
Головатого перебувало 2000 вершникiв i 5000 пiших.
Разом iз тим Потьомкiн вживав заходи й до того, щоб побiльшити
Чорноморське вiйсько ще й за кошт задунайських запорожцiв, i першого
вересня послав iз старшиною Чорноморського вiйська Черновим до них листа,
в якому умовляв запорожцiв перейти на руську сторону, погрожуючи, що коли
не покаються й на цей раз, то звелить розправлятися з ними, як iз злодiями
й ворогами Хреста. Тiльки його заходи не дали наслiдкiв. Задунайцi мали
певнi вiдомостi через чорноморцiв, що повтiкали до них, як про важкi
роботи, до яких примушували запорожцiв росiйськi генерали, так i про брак
у чорноморцiв харчiв та про невиплату жалування. В Туреччинi вони не знали
такого лиха i через те не хотiли зраджувати султановi, що доволi правдиво
пiклувався про них.
У серпнi чорноморцям наказали з частиною ?хнього вiйська, а саме: з
трьома комонними полками та трьома пiшими, всього 3000 козакiв, взяти
Хаджибей. Перед тому вiйськовi вiв полковий осавул Кiндрат Табанець, який
зовсiм несподiвано для ворогiв наблизився до Криво? Балки, що за 7 верст
од Хаджибея. З 11 на 12 вересня туди ж прибув i генерал де Рiбас iз
росiйським вiйськом i серед ночi вирядив два полки чорноморцiв та один
батальйон росiйсько? пiхоти на штурм фортецi. Хоч турки й оборонялися, але
тут запорожцi не мали майже нiяких втрат.
Пiсля Хаджибея чорноморцi брали дiяльну участь в завоюваннi Акермана,
Паланки та в пiд'?здi до Кiлi?.
Захопивши берег Чорного моря, Потьомкiн направив все сво? вiйсько на
Бендери. Першого листопада чорноморцi, кiлькiстю 2298 козакiв, були пiд
мiстом, разом iз Чепiгою, що вже одужав од рани; Головатий же, випливши з
моря Днiстром на п'ятдесяти байдаках, наблизився теж до фортецi.
Чорноморцi були тут дуже кориснi, й пiд час штурмiв одбивалися доти, поки
Головатий не за?хав iз байдаками Днiстром у саме мiсто, колишню Тягиню,
яку запорожцi не один раз добували ще за два з половиною столiття досi, а
як тiльки чорноморцi почали обстрiлювати мiсто з байдакiв - турецький паша
вiдразу ж здався.
За участь у вiйнi 1789 року кошовий отаман Чепiга отримав армiйський
чин бригадира, Головатий - полковника. Проте у внутрiшньому життi вiйська
справи стояли погано. Хоч Потьомкiн i щиро пiклувався про чорноморцiв, та
пiдручнi йому генерали не слухали його наказiв: жалування козацькому
вiйську задержували, сукна на одяг не давали, харчiв теж не можна було в
них допроситися, та найбiльше ж дошкуляли запорожцям тяжкi роботи.
З наказу адмiрала Воинова, запорожцi змушенi були витягти iз дна лиману
з потоплених суден гармати, ядра й iншi речi. В липнi, за повелiнням
самого Потьомкiна, кошовий вислав 500 чорноморських козакiв до Херсона,
щоб гнати вiдтiля плоти до устя рiчки Iнгулу; Головатому ж князь наказав
пiднiмати з козаками потопленi турецькi кораблi.
Чорноморцi хоч i виконували тi роботи, але були дуже ображенi тим, що
?х повертають на робiтникiв. У Херсонi козаки навiть зовсiм покинули працю
й почали розходитися так, що з 500 ?х ледве втрималося на мiсцi 300. З
Коша вислали у Херсон новий полк козакiв, але й той почав розбiгатися.
Кожен iз росiйських генералiв вимагав прислати йому на роботу чорноморцiв,
неначе невольникiв, i нiхто не клопотався про те, щоб ?х одягти, взути й
нагодувати. Надосiнь козаки не витримали голоду i стали тiкати та шукати
собi заробiткiв. Пiд той саме час росiйське вiйськове начальство хотiло
порушити запорозький устрiй i загадало обрати сотникiв. Проти цього рiшуче
повстали всi курiннi отамани й сказали, що коли у вiйську будуть обранi
сотники, то вони всi зречуться сво?? служби. Головатий хотiв, було,
покарати двох отаманiв за непокору киями, та козаки вчинили справжнiй
бунт, так що довелося ту новину вiдкласти надалi.
Пiсля того пiшi козаки вирядили депутацiю до Чепiги зi скаргою на
Головатого, який не дба? про козакiв, а вони босi, голi й цiлий рiк не
дiстають валування. Запорожцi погрожували, що коли ще якийсь час не
дiстануть грошей, то подадуться на Дунай.
Чепiга не мав сили нiчого вдiяти, й незадоволенi козаки, зiбравши раду,
ухвалили скинути його з кошевства, та тiльки, через вiйськовий стан, не
наважились того зробити без згоди Потьомкiна й послали йому листа,
скаржачись на Чепiгу, що той через старiсть та поранення не може до ладу
керувати вiйськом. Проте Потьомкiн не звернув на прохання козакiв нiяко?
уваги, й Чепiга лишився кошовим i надалi.
Треба гадати, що частина чорноморцiв таки перейшла за Дунай, проте
друга частина, з дозволу Потьомкiна, почала виводити на новi завойованi
землi мiж Бугом та Днiстром сво? сiм'? й осiдати хатами. На зиму
чорноморцям було загадано захищати кордони по Днiстру, й Чепiга заклав
вiйськовий кiш у селi Слободзеi над Днiстром, на 20 верств нижче Бендер.
Невдовзi пiсля нового року цариця Катерина звелiла Потьомкiну зватись
"Великим Гетьманом козацьких вiйськ Катеринославських та Чорноморських".
Це було при?мно для князя i козакiв, бо вiн мав пiклуватися про
Чорноморське Вiйсько.
ЗАПОРОЖЖЯ МIЖ БУГОМ ТА ДНIСТРОМ
Першим дiлом "Великого гетьмана" було затвердження Чепiги й Головатого
на урядi. Разом iз тим вiн наказав вислати до нього за почесних чатiвникiв
500 найжвавiших чорноморцiв i нарештi 1 березня сповiстив кошового, що,
пiклуючись про Вiйсько Вiрних Козакiв Чорноморських, вiн клопочеться перед
царицею, щоб дати ?м пiд оселi грунти помiж Бугом, Днiстром та Чорним
морем, а до того ще землю бiля Кiнбурна з озерами, якi ще не надiленi
панам. Обiцяв вiн видiлити вiйську й лiс на будiвлi.
Треба думати, що цариця затвердила пропозицiю Потьомкiна, бо 19 квiтня
вiн прислав на Кiш ордер про те, що пообiцянi землi справдi передаються
Чорноморському вiйську з додачею ще ?нiкальсько? округи з Таманню. Далi 14
липня вiн звелiв генераловi Кутузову оголосити всiм, хто живе мiж рiчками
Бугом та Днiстром, що вони переходять пiд владу Чорноморського вiйська.
Велика радiсть охопила колишнiх запорожцiв, коли в присутностi
депутатiв од вiйська почали вiдмежовувати чорноморцям землю. Межа пiшла од
Чорного моря вгору Днiстром до Бендер, а вiд того мiста через верхiв'я
рiчок Кучургана та Куяльника на Тилигул, а звiдти на верхiв'я Березанi та,
повернувши тi?ю рiчкою трохи вниз, попрямувала до Бугу, й, впершись у
нього проти Богоявленська, пролягла лиманом, доки, обминувши Очакiв,
вийшла до моря.
Прийнявши одмежованi землi, Чепiга наказав усiм полковникам пильнувати,
щоб нiхто, не рубав на вiйськовiй землi садiв та лiсу, та переписати всi
рибальськi заводи й брати з них на вiйсько мито.
Сотнi родин колишнiх запорожцiв прибували тепер у Слободзею й
розподiлялися Чепiгою по паланках на мiсця, визначенi Кошем пiд оселi, так
що новий край, незважаючи на вiйну, хутко почав залюднятися. Паланок було
засновано три: Поднiстрянська, Березанська та Кiнбурнзька. В Слободзе?
зараз же почали споруджувати церкву та вiйськову паланку - будинок для
кошового отамана й канцелярi?.
Таким чином, росiйським запорожцям року 1790-го були видiленi тi ж
землi, якi року 1776-го турецький султан уже вiддавав. Час дуже сприяв
козакам перевезти сво? родини, бо вiйна поновилася тiльки пiд осiнь.
Оселялись запорожцi здебiльшого в домiвках тих молдаван, якi повтiкали за
Днiстер, хоч немало було й таких, що ставили власнi хати укра?нського
вигляду. Коли ж восени чорноморцi пiшли на Дунай, то бiля впорядкування
осель поралися батьки та жiнки козакiв.
У жовтнi чорноморськi козаки билися пiд Кiлi?ю, а ?хнi байдаки плавали
в гирлах Дунаю й допомагали росiйськiй флотилi? розбити турецький флот i
здобути Тульчу й Iсакчу. Плаваючи в гирлах Дунаю, чорноморцi щодня
зустрiчалися iз задунайськими запорожцями, що з турецького боку несли
таку ж передову службу, як i чорноморцi з росiйського. Проте кривавих
сутичок мiж ними майже нiколи не траплялося. I тi й iншi запорожцi
обмежувалися тим, що передавали до сво?х старших вiйськових начальникiв
звiстки про заходи ворогiв. Байдакiв у задунайцiв було далеко менше, нiж у
чорноморцiв, i це в очах туркiв давало ?м право вiдступати перед сво?ми
братами без бою.
Зустрiчались i браталися тут у гирлах не тiльки простi козаки, а навiть
запорозька старшина обох бокiв, а щоб виправдатися перед росiйським та
турецьким начальством, вони пояснювали це тим, буцiмто умовляли запорожцiв
ворожо? сторони переходити на ?хнiй бiк. Так вiйськовий осавул
Задунайського коша Стадник перемовлявся на чатах iз старшиною чорноморцiв
Реуцем. Коли ж хто-не-будь iз чорноморцiв не вертався од задунайцiв, то
осавули доповiдали Головатому, нiби турецькi запорожцi захопили його в
бранцi.
На початку зими Головатий, з наказу генерала де Рiбаса, наблизився до
Iзма?ла й громив його з гармат, а коли на островi бiля Верхнiх Чаталiв
були збудованi росiйськi батаре?, то чорноморцi напали бiля мiста на
турецькi судна: побили ?х iз гармат, потопили i спалили. При тому полковий
старшина Черниш зi сво?м байдаком пiддав огневi три турецьких кораблi.
Знищивши турецький флот нижче мiста, Головатий переплив бiля Iзма?ла до
друго? частини турецьких суден, що стояли вище, i знищив ще й тi. До тих
славних подiй Головатий додав i те, що висадив десант i здобув фортецю
Табiя. Зрадiвши такiй перемозi над турками, вiн дуже заповзявся i зi сво?ю
невеликою силою пiшов штурмувати потужну турецьку батарею. В запалi
чорноморцi таки захопили ??, та нi де Рiбас iз флотом, нi росiйське
вiйсько з поля не подали ?м помочi, й турки, виславши з мiста чимале
вiйсько, одбили свою батарею назад iз чималими втратами для чорноморцiв.
12 грудня удосвiта почався штурм Iзма?ла. На долю чорноморцiв припала
головна участь у битвi з боку Дунаю. Запорожцi!, не звертаючи уваги на
ворожу пальбу, кинулися з байдакiв на берег: рубали сокирами засiки й
видиралися на турецькi батаре?. Чимало ?х тодi загинуло, та вони пiднесли
славу козацьку.
Коли чорноморцi вже вдерлися в мiсто, на один з ?хнiх полкiв накинувся
з яничарами хан Каплан-Гiрей i так ?х притиснув, що багато козацьких голiв
покотилося по вулицях Iзма?ла. Вже й двi гармати забрали, було, в
чорноморцiв турки, та тут ?м на помiч наспiли росiйськi гренадери й разом
iз козаками повистинали й перекололи усiх яничарiв так, що й сам
Каплан-Гiрей загинув разом iз п'ятьма сво?ми синами.
З народно? поезi? до наших часiв дiйшли про цю подiю лише уривки
однi??, мабуть, довго? пiснi:
Вiд Килi? до Iзмаiлова покопанi шанцi,
Ой, вирубали турки новодинцiв у середу вранцi.
А чорноморцi, храбрi запорожцi, через Дунай пере?здили,
Вони ж тую проклятую Змаiлiвську орду з батаре? збили.
Ой, дали ж, дали змаiлiвськi турки Анадольському
башi знати,
Що не мусиш, Анадольський башо, проти чорноморцiв стояти.
Ой, став же Зма?лiвський баша бiлий флаг викидати,
Ой, тодi стали славнi запорожцi запаси й ружжя вiдбирати.
Ой, брали ружжя, брали конi й сукна дорогi?...
Котрих порубали, у островi поховали,
А котрi пораненi - у Килiю одправляли.
Пiд час штурму Iзма?ла чорноморцi захопили 26 турецьких прапорiв i
багато здобичi. Проте i втрати козакiв були чималi: вбито й поранено: 24 -
вiйськових та полкових старшин i 388 - козакiв.
За лицарськi вчинки чорноморцiв Чепiга дiстав Георгiя III класу, а
Головатий - хреста святого Володимира.
Перебувши першi мiсяцi року 1791-го почасти на сво?х землях, почасти
бiля Iзма?ла, чорноморцi в березнi знову зiбралися на Дуна?. Там почалися
зустрiчi та братерськi зносини запорожцiв обох ворожих сторiн. Наприклад,
5 травня запорожцi-задунайцi, наблизившись до Тульчi, закликали до себе на
бенкет чорноморцiв iз полка Давида Бiлого. Вiн дозволив хорунжим Сербину
та Харченку по?хати з товаришами до запорожцiв. Iншi козаки Бiлого
позаздрили тому, й дехто з них, сiвши в другий байдак, теж вирушили з
осавулом Яновським гостювати пiд Тульчу. Запорозький осавул Iван Сутика з
товаришами по-братерському вiтав у себе чорноморцiв i так частував ?х, що
тi через якийсь час, де бенкетували, там i полягали. Бiлий мусив послати
за сво?ми козаками полкового старшину Лисицю, i вже тому, хоч i над велику
силу, вдалося привезти сво?х гультiпак, та й то не всiх, бо частина не
захотiла вертатися до свого вiйська й лишилася iз задунайцями. Коли Чепiга
довiдався про цей випадок, то забрав у Бiлого пернач.
Проте цього року мiж запорожцями та чорноморцями траплялись i кривавi
сутички. Одного разу задунайськi запорожцi напали на чорноморцiв, коли тi
?хали з Килi? до Iзма?ла мiняти паперовi грошi на срiбло, й, примусивши
тих вийти на берег, забрали ?хнього байдака, разом з усiм, що в ньому
було. Iншим разом тi ж запорожцi пiдстерегли полкового старшину
чорноморцiв Строця, коли той, вертаючись iз 19 козаками з Галацу до Килi?,
зупинився на нiч бiля одного острова. Запорожцi зненацька серед ночi
напали на чорноморцiв, одного з них вбили, трьох поранили, а десятьох
захопили в бранцi. Тiльки Строць iз п'ятьма товаришами заховався в очеретi
i врятувався. Ранком, коли пiдпливли до того мiсця ще декiлька
чорноморських байдакiв i, розпитавши Строця, подалися шукати першого
човна, то знайшли його аж бiля Iсакчi, вже спаленого.
З приводу цього випадку Чепiга видав наказ, щоб козаки-чорноморцi не
вважали турецьких запорожцiв за християн, а пiд час зустрiчi вбивали б ?х,
як ворогiв i гнобителiв вiри христово?. Проте чорноморськi козаки мали цi
нечисленi випадки ворожнечi з боку запорожцiв за герцi i, здибавши ?х мiж
очеретами, часом не тiльки мирно розмовляли з ними, а навiть переходили на
бiк туркiв. Таке ставлення чорноморцiв до запорожцiв занепоко?ло
Головатого, i вiн пустив помiж козаками чутку, нiби турецький султан, коли
буде перемир'я, то видасть усiх запорожцiв Потьомкiну. Те збентежило як
чорноморцiв, так i запорожцiв: першi перестали перебiгати на турецьку
сторону, а другi навiть нахвалялися побусурманитись, щоб тодi вже султан
не змiг ?х видати.
У травнi росiйське вiйсько мало переходити за Дунай, i чорноморцi дуже
тому сприяли. До червня вже й Чепiга з вiйськом був за Дуна?м i тут пiд
Бабадагом здибався з чималим турецьким вiйськом, у складi якого було й
декiлька тисяч задунайських запорожцiв. Тут серед бою зустрiлись у ворожих
вiйськах не тiльки товаришi, а навiть рiднi брати. Задунайськi запорожцi
взагалi не воювали проти сво?х товаришiв чорноморцiв, а задунайський козак
Помело, побачивши свого брата-чорноморця, навiть застерiг його, щоб
чорноморцi не ганялись за турками,'| бо вони зманюють ?х на татарську
залогу.
Завдяки застереженню Помела, Чепiга не потрапив у розкинуту турками
пастку, а зайшов татарам у бiк i разом iз донцями розгромив як татарське,
так i турецьке вiйсько, а наступного дня сплюндрував i Бабадаг.
Вiд Бабадагу чорноморцi рушили разом iз росiйським вiйськом генерала
Р?пнiна пiд Мачин i брали там участь у великому та славному бойовищi 28
червня. На тому боюд i скiнчилася вiйна з турками, бо 31 липня в Галацi
було пiдписано мiж Росi?ю й Туреччиною згоду, за якою межею мiж цим'и
державами став Днiстер; iншi ж завойованi Потьомкiним мiста на Дуна? були
повернутi султановi.
Тим часом Потьомкiн захворiв i направився iз Дунаю. до Микола?ва, але
од'?хавши од Галаца лише 40 верств, почув себе кепсько й попросив
чорноморцiв, що гарцювали кiньми обабiч карети, покласти його на землю,
щоб вмерти спокiйнiше. Козаки прослали на травi килим, i князь проти ночi
на 5 жовтня 1791 року помер.
Смерть Потьомкiна дуже занепоко?ла чорноморцiв. Тiльки вiн, називаючись
Великим гетьманом, мав силу та бажання пiдтримувати чорноморцiв i
змушувати росiйських генералiв бiльш-менш визнавати козацьку старшину" за
офiцерiв, а помiщикiв - визволяти хоч невелику частину поневоленого
запорозького товариства; тепер же, пiсля його смертi, за чорноморцiв не
було кому заступитися бо всi росiйськi генерали, за винятком дуже
небагатьох, дивились на козакiв майже iз зневагою.
Старшину Чорноморського вiйська найбiльше непоко?ли права вiйська на
землю, бо хоч на Кошi й був указ Потьомкiна про надання Чорноморському
вiйську володiнь мiж Бугом та Днiстром i по Кiнбурнзькiй косi, й та земля
навiть була одмежована, та царсько? грамоти на не? вiйсько досi не
отримало.
По скiнченнi вiйни бiльшiсть Чорноморського вiйська зимувала на Дуна?.
Тiльки Чепiга та Головатий iз невеликими вiддiлами повернулись за Днiстер
на козачi землi. Тут зразу ж вони почули непевнi вiстi. Росiйськi урядовцi
з посмiхом перестерiгали чорноморцiв, щоб не розташовувались на Днiстрi,
бо все одно землi мiж Днiстром та Бугом роздадуть панам; генерали ж
росiйського вiйська не в жарт гомонiли, що чорноморцi будуть повернутi в
звичайнi полки московського вiйська.
КЛОПIТ ПРО КУБАНСЬКI ЗЕМЛI
З приводу таких чуток вiйськова старшина радилась, мiркувала i врештi
вирiшила послати до Петербурга Головатого iз шiстьма депутатами просити
царицю про видачу грамоти на землю. Головатий перший зрозумiв, що на
Днiстрi чорноморцям не втриматись, i через те за його порадою старшина
випрошувала землю на Таманi, аби тiльки найбiльше. 29 лютого на радi
старшини склали прохання до царицi. Воно пода? цiкавi вiдомостi про справи
вiйська Чорноморського.
1). З початку останньо? турецько? вiйни ми, з волi Вашо? Iмператорсько?
Величностi, були зiбранi небiжчиком Великим Гетьманом Потьомкiним з
колишнiх запорожцiв, кiлькiстю 12 622 козакiв, щиро служили В. I. В.
кiнно, пiшо й на флотi.
2). З наказу найсвiтлiшого князя мiж нами була уряджена старшина:
суддя, писар, хорунжi, пушкар, довбиш та курiннi отамани. Дав нам покiйний
булаву, 17 перначiв, знамено (корогву), прапорiв 14, вiйськову печать i
гармати, а пiд оселю обiцяв вiдвести нам землю, вiдiбрану од ворогiв мiж
Бугом та Днiстром, та iце на Кiнбурнзькiй сторонi.
3). За його ж, небiжчика, наказом ми вже оселили на тих землях сiм'?
нашi, кiлькiстю 1759, а в них чоловiчого колiна 5068 душ та жiноцтва 4014,
i позаводили собi хати, млини, вiтряки й господарство з хлiборобством,
скотарством, садiвництвом, виноградарством, пасiками та рибальством.
4). Багатьох iз нас, колишнiх запорожцiв, ще пани помiщики та ?хнi
прикажчики тримають у пiдданствi й мордують пiд вартою, а жiнок та дiтей
гнiтять роботою. А коли б усiх тих запорожцiв з ?хнiми родинами визволити,
то було б нас само? тiльки чоловiчо? статi тисяч двадцять п'ять.
5). Багато мiж старшиною й козаками таких, що коли переселялись iз
сiм'ями на новi землi, то пани й ?хнi прикажчики безневинно пограбували й
нашого добра не вертають.
На пiдставi всього того чорноморцi просили: "Нас, войсько, в сво?
монарше? благоволенiе матерски приняв, для поселенiя нас на Тамани с
окрестностями оной милостиво повелеть отвести выгодные земли так
достаточно, чтобы имеющее быть преумножение сему войску безнужно
помещаться могло и навечно спокойное, потомственное онаго владение
отправленному с сим, избранному от нас войсковому судье Антону Головатому
Высочайшую Вашего Императорского Величества милостивую грамату выдать, так
же о выпусках с губерний служивших В. И. В. старшин и Козаков с их
семействами и имением и о возврате заграбленного в таковых имениях учинить
всемилостивейшее разсмотрение".
Виряджаючи Головатого до столицi, вiйськова рада одночасно послала
вiйськового полковика Гулика з пiвсотнею товариства оглянути Тамань i весь
край мiж рiчкою Кубанню та Азовським морем.
Головатий по?хав у Петербург, а тим часом iз Дунаю почали повертатись
на Днiстер пiшi чорноморцi i ?хня флотилiя в 50 байдакiв. Козаки мало що
знали про заходи сво?? старшини щодо переходу на Кубань i, повернувшись до
сво?х осель, почали щиро братися за господарство. Проте вся ?хня праця
була даремна, бо ще ранiше, нiж чорноморцi вирядили Головатого до столицi,
а саме 20 лютого 1792 року, був виданий царський указ про те, що "добута
од Порти Отамансько? земля мiж Бугом та Днiстром прилуча?ться до
Катеринославсько? губернi?". Ця звiстка дiйшла до Слободзе? у квiтнi, коли
Головатий ще перебував у Петербурзi й вiйсько ще не знало про те, що йому
вiдводяться землi на Кубанi, а через те чорноморцi були приголомшенi
тяжким розчаруванням. Всi розумiли, що указ царицi матиме тi ж наслiдки,
що й скасування Сiчi року 1775-го, й козацтво заздалегiдь почало
лагодитись тiкати туди, куди пiд час зруйнування Запорожжя повтiкали ?хнi
товаришi, бо сподiватись собi вiльного життя, коли за Буг пустять панiв,
уже всi сказали - "годi". Бiльш рухливi козаки, не обтяженi ще хатами та
сiм'ями, зараз же почали тiкати на Дунай, як згаду? пiсня:
Ой, ходiмо, пани-брати,
Царицю просити:
А чи не дасть же нам
Хоч вiку дожити.
Дарувала землю
Од Днiстра до Бугу,
Аж по ту гряницю,
По Бендерську дорогу.
Дарувала землю
Ще й сухi лимани:
"Ловiть, хлопцi, рибу
Та справляйте жупани".
Дарувала, дарувала
Та й назад одняла.
I жалю, печалi
Козакам завдала.
Тепер, пани-браття,
Не думай, не думай
Сiдаймо на човни
Та й махай за Дунай
Ой, гукнули, миле браття,
Ой, гукнули, гукнули,
Як сiли на човни
Та й за Дунай махнули
Тепер, хлопцi, молим бога.
За царицю небогу,
Що нам показала
Та й за Дунай дорогу.
Тим часом Головатий, добре вже знаючи столичнi й навiть придворнi
порядки i звича?, дуже вмiло здобув собi ласку впливових у царицi осiб i 1
квiтня, перебуваючи зi сво?ми товаришами на прийомi, звернувся до не? з
промовою, яка ?й сподобалась. Головатий та iншi депутати чорноморцiв мали
такий вигляд: голови у всiх були виголенi начисто, як долонi, а на макiвцi
в кожного був довгий оселедець, закручений кiлька разiв за лiве вухо;
довгi, пишнi вуса надавали козакам суворостi. Одягненi всi були в
стародавн? запорозьке вбрання i взутi в червонi сап'янцi на високих
пiдковах. Таким чином, у 1792 роцi чорноморцi ще мiцно додержувались
запорозьких стро?в.
Незважаючи на царську ласку й заходи Головатого, справу чорноморцiв
протримали в Петербурзi три мiсяцi, й тiльки 30 липня 1792 року вийшов
такий царський указ:
"Войско козачье Черноморское, собранное покойным генерал-фельдмаршалом,
князем Потемкиным Таврическим из верных Козаков бывшей Сечи Запорожской в
течение последней нашей с Портой Оттоманской войны многими мужественными
на суше и водах подвигами оказали опыты ревностного к службе нашей усердия
и отличной храбрости. В воздаяние таковых сего войска заслуг
Всемилостивейше пожаловали Мы оному в вечное владение состоящий в области
Таврической остров Фанагорию, с землею между рекою Кубань и Азовского моря
лежащего и простирающегося от Фанагории к морю до Ейскаго городка; по реке
же приближающегося к устью Лабы".
Того ж дня була пiдписана й грамота Чорноморському вiйську на володiння
зазначеною в указi землею й пожалуванi вiйську клейноди; корогва та срiбнi
литаври, й надано право користуватися тими клейнодами, що виданi були
вiйську ранiше - року 1788-го, а саме: корогвою, булавою, перначами та
вiйськовою печаттю.
Цей дозвiл мав велику вагу, бо надавав право мати свою окрему старшину,
свiй суд i взагалi самоврядування. Другою грамотою, виданою на прохання
Головатого, цариця звелiла повернути чорноморцям, що служили ранiше в
Запорозькому Вiйську, затриману на землях Запорожжя ?хню ма?тнiсть.
15 серпня Головатий iз товаришами нарештi наближався до Слободзе?.
Чутка про щасливе завершення переговорiв уже розiйшлася помiж козаками, й
вiйсько з Чепiгою на чолi урочисто зустрiло сво?х депутатiв хлiбом-сiллю.
За мiстом, на високому помостi, вкритому килимами, Головатий вручив
кошовому грамоту, хлiб-сiль од царицi й подарунок - коштовну шаблю,
оздоблену самоцвiтами.
Пiсля того в отамана був снiданок для всi?? вiйськово? старшини, а у
вiйськового суддi - обiд; просте ж козацтво частували на майданi. Радiючи
з того, що скiнчилося непевне становище вiйська, старшина й козаки весь
день спiвали пiсню, складену Головатим:
Годi, годi журитися! Пора перестати, -
Дiждалися вiд царицi за службу заплати:
Дала хлiб-сiль i грамоти за вiрнi? служби!
Ой, тепер ми, миле браття, забудем всi нужди:
В Таманi жить, вiрно служить, гряницю держати,
Рибу ловить, горiлку пить, ще й станем багатi.
Да вже треба женитися i хлiба робити,
А хто йтиме iз невiрних - як ворога бити.
ПЕРЕХIД ЧОРНОМОРЦIВ НА КУБАНЬ
2 липня 1792 року було видано царського указа про те, щоб флотилiя
Чорноморського вiйська негайно рушала на Тамань. Чепiга зараз же звелiв
скликати пiших козакiв в Акерман, де вже стояли запорозькi байдаки.
Почалися збори, про якi згаду?ться в пiснi:
Ой, тисяча, ще й сiмсот дев'яносто другого року,
Прийшов указ вiд царицi, аж iз Петербурга-города.
А щоб пан Чепiга та пан Головатий
Усiх запорожцiв зiбрали та на Кубань вайлували.
Ой, пора нам, братця, в поход убираться
Та з Днiстром прощаться.
Ой, прощай ти, Днiстре, ти, рiченька бистра!
Та по?дем на Кубань пить водицi чисто?.
Ой, прощайте, куренi любезнi?,
Треба вiд вас повалити на чужi землi.
Коли в Акерманi зiбралося бiля 4000 козакiв, за дорученням Коша
полковник Сава Бiлий посадив ?х на 50 байдакiв та одну яхту й перевiз
морем у Очакiв, а полагодивши там деякi байдаки, рушив далi навкруг Криму
на Тамань, куди й прибув 25 серпня. З ним було: полковникiв - 4, осавулiв
- 4, хорунжих - 4, квартирмейстерiв - 4, сотникiв - 51, отаманiв - 20,
пушкар - 1, гармашiв - 124; всi?? ж старшини й козакiв - 3847 душ.
Слiдом за флотилi?ю, Чепiга вирядив на Тамань через Керч 600 пiших
козакiв iз полковником Кордовським, якi так само безпечно прибули туди.
Казна видала чорноморцям на новому мiсцi 1000 колод лiсу, й Вони зараз же
заходились будувати на ру?нах давнiх мiст Таманi та Темрюка куренi й iншi
вiйськовi споруди, а пiсля того взялися до рибальства.
2 вересня кошовий Чепiга, зiбравши в Слободзе? комонних козакiв,
вiдправивши молебна, рушив у похiд суходолом iз 2000 вершникiв, iз
вiйськовими клейнодами й похiдною церквою. Вiн повiв вiйсько на
Сокiльський перевiз на Бузi, а далi через усе Запорожжя за Днiпро й за
Дiн. Йдучи Запорожжям, не пiзнавали вже старi сiчовики сво?х степiв, i
мимоволi на ?хнi очi набiгали сльози, коли замiсть безкрайнього простору
вони бачили витолоченi помiщицькими отарами трави, стрiхи панських
будинкiв i багато сiл iз чужестороннiми людьми: литвинами, молдаванами,
арнаутами, греками, сербами й великоросами. Тарпани та оленi за 17 рокiв
зовсiм зникли iз степiв i перейшли за Дон - туди, куди тепер рухалися й
запорожцi.
Тiльки 23 жовтня отаман Чепiга прибув до межi земель Вiйська
Чорноморського i став на зиму в покинутому Ханському мiстечку, на правому
боцi рiчки ??, бiля ?? устя. З ним було 2063 козакiв та старшини.
Найтяжче завдання дiсталося Головатому. Треба було пiдняти й перевезти
у новий край одружених козакiв iз ?хнiми родинами. Плач стояв помiж Бугом
та Днiстром. Жiнки й дiти не хотiли кидати осель, до яких за три роки вже
звикли й бiля яких чимало попрацювали. Коли Головатий запросив
перезаписатися, хто хоче переходити на Кубань, а хто хоче лишатися на
Буджаку, то виявилось, що тiльки сiчовики, аби зберегти свою козацьку
волю, згодилися податися на Тамань; всi ж iз запорозьких поселян, не
бажали залишати сво? господарство. А до того часу мiж Бугом та Днiстром
вже iснувало 25 козацьких сiл, не рахуючи окремих хуторiв.
Та не вспiли ще сiмейнi чорноморцi розпродати сво? хати й худобу, як на
Поднiстров'я налетiли пани з грамотами на вiчне володiння землями, а коли
де траплялись люди, то вони ?х проголошували сво?ми крiпаками. Таким
чином, дуже багато запорожцiв, якi щойно вибились iз неволi, тепер
опинилися в крiпацтвi, а на Кiнбурнзькiй сторонi граф де Вiт замежував
собi цiлу слободу чорноморцiв Забаринську, в якiй було навiть управлiння
Кiнбурнзько? паланки Чорноморського вiйська, i всiх людей, що жили в
слободi, разом з усiм ?хнiм добром та господарством, записав сво?ю
власнiстю. На накази Головатого козакам, щоб виступали з паланками до
Слободзе?, де Вiт не звернув нiяко? уваги й нiкого з козакiв не випустив.
Головатий скаржився на лютого пана генераловi Коховському, та його скарга
не мала наслiдкiв - так усi сiмейнi козаки Кiнбурнзько? паланки й лишилися
пiд панами разом зi сво?ю старшиною. Так же вчинили i граф Безбородько, i
генерал де Рiбас, i Державiн, i Глинка й iншi. Просто кажучи, року 1792-го
вдруге вiдбулося все те, що чинилося 15 рокiв до того на Запорожжi:
козакiв, щоб не йшли у вiйсько, забивали в колодки, замикали по льохах,
вiднiмали вiд них жiнок та дiтей, а хто намагався тiкати, у тих одрiзували
оселедцi.
Кого iз сiмейних чорноморцiв не встигли захопити пани, тi почали
розпродувати сво? хати й ма?тки, а скуповували ?х за безцiиь мiсцевi
урядовцi. Чорноморська старшина дбала про те, щоб якнайбiльше вивести
народу на Кубань i вмовляла всiх кидати Днiстер:
Харко листи засила?,
На Кубань-рiчку заклика?:
Дару? лiсами, вiльними степами
I ще й рибними плесами...
Нарештi 26 квiтня року 1793-го, пiсля молебна в Слободзе?, Головатий
подiлив весь свiй великий обоз на 20 валок i вирушив до Бугу. З ним було
всього бiля 2000 старшини та козакiв, не рахуючи ?хнiх родин.
Переправившись через Буг на Сокiльському перевозi, а через Днiпро у
Бориславi, Головатий подiлив переселенцiв на двi частини й послав одну на
Керч i Тамань, а другу через Дiн - до ??.
Це переселення сiмейних складалося далеко сумнiше, нiж одиноких. Знову
ж сталося те, що й пiд час "Згону" пiсля ру?ни Чигирина:
Течуть рiчки iз-за гори мутнi,
Iдуть люди iз городiв смутнi,
Покидають вжитки, пасiки любезнi
I предорогi? грунти.
Коли пiдрахувати всiх козакiв, що перейшли на Кубань iз Савою Бiлим,
Кордовським, Чепiгою та Головатим, то виходить всього бiля 8200 душ, а
проте в проханнi, що возив Головатий до столицi, Кiш налiчував тих, що пiд
час вiйни з турками служило, 12 622. Куди ж подiлося решта - 4400 козакiв?
Не могли ж стiльки захопити помiщики. Правда, бiля тисячi душ запорозько?
сiроми, що не мала за що переселятись, довго вешталось по заробiтках у
пiвденному краю, доки осавул Черненко, зiбравши ?х в Одесу, вирядив-таки
за помiччю генерала де Рiбаса на Кубань; а все-таки не вистачало чимало
чорноморцiв, i через те треба гадати, що пiд час згону з Днiстра чимало ?х
пiшло не на Кубань, а на Дунай. У цьому нема? нiчого дивного, бо
Чорноморське козацтво не могло не помiтити, як стародавнi запорозькi
звича? у вiйську порушувалися, починаючи з заборони щорiчного вибору
старшини, використання козакiв на казенних роботах i таке iнше, тодi як у
Задунайському запорозькому вiйську стародавня регула ще зберiгалася досить
чистою, i простому козацтву жилося далеко вiльнiше. Шукання волi й
примусило ?х зректися Кубанi та перейти на Дунай. Цей факт стверджу?ться й
текстом народно? пiснi:
Дарувала нам цариця землю
I всi чотири лимани:
Гей, ловiть, хлопцi, рибу
Та справляйте жупаии.
Ми думали, миле браття,
Що ми жупани справляли,
Аж ми собi, миле браття,
На нiженьки кайдани заробляли,
Ой, ходiмо, браття, до церкви
Та помолимося богу,
А чи не дасть нам, братця, господь
Аж за Дунай дорогу.
Ой, устали раненько
Та важкенько зiтхнули,
Та пiдняли паруса вгору,
Та за Дунай махнули.
Ой, спасибi тобi, Катерино,
Та за твою ласку,
Що ти спекла на Великдень
Нам гречану паску.
Ой, спасибi, Катерино,
Та за твою волю,
Що нам показала
За Дунай дорогу...
Тяжко довелося запорожцям-чорноморцям у першi роки на сво?й новiй
Укра?нi. Одночасно вони будували оселi й оборонялись од нападiв черкесiв.
Прикубанськi степи тодi були такi саме, як степи Запорожжя сто лiт до
того. Там, на Чорномор'?, буяли височеннi й ряснi трави, такi ж водилися у
степах птахи i звiрi, навiть дикi конi (тарпани), а по лиманах та озерах
ловилася така ж сила риби. В одному тiльки степи Чорномор'я були гiршi за
степи Запорожжя: вони лежали низько над морем та над рiчками, мали багато
болiт, особливо на Таманi; не було тут чудових, глибоких, скелюватих
байракiв Запорожжя, майже зовсiм не росли лiси, а замiсть того шумiли
очерети на розлогих, болотяних берегах рiчок; вода там стояла на цiлi
верстви, й вiд того козаки хворiли на пропасницю, що зводила зi свiту
навiть лiтнiх, кремезних, мов дуби, сiчовикiв.
Головний Кiш Вiйська Чорноморського став бiля рiчки Кубанi в
Карасунському Кутi; куренi ж осiли окремою слободою або станицею. Мiсця
для станиць оглядав та визначав сам Чепiга з представниками куренiв; кому
яке мiсце, тягли жеребки. До 38 куренiв, що завжди були у Вiйську
Запорозькому, на Кубанi додали ще два: Катерининський та Березанський.
Бездомiвнi козаки (бурлаки) могли й не вирушати в станицi, а жити в
Катеринодарi, й для них там були побудованi куренi, або, по-новому кажучи,
казарми.
Найтяжча ру?на запорозькiй регулi дiсталась од тих же людей, якi
двадцять рокiв клопоталися над поновленням Вiйська Запорозького. У сiчнi
1794 року Чепiга, Головатий та вiйськовий писар Котляревський видали й
оголосили уклад Чорноморського вiйська пiд назвою "Порядок общей пользы".
Зроблено те було без обмiркування на козацькiй радi й навiть без вiдома й
бажання козакiв. Затвердженi на сво?х посадах владою "Великого Гетьмана"
Потьомкiна, пiдвищенi росiйськими чинами та обдарованi кавалерiями,
привiдцi Чорноморських козакiв вже не хотiли радитися з товариством, маючи
його за щось нижче вiд себе, i ще бiльше не бажали мати над сво?ю
дiяльнiстю контроль iз боку вiйськово? ради.
У виданому зазначеним трiумвiратом "Порядке общей пользы" зовсiм не
згадано про вiйськову раду, так наче ?? нiколи й не iснувало на Запорожжi.
Така змiна цiлком стосувалася поглядiв росiйського уряду, який, ще з часiв
царя Олексiя Михайловича, неприхильне дивився на вiйськову раду в
запорожцiв, i тому, можливо, що Головатий сво?м "Порядком общей пользы"
скасував цю раду через домагання вищого росiйського уряду.
Той же "Порядок" забезпечив вiйськовiй старшинi, "яко
вождям-наставникам", право на "вечное спокойное владение" землями, себто
затвердив приватну власнiсть на землi, яка за царською грамотою була
призначена всьому Вiйськовi. Зрозумiло, що з цього почалося розмежування
чорноморцiв на панiв та козакiв, як велося iз часiв Мазепи й на Укра?нi.
Тi пани, або старшина, стали добиватися росiйських армiйських чинiв, а
чимало ?х уже й мали ще з турецько? вiйни - i з того пiшов подiл козацтва,
як у регулярному росiйському вiйську, на офiцерiв та нижнiх чинiв. Тож про
запорозьке товариство за таких обставин уже годi згадувати.
Нарештi порушена була запорозька регула щодо жiноцтва. Сiчi, або Коша,
на Кубанi вже не було. Катеринодар, у якому жила козацька сiрома, не був
Сiччю, а був мiстом, де мешкало жiноцтво. Та й узагалi сiрома, яко?
прибуло на Кубань бiля 60 000 душ, хутко зменшувалась у сво?й кiлькостi,
почасти вимираючи, почасти одружуючись. Про це дуже дбав тепер вiйськовий
уряд, бо навiть у "Порядке общей пользы" на окружнi правлiння покладався
обов'язок: "для распространения семейственного жития холостых к женитьбе
побуждать". Сiмейнi основи, зрозумiло, справили великий вплив на уклад
козацького життя, хоч далеко менший, нiж першi три причини.
Таким чином, завдяки "Порядку общей пользы" на Чорномор'? через кiлька
рокiв од запорозьких звича?в лишились однi згадки.
Тiльки один раз запорозька сiрома, ранiше, нiж вимерти або занепасти
душею, захвилювалась i зробила спробу пiдняти з домовини стародавнi
запорозькi звича?. Ця хвилина вiдома в iсторi? пiд назвою "Персидського
бунту".
В липнi року 1794-го два полки чорноморських вершникiв пiд бунчуком
отамана, старого Харка Чепiги, були висланi в Польщу, де, мiж iншим, брали
участь у штурмi Праги та Варшави. Не встигли вони в останнi днi року
1795-го повернутися з далекого походу в Катеринодар, як у лютому року
1796-го кошовому знову наказали вирядити два полки вiдбiрних козакiв у
Астрахань для вiйни з персами.
Полки тi повiв вiйськовий суддя Головатий. Весь перський похiд склався
невдало. Вже в Астраханi чорноморцi од незвичного повiтря почали хворiти;
коли ж ?х перевезли морем до Баку, то хвороби ще збiльшились, i козаки
почали мерти. З то? недуги вони занепали духом, а тут ще й вiйна тяглася
дуже нудно, бо нiяких бо?в не було, а замiсть того козакiв змушували тяжко
працювати. Незадоволенi - почали тiкати. А куди - з тако? далеко? сторони?
Почули чорноморцi, що в грузинського царя ? вiльнi козаки - 800 душ iз
кошовим отаманом Розтрьопою - i що цар Грузi? платить добре жалування;
того було досить, щоб козаки з околиць Баку почали тiкати понад рiчкою
Курою до Грузi?. Зникло, мабуть, не бiльше сотнi, та чи знайшли вони в
Грузi? козакiв, чи загинули в чужiй сторонi з голоду, чи дiсталися татарам
та персам у неволю - невiдомо.
Почав хворiти бiля Каспiйського моря й сам Головатий i 28 сiчня року
1797-го помер. Трохи ранiше, а саме 14 сiчня, помер у Катеринодарi Чепiга,
так що старшим у вiйську лишився вiйськовий писар Котляревський, та й той
незабаром по?хав на коронацiю царя Павла I. Там Котляревський сподобався
царевi й 27 липня 1797 року, без вибору й бажання Вiйська Чорноморського,
його призначили "Вiйськовим отаманом". Цим указом царя Павла I зрештою
скасовувалися виборчi права козакiв i сама назва "Кошового отамана".
ЗАКОЛОТ НА КУБАНI
У травнi року 1797-го перська вiйна скiнчилась, i чорноморцi з
полковником Чернишовим пiшли на Кубань. Втративши у походi половину
товариства i натерпiвшись всякого лиха, чорноморцi повернулись у
Катеринодар у кiлькостi всього 504 козакiв, друга ж частина загинула пiд
час вiйни. Козаки мали себе покривдженими сво?ю старшиною й хотiли
поскаржитись Котляревському, але той був на Таманi. Тодi козаки пiсля
зустрiчi та молебна, коли ?м наказано було розходитися по куренях, заявили
старшому пiсля Котляревського полковниковi Кордовському, що не пiдуть у
куренi, доки не задовольнять ?х за кривди, вчиненi ?м пiд час походу. Вони
стали кошем на майданi й сказали, що дожидатимуть, доки повернеться
отаман.
У давнi часи на Запорожжi козаки зараз витягли б довбиша, вдарили б у
котли, скликали б раду, поскаржилися б на старшину товариству, погомонiли
б - от би й одлягло од серця. Тепер же, хоч цариця Катерина й подарувала
Вiйську Чорноморському котли, навiть срiбнi, та старшина далеко заховала
?х, щоб козаки вже не почули й дзвону. Та й товариства в Катеринодарi було
обмаль - всi сидiли по станицях, або чатували кордони - аж куренi бур'яном
поросли.
Думали-гадали покривдженi та й подали у вiйськову канцелярiю скаргу на
iм'я "Чорноморського вiйськового общества", себто звернулися до всi??
козацько? громади.
Вони скаржились на те, яко? шкоди завдавала козакам вiйськова старшина,
а саме:
1). Як iшли козаки походом в Астрахань, то Головатий наймав чумакiв,
щоб везти козацьке збiжжя, та не заплатив за хури з вiйськово? казни, а
вивернув iз козацького жалування по 50 копiйок з кожного;
2). В Астраханi ганяли козакiв на роботи, а грошi за працю, як чули
козаки, старшина забрала собi.
3). У Баку козакiв примушували складати в бунти лантухи з припасом,
дозволяючи вiдпочивати тiльки по двi години в день. За ту роботу
виплачували по 5 копiйок за чверть, але козаки не дiстали й шага.
4). Пiд час вiйни ще багато довелося працювати козакам, та за те ?м
нiчого не дiсталося, а чули вони, що старшина приховала 16 000
карбованцiв, виданих за те вiд казни.
5). У Баку козацька старшина продала 64 чвертi вiйськового борошна за
660 карбованцiв, але грошi приховала.
6). На переселення козакiв iз Днiстра казна видала 30 000 карбованцiв,
козаки ж нiчого з того не отримали.
7). Горiлку, яку вiдпускали з казни для хворих козакiв, старшина
продавала на свою користь.
Пiзнiше до тих пунктiв обвинувачення козаки додали ще чимало оповiдань
про попереднi неправдивi вчинки старшини, ско?нi ще пiд час турецько?
вiйни та пiсля не?, й кiнчали собi скарги тим, що козацька старшина
забрала собi у власнiсть найкращi на Чорномор'? землi, рибнi лимани та
плеса.
Нема чого й казати, що таких злочинiв старшини не могло б бути, коли б
у Чорноморському Вiйську, як колись на Запорожжi, щороку збиралися ради,
на яких кожен старшина мав би звiтуватися перед товариством.
Дiставши звiстку про незадоволення козакiв, Котляревський, пригадавши,
мабуть, що на Сiчi не насмiлився б i очей показати, легкодухо втiк у
Усть-Лабу просити росiйського вiйська, щоб вгамувати, як вiн казав, бунт.
Тим часом чутка про те, що чорноморцi почали шукати правди, розiйшлася
й по станицях, i незадоволенi козаки почали i звiдтiля сходитися до
Катеринодара. Найбiльший вплив мав на присутнiх ще не старий козак
завзято? вдачi Дикун. З наказу Котляревського його було заарештовано, але
товаришi одбили й визволили Дикуна, й, зiбравшись на раду, вирiшили
скинути всю старшину, яка од них хова?ться, та обрати нову.
Прибулий випадково на Кубань генерал Пузиревський, на прохання
Котляревського, вислухав козакiв i, довiдавшись, що вони хочуть обрати
старшину, сказав, що цього не можна робити, бо Котляревський призначений
вiйськовим отаманом од царя. Тодi козаки: Дикун, Шмалько, Собакар, Половий
та iншi вiдповiли, що згоджуються коритися Котляревському, але всю останню
старшину зараз же поскидають. I так й учинили - обрали, а мiж усiма Дикуна
- вiйськовим осавулом, Шмалька - пушкарем, а Собакаря - полковником на
соляний двiр.
Тодi Пузиревський вдався до хитрощiв: порадив козакам написати скаргу
царевi й послати ?? з депутацi?ю у столицю, а доки депутацiя повернеться з
Петербурга, лишити на урядi стару старшину. Щирi серцем козаки пристали й
на це i, не сподiваючись провокацi?, обрали депутатами всiх тих, хто
найбiльше обстоював ?хнi права: Дикуна, Шмалька, Собакаря, Полового та ще
до десяти душ. Усiх ?х, як тiльки вони прибули до Петербурга, було
заарештовано; в Катеринодарi ж тим часом почали саджати iнших
непокiрливих. Позаяк острогiв у той час не було, то арештованих пускали в
глибокi ями, з яких неможливо було вилiзти. З одно? ями, що була близько
од берега Кубанi, козаки пiдкопались до рiчки, i 30 чоловiк втекло на
Дунай, передати товаришам звiстку, що загинула вже на Кубанi запорозька
воля. З iнших заарештованих, яких налiчувалось бiля двох сотень, 50 душ
померло до закiнчення суду через неможливi умови життя в неволi. Багатьох
же, кого хотiли посадити, не вдалося розшукати; - треба гадати, що, хоч i
далеко був Дунай, а чорноморцi знаходили туди стежку: просто брали
човники, й, покладаючись на козацького заступника святого Миколу,
перепливали Чорним морем.
Довго мучились у тюрмах Дикун, Шмалько, Собакар та Половий, доки
нарештi привезли ?х назад, у Катеринодар, де мало вiдбутись катування.
Тiльки Дикун та Шмалько не дожили до тортур - Дикун помер по дорозi до
Катеринодара, а Шмалько - у в'язницi, як уже його привезли до
Катеринодара; Собакаря ж та Полового було покарано батогами перед
вiйськом, а далi ?х затаврували, обiрвали ?м нiздрi й заслали на каторжнi
роботи до Сибiру.
Так було поховано на Кубанi запорозьку волю, виборче право й вiйськову
раду.
ЗАДУНАЙСЬКА СIЧ
Значно упертiше змагалося запорозьке козацтво за свою волю на Дуна?.
Року 1785-го бiльша частина задунайських запорожцiв перейшла в Цiсарщину
на рiчку Тису. Там козаки перебули всю вiйну Туреччини з Росi?ю рокiв 1787
- 1791-х i, запевне, повиннi були брати в нiй участь проти туркiв, бо в
першi часи тi?? вiйни австрiйський цiсар був у спiлцi з царицею Катериною.
На жаль, про життя запорожцiв у Цiсарщинi iсторики досi не знайшли майже
жодних вiдомостей. Нема сумнiву тiльки в тому, що прожили козаки на Тисi
бiля 20 рокiв i покинули австрiйськi землi бiля 1804 - 1805 року.
З яких причин залишили запорожцi Австрiю, теж невiдомо, хоч можна
думати, що сталось те через земельну тiсноту. Долина рiчки Тиси в тi часи
була вже густо залюднена й запорожцi мали неодмiнно щодня, щогодини
змагатись за одмежованi ?м грунти, а тому можливi були й кривавi сутички з
угорцями, за що австрiйський уряд, мабуть, i утискував запорожцiв. До того
ж, не було тут i того, що так любили запорожцi: розлогих степiв, рясних
дiбров та рибних лиманiв. Згадки про минуле знову манили козакiв на Дунай
- ближче до рiдно? Укра?ни, адже стало всiм ясно, що, вiдiрване од рiдного
краю, запорозьке товариство за кiлька десяткiв рокiв зрештою вимре. Щоб не
допустити того, запорожцi, за згодою турецького султана, перейшли на
нижнiй Дунай у Сеймени, де стояли Кошем ?хнi задунайськi брати.
Пiд час того переходу якась купка запорожцiв, що мали за грiх служити
бусурманському царевi проти християн, одкололася й подалася через Венецiю
на острiв Мальту, де в тi часи ще животiли Мальтiйськi лицарi, схожi за
сво?м життям iз запорожцями. Хоч iсторичних джерел про цей подiл
запорожцiв ще нiде не одшукано, проте про нього цiлком ясно згаду?
запорозька пiсня, записана в пiзнiшi роки на Дунайських гирлах.
Ой, повiйте, вiтри, та все низовi?,
Та на нашi лодки - та все дубовi?,
А на нашi ре? - та все кедровi?.
На нашi паруси - та все шовковi?!..
Ой, зажурився сивий соколочок:
Ой, бiдна наша, наша головонько,
A, щo не вкупi нашi брати сiли.
Нашi брати сiли та й пiснi задiли -
Один у москаля, другий у турчина,
Третiй у малтиза служить за одежу.
I той гiрко плаче за польськую межу:
Ой, ти москаль, ой, ?ретичний сину,
Запропастив Польшу - ще й нашу Вкра?ну!
Од завершення вiйни Росi? з Туреччиною, себто з року 1791-го, й до
початку ново? мiж цими державами, року 1806-го, iсторiя не ма? майже
нiяких звiсток про задунайських запорожцiв, а проте подальшi подi?
доказують, що вони жили на Дуна?, добре зберiгаючи свою волю та сво?
запорозькi звича?. Сiчi Запорозько?, коли розумiти ?? обов'язково з
окопами та куренями, може, в Сейменах i не було; запорожцi жили там, як
засвiдчують народнi перекази, у землянках та в бурдюгах, а проте неодмiнно
iснувала сiчова вiйськова рада, яка й не допустила до розпаду запорозько?
громади й до забуття козацьких звича?в. Була, напевне, там i своя церква,
яка вберегла запорожцiв од потурчення.
Хоч за 30 рокiв, що минули пiсля зруйнування Запорозько? Сiчi на
Днiпрi, чимало сiчовикiв склали сво? кiстки в чужих землях, турецьких та
нiмецьких, а проте Вiйсько Запорозьке на Дуна? не зменшувалось. Тому
сприяли, як одiбрання од Чорноморського вiйська земель мiж Бугом та
Днiстром, так i пригнiчення на Укра?нi селянства крiпацтвом, од чого люди
завзято? вдачi тiкали свiт за очi, а найбiльше - на Дунай, до запорожцiв.
Чимало втiкачiв давала Правобережна Укра?на, де, пiсля подiлу Польшi,
переходу Ки?вщини, Волинi й Подiлля пiд Росiйську державу, було заведено
тяжке крiпацьке ярмо, як i на Лiвобережжi. Тi сумнi часи народ укра?нський
згаду?, мiж iншим, у такiй пiснi:
Наступала чорна хмара, настала ще й сива.
Була Польща, була Польща, та й стала Росiя:
Женуть батька в степ косити, сина - молотити,
Третю дочку, паняночку, - тютюну садити,
А невiстку з свекрухою на лан жито жати.
Сiли вони обiдати, гiркий ?х обiде,
Озирнуться позад себе - аж економ ?де.
Пiд'?жджа? пан економ, канчук розпуска?:
"Чому, чому, вражi люде, усiх вас нема?!"
"Економе, добродiю, що ма?м робити?
Покидали малi дiти, нiкому глядiти".
"А я звелю ваших дiток в ставках потопити,
Да всiм же вам, вражим людям, в роботу ходити!"
Ходить попок по церковцi - i книжку чита?:
"Ой, чом же вас, добрих людей, у церквi нема??"
"Ой як же нам, добродiю, у церкву ходити.
Од недiлi до недiлi кажуть молотити!"
Чимало доброго й загартованого боротьбою товариства давало задунайським
запорожцям Чорноморське вiйсько навiть i пiсля переходу на Кубань. Про це
свiдчать, як народнi перекази, зiбранi добродi?м Кондратовичем у Добруджi,
так i деякi варiанти козацьких пiсень про одбирання земель по Днiстру.
Дарували ж нам землю од Днiстра до Бугу,
А гряницею по Бендерську дорогу.
Дарували, дарували та й назад одiбрали,
А нашу землю на вражих панiв роздали.
Дарували, дарували та й назад одiбрали,
А нас, козаченькiв, на Кубань-рiчку заслали.
А ми ж, козаченьки, гам не схотiли жити,
Посiдали на лодочки та й за Дунай махнули.
УЧАСТЬ ЗАПОРОЖЦIВ У ВIЙНI 1806-1811 РОКIВ
Року 1806-го починалася нова вiйна Росi? з Туреччиною, й задунайським
запорожцям знову доводилося "брат на брата бити". З наказу Силiстрiйського
пашi Вiйсько Запорозьке було подiлене на два вiддiли: перший iз кошовим
отаманом Самiйлом Калниболоцьким був викликаний у Рущук пiд бунчук його
доброго приятеля Омера-пашi; другий же, не вiдомо пiд чи?м керуванням,
плавав Дуна?м, оберiгаючи його вiд росiйського вiйська, починаючи вiд
Рущука аж до Чорного моря.
Щоб дiстати запорожцям якнайбiльше жалування й харчiв, Калниболоцький,
за умовою з Омером-пашою, написав вiзирю, наче ?х удвiчi бiльше, нiж було
насправдi. Та той прислав когось перевiрити, i Калниболоцький водив
запорожцiв перед очима того посланця подвiчi й потричi, користуючись
вузькими вулицями Рущука.
Коли почалися бiля Рущука бо?, окремi ватаги запорожцiв мали та?мнi
зносини з росiйським вiйськом i, де було можливо, уникали проливати
"християнську кров", а двi-три сотнi козакiв навiть здалися в полон. Тих
бранцiв росiйський уряд вирядив, було, у Сибiр, але доки вони дiйшли до
Курсько? губернi?, вiйна скiнчилася, i ?х, як турецьких пiдданцiв,
погнали назад у Туреччину. Переходячи через Ки?в, запорожцi зупинилися там
на два тижнi i здибалися випадково з двома сво?ми давнiми сiчовими
товаришами, що опинилися тут одразу пiсля зруйнування Сiчi на Днiпрi, -
Романом Вiвсяником та Данилом Хуторним. Розпитавшись про життя на Дуна?,
ки?вськi товаришi передали з ними "гостинця" для сiчово? церкви - ризу,
хрест та ?вангелi?.
Чорноморцi теж брали участь у турецькiй вiйнi, тiльки на цей раз дуже
нещасливо. Тодi вони були дуже вже знесиленi боротьбою з черкесами, яка
була набагато важча, нiж колишня сутичка з татарами. Старi сiчовики майже
всi вже загинули у тiй боротьбi або вимерли. Флотилiя Чорноморського
вiйська занепала настiльки, що, виряджаючи полк козакiв на Дунай,
вiйськовий отаман не змiг послати ?х на байдаках, а вирядив пiшки через
Керч до Херсона, а вже там козакiв посадили на незграбнi судна, що звалися
"канонерськими лодками", i послали на Дунай. 12 травня року 1807-го
полковнику Чорноморського вiйська Паливодi було наказано розгромити сво?ми
канонерськими човнами турецькi батаре? на пiвденному березi Дунаю
неподалiк Верхнiх Чатал. У бурхливу темну нiч Паливода й поплив до
призначеного мiсця, та тiльки тут одразу виявилося, що поскiльки запорожцi
й чорноморцi добре i зi славою вмiли битися на сво?х чайках-байдаках,
настiльки ж не керували канонерками. Хуртовиною порозкидало ?х у всi боки,
а самого Паливоду поставило на мiлину пiд ворожими батареями. Ранком турки
розбили його судно з гармат, сам же Паливода й чимало козакiв зустрiли
свою смерть, а решта потрапила в бранцi. Пiсля того чорноморцi ще два роки
плавали по Дунаю, доки вiд них майже нiкого не лишилося живого, i тiльки
кiлька десяткiв iз них повернулося на Кубань ранiше, нiж скiнчилася вiйна.
Хоч усi народнi перекази й пiснi сходяться на тому, що запорожцям добре
було "пiд турком жити", а проте кожен козак виховував у серцi надiю
повернутися на "тихi води, на яснi зорi", як зазначав народ у пiснi:
Летiв орел понад морем та й став голосити:
"Ой, як тяжко козаковi на чужинi жити!"
Летiв орел понад морем та, летiвши, крикнув:
"Ой, як тяжко нещасному жить, де не привикнув".
I от ще перед початком вiйни декотрi запорожцi почали переходити на
росiйську сторону, а коли генерал Мiхельсон наблизився до Iзма?ла, то дво?
старшин Задунайського Запорозького Вiйська - Iван Губа та Хома Бучинський,
прибули туди з товаришами на кiлькох байдаках i просили ласки росiйського
генерала. Губа й Бучинський були з тих запорозьких дiдiв, що ще тридцять
рокiв тому не стерпiли неправди, не захотiли втратити козацько? волi й
пересилилися разом iз найзавзятiшим товариством на Дунай. Тепер старi ?хнi
кiстки просилися в рiдну землю, воля ж через старiсть була вже ?м не
потрiбна, i вони вирiшили клопотатися перед росiйським урядом, щоб ?х узяв
пiд свою ласку й пустив на Укра?ну доживати свого вiку.
На перший час iз тих запорожцiв, що перейшли з Губою, i з тих, що
перекинулися на руську сторону окремо вiд них, уряд склав окреме вiйсько.
Всiх ?х набралося на Буджаку бiля п'яти сот, i на радi вони обрали Iвана
Губу сво?м отаманом, Бучинського - суддею, Романа Циганка, Печеного та
Ломаку - осавулами, а Олексу Сокола - вiйськовим писарем. Запорозькi
втiкачi, незважаючи на свою незначну кiлькiсть, хотiли зберегти всю
запорозьку органiзацiю. Здавалося, що й росiйський уряд сприяв тому, бо
указом царя Олександра I з 20 лютого року 1807-го запорожцям звелено було
зватись "Усть-Дунайським Вiйськом", проте невiдомо, з яких причин те
вiйсько проiснувало недовго; iще навiть не скiнчилася турецька вiйна, як
воно було скасоване, ?хнi клейноди вiдвезли в Катеринодар. Частина
старшини й козакiв Усть-Дунайського або Буджацького вiйська перейшла теж
на Чорномор'я; друга ж частина осiла на Буджаку, на рiчцi Саратi, що
впадала в озеро Сосик в урочищi Ак-Мангiт, i склала село казенних поселян
тi?? ж назви.
Чим пояснити те з'явище, що в той час, як чорноморцi тiкали на Дунай,
задунайськi запорожцi переходили на росiйську сторону? Ми гада?мо, що не
знаходячи волi в одному мiсцi, розiгнана з Днiпра запорозька сiрома
переходила на друге, доки один за одним не поскладала сво?х кiсток, де
кому бог дав.
Пiсля закiнчення вiйни, року 1811-го, в Румунi? робили перепис народу,
бо там набралося дуже багато всiляких забiглих душ, i найбiльше - з
Укра?ни, що не мали змоги потрапити за Дунай до запорожцiв. Перевiрку
чинили комiсари росiйськi, турецькi й молдавськi, i тодi росiйськi
пiдданцi, щоб не дiстатися знову сво?м панам на катування, здебiльшого
називали себе запорожцями, турецькими пiдданцями. Всiх таких втiкачiв
турецькi комiсари брали пiд свою оборону й висилали за Дунай, через що
кiлькiсть задунайських запорожцiв одразу збiльшилась.
ВIЙНА ЗАПОРОЖЦIВ IЗ НЕКРАСIВЦЯМИ
Вiдчувши в собi силу завдяки ще переходу старих сiчовикiв iз Цiсарщини,
запорожцi вирiшили вибити з дунайських гирл некрасiвських козакiв i осiсти
на ?хньому мiсцi. Вимога запорожцiв щодо дунайських гирл i Дунавця зi
степовими околицями цiлком зрозумiла. Перш за все там були найкращi води
для рибальства, i за них запорожцi завжди ворогували з некрасiвцями;
по-друге, туди легше було потрапляти втiкачам з Укра?ни й Чорномор'я,
по-трет?, на пiвдень од дунайських гирл лежав добрий степ, де могли б
випасатися конi й худоба; й, нарештi, козаки не забували свого права на
дунайськi гирла, бо султан ще року 1776-го подарував ?х запорожцям, i
тiльки через некрасiвцiв вони не змогли ними скористатися.
Зважившись на те рiшуче дiло, енергiйний запорозький кошовий Самiйло
Калниболоцький по?хав до турецьких пашiв у Тульчу, Сулин та Бабадаг i
почав ?м доводити права запорожцiв на дунайськi гирла, а коли тi з ним не
сперечались та обiцяли не втручатись у сварку запорожцiв з некрасiвцями,
то отаман року 1811-го рушив iз частиною вiйська iз Сеймен у Кiлiйське
гирло Дунаю, виганяючи берегами всiх липован з ?хнiх осель. У Вилковi вiн
прилучив до себе запорожцiв, якi перебували там на рибальствi, й разом iз
ними поплив Чорним морем до Портицi - протоки, що сполуча? з морем лиман
Разiн. Тут переднiй вiддiл Запорозького Вiйська зустрiв озбро?ний опiр iз
боку некрасiвцiв i був змушений навiть одбиватись од них у засiках, але
коли на помiч прибуло головне Запорозьке Вiйсько, то некрасiвцi були
вiдбитi; запорожцi ж попливли лиманом до липованського села Сарикiой. Тут
уже не змагались, а вiдступили до головного свого мiсла Дунавця. Лишивши
частину козакiв у Сарикiо?, Калниболоцький перейшов iз рештою (певно,
знову-таки, морем та Дуна?м) у Тульчу i вчинив там таку рiзанину всiм
липованам, що згадки про не? живi на Дуна? й досi.
Але головнi сили некрасiвцiв ще не були розбитi й завзято змагались.
Весь 1812 рiк мiж ними та запорожцями точилася дрiбна вiйна по всiх
дунайських гирлах, i, нарештi, наприкiнцi того ж року козаки, покинувши
Сей-мени, рушили всiм кошем униз до моря, але недо?хавши, мусили
зазимувати в Iсакчi на Дуна?, бо несподiванi раннi морози скували Дунай
кригою.
Весною 1813 року запорожцi попливли далi в Георгi?вське гирло й стали
кошем на його устi в Катирлезi. Надзвичайно впертий опiр некрасiвцiв у
попереднi роки пiд час оборони свого обгородженого окопами й засiками
Дунавця i всього високого степового кряжу, обмеженого з пiвночi
Георгi?вським гирлом Дунаю, зi сходу рiчкою Дунайцем i з пiвдня - лиманом
Разiним, неначе змусили запорожцiв зректися думки про захоплення Дунавця,
бо вони побудували у Катирлезi куренi й навiть вивели по вiкна рублену з
квадрового дерева церкву, як i на Пiдпiльнiй, але високi води в Дуна?, що
мало не заливали коша, i, головним чином, брак побiля Катирлезу степу,
змусили запорожцiв знову добиватися свого.
Того ж лiта вони пiшли вiйною на некрасiвцiв, розкиданих од Тульчi до
Дунавця. Змагання колишнiх спiльникiв - козакiв запорозьких та донських
було надзвичайно вперте й криваве. Iнодi донцi вистежували валку
запорожцiв i, напавши на не? ненароком, вирiзували всiх до ноги; зате,
коли й запорожцi вдиралися в якусь липованську слободу, то не лишали
живими не то що козакiв, а навiть нi жiнок, нi дiтей. Запорожцям була
потрiбна земля, де жили донцi-некрасiвцi; тi ж не хотiли залишати свого
давнього гнiзда, й через те змагання мало скiнчитись лише смертю слабшого.
Турецький уряд зовсiм спокiйно дивився на боротьбу помiж себе руських
людей i запорожцям казав: "Ма?те силу, то бийте й вигоньте липованiв";
некрасiвцям же на ?хнi скарги вiдповiдав: "Ма?те силу, то не пускайте
запорожцiв, а не ма?те, то просiть собi в султана iншо? землi".
Лютiсть запорожцiв пiд час вiйни ще збiльшилась пiсля того, коли донцi,
пiймавши одного iз найзавзятiших запорозьких розбишак, козака Притику,
розiп'яли його на кiлькох дошках i пустили так пливти по Дунаю. Запорожцi
знайшли Притику бiля моря вже мертвого й дали клятву не милувати жодного
липована.
Два роки тривала вiйна запорожцiв iз некрасiвцями, i врештi 1814 року
козаки взяли штурмом Дунавець; липовани втекли в Бабадаг, а звiдтiля
турецький уряд через якийсь час переселив ?х у Малу Азiю, в мiсто Майнос.
ЗАДУНАЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКА СIЧ
В яких саме межах визнав турецький уряд за козаками завойованi ними
землi, певних вiдомостей нема; старi ж запорозькi дiди, що доживали свiй
вiк на дунайських гирлах, на пiдставi сво?? пам'ятi, розказували не
однаково: дехто з них показував межу Запорожжя од лиману Разiна, через
Бабадаський лиман, рiчкою Тойия, до якогось стовпа, що був укопаний на
березi Дунаю мiж Тульчою й Iсакчою; другi проводили ?? од мiста Преславу
на Георгi?вському гирлi Дунаю до Разiна, i третi - вiд Кам'яного лимана,
бiля того ж гирла Дунаю, i теж - до Разiна. На схiд же земля запорожцiв
тяглася через острiв Драний та острiв святого Георгiя до Чорного моря.
Опрiч того козаки хоч i перейшли всiм кошем у Верхнiй Дунавець, а нiколи
не кидали рибальських заводiв у Вилковi та Катирлезi, маючи там сво?
вiйськовi паланки.
У Верхньому Дунавцi запорожцi впорядкували Сiч, цiлком подiбну до
останньо?, на. Пiдпiльнiй. Було там збудовано 38 куренiв для життя
козакiв, паланка, титарня й церква. Навкруг Сiчi вiд поля лежали окопи
завдовжки в двi верстви, ?х копали ще в давнi часи iталiйцi, потiм
поновлювали некрасiвцi й, нарештi, пiдправляли запорожцi. З пiвдня й зi
сходу Сiч захищалась рiчкою Дунавцем, iз сторчовим, у 10 сажнiв заввишки,
берегом, та плавнями й болотами. Для причалу морських суден та вiйськових
байдакiв, на Дунавцi, знову-таки, так само, як на Пiдпiльнiй, було
зроблено Кiш.
Треба гадати, що отаман Самiйло Калниболоцький був не з молодих
запорожцiв-приблуд, а зi старих днiпровських сiчовикiв, та, певно, що,
незважаючи на чималу добу в 40 рокiв, яка вiдмежувала Покровську Сiч од
Задунайсько?, вся старшина тут була iз старих запорожцiв, бо iнакше навряд
чи зберiгся б так добре за Дуна?м давнiй сiчовий лад. Тiльки й одмiни було
в Дунавцi проти Сiчi на Пiдпiльнiй, що шинок стояв не за окопами на
Шамбашi, а бiля берега у самiй Сiчi.
Сiчове життя за Дуна?м мало в чому вiдрiзнялося од життя на Днiпрi. Так
само не допускалося жiноцтво; всi сiмейнi запорожцi, як i на днiпровському
Запорожжi, виходили на хутори та слободи. Неподалiк Сiчi, на пiвнiч, було
велике запорозьке село, що по-турецькому звалося Рай?ю; понад
Георгi?вським гирлом запорожцi жили в Муругилi, Махмудi?, Беш-Тепе,
Пирлицi, Преславi, Тульчi й подекуди окремими хуторами; на островi ж
святого Георгiя лежало велике село Кара-Гарман та запорозькi присiлки в
Iвончi, Горговi та Катирлезi.
Вiйськова рада та вибори вiйськово? старшини вiдбувалися щороку, а коли
саме - кажуть не однаково: добродiй Скальковський в iсторi? Ново? Сiчi
твердив, що, як i на Днiпрi, старшину за Дуна?м обирали на Новий рiк, а
добродiй Кондратович iз народних переказiв переда?, що те проводили на
Покрову, в день престольного свята в Сiчовiй церквi.
Так само, як i два столiття тому, за часiв гетьманiв Самiйла Кiшки й
Сагайдачного, пiсля служби в церквi, на Сiчовий майдан виносили стiл i
накривали його килимом. Там вiйськова старшина складала сво? клейноди й по
тому козаки, як i споконвiку водилося, обирали нову старшину вiльними
голосами, причому здебiльшого декiлька партiй змагалося за свого
кандидата. Коли старий кошовий був розумний, правдивий та дбалий, то
козацтво обирало його кiлька рокiв пiдряд; наприклад, вiдомо, що Самiйло
Калниболоцький пробув кошовим з року 1807 до 1814-го; недбалих же скидали
з кошевства навiть серез строку, як, скажiмо, року 1816-го змiнили
чотирьох кошових.
В останнi роки iснування Сiчi права брати участь в обраннi старшини
почали домагатися одруженi козаки, але перша ж рада була для них дуже
невдалою, бо дала такого кошового (Гладкого), який сам, сво?ю волею,
скасував Запорозьке Задунайське Вiйсько.
Зберiгся за Дуна?м i звичай, що старi, поважнi козаки кiнчали сво?
життя в монастирях. Тiльки на Дуна? у запорожцiв не було такого монастиря,
як Самарський; iз Задунайсько? Сiчi запорожцям доводилось iти "спасатись"
або на "Святу Гору" (Афон), або у Молдову, в монастир, який козаки
називали по-сво?му Мирнопояном.
Гармат у Задунайськiй Сiчi не було, мабуть, за умовою з султаном, хоч
пiд час вiйни турки давали запорожцям гармати та байдаки. Кiнноти за
Дуна?м козаки мали небагато, певне, через те, що пiсля згону з Буджака,
пiд час росiйсько-турецько? вiйни 1787 - 1801 рокiв, вони бiльше, як 15
рокiв, не володiли степом. Тiльки на Дунавцi вони знову почали заводити
коней, та вже не встигли придбати великих табунiв.
Пiд час вiйни вiйськом керували наказнi отамани, обранi тими ж
козаками, що вирушали в похiд. Як i за часiв Ново? Сiчi iз запорожцями
була своя церква й священик.
Войовничий хист козакiв за Дуна?м занепав. Це так i мало бути, бо
зникла та провiдна мета, яка породила на свiт Вiйсько Запорозьке -
боротьба з бусурманами та оборона укра?нського люду. Тепер козакам
доводилося боротись не з бусурманами, якi вже нiчим не зачiпали Укра?ну, а
за бусурманiв проти християн, i така суперечнiсть не могла не
розхолоджувати ?хньо? войовничо? вдачi. Занепад бойового хисту в
задунайських запорожцiв вiдбився, мiж iншим, у дозволi коша козакам
наймати за себе пiд час походiв iнших охочих людей; хоч, правда, таку
полегкiсть мали тiльки тi запорожцi, якi вже побували на вiйнi.
Старi днiпровськi козаки пiсля переходу Сiчi на Дунавець хутко почали
вимирати, бо наближалося вже пiввiку з того часу, як вони покинули
Пiдпiльню, а разом iз старими сiчовиками гинули й лицарськi запорозькi
звича?; новi ж козаки, втiкачi з Укра?ни, дивились на Сiч Задунайську
тiльки, як на захисний куток, куди не досягали довгi руки росiйського
панства.
З часом, коли поневолення на Укра?нi людей крiпацтвом дедалi мiцнiшало,
а земля мiж Днiпром та Днiстром залюднювалася, втеча за Дунай ставала
набагато труднiшою. По дорозi укра?нцiв ловили пани й забирали в неволю до
себе. Мiж Бугом та Днiстром точилося пряме полювання на таких людей, та й
у Молдовi втiкачi ще не були в безпецi, бо молдавани й турки, що жили у
Молдовi, користуючись з ?хнього беззахисного й нелегального становища, так
само брали ?х сво?ми невольниками. Траплялося, що втiкачам щастило попасти
за Дунай лише через 6 - 7 рокiв блукання вiд одно? неволi до друго?.
Щоб полегшити втiкачам подорож за Дунай, запорозький Кiш час вiд часу
висилав на Укра?ну окремих "вожа?в". Вони звичайно вирушали до Ки?ва, або
в Поча?в на прощу, а повертаючись назад, пiдмовляли людей тiкати од панiв
i йти разом iз ними за Дунай на Сiч. Такi "вожа?" приводили на Сiч по
десять, а iнодi й бiльше молодих козакiв. Росiйськi урядовцi на Укра?нi не
зачiпали запорозьких "вожа?в", бо ?м на Сiчi видавали пашпорти, як
турецьким пiдданцям.
Про труднощi переходу за Дунай збереглися навiть пiснi:
Ой, да Дунай-рiчка та широка,
Та на перевозi все глибока,
Да луги iз лугами,
А береги з берегами...
Ой, там запорожцi при?жджали
I молодих бурлак проводжали...
А тепер не проходять
I бурлак не проводять -
За превражими панами!
Ой, да нашi пани все поляки,
А пишуть письма про бурлаки:
"Да коли б нам ?х пiймати,
Да кого б нам оддати
Да у тi нещаснi солдати".
Там стояли все могили,
Де бурлаки проходили.
Та степи за степами
I луги з берегами...
Там чумаченьки проходили
I бурлаченькiв провозили.
А тепер не проходять
I бурлак не провозять -
Все за вражими панами.
Нашi бурлаченьки догадались -
Через Дунай-рiчку перебрались.
Та Дунай рiчка-мати,
Та не дай погибати
Нам, безщасним сiромахам.
Суд у Задунайськiй Сiчi був такий же, як i на Запорожжi. Судили козакiв
курiннi отамани та вiйськовий суддя. Карою злочинцям були здебiльшого тi ж
самi ки?, що й на Днiпрi. За бiльш тяжкi вчинки засуджували, як i на
Запорiжжi, до шибеницi.
Священики призначались на Сiч молдавським ?пископом, але виключно тi,
на кого вказував Запорозький Кiш. Траплялося й так, що запорожцi обирали
священика з-помiж себе, аби був письменний та богобоязкий. Таких козакiв
?пископ брав до себе, навчав, як служити, й пiсля того висвячував i
постригав.
Землю в Задунайському Запорожжi так само дiлили, як i на Днiпрi. Всяк,
хто будував собi оселю, мав право орати землю й засiвати стiльки поля,
скiльки мав сили доглядати. Дозволялося використовувати й робiтникiв, так
що й за Дуна?м незабаром почався подiл товариства на дукiв та голоту.
Жило за Дуна?м Вiйсько Запорозьке з рибальства та полювання. Риби в
дунайських гирлах була сила-силенна i кожен курiнь мав свого окремого
гармашного завода, а то й декiлька. Збували рибу запорожцi у великi мiста
по Дуна?: Галац, Бра?лiв та iншi. Надзвичайно багато водилося на
дунайських гирлах та островах дичини. Тут ще в тi часи ходили табуни
оленiв, вепрiв, кiз, а озера й протоки вкривали дикi гуси, качки, лебедi й
баби. Полювання на дичину велося не тiльки з рушницями, а й iз капканами
та iншим приладдям.
Окрiм рибальства та полювання, запорожцi добували ще грошi заробiтками.
Вони вiльно ходили працювати по всiй Туреччинi i заробляли там досить
добре.
Горiлку на Сiч приставляв звичайно якийсь жид, але сам не торгував нею,
а здавав вiдрами на- кiш; торгували ж у шинку самi запорожцi, кожен курiнь
по черзi, i вся користь од продажу горiлки йшла у вiйськову скарбницю.
Вiд турецького султана запорожцi мали жалування й "та?ну", себто
припас. З нього ?м видавали: борошно, чечевицю, оцет, олiю, порох та олово
(свинець). Скiльки од султана мав кожен козак та?ни невiдомо; жалування ж
- десь 12 карбованцiв на рiк.
Незабаром пiсля впорядкування Сiчi на Дунавцi Калниболоцький передав
булаву кошового дiду Рогозяному. З яких причин те сталося, нема?
вiдомостей; треба думати, що через недугу, або й смерть, бо пiсля року
1814-го про нього вже нiхто не згаду?. Дiд Рогозяний був такий саме старий
сiчовик, як i Самiйло Калниболоцький, але ще кремезний, дожив до
останнього дня Задунайсько? Сiчi. Пробув кошовим вiн недовго, певно, через
свою надзвичайно сувору вдачу, а пiсля нього отаманом обрали Ляха. Мабуть,
то був не той Лях, який виводив запорожцiв з Днiпра, бо той коли б i жив у
1815 роцi, то мав би дуже похилий вiк.
Певно, що Лях був добрим кошовим, бо його обирали на уряд два чи три
роки пiдряд. Слiдом за Ляхом, року 1816-го, козаки настановили кошовим
Михайла Литвина, козака тихо? та богобоязливо? вдачi. Про нього збереглося
таке оповiдання: Сiчовий пан-отець Лук'ян Кулiш сказав раз у його
присутностi в церквi промову, в якiй дорiкав запорожцям за те, що вони
проливають у вiйнах християнську кров. "Церква у нас, - сказав вiн, - вся
в золотi, а по вiкна в кровi християнськiй: ви сього не бачите, а я бачу!"
Вражений промовою пан-отця Литвин, за його порадою, пiшов у монастир
Мирнопоянський i так скiнчив сво? життя ченцем.
Пiсля Литвина до кiнця року 1816-го та у 1817-му перебувало аж п'ять
кошових: Бiлюга, Гордина, Василь Смик, Олекса Рясний та Олекса Сухина. Всi
тi кошовi, напевно, були досить нiкчемнi люди, i ?х хутко скидали з
кошевства. Вiдомо, наприклад, що Олексу Рясного ще й побили киями за те,
що вiн ночами навiдувався до молодиць.
Пiд час кошевства Рясного запорожцi, з наказу султана, посилали полк
козакiв на утихомирювання повстання сербiв, а чи брали вони якусь участь у
боях - невiдомо.
Пiсля Рясного, року 1817-го та 1818-го, кошовим був Семен Мороз, людина
завзято? вдачi. Пiд час його кошевства, за умовою з турецьким урядом, Кiш
посилав 600 козакiв у Стамбул ставити на якiйсь рiчцi "муругiлi", чи
"заставки" (шлюзи). Бувший на тих роботах запорожець Коломi?ць розказував
року 1881-го про тi роботи, що турки поводилися з запорожцями дуже добре:
"по три хлiби на день давали" i платили добре; "Паша було при?де, то без
бакшиша не ви?де; три рази на тиждень ?здив i на баркасi, було, везе повнi
мiшки срiбла та золота".
Переставши бути кошовим, Мороз подався на Святу Гору (Афон), постригся
там у ченцi й навiть через якийсь час став архiмандритом в одному з
монастирiв; з чого можна думати, що вiн був людиною освiченою.
З кошових, що керували Сiччю у 1818 та 1820 роках, вiдомо тiльки про
Никифора Бiлугу та Грицька Головатого. Тодi греки, маючи намiр пiдняти
проти туркiв повстання, розсилали по всiх турецьких землях агiтаторiв, щоб
пiдмовляти людей на свiй бiк i тим зменшувати турецьку силу, а збiльшувати
свою. На Сiч вони прислали з Афону архiмандрита Фiларета, щоб вiдмовити
запорожцiв допомагати туркам. Фiларет виголошував у Сiчовiй церквi
промови, страхав запорожцiв карою на тiм свiтi за пролиття християнсько?
кровi й закликав ?х повернутись у Росiю, даючи поруку в тому, що всiм
подарують ?хнi провини, й вони мали великий вплив, i мiж козаками
збиралися наради про те, на чому ?м стати.
Настрiй старих днiпровських сiчовикiв у той час добре змальову? народна
пiсня, записана на Дуна?:
Закричала ластiвонька,
Зо дна моря виринаючи,
Гомонiли запорожцi,
Та й по Сiчi походжаючи:
"А що будем, братi?, робити,
А що будем починати?
А чи будем на Русь iти,
Чи будемо у турчина проживати?"
"А чом же нам на. Русь iти?
Вже ж нам, браття, з родиною
Та й до вiку не видатися!
Справдi, де б старi, самотнi дiди знайшли б собi притулок на Укра?нi,
коли ?хнi. батьки давно вже були на тiм свiтi, брати ж та сестри або так
само повмирали, або були вже немiчнi? Не таке було становище молодших
запорожцiв, пiзнiших утiкачiв з Укра?ни. Бiльшiсть iз них покинула в
рiдному краю жiнок та дiтей, i надiя на нове спiльне життя з ними не
могла, не манити втiкачiв назад, додому.
Скiнчилося на тому, що якась частина запорожцiв, разом з архiмандритом
Фiларетом i старшиною Чернявським ви?хала iз Сiчi в Одесу. Росiйський уряд
зустрiв Фiларета прихильно й надiлив його золотим наперсним хрестом; доля
ж запорожцiв невiдома - бiльшiсть ?х розiйшлася на заробiтки.
А тим часом на Сiч прибув другий архiмандрит з Афону, колишнiй отаман.
Почувши, що почина?ться вiйна, Семен Мороз не всидiв у монастирi й,
скинувши iз себе митру, знову надiв запорозьку шапку та почепив до стегна
шаблю.
Запорозький Кiш, з наказу султана, вирядив на грецьку вiйну полк
запорожцiв, а наказним отаманом у той похiд призначив Мороза. ? деякi
вiдомостi про те, що козаки брали участь в облозi Мiсолонгi, але ?хня доля
була дуже нещаслива. Коли запорожцi вже верталися з Грецi? у Стамбул
морем, то турецький корабель, на якому було 600 запорожцiв i сам Мороз,
греки потопили вибухом, i всi козаки, за винятком небагатьох, загинули в
морi.
На все запорозьке товариство те нещастя справило надзвичайне враження,
бо вони зрозумiли його, як божу кару за пролиття християнсько? кровi.
Року 1825-го кошовим отаманом за Дуна?м став Василь Чернюга, а 1826-го
та 1827-го - Василь Незама?вський. За останнього кошового австрiйський
консул у Галацi передав на Кiш листа вiд росiйського коменданта в Iзма?лi
Тучкова. В ньому повiдомлялось, що наближа?ться вiйна Росi? з Туреччиною,
що росiйське вiйсько зараз же перекинеться на турецький бiк Дунаю, i через
те запорожцям треба заздалегiдь подбати про свою долю й перейти на
росiйський бiк.
Становище запорожцiв, справдi, було кепське. Вже двi попереднi вiйни
показали, що турки не можуть вистояти проти Росi?. Можна було побоюватися,
що Росiя забере тi землi, де сидiли запорожцi, i ?м доведеться
переселятися кудись далеко в Туреччину, де не буде вже нiяких зв'язкiв з
Укра?ною. Незважаючи на те, старий днiпровський сiчовик Незама?вський не
згодився на пропозицiю росiйського уряду. Спиняла його головним чином
турбота про долю, яка чекала всiх втiкачiв iз росiйсько? сторони, i про
тих землякiв, якi жили слободами й не мали змоги пере?хати на росiйську
сторону разом iз козаками.
"Не я на Дунай козацтво заводив, - казав Незама?вський, - не я й
виводити буду". А тим часом, сподiваючись скрутного становища вiйська,
вiн, покладаючись на свою старiсть, на Покрову року 1827-го вiдмовився
наново бути кошовим.
ОСТАННIЙ КОШОВИЙ ОТАМАН ЙОСИП БОНДАР (ГЛАДКИЙ)
Охочих брати булаву кошового пiд такий час було небагато, й козацтво
довго сперечалося, кого настановити отаманом. Почувши про такий безлад на
Сiчi, пiдняли голос селяни й почали галасувати, що хочуть мати за кошового
Йосипа Бондаря. Той Бондар, а по-письменному, Гладкий, був родом iз
козакiв Золотонiського повiту Полтавсько? губернi?. Бiля року 1820-го вiн,
покинувши свою сiм'ю пiшов в Одесу на заробiтки й там вчинив щось таке, що
змусило його втекти на Дунай до запорожцiв. Приписавшись на Сiчi в
Платнирiвський курiнь пiд прiзвищем Бондаря, вiн брав участь у вiйнi
туркiв iз греками, а 1827-го був отаманом Платнирiвського куреня. Якi
зв'язки мав Гладкий iз задунайськими селянами i з яких причин вони хотiли
мати отаманом саме того, хто через пiвроку вiддав ?х на поталу туркам -
невiдомо, але треба гадати, що Гладкий був людиною хитрою й потайною, що,
незважаючи на недовгий час свого пробування на Сiчi, зумiв запобiгти собi
ласки на Кошi i в селах.
Козаки не сперечалися iз селянами, й Гладкого проголосили кошовим.
Пiсля обрання, а можливо, що й ранiше того, вiн зав'язав зносини з
генералом Тучковим i, забезпечивши собi з боку росiйського уряду панське
становище та добре жалування, а всiм козакам i втiкачам з Укра?ни -
амнiстiю i волю разом з родинами до кiнця життя, Гладкий згодився перейти
на бiк Росi?. Проте, коли став пiдготовляти до сво?х замiрiв запорожцiв,
то побачив, що старе козацтво не подiля? його думок i не хоче зрiкатися
пiдданства турецькому султановi. Це примусило Гладкого бути обережним i
ховатися iз сво?ми задумами вiд усiх. З метою ж зчинити мiж козацтвом
замiшання, вiн пустив чутку, нiби султан, сподiваючись вiйни на Дуна?,
хоче переселити всiх запорожцiв, разом iз рай?ю (селянами), в ?гипет. Та
чутка, справдi, дуже збентежила багатьох i сприяла тому, що частина
козакiв прихильнiше поставилась до переходу за Дунай, на росiйську
сторону.
З початку року 1828-го великий вiзир прислав на Сiч наказ готувати
козакiв до вiйни; на страсному ж тижнi вiн ствердив, щоб негайно 13000
запорожцiв було вислано до Силiстрi?. Почувши, що треба йти "бити брат на
брата", багато запорожцiв розбiглися по плавнях, маючи надiю уникнути тим
грiха. Це сприяло заходам Гладкого. Вiн вирiшив просто зрадити старих
козакiв i послати ?х у Силiстрiю, щоб вони не могли перешкодити йому
перейти на росiйський бiк, хоч i мiг передбачати, що султанський гнiв за
його зраду впаде на тих козакiв, що перебуватимуть у турецьких руках.
Набравши 2000 неприхильних до його думок козакiв, Гладкий хотiв
вирядити ?х у Силiстрiю, але старi козаки, певно, передбачаючи зраду,
змусили його самого йти з ними. Щоб заспоко?ти козакiв, Гладкий вирушив у
Силiстрiю, але там запевнив вiзиря, що йому треба вернутись на Сiч для
того, щоб зiбрати ще по плавнях козакiв, а далi, пiдняти Кiш i перевезти
його на час вiйни у Ядерне (Адрiанополь). Такi заходи кошового в усьому
були бажанi вiзирю, i вiн вiдпустив Гладкого на Сiч.
ЗРАДА ГЛАДКИМ ЗАПОРОЖЦIВ
Прибувши на Дунавець, Гладкий уже не ховався зi сво?ми замiрами й,
побоюючись, щоб старi дiди, мiж якими ще був живий i грiзний дiд
Рогозяний, колишнiй кошовий, не подали звiстки про його зраду в Тульчу,
вiн похапцем склав на байдаки церковний престол, образи, корогви,
вiйськовi клейноди та ще дещо з вiйськового добра й зi сво?ми
прихильниками, кiлькiстю бiля 200 душ, сiв на байдаки й подався
Георгi?вським гирлом у Катирлез, а далi морем у Вилкове.
Гладкому було байдуже, що з 13 000 Вiйська Задунайського Запорозького
при ньому лишилося двiстi козакiв, зате вiн вiз iз собою вiйськовi
клейноди й, отже, стане перед царськi очi не як втiкач iз Туреччини Йосип
Гладкий, а як кошовий отаман Задунайського Вiйська Запорозького. Проте
йому все-таки бажано було збiльшити кiлькiсть сво?х товаришiв i,
про?жджаючи повз Катирлез та Вилкове, вiн при?днав до себе з кiлькома
байдаками тих козакiв, що завжди стояли там, оберiгаючи рибальськi заводи,
хоч i не сказав ?м навiщо бере ?х iз собою. Тiльки пiдпливаючи Килiйським
гирлом до Iзма?ла, вiн оголосив усiм запорожцям, куди вони пливуть.
Вертатись назад було вже неможливо, i всi 500 козакiв, що були з ним,
скорилися комендантовi Iзма?ла.
У той час в Iзма?лi перебував цар Микола I, i пiсля недовгого карантину
Гладкий iз запорожцями став перед ним i вручив йому вiйськовi клейноди й
грамоти турецького султана та нiмецького цiсаря. При тому, як одностайно
показують усi джерела, сам Гладкий i козаки були в смушевих шапках iз
кольоровими верхами, в жупанах iз "чотирма рукавами", себто з вильотами, в
широких кольорових штанях та шкуратяних чоботах, себто в тiй одежi, в якiй
запорожцi ходили в урочистий час i два столiття тому.
На прохання запорожцiв прийняти ?х пiд свою ласку, цар одповiв: "Бог
вас простить, батькiвщина проща? i я прощаю!".
Саме в той час росiйське вiйсько вишукувало мiсця, де б перевезтись
через Дунай. Гладкий, добре знаючи весь низ, похвалився царевi вказати
таке мiсце. Недалеко Iсакчi через плавнi йшла до Дунаю якась стародавня
гребля, захована серед дерев i очеретiв. Турки не знали про не? й лишили
те мiсце без оборони, а Гладкий саме туди й повiз передн? росiйське
вiйсько. За ним стало переправлятися й головне вiйсько, а коли на
турецькому боцi була вже чимала росiйська сила, цар загадав Гладкому й
себе перевезти на той бiк, кошовий сiв на стерно байдака, а за гребки
взялися курiннi отамани та вiйськовi старшини, й разом вони перевезли царя
на запорозькому байдаку через Дунай до вiйська; згодом же так само
повернули його й назад до Iзма?ла. Задоволений iмператор дав Гладкому чин
полковника й, до того ж iще, нагородив як його, так i всю старшину
Георгi?вськими хрестами.
Пiсля того Йосип Гладкий брав зi сво?ми запорожцями участь у вiйнi з
турками i дiстав за те генеральського звання.
Коли скiнчилася вiйна, росiйський уряд хотiв оселити запорожцiв бiля
Анапи, на пiвденному березi рiчки Кубанi, та Гладкому це не сподобалося -
вiн боявся, щоб його Задунайських запорожцiв не при?днали до
Чорноморського вiйська, бо вiд нього тодi одiбрали б булаву. Йому хотiлося
бути не нижче того, чим вiн був за Дуна?м, i вiн випросив у царя, щоб iз
Задунайських запорожцiв було засноване окреме козацьке вiйсько,
похваляючись, що тодi вiн зумi? зiбрати ще багато запорожцiв з турецько?
сторони.
Цар Микола I взагалi ставився до Гладкого дуже прихильно. Вiн
задовольнив його бажання й, призначивши для вихiдцiв з-за Дунаю землю бiля
Азовського моря, звелiв називати ?х Азовським козачим вiйськом, а Гладкого
призначив наказним отаманом. Доки те вiйсько вийшло з Буджака на нову
землю, минуло чимало часу, але Гладкому не тiльки не вдалося збiльшити
кiлькiсть пiдвладних йому козакiв, але й тi козаки, що вiн хитрощами
захопив iз Катирлеза та Вилкового, побачивши змiну в Азовському вiйську
запорозьких порядкiв, один по одному тiкали од нього назад, за Дунай. До
1832 року бiля Гладкого лишилося лише бiля 200 його однодумцiв, а щоб про
те не стало вiдомо царевi, вiн мусив записувати в Азовське вiйсько бiглих
людей, навiть молдаван i циганiв.
Нарештi року 1832-го Гладкий перевiв Азовське вiйсько на землю мiж
рiчками Бердою й Кальчиком. Там було надiлено у власнiсть: наказному
отамановi Гладкому - 1600 десятин землi; полковникам та вiйськовим
старшинам - по 400 десятин, а iншiй старшинi - по 200 десятин. На рештi
землi були заснованi станицi Микiльська, або Кальчик, Стародубiвка,
Покровська та Новоспасiвка, а далi був переданий вiйськовi ще й посад
Петровський.
Таким чином нiяко? обiцяно? запорожцям Сiчi на Кальчику закладено не
було; iз запорозького ж товариства, що вийшло з Задунайсько? Сiчi, стали
перевертнями:
Йосип Гладкий - генералом i заможним помiщиком, старшина - пiдпанками,
козаки ж - селянами.
Року 1865-го Азовське вiйсько було скасоване. Частину козакiв
переселили на Кубань i посадили мiж Анапою та Новоросiйськом; решту ж
повернули на поселенцiв i почали брати на службу в росiйське вiйсько, як
про те навiть згаду? пiсня:
А наш Гладкий-отаман поголив, ще й поголить.
А все ж нам козацьку славу зробить!
Пiд час переходу на Чорномор'я азовськi козаки ще визнавали себе
нащадками запорожцiв i не хотiли виходити зi сво?х осель на переселення,
доки не понесли разом iз ними вiйськовi клейноди; коли ж на Кавказi
побачили, що ?х оселяють не як вiйсько - однi?ю купою зi сво?м осередком,
а мiшають iз донцями, терцями та азiатами, то пiдняли справжнiй бунт, i
тiльки збро?ю примусили виконати наказ начальства.
Генерал Гладкий помер року 1866-го вiд холери в мiстi Олександрiйську,
де на старому кладовищi можна й зараз бачити його могилу, впорядковану
онуками. На надгробку такий напис: "Генерал-майор Йосип Михайлович
Гладкий. Козак Платниривского куреня. Последний Кошевой Атаман
Запорожской, Задунайской Сечи. Скончался 10 июля 1866 года". Нижче на тому
надгробку вибито вiрш Тараса Шевченка "Б'ють пороги", який найменше личить
тому, хто подбав про скасування останньо? Запорозько? Сiчi.
За часiв царя Миколи I, може, вищому росiйському урядовi, справдi,
здавалося, що Гладкий, згубивши Задунайське Запорожжя, зробив дiло,
корисне Росiйськiй державi, за що й був обдарований царською ласкою, але
тепер, мало не через сто лiт, всiм ма? бути ясно, що сво?м вчинком Гладкий
завдав лиха не тiльки сво?м землякам, що загинули за Дуна?м вiд помсти
туркiв, румун та мокан, а й усiй Росiйськiй державi; бо тепер замiсть
того, щоб мати за Дуна?м велику укра?нську колонiю, Росiя ма? Добруджу,
щiльно залюднену румунами, мiж якими винародовлюються останнi нащадки
задунайських запорожцiв.
КIНЕЦЬ ЗАПОРОЖЦIВ
Коли звiстка про зраду отамана запорозького Гладкого султановi
розiйшлася по укра?нських селах Добруджi та по плавнях Дунайських гирл,
розпач охопив увесь укра?нський люд, бо всi боялися помсти туркiв. Хто
тiльки мав човни, всi кинулись тiкати морем до росiйських берегiв,
залишивши все сво? добро. Але ранiше, нiж на Задунайське Запорожжя набiгли
турки, до запорозьких осель кинулися молдавани та мокани й почали не
тiльки грабувати хати, а часом вбивати й людей. Молдавани ж iз села
Беш-Тепе прямо-таки хотiли вирiзати сусiдн? укра?нське населення, щоб
забрати ?хнi ма?тностi, й тiльки молдавський священик не допустив ?х до
того злочинства.
Мокани, якi ранiше чимало потерпали вiд запорожцiв, тепер почали в
плавнях полювати на них, як на дичину, i вбивати поодинцi. Як розповiдали
сучасники, пiд той час у Добруджi загинуло бiля 1000 душ укра?нського
люду.
Коли до Сiчi наблизилося турецьке вiйсько, то застало там тiльки
п'ятьох старих дiдiв: колишнього кошового отамана дiда Рогозяного,
Келеповського, Якова Люльку, Федора Дурного та Тимоша Мамалигу. Тi дiди не
хотiли покинути останнього гнiзда козацько? волi й усi загинули вiд
турецьких ятаганiв. Упоравшись iз тими бранцями, турки пiдпалили церкву й
iншi сiчовi споруди, лишивши од Сiчi самi ру?ни. В Силiстрi?, коли вiзир
дiстав звiстку про вчинок Гладкого, вiн одразу ж одiбрав од усiх
запорожцiв зброю, а самих ?х одiслав в Андрiанополь.
Скасування Вiйська Запорозького було з боку турецького уряду вчинком
безпiдставним, бо тi козаки не тiльки не були спiльниками Гладкого, а
навпаки - його ворогами, й зовсiм не мали на думцi покидати турецьку
землю. Тим часом розгнiваний султан звелiв, було, скарати всiх запорожцiв
смертю, i, тiльки iз заступництва австрiйського посла, вiн згодом
помилував iх, хоч наказав тримати до кiнця вiйни у в'язницi, посилаючи ?х
щодня на роботи по 300 душ. Наказним отаманом у тих запорожцiв був старий
козак Iван Балан, i запорожцi ж мали в тюрмi й похiдну церкву iз
священиком Устином.
Через якийсь час запорожцiв з Андрiанопольськоi в'язницi перевели у
Стамбул i там теж по черзi посилали на роботи. Коли скiнчилася вiйна,
султан хотiв, було, знову поновити Вiйсько Запорозьке з тим, щоб жило воно
подалi вiд росiйського кордону, й одмежував ?м землю на березi Бiлого
(Егейського) моря за Салонiками. Чотириста запорожцiв разом iз священиком
пiшли, було, оглянути новий край, i хоч там ?м дуже сподобалося, бо, як
вони розказували, була добра вода й рибнi плеса й неподалiк Свято? Гори
(Афону), та, розмiркувавши гаразд, запорожцi не наважились осiсти через
те, що на Бiле море людям з Укра?ни неможливо було заходити, й за кiлька
рокiв усi козаки мусили б там перевестися. Просили вони султана, землi хоч
в Азi?, аби на Чорному морi, щоб можливо було човнами мати зносини з
Укра?ною, та, невiдомо, з яких причин ?хн? прохання не було задоволене, й
випущенi на волю запорожцi повернулися на Дунайськi гирла, де й доживали
свого нещасливого вiку, як звичайнi рибалки. Сюди ж один за одним
поверталися з Буджака й тi 300 запорожцiв, що ?х Гладкий силою завiз в
Iзма?л.
Блукали ще довго колишнi запорожцi понад Дуна?м та понад Днiпром,
шукаючи волi та долi, та тiльки, як розповiда? народна пiсня, даремнi були
?хнi заходи:
А вже рокiв бiльше сотнi, що козак в неволi
Понад Днiпром ходе, виклика? долю:
"Гей ти, доле, вийди з води,
Визволь мене, серденько, з тяжко? бiди!"
"Не вийду, козаче, не вийду, соколе!
Ой, рада б я вийти, так сама в неволi,
Гей, у неволi, у ярмi,
Пiд великим караулом у тюрмi".
ВЕЛИКИЙ ЛУГ
Ой Сiч - мати ой Сiч - мати!
А Великий Луг - батько!
Ой що в лузi заробити,
Те у Сiчi пропити
Уривок iз запорозько? пiснi дуже влучно поясню?, як дивилися козаки на
Великий Луг i за що для себе мали Вони називали його батьком, себто тим,
хто давав ?м життя
I справдi коли б не було Великого Лугу, то не iснувало б i запорожцiв,
бо чи втрималася б у XV - XVII i навiть у XVIII столiттях на низу Днiпра
невеличка християнська громада - серед численних татарських орд. Але разом
iз тим ця пiсня зазнача?, що Великий Луг був мiсцем працi та заробiткiв
запорожцiв.
ДИВО ПРИРОДИ
Великий Луг споконвiку вiдомий давньому культурному свiтовi. Ще за
чотири столiття до Рiздва Христа, себто за 2300 рокiв до наших часiв,
грецький учений i письменник Геродот уже описував цю величезну, вкриту
лiсом низину, порiзану й омиту протоками Днiпра, яку вiн звав Гiле?ю.
За часiв запорожцiв Великий Луг починався з того мiсця, де Днiпро,
вихопившись iз-помiж скель Карпатського передгiр'я i пересягнувши
розкиданi на його шляху пороги та забори, подiлявся спочатку на двi широкi
протоки, що оточують Хортицю, а далi вiдразу ж за цим островом, неначе
зрадiвши, що вибiг на рiвнину, заходився розкидатися на тiй площинi
протоками, спершу на пiвдень та схiд, - лiворуч, а далi вже на захiд, -
праворуч Пiвденно-схiдною межею Великого Лугу й Хортицi стала протока, або
рiчка, Кушугум, а нижче - до лиману Велико? Води - рiчка Кiнська, й тiльки
на невеличкiй частинi - головна водотока Днiпра. Пiвденно-захiдною межею
Великого Лугу, на протязi 35 верст од Хортицi, протiкав Днiпро, а там, аж
до лиману Великi Води, тi протоки, що вiдбиваються од Днiпра в праву руку,
а саме Тарас, Бугай, Джуган, Ревун, Рiчище, Орлова, Лапинка, Пiдпiльня,
Пiскувата, Бакай та Бистрик. Всього Великий Луг од острова Хортицi до
лиману Велико? Води, мiряючи Днiпром, простягся на 110 верст, упоперек же
вiн шириться найбiльш на 20 верст, а найменш - на 3 версти. Вся ця
величезна площа, яка склада? понад 1000 квадратних верст, або бiльше
мiльйона десятин землi, поросла лiсами, очеретами та високими травами,
прикрашена озерами та лиманами й порiзана протоками Днiпра, а через те
була найбезпечнiшим мiсцем для схованок запорожцiв од татарських загонiв.
Татари, як кочiвники i степовики, взагалi вирушали в походи кiньми й
завжди обминали Великий Луг з його протоками, озерами та багнищами; коли б
же вони й задумали знайти запорожцiв у Великому Лузi, користуючись
човнами, й за?хали б у глиб Лугу, то так заплуталися б серед безлiчi озер,
рiчок та лиманiв, що не тiльки б не виявили сво?х ворогiв, а навiть самi
не повернулися б назад. Через те козаки й тулилися зi сво?ми Сiчами завжди
поближче до Великого Лугу, щоб ?х там нiхто не дiстав.
Самi Сiчi стояли в мiсцях, з яких було легко випливати човнами на
Днiпро чи виходити кiньми в степ, тому траплялося не один раз, що вороги
захоплювали й руйнували Сiч, але викорiнити запорожцiв ?м нiколи не
вдавалося, бо, забачивши свою слабкiсть, козаки закопували в пiски гармати
й скарби й, подавшись човнами в непролазнi пущi Великого Лугу, перебували
там доти, аж поки вороги вiдходили геть. Так запорожцi вчинили й року
1557-го, коли ?х, разом iз гетьманом, князем Вишневецьким-Байдою обложило
на Хортицi стотисячне вiйсько туркiв, татар i волохiв; так зробив i
кошовий запорозький Iван Сiрко, коли року 1679-го до Чортомлицько? Сiчi
наближалося велике турецьке й татарське вiйсько; коли ж пiсля невдалих
повстань Сулими, Павлюка та Остряницi на знесилене Запорожжя року 1638-го
прийшли поляки, вимагаючи, щоб козаки вiддали ?м сво? гармати та спалили
сво? чайки, то запорожцi закопали гармати в пiсках, а чайки вiдiгнали в
озера й там затопили в очеретах; проте коли через десять рокiв Богдан
Хмельницький подав гасло, що час козакам повставати за свою волю, - на
Сiчi одразу ж дiстали гармати й чайки, бо запорожцi добре пам'ятали, де
саме ховали сво? скарби.
Так велося на Сiчi аж до останнiх часiв, i якщо року 1775-го Вiйську
Запорозькому вдалося вирвати з облоги численного вiйська росiйського
генерала Текелiя й перейти на Дунай, то знову-таки через те, що Запорозька
Сiч стояла, як i всi попереднi, на березi Днiпрово? протоки Пiдпiльно?, на
межi Великого Лугу.
Коли поглянути на карту Великого Лугу, то майже посерединi, а саме - в
тому мiсцi, де на правому боцi Днiпра лежить нинi мiсто Нiкополь (Микитин
Рiг), а на лiвому - село Кам'янка (стародавнiй Кам'яний Затон), тут
Великий Луг звужений до трьох верст. Тим перешийком вiн подiлявся на двi
частини, з яких нижчу, або пiвденну, запорожцi в давнi часи звали
Базавлугом; мабуть, через те, що там впадала зi степу рiчка Базавлук, i
тiльки пiвнiчну частину називали Великим Лугом.
Назва Базавлуг збереглася i в укра?нських народних пiснях "Ой, та ?дь
ти понад лугом та Базавлугом та понад Днiпром-Славутою...", i в турецьких
та росiйських документах, писаних iз приводу свавiльного переходу
запорожцiв року 1734-го зi сво?м кошем з татарських Олешок на Базавлуг.
До наших часiв нi назва Базавлуг, нi назва Великий Луг не збереглася
почасти через те, що околицi Великого Лугу, пiсля скасування Запорозько?
Сiчi були залюдненi нiмцями та крiпаками з Великоросi?, почасти ж через
незнаття нащадками запорожцiв iсторi? сво?х предкiв. Лiси по Великому Лугу
й Базавлугу мiсцевi люди називають тепер однаково - "плавнями".
Запорожцi, щоб знати, про яку частину Великого Лугу мовиться, до якого
вона куреня належала, прикладали до кожного кутка Лугу окрему назву,
як-от: Сiркiвка, Палi?вщина, Васюрине, Степок, Наливач, Велика Пуща та
iншi, й окремо називали будь-якi, навiть найдрiбнiшi, протоки, озера,
лимани й острiвцi; довгим же протокам надавали по кiлька назв, видiляючи
кожну окрему частину. Так, скажiмо, рiчка Лапинка, яка вiдiрвалась од
Днiпра бiля Микитиного Рогу, через сiм верст ма? назву Бакай, ще за шiсть
верст уже вона звалася Пiдпiльною, а нижче села Покровського (Нова Сiч) -
Пiскуватою; рiчка Скарбна в пiвденнiй частинi Базавлугу зветься Темною
тощо. Не всi цi численнi назви рiчок i озер дiйшли до наших днiв, але тi,
що збереглися, донесли нам поезiю тих часiв.
Якi ж заробiтки запорожцям давав Великий Луг i як могло бути, що козаки
навiть у тi часи, коли вороги змушували ?х залишати свою Сiч з усiма
надбаними скарбами, любенько добували собi готову ?жу у свого батька
Великого Лугу?
Перш за все Великий Луг був сполучений iз Чорним морем широкою та
глибокою рiчкою Днiпром, i завдяки тому, щовесни сила риби, не маючи собi
в морi спокiйного та захищеного вiд хвиль притулку, де б ?й покласти iкру,
рушала в Днiпро, заходячи в озера, лимани та протоки. Найбiльше таких
мiсць було на Днiпрi у Великому Лузi й через те можна вiрити оповiданням,
записаним ще в XVI столiттi, що в Днiпрових протоках, пiд час нересту,
риба так щiльно пливла, що як устромиш у воду списа, то вiн не тонув i не
хилився на бiк, бо його тримала сво?ю товщею риба.
Водилися у водах Великого Лугу велетенськi бiлуги, лiктiв по 18 (3
сажнi) завдовжки, що ледве шестеро козакiв здужали пiдняти одну на плечi;
попiд кручами, в чорториях, ховалися гладкi, товстоголовi соми, цiлими
табунами плавали осетри, севрюги та стерлядi; величезнi, ситi коропи та
довгi, зубастi щуки виблискували там проти сонця золотою та срiбною
лускою; косяками грали у водi: сула (судаки), лящ, карась, окунь, лини,
вугри, тарань, вирезуб, камбала, язь i марена, а вiд дрiбнiшо? риби нiколи
не була спокiйна пелена рiчки - так часто вона пiдкидалася з води на
повiтря. Неважко було досхочу ловити рибу не тiльки сiткою та iншим
причандаллям, а навiть захожiй людинi голими руками.
Величезна сила водилася тут i ракiв, якi люблять спокiйнi плеса,
оточенi очеретами та скелями, а у Великому Лузi ?х дуже багато. Щоб
довести, яка була в Днiпрових плавнях сила добра, досить сказати, що за
один захiд витягали стiльки ракiв, що вони не вмiщалися у двох великих
лантухах, i частину доводилося викидати назад у воду.
Та не тiльки протоки й озера давали тут ?жу козакам, не тiльки рибою та
раками годувалися вони - скiльки там було звiрини, птицi, бджiл!
Великий Луг з усiх бокiв оточений безмежними степами, але схiднi не
мали або мали обмаль води, та й то гiрко?. А який там захисток для звiра!
Через те лiси, як озера рибу, приваблювали до себе всiляку дичину. Коли ж
у степах вибухала пожежа, а це траплялося часто, бо татари майже щоосенi
зумисне випалювали посохлу вiд сонця траву, то вся живнiсть iз степiв
кидалася до Великого Лугу, де за Днiпровими протоками, серед лiсiв та
островiв, вони були безпечнi вiд вогню.
Iз звiрiв у Великому Лузi водилися вовки, вепрi, оленi, дикi кози
(сугаки), лисицi, коти, зайцi, барсуки, горностай, ховрашки, бобри, куницi
й виндихи, нарештi, пiд осiнню пору, заходили сюди i степовi мешканцi -
тарпани (дикi конi), перебуваючи найчастiше на Томакiвському островi.
Найкраще привiлля тут мала птиця. Нiхто не перешкоджав ?й у Великому
Лузi кублитися й виводити пташенят. Од стрекоту й щебету повсюди ще в XIX
столiттi люди не чули одне одного. Днiпровi коси колись прямо бiлiли од
баб (пелiканiв) та морських чайок; за лебедями, дикими гусьми, бакланами
та качками часом не видно було в озерах води; журавлi, лелеки та чаплi
велично та спокiйно походжали по болотах; береги лиманiв рябiли вiд
безлiчi куликiв; кучерявi ж дерева Лугу ставали притулком горлицям,
зозулям, тетеревам, удодам, коростеням, сорокам, стрижам, соловейкам,
чижам, щоглам та iншiй спiвочiй i неспiвочiй птицi, чий спокiй порушували
хiба що соколи, яструби, шулiки та велетнi-орли.
А скiльки там було бджоли, що вiльно ро?лася на деревах i навiть в
очеретi; мед же носила в дупла дерев, у розщелини скель i навiть у ямки
мiж травою просто на землi.
Тож нiкого не здиву?, що у Великому Лузi козаки не тiльки мали собi
готову ?жу, а навiть заробiток. Усе Вiйсько Запорозьке харчувалося на Сiчi
рибою й дичиною з Великого Лугу, причому про запаси ?жi для себе мав дбати
кожен курiнь, а, щоб козаки не збивалися гуртом до наймилiших ?м урочищ, i
користувалися Лугом усi однаково, то на Сiчi, в день Нового року, курiннi
отамани тягли жеребки, кому де ловити рибу й полювати.
Рибальство й полювання тривало все лiто, а позаяк у Великому Лузi
всього було з надтом i добувалося воно легко, то запорозькi громади
добували далеко бiльше риби й дичини, нiж ?? потрiбно для вiйська, й увесь
той лишок iшов на спродаж через крамарiв, якi при?здили на Сiч, - у
Польщу, Московщину, Нiмеччину й Туреччину. Для продажу рибу солили або
в'ялили, а iз звiрiв виробляли шкури.
Меду вiд диких бджiл у Великому Лузi добували так багато, що в
запорожцiв вiн вважався щоденною приправою до соломахи, й чимало того меду
та воску вивозилося до Цiсарщини.
Запорозьке товариство обережно й розумно користувалося скарбами
Великого Лугу - не винищувало дрiбно? риби, не било молодо? дичини,
зберiгало багатства Лугу до останнiх днiв сво?? Сiчi в 1775 роцi - й
покинуло Великий Луг iз сльозами на очах та нудьгою в серцi. Ру?на й
нищення Великого Лугу почалися лише пiсля того, коли наприкiнцi XVIII
столiття його землi й води було подiлено царицею Катериною помiж великими
вельможами, а тi пороздавали й рiчки, й озера, й лiси в оренду таким
людям, що за часiв Запорожжя не смiли б у Великий Луг i носа поткнути; i
вони, коли не всi лiси, то, принаймнi, найдорожчi з них дерева, як дуб,
граб та орiх, почали вирубувати на спродаж, а право рибалити та полювати
передавали окремим рибалкам i мисливцям.
Усе XIX столiття велося таке грабiжницьке хазяйнування у Великому Лузi.
Кожен орендар або управитель намагався якомога бiльше мати прибутку з
оренди i без жалю винищував звiра, рибу i птицю, а заможнi й часом
вельможнi землевласники дiставали собi прибутки з того, бiля чого не
працювали.
На щастя, винищити таку величезну площу, як мiльйон десятин, неможливо
було за кiлька десятилiть, i ще й у нашi часи можна почути вiд старих
людей оповiдання про колишн? привiлля й щедроти Великого Лугу. 116-лiт-нiй
дiд Розсолода у 80-х роках XIX столiття в селi Чернишiвцi так розповiдав
про Великий Луг професоровi Д. Яворницькому:
"А бджоли було тi??! А меду! Мед по пасiках, мед i по зимiвниках, мед i
по бурдюгах - так i сто?ть, було, у липовниках: скiльки хочеш, стiльки й
бери; бiльш усього вiд диких бджiл. Дика бджола скрiзь, було, сидить: i на
комишах, i на вербах; де буркун - у буркунi; де трава - у травi. За нею i
проходу не було: то, було, вирубують дупла, де вона сидить. А лiсу того?
Бузина, свидина, вербина, дуби, грушиння! Груш, було, як напада з гiлля,
так хоч бери граблi та горни валки: так i лежать на сонцi, поки не
попечуться. Солодкi такi були, так патока з них i тече. А товщина лiсу яка
була? Верби, так ?й-богу, десять аршин у обхват...
А звiру та птицi? Вовки, лисицi, барсуки, дикi кози, чокалки, виндихи -
так один за одним i бiжать, так i плазують по травi. Вовкiв така сила
була, що ?х кийками били, а з ?х кож чоботи носили та кожанки робили. А
?жака того - ?жака!.. I казати нiчого. Були ще й дикi свинi, такi гладкi
та здоровi; вони бiльше всього по плавнях шниряли. Оце як побачиш у плавнi
яку свиню, то скорiше кидайся на дерево, а то - хрю! хрю! хрю! Чмок - та
до тебе, так рилом i пре; виставе морду вперед та й слуха, чи не йде хто;
як забаче чоловiка, зараз до нього товць рилом! З нiг звале, тодi й давай
рвати. Були й дикi конi: вони цiлими табунами ходили. А що уже птицi було,
так боже великий! Качок, лебедiв, дрохв, хохiтви, гусей, диких голубiв,
лелек, журавлiв, тетервакiв, курiп'ят - так хо-хо-хо!
I що то за сила тi?? птицi була! Як пiднiметься з землi - сонце
застеле, а як сяде на дерево, то й гiлля не видно: саме висе; а як
спуститься на землю, то й вона наче долiвка, так i зачорнi?. А лебедi як
зведуться битись помiж себе, то пiднiмуть такий крик, що батько, було,
вискочить iз бурдюга та давай на них стрiлять, щоб порозгонить, а вони
пiднiмуться вгору та тiльки порось-порось-порось!.. Нема тепер i тi?? сили
риби, що тодi була. Оця риба, що тепер, так i за рибу не щиталась. Тодi
все чичуга, пистрюга, коропи та осетри за все одвiчали. У одну тоню ??
витягали стiльки, що на весь курiнь ставало. Та все тодi не так було. Тодi
й зими теплiшi були, нiж тепер, - це вже кацапи сво?ми лаптями понаносили
до нас холода..."
Дуже цiкаве оповiдання про Великий Луг та сумiжний iз ним степ записав
етнограф Я. П. Новицький 1887 року вiд вiсiмдесятивосьмилiтнього дiда
Джигиря iз села Кушугумiвки; вiн мiг знати Великий Луг не ранiш, як через
40 рокiв пiсля скасування Вiйська Запорозького.
"За запорожцiв, - казав старий Джигир, - та ще й за мо?? пам'ятi, у
Великому Лузi i в степу багато було всякого, багато й птицi. Степ, де
рiчки Терса, Солона, Вовча, Гайчук i iншi, тодi звали Диким Степом. Там
бабакiв було бiльше, нiж тепер ховрахiв. Ото що зостались на цiлинi густо
могилки невеличкi, - то ?х нори. Як стали селитись слободи в степах, стало
тiсно й бабакам!.. Звайлували вони вiдсiль в тридцятих годах.
Ще були, кажуть, дикi свинi, та менi ?х не довелось бачити; це ще було
за запорожцiв. Були ще барсуки, виндихи. Виндиха невеличка, як собака.
Жила в водi, а iнодi вилазила на берег. Були бобри - i тi нори робили в
водi. Бобрiв i я бачив на сво?му вiку чимало; все було тягнуть хмиз в
воду. Дикi кози i тепер ? по плавнях, та мало, а була ?х сила! Вони любили
пастись там, де мочар та дикий хрiн.
З дико? птицi було багато голубiв: гнiздились по лiсах та по скелях.
Водились ще дикi гуси, лебедi, журавлi. Вони ? й тепер, та мало. Водились
огарi, тетерваки, баклани. Тепер тетервакiв нема й помину, - змандрували,
а баклани й досi ?, та рiдко, i бiльше на порогах. Вони чорнi, сiдають на
камiння i заборах серед Днiпра, де мало людей. Колись було багато
деркачiв, а тепер i тим мiсця мало. Не густо тепер i качок стало за
вражими стрiльцями...
Риба, яка була тодi, така й тепер, тiльки ?? не зосталось i сото?
частини: виловлюють, не дають вирости. Колись сього не водилось. Було,
старi люди кажуть: "Ловiть, хлопцi, рибу та не переводьте, бо грiх!" Так,
було, й робимо: наловимо риби i котра велика - беремо, котра мала - геть
?? у воду i нехай росте.
Ранiше i лiс густий був по плавнях: дуби товстi та гiльчастi, сокори,
лоза непролазна, терни, грушi, а по озерах очерета, куга, осока. Тепер як
глянеш - мов не той край: все попсовано та сплюндровано...
За запорозького уряду багато водилось пугачiв: були вони по всiх
байраках, була ?х сила по скелях на Днiпрi, а ще бiльше у Великому Лузi.
За год, кажуть, перед тим, як зруйновано Запорожжя - пугачi кричали день i
нiч. Вони чули козацьку недолю, чули й свою, бо як пiшла земля в роздiл та
стали рубати лiс, то й пугачам мiсця не стало. Про це ? козацька пiсня,
дуже жалiбна на голос:
Ой, не пугай, пугаченьку,
В зеленому байраченьку! -
Ой, як менi не пугати,
Що хотять байрак вирубати,
А менi нiгде та прожити,
Нiгде менi гнiзда звити,
Малих дiток виглядiти...
Та й запугав пугаченько
В зеленому байраченьку..."
Багато таких оповiдок доводилося й менi чути од дiдiв у сво? молодi
роки, та на превеликий жаль, я тодi не розумiв тi?? величезно? ваги, яку
ма? народне слово, i не записував тих оповiдей. Я почав знати Великий Луг
з 1880 року, себто в тi часи, коли, як казав дiд Джигир, "все було
попсовано та сплюндровано", а проте вiн робив на мене враження
надзвичайного привiлля. Лiси ще стояли неначе нерухомi, красуючись сво?ю
розма?тiстю. Подекуди дерева височiли щiльною стiною, де-не-де чергувалися
з просторими галявинами, вкритими високою, у зрiст людини, травою. Часом
по них були розкиданi або поодинокi дуби та велетнi-осокори, або грушi,
кислицi та купами бузина, - i це надавало галявинам дивовижно? краси.
Iз звiрiв у плавнях менi траплялися тiльки свинi, й то, напевне, не
дикi, а здичавiлi, свiйськi. Щоб не годувати свиней, селяни з берегiв
Великого Лугу виганяли в тi часи свиней у плавню i там лишали аж до зими.
За лiто свинi дичавiли, виводили в плавнi поросят, якi, виростаючи,
ставали вже зовсiм дикими й навiть кидалися на людей. На зиму селяни
намагалися забрати свиней у село, а на тих, що не давалися до рук,
влаштовували облави, як на диких.
Вовкiв i лисиць у мо? часи було чимало, зайцiв же - велика сила. Менi
розказували тамтешнi люди, що за повенi зайцi рятувалися на високих мiсцях
i збивалися в такi гурти, що ?х можна було руками кидати в човни. Про
диких кiз я чув од стрiльцiв, нiби вони в 1880 - 1888 роках ще водилися в
плавнях, але сам я ?х не бачив, бо й не шукав: я не був мисливцем i хоч
носив iз собою по Великому Лугу рушницю, та тiльки виключно проти вовкiв.
Дуже часто, переходячи лiси, менi доводилося бачити озера. На ?хнiх
берегах здебiльшого шумiли очерети й осока, з яких, мов чабани з-помiж
отари овець, маячили високi верби, купаючи сво? гнучкi вiти у водi. Де
траплялися пiскуватi галявини, то вони були вкритi непрохiдними шелюгами
лоз; вогкi ж безлiснi мiсця заростали осокою аршинiв у три заввишки та
очеретами до трьох сажнiв. Величезнi, срiбно-рудi китицi комишу
хвилювались, як море; поверх же того моря красувалися чорногрудi, м'якi,
мов боброве хутро, султани.
Страшно було заходити в таку гущавину очеретiв, з яких не видно було
навiть неба, та зате там можна було назбирати цiлi козуби ожини. Коли менi
вдавалося продертися крiзь такi заростi до озера, або протоки, я завжди
заставав на водi диких качок, iнодi такi великi табуни, що за ними тiльки
де-не-де виблискувала вода та виглядали бiлi й жовтi квiтки водяних лiлiй.
З водяно? птицi менi не довелося вже бачити лебедiв; дикi ж гуси були
так наляканi, що я стежив за ними лише пiд час перельотiв з одного озера
на iнше. Баклани й морськi чайки водилися й на Днiпрi, й по лиманах; качки
- по озерах та протоках, чаплi й лелеки - скрiзь по заводях, помiж осокою.
Диву? мене, що дiди Розсолода й Джигир не згадували про бабу-птицю,
себто пелiканiв, а проте у Великому Лузi вони траплялися цiлими зграями. В
роках 1880 - 1884-х я бачив ?х i на пiскуватих косах Днiпра мiж
Олександрiвськом та Нiкополем i на озерах Базавлугу, а мiж 1870 - 1880
роками навiть на камiннях побiля скель Сагайдачного, вицте Великого Лугу,
i лише в останню мою подорож на Великий Луг, року 1916-го, я не тiльки не
побачив жодного пелiкана, а й уже чув од мисливцiв, що ця птиця, на жаль,
давно не залiта? у цi кра?.
Щодо спiвочого й неспiвочого повiтряного птаства, то його у
вiсiмдесятих роках XIX столiття було ще надзвичайно багато у Великому
Лузi. Горлицi, зозулi, удоди й ракшi голосно й весело перегукувалися через
лiсовi галявини, а од спiвiв i щебету соловейкiв, чижiв, шпакiв, щигликiв
та ремезiв у вухах лящало.
Риби в мо? часи у Великому Лузi ще було досить, причому соми, коропи й
щуки траплялись ще дуже великi - що ж до осетра та бiлуги, то ?х водилося
мало. Найкраще ловилися у лузi раки, яких було сила-силенна.
Найдовше й найчастiше з околиць Великого Лугу менi доводилося пробувати
в мiстi Олександрiвську, в селi Чернишiвцi бiля Томакiвського острова, в
Нiкополi, на межi з Базавлугом, та в селi Покровському, на мiсцi Ново?
Сiчi. Оглядати Великий Луг пiшки зовсiм не можливо через численнi протоки,
якi лiтньо? й осiнньо? пори хоча й неглибокi, але перебродити ?х дуже
забарно й непри?мно. Оглядати, звiсно, найзручнiше на човнi, з якого можеш
вийти на берег у кожному цiкавому мiсцi. В надбережних селян та рибалок,
мало не скрiзь, ? каюк (душогубка), i в ньому, набравши iз собою харчiв, я
?здив по Великому Лузi, не вертаючись до оселi iнодi по кiлька днiв. Такi
каюки дуже легкi, добре слухають навiть одного весла; можна про?жджати
найдрiбнiшими мiлкими протоками i неважко перетягати ?х з однi?? протоки
на iншу, як то бува? потрiбно. Але подорожувати по Великому Лугу треба
обережно, найкраще з картою в руках, або в супроводi мiсцево? людини, бо
можна заблукати в протоках та озерах так, що й назад не потрапиш.
Перешкодою в дослiдженнi Великого Лугу ста? тiльки швидка, на деяких
протоках, течiя, проти яко? на одному веслi не попливеш.
Пiд час мо?х мандрiв по Великому Лугу я не шукав собi подорожнiх - менi
любо було вештатись у пущах сього надзвичайного й чарiвного мiсця на
самотi зi сво?ми думками та зi сво?м жалем за славним минулим запорозького
Великого Лугу.
Часом менi було моторошно серед очеретiв, шелюгiв та лiсових пущ, але я
примушував себе перемагати почуття страху i заходив у самiсiнькi нетрi.
Найсумнiше бувало, коли мене заставала нiч за кiлька верств од житла. Тодi
я прив'язував човна серед яко?-небудь спокiйно? протоки або озера до
затоплено? водою лози, або очерету, щоб нi гад, нi звiр не порушив мого
сну i лягав спати на днi каюка; коли ж там було волого, то я вирiзував
кiлька пучкiв очерету й застилав ними в кiлька шарiв дно, i, таким чином,
мав гарну, м'яку постелю, через яку нескоро проникала вода до мого боку.
А якi чудовi незабутнi переживання вночi серед безмежно? плавнi! Пiсля
заходу сонця веселе птаство, що вдень розважало мою самотнiсть, замовкало
й засинало. Червона вiд вечiрньо? зорi пелена озерця потроху темнiшала, а
водночас iз тим якась невидима рука запалювала на небi й на водi яскравi
зiрки. Понавколо все вщухало, i нарештi панувала урочиста тиша, i з
близького, вкритого темрявою берега тiльки цвiркуни подавали сво?
одноманiтнi, сонливi голоси та очерет, хитаючись i тручись сво?ми
китицями, неначе шепотiв про щось та?мне. Та час од часу помiж деревами
розлягалося пугукання сичiв або незрозумiлий поклик деркача - i знову все
завмирало.
Але ось серед тi?? тишi зненацька долинав iз берега передсмертний зойк
зайця, або жахливий скрик дико? качки, а часом жалiсний писк невеличко?
пташки, нагадуючи, що серед темно?, тепло? ночi навколо вас твориться
драма життя: сонного зайця схопив пiд кущем вовк, лисовин пiдкрався до
спокiйного табуна, качок; пташку ж нагледiв помiж листям жовтоокий
хижак-пугач.
Проснешся, було, з несподiваного крику, але втомлене за день тiло
потребу? спокою, i невдовзi сон знову бере вас у сво? солодкi обiйми.
А який ранок у плавнi! Чи може ж бути щось чарiвнiше? Небо на сходi
почина? бiлiти - свiтлiшають разом iз ним i води протокiв та озер, що
вночi були темнi, як домовина. Далi схiд почина? червонiти, одбиваючи в
собi промiнь невидимого ще сонця i посилаючи той вiдблик на вкритi
ранковим туманом води та за-рошенi дерева й очерети. От блiдi протоки й
озера зарожевiли нiжними кольорами ранково? зорi, й, нарештi, крiзь вiти
сумних, похилих верб та струнких осокорiв прогляда? сонячне сяйво, граючи
золотом спершу на деревах, а далi й на травах, переливаючись самоцвiтами в
кожнiй краплi роси, цiлу? м'якi китицi очерету й визолочу? гаптованим
килимом озера й протоки Великого Лугу.
Птаство прокида?ться, розправля? сво? затерплi за нiч крила й почина?
гомонiти - поперв-ах стиха, неначе боячись одразу порушити нiчну тишу, але
небавом розмова ста? виразнiша, гучнiша... Птахи зриваються з мiсця й,
купаючись у свiжому повiтрi лiтнього ранку, розбуджують непорушну
плавню... Почина?ться денне життя з його радiстю й пiснями.
БЕРЕГИ Й ОКОЛИЦI
Правий, або пiвденно-захiдний берег
За часiв запорожцiв Великий Луг починався з острова Хортицi та його
околиць: Сагайдачного й балок - Верхньо? Хортицi, Середньо? Хортицi
(прозвано? пiзнiше Бабуркою) та Нижньо? Хортицi, або Капустянки. Ще на
картi генерального штабу 1865 року всi цi мiсця позначенi вкритими лiсом,
але в нашi часи в Сагайдачному та горiшнiй частинi острова Хортицi лiс
винищено до пня, а на всiх балках лишилися тiльки невеличкi дубовi га?.
Через те початком Великого Лугу треба вважати Нижню Хортицю, в середнiй же
Тi частинi зберiгся лише сухий корч од величезного дуба, що рiс, за
переказами дiдiв, десь 2000 рокiв i мав 9 аршинiв навкруги.
Тут, на островi Хортицi, що за часiв Вiзантi? звався островом Святого
Георгiя, як писав Константин Багрянородний, слов'яни, пропливши Днiпровi
пороги, справляли молитви й офiру (жертви) та вiдпочивали перед подальшим
шляхом до Царгорода. Народнi перекази свiдчать, що вони зупинялися в
затiнку саме того дуба. За кiлька столiть пiсля слов'янських походiв на
Царгород у холодку пiд тим велетенським деревом любили збиратися на раду
запорожцi. Дуб-велетень, свiдок язичницьких офiр i слов'янських молiнь,
захищав сво?м гiллям од сонця ки?вських князiв Олега i Святослава, а
пiзнiше чубатих сiчовикiв, синiв вiльно? волi, й не захотiв пережити
?хньо? смертi. Пiсля скасування Запорозького Вiйська вiн захирiв, а за 96
лiт пiсля тi?? подi? всохла його остання гiлка. Чужа, нiмецька рука
зрубала мертвого велетня й лишила тiльки пень од нього, та й то, певне,
через те, що викорчувати його коштувало б чимало грошей.
В iсторi? укра?нського, польського й турецького народiв острiв Хортиця
вiдiгравав велику ролю, бо лежав на шляху iз Польщi й Укра?ни в грецькi, а
згодом у турецькi землi й Царгород, а також на устя рiчок Дона, Мiуса й
Кальмiуса. В давнi часи, коли шляхами були тiльки рiчки, повз Хортицю
Днiпром ходили в слов'янськi землi торгувати греки, далi - венецiанцi й
генуезцi, а тодi й турки. Всi вони вивозили з Укра?ни здебiльшого хлiб,
меди та хутро. Навпаки, слов'яни плавали Днiпром у Чорне море переважно зi
збро?ю в руках. Через цей же острiв, або його околицями сунулися зi сходу
на захiд орди диких народiв, якi мечем, списом i стрiлою прокладали собi
шлях. У руських лiтописцiв острiв Хортиця вперше згаду?ться пiд роком
1103-iм, коли на ньому зiбралися князi з усiх князiвств, щоб iти в степи
на половцiв. Удруге року 1224-го тут же, бiля Хортицi, зiйшлися Мстислав
Романович Ки?вський, Мстислав Удалий Галицький, Мстислав Романович
Чернiгiвський, Мстислав Ярославович Нiмий, Данило Романович Волинський,
Олег Iгоревич Курський, Михайло Всеволодович та iншi, щоб од Хортицi йти
разом у степи на татар, з якими вони й зiткнулися бiля рiчки Калки (тепер
Кальчик), й мало не всi полягли в битвi. Не раз i острiв Хортиця був
мiсцем бойовищ за часiв Запорожжя, i тому не дивно, що в горiшнiх шарах
грунту на цьому островi й на днi Днiпра довкола нього ще й у нашi днi люди
знаходять усiляке вiйськове знаряддя: ручну зброю, гармати, човни й навiть
кораблi. Найбiльше тi знахiдки стосуються часiв Запорожжя, але чимало з
них ще й бiльш давня.
Починаючи iз середини XVI столiття й до останньо? чвертi XVIII, себто
понад два столiття, острiв Хортиця був власнiстю Вiйська Запорозького.
У роках 1552 - 1557-их гетьман Вишневецький стояв на Хортицi не тiльки
iз запорожцями, а ще й iз городовими укра?нськими та пiдвладними Москвi
путивльськими козаками. Через те побудованi там на островi городки
захопили далеко бiльше землi, нiж, звичайно, сягала Запорозька Сiч, i вони
були розкиданi по всiй пiвнiчнiй половинi Хортицi. Байда мав широкi
замiри: вiн намагався держати з цього острова, пiд сво?ю рукою весь
пiвденний край теперiшньо? Росi?, але тим вiн роздратував наймогутнiшу в
тi часи турецьку державу, i року 1557-го султан, скликавши проти нього 100
000 вiйська (турецького, татарського й волоського), атакував Хортицькi
городки Вишневецького не тiльки пiшим вiйськом, а ще й озбро?ними
гарматами галерами. Козаки чотири мiсяцi змагалися з ворогами, але коли
польський король i московський цар не подали тим часом нiяко? допомоги, то
запорожцi посприяли гетьмановi вийти з городовими козаками на Укра?ну;
самi ж, незважаючи на турецький флот, перепливли човнами за Днiпро i
зникли в протоках Великого Лугу.
Проте й туркам не вдалося втриматися на Хортицi, й року 1558-го
Вишневецький знову хазяйнував на нiй, вигнавши туркiв до Очакова, а татар
- за Перекоп.
За двадцять рокiв пiсля Байди острiв знову став осередком Запорожжя, бо
вiдомо, що гетьман Запорозького Вiйська Шах у роках 1577 - 1578-х поновив
городки на Хортицi; й чинив звiдти напади на туркiв i татар, а пiзнiше й
на полякiв, вiдплачуючи за те, що король пiдступно скарав на смерть
славного козацького лицаря Iвана Пiдкову, або Серпягу.
Ще через сорок рокiв по тому, а саме року 1617-го, коли гетьман
Сагайдачний, повернувшись iз одного зi сво?х морських походiв, побачив Сiч
Запорозьку, щ.о мiстилася тодi на Базавлуцькому островi, зруйнованою
турками, вiн став кошем у захiдному кутку голови Хортицi, де й досi
збереглися ознаки окопiв, сiчових куренiв та церкви.
Збудована Сагайдачним: на островi Хортиця Сiч iснувала там до 1625
року, коли через утиски з боку полякiв запорожцям знову довелося
переходити в бiльш захищене мiсце - в глиб Великого Лугу. Вiдтодi, до
самого скасування Запорозького Вiйська, воно не стояло всiм кошем на
Хортицi, а тiльки там держали запорожцi залогу, щоб оберiгати вiд татар
Кiчкаський перевiз.
З пiвнiчного кiнця Хортиця почина?ться височенними сторчовими скелями
сажнiв до 30 заввишки, далi ж на пiвдень вони знижуються, а береги стають
пологiшими i, зрештою, закiнчуються скелями острова Мало? Хортицi у правiй
протоцi Днiпра та Нижньою Головою - злiва; далi вони переходять у низину з
лiсом, очеретами, озерами та шелюгами.
Напроти Хортицi в праву протоку Днiпра, або Рiчище, впада? три рiчки
Хортицi, якi, запевне, вiдiгравали у вiйнах запорожцiв iз татарами чималу
ролю, бо тiльки ними можна було пiдступитися до перевозiв на острiв
непомiтно через те, що всi береги усiх трьох рiчок заростали великими
дубовими гаями. Тут, серед дуже рибних мiсць, ще з початку XVIII столiття
козаки, як i на Хортицi, сидiли зимiвниками. Але пiсля знищення Сiчi,
величезнi площi Запорожжя були розданi царицею Катериною помiж найближчими
до не? вельможами, а водночас iз тим на Запорозькi землi прийшли закликанi
з Нiмеччини нiмцi-хлiбороби; мiж iншим, ?м було подаровано острiв Хортицю
(2500 десятин). Тодi вся верхня частина Великого Лугу, разом iз грунтами,
на обох його берегах, указом iмператрицi, потрапила до рук князя
Потьомкiна, iнiцiатора скасування Вiйська Запорозького. Од нього ця земля,
разом iз козаками, що жили на нiй, перейшла у спадщину до його племiнницi
графинi Скавронсько? (за чоловiком - Лiтто), яка частину сво?х угiдь, а
саме 12 223 десятини по рiчках Середнiй та Нижнiй Хортицi згодом продала
Мiклашевському. Купивши ?? по кiлька копiйок за десятину, вiн перепродав
року 1802-го ту землю нiмцям уже по 72 копiйки срiблом за десятину. Так
само вчинив Мiклашевський i з грунтами, що вiн придбав ?х у останнього
гетьмана Укра?ни Розумовського та росiйського фельдмаршала Каменського,
нижче Хортицi (село Розумiвка та Бiленьке). Вiн дав по 7 копiйок за кожну
iз 60000 десятин, а збував нiмцям уже по 57 копiйок.
Про долю запорожцiв, що жили зимiвниками на Хортицi, пiсля скасування
Сiчi, цiкавi оповiдання записав вiдомий етнограф Я. П. Новицький. Так,
року 1890-го в селi Вознесенцi, мiж Кiчкасом та Олександрiвськом, дiд
Власенко розповiв йому таке:
"На балцi, що звано Бабуркою, жив запорожець Бабура. Там, кажуть, i
рiчка була глибока та очеретувата; була риба i раки; було звiра i птицi
багато. Бiля Бабурки й на Хортицькому островi жили запорожцi: Шевцi,
Довгалi, Громуха, Кучугура, Головко та ще деякi. Як закупили нiмцi
Бабурську землю, то котрi хазя?витi козаки - перебрались в слободу
Вознесенську та в Крiпость, а котрi бурлаки та рибалки - зажили вiк бiля
Днiпра".
На пiдставi архiвних документiв та оповiдань нiмцiв-колонiстiв подано й
такi вiдомостi:
"Балка ся прозвана Бабуркою через те, що в нiй жив запорожець Бабура.
Нашi батьки (нiмцi-колонiсти) року 1789-го застали його тут недалеко
Днiпра. Вiн був заможний, i всi останнi запорожцi та рибалки ставилися до
нього з великою пошаною. Жив вiн у добрiй хатi, прикрашенiй збро?ю, i мав
добре господарство. Убирався по-козацькому, мав пишнi вуси i на головi
оселедець. Як прибула на Хортицю перша партiя нiмцiв-колонiстiв, вiн
прибув знайомитись з ними i другого ж дня прислав старостi на хазяйство по
парi гусей, качок та курей, а проте лишився при нiмцях на Середнiй Хортицi
недовго, а випродавши коней та худобу, подався на Чорномор'я. За ним пiшло
чимало й iнших козакiв, що доти пробували у Великому Лузi. У той час
берегами Днiпра та по байраках було покинуто багато запорозьких осель з
добрими садочками, з котрих нiмцi брали молодi дерева до сво?х садiв. Пiд
час заселення нiмцiв по балцi Бабурцi текла, хоч i вузенька, та глибока,
рiчка Середня Хортиця, багата рибою i вкрита з берегiв очеретами."
Згадують нiмцi й запорожця Громуху. Вiн жив на пiвнiч од Бабурки i
ставився до нiмцiв по-сусiдському - дуже приязно. Степ у тi часи (рокiв
1803 - 1810-х) був ще з високою травою, кущами, i ?здити вночi було
небезпечно через вовкiв i через лугарiв. Так от, хто, було, з нiмцiв
спiзниться до сво?? оселi, то завжди за?здив до Громухи, i вiн охоче брав
усiх таких подорожнiх на нiч.
За iншими вiдомостями, у творах О. С. Афанась?ва-Чужбинського та Д. I.
Яворницького, лугарi (запорожцi, що пiсля зруйнування Сiчi лишилися у
Великому Лузi), нападали на нiмецькi садиби, грабували ?х. Били нiмцiв не
за змагання, а за те, що вони наважилися осiсти на вольностях Вiйська
Запорозького.
Сумно тепер дивитися на кручi й скелi Середньо? Хортицi: де колись
кублилася запорозька воля, нинi стоять цеглянi будинки з розмальованими
парканами побiля тих аж чотирьох нiмецьких колонiй: Нейостервiк,
Кронсталь, Розенгарт i Бурвальд. Так само сумно бачити й на рiчцi Верхнiй
Хортицi цiле нiмецьке мiсто з десятком рiзних заводiв, замiсть лiсiв та
непрохiдних терникiв, що росли на цiй мiсцевостi.
Нижче балки Бабурки, саме де кiнча?ться острiв Хортиця, в Днiпро впада?
невеликим лиманом глибока балка Капустянка з рiчкою в нiй Нижньою
Хортицею. За Я. П. Новицьким, тут, пiсля скасування Сiчi, доживали вiку
запорожцi: Попович, Задирака, Нечiпай, Самарський та iншi, перебиваючись
рибальством, полюванням, бджiльництвом та скотарством. А року 1780-го в
цих мiсцях уже стояла слобода князя Потьомкiна - Любимiвка, якою згодом
володiла графиня Скавронська; потiм слобода перейшла до Мiклашевського, а
вiд нього дiсталася нiмцям, i на землях запорозьких зимiвникiв на Нижнiй
Хортицi з'явилося три колонi?: Шенбург (Смоляна), Блюменгарт (Капустянка)
та Нижня Хортиця; слободу ж Любимiвку року 1800-го переведено на лiвий бiк
Великого Лугу в iншi ма?тностi племiнницi Потьомкiна.
За двi версти вiд Днiпра з балкою Капустянкою, або рiчкою Нижньою
Хортицею, сполучилася дуже красива балка - Колюча; а над нею, з лiво?
руки, досi збереглися окопи на невелику кiлькiсть вiйська. До деяких часiв
належать цi споруди - не дослiджено.
Нижче устя рiчки Нижньо? Хортицi високi гори правого берега Днiпра
вiдхиляються од нього, лишаючи найбiльше по байраках низини до версти
завширшки, i туди споконвiку перекинувся лiс iз Великого Лугу. За першим
таким лiсом лежить село останнього гетьмана Укра?ни графа Розумовського -
Розумiвка, яке вiн разом iз 35 275 десятинами грунту дiстав у подарунок
вiд царицi Катерини пiсля зруйнування Сiчi. Згодом це село придбав
практичний Катеринославський губернатор Мiклашевський, заплативши по 25
копiйок за десятину. Проти Розумiвки року 1916-го я застав перевiз через
Днiпро на поронах, яких ще року 1883-го не було. Це засвiдчу?, наскiльки
вже тодi побiльшало людей з обох бокiв Великого Лугу, що там виникла
потреба переправлятись з одного боку Лугу на другий - з Нижньо? Хортицi й
Розумiвки на село Балабине.
Нижче Розумiвки лiс тягнеться понад Днiпром версти чотири, ховаючи за
собою пiски: це урочище Бiляй, прозване так од козака Бiляя. Оглядаючи
1916-го року цю мiсцевiсть, де колись росли надзвичайно гарнi дерева, я
застав, що всi дорогi твердi породи: дуб, граб, клен, берест i ясен -
вирубано; покинуто з них лише те, що не придатне на будову й вироби, себто
низьке та криве, але верби, осокори, явори й iншi м'якi дерева ще стояли в
усiй сво?й красi.
За Бiля?м, пiсля невеликих пiскiв, бiля устя Калинiвського байраку та i
в його ложi, шумить ще лiс, хоч i не густий, а за ним - знову пiски. На
пiсках у Бiляях i поблизу Крутого Яру помiтнi ознаки стародавнього житла
або вiйськового стану: печища, череп'я та маслаки, кутастi кiнцi стрiл,
кулi, кремiння, а часом i грошi. До яко? епохи належать усi тi речi, ще
нiхто не дослiдив; iз того ж, що д. Новицький року 1887-го знайшов тут
амфору штучного виробу, треба гадати, що в цих краях пробували люди й за
часiв Вiзантiйського царства.
Не можна не пошкодувати про байдужiсть наших археологiв до сього мiсця,
бо всi знахiдки тут хутко розтягують, а було ?х i на початку XIX столiття
дуже багато. Як розповiдав 1885 року дiд Джерелiвський, "...за Канiвським,
ближче до Розумiвки, на пiсках, багато печищ., а бiля них знаходили
здоровеннi, червонi тикви; цi тикви не схожi на нашi: вони заввишки аршин,
або й бiльше, з двома вушками, а дно гостре. Бог його зна, як його люди й
становили на землю..."
Як змiг я помiтити, за сорок лiт, що я не бачив Великого Лугу, берегом
Днiпра, мiж устям Нижньо? Хортицi та Лисою Горою все менше ста? лiсу, та
дедалi бiльше пiскiв, i долю правого берега Великого Лугу не важко
вгадати.
Найчарiвнiшим мiсцем мiж Хортицею та Лисою Горою вважають Крутий Яр.
Глибокi, порослi дубовими лiсами, тернами кручi сього яру неначе
зберiгають у собi та?мницю минулого життя сих мiсць; криницi ж iз
джерелами холодно?, як лiд, i прозоро?, мов кришталь, води надають йому
вигляду привiтного затишку. З оповiдань дiдiв, пiсля зруйнування Сiчi
запорожцi ще довго ховалися тут од крiпацтва, живучи в землянках, i
позакопували в Канiвському байрацi та по всiх Хортицях великi скарби.
Давно колись - кажуть дiди - в Крутому Яру щось тужило, сумно було; а
тепер тужать i журяться за козаками пугачi!..
Лiс iз Крутого Яру в давнi часи виходив на гору i слався степом до року
ж 1916-го вiн зацiлiв лише в самому байрацi; побiля нього ж, на горi,
ростуть тiльки поодинокi грушi.
Нижче Крутого Яру йде берегом добрий лiс, а. далi високий берег знову
пiдсунувся до Днiпра й випнувся горою на 50 сажнiв заввишки, прозваною
Лисою через те, що на самiсiнькому ?? версi, над зеленим лiсом, жовтi?
сипучий пiсок. Лисою звав ?? у сво?х записках навiть посол нiмецького
цiсаря Ерiх Лясота, що проплив повз не? Днiпром року 1594-го.
Лису Гору видно здалеку: з мiста Олександрiвська (18 верст), з острова
Хортицi й навiть iз гори, що на захiд од Кiчкасу (28 верст). Це - дуже
цiкаве з'явище.
На версi, який досить великий, гора ма? кiлька глибоких розлогих ям, i
в однiй iз них з-пiд кореня осокора, з пiску, пробива?ться чимале джерело.
Криниця там нiколи не висиха? i взимку не замерза?. Народнi перекази
твердять, що сю криницю викопав апостол Андрiй, коли, ?дучи Днiпром iз
Царгорода хрестити Русь, деякий час пробував тут. Околишнi люди ще й тепер
мають цю воду за святу й цiлющу.
По Лисiй Горi, кажуть, чимало трапля?ться гострякiв од стрiл, стремен
та iншо? збро?. У давнi часи, за переказами, од Днiпра до Лисо? Гори було
сажнiв 50 берега з лiсом; коли ж я при?здив сюди року 1916-го, то весь той
лiс уже було змито Днiпром, i навiть пiдрiзано водою й саму гору сажнiв на
десять. Можливо, що за кiлька десятирiч i верх гори з криницею впаде в
Днiпро. Од Хортицi до Лисо? Гори скелi ще не покидають Днiпра i утворюють
пiд його правим берегом кiлька забор: Велику Розу-мiвську, Терлiвську та
Домаху. З островiв же на сiй частинi Днiпра чималих два: Старик - пiд
лiвим берегом, одразу ж, нижче Розумiвки, та Крутоярський - посерединi
Днiпра, проти Крутого Яру. Про iншi острови (коси) нема чого i згадувати,
бо ?х то намива?, то руйну? вода.
Нижче Лисо? Гори на три версти простяглася правим берегом низина,
вкрита ще й зараз чудовим лiсом. Зветься вона Наливачем, певне, через те,
що в повiдь налива?ться водою. Проти Наливача на серединi Днiпра лежить
забора Посередiвська.
Вiд одного мисливця, якого здибав бiля Лисо? Гори, я чув, що по лiсах,
навкруги гори, ще в XX сторiччi водилися дикi кози, але до 1916 року ?х
вибито вщент. Вистрiляно навiть вовкiв, i в Наливачi тепер найбiльшим
звiрем зосталася лисиця. Полювати на не? з'?жджаються до Лисо? Гори
пани-помiщики з усiх околиць i тому, треба думати, що й цього дорогого
звiрка скоро тут не буде.
Нижче Наливача берег пiдходить до Днiпра, невисокою горою, а велика
рiчка пiдмива? ?? й рушить землю у воду й, перенiсши на кiлька сот сажнiв,
насипа? з не? коси й острови. Казна витрача? великi грошi, аби одвернути
Днiпро вiд правого берега, та це ?й не вда?ться. За пiвтори версти вiд
Наливача лежить велике село Мiклашевського (селяни звуть його Матлашем) -
Бiленьке. Прозване воно так вiд балки Бiленько?, що пряму? проз нього.
Купивши тут землю вiд генерал-поручника Каменського, Мiклашевський року
1803-го придбав у графа Розумовського, в Гадяцькому повiтi на Полтавщинi,
крiпакiв i переселив ?х у Бiленьке, до того ж, зiбрав сюди ж таки всiх
запорожцiв, що лишилися на його землях од часiв зруйнування Сiчi.
Над селом Бiленьким, на високiй горi, мiститься сила могил. Найбiльша з
них, що зветься Товстою, року 1860-го була розкопана Заб?лiним, причому
тут знайдено шматки вiд давньо? колiсницi та кiнську збрую. Глибоко в
могилi виявлено три домовини, а в однiй iз них, пiд дошками й соломою,
було чотири кiнських кiстяки з вуздечками срiбного набору. Двi iншi
домовини не вiдомо хто пограбував, i тiльки в тiй печерi, що ?? прокопали
i нею лiзли злодi?, було знайдено загублену золоту бляшку та уламок меча.
В селi Бiленькому року 1916-го я застав перевiз на поронах, якого
ранiше не було. Нижче села пiд лiвим берегом Днiпра лежить великий,
порослий добрим лiсом острiв Тарабаш, вiдмежований од берега широкою
протокою Грузькою. Ще нижче - аж три невисоких острови. Проти третього з
них iз право? руки в Днiпро спуска?ться балка Червона, що вiддiля? землi
Мiклашевського вiд володiнь Струкова. Вона крутобока, красива i вкрита
дубами та грушами. Зараз нижче устя - висока гора; над берегом вона
репа?ться, осiда? лавами й сунеться до Днiпра разом iз деревами й кущами.
Ця мiсцевiсть у селян зветься Заломами й, певно, колись була запорожцям
доброю схованкою, бо ма? багато глибоких та широких розщелин i печер.
Неподалiк тих Заломiв ? дивне мiсце, яке старi дiди звуть Гульбищем. Це
- вузенький рiг гори, iдо пiдступа? до Днiпра, оточений кручами, вкритий
лiсом. Звiдти чарiвний кра?вид на Днiпро та Великий Луг. Про Гульбище
оповiдають, що нiбито колись на сьому розi стояв кам'яний стiл iз
кам'яними лавами навколо, а пiд кручею був у запорожцiв льох iз горiлкою
та медом, i що се мiсце було найулюбленiшим для ?хньо? гульнi. Тепер нi
стола, нi лав нема?, i важко повiрити тому, що в запорожцiв для втiх було
якесь одне мiсце; певнiше, що стiл та лави - це пам'ятки давнiших народiв,
як i "лiжко Сагайдака" в Сагайдачному, що вище Хортицi, й не можна ще раз
не пошкодувати, що нашi вченi не дослiджували Великого Лугу ранiше.
Недалеко за тими Заломами, понад Днiпром i його протокою Тарасом,
лежить село Верхньотарасiвка. За переказами селян, цi назви походять од
запорозького вiйськового старшини Тараса, який сидiв тут зимiвником ще
задовго до скасування Сiчi, а саме року 1770-го.
Пiсля знищення Сiчi Верхньотарасiвка з околицями дiсталася казнi, а
1778 року була пожалувана царицею Катериною статс-дамi Браницькiй. Та
продала тi землi iз селом Лессiю, а вiн уже року 1802-го спустив ?х
Струковiй, чий рiд i досi володi? Верхньотарасiвкою. Проти цього села на
Днiпрi кiлька островiв iз шелюгами та дрiбним лiсом. Тут же мiститься й
перевiз перонами у Великий Луг, а лугом пролягають шляхи на лiвий берег до
сiл Благовiщенського та Балки.
У селi Верхньотарасiвцi живуть не чистi укра?нцi, бо власники села, ще
за часiв крiпацтва, маючи винницю та сукноварню, переселяли сюди сво?х
крiпакiв iз Московщини.
За Верхньотарасiвкою вигляд правого берега Великого Лугу одразу
вiдмiня?ться: надбережнi гори iз 60 сажнiв знижуються до 44 - 46 i
вiдступають на 5 - 6 верст од Днiпра, а через те балки, якi впадають у
Великий Луг, уже мають не такi сторчовi боки.
Неначе зрадiвши, що можна розлитися ще ширше, Днiпро почина? вiдкидати
протоки праворуч, пiдходячи до самiсiньких гiр. Бiля Верхньотарасiвки од
нього витiка? протока Тарас, трохи нижче - Нажора, а через п'ять верст -
одразу двi великi протоки - Перебiй та Бугай. Слiдом за протоками на
правий берег Днiпра переходить i Великий Луг, так що вiд Верхньотарасiвки
аж до нижчо? Лисо? Гори, що бiля Нiкополя, Днiпро тече, оточений плавнями
з обох бокiв, i з пароплава лише подекуди, понад деревами, видно попiд
горою за п'ять верст помiщицькi оселi: Нейдорф, Марi?ндорф i, нарештi, -
невелике село Пiдгородню.
?дучи Великим Лугом року 1916-го, я застав, що бiля Верхньотарасiвки
рiчку Тарас перегачено кам'яною греблею (певне, щоб не витiкала вода з
Днiпра), проте вона вже промила собi хiд, i в не? можна було за?хати
човном.
Лiси по рiчках Тарас, Нажора, Перебiй та Бугай, - збереглися до наших
часiв ще добре, за винятком мiцних порiд; навпаки - на лiвому боцi Днiпра
проти цього кутка Лугу тягнуться майже зовсiм оголенi вiд лiсу плавнi,
лише з лозою та очеретом.
Рiчка Бугай, пробiгши впоперек плавнi бiля п'яти верст i взявши в себе
Перебiй, Нажору й Тарас, сяга? слободи Пiдгородньо?, а нижче не?
зустрiча?ться з пiвночi з крутою балкою Березуватою. Власниця землi мiж
рiчкою Буга?м та цi?ю балкою Яковлева охрестила сей рiг "Мисом Добро?
Надi?". Коли зiйти на гору вiд ?? ма?тка до Чотирьох могил, то можна
побачити чарiвний кра?вид: пiд ногами стелеться безкрайнiм зеленим килимом
Великий Луг iз поплутаними по ньому протоками та озерами а на заходi, над
лiсами, пiднiма?ться високою шапкою Томакiвський острiв - стародавн?
запорозьке гнiздо.
Вiдразу за слободою Пiдгородньою Бугай знову випуска? iз себе рiчку
Тарас, тiльки вже не праворуч, а лiворуч, сам же здобувши назву Джугана,
вiдкида? у праву руку велику затоку, бiля яко? лежить село великого князя
Михайла Миколайовича - Гола Грушiвка. На високих берегах Джугана й Бугая
недавно було багато хрестiв над домовинами запорожцiв, похованих за часiв
Ново? Сiчi (1739 - 1775 роки) й пiзнiше.
На мiсцi, де тепер село Гола Грушiвка, за доби Запорожжя, завжди були
оселi старих сiчовикiв-пасiчникiв. Стояла тут у них навiть капличка.
Називалася ця мiсцевiсть Голою Грушiвкою нiби через те, що сюди доходила
велика й довга балка Грушiвка "наголо" вкрита колись на протязi 30 верст
самим грушевим лiсом. Теперiшнi селяни не так пояснюють назву: нашу
Грушiвку, кажуть вони, звуть "Голою", що ми самi голi й босi, а голi через
те, що не ма?мо землi.
Коли запорозькi землi роздавалися вельможам, то за Голу Грушiвку
зчинилася велика сварка мiж князем Вяземським, князем Проз орокським,
графом Чернишовим, графом Толстим. Всякому хотiлося захопити цей чарiвний
куток собi, i тiльки вже Потьомкiн погодив вельмож i присудив землю
Толстому, вiд якого вона через кiлька рук перейшла в рiд великого князя.
На запорозькому кладовищi Голо? Грушiвки, недалеко вiд теперiшньо?
церкви, ще досi збереглося кiлька козацьких хрестiв.
На розi, що випнувся у Великий Луг мiж Джуганом та Рiчищем, помiтнi
окопи, хоч, певно, вони не запорозьких рук, бо для сiчового нечисленного
вiйська вони були б дуже просторi: коли б тi окопи випростати, то сягли б
верст на дев'ять.
Пiвденнiше окопiв ? низина, по якiй розкиданi пiски. Вона зветься
Сiркiвкою, бо там останнi роки свого життя перебував славний кошовий
отаман Вiйська Запорозького Iван Сiрко. Як вiдомо з iсторi?, цей лицар,
занедужавши тут, на сво?й пасiцi, року 1680-го, помер першого серпня. Його
тiло наступного ж дня запорозьке товариство дуже урочисто перевезло
рiчками на вiйськовому байдацi до Сiчi, що була тодi в устi Чортомлика, i
за козацьким звича?м поховало там iз пальбою, насипавши над домовиною
великого запорожця чималу могилу.
Нижче Голо? Грушiвки Джуган, що тут зветься Рiчищем, себто старим ходом
Днiпра, робить велике колiно, врiзуючись у плавню низьким мiсцем, що
назива?ться Пеклом. Повертаючи далi на пiвнiч, а потiм на захiд, пряму? до
Томакiвського острова. Тут Рiчище вiдкида? од себе праворуч рiчку Ревун,
яка обходить острiв iз пiвночi й прийнявши до себе рiчку Томакiвку, впада?
разом iз ней в Чернишiвський лиман. Тим часом Рiчище пряму? до цього ж
лиману з пiвденного краю Томакiвського острова.
На пiвнiч вiд острова, бiля уста рiчкн Томакiвки, - чимале озеро
Калинiвеьке, Воно, разом iз Чернишiвським лиманом та численними затоками
Рiчища, в недалекi часи дивувало силою риба, що там ловилась. Тепер тут
риби к кiлька разiв менше, хоч усе-таки вона ловиться добре.
Недалеко вiд Томакiвського острова лежить велике село Чернишiвка,
перехрещене урядом у Красногригорiвку, яке Чернишiвський лиман розмежову?
на двi половини. На мiсцi пiвденно? Чернишiвка ще за часiв Старо? Сiчi
сидiв зимiвником запорожець Черниш, чи?м iм'ям i назване i село, i лиман,
i та балка, що наближа?ться до Чернишiвського лиману зi степу. З часом
навколо зимiвника Черниша виросло таке велике людне село, що частина його
перекинулася на пiвнiчний бiк лиману.
Опрiч балки Черниццвки, до лиману пiдступа? довга балка Кам'янка та
рiчка Томакiвка. Всi цi балки й рiчки скелюватi й похмурi на. Вигляд, а
хрести над могилами запорожцiв, рясно колись розкиданих понад балками,
переконують, що коааки любили сю мiсцевiсть i тулиляся зi сво?ми
зимiвниками до Томакiвського острова. Та воно й не дивно, бо острiв той,
вiдомий з iсторi? пiд назвою Буцький не раз, iз XVI столiття був осередком
Запорозького Вiйська.
Першi вiдомостi про те, що на Томакiвському островi була Сiч, ма?мо з
польських джерел, iз оповiдань, писаних про подорож, шляхтича Самiйла
Зборовського на Томакiвський острiв, де вiн року 1583-го був на сiчовiй
радi обраний гетьманом. Наш iсторик же М. I. Костомаров гада?, що Сiч була
тут ще а року 1568-го. Це цiлком можливо, бо цей острiв, дуже придатний
для iснувадавi на ньому козацько? громади. Iз заходу його вiддiля? од
степу Чернишiвський лиман, через який нiяк не могли дiстати запорожцiв
тодiшнi гармати, бо вiн ма? бiля трьох верст ушир; iз пiвночi до нього
важко пiдiйти черед озеро Калинiвське та цiлу низку рiчок, що течуть у
кiлька рядiв, а саме Ревун, Ревуча, Бистрик, або Ревунець, i Томакiвка; зi
сходу ж та пiвдня вiн оточений пущами Великого Лугу та Рiчищем. Сам.
Острiв досить високо пiдiймався над околицями, був у байраках зарослий
грушевим та дубовим лiсом, на вере? ж мав степ iз найкращою соковитою
травою, а це для запорожцiв неабищо, бо давав ?м змогу пiд час облоги
випасати коней бiля самiсiнько? Сiчi. Весь острiв ма? навкруги шiсть верст
i мiстить 350 десятин грунту.
У нашi часи околишнi селяни звуть острiв Буцький, або Томакiвку -
Городищем через те, що на ньому досi збереглися ру?ни окопiв Запорозько?
Сiчi, Заховалися вони в найдальшому вiд степу кутку, за- Чотирма,
могилами, над критим берегом Рiчища; при чому Сiч мала окопи лише з боку
степу; од рiчки ж ?х або зовсiм не було, або вони за чотири столiття
пiдмитi водою Остання гадка, цiлком можлива, бо коли я оглядав Городище
року 1882-го, то бачив, що трохи на пiвдень од Сiчi весняна повiдь Рiчища.
так дуже пiдмила крутий берег, що вiн iзсунувся в Рiчище разом iз деревами
и кущами, що на ньому росли.
Поводатарi мо? - хлопцi з Чернишiдки, показували менi пiд кручею Рiчища
велику печеру, котру вони звали норою, кажучи, що там у запорожцiв
мiстилася скарбниця. Печера та од води мала. бiля пiвтора, сажня заввишки
i стiльки ж завширшки, але швидко вужчала й подiлялася на три нори, з яких
одна йшла вгору, друга спускалася глибше, а третя, вузька, як щiлина,
повертала праворуч, Коли я трохи полазив по тих печерах, то менi стала
цiлком зрозумiло, що всi 141 нори - наслiдок роботи дощово? води, яка
надходила, сюди iз сiчових окопiв. Це була пiдготовка до такого ж залому
берега, який трохи ранiше стався на кiлька десяткiв сажнiв вище. Проте
чернишiвцi, не тiльки дiти, а й старi, впевнено кажуть, шр тут був у
запорожцiв льох
Окопи, що збереглися вiд Сiчi, мають упродовж 300 сажнiв, iз ворiтьми
посерединi; зi сходу - 156 сажнiв-, а iз заходу - 86. Подекуди понад
окопами ? неглибокi ями, що натякають на якусь бувшу там будову.
Сiч Запорозька була на Томакiвському островi не тiльки в XVI, а й у
XVII столiттi, саме пiд час найтяжчо? боротьби козацтва з поляками, в
роках 1625 - 1638-му, коли, напевне, з примусу польського уряду Сiч було
перенесено на нездатний до оборони Микитин Рiг. Проте ще й пiсля того, як
не стало Сiчi на Томакiвцi, сей острiв усе ж таки лишався одним iз
осередкiв запорозького бурлацтва, й iсторi? вiдомо, що Богдан
Хмельницький, врятувався року 1648-го з польсько? Чигиринсько? в'язницi
втечею на Запорожжя i, не наважуючись iти одразу на Сiч, бо там тодi
стояла польська залога з комендантом, зн-ай-шов собi притулок на
Тома.кшському островi, де здибав аж три сотнi запорозьких козакiв. Тут же,
на старому городищi, завжди перебували ватаги сiчових рибалок.
Опрiч окопiв на Томакiвському Городищi ще ? ознаки запорозького
кладовища бiля могил у схiднiй частинi острова. Хрести там, як кажуть
чернишiвцi, додержувалися до 1870-х рокiв, тепер же всi вони побитi й
розiбранi темним людом на будову. Я чув од поводатарiв, що на Томакiвськiй
Сiчi стояла запорозька церква, та тiльки ще не за ?хньо? пам'ятi ??
пiдрiзало Рiчище й понесло за водою.
За останнi роки околицi Томакiвського острова занадто змiнилися. По
горi над обома Чернишiвками, перетинаючи балки Кам'янку й Чернишiвку,
протяглася друга Катерининська залiзниця й на ру?нах запорозько? Сiчi та
на лиманах i протоках Великого Лугу розляга?ться луна вiд гудкiв важких
паровикiв, що мчать залiзними колiями. Недалеко Чернишiвки покопано
рудницi й сюди навезено чимало чужостороннiх робiтникiв та зiбрано багато
всiлякого захожалого люду. Побувати тепер на островi Томакiвцi дуже легко,
- треба тiльки стати на станцi? Катерининсько? залiзницi "Марганець", вiд
яко? всього пiвтори версти до Чернишiвки, а звiдси вже зручно пере?хати на
Городище човном.
Нижче Чернишiвського лиману Рiчище разом iз плав-нею, одступа? далi вiд
берега, до нього ж пiдлива?ться довгий лиман, порiзаний косами та
островами з дуже низькими берегами. Одного разу, року 1882-го, за?хавши в
цей лиман од Чернишiвки каюком по рiчцi Прогною, я так заплутався мiж
островами, що й ночував на лиманi. Та й наступного дня не зумiв
повернутися назад до Прогною. Довелося менi два днi пробути мiж чайками
(мартинами), куликами та дикими качками i тiльки тим я врятувався, що
сажнiв на сто перетяг каюка травою з лиману в Рiчище, i вже рiчкою приплив
у Чернишiвку, зовсiм знесилений, бо вже не вистачало ?жi, а гнати човна
довелося проти води.
Цей плутаний лиман сполуча?ться з великим лиманом Новопавлiвським, над
яким пiд нижньою Лисою Горою розташувалося село Новопавлiвка. Напроти
цього села в Новопавлiвський лиман влива?ться кiлькома протоками Рiчище, i
разом вони впадають проти Лисо? Гори в Днiпро.
З Лисо? Гори, яка кручами пiдступа? до Днiпра, вiдкрива?ться величний
кра?вид: пiд ногами Днiпро, острiв Орлова та Великий Луг до самiсiнького
Кам'яного Затону (Кам'янка); на захiд - Нiкополь iз його будинками й
пристанями, а на схiд - цiла низка лиманiв i, як на долонi, острiв
Томакiвка, до якого навпростець вiсiм верст. Коли на Лису Гору зiйти пiд
час повенi, то зда?ться, що сто?ш серед моря, настiльки вся площа Великого
Лугу залита водою, i тiльки зеленi дерева, що виглядають сво?м гiллям iз
плеса, нагадують, що незабаром повiдь спаде i, замiсть моря, тут знову
зеленiтимуть острови.
Головне русло Днiпра, наблизившись у плавнi до Лисо? Гори, знову
роздiля?ться на двi протоки, що оточують майже круглий острiв Орлову.
Притому Днiпром зветься лiва протока, а права назива?ться Орловою. Над
цi?ю-от протокою, що разом iз рiчкою Лапинкою оточу? великий рiг, Микитин,
року 1638-го, за кошового отамана Вiйська Запорозького Лутая, козаки сiли
кошем i впорядкували тут Сiч. Сталося це, можна гадати, з примусу.
Придушивши цiлу низку козацьких повстань, що були пiд проводом Сулими,
Павлюка, Остряницi й Гунi, поляки добралися до самiсiнько? Сiчi, що стояла
на Томакiвському островi, а позаяк те легко ?м далося, то вони тiльки на
тiй умовi повернули Вiйську Запорозькому його самоврядування, щоб кiш
перейшов з острова на берег, де польському урядовi було зручнiше
здiйснювати за ним свiй нагляд. Запорожцi збудували Сiч неподалiк свого
давнього гнiзда, на Микитиному Розi, а поляки зразу ж поставили поруч iз
нею свою фортецю, де тримали бiля 1000 жовнiрiв з комендантом-шляхтичем.
Проте незабаром з'ясувалося, що обране пiд Сiч мiсце зовсiм до того не
придатне, бо рiчка Орлова дуже пiдмила пiд Сiччю берег i зруйнувала сiчовi
будiвлi. Через те на Микитиному Розi запорожцi пробули тiльки 14 рокiв, до
1652-го, хоча слава цi?? Сiчi велика, бо тут року 1648-го на сiчовiй радi
Вiйсько Запорозьке ухвалило дати помiч Богдановi Хмельницькому й
одностайно з ним стати в оборону прав козацтва та волi укра?нського
народу. Тут же Хмельницького було проголошено гетьманом i надано йому вiд
Вiйська клейноди i знайденi захованi по пiсках гармати.
Пiсля переходу Сiчi року 1652-го на устя Чортомли-ка, на Микитиному
Розi, аж до скасування Вiйська Запорозького в роцi 1775-му, лишилася
козацька залога та уряд запорозького перевозу через Днiпро на татарський
берег, до Кам'яного Затону, до якого вiд Микитиного Рогу бiля трьох верст.
За часiв Ново? Сiчi в Микитинi стояло 40 хат, де жили урядовi старшини:
шафар, пiдшафарiй, пiдписарiй i товмачi; на околицях його було розкидано
аж 300 зимiвникiв запорожцiв.
Iз часом Орлова дедалi дужче пiдрiзала Микитин Рiг, i нарештi, велика
повiдь 1846 року обвалила у воду й залишки сiчових окопiв, i каплицю, яка
зберiгалася замiсть сiчово? церкви, i сiчове кладовище разом iз кiстками
запорозького лицарства.
Нинi на околицi Нiкополя ? ру?ни вiд окопiв, та тi окопи викопанi не
запорозькими руками, а росiйським вiйськом та укра?нськими козаками пiд
час походу на Кизикермен i Тавань року 1695-го пiд проводом боярина
Шереметева та гетьмана Мазепи.
З пам'яток Запорожжя в Нiкополi досi зацiлiв запорозький зимiвник,
невеличка гармата, знайдена недалеко вiд мiста у Великому Лузi 1872 року,
хрест iз сiчово? церкви та ще чимало церковних речей у самому соборi.
Лiси на околицях Нiкополя та на островi Орловому переведено й
понiвечено, мабуть, найдужче з усього Великого Лугу, а проте ще року
1916-го нiкопольськi мисливцi хвалилися менi, що на Орловому островi ?м
найкраще полювати.
Лiвий, або пiвденно-схiдний берег
Далеко менше пам'яток запорозького життя лишилося на лiвому, або
пiвденно-схiдному березi Днiпра. Це цiлком зрозумiло; тi землi ще з часiв
татарсько? ру?ни й до Ново? Сiчi належали татарам. На лiвому боцi Днiпра
запорозька влада була дiйсна тiльки мiж рiчками Ореллю та Самарою. Пiзнiше
козаки захопили ще рiчку Вовчу й Кальмiус, хоча татари раз у раз
порушували сiчовi права на цi займиша й любесенько кочували цими берегами
зi сво?ми кiньми й худобою. Що ж до рiчки Московки та Кiнсько?, якi
впадають у Днiпро у верхнiй частинi Великого Лугу, то перша була
татарською до року 1739-го, а друга - майже до кiнця iснування
Запорозького Вiйська. Одна з балок, що приляга? до Московки, бiля яко?
стояла оселя мого батька, й досi зветься Мечетною, бо там ще в XVIII
столiттi була татарська мечеть.
Проти верхнього краю Великого Лугу та нижньо? частини острова Хортицi
впадали двi рiчки iз назвою Московок: вище - Суха, й нижче - Мокра, яка
вливаючись у Днiпро бiля мiста Олександрiвська, сплуталася з Днiпровою
протокою Кушугумом. Устя обох тих рiчок за часiв Запорожжя були затiненi
гарним дубовим лiсом, i тут же, користуючись iз того, що на Хортицi завжди
мiстилася запорозька залога, дехто з козакiв, незважаючи на те, що обидвi
Московки належали татарам, сидiли на ?хнiх устях зимiвниками. Року 1738-го
росiйський генерал Мiнiх, пiд час походу на Крим, збудував над Мокрою
Московкою невелику фортецю там, де тепер середина мiста Олександрiвська.
Та фортеця вiдразу ж пiсля вiйни була залишена росiянами, а натомiсть року
1770-го за ново? вiйни Росi? з Туреччиною, при устi Мокро? Московки
царський уряд почав будувати форштат, окопаний валом, а мiж обома
Московками звiв велику фортецю, яка мала бути головним бастiоном ново?
Укра?нсько? лiнi?.
За того будiвництва було знищено багато кремезних дубiв, як на
Московках, так i у Великому Лузi. З приводу вирубання лiсу Кiш Вiйська
Запорозького посилав скарги росiйським генералам i навiть царицi Катеринi
II, та тiльки тi слова лишалися без вiдповiдi; лiс i далi рубали й не
тiльки на будову, а й на дрова.
21 травня року 1771-го, коли велика Олександрiвська фортеця ще не була
закiнчена, командуючий росiйською фортецею повiв сво? вiйсько з
Олександрiвська понад Великим Лугом на устя рiчки Кiнсько?. Добудували цю
фортецю в 1775 роцi, коли саме загинула Запорозька Сiч, а року 1777-го
вона вже як непотрiбна була скасована; москалi ж, що перебували в
Олександрiйську, оселилися Солдатською слободою, яка iсну? й досi, бiля
мiста.
Сам Олександрiвськ довго скидався на село, i тiльки з прокладанням повз
нього залiзниць почав зростати. Тепер вiн став значним мiстом iз гарними
просвiтними будинками. Вiд нього Великим Лугом ходять пароплави через
Нiкополь до Херсона.
Iз козацьких пам'яток в Олександрiвську можна вказати лише на домовину
останнього кошового отамана Задунайсько? Запорозько? Сiчi Йосипа
Михайловича Гладкого, що року 1826-го промiняв бунчук кошового отамана на
чин генерал-майора росiйського вiйська. Його могилу можна й зараз бачити
на старому кладовищi недалеко вiд церкви. Там ? надгробок, поставлений
онуками.
Про мiсцевiсть, де нинi мiсто Олександрiвськ, дiд Нагiрний, що року
1884-го мав дев'яносто шiсть лiт, розказував Я. П. Новицькому, мiж iншим,
таке:
"Рiчка Московка була глибока, i по нiй було багато звiра й птицi. Жили
й тут запорожцi. Як не було ще тут крiпостi, то в плавнях i скрiзь понад
Московкою був такий лiс, лоза та очерет, що й звiр не пролiзе, а. як
пригнали 10 000 лапотникiв копать вали (будувати крiпость), то вони все за
одну зиму звели".
Там, де рiчка Московка впада? в Днiпро, вiд не? одбива?ться протока, що
сполуча?ться з Днiпром i вiдразу ж вiдходить од нього в лiву руку. Та
протока зветься Кушугумом. Вiдмежувавшись од Московки й Днiпра, Ку-шугум
тече до нiмецько? колонi? Шенвiза, а далi попiд степовими горами на
пiвдень до злиття з рiчкою Кiнською. Ширина Кушугуму невелика, але глибина
за весняно? повiдi сяга? трьох сажнiв, так що в нього заходять навiть
берлини з вантажем. У першу повiнь (березень) вода з Московки тече
Кушугумом до Днiпра, а за друго? (квiтень-травень) Кушугумом тече Днiпрова
вода. Восени Кушугум подекуди пересиха? й подiля?ться на плеса.
Дiд Нагiрний так оповiдав про Кушугум:
"Кушугум-рiчка взялась з Московки; вона вузенька, та глибока була
зпрежду, - така вона й тепер. Колись по нiй рiс очерет, як лiс, i водились
бобри й виндихи. Бiля Кушугума, над кручами, де тепер нiмецький Шенвiз
(колонiя), жили колись турки; жили вони, кажуть, в ямах, як собаки: накида
туди бур'яну, трави, листя та й зиму?. Це давно дiялось: як ще границя
турецька була по Орiль-рiчку. Там, де тепер огороди й хати Шенвiза, над
Кушугумом, було турецьке кладовище. Запорожцi, як зiгнали турка, -
оселились скрiзь по плавнях, де високi гряди. У них була велика сила
коней, скоту, а деякi дiди-сиднi дуже кохались у бджолах. I козацьке
кладовище було, кажуть, в кiнцi Шенвiза, понад Кушугумом, бiля
турецького".
Я. П. Новицький у книжцi "Народная пам'ять" доводить, що нiмцi в
Шенвiзi часто знаходили на сво?х огородах та дворах, копаючи ями,
росiйськi грошi часiв, коли вiдбувалися походи на Крим, а саме Анни
Iванiвни, ?лизавети Петрiвни та Катерини II. Натрапляли нiмцi ще й на
глинянi баклаги й iншi речi.
Iдучи понад Кушугумом залiзницею, що пряму? з Олександрiвська на
Севастополь, проминемо зразу слободу Микола?вку, а далi, перетнувши балку
Суху, дiстанемось до балки Виноградно?. Про сю балку старi дiди
розказували Я. П. Новицькому:
"Тут рiс виноград, а запорожцi сидiли хуторами i розводили садки. Тут
були i терни густi, де стояли козацькi пасiки. В тiм годi, як межували
землю панам, в Круглику (лiс бiля устя Виноградно?) жив запорожець. Як
почув вiн, що земля панська, - покинув свою хату та пасiку i подався за
Дунай пiд турка".
Через двi версти, там, де зi степу простяглась до Великого Лугу балка
Дубова, лежить село Кушугумiвка, або Велика Катеринiвка. Це село
вiдзначилося тим, що коли вмерла його власниця графиня Лiтто
(Скаворонська), а потiм - i граф (в 1830 роках) i прибув якийсь новий
спадко?мець, то кушугумiвцi почали бунтувати, вимагати собi волi й навiть
послали депутатiв до наказного отамана Азовського козачого вiйська
(бувшого Задунайського Запорозького), щоб узяв ?х у вiйсько. Та Гладкий не
мав на те влади, i кушугумiвцiв було за те дуже покарано.
Весь цей куток Великого Лугу належить нинi графу Канкрiну.
Бiля Балабиноi залiзниця перетина? край Великого Лугу. Мiсцевiсть тут
надзвичайно чарiвна, а найбiльше у повiнь, коли луг залитий. Для всяко?
водяно? птицi скрiзь велике привiлля, i з вiкна вагону зда?ться, що по?зд
летить серед моря, оздобленого рослинами.
Нижче Кушугумiвки надбережнi гори стають вищi й красивiшi. Вiд балки
Сухо? та до Дубово? пiдiйма?ться сажнiв на сорок заввишки гора, яку старi
люди називають Шпиль-горою. Про не? у селi Кушугумiвцi Я. П. Новицький
записав року 1885-го вiд старого дiда Орла ось таку легенду:
"Од слободи Кушугумiвка аж до Сухо? балки потяглась Шпиль-гора.
Розказували старi люди, що як задумав Потьомкiн зiгнать запорожцiв, то
вислав генерала з вiйськом на Шпиль-гору i давай палити з холостих пушок у
Кучугури.
Там, кажуть, був ?х стан. Запорожцi посiдлали коней i всi сорок тисяч
вискочили з Великого Лугу. Кожна тисяча стала окремо, а попереду ватажки
так i заграли кiньми. Генерал обвiв вiйсько очима й каже: - "Ну, братця,
забирайте сво? добро та виходьте на Днiстровськi лимани, бо тут будуть
селитися слободи", - повiсили запорожцi голови та й подалися до куренiв...
- "Бодай, кажуть, Потьомко, тво? дiти стiлько заслужили, як ми в тебе!"
Запорожцi, кажуть, як виходили з Великого Лугу, то прощались: -
"Прощай, батьку, Великий Луже. Не звели ми тебе, не зведе нiхто, поки свiт
сонця".
Так думали запорожцi, та не по-?хньому вийшло: земля пiшла в подiл, i
за старих панiв лiс ще держався, а як настали молодi - все вирубали, все
пiшло димом. У iнших панських плавнях по десять год й бiльше риндували лiс
явре? i палили його на. вугiлля, а тепер од того лiсу й слiду не
зосталось: все попсовано та сплюндровано".
За Кушугумiвкою Севастопольська залiзниця проляга? долиною мiж горами
та рiчкою Кушугумом, а за слободою Катеринiвкою (Мала Катеринiвка)
перерiзу? плавню саме, де рiчка Кiнська впада? у Великий Луг i бере в себе
Кушугум.
Рiчка Кiнська дуже характерна. Вода в нiй, коли порiвняти з жовтою
Днiпровою, зда?ться зовсiм синьою i прозорою. Маючи зовсiм окрему iстоту.
Кiнська, впавши мимоволi в протоки Днiпра, не хоче з ним ?днатись, а коли
мiсцевiсть примушу? ?? 40 того, то вона незабаром знову вiдбива?ться од
нього, i так плине аж до самiсiнького Днiпрового лиману. Пiд час весняно?
поводi Кiнська тече, змита Днiпром, а проте все-таки вирива?ться своею
окремою синьою течi?ю.
Зараз же пiсля зустрiчi з Кiнською рiчка Кушугум поверта? вiд не? в
глиб Лугу, а схiдною межею Великого Ауту до самого його пiвденного краю,
ста? рiчка Кiнська.
На устi Кiнсько?, бiля Великого Лугу, розташувалося велике село Царицин
Кут, або Пiдстепне. Лежить воно на бувшому татарському березi Кiнсько?, i
через те запорозьких пам'яток тут шукати нiчого, хоч пiсля зруйнування
Сiчi запорожцi селилися i в цих мiсцях.
Через три версти нижче устя Кiнсько? в не? влива?ться зi степу рiчка
Янчокрак, а ще три версти нижче - рiчка Карачокрак. Обидвi вони вiдомi з
iсторi? походiв росiйського вiйська на Крим у XVIII столiттi, бо на цих
рiчках, як i нд Кiнськiй, царська армiя завжди ставала табором на
перепочинок. Тут же перепочивали й запорожцi, що брали участь у тих
вiйнах.
За устям Карачокраку рiчка Кiнськi Води поверта? в свою течiю на захiд
i понад крутим берегом пiдходить до села Скельки, а далi, звужуючи Великий
Луг, пiдступа? до устя балки Маячки й села того ж наймення. Вiд Маячки
надбережнi гори iдуть знову на пiвдень, рiчка ж Кiнська тече прямо,
наближаючись до Днiпра й лишаючи по лiву руку од себе широку низину,
вкриту цiлою низкою озер та лиманiв, якi, напевно, були колись ??
водотокою. Понад сими озерами пiд горою легкать села: Златопiль, Павлiвка,
Балки таЛизаветiвка, що були залюдненi вже пiсля зруйнування Сiчi.
Далi Кiнська ще бiльше бере на пiвнiч i, проминувши мiстечко
Благовiщенське та село, Iванiвське, входить у великi пiски, що високими
кучугурами пiдступили до не? з лiвого боку i простяглися а^с до села
Водяного на 18 верст. Пiски тут пересипаються з мiсця на-мiсце i ходять,
як хвилi на морi, збiгаючись у чималi кучугури, порослi подекуди шелюгами.
Мiсцевiсть, ця колись не була така мертва та пiскувата, бо в ямах помiж
кучугурами iнодi трапляються ознаки перебування тут людини, а саме:
черепки: з посуду, маслаки й мiднi гостряки вiд стрiл.
Ще починаючи з Маячки, рiчка Кiнська, збираючи з Великого Лугу все
бiльше протокiв Днiпра, дедалi ширшав i, добiгши до Благовiщенського, ста?
вже широкою i дуже красивою рiчкою. За селом Iванiвським вона вiдкида? од
себе протоку Перебiй, а сама, маючи з лiво? руки пiски, а з право? - лiси
Великого Лугу, сяга? урочища Палi?вщини i тут впада? в головну течiю
Днiпра. Тiльки це сполучення Кiнсько? з Днiпром ненадовго, бо через шiсть
верст вона знову вiдмежову?ться од Днiпра на пiвдень i спочатку пiд назвою
Перевал, а далi пiд власним найменням, добiга? до села Водяного i
влива?ться в лиман, з яким пiдходить до села Кам'янки (Мало? Знам'янки),
щоб знову впасти в Днiпро бiля окопiв стародавнього урочища Кам'яний
Затон. На сьому мiсцi й кiнча?ться Великий Луг i почина?ться Базавлуг.
Кам'яний Затон козаки знали з часiв iснування Запорозького Вiйська.
Дехто гада?, що саме тут було головне мiсто татарського ханства Самiс. За
доби Запорожжя в цих мiсцях стояла татарська залога в митниця, щоб збирати
мито з крамарiв, якi через Микитине та Кам'яний Затон ?здили до Криму. Ще
пiзнiше, а саме року 1696-го, за указом Петра I, тут було споруджено
фортецю на велику докуку запорожцям, якi ще ранiше вигнали татар iз цього
мiсця i мали Затон сво?ю власнiстю.
1858 року, за свiдченням О. С. Афанась?ва-Чужбинського, тут, на
засипанiй пiсками площi од перевозу через Днiпро до Кам'янки, багато
траплялося орнаментiв од будинкiв бувшого колись мiста, а дiди в той час
ще пам'ятали, що мiж кучугурами пiскiв були ознаки бруку, напiвзнесенi
кам'янi огорожi та рiвчаки, викладенi каменем. "Пiсля бурi, - дише
дослiдник, - ще й тепер на мiсцi городища зустрiчаються мiднi й золотi
грошi та уламки золотих речей, i не так давно знайдено тут силу таких
предметiв, та всi вони потрапили в непевнi руки".
Року 1916-го оглядаючи Кам'яний Затон, я ледве мiг розпiзнати контури
фортецi, збудовано? з наказу царя, настiльки ?? вали засипало пiсками.
На пiвдень од Кам'яного Затону та села Кам'янки розлiгся Бiлозерський
лиман, у який з пiвдня впадав село Велика Знам'янка, що вславилося сво?ми
виноградниками та iншою садовиною. Ця мiсцевiсть вiдома ще з давнiших
часiв, нiж Кам'яний Затон. Над Знам'янкою зводиться гора, що зветься Мамай
Сурка, а бiля не? балка Мамайка. Збереглися оповiдання запорожцiв про це
мiсце... Неначе пiд горою бiля Бiлозерського лиману було велике мiсто
франкiв (генуезцiв) - Бiлозерка. Пiд час татарсько? ру?ни, коли на
Бiлозерку напав хан, що здався Мама?м, Бiлозерська цариця покинула свiй
ма?ток й перебралася за Днiпро, а Мамай, захопивши порожнi квартали,
заснував тут свою столицю.
Пiд час розкопок бiля Велико? Знам'янки знаходять речi скiфсько? й
татарсько? доби.
В глибинi Великого Лугу
Вiд Хортицi й до села Кушугумiвки, що на схiдному березi Великий Луг
тягнеться нешироким закутом, всього в двi-три версти од краю до краю. Тут
ще нема чого боятися, щоб заблукати в нетрях, а проте i цей невеликий
промiжок лугу оглянути пiшки неможливо, бо й на сiй вузькiй площi чимало
покрутилося проток та озер.
Од мiсця, де в Олександрiвську мiститься пристань, од Днiпра
вiдбива?ться на схiд глибока рiчка Закутна, яка весняно? пори та i влiтку,
вся заставлена берлинами. Через пiвверсти вiд устя Закутна, ввiбравши в
себе протоки вiд рiчок Московки й Кушугуму, поверта? на пiвдень i тече
чотири з половиною версти, маючи з право? руки за пiвтори версти Днiпро, а
з лiво? за версту - Кушугум. Щодалi, то Закутна ширша? й наприкiнцi
переходить у лиман.
Весь цей закуток Великого Лугу мiж Кушугумом, Закутною i Днiпром я
памятаю ще з 70-х рокiв. У тi часи вiн був рясно вкритий добрим лiсом.
Чимало тут навiть дуба. Закутна з ?? лиманом шумiли очеретами; повсюди
безлiч дрiбних проток i ходити в ций мiсцях можливо було, тiльки
роздягнувшись. Року 1916-го я застав у цьому кутку великi змiни: лiс дуже
порiдшав, дуби зовсiм зникли, очерети щороку скошуються, i вони вже не
виростають такi високi, як колись, i сам закуток утратив свiй первiсний
вигляд i став для мешканцiв Олександрiвська мiсцем для прогулянок.
Устя рiчки Закутно? поширене й поглиблене черпалкою, зветься Орiховою
бухтою. З одного боку бухти стоять залiзничнi вагони та лежать накиданi
бунти всякого вантажу й краму, а проте з другого боку ще збереглися
велетнi-осокори по 15 сажнiв заввишки та зеленi верби. Вони купають у водi
сво? гнучкi вiти, нагадуючи про давню велич Великого Лугу.
Вiдпливаючи якось уранцi 1916 року з Олександрiвська до Херсона
пароплавом, саме пiд час сходу сонця, я, стоячи на палубi, прямо
зачарувався кра?видом устя Закутно?, захищеного вербами та осокорами,
острова Хортицi - стародавнього притулку запорожцiв, що проти пристанi
розкинувся довгим високим кряжем, та широко? пелени Днiпра, яка
рожево-золотим килимом од вранiшньо? зорi простяглася на пiвнiч до
похмурих скель Сагайдачного й на пiвдень до лiсiв Великого Лугу.
Крiм цих рiчок, у сьому закутку Великого Лугу, а найбiльше поблизу
Днiпра, лежить кiлька чималих озер. Униз вiд Орiхово? бухти, майже до
рiчки Бандури та й за нею, лiс на лiвому березi Днiпра майже вирубаний на
дрова.
Взагалi треба сказати, що дорожнеча палива в роки свiтово? вiйни дуже
спричинилася до знищення Великого Лугу.
На версту вiд устя рiчки Нижньо? Хортицi од Днiпра лiворуч витiка?
рiчка Бандура. Пробiгши плавно пiвверсти, вона подiля?ться на двi протоки,
з яких одна, дуже кривуляючи обiруч, просту? впоперек Великим Лугом i за
пiвтори версти, нижче Закутного лиману, сполуча?ться з Кушугумом; друга,
повернувши на пiвдень, злива?ться з рiчкою Домахою, що вийшла з Днiпра на
двi версти нижче Бандури, проти острова Розумовського, i теж впада? в
Кушугум.
Ще на двi версти нижче з-за острова Розумовського в лiвий бiк Днiпра
витiка? рiчка Мiрошник, що, перетнувши Великий Луг упоперек, упада? в
Кушугум двома протоками: однi?ю - нижче села Балабине, а другою - вище
Кушугумiвки, де станцiя Севастопольсько? залiзницi Кушугум.
Увесь сей куток Великого Лугу, починаючи вiд Закутного лиману й до
рiчки Мiрошника, надзвичайно порiзаний протоками. Окремi протоки, випливши
з бiльшо? рiчки й пробiгшим невелику вiдстань, кiнчаються болотом або
озером. Через те перейти впоперек Лугом од Днiпра або до Балабиного чи
Кушугумiвки ще в вiсiмдесятi роки було зовсiм неможливо - хоч i недалеко
впорядковано шлях на Балабине, хоча в повiдь його залива?. Лiси в сiй
частинi Лугу збереглися дещо краще, нiж у горiйшнiй. Схiдний край цi??
плавнi нижчий вiд захiдного, i його надовше залива? весняна вода.
Хоч як важко майже до осенi переходити через усi горiшнi плавнi пiшки,
та зате легко досягти ?х човном. Коли комусь треба перебратися з Розумiвки
в Балабине або Кушугум iвку, то замiсть того, щоб ?хати Днiпром до
Олександрiвська, а звiдтiля залiзницею до станцi? Кушугум i зробити понад
20 верст; можна з Днiпра дiстатися туди ж рiчками: Бандурою, Домахою й
Мiрошником (всього три-чотири версти). Можна пропливти i вздовж усього
горiшнього кутка Великого Лугу, бо всi рiчки сполученi одна з одною. Для
сього треба перебратися Днiпром у З-кутну, а до?хавши до лиману, повернути
в Кушугум та, пропливши до рiчки Бандури, запливти в Домаху, а з не? - в
Мiрошник; останньою ж рiчкою можна знову повернути в Днiпро, або до села
Кушугумiвки.
Iз озер у сьому закутку Великого Лугу найпомiтнiше Орiхове, яке лежить
трохи вище сила Балабиного. Зветься воно так, що в ньому росте багато
водяних горiхiв. На вигляд вони схожi на бараболю, але з корiнцями, як у
цибулi. ?дять ?х печеними й вареними. Озер же з назвою "Орiхове" у
Великому Лузi не одне, i в них горiхи водяться ще й досi. Озера горiшнього
кутка (а ?х чимало) дiстали здебiльшого назви за прiзвищами тих
запорожцiв, що осiли бiля них на грядах (сухих мiсцях) пiсля знищення
Сiчi, як, скажiмо: Тригубiвське, Цимбалове, Сухинине, Тарасiвське,
Бережнiвське, Кононове та iншi.
Коли запорожцi, що до зруйнування Сiчi сидiли зимiвниками навколо
Великого Лугу по болотах та байраках, довiдавшись пiсля падiння Сiчi, що
?хнi грунти помежованi вже на панiв i що ?хнi дiти будуть крiпаками, вони
кидали сво? хати й переходили у Великий Луг, сподiваючись, що там ?х не
знайдуть, але пани дiсталися й туди, а позаяк запорожцi нi за що не хотiли
визнавати себе крiпаками, то землевласники погодилися й на те, щоб вiддати
сухi гряди Великого Лугу, де вже запорожцi поставили собi хати, ?м же - в
оренду за невеликi грошi, i старi дiди доживали там вiку, рибалячи,
доглядаючи бджiл. За прiзвищами тих дiдiв околишнi селяни й почали
називати рiчки, озера, гряди або урочища. Проте збереглися ще у Великому
Лузi й стародавнi назви, як, наприклад: Кушугум, озеро Лукновате (що
поросло лукном, себто куширем та iншою водяною рослиною), рiчка Домаха
тощо.
За Кушугумiвкою Великий Луг почина? розширюватися й проти устя з лiвого
боку рiчки Янчокраку сяга? найбiльшо? ширини - 20 верст. У горiшньому
кутку широко? частини Лугу треба оглянути цiлу купу озер, що звуться
Лебедовими. Всiх ?х п'ять. Найбiльше з них тягнеться на пiвтори версти.
Лежать вони неподалiк Кушугумiвки мiж рiчками Бистриком та Кушугумом,
оточенi вогкою низиною, вкритою безмежними очеретами, а помiж озерами
росте рясна дiброва. Це дуже притаманний закуток Великого Лугу, що був
колись притулком довгоши?х лебедiв. Тепер цю птицю в сих краях i не
згадують, бо на лебедових озерах нинi плавають лише дикi качки та
чайки-риболови.
Не набагато нижче Лебедових лежать два озера, що звуться Кривими. Перше
з них явля? собою неначе затоку Днiпра й, одбившись од нього версти за двi
вище Крутоярського острова, заходить у глибину плавнi кiлькома колiнами на
три з половиною версти. Ушир це озеро ма? всього вiд кiлькох десяткiв до
пiвтораста сажнiв. Друге Криве озеро лежить на двi версти нижче першого i
сполуча?ться з ним маленькою протокою. Воно кутасте i схоже на чотири
пальцi руки, де кожен палець у версту довжини, i сяга? те озеро не менше,
як пiвтори квадратово? версти.
Вище першого Кривого озера, мiж Днiпром та рiчкою Бистрик, проти ма?тку
пана Мiклашевського лежить урочище Печище, помилково зазначене на
триверстнiй картi генерального штабу "Кичище". Вiд Днiпра воно захищене
добрим лiсом, iз боку ж Бистрика - вiдкрите. Це доволi висока гряда, на
якiй помiтнi ознаки хат i перебування людей. Можливо, що тут були
запорозькi заводи. Старi рибалки оповiдають, що "тут було запорозьке
кишло", себто постiйне зборище, але не Сiч, бо ру?ни всiх сiчей нащадки
запорожцiв звуть городищами.
Недалеко вiд Лебедових озер, як чув Я. П. Новицький од дiдiв Стогнiя у
Краснокутiвцi та Чорновола у Кушугумiвцi, на двох височенних, гiллястих
дубах запорожцi робили башти, а на тих баштах, коли треба було скликати
козакiв, запалювали вогонь. Очевидячки, це були запорозькi "хвигури".
"Баштовi дуби, - казав дiд Чорновiл, - були бiля озера Лебедового, а
далi верст на шiсть - на Великiй грядi, що вiд межi пана Попова, бiля
Кучугур. На цих дубах, кажуть, запорожцi становили якiсь високi башти, а
на них викидали вогонь, щоб скликати козакiв нiчно? доби. Бiля дубiв,
кажуть, жила цiла бурса козакiв. Оце як прийде звiстка яка вiд кошового,
або повертаються козаки з роз'?зду, то й скликають товариство, щоб
розказать, що бачили й чули. Побiля дубiв, кажуть, лежав битий шлях через
Великий Луг, там, де слобода Янчокрак, через Кiнську був татарський мiст,
одбитий козаками".
Це оповiдання доводить, як Великий Луг - ця укрита лiсом од степу
низина - мала з ним зв'язок, а через степ i з Сiччю. Тим зв'язком було
свiтлове гасло. I Великого Лугу, який рiчкою Кiнською межувався з
татарськими землями, запорожцi нiколи не лишали без оборони, а держали в
ньому "цiлi бурси", себто вiддiли свого вiйська (залоги).
Щодо битого шляху впродовж усього Великого Лугу, то, певно, ним ?здили
тiльки взимку, коли рiчку вкривала крига. Лiтом же навряд чи те було
можливе, та й яка потреба тодi в такiй дорозi, бо з пiвночi й пiвдня
Великого Лугу текли глибокi рiчки Днiпро та Кiнська, перевозити вантажi
ними далеко зручнiше, нiж на возах пущами плавнiв. Але про цей шлях
посвiдчують два оповiдачi, допитанi добродi?м Новицьким, та й менi самому
доводилося про це чути. Дiд Стогнiй казав: "Од тих (баштових) дубiв шлях,
кажуть, iшов плавнею скрiзь до Кучугур i далi - де тiльки жило Запорозьке
Вiйсько, аж до Микитиного перевозу". Вiн поясню? навiть, коли зник той
шлях: "як зруйнували Запорожжя - дуби ще довго стояли, а шлях зарiс травою
й лiсом".
Нижче Кривого озера понад Днiпром, проти Лисо? Гори, аж до рiчки
Лопушки, що нижче села Бiленького, на 12 верст простягся добрий лiс,
порiзаний упоперек рiчками Здурмiвка, Музурман та Клокушка. Всi цi рiчки
дуже дрiбнi й пiд суху осiнь ними плавати можна не скрiзь. Опрiч рiчок,
тут кiлька довгих заток iз Днiпра й чимало озер, iз яких найбiльше -
Розсоховате, що взяло пiд себе найменше квадратову версту.
На тiй великiй площi плавнi було багато урочищ. Над рiчкою Лопушкою за
п'ять верст од Днiпра й острова Тарабоша мiститься стародавн? городище.
Воно ма? навкруги 760 крокiв, але по всьому знать, що багато з того
городища змито Днiпром i що колись воно було далеко бiльше. Розкинувшись
серед дико? пущi, городище оточене з усiх бокiв низиною i вербами,
шелюгами, очеретами, озерами та болотами, а проте бугор пiд самiсiньким
городищем iз глини. Це перекону? мене в тому, що той бугор, на якому
помiтнi стародавнi окопи, був колись частиною правого берега Днiпра, i
його вiдмило видно так само, як i старе Городище проти слободи Капулiвки
(Баторi?ва Сiч). Зважаючи на те, що це знайдене Я. П. Новицьким городище
найлiпше закрите вiд берегiв, треба гадати, що на ньому була найдавнiша
Запорозька Сiч у тi часи, коли Вiйсько Запорозьке не мало сили змагатись
iз татарами й мусило ховатись од них, як, скажiмо, ховалися року 1557-го.
Цiкавi оповiдання про це городище записано у селi Бiленькому вiд дiда
Пазюка року 1887-го.
"В плавнях Попова ? городище, котре ми звемо Великим, а на п'ять верст
далi, а плавнях Бродського, - Мале. На обох городищах жили колись турки, а
потiм запорожцi, бо й досi в землi находять багато людських голiв та
кiстякiв. До велико? води в сорок п'ятому роцi (1845) Велике Городище було
довге й широке, а тепер його й чвертi нема? - знесло водою. Щогоду, як
прибува? весною вода, воно сто?ть мов острiв. Тут люди знаходили черепки з
посуду, маленькi горщики, а год двадцять назад чоловiк викопав невеличку
мiдну вазу. Викопав та й продав шинкаревi. Находили тут i грошi срiбнi,
тоненькi та довгi. За старих годiв найшов i я раз шагiв зо три мiдних, а
мiж ними один з хрестом посерединi (грошi часiв польського короля Жигмонта
III).
У тридцятих роках (1830) коло Великого Городища i в плавнях Матлаша
жило багато польських утiкачiв. Тодi люди тiкали вiд лютих панiв, а
найбiльше - вiд лютих при-кащикiв, котрi знущались над ними. Тiкали по
одному, тiкали й сiмействами. Тут були лiси, очерети й терни несходженi, а
в тих пущах були ?хнi куренi й землянки. Утiкачi i всяка бурлачня жили тут
лiто й зиму. Як випаде, було, холодна зима, то баби з дiтьми, було, i
просяться до людей у слободу (Бiленьку), а мужики так i пропадали надворi.
Розведуть, було, огонь та й грiються день i нiч. Тут утiкачi жили, тут
дiти родились i женились. В слободу не показувались - боялись. Був у них i
свiй пiп iз утiкачiв. Було, як жене iнший сина, або да? замiж дочку, то й
кличуть того попа. Вiн обведе молодих кругом дуба тричi, проспiва "отче
наш" - от i все вiнчання!.."
От як жила воля у Великому Лузi пiввiку пiсля зруйнування Сiчi.
Оглядаючи Великий Луг року 1916-го, я не змiг побувати на лугових
городищах, але бачився з одним давнiм знайомим орендатором пана
Мiклашевського - Коробцевим, що живе у селi Бiленькому. На мо? запитання
про городище вiн менi розповiв: "Я часто ходю на полювання побiля рiчок
Лопушки та Змiйки. Мiсцевiсть там дуже дика. Знаю обидва давнi городища,
на них збiгаються зайцi та лисицi пiд час повiдi. Велике Городище од рiчки
Лопушки за пiвверсти на схiд, а Мале, мiж Змiйкою та Лопушкою, - за п'ять
верст од першого". Таким чином, обидва стародавнi городища ще iснують, i
?х можливо бачити й у нашi часи.
На площi Великого Лугу, що мiж Днiпром, Кривим озером, Лопушкою та
рiчкою Кушугумом, що вийшла нижче Лебедових озер iз Кушугума, доживало
вiку чимало запорожцiв. Дiд Джигир у розмовi з Я. П. Новицьким так
схарактеризував ?х:
"Як почали дiлити землю панам та пiд слободи, то перше порiзали степи
на правому боцi Днiпра, а потiм - i на лiвому. На правому боцi, пiд Лисою
Горою, жили запорожцi - Джерелiвський, Кавунник i Посунько. Добре було ?м
там жити, а як почули, що степ став панським, - взяли й перебрались у
Великий Луг. Тут вони й вiку дожили. Деякi запорожцi жили бiльше ста год
на свiтi i були такi мiж ними великi характерники. Джерелiвський сам кував
рушницi i вмiв заговорювати ?х. Великий стрiлець вiн був i не боявся нi
тучi, нi грому: йому дикий жеребець вухо вiдкусив, i якби не злiз на
дерево, то й носа не було б! Капканами ловив всякого звiра; а то раз як
налiзло десяткiв пiвтора вовкiв в капкани, - взяли й затягли ?х в Днiпро.
Джерелiвський завжди охоче давав притулок всiм запорожцям, що пiсля
зруйнування Сiчi не пiшли на Дунай i лишилися без притулку. Прийдуть до
нього та й просяться:
"Пусти, дiду, спочить!" - "Спочивайте, добрi люди!" - Году? ?х день,
году? два, году? й бiльше, а вони все спочивають. Було, пошле хлопця:
"Бiжи, хлопку, подивись, що бурлаки роблять!" Вернеться хлопець, дiд i
пита?: "А що?" - "Вошi б'ють!" - "Ну, ще, каже, - будуть жить". Через
день, другий уп'ять посила?: "А що тепер роблять?.." "Латаються!" - "Ну,
тепер, - каже, - скоро пiдуть"... Так на його мову й виходило:
облатаються, подякують та и iдуть з богом".
Жили ще запорожцi Канцибери: ?х було три брати. Силачi були великi.
Один з них жив з сiмейством, мав велику хату, а бiля його кишла було i
запорозьке кладовище. Тепер того кишла й кладовища не зосталось i слiду, -
змив Днiпро. Грошовитi люди були Канцибери... Було, йдуть у шинок (в село
Бiленьке), а за ними народ так i хиле. Викотять бочку горiлки - давай
гулять... Нагуляються, наспiваються досхочу, заплатять шинкаревi - i гайда
додому. Жонатий Канцибера був великий галдовник (чарiвник) - загалдував
сво? грошi, i ?х нiхто не вiзьме".
Iнший оповiдач - дiд Орел про урочище Канциберiвщина й озеро
Канциберiвське так розказував:
"Там жив характерник Канцибера, а тепер людей лякають чорти. Колись там
така пуща була, така росла палома (висока трава), що й не просунешся. Там,
кажуть, колись кричало, реготало i вило на всю плавню".
На схiдному боцi рiчки Лопушки, що впадала в Кiнську, проти села
Маячки, розкинулось багато озер, а з них найбiльше, рахуючи згори:
Царград, Глибоке, Довге, Криве (це вже вкотре?), Розкопанка, Глухе,
Осикове, Бiлоцерков-не, Орлове, Рiчище, Прошесь, Тихе, Волове, знову Криве
та Бабине, прозване так через те, що на ньому збиралися баби (пелiкани).
Опрiч озер, понад Кiнською йшли лимани: Холодний, Дурний, Буроватий,
Скелюватий, Крутоватий та iншi.
Багато ще й зараз по цих озерах та лиманах риби та дико? птицi, але
найбiльш цiкаве в сiй частинi Великого Лугу урочище Кучугури. Простяглеся
воно серед плавнi високим, пiскуватим кряжем, почавшись бiля залiзнично?
станцi? Попово? на пiвнiч, за вiсiм верст, - до озера Довгого i навiть
далi за нього.
На сьому мiсцi неодмiнно iснувало колись велике мiсто, бо ще за часiв
Ново? Сiчi помiж кучугурами було чимало мармурових стiн i пiдмуркiв, а
цегли - то скiльки хочеш. Про це збереглися й документи в архiвах
останньо? Сiчi. Пiд час спорудження Олександрiвсько? фортецi, росiй-.
ський генерал хотiв брати з Кучугури цеглу та мармур, але Кiш Запорозький
рiшуче проти того виступив; не дозволив вивозити камiнь i написав
генераловi, що Вiйсько Запорозьке давно зна? про ру?ни у Великому Лузi
давнього городища i ма? думку, як тiльки скiнчиться тогочасна вiйна (1769
- 1774 pp.), збудувати з мармуру та iншого матерiалу, що ? на ру?нах
мiста, нову та велику церкву в Сiчi.
Ця оборона запорожцями сво?х прав на Великий Луг була зарахована
вiйську, як змагання з царською владою, й нiколи не пробачалася.
Досi тi ру?ни давнього мiста почасти вже використанi помiщиками для
будiвництва сво?х економiй, почасти ж ?х позаносило пiсками. Нiхто
докладно не дослiджував Кучугур, i через те понинi не вiдомо, якому
народовi належало те мiсто. Народнi перекази приписують його туркам; на
мою ж думку, запорожцi на початку XVI столiття не могли застати у Великому
Лузi такого значного турецького мiста, i коли б i застали, то не зумiли б
одвоювати його, тому ру?ни на Кучугурах треба вважати за сплюндроване
татарами генуезьке мiсто, як i на Бiлозерцi.
Дiд Джерелiвський подав такi вiдомостi про се урочище:
"У Великому Лузi насупроти слободи Василiвки ?сть кучугури, а помiж
ними глибокi ями (напевне, там повикопували пiдмурки давнiх будинкiв). Цi
кучугури, такi високi та крутi, що не всякий на них i зiйде; а ями глибокi
й заросли дерезою (колючi кущi з червоними ягiдками), кущами та хмелем, що
не видно й дна. Страшно там: звiр живе всякий i виховуються злодi? та
душогуби. Як жили запорожцi у Великому Лузi, то тут було ?х кишло. У сьому
мiсцi нiяка б сила не звоювала вiйська. Кучуруги ?сть i ближче бiля
слободи Пiдстепно?, де кiнчаються плавнi пана Попова i починаються
Канкрiнськi. I тут невилазнi урочища, i тут жили запорожцi. Бiля цих
кучугур, на Канкрiнськiй землi, був якийсь турецький город, бо багато
знайдено цегли й камiння з фундаменту. Цегла мiцна, як камiнь. Щоб не
затопляла весняна вода, турки насипали високi могили по плавнях i
становили по них цегловi двiрцi. Срiбнi грошi, мов риб'яча луска, i
невеличкi мiднi находять люди i тепер. Ще недавно в цих могилах викопували
чавуннi турецькi казани i якiсь мiднi труби. Казали й тепер вони ?сть у
пiдстепнянських людей. Вони широкi i мiлкi, так що з кожного можна
нагодувати чоловiк десять-п'ятнадцять".
Чому ж так сталося - на мiсцi стародавнiх мiст тепер пiскуватi
кучугури? Для мене цiлком зрозумiло: мешканцi мiст вирубали навколо себе
лiс на будову й на дрова, а позаяк грунт на Великому Лузi пiскуватий, то
вiтри з часом i позаносили мiста.
Найлегше пiд'?хати до Кучугур од залiзнично? станцi? Попово? човном,
Кiнською, а далi рiчкою Кривою. Я був на Кучугурах року 1882-го i можу
ствердити слова дiда Джерелiвського: "Сумно на Кучугурах i страшно" - я не
змiг примусити себе, щоб зайти в Кучугури глибше, як сажнiв на сто: вони ж
упоперек мають бiльше двох верст. Коли спуститися з кучугури в яму,
виднокiл так зменшу?ться, що бачиш тiльки небо та перед очима кущi; коли ж
вилiзеш на кучугуру, то тiльки й уздрi?ш навкруги безкра? ряди таких-от
кучугур, на яких ноги грузнуть у пiсках, а вбрання зачiпа?ться за кущi. У
цих кучугурах ще довго матимуть притулок вовки та лисицi.
На схiд од рiчки Лопушки й до Верхньотарасiвського перевозу вздовж
Днiпра тягнеться добрий лiс. Од перевозу, впоперек Великого Лугу, що
звузився до 12 верст, iдуть два шляхи: один - до Струкiвського хутора та
села Балок, а другий - до села Благовiщенського, що на Кiнськiй. Цими
шляхами дуже цiкаво подорожувати, бо вони обминають чимало озер та
переходять багато рiчок. Проте доброго лiсу понад шляхом вже мало.
Iз рiчок та озер, що розташованi на площi, обмеженiй на пiвночi
Днiпром, на сходi рiчкою Лопушкою, на пiвднi Кiнською i на заходi -
шляхами, найпримiтнiшi: рiчка Митрик, що тече з Днiпра в озеро Пiскувате,
пригортаючи до себе й одштовхуючи геть безлiч проток; рiчка Змiйка, що
вибiгла з Днiпра, справдi неначе гадючка, плута?ться в плавнi, переходячи
повз декiлька озер i, врештi, серед плавнi впада? в лиман Семеновий. Далi
Змiйка й Митрик, переснувавшись i дiставши назву Плетенихи, вливаються до
Кiнсько?. Ближче до цi?? рiчки течуть: Закопа?чка, Кривий Бакай, Санчина
та Масюкова.
Iз озер тут найбiльшi: Копилове, Плоське, Орiхове (друге), Куширувате,
Близнецi, Карасевате, Пiскувате, Семенiв лиман, Гнилий лиман, Довгеньке,
Клинувате, Котове, Попове та Затони: Верхнiй i Нижнiй.
Опрiч цих великих озер, по всiй плавнi розкидано кiлька сот дрiбнiших,
здебiльшого сполучених iз рiчками-протоками. Ся частина плавнi найдужче
волога, найбiльш порiзана протоками, й у нiй найлегше заблудити. По сiй
плавнi теж чимало запорожцiв доживало свого вiку й од сучасних рибалок ще
можна почути чимало про них оповiдань.
Далi, на схiд од Верхньотатарського шляху та рiчки Плетенихи, Великий
Луг хутко звужу?ться й перекида?ться на правий бiк Днiпра; на лiвому ж
боцi з Днiпра в Кiнську витiка? ще тiльки одна рiчка Прогнои; озер же хоч
i багато, та вони не сполученi помiж себе протоками, i через те важко
оглядати сю частину плавнiв.
Найзахiднiший куток лiвобережно? частини Великого Лугу - одне з
найчарiвнiших мiсць. Рiчка Кiнська, що розбилася тут на кiлька проток,
порiзала його на п'ять островiв, порослих добрим та величним лiсом. На
островi, що найбiльший, лежить дво? великих озер: Загинайко та Царград, а
нижче, бiля самiсiнького Днiпра, вiдрiзанi од плавнi Рiчищем, лежить три
острови Томакiвських iз рибними заводями.
Кiнча?ться ця частина Великого Лугу урочищем Палi?вщина. За народним
переказом, тут жив один iз видатних козакiв Семен Палiй. Звiдсiля вiн
вийшов на заклик польського короля Яна Собеського року 1681-го на Укра?ну
й почав на Фастiвщинi поновлювати винищене пiд час Велико? Ру?ни козацтво.
Мiцно осiвши у Фастовi, Палiй усе сво? життя збро?ю обстоював права
козакiв i взагалi укра?нського народу. I в людськiй пам'ятi вiн залишився
й досi, як певний лицар i оборонець народний. Урочище Палi?вщина й
недалека вiд не?, за чотири версти через Днiпро, - Сiркiвка - дорогi
пам'ятки про двох великих синiв Запорожжя. Гарно й затишно в Палi?вщинi, й
рибалки показують навiть скелю, де любив сидiти Палiй.
У тiй частинi Великого Лугу, що перекинулася на правий бiк Днiпра,
найширший куток проти Томакiвського городища (бiля 8 верст), а найвужчий
(2 1/2 версти) саме проти Сiркiвки. З озер, починаючи зi сходу, тут
найбiльшi: Кругле, Головате, Лопуховате, Савка, Орiхове, Рогозовате,
Пiскувате та цiлi десятки лиманiв у бiк Нiкополя. Рiчки всього цього
кутка: Бугай, Тарас, Джуган, Ревун, Рiчище та Цимбал далеко ширшi й
прудкiшi, нiж рiчки пiвдня Великого Лугу.
Тут же, в серединi Лугу, найкраще збереглися лiси. Саме проти
Палi?вщини лежить понад Днiпром урочище, що зветься Велика Пуща. Такого
лiсу, як був у нiй ще року 1883-го, не вiдшукати по всьому Великому Лугу.
Величезнi, в чотири обхвати, дуби з розлогим гiллям, що могло б захистити
вiд дощу цiлий курiнь запорожцiв; височеннi, в 15 сажнiв, - осокори,
лапастi клени, стрункi ясени, зда?ться, шикувались один перед одним,
вихваляючись, хто темнiше заступа? землю од сонця, а грушi, кислицi та
шовковицi сперечалися мiж собою, хто ряснiше засипле землю плодами.
Тяглася Велика Пуща вiд устя Кiнсько? п'ять верст на схiд, до протоки
Куми, та стiльки ж на захiд, переходячи за устя Перевал; упоперек же вона
мала вiд пiвтора до чотирьох верст.
Року 1916-го, пливучи вздовж Велико? Пущi пароплавом, я вже не бачив нi
дубiв, нi iншого твердого дерева, а взагалi у Великiй Пущi лiс був високий
i чи не найкращий у всьому Лузi. Невеликий шматок сi?? пущi, проти
Томакiвських островiв та устя Рiчища, вiдрiзано найкрасивiшою, зда?ться,
на всьому Днiпрi протокою, що зветься Днiприщем.
ЛУГ БАЗАВЛУГ
За Микитиним Рогом, або Нiкополем, розляга?ться Базавлуг. Днiпро тут
викида? iз себе чимало води праворуч рiчкою Лапинкою, а сам, звужений,
пробiгши три версти до Кам'яного Затону, почина? виробляти великi колеса i
дедалi дужче схилятися на пiвдень. За Кам'яним Затоном iз Днiпра лiворуч
знову витiка? Кiнська i, прямуючи на пiвдень, одразу розширю? Днiпрову
долину мiж Лапинкою й Кiнською на 15 верст.
Року 1916-го я побачив, що тут рiчку Кiнську перегачено кам'яною
греблею, щоб утримати бiльше води у Днiпрi, та вона не хоче скорятися
iнженерам i, обминаючи греблю, тече таки сво?м давнiм рiчищем.
Весь час, доки пароплав руха?ться до рiчки Павлюка, що вiдбива?ться од
Днiпра на 12-й верстi нижче Нiкополя, з нього вряди-годи видно високий
правий берег Днiпра з Нiкополем, селом Лапинкою й iншими населеними
пунктами, де Днiпро круто поверта? на пiвдень, iз-помiж високих осокорiв
визира? лiвий берег iз горами Мамай-Сурки. Перед Павлюком Днiпро вже
розмежований на двi великi протоки, а мiж ними лежить помiтний острiв
Братан; проти витоки Павлюка розташувався острiв Сулима з ру?нами
стародавнього городища. Саме в сьому кутку Великого Лугу сполученi ймення
двох безталанних укра?нських гетьманiв Сулими й Павлюка, що в роках
1635-му та 1637-му пiдняли iз запорожцями повстання проти польсько? шляхти
й обо? загинули у Варшавi од рук катiв. Ру?ни на островi Сулимi зовсiм ще
не дослiдженi - не вiдомо навiть, до яко? доби вони належать.
На пiвдень та схiд вiд острова Сулими, мiж Днiпром та Кiнською,
розляглася чимала площа Великого Лугу. Рiчка Кiнська, обминувши пiски
Кам'яного Затону та Бiлозерський лиман, пiдходить до села Знам'янки i,
пробiгши попiд горами Мамай-Сурки, поверта? на захiд, а за 20 верст пiсля
виходу до Днiпра, бiля урочища Карай-Дубина, знову злива?ться з Днiпром.
Весь закут, який лишився мiж Днiпром та Кiнською, 20 верст завдовжки та до
8 впоперек, незважаючи на близьке сусiдство колись татарських мiст, що
були в Кам'яному Затонi та за Бiлозерським лиманом, iз давнiх-давен
належали запорожцям, як i решта Великого Лугу. Пiвнiчна частина сього
кутка майже цiлком знiвечена: лiси вирубанi, там лише очерет i шелюг; i
недалеко той час, коли плавнi на рiчках Мельничисi та Лебедисi
перетворяться на такi ж пiскуватi кучугури, якi розляглися на мiсцi
Кам'яного Затону.
Середня частина сi?? площi, до рiчок Сурицi й Чайки, збереглася трохи
краще. Вона ще вкрита лiсом та озерами: там багато заток од рiчки
Кiнсько?. Тут кiлька озер iз назвою - Закутн?, озеро Пiскувате, Глибоке,
Хрящувате. Лозовате, Кваша, Бiдне тощо. Пробратися впоперек плавнi, помiж
тими озерами, просто неможливо - вся площа геть заросла очеретом та лозою.
У цей озерний край iз Днiпра тече рiчка Лебедиха i, вiдрiзавши острiв
десь версти на три завдовжки та двi завширшки, знову впада? в Днiпро. Цей
острiв, названий на картi - триверстцi Степакове, за часiв Запорожжя мав
ймення вiд рiчки Лебедихи. З iсторi? вiн знаний тим, що року 1679-го
велике турецьке й татарське вiйсько, загрожуючи Сiчi, наблизилося аж до
рiчки Базавлука; тодi славний кошовий запорозький Iван Сiрко, виступивши
зi сво?м товариством назустрiч ворогам i не маючи надi? здолати туркiв,
перевiз на сей острiв iз Чортомлика сiчову канцелярiю з усiма козацькими
скарбами та церквою. А коли турки, побачивши на сiм боцi Базавлука хоробре
Запорозьке Вiйсько, не наважалися на нього напасти, то Кiш Запорозький
знову полишив Лебедиху та й вернувся до Чортомлицько? Сiчi.
Крайнiй, мiж рiчкою Лебедихою та Кiнською закуток плавнi весь порiзаний
озерами, протоками й затоками. Мiж озерами одне ма? назву Лебедеве.
Мабуть, ця мiсцина була найбiльш укохана лебедями. Тут безлiч островiв,
якi з давнини вславилися сво?ми пасовиськами. Серед них найвидат-нiшi:
Хмельницький та Кiнський, за якi запорожцi часто змагалися з татарами.
Про них Я. П. Новицький записав цiкаве оповiдання:
"Як гетьманував над козаками Хмельницький, то вище урочища
Карай-Дубини, з правого берега Кiнсько?, була i його плавня. Бiля
Карай-Дубини був перевiз, були й броди козацькi, де з турецького берега
переганяли коней цiлими табунами. У Хмельницькiй плавнi паслась, кажуть,
така сила коней, що нiхто ?м щоту не знав. Сюди ?х гнали з Туреччини. Як
пiд добру ласку, то козаки не брали за се грошей iз татар i ногайцiв, бо й
самi пасли коней на ?х сумiжнiй землi.
У Таврi?, бiля урочища Мамай-Сурки, жив турецький (татарський) хан
Мамай. Дуже лютий був собака, i таке ж кляте було i його вiйсько. Спуску
не давав нi запорожцям, нi чумакам: де пiйма, там ?м i амiнь. А в Сiчi був
кошовий Сiрко. Давай Мамай загравати з Сiрком... Раз пiймав запорожця,
зняв з голови волосся iз шкурою й пустив: "Iди, - каже, - до свого Сiрка
та скажи, що я йому хвоста увiрву". Кошовий Сiрко, як почув се, так i
скипiв... Сiв на коня та як свиснув, як свиснув! Збiглися запорожцi.
"Ану-те, - каже, - хлопцi, сiдлайте коней та махнем до Мамая в гостi".
Посiдали козаки на коней i подалися. Мамай зiбрав вiйсько й вискочив
навстрiч. Сiрко до нього: "Ну, - каже, - попробу?м, хто кому хвоста
увiрве!" - i давай кошматить... Побили Мамая, побили його вiйсько, забрали
добро - i були такi..."
Нижче Лебедихи, в урочищi Карай-Дубини, Днiпро пiдступа? до самiсiньких
гiр лiвого берега й знову вбира? в себе Кiнську. Кра?вид на село й гори
Карай-Дубини найкращий, зда?ться, на Базавлузi, а напроти села
Карай-Дубини на правому березi Днiпра, в урочищi Петрiвщина, йому дода?
краси, хоча й молодий, але рясний лiс.
Через двi версти Кiнська знову випручалась з обiймiв Днiпра, але
ненадовго, бо, вiдмежувавши з лiво? руки острiв Погряничний, вона вже
влива?ться в Днiпро. Нижче сього острова, пiд горою лiвого берега,
притулилося село Ушвалка, а нижче нього, теж над Днiпром - Бабине.
Звiдсiля Днiпро поверта? на захiд i кiлькома колiнами наближа?ться до
пiвденного краю лиману Великi Води, по?днавшись на двi версти нижче з
устям Базавлугу.
Лiс на нижньому кiнцi Базавлугу дуже винищено й на мiсцi колишнiх пущ i
непроглядних нетрiв нинi хлiбороби любiсiнько викохують капусту, i якось
дивно бачити помiж очеретами та осокою грядки огородини i тут же, мiж
капустою, довгоногу чаплю, що, стоячи на однiй нозi, неначе суму? за
минулим привiллям цих мiсць.
Щоб не заблукатись усерединi Базавлугу, треба знову вертатися до
Нiкополя й починати огляд iз нього, йдучи правим берегом.
Рiчка Лапинка, вiдбившись од Днiпра зараз же за лiсом, руха?ться на
захiд, беручи трохи на пiвнiч. Понад нею, степом, тягнеться високий кряж,
рясно засiяний могилами. За часiв Запорожжя берегами Лапинки густо скрiзь
стояли в довжиках запорозькi зимiвники. Мiсцевiсть ся була завжди
забезпечена вiд татарських наскокiв, i через те тут були найзаможнiшi
козацькi сиднi. Нинi понад сi?ю рiчкою на 12 верст щiльно розташувалися
великi села: Сулицьке-Лиманське, Лапинка та iншi, що облягають Нiкополь.
Кряжем, понад сими селами, проляга? два шляхи: один стародавнiй, що ще
за часiв Запорозько? влади простягався iз Чортомлицько? та Покровсько?
Сiчi на Микитин Рiг та у Крим; другий - залiзничний, Катерининська
залiзниця. Iз старого шляху видно, як на долонi, майже весь Базав-луг iз
його лiсами, рiчками, озерами; iз залiзницi ж, на жаль, нiчого не побачиш,
бо вона лежить iз пiвнiчного боку кряжу. З нього можна загледiти лише
розлогi степи й, сидячи в по?здi, навiть важко уявити собi, що за якихось
три версти вiд тебе мiститься така божа краса, як Базавлуг.
Пробiгши пiд горою всього пiвтори версти, Лапинка вiдкинула од себе
рiчку Шарай, що подалась упродовж Днiпра й злива?ться з ним проти острова
Братана. За п'ять верст нижче сього шара Лапинка випуска? iз себе цiлу
низку дрiбних рiчок i проток: Велику Скажену, Малу Скажену та Бистрик. Тi
рiчки подiляються ще на дрiбнiшi протоки й укривають сей куток Базавлуга
струмками, наче павутинням. Нарештi проти села Неплю?ве останнi води
Лапинки подiляються на двi рiчки Бакай та Коканю, якi, обiгнувши другою
кiлька верст, круто повертають на пiвдень i впадають у Сулицький лиман, а
вийшовши з нього пiд одною назвою - Бакай, прямують на сполучення iз
степовою рiчкою Чортомлик.
Бистрик та Скаженi, вийшовши з Лапинки, зазнають на сво?му шляху чимало
змiн: Бистрик, одбившись вiд Лапинки, тече побiля озера Коровчиного та
Кочкуватого, далi переплива? озеро Свиняче море i впада? у Бакай; рiчки ж
Скаженi, сполучившись за двi версти вiд Лапинки, знову розливаються вже на
чотири витоки: Ткачеву, Цаврину, Гнилу та Грузьку, якi прямують до устя
Чортомлика, перетворивши сю степову рiчку на широкий i довгий лиман.
З озер у цьому кутку Базавлуга найпримiтнiшi: Пiскувате, Кремсо,
Василеве, Великий Лиман на урочищi Муро-вому й нарештi - Рачне мiж рiчками
Скарбною та Павлюком. Перша iз сих рiчок вийшла iз Днiпра проти острова
Братана, а Павлюк нижче урочища Криве Колiно, проти острова Сулими. Обидвi
вони бiжать до устя Чортомлика i, злившись тут iз Бака?м та цiлою
павутиною дрiбних рiчок, утворюють невеликий лиман, серед якого напроти
Чортомлицького рогу та слободи Капулiвки, лежить невеликий, але славний в
iсторi? Запорожжя острiв Базавлуцький, що тепер зветься Городищем через
те, що на ньому збереглися ру?ни Запорозько? Сiчi.
Першi iсторичнi вiдомостi про цей острiв ма?мо року 1594-го. Тодi
римський папа та нiмецький цiсар воювали з Туреччиною. I, шукаючи собi
спiльникiв, направили сво?х послiв до запорожцiв. Цiсарський посланець
Ерiх Лясота, що залишив про цю подорож записки, знайшов Запорозьку Сiч на
островi Базавлуцькому. Вiн уже був дуже пiдмитий водами Скарбно?,
Пiдпiльно? та Павлюка i на той час мав невелику площу. Се можна бачити з
того, що коли Кiш запорозький скликав раду, щоб вислухати чужоземного
гостя, обмiркувати його пропозицi?, то запорозьке товариство, через
тiсноту в Сiчi, мусило пере?здити на берег, де на зеленому степу й
вiдбувалася козацька рада.
Базавлуцька, або, як ?? назвав iсторик Скальковський "Баторi?ва Сiч",
була першою офiцiйною Сiччю, бо вся органiзацiя Вiйська Запорозького,
разом iз виборною старшиною, була затверджена польським королем Стефаном
Баторi?м року 1576-го на прохання гетьмана Якова Богдан-ка (Ружинського)
саме тодi, коли Сiч мiстилася на островi Базавлуцькому. Вона стала свiдком
розквiту й найвеличнi-шо? слави Вiйська Запорозького. Звiдсiля гетьман
Сагайдачний року 1606-го вирушав у сво? надзвичайнi морськi походи. З
Базавлуцького острова запорожцi плавали через Чорне море, громили Варну,
руйнували Синоп i Трапезунд, палили околицi Царграду, знищували велику
турецьку фортецю Кафу в Криму, визволяли щороку з турецько? неволi десятки
тисяч християн, кiлька разiв одверто нападали на великi турецькi флотилi?
й розбивали ?х ущент, так що нагнали жаху на туркiв, i султанське вiйсько
доводилося батогами саджати на кораблi. Весь свiт знав тодi про запорожцiв
i мав ?х за найславетнiших лицарiв.
За часiв Сагайдачного Базавлуцьку Сiч було зруйновано. Сталося се
восени року 1617-го, коли турецька флотилiя на чолi з Iбрагiмом-пашою
пiдстерегла, що гетьман iз вiйськом вирушив здобувати Анатолiйський берег,
й пiднялася Днiпром угору до самiсiнько? Сiчi й спалила церкву й куренi.
Сагайдачний тодi оселився з кошем на головi Хортицi.
Проте мiсцевiсть Базавлуцько? Сiчi принаджувала до себе запорожцiв i,
пробувши кiлька рокiв на Хортицi, вони перейшли ближче до Базавлуцького
острова - на Томакiв-ський, а звiдти року 1638-го - на Микитин Рiг, потiм
же - року 1652-го з Микитиного Рогу знову-таки повернулися на Базавлуг i
стали кошем на розi, проти ру?н Баторi?во? Сiчi (сучасне Городище). Тут,
бiля устя Чортомлика, вiд поля були покопанi глибокi рiвчаки й насипанi
високi вали на 100 сажнiв уздовж i з баштою бiля ворiт у 20 сажнiв
навкруги: з боку ж Чортомлика та Скарбно? стояла стiна з двох високих
тинiв, забитих глиною. В нiй зробили 8 пролазiв, щоб козаки могли ходити
по воду; над тими пролазами були бiйницi для пальби з рушниць. Окопи на
старому Городищi також поновили й на ньому вiдбудували нову церкву.
Чортомлицька Сiч iснувала до року 1709-го, себто 57 лiт. Першу ?? добу
(до 1680 року) уславив полковник, а далi кошовий Iван Сiрко. Не було року,
щоб запорожцi не вирушали iз Сiчi на кривавi й славнi походи. Кiлька разiв
козаки наскакували на татар, прокладали собi шлях через мури Перекопа й
руйнували весь Крим, змушуючи хана втiкати за гори. Сiрко стiльки пролив
тодi кровi, що орда вже не могла вiдродитися й поволi занепала.
Чортомлицька Сiч бачила в сво?х окопах i турецьких яничарiв, що потай iз
татарами приходили мститися запорожцям за ?хнi напади, але Сiрко врятував
Сiч i помiж куренями вигубив 13 500 душ бусурманiв.
Року 1680-го Iвана Сiрка не стало. Коли вiн помер, то запорожцi
привезли тiло свого славного кошового на Чортомлицьку Сiч й урочисто
поховали на сiчовому кладовищi. Його могила iз надгробком, поновленим
пiсля повернення Вiйська Запорозького з устя Днiпра (з Олешок) на
Базавлуг, сто?ть i нинi трохи вище вiд ру?н козацьких окопiв серед слободи
Капулiвки на 20 верст нижче Нiкополя.
Зi смертю Сiрка почався занепад Запорожжя, i Чортомлицька Сiч жила
тiльки колишньою славою. Лише вряди-годи траплялися вибухи давньо? величi,
та й вони хутко згасали. Аж на початку XVII столiття на Запорожжi з'явився
заповзятий i освiчений кошовий отаман Кость Гордi?нко, що мрiяв пiднести
козацькi звича? на попередню височiнь i, змагаючись за волю й права
Запорозького Вiйська, став на збройну боротьбу проти армi? Петра I. Та
сили були занадто не рiвнi. Росiйське вiйсько пiд проводом полковника
Яковлева та запорозького зрадника Гната Галагана весною 1709 року
пiдступило до Сiчi. Отаман Гордi?нко iз запорожцями перебував тодi на
Полтавщинi й не змiг встигнути на помiч кiльком стам козакiв, що лишилися
на Сiчi, й вони, хоча й хоробро вiдбивалися на чолi з наказним кошовим Я
кимом Богуном, але врештi-решт москалi здобули спочатку Чортомлицьку Сiч,
а через два днi й старе Городище iз скарбницею й церквою.
Розлютованi змаганням запорожцiв, Галаган та Яковлев не лишили на Сiчi
каменя на каменi; куренi спалили, iз церкви забрали iконостас, а саму
будiвлю пiддали вогню. Не зацiлiло навiть кладовище - на ньому знищили всi
надгробки й каплицi.
В нашi часи Базавлуцький острiв, або Городище, дуже пiдмила вода.
Невеликий колись, вiн тепер став зовсiм малим, а з ознак сiчових споруд
збереглася на ньому тiльки яма iз шматками бито? цегли вiд пiдмуркiв
сiчово? церкви та ледве примiтнi ознаки окопiв. Вiд Чортомлицько? Сiчi
лишилися на березi, трохи вище Городища, козацькi окопи, забудованi нинi
хатами слободи Капулiвки, а вище тих окопiв, у дворi селянина Мазая, в
шанобi сто?ть поновлена за часiв Ново? Сiчi могила кошового Iвана Сiрка.
Нижня половина Чортомлицько? Сiчi змита рiчками, так що певного плану
розташування неможливо собi уявити.
Ру?ни обох Сiчей у пiзнiшi часи, коли козаки отаборилися на Пiдпiльнiй,
звалися одним найменням - Стара Сiч.
У селi Капулiвцi згадки про запорожцiв i найбiльше про кошового Сiрка
дуже живi, й розказують про нього селяни охоче; тiльки, на жаль, усi
оповiдання крутяться навколо характерства (чаклунства) запорозького
лицаря. Ви почу?те тут, як Сiрко вмiв наводити на ворогiв ману; що його нi
пуля, нi шабля не брала, i козаки й по смертi кошового перемагали
бусурманiв, якщо з ними була сiркова рука.
Коли вийти за Капулiвку на гору, або на старе запорозьке кладовище, то
можна побачити один iз найзахопливiших кра?видiв Базавлуга. Чортомлицький
Рiг, уткнувся майже в середину плавнi; скiльки око сягне на схiд, захiд i
пiвдень, простяглися зеленi, просторi луки, змережанi блискучими протоками
Днiпра. Вони то збираються докупи, в озера й лимани, то знову
розповзаються в рiзнi боки, ховаючись за високими, кучерявими деревами.
Тут, на очах ваших, притулок звiра, птицi й риби з чарiвним повiтрям,
духм'янiстю води й рослин - те, що звикли називати ра?м; хоч, зрозумiло,
що в сьому запорозькому закутi iснують i непри?мнi для людини дарунки, а
саме: в травнi - мошкара, а влiтку - комарi.
Пiд час весняно? поводi Базавлуг iз Чортомлицького рогу зда?ться морем,
де високi урочища пiдносяться островами, й лише на пiвднi, бiля колишньо?
Мамай-Сурки, бовванiють степовi могили.
Саме Городище Старо? Сiчi, звiдсiля, немов потопа? серед зелено? пущi
та рiчкових стрiчок, що збiглися до нього. Ще року 1709-го золотий хрест
сiчово? церкви звеселяв усю цю мiсцевiсть, тепер же острiв дивиться
пусткою i дуже сумний iз вигляду.
Землi понад Великим Лугом багато важили не тiльки для запорожцiв, а й
для попереднiх мешканцiв понадднiпрових степiв. Вище на Чортомлику за 16
верст од Старо? Сiчi, бiля Чортомлицьких хуторiв, помiж степовими могилами
височить одна найбiльша - Чортомлицька, що мала 9 сажнiв заввишки та 165
сажнiв навкруги. На ?? версi колись стояла велика кам'яна баба. Коли ту
могилу року 1862-го розрили пiд наглядом учених, то виявилося, що там
похований скiфський цар, а поруч нього, в окремiй домовинi, - цариця. А
навкруги ?х - всiлякi царськi прислужники й конi iз сiдлами та збру?ю. Хоч
тi домовини давно вже пограбованi, а проте в них усе-таки було знайдено
багато золотих, срiбних та iнших речей, що дали науцi великi скарби й
досвiд про те, як жили тi народи, що в давнi часи заселяли околицi
Великого Лугу.
З усiх тих рiчок, якi зiбралися до Старо? Сiчi, утворилася рiчка
Пiдпiльна. Вона пряму? на захiд сонця до села Покровського, на мiсцi якого
з року 1734-го до року 1775-го була остання на Днiпрi Запорозька Сiч. Од
слободи Капулiвки до села Покровського - шiсть верст. Тут залюбки можна
пройтися пiшки, бо сей шлях веселий: з лiво? руки за рiчкою весь час
тягнеться зелена плавня, звiдки долинають навiть пташинi спiви. Неподалiк
Покровського Пiдпiльна робить глибоке колiно, й перед очима виника?
великий, як i на Чортомлицькiй Сiчi, рiг, де запоржцi сидiли кошем 41 рiк.
Сталося се так.
Коли Чортомлицьку Сiч зруйнували, запорожцi згуртувалися на устi
Кам'янки бiля Козацького рiчища Днiпра; звiдси ?х вигнало росiйське
вiйсько, то за угодою з турецьким султаном вони перейшли на устя Днiпра, в
урочище Олешки й там упорядкували собi Сiч бiля рiчки Кiнсько? та
Кардашiвського лиману. Але сумно було запорожцям без свого "батька
Великого Лугу". Не хотiлося ?м жити на пiсках, i невдовзi сталося так, що
там лишилася тiльки Сiч i перебувала запорозька старшина, все ж товариство
жило на сво?х стародавнiх вольностях, по Великому Лугу, на Хортицi, в
Днiпровських порогах, на рiчцi Самарi й на Бузi. Так тривало до року
1728-го, доки татарський хан скривдив запорожцiв, захопивши зрадою пiвтори
тисячi з них у неволю. Тодi козаки з обурення покинули Олешки й повернули
знову на Базавлуг, на те мiсце, де була Стара Сiч. Та недовго ?м довелося
тут жити, бо й Росiя i Туреччина не згодилися, щоб запорожцi перебували
поблизу ?хнiх кордонiв. Через вимоги сусiдiв козаки з осенi 1730 року
перейшли на якийсь час в устя рiчки Кам'янки: коли ж року 1734-го
спалахнула вiйна мiж Росi?ю й Туреччиною, Вiйсько Запорозьке перекинулося
на бiк Росi? й повернувшись на Базавлуг, отаборилося кошем бiля Пiдпiльно?
на розi в шести верстах од Старо? Сiчi, де витiка? рiчка Сисина.
Iван Малашевич, що був тодi кошовим отаманом, незабаром обвiв окопами
сiчовi будiвлi. Одразу за першими рядами, з боку степу, в Сiчi височiло
двi башти. Ворота були iз заходу й вели на торгове передмiстя Шамбаш. Униз
од торговицi з рiчки Пiдпiльно? випливала затока, що звалася - Кiвш. Сюди
при?здили з крамом турецькi, а найчастiше грецькi кораблi. Вiд Ковша до
Пiдпiльно? було викопано другий ряд окопiв, за якими стояла церква й
паланка, себто будинок старшини й канцелярiя. Зi схiдного боку Сiчi,
незабаром пiсля ?? збудування, росiйська влада насипала ретраншемент, у
якому й мiстилася царська залога. Перед цим ретраншементом, опрiч валiв i
рiвчакiв, були ще покопанi довгi ями.
Окопи й вали збереглися й до наших днiв, хоча значна частина вже
забудована хатами й засаджена городами.
На iншому березi Пiдпiльно? теж були окопи, певно, на випадок скрутного
становища Сiчi.
Року 1775-го, за часiв кошового Петра Калнишевського, цариця Катерина
II через опiр, який чинили запорожцi, добиваючись сво?х давнiх прав i
вольностей (землi), звелiла зруйнувати Запорозьку Сiч, а саме Вiйсько
Запорозьке скасувати навiки. Цю мiсiю вона доручила генераловi Текелю.
Маючи проти 10000 запорожцiв бiля 20000 росiйських солдатiв, царський
ставленик оточив Запорожжя з усiх бокiв, несподiвано захопив полковi
паланки й серед ночi пiдступив до Сiчi.
Хоч запорожцi й пiзно зрозумiли ворожi намiри Текелiя, а проте
озбро?лися й хотiли змагатися, й тiльки вiйськовий священик умовив ?х
скоритися волi царицi й не проливати братньо? кровi.
Зрештою, пiсля заколоту, старшi козаки й старшина вiддали генераловi
свою зброю; молодь же, десь 5000 козакiв, переправилася рiчкою Пiдпiльною
в Базавлуг i, обравши там нову старшину, вирушила Сисиною в Днiпро,
перепливла Чорним морем за Дунай i там, з дозволу султана, осiла кошем
спочатку на Днiстровському лиманi, а пiзнiше - на Дуна?, де Запорозьке
Вiйсько й пробуло в майже не залежному становищi до 1828 року.
На мiсцi зруйновано? Покровсько? Сiчi незабаром постало село
Покровське. В тамтешнiй церквi збереглося досi чимало речей, що були в
сiчовiй церквi, а на околицях Сiчi та по окопах весь час знаходили й
понинi знаходять запорозьку зброю, посуд чавунний та череп'яний, люльки,
грошi й дьоготь у бочках; найбiльшою ж коштовнiстю вважаються двi чайки,
?х бачив у рiчцi Скарбнiй Д. I. Яворницький. Одна з них була в 6 сажнiв
завдовжки, друга ж - трохи менша. Вони так i залишилися у водi.
Про кошових Ново? Сiчi майже вiдсутнi згадки на мiсцях, хоча вони були
на сто лiт пiзнiше вiдомого лицаря Сiрка. Скажiмо, що Калнишевського ще
люди пам'ятають, але не уславляють, а тiльки сумують за його долею, бо
Текелiй закував останнього кошового в кайдани, i той скiнчив сво? життя в
Соловецькому монастирi на Бiлому морi.
За Покровським рогом Пiдпiльна поверта? на пiвнiч i викида? iз себе
рiчки: Похилу, Шершаву та Пiскувату. Всi тi рiчки сполучаються iз
Базавлуком, од яко?, напевне, дiстав назву i Луг Базавлуг, куди впада? ся
рiчка.
Базавлук на Запорожжi була одною iз найславнiших i найукоханiших для
козакiв рiчок. У давнi часи вона довго межувала запорозькi й татарськi
землi й навiть згодом, коли кордон пройшов по Кам'янцi й Буговi, все-таки
Базавлуг татари часто вважали сво?ми землями.
За часiв Олешкiвсько? та Ново? Сiчi на Базавлуцi стояло багато
запорозьких зимiвникiв, а найбiльше - на розi балки Кам'янки та Базавлука,
де нинi село Шолохове, та нижче, де село Грушiвка. Пiсля скасування Сiчi
всi землi понад Чортомликом, Базавлуком, лиманом Великi Води та майже весь
Базавлуг, десь 200 000 десятин площi, були подарованi царицею Катериною
князевi Вяземському. Вiд нього тi землi 1802 року перейшли до барона
Штiглиця, а вiд того вже - до великого князя Михайла Миколайовича. Цi
змiни власникiв дуже вплинули на склад мешканцiв у тих поселеннях, i,
зрештою, вiд запорожцiв на околицях Базавлугою, понад його кручами й
байраками, лишилися тiльки кам'янi хрести над ?хнiми домовинами, та й тих
iз кожним днем менша?.
Вiд мiсця злиття Базавлука iз Скарбною-Колотiвською межа Базавлугу
простяга?ться протокою Базавлука Ба-ка?м до великого села Михайлiвське, а
далi до Бистрика й лиману Великi Води. Сей лиман, зiбравши до себе всi
рiчки з Базавлугу, залива? водою площу в 15 квадратових верст; упродовж
вiн ма? 11 верст, а впоперек лише двi версти, на кiнцях же ще вужча?.
Бiля горiшнього краю лиману, пiд високою горою, вкритою великою
кiлькiстю могил, лежить село Нововоронцовка. З гори села та вiд могил,
понад селом, розкинувся на схiд чарiвний кра?вид Великих Вод i взагалi
Базавлугу. На заходi вiд Великих Вод i до Базавлука пiдходить зi степу
чимала балка Оскорiвка, в якiй за пiзнiший вiк Запорожжя було безлiч
запорозьких зимiвникiв. Кра?вид сi?? балки теж дуже гарний.
Щодо товщi Базавлугу - то вона бiльша за простором i мовби веселiша,
нiж у Великому Лузi. Таке враження справля? на мандрiвника те, що протоки
Днiпра, якi перетинають Базавлуг значно ширшi, нiж протоки Великого Лугу.
Рiчки Лапинка, Павлюк, Скарбна, Пiдпiльна, Сисина та Скарбна-Колотiвська -
це зовсiм великi й мають у поперечнику вiд 50 до 100 сажнiв, та й, опрiч
них, на Лузi ще багато рiчок вiд 20 до 50 сажнiв завширшки. Це - Шарай,
Мельничиха, Лебединка, Скажена, Днiприще, Шахова, Темна, Миколина й чимало
iнших.
Ще одна особливiсть Базавлугу та, що тут прудкiшi течi? рiчок i через
те заблукати в Базавлузi важче, нiж у Великому Лузi - треба тiльки
пам'ятати, що тут усi рiчки течуть на захiд, до лиману Великi Води. Впада?
?х в озера чи болота в Базавлузi менше, майже зовсiм нема таких, щоб не
знати, куди вони прямують, як це бува? у Великому Лузi.
Рослиннiсть у Базавлузi така ж, як i у Великому Лузi: тi ж дуби, явори,
осокори, велетенськi верби, берест, ясен, клен, кислиця, груша, шовковиця,
бузина, заростi лози, очерету, оситнягу й високi, бiльше трьох аршинiв,
трави.
Пiд час весняно? повiдi, серед Базавлугу, як i у Великому Лузi,
залишаються тiльки деякi гряди, на яких стояли запорозькi кишла.
Мiж рiчками Павлюком, Днiпром, Скарбною й Темною лежить островом
урочище Васюрине. На Запорожжi, певне, був якийсь уславлений козак Васюра,
бо, крiм цього урочища, його iменем прозваний i один iз запорозьких
куренiв - Васюринський, i про Васюринського "козарлюгу" згаду?ться i в
пiснi про руйнування Сiчi.
Далi вниз, понад Днiпром, iдуть урочища: Петрiвщина, Маркове та Степок.
Останнього майже нiколи не залива? вода, й воно вкрите чудовим лiсом та
гарною степовою травою.
Iнше урочище з тi?ю ж назвою - Степок, лежить мiж рiчками: Шаховою, що
витiка? iз Скарбно? i пряму? до Великих Вод, та Бiлобородчиною, яка з тi??
ж Скарбно? впада? в Темну. Близько вiд цього Степка, мiж рiчкою Тихiнкою.
й Старим Ревуном, розкинулося невеличке урочище Панидине, вiдоме тим, що
пiсля знищення Сiчi на ньому сидiв i "плодив бджолу" запорозький дiд
Усатий. Його знав увесь Базавлуг через те, що в нього був один дуже довгий
вус i вiн кував коня пiдковами назад. На мiсцi його кишла досi живуть люди
й держать пасiку.
Як кажуть дiди, по всiх грядах Базавлугу споконвiку жили запорожцi -
рибалили тут i розводили бджiл. А коли подiлили цi землi мiж панами, то й
по тому ще довго селилися тут запорожцi вiльно, а потiм стали виплачувати
за грунти оренду.
У селi Покровському люди згадують, що коли москалi оточили Сiч, то
козаки закопали сво? скарби в Базавлузi й, тiкаючи на Дунай, лишили в
плавнi двох товаришiв, щоб доглядали того сховища. Довго отi запорожцi там
жили, сподiваючись, що товариство повернеться, i вже зовсiм постарiли,
дожидаючись, а все не хотiли виявити, де саме закопаний скарб. Як не мали
вони вже сили добувати собi ?жу, то приходили в Покровське з торбами,
випрошуючи хлiба, та й знову ховалися в Лузi, не маючи навiть хати, а
живучи по дуплах; та так вони й померли, не розголосивши, де схований
скарб Запорожжя.
Чимало в Базавлузi розкидано й озер. Помiж рiчками Пiдпiльною та
Скарбною - найбiльшi: Гредчине, Довге й Домаха. Останн? - найширше. Далi,
на пiвдень, бiля рiчки Темно?, лежить майже кругле озеро - Закутн?, а бiля
рiчки Ревуна - лиман Васюринський i недалеко вiд нього - озеро Орiховате.
Мiж рiчкою Сисиною та Базавлугом мiститься лиман Ревин i цiлi низки
лиманiв по долинах рiчок Пiскувато?, Шаршаво? та Похило?. Далi, мiж
Базавлугом та Великими Водами, розкинулося на двi квадратовi версти озеро
Пiдстепне, сполучене з рiчкою Бакай, а на пiвдень од нього розташувалися
озера: Литвинове, Мiлке, Пiскувате, Велике, Вхiдне, Кругле, знову Велике,
Прогнойне, друге Вхiдне, Гречане, Святе, Доменькiвське, ще одне з назвою
Домаха, Бакланове (улюблене мiсце бакланiв), Лебедине - одне й друге,
знову Закутн?, Хомине, Кривеньке, Прищепа, Срiбне та безлiч iнших.
У сьому кутку збилася сила озер. Устя рiчок та озера порiзали Базавлуг
на острови, мiж якими лежить i отой, що ма? ймення давнього гетьмана
Скалозуба, що року 1599-го загинув пiд час морського походу на Азовське
море. Острiв сей невисокий, його залива? велика вода, а проте вже
пережива? зi сво?ю назвою п'яте столiття.
Скалозубовим островом i кiнча?ться луг Базавлуг, а разом iз ним i весь
запорозький Великий Луг. Хоч Днiпро ще й далi, до самiсiнького Чорного
моря вiдкида? од себе в береги протоки; i Кiнська так само не хоче бiгти у
злуцi з ним, а все вiдходить лiворуч, та вже протоки обох рiчок не
захоплюють таких великих просторiв, як мiж Хортицею та Великими Водами, а
бiжать вузькою долиною; лiси ж там часом уриваються та змiнюються пiсками.
Але й близькiсть турецьких мiст XVI та XVII столiть: Аслана, Таванi й
Кизикермена унеможливлювала для запорожцiв тримати у сво?й владi подальший
низ Днiпра.
На Базавлузi збереглося далеко бiльше стародавнiх назв рiчок та урочищ,
пов'язаних з найменнями укра?нських дiячiв та привiдцiв укра?нського
народу, а саме тут мiстяться острови: Хмельницького, Сулими, Скалозуба;
рiчки Павлюк, Шахова та урочище Васюрине.
Простори Великого Лугу й Базавлугу ще чекають на сво?х дослiдникiв i
можуть бути зовсiм знищенi, лишившись назавжди невiдомi науцi. Навiть на
малому Городищi в пущах Великого Лугу та на городищi острова Сулими, де,
за переказами дiдiв, були навiть Сiчi, досi не побував жоден учений. А
давнi дослiдники вже постарiли, то ж час би взятися за сю справу молодшим,
i я був би щасливий, коли б се мо? оповiдання заохотило до вивчення
рiдного нам Великого Лугу бодай одну заповзяту людину.
ГЕТЬМАНСЬКЕ УРОЧИЩЕ
Не забути менi вас, прудкi днiпровi хвилi... Не забути вас, прозорi,
блакитнi. Й вас не забути, похмурi скелi Хортицi й зеленi дуби
Сагайдачного. Вже старiсть тисне менi на плечi, а Сагайдачне з його
чарiвними, величними кра?видами, мов намальоване, ще й зараз сто?ть перед
мо?ми очима.
Хто з укра?нцiв не чув про славного гетьмана Сагайдачного, що iз
запорозьким товариством воював проти гатар i туркiв, зруйнував силу ?хнiх
мiст, спалив незбориму Кафу й визволив iз неволi безлiч християнських
бранцiв? Того самого Сагайдачного, що, як спiвають люди, "промiняв жiнку
на тютюн та люльку" та здобув Укра?нi невмирущу славу? А чи багато хто з
укра?нцiв бачив те мiсце, що його й через чотири столiття звуть ще
найменням Сагайдачного, себто Сагайдачне?
Хутко, невпинно бiжить час... Рiк за роком вiдходять у вiчнiсть
минулого й несуть iз собою не тiльки людей, свiдкiв колишнiх подiй, а й
зовнiшнi ознаки давнього життя й природи... I те, чого ми через свою
недбалiсть не хочемо бачити сьогоднi, того вже не побачимо завтра.
Доля судила менi вперше глянути на свiт сонця недалеко вiд Хортицi,
Днiпрових порогiв, Сагайдачного i взагалi недалеко вiд давнiх запорозьких
гнiзд. За мого дитинства на берегах Днiпра ще чимало жило синiв
запорозьких козакiв, свiдкiв слави, а далi й ру?ни Запорозько? Сiчi. Ще
переказували з уст в уста оповiдання про славнi подi? запорозького
товариства й про недолю останнiх запорожцiв пiсля зруйнування Сiчi. Ще
живi були подекуди старi запорожцi iз Задунайсько? Сiчi, а один iз тих
неборакiв навiть доживав свого вiку в оселi мого батька... Ще ходили
степовими шляхами валки чумакiв i лунали на безкрайньому обширi зелених
просторiв давнi чумацькi й козацькi пiснi.
От i заманулося менi пригадати дещо з минулого, а найбiльше - розказати
про урочище Сагайдачне, бо воно найлюбiше для мене з усього запорозького
краю.
ПЕРША ПОДОРОЖ
Я побачив це урочище й побував у ньому мимоволi. Се було 1864 року,
коли менi виповнилося сiм лiт. Моя мати ?хали до Катеринослава по мого
середнього брата, що вчився там у гiмназi?, а я й ув'язався з ними.
Шлях iз Олександрiвського повiту, де був хутiр мого батька, прямував до
Катеринослава повз повiтове мiсто й Кiчкас. Але я Кiчкаса не бачив, бо ми
пере?хали Днiпро льодом i я його проспав; так що вперше на вiку я побачив
це стародавн? урочище лише тодi, коли ми верталися з Катеринослава.
Я дуже добре пам'ятаю, як надвечiр ми з'?здили з високо? й круто? гори,
тако? круто?, що мати з остраху аж хрестилася. Це ми прямували до Днiпра,
де лоцмани перевозили людей i хури пороном. Про цей перевiз мати
турбувалися з раннього ранку.
- Коли б господь дав, - казали вони, - щоб крига вже перейшла, бо як ми
?хали сюди льодом, то було дуже небезпечно.
Та знов:
- Коли б господь дав, щоб не було горiшнього вiтру...
- А як буде горiшнiй вiтер, - iз жахом питався я, - то що тодi?
- Дуже зноситиме порона вниз...
- Та й куди занесе?
- А туди... - похвалився брат сво?ми знаннями з географi?, - куди тече
Днiпро... У Чорне море!
- Оце нехай господь милу?! - спинили його мати. - Не годиться такого
казати.
З'?хавши в берег по глибокому пiску, ми побачили, що криги на Днiпрi не
було, але вода йшла каламутна, з великими пасмами жовто? пiни.
Як тiльки наш фургон, разом iз кiньми, втягся на порон, де вже стояло
двi хури подорожнiх селян, лоцмани раптом вiдiпхнули порона й давай на
гребках гнати його вгору Днiпра, до того мiсця, де до нього з обох бокiв
пiдсунулися й упали в саму воду височеннi похмурi скелi. На стернi порону,
як зараз бачу, стояв старий, крем'язно? постави лоцман iз люлькою в зубах.
Мене вiн зацiкавив тим, що на грудях у нього була розхристана сорочка й
виднiлося чорне, мов халява його чобота, тiло; коли ж вiн налягав на
стерно, то визирало тiло зовсiм бiле. Борода у лоцмана була добре
виголена, пишнi сивi вуса красиво визначалися на червоному вiд вiтру
обличчi; довгi ж ряснi брови звисали над очима й надавали суворостi всьому
вигляду старого дiда. Люлька, яко? вiн не виймав iз рота, часто гасла й
тодi пiдручний, парубок лiт на вiсiмнадцять, дiставав iз кишенi кремiнь i,
поклавши на нього шматок товстого синього цукрового паперу, бив кресалом
по кременю, а коли з нього добувалася iскра, вiд яко? папiр починав тлiти,
вiн притуляв той шматок дiдовi до люльки.
На двох великих, товстих, мов колоди, гребках було по п'ять лоцманiв на
кожнiй, i вони, тримаючись на ногах i жартуючи помiж себе, то пiднiмали
гребки вгору, то кидали ?х у воду, лишаючи за пороном на водi дрiбнi вири.
Ми вже зовсiм пiдпливали пiд скелi, коли старий лоцман раптом натис на
стерно й на весь голос гукнув:
- Лiва греби, права табань!.. Маха?!..
Покрик стернаря був такий могутнiй, а очi його спалахнули таким суворим
вогнем, що я затрусився з переляку. Всi глянули в бiк гори: там, на скелi,
стояв чоловiк i чогось махав нам шапкою.
- Справдi маха?, лихо його матерi! - почулося мiж лоцманами. - Ану,
наляж, хлопцi...
Цi?? митi згори Днiпра долинув великий шум, гуркiт i вибухи. Здавалося,
що десь поблизу вiтер рушить скелi, й тi, розбиваючись одна об одну,
падають у безодню.
З жахом i слiзьми мати питали у лоцманiв, що то воно ко?ться, й тi,
хоча й не одразу, а все-таки розказали ?й, що з Вовчого Горла пiшла крига,
яка й досi там стояла.
- Не дивно, - додав старий лоцман, - що вона так шумить та гуркотить,
бо там ?? наперло аж у три шари!
За хвилину знову почулися лункi вибухи й шум, i назустрiч нам, з-за
скель, висунулося крижане поле. Воно бiлою пiною вкривало Днiпро вiд
берега до берега, краями зачiпалося за надбережнi скелi й каменi, з
трiском репалося й кололося i, викидаючи на скелi шматки брудно? криги,
невпинно наближалося униз, до нашого порону.
- Привертайте, бога ради, до берега! - з розпачем у голосi благали
мати.
- Куди там до берега?.. - пробубонiв старий лоцман. - Хiба щоб пробити
порона? Тут камiнням усi береги заток укритi.
- Пускаю ходом! - знову гучно сказав вiн до гребцiв. Порон повернувся
i, наче вiдiрвавшись од берега, поплив на середину рiчки. Крига дедалi
пiдступала ближче, але бистра течiя пiдхопила й порон i понесла його геть
од крижаного поля.
Високi скелi Кiчкасу стали зненацька зменшуватись, одсунулися вiд нас
далi й немов поринали у водi. Повз нас з обох бокiв бiгли пiскуватi
береги, а вiд низу Днiпра виринали з води новi, великi, дивовижнi скелi й
попереду всiх три стрункi та високi шпилi, немов обробленi пiд величезнi
монументи.
- Куди ж сховатися? - обiзвався до стернаря його молодий пiдручний.
- А що, може, злякався? - з посмiхом спитав старий, - Тобi, Миколо, вже
так, що мерщiй би заховатись?
З-помiж гребцiв почувся регiт i глузування з легкодухого парубка.
- Налягай, вражi дiти! - гукнув до них старий стернар, - Чого заiржали,
як тi огирi до косяка? Хочете, щоб об Стовпи нас розбило?
Згодом суворий дiд пошкодував свого молодого присоромленого пiдручного
й додав:
- У Сагайдачному захова?мося... Нiде бiльше! Порон, що ним керувала
вмiла рука, все далi тiкав од криги й водночас усе бiльше вiдступав од
правого берега та, перетнувши найдужчу бистрочiнь, почав наближатися до
лiвого.
Три скелi-монументи, що ?х лоцман назвав Стовпами, лишилися вже
правобiч, а до нас насувалися двi iншi - великi, незграбнi.
- Чого заметушилися? - загукав знову старий.
- Чого сiпа?те гребки, немов дiвки кужiль?.. Надмись, лихо вашiй
матерi!.. Не бачите, як на Стоги почало нас перти? Чи хочете пiд Хортицею
ракiв годувати?
Незабаром i Стоги проминули, й порон, лишаючи з право? руки Хортицю,
став наближатися до двох велетенських скель, що одна з них стояла на
березi, а друга неподалiк берега у водi. На не? й почало зносити течi?ю
нашого порона.
- Ще наддай, хлопцi... - знову залунав голос стернаря. - Ще раз... ще
раз, бо лихо буде, як зачепимося за Дурну скелю. Ось зараз станемо у
Прорiзi, на тихiй водi, тодi й вiдпочинете...
Гребцi знесилилися. Нi жартiв, нi розмов. Усi зблiдли з виду вiд утоми
i, стоячи без шапок, iз нагрiтими чубами, ледве вже пiднiмали важкi
гребки, налягаючи на них сво?ми широкими грудьми. Але ще хвилина напруги -
i порон, обминувши скелю, зайшов у тиху воду й почав приставати до
пiскуватого берега.
Цi?? митi з боку Днiпра почулося гуркотiння й шум... То крижане поле
наскочило на скелi, що ми ?х обминули. Крига кололася на шматки й тi
крижини, пiд натиском сво?? ваги, здиралися на скелi вгору, а звiдти
рушилися вниз на те саме крижане поле, вiд якого вiдiрвалися.
Лоцмани тим часом посходили на берег i прив'язували порона до дубiв, що
рясним лiсом, зусебiч, оточили це мiсце.
Братовi забаглося злiзти на скелю, що горою здiймалася помiж дубiв, щоб
подивитися звiдти, як б'?ться крига об скелi. Почувши про це, я й собi
схопився бiгти iз братом, але мати завернула нас обох до фургона.
- Я чула, - сказала вона, - що тут, у Сагайдачному, сила жовтобрюхiв i
навiть полозiв. Нiкуди з порону не пущу вас.
У нашу суперечку з матiр'ю встряв i Микола, пiдручний лоцмана:
- А ви, паничi, спитайте у дiда Харька... Як вiн дозволить, то не
бiйтеся нiчого; лiзьте прямо на скелю, i нi жовтобрюх, нi полоз вас не
зачепить...
- Чому ж це так? - здивувалися ми.
- Бо вони таке слово знають. ?хнiй батько запорожцем були, так навчили
?х усяку гадину замовляти. Вони всi, запорожцi, були характерники.
- Це i я чув, - сказав брат, - бо дiд Охрiм, запорожець, що у нас
доживав вiку, теж, казали люди, характерник.
- Дурний ти, Миколо... - обiзвався старий Харько. - Дурний - аж
крутишся... Якi там характерники? Як чоловiк iз розумом та неабиякою
вдачею, то люди й мають його за характерника. Повигадували навiть таке,
нiби запорожцi, як у кого на вiйнi басурмен палить, так той кулю рукою
ловить та в нього навкида влуча?. Все то вигадки, i ти дiтям паморокiв не
забивай. Розумнi були запорожцi, досвiдченi в усьому, духом та волею дужi,
от i досягали того, чого нам зась. Та й тiльки!.. Ви, паничi, - звернувся
вiн до нас. - Якщо справдi хочете на скелю, то лiзьте безпечно, бо сонце
вже сiло, й усi жовтобрюхи поховалися у щiлинах на всю нiч. Полози ж у
цiй, Середнiй, скелi не живуть, а ховаються по тих скелях, де ? печери,
або великi розщiлини, найбiльше по той бiк лiсу у скелюватих видолинках. А
то ходiмте разом; я подивлюся зi скелi, чи догадався Свирид вирядити дуба
на помiч нам.
Трохи заспоко?нi мати довiрили нас старому Харьковi, й ми з братом,
радiючи, побiгли берегом до скелi, а далi Харько взяв мене за руку й
пособляв пiднiматися на гору, показуючи куди й на який камiнь зручнiше
ставати ногою.
Зiйшли ми на самiсiнький верх скелi. Тут Харько пiдняв мене вiд землi й
посадив на якийсь рiвненький, довгий камiнь.
- Отепер посидьте тут, - сказав дiд, - де сидiв сам гетьман
Сагайдачний.
- Це той самий Сагайдачний, - спитав брат, - що про нього спiвають?
- Той самий. Вiн ще за давнiх часiв був козацьким запорозьким
гетьманом. I тут на Хортицi фортецi будував, а звiдси, з цього каменя, що
його люди "Лiжком" звуть (а вiн у нього справдi був, як у царицi престол),
то тут вiн i милувався фортецями й кра?видами...
Перед очима на Днiпрi ко?лося щось неймовiрне. За переднiм крижаним
полем, що вже покололося й пiшло по обидва боки Хортицi, сунулося друге,
неначе ще бiльше, а слiдом - уже трет?; далi ж угору все було бiле вiд
криги. Як тiльки лiд поповз на скелi, що стримiли перед островом, й
зупинився, мовби вагаючись, у яку протоку Днiпра йому повертати: на нього
набiгло друге поле i всiм сво?м тягарем причавило його.
Мов отара сивих овець, полiзли крижанi скалки та грудки снiгу на
каменi, пiднiмаючись на кiлька сажнiв угору й зi стогоном падали звiдти
вниз, назустрiч новим крижинам, що пiд натиском заднiх повзли вгору. Шум i
шерех стояв у повiтрi... А згори Днiпра вiд Кiчкасу все насувалися великi
крижанi поля, надавлюючи на передн? й потопляючи його сво?ю вагою. Нарештi
почулися вибухи. Крижане поле роздво?лося й попливло обабiч Хортицi, а
одна половина навiть так повернулася, що зачепила кра?м Дурну скелю й
наробила у Прорiзi чимало гармидеру.
Згодом лiд просунувся нижче Сагайдачного, й Днiпро знову засинiв.
Тiльки на скелях та берегами стояла широка смуга бiло? криги. Але доки
Славутич спромiгся скинути тут iз себе набридле, кальне покривало, згори
знову пiдступило льодове поле.
- Рушила вся крига з Вовчого Горла, - обiзвався Харько. - Тепер нам
дозавтра нема чого й гадати пробитися назад до Кiчкасу.
- От i добре! - скрикнув брат. - Ми тут ночуватимемо з вами, як
ночували запорожцi, пiд вiльним небом. А ви нам розкажiть, про полозiв, що
ними нас ще змалку лякають.
- Полоз - то великий гад, змiй...
- Це той, - спитав я, - що лiта?? Менi нянька розказувала, що змiй
прилiтав навiть до царя та й украв у нього царiвну...
- Ну, то тiльки в казках таке розказують... Де таки змiя до царя
допустять?
- Так вiн же через димар... через комiн прилiта?... - запевняв я
Харька.
- Не вiрте. Хiба ж таки царевi не поставили б такого комена, щоб вiн
зачинявся. Кажуть, правда, люди, нiби ? такi змi?, що лiтають. Ось тут,
вище Кiчкасу, iсну? велика печера, вона Школою зветься, то там,
подейкують, живе, але я власне нiколи того змiя не бачив та й батько мiй
оповiдали, що не бачили i що, може, про них люди брешуть...
- А полозiв бачили?
- Полозiв не тiльки бачив, а й убивав...
- Якi ж вони?
- А от як не дуже стара верба завтовшки та через велику хату завдовжки.
- Вiн ?сть людей? - злякано спитав я.
- ?сти не ?сть, а давить. Обiв'?ться навколо людини та й душить, доки й
дух iз не?. Та не тiльки людей, а навiть волiв i коней...
- А не ?сть?
- Не може проковтнути. От ягнят i зайцiв поволi ковта?: так у себе й
утягне. Пташину також - яку спiйма?... Ось тут берегами - диких качок,
гусей тощо...
- Так iз пiр'ям i ковта??
- Так, iз пiр'ям. Я одного через те й убив без рушницi, прямо ломакою.
Побачив, що вiн потяг собi в пащу, головою вперед, гуску, та ще не вспiв
проковтнути, от я й до нього та кийком по головi. Вiн хотiв ту гуску
виригнути, так пiр'я в горлянцi йому напружу?ться i не да? птицю викинути.
Я його вдруге по головi... Втрет?. А кийочок у мене добрий був - iз
грабини. Тодi полоз хотiв мене хвостом ударити, але я встиг за дуба
одскочити, так що вiн по дубовi попав та так здорово розмахнувся, що ледь
не перекинувся. Я знов до нього: та по головi, по головi... Аж доки не
забив на смерть. Отож, люди, як довiдалися про цей випадок, то й почали
гомонiти, нiби я характерник, що без рушницi чи iншо? збро? полоза вбив...
- Це тут, у Сагайдачному, було?
- Нi, це було бiля Вовнигiв, порiг такий на Днiпрi ?, нижче Ненаситцю.
Там скрiзь понад порогами чимало полозiв траплялося, найбiльше, де
скелюватi байраки. Тепер людей побiльшало, то там ?х майже зовсiм
винищили. Дуже рiдко доводиться про них чути. Але ?х тут ще чимало.
Ми сходили вже з гори, i мене брав острах, таке слухаючи, але
признатись у тому було соромно.
- Такого, як я, вiн може проковтнути? - спитав я.
- Залюбки може!... - вiдповiв Харько. - Але ви не бiйтесь. Зараз вони
сплять i взагалi ?х уже так налякали, що вони не дуже-то охоче на людей
кидаються. Та ще от я вас навчу: як коли б кому з вас трапилося полоза
здибати, то мерщiй тiкайте проти сонця. В нього такi очi, що свiтло ?х
заслiплю?, i вiн нiчого не бачить i не може бiгти.
- А як же вiн бiжить? - поцiкавився брат. - Хiба в нього ? ноги?
- Нiг нема?. Вiн колесом котиться, але умi? якось так котитися, що
голову весь час високо держить. Я раз бачив, як вiн перебiгав з одного
байраку через степ до iншого. Дуже прудко бiг, як би сказати, добрий кiнь,
а голова вище трави стримiла.
- Ходiмте швидше, - попросив я, бо менi холодно. Мене справдi трусило
мов у пропасницi, але не так вiд свiжого повiтря, як од розповiдей про
полозiв.
- Розташовуйтеся, хлопцi, на нiч! - звернувся Харько до товаришiв, коли
ми наблизилися до порону. - Вся крига рушила з порогiв. Дивiться, чи й до
завтра перейде.
Почувши, що нам доведеться пробути всю нiч тут, у Сагайдачному, з яким
пов'язанi оповiдання про всiляку страховину, моя мати заплакали, бо чого
було ?й не заночувати в Олександрiвську в затишнiй теплiй хатi мо??
хрещено?. А тут просто пiд вiльним небом... До того ж, вона боялася не
тiльки гадин i звiрiв, а й людей, себто наших лоцманiв. Селянка, що разом
iз чоловiком ?хала на поронi, пожалiла матiр i стала переконувати ?х, що
всi лоцмани - люди набожнi та правдивi й не те, що не заподiють нам
нiякого лиха, а навпаки, ще й вiд усього лиха оборонять. До того ж, i
вепрi, й вовки, й полози, яких так боялися мати, на вогонь та ще й на таку
силу людей нiколи не нападають...
Пiд впливом тих речей мати заспоко?лися й почали слатися на нiч. Мене
вони поклали всерединi фургону, добре замостивши подушками й покривалами.
Я, мабуть, хутко заснув, бо не пам'ятаю, чи варили лоцмани вечерю, чи нi.
Скiльки проспав я, не знаю, але прокинувся вiд страшного галасу. Гукали
люди, вили вовки, хропли й харапудились конi... Я пiдвiвся й побачив, що
мати схилилася надi мною i плачуть. Брат також у фургонi поруч них.
Коней на поронi не було, й на возах сидiли жiнки й дiти, всi лоцмани й
селяни й наш кучер, як чути було з голосiв, метушилися недалеко на березi,
в лiсi.
Через хвилину-двi з темряви стали виринати конi. Вони були спутанi на
переднi ноги й через те важко стрибали, пiдкидаючи вгору голови.
Поблизу на березi палала купа хмизу й осявала найбiльшi дуби й високу
траву й коней жовтогарячим промiнням. Слiдом за кiньми почали виходити й
люди. З'явився i наш кучер.
- Трохи не розiрвали харцизяки нашого буланого, - казав вiн матерi,
оглядаючи коней та прив'язуючи ?х до фургону. - Ач! Таки один укусив за
литку, кров дзюрчить... Вiдбили його вовки вiд гурту та й оточили... Коли
б вiн не такий баский, то не вспiли б ми його й оборонити...
Крiзь сивий дим, що снувався мiж полум'ям iз купи хмизу, я побачив
Харька. Вiн пiдiйшов до вогню, поклав бiля себе сокиру, що з нею, мабуть,
ходив на вовкiв, i, сiвши долi, спокiйно взяв iз багаття жаринку, поклав
?? до сво?? люльки й почав курити. Червоне полум'я освiтлювало його сивi
вуса, брови, чоло, люльку, могутнi плечi й навiки засмаленi сонцем
груди... I такий спокiй застиг у його постатi, що я враз зрозумiв
безпечнiсть нашого становища й зненацька, припавши до подушки, заснув,
наче й не прокидався.
Коли вже прокинувся вдруге, був уже день i до мене крiзь вiття дубiв iз
ледве помiтним ще молодим листям сягав теплий промiнь весняного сонця.
Птаство виспiвувало й щебетало в лiсi так, що за тими голосами не чутно
було людського гомону. Конi вже стояли всi в поронi, а сам порон
ворушився, бо лоцмани вiдпихали його вiд берега. Поруч гойдався байдак на
вiсiм гребок, мабуть, той же, що його ще вчора виглядав старий Харько.
Доки я розпитував у матерi, що було вночi, шестеро лоцманiв, поскидавши
чоботи й закасавши широкi штани, лишилися на березi, тримаючи порона за
товстий, мов колода, канат; до другого боку порона був прив'язаний байдак.
За командою, яку подав Харько, лоцмани на березi, взявши канат на
плечi, пiшли вперед, а тi, що сидiли на гребках у байдацi, почали
громадити й гнати човна вгору. За хвилину обидва канати напружилися, - й
порон помалу рушив проти води.
З обох бокiв у нас були величезнi скелi-гори, що ?х учора дiд Харько
назвав одну Середньою, а другу - Дурною; на ?хнiх шпилях весело вигравало
сонце сво?м ранковим рожевим промiнням. Я глянув на ту скелю, де був
учора, й на осяяний престол Сагайдачного, й менi дуже закортiло ще раз
побувати там, посидiти на тому "Лiжковi" та оглянути звiдти околицi. Але
Харько мовби вiдгадав мою думку.
- Отепер, паничу, - сказав вiн до мене, - то я й сам не пустив би вас
на скелю, бо саме жовтобрюхи повилазили на сонечко грiтися.
- А жовтобрюх як укусить, то вмреш? - спитав мiй брат.
- Нi, може, й не вмреш... бо в них нема? в ротi тако? отрути, як у
гадюки, але вони кусаються зубами гiрше за собаку, й пораза, коли вiн ??
завдасть, дуже трудно го?ться...
Важкий, незграбний порон тим часом потроху посувався вгору, скелi
Сагайдачного лишилися внизу й почали ховатися за лiсом, який гущавиною
вкривав увесь схiдний берег. Лоцмани, що йшли берегом, то заходили в
самiсiньку воду, перебродячи затоки, то пiднiмалися на берег i лiзли на
скелi там, де вони звисали над самою бистриною Днiпра. Довкола панувала
тиша, й рiчка неначе радiла, що позбулася кально?, огидно? криги, й
свiтилася на сонцi сво?ми блакитними, прозорими хвилями. Вiд усього, що
було навкруги, вiяло супоко?м i пестощами. Здавалося, що в сяйвi ранку все
умлiвало й мовчки прислухалося до пiсень вiльного пташиного кохання, яке
повiтрям розносилося понад Днiпром.
Щодалi, то скелi Кiчкасу ставали все ближче й, нарештi, годин через двi
лоцмани пiдтягали порона до того мiсця, де ми мали причалити ще вяора
увечерi. Звiдсiль починався шлях на Олександрiвськ, i ми мусили залишати
порон. Наш кучер, замiсть четверика коней, запрiг тiльки трьох, четвертого
ж, буланого, вiн не зважився брати, бо в нього спухла нога...
Ми щиро попрощалися з Харьком, як iз рiдним, i ви?хали з порону.
Пiсля незабутньо? першо? подорожi менi не випадало ?здити повз Кiчкас,
аж поки через три роки мене самого повезли до Катеринослава вiддавати в
гiмназiю. Тут на Кiчкаському перевозi я знову побачив Харька, що стояв на
стернi порона з люлькою в зубах, як стояв i вперше. Пiдручний Микола став
уже парубiйком i добре допомагав старому кермувати пороном.
Я дуже зрадiв Харьковi й почав розпитувати його про полозiв.
- Дуже ?х зменшу?ться, - мовив Харько. - Людей бiльша?, i вони
винищують полозiв... Та й добре роблять. Навiщо така погань на свiтi?
- Ну, а все ж таки вони ще ??
- Аякже. От позавчора нiмець у Сагайдачному ночував, то полоз його
собаку задавив, а господар ледве врятувався...
- Що ж, вiн не мав рушницi?
- Як не мав? Адже вiн на полювання ходив. Не влучив гаразд. Полоза
тiльки й уб'?ш, як у голову поцiлиш, а як у тiло, то що йому та кулька чи
дрiб зробить?
Почавши вчитися в Катеринославi, я щороку по кiлька разiв ?здив повз
Кiчкас i добре знав перевiз. Знав навiть, до якого камiння гнатиме Харько
порона вгору, проти води, де i як його поверне й пустить упоперек рiчки й
до якого мiсця нас понесе хвиля, але Сагайдачне, Хортицю й усi скелi
побiля них я бачив лише здалеку, побувати ж удруге у Сагайдачному менi
довелося вже в 1870 роцi.
ДРУГА ПОДОРОЖ
Ще рокiв iз семи був у мене щирий приятель Семен. Грунти наших батькiв
лежали майже межа в межу, й батьки, гостюючи один в одного, брали i нас iз
собою, так що ми iз Семеном добре побраталися, а вступивши одночасно в
гiмназiю, ми й у Катеринославi мешкали на однiй квартирi й укупi читали
книжки.
У першi роки бiля мене не було тако? людини, щоб пораяла менi прочитати
iсторiю мо?? батькiвщини - Укра?ни, та дiзнатися, хто я сам; у гiмназi?,
звичайно, навiть не натякали про це, i я, разом iз Семеном, найбiльше
читав оповiдання Майн Рiда та Фенiмора Купера; в хатi батькiв теж не було
нiчого, щоб надало менi нацiонально? свiдомостi. Навпаки, розмовляти в
присутностi батькiв "по-мужичому", себто по-укра?нському, менi суворо
забороняли, мати ж, кажучи що-небудь про селян, не тiльки з презирством
називала ?х хохлами, а ще й неодмiнно до слова "хохол" додавала термiн -
"проклятий". Але вiдокремити мене вiд селян-укра?нцiв у оселi батька було
неможливо й московська мова сходила в мене з уст лише до то? хвилини, доки
я не вибiгав за ганок нашого будинку, бо за цим кордоном уже починалася
Укра?на й жодного московського слова там не вимовляли.
Отож, усi дитячi лiта я пробув бiля селян, часто бiгав до ?хнiх хат,
знав ?хн? життя i злиднi, розумiв i любив правдиву й лагiдну душу селян, й
хоча вони були поспiль нацiональне несвiдомi, але деякi пiснi й
оповiдання, разом iз та?мницею, що оповивала запорожця дiда Охрiма, й iз
словами лоцмана Харька уже трохи збудили в менi цiкавiсть до iсторi?
Запорожжя й Укра?ни.
На третiй рiк мого пробування в Катеринославi мене й Семена, на наше
щастя, поставили на квартирi в нiмця. То була культурна людина, яка мала
за обов'язок знати iсторiю того народу, на землi якого жив, i через те в
його шафi з книжками я випадково знайшов аж двi iсторi? Малоросi? -
Маркевича та Бантиша-Каменського. Завдяки цьому випадку я в 12 рокiв знав
уже, що малороси - окремий народ, а Укра?на - поневолений край, спершу
поляками, а далi московщиною. Я вже захоплювався славою козацьких повстань
i запорозьких походiв, але я ще не прилучав себе до малоросiв i не
почував, що слава Укра?ни - то моя слава. Через це я хоч i цiкавився
життям i вчинками запорожцiв, але все-таки мене бiльше захоплювали пригоди
з життя геро?в Майн Рiда.
Одного разу, пiд впливом романiв того письменника, ми з Семеном
надумали ?хати до Америки й уже змовлялися про те, як це зробити i де
добути грошей на подорож, коли зненацька менi запала в голову iнша думка.
- Чого нам ?хати, Семене, до Америки, - сказав я, - залишати батькiв i
нечесно добувати грошi, коли я знаю поблизу Олександрiвська таке мiсце, де
водиться той самий "боа констрiктор" чи удав, як i в Америцi, такi вовки й
вепрi?
Я розповiв Семеновi про Сагайдачне й про те страхiття, про яке чув од
Харька, i мiй приятель, хоч i дуже шкодував, що в цьому урочищi ми не
знайдемо дикунiв, з яких можна знiмати скальпи, та все-таки погодився зi
мною, що, замiсть Америки, можна ранiше по?хати на полювання в Сагайдачне.
Доки настали вакацi?, ми добре обмiркували цю справу й, прибувши до
батькiв, за кiлька день почали лагодитись у дорогу. Ми впросилися
погостювати в Олександрiвськ, до мо?? хрещено? матерi, а Семен, до того ж,
випросив у батька дозволу взяти нам двi рушницi, щоб пiти в плавнi й там
настрiляти диких качок.
Стрiляти з рушницi мене навчив Семенiв батько, коли менi було ще десять
лiт, але я з цi?ю сво?ю наукою мусив пильно ховатися вiд матерi, бо вона
нiзащо не хотiла дозволити менi навiть близько пiдходити до збро?.
Озбро?тися нам було неважко, бо й мiй батько мали зброю ще з часiв
сво?? вiйськово? служби на Кавказi та й у Семенового батька вся стiна бiля
лiжка була обвiшана рушницями... Треба було, кажу, тiльки ховатися вiд
мо?? матерi.
Усякими хитрощами через кiлька днiв ми опинилися в Олександрiвську й,
погостювавши трохи в хрещено?, оголосили ?й, що наступного дня удосвiта ми
йдемо полювати на цiлий день, а може, ще й на нiч. Хрещена не хотiла нас
пускати, але ми рiшуче сказали, що пiдемо й самi, бо на те нам i рушницi
батьки дали, щоб з них стрiляли. Тодi впевнившись, що нiчого не вдi?, вона
напхала нашi мисливськi торби харчами, поблагословила в дорогу й наказала
берегтися, щоб не здибати десь вепра.
Уставши, тiльки-но почало свiтати, ми з Семеном рушили з двору. За
плечима в нас висiли рушницi, в халявах чобiт, одягнених поверх штанiв,
стримiли кинджали; через друге плече - торби, порохiвницi та iншi речi,
потрiбнi для полювання; у торбах, опрiч харчiв, мiстилися ще й подарунки
Харьковi, а саме: пачка добротного тютюну з батькового запасу та пляшка
горiлки.
Олександрiвськ у тi роки був ще зовсiм нiкчемним мiстом i тулився понад
рiчкою Московкою трьома недовгими вулицями. Будинки в ньому мало чим
вiдрiзнялися вiд сiльських хат i майже всi вони без винятку були пiд
солом'яною стрiхою.
Бадьоро стукаючи чобiтьми пiд подихом вранiшньо? прохолоди, ми хутко
лишили останнi тини мiста й попрямували повз велику, покинуту фортецю. Я
знав з iсторi?, що ?й уже дев'яносто дев'ять лiт, бо вона будувалася 1771
року, коли цариця Катерина намислила собi зруйнувати Сiч. Запорожцям
казали, нiби та фортеця проти татарiв, насправдi ж ?? зводили на випадок
змагання запорожцiв.
Шлях до Кiчкасу був для нас добре вiдомий, i, поминувши фортецю, ми за
пiвгодини пiднялися на велику гору, простуючи повз село Нешкребiвку, або
Вознесенське, а ще через годину побачили з гори блискучу блакитну смугу
Днiпра. Наближаючись до нього, ми уздрiли згори, як порон, перевiзши на
цей бiк двi валки чумакiв, вертався за рештою на протилежний берег.
Доводилося чекати, й ми пiшли до хати, що стояла праворуч вiд перевозу,
притулена до скель, щоб там спитати молока та поснiдати.
У хатi нас зустрiв рудий жид Лейзер i досить чепурна його дружина
Ревекка, яка вiдразу нам принесла молока: Лейба ж прислуговував чумакам,
бо ?х аж восьмеро сидiло в хатi довкола столу й снiдало.
Коли по?вши ми виходили з хати повз чумакiв, один iз них,
посмiхнувшись, спитав:
- Куди ж це ви, паничi, так озбро?лися?
- У Сагайдачне! - одповiв я гордовито. - ?демо полювати на полозiв.
Помiж чумаками пiшов регiт.
- Добрий снiданок буде з вас полозовi! - смiявся той, що перший зачепив
нас.
- Як на полозiв, паничi, йти, - реготав другий, - то треба було вам
одягати штани з матнею, а не такi вузенькi!
Зрозумiвши, що чумаки глузують з нас через те, що ми паничi й
по-панському вбранi, ми мовчки вийшли з хати. Це було якраз вчасно, бо
порон вертався на сей бiк.
Угледiвши ще здалеку, що на стернi, як i завжди, Харько, я зрадiв i,
подавши йому гостинцi, раптом приступився до нього з проханням, щоб
дозволив нам човном по?хати в Сагайдачне.
Харько не зразу вiдповiв на наше прохання, а перше почав дякувати за
подарунки. Згодом подивившись на тютюн, вiн iз жалем сказав:
- Та це, паничу, панський... Я такого не вживаю, бо вiн солодкий; менi
треба, щоб мiцний був...
Стало якось прикро за те, що я не догодив Харьковi, але вiн ураз
похопився:
- Та байдуже!.. Лейба змiня? цей тютюн на такий, як я курю, та ще й
додачi дасть... Так от що, паничi, скажу я вам, - перебив Харько сам себе.
- Самим вам я човна не довiрю, бо ви iз Сагайдачного проти вiтру не
вигребете, або десь на каменi човна розiб'?те та ще й самi потонете.
Доведеться, мабуть, менi самому з вами по?хати.
Нiчого лiпшого ми й не бажали й, радiючи, щиро подякували iз Семеном
Харьковi.
За пiвгодини лоцман, передавши порон комусь iз товаришiв, вийшов до
нас, маючи на плечах вудки, рагелю та iншi причандалля для рибальства й
повiв нас до свого човна.
Ми iз Семеном сiли на гребки, а Харько на стерно, i човен птицею понiс
нас униз. Перед нашими очима хутко побiгли: правим берегом - розписанi
фарбами будинки нiмецько? колонi? Ейнляге, а лiвим - чумацькi хури, що
одна за одною пiднiмалися на гору. З кожним помахом весел вiдсувалися
скелi Кiчкасу.
- Обидвi глибокi, а тiльки ранiше Старим Днiпром, що оце пiшов помiж
скелями праворуч, бiльше води йшло, й батько казали, що за часiв
запорожцiв усе Старим Днiпром плавали. Недурно ж там, на Малiй Хортицi, й
фортеця стародавня сто?ть.
- А ви оглядали ту фортецю?
- Аякже? Скiльки разiв доводилося там i ночувати, як плоти та барки
"згори" водив. Поосiдали окопи дуже. Та фортеця, мабуть, теж за
Сагайдачного будована, щоб ворожих човнiв повз Хортицю не пускати. Там,
Старим Днiпром, як бува? дуже спаде вода, з пiску вигляда? безлiч давнiх,
великих байдакiв, таких великих, як тi, що по морю ходять... Навiть i
гармати на них ?...
- Що ж тi чайки тут потопилися чи що?
- Авжеж, не без того, щоб пiд хуртовину яка об камiнь не черкнула. Адже
каменiв тут страшенна сила. А може, запорожцi тi байдаки й будували; чи то
вони ворожi кораблi сюди приганяли та тут ?х покинули, коли переходили на
iнше мiсце.
- От цiкаво б подивитися на тi чайки...
- Тепер неможливо, бо вода велика, а от пiд осiнь, та й то не щороку, а
як дуже мала вода, тодi ?х видно. На жаль, ?х скоро не стане, бо нiмцi
беруть тi кораблi собi на будову.
- Так хоч би фортецi оглянути.
- Фортецi, якщо охота, то тут i ближче можна подивитися, проти
Сагайдачного, на Великiй Хортицi.
- А туди можна пiд'?хати?
- А чом би й нi? Тут пiд'?хати зручно. Харько трохи повернув човна, й
ми пiшли так, що Стовпи лишилися в нас iз право? руки, а Стоги - з лiво?.
Коли ми про?здили побiля скель, то виявилося, що й Стовпи, й Стоги були
дуже великi й високi, мов триповерховi будинки.
- I на цих скелях, - сказав Харько, - мабуть, була якась споруда,
певно, що фортеця, бо й на них багато цегли залишилося, хоч i водою ??
змивало.
Нас хутко несло до переднiх скель Хортицi, перед якими жовтiла
невеличка пiскувата коса. Я дивився на цi скелi й на великий острiв, i в
мо?й уявi поставала картина, як до цi??-от Хортицi пiд'?здив Тарас Бульба
iз синами i що вони побачили тут, у Запорозькiй Сiчi: як тут сiчове
товариство працювало над чайками й пило горiлку та грало на бандурах...
Зненацька злiва на островi виникла слобiдка з чепурними високими
хатами.
- Та на Хортицi слобода ?! - вигукнув я. Чоло в Харька стало суворе,
мов та хмара. Сивi брови зрештою заступили очi... I, не дивлячись на
будинки,
Харько ледве вимовив крiзь сцiпленi зуби:
- Нiмцi живуть...
Поминувши переднi скелi Хортицi, човен пристав до не?, саме там, де
жовтiв пiсок, проти невеликого, але дуже скелястого острова, вкритого
рясним дубом, Дубового.
- Ось тут, - сказав лоцман, - як злiзете на горб, знайдете окопи.
Ми вийшли з човна й почали роздивлятися, де б зручнiше було пiднятися
наверх. А це нелегко, бо скелi скрiзь майже сторчовi. Нарештi ми вибрали
видолинок, де помiж камiнням росли чагарi, якi полегшували б нам
сходження, i ми полiзли на скелi.
Не встигли й поставити ногу на перший уступ, як раптом поточилися вбiк:
мало не з-пiд нiг у нас iз шелестом i сичанням вискочили три великi,
головатi жовтобрюхи й хутко поплазували пiд терновi кущi, де й зникли у
щiлинах скель. Менi здалося, що цi жовтобрюхи були товщиною в чоловiчу
руку й аршинiв до пiвтора завдовжки. Шкуру мали чорну й блискучу, далеко
чорнiшу, нiж у гадюки; вуха ж та спiд ши? були червонi.
- Пам'ятайте, паничi, - почули ми голос Харька вiд човна, - тут скрiзь
багато жовтобрюхiв.
Але ця пересторога була зайва, бо ми вже впевнилися самi. Постоявши
трохи й заспоко?вшись пiсля несподiванки, ми з Семеном полiзли вище,
обережно придивляючись, чи не червонiють де вуха жовтобрюхiв. На одному з
уступiв скелi, повз який нам доводилося проходити, ми вгледiли цiлу купу
гадiв, що грiлися проти сонця.
Хоча я й народився серед степiв i не вперше бачив змi?в, але тако? сили
?х i таких великих менi не випадало нiколи бачити. Я мимоволi спинився,
почуваючи, як у мене поза спиною посипа? морозом.
- Як же його йти? - поглядом питали ми iз Семеном один одного.
- Давай розженемо ?х камiнням! - порадив Семен. Ми почали кидати на
скелю камiння, але нашi руки тремтiли, i ми не влучали в жовтобрюхiв, а
вони не боялися гуркоту.
- А навiщо ж у нас рушницi за плечима? - вигукнув я i, скинувши
рушницю, вистрiлив тим стволом, що був набитий качиним дробом. Так зробив
i Семен.
Жовтобрюхи заворушилися i почали розповзатися; коли ми наблизилися до
?хнього мiсця, то там уже не було жодного; тiльки на камiннi залишилися
невеликi кривавi смужки.
Задоволенi з того, що нашi пострiли не пропали марно, ми зарядили
рушницi знову. Але ж не можна стрiляти в кожного жовтобрюха - тут потрiбнi
були добрi ломаки. На жаль, окрiм кущiв шипшини та терну помiж скелями
нiчого не росло, й через те нам довелося вертати вниз, де в березi висока
лоза.
Вирiзавши собi добрi лозини, ми знову полiзли на гору тим же
видолинком, зганяючи зi шляху жовтобрюхiв лозинами. Але на одному уступi
трапився нам такий, що нiчого не боявся; ми пiдiйшли зовсiм близько, а вiн
усе грiвся на сонцi, розпластавшись на каменi.
- Не лячно? - скрикнув Семен. - Так на ж тобi! - i вiн цвьохнув гадину
лозиною.
Жовтобрюх пiдвiв голову, скрутився у клубок i, роззявивши пащу, глянув
на нас так, що в нас жижки затрусилися.
Недаром кажуть про тих, кому без жаху не можна дивитися в очi. "У нього
гадючий погляд", бо справдi в людини вiд нього душа холоне i чуб дереться
догори.
Не пам'ятаю, як, а тiльки я також ударив жовтобрюха лозиною. Вiн
напружився усiм тiлом, пiдняв голову ще вище й плигнув на Семена. Той, як
степовик, угадав рух гадини й вiдскочив убiк, на сусiдню скелю. Жовтобрюх
опустився на те мiсце, де стояв Семен, i знову скрутився, позираючи на
мене, але я миттю стрибнув на скелю, що була вище жовтобрюха. Гад
пiдскочив, але вдарився об камiнь i знову лiг назад. Та не вгамувавшись на
тому, вiн поплазував до мене на сторчову скелю, наче по рiвному. Тодi ми
iз Семеном покидали лозини й давай стрiляти в жовтобрюха... I тiльки пiсля
четвертого пострiлу вiн опустив голову й скрутився у кiльце.
- Не пiдходь! - гукнув я Семеновi, помiтивши, що вiн хоче нахилитися
над жовтобрюхом. - Це вiн прикида?ться!
Жовтобрюх мав два аршини завдовжки. Нам не хотiлося залишати таку
славну здобич, i ми пiдняли гадину на лозини, щоб так нести, але це було
неможливо, бо хвiст не вгавав напружуватися, а шкура виявилася в нього
така слизька, що тiло весь час падало додолу. Набравшись мороки, ми
покинули жовтобрюха на примiтнiй скелi, щоб узяти iз собою, коли
вертатимемося назад.
Пiсля ще деяких сутичок iз жовтобрюхами, нарештi дiйшли ми до пiвгори.
Там починалася непорушена земля, вкрита тонконогом, тирсою i степовими
квiтками; скелi траплялися тiльки поодинокi, плескуватi.
Озирнувшись, ми побачили, що не тiльки Харько з човном, а навiть увесь
Дубовий острiв i пiв-Днiпра заховалися вже пiд горою, проте Сагайдачне з
його чарiвним, непроглядним лiсом i величними скелями лежало, як на
долонi.
Ми пiшли далi, ще вище вiд берега, плутаючись у густiй травi й
полохаючи зайцiв, стрепетiв i цiлi табуни курiпок, якi iз страшенним шумом
перелiтали через нашi голови, ледь не зачiпаючись за пiднесенi вгору
рушницi.
З кiлькох пострiлiв ми набили сво? торби дичиною й простували все вгору
та вгору, аж поки не натрапили на земляний вал iз рiвчаком поперед нього.
Очевидячки, це й були ру?ни фортець Сагайдачного.
Вал був невисокий, бо за кiлька столiть устиг осунутися. Рiвчак теж так
замулився, що його всi вважали балкою. Окоп тягся з пiвночi на пiвдень,
але поперек головного подекуди лежали iншi, чотирикутнi, посеред яких
колись, мабуть, стояли башти, або iнша будова, бо там валялися шматки
цегли й черепки. Я знайшов там уламки яко?сь розбито? посудини з гострим
днищем i взяв ?? в торбу, щоб показати Харьковi.
Звiдси ми поверталися назад i, полохаючи жовтобрюхiв камiнням i
лозинами, щоб забезпечити собi шлях, спустилися у берег до Харька,
захопивши iз собою i вбиту гадину.
- Оце й усього? - здивувався Харько, коли ми витягли з торби двох
зайцiв, стрепета й кiлька курiпок, - А я гадав, що накладемо повний човен
дичини, бо там у вас гримiло чисто, як на вiйнi.
- Так то ж ми стрiляли в жовтобрюхiв!
- Хiба ж на цю погань витрачають набо?? ?х треба прямо цiпком бити. Раз
добре його по головi влучити - от йому й край... Киньте це падло у воду,
рибкам на снiданок...
- Шкода кидати. Хотiлося б додому повезти, показати...
- Знайшли диво, щоб показувати. Киньте!.. А я ось наловив рибки, -
сказав Харько, витягаючи з води та iз задоволенням показуючи нам нанизаних
на тоненьку мотузку срiблястих судакiв та золотих карасiв. - Буде з чого
юшку зварити.
Вiн поклав усю рибу на дно човна i, вiдiпхнувши його вiд берега, мовив:
- Ну, ?демо в Сагайдачне!
Ми iз Семеном знову сiли на весла. Харько спрямував човна вище Дубового
острова, й, поминувши його, ми хутко перехопилися до Сагайдачного, лишивши
Дурну скелю з право? руки.
Причаливши нижче Середньо? скелi, лоцман почав лагодити вогнище, щоб
варити кулiш iз рибою. Лози в березi росло чимало; з трьох гiлок ураз
спорудили таганок, i незабаром над вогнем повiсили казанок iз водою, а
Харько заходився чистити рибу.
Допомiгши дiдовi, ми iз Семеном лишили свою здобич у човнi, а самi
пiшли на Середню скелю з тим, щоб оглянути звiдти все Сагайдачне з лiсом,
аби не заблукати там.
Тiльки-но ми пiдiйшли до скелi й стали пiднiматися вгору, як побiля нас
засичали й полiзли до щiлин жовтобрюхи. Але ми вже не мали нiяко? охоти з
ними битися, та й палиць, придатних для бою, пiд рукою не було, й ми
тiльки розганяли ?х, щоб часом не наступити ногою на гадину.
Середня скеля спадиста з пiвдня, сторчова з пiвночi й крутобока зi
сходу й заходу. Ми легко зiйшли вгору й незабаром опинилися на шпилi. Тут
я вiдразу впiзнав престол - "Лiжко" Сагайдачного, й ми стали його
оглядати. Той престол мiстився на суцiльнiй, окремiй скелi; в нiй було
видовбане сидiння, таке широке, що на ньому, мов на софi, можна було лягти
й простягтися; по боках лишилося незаймане камiння, так що з нього вийшли
добрi поручнi; з тилу скелi була висока спина, як у канапи; замiсть нiжок
пiд лiжком стояли невiдокремленi вiд скелi каменi; пiд серединою престолу
зяяла широка дiрка, в яку залюбки могла пролiзти доросла людина.
Оглянувши гору, ми спустилися вниз i, проходячи недалеко вiд Харька,
гукнули до нього:
- Прощайте, дiду! Йдемо шукати полозiв...
Харько пiдвiв голову й обiзвався суворо:
- Слухайте, паничi! Ви тут не жартуйте; хоч вам i годиться бути
козаками, а все-таки ви малi, то краще нiкуди не ходiть; ну, коли
доведеться здибати полоза, так не дивiться йому у вiчi, мерщiй тiкайте, бо
вiд його погляду занiмi?те i скам'янi?те, як i всяка тварюка - i тодi вже
не буде нiякого порятунку...
Менi стало моторошно; де й подiвся мiй бадьорий настрiй! Мабуть, те ж
почував i Семен, бо зайшовши у високу траву, що сягала нам до ши?, а iнодi
була й вище голови, вiн почав топтатися на одному мiсцi.
Ми озирнулися назад. Днiпро з нашим човном i дiд Харько бiля таганка
вже сховалися за берегом, але Середню скелю ще добре було видно помiж
деревами. Виходило, що ми стояли поблизу. Це надало нам смiливостi, й ми,
продираючись серед трав, попростували в бiк скелястого видолинку, який
побачили ще згори. Трава росла густа й тверда, мов очерет. Вона чiплялася
за рушницi, плутала нам ноги й била по очах. Побачити, куди ступа?ш, було
неможливо, й щохвилини треба було боятися, щоб не зустрiтися iз
жовтобрюхом, а то й iз самим полозом. Степовики з народження, ми iз
Семеном нiколи не ходили до лiсу й незвичайна лiсова тиша смутком впала
нам на душу, i той сум ще посилився, бо одвiчнi дуби Сагайдачного так
рясно заступили сво?м вiттям небо, що в лiсi панувала напiвтемрява, неначе
пiсля заходу сонця.
Щоб будь-яко? митi бути напоготовi стати на бiй iз гадами, ми скинули
рушницi з плiч i тримали ?х напереваги поперед себе, а кинджали, дiставши
з-за халяви, засунули за пояси - i так мовчки, з якимось тягарем на серцi
ступали вперед, прислухаючись до шелесту трав та ударiв свого живчика.
Аж ось, бiля нас, щось захропло i зi свистом позiхнуло. Ми занiмiли на
мiсцi й схопилися за рушницi. За якусь мить у травi почувся шелест, i вона
загойдалася смужкою довкола. Очевидно, те страховисько, яке сховалося вiд
нас, утiкало геть iз нашого шляху! Вiд серця одлягло. Знову щось захропло
- i ми здогадалися: побiгла сполохана дика свиня.
Доки ми радилися, чи варто стрiляти навмання, не бачачи звiра за
травою, вiн уже був далеко, й даремно було витрачати набо?. Заспоко?вшись
од несподiванки, ми попрямували впоперек лiсу. Вiн видався таким
нешироким, що за хвилин п'ятнадцять ми вже побачили скелi. Трава стала
нижча, а дуби рiдшi - i ми додали ходи... Хотiлося швидше дiстатись до
скель i переконатися, чи там водяться полози...
Нарештi лiс закiнчився. Над нами свiтило сонце. Перед очима височiли
скелi. Настала вирiшальна мить.
"Коли що, - пiдбадьорював сам себе, - то... я перерiжу його надво?".
Жовтобрюхiв на скелях була сила. Але ми ?х не чiпали. Нас лякало те,
щоб часом не потрапити зненацька полозовi в обiйми. Тiльки нiщо не
вiщувало бiди. Ми пiшли помiж скелями видолинком - i невзабарi помiтили
печеру.
- Тут, - пошепки сказав я Семеновi, показуючи на отвiр у скелi, куди
могла пролiзти й людина. Ми пiдвели рушницi, але даремно: нiщо з тi??
печери не вилазило.
Щоб зменшити нервове напруження, ми стали кидати в печеру камiння. За
хвилину звiдти виплигнула жаба й сiла неподалiк, позираючи на нас сво?ми
витрiшкуватими очима, немов глузуючи з нашо? легкодухостi.
Ми iз Семеном, засмiявшись, подумали, що тут полозiв нема?, i смiливо
почали обходити скелi. Пiд час огляду ми побачили в рiзних мiсцях ще
чотири печери й кiлька глибоких i широких щiлин у скелях. Щоб наполохати
полозiв, ми заходилися жбурляти камiння.
Оглянувши всi закутки, ми, веселi й задоволенi сво?ю вiдвагою, пiшли
назад через лiс, прямуючи тi?ю стежкою, на якiй, пiдiймаючись угору, ми
похилили та столочили траву.
Хвилин iз десять простували, радiсно розмовляючи. Крiзь дерева можна
було бачити вже й Середню скелю. I тут Семен злякано обернувся назад i
сiпнув мене за рукав:
- Дивись, що воно за стовп?..
Я озирнувся, i справдi: крокiв за сто вiд нас стояв стовп, або високий
пень.
- Мабуть, то дерево так обгорiло, - сказав я, - що тiльки пень лишився.
Вiн весь обвуглився й блищить... Та як ми його не помiтили ранiше?.. Тепер
вiн був за якихось 20 - 30 крокiв од нас!
- Семене! - тiльки й устиг я скрикнути, вжахнувшись, а далi в мене язик
немов задерев'янiв, бо я розгледiв, що той стовп ма? на версi гадючу
голову - довгу, вузьку й огидливу й що та мара насува?ться на нас i
дивиться таким поглядом, що його не забути до смертi. Чуб у мене пiдвiвся
дибом, а серце немов спинилося в останньому ударi.
Не пам'ятаю, як те сталося, а тiльки моя рушниця вистрiлила - i я
кинувся навтiки. Бiг мов навiжений, нiчого не тямлячи й нiчого не бачачи;
на березi я ледве не збив iз нiг дiда Харька. I, в чому був, шубовснув у
Днiпро.
Холодна вода трохи вернула мене до пам'ятi, i я, щоб не втопитися,
схопився за човен. Цi?? ж митi з гущавини вискочив i Семен; випаливши
навмання з рушницi, вiн влучив дробом у казанок iз кулiшем i в дiдовi
чоботи.
- Чого ви, навiженнi! - гукнув Харько. - Схаменiться!
Але зуби в мене цокотiли, а язик задубiв, i я не змiг нi слова мовити;
Семен же, вскочивши в човен, схопився за весла й намагався його вiдiпхнути
вiд берега, хоч той i був прив'язаний.
- Ага! - сказав тодi Харько, беручи до рук сокиру. - Мабуть, бачили
полоза... Давайте сюди рушницю...
Вiн узяв Семенову рушницю й, поклавши бiля себе сокиру, став насипати в
ствол дробу й пороху, потiм обернувся до мене:
- Вилазьте, паничу, з води - досить уже сорому набрався...
Це глузування Харька i його могутня постать вiдразу вернули мене до
притомностi. Я вибрiв iз Днiпра i, залiзши в човен, вихопив з-за халяви
кинджал.
- Вiн сюди не пiде... - сказав Харько, кладучи пiстона на курок. - А
ваша рушниця де, паничу? - спитався вiн у мене...
Почуття сорому охопило всю мою iстоту. Нерви мо? не витримали, i я
сховав свого кинджала в пiхви, сiв у човнi на лаву й, затуливши обличчя
руками, почав ридати.
- Отакого ще не було! - примовляв Харько. - Та ви що дiвчина, чи що?
- Як я покажуся на очi Семеновому батьковi? - вихопилося в мене крiзь
сльози. - Що я скажу, загубивши чужу рушницю?.. Та ще й як? З переляку!..
- Ну, нема чого побиватись, - пожалiв мене Харько. - Ми зараз пiдемо i
?? знайдемо.
- Отже, Семен не такий боягуз, - невгавав я. - Вiн не покинув сво??
рушницi!
- Ну, хто його зна?, - засмiявся наш дiд, - що воно краще: чи покинути
рушницю, вистрiливши у ворога, чи тiкати з нею свiт за очi та стрiляти у
сво?х... Ач, як чоботи понiвечив...
- Добре, що онучi товстi, а то б i поранив, - i Харько нахилився,
розглядаючи побитi халяви.
- Вибачте, дiду, - мовив Семен i, як i я, вдарився у сльози.
Серце старого лоцмана пом'якшало, i вiн став заспокоювати нас:
- Ну, нiчого, паничi... Адже ви ще сливе дiти, а дiждете сво?х лiт,
то, може, з вас люди будуть... Ходiмте разом шукати рушницю...
Я ще весь тремтiв з остраху; щоб приховати свою легкодухiсть, я,
зда?ться, тодi охоче пiшов би й на смертну кару. Пiсля деякого вагання
згодився вернутися до лiсу й Семен.
Харько заклав за пояс сокиру й узяв у Семена рушницю. Я крокував,
оголивши кинджала, а мiй приятель прихопив iз собою весло. Тримаючись
протоптано? стежки, ми за якихось 150 - 200 метрiв од берега побачили мою
рушницю. Вона не лежала, а стояла прикладом догори: мабуть, коли я втiкав,
то вона вирвалась iз рук та й заплуталась у ряснiй i високiй травi.
Ми дiйшли аж до того мiсця, де, як менi здалося, ми, було, розпiзнали
полоза, i Харько за кiлька крокiв подав нам знак рукою, щоб стали. Ми
занiмiли - анi руш.
- Ось... - сказав старий лоцман, ступивши вперед. - Тут полоз чомусь
бився й корчився... Бачите, як потолочена трава? Це вiн хвостом так... Чи
не поранили ви його ненароком? - Харько довго придивлявся й прогортав
долонями полеглу траву. - Так i ?... Бо знати краплi кровi... Зараз полоз,
напевне, десь у сво?му кублi...
Ми рушили впоперек лiсу нашою стежкою i невдовзi вийшли до скель. Тут
на камiннi й ми iз Семеном уже розгледiли червонi краплi й цiлi смужки. За
цими слiдами ми дiстались до однi?? з печер, у яку ми жбурляли камiння.
- Полоз рiдко вилазить на свiт, - сказав Харько, - Тiльки тодi, як уже
хоче ?сти; а коли що знайде й проковтне, то знову хова?ться i лежить у
печерi днiв шiсть, або й бiльше, аж доки знову зголоднi?...
Я був дуже задоволений iз того, що поранив полоза. Менi навiть
здавалося, що я не з переляку це зробив, а що я таки й справдi влучно
стрiляю...
"Це ж не те, що якогось-там зайця поранити чи вбити, - думав я. - А
може, ще полоз i здохне вiд завдано? рани, то можна гадати, що я його-таки
застрелив..."
- Ну, нема нам чого тут гаяти час! - мовив наш наставник Харько. -
Ходiмте до нашого коша юшку ?сти з того казанка, де лишився дрiб панича
Семена...
Ми вернулися на берег до човна, i я, скинувши iз себе мокре вбрання,
порозвiшував його сушитися на лозi. Менi чомусь не хотiлося ?сти: я ?в
дуже мало й почував себе якимось кволим.
До вечора ще лишилося чимало часу, але ми iз Семеном уже не мали охоти
полювати. Нас не принаджувало й те, що з недалеко? днiпровсько? плавнi до
Сагайдачного прилетiла велика зграя бiлих, дзьобатих баб. Вони сiли нижче
Дурно? скелi на камiннi, що заборою простягалося по мiлкiй водi, вiд скелi
до берега, i стали ловити маленьку, а часом i середню рибу, ковтаючи ??
так легко, як ми iз Семеном вареники. Я навiть не пiдiйшов до забори, щоб
роздивитися цих дивовижних, незграбних птахiв, бо мене почала трусити
пропасниця; i тiльки-но моя одежа просохла, я попросив Харька, щоб ?хати
до Кiчкасу.
Сiвши на гребку, я спершу не мав сили пiдняти весло, але небавом,
гребучи супроти води, зiгрiвся, а доки дiсталися до мiсця, то й упарився -
i пропасниця покинула мене.
Так i скiнчилася моя друга подорож у Сагайдачне. Ми iз Семеном якось
соромилися згадувати про не?, а про Америку та геро?в Майн Рiда звiдтодi
забули й думати.
НА РУ?НАХ СIЧI
З юнацьких лiт мене цiкавило, чому це люди нiяк не впорядкуються, щоб
усi однаково добре жили й усiм було вiльно, як от у наших запорожцiв, що
не мали нi панiв, нi мужикiв, нi старцiв, нi дукiв. Загадкою здавалося
менi и те, що вибiрна запорозька старшина могла керувати завзятими,
волелюбними й запеклими козаками, хоча й сама бутнiсть ?? на урядових
посадах цiлком залежала вiд волi сiчового товариства; нашi ж сучаснi
урядовцi не здатнi забезпечити спокiй серед громадянства та здобути його
прихильнiсть, бодай i мають необмежену владу и повну незалежнiсть од тих,
ким керують.
Мов неприкаяний, тинявся я щолiта по запорозьких степах, ?здив на ру?ни
Запорозьких Сiчей, перепливав iз нестримною хвилею Днiпровi пороги, мрiяв
на скелях Сагайдачного й Хортицi, плавав протоками й лиманами Великого
Лугу, лазив попiд кручами Микитиного Рогу й Капулiвки, схилявся над
могилами славних лицарiв, марно сподiваючись знайти десь вiдповiдь на сво?
питання, або хоча б почути правдиве слово про те, як загинула остання
вiльна укра?нська громада.
Якось улiтку, надвечiр, знову прибув я до Капулiвки, де була Запорозька
Сiч за славного кошового Iвана Сiрка, i, спинившись у хатi знайомого вже
чоловiка, негайно пiшов у берег Чортомлика. Мале хлоп'я охоче перевезло
мене каюком на ру?ни Сiчi, i я подався по ямах i кучугурах, що
позоставалися замiсть церкви, сiчових куренiв i пушкарнi. Iти було
недалеко... Днiпро змив бiльше половини Сiчi. Нiщо тут не нагадувало про
минулу славу цього краю й про великi битви тих, що жили тут же, обороняючи
свою волю, полягли трупом. Чарiвний кра?вид степу й Чортомлицько? плавнi
не тiшив мене, i в мо?му серцi стало так сумно, як на тих ру?нах, де я
ходив.
Сутенiло. Я вернувся до слободи, але в хатi було душно, i я пiшов за
село, на город земляка Мазая, щоб поклонитися могилi-домовинi славного
запорозького орла кошового Сiрка.
На землю спускався морок, який з кожною миттю дужче сповивав i Великий
Луг, що розiслався на схiд сонця до самiсiнького небокраю, i хати
потомлених працею довгого лiтнього дня хлiборобiв... Тiльки Чортомлик та
Днiпро зi сво?ми протоками, Павлюком i Пiдпiльною, ще виблискували... Але
й вони, нарештi, почорнiли, й у ?хнiй водi променилося лише сяйво яскравих
зiрок.
Я довго сидiв iз журбою та згадкою про минулу волю Запорозько? громади,
мiркуючи собi, що коли б вона була й досi, то мали б ми в кого повчитися
громадсько? справи й вiльного життя... Думки мо? непомiтно полинули в
страшнi часи руйнування того орлиного гнiзда, де я перебував.
Давно вже все навкруг мене заснуло, i скрiзь стояла непорушна тиша. На
мерехтливi зiрки поволi насунулися хмари, i все довкола сховалось у
пiтьмi. Не видно було не те, що жодно? хати, а навiть самого надгробка на
Сiрковiй могилi.
Нудьга давила менi серце. Я не вiдчував, скiльки пробув на могилi, й
схаменувся тiльки тодi, коли з-пiд землi пролунав пригнiчений та?мничий
голос: "Ти знову, сине, на мо?й могилi? Ти хочеш знати правду про останнi
часи мо?? славно? Сiчi?"
Я зрозумiв, що це голос Iвана Сiрка, й радiсно вiдповiв:
- Хочу, славний батьку! Хочу...
"Так вiзьмися руками за мiй надгробок... - обiзвався той же голос, - i
тут вiдразу все побачиш i почу?ш..."
Я схопився за надгробок - i за пiвхвилини десь iздалеку немов би прочув
дзвiн. Я прислухався... Але дзвiн не був схожий на церковний... Вiн бринiв
не так гучно й наче дратував слух.
Невдовзi з боку сiчових ру?н зчинився великий гомiн, i тодi я зрозумiв,
що то довбиш у Сiчi бив у клепало, скликаючи запорожцiв на раду. Я залишив
могилу, приглядаючись, щоб вийти з городу Мазая на вулицю, але я не бачив
нi хат, нi тинiв, наче навкруг мене було не село, а степ.
Тим часом дзвiн замовк, але гомiн дедалi дужчав. Iдучи в той бiк, я
досяг берега, не спiткавши жодно? хати. Та враз побачив, що в Сiчi палають
вогнi, а помiж ними натовпами збиваються збентеженi козаки. Нагледiвши
бiля берега каюк, я хутко перекинувся на той бiк рiчки й видряпався на
кручу.
На поверхнi острова, видно було, стояла Сiч, якою вона уявлялась до
зруйнування. Чималенькi окопи простяглися вздовж крутого берега, всерединi
височiли видовженi хати, або куренi, а посеред них - майдан iз невеличкою
церковицею. Там купою збилися чубатi, сивовусi запорожцi, але ?х чомусь не
так багато, як би належало бути на вiйськовiй радi.
Ходячи помiж козакiв, я почув, що сьогоднi на Сiч прибула лиха звiстка
про те, що Днiпром пливе московське вiйсько, щоб зруйнувати Запорозьку
Сiч, як це вони зробили на сво?му шляху з Переволочною та обома козацькими
Кодаками, викорiнивши всiх, якi були там, запорожцiв, навiть ?хнiх
рибалок. Повiдомлялося, що кошового завзятого Костi Гордi?нка на Сiчi
нема?, бо вiн пiшов з усiм вiйськом на Укра?ну боронити ?? волю... що
наказний отаман Сорочинський по?хав до кримського хана просити допомоги в
битвi з москалями... що на Сiчi лишилися тiльки старi дiди та калiки.
Довiдавшись про все це, я зрозумiв, чому запорожцi такi сумнi й чому
вони безнадiйно дивляться один на одного.
Серед всього цього смутку зненацька зачув дужий i владний голос одного
iз сивих богатирiв:
- А годi, панове товариство, славне Вiйсько Запорозьке, журитися! Тодi
б ми мали тужити, коли б свою честь i славу занапастили; тепер же нам нема
чого вдаватися в розпач, бо, зда?ться, нiхто з нас не дума? впускати
ворога до Сiчi, доки живий хоча б один iз запорожцiв. Чи, може, кому шкода
покласти сво? життя?
- Життя нам не шкода! - вiдгукнулися голоси. - Змолоду не жалiли його,
а тепер нам, старим, вже нема чого шкодувати... Не смерть страха? нас, а
те, що доведеться зi сво?ю вiрою битися! Та й мало нашо? сили, всi ми
старi - де вже той хист молодецький! Не вряту?мо Сiчi! Згине вона, матiр
наша, а з нею i Вiйсько Запорозьке та слава його!
- Вiйсько не загине, бо воно з Костем. I слава не поляже. З того, що ми
вмремо на цих окопах навiть здiйметься вгору та бiльше розiйдеться по
свiтах!
Я придивився до козака, який виголошував цi смiливi й чеснi слова i
вгадав, що бачу Якима Богуша, славного оборонця Старо? Сiчi.
- Нема? з нами нашого славного батька Сiрка, що тридцять рокiв водив
нас на ворогiв! - сумно перемовлялися з-помiж себе козаки. - Коли б iз
нами був Сiрко, не спiткала б нас недоля!
- Ходiмо, брати, на його могилу! - сказав Богуш. - Помолимося там
милосердному боговi й будемо благати поради в батька Сiрка.
По сiй мовi мало не все товариство рушило iз Сiчi до надгробка славного
кошового, а разом iз ним пiшов i я.
Я бачив, як упали старi дiди навколiшки бiля могили, голосно спiваючи
псалом, i той спiв щохвилини перебивало ридання. Здавалося, то була сама
туга...
- Батьку наш, незабутнiй, - почав пiсля молитви Богуш. - Почуй нас,
нiкчемних дiтей тво?х! Дай нам раду, що ма?мо робити! Тi самiсiнькi
московцi, яким стiльки ми служили, чи? землi три столiття вiд бусурманiв
боронили й чи?х дiтей iз тяжко? неволi турецько? i татарсько? визволяли,
тепер iдуть сюди з великим вiйськом, щоб зруйнувати матiр - Сiч нашу! Чи ж
нам воювати з ними, хоча в них наша вiра, чи вiддати вороговi сво? скарби,
чи подарувати йому рiднi, политi козацькою кров'ю, землi? Почуй же нас,
батьку!.. Порадь!..
I долинув з-пiд землi той же голос, що вчувався менi ранiше:
- Я чую, дiти! Коли я ще з вами був, то передчував час сконання Сiчi!
Знайте ж: не вiдкупитися вам анi скарбами, анi землями! Не скарби й не
землi потрiбнi царевi Петру, що послав на вас велике вiйсько! Земель у
нього - безмежний обшир... Не треба йому i скарбiв. Воля ваша йому очi
коле... i по не? послав вiн те велике вiйсько!"
- Не вiддамо волi! - заридали старi козаки. - Нехай краще бере душу!
- Вже волю Укра?ни взято! - знову пролунав та?мний голос. - Ту волю
продала наша старшина й гетьмани; тепер вороговi захотiлося взяти волю
Запорожжя, щоб знищити останню надiю Укра?ни на вороття до минулого!
- Не вiддамо сво?? волi, - вже рiшучiше i з погрозою загукали сiчовики.
- Воля нам милiша за життя!
- Стiйте одностайно, дiти! Не здолали вороги нашо? Сiчi за три вiки, не
здолають i тепера! Не вороги згубили Укра?ну, а сво? зрадники... Не загине
й Сiч, коли не буде зради!
Змовк старечий голос, i сiчове товариство вiдступило вiд могили й
зникло в темрявi.
Тим часом почало свiтати, i зi степу донiсся великий гомiн, тупiт коней
i скрипiння колiс... То наближалося велелюдне московське вiйсько, пiше й
комонне, а скрипiли й гуркотiли колеса залiзних гармат. Наблизившись до
рiчки, вони враз здiйняли пальбу.
Я бачив, як над сiчовими окопами вставала курява щоразу, коли туди
влучали бомби. Через якусь годину на Сiчi спалахнула пожежа. Запалали два
куренi, й полум'я вiд них сягнуло аж неба, осяявши зеленi плавнi червоною
загравою, а дим вiд вогню розiслався далеко помiж деревами й очеретами
плавнiв.
Сiч здалася мертвою. Iз сiчових гармат не стрiляли, як я згодом
довiдався, вони були малi й не досягали ворожого вiйська. В окопах хоча й
мiстилися запорожцi, але вони стояли нерухомо. Тiльки бiля пожежi
метушилося товариство, рятуючи вiд вогню сусiднi куренi й церкву.
Не знаю, скiльки годин били гармати, бо я втратив зв'язок iз часом, i
яко?сь митi менi привидiлося те, що тривало цiлi днi й тижнi.
Нарештi пальба припинилася, i я побачив, що вiд берега до Сiчi вiдплив
човен. У ньому сидiв посланець од царського вiйська, укра?нський козак
Сметана, який умовив сiчовикiв, щоб вони не змагались i скорилися.
Я бачив, що в Сiчi подекуди лежали козацькi трупи, ще не похованi й
навiть теплi. Кров'ю позапiкалися сивi вуса й оселедцi вбитих богатирiв, а
земля навколо мертвих була аж червона.
Бiля посланця незабаром здiйнявся галас, бо сiчовики, впiзнавши в ньому
козака, стали вимагати, щоб за зраду скарати його на горло. Я чув, як
Сметана виправдовувався тим, що його силомiць взяли на службу до ворожого
вiйська, але запорожцi не зважали на те, i Богуш грiзно мовив до нього:
- Дався, легкодухий, живим у неволю i задля нiкчемного життя свого
зрадив рiдному кра?вi й загубив душу свою; так помри ж од наших рук у
науку й на острах iншим легкодухим!
Сметана корчився навколiшки, благаючи милосердя, але сiчовики до
зрадникiв нiколи не мали пощади й, пiдхопивши посланця на руки, вкинули
його в швидкi хвилi Днiпра...
Потiм усе це зникло з-перед мо?х очей, але я знову побачив себе на
Сiчi.
Вставало червоне сонце й вигравало в Днiпрових хвилях веселим,
блискучим промiнням. Iз плавнi долинали бадьорi спiви птаства, i,
здавалося, все жило, як i ранiше. Але незабаром зi степу зненацька
присунулося вороже вiйсько i знову почало обстрiлювати Сiч iз гармат, а
тим часом iз плавнi випливло безлiч байдакiв, наповнених москалями.
За хвилину спалахнула смертельна битва. Богуш керував обороною Сiчi,
перебiгаючи з одного ?? краю до iншого. Щоб не витрачати даремно бомб i
пороху, вiн звелiв палити аж доки байдаки з московським вiйськом не
наблизяться до Сiчi; коли ж переднi стали причалювати до берега, то
ревнули й запорозькi гармати та затрiскотiли рушницi.
Хоча Сiч обстрiлювали з поля, та запорожцi кинулися в берег, щоб
грудьми зустрiти ворога. Десяткiв зо два байдакiв були розтрощенi сiчовими
гарматами, й Чортомлик iз Пiдпiльною почорнiли вiд голiв забитих москалiв,
якi потопали. Тi голови то занурювалися, то знову виринали, а руки марно
билися побiля них об хвилi й скидалися вгору, переборюючи смерть... Щомитi
голiв i рук меншало, й невдовзi хвилi стали прозорi.
Чимало ворогiв загинуло й на байдаках од влучних запорозьких куль, не
дiставшись берега; з тими ж, що встигли висадитися на Сiч, запорожцi
зчепилися в шаблi.
Минуло пiвгодини в лютiй битвi. Москалi кололи запорожцiв довгими
багнетами, а сiчовики, вiдсуваючи тi багнети, рубали ворогiв з одного
маху. Дехто з бiйцiв, не маючи збро? в руках, або вiдкинувши ?? геть,
билися врукопаш. Вони давили один одного пiд силки, хапали за горлянку i
кусали зубами, аж доки слабiший не падав мертвим.
Серце калатало в мо?х грудях, немов хотiло вирватись, i я намагався
заплющити очi, щоб нiчого не бачити, але то було намарне, i я все це бачив
крiзь мiцно заплющенi очi.
Москалiв було бiльше нiж запорожцiв, але вони не спромоглися гуртом
пристати до берега, й сiчовики знищували ?х поодинцi. За годину всю
мiсцевiсть бiля окопiв заслали чорнi трупи ворожого вiйська, а мiж ними,
як той мак серед чорного кураю, червонiли запорозькi жупани.
- Нашi перемогли! - вигукнув я - i схаменувся...
- Не радiй, сину! - причулося менi, мов з того свiту. - Слухай, який
гомiн сто?ть у степу! То йде полковник Вiйська Запорозького Гнат Галаган.
Тiльки не на помiч сво?м братам, а щоб добивати ?х. Будь вiн проклятий
навiки за те, що зрадив Укра?нi за нещасне панство й подарунки! I двiчi
проклятий, що змусив чимало синiв рiдно? землi пристати до свого
зрадливого вiйська й пiти проти братiв сво?х! Не скоро спокуту? грiх свiй
i Омельник, що породив зрадника, який продав кров сво?х братiв i волю
безталанно? неньки нашо? Укра?ни за те, щоб стати самому полковником
московського охочекомонного вiйська!
I знову я бачу, як хмарою обляга? вороже вiйсько Сiч. Галаган зi сво?ми
охочекомонними козаками рубав у плавнях лiси i в'язав плоти. З Кайдакiв,
Кам'яного Затону й навiть iз Самари гнали сюди байдаки. Незабаром увесь
Чортомлик i Пiдпiльна вкрилися човнами i плотами так, що не видко було й
води, й здавалося, що невдовзi з поля на Сiч можна буде переходити пiшки.
Знову засмутилася Сiч. Пiсля двох штурмiв, товариства ще поменшало i,
порiвняно з ворожим вiйськом, запорожцiв залишилася жменька.
Богуш, а за ним i все товариство, вiдчуваючи неминучу загибель, iшли до
церкви й спокутували в ченця сво? грiхи.
Я помiтив, як прибули на Сiч Галагановi посланцi й навiть розчув слова
зачитаного листа: "Я сам, - писав Галаган, - жив iз вами в однiм куренi,
люблю Сiч i товариство й запевняю вас сво?м словом, що хто не буде
змагатися й кине зброю, то й волосина не впаде з його голови, ба навiть
заслужить вiн собi царську ласку..."
- Не вiрте собачому синовi! - казав Богуш, метнувши очима на козакiв. -
Це хоче клятий зрадник, щоб нас, живих, забрати та вiддати на знущання, а
собi бiльше вислужитися!
Посланцiв одпустили до Галагана, переказавши, що козаки не ймуть вiри
зрадниковi.
Знову заревiли гармати з поля, а байдаки й плоти з москалями хмарою
посунули з усiх бокiв до Сiчi. Галаган звелiв сво?м козакам, що пiдпливали
до берега, стрiляти з усiх рушниць, щоб не змогли запорожцi, як тi вийдуть
на берег, бити ?х нарiзно.
Над Сiччю знову схопилася пожежа, а кулi, мов бджоли, шугали над
окопами й не давали козакам навiть пiдвести голови. Нарештi бомба влучила
в пушкарню, пробила стелю - i вся Сiч затремтiла вiд страшенного вибуху.
Менi здалося: це вже остання мить вольницi. I, справдi, незабаром увесь
берег, з усiх бокiв Сiчi, був рясно вкритий московським вiйськом, яке й
кинулося на окопи.
- Не занапастимо, брати, козацько? слави! - гукнув Яким Богуш,
кидаючись назустрiч ворогам. Та й вiн раптом упав, простромлений довгим
списом галаганiвця.
Ватажка вхопило дво? з товариства, винесли з бою на майдан i поклали в
затiнок пiд церквою, щоб нiхто не порушив спокою останнiх хвилин земного
життя могутньо? душi козака.
- Клейноди до церкви! - над силу мовив Богуш: - Може, божого дому не
зачеплять!
Козаки виконали його волю й одразу ж кинулися в бiй, щоб i собi знайти
таку славну смерть, як i ?хнiй отаман.
Сили оборонцiв вичерпувались, як i ?хня зброя. I славнi сивовусi
запорожцi, мiж яких було чимало колишнiх курiнних отаманiв i полковникiв,
що ?х поважали люди всi?? Укра?ни, один по одному падали мертвi пiд
багнетами i списами москалiв.
Я не мав сили спостерiгати все те, що ко?лося... Це була не сiча, не
бойовище, а рiзанина... Я бачив, як Галаган, вискочивши на окопи, почав
гукати запорожцям, щоб тi складали зброю, присягаючись, що нiхто ?м не
завдасть лиха. I, на жаль, знайшлося десяткiв зо три таких, що повiрили
йому; решта ж лицарiв, збившись в окопах, захищалися, доки не полягли всi,
як степова трава пiд косою.
Перемiгши козакiв, зрадник Галаган кинувся добивати поранених i
бранцiв. У мене чуб настовбурчився, коли я помiтив, що поранених, з яких
точилася кров, волочили за ноги на майдан i там, поставивши, замiсть
колоди, кухву, стинали ?м голови.
Легкодухих, що вiддали себе "на милость" Галагана, вiн живцем саджав на
гострi палi й вiшав на шибеницях, якi були змайстрованi на плотах... I так
пускали тих нещасних Днiпром униз, щоб усi запорожцi бачили, яка на них
чека? доля.
Богуш спливав кров'ю пiд церквою, коли його загледiв й упiзнав Галаган.
- А! - скрикнув той, радiючи. - Це ти пiдбурював запорожцiв на битву!..
Тебе, голубчику, я привезу до царя живим!..
- Спiзнився, московський недоляшок!.. - стиха вiдповiв Богуш. - Я вже
збираюся до iншого царя - того, що на небi! А з якими очима ти постанеш
перед ним?
- Годi, годi! - заговорив я в знемозi, силкуючись одiрвати сво? руки
вiд надгробка. - Я не можу бiльше дивитися!
Але руки не слухались... Вони мовби прикипiли до каменя, i я ще бачив,
як усi запорозькi куренi охопило полум'я i як зрадники, разом iз ворогами,
скинули хрест iз сiчово? церкви, а дзвони - iз дзвiницi... Як вони
грабували в церквi срiбло, золото й свiчки... Як здирали з образiв золотi
iз самоцвiтами ризи... Як виносили з-пiд престолу вiйськовi клейноди... I
як уже наостанку пiдпалили церкву.
Я не мiг зрушити з мiсця, хоч i намагався це зробити. Тодi я почув
та?мний голос:
- Ти бачив сам, як це було. Пам'ятай же, що наша воля загинула не через
ворогiв, а через зраду сво?х... I вам, що зараз живете, не буде волi, доки
не запану? помiж вас згода й братерство!
Коли вiдiрвалися мо? руки вiд надгробка, я, знесилений тяжкою марою,
довго не мiг пiдвестися з могили й поглянути навколо себе...
Далеко, на схiд сонця, з-за плавнi, повито? ще млою, рожевiла свiтова
зоря. I вгледiвши ?? колiр - радостi й надi?, я мимохiть вигукнув:
- О зоре, зоре! Будь ти не тiльки вранiшнiм свiтилом, а й символом
?днання й волi укра?нського люду.
Популярность: 1, Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GmT