---------------------------------------------------------------
OCR: Олег Волков
Source: Повно Собранi? Творiв, Наукова Думка, 1974
---------------------------------------------------------------
Дмитрик, восьмилЁтнЁй хлопчик, вискочив з душно? низенько? хати, що по
самЁ вЁкна влЁзла в землю. НадворЁ було краще, нЁж у хатЁ. Сонечко пЁдбилося
вже височенько Ё пригрЁвало. СнЁг так блищав, що Дмитрик не мЁг на нього
дивитись Ё клЁпав очима. Була вЁдлига, з стрЁх капало, з горбка збЁгали, мов
весною, струмочки тало? води, горобцЁ весело цвЁрЁнькали, жидЁвськЁ кози
никали по майданЁ, чи не лишилось де на торговицЁ хоч стебла сЁна вЁд
учорашнього ярмарку. Се тепло, ся немов весняна днина серед зими вабили
Дмитрика, тягли його в далечЁнь, на волю, он в те мЁсто, що здЁйма?ться до
блакитного неба шпичастими вершечками церков, зеленими та червоними дахами
на кам'яницях. Але мати його, Ярина, виходячи з вЁдрами на щоденну роботу,
звелЁла йому сидЁти вдома. Тому-то Дмитрик був сумний. ВЁн стежив очима за
матЁр'ю, що, зЁгнувшись пЁд важкими вЁдрами, повними води, переходила
вулицю, бачив, як у брудних хатках уздовж вулицЁ вЁдчинялись дверЁ,
висовувалися звЁдти жидЁвки Ё гукали на його маму:
- Ярино! а несЁть швидке води, бо дЁжка порожня!
ДмитриковЁ на хвилинку жаль стало неньки, що слаба не слаба - увесь
день мусить носити воду, заробляти на хлЁб. Та не така була погода, щоб
смуток затримався в його серцЁ. Все навкруги було таке радЁсне, веселе, що з
пам'ятЁ Дмитриково? вилетЁли десь Ё мати, й наказ ?? сидЁти вдома, вЁн не
помЁтив як. самЁ ноги, озутЁ в здоровЁ зашкарублЁ чоботи, винесли його на
вулицю. Дмитрик скубнув по дорозЁ за хвЁст козу Ё весело засмЁявсь,
побачивши, як коза кумедно закрутила рогатою та бородатою головою. ДалЁ,
вчепившись ззаду до панських саней, про?хав до мосту, а звЁдти, пошкрябуючи
здоровими чобЁтьми та Ёнколи ковзаючись, побЁг через лЁд на мЁсто.
На ДмитриковЁ була стара руда материна юпка з клаптиками вати, що
висЁли крЁзь дЁрки з пошарпано? одежини, довгЁ рукава телЁпались нижче рук,
заважали йому, Русяву головку прикривав старенький картузик з одЁрваним
козирком. Але, незважаючи на сво? непишнЁ шати, Дмитрик весело дививсь на
свЁт божий здоровими сивими очима, весело пЁдстрибував по людних вулицях.
Враз вЁн зупинивсь, скривив жалЁбно обличчя Ё простяг руку до якогось
пана, що проходив улицею.
- Дайте копЁйку!.. мати слабЁ... хлЁба нема?...
Пан глянув на блЁдий видочок хлопчикЁв, на його одежу пошматовану й
сягнув у кишеню.
Дмитрик побЁг далЁ, затискаючи в руцЁ мЁдяну монету. Се Гаврилко його
так навчив. О, той Гаврилко розумний Ё сильний, страх який сильний!.. Але де
ж вЁн, той Гаврилко?
- Дмитрику, а сюди!..
Дмитрик впЁзнав знайомий голос Ё став.
- Ну, що? - привЁтався Гаврилко, пЁдходячи до Дмитрика.
- А диви, що маю! - похвалився той десяткою, що випрохав у пана.
- Мало! - рЁшив Гаврилко. - Що за не? купиш? Проси ще, та не лЁнуйсь,
кривись добре, як середа на п'ятницю, та приказуй жалЁбно: "Дайте,
милостивий пане, дайте... мати вмирають... я ?сти хочу!.." I не вЁдчепись,
за поли хапай, аж поки дасть.
Дмитрик осмЁхнувсь.
- ХЁба я не знаю? Ти ж мене вчив... А ти чом не просиш? - поспитав вЁн
у товариша.
- Оце вигадав! Сказано мале - дурне! МенЁ нЁхто не дасть, бо я вже
великий, менЁ вже десять лЁт, та й свита на менЁ цЁла, не така, як твоя
юпка... Гав не лови! - раптом штурхнув Гаврилко пЁд бЁк Дмитрика.
Дмитрик зрозумЁв Ё побЁг за якимсь паном, простягаючи руку.
- Дайте, пане, милостивий... хоч копЁйку дайте... мати вмирають... два
днЁ без хлЁба сидимо.
- Проси все! - казав Гаврилко, одбираючи випроханЁ грошЁ. - БЁжи он за
тЁ?ю панею, що на головЁ пЁр'ячко телЁпа?ться.
Дмитрик побЁг Ё ще щось принЁс.
- А де ж МарЁйка? - поспитав вЁн.
- А там десь на вулицЁ з жиденятами бавиться... МарЁйко! Агов!
За хвилину надбЁгла МарЁйка, так замотана здоровою хусткою, що самий
гострий червоний носик визирав на свЁт божий, мов рознюхуючи, чи нема де
чого цЁкавого.
- Зна?те що? - зЁбрав раду Гаврилко. - Ма?мо трохи грошей", А я нинЁ
вранцЁ такЁ бачив медЁвники в пекарнЁ... ну, такЁ, що нЁколи не бачив... Оце
тобЁ коржик, а на коржиковЁ наче сметана солодка-солодка... зверху помащено
червоним та притрушено маком...- Гаврилко сплюнув, бо йому набЁгло повен рот
слини. - А на самому вершечку, ма?те собЁ... вишня! Мов тЁльки ?? з дерева
зЁрвав.
- Еге?! - скрикнули враз МарЁйка з Дмитриком.
- ?й-богу!.. ходЁм купимо!
- ХодЁмо!
- А на шостака вЁзьмемо цигарок, - додав Гаврилко.
- I сЁрникЁв1
? дЁти, мов зграя горобцЁв, знялись з мЁсця Ё покопотЁли вулицею.
- Стережись! - гукнуло щось Ёззаду Ё баскими кЁньми проскочило повз
дЁтей.
- Лови!.. лови його! - скрикнув Гаврилко, Ё всЁ тро? щосили побЁгли
навздогЁнцЁ за саньми.
Дмитрик в Гаврилком вчепилися ззаду за сани Ё прича?лись. Але,
озирнувшись за МарЁйкою, вони так Ё зареготались наголос. А де ж МарЁйка,
наздоганяючи сани, посковзнулась Ё шубовснула просто в калюжу. Брудна вода
стЁка? з мокро? спЁдницЁ, а МарЁйка сто?ть, ще й пальцЁ розгорнула, завалянЁ
в болотЁ. На лихо, почув той регЁт вЁзник Ё шмагнув назад себе батогом.
Дмитрик з Гаврилком попадали з галасом на землю. ХлопцЁ пЁдбЁгли до МарЁйки.
- МарЁ?, звЁдкЁль вЁтер вЁ?? - зачепив ?? Гаврилко, смикнувши за кЁнець
хустки.
- МарЁ?, звЁдкЁль вЁтер вЁ?? - смикнув з другого боку Дмитрик.
- Не зай-май, бо, ?й-бо мамЁ скажу! - запхикала МарЁйка, сякаючи
червоного носа.
ХлопцЁ попустували трохи, а далЁ з заспоко?ною МарЁйкою майнули на
базар.
Гаврилко накупив медЁвникЁв, цигарок Ё сЁрникЁв. ВсЁ тро? примостились
десь пЁд барканом Ё подЁлились ласощами. ГаврилковЁ, звичайно, придало
найбЁльш. Поласувавши, вЁн добув з кишенЁ цигарок Ё дав одну ДмитриковЁ.
- Дай Ё менЁ! - обЁзвалась МарЁйка.
- На, коли хочеш!
Дмитрик затягнувсь цигаркою Ё почервонЁв увесь од ?дкого диму, аж очЁ
слЁзьми забЁгли. Однак вЁн не кинув цигарки, боячись глузування
Гаврилкового.
МарЁйка закашлялась.
- Тю на них! Таке гЁрке та недобре курять, - сказала вона, кидаючи
цигарку.
- Ет, баба! - з погордою сплюнув Гаврилко, хоч його й самого нудило вЁд
цигарки.
- А тепер гайда бити того жидка, що нас займав учора! - загадав
Гаврилко.
ВсЁ знялись Ё подались помЁж жидЁвськЁ вулицЁ.
Жидка не знайшли, а так провештались на мЁстЁ до вечора.
- Гляди ж, Дмитрику, виходь завтра! - наказував Гаврилко.
- А як мамка не пустять?
- То втечи!
Дмитрик бЁг через лЁд, пошкрябуючи здоровими чобЁтьми, Ё з жахом думав,
що то скаже йому мамка за неслухнянЁсть.
А мамка нЁчого не сказала: вона лежала на полу й стогнала. Побачивши
врештЁ Дмитрика, Ярина обЁзвалась:
- I де ти бродиш, заволоко? ВЁзьми отам кашу в печЁ та новечеряй!
Дмитрик ви?в з горщика кашу, лЁг коло матерЁ Ё зараз же заснув.
Йому снились горобцЁ, кози, ласощЁ та ЁншЁ втЁхи бЁдних дЁтей.
Другого дня Ярина ледве звелась з постелЁ; вона взялась за вЁдра, щоб пЁти
на роботу, але почула, що не мав сили.
- Чогось я занедужала, Дмитрику, - обЁзвалась Ярина, - сили не маю... Я
трохи полежу, а ти побЁжи на мЁсто та купи хлЁба... Ось тобЁ грошЁ... Та не
барись...
Сумно було ДмитриковЁ, жалко недужо? мами, але тЁльки до сЁнешнього
порога. За порогом вЁн забув Ё маму, Ё сво? турботи. Сонечко грЁло, як Ё
вчора, небо синЁло в високостЁ чисте, безхмарне; струмочки жебонЁли щось
межи собою, по снЁгу плигали жовтобрюшки та снЁгурЁ. Весело! Дмитрик з
радЁсним серцем трюхав по льоду, затискаючи в жменЁ грошЁ на хлЁб.
Коли це, саме пЁд мЁстом, з'явився Гаврилко з гринджолятами, а на ?х
сидЁла МарЁйка.
- СЁдай, пЁдвезу! - гукнув вЁн на Дмитрика.
Дмитрик з розгону наскочив на гринджолята, мало не перекинув МарЁйки, а
Гаврилко повЁз ?х, мотаючи головою та Ёржучи, мов кЁнь.
- Тпру! Дай, Гаврилку, я повезу!
Дмитрик скочив з санчат Ё взявся за мотузок.
- А що се у тебе в жменЁ' - лапнув його за руку Гаврилко.
- ГрошЁ... мамка на хлЁб дали.
- Дай сюди!
- Еге, не можна - мамка битимуть.
- Дурний! скажеш загубив, то й не битимуть. Давай!
Дмитрик, вагаючись трохи, вЁддав грошЁ.
- От що я вам скажу, - почав Гаврилко. - Я тому жидковЁ, що нас раз у
раз зачЁпав, таки нам'яв учора пейси. Але жидок нахвалявся: як зберу, каже,
жиденят, тодЁ не попадайтесь нам у руки. А ми собЁ зна?те, що? Ми собЁ
покупу?мо козики, жиденята не посмЁють пЁдступитись, як докажемо ножЁ.
Думка купити ножЁ дуже всЁм сподобалася. ДЁти метнулись до крамницЁ Ё
купили три козики. Лишились ще два шаги, за якЁ не знали, що купити.
- А я ?сти хочу! - обЁзвався Гаврилко.
- I я! I я! ..- скрикнули разом Дмитрик та МарЁйка.
- Рушай просити, Дмитрику! - загадав Гаврилко.
Та, як на лихо, сьогоднЁ не щастило, хоч Дмитрик дуже жалЁбно кривив
обличчя та квилив, мов сирота:
- Дайте сиротинЁ копЁ?чку... згляньтесь над голодним!..
НЁхто нЁчого не давав, а ?сти хотЁлось.
- Ет, що тво? старцювання! От як той дЁд слЁпий, що сидить бЁля мосту,
- ну, той мав всякого добра повну торбу: там тобЁ й бублики, й яблука, й
медЁвники!.. облизалась на одну згадку МарЁйка.
В ГаврилковЁй головЁ промайнула думка.
- Зна?те, що? та торба буде наша! - рЁшив вЁн.
- Еге, так тобЁ дЁд Ё дасть: ти за торбу, а вЁн тебе костуром! -
змагалась МарЁйка.
- Не бЁйсь! Зробимо так: ти, МарЁйко, купиш за двоячку булку Ё подаси
дЁдовЁ, а як дЁд ховатиме ?? в торбу, ми вдвох з Дмитриком,- я з одного
боку, а вЁн з другого, - черкнем ножем по мотузцЁ... МарЁйка вхопить торбу
та навтЁкача, а ми за нею!.. Добре, Дмитрику?
- Еге, "добре"! А як дЁд зверху костуром?
- Не бЁйсь, не влучить! Гайда!
СлЁпий дЁд спЁвав побожнЁ пЁснЁ Ё не чув свого лиха. ВЁн, ховаючи в
торбу булку, обЁцяв МарЁйцЁ "спасенЁ? душеньки", коли враз почув, що його
торба кудись сунеться, що ?? вже нема!
- Калавур! Грабують! - зарепетував дЁд, але в одповЁдь на його крик
залопотЁли ноги втЁкачЁв,
А Гаврилко паю? вже здобич, прича?вшись з сво?м гурточком за стосом
дров на жидЁвському подвЁр'?.
Дмитрик чув дитячим серцем, що так погано чинити, як вони чинять, але
бо?ться й натякнути про се, бо Гаврилко просвЁтку не дав би, глузуючи.
Аж ось Ё вечЁр. Дмитрик зна?, що йому пора вже додому, але вЁн бо?ться
з'явитися до матерЁ без хлЁба Ё без грошей. Адже мати напевне картатимуть
його! Ся думка так гризе Дмитрика, що вЁн звЁря?ться з нею МарЁйцЁ.
- Ночуй у нас! - рЁшав МарЁйка. - А завтра мати забуде, Ё минеться тобЁ
отак.
I Дмитрик уперше в життЁ ночу? пЁд чужою стрЁхою, далеко вЁд матерЁ.
Другого дня знов Ёграшки, смЁхи, ласощЁ. Але надвечЁр Дмитрик помЁчав,
що йому чогось мулько на серцЁ. Так чогось кортить додому, до матерЁ. Хай
вже й виб'ють його, аби бути вдома, аби почути голос неньчин. Дмитрик не
витриму? далЁ, кидав сво?х товаришЁв Ё бЁжить додому. Йому хочеться
пригорнутися до матЁнки, перепросити ??, поцЁлувати ту руку, що не раз
пестливо гладила його по головцЁ. Та чи дома тепер матЁнка, чи ще носять
воду? Он Ёде назустрЁч та жЁнка, що вони наймають у не? хату, вона, мабуть,
зна?...
- ТЁтко, чи мамка вже дома, чи ще воду носять? - пЁдбЁгав до не?
Дмитрик.
ЖЁнка ста? Ё сумно хитав головою.
- ВЁдносила вона вже сво?, дитино!.. Вже бЁльш не Ё понесе! - з слЁзьми
в очах каже жЁнка.
Дмитрик не розумЁв гаразд сих слЁв, але його щось стиска? коло серця.
ВЁн бачить сльози на очах у жЁнки, Ё неспокЁй обхоплю? його.
- СирЁтка ти нещасний!.. Вже твоя мати десь з богом бесЁду?...- ридав
раптом жЁнка Ё хоче приголубити Дмитрика.
Але Дмитрик випручу?ться з обЁймЁв Ё кида?ться далЁ. ВЁн усе зрозумЁв,
Ё страшна безнадЁйнЁсть обняла йому серце.
- МатЁнко моя!.. - кричить вЁн. - МатЁнко!.. - Сльози течуть йому по
обличчю, серце маленьке рветься з болю, а Дмитрик бЁжить все далЁ Ё нЁчого
не бачить перед собою. ВЁн давно вже загубив свого картузика, кЁлька разЁв
падав на слизькЁй дорозЁ, поли з рудо? юпки, мов крила, мають за ним вЁд
прудкого бЁгу, а вЁн усе бЁжить далЁ та голосить:
- МатЁнко моя!.. матЁнко рЁднесенька!..
Але що це? Чию це труну везуть на санях?
"Се мою мамку везуть ховати", - думав Дмитрик Ё щосили порива?ться
наперед. ВЁн не бачить, що за ним басують конЁ, не чув, як кричать:
"стережись!" А конЁ вже близько, ось вони дихають гарячою парою над
Дмитриковою головою, ось спинаються над ним, рвуться наперед, Ё Дмитрик
зникав десь пЁд кЁнськими копитами...
Дмитрик лежить у лЁкарнЁ. Зламану ногу його взято в лещата; нога вже не так
болить, як перше, Ё Дмитрик може пЁдвестись на постелЁ. ВЁн розглядав
простору кЁмнату, це ле"кать хворЁ, дивиться на сестру-жалЁбницю, що
зЁгнулась над недужим, Ё зупиня?ться, врештЁ, на сво?му столиковЁ. Там, межи
усякими пляшечками з лЁками, червонЁ? колодочка з його козика. Ох, той
козик! ВЁн нагаду? ДмитриковЁ стЁльки прикростей, стЁльки смутку, що Дмитрик
не може дивитися на його.
"Може, мама ?сти хотЁли, як я купував козики... може, вони голоднЁ й
померли, не дЁждавшись хлЁба... Не скажуть матЁнка, не признаються, бо нема
вже ?х на свЁтЁ... Ё нЁкого в мене нема?... сирЁтка я безрЁдний... Та чи
вибачать менЁ мамка за все, що я нако?в? - дума? Дмитрик, не втираючи
сльози, що скотилась йому на обличчя. То десь бог покарав мене: нащо було
обдурювати усЁх, просячи для слабо? неньки? Нащо було казати, що я
сирЁтка?.. От тепер бог Ё дав так... А все той Гаврилко недобрий вЁн
хлопець, вЁн мене на все пЁдводив... НЁ, то я недобрий, що слухався
Гаврилка... Не вибачить менЁ бог, не вибачить..."
I Дмитрик погляда? в куток, де з чорних рам дивиться на його суворе
обличчя бога-батька, Ё зда?ться ДмитриковЁ, що не варт вЁн пробачення, що
нЁхто не дару? йому вини його...
"Що зо мною буде? - турбують думки дитячу голову. - Де я подЁнусь?..
Хто мене нагодув, хто зодягне мене, калЁку непотрЁбного?.. Знов
старцювати?.. НЁ, не буду, не хочу й бачити того Гаврилка, що навчив мене
руку простягати... Буду щось робити, на хлЁб заробляти, ДобрЁ люди
поможуть... А де ж тЁ добрЁ люди? ?! Я знаю, що ?! Адже матЁнка недурно
казали, що свЁт не без добрих людей!.."
Популярность: 1, Last-modified: Sat, 31 Aug 2002 10:37:53 GmT