------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 ?, ?  - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------


   Русичи великая поля чръленыя щиты прегородиша!_
   "СЛОВО О ПОЛКУ IГОРЕВIМ"



   РОЗДIЛ ПЕРШИЙ

   Мiсяць лютий лiта 1184-го видався на Посуллi, як i по всiй  Руськiй  та
Половецькiй землях, снiжним  i  суворим.  Рiки  й  озера  закувало  мiцним
крижаним панциром, степи лежали пiд товстим покровом слiпучо-бiлого  снiгу
мертвi, безмовнi, а сосновi бори та березовi  га?,  здавалося,  дрiмали  в
холодному тихому снi, осяянi блискучим сонцем.
   Лише звiрi та птахи iнодi порушували  цю  застиглу  морозяну  тишу.  То
раптом десь на видноколi застугонить мерзла земля пiд  копитами  тарпанiв,
що, збиваючи снiговi вихори, мчать хтозна-куди,  то  з  глибокого  байраку
долине вовче виття, то з голубого неба шугоне зi свистом униз,  на  здобич
сокiл-гострозорець.
   Ось тако? сонячно? морозно? днини по заснiженiй рiвнинi, що розкинулася
мiж рiчками Хоролом та Сулою, поволi ?хали на захiд, з Половецько? землi в
Руську,  два  вершники   -   старий   i   молодий.   Обидва   в   латаних,
ношених-переношених, але  теплих  -  вовною  назовнi  i  вовною  всередину
половецьких кожухах, що сягали колiн,  у  волохатих  баранячих  шапках  та
стоптаних постолах з кожушини, пiдшитих  цупкою  повстю.  ?хнi  конi  були
худi, стомленi i через силу брьохалися в глибокому снiгу,  ледве  волочачи
ноги.
   Один з верхiвцiв, старший, бородатий, зiгнувся, важко дихав,  безупинно
хапався за груди i натужно заходився хрипким кашлем. Молодший ?хав поруч i
пiдтримував свого супутника, щоб не впав з коня, а коли  той  задихався  i
закочував очi пiд лоба, розпачливо шепотiв.
   - Чекай, отче, не вмирай!.. Скоро-скоро Сула... А на тiм боцi. - Руська
земля...  Переяславська...  Там  -  сво?  люди,  не   дадуть   загинути...
Доберемося додому... На Сейм...
   Коли старшому ставало легше, вiн збивав з бороди паморозь, з натугою  i
гiркотою в голосi вiдповiдав:
   - Додому?.. Не доберуся я вже додому... Вiдчуваю, як тануть мо? сили...
Як  пече  в  грудях  i  ноги  холонуть...  Клята  Половеччина   всi   соки
висмоктала...  Три  роки  неволi,  поневiрянь,  голоду  та  побо?в  далися
взнаки!.. Був як дуб, а став як висохла билина... Туга серце сточила,  мов
iржа залiзо, - за спаленою хатиною, за порубаними дiтками  найменшими,  за
нашою матiр'ю, що десь у бусурменському полонi невтiшно сльози  лл?,  якщо
жива,  за  Настею,  тво?ю  сестрицею,  яка  стала,  кажуть,  наложницею  у
поганина-половчина... Один ти в мене залишився, Жданку, бо Iван хтозна  чи
живий... Одна моя надiя - ти... Сподiваюся, що доберешся на рiдну землю  i
пустиш у не? корiння... Щоб рiд наш не перевiвся!
   Ждан  злякано  глянув  на  батька,  бо  в  голосi  того  звучала   явна
приреченiсть, i сказав пiдбадьорливо:
   - Разом доберемося, отче!.. Разом!.. Ось незабаром  Лубно  чи  Ромен...
Або  натрапимо  на  якийсь  iнший  городок  на  Сулi...  Там  обiгрi?мося,
пiдгоду?мося - i далi в путь, додому!
   Батько не вiдповiв, тiльки сумно похитав головою i  знову  схопився  за
груди, забухикав, а Ждан мiцнiше стиснув  його  за  лiкоть  i  вйокнув  на
присталих коней.
   Зимовий день короткий. Сонце швидко опуска?ться за далекий  червонястий
небосхил. А Сули все не видно  й  не  видно.  Невже  ще  одну  вiдчайдушно
жорстоку студену нiч доведеться провести у снiговому заметi? Чи ж витрима?
батько?
   Юнак пiднiма?ться  на  стременах,  почервонiлими  очима  вдивля?ться  в
бiло-синю  далину.  Обличчя  його  загострилося,  заросло  русявою  м'якою
борiдкою, засмагло й потрiскалося на холодному сонцi, на пекучих морозяних
вiтрах.
   Вiн напружу? зiр, сподiваючись на високому правому березi Сули побачити
фортецю чи якесь iнше людське житло, але слiпуче сонце,  що  б'?  прямо  в
обличчя, та  iскристий  снiг  нагонять  на  очi  сльозу,  i  все  попереду
мерехтить, гра? веселковими барвами. Небо злива?ться
   з землею.
   У серце юнака закрада?ться тривога. Невже збилися з путi? Вiд Хоролу до
Сули верст тридцять. Пора б уже показатися укра?нному  порубiжжю!  А  його
все нема, й нема, й нема... ? вiд чого впасти у вiдчай!
   Десятий день тiкають вони з далеко? Половецько? землi.
   Перед внутрiшнiм зором Ждана пропливають подi? останнiх трьох рокiв.
   Несподiвано на Посем'я напала орда хана Кзи - сплюндрувала багато  сiл,
малих i старих винищила, а дорослих потягла в неволю.
   ?м з батьком пощастило:  вони  опинились  разом  у  кочiв'?  половця[1]
Секен-бея,  а  матiр  i  сестру  запроторили  кудись  далi.   Життя   було
пiдневiльне, собаче. У кого  дома  залишилися  якiсь  статки,  тих  родичi
викупили. У них же не було нi статкiв, нi родичiв, i ?х нiхто не  викупив.
Вони стали довiчними рабами - пасли  табуни  коней,  череди  овець,  стада
верблюдiв та худобини, обробляли байськi бахчi, заготовляли для зимiвникiв
дрова, шили одяг  та  взуття,  лагодили  вежi,  тобто  половецькi  вози  з
халабудами-юртами, валяли повсть, вимочували шкури та  виконували  десятки
iнших робiт. I весь час, де б не були i що б не робили, думали про втечу.
   Звичайно, найкраще було тiкати влiтку, коли тепло i  коли  кожен  кущик
захова? тебе чи  пустить  переночувати.  Однак  влiтку  з  полоненикiв  не
спускала ока варта, а в пустельному степу, що роздiля? Половецьку i Руську
землi, постiйно рискала кiнна сторожа, яка стерегла половецьке  пограниччя
вiд  нападу  руських  князiв  i  виловлювала  втiкачiв.  Не   один   такий
нещасливець потрапляв ?й до рук, i тодi йому виколювали або випiкали  око,
вiдрiзували вухо чи розпеченим залiзом ставили на щоцi тамгу[2].
   Тому вони вирiшили  влiтку  не  тiкати.  Краще  -  взимку.  Коли  завi?
завiрюха i степ занесе снiгом, коли вдарять  морози,  половцi  послаблюють
пильнiсть, а iнодi й зовсiм не стережуть невiльникiв. Бо ж хто  наважиться
тiкати у голу заснiжену пустелю? Ступиш  кiлька  крокiв  -  i  слiд  миттю
викаже тебе. А в путi на смiливця чекають i лютi морози, i голод, i  вовчi
згра?. Та й половецькi роз'?зди легко можуть  помiтити...  Тому  майже  не
було випадкiв, щоб хто-небудь утiк узимку.
   До втечi готувалися довго i ретельно: заощадили харчiв, полагодили одяг
та взуття, роздобули двi теплi кошми З для спання в снiгу, насушили труту,
щоб викресати вогню, вибрали в  табунi,  який  доглядали,  найвитривалiших
коней - i однi??  ночi,  коли  захурделила  буремна  хуртовина,  рушили  в
дорогу. Снiг вiдразу замiв ?хнi слiди, i, нiким не помiченi, вони промчали
понад берегом рiки, а пiд ранок по льоду перемахнули на той  бiк.  Там,  у
лузi, попасли коней, що, як i ?хнi дикi родичi-тарпани,  були  призвича?нi
всю зиму добувати собi корм з-пiд снiгу, розгрiбаючи його копитами,  трохи
самi задрiмали в заметi, закутавшись по половецькому звичаю в кошму[3],  а
потiм знову рушили в путь.
   Хуртовина не вщухала  п'ять  дiб  -  занесла  всi  слiди,  всi  степовi
стежки-дорiжки, ?хати стало важко. Конi стомилися, почали худнути. Зате не
зустрiвся жоден половець, i в серцях втiкачiв  почала  зростати  надiя  на
порятунок.
   Коли б тiльки не батькова хвороба!
   Позаду залишилися трирiчнi поневiряння  i  труднощi  останнiх  днiв,  а
попереду ось-ось покажуться окра?ннi землi  Русi...  Там  сво?  люди,  там
порятунок!
   Ждан раптом вiдчув, як батько схитнувся i поволi почав хилитися  коневi
на шию.
   - Отче, тримайся! - гукнув стривожено. - Вже  зовсiм  близько!  Ген-ген
лiс i широка долина! А за нею височiють горби... То, напевно,  Сула...  Ще
трохи - i ми знайдемо людське житло! Тримайся!
   Батько з натугою пiдвiв голову. На юнака глянули почервонiлi, каламутнi
очi. Зчорнiлi, вкритi смагою губи пожадливо  хапали  морозяне  повiтря,  а
посинiлi вiд холоду руки судорожно шарили бiля серця.
   Ждановi стало лячно: невже помре?
   Вiн у вiдча? поглянув уперед i тут несподiвано для себе справдi побачив
i приметений снiгом лiс, i рiчкову долину, i високий тогобiчний берег,  що
мрiв у надвечiрнiй iмлi.
   - Отче, Сула! - вигукнув голосно i вдарив коней.
   Незабаром вони в'?хали в лiс i широкою галявиною почали  спускатися  до
берега. Довкола стояли пiд снiговими шапками темнi дерева i  лапатi  кущi.
З-пiд них швидко виповзали густi сутiнки. Наставав вечiр.
   Ждан з сумом подумав: "Не встигнемо на той бiк. Та чи й ?  там  поблизу
сiльце яке-небудь чи городок? Знову доведеться - в котрий раз - ночувати в
снiговому лiжку..."
   За себе вiн не боявся.. Хоча й холодно  -  переспить.  А  батько?  Йому
потрiбна тепла хата, гаряча ?жа...
   Похиливши голови, стомлено  тюпали  конi,  скреготала,  перепорхуючи  з
гiлки на гiлку, сорока, а Ждан гарячково думав,  як  бути,  що  робити,  i
нiчого не мiг придумати. Одно твердо вирiшив - не  переправлятися  ввечерi
через широку рiчкову заплаву, де можна провалитися в незамерзлирй прогнiй,
а дiждатися ранку. Отже, треба шукати затишне мiсце, розкласти  багаття  i
вiдiгрiти батька.
   Раптом його погляд упав на велику кучугуру снiгу, поверх  яко?  стримiв
дуплистий осиковий окоренок.  Невже  мисливський  зимiвник?  Вiн  потягнув
повiд "соб" i незабаром спинився на узлiссi, перед напiвзаметеною  лiсовою
хатиною-землянкою. Все ще не вiрячи такiй несподiванiй удачi, вiн притьмом
сплигнув з коня, розгрiб  руками  снiг  бiля  дверцят  i  вiдчинив  ?х.  В
зимiвнику давно нiхто не жив.  Пахло  сирiстю.  Дерев'янi  стiни  i  стеля
взялися памороззю, посеред землянки, якраз пiд димарем, чорнiло  викладене
з дикого каменю вогнище, на  якому  стояв  закiптюжений  горщик,  а  попiд
стiнами виднiлися широкi лави з грубо обтесаних плах.
   Ждан вискочив надвiр.
   - Отче, злазь! Я знайшов зимiвник! Зараз розпалимо вогонь,  нагрi?мось,
щось зваримо! - голос його дзвенiв радiстю.
   Та батько вже не мiг сам злiзти з коня. Ждан взяв його на руки, внiс  у
землянку, простелив кошму на лавi, поклав на не? хворого.
   - Полеж тута! Я принесу дров!
   Повернувся вiн з оберемком сухих соснових гiлляк  i  смолистих  сучкiв,
поламав ?х на дрiбнi цурупалки, щоб  швидше  загорiлися,  ножем  настругав
стружок та наколов лучини, а потiм, дiставши з-за пазухи кремiнь,  кресало
i трут, викресав  вогню.  Незабаром  посеред  землянки  весело  загоготiло
полум'я. Дим, що спочатку наповнив майже  все  примiщення,  скоро  знайшов
собi вихiд через димар, i дихати стало легше.
   Ждан ожив, повеселiв. Вiн повiрив у те, що  вiдiгрi?  батька,  вилiку?,
поставить на ноги, i вони завтра вирушать далi в путь. На радощах присунув
до вогню  горщик  з  снiгом,  внiс  торбинку,  де  ще  було  трохи  пшона,
перемiшаного з шматочками замороженого м'яса, i почав варити кулiш.  Коней
стриножив i пустив на луг пастися, а також заготовив на цiлу нiч дров.
   За якусь годину в невеликiй землянцi  стало  тепло.  Зварилася  нехитра
страва, i Ждан, потримавши горщик в снiгу,  щоб  остудити  гаряче  запашне
вариво, подав його батьковi.
   - ?ж!
   Старий посьорбав трохи i вiдклав ложку. Дихати йому було важко,  болiло
в грудях, його знову почала тiпати пропасниця.
   Тодi Ждан приклався  до  кулешу  i  ви?в  пiвгорщика.  Тепла  сита  ?жа
розморила хлопця,  i  вiн,  похилившись  на  лаву,  незчувся,  як  заснув.
Розбуркав його батькiв голос:
   - Христе Iсусе, мати божа, царице небесна, порятуйте мене або  приймiть
мою душу, аби-сь не мучився! - бубонiв старий. -  I  ти,  Дажбоже,  i  ти,
Роде, i ти, Велесе, теж порятуйте мене, виженiть з  мене  злого  духа,  що
вселився в мо? тiло, дайте сили, щоб добратися додому i востанн? поглянути
на рiднi мiсця!..
   Ждановi стало лячно, вiн не поворухнувся, щоб  не  перервати  батьково?
молитви, його задушевно? розмови з  богами  -  нинiшнiми,  ромейськими,  i
старими, прабатькiвськими. Бо хто вiда?, якi боги  справжнi,  сильнiшi,  -
сьогочаснi чи давнi?! Правда, всi вже на Русi ходять до церкви i вiрують у
три?диного бога - бога-отця, бога-сина i бога  -  духа  святого.  Однак  i
давнiм, прабатькiвським, богам багато хто молиться тихцем,  щоб  нiхто  не
почув i не побачив, бо за це можна всього майна, а то й голови  позбутися,
якщо дiзна?ться хто-небудь з людей можновладних - пiп, ?пископ,  посадник,
огнищанин[4], боярин чи сам князь. Двовiр'я  вони  не  терплять,  особливо
попи, i розправляються з двовiрцями нещадно. Та  старi  боги  живучi:  бог
сонця - Хоре, або Дажбог, покровитель русiв - Велес, бог  весни  -  Ярило,
бог вiтру - Стрибог, бог грому - Перун...  Попи  повикидали  в  рiчки  або
поспалювали на вогнищах дерев'янi боввани цих богiв, а в пам'ятi  людськiй
самих богiв знищити не змогли. Хоч минуло вже двiстi лiт, як грiзний князь
Володимир вiдрiкся вiд старих богiв i привiз вiд роме?в нових, як  кажуть,
справжнiх, люди вiд старих богiв  не  вiдцуралися  i  на  свята  дають  ?м
требу[5] - ставлять на покуть  у  горщику  та  в  мисцi  кутю  з  узваром,
виносять на кладовища душам померлих  рiзнi  напо?  та  на?дки,  у  мiсяцi
червнi на честь Купала  молодь  розклада?  в  лiсах,  бiля  рiчок,  великi
багаття, веселиться, спiва?,  стриба?  через  той  священний  вогонь,  щоб
очиститися вiд всiляко? скверни, тобто нечистих духiв, а  дiвчата  плетуть
вiнки i пускають на воду, щоб дiзнатися про свого судженого... I  вже  всi
без винятку - старi, малi, князi й смерди  -  вiрять  у  нечистi  сили:  у
чортiв, вiдьом, вiдьмакiв, у русалок та  мавок,  водяникiв,  лiсовикiв,  у
домовикiв та потерчат, що живуть, невидимi, десь поряд  i  можуть  вчинити
людинi добро або зло, найчастiше - зло. ?х задобрюють, ?м  виносять  потай
требу, а коли це не допомага?, прикликають на помiч попа - i  той  хрестом
проганя? нечисту силу або освячу? осквернену нею оселю чи мiсцевiсть...
   Ждан теж вiрив i в нових, i в старих богiв, вiрив у нечистi сили  i  не
здивувався, коли почув, як батько молиться всiм  тим  богам,  благаючи  ?х
вигнати з болящого тiла злих духiв, що поселилися в ньому.
   Тим часом старий на якийсь час затих, а потiм тихо покликав:
   - Жданку, Жданку!
   - Чого тобi?
   -  Якщо  помру,  не  залишай  мого  тiла  звiрам  та  хижим  птахам  на
розтерзання...  Спали  мене  тодi...  По  предковiчному   звичаю   племенi
нашого!..
   - Не помреш, батьку... Я сидiтиму бiля тебе, поки видужа?ш...
   Батько на це не вiдповiв нiчого, - повернувся на другий  бiк,  обличчям
до стiни, i затих.
   Ждан довго прислухався до  його  важкого  нерiвного  дихання,  а  потiм
заснув.
   Коли прокинувся, то йому здалося, що вiн  спав  зовсiм  недовго.  Однак
вогонь встиг погаснути, жар зачах,  i  в  землянцi  вiяло  холодом.  Крiзь
шпаринку в дверях пробивався вузький жмуток сонячного промiння.
   Ждан швидко вiдкинув теплу кошму, вiдхилив дверцята i виглянув  надвiр.
Над лiсом пiдбива?ться зимове сонце. Оце так поспали!
   - Вже ранок, отче... Як тобi?
   Батько мовчав.
   - Ти спиш?
   Батько i цього разу не вiдповiв. Ждан кинувся до нього, торкнувся руки,
що лежала поверх кошми. Рука була холодна мов лiд.
   - Отче! - зойкнув у розпачi юнак. - Отче!
   Батько лежав на лавi  неприродно  витягнутий,  мовчазний  i  застиглими
очима дивився в закiптюжену стелю землянки.
   Ждан опустився бiля нього на колiна i  беззвучно  заплакав.  Тепер  вiн
залишився  один  у  цьому  чужому  холодному  свiтi  i,   хоча   вже   мав
дев'ятнадцять лiт, почував себе скривдженим, знедоленим сиротою.
   Стояв над батьком довго, аж поки не вiдчув, що змерз. Тодi  пiдвiвся  i
вийшов надвiр. Потрiбно було виконати батькове прохання - спалити його  на
вогнищi.
   Спочатку по слiдах у снiгу розшукав коней, привiв до  зимiвника,  потiм
настягав з лiсу на галявину чималу купу сушняку i поклав  на  не?  батька.
Робив це, як увi снi, все ще не  вiрячи  в  те,  що  сталося.  Стомившись,
присiв пiд деревом на пеньок - трохи  вiдпочив,  поринувши  у  сво?  важкi
думи, потiм пiдвiвся, викресав вогню.
   Жовтогаряче  полум'я  несмiливо   лизнуло   смолистi   трiски,   згодом
затрiщало, завирувало i шугнуло  високо  вгору,  поглинаючи  i  кострубате
суччя, i товстi смолистi гiлляки,  i  задерев'янiле  тiло  покiйника.  Вiд
багаття вiйнуло нестерпним жаром. Ждан вiдступив  назад  i  знову  сiв  на
пеньок. Мов закам'янiв вiд горя. I здавалося йому, що то не батькове тiло,
а його душа палала на тому пекельному вогнi. Нiчого не чув, не бачив, крiм
полум'я, крiм  трiску  палаючих  головешок  та  шипiння  снiгу,  що  танув
довкола.
   Так  сидiв  довго,  то  дивлячись,  як  обвуглю?ться  труп  батька,  то
завмираючи вiд туги. Гарячi сльози туманили його зiр. Бiдний отець! Як вiн
мрiяв ще раз побачити батькiвщину, думкою ще не раз i не  двiчi  летiв  до
не? через безмежнi степи,  повноводнi  рiки,  через  лiси  i  байраки!  Як
хотiлося йому побачити рiдну оселю або хоча б згарища ??! Сподiвався,  що,
може, хто-небудь з найменших дiток урятувався i пережив лихолiття у добрих
людей... Та ба! Боги розсудили iнакше i покликали його до себе.
   Злякала i вивела його з задуми стрiла, що гостро цвьохнула над  головою
i встромилася в малинову купу жару.  Вiн  отетерiло  оглянувся  i  побачив
позад себе чималий загiн  половцiв,  що  поволi  наближався.  Тiкати  було
нiкуди та й нiяк. Запiзно.

   * * *

   Це  був  лише  передовий  загiн.  Невдовзi  галявину  вщерть  запрудили
половцi. Попереду на баских конях сидiли два вершники, що, судячи по одягу
та прикрасах на кiнськiй збру?, були беями або ханами.
   Ждана пiдвели до них.
   Вершники пильно вдивлялися в  полоненого.  Старший  не  вiдзначався  нi
зростом, нi силою, нi владнiстю погляду. Сидiв вiн  у  сiдлi,  як  лантух,
стомлено, обважнiло. Брезкле обличчя - безживне, жовте, в  очах  -  нiяких
почуттiв. Другий же, молодший, вiдразу привертав до себе увагу.  Одягнутий
у добротний кожух з вовчого хутра i в лисячу шапку з малиновим верхом, вiн
чимось скидався на дужого пса-вовкодава. Могутня статура,  велика  голова,
пронизливий погляд бистрих чорних очей,  мiцна  рука,  що  держала  повiд,
крупний дзьобатий нiс  посеред  обпаленого  морозом,  злегка  вилицюватого
обличчя - все дихало в ньому незвичайною силою i рiшучiстю.
   Вiн якийсь час мовчки розглядав юнака, а потiм  з  легкою  насмiшкою  в
простудженому голосi сказав:
   - Я Кончак! Ой?!.. Це хан Туглiй - славетний джигiт!.. Чував про таких?
А ти хто, жовтовуха свиня? Урус?
   Ждан i так був приголомшений тим, що сталося  щойно  з  ним,  а  тепер,
почувши, що перед ним сам Кончак,  втягнув  голову  в  плечi,  мовби  ждав
удару. Хто ж не чув про хана Кончака? Вся Русь зна? його!  Матерi  лякають
ним дiтей. Дорослi, зачувши це iм'я, хрестяться. Та й не дивно:
   не раз i не двiчi протягом останнiх десяти - дванадцяти рокiв  приходив
вiн з мечем на Переяславську та Ки?вську землi  i  проявляв  там  нечувану
жорстокiсть - села i мiста палив, старих i  немiчних  вирiзував,  дужих  у
полон тягнув, а малолiтнiх дiтей наказував брати за ноги i бити об дерева,
об стiни будiвель або просто об землю,  аби  ?хнi  голiвки  репалися,  мов
гарбузи. За час сво?х спустошливих нападiв Кончак знiс майже все  Посулля.
Залишалися тiльки укрiпленi городи Посульсько? оборонно? лiнi?, зрубанi ще
князем Володимиром Святославичем у 988 роцi, - Во?нь у гирлi Сули,  Римiв,
Лукомль, Снiпорiд,  Лубен,  Ксиятин,  Сенча,  Лохвиця,  Ромен,  Дмитрiв...
Тепер, видно, вiн добирався i до них.
   Також знав Ждан, що Кончак мав велику силу  серед  половцiв,  бо  зумiв
збро?ю, хитрiстю, пiдкупом  та  умовляннями  пiдбити  пiд  свою  руку  або
поставити собi  в  залежнiсть  багато  половецьких  родiв  i  племен,  якi
кочували на широкому просторi мiж  Волгою,  Днiпром  та  Азовським  морем.
Навiть сильний, гоноровитий хан Кза, що сам намагався очолити  так  званих
"диких" половцiв, котрi кочували пiвнiчнiше, зрештою був змушений  визнати
зверхнiсть Кончака.
   Ждан вiдчував, як терпнуть у нього ноги i щось болюче давить у  грудях.
Все пропало! В одну мить розвiялися  його  надi?  на  визволення.  Замiсть
того, щоб перейти Сулу i ступити вiльною людиною на рiдну землю,  про  яку
мрiяв довгi роки i до яко? добирався так важко, з такими  труднощами,  вiн
знову сто?ть ось нiкчемним рабом, невiльником перед самим ханом  Кончаком,
i той зi злорадiсною усмiшкою на устах, граючись ним, як кiт з мишею,  жде
на його вiдповiдь.
   - Я Ждан, - видавив iз себе потерплими губами юнак, - урус.
   Судячи по слiдах, на якi ми випадково  натрапили  сьогоднi  вранцi,  ти
?деш з Половецько? землi... Ти був там у полонi?
   - Так.
   - Де?
   - У Секен-бея, що з племенi хана Кзи.
   - Ти добре розмовля?ш по-нашому...
   - Я жив серед половцiв три лiта.
   - Ось як! Справдi, за такий час можна навчитись! - погодився Кончак  i,
помiтивши на вогнищi перепалений кiстяк людини, запитав: - А то хто?
   То мiй батько... Ми разом тiкали. Вiн захворiв у дорозi i вночi помер.
   - Ви з батьком смiливi люди. Не кожен  зважиться  взимку  тiкати  через
безлюднi заснiженi степи...
   - Краще смерть, нiж неволя!
   - Ой-бой! Я бачу, смiливiсть i досi не покинула тебе! Але  ж  тепер  ти
знову невiльник, раб!
   Тепер менi однаково... Ви уб'?те мене?
   Кончак усмiхнувся. З-пiд покритого iне?м вуса блиснули мiцнi бiлi зуби.
Ця посмiшка трохи скрасила його тверде суворе обличчя.
   - Нi, не вб'?мо. Для чого вбивати? Ми ще не ступили на Руську землю,  а
вже взяли здобич. Це добра прикмета!.. Ти був полонеником хана Кзи,  тепер
будеш мо?м!.. А от якщо спробу?ш тiкати, тодi я накажу ослiпити тебе або й
стратити. Зрозумiв?
   - Зрозумiв.
   - Зараз тобi дадуть свiжого коня, бо тво?  такi  загнанi,  що  годяться
тiльки на м'ясо... Будеш у походi при менi - товмачем, а також помагатимеш
кухарю, доглядатимеш коней. Добре  служитимеш  -  матимеш  достатньо  ?жi,
хитруватимеш - будеш битий!
   На знак того, що й цi слова дiйшли до нього, Ждан кивнув головою.
   Тут же на мовчазний погляд хана молодий курт[6] пiдвiв бранцевi коня  i
прилаштувався поряд.
   Широкою галявиною орда рушила до Сули i по льоду перейшла ??.
   Першою жертвою стало  невелике  сiльце,  що  заховалося  мiж  лiсами  у
розлогiй долинi. Орда швидко обiйшла його з двох бокiв, оточила, -  жоднiй
живiй душi не пощастило вислизнути з нього.
   Кончак  i  Туглiй  зi  сво?ми  почетами   зупинилися   на   узвишшi   i
спостерiгали, як во?ни вривалися в  хатини,  виводили  надвiр  переляканих
людей i тут же одних убивали, а iнших - дiвчат, юнакiв, молодих  жiнок  та
чоловiкiв - в'язали сирицею  по  десятку,  щоб  вiдправити  пiд  вартою  в
Половеччину. Однак таких було значно менше. Бiльшiсть гинула  пiд  шаблями
нападникiв.
   - Так ми всiх переб'?мо!  -  вигукнув  Туглiй,  побачивши,  як  лютують
во?ни. - Хiба не краще потягнути всiх у полон, щоб  потiм  мати  непоганий
зиск? Ми б змусили  переяславського  князя  Володимира  Глiбовича  добряче
потрусити кишенi!
   Кончак думав iнакше. Вiн  зверхньо  глянув  на  невисокого  товстуна  i
жорстоко кинув:
   - Хай убивають! Це я наказав! Бо багато цих  урусiв  розплодилося!..  Я
поклявся Тенгрiханом, що винищу, витопчу всю  Переяславську  землю  аж  до
Десни i Сейму, а Ки?вську - до само? Либедi!  Цi  землi  повиннi  належати
кипчацьким родам! Тут вони ставитимуть сво? юрти, тут випасатимуть табуни!
Ми твердо станемо на обох берегах Днiпра аж до самого  Ки?ва,  i  я  сво?м
списом застукаю у його Золотi ворота! Тсе-тсе!
   Ждан чув цi холоднi слова, чув жiночий лемент, дитячий  плач,  крики  й
прокльони чоловiкiв, рев худоби,  гоготання  вогню  -  i  невтримний  дрож
стрясав усе його тiло. Ах, коли б мав меча,  коли  б  мав  списа,  то,  не
роздумуючи, всадив би в широку ханову спину!
   Коли закiнчилася огидна розправа над  мирним  населенням,  коли  все  в
долинi пойнялося вогнем i кiлька десяткiв  во?нiв  погнали  полон,  табуни
скоту i нав'ючених всiляким добром  коней  на  схiд,  Кончак  пiдвiвся  на
стременах i гукнув:
   - Вперед! На Дмитрiв! Обминемо Ромен - хай до пори до часу  залиша?ться
у нас позаду... Вiн нам зараз не страшний... Попалимо  всi  поселення  мiж
Роменом i Дмитровом - i роменцi самi здадуться або подохнуть  з  голоду!..
Вперед! I нiкого не жалiти! Палити i вбивати  -  це  наказую  вам  я,  хан
Кончак, син Атрака, внук великого Шарукана!
   I вiн, широко розпроставши сво? могутнi плечi,  вдарив  коня  i  перший
помчав на пiвнiч, де  бiлiли  чистi,  не  рушенi  нi  людською  ногою,  нi
кiнськими копитами снiги...

   * * *

   Вогняним смерчем прокотилися половцi понад середнiм Посуллям,  попалили
села, спустошили ?х дощенту i врештi обложили Дмитрiв -  чимале  городище,
розташоване на рубежi Переяславсько? i Новгород-Сiверсько? земель.  Кончак
хотiв узяти його з ходу, та дмитрiвцi встигли  зачинити  ворота,  закласти
?хнi провушини мiцними дубовими балками, а стiни облили водою, i  вони  на
морозi вiдразу взялися гладеньким, мов скло, льодом.
   Кончак наказав приготувати драбини. Та вони стояли  немiцно,  ковзалися
по льоду, трiщали пiд вагою багатьох тiл, i захисники  Дмитрова,  озбро?нi
дерев'яними вилами-дворiжками, легко зсували ?х набiк або просто назад,  i
вони з гуркотом падали на мерзлу землю, на смерть розбиваючи тих,  хто  по
них лiз.
   Кончак лютував. Стояв на пригiрку i лихим оком зиркав на  городище,  що
не хотiло здаватися.
   - Спалiть  його!  -  вигукнув,  окрилений  новою  думкою.  -  Закидайте
палаючими стрiлами! Викуримо урусiв iз ?хнiх гнiзд!
   Сотнi вогнистих смолоскипiв шугнули через заборола на город. Здавалося,
нiщо тепер не вряту? його. Однак приметенi снiгом солом'янi  та  очеретянi
дахи не хотiли займатися.
   - Ну що ж, - сказав Кончак, - тодi ми заморимо ?х голодом! Я  змушу  ?х
?сти собак i котiв!
   Минув тиждень. Дмитрiв мужньо тримався i  не  думав  здаватися.  Кончак
плюндрував  навколишнi  села,  а  награбоване  багатство  та  полонених  з
охороною вiдправляв у Половеччину.
   Жив вiн у просторiй хатi дмитрiвського  попа  неподалiк  вiд  городища,
вставав рано, снiдав i йшов до вiйська, що облягло фортецю. Там  вигадував
усе новi й новi способи, щоб узяти ??, та всi намагання були марнi, i вiн,
змерзлий i злий, повернувшись вечором, люто кляв i мороз, i глибокi снiги,
i урусiв, що не хотiли здаватися, i сво?х батирiв, котрi, на  його  думку,
проявляли слабодухiсть i невмiння воювати.
   - Ждане, ти урус, ти зна?ш свiй народ  i  сво?  звича?  краще,  нiж  я.
Скажи, як узяти цю кляту фортецю, i я не тiльки вiдпущу тебе на волю, а  й
дам стiльки багатства, що вистачить тобi на все життя! - питав полоненого,
якого чомусь уподобав i тримав при собi, доручаючи всiлякi домашнi  роботи
- топити печi, носити воду,  допомагати  кухаревi-половцю  мити  посуд  чи
рубати дрова.
   Ждан тiльки здвигнув плечима.
   Одного  разу  здобичники  притягнули  гурт  бранцiв,  яких  Кончак  мав
справедливо, як  йому  здавалося,  подiлити  мiж  сво?ми  родами.  Нещаснi
полоненi тулилися один до одного,  щоб  хоч  трохи  зiгрiтися.  Серед  них
видiлявся чоловiк рокiв сорока п'яти. Вiн був  без  шапки,  без  верхнього
одягу - в однiй сорочцi; на ногах -  незвичнi  для  слов'янина  половецькi
стоптанi чирики; борода i чуб - скуйовдженi, вкритi  памороззю,  лiве  око
запливло синцем, а з розбито? губи сочилася кров. Вiн тремтiв вiд  холоду,
мов сухий листок. Нiчний мороз, безперечно,  докона?  бiдолаху!  Та  й  чи
дотягне вiн до ночi?
   Кiлька разiв проходив Ждан двором з оберемком дров, i  кожного  разу  у
нього стискувалося серце: замерза? старий, на очах замерза?!
   Тодi вiн наважився: прослизнув у попiвську комiрчину, де ханський кухар
став тепер повновладним господарем i куди iнодi посилав юнака по те або по
iнше,  зняв  з  жердини  старого,  витертого  кожуха,  що  не  приглянувся
половцям, таку ж шапку-бирку, iз-за скринi витягнув запиленi, але ще  цiлi
чоботи-шкарбуни, зав'язав усе  це  в  стару  попiвську  рясу  i,  вибравши
хвилину, коли варта не могла його помiтити, прозлизнув до гурту бранцiв  i
тицьнув вузла старому в руки:
   - Одягайся, а то замерзнеш! Бранцi миттю обступили ?х, щоб не  помiтили
вартовi. Старий натягнув на себе кожуха, шапку, рясу розiрвав на  онучi  -
взувся.
   - С-спасиб-бi, х-хлопче, - не сказав, а процокотiв зубами. - Ти хто?
   - Мене звати Жданом.
   - А мене Саму?лом... - i замовк.
   На подвiр'я у супроводi кiлькох бе?в та хана Туглiя в'?хав Кончак.  Вiн
змерз i, видно, був злий. Ще один штурм Дмитрова зазнав невдачi.
   Конюшi притримали його коня. Хан важко сплигнув на землю  i,  опустивши
голову, нi на кого дивлячись, рушив до хати. Та раптом з гурту невiльникiв
назустрiч йому виступив Саму?л i перегородив дорогу.
   -  Х-хане  К-кончак!  Х-хане  К-кончак!  -  процокав  зубами  i  низько
вклонився. - Дозволь слово мовити!
   Кончак суворо глянув на нього, але зупинився.
   - Ти хто?
   - Я  ки?вський  к-купець...  Саму?л...  Н-не  впiзна?ш?..  Позаторiк  я
привозив т-товари в твою з-землю, хане... На Тор...I нiколи нiхто не чiпав
мене... Б-бо ж купцiв нiде не чiпають... А тут тво? люди  пограбували  мiй
обоз, з яким я йшов у Сiверську землю, вiзникiв  побили,  товари  й  коней
забрали, а мене роззули, роздягли i притягли сюди, яко пса...
   Кончак, видно, не все второпав, бо наморщив лоба, замислився.  Уздрiвши
Ждана, кинув нетерпляче:
   - Що каже цей урус? Чого вiн  хоче?  Ждан  швидко  переклав.  Кончак  з
цiкавiстю глянув на купця.
   - А й справдi, менi пригаду?ться тво? обличчя...
   Чекай, чекай... Це ж у тебе мо? доньки купували i намисто,  i  мило,  i
лляне полотно, i рiзне узороччя[7]?
   - Так, так, хане, у мене, - зрадiв Саму?л. - Такi гарнесенькi  дiвчатка
- кароокi, чорнобривi!
   - Гм, я волiв би, щоб у мене було бiльше синiв, - усмiхнувся Кончак  i,
враз спохмурнiвши, додав: - Я нiколи не чiпав купцiв,  а  навпаки,  завжди
ставився до них доброзичливо. На доказ цього я запрошую тебе  до  себе  на
вечерю.  Ось  Ждан  проведе...  Там  i  поговоримо,  бо  маю   щось   тебе
розпитати...
   I швидко попростував до хати.
   Коли Саму?л у тiснiй, але  теплiй  кухнi  трохи  вiдiгрiвся,  умився  i
розчесав чуба та бороду, Ждан повiв його до свiтлицi. Тут  за  столом  уже
сидiли хани Кончак та Туглiй, Кончакiв син Атрак, названий  так  на  честь
свого дiда, та кiлька бе?в. Кончак показав на вiльний ослiн:
   - Сiдайте! - i вп'явся у смажену баранячу лопатку. - ?жте.
   Всi були голоднi i довго ?ли. А коли наситилися, Кончак запитав:
   - Зiгрiвся трохи, Саму?ле?
   Купець витер рота полою кожуха.
   - Дякую, хане, зiгрiвся... А то думав - пропаду.
   - Де ж тебе перестрiли мо? люди?
   - На Уда?, бiля Прилуки.
   - Куди ж ти прямував?
   - У Путивль... Вiз жiночi прикраси, одяг, сiль... I все  пропало...  Та
ще й  четверо  холопiв  на  додачу,  а  з  ними  -  сани,  конi,  збруя...
Накажи,хане, хай тво? люди повернуть менi мо? майно!
   - Чого захотiв! Пiди дiзнайся, де воно!..  Е-е,  чоловiче,  що  з  воза
впало, те пропало! Дякуй долi, що сам лишився живий...
   - Я й дякую.
   - От i добре... А тепер скажи менi, чи ти не бачив, коли ?хав з  Ки?ва,
князiв з дружинами?
   Саму?л поволi пiдвiв голову, пильно глянув у вiчi хановi.
   - Аякже, бачив.
   - Де?
   - Стоять за Альтою.
   - Хто саме?
   - А хто?.. Великий  князь  ки?вський  Святослав,  великий  князь  землi
ки?всько? Рюрик, князь переяславський  Володимир  та  князь  чернiгiвський
Ярослав... Схоже, очiкують ще когось.
   - Невже до Ки?ва дiйшла чутка, що я перейшов Сулу?
   - До мене не дiйшла, бо iнакше я повернув би назад... А от чи до князiв
дiйшла, того не знаю...
   - Однак вони чогось стоять, - замислено проказав хан Туглiй.  -  Не  на
прогулянку ж вийшли!
   Кончак насупився. Кошлатi чорнi брови зiйшлися  до  перенiсся,  як  двi
грозовi хмари. Грубе тверде обличчя потемнiло ще дужче. Видно було, що вiн
вражений несподiваною звiсткою i стурбований нею не на жарт.
   А Туглiй не вгавав:
   - Я так i знав, що ми пiд цим клятим городищем прогайну?мо дорогий час!
- грюкнув кулаком по столу. - Вся Русь уже оповiщена про наш напад! Добре,
якщо князi й досi стоять  за  Альтою...  А  якщо  рушили  сюди?  Що  буде?
Вай-пай!..
   Кончак ще дужче засопiв носом, похмуро глипнув очищами.
   - Помовч, хане! Поговоримо про це пiзнiше!  А  зараз  подяку?мо  нашому
друговi Саму?ловi за таку важливу звiстку. - I повернувся до  купця:  -  З
цi?? хвилини ти вiльний i можеш ?хати на всi чотири сторони! Що б ти хотiв
у мене попросити?
   Саму?л пiдхопився на ноги i низько вклонився.
   - Дякую, хане, за таку велику ласку... Воля для людини - то  найбiльший
скарб!.. Але якщо ти  дозволя?ш  звернутися  до  тебе  з  просьбою,  то  я
насмiлюся попросити у тебе...
   Купець замовк у нерiшучостi. Кончак пiдбадьорив його:
   - Ну ж, кажи! Не бiйся!
   - Якщо твоя ласка, то вiдпусти зi мною ось цього  хлопця,  -  i  поклав
руку на плече Ждановi. - Тво? люди забрали у мене аж чотирьох холопiв,  то
дай менi хоч одного. Та  й  мандрувати  взимку  самому  небезпечно  -  сам
зна?ш...
   Кончак махнув рукою.
   - Гаразд, бери... Бранцiв ма?мо досить...  А  шляху  в  Половеччину  не
забувай. Ось  тобi  моя  тамга  -  з  нею  безборонне  про?деш  через  усi
половецькi заслони. Привозь товари на Тор - вигiдно продаси. - I кинув  на
стiл кружало вичинено? шкiри з намальованою на нiй собачою головою i двома
перехрещеними пiд нею стрiлами - це був родовий знак хана. - Тобi i тво?му
супутниковi дадуть коней i харчiв на тиждень. Ти задоволений? Вай-уляй!
   - Задоволений, хане, - схилив знову у поклонi голову купець.
   - Тодi йдiть!
   Коли вийшли, Ждан сказав:
   - Дякую тобi, дядьку Саму?ле, що не забув про мене - визволив з  неволi
тяжко?... Однак скажи  менi  -  навiщо  ти  розповiв  про  князiв?  Навiщо
розпатякав,  що  вони  стоять  на  Альтi?  Не  вистачало  тiльки   шепнути
Кончаковi, якi у них сили! Це ж пряма зрада!
   Саму?л усмiхнувся розбитими губами, обняв хлопця за плечi.
   - Не турбуйся! Так вони вiд мене правду й почують -  аж  обома  вухами!
Аякже!.. Е-е, отроче, не зна?ш ти дядька Саму?ла!.. Та набрехав я  ?м  усе
вiд початку й до кiнця!
   - Як? I про князiв, i про Альту?
   - I про князiв, i про Альту... Як  тiльки  Кончак  запитав,  я  вiдразу
змикитив, що вiн бо?ться, як би його тут не застукали зненацька! Бо ж сили
у нього зараз, видно, невеликi. Скумекав?.. Нi?..А я йому i про  ки?вських
князiв, i про переяславського, i про чернiгiвського. Та ще, мовляв,  iнших
очiкують... Бачив, як завертiвся хан Туглiй? Нiби його окропом ошпарили!..
Та й сам Кончак скис, набусурманився, бо не до серця йому така  звiстка...
Не я буду, якщо не чкурне вiн завтра звiдси в свою Половеччину...
   - Ну, якщо так...
   - Завтра побачимо - як... А нинi ходiмо спати, якщо у тебе тут ? теплий
куток...
   - Куток ?, ходiмо, - i повiв свого рятiвника у запiчок.
   ...Вранцi обложенi дмитрiвцi висипали на вали i з превеликим подивом  i
з ще бiльшою радiстю спостерiгали, як половцi, ведучи на арканах  бранцiв,
худобу та везучи на  запасних  конях  iншу  здобич,  вирушають  у  степ  i
прямують на схiд. Саму?л не помилився - Кончак злякався  можливого  нападу
руських князiв i зняв облогу.
   Лише два вершники, не ждучи, коли степовики покинуть  розоренi  околицi
Дмитрова, вiдокремилися вiд них i  повернули  на  захiд.  То  були  купець
Саму?л i Ждан.



   РОЗДIЛ ДРУГИЙ

   На пiвсотнi верст довкола Дмитрова половцi випалили села й  хутори.  По
бiлих снiгах чорнiли пасма кiптяви i попелу, рознесенi вiтрами з  похмурих
згарищ.
   Ждан i Саму?л ?хали мовчки, з сумом позираючи на розтерзанi  звiрами  й
хижими птахами трупи. На серцi було важко. Душили сльози. А коли в  одному
селi на майданi побачили задубiлi  тiльця  голеньких  немовляток,  кинутих
жорстокою рукою в снiг, щоб позамерзали, Саму?л зупинився i заплакав.
   - О боже! Яких мук зазна? нещасний люд Переяславсько? укра?ни[8]! I  як
вiн тiльки живе тута! Як вижива?! Зда?ться,  всi  бiди,  всi  лиха  цiлого
свiту зiбралися разом i впали  на  нього,  пригнули,  до  землi,  клубищем
холодних змiй обплутали його тiло, важким  чоботищем  наступили  на  душу!
Допоки ж терпiти? Допоки гинути? Допоки  земля  Половецька  вивергатиме  з
себе незчисленнi орди на погибель люду християнського?
   Вiн довго сидiв у сiдлi, зiгнутий, обважнiлий, i затуманеними вiд  слiз
очима дивився на бiлi скоцюрбленi тiльця немовляток. Потiм  перехрестився,
витер сльози i торкнув коня.
   - Геть звiдси! Подалi вiд цього жахливого видовища!
   Другого  дня,  переночувавши  у  напiвспаленiй  хатинцi-мазанцi,   вони
ви?хали на  битий  шлях,  що  з'?днував  Ки?в  та  Переяслав  з  Путивлем,
Рильськом та Курськом. Ждан натягнув поводи.
   - Тепер я  попрощаюся  з  тобою,  дядьку  Саму?ле.  Звiдси  поверну  до
Путивля, у свiй Сiверський край...
   Купець витрiщив очi.
   - Як? Ти кида?ш мене одного? Серед  цi??  безлюдно?  снiгово?  пустелi?
Бiйся бога, отроче!
   - А куди ж менi ?хати? До Ки?ва? Там у мене нi кола нi двора!
   - Нiби на Сеймi у тебе щось залишилося! Сам  же  казав  -  половцi  все
спалили...
   - А може, хтось iз родичiв уцiлiв? Чи односельцiв?
   - Так вони тобi й зрадiють!.. Де ж ти там житимеш? Що ?стимеш? До  кого
прихилишся? Та ще взимку!
   - А в Ки?вi хто мене жде?
   - Чоловiче! - вигукнув Саму?л. - У Ки?вi у тебе ? добрий приятель!
   - Хто ж це?
   - От тобi ма?ш!  -  Купець  аж  руками  ударив  об  поли.  -  Невже  не
здогаду?шся? Таж я! Хто  ж  iще?..  Невже  гада?ш,  що  я  забуду,  як  ти
порятував мене  у  Дмитровi?..  Нi,  синку,  нiкуди  я  тебе  не  вiдпущу!
Бiдуватимемо разом - до кiнця! Та й  вириватися  самому  в  далеку  дорогу
небезпечно - мороз, хуртовина, вовки, недобрi люди... Та мало  яка  трясця
може зустрiтися в дорозi! Нi, нi, розлучатися нам зараз не слiд! Прибудемо
до Ки?ва, погостю?ш у мене до  весни,  а  там  -  куди  хочеш!  Ти  вiльна
птаха!.. Та й не до Ки?ва ми зараз попросту?мо...
   А куди ж?
   До Переяслава. Треба сповiстити переяславцiв, що Кончак повернув назад.
   Ну, коли так... - невпевнено протягнув Ждан.
   - А як же iнакше, хлопче? - i, зрадiвши, купець торкнув коня.
   До Переяслава добралися на четвертий день. На вулицях та майданах повно
озбро?ного люду, а також  дiтей,  жiнок,  старих.  Найближчi  села  шукали
захисту за валами города. Не чути безпечних розмов, не луна? веселий смiх.
Навiть дiти принишкли. Йде Кончак! Адже всiм у  пам'ятi,  як  шiсть  рокiв
тому вiн лютував на Переяславщинi, не жалiючи нiкого, особливо дiтей, яких
винищив без лiку!
   Саму?ла i Ждана завели у гридницю[9], де попiд стiнами на широких лавах
сидiли бояри та лiпшi  мужi.  Прямо  проти  входу,  на  узвишшi,  -  князь
Володимир Глiбович та княгиня Забава, дочка чернiгiвського князя Ярослава.
   Подорожнiх пiдвели до них.
   Князь Володимир мав рокiв двадцять сiм - двадцять вiсiм.  Лоб  високий,
вiдкритий. Довге русяве волосся зачесане назад. Мiж акуратно пiдстриженими
вусами та борiдкою стиглими вишнями  червонiли  по-юнацькому  свiжi  уста.
Одяг на ньому - оксамитовий, чорний, а чоботи - жовтi, з блискучо?,  гарно
вичинено? шкiри. При боцi,  на  широкому,  оздобленому  срiбними  бляшками
поясi, - короткий меч.
   Княгиня Забава - така ж красуня, як i князь, якраз йому  до  пари,  але
чорнява, бо в ??  жилах,  як  i  в  усiх  Ольговичiв,  сiверських  князiв,
нуртувала  домiшка  половецько?  кровi.  Тому  ??  схiдна  дикувата  краса
здавалася  яскравiшою  поряд  зi  спокiйною  слов'янською  красою   князя.
Володимир Глiбович показав пальцем на вiльну лаву побiля себе.
   - Ви стомилися - сiдайте ось тут... Я пiзнав тебе, Саму?ле, хоча  ти  й
дуже змiнився з того часу, як при?здив востанн? до  Переяслава...  Сторожа
сказала, що ви прибули з Дмитрова. Це правда?
   Саму?л i Ждан сiли. Купець хитнув головою.
   - Так, княже, кiлька днiв тому ми були в Дмитровi.
   - Але ж там половцi!
   - Там був Кончак з ханом Туглi?м...  I  ми  бачили  Кончака,  як  тебе,
княже. I навiть обiдали за одним столом. Володимир Глiбович пiдняв брови.
   - О! З чого ж така честь вам випала?
   - Розпитував, клятий поганин, чи не бачив я, ?дучи з Ки?ва у  Сiверську
землю, князiв з вiйськом. Ото я й сказав йому, що бачив. Мовляв, стоять  з
дружинами на Альтi, ждуть пiдмоги.
   - Це ти все вигадав? Про князiв?
   - Вигадав.
   - Для чого?
   - Та просто так... Щоб налякати!
   - Ну й що? Налякав?
   - Ще й як!.. Хан Туглiй вiдразу почав дорiкати  Кончаковi,  що  даремно
вони зав'язли пiд Дмитровом. Та й Кончак повiрив - другого дня зняв облогу
i вiдступив за Сулу[10].
   - Не може бути! - вигукнув  вражений  князь,  бо  не  сподiвався  тако?
звiстки. - Невже це правда? А чи не обманю? вiн усiх нас?  Вiдступив,  щоб
iншою дорогою рушити на Переяслав...
   - Чого не знаю, того не знаю, княже, - з гiднiстю  промовив  Саму?л.  -
Однак, гадаю, не поверне вiн на Переяслав, бо дуже переобтяжений здобиччю.
Навiщо йому йти сюди, коли i так набрав i полону, i  худоби,  i  коней,  i
всiлякого добра?
   Бояри загули. Пролунали голоси:
   - Так, так, це схоже на правду! Не кине вiн здобичi! Володимир Глiбович
ледь помiтно кивнув головою.
   - Будемо вважати,  що  цього  разу  лихо  обминуло  Переяслав.  Але  не
обминуло Переяславсько? укра?ни. I я не можу змиритися з  тим,  що  Кончак
ось уже в котрий раз плюндру? нашi мiста й села, вбива? людей, тягне ?х  у
полон, грабу? нашi багатства... Треба вiдомстити кривавому хановi! Щоб  на
власнiй шкурi вiдчув нашу бiду, щоб його плем'я  зазнало  такого  ж  горя,
якого завдав вiн нашому людовi!.. Ось мiй наказ: вiйсько не розпускати!  Я
пошлю листа князевi ки?вському Рюрику,  а  також  Святославовi,  щоб  дали
допомогу i дозволили вдарити  на  ворога!  Поки  половцi,  як  тi  полози,
перетравлятимуть здобич, ми зберемо сили i нападемо на них  несподiвано...
Чи всi бояри i великi мужi так думають?
   - Усi! - твердо сказав огрядний рудобородий тисяцький[11] Шварн.
   - Тодi йдiть - готуйте вiйсько до походу, а я тут ще побесiдую з нашими
гостями з Дмитрова...
   Коли бояри вийшли, князь сказав:
   - Саму?ле, ти не раз постачав мо? мiсто i всю землю сiллю, днiпровським
янтарем, прикрасами iз срiбла та  золота,  сукном,  парчею  та  хиновським
шовком.  Ризикуючи  життям,  ти  обдурив  Кончака  i   витрутив   його   з
Переяславсько? землi. Ти, нарештi, сьогоднi  привiз  нам  дуже  важливу  i
радiсну звiстку: Кончак  пiшов  геть  за  межi  Переяславщини...  А  тепер
послужи менi ще раз, Саму?ле!
   - Кажи, княже. Я зi сво?м молодим другом Жданом  готовий  служити  тобi
вiрою i правдою. Що ми ма?мо зробити?
   - Ти вже чув, що я хочу вiдомстити Кончаковi за напади  i  за  знесення
Посулля. Та одного бажання замало. Щоб  похiд  завершився  успiшно,  треба
схилити до нього не тiльки князя Рюрика, а й  князя  Святослава,  Ярослава
Чернiгiвського, Iгоря Сiверського та його братiю...
   - Як же це зробити?
   - Ти поверта?шся в Ки?в?
   - Так.
   - От i гаразд - одвезеш мо? листи до князiв Рюрика та  Святослава...  А
вони вже знатимуть, як пiдняти iнших князiв.
   - Ми зробимо це, княже.
   - Але це дiло спiшне...
   - Ми ви?демо завтра вранцi i гнатимемо щодуху.

   * * *

   Завiрюха почалася опiвднi. Спочатку подув сильний вiтер, повалив густий
лапатий снiг, що залiплював обличчя й очi, забивався в рукава й за пазуху,
застилав непроглядною пеленою i небо, i весь бiлий свiт.
   Нi Саму?л,  нi  Ждан  не  вiдчули  в  серцi  тривоги.  Хiба  ?м  уперше
зустрiчати хурделицю у степу чи в лiсi? Конi якимось лише  ?м  притаманним
чуттям знаходили пiд копитами тверду на?жджену дорогу.
   Та згодом завихрiло так, що не стало видно кiнських  голiв.  Здавалося,
всi сили - земнi й небеснi - ополчилися  проти  них,  перетнули  шлях.  Що
робити? ?хати вперед? А якщо зiб'ються з  дороги?..  Зупинитися  в  якiйсь
балцi i переждати негоду? Та хто зна?,  скiльки  вона  триватиме  -  день,
два?..
   Конi важко брьохалися по глибокому снiгу. Вiтер завивав, шаленiв, бив у
груди, продимав наскрiзь кожуха, сiк в обличчя, мов приском, i,  регочучи,
мчав понад мертвою пустелею на схiд до половецького степу.
   Так ?хали ще з годину, аж поки конi  не  зупинилися  зовсiм.  Подорожнi
насипали ?м iз саквiв у торбини вiвса - погодували, узяли в руки поводи  i
рушили вперед.
   Почало сутенiти. Наступив вечiр.
   Уже давно мав бути Глiбiв,  а  його  все  не  було  i  не  було.  Невже
проминули? А вiтрюган  не  вщухав,  i  хурделиця,  здавалося,  заповзялася
замести снiгом усю землю.
   I конi, i люди вибилися iз сил.
   - Спочинемо хоч трохи, -  сказав  Саму?л,  зупиняючись.  -  Клади  коня
спиною до вiтру! А сам лягай за ним!
   Лягли.
   Вiдразу ж вирiс замет. Стало затишнiше. Снiговiй i далi котив,  завивав
над полями, але вже не сiк обличчя, не забивався в рукава,  за  комiр,  не
замерзав у бровах та в бородi крижаним панциром.
   Ждан зiгнувся, притулився спиною до теплого кiнського черева,  натягнув
глибше шапку на голову i заплющив очi. Подрiмати? Нi, сон  не  йшов,  зате
думки ро?м завихрилися в головi.
   Ще й мiсяця не минуло, як з далекого половецького кочовища ви?хали вони
з батьком ось такого буремного вечора i попростували на  захiд,  на  рiдну
землю. А як багато змiнилося в його життi! Доля круто  повернула  житт?вий
шлях. Чи то ж на краще, чи на гiрше? Хто те вiда?? Поки що - на краще. Вiн
здружився з розумним i добрим дядьком Саму?лом, що, може,  до  покупцiв  i
проявля? хитрiсть, бо ж кажуть: не обманеш -  не  продаси,  але  до  нього
ставиться, як до  рiдного.  Остаточно  визволився  з  неволi  половецько?.
Познайомився з князем переяславським i одержав вiд нього за добру вiстку i
вiрну службу коня, одяг i зброю, а це - цiле багатство! Чого ще треба?
   Вiн незчувся, як задрiмав. Прокинувся вiд того, що чиясь рука  шарпнула
за плече.
   - Вставай, хлопче! Вставай!  Бо  й  задубi?мо  тута!  почувся  Саму?лiв
голос. - Пiдемо далi!
   Ждан пiдвiвся. Було вже зовсiм темно.
   - Куди ж iти?
   - Бери коня за повiд i не вiдставай вiд мене!
   Та не зробили й сотнi крокiв, як почули собачий гавкiт. Отже,  попереду
село чи город, там - порятунок, для них - тепла хата, для коней -  затишна
стайня та оберемок сiна. Вперед! Швидше туди!
   Хатина виринула з пiтьми раптово - визирнула очеретяними стрiхами з-пiд
снiгу, як гриб з-пiд листу. Крiзь малесеньке вiконце, затягнуте  висушеним
бичачим пузирем, мерехтiло жовтаве свiтло.
   Саму?л загрюкав списом у дверi.
   - Господарю, вiдчини!
   Дверi вiдхилилися - почувся старечий голос:
   - Хто тут? Кого бог послав?
   - Подорожнi, отче! Пускай до хати - замерза?мо!
   - Та хто ж ви такi?
   - Гiнцi вiд князя переяславського до князiв ки?вських.
   - То ви б ?хали в городище - до тiуна[12].
   - А що це за городище?
   - Та Глiбiв же!
   - Глiбiв! Далеко?
   - Та нi - всього поприще[13]... А це - посад...
   - Отче, бога бiйся! Нам уже несила два кроки  ступити,  а  ти  кажеш  -
поприще! Нi, заночу?мо в тебе! - i Саму?л  рiшуче  вiдсторонив  старого  з
порога. - Хлiв у тебе ??
   - Та ?.
   - То постав туди: наших коней та сiнця ?м дай!
   Старий  накинув  на  плечi  кожушину,  i  вони  гуртом  напо?ли  коней,
ровсiдлали i заклали ?м сiна. А попоравшись, зайшли до хижки.
   Хатина була невеличка. Злiва вiд дверей - пiч, пiд образами - стiл,  за
пiччю - широкий пiл для спання. Там, накрившись  кожушиною,  хтось  лежав.
Попiд стiнами - лави. У челюстях печi горить  лучина,  освiтлю?  невеликий
шевськжй столик з рiзним шевським причандаллям - дерев'яними колодками  та
цвяшками, дратвою, смолою, ножем, молотком... Там же, на  столику,  стояла
пара старих чобiт - один чобiт полагоджений, а другий  ще  на  копилi.  На
жердинi, пiд стелею, висiла немудра смердiвська одяганка.
   Подорожнi примостили  сiдла  i  сакви  на  лавi,  бiля  дверей,  почали
роздягатися. Повiтря сколихнулося - по хатi вiд  лучини  пiшли  мерехтливi
тiнi.
   - Як же тебе звати, дiду? - спитав Саму?л.
   - Пiп охрестив Iваном, а люди прозвали  Живосилом...  Тож  i  ви  звiть
Живосилом.
   - То, може, дiду Живосиле, пригостите нас чимось гаряченьким? З  морозу
- ой, як хочеться!
   - А чого ж? Це можна! Добрим людям  ми  завжди  радi,  -  вiдповiв  дiд
Живосил i заглянув за пiч: -  Любаво,  Любаво!  Вставай!  Бог  послав  нам
гостей - готуй вечеряти!
   З-пiд кожушини вилiзла дiвчина, накинула на плечi  опанчицю,вступила  в
чоботи, вийшла на свiтло.
   - Добрий вечiр, добрi люди!
   - Здоровенька була, дiвонько, - вiдповiв i за себе, i за свого молодого
супутника Саму?л. - Не дали тобi поспати?
   - А я ще не спала, - вiдповiла Любава. - Сiдайте до столу, а я хутко...
Правда, не ждали ми нiкого, та вже чим багатi, тим i радi... Борщ ?!
   Вона усмiхнулася i раптом зустрiлася поглядом зi Ждановими очима. Видно
не сподiвалася, що один з гостей - парубок, бо знiяковiла, швидко опустила
вi? i кинулась до печi. Та  цi??  коротко?  митi  було  досить,  щоб  Ждан
запримiтив незвичайну вроду дiвчини i теж знiяковiв.
   Дiвчина справдi була гарна. Чим - хлопець i сам не мiг сказати,  бо  не
мав часу роздивитися, а зараз вона нагнулася  до  печi  i  рогачем  дiста?
закопчений горщик з борщем, - видно тiльки струнку постать та густу  чорну
косу.
   Та ще запам'яталося: з-пiд  брiв  на  нього  глянули  такi  несподiвано
теплi, темно-iмлистi з поволокою очi - мов лiтн? зоряне небо!
   Любава!
   Тим часом дiвчина у велику череп'яну миску насипала  борщу,  на  рушник
накраяла хлiба, начистила цибулi i часнику  -  поставила  на  стiл.  Перед
образами засвiтила свiчку - в хатинi вiдразу стало свiтлiше.
   - Прошу до вечерi!
   Саму?л розв'язав сакви, дiстав шматок сала та кiльце  ковбаси.  Порiзав
захалявним ножем.
   Дiдусь Живосил зацмокав язиком:
   -  Ай-ай-ай,  от  не  ждали  таких  гостей!  Яка  багата  вечеря!  Грiх
вiдмовлятися! Любаво, сiдай! - вiн  пiдморгнув  Саму?ловi  i  присунув  до
столу ослона.
   Любава сiдати не поспiшала. Саму?л легенько взяв ?? за лiкоть.
   - Не вiдмовляйся, голубонько, сiдай.  Дядько  Саму?л  та  Жданко  -  не
вовки, не кусаються... Правда, за  молодого  ручатися  не  можна  -  ще  й
гризне, чого доброго! Та ти не бiйся, може, це твiй суджений? Га?
   Дiвчина засоромилася i сiла на протилежному вiд Ждана  боцi.  Крадькома
глянула на хлопця, ? знову ?хнi погляди зустрiлися. На цей раз надовше.
   Любава була зовсiм молода  -  шiстнадцяти,  вiд  сили  сiмнадцяти  лiт.
Невеличка, мiцна, темноока, з розпущеною густою косою i виразними  темними
бровами, вона скидалася на ластiвку або на чисте  звiрятко,  що  сполохано
визира? з-за зеленого листу дерева. Ждан подумав:
   "Боже, яке диво зросло в цiй маленькiй убогiй хатинi! I  як  добре,  що
воно не потрапило в полон до степовикiв, де швидко линя? дiвоча краса!"
   А Любава тим часом думала про те, що доля несправедливо повелася з нею.
Ось зустрiла вона гарного хлопця, князiвського гридня, судячи по одягу  та
збро?. Та що з того! Кому потрiбна вона, внучка  смерда[14]?  Ждан  завтра
вранцi встане, осiдла? коня - тiльки снiг вихором здiйметься за ним!  Хiба
повернеться вiн коли-небудь до цi?? убого?  хатини,  де  з  кожного  кутка
виглядають злиднi? Хiба потрiбна йому холопка, в яко? нi поля, нi лiсу, нi
коня, нi корови, а лише руки, щоб працювати на тiуна, боярина чи князя?
   А Ждан вродливий, такий у нього лагiдний, добрий погляд! Боже, чому  ти
такий несправедливий до мене!
   Любава опустила очi i взялася за  ложку.  Вона  була  голодна,  але  не
насмiлювалася простягнути руку, щоб узяти шматочок сала  чи  ковбаси.  ?ла
черствий хлiб i борщ, що пахнув буряками.
   Спостережливий Саму?л хмикнув у бороду.
   - Е-е, голубонько, так не годиться! Дала нам  гаряченького  та  сама  i
?си, а нам залиша?ш сало та ковбасу, що, як i ми, закоцюбли на морозi! Так
не пiде! Берися за ковбасу, а ми погрi?мося бiля борщу!
   Всi засмiялися, i за столом вiдразу установився дух  доброзичливостi  i
невимушеностi, що зближу? незнайомих людей, робить ?х щирими, вiдвертими i
приязними.  За  ?жею  та  розмовами  швидко  плинув  час,  Саму?л  i  Ждан
дiзналися, що дiд Живосил усе життя шевцював, бо не мав сво??  землi,  шив
непоганi чоботи та жiночi черевики. Та з лiтами втрачалася гострота  зору,
бо ж працював при лучинi, а вiдтак втрачалися i заробiтки. Йому  перестали
замовляти нове взуття, лише найближчi сусiди, по старiй пам'ятi, приносили
який-небудь шкарбан, щоб залатав дiрку  чи  пiдбив  пiдметку.  А  хiба  це
заробiтки?.. Коли б були живi син з невiсткою, то якось би  викручувались,
але  ж  налетiли  половцi  -  сина  вбили,  невiстку  забрали...  Як   тут
викрутишся? А треба ж i прогодуватися, i  вдягтися,  i  внучцi  коралi  та
пiдвiски купити, бо вже ж ген яка дiвка вибехкалася!..  А  ще  ж  треба  i
князiвське сплатити, i десятину на церкву дати, i бояриновi, i  посаднику,
i тiуновi... А де взяти?
   - Нелегке життя, - погодився Саму?л.
   Розмова затяглася допiзна.  Лише  коли  заспiвали  першi  пiвнi,  лягли
спати: чоловiки на полу, Любава - на печi.
   Прокинувся Ждан вiд приглушено? розмови в  сiнях.  Почав  прислухатися.
Чийсь грубий голос сердито бубонiв:
   - Менi набридло ждати, Живосиле! Або вiддаси борг нинi, або  хай  дiвка
вiдробить!
   - Будь людиною, Карпиле! - перечив Живосил. - Вiддам! Усе вiддам! А тим
часом бери те, що маю...
   Незнайомий  Карпило,  видно,  розгнiвався  ще  бiльше,  бо  голос  його
загримiв:
   - Що ти менi тичеш, старий шкарбане, цю нещасну ногату[15]? Так ти й до
смертi не сплатиш боргу!.. Хай онука вiдробить... Скiльки ж  ?й  сидiти  у
тебе на ши?? Вона харчi матиме, а ти боргу позбудешся...
   - Не буде цього, Карпиле! Не пущу внучки!
   - А я й питати не буду! Потягну силомiць - i край!  З  сiней  донеслося
глухе борюкання, щось з гуркотом упало, потiм пролунав дiвочий скрик:
   - Ой, дiдусю!..
   Ждан схопився з постелi.
   - Дядьку Саму?ле, вставай! Нещастя з Любавою!
   Взувши чоботи,  зiрвав  з  кiлочка  меча  i,  як  був,  -  роздягнений,
простоволосий, - кинувся з хати.
   Сiнешнi дверi розчиненi настiж. У сiнях - нiкого. Голоси лунали аж бiля
ворiт. Ждан прожогом вискочив надвiр. Ранок видався тихий, сонячний.  Буря
вляглася, i тiльки високi кучугури пухкого снiгу свiдчили, що недавно  тут
бушувала снiгова завiя.
   Бiля ворiт  вовтузилося  четверо.  Дво?  одягнутих  у  баранячi  кожухи
чоловiкiв тягнули за руки Любаву, яка щосили упиралася ногами в  замет,  а
дiд Живосил термосив одного з них за рукав i охриплим голосом благав:
   - Карi?иле, не чiпай дiвчини! Облиш! Бо грiх тобi буде! На тво?х  дiтях
вiдiллються сльози!
   - Йди геть! Вiдчепися! - вiдмахнувся той вiльною рукою.
   - Карпиле!..
   - Геть, кажу, шкарбане! - розлютувався чолов'яга i кулацюгою  штурхонув
старого в груди.
   Живосил заточився i впав у снiг.
   Ждан перескочив через замет, вихопив меча.
   - Зупинiться, негiдники! Облиште дiвчину! I Карпило, i  його  помiчник,
молодий парубiйко, випустили з рук Любаву,  вiдсахнулися.  Сите  Карпилове
обличчя побагровiло, очi вiд гнiву та здивування полiзли на лоба.
   - Ти хто? Як смi?ш пiднiмати руку на княжого тiуна?  Та  я  тебе...  Та
я...
   Вiн аж задихався. Рука  шарила  бiля  боку,  намацувала  рукоять  меча.
Парубiйко вiдступив до хвiрточки.
   Але тут на допомогу Ждановi прибiг Саму?л.
   - Чекай, тiуне, заспокойся!  Не  гарячкуй!  Не  вихоплюй  меча!..  Пощо
тягнеш дiвчину, аки пес? Пощо вдарив старого? Чим вiн тобi завинив?
   Карпило випростався. Був вiн невисокий,  але  дебелий,  крутоши?й,  мов
бугай. Ноги розставив, голову нагнув - бликав спiдлоба.
   - Хто ви такi, що я маю перед  вами  одвiт  держати?  Татi  з  широкого
гляху! Розбiйники! Та я накажу вас у  яму  кинути!  В  колодки  забити!  В
залiзнi пута закувати! Я потягну вас до князя на суд або сам...  ось  цими
руками... Хто ви такi?
   Саму?л пiдступив ближче, витягнув з-за пазухи тугий пергаментний  сувiй
з восковою князiвською печаткою, що скрiплювала тонкий зелений  шнурок,  i
тицьнув Карпиловi пiд нiс.
   - Дивися,  тiуне!  Пiзна?ш  печатку  князя  Володимира?  Той  ошелешено
заклiпав очима. А Саму?л вiв далi:
   - Упiзнав... От i добре!.. А тепер слухай: ти не зачепиш цих людей - нi
дiда Живосила,  нi  Любави  -  i  пальцем!  Нi  сьогоднi,  нi  завтра,  нi
будь-коли!
   Карпило ще  не  знав,  хто  перед  ним,  але  розумiв,  що  сперечатися
небезпечно, - у незнайомцiв листи з князiвською печаткою! Таких  краще  не
чiпати. Вiн винувато здвигнув плечима, пробелькотiв:
   - Зрозумiв... Звичайно, зрозумiв... Я хiба що? Хотiв зла цьому  старому
та дiвчинi? Я ж - якнайкраще!.. По справедливостi... По руськiй правдi...
   - По руськiй правдi! - передражнив його Саму?л. - Де ж тут правда? I не
пахне нею! Князь Ярослав, коли давав нам руську правду, то  думав,  що  ми
житимемо по правдi серця, по совiстi, а ти... А тепер iди i запам'ятай, що
ми тут тобi сказали: ти Живосила i Любаву й пальцем  не  зачепиш!  А  борг
свiй я тобi, як тiльки наступного разу завiтаю до  Глiбова,  сплачу.  Мене
звати Саму?лом...
   Тiун глипнув спiдлоба, глибше натягнув шапку i мовчки почвалав з двору.
Пахолок поколивав за ним.
   Дiд Живосил просльозився.
   - Спаси вас бог, добрi люди! Порятували нас iз Любавою!  Карпило  -  не
людина, а звiр, згно?в би мене в ямi, а  Любаву...  Страшно  подумати,  що
було б з нею, коли б потрапила до рук того татя! Хай бережуть вас боги!
   А Любава стояла збоку, злякана, зблiдла, i сво?ми великими, темними  як
нiч, заплаканими очима вдячно дивилася  на  Ждана,  i  ??  пухкi  тремтячi
губенята тихо промовляли тiльки одне слово:
   - Жданку... Жданку...
   Того ж дня, перед вечором, Саму?л i Ждан через Лядськi ворота в'?хали в
Ки?в. Мiсто лежало в бiлих снiгах, а над ним пливли голоснi звуки  дзвонiв
- дзвонили до вечернi.
   По однiй з вулиць, що вели на Гору, вони  пiднялися  до  собору  свято?
Софi?, поминули храми Iрини та Георгiя i завернули  у  бiчну  вуличку,  що
закiнчилася тупиком.  Зупинилися  перед  мiцними  ворiтьми  з  дашком.  Не
злазячи з коня, Саму?л загрюкав у них списом. Ворота вiдчинились.
   - Ти тут живеш, дядьку Саму?ле? - спитав  Ждан  не  без  подиву,  бо  в
глибинi  двору  побачив  високий  двоповерховий  будинок,   складений   iз
потемнiлих вiд часу колод i вкритий гонтом[16].
   - Нi, тут живе мiй вуй[17], боярин  Славута,  а  я,  дякуючи  йому,  по
сусiдству, поряд... Бачиш, хлопче, нам  якнайскорiше  треба  зустрiтися  з
князем Святославом, а боярин Славута бува? у нього майже кожного дня.  Нам
же з тобою не так просто потрапити в князiвськi хороми... Зрозумiв?
   - Зрозумiв... То ти, виходить, он з яких багачiв, дядьку  Саму?ле!  Сам
купець, вуй - боярин... Кожного дня бува? у князя!.. А ти ж такий  простий
- ну, як я, примiром...
   - Е-е, хлопче, випаде зручна хвилина - розповiм,  з  якого  я  роду,  а
зараз нiколи...
   Грюкнули засуви - ворота розчинилися. ?м назустрiч пiдвiвся молоденький
служник.
   - Дядько Саму?л? Ох, невчасно - боярин саме збира?ться  до  князя.  Там
сьогоднi, кажуть, пир...
   - З чого б то?
   - Княгинi Марi? Василькiвни iменини...
   Служник провiв ?х до хоромiв.
   У великiй свiтлицi пахло воском - на столi горiла свiчка.  Лiворуч  вiд
столу - полицi  з  книжками  та  згортками  пергаменту.  Вся  права  стiна
завiшана збро?ю. Чого тут тiльки не було! Мечi руськi i шаблi  половецькi,
луки простi й кле?нi, луки-самострiли й тули зi стрiлами,  бойовi  сокири,
списи-копiя й списи-сулицi, кольчуги i лати, шоломи  i  поножi...  Ждановi
очi розбiглися, i вiн не вiдразу помiтив господаря цi?? кiмнати, що  стояв
у напiвтемному  кутку  i  невеликою  кiстяною  гребiнкою  розчiсував  сиву
бороду.
   Та ось вiн поклав гребiнку на стiл i, широко  розкинувши  руки,  вийшов
наперед.
   - Саму?ле! От не чекав! Ти ж сказав, що вируша?ш до Путивля! I раптом -
тут... - Вiн обняв Саму?ла, тричi поцiлував. Потiм повернувся до Ждана:  -
Де ж ти роздобув собi такого супутника? Гарний парубок! Гридень? Чий?
   Саму?л коротко розповiв про все, що йому i Ждановi довелося пережити за
останнiй час. Показав листи князя переяславського.
   Боярин Славута слухав, не перепитуючи i не перебиваючи. Був  вiн  вищий
за Саму?ла i трохи схожий на нього. Такий же високий крутий лоб, над  яким
безладно  кучерявилося  густе,  покроплене  сивиною  волосся,  прямий,   з
невеличкою горбинкою нiс та рiзко  окреслений  рот.  Але  разом  з  тим  i
вiдрiзнявся вiд нього. Передусiм  -  очима.  У  боярина  вони  були  якiсь
незвичайнi,  в  них  i  дивитися  було  страшно:  здавалося,  бачать  тебе
наскрiзь. Синi, з голубизною,  не  великi,  але  й  не  малi,  проникливi,
розумнi, вони яснiли, як щойно розквiтлi блавати[18], i, хоча  все  в  цiй
людинi було незвичайне, привертали увагу передусiм вони.  А  потiм  уже  -
гордо посаджена на мiцнi плечi голова, закучерявлене сиве волосся i така ж
кучеряво-сива борода, а  також  мiцнi  руки,  вiд  потиску  яких  Ждан  аж
скривився. "Нiчого собi старий!" - подумав юнак, намагаючись визначити вiк
боярина: п'ятдесят йому чи шiстдесят?
   - I чого ж ти хочеш, Саму?ле? Щоб я провiв вас до князя?
   - Так, вуйку. Дiло дуже спiшне. Ледве встигли вони  вмитися,  одягтися,
причесатися, як iзнадвору почувся гучний голос боярина:
   - Саму?ле, Ждане! Час! Час!
   До города Володимира, де знаходився княжий палац, йшли пiшки.  Ки?вськi
вулицi кишiли строкатими натовпами людей. Поважно простували до  церковних
храмiв багато вбранi бояринi i купчихи в супроводi дочок,  дiтей,  онукiв,
челядi, мчали озбро?нi вершники, човпли бабусi, гралися в снiжки хлопчаки,
простягували руки за милостинею старцi, поспiшав трудовий люд...
   Варта без суперечок i  зволiкань  пропустила  боярина  Славуту  i  його
супутникiв до князiвського хорому, де вже стояли князi.
   Славута вклонився. Саму?л i Ждан теж схилилися в низькому поклонi.
   - Князь Святослав i князь Рюрик з княгинями, - шепнув купець.  -  А  то
?хнi сини, дочки, внуки...
   У Ждана вiд багатства i блиску зарябiло в очах. Чи думалося йому, що зi
смердючо? вежi кочовика доля перенесе його раптом у князiвськi хороми,  що
вiн,  колишнiй  кощiй[19],  раб  половецький,  розмовлятиме   з   великими
ки?вськими князями?
   Князi з родинами вже були готовi до виходу. Миготiла при свiтлi  свiчок
золотом i срiблом парча, поблискували золотi жiночi прикраси, темнiли,  як
кров, князiвськi корзна[20].
   Святослав i Рюрик стояли посеред хоромини. Видно,  про  щось  говорили.
Святослав - високий, поважний, сивоголовий, з  великим  гачкуватим  носом;
Рюрик - молодший, чорночубий, середнiй на зрiст, бистроокий,  рухливий  i,
видно, запальний. Вони разом замовкли i повернулися до Славути.
   Славута розповiв про вторгнення  Кончака,  а  Саму?л  простягнув  листи
переяславського князя Володимира. Прочитавши ?х, князi перезирнулися.
   - Що будемо робити, княже? - спитав Рюрик.
   - Гадаю, треба покарати Кончака. Занадто  зазнався,  загордився  вiн...
Треба провчити його та й iнших ханiв заодно, бо вже знесли все Посулля,  а
незабаром i до Ки?ва доберуться. Князь  Володимир  скаржиться,  що  зовсiм
знелюднiла Переяславська укра?на i люд зубожiв...
   - Справдi, йому найбiльше дiста?ться вiд половцiв.
   - Гадаю, треба негайно збирати князiв i рушати в похiд, - твердо сказав
Святослав.
   - Я теж тако? думки.
   - От  i  гаразд.  Тодi  закличемо  князiв  Ярослава,  Iгоря,  Всеволода
Трубчевського, Святослава Рильського i, поки не розтали снiги, вдаримо  на
поганих!
   - Я буду готовий через три днi, - погодився Рюрик. Святослав повернувся
до Саму?ла i Ждана.
   - Дякую тобi, Саму?ле, i тво?му молодому супутниковi  за  таку  важливу
звiстку. Не раз ти прислужувався менi i всiй Руськiй землi -  попереджував
про напади, викуповував полоненикiв, був мо?ми очима i  вухами  в  далекiй
Половецькiй землi. За те я завжди був вдячний тобi, а нинi вiдшкодую  тво?
збитки. Та й не обминемо  ми  з  князем  Рюриком  нашою  милiстю  i  твого
друга...
   - Ждана, - пiдказав Саму?л.
   - Якщо Ждан захоче залишитися в  Ки?вi,  то  я  вiзьму  його  до  сво??
дружини - вiн кмiтливий хлопець i з нього вийде смiливий во?н. А  якщо  не
захоче...
   - Я хотiв би повернутися в Сiверську землю, - вклонився юнак.
   - Похвально, що ти так любиш нашу Сiверщину... Я теж севрюк...  Тодi  я
попрошу князя Iгоря, щоб узяв тебе на службу, йому потрiбнi,  як  i  менi,
гарнi смiливцi.
   - Дякую, княже.
   А тепер, якщо бажа?те скуштувати князiвськi  учти,  прошу  в  гридницю,
будете мо?ми гостями. Славуто, проведи ?х!
   Саму?л i Ждан схилилися в поклонi.

   * * *

   Гридниця, велика мурована зала, прибудована до князiвського палацу, вже
гула вiд багатьох людських голосiв. За довгими, в три ряди, столами сидiли
бояри з бояринями, духовнi особи, во?води з жонами, значнi княжi  мужi  та
гриднi.
   Славута посадив Саму?ла та Ждана в кiнцi столу.
   - Кузьмище, - звернувся вiн до патлатого немолодого гридня, -  приглянь
за мо?ми хлопцями. Щоб у них i тарелi не порожнi були  i  щоб  не  скучали
вони тут! Бо ж я маю бути бiля князiв...
   - Боярине! - загув, як у  бочку,  старий  гридень.  -  З  Кузьмищем  не
пропадуть - буде i в розi, буде i в блюдi! Та  й  Стоян  менi  допоможе  в
цьому! - I вiн штовхнув лiктем  свого  молодого  сусiду.  -  Так  що  йди,
боярине, i не турбуйся! Все буде гаразд!
   Тим часом стольники i чашники закiнчили носити
   страви, стали з рушниками за спинами гостей. Шум щодалi  посилювався  -
наближався час трапези.
   I раптом усi замовкли. До гридницi ввiйшли князi та княгинi з сiм'ями.
   Гостi встали, схилили в поклонi голови i так  стояли,  аж  поки  тi  не
всiлися на сво? мiсця, на пiдвищеннi, за поперечним столом.
   - Братi? i дружино, - сказав Святослав, - сьогоднi  будемо  веселитися,
бо ? тому причина - iменини нашо? княгинi Марi? Василькiвни. Побажа?мо  ?й
доброго здоров'я i радощiв!.. А завтра затрубимо  похiд  проти  безбожного
Кончака, який щойно сплюндрував Посулля, як менi розповiли  очевидцi.  Щоб
не збирати вас кожного зосiбна,  ось  мiй  наказ  нинi:  завтра  починайте
готуватися до походу!
   В гридницi всi загули. Новина була важлива.  Зiбралися  на  трапезу,  а
виходить - на вiйну! Та ще яку - зима, снiг, бездорiжжя!..
   Князь Святослав перечекав якусь хвилину, потiм пiдняв срiбний, з  двома
золотими ободками, кубок.
   - Братi? i дружино! Про похiд у нас буде ще  час  поговорити.  А  зараз
побажа?мо княгинi Марi? Василькiвнi доброго здравiя i многi? лiта.
   Всi встали.  Гридниця  здригнулася  вiд  крикiв,  заколихалося  полум'я
свiчок.
   - Многi? лiта!
   - Здоров'я князю i княгинi!
   Побажання  були  цiлком  щирi.  Зголоднiлi  бояри  i   гриднi   вiдразу
накинулися на смажену оленину, напо?,  ведмежатину  та  свинину,  а  потiм
почали  прикладатися  до  холодцiв  з   курятини,   яловичини   та   риби.
Розчервонiлися лиця, посилився гамiр, хтось затягнув пiсню. Але  на  нього
шикнули, мовляв, пам'ятай, за чи?м столом сидиш.
   Кожному хотiлося привiтати княгиню,  сказати  при?мне  слово.  Здравицi
лунали то в одному кiнцi гридницi, то в другому.
   Вiд князiвського  столу  раптом  долинув  тихий,  мелодiйний  передзвiн
струн, а потiм до нього прилучився гарний, задушевний голос:

   Ой то не буря соколiв занесла через поля широкi?,
   не згра? галок летять до Дону великого...

   Всi замовкли.
   Ждан витягнув шию - хто спiва?? I побачив -  Славута.  Боярин  Славута!
Перед ним гуслi - гудуть, не  вгавають,  пальцi  лiтають  по  струнах,  як
птахи, голова закинута назад, срiблястi  кучерi  обрамляють  його  високий
лоб, а уста вiдкритi - i з них виплива?  не  звук  i  не  слово,  а  якась
незвичайна, якась магiчна сила, що залiта? в душу, в  самiсiньке  серце  i
бере його в солодкий полон. Спiвець спiвав про  похiд  руських  во?нiв  на
половцiв i про славну перемогу над ними...
   Всi слухали, зата?вши подих.
   Вже затихли гуслi, вже розтанув пiд високою стелею  голос,  вже  й  сам
спiвець опустив плечi, склав хрест-навхрест руки на столi, нiби вiдпочивав
пiсля нескiнченно важко? дороги, а гридниця ще мовчить, ще панують  у  нiй
незбагненнi чари  й  нiмiють  завороженi  серця,  i  лише  згодом  вибуха?
одностайно i громово:
   - Славута-а-а!.. Славута-а-а!..
   - А-а-а!..
   Слухачi плескали в долонi, бряжчали срiбним посудом, грюкали мечами  i,
сповненi захоплення, вимагали вiд спiвця все нових i нових  пiсень.  Князь
Святослав обняв його за плечi, поцiлувавши в голову, промовив:
   - Дякую, друже мiй, боярине мiй, князю серця  мойого!  Дякую  долi,  що
подружила нас у дитинствi i провела, взявши за руки, через цiле  життя!  Я
люблю твiй спiв, люблю пiснi славетного Бояна, якi ти так гарно спiва?ш, а
ще бiльше люблю тво? пiснi, бо рiвного тобi не було й  не  буде!  Заспiвай
менi, друже боярине, пiсню про мiсяця-князя, яку ти спiвав менi,  гай-гай,
сорок лiт тому!
   - Князю мiй, - пiдвiвся Славута, - ти бачиш, я  теж  плачу,  плачу  вiд
радостi, що i в шiстдесят лiт ми з тобою не втратили  дитячо?  i  юнацько?
дружби, плачу вiд щастя, бо хiба це не щастя - бачити свого князя  i  свою
княгиню в такi лiта щасливими i при здоров'?? Хiба це не  щастя  -  бачити
свого князя великим князем ки?вським i мрiяти  разом  з  ним  про  величне
майбутн? землi Русько?, а не тiльки згадувати молодi лiта? Iз задоволенням
проспiваю я ту пiсню, яку склав тобi тодi, коли  ти  вперше  зустрiв  свою
княгиню, коли ти був ще не сонцем, а лише молодим мiсяцем.
   Святослав сiв на сво? мiсце мiж Марi?ю Василькiвною та князем  Рюриком,
а Славута вiдпив ковток сирiвцю, щоб промочити горло, i  кинув  пальцi  на
струни:

   Ой мiсяцю-князю, чого зажурився,
   чого засмутився?
   Чи орда напала та полон забрала,
   чи кiнь притомився,
   чи кiнь притомився?
   Орда не напала й полону не брала,
   i кiнь не стомився, -
   я в чистому полi, у чистому полi
   з дiвчиною стрiвся,
   з дiвчиною стрiвся...

   Спiвали всi. Спiвали  про  молодого  мiсяця-князя,  серце  якого  навiк
полонила красна зоря-дiвчина, про його тугу за вiльним  життям,  про  його
молодi  лiта,  що  безповоротно  вiдлетiли  бiлими  лебедями  за   далекий
небокрай.... Спiвали всi.
   Князь з княгинею сидiли в головi столу, як лебiдь з лебiдкою,  i,  обо?
сивi, мовчки дивилися одне на одного, i сльози блищали на ?хнiх очах.
   Я в чистому полi, у чистому полi
   з дiвчиною стрiвся,
   з дiвчиною стрiвся...
   Спiвали всi. Та з-помiж  багатьох  голосiв  вирiзнявся  голос  Славути.
Рокотали гуслi пiд його пальцями, i чистий, мов кришталь, голос злiтав пiд
стелю, дзвенiв там срiбним жайворонком.
   Нарештi чари скiнчилися.  Пiсня  завмерла,  затихла  в  далеких  темних
закутках, а  натомiсть  гридниця  знову  здригнулася  вiд  грому  голосiв,
вигукiв захоплення, вiд тупоту нiг.
   - Слава Бояновi нашого часу!
   - Слава спiвцевi Славутi!
   А вiн сидiв, заплющивши очi, i ждав, коли вгаму?ться цей шал. Вiн давно
звик до таких нестримних проявiв людських почуттiв, бо краще, нiж будь-хто
iнший, знав, яку-то велику силу ма? пiсня, i музика, i слово.
   -  Хто  ж  насправдi  Славута?  -  спитав  Ждан,  коли  Кузьмище  трохи
заспоко?вся. - Боярин, а з його слiв виходить, що смерд, у його хатi повно
всiляко? збро? та книг, а спiва?, мов соловейко!  Зна?ться  з  князями,  а
держиться, як простий чоловiк! Хто ж вiн насправдi?
   Розiмлiлий вiд ситого князiвського пригощення, Кузьмище  витер  широким
рукавом рота i бороду i вирячив на Ждана сво? випуклi очi.
   - Справедливий чоловiк!  Не  одного  смерда  виручив  вiд  князiвсько?,
боярсько? чи тiунiвсько? наруги, не  за  одного  гридня  заступився  перед
князем!
   - Та хто ж вiн? Звiдки? Який його рiд? - допитувався Ждан. - Розкажiть.
   - Кажуть, вiн ще й волхв, ворожбит, - сказав Стоян  i  трiпнув  бiлявим
чубом. - I чаклувати вмi?, i кров замовляти, i вовком перекида?ться,  якщо
треба, i Дажбогу та Перуну поклоня?ться.
   - Ну, не патякай зайвого, сестринцю[21]! - обiрвав молодика Кузьмище. -
Мало що кажуть!
   - Диму без полум'я не бува?, - не здавався розчервонiлий вiд  хмiльного
Стоян. - Кажуть, коли князь знайшов його  ще  малим  серед  темного  лiсу,
серед непрохiдних болiт, куди затягли його до себе  в  науку  лiсовики  та
русалки...
   - Заткни  вершу,  Стояне,  i  не  мели  казна-чого!  -  обiрвав  гридня
Кузьмище. - Коли хочете знати правду, то послухайте... Я достеменно  знаю,
як це було.
   - Розкажи, Кузьмо, розкажи! - повернувся до нього Саму?л. - Хай  молодь
послуха?...
   - Ну, то гаразд. - Кузьмище  навалився  грудьми  на  стiл  i  повiв  на
слухачiв сво?ми чорними очищами. - Було це,  мабуть,  пiвсотнi  лiт  тому.
Старий князь Всеволод, батько нашого князя Святослава, одного разу пiшов з
вiйськом на половцiв, якi прорвалися аж за Десну, до Днiпра, i плюндрували
там села i городки. Почули про це половцi  i  поспiшили  назад,  а  князь,
запечалений тим, що не пощастило  йому  зустрiтися  з  ворогом  i  вiдбити
полон, вирiшив повертатися додому... Та ось у бору, неподалiк вiд  Днiпра,
гриднi почули дитячий плач. Туди - аж там двiйко дiток: дiвчинка,  старша,
i хлопчик. Привели до князя. А вони перелякалися - плачуть ще дужче.
   - Ну, чого плачете, чада? Я ж не половець! - промовив князь. - Де  вашi
батьки?
   - Батьки там, - махнула кудись рукою дiвчинка. - Повбиванi лежать...
   - А ви?
   - Ми сховалися в лiсi... А всiх наших нема?: хто вбитий, кого  у  полон
потягли... Одним нам пощастило сховатися...
   - Як же тебе звати, отроковице?
   - Дариною.
   - А малого?
   - А мене Славутою, - пiдвiв на князя сво? яснi оченята хлопчик.
   Князь замислився. Що робити з чадами? Залишити тут - загинуть...
   - Зi мною по?дете? - спитав ?х. - До Чернiгова...
   - По?демо, - смiливо вiдповiв Славута. - Якщо даси коней...
   Так чада потрапили на княжий двiр. Поселили ?х у бездiтно?  князiвсько?
кухарки, мовляв, хай привчаються до  працi.  I  був  би  Славута  дворовим
чоловiком - кухарем, конюхом чи,  в  кращому  випадку,  гриднем.  Та  доля
вготувала йому iнший шлях.
   Тут Кузьмиiще  замовк,  простягнув  зарослу  чорним  волоссям  руку  до
корчаги i налив кухоль квасу... Випив, крякнув, розгладив бороду. Нiхто  з
слухачiв, - а слухали всi, хто сидiв поблизу, - i не поворухнувся.  Цiкаво
розповiда? старий!.. Навiть Саму?л сидiв замислений.
   - I цi?ю долею був наш князь Святослав, тодi  малолiтнiй  отрок,  як  i
Славута, - повiв далi гридень. - А трапилося це так. Славута змалку  любив
спiвати i грати на сопiлцi, на бубнах та гуслях.  Дiдусь  його  навчив.  I
показав, як сопiлки вирiзувати. От  одного  разу  за  валами,  пiд  горою,
вирiзав малий гiлочку калини,  сiв  пiд  кущем  та  й  майстру?  дудку.  I
незчувся, як до нього пiдiйшов  чорнявий  хлопчина  у  гарному  вбраннi  -
шовковiй сорочцi, оксамитових штанцях та в червоних  чобiтках  на  срiбних
пiдкiвках.  У  руках  у  нього  невеличкий,   але   зроблений   найкращими
князiвськими майстрами лук, а за спиною тул[22] зi стрiлами.
   - Як тебе звати? - спитав хлопчик.
   - Славутою.
   - А мене Святославом... Що ти тут робиш?
   - Сопiлку. Хiба не бачиш?
   - I ти вмi?ш грати?
   - Умiю.
   - Ану, заграй!
   Малий Славута закiнчив майструвати, приклав сопiлку до рота i заграв.
   Княжич стояв як зачарований. Оченята його блищали.
   - Ану, дай менi!
   Славута простягнув дудку.
   Княжич подув у не?, та почув лише невиразне шипiння.
   - Але ж вона не гра?!
   - Бо треба вмiти.
   - То навчи!
   Славута показав, як  треба  складати  язика,  як  дмухати,  як  i  коли
затуляти i вiдтуляти дiрочки. Княжич був тямущий хлопець i скоро почув, що
i в нього щось виходить. Не пiсня, звичайно, не музика, а протяжний  тихий
свист, що змiнювався, коли вiн закривав чи вiдкривав дiрочки.
   Хлопчина зрадiв.
   - Давай мiнятися! Я тобi лука  -  ти  менi  сопiлку!  Славута  здвигнув
плечима.
   - Бери так. Я собi ще зроблю, коли захочу.
   Та княжич був гордий.
   - За так не хочу. Бери лука!
   Той узяв. Оченята його заблищали, як i в княжича.  Обидва  хлопцi  були
задоволенi обмiном.
   Але тут з кущiв раптом виринув гридень, що доглядав  княжича.  Вiн  був
задиханий, переляканий.
   - Княжичу, я з нiг збився, шукаючи тебе! Княгиня плаче, князь сердиться
- пропала дитина! А ти тут... з цим смердом! Що ви тут робите?
   - Це не смерд, а Славута, - вiдповiв Святослав, настовбурчившись. - Вiн
так гарно гра? на сопiлцi!
   - На сопiлцi! А лук твiй де? Уже цей бiлявий тать виманив у тебе?  -  I
вихопив з рук ошелешеного Славути княжичевого iграшкового лука.
   - Не смiй! - крикнув княжич. - Ми чесно з ним помiнялися!
   Та гридень i слухати не захотiв, схопив Славуту за комiр, а княжича  за
руку i потягнув. Перед хоромами, в  оточеннi  стривожено?  челядi,  стояли
князь i княгиня. Побачивши сина, княгиня заплакала, поцiлувала в голову.
   - Ну, де ж ти задiвся, чадо мо?! Я думала, тебе вже й на  свiтi  нема?!
Хiба ж можна так?
   - Це все ось цей замазура наробив, - сказав гридень i поставив  Славуту
наперед. - Вивiв iз дитинця аж нагору, в кушi, виманив лука...
   - Неправда! - випручався з материних обiймiв Святослав. - Я сам  вийшов
i зустрiв там Славуту. Вiн зробив сопiлку i так гарно грав на нiй! От я  й
помiнявся з ним - дав йому лука, а вiн менi сопiлку... Не карайте його!
   Князь Всеволод наказав гридневi, щоб вiдпустив хлопця.
   - Ти справдi вмi?ш грати? - спитав, присiвши перед малим.
   - Умiю, - крiзь сльози промовив Славута.
   - Ну, заграй!
   Отрок узяв у княжича сопiлку i почав грати. Спочатку у нього нiчого  не
виходило, бо не знав вiн, чого ждати вiд грiзного князя - похвали чи кари.
З сопiлки виривалися непевнi, уривчастi звуки. Та ось вони змiцнiли, стали
ясними, нiжними i попливли по всьому подвiр'ю, збираючи до себе  людей.  З
гридницi повиходили гриднi, зi ста?нь  -  конюхи,  з  кухнi  -  кухарки  з
дворовими дiвчатами. Хто так гарно гра??
   Князь пiдвiвся i довго слухав малого. А коли той скiнчив, запитав:
   - А на гуслях теж умi?ш? I спiвати вмi?ш?
   - Умiю.
   Князь наказав принести гуслi.
   - Заграй i заспiвай, отроче!
   Хлопець пройшовся пальцями по струнах - i вони раптом ожили, забринiли,
зарокотали, мов живi. А дзвiнкий дитячий голос завiв:
   Конi iржуть за Сулою -
   дзвенить слава в Ки?вi...
   Князь аж наперед подався. Вiн любив пiснi, сам спiвав.  Та  почути  вiд
хлопчини саме цю, свою улюблену пiсню, яку склав колись славетний Боян!..
   Такого не сподiвався...
   Пiсня розповiдала про похiд русичiв на половцiв, про переможну битву  в
далекому полi за Сулою, про повернення переможцiв до Ки?ва. А ?м назустрiч
виходили люди, вiтали,  плакали  з  радощiв,  дякуючи,  що  захистили  вiд
бузувiрiв, якi вогнем i мечем  плюндрували  Руську  землю.  А  над  Ки?вом
дзвонили в усi дзвони, i ?хнi чистi звуки пливли i пливли в голубому небi,
прославляючи князя i його дружину...
   Коли пiсня затихла  i  Славута,  опустивши  руки,  потупив  очi,  князь
пiдiйшов, погладив малого по головi i спитав:
   - Чи ти зна?ш, чию пiсню спiвав?
   - Дiдусь казав - Боянову... А хiба нi?
   - Боянову, синку, Боянову... А Боян, щоб  ти  знав,  був  спiвцем  мого
прадiда Ярослава, дiда Святослава i батька Олега... I при менi вiн ще жив,
але помер, коли я був такий, як ти... Який це спiвець, кажуть, був!  Таких
тепер нема!
   - Я хотiв би бути таким, - сказав Славута.
   - Ти? - князь задумався,  а  потiм  повернувся  до  княгинi:  -  А  що,
княгине,  вiзьмемо  цього  отрока  нашому  Святославовi   до   пари,   для
заохочення? Хай разом живуть, разом навчаються... А там видно буде,  що  з
того  вийде.  Гадаю,  Святославовi  потрiбен  такий  товариш...А  якщо  не
товариш, то хоча б хлопчик на послугах...Га?
   Поки княгиня думала, Святослав радiсно загукав:
   - Вiзьмемо його, татусю, вiзьмемо! Вiн навчить мене грати на сопiлцi та
на гуслях, а я його - стрiляти з лука! Так гарно нам буде вдвох!
   Князь засмiявся.
   - Так тому й бути!
   Ось iз того дня Славута й не розлуча?ться  зi  Святославом.  Все,  чому
вченi монахи та смисленi во?ни вчили княжича,  засвоював  разом  з  ним  i
малий Славута: i читати, i писати, i на конi  ?здити,  i  мечем  та  луком
володiти, i в походи ходити... I так подружилися хлопцi,  нiби  були  один
одному рiдня, нiби один не був княжичем, а другий  -  смердом.  Така  щира
дружба мiж ними трива? i до сьогоднiшнього дня. - Кузьмище стишив голос  i
потягнувся до кухля. - Оце вам билиця, оце вам i казка, а менi  кiвш  пива
та таранi в'язка!
   Ждан витягнув шию, глянув через голови  на  старого  спiвця,  що  сидiв
побiля князiв. Вiн був прекрасний: обличчя  одухотворене,  очi  сяють,  як
зорi, з високого чола спадають пасма густого сивого волосся, пальцi  легко
лiтають по струнах, i попiд стелею пливе нова -  котра  за  цей  вечiр!  -
пiсня:

   Ой лiта молодi,
   бiлi лебедi,
   хоч помайте крильми
   з-за гори менi...



   РОЗДIЛ ТРЕТIЙ

   Рано-вранцi з Ки?ва ви?хали гiнцi до Переяслава, Чернiгова, Смоленська,
Новгорода-Сiверського, Трубчевська та Рильська. Святослав i Рюрик скликали
князiв до походу на половцiв. У Новгород-Сiверський  вирушили  Кузьмище  i
Ждан.
   Мчали вони без вiдпочинку i на п'ятий день, об обiднiй порi,  добралися
до Новгорода-Сiверського.
   З високо? гори, де розкинувся посад, фортецю було видно, як на  долонi,
бо лежала вона в улоговинi, мiж Десною i широким яром, на  самою  природою
укрiпленому  шпилi,  i  займала  весь  той  просторий  шпиль,  забудований
князiвськими хоромами, собором, гридницею, конюшнею, зброярнею, кухнею  та
iншими допомiжними будiвлями. Могутнi вали,  насипанi  понад  самим  кра?м
обриву, дубовi, потемнiлi вiд часу заборола  та  вежi,  глибокий  рiв,  що
вiддiляв шпиль вiд материка,  перекидний  мiст  через  нього  та  вузький,
вигнутий черепашкою, щоб утруднити дi? нападникiв, пiд'?зд  до  гратчасто?
залiзно? брами, що пiднiмалася i опускалася на  цепах,  -  все  це  робило
фортецю неприступною.
   Кузьмище затрубив у сигнальний рiг, що висiв у нього бiля пояса.
   На валу з'явилося кiлька во?в-севрюкiв.
   - Ге-гей! Звiдки? - загукали вони.
   - Вiд князя ки?вського Святослава до князя Iгоря! -вiдповiв Кузьмище.
   ?х впустили у фортецю, провели до хоромiв. У  просторих  сiнях  до  них
вийшов молодик у  оксамитовому  каптанi  та  жовтих  чоботях  на  залiзних
пiдковах. Був вiн красень. Груди колесом, на  щоках  рум'янець,  кучерявий
русий чуб безладно спадав  на  лоба,  у  злегка  нахабних  очах  -  лукавi
вогники.
   - Хто такi? - спитав зверхньо.
   - А ти хто? - у тон йому вiдповiв Кузьмище. Молодик  здвигнув  плечима,
усмiхнувся, мов добрим знайомим.
   - Я син тисяцького Рагу?ла - Янь.
   - А ми посланцi вiд ки?вського князя Святослава до князя Iгоря.
   - Почека?те до вечора... Князь з княгинею ?вфросинi?ю приймають гостей.
   Кузьмище настовбурчив чорну бороду, засопiв носом.
   - Хлопче! Та чи ти вiда?ш, що говориш? У нас  до  князя  спiшнi  вiстi!
Похiд на половцiв готу?ться! А ти - до вечора! Ха! Бачили таке?
   Цей хлопець, Янь, видно, нiколи не сердився. Вiн розгонисто зареготав i
жартома штурхнув старого гридня в груди.
   - Чого кричиш, борода? Вiдразу сказав би про похiд! - I розчинив дверi:
- Заходьте!
   У великiй свiтлицi, незважаючи на те,  що  день  був  сонячний,  стояли
сутiнки. Кольоровi шибки пропускали мало свiтла. В кутку, перед  образами,
горiли свiчки.
   Гiнцi вклонилися, привiталися.
   Ждан вiдразу впiзнав князя Iгоря, хоча бачив його лише один раз  кiлька
рокiв тому, коли той при?здив до Путивля. Вiн не змiнився: тi ж проникливi
суворi очi, чорний чуб, зачесаний назад, та невелика, акуратно пiдстрижена
борiдка рiзко вiдтiняли чистоту худорлявого обличчя, а мiцна шия i  широкi
плечi свiдчили про неабияку силу. Мав вiн тридцять i три роки.
   Поряд з ним, на чiльному мiсцi, сидiла русокоса красуня-жона -  княгиня
?вфросинiя... А далi за столом  темнiло  кiлька  чоловiчих  постатей,  але
розглядати ?х бу ло нiколи, бо, побачивши Кузьмищеву бороду, Iгор розкинув
руки:
   Кузьмище! От не ждав! Скiльки ж це лiт я тебе не бачив?
   - Та вже, мабуть, чотири лiта... З того часу,  як  ми  разом  з  тобою,
княже, та з ханом Кончаком на Ки?в iшли, щоб вiдвоювати його у Рюрика  для
князя Святослава. А Рюрик, не будучи дурнем,  обiйшов  нас  з  тилу  та  й
припер до  Днiпра.  Мусив  я  шугнути  у  кущi!..  А  тобi  ж,  княже,  як
поталанило?
   - Ха-ха-ха! - зареготав Iгор. -  Ну,  й  нагадав  ти  iсторiю!..  Ми  з
Кончаком встигли скочити у човен, що, на наше щастя, стояв бiля берега,  i
теж втекли - перевели дух аж у гирлi Десни, у Городку. Там же на  радощах,
що врятувалися, домовилися, коли пiдростуть нашi дiти - мiй син Володимир,
а ханова дочка, - стати сватами... Гай-гай, як це давно було!.. А нинi  ти
з чим до мене завiтав?
   Кузьмище  подав  пергаментний  сувiй.  Iгор  зламав   воскову   печать,
розгорнув i почав читати вголос. Святослав сповiщав про напад  Кончака  на
Переяславську землю, закликав князiв у похiд, щоб вiдомстити нападникам.
   - От тобi й сват! - вигукнув, дочитавши, Iгор.  -  От  тобi  i  Кончак!
Заприсягся бути сватом, а  тепер  плюндру?  Руську  землю!  Га?  Дуже  вiн
знахабнiв останнiм часом. Пiдбив пiд свою руку кiлька орд  i  вважа?  себе
великим ханом... Наробить вiн лиха, якщо не дати вiдсiчi!
   - Однак же не на Сiверську землю вiн напав, а на Переяславську, - подав
голос iз-за столу чорнявий молодик у червоному князiвському корзнi. -  Хай
Володимир Глiбович i чуха? боки! А ми далеко!
   - Е-е, Святославе, вiд Дмитрова до Путивля зовсiм  недалеко!  Звичайно,
син Глiбiв загордився, вважа?,  що  вiн  зi  сво?м  Рюриком  -  пуп  землi
Русько?.  Видав  сестру  свою  Ольгу  за  мого  брата  Всеволода,  а  нас,
Ольговичiв, цура?ться, не родича?ться!.. Та не про те зараз  мова.  Добре,
що Кончак не пiшов далi. А коли б пiшов? Хто вiда?, куди б  вiн  повернув?
На Переяслав, на Путивль чи  на  твiй  благословенний  Рильськ?  Брат  наш
Святослав Ки?вський правильно чинить, що йде в похiд.
   - Вiн знову повернувся до гiнцiв:
   - Князi уже виступили?
   - Коли ми вiд'?здили з Ки?ва,  то  вже  збиралися.  Вони  мали  перейти
Днiпро i ждати в Ольжичах  Ярослава  Чернiгiвського,  а  потiм  рушити  до
Лохвицi на Сулi. По дорозi до них мав при?днатися переяславський полк...
   - Отже, нам теж iти до Лохвицi... Ти готовий, Всеволоде? - запитав Iгор
могутнього з виду чорнявого мужа, що сидiв  по  праву  руку  вiд  нього  i
спокiйно, нiби мова йшла про якiсь дрiбнi буденнi  дiла,  обгризав  гусяче
стегно.
   Це був Iгорiв молодший брат, князь Всеволод Трубчевський
   Мо? кмети[23] завжди готовi. Два днi на збори i ми в путi,  -  вiдповiв
Всеволод - Я з радiстю розiмну сво?х коней та й сам погуляю в степу...
   А ти, Святославе, княже Рильський? -  повернувся  Iгор  до  молодика  у
червоному корзнi.
   Той  розпростав  вузькi  юнацькi  плечi,  гордо  випростався.  На  його
жовтуватому обличчi пробився ледь помiтний рум'янець, а трохи розкосi  очi
блиснули молодецтвом.
   - Я теж готовий, стрию. Сьогоднi ж помчу до  Рильська!  А  за  два  днi
виступлю до Путивля, де зустрiнуся з тобою i стри?м Всеволодом.
   - Ну, от про все i домовилися!
   Тут пiдвiвся отрок,  що  сидiв  досi  непорушне  по  праву  руку  князя
Всеволода.  Було  йому  лiт  чотирнадцять,  але  темнi  брови   i   густий
темно-русий чуб, зачесаний назад, робили його трохи старшим на вигляд.
   - Княже, - промовив вiн деренчливим  голосом,  що  вже  втратив  дитячу
дзвiнкiсть i почав ламатися, - а менi ти дозволиш пiти в похiд?
   Iгор пильно глянув на пiдлiтка, i в його очах спалахнула  нiжнiсть.  Це
був його син, первiсток, i любив вiн його бiльше, нiж iнших дiтей.
   - Володимире, я радий за тебе. Ти  справжнiй  Ольгович!  -  з  гордiстю
промовив князь, милуючись сином. - Менi при?мно, що в тобi живе ратний дух
наших предкiв. Безперечно, ти пiдеш зi мною! Бо вже час починати!
   Але пiдеш уже не простим во?м, а князем, на чолi  путивльських  стягiв,
бо вiднинi Путивль належить тобi!
   - Отче, який я радий! - вигукнув княжич захоплено i, пiдбiгши до князя,
поцiлував його в плече. - Я сьогоднi ж вирушаю до Путивля!  Я  зберу  свiй
полк! Я приготую все, щоб достойно зустрiти князiв у себе в Путивлi!
   Потiм наперед виступив Ждан i простягнув Iгорю свiй сувiй.
   Iгор почав, як  i  перший  лист,  читати  вголос.  Святослав  Ки?вський
розповiв про втечу юнака з половецького полону, про зустрiч з  Кончаком  i
Саму?лом. А наприкiнцi радив Iгоревi взяти  Ждана  на  князiвську  службу,
"понеже отрок мiцний,  смiливий  i  розумний  вельми  i  буде  князевi  не
тягарем, а радiстю, i понеже боярин Славута теж просить за сi?".
   Iгор з цiкавiстю оглянув добре скро?ну постать отрока, так розхваленого
Святославом.
   - Ти севрюк?
   - Севрюк. Я з Путивльсько?  волостi,  княже.  Над  Сеймом  було  колись
сiльце Вербiвка, якщо зна?ш...
   - Чому було?
   - Половцi дотла його спалили.
   - Воно й зараз ?... Правда, в ньому кiлька хат усього... Але ?!
   - То, може, i з мого роду хто залишився? - скрикнув Ждан. - Ото була  б
радiсть!
   - Коли-небудь дiзна?шься... А зараз ти хочеш, я так зрозумiв, поступити
до мене на службу.  I  за  тебе  клопочуться  князь  Святослав  та  боярин
Славута... Що ж ти вмi?ш?
   - Руки й голову маю - то й умiю немало... Чого не вмiю - навчуся!
   - Ось ти який! А все ж... Коней доглядати вмi?ш? З лука стрiляти? Мечем
та списом орудувати?
   - Бiля коней я змалечку... А в Половеччинi три роки доглядав з  батьком
табуни Секен-бея... Вмiю i мечем рубнути, i списа метнути!
   - А ще що?
   - Читати вмiю i писати...
   - Навiть так! Та ти просто знахiдка для  мене!  Ви  чу?те?  Вiн  навiть
читати й писати вмi?! А по-половецькому гомонiти навчився?
   - Був час i для цього, княже... Який бiс хотiв би, так бiда навчила!
   - Гм... Ти з простих смердiв?
   - З простих, княже.
   - А хочеш iз грязi та в князi?
   - Нi, я цього не хотiв, коли добирався на рiдну  землю.  Це  вже  князь
Святослав надумав, а особливо боярин Славута... Чув про Славуту, княже?
   - Ще б пак! Це ж мiй учитель... Вiн навчав багатьох  Ольговичiв!..  Ким
же ти хочеш бути?
   - Ким накажеш, княже... Пiсля Половеччини нiяка робота не страшна - був
би кусень хлiба та куток теплий...
   Iгор замислено затарабанив пальцями по столу  -  щось  мiркував.  Однак
було видно, що хлопець йому подоба?ться.
   - То кажеш - любиш коней i вмi?ш доглядати ?х?
   - Люблю, княже, i вмiю.
   - Тодi я беру тебе... Менi якраз потрiбен конюший, бо старий упоко?вся.
   - Дякую, княже. Старатимуся.
   - Але не думай, що тобi в мене буде солодко.  Муситимеш  супроводжувати
мене в усiх походах, у битвах! Якщо бо?шся,  то  ще  ?  час  передумати  й
вiдмовитися.
   - Я залишаюся у тебе, княже, - твердо сказав Ждан.
   - От i гаразд, - завершив розмову Iгор i повернувся до широкоплечого, з
окладистою бородою чоловiка, що сидiв вiддалеки разом з Янем:  -  Рагу?ле,
покажи новому конюшому стайнi, коней, конюхiв,  потурбуйся  про  житло  та
одяг i дай притулок гiнцям князя Святослава!..
   - Слухаюся, княже, - статечно вклонився, пiдводячись, Рагу?л.  -  Зараз
ми з Янем все зробимо!

   * * *

   У полi, бiля Ольжич, на лiвому  березi  Днiпра,  розкинувся  вiйськовий
стан. Третiй день безперервно горiли у снiгах багаття, во? варили кулiш  з
яловичиною, сушили онучi бiля вогню, самi грiлися, бо в наметах, що  гулко
лопотiли пiд вiтром, ходив мороз.
   Довкола наметiв у два ряди  поставленi  сани  -  голоблями  в  поле  на
випадок несподiваного нападу. На санях - зброя,  кольчуги,  щити,  сухарi,
крупи, солонина, заморожене м'ясо, овес... Довкола не вгава? тисячоголосий
людський гомiн та кiнське iржання.
   А во? все прибувають i прибувають.
   Великi князi Святослав i Рюрик  ждуть  з  Чернiгова  князя  Ярослава  з
дружиною.  Святославовi  не  терпiлося  побачитися  з  братом  -   ви?здив
назустрiч у поле, за Ольжичi. Той прибув лише  надвечiр.  Без  вiйська,  з
невеликою дружиною для охорони.
   Святослав глянув - потемнiв на лицi. Невже i цього  разу  любий  братик
приготував якусь каверзу? Це вже не вперше. Як тiльки  посiв  пiсля  нього
чернiгiвський стiл, так i став  гнути  по-сво?му  -  сторонитися  старшого
брата, заводити дружбу з Iгорем та Всеволодом, вiдокремлюватися вiд Ки?ва,
ухилятися вiд спiльних походiв на половцiв,  загравати  з  ними  i  навiть
укладати якiсь там угоди... Хотiлося Святославу сказати рiзке  слово,  але
стримався, тiльки подумав: "Ох, брате, брате! Невже заздриш менi? Невже  i
тебе, як iнших, спокуша? великокнязiвський стiл? Дурний ?си! Не зазнав  ти
гiркоти мого становища - бути великим князем i мало що  могти!  Сидiти  на
золотому столi ки?вському, що належав колись  великим  князям  Святославу,
Володимиру, Ярославу, Володимиру Мономаху, i  вiдчувати  себе  другорядним
князем землi Русько?! Бо  хiба  ж  зрiвня?шся  по  кiлькостi  во?в  та  по
багатству з Ярославом Осмомислом Галицьким  чи,  особливо,  з  Всеволодом,
князем  Володимире-Суздальським?  Тiльки  й  слави,   що   князь   великий
Ки?вський. Який душевний бiль, яка гризота в серцi!..  Ох,  брате,  брате!
Ось  i  тепер  явився  без  вiйська.  Знову  мудруватимеш,   хитруватимеш,
викручуватимешся. Ти завжди такий - з самого малечку! Хитрунчик!  Мазунчик
мамин!"
   Хотiв вiдразу запитати, що трапилося, хотiв  рiзке  слово  мовити,  але
промовчав. Любив молодшого - на цiлих п'ятнадцять лiт! -  брата,  любив  у
ньому сво? дитинство, свою молодiсть. Глянув у його хитруватi карi  очi  -
мовчки  обняв,  поцiлував  у  шорсткi,  покритi  iне?м  вуса  i  повiв  до
натоплених князiвських поко?в.
   А там уже заждалися: великий князь Рюрик, сини Святославовi -  Всеволод
Чермний та Олег, торчеськi хани Кунтувдей та Кулдюр, що зi сво?ми  чорними
клобуками сидiли по Росi та Стугнi  i  за  це  служили  збройне  ки?вським
князям, во?вода Андрiй та во?вода Роман Нездилович, боярин Славута, старий
во?вода Тудор.
   Пiсля вза?мних привiтань сiли до столу, ?ли, пили, говорили про се, про
те, а коли наситилися, Святослав вiдклав набiк ложку i сказав:
   -  Братi?,  нинi  зiбралися  ми  всi  тут,  окрiм   князiв   Володимира
Переяславського, Iгоря Новгород-Сiверського,  Всеволода  Трубчевського  та
Святослава Рильського. Вони мають при?днатися до нас на Сулi,  щоб  рушити
на окаянного Кончака. Якщо ми  не  вдаримо  по  ньому  сьогоднi,  то  вiн,
возгордившись, нападе на  землю  Ки?вську,  i  Чернiгiвську,  i  Сiверську
завтра. Зiбрали ми нинi силу немалу - то, може, й рушимо? Хто як мислить?
   Святослав добре знав думку всiх, хто сидiв за столом, окрiм братово?, i
чекав, що скаже Ярослав.
   Ярослав мовчав. Спокiйно дивився на великого князя i,  розчервонiлий  з
морозу, задумливо куйовдив лiвою рукою густу  чорну  бороду.  Був  вiн  не
старий, мав сорок  чотири  роки,  а  поряд  iз  обважнiлим,  зовсiм  сивим
Святославом виглядiв ще молодшим. Так що його можна було  прийняти  швидше
за сина Святославового, нiж за брата.
   Тишу порушив Рюрик:
   - Що ж тут мислити? Зiбралися всi - отже, в похiд! Завтра ж i  рушаймо!
- i пристукнув рукою по столу.
   Це був дiяльний, розумний, хоча  запальний,  гарячкуватий  князь.  Рано
здобувши ки?вський стiл, вiн вiв довгу i вперту боротьбу проти Святослава,
який всiма силами намагався вигнати його з Ки?ва. Не раз  спалахували  мiж
ними котори[24] i лютi сiчi, не раз лилася на берегах  Днiпра  кров  ?хнiх
во?в. А три роки тому Святославiв двоюрiдний брат князь Iгор навiть привiв
з собою Кончака та  Коб'яка  з  ордами  на  допомогу.  Правда,  всiм  -  i
Святославу, i Iгорю, i Кончаку - довелося тiката без оглядки. Половцi були
порубанi на березi Днiпра, бiля Чортория, загинули хани Козл Сотанович  та
Кончакiв брат ?лтут Атракович, два сини Кончака потрапили в  полон.  Однак
повнiстю скористатися з цi?? блискучо? перемоги Рюрик так i не зумiв. Йому
на перешкодi стало впливове,  багате  i  могутн?  ки?вське  боярство,  яке
стомилося i почало розорятися вiд безперервних кривавих мiжусобиць,  однак
не хотiло мати в Ки?вi сильного князя, бо боялося обмеження сво?х  прав  i
свобод. Тому лiпшi ки?вськi  мужi  порадили  Рюриковi,  нiбито  для  блага
Русько? землi, поступитися владою i  вiддати  Святославовi  Ки?в,  а  собi
залишити Ки?вську землю. Рюрик погодився i сiв у Бiлгородi. А що  вiн  мав
робити? Без боярства, без ки?всько? ратi, без пiдтримки  чорних  клобукiв,
що набирали все бiльшо? сили на  окра?нах  Ки?всько?  землi,  вiн  мiг  би
втратити  все...  Ось  так   у   Ки?вському   князiвствi   з'явилося   два
спiвправителi - Святослав i Рюрик.  Обидва  досить  могутнi  володарi,  бо
Святослав, крiм Ки?ва, ще мав обширнi  володiння  у  Сiверськiй  землi,  а
Рюриковi володiння простиралися вiд Сули на сходi  i  Росi  на  пiвднi  до
Горинi i Прип'ятi на заходi та пiвночi. I все ж цей двуумвiрат[25] означав
разом з тим i слабкiсть Ки?вського князiвства, бо мiж спiвправителями  хоч
i панував мир, одностайностi не було.
   Зараз Рюрик не мiг уторопати, чому Святослав  висловився  так  туманно,
невпевнено. Хитру?? Який смисл? Сам же затiяв похiд!
   - Безперечно, йти! I погромити поганих! - повторив  вiн  i  обвiв  усiх
присутнiх суворим поглядом сво?х холодних крицево-сiрих очей.
   Його зразу ж пiдтримав хан Кунтувдей,  дебелий  круглоголовий  торк[26]
рокiв сорока. Вiн долонею потер  сите,  обсмалене  морозом  лице,  блиснув
вузькими чорними очима.
   Чому князь Святослав так пита??  Для  чорних  клобукiв  хан  Кончак,  а
особливо хан Коб'як - ворог... Людей б'?, скот  грабить...  Чорний  клобук
iде в похiд на хана Кончака i зловить його на аркан!
   Хан Кулдюр, щуплий, жовтолиций, мовчки хитав  головою.  А  старший  син
Святославiв Всеволод Чермний, прозваний так за рудий, аж  червоний,  колiр
чуба i бороди, здивовано знизав плечима.
   Хто ж проти походу? Хiба ? в кого iнша думка? Вiйсько зiбране, готове в
путь - не розпускати ж його по домiвках!
   Ярослав усмiхнувся кутиками уст. Який гарячий  у  нього  племiнник!  I,
зда?ться, натяка? на нього, пуска? невидимi стрiли в свого стрия? Ну що ж,
вiн прийме виклик!
   - Я проти, - промовив вiн тихо i ще тихше повторив: - Я проти...
   Всi голови повернулися в його бiк. Чи не почулося ?м? Святослав стиснув
зуби. Вiн так i знав! Хитромудрий  Ярослав  при?хав  лише  для  того,  щоб
знову, як це бувало вже не раз, викинути коника!
   Чому, брате? - запитав, ледве стримуючись. - Ти ж зна?ш, що  без  тебе,
без твого могутнього  i  хороброго  полку  ми  не  можемо  сподiватися  на
остаточний успiх... Для задуманого  походу  в  глибину  Половецько?  землi
потрiбнi великi об'?днанi сили! Ти ж пiдведеш нас усiх!
   - Нинi, браття, не ходiть! - з притиском сказав Ярослав. -  Який  зимою
похiд? Однi муки! Снiги, морози, безкормиця для коней... На носi -  весна.
Розтане - буде ще гiрше... Давайте виждемо час i, якщо дасть  бог,  влiтку
пiдемо. Зберемо ще бiльшу силу, погромимо половцiв i заженемо  Кончака  за
Дон, аж в Обези, як колись Володимир Мономах загнав його батька  Атрака...
Залишилося ж зовсiм небагато ждати - березень,  квiтень,  травень...  Зате
пiдготу?мося як слiд!.. Та й недужий я зараз...
   - У нас уж все готове, княже, - чого ждати? Нiби для нас первина робити
зимовi походи! Кончак же не ждав весни, а  напав  у  найлютiшi  морози,  в
снiгопади. I безкормицi не боявся! - вигукнув Рюрик.
   За столом запанувала тиша. Ярослав не поспiшав вiдповiдати Рюриковi  на
його справедливi слова, кривив губу.
   Святослав осудливо похитав головою, пильно подивився на Ярослава. Потiм
тихо почав:
   - Княже Ярославе, якщо мiж братi?ю не буде злагоди, то нi сьогоднi,  нi
завтра не пiдемо ми на половцiв i не заженемо ?х за Дон чи  в  Обези.  Всi
бiди землi нашо? - вiд гординi князiвсько?, вiд того, що  князi  про  мале
"се велике" почали мовити i, маючи волость, накидати оком на чуже - се мо?
i те мо? теж!.. Нi, братi?, так  не  годиться!  Котори  та  усобицi  -  то
загибель землi нашо?! Поганi дивляться, що мiж князями нема? миру,  i  без
страху нападають на нашi  села  та  городи,  грабують  добро  наше,  полон
беруть, людей убивають...
   - Брате, я не зачинаю усобиць, я тiльки кажу, що не хочу  йти  зараз  у
похiд, - стримано заперечив Ярослав. -  Не  хочу  мордувати  нi  во?в,  нi
себе...
   - Коли б тiльки це, Ярославе, - перебив його Святослав. - Коли б тiльки
це... Та боюся, що причина в чомусь  iншому...  От  тiльки  не  розумiю  в
чому... Коли помер наш батько князь Всеволод, то я замiнив його тобi i при
цьому не раз повчав, що не книжна  премудрiсть  прикраша?  князя,  а  його
бажання служити землi сво?й, умiння смиряти  свою  гординю  перед  старшим
князем  -  батьком   чи   братом,   вуйком   чи   стри?м,   що   посiдають
великокнязiвський  стiл.   Смирення   молодших   змiцню?   Руську   землю,
зарозумiлiсть руйну? ??. Пощо руйну?ш братню злагоду i любов? Ми з  князем
Рюриком нарештi дiйшли згоди - i настав мир на Руськiй землi, а  ти  хочеш
його при коренi зрубати. Негоже так чинити, княже!
   Ярослав почервонiв,  на  лобi  у  нього  виступив  пiт.  Комусь  iншому
вiдповiв би рiзко, сердито, нi вiд кого не потерпiв би подiбних  слiв.  Та
Святославовi, який у дитинствi замiнив йому рано померлого батька, не смiв
сказати рiзкого слова. Хитрувати мiг, лицемiрити мiг,  а  прямо,  вiдверто
сказати не смiв. Тому заперечив тихо:
   - Брате, все,  що  ти  мовиш,  то  iстинна  правда.  З  одним  не  можу
погодитися - що я сiю зерно незгоди мiж братi?ю. Не йти в похiд - це ще не
означа?, що я розпочинаю усобицю. Нi, я просто не  готовий  до  походу.  I
вiйсько мо? не готове, i сам я погано  себе  почуваю.  Хiба  можна  за  це
осуджувати?
   Всi  надовго  замовкли.  За  столом  запала  гнiтюча  тиша.   Святослав
вiдчував, що Ярослав нещирий, що причина вiдмови у чомусь iншому, а  не  в
недузi. Та не хотiв вiн затiвати на людях сварку з братом. Князi  Всеволод
Чермний i Олег, бачачи, що батько мовчить, теж не  смiли  нiчого  сказати.
Хани утупилися вузькими очима в стiл i нiчим не виявляли сво?х почуттiв. А
во?води Андрiй, Роман i Тудор, дотримуючись неписаного  закону,  що  меншi
говорять тiльки тодi, коли ?х  питають,  взагалi  за  вечiр  не  проронили
жодного слова.
   Врештi знову заговорив Рюрик. Заява його була для всiх  як  грiм  серед
ясного неба.
   - Якщо князь Ярослав не йде, то я теж не йду! Оборона Русько?  землi  -
наш спiльний обов'язок, а не тiльки мiй чи Святославiв!
   Хтось крякнув. Святослав розвiв руками. Не вистачало, щоб князi, ще  не
вирушивши в похiд, пересварилися. Що ж тодi сказати вiйську? Як  пояснити,
що однi князi йдуть у поле, а iншi вертаються додому? Вiдмiнити похiд? Але
ж сiверськi князi досi простують до Сули. Що ж вони скажуть,  коли  нiкого
там не застануть? Та й Володимир Глiбович уже зiбрався i чека?  сигналу...
Ох, як усе негарно склада?ться!
   - Братi?, бачу, поспiшив я з походом, - почав вiн з болем у  голосi.  -
Не домовився заздалегiдь, не попередив... Хотiв швидше, щоб  до  весняного
бездорiжжя повернутися назад... В цьому моя вина... Що ж нам тепер робити?
Припинити похiд? Але ж вiз покотився з гори - не  легко  його  зупинити...
Тому ось що я намислив: якщо князi Ярослав i Рюрик не йдуть у похiд, то  й
менi негоже це робити. Я теж повертаюся додому...  Однак  вiйсько  пiде  в
поле! Замiсть себе я настановляю князя Iгоря  як  найстаршого  i  найбiльш
смисленого. А до зустрiчi з ним полки поведе  мiй  син  князь  Всеволод...
Мета походу та ж сама -  перейти  Ворсклу,  знайти  половецькi  кочiв'я  i
погромити ?х! Бажано зустрiтися з самим Кончаком... Ти не  перечиш,  княже
Рюрику?
   - Нi, не перечу... Свiй полк я вручаю князю Володимиру Глiбовичу. А  до
зустрiчi з ним поведе його во?вода Андрiй.
   Святослав  полегшено  зiтхнув.  Зда?ться,  пощастило   виплутатися   iз
безглуздого становища, в яке завiв усiх сво?м лукавством брат Ярослав.
   - Тодi досить розмов. Вiддайте полкам наказ виступати завтра зi  сходом
сонця!



   РОЗДIЛ ЧЕТВЕРТИЙ

   Двi ратi - ки?вська i сiверська  -  зустрiлися  у  недiлю  вранцi  бiля
Лохвицi на Сулi. У полках - нi веселих розмов, нi смiху, нi гамору, як  це
звичайно бува?, коли кiнча?ться важкий перехiд. Во?  похмуро,  з  жахом  i
люттю дивилися на розорене, сплюндроване Посулля. Все  знищено.  Укрiпленi
городки взятi  приступом  i  спаленi,  навколишнi  села  лежали  безлюднi,
мертвi. Снiги на багато поприщ довкола почорнiли вiд  диму  i  попелу.  Нi
людини живо?, нi худоби, лиш де-не-де  помiж  пустками  гарчать  здичавiлi
голоднi собаки, гризучись  бiля  замерзлих  трупiв,  та  вороння  тривожно
карка?, кружляючи в холодному сiрому небi.
   Страшнi спустошення викликали в  серцях  во?в  ненависть,  а  ненависть
поривала до вiдплати,  до  зустрiчi  з  ненависним  ворогом,  що  десь  за
Ворсклою дiлить здобич та полон.
   Особливо лютував князь Володимир Глiбович.  Це  ж  була  його  земля  -
Переяславська укра?на. Недавно ще багата, многолюдна, тепер лежала вона  в
ру?нах, дихала пусткою i тлiном. Було вiд чого впадати  в  шаленство!  Вiн
зчорнiв на лицi, схуд, тiльки очi горiли сухим блискучим вогнем!
   Дiзнавшись, що Святослав  передав  йому  верховенство  над  об'?днаними
силами, Iгор тут же наказав  ставати  на  денний  спочинок.  Та  в  полках
зчинився галас. Найдужче кричали переяславцi:
   - Який зараз може бути вiдпочинок! Наздоганяймо Кончака!
   - Погляньте, що натворив окаянний!
   - Веди, княже! Не гайся! Аж до Дону пiдемо - розоримо  гнiзда  степових
стерв'ятникiв!
   - Кончак сплюндрував Переяславську укра?ну, а ми вiддячимо йому тим  же
- спустошимо Половецьку землю! Сили у нас нинi досить! - кричав нарiвнi  з
простими во?нами Володимир Глiбович.
   Його  пiдтримали  князi  Всеволод   Чермний,   Всеволод   Трубчевський,
Володимир Рильський i хан Кунтувдей.
   - Ось-ось почнуться веснянi  вiдлиги  -  ми  повиннi  поспiшати,  а  то
повернемося нi з чим, - сказав Всеволод Чермний.
   Вiйсько було, безперечно, стомлене. Та й за всiма писаними i неписаними
ратними  законами  на  п'ять-шiсть  днiв  походу  належало   давати   день
вiдпочинку. Iгор знав це краще, нiж будь-хто тут iнший, бо  з  п'ятнадцяти
рокiв брав постiйно участь у багатьох вiйнах, нападах i походах. Але  знав
вiн i те, що веснянi повенi не за горами, що наздогнати  Кончака  нелегко,
якщо взагалi можливо, що потрiбно поспiшати, бо кожен день дорогий.  Тому,
почувши одностайну вимогу вiйська йди далi, зовсiм не наполягав на сво?му.
   - Братi? i дружино! - сказав вiн. - Се бог уклав слова сво? в уста вашi
- тож бути по сьому! Рушаймо за Хорол, за Псло, а там, якщо потрiбно буде,
i за Ворсклу! Знайдемо Кончака або iнших ханiв i  вiдплатимо  за  все,  що
вчинили супостати на нашiй землi!
   Його слова були зустрiнутi  гучними  схвальними  вигуками.  Всi  почали
пiсля короткого спочинку лаштуватися до походу.
   Ще два днi об'?днана рать верстала шлях до Псла, увечерi перейшла  його
по льоду i, переночувавши в долинi, бiля лiсу, вранцi рушила до Ворскли.
   Простiр мiж Сулою i Ворсклою з давнiх-давен за мовчазною згодою Русi  i
половцiв вважався нiчийним. Сюди влiтку йшли на  промисли  -  бити  звiра,
ловити рибу - руськi бродники, тут нерiдко випасали сво? табуни та  череди
i половцi.  За  Ворсклою  починалася  Половецька  земля  -  потрiбно  було
пильнувати.  Iгор  послав  далеко  вперед  сторожових  во?нiв-розвiдникiв,
виставив посилену сторожу перед  сво?м,  головним,  полком,  наказав,  щоб
дружинники i во? узяли зброю, яку до цього везли на санях.
   На правому крилi  у  нього  йшов  Всеволод  Чермний  з  братом  Олегом,
серединну  частину  ратi  займали  чорнi  клобуки  та  дружина  Володимира
Рильського, позаду розтягнулися дружини Рюрика на чолi з во?водами Андрi?м
i Романом, замикало  довгу,  на  кiлька  поприщ,  похiдну  колону  вiйсько
Володимира Глiбовича.
   Переяславський князь був украй незадоволений цим. Не приховували  свого
незадоволення i його бояри, дружинники та во?.
   - Плента?мося три днi в хвостi! Так i в дiлi  не  побува?мо!  -  бурчав
боярин Шварн, ?дучи по праву руку вiд князя.
   - Iгор хитрий! Поставив свiй полк у голову!  Стрiнемо  половцiв  -  вiн
перший похапа? здобич, а нам - що з  носа  спаде!  -  пiдтримав  його  муж
Польгуй i кинув злiва косий погляд на князя. - Найбiльше  постраждала  вiд
половцiв Переяславська земля, а користь вiд походу матимуть iншi! Хiба  це
справедливо?
   Пiд'?хав тисяцький, опасистий, похмурий, борода  клином.  Прилаштувався
позаду князя, мовчки слухав розмову.
   Князь помiтив його, спитав:
   - Що кажуть Рюриковi во?? Теж рвуться наперед, як i лiпшi мужi?
   - Княже, во? думають так само. Про нас забули. Князь Iгор дба? лише про
себе та сво?х родичiв. Був би з нами князь  Рюрик  -  не  було  б  такого!
Святослав знав, кого поставити на чолi ратi - двоюрiдного брата  свого!  А
ми - пасинки! Ти б сказав йому, княже, бо во? ремствують!..
   - Я по?ду до нього, - сказав Володимир. - Я скажу йому! Рюриково?  ратi
тут бiльше, нiж Святославово?!
   Вiн приострожив коня i помчав наперед. До Iгоря пiд'?хав пiсля  швидко?
?зди розчервонiлий, збуджений. Досада гризла серце.
   - Що трапилося, княже? - спитав Iгор стривожено, помiтивши злий  вогонь
у голубих Володимирових очах. - Чому залишив дружину? Ми  ось-ось  ступимо
на Половецьку землю, i кожно? хвилини слiд чекати зустрiчi з ворогом!
   - Саме тому я й при?хав до тебе, княже! - з притиском сказав Володимир.
- Поговорити хочу!
   Iгор уважко глянув на нього i помiтив, як у  Володимира  вiд  збудження
тремтять щоки. Молодий князь ще не вмiв стримувати почуттiв,  а  може,  не
хотiв. Отже, розмова, видно, мала бути рiзкою, непри?мною. Iгор здогадався
чому.
   Вiн кивнув бояриновi Рагу?лу, Яню та лiпшому  мужевi  Федоровi  Уму,  з
якими ?хав поряд, щоб тi вiдстали. I коли залишився з Володимиром  сам  на
сам, запитав:
   - Кажи, княже, що трапилося?
   - Нiби сам не вiда?ш, Iгорю! Несправедливiсть чиниш!
   - Се новина для мене! Яку?
   - Свiй полк поставив у головi, а мiй залишив позаду. А  по  закону  мiй
мав бути попереду!
   - Чому?
   - Бо Кончак на мою землю напав, мо? волостi попалив,  пограбував,  мо?х
людей побив чи в полон забрав! Ти  бачив,  яке  спустошене  Посулля?  Отак
майже всюди - аж до Переяслава! Люд збiднiв, майже  всi  стали  жебраками:
коня нема, вола нема, збiжжя, щоб весною кинути в  рiллю,  теж  нема.  Все
забрали клятi! Ось чому мо? во?  ремствують  на  тебе!  Ти  позбавля?ш  ?х
здобичi! Бо всiм  вiдомо,  що  лiпший  кусень  дiста?ться  тому,  хто  йде
попереду! А хто приходить на розбiр шапок, той хiба що блюдо вилиже!
   - Ми йдемо передусiм для того, щоб вiдомстити Кончаковi!
   - Лукавиш, княже! Вiдомстити хочемо ми, переяславцi, а здобич  захопити
хочете ви, сiверяни!
   - Дурницю мовиш, Володимире!
   - Княже! - спалахнув Володимир Глiбович i зблiд.
   - Я тут старший, i менi виднiше, яке вiйсько де поставити -  в  головi,
на правому крилi, на лiвому чи позаду...
   - Воно й видно! Дба?ш тiльки  про  себе,  княже!  Не  мене  поставив  у
головi, а себе! А по якому праву? Тiльки тому, що  Святослав  послав  тебе
замiсть себе? А коли б Рюрик посилав, то, мабуть, мене поставив би на чолi
вiйська?
   - Може, й так, але тодi мене тут не було б!
   - Чому?
   - Бо не дорiс ти, княже, стояти надi мною! Обидва молодi й гарячi, вони
настовбурчилися, як пiвнi, i дивилися один  на  одного  лихими  поглядами.
Кров шугнула обом у голови.
   Володимир зблiд ще дужче.
   - Але я достатньо дорiс, щоб стати супроти тебе, княже!  Як  уже  стояв
одного разу, коли ти у спiлцi зi сво?м сватом  Кончаком  хотiв  заволодiти
Ки?вом! Гадаю, ти не забув, як покинув вiйсько напризволяще i кущами тiкав
вiд наших мечiв до Днiпра, нiби останнiй боягуз!
   Спогад про цю ганебну подiю i досi пiк соромом серце Iгоря. Зловмисне ж
нагадування роз'ятрило  стару  рану  iце  бiльше.  Смаглявi  князевi  щоки
спалахнули малиновим жаром, а очi блиснули люттю.
   - Ти чого при?хав сюди, княже? -  голос  його  прозвучав  лиховiсне.  -
Правди шукати? Не буде тобi правди! У головi станеш тодi, коли вертатимемо
додому!
   - Це тво? останнi слова?
   - Останнi.
   - Ну, пожалi?ш, княже! -  вигукнув  Володимир  i,  приостроживши  коня,
шпарко помчав назад.
   Невдовзi до Iгоря прискакали хани. Розхвильований Кунтувдей,  бризкаючи
слиною, калiчив слова:
   - Княже, що трапилося мiж вас? Володимир збiсився! Завернув свiй полк i
прудко пошла назад! Хотiв, щоб i Рюрикiв полк, i чорний  клобук  повертати
назад, але моя подумав: а що скаже князь Iгор, що скаже князь  Рюрик?  Моя
питай: що трапилося мiж вас? Володимир прилетiв, як скажений, нiби ос його
укусив! Во?води Андрiй i Роман не знай, що  робити,  -  iти  за  тобою  чи
повертай за Володимиром... ?хн? вiйсько зупиняй  i  сто?ть  на  мiсцi!  Що
робити, княже?
   Хан Кулдюр пiдтакував:
   - Чорний клобук теж не  зна?,  що  робити.  Iти  за  тобою,  княже,  чи
повертати назад?
   Iгор сторопiв. Не чекав такого несподiваного повороту подiй.
   - Як - повернувся назад? Як же вiн смiв?
   - Я не знай. Моя умовляй -  i  слухай  не  захотiв,  -  стенув  плечима
Кунтувдей, похмуро дивлячись на Iгоря. -  Ти  ображай  Володимира,  княже?
Ай-ай-ай!..
   - Подума?ш - образив! Не хлопчисько ж! Та й не на прогулянку ми вийшли,
а на вiйну!
   - Що ж робити, княже? - спитав знову Кулдюр. - Може, скликати князiв та
порадитися?
   Становище справдi склалося раптом так, що сам Iгор не  мiг  вирiшувати,
як бути, - зупинитися, iти вперед чи повернути назад? Вiн з досадою  потер
лоба i пiдкликав тисяцького:
   - Рагу?ле, зупини рать i сторожу. Об'яви денний спочив.  Пошли  гiнцiв,
щоб князi прибули до мене, - я буду в Рюриковому полку. I не гайся!
   Всю складнiсть i серйознiсть становища  Iгор  оцiнив  лише  тодi,  коли
разом з князями  Олегом,  Святославом  Рильським  та  ханами  прискакав  у
Рюрикiв полк. Тут  стояв  глухий  гомiн,  во?ни  вiдкрито  ремствували  на
князiв,  проявляли  незадоволення  Iгорем,   вимагали   вiд   во?вод   теж
повертатися назад.
   - Князь Iгор образив Володимира!
   - I всю Ки?вську землю!
   - Не будемо пiдкорятися Ольговичам! Князь Рюрик не потерпiв  би  такого
до себе ставлення! Володимир правильно вчинив!
   - Повертаймо до Ки?ва! Хай Iгор  вою?  сам!  Во?води  Андрiй  та  Роман
Нездилович вiд цих крикiв утягували голови в плечi,  розгублено  поглядали
один на одного. При?зд Iгоря  ще  бiльше  роздратував  вiйсько.  Гомiн  не
стихав. Переднi мовчали, зате з заднiх рядiв неслися крики, погрози:
   - Додому! Волi?мо з князем Рюриком ходити в похiд!
   - Iгор зло чинить!
   - Зарозумiвся!
   Прискакали князi з правого крила та лiвого  -  Всеволод  Святославович,
Всеволод Чермний, а також юний Володимир Iгорович. Всi були стурбованi.
   - Що трапилося, Iгоре?
   Iгор вiдверто розповiв про свою сутичку з Володимиром Переяславським  i
про те, що князь повернув свою рать i пiшов додому.
   - А полк князя Рюрика, пiдбурений його  втечею,  теж  хоче  повертатися
назад, - додав вiн зовсiм тихо i пiдняв на князiв очi:  -  Що  робитимемо,
братi??
   Нiхто не вiдгукнувся на його слова. Звичайно, Володимир негарно вчинив,
але й Iгор учинив не краще. Тож хай сам i вирiшу?, як бути далi.
   - Ми задумали великий похiд аж у землю Половецьку, а  тепер  сили  нашi
зменшилися, - знову почав Iгор, збентежений тим, що князi  мовчать.  -  До
того  ж,  гадаю,  треба  вiдправити  додому  i  ки?вський  полк,  щоб   не
ремствував. Отже, сили ще зменшаться. Тому йти в  Половецьку  землю  нi  з
ким. По?здимо тут, поблизу, може, натрапимо на яку орду...
   - Ки?вський полк вiдправляти без  князя  не  слiд,  -  сказав  Всеволод
Чермний. - В дорозi все може трапитися!
   - Андрiй i Роман - досвiдченi во?води. Доведуть!
   -  Нi,  Iгорю,  послухайся  Всеволода,  -   втрутився   брат   Всеволод
Святославович. - Сво? вiйсько можеш доручати на кого хочеш, а це  ж  чуже!
Треба князя...
   А  як  чорнi  клобуки?  -  спитав  Святослав  Рильський.  -  Вони   теж
повертаються чи залишаються з нами?
   - Моя залиша?ться з вами, -  вiдповiв  Кунтувдей.  -  Хан  Кулдюр  теж.
Половцi набiгай на Рось, грабуй  нашi  села,  захоплюй  нашу  худобу,  наш
отар... Чорний клобук - мирний  люди,  половець  -  злий  люди!..  Грабу?,
убива?... Моя буде воювати з половець!..
   - Дякую, хане, я дам чорним клобукам можливiсть ?хати  попереду.  Пiдеш
зi сво?ми во?нами в сторожу, - сказав Iгор. - А ки?вський полк, аби  якось
довести цiлим додому, поведуть князi Олег i Святослав, синовець мiй!..
   - Стрию! - вигукнув князь Рильський. - Але ж  я  хотiв  би  побувати  в
дiлi!
   - Встигнеш, княже! У тебе ще все попереду! - суворо  вiдповiв  Iгор,  а
потiм, обнявши молодого князя за плечi,  лагiднiше  додав:  -  Так  треба,
синовцю... Довести полк цiлим до Бiлгорода i вручити його великому князевi
нинi важливiше, нiж поганятися  за  половецькими  вежами[27]...  Вирушайте
вiдразу ж!
   Ки?вський полк вирушив у зворотну путь.
   Сумнi це були хвилини. У похмурому мовчаннi Рюрикiв полк  повернув,  як
кажуть, голоблi назад i  рушив  на  захiд.  Князi,  бояри,  во?води,  хани
Кунтувдей та Кулдюр, а також во?ни найближчих стягiв теж  мовчки  дивилися
довго йому вслiд, аж поки останнi вершники не зникли за горою.
   У всiх було важко на душi. Кожен розумiв,  яке  нещастя  спiткало  ?хню
рать. Бути на межi з Половецькою землею i через князiвськi котори втратити
майже половину вiйська - що може бути гiрше? Всi намагалися не  зустрiтися
поглядом з Iгорем, щоб вiн не помiтив осуду в очах,  а  сам  Iгор  кляв  у
думцi  i  князя  Володимира  Глiбовича,  i  себе  за  гарячковитiсть,   за
поспiшнiсть, за непоступливiсть, а великого князя  Святослава  за  те,  що
послав його в цей нещасливий похiд та ще й вручив  йому  верховенство  над
об'?днаною раттю.
   Нарештi мовчанку порушив Кунтувдей.
   - Нiчого стоять! Моя вирушай у сторожу...
   - Гаразд, хане, ?дь, - погодився Iгор. - Але  тепер  змiнимо  напрям  -
по?демо до рiчки Хирi?... Туди завжди в  лютi  зими,  в  часи  безкормицi,
половцi  приганяють  сво?  стада  i  табуни.  Може,  нинi  ми  ?х  там   i
застука?мо...

   * * *

   Кiннi роз'?зди Кунтувдея  вiдiрвалися  вiд  головного  полку  на  цiлих
десять верстов, вiялом розсипавшись по широкому терену у пошуках половцiв.
Останнi  два  днi  йшов  теплий  весняний  дощ,   снiги   стали   рихлими,
сiро-жовтими, крига на рiчках посiрiла,  в  долинах  i  ярах  задзюркотали
струмки, а на лугах стояла коням по колiна тала вода.
   Хан уже хотiв повертати назад, але тут до нього примчав  на  змокрiлому
огиревi десятник Аяп. Скинув  з  кругло?  лисо?  голови  заячого  малахая,
вклонився.
   - Великий хане, половцi!
   - Де?
   За горою, в долинi, стоять вежi i табуни бродять...  Нас  не  помiтили.
Багато ?х? Багато... Може, три сотнi веж, а може, й п'ять...
   - Де тво? люди? Вони не сполохають ненароком половецьку сторожу?
   - Нi, я наказав вiдiйти i заховатися  в  байрацi...  Там  залишився  за
старшого мiй син Кун, вiн хоч i молодий, але хитрий, досвiдчений  во?н,  -
не пiдведе!
   - Гаразд, Аяпе, ?дь до свого десятка i пильно слiдкуй! Якщо  пощастить,
матимеш подвiйну здобич... Та скажи сотниковi Аббазу, щоб поставив сотню в
засiдку!
   - Дякую, хане, - розпливлися в радiснiй  усмiшцi  рiдкi  сивуватi  вуса
десятника. - Пощастить нам, пощастить!
   Кунтувдей негайно послав гiнцiв до сторожi,  щоб  далi  не  йшла  i  не
сполохала половцiв, а до Iгоря - щоб швидше пiдтягував рать.
   Залишивши обоз, Iгор звелiв дружинникам  i  воям  пересiсти  на  свiжих
запасних коней i швидко повiв ?х до рiчки Хирi?. Вiн був радий,  що  чуття
не обмануло його. Велика орда чи невелика зустрiлася - це вже було не  так
важливо. Швидше всього, що невелика. Та коли ?? побити, взяти в полон,  то
слава розiйдеться по всiй Руськiй землi,  а  в  Половецькiй  буде  плач  i
стогiн великий. I Кончак зрозумi?, що це помста за його напад на Дмитрiв.
   Руська рать розтягнулася по чолу[28] на  кiлька  поприщ.  Iгор  вирiшив
оточити половцiв з усiх бокiв i притиснути до рiчки.
   Атаку розпочав Кунтувдей. Його сотнi разом iз  полком  князя  Всеволода
раптово з'явилися на горбах, що залягли понад широкою рiчковою долиною,  i
з гиком та свистом помчали вниз, де чорнiли гостроверхi половецькi вежi.
   В долинi пролунали жахливi крики. Залементували жiнки, заверещали дiти,
чоловiки поспiхом запрягали коней, iншi  стрибали  в  сiдла  i  шикувалися
бойовим стро?м, щоб узяти в шаблi несподiваних нападникiв.
   Та коли вслiд за чорними клобуками i дружиною трубчевцiв  та  курян  на
горбах показалися  дружини  Iгоря,  Святослава,  Володимира  та  Всеволода
Чермного, половцi зрозумiли, що ?дний ?хнiй порятунок - втеча.  Хто  встиг
запрягти коней, той погнав навпростець через рiчку, не дивлячись на те, що
лiд уже був покритий водою.  Iншi  хапалися,  поспiшали,  але,  так  i  не
встигнувши запрягти, кидали напризволяще все: вежi, коней,  худобу,  одяг,
брали на руки малих дiтей i тiкали хто куди. А загiн  вершникiв,  оголивши
шаблi, навскач помчав понад  берегом  на  пiвдень,  сподiваючись  прорвати
праве крило урусiв.
   Iгор зупинився з охоронною сотнею на пригiрку. Звiдси було добре  видно
все половецьке кочовище. Во?ни Кунтувдея  i  Всеволода  Трубчевського  вже
наздоганяли втiкачiв, рубали мечами, кололи списами.
   Крик i гвалт сколихнули улоговину. Тi вежi, що першими кинулися  тiкати
через рiчку, попровалювалися. Лише небагатьом пощастило вибратися на сухе.
Запряженi конi болiсно i злякано  iржали,  борсаючись  у  темнiй  холоднiй
водi, копитами ламали кригу, топили людей i самi тонули.
   Подекуди по узбережжю спалахували кривавi сутички, але швидко  згасали:
половцiв було значно менше, i чорнi  клобуки  вирубували  тих,  що  чинили
спротив, до ноги. Давня  родова  ненависть  проявлялася  тут  з  особливою
силою.
   Русичi здержували руку: полон потрiбен живий, а не  мертвий.  За  нього
можна буде вимiняти не одну сотню руських бранцiв.
   Бачачи, як лютують чорнi клобуки, Iгор покликав Ждана.
   - Мчи до Кунтувдея i Кулдюра, скажи, щоб припинили побо?ще!  Хай  краще
глянуть праворуч - там для  них,  зда?ться,  ?  дiло.  Двi  чи  три  сотнi
половецьких вершникiв ось-ось вислизнуть iз мiшка!
   Ждан приострожив коня i стрiлою помчав у долину.

   * * *

   Десятник Аяп iз сином Куном, сидячи в сiдлах,  невiдривно  спостерiгали
з-за дерев, як унизу, по широкому пiдгiр'? та по затопленому водою лузi, у
вiдча? метаються, шукаючи порятунку, дитячi, жiночi та чоловiчi постатi.
   ?хня сотня сто?ть на горi, у невеликому гаю, в  засiдцi,  i  жде  знака
сотника Аббаза. Сотник горбиться на конi попереду всiх. Його чiпкий погляд
окида? всю долину разом. Що там дi?ться? Чи потрiбно.вже вводити  сотню  в
дiло, чи нi?
   Нiщо особливо не трубу? його i не приверта? уваги:  нi  тi  вежi,  яким
пощастило перебратися на той бiк рiчки, нi тi, що застряли серед поламано?
криги, нi розрiзненi купки половцiв, що все ще подекуди  чинять  опiр,  нi
жiнки та дiти, яких руськi во?ни тягнуть у полон, нi навiть  табуни  коней
та череди худоби, що розбiгаються в рiзнi  боки...  Приверта?  його  увагу
лише чималий загiн вершникiв, що, уникнувши  бою  з  переважаючими  силами
чорних клобукiв, тiка? по узбережжю на пiвдень.
   Його помiча? i десятник Аяп.
   - Ого, скiльки ?х суне! Забагато для  нашо?  сотнi!  Сотник  Аббаз,  не
повертаючи голови, вiдповiв на це:
   - Забагато чи нi, а вдарити мусимо! Бо iнакше хан знесе нам  голови!  -
i, вихопивши шаблю, рiзко крикнув: - Вперед! За мною!
   Сотня перевалила через гребiнь горба i, набираючи швидкостi,  понеслася
по схиловi навперейми половцям.
   Свистiло розрiзуване шаблями повiтря, гула земля, хрипiли конi, натужно
кричали й улюлюкали во?ни. Аяп весь вiк сидiв у сiдлi, тримав шаблю в руцi
i давно звик до всього цього. Та сьогоднi вiн раптом  вiдчув,  як  холодна
хвиля перекотилася по серцю i опустилася аж до нiг. З чого б то?  За  себе
Аяп не боявся. Прожив на свiтi аж п'ятдесят лiт! Рiдко кому  випада?  таке
щастя. Боявся за Куна, свого найменшого. Старшi два вже  склали  голови  в
боях з тими ж половцями.  Невже  така  ж  доля  жде  i  найменшого?  Невже
сьогоднi? Невже саме тут?
   Вiн скосив очi на сина. Кун дивився прямо вперед  i  не  бачив  батька.
Який  же  вiн  гарний!  Чисте  матове  обличчя  розчервонiлося  i   пашить
здоров'ям, брови чорнi, зуби - як снiг... А  шабля,  високо  занесена  над
головою, з посвистом розтина? важке холодне повiтря. "Боже! -  молиться  у
думцi Аяп. - Якщо тобi потрiбно взяти кого-небудь з мо?? сiм'?, то  вiзьми
мене!"
   Обидва  ворожi  загони  зiткнулися  на  повному   скаку.   Закрутилося,
завихрилося перед очима у старого Аяпа  швидкоплинне  криваве  бойовисько.
Крики, iржання коней, тупiт  копит,  брязкiт  шабель,  хрипи  i  прокльони
поранених та вмираючих... Не встиг вiн опам'ятатися, як побачив, що чимало
його спiвродичiв, обливаючи  гарячою  кров'ю  притоптаний  весняний  снiг,
лежать долi, а його сина два половцi зашморгнули  арканами  i  потягли  за
собою. I, щоб не випасти з сiдла, Кун пришпорю? свого коня i мчить поряд з
ними в поле... Вiдчай здушив Аяповi горло. Знав вiн, що  половцi  жорстоко
розправляються з полоненими торками, берендеями та чорними клобуками,  якi
зрадили степовiй вольницi i заради спокiйнiшого i ситiшого життя пiддалися
руським князям. "Як же вони  познущаються  над  Куном!..  Бiдний  хлопчику
мiй!" - дума? Аяп i рве поводи, б'? коня плазом шаблi  по  крупу  i  мчить
услiд за сином, щоб вiдбити його,  визволити.  Вiн  не  дивиться,  що  там
робиться у нього позаду, все те йому тепер байдуже. Одна у нього  думка  -
наздогнати Куна, вiдбити або самому загинути!
   А тим часом, коли б вiн оглянувся, то побачив би,  що  половцi  зiм'яли
сотню Аббаза i мчать слiдом за ним. Наздоганяють його. Та вiн це  зрозумiв
тiльки тодi, коли раптом опинився мiж половецькими  кiньми  i  чи?сь  дужi
руки пiдхопили його попiд лiктi, скрутили правицю так, що шабля випорснула
i впала в снiг, коли туловище  його  обкрутив  мiцний  аркан.  Зрозумiв  i
вжахнувся: "Боже, пропали ж ми з Куном навiки обидва!"
   Вiн хотiв оглянутися, щоб  побачити,  чи  далеко  сво?,  але  тут  його
трiснули списом по головi:
   - Не крутися, собако!

   * * *

   Залишки розбитих родiв хана Туглiя тiкали з Хирi? до верхiв'?в Орелi. У
вежах стояв крик i плач: не знайти в  них  жодно?  сiм'?,  де  б  не  було
бiльших або менших утрат. Суворi, зчорнiлi вiд горя во?ни  люто  поглядали
на полонених Аяпа i Куна.  Була  б  ?х  воля  -  давно  б  розтерзали  цих
зрадливих псiв, що переметнулися на службу до  ки?вського  князя!  Та  хан
Туглiй заборонив убивати ?х. Везе в дарунок самому Кончаковi.
   Вiн злий на всiх: на себе, що необачно вiдстав вiд Кончака i  залишився
дозимовувати на уруському пограниччi, де бiльше пашi для худоби та  коней,
на урусiв, на чорних клобукiв, на погоду та на болячки, що почали останнiм
часом обсiдати його немолоде вже тiло. Вiн зробив велику помилку,  що  так
близько став кошем[29] до Русько? землi: утратив старшу дружину i зятя.  I
це ще, порiвнюючи з iншими, нiчого - його кибиткам  пощастило  перескочити
Хирiю, i- майже вся численна сiм'я врятувалася. Але ж рiд...  рiд!..  Яких
утрат вiн зазнав! Скiльки людей загинуло, а скiльки в  полон  потрапило!..
Що сказати Кончаковi!
   Туглiй поволi йде до сво?? халабуди i уявля?, як лаятиме  його  великий
хан або глузуватиме з нього. Добре, що хоч двох полонених  схопили  -  хай
Кончак потiшиться: це ж не уруси, яких i в самого великого хана достатньо,
а родовичi-степовики!.. З них Кончак умi? шкуру спускати!
   Хан вiдхиля? шкiряний, пiдбитий  повстю  полог  юрти,  що  займа?  весь
настил довгих i широких саней, i влазить у ?? темне i тепле нутро. Сю  нiч
можна поспати пiд боком у наймолодшо? дружини - вельми красиво?  i  вельми
примхливо? полонянки - уруски Настi. Сю нiч можна поспати, бо ж, зда?ться,
всi бiди i всi небезпеки лишилися на крижаних берегах нещасливо? для нього
рiчки Хирi?, бо вже втекли далеко i нема?  причин  пiднiматися  затемна  i
стрiмголов тiкати далi!
   Вiн ляга? на м'яке  ложе,  вимощене  уруськими  подушками,  вкрива?ться
кожухом i простяга? руку, щоб  обняти  дружину.  Але  та  гидливо  здвигу?
плечем i скида? ?? з себе.
   - Ось геть-но! Не лiзь! - бурчить незадоволено.  -  Напустив  холоду  у
юрту i сам холодний, мов жаба! Спи собi i менi не заважай спати!  Вже  три
ночi майже не стуляли повiк!..
   Туглiй ображено вiдсову?ться. Клята уруска! Що дозволя? собi!  Кричить,
нiби вiн не хан, а якийсь уруський смерд! Взяти б  батога  та  вiдшмагати,
щоб знала, чия жiнка, щоб не розпускала язика... Щоб  не  коверзувала  над
мужем, коверзуха!.. Та вiн тут же  проганя?  цi  думки,  бо  зна?,  що  не
знiметься у нього рука на Настю, примхливу,  але  молоду  i  вродливу,  як
степова квiтка, полонянку. Бо це, може, остання його втiха в життi! Бо  на
що можна сподiватися, коли  тебе  буйногривi  конi  пронесли  через  цiлих
п'ятдесят лiт? Ой, не довго вже ?м гасати по степу, не довго!..
   Йому не спиться.  Думки  снуються  i  снуються,  як  бесконечна  осiння
мжичка. Перед очима миготять обличчя багатьох людей - i мертвих уже, i  ще
живих; пропливають картини минулих походiв i  бо?в,  у  яких  вiн  був  не
тiльки стороннiм споглядачем; зринають кра?види рiдних степових просторiв,
де минуло його життя. Потiм з'явля?ться i довго сто?ть перед очима обличчя
хана Кончака - мiцне, хитре i разом з тим жорстоке. Туглiй  нiяк  не  може
прогнати його зi сво?? уяви. Кончак загляда? йому  в  вiчi,  супить  кривi
чорнi брови,  мовби  погрожу?  чи  докоря?,  а  потiм  хитро  пiдморгу?  i
беззвучно смi?ться... "Тьху, прив'язався, клятий!" - дума?  хан  Туглiй  i
переверта?ться на другий бiк.
   Йому ста? тепло, Кончак нарештi щеза?,  i  мiцний  сон  склеплю?  важкi
ханськi повiки.
   Прокинувся вiн вiд того, що Настя шарпала за плече.
   - Що таке?
   - Вставай, хане! Уже день надворi! Кончак прибув! Туглiй враз схопився.
Сон як вiтром здуло. Настя була одягнута по-святковому.
   - Кончак? Звiдки?
   -  Хитрiший  за  тебе...  Повертався  iншим  шляхом...  Туглiй   швидко
одягнувся, пiдняв полог. У вiчi вдарило яскраве промiння весняного  сонця.
Це вперше за багато днiв небо очистилося вiд хмар  i  над  степом  повiяло
справжньою весною.
   Хтось пiднiс казанок тепло? води, що пахла димом багаття,  хан  хлюпнув
кiлька пригорщiв собi на обличчя. Настя, рум'яна, русокоса, подала рушник,
щоб утертися.
   - Чому не розбудила ранiш?
   - А навiщо? Люди  стомилися,  потребують  спочинку.  Ти  теж  стомився,
старенький мiй. I так солодко спав!..
   - Але ж Кончак...
   - Вiн щойно прибув... Ночував з вiйськом i полоном за горою, в сусiднiй
долинi.  А  вранцi  його  сторожа  наткнулася  на  нас...  От  i   при?хав
навiстити... Та ось i вiн сам!
   Помiж юртами ?хало кiлька вершникiв. У  передньому  ще  здалеку  Туглiй
упiзнав великого хана, кинувся назустрiч.
   Кончак легко зiскочив з коня, нагнувся, бо був вищий за Туглiя на  цiлу
голову, i, обнявши його, поплескав широкою, мов весло, долонею по спинi.
   - Чув, чув про твою бiду... Сам  винен,  що  вiдокремився  вiд  мене...
Князi думали, що я з Дмитрова. пiду понад Сулою вниз до Днiпра, а звiдти -
на Орiль i на Тор. Там мене i шукали - бiля Лохвицi чи бiля Лубна. А я, не
будучи дурнем, рушив прямо на схiд сонця, обiйшов верхiв'я Хорола, обминув
усi можливi шляхи уруських дружин i лише за Ворсклою повернув на  пiвдень.
Iшов я, переобтяжений здобиччю, поволi, зате, як бачиш, безпечно. Полону -
не злiчити! Кожному во?новi дiсталося...
   Туглiй скривився, схлипнув.
   - Тобi можна радуватися, хане... А менi?.. Ти  набрав  полону,  а  мо?х
родовичiв побрали у полон руськi князi та  мерзеннi  чорнi  клобуки.  Якщо
половина врятувалася, то й добре. I що маю тепер  робити?  Людей  утратив,
полон i здобич загубив...
   Кончак пiдморгнув Настi.
   - Якщо вiддаси менi, старий, молоду жiнку, то  я  тобi  вiддiлю  кiлька
сотень полоненикiв, щоб ти обмiняв на сво?х.
   Туглiй настовбурчив рiдкi вуса, заклiпав очицями.
   - Жарту?ш, хане? - i визвiрився на Настю i всiх, хто стояв  поблизу:  -
Ану, геть звiдси!
   Кончак гучно зареготав, аж конi, що стояли вiддалеки, прищулили вуха.
   - Га-га-га! Злякався? Бережи свою любку,  а  то  вкраду!..  Та  ну,  не
насуплюйся. Жартую я... Таких красунь веду нинi не одну -  на  всiх  ханiв
вистачить! Пай-пай!
   Туглiй повеселiв.
   - То справдi даси полоненикiв на обмiн?
   - Дам... Повиннi ж ми виручати один одного!
   - Дякую, хане... А в мене для тебе теж ? подарунок.
   - Який?
   Туглiй плеснув у долонi, наказав привести полонених.
   - Ось тобi для втiхи!  -  поставив  перед  Кончаком  бранцiв.  -  Чорнi
клобуки! Зрадники! Батько i син...  Роби  з  ними,  що  хочеш,  -  повiсь,
четвертуй, утопи чи на вогнi  спали!  Нiякi  тортури  не  будуть  для  них
замалиiми!
   Кончак втупив у полонених суворий погляд. Довго дивився мовчки.
   - Скiльки у тебе синiв, старий? нарештi спитав Аяпа.
   - Один, великий хане, всього один залишився. Куном звати,  -  вклонився
той. - Iншi загинули...
   - Всього один, кажеш... А тепер i цього позбудешся!..Чув, що сказав хан
Туглiй? Вiдда? вiн вас обох менi, щоб я вигадав кару, варту вашо? вини...
   Аяп уклякнув на колiна, охопив руками Кончаковi ноги.
   - Мене карай, хане! Дурного  Аяпа!  А  сина  не  чiпай...  В  чому  вiн
провинився? Вiн народився на Росi, вирiс там, то вже його батькiвщина... А
я народився в степу, я перейшов жити пiд владу  ки?вського  князя...  Я...
Мене карай!
   - Обидва ви негiдники! I обидва заслужили найлютiшо? смертi! - загримiв
Кончак, а потiм раптом стишив голос: - Але я можу пощадити вас обох...
   - Обох? - прошепотiв Аяп, оглушений страшними погрозами.
   Вiн випустив Кончаковi ноги  i,  все  ще  стоячи  в  мокрому  снiгу  на
колiнах, пiдвiв очi вгору. У них блиснула маленька, як iскорка, надiя.
   Кончак пильно дивився йому в тьмянi зiницi i думав:  "Цей  заради  сина
пiде на все". А потiм повернувся до Туглiя.
   - Залиш нас, хане, одних. Я хочу поговорити  на  самотi.  А  тим  часом
приготуй верхового коня, зброю для вершника та торбину з харчами в  далеку
дорогу...
   - Гаразд, хане, - не питаючи, для чого це все потрiбно,  Туглiй  мовчки
поколивав до сво?? вежi, де на нього ждали родовичi.
   Кончак наказав Аяповi пiдвестися, а  потiм,  пiсля  тривало?  мовчанки,
промовив:
   - Ви обо? заслужили найлютiшо? кари. Ви зрадили нашим степовим звичаям,
служили ки?вським князям, убивали родовичiв хана Туглiя! За це  вас  давно
потрiбно було б  розiпнути  на  уруських  хрестах!..  Але  у  вас  ?  одна
можливiсть залишитися в живих...
   Аяп облизнув пошерхлi губи.
   - Яка, хане?
   - Якщо ви обидва будете служити менi!
   - Як саме?
   Аяпе, тебе я зараз вiдпущу - i ти  по?деш  додому,  в  Торчеськ...  Там
станеш мо?ми вухами i мо?ми очима! Зрозумiв?
   Не зовсiм, хане.
   - Ти будеш винюхувати, як пес, бiля хана Кунтувдея все, що менi  цiкаво
буде знати, а  найперше  -  коли,  куди  i  якими  силами  ки?вськi  князi
готуватимуть похiд. До тебе та?мно при?здитиме мiй посланець,  вiн  покаже
тобi ось таку тамгу, - Кончак вийняв з кишенi шкiряний кружок з зображеною
на ньому собачою головою мiж двома перехрещеними  стрiлами,  -  розповiсть
про твого сина Куна, а ти йому розповiси все, що до того часу вивiда?ш...
   - А мiй син?
   - Кун залишиться заложником. I якщо ти зрадиш, я накажу з нього  живого
здерти шкуру...
   - О боги! Клянусь, хане, я буду вiрний тобi, як пес! - вигукнув Аяп.
   - Вiдслужиш вiрно три роки - я вiдпущу його... Але пам'ятай: його життя
в тво?х руках!
   - Можеш вiрити менi, хане! - гаряче запевняв Аяп. - Про одне прошу...
   - Ну?
   - Знаю, що Куновi буде нелегко, залиша?ться вiн у неволi i стерегтимуть
його пильнiше, нiж iнших бранцiв. Тож хоч годуй його, хане, як слiд... А я
вже постараюся!
   - Ти розумний, Аяпе, - сказав Кончак i повернувся до Куна: -  А  ти  що
скажеш, хлопче? Хоча що б ти не сказав, це дiла  не  мiня?.  Тебе  справдi
стерегтимуть пильно!
   Кончак урвав мову. До них наближався хан Туглiй, а позад нього  конюший
вiв на поводi зготовленого в дорогу коня.

   * * *

   За Сулою вiйсько роздiлилося навпiл: Всеволод Чермний та чорнi  клобуки
попрямували до Ки?ва, а Iгор з братом Всеволодом повернувся  на  пiвнiч  у
Сiверську землю.
   Дорога стала легша: знову вдарив мороз i крижаним панциром скував  рiки
i талi води в степу. Однак Iгор не поспiшав, бо вiз iз собою чималий полон
i визволених бранцiв.
   За Ромном до нього пiдвели трьох смердiв-севрюкiв.
   Тi з плачем кинулися перед ним на колiна.
   - Княже Iгорю! Княже Iгорю!..
   - Чекайте, не всi гуртом... Звiдки ви? Що трапилося?  Наперед  виступив
старший, затряс кошлатою бородою, глухо вимовив:
   -  Княже,  бiда!..  На  Путивльську  землю  напав  з   вiйськом   князь
переяславський Володимир...
   - Як напав? Що ти говориш? - Iгор сполотнiв. - Коли? Де вiн зараз?
   - Пограбував села i городки, забрав худобу, збiжжя, вивiв чимало  людей
i пiшов у свою Переяславщину...
   - А Путивль? Що з Путивлем?
   - Путивль обминув. Побоявся, видно, затриматися пiд ним, бо залога  там
хоч i невелика, та зате вали високi i брама мiцна - нелегко взяти...
   - Прокляття! - вигукнув Iгор. - Так ось чому вiн вiдколовся вiд  нас  i
поспiшно рушив назад! Захотiв вiдомстити менi! Не змiг половцiв пошарпати,
то пошарпав Сiверську землю... Прокляття!
   Князь Всеволод насупився - не  знав,  як  йому  бути.  Володимир  же  -
близький родич, брат дружини, княгинi Ольги. Як же у нього пiднялася  рука
на Сiверську землю, на волость Iгореву, на Ольговичiв?
   Юний Володимир Iгорович зблiд. Губи його тремтiли,  на  очах  виступили
сльози. Ледве встиг одержати князiвство, як його пограбували.  I  хто?  Не
половцi, а руський князь, Рюрикович, як i всi вони!
   Та найбiльше лютував Iгор. В душi вiн вiдчував, що й сам винен у  тому,
що сталося. Дозволив би Володимиру з полком пiти попереду  -  i  нiчого  б
цього не було. Переяславцi пошарпали б  хана  Туглiя,  захопили  б  полон,
табуни та узороччя половецьке i тепер, спокiйнi й задоволенi,  поверталися
б додому. А так... I все ж злiсть та образа на Володимира брала гору. Мало
що кому хочеться? В походi ж ? старший - i  його  повиннi  всi  слухатись!
Нинi верховенство в походi належало йому, а не Володимиру. Як же  Глiбович
мiг не послухатись його, а тим бiльше напасти на його  волость?  За  вiщо?
Нi,  вiн  так  цього  не  залишить!  Не  подару?  йому  ганьби  й  кривди!
Вiдомстити! Вогнем i мечем пройтися по  Переяславськiй  землi,  щоб  знав,
хлопчисько, як зачiпати Iгоря Сiверського, як  кривдити  Ольговичiв!  Вони
нiкому не прощали образи!
   Серце його клекотало.
   - Що будемо робити, братi?? - промовив зблiдлими устами. - Як покара?мо
зухвальця?
   Всi мовчали. Вирiшувати мав вiн. Вiн старший тут.
   - Йдемо на Переяслав! - вигукнув Iгор. - Я не прощу Мономаховичу такого
пiдступного нападу! Я покажу  йому,  як  зачiпати  сiверських  князiв,  як
ставати на прю з Ольговичами! Я вiзьму приступом Переяслав i  розорю  його
дотла!.. Всеволоде, ти пiдеш зi мною?
   Той похмуро втупився в землю, насупив густi чорнi брови,  випнув  важке
пiдборiддя. На його крупному, твердому, мовби витесаному  з  дуба  обличчi
зараз явно пробивався розпач. Iти  проти  князя  переяславського?  Рiдного
брата жони, княгинi Ольги! Проти свояка?
   - Iгорю, як же я можу? Ну, сам подумай! - вiн безпорадно розвiв руками.
- Не минуло ще й п'яти рокiв, як я одружився з Ольгою, його сестрою...
   Iгор усмiхнувся... Всеволод i  тут  залишився  вiрний  собi  -  чесний,
добрий, прямий. Не чiпай його - буде лагiдний,  мов  дитина.  А  зачепи  -
ошаленi?, нiби дикий тур, i не буде йому впину.
   Iгоревi  було  досадно,  що  Всеволод  вiдмовля?ться  вiд   походу   на
Переяслав, та вiн страшенно любив молодшого брата i не хотiв  робити  йому
прикростей. Тому сказав:
   - Ну, як хочеш! Не йди!.. Тодi бери полон  i  прямуй  додому!  А  ми  з
Володимиром,  сином,  повернемо  на   Переяслав!   Провчимо   зарозумiлого
Мономаховича!
   Вiн тут же розпорядився пiднiмати вiйсько i рушати в путь.
   - Ждане, коня менi!..
   Три днi й три ночi Iгор шаленiв, не знав спокою - гнав рать все  вперед
i вперед.  Швидше!  Швидше!  Нiби  його  пекло  вогнем,  нiби  боявся,  що
Володимир  Глiбович  втече  пiд  захист  Рюрика  або  ще  далi  -   аж   у
Володимиро-Суздальську землю пiд крило свого могутнього дядька Всеволода.
   Йому  так  хотiлося  зустрiтися  зi  сво?м  кривдником  вiч-на-вiч!   У
по?динку! I бог свiдок, не здержав би вiн руки! О нi, не здержав би!
   По дорозi думав було розорити всi Володимировi села й  городи,  забрати
людей, добро... Та не зустрiв жодного села, жодного мiстечка, де  б  можна
було помстою облегшити  душу,  -  пiсля  половецьких  на?здiв  уся  схiдна
частина Переяславщини лежала в ру?нах i попелищах.
   Iгор задумався: куди йти? На Переяслав? Зопалу  мав  намiр  обложити  i
штурмувати Володимирову столицю. Та здоровий глузд пiдказував,  що  облога
може затягнутися на багато днiв або й тижнiв, настане  весна,  бездорiжжя,
безкорм'я... Так  i  поразки  можна  зазнати.  Тодi  повернув  на  Глiбiв,
невеликий молодий город, закладений Володимировим батьком - князем Глiбом,
сином Юрiя Долгорукого.

   * * *

   Ждан ви?хав з лiсу слiдом за князем, ведучи на поводi  запасного  коня.
Глянув - i серце його завмерло. Це ж Глiбiв! А там - оселя дiда  Живосила,
там десь Любава...
   Iгор зупинився на пагорбi, пiднявся на стременах  i  мечем  показав  на
город.
   - Дружино моя! Во?! Ось перед вами Глiбiв - отчина  Володимира,  вашого
кривдника! Вiзьмiть його! I не жалiйте нiкого - нi чоловiкiв, нi жiнок, нi
дiтей! Все там, що здобудете, ваше! Вперед - i хай тремтить i плаче  князь
переяславський!
   Грiзний бойовий клич пролунав у вiдповiдь на цi слова:
   - Вперед, сiверяни! За князя!
   В ту ж мить здригнулася i застогнала пiд кiнськими  копитами  земля.  З
гиком, свистом, криками рушили на Глiбiв Iгоревi сотнi, охоплюючи пiвколом
принишклий посад.
   На дерев'янiй церковцi раптом лунко забив на сполох дзвiн, заметушилися
по дворах i на вулицях люди,  болючим  розпачем  полинув  у  небо  дитячий
вереск i жiночий зойк.
   Нападники промчали до фортецi i, поки варта прийшла до тями, ввiрвалися
в браму, як вихор. Покотилися в снiг, пiд ноги коням, нечисленнi захисники
города, що не ждали нападу, а за ними почали падати, мов скошена трава,  i
мирнi жителi.
   Захоплений могутнiм виром, Ждан мимоволi опинився на однiй з вулиць. Що
тут робилося! Сiверяни накидалися на глiбiвцiв,  як  на  сво?х  найлютiших
ворогiв, топтали кiньми, рубали мечами, кололи списами, в'язали  арканами.
Нi дитячий плач, нi жiночi благання, нi чоловiчi прокльони не спиняли ?х.
   А що  ж  станеться  з  Любавою?  Що  з  дiдусем  Живосилом?  Смертельна
небезпека загрожу? i ?м!
   Ждан вибрався з пекла, що кипiло довкiл, i щодуху  понiсся  на  околицю
посаду. Ось i знайома хатина! Бiля двору -  пара  осiдланих  коней.  Отже,
нападники добралися й сюди! Важке передчуття стиснуло юнацьке серце. Невже
запiзнився? Накинув на кiлок поводи коней - свого  i  княжого,  запасного,
птахом злетiв з сiдла, ударив ногою хвiртку.
   Вбiг у двiр - i вжахнувся: поперек протоптано? в  снiгу  стежини  лежав
горiлиць, обличчям до холодного сонця,  дiд  Живосил.  З  його  розкраяно?
голови тоненькою  цiвкою  стiкала  кров.  Легкий  вiтерець  куйовдив  сиву
бороду,  а  худа,  жилава  рука  стискала  сокиру,  якою  старий,   певно,
оборонявся. Над ним  схилився  лучник  з  молодшо?  дружини  i  стягнув  з
мертвого чоботи.
   Не тямлячи себе, Ждан вирвав  меча  i  плазом  оперiщив  грабiжника  по
крижах, аж той застогнав i засторцював носом у снiг.  Потiм  ще  й  копнув
ногою пiд бiк.
   - Мерзотнику, я уб'ю тебе!
   Той було схопився i собi за  меча,  але,  впiзнавши  княжого  конюшого,
заблагав:
   - Не вбивай мене! Не вбивай! Князь же дозволив... Та й чинив  опiр  цей
старий... Коли б мовчав, не зачепив би я його...
   В цю мить  з  хатини  донiсся  розпачливий  дiвочий  зойк.  Любава!  ?й
загрожу? смертельна небезпека! Ждан прожогом кинувся у розчиненi дверi. По
хатинi лiтав  бiлий  гусячий  пух,  а  серед  нього,  як  серед  метелицi,
виднiлася невисока, але коренаста постать ще одного  нападника,  що  мечем
сторчма  штурляв  у  куток,  куди,  затулившись  подушкою  i  вiдбиваючись
рогачем, затиснулася Любава.
   - Облиш дiвчину! Геть звiдси! - шарпнув його за плече Ждан.
   Низькорослий, гостроносий лучник ошалiло  витрiщився  на  несподiваного
супротивника. Бачив, що свiй, але не впiзнав.
   - Ти хто? Не заважай! Ця дiвка моя!
   Мiцний удар в обличчя приголомшив його. Але й розлютив.  Вiн  вiдступив
вiд Любави, бо бачив тепер нового i далеко небезпечнiшого супротивника.
   - Ти що, хлопче, не здурiв часом? Чи жити набридло? Виходь надвiр - там
поговоримо, бо тут нiде й мечем замахнутися!
   Другий, ще мiцнiший удар вiдкинув його в сiни. Там  вiн  торохнувся  об
драбину, звалив собi на голову полицю з мисками та горщиками i, лаючись та
кленучи незнайомця, вискочив надвiр i пiдняв меча.
   - Ну, виходь! Тут я тебе й порiшу!
   Але до нього пiдбiг його товариш i потягнув з двору.
   - Степуро, тiкаймо! Ти зна?ш, з  ким  ма?мо  дiло?  З  княжим  конюшим!
Дiзна?ться князь - бiда буде! Цур йому й пек! Лiпше не зв'язуватися!
   - Вiн же мене вдарив, Гаврилку! Та ще як ударив! I за  кого?  За  якусь
дiвку! Я йому цього не прощу! - кричав розлютовано Степура.
   Але бiльш помiркований Гаврилко витягнув його на вулицю,  змусив  сiсти
на коня, i за якусь хвилину вони вже зникли в кривих завулках.
   Тим часом Ждан кинувся до  Любави.  Та  дiвчина  не  впiзнала  його  i,
пiднявши перед собою закривавленi руки, закричала:
   - Не пiдходь! Не чiпай мене!
   Ждан зупинився.
   - Любаво! Любавонько! Ти поранена?  Ти  не  впiзнала  мене?  Я  Ждан...
Пам'ята?ш?
   Любава  замовкла,  пильнiше  поглянула  на  свого  визволителя.  В   ??
розширених вiд болю i жаху очах враз  щось  здригнулося,  з  них  бризнули
сльози, лице обм'якло, просвiтлiло, i вона  з  криком  кинулася  зi  свого
кутка до хлопця.
   -  Жданку!  Невже  це  ти?..  Звiдки?..  Ти  врятував  мене   вiд   тих
бузувiрiв... Жданку!.. Що ж це  робиться?  Сво?  сво?х  рубають!  Як  дикi
звiрi... Дiдуся зарубали... А-а-а!..
   Вона схитнулася i важко осiла на долiвку. Лiвий рукав сорочки потемнiв,
набухнув кров'ю.
   Ждан перенiс  ??  на  пiл,  шматком  полотна,  що  висiло  на  жердинi,
перев'язав рану, бризнув холодною водою в обличчя. Любава  розплющила  очi
i, не розумiючи, що з нею, довго лежала непорушно. Ждан теж мовчав.  Перед
ним раптом постало питання: а що далi? Куди подiтися з пораненою дiвчиною?
Хто  ?м  допоможе?  Хто  вилiку??  Де  знайти  знахаря  чи  знахарку,  щоб
затамувати i заговорити кров? Спочатку, коли мчав до цi?? хатини над лугом
i коли розправлявся з грабiжниками, не думав, що буде  потiм,  як  бути  з
Любавою. Головне було - врятувати. Тепер  врятував.  А  далi?  Залишити  у
Глiбовi? Взяти з собою? Нi те, нi iнше не пiдходить. Коли б не поранена...
   Вiн розумiв, що важкого переходу з  вiйськом  до  Новгорода-Сiверського
Любава  не  витрима?.  В  Глiбовi  залишити  нi  на  кого...  Вiдвезти  до
Переяслава?  Але  як  на  нього,  Iгоревого  конюшого,  подивиться   князь
Володимир? Та й хто дасть там йому з Любавою притулок?
   До Ки?ва? До Ки?ва недалеко. За нiч можна домчати. А  там  Саму?л,  там
боярин Славута. Це ?динi люди, до яких вш  може  звернутися  по  допомогу.
Отже, до Ки?ва. А що скаже князь Iгор? Як вiн розцiнить його втечу?  Та  й
коня князiвського доведеться забрати. Бо на чому ж по?де Любава?
   I все ж ?диний шлях - до Ки?ва! I хай  розцiню?  Iгор  цей  вчинок,  як
хоче!
   - Що зi мною, Жданку? - спитала Любава, пiднiмаючи голову.
   Ждан допомiг ?й пiдвестися.
   - Ти поранена! Той негiдник дiстав тебе мечем!..
   Що менi робити? Дiдуся нема?,  я  поранена...  Куди  ж  менi  подiтися,
Жданку?
   - Не журися, я тебе не покину Ми зараз по?демо звiдси... В Ки?в!
   - У Ки?в?
   Там у мене ? знайомi. Вони допоможуть нам...  Чи  ти  зможеш  ?хати  на
конi? Рука дуже болить?
   - Болить... Але ж ?хати треба?
   - Треба, люба... Бо iнакше - смерть!.. I то - ?хати якнайшвидше! Щоб не
повернулися тi розбiйники та не застали нас тут!
   - Тодi подай менi кожуха i хустку - я  одягнуся!  Та  в  суднику  хлiба
вiзьми на дорогу...
   Ждан допомiг ?й  одягнути  кожушину,  запнув  хусткою,  собi  в  кишеню
засунув окра?ць хлiба.
   - Ходiмо!
   Надворi,  побачивши  мертвого  дiдуся,  Любава  знову  почала  плакати.
Ждановi довелося силомiць вивести ?? на вулицю i посадити на коня.
   - Тримайся мiцнiше! сказав, заправляючи дiвочi чоботята в стремена.
   Потiм сам скочив у сiдло i поза хатиною рушив  униз,  до  лугу,  де  до
самого лiсу темнiли кущi верболозу та обрiдного вiльшняка...



   РОЗДIЛ П'ЯТИЙ

   Вранцi, зi сходом сонця, Ждан  i  Любава  по  кризi  перебралися  через
Днiпро. Звивистою стежиною пiднялися до Аскольдово? могили,  а  там  i  на
гору, в Угорське. Звiдси  вже  крiзь  голi  вершини  дерев  просвiчувалися
золотi хрести ки?вських соборiв.
   Стомленi  конi  звернули  на  широку  наiжджену  дорогу.  Любава  ледве
трималася в сiдлi. Лице ?? змарнiло,  темнi  очi  погасли,  пухкi,  колись
рожевi губенята пошерхли, запеклися, вкрилися смагою, лiва  рука  безживно
звисала вздовж тулуба. Рана i верхова ?зда зовсiм вибили дiвчину iз сил.
   Ждан ?хав поруч i пiдтримував ?? за стан.
   - Потерпи ще трохи, люба, потерпи, - шепотiв. -  Вже  скоро...  Ось-ось
доберемося!... А там Саму?л знайде знахаря чи знахарку...
   Вiн страждав разом з нею. У не? болiла рука, у нього - серце.
   Iнодi дивно трапля?ться  з  нами:  раз  чи  двiчi  зустрiнеш  випадково
людину, поговориш з нею - i прихилишся до не? чи полюбиш на все  життя.  А
особливо, коли це дiвчина, що з першого погляду запала тобi в душу. Та  ще
коли цi зустрiчi такi незвичайнi... Отак i Любава  несподiвано  ввiйшла  в
Жданове життя ясною зорею i стала раптом такою рiдною i  дорогою,  що  без
не? Ждан уже себе й не уявляв.
   Полишивши по лiву руку Клов, вони ви?хали на високе узгiр'я.
   Стояв  погожий  передвесняний  ранок.  З-за  Днiпра  пiднiмалося  чисте
вiдпочило  сонце.  Над  Ки?вом,  що  вiдкрився  ?м  за  широкою   долиною,
здiймалися в голубе небо веселi  сизуватi  дими.  Пiд  кiнськими  копитами
лунко похрускував молодий льодок...
   Нарештi Ки?в. Знайома вузька вуличка. А ось i Саму?лова оселя.
   На гучний стукiт ворота вiдчинив сам господар. I аж сторопiв,  уздрiвши
Ждана i Любаву.
   - Ви? Яким вiтром? От не ждав! За?жджайте, за?жджайте, дорогi гостi!  -
Рум'яний пiсля тепло? хати, простоволосий, в кожушку  наопашки,  вiн  щиро
зрадiв ?хньому при?здовi i на радощах метушився,  куйовдив  чуба,  потирав
руки, а завiвши коней до двору, поглянув пильно  на  Любаву,  що  мовчазно
сутулилася в сiдлi, i злякано вигукнув: - Та на тобi лиця нема?, дiвонько!
Що сталося?
   Ждан миттю зiскочив на землю, зняв дiвчину з коня.
   Вона поранена, дядьку Саму?ле. ?й потрiбен знахар,  щоб  кров  замовив,
затамував... Цiлу нiч ми ?хали сюди з Глiбова. Князь Iгор узяв його на щит
i всiх вирубав...
   - Князь Iгор? Усiх вирубав? З чого б то?
   - Я потiм розповiм, дядьку Саму?ле, а зараз рятуймо Любаву! Ти бачиш  -
ледве на ногах трима?ться...
   А так, а так, - заспiшив Саму?л i, гукнувши конюшого, звелiв  доглянути
за кiньми, а сам, як був напiвроз дягнений, простоволосий, повiв при?жджих
з двору.-Ходiмо до Славути... Хай вiн подивиться.
   Незважаючи на раннiй час, боярин уже сидiв  за  столом  i  щось  писав.
Саму?л ще з порога сповiстив:
   - Вуйку, порятуй цю дiвчину... Це Любава,  з  Глiбова...  Я  розповiдав
тобi, як вона з дiдусем пригостила нас, коли ми з Жданом замерзали в полi.
   - Що з нею?
   - Вона поранена в руку, боярине, - сказав Ждан.
   - Роздягнiть ?? i посадiть ось сюди,  на  лаву,  -  кивнув  Славута  i,
вiдчинивши дверi, гукнув кудись у внутрiшнi примiщення: - Текле,  Хорошку,
принесiть гарячо? води, чистого полотна  та  мою  скриньку  iз  зiллям!  I
приготуйте нам снiданок!
   Поки Ждан знiмав з Любави кожуха, боярин теж роздягнувся, залишившись в
однiй сорочцi, засукав рукави i торкнувся Любавино? пов'язки.
   Дiвчина скрикнула, закусила губу.
   ?й боляче! - вигукнув Ждан i кинувся наперед, мовби хотiв  вiдсторонити
боярина вiд поранено?.
   Але той поглядом зупинив його.
   - Хто тобi ця дiвчина, отроче?
   Ждан почервонiв. А Саму?л хитро прискалив око, як вiн  робив  це  тодi,
коли мав що сказати, але волiв краще промовчати. Та спостережливий старий,
не дочекавшись вiдповiдi, усмiхнувся:
   - А-а, зрозумiло, - кохана! - i серйозно додав: - Звичайно,  Ждане,  ?й
буде боляче, бо рана, видно, глибока, - ген скiльки кровi витекло... Але ж
треба потерпiли, - i погладив дiвчину  по  головi.  -  Правда  ж,  Любаво?
Потерпиш?.. Лягай, голубонько!
   Вiн пiдклав ?й пiд голову подушку, а сам  сiв  поряд  на  стiльцi.  Тим
часом немолода повновида жiнка, певно кухарка, внесла жбан гарячо? води, а
Хорошко, пiдлiток рокiв чотирнадцяти, - сувiй полотна i  ящик,  наповнений
рiзними знахарськими причандаллями  та  маленькими  горнятками  з  мазями.
Поставивши все це на пiдлогу, вони обо? одразу ж вийшли.
   Ждан шепнув Саму?ловi на вухо, показуючи на Славуту:
   - Вiн i знахарю??
   - Вiн усе вмi?, вiн до всього здатний...  Знахарювати  вмi?  теж...  Та
куди тим знахарям! Вiн учився у ромейських лiкарiв, а тепер i ?х заткне за
пояс! Князь i княгиня, коли треба, посилають по нього, бо  ма?  вiн  легку
руку, - теж шепотом вiдповiв Саму?л. Ось чому я привiв вас сюди...
   Славута  ножицями  обережно  розрiзав  просякнуту  кров'ю,   заскорублу
пов'язку, що прикипiла до рани, потiм водою iз жбана добре змочив ??,  щоб
розм'якла, i тiльки тодi рвучким рухом вiддер вiд тiла.
   З рани хлинула кров. Любава  затрепетала,  скрикнула  i  знепритомнiла.
Ждан теж здригнувся i застогнав, нiби то йому так заболiло.
   Славута застережливо похитав головою.
   - Нiчого, нiчого, вiд обмороку не вмирають. Зате сукровиця  та  порчена
кров зiйдуть... А це на лiпше.
   Вiн вiдрiзав довгий шмат тонкого вибiленого полотна, густо намазав його
маззю, що пахла i воском, i медом, i цибулею,  i  корiнням  лепехи,  i  ще
якимсь зiллям, i туго обмотав руку.
   Любава розплющила очi, тихо запитала:
   - Де я? Що зi мною? Славута погладив ?? по щоцi.
   -  Все  гаразд,  голубонько.  Найгiрше  позаду...  Та  ти  лежи,  лежи,
вiдпочивай поки що. А ми тут поприбира?мо, погомонимо трохи, а  Текля  тим
часом снiданок подасть - пiдкрiпимось, i тобi вiдразу стане легше. А потiм
заснеш...
   Поки Хорошко прибирав у  хороминi,  Славута  прикрив  Любаву  барвистою
ковдрою i запросив чоловiкiв сiсти бiля столу.
   - Ну, Ждане, ти з далеко? дороги. Де бував, що видав, що  чував?  Бачу,
не добро занесло тебе з Любавою до Ки?ва... Все, все розповiдай!
   Чим довше говорив Ждан, тим смутнiшими ставали очi старого боярина, тим
бiльше нахмарювалося його високе чоло.  А  коли  розповiв,  як  Iгор  узяв
Глiбiв, як, не жалiючи нi жiнок, нi дiтей, нi старих,  винищував  усiх  до
ноги, затулив обличчя руками i з болем прорiк, простогнав:
   -  Ох,  Iгорю,  Iгорю,  що  ж  ти  вчинив!  З  усiх  Ольговичiв,  окрiм
Святослава, ти ж менi найближчий, найрiднiший! Як син! Я ж  тебе,  малого,
на руках носив, уму-розуму вчив! А ти так мене "обрадував"... Знаю, гаряча
в тебе кров, честолюбнi помисли, нестримнi пориви часом  охоплювали  тебе,
але щоб таке учинити!.. Де ж тво? добре серце i честь твоя де? Невже спали
вони в ту лиху хвилину, коли занiс меча на брата  свого  Володимира,  коли
затiяв нову котору мiж князями?.. А князь Володимир!  Смiливий  сокiл  наш
переяславський! Перший серед перших ратоборцiв у степу половецькому! Як же
ти, княже, насмiлився залишити братiю свою на краю поля  половецького?  Як
зважився пiти стезею татя-грабiжника? Хто надоумив тебе  рушити  на  землю
Сiверську з мечем i намiрами ницими? - Славута  замовк  i,  схиливши  сиву
голову на руки, довго сидiв у задумi,  а  потiм,  зважившись  на  важливий
крок, тихо додав: - Треба про все розповiсти князевi Святославу...

   * * *

   Однак виявилося, що Святослава в  Ки?вi  не  було  -  по?хав  уранцi  з
княгинею та синами у Бiлгород.
   - Князь Рюрик запросив на лови, - пояснив княжий  покладник[30],  якого
вони здибали на княжому дворi.
   Саму?л i Ждан розчаровано розвели руками. Отако?!  Знали  б  -  вiдразу
пiсля снiданку навiдалися б сюди! Славута сво?х почуттiв не проявляв нiяк.
Мить подумав, а потiм рiшуче сказав:
   - Ну що ж, тодi i ми поскачемо в Бiлгород. Тим  краще  -  обох  великих
князiв застанемо там...
   Збиралися недовго. Конi осiдлано, мечi - до боку,  сакви  з  хлiбом  та
солониною приторочено,  i  невеличкий  загiн  (з  боярином  ще  ?хало  два
отроки-охоронцi), поминувши Золотi ворота, попрямував на захiд.
   Двадцять верст  промчали  швидко.  I  ось  показалися  золоченi  хрести
церков, потемнiлi вiд часу високi заборола з вежами, могутнi землянi вали,
невеличкi будиночки посаду,  що  привiльно  розкинулися  понад  обривистим
берегом Iрпеня.
   Бiлгород! Захiдна твердиня Ки?ва!
   Майже двiстi лiт захища? вiн ближнi пiдступи до столицi Русi. I не  раз
спотикалися об нього i печенiги, i половцi,  i  поляки,  i  сво?  охопленi
гординею та честолюбством князi,  що  мрiяли  i  сподiвалися  доторкнутися
списом золотого стола ки?вського.
   Сто?ть вiн  край  битого  шляху,  що  веде  на  Волинь  та  в  Галицьке
князiвство, у Польщу та Угорщину, в Моравiю та Чехiю, а там  далi  -  i  в
Священну Римську iмперiю. Мiцний горiшок для нападникiв-завойовникiв!
   Улюблений град великого князя Володимира Святославовича,  вiн  i  далi,
упродовж двохсот рокiв, лишався тимчасовою резиденцi?ю  ки?вських  князiв,
що любили пожити тут у просторих, пишних хоромах дитинця,
   пополювати в предковiчних борах i розлогих полях на  ведмедя  чи  тура,
покупатися влiтку в тихому чистоводому Iрпенi,  вiдпочити  вiд  гамiрливо?
столицi.
   Нинi тут постiйно мешкав Рюрик.
   Верхiвцi зупинилися перед ки?вською  брамою.  Старший  сторожi  упiзнав
боярина, вклонився. Не злазячи з коня, Славута по-дружньому поплескав його
по плечi.
   - А-а, Савелiй! Як ся ма?мо?.. Князь Святослав тута?
   - Недавно прибув з княгинею.
   - Коли ж на лови?
   - Збираються завтра вранцi.
   - Отже, ми вчасно... Проведи ж нас у дитинець! До князя Рюрика!
   Дитинець, внутрiшн? укрiплення, де мешкав князь, вiддiлявся вiд  города
таким же глибоким ровом i високим валом, як i город вiд поля. Розташований
вiн у пiвденно-захiднiй частинi Бiлгорода, над стрiмким обривом.  По  валу
темнiли дубовi заборола i сторожовi вежi з бiйницями, а всерединi височiли
кам'янi князiвськi хороми i гридниця, до валiв тулилися господарчi будiвлi
- стайня, возiвня, кухня, комора...
   На кам'яний ганок вийшов княжич Олег Святославович.
   - А-а, Славута! - усмiхнувся. - Заходь! Отець i князь Рюрик будуть радi
тобi!
   - Я не сам.
   -  Бачу...  Саму?л  тут  i...  конюший  князя  Iгоря,  зда?ться...  Всi
заходьте!
   Бiлгородськi хороми по пишностi, зручностi i багатству  не  поступалися
ки?вським. Оздобленi майолiкою, блискучими кахлями, прозорим та кольоровим
ромейським склом, а також ромейськими килимами, вони ряхтiли пiд  скiсними
променями сонця, що вривалися крiзь вузькi стрiлчастi вiкна.
   У чималiй хороминi, куди завiв княжич Олег Славуту з його  супутниками,
було людно. За довгим  столом,  заставленим  спорожнiлим  посудом,  сидiли
Рюрик, Святослав, Святославовi сини Всеволод та Володимир.  А  в  дальшому
кутку, бiля вiкна, зiбралися гурточком жiнки. Господиня дому,  жона  князя
Рюрика,  чорноброва,  повновида   жiнка   рокiв   тридцяти   семи,   дочка
половецького хана Белука - Белукiвна, як називали ?? на  Русi,  показувала
Марi? Василькiвнi та двом невiсткам сво? вишивки.
   Була вона жвава, весела, любила посмiятися,  попащекувати,  а  особливо
любила вишивання - сама вишивала цiлими днями,  дочок  привчала  до  цього
дiла i дворових дiвчат. Похвалитися ?й  було  чим:  вишивки  ??  викликали
захоплення у всiх, хто хоч трохи розумiвся на цьому. Як часто траплялося в
тi часи в князiвських та ханських родинах, цей шлюб - Рюрика з  Белукiвною
- був цiлком полiтичним шлюбом. Одружили ?х батьки -  князь  Ростислав  та
хан Белук. Але молодята скоро знайшли мiж собою спiльну мову, покохалися i
вважали себе щасливими в сiмейному життi.
   Пiсля вза?мних  привiтань  Святослав,  упiзнавши  Ждана,  нахмурився  i
спитав Славуту:
   - Щось трапилося, боярине? Бо цей молодець завжди приносить несподiванi
вiстi...
   -  Трапилося,  княже,  -  вiдповiв  Славута.   -   Iгор   i   Володимир
Переяславський розпочали мiж собою котору, справжню вiйну...  Але  про  це
краще розповiсть конюший князя Iгоря.
   В повнiй тишi була вислухана розповiдь Ждана. Нiхто й словом не перебив
його, нiчого не  перепитав.  Тiльки  все  бiльше  i  бiльше  насуплювалися
Святослав i Рюрик, а в молодих князiв стискувалися вiд обурення кулаки.
   Мовчання порушив Святослав:
   - Про спiрку мiж Iгорем та Володимиром на Пслi ми вже зна?мо. Однак щоб
вона так далеко зайшла, не ждав я. Нi, не ждав  я,  коли  посилав  молодих
князiв на Кончака, що  цей  похiд  закiнчиться  погромом  руських  земель!
Прокляття!.. Не думав, що почнуться мiжусобицi мiж князями, що  пролл?ться
кров руських людей...
   - I я не ждав цього, - сказав Рюрик роздратовано.-Винен  Володимир,  за
що й поплатився!
   -  Винен  бiльше  Iгор,  -  заперечив   Святослав.   -   Вiн   старший,
досвiдченiший, в його руках було велике вiйсько, тож мав би думати не  про
здобич для себе та сiверських князiв, а про  те,  як  знайти  i  перемогти
Кончака або хоча б його  значнi  сили...  Йому  потрiбно  було  Володимира
поставити в голову вiйська, послати в сторожу його полк, а не самому лiзти
наперед. Так розумний во?вода не чинить! Нi,  не  чинить!...  Звичайно,  i
Володимир не без грiха, та Iгорiв грiх бiльший!... Подумати тiльки -  один
грабу? землi свого союзника, а другий,  щоб  вiдомстити  йому,  вирiзу?  i
випалю? цiлий город!.. Це ж просто  божевiлля!  З-за  чого?..  Знаючи,  що
половцi об'?днуються, щоб спiльними силами рушити на Русь, затiяли котору,
що може перерости в шалену братовбивчу вiйну! Ми повиннi подумати, братi?,
що зробити, щоб запобiгти цьому лиховi...
   - А також як запобiгти нападовi Кончака, - додав Рюрик i,  повернувшись
до вiкна, де сидiло жiноцтво, гукнув: - Княгине, ти  б  повела  гостей  до
себе та показала, як навчилися вишивати нашi доньки. У Марi? Василькiвни ?
нежонатi сини - дивись, княгиня сватiв зашле!
   Белукiвна зрозумiла, що  чоловiки  хочуть  залишитися  самi,  i  повела
княгинь на свою половину. А князi, зручнiше  всiвшись  за  столом,  почали
обмiрковувати  становище,  що  склалося  в  пiвденно-руських   князiвствах
внаслiдок несподiвано? вiйни мiж Володимиром та Iгорем.
   - Зiбрати снем[31], - запропонував  Всеволод  Чермний,  -  i  на  ньому
помирити ?х!
   - А якщо вони  не  помиряться?  Або  лише  вдадуть,  що  помирилися?  -
заперечив його брат Володимир. - I та iскра та?мно тлiтиме i далi, аж поки
знову не спалахне!
   - То силою змусити! - вигукнув молодий княжич Олег.
   Рюрик усмiхнувся:
   - Силою! Щоб повернулося старе? Щоб знову розгорiлася на Руськiй  землi
мiжусобиця мiж  Ольговичами  i  Мономаховичами?  Нi,  краще  обiйтися  без
сили... Ми не повиннi забувати iншо?  загрози  -  половецько?.  Ще  нiколи
половцi не були такi згуртованi i такi сильнi, як тепер! Якщо мiж  князями
спалахне явна ворожнеча та переросте у справжню вiйну,  яку  ми  з  князем
Святославом  розумом  погасили  кiлька  лiт  тому,  то  половцi  неодмiнно
скористаються такою щасливою для них нагодою i нападуть  на  Русь.  I  бог
вiда?, чим все це може скiнчитися...
   - Якщо князi дозволять слово мовити... - подав голос боярин Славута.
   - Говори, Славуто, говори, - кивнув головою заклопотаний Святослав.
   - Князь Рюрик правильно мислить:  Iгоря  з  Володимиром  не  силою,  не
збро?ю треба мирити, а добрим словом. - Славута обвiв поглядом сво?х ясних
очей присутнiх i, не почувши заперечення, повiв далi: - Однак боюся я,  що
нелегко це буде зробити. Обидва вони молодi, гарячi, честолюбнi... Мабуть,
найкращий  вихiд  -  закликати  обох  до   нового   походу,   якщо   такий
передбача?ться, щоб спiльна мета по?днала ?хнi серця.
   Святослав на знак згоди хитнув головою.
   - Я так гадаю: не ждати, поки Кончак, Кза i Коб'як
   об'?днаними силами вдарять на Ки?в чи Переяслав. Зимовий  наскок  ханiв
Кончака i Туглiя - то лише розвiдувальний похiд.  Кончак  розпочав  нищити
городи по Сулi, i тепер йому вiдкритий шлях у глиб Русько? землi.
   - То треба вдарити на нього ранiш! Не дати йому  змоги  потоптати  нашi
села i городи! - вигукнув Всеволод Чермний.
   - До цього я й веду... Закличемо всiх князiв  -  i  з  Ки?всько?,  i  з
Сiверськоi, i з Волинсько?, i з Смоленсько?, i з  Галицько?  земель  -  та
спiльними силами i вдаримо!.. Похiд Iгоря не  принiс  вiдчутно?  перемоги.
Навпаки, принiс тугу й нещастя Руськiй землi. Кончак буде смiятися з  нас,
коли дiзна?ться, як закiнчився цей нещасливий похiд. Тож, щоб не  смiявся,
не радiв дочасно, ми зберемо всю силу Русько? землi  i  погромимо  його  в
половецьких степах!
   - А коли ж вирушимо? - спитав княжич Володимир.
   Святослав задумався.
   - Щоб пiдготуватися як слiд, потрiбен час. Ми з Рюриком пошлемо  гiнцiв
до князiв, щоб прибули з дружинами  до  Ки?ва  на  кiнець  травня.  А  ти,
Саму?ле, - повернувся вiн до купця, що з Жданом сидiв у кiнцi столу, -  як
тiльки пiдсохне, вирушай у половецький степ. Вивiдай, де будуть цього лiта
половецькi кочiв'я, якi  намiри  Кончака  та  Коб'яка.  Мусиш  повернутися
додому в останню недiлю травня. Якщо ж затрима?шся, то ждатимеш  нас  бiля
Переволочно? - там ми будемо переправлятися через Днiпро...
   - Зрозумiв, княже.
   - А твiй молодий друг Ждан, - вiв далi Святослав, - як я  вже  помiтив,
кмiтливий хлопець.  Я  хочу  послати  його  з  листом  до  Iгоря...  Треба
висловити князю наше невдоволення ним i закликати до  нового  походу.  Хай
готу?ться зi сво?ю братi?ю!
   - Хай готу?ться! - погодився з думкою Святослава Рюрик.  -  А  я  пошлю
подiбного листа Володимировi Глiбовичу.
   Ждан не сподiвався такого повороту подiй, ?хати вiд Любави куди б то не
було, а особливо до Iгоря, який хтозна-як подивиться на  втiкача,  вiн  не
хотiв би. Та як заперечиш великому князевi?
   Його замiшання помiтив боярин Славута.
   - Княже, а чи зручно посилати Ждана? Вiн був конюшим Iгоря i  втiк  вiд
нього з Глiбова, та ще й з князiвськими кiньми... Як би  Iгор  пiд  гарячу
руку...
   Святослав перебив Славуту:
   - Зручно. Я це передбачив... Ждановi нiчого боятися. Якраз у нього буде
добра нагода повернути князiвських коней, чесно  розповiсти  про  все,  як
було, i виправдатися  перед  князем.  Iгор  гарячий,  запальний,  це  всiм
вiдомо, та разом з тим вiн чесний, тож зрозумi?, що Ждан iнакше вчинити не
мiг... А я з свого боку замовлю слово.
   Ждан мовчки вклонився. Втручатися в розмову князiв вiн не смiв. Уже те,
що сидiв за князiвським столом, було для нього неймовiрно високою честю, i
вiн розумiв, що зобов'язаний таким до себе доброзичливим ставленням  князя
неабияким вiстям,  якi  вiн  приносив,  а  також  заступництву  Славути  i
Саму?ла. Не виключено, що й сам Святослав  уподобав  смiливого,  розумного
юнака i мав намiр використати його в сво?х цiлях.
   Зiйшовшись на тому, що похiд проти Кончака неминуче потрiбний, князi ще
довго обмiрковували, як краще, коли, якими силами провести  його,  кого  з
князiв закликати до участi в ньому, яким шляхом iти - Залозним,  тобто  по
лiвому березi Днiпра, по Днiпру на човнах чи по правому березi...  А  коли
все було обговорено i розмова почала затухати, Рюрик  гукнув  Белукiвну  i
показав на стiл:
   - Княгине, вели змiнити нам блюда!
   Округлий вид Белукiвни розплився в веселiй усмiшцi,  блиснули  слiпучою
бiлизною ?? рiвнi бiлi зуби, заiскрилися чорнi очi, i вона з лукавинкою  в
голосi, в якому вчувався далекий вiдгомiн половецько? говiрки, запитала:
   - I жiноцтву можна при?днатися?
   - Ну, звичайно, люба, - вiдповiв князь Рюрик.

   * * *

   Тисяцький Шварн, немолодий, рудобородий чолов'яга з важкими  олов'яними
очима i крупним гачкуватим носом, влетiв у князiвську хоромину  задиханий,
засапаний, мовби за ним хто гнався. Ще з порога гукнув:
   - Княже, бiда!
   Володимир з княгинею Забавою i двома малими дiтьми сидiв  за  столом  -
снiдав. Ранкове сонячне промiння проривалося крiзь  вузькi  шибки  високих
вiкон i пустотливими зайчиками скакало по барвистих глазурованих  плитках,
якими було облицьовано стiни хоромини. Смачний снiданок, веселе пустування
дiтей, мила усмiшка красунi-княгинi,  грайливi  зблиски  сонця  -  все  це
настроювало на мирний лад, тому переполошений  вигляд  тисяцького  i  його
рiзкий окрик не вiдразу дiйшли до свiдомостi князя. Вiн вiдклав ложку.
   - Що там - половцi чи пожежа?
   - Гiрше, княже! На Глiбiв напав  Iгор  з  дружиною  сiверською,  спалив
город i подiл, а людей посiк!
   Володимир схопився. Обличчя його почало блiднути.
   - Iгор? Де вiн тут узявся? Хто сповiстив про це?
   Шварн плеснув долонями, гукнув у розчиненi дверi:
   - Iвашку, зайди! - i пояснив князевi: - Це глiбiвський закуп[32]...
   До хоромини боязко вступив  молодий  дужий  смерд  у  бiлих  полотняних
штанях та личаках, у потертому латаному  кожушку,  пiдперезаному  обривком
мотузка. Мнучи в руках облiзлу заячу шапку, схилив у  поклонi  скуйовджену
кудлату чуприну.
   Князь пiдiйшов, похмуро кинув:
   - Коли це трапилося?
   - Вчора пiсля обiду, княже. На Глiбiв налетiли севрюки зi сво?м князем.
Лютували, мов половцi! Вбивали всiх без розбору, хапали  жiнок  i  дiвчат,
грабували хижi й комори, ввiрвалися в город... Я ?здив по дрова  в  лiс  i
тому врятувався...
   - А де ж була сторожа? Де був тiун Карпило?
   - Нiхто ж не ждав нападу.
   - Не ждали нападу... Смердячi пси! Лежнi! Карпила варто повiсити,  якщо
живий! Прогавив ворога, впустив в город, не захистився! Я  давно  помiчав,
що вiн дба? лише про себе! А для князя зледачiв! Його щастя, якщо  загинув
разом зi всiма! - Володимир  на  якийсь  час  замовк,  утупивши  в  смерда
невидющi очi, довго щось думав, потiм тихо запитав: - А Iгор? Вiн ще там?
   - Був ще там, як я залишав Глiбiв...
   На Володимира страшно  було  дивитися.  Гнiв  спотворив  його  вродливе
обличчя. Видно, лютував на Iгоря i водночас  досадував  на  себе,  що  дав
привiд Iгоревi для нападу, а головне, що не  вберiг  свою  землю  i  сро?х
людей вiд його помсти.
   Iвашко стояв нi живий нi мертвий - зiщулився, втягнув голову в плечi i,
мабуть, ждав, коли князiвський гнiв впаде на нього.
   Тим часом пiдiйшла перелякана  княгиня  Забава.  Свiтло-червоне  платно
вiльно облягало ?? стан. В очах стояли сльози. Вона оперлася  Володимировi
на руку, прихилилася до його плеча.
   - Що, княже, вiйна? З Iгорем?
   - Так, вiйна! Вiн завжди не любив мене! Ненавидiв! Я вiдомщу йому!
   - Але ж ти перший, княже, образив  його!  Наслав  на  його  землю  сво?
полки!
   - Я не вбивав його людей! - пiдвищив  голос  Володимир.  -  Я  пошарпав
кiлька його городкiв i сiл - i всього... А вiн пролив кров!
   - Княже, я по?ду в Чернiгiв до батька, до князя Ярослава, вiн  помирить
вас...
   - I не думай про це!  -  Доки  житиму,  не  пробачу  Iгоревi!  Я  зараз
наздожену його i покараю збройною рукою! - I повернувся до  тисяцького:  -
Шварне, труби збiр! Виводь дружину! Ми наздоженемо його - i хай  розсудить
нас бог!
   Шварн миттю щез iз хоромiв. Iвашко вислизнув услiд за ним.
   Забава  заплакала.  Вона  сильно  кохала  свого  мужа,  прямодушного  i
безстрашного князя Володимира, i вiдколи вийшла замiж за нього, вiдтодi  й
почала боятися, що втратить його, бо ще до  весiлля  ворож  наворожив,  що
щасливою буде в замiжжi, та не довго те щастя триватиме.
   - Я боюся втратити тебе, ладо мiй! - схилилася йому на плече.
   Володимир погладив ?? чорнi коси, поцiлував у голову.
   - Не плач, княгине! Ще не викувано того меча,  що  перетне  нитку  мого
життя!
   Всiм було вiдомо, що його улюбленою збро?ю  був  меч  i  що  мало  було
смiливцiв, котрi б так умiло володiли ним, як вiн.
   - Меча, може, й не викувано, - зажурено, нiби сама до  себе,  промовила
Забава. - Та чи можна це сказати про пiдступного списа чи слiпу стрiлу?
   Князь нiчого на це не вiдповiв, а легенько взяв ?? за плечi i пiдвiв до
дiтей, що гралися на руках у няньки.
   - Бережи ?х, а за мене не турбуйся!
   Того ж  дня  переяславська  дружина  прибула  до  Глiбова.  Ще  здалеку
дружинники побачили чорнi купи попелу, обгорiлi стовпи i  закуренi  стiни,
закривавленi трупи, що лежали на снiгу, та бездомних  собак  на  згарищах.
Налякане вiйськом, що швидко наближалося, в небо знялося чорне вороння.
   Подекуди  никали,  мов  неприкаянi,  зiгнутi  постатi  глiбiвцiв,  яким
пощастило урятуватися. Таких було мало, зате трупи лежали густо...
   Володимир похмуро зиркав довкола. Про що вiн думав? Про сво?х  нещасних
пiдданих, що прийняли мученицьку смерть не вiд рук чужоземцiв, а вiд мечiв
сво?х-таки людей? Про Iгоря? Чи про спiрку з ним у далекому полi за Пслом?
   До нього пiдвели жiнку, розхристану, простоволосу, з червоними вiд слiз
очима. У сплутанiй косi запеклася кров.
   - Коли по?хав звiдси Iгор? - спитав ?? Володимир.
   - Та сьогоднi вранцi i по?хав, клятий... Цiлу нiч його во? грiлися бiля
пожарищ, варили та смажили птицю,  свинину,  яловичину,  нажерлися,  бодай
були подавилися, а тодi вже протрубили похiд...
   Володимир глянув на Шварна.
   - Доженемо?
   Тисяцький насупився, заперечно похитав головою.
   - Наздогнати, може, й наздоженемо... А потiм що? Ми не зна?мо,  скiльки
у Iгоря во?в... Та й розта? вже - от-от зовсiм розпустить: застрянемо десь
у дорозi... Нi, княже, не варт зараз доганяти! До того ж конi стомилися  -
мчали вiд Переяслава, не переводячи духу...
   Володимир i  без  Шварна  розумiв,  що  кидатися  услiд  за  сiверянами
ризиковане. Коли б застав ?х тут, то не роздумуючи  розпочав  би  сiчу,  а
гнатися, коли Iгор уже хтозна-де... Шварн, як завжди,  дав  мудру  пораду:
гнатися не слiд!
   - Тодi - в город! Побачимо, що там! - I князь приострожив коня.
   Давньоруський город, як правило, мiстився на узвишшi. Це була бiльша чи
менша фортеця, обнесена земляним валом з дерев'яним палiсадом i  заборолом
по ньому. Низинна, неукрiплена частина мiста, де жили  ремiсники,  смерди,
закупи, холопи, називалася подолом, а пiзнiше, в пiвнiчно-руських  мiстах,
- посадом.
   Тож Володимир у супроводi бояр та пiвсотнi дружинникiв про?хав  подолом
i пiднявся на  невеликий  пагорб.  Брама  в  город  була  вiдчинена,  мiст
опущений. Всюди лежали посiченi глiбiвськi во?.  Вiд  дерев'яних  будинкiв
лишилися купи головешок. Вогонь добирався i до заборол,  але  вогке  пiсля
зими дерево не хотiло горiти  -  тлiло,  обвуглювалося,  i  тепер  палiсад
зсередини стояв чорний, похмурий.
   Город  Глiбiв,  заснований  зовсiм  недавно  князем  Глiбом,   перестав
iснувати.
   - Знайдiть менi Карпила - живого чи мертвого!  -  гукнув  Володимир  до
дружинникiв, що никали по городищу, заглядаючи  в  обличчя  мертвих  во?в,
жiнок i дiтей.
   - Не треба мене шукати, княже, я тут! Здивований i  вражений  Володимир
пiдняв голову. На нього, перехилившись через  внутрiшню  огорожу,  дивився
червоними, аж кривавими очима тiун Карпило. Незважаючи на холод, вiн був в
однiй, вимаранiй у сажу, сорочцi. Вид його  запух,  обрезк,  патлатий  чуб
скуйовдився. Лiва щока, вiд вуха до бороди, заюшена кров'ю.
   - Ти? Живий? - тихо спитав князь. - Як же ти вижив, як уцiлiв?
   Карпило заплакав:
   - Вся моя сiм'я, княже, - жона, дiти, - згорiли, i ?хнi  кiстки  лежать
ген у тому попелищi... Всi мо? во? теж загинули... Я бився поряд  з  ними,
але, як бачиш, лишився живий...  Чому?..  Сам  не  знаю...  Так  схотiлося
Iгорю... Коли мене, пораненого, схопили i привели до нього, я  вважав,  що
менi кiнець. Але вiн, дiзнавшись, що я тiун, сказав:
   "Не вбивайте його! Я хочу, щоб вiн передав князю Володимиру, що  Глiбiв
- це вiдплата за спустошення i пограбування Сiверсько? землi. I  так  буде
кожного разу, поки Володимир не зрозумi?, що чiпати Iгоря - це  все  одно,
що гратися з вогнем... Киньте тiуна в погрiб, а вранцi, коли будемо рушати
додому, випустiть його!" Мене справдi не забули вранцi випустити, i я  оце
никаю по Глiбову, як неприкаяний... Краще б я був одразу загинув!
   - Сам винен! Бо не пильнував! Бо впустив Iгоря в город!
   - Винен i я, звичайно... Та бiльше вини пада? на тебе, княже. Бо не  я,
а ти повернув переяславську  рать  з  походу,  бо  не  я,  а  ти  пошарпав
сiверськi села i городи!
   - Як ти смi?ш! - скипiв Володимир. - Спускайся вниз! Тут поговоримо!
   - Не спущусь!
   - Чому?
   - Бо не хочу. Бо з мене досить i тих мук, яких я зазнав тут нинi.
   - Вiзьмiть його! - гукнув Володимир до дружинникiв.
   Тi кинулися виконувати княже повелiння.
   - Ха-ха! Пiзно, княже! - прохрипiв тiун  зi  сво??  обсмалено?  вогнем,
почорнiло? вежi. - Пiзно! Все майно  мо?  згорiло,  вся  родина  загинула,
навiщо тепер менi цей бiлий свiт?
   З цими словами  вiн  кинувся  головою  вниз,  пiд  ноги  Володимировому
коневi. Помер вiдразу, навiть не ворухнувшись.
   I князь, i дружинники, враженi цi?ю смертю, довго мовчали.
   - Божевiльний! - нарештi промовив Володимир i, торкнувши  коня,  по?хав
геть iз спустошеного, безлюдного городища.

   * * *

   Снiги почали швидко танути, в рiках прибувала вода. Але весняна  повiнь
уже була Iгоревi не страшна. В суботу опiвднi вiн прибув до  Десни,  якраз
навпроти княжого села Путивська, що привiльне розкинулося серед  лiсiв  на
високому березi, обережно перевiв по рихлому  льоду  кiнну  дружину  i  ще
задовго до  вечора  в'?хав  до  Новгорода-Сiверського.  Гiнцi  заздалегiдь
сповiстили всiх про його прибуття.
   Княгиня ?вфросинiя з дiтьми i почетом  ждала  його  на  майданi,  перед
хоромами. Побiля княгинi, але тримаючись  певно?  вiдстанi,  стояв  разюче
схожий на не? вродливий чоловiк у багатому вбраннi. Чорна соболина шапка з
малиновим верхом вiдтiняла блiдiсть його чола, з-пiд розстебнутого кожуха,
розшитого  канiтеллю  i  отороченого  випушками  з  горноста?вого   хутра,
виглядала князiвська кошуля з блавату, на ногах - жовтi чоботи. Лiва  рука
лежала на позолоченому держаковi меча, а вiн  сам  напружено  вдивлявся  в
обвiтрене, засмагле на морозах обличчя Iгоря,  який,  скочивши  з  коня  i
розставивши для обiймiв руки, швидко наближався до княгинi i дiтей.
   - Ярославно! Княгине моя! - зiрвалося з Iгоревих уст.
   ?вфросинiя метнулася на той поклик,  як  пташка,  i  впала  князевi  на
груди.
   - Княже мiй!
   Нi на кого не зважаючи, вiн поцiлував ?? в мокрi вiд щасливих слiз очi,
у тугi, по-дiвочому рожевi щоки. Потiм пiдiйшов до синiв,  кожного  пiдняв
перед собою, поцiлував, а найменшеньку доньку кiлька разiв пiдкинув високо
вгору, аж та заверещала вiд задоволення та втiхи.
   Глянувши на незнайомця,що стояв  вiддалеки  в  оточеннi  кiлькох  сво?х
людей, наморщив лоба. Хто це? Де вiн його бачив? Невже...
   - Князь Володимир Галицький?
   - Так, це мiй брат Володимир, Iгорю, - сказала тихо  Ярославна.  -  Мiй
нещасний брат... Ти бачив його раз чи двiчi. Ще на нашому  весiллi...  Вiн
прибув позавчора... Привiтай його, прошу тебе!
   Володимир Ярославович! Володимир Галицький! Свояк! Так  ось  вiн  який,
цей князь-iзгой, якого батько вигнав разом  з  матiр'ю,  княгинею  Ольгою,
дочкою Юрiя Долгорукого!.. Iгор поволi пiдходив до Володимира, а  той  все
бiльше блiднув i внутрiшньо напружувався.
   Iгор простягнув руку.
   - Я радий вiтати тебе, княже, на Сiверськiй землi! Мiй дiм - твiй  дiм!
Брат мо?? Ярославни - бажаний тут гiсть!
   Володимир спалахнув радiстю. Щоки  його  почали  поволi  рожевiти.  Вiн
мiцно стис Iгоревi руку, потiм обняв його.
   - Дякую, княже, -  промовив  розчулено,  -  дякую,  брате  мiй!  Правду
сказати, зi страхом я ?хав сюди. Боявся, що грiзне слово  князя  Ярослава,
вiтця мого, дiйшло i до тебе, як дiйшло воно повсюди, де я побував,  i  ти
вирядиш мене з мо?ми людьми на всi чотири вiтри, як  вирядили  iншi...  Бо
навiть великий князь Святослав Всеволодович, тесть мiй, дочку свою, а  мою
жону Болеславу  i  внукiв  сво?х  залишив  у  Ки?вi,  а  мене  випхнув  як
небажаного гостя... Навiть вуй  Всеволод,  князь  Володимиро-Суздальський,
такий же сильний  i  багатий,  як  i  мiй  отець,  не  захотiв  дати  менi
притулку...
   Iгор нахмурився.
   - А я не боюся твого вiтця... Хоч вiн i наймогутнiший на Русi  володар,
а не боюся... Я тут господар, i ти можеш жити у  мене  зi  сво?ми  людьми,
скiльки тобi захочеться! По?деш у Путивль i там житимеш... Так, Ярославно?
   Ярославна глянула на нього щасливими, вдячними очима.
   - Так, ладо мiй! Володимир може гостювати у нас доти, доки отець наш не
дозволить йому повернутися до Галича.
   Пiсля вечерi, на якiй були присутнi бояри i во?води, Iгор, Ярославна  i
Володимир залишилися у затишному поко? княгинi самi. Тут було тепло, пахло
воском вiд свiчi, що потрiскувала у срiбному пiдсвiчнику, i ладаном.
   Iгор i Ярославна сiли з одного  боку  столу,  Володимир  -  з  другого.
Старий чашник внiс глек холодного квасу, налив  три  келихи.  Iгор  вiдпив
кiлька ковткiв i, зачекавши, поки чашник причинить за собою дверi,  пильно
подивився на свояка.
   Я радий, Володимире, що ти завiтав до мене, що я познайомився з  тобою.
?вфросинiя багато розповiдала про тебе, але менi хотiлося б почути з тво?х
уст, що трапилося у вас з батьком, чому виникла мiж  вами  котора,  як  ти
опинився тут... Може, я зумiю чимось допомогти тобi?
   Володимир гiрко усмiхнувся. В його сумних запалих очах залягла  глибока
туга.
   - Важко згадувати, але тобi, Iгоре, розповiм. Та й сестра не все  зна?,
тож хай послуха?...

   * * *

   - Мати моя, княгиня Ольга-?вфросинiя, дочка  Юрiя  Долгорукого,  вийшла
замiж за мого батька не по любовi - ?х подружили батьки у сво?х корисливих
цiлях. Жiнка горда i незалежна, вона була дуже нещасливою:
   батько, князь Ярослав Осмомисл, часто ображав ??,  зневажав,  навiть  у
гнiвi руку здiймав, а згодом закохався у молоду красуню попадю Настасiю. I
це, запам'ятаймо, ще замолоду повелося так. Та зовсiм неможливим стало  ??
життя вiдтодi, коли  батько  вiдкрито  заявив  боярам,  дружинi  i  всьому
Галичу, що свого позашлюбного сина Олега вiд тi?? повiйницi Настасi?  хоче
пiсля  себе  бачити  князем  на   галицькому   столi.   Обурилися   бояри,
захвилювалося поспiльство, а мати зовсiм втратила голову.  Я  став  на  ??
захист i на захист сво?х прав. "Отче, - сказав я на боярськiй думi,  -  за
мудрiсть i за могутнiсть прозвали тебе Осмомислом. Та яка  ж  то  мудрiсть
державна - ладити  в  князi  Настасича,  сина  жiнки  гулящо??  Яке  ж  то
батькiвське серце - вiдрiкатися  вiд  законного  сина,  свого  спадко?мця,
позбавляти його золотого стола галицького? З тебе смiятиметься вся Русь! А
чужоземнi володарi зневажатимуть i не захочуть знатися з тобою!"
   Бачили б ви, як обурився на цi  мо?  слова  князь  Ярослав!  Як  грiзно
блиснули його очi, а голос загримiв, як грiм!
   "Нещасний! - вигукнув вiн грiзно, схопившись зi свого золотого стола. -
Як смi?ш мовити таке вiтцю сво?му! Я не тiльки позбавлю тебе князiвства, я
вижену тебе геть iз землi мо??,  не  дам  тобi  спокою  нiде,  куди  б  не
закинула тебе доля! А всiм, - хоче хто знати  це  чи  не  хоче,  -  я  тут
урочисто об'являю свою волю: спадко?мцем пiсля мене стане мiй син Олег!  I
то дарма, що його мати - не княгиня! Досить того,  що  я  кохаю  ??!  Хiба
великий князь ки?вський Володимир, син  Святославiв,  не  був  позашлюбним
сином служницi-простолюдинки Малушi? Був! I всi руськi  князi  ведуть  вiд
нього свiй рiд! То чому ж мiй син,  княжич  Олег,  не  ма?  права  посiсти
золотий стiл галицький i володiти Галицькою землею пiсля мене?"
   Бояри загули,  загомонiли,  найбiльш  гарячi  голови  посхоплювалися  з
мiсць, почали  кричати,  що  князь  негоже  чинить  i  вони  не  дозволять
Настиному синовi володiти ними.
   Князь грюкнув посохом об помiст, побагровiв, показав менi на дверi:
   "Геть звiдси, крамольнику! Не здiймай котори проти отця! Як  я  сказав,
так i буде! А всi, хто тут пiдвищу? голос супроти князя, пам'ятайте: поруб
у мене глибокий, а меч гострий!"
   Я покинув боярську думу. Зi мною пiшли всi, хто боявся за  сво?  життя.
Князь Ярослав ма? крутий норов i важку руку, -  до  розправи  у  нього  не
довго.
   А вночi, забравши матiр i сiм'ю, я разом iз сво?ми однодумцями  втiк  у
Польщу. Вiсiм мiсяцiв жив там у мiстi  Червенi,  ждучи  вiстей  од  вiрних
людей, що лишилися дома.  Вiсiм  мiсяцiв,  кожного  ранку,  виходив  я  на
городський вал,  дивився,  як  сходить  сонце  з-за  рiдного,  але  такого
далекого краю, i думав: "Коли ж настане мiй час? Коли повернуся додому?"
   I ось такий час настав. Вза?мна ненависть  мiж  батьком  i  боярами,  а
потiм i городянами росла i збiльшувалася, як брость весною, аж поки одного
дня не вибухнула повстанням. Увесь Галич - i бояри,  i  дружинники,  окрiм
небагатьох батькових прихильникiв, i ремiсники, i робучичi  -  хлинув,  як
повiнь, на Гору, до князiвських  хоромiв.  Князя  взяли  пiд  варту,  його
прихильникiв посiкли. Олега Настасича кинули  в  поруб,  а  попадю  Настю,
через яку ско?лося таке лихо, схопили,  вивели  на  майдан  i  привселюдно
спалили на вогнищi як вiдьму.
   Ось тодi ми, княгиня Ольга i я,  одержали  вiд  вiрних  людей  звiстку:
"Повертайтеся в Галич!"
   Ми повернулися. Який то був радiсний день! Гули дзвони  на  Горi  i  на
Пiдгороддi, вiтаючи нас, гомонiли на вулицях i майданах святково  одягнутi
галичани, з церков вийшли нам назустрiч  попи  з  хрестами  в  руках...  З
гридницi вивели  князя  Ярослава,  i  велi?  мужi  галицькi  змусили  його
поцiлувати хрест i покластися, що княгиню вiн матиме за жону, а мене -  за
спадко?мця...
   Побачивши, як змарнiла у вигнаннi княгиня Ольга, батько просльозився i,
зда?ться, щиро поклявся на святому хрестi мати й справдi  ??  за  жону,  а
мене - за спадко?мця. Поклявся вiн також  не  чiпати  i  тих  бояр,  котрi
сприяли нашому поверненню i замиренню з батьком.
   Ми разом, супроводжуванi тисячами людей, якi були свiдками цi?? клятви,
пiшли до князiвських хоромiв.
   Та не на щастя  ми  повернулися,  не  на  щастя  помирилися  з  князем.
Захопивши пiд час втечi та в поневiряннях по чужих краях  важко?  хвороби,
мати-княгиня чахла, на очах в'янула, сохла i незабаром упоко?лася.
   Ми поховали ?? пишно, як i личить  княгинi.  Отець  ходив  пригнiчений,
сумний,  сумирний,  розмовляв  з  усiма  лагiдно,  по-доброму,  а   та?мно
замислював чорне дiло. Поволi збирав  сво?х  друзiв-однодумцiв,  непомiтно
для стороннiх очей стягував  до  Галича  вiрних  йому  бояр,  дружинникiв,
огнищанинiв, тiунiв, отрокiв, а коли почувся на силi,  одно?  ночi  схопив
усiх тих, кому хрест  цiлував,  i  наказав  повiдрубувати  голови...  Мене
попередили про небезпеку, i я втiк  на  Волинь  до  Романа  Мстиславовича.
Отцевi так хотiлося пiймати сво? бунтiвливе  чадо,  що  не  пожалiв  трьох
тисяч гривень - найняв полякiв, щоб напали на волинськi землi.  Ну,  а  тi
радi старатися: вогнем i мечем  пройшлися  по  окра?нi  Волинсько?  землi,
спалили два городи, кiльканадцять сiл, повигинали людей... Що було робити?
Я втiк у Торчеськ на Поросся, що теж належить  князевi  Роману,  але  йому
батько пригрозив вiйною, i менi довелося тiкати далi...
   Важко розповiдати про мо? поневiряння. Де я тiльки  не  побував  -  вiд
Росi дiйшов аж до Волги, - i всюди князi ввiчливо приймали,  пригощали,  а
через мiсяць, через тиждень, а хто навiть на другий же день, ще ввiчливiше
виряджали, бо боялися Ярослава Галицького, володаря найсильнiшого на  Русi
i  найбагатшого...  Так  домандрував  я  аж  до   Володимиро-Суздальського
князiвства. Ну, подумалося менi, де той Галич, а де Володимир та  Суздаль!
Не дiстане сюди отець! Та  й  князь  Всеволод  теж  могутнiй  князь.  Хiба
побо?ться вiн Ярослава Галицького? До того ж вiн рiдний мiй  вуй,  материн
брат!  Невже  вiдмовиться  надати  племiнниковi  притулок?..   Вiдмовив!..
Лагiдно, чемно  спровадив  мене  з  Володимира  як  рiдного,  милого,  але
небажаного родича... Правда, спорядив у дорогу - дав грошей,  i  коней,  i
харчiв, ?дь, мовляв, дорогий  племiннику,  швидше  звiдси  та  шукай  собi
пристановища деiнде...  От  i  при?хав  я  до  тебе,  Iгорю...  Приймеш  -
дякуватиму, не приймеш - серця на тебе не  матиму:  свiт  широкий  -  десь
прихилюся... Тодi  по?ду  до  двоюрiдного  брата  Володимира  Глiбовича  у
Переяслав. То моя остання надiя...

   * * *

   Сумна це була розповiдь. I хоча Володимир намагався  бадьоритися  i  не
показувати, як йому важко на душi, однак було видно,  що  за  кожним  його
словом - гострий вiдчай i глибока туга.
   Поки вiн розповiдав, Ярославна мовчки ковтала сльози,  а  коли  замовк,
схопилася, притиснула його русяву голову собi до грудей i заридала.
   - Бiдний братику мiй! Скiльки ж горя ти зазнав! Яких злигоднiв  звiдав!
То чому ж не завернув з Ки?ва, вiд тестя, до нас? Чому поневiрявся по всiй
Русi? Ми б же тебе привiтали як брата, прийняли б з вiдкритими обiймами! -
i пiдняла на Iгоря заплаканi очi. - Правда ж,  ладо  мiй  любий?  Залишимо
Володимира у себе?
   - Звичайно, дорога моя... Хай живе у  нас  i  рiк,  i  два,  i  скiльки
потрiбно буде. Не ?хати ж йому до Володимира Переяславського. Пiсля  того,
що трапилося мiж мною i Мономаховичем у цьому нещасливому  походi,  навряд
чи захоче вiн прийняти брата твого, а мого свояка.
   - Дякую тобi, ладо мiй. - Ярославна витерла сльози  i  пригорнулася  до
чоловiка. - Гарний ти в мене, добре серце ма?ш. Я така щаслива, що саме ти
судився менi!
   Iгор усмiхнувся i погладив княгиню по густих шовковистих косах. Вiн теж
був щасливий, що доля послала йому Ярославну, нiжну, гарну, люблячу  жону,
до яко? вiн все бiльше i бiльше прив'язувався сво?м суворим серцем.
   Володимирове обличчя розпогодилося. Вiн через стiл потягнувся до Iгоря,
мiцно потиснув йому руку.
   - Дякую, брате! Нiколи не забуду тво?? доброти!.. Каюсь, був  про  тебе
iншо? думки. Бо ж усiм вiдомо, якi несамоваггi Ольговичi. I  про  тебе  не
раз чував: Iгор гарячкуватий, гордий, у гнiвi нестримний! Не приховаю,  що
це  й   було   причиною,   чому   я   не   при?хав   прямо   до   вас,   у
Новгород-Сiверський... Побоювався... А виходить - помилявся... Добрий ти!
   Iгор подумки усмiхнувся на цю мову. Добрий! Чи й справдi ж вiн  добрий?
Чи добре у нього серце?
   На цi питання вiн i сам не змiг би вiдповiсти, бо нiколи не задумувався
над тим, який вiн ?. Син свого неспокiйного, жорстокого часу, коли  Руська
земля - вiд Карпат до Волги i вiд Сули до Волхова  -  колотилася  в  лютих
князiвських которах-чварах, коли чорними смерчами налiтали зi сходу  та  з
пiвдня хижi половецькi орди i рвали, шматували ?? живе тiло, вiн жив, як i
всi в той час жили, - вiйною. Вiдколи й пам'ятав себе, не розлучався нi  з
мечем, нi з конем.
   Чи ж могла залишитися в його  серцi  доброта?  А  якщо  залишилася,  то
звiдки взялася, де ?? корiння?
   В одну мить, як  блискавка,  промайнуло  перед  внутрiшнiм  зором  його
коротке життя.

   * * *

   Належав Iгор до тi?? паростi руських князiв, яку називали Ольговичами i
яка протягом столiття володiла Сiверською землею, ??  родоначальником  був
запальний, войовничий, невтомний i несамовитий князь  Олег  Святославович,
онук Ярослава Мудрого, дiд Iгорiв. До не? належали i  нащадки  його  брата
Давида.
   Все життя Олег ворогував з  двоюрiдним  братом  Володимиром  Мономахом,
також внуком Ярослава Мудрого. Ця ворожнеча передалася  ?хнiм  нащадкам  -
Ольговичам i Мономаховичам. I хто вiда?, яко? шкоди завдала  вона  Руськiй
землi, - чи не бiльшо?, нiж напади половцiв? У цiй мiжусобнiй боротьбi  за
кращий город, за багатше князiвство, за бiльш ласий шмат землi Олег  часто
опирався на допомогу половцiв i навiть, щоб змiцнити цей союз, одружився з
княжною-половчанкою,    поклавши    цим    початок    багатьом    змiшаним
русько-половецьким шлюбам не тiльки Ольговичiв, а й Мономаховичiв. Вiд не?
у князя було три сини - Всеволод, Iгор i Святослав.
   Наймолодший, Святослав, Iгорiв батько, вельми огрядний i  неповороткий,
але до шаленства запальний i войовничий,  також  одружився  з  половецькою
княжною, та дiтей вiд  не?  не  мав.  А  коли  вона  померла,  взяв  дочку
новгородського боярина i мав трьох синiв - Олега, Iгоря та Всеволода.
   Народився Iгор  3  квiтня  1151  року  в  Новгородi-Сiверському.  Якраз
напередоднi його народження князь-отець, покинувши жону-породiллю,  помчав
з вiйськом на заклик Юрiя  Долгорукого,  свого  тодiшнього  союзника,  пiд
Ки?в,  щоб  вигнати   зi   стольного   града   великого   князя   Iзяслава
Мстиславовича. Вiстка про народження сина наздогнала Святослава  Ольговича
в дорозi, недалеко вiд Новгорода-Сiверського. Лiтописець того дня записав:
"Святослав  же,  не  дочекавшись  великодня,  виступив  у   понедiлок   на
страстному тижнi, а в вiвторок народився у нього син, i дав вiн йому  iм'я
- в святому хрещеннi Георгiй, а мирське - Iгор".  Це  iм'я  новонароджений
одержав на честь свого дядька, батькового брата Георгiя -  Iгоря,  убитого
п'ять рокiв перед тим повсталими киянами.
   Вище за все отець ставив  вiйну.  Тому,  не  повертаючись  додому,  щоб
глянути на сина, що з'явився на свiт, повiв свою рать далi.  Цiлий  мiсяць
супротивники ганялися один за одним, аж поки на рiчцi Рутi, побiля  Ки?ва,
не вiдбулося криваве побо?ще, в якому кияни  перемогли,  хоча  i  втратили
вбитим великого князя Iзяслава.  Юрiй  Долгорукий  та  Святослав  Ольгович
ледве втекли з поля бою i, перебрiвши вище Заруба  Днiпро,  вiдступили  до
Десни.
   Про все це Iгор дiзнався,  звичайно,  значно  пiзнiше  -  з  розповiдей
старших та з лiтописiв. А запам'ятав вiн себе  трирiчним  хлопчиком,  коли
одного весняного сонячного дня нарядили його у вiйськовий  одяг,  навмисне
зшитий для такого випадку, причепили до боку iграшкового меча, а на голову
надiли золотий шолом, i отець посадив його в сiдло.
   Це були урочистi пострижчини - посвята у во?ни.
   В Новгородi-Сiверському перед замковою церквою вишикувалася  князiвська
дружина. Маяли  знамена,  блищали  шоломи.  Княгиня,  дивлячись  на  сина,
втирала сльози. Верещав бiля не? вiд захоплення старший Iгорiв брат  Олег.
Князь теж змахнув з ока сльозу, коли син раптом вихопив  з  пiхов  меча  i
пiдняв угору, а гриднi, тримаючи  коня  за  вуздечку,  зробили  з  ним  на
майданi, на виду у сотень людей, почесне коло. I поки  вiн  ?хав,  гримiли
бубни, гули гуслi та домри, кричали дружинники...
   Тридцять лiт минуло, а та щаслива мить i  досi  сто?ть  у  нього  перед
очима.
   Коли йому пiшов сьомий рiк, отець став князем чернiгiвським  i  перевiз
туди сiм'ю. На цей час народився третiй син - Всеволод.
   Чернiгiв! Мiсто дитинства! Найстародавнiше  i  найпишнiше  пiсля  Ки?ва
мiсто на Русi!
   Хiба можна забути голубу Десну i мальовничi горби по ?? правому березi?
А Задесення - з протоками, озерами, заростями очеретiв, верболозу, вiльхи,
де так гарно ловилася риба i кишiло птаство! А скiльки  було  радощiв  вiд
походiв та по?здок на курган княжни Чорно?, на Чорну  могилу,  в  ?лецький
монастир, на Болдинi гори, до Гульбища та Тро?цького монастиря, та ще далi
- до Святого Гаю, де, кажуть, стояв колись бог грому Перун...
   В пам'ятi також могутнi вали города i дитинця,  княжi  кам'янi  хороми,
величний Спаський собор,  загороднiй  княжий  двiр  на  Любецькiй  дорозi,
багатi боярськi отчини i потемнiлi хатини ремiсникiв, смердiв,  закупiв...
А ще пристань на Деснi, де завжди повно човнiв,  що  рихтуються  в  далеке
плавання  до  Ки?ва,  до  Константинополя,  Новгорода   на   Волховi,   до
Смоленська, Новгород-Сiверського, Трубчевська чи Путивля...
   Все було там нове й цiкаве, тому й закарбувалося в пам'ятi назавжди.
   Та найдужче запам'ятався, наглибше ввiйшов  у  серце  вчитель  Славута,
якого батько випросив у племiнника Святослава Всеволодовича, що в той  час
посiв княжий стiл у Новгородi-Сiверському. Все, що в  Iгоревому  дитинствi
було свiтлого, пов'язане з цi?ю людиною.
   Стрiльба з лука, вправи з мечем, списом та арканом, ?зда верхи на конi,
пiшi мандри по лiсах, луках  та  полях,  полювання  з  соколами,  вивчення
вiйськових хитрощiв, iгри в пiжмурки,  довго?  лози,  челика,  плавання  у
водах  Десни  та  на  човнах,  першi  незграбнi  закарлючки,  написанi  на
жовтуватому пергаментi дитячою рукою, - аз, буки,  ведi,  глагол...  А  ще
пiснi, яких Славута знав безлiч i немало сам складав, награючи  при  цьому
на гуслях... Хiба можна це забути?
   Однак  найголовнiше  -  Славута  вiдразу  полюбив  темноокого   жвавого
хлопчину, якому в сiм'?  мало  придiляли  уваги.  Батько  -  через  вiйни,
походи, полювання, князiвськi снеми та iншi клопоти, мати - через  те,  що
був середульший. А, як вiдомо, в  сiм'?,  де  тро?  дiтей,  батькiвська  i
навiть материнська ласка дiлиться мiж  дiтьми  не  порiвну:  спочатку  вся
увага - первiстку, пiзнiше - найменшому, а середульший завжди  залиша?ться
обдiлений. Тому, коли вчитель пригорнув малого, пригладив мiцною чоловiчою
рукою його вихрастого  чуба  i  назвав  не  княжичем,  а  Iгорком,  дитяче
сердечко враз потягнулося до чужо?, але добро?, чуло?  людини,  як  тонкий
пагiнець до сонця... Славута на кiлька лiт замiнив Iгоревi отця  i  матiр:
жив з ним в однiй кiмнатi, слiдкував за його харчуванням, за  здоровiм,  а
коли той хворiв, по?в рiзними травами та зiллям, звареними  в  череп'яному
горщику, натирав груди  ло?м,  парив  ноги  в  гарячiй  водi  з  гiрчицею,
спалював бешиху, коли та прикидалася, перев'язував рани, замовляв кров  та
вiдливав переляк. Вечорами, особливо  довгими  зимовими,  коли  за  вiкном
завивав вiтер i сипала снiгом у шибки вiхола, розповiдав цiкавi бувальщини
про князiв та дружинникiв-богатирiв, про ?хнi вiйни з хозарами, печенiгами
та половцями або сягав у таку давнину, коли на Русi ще й попiв  та  церков
не було, а люди поклонялися сво?м предковiчним  добрим  та  злим  богам  -
Дажбогу, Хоросу, Трояну,  Велесу,  Стрибогу,  Перуну,  Мокошi,  берегиням,
лiсовикам, домовикам, русалкам, дiдькам, вiдьмам, чортам, а  ще  -  сонцю,
вiтру, дощу, грому, деревам, рiкам, гаям, лiсам,  горам,  озерам,  звiрам,
птахам... Це був для хлопця новий, невiдомий, незвiданий  свiт,  що  манив
та?мничiстю, казковiстю, незбагненною вигадкою i красою. Проти  теперiшнiх
пiсних i мертвих богiв,  що  зирили  з  iкон  холодними  байдужими  очима,
колишнi боги здавалися i зрозумiлими, i цiкавими, i живими... Чого  тiльки
не знав Славута, чого не нарозповiдав вiн хлопчинi! I про  далекий  теплий
вирiй, куди вiдлiтають на зиму птахи;  i  про  кра?  схiднi  та  пiвнiчнi,
звiдки, кажуть, колись прийдуть страшнi гоги та магоги,  вогнем  i  кров'ю
затоплять Русь  i  навколишнi  кра?ни;  i  про  далекi  землi,  де  живуть
песиголовцi, бродять по степах кентаври - напiвлюди-напiвконi,  де  воюють
проти навколишнiх племен жiнки-амазонки... А коли розповiдати стомлювався,
то брав до рук важку книгу  iз  срiбними  защiпками  i  читав  при  свiчцi
"Поученi? Володимира Мономаха", "Александрiю" або "Девгенi?ве дiяння"...
   Того ж року, коли Iгор почав навчатися, отець узяв  його  в  Лутаву  на
князiвський снем. Тут вони зустрiлися з великим князем ки?вським Iзяславом
Давидовичем. Сюди  при?хали  також  старший  Iгорiв  брат  Олег,  стрункий
чорночубий юнак, князь курський, двоюрiдний брат  Святослав  Всеволодович,
що  був  набагато  старший  за  Iгоря,  та   троюрiдний   брат   Святослав
Володимирович  iз  Вщижа.  Князi  обмiнялися   подарунками   -   соболями,
горностаями,  чорними  кунами,  песцями,  пардусами,  баскими  кiньми  пiд
дорогими сiдлами. Три днi приймали гостей, i  три  днi  невтомний  Славута
розважав князiв пiснями, грою на гуслях та розповiдями про княжих предкiв,
яких, на подив усiм, знав так добре, нiби сам жив при ?хнiх дворах.
   Незабаром Iгор познайомився з  князiвською  вiроломнiстю  i  справжньою
вiйною.
   Той самий Iзяслав, який нещодавно цiлувався зi  Святославом  у  Лутавi,
втративши в мiжусобнiй вiйнi Ки?в, вирiшив вiдняти у Святослава Чернiгiв i
привiв пiд його стiни половцiв.
   З коротким мечем при боцi, в легких латах,  стояв  Iгор  з  матiр'ю  на
високому валу  i  крiзь  вузькi  бiйницi  в  заборолах  дивився,  як  хижi
степовики, гарцюючи на конях, пiдпалюють села за Десною, а князь Святослав
Ольгович,  бояри  i  Славута  лаштують  до  бою  чернiгiвськi   полки   та
беренде?в[33]. Половцiв було розбито, i князь Iзяслав вiдступив на  денний
перехiд вiд Десни. Та несподiвано того ж дня  захворiв  Святослав.  Та?мнi
прибiчники Iзяслава, яких немало було в городi, поспiшили сповiстити його,
що Святослав розпустив рать, а сам лежить  хворий...  Iзяслав  повернувся,
вбрiд перейшов Десну,  спалив  ?пископське  село  i  почав  готуватися  до
вирiшального бою. Перемагаючи хворобу, Святослав  швидко  зiбрав  дружину,
послав гiнцiв услiд за берендеями i, коли тi прибули,  ударив  на  ворога.
Берендейська  кiннота  розгромила  половцiв,  загнала  в  Десну,  де  однi
потопилися, а iншi здалися в полон. Iзяславовi пощастило  переправитися  з
дружиною на той бiк, i  вiн  пустився  навтьоки.  На  цей  раз  чернiгiвцi
переслiдували його протягом кiлькох днiв i загнали аж на Сейм.
   А що ж Iгор?
   Все для нього тут було нове: i князiвська зрада, i вiйна, i  смерть,  i
перемога. Цi днi значили для нього бiльше, нiж тижнi i мiсяцi попереднього
безтурботного життя. Закiнчилося дитинство - почалося отроцтво.  Сво?м  ще
недозрiлим розумом вiн раптом осягнув ту iстину, що коли хочеш вижити,  то
носи при боцi меча! I з того часу вiн  його  носив  -  спочатку  дитячого,
iграшкового, а з чотирнадцяти рокiв - справжнього, бойового.
   Той чотирнадцятий рiк був важкий  i  переломний  у  його  долi:  взимку
простудився i тяжко захворiв отець, князь Святослав  Ольгович.  Вiдчуваючи
близький кiнець, вiн послав у Курськ по сина Олега. Батьковi турботи  були
не  даремнi:  на  чернiгiвський  стiл  уже  давно  вiдверто  зазiхав  його
племiнник Святослав Всеволодович, що мав сорок лiт  i  був  тепер  старшим
серед Ольговичiв.
   Не дiждавшись сина, князь помер. Його вдова, Iгорева мати, боячись,  що
Святослав Всеволодович примчить з недалекого Новгорода-Сiверського швидше,
нiж Олег з Курська, зiбрала  боярську  думу.  Запросили  сюди  i  ?пископа
Антонiя та Славуту, якi знали про смерть князя.
   - Нам треба виграти час, достойнi бояри i велi? мужi, - сказала княгиня
та?мному зiбранню. - А тому будемо мовчати про смерть князя Святослава  до
при?зду його старшого сина, спадко?мця. Щоб ця печальна звiстка не  дiйшла
передчасно до Новгорода-Сiверського...
   - Згода, княгине, - вiдповiв за всiх тисяцький Георгiй.
   - Тодi поклянiться на святому ?вангелi?, що зберiгатимете цю та?мницю!
   Бояри переглянулись. А тисяцький нерiшуче промовив:
   - Але ж, княгине, серед нас ?пископ... Якось незручно приводити його до
присяги, зане же святитель ?сть. Та й...
   Тисяцький замовк, утупивши погляд у Славуту.
   Всi знали, що учитель - друг Святослава Всеволодовича.
   Славута пiдвiвся перший, поклав руку на ?вангелi? i урочисто проказав:
   - Святослав Всеволодович - мiй друг, але честь  менi  дорожча.  Клянуся
зберiгати та?мницю!
   Заметушився i ?пископ, невисокий смаглявий гречин.  Швидко  пiдхопився,
пiдняв золотого хреста.
   - Клянуся богом i божою матiр'ю, що не пошлю до Всеволодовича,  i  вас,
бояри, святою трiйцею заклинаю не уподiбнитися Iудi,  який  видав  ворогам
Христа, i не зрадити покiйного князя! Цiлуйте хрест!
   Всi поклялися i поцiлували хрест.
   I нiхто не знав до пори  до  часу,  що  тi??  ж  ночi,  повернувшись  з
князiвських хоромiв додому,  Антонiй  написав  Святославовi  Всеволодовичу
листа:
   "Старий твiй помер, а по Олега послали. А дружина по городах далече.  А
княгиня сидить у розпачi з дiтьми. А товару множество у  не?...  При?жджай
скорiше! Олег ще не прибув, i ти по сво?й волi вчиниш договiр з ним!"
   Ледве встиг Олег ви?хати в Чернiгiв - без дружини, без  спiльникiв,  як
сюди зi збройною силою доскочив двоюрiдний брат i став поблизу.
   Чи ж мiг Олег змагатися з ним? Пiсля недовгих перемов та обмiну листами
вiн змушений був  поступитися.  Святослав  Всеволодович  зайняв  Чернiгiв,
пообiцявши зi сво?х земель видiлити удiли  княжичам  Iгорю  та  Всеволоду,
коли пiдростуть, а Олег Святославович перейшов  у  Новгород-Сiверський.  З
ним по?хала княгиня-мати з молодшими синами та дочками.
   Так iудина пiдступнiсть "святителя",  про  яку  стало  невдовзi  вiдомо
всiм, обернулася для Олега та  його  сiм'?  втратою  Чернiгова.  Вже  тодi
Iгореве серце запеклося недобрими  почуттями  i  проти  Антонiя,  i  проти
Святослава Всеволодовича.
   Не простi стосунки склалися в Iгоря та його братiв  зi  Святославом.  I
винен у цьому був  передусiм  Святослав,  який  не  тiльки  силою  захопив
Чернiгiв, ай зламав слово -  не  дав  нi  Iгорю,  нi  Всеволоду  зi  сво?х
володiнь обiцяних волостей. Княжичi зростали без всяко?  надi?  на  власнi
князiвськi удiли. I навiть справжня вiйна, що  спалахнула  мiж  Олегом  та
Святославом, не поправила  становища  молодших  братiв,  бо  нелегко  було
Новгороду-Сiверському змагатися з Чернiговом. I тiльки рання i несподiвана
смерть брата Олега припинила цi  чвари:  Iгор  успадкував  пiсля  старшого
брата новгород-сiверський стiл, видiливши  зi  сво?х  земель  малолiтньому
племiнниковi Святославу Ольговичу Рильськ iз волостю, а братовi  Всеволоду
- Трубчевськ i Курськ.
   З того часу мiж Iгорем i Святославом  установився  мир.  Iгор  слухався
Святослава, допомагав йому у вiйнах за ки?вський стiл, та доброти, приязнi
до нього не мав.  У  безперервних  князiвських  чварах,  нападах,  на?здах
вигорiло його серце, закаменiло, стало черствим i жорстоким. Глiбiв - тому
останнiй приклад...
   I вiн не розкаю?ться, що так учинив... Правда, Святослав останнiм часом
трохи втихомирив князiв - кого просьбами, кого грозьбами. Та  чи  надовго?
Розбрат i ненависть  мiж  князями  -  то  невилiковна  хвороба!  Звичайно,
Святослав так не залишить його нападу на Глiбiв - гримне з ки?вських  гiр.
Та хай грима?! Хто ж розпочав нинiшню котору? Володимир... То хай на нього
й грима?!
   А ще ж половцi! Не мина? року, щоб не пронеслися вони, як нищiвний, усе
руйнуючий смерч, по Руськiй землi, змiтаючи городи i села на сво?му шляху.
Скiльки сил кошту? боротися  з  ними!  Скiльки  людського  життя  i  кровi
тратить у цiй боротьбi Руська земля! Де вже тут узятися добротi в серцi?

   * * *

   П'ять днiв мчав Ждан до  Новгорода-Сiверського,  зупиняючись  лише  для
того, щоб погодувати коней. За пазухою - лист вiд Святослава, а в  душi  -
страх перед зустрiччю з Iгорем. Що скаже князь? Як  розцiнить  його  втечу
з-пiд Глiбова? Його роль Святославового посланця?
   Ви?здив  з  Ки?ва  неохоче:  розхворiлася  i  лежала  в  жару   Любава.
Прощаючись, прошепотiла пошерхлими губами:
   - Ти ж повернешся, Жданку? Повертайся, бо зосталася я одна на свiтi, як
билина в полi... Нiкого тепер у мене нема?...
   На ?? очах виступили сльози. Ждановi перехопило вiд жалю подих.
   - Я пiду до князя вiдпрошуся... Хтось iнший по?де...  Але  Славута,  що
чув цю розмову, суворо застерiг:
   - Куди? Князi не  люблять,  коли  не  виконують  ?хнiх  повелiнь!  ?дь,
хлопче, i не гайся! А за Любаву не бiйся: молода - видужа?. Та й доглянемо
ми ?? тут гуртом...
   I ось вiн, забрьоханий, змучений важкою дорогою, залишивши  коней  бiля
конов'язi, просту? до хоромiв князя Iгоря.  А  назустрiч  Янь.  Шапка,  як
завжди, аж на потилицi, з-пiд не? вибився тугий жмут русявих  кучерiв,  на
рум'яному обличчi здивовано-радiсна усмiшка, а руки розкинутi для обiймiв.
   - Ждане! Ти звiдки? Ми думали, тебе й на свiтi вже нема?!..
   Ждан дав себе обняти, але Янево? радостi не подiлив. Турбувала майбутня
зустрiч з Iгорем.
   - Я до князя...
   - Так вiдразу? Чи вiн тебе жде?
   - Маю для нього листа з Ки?ва.
   - Чоловiче! Ти вже i в Ки?вi встиг побувати! А ми  ж  тiльки  позавчора
повернулися з походу... Дивися, який прудкий! - Янь  покрутив  головою,  а
потiм додав: - Вiд кого листи? Вiд Святослава? Зна?мо, що старий пише!  Не
дуже, мабуть, його писанина сподоба?ться нашому князевi... Але йди.
   Iгор сидiв у хороминi. Не ждав такого гостя i тому здивовано втупив очi
в свого воскреслого конюшого.
   - Ти живий? Де тебе носило? Ми перевернули весь Глiбiв - не  знайшли...
Де був? Кажи! Я залишився в дорозi без запасного коня!
   - Я був у Ки?вi, княже.
   - У Ки?вi? Та як ти смiв? Як туди потрапив? I чого?
   - Я рятував свою наречену... -  Ждан  похилив  голову,  чекаючи  вибуху
князiвського гнiву. Але Iгор мовчав. Пiдбадьорений цим, Ждан розповiв усе,
як було, - i про  Любаву  та  ??  дiдуся,  i  про  напад  на  ?хню  хатину
сiверських во?в, i про вбивство старого  та  поранення  дiвчини.  А  потiм
додав: - Де було подiти Любаву? Взяти  з  собою?  Не  витримала  б  довго?
дороги до Новгорода-Сiверського... Залишити в розореному Глiбовi? На кого?
Адже там однi трупи та головешки... Тодi я надумав вiдвезти ?? в Ки?в,  до
Саму?ла... А вiн повiв ?? до Славути.
   - Ти бачив Славуту? Як там старий?
   - Дужий-здоровий... Згадував про тебе, княже. Iгореве обличчя  на  мить
просвiтлiло.
   - Добрим словом чи лихим? Ждан зам'явся.
   - Та... I добрим... i лихим.
   - За вiщо ж лихим?
   - За Глiбiв, княже...
   - За Глiбiв... Гм... Це ти розпатякав?
   - Карай чи милуй - я, княже... Мусив розповiсти... Однак чутки дiйшли б
до нього... То я вже хоч правду... Як було...
   Iгор посуворiшав. В очах спалахнув холодний вогонь.
   - I князь Святослав зна??
   - Зна?, княже... I не тiльки зна?, а навiть прислав тобi листа.
   Ждан вийняв з-за пазухи тугий сувiй пергаменту.  Iгор  поспiшно  зiрвав
воскову печатку, вп'явся очима в розмашисте великокнязiвське  послання.  I
чим далi читав, тим ставав похмурiший.
   Потiм пожбурив послання на стiл, вибухнув лайкою:
   - Прокляття! Вiн назива? мене вiдступником, погубителем землi  Русько?.
Нiби я не князь, а холоп! Нiби вiн святий, а я грiшник!.. А хто ж вiдiбрав
у нас Чернiгiв? Хто упродовж кiлькох рокiв пiднiмав меча на великого князя
ки?вського Рюрика  Ростиславовича,  аж  поки  не  змусив  його  подiлитися
владою? Хто розпалював мiжусобицi мiж руськими князями - я чи вiн?  I  вiн
смi? пiсля всього того тикати менi в очi, що я  вiдступник!  Прокляття!  -
Потiм йому в голову прийшла якась нова думка, бо вiн раптом  дивно  глянув
на Ждана i схопив його за груди, струснув щосили: - Це ти, холопе, обмовив
мене перед Святославом? Ти розтеревенив йому про Глiбiв! Та  ще  й  посмiв
привезти сюди цього неправедного листа, мовби не мiг здогадатися, що  тебе
тут жде! Чи, може, сподiвався, що Святославове заступництво захистить?  Ти
- смерд, холоп, раб! Я витягнув тебе з грязюки, а ти менi так вiддячив?
   - Княже, що ти говориш! - вигукнув ошелешений Ждан.  -  Як  би  я  смiв
обмовляти тебе! I для чого? Хiба знищення Глiбова  можна  приховати?  Хiба
князь Святослав не дiзнався б про це вiд когось iншого? I  чого  б  я  мав
вiддячувати тобi злом за добро?
   Та Iгор уже й слухати його не хотiв - так розпалився.
   - Люди! Вiзьмiть цього негiдника та в поруб[34] його! В пута залiзнi! -
гукнув щосили.
   Вбiгло дво? гриднiв, що чатували за дверима. Мов цербери, накинулись на
юнака, заломили руки, потягли надвiр. Не встиг Ждан i  оком  змигнути,  як
його вштовхнули в темний сирий льох пiд валом, припнули за ногу  цепом  до
стiни i швиргонули на купу струхлявiло?, цвiло?  соломи.  Грюкнули  дверi,
заскреготiв засув - i в пiдземеллi запанувала тиша. Глухо i холодно, як  у
могилi!
   Ось i трапилося те, чого вiн боявся, коли ?хав сюди. Незважаючи  нi  на
що - нi  на  правдиву  розповiдь,  нi  на  посилання  на  Славуту,  нi  на
заступництво князя Святослава, - Iгор проявив запальнiсть, нестримнiсть  i
розправився  з  ним,  як  з  ворогом.  Що  ж  тепер  буде?  Чого  ждати  в
майбутньому? Невже пiсля стiлькох пригод  i  небезпек  зустрiне  вiн  свiй
кiнець у цiй смердючiй ямi? Невже гнитиме тут заживо, поки  й  не  скона??
Нi, не сподiвався вiн на таке, коли тiкав з половецько? неволi...
   Крiзь вузеньке - шириною в долоню - вiконце в  погрiб  пробивався  жмут
сiрого свiтла, вихоплював на протилежнiй  стiнi  чорне,  змокрiле  дерево,
покрите плiснявою. I цей жмутик денного свiтла, що нагадував про волю, про
широкий, безмежний бiлий снiг,  що  зник  для  нього,  можливо,  назавжди,
завдав йому ще бiльшого душевного болю.
   Ждан скоцюрбився на холоднiй, ослизлiй соломi. До горла йому  пiдступив
гiркий клубок, на очах виступили сльози, а плечi  самi,  мимо  його  волi,
затряслися в ледь здержуваному глухому стогонi-риданнi.
   I тут несподiвано в темному кутку брязнули кайдани, зашурхотiла  солома
i хтось невидимий, але живий, торкнувшись його плеча,  промовив  басовитим
простудженим голосом:
   - Не плач, отроче! Сльозами горю не поможеш...
   Ждан  аж  кинувся.  Перестав  плакати,  рукавом   витер   мокре   лице,
соромлячись сво?? хвилинно? слабостi.
   Побрязкуючи ланцюгом, незнайомець вийшов з  кутка  на  свiтло.  Це  був
ширококостий, але схудлий чолов'яга у старiй  смердiвськiй  свитi.  Густа,
закошлачена борода, буйна розпатлана чуприна, в якiй стирчали гострi житнi
остюки,  i  пронизливi  палаючi  очi  пiд  низькими  кострубатими  бровами
надавали  йому  схожостi  з  нечистою  силою  -  домовиком  чи  лiсовиком,
вiдьмаком чи водяним...
   Ждановi стало лячно.
   - Ти хто?
   Той глухо закашлявся, затрясся всiм тiлом, а вiддихавшись, вiдповiв:
   - Хто я?.. Смерд ?смь князiвський... Будило... Коваль з Путивська... Що
над Десною... Чував?
   - Чував... За вiщо ж тебе сюди запроторено?
   - Хе-хе! За вiщо... За вiру нашу прабатькiвську... За те, що поклонявся
не богу-отцю, богу-сину i богу-духу святому,  а  сонцю  i  небу,  вiтру  i
грому, гаям i лiсам, водам i пущам. За те, що не давав десятини поповi  на
церкву, а та?мно носив требу в лiс або в поле нашим богам i богиням i  там
поклонявся ?м i молився ?м... А хтось пiдгледiв i донiс поповi Маркелу.  А
той, поклавши на мене зло, донiс ?пископовi  Саватiю.  А  Саватiй,  гречин
хитрий i пiдступний, наказав чорноризцям схопити мене, забити в кайдани  i
кинути в князiвський поруб...
   - То князь Iгор зна? про це?
   - Я просидiв тут цiлу зиму, але князя не видiв.
   - То треба сказати йому!
   - Сказати! Авжеж! Тут скажеш! Кому? Цим  стiнам?  Чи,  може,  вiдчинять
перед тобою дверi, вiзьмуть за руку та й поведуть  прямiсiнько  до  самого
князя в хороми?.. Нi, братику, князь, мабуть, заодно з  ?пископом.  А  той
гречин не одного внука Дажбогового згно?в у ямi або спалив на вогнищi... I
мене жде така доля...
   - А втекти звiдси...
   - Втекти!.. Я вже обмацав кожну ланку ланцюга - не  перервеш!  Не  такi
ковалi його кували... Обдивився кожну шпаринку в стiнах -  не  пролiзеш...
Хоч головою тут бийся - нiчого не придума?ш!
   - Що ж робити?
   - Вiрити! Вiрити нашим прадавнiм богам... Вони допоможуть!.. Всьому  на
свiтi рано чи пiзно наступа? кiнець - i зимi, i лiту, i життю, i славi,  i
багатству, i стражданням. Тож  i  нашому  лиховi  колись  ма?  бути  край!
Вдарить Перун блискавицею в князiвський  хором,  спопелить  його  -  i  ми
вийдемо з цього проклятого пiдземелля пiд ясне промiння  сонця...  Станемо
вiльними людьми... А не вдарить Перун - налетить чорним смерчем  Стри-бог,
закрутить, завертить над Iгоревим градом, зруйну? хороми, розмета? вали, i
ми теж вийдемо  звiдси  до  живих  людей...  А  не  вийдемо,  тодi  Марена
приголубить нас сво?ю важкою рукою i заснемо ми на вiки вiчнi, а душi нашi
переселяться в iнших людей, чи в звiра якого, чи в деревину зелену...
   - Отже, кiнець може бути рiзний...
   - Так, може бути рiзний... Та страждання нашi скiнчаться... Тож вiр,  i
тобi легше буде на серцi. А сльозами горю не поможеш...
   Будило забряжчав ланцюгом, обняв Ждана за плечi. Юнаковi стало вiд  тих
мiцних обiймiв теплiше, вiд горла вiдкотився гiрко-солоний  клубок,  а  на
душi посвiтлiшало, нiби в  похмуре  пiдземелля  раптом  заглянув  сонячний
промiнь надi?... Спiльне горе було подiлене навпiл, i  вiн  вiдчув,  що  в
нього скотилася з душi половина тягаря.

   * * *

   Любава металася в гарячцi на широкому  дерев'яному  лiжку  в  просторiй
хороминi боярина Славути, ?й  здавалося,  що  з  темних  куткiв,  куди  не
досягало свiтло  вiд  лампадки  й  свiчок,  вилiтають,  мов  чорнi  круки,
дзьобатi марища-страховища i пазуристими лапами хапають  ??  за  руки,  за
ноги, за коси i тягнуть кудись у безвiсть. Дихала важко,  уривчасто.  Лице
?? зблiдло, видовжилося, губи запеклися, покрилися смагою, а в  прекрасних
чорних очах зача?лася смертельна туга.
   Бiля не? сидiло  тро?:  Славута,  його  кухарка  та  Саму?л.  Всi  були
похмурi, стривоженi. В той час, коли рана почала го?тися, дiвчину спiткало
нове лихо: заболiло раптом у грудях, запекло вогнем, ?? всю охопив жар,  i
горить вона в ньому ось уже який день. А  сю  нiч  ?й  стало  зовсiм  зле:
почала задихатися, кидатися в лiяску, не знаходячи нi на хвилинку  спокою.
Спеченi вуста безперервно шепотiли:
   - Жданку, пити! Жданку, де ж ти? Пити,  пити!..  Хлопчина-служник  внiс
гаряче питво, i Текля напо?ла ?? з чашки вiдваром липового  цвiту,  малини
та ромашки, а Славута натер ло?м груди  та  спину  i  приклав  припарки  з
квасного житнього тiста, замiшаного на гiрчицi, меду,  рiпаковiй  олi?  та
настоях якихось тiльки йому вiдомих корiнцiв та трав.  Саму?л  безперервно
мiняв ?й на лобi тонкий рушник, змочений у холоднiй  водi,  i  той  рушник
миттю висихав, ставав теплий, аж гарячий.
   Закутавши  дiвчину  вовняною  ковдрою,  Славута  помив  у  жбанi  руки,
вiдiйшов у дальнiй куток хоромини i стомлено опустився на стiлець.  Саму?л
присiв бiля нього.
   - Ну, що? - запитав одними губами.
   - Погано, - зiтхнув боярин. - Якщо  до  ранку  не  полегша?,  то  треба
кликати попа... Бiдна дiвчина! Така молода, гарна - i...
   Славута провiв долонею по очах, мовби зiгнав  з  них  невидимi  сльози.
Йому й  справдi  було  шкода  цього  молодого  життя,  що,  не  встигнувши
рбзквiтнути, ось-ось мало зiв'янути.
   Скiльки пам'ята? себе, вiн гостро вiдчував чужий бiль i чуже горе. Коли
був приставлений  князем  Всеволодом  до  княжича  Святослава,  то  швидко
прив'язався до нього, полюбив, як  брата,  i  його  прикрощi,  хвороби  та
невдачi сприймав, як сво? власнi.  Коли,  бувало,  княжича  за  пустування
карали паском, вiн пiдставляв пiд пасок свою руку або брав  його  вину  на
себе. А коли на стайнi лупцювали за  яку-небудь  провину  холопа,  то  теж
кидався на його захист, хоча йому за це не раз перепадало.
   Пiзнiше  вiн  навчився  виходжувати  пiд  час  хвороб  сво?х  дiтей   i
князiвських, в походах не тiльки пiдбадьорював во?нiв пiснями та оповiдями
про колишнi походи i перемоги, а й лiкував хворих, перев'язував поранених,
складав потрощенi кiстки, вправляв вивихи, а  коли  була  потреба,  пускав
кров... I нiколи не робив рiзницi мiж князем i  смердом,  мiж  боярином  i
закупом. Для нього всi вони були людьми  i,  коли  ставив  кого  на  ноги,
почував себе щасливим.
   Не поставив на ноги лише двох сво?х найдорожчих, найрiднiших -  жону  i
?диного сина. Жона ?впракса згорiла десять лiт тому вiд тако?  ж  гарячки,
вiд яко? тане Любава. А сина, двадцятип'ятилiтнього витязя, привезли роком
пiзнiше на носилках, мiж кiньми, з-пiд Лубна, що над Сулою, з  половецькою
стрiлою у грудях... Два тижнi боровся тодi Славута за його життя, всi сво?
знахарськi знання приклав, усi мазi та вiдвари використав,  закликав  усiх
лiкарiв,  що  славилися  в  окрузi  умiнням  лiкувати,  -  i  гречинiв,  i
венецiйцiв, i нiмцiв, i iуде?в, i сво?х. Нiчого  не  допомогло.  Нiхто  не
врятував йому  сина.  Згас,  мов  свiчка  воскова,  залишивши  по  собi  в
батьковому серцi невигойну рану...
   Три дочки - вiдрiзанi скиби. Повиходили замiж - випурхнули з гнiзда.  I
все далеко - одна в Галич, друга у  Вщиж,  третя  аж  у  полiський  Турiв.
Залишився старий боярин-гусляр,  знахар  i  характерник  сиротою-одинаком,
читав  книги,  вiв  свiй  власний  лiтопис,  вiдводив  душу   пiснями   на
князiвських пирах, кохався в соколиних ловах, а ще - роздаровував  доброту
свого серця людям, якi потребували i цi??  доброти  i  допомоги.  Останнiм
часом це були Ждан i Любава. Уподобав молодят, як рiдних.
   - Невже помре? - зiтхнув Саму?л.
   - Всi ми смертнi.
   - Бiдний Ждан! Вiн, зда?ться, щиро покохав цю дiвчину...
   - Чомусь вiн довго не поверта?ться. Хоч би нiчого лихого не трапилося з
хлопцем.
   - Я вже його жду не дiждуся, - хитнув головою Саму?л. -  Валка  готова.
Трохи пiдсохне - i будемо вирушати  в  Половеччину,  а  його  все  нема  i
нема... А вiн менi потрiбен - зна? мову, звича?,  дорогу.  Та  й  смiливий
нiвроку!
   - Яким шляхом по?деш?
   - Як завжди - Залозним... Правим берегом Днiпра до Заруба, там  на  той
бiк, до Переяслава, а звiдти - до гирла Сули...
   - А назад?
   - Як бог дасть... Правда, князь хоче, щоб я його ждав на  Ворсклi  бiля
Переволоки...
   - Якi знайомi шляхи-дороги! - з гiркотою в голосi вигукнув  Славута.  -
Скiльки ними ходжено-?жджено! Чи й ще доведеться?
   - Доведеться, вую, - втiшив старого Саму?л. Але той знизав плечима.
   - Хтозна, хтозна... Уже почав вiдчувати тягар лiт за плечима.
   - Ще не кожен молодик ма? таку мiцну руку i таке гостре око, як у тебе,
вую. На льоту птиць б'?ш!
   Славута хотiв на це щось вiдповiсти, та не  встиг.  До  нього  пiдiйшла
Текля i шепнула:
   - Боярине, Любавi стало гiрше. Руки й ноги похололи... Що робити?
   Дiвчина дихала нерiвно, важко. Очей не розплющувала. Лежала  на  пухких
подушках, вкутана ковдрою, непорушно, мов  мертва,  i  тiльки  тонкi  бiлi
пальцi шарили на грудях, нiби хотiли вирвати з них той  бiль,  що  пiк  ??
вогнем. Нiс загострився, пiд очима залягли темнi тiнi.
   - Несiть гарячо? води й гiрчицi! Та швидше! - гукнув Славута.
   Служник принiс дерев'янi ночви з гарячою водою. Текля подала  глечик  з
меленою гiрчицею та довгого ополоника.
   Славута зачерпнув жменю гiрчицi, висипав, розколотив ополоником.  Рукою
попробував, чи не занадто гаряча вода, i пiсля цього, поставивши ночви  на
лiжко, опустив у них похололi Любавинi ноги.
   - Давайте окропу! Добавлятимемо, щоб вода не вихолола!
   Йому пiдсунули стiлець, поблизу примостили бронзовий казан  з  паруючим
окропом. Вiн зачерпував кухликом i потроху доливав...
   Поволi плинув час. Змiнили в  пiдсвiчнику  одну  свiчку,  потiм  другу.
Нiхто не порушував гнiтючо?  тишi,  що  залягла  в  хороминi,  не  вимовив
жодного слова. Ждали чуда. Всi хотiли, щоб воно  звершилося,  щоб  болiсть
вiдступила i дiвчина розплющила очi.
   Безперервно дзюркотiла вода з кухлика,  мерехтiв,  потрiскуючи,  огарок
свiчки, вiв у кутку свою нескiнченну пiсню цвiркун, а Славута не  вiдходив
вiд лiжка.
   Проспiвали третi пiвнi. Скоро свiтатиме.  Незабаром  наступить  погожий
весняний ранок. Що ж принесе вiн у цю тривожну господу? Радiсть? Чи горе?
   Любава легенько зiтхнула, довгi вi? здригнулися. Славута поклав  ?й  на
чоло свою гарячу руку i раптом вiдчув, як  воно  зволожу?ться  прохолодним
потом. Вiн повернув голову до Саму?ла i Теклi, до хлопця-служки, i в  його
оцi блиснула радiсна сльоза.
   - Житиме! Хай поб'? мене Перун - житиме! - прошепотiв щасливо. - Смерть
вiдступа?... Вiдступа?...

   * * *

   Ярило зборов зиму. Навiть у глухе  пiдземелля  дихнув  теплим  леготом,
заглянув жовто-зеленими котиками вербицi у вузьке вiконечко порубу.
   Сонце пiдбивалося  все  вище  й  вище.  В  небi  прокурликали  журавлi,
прокричали  гуси,  теплий  дух  землi,  змiшаний  iз  бентежними  пахощами
весняного зела та клейко? бростi, п'янив груди.
   Ждан цiлими  днями  не  вiдходив  вiд  вiконця.  Дивився  на  невеликий
косинчик двору i уявляв широкий, безмежний свiт - повiнь на Деснi,  зеленi
бори i темнi, ще безлистi га?  на  видноколi,  вузькi  смужки  озимини  на
полях, темнi провалля ярiв, бездонну голубiнь неба.
   Як хотiлося йому туди  -  на  волю!  Дихнути  п'янким  повiтрям  весни,
босонiж промчатися по теплiй зеленiй бережинi, пiдставити обличчя  i  руки
золотому промiнню Дажбога...
   Та ланцюг дозволяв дотягнутися тiльки до вiконця.
   I то добре. Стояти так годину i другу, дивитися й дивитися на волю!  Аж
поки не затремтять вiд утоми ноги  та  не  зарябi?  в  очах  вiд  яскравих
кольорiв дня.
   Одного разу - це було опiвднi -  ось  так  стояв  вiн  бiля  вiконця  i
дивився  зi  сво??  темницi  на  бiлий  свiт.  I  раптом  побачив  княгиню
Ярославну. В барвистому  весняному  одязi,  в  жовтих  чобiтках,  у  бiлiй
хутрянiй шапочцi, прудко збiгла вона з дощаного ганку i  зупинилася  якраз
посерединi видимо? з пiдземелля смужки двору, когось пiджидаючи.
   Пiдкоряючись якомусь незрозумiлому  поривовi,  що  охопив  його  зовсiм
несподiвано, Ждан припав до вiконця i щосили загукав:
   - Княгине! Княгине Ярославно!
   Ярославна здригнулася. Голос iз-пiд землi злякав ??.
   Ждан ще раз, уже тихше, погукав:
   -  Я  тут,  княгине,  в  пiдземеллi!  В  порубi!  Княгиня  з   острахом
наблизилася до вiконця. Нахилившись, запитала:
   - Ти хто?
   - Я княжий конюший - Ждан. Порятуй мене, княгине! Я нi в чому не  винен
перед князем. Заступися за мене! Випусти звiдси! Або вислухай мене!
   Ярославна нiчого не вiдповiла на це i  на  якийсь  час  зникла  з-перед
Жданових очей. Але незабаром загуркотiв засув, скрипнули заржавiлi завiси,
i дверi розчинилися. У супроводi гридня княгиня вступила до порубу.  Довго
призвичаювалася до напiвтемряви,  особливо  непроглядно?  пiсля  яскравого
свiтла сонячного дня, потiм спитала:
   - Хто мене кликав?
   - Я, княгине, - виступив наперед Ждан, здригаючись вiд холоду.
   - А то хто? - Ярославна показала в темний куток, де  поблискувала  пара
палаючих очей.
   - То смерд Будило... За давнiх богiв стражда? тут... За треби ?м...
   - Жахливо, - прошепотiла княгиня i  повернулася  до  гридня:  -  Поклич
князя! Хай прийде сюди!
   Коли гридень вийшов, наказала:
   - Розповiдай, за вiщо тебе посаджено. Тiльки щиру правду!
   - Княгине! - зойкнув Ждан. - Яка тут може бути лжа! Моя ?дина  надiя  -
то правда... Сподiваюся, вона розчулить тво? серце,  i  ти  заступишся  за
мене перед князем.
   I почав розповiдати.
   I не помiтив нi вiн, нi Ярославна, як у поруб тихо вступив князь Iгор i
зупинився у дверях. Лише  Будило  хотiв  уклякнути  на  колiна,  та  князь
приклав палець до рота - мовчи!
   Ждан хвилювався, розповiдав нескладно, уривчасто  -  i  про  половецьку
неволю, i про зустрiч iз Кончаком, i про Саму?ла,  i  про  Любаву,  i  про
Славуту та великого князя ки?вського, i  про  князя  Iгоря,  якому  служив
самовiддано i служив би ще вiрнiше, аби  лише  князь  того  забажав...  Та
найчастiше вiн згадував Любаву i той день, коли вирвав ?? з пазурiв смертi
i повiз до Ки?ва, бо лише там мав надiю врятувати ??.
   Ярославну вразила ця розповiдь, на очах у не?  виступили  сльози.  Вона
тихо запитала:
   - Ти так сильно коха?ш ту дiвчину?
   - Кохаю, княгине... Хiба це вина моя?
   - Нi, я нi в чому  тебе  не  звинувачую,  бо  розумiю,  що  це  таке  -
кохання... Менi зда?ться, що я  зробила  б  так  само,  коли  б  мiй  ладо
потрапив у становище, подiбне Любавиному. Вiрю, що й вiн рятував би  мене,
незважаючи нi на що... Я проситиму князя, щоб вiн випустив  тебе  з  цього
жахливого пiдземелля...
   - I мене, княгине, - простягнув до  Ярославни  руки  Будило.  -  Бо  не
вчинив я нiкому зла: не вбив, не вкрав, не посягнув на честь...  Всього  й
вини мо??, що до душi менi живi боги - сонце, вiтер,  води,  лiси,  зеленi
поля, а не мертвi, намальованi  людською  рукою  на  стiнi  чи  на  шматку
липово? дошки... Заступися, княгине,  перед  князем,  i  я,  всiма  богами
клянусь, слугуватиму тобi i тво?му князевi, довiку  буду  вiрний  душею  i
тiлом.
   Вiн намагався дотягнутися до княгинi, щоб поцiлувати ?? руку  чи  одяг,
але не змiг, бо не пускав важкий заржавiлий ланцюг, що глухо гримкотiв при
кожному його руховi.
   - Хто ж тебе посадив сюди? - спитала Ярославна.  -  Чи  зна?  про  тебе
князь Iгор?
   - Схопили мене  чорноризцi  з  наказу  ?пископа,  кинули  до  порубу  i
припнули на цеп з вiдома тисяцького, а князь Iгор, я думаю, i не вiда? про
те...
   - I за тебе, чоловiче, замовлю слово.
   - Не треба, княгине, - раптом виступив на середину порубу князь Iгор. -
Я все чув...
   - Тим краще, ладоньку... То ти випустиш цих людей? Щоб  не  болiло  мо?
серце вiд думки, що за кiлька крокiв вiд мене, пiд помостом мо?? хоромини,
зазнають тяжких мук  оцi  безвиннi,  -  сказала  Ярославна,  не  виявляючи
здивування з того, що князь пiдслухав ?хню розмову. - В iм'я богiв  наших,
нинiшнiх i колишнiх...
   - Цього старого, Будила, я вiдпущу зразу, -  вiдповiв  князь,  окидаючи
поглядом кiстляву, закошлачену постать смерда.  -  Я  справдi  нiчого  про
нього не знав i вилаю Рагу?ла за самоправство...  А  Ждана  посадив  я,  i
посадив не за те, що вiн порятував кохану вiд смертi, а за довгого  язика,
за те, що залишив вiйсько, не попередивши про це князя,  що  обмовив  мене
перед Святославом...
   Ждановi хотiлося крикнути, що не обмовляв вiн, що розповiв Святославовi
тiльки те, що сам бачив на власнi  очi,  але  пiд  застережливим  поглядом
княгинi зцiпив зуби i не промовив жодного слова.
   Ярославна ж пригорнулася до Iгоря i тихо,  довiрливо,  мов  розповiдала
якусь та?мницю, зашепотiла:
   - Княже, я не вбачаю у вчинках твого конюшого зради чи  якогось  лихого
намiру супроти тебе. Врештi, мав же вiн якось пояснити Святославовi, коли,
де i ким була поранена Любава. Та й справдi: тайна - не втайна! Про Глiбiв
чутка i так миттю  рознеслася  по  всiх  князiвствах  -  як  Iгор  покарав
Володимира. I покарав справедливо - за те, що той  перший  напав  на  тво?
землi. I якщо Святослав справедливий,  то  мусить  обвинуватити  передусiм
Володимира... Тож при чому тут конюший твiй? Яка його провина? Що  по?хав,
не попередивши тебе? Що розповiв Святославовi  про  Глiбiв?  Але  подумай:
хiба, коли б я була поранена, ти не мчав би зi мною, нiкого не спитавшись,
туди, де мене могли б порятувати? Чи вигадував би бозна-що  про  мiсце  та
обставини мого поранення? Нi, мабуть, i ти, ладоньку мiй, вчинив  би  так,
як i твiй конюший... Тож  вiдпусти  його!  Заради  справедливостi!  Заради
сироти Любави та ?? кохання з цим хлопцем! Прошу тебе, ладоньку мiй!
   Вона дивилася на князя знизу вгору,  i  в  ??  ясних  очах,  освiтлених
скупим промiнчиком свiтла,  що  пробивалося  в  похмуре  пiдземелля  крiзь
вузьке вiконечко, блищали сльози.
   У  твердому,  суворому  Iгоревому  обличчi   щось   здригнулося,   воно
пом'якшало, розпогодилося, стало аж нiби вродливiшим, добрiшим...
   - Хiба можна тобi вiдмовити, Ярославно? Ти ма?ш добре серце,  спроможне
не тiльки  вiдчиняти  вутлi  дверцята  цього  порубу,  а  й  пробити  мури
кам'яниць, розтопити  лiд  зачерствiлих  у  боях  та  походах  князiвських
сердець... Я вiдпускаю ?х обох! Нехай iдуть!.. I  будь  спокiйна:  вiднинi
цей поруб пустуватиме, щоб ти не тривожила себе думкою, що  поблизу  тво??
хоромини страждають люди... Для злочинцiв я знайду iнше  мiсце!  -  I  вiн
гукнув до гриднiв: - Розкуйте цих людей! Вiднинi вони вiльнi i можуть iти,
куди хочуть! А цьому отроковi вiддайте його коня i зброю...
   Жданове серце забухкало, задвигтiло, мало не вирвалося  з  грудей.  Вiн
вiльний! Ще сьогоднi, не гаючись нi хвилини, вiн вирушить до Ки?ва, де  на
нього жде Любава!  Яке  щастя!  Яка  радiсть!  Дихнути  повiтрям  свободи,
глянути на золоте коло сонця, на зеленi руна полiв,  на  голубе  небо,  на
свiтлi води рiк та озер, сiсти на коня i помчати з вiтром навперейми  куди
хочеш - хiба це не найбiльше щастя? Його не оцiнить  тiльки  той,  хто  не
сидiв на цепу у сирiй темнiй ямi,  хто  не  скнiв  вiд  думки,  що  навiки
похований у нiй, хто втратив останню надiю...
   Йому на радощах хотiлося цiлувати княгинi руки, вiн ладен був  простити
князевi його несправедливiсть, але з пересохлого горла виривалися лише два
слова:
   - Дякую, княгине! Дякую, княже! Дякую, княгине! Дякую, княже!..
   Зате Будило висловив сво? почуття щирiше. Вiн  дотягнувся  до  Iгорево?
руки i, шкарубкими пальцями погладивши парчевий князiвський рукав, прорiк:
   - Княже, соколе наш придеснянський! Щоб тво?й княгинi, нашiй рятiвницi,
жура не затьмарила ясного чола, щоб ?? очi не пойнялися гiркими  сльозами,
я в скрутну хвилину сво?ми грудьми заступлю тебе!  Я  прикличу  всiх  мо?х
богiв на допомогу, всiх мо?х пращурiв i прапращурiв, щоб виручили  тебе  з
бiди велико? у годину смертельну, люту! Тiльки поклич, княже,  сонце  наше
ясне! Тiльки гукни!
   Вiн раптом випростався, мало  не  досягнувши  головою  стелi,  високий,
дужий, кудлатий, щасливими очима крiзь сльози поглянув на Ярославну, що  з
неприхованим подивом слухала його проникливi слова, сильно рвонув  ланцюг,
аж вiн забряжчав, задзвонив, загув, i крикнув радiсно на гриднiв:
   - Та швидше ж збивайте, хлопцi, з мене цi залiзяки, хай би були  щезли,
бо нетерпеливиться менi вийти з  цi??  ями  та  вклонитися  i  Яриловi,  i
Стрибоговi, i полям, i лiсам, i кущам, i всьому свiтовi широкому!.. Швидше
збивайте, щоб не вмер я вiд радостi велико? у цiй ямi!..
   I вiн знову так сильно рвонув за ланцюг, що той громом  вiдлунився  пiд
вологою стелею затхлого пiдземелля...



   РОЗДIЛ ШОСТИЙ

   До Ки?ва Ждан прибув дуже вчасно:  наступного  ранку  Саму?л  з  валкою
вирушав у Половецьку землю.
   - Ждане, тебе сам бог посила? менi!  -  вигукнув  купець,  розставляючи
руки для обiймiв. - Де ти пропадав? Нам же в  дорогу  пора!  Та  й  Любава
побива?ться за тобою... Ходiмо хутчiй до не?! Бо змучилася дiвчина зовсiм.
Як ти по?хав, заслабла, так що ледве вiдхаючили гуртом, а тепер  за  тобою
сохне... I чим ти ?? причарував? Зда?ться, звичайний собi парубок...
   Почувши про тяжку хворобу Любави, Ждан заспiшив.
   -  Ходiмо  швидше,  дядьку  Саму?ле!  Ходiмо!  Боярин  Славута   зрадiв
хлопцевi, як рiдному. Цi дво? молодят останнiм часом повiльно,  але  мiцно
ввiйшли в його серце i зайняли в ньому досить помiтне мiсце.
   Вiн вiдчинив дверi до Любавино? хоромини, пропустив Ждана вперед.
   Любава сидiла бiля вiкна i вишивала. Та як  вона  змiнилася!  Змарнiла,
схудла, пiд очима - темнi тiнi, плечi  загострилися,  а  тонкi  кистi  рук
проти яскравого весняного сонця аж свiтилися.
   - Любаво! - гукнув Ждан з порога.
   - Жданку!
   Дiвчина схопилася iз стiльчика i захиталася. Ноги ще  погано  слухалися
??. Ждан пiдтримав, посадив  на  лiжко,  сам  сiв  поряд  i  теплою  рукою
пригладив дiвочi коси.
   Дивився на не? з любов'ю i жалiстю, вiдчуваючи, що бачить  перед  собою
найдорожчу в свiтi iстоту, без яко? i свiт бiлий був би йому не милий.
   Славута i Саму?л переглянулися i причинили дверi, даючи молодятам змогу
побути на самотi.
   - Я думала, ти забув про мене, - сказала  з  легким  докором  у  голосi
дiвчина. - А менi було так важко, що й не знала, чи живу, чи вмираю. Вже й
попа ладилися покликати, щоб соборував...
   - Бiдненька моя! Я рвався до тебе, та не мiг при?хати. - Ждан не  хотiв
розповiдати про сво? митарства, щоб не хвилювати дiвчину. - Душа моя  нiби
вiдчувала, що тобi важко. Я кожного дня i кожно? ночi думав про тебе, люба
моя... I знову думатиму, бо завтра вiд'?жджаю з Саму?лом у Половеччину...
   - Знову вiд'?жджа?ш, - Любавин голос здригнувся, темнi очi зволожилися.
   - Але за мiсяць чи за два я повернуся i вже назавжди буду з  тобою.  Ми
поберемося i по?демо до мене на Сейм, у Вербiвку. Збуду?мо там хатку i вже
нiколи не розлучатимемося.
   Любава пригорнулася до нього, схилила юнаковi на груди голiвку. Але очi
?? були пойнятi смутком.
   - Не скоро ми поберемося, Жданку, - сказала сумно.
   - Чому?
   - Як же можна? Ще й двох мiсяцiв не минуло, як убили мого дiдуся... Ма?
рiк минути - тодi хiба... А ранiше - нi...
   - Я ждатиму скiльки треба... Та все одно ми будемо разом...  От  тiльки
з'?жджу в Половеччину...
   Вони ще довго шепотiлися, мрiючи про сво?  наступне  спiльне  життя.  I
здавалося воно ?м, як зда?ться  всiм  молодим,  i  нескiнченно  довгим,  i
та?мничим, i привабливим. Ну  й,  звичайно  ж,  хотiлося,  щоб  було  воно
щасливим... ?х уже не хвилювали пережитi небезпеки, хвороби,  пригоди,  бо
всi ?хнi помисли були в майбутньому, у тому далекому прийдешньому  часовi,
який манить молоду людину сво?ю та?мничiстю.
   Крiзь вiкно до хоромини непомiтно вкралися синi сутiнки, i тiльки  тодi
Ждан спохватився. Наступа? вечiр, а йому ж iще збиратися в далеку  дорогу!
Вiн востанн? обняв дiвчину, попрощався, обiцяючи якнайскорiше повернутися,
i рушив до дверей...

   * * *

   Залозний шлях починався в Ки?вi i колись з'?днував його з Тмутараканню,
а пiсля захоплення ?? половцями - з Половецькою землею. Правим берегом вiн
тягнувся до Заруба, де подорожнi переправлялися  бродом  через  Днiпро,  i
прямував на пiвденний схiд уже лiвим,  низинним  берегом,  густо  порослим
очеретами, вiльшняком i найбiльше - лозою. Тому й прозвали  його  Залозним
тобто шляхом за лозами.
   Через притоки Днiпра - Сулу, Псел i Ворсклу виводив  вiн  у  Половецьку
землю, що починалася на схiд вiд Днiпра  по  рiчцi  Орелi,  або  Углу,  як
називали ?? нашi предки - давнi русичi. Шлях  був  нелегкий,  небезпечний.
Нерiдко по ньому гасали половецькi орди. А в весняний час,  коли  в  рiках
пiднiмалася вода i затоплювала броди,  доводилося  споруджувати  громiздкi
плоти. Це забирало багато сил i часу.
   Саму?лова купецька валка щасливо подолала цей шлях i в серединi  травня
стала табором над  Орiллю.  Вози  поставили  в  коло  -  для  захисту  вiд
несподiваного нападу.
   - Даю два днi вiдпочинку, - сказав Саму?л. - А потiм по?демо далi -  до
Кончака на Тор... Розкладайте багаття, варiть кулiш,  коней  потриножте  i
пустiть на попас...
   Молодi ки?вськi кметi, що вмiли в однаковiй мiрi й бiля коней ходити, i
з лука стрiляти, i мечем орудувати, миттю кинулися виконувати  цей  наказ,
бо  за  довгу  дорогу  стомилися  i  тепер  наперед   тiшилися   дводенним
вiдпочинком.
   Попо?вши, простелили тут же, на березi, проти сонечка, попони та свитки
i повкладалися спати. Лише один Ждан залишився на чатах:  вилiз  на  стару
вербу, зручно вмостився в розлогiй розкаряцi i уважно роззирнувся  на  всi
боки.
   Ген-ген на видноколi, в тiй сторонi, де сходить сонце,  сто?ть  Голубий
лiс, що тягнеться  аж  до  рiчки  Самари.  Здалеку  вiн  справдi  зда?ться
голубим. З пiвночi, заходу i пiвдня  розкинулися  безмежнi  степи,  вкритi
буйними весняними травами: ковилою, буркуном, будяками. А  посеред  них  -
Орiль. Виблиску? проти сонця срiблястими плесами, шумить очеретами, поволi
котить сво? тихi води до гомiнкого Днiпра.
   Всюди тихо, анi душi. Однак  тривога  не  полиша?  Ждана.  Чужа  земля!
Половецька! Скiльки люду з Русi - з Ки?ва, Переяслава, Чернiгова,  Путивля
- поглинула вона! Скiльки слiз тут виплакано темними ночами, скiльки кровi
пролито i нелюдських мук зазнано! Десь тут i вiн поневiрявся, десь тут,  у
глибинi степу, а може, й зовсiм недалеко, i досi знемагають у неволi  мати
й сестриця! А скiльки ?х, безвiсних  жiнок,  дiвчат,  чоловiкiв,  дiдiв  i
дiтей, розкидано злою волею половчина по безмежному просторi мiж Дуна?м  i
Днiпром, мiж Днiпром i Доном, мiж Доном  i  Волгою,  а  в  iнший  бiк,  на
пiвдень, - аж до Тмутараканi, аж  до  Обезiв!  I  не  злiчити!  Вiн  добре
пам'ята?, що в кожному  половецькому  родi  полоненикiв  було  стiльки  ж,
скiльки i самих половцiв, а  пiсля  розбiйницьких  нападiв  на  Русь  -  i
бiльше. I кожен з тих нещасних мрiяв про  визволення,  про  повернення  на
рiдну землю. Та рiдко кому щастило в цьому...
   Потiм Ждановi думки шугнули в Ки?в,  у  хоромину  доброго  благодiйника
Славути, де залишилася Любава. Як вона там? Видужала? Чи знову  хворi??  А
якщо видужала, то чим займа?ться? Що поробля??
   Вiн задумався i не зразу помiтив, як  iз  Голубого  лiсу  ви?хав  загiн
вершникiв i попрямував до табору. А  коли  помiтив,  то  враз  скотився  з
дерева i почав будити сплячих:
   - Вставайте! Вставайте! Гей, Саму?ле, половцi наближаються!
   Табiр миттю ожив, заворушився. Люди  стривожено  загули,  вхопилися  за
зброю.
   Саму?л вискочив на воза, глянув на вершникiв,  що  наближалися,  пiдняв
руки.
   - Спокiйно, хлопцi! Спокiйно! Не для того ми ?хали сюди, щоб воювати зi
степовиками, а  для  того,  щоб  торгувати  з  ними.  Тому  зброю  держiть
напоготовi, а в дiло не пускайте! Зав'яжемо переговори!
   Половцi зупинилися на пригiрку.
   - Хто ви? I куди путь держите? - спитав старший.
   - Я купець Саму?л з Ки?ва  i  держу  путь  на  Тор,  до  стiйбища  хана
Кончака.
   - Що везете?
   - Жiночi прикраси iз золота, срiбла, янтарю,  скла,  а  також  полотна,
мед, вiск, взуття, одяг, ножi, блюда... Все, що вам потрiбно.
   - Гм, i справдi все це нам потрiбно... А чому саме до Кончака, а не  до
Коб'яка, примiром?
   - У мене тамга вiд Кончака.
   - Покажи! - Половець пiд'?хав ближче. - Гм, справжня... I все ж таки ти
по?деш не до Кончака, а в стiйбище Коб'яка!
   - Але ж... Хто ти такий, що наказу?ш менi?
   - Я хан Алак! - випростався той гордовито в сiдлi. - I ти  не  в  землi
урусiв, а в Половецькiй землi! I мусиш слухатися! По?деш до хана  Коб'яка,
а там - як уже вiн скаже...
   Довелося пiдкоритися.
   Переправившись бродом через Орiль, валка того ж дня прибула в  кочовище
Коб'яка. I Саму?л, i Ждан вiдразу помiтили, що мiж юртами зеленiла  трава,
яку ще не встигла витоптати людська нога, ще не видно куп  смiття,  як  це
бува?, коли орда сто?ть на одному мiсцi довгий час, i стежки до  рiчки  не
вичовганi до блиску, а ледь намiченi в травi. Це могло означати лише одно:
половцi отаборилися тут зовсiм недавно. Отже, прибули  десь  з  пiвдня,  з
пониззя Днiпра? Яка ж причина того? Адже пашi для  коней  i  худоби  зараз
усюди вдосталь...
   Валка зупинилася недалеко вiд рiчки, ?? вiдразу оточила галаслива юрба.
Десятки рук простягнулися до возiв, до коней, до попон, якими були накритi
товари. Во?нам хана Алака, який супроводив валку з Орелi, довелося пустити
в хiд нагайки, щоб вiдiгнати занадто цiкавих.
   -  Не  покрадуть?  -  затурбувався  Саму?л,  вiдбираючи  подарунки  для
Коб'яка.
   -  Нема?  пiдстав  хвилюватися,   -   вiдповiв   Алак.   -   Мо?   люди
стерегтимуть... Ходiмо!
   Вiн повiв Саму?ла i Ждана до хансько? юрти, що вiдрiзнялася  вiд  iнших
розмiром i кольором, - вона була не  темно-сiра,  а  бiла.  Коло  не?,  на
високiй тичцi, розвiвався пiд вiтром довгий кiнський хвiст-бунчук, а поряд
з  ним,  на  другiй  тичцi,  майорiла  золотиста  корогва  iз  зображенням
змiя-дракона з трьома головами. Трохи далi вишикувалися в ряд меншi юрти -
для ханських жон та дiтей, а ще далi - для обслуги.
   Бiля входу стояли сторожовi. Один з них, вклонившись Алаковi,  вiдкинув
полог.
   У юртi було прохолодно. Крiзь вiдкритий  верх  вривася  жмут  яскравого
свiтла, що вихоплював з напiвтемряви  барвистi  килими  на  стiнах  та  на
долiвцi. Прямо проти входу, пiд протилежною стiною, на торi[35], сидiв хан
Коб'як, сухорлявий чоловiк середнiх лiт,  з  вузькими  чорними  очима  пiд
важкими верхнiми повiками,  у  червоному  чепкенi,  пiдперезаному  зеленим
шерстяним поясом. Голова його i борода були  голенi,  а  чорнi  вуса,  мов
п'явки, пiдковою охоплювали мiцно стулений рот. По праву i  по  лiву  руку
вiд нього пiвколом сидiли менш значнi, пiдлеглi йому хани. Перед  ними  на
великих  бронзових  мисках  лежали  недо?дки  тушковано?  баранини,  а   в
дерев'яних тостаганах та ковшиках каламутився недопитий кумис.
   - Великий хане, я з роз'?здом натрапив на тому боцi Орелi на  уруського
купця Саму?ла з валкою товару, - вклонившись, сказав Алак. - Вiн мав намiр
?хати на Тор до Кончака, але я завернув його сюди.
   - Ти добре зробив, Алаку. Гадаю, купець Саму?л не пошкоду?, що  завiтав
до нас, бо i нам, як i Кончаку, потрiбнi i жiночi  прикраси,  i  зброя,  i
одяг. А наше золото i срiбло нiчим не вiдрiзня?ться вiд Кончакового.  -  I
Коб'як широким жестом показав на цупкi подушки. - Сiдай,  Алаку!  Сiдайте,
уруси, будете бажаними гiстьми! - Вiн  плеснув  у  долонi  i,  поки  гостi
всiдалися, наказав охоронцю: - Хай ще принесуть м'яса та кумису! - А  коли
той вийшов, глянув у вiчi Саму?ловi: - Я слухаю тебе, урусе!
   Саму?ловi не вперше зустрiчатися з ханами та беями  половецькими,  знав
?хню пожадливiсть, хiть до подарункiв.  Тому  й  розпочав  з  цього.  Ждан
розв'язав  торбу,  i  Саму?л  дiстав  звiдти  шмат  сукна,  кiлька  разкiв
янтарного намиста для ханських  жон,  гарно  оздоблений  нiж  у  шкiряному
чохлi, передав це все по колу.
   Хани захоплено цмокали язиками.
   - Ой-бой, якi гарнi подарунки! Ой-бой! Коб'яковi очi забiгали,  радiсно
i жадiбно заблищали.
   - Бею Саму?ле, ти дуже добре зробив, що завернув у мiй стан. До Кончака
ще встигнеш. А тим часом по?деш по мо?х стiйбищах, i, я певен,  тво?  вози
скоро  стануть  легкими,  а  кишенi  наповняться  половецьким  золотом  та
срiблом. Ти i вiд мене одержиш тамгу на вiльну торгiвлю у мо?х володiннях.
Смiливо можеш ?хати, куди тобi забажа?ться, -  нiхто  тебе  i  пальцем  не
зачепить!
   - Дякую, хане, - вклонився Саму?л, пiдводячись. Але Коб'як спинив його.
   - Зачекай, Саму?ле. Зараз принесуть кумис - вип'?ш за  мо?  здоров'я...
Окрiм того, хочу поговорити з тобою.
   - Прошу, хане. Запитуй - я вiдповiм на всi тво? запитання.
   Коб'як наморщив лоба, а вузькi,  гострi,  мов  списи,  очицi  пронизали
купця наскрiзь.
   - Скажи менi, Саму?ле, що робиться в землi урусiв, - чи й там зима була
така люта, як у нас? Чи був падiж скоту?
   - Зима була люта, але скот уцiлiв, бо трима?мо його  не  в  полi,  а  в
хлiвах, i году?мо сiном та зерном, заготовленим улiтку.
   Коб'як похитав головою.
   - Пай-пай! У вас, урусiв, багато скоту... Це добре! Ми радi, що  сусiди
такi багатi... Ми теж зберегли свiй скот, хоча зима була люта...  А  скажи
менi,  Саму?ле,  чи  не  було  в  землi  урусiв  мору,  пошестi  яко??  Чи
живi-здоровi князi Рюрик та Святослав? Як ведеться князевi переяславському
Володимиру? Чи добре почува? себе  Ярослав,  князь  чернiгiвський?  А  наш
родич - князь Iгор? Як йому ведеться? Питаю про нього, бо його бабуся - то
ж половецька князiвна! О! Пай-пай! I диво менi,  що  вiн  поклав  гнiв  на
родичiв сво?х, на своякiв i погромив цi?? весни хана Туглiя...
   Ця розмова насторожила Саму?ла, i вiдповiдав вiн обережно:
   - Я рiдко бачу князiв ки?вських. Хiба що на  вулицi,  коли  вони  ?дуть
куди-небудь... А переяславського та чернiгiвського i в очi не бачив. Однак
не чув, щоб хто з них захворiв чи помер. Всi живi й здоровi... А про князя
Iгоря i зовсiм нiчого сказати, бо далеко його земля Сiверська...
   - Пай-пай, а скажи менi, урусе, яка весна була у вашiй землi? Чи багато
снiгу було i чи й досi повiнь держиться на  рiках?  Мабуть,  нелегко  тобi
було добиратися сюди? Броди ще не обмiлiли?
   Саму?л внутрiшньо  здригнувся.  Так  ось  якi  намiри  виношу?  Коб'як!
-Вичiку? слушного часу, щоб напасти на  Русь!  I  здоров'я  князiв,  i  як
перезимувала худоба, i броди на рiках - все це його цiкавить тому, що хоче
знати, коли розпочати похiд i яка здобич там чека? на нього!  I  хто  i  з
якими силами може виступити проти степовикiв .
   Не подаючи вигляду, що проник у та?мнi  задуми  хана,  Саму?л  спокiйно
вiдповiв:
   - Рiки у нас i влiтку повноводi, а зараз всi вийшли  з  берегiв.  Я  не
знайшов жодного броду. Переправлялися  на  плотах.  Тому  й  добиралися  в
Половецьку землю цiлий мiсяць. А звичайно ж тут ходу два тижнi.
   - А може, вода вже спала?
   - Не думаю. Ворскла розлилася,  як  море.  А  на  нiй  ми  були  всього
три-чотири днi тому...
   - Ой?, ой?, дякую тобi, Саму?ле, за при?мну розмову, -  сказав  поважно
Коб'як. - Тепер  я  хочу  познайомити  тебе  з  мо?ми  родичами  -  ханами
половецьких племен. Вони пригодяться тобi, коли ти по?деш по наших улусах,
щоб продати сво? товари... Ось по праву руку вiд мене сидять  хани  -  мiй
тесть хан Турундай, далi хан  Осалук,  хан  Барак,  хан  Тетiя,  хан  Iзай
Белюкович, рiдний брат ки?всько? княгинi, жони Рюрика, хан Тарг... По лiву
руку  -  хан  Бокмиш,  хан  Данило,  хани   Содвак   Кулобицький,   Корязь
Калотанович, Турсук, Башкорт, ?ксна, Алак...
   Хани по черзi, коли  Коб'як  називав  ?х,  кивали  головами  i  приязно
усмiхалися. Саму?л теж усмiхався, а самого гризла досада: скiльки  ?х  тут
зiбралося! Чи не на вiйськову раду? I кожен жде подарунка! Чи й залишиться
що на продаж? I чи здобудуть вони зi  Жданом  для  князя  Святослава  таку
вiстку, яка б по значенню переважила цi витрати?
   Вiн прикидав у  думцi,  коли  ?х  обдаровувати  -  зараз  чи  тодi,  як
навiда?ться в улус кожного з них? I вирiшив не поспiшати. А  може,  не  до
кожного доведеться за?хати?..
   - Я радий зазнайомитися з такими поважними ханами, - сказав вiн уголос.
- Вашi славнi iмена давно вiдомi на  Русi.  Бо  хто  ж  не  зна?  хоробрих
во?нiв, якi не раз копитами свд?х бойових коней топтали ниви  пiд  Ки?вом,
Переяславом та Чернiговом? Але чи не краще нам жити у мирi, у дружбi?  Ось
зараз мир - i я привiз вам багато рiзних товарiв. А коли б вiйна була - чи
посмiв би, чи привiз би?
   - Ой?, ой?, - погоджувалися хани.  -  Мир  -  добре,  дружба  -  добре,
торгiвля - добре...
   Ждан швидко переклав, а сам думав про iнше.  Пригадувалося,  як  палала
його рiдна Вербiвка, як накинули йому на шию зашморг i потягли  у  неволю,
як у холодi й голодi нидiв  вiн  у  половецьких  степах,  як  палали  села
довкола Дмитрова i лилася кров безвинних  людей...  Вiн  дивився  в  хитрi
ханськi очi i розумiв, що всi цi облесливi слова, приязнi усмiшки, кивання
головами - то все  облуда,  обман.  Насправдi  за  всiм  цим  прихову?ться
жорстокiсть, ненаситнiсть здобичника, кровожернiсть завойовника.
   Позад нього вiдхилився полог, i в юрту вступило двi жiнки  -  молода  i
стара. Це були чаги, рабинi. Молода йшла попереду,  несучи  на  витягнутих
руках блюдо з тушкованим м'ясом. Старша тримала в руках жбан з кумисом.
   Поставивши блюдо на килим, молодша посторонилася, i  наперед  виступила
старша. Жмут свiтла впав на ?? обличчя, на худi, загрубiлi вiд безкiнечно?
працi руки.
   Ждан здригнувся i мало не скрикнув вiд несподiванки: перед  ним  стояла
мати. Змарнiла, постарiла, з потухлими, виплаканими очима.  Але  це  була,
без сумнiву, мати...
   Так ось де вона! В неволi у хана Коб'яка! Нещасна ханова чага!
   Чи то якийсь його ледь помiтний рух, чи погляд, яким вiн прикипiв до ??
обличчя, привернули ?? увагу. Вона теж  глянула  на  хлопця.  А  глянувши,
остовпiла, змертвiла, руки ?? здригнулися, розцiпилися - i жбан з гуркотом
покотився по килиму. Кумис розлився, забризкуючи все довкола.
   Хани схопилися  на  ноги,  почали  обтрушувати  одяг.  Коб'як  вибухнув
лайкою:
   -  Негiдниця!  Паршива  вiвця!  Смердючий  дух  уруського   свинюшника!
Запаскудила мо? найкращi килими! Гей, люди, викиньте цю  стару  ослицю  на
смiтник та всипте канчукiв, щоб знала, як прислуговувати хановi!
   Вбiгла сторожа, потягла жiнку надвiр.
   Все це ско?лося так швидко, майже блискавично, що сторопiлий,  до  краю
вражений Ждан не встиг вимовити  й  слова,  лише  зблiд  i,  напружившись,
завмер.
   Його стан помiтив Саму?л.
   - Що з тобою? - нахилившись до нього, спитав пошепки.
   - То моя мати.
   Нiхто не чув ?хнiх перемов, - такий стояв у юртi гвалт. Кумис  розлився
по барвистому килимовi, пiдтопив подушки для сидiння, i  хани,  гелгочучи,
мов гуси, тиснулися попiд стiнами, щоб не замочити взуття.
   Вражений Саму?л сплеснув долонями.
   - О сили небеснi! Твоя мати! -  i  пiсля  паузи,  подумавши,  додав:  -
Мовчи! Не признавайся поки що Коб'яковi про це... Подума?мо, що робити...
   - Як же не признаватися? Вони ?? закатують до смертi!
   - Тодi покладись на мене... Я сам уладнаю цю справу, - i,  повернувшись
до Коб'яка, сказав: - Достославний хане, вина цi?? жiнки безсумнiвна,  але
не така велика, щоб ?? карати  батогами.  Якщо  ж,  на  твою  думку,  вона
заслужила кари, то я прошу помилувати ??. Це  моя  землячка.  I  допустила
вона провину через нас, бо  задля  нас  ти  звелiв  принести  кумису...  А
спiткнутися i випустити з рук жбан чи глек може кожен... Тож не карай  ??!
Прошу тебе, хане!
   Коб'як усе ще був у гнiвi. Криво посмiхнувшись, вiн вiдповiв:
   - Так, вона твоя землячка, уруска. Але вона невiльниця, рабиня, чага, а
рабiв, якщо вони допускають провину, треба вчити батогами... Якщо ти хочеш
врятувати цю стару вiд покарання, то викупи ??!
   Це  було  так  несподiвано,  що  спочатку  Саму?л  аж  розгубився.  Та,
побачивши, як радiсно блиснули Ждановi очi, поспiшив запитати:
   - I скiльки хан хоче за цю стару?
   - П'ять кун, - не довго думаючи, вiдповiв Коб'як.
   - Ого! - вигукнув Саму?л. - Забагато, хане! П'ять кун!  Тобто  двадцять
ногат! I це за стару, виснажену чагу! Та вона вже ледь  сто?ть!  Од  вiтру
хита?ться! Якщо я й згоден тобi щось заплатити, то тiльки з жалю до не?...
Землячка ж!
   Саму?л раптом вiдчув себе купцем i почав торгуватися.
   - Скiльки ж ти згоден дати? - спитав хан.
   - Куну. Бiльшого не варта.
   - Куну? Та краще хай вона здохне пiд батогами, нiж мав би  я  вiддавати
?? за таку плату! - Коб'яка, видно, торг захопив теж, очi його  заблищали,
а на лобi виступив пiт. Вiн забув,  що  одержав  щойно  цiнних  подарункiв
бiльше як на пiвгривнi. - Ти дуже скупий, урусе!
   На Саму?ловому обличчi буряковими плямами спалахнула  образа.Нi,  я  не
скупий i дам двi куни... Це моя остання цiна!
   - Три - i жодно? ногати менше!
   В цю мить знадвору  долетiв  болiсний  жiночий  скрик.  Ждан  сiпнувся,
схопив Саму?ла за руку. В його очах стояла безмовна мольба.
   - Ну гаразд, хай три куни, - поспiшно погодився Саму?л. -  Але  негайно
припини катування!
   Коб'як похмуро повiв бровою на Алака - i той хутко вибiг з  юрти.  Крик
обiрвався. Коб'як переступив через калюжу кумису, що  сивiла  на  дорогому
барвистому килимi, i привiтно, мовби нiчого й не  сталося,  усмiхнувся  до
Саму?ла i взяв його пiд лiкоть.
   - Ходiмо звiдси, поки тут приберуть. А потiм я все-таки  пригощу  тебе,
Саму?л-бею, i тушкованою бараниною, i кумисом або, якщо не  хочеш  кумису,
айраном.

   * * *

   Два тижнi Саму?л i Ждан жили в ордi, ?здили понад Самарою та Орiллю вiд
одного стiйбища до iншого, спродуючи рiзний дрiб'язок,  якого  захопили  з
Ки?ва вдосталь, -  мiднi  та  бронзовi  перснi,  голки,  сережки,  прясла,
кресала,  фiбули  до  плащiв,  залiзнi  гаплики  та  бабки   до   кожухiв.
Торгувалися запекло, не поступалися жодною ногатою, щоб мати  змогу  довше
побути серед кочiвникiв, до всього придивитися i дiзнатися,  зрештою,  про
намiри Коб'яка. Нападе вiн на Русь чи нi?
   Тривога ?хня посилилася тодi, коли з пiвдня на Самару та Орiль  прибуло
ще кiлька ханiв з родами сво?ми. Схоже було на  те,  що  Коб'як  згуртову?
сили. Чому ж тодi зволiка? з виступом, чого жде?
   Яснiсть внесла несподiвана зустрiч у степу.
   А трапилося це так.
   Усi цi днi Ждан не розлучався з матiр'ю. Коли ?хав на торги  в  далекий
улус, то не залишав ?? у таборi, а брав з собою. Говорили вони безупинно i
не могли наговоритися - i про сво? поневiряння, i про батька, i про Настю,
що, як подейкують, стала жоною якогось хана, i про Iвана,  який  хтозна-де
подiвся - чи то його половцi вбили, чи якось урятувався, i  про  найменших
Жданових  братикiв  та  сестричок,  що  погинули  у   Вербiвцi   вiд   рук
нападникiв... Та хiба мало про  що  могли  говорити  мати  з  сином  пiсля
трирiчно? розлуки, пiсля того, що вони пережили!
   Отож одного дня, коли вони поверталися до табору, Ждан попустив  вiжки,
i конi самi поволi тюпали по ледь помiтнiй дорiжцi, протоптанiй  у  буйних
заростях трав та пахучого зiлля. Мати не зводила  з  сина  сво?х  змучених
очей i вдесяте слухала його неквапливу розповiдь про втечу,  про  Кончака,
про Саму?ла, про князiв... Шорсткою натрудженою рукою гладила його руку, а
другою витирала сльози, що затуманювали ?й  зiр,  коли  вона  слухала  про
смерть батька чи про князiвський поруб у Новгородi-Сiверському.
   - Бiднесенький мiй! Рiднесенький мiй! - шепотiли тодi ?? худi, посинiлi
губи.
   Захопленi спогадами, вони не помiтили, як з придорожнього гайка  ви?хав
вершник i помчав ?м навперейми.
   - Урус, зупинись!
   Ждан притримав коней.
   Верхiвець пiд'?хав упритул до воза, натягнув поводи.
   Це був отрок-чабан. На плечах - витертий чепкен, на ногах -  постоли  з
сирицi, на головi - повстяний гостроверхий каук,  з-пiд  якого  вибивалася
кучма густого чорного волосся. За плечима -  лук,  при  боцi  -  шабля  та
шкiряний тул зi стрiлами.
   Ждан запитливо глянув на незнайомця. Що йому потрiбно?
   А той якийсь час мовчки дуже пильно розглядав матiр i  сина,  а  потiм,
оглянувшись, тихо промовив, мовби боявся, що хтось його пiдслуха? в  цьому
безлюдному степу:
   - Мерщiй вирушайте додому! Невже ви не  помiча?те,  що  ось-ось  Коб'як
рушить на Русь? Тодi ж вас затримають тут, як заложникiв!
   Вражений Ждан уважно глянув на молодого чабана.
   - Хто ти такий? Як тебе звати!
   - Не питай.
   - Звiдки ти так добре зна?ш нашу мову?
   - Моя мати - уруска... Навчила...
   - Але ж ти половець?
   - То мiй батько половець...
   - А ти?
   Чабан здвигнув плечима i промовчав.
   - Чому ж ти вирiшив попередити нас?
   - Мене мати послала...
   - А сам би ти не попередив?
   - Може, й сам попередив би... Бо я люблю нашу мову, нашi  пiснi,  наших
людей, нашу землю, яко? я нiколи не бачив. Та про не? так гарно розповiда?
моя мама! I я вiрю, що так воно i ?, бо мати у мене - свята!  А  ??  земля
для мене рiдна! Можете вiрити менi! ?дьте звiдси швидше!
   - Дякую тобi, друже, i тво?й матерi дякую за важливу звiстку...
   Отрок вдарив коня i хутко зник у зелених заростях верболозу.
   Того ж вечора, почувши таку несподiвану новину, Саму?л пiдняв  людей  i
вирушив у зворотну дорогу, до Ки?ва.

   * * *

   Переволока - одна з найвiдомiших переправ через Днiпро в його  середнiй
течi? поблизу Ворскли. Тут кам'яна гряда пiдперла  води  рiки  i  утворила
широкий, зручний брiд, яким з  прадавнiх  часiв  користувалися  i  корiннi
мешканцi Поднiпров'я - слов'яни, i численнi кочовi  племена,  що  одно  за
одним упродовж столiть котилися, мов хвилi, по неозорих степах мiж  Волгою
та Дуна?м.
   Саму?л став табором недалеко вiд броду, в затишнiй, лiсом захищенiй вiд
стороннього ока долинi, а на березi залишив у  пота?мному  мiсцi  сторожу,
яка мала повiдомити про прибуття князя з  дружинами,  а  також  про  появу
половцiв чи якихось iнших чужинцiв.
   Три днi нiхто не з'являвся. А на четвертий,  опiвднi,  на  протилежному
березi показалося два вершники. Вони постояли над водою, напо?ли коней  i,
пересвiдчившись, що на переправi, крiм них,  нiкого  не  видно,  пустилися
перебродити Днiпро.
   Якраз вартував Ждан з Васютою, вайлуватим, сумирним хлопцем. З гущавини
кущiв вони пильно зирили за тим, що робиться на рiцi.
   - Як нам бути, Ждане? Нехай собi ?дуть чи сповiстимо наших?
   Ждан приклав козирком руку до лоба, примружив проти сонця очi.
   Верхiвцi скидалися на степовикiв, а степовики, навiть  якщо  ?х  тiльки
дво?, можуть привести за собою цiлу орду. Треба сповiстити Саму?ла  -  хай
вирiшу?.
   - Мчи, Васюто! Клич наших!
   Не встигли чужинцi досягти середини рiки, як прибув Саму?л з  хлопцями,
наказав перекрити дорогу, що виводила в степ.
   - Зда?ться, половцi. Чи не вивiдачi Коб'яковi?
   - Хтозна. Схопимо - дiзна?мося, - шепотом вiдповiв Ждан.
   Сторожко озираючись, верхiвцi вибралися з води на сухе, трохи постояли,
тихо перемовляючись, а потiм поволi рушили до гаю, що вкривав схили гори.
   Тут ?х i перестрiли Саму?ловi  хлопцi.  Вони  несподiвано  вискочили  з
кущiв, наставили списи i луки.
   - Стiйте! Хто такi?
   Сторопiлi вершники не вчинили спротиву. ?х стягнули з коней,  вiдiбрали
зброю, поставили перед Саму?лом.
   Один, старий, був суворий на вигляд, дебелий чолов'яга. Вiн не  виявляв
страху, тiльки похмуро бликав спiдлоба i  важко  сопiв  широким  м'ясистим
носом.  Другий,  молодий,  знiтився,  зблiд,  тремтiв,  нiби   його   била
пропасниця. Видно, ще нi разу не бував у бувальцях.
   Саму?л пильно глянув старшому в очi.
   - Половцi?
   - Ой?, ой?!
   - Як звати?
   - Я - Сай, а це мiй син Чой.
   - З яко? орди?
   - З Iнгулецько?...
   - Чого опинилися тут? Куди пряму?те?
   - ?демо на Орiль до хана Башкорта. Туди я вiддав замiж  дочку.  Кажуть,
подарувала менi внука - хочу побачити.
   - А Коб'яка зна?ш?
   - Чув. Хто ж у Половецькому степу не чув про великого хана  Коб'яка?  А
бачити - не бачив.
   Сай вiдповiдав швидко, без заминки,  i,  схоже,  казав  правду.  Саму?л
нерiшуче здвигнув плечима - вагався, видно, приймати  рiшення.  Запитально
глянув на Ждана.
   - Що будемо робити?
   Вiн усе бiльше переконувався в тому, що Ждан, незважаючи на  молодiсть,
мав  тверезий,  розсудливий  розум,  i  не  вважав  для  себе   образливим
прислухатися до його порад i думок.
   - Я гадаю, вiдпускати не слiд, - подумавши, вiдповiв Ждан. - Хтозна, чи
не брехня все це. Чому ми повиннi вiрити йому на слово?.. Накажи забити  в
колодки - повеземо до Ки?ва. А там буде видно - вiдпустити чи обмiняти  на
сво?х людей...
   Думаючи, що половцi ?х не розумiють,  Саму?л  i  Ждан  обмiнялися  цими
думками вiдкрито, в ?хнiй присутностi. Як же вони були здивованi, коли Сай
раптом упав на колiна, простягнув з мольбою поперед себе руки  i  заблагав
на мовi русiв, трохи калiчачи слова:
   - Не везiть нас до Ки?ва, прошу вас! Вiзьмiть викуп! У мене ? дещиця зi
мною! - i вiн полiз до кишенi.-
   Вiдпустiть нас з богом! Доньку хочу провiдати, внука побачити!
   Вiн витягнув капшука, витрусив з нього на долоню жменю золотих монет  i
великий срiбний перстень з коштовним камiнням. Але нi Саму?л, нi  Ждан  не
взяли тi?? плати. Швидко переглянувшись, разом прийшли до однi??  думки  -
не вiдпускати!
   - Забийте ?х у колодки та прив'яжiть мiцнiше до возiв! - наказав Саму?л
хлопцям. - Подивимося, що це за птахи...
   ...Нi Саму?л, нi Ждан не знали i не могли  знати,  що  цим  самим  вони
стали у великiй пригодi Святославу i всiм руським князям, якi  в  цей  час
саме простували i по Днiпру, i по суходолу до Половецько? землi. Не  знали
вони i не  могли  знати,  що  ?м  до  рук  випадково  потрапили  Кончаковi
вивiдачi, котрi побували у Торчеську, де зустрiлися з Аяпом, i  несли  вiд
нього Кончаковi важливу вiстку про виступ руських сил у великий  похiд  на
землю Половецьку. Просто ?хн? внутрiшн? чуття пiдказало  ?м  рiшення,  яке
допомогло  Святославовi  повернутися  з  цього  походу  зi   славою.   Про
Святослава лiтописцi записали похвальнi слова в лiтописах, про  Саму?ла  i
Ждана - нiчого. Та це не применшу? заслуги, як не применшу? заслуг  i  тих
безiменних во?нiв, якi сво?ю смертю, кров'ю i зусиллями  здобувають  славу
вождям сво?м, самi залишаючись на вiки вiчнi невiдомi.
   ...Того ж дня, надвечiр,  до  Переволоки  приплив  на  човнах  з  двома
тисячами во?в князь Святослав i став табором на березi Днiпра, ждучи iнших
князiв, що йшли сухопуттям. Протягом наступних днiв  прибули  з  дружинами
правим берегом i переправилися на лiвий Святославовi сини: Глiб,  Всеволод
Чермний i Олег, Рюрик Руський, Володимир Глiбович Переяславський, Всеволод
Ярославович Луцький, Мстислав Ярославович, Мстислав Романович  та  Iзяслав
Давидович - обидва iз смоленських князiв, Мстислав  Городенський,  Ярослав
Пiнський, його брат Глiб Дубровицький, а Ярослав  Галицький  прислав  сво?
полки з во?водами.
   Отже, зiбралися всi, хто хотiв  разом  з  великими  князями  ки?вськими
взяти участь у походi.
   Не прибули: Рюрикiв рiдний брат Давид Ростиславович  Смоленський,  який
вiдписав, що нездужа?, i прислав замiсть себе сина  Iзяслава  з  невеликою
дружиною, рiдний брат Святослава Ярослав Чернiгiвський, котрий у  березнi,
вiдмовившись вiд походу, гаряче ратував за лiтнiй похiд,  двоюрiднi  брати
Святославовi - Iгор Новгород-Сiверський та Всеволод Трубчевський.
   - А нашi брати не прийшли, -  гiрко,  з  образою  в  голосi  сказав  на
ки?вському снемi Святослав. - Вiдписали: далеко нам iти вниз до Днiпра. Не
можемо сво?? землi без захисту залишити. Якщо ж ти пiдеш на Переяслав,  то
й ми з тобою пiдемо i з'?дна?мось на Сулi... Та не вiрю я в те, що пiшли б
вони з нами i в тому випадку, коли б шлях лежав через Переяслав  на  Сулу.
Хiба князям луцькому, галицькому чи пiнському ближче, нiж смоленському  чи
новгород-сiверському? Хто хотiв, той прибув. А  хто  не  захотiв  разом  з
братi?ю сво?ю стати на ворога, того ждати не будемо. Тож обоз залишимо тут
пiд надiйною охороною, а самi завтра вборзi, порожнем вирушимо в степ,  на
Орiль, а якщо потрiбно буде, то  й  на  Самару.  Вiрнi  люди  сказали  нам
сьогоднi, що там хан Коб'як гурту? сили для нападу на Русь, домовля?ться з
Кончаком, щоб спiльно ударити. Та ми не дамо ?м з'?днатися! Ударимо  ранiш
i, дасть бог, поб'?мо окаянних!
   Другого дня, залишивши обоз на правому березi, з'?днане руське вiйсько,
що налiчувало понад двадцять  тисяч  во?в,  вирушило  на  схiд.  Вiв  його
великий князь Святослав, а провiдником у  нього  був  Ждан.  Саму?л  же  з
валкою i Ждановою матiр'ю попростував до Ки?ва.



   РОЗДIЛ СЬОМИЙ

   На  привалi  за  Ворсклою  до  Святослава  пiдiйшов   князь   Володимир
Переяславський. На головi золотом ся? шолом, мiцну  загорiлу  шию  охоплю?
золоте ожерелля, що одночасно служило князевi i прикрасою,  i  князiвською
вiдзнакою; лiва рука лежить на рукоятi  меча,  права  поправля?  на  плечi
червоне корзно, що шовково шелестить пiд вiтром.
   Зупинився, кресонув ясно-крицевим поглядом, схилив голову.
   - Отче, дозволь по?хати попереду.  Вся  Переяславська  земля  винищена,
сплюндрована. Кров тисяч переяславцiв i переяславок на половецьких шаблях,
сльози мо?х землякiв i землячок наповнили рiки й озера Половецько?  землi,
i вони стали гiрки та солонi, як наше горе. Я бажаю помсти, а  мо?  во?  -
вiйськово? здобичi! Не вiдмов, княже, не зроби так, як  учинив  мiй  лютий
недруг Iгор!
   Нi, цьому князевi не позичати смiливостi!  Нi  в  ратному  дiлi,  нi  в
розмовi з великим князем! Звичайно, вiн йому дозволить iти попереду.  Чому
б не дозволити? Не затишку ж шука? цей молодий витязь,  а  свисту  ворожих
стрiл, брязкоту половецьких шабель, шалу криваво? сiчi! Чесний, вiдвертий,
хоробрий! От тiльки б стриманостi бiльше та розуму державного - на користь
Руськiй землi! Та цього, на жаль, браку? не тiльки йому...
   - А якщо не дозволю, то ти i мою землю потолочиш так, як Iгореву? -  не
стримався вiд докору Святослав.
   - Нi, отче, твою не потолочу,  -  коротко  вiдповiв  Володимир.  -  Але
любовi i поваги до тебе не матиму!
   - Дякую за  вiдвертiсть...  А  попереду  йти  дозволяю.  Ждана  вiзьмеш
провiдником. Тiльки будь обережний, не заривайся! Важливо  не  для  одного
себе славу здобути, а принести користь усьому вiйську... Вiзьмеш пiд  свою
руку молодших князiв з  дружинами  i  двi  тисячi  берендейсько?  кiнноти.
Знайди менi Коб'яка i наведи пiд мо? стрiли! А я йтиму услiд за  тобою  на
день путi...
   - Дякую, отче-князю. Не зариватимусь! Але й хребта половцями не покажу!
- Молодий князь випростався i глянув за далекий небосхил, нiби  сподiвався
вже зараз уздрiти там ворога.
   Кiлька днiв рискав Володимир понад Орiллю у пошуках  половцiв,  та  все
даремно. Бурчав на Ждана:
   - Де ж вони  подiлися,  тi  клятi  степовики?  Невже  запримiтили  нас?
Знаходимо пригаслi попелища та обглемеданi кiстки на покинутих  стiйбищах,
а самих - як вiтром поздувало!
   Ждан спантеличено знизував плечима. Справдi,  де  ж  подiлися  половцi?
Там, де тиждень чи два тому ?здили вони  з  вежами-юртами,  де  випасалися
отари овець, табуни коней та гурти худоби, де гасали, об'?жджаючи  гарячих
жеребцiв та  кобилиць,  молодi  джигiти,  там  тепер  було  пусто.  Тiльки
орли-стерв'ятники  при  наближеннi  вiйська  нехотя  здiймалися  вгору  та
посвистували ховрахи.
   Де ж подiлися половцi? Що задумав Коб'як?
   Перша зустрiч вiдбулася  на  шостий  день  в  межирiччi  мiж  Орiллю  i
Самарою. Вранцi, коли во?, поснiдавши, лаштувалися до  походу,  прискакали
на змилених конях сторожi.
   - Половцi!
   З-за далеких горбiв показалися кiннi половецькi роз'?зди. Згодом темною
хмарою викотилась уся орда.
   Князь Володимир зрадiв. Нарештi! Настала хвилина, яко? вiн ждав  кiлька
лiт! В його руках немале  вiйсько,  i  вiн  всiй  Русi  покаже  молодецьку
хоробрiсть i вiйськовий хист! Сьогоднi вiн або голову складе,  або  злама?
хребта Коб'яковi!
   Вiн скочив на коня, покликав князiв, наказав готувати до бою полки.  По
праву руку вiд себе поставив Святославового сина Глiба з дружиною  i  його
тезку Глiба Юрiйовича, по  лiву  -  Мстислава  Романовича  Смоленського  i
Мстислава  Володимировича,  сам  же  "с  протчими"  став  у  бойовий   ряд
посерединi. Сказав коротко:
   - Братi?, велю  держатися  всiм  купно!  Iз  бойового  ряду  нiкому  не
ви?жджати! Вперед не зариватися i ззаду не залишатися! Хто покаже вороговi
хребет, тому ганьба на вiки вiчнi! Хто знiме Коб'яковi голову, а найпаче -
приведе на арканi, тому честь i слава!
   Руськi полки, швидко перегрупувавшись, зiбралися в один невеликий,  але
мiцний кулак. Над ними замайорiли барвистi  корогви,  прапорцi,  пiднялися
вгору i застигли густо, мов щiтка,  довгi  списи  з  блискучими  крицевими
наконечниками. Черленi щити яскраво горiли в промiннi ранкового сонця.
   Всi були готовi до бою.

   * * *

   На протилежному боцi, на горбах, став Турундай, тесть Коб'яка, з ханами
Содваком, ?ксною, Тетi?ю та Бараком. Це був передовий загiн хана  Коб'яка,
який, про всяк випадок вiдтягнувши сво? роди аж на Самару, рушив з великим
вiйськом на Русь. Правда,  йому  не  пощастило  при?днати  до  себе  полки
хитрого Кончака, що не хотiв посилення i прославлення  свого  суперника  в
мiжусобнiй боротьбi за владу над Половецьким степом, але вiн мав достатньо
сил, щоб погромити  порубiжнi  руськi  поселення  i  захопити  там  велику
вiйськову здобич, а головне - худобу, яко? так мало залишилося у  половцiв
пiсля важко? зими.
   Турундай вiдiрвався вiд Коб'яка на половину денного переходу. Побачивши
перед собою порiвняно невелике вiйсько урусiв, вiн, незважаючи на немолодi
лiта, загорiвся, мов хлопчисько, бажанням здобути перемогу i  проcлавитися
серед родiв сво?х. Пiд його рукою шiсть тисяч джигiтiв -  немала  сила!  I
вiн, не гаючись i не вагаючись, кине ?х в атаку!
   Вiн важко  сидiв  на  гнiдому  огиревi,  огрядний,  рiдковусий.  Кругле
брезкле обличчя його потемнiло вiд весняного сонця, а вузькi  чорнi  очицi
пильно вглядаються у далину, де червонiють руськi щити. Хай червонiють! Не
встигне сонце пiднятися на половину свого кола, як вiн  повергне  тi  щити
додолу, а уруських батирiв пов'яже по десятку, як валахiв, i пожене у  кiш
Коб'яка!
   Стугонить серце старого хана, стугонить радiстю.  Вiн  наказу?  худому,
кiстлявому хановi ?кснi, що сидить у сiдлi прямо, мов  жердина,  розпочати
атаку лiвим крилом,  а  запальному,  бистроокому  Содваку  -  правим,  щоб
охопити урусiв, узяти в лещата i не випустити жодного.
   - Та князiв менi, князiв захопiть! Живих чи мертвих!  -  напучував  хан
сво?х пiдлеглих. - З мертвих здеремо скальпи[36], з живих  злупимо  викуп!
Тож, мабуть, краще живих!..
   Вiн пiдвiвся на стременах i махнув у бiк руських полкiв шаблею. В ту  ж
мить тисячi кiнських копит вдарили об землю,  i  вона  загула,  мов  перед
бурею, здригнулася, наповнилася  лиховiсним  чеканням.  Половцi  розпочали
атаку.

   * * *

   Побачивши половецьку силу, що котилася прямо на  них,  тисяцький  Шварн
нахилився до вуха князевi, прошепотiв:
   - Не втрима?мося, княже. Поки не пiзно, повертаймо назад?
   - Нiзащо! Який нам сором буде! - вигукнув Володимир. - Пошли  гiнця  до
Святослава сказати, що ворог перед нами i нема? менi часу  ждати  великого
князя на допомогу. Приймаю бiй, а вiн тим часом хай поспiша?!
   Гонець поскакав, а Володимир торкнув поводи i  поволi  рушив  насупроти
половцям. Передав по рядах:
   - Коней не стомлювати!  Вони  пригодяться  нам  свiжими!  Не  зриватися
завчасно, ждiть мого знаку!
   Так i рухались - поволi, тiсно зiмкнувши ряди, прикрившись  щитами.  Не
чути жодного слова. Навiть  покашлювання,  навiть  дихання  не  чути.  Лиш
брязкiт збро? та глухе гудiння землi провiщали криваву сiчу.
   Ждан вiдчува? лiвою ногою праву ногу князя. Iнодi зирка? на  нього.  Як
вiн? Володимир спокiйний, жодна рисочка не здригнулася на його  вродливому
обличчi, жоден м'яз не ворухнувся. Вiн пильно вдивля?ться в темну лаву, що
збоку сонця накочу?ться, мов грозова хмара, але мовчить. I всi розумiють -
ще не час!.. Впевненiсть князя, його  витримка  передаються  воям,  лiпшим
мужам, боярам. I всi без поспiху, але впевнено, грiзно простують назустрiч
тiй темнiй лавинi, що швидко накочу?ться на них.
   Супротивники зiйшлися на два польоти стрiли i зупинилися.
   Вiд половцiв рвучко вимчало  кiлька  сотень  лучникiв  -  випустили  по
стрiлi. ?м вiдповiли руськi стрiльцi. Хтось упав у бур'ян. Болiсно заiржав
поранений кiнь. Бiй зав'язався. Половцi рушили в наступ. У Ждана  злiва  -
князь Володимир, праворуч - колишнiй смерд iз Глiбова Iвашко, якого  князь
уподобав i взяв гриднем у свою дружину.  Це  був  дужий,  як  ведмiдь,  на
вигляд трохи на?вний, та насправдi меткий i гострий на розум муж. Ждан  iз
ним та ще з кiлькома найближчими воями, за наказом Шварна, мали  охороняти
в бою князя. З другого боку це  мав  робити  з  досвiдченими  во?нами  сам
тисяцький Шварн.
   Як тiльки лучники повернулися в сво? ряди, Володимир  Глiбович  опустив
забрало. - Копiя до бою! Вперед!
   Ждан мiцнiше стиснув списа, вдарив коня. Через його голову шугонув  рiй
стрiл, що зустрiлися в повiтрi з половецькими. Ждан пригнувся. Двi чи  три
ворожi стрiли дзьобнули в щит i впали додолу. Його не  зачепили.  А  хтось
зойкнув, хтось iз гуркотом упав коням пiд ноги, - обiрвалося чи?сь життя.
   Ждан кра?м ока бачить, як з одного боку Шварн, а  з  другого  -  Iвашко
сво?ми довгими копiями-ратищами цiляться не в  сво?х  супротивникiв,  а  в
тих, що можуть зiткнутися з князем.  Вiн  теж  поверта?  свiй  спис  трохи
влiво, насупроти половцевi, який мчить прямо на князя.
   Гуркiт вiд зiткнення сотень коней, копiй, списiв, щитiв на мить оглушив
його. Однак вiн не згубив з ока половця, що, як йому  здалося,  цiлився  в
князя, i направив йому вiстря списа в груди. Сильний удар мало  не  скинув
його на землю, та вiн утримався. Зате супротивник змахнув руками i впав  з
коня навзнак, ламаючи ратище, що пронизало його наскрiзь.
   Ждан вихопив меча, кресонув по занесенiй над ним шаблi.  Другим  ударом
розрубав дерев'яний шолом ще одного кочовика - i  той,  глухо  скрикнувши,
нахилився до гриви коня.
   Князь Володимир зi сво?м полком все глибше  врубувався  в  бойовi  ряди
хана Турундая, наводячи жах на  батирiв.  Закованi  в  лати,  кольчуги  та
залiзнi шоломи переяславцi одним могутнiм ударом розкололи орду навпiл.
   Нi Турундай, нi iншi хани, нi рядовi вояки не ждали вiд  урусiв  такого
шаленого спротиву i натиску. Гадали -  вiдразу  зламають  хребта  руському
вiйську. А вийшло навпаки: ?хнi чоловi[37] загони були зупиненi, а  обидва
крила, замiсть того щоб оточити  урусiв,  самi  опинилися  перед  загрозою
оточення.
   Не минуло й пiвгодини, як половцi  похитнулися,  подалися  назад,почали
вiдступати. Даремно Турундай лаявся, погрожував - нiхто його не  слухався.
Батири завертали коней i, заслiпленi жахом, тiкали в степ.
   Володимир гнався за ними до полудня - рубав, колов,  брав  у  полон.  I
тiльки  тодi,  коли  конi  зовсiм  пристали,  припинив  погоню  i  наказав
вiдступити до Орелi.
   Здобич була велика - майже тисяча полоненикiв, зброя, одяг, конi...  Та
не в здобичi суть, а в перемозi, вагомiй перемозi. Володимир вiдчував себе
щасливим i на радощах послав до Рюрика  та  Святослава  аж  трьох  гiнцiв.
Повiдомляв про погром Турундая i просив поспiшати на допомогу, бо на ранок
сподiвався приходу самого Коб'яка.

   * * *

   Зустрiч Турундая з Коб'яком була малопри?мною для старого хана.  Коб'як
не порахувався з тим, що Турундай - його тесть, а при вiйську, на  виду  у
всiх, схопив за груди, люто струсонув.
   - Старий осел! Скiлькох  во?в  утратив!  Сам  сорому  набрався  i  менi
завдав!  -  Вiд  природи  Коб'як  був  шалений,  несамовитий,   а   тепер,
роздратований нещасливим початком походу, не тямив себе вiд гнiву. -  Хоча
б одного полоненика захопив, щоб дiзнатися, хто з уруських князiв  прийшов
на нашу землю i з якою потугою! Так жодного! Хоча б курам на смiх  якогось
недолугого чи пораненого... Горе менi!
   Турундай  поривався  щось  сказати,  та  з  його  сухих  запечених  губ
зривалося лише невиразне бурмотiння.
   Нарештi Коб'як вiдпустив його, i Турундай прохрипiв:
   - То був князь Володимир Переяславський... Я сам бачив його корогви...
   - З якою ж вiн силою прийшов?
   - Тисячi чотири, не бiльше... Я гадав, що роздавлю його, як  муху...  А
вийшло...
   - Гадав, гадав, - перекривив його Коб'як. - У вiйськовому  дiлi  умiння
треба мати! Розуму хоч трохи! А ти полiз на рожен, мов дурний iшак!
   В розмову втрутився хан Содвак:
   - Даремно ла?ш тестя, хане. Ми  всi  були  впевненi,  що  одним  ударом
погромимо урусiв. Та вiйськове щастя прихилилося до Володимира. Однак якщо
всi?ю  силою  поспiшити,  то  наздоженемо  його.  Переобтяжений  здобиччю,
недалеко вiн вiдiйшов. Я певен, уруси не минуть наших рук!
   Коб'як задумався. Ще роздувалися  вiд  гнiву  його  широкi  нiздрi,  ще
кривився в злобi хижий рот, але висловлена  Содваком  думка  вже  захопила
його. Гм, Володимир, безперечно, допустився велико? необачностi, прийшовши
в Половецьку землю з таким невеликим вiйськом, i його неважко буде взяти в
полон. Вiн, мабуть, не знав i не сподiвався, що Коб'як зiбрався в похiд  i
стягнув в один кулак усiх джигiтiв Нижнього  Поднiпров'я.  Тим  гiрше  для
нього! Гм, чотири тисячi уруських витязiв на чолi з самим князем - то ласа
пожива! Пощастило б тiльки проковтнути! А чому б не спробувати?  Сили  для
цього ?!...
   - Ти гада?ш, ми наздоженемо його?
   - Упевнений у цьому, - вiдповiв Содвак.
   - Тодi не гаймо часу! Вируша?мо зразу ж! Помiняйте стомлених  коней  на
свiжих - i в путь!

   * * *

   Наступив  жаркий  ранок  30  липня  1184  року.  Володимир  Глiбович  з
передовим полком i здобиччю отаборився на рiвному березi, в закрутi Орелi.
Дав стомленому вiйську  i  полону  денний  спочинок.  Далеко  в  полi,  за
горбами, чатувала кiнна сторожа.
   Скупавшись у теплiй орiльськiй водi, князь у бiлiй ллянiй сорочцi сидiв
на пригiрку, сьорбав з  дерев'яно?  миски  гарячий  кулiш  i  дивився,  як
пiднiма?ться над обрi?м сонце.
   День обiцяв бути спекотний, задушливий.
   У повiтрi висiла жовтувата iмла. Степове зiлля  на  очах  в'яло,  никло
додолу, вiщуючи прихiд недалеко? осенi.
   Та на серцi у Володимира  було  легко,  радiсно.  Вiн  здобув  неабияку
перемогу, i слава про не?, безперечно, рознесеться по всiй Руськiй  землi.
Та й здобич немалу взяв - одних полоненикiв скiльки! За них вимiня? таку ж
або й бiльшу кiлькiсть переяславцiв!..
   Його думки були перерванi тривожним вигуком:
   - Сторожа мчить! Половцi недалеко!
   Всi посхоплювалися на ноги. Князь пiдвiвся теж.
   Збиваючи куряву, з-за далеких горбiв мчала сторожа.
   - Княже, половцi! Сила-силенна! Скоро будуть тут! До  Володимира  бiгли
князi i во?води.
   - Що будемо робити, княже? Може, вiдступимо за рiчку?
   Володимир окинув поглядом табiр. З трьох бокiв  його  охоплювало  русло
Орелi. Глибокi ями i широкi плеса надiйно захищали обидва  крила  руського
вiйська. В тилу - брiд, що давав можливiсть у  потрiбний  час  перейти  на
протилежний берег. Кращого  мiсця  для  захисту  годi  шукати.  Тут  можна
триматися i день, i два, аж поки не пiдiйдуть на допомогу основнi сили.
   - Ставте полки для оборони! Будемо стримувати половцiв! Полон - на  той
бiк! Двi дружини - Мстислава Володимировича та Глiба Святославовича -  теж
на той бiк, у закрути  рiки.  Будете  обстрiлювати  ворога,  щоб  не  змiг
пробитися нам у тил понад берегом! А ти, Ждане, мчи до  князiв  Рюрика  та
Святослава - хай, не  гаючись,  поспiшають  на  допомогу!  -  розпорядився
Володимир.
   Половцi виринули з-за горбiв, що обрамляли зi сходу небокрай,  раптово.
Широким пiвмiсяцем,  оберненим  вигнутою  стороною  наперед,  вони  швидко
наближалися до руського стану.
   Тим часом князi Мстислав та Глiб перейшли вбрiд Орiль, зайняли  указанi
?м мiсця на протилежному березi. Полон швидко перевели теж на руський бiк.
Залишилися  тiльки  три  тисячi  дружинникiв,  що   перегородили   вузький
перешийок мiж  звивинами  рiки.  Володимир  поставив  ?х  у  бойовi  лави,
висунувши наперед переяславцiв, у стiйкостi яких не сумнiвався.
   Бiй розпочали половцi. Не пiдозрюючи про подвiйну засаду руських во?нiв
на тому боцi Орелi, в заростях очеретiв та верболозу, вони  лавами  ринули
на Володимира. На цей раз без перестрiлки - вiдразу пiшли в атаку.
   Перший  удар  був  жахливий.  Половецька  кiннота  з   усього   розгону
ввiгналася в руськi лави, i, здавалося, нiяка сила не  змогла  б  зупинити
??. Та переяславцi вистояли. Спочатку зустрiли нападникiв ро?м  стрiл,  що
внесли у ворожi ряди неабияке замiшання, потiм пустили в хiд пiки, короткi
списи-сулицi та мечi.
   В той же час дружини Олега i Мстислава  почали  стрiляти  через  рiчку,
вихоплюючи з безладного кiнного натовпу ворога немало жертв.
   Половцi  зупинилися,  завертiлися  на  мiсцi,  як  вода   у   чортори?.
Несподiвано сильний опiр  урусiв  охолодив  ?хнiй  бойовий  порив.  Обидва
крила, не знаючи, де знайти захист вiд  стрiл,  що  виводили  зi  строю  i
во?нiв, i коней, кинулися навтьоки.
   Даремно Коб'як лаявся,  погрожував,  даремно  хани  перiщили  нагайками
втiкачiв - нiхто не зважав нi на Коб'яковi прокльони, нi на ханськi нага?.
Кожен хотiв вирватися з криваво? колотнечi, що завихрилася  на  неширокому
просторi приорiльського степу.
   - Назад, боягузливi iшаки, дурнi барани! Назад, вошивi свинi! - верещав
Коб'як. - Вiд кого тiка?те? Вас у  п'ять  разiв  бiльше!  Одними  копитами
сво?х коней ви затопчете в порох усiх Володимирових батирiв! Уперед  -  на
ворога!
   Його нiхто не слухав. Орда  так  же  швидко  вiдхлинула  вiд  Орелi  до
далеких  пагорбiв,  як  i  нахлинула,  полишивши  пiсля  себе  вбитих   та
поранених.

   * * *

   Володимир добре  розумiв,  що  Коб'як  неодмiнно  нападе  знову,  i  не
гайнував часу даремно. Коли половцi вiдступили i ледь  мрiли  вдалинi,  на
горбах, коли вляглися серед руського вiйська першi радощi вiд  досить-таки
несподiвано?  перемоги  над  переважаючими  силами  ворога,  вiн   надовго
замислився. Це ж початок. А що  далi?  Як  затримати  Коб'яка  до  пiдходу
Святослава? Як урятувати вiйсько вiд розгрому? Що тут можна придумати -  в
чистому полi?
   Вiн поволi ?хав на високому гнiдому скакуновi вздовж щойно  вiдшумiлого
бойовиська, звiдки во?  прибирали  трупи  вбитих,  виносили  поранених,  а
кiнськi тушi бiлували, м'ясо рубали на куски i кидали до котлiв, i  думав:
яку вiйськову хитрiсть застосувати, щоб раптово зупинити ворога, внести  в
його ряди замiшання? На цей раз Коб'як напевне рине  на  його  дружину  не
широкою, злегка вигнутою лавою, обидва крила  яко?  вранцi  потрапили  пiд
нещадний обстрiл засадних полкiв, а пiде клином, i засаднi полки тепер  не
зiграють тi?? ролi, яку зiграли щойно. Отже, ?х треба повернути  назад,  i
вони  змiцнять  головний  полк.  Та  все  ж  цього  замало,  щоб  зупинити
половецьку кiнноту. Треба придумати щось таке...
   Тут його кiнь спiткнувся, потрапивши задньою ногою в ховрашину нору.
   Вiд несподiванки Володимир аж пiдскочив у сiдлi.
   Ось що треба! Ось те, що зупинить ворога або хоча б  набагато  зменшить
силу його удару!
   - Князiв i во?вод до мене! - гукнув тисяцькому, що ?хав позаду разом  з
десятком князiвських молодших дружинникiв-охоронцiв.
   Шварн пiдняв на списа шапку, i миттю з  усiх  кiнцiв  рушили  до  князя
старшини. Стали пiвколом.
   Промовив Володимир:
   - Покликав я вас не для того, щоб ще раз порадуватися успiховi  нашому,
здобутiй перемозi, що прославила нашi знамена. Зiбрав я вас на  раду,  щоб
спiльно подумати,  як  вiдбити  наступ  Коб'яка,  що,  судячи  по  всьому,
незабаром розпочнеться. Хто що надумав, братi?, кажiть!
   Всi довго мовчали. Нiхто  не  хотiв  говорити  перший.  Видно,  кожного
тривожила думка про недалеке майбутн?, що могло бути для руського  вiйська
фатальним. Але як вiдвернути це фатальне майбутн? - хто те зна??
   Нарештi Шварн, як найближчий князiв сподвижник,  порушив  мовчанку,  що
затяглася:
   - Я думаю, княже, вдруге нам не втриматися тут. Якщо Коб'як не  дурень,
то пошле сильнi орди на той бiк, щоб задушити нашi засаднi полки i зайти у
тил. Тодi всьому нашому вiйську - кiнець...
   - Що ж робити? - спитав князь.
   -  Негайно  вiдступити  через  брiд  у  степ  i  швидко  йти  назустрiч
Святославовi!
   - Тобто тiкати?!
   - Чому тiкати? Вiдступ - не втеча...
   - Половцi зразу ж кинуться за нами, наздоженуть -  у  чистому  полi  не
вряту?шся.
   Знову запала тиша. Всi сидiли  на  конях  похмурi,  заклопотанi.  Задав
князь загадку - не вiдгадати!
   - Та кажи вже, княже, що надумав, - буркнув во?вода Хрущ, грубий голос,
огряднiсть i високий зрiст якого нiяк не гармонували з його  найменням.  -
Бачимо по тво?х очах, що приготував Коб'яковi несподiванку...
   - Приготував.
   - Яку?
   - Друзi мо? i братi?! -  Володимир  окинув  усiх  уважним  поглядом.  -
Давайте гуртом помiрку?мо: що треба  зробити,  щоб  уникнути  розгрому  та
полону або й смертi? Справдi, ми можемо вiдступити за Орiль i, з'?днавшись
з засадними полками,  пiти  назустрiч  головним  нашим  силам.  Та  чи  не
наздожене нас Коб'як, чи не оточить сво?ми незчисленними ордами  на  голiй
рiвнинi, де нi лiска, нi ярка, нi рiчки,  на  якi  ми  могли  б  опертися?
Думаю, наздожене. Досить нам зрушити з цього  самою  природою  укрiпленого
мiсця, як вiн поженеться за нами. Ви запиту?те - а що ж робити? Залишитися
тут? Так, вiдповiдаю я. Залишитися. Погляньте: з трьох бокiв  половцям  до
нас не пiдступитися - рiчка, мочарi. Вони, як i вранцi,  можуть  атакувати
нас тiльки в лоб. То давайте укрiпимо цей перешийок  так,  щоб  половецькi
конi спiткнулися об нього! Щоб Коб'яковi не пощастило одним ударом скинути
нас в рiку! Тодi ми можемо протриматися до пiдходу князiв.
   - Як же укрiпити перешийок? Рiв копати? Не встигнемо!
   - Навiщо рiв? Нари?мо мечами вузьких ямок глибиною в лiкоть, таких собi
пасток для коней. Потрапить у не? кiнська нога, як у ховрашину нору,  -  i
полетить кiнь разом з верхiвцем шкереберть. А заднiй спiткнеться  -  та  й
собi...
   - Скiльки ж тих ямок треба! - вигукнув хтось. - Тисячi!
   - Ну й що?.. Кожен во?н без великого труда вири? п'ять чи й десять - от
вам i тисячi! Одну минеш - в другу вскочиш!  Вiрю  я,  що  це  буде  важка
перепона для половецько? кiнноти.
   Во?води переглянулися. Гм! А князь дiло каже!
   Всi схвально загули.
   - Тодi до роботи! - повелiв  Володимир  Глiбович.  -  Попереду  копачiв
поставте заслону зi щитiв, щоб ворожi сторожi не запримiтили,  що  ми  тут
затiва?мо. Землю накажiть вiдносити в тил, а ямки - прикрити бур'яном, щоб
не видно було! Утямили?
   - Так, княже, так.
   - Тодi до роботи, братi?! До роботи!

   * * *

   Сонце давно звернуло з полудня. Жовто-сiрий степ, здавалося,  заснув  i
млiв у нестерпнiй спецi.
   Пообiдавши, руськi во? вишикувалися на рiвнинi  бойовим  стро?м.  Пiсля
цього  Володимир  дозволив  людям,  не  сходячи  з  мiсць,   розслабитися,
вiдпочити, навiть прилягти.  Во?  зразу  ж  поставили  проти  сонця  щити,
попiдпиравши ?х списами, - полягали пiд ними в тiнi,  щоб  заховатися  вiд
пекучого  промiння.  Нiкого  не  турбувало  те,  що  ?х  можуть  застукати
зненацька. На випадок половецько? атаки всi мали  достатньо  часу  схопити
зброю i стати на сво? мiсця, бо половцi зупинилися не ближче як за версту.
   Минали хвилини, збiгали  години.  З-за  Орелi  прибули  засаднi  полки,
змiцнивши собою руську оборону. А половцi все чомусь не розпочинали атаки.
   Володимир i дивувався, i радiв з цього: ось-ось мали  пiдiйти  Рюрик  i
Святослав. Може, тодi Коб'як взагалi покаже хребет i  дремене  в  степ?  В
усякому разi ця затримка хана Коб'яка на руку руському вiйську.
   Во? ж скоро перестали думати про наступну битву, яка могла для багатьох
iз них або й для всiх закiнчитися смертю,  пораненням  чи  полоном.  Може,
Коб'як пiсля ранкового прочухана не наважиться  вдруге  випробувати  долю?
Багато хто закуняв пiд щитом на теплiй землi, а iншi насолоджувалися бодай
невеликою прохолодою в затiнку i несподiваним вiдпочинком.
   I саме тодi, коли ?х майже не  ждали,  половцi  рушили  в  атаку.  З-за
горбiв  раптово  виринула  хмара  куряви,  потiм  показалися  темнi   лави
вершникiв. Над ними замайорiли бунчуки i довгi барвистi корогви з золотими
зображеннями бичачих рогiв, драконiв, собак,  рiзного  гаддя.  Чим  ближче
наближалися половцi, тим яскравiше висвiчувалися  тi  малюнки  на  широких
полотнищах.
   Руський стан враз заворушився. Рiзкi  окрики  во?вод  пiдняли  на  ноги
всiх. Кожен поспiхом натягував  на  себе  лати  чи  кольчугу,  прив'язував
поножi, надiвав пiдшоломник, шолом, хапав зброю - лука, списа,  меча  -  i
ставав у стрiй. Не встигли половцi подолати i половини  шляху,  як  русичi
вже перегородили перешийок щiльним живим валом.
   Попереду в два ряди стали копiйники, мiцнi зграбнi гриднi, кожен з яких
мав на озбро?ннi, крiм лука i меча, довгий спис  i  короткий  спис-сулицю.
Потiм вишикувалися мечники, а за ними - у три  ряди  -  стрiльцi.  В  тилу
отроки тримали за повiддя осiдланих коней.
   Князь Володимир в оточеннi найбiльш досвiдчених мужiв  став  ззаду,  за
стрiльцями. Пiд рукою, у запасi, мав два кiннi стяги - на випадок ворожого
прориву. Бояри i во?води зайняли сво? мiсця у бойових лавах.
   Всi завмерли в чеканнi.
   Тим часом половцi наближалися. На великiй Коб'яковiй  корогвi  звивався
довгий золотистий дракон з роззявленою червоною пащею,  з  яко?  виривався
вогонь. Майорiли численнi бунчуки.
   Половцi йшли не пiвмiсяцем  i  не  клином,  а  лавою.  Глухо  гула,  аж
стогнала земля. Важка хмара куряви пiднялася  в  небо,  сонце  потьмянiло,
стало сердито-кривавим, чужим, непривiтним. З гиком, свистом,  улюлюканням
неслася орда на руський стан.
   Напружена тиша зависла над завмерлими дружинами. Страшна сила летiла на
них - як буря, як вихор, як смерч, що все лама? i трощить на сво?му шляху.
Чи? ж серце не здригнеться вiд одного  ??  несамовитого  виду,  вiд  грому
копит, що стрясають землю, вiд хропiння i важкого дихання тисяч коней, вiд
незвичних чудовиськ, що, мов живi, звиваються над ордою на ?? корогвах?
   Темна лавина половцiв накочувалася швидко, зловiсно. Вже видно  обличчя
вершникiв, ?хнi ошкiренi вiд лютi i страху роти, ?хнi гостроверхi повстянi
ковпаки, отороченi хутром, витягнутi в нестримному бiговi  тонкi  спiтнiлi
кiнськi ши?. А над усiм - синi  блискавицi  шабель  i  дикий  незатихаючий
вереск: а-а-а!..
   Володимир  Глiбович  вибрав  мiсце  посерединi  вiйська  -  мiж  лавами
мечникiв i стрiльцiв. Стрiльцi ждали його знаку - коли посилати  назустрiч
вороговi сво? смертоноснi стрiли. А вiн  також  терпляче  ждав  наближення
ворога. Ще хвилина-друга... Ще мить...
   Вiн був природжений во?н, з дитинства держав меча  в  руцi  i  разом  з
князем Глiбом, сво?м батьком, не раз ходив, як це робили й iншi княжичi, у
походи в степ чи на князiв-суперникiв. Вiн давно звик до посвисту стрiл  i
брязкоту мечiв, досконало знав вiйськове  ремесло  i  не  вiдчував  страху
перед ворогом, бо не вiдчував страху перед смертю. Дивлячись, як летить на
нього i на його вiйсько об'?днана орда приднiпровських половцiв, вiн думав
не про можливу загибель чи  поранення,  не  про  юну  княгиню  Забаву,  що
зосталася в далекому Переяславi, а про те, коли ж  нападники  ступлять  на
оборонну смугу, зриту ямками, мов кротовинням, коли вони почнуть падати. I
чи почнуть? Якщо нi, тодi й вiн сам i його дружина приреченi на загибель!
   Вiн ще дужче напружився, пiдвiвся на стременах,  лiвою  рукою  тримаючи
повiд коня, а правою стискаючи держак меча.
   Ще мить...
   Переднiй ряд степовикiв, не пiдозрюючи про небезпеку, що чига?  на  них
пiд копитами коней, з усього розгону ввiрвався  на  приготовлену  для  них
западню. Кiльканадцять вершникiв вiдразу разом з кiньми  впали  на  землю.
Потiм почали падати й iншi - i тi, чи? конi потрапили в ямки,  i  тi,  хто
ззаду налетiв на них...
   "Почалося!" - подумав радiсно Володимир i  високо  над  головою  пiдняв
меча.
   Це був знак стрiльцям, i тi миттю випустили у ворога раз за разом сотнi
стрiл, i майже кожна з них знайшла свою жертву.
   Крик болю i жаху пролунав над ордою. Переднi падали  i  потрапляли  пiд
копита коней,  що  все  напирали  i  напирали.  Вигадка  князя  Володимира
обернулася для нападникiв  великими  втратами,  а  головне,  половцi  були
затриманi у передпiллi, за пiвсотнi крокiв вiд  переяславських  дружин,  i
?хня навальна атака, що, здавалося,  мала  змести  все  на  сво?му  шляху,
раптом обiрвалася, захлинулася. Вже не десятки,  а  сотнi  ворожих  воякiв
разом з кiньми лежали на землi i корчилися вiд нестерпних мук,  а  по  них
мчали iншi i теж падали, збiльшуючи завал iз живих - кiнських та  людських
- тiл.
   Однак значнiй частинi нападаючих пощастило перемахнути  через  нешироку
оборонну смугу, ?х зустрiли метальники списiв. Прохурчали  гострi  сулицi,
на?жачилися довгi пiки, в хiд пiшли мечi.
   То тут, то там зав'язалися рукопашнi бо?.
   I все ж раптово? навальностi, могутнього приголомшливого удару,  на  що
сподiвався Коб'як, у половцiв не вийшло. Вони були  зупиненi  несподiваною
перепоною, змiшалися,  розгубилися,  втратили  бойовий  порив.  Завал,  де
борсалися покалiченi конi й люди, зростав i заважав заднiм  лавам  з  ходу
вдарити по руських воях...

   * * *

   В той час, коли Коб'як послав сво? найвiдбiрнiшi полки в атаку, дружини
ки?вських князiв наблизилися до Орелi. Славута взяв лiворуч  i  пiшов  над
рiчкою в обхiд Коб'яка, князь Рюрик поспiшив зробити це з правого боку,  а
великий князь Святослав  повiв  свою  рать  прямо  до  броду,  на  виручку
Володимировi.
   Однак перш, нiж перейти Орiль, i Славутi, i Рюрику довелося  зустрiтися
з ханами Бараком i ?ксною, якi, не знайшовши уруських засадних стягiв,  бо
тi ранiше при?дналися до  Володимира,  безцiльно  рискали  по  заплавах  у
пошуку супротивника.
   Сторожа Славути першою помiтила орду Барака. Стомленi половецькi во?, -
а було ?х бiля тисячi, - поволi ?хали понад Орiллю.  Коли  на  навколишнiх
горбах раптово з'явилися руськi во?, хан Барак, думаючи,  що  ма?  дiло  з
засадним стягом урусiв, рiшуче кинувся на них  в  атаку,  та  дуже  швидко
зрозумiв свою помилку. На нього зусiбiч мчало численне руське вiйсько.
   - Назад! - зарепетував вiн, перший повертаючи коня.
   Та тiкати було нiкуди.
   Позаду -  грузьке  болото,  а  бiля  само?  рiчки  -  глибокi  прогно?.
Застуканi в цiй пастцi половцi заметалися, як загнанi звiрi. Однi  здалися
вiдразу, слушно вважаючи, що краще уруський полон, звiдки  рано  чи  пiзно
можна викупитися, нiж видима смерть,  другi  разом  з  кiньми  загрузли  в
багнюцi, i ?х кияни хапали i тягли на сухе, де в'язали по десятку, щоб  не
розбiгалися,  третi  з  вiдча?м  i  ненавистю  оборонялися.  Таких  рубали
безпощадно.
   Хан Барак, утлий, кiстлявий, жовтолиций, не захотiв помирати,  i,  коли
перед ним виросла грiзна постать ки?вського гридня Кузьмища,  кинув  шаблю
додолу i схрестив перед собою руки - в'яжи, мовляв. Кузьмище стягнув  його
з коня.
   - Га-га, попалася птиця-синиця! Невже хан? - I рвонув  у  полоненого  з
ши?  золотий  ланцюжок  з  срiбною  пластинкою,  на  якiй  був  зображений
триголовий дракон.
   - Хан Барак, - кисло усмiхнувся той.
   - Барак то й Барак, - погодився Кузьмище i, видобувши з-за пояса  мiцну
вiрьовку, зв'язав хановi руки...
   Не минуло й години, як вiд Бараково? орди не залишилося й слiду. Шлях у
Заорiлля був вiльний. Залишивши  сотню  молодих  гриднiв  стерегти  полон,
Славута перевiв полк на протилежний берег рiчки i швидко рушив  на  захiд,
звiдки долинав гомiн бою.  Вiн  поспiшав,  не  без  пiдстав  вважаючи,  що
Володимир трима?ться з останнiх сил.

   * * *

   Володимировi довелося зазнати гiрко?  хвилини.  Розлючений  втратами  i
непередбаченою затримкою, Коб'як особисто повiв орду науруськi  лави.  Вiн
щасливо пробився крiзь завали з кiнських та людських тiл.  За  ним  ринули
численнi половецькi загони i мiцно вдарили на переяславцiв.
   Бiй закипiв, завирував по всьому полю. Скрегiт мечiв i шабель, кiнський
тупiт, крики, лайки та бойовi поклики во?в, стогiн  i  зойки  поранених  i
придушених, трiск списiв -  все  це  гуло  i  ревло,  нiби  сюди,  на  цей
невеликий шматок землi, зiбралися тури з усього безмежного степу.
   Побачивши, як подалися назад пiд натиском Коб'яка його во?ни, Володимир
з двома стягами, що були в нього пiд рукою, поскакав туди i з ходу  вдарив
половцям у лiве крило.
   Рубався вiн затято. Його дужий кiнь, викоханий найкращими  князiвськими
конюшими  на  переяславських  полях,  розштовхував  грудьми   низькорослих
половецьких  коней,  i  князь  невтомно  кресав  сво?м  довгим  мечем   по
дерев'яних шоломах степовикiв - аж з них летiли трiски, обагренi кров'ю.
   Цей удар князiвських стягiв на якийсь час зупинив  Коб'яка,  а  руським
воям придав сили. Вони закрили прорив i стiйко стримували ворога.
   Сонце почало помiтно схилятися донизу, але спека  не  згасала.  Залiзнi
кольчуги,  шоломи  i  лати  нагрiлися  так,  що  до  них  не  можна   було
доторкнутися. Пiт заливав очi, ?дка степова пилюка забивала нiздрi i  рота
- дихати ставало все важче i важче. Вiд спраги i стоми поприставали конi.
   Володимир добре розумiв, що стримати, а тим бiльше  вiдкинути  Коб'яка,
як це вiн зробив уранцi, зараз не пощастить. Сили були явно не  рiвнi.  На
мiсце загиблих чи поранених половцiв ставало  зразу  вдво?  бiльше.  Що  ж
робити? Нiяка хитрiсть тут не допоможе.  Залишалося  одне  -  якнайдорожче
продати життя.
   Нарештi настала хвилина, коли руськi во? подалися назад i поволi почали
вiдступати. У  половецькому  вiйську  зчинився  радiсний  крик:  степовики
вiдчули, що перемога недалеко.
   "Ну, почалося, - гiрко подумав Володимир. - Досить нашим  побiгти  -  i
всьому кiнець!"
   Вiн з тугою оглянувся назад, на пологий берег, що мав скоро стати полем
ганьби, а можливо, i могилою для його полку, i раптом  побачив,  як  через
брiд переходить  стяг  за  стягом  руське  вiйсько.  Над  ним  розвiвалися
червоно-золотистi знамена князя Святослава.
   Радiсно загула кров у жилах.
   - Допомога! - голосно, на все поле закричав князь. -  Братi?,  дружино!
Допомога! Ки?вськi князi прибули! Тримайтеся!
   Це була щаслива мить. Допомога i перемога! Тепер не про поразку думати,
не про полон, смерть та ганьбу, а про перемогу, що вже яскрiла на  вiстрях
гострих ки?вських списiв!
   Громовий крик радостi розлiгся над руським вiйськом. А  в  половецькому
станi пролунали вигуки вiдчаю i розпачу: половцi теж  побачили,  як  через
Орiль переходять руськi  полки.  Цей  розпачливий  крик  знаменував  собою
перелом у битвi. Половцi враз припинили атаку, змiшалися, почали завертати
коней. Нiхто не слухався ханських наказiв, тепер кожен розумiв,  що  битва
програна i  що  треба  думати  про  порятунок.  Коб'як  та  iншi  хани  ще
примушували ординцiв iти вперед, та невпевненiсть  i  страх  пройняли  вже
?хнi серця.
   Загальна втеча почалася тодi, коли  Святославовi  полки,  розгорнувшись
лавами, рушили в наступ.
   З одного боку, руського, йшли свiжi кiннi загони.  Трiпотiли  на  вiтрi
князiвськi стяги, грали рiжки, виблискували проти сонця  вояцька  зброя  i
начищена кiнська збруя. А головне - цiлий лiс пiк i сулиць  колихався  над
щiльними лавами.  З  другого  -  завихрена,  розшарiла,  рiзномаста  орда,
страшна i сво?м бойовим  поривом,  i  сво?м  розпачем.  Все  в  нiй  зараз
крутилося, клекотало, ревло. Заднi загони, не знаючи, що до урусiв прибуло
велике пiдкрiплення, напирали на переднiх, а тi, охопленi жахом, завертали
коней назад, намагаючись вирватися з цього киплячого казана.
   Врештi, всi кинулися навтiки. Але ж, звичайно, всi  втекти  вiдразу  не
могли. Хтось був поранений сам, у когось був поранений кiнь. Заднi взагалi
не мали куди тiкати, i переяславцi, а потiм  i  кияни  хапали  ?х  руками,
стягували з коней, в'язали  або  просто  залишали  пiд  охороною  молодших
гриднiв. Багатьох було порубано.
   Орда мчала наослiп до горбiв, звiдки почала свiй наступ. Коб'як летiв у
тому вирi, кленучи все на свiтi - i урусiв, i ординцiв, i свою долю. Бажав
одного - якнайшвидше вирватися з цього пекла.
   Та вирватися вже не змiг. Коли до порятунку, здавалося, був один  крок,
бо  втiкачi  досягли  гребеня  висот,  вiн  раптом  побачив  перед   собою
непробивну стiну уруських дружин.
   Його почет вмить розпався, розсiявся. Кожен обрав собi свiй  шлях.  Усi
кинулися вiд хана врозтiч. Коб'як  залишився  сам  i,  охоплений  вiдча?м,
жахом i ненавистю, пiдняв перед собою  шаблю  i,  шукаючи  смертi,  помчав
прямо на супротивника.
   Йому здавалося, що летить вiн на темну стiну. Та коли зiткнувся з  нею,
то побачив перед собою лише одного молодого джигiта.
   - Клятий урус, я уб'ю тебе! - заверещав хан, високо пiднiмаючи шаблю.
   Йому  хотiлося  наостанку  зазнати  радощiв  перемоги.  Хай   митт?во?,
скороминущо?,  але  перемоги!  Хотiлося  вiдчути,  як  шабля  з  хряскотом
ввiходить в цупкий череп противника, побачити, як той випуска? з руки меча
i, обливаючись кров'ю, пада? навзнак з коня...
   А потiм - хай i кiнець!
   Конi ?хнi зiткнулися. Молодий урус не проявив страху - пiдняв  меча,  а
очима пронизав, мов списами, i погляд його був рiшучий, твердий.
   Та хан брав, бувало, i не таких!
   - Ге-ех! - хекнув вiн, наносячи удар шаблею.
   Назустрiч пiднявся меч i зустрiв той удар у повiтрi. Шабля дзвякнула  i
переломилася при самому рукiв'?.
   Коб'як отетерiв. По гарячiй спинi прокотився крижаний холод. Потягся до
булави, що висiла при боцi на поясi, але тут шорсткий  аркан  здушив  йому
шию, вирвав iз сiдла, кинув на землю.
   Все - кiнець!
   Над ним схилилося юне обличчя переможця. Блиснуло вiстря меча.
   Хановi стало лячно.
   - Не вбивай! Одержиш  великий  викуп!  Я  Коб'як!  -  прохрипiв  хан  з
натугою, намагаючись пальцями послабити зашморг на ши?. - Хто ти?
   Урус пiдвiв його, поставив перед собою. Мимо них проносилися  вершники,
тупотiли копита, брязкала зброя, чувся натужний кiнський храп. Руськi  во?
перетинали половцям шляхи до вiдступу.
   - Мене звати Жданом, - сказав урус,  -  i  я  радий,  що  до  мо?х  рук
потрапила така птиця - сам хан Коб'як! От не ждав! Ходiмо до во?води!
   Ждан, не випускаючи з  рук  аркана  i  поводiв  ханського  коня,  повiв
знатного полоненика до пагорба, де зупинився зi  старшою  дружиною  боярин
Славута. Боярин стежив за тим, як розвиваються подi? на полi бою.
   -  Ось,  боярине,  подарунок  великому  князевi  Святославу,  -  сказав
урочисто Ждан. - Сам хан Коб'як!
   Славута зараз був зовсiм не схожий на того доброго, лагiдного  старого,
яким звик його бачити Ждан у Ки?вi. Тепер це був суворий во?н, що мiцно  i
владно сидiв  на  бойовому  конi.  Вiн  весь  був  закований  у  залiзо  -
срiблястий шолом, кiльчату бармицю, що закривала шию, простору кольчугу  з
короткими рукавами до лiктiв.  З-пiд  темних  брiв,  покроплених  сивиною,
пильно зорили ще молодi волошковi очi.
   Славута  вiдiрвав  погляд  вiд  поля,  де  руськi   во?   ганялися   за
степовиками, беручи ?х у полон, з цiкавiстю глянув на бранця.
   - I справдi - Коб'як.  Пiзнаю!  Доводилося  зустрiчатись  рокiв  десять
тому! Правда, тодi я був полонеником у хана...
   - Не пам'ятаю, - глухо озвався хан. - Хто ти?
   - Ну, де б тобi пам'ятати! Пригаду?ш? Це було пiд Лубном,  на  Войнисi,
коли ти зустрiвся з ки?вськими i чернiгiвськими дружинами.  Початок  битви
був для нас невдалий. Твiй удар на чернiгiвцiв, де i я був разом з  князем
Святославом, вiдкинув нас мало не до Сули. Пiдi мною було  вбито  коня,  i
тво? во? захопили мене i привели до тебе, як оце тебе нинi до мене. Та  не
встигли ми перемовитися i двома словами, як нашi так потисли, що ти  кинув
i полоненика, i свою сторожу - подався щодуху до Хоролу. Аж курява знялася
за тобою! Менi тодi пощастило: за кiлька хвилин я був у сво?х...
   - Тобi справдi пощастило, - похмуро глипнув спiдлоба Коб'як. - А то б я
не стояв сьогоднi перед тобою. Ван-пай!
   - Однак не сподiвайся, що й тобi пощастить, як менi. Бачиш,  виловлюють
тво?х недобиткiв! - i Славута рукою провiв по виднокраю, де затихав бiй. -
Нiкому визволяти свого хана! Закiнчився твiй кривавий похiд  на  Русь,  не
розпочавшись!
   Коб'як понурив голову, закусив губу. Тiльки по тому, як люто бликав  на
переможцiв, можна було здогадатися, якi страшнi почуття  нуртують  у  його
душi i якою ненавистю сповнене його серце.
   Незабаром битва затихла зовсiм. Половцiв переслiдували далеко в степ аж
до вечора. У полон потрапило сiм  тисяч  степовикiв  i  сiмнадцять  ханiв:
Коб'як Карли?вич i два його сини-пiдлiтки, Iзай Белюкович, Бокмиш, Осалук,
Барак, Тарг, Данило, Содвак Кулобицький,  його  брат  Корязь  Калотанович,
Турсук, Башкорт, Глiб Тири?-вич, ?ксна, Алак,  Тетiя  з  сином,  Турундай,
тесть  Коб'яка.  Подiбно?  перемоги  над  степовиками  руськi   князi   не
одержували з часiв Володимира Мономаха, тобто протягом останнiх шiстдесяти
рокiв.
   ...Заходило сонце. Над бойовищем  спадав  кривавий  пил.  На  стомлених
обличчях во?в цвiли радiснi, щасливi усмiшки.
   Святослав про?здив уздовж вiйська,  зупинявся  перед  кожним  стягом  i
дякував за ратний труд, за перемогу:
   - Дякую, сини мо?, дякую вам, соколи! Велика сила половецька, та ви  ??
пiдсiкли об'?днаними зусиллями багатьох князiвств  наших.  Ще  один  такий
удар, i я певен - залишать нас кочовики в споко?, не посмiють нападати  на
нас, розоряти i плюндрувати землю нашу, нашi окра?ни! Честь  вам,  хоробрi
во?, а  князям  -  слава!  Вiчна  пам'ять  тим,  хто  полiг  нинi  в  полi
чужинському за рiдну землю!
   Перед полком переяславцiв Святослав зупинився,  зiйшов  з  коня,  обняв
князя Володимира i тричi поцiлував.
   - Дякую, княже, витязю хоробрий! У сьогоднiшнiй  перемозi  нашiй  тво?х
трудiв ратних найбiльше! Честь тобi велика  i  слава  довiчна,  Володимире
Глiбовичу!
   Володимир  спалахнув  радiстю.  В  очах   забринiли   щасливi   сльози.
Привселюдна похвала завжди окрилю?,  пiдда?  духу,  а  особливо,  коли  ця
похвала мовлена великим  князем,  за  плечима  у  якого  не  тiльки  шiсть
десяткiв лiт, а й багато вiйськових звитяг, коли вона мовлена не
   просто так, для красного слiвця, не десь на пиру, а на  бранному  полi,
коли ще не охололи трупи повержених на землю ворогiв...
   Володимир схилив голову, мовчав i тихо усмiхався.  А  за  його  плечима
гримiла тисячоголоса яса:
   - Слава князевi Володимиру! Слава-а!



   РОЗДIЛ ВОСЬМИЙ

   Тим часом у Новгородi-Сiверському подi? розгорнулися по-iншому.
   Коли гонець привiз  листа,  в  якому  Святослав  запрошував  сiверських
князiв узяти участь  у  походi,  Iгор  закликав  до  себе  на  раду  брата
Всеволода, племiнника Святослава i сина Володимира. Тi прибули не гаючись.
   - Братi?, що будемо робити? Великi князi Святослав  та  Рюрик  збирають
похiд на поднiпровських половцiв. Закликають i нас...
   - А що робити - iти! - не довго думаючи,  рiшуче  вiдповiв  Всеволод  i
поклав, стверджуючи вагу сво?х слiв, важкi кулаки на стiл.
   - Ну, це ще треба подумати, - вiдповiв на його слова Iгор. -  Чи  варто
нам кидати свою землю без охорони i забиватися  на  край  свiту  -  аж  до
Днiпра? А якщо наскочать донськi половцi?  Тодi  хто  поряту?  наших  жон,
дiтей, рата?в, люд простий?
   - Справдi треба подумати,  -  сказав  розважливо  Святослав  Рильський,
пильно дивлячись на дядькiв сво?ми  сумними  карими  очима.  -  А  Ярослав
Чернiгiвський? Вiн iде?
   - Нi, - Iгор усмiхнувся. - Гонець сповiстив, що князь занедужав. Але  я
думаю, це тiльки про людське око. А насправдi Ярослав дума? так, як  i  я.
Хто захистить нашi князiвства, якщо Кза або Кончак у цей час  нападуть  на
них?
   - То що ж нам робити? - спитав Всеволод. -  Незручно  вiдсиджуватися  в
затишку, коли iншi воюватимуть.
   - А ми й не сидiтимемо. Ми теж пiдемо в похiд. Тiльки не  до  Орелi  та
Самари, а за Ворсклу...
   - Моя дружина готова до походу! - перший вiдгукнувся Святослав.
   - Моя  теж!  -  продзвенiв  голос  юного  Володимира  Iгоровича,  князя
путивльського, якому наприкiнцi лiта мало виповнитися чотирнадцять лiт.  -
П'ять стягiв ждуть твого слова, княже!
   Iгор поглядом приголубив сина.
   Мужнi? Володимир! Набира?ться сил i вiйськового вмiння! I так схожий на
матiр - княгиню Ярославну. Голубi очi пiд крутим чолом, по-дитячому нiжнi,
пухкi губи, прямий нiс з ледь помiтною горбинкою,  русявий  чуб...  Тiльки
голос почав  ламатися,  але  i  в  ньому  вчува?ться  музика  Ярославнино?
галичансько? вимови.
   - Славно, княже! - похвалив його батько. - Тодi, якщо князь Всеволод не
проти, i виступимо не гаючись.
   - Я не проти, - сказав Всеволод.
   Домовилися дружину брати невелику: Iгор - тисячу воякiв, iншi  князi  -
по пiвтисячi. Йти всiм без обозу, взяти з собою в саквах пшона, сухарiв  i
солонини лише на десять  днiв.  Це  дасть  змогу  швидше  досягти  рубежiв
Половецько? землi, завдати несподiваного удару i так же швидко повернутися
назад...

   * * *

   За рiчкою  Мерлом,  притокою  Ворскли,  починалася  нiким  не  заселена
нiчийна земля. Буйнi трави, бур'яни та ковила котили по  неозорiй  рiвнинi
зелено-срiблястi хвилi. Золоте сонце, встаючи  щоранку  на  сходi,  вiтало
руське вiйсько ласкавою усмiшкою i верстало  по  небу  далi  свою  одвiчну
путь. В розпеченому повiтрi стояв густий дух чебрецю та  полину,  бентежив
серця во?в близькою небезпекою, що чигала на них за синiм небокра?м.
   Iгор з братi?ю та во?водами ?хав попереду, не спускаючи з ока  сторожу,
яка ледь мрiла вдалинi. Спека зморила всiх, розмовляти не хотiлося.  Кожен
був заглиблений у власнi думки та спомини.
   Iгор думав про одержаний напередоднi походу лист вiд тестя,  галицького
князя Ярослава. Ярослав вiдповiдав сухо. Нi,  вiн  не  хоче  примирення  з
непокiрливим сином Володимиром! У нього ? iнший син, Олег, який  i  посяде
пiсля нього Галицький стiл. А за Володимира Iгор хай i не просить - нiчого
не вийде...
   Iгор сумно поглянув на сина Володимира. Невже i  мiж  ними  коли-небудь
спалахне  ворожба?  Невже  i  його  сини   пересваряться   мiж   собою   i
гризтимуться, як собаки,  за  кращий  город,  за  багатшу  отчину?  Що  за
прокляття впало на Рюрикiв рiд i тяжить над ним ось уже двiстi лiт,  ще  з
часiв старого Володимира! Чи це доля всiх князiвських родiв?
   Хiд його думок був перерваний умовним знаком, що подавала сторожа.
   Iгор зупинив вiйсько.
   Назустрiч мчав гонець, кричав здалеку:
   - Княже, княже! Половцi!
   - Скiльки ?х?
   - Чотири або п'ять стягiв - не бiльше. Iдуть нам насупроти.
   - Без веж, без жон i дiтей?
   - Самi во?, княже. I всi добре озбро?нi.
   - Гм, сам бог посила? ?х нам в руки, -  тихо,  сам  до  себе,  промовив
Iгор, а потiм запитав: - Вони вас помiтили?
   - Нi, не помiтили. Iдуть долиною. Iгор переглянувся з князями.
   - Що робитимемо, братi?? Нападемо?
   - А якщо це тiльки чоловий полк, а за ним цiла орда? - висловив  сумнiв
обережний Святослав.
   - Ну й що? - вигукнув Всеволод. У нього вiд  передчуття  близького  бою
вже почали роздуватися нiздрi. - Оточимо! Блискавично ударимо, знищимо  i,
поки надiйде орда, швидко вiдступимо! Така щаслива нагода  -  знищити  або
захопити в полон пiвтисячi  половцiв  -  трапля?ться  не  щодня!  До  бою,
братi?! До бою!
   Всi пристали до його думки. Iгор тут же розпорядився:
   - Я б'ю  в  лоб.  Князi  Святослав  i  Володимир  обходять  лiве  крило
супротивника, Всеволод - праве. Якщо ворог вчинить спротив  -  висiкти  до
ноги! Якщо нi - полонити всiх! А потягнемо, братi?!
   Готувалися недовго. За кiлька хвилин дружини роздiлилися i пiшли  кожна
сво?ю дорогою.
   Iгоря, як  завжди,  супроводили  Рагу?л  та  Янь  iз  сотнею  вiдбiрних
гриднiв. Рагу?л нiчим не видiлявся з-помiж во?в, хiба  що  огряднiстю.  На
ньому були звичайнi, без прикрас, гриднiвськi шолом та лати, на лiвiй руцi
- окований бляхою дерев'яний щит, у правiй - меч, сiдло i чапрак - теж без
прикрас, i кiнь пiд ним був не кращий, нiж у його во?в. Зате Янь хизувався
посрiбленими  шоломом  i  острогами,  новою  кольчугою,  що   не   встигла
потемнiти, багатим сiдлом i ще багатшою вуздечкою, що ряхтiла  бронзою  та
срiблом.  Баский  кiнь  мiг  би  позмагатися  по  красi  та  прудкостi   з
князiвськими кiньми.
   Вiн перший домчав до сторожi i з-за кущiв глянув на долину, де  поволi,
зовсiм не пiдозрюючи лиха, наближався половецький загiн. Попереду,  судячи
по одягу, похитувався на конi хан.
   Янь подав знак, i князь, зупинивши дружину,  пiд'?хав  на  край  горба.
Спiшившись, прикрився гiлкою i довго дивився вниз.
   - Iдуть безпечно, - промовив стиха. - I ?дуть не на  прогулянку,  а  на
баранжу[38]. I прямiсiнько до  Путивля...  Гадають,  клятi,  що  нiхто  не
стереже сiверську вкра?ну, а ми тут мокрим рядном i накри?мо ?х!
   - Ех, i вдаримо зараз! Аж пiр'я полетить! - пристукнув кулаком по  луцi
сiдла Янь. - Дозволь, княже, взяти молодшу дружину та потiшити  серце!  Бо
так рука свербить!
   I вiн стиснув правицею рукiв'я меча.
   Iгор заперечливо похитав пальцем.
   - Нападемо всi?ю дружиною.  Та  з  усiх  бокiв,  разом,  щоб  жоден  не
вислизнув! ?дь до батька, скажи - хай ставить вiйсько в бойовий ряд i  жде
мого знаку!
   Янь поскакав. А Iгор озирнув далину - чи не видно там орди?  Вiн  знав,
що само? орди, якщо вона далеко, не побачити, зате можна помiтити  куряву,
збиту тисячами кiнських нiг, а ще швидше  -  зграю  чорного  гайвороння  у
голубому лiтньому небi.
   Однак нi орди, нi куряви, нi гайвороння не видно. Що ж - це  на  краще!
Якийсь недоумкуватий хан-розтяпа сам веде сво? вiйсько в пастку!
   Тим часом ворог наближався. Вже видно не тiльки  окремi  постатi,  а  й
обличчя половцiв. Розiмлiлий вiд спеки хан куня? на конi, його во?  поволi
плетуться за ним.
   Iгор перелiчив - чотириста чоловiк. Проти його двох з половиною тисяч -
жменька. Можна роздушити, мов комашку. Та  Iгоревi  не  хочеться  втрачати
жодного свого воя, i вiн усю  надiю  поклада?  на  несподiванiсть  нападу.
Приголомшити степовикiв! Не дати опам'ятатися! Захопити зненацька! Взяти в
полон! Щоб самi здалися!
   Думки скачуть одна за одною. А хвилини бiжать, i половцi все  ближче  i
ближче.
   Пора!
   Iгор пода? знак - i Рагу?л з дружиною руша?. Iгор сiда? на коня, вийма?
меча.
   На чолi сво?х закутих у броню сiверян  вилiта?  на  узгiр'я  i  пологим
схилом мчить униз. Услiд за ним ринула вся дружина - тисяча досвiдчених  у
ратному дiлi во?в, що стрясають землю тупотом копит сво?х бойових коней, а
повiтря - громом дужих голосiв.
   Майже одночасно  з  обох  бокiв  долини  появилися  дружини  Всеволода,
Святослава i Володимира.
   Враженi,  приголомшенi,  мов  громом,  половцi   зупинилися,   онiмiли.
Почулося протяжне виття, що переросло  в  крик  вiдчаю  i  розпачу.  Потiм
вершники враз повернули коней i  кинулися  тiкати,  не  випустивши  жодно?
стрiли в бiк урусiв.
   - Доганяйте ?х! Переймайте! - гукнув щосили  Iгор  i  вдарив  острогами
свого огиря.
   Поряд з ним мчав Янь. Очi захоплено блищать, меч  зi  свистом  розтина?
повiтря, з-пiд шолома вибилися густi русявi кучерi...
   - Ге-ех! - рубонув вiн степовика, що вiдстав вiд сво?х. - ? один!
   I не зупинився, не глянув на свою жертву, бо  вже  запримiтив  попереду
себе червоний ханський каптан.
   ?дучи на  чолi  загону,  хан  опинився  тепер  позаду.  I  хоча  дужий,
бистроногий кiнь мiг би винести його з цього киплячого виру,  вiн  не  мiг
утекти, бо нiкуди було,  -  всюди  перед  очима  лише  пилюка,  розвихренi
кiнськi хвости та згорбленi спини ошалiлих вiд страху родовичiв.
   Янь швидко наздогнав його. Хан навiть не витягнув шаблi.
   - Не вбивай мене! Я хан Обовли Костукович! Я дам викуп! Не вбивай!
   Янь здержав руку, схопив повiд ханового коня,  одним  спритним  помахом
меча  вiдрiзав  вiд  пояса  ханську  шаблю.  Очима  пошукав   князя,   щоб
похвалитися здобиччю. Та  Iгорiв  золотий  шолом  уже  виблискував  далеко
попереду, в самiй гущi половцiв. Тодi Янь  звернув  убiк,  i,  тягнучи  за
собою скакуна  з  обважнiлим,  нiби  мертвим,  ханом  Обовли,  що  все  ще
прихилявся до кiнсько? гриви, виплутався з шалено? круговертi. Звiдси  вiн
побачив, як  спочатку  князь  Всеволод,  а  потiм  Святослав  i  Володимир
перетнули втiкачам шлях з долини.  Лише  десятку  ?х,  чи  й  того  менше,
пощастило вирватися з оточення i дременути без оглядки в степ.
   Короткий бiй спалахнув, як жмут сухо? соломи, i вiдразу згас.
   Князi з'?халися  щасливi,  веселi.  Вiтали  один  одного  з  перемогою,
обнiмалися, цiлувалися...
   - Оце побували в дiлi!  Оце  звитяга!  -  гримiв  розкотисто  Всеволод,
знiмаючи шолом i рукавом шовково? сорочки, що вибивалася  з-пiд  кольчуги,
витираючи спiтнiле чоло. - Я  радий  за  племiнника  Володимира,  що  став
справжнiм во?ном. Та й Святослав проявив себе хоробрим витязем. Я  бачу  -
князiвськi мечi обагренi ворожою кров'ю! Це славно!
   Вiн обняв юних князiв дебелими  ручищами  i  притиснув  до  грудей.  Тi
щасливо усмiхнулися.
   До них пiд'?хав Янь. Штовхнув до нiг Iгоревi зв'язаного бранця.
   - Хан Обовли, княже. ?хав на Путивльську землю, щоб пограбувати,  взяти
худобу, полоненикiв. Сам зiзнався... Що робити з ним, княже? Голову  зняти
чи викуп узяти?
   Князi стали перед ханом, мовчки дивилися на його зiгнуту в  шанобливому
поклонi спину.
   - Пiдведись! - неголосно наказав Iгор. -  Ти  ж  хан,  а  повза?ш,  мов
черв'як...
   Той пiдвiвся. Однак запобiглива усмiшка  не  сходила  з  його  лиця.  У
коричневих очицях зача?вся страх. Тихо запитав:
   - Ти стратиш мене, княже?
   - Якщо вже тебе в бою не зачепила стрiла i не торкнувся меч, то нинi  -
живи! Тво? щастя, що зустрiли тебе з порожнiми руками, коли тiльки йшов на
Русь. Бо коли б повертався зi здобиччю, коли б  руки  тво?  були  в  кровi
наших людей, то, клянусь небом, я власноручно зiтнув би тобi голову! А так
- живи! Сплатиш викуп - вiдпущу на всi чотири вiтри!
   - Дякую, княже! - Обовли вклонився. - Тодi вiдпусти одного  полоняника,
мого довiреного, щоб я мiг, не гаючись,  послати  додому  за  грiшми...  У
скiльки оцiню?ш мою голову?
   - Думаю, бiльше ста гривень[39] вона не варта.
   - У сто гривень! - вигукнув вражено  хан.  -  Та  весь  мiй  рiд,  якщо
обдерти всiх, як липу, не нашкряба? стiльки! Краще рубай голову!
   Вiдчувши себе у вiдноснiй безпецi, зрозумiвши, що смерть  обiйшла  його
стороною, вiн посмiлiшав i почав торгуватися.
   Та Iгор суворо вiдрiзав:
   - Знаю, що ти  голодранець!  I  сто  гривень  для  тебе  забагато.  Але
п'ятдесят знайдеш! Це мо? останн? слово!.. А довiреного можеш послати  хоч
i сьогоднi...

   * * *

   Мати рвалася додому, на Сейм, i Ждан, щойно прибувши з Поля  до  Ки?ва,
знову почав готуватися в дорогу.  Тепер  вiн  був  багатi?м:  мав  шестеро
половецьких коней. Трьох осiдлав - для матерi, для Любави та для  себе,  а
на iнших навантажив чимало всiлякого добра, на яке не поскупилися  Славута
з Саму?лом, - жита й пшеницi, щоб восени було чим  засiяти  нивку,  ножiв,
серпiв, наральникiв, сокир, сухарiв, солонини.
   Вирушили в суботу, зi сходом сонця.
   Ждан ?хав додому з великим острахом. Боявся, що  вiд  ?хньо?  оселi  не
залишилось нiчого, крiм попелища та  бур'янiв,  а  ще  бiльше  боявся,  що
коли-небудь доведеться здибатися з князем Iгорем. Як вiн його зустрiне!
   То дарма, що випустив iз в'язницi. Випустив усупереч сво?му  бажанню  -
здався на просьбу княгинi. А сам? Чи не схопить знову та не запроторить  у
ще похмурiшу клiть у Путивлi?  Або,  чого  доброго,  накаже  пiдвiсити  на
першiй же гiлляцi?
   Нi матерi, нi Любавi про сво? сумнiви не  вiдкрився.  Навiщо  тривожити
?хнi серця? ?м, бiдолахам, i так нелегко. Дорога важка,  незвична  верхова
?зда геть змучила жiнок. Любава молода, витривалiша, а  стара  мати  ледве
трима?ться в сiдлi.
   За денний перехiд до Вербiвки, полишивши Путивль збоку, Ждан звернув  з
дороги, облюбував  затишну  долину  з  невеликим  воркiтливим  струмком  i
зеленою травою, кинув поводи.
   - Вiдпочинемо тута!
   Мати схилилася на луку сiдла, безсило сповзла з коня i вiдразу лягла на
постелену Жданом кошму. Любава присiла бiля не?,  зняла  хустину,  рукавом
витерла спiтнiле чоло.
   - Може, водицi принести, мамцю?
   - Принеси, доню.
   Важка дорога зблизила ?х, здружила. У них ще не було нi спiльно? оселi,
нi спiльного добра, якi часто роз'?днують не тiльки невiстку з  свекрухою,
а й матiр з дочкою, у них була тiльки спiльна любов до  Ждана  та  бажання
бачити його щасливим. А така любов, якщо до не? не домiшу?ться  нерозумна,
слiпа ревнiсть, швидко зближу? жiнок - стару i молоду.
   Поки Ждан триножив коней, Любава принесла  iз  струмка  холодно?  води,
нарiзала хлiба й сала.
   - ?жте, мамцю, пийте! А неволю половецьку не згадуйте!
   Пiдiйшов Ждан, присiв бiля них.
   Мати пiдвелася на руку, з'?ла шматочок хлiба з салом, запила водою.  На
?? стомленому, змарнiлому обличчi з'явилася подоба гiрко? усмiшки.
   - Дякую, доню... А неволi довiку не забути, бо  нема?  в  свiтi  нiчого
тяжчого, нiж неволя чужинецька,  -  хiба  що  смерть,  голод  або  хвороба
невигойна...
   У Ждана вiд цих слiв стиснулося серце.  Йому,  молодому,  дужому,  було
важко. А як же ?й? Втратила чоловiка, дiтей, домiвку...
   Ну, тепер вiн матерi нiкому не дасть скривдити.  Збуду?  хатину  побiля
Сейму, зоре шмат землi та засi? житом-пшеницею, розведе худобу, птицю -  i
заживуть вони втрьох тихо та любо...
   Вiн жував черствий хлiб з салом, а в  мрiях  витав  у  майбутньому,  що
здавалося йому ясним i щасливим. Коли б то все збулося!
   З роздумiв його вивiв приглушений Любавин скрик. Вiн  пiдвiв  голову  i
глянув туди, куди показували розширенi вiд жаху очi дiвчини. Там, на горi,
де  пролягала  дорога,  на  тлi  синього  неба  темнiли  постатi   кiлькох
вершникiв.
   - Половцi! - змертвiлими губами прошепотiла Любава.
   Ждан схопився на ноги, приклав руку козирком до лоба. Нi,  на  половцiв
не схожi! Червонi щити за спинами, мечi при боках. Сво?! Сiверяни!
   Вершники помiтили ?х теж i рушили в долину.
   - Не бiйтеся - це нашi люди! - заспоко?в  жiнок  Ждан,  хоча  у  самого
серце билося тривожно. Кожна зустрiч iз незнайомими людьми  та?ла  в  собi
небезпеку.
   Незнайомцi швидко наближалися. Ждан стрепенувся: попереду ?хав Янь!
   Янь теж був вражений.
   - Ждане! От не чекав! Звiдки ти тут узявся?
   - А ти?
   -  Ну,  ми  трохи  попатрали  з  князем  Iгорем  половцiв  у  степу   i
поверта?мося додому! - не без гордощiв вiдповiв Янь. - Я сам сво?ми руками
взяв у полон хана Обовли!
   - Он як! Виходить, князь Iгор ходив у похiд?
   - Ходив. З князями Всеволодом, Святославом та Володимиром... А чого  це
тебе диву??
   - Та тому, що i я з походу. Був аж на Самарi з князями...
   Вiн хотiв запитати, чому Iгор не при?днався до  Святослава  та  Рюрика,
але вчасно прикусив язика. Яке його дiло? Хай князi  мiж  собою  виясняють
це. Його дiло - мовчати i жодним словом  не  обмовитися,  що  вiн  полонив
самого хана Коб'яка.
   - О! - вигукнув Янь. - Ти повинен розповiсти про той похiд  князю!  Ось
вiн ?де...
   З-за гори показалося вiйсько. Стяг за стягом  спускалося  в  долину  до
струмка, де во? напували коней i пускали пастися.
   Пiд'?хали князi Iгор та Володимир.
   Ждан схилився в поклонi.
   Iгор окинув його бистрим поглядом, здивовано звiв брови.
   - Ти?
   - Я, княже.
   - А тi жiнки? З тобою?
   - Старша - моя мати, яку я вирвав з половецько? неволi, а молодша -  то
Любава... З Глiбова... Та дiвчина...
   - А-а, - якось непевно промовив князь, нiби силкувався пригадати, що  ж
трапилося в Глiбовi, хоча було видно,  що  пригадав  вiн  вiдразу  все:  i
сварку з Володимиром Переяславським, i  рiзанину  в  Глiбовi,  i  подальшу
iсторiю зi сво?м конюшим, - пригадав - i насупився.
   Хитрий, проникливий  Янь  помiтив  заминку  в  розмовi  i  поспiшив  на
допомогу:
   - Ждан щойно з Самари та з Орелi, княже, - ходив з князями у  похiд  на
приднiпровських половцiв... В Iгоревих очах спалахнула зацiкавленiсть.
   - Ось як! З чим же повернулися князi? Ждан у душi  був  вдячний  Яневi.
Вiн полегшено зiтхнув i почав розповiдати про битви на Орелi, про перемогу
i полонення Коб'яка, багатьох ханiв i значно? частини ?хнього вiйська.
   Спочатку по Iгоревому обличчю промайнула тiнь досади. Видно, ця звiстка
вразила його.  Тепер  скромна  перемога  за  Мерлом  над  ханом  Обовли  у
порiвняннi з перемогою Святослава та Рюрика здалася ще скромнiшою.
   Однак вiн скоро прогнав цю думку... Як-не-як, а все  вiйсько  Обовли  в
полонi, вiн сам теж, а головне - половцям не пощастило пошарпати сiверськi
села та хутори!
   Коли Ждан закiнчив, вiн гордо сказав:
   - Перемога князiв велика, але ми теж з перемогою! Не з порожнiми руками
поверта?мося додому!
   - Я знаю. Янь уже встиг повiдомити... Я вiтаю тебе, княже, i радiю,  що
Сiверщину  на  цей  раз,  дякуючи  тво?й  хоробростi  i  хоробростi  iнших
сiверських князiв, оминула зла бiда, - з почуттям промовив Ждан.
   До Iгоря повернувся добрий настрiй.
   - Що ж ти тепер збира?шся робити? Куди мандру?ш?  Може,  повернешся  до
мене? Менi завжди потрiбнi смiливi й досвiдченi люди!
   Ждан миттю оцiнив великодушнiсть князя. Це було прощення, i важило воно
для нього немало. Але, кинувши погляд на згорблену  постать  матерi  i  на
засмучену Любаву, вiдповiв ухильно:
   - Княже, я вдячний тобi за доброту твою i при першiй же нагодi стану до
лав твого вiйська.  Але  зараз  я  не  сам.  Мати  рветься  у  Вербiвку...
Невiдомо, чи там пiсля половецького погрому залишився  хто...  Однак  вона
хоче там поселитися...
   - Там ? люди, хоч i мало, - втрутився у  розмову  княжич  Володимир.  -
Iдiть селiться! Я дозволяю... Це моя волость... I менi потрiбнi поселенцi.
   - Атож, iдiть селiться, - погодився Iгор. - Посем'я знелюднiло, i треба
докласти багато сил, щоб воно знову стало многолюдним i багатим...
   Ждан полегшено зiтхнув, бо одержав остаточне прощення  князя  i  дозвiл
розпоряджатися сво?ю долею на свiй розсуд. Вiн низько вклонився i заспiшив
до жiнок, щоб заспоко?ти  ?х  i  подiлитися  радiстю:  тепер  вони  можуть
безбоязно селитися у Вербiвцi чи там, де захочуть.

   * * *

   Наступного дня, опiвднi, коли сонце стало майже над  головою,  стомленi
подорожнi переправилися вбрiд через Сейм, пiднялися на гору i зупинилися.
   Ждан одним поглядом окинув усю широку долину, де колись було  велике  i
гарне село. Якi довкруг знайомi з дитинства рiднi мiсця! На видноколi,  за
Сеймом, темний бiр, куди влiтку та восени вiн бiгав по ягоди та по  гриби,
а  взимку  ?здив  з  батьком  по  дрова.  Ось  попереду  вузький  узвiз  з
обривистими глинистими стiнами, де в норах гнiздилися чорнокрилi щурi,  на
рiвнинi розкинулися поля, тепер  занедбанi,  порослi  бур'янами,  а  понад
берегом  рiки  -  левади.  I  всюди  верби,  верби  -   гiллястi,   ряснi,
зелено-сивi. Недарма село назвали Вербiвкою...
   Ждан пiзнавав рiдне село i не мiг упiзнати. Що ж вiд нього  залишилося?
З землi стирчали чорнi обвугленi сохи.  Де  колись  стояли  хати,  повiтi,
клунi, там тепер здiймалися  купи  золи,  порослi  бур'янами,  городи  теж
позаростали, перетворилися на пустища. I тiльки де-не-де  пiд  солом'яними
та очеретяними  стрiхами  темнiли  маленькi,  мов  гриби,  хижки,  зведенi
спiшно, невмiло - аби перебути зиму.
   Вiн знайшов свiй город, що левадою спускався до  самого  Сейму,  i  сам
собi не повiрив: на мiсцi ?хньо? чимало? хати тепер стояла хижка i над нею
з обмазаного рудою глиною димаря вився в небо сизуватий димок. За ворiтьми
опускав у колодязь свого  довгого  носа  журавель,  а  бiля  нього  бiлiла
чоловiча постать...
   Хто ж там - сво? чи чужi?
   Ждан раптом вiдчув, як потерпли ноги. Хотiв ударити пiд боки коня i  не
мiг. Радiсть i тривога стиснули груди. Очi затуманилися слiзьми.
   - Мамо, там у нас хтось живе! - вигукнув хрипко. Мати крiзь сльози мало
що бачила вдалинi.
   - Хто ж, сину?
   - Не знаю... ?дьмо швидше!
   Вони спустилися з гори,  проминули  одну  запустiлу  вулицю,  другу  i,
задиханi, охопленi надi?ю i страхом, пiд'?хали  до  рiдного  дворища.  Ось
перед ними чудом уцiлiлi вiд пожежi старi, виплетенi  з  лози  ворота.  За
ворiтьми, бiля дровiтнi, застиг з високо пiднятою сокирою чоловiк у  бiлiй
полотнянiй сорочцi. Очi його округлилися  вiд  подиву  й  страху,  а  губи
шептали:
   - Свят, свят, свят!.. Якщо це нечиста сила, то згинь, пропади! Цур тобi
й пек!
   Ждан притьмом злетiв з коня, кинувся до нього:
   - Iване! Братику! Живий!
   Той оторопiло опустив руки, змiнився на виду. Ждана не впiзнав.
   - Хто ти?
   - Та Ждан я, Ждан! I мати зi мною!  З  полону  повернулася...  А  то  -
Любава!
   До  двору  вступила  мати.  Скрикнула  глухо,   схопилася   за   серце,
схитнулася... Останнi сили, що тримали ??  в  дорозi  до  рiдного  порога,
вичерпались.
   I тут Iван нiби прозрiв. Кинув набiк сокиру, рвонувся назустрiч:
   - Мамо-о!
   Вона впала йому на груди, заплакала.  А  вiн  цiлував  ??  мокрi  щоки,
шкарубкою рукою гладив заплутанi посивiлi коси i шептав лише одне слово:
   - Мамо, мамо!
   Пiдiйшов Ждан, обняв обох. Неповороткий, вайлуватий  Iван  кивнув  йому
чубатою головою, притулився плечем  до  його  плеча,  i  так  вони  утрьох
стояли: то плакали, то щось говорили, хоча  жодне  слово  не  доходило  до
?хньо? свiдомостi, то завмирали вiд щастя i болю.
   Тим часом Любава ввела на подвiр'я  коней,  а  з  хижi,  почувши  крик,
вийшла чорнява молодичка з немовлям  на  руках.  За  подолки  ??  спiдницi
тримався замурзаний чорночубий хлопчик, спiдлоба  поглядав  на  незнайомих
людей.
   Iван опам'ятався перший.
   - Мамо, Ждане, ось мо?... Це Варя... Тобто Варвара... I дiтки -  Жданко
та Настуня...
   Мати пригорнула невiстку, поцiлувала дiтей.
   - Рiднесенькi мо?! Я така щаслива!.. Вона знову заплакала. Варя  почала
втiшати:
   - Не плачте! Ви ж дома... Житимете у нас... А Ждан поселиться  поряд...
Не плачте! Ходiмо до хати - пообiда?те та спочинете з дороги... Ходiмо!
   Сама, теж плачучи, взяла стару за  руку  i  майже  силомiць  повела  до
хатини. Любава пiшла за ними.
   А брати поспiшили до коней - напо?ли, потриножили i пустили  на  леваду
пастися. Потiм стали на  обнiжку,  пiд  старою  розлогою  грушею,  всiяною
дрiбними жовто-брунатними гниличками. Ждан зiрвав одну, вкинув до рота.
   - Смачна яка!.. Не раз у неволi снилася менi наша груша. Не хатина,  не
двiр, а груша на межi з Лебедями, на яку ми колись малими  здиралися,  мов
вивiрки, i  ховалися  там,  серед  гiлля,  вiд  батькового  чи  материного
прочухана...  А  прокинувшись,  думав:  повернуся  коли-небудь  додому   -
поставлю пiд нею хатину...
   - От i став  на  лебедiвському  городi,  -  сказав  Iван,  пригладжуючи
розпатланого чуба, що кучмою звис над лобом. - З лебедiвського роду нiкого
не залишилося... А ми гуртом допоможемо - я, мати, твоя жона...
   Ждан усмiхнувся.
   - Ти про Любаву?. Вона не жона менi. Але весною ми поберемося...
   - Жона чи не жона - все одно допомагатиме.
   - Допомагатиме, - погодився Ждан. - День чи два вiдпочинку - та й зачну
тягати з лiсу дерево. Щоб до осенi поставити хижку.
   - Не хижку, а хату, - заперечив Iван. - Досить, що в мене хижка.  Тепер
тiсно... Але ж нас було тiльки дво? - Варя та я. А  ти  не  сам  -  гуртом
зробимо.
   Вони довго стояли у затiнку пiд грушею, вели тиху  розмову,  мiркували,
як жити, де сiяти озимину, як вигiднiше продати  тро?  Жданових  коней  та
купити за них худобу, свиней, птицю, яку  зводити  хату.  Розмовляли  б  i
далi, до самого вечора, та з хижки вийшла Варя, погукала:
   - Досить вам, хлопцi! Обiдати пора!



   РОЗДIЛ ДЕВ'ЯТИЙ

   Кончак скликав ханiв усього Дешт-i-Кипчака[40] на во?нну раду.  Причина
?? скликання була важлива: поразка хана Коб'яка та його союзникiв на Орелi
похитнула i пiдiрвала силу Половецько? землi.
   Кiш Кончака на Торi, неподалiк вiд злиття його з Дiнцем, вирував у  той
день, як вулик. Кожен хан, прибувши з почетом, ставив на вказаному  мiсцi,
на високому березi рiчки, похiдну юрту, охоронцi ставили поряд ще  одну  -
для себе. В кошi лунав шум, гам,  лемент.  Хтось  прибував,  кудись  мчали
вершники, снували мiж дорослими  всюдисущi  чорноголовi  хлопчаки,  iржали
конi, палали багаття, в казанах кипiла, пiнячись, конина, стiкали смальцем
над вогнем жирнi баранячi тушi, пахло смаженим м'ясом, часником i лавровим
листом.
   На горбi, навколо велико? бiло? юрти Кончака, стояли колом  бунчуки  та
корогви. На корогвах майорiли пiд вiтром вишитi кнiтеллю i шовком  лебедi,
вовки, собаки, тури - захисники половецьких родiв, а  ще  -  бичачi  роги,
довгоши? дракони, з червоних пащ яких пашiв  вогонь,  степовi  беркути  та
коршуни. Бiля входу до юрти розвiвався золотистий стяг з головою собаки та
кольчужним наколiнником - кончаком, вiд якого й пiшло iм'я великого хана.
   Тут зiбралися найвпливовiшi хани донських, лукоморських, поморських  та
"диких"  половцiв:  Кза,  Туглiй,  брати  Токсобичi,  Колобичi,   ?тебичi,
Терьтробичi, Бурчевичi, Улашевичi, Торголовичi. Прибули навiть Кулобичi  з
Куль-Оби - Керченського пiвострова.
   Пiсля ситого обiду, влаштованого на  мальовничому  пагорбi  над  Тором,
звiдки видно було далеко довкiл, всi перейшли до бiло? хансько? юрти. Сiли
кружка на вовняних подушках. Молодi гарнi рабинi-уруски  внесли  кумис  та
айран, поставили на дерев'яних  тацях  перед  кожним  гостем  i,  покiрнi,
слухнянi, мовчки вийшли.
   Поки гостi всiдалися, Кончак стояв. Високий, широкоплечий,  горбоносий,
вiн пiдносився над усiма на цiлу голову. Його розшитий золотом та  срiблом
вiзантiйський  одяг,  виготовлений  у  майстернях  Константинополя,   сяяв
самоцвiтами, мов сонце,  i  коштував  кiлькох  кiнських  табунiв.  Дорога,
дамасько? роботи шабля висiла на барвистому шовковому поясi i теж  яскрiла
коштовними камiнцями. На  широких  грудях  блищала  розплескана  в  кружок
золота  гривня  з  прокресленими  двома  паралельними  лiнiями  -   знаком
кипчакських родiв. А  позад  нього,  на  стiнi,  висiла  ханська  зброя  -
залiзний позолочений шолом, кольчуга, зiбрана з  багатьох  тисяч  крицевих
кiлець ки?вськими зброярами, круглий  щит  з  зображенням  собачо?  голови
посерединi, великий лук i шкiряний тул, начинений стрiлами.
   Коли останнiй з гостей усiвся на сво? мiсце в  почесному  крузi  ханiв,
Кончак теж сiв - на тор. Дiждавшись тишi,  випрямився,  пригладив  цупкими
пальцями копицю шорсткого чорного чуба, обвiв усiх важким поглядом.
   -  Достославнi  хани,  володарi  великого   i   вiльного,   як   вiтер,
Дешт-i-Кипчака! - пророкотав басовитим голосом. - Настала для  нас  година
печалi, невтiшних слiз i лютого горя: наша  братiя,  приднiпровськi  хани,
самочинно зiбралися  походом  на  урусiв  i,  зазнавши  страшно?  поразки,
опинилися в полонi в уруських князiв, а все вiйсько хана Коб'яка, який  не
послухався  мене,  не  при?днався  до  всiх  нас,  до  велико?  об'?днано?
половецько? сили, наклало головами або теж пiшло безславною дорогою
   рабiв в уруський полон... Кобяк захотiв суперничати  зi  мною,  захотiв
тiльки для себе слави i багатства. От  i  доскочив!  Осиротив  сво?  роди,
пiдiрвав могутнiсть Дешт-i-Кипчака, а сам, як останнiй раб, плететься десь
у Святославовому обозi в ганебний уруський  полон!..  Та  не  будемо  нинi
осуджувати його - вiн сам себе покарав. Подумаймо,  достославнi  хани,  як
вивернутися з тяжкого становища. Князi уруськi Святослав i Рюрик  зажадали
великого викупу. Якщо пiти на це, то  все  срiбло  i  золото  Половецького
степу попливе до Ки?ва... Вай-пай!
   Хани, що досi слухали мовчки, враз стрепенулися.
   - Йок, йок[41]! - почулися вигуки. - Тiльки не викуп!
   - Дешт-i-Кипчак збiднiв! З року в рiк страшна  весняна  посуха  випалю?
нашi степи, худоба гине вiд безкорм'я, а лютi зими  довели  нашi  роди  до
крайнього зубожiння! Де наберемо стiльки золота, щоб  викупити  сiм  тисяч
во?в i сiмнадцять ханiв?  Якщо  повирива?мо  з  ушей  наших  жон  i  дочок
сережки, познiма?мо з ?хнiх рук перснi, то й тодi не нашкряба?мо  стiльки,
щоб викупити таку силу людей!
   - Вiйною треба йти на урусiв! - вигукнув войовничий, запальний хан Кза.
- Зiбрати все вiйсько, яке у нас ?, промчати по  землi  урусiв,  потрощити
?хнi села та городи i обложити Ки?в! Князi вiдпустять тодi ханiв, i  бе?в,
i всiх половецьких джигiтiв, та ще й заплатять нам, щоб ми вiдступили  вiд
стiн ?хньо? столицi!
   - Правильно, правильно! Провчити урусiв! Пiти на них  вiйною!  Виручити
наших побратимiв! Веди нас, хане Кончак!
   Кончак торжествував: поразка Коб'яка обернулася  для  нього  перемогою!
Тепер  усi  половецькi  роди  об'?днаються  пiд  його  рукою,  як   колись
об'?дналися було пiд рукою його дiда Шарукана,  i  вiн  уже  не  випустить
влади, а використа? ?? для звершення  сво?х  давнiх  задумiв  -  об'?днати
Дешт-i-Кипчак i стати його самовладним володарем.
   - Достославнi хани, - довiрливо понизив вiн голос, - я  цiлком  подiляю
вашу думку, що урусам не викуп платити,  а  треба  зiбратися  з  силами  i
погромити ?х, як ще нiхто нiколи не громив.  Хтось  тут  сказав,  що  нашi
пiвденнi степи страждають останнiм часом вiд жорстоких посух... Правильно.
А в уруських землях посух нема?. За Ворсклою та Пслом буяють трави - аж до
Сейму та Десни, плинуть повноводi  рiки,  шумлять  безкра?  лiси  та  га?.
Багата земля! То чому б нам не зробити ?? сво?ю?  Чому  уруси  псують  ??,
копирсаючись у нiй ралами та мотигами? Чом би нам не випасати на нiй сво?х
табунiв? Га?
   Думка була не нова. Вона давно жила серед половецько?  знатi  -  урвати
цей ласий шмат руських земель i зробити ?х частиною Дешт-i-Кипчака. Тiльки
як це зробити? Може, Кончак зна??
   - Сил малувато, - сказав молодий хан ?льдечук iз Вобурчевичiв.  -  Одне
дiло - пограбувати, а друге - утримати цi землi за собою!
   - Коли об'?дна?мося, то сил вистачить,  -  заперечив  Кончак.  -  Та  й
приготуватися треба як слiд, а не так, як Коб'як... Чув я, що за Обезькими
горами воюють живим вогнем. З вогняного рога летить полум'я просто у  вiчi
ворожим коням i воям. Хто може устояти перед такою збро?ю? Гадаю, якщо  ми
вирiшимо йти на урусiв, то треба нам ?? мати. Я пошлю сво?х людей за  нею.
Ось на що нi срiбла, нi золота не шкода!
   -Це буде хтозна-коли, - розчаровано протягнув Кзакiв син Роман Кзич.  -
А серце просить помсти зараз!
   Кончак усмiхнувся.
   - Молодiсть нетерпляча... А в вiйськовому  дiлi  потрiбне  терпiння.  У
похiд ми все одно не пiдемо  ранiше  зими.  На  той  час  i  живий  вогонь
роздобудемо...
   - Яким же шляхом  iти?  Кого  першого  воюватимемо?  -  запитав  старий
Туглiй, вiдсапуючись вiд випитого кумису i витираючи рукавом рiдкi вуса. -
На Переяслав, на Ки?в, на Чернiгiв чи на Посем'я?
   Кончак давно все обдумав.
   -  Першого  треба  бити  того,  хто  найслабший.  А   зараз   найслабша
Переяславська земля - все Посулля  мною  вже  знесене,  залоги  залишилися
тiльки в небагатьох городках - у Во?нi, Римовi, Слiпородi, Лубнi, Лохвицi,
Ромнi. Та вони для нас  не  перепона.  Пройдемо  непомiтно  мiж  Лубном  i
Лохвицею прямо до Переяслава i з ходу  вiзьмемо  його.  Князя  Володимира,
якщо залишиться живий, притягнемо на арканi  до  Орелi,  де  вiн  бився  з
Коб'яком, i там скара?мо. Погромимо всю Переяславську землю  i  залишимося
там на лiто, а потiм - i назавжди... Чи правильно я мiркую?
   - Ой?, ой?! Правильно! - закричали хани. - Слава хановi Кончаку!  Слава
внуковi Шарукана!
   Кончак i оком не повiв, хоча  радiсть  розпирала  йому  груди.  Нарештi
досягнув вiн верховно? влади! Довгий i  нелегкий  це  був  шлях  -  i  ось
сьогоднi все Половецьке поле кричить "славу" на його  честь,  вiдда?  сво?
вiйськовi загони йому в руки.
   Вiн розумi?, що завдячу? Коб'яковi,  його  нерозважливостi  сьогоднiшню
перемогу над родовичами. А перемога над урусами належатиме тiльки  йому  i
бiльше нiкому! I вона змiцнить i утвердить владу  над  Дешт-i-Кипчаком  за
ним, а може, i за його нащадками.
   Вiн подякував ханам за довiр'я, за добровiльно вручену верховну владу i
на радощах звелiв  подати  п'янке  червоне  вино,  привезене  сугдейськими
купцями з далеко? Куль-Оби.

   * * *

   В юртi ставало душно. Настя вiдкинула вовняну ковдру, провела рукою  по
обличчю, мовби вiдганяла сон, i позiхнула, роздумуючи -  вставати  чи  нi.
Вставати не хотiлося.
   Надворi давно вже буяв сонячний  лiтнiй  день,  а  в  юртi  прохолодно,
стоять густi сутiнки, коливаються похмурi тiнi. Сюди крiзь подвiйну повсть
проника?  зовсiм  небагато  приглушених  звукiв  гамiрливого  половецького
стiйбища - хiба що плач дитини чи далекий тупiт кiнських копит, i  коханiй
жонi хана Туглiя не хочеться вставати i поринати в  безладну  i  безглузду
метушню чужого i ненависного життя.
   За три роки неволi Настя звикла до розкошiв, до ситостi й неробства, бо
була не рабинею, як iншi ?? спiввiтчизницi, а катуною[42] хана,  однак  до
чужини так i не звикла. Дiтей вiд хана не мала i жила тiльки для себе,  нi
в грiш не ставлячи нi свого старого чоловiка, який упадав бiля не? i  мало
не носив на руках, нi його  рiд,  нi  всю  половецьку  орду.  Користуючись
слiпою любов'ю Туглiя, вона робила, що хотiла, -  нi  в  чому  вiн  ?й  не
перечив. Мала гарний одяг, золотi прикраси, смачну ?жу i вдосталь часу для
спання, видивляння  у  бронзове  дзеркальце  чи  для  теревень  зi  сво?ми
рабинями-землячками.
   Вона подумала, вставати чи нi, - i не встала. Прислухалася до  сюрчання
степового цвiркуна, що вiв свою без-
   конечну пiсню десь пiд килимом.  Тут  i  цвiркуни  не  такi,  як  дома.
Домашнi жили пiд пiччю i тихо заколисували - сюр-сюр... А  тут  голосистi,
як пiвнi, заведуть спiв - не заснеш.
   Не зацiкавив ?? i при?зд багатьох  ханiв,  про  що  вночi  розповiв  ?й
Туглiй,  не  змусив  засвiт  вилiзти  з  теплого  м'якого  ложа,  притьмом
вискочити iз затишно? юрти. Чи й не диво - хани! Мало вона  ?х  перебачила
за цi роки! Такi ж кочовики, що кохаються в конях, вiвцях, худобинi, як  i
всi iншi, хiба що ситiшi та одягнутi краще.
   Вона повернулася на другий бiк i заплющила очi.
   Та подрiмати не пощастило. Раптом недалеко пролунав пронизливий жiночий
крик i змусив ?? схопитися. По  голосу  впiзнала  -  кричала  тiтка  Рута,
невiльниця з Переяславщини, сорокарiчна дружина Туглi?вого наймита-пастуха
Торiата, або по-простому Трата, як звали його всi родовичi, тобто  Гнiдого
Коня, бо саме так вiн прозивався.
   Кричала Рута. Це, правда, не було дивиною. Мусила  кричати,  бiдна,  бо
навiжений Трат, коли йому щось входило  в  голову,  частенько  хапався  за
вiжки чи обротьку i ганявся за  нею  довкола  юрти,  а  траплялося  -  бив
смертним бо?м. Бив за те, що був бiдний i  не  бачив  просвiтку  в  сво?му
нужденному життi, бив, що взяв у жони уруску,  бо  за  половчанку  не  мав
змоги заплатити калим, бив за те, що  народила  йому  тiльки  одного  сина
Овлура, якому, отже, теж потрiбно, коли захоче женитися, готувати калим, i
не народила жодно? дiвчини, яка принесла б йому багатство, коли б виходила
замiж.
   Хтозна, яка була причина сьогоднi, але Рута кричала, нiби  ??  вбивають
до смертi. Тож причина, мабуть, була з поважних.
   Настя поспiхом накинула на себе барвистий халат, вискочила надвiр.
   Бiля Тратово? юрти юрмився натовп. Однак нiхто й пальцем не повiв,  щоб
порятувати нещасну.  Трат  звалив  Руту  на  землю  i  перiщив  гарапником
нещадно, нiби тварину.
   Настя розштовхала людей i прожогом кинулася наперед, щоб  припинити  це
бузувiрство.
   Та тут  з  протилежного  боку  вискочив  задиханий  вiд  швидкого  бiгу
вродливий кремезний юнак i повиснув на Тратовiй руцi.
   - Батьку, що ти робиш! Отямся! Зупинись! Не бий матерi.
   Це був син Трата i Рути - Овлур. Йшов йому вiсiмнадцятий рiк, i  ставав
вiн дужим вродливим парубком. Вiд матерi успадкував густе, злегка кучеряве
волосся, прямий нiс, бiлу шкiру, а вiд батька -  чорнi  брови  та  виразнi
карi очi. Настя давно запримiтила хлопця, але вiн не звертав на не? нiяко?
уваги.
   Трат заверещав:
   - Геть! Вiдпусти мене! Як смi?ш перечити батьковi!
   Овлур не вiдпускав. Трат лiвою рукою ударив сина в обличчя.
   - Геть-но, щеня!
   Овлур спалахнув. Не тямлячи себе, вхопив батька за поперек, пiдняв  над
собою i щосили жбурнув у натовп. Трат гепнувся на землю  i  заскиглив  вiд
болю. А Овлур, не глянувши в його бiк,  узяв  матiр  на  руки  i  зник  за
пологом юрти.
   Все це трапилося так  швидко,  що  нi  Настя,  нi  родовичi-половцi  не
встигли й охнути. Такого ще не бувало! Щоб син пiдняв руку на батька?! Щоб
посмiв  перечити  йому?!  Щоб  порушив  стародавнiй  звичай  степовикiв  -
покорятися батьковi, покорятися старшому, покорятися бе?вi та хановi?! Нi,
такого, достеменно, ще не бувало!
   Всi чекали - що ж буде далi?
   Трат тим часом пiдвiвся, безтямно глипнув на людей, в очах яких  уздрiв
смiх i глум, бо вони  глумилися  з  нього  все  життя,  вiдколи  вiн  себе
пам'ята?, з самого малку, i, не тямлячи себе, кинувся вслiд за Овлуром  до
юрти.
   - Я уб'ю тебе, уруський вишкребку! - заревiв, видобуваючи зi  шкiряного
чохла широколезого ножа.
   У юртi враз зчинився  крик.  Стiни  iз  старенько?  повстi  задвигтiли,
затрiщали. Вслiд за тим з не? вискочили  обо?  -  батько  й  син.  Власне,
вискочив один Овлур з пiднятим над головою Тратом  i  двигонув  батька  ще
далi, нiж перший раз.
   Трат покотився пiд ноги родовичам. Потому, проклинаючи все на свiтi - i
жiнку, i сина, i самого себе, - пошкутильгав до бiло? Кончаково? юрти.
   - Я знайду на тебе управу! Ти не битимеш бiльше  батька!  Начувайся!  -
помахав вiн кулаком.
   Настя отерпла. Бути бiдi! Хани розправляються з непокiрними безпощадно.
   Вона кинулася до юрти. Рута лежала на шорсткiй, побитiй мiллю  кошмi  i
стогнала. Сорочка на нiй порвана, закривавлена. Овлур сидiв поряд i гладив
?? збасамужене гарапником плече. Погляд його був розгублений i блукав десь
далеко-далеко.
   Настя доторкнулася до юнаково? руки.
   - Овлуре, тiкай! Трат побiг до хана! Коли б не схопили тебе...
   Рута переполошилася теж, пiдвела голову.
   - Ой лишенько! Що ж це буде! Овлуре!
   Але Овлур мов задерев'янiв.
   - Ну i хай! - махнув рукою. - Лiпше смерть, нiж та ке життя!
   - Дурненький! Що ти говориш? Буря минеться -  i  знову  зася?  сонечко!
Батько пробачить тобi... На те ж вiн батько! - переконувала Настя.
   - Авжеж! Батько! Крiм батога, я нiчого не зазнав вiд нього  гарного!  А
матiр кату?, мов звiрюка! Вiн менi,  може,  й  пробачить,  та  я  йому  не
пробачу нiколи!
   Настя зрозумiла його. Овлур  був  сином  полонянки  Рути.  Вигодуваний,
вихований нею, хрещений попом-невiльником i названий при хрещеннi  Лавром.
З розповiдей матерi багато знав про ?? батькiвщину - Русь, про ??  села  i
городи, про вишневi садочки i повноводi рiки, про зеленi дiброви i  родючi
ниви, а найбiльше - про ?? людей, яких i тут, у  Половецькiй  землi,  було
немало. Вивчив вiд матерi ?хню мову, ?хнi звича?, пiснi i почувався  серед
них як свiй. Знав, що жiнка там, у порiвняннi з  жiнками  кочовикiв,  живе
вiльнiше, ?й легше диха?ться, вона там часто  вершить  всiма  господарчими
дiлами сiм'?. Так здавна повелося серед того народу. А тут, в ордi, навiть
жiнки-половчанки - безправнi i безсловеснi iстоти, а про невiльниць нiчого
й казати. Рута ж натерпiлася, мабуть, за всiх, - таке важке було ?? життя.
Одного Овлура любила вона тут, один Овлур був тим промiнчиком, що манив ??
до себе серед безпросвiтного мороку i тримав на свiтi.  А  син  платив  ?й
вза?мною любов'ю. За не? вiн був ладен  на  все.  Навiть  на  батька  руку
пiдняв через не?...
   I це було найстрашнiшим злочином. Половецькi звича? такого не прощали.
   - Овлуре, тiкай! - мало не закричала Настя. - Ти краще за  мене  зна?ш,
що тебе чека?, як розправляються хани з непокiрними!
   Овлур стиснув рукою лоба i мовчав. Рута теж то благала його тiкати,  то
раптом ставала безтямною i безсловесною.
   Настя не знала, що робити.
   - Божевiльний, тiкай! Сiдай на коня - i в степ!
   Та тiкати було вже пiзно. Хтось владною рукою шарпонув  полог  -  i  до
юрти ввалилося тро? ханських нукерiв-охоронцiв.
   - Де Овлур?
   Його схопили, потягли - аж сорочка  затрiщала.  Рута  закричала,  Настя
кинулася вслiд за ними.
   На майданi зiбралися всi - вiд старого до малого.
   Окремо, посерединi, стоять  хани.  Над  ними  височi?  могутня  постать
Кончака. Бiля його нiг, розтираючи кулаком  по  обличчю  сльози,  зiгнувся
старий змиршавiлий Трат.
   - Ведiть-но  поганця  сюди!  -  загримав  Кончак.  -  Хочу  глянути  на
нечестивця, що пiдняв руку на батька!
   Овлура кинули йому до нiг, силомiць поставили на колiна. Кончак  носком
чобота ткнув його в груди.
   - За вiщо батька бив?
   - За матiр, хане. Щоб не знущався з не?, щоб не вбивав до смертi!
   - Жона - пил на чоловiкових пiдошвах! Що чоловiк хоче, те  й  робить  з
нею - милу? або лупцю?... Та не в тiм, зрештою, рiч.  Рiч  у  тiм,  що  ти
виступив супроти освячених цiлими  поколiннями  звича?в  -  зняв  руку  на
старшого! Сьогоднi - на батька,  завтра  -  на  хана!  Тебе  мало  висiкти
канчуками - тебе треба прив'язати коневi до хвоста i пустити в  степ!  Хай
звiрi зжеруть там тво? м'ясо, хай вiтер i сонце висушать тво? костi!
   - Ой?, ой?! - закивали головами хани. - Вiн потоптав  наш  предковiчний
закон - хай поплатиться за це!
   Настя обiмлiла. Прив'язати коневi до хвоста! Це ж  вiрна  смерть!  Який
жорстокий степовий звичай!
   Вона кинулася до нiг Кончаковi. Плутаючи половецькi i сво? рiднi слова,
заблагала:
   - Великий хане, зглянься на хлопця! Його мати лежить при смертi  -  так
скатував ?? нi за що Трат... А  Овлур  вступився  за  не?...  Не  бив  вiн
батька, а тiльки вiдтрутив вiд матерi, коли той  ввiрвався,  щоб  зарiзати
обох - матiр i сина! Я цьому свiдок!
   Кончак  насупився.  А  хан  Туглiй,  що  загубився  в  натовпi   ханiв,
витрiщився на дружину i не знав, що робити, - схопити непутящу за коси  та
вiдтягти до сво?? юрти чи промовчати, щоб не  стати  посмiховиськом  перед
усiм родом. Вирiшив промовчати.
   Тим часом Кончак упiзнав Настю. Його вразила ?? свiжа  жiноча  краса  -
пишне русяве волосся, ще не заплетене пiсля  пiзнього  сну,  рожевi  щоки,
бiлi руки,  що  не  знали  чорно?  роботи,  великi  голубi  очi,  в  яких,
здавалося, можна було втопитися... Серце його пом'якшало.
   - А чому ханша вступа?ться за цього чабана?
   - Бо його мати, Рута, - моя землячка... Менi жаль ??. Настя  ще  бiльше
зашарiлася i смiливо глянула прямо в вiчi грiзному хановi.  Сказала  вона,
звичайно, тiльки пiвправди. Руту ?й жаль, безперечно. Та  ще  бiльше  жаль
самого Овлура, такого гарного, мужнього, дужого, що запав ?й у  серце.  То
дарма, що вiн молодший. А хiба вона стара? От тiльки вiн,  дурненький,  не
помiча? ?? почуттiв чи вда?, що не помiча?, бо бо?ться хана Туглiя...  Але
ж коли-небудь помiтить! Прийде час!
   Поки Настя так думала, Кончак дивився на не? i вiдчував, що  ??  погляд
обеззброю? його.
   - Гм, - буркнув вiн незлобливо. - Я  не  можу  вiдступитися  вiд  щойно
сказаних слiв, жiнко!
   Зрозумiвши, що ?? чари подiяли i тут, як дiяли вони безвiдмовно завжди,
коли потрiбно було полонити тверде  чоловiче  серце,  Настя  повела  новий
наступ:
   - Я не прошу великого хана вiдступитися вiд  власного  слова.  Я  прошу
лише зберегти життя цьому хлопцевi. А як - то вже турбота самого  великого
хана.
   Двi пари очей: хижi, брунатно-коричневi - хановi i великi,  ясно-голубi
- Настинi, - якусь мить мовчки змагалися мiж собою.  I  це  змагання  було
явно не на користь Кончаковi, i його сувора, вовча  натура  почала  поволi
танути, м'якшати,  поступатися  перед  вродою  i  волею  цi??  незвичайно?
уруски. "I треба ж, - подумав Кончак, - щоб така красуня  дiсталася  отому
старому бовдуровi Туглiю! Яка несправедливiсть! Ой-бой!"
   А вголос промовив:
   - Буде так, як уже сказано, - треба  провчити  непослуха.  Та  й  iншим
наука!.. Але пустимо коня не в степ, а  проженемо  по  стiйбищу,  щоб  усi
бачили, що чека? того, хто не поважа? старших!
   Настя зрозумiла, що на бiльше розраховувати не можна. Однак i  це  була
значна уступка з боку хана. ?? потрiбно було розширити i узаконити  прямою
згодою Кончака.
   - Дякую, ханочку, - сяйнула бiлками Настя. - Звичайно, по стiйбищу  хай
протягнуть - в науку iншим... Про одне прошу - дозволь принести йому одяг,
який я захочу.
   Кончак засмiявся.
   - Одяг? Вiн i так не голий... Але коли вже тобi так хочеться, то неси.
   Поки ханськi охоронцi лаштували коня, шлею на нього  та  вiрьовку,  щоб
прив'язати жертву, Настя метнулася в юрту, де в напiвзабуттi лежала  Рута,
шепнула ?й, щоб не хвилювалася за сина, бо, мовляв, вона все зробила,  щоб
урятувати його, схопила Тратового старого, але  досить  мiцного  кожуха  i
валянки, заячого малахая i вибiгла надвiр. За нею виповзла з юрти Рута.
   Настя схилилася до Овлура.
   - Одягайся! Взувай валянки! Та швидше, поки тi  бузувiри  не  потрощили
тобi костi!
   Здивований Кончак спочатку хотiв заборонити юнаковi так одягатися,  та,
згадавши, що вiн сам дозволив принести вдяганку, махнув рукою - е-е, хай!
   Ханськi охоронцi пiдвели коня, запряженого в шлею, накинули попiд  руки
Овлуровi мiцну вiрьовку, прив'язали до барка. Один з них скочив коневi  на
спину, вйокнув:
   - Вйо!
   Юрба розступилася. Кiнь рвонув з копита i пiшов чвалом. Овлур  ухопився
за натягнуту, мов струна, вiрьовку, пiдтягнувся  на  руках,  щоб  уберегти
голову вiд ударiв об землю. Кожух i валянки захищали його тулуб i ноги.
   - Вйо! Уля-ля-ля! Уля-ля-ля! - заверещала юрба. - Вйо! Вйо!
   Для всiх, крiм Рути i Настi, це було захоплююче видовище.  Очi  палали,
роззявленi роти кричали, понукали верхiвця гнати швидше, хоча  той  i  так
мчав шпарко - аж курява здiймалася вслiд за ним.
   Стiйбище розкинулося  понад  Тором  на  цiлу  версту.  На?жджена  курна
дорога, обабiч яко? вишикувалися юрти i похiднi вози  з  вежами-юртами  на
них,  пролягала  по  узвишшю,  i  всiм  було  видно,   як   за   верхiвцем
пiдстрибувала на вибоях темна згорблена постать юнака.
   Живий?
   Овлур був живий, хоча вiдчував, що трима?ться з  останнiх  сил.  Земля,
яку вiн знав змалечку i по якiй ходив не раз,  тепер  йому  була  ворожою,
вона била його в спину, в лiктi, в ноги, товкла i гамселила зi всiх бокiв.
Коли б не кожух, валянки i шапка, то не  витримав  би  й  половини  шляху.
Дякувати Настi - поки що вiн живий!
   Коли верхiвець завертав назад i припинив коня, Овлур крикнув йому:
   - Джигiт, у вибалку, на засохлому груддi, тихше ?дь, прошу тебе!  Бо  й
печiнку вiдiб'?ш!
   Широколиций джигiт вищирив бiлi зуби, засмiявся.
   - Тримайся! Промчу, як вихор! Припиняти не буду - повеселю хана Кончака
i його гостей! Пай-пай!
   Овдур гiрко скривив рота i ще мiцнiше стиснув  вiрьовку.  Назад  джигiт
справдi мчав, як вiтер, весь час б'ючи коня гарапником i ногами пiд  боки.
Зупинився за кiлька  крокiв  перед  Кончаком,  сплигнув  додолу  i  шаблею
перерубав вiрьовку.
   Овлур не подавав ознак життя. Кожух звисав з  нього  клаптями,  обличчя
заюшилося кровлю. Лежав мовчки, мов мертвий.
   Рута пiдвела голову, пiдповзла до сина i закричала:
   - Синочку! Що ж вони зробили з тобою! Вiд того крику Овлур  здригнувся,
з його грудей вирвався болiсний стогiн. Клаптi кожуха заворушилися -  юнак
силкувався пiдвестися, але не мiг.
   - Матiнко, ти? - намагався впiзнати ?? крiзь кривавий туман.
   - Я, синочку, я... Ось пiдведуся, допоможу тобi... Вона справдi знайшла
в собi сили пiдвестися, стати на ноги, але як не  силкувалася,  а  пiдняти
сина не змогла. Тодi  Настя  гарикнула  на  молодих  джигiтiв,  що  стояли
поблизу:
   - Чого  витрiшки  прода?те?  Допоможiть  жiнцi!  Кончак  мовчки  кивнув
головою, i джигiти обережно пiдняли Овлура на руки, понесли в  юрту.  Рута
поволi подибала за ними. А Настя стримала себе, хоча ?й теж хотiлося  бути
зараз там, у юртi. Тепер, коли небезпека для Овлура минула, вона  подумала
i про себе. Що скаже на все це хан Туглiй? Що то буде?

   * * *

   Туглiй повернувся вiд Кончака, коли стемнiло, добре  напiдпитку.  Важко
ввалився до юрти, дихнув вином i кумисом. Широкий вид його був насуплений,
очi налилися кровлю, рiдкi сивi вуса на?жачилися, товста шия  почервонiла,
мов у пiвня гребiнь. В руцi вiн мав замашного гарапника.
   Настя миттю схопилася  з  м'яких  подушок,  i  вiд  того  рiзкого  руху
заколивалося жовтаве полум'я лойово? свiчки.  З  ??  округлих  бiлих  плеч
вiльно спадала гаптована  шовком  тонка  лляна  сорочка  виробу  ки?вських
умiльцiв.
   Туглiй ступив крок наперед i зловiсно прохрипiв:
   - Хр-р! Хр-р!.. Ну, негiднице-повiйнице! Ось так ти бережеш  чоловiкову
честь! Робиш мене, хана, володаря цiлого степу, тисячних отар  i  табунiв,
повелителя племенi, посмiховиськом  перед  усiм  народом  половецьким!  Що
надумала! Заступатися привселюдно за якогось шмаркача, жебрака, чабана! Та
я тебе саму накажу прив'язати коневi до хвоста i голою пустити в  степ!  I
нiхто тебе не поряту?! Нiхто не заступиться!  Та  я  з  тебе  живо?  шкуру
спущу! Хр-р! Хр-р!..
   Над його головою звився гарапник. Але не  встиг  вiн  упасти  на  нiжне
жiноче тiло, як Настя вихопила зi складок сорочки невеликого кривого  ножа
i наставила собi проти серця.
   - Хане! - гукнула голосно. - Зупинись! Кого б'?ш?  Один  удар  -  i  не
стане тво?? русокосо? жони, тво?? вiдради i  втiхи!  Чи  ти  подумав,  хто
милуватиме тебе, хто цiлуватиме тебе,  хто  привiта?,  коли  повернешся  з
походу? Хто пригорне i  приголубить,  коли  ти  ляжеш  у  холодну  постiль
старого вдiвця? В чи? очi заглянеш, коли важкi  думи  обсядуть  твою  сиву
голову, i хто зiгрi? твою стару кров у довгi зимовi ночi?  Чи  подумав  ти
про це? Якщо подумав, тодi бий!
   Вона знала, що робити i що казати.
   Туглiй, мов заворожений, прикипiв поглядом до тонкого блискучого  леза.
Гарапник здригнувся i впав додолу. Хановi губи затремтiли, а брови  сивими
дугами полiзли на лоба.
   - Настуню! - вигукнув вiн,  простягаючи  до  примхливо?  i  сво?вiльно?
дружини руки. - Не треба! Зачекай! Я пожартував! Давай поговоримо  ладком!
Ти ж зна?ш, як я кохаю тебе! Справдi - ти моя ?дина радiсть i втiха!  Хiба
я посмiю хоч пальцем зачепити тебе, люба  моя!  Та  швидше  я  голову  дам
вiдрубати, нiж ударю тебе!  Тiльки  будь  мо?ю  i  бiльш  нiчи?ю  -  i  ти
купатимешся, поки я живий, у розкошi й щастi! Настуню!
   Настя подумала трохи, мовби вагалася i зважувала почуте, потiм  вiдвела
ножа вiд грудей i пожбурила додолу.
   - Хане мiй! - ?? бiлi руки простяглися наперед, як для обiймiв. -  Хане
мiй!
   Туглiй з радiсним стогоном кинувся до не?:
   - Настуню!
   Мiж ними знову, як це бувало не раз, запанував мир. Туглiй роздягнувся,
i вони забралися на м'яке ложе, пiд пухкi ковдри з верблюдячо? шерстi.
   - Весело було у Кончака? - спитала Настя, щоб звести розмову на iнше. -
Надудлилися вина, скiльки хотiли?
   Туглiй плямкнув губами, покрутив головою.
   - Вино те скоро крiвцею пролл?ться...
   - Як то?
   - Кончак замислив велику вiйну з урусами... Нинi обрали його  верховним
ханом... Як тiльки ляжуть на землю снiги i стануть рiки, пiднiметься  весь
Половецький степ!.. I здригнеться Руська земля!
   У Настi стиснулося серце. Нi, не забула вона рiдно? землi!  Не  забула!
Iнодi така туга найде - хоч у Тор головою кидайся. I  тодi  встають  перед
очима зеленi береги срiблястого Сейму, пахнуть у груди духмяними  пахощами
скошенi трави  на  левадах  та  гiркi  дими  осiннiх  багать  на  городах,
вiдiзвуться  гострим  болем  рiднi  голоси  матерi,  батька,  братикiв   i
сестричок... Нiде правди дiти,  звикла  вона  за  три  роки,  проведенi  в
ханськiй юртi, i до сито? ?жi, i до гарного одягу, i до прикрас дорогих  -
золотих перснiв та сережок, срiбних заколок, бурштинового намиста.  Та  до
рiдно? землi на крилах летiла б - щоб хоч одним оком уздрiти ??, на  рiднi
стежки-дорiжки  поглянути,  зi   сво??   криницi   води   попити,   пiсень
солодко-тужливих дiвочих послухати, що бринять пiд мiсяцем...
   Серце ?? стиснулося. Вона не забула того жахливого зимового  дня,  коли
зненацька, зовсiм несподiвано, на Вербiвку налетiли половцi, пам'ята?,  як
закричали люди пiд шаблями половецькими, заревла худоба, коли ?? нападники
почали виганяти з хлiвiв, як спалахнули стрiхи хат i дим заступив сонце...
   I нiколи не згладиться з ?? пам'ятi та  мить,  коли  ??  ши?  торкнувся
холодний половецький аркан, а важкий гарапник упав на дiвочi плечi...
   Це було жахливо!
   Скiлькох же iнших молодесеньких русокосих дiвчаток жде ?? доля? Скiльки
сiл попелом розвiються по бiлому  снiгу,  скiльки  люду  трупом  ляже  пiд
шаблями половецькими?
   - Чого ж замовкла? - торкнувся ?? руки Туглiй. - Невже сво?м патяканням
я розвередив тобi душу? Так ти не бери до серця... Так було, так i буде!
   - Я й не беру, - прикинулася Настя байдужою, щоб не  викликати  у  хана
пiдозри, як гостро вразила ?? ця новина, - Мало  про  що  можуть  говорити
п'янi чоловiки...
   I з вiдразою обняла нелюбого мужа за м'якi бабськi плечi.
   А другого дня, вибравши хвилину, коли Туглiй разом з Кончаком та iншими
донськими ханами виряджав гостей, Настя шуснула в юрту до Рути.
   - Сама? Трата i Овлура нема??
   - Ох, ох, сама, - застогнала жiнка, пiдводячи голову з постелi. -  Трат
i Овлур уже бiля ханських табунiв, а я колодою лежу i не можу пiдвестися -
все тiло болить... Овлур, бiдолаха, теж ледве пiдвiвся...
   Настя призвича?лася до напiвтемряви, простягнула Рутi чималий вузлик.
   - Я ось тобi тут дещо принесла  -  сиру,  айрану  та  смаженого  м'яса.
Пiдкрiпляйся та одужуй швидше!
   -  Щось  знову  трапилось?  -  кинулася  Рута,  по   Настиному   голосу
догадавшись, що в тi?? за душею якась та?мниця.
   - Трапилося! - Настя перейшла на шепiт. -  Задумали  хани  взимку  Русь
звоювати, винищити всiх аж до Десни та Ки?ва...
   - Клятi!..
   - I то не все... То буде не простий набiг, як бувало не раз до цього...
   - Що ж вони надумали ще?..
   - Хочуть усю Переяславську у кра?ну  навiки  посiсти,  щоб  стала  вона
?хньою землею! Хочуть ставити там сво? вежi, випасати там сво? табуни!
   - Звiдки ти дiзналася про це?
   - Туглiй розпатякався... Ти ж зна?ш, що вiн, як баба, - що на думцi, те
й на язицi! Та ще коли напiдпитку...
   - О боже!.. Що ж нам робити?
   - Звiстку дати додому.
   - Нiби це так просто!
   - Знаю, що не просто... Особливо для нас,  жiнок...  Але  ж  у  тебе  ?
син...
   - Ти хочеш, щоб Овлур устряв у це дiло? Що ж вiн може зробити?
   - Я все обдумала. Коли б тiльки  Овлурова  згода...  Але  ж  вiн  такий
непiдступний...
   По колись вродливому, а тепер  змученому  Рутиному  обличчю  промайнула
гiрка усмiшка.
   - Ох, Насте... Знаю, не слiпа я, - сохне  тво?  серце  за  ним!  Та  не
баламуть ти хлопця! Облиш! Чи хочеш йому ще бiльшого нещастя?..  Не  рiвня
вiн тобi нi в чому...
   - Тiтонько Руто, - почервонiла Настя, - не про те я зараз мовлю, хоча й
не байдужий менi  Овлур,  а  про  те,  щоб  сповiстити  князiв  про  намiр
Кончака...
   - То ти вибрала для цього Овлура? Але ж вiн може голову втратити! Невже
ти не подумала про це? Чи не жалко його?
   - Чому не подумала? Думала i про це, всеньку нiчку  думала.  Та  нiчого
iншого надумати не змогла... Хiба самiй ?хати...
   - Куди тобi!
   - От бачиш? Залиша?ться один Овлур.  Вiн  не  раб,  за  яким  пильнують
десять очей, а вiльний кочiвник. Вiн чабан,  тому  може  пiд  час  вiдгону
табунiв непомiтно для iнших зникнути з пасовища i за кiлька  днiв  домчати
до Во?ня чи Лубна i  повернутися  назад...  Йому  легше  це  зробити,  нiж
будь-кому iншому. Потрiбно тiльки, щоб ти його напоумила на  це...  Нiкого
iншого, крiм тебе, вiн i слухати не захоче!
   - А якщо i мене не послуха?ться?
   - Тодi Кончак застука? наших зненацька i пiв-Русi потягне на арканах  у
неволю.
   - Жахливо!
   - Отож-бо!.. Навряд чи  повернуся  я  коли-небудь  на  батькiвщину,  та
забути рiдно? землi довiку не зможу - нi роду свого, нi села свого, нi тих
стежок-дорiжок, по яких походили мо? босi ноженята, нi всього  iншого,  до
чого прикипiло мо? серце! Нiчого цього не забути менi! Тому й не хочу, щоб
гасав там,  по  наших  селах-хуторах,  по  наших  нивах  та  луках,  хижий
половецький кiнь...
   Рута схлипнула.
   - Я i сьогоднi, коли б мала силу, полинула б додому. Хай би там нi кола
нi двора - аби на рiдну землю! Та ще з Овлуром, синочком мо?м ?диним...  А
без нього - нi! Без нього менi - смерть! Хоча i так  вона  не  за  горами!
Докона? мене Гнiдий Кiнь, ох, докона?, хай би був щез!
   Настя обняла ??, i вони обидвi заплакали.



   РОЗДIЛ ДЕСЯТИЙ

   На три листи князя Iгоря з проханням  помиритися  з  сином  Володимиром
Ярослав вiдповiдав коротко i сухо: "Нi!" Iгор досадував, злився, Володимир
сумував, а княгиня ?вфросинiя плакала,  бо  шкода  ?й  було  брата.  Пiсля
вiдповiдi на третiй лист не залишилося нiчого iншого, як з жоною та дiтьми
вирушити на поклон до тестя.
   I ось перед очима Галич - столиця могутньо?  Галицько?  землi.  Здалеку
сяють золотом хрести на банях Успенського собору,  збудованого  Ярославом.
Високо здiймаються в небо на високiй горi вали i заборола дитинця.  Гудуть
дзвони, i ?хнi солодко-тривожнi звуки холодять душу.
   Як то прийме князь Ярослав? Чи не вижене?
   Поминувши гамiрливе  ремiсниче  Пiдгороддя  з  його  кузнями,  млинами,
чинбарнями,  олiйницями,  сукновальнями,  зброярнями,  з  його  невеликими
хатками та напiвземлянками,  з  його  кривими  вуличками,  курми,  гусьми,
качками та свиньми на вигонах, iз бродячими псами та запаршивiлими котами,
валка князя Новгород-Сiверського прогуркотiла по дерев'яному  мосту  через
Лукву, про?хала мимо боярських та монастирських садиб, огороджених  такими
мiцними заборолами, нiби то були  князiвськi  городки,  пiднялася  вузькою
дорогою на високий пагорб i через камiну  браму  ви?хала  в  дитинець,  ??
супроводжували  посланцi  Ярослава,  висланi  галицьким  князем  назустрiч
гостям.
   Перед Успенським  собором  -  невеликий  гурт  бояр  та  найбагатших  i
найвпливовiших городян, що вийшли зустрiчати князевих  дочку  i  зятя.  На
папертi одиноко стояв Ярослав. Посивiлий,  схудлий,  згорблений.  Горе  не
обiйшло його стороною.
   ?вфросинiя зiскочила з вiзка, притьмом кинулась до нього.
   - Отче! Княже! - заридавши, впала  йому  на  груди.  Вони  не  бачилися
кiлька лiт i тепер довго стояли обнявшись.
   Ярослав був твердою, суворою людиною, але i в нього покотилася по  щоцi
сльоза.
   Пiдiйшов Iгор. Почоломкався з тестем. Ярослав заглянув молодому князевi
в очi.
   - Чого при?хав? Просити за Володимира?
   - I  за  Володимира  теж,  -  з  притиском  вiдповiв  Iгор,  витримуючи
пронизливий погляд галицького князя.
   - Нiчого не  вийде!  -  рiшуче  вiдрiзав  Ярослав,  провiвши  вказiвним
пальцем поза золотим ожереллям, нiби воно заважало йому  дихати.  -  I  не
проси.
   - Таточку, про це потiм поговоримо, - втрутилася Ярославна, -  А  зараз
привiтай онукiв!..
   З критого вiзка одне за одним вилазили дiти,  з  цiкавiстю  й  острахом
роздивлялися довкола, зиркали спiдлоба на гурт бояр, на старого бородатого
князя, про якого няня встигла шепнути, що то ?хнiй дiд.
   Дiти пiдiйшли до Ярослава, i няня поставила ?х рядочком по зросту. Однi
були темнiшi - в Iгоря, iншi - русявiшi,  як  мати,  але  Ярослав  вiдразу
вiдзначив у думцi, що у всiх ? щось вiд нього.
   -  Тво?  онуки,  батьку.  -  Ярославна  витерла  сльози,   усмiхнулась,
побачивши, як перелякано зиркають дiти на дiда, i почала  перелiчувати:  -
Оце Олег, а то Святослав, а то Роман, а то  Ростислав,  а  то  Ольга...  А
найстарший, Володимир, зостався дома, князю? в Путивлi, охороня? Сiверську
землю, поки ми тут...
   Ярославове обличчя розпогодилося, рiзкi зморшки на лобi розiйшлися. Вiн
раптом вiдчув у серцi щось таке, чого нiколи не вiдчував i навiть  назвати
його не вмiв. Нi донька ?вфросинiя, нi син  Володимир,  нi  другий  син  -
Олег, або Настасич, як його по iменi матерi-попадi прозвали в  Галичi,  не
викликали  у  нього  такого  сильного  почуття,  як  оцi  маленькi  смiшнi
чоловiчки, його онуки. В ньому вмiщалися разом  i  любов,  i  нiжнiсть,  i
страх за ?хн? майбутн?, i гордiсть та радiсть, що в них було щось тво?, що
залишиться на свiтi пiсля тебе, коли ти вiдiйдеш у небуття.
   Вiн знав, чув не раз, що дiдусi та бабусi  люблять  онукiв  дужче,  нiж
колись сво?х дiтей любили. Чому так - хто-зна. Може, тому, що  попереду  у
старих уже нема? нiчого свiтлого й радiсного, крiм  оцих  ясних  личок?  А
може, тому, що онуки продовжують тво? життя, твiй рiд?
   Як би там не було, а вiн  раптом  переконався  у  правдивостi  людських
спостережень. Перед ним стояли маленькi, настороженi чоловiчки,  що  трохи
на?вно i трохи налякано, але  з  непiдробною  цiкавiстю  розглядали  його,
свого дiда, як якогось казкового звiра чи якесь невидане чудо.
   Вiн щасливо усмiхнувся, присiв i почав по  черзi  обнiмати  i  цiлувати
малих, а найменшу - Ольгу -  пiдняв,  пригорнув,  i  вона,  не  проявляючи
страху, охопила рученятами  його  шию  i  голосно  засмiялася,  бо  дiдова
кошлата борода була така лоскiтлива...
   - Рiдненькi мо?, - прошепотiв Ярослав. - Ходiмо ж зi мною  до  хоромiв!
Така радiсть сьогоднi буде у старого одинокого князя! Та  й  ви  в  дорозi
притомилися...
   Тиждень промайнув, як одна  година.  На  честь  дочки  та  зятя,  князя
Новгород-Сiверського, Ярослав щодня влаштовував лови на  лисиць,  кабанiв,
ведмедiв, а вечорами у його  кам'янiй  гридницi,  оздобленiй  фресками  та
глазурованою плиткою, лилося угорське вино, гостi стомлювалися вiд надмiру
страв, гули гуслi, гримiли бубни, бринiли  цимбали,  заливалися  рiжки  та
сопiлки. Нi Iгор, нi ?вфросинiя не  могли  вибрати  зручно?  хвилини,  щоб
наодинцi поговорити з батьком про княжича Володимира.  Здавалося,  Ярослав
навмисне робив так, щоб тако? хвилини не випало.
   Закiнчувався мiсяць жовтень, наступав падолист. Пора  було  вирушати  у
зворотну дорогу. I тодi Iгор, якому нiколи не бракувало  рiшучостi,  пiшов
напролом.
   - Княже, завтра чи позавтрьому, якщо не зiпсу?ться  погода,  ми  хочемо
вирушати додому, - сказав вiн уранцi, коли  Ярослав  вийшов  до  спiльного
снiданку. - А ми так i не поговорили з  тобою  про  все,  що  нас  турбу?.
Сьогоднi, княже, ми з княгинею нi  на  лови  не  по?демо,  нi  на  пир  не
прийдемо. Стомилися ми вiд усього цього та й поговорити з тобою хочемо!
   Ярослав  утопив   пронизливий   погляд   сво?х   примерхлих,   вицвiлих
зеленувато-сiрих очей у молодi Iгоревi, в яких щасливо по?дналася  небесна
голубiнь очей матерi-новгородки i зоряна темрява прекрасно дикуватих  очей
бабусi-половчанки, жони  князя  Олега.  Подумав,  пожував  сухими  губами,
сказав коротко:
   - Як князь i княгиня бажають... Я звелю обiднiй стiл накрити для трьох.
   Обiдали у невеликiй хороминi,  сумiжнiй  зi  спальнею  князя  Ярослава.
Стрiлчастi вiкна з олов'яними рамами, в якi було заправлене прозоре  скло,
виходили на пiвдень, i осiнн? сонце щедро заливало ?? теплим промiнням.
   Стiл був повен на?дкiв та напо?в. На срiбних та золотих  блюдах  лежала
смаженина - ведмежатина, поросятина, курятина, гусятина.  Поряд  з  нею  в
череп'яних мисках духмяно парувала гаряча пiдлива на смак кожного  -  i  з
перцем, i з лавровим листом, i з грецькими горiхами. В  полумисках  бiлiла
шаткована капуста з морквою, тьмянiли крутобокi солонi огiрки,  маринованi
гриби, iскрився в щiльниках мед.  На  дерев'яних  рiзьблених  тацях  горою
здiймалися скибки свiжого хлiба,  пiдсмажених  на  рижi?вiй  олi?  грiнок,
пухких пирiжкiв з м'ясом та капустою  до  смаженини,  з  маком,  сиром  та
калиною до меду. Вина теж було вдосталь, а ще стояв жбан медяно?  сити  та
запiтнiлий - з холодного льоху - глек хлiбного сирiвцю.
   Сидiли по-сiмейному, без служникiв i  чашникiв,  утрьох:  по  один  бiк
столу - князь Ярослав у голубому оксамитовому каптанi,  по  другий  бiк  -
князь Iгор з княгинею ?вфросинi?ю.
   ?ли мало, а пили тiльки ситу та сирiвець. Виждавши для чемностi  якийсь
час, Iгор рубонув з плеча:
   - Княже, настав час повести розмову про те, заради чого ми  з  княгинею
завiтали до тебе, - про княжича Володимира...
   - Я знав, що при?хали ви не мене,старого,провiдати, а заради  нього,  -
спокiйно промовив Ярослав.
   - Ти не хочеш зрозумiти, княже, що  вiн  твiй  ?диний  син  i  законний
спадко?мець...
   - У мене ? ще один син - Олег, - приглушено кинув Ярослав.
   - Будемо вiдвертi: ти старий, княже, i рано чи пiзно прийде  час,  коли
золотокований Галицький  стiл  осиротi?[43].  Хто  ж  посяде  його?  Невже
Настасич, син попадi?
   - Вiн - мiй син! - наголосив на словi  "мiй"  Ярослав.  -  Не  забувай,
Iгорю!
   - Тату! - скрикнула Ярославна. - Володимир - твiй  син  по  закону!  Нi
бог, нi люди не  зрозумiють  тебе,  якщо  ти  посадиш  пiсля  себе  Олега!
Володимир - законний твiй спадко?мець, i ти повинен  помиритися  з  ним  i
визнати його за сина!
   - За сина! - гнiвно вигукнув Ярослав. - Та чи зна?те ви, що вiн засилав
послiв до короля польського та короля угорського,  щоб  заручитися  ?хньою
пiдтримкою на випадок мо?? смертi?! Нiби  не  вiдав,  недолугий,  що  вони
тiльки й ждуть цi?? нагоди, щоб загарбати Галич! Вони й зараз роздерли  б,
розшматували б Галицьку землю, та бояться мо??  сили!  Бо  я  пiдпер  гори
Угорськi сво?ми залiзними полками, бо я замкнув на замок Сян i Буг!..  Вiн
знюхався з галицькими боярами-можновладцями, що по  багатству  перевищують
князiв i прагнуть вiдокремитися вiд мене, хочуть самi стати князями!  Вони
вже не раз виступали  проти  мене!  Вони  пiдняли  проти  мене  повстання,
спалили на вогнищi жiнку, яку я палко кохав, - Настю...
   - А мати? - прошепотiла Ярославна, блiднучи. Ярослав не вiдповiв на  ??
запитання, а повiв далi:
   - Вони погромили мiй дiм, погрожували менi смертю, кинули в поруб  мого
сина Олега, порубали мою челядь!..  I  все  це  робилося  з  благословiння
Володимира i його матерi  княгинi  Ольги  Юр'?вни,  якi  не  розумiли,  що
боярство - то найбiльший ворог князiв i держави нашо?. Половцi  б'ють  нас
ззовнi, бояри - зсередини... Галицькi бояри, як тi кривавi  собаки,  ладнi
розiрвати мо? князiвство на шматки, перебити князiв, сплюндрувати  городи,
пограбувати нашi добра, винищити наших дiтей!.. У  вас  п'ять  синiв.  Хто
зна?, як складеться ?хня доля, - чи не впадуть ?хнi  голови  пiд  сокирами
зажерливих    можновладних    бояр,     яких     навiть     менi     важко
приборкати[44]!..Володимир не розумi?, що вiн потрiбен ?м тiльки  до  того
часу, поки вони не знищать мене, а як упаду я, упаде й вiн! Вiн слабший за
мене i не зумi? загнуздати ?хню сваволю!.. Хiба я про  себе  дбаю?  Я  вже
старий чоловiк. Звичайно, i в старостi ? сво? радощi, та не вони  змушують
мене чинити так, як я чиню. Я думаю передусiм про те, як уберегти Галицьке
князiвство вiд  загибелi,  вiд  занепаду.  Я  все  життя  змiцнював  його,
збагачував, розбудовував, i воно стало наймогутнiшим на Русi. З ним тiльки
Володимиро-Суздальське князiвство може  зрiвнятися  силою.  Це  два  крила
Русi, що несуть наш народ у  майбутн?.  Ки?в  занепада?,  бо  самi  князi,
гризучись за нього, як собаки, сприяли i сприяють цьому.  Чернiгiв  здавна
суперничав з Ки?вом i намагався перейняти його значення як осереддя  Русi,
але ж нiколи не щастило йому зробити цього. Переяслав ледве трима?ться пiд
ударами половцiв, а ваше Новгород-Сiверське  князiвство  занадто  бiдне  i
слабке для того, щоб впливати на долю всi?? Русi...  Залиша?ться  Галич  i
Володимиро-Суздальське князiвство.  Два  крила  Русi!  Уявля?те,  що  може
статися, якщо комусь пощастить пiдтяти ?х? А ненажерливе галицьке боярство
заповзялося зробити це. I допомага? йому Володимир, бо  в  боротьбi  проти
брата Олега опира?ться на боярство... Ось чому я прогнав Володимира!  Поки
вiн не зрозумi? цього, поки не дасть клятви, що  не  пiднiме  руки  нi  на
мене, нi на Олега, свого брата, до того часу я не зможу  простити  його  i
взяти в сво? серце...
   Голос Ярослава змiцнiв, i сам вiн преобразився - випрямився,  розправив
плечi, примерхлi очi загорiлися, кулаки стиснулися, -  став  знову  таким,
яким його кiлька лiт тому знали i ?вфросинiя, i Iгор, - грiзним  галицьким
князем, перед яким тремтiли i сво?, i чужi.
   Його слова справили сильне враження  на  Iгоря  i  Ярославну.  Подружжя
переглянулося i довго мовчало. А що казати?
   Нарештi Iгор промовив:
   - Мабуть, ти правий, княже, i тепер ми розумi?мо,  чому  мiж  тобою  та
Володимиром запалася земля, чому  виникло  неперехiдне  провалля...  Однак
непутить нас ще одно: тво?  колишнi  зв'язки  з  покiйною  Настею  i  твоя
непомiрна любов до ?? сина...
   Ярослав спалахнув i перервав Iгореву мову:
   - Не продовжуй! Я вас зрозумiв!.. Що я мушу сказати на  це?  Одно  можу
сказати: князь теж людина i нiщо людське не чуже йому. Кохання теж!..  Мiж
князями повелося здавна так: не княжич вибира? собi наречену до вподоби, а
йому вибирають - батьки, дядьки, митрополити, бояри. Як молодята  житимуть
- чи кохатимуться, чи сваритимуться, - нiкого це не  обходить.  Так  i  зi
мною було. Так було i ? з багатьма. Твiй дiд Олег, наприклад, перший серед
руських князiв одружився з половчанкою, донькою хана Осулка, внучкою  хана
Гiргеня, не тому, що покохав ??, а тому, що хотiв, порiднившись  з  дикими
половцями, заручитися ?хньою во?нною пiдтримкою  в  майбутнiй  боротьбi  з
Володимиром Мономахом. Вiн  i  сина  свого,  а  твого  батька  Святослава,
одружив з нелюбою половчанкою, яка не принесла тво?му батьковi  нi  дiтей,
нi щастя, i вiн пiсля ?? смертi одружився вдруге, уже сам,  по  любовi,  з
простою, не князiвського i не ханського роду дiвчиною з Новгорода, де  вiн
тодi князював... Та й ти сам одружився з ?вфросинi?ю не тому, що вона тобi
сподобалася, бо ти ?? i в вiчi не  бачив  до  заручин,  а  тому,  що  тобi
вибрали ?? твоя мати та твiй старший брат Олег. А вони  знали,  чию  дочку
вибирали, - самого Ярослава Осмомисла!
   Ярослав хитро  примружився  i  хихикнув  у  кулак.  Iгор  i  ?вфросинiя
почервонiли.
   - Ми коха?мо одне одного, - тихо сказав Iгор. -  Я  щасливий,  що  мо?ю
жоною стала твоя дочка, княже, - Ярославна.
   - I я щаслива, отче, - опустила сво? блакитнi очi ?вфросинiя.
   - Я радий чути це, дiти мо?. I дай вам бог тако? любовi на все життя! -
розчулився Ярослав. - Але ж не завжди, далеко не завжди так бува?. У  мене
теж... Коли мiй батько, князь Володимирко, висватав за  мене  доньку  Юрiя
Долгорукого Ольгу-?вфросинiю, вiн був упевнений, що зробив добре дiло,  бо
порiднив два наймогутнiшi руськi князiвства. Так, порiднив. Та  чи  принiс
цей шлюб менi й Ользi щастя? Нi! Ось чому з'явилася  на  нашому  сiмейному
овидi Настя, молода вдовиця-попадя, з якою, не боюся сказати цього, я  був
щасливий...
   ?вфросинiя мовчки плакала, а Iгор лляним  рушником  витирав  спiтнiлого
вiд хвилювання лоба i  в  душi  дивувався,  що  розмова  прибирала  такого
довiрливого тону i тако? вiдвертостi, на якi вiн, iдучи з Ярославною сюди,
в Галич, далебi, не сподiвався.  Обеззбро?ний  щирiстю  i  прямотою  князя
Ярослава, вiн все ж не хотiв здаватися.
   - Княже, все це ми можемо зрозумiти, навiть до яко?сь мiри  спiвчува?мо
тобi, але в одному нiяк не можемо зiйтися з тобою.
   - В чому? - спокiйно спитав Ярослав.
   - У тому, що ти Олега Настасича хочеш зробити сво?м спадко?мцем,  хочеш
вiддати йому Галицький стiл. Як же можна? Адже вiн позашлюбна дитина!
   Ярослав усмiхнувся в бороду.
   - Ну й  що?  Наш  пращур  Володимир  Красне  Сонечко  до  хрещення  був
язичником i взяв собi не одну, а  кiльканадцять  жон  -  яку  гвалтом,  як
Рогнiду, яку вiйськовою силою, яку сли привезли з-за моря... I з жодною  з
них не був вiн у законному християнському шлюбi, а сини вiд цих жон  стали
його спадко?мцями! Та й сам вiн був, як ти кажеш, незаконнонароджений,  бо
народився вiд любовi князя Святослава з рабою-ключницею Малушею... Чим  же
гiрший мiй син Олег? Тим, що вiн незаконний! Але ж у його жилах також тече
кров наших перших князiв - Рюрика  i  Святослава,  Володимира  i  Ярослава
Мудрого! Чим же вiн гiрший за мене, за тебе, за ?вфросинiю? Iнша  рiч,  чи
буде i чи стане Олег князем? I чи варто  йому  ставати  князем  галицьким?
Дуже вже неспокiйне це мiсце -  Галицький  князiвський  стiл.  Треба  мати
велику силу духу i тверду руку, щоб усидiти на ньому!
   - Отже, як я зрозумiв, ти не проти, щоб цей стiл зайняв Володимир?
   Ви вже зна?те мою думку з приводу цього. Все залежить  вiд  Володимира.
Вiн теж мiй син!
   Iгор  полегшено  зiтхнув.  Зда?ться,  не  даремно  сурганилися  вони  з
Ярославною та дiтьми в таку далечiнь. Тепер, справдi, все  залежатиме  вiд
Володимира, вiд його мудростi й зговiрливостi. Князь-отець  зробив  перший
крок!
   На цьому можна було б i кiнчати мову, та Iгор, коли ?хав  сюди,  лелiяв
досягти ще однi?? цiлi. Як i всi Ольговичi, вiн був непомiрно честолюбний,
мав  палкий  неспокiйний  характер.  Це  честолюбство  i  ця  нестримнiсть
характеру давно  наштовхувала  його  на  думку  домагатися  в  майбутньому
Ки?вського великокнязiвського стола. Для цього потрiбнi союзники. Одним  з
таких союзникiв - i могутнiм союзником! - мiг би  бути  Ярослав  Осмомисл.
Коли б захотiв, звичайно. Його слово, його збройна пiдтримка багато важать
на Русi! Однак чи захоче?!
   - Княже, ми з Ярославною все зробимо, щоб княжич Володимир став  добрим
сином, - завершив Iгор розмову про свояка i тут же звiв на iнше:  -  Тепер
хочу знати, отче, твою думку про дiла ки?вськi. Вони всiх нас турбують...
   Осмомисл пильно зазирнув Iгоревi в очi, як це вiн  робив  завжди,  коли
хотiв прочитати  пота?мнi  думки  спiвбесiдника,  i  тихенько  побарабанив
пальцями по столу.
   - Дiла галицькi мене турбують значно бiльше, нiж дiла ки?вськi,  Iгорю.
Та коли хочеш знати мою думку, то я скажу, що вiдтодi, коли  в  Ки?вi  сiв
Святослав i подiлив владу з Рюриком, в Ки?вськiй землi  нарештi  запанував
мир, якого там не було багато лiт. А мир - це  благо.  Кажу  про  мир  мiж
руськими князями...
   - Я згоден з тобою, княже. Але я не  про  те...  Хто,  на  твою  думку,
посяде великокнязiвський стiл пiсля Святослава?
   - А хiба Святослав захворiв?
   - Та нi, при здоров'?.
   - То чого ж ти його передчасно хова?ш?
   - Боронь боже! Я не ховаю! Хай живе на здоров'я! Та в життi все  бува?,
особливо, коли людинi звернуло на друге пiвстолiття...
   Ярослав сумно усмiхнувся: йому теж давно звернуло.
   -   Якщо   таке   трапиться,   то   великокнязiвський    стiл    посяде
найспритнiший... А чого ти завiв про це мову?  Чи  не  примiря?шся,  бува,
дiткнутися стружi?м стола Ки?вського? - Ярослав знову  пильно  зазирнув  в
Iгоревi очi.
   Однак Iгор не збентежився. Вiн взагалi бентежився рiдко.
   - А чому б i нi, княже? Хiба я не князь, не Рюрикович?..  Звичайно,  не
зараз, а тодi, коли настане мiй час. Та готуватися треба завчасно.
   - Що ти ма?ш на увазi?
   - Княже, менi потрiбна твоя допомога - твоя доблесна дружина.
   - Отак зразу? I для чого?
   - Нi, нi, не думай, що я хочу йти на Святослава. Я не  пiднiму  котори.
Правда, вiн нiколи по-дружньому, по-братерськи не ставився до мене та мо?х
братiв, навiть, траплялося, чинив нам бiди, а нинi ма? серце на  мене,  та
бог йому судiя! Я ще молодий  i  ждатиму  свого  часу...  А  вiйсько  менi
потрiбне для вiйни з половцями. Ти сидиш вiд них далеко, у нас за  спиною,
i не вiдчува?ш, якою грозою на нас диха? степ. Посулля  Кончак  уже  знiс.
Все частiше заглядають половцi i в мо? князiвство. Пора  дати  ?м  доброго
одкоша!
   - Святослав дав цього року...
   - Я теж, хан Обовли i чотириста його  во?в  i  досi  сидять  у  мене  в
колодках. Ждуть викупу...
   - То для чого тобi моя дружина?
   - Для походу на половцiв.
   - Хочеш слави зажити, щоб легше стрибнути на Ки?вський стiл?
   Осмомисл лукаво прищурився. Хитрий i досвiдчений був  старий  галицький
князь.
   Iгор зрозумiв, що з тестем треба говорити  навпростець,  бо  вiн  читав
прихованi думки спiвбесiдника як по писаному.
   - Так, отче, менi потрiбна перемога, i не абияка, а славна,  не  заради
само? перемоги, а для майбутнього. Вона допоможе менi  прокласти  шлях  до
Золотих ворiт! Та власних сил у мене замало...
   - У кожного з нас, навiть у мене, замало сил, щоб змагатися зi  Степом.
Тiльки гуртом зумi?мо ми зупинити поганих. Святослав  навеснi  закликав  i
мене взяти участь у походi, але старий я  вже  став,  щоб  iти  за  тисячу
верст, тому дав дружину i послав ?? з во?водами...
   - От i менi дай, i я здобуду славну перемогу i для себе, i для тебе.
   - Нi, Iгорю, не дам. Що подумають Святослав i Рюрик, якщо  моя  дружина
помине ?хню землю i пiде аж у Сiверщину? Чи не подумають вони, що  я  хочу
разом з тобою взяти Ки?в на щит з  двох  бокiв?..  А  потiм:  не  дiло  ти
замислив - воювати самому половцiв. Якщо вже ?х бити, то треба  бити  так,
як робив колись Мономах, а тепер робить Святослав, - щоб аж курява  з  них
летiла, щоб назавжди вiдбити в них бажання нападати на Русь!  А  ти  хочеш
подражнити, як ос. Вiд того вони тiльки злiшi будуть... Якщо вже хочеш iти
на них, то йди разом з  великими  ки?вськими  князями.  I  половцiв  добре
поляка?ш, i слави заживеш. I дружину я тодi  дам  тобi,  -  завжди  пришлю
тисяч п'ять во?в... Це мо? останн? слово. А тепер ходiмо  до  дiтей,  хочу
побавитись наостанку, перед вашим вiд'?здом, з онучатами.
   Iгор стиснув губи i мовчки встав. Власне, вiн не дуже й  сподiвався  на
те, що Ярослав з першого слова так i  дасть  йому  полк  во?в,  та  все  ж
вiдмова була дошкульна i боляче хльоснула по князiвському самолюбству.
   - Шкода, княже, - сказав вiн з удаваною веселою усмiшкою. -  Доведеться
тво?м онукам, як  виростуть,  дiлити  i  так  невелике  Новгород-Сiверське
князiвство на зовсiм дрiбнi удiли...
   - Нiчого, хай ростуть, а життя розпорядиться по-сво?му - кому грива,  а
кому хвiст, - вiдповiв Осмомисл i пропустив у дверi поперед себе  Iгоря  i
Ярославну.

   * * *

   З Галича Iгор з сiм'?ю ви?хав у ясну морозну днину,  та  вже  зразу  за
Днiстром погода зiпсувалася:  настала  вiдлига,  небо  затягнуло  хмарами,
сiйнули холоднi осiннi  дощi.  Дороги  перетворилися  в  справжн?  болото.
Ярославна з дiтьми не вилазили з критого воза, а Iгор, насунувши на голову
каптур мокро? кире?, ?хав верхи i слiдкував,  щоб  усе  в  його  невеликiй
валцi було в порядку.
   До Ки?ва, замiсть десятого дня, як сподiвалися, добралися увечерi аж на
п'ятнадцятий.
   Iгор повернув валку в провулок до боярина Славути, де завжди зупинявся,
коли при?здив до Ки?ва.
   Славута був дома. При свiтлi смолоскипа зiйшов з ганку у двiр,  упiзнав
Iгоря.
   - Княже! - розкинув для обiймiв  руки.  -  Дорогий  мiй!  Звiдки?  Яким
побитом?
   Старий боярин безмiрно зрадiв несподiваному  гостевi,  якого  не  бачив
кiлька мiсяцiв. Вiн поцiлував Iгоря в холодну мокру  щоку  i  запросив  до
хоромiв.
   - Я з сiм'?ю, боярине, - зупинив його Iгор. - З княгинею Ярославною,  з
дiтьми та почетом. ?демо з Галича.
   - Так це ж чудово! Княгиня Ярославна! Дiти! Зараз ми приготу?мо все для
дорогих гостей. - Вiн заметушився i почав гукати до челядi: -  Гей,  люди!
Топiть грубки! Готуйте гарячу вечерю! Засипте  вiвса  коням  та  покладiть
сiна! Та швидше повертайтеся! Ну!
   Широкий боярський  двiр  ураз  ожив.  Запалали  смолоскипи,  в  хоромах
засвiтилися свiчки. Челядники борзо бралися до роботи: несли дрова, рiзали
пiвнiв, засипали в жолоби обрiк, дiставали з горища сiно.
   Славута привiтав Ярославну, як доньку, - обняв, поцiлував у лоба, повiв
з дiтьми до хоромiв. Iгор деякий час ще порядкував у дворi, аж поки люди i
конi не були поставленi на нiчлiг. Потiм зайшов до боярсько? хоромини.
   Тут уже палахкотiв у грубцi вогонь, дiти пили з коржами та медом гаряче
молоко, що виганя? простуду з горла. Текля  вносила  перини  та  ковдри  -
слала ?м постiль на жовтiй, вимитiй до блиску дощанiй пiдлозi.
   Коли дiтей поклали спати i погасили свiчку, Iгор, ?вфросинiя та Славута
перейшли до боярсько? хоромини, де був накритий стiл. Все, що мав  кращого
i смачнiшого, боярин звелiв подати сюди.
   Вiн наповнив келихи iскристою солодкою ситою.
   - За ваше здоров'я, княже й княгине, за здоров'я ваших дiток! Дякую, що
не забули мене i завiтали не до когось iншого, а до мо?? господи!
   - Рiднiшо? i дорожчо? людини в Ки?вi, нiж ти, Славуто, для мене  нема?,
- з почуттям проказав Iгор. -  За  тво?  здоров'я,  вчителю!  За  те,  щоб
повнився достатком  твiй  дiм,  щоб  ясною  була  голова,  а  голос  лунав
по-молодечому! I якщо дозволиш, ми  на  кiлька  днiв  скориста?мось  тво?ю
гостиннiстю,  бо  додому  ще  тиждень  путi,  а  конi  стомилися  i   дiти
послабли...
   - Княже! - вигукнув Славута. - Мiй дiм - твiй дiм. Все, що  маю,  що  я
нажив за сво? життя, все те вiд  князiв  Всеволода  Ольговича,  Святослава
Всеволодовича, твого батька Святослава Ольговича та найбiльше - вiд  тебе,
Iгорю. Всi мо? статки-ма?тки подарованi цими князями за мою вiрну службу i
належать ?м, як i я ?м належу тiлом i душею. Ольговичi - моя доля...
   - Я завжди  високо  цiнив  твою  вiдданiсть  Ольговичам,  Славуто,  але
Ольговичiв стало багато. Хто ж iз них тепер займа? перше  мiсце  у  тво?му
серцi? Святослав?
   - Уже з твого запитання, Iгорю, менi  ясно,  як  високо  ти  цiниш  мою
вiдданiсть. Можеш не сумнiватися, найперше мiсце в  мо?му  серцi  належить
тобi. Це всiм вiдомо...
   - Навiть не Святославовi?
   - I Святославовi теж.
   - Але останнi чотири роки ти незмiнно при його дворi i  вiддано  служиш
йому! - вигукнув Iгор.
   - Ти теж, Iгорю, не раз воював на його  боцi,  допомагав  йому  здобути
Ки?в. I допомiг! I це велика перемога Ольговичiв!.. Що ж стосу?ться  мене,
то нас зi Святославом ?дна? i дитяча та юнацька дружба, i спiльне  бажання
об'?днати довкола Ки?ва всi руськi землi, i,  зрештою,  те,  що  бiльшiсть
мо?х угiдь розташованi на нинiшнiй Святославовiй землi... Моя  батькiвщина
- Сiверщина. У Чернiговi у мене ?, як ти зна?ш, кращий дiм, нiж  у  Ки?вi,
та з Ярославом жити менi скучно...  ?,  правда,  дякуючи  тобi,  дiм  i  в
Новгородi-Сiверському... I я ж на?жджаю до тебе в гостi...
   - Ну, от! На?жджа?ш! А кажеш, що я на першому мiсцi в тво?му серцi...
   - I це так. Я люблю тебе, як  сина!  З  усiх  Ольговичiв  ти  найбiльше
припав менi до душi - за  щирiсть  i  вiдвертiсть,  за  безкорисливiсть  i
хоробрiсть... З малих лiт припав!
   - Ну, не такий уже я хороший! - не без задоволення сказав Iгор.
   Славута усмiхнувся i його очi засвiтилися батькiвською добротою.
   - А я й не перехвалюю тебе, бо добре знаю,  що  ти,  крiм  того,  ще  й
упертий, запальний, честолюбний, а iнодi й жорстокий... Ну, та  про  це  у
нас ще буде час погомонiти, - ви ж  не  завтра  вируша?те  в  путь...  Тим
бiльше, що завтра доведеться йти до Святослава: вiн збира? князiв на снем.
Уже прибули Рюрик, Ярослав Чернiгiвський, Володимир Переяславський i  твiй
любий брат Всеволод...
   Iгор аж кинувся:
   - Всеволод тут? Чому ж ти менi вiдразу не сказав?
   - Бо ти б же миттю помчав до нього серед ночi. А тобi  треба  передусiм
добре вiдпочити, виспатися. А вже завтра зустрiнетесь...
   Iгор i Ярославна вiдчули, якi вони страшенно стомленi. Тепло,  що  йшло
вiд грубки, смачна вечеря та хмiльна сита ще бiльше розморили ?х,  обличчя
запашiли гарячковитим рум'янцем. Уже нi ?сти, нi пити, нi розмовляти ?м не
хотiлося. Очi склеплювалися самi. Сон - це все,  що  зараз  для  них  було
наймилiше.

   * * *

   Святослав не вважав це зiбрання загальноруським снемом, бо  прибули  до
Ки?ва, крiм Рюрика, лише чотири князi:  Ярослав  Чернiгiвський,  Володимир
Переяславський, Iгор Новгород-Сiверський та Всеволод Трубчев-ський.  Однак
урочистостi й пишностi зiбранню не бракувало. Святославова  гридниця  була
прикрашена князiвськими хоругвами, одягнутi в барвисте вбрання  князiвськi
гуслярi, дудкарi та скоморохи ще до початку снему почали  веселити  лiпших
ки?вських мужiв - бояр, багатих купцiв, дружинникiв - музикою, пiснями  та
скомороськими жартами-витребеньками.
   Iгор з Ярославною та Славутою трохи припiзнився i  зайшов  до  гридницi
тодi, коли там  уже  стояли  Святослав  з  Марi?ю  Василькiвною,  Рюрик  з
Белукiвною та прибулi князi.
   Святослав  широко  розкинув  руки,  струснув  сивою  чуприною  i  пiшов
назустрiч гостю.
   - Княже, брате мiй! - I мiцно обняв Iгоря, потiм Ярославну.  -  Який  я
радий, що ви з княгинею завiтали до мо?? господи! Який я щасливий, що  ти,
не пам'ятаючи дрiб'язкових образ, прибув сюди, щоб  спiльно  подумати  про
землю Руську!
   Iгор переходив з рук до рук. Його щиро обняли Рюрик i Ярослав,  а  брат
Всеволод згрiб у ведмежi обiйми i мало кiсток не потрощив на радощах.
   I ось перед ним Володимир Глiбович. Iгор глянув на  його  юне  вродливе
обличчя, заглянув у свiтло-голубi очi  -  i  руки  не  простягнув,  тiльки
процiдив крiзь зуби:
   - Здрав будь, княже!
   Володимир холодно кивнув головою:
   - Здрав будь!
   Святослав стежив за виразом ?хнiх облич, за кожним  словом.  Помiтивши,
що вони i рук не подають один одному,i не думають розходитися,  а  стоять,
настовбурчившись, мов пiвнi, поспiшив до них, щоб  не  спалахнула  сварка,
взяв обох попiдруки, рушив до князiвського столу на пiдвищеннi.
   - Дорогi мо? синовцi[45],  -  сказав  лагiдно,  як  батько,  що  повча?
недорослих синiв, - ? час битися, але  ?  час  i  миритися.  Що  було,  те
загуло, те биллям поросло! Подайте один  одному  руки,  як  брати,  i  хай
нiколи чорна тiнь незгоди не затьмарить ваших сердець! Вiд цього вигра?  i
кожен з вас, i вся Русь! Подайте руки, прошу вас!
   Не дивлячись один одному в вiчi, молодi  князi  простягнули  руки,  але
потиск ?хнiй був ледь помiтний i нiяк не свiдчив про примирення.
   Святослав запросив усiх до столу. Чашники метнулися  наповнювати  чари,
келихи, роги, поставцi.
   - Братi? i дружино! - голосно, на всю гридницю, промовив великий князь.
- Важкий i тривожний час настав для Русько? землi. Заворушився Половецький
степ, пiднялися кочовi племена i напосiлися на  укра?ннi  нашi  землi.  Ми
було приборкали Коб'яка з його братi?ю,  та  цього,  виявля?ться,  замало.
Безбожний окаянний Кончак, якого на ханському снемi обрано великим  ханом,
задумав  знести  всю  Переяславську  землю  i  прилучити   ??   до   землi
Половецько?...
   Святослав замовк, пiдшукуючи потрiбнi слова. А гридниця враз  зашумiла,
по нiй прокотився грiм обурення. Звiстка була дуже важлива i вразила всiх.
   - Звiдки дiзнався про це, княже? - запитав брат  Ярослав.  -  Може,  це
вигадка? Святослав похитав головою.
   - Нi, не вигадка... З Лубна прибув гонець. Посадник Мотига  повiдомля?:
зi степу прискакав молодий половець, що добре говорить по-нашому, бо  мати
його - наша жiнка, переяславка, вiн докладно розповiв про  ханський  снем,
про обрання Кончака верховним ханом, про те, що половцi  задумали  великий
зимовий похiд проти нас, i навiть  про  те,  що  Кончак  послав  людей  за
Кавказькi гори, щоб придбати там лук-самострiл, що стрiля? "живим вогнем".
Щоб застрахати наших во?в...
   Всi  довго  мовчали.  Кожному  з  присутнiх  було  добре  вiдомо,  якою
смертельною загрозою для Русi були половцi протягом  останнiх  ста  рокiв,
пiсля того як вони могутньою хвилею  вихлюпнулись  з-за  Волги,  з  земель
незвiданих, та?мничих, i, витiснивши сво?х  родовичiв-печенiгiв,  затопили
неозорi степи мiж Волгою та Днiпром, а згодом i мiж Днiпром та Дуна?м.
   Все, що сказав великий князь, нiяк не скидалося  на  вигадку.  Не  було
того року, щоб минув для Русi спокiйно, щоб та або iнша половецька орда не
топтала руськi землi. Тепер же,  коли  половцi  об'?дналися,  треба  ждати
гiршого.
   - Що ж нам робити? Зима  довга,  а  ми  не  зна?мо,  коли  саме  нападе
Кончак,-почав розмiрковувати уголос Ярослав. - Не тримати ж  у  Полi  цiлу
зиму об'?днане вiйсько... Що порадить великий князь?
   Святослав видiлявся серед iнших князiв не тiльки вiком, сивою  головою,
а й дорiднiстю. Нi щуплуватий брат  Ярослав  з  його  кущуватими  бровами,
маленькими  очицями  i  спокiйним,  урiвноваженим  характером,  нi  жвавий
чорночубий Рюрик, нi Iгор та Володимир Переяславський, що були  середнього
зросту, не могли дорiвнятися нi дорiднiстю, нi силою  до  великого  князя.
Один Всеволод, що сидiв край стола, мав таку ж велику голову, крупне  лице
i могутнi плечi, як старший вiд нього майже утро? двоюрiдний брат.
   Всi повернулися до Святослава. Справдi, що порадить великий князь?
   Святослав рукою вiдкинув назад сиву чуприну, трохи вiдпив з келиха сити
i, подумавши якусь хвилину, сказав:
   - Ми з великим  князем  Рюриком  уже  крiпко  думали,  що  нам  робити.
Звичайно, посилати на всю зиму в Поле вiйсько нерозумно. Та й хто витрима?
таку зимiвлю?.. А от держати на  Королi,  Пслi  та  Ворсклi  в  зимiвниках
та?мничих вивiдачiв можна.  Як  тiльки  вони  помiтять  половцiв,  то  вiд
вити[46] до вити звiстка за один день дiйде до нас - у Ки?в, у  Переяслав,
у  Чернiгiв...  А  ми,  держачи  рать  напоготовi,  негайно  виступимо   i
зустрiнемо супротивника десь на Сулi, а то й на Хоролi... Чи згоднi на це?
Чи так я кажу?
   Першим вiдгукнувся Володимир Глiбович:
   - Я згоден.
   - А ти, Ярославе? - Святослав повернувся до брата.
   - Iншого виходу у нас нема?, - вiдповiв той ухильно.
   - Отже, ти згоден пiти разом з нами в Поле? - перепитав Святослав.
   - Згоден, - нахилив голову Ярослав, i нiхто не мiг побачити його очей.
   - А ти, Iгорю?
   - Сiверськi князi пiдуть! - твердо сказав Iгор. - Всi пiдуть - i  я,  i
Всеволод, i Святослав Рильський, i Володимир Путивльський...
   Рум'яний Святославiв вид прояснiв.
   - От i добре! Вiсiм князiв уже згоднi йти в Поле.  А  тим  часом,  поки
Кончак збиратиме сили, домовимося з iншими князями.  Половцi  об'?днуються
для рiшучого бою з нами, i Русь не  повинна  дрiмати!  Всi  разом  грудьми
станемо на захист рiдно? землi!
   Останнi слова великого князя потонули в гучних вигуках:
   - Не пустимо поганих на Русь!
   - Загородимо ?м дорогу сво?ми щитами!
   - Смерть Кончаковi!
   - Слава князям!
   - Хана Коб'яка сюди! Хочемо побачити поганина-кощiя в колодках!
   - Усiх ханiв приведiть! Хай поглянуть на руську славу, а свою ганьбу!
   Ця думка сподобалася всiм. Багато голосiв пiдхопили ??:
   - Ханiв сюди! Ханiв!
   Святослав подав знак гридню Кузьмищу:
   Вiзьми сторожу, приведи Коб'яка  з  братi?ю!  Йому  i  самому  хотiлося
показати полонених брату Ярославу i двоюрiдним братам Iгорю та  Всеволоду,
якi не брали участi в переможному походi.
   Кузьмище вклонився:
   - Миттю будуть тута, княже!
   Однак з'явився вiн не скоро. Гостi встигли випити чимало пива  i  сити,
з'?ли половину на?дкiв, перш нiж вiн з молодими гриднями  ввiв  Коб'яка  i
ханiв.
   Полонених поставили на проходi, мiж столами, неподалiк вiд  князiв.  За
час, проведений у неволi, вони змарнiли, жовто-сiрi вiд природи, ще бiльше
поблiдли й посiрiли. Коб'як теж  схуд,  гострi  вилицi  кiстляво  випирали
з-пiд шкiри, вузькi очицi люто косилися на князiв та боярство.
   Кузьмище поклав йому на шию важку, мов довбешка, руку - пригнув  ханову
голову в низькому поклонi.
   - Кланяйся князям, поганцю! Ще раз i ще! Молодi  гриднi  зробили  те  ж
саме з iншими ханами. Святослав  махнув,  щоб  вiдпустили,  повернувся  до
Коб'яка:
   - Ну що, хане, важко в полонi? Не подоба?ться? Крутиш носом? А  скiльки
ж нашого люду ви трима?те у себе? А скiльки загнали в  сиру  землю?  Думав
про це?
   Коб'як хитнув головою, як норовистий кiнь, коли на нього насiли оводи.
   -  Прийде  час,  княже,  i  ти  так  стоятимеш  передi  мною  та  мо?ми
родовичами, як я нинi перед тобою, тодi i дiзна?шся, як бути в полонi!
   Всi обурено загули: це була погроза. Але Святослав пiдняв руку.
   - Чому ж не жив з нами, як добрий сусiда? Чого плюндрував  нашу  землю?
Чому знову збирався напасти на нас? Легко? поживи захотiлося?
   - Ви самi накликали мене сюди... Поряд з  тобою,  княже,  сидить  князь
Iгор i не дасть збрехати. Це ж вiн  на  тво?  прохання  покликав  мене  та
Кончака разом воювати Рюрика! Хiба не так?
   Iгоря пересмикнуло. Святослав спохмурнiв. Що було, те  було.  I  зовсiм
недавно, якихось чотири чи п'ять рокiв тому. Та навiщо про  це  нагадувати
тут?
   У Рюрикових i  Володимирових  очах  блиснули  насмiшкуватi  вогники.  А
ки?вськi  бояри,  цi  багатi?,  незалежнi  вельможi,  що  на  свiй  розсуд
запрошували до Ки?ва князiв i нерiдко проганяли ?х, вiдверто засмiялися.
   - Прикуси язика, рабе! Довгого ма?ш - вкорочу! - спалахнув Iгор.  -  Не
тобi згадувати минуле! Лiпше думай про  день  завтрашнiй  -  що  вiн  тобi
принесе. Ось ми дiзналися, що Кончак пiдбива? ханiв на велику вiйну  проти
нас. Так от, якщо вiн справдi сунеться на нашу землю, то  першою  полетить
твоя башка з плiч!
   - Дякую, що сказав. Тепер знатиму, що мене жде. Але ти сам стережись! I
думай не про день завтрашнiй, а про  нинiшнiй,  -  вiдрiзав  Коб'як,  хижо
повiвши прищуреним оком по столу. - Бо хто вiда?, чий вiк довший? Хто  тут
може сказати, до кого першого пiдiйде щербата  з  косою?  Може,  до  тебе,
Iгорю? А може, до князя Святослава?
   Коб'як раптом вiдштовхнув Кузьмища, нахилився над  столом,  блискавично
вирвав застромленого  в  копчений  окiст  захалявного  ножа  i,  майже  не
цiлячись, сильно метнув його в Iгоря.
   Нiж просвистiв, мов стрiла, направлений твердою  рукою  прямо  в  груди
князевi, але Iгор устиг вiдхилитися. Нiж  пролетiв  побiля  його  плеча  i
глибоко ввiгнався в живiт молодому чашниковi, що стояв позаду.
   Чашник упав. Крик болю i жаху пролунав на всю гридницю.
   Iгор зблiд. Всеволод i  Володимир  Переяславський  намагалися  видобути
мечi, та, сидячи за столом, у тiснотi, не могли цього зробити.  А  Коб'як,
побачивши,  що  промахнувся  i  ненависний  йому  князь  сидить  живий   i
неушкоджений, кинувся до нього з розчепiреними пальцями,  щоб  схопити  за
горло.
   Тут його й наздогнав важкий  Кузьмищiв  меч,  в  одну  мить  вiддiливши
ханову голову вiд тулуба. I впав Коб'як у  гридницi  Святославовiй  -  без
слави, як пiдлий убивця.
   За Iгоревою спиною корчився в передсмертних муках Святославiв чашник. У
гридницi стояв неймовiрний шум i  гвалт.  Гостi  посхоплювалися,  вимагали
скарати на горло всiх ханiв i, зiбравши вiйсько, не ждучи нападу  Кончака,
йти на нього вiйною.
   Святослав  сидiв  поблiдлий,  розгублений.  Йому  на  допомогу  кинувся
Славута, нахилився до вуха.
   -  Княже,  не  пiддавайся  почуттям.  Гарячi  голови  вмить   порубають
полонених, а це на руку  Кончаковi,  бо  полегшить  йому  об'?днання  всiх
племен половецьких. Та й похiд не на часi. До походу треба готуватися...
   Порада була слушна, а головне, привела  до  тями  великого  князя.  Вiн
пiдвiвся, розпорядився  допомогти  пораненому  чашниковi,  ханiв  вивести,
мертвого Коб'яка винести.
   Гамiр i  пристрастi  поволi  затихли,  вгамувалися.  I  хоча  всi  були
пригнiченi тим, що сталося, однак згадали, що на столах ще багато  смачно?
?жi, що ще не подавав сьогоднi свого голосу Славута, а смерть половецького
хана - не така вже важлива причина, щоб перервати князiвський пир. Згадали
це всi i, заповзявшись бiля на?дкiв та напо?в, поволi знову розвеселилися.
Забули i про Коб'яка, i про його братiю, i про похiд, до якого  щойно  так
палко закликали один одного. Хтось перший  захотiв  почути  спiв  Славути,
iншi пiдтримали.
   - Славуто, заспiвай!
   Славута не примусив просити себе довго. Кинув руки на струни, пройшовся
по них кiлька разiв, дiждався тишi - аж у вухах вiд  не?  задзвенiло  -  i
враз високо, протяжно завiв:

   Ой ти, степ мiй, степ,
   без кiнця, без меж!
   Ой чому ти, степ,
   ковилом цвiтеш?

   Ковилом шумиш,
   кров'ю червониш,
   кiстю бiлою
   у травi дзвениш?

   Чом по тобi, степ,
   не жита цвiтуть,
   не жита цвiтуть,
   а полки iдуть?

   Чом на тобi, степ,
   нема ратая,
   скаче лиш орда
   розпроклятая?

   - Що вiд кровi я,
   вiд солоних слiз
   галиччю покривсь,
   ковилом порiс...

   Степ, широкий степ,
   мiй привольний край!..
   Що на серцi - бiль,
   на душi - печаль...

   Це була нова пiсня Славути, складена ним  пiсля  походу  на  Орiль.  ??
простi слова, що, здавалося, жили в серцi кожного, хто ходив у  похiд,  ??
розлогий, як безмежний степ, спiв, ?? глибока туга й  печаль  приголомшили
всiх, вразили, нiби громом, видавили з ока не одного суворого во?на пекучу
сльозу. Справдi, яка лиха година, яка напасть насунулася на  рiдну  землю,
на широкi прабатькiвськi степи!
   Супився Святослав, витирав очi Рюрик, хмурився Iгор i Володимир, ридав,
не  стримуючись,  гридень  Кузьмище,  i  сльози  текли  по   його   чорнiй
закошлаченiй бородi.
   - Славуто, сьогочасний Бояне наш! - Святослав поцiлував спiвця  у  сиву
голову. - Незрiвнянний наш! Дяку?мо тобi!
   I гридниця затула, заревла, застогнала сотнями голосiв:
   - Славуто-о!

   * * *

   По  при?здi  в  Новгород-Сiверський  Iгор  запросив  до  себе   княжича
Володимира  Галицького.  Помiтно  схвильований  i  злегка  зблiдлий,   той
поспiшно ввiйшов до хоромини, обняв сестру i зятя i  вiдразу,  без  зайвих
слiв, запитав:
   - Ну, що? Батька бачили? Як вiн? Що сказав? .
   Ярославна схлипнула, ?? рiвний гарний носик зморщився, шовковистi брови
здригнулися.
   - Постарiв...  Схуд...  Очi  стали  тьмянi,  заглибленi  в  себе,  нiби
дивляться не вперед, а назад, на пройдене життя...
   - Ну, це ясно - старiсть. А старiсть -  не  радiсть...  Та  не  про  те
мова... Про мене ви з ним балакали? - нетерпляче запитав Володимир.
   - Балакали, -  вiдповiв  Iгор.  -  Спочатку  й  слухати  не  хотiв  про
замирення з тобою, а потiм погодився на тво? повернення, якщо даси  слово,
що порвеш з боярством i не пiднiмеш руки нi на нього, нi на брата Олега!
   - Такого брата у мене  нема?!  -  скипiв  Володимир.  -  Чого  захотiв!
Визнати братом сина попадi! Нiколи! Який вiн княжич! Байстрюк!
   Iгореве обличчя посуворiшало.
   - Та ти не гарячкуй! Вислухай спочатку!
   - Ну? - Володимир дивився чортом.
   - Ти мiрку?ш не як  дорослий  муж,  а  як  отрок...  Тебе  жде  золотий
Галицький стiл, пiд рукою незабаром стануть залiзнi  галицькi  полки,  пiд
якими, коли вони йдуть, здрига?ться земля i  води  розступаються!..  Князь
Ярослав справдi дуже постарiв. Видно, тi незгоди, що впали важким  тягарем
на його плечi, укоротять йому вiку. А ти не хочеш цього  зрозумiти!  Дався
тобi Олег! Про князiвство думай, а не про нього. Та й  брат  вiн  тобi  по
батьковi, вiд цього нiкуди не дiнешся! Серед князiвських синiв  байстрюкiв
не бува?! Все одно в них князiвська кров!
   - Не визнаю я Настасича братом! Нiколи не визнаю!
   - Визна?ш! - Iгор почав сердитися. - I напишеш про це батьковi!  Бо  це
для тебе ?диний шлях на Галицький стiл! Iншого я не бачу...
   - А якщо не напишу?
   Iгореве обличчя скам'янiло, очi похмуро блиснули. Вiн умiв бути твердим
i суворим.
   - Якщо не напишеш, тодi ?дь вiд нас, Володимире! Хоча,  видить  бог,  я
цього не хочу, бо люблю тебе як брата!
   Ось як! - Володимир ще дужче зблiд, по обличчю пробiгла  гримаса  болю.
Вiн повернувся до ?вфросинi?: - I ти, сестрице, так дума?ш, як твiй ладо?
   Ярославна помертвiлими губами прошепотiла:
   - Прости мене, братику, але i я  так  думаю.  I  прошу  тебе  -  напиши
батьковi! Помирися з ним! Не довго  вже  йому  стежку  топтати  по  бiлому
свiтi, тож хай хоч наостанку знайде спокiй... Напиши!.. Заради себе i всiх
нас!..А ще - не вiр боярам! Не вiр! Це змi? пiдколоднi, пiдступнi!
   Вона обняла брата i на грудях у  нього  заплакала.  Володимир  обережно
вiдсторонив ??, посадив на лаву i сам сiв поряд, охопивши  голову  руками.
Довго так сидiв непорушний, дивився у куток, i не можна було  зрозумiти  -
дума? вiн що-небудь чи нi, таким безтямним був його погляд.
   Нi Iгор, нi Ярославна жодним словом не порушили цi??  напружено?  тишi,
даючи княжичу можливiсть  самому  зважити  все  i  знайти  вихiд  iз  того
становища, в яке вiн потрапив.
   Нарештi Володимир важко зiтхнув i тихо проказав:
   - Гаразд, я напишу такого листа. Напишу... Хай усiм вам буде легко!



   РОЗДIЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

   Вiдразу  пiсля  рiздва  до  Вербiвки  прибув  молодий  князь  Володимир
Iгорович з почтом. Його супроводжували  боярин  Вовк,  старий  досвiдчений
во?вода, якому Iгор доручив опiкати сина, путивльський  соцький,  волосний
тiун i пiвсотнi гриднiв. Усi верхи, в дублених кожухах, хутряних i  ялових
чоботях, несподiвано ви?хали з-за горба, спустилися вниз, у безлюдне село,
занесене снiгами, i, не зустрiвши жодно? живо? душi, зупинилися на вигонi,
де колись, до нападу половцiв, стояла дерев'яна церковця, а  тепер  широко
розкинувся пустир.
   - Трубiть збiр! - наказав князь,  трохи  здивований  тим,  що  нiхто  з
мешканцiв хижок та землянок не помiтив прибуття вiйськового загону.
   Молодий гридень пiднiс до рота рiг, щосили затрубив. Сильний  протяжний
згук сколихнув снiгову тишу i луною вiдгукнувся в бору за Сеймом. I  зразу
ж iз кiлькох найближчих хижок злякано визирнули люди. Чи не половцi?
   - Сюди йдiть! Сюди! - замахав руками тiун, - Не бiйтеся!  Прибув  князь
Володимир Iгоревич!
   Люди боязливо рушили навпростець,  по  снiгу,  i  юрбою  ставали  перед
вершниками.
   Ждан обiдав з матiр'ю та Любавою. Хижку вiн встиг закiнчити до холодiв,
i тепер стало вiльнiше: був час i коней попорати, i до сусiдiв  заглянути,
i спокiйно бiля столу за мискою юшки посидiти. Любава остаточно  видужала,
розквiтла, погарнiшала, i Ждан, уже не ховаючись  вiд  матерi  (бо  ранiше
соромився),  зазирав  дiвчинi  в  вiчi,  милувався  ??  красою   i   чекав
назначеного Любавою дня, коли зможе назвати ?? сво?ю жоною.
   Жили сутужно: хлiба не пекли, бо нi з  чого  було.  Брат  Iван  позичив
кiлька корцiв проса та ячменю - товкли в ступi i варили кашу. З лози  Ждан
наплiв десяткiв два верш, рубав лiд i заставляв ?х  в  ополонки  у  рибних
мiсцях, де водилися лини, соми та в'юни, - i з улову, якщо щастило, варили
юшку. Окрiм того, кожного дня, взявши сильця,  лука,  списа  та  рогатину,
ходив на лови. Бувало, вертався з порожнiми руками, але, бувало,  приносив
зайця, козулю чи якусь iншу дичину, i тодi в хатi було  маленьке  свято  -
ласували свiжиною.
   I сподiвалися на краще. Восени Ждан, зробивши з мiцно? дубово?  гiлляки
рало, розорав чималий шмат землi i посiяв пшеницю та  жито.  Посiв  дружно
зiйшов, заврунився, закучерявився, обiцяв,  якщо  буде  з  весни  полiття,
обернутися добрим врожа?м. А ще  ж  була  надiя  i  на  яровину:  на  коня
вимiняли насiння гречки, проса, ячменю, i вона добре покiльчилася, i  якщо
Ярило сво?ми гарячими променями не висушить рiллю, не зiв'ялить паросткiв,
теж дасть урожай. Тодi наступну зиму можна зустрiчати без страху...
   Ждан зачерпнув з дерев'яно? миски-довбанки шмат бiло? розварено? линини
i вже лагодився запустити в не? сво? молодi зуби, як тут у хижку ввiрвався
протяжний звук рога - ту-ту-ту-у!
   Ложка на мить застигла в повiтрi,  потiм  опустилася  назад,  у  миску.
Любава ойкнула:
   - Ой, лишенько, що це?
   Через невеличке кругле вiконце в хижку проникало  небагато  свiтла,  та
все ж було видно, як i мати зблiдла. Любава злякано глянула на Ждана, нiби
шукаючи у нього захистку. Про ?жу миттю забули, хоча були голоднi.
   Ждан зiрвав з кiлочка, забитого в стiну,  кожуха,  натягнув  на  голову
шапку, вискочив надвiр. Жiнки поспiшили за ним.
   Рiзке  сяйво  сонячного  дня  пiсля  сутiнкiв  хижки  примусило   Ждана
зажмуритися, затулити очi рукою. А коли трохи звик до слiпучого свiтла, то
побачив  на  вигонi  загiн  вершникiв,  а  попереду  -  князя   Володимира
Путивльського. Хоч  було  неблизько,  вiн  вiдразу  впiзнав  його  Гнiдка,
гривастого високого красеня з бiлими смужками на всiх чотирьох  ногах,  що
не так часто бува?, i бiлою зiркою на лобi. Це був подарунок  князя  Iгоря
старшому синовi.
   Ждан полегшено зiтхнув:
   - Сво?! Не бiйтеся!
   Вони побрели навпростець по снiгу. А пiдiйшовши, стали до гурту.
   Князь Володимир вiдразу впiзнав колишнього батькового конюшого.
   - Ну, як? Знайшов сво?х? Хату збудував?
   - Брата знайшов i хижку поставив. ? де зиму перебути, - вклонився Ждан.
   - Це добре. Обживайся, я звелiв з вербiвчан три лiта нiяко?  данини  не
брати. З тебе теж. А потiм - тiльки половину.
   - Дякую, княже, - знову схилив голову Ждан. Вiн знав давнiй звичай -  з
погорiльцiв та новопоселенцiв кiлька лiт данини не беруть. Та все  ж  було
при?мно, що молодий князь пам'ята? про це.
   Коли  вербiвчани  зiбралися,  Володимир  пiдвiвся  на  стременах.  Його
обличчя, на якому ще не висiялася борода, було заклопотане.
   - Люди! -  гукнув  по-юнацькому  дзвiнко.  -  Не  дивуйтеся,  що  я  не
посадника чи соцького прислав до вас, а сам при?хав. Хочу всю свою волость
уздрiти власними очима, хочу дiзнатися, скiльки люду живе в нiй i  скiльки
во?в може виставити на той випадок, коли доведеться проти половцiв стати.
   - Та невже знову нападуть, окаяннi? - запитав хтось iз гурту.
   - Нападуть... Кончак на одне око спить, а другим  Русь  бачить  i  зуби
точить на  не?!  Нещодавно  стало  вiдомо,  що  взимку  хоче  вiн  з  усiм
половецьким вiйськом захопити Переяславську i Сiверську землi аж до Сейму,
наших людей висiкти чи в полон забрати, а саму землю  зробити  сво?ю,  щоб
ставити на нiй сво? вежi, щоб випасати на нiй сво? табуни...
   - Проклятий душогуб! Кощiй Безсмертний!  Виродок!  -  почулися  голоси.
Володимир пiдняв руку.
   - Ось тому я й прибув до вас. Хочу всiх, хто здатен тримати  меча,  хто
вмi? стрiляти з лука i вражати ворога списом, закликати до вiйська. А  хто
ще не навчився, той мусить навчитися вiд бувалих во?в!
   Ждан виступив наперед.
   - Вербiвчани всi пiдуть, княже! Бо тяжко постраждали вони вiд половцiв,
бо люта туга i жадоба помсти змушують до  цього!  Небагато  нас,  збро?  i
коней у нас малувато, та, будь певен, життя свого не пошкоду?мо,  аби  лиш
помститися за свою бiду i перекрити вороговi шлях на рiдну землю!
   - За збро?ю та кiньми дiло не стане: зброю вiзьмете у мо?х  коморах,  а
коней - з мо?х табунiв!
   - Тодi, як настане час, дай нам знати, i  ми  прийдемо  до  Путивля!  -
твердо пообiцяв Ждан i звернувся до гурту: - Чи так я кажу, земляки?
   Вербiвчани загули одностайно:
   - Так, так! Усi виступимо проти поганих! Не пустимо супостатiв на  свою
землю!
   Володимирове обличчя прояснiло, розпогодилося: його  невеличка  волость
таки виставить, як вiн обiцяв батьковi,  цiлий  полк  у  тисячу  во?в!  Не
стiльки, як батько чи старий Всеволод, та все ж  цiлий  полк!  I  йому  не
соромно буде, поблискуючи золотим шоломом, стати  попереду  пiд  барвистим
князiвським стягом.

   * * *

   Десь у тi днi, коли юний князь  Володимир  Путивльський  об'?здив  свою
волость, ки?вський гридень Кузьмище верстав разом з сотнею  во?в  нелегкий
шлях з Ки?ва до города Лубна на Сулi.
   Одержавши звiстку вiд лубенського посадника Мотиги про  те,  що  Кончак
готу? великий зимовий похiд на Русь, Святослав спорядив на  нiчийну  землю
мiж Сулою i Ворсклою сторожову сотню.
   Ви?хавши з Ки?ва рано в середу, валка  в  суботу  ввечерi  вже  в'?хала
через перекидний дерев'яний мiст у Лубен. Поки во? порали коней i  ставали
на нiчлiг, Кузьмище поспiшив до свого земляка i друга посадника  Мотиги  i
застукав держаком меча у мiцнi дубовi дверi.
   В добре натопленiй горницi, освiтленiй восковою свiчкою,  сидiло  дво?:
сам посадник, плечистий рудобородий черевань, та кардокий  чорнявий  юнак,
що обличчям i одягом дуже скидався на половця.
   - Вечiр добрий, друже! Не впiзна?ш? - привiтався прибулий.
   - Кузьмище! От не ждав! - вигукнув Мотига i, схопившись з лави, кинувся
обнiмати несподiваного гостя. - Ти сам чи з князем?
   - Сам, iз сотнею во?в, - стримано вiдповiв Кузьмище, скидаючи кожуха  i
пiдозрiло глипаючи на незнайомця, що прислухався до ?хньо? розмови.
   - Що ж тебе привело сюди?
   - Твоя звiстка, друже.
   - Про Кончака?
   - Угу, - похмуро прогув Кузьмище,  незадоволення  тим,  що  Мотига  при
сторонньому розпиту? його про те, що  не  всiм  потрiбно  було  знати.  Не
дiждавшись вiд Мотиги пояснення, хто його гiсть, вiн запитав прямо: - А це
що за хлопець? Не половець часом?
   Мотига зареготав.
   - Ну й око в тебе! Це  справдi  половець,  але  незвичайний.  Саме  вiн
принiс звiстку про намiри Кончака. При ньому можна говорити вiдверто. Його
звати Овлуром, тобто Лавром по-нашому, бо вiн хрещений половець. I,  як  я
вже сказав, незвичайний!
   Повiсивши кожуха i баранячу шапку на дубовий кiлочок, вбитий  у  стiну,
Кузьмище сiв до столу, пильно приглядаючись до знiяковiлого молодика.
   - Що ж у нього незвичайного? Мотига налив гостевi кухоль медяно?  сити,
пiдсунув дерев'яне блюдо з вареним судаком та хлiбом.
   - Цей хлопець незвичайний тим, що вiн, хоч i половець, а  наш  з  тобою
земляк по матерi i навiть близький твiй родич, як я дiзнався.
   Кузьмище вихилив кухоль, гучно крякнув i вкинув у рота добрячий  кусень
хлiба i шмат судака.
   - Не пригадую такого родича, -  закрутив  головою,  працюючи  могутнiми
щелепами, як жорнами.
   - Я теж не вiдразу признав у ньому земляка, -  вiдповiв  Мотига,  знову
наповнюючи кухоль. - I не вiдразу повiрив тому, що вiн розповiв.  Спочатку
навiть подумав, що це половецький вивiдач, i хотiв кинути до ями. I тiльки
тодi, коли вiн сказав, що його мати переяславка, а вiн сам  християнин,  я
пильнiше приглянувся до нього. "Звiдки  ж  твоя  мати?"  -  спитав  я.  "З
Баруча"[47]. Я мало не пiдскочив на лавi: адже я теж родом з Баруча!..
   Кузьмище поперхнувся i витрiщив на Овлура чорнi очища.  Вiн  був  такий
вражений i здивований останнiми словами Мотиги, що перестав жувати.
   - То твоя мати справдi з Баруча? - перепитав вiн юнака.
   - З Баруча, - вiдповiв той. - ?? взяв  у  полон  пiд  час  половецького
нападу на Переяславщину мiй батько Торiат, тодi ще зовсiм молодий во?н.
   - I давно це було?
   - Менi зараз дев'ятнадцять лiт, а я в  не?  один...  Отже,  десь  рокiв
двадцять тому...
   - Двадцять рокiв!.. Ти чу?ш, Мотиго? Це ж якраз тодi,  коли  Баруч  був
дотла спалений ханом Туглi?м! Я, молодий ки?вський  гридень,  почувши  про
таке лихо, стрiмголов примчав додому i не застав  iз  сво?х  нiкого  -  нi
батькiв, нi сестер...
   - Я сво?х теж не застав, - похмуро докинув Мотига.
   Кузьмище торкнувся Овлурового плеча.
   - Як же звати твою матiр?
   - Рутою.
   - Що? - вигукнув гридень. - Рутою? Тав усьому Баручi тiльки й була одна
Рута - моя сестра! То виходить... А  батька  ??  як  звали,  не  зна?ш?  -
засумнiвався вiн.
   Овлур схвильовано потер долонi.
   - А батька ??,  тобто  мого  дiдуся,  звали  Йовхимом,  а  по-вуличному
Довгим, бо, казала мати, на ?хнiй вулицi жив ще й Йовхим Короткий.
   Кузьмище вперiщив кулаком по столу  -  аж  задвигтiла  горниця  i  сита
вихлюпнулася iз жбана.
   -  Побий  мене  грiм  i  свята  богородиця!  То  виходить,  що  ти  мiй
сестринець, бо ж Рута - то моя рiдна сестра, а  Йовхим  Довгий  -  то  наш
батько!.. Га? Мотиго, що ж це робиться на  свiтi?  Був  я  безрiдний,  мов
бездомний пес, а тепер знайшов сестру i племiнника.
   - Виходить, тепер ти не безрiдний, - сказав Мотига.
   - Як же ти? - спитав Овлура  Кузьмище.  -  Куди  тепер?  До  матерi  чи
залишишся тут?
   - До матерi!.. Я було занедужав пiсля нелегко?  зимово?  дороги  i  оце
ледве вичухався. Тепер менi лiпше, i завтра збираюся рушати назад.
   - Чому ж завтра? По?демо разом пiслязавтра - все ж  безпечнiше.  Доведу
аж до Ворскли, а звiдти тобi до матерi рукою подати!
   - Гаразд, по?демо, вуйку. Я дуже радий, що зустрiвся з тобою...
   Ще чотири днi, тепер уже не поспiшаючи,  мандрував  Кузьмище  зi  сво?ю
сотнею та Овлуром на схiд по нiчийнiй землi. Нi села нiде, нi хутора. Лише
в затишних мiсцях, по лiсах та в байраках, стояли невеликi хижi-зимiвники,
в яких Кузьмище залишав по два, по три во? з усiм необхiдним для  життя  -
сухарями, солониною, мороженим м'ясом, крупою.  На  найвищих  деревах  во?
влаштовували виту - невеличкий помiст, з якого видно було довкiл на багато
верст, пiднiмали туди дерев'яний жбан зi смолою,  щоб  розвести  вогонь  i
подати сусiднiй витi знак, що йдуть вороги, i, попрощавшись з товариством,
ставали на чати.
   Так поволi сотня танула i танула, залишаючи сторожу в  тих  мiсцях,  де
могли  пройти  половцi.  По  правому,  високому  березi  Ворскли  Кузьмище
поставив десяток сторож - i  на  однiй  з  них,  розставшись  iз  Овлуром,
залишився сам.



   РОЗДIЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

   На початку лютого 1185 року, зiбравши велике вiйсько, Кончак вирушив  у
похiд. Iшов у  силi  тяжкiй.  Тисячi  вершникiв,  ведучи  запасних  коней,
нав'ючених збро?ю та припасами, вкрили заснiжений степ.
   Позаду, на мiцних санях,  найбiльш  досвiдченi  во?ни  везли  два  тугi
самострiльнi луки-катапульти, що натягувалися багатьма  во?нами  i  метали
через городськi вали "живий вогонь", тобто запалювальнi  снаряди-шерешири,
привезенi з далекого Iрану. Разом  з  катапультами  ?хав  i  знавець  цi??
грiзно?  збро?  бусурманин  Сулейман.  "Живим  вогнем"  Кончак  сподiвався
залякати русичiв, спалити ?хнi городи, а вали зрiвняти  з  землею,  щоб  i
слiду не зосталося. Бусурманина берегли,  як  зiницю  ока.  Його  везли  в
утепленiй вовною та верблюдячою шерстю кибитцi пiд  охороною  цiло?  сотнi
во?в, годували добре, задовольняли кожну його забаганку.
   Кончак вирушив у цей похiд з великими надiями на перемогу. О, тепер вiн
розгромить русичiв, де б вони не були - в полi чи за  городськими  валами,
знищить ?х чи вiдкине далеко в лiси i, при?днавши обидва береги Днiпра  до
Дешт-i-Кипчака, стане ханом ханiв, самодержавним  володарем  усього  степу
вiд Волги до Дунаю i вiд Кубань-рiки та Лукомор'я до витокiв  Дону  та  до
прип'ятських болiт! Вiн створить могутню кипчацьку державу, про яку  мрiяв
його дiд, великий хан Шарукан, i утвердить ?? на тисячу лiт!..
   Вiн  пiдставив  морозному  вiтровi  темне  суворе  обличчя   i   пильно
вдивля?ться в обидва крила свого вiйська, а воно котиться на захiд  сонця,
i нема? йому нi кiнця нi краю. I нема?  також  зупину  гордим  помислам  i
райдужним мрiям великого хана. Справдi,  тако?  сили  кипчаки  не  збирали
нiколи. Хто ж iз уруських князiв здатен протистояти ?й? Нiхто!  Вiн  добре
зна? ?х усiх. Нiхто! До того ж ?х роз'?днують чвари i свари, яких вони  не
можуть позбутися ось  уже  сто  рокiв.  Князiвськi  чвари  i  свари  -  то
найперший  i  наймогутнiший  його  союзник,  i  ?х   треба   пiдтримувати,
пiдiгрiвати, щоб вони не згасли i не дали можливостi князям об'?днатися.
   - Ярослав - ось хто допоможе менi в цьому! -  вголос  промовив  Кончак,
вiдповiдаючи на сво? пота?мнi думки. - Ярослав Чернiгiвський.
   Охоронець, що ?хав позаду, почувши, що хан щось сказав,  наблизився  до
нього i перепитав, що великий хан хоче. Але Кончак нетерпляче махнув рукою
i рiзко кинув:
   - Геть!
   Охоронець злякано зiщулився,  втягнув  голову  в  плечi  i  вiдстав  на
половину кiнського тулуба, щоб не бути на очах у хана i  разом  з  тим  не
прогавити жодного його слова.
   Опiвднi передовi загони пiдiйшли до Ворскли i з ходу,  не  зупиняючись,
перемахнули  по  льоду  на  той  бiк.  I  майже  одночасно  на  гiллястому
дубi-нелинi, що високо здiймався над лiсом,  спалахнув  вогонь,  завалував
смолистий дим i чорним стовпом пiднявся у син? небо.
   Кончак люто вдарив кулаком по луцi сiдла.
   - Прокляття! Уруська вита! Не пощастило скритно ввiрватися на  Посулля!
- I, повернувшись до охоронцiв, кинув: - Погасити негайно! А спостерiгачiв
пiймати i привести до мене!
   Сотня во?нiв, збиваючи копитами снiгову пилюку,  швидко  помчала  через
Ворсклу прямо на дим, що все дужче клубочився над лiсом. Незабаром полум'я
згасло, а дим поволi почав розвiюватись.
   - Пiзно, - процiдив крiзь зуби Кончак, з'?жджаючи на дзвiнкий лiд рiки.
Назустрiч мчав гонець.
   - Ну? - зустрiв його суворо хан.
   - Погасили!
   - Сам бачу... А полоненi де?
   Той знiтився. Очi злякано забiгали.
   - Нема?, хане... Уруси втекли, ?х було дво?, i вони мали четверо свiжих
коней... Нашi погналися по слiду.
   - Погналися! - передражнив Кончак гiнця, нiби той був винен,  що  уруси
втекли, i ледь помiтним порухом руки вiдтрутив його вiд себе.
   Два днi половцi рухалися вiд Ворскли  до  Хоролу.  I  весь  час  Кончак
похмуро горбатився в сiдлi, нi до кого  не  заговорюючи,  а  на  звертання
вiдповiдаючи односкладне. Важкi думи охмарили його чоло.
   Хоча сила у нього була велика, ризикувати вiн не хотiв. Ще вирушаючи  з
Тора, поклав з ходу захопити Переяслав i обложити Ки?в. Це при тiй  умовi,
коли б напасти пощастило несподiвано. Та несподiваностi не вийшло. Досi  в
Переяславi та в Ки?вi б'ють на сполох. Святослав устигне зiбрати князiв, -
у першу чергу закличе брата Ярослава та Iгоря Сiверського,  -  i  зустрiне
його об'?днаними силами: сам Святослав, Рюрик,  Володимир  Переяславський,
Ярослав Чернiгiвський, Iгор Сiверський з братi?ю... Немало! А  ще  ж  може
закликати князiв смоленських, волинських, турово-пiнських... Нi, допустити
цього не можна!
   На Хоролi, проти Лубна, вiн  раптом  занедужав.  Його  трясло,  поперек
ломило. Ноги були як у льоду, а голова - як у вогнi.
   Вiн наказав вибрати зручне мiсце i стати кошем. Сподiвався тут перебути
хворiсть. Звiдси послав нарочних до Ярослава - просити миру i дружби. Ними
передав  князю-срiблолюбцю  дорогi  подарунки  -  трьох  жеребцiв,   шаблю
дамасько? сталi, шитий  найкращими  ромейськими  кравцями  одяг  на  сорок
срiбних гривень.
   Приманка вагома. Чи клюне?

   * * *

   Святославовi i Рюриковi дружини збиралися в Ки?вi та на його  околицях.
По рихлому снiгу сюди били дорогу кiннi стяги  i  саннi  валки,  що  везли
припаси для людей i коней, ставали у вiдведених ?м мiсцях на постiй.
   Князь Рюрик, меткий, непосидющий, цiлими днями гасав на змокрiлому конi
вiд одного стяга до iншого - наводив порядок у  вiйську.  Князь  Святослав
листувався з князями та во?водами, щоб залучити до походу  якомога  бiльше
сил.
   З кожним днем прибували все новi й новi загони. Ки?в i  Ки?вська  земля
виставили всiх, хто мiг i вмiв орудувати мечем, луком i списом.  Володимир
Глiбович збирав свою дружину й ополчення  в  Переяславi.  З  дня  на  день
очiкували чорних клобукiв хана Кунтувдея, що мали прийти з Росi. Святослав
щодня писав братовi Ярославу  в  Чернiгiв,  щоб  той  не  гаявся.  Тривало
безперервне i напружене листування Святослава з братом Ярославом.
   Дiзнавшись, що Кончак перейшов  Ворсклу,  Святослав  послав  ще  листа:
"Брате, а допоможи менi!" На це  Ярослав,  одержавши  вiд  Кончака  багатi
подарунки i запевнення, що половцi хочуть миру i  дружби  з  чернiгiвським
князем, вiдповiв: "Аз есмь послал к ним мужа сво?го Ольстина  Олексича,  а
не могу на свой мужь по?хати!"
   Гарячий, як i всi Ольговичi, Святослав вибухнув лайкою:
   - Чортiв син Ярослав! Вiн  послав  до  Кончака  ковуя[48]  Ольстина  iз
запевненням, що не братиме участi у походi, а нам тепер пише, що  не  може
йти на Кончака тому, що бо?ться, як би той не перебив  його  послiв,  коли
пiде. Ярославе, Ярославе! Коли б ти не брат мiй ?диний, я послав  би  сво?
полки на Чернiгiв, щоб провчити тебе! Я  вигнав  би  тебе  з  бiлокам'яних
палат чернiгiвських i пустив  би  по  свiту  жебраком-iзго?м!..  Ярославе,
Ярославе!
   Отже, один з найсильнiших руських князiв вiдколовся, поставивши цим пiд
загрозу успiх усього походу.
   Святослав написав листа Iгоревi: "Брате, я з вiйськом вирушаю в останню
недiлю мiсяця лютого на безбожного Кончака, що сто?ть за Лубном на Хоролi.
А збирай, брате, сво? хоробрi дружини та йди на помiч менi! Ждатиму тя пiд
Лубном!" I послав гiнцем досвiдченого i витривалого гридня Гов'яду.
   Гонець, не гаючись, помчав у далекий Новгород-Сiверський.
   Нарештi прибули чорнi клобуки. Вони отаборились понад  Либiддю,  де  на
лузi, пiд снiгом, було багато трави для коней, поставили юрти i  розiклали
вогнища. З котлiв на весь Ки?в запахло вареною кониною.
   Хан Кунтувдей прискакав з почетом на Ярославiв  двiр.  Боярин  Славута,
одягнутий у теплий кожушок, при мечi, провiв його в хоромину Святослава.
   Кунтувдей принiс iз собою густий запах кiнського поту  i  гiркого  диму
похiдних багать. Розстебнувши кожуха i скинувши вовчого малахая, схилив  у
поклонi круглу лисiючу голову.
   - Салам-алейкум, княже!
   - Хане, я радий бачити тебе! - пiдвiвся назустрiч  йому  великий  князь
ки?вський. - Скiльки вершникiв привiв?
   - А привiв я шiсть тисяч вершникiв, усi - молодець до молодця,  бистрi,
як вiтер, а смiливi, як степовi тури!
   Святослав не змiг приховати радостi. Широким помахом руки запросив хана
до столу, звелiв чашниковi наповнити келихи найдорожчим ромейським вином.
   - Дякую, хане! Твоя бистра кiннота ой як нам потрiбна! Тепер ми  можемо
вирушати!
   - Коли? - спитав Кунтувдей, обгризаючи смажене стегно гусака.
   - В останню недiлю цього мiсяця. Могли б виступити й ранiше,  та  ми  з
Рюриком хочемо, щоб з нами встиг з'?днатися Iгор  Сiверський...  А  у  нас
тепер, з тво?м приходом, усе готове!
   -  Гаразд.  Мо?  во?  встигнуть  вiдпочити,  -  хитнув  головою  хан  i
промовисто повiв вузьким оком на череп'яну амфору  з  червоним  ромейським
вином.

   * * *

   У четвер, 21 лютого, Святославiв гонець, ?дучи навпрошки  i  мiняючи  у
посадникiв коней, прискакав до Новгорода-Сiверського.
   Був сiрий туманний ранок. Низькi хмари опустилися мало не до  землi  i,
чiпляючись до дзвiницi соборiв, що стояли на горах, i за верховiття дубiв,
котилися пiд поривами свiжого вiтру iз заходу на схiд, iз землi  Полоцько?
в землю Половецьку.
   Гонець застукав важким кованим кiльцем у ворота фортецi. Йому вiдчинили
i, незважаючи на раннiй час, провели в князiвськi хороми.  Незабаром  туди
ввiйшов князь Iгор.
   Гов'яда зняв шапку, вклонився в пояс.
   - На Русь Кончак iде, княже. Безбожний триклятий Кончак...  Уже  сто?ть
на Хоролi. Князi ки?вськi зiбрали силу немалу i ждатимуть тебе,  княже,  з
дружиною на Сулi...
   - А князь Ярослав? - спитав Iгор. - Ти за?здив до нього?
   Гов'яда зам'явся.
   - Князь Ярослав повiв дружбу з Кончаком, одержав подарунки  вiд  нього,
посланцiв сво?х послав у степ... Та й хворий, каже.
   - Отже, вiн не пiде?
   - Не пiде.
   - Як же Святославовi? - вигукнув Iгор. - Не дай бог  самому  ?здити  на
поганих!
   - А вiн не сам, - вiдповiв Гов'яда.  -  Князь  Рюрик,  князь  Володимир
Переяславський, чорнi клобуки, ти, княже, з братi?ю! Це сила!
   - Поганi ? всiм нам спiльний ворог,  i  ?х  треба  вiдбивати  спiльними
силами! - сказав Iгор. - Я негайно зберу боярську думу  -  порадимося,  як
нам краще йти до Лубна...
   За годину до князiвсько? гридницi зiбралися новгород-сiверськi бояри  i
лiпшi мужi. ?х пiдняли з-за снiданку, а декого й з постелi. Вони всiдалися
на лави в кожухах,  розгладжували  -  хто  костяним  гребiнцем,  а  хто  й
п'ятiрнею - чуби та бороди, позiхали, спантеличено переглядалися. Нiхто не
знав, для чого ?х покликано нi свiт нi зоря.
   Iгор увiйшов до гридницi швидко, рвучко. Рагу?л ледве встигав за ним.
   Привiтавшись, князь вiдразу об'явив,  чого  так  рано  зiбрав  боярську
думу.
   - Кончак у силi тяжкiй сто?ть на Хоролi, дума?, куди йти, - на Ки?в, на
Чернiгiв  чи  на  Путивль.  Святослав  i  Рюрик  закликають  нас,   бояри,
при?днатися до них. Що будемо робити?
   Бояри переглянулися, загомонiли. Iз тих,  хто  позiхав,  сон  як  рукою
зняло. Вiйна, та ще й яка! Уже давно з Половецького степу долiтали  чутки,
що Кончак збира? сили для великого походу на Русь.  Отже,  зiбрав-таки!  I
вже сто?ть на Хоролi.
   Бояри труться, мнуться. Воно, звичайно, загроза  велика.  Не  дай  бог,
поверне, триклятий, на Сiверщину - бiди не минути! Але нiкому не  хочеться
в оцю зимову непогоду розставатися з теплою хатою, з гарячими млинцями  та
солодким молозивом - корови ж почали саме телитися! - i  брьохати  снiгами
хтозна-куди, аж на край свiту, коли, може, той окаянний Кончак  поверне  в
iнший бiк, i бiда омине ?х стороною!
   Iгор жде. Вiн добре розумi? настрiй сво?х мужiв. Коли б половцi  стояли
на Сеймi, вони не сидiли б мовчки  i  не  переглядалися  б,  як  свати  на
заручинах, коли жених дiвчинi немилий, а вiдразу б схопилися  за  мечi.  А
тут...
   - Ну що, Рагу?ле, Жирославе, Чернишу, Добротворе? - Вiн навмисне назвав
вельможних бояр, якi держали владу над його дружиною i над чорними людьми,
бо до ?хнiх голосiв прислухалися всi. - Що будемо робити? Чого мовчите?
   Рагу?л опустив очi, даючи зрозумiти, що говорити вiн  не  хоче.  Янь  з
легким усмiхом на рум'яних устах дивився то  на  князя,  то  на  бояр,  що
сидiли пiд протилежною стiною. Вiн наймолодший, його не питають - у  нього
й гора з плеч. А запитають - скаже. Що йому? До його голосу все одно нiхто
не прислуха?ться. Тож хай старшi думають!
   Жирослав, дебелий, чорний, довгоносий, труснув копицею чуприни.
   - Княже! По-пташиному не перелетиш з Новгорода-Сiверського аж на  Сулу,
до Лубна чи на Хорол. Се при?хав к тобi муж вiд Святослава в четвер, а сам
Святослав пише, що йде з  Ки?ва  в  недiлю,  -  то  як  же  можеш,  княже,
встигнути? З Ки?ва до Лубна бдижче, нiж вiд нас, а ми не птахи i ?здимо на
таких же конях, що й кияни. Та й до походу треба зiбратися...
   Вiн говорив повiльно, з розсудом, i його слова справили на всiх  сильне
враження. Те, що нiкому не хотiлося йти в похiд, нiхто  прямо  сказати  не
смiв. Але ж i не потрiбно. Хiба ми не  хочемо?  Нi,  ми  хочемо  допомогти
князям ки?вським, але не можемо, бо не встигнемо з'?днатися з  ними.  Дуже
запiзно повiдомив Святослав про похiд, отже, сам винен, хай сам на себе  й
нарiка?. Такий був смисл Жирославово? мови.
   Iгор тим часом, поки говорив Жирослав  i  гомонiли,  пiдтримуючи  його,
бояри, думав. А чи вiн, князь, сам хоче цього  походу?  В  першу  хвилину,
коли прибув Гов'яда з листом вiд Святослава, вiн згарячу ладен був зразу ж
iти. Бо ж така загроза! Вiн i зараз  дума?  так  само.  Але  десь  там,  у
глибинi душi, заворушилося iнше почуття: до якого часу вiн повинен  ходити
на побiгеньках у Святослава? Йому вже тридцять чотири лiта -  зрiлий  муж,
князь. Не з захудалого роду! З Ольговичiв! Пора вже подумати  i  про  сво?
майбутн?! Не  вiк  же  сидiти  в  окра?нному  Новгородi-Сiверському!  ?  ж
Чернiгiв! Та й Ки?в теж ?! Хiба вiн гiрший за iнших?  Чи  бог  розумом  та
хоробрiстю обдiлив?
   Вiн мучився цi?ю душевною роздво?нiстю i не  мiг  пристати  до  якогось
одного берега.
   - Зiбратися ми можемо за день  i  вирушимо  завтра,  -  сказав  твердо,
переконуючи передусiм самого себе, що йти треба i  що  вони  встигнуть.  -
Святослав дiйде до Лубна за чотири днi, ми - за шiсть... Важко  буде,  але
встигнемо! Пiдемо прямо поперек поля до Сули та понад нею...
   - Це справдi важко, бояри, - пiдтримав його тисяцький Рагу?л. - Та коли
дуже захотiти, коли треба, то встигнемо з'?днатися з  Святославом.  Чорних
людей не скликатимемо,  до  князiв  Всеволода,  Володимира  Рильського  та
Володимира Iгоровича Путивльського гiнцiв не слатимемо, а пiдемо  з  одною
нашою дружиною, тодi встигнемо!
   - От бачите! - вигукнув Iгор. - Та й як же  нам  не  пiти,  коли  перед
нашими ворiтьми сто?ть ворог лютий? Коли вiн може повернути i  на  нас?  I
братiя жде нашо? допомоги!
   Бояри мовчали. Ждали, що ще скаже князь.
   I князь додав твердо:
   - Iдiть збирайтеся! Вируша?мо завтра вранцi! Наступний  ранок  видався,
як i попереднi, сирий, похмурий i разом з тим  морозяний.  Все  вкривалося
слизькою ожеледицею. По широкiй заплавi Десни котилися сивi зимовi тумани,
затуляли собою i рiку, i далекi бори за нею, i весь бiлий свiт.
   Князiвськi стяги  стояли  рiвними  рядами  на  широкому  майданi  перед
Успенським собором. Конi нетерпляче м'яли копитами рихлий водянистий снiг.
Тужили матерi  i  жони,  шмигали  помiж  вояками  дiтваки,  обознi  ?здовi
востанн? оглядали i краще вкладали поклажу на санях. I безперервно  лунали
дзвони всiх соборiв i церков - наповнювали серця i гриднiв, i проводжаючих
гострим смутком i щемом.
   Прощання, як завжди, було тяжке й тужливе. Iгор попрощався з Ярославною
i дiтьми дома, в замку, i тепер шкодував, що не  дозволив  ?м  супроводити
його сюди, до собору, звiдки не один раз вiдправлялися  новгородсiверцi  у
щасливi й нещасливi во?ннi походи.
   - Пора! - сказав вiн тисяцькому.
   Той  подав  знак  -  i  зразу  ж  загримiли  бубни,  затрубили   труби,
сколихнулися хоругви. Во? востанн? глянули на рiдних, що раптом заголосили
на всю околицю, i торкнули острогами коней.
   Похiд розпочався.
   Всi ?хали мовчки. Нi пiсень, як це звичайно бувало, нi жартiв. Iгор теж
мовчав. На серцi важко, неспокiйно. Вiн поклав лiву руку з поводом на луку
сiдла, праву засунув за пазуху i так, поринувши в нелегкi думи, ?хав аж до
свого княжого села - Iгоревого сiльця, як називали його в народi. Тут  вiн
хотiв хоч здалеку глянути на  милi  його  серцю  кра?види,  на  будiвлi  -
повiтки, стайнi, клунi, кошари,  загони,  пивницi  й  медушi,  на  високий
журавель над колодязем, на свiй загороднiй дiм поблизу, в  Путивську,  але
нiчого цього не побачив: усе закрив туман. На землю падала мряка i тут  же
замерзала.
   - Який серен[49]! - промовив хтось збоку.
   Iгор зiтхнув i почав спускатися узвозом до Десни. Туман тут погустiшав.
Вiйсько пiрнало в нього, як у сиве кобиляче молоко. Конi почали ковзатися,
падати, iржати, стяги враз змiшалися, розтягнулися, розповзлися.  Бояри  i
лiпшi мужi почали перегукуватися, щоб зберегти стрiй i порядок у  вiйську.
Пiд копитами лунко затрiщала крига - хтось збився з дороги  i  потрапив  у
прогнiй.
   Князь розпорядився попереду стягiв i обозiв нести запаленi  смолоскипи.
Але це мало допомогло. Уже третiй-четвертий ряд смолоскипiв не бачив.
   З великим трудом, поволi, вiйсько перейшло Десну  i  широку  деснянську
заплаву, сподiваючись, що далi, на березi, мряка розсi?ться, порiдша?.  Та
скiльки не йшли, вона не розсiювалася, а ожеледиця  все  посилювалася.  Не
тiльки молодi во?, а й лiтнi, досвiдченi гриднi, що за сво? життя  сходили
мало не всю Русь, зараз не знали, як ?хати i куди.
   Iгор зупинив вiйсько, зiбрав бояр. Всi були стурбованi.
   - Що будемо робити? Серен покрив усю землю  -  йти  далi  нiяк...  Конi
порiжуть ноги...
   - Княже, ми не тiльки не дiйдемо вчасно  до  Лубна,  а  й  не  знайдемо
дороги до Сули i розгубимо людей, - сказав боярин Черниш, що  вiв  чоловий
полк. - Моя думка така: повертати додому!
   - Повертати додому! Додому! - пiдхопили бояри.
   - А ти як дума?ш, Рагу?ле? - спитав Iгор.
   - Йти справдi нiяк, - розвiв руками тисяцький. - I нiхто не зна?,  коли
i де скiнчиться цей небачений серен, княже.
   - Тобто повертати додому?
   - Так.
   - Тодi повертайте стяги назад. Видить бог, ми зробили все, що змогли, -
сказав Iгор, полегшено зiтхнувши.

   * * *

   Святослав i Рюрик вели на  Кончака  двадцятитисячну  дружину  та  шiсть
тисяч чорних клобукiв. У Переяславi до них при?днався Володимир  Глiбович.
Iдучи швидко, прибули вони в Лубен двадцять сьомого лютого пiзно ввечерi.
   Iгоря в Лубнi не було.
   - Чортiв син! - вилаявся Святослав. - Примушу? ждати себе!
   Славута заперечив:
   - Далеко, дорога важка - от i не встиг. Мабуть, заночував у Кснятинi.
   Та й наступного дня Iгор не з'явився нi вдень, нi ввечерi. Святослав  з
досадою сказав:
   - Ждати не будемо! Завтра на свiтанку -  в  путь!  До  Хоролу!  Щоб  не
прогавити Кончака!.. А Iгор, якщо прийде, хай наздоганя? нас!
   В п'ятницю, першого березня, як  тiльки  засвiтлiв  край  неба,  руськi
полки перейшли по льоду Сулу i рушили прямо  на  схiд.  З  пiвдня  подихав
теплий вiтерець - снiг на  очах  темнiв,  брався  водою.  З  низьких  хмар
накрапав дрiбний дощик. ?хати стало важко. Та Святослав спочину не  давав.
До Хоролу тридцять верст, а там десь Кончак!  Зустрiти  його  потрiбно  на
пiдступах до Русько? землi, не пропустити через Сулу!
   Як i на Орелi, Володимир  Глiбович  напросився  в  навороп[50].  Дорогу
переяславцям показував Кузьмище.  Серед  сторожiв  вiн  уподобав  молодого
переяславського гридня Iвашка i ?хав разом з ним далеко попереду.
   Це був не перший бойовий Iвашкiв похiд, та вiн не мiг приховати страху.
Зирив на всi боки: чи не видно половцiв?
   Кузьмище пiдсмiювався:
   - Та ти, братику, не з хороброго десятка! Вертиш головою, нiби  вона  у
тебе вiтряк! I як тебе жона вiдпустила?
   Iвашко раптом перебив Кузьмища:
   - Половцi!
   Кузьмище поперхнувся i теж злякано завертiв головою.
   - Де?
   - Ген у долинi! Цiла валка! - Iвашко не змiг стримати усмiху.
   Кузьмище глянув у той бiк, куди показував  Iвашко.  Там  справдi  ?хало
десяткiв два пiдвiд i кiлька верхiвцiв.
   - Та нi, це не половцi, -  зiтхнув  полегшено  старий  гридень.  -  Це,
зда?ться, купецька валка... Авжеж, вона!
   Вони почекали, поки валка  наблизиться.  У  старшому  Кузьмище  впiзнав
купця Саму?ла, розкинув руки для обiймiв.
   - Братику! От  щаслива  зустрiч!  Як  живеться-ведеться?  Чи  розпродав
товари? Чи не пограбували поганi? Кончака не зустрiчав з ордою?
   Змарнiлий, стомлений нелегкою дорогою Саму?л серйозно вiдповiв:
   - Зустрiчав.
   З Кузьмищевого лиця враз злетiла усмiшка.
   - Де? Коли?
   - Зовсiм недалеко - на Хоролi, бiля Ведмежо? долини. Ми сю нiч почували
поблизу його стiйбища...
   - Стiй! Не розповiдай далi!  -  наказав  Кузьмище.  -  ?дьмо  до  князя
Володимира Глiбовича - хай вiн послуха?!
   Вислухавши повiдомлення купця, Володимир запитав:
   - Скiльки ж веде Кончак поганих?
   Саму?л знизав плечима.
   - Важко  сказати,  княже.  Багато!  I  не  порахувати!  На  кiлька  гiн
простягнувся кiш - вiд рiчки аж до лiсу! А коней - тьма-тьмуща!
   - Що ще дiзнався?
   -   Кажуть,   везе   Кончак   якогось   бусурменина   з   персiянськими
луками-катапультами, що стрiляють "живим вогнем", ?х  натягують  п'ятдесят
во?нiв. Призначенi вони для  того,  щоб  спалити  нашi  городи...  Платить
Кончак бусурмениновi золотом i нашими дiвчатами-полонянками... Та,  я  так
думаю, дуже боятися "живого вогню" не слiд.  Головне  -  раптово  напасти!
Тодi бусурменин нiчого не встигне зробити...
   Володимир був стурбований.
   - Дякую, Саму?ле, за вiстi, ?дь по  мо?му  слiду  -  зустрiнеш  великих
князiв. Розповiси ?м усе - хай наздоганяють мене! А я поспiшу  до  Хоролу,
щоб не випустити з ока поганих.
   До Ведмежо? долини дорогу вiн знав,  тому  вiйсько  повiв  навпростець,
виславши наперед посилену сторожу. Смiливий до безумства, честолюбний, вiн
горiв бажанням з ходу вдарити на Кончака ще до пiдходу великих князiв.
   Яке ж було його розчарування, коли у Ведмежiй  долинi  сторожа  застала
тiльки пригасаючий жар половецьких багать та свiжий кiнський помет.
   Володимир з досадою вдарив по луцi сiдла.
   - Утiк! З-пiд самiсiнького носа втiк, клятий!  Во?вода  Шварн  розрадив
його:
   - Княже, не кажи: втiк... Просто змiнив стiйбище, щоб коням був  свiжий
корм. Я певен, вiн  десь  недалеко,  i  ми  знайдемо  його.  А  тим  часом
пiдiйдуть великi князi.
   - Що ж ти радиш?
   - Дати людям i коням перепочинок на обiд. А  пiдiйдуть  князi  -  разом
рушимо услiд за поганими. Самим зариватися не слiд.
   Володимир погодився.
   Во?ни швидко спiшилися.  Iз  дорожнiх  мiхiв,  приторочених  до  сiдел,
насипали в похiднi рептушки вiвса, дали коням, а  самi  заходилися  гризти
житнi сухарi - хто з солониною, а хто з в'яленою рибою.
   Незабаром прибули князi та  Кунтувдей.  Пiсля  нетривалого  перепочинку
Святослав розпорядився лаштуватися  бойовим  стро?м.  В  чоло  знову  став
Володимир, лiве крило зайняв Рюрик, праве - Всеволод  Чермний  з  киянами,
легка кiннота Кунтувдея трималася позаду.
   Першим  рушив  Володимир.  Його  сторожа  зразу  поскакала  на   далеке
шелом'я[51]. Попереду помчали Кузьмище з Iвашком. Ледь помiтний,  розмитий
весняною водою слiд вiв ?х все вперед i вперед.
   Дощ перестав, хмари розступилися, i над неозорими  хорольськими  полями
блиснуло веселе сонечко. Пiд його теплим промiнням ще  дужче  задзюркотали
струмки, на горбах  зачорнiла  земля,  в  повiтрi  по-справжньому  запахло
весною.
   Кузьмище ?хав по гребеню  шеломенi,  Iвашко  лiвiше  вiд  нього,  понад
схилом, звiдки було видно долину. Обидва пильно оглядали далину, але  нiде
нiчого - нi людей, нi коней, нi гостроверхих темних веж.
   Так тривало довго. В серця закрадалася тривога -  де  ж  Кончак?  Невже
повернув назад, у сво? придонськi степи?  Чи  рушив  якимось  тiльки  йому
вiдомим шляхом на Русь?
   Iвашко поправив за спиною лука, поклав списа на гриву коневi i пiдвiвся
на стременах,  прикриваючи  долонею  очi  вiд  сонця.  I  раптом  охнув  з
несподiванки:
   - Половцi!
   За гребенем гори, в  широкiй  долинi,  помiж  лозняком  та  вiльшняком,
бродили в пошуках корму незлiченнi табуни осiдланих коней. Попiд горою, на
узвишшi,  палали  вогнища,  темнiли  вежi  на  широких  санях,   вешталися
степовики.
   Iвашко гукнув Кузьмищевi, щоб стежив за ворогом, а сам чимдуж помчав до
вiйська, що йшло слiдом.
   - Княже, половцi! Стоять у долинi!
   Дочекавшись Святослава, Рюрика та Всеволода Чермного, що  поспiшали  на
допомогу, Володимир повернув полк лицем до противника i витягнув меча.
   - А потягнемо, братi?! На супостата!
   За?хавши на гору, переяславцi широкою хвилею  ринули  вниз.  Слiдом  за
ними рушили дружини iнших князiв. Володимир мчав  попереду.  Меч  розтинав
запашне, напо?не весняною вологою повiтря, очi князевi сяяли,  миготiв  на
сонцi його золотий шолом, а довгий  червоний  шарф,  вив'язаний  на  щастя
княгинею Забавою, розвiвався за плечима, як стяг. Позад нього  гримiв  гул
копит.
   Стрiмка, смiлива атака русичiв була для половцiв i для  самого  Кончака
як грiм серед ясного неба. Нiхто не ждав нападу  урусiв.  Конi  в  пошуках
поживи розбрелися ген-ген по  широкому  лузi.  Кожен  був  зайнятий  сво?м
дiлом: хто сьорбав з  закiптюженого  казана  гарячу  юшку,  запиваючи  нею
солодкаву варену конину i грiючи перемерзле за багатоденний  похiд  нутро,
хто лагодив взуття чи зброю, хто бiлував коня, готуючи м'ясо до вечерi,  а
iншi просто тинялися по стiйбищу без всякого заняття. Тому поява  русичiв,
що темною хвилею  котилася  з  гори,  на  якусь  мить  приголомшила  всiх.
Зчинився страшенний переполох. Покидавши все, половцi з  лементом  помчали
до коней. Бо чого вартий половець без коня? Без коня вiн - що  кречет  без
крил!..
   Охопленi жахом степовики, залишивши  напризволяще  стiйбище  з  юртами,
вежами, котлами, бiгли по лузi, падали, лаялися, кричали, хапали  коней  i
тiкали на протилежний бiк долини.
   Кончак з трьома сотнями охоронцiв спочатку хотiв було вчинити опiр, але
тут з-за горба виринули свiжi ки?вськi дружини, i  вiн,  завернувши  коня,
кинувся навтьоки.
   Половцi тiкали, як хто мiг: однi  верхи,  iншi  чеберяли  по  грузькому
снiгу пiшки, ?х наздоганяли, брали в полон,  а  тих,  хто  здiймав  зброю,
топтали кiньми, рубали мечами чи бойовими топiрцями.
   Сотнi полонених, табуни коней, чимало саней з вежами,  шабель,  списiв,
лукiв, котлiв стали здобиччю переможцiв.
   Святослав сидiв на конi в оточеннi бояр та во?вод. Перемога була повна,
i старий князь не мiг приховати задоволення.
   - Хане, - повернувся вiн до Кунтувдея, -  наздожени  втiкачiв!  Спiймай
менi Кончака! Приведи клятого на арканi! Вся здобич, що потрапить до тво?х
рук, твоя!
   Хан глянув удалину - ошкiрився.
   - Дякую за ласку, княже, - i, щось крикнувши почету, як вихор,  полетiв
з гори.
   За ним помчали чорнi клобуки.
   Та найбiльшою  радiстю  для  князя  була  звiстка,  що  в  полон  взято
бусурменина з його "живим вогнем".
   - Приведiть його сюди! -  наказав  Святослав.  Бусурменина  привiв  сам
Володимир. Кузьмище та Iвашко привезли вежу з "живим вогнем", поставили на
горбi.
   Святослав кинув пильний погляд на  кремезного  чорнобородого  чолов'ягу
середнiх лiт, на його величезний  тюрбан  та  золотi  перснi  на  пальцях,
суворо запитав:
   - Як тебе звати?
   Той клiпнув випуклими чорними  очима,  знизав  плечима,  -  мовляв,  не
зрозумiв.
   Славута переклав запитання по-половецькому.
   - Мене звати Сулейманом, мiй шахиншаху[52] , - вiдповiв бусурменин.
   Сулейман не знав, хто перед ним,  але  золотий  шолом  i  важке  золоте
ожерелля, що, спадаючи на кольчугу, прикривало шию, пiдказали йому, що  це
верховний правитель урусiв. I вiн схилився в низькому поклонi.
   - Це ти, кажуть, привiз "живий вогонь" Кончаковi з-за Обезьких  гiр?  -
прозвучало нове запитання.
   - Я, шахиншаху.
   - Покажи!
   Той знову вклонився i  мовчки  пiдiйшов  до  саней,  бiля  яких  стояли
Кузьмище i Iвашко, зняв повстяне покривало.
   Святослав, Володимир та бояри з превеликою цiкавiстю глянули на  нiколи
не бачений ними лук-самострiл, що майже нiчим не нагадував лука.
   - Чим же вiн стрiля??
   - Шереширами, шахиншаху. - I Сулейман взяв iз саней довгасту  череп'яну
трубку з прядивним гнотом.
   - Покажи, як це робиться!
   - Менi потрiбнi десять во?нiв для допомоги.
   - Я чув, усi п'ятдесят?
   - Як завжди, мiй повелителю,  люди  все  невiдоме  i  незвичне  схильнi
перебiльшувати...  Менi  потрiбно  лише  десять  чоловiк,  щоб   допомогти
натягнути тятиву.
   Святослав кивнув - пiдiйшло десять гриднiв.
   Сулейман спочатку зняв шарф, розiслав його на мокрому  снiгу,  став  на
колiна,  помолився,  потiм  поклав  одну  шереширу  у   дерев'яний   жолоб
катапульти i нацiлив його в поле. Показавши воям, як накручувати  барабан,
що, в свою чергу, натягував тятиву, викресав вогню i пiдпалив гнiт.  Потiм
ще раз прицiлився i смикнув за дерев'яну ручку.
   Рiзко тенькнула тятива, грюкнув барабан.
   Нi князi, нi бояри, нi гриднi не встигли  i  оком  змигнути,  як  чорна
шерешира блискавично пiднялася вгору, розсипаючи з гнота  iскри,  а  потiм
дугою плавно опустилася  в  долину  i  впала  в  снiг,  вибухнувши  димним
червонястим полум'ям.
   Вражений  Святослав  не  мiг  вiдiрвати  очей  вiд  вогню,  що   швидко
розтiкався по схилу. Здалеку здавалося, що то горить снiг.
   Бояри i старшi гриднi перехрестилися.
   - Славуто, ти бачиш? - спитав оторопiлий князь. - Що  б  було,  коли  б
Кончак обложив нашi городи?
   - Згорiли б дотла, - коротко вiдповiв  боярин.  -  Наше  щастя,  що  ми
погромили його сьогоднi!
   - Запитай бусурменина, чому Кончак вiдразу не пiшов на  нашу  землю,  а
зупинився на Хоролi. Це менi не зрозумiло.
   - Спочатку вiн захворiв, хай береже його аллах, мiй повелителю, а потiм
почалася сильна вiдлига, i великий хан все ждав морозiв i кращо? дороги, -
вiдповiв Сулейман.
   - Справдi, нам  пощастило,  -  тихо  промовив  Святослав,  а  голоснiше
запитав:  -  Скажи  менi,  Сулеймане,  звiдки  береться  вогонь  у   тво?х
шереширах?
   - То горить нефт[53], шахиншаху.
   Що це?
   То кров землi...  У  нашiй  сторонi  ?  мiсця,  де  з  глибоких  трiщин
виступа?, мов iз рани, чорна кров землi - нефт, що горить краще i  жаркiше
за дерево.
   - I багато ти привiз ?? з собою?
   - Десять бочонкiв, мiй повелителю. Цього досить, щоб згорiв Цар-город -
столиця роме?в! Святослав переглянувся зi Славутою.
   - Отже, Кончак мав намiр спалити Ки?в?
   - Переяслаф i Куяф, мiй  повелителю,  -  уточнив  Сулейман,  вирiшивши,
видно, що Кончак тепер далеко, а Святослав близько, i вiд шахиншаха урусiв
залежить подальша його доля, отже, потрiбно говорити правду.
   - О! - тiльки й спромiгся промовити на це великий  князь.  -  Вiдтепер,
Сулеймане, служитимеш менi, i я платитиму тобi, як платив Кончак, поки мо?
люди не навчаться користуватися "живим вогнем".
   - Дякую за ласку, мiй повелителю, - низько вклонився Сулейман.
   Зi степу повернулися чорнi клобуки. Кунтувдей пiд'?хав похмурий, злий.
   Ну, що, хане, наздогнав Кончака? - спитав Святослав.
   - Де там! Снiг весь узявся водою - тала стопа за Хоролом! А  в  Кончака
свiжi конi, - втiк!
   - Ну, не сумуй! Здобичi вистачить на всiх, а супроти природи нiчого  не
вдi?ш. Нам теж треба поспiшати додому, бо незабаром рiки розiллються  так,
що й веснувати доведеться бiля Дубна.
   ...Стомлене вiйсько русичiв стало на  нiчлiг.  На  високих  мiсцях  во?
ставили похiднi шатра, розводили багаття, варили в казанах кулiш.  Молодшi
гриднi для князiв поставили посеред табору намети, во?води вислали  в  усi
кiнцi сторожу. Всюди лунали  веселi  голоси,  палахкотiли  багаття,  мовби
сповiщаючи Русь про велику перемогу...



   РОЗДIЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

   Чутка  про  перемогу  Святослава  Ки?вського  та  Рюрика  Руського  над
половцями, на цей раз над самим Кончаком, весняним громом  прокотилася  по
всiй Русi. Князi i бояри, духовенство i купцi, ремiсники i смерди зiтхнули
вiльно, на повнi груди: народ радiв, що вiдбито,  вiдвернуто  ще  одну  i,
може, найбiльшу загрозу, що нависла над Руською землею.
   Не радiв лише  Iгор.  Тяжка  досада  гризла  йому  серце.  Не  мiг  вiн
змиритися з думкою, що втратив таку щасливу нагоду прославитися.
   I подумати тiльки - що стало на завадi! Ожеледиця,  туман!  Коли  б  не
вони, його дружина птахом перелетiла б через поле до Лубна i  вiн  обагрив
би свого меча у битвi на Хоролi. I  дзвони  всiх  церков  i  соборiв  Русi
воздали б нинi й йому разом зi всiма хвалу!
   Вiн уже встиг призабути або не хотiв згадувати, що в глибинi  душi  був
радий ?м. Бо то була природна  i  незалежна  нi  вiд  кого  причина,  чому
новгород-сiверськi во? не  зумiли  прибути  до  Лубна,  щоб  з'?днатися  з
киянами та переяславцями.
   Клятий туман! Вiдiбрав у вiйська честь, а у нього - славу!.. Тепер  усi
дзвони Русi дзвонять славу Святославовi, Рюрику, Володимиру  Глiбовичу,  а
вiн,  Iгор,  залишивсь  осторонь  нi  з  чим!  Вiн!  Iгор!  Ольгович!  Син
Святослава, онук Олега!
   Як тут не досадувати!
   Наприкiнцi березня Iгор закликав брата  Всеволода,  синовця  Святослава
Рильського та  сина  Володимира  в  Новгород-Сiверський.  Вони  прибули  в
суботу, в передостаннiй день першого весняного  мiсяця,  i  пiсля  щедрого
обiду з Iгоревою сiм'?ю зачинилися в Iгоревiй хороминi.
   - Братi?, - сказав Iгор, заглядаючи пильно кожному в вiчi.  -  Ви  чули
вже про погром Кончака на Хоролi, чули, як Святослав,  Рюрик  i  Володимир
Глiбович, три мо? родичi-недруги, слави зажили. Тiльки нас там не було.  А
ми ?сми чи не князi ж? Пойдемо також - i собi хвали добудемо!
   Перший озвався брат Всеволод:
   - Ах, Iгорю, як це було б славно - погуляти в чистому  полi!  Розiм'яти
застояних коней! Потiшити себе по?динком з поганином-половчином!..
   Святослав i Володимир вигукнули в один голос:
   - I ми пiдемо! I ми готовi!
   Iгор i не ждав iншо? вiдповiдi вiд сво?х найближчих родичiв,  бо  добре
знав ?х. Та й жили вони дружно, вирiзняючись цим серед iнших князiв.
   - Дякую, братi?, за пiдтримку. Тепер давайте обмiрку?мо: коли,  куди  i
якими силами йти?
   - Ти вже обмiркував, брате, то й кажи, - поклав свою  могутню  руку  на
стiл Всеволод, аж стiл, зда?ться, ввiгнувся.
   - Так, братi?, обмiркував я, -  послухайте.  -  Iгор  стишив  голос.  -
Виступимо в похiд, як добре пiдсохне степ i завруниться на ньому  пашагдля
коней. Думаю, що найкращий час для цього - кiнець квiтня...
   -  Двадцять  третього  квiтня  -  день   Георгiя   Поб?доносця,   твого
християнського патрона, брате, - сказав Всеволод. - От давайте у цей  день
i виступимо!
   - Правильно! - пiдтримали молодi князi.
   - Гаразд, - погодився Iгор.  -  Думаю,  перший-лiпший  день  для  цього
годиться, аби щасливий був! Якщо на Георгiя буде сухо  i  зазеленi?  степ,
виступимо в той день... Вiзьмемо з собою  всi  сили,  якi  може  виставити
Сiверська земля. Залишимо тiльки невеликi  залоги  в  Новгородi,  Путивлi,
Трубчевську, Рильську та Курську.. Про всяк  випадок...  Та  закличемо  на
помiч князя чернiгiвського. Я напишу Ярославу, щоб при?днався до нас  Його
могутнi полки будуть великою запомогою нам!.. I останн? - куди йти?
   Князi переглянулися.
   - Як куди? - перепитав прямодушний Всеволод. - На половцiв, звичайно!
   - Так, на половцiв. Але куди? I кудою?
   - Що ти надумав, Iгорю? Кажи! - нетерпляче вигукнув Всеволод.
   - Надумав я ось що, братi?, - почав Iгор. - Прямий, узвича?ний шлях  на
половцiв здавна вiдомий: з Ки?ва - це Залозний шлях, з Чернiгова -  уздовж
Поля на Ромен чи Лубен, а там на Орiль та Самару, з Новгорода-Сiверсь-кого
- поперек Поля до Сули i звiдти вже теж на Орiль та Самару. Або  прямо  на
дон через Мерло, як ми ходили торiк...  На  цих  шляхах  половцi  ставлять
бекети i заслони, легко можуть вислiдити  нас...  Тому  ми  пiдемо  зовсiм
iншим шляхом. З Путивля рушимо прямо  на  схiд  -  аж  до  Осколу,  а  ти,
Всеволоде, з Курська теж попряму?ш туди, там i зустрiнемося. А вже  звiдти
повернемо понад Осколом на пiвдень  i  досягнемо  половецьких  кочовищ  на
Дiнцi, де й погромимо ?х! Для них це буде велика несподiванка - наша поява
не з заходу, а з пiвночi!
   Молодi князi знову захоплено глянули на старшого з Ольговичiв.
   - А що!.. Надумав ти добре, Iгорю! -  пiдтримав  старшого  брата  князь
Всеволод. - Так ми зайдемо в тил поганим! Погромимо ?х - i назад! Нас там,
у самому серцi Половецько? землi, справдi нiхто не жде, - i Кончак, i iншi
хани стерегтимуть Орiль та Самару.
   - У цьому вся суть, - сказав Iгор i поклав  правицю  долонею  на  стiл,
мовби даючи зрозумiти всiм, що iншо? думки бути не може. - Хочу сказати ще
про одне... Братi?, все це  потрiбно  тримати  в  та?мницi.  Зробимо  наш,
окремий, сiверський похiд! Досить одним киянам  та  переяславцям  заживати
слави! Зажи?мо i ми! Адже ми теж князi!.. ?дьте i готуйтеся, бо часу в нас
мало. Мо?, Святославовi i Володимировi стяги зберемо в Путивлi, подалi вiд
очей. Та й ближче до  Поля.  Туди  ж  пiдiйде  i  Ярослав  з  Чернiгова...
Святослав ждатиме нас на  Пслi,  а  Всеволод  -  на  Осколi...  Пошука?мо,
братi?, шляху до города Тмутараканя, що був  колись  теж  Руською  землею,
отчиною Ольговичiв!

   * * *

   Пiсля снiданку Славута помив руки, розчесав перед  бронзовим  дзеркалом
довге сиве волосся, рiвно пiдстрижену бороду i тiльки пiсля цього, чистий,
святковий, зайшов у  простору  хоромину,  де  вiн  любив  проводити  довгi
години.
   Це була свiтла кiмната, в якiй одне вiкно виходило на пiвденний схiд, а
друге - на пiвденний  захiд.  Посерединi  ??,  якраз  мiж  вiкнами,  стояв
широкий  стiл.  Побiля  нього  -  важкий  дерев'яний  стiлець  з   вузькою
рiзьбленою спинкою. Мiж вiкнами - лава, застелена  вовняним  лiжником,  на
нiй - вишита покiйною жоною подушка.  На  не?,  стомившись,  любив  боярин
схилити голову.
   На однiй стiнi висiла зброя - мечi, луки,  кольчуги,  лати,  шестопери,
тули зi стрiлами, на протилежнiй - полицi з найдорожчим  багатством,  яким
володiв боярин, - книгами.
   Славута збирав ?х усе життя. Однi купував за великi грошi у монастирях,
де ?х виготовляли монахи, другi придбавав випадково у купцiв чи  збiднiлих
книжникiв, третi переписував сам... I любив ?х, як дiтей.  Любив  дивитися
на срiбнi, дерев'янi або шкiрянi  обкладинки,  на  жовто-сiрий  пергамент,
любив гортати цупкi сторiнки з чорним мереживом рядкiв на чолi з червоними
заголовними лiтерами, йому навiть було просто при?мно сидiти тут i вдихати
неповторний запах - запах вичинено? шкiри i старовини.
   Читав вiн ?х безлiч разiв i кожну знав майже  напам'ять.  Та  й  як  не
знати! П'ятдесят лiт минуло з того дня, коли вiн в хоромах покiйного князя
Всеволода, разом з княжичем Святославом, уперше сiв за книгу  i  вслiд  за
учителем-монахом вимовив: аз, буки, ведi, глагол... П'ятдесят лiт!
   Вiн поволi пiдступив до полиць i вголос, як до живих, привiтався:
   - Добридень, друзi мо? любi! Як ся ма?те? Як вам ведеться?  -  Погладив
холодну срiбну обкладинку ?вангелiя, торкнувся пальцями Бiблi?,  Псалтиря,
що став букварем усiх великих i малих  книжникiв  того  часу,  переклав  з
полицi на стiл - для натхнення, щоб це велике творiння рук людських лежало
перед очима. Любовним поглядом ковзнув по  iнших  книгах.  Ось  "Iзборник"
Святослава,  "Служебна  Мiнея",   "Патерик",   "Апостол",   "Александрiя",
"Iсторiя iудейсько? вiйни" Йосифа Флавiя, "Девгенi?ве  дiяння",  "Сказання
про Бориса i Глiба"... А там далi найцiкавiшi з усiх книг  -  лiтописи,  в
яких розповiда?ться iсторiя рiдно? землi - Русi... А  ще  далi  -  десятки
книг, ба навiть сотнi, що стали його другим "я". Без них вiн уже не уявляв
свого життя.
   Потiм вiдчинив поцяцьковане  вiзерунками  вiко  невелико?  скриньки  зi
срiбними защiпками, дiстав з не? обкладену срiблом i  перламутром  книжку,
перевернув важку обкладинку. На титульнiй сторiнцi зачервонiв,  мов  кров,
зроблений кiновар'ю чiткий запис: "Пiснi Бояна".
   Багато рокiв тому потрапила йому в  Чернiговi  до  рук  обшарпана,  без
обкладинки i назви ця книжка. Вiн прочитав ?? i завмер  вiд  захоплення  i
зачудування. I  ранiше  були  вiдомi  йому  деякi  пiснi  Бояна.  Та  вони
передавалися з уст в уста. А тут - книга! Вiн  зробив  дорогi  обкладинки,
придумав для не? назву i довгi роки не розлучався з нею. Йому вiдкрився  з
не? цiлий дивовижний  свiт  -  свiт  його  предкiв-сiверян.  Минуле  життя
постало перед ним, як живе... Могутнi князi  -  Олег,  Володимир  Мономах,
Всеслав, Роман... Прадавнi боги,  яким  багато  хто  i  досi  поклоня?ться
та?мно в лiсах та пущах, - Дажбог або Хоре, Троян, Велес,  Перун,  Смаргл,
Мокош... Нечистi сили, що населяли домiвки людей i лiси, поля, га?, рiки й
озера,  -  домовики,  лiсовики,  польовi  та  водянi  русалки,   берегинi,
потерчата, чорти та вiдьми...  Та  найчастiше  в  тих  пiснях  iшлося  про
славних витязiв, що в чистому полi перемагали чужинцiв-степовикiв.

   Конi iржуть за Сулою -
   дзвенить слава в Ки?вi!

   I зараз, як i сто лiт тому, степовики набiгають  на  Руську  землю,  на
зеленi береги Днiпрi i Сули, Трубежу  i  Сейму,  i  зараз,  як  i  колись,
погиба? життя Дажбогових онукiв... Чи ж буде тому кiнець? I  хто  зупинить
?х? Святослав? Рюрик? Володимир Переяславський? Чи Iгор Сi-верський?
   Славута зiтхнув, поклав книжку назад у скриньку i  сiв  до  столу.  Тут
лежав розкритий десь на серединi пергаментний зшиток. Лiва  сторiнка  його
була  наполовину  заповнена  чiтким  напiвуставом.  Славута  взяв   гостро
обрiзане, розщеплене на кiнцi гусяче перо i, подумавши, почав писати:
   "Кончак же стоял у лузi,  його  же  ?дуще  по  шоломенi  оминуша.  Iни?
ватаги, узрiвше, удариша на них. Кончак же, то  видив,  зан?  утече  через
дорогу, i меньшицю його яша. I оного бесурменина яша, у  нього  же  бяшень
живий огнь. То й того ко Святославу приведоша со устроеним  огнем.  Прочая
же вся ?х - оних iзбиша, а iнех iзоймаша, а конi i оружi? много? множество
ополониша... Святослав, увидивша  те  Кончака  бiжавша,  посласта  по  нiм
Кунтугдия в шiсть тисяч. Той же, гнав, самого не обрете, бяшеть,  бо  тала
стопа за Хоролом..."
   Тут прочинилися дверi, i служник сповiстив:
   - Боярине, прибув посланець... Великий князь  велить  тобi  прибути  не
гаючись. Славута кивнув головою.
   - Iду.
   Залишивши книгу розкритою до  наступного  разу,  вiдклав  убiк  перо  i
пiдвiвся.
   Святослав нiколи не проявляв до нього зверхностi. Ще з дитячих лiт  мiж
ними склалися рiвнi, дружнi стосунки.  Славута  був  одним  з  небагатьох,
окрiм княгинi Марi? та княжичiв, хто користувався повною довiрою  i  щирою
дружбою князя.
   У  князiвськiй  хороминi,  де  збиралася  боярська  дума,  вже   сидiли
найближчi до князя люди - його сини Всеволод, Олег та  Володимир,  во?води
Роман Нездилович та Тудор, по другий бiк столу -  князь  Рюрик  зi  сво?ми
найближчими во?водами.
   Святослав указав на мiсце поряд з собою.
   - Сiдай, Славуто... Тепер, зда?ться, зiбралися всi, кому належить  бути
на цьому снемi, - i, обвiвши пильним поглядом присутнiх,  тихо  сказав:  -
Братi?! Минуло всього п'ять тижнiв з того щасливого дня, коли ми погромили
на Хоролi богопротивного Кончака. На жаль, нам не пощастило  схопити  його
самого, подiбно Коб'яковi, i вiн, як  сповiщають  нашi  люди  з  Лубна  та
Римова, знову заворушився, знову збира? сили, щоб напасти на нас... Доки ж
будемо терпiти це лихо? Чи не пора сильною збройною рукою перепинити  шлях
поганим на Русь?
   - Пора, княже! Пора! - почулися голоси.  -  Не  ждати,  поки  вiн  сам,
окаянний, прийде в нашу землю, а зiбрати силу i самим пiти в Степ!
   - Ми теж так дума?мо, братi?, з князем Рюриком! На цей раз пiдемо не на
Сулу i не на Орiль, а до самого синього Дону,  в  саме  серце  Половецько?
землi!
   - Для цього потрiбнi немалi сили, - докинув во?вода Тудор.
   - Ми зберемо такi сили, яких ще нiхто з нас  нiколи  не  збирав!  Князь
Рюрик пiднiме всю Руську землю[54] та чорних клобукiв! Володимир  Глiбович
тiльки й мрi? про новий  похiд!  Я  завтра  вирушаю  у  сво?  Верховенськi
володiння[55] - зберу там немалу дружину!  По?ду  водою  по  Деснi  -  тож
заверну в Чернiгiв до брата Ярослава i пiднiму його на цей похiд! А  потiм
- до Iгоря та Всеволода. Гадаю, i вони не вiдмовляться... Князь Рюрик,  як
менi вiдомо, уже послав гiнцiв у Смоленськ до брата Давида Ростиславовича,
i я не  сумнiваюся,  що  смоляни  припливуть  Днiпром...  Закличемо  iнших
князiв!.. Як бачите, ми поведемо справдi велике  вiйсько,  i  на  цей  раз
Кончака спiтка? безславний кiнець!
   Веi знову дружно загукали:
   - Так, княже! Тiльки  спiльними  силами!  Захистимо  Руську  землю  вiд
поганих!
   - Коли ж вирушимо? - спитав Славута.  -  Може,  варто  було  б  завдати
половцям попереджувального удару, щоб ввести ?х  в  оману?  Скубнути  -  i
назад! Хай думають, що це справжнiй  наш  похiд,  i,  вiдбивши  його,  хай
розпустять сво? сили! А ми тут як тут!
   - Це розумна думка, -  сказав  Святослав  i  обвiв  оцiнюючим  поглядом
во?вод. - А що, коли послати нам Романа Нездиловича  з  берендеями?  Нехай
цими днями  знiметься  i  коротким,  але  смiливим  ударом  трохи  поляка?
степовикiв... Як ти гада?ш, Романе?
   Наполовину берендей, во?вода Роман  трiпнув  смоляним  чубом,  вiдповiв
швидко, без вагання:
   - Зроблю, княже! Два днi на збори - i гайда!
   - От i добре! А  ми  виступимо  десь  наприкiнцi  травня,  коли  будемо
готовi.
   Всi погодилися з такою думкою.
   Рiшення снему було дуже важливе. Йшлося про  велику  вiйну,  яка  мала,
коли пощастить, надовго вiдбити половцям охоту нападати на Русь. Та  нiхто
з учасникiв його i сном i духом не вiдав i вiдати, звичайно,  не  мiг,  що
готу? ?м найближче майбутн?. А це майбутн? вже насувалося на Руську землю,
i було воно неждане, грiзне i криваве.

   * * *

   Князь  Ярослав  на  честь  брата,  великого  князя  ки?вського,  звелiв
дзвонити у всi дзвони Чернiгова. I поки Святославовi човни  приставали  до
причалу, поки великий князь iз Славутою  сходили  на  берег,  де  стояв  в
оточеннi бояр, ждучи ?х, Ярослав, у синьому надвечiрньому  небi  пливли  i
пливли урочистi передзвони i линули за повноводу весняну Десну, що недавно
звiльнилася вiд криги, на Чорну могилу, на Болдинi гори  i  на  всi  кiнцi
свiту - на Красне, на Любеч, на Городню та Мену...
   Невеликий, ошатно одягнений, з рiвно  пiдстриженою  чорною  бородою  та
хитринкою  в  карих  очах,  Ярослав  широко   розкинув   руки   i   тричi,
хрест-навхрест, поцiлував брата в уста.
   -Здоров будь, брате мiй, великий княже мiй! Твiй рiдний Чернiгiв  радi?
з твого при?зду i щиро вiта? тебе!
   Потiм обняв Славуту.
   - Учителю! Мiй дiм - твiй дiм! У ньому ти будеш найбажанiшим гостем! Не
гостем, а господарем, бо  Чернiгiвська  земля  -  твоя  вiтчизна,  i  менi
хочеться, щоб ти вiдчував себе тут, як дома!
   Ярослав  умiв  бути  гостинним,  коли  хотiв.  Умiв  i  лука  вим  бути
одночасно. I важко було визначити, коли вiн той чи iнший.
   Цю братову  рису  добре  знав  Святослав,  тому  вiдразу  обiрвав  його
медоточивi слова:
   - Не гостювати при?хали ми, Ярославе, а по великому  i  важливому  дiлу
завiтали до тебе... Тож на пир нас увечерi запрошуй -  вихилимо  келих  за
тво? здоров'я, але перед тим знайди годинку, щоб порадитись з тобою!
   - Гаразд, брате, - схилив голову Ярослав.
   Баскi конi швидко винесли ?х на невисоку гору,  де  здiймалися  могутнi
вали та дубовi, потемнiлi вiд часу й негоди стiни города. Позаду гарцювали
молодi гриднi з охоронного стяга Ярослава. Тисячнi  натовпи  людей  вкрили
узбiччя дороги  та  навколишнi  горби.  Кожному  кортiло  ближче  побачити
Святослава - переможця Коб'яка та Кончака.
   В'?хавши через Ки?вськi ворота в город, Ярослав вiдразу повiв гостей до
себе, усадовив за стiл, звелiв подати сити та  березового  соку,  а  потiм
прямо, без передмов, запитав
   - Кажи, брате, що привело тебе нинi до  мене?  Святослав  усмiхнувся  в
сиву бороду. Зацiкавив Ярослава -  кортить  дiзнатися.  Таким  вiн  був  i
змалку - допитливим i разом з тим потайним. Сам хотiв усе знати,  а  сво?х
думок нiкому не довiряв.
   - Ярославе, брате мiй, княже чернiгiвський, -  почав  великий  князь  -
Степ усе дужче й дужче натиску? на нас. Тобi вiдомо, яко?  шкоди  завдають
поганi  Руськiй  землi,  зокрема  укра?нi  Переяславськiй,  тво?му  зятевi
Володимиру  Глiбовичу.  Постiйнi  напади  поганих   украй   зруйнували   i
знекровили ??! Села  спалено,  городи  сплюндровано!  Посульськi  городки,
збудованi двiстi лiт тому нашим пращуром Володимиром,  у  багатьох  мiсцях
зруйнованi Кончаком.. Навiть на Ки?в та Чернiгiв зазiха?, окаянний!
   Ярослав перебив його мову:
   - Я все це знаю, Святославе, - сказав ласкаво. - Не розумiю тiльки,  до
чого ти вернеш...
   Святослав перехилився через стiл i поклав свою суху  гарячу  долоню  на
твердий Ярославiв кулак.
   - Брате, замислили ми новий, третiй, ще бiльший, нiж торiк  та  взимку,
похiд на Кончака. У двох попереднiх тво?х хоробрих  полкiв,  на  жаль,  не
було. Сподiваюся, на цей раз ти при?дна?шся до нас i незмiрно змiцниш нашi
сили. З цим i прибув до тебе, Ярославе! Що скажеш на це?
   - Коли розпочнеться похiд?
   - Наприкiнцi травня або на початку червня. Ярослав через братове  плече
глянув на невелику шкатулку, що стояла пiд протилежною стiною  на  низькiй
пузатiй шафi, - в нiй лежав лист вiд  Iгоря  з  закликом  узяти  участь  у
весняному походi сiверських князiв на Дон. "З ким же  йти?  Що  робити?  -
подумав Ярослав. - Сказати Святославовi про листа чи промовчати? Звичайно,
краще промовчати! Адже  Iгор  застерiга?,  що  похiд  буде  тiльки  ?хнiй,
сiверський... Тодi з ким же йти? З Iгорем? Зi Святославом? Чи нi з тим, нi
з другим? Може, краще залишитися дома, як уже робив не один раз? Хай  вони
воюють, а я  прибережу  сили?  Це,  мабуть,  найрозумнiше,  що  тут  можна
придумати... Святослав уже старий, - хто вiда?, коли бог покличе  його  до
себе? От i звiльниться в Ки?вi великокнязiвський золотий стiл - а я тут як
тут! Та не сам, а  зi  сво?ми  могутнiми  полками!  Звичайно,  племiнники,
Святославовi сини, так просто не поступляться Ки?вом, бо котрийсь iз них -
чи Глiб, чи Олег, чи Володимир, чи Всеволод Чермний, чи Мстислав -  захоче
посiсти батькiвський стiл, та що вони  вдiють  навiть  гуртом,  коли  мене
пiдiпре вся могуть Чернiгiвсько? землi? Адже Ки?в  нинi  не  той,  що  був
ранiше, - не та сила в нього без  Ки?всько?  землi,  яка  належить  Рюрику
Ростиславовичу... Ох, цей Рюрик! Сильний князь! Вiн теж  захоче  повернути
собi Ки?в! Тодi я об'?днаюся з племiнниками проти Рюрика! А ще  ж  Iгор  з
братi?ю буде за мене! Цих  треба  тримати  при  собi,  щоб  було  на  кого
опертися!.. Нi, тут треба не схибити! Брат братом, а своя сорочка до  тiла
ближча! Думай, Ярославе, передусiм про себе!"
   Мовчання затягувалося, i Святослав стиснув Ярославiв кулак,  спонукаючи
його до вiдповiдi.
   - Ну? Чого ж мовчиш?
   - А що говорити? - запитанням на запитання вiдповiв  Ярослав.  -  Я  не
проти. При?днаюся! Як усi!
   Святослав полегшено зiтхнув, вiдкинувся на бильце стiльця.
   - Дякую, брате, дякую... Тепер i з Iгорем легше  буде  домовлятися,  бо
останнiм  часом,  помiтив  я,  ви  з  ним  заприятелювали.  Тож  коли  вiн
дiзна?ться, що ти йдеш, i сам пiде без вагання...
   Ярослав якось непевно усмiхнувся.
   - Звичайно, звичайно, - i швидко перевiв мову на iнше. - А тепер,  коли
важливi дiла залишилися позаду, якраз упору сiсти i до трапези, бо вже час
- княгиня жде... Прошу... Та й ви з дороги голоднi, стомилися...

   * * *

   Рiки - найзручнiшi шляхи в такiй безмежнiй низиннiй кра?нi, як Русь.  I
великих рiк, i менших рiчок тут усюди багато, вони повноводi,  тихоплиннi,
без небезпечних порогiв, окрiм днiпровських, - пливи по них i  ?дь  в  усi
кiнцi, куди хочеш! Влiтку - по водi на човнах, взимку - по льоду на  санях
чи верхи...
   Вiд Чернiгова до Новгорода-Сiверського проти течi? три днi плавання,  i
Святослав, не затримуючись у брата жодно? зайво? хвилини, наступного ранку
вирушив у дальшу путь Попутний  вiтер  пругко  надув  прямокутнi  вiтрила,
молодi дужi гриднi вдарили дружно по водi веслами -  i  невелика  флотилiя
шпарко помчала в глиб Сiверсько? землi.
   Хоча верби вже красувалися в жовто-зелених котиках, придеснянська весна
була не тепла. Вiд синiх талих вод, що прибували з пiвночi, вiяло холодом.
Великий князь  востанн?  помахав  рукою  братовi  Ярославу,  що  стояв  на
причалi, щiльнiше закутався в кожуха i  сiв  на  заслане  ведмежою  шкурою
сидiння пiд дерев'яним дашком в носовiй частинi човна поряд  iз  Славутою.
Накинувши на ноги кошлату ведмежу шкуру, сказав:
   - Не подоба?ться менi останнiм часом брат Ярослав. Як став  пiсля  мене
князем чернiгiвським, то дуже змiнився. До мене - холодком, в'яже дружбу з
Iгорем... Жодного разу не пiшов зi мною в похiд проти поганих,  зате  веде
перемови з Кончаком... Невже мрi?  про  великокнязiвський  стiл?  Так  цей
коровай не по його зубах!
   Славута заперечливо похитав головою:
   - Не вiриться, щоб Ярослав замишляв щось лихе проти тебе, княже Хiба що
примiря?ться на майбутн?... Бо хто ж iз князiв, та  ще  чернiгiвських,  не
мрiяв i не мрi? стати великим князем?
   - В тiм i лихо, що кожен хоче стати великим князем,  а  слухатися  його
нiкому! Всяк тягне у свiй куток! Русь  розвалилася,  розпалася,  i  поганi
скубуть ?? зi всiх бокiв! - вигукнув гiрко Святослав.
   - Твоя правда, княже, - тихо мовив Славута. - Русь нинi ма?  два  лиха:
князiвськi чвари i половецькi напади... I яке  з  них  страшнiше  -  важко
сказати... По-мо?му, перше... Коли б князi слухалися великого князя,  коли
б усi були заодно, то й половцi були б не страшнi! Ми ?х гуртом вигнали  б
з наших степiв,  як  зробив  це  колись  Володимир  Мономах,  який  загнав
Кончакового батька Атрака за Обезькi гори... А  зараз  вигнати  ?х  ми  не
можемо, бо сили Русi розпорошенi, роз'?днанi. Навiть серце Русi -  Ки?в  i
Ки?вська земля - не належать одному  князевi:  Ки?в  -  тобi,  а  земля  -
Рюриковi. А мiж вами, хоча ви й  мирно  живете,  не  завжди  ?  одностайна
згода. Що ж говорити про iнших князiв?.. От i  виходить,  що  головне  зло
наше -  князiвськi  незгоди,  князiвськi  мiжусобицi!..  Утихомир  князiв,
Святославе! Приверни до себе серця покiрних ласкою, а на непокiрних накинь
вузду, щоб слухнянi були! I тодi, зiбравши сили  в  один  кулак,  удар  на
поганих, щоб назавжди вiдбити в них бажання ходити на Русь!
   - Але ж ?х  треба  вiдiгнати  вiд  наших  рубежiв  зараз,  сьогоднi!  -
вигукнув Святослав. - Бо поки ми об'?дна?мося, то вони  висiчуть  наш  люд
упень, - нiкого буде об'?днувати.
   - Для цього ми i ?демо нинi i до Ярослава, i до Iгоря, i до  Всеволода,
щоб зупинити ворожу навалу... Та голов ною метою твого життя,  Святославе,
було i ? об'?днання Русi! Хiба не мрiяв ти про це тодi,  коли  був  князем
Новгород-Сiверським,  i  тодi,  коли  сидiв  у  нашому  благосло   венному
Чернiговi?..
   - Ми разом мрiяли про це, друже, - Святослав по клав руку на  Славутине
колiно. - Разом! Та вже ось i чуби нашi вкрилися густою  памороззю,  а  ми
все ще мрi?мо про це... Бо несила наша... Не об'?днати  нам  того,  що  не
об'?дну?ться!.. Спробуй прихилити до Ки?ва гордого Ярослава Осмомисла - не
прихилиться! Пiдпер гори Угорськi сво?ми залiзними полками i сидить  собi,
мов король, у сво?му Галичi, на високiй горi, вою? з непокiрним боярством,
що теж стало таким же злом, як i князiвськi чвари, - i не дума? про те, що
Ки?в   ледве   трима?ться   пiд   натиском   кочовикiв...    А    Всеволод
Володимиро-Суздальський! Могутнiй  князь!  Сво?ми  полками  мiг  би  Волгу
вичерпати i Дон розплескати! Та ба! Сидить за лiсами, за глибокими рiками,
i не страшнi йому половцi, бо далеко сидить... I про всю Русь голова  йому
не болить!.. Навiть брат, рiдний брат Ярослав не пособля? менi,  а  та?мно
ставить палки в колеса! То що говорити вже про iнших князiв!
   Святославiв голос затремтiв.
   Славута обняв його за плечi.
   - Важко тобi, княже-друже! Важко! I все ж  треба  вистояти!  Половцi  -
сила грiзна, та все ж не  така,  що  злама?  нас  на  коренi!  Ми  зумi?мо
протистояти ?й!.. Страшно iнших - тих народiв невiдомих,  племен  диких  -
гогiв та магогiв[56],  якi  прийдуть  iз  земель  схiдних,  незнаних,  щоб
покарати нас за грiхи нашi! Перед ними Русь не  всто?ть,  якщо  залишиться
роз'?днана, як нинi!.. Ось цього треба боятися нам, княже! Вiд цього щодня
i щоночi пройма?ться тугою мо? серце!
   Тихо за бортом човна хлюпочуть синi води Десни, i дзвiнка  тиша  сто?ть
над весняною землею I так же тихо точиться розмова двох сивоголових мужiв,
яких доля по ?днала в дитинствi i провела через  довге  життя  незрадливою
стежкою дружби.
   На пiдходi до Новгорода-Сiверського Славута несподiвано занедужав  Його
раптом затрясла пропасниця, поперек мов переломило навпiл, голова запалала
вогнем, а ноги так охололи, нiби ?х обкидало снiгом
   - Ох, важко менi, - поскаржився. - Невже це смерть моя? Хоча б до Iгоря
допливти та побачити мого князюшка любого...
   Святослав не ревнував свого друга до Iгоря, бо  знав,  що  то  була  не
дружба, як мiж ними, а зовсiм iнше  почуття  -  батькiвське.  З  особливою
силою воно  розгорiлося  тодi,  коли  Славута  осиротiв,  утративши  майже
одночасно жону i сина Не дивувало його й те, що з усiх молодших Ольговичiв
Славута найбiльше уподобав Iгоря. Чесний, прямодушний i безмiрно смiливий,
Iгор завжди привертав до себе серця всiх, хто його  пiзнавав  ближче.  Був
час, коли  i  мiж  Святославом  та  Iгорем  тривала  якщо  не  дружба,  то
братерська приязнь, i тiльки великокнязiвський стiл, якого не без допомоги
Iгоря домiгся Святослав, охолодив цю приязнь i внiс у ?хнi стосунки  якусь
незрозумiлу холоднiсть чи навiть ворожнечу. Бо ж володаря або бояться, або
зневажають i завжди заздрять йому.
   - Ну, що ти, друже! Допливемо! - пiдбадьорив боярина князь.
   З Путивська вiн послав гiнця в Новгород-Сiверський до  Iгоря,  щоб  той
ждав ?х на пристанi з носилками.
   Iгор зустрiв ?х з великим почтом. Хворого на кiнних носилках вивезли на
гору, в князiвський замок, де Ярославна вже розпорядилася приготувати  для
нього простору, добре натоплену хоромину, i постельничi миттю поклали його
в лiжко. Князiвський чашник принiс гарячого  молока  та  миску  шуликiв  з
медом, а древнiй знахар Гук, що знахарював при князях уже  пiвста  лiт,  -
жбан холодно? води з оцтом, щоб охолоджувати  недужому  лоба,  та  торбину
гарячих висiвок, щоб зiгрiвати ноги. До шуликiв Славута не доторкнувся,  а
молока випив. Мокрий холодний рушник, якого  Гук  щохвилини  прикладав  до
палаючого лоба, витягував з голови жар, а гарячi висiвки змусили  застиглу
кров швидше зануртувати в ногах, i вони небавом зiгрiлися.
   Славутi стало легше.
   Пiсля вечерi до нього прийшли обидва  князi  -  поважний  срiбноголовий
Святослав та стрункий чорнобровий красень Iгор.
   Iгор присiв на лiжко, потиснув Славутi руки.
   - Як тобi, учителю? Важко?
   Славутi справдi було нелегко, але все ж не так, як на човнi, де, як  не
кутайся, продима? вiтер. I вiн сказав:
   - Вiд турбот Ярославни та тво?х, княже, менi стало лiпше.
   - Я чекатиму, поки ти видужа?ш, Славуто, - пiдсiв до лiжка Святослав.
   - Нi, нi, - заперечив боярин. - Не жди мене, княже... Я не  знаю,  коли
пiдведуся, а ти повинен ?хати! Час загубимо  -  не  наздоженемо!  Пливи  -
збирай дружину!.. З Iгорем домовився?
   Святослав ствердно кивнув головою.
   - Домовився... Iгор охоче погодився взяти участь у лiтньому  походi  на
Дон i жалку?, що туман та ожеледь перешкодили прибути взимку на Хорол.
   - Я радий це чути, - сказав Славута i пiдвiв очi  на  Iгоря.  -  Княже,
сину мiй, наступають нелегкi  лiта  для  Русi.  Поганi  об'?днуються,  щоб
гуртом столочити нашу землю. А що  ми  протиставимо  ?м?..  Мо?  заповiтне
бажання - побачити вас, нащадкiв Володимирових, у ?дностi i  любовi!  Тодi
нам нi половцi, нi ляхи, нi литва, нi гоги та магоги не  страшнi!  Тодi  й
умерти можна спокiйно, бо знатиму: Русi нiхто здолати не зможе...  Почнiть
же ви, братове, це ?днання!..  Iгорю,  сину  мiй,  прислухайся  до  голосу
Святослава, пiдкоряйся йому, вiн старший  вiком  серед  вас,  вiн  великий
князь ки?вський, володар землi Русько?!.. Почни ти - i за тобою пiдуть всi
молодшi Ольговичi, а там i Мономаховичi та Всеславичi схаменуться...
   - Учителю! - вигукнув Iгор. - Ти говориш так, нiби проща?шся з  нами  i
залиша?ш нам свiй заповiт!.. З чого б це! Хiба так зле почува?ш себе?  Сам
же сказав, що тобi лiпше стало...
   - Поки маю сили, хочу сказати те, що думаю... Щоб не було пiзно...
   - Не буде! Я вiрю - ти житимеш...
   - В шiстдесят лiт пора оглянутися назад, зважити, чи по правдi жив,  чи
залишив пiсля себе добро чи зло, чи полишив по собi хоч  який-небудь  слiд
на землi - синiв та дочок народив, дiм  збудував,  поле  розорав,  грудьми
ворога зупинив, мудру книжку  написав...  Чи  нiякого  слiду  по  тобi  не
лишилося - нi доброго, нi злого.
   - По тобi помiтний слiд залишиться, учителю,  -  сказав  Iгор.  -  Тво?
учнi, тво? лiтописи, тво? пiснi...
   - Е-е, мо? учнi... Зараз вони виросли, стали князями i роблять  те,  що
?м на розум спаде... Мо? лiтописи... Хто вiда?, в чи? руки потраплять вони
пiсля  мене?  У  дружнi  чи   в   зловорожi?   Чи   не   витлумачить   мiй
наступник-лiтописець мо? записи на догоду собi та  князевi  сво?му?  I  чи
взагалi судилося ?м довге життя? Бо пергамент такий  нетривкий,  а  вогонь
такий всепожираючий!.. Однi пiснi якийсь час житимуть, бо  розлетiлися  по
свiту, мов ластiвки, - дивися, якась i  зiв'?  собi  гнiздечко  у  чи?мусь
серцi!
   - Ну от, бачиш!
   - Нi, менi зда?ться, що не все я зробив, що мiг... Доля була щедрою  до
мене. Син смерда, я став, дякуючи долi i добрим людям, боярином, темний як
нiч хлопчина з берегiв Днiпра-Славутича, я, знову ж таки  завдяки  долi  i
добрим людям, прозрiв, став освiченим книжником  на  Русi,  менi  вiдкрили
сво? знання Нестор i Сильвестр, Володимир  Мономах  i  Кирило  Туровський,
Iларiон i Боян, мудрецi грецькi i  ?гипетськi,  iудейськi  i  ромейськi...
Протягом пiвста лiт я жив при наймогутнiших володарях землi нашо?, не  раз
у походи з ними ходив, славу i неславу дiлив... Я дуже любив Руську землю,
нашi рiки i лiси, степи i  луги,  наших  людей.  Багато  я  бачив,  багато
пiзнав, i шкода, що зi мною все це вiдiйде у небуття... А мо? знання,  мо?
слова так би пригодилися люду нашому, землi нашiй!
   Святослав i Iгор переглянулися, i  в  ?хнiх  очах  промайнула  тривога.
Схоже, що Славутi важко i цю розмову завiв вiн неспроста, - видно,  вiдчув
наближення смертi.
   Вони обидва пiдвелися.
   - Ми стомили тебе, друже. Вiдпочивай i не думай нi про що... Хай легкою
буде для тебе ця нiч!.. А Гук побуде бiля тебе i дасть тобi такого  зiлля,
щоб ти заснув i на ранок прокинувся дужим! - сказав Святослав, а вийшовши,
повернувся до Iгоря: - Доведеться менi побути у тебе, Iгорю, кiлька  днiв,
поки вiн видужа? або...
   - Звичайно, брате, - схилив голову Iгор, зрозумiвши, що  ма?  на  увазi
великий князь. - Гостюй стiльки, скiльки потрiбно буде.
   Однак на ранок Славутi полегшало,  i  Святослав,  повагавшись,  вирушив
далi в путь -  спочатку  у  Трубчевськ  до  Всеволода,  а  звiдти  у  сво?
верховенськi володiння. I не знав вiн, що на свiтанку вiд Iгоря помчав  до
Всеволода гонець з попередженням, що ?де великий  князь  ки?вський  i  щоб
Всеволод не обмовився перед ним жодним словом про ?хнiй наступний похiд.

   * * *

   Тиждень Славута не пiднiмався з постелi. Та хвороба  -  чи  то  завдяки
дочiрньому пiклуванню Ярославни, чи травам та нашiптуванню  старого  Гука,
чи природному здоров'ю хворого - у нiч на восьмий день раптово вiдступила,
зiйшовши рясним потом. Уранцi Славута встав i забажав, щоб  йому  натопили
лазню.
   Iгор  полегшено  зiтхнув:  Славута  видужав!  Вмирущий   у   лазню   не
проситься...
   Разом з тим князевi додалося i  тривоги.  Як  же  тепер,  коли  Славута
виходитиме на люди, приховати вiд нього пiдготовку  до  весняного  походу?
Поки вiн був прикутий до лiжка, можна було про це не турбуватись.  Дружина
i ополчення рать за раттю, стяг за стягом вирушали кожного дня до Путивля,
де був назначений збiр головних сил.
   А як же бути тепер? Славута став на ноги i рано чи пiзно дiзна?ться про
все. Що ж робити?
   Iгор подiлився сво?ми турботами з Ярославною, i княгиня, не роздумуючи,
порадила:
   - Треба не ждати, поки дiзна?ться сам, а чесно  i  вiдверто  розповiсти
йому про все! Iгор здивувався.
   - Як? Вiн же, без сумнiву, буде проти нашого походу!
   - Ну й що? Краще хай буде проти, нiж ти постанеш у його очах  нечесним,
неправдивим... Безперечно, вiн буде проти. Я теж проти, i ти це зна?ш,  бо
я боюся за тебе, коханий мiй, за сина Володимира, за наших  родичiв  i  за
всiх во?в. Та що я можу вдiяти? Зупинити тебе? Несила моя... Та й  розумiю
я, що краще зустрiти ворога в чистому полi, нiж вiдбиватися  вiд  нього  у
власному домi... Славута - во?н, i вiн зрозумi? тебе також!
   - Але ж я не сказав про похiд Святославовi!
   - Тодi не йди!
   - Нi, нi, я цього не зроблю! - вигукнув  Iгор.  -  Я  сам  задумав  цей
похiд, домовився з братi?ю, Ярослав досi зiбрався, мо?  теж  у  дорозi  до
Путивля, в суботу я й сам вирушаю... Як же тепер не йти?  До  того  ж  цей
похiд обiця? нам перемогу i славу! Половцi не  ждуть,  що  ми  вдаримо  на
них...
   - Тодi скажи Славутi всю правду i не муч себе, не  край  думами  серце!
Так буде найлiпше - вiдверто, чесно! А йти чи не йти - вирiшу?ш ти сам, бо
ти - князь!
   Iгор повеселiв, пригорнув княгиню.
   - Дорога моя, ти у мене мудра! Справдi, найкраще самому розповiсти  все
бояриновi - i хай дума?, як хоче! Пiде зi мною - буду радий, не пiде - хай
жде Святослава! А я в суботу - в путь!
   Ярославна пригорнулася до нього, зазирнула в вiчi.
   - Княже, я теж з тобою!
   - Тобто?.. - Iгор здивовано вiдсторонив ?? вiд себе. - Як - зi мною?
   - До Путивля... Хочу провести тебе,  хочу  побачити  сина  Володю...  А
також брата Володимира Ярославича.
   - Це ж порубiжний город! Небезпечно!
   - Але ж ти там десь поблизу будеш з вiйськом! А вали Путивля не  нижчi,
нiж у Новгородi-Сiверському! Ще нi разу половцi не взяли його!  Та  й  пiд
захистом брата Володимира не страшно буде...
   Iгор задумався.
   Так, це правда. Розташований на високому шпилi, що панував над  широким
повноводим Сеймом, Путивль був невеликим, але неприступним городом. Високi
вали, зведенi понад крутими схилами, глибокий рiв, мiцна брама  -  все  не
гiрше, нiж тут, у Новгородi-Сiверському.  А  якщо  додати,  що  в  Путивлi
залишиться значно бiльша залога на чолi з досвiдченим у вiйськовiй  справi
князем Володимиром Галицьким, то виходить, що Ярославна з дiтьми буд'е там
у бiльшiй безпецi, нiж тут.
   - Розумнице моя! - поцiлував вiн княгиню в лоба. - Я не проти... По?деш
разом зi мною до Путивля!
   Зi Славутою розмова вiдбулася наступного дня, пiсля вечерi, коли  дiтей
вiдправили спати, а за столом ?х залишилося тiльки тро? - Iгор,  Ярославна
та Славута. Вiдпивши ковток прохолодного березового соку,  Iгор  вiдставив
келих i, нахилившись через стiл, тихо промовив:
   - Славуто, учителю мiй дорогий, маю зробити тобi одно  признання,  хочу
вiдкрити та?мницю, яку приховав вiд брата Святослава...
   Здивований боярин пiдняв на князя очi.
   - Кажи, Iгорю.
   Князь зам'явся, почував себе трохи нiяково.
   - Не дивуйся, Славуто, i вислухай мене з розумiнням, так  же  стримано,
як колись давно ти розумно i стримано ставився до мо?х дитячих витiвок,  -
почав вiн здалеку
   - Та кажи вже, я все зрозумiю, - знизав плечима старий.
   - Так от, - рiшуче сказав Iгор, - в цю суботу, в день мого  покровителя
Георгiя Поб?доносця, я з братi?ю вирушаю на половцiв! У нас уже все  давно
домовлено i все готове до походу. Мо? стяги стоять у Путивлi  i  ждуть  на
мене!
   Коли б у хороминi розверзлася стеля  i  пролунав  грiм,  це  не  бiльше
вразило б Славуту, нiж цi тихо вимовленi слова. Вiн  довго  сидiв  мовчки,
нiби сказане не доходило до його свiдомостi, i безтямно дивився на  князя.
Його блiдi пiсля хвороби щоки ще бiльше  зблiдли,  а  в  очах  поперемiнно
виростали то подив, то страх, то журба. Здавалося, йому вiдiбрало мову,  i
Iгор у душi пожалкував, що послухав княгиню i завiв цю розмову.
   Врештi Славута подолав зацiпенiння, яке охопило його, i тихо запитав:
   - Iгорю, невже це  правда?  Я  вiдмовляюся  вiрити  цьому!  -  А  потiм
простягнув через стiл до князя руки i схвильовано заблагав: - Iгорю, княже
мiй дорогий, скажи, що  ти  пожартував,  що  це  тво?  давноминулi  дитячi
пустощi, якими ти захотiв розвеселити свого старого вчителя!
   Iгор на якусь мить  розгубився,  знiяковiв,  на  його  смаглявих  щоках
спалахнули рум'янцi. Але вiдразу  ж  вид  його  посуворiшав,  чорнi  брови
насупилися, - князь узяв себе в руки.
   - Нi, Славуто, це не пустощi, це  правда!  -  сказав  твердо.  -  Похiд
задумано задовго до при?зду  Святослава,  полки  зiбралися  -  ждуть  мого
наказу, i я в суботу вирушаю з Новгорода-Сiверського...
   - Ось як! - похитав головою Славута. - Якими ж силами?
   - Зi мною пiдуть усi князi сiверськi - Всеволод,  Святослав  Рильський,
Володимир Путивльський та Ярослав Чернiгiвський...
   - I Ярослав з вами? - ще бiльше збентежився Славута.
   - Так, i Ярослав.
   - Отже, вiн теж, як i ти, приховав цей задум вiд Святослава! - вигукнув
Славута з осудом  i  сплеснув  з  досади  руками.  -  Що  ж  ви  надумали,
нерозумнi!  Що  затiяли!..  Напередоднi  великого,  може,  найбiльшого  за
пiвстолiття походу на поганих вiдколюватися вiд усiх, робити свiй  окремий
похiд! Чому ж не почекати мiсяць  чи  пiвтора  i  не  пiти  сукупно?  Адже
спiльний похiд принесе безсумнiвну перемогу! Та ще яку!
   Iгор задумався. Безперечно, Славута  правий.  Але  вiдступати  йому  не
можна, i, коли самому собi признатися, не хоче вiн цього.
   - Ми завдамо короткого удару кочiвникам у передпiллi,  розвiда?мо  ?хнi
сили, захопимо полон i швидко вiдступимо  назад!  Святослав  ще  не  збере
рать, як ми повернемося з перемогою i при?дна?мося до нього!
   - А якщо без перемоги?
   Iгор випрямився, карi очi його блиснули грозою.
   - Такого не може  бути,  учителю!  Невже  ти  гада?ш,  що  ми  зазна?мо
поразки? У мене разом з  братi?ю  буде  шiсть  тисяч  во?нiв!  Та  Ярослав
приведе тисяч п'ять!.. Це ж сила!.. Який з половецьких ханiв витрима?  наш
натиск?.. До того ж ми не будемо зариватися... Адже Святослав  сам  послав
Романа  Нездиловича  з  берендеями  у  степ  i  не  побоявся,  що  половцi
потрiпають ?х!.. Нi, я все передбачив... Ходiмо з  нами,  учителю,  -  сам
перекона?шся, що я правий! А до полку Святослава ми встигнемо.  У  нас  ще
буде час i для вiдпочинку, i для зборiв... Ранiше як на початку червня вiн
не виступить.
   Славута задумався.
   Звичайно, Iгор - досвiдчений полководець. Вiн устиг побувати в багатьох
походах i битвах, не раз перемагав, не раз i сам був битий. А  смiливiстю,
хоробрiстю бог його не обдiлив, - може, навiть  аж  занадто  гарячий!..  В
iнший час хай би йшов - потрiпати степових розбiйникiв не зашкодило б! Але
тепер...  Тепер,  коли  готу?ться  один  з  найбiльших  походiв,  що  може
остаточно приборкати Кончака i забезпечити Русi спокiйне життя  на  багато
лiт, Iгорiв похiд з усiх бокiв вида?ться i ризикованим, i нерозумним.
   Кончак не змирився з поразкою. Зi степу доходять вiстi,  що  вiн  знову
готу?ться до походу. Тому Святослав i послав  Романа  Нездиловича  в  поле
розвiдати намiри i сили половцiв, поганятися за  родами  половецькими,  що
посунули на нiчийнi землi мiж Ворсклою та Хоролом на веснянi  випаси.  Але
Святослав  видiлив  во?водi  Роману  лише  невеликий  загiн  берендейсько?
кiнноти, а Iгор веде у степ усю силу Сiверщини. I добре, якщо  його  чека?
удача. А якщо нi? Важко передбачити наслiдки такого необдуманого вчинку...
   - Нi, Iгорю, не по?ду я, - сказав Славута. - I тобi не раджу... Дождися
Святослава  i  порадься  з  ним.  Якщо  вiн  схвалить  твiй  намiр,   якщо
дозволить...
   Iгор спалахнув.
   - Схвалить! Дозволить!.. Хiба я не такий же князь, як Святослав? Хiба я
не господар у сво?й землi? Чому ж маю питати дозволу Святослава?
   - Вiн великий князь! Вiн отець руським князям!
   - Великий князь! Одна назва!
   Славута гiрко усмiхнувся.
   - В тiм i бiда наша, що так стали думати всi  князi  i  вiдмежовуватися
вiд Ки?ва. Розпалася земля Руська - i невiдомо, хто i коли ??  збере...  А
поганi тим часом не дрiмають - намагаються вiдхопити вiд не? ласий шмат...
I вiдхоплять коли-небудь, якщо не станемо розумнiшi... Якщо ви всi, князi,
не  перестанете  люто  гризтися  за  Ки?вський  стiл  i  так  же  люто  не
перестанете зневажати його i цуратися, коли досягти його не пощастило...



   РОЗДIЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

   23  квiтня  1185  року,  у  вiвторок,  у  день   Георгiя   Поб?доносця,
християнського патрона князя Iгоря,  над  Новгородом-Сiверським  затрубили
бойовi труби, ?хнi радiсно-закличнi мiднi голоси полинули з високих  валiв
фортецi далеко навкiл - на посад, що  розкинувся  на  горi,  на  Подiл  та
розлогi  яруги,  де  серед  гущавини  дерев  тулилися   халупи   бондарiв,
стельмахiв, шорникiв, ковалiв, кожум'якiв, зброярiв, щитникiв, за Десну  -
на широкi луги i темнi бори, на срiблястi заводi та озера, на весь зелений
весняний свiт, що милувався собою  i  сво?ю  красою  у  потоках  ранкового
сонячного промiння.
   Всi мешканцi города i  околиць  зiбралися  бiля  собору  Успення  божо?
матерi та на дорозi, що вела з фортецi до нього.
   Був тихий теплий ранок. Над Подолом кружляли голуби, а у  високостi,  у
синьому безхмарному небi, шугали бистрокрилi соколи.
   Дзвонили в усi дзвони.
   Ворота фортецi були вiдчиненi, мiст опущений.
   Молодша дружина Iгоря вишикувалася у фортецi, на майданi перед  собором
святого  Миколая,  i  вельми  тучнi,  застоянi  за  зиму  конi  нетерпляче
переступали з ноги на ногу. Виблискували начищенi крицевi шоломи  гриднiв,
колихалися над ними золотистi  полотнища  князiвських  корогов  та  вузькi
трикутнички барвистих прапорцiв, прикрiплених до списiв,  сяяла  мiддю  та
бронзою кiнська збруя. Багрянцем осiннiх га?в та лiсiв горiли проти  сонця
черленi щити.
   Перед хоругвою,  поклавши  на  груди  широку  чорну  бороду,  сидiв  на
спокiйному ситому конi боярин  Рагу?л,  пбряд  з  ним,  хизуючись  дорогим
убранням та не менш дорогою збро?ю, гарцював  на  нетерплячому  огирi,  як
завжди, щасливий, усмiхнений золотоволосий Янь.
   На папертi собору чекав виходу князя з хрестом у руцi старенький  отець
Iсидор.
   Нарештi важкi,  окованi  залiзними  шпугами  дверi  князiвсько?  палати
розчинилися, i з них вийшов князь Iгор у похiдному вiйськовому  обладунку,
княгиня Ярославна з дiтьми та боярин Славута. Вони перейшли двiр  i  стали
перед собором на простелений барвистий  килимок.  Отець  Iсидор  вiдправив
короткий напутнiй молебень, дав князевi i княгинi поцiлувати хреста. Потiм
Iгор провiв княгиню з дiтьми до критого вiзка, там попрощався зi Славутою.
   - Не журися, учителю, повернемося з перемогою!
   - Щасливо, щасливо! - Славута поцiлував князя i княгиню,  пiдняв  руку,
благословляючи вiд'?жджаючих. Та погляд його був сумний, - чи то  йому  не
хотiлося  залишатися,  коли  всi  вирушають  у  похiд,  чи  гризло   якесь
передчуття, якого вiн не мiг нi висловити, нi пояснити.
   Iгор скочив у сiдло i став попереду дружини.
   - В добру путь!
   - В добру путь! В добру путь! - вiдгукнулися тi, хто залишався.
   Знову затрубили труби, i дружина рушила.
   На горi, перед Успенським собором, на князя чекали  два  стяги  старшо?
дружини, а на папертi - весь клiр  на  чолi  з  самим  ?пископом.  Довкола
товпилися сотнi людей: проводили на вiйну, бо з кожно? сiм'? хтось iшов  -
чи батько, чи син, чи брат, чи коханий.
   Iгор перед ?пископом преклонив колiно. ?пископ теж, як i отець  Iсидор,
вiдправив короткий молебень, дав князевi поцiлувати хреста. Хор  прогримiв
"Многая лiта", а дружинники i городяни-севрюки прокричали:
   - Слава князевi! Слава княгинi!
   Можна було рушати.
   Iгор сiв на коня, пiдняв руку.
   - Людi? i дружино! - гукнув на весь  майдан.  -  Допоки  кривава  шабля
поганих падатиме на голови наших людей? Допоки ората? нашi,  ви?жджаючи  в
поле, поглядатимуть за  небокрай  -  чи  не  пiдкрада?ться  половчин,  щоб
забрати у нього коня, а самого заарканити i потягти в неволю? Допоки земля
Руська житиме в страсi, що не нависна орда  прокотиться  по  нiй  вогняним
смерчем i випалить усе дощенту? Чи не пора нам пiдняти  свiй  меч  супроти
ворога? Нинi настав такий час! Нинi вируша?мо, дружино, у  землю  незнану,
до синього Дону! На кощiя-супостата! Хочу вам  честi  здобути,  а  собi  -
слави!
   Сотнi во?в  на  цi  слова  пiдняли  вгору  списи  i,  потрясаючи  ними,
прокричали:
   - Слава князевi Iгорю! Слава! Iгор вклонився  городянам,  що  зiбралися
сюди, щоб провести його в похiд.
   - Прощавайте, люди православнi! Побажайте нам удачi на  нашiй  нелегкiй
дорозi! А нам пора! У путь!
   Торкнув коня, i вiйсько рушило.
   Люди  доземно  кланялися  князевi  i  во?нам,  плакали,  щось   кричали
навздогiн воям. Безперервно дзвонили дзвони, трубили труби. Глухо  загула,
застогнала пiд кiнськими копитами тверда сiверська земля, що за всю  весну
ще не прийняла в сво? лоно жодно? краплини дощу, - така невидана досi суша
встановилася. Услiд за воями довго, аж у поле,  бiгли  табунцями  босоногi
хлопчаки й дiвчатка, проводячи батькiв, старших братiв.
   Та скоро й вони вiдстали, i три стяги  князiвсько?  дружини  по  битому
шляху, здiймаючи куряву, попрямували  до  Путивська,  на  переправу  через
Десну.
   Коли князь iз княгинею, що ?хали попереду, наближалися до лiсу,  далеко
позаду почувся кiнський тупiт. Услiд за вiйськом мчав одинокий вершник. Не
стишуючи бiгу, вiн звернув на обочину дороги, обiгнав  молодшу  та  старшу
дружини i, лише порiвнявшись iз князем, зупинив змокрiлого коня.
   - Славуто! Ти? - вигукнув збентежено Iгор. - Що трапилося?
   - Нiчого не трапилося, княже... - Старий боярин  витер  спiтнiле  чоло,
вiддихався. - Просто така туга раптом накотилася на груди, коли ви по?хали
i я залишився один, що й не сказати! Розумом розумiю -  правильно  зробив,
що лишився, що дiждуся Святослава i з ним через мiсяць чи пiвтора  пiду  в
Степ, а серце розрива?ться вiд болю i велить наздогнати  тебе...  Отож  я,
мов отрок, а не сивий муж, послухався серця - схопив коня i  навздогiн  за
тобою, княже, хлопчику мiй-дорогий! Може, для чогось пригоджуся в походi -
пораду дам, билицю розповiм, пiсню заспiваю,  рану  переважу,  серця  воям
добрим словом звеселю чи на битву настрою... Та мало чого я вмiю! Гай-гай,
за довге життя дечому навчився!.. А прийдеться до дiла  -  i  меча  в  хiд
пущу!.. Сина втратив на полi бою - ачей, тебе, княже, при нагодi захищу!..
Ось чому я тут... Не зумiв вiдмовити вiд походу, то хоч у  пригодi  чимось
стану... А Святослав простить старому друговi мою  дитячу  витiвку!..  Та,
може, ми й повернемося, поки вiн ?хатиме назад...
   Iгор подобрiв на виду.
   - Дякую, дорогий мiй учителю! Дякую за щирiсть, за те, що з дитячих лiт
i до зрiлостi незмiнно любиш мене, за те,  що  не  залишив  мене  сьогоднi
наодинцi з мо?ми думами, а йдеш, незважаючи на лiта,  в  цей  многотрудний
похiд, щоб роздiлити зi мною радiсть перемоги чи гiркоту невдачi!
   Вiн перехилився з сiдла i, обнявши Славуту за плечi, поцiлував у  блiду
пiсля хвороби щоку.
   Незабаром полк спустився узвозом  з  гори  до  Десни,  перейшов  ??  по
зв'язаних плотах i прямим, на?ждженим шляхом рушив до Путивля.
   Бо? не поспiшали - ?хали поволi, щоб  не  запалилися  та  не  пiдбилися
конi, що за зиму нагуляли чимало зайвого жиру.  ?хали  тихо,  без  розмов,
жартiв та смiху Кожен заглибився в себе, адже попереду слалася не святкова
прогулянка...
   У  четвер  надвечiр  Iгор  прибув  до  Путивля.  При  радiсних  вигуках
вишикуваних на плацу хоругов, пiд веселе калатання дзвонiв князь i княгиня
в'?хали в мiсто, ?х зустрiли з хлiбом-сiллю юний щасливий Володимир,  який
на радощах мало не кинувся матерi на шию, та, вчасно  спохватившись,  лише
поцiлував отцю й матерi руки, та князь Володимир Галицький.
   Хоча дорога була стомлива,  Ярославна  побажала  вiдразу  пiднятися  на
забороло,  щоб,  як  вона  сказала,  окинути  оком  всю  синову  отчину  -
Путивльську землю - i благословити ??.
   Вiдправивши дiтей з нянями до палат, князi у супроводi боярина  Славути
та Володимирового во?води Вовка скрипучими дерев'яними сходами  зiйшли  на
пiвденну вежу. Звiдси вiдкрився величний кра?вид на розлогi яри та долини,
порослi густими гаями, на широкi срiблястi плеса Сейму, на  безмежнi  луги
за рiкою та темно-синi бори ген на видноколi.
   В обличчя вiйнуло теплим вiтром i сонцем
   Ярославна не стрималася:
   - Ой леле, яка розкiш!
   З  путивльського  заборола  вiдкрився  величний   кра?вид.   Повноводий
весняний Сейм пiд скiсним промiнням сон ця, що заходило  за  далекi  бори,
блищав, мов щире золото Лежав вiн ген-ген унизу, i Путивль з його високими
валами i ще вищими заборолами та вежами, здавалося, пливе по  тому  щирому
золотi, мов велетенський казковий корабель.
   Ярославна не вперше в Путивлi, та все не може нами луватися красою,  що
кожного разу  вiдкрива?ться  ?й.  ??  око  вишукувало  i  вишукувало  щось
незвичайне,  чарiвне,  вiд  чого  ?й  забивало  дух,  а  з  уст  зривалося
захоплення:
   - Ой леле, яка розкiш!
   А довкола справдi було  гарно.  Буяла  рання  весна.  Нiж  ною  зеленню
вкрилися гори й доли. На сходi, на високих  горбах,  серед  лiсу,  блищали
золоченi хрести монастиря, на заходi гострим  шпилем  здiймалася  Перунова
гора, де, кажуть, був  похований  прадавнiй  сiверський  князь  Путив,  що
зрубав цей город, за Сеймом темнiли неозорi  бори,  а  внизу,  пiд  горою,
синiло широке плесо, прозване Братом i Сестрицею, бо там колись, рятуючись
вiд половцiв, потопилися брат i сестра...
   -  Як  гарно  довкола!  Яка  гарна  дунай-рiка!   захоплено   вигукнула
Ярославна.
   - Не Дунай, а Сейм, княгине, - поправив Iгор. Та Ярославна заперечила:
   - Дунай... У нас, в Галичинi, всяку рiчку називають  дуна?м.  Навiть  у
пiснях про це спiва?ться:
   Тихо-тихо дунай воду несе,
   а ще тихше дiвка косу чеше...
   Iгор не став сперечатися, а вiдразу погодився:
   - Хай буде так! - I повернувся до сина: -  Твiй  полк  уже  готовий  до
походу, княже?
   Володимир радiсно  зашарiвся  вiд  батькового  урочистого  звернення  -
"княже".
   - Готовий, отче, - схилив шанобливо голову.  -  Чотири  стяги  гриднiв,
окрiм путивльсько? залоги, що залиша?ться дома,  та  шiсть  сотень  чорних
людей, зiбраних з усi?? волостi. Всi добре озбро?нi. У кожного - щит, меч,
спис, лук, по сотнi стрiл, захалявний нiж... По дво? коней -  верховий  та
сумний[57].
   Володимир i далi розхвалював би свою дружину, та Iгор перебив його:
   - А що чути вiд Святослава Рильського?
   - Був гонець. Князь Святослав ждатиме нас, як i домовилися, на Пслi.
   - Це добре... А Ярослав Чернiгiвський прибув уже?
   - Князя Ярослава нема?.
   - Тобто... Як нема?? - не повiрив Iгор, темнiючи на лицi. - Мав би  уже
тут бути!
   - Його не буде, отче, - опустив ясно-голубi, як у матерi очi Володимир,
нiби завинив у тому, що Ярослав не прибув. - Зате прислав тисячу кову?в  з
Ольстином  Олексичем.  Ним  же  передав,  що  сам  не  може  прибути,   бо
захворiв...
   - Захворiв, захворiв! - вигукнув сердито Iгор. - Знаю я  його  хворобу!
Хитрий лис! Ще нi в один похiд на половцiв не  ходив!  Недарма  Святослав,
хоч i рiдний брат, недолюблю? його! Захворiв!.. Крутiй!  Боягуз  чортiв!..
Обiцяв сам привести чи прислати дружину на чотири або п'ять тисяч во?в,  а
прислав лише кову?в...
   Вiн не мiг приховати досади.
   Славута тихо промовив:
   - Iгорю, а може, вiдмовишся вiд походу? Адже нема? тi?? сили, на яку ти
розраховував. Зате коли долучиш  сво?  полки  до  Святославових,  то  буде
неабияка помiч князям ки?вським, а половцям - страх великий!
   Iгор розсердився.
   - Ти знову за сво?, боярине! Мабуть, i наздоганяв мене  для  того,  щоб
при слушнiй нагодi завернути мою рать назад? Так знай же - нiщо не змусить
мене повернутися безславно! Похiд вiдбудеться, хоч би всi  сили,  земнi  й
небеснi, ополчилися проти мене!
   Славута замовк. Видно, не переконати йому Iгоря! Що ж, хай iде! Iнодi з
меншими силами князi ходили i поверталися зi звитягою.
   Сонце хилилося до небосхилу. З лугiв потягнуло прохолодою. Iгор накинув
княгинi на плечi теплу вовняну хустку i почав спускатися вниз.
   Настав погiдний зоряний вечiр. Путивль довго не лягав спати: у  таборi,
де спинилося на  нiчлiг  Iгореве  вiйсько,  горiли  вогнi,  форкали  конi,
перекликалася сторожа, по хатинах  та  хижках  чулися  людськi  голоси,  в
садках шепотiлися дiвчата зi сво?ми коханими, що вранцi вирушали в  похiд,
витьохкували у левадах солов'?.
   А в князiвських палатах, у заклечанiй зеленим  гiллям  гридницi,  князь
Володимир пригощав прощальною учтою князя, княгиню i во?вод.
   Не поскупився юний князь! На олив'яних та череп'яних блюдах, на срiбних
та дерев'яних мисках лежали  гори  смажено?  риби  та  птицi,  свинини  та
яловичини, вепрятини та оленятини, житнього  та  пшеничного  хлiба.  Помiж
ними стояли широкi чашi з огiрками,  капустою  та  клюквою.  В  макiтерках
млiли в сметанi гарячi, з печi, налисники з сиром, в ринках  вивершувалися
пухкi золотистi пампушки, перемащенi олi?ю з товченим часником, а над усiм
цим здiймалися високi глечики, жбани  та  барильця  iз  солодким  грушевим
узваром, холодним пивом та свiжим березовим соком.
   Прославляли  князя  Iгоря,   княгиню   ?вфросинiю,   князя   Володимира
Iгоревича. Прославляли во?вод та  вiйсько.  Бажали  один  одному  удачi  в
походi - перемоги над поганими.
   Гридниця шумiла, веселилася,  спiвала.  Рiжечники  та  гуслярi  вдарили
танець, ?м завторували бубни. З-за столу вискочив Янь Рагу?лович,  колесом
пiшов по соснових дошках пiдлоги, вибиваючи пiдкованими  закаблуками  такi
дрiбушечки, що пилюка здiймалася стовпом, розмахував  руками,  прицмокував
язиком, висвистував, сам собi приспiвував:

   Ой цур та ще й пек
   iз його бiдищем!
   Ой бив мене муж
   та й вiд бочки днищем!
   Ой бив, волочив,
   у грязюцi намочив.
   "Лежи тут, лежи тут,
   поки пiду найду прут!"
   Поки прута найшов,
   то й одсердився,
   надi мною, молодою,
   змилосердився!

   Всi плескали в долонi, заохочували його до  танцю,  а  вiн  високо  нiс
кучеряву голову, прижмурював сво? гарнi  очi,  блискав  бiлими  зубами  i,
похитуючи стегнами та плечима, приказував далi:

   Ой крiп, та ромен, ще й петрушечка...
   Кучерявий Iван - моя душечка!
   Кучерявий Iван на капусту орав,
   а мене, молоду, поганяти найняв.
   Ой Iване, мiй Яне,
   мо? серденько в'яне!
   Ой чи в'яне чи не в'яне -
   поцiлуй мене, Яне!

   Вiн танцював би й далi, та  Рагу?л  махнув  рiжечникам,  щоб  перестали
дуднiти, а на сина нагримав:
   - Досить тобi, баламуте! Здiйняв пилюку - аж дух забива?!  Ти  не  один
тут - дай людям повеселитися та поспiвати! Серед нас же ? соловей Славута.
Дозволь його послухати! Та й князюшко  наш  з  княгинею  можуть  закаблуки
вiдiрвати у танцi не гiрше за тебе...
   Витираючи з чола рясний пiт, Янь востанн? тупнув ногою i сiв на лаву. А
кругом загукали:
   - Княже, до танцю! Княгине,  удар  закаблуками!  Ярославна  глянула  на
Iгоря, усмiхнулася, повела бровою, нiби запитала: як? Iгор розвiв  руками,
поморщився.
   - Друзi мо?, Янь тут стрибав гарно. Чи й стрибне хто вище! Та що личить
Яневi, те, мабуть, не личить князевi!
   Личить! Личить! Танець кожному личить! - загукали довкола.
   Iгор стенув плечима i подав княгинi руку. Вони вийшли з-за  столу  -  i
музики почали тихо, плавно, урочисто пiсню про гридня. Князь  iз  княгинею
закружляли у нешвидкому спокiйному танцi.
   I тут до музик долучився тихий Славутин голос:

   Понад долом, долом
   та й пшениченька з льоном,
   а попiд горою -
   комиш iз травою.
   Ой там гридень ходить -
   коня в руках водить,
   траву прогорта? -
   водицi шука?...

   Всi завмерли, охопленi чаром пiснi, музики i танцю, забули  про  все  i
дивилися, як танцюють князь iз княгинею.
   Гарна це була пара! Iгор, мiцний, ставний, кароокий, з густим рум'янцем
на загорiлому лицi, тримав Ярославну за стан i невiдривно  заглядав  у  ??
великi голубi очi. А вона, у бiлому платнi з  широкими  рукавами,  поклала
йому руки на плечi, злегка схилила голову набiк, так що руса коса упала ?й
на груди, i, нiби лебiдка, пливла поперед нього, теж не вiдриваючи погляду
вiд свого лада.
   Були вони  задуманi,  сумнi:  прощалися  перед  далекою  i  небезпечною
дорогою, що завтра вранцi чекала князя i його во?в. Чи ж  повернеться  вiн
до не?? Чи зустрiнуться вони знову?
   Довго у  Володимировiй  гридницi  стояв  гамiр,  лунали  пiснi,  велися
неквапливi бесiди, довго ще гостi пили, ?ли i знову пили, аж поки Iгор  не
прикрив рукою свого келиха, коли чашник хотiв наповнити його. Нiхто  цього
не помiтив, крiм Славути. Старий спiвець недарма все життя провiв поряд  з
князями - добре вивчив кожен князiвсь  кий  рух,  кожен  погляд.  I  тепер
вiдразу зрозумiв, що  Iгор  хоче  припинити,  закiнчити  учту,  бо  i  вiн
стомився, i княгиня стомилася, i  юний  князь  Володимир  сидiв  зморений,
засмучений. Тому вiдклав набiк гуслi i, пiдвiвшись, сказав:
   - Братi?, пора i честь знати! Складемо князевi Володимиру щиру дяку  за
хлiб та сiль, за мед та за пиво,  за  втiху  i  веселощi  та  на  прощання
заспiва?мо йому пiсню.
   I вiн широко розкинув руки, запрошуючи всiх при?днатися до його голосу:

   Ой мiсяцю-князю, чого зажурився,
   чого засмутився?
   Чи орда напала та полон забрала,
   чи кiнь притомився,
   чи кiнь притомився?
   Орда не напала й полону не брала,
   i кiнь не стомився, -
   я в чистому полi, у чистому полi
   з дiвчиною стрiвся,
   з дiвчиною стрiвся...

   Всi пiдвелися, i грiм дужих голосiв здвигнув  стiни,  сколихнув  стелю,
вирвався крiзь розчиненi дверi на волю i гучною луною покотився з гори  на
широку долину Сейму:

   Я в чистому полi, у чистому полi
   з дiвчиною стрiвся,
   з дiвчиною стрiвся...

   Юний Володимир стояв знiяковiлий i щасливий. Це ж вiн мiсяць-князь!  Це
ж про нього спiвають! Чи ж вiдчував вiн, чи ж вiдав, якою  пророчою  стане
для нього ця прекрасна Славутина пiсня?

   * * *

   Тривожним i сумним був прощальний вечiр  у  Вербiвцi.  Всi  чоловiки  й
парубки, що могли носити зброю, йшли до княжого вiйська.  Оскiльки  дорога
на  схiд,  у  Половецький  степ,  вела  мимо  села,  во?вода  дозволив  ?м
переночувати сю нiч дома, а рано-вранцi гуртом ждати  на  шляху  князiв  -
Iгоря та Володимира.
   Ждан домовився з братом Iваном провести цей вечiр разом. Як посутенiло,
пiшли  до  нього.  З  собою  мати  та  Любава  взяли  смажену  дрохву,  що
напередоднi потрапила у поставлене Жданом сильце, десяток житнiх  пирiжкiв
з сушеними грибами та глечик хмiльного, перебродженого березового соку.
   Варя теж приготувала на стiл усе, що мала.  Довга  зима  з'?ла  запаси,
тому й тут було не густо: якийсь темний глевкий корж, банячок рибно? юшки,
миска гречано? лемiшки та глек узвару з кислиць, груш  та  калини.  Але  й
цього було немало!
   Коли сiли до столу, Iван, як  старший  i  господар  хати,  поналивав  у
кухлики березового соку, а в  горнятко  насипав  кiлька  ложок  лемiшки  i
поставив на покуть - домовикам.
   Перехрестивши стiл i на?дки на ньому, сказав:
   - Во iм'я отця, i сина, i святого духа!.. Щоб усiм нам зiбратися  знову
пiсля походу та вiдгуляти ваше, Ждане i Любаво, весiлля!  А  то  -  як  же
воно? Вже й поминки, вiдбули по Любавиному дiдусевi, i всi пости минули, а
ви все того... ждете... Вже й сусiди питають коли ж.
   Ждан сумно усмiхнувся.
   - Ото кому нетерпець!.. Повернуся  з  походу  -  поберемося...  Недовго
зосталося!.. Правда, Любаво?
   Дiвчина зашарiлася. На очi ?й навернулися сльози, ?й стало страшно  вiд
однi?? думки, що Ждан не повернеться. Де  ж  ?й  тодi  подiтися?  До  кого
прихилитися?
   -  Правда,  Жданку,  -  промовила  тихо.  -  Я  так  виглядатиму  тебе!
Повертайся скорiше! Бо без тебе...
   В ?? останнiх словах прозвучала така болюча туга, що Ждан аж похолов. А
якщо вiн не повернеться? Що вона робитиме тут, у Вербiвцi, серед чужих  ?й
людей?
   Мабуть, усi вiдчули те ж саме, i за столом  на  якийсь  час  запанувала
гнiтюча тиша. ПотЛм гуртом заповзялися бiля страви.
   Малий Жданко, швидко  на?вшись,  почав  пустувати:  то  штурне  Настуню
ложкою пiд бочок - аж та зареве, то потягне кота за хвiст  -  i  той  дико
заверещить на всю хату, то рогачем шаргоне пiд пiч, де  в  старому  решетi
сидi ла квочка...
   - Ось як вiзьму деркача! - гримнула на нього мати i пацнула долонею  по
спинi.
   Жданко запхикав, спiдлоба поглядаючи на дорослих i щиро  не  розумiючи,
чого мама сердиться. Потiм пригорнувся до стрия.
   Ждан приголубив хлопця, посадив собi на колiна.
   - Не треба пустувати, Жданку, бо почу? злий баба ага[58] - забере  тебе
в шкiряну торбу i повезе за триде в'ять земель... Аж у Половеччину!
   Оченята у малого заблищали: запахло цiкавою казочкою, яких  так  багато
знав стрий.
   - А хто така  Баба  Яга?  -  запитав  хлопчина,  вiдразу  переiнакшивши
незрозумiле йому слово "баба-ага" на зрозумiлiшу Бабу Ягу.
   - Не Баба Яга, а баба-ага, - поправив його Ждан, усмiхнувшись з вигадки
хлопця.
   - Лозкази, стлийку, лозкази казоцку про Бабу Ягу! -заблагав Жданко.
   - Це не казочка, а билиця, те, що було насправдi,  -  пояснив  Ждан.  -
Послухай...  Була  колись  у  мене  та  у  твого  тата  сестриця  Настя...
Настуня... Така гарна була, розумна, метка, але неслухняна.  Все  норовила
мене або твого тата, сво?х братикiв, дубчиком хльоснути, за чуба скубнути,
кота за хвiст потягти чи, як ти, квочку з кубла зiгнати. От i догралася!..
Одного разу налетiв на наше  село  старий  баба-ага,  хан  половецький,  з
ордою, багатьох побив, село спалив, а мене, твою бабусю Якилину i  дiдуся,
а також Настуню пов'язав i потягнув у Половеччину. Ми з дiдусем утекли,  i
дiдусь по дорозi помер, бабусю я визволив, а сестриця Настя, твоя тета,  i
досi десь знемага? на чужинi. Не вiдпуска? ?? баба-ага... Такий клятий!
   - Баба Яга - костяна нога! Баба Яга - костяна нога! - вигукнув Жданко i
погрозив кулачком далекому, страшному вороговi, а потiм пiдвiв оченята  на
Ждана. - А ти,  стрию,  убий  Бабу  Ягу,  визволь  тету  Настуню!  Щоб  не
мучилася! Пiдеш? Поборешся з нею?
   - Пiду, Жданку, пiду! Визволю  сестрицю!  Догорiла  лучина  в  челюстях
печi, вечеря закiнчилася - пора на  спочин.  Мати  зiбрала  посуд,  Любава
зав'язала його в вузол,  i  всi  пiдвелися.  Не  хотiлося  розставатися  -
коли-то зiйдуться знову разом? Але пора...
   Бiля хатини, пропустивши матiр у дверi, Ждан притримав Любаву за руку.
   - Солов'? якi! - i потиснув ?й гарячi пальцi.
   Вони поволi пiшли стежкою в леваду. Прямо  проти  них,  за  Сеймом,  на
синьому небi висiв круглий мiсяць, мов князiвський щит, i в його яскравому
промiннi на городi було видно кожну  галузку,  кожну  травинку.  В  густих
кущах калини витьохкували солов'?,  на  плесi  скидалася  риба,  i  теплий
весняний опар котився понад рiкою.
   Рання весна, без затяжних холодiв i  дощiв,  давно  пробудила  трави  й
дерева. Все довкола  дихало,  буяло  нестримною  жагою  життя,  насичувало
повiтря такими пахощами свiжого  зела,  що  голова  йшла  обертом.  А  вiд
стiжка, що залишився з зими, пахло далеким торiшнiм лiтом.
   Ждан зупинився i заглянув Любавi в очi. У них плавав мiсяць в  оточеннi
зiрок, а в кутиках блищали сльозинки.
   - Люба моя, як менi важко залишати тебе одну!
   - Жданку, мо? серце в тривозi. Ни? воно, болить... Хоч  би  чого-небудь
не трапилося з тобою!
   Ждан знав, що з кожним, хто йде на вiйну, може трапитися найгiрше,  але
втiшав дiвчину:
   - Не тужи, серденько, я не загину: у мене ? оберега, яка не дасть  менi
згинути.
   - Що ж це за оберега?
   - Ти, моя люба! I кращо? обереги я не бажаю!
   Любава заховала обличчя у нього на  грудях  i  з  тремтiнням  у  голосi
прошепотiла:
   - I ти, Жданку, моя оберега! Ти моя доля i мiй свiт ясний! А без тебе i
свiт бiлий буде менi не милий!
   Вiн вiдчув у себе на грудях ?? гаряче дихання i сво?ми вустами  знайшов
?? м'якi трепетнi вуста.
   ?м обом здалрся раптом, що земля сколихнулася  пiд  ?хнiми  ногами,  що
небо, i мiсяць, i зорi пустилися навколо них у шалений дикунський танок, а
солов'? так розспiвалися-розщебеталися, мов весiльнi дружки.
   Вони взялися за руки й пiшли до стiжка, а там упали на м'яке прохолодне
сiно i забули про все на свiтi - i про Кончака, i про князя Iгоря,  i  про
наступний похiд. Тiльки мiсяць та вони. Тiльки мiсяць, зорi срiбнi  та  ?х
дво? на всьому широкому безмежному свiтi.

   * * *

   В ту саму нiч на далекiй  Росi,  де  жили  чорнi  клобуки,  вiдбувалася
подiя, що мала вiдношення i до сiверських князiв, i до ?хнiх  во?в,  i  до
Ждана.
   Аяп, по уруському звичаю,  поставив  собi  дерев'яну  хатину  i  в  нiй
проводив усю зиму. Однак,  як  тiльки  з  землi  сходив  снiг  i  починали
броститись дерева, як тiльки степ за Россю вкривався молодою  травою,  вiн
виганяв туди на випас табун коней, ставив юрту i там жив, уже  за  звича?м
сво?х предкiв, усе лiто. Удень його пiдмiняли  батраки,  i  вiн  днював  у
Торчеську, а на нiч знову повертався в юрту, бо там йому  легше  дихалося.
Та й iншi причини, про  якi  вiн  не  розповiдав  нiкому,  навiть  рiдним,
змушували його до цього.
   Юрта стояла на горбочку, щоб не було в нiй сиро i  щоб  вiтром  здувало
мошкару. Тепла мiсячна нiч повнилася та?мничими звуками, що  прилiтали  зi
степу та з лугу. I Аяп, лежачи на теплiй кошмi,  дивився  крiзь  вiдкритий
отвiр, бо полог був вiдкинутий, на зоряне небо. Йому не спалося.  Тривожнi
думи снували в його старiй головi. Вже бiльше  пiвроку  нема?  вiстей  вiд
Кончака. Що з сином? Живий вiн? Здоровий? Чи  досi  хижi  птахи  й  кiстки
рознесли по бiлому свiту?
   Собачий гавкiт обiрвав його думи. Невже вовки?
   Вiн вийшов з юрти i глянув на долину, де паслися  конi.  Вони  спокiйно
скубли траву. Отже, не вовки.
   Собачий гавкiт наближався з  боку  степу.  В  синiй  iмлi  вималювалася
постать верхiвця, який довгою хворостиною вiдбивався вiд собак. Хто  б  це
мiг бути?
   Аяп вiдчув, як у нього раптом потерпли ноги. Невже Кончакiв посланець?
   - Вiджени собак, старий! - почувся приглушений  голос.  -  А  то  бабки
пообгризають коневi! Тсе-тсе!
   З вимови Аяп вiдразу зрозумiв, що це справдi гiсть з  берегiв  Тору,  i
прикрикнув на собак.
   - Аяп? - запитав незнайомець.
   - Аяп, - тремтячим голосом вiдповiв той, - Хто ти, джигiте? Звiдки путь
держиш?
   - Привiт тобi вiд сина Куна, - сказав той, не вiдповiдаючи на запитання
старого, i простягнув на долонi ханську тамгу.
   - Вiн живий? Здоровий? - аж кинувся Аяп.
   - А що йому подi?ться? Тиждень тому я бачив його, як  ось  тебе.  Велiв
кланятися...
   -  Дякую.  Заходь,  дорогий  гостю,  до  юрти.  Поп'?ш  кумису,   по?си
бешбармаку, - стара приготувала менi, щоб не голодний був...  Як  же  тебе
звати, джигiте?
   - Джаба?м.
   - Заходь, Джабаю. Тут безпечно - я сам. Поки  зголоднiлий  гiсть  ?в  i
запивав з бурдюка холодним кумисом,  Аяп  мовчав.  А  коли  той  закiнчив,
запитав:
   - А що хан Кончак - живий, здоровий?
   - Живий i здоровий, Аяпе, i велiв тобi передати через мене все, про  що
ти дiзнався. Що робиться в Ки?вi? Аяп промочив кумисом горло.
   - Князь Святослав задумав на лiто великий похiд.
   - Куди?
   - Хан Кунтувдей каже, що на Дон. Тобто на самого Кончака.
   - Ов! Якими ж силами?
   - Зараз вiн поплив Десною у сво? землi збирати вiйсько i домовлятися  з
сiверськими та смоленськими князями. А князь уруський Рюрик уже готу?ться,
- нещодавно прикликав до себе у  Бiлгород  хана  Кунтувдея  i  наказав  на
кiнець уруського мiсяця травня з усiма чорними  клобуками  зiбратися  бiля
Заруба на  Днiпрi  i  ждати  на  нього  там...  Щонайменше  сiм  князiв  -
Святослав, Рюрик, Володимир Переяславський,  Ярослав  Чернiгiвський,  Iгор
Новгород-Сiверський, Всеволод Трубчевський та  Давид  Смоленський,  рiдний
брат нашого князя Рюрика, - пiдуть у похiд. Сила велика!
   - Коли ж на них сподiватися?
   - Хай великий хан Кончак сам дума?... А я б уже зараз готувався!
   - Дякую, Аяпе, - сказав Джабай. - Ти зiбрав  дорогоцiннi  вiстi...  Хан
Кончак звелiв передати тобi, що в Куна й волосина не спаде з голови,  якщо
ти i далi вiрно служитимеш Дешт-i-Кипчаку!
   - Вiрно служитиму. А що менi робити? - зiтхнув Аяп.

   * * *

   Рано в  четвер,  залишивши  в  Путивлi  за  старшого  князя  Володимира
Галицького, Iгор з  сином  та  ковуями  Ольстина  Олексича,  яких  прислав
Ярослав Чернiгiвський,  вирушив  у  похiд.  В  суботу  до  нього  на  Пслi
при?днався зi сво?м полком князь Святослав Рильський, i з'?днане  вiйсько,
що налiчувало тепер шiсть тисяч во?в, попрямувало ледь  помiтним  путiвцем
на схiд - до Дону  великого.  Йшло  воно  з  обозом  i  сумними  кiньми  i
розтягнулося на добрих п'ять верст.
   Князь  Святослав  привiв  з  собою  тисячу   во?в,   як   i   Володимир
Путивльський. Був вiн веселий,  щасливий,  сидiв  у  сiдлi  прямо,  як  це
звичайно роблять люди невисокого зросту, пiдставляв  сонцю  сво?  довгасте
тонке обличчя, обтягнуте матовою шкiрою, i видно було, що  весняний  похiд
тiшив його, що йшов вiн у Степ, як на веселу прогулянку.
   При  зустрiчi  Iгор  поцiлував  племiнника  в  обидвi  щоки.  Святослав
спалахнув радiстю. Вiн любив стрия Iгоря, як батька, i в  усьому  слухався
його. Великий князь Рюрик, вуй по матерi, княгинi Агафi? Ростиславiвнi, за
тодiшнiми звичаями вважався пiсля батька найближчим родичем, але Рюрик був
далеко, в Бiлгородi, а Iгор - пiД боком,  до  того  ж  не  Рюрик,  а  Iгор
видiлив iз Сiверсько? землi волость молодому князевi. Тому й тримався  вiн
дядькiв сво?х по батьковi - Iгоря та Всеволода. Та й лицем i характером  -
гарячим,  нестримним   -   скидався   бiльше   на   Ольговичiв,   нiж   на
Ростиславовичiв.
   - Я такий радий, що полк[59] наш розпочався i що  суха  сонячна  погода
сприя? нам, - признався Святослав, заглядаючи стри?вi в очi.
   - Я теж радий, але давай вiдкладемо цю радiсть на  потiм,  коли  будемо
повертатися з походу, - стримано вiдповiв Iгор.
   Об'?днаний  Iгорiв   полк[60]   iшов   не   поспiшаючи:   во?   берегли
необ'?жджепих пiсля зими коней, щоб не пiдiрвати, не запалити. Чотири  днi
- в дорозi, на п'ятий,  як  звичайно  це  робиться  при  далеких  походах,
ставали на спочив.
   Та як не берегли, бiди не минули. На  пiдходi  до  Ворскли  несподiвано
зашкутильгав пiд Iгорем  його  улюблений  кiнь  Сiрий.  Славута  глянув  -
трiщина в копитi. Це була погана прикмета! Iгор розгнiвався.
   - Конюшого Ступку сюди!
   Примчав вайлуватий, неповороткий товстун Ступка, далекий Рагу?лiв родич
по жонi, низько вклонився. З переляку у нього одвисла щелепа.
   - Княже?
   Iгор ледве стримався, щоб не вдарити.
   - Я бiльше не хочу тебе бачити! Лежень! Ненажера! Тiльки спиш та ?си! -
гримнув зозла. - Зовсiм не дивишся за кiньми! Не пообрiзував копит  вчасно
- i загубив менi Сiрого, мого найкращого коня!
   - Я зараз подивлюся, княже...
   Iгоревi було досадно не тiльки за коня. Головне - що вiщу? ця  прикмета
в походi? Поранення, смерть, поразку, нещастя?
   - Зараз, зараз! - гнiвно обiрвав вiн конюшого. - Я бачити тебе не хочу!
Забирай Сiрого - i веди назад! Та доглядай так, щоб по при?здi я мiг сiсти
на нього!
   Ступка мовчки схилив голову.
   Славута обрiзав коневi  копито,  змастив  маззю  для  затягування  ран,
натягнув цупку шкiряну панчоху i зав'язав ?? сирицею вище бабки. Не кажучи
нi слова, Ступка вклонився князевi i повiв Сiрого до князiвських коней.
   - Хай менi приведуть Воронця! - навздогiн гукнув йому  Iгор  i  скрушно
розвiв руками: - Ну, от i залишився я без конюшого...
   - Отче, в мо?му полку йде в похiд твiй колишнiй конюший Ждан, -  сказав
Володимир. - Може, прислати його?
   Iгор наморщив лоба.
   - Але  ж  вiн  сидiв  у  мене  в  порубi!  Та?мний  вивiдач  Володимира
Переяславського i Святослава! Як же менi довiряти йому?
   В розмову втрутився Славута.
   - Нiякий вiн не вивiдач нi Святослава, нi Володимира Глiбовича...  Так,
чого доброго, княже, ти i мене назвеш вивiдачем, бо  ж  я  давно  дружу  з
князем Святославом,  а  Володимира  поважаю  за  незвичайну  хоробрiсть  i
вiйськове вмiння!
   - Не вигадуй, Славуто, ти - це ти, а не якийсь там смерд!
   - Я ручався за Ждана i зараз ручаюся. Це чесний  хлопець!  -  стояв  на
сво?му боярин. - Вiн хоч i молодий, а багато  чого  встиг  навчитися!  Та,
власне, я й не наполягаю, щоб ти його брав конюшим... Вiн  i  во?ном  буде
добрим! Я знаю!
   Iгор обняв старого.
   - Ну, ну, не бурчи, учителю. Хай Ждан приходить! Врештi, я  й  сам  мав
нагоду пересвiдчитися, що той парубок зна?ться на конях...
   Так Ждан зовсiм несподiвано для себе знову став конюшим князя Iгоря. Чи
зрадiв вiн цьому? Не  дуже.  Бо  ще  й  досi  холодила  йому  серце  темна
князiвська в'язниця, ще й досi у вухах лунав брязкiт важкого  заiржавiлого
ланцюга. Та що мав робити? Не перечити ж князевi!  Зате  безмежно  зрадiв,
коли уздрiв Славуту. Кинувся до нього i, мов батьковi, поцiлував руку.
   - Боярине! Боярине!.. Я такий щасливий, що й ти тут,  разом  з  нами!..
Коли б Любава могла тебе  увидiти,  то  була  б  теж  щаслива!  Бо  ти  ??
врятував! Ти повернув ?? з того свiту!
   Iгор з подивом спостерiгав  цю  незвичайну  зустрiч.  I  навiть  вiдчув
якийсь порух ревностi. Чомусь думалося, що сво? серце Славута цiлковито  i
назавжди вiддав йому одному, а виходить -  вiн  любить  багатьох,  i  його
люблять усi, хто зна? його. Чим же старий прихиля? до себе людей?  Пiснею?
Правдою? Добротою?
   Князевi пiдвели iншого коня - Воронця. Вiн узяв повiд, поклав  руку  на
сiдло, але тут до нього пiдступив Славута.
   - Княже, тебе не  стривожила  недобра  прикмета?  Ти  твердо  намiрився
продовжувати путь? - спитав тихо, щоб чув один князь. - А може...
   - Нi, учителю! - аж вигукнув Iгор. - Дон мене кличе! Великий  Дон!  Там
моя слава! Там шлях до града Тмутараканя, яким володiли мо? предки.
   I вiн легко злетiв у сiдло...
   На девятий день путi, у середу, першого  травня,  в  пiсляобiдню  пору,
Iгорiв полк досягнув Дiнця. Сторожа розвiдала зручний брiд i вела  вiйсько
на переправу.
   Iгор з князями, боярами i во?водами  стояв  на  пригiрку,  звiдки  було
видно i тих во?в, що вже спускалися в долину,  до  рiчки,  i  тих,  що  ще
тiльки пiдходили з глибини степу.
   День був безхмарний, жаркий, як i всi попереднi днi. Стомленi й спеченi
палючим сонцем, припорошенi дорожньою пилюкою во? зрадiли, уздрiвши рiчку.
Нарештi можна i коней напо?ти, i самим освiжитися! А може, князь звелить i
на спочив стати? Та  усмiх  на  ?хнiх  обличчях  здався  Iгоревi  неясним,
неприродним, нiби  во?в  прикрила  якась  тьмяно-багрова,  з  зеленкуватим
вiдблиском тiнь, нiби на них падав вiдсвiт далеко? нiчно? пожежi. Спочатку
вiн не надав цьому значення, та щодалi  тiнь  згущалась,  а  во?  вкрилися
якоюсь iмлисто-кривавою пiтьмою. Почали то тут, то там iржати конi.
   Невже збира?ться на грозу? Так нiде ж нi хмаринки!  I  тут  несподiвано
для  всiх,  а  передусiм  для  князя,  зi  строю  вирвався  пiдстаркуватий
бородатий вершник i, показуючи вгору списом, заволав:
   - Княже, поглянь на сонце! На преславного золотого Дажбога!  Що  з  ним
сталося? Його затуля? якась нечиста сила! На його ясний  божественний  лик
насува?ться чорний змiй! Вiн хоче поглинути наше  денне  свiтило!  О,  ми,
нещаснi Дажбожi онуки, велика бiда гряде на Руську землю! Що  робити  нам,
княже?
   I князь Iгор, i Ждан,  що  вiдтепер  мав  постiйно  перебувати  поблизу
князя,  у  вершниковi  миттю  впiзнали  путивльського  коваля  Будила.   В
ковалевих очах свiтився жах.
   - Який змiй? Яка бiда? Звiдки ти взяв це, Будило? - спитав Iгор.
   - Та на сонце  подивись,  княже!  На  сонце!  Воно  зника?!  Це  грiзне
знамення, що всiм нам вiщу? бiду!
   Iгор увесь час, поки во? спускалися в долину, стояв  спиною  до  сонця.
Тепер же, пiсля Будилових слiв, повернувся до нього лицем - i остовпiв.  У
грудях похололо, язик затерп. Будило не брехав: на сонце справдi насувався
чорний круг,  схожий  на  голову  змiя.  З  нього  виривалися  зеленкуватi
полум'янi роги. Той круг закривав уже всю верхню  частину  сонця,  i  лише
нижнiй його пруг, схожий на серп мiсяця-молодика, ще свiтився, як i ранiш,
сво?м гаряче-жовтим природним промiнням.
   Князевi на кiлька хвилин вiдiбрало мову. Мов заворожений,  дивився  вiн
на сонце i  не  мiг  вiдiрвати  вiд  нього  очей.  Бояри  i  во?води  були
приголомшенi теж.
   - Славуто, що це? - нарештi видавив iз себе Iгор.
   - Знамення! - голос боярина затремтiв, зазвучав хрипко. - Знамення,  що
застерiга? нас вiд бiди i лиха великого!
   Iгор поглянув на вiйсько, що зупинилося в бентезi i замiшаннi, -  i  не
побачив його. Усi во? були тьмою вiд нього прикритi! Нi лиць, нi збро?, нi
коней не видно! Чи то сонце зовсiм погасло, чи останнi його променi ослiпи
ли йому очi?
   - Славуто, я ослiп! - гукнув у тривозi.
   - Нi, княже, ти не ослiп, то  ти  довго  дивився  на  сонце.  Зараз  це
пройде! - заспоко?в його боярин.
   За хвилину Iгор прозрiв. Знову з'явилося i вiйсько, i  небо,  i  високе
дерево, на вершечку якого сидiв диводуд[61],  що  розпустив  свою  корону,
наставив на сонце, мов списа, довгого  дзьоба  i  тривожно  кричав,  мовби
попереджав Iгоря про небезпеку, що насува?ться на нього iз землi  незнано?
- Волги, i Помор'я, i Посулля, i Сурожа, i Корсуня, i з заморського  краю,
де стояв Тмутараканський бовван.
   А що  творилося  в  степу!  Тривожно  кигикали  чайки-зегзицi,  б'ючись
грудьми об срiбнi  плеса  рiки,  на  протилежному  березi  промчало  стадо
наляканих турiв - аж земля загула пiд ?хнiми важкими  ногами,  заклекотали
орли у високостi, дихнуло з далини вiтром, нiби перед грозою, i погнало по
молодiй ковилi незвичнi  для  ока  червонястi  хвилi.  Конi  iржали,  били
копитами, i во? в сум'яттi  i  розпачi  кричали,  зводили  до  неба  руки,
молилися.
   А сонце зменшувалося i зменшувалося. Залишався лише  вузький  пруг,  як
серп мiсяця.
   Молодi князi, бояри i во?води стояли пригнiченi, наляканi, розгубленi.
   - Чи видите? - спитав Iгор. - Що означа? знамення се?
   Всi мовчали. Хiба не ясно? Знамення на горе! А Славута сказав:
   - Княже, не на добро ?сть  знамення  се!  Не  на  добро!  Iгор  похилив
голову. Тривога i розпач холодили йому серце. Що робити? Що сказати боярам
i дружинi? Повернути полки назад? Не зустрiвшись  iз  половцями?  Який  же
сором буде йому! Як же пiсля цього дивитися князям i людям у вiчi!
   Вiн похитав головою, i цей порух усi розцiнили, як знак, що в  Iгоревiй
душi боролися два почуття: страху перед грiзним  знаменням  i  сорому,  що
пектиме його до само? смертi, якщо вiн, зганьблений, без бою поверне  ться
з походу.
   Славута пiдступив ближче, промовив стиха, i голос його затремтiв:
   - Княже, знамення грiзне, i я боюся за тебе...
   - Не слiд боятися, учителю, - похмуро вiдповiв Iгор.  -  На  вiйнi  всi
ризикують однаково: i князь, i рядовий во?н.
   - Ти, мабуть, не зна?ш, Iгорю,  що  це  знамення  торка?ться  передусiм
тебе...
   - Мене? Чому?
   - Бачиш, я  не  казав  тобi  ранiш,  а  тепер  скажу:  над  усiм  родом
Ольговичiв  чомусь  тяжi?  лиха  доля,  пов'язана  з  цим   знаменням.   Я
прослiдкував по лiтописах за сто рокiв твiй родовiд -  з  тисяча  сiмдесят
шостого по тисяча сто сiмдесят шостий - i виявив, що за цей час  вiдбулося
дванадцять подiбних знамень i в тi ж роки, перед знаменням чи зразу  пiсля
нього, померло тринадцять Ольговичiв... Невже  ти  хочеш  стати  ще  одною
жертвою?.. Чотирнадцятою!.. Iгорю, сину мiй, вернися додому! Нiякий це  не
сором! Тебе зупиня? сама рука долi!.. Ромейськi, гiшпанськi, франкськi  та
чеськi астрологи вважають, що долями людськими, зокрема долями  володарiв,
розпоряджаються зорi. А долями Ольговичiв, як бачиш, вершить  само  сонце.
Нi, нехтувати цим знаменням не слiд, Iгорю! Бо це рука самого Дажбога!
   - Вернiмося, княже! - пiдступив i тисяцький Рагу?л.  -  Все  вiйсько  в
тривозi! Поглянь, в якому сум'яттi i молодi во?,  i  старi  мужi!  В  нашi
серця закрався страх се боже знамення не на  добро  ?сть  нам!  Вернiмося,
княже!
   Загули глухо бояри i во?води
   - Вертаймося, княже! Перст божий застерiга?  нас!  Вертаймося,  щоб  не
було нам лиха!
   Iгор довго сидiв на Воронцi мовчазний,  заглиблений  у  важкi  думи.  I
всiм, хто зараз бачив князя зблизька, здалося, що вiн постарiв  на  добрих
десять лiт. Рiзкi тiнi - чи то вiд того, що сонце  пригасло,  -  упали  на
його лице i зробили його якимось чужим, суворим, потемнiлим, нiби  то  був
п'ятдесятилiтнiй муж, хоча князевi щойно виповнився тридцять четвертий рiк
i вiн, по сутi, був ще зовсiм молодим чоловiком.
   У вiйську почулися спочатку  несмiливi,  а  потiм  усе  дужчi  й  дужчi
голоси, в яких забринiла ледь уловима радiсть.
   Iгор пiдняв голову i стрепенувся, мов скидав з себе важкий тягар. Сонце
почало прояснюватися, згонити зi свого ясного  обличчя  темну  облуду!  Ще
тiльки невеличкий його пруг був  закритий  круглою  заслонкою,  та  й  вiн
помiтно зменшувався.
   Iз Iгоревих грудей вирвалося радiсне зiтхання. Вiн почекав, поки  сонце
очистилося зрвсiм, а  потiм  натягнув  поводи,  пiдвiвся  на  стременах  i
голосно, на все поле, де згромадилося вiйсько, промовив:
   - Браття i дружино! Та?мниць божих нiхто  не  зна?!  Бог  -  творець  i
знаменням,! всьому свiтовi сво?му! Ми ж потiм побачимо, що нам бог дасть -
добро чи зло... Ви ось наполяга?те, щоб я повертав вiйсько назад. А  я  не
можу повернути його i йти додому! Не можу! На Осколi  мене  чекатиме  брат
мiй Всеволод з дружиною. Що ж з ним станеться, якщо ми не прийдемо?  Невже
залишимо його на поталу вороговi? Нi,  я  цього  не  зроблю,  хоча  б  усi
знамення свiту стали на мо?му шляху?.. Хочу копi?  надломити  конець  поля
Половецького, з вами, русичi,  хочу  голову  свою  зложити  або  ж  iспити
шоломом Дону!..
   Вiн промовляв  натхненно,  голосно,  i  його  палкi  слова  розносилися
довкiл,  долiтали  аж  до  останнiх  копiй,  наповнювали  серця  мужнiстю,
пiдносили дух, пiдбадьорили во?в, змусили ?х пiдтягнутися пiсля  знiчення,
приниження i душевного розладу,  пiдняти  голови  i,  потрясаючи  списами,
прокричати славу сво?му молодому войовничому вождевi.
   - Слава  Iгоревi!  Слава  князевi  нашому!  А  вiн  в  цю  хвилину  був
прекрасний - Iгор! Гарцював по високому пригiрку на вороному конi, нiби  й
не було щойно вiдшумiлого лихого знамення, i  його  легкий  червоний  плащ
майорiв за плечима на вiтрi, мов знамено. Золотий шолом блищав, як  сонце,
очi сяяли молодецтвом, а мiцна рука вирвала з пiхов меча i показала ним на
схiд, за Донець, туди, де в землi незнанiй плинув великий синiй Дон.
   - Уперед, браття! До великого Дону!
   Вiйсько пiшло на переправу,  i  не  було  серед  во?в  жодного,  хто  б
ремствував, огинався чи непомiтно шуснув у кущi, мов останнiй боягуз.



   РОЗДIЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ

   Iгор тiльки зовнi здавався спокiйним i впевненим у собi. Насправдi ж  у
його серцi бушувало сум'яття, а  голова  трiщала  вiд  тривожних  думок  i
передчуттiв. Вiн розумiв, що без  бою  з  половцями,  бодай  без  коротко?
зустрiчi з якою-небудь, хай i  невеликою,  ордою,  без  перемоги  над  нею
повертатися з пiвдороги додому - смертi подiбно. Вся Русь  насмiхатиметься
з нього! А бiльше всього на  свiтi  боявся  вiн  насмiшки,  зневаги.  Його
самолюбна душа не винесла б такого безчестя! Душа гордого  Ольговича!  Нi,
краще смерть, нiж зневага! Смерть у бою, на людях - красна!
   Разом з тим його глибоко вразили суворi застереження  долi  -  спочатку
кiнь пiд ним пiдбився, а потiм бог явив  небесне  знамення,  що  було,  як
засвiдчив Славута, пророчим i фатальним для його роду.
   Йому загрожу? явна небезпека! Смерть? Полон?
   Що ж, вiн во?н i давно звик до думки, що одного разу шабля або  стрiла,
бойова сокира чи спис можуть не оминути його, як i  вiн  не  може  оминути
сво?? долi!
   Тривожнi думки й сумнiви тiснилися в Iгоревiй головi i сповнювали серце
гризотою. Та зовнi  князь  здавався  спокiйним,  упевненим,  iнодi  навiть
усмiхався i весь час знаходився попереду вiйська, ведучи його все  далi  i
далi на схiд. За два днi полки подолали вiдстань вiд Дiнця  до  Осколу  i,
вийшовши на Iзюмську сакму[62], досягли умовленого мiсця. Всеволода тут ще
не було.
   - Почека?мо, поки пiдiйде брат мiй, - сказав Iгор i дозволив ставати на
спочив.
   Всеволод  прибув  через  два  днi,  привiвши   з   собою   двi   тисячi
кметiв-трубчевцiв та курян. Це були вiдбiрнi рослi во?ни, пiд стать сво?му
князевi, добре озбро?нi та спорядженi всiм необхiдним для далекого походу.
   Наступного ранку об'?днане  вiйсько  сiверських  князiв  пiд  загальним
керiвництвом  Iгоря  круто  повернуло  понад  Осколом   на   пiвдень,   до
половецьких степiв. Замiр Iгоря був хитрий i  обiцяв  безсумнiвний  успiх.
Князь вирiшив ударити на половцiв не в лоб - через Сулу, Псло  i  Ворсклу,
звiдки Кончак, Кза та iншi хани могли чекати нападу русичiв, а обiйти ?х з
тилу i завдати  короткого,  але  сильного  удару  по  ?хнiх  стiйбищах  та
кочовищах там, де вони не чекають, - з-за Дiнця.
   Шлях лежав прямий - по Iзюмськiй сакмi -  на  Сальницю,  невелику,  але
добре вiдому вiйськовому люду, купцям та мандрiвникам рiчку, що впадала  з
пiвнiчного, руського, боку, якраз навпроти Iзюмського кургану,  в  Донець,
де здавна iснував брiд,  перевiз  i  де  колись  Володимир  Мономах  вщент
розгромив сильнi половецькi полки.
   З нижнього Осколу Iгор послав Яня з копi?м гриднiв-сторожових  наперед,
щоб розвiдати брiд через Донець i прилеглий до нього степ на  половецькому
боцi.
   Увечерi восьмого травня русичi пiдiйшли до Сальницi i стали  на  нiчлiг
за горбом, який приховував ?х вiд половецьких спостерiгачiв, коли  б  вони
зача?лися на високому Iзюмському курганi. Багать не розпалювали,  шуму  не
здiймали.
   Увесь день дев'ятого травня вiйсько  спочивало.  I  дружинники,  i  во?
помилися в теплiй водi Сальницi та ?? мiлководних обрiчкiв, рдяглися перед
наступними боями в чистi сорочки, попiдстригали чуби та бороди, полагодили
взуття, одяг, збрую.  Молодики  пасли  в  лузi  коней.  А  бiля  похiдного
Iгоревого намету, що стояв на зеленому пригiрку,  пiд  тiнистими  вербами,
зiбралися бояри, во?води та лiпшi мужi на боярську думу. Обмiрковували, як
краще i в якому порядку перебродити Донець, куди скерувати перший  удар  -
понад узбережжям Дiнця на нижню течiю Тору, де були кочовища  Кончака,  чи
поза Сюурлi?м на верхiв'я Тору, а чи повернути на захiд у  тил  орiльським
половцям, погромити ?х i вже Муравським чи  Залозним  шляхом  навпростець,
щоб було ближче, повертатися додому?
   Всi сидiли  кружка,  просто  на  травi.  Перед  кожним  на  простелених
рушниках - сухарi, солонина, цибуля, часник, дерев'янi чашi  з  джерельною
водою. Кашi чи кулешу не варили, щоб не виявити себе димами багать.
   Розмова велась без поспiху. Кожен говорив  те,  що  думав,  знаючи,  що
останн? слово все одно буде за князем.
   Во?вода Ольстин  Олексич,  круглоголовий,  чорний,  з  бистрими,  трохи
розкосими очима, якi вiн успадкував вiд матерi-ковуйки, гаркавив:
   - Княже, бгатi?! А повегнiмо на Огiль та  вдагимо  тамтешнiх  половцiв!
Вони нас не ждуть, i ми ?х легко поколошматимо, а звiдти нам пряма  дорога
додому - через Ворсклу та Псло...
   Тисяцький Рагу?л був iншо? думки.
   - Щоб ударити на орiльських половцiв, не треба було йти аж до Осколу, а
повернути поза Ворсклою на пiвдень i Муравським  шляхом  досягнути  Орелi.
По-мо?му, нам слiд вiд Iзюмського кургану пiти прямо на Сюурлiй, де весною
пашi для коней та скоту невпрогорт i де зараз, напевно,  кочу?  яка-небудь
орда. Розгромимо ??, захопимо полон, табуни, отари - i  цим  же  Iзюмським
шляхом назад!
   Молодi князi Святослав i Володимир, двоюрiднi  брати,  пошепталися  мiж
собою, i промовляти став Святослав:
   - Князi i дружино, знаючi люди кажуть,  що  до  Тору  звiдси  п'ятдесят
верст, а на Торi, як вiдомо, кочовище i стiйбище самого Кончака.  То  чому
б, коли ми вже тут, не погромити  його?  А  заодно  i  половецькi  городки
зимiвники, що стоять, як кажуть, мiж Iзюм-курганом i Тором... Тут i здобич
була б багатша, i слава бiльша!
   Бояри загули, зважуючи, куди краще направити удар. Про грiзне знамення,
що явилося ?м на Дiнцi, всi нiби призабули, а якщо хтось i пам'ятав, то не
наважувався згадувати.
   Думки роздiлилися.
   Мовчали тiльки князь Всеволод та  боярин  Славута.  Всеволод  знав,  що
ось-ось повернеться з розвiдки Янь i тодi буде ясно, що робити, куди  йти,
а до того краще послухати iнших - адже серед багатьох  слiв  завжди  можна
впiймати кiлька розумних. Тому  розстебнув  сорочку  i,  прислухаючись  до
розмов, пiдставив сво? широкi груди при?мнiй  прохолодi,  яку  приносив  з
рiчки легкий вiтерець. А Славута сидiв одинаком пiд вербою i не встрявав у
розмову, бо вiдчував себе тiльки гостем  в  Iгоревiм  вiйську.  Якщо  Iгор
побажа? почути його думку, - а не побажати цього вiн не мiг, - тодi i  вiн
мовить.
   Iгор побажав. Вислухавши всiх, вiн повернувся до Славути.
   - Учителю, а що ти скажеш?
   Гомiн вiдразу влiгся. Славуту знали не тiльки як  учителя  -  князевого
наставника,  коли  той  був  отроком,  як  великого  книжника,  а   й   як
досвiдченого во?на, мудрого радника i ще бiльше - як уславленого спiвця.
   Славута пiдвiвся, щоб усi його чули, розправив сиву бороду.
   - Моя думка така. Щоб зариватися глибоко в Половецький степ, сил у  нас
недостатньо. Тому швидкiсть  i  несподiванiсть  удару  -  запорука  нашого
успiху. Я знаю, що за  верст  тридцять  звiдси,  мiж  рiчками  Сюурлi?м  i
Каялою, ? гарнi випаси i мiсця для кочовищ. Не думаю, щоб цi??  весни  там
нiкого не було. Там напевне стоять вежi яко?сь орди.  Якщо  нам  пощастить
непомiтно пiдiйти до не?, то ми вiзьмемо великий  полон,  захопимо  коней,
худобу i швидко повернемося назад.
   - Як же це зробити?
   - Туди треба йти не вдень, а вночi, щоб ми звалилися  на  половцiв,  як
снiг серед лiта!
   - Уночi? По чужiй землi? - почулися тривожнi голоси.
   Славута розвiв руками.
   - Я ж сказав уже, що знаю цi мiсця, як сво? п'ять  пальцiв,  i  проведу
вас туди навiть з зав'язаними очима. Ми пiдемо понад берегом рiчки Ташлик,
тобто Кам'янки по-нашому, i в нас буде  вдосталь  води.  Ми  матимемо  час
погодувати коней тими запасами вiвса, що в нас iще лишилися, i вранцi,  зi
свiжими силами, нагрянемо на кочовища по обидва береги Сюурлiю!  Якщо  нам
пощастить удень розбити половцiв, ми  вночi  повернемося  знову  сюди,  за
Донець, i нам звiдси вiдкри?ться безпечна дорога на Русь!..
   - ?де Янь! -  раптом  вигукнув  князь  Володимир  Iгоревич.  Всi  миттю
схопилися на ноги. Що скажуть вивiдачi?
   Понад Сальницею у супроводi кiлькох вершникiв мчав Янь  Рагу?лович.  На
вiтрi розвiвався його золотисто-пшеничний кучерявий чуб.
   Залишивши сво?х супутникiв на березi  рiчки,  вiн  швидко  пiднявся  на
узвишшя, до князiвського намету.  Бояри  розступилися,  впускаючи  його  в
коло.
   Iгор ступив крок назустрiч.
   - Ну, що? З чим при?хав? -  спитав  нетерпляче.  Янь  був  стомлений  i
несподiвано для всiх серйозний.
   - Княже, ми далеченько про?хали в степ. Спочатку нiкого не  зустрiли  i
вже думали повертати назад, аж раптом, визирнувши з-за  горба,  я  побачив
половецьких  ратникiв  iз  збро?ю  -  вони  об'?здили,  мов  сторожа,  всю
околiю...
   - Помiтили вас?
   - Нi. Але здалося менi, що  вони  чимось  стривоженi  i  ведуть  пильну
охорону шляхiв...
   - Невже щось пронюхали про нас?
   Янь здвигнув плечима.
   - Княже, або треба ?хати швидко туди i напасти на них, або  повертатися
додому, бо, мабуть, не наш це ? час!
   Iгор випрямився, обвiв бистрим поглядом князiв i гордо сказав:
   - Якщо ми повернемося додому не бившись, то сором нам буде паче смертi!
Йдемо! I як нам бог дасть!.. Пiднiмайте людей i переводьте на той бiк! Щоб
дотемна бути нам усiм на тiм боцi шелом'янi!

   * * *

   Переправившись через Донець на половецький берег,  Iгореве  вiйсько  по
крутiй стежинi пiднялося на високу Iзюмську гору i, дочекавшись у заростях
?? пологого пiвденного схилу вечора, рушило в степ. Попереду -  сторожовi,
за ними - передовий полк князя Святослава, потiм -  головний  полк  Iгоря,
куди входили його дружина та Всеволодова, а ще далi розтяглося прикриття.
   Просувалися по чужiй землi обережно, не поспiшаючи. Боялися, щоб гулким
тупотом копит не викрити себе передчасно.
   Степ жив сво?м звичним, предковiчним життям.  Густо  пахло  полином  та
чебрецем, сюрчали - аж заливалися - голосистi цвiркуни. Здалеку доносилося
протяжне вовче виття, уривчасто гавкали дикi собаки та лисицi,  що  вийшли
на нiчне полювання, з-пiд кiнських нiг  спурхували  наляканi  птахи.  А  з
високого  темно-синього  неба  тихо  усмiхалися  зорi,  мерехтливим  сво?м
промiнням скупо освiтлюючи во?нам путь у землю незнану.
   Коли вiйсько поминуло широку долину i поза горбом почало  повертати  на
пiвденний схiд, Iгор зупинився i оглянувся.
   Позаду, закриваючи пiвнеба, темнiла похмура Iзюмська гора.
   Iгоревi  перехопило  дихання.  Вiд   неясного   тривожного   передчуття
стиснулося серце. Там, за горою,  залишилася  рiдна  сторона,  мила  серцю
зелена Сiверщина, залишилося все, що вiн любив, - розлогi поля  i  дрiмучi
лiси, гамiрливi городи i  тихi  села,  повноводi  рiки  i  озера,  знайомi
стежки-дорiжки, по яких  ходив  тридцять  i  чотири  лiта,  нiжно-спокiйна
синьоока  жона  Ярославна,  маленькi  синочки  i   крихiтка   доня...   Чи
повернеться вiн до них знову? Чи складе голову в  цьому  чужому  полинному
степу?
   З його грудей вихопилося мимовiльне, як  стогiн,  зiтхання,  а  з  вуст
гострим болем вирвалося:
   - О Руська земле, уже за шелом'янем ?си!
   Усiм, хто оточував  князя  i  хто  почув  цi  слова,  стало  сумно,  аж
моторошно. Хтось теж, як i князь, важко зiтхнув,  хтось  перехрестився,  у
когось в оцi блиснула проти зiр сльоза. А над вiйськом, перелiтаючи з вуст
до вуст, прошелестiло-пронеслося тисячократне повторене:
   - О Руська земле, уже ти за горою! Уже ти за горою ?си!..
   Важко, як важко розставатися з рiдною землею, коли надовго  вируша?ш  у
чужий край! А ще важче, коли йдеш на вiйну i не зна?ш, чи повернешся!..
   Невдовзi показалася невелика степова рiчечка Ташлик. ?? долиною вiйська
пiшли вперед - назустрiч течi?. Опiвночi зробили привал -  напо?ли  коней,
трохи перепочили, а потiм,  по  знаку  Iгоря,  рушили  далi  -  в  глибину
Половецького степу.
   Перед свiтанком зробили ще  один  привал.  На  цей  раз  довший.  Во?ни
погодували коней вiвсом, що залишався в дорожнiх саквах i який берегли для
такого випадку, попасли, напо?ли ?х вволю, самi  пiдкрiпилися  i  полягали
спочивати. Та мало хто спав. Зi сходом сонця всi знову були на ногах. Iгор
наказав роздати важке вiйськове спорядження, що везли з собою на  запасних
та сумних конях, - лати, кольчуги, шоломи, щити, луки, тули  зi  стрiлами,
поручi, поножi, - бо розраховував на скору зустрiч з половцями.
   Тепер дружини вишикувалися так, щоб вiдразу можна було стати в  бойовий
порядок. Рухалися вiд Кам'янки до Сюурлiю - десять верст  -  без  поспiху,
виславши наперед i на обидва крила посилену сторожу.
   Прекрасне видовище являв собою в цi сонячнi ранковi  години  10  травня
1185 року, в п'ятницю, Iгорiв полк! Iшов вiн зiмкнутим стро?м, щiльно,  по
вiсiм вершникiв у ряду, розтягнувшись на таку вiдстань, скiльки око  могло
сягнути. На лiвiй руцi кожного вершника - руський червоний щит,  що  проти
ранкового сонця багрянiв, мов стяг, i здалеку здавалося, що iз краю в край
широке Половецьке поле перегороджене тими  черленими  щитами.  На  срiбних
стружiях майорiли  над  вiйськом  барвистi  Iгоревi  корогви,  розвiвалися
знамена  iнших  князiв,  трiпотiли  на  вiтрi  рiзнокольоровi  трикутнички
прапорцiв, прикрiплених до списiв  старших  дружинникiв.  Ряхтiла  кiнська
збруя, блищали крицевi  лати,  сонцем  горiли  золотi  князiвськi  шоломи.
Тiшили i милували око рiзно? мастi конi - воронi, сiрi, гнiдi, бiлi, карi,
соловi... Та все ж головним кольором, що впадав в очi, був багряний  колiр
руських черлених щитiв, - вони, мов мечем, роздiлили, перегородили  навпiл
зелений весняний степ...
   Iгоревi очi блищали захопленням. Оглянувшись, вiн вигукнув:
   - Славуто, поглянь! Яке вiйсько iде! Якi соколи! Вiйсько йшло  бадьоро,
гордо - милуватися справдi було чим.
   Перед ранньою обiднею[63] прискакали сторожовi.
   - Княже! За рiчкою - половцi! Шикуються поспiшно! А далi,  за  ними,  -
вежi з жонами та дiтьми! А ще далi - стада, отари!
   Iгор зiбрав князiв i во?вод.
   -  Браття,  от  i  зустрiлися  ми  з  кочовиками.  Видно,  для  них  це
несподiванка. Уряджайте полки до бою! Я зi сво?м полком стану  посерединi,
по праву руку вiд мене - брат мiй Всеволод, по  лiву  -  Святослав.  Перед
Святославом стане Володимир,  а  перед  Всеволодом  займуть  мiсце  кову?.
Наперед же виведемо вiд усiх князiв стрiльцiв добрих, щоб зав'язали бiй!
   На ходу перешикувавшись у бойовi порядки, шiсть Iгоревих полкiв  швидко
пiшли низиною на зближення з противником.
   Iгор ви?хав на пагорб, з якого  вiдкрилася  широка  долина  половецько?
рiчки Суурлик[64], назву яко? руськi во?ни  переiнакшили  на  свiй  лад  -
Сюурлiй, бо так легше було вимовляти. За рiчкою, на протилежному  пологому
березi,  гарцювали  на  конях  половецькi  лучники-стрiльцi,  далi  стояли
нерiвними рядами полки, зiбранi, видно, в поспiху великому, бо стрiй ?хнiй
ламався, хвилювався, а ще  далi,  в  полi,  темнiли  на  возах  юрти-вежi,
метушилися жiнки й дiти, зганялися стада й отари.
   Iгор здибив гарячого коня, показав мечем на рiку.
   - Браття, сього ?сми шукали! А потягнемо!
   Полк стрiльцiв, Святославiв i Володимирiв полки та кову? швидко помчали
до берега. Половецькi лучники випустили в них через рiчку  по  стрiлi,  не
завдавши, однак, нiкому нiяко? шкоди, а потiм, побачивши, що руськi  полки
з ходу пiшли в наступ, повернулися назад i помчали до сво?х.
   Тут, на полi, за Сюурлi?м, зав'язався  короткий,  але  гарячий  бiй.  В
атаку пiшли чотири полки, що складали по кiлькостi во?нiв бiльше  половини
всього вiйська. Iгор i Всеволод поволi йшли позаду, готовi допомогти тому,
кому така допомога була б потрiбна.
   Випустивши рiй стрiл, руськi стрiльцi вийняли мечi, зiмкнули ряди  i  з
голосними криками  кинулися  на  половцiв.  Володимир  поспiшив  за  ними.
Святослав почав тiснити праве крило противника, кову? налягли на лiве.
   Половцi прийняли удар, намагаючись  прикрити  сво?  вежi  з  жiнками  i
дiтьми. Та вiдразу ж були збитi  з  мiсця  i  покотилися  назад.  Охопленi
жахом, зрозумiвши, що утриматися не пощастить, вони проскочили  мимо  веж,
не зупиняючись i кидаючи все сво? добро та рiдних напризволяще. Три руськi
полки - Святославiв, Володимирiв i Ольстина Олексича - рубали ?х, брали  в
полон, а потiм стрiлами розсипалися по  полю,  захопили  вежi  з  красними
дiвчатами та жонами половецькими, захопили одяг, золото,  срiбло,  всiляке
узороччя половецьке i,  не  зупиняючись,  кинулися  далi  -  переслiдувати
ворога, що поспiхом вiдступав до Дiнця та верхiв'я Каяли.
   Iгор в'?хав у  розгромлене  половецьке  стiйбище.  Тут  верещали  дiти,
голосили жiнки, стогнали пораненi. Меткi во?  збивали  до  гурту  стада  й
отари.
   Бояри пiднесли Iгоревi ханський бунчук - посрiблений спис, до якого був
прив'язаний довгий пушистий кiнський хвiст, та бiлу корогву з намальованим
на нiй страшним драконом-змi?м, що видихав з роззявлено? пащi вогонь.
   - Княже, це тобi, -  сказав  Рагу?л.  -  Захопили  у  ханськiй  вежi...
Виявля?ться, ми попатрали самого хана Кзу!
   - Хай зна?, старий розбiйник, як нападати на нашi села  i  городи!  Хай
вiдчу? тепер на власнiй шкурi силу руського меча! - загули бояри.
   Iгор був радiсний, щасливий. Перемога! Досягнув, чого хотiв, -  напився
шоломом з великого Дону, перемiг самого хана Кзу i взяв полон!
   - Забирайте найцiннiше - i гайда звiдси!  Тут  нi  пашi  для  коней  та
скоту, бо все витоптано, нi дихнути буде  вiд  трупного  духу!  Пiдемо  до
умовленого мiсця, дiждемося наших - i рушимо у зворотну путь!
   Славута нахилився до Iгоревого плеча.
   - А може, послати гiнцiв услiд за князями, щоб зразу поверталися?
   Iгор був радiсно збуджений перемогою,  аж  хмiльний  вiд  не?,  а  тому
безпечно вiдповiв:
   - Повернуться - не дiти... Хай трохи потiшаться!
   За кiлька верстов  вiд  бойовища  знайшли  гарне  рiвне  поле  i  стали
табором. Полон поставили пiд охороною посерединi,  коней  i  скот  пустили
пастися...
   Збiгала  година  за  годиною.  Звернуло  з  обiду.  Полки   Святослава,
Володимира i Ольстина Олексича чомусь не поверталися.
   Iгор почав нетерпляче поглядати на сонце. I чого баряться?
   Славута хвилювався ще бiльше.
   - Даремно ти ?х вiдпустив вiд себе, княже.  Зразу  пiсля  бою  потрiбно
було  повертати  назад.  До  вечора  були  б  на  Сальницi.  Бо  степ  уже
заворушився.
   - Ну, не так скоро збере Кончак сво? орди!  -  вiдповiв  Iгор.  -  Поки
гiнцi домчать до Орелi та Самари, до Днiпра та Помор'я, поки тамтешнi хани
зберуть сво?х людей, не один день мине...
   - Не легковаж, княже!
   Iгор промовчав. Йому й самому було досадно.
   Перед вечором повернулися кову?, за ними  прибув  Володимирiв  полк,  i
лише перед самим смерком у табiр поволi всунувся, переобтяжений полоном та
iншою здобиччю, полк Святослава.
   Здобич у всiх була велика, i молодi князi радiли, мов дiти.
   - Я погромив Сугрiвське городище i захопив майже тисячу полоненикiв,  -
хвалився Володимир.
   - А ми набрали стiльки паволок та дорогих оксамитiв, що на все  iнше  й
дивитися вже не хотiли! Половецькими накидками,  покривалами  та  кожухами
мости мостили по  болотах  та  грузьких  мiсцях,  коли  поверталися  з-пiд
Шаруканя! - вторив йому Святослав.
   Небагатослiвний,  стриманий  Ольстин  Олексич  не  проявляв  так  гучно
почуттiв, та  по  його  очах  було  видно,  що  вiн  також  задоволений  i
перемогою, i здобиччю.
   - Добре ми ?х потрiпали! - сказав коротко.
   - Се бог силою сво?ю потрiпав ворогiв наших, а на нас возложив честь  i
славу! - промовив Iгор i скоса глянув на Славуту,  мовби  запрошуючи  його
прислухатися до того, що буде сказано далi. - Та ми поки що зробили тiльки
пiвдiла, браття. Друга половина дiла - попереду...
   Ви  самi  бачили,  що  на  Сюурлi?  перед  нами  стояли  невеликi  сили
половецькi. Але завтра ?х буде цiла тьма! Тож не будемо гаятись  i  ждати,
поки вони прийдуть, а нинi ж знiмемося з мiсця i пiдемо через нiч! А  якщо
хто з половцiв завтра i нагряне сюди, то не  всi  поженуться  за  нами,  а
тiльки тi, в кого добрi конi. Отже, сили ?хнi  значно  зменшаться,  i  нам
тодi - як бог дасть! Будемо битися!
   Славута слухав уважно й схвально кивав головою. Це була розумна  думка.
Мети походу досягнуто - тож, не гаючись, назад! Щоб не було бiди!
   Та тут схопився Святослав, заблагав:
   - Стрию, далеко я ганявся за половцями, i конi  мо?  не  витримають  ще
одного нiчного переходу! Це ж непосильно для них - нiч, день  та  й  знову
нiч! Вони падають з нiг!
   - Вiзьмеш половецьких коней, княже, - сказав Славута.  -  ?х  достатньо
ма?мо...
   - Поки ми ?х потемну половимо, поки пересiдла?мо, то  свiтати  стане...
Та й люди стомилися! Не витримають! - I Святослав повернувся до Всеволода:
- Скажи ?м, стрию! Ми ж упадемо по дорозi! Вiдстанемо!
   Всеволод пiдтримав Святослава.
   - Iгорю, треба дати людям i коням перепочинок! Весняна нiч коротка - не
встигнуть половцi за одну нiч прийти сюди! А ми тим часом  перепочинемо  i
на зорi зi свiжими силами - в путь!
   Iгор завагався i мовчав, поглядаючи по черзi то  на  Всеволода,  то  на
Святослава, то на Ольстина, то на Володимира.
   Чашу терезiв на бiк Святослава перехилив Ольстин Олексич.
   - Княже, конi справдi стомилися... Люди теж... Iгор надовго  задумався,
дивлячись, як пригаса? малиновий жар багаття. Потiм хитнув головою i  тихо
промовив:
   - Гаразд. Ставте сторожових, вiдпочивайте. А з зорею - в путь!
   А хан Кончак сю нiч не спав.

   * * *

   Дiзнавшись  опiвднi  про  несподiваний  напад  урусiв,   вiн   спочатку
здивувався, не розумiючи, як вони могли непомiченими пройти вiд Ворскли аж
до Сюурлiю, а потiм, не знайшовши пояснення цьому, задоволене потер  руки,
подумавши: "На ловця i звiр бiжить! Ну,  Святославе,  тепер  ти  мiй!  Сам
лiзеш у розставленi мною тенета!"
   Вiн не мав нi найменшого сумнiву, що на Сюурлiй прийшов  сам  Святослав
Ки?вський з братi?ю. Ще два тижнi тому з Росi повернувся Джабай  i  привiз
вiд Аяпа надзвичайно важливу звiстку про те, що Святослав задумав  великий
похiд на Дон i зараз поплив по Деснi збирати сили!
   "Швидко ж ти ?х утратиш, Святославе! - злорадно усмiхнувся тодi Кончак.
- Тепер, знаючи тво? намiри, я нанесу тобi попереджувальний удар!"
   Однак вiн скоро передумав. Для чого сурганитися аж пiд Ки?в, коли уруси
самi йдуть до рук? Чи не краще  приготувати  Святославовi  пастку  тут,  у
Половецькiй землi?
   Ця думка йому сподобалась. Знаючи зi слiв Аяпа,  куди  i  якими  силами
ударить Святослав, вiн вирiшив ждати його приходу дома, на Торi. Сюди та в
найближчi навколишнi степи вiн зразу ж закликав орiльських та  приморських
ханiв, якi  й  прибули  з  ордами.  Примчали  навiть  кулобичi  з  далеко?
Куль-Оби! ? чим пригостити зарозумiлого Ольговича! Буде кому вiдплатити  i
за  Коб'яка  з  братi?ю,  i  за  недавню  хорольську  ганьбу!   Всi   сили
Дешт-i-Кипчака стягнутi в один кулак!
   Ну, Святославе! Начувайся!
   Пiсля полудня примчав  до  нього  хан  Кза.  Мов  паяний,  заточуючись,
ввалився в  юрту,  в  знемозi  опустився  на  подушку,  простягнув  уперед
благально руки.  На  зморшкуватому,  подзьобаному  вiспою  обличчi  бруднi
патьоки поту, рiдке сиве волосся збилося в ковтюхи.
   Кончак уже знав, з чим прибув Кза, в душi зловтiшаючись,  мовчки  ждав,
що скаже хан-суперник.
   Кза одним духом випив чашку холодного кумису, на яку очима показав йому
Кончак, промовив хрипко:
   - Хане! - i тут же поправився: - Великий хане! Проклятi уруси  захопили
мо? вежi i мо? табуни! Половили усiх жiнок i  дiтей  мого  роду!  Я  ледве
встиг вивести вiйсько з-пiд удару! Що менi робити? О, я  нещасний!  Скажи,
що менi робити?
   Кончак ледве стримав у собi хвилю радостi, що  раптом  розперла  груди.
Кза, той самий Кза, який завжди ставав на його шляху, який не визнавав  за
ним верховно? влади над Дешт-i-Кипчаком,  нинi  сам  назвав  його  великим
ханом! Яка примхлива доля! Вороги сво?ми руками прочищають  йому  шлях  до
влади! Спочатку уруси прибрали Коб'яка, хитрого i могутнього Коб'яка, який
хотiв одноосiбно правити Степом, а тепер поставили  перед  ним  на  колiна
сильного i гордого Кзу!
   Та хитрий  Кончак  жодним  словом,  жодним  порухом  не  проявив  сво?х
почуттiв. Навпаки, нахилившись, обняв Кзу за плечi, пiдбадьорив:
   - Не сумуй, хане!  Ти  врятував  вiйсько,  а  поки  за  тво?ми  плечима
вiйсько, ти - хан! Жiнок же та дiтей тво?х визволимо! I стада тво?  нiкуди
не дiнуться! Iще завтра Святослав розплатиться з тобою за кривду сповна!
   - Який Святослав? - здивувався Кза. - Ки?вський? Я його там не бачив...
Над полками урусiв майорiли стяги Iгоря Сiверського...
   - Iгоря Сiверського? То й вiн тут, мiй сват? Пай-пай! - Кончак узявся в
боки. - Упiзнаю  гарячого  Ольговича!  Видно,  напросився,  щоб  Святослав
дозволив iти в головi... Отже, це вiн тебе сьогоднi гарненько попатрав!
   Кончак усе-таки не втримався, щоб не вколоти хана-недруга.
   Кза схопився на ноги. Кончаковi слова боляче вдарили його по серцю.
   - Я вiдомщу йому!
   - Ми помстимося! Ми!  Гуртом!  I  не  тiльки  йому,  а  всiм  князям  i
передусiм Святославовi! - жорстоко кинув Кончак i взяв  Кзу  за  плечi.  -
Настав наш час, хане! Круг мене нинi зiбрався  весь  Половецький  степ!  Я
приготував Святославовi добрячу петлю, i вiн уже всунув у не? свою голову!
Залишилося зашморгнути!.. Якщо ми тут погромимо урусiв, тодi нiяка сила не
спинить нас у нашому походi на Русь! Ти розумi?ш, що це означа??
   Кза, звичайно, розумiв: Русь залишиться  без  захисту.  Але  вiн  також
розумiв i те, що ця перемога незмiрно змiцнить владу Кончака  над  степом.
Коли б Кза не думав про визволення сво?х родовичiв з уруського полону, вiн
i пальцем не ворухнув би, щоб допомогти Кончаковi. Та що зробиш - мусиш!
   - Ми розгромимо ?х! - озвався похмуро. Кончак струснув його за плечi.
   - Кза, допоможи менi! Кза! Хай тво? вивiдачi слiдкують за кожним кроком
Iгоря i про все  повiдомляють  менi!  Це  добре,  що  вiн  вiдiрвався  вiд
Святослава! Ми погромимо спочатку Iгоря - завтра погромимо! А потiм гуртом
навалимося на Святослава з братi?ю... Кза!
   Кза  вийшов,  а  Кончак  плеснув  у  долонi  i  владно  кинув  молодому
вилицюватому джигiтовi, що заглянув у юрту:
   - Коня менi!

   * * *

   Дрiма? у полi  хоробре  Iгореве  гнiздо.  Далеко  залетiло!  Сонна  нiч
зависла над ним темним половецьким шатром. Тiльки вряди-годи хтось  хрипло
забелькоче ввi снi чи захропе стривожено кiнь, натрапивши в травi  м'якими
рухливими губами на щось бридке, вiдразливе - на слизького слимака  чи  на
холодну земляну жабу.
   На сходi ледь-ледь зажеврiв край неба. Кривава зоря свiт  iзвiсту?.  Iз
широко? долини Сюурлiю потягнуло туманною  прохолодою  i  терпким  запахом
лепехи.
   Славута пiдвiв голову, розплющив очi. Прислухався. Що його збудило?  Чи
комарi завели свою передранкову пiсню, чи десь у норi розтривожилося кубло
степових джмелiв? А чи...
   Вiн нахилився, припав вухом до землi. Завмер. Нi, не  комарi  то  i  не
джмелi. То гуде земля. Степ стугонить вiд тисяч  кiнських  копит!  З  усiх
усюд той гул долiта?!
   Де й сон подiвся!
   Славута кинувся до Iгоря,  що  спав  неподалiк  на  м'якiй  половецькiй
кошмi, затермосив щосили.
   - Княже, вставай!
   Iгор протер очi.
   - Що? Пора вже?
   - Половцi!
   Iгор пiдскочив.
   - Не може бути! Звiдки?
   - Iдуть - i вiд моря, i вiд Дону, i вiд усiх сторiн. Сам послухай!
   Iгор лiг на землю.
   - Ну, що? - заквапив його Славута.
   - Ти не помилився, учителю... Справдi, конi копитами б'ють! Земля гуде,
мов перед грозою! Обступають нас бiсовi дiти зi всiх бокiв! Ну  й  веремiя
здiйметься уранцi!..
   Славута скрушно похитав головою.
   - Якби тiльки веремiя...
   - Ти дума?ш - гiрше? Що ж нам робити?
   - Передусiм будити людей,  готуватися  до  бою,  а  потiм  усi?ю  силою
пробиватися до Дiнця!.. Тiльки тепер не до Сальницi - туди  далеко,  а  до
найближчого берега навпростець! Тут усього сiм-вiсiм  верстов...  I  броди
?... Нам  би  тiльки  дiстатися  рiки  -  там  лiси,  вони  сховають  нас,
прикриють, та й половцям нiде буде розвернутися...
   Iгор почав будити брата Всеволода i сина Володимира.
   Прибiгла сторожа, сповiстила:
   - В степу показалися половецькi ратники!
   Незабаром весь табiр заворушився, загув. Одно слово - половцi!  -  враз
пiдняло всiх на ноги, навiть тих, кому сон був милiший за все на свiтi. Ще
толком нiхто нiчого не знав - де половцi, скiльки  ?х,  -  а  тривога  вже
полонила людей, змусила ?х мовчки, без зволiкань вхопити зброю,  сiсти  на
коней i стати у  сво?  копiя,  стяги,  полки.  Полон  з  вежами  поставили
всередину, посилили охорону. Ждан пiдвiв Iгоревi Воронця.
   Минуло небагато часу. Небо посвiтлiшало, пiднялося. Погасли  зорi.  Над
степом  поволi  вставав  новий  день  -  субота,  11  травня  1185   року.
Скочувалося з горба i тануло в долинах клоччя нiчного сiрого туману.
   I коли посвiтлiшало настiльки, що став прозиратися виднокiл,  всi  -  i
князi, i бояри, i дружинники, i  во?  -  раптом  замовкли,  занiмiли,  мов
приголомшенi, нiби враженi громом, не в силi вимовити  й  слова.  Зi  всiх
бокiв - куди не глянь - ?х оточували, обступали  густi,  непрогляднi,  мов
лiс, половецькi полки!  Темними  хмарами  облягли  вони  Iгореве  вiйсько,
пiдходячи все ближче i ближче. Маяли вдалинi половецькi  стяги,  метлялися
на довгих тичках пишнi кiнськi хвости - бунчуки, в небо здiймалися  стовпи
рудо? степово? куряви. I не знали руськi князi, кому проти кого виступати.
   - Боже! - тiльки й вимовив Iгор помертвiлими вустами.
   А Всеволод у збудженнi великому вдарив кулаком по луцi сiдла, вилаявся:
   - Прокляття! Грiм i блискавка на мою голову! Яким же  я  був  недоумком
учора, що не послухався тебе, брате!
   Святослав зблiд i стиснув тонкi збляклi вуста. Це ж вiн у всьому винен!
Вiн погнався за половцями далi за всiх, вiн повернувся пiзнiше за всiх  i,
головне, наполiг, щоб заночувати в цьому проклятому  полi  Половецькому!..
Зараз вiн ладен був покласти голову пiд меч,  аби  лиш  повернути  минулий
вечiр i виправити свою помилку!
   Всi довго мовчали. I тиша ця була важка i гнiтюча.
   А земля гула, стугонiла!.. I пiдходили вони все ближче!
   Немало лiт прошумiло над  Славутиною  головою,  не  раз  смертi  в  очi
заглядав вiн у багатьох боях, - зда?ться, пора звикнути до небезпек, але й
вiн, коли уздрiв ту темну хмару, що обступала Iгорiв  полк,  здригнувся  i
вiдчув, як попiд серцем вiйнуло зимовою стужею.
   Такого вiн ще не видiв! Бути грому великому! Iти дощу стрiлами  з  Дону
великого!
   Першим опам'ятався  Iгор.  Приструнчивши  срiбними  острогами  Воронця,
пiдвiвся на стременах, пiдняв руку i гукнув  скiльки  духу  було,  на  все
поле:
   - Браття i  дружино!  Доля  послала  нам  важке  випробування,  а  мене
покарала за те, що я злегковажив  суворим  знаменням!  Видно,  зiбрали  ми
проти себе усю землю Половецьку! Бiй буде жорстокий - не на  життя,  а  на
смерть, i нi на кого нам надiятися - тiльки на самих себе! Тож смiливо  на
ворога! Краще кiстьми ляжемо, нiж безчестям  себе  знеславимо!  Хай  лiпше
хижi птахи та дикi звiрi  тiла  нашi  шматують,  нiж  осоромимо  ми  землю
Руську!.. Станемо, браття, в круг! Станемо в такому порядку: я - попереду,
лiворуч вiд мене - Святослав, за  ним  -  Володимир,  потiм  -  Ольстин  з
ковуями i, нарештi, по праву руку вiд мене - Всеволод! I будемо, стримуючи
ворога зi всiх бокiв, пробиватися до Дiнця! Тут недалеко! Тiльки  там,  на
Дiнцi, у темному лузi, наш порятунок! Там шлях на Руську землю!
   Полки швидко стали в бойовий круг - давн? вiдоме шикування вiйська  при
круговiй оборонi. Переднiй ряд  закрився  стiною  щитiв,  виставив  у  бiк
ворога частокiл довгих списiв. Внутрiшнi ряди приготували луки  i  стрiли.
Всерединi поставили половецькi вози для поранених, посилили  охорону  бiля
полону та стад.
   Мiцний це був горiшок  -  Iгорiв  полк,  опоясаний  непробивною  стiною
черлених щитiв, на?жачений гострими  списами  та  смертоносними  стрiлами,
захищений мiццю лат, кольчуг та шоломiв! Нелегко його розкусити  нiкому  -
навiть Кончаковi з усiма його ордами!
   Iгор зi сво?ю дружиною,  закованою  в  броню,  став  на  вiстрi  всього
руського вiйська. Саме тут i саме вiн повинен був прорвати вороже кiльце i
вивести всiх до Дiнця.
   Половцi зупинилися на вiдстанi польоту стрiли, заповнюючи в сво?х рядах
прогалини, облягали сiверян щiльно зi  всiх  бокiв.  А  зi  степу  до  них
пiдходили все новi й новi загони. I руськi князi та во?води були у  подивi
великому: як зумiв Кончак за одну нiч зiбрати всю силу половецьку?
   Побiля Iгоря стали Славута, Ждан та Янь. Iгор узяв Славуту за руку.
   - Учителю, прошу тебе, вийди з ряду! Не по тво?х лiтах це дiло! Займися
пораненими - ?х буде сьогоднi немало!
   Славута хотiв заперечити, та Iгор насупив брови.
   - Не треба! Поранених буде невпрогорт - хто допоможе ?м краще, нiж  ти?
А якщо мене поранить, чи Всеволода, чи Володимира?..
   Славута вжахнувся.
   - Бог з тобою, Iгорю? Що ти говориш перед бо?м?
   - Все може бути. Вiйна!
   Старий боярин схилив голову, поцiлував князя в плече.
   - Гаразд. Iду!
   Тут вони розсталися: Славута по?хав до веж, а Iгор  повернувся  у  свiй
полк. Ждан зняв з нього  золотий  князiвський  шолом,  що  мiг  бути  дуже
помiтною  цiллю  для  ворожих  лучникiв  i  копiйникiв,  подав  звичайний,
гриднiвський.
   З-за обрiю поволi виринав кривавий пруг сонця.
   Битва розпочалася раптово, вiдразу по всьому полю. На половецькому боцi
пролунав чийсь гортанний, схожий на рик ведмедя голос, Iгоревi здалося, що
то був голос Кончака, - i тисячi й тисячi половецьких стрiл хмарою знялися
в блакитно-малинове свiтанкове небо i рясним дощем  пролилися  на  Iгоревi
полки.
   Впали  першi  убитi,   застогнали   пораненi,   збилися   i   понеслися
схарапудженi конi, що втратили верхiвцiв.
   У вiдповiдь  проспiвали  пiсню  смертi  спiвучi  сiверянськi  стрiли  i
вирвали з Кончакових полкiв немало молодих чорнооких джигiтiв.
   Стрiли сипалися безугавно, стукали, мов град,  об  шоломи,  об  лати  й
кольчуги, об щити та обшитi залiзними бляшками кiнськi попони, вириваючи з
рядiв то одного, то iншого воя.
   Видно, Кончак, використовуючи кiлькiсну перевагу, вирiшив  не  вступати
поки що в рукопашний бiй, а лучним бо?м знекровлювати руське вiйсько.
   Iгор зрозумiв це вiдразу. Тодi вiн видобув меча i пiдняв коня на диби.
   - Уперед, русичi! Уперед! За  мною,  браття!  Гриднi-списники  опустили
напереваги мiцнi довгi списи i, набираючи розгону, понеслися на  половцiв.
За ними мчали мечники, а потiм уже  лучники,  що  на  ходу  випускали  рiй
стрiл, щоб ними прикрити переднi ряди нападаючих.
   Удар був жахливий.  Над  полем  пролунав  гуркiт  -  то  списи  русичiв
зустрiлися з половецькими щитами i загримкотiли об них, нiби  грiм  грянув
над самою головою. Задзвенiли, задзвякали мечi i кривi  половецькi  шаблi;
заiржали, здиблюючись i ошкiрюючи зуби, знавiснiлi конi; тисячами горлянок
закричали у бойовому шалi во?ни.
   Переднi ряди половцiв були  враз  зiм'ятi,  розтрощенi,  повергнутi  на
землю. Заднi теж здригнулися i пiд  натиском  Iгорево?  панцирно?  кiнноти
почали вiдступати в степ.
   Iгор пiдбадьорив сво?х:
   - Уперед, браття! Ще удар - i прорвемо вороже кiльце! Дужче  нападайте!
Смiливiше! А за нами прорвуться усi!
   Вiн бився в переднiх  лавах,  i  його  прямий  двосiчний  меч  не  знав
спочинку. Воронець грудьми,  прикритими  кольчужною  сiткою,  розштовхував
низькорослих коней степовикiв, копитами вдавлював у землю  тiла  поранених
чи вибитих iз сiдла ворожих во?нiв. Поряд  з  князем  билися  наймогутнiшi
новгород-сiверськi витязi. Вони глибоко врубалися в густi ряди ординцiв  -
уже зовсiм недалеко виднiвся голий степ.  А  там  десь  i  Донець  з  його
рятiвними для руського вiйська лугами, заростями та лiсами!
   Нi на крок не вiдставали вiд князя Янь Рагу?лович та Ждан.  Як  завжди,
радiсно усмiхнений, вiдчайдушний Янь  кидався  навперейми  степовикам,  що
мiтили зчепитися з князем, i невiдворотним ударом меча перетинав ?м дорогу
життя. Ждан вiв на поводi запасного коня - на той випадок,  коли  Воронець
пiд князем упаде чи буде поранений, - а довгим списом не менш успiшно, нiж
Янь, захищав князя зi свого боку.
   До вiдкритого поля залишалося зовсiм недалеко.
   - Ще трохи, браття! Ще пiднатужмося - i перед  нами  вiльна  дорога  до
Дiнця! - гукнув Iгор. - Уперед, браття!
   Та половцi теж зрозумiли, до чого прагнуть  русичi,  i  докладали  всiх
зусиль, щоб  зупинити  ?хнiй  бойовий  порив.  Сюди  вже  поспiшали  свiжi
половецькi загони, оговталися вiд несподiваного сильного  удару  Кончаковi
батирi, з обох бокiв на Iгорiв полк, що глибоко ввiгнався у ворожий стрiй,
розколюючи його, мов клин дерево, знову  сипонув  рясний  дощ  половецьких
стрiл.
   Вiд них зразу впали десятки новгородсiверцiв.
   Iгор пiдняв щита, щоб захиститися, та  раптом  вiдчув  болючий  удар  в
шуйцю[65].  Стрiла  влетiла  в  широкий  рукав  кольчуги,  знайшла   ?дине
незахищене мiсце мiж кольчугою та поручами i пронизала руку наскрiзь.
   Щит упав на землю. Iгор схитнувся.
   - Княже, що? - скрикнув перелякано Ждан. - Поранений?
   Iгор зблiд. В ранi бринiло тонке древко стрiли з  бiлим  оперенням.  На
гриву коневi бризнула кров.
   Ждан схопив поводи Воронця, завернув назад.
   - Князя поранено! Прикрийте його!
   Янь прикрив Iгоря щитом, дружинники зiмкнули позад нього  ряди,  поволi
почали пiд ро?м стрiл вiдступати.
   Замiшання в рядах русичiв не залишилося непомiченим половцями,  i  вони
посилили обстрiл.
   Iгор вiд болю й досади зцiпив зуби. Яке нещастя! Все втрачено! А так же
було недалеко вiд прориву!
   Стрiла ятрила рану, пекла вогнем. А голову свердлила  думка:  "От  коли
знамення дало про себе знати!  Нещаслива  доля  Ольговичiв  не  оминула  й
мене!"
   - Не вiдступайте, браття! Не вiдступайте! Я зараз повернуся з пiдмогою!
- гукнув вiн воям, що здригнулися в замiшаннi.
   Та звiстка про поранення Iгоря блискавично поширювалася серед вiйська i
засмучувала всiх. Тiльки початок битви - i вже поранено князя! Як же  бути
без нього в такий час!
   - Рагу?ле, очолюй полк! Не  вiдступай,  пробивайся  далi  вперед!  Менi
перев'яжуть рану - i я повернуся! - гукнув вiн  тисяцькому,  а  Ждановi  i
Яневi сказав: - Ведiть мене до Славути!
   Посеред табору,  на  половецьких  возах,  застелених  нiкому  тепер  не
потрiбними паволоками та оксамитами, лежали пораненi. Однi стогнали,  iншi
просили пити. Бiля них клопоталися знахарi та костоправи,  що  витягали  з
ран стрiли,  тамували  кров,  складали  i  зв'язували  розтрощенi  кiстки,
накладали пов'язки.
   Славута вже почув про поранення Iгоря i бiг йому назустрiч.
   - Стрiла? Знiмайте з коня!
   Iгор сiв на  воза.  Славута  обережно  пiдняв  важкий  рукав  кольчуги,
вiдламав наконечник стрiли i витягнув з рани древко.  Потiм  зняв  поручi,
закотив рукава кольчуги й сорочки, дiстався до рани.
   - Ну, що? - спитав Iгор, кривлячись вiд болю.
   - Дякувати долi, кiстка цiла, - зрадiв Славута. - А рана, хоч i болюча,
не страшна. Ось ми тобi зав'яжемо ?? - i вiдразу стане легше!
   Вiн дiстав з торбини сувiй чистого, добре вибiленого полотна,  вiдрiзав
чималий  шмат,  один  кiнець  густо  помастив  маззю,  що  пахла  медом  i
чистотiлом, i перев'язав рану. Потiм пiдв'язав руку перед грудьми.
   Iгор вiдразу сплигнув з воза.
   - Куди? - сторопiв Славута.
   - Як - куди? -  здивувався  князь  i  правицею  показав  на  битву,  що
вирувала, ревла, бiснувалася довкола. - Туди!
   - З одною рукою? Ти ж поранений!
   - Ну  й  що!  Мо?  мiсце  там!  -  Iгор  повернувся  до  сво?х  молодих
супутникiв: - Допоможiть менi сiсти на коня!
   Тi переглянулись. Як же допомогти? Не пiднiмати ж князя руками!
   Тодi Ждан  став  на  колiно,  нахилив  плечi,  Янь  нахилився  поруч  з
Воронцем, i Iгор по ?хнiх спинах зiйшов угору i сiв у сiдло.
   Його побачили во?ни, i з сотень грудей вирвався радiсний поклик:
   - Князь Iгор живий! Князь Iгор з нами! Вперед, браття!

   * * *

   Страшно довгим i важким був той  суботнiй  день  для  Iгоревого  полку.
Проти восьми тисяч руських во?нiв  билося  щонайменше  двадцять,  а  то  й
тридцять тисяч степовикiв, i до них все прибувала й прибувала пiдмога.
   З полудня почала дошкуляти спека. Хоча  стояла  тiльки  перша  половина
травня, сонце пекло немилосердно, по-лiтньому. Металевi шоломи, кольчуги i
лати нагрiвалися так, що здавалося, лини на них води -  зашкварчать!  Суха
земля пiд кiнськими копитами здiймалася  ?дкою  курявою,  забивала  горло,
нiс, а пiт, змiшаний з нею, ви?дав очi.
   Хоча нiхто не снiдав, ?сти не хотiлося, зате дедалi все бiльше допiкала
спрага. I люди, i конi знемагали без води... А ?? не було!..  Води!  Води!
За один-?диний ковток без роздумiв кожен вiддав би всю вчорашню здобич!
   Кiлька разiв Iгор кидав сво? дружини в атаку на пiвнiч,
   у той бiк, де вiдкривався найближчий  шлях  до  Дiнця.  В  кольчугах  i
латах, зi списами напереваги безстрашно летiли руськi витязi в  саму  гущу
половецьких полкiв - кололи, рубали, били сокирами  та  булавами,  топтали
кiньми, арканили i стягували з сiдел... З бо?м просунулися далеко в  степ,
та до Дiнця пробитися не зумiли. ?м насупроти ставали новi,  свiжi  загони
половецько? кiнноти, i, здавалося, не було ?м нi кiнця нi краю.
   Найвищо? напруги битва досягла в другiй половинi дня i перед вечором.
   Вiдбивши всi намагання русичiв прорватися до Дiнця, Кончак зрозумiв, що
чаша терезiв перехилилася на його бiк i ключi  вiд  перемоги  опинилися  в
його руках. Вiн посилив натиск з пiвночi, вiд Дiнця, i з заходу та  пiвдня
вiд Сюурлiю,  залишаючи  бiльш-менш  вiльним,  прикритим  лише  слабеньким
заслоном, шлях на схiд, до невеличко?, довжиною всього в вiсiм чи  дев'ять
верст рiчки Каяли,  що  текла  в  глибокiй  долинi  з  крутими  скелястими
берегами з пiвночi на пiвдень i впадала в Сюурлiй неподалiк  вiд  великого
озера.  Вiн  уже  дiзнався,  що  цiлком  несподiвано,  замiсть  Святослава
Ки?вського з об'?днаною силою всi?? Русько?  землi,  зустрiв  лише  одного
Iгоря з братi?ю. Дiзнався - i злорадно вигукнув:
   - Зарвався, Iгорю! Хоча й смiливий ти, хоча й досвiдчений во?н, а  нинi
зарвався! Знехтував, злегковажив небезпекою, що чига?  на  тебе!  Отут  ми
тебе й пристьобнемо! Отут, на Сюурлi? чи на Каялi,  тобi  й  кiнець  буде!
Ой-бой!
   Вимотавши сили  русичiв  безперервним  обстрiлом,  короткочасними,  але
гострими i кровопролитними кiнними наскоками, а особливо тим, що змусив ?х
терпiти спеку й безводдя, Кончак перед  вечором  кинувся  всiма  силами  в
атаку.
   I  знову  гаряче  небо  затьмарилося  роями  половецьких  стрiл.  Знову
задзвенiли шаблi, закричали во?, заiржали конi, застогнали пораненi.  Шум,
трiск, гам, скрегiт, тупiт, крик  знялися  над  кривавим  бойовищем  i  не
вщухали нi на хвилину.
   З палаючим поглядом i запеченими, почорнiлими вустами, з  закривавленою
пов'язкою на руцi Iгор  гасав  по  полю,  пiддавав  воям  духу.  Мчав  вiд
Святослава  до  Володимира,  вiд  кову?в  до   Всеволода,   а   потiм   до
новгород-сiверцiв - пiдбадьорював, закликав триматися i щосили пробиватися
до Дiнця, надихав i добрим словом, i мечем, а головне, одною сво?ю  появою
в самiй гущi бою.
   - Iгор тут! Iгор з нами! - лунало по рядах, i  во?  з  новим  завзяттям
кидалися в бiй, забуваючи i про те, що ось уже який час б'ються  вони  без
?жi та води, що пече ?х сонце i палить сухий степовий вiтер, що конi ледве
тримаються на ногах вiд утоми й  спраги,  що  майбутн?  невiдоме.  Смерть?
Полон?
   Вечiр принiс легку прохолоду, але не  принiс  перепочинку.  Бiй  тривав
далi. Коли стало особливо важко, примчали  Ольстин  Олексич  та  Рагу?л  з
декiлькома во?водами.
   - Княже, усiм нам тут кiнець! I во?, i кову?, i витязi,  i  вся  братiя
ляжуть трупом! -схвильовано загаркавив Ольстин. - Треба тiкати!
   - Як же втекти? - не зрозумiв Iгор. - Ми оточенi!
   - Вночi  невеликою  дружиною  можна  буде  пробитися,  княже,  -  почав
пояснювати Рагу?л. - Пересядемо на  пiдмiнних  коней,  знайдемо  прогалину
серед половецьких полкiв - i проб'?мося!
   - А чорнi люди? А во?, у  яких  нема?  пiдмiнних  коней?  Як  же  вони?
Залишити ?х?
   - Усi ми не вряту?мося! Марна надiя! Iгор спалахнув.
   - Що ви мовите? Одумайтеся! Як же я можу покину ти простих во?нiв, а  з
одними во?водами тiкати! Або нам  добре,  або  зле  станеться  -  то  всiм
гуртом! Бо якщо я втечу з во?водами та старшою дружиною, а простих  во?нiв
залишу в руках iноплемiнникiв, то який одвiт дам перед богом? Тодi  довiку
каратимуся бiльше, нiж коли б я смерть прийняв!  Будемо  вночi  всi  разом
пробиватися до Дiнця! Такий мiй рiшенець!
   Присоромленi во?води поскакали до сво?х  стягiв,  i  бiй  розгорiвся  з
новою силою - нiчний бiй!
   Вiстрям сво?м Iгорiв полк був  нацiлений  на  Донець.  Мечем  i  списом
прокладали собi шлях сiверськi дружини, встилаючи  його  сво?м  i  ворожим
трупом. Коли конi почали падати вiд знемоги i спраги, во?ни спiшилися.
   Iгор заохочував:
   - Браття i дружино, тут зовсiм близько! Бувалi люди кажуть, що  за  той
час, скiльки потрiбно доброму молодцевi, щоб  пообiдати,  ми  туди  навiть
пiшки дiйдемо! Так пiднатужмося, браття! Вперед!
   Окремi  стяги  пiд  натужувалися  i  глибоко  врубувалися  в  темнi   й
непрогляднi полки половецькi, вiдтискуючи ?х  усе  далi  й  далi  в  поле.
Здавалося, ще одне зусилля - i залiзний  обруч  половецький  трiсне.  Iгор
кидався до них i захриплим голосом гукав:
   - Соколи! Витязi руськi! Ну, ще трохи! Ще!
   Та прорватися нiде не щастило. Всюди на цьому шляху темною  непробивною
стiною стояли кочовики, якi супроти одного руського во?на виставляли трьох
чи чотирьох сво?х. I пiд ранок стало ясно: тут не пробитися.
   А на свiтаннi, у недiлю 12 травня, трапилося  найгiрше:  раптом  почали
тiкати кову?. Скориставшись тим, що Кончак з-перед  них  вiдтягнув  значну
частину сво?х сил на пiвнiч, вони,  як  тiльки  загорiлася  ранкова  зоря,
прорвали немiцний половецький заслiн i кинулися без оглядки в  степ.  Вони
ще не знали, що це була пастка, хитромудре поставлена на них Кончаком.
   Над полем пролунав чийсь стривожений голос:
   - Кову? тiкають! Кову?!
   Iгор щосили ударив острогами Воронця, помчав  услiд  за  втiкачами.  Нi
Янь, нi Ждан на сво?х стомлених конях не змогли його наздогнати.
   - Вернiться, браття! Вернiться! - гукав розпачливо Iгор.
   Та кову?, чи то не  впiзнаючи  його,  чи,  охопленi  жахом  i  бажанням
будь-що врятуватися з цього пекла, не хотiли впiзнавати,  мчали  далi,  не
звертаючи на нього уваги.
   Тодi Iгор скинув шолом i ще дужче приострожив Воронця.
   Невже нiхто не впiзна? князя?
   - Во?водо Ольстин! Браття кову?! - загукав щосили. Та  захриплий  голос
потонув у гучному тупотi копит i дикому лементi, що  знявся  над  головами
втiкачiв.  Лише  один  вершник  оглянувся  i  зупинився.  Це  був  Михалко
Гюргович, син ковуйського хана з Остра.
   - Прости, княже, - схилив вiн чорночубу голову. - Злякалися ми!  Смертi
злякалися!.. Адже половцi вважають нас вiдступниками, зрадниками i в полон
не беруть - сiчуть усiх пiдряд!
   За ковуями здiймалася хмара куряви, а в широку прогалину, що утворилася
в оборонному кiльцi русичiв, хлинули загони кочовикiв.
   Iгор зрозумiв: це кiнець! Нiяка гать не спинить  весняну  повiнь,  якщо
вона прорвала собi прiрву!  Нiяка  сила  не  спинить  тепер  половцiв,  що
скористалися боягузтвом кову?в i ринули в саму серцевину руського вiйська!
   - Прокляття! - вигукнув вiн. - Що ж вони наробили! I самi  загинуть,  i
нас усiх вiддадуть на поталу вороговi!
   - Там Каяла, а за нею - озеро,  -  пояснив  Михалко  Гюргович.  -  Вони
хочуть дiстатися до води, а звiдти, напо?вши коней i самi напившись,  далi
в степ... Якщо пощастить, звичайно...
   -  Якщо  пощастить....  Нещаснi!  Там  далi  -  Каяла!  Чи  ж   зумiють
перебратися через не?... Та, врештi, що нам зараз до них!..
   Рiзкий окрик Яня, що разом зi Жданом наближався до князя, вивiв Iгоря з
зацiпенiння:
   - Половцi!
   Iгор пiдвiв голову. Половцi були недалеко. Вони мчали йому  навперейми.
Вже добре видно оскал кiнських морд,  хижий  блиск  очей  розпалених  бо?м
верхiвцiв.
   - Тiкаймо! - пригнувся в сiдлi  Михалко  Гюргович  i  вдарив  князевого
Воронця батогом по крупу.
   Конi бiгли з усiх сил. Та сил було мало. Нi гострi остроги,  нi  батiг,
нi лайка, нi понукання, нi благання, - ну, виручай, друже! - нiщо не могло
примусити бiгти ?х так, як  бiгли  напо?нi,  нагодованi  i  не  змордованi
половецькi конi.
   Ось Янь i Ждан. Вони тiкають  разом  з  князем,  але  скоро  вiдстають.
Вiдстав i Михалко Гюргович - Iгор вирвався вперед. Йому  залиша?ться  один
перестрiл iз лука до сво?х. Зовсiм близько! Один перестрiл!
   -  Ну,  конику,  ну,  Ворончику,  виручай!  Воронець  мчить.  Змучений,
знесилений, спраглий, витягу?ться в нитку, хрипко диха?. З  нього  клоччям
спада? на землю пiна, болiсно зойка? селезiнка. Сили його вичерпалися, вiн
спотика?ться, ледве не пада? з нiг...
   Тодi з гущавини руського вiйська вирива?ться  високий  бородань,  хапа?
першого ж коня, що, втративши господаря, ника? по полю, i мчить князевi на
виручку. Його розкошлачена борода розвiва?ться на вiтрi,  в  жилавiй  руцi
виблиску? проти сонця двосiчний меч, вiн здалеку гука? захриплим голосом:
   - Князюшко, тримайся! Я Будило! - зiстрибу? на землю. - Бери мого коня!
   Але тут помiча?, як переднiй половчин на повному скаку натягу? лука.
   - Не стрiляй! Це князь  Iгор!  -  кричить  щосили  Будило  i  кида?ться
навперейми стрiлi, пiдставляючи ?й сво? груди.
   Стрiла пронизу? його наскрiзь.
   Будило голосно  охнув,  змахнув  руками,  мов  крилами,  але  на  ногах
утримався i ще раз крикнув:
   - То наш князь! Не вбивай  його!  -  I,  збитий  копитами  половецького
огиря, важко упав навзнак додолу.
   Половець нарештi зрозумiв його,  опустив  лука  i  схопився  за  довгий
аркан, що висiв при боцi. Не встиг Iгор  зiскочити  з  Воронця,  як  тонка
петля зашморгнулася довкола тiла, вирвала з сiдла i жбурнула в потолочений
бур'ян.
   Все! Кiнець! Смерть!
   З рани на руцi знову хлинула кров, в очах потемнiло. Потiм вiн  вiдчув,
як на плече лягла чиясь важка рука, пiдвела,  поставила  на  ноги.  Як  iз
туману, випливло широке темне обличчя з кущуватими  бровами,  що  зрослися
над перенiссям. Вузькi хижi очi блищали радiсно-здивовано.
   - Кинязь Iгор?
   - Ти хто? - спитав Iгор, ще не  зовсiм  усвiдомлюючи  того,  що  з  ним
сталося.
   - Я Чилбук iз роду Тарголовичiв... Тепер ти мiй полонений, кинязю! -  I
половець вправно захалявним ножем вiдрiзав вiд пояса прикрашеного  срiблом
i самоцвiтами князiвського меча. - ?дь зi мною. Ти вже вiдвоювався!
   Iгоря оточили Чилбуковi родичi, щось радiсно загелготали, мов  гуси,  i
помчали з поля бою до лiска,  що  виднiвся  вдалинi,  намагаючись  якомога
швидше вивернутися з-пiд темно? лави  сво?х  одноплемiнникiв,  якi  клином
заганялися в розiрвану оборону русичiв - на мiсце кову?в.
   З руського стану ?м навперейми вимчав вершник. До  Iгоря  долетiв  його
розпачливий крик:
   - Княже, княже!
   Чилбук пiдняв лука, хижо вискалив зуби.  Нi,  вiн  нiкому  не  вiддасть
князя - таку дорогу здобич! Грудьми захищатиме його! Ще мить  -  i  стрiла
прониже груди необачному!
   Ще мить...
   Та тут пролунав Iгорiв голос:
   - Не стрiляй! Це мiй лiкар! Славута! Чилбук опустив лука.
   - Вiн хоче здатися менi в полон?
   - Вiн поспiша?, щоб лiкувати мене!
   Славута наблизився, зi слiзьми в очах обняв князя.
   - Iгорю, ти  ще  раз  поранений?  Нi?  Слава  богу!  А  пов'язка  знову
закров'янилася, почала сповзати... Ось я накладу тобi нову!..
   Чилбук вiдвiв Iгоря у безпечне мiсце, на  вершину  горба,  звiдки  було
видно все поле бою, дав попити кумису. Славута заново  перев'язав  князевi
руку.
   Сюди  ж  Чилбуковi  люди  привели  Яня,  Ждана  i  Михалка   Гюрговича,
приставили до них сторожу.
   Всi були в розпачi, пригнiченi. Янь кусав губи i  плакав,  мов  дитина.
Ждан зчорнiв на лицi, мiцно зцiпив зуби, а князь Iгор смертельно  зблiд  i
палаючим поглядом дивився туди,  де  знемагали,  де  сходили  кров'ю  його
полки.
   Пiсля втечi кову?в половцi  швидко  розiтнули  руське  вiйсько  навпiл.
Всеволода, оточивши, тиснули до великого озера, маючи  надiю  добити  його
там. А Володимира, Святослава i Рагу?ла, во?ни яких  зовсiм  знемогли  вiд
спеки, спраги та втоми, почали припирати до  крутих  берегiв  Каяли.  Бiля
озера гинули пiд шаблями оточенi кову?. Недалеко ж вони втекли! Двi чи три
сотнi  кинулися  вплав,  сподiваючись  досягти  протилежного  берега,   та
стомленi, ледь живi  конi,  напившись  без  мiри  води,  швидко  потонули,
затягуючи за собою на дно i вершникiв.
   - Боже, що робиться! - прошепотiв Iгор. - Усе пропало! Все загинуло!
   Половцi справдi обсiли русичiв, мов сарана, i  розстрiлювали  з  лукiв.
Во? падали, устилали землю трупом. Тi, що прорвалися до Каяли,  з  високих
круч бачили внизу воду, та напитися не могли - рiчка в'юнилася в  глибокiй
ущелинi. Окремих смiливцiв, якi спускалися вниз, вражали стрiли кочовикiв,
що стояли на протилежному боцi.
   До обiднi з цими полками було  покiнчено.  Полонених  половцi  в'язали,
важкопоранених добивали, а з мертвих здирали зброю, одяг, взуття.
   Тримався ще Всеволод зi сво?ми трубчiвцями та курянами.  Iгоревi  добре
було видно, як вiн прорубався крiзь половецький заслiн до Каяли,  перейшов
??, кинувся до озера, що голубiло вдалинi, i  там,  iдучи  понад  берегом,
вiдбивався вiд ворога. Частина його во?в пустилася, як i кову?,  вплав  до
того берега, та вони не допливли й до середини - потопилися в ньому  разом
з кiньми.
   Довго виблискував проти сонця Всеволодiв  шолом.  Iгор  бачив,  з  якою
запеклiстю вiдбивався його ?диний улюблений брат вiд  степовикiв,  як  вiн
шаленiв у бою, рубаючи ворогiв сво?м важким  двосiчним  мечем,  як  танула
горстка його вiдчайдушних витязiв, i з жахом зрозумiв, що й  Всеволода  не
мине зла доля.
   Ось переламався в його руцi меч. Хтось  подав  йому  списа,  i  молодий
князь прохромив ним груди нападниковi, що занiс над його головою шаблю...
   - Брате мiй, хоробрий буй-туре Всеволоде! -  вигукнув  Iгор.  -  Прости
мене, що завiв тебе сюди на погибель... Боже,  дай  менi  смертi,  щоб  не
бачити, як упаде мiй брат! Бо це я в усьому  винен!  Я!  Великий  грiшник!
Тепер споминаю я грiхи сво? перед господом богом мо?м, - як багато убивств
заподiяв я i кровi пролив  у  землi  християнськiй!  Це  ж  я  не  пощадив
християн, взявши на щит город Глiбов бiля Переяслава! Тодi немало завдав я
горя, розлучаючи батькiв з дiтьми сво?ми, брата з братом, друга з  другом,
жiнок з чоловiками, дочок з матерями, подруг з  подругами  сво?ми!  I  все
тодi полоном i  горем  було  покрито!  Живi  мертвим  заздрили,  а  мертвi
радувалися, що в вогнi, як  святi  мученики,  спокус  житт?вих  позбулися!
Старих повбивали, юнакам же лютi, без жалю, рани завдавали,  мужiв  сiкли,
жiнок оскверняли! I те все зробив я!.. Не пристало менi тепер жити!.. I се
нинi виджу кару вiд господа бога мого!.. Де нинi улюблений  брат  мiй?  Де
нинi брата мого син? Де чадо мо?? Де бояри думаючi? Де  мужi  хоробрi?  Де
полк мiй? Де конi i зброя многоцiнна?.. Чи не через все те вiддав  господь
мене, зв'язаного, в руки поганинам? Се воздав менi господь  за  беззаконня
мо? i за злiсть мою! I впали сьогоднi грiхи мо? на голову мою!..
   Вiн ударив себе здоровою рукою в груди i, щоб нiхто не помiтив  слiз  в
його очах, опустив голову. А коли пiдняв, то вже не видно  було  нi  брата
Всеволода, нi його  славних  витязiв,  нi  черлених  щитiв,  нi  барвистих
руських стягiв...
   Затих над Половецьким полем гомiн бою, що тривав  без  перерви  суботу,
нiч на недiлю i недiлю до пiвдня. Затих брязкiт мечiв, i гуркiт  щитiв,  i
трiск списiв,  i  тупiт  кiнських  копит.  Чулися  тiльки  радiснi  вигуки
переможцiв, стогони вмираючих сiверян та каркання воронiв, що злiталися на
покорм.
   - Навiщо я залишився жити? - прошепотiв Iгор. - Чому  мене  не  вразила
гостра шабля чи половецька стрiла?..
   Пiд'?хав з ханами Кончак. Сидiв на  конi  прямо,  гордовито.  У  чорних
блискучих очах неприхована радiсть. Радiсть перемоги!
   - От ми й зустрiлися, Iгорю! I я не заздрю тобi! - сказав  бундючно.  -
Ти хотiв завоювати Половецький степ, а став  невiльником,  рабом  простого
кочiвника Чил-бука! Ой-бой!.. Що тепер скажеш?
   Iгор мовчав. Очi його погасли, щоки поблiдли.
   Кончак повернувся до ханiв.
   - А хто полонив князя Всеволода?
   - Роман Кзич, син хана Кзи, великий хане, - вiдповiв хтось.
   - А князя Володимира?
   - Коптi з роду Улащевичiв!
   - А Святослава Ольговича?
   - ?лдечюк з роду Бурчевичiв!
   - Отже, всi князi в наших руках! Що  ж  будемо  робити  з  ними,  хани?
Скара?мо смертю, продамо в неволю чи визначимо викуп?
   - Викуп! Викуп! - закричали хани. - Та такий, щоб Русь застогнала!  Щоб
князi запродали не тiльки табуни сво?, не тiльки  поля  й  лiси  сво?,  не
тiльки смердiв i холопiв сво?х, а й дiтей та жон сво?х!
   - Ти чу?ш, Iгорю? -  знову  повернувся  до  новгород-сiверського  князя
Кончак. - Ми дару?мо тобi, i всiм князям, i во?водам, i  боярам,  i  тво?м
дружинникам, i воям життя! Але за життя треба платити!
   Iгор пiдняв голову
   - Скiльки? Передусiм - за во?в!
   - За во?в? Тут просто: у вас, на Русi, багато  наших  людей,  у  нас  -
ваших. Тож обмiня?мо воя за воя!..
   - А за бояр, во?вод?
   - По сто та по двiстi гривень - хто чого кошту?!
   - А за князiв?
   - По тисячi гривень!
   - А за мене?
   Кончак завагався
   - Двi тисячi гривень! - вигукнув хан Кза
   - Двi тисячi! Двi тисячi! - пiдтримали його iншi хани.
   Iгор скривив у гiркiй усмiшцi рота.
   - Все мо? князiвство не нашкребе стiльки!
   - Нашкребе! Дiстане! Або згинеш у неволi! Як хан Коб'як у Ки?вi!  -  зi
злiстю кинув Кза.
   - Мене взяв у полон ваш муж по iменi Чилбук. Що ж вiн скаже? Якого  вiн
викупу хоче? - спитав Iгор.
   - Чилбуковi буде за це винагорода, а в  полонi  ти  у  мене,  Iгорю!  -
пояснив Кончак.
   Бачачи, що його здобич  вислиза?  з  рук,  Чилбук  випхався  з  натовпу
наперед, слiзно заблагав:
   - Але ж, великий хане... Великий хане... Справдi...
   Кончак перебив його.
   - Я беру князя Iгоря на  поруки,  Чилбуку!  Вiн  поранений  i  потребу?
лiкування та догляду, якого ти не можеш йому  дати.  А  князь,  як  бачиш,
кошту? дорого! Вiн житиме у мене, бо належить не  одному  тобi,  а  всьому
племенi половецькому! А навзамiн одержиш удвiчi бiльше, нiж одержить  нинi
перший-лiпший наш во?н! Тс?! Тс?!
   Чилбук скривився, скрушно похитав головою, поцмокав язиком  i  вiдiйшов
убiк. Не сперечатися ж з самим Кончаком!
   Кончак дав  знак,  i  хани  почали  роз'?жджатися.  Кожен  зi  здобиччю
потягнув у сво? стiйбища, до сво?х веж.

   * * *

   Додому, на Тор, Кончак повертався  переобтяжений  полоном  i  здобиччю.
Iгоревi дозволив узяти з собою кого побажа? i приставив до нього  сторожу.
Князь побажав, щоб бiля нього були Славута, Янь i Ждан.
   Сонце схилялося до заходу. Курява, що протягом  двох  днiв  висiла  над
степом,  вляглася,  розсiялася,  i  зоровi  вершникiв  вiдкрилося  жахливе
видовище.
   Скiльки сягав погляд, у столоченому бур'янi лежали, мов снопи, вбитi  i
вмираючi. Помiж ними бродили поодинокi степовики,  пiдбираючи  те,  що  ще
залишалося i мало хоч яку-небу дь вартiсть.
   - Боже, боже! Тут цiлий полк! Двi або три тисячi! -  з  болем  вигукнув
Iгор. - Погляньте, якi витязi! Якi смiливцi! Це ж  я  завiв  вас  сюди  на
загибель, браття мо?!
   Ось,  розкинувши  руки,  зi  стрiлою  в  грудях   лежить   i   дивиться
розплющеними очима в голубе небо безвусий юнак. Лице бiле, кучерi  русявi,
а темнi брови навiки застигли на мертвому чолi.
   Красень!
   Чий же то син?  Чи?  материнське  серце  обiлл?ться  кровлю  в  далекiй
Сiверськiй землi, коли туди прийде звiстка про нечуване побо?ще? I  старий
батько зацiпенi?  вiд  горя,  i  кохана  дiвчина  затужить-заголосить  над
блакитним Сеймом чи над  чарiвницею  Десною,  i  сестрицi  заквилять,  мов
ча?нята, на порозi рiдно? хатини! Але ти, витязю, вже не почу?ш ?х...
   А ось, либонь, смерд - плоскiнна  сорочка,  постоли  на  ногах,  борода
скуйовджена... Розкинув руки, лежить у бур'янi спокiйно, мов живий. I коли
б не стрiла в грудях, можна було  б  подумати,  що  прилiг  спочити  пiсля
важко? цiлоденно? працi бiля рала...
   Хто ти? Звiдки? Щось знайоме ввижа?ться в обличчi тво?му!
   Ждан торкнув князя за руку.
   - Це ж коваль Будило, княже! Пам'ята?ш? Заступив тебе собою!
   Iгор збентежився. Як не пам'ятати! Коваль Будило з Путивська!  Язичник!
Поклонявся сво?м предковiчним прабатькiвським  богам  -  Дажбогу,  Перуну,
Велесу, поклонявся нивам i лiсам, рiкам i озерам, дубам i березам! I за це
сидiв на цепу у князiвськiй темницi! А нинi вiддав за князя життя сво?!
   I перед ним ти винен! I перед ним ти в неоплаченому боргу!
   Iгор ?хав мовчки. Стогони, що долiтали  з  усiх  бокiв,  гнiтили  його,
розривали серце. Вiн ладен був затулити вуха й очi, щоб нiчого не  чути  й
не бачити.
   Нараз Ждан кинувся вбiк, скочив з коня. Тужливий крик вирвався  з  його
грудей:
   - Брате! Братику Йване!
   Вiд того крику всi зупинилися. Кончак зупинився теж.
   Iван лежав горiлиць i був ще живий. В його животi  стримiла  стрiла,  а
поряд з ним темнiла вузенька стрiчка закипiло? кровi.
   Почувши крик, вiн розплющив очi, ворухнувся. Довго  дивився  на  Ждана,
мовби не впiзнавав,  потiм  перевiв  погляд  на  князя,  на  половцiв,  на
Кончака. Нарештi розцiпив сухi,  вкритi  смертельною  смагою  вуста,  тихо
промовив:
   - Ждане, ти? Я так тебе кликав, брате мiй! I ти прийшов!
   - Я тут, Iванку! Я допоможу тобi! Я зараз... Iван  заперечливо  похитав
головою.
   - Менi вже нiщо не допоможе... Хiба не бачиш? - i поглядом  показав  на
стрiлу. - Не в ногу, не в руку, навiть не в груди,  а  в  живiт,  -  а  це
завжди смерть... Послухай... Якщо ти повернешся додому...
   - Я в полонi...
   - З полону повертаються... Тож якщо  повернешся  додому,  доглянь  мо?х
сирiток... Допомагай ?м, поки виростуть... I матерi... Матерi не кидай...
   - Все зроблю, як кажеш!
   - От i добре... А тепер ще одне прохання...  Уволь  мою  волю  -  добий
мене!.. Щоб не мучився... Добий!..
   - Ну що ти, Йване! Як можна! Iван з великим зусиллям простогнав.
   - Молю тебе - добий!.. Вiзьми  що-небудь...  Уламок  списа  абощо  -  i
добий!
   Ждан затулив  обличчя  руками,  схилився  коневi  до  гриви  i  голосно
заридав. А Кончак,  що  уважно  слухав  цю  розмову,  красномовним  жестом
показав охоронцю на пораненого, i той одним  ударом  шаблi  позбавив  його
нелюдських мук...
   Шлях ?хнiй лежав на Тор, у кочовище великого  хана,  понад  озером,  де
загинули кову? i де до останнього бився яр-тур Всеволод. Береги озера,  як
i поле, були заваленi вбитими  i  пораненими.  На  них  з  огидно-радiсним
карканням уже спускалося вороння. Чим далi вони вiд'?здили вiд Каяли,  тим
бiльше серед кочiвникiв проявлялася радiсть перемоги. Назустрiч во?нам, що
поверталися з кочовища зi здобиччю, поспiшали всi, хто мiг ходити.  Лунали
спiви,    гули    бубни.    Половецькi    дiвчата    радiсно    зустрiчали
переможцiв-батирiв,  приймали  вiд  них  подарунки  -  золотi  та   срiбнi
хрестики,   перснi,   фiбули-застiбки,   гривнi.   Радiсть   i   веселiсть
переповнювала серця кочiвникiв.
   А на серцi у Iгоря та його  супутникiв  було  нелегко...  "Пересiв  ти,
княже, iз золотого сiдла в сiдло поганина-кочiвника, у сiдло  рабське!"  -
думав Iгор, з болем i тугою озираючись на безкра?й  Половецький  степ,  де
полягло його вiйсько.
   На Торi, бiля броду, Кончак пiд'?хав до Iгоря.
   - Княже, ради нашо? колишньо? дружби, ради тих двох тисяч гривень,  якi
ти рано чи пiзно внесеш як викуп за  свою  свободу,  я  не  закую  тебе  в
залiзнi пута i не кину до ями. Я вiдведу тобi простору юрту, де ти житимеш
зi сво?ми людьми, з якими побажа?ш. Тобi слугуватимуть двадцять джигiтiв з
ханських  та  байських  родин,   вони   ж   i   охоронятимуть   тебе   вiд
розбiйникiв-татiв, якими  повниться  степ.  Ти  зможеш  вiльно  ?здити  по
кочовищу, полювати, розважатися, джигiти завжди будуть до тво?х послуг...
   - Дякую, хане. Ти добрий, - вiдповiв Iгор.
   - Я не втрачаю надi? породичатися з тобою, Iгорю. Адже ми свати, i дiти
нашi пiдросли. Твiй син - витязь, а моя донька - на виданнi.
   - Майбутн? покаже, - байдужно вiдповiв на це Iгор.
   - Так, майбутн? покаже, - погодився Кончак i  пiдвiв  очi.  -  Чого  ще
бажа?ш, княже? Кажи! Вволю!
   Iгор пильно подивився на хана. Чого вiн загра? з ним? Якi його пота?мнi
намiри?
   А вголос сказав:
   - Якщо живий мiй тисяцький Рагу?л, то пришли  його  до  мене,  хане.  I
священика б менi...
   - Ну, попiв та дякiв ваших у нас хоч вiдбавляй! Якого захочеш, такого й
пришлю...
   - Я не хочу, щоб це був раб... Я хочу, щоб був зi святою службою!  -  I
таких ? достатньо! Серед половцiв уже багато хрещених.
   Особливо, коли мати - русинка... Мiй син Юрiй теж  похрещений...  Отже,
пiп тобi буде!.. Навiть з Русi привеземо... З города Дiнця... Ще що?
   - Бiльше нiчого.
   - Ну, тодi прощавай... Сторожа допровадить тебе куди слiд,  а  я  -  до
свого народу! Перемога ж! Та ще яка!
   I Кончак, зловтiшно посмiхнувшись, приострожив  свого  баского  коня  i
погнав через рiчку на той берег.
   А там, серед темних гостроверхих веж, кипiли веселi юрмища  кочiвникiв,
гримiли  тулумбаси,  заливалися  рiжки,  гули  домри,  то  тут,   то   там
спалахували й радiсно дзвенiли тягучi половецькi пiснi... Половцi урочисто
вiдзначали перемогу над Iгорем.

   * * *

   Iгор думав, що з вiд'?здом Кончака його  душевнi  муки  стишаться.  Вiн
пiрне у темне нутро половецько? юрти, впаде на шорстку кошму i  забудеться
у важкому непробудному снi.
   Та вiн помилився.
   Як тiльки  перебралися  на  той  бiк  Тору,  кожному  бранцевi  половцi
накинули на шию аркан i, хоча й не  змусили  злазити  з  коней,  у  такому
ганебному станi потягли через усе стiйбище - напоказ людям.
   Попереду тягнули Iгоря.
   Краще б йому було загинути, лягти трупом на бойовищi, нiж терпiти  таке
приниження! Кругом нього i його супутникiв ревло,  бiснувалося  розбурхане
людське море. Во?ни,  потрясаючи  збро?ю,  погрожували  ?м  смертю,  жiнки
простягали до них руки, вимагали повернути  загиблих  чоловiкiв  i  синiв,
щось кричали,  посилали  вслiд  прокляття,  чорноголовi  босоногi  дiтлахи
вищали, жбурляли на  них  гарячий  присок  з-пiд  нiг  i  бiгли  попереду,
показуючи язики.
   Iгор нахилив голову, зiщулився  i  нi  на  кого  не  пiдводив  очей.  А
звiдусiль летiло:
   - Кинязь Iгор! Кинязь Iгор! У-лю-лю-лю! У-лю-лю-лю!
   Раптом все завмерло, мов обiрвалося. Настала мертва тиша.
   Iгор пiдвiв голову i на узвишшi побачив Кончака, що в  сво?му  бойовому
обладунку, так, як прибув з Каяли, сидiв, вивищуючись над iншими ханами та
баями, на сво?му гарячому конi. Десниця його була пiднята вгору. То  вона,
видно, раптово  обiрвала  те  страхiтливе  ревище,  що  можливе  тiльки  в
розлютованiй ордi.
   - Знiмiть з них аркани! - наказав Кончак. - У бою князь Iгор був  нашим
ворогом, противником, а нинi вiн мiй гiсть! I хай нiхто не посмi? ображати
його нi словом, нi дiлом!
   Аркани миттю впали додолу. Натовп розступився, утворюючи широку  дорогу
аж до Тору, де на високому березi,  у  затiнку  верб  та  тополь,  темнiла
одинока юрта. Бранцi зрозумiли, що то ?хн? житло i  ?х  зараз  допровадять
туди.
   Iгор був такий приголомшений, що навiть не мiг уторопати,  чи  все,  що
ско?лося з ними щойно, було заздалегiдь придумане Кончаком, щоб  принизити
його ще раз, дати вiдчути йому ганебнiсть  рабського  становища,  а  потiм
показати себе з найкращого боку, чи хан нiчого не знав i все те зробила на
свiй розсуд сторожа. Чи так, чи iнак, а принизили його достатньо -  довiку
пам'ятатиме!
   Мовчанка затягувалася. Охоронцi ждали  знака,  щоб  рушати,  та  Кончак
незворушно, мов закам'янiлий, сидiв на конi i пильно дивився на  Iгоря  та
його супутникiв. Про що вiн думав? Що ховалося пiд його нахмуреним  чолом?
Якi новi замiри виношував вiн?
   Iгоревi ж хотiлося якнайшвидше втекти звiдси,  щезнути  з-перед  сотень
очей, що невiдривне стежили за ним, обмацували його доскiпливими поглядами
з нiг до голови. Врештi вiн не витримав i торкнув острогами коня.
   Та Воронець не встиг зробити й кiлькох крокiв,  як  у  напруженiй  тишi
несподiвано пролунало два голоси. Спочатку жiночий:
   Ждане! Братику! Ти?
   I тут же чоловiчий:
   - Вуйку Славуто! Це я! Саму?л!
   Iгор оглянувся.
   З натовпу пробиралося дво?: з одного боку - гарно вдягнута молодиця,  з
виду русинка, а з другого - рудо-чубий кремезний муж, русич, що i  одягом,
i  статурою  сво?ю,  i  кольором  чуба   та   бороди   вiдрiзнявся   серед
чорноголових, переважно тонкостанних половцiв.
   Жiнка припала до Жданового колiна, заридала.
   Жданчику, братиму мiй! Невже це ти? Як же? Звiдки?
   - Я,  Настуню,  я!  -  вражений  несподiваною  зустрiччю,  Ждан  гладив
тремтячою рукою русяву сестрину косу, що вибилася з-пiд барвисто? хустини.
   - А як же нашi? Батько, мати, брати, сестри? Де вони? Що з ними?
   Ждан спохмурнiв.
   - Одна мати дома залишилася... Та Йванова жона Варя з двома  дiтками...
А бiльше нiкого з нашого роду нема?. Меншi ще  тодi,  коли  тебе  забрали,
погинули, батько торiк помер,  а  брата  Йвана  сьогоднi  не  стало...  На
Каялi... Стрiлою в живiт...
   Настя заридала ще дужче, забилася в невтiшному горi.
   - А-а-а... - квилила вона.
   Тим часом мiж Саму?лом i Славутою вiдбулася iнша розмова.
   Потиснувши бояриновi обидвi руки, Саму?л спитав:
   - Вуйку, як ти опинився тут? От не сподiвався на таку зустрiч!
   - Про це потiм, - коротко вiдповiв Славута. - Скажи лiпше, що  в  тебе?
Чому не поверта?шся додому? Вже час!
   Саму?л понизив голос:
   - Вуйку, я ще тиждень тому мав ви?хати з  орди,  але  Кончак  затримав.
Зiбрав зi всього степу вiйсько... Менi зда?ться, що вiн якось пронюхав про
намiр князя Святослава йти цього лiта на Дон i приготувався, щоб  зустрiти
його... Ну, а князь Iгор, не вiдаючи про те, тут якраз  i  нагодився...  I
потрапив йому в руки, яко кур в ощип!.. Та тепер не об тiм мова. Я думаю -
як визволити тебе!
   - За мене назначено високий викуп - п'ятдесят гривень.
   - Ого! Ну, та в мене ? трохи... Я перебалакаю з Кончаком... А за Ждана?
   - Вiн княжий конюший. Навряд чи Iгор вiдпустить його зараз вiд себе...
   В цю хвилину Кончак подав сторожам знак, i вони рушили.
   - Я знайду тебе, вуйку, - шепнув Саму?л, потискуючи Славутi руку.
   Вiн кивнув Ждановi, що саме виривався з  обiймiв  сестри,  i  пiрнув  у
натовп.
   Iгоря сторожа допровадила на берег  Тору.  В  юртi  було  напiвтемне  й
прохолодно.  Посерединi,  на  килимку,  стояла  велика  миска  з   вареною
бараниною, поруч лежав мокрий, витягнутий  з  джерела  бурдюк  з  холодним
кумисом. Iгор не  ?в  нiчого  -  випив  двi  чашi  кумису  i  вiдразу,  не
проронивши нi слова, лiг у куток.
   Сон не йшов. Болiла рука. Болiла душа.  Перед  заплющеними  очима,  мов
покара, стояло широке поле, всiяне тiлами загиблих руських во?нiв, зринали
обличчя брата, сина, племiнника, у  вухах  лунав  невгаваючий  шум  бою  -
крики, стогони, брязкiт шабель, трiск списiв, iржання коней... Боже, боже,
яке нещастя!
   Вiн довго стогнав, вертiвся, мiцно склеплював повiки - i  все  нiяк  не
мiг заснути. I тiльки десь опiвночi, коли у половецькому  кочовищi  завмер
людський гомiн i затих гавкiт собак, вiн поринув у забуття...
   Славута, Ждан i Янь поснули теж.
   Прокинулися вiд того, що хтось досить голосно сперечався  зi  сторожею.
Янь вiдкинув полог, виглянув надвiр.
   Сонце вже стояло високо - добиралося до полудня.  З  кочовища  долiтали
вигуки, спiви - там вiдновилися розпочатi вчора вечором гуляння.
   Перед юртою дво? сторожiв - а це вже були  не  пiдстаркуватi  во?ни,  а
молодецькi джигiти, судячи по одягу i збро?, з багатих родин - сперечалися
з Настею. Ханша стояла рум'яна, гарна,  розгнiвана,  з  кошиком  у  руках.
Перед нею молодики схрестили списи й не пускали  до  юрти,  де  вiдпочивав
полонений уруський князь.
   - Та пропустiть же, iродовi душi! Там мiй брат! - гарячкувала  Настя  i
напирала грудьми на списи. Джигiти вертiли головами.
   - Не велено!
   - Хто не велiв? Та я поскаржуся хановi Туглi?вi,  мо?му  чоловiковi,  i
вiн вас, молокососiв...
   Тут  вона  побачила   Яня   i   завмерла,   вражена   красою   молодого
витязя-сiверянина. Злий вираз миттю злетiв з ?? лиця,  а  рожевi  губенята
розтулилися у приязнiй усмiшцi, показуючи бiлi, блискучi,  мов  перламутр,
зуби. Великi очi сяйнули блакиттю весняного неба.
   Вона таки була гарна, ця Настя-ханша! ?? слов'янська врода, одягнута  в
барвистий схiдний одяг, була така яскрава, вражаюча, що Янь на якусь  мить
позбувся мови.
   Учора, коли вона, схвильована, зарюмсана, тулилася до Жданового  колiна
i щось жебонiла йому крiзь сльози, вiн не звернув на не? уваги. Та й не до
того було йому! Стомлений, спраглий, пригнiчений нечуваною  поразкою,  вiн
тодi ледве тримався в сiдлi... А нинi,  дужий,  молодий,  вiдпочилий,знову
вiдчув у сво?му тiлi нестримну  жагу  життя.  Знову  ся?  сонце,  спiвають
птахи, лунко б'?ться в грудях серце... Нi, вiн був не  з  тих,  хто  довго
суму?, хто живе спомином про вчорашнiй день, коли ? день нинiшнiй, що несе
новi радощi i свiжi вiдчуття!
   - Хто ти? Дiвчино! - нарештi спромiгся вiн намову. Настя потягнулася до
нього, мов квiтка до сонця.
   - Я Жданова сестра - Настя... Жона хана Туглiя... Власне,  полонянка...
А ти хто?
   - А я -  Янь...  Тобто  -  Iван,  син  новгород-сiверського  тисяцького
Рагу?ла, я кщо чувала...
   Вiн пiдiйшов до джигiтiв i розвiв ?хнi списи. Тi, видивившись на багате
вбрання бранця i думаючи, що це сам князь Iгор, розступилися, даючи дорогу
Настi.
   Янь узяв ?? за руку, повiв до юрти.
   - Дякую, Яню, - шепнула Настя. - А то цi цербери...
   - Коли б менi крила, то я соколом злинув би в  небо  i  вирвав  тебе  з
пазурiв цих степових стерв'ятникiв, красуне! - запально  вигукнув  Янь.  -
Хiба тво? мiсце тут?
   - Я з радiстю  полетiла  б  з  тобою,  мiй  соколе!  -  не  менш  палко
вiдгукнулася Настя, стискуючи парубковi руку. - Вiд цих полинiв,  вiд  цих
табунiв, вiд гiрких димiв, вiд свого старого осоружного хана-мужа! На край
свiту!
   У них, видно, були однаковi серця, однаковi  душi  -  палкi,  вразливi,
безпосереднi,  влюбливi,  i   досить   ?м   було   обмiнятися   поглядами,
доторкнутися одне до одного пальцями рук, як вiд цих поглядiв  i  дотикiв,
як вiд удару кресала об кремiнь, раптово спалахнув вогонь.
   - Ждане, сестра прийшла! - гукнув у юрту  Янь  i  шепнув  Настi:  -  Ти
приходитимеш до нас? Приходь!..
   - Не часто... Але якщо ти зможеш, то прийдеш до мене...
   - А хан?
   Хан Туглiй натякав, що скоро пiде в похiд...
   - У похiд? Куди?
   - А куди ходять половцi? Звiсно, на Русь... Клятi!
   Вийшов Ждан. Зрадiв сестрi - обняв, поцiлував.
   - Дякую, що прийшла.
   - Принесла вам ласощiв, бо  хтозна,  чи  нагодують  тут.  -  I  всунула
Ждановi в руки кошика.
   - З голоду не помремо. Кумис i м'ясо дають. Вiд однiс кошика в  юрту  i
зразу ж повернувся, щоб розпитати сестрицю про ?? життя, та  Настя  раптом
метнулася тiкати.
   - Кончак! - показала вона в бiк половецького селища i шаснула  в  кущi,
що густо кучерявилися по березi.
   З юрти вийшли Iгор i Славута, примружилися проти сонця.
   До них наближався загiн вершникiв. Попереду на гнiдому огирi горбатився
Кончак. Вiд його могутньо? статури вiяло нестримною дикою силою i хижiстю.
Вiн чимось скидався на степового беркута:  гострий  погляд  вузьких  очей,
гачкоподiбний, злегка приплюснутий при кiнцi нiс, чiпкi руки...
   Сторожi-джигiти завмерли перед ним у шанобливому поклонi.
   Не злазячи з коня, Кончак привiтався:
   - Здоровий будь, княже! Привiз я тобi твого тисяцького, як ти просив, -
ось вiн! - i показав на Рагу?ла. Той злiз з  коня,  вклонився  князевi,  а
Кончак повiв далi:  -  А  забираю  боярина  Славуту,  якого  викупив  його
племiнник Саму?л, ки?вський купець i  мiй  приятель...  Вони  сьогоднi  ж,
негайно вiд'?жджають додому... Гадаю, що це добра нагода для тебе,  княже,
сповiстити кого слiд, щоб готували викуп... За тебе - двi тисячi  гривень,
за князiв - по тисячi, за думних бояр - по двiстi, за во?вод - по  сто,  а
дружинникiв i простих во?в обмiня?мо на наших бранцiв, яких на Русi  також
достатньо...  Чим  швидше  прибуде  викуп,  тим  ранiше  по?деш  до  сво??
Ярославни, княже... Що хочеш  передати  додому,  кажи,  бо  я  поспiшаю  i
Славуту зараз вiзьму з собою. Саму?л уже зiбрався в дорогу...
   Iгор обняв боярина, заглянув в очi:
   - Учителю, я каюся, що не послухався тебе, - промовив глухо, з болем. -
Але ? каяття, та нема вороття!.. У тому, що трапилося, один я  винен  -  i
бiльше нiхто! Так i на Русi скажи - один я!.. ?диним виправданням для мене
? те, що бився на полi бою, скiльки сил мав! Всi князi, бояри,  во?води  i
во? билися ще краще. Звiдси скачи прямо в Путивль до княгинi ?вфросинi?  -
розповiси,  як  усе  було...  Ну,  сам  зна?ш...  Скажи,  хай   вiдправить
заупокiйну молитву за убi?нних, а молебень - за живих... Знаю,  що  такого
викупу, якого хочуть хани, не тiльки мо? князiвство, а й  Чернiгiвське  не
назбира?. Тож хай просить батька, князя Ярослава Галицького та  Святослава
Ки?вського... Хоча на Святослава надiя мала - не друг вiн менi, не друг...
   - Як i ти йому, Iгорю, - тихо вставив Славута.
   - Мабуть, що так, - погодився князь. - Ну, ?дь! I хай бережуть тебе всi
святi!
   Вiн обняв Славуту,  поцiлував  у  лоба.  Розчулений  Славута  поцiлував
князевi поранену руку.
   - Там у мо?й торбинi залишилася мазь - прикладатимеш до рани,  Iгорю...
I хай береже тебе бог!
   Вiн ще раз поцiлував князя, обняв Ждана, Яня i Рагу?ла,  що  при?днався
до них, i сiв на коня, яким при?хав тисяцький. Помахав рукою:
   - Прощавайте! I хай вам добре ведеться!

   * * *

   Того ж дня, в обiдню пору, до Кончака на курултай[66]  зiбралися  хани,
що брали участь у битвi на Каялi.  Велике  ханське  шатро  ледве  вмiстило
всiх.
   Сидiли кружка, попiд стiнами, на шовкових подушках,  набитих  перемитою
вовною. Крiзь  вiдкритий  верх  юрти  золотим  потоком  вривалося  яскраве
сонячне промiння, грало веселкою на дорогих ханських шаблях.
   Перед кожним на лляних уруських скатертинах стояли вишуканi  страви  та
напо?, на якi заради перемоги не  поскупився  Кончак,  -  плов  з  iзюмом,
политий  топленим  маслом,  плов  з  бараниною,   приправлений   шафраном,
засмаженi лебедi та гуси, тушкована баранина та лошатина, уруськi шулики з
медом та пшеничнi пироги з м'ясом та iзюмом, солоний  овечий  сир,  кумис,
ромейськi вина, хмiльний березовий сiк, уруський варений мед,  заправлений
хмелем, холодна просяна буза.
   Хани ?ли вволю, пили скiльки хотiли, хвалилися сво?ми подвигами на полi
бою, спiвали пiсень, слухали акинiв, якi, награючи на  двоструннiй  домрi,
прославляли ?хнi перемоги, а потiм знову ?ли й пили...
   Коли миски й глечики спорожнiли, а хани почали попускати шовковi пояси,
Кончак пiдняв руку, просячи уваги.
   Акини i служницi-полонянки враз, низько кланяючись, вийшли з  шатра,  а
хани, витерши маснi губи i руки вишиваними уруськими рушниками, замовкли.
   - Преславнi достойнi хани! - гучний Кончакiв голос прозвучав  урочисто.
- Нинi ми здобули велику  перемогу  -  вщент  розбили  дружини  сiверських
князiв, якi, зарозумiвшись, увiрвалися в саме серце Дешт-i-Кипчака.  Тако?
перемоги кипчаки, вiдколи поселилися мiж Волгою  i  Дуна?м,  не  здобували
нiколи!
   Кончак трохи помовчав,  промочив  горло  бузою.  Хани  слухали  уважно:
йшлося про славу ?хньо? збро?! Але у декого, особливо ж у хана  Кзи,  роти
скривилися в недобрiй посмiшцi. Ще б пак! ?м ясно, що всю славу цi??,  без
сумнiву, значно? перемоги Кончак намагатиметься привласнити собi.
   Рябе, вiспувате обличчя Кзи червонi?, зоб надува?ться, як  у  гюрзи,  а
очi наливаються жовчю. Та вiн стриму?ться,  мовчить.  Не  час!  Бо  ще  не
забув, як сидiв у цiй юртi нещасним прохачем, коли Iгор погромив його орду
на Сюурлi?... Послуха?мо, що скаже великий (гм, великий!) хан далi.
   - Преславнi хани, - повiв знову свою мову Кончак, нiби й  не  помiчаючи
косого погляду Кзи, - а чи не скористатися нам з тако? щасливо? нагоди  та
не вдарити на Переяслав та Ки?в, щоб погромити i  ?х,  як  нинi  погромили
Сiверську землю? Взимку нас спiткала на Хоролi невдача, зате нинi перевага
за нами! Майже всi нашi сили зiбранi в один  кулак,  -  i  вiн  простягнув
наперед важкий, як молот, кулак, - а уруси в розгубленнi, вони  пригнiченi
нечуваною  поразкою,  яко?  зазнав  Iгор  зi  сво?ми  родичами  на  Каялi.
Святослав Ки?вський ще не зiбрав свого вiйська, а Володимир Переяславський
не жде нас! Я закликаю вас, хани,  скористатися  цi?ю  слушною  нагодою  i
звбршити те, до чого прагнули великi хани  Шарукан,  Тугоркан,  Боняк,  до
чого прагнемо i ми, - потiснити Русь так, щоб вона вже нiколи  не  вилiзла
зi сво?х лiсiв та болiт, щоб  нiколи  не  була  загрозою  для  Половецько?
землi! Я вас слухаю, хани!
   - В похiд! На Русь! На Ки?в!  -  схопилися  Токсобичi,  i  Колобичi,  i
?тебичi, i Терьтробичi.
   - На Ки?в! - пiдтримали ?х, трохи подумавши, Тарголовичi.
   Але мовчав Кза Бурнович, мовчали його родичi Бурчевичi й Улашевичi.
   - А що скаже преславний хан Кза? - спитав Кончак. -  Я  закликаю  тебе,
хане, пiти на Ки?вську сторону,  де  колись  побитi  були  браття  нашi  i
великий хан наш Боняк, де нинi склав голову хан  Коб'як!  Об'?днаймо  весь
язик наш на Руську землю!
   Всi повернулися до Кзи.
   Вiн випростався, темним суворим лицем i твердим поглядом показуючи,  що
ма? свою думку, i сказав:
   - Преславнi хани, я гадаю, треба вдарити по найслабкiшому мiсцю Русi  -
по Сiверськiй землi! Пiдемо на Сейм, де залишилися самi жони та дiти, - це
ж готовий, зiбраний полон! Вiзьмемо городи ?хнi без опаски!
   Його пiдтримали Бурчевичi й Улашевичi.
   - Пiдемо на Сейм!
   Кончак аж позеленiв:
   - Та нi ж, хане, треба вдарити по Ки?ву - i  тодi  впаде  вся  пiвденна
Русь! Що нам жони та дiти сiверянськi!
   Кза нахилив голову, уперто промовив:
   - Нi, я пiду на Сейм! Я маю серце на  князiв  сiверських,  бо  покiйний
Iгорiв брат Олег, батько Святослава Рильського, взяв колись  мо?  вежi,  i
жону, i дiтей мо?х, i скарби мо?! А Iгор хотiв тут розорити гнiздо мо?!
   - А ми на Ки?в, на Святослава, бо вiн узяв у полон нашого хана Содвака!
- рявкнули Кулобичi. - Нашого отця!
   - Як хочете, а я на Сейм! I завтра ж вирушаю! - твердо  сказав  Кза  i,
пiдвiвшись, попростував до виходу.
   За ним вийшли його спiльники.
   Кончак скрипнув зубами i похмурим поглядом обвiв сво?х прихильникiв.
   - Ми теж виступа?мо завтра! Iдiть готуйтеся! Ойе!



   РОЗДIЛ ШIСТНАДЦЯТИЙ

   Залишивши валку  на  вiзникiв,  Саму?л  i  Славута,  ведучи  на  поводi
пiдмiнних коней, щодуху мчали на Сейм. Кончакова тамга-оберега  вiдкривала
?м усi степовi шляхи-дороги, - жоден половець, уздрiвши ??, не  посмiв  ?х
затримати.  На  Русi  вони  помчали  ще  швидше,  бо  во?води,  посадники,
огнищани, дiзнавшись про  поразку  Iгоревого  вiйська,  давали  ?м  свiжих
коней. Путь вiд Тору до Сейму вони подолали за  шiсть  дiб,  а  на  сьому,
рано-вранцi в недiлю, загрюкали у ворота Путивля-града.
   - Хто такi? - позiхнув хтось на вежi спросоння.
   - Вiд князя Iгоря! Вiдчиняйте скорiше! - гукнув
   Славута.
   Нагорi  заохкали,  затупцяли.  Ворота  розчинилися.  Почали   збiгатися
дружинники, стовпилася дворова служба, прийшов князь Володимир  Галицький,
прискочив путивльський  тисяцький  Вовк.  Вiстка  про  страшну  поразку  в
далекому Половецькому степу приголомшила всiх, мов грiм, вiдiбрала в людей
мову. Тисяцький схопився за голову: з князем Володимиром  пiшли  його  два
сини. Славутi довелося нагадати, що прибули вони, власне, до княгинi,  щоб
повiдомити про страшне лихо.
   - Де вона? Ще спить?
   - Де там! - махнув рукою Володимир. - Уже на валу... Вiдколи князь Iгор
пiшов, вона, бiдолаха, не зна? нi сну, нi  спочинку  -  нi  свiт  нi  зоря
пiднiма?ться на вал i подовгу сто?ть там,  мов  сновида,  дивиться  в  той
край, звiдки ма? прилетiти ?? ладо...
   Славута сумно похитав головою.
   - Не скоро прилетить... Шаблями поганих пiдрiзано йому крильця!
   На вал Славута вирiшив пiднятися сам.  По  вичовганих  соснових  сходах
зiйшов на забороло i побачив Ярославну - в самому  кутку,  бiля  пiвденно?
вежi, звiдки вiдкривався неозорий кра?вид на Сейм,  на  широкi  засеймськi
далi. Там десь залягла та?мнича i хижа Половецька земля.
   Княгиня не помiтила його. Стояла в задумi, заломивши руки, дивилася, як
виплива? з ранково? iмли велике червоне сонце, як починають золотом горiти
чистi плеса рiки, як  тануть,  розвiюючись  по  лугових  заростях,  рожевi
тумани. Дивилася. Та чи бачила те все?
   Бiле шовкове платно з довгими i  широкими  рукавами  вiльно  спадало  з
плiч, невиразно окреслюючи струнку ?? постать.
   Тут, на горi, подихав свiжий вiтерець, та вона, зда?ться,  не  помiчала
того, - невiдривне зорила в той край, де сходило сонце.
   - Княгине! - тихо окликнув ?? Славута. Ярославна стрепенулася, накинула
на  плечi  велику  квiтчасту  хустку,  що  висiла  поряд,  на  поручнi,  i
повернулася на його голос. В ?? очах спочатку сяйнула  радiсть,  промайнув
подив, а потiм, коли придивилася  до  боярина  пильнiше,  почав  наростати
страх. Вона схопилася за серце. Зблiдла.
   - Славуто, що? Чому ти такий  змарнiлий  i  засмучений?  Чому  сам?  Де
князь?
   Славута поволi, не поспiшаючи, нiби збираючись з думками, рушив до не?.
   - Не хвилюйся, княгине... Князь живий. Лише поранений у руку...
   - Поранений у руку! I ти так спокiйно мовиш про це!.. Чому ж не йде?  I
що з Володимиром? - Голос ?? затремтiв.
   - Усi князi живi, Ярославно!
   - Повернулися?
   - Нi.
   - Чому?
   - Вони в полонi.
   - В полонi! Боже мiй! А вiйсько?
   - Вiйсько теж... Однi во? загинули, iншi потрапили в неволю.
   Ярославна зблiдла ще дужче. В очах зблиснули сльози.
   - Однi загинули, iншi в неволi!...  Так  ось  чому  останнi  днi  я  не
знаходила собi мiсця! Ось чому люта туга тиснула менi серце.  Мiй  коханий
ладо в полонi! Його во? погинули або потрапили в  неволю!  Боже!  Боже!  -
Вона затулила обличчя  долонями  i  заридала.  Потiм,  схлипуючи,  витерла
сльози кра?чком хустки, сiла на приступець сходiв,  що  вели  на  вежу,  i
якимось чужим, здерев'я-нiлим голосом сказала: - Розповiдай менi все! Все,
як було! Хочу знати!
   Ярославна слухала, не  перебиваючи  розпитуванням.  В  ??  очах  стояли
сльози, а бiлi  руки,  мов  ча?нi  крила,  трiпотiли-тремтiли  у  великому
збудженнi.
   Особливо вразило ?? те, як страждали вiд спеки й безводдя люди й  конi,
як хмарами летiли на Iгоревих во?в половецькi стрiли, як мучився Iгор  вiд
болючо? рани та ще бiльше вiд думки, що то вiн  став  винуватцем  великого
нещастя рiдно? землi.
   Коли Славута скiнчив свою сумну оповiдь, вона довго  мовчала,  ковтаючи
сльози, що котилися по  ??  зблiдлому  обличчi,  потiм  раптом  схопилася,
простягла вперед, через  забороло,  руки  i  неголосно,  зi  щемким  болем
затужила-заквилила:
   - Ой, полечу я чайкою-зигзицею по дуна?вi[67], омочу бебряний[68] рукав
у Каялi-рiцi, утру князю кривавi його рани на дужому його тiлi!
   Ой Вiтре-Вiтрило! Чому, господине, насупроти вi?ш? Чому мечеш хановськi
стрiлки на сво?х легких  крильцях  на  во?в  мого  лада?  Хiба  мало  тобi
простору вгорi, пiд хмарами, вiяти,  гойдаючи  кораблi  на  синьому  морi?
Чому, господине, мою радiсть по ковилi розвiяв?
   Ой Днiпре-Славутичу! Ти пробив ?си кам'янi гори крiзь землю Половецьку,
ти  нiс  на  собi  Святославовi  човни  до  полку  Коб'якового!   Принеси,
господине, мого лада до мене, аби не слала до нього слiз на море рано!
   Ой свiтле i трисвiтле Сонце! Всiм тепле i красне ?си! Чому,  господине,
простерло гарячi сво? променi на во?в лада, в полi безводному  спрагою  ?м
луки стягнуло, тугою ?м тули заткнуло?
   Вона все далi простягала через  забороло  сво?  трепетнi  руки,  мов  i
справдi збиралася полетiти по дуна?вi, що щирим золотом  блищав  унизу,  в
незнане  поле  Половецьке,  нiби   сво?ми   мольбами-заклинаннями   хотiла
допомогти i коханому ладу-князевi, i його  во?нам  у  ?хнiй  важкiй  бiдi.
Вражений Славута занiмiв вiд глибини почуттiв, що виривалися з серця  цi??
незвичайно? жiнки, i довго мовчав, не знаючи, з якого боку  пiдступити  до
не?, а коли вона замовкла i здригнулася вiд ридання, обережно торкнувся ??
лiктя, промовив тихо:
   - Годi тужити, Ярославно! Ходiмо! У мене зовсiм мало часу - я зараз  же
мчу до Ки?ва! Бо захмелiлi вiд перемоги половцi, як виводок барсiв,  от-от
накинуться на Руську землю, i хтозна, чи не найперше сюди,  на  беззахисну
Сiверу... Тож хай князь Володимир готу?ться.
   Вона перестала плакати, ще раз глянула в iмлисту далину,  що  роздiляла
?? з найдорожчими людьми, змахнула з ока  сльозу,  а  потiм  покiрно,  мов
дитина, дозволила взяти себе за руку. I Славута почав поволi зводити ??  з
високого путивльського валу вниз.
   ...I покотилася страшна звiстка про загибель Iгоревого  полку  по  всiй
Сiверськiй землi, i застогнали, заплакали люди вiд велико? бiди-напастi.
   "То бо слишавше, возмятошася городи Посемьские i бисть  скорбь  i  туга
люта, яко же нiколи те не бивало во всiм Посемь? i в Новiгородi-Сiверьском
i по всiй волостi Чернiговьской: князi iзиманi, i дружина iзимана, iзбита.
   I мятяхуться, аки в мотвi. Городи воставахуть  i  немило  бяшеть  тогда
комуждо сво? ближн??, мнозi  тогда  отре-кахуся  душь  сво?х,  жалующе  по
князях сво?х", - записав лiтописець.
   У  доброму  настро?  повертався  до  Ки?ва  князь  Святослав  iз  сво?х
корачiвських та вщизьких земель, що на багато десяткiв, ба  навiть  сотень
верст простяглися по верхнiй Деснi аж до Оки. Чотири полки вiдбiрних  во?в
вiв вiн  звiдти:  два  кiнних  iшли  правим,  високим  берегом  -  старою,
на?ждженою дорогою, а два пiших пливли разом з ним на човнах.
   Поспiшали. Тому князь у Трубчевськ, до Всеволода, не  за?здив-  проплив
його   вночi   з   надi?ю,   що   ранком,   на   снiданок,    прибуде    в
Новгород-Сiверський, до Iгоря,  i  там  остаточно  домовиться  з  ним  про
майбутнiй похiд.
   Нiч  була  тиха,  ясна.  Мiж  скромними,  сором'язливими  зорями  гордо
красувався мiсяць-молодик. В його срiблястому холодному сяйвi мрiли далекi
веснянi береги. За  кормою  шумiла  темна  вода.  Спали  во?,  вiльнi  вiд
веслування, спали на помостi,  вкрившись  кожухами,  молодi  князi  -  син
Володимир та Олег, а Святославовi не спалося: нили  суглоби,  i  в  головi
ро?лися думки.
   Зда?ться, все вiн зробив, аби наступний похiд на Дон був  найбiльший  з
часiв Мономаха i закiнчився щасливо. Зiбрав  немалу  свою  дружину,  Рюрик
приведе не меншу, а ще чорнi клобуки,  Володимир  Переяславський,  Ярослав
Чернiгiвський, Iгор Сiверський з братi?ю... Напевне, прийдуть самi,  як  i
торiк, або пришлють дружини Всеволод Луцький, Ярослав Пiнський, його брати
Глiб Дубро-вицький, Мстислав Романович та Iзяслав Давидович  -  обидва  iз
смоленських князiв. Обiцяв прибути сам  Давид  Ростиславович  Смоленський,
Рюрикiв рiдний брат, який не брав участi нi  в  походi  1168  року,  нi  в
походi 1184 року, вiдмовившись тим, що нездужа?... Написанi й  вiдправленi
з гiнцями листи  у  Галич  Ярославу  Осмомислу  i  в  Володимир  Всеволоду
Юрiйовичу,  князевi  Володимиро-Суздальському[69]  -  двом   наймогутнiшим
володарям. Якщо вони при?днаються i пришлють сво? полки, тодi хай тремтить
Кончак - майже вся Руська земля стане на нього!
   Лише опiвночi Святослав заснув.
   Розбудив його легкий поштовх: човен пристав до причалу.
   - Новгород-Сiверський! - почувся голос княжича Олега.
   Святослав вiдкинув кожуха, зачерпнув пригорщу м'яко? деснянсько?  води,
хлюпнув собi на обличчя. Сон враз мов рукою зняло. Йому подали  рушника  -
витерся, звiвся на ноги i глянув на безлюдний причал.
   "Гм, нiхто не зустрiча?, - подумалося прикро. - Невже сторожа  на  валу
не помiтила сотень човнiв, що спiнили всю Десну?"
   Але тут почувся тупiт копит. З узвозу виринуло кiльканадцять вершникiв.
Попереду на сiрому огиревi мчав боярин  Черниш.  На  березi  кинув  поводи
гридневi, швидко збiг на дощаний причал.
   - Княже, я радий пригостити  тебе,  тво?х  синiв  i  бояр  на  Горi,  -
вклонився вiн. - А тво?м воям снiданок привезуть сюди.
   - Де ж князь Iгор? Бува, не захворiв? Черниш витрiщив очi.
   - А хiба князь не зна??
   - Що?
   - Ну, як же?  Минув  майже  мiсяць,  як  князь  Iгор  пiшов  з  князями
Всеволодом, Святославом, Володимиром та чернiгiвськими ковуями у похiд  на
половцiв...
   Святослав сторопiв. Аж вiдсахнувся, мовби вiд невидимого удару.
   - Як - на половцiв! Не дiждавшись мене? Не попередивши мене? Та чи  вiн
сповна розуму? Оте? так новина для мене!
   - А я гадав, князю вiдомо...
   Розгубленiсть, що вималювалась на обличчi  боярина,  свiдчила,  що  вiн
дiйсно був глибоко вражений i збентежений.
   Пiдiйшли княжичi Володимир i Олег, наблизилися бояри та во?води. Вiстка
про те, що скоро мина?  мiсяць,  як  сiверськi  князi  пiшли  в  похiд  на
половцiв, приголомшила всiх.
   - Що ж чути вiд Iгоря? - ледве спромiгся на слово Святослав.
   - Нiчого не чути.
   - А боярин Славута? Живий вiн?
   - Боярин Славута помчав услiд за князем Iгорем.
   - Як - помчав? - вигукнув ще бiльше вражений Святослав. - Та чи вони не
показилися тут? Хай Iгор -  вiн  завжди  був  дещо  легковажний...  А  щоб
Славута!.. Просто неймовiрно!..
   - Наскiльки менi вiдомо, боярин залишився дома. Я  сам  бачив,  як  вiн
прощався з князем та княгинею. А потiм, коли я  порядкував  у  городi,  бо
князь Iгор усе залишив на мене, вiн вибiг з палат, скочив на коня i помчав
услiд за вiйськом... З того часу я його не  бачив.  Гадаю,  вiн  наздогнав
князя Iгоря i пiшов з ним...
   - Дивно... З хвилини на хвилину не легше... А княгиня Ярославна -  вона
де? Теж пiшла в похiд? - Святослав сумно усмiхнувся.
   - Нi, вона з дiтьми залишилася в Путивлi. Вiд не? були гiнцi.
   Святослав розвiв руками.
   - О боже! Дивнi дiла тво?, господи! Усе, що я  з  таким  трудом  ладив,
розсипалося в одну хвилину!
   Вiн затулив обличчя долонями i скрушно похитав головою.
   Всi мовчали. Було ясно, що в серцi старого князя зараз  бушу?  буря,  i
нiхто не наважувався розраджувати, втiшати його, а головне, нiхто не знав,
як це зробити. Кожному було нелегко на душi.
   Нарештi Черниш порушив тяжку мовчанку.
   - Княже, прошу до снiданку, бо лихо лихом, а ?сти все одно треба...
   - Та який може бути снiданок! - скипiв князь. - Iгор ута?вся вiд  мене,
обманув мене, а я за його столом стану нинi трапезувати!  Не  буде  цього!
Зразу ж рушаймо до Чернiгова! Поснiда?мо на човнах!
   Два днi, що пливли до Чернiгова, Святослав був сердитий i все  пiдганяв
гребцiв: швидше, швидше! Нарочних до  брата  Ярослава  не  посилав,  хотiв
заявитися несподiвано як снiг на голову i виказати йому все,  що  накипiло
на душi. Ярослав обманув його теж. Знав же,  що  пошле  на  помiч  Iгоревi
кову?в, а промовчав! Iгор став йому ближчий, нiж рiдний  брат!  Ну,  що  ж
коли так, то й вiн не буде з ним няньчитися, потурати його витiвкам. Тепер
або зi мною, або проти мене! - вирiшив Святослав.
   Нiхто не зустрiчав його. I справдi з'явився  в  Чернiгiв  мов  снiг  на
голову. В'?здив у ворота злий, лютий. Ну, начувайся, Ярославе!
   I все  ж  Ярослава  встигли  попередити.  Чернiгiвський  князь  зустрiв
старшого брата посеред широкого майдану перед Спаським собором  i  вiдразу
кинувся йому на груди.
   - Брате мiй, таке лихо! Таке лихо! Якби ти тiльки знав! - схлипнув вiн,
обнiмаючи i цiлуючи Святослава в обидвi щоки.
   -  Що  трапилося?  Хтось  захворiв?  Помер?   -   сторопiв   Святослав,
вiдчуваючи, як щось обiрвалося в грудях i з серця щезли всi  гiркi  слова,
якi вiн приготував для молодшого брата.
   - Нi, нi, дякувати всiм святим, усi живi й здоровi.
   - Так що ж тебе так схвилювало? Кажи!
   - Iгорiв полк загинув! А сам Iгор, поранений,  потрапив  до  Кончака  в
полон!
   - Звiдки ти дiзнався? - Святослав вiдчув раптову  слабiсть,  нiби  ноги
пiдiгнулися. - I невже так-таки весь полк? Це ж шiсть, вiсiм або й  десять
тисяч во?нiв!
   - Щойно  прискочив  Бiловолод  Просович,  боярин  торкський,  -  вiн  i
розповiв...
   - Веди мене до нього! - аж крикнув Святослав. Обидва князi в  супроводi
княжичiв  та  Святославових  во?вод  зайшли  до  гридницi.  ?м   назустрiч
пiдвелися чернiгiвськi во?води i  могути[70].  Низько  вклонився  схудлий,
обшарпаний боярин-торк Бiловолод Просович, а коли пiдняв  голову,  то  всi
побачили в його запалених, почервонiлих очах сльози.
   Святослав зупинився перед ним.
   - Бiловолоде, розкажи, як це було! Торк  з  натугою  проковтнув  гiркий
клубок, що здавив йому горло.
   - Княже, це був з самого початку  нещасливий  похiд.  Сонячне  знамення
застерiгало князя Iгоря i всiх нас вiд велико? бiди,  але  князь  Iгор  не
зважив на нього i повiв нас далi - аж на Сюурлiй та Каялу. У першiй  битвi
з ордою хана Кзи ми перемогли, та другого дня рано-вранцi побачили, що вся
сила половецька оточила нас. Почалася битва. Вiдразу був поранений у  руку
князь Iгор. Весь день i всю нiч ми пробивалися до Дiнця, але дiстатися  не
змогли. Стрiли  летiли  на  нас  хмарами  спозаранку  й  до  вечора,  конi
знесилiли вiд голоду й спраги, багато во?нiв полягло в тiй битвi. У недiлю
опiвднi упали знамена Iгоревi...
   - Де ж князi?
   - Усi в полонi.
   - А вiйсько?
   - Половина во?в лягли трупом у степу понад  Каялою  та  були  пораненi,
iнших похапали половцi. Не  знаю,  чи  й  пощастило  кому  втекти  з  того
побо?ща...
   - А тобi?
   - Коли нас притисли до озера,  многi  кинулися  вплав  до  протилежного
берега, але i люди,  i  конi  були  такi  стомленi,  такi  спраглi  i  так
понапивалися води, що не могли пливти i всi потопилися. А я та  ще  кiлька
мо?х во?в зумiли перепливти, заховатися в кущах  i  пересидiти  там,  поки
стемнiло...
   Святослав важко зiтхнув:
   - О любi мо? братiя, i синове, i мужi землi Русько?! Дав  би  менi  бог
притомити поганих, та не стримав юностi i цим створив  поганим  ворота  на
Руську землю. Воля господня да буде в усьому! Наскiльки ранiше  ремствував
я на Iгоря, настiльки нинi жаль менi Iгоря, брата мого!.. О, мо?  синовцi,
Iгорю i Всеволоде! Рано ?ста почали ви Половецьку землю мечами  разити,  а
собi  слави  шукати!  Безславно  ви  перемогли,  безславно  пролили   кров
поганську! Вашi хоробрi серця з  твердого  булату  скованi,  а  в  звитязi
загартованi! Що натворили ви мо?й срiбнiй сивинi? - Вiн знову заплакав,  а
заспоко?вшись, махнув  Бiловолоду  Просовичу,  щоб  вийшов,  i,  коли  той
причинив за собою дверi, повернувся до Ярослава: - Брате, збирай  боярську
думу - будемо радитися, що нам тепер робити.
   - Майже всi мо? бояри тут, княже, а тво? теж, - вiдповiв Ярослав. -  Ти
старший - сiдай на мо? мiсце i кажи, що нам робити, а ми послуха?мо.
   - Гаразд. Хай буде так. Зараз не до сперечань, - погодився Святослав  i
зайняв чiльне мiсце за князiвським столом. Коли всi  повсiдалися  довкола,
змiцнiлим  голосом,  у  якому  вже  вiдчувалася  давно  вироблена   звичка
наказувати, промовив: - Братi? i дружино, замислив я  цього  лiта  великий
похiд на половцiв - аж на Дон. Та бог розсудив iнакше.  Молодi,  нерозумнi
князi Iгор та Всеволод, ута?вшись вiд мене, самi пiшли в степ, щоб  тiльки
собi слави зажити, - i зазнали страшно? поразки. Тако? ще й не  бувало  на
Руськiй  землi!  Не  бувало!  Вся  Сiверська  земля  залишилася   оголена,
беззахисна. Iгор  та  Всеволод  вiдчинили  половцям  ворота  на  Русь!  Не
сьогоднi, то завтра вони будуть на Сеймi -  i  потече  кров  люду  нашого,
запалають городи i села...
   Вiн замовк i задумався. Пригнiченi бояри мовчали теж.
   - Що ж нам робити? - спитав Ярослав тихо. Вiн вiдчував свою провину.
   - Що нам робити? - перепитав Святослав i  тут  же  твердо  вiдповiв:  -
Загородити Полю ворота на Русь черленими щитами! Зупинити Кончака i Кзу та
iнших  ханiв!  Рятувати  землю  нашу  вiд  спустошення,  а  люд  наш   вiд
загибелi!.. Передусiм треба захистити беззахисне Посем'я!
   - I як же це зробити? Якими силами?
   - А ось як... Мо? сини Олег i Володимир з двома полками,  що  йдуть  зi
мною, повернуть зараз же на Сейм, до Путивля. З ними пiде  во?вода  Тудор,
во?н смiливий i досвiдчений... Зробiть там, князi, все, аби  захистити  ту
землю! Не гайте нi хвилини! Там залишилася княгиня Яро-славна з дiтьми!..
   - Слуха?мося, княже, - схилили голови молодi князi.
   - Ти, Ярославе, негайно збирай дружини сво? i стань  по  Острi!  Жди  з
Ки?ва мо?х нарочних.  Може  бути,  що  половцi,  охопленi  гординею  пiсля
перемоги над Iгорем, пiдуть не на Сейм, а на Переяслав або й Ки?в.  Швидше
всього на Ки?в! Тодi ми станемо проти них!
   - Добре, - вiдгукнувся Ярослав.
   Нинi ж я напишу листа у  Смоленськ  до  князя  Давида  Ростиславича!  У
Турiв, у Пiнськ, у Луцьк пошлю гiнцiв, щоб iшли  князi,  не  барячись,  на
допомогу Ки?ву... I  зразу  ж,  ще  сьогоднi,  сам  вiдправлюся  до  свого
стольного града!.. Тепер нема чого  думати  про  похiд.  Тепер  головне  -
зiбрати всi сили Русько? землi на вiдсiч Кончаковi та його ордам!..  Iдiть
усi i робiть те, що велить вам ваш обов'язок! Iдiть!

   * * *

   Любава витягла з жлукта ще гарячi, добре визоленi сорочки та  спiдницi,
повiсила на коромисло, пiдняла  на  плече  i  гукнула  в  розчиненi  дверi
хатини:
   - Мамо, я до рiчки! Поперу бiлизну!
   З хати долинув материн голос:
   - Iди, доню... Та будь обережна - не впади в воду,  бо  кладка  ще  вiд
батька залишилася - стара i хистка вже!
   Вони вже звикли одна одну називати матiр'ю i донею, i були радi, що мiж
ними установилися такi приязнi, родичiвськi вза?мини.
   З дверей вибiг Жданко. У вибiлених на сонцi полотняних  штаненятах,  що
трималися на шлейцi,  перекинутiй  через  плече,  у  такiй  же  сорочечцi,
бiлявочубий та синьоокий, вiн скидався на тендiтного  житнього  колосочка,
який щойно виклюнувся зi стрiлки.
   - I я з вами на рiчку! - гукнув з порога i застрибав на однiй нозi.
   - А бабуся пуска??
   - Пуска?, пуска?! Вона году? Настуню, бо та маленька... А я сам по?в! Я
вже великий!
   Любава усмiхнулась i подумала: як же любитиме вона свого  Жданка,  якщо
так прив'язалася до цi??, по сутi, чужо? ?й дитини!
   - Ну, йди! Та не пустуй! А то впадеш у рiчку  та  втопишся!  Мама  Варя
плакатиме дуже! I ми всi будемо плакати!
   - Я не пустуватиму! Я слухняний! - гукнув зрадiлий Жданко  i  вистрибом
пустився по стежинi.
   Кладка була справдi стара, почорнiла, хистка i на  два  чи  три  пальцi
покривалася водою. Однак прати на нiй було зручно.
   Поряд з нею колихався  на  хвилях  легкий  сосновий  човен,  видовбаний
Жданом узимку. У ньому лежав довгий гладенький бовт, щоб заганяти  рибу  в
сiть, та липовий ковшик - вичерпувати воду. Вiдколи Ждан  пiшов  у  похiд,
сто?ть човен без руху - чека? на свого господаря.
   Склавши в нього бiлизну, Любава заходилася прати.  Жданко  бiгав  понад
берегом - ловив прудкокрилих метеликiв.
   Сонце пiдбивалося все вище й вище. Скоро й обiдати  пора!..  Та  раптом
вiдчайдушний жiночий крик струсонув i сонячну тишу, що зависла над  Сеймом
i над левадами, i все навкiл:
   - Людоньки-и! Половцi!.. Убивають!.. Рятуйте!.. Прач випав iз Любавиних
рук. Дiвчина глянула на село i завмерла  вiд  жаху:  з  трьох  бокiв  його
затоплювали  степовики,  вони  мчали   вулицями,   навпростець   городами,
вривалися, мов хижаки, у двори,  в  хати,  нишпорили  по  хлiвах,  клунях,
коморах, наздоганяли людей, що тiкали в поле чи до рiчки, в  левади  чи  в
лiс, одних в'язали, iнших убивали, тягнули все, що  потрапляло  пiд  руку,
виганяли з повiток худобу, коней, птицю... Ось запалав один куток, задимiв
другий. Стовпи диму й вогню шугнули в сине  небо...  Всюди  крики,  тупiт,
чужинська лайка, дитячий вереск, стогiн поранених, чоловiчi прокляття...
   Жданко зiщулився, притулився до Любавиного колiна голiвкою  i  тремтiв,
мов перелякане пташеня.
   - Менi страшно!
   Вона теж боялася. Страх скував ?? серце льодяним панциром,  а  потерплi
ноги мов прикипiли до землi. Щось подiбне вона вiдчула  торiк  у  Глiбовi,
коли на нього несподiвано напали сiверяни.
   Жданкiв голос вивiв  ??  з  остовпiння.  Треба  ж  щось  робити!  Треба
рятувати матiр. Варю, маленьку Настуню! Ось-ось  половцi  нагрянуть  i  до
них!
   - Мамо! Варю! Тiкайте сюди! У леваду! - гукнула вона щосили.
   Та ?? голос розтанув, загубився у страшному гвалтi, що  охопив  усеньке
село. Тодi вона кинулась бiгти - i враз зупинилась. Хiба встигне?  Ген  на
?хн? подвiр'я заверта?  один  чужинець,  другий,  третiй...  Вриваються  в
хатину... Чу?ться приглушений скрик, дитячий  вереск...  О  небо!  Що  там
дi?ться!... Невже i мати, i Настуня вже мертвi, загинули?
   Вона переводить погляд на Iванове обiйстя. Звiдти  долiта?  несамовитий
крик Варi:
   - Дiтоньки-и!
   Половець тягне ?? за коси,  вона  пруча?ться.  Тодi  вiн  б'?  ??,  мов
скотину, ногою в живiт, в'яже сирицею руки..
   Любава хапа? Жданка, хоче занести його за кущi, щоб не бачив того жаху,
але хлопчина вже почув материн голос i кричить щосили, пронизливо:
   - Мамо-о!
   Половцi почули той дитячий крик, побачили Любаву i Жданка. Один  з  них
вiдразу ж метнувся вниз, до рiчки, швидко  зачеберяв  сво?ми  викривленими
ногами, що зви кли до верхово? ?зди. На ходу ладнав лука...
   Любава iз Жданком стрибнула в човен, бовтом щосили  вiдштовхнулась  вiд
берега. На той бiк! В очерети! До лiсу! Швидше! Швидше! Тiльки  там  можна
сховатися вiд хижих людоловiв!
   Яка, одначе, широка рiка! Як поволi пливе човен! А половець уже  збiга?
в леваду, пiднiма? лука, цiлиться.
   Стрiла плюха?ться в воду зовсiм недалеко - за кормою. Половець  вищирив
зуби, регоче i наклада? другу стрiлу. Вiн упевнений, що влучить!
   Швидше! Швидше! Вона упира?ться бовтом у  дно  -  раз,  другий!  Шумить
прозора вода, все ближче зелена стiна очеретiв. Чи ж устигне?
   Стрiла цвьохнула над вухом, опекла плече.
   - Тетю Любаво! У тебе кров! - кричить Жданко, показуючи на бiлий рукав,
що почав червонiти.
   Та думати про це нiколи. До кущiв, до заростей зовсiм недалеко - десять
крокiв, п'ять...
   Вона огляда?ться. Половець усе ще регоче i наклада? третю стрiлу.
   Ну, кiнець! Тричi долю не випробовують!
   Але тут човен iз шелестом розсува? високий очерет i хова?ться в  густих
його заростях, а через мить упира?ться в твердий берег.  Любава  хапа?  на
руки Жданка i, прозидираючись крiзь жовто-зелений верболiз, бiжить  лiсом.
Бiжить, не вiдчуваючи болю нi в плечi, нi в босих ногах,  що  ступають  по
колючiй глицi, натикаються на сухе гiлля та пеньки, нi в обличчi, по якому
шмага? ялинове вiття... Бiжить  до  знемоги...  I  коли  вже  вiдчула,  що
останнi сили залишають ??, упала в  траву,  притиснула  до  себе  маленьке
тремтяче тiльце хлоп'яти i безсило заридала...

   * * *

   В той час, як хан Кза iз синами Романом та Чуга?м,  зятем  Костуком  та
сво?ми прибiчниками плюндрував обидва береги Сейму, поволi наближаючись до
Путивля, Кончак, роздiливши сво? сили  на  кiлька  загонiв,  напосiвся  на
Посулля i винищував  тi  поодинокi  селища  й  городки,  якi  уцiлiли  вiд
попереднiх  нападiв  або   зусиллями   Володимира   Переяславського   були
вiдбудованi.  Терьтробичi  спалили  П'ятигiрцi,  Тарголовичi  -   Лукiм'я,
Токсобичi дотла сплюндрували Мгар та Луку, Колобичi приступом узяли мiцний
кснятинський городок, а ?тебичi винищили все, що було живого, мiж Щеками i
Сенчою. I тiльки сам Кончак забарився пiд Лубном. Думав узяти його з ходу,
та виявилося, що це мiцний  горiшок  -  не  по  зубах,  тому  покликав  на
допомогу Токсобичiв та Колобичiв.
   Посадник Мотига стояв на заборолi i дивився вниз,  на  берег  Сули,  де
спiшувалися свiжi половецькi загони.  Був  вiн  заклопотаний,  сумний.  За
чотири днi облоги i безперервних бо?в на валах схуд, змарнiв, очi  запали,
почервонiли вiд безсоння, борода скошлатилася, а рудi вуса пiдгорiли, коли
гасив пожежу, i з двох бокiв пiдковою охоплювали  мiцно  стиснутого  рота.
Причому один кiнець ?х був довший, а другий, бiльше присмалений, коротший,
i вiд того обличчя здавалося скривленим, нiби болiв зуб чи пiдпухла щока.
   - Що, брате Мотиго, сунуть поганцi? Тепера нам  непереливки  будуть?  -
прогув у нього над вухом Кузьмищiв голос. - Бачу, бачу... Що ж робити?
   Кузьмище тихо пiдiйшов i став поруч. Вiн теж змарнiв. Воронячим гнiздом
стирчав на всi боки чорний чубисько, а таке ж  чорне  й  густе,  мов  лiс,
бородище, як i  вуса  Мотиги,  присмалилося  на  вогнi  i  позакручувалося
порудiлими баранчиками.
   - А що робити - триматися! -  вiдповiв  Мотига.  -  Скiльки  сил  наших
стане!.. Iншого виходу в нас нема?!
   - I я так думаю... От тiльки чи довго протрима?мося? Уже половина людей
або вбита, або поранена... Та ти дивися - вони, зда?ться,  вiдразу  пiдуть
на приступ! Га?
   Кузьмище показав рукою вниз.
   Половцi справдi заворушилися. Однi погнали  коней  на  луг,  а  тi,  що
лишилися, - не менше двох тисяч, - почали здиратися по крутому схиловi  до
валу. Ладнали луки, несли палаючу смолу.
   - А йдуть, клятi! - I Мотига раптом загукав охриплим голосом: - Браття!
Пильнуйте! Знову почина?ться!.. На забороло! На забороло!
   Вiн залишився на схiдному валу - вiд Сули, а Кузьмище прудко  побiг  до
ворiт. Там було найбiльш небезпечне мiсце, бо коли зi всiх бокiв  городище
оточували глибокi яри та урвища, бiля ворiт, вiд материка,  його  вiддiляв
лише сухий рiв.
   У городищi тривожно сурмили  труби.  З  усiх  усюд  до  валу  зiбралися
лубенцi. Вони несли луки-самострiли, довгi  дерев'янi  вила-дворiжки,  щоб
вiдштовхувати драбини нападаючих, лозовi кошелi з пiском  та  землею,  щоб
засипати ?м очi, розтоплену смолу та окрiп... Чоловiки ставали до бiйниць,
жiнки, пiдлiтки й старi подавали ?м усе, що потрiбно для  оборони.  Навiть
пораненi, хто ще почувався на силi, брали списа чи сокиру i ставали в ряди
захисникiв.
   Всюди дiжки та цебри з водою, щоб гасити пожежi.
   Лубен в котрий раз готувався дати вiдсiч вороговi.
   Кузьмище пiднявся на надбрамну вежу й охнув: тисячi половцiв  оточували
городище - i понад ровом, i по горi, i по яру, що зразу  стрiмко  падав  у
кiнцi рову, i по широкiй i глибокiй долинi, де  текла  Луб'янка,  i  попiд
Нижнiм валом побiля Сули...  За  ровом,  на  високому  горбi,  стояв  гурт
вершникiв - ханiв та ханських охоронцiв.  Серед  них  горбатилася  могутня
постать великого хана.
   Кончак!
   Його Кузьмище впiзнав вiдразу, хоча й минуло кiлька рокiв, як  разом  з
князями гнався за ним та за Iгорем вiд Щекавицi аж до Днiпра. Ох, яка була
добра нагода злапати сучого сина! Коли б не  випадковий  човен,  припнутий
бiля берега, не проливали  б  нинi  лубенцi  свою  кров,  не  всiвалася  б
Переяславська укра?на трупом та згарищами! Та ба! Не пощастило!
   Сонце опускалося на захiд i,  визираючи  з-за  ханських  спин,  слiпило
Кузьмищевi очi. Хитрий гаспид - Кончак!
   I тут усе обмiркував! I сонце, заслiплюючи очi русичам, допомага? йому!
   Кузьмище застромив за пояс бойовий топiр, взяв до рук  важкого  довгого
списа.
   - Ну, братця, стiймо крiпко, бо чи так, чи  iнак  -  все  одно  смерть!
Зараз почнеться!
   Нiби вгадуючи його думки, Кончак пiдняв руку i подав знак до наступу.
   На приступ ринули тисячi воякiв. Вони, мов  мурашки,  лiзли  по  крутих
схилах нагору, пускали стрiли з  прив'язаними  до  наконечникiв  палаючими
шматочками смоли, розмахували шаблями та списами. Тi, що ринули через рiв,
несли з собою довгi штурмовi драбини.
   I над усiм лунав протяжний грiзний рев - а-а-а!..
   В городищi спалахнули пожежi, ?х гасили жiнки й дiти.
   По всьому околу городища, де вал здiймався над  крутими  схилами  яруг,
половцi зумiли пiднятися лише  до  пiднiжжя  валу,  а  в  багатьох  мiсцях
взагалi не пiднiмалися. Бо  як  же  видряпалися  по  прямовисних  глиняних
стiнах? Вони тiльки запускали вгору стрiли з палаючою смолою, сподiваючись
пiдгладити сухе дерев'яне забороло, та безперервно кричала щоб нагнати  на
урусiв жаху i щоб тi, перебуваючи в постiйному  страховi,  не  мали  змоги
перекидати пiдмогу туди, де вона потрiбна.
   Зате бiля городо сько? брами зав'язалася люта сiча. Хоча  степовики  не
були навченi штурмом брати укрiпленi городи i  неохоче  йшли  на  приступ,
вони мали багатократну перевагу в людях i, користуючись цим, все  лiзли  i
лiзли на заборола, мов сарана.
   Кузьмище ледве встигав зi сво?ми людьми вiдштовхувати драбини i скидати
з заборол тих найспритнiших, яким пощастило задертися нагору. Вiн  носився
по дощатому помосту, як буря, i його громовий голос лунав усюди,  де  було
найважче.
   - Тримайтеся, братця!  Тримайтеся!  -  пiдбадьорював  во?в.  -  Половцi
видихаються! Уже всi драбини лежать унизу потрощенi! А без  драбин  ?м  не
залiзти на вал! Та й вечiр незабаром - i ми матимемо передишку!
   Сонце справдi Щоцвидко сiдало за далекий небокрай. Ще година-друга -  i
стемнi?!
   Розумiв це i Кончак.
   Коли стало ясно, що захисникiв на заборолах так просто не дiстати i  що
вони, незважаючи на великi втрати, i не  думають  здаватися,  вiн  наказав
пустити  в  дiло  порок.  Це  був   простий,   нашвидкуруч   приготовлений
стiнобитний пристрiй - важка дубова колода, яку на арканах, на  вiжках  та
обротьках несли пiвсотнi дужих воякiв.  Простий,  але  небезпечний.  Во?ни
перетягли його через рiв i поволi наближалися до ворiт.  Ще  сотня  воякiв
iшла поряд i щитами закривала i товаришiв, i себе вiд руських стрiл.
   Кузьмище вiдразу зрозумiв, яка це велика загроза  -  цей  порок  -  для
ворiт, i для городища, i для лубенцiв.
   -  Братця,  стрiляйте!  Та  стрiляйте  не   поспiшаючи!   Цiльтеся   не
кваплячись! В ноги, в руки  -  куди  зможете,  аби  не  в  щити!  Аби  хоч
як-небудь вразити гаспидiв! - гукав вiн, а молодому довгов'язому  кметовi,
що трапився поруч, наказав: - Бiжи хутко до посадника Мотиги - нехай  бере
сотню чи й двi людей i мчить не гаючись сюди!  Та  хай  захопить  мiхiв  i
заступiв - закладати землею ворота! Бiжи!
   Жiнкам звелiв нести i тягти до ворiт усе, що згодилося б для цi?? мети:
дошки, плахи, кошелi з землею, лави, столи, рогачi, вози, засiки, кадуби -
все, чим можна загатити, забити велику  дiру  в  валу,  коли  б  кочовикам
пощастило висадити дубовi, обкованi залiзними шпугами ворота.
   - Давайте сюди окрiп! Пiдiгрiйте  смолу!  Наливайте  ??  в  горщики,  в
глечики, в череп'янi кухлi! Щоб трiскалися  на  головах  тих  нечестивцiв!
Несiть усе, що можна пожбурити на них, - камiння, колеса,  жлукта,  столи,
бочки! Усе - навiть одяг, постелi, сiдла... Аби лиш  перешкодити  поганцям
розмахувати тi?ю колодою!
   I полетiло на голови нападникам усе, що можна було знайти в городищi. А
тим часом Мотига  з  сотнею  во?в  закладав  ворота  мiхами  з  землею,  i
незабаром тут виросла важка i  мiцна  загорожа...  Коли  уже  в  сутiнках,
незважаючи на втрати, половцi розтрощили дубовi  бруси  брами,  то  раптом
наткнулися на непробивну земляну стiну. Хан Туглiй, що  керував  наступом,
кинувся до Кончака - що робити?
   Кончак скрипнув зубами, вилаявся i наказав знiмати облогу.  I  так  вiн
згаяв тут скiльки днiв! А попереду ж новi бо? - Переяслав,  Ки?в!  Що  цей
Лубен! Вiн вiзьме його на зворотному шляху! Та коли впаде Переяслав,  коли
схилить голову гордий золотоверхий Ки?в, цей горiшок  сам  упаде  йому  до
рук! Ой-бой!
   Уранцi лубенцi висипали на вали i з  подивом  i  радiстю  побачили,  як
величезне половецьке вiйсько, здiймаючи  за  собою  хмару  куряви,  швидко
покотилося на захiд. Важко було повiрити цьому, але Кончак зняв облогу, що
коштувала йому кiлькох сотень воякiв i чимало даремно згаяних днiв.
   Кузьмище змахнув з ока сльозу, згрiб друга Мотигу у  ведмежi  обiйми  i
радiсно загукав:
   - Вистояли, братику! Вистояли, мат-терi його ковiнька!

   * * *

   Кончак iшов на Русь швидко, а чутка про нього летiла  ще  швидше.  Люди
кидали все i тiкали в лiсовi нетрi, в непрохiднi болота, в глибокi  яруги,
ховалися за високими валами  найближчих  городiв  та  острогiв.  Переяслав
переповнився вiйськовим i  невiйськовим  людом.  Смерди,  холопи,  закупи,
ремiсники, огнищани, купцi брали мечi, списи,  луки,  щити  i  ставали  на
заборола.
   Сам Кончак iде! Всi готувалися до  зустрiчi  з  жорстоким,  безпощадним
ворогом.
   I все ж поява половцiв, якi в недiлю вранцi мов  чорна  хмара  посунули
з-за Трубежу, була для багатьох, як це часто бува? в подiбних випадках,  i
несподiваною, i приголомшливою. Всi - вiд старого до малого - висипали  на
вали i вжахнулися: нiколи ще не приходили степовики такою силою!
   Розумiючи, що Кончак незабаром обступить весь город так, що з  нього  й
миша  не  вишмигне,  Володимир  Глiбович  поспiшив   послати   гiнцiв   до
Святослава, Рюрика i до всiх князiв: "Се половцi у мене - а поможiте  мi!"
Гiнцям вiдчинили  Ки?вськi  ворота  -  i  найбистрiшi  князiвськi  скакуни
вихором понесли ?х у рiзнi боки до  Днiпра:  до  Ки?ва,  до  Трипiлля,  до
Iвана[71], Чучина[72], Канова, де, напевно, не  сьогоднi,  то  завтра,  як
повiдомляв Святослав, стануть вiйська для оборони того берега.
   А половцi все сунули, каламутячи копитами свiтлi води Трубежу, i поволi
охоплювали весь город зi всiх бокiв.
   Володимир Глiбович обняв княгиню Забаву, мов хотiв захистити вiд  бiди,
i з гiркотою вигукнув:
   - Ну, от, удружив Iгор! Не дiждався, щоб сукупно з усiма пiти в Поле! I
свою силу погубив, i на нас погибель навiв!.. Бiдна укра?на Переяславська!
I знову ти розплачу?шся,  як  не  раз  бувало,  за  чужi  грiхи!  I  знову
пролл?ться невинна кров люду твого! Прокляття!
   - А може, i нема Iгорево? вини в цьому? Може, Кончак i без того посунув
би на нашу землю? - висловила сумнiв княгиня Забава.
   - Нi, княгине, зараз в усьому, що ско?лося на нашiй землi,  князь  Iгор
винен, - пiдтримав Володимира Глiбовича боярин Шварн.  -  Це  вiн  вiдкрив
ворота половцям на Руську землю!
   Надвечiр  Кончак  обложив  Переяслав  зi  всiх  сторiн,  а  рано-вранцi
розпочав сильний обстрiл городських заборол  звичайними  i  запалювальними
стрiлами. Сухе дерево займалося швидко, i  в  багатьох  мiсцях  спалахнули
пожежi. ?х заливали водою. На валах появилися першi вбитi та пораненi.
   Особливо сильний натиск вчинили половцi на острог, що захищав  Ки?вськi
ворота. В ньому зачинилася хоругва стрiльцiв, i  вони  були  Кончаковi  як
бiльмо на оцi, - не давали змоги наблизитись до найбiльш вразливого мiсця,
де вiн сподiвався добитися успiху.
   Кончак кинув на  нього  орди  Туглiя,  колобицьких  та  терь-тробицьких
ханiв.  Тi  пiшли  на  приступ.  Спочатку  обложенi  в   острозi   успiшно
вiдбивались, та перед вечором сили ?хнi пiдупали.
   - Шкода витязiв! Треба рятувати! - занепоко?вся Володимир  Глiбович.  -
Коня менi! Вiдчинiть ворота! Молодша дружина, за мною!
   Iвашко пiдвiв йому коня.
   Поблискуючи золотим шоломом i золотими  стременами,  князь  вирвався  з
ворiт на чолi невелико? дружини i щодуху помчав до острогу. Туглi?ва  орда
не витримала несподiваного удару i сипонула врозтiч. Туглiй  у  штовханинi
ледве не впав з коня - його пiдтримав Трат, що випадково був поруч.
   - Вiдчинiть ворота! Виходьте до нас у поле! - гукнув князь обложеним. -
Та швидше! Кожна хвилина дорога!
   Ворота розчинилися - i з них ви?хало сотнi двi  вершникiв.  Багато  хто
вiв на поводi запасних коней з пораненими.
   - Вiдступа?мо до Ки?вських ворiт!
   Молодша  дружина,  визволивши  приречених   на   загибель   побратимiв,
повертала  коней  назад.  Але  в  цей  час  хан  Туглiй,  оговтавшись  вiд
переполоху i холонучи вiд страху, що цей переляк не залишиться непомiчений
Кончаком, завернув орду i вдарив на переяславського князя
   Так сталося, що в першому ряду нападаючих опинився Трат. Вiн  незграбно
скакав на сво?му миршавому  соловому  нонi  i,  пiддаючи  собi  хоробростi
криком, потрясав важким ханським списом. Бiдак з бiдакiв, вiн  добровiльно
зголосився пiти в похiд, щоб чим-небудь  поживитися  в  землi  урусiв.  Як
пастух ханських табунiв та стад, мiг i не йти, однак Туглiй не заперечив i
вiдразу погодився взяти з  собою,  навiть  зброю  порядну  дав.  Трат  був
щасливий Не знав вiн, що цим щастям мав завдячувати ханшi Настi, яка давно
вже протурчала хановi вуха, щоб десь запроторив Рутиного чоловiка подалi i
щоб Рута хоч на якийсь час зiтхнула вiльнiше.
   Трат скакав поряд з усiма,  кричав,  розмахував  списом  i  вiдчував  у
животi якийсь непри?мний холодок.  Вiн  був  добрим  чабаном  i  неабияким
вершником, але давно вже не ходив у походи i зi страхом думав  тiльки  про
те, як би щитом захиститися вiд урусько? стрiли i не впасти з коня. Бо хто
у такiй круговертi падав на землю, той уже не пiдводився нiколи.
   Ось передня лава половцiв зiткнулася з  переяславцями,  i  Трат  зовсiм
несподiвано для себе побачив перед собою багато одягненого  вершника  -  у
харалужнiй кольчузi, золотому шоломi, з легким червоним плащем за плечима,
що розвiвався, як знамено, i довгим двосiчним мечем у мiцнiй руцi.
   Князь! Уруський князь!
   Якщо зараз Трат не зляка?ться i настромить його на списа або  вiзьме  в
полон, то прославиться на весь Дешт-i-Кипчак i стане багатим чоловiком.
   Трат направля?  вiстря  свого  довгого  важкого  списа  прямо  в  груди
князевi. А що йому було робити? Праворуч i лiворуч вiд  нього  -  суцiльна
лавина во?нiв, позаду - ще бiльше. Куди дiватись?  Тiльки  вперед!  I  хай
великий Тенгрiхан допоможе йому!
   Та в останню мить Трат зажмурив очi, спис похитнувся  i,  замiсть  того
щоб ударити князя в груди, ударив у стегно. Князь голосно скрикнув, але  в
сiдлi утримався. А Трат з неймовiрним страхом  раптом  побачив  збоку  вiд
себе молодого уруського во?на з високо занесеним мечем - то був Iвашко - i
ще почув важкий посвист того меча. I тут свiт перевернувся  в  його  очах.
Обидвi його витягнутi наперед руки - лiва, що тримала повiд, i  права,  що
тримала списа, - вiдсiченi тим мечем по самi лiктi, упали на гриву коневi,
а звiдти провалилися кудись у безвiсть.
   Це було останн?,  що  вiн  бачив  у  сво?му  життi,  -  сво?  вiдсiченi
закривавленi руки. Потiм вiн уже вiдчував якийсь час, як сповза? з  сiдла,
пада? в темну яму, де несамовитi кiнськi копита рвуть його  тiло,  трощать
кiстки.
   Потiм вiн зник. Зник навiки, втоптаний у чужу  землю,  багатством  яко?
так хотiлося йому поживитися...
   Незважаючи на рану, Володимир Глiбович бився затято. Не один  раз  його
меч падав на голови  ворогiв,  що,  привабленi  блиском  золотого  шолома,
оточували його все тiснiше i намагалися дiстати шаблею чи списом. Поряд  з
ним бився Iвашко, билися ще десятки юних  витязiв,  що  мечами,  щитами  i
власними тiлами затуляли свого князя вiд чужинських шабель i списiв.
   Та сили були нерiвнi. Все рiдiли i рiдiли ряди Володимирових охоронцiв.
Другу рану князевi половцi  нанесли  теж  списом  -  у  спину,  пiд  праву
лопатку. Вiн схитнувся, але в сiдлi утримався, лише перекинув меча у  лiву
руку.
   На валах, бiля Ки?вських ворiт, зчинився крик.
   - Нашi знемагають!
   - Князь поранений!
   - Допоможiмо  ?м!  Допоможiмо!  Во?вода  Шварн  стрiмголов  скотився  з
заборола вниз, скочив на коня.
   - Дружино, за мною! Виручимо князя!  Вперед!  Двi  тисячi  кiнних  во?в
вимчали з Переяслава як вихор i всi?ю  сво?ю  залiзною  силою  вдарили  на
половцiв, що оточили князя i його невелику дружину. I прорвали  кiльце.  I
вихопили Володимира, живого, але зраненого  списами  половецькими.  Третiй
удар, найсильнiший, хтось iз нападникiв нанiс йому в груди, i  князь  упав
на руки кмета Iвашка.
   - Це смерть моя! - прошепотiв вiн, спльовуючи кров'ю.  -  Iгор  доконав
мене!
   Вiдступаючи з бо?м, дружина допровадила князя в город.  Його  внесли  в
княжi палати, поклали на лiжко. Лiкарi i знахарi поспiшали вже з полотном,
зiллям, мазями. Княгиня Забава, стримуючи сльози,  цiлувала  його  зблiдле
обличчя, гладила густого сплутаного чуба[73]. В кутку, стримуванi  нянями,
голосили малi дiти.
   А вiн прикликав до себе  Шварна  i  прошепотiв,  стримуючи  стогiн,  що
рвався з грудей, i витираючи криваву пiну з уст:
   Во?водо, вручаю тобi долю княгинi, i дiтей мо?х, i всього Переяслава...
Бийся до останнього, скiльки сил тво?х стане, на валах! У поле не ви?зди i
ворога в город не впускай!.. Князi виручать нас... Повиннi виручити, бо ми
ж тут i ?х захища?мо... На них уся надiя наша!..

   * * *

   А що ж князь Iгор?
   Всi днi пiсля Каяли вiн був мов сам не свiй, мов закам'янiлий. ?в, пив,
перев'язував рану, розмовляв, але i сам вiдчував, i всiм, хто  жив  з  ним
разом, здавалося, що то не вiн, а якийсь  iнший,  мертвий  душею  чоловiк.
Видно, там, на  Каялi,  йому  було  завдано  рани  не  тiльки  в  руку,  а
передовсiм у серце, в душу, i якщо рана на руцi швидко загоювалася  i  вже
майже не турбувала його, то душевну рану кожного дня, кожно?  хвилини  вiн
усе бiльше роз'ятрював, розвереджував власним судом - сво?ю  совiстю.  Вiн
звинувачував себе - i зовсiм небезпiдставно  -  в  смертi  багатьох  тисяч
сво?х спiввiтчизникiв, у загибелi всього вiйська, у тяжких муках во?в,  що
потрапили в половецьку неволю, у сльозах сiверських дiтей,  жон,  батькiв,
матерiв, а найбiльше - у страшному розореннi, спустошеннi  Русько?  землi,
якого нинi, в сю хвилину завдавали ?й Кза i Кончак.
   Прохання його  перед  Кончаком  про  те,  щоб  привезти  з  Русi  попа,
пояснювалося, в першу чергу, тим, що вiн хотiв облегшити  душу  щиросердою
сповiддю. Вiн розумiв, що для його умерло? душi  потрiбен  був  ключ,  щоб
вiдiмкнути ??, розбудити вiд болiсного сну, вiд скам'янiлостi, впустити  в
не?, замiсть мертво? сукровицi, живу кров, тепло, сонце, людське прощення.
А таким ключем, вiн знав, могло  бути  тiльки  слово,  бо  мазi,  вiдвари,
настойки, припарки - те все для тiла, а слово  -  для  душi.  А  хто  його
скаже? Рагу?л? Ждан? Чи, смiшно сказати, Янь?
   Так минув тиждень i другий.
   У недiлю, напередоднi того  дня,  коли  Володимир  Глiбович  рубався  з
половцями, а потiм сходив  кров'ю  i  кричав  пiд  ранами,  з  порубiжного
руського города Дiнця прибули до Iгоря на Тор його посланцi, якi  привезли
з собою старенького, одинокого попа Сiльвестра.  Попик,  як  його  вiдразу
прозвав Янь, був маленький, худенький, облисiлий, якийсь знiкчемнiлий - чи
то вiд старостi, чи вiд надмiрно? пристрастi до браги та пива, але, як  на
диво, мав довгу сиву бороду i пристойний густий  бас.  Ця  остання  якiсть
примирила з ним розчарованого його непоказною зовнiшнiстю Iгоря.
   Для церковно? вiдправи було поставлене на березi рiчки ще одно шатро, i
того ж вечора у присутностi Iгоря попик Сiльвестр,  одягнутий  у  блискучi
ризи, з срiбною кадильницею в однiй руцi  та  золотим  хрестом  у  другiй,
вiдправив заупокiйну молитву по душах загиблих та молебень за живих.
   Iгор гаряче молився, цiлував хрест, бив поклони,  плакав,  просячи  вiд
неба прощення i сподiваючись на просвiтлiння та облегшення душi.
   Та заспоко?ння не приходило. Вночi вiн знову кидався, скрикував, кликав
до себе княгиню ?вфросинiю,  сина  Володимира,  брата  Всеволода,  плакав,
скреготав зубами у якiйсь несамовитiй  безсилостi  i  лютi  i  тiльки  пiд
ранок, як i ранiш, знесилений i розбитий,  поринув  у  важкий  непробудний
сон.
   Наступного  дня,  пiсля  обiду,  Рагу?л  заявив,  що  непогано  було  б
розвiятися соколиним полюванням на лебедiв...
   - Кажуть, бiля озера та в лузi Дiнця неважко знайти ?хнi гнiздовища.
   Iгор не перечив - рука вже зовсiм  заго?лась,  i  Ждан  та  Янь  швидко
переговорили  зi  сторожею.  Молодi  джигiти  зрадiли:  ?м  теж   хотiлося
потiшитися i бистрою ?здою, i соколиним полюванням.
   Ви?хали у супроводi п'ятнадцяти сторожiв, якi, пам'ятаючи наказ Кончака
пильно слiдкувати за бранцями, але не набридати  ?м,  трималися  вiддалеки
вiд князя та його супутникiв. Ждан, що став тепер не тiльки конюшим,  а  й
сокольничим, вiз на лiвiй руцi двох соколiв, на голови яких були натягнутi
шкiрянi ковпаки-карналi, що затуляли птахам очi, а Янь припас у саквах  на
полудень кiлька шматкiв в'яленого м'яса та в бурдюку  холодно?  джерельно?
води, бо Iгор, поки його братiя  та  во?  перебували  у  полонi,  навiдрiз
вiдмовився вживати кумис, бузу, а тим паче ромейське вино.
   Iгор та Рагу?л ?хали попереду.
   - Княже, - упiвголоса сказав тисяцький, -  мiй  джигун,  як  ти  зна?ш,
упада? за Настею. Молодиця гарна, нiчого не скажеш, та чу? мо?  серце,  що
поплатиться вiн головою! ?й-богу, поплатиться! Хай  тiльки-но  повернеться
хан Туглiй та дiзна?ться про ?хнi шури-мури...
   - Я вже казав йому про це, Рагу?ле, але твiй остолоп не  тiльки  батька
не слуха?ться, а й князя. Не бити ж його! Та й  не  маленький  уже  -  сам
зна?, на що йде! - вiдповiв Iгор.
   Рагу?л важко зiтхнув i, оглянувшись, ще бiльше понизив голос:
   - Та я зараз хочу не про те, княже... Яню хоч кiлок на головi  теши,  а
вiн як був баламутом, зальотником, так i залиша?ться ним, хоч би там що! Я
махнув би на все це рукою, так серце ж болить: не зносити  йому  голови!..
Однак вiн, як ти сам зна?ш, гострий на розум, дотепний i смiливий хлопець.
I метикований достобiса! Ти ж бачиш, як вiн швидко знайшов спiльну мову  з
нашими сторожами, - став для них як свiй, зразу втерся  у  довiру,  бiльше
часу проводить з ними, нiж з нами, вони його не зупиняють, коли вiн iде  в
кочовище, навiть уночi вi?ться хтозна-де... А сю нiч  повернувся  i  шепче
менi: "Батьку, ? змога для князя Iгоря i для всiх нас утекти!" -  "Хлопче,
ти часом не п'яний? За нами слiдкують у двадцять пар очей, коней дають нам
тiльки для полювання та прогулянок i вiдразу вiдбирають... Яка  змога?"  -
вiдповiв я. Вiн присунувся ще ближче i шепче на вухо:  "Настя  познайомила
мене з хрещеним половцем Овлуром, власне, тiльки наполовину  половцем,  бо
його мати Рута - русинка, - так от  сей  Овлур,  або  по-нашому  Лавро  чи
Лаврiн, може дiстати i коней i зброю i провести нас аж додому! Вiн  згоден
?хати з нами на Русь..." Що ти на це скажеш, княже?
   Iгор задумався.
   - А це не пастка?
   Рагу?л здвигнув плечима.
   - Не схоже. Для чого це Настi? Янь клянеться, що вiрить ?й. Та й сестра
вона Жданова - хоче допомогти братовi i всiм нам. Сiверянка! I нiде правди
дiти - розумна, хитра! Каже: поки Кончак з  братi?ю  в  походi,  саме  ча?
тiкати! А не тодi, як тисячi джигiтiв повернуться додому i затоплять увесь
степ... Iгор похитав головою.
   - Вона, мабуть, правильно мiрку?... Та тiкати я не згоден!
   - Чому, княже? - аж вигукнув  тисяцький.  -  Ти  вже  видужав!  Ранiше,
звичайно, i мови не було б - куди з пораненою рукою?! А  тепер  саме  час!
Чому  ж  не  тiкати?..  Якщо  пощастить,  не  платитимеш  за  себе  такого
скаженого, непомiрно великого викупу. Це раз...  Потiм,  прибувши  додому,
розстара?шся срiбла та золота, щоб викупити всiх нас - князiв i  бояр.  Це
два... А хто ж подума? про  дружину  та  чорних  людей,  що  знемагають  у
неволi? Тобi це  найкраще  зробити!  Попросиш  князiв,  у  кого  ?  багато
половецьких бранцiв, щоб викупили, обмiняли. Це три... Та найважливiше те,
що ти зможеш знайти сили, вiйсько, - князi не вiдмовлять тобi в  цьому,  -
щоб  захистити  нашу  Сiверщину,  що  залишилася  зовсiм  беззахисною  вiд
степовикiв... Ось що дасть твоя втеча!.. Що ж стосу?ться нас, то ми можемо
i не тiкати. Аби ти втiк!
   Iгор  довго  мовчав,  ?хав,  понуривши  голову.  А  потiм,   зiтхнувши,
вiдповiв:
   - Все це розумно, Рагу?ле, i я вдячний тобi, що ти дба?ш i про мене,  i
про все князiвство... Але тiкати я не можу!
   - Чому?
   - Як же я покину в неволi брата, сина,  племiнника,  а  сам  утечу?  Як
покину дружину всю, яку через сво? недоумство завiв сюди? Що скажуть  менi
люди, коли сам повернуся в землю свою, а братiю,  i  боярство,  i  дружину
залишу тут на поталу? Як дивитимуся в вiчi  батькам  i  матерям,  жонам  i
дiтям? Нi, не вмовляй мене! Якщо терпiти муки неволi,  то  всiм  разом!  А
менi найпершому!
   - Ну, не таких уже мук ми зазна?мо!
   - Бачиш, поки половцi сподiваються взяти за нас  такий  багатий  викуп,
вони ставляться до нас по-людськи. А втечи я - i зразу все  змiниться.  На
князiв надiнуть пута залiзнi, вас заб'ють у  колодки  або  кинуть  до  ям,
простих людей катуватимуть...
   - Княже, ми згоднi все витерпiти! - вигукнув Рагу?л. -  Бо  вiримо,  що
коли ти будеш на волi, то  зумi?ш  заступитися  за  нас  i  нас  вирвеш  з
ненависного половецького полону! Погоджуйся!
   - Нi, Рагу?ле,  не  погоджуся!  I  давай  облишимо  цю  розмову!  -  не
пiдвищуючи голосу, але твердо, навiть суворо сказав Iгор.
   Рагу?л замовк i з досадою махнув рукою. Ну, що тут  поробиш?  Вигорiла,
виболiла Iгорева душа! Совiсть замучила його! Кара?ться  князь,  кара?ться
щодня i щоночi i не матиме спокою доти, доки останнiй його  во?н  не  буде
визволений з неволi половецько?! Та  хiба  це  запомога  всiм  ?м  -  його
карання?
   Вони довго ?хали мовчки, заглибленi в сво? думки. Навiть забули, куди i
чого ?дуть. I тiльки голосний Янiв окрик вивiв ?х iз глибоко? задуми.
   - Дивiться, дивiться! Лебедi!
   Вони глянули в той бiк, куди показував Янь. Там, удалинi,  над  голубим
степовим озером, поважно знялася пара ясно-бiлих довгоши?х птахiв i почала
набирати висоту.
   Iгор стрепенувся. У ньому раптом прокинувся ловець.
   - Ждане! Соколiв!
   Пiдскакавши до князя, молодий сокольничий  передав  йому  ловчу  птицю.
Князь зняв з не? ковпака, дав якусь  хвилину  призвича?тися  до  яскравого
сонячного свiтла i пiдкинув високо вгору. Потiм випустив  другу  i  швидко
поскакав навздогiн, щоб не втратити ?х з очей.
   Всi помчали за ним.
   Сокiл нiколи не бере сво?? здобичi на землi i майже нiколи не хапа? ??,
подiбно  яструбу,  кiгтями.  Лови  його  по-артистичному  красивi,  точнi,
вивiренi. Це захоплююче видовище. Особливо сильне  враження  вiд  нього  у
ясний день, коли на тлi голубого неба сокiл ширя?, мов стрiла.  Не  дивно,
що соколинi лови стали улюбленою розвагою во?вод, бояр, князiв,  царiв  i,
обставленi пишно, багато,  перетворилися  з  часом  на  справжн?  ловецьке
мистецтво.
   Помiтивши жертву, сокiл не кида?ться на не? стрiмголов, а пiдтiка?  пiд
не? знизу, ляка? i жене вгору, якомога вище i вище. А тодi  робить  крутий
поворот, заходить ззаду i пiднiма?ться ще вище над нею. Ось тепер  нещасна
птаха в його владi! ?й нiкуди  тiкати!  З  висоти,  раптово,  мов  стрiла,
пущена з лука, пада? вiн на не? i одним, вiдставленим i гострим,  як  нiж,
кiгтем розпорю? ?й груди пiд лiвим крилом.
   Жертва каменем пада? на землю.
   Сокiл швидко опуска?ться за нею, одним помахом кiгтя перерiзу? ?й горло
i, торжествуючи, п'? живу гарячу кров...
   Iгор зупиня?ться на  пригiрку  i,  приклавши  руку  козирком  до  лоба,
стежить за кожним порухом ловчих птахiв.
   Ось вони  наздоганяють  лебедiв,  заганяють  високо  в  небо,  а  потiм
кидаються вниз з високостi - i тi з жалiбним криком,  смертельно  пораненi
каменем падають униз, у сивий полиновий степ.
   I тут усi бачать, як  здригнулися  князевi  плечi,  заплющилися  очi  й
опустилася голова, а з вуст його зiрвалися слова, змiшанi  iз  слiзьми  та
гiркотою:
   - I ти, соколе, далеко залетiв, птиць  побиваючи,  -  до  моря!  Та  не
злетiти тобi  знову  в  небо,  не  злетiти!  Бо  пiдрiзано  тобi  крильця!
Пiдрiзано шаблями поганих!
   Вiн не захотiв бачити лебедiв, не захотiв  брати  ?х  з  собою.  Мовчки
повернув коня i, нi на кого не дивлячись, поскакав назад.



   РОЗДIЛ СIМНАДЦЯТИЙ

   Хан Кза лютував на Посем'?. Десятки сiл розвiяв  димом,  сотнi  сiверян
погнав у неволю, ще бiльше, переважно дiтей  та  старих,  позбавив  життя,
приступом узяв дерев'яний острог, що захищав Путивль, i дотла спалив його,
а захисникiв, що залишилися живi, пов'язав  мотуззям,  причепив  коням  до
хвостiв, стягнув униз, до рiчки,i потопив на виду  у  князя  Володимира  i
всiх путивльчан, пустивши ?х пливти за водою.
   Потiм обложив Путивль.
   Вiн  знав,  що  в  невеличкому  городi  всього  пiвтораста  князiвських
дружинникiв-гриднiв, якi добре володiють  збро?ю,  а  решта  -  втiкачi  з
пригорода та навколишнiх сiл. Хiба то вояки! Вiн також знав, що навкiл  на
багато-багато верст - аж  до  Чернiгова  та  Ки?ва  -  жодно?  князiвсько?
дружини, бо всi без винятку Iгоревi  витязi  в  Половецькому  степу...  Нi
Ярослав Чернiгiвський, нi Володимир Переяславський, нi Святослав Ки?вський
не прийдуть Сiверськiй землi на допомогу, бо самi мають клопiт з Кончаком.
Тому почував себе Кза тут вiльно, як у себе в юртi, i  сво?  вiйсько,  щоб
охопити бiльший простiр, роздiлив на три нерiвнi частини: з найбiльшою сам
та сином Романом залишився пiд Путивлем, сподiваючись без зволiкань  взяти
його, з другою послав зятя Костука на рiчку Клевень, а третю дав молодшому
синовi Чугаю, щоб поплюндрував береги верхнього Сейму.
   Однак нi першого, нi другого, нi третього  дня  взяти  Путивль  Кзi  не
пощастило. Невелика, майже кругла в обводi фортеця  настовбурчилася  проти
нього  високими  валами,  дубовими  заборолами,  а  головне,  вiдчайдухами
захисниками. Топлячи бранцiв у Сеймi, хан сподiвався залякати  путивльчан,
а вийшло навпаки: ще бiльше озлобив ?х, переповнив ?хнi  серця  непохитною
затятiстю - боротися до загину!
   - Браття, а видите, що буде  з  нами,  якщо  здамося!  -  загукав  тодi
Володимир, показуючи на трупи, що пливли по рiчцi.  -  Так  поклянiмося  ж
нинi: Путивля не здамо! Будемо битися до останку! Кза зможе ввiйти в город
тiльки тодi, коли жодного з нас не залишиться живого! Тiльки тодi!
   - Клянемося! Клянемося! - загримiло на валах. - Путивля не здамо! Лiпше
спалимо себе живцем, нiж пiддамося вороговi!
   Кза лютував, а нiчого вдiяти не мiг. Пiдступити до Путивля  можна  було
тiльки вiд поля,  з  пiвночi,  бо  з  iнших  трьох  бокiв  його  оточували
крутоспаднi урвища, по яких годi добратися навiть до пiднiжжя валу.  Та  з
боку поля, що не вигадував Кза, ввiрватися в  фортецю  теж  не  пощастило.
Володимир   стягнув   на   цей   вiдтинок   валу   найкращих   во?нiв    -
стрiльцiв-лучникiв, метальникiв списiв,  мечникiв,  i  вони  не  дозволяли
половцям не тiльки здертися на забороло, а й навiть пiдступитися до валу.
   За час облоги Кза зовсiм схуд, споганiв.  Чорнi  вiспинки  робили  його
обличчя схожим на старе  потемнiле  решето.  В  очах  -  шал.  Ще  б  пак!
Сподiвався пройти усю Сiверську землю, а застряв пiд Путивлем! Яка ганьба!
Кончак дiзна?ться - засмi?! Прокляття!
   Одного дня, коли пiсля обiду хан прилiг у шатрi трохи спочити, у  табiр
з  лементом,  галасом,  лайкою  несподiвано  влетiв  якийсь   розбурханий,
розтривожений кiнний загiн. Кза вискочив з намету.
   - Бiда, хане! Бiда! - кинулися до нього прибулi. - Нас розбито,  а  хан
Костук поранений!.. Кза здригнувся.
   - Як - розбито? Хто поранив хана?
   - Уруси напали на нас... Зненацька... До Клевенi ми не дiйшли...
   Кза не мiг уторопати.
   - Якi уруси? Звiдки? Де вони взялися?
   Вiн кинувся до похiдних носилок, прив'язаних до iноходцiв, що йшли один
за одним. Там, в уруських подушках, лежав зблiдлий, посiрiлий хан Костук i
тихо стогнав. Досвiдчене око Кзи вiдразу помiтило,  що  його  зятевi  жити
недовго. Очi запали, на вустах i на всьому лицi передсмертна смага.
   Кзу аж струсонуло. Вiн схопився за голову, нахилився до умираючого.
   - Хане, хто тебе так? Як це  трапилося?  Адже  в  Сiверськiй  землi  не
полишилося жодного во?на!.. О, я нещасний! Що скажу  тво?й  жонi,  а  мо?й
дочцi? Що скажу малим тво?м сиротам - мо?м онукам? О, горе менi!..  Хто  ж
це тебе так? Скажи - i я без жалю розiпну на уруських хрестах  i  його,  i
весь рiд його до п'ятого колiна!
   Костук поволi розплющив очi.
   - Хане, на мене напав князь Володимир, син Святослава  Ки?вського...  З
цiлим полком... Коли я не ждав його... Бо i я ж, як i ти,  думав,  що  раз
Iгоря нема, то й нiякого вiйська уруського тут нема... А воно... не так...
Володимир багатьох побив, похапав... Я люто оборонявся, та стрiла  влучила
менi в живiт... I я помираю...
   - Де ж Володимир?
   - Вiн iде услiд за нами... Тiкай!
   - Чого б же я тiкав? Я зустрiну його i вiдомщу за тебе!
   Костук ледь-ледь ворухнув головою.
   - Бачиш - ми взяли в полон одного уруса... Обрiзали йому  вуха,  i  вiн
сказав,  що  сюди  десь   пiшов   другий   ?хнiй   полк...   Князя   Олега
Святославича... Це молодий, недосвiдчений князь... Але з  ним  iде  старий
во?вода Тудор... А то хитрий лис!.. Ти зна?ш його... Коли б ти не потрапив
у сильце, хане!
   Кза на хвилину завагався.
   - Ти зна?ш це напевно?
   - Умираючи, урус не мiг збрехати...
   - Куди ж подався Олег?
   - Тим боком Сейму... Десь угору, - прошепотiв Костук i,  непритомнiючи,
заплющив очi.
   Кза змiнився на лицi.
   - Десь угору!.. Але ж там  син!..  Чугай!..  Вiн  потрапить  в  уруську
пастку! Треба рятувати його! О вай-пай!
   Вiн вiдразу наказав знiмати облогу.
   Минуло зовсiм небагато часу, i орду з-пiд Путивля, на подив i превелику
радiсть обложеним, мов вiтром здуло.  Все  витоптуючи,  нищачи  на  сво?му
шляху села i вбиваючи бранцiв, що не встигали  за  кiнними  во?нами,  вона
покотилася вверх по Сеймовi на з'?днання з молодим Чуга?м.
   Не витримавши швидко? ?зди, на першому ж привалi помер хан Костук.  Кза
наказав загорнути його в повсть, прив'язати до сiдла i везти з собою.

   * * *

   Любава згубила лiк дням i ночам. Довкола стояв теплий  зелений  лiс,  i
вона йшла хтозна-куди - аби подалi  вiд  душогубiв-кочовикiв.  Продиралася
хащами, ведучи Жданка за руку або несучи на плечах.
   В лiсi було моторошно. Такий вiн великий, високий,  безконечний,  такий
кострубатий i начинений рiзними страхiттями: чорними дуплами, з яких,  так
i дивись, виповзе гадюка, оброслими  мохом  пеньками,  всiлякими  звiрами,
птахами, гадами. А вони  iз  Жданком  такi  нещаснi,  беззахиснi  -  босi,
обшарпанi. На нiй - одна  сорочка  та  спiдниця,  на  ньому  -  коротенька
полотняна сорочечка та штаненята. Невеликий це захисток! А довкола скiльки
небезпеки! То продираються напролом, трощачи кущi, могутнi волохатi зубри,
то, хрюкаючи,  промчить  виводок  вепрiв  на  чолi  з  кабаном-сiкачем  та
веприцею, то скрутиться проти сонечка, якраз на стежинi, холодний  вуж,  а
вночi, коли, назгрiбавши глицi, вони влягалися де-небудь пiд  ялиною,  щоб
спочити, ?х будили диким реготом i шипiнням сови та сичi.
   Страшно у лiсi, а в  полi  ще  страшнiше  -  там  можна  наткнутися  на
половцiв.
   Вони зовсiм охляли з голоду. Чим  тут  поживишся?  Нi  горiхiв  ще,  нi
смородини чи малини, нi жолудiв. Подекуди ?,  правда,  сиро?жки.  Та  хiба
ними ситий будеш? У  пташиних  гнiздах  шукали  я?ць,  а  знаходили  голих
пуцьвiрiнкiв, що самi ?м назустрiч  витягували  тоненькi  шийки  i  широко
роззявляли жовтi дзьобики. Пробували гризти дрiбнi кислицi  та  грушi,  що
часто зустрiчалися на ?хньому шляху, та зразу  ж  випльовували,  бо  таким
кислим i терпким було те ?ство, що судомою корчило рот.
   Рятувалися суницями, що цього раннього i жаркого лiта  густо  червонiли
по галявинах, але мала це була запомога голодному шлунковi.
   Так i брели вони лiсом, знесиленi,  змученi,  з  подряпаними  руками  й
ногами, ледь живi, аж поки одного дня,  опiвднi,  не  вийшли  на  узлiсся.
Жданко ледве чалапав. Любава теж  вiдчувала,  що  ось-ось  упаде,  -  ноги
пiдгиналися, в очах хилитався свiт.
   Вони присiли на горбочку пiд сосною, звiдки було видно широку галявину,
що полого спускалася до яко?сь рiчки з болотистими берегами, i  незчулися,
як, пригрiтi сонечком, поснули.
   Прокинулися вiд тупоту; грюкоту, брязкоту  збро?  та  людського  крику.
Схопилися на ноги. Униз по галявинi шалено мчали вершники. ?х було багато.
I гнали вони коней так, нiби доганяли кого чи хтось за ними гнався.
   Жданко притулився до Любави, затремтiв усiм сво?м тiльцем.
   - Половцi!
   Любава обiмлiла теж.  Але,  придивившись  пильнiше,  безсило  схилилася
плечем на сосну, полегшено зiтхнула i залилася сльозами.
   - Та це ж черленi щити! Русичi! Нашi! Вона притиснула Жданка до грудей,
поцiлувала в змарнiлi бруднi щiчки, в наповненi жахом хлоп'ячi  оченята  i
не переставала повторювати:
   - Це ж нашi, Жданку! Нашi!
   Вона хотiла бiгти до них, але не могла: ноги  затремтiли,  обважнiли  i
мов приросли до землi. Хотiла крикнути, щоб зупинилися, щоб забрали  ?х  з
собою, але й крикнути не змогла: язик затерп, став чужий, а в усьому  тiлi
розлилося якесь радiсне безсилля.
   - Нашi...
   Та чому вони так прудко мчать, так поспiшають? Чому переднi, дiставшись
болота, зупиняються i, повернувшись лицем до поля, звiдки щойно  прибiгли,
починають шикуватися в густi лави? Чому заднi раптом проскочили мимо  них,
завернули праворуч i зникли за лiсом, що даленi? на тому боцi галявини?
   Все це незрозумiле i дивно. Неясна  тривога  закрада?ться  в  серце,  а
глухий стугiн, що докотився до ?? слуху, змусив оглянутися назад. О  небо!
О лихо! Звiдти насува?ться, як несподiвана грозова туча, половецька  орда.
Вже видно гостроверхi шапки кочовикiв, мають жовтi знамена iз  зображенням
бичачих та собачих голiв, небо пропорюють  золотi  гостряки  бунчукiв,  на
яких метляються довгi кiнськi хвости, а далеко  позаду  здiйма?ться  вгору
сiра курява.
   Половцi! Як ?х багато! ?х значно бiльше, нiж русичiв, яких вони, видно,
переслiдують! Зараз тут, на широкiй галявi, спалахне  бiй.  Треба  тiкати!
Залишатися тут небезпечно... Але вона чомусь сто?ть, чогось жде,  не  може
зрушити з мiсця. Врештi, зважившись на щось, огляда?ться i  знаходить  те,
що ?й потрiбно, - старого, похилого, з трьома стовбурами дуба,  здира?ться
з хлоп'ям на нього i всiда?ться у розлогу розкаряку.
   Хай буде, що буде, а тiкати вона вже не в змозi.
   В ту ж мить мимо них пронеслася, прогрюкотiла орда.  З  криком,  гиком,
свистом, з високо пiднятими шаблями половцi з ходу вдарили  на  русичiв  i
зчепилися з ними у смертельному рукопашному  бою.  Заiржали,  здиблюючись,
конi, загримiли об червонi щити  русичiв  половецькi  шаблi,  заблискотiли
важкi руськi мечi, розтрощуючи деревинi  шоломи  степовикiв.  Гул,  трiск,
гвалт, крик здiйнявся вiд зеленого берега до синього неба.
   Половцiв було бiльше,i мчали вони згори вниз, до лугу. Тому й потиснули
вiдразу русичiв аж до болота. I  тi,  затято  вiдбиваючись,  прикриваючись
щитами, поволi вiдступали  все  далi  назад.  Уже  не  один  русич  наклав
головою, не один поранений випустив з рук меча i щита  i,  зiгнувшись,  зi
всi?? сили чiплявся за гриву чи за сiдло, щоб не впасти на землю.
   Любава з жахом шепоче: "Це кiнець! ?х усiх перерубають!"
   Вона вже не дума? про себе, про Жданка. Все ?ство ?? там,  на  широкому
купинястому березi, де лл?ться кров, де з останнiх сил  трима?ться  руське
вiйсько. Коли хтось пада? чи опуска? донизу червоного щита, вона скрику? i
затуля? очi.
   - Боже, боже! Що робиться! Серце ?? завмира?, сльози  затуманюють  зiр.
Вона з жахом жде невiдворотного кiнця.
   Раптом Жданковi рученята обвили ?? шию.
   - Тето Любаво! Глянь - i там черленi  щити!  Глянь!  Та  як  багато!  -
задзвенiв його голосочок.
   Любава розплющила очi i крiзь сльози, мов крiзь туман,  глянула  в  той
бiк, куди показувало хлоп'я. Iз-за лiсу, що зеленiв по той  бiк  галявини,
виринали кiннi лави русичiв, завертали праворуч i щодуху мчали вниз, у тил
половцям.
   - Нашi! Жданку, це нашi! - скрикнула дiвчина i в поривi  радостi  мiцно
здушила малого в обiймах. - Ой, любий  мiй  хлопчику,  дорогесенький  мiй,
тепер ми порятованi! Як же вони  вчасно,  любi  нашi!  Як  же  вони  зараз
ударять по тих бузувiрах! Бийте ?х, бийте! Порятуйте i братiв сво?х, i нас
нещасних! Порятуйте!
   Пiзнiше, пiсля  бою,  Любава  дiзна?ться,  що  на  березi  захищався  з
частиною свого полку молодий князь Олег Святославич. Вiн вiдтягнув на себе
i  затримав  усю  силу  хана  Чугая  Кзича,  давши  можливiсть  хитрому  i
досвiдченому во?водi Тудору, що придумав цей хiд, обiйти лiсок  i  вдарити
на половцiв з тилу.
   Та це буде пiзнiше, а зараз дiвчина здригнулася вiд страшного крику, що
злетiв над ордою, - крику жаху i вiдчаю! Потрапивши в залiзнi лещата,  мiж
молот i ковадло,  половцi  враз  залементували,  завертiлися,  завирували.
Щойно вiдчуваючи себе переможцями, бо загнали урусiв у саме  болото,  вони
раптом усвiдомили, що ?х обхитрили, заманили в пастку, i ця пастка за ними
вже закрилася. Тепер одна думка оволодiла ними - як урятуватися, як утекти
звiдси?
   Здалеку для Любави бойовисько нагадувало бджолиний рiй, що,  вирвавшись
iз дупла, загув, заклубочився i поволi летiв хтозна-куди. Все на  галявинi
змiшалося, переплуталося - русичi i половцi, живi i мертвi, пораненi i тi,
що кинулися тiкати без оглядки. Все там збилося в один клубок,  що  ревiв,
гримiв, стугонiв, бiснувався.
   Так  тривало  довго.  Тепер  оборонялися  степовики  i,   обороняючись,
намацували в рядах урусiв слабше мiсце, яке б можна було прорвати. Нарештi
знайшли. Густий клубок ?х з несусвiтним виском, криком, лементом хлинув  у
нешироку щiлину, пробиту в лавах русичiв, i покотився по галявинi  нагору,
а там, прогримкотiвши мимо Любави i Жданка, помчав у поле.
   Погонi за ними не було.
   Бiй пiсля цього швидко затих. Окремi  половцi  i  невеличкi  розрiзненi
загони ?х складали зброю i здавалися в полон. Русичi почали зносити  сво?х
поранених  та  вбитих,  ловили  коней,  що  позалишалися  без  господарiв,
пiдбирали зброю. Поволi ущухав галас, угамовувалися розбурханi пристрастi,
над просторою, залитою кров'ю i всiяною трупами  галявиною  знову  залягла
тепла сонячна тиша.
   Тодi Любава злiзла з дуба, узяла на руки  Жданка  i  з  криком  побiгла
вниз.
   - Дорогi нашi! Рiднi!

   * * *

   Хан Кза зустрiв сина Чугая в степу. Здалеку побачив незвичайно порiдiле
вiйсько, низько приспущенi знамена та бунчуки,  схиленi,  понуренi  голови
джигiтiв - i зрозумiв усе. Його серце враз обiрвалося i зупинилося.
   I крикнув хан на все поле:
   - Що-о? Що-о?
   Йому нiхто не вiдповiв. I ця тиша, грiзна, сувора тиша, що зависла  над
вiйськом, пiдтвердила його страшний здогад.
   - Нi! Нi! Не може цього бути! - Вiн виставив поперед себе  руки,  мовби
захищався вiд удару. - Нi! Нi! Нi-i-i!
   Зi страхом i вiдча?м дивився на покритих чорними попонами бiлих  коней,
що везли мiж собою похiднi носилки, i вiдчув,  як  провалю?ться  пiд  його
ногами земля.
   А бiлi конi повiльно наближалися, ?х вели, тримаючи за вуздечки,  старi
прославленi батири Байток i Суюм, з якими Кза зростав, дружив  i  не  один
раз ходив у бойовi походи. Тепер голови ?хнi  похиленi,  на  рiдких  сивих
вусах блищать сльози.
   I все ж до останньо? хвилини хан сподiвався на щось. На що - на чудо?
   Чуда не сталося.  Конi  наблизилися,!  в  носилках  вiн  побачив  свого
найменшого, найдорожчого  сина  Чугая,  який  лежав  горiлиць  i  мертвими
розплющеними очима втупився у ясне  син?  небо,  нiби  питав:  "Що  ж  це,
батьку? Чому небо таке чорне, чуже, непривiтне?"
   Кза з криком кинувся до носилок, припав щокою до синово?  щоки,  гладив
тремтячою рукою його чорного чуба, заглядав у тьмянi очi, ридав  над  ним,
як мала дитина.
   Всi стояли мовчки, бо нiчим було втiшити старого хана.
   А Кза приказував:
   - Чугайчику, Чугайчику, що ж iз тобою сталося! О, вай-пай! Ясний соколе
степовий, чому ж так рано склав ти сво? крила! А я ж  сподiвався  колихати
онукiв, а тепер колишу тебе на смертнiм одрi!  Що  я  скажу  тво?й  старiй
матерi, i тво?м сестрам, i братам, i родовi всьому! Чому ж вiдступився вiд
тебе Тенгрiхан i не захистив вiд чужинсько? руки? Чугайчику, Чугайчику! О,
вай-пай! Горе менi!
   Вiн бив себе в груди, дряпав нiгтями обличчя -  аж  кров  виступала  на
ньому, простягав до неба руки, мов благав повернути йому сина,  якого  так
несподiвано втратив, i знову нахилявся над мертвим  i  тихо,  по-старечому
плакав.
   - Як це трапилося? - спитав нарештi. - Як же ви не вберегли менi  сина,
батири?
   Байток i Суюм ще нижче опустили голови. Потiм Байток тихо, крiзь сльози
промовив:
   - Ми всi були побiля нього, хане... Жоден спис i жодна шабля  не  могла
його дiстати... Та дiстала клята стрiла - влучила хановi прямо в шию... Що
ми могли подiяти? Як порятувати?
   Байток вiдкрив шовкову хустину, що покривала покiйного, i  Кза  побачив
на ши?, нижче того мiсця, де нижня щелепа круто поверта? вгору,  невеличку
рану. Якраз там, де мiститься жила життя i смертi. Стрiла влучила прямо  в
не?, i смерть наступила раптово, невiдворотно, - разом з кров'ю, що цiвкою
бризнула з-пiд гострого вiстря, вилетiла з юнацького тiла  i  його  молода
душа...
   Кза довго i безтямно дивився на ту невеличку круглу ранку,  нiби  ждав,
що станеться чудо i рану затягне живою плоттю. Та i на цей  раз,  як  i  з
Костуком, чуда не  сталося:  син  не  вiдгукнувся  жодним  словом,  жодним
порухом на гарячi батьковi мольби.
   - Хане, що будемо робити? Тут похова?мо чи повеземо додому?  -  порушив
мовчанку Суют. Кза пiдвiв голову, тихо вiдповiв:
   - Додому... Звичайно, додому... Я хочу поховати його на нашiй землi, по
звичаю предкiв наших. Ми насиплемо  над  ним  високу  могилу  i  поставимо
кам'яну матiр-прародительку, щоб довiчно плакала над сво?м сином... Там же
похова?мо i хана Костука...
   - Далеко ж... А днi такi жаркi! Як довеземо?
   - Пошукайте меду!.. У лiсi видерiть, у бджiл, або у джигiтiв спитайте -
вони немало нахапали всякого добра в уруських коморах, то, може, у кого  i
мед знайдеться!.. У меду й довеземо...
   Мед знайшовся.
   Обох  покiйникiв  роздягли  догола,   розпороли   животи,   випотрошили
тельбухи, а натомiсть  напхали  полину,  чебрецю'  та  звiробою  i  залили
розтопленим на сонцi медом. Потiм, змастивши густо ще й  зовнi,  загорнули
щiльно в цупкi попони.
   За весь цей час Кза не  проронив  жодного  слова  -  тiльки  ще  бiльше
зчорнiв на лицi. А коли набальзамованi таким способом тiла  ханiв  поклали
на сiдла i прив'язали вiрьовками попiд кiнськими черевами,  раптом  пiдняв
угору руки i завив на весь степ, як вовк, так страшно i болiсно,  що  всiм
стало моторошно:
   - У-у-у-у!.. У-у-у-уа-а! Сини мо?, сини мо?, а тепера гайда  додому!  I
клянуся небом, клянуся степом  нашим  Половецьким,  я  влаштую  вам  такий
похорон, якого не знав i не видiв Дешт-i-Кипчак! I полетять з плiч  голови
урусiв, а передусiм - голови князя Iгоря та його братi?! I вимощу я вам  з
тих голiв кривавий надгробок, щоб довiку  ви  вiдчували,  що  ваша  смерть
вiдомщена!.. У-у-у-у! У-у-у-у!
   Потiм вiн скочив у сiдло i вдарив острогами коня.

   * * *

   Високi береги Днiпра вiд Трипiлля до  Ки?ва  у  грiзнi,  напруженi  днi
кiнця травня i початку червня  1185  року  були  густо  всiянi  вiйськовим
людом. Дружини Святослава i Рюрика, а  також  чорнi  клобуки  зайняли  всi
переправи i були готовi грудьми зустрiти Кончака на дальнiх  пiдступах  до
Ки?ва.
   Ярослав Чернiгiвський не  при?днався  до  князiв,  але  вже  й  не  мiг
знехтувати великою небезпекою, що нависла над Руссю. Вiн  став  зi  сво?ми
дружинами та ковуями по Деснi та Остру - на той випадок,  коли  б  половцi
рушили на Чернiгiв.
   Таким чином Ки?в i Чернiгiв не залишилися без захисту, i Кончак, знаючи
про це вiд сво?х вивiдачiв i не маючи пiдтримки вiд хана Кзи, не  ризикнув
напасти на них i обмежився грабуванням i руйнуванням Переяславсько? землi.
   Великi князi ки?вськi прекрасно розумiли, що ?хнiй обов'язок не  тiльки
не допустити ворога до Ки?ва, а й допомогти  Переяславу,  бо  ж  iз  само?
глибини Володимирового серця вирвався  розпачливий  крик:  "Се  половцi  у
мене! А поможiте мi!" Та сил у них для рiшучого наступу було  недостатньо,
тож залишилося покладати надi?  на  прихiд  Давида  Ростиславовича,  князя
смоленського.
   Давид приплив зi смолянами на човнах й отаборився у Трипiллi.  Був  вiн
не в дусi. Зело не в дусi. Гадав, що буде пишна зустрiч, а його не зустрiв
нi Святослав, нi брат Рюрик Ростиславович. I хоча Давид  знав,  що  обидва
великi князi не бенкетують, не соколиними ловами займаються, а кожного дня
ждуть нападу Кончака,  примхлива  душа  його  перевернулася.  Припливти  з
вiйськом за сiмсот верст i мати таку шану? Щоб його, Рюриковича, зустрiчав
якийсь нечеса-во?вода?
   Вiн хотiв того ж дня пiдняти вiтрила i рушити у зворотний бiк. Але  тут
прискакав вiд Святослава боярин Славута. Низько вклонився  i  передав  два
листи: розпачливого вiд Володимира з  проханням  про  негайну  допомогу  i
суворо-дiлового вiд Святослава  з  наказом  iти  на  Зарубинський  брiд  i
переправлятися на переяславську сторону.
   Давид спалахнув.
   - Про це мови не було! Святослав закликав мене рятувати Ки?в,  а  тепер
хоче запроторити хтозна-куди!
   - Не хтозна-куди, а лише до Переяслава, княже, -  зауважив  Славута.  -
Хiба не однаково, де бити Кончака - пiд Переяславом чи на Днiпрi?  Цим  ми
обороня?мо i Ки?в i Чернiгiв. Та й Смоленськ теж...
   - Неоднаково! - гарячкував Давид. - Мо? люди стомилися за  таку  далеку
дорогу, набили кривавi мозолi на руках, день  i  нiч  сидячи  бiля  весел!
Врештi, де ми вiзьмемо коней? А пiхтурою йти в степ смоляни не звикли!
   Смоленськi бояри пiдтримали князя:
   - Ми пливли до Ки?ва! Без коней у степ не пiдемо! Коли б тут була  рать
з Кончаком, то билися б, а десь-iнде ратi з ворогом шукати  -  не  можемо:
уже ся ?сми iзнемогли!
   Славута поскакав до Святослава. Що робити?
   Святослав покликав Рюрика - разом склали листа  Давидовi,  умовляли  не
вiдступати вiд загальноруського дiла i спiльно вдарити на ворога. А  Рюрик
вiд себе написав окремо: "Брате, становище на  переяславськiй  сторонi,  у
Володимира Глiбовича, вкрай важке. Якщо ми не прийдемо на той бiк, вина за
тисячi i тисячi загублених душ ляже на нас.  Допоможи,  брате!  Не  осором
роду Ростиславичiв! Не зроби так, як ти зробив дев'ять лiт тому,  коли  не
допомiг менi i братовi Роману в битвi з половцями бiля Ростовця  i  поганi
захопили через те шiсть берендейських городiв,  перемогли  нас,  а  многих
во?в i бояр полонили".
   Однак Давид уперся.
   - На той бiк не пiду! Прийде Кончак на сей бiк - битимуся! А на той бiк
не пiду! Во? iзнемогли!
   Кiлька днiв тривали цi перемови, кiлька разiв Славута,  не  жалiючи  нi
себе, нi коней, скакав то сюди, то назад. Нарештi одного дня,  прискочивши
в Трипiлля з новими листами вiд великих князiв, побачив  з  кручi  напнутi
вiтрила  Давидових  човнiв,  що  швидко  пiд  поривами   попутного   вiтру
вiддалялися вгору по Днiпру... Давид завернув сво? полки назад,  утiк,  не
побажавши навiть хоч здалеку побачити супротивника.
   Гiркий стогiн вирвався iз грудей старого боярина.
   - Давиде, Давиде, нерозумно чиниш! Поганi, мов стерв'ятники, рвуть живе
тiло Русько? землi, а ти  допомага?ш  ?м,  крамолу  пiднiма?ш,  мiжусобицi
князiвськi знову зачина?ш, як колись робив це Олег  Святославович!  Той-бо
Олег  крамолу  кував  i  стрiли  по  землi  розсiвав!  Тодi,  при  Олеговi
Гориславичу, засiвалася i  проростала  усобицями  Руська  земля,  погибало
життя Дажбожого внука, у княжих крамолах вiк людський  укорочувався!  Тодi
по Руськiй землi рiдко рата? погукували, зате часто ворони граяли,  труп'?
мiж собою дiлячи, а галич i свою  мову  заводила,  летячи  на  покорм!  О,
стогнати Руськiй землi,  споминаючи  колишнi  часи  i  колишнiх  князiв!..
Один-?диний був князь, що наводив на поганих сво? хоробрi полки  за  землю
Руську, - Володимир Мономах,  син  Всеволодiв!  Ним  половцi  дiтей  сво?х
лякали у колисцi! А литва iз  болота  на  свiт  не  показувалася.  А  угри
заперли кам'янi городи залiзними ворiтьми, аби в них Великий Володимир  не
в'?хав! А нiмцi радiли, що далеко були - аж за синiм морем!..  Який  жаль,
що старого Володимира не можна було навiки пригвоздити до гiр ки?вських!..
А тепера його стяги стали Рюриковi, а iншi - Давидовi!  Та  в  рiзнi  боки
?хнi полотнища мають, в рiзнi боки ?хнi списи летять!
   Повернув Славута коня i, гукнувши на почет, вихором  помчав  назад,  до
князя Святослава.
   Вислухавши боярина, князь нахмурився.
   - Се зло - княже менi непособi?! Се найбiльше зло нашого  часу!  Та  що
ма?мо робити -  не  затiвати  ж  вiйну  з  Давидом,  коли  з  Кончаком  не
закiнчили! Не жаю, як там брат мiй Ярослав,  -  вирушив  на  Переяслав  чи
вiдсиджу?ться за Десною, як вiн  це  робив  не  один  раз.  Давид  хоч  до
Трипiлля приплив було, а Ярослав, мабуть, i  з  мiсця  не  зрушив.  -  Вiн
зiтхнув i пiсля недовгого роздуму наказав  рiшуче:  -  Бiльше  нам  помочi
ждати нiзвiдки, - нинi переходимо Днiпро i вдаримо на  Кончака!  Починайте
переправу.
   Того ж дня всi руськi полки, а також чорт клобуки  форсували  Днiпро  i
рушили до Переяслава, пройнятi бажанням дати рiшучий бiй половцям.
   Та Кончак не став випробовувати долю. Вiн хутко зняв облогу  Переяслава
i, переобтяжений здобиччю та полоном, пiшов до нижньо? Сули, а звiдти,  ще
раз поплюндрувавши Посулля i вирiзавши майже всiх мешканцiв города Римова,
рушив додому, в землю Половецьку...
   Страшнi були  наслiдки  необдуманого,  слабо  i  наспiх  пiдготовленого
окремiшнього походу князя Iгоря. Все його вiйсько загинуло чи опинилося  в
полонi, самi князi стали бранцями кочiвникiв, Сiверська  земля  залишилася
беззахисною, i значна частина ?? - Посем'я - стала  пусткою  пiсля  нападу
хана Кзи. Безвинно постраждала Переяславська земля,  витоптана  i  спалена
ордами Кончака, а князь Володимир був тяжко поранений.
   Лише завдяки  рiшучим  дiям  Святослава  Ки?вського,  Рюрика  Руського,
Святославових синiв Олега  та  Володимира  i  особливо  завдяки  геро?чнiй
оборонi переяславцiв на чолi з Володимиром Глiбовичем  пощастило  половцiв
зупинити, а згодом вiдкинути за межi Русько? землi.
   Та загроза ново? навали, може, ще страшнiшо?, залишилася, i  це  почали
розумiти всi, кому була не байдужа доля  батькiвщини.  Треба  гадати,  що,
перебуваючи в далекiй половецькiй неволi, почав це розумiти i князь Iгор.



   РОЗДIЛ ВIСIМНАДЦЯТИЙ

   У левадах за Тором заливалися солов'?, та Янь нi на хвилину, нi на мить
не затримався, щоб послухати ?х чи пожартувати з  джигiтами-сторожами,  як
вiн робив це щовечора, а вiдразу шуснув у юрту. Ще з порога випалив:
   - Княже, бiда!
   Свiчка вiд його рвучкого руху заблимала i ледь не погасла.
   Всi кинулися до нього.
   - Що? Що сталося?
   Янь озирнувся i перейшов на шепiт:
   - Бачився я з Настею лише одну хвилину,  бо  повернувся  з  походу  хан
Туглiй... Переяслава половцi не  взяли,  i  Кончак,  вiдступивши,  обложив
Римiв i заходився плюндрувати Посулля, а його, Туглiя, вiдправив попереду,
щоб  повiдомив  родичiв  про  перемогу.  Бранцiв,   каже,   Кончак   тягне
видимо-невидимо!.. Та не в цьому рiч! По дорозi Туглiй зустрiвся  з  ханом
Кзою, що верта?ться з-пiд Путивля...
   - Ну, i що там? - аж кинувся Iгор та Рагу?л. - Кажи!
   Ждан помертвiв. Перед очима зринула Вербiвка - вся у вогнi, у криках, у
погромi половецькому. Що там? Як там? Невже всi загинули?
   Янь перевiв подих.
   - Кза Путивля теж не взяв, княже... Князь Святослав урятував -  прислав
iз дружинами синiв, i тi погнали поганих... Але й не в цьому рiч!
   - А в чому ж? - зiтхнув полегшено князь.
   - Там загинули син i зять хана Кзи, i ?х везуть додому, щоб поховати по
половецькому звичаю в рiднiй землi.  I  розлютований  Кза  нахваля?ться  з
уруських голiв насипати над ними могили, а  передусiм  обезголовити  наших
князiв... Пробач, княже, за такi слова. Але я переказую те, що чув...
   Звiстка приголомшила всiх.
   - Не може цього бути!  -  вигукнув  Рагу?л.  Та  Iгор,  пригадавши,  як
загинув у гридницi Святославовiй Коб'як,  подумав,  що  таке  цiлком  може
бути.
   - Вiд скаженого Кзи можна всього чекати, - тихо промовив вiн.
   - Що ж робити? - спитав Ждан. - Що каже Настя?
   - Настя радить негайно тiкати... Поки не прибули Кза i Кончак...  А  ?х
чекають з дня на день...
   - Так треба тiкати! - вигукнув Ждан. - Княже, треба тiкати!
   Iгор мовчав. У його очах застиг бiль. Всi розумiли, що дума? вiн  зараз
про брата, про сина, про племiнника. Та й про всiх  сво?х  дружинникiв  та
во?в, що опинилися через його нерозважливiсть у половецькiй неволi!
   - Княже, iншого виходу нема?, - тихо промовив Рагу?л. - Тiкати негайно!
Слушнiшого часу не буде!
   - Я хотiв би переговорити з Кончаком...
   - Що з ним говорити! -  вигукнув  Рагу?л.  -  Якщо  Кза  та  iншi  хани
наполяжуть, вiн не поряту? нi тебе, княже, нi твою братiю,  бо  не  захоче
протиставити себе всьому ханському курултаю! Для нього важливiше  зберегти
владу над Половецьким степом, нiж непевну дружбу з сiверськими  князями...
Треба повiдомити Овлура, щоб з кiньми, збро?ю та припасом харчiв  ждав  за
Тором  в  умовленому  мiсцi!  Погоджуйся,  княже!  Одне  тво?  слово  -  I
простелиться дорога додому! Я згоден вiддати за Овлура свою  доньку,  якщо
вiн допоможе врятуватися тобi, княже!
   Iгор знову задумався, охопивши голову руками.  Видно,  нелегкi  почуття
бурхали в його серцi, бо обличчя йому  спотворила  болiсна  гримаса,  а  з
грудей виривався глухий стогiн.
   Врештi пiдвiв очi.
   - Гаразд. Скажiть Овлуровi, щоб готував коней!
   - Коня! Для одного тебе, княже. А ми залишимося, щоб приспати пильнiсть
сторожi! - полегшено зiтхнув Рагу?л.
   Нi, коней! Тiкатимемо разом! -  рiшуче  заперечив  Iгор.  -  Про  iнших
бранцiв не знаю - добереться  до  них  Кза  чи  нi,  а  до  вас,  якщо  ви
залишитесь, добереться обов'язково. Бо ж кожному буде ясно, що ви не могли
не знати про мiй намiр тiкати. Отож хай Овлур готу? п'ятеро  коней  -  для
нас i для себе. I завтра, як добре стемнi?, хай подасть знак

   * * *

   Наступного дня опiвднi прибув  Кончак.  Що  зчинилося  в  стiйбищi!  На
радостях усi вирядилися в сво? найкращi вбрання. Рiзали  баранiв,  бичкiв,
коней - варили в котлах м'ясо. Несли на  високий  пагорб  над  рiчкою,  де
жiнки розстеляли барвистi килими та  лiжники  для  урочистого  святкування
перемоги над урусами, важкi бурдюки з кумисом, вином, бузою.
   Нi вiйсько, нi полон, нi караван з награбованим добром ще не прибули  -
Кончак з ханами та баями поспiшив додому налегкоруч, та радощам  кочовикiв
не  було  меж.  Шум,  гам,  крики,  смiх  не  вгавали   нi   на   хвилину.
Сторожi-джигiти радувалися разом зi всiма i теж готували багату  вечерю  з
бузою та вином.
   Надвечiр стiйбище завирувало: лунали спiви, гримiли  бубни,  заливалися
рiжки та домри, галасували чорноголовi дiтваки.
   Сторожа перепилася теж. Джигiти дудлили надмiру i тепер розважалися, як
хто вмiв i хотiв. Однi пiшли бродити по табору, iншi,  дорослiшi,  гайнули
до дiвчат, а  тих  кiлькох  наймолодших,  яких  старшi  залишили  стерегти
полонених, Янь спо?в зовсiм - усе частував i частував, тим бiльше що  вина
i бузи було вдосталь.  Потiм  вiддалеки  вiд  юрти,  на  пригiрку,  затiяв
iгрища: в челика, в довго? лози, в половецьке перетягання поясами. Джигiти
борюкалися, ганяли, мов лошаки, реготали, аж поки  зовсiм  не  вибилися  з
сил. А коли стемнiло,  попадали  на  землю  i  миттю  поснули.  Лише  дво?
лишилося на чатах, та й вони всiлися  побiля  сво?х  товаришiв  i  клювали
носами доти, аж поки не поснули.
   I тодi за Тором пролунав свист. Раз i вдруге.
   Овлур да? знати - пора!
   Янь шуснув у юрту
   - Тiкаймо!
   Всi перехрестилися.
   - Ну, з богом! - промовив князь i, пiднявши  тильне  полотнище  намету,
перший пiрнув у густу темряву безмiсячно? ночi.
   За ним вилiзли iншi.
   Поповзом добралися до очеретiв, перебрели на той бiк Тору. Овлур  чекав
?х з кiньми у кущах, бiля старо? верби.
   У стiйбищi пригасали вогнi, валували собаки,  влягався  гомiн  людських
голосiв.
   - За мною! - шепнув Овлур. - У степ вийдемо пiшки!
   Поминувши верболiз i чагарi, втiкачi скочили в сiдла i  щодуху  помчали
на пiвнiч, до Дiнця. Тiльки кiнський тупiт стривожив степову тишу
   Iгор оглянувся назад. На тлi синього неба сколихнулися вежi половецькi,
заблимали сторожовi вогнi, покотилася падуча зоря.
   Попереду мчав Овлур. Вiн добре знав цi мiсця  -  горбовистi,  безводнi,
пустиннi. Тут жодного стiйбища. Праворуч - солончаки та солонi озера, десь
лiворуч - Каяла, попереду  -  Донець.  До  нього  п'ятнадцять  -  двадцять
верстов по необжитому степу, зарослому колючою таволгою, терном,  полином,
ковилою... Передусiм добратися до нього!
   Нiч темна, але прямо перед ними дишлом униз висить на небi Великий Вiз,
а на заднiй його вiсi - Небесне Око, та зiрка, довкола яко? рухаються  всi
зiрки. I Овлур, i його супутники держать путь прямо на не?.
   Опiвночi домчали до Дiнця.  Конi  ледве  трималися  на  ногах.  Скажена
скачка, пiд час яко? ?м не дали жодно? хвилини перепочинку, пiдiрвала  ?х.
Як тiльки ступили в воду, припали до  не?,  i  вже  нiяка  сила  не  могла
зрушити ?х з мiсця.
   Тут же, на  водопо?,  упав  Iгорiв  кiнь.  Не  витримавши  перенапруги,
обпившись водою, вiн, скiльки не силкувалися i скiльки не сiпали  його  за
вуздечку, не змiг пiднятися. Потiм упав i Овлурiв.
   - Що ж тепера робити? Ми залишилися без коней, - забiдкався Iгор.
   - Обiйдемося, - вiдгукнувся Овлур. - На тому, низинному боцi  -  густий
темний лiс.  На  конях  навряд  чи  й  продеремось  крiзь  нього,  а  якщо
продеремося, то залишимо пiсля  себе  такий  слiд,  по  якому  нас  швидко
знайдуть. А пiшим - усюди дорога! Ми пiрнемо в хащ,! i загубимося  в  них,
мов перепеленята в степових бур'янах.
   - Що ж робити з кiньми? - спитав Рагу?л.
   - Цих двох, що впали, зiпхнемо на бистрину - хай пливуть собi за водою,
а решту переправимо на той бiк i там вiдпустимо в лiс. Якщо  буде  погоня,
то ?хнi слiди на деякий час заплутають переслiдувачiв, - вiдповiв Овлур. -
Ми ж самi пройдемо рiчкою i виберемося на берег у зручному мiсцi,  щоб  не
залишити слiдiв...
   Тим часом зiйшов  мiсяць,  залив  срiблястим  свiтлом  усе  довкола:  i
холоднi хвилi, i густi очерети, i ряснi верби, i широку пiщану косу.
   Втiкачi заспiшили i почали переправу.

   * * *

   Рано-вранцi  в  стiйбище  Кончака  прискакав  Кза.  Схуд,  зчорнiв,  як
головешка, очi палали люттю i вiдча?м.
   Кончак уже знав про його невтiшне горе i, мiцно обнявши,  притиснув  до
грудей.
   - Уй-уй, хане, спiвчуваю тобi. Але синiв повернути не можу. Не  в  мо?х
це силах... Крiпись!... Ти во?н i звик до втрат... А час залiку? тво? рани
в серцi... Один час!
   Кза схлипнув, розчулений несподiваною щирiстю великого хана, та зразу ж
вiдсахнувся. Глянув суворо.
   - Я при?хав не спiвчуття шукати, а справедливого вiдомщення!
   - А саме?
   - За голову сина я вимагаю голову князя Iгоря!
   Кончак витрiщив очi.
   - Кза! Я розумiю, що тво?ми вустами говорить велике батькiвське горе...
Але ж i ти мусиш розумiти, що помста ця безпiдставна. Твiй син i твiй зять
загинули як во?ни, в бою. Це смерть батирiв!  I  ?х  Тенгрiхан  вiзьме  до
себе!.. А Iгор - полоненик, i ти хочеш зарiзати його, як вiвцю!
   - А Коб'як? Його вбили в гридницi Святославовiй!
   - Ну, ти ж зна?ш, що вiн сам винен, - накинувся  на  князiв,  як  лютий
вепр... А Iгор сидить спокiйно... Та й поручився я за нього!..
   Вони б сперечалися довго, бо Кза настiйливо домагався свого,  а  Кончак
не менш настiйливо перечив йому,  та  в  стiйбищi  раптом  зчинився  крик,
пролунав тупiт багатьох кiнських копит.
   - Що там? - стривожився Кончак. Вони вийшли з юрти. Сюди з  розпачливим
криком мчало на конях кiлька молодих джигiтiв.
   - Хане, хане! Князь Iгор утiк!
   - Та ви часом не п'янi? Як утiк? Коли?
   - Мабуть, ще вечором, бо постелi холоднi, не зiм'ятi...
   Кончак змiнився в лицi.
   - Прокляття!
   Кза злорадно усмiхнувся.
   - От бачиш! А ти йому вiрив! Поручився за нього! Тепер, якщо  пiйма?мо,
ти вiддаси його менi!
   - По конях! - гукнув Кончак. - Ми наздоженемо його!
   В погоню кинулися обидва хани - i Кончак, i Кза  -  зi  сво?ми  людьми.
Слiд узяли вiдразу - на  березi,  де  був  зiм'ятий  очерет  i  залишилися
вiдбитки нiг на пiску, а на тому боцi знайшли  кiнськi  слiди.  По  них  i
рушили навздогiн за втiкачами.
   - Ми ?х наздоженемо! - гукнув Кза, пiдстрибуючи в сiдлi. - Вони  далеко
не втекли!
   - Я теж так гадаю, - вiдповiв Кончак, поглядаючи на сонце. -  До  обiду
вони будуть у наших руках.
   Як же здивувалися хани, коли помiтили, що слiди вели не  на  захiд,  до
Ташлика та Сальницi, а на пiвнiч - прямо до Дiнця.
   - Iгор обхитрив нас! - ревнув розлючений Кза. - Полетiв сокiл до  свого
гнiзда не степом, а перебрався на той бiк Дiнця - в лiси! Хiба ми його там
знайдемо?
   На Дiнцi слiд Iгоря та його  супутникiв  раптом  загубився.  Лише  тро?
коней вийшло на протилежний берег. А де ж iншi дво?? Де втiкачi?
   Кза вiд лютi позеленiв.
   - Шукайте! - кинувся на людей. -  Не  полетiли  ж  вони  птахами  понад
лiсом! Повиннi бути слiди. Байток, бери людей - шукай!
   З десятком джигiтiв старий Байток  миттю  зник  у  лiсi.  Та  незабаром
повернувся нi з чим: коней, правда, знайшов - вони паслися  неподалiк  вiд
берега, на галявинi, - та людських слiдiв нiде не видно.
   - Ей-вах! - схопився за голову Кза.  -  Прокляття!  Князь  Iгор  i  тут
обхитрив нас! Що будемо робити?
   - Я повертаюся додому, - вiдповiв Кончак. - Не личить  великому  хановi
винюхувати слiди втiкачiв! Я повертаю коня назад!
   Кза ударив камчею по луцi сiдла, у вiдча? пiдняв перед собою руки.
   - О горе менi! Я теж не маю часу бродити по цих заростях, бо  жде  мене
мiй син Чугай, щоб я провiв його у царство  тiней!  Але  клянусь  пам'яттю
предкiв, я пiймаю  Iгоря!  Байток,  доручаю  тобi  це  зробити...  Вiдбери
скiльки  треба  спритних  джигiтiв  i  наздожени  втiкачiв!  З-пiд   землi
вiдкопай, а приведи менi на арканi князя Iгоря!
   Байток поморщився, але покiрно схилив сиву голову.
   - Я вiзьму двадцять джигiтiв, хане... У Iгоря  один  шлях  -  на  захiд
сонця. Та не одна стежка: i по цьому березi, i  по  тому,  i  понад  самою
рiчкою, i поодаль вiд не? - лiсами  та  галявинами.  А  яку  з  них  обрав
уруський князь - лише вiн зна?... Нам треба всюди  порискати,  пошукати...
Тому я роздiлю сво?х людей на кiлька невеликих загонiв  -  який-небудь  та
натрапить на Iгорiв слiд... А я з сином та  онуками  по?ду  понад  Дiнцем.
Чомусь менi зда?ться, що втiкачi триматимуться його берегiв...
   Хан Кза схвально кивнув головою.

   * * *

   Майже пiвверсти втiкачi чалапали по колiна, а  подекуди  й  по  пояс  у
водi. Попереду - Овлур, позаду - Ждан. Одяг i зброю  несли  на  плечах.  А
коли почало глибшати, по мокрому стовбурищу  пiдрито?  повiнню  верби,  що
схилилася в рiчку, вибралися на берег, одягайся i,  не  гаючись,  один  за
одним рушили по звiринiй стежцi в дикi хащi лiсу.
   Там було тепло i сиро. Довкола стояли густi кущi, над ними вивищувалися
могутнi верби та осокори. Крiзь ?хн?  лапате  гiлля  де-не-де  пробивалися
тонкi, мов списи, променi мiсячного свiтла.
   Йшли мовчки, бо навiть трiск сухо? галузки пiд ногами лякав - чи  нiхто
не почу?? Тодi ще напруженiше дослухалися, - нi, не  чути  нiкого.  Тiльки
десь далеко заухка?  сова,  зашипить  над  головою  сич  та  важка  рибина
скинеться на плесi. I знову тиша...
   Стежку ледь видно: петля? в  гущавинi,  незмiрно  подовжуючи  путь.  Та
Овлур нi на крок не збочу? з не?,  щоб  не  заблудитися  в  цьому  нiчному
пралiсi.
   Ранок зустрiв ?х сивими туманами та рясними холодними росами. Тумани  -
на радiсть: приховують вiд стороннього ока. Роси -  зрадливi:  пройдеш  по
них - i залиша?ться пiсля тебе широкий, добре помiтний слiд. До того ж вiд
роси всi мокрi по самi вуха. Одяг хоч викручуй! Вода з нього аж хлюпотить.
Усi закоцюбли, посинiли. На обличчях повиступали сироти.
   - Оц-це красенi,  х-хай  йому  г-грець!  -  зацокотiв  зубами  Янь,  не
втримавшись, щоб не покепкувати. - Н-на-че к-кури пiсля д-дощу!
   Коли  сонце  пiдбилося  вище,  зiгрiлися,  обсохли.   Зате   стомилися,
зголоднiли  -  заледве  переставляли  ноги.  А  Рагу?л  зовсiм  пристав  -
плентався позаду.
   - Овлуре, ти б розсупонив свою торбину!  -  не  витримав  Янь.  -  ?сти
хочеться, аж душа болить! Його пiдтримав Iгор.
   - А й справдi, пора перепочити.
   Овлур оглянувся. Обережно, щоб не залишити пiсля себе слiдiв,  повернув
убiк вiд стежки, до великого  лапатого  куща  верболозу,  що  рiс  посеред
галявини, i шуснув пiд його вiття.
   - Сюди!
   Тут було сонячно, тепло i тихо. Лише гув волохатий джмiль,  перелiтаючи
з квiтки на квiтку, та десь тонко цiвiнькала синиця:
   - Цiвiнь! Цiвiнь!
   Всi миттю попадали в траву. Овлур скинув  з-за  плеча  торбину,  дiстав
кожному по шматку цупко? в'ялено? яловичини, i всi  мовчки  накинулися  на
смачне солонувате м'ясо.
   А потiм один по одному поснули  -  прямо  на  сонцi.  Спали  до  самого
вечора.
   Прокинулися вiд недалекого кiнського тупоту. Янь  скочив  на  ноги,  та
Iгор устиг схопити його за рукав.
   - Тс-с-с! Без шуму! Щоб i листочок не сколихнувся!
   Вони обережно розсунули вiття.
   З лiсу на галявину ви?хало п'ятеро вершникiв.  Зупинилися,  розглядаючи
все довкола.
   - Це люди хана Кзи, - шепнув Овлур. - Я знаю ?х... Старий  -  то  батир
Байток, позаду - його виводок: син та внуки. Без сумнiву, ?дуть по  нашому
слiду...
   - Що ж робити? - спитав Янь.
   Якщо повернуть у наш бiк, будемо стрiляти! вiдповiв Iгор. - ?х  п'ятеро
- i нас п'ятеро... Я беру на себе переднього...  Та  цiльтеся  добре,  щоб
жодного не випустити живцем!
   Тонкi стрiли з  залiзними  наконечниками  миттю  видобутi  зi  шкiряних
сагайдакiв i покладенi на тугi тятиви лукiв. Один порух  -  i  полетять  у
груди переслiдувачам.
   Та Iгор застережливо пiдняв палець.
   - Не стрiляти поки що!
   Половцi тим часом збилися в гурт i про щось тихо сперечалися,  збуджено
розмахували руками. На жаль, жодне слово не долiтало  до  слуху  втiкачiв.
Однак, судячи по жестах, все ж можна було здогадатися, що Байток наполягав
обшукати навколишнi кущi, а його син та онуки пропонували ?хати далi.
   Напруження наростало. Чия ж думка переважить? Вступати  з  половцями  у
вiдкритий бiй Iгоревi не хотiлося. Хоча сили обох сторiн  рiвнi,  загальна
перевага на боцi переслiдувачiв, - вони знаходилися на сво?й  землi  i  до
них кожно? хвилини могла прибути пiдмога. А хто  ж  допоможе  русичам?  До
того ж найлегше поранення одного з них ускладнить становище всiх.
   Iгор завмер. Його супутники теж не поворухнулися. Кожному ясно: там, на
галявинi,  зараз  вирiшу?ться  ?хня  доля.  Рушать  половцi  далi  -  вони
врятованi, кинуться нишпорити по кущах - хтозна, чим  це  закiнчиться  для
втiкачiв.
   Врештi Байток з досадою махнув рукою i рiзко вигукнув:
   - Вперед!
   Приостроженi конi важко вдарили копитами  об  землю  i  швидко  понесли
верхiвцiв на протилежний бiк галявини, у густий зелений лiс.
   Iгор полегшено зiтхнув.
   - Ми врятованi! На цей раз неволя або й смерть  обiйшли  нас  стороною!
Тепер по стежцi нам ходу  нема  -  будемо  йти  манiвцями,  щонайгустiшими
заростями, щоб не запримiтив жоден собака...

   * * *

   Ця зустрiч з Байтоком, що закiнчилася для втiкачiв щасливо,  застерегла
?х вiд багатьох подальших  небезпек.  Тепер  вони  звернули  зi  стежки  i
вибирали найглухiшi мiсця, продиралися крiзь непролазнi  хащi,  прибережнi
очерети та бур'яни, перебродили численнi струмки, зарiчки, притоки  Дiнця,
купалися в холодних росах, мокли пiд дощами, обсихали на сонцi, - i  знову
йшли, приглядаючись пильно  до  всього:  чи  не  видно  кочовикiв,  чи  не
загрожу? ?м небезпека?
   Спочивали мало. Як заходило сонце, в найбiльшiй гущавинi з вiття, трави
чи моху мостили кубло i лягали щiльно, один побiля одного, щоб  зiгрiтися.
Стомленi, голоднi, миттю поринали в важкий тривожний сон,'а як  тiльки  на
сходi пiднiмався край неба i  розбурхане  птаство  заводило  сво?  ранковi
спiви, схоплювалися i, дрижачи вiд холоду, рушали далi.
   I знову йшли невпинно, силомiць  продираючись  крiзь  непрогляднi  хащi
верболозiв, вiльшнякiв, лiщини та очеретiв,  зарослих  травою,  бур'янами,
колючою ожиною та дерезою, шипшиною та глодом,  переплетених  дрiбнолистою
берiзкою, хмелем, заснованих павутинням. Рвали  на  собi  одяг,  розбивали
взуття, дряпали до кровi обличчя, руки, спотикалися, падали i знову йшли i
йшли - все на захiд, на захiд, до рiдно? землi.
   На  п'ятий  день,  надвечiр,  перепливли  Оскол,  а  наступного  дня  -
Сальницю. Знайомi мiсця! Ще зовсiм недавно про?здили вони тут на конях, зi
збро?ю в руках, сповненi надiй на перемогу... А  нинi,  зарослi,  голоднi,
пробираються  тайкома,  як  загнанi  звiрi,  боячись  зустрiчi  навiть   з
поодинокими чабанами.
   Iгор брiв мовчки, понуро.  Нi  голод,  нi  спека,  нi  холод,  нi  iншi
злигоднi цього важкого шляху не гнiтили  його  так,  як  спогади  про  цей
нещасливий похiд, про страшну поразку, про втрату вiйська i  всi??  збро?,
про те, що цiле крило Русько? землi - Сiверщина -  лишилося  оголене,  без
захисту вiйськового.
   За Сальницею почав допiкати голод. Овлурова торбина спорожнiла  -  ?сти
було нiчого. Всi чалапали цiлий  день  важко,  похмуро.  Нетерпеливий  Янь
нишпорив попiд кущами - чи не зачервонi? де суниця, чи не визирне
   з трави сиро?жка? Та пошуки його  були  марнi.  I  суницi,  i  сиро?жки
траплялися нечасто.
   Де ж знайти поживу?
   - Треба щось уполювати, - сказав Iгор. - Звернемо до Дiнця  -  там,  на
зарiчках та озерах, страх скiльки птаства!
   Вони звернули вбiк i незабаром опинилися на березi озера.  З-за  густих
заростiв очерету, куги та  верболозу  доносилися  пташинi  голоси:  качине
крякання, гусяче гелготання та ячання лебедiв.
   Iгор зняв з-за плеча лука, дiстав стрiлу. Його супутники зробили  те  ж
саме. Потiм тихо розсунули очерет, виглянули на плесо - i завмерли:  перед
ними  вирував  справжнiй  пташиний  базар!  Поодинцi  i  парами  спокiйно,
гордовито плавали поважнi бiлоснiжнi лебедi, хлюпосталися, пiрнали у  воду
сiрi гуси, шниряли помiж ними вертлявi качки...
   Янь аж очi пустив пiд лоба, ковтнув слину. Яке багатство!
   Одночасно  звелися  вгору  п'ять  лукiв,  тонко  задзвенiли  тятиви   з
висушених бичачих жил, блискавично вилетiли з  очеретiв  тонкi  половецькi
стрiли - i п'ять ситих птахiв, тужливо зойкнувши на все озеро, затрiпотiли
крильми, болiсно склали на воду сво? гнучкi ши?.
   Наполохане птаство з криком i фуркотом враз пiднялося вгору  i  злякано
сипонуло врозтiч.
   - Хлопцi, у воду! - радiсно усмiхнувся Iгор. - Дiстаньте здобич!
   Янь, Ждан i Овлур  швидко  роздяглися  i,  пробираючи  руками  ряску  i
латаття, побрели на  глибину.  Притягнули  пiдстрелених  птахiв  на  сухе,
склали перед князем.
   - Ось! - вигукнув Янь, нiбито вiн сам роздобув усю цю дичину. - Скiльки
м'ясива!
   Здобич справдi була така, яко? нiхто й не  сподiвався,  -  три  лебедi,
гусак i селезень.
   Вiдразу ж заходилися готувати вечерю.

   * * *

   Одинадцять днiв i ночей пробиралися втiкачi до города Дiнця,  що  стояв
на самому краю Русько? землi, на межi  з  полем  Половецьким.  Перепливали
рiки, продиралися крiзь густi заростi чагарникiв, та?мно прокрадалися мимо
половецьких стiйбищ та пасовищ, вiдкритi широкi поля переходили  вночi,  а
поляни та галявини переповзали, мов вужi, щоб  нiхто  не  запримiтив.  Тут
вони роздобули коней i харчiв. Тут починалася рiдна земля, на якiй, хоч  i
була вона спустошена,  випалена,  сплюндрована,  вже  не  доводилося,  мов
звiрам, ховатися вiд чужинцiв.
   Чим ближче було до Сейму, тим похмурiше i тривожнiше ставало на серцi у
Ждана. Що його жде дома? Чи уцiлiла Вербiвка? Чи зустрiне кого? Чи увидить
лише згарища та трупи, як i повсюди?
   - Не журися, - втiшав його Янь.  -  Нiколи  не  бувало  так,  щоб  усiх
вирубали, все випалили, знищили. Хтось же та лишився!  I  може,  то  якраз
будуть тво?!..
   Ждан сумно хитав головою, iнодi навiть  усмiхався  на  тi  Яневi  слова
розради, та з очей не сходив смуток. Якби ж то!
   Та ось нарештi Сейм! I з  кожним  селом,  з  кожним  хутором,  що  вони
про?здили, все менше i менше залишалося  в  Ждановому  серцi  надi?.  Нiби
тисячi диких турiв пронеслися  по  краю,  нiби  громом  випалило  землю  i
прибило завiями-хвищами - такими були тi села й хутори. Всюди  -  згарища,
пустки, непохованi трупи, бiля яких дiловито походжали  i  бридко  крякали
ситi круки. Нi старого, нi малого. Тiльки смерть, тлiн i горе  витали  над
зеленим Посем'ям...
   Iгор темнiв, кусав губи - аж вони йому зчорнiли. Ждан стискував  кулаки
i  пiдганяв  коня.  I  навiть  Янь  утратив  свою  звичну   веселiсть   та
безтурботнiсть i ?хав мовчазний, пригнiчений, мовби то був i не Янь.
   Коли пiд'?здили до Вербiвки, Ждан вирвався вперед.  Йому  не  терпiлося
швидше глянути  на  рiдне  село.  А  може,  лихо  обминуло  його,  обiйшло
стороною? Даремнi сподiвання!
   Вiн  з'?хав  на  пагорб  i  зупинився,  занiмiвши,  вражений  тим,   що
вiдкрилося його зоровi. В долинi, де колись стояла Вербiвка, тепер  жодно?
хатини, жодно? повiтi,  жодно?  живо?  душi!  Мертво,  сморiдно,  страшно.
Тiльки срiбляться тополi в левадах та зозуля ку? на вершечку ?хньо? грушi.
Як на глум! I кому вона там ку? тi довгi, щасливi лiта?
   Вiн не захотiв чекати князя. Не захотiв зараз бачити його,  говорити  з
ним, слухати з його уст слова втiхи й розради.  То  вiн  винен  у  всьому!
Вiн!.. Вдарив коня -  i  навпростець,  через  безлюднi  вулицi  i  спаленi
дворища, через поваленi тини i буйну зелень городiв, нiким  не  прополену,
здичавiлу, помчав прямо до сво?? грушi, що одна тут зараз височiла, та  ще
стiжок сiна, що якимось чудом уцiлiв на левадi,  нагадуючи  i  про  рiдних
людей, i про збудовану власними руками хатину, i  про  його  короткоплинне
щастя.
   Пiд грушею темнiла купа золи.
   Тут стояла його хатина. Тут мрiяв вiн про майбутн? життя.
   Кiнь попасом пiшов по городу, а вiн став над тi?ю золою i крiзь  сльози
довго не мiг нiчого розгледiти. Вiн не чув, як пiд'?хали його супутники  i
зупинилися вiддаля. Не чув, як перестала кувати зозуля на вершечку грушi i
затих вiтер  у  долинi.  Нiчого  не  чув.  Був  оглушений  тим  горем,  що
несподiвано впало на його голову.
   Потiм витер сльози i  роззирнувся  пильнiше.  Посеред  пожарища  стояла
закiптюжена пiч, всюди чорнiли головешки, сiрiв попiл, стирчали  обвугленi
присiшки, i тiльки посерединi щось раптом забiлiло.
   Вiн узяв палицю, прогорнув золу  -  i  закричав  розпачливо:  то  бiлiв
череп. Чий? Материн? Любавин?
   Плечi його здригнулися вiд ридання. Все! Бiльше сподiватися нi  на  що!
Найрiднiшi його люди лежать тут, у  цiй  страшнiй  чорнiй  могилi!  Навiщо
тепер жити? Навiщо йому цей проклятий жорстокий свiт? Чому не  загинув  на
Каялi, як брат Iван, як Будило, як сотнi iнших во?нiв?
   Тут його обняла чиясь важка тверда рука. Оглянувся - князь. Брови  його
заломилися, в очах - сльози. А  над  вухом  затремтiв  приглушений  князiв
голос:
   - Поплач, хлопче, поплач... Стане легше... Але не  впадай  у  вiдчай...
Допоки ми живемо, допоки ? сила тримати меча,  доти  не  повиннi  втрачати
надi?! Ми ще пiднiмемося! Пiднiмемося - i вiдплатимо за всi цi жахи!..  Як
тiльки прибуду додому, зразу ж вiдправлюся до князiв у Чернiгiв, у Ки?в, у
Бiлгород - просити  допомоги,  щоб  захистити  нашу  Сiверщину  вiд  нових
нещасть... Я наступлю ногами на свою гординю,  я  впаду  на  колiна  перед
князiвським снемом, аби лиш випросити згоду князiв на викуплення мо?х во?в
з неволi!.. Поплач, поплач!..
   Сльози бринiли в Iгоревих  очах  i  в  Iгоревiй  мовi.  Вiн  уже  зараз
наступив на свою гординю, вiн уже зараз плакав. I це було так  несподiвано
й страшно, що Ждан на якийсь час забув про сво? горе. Адже князь нiколи не
плакав. Навiть уявити було важко, щоб вiн  плакав  коли-небудь.  А  тут  -
сльози. Очi вщерть наповнилися слiзьми, що коливалися, бринiли  i  ось-ось
мали покотитися по змарнiлих щоках. I Ждан з подивом почав  усвiдомлювати,
що князь - така ж людина, як i  всi,  зi  сво?ми  людськими  слабостями  i
болями, iз надiями i сумнiвами.
   I вiн тодi уткнувся Iгоревi в груди i голосно заридав.
   Вивiв ?х iз зацiпенiння Янiв голос:
   - Там хтось ?! Вигляда? з-за стогу! Клянусь, там хтось хова?ться!
   Всi глянули в бiк левади. Стiг стояв одиноко, як i ранiш, i нiхто  з-за
нього не виглядав.
   - Тобi привидiлось, - буркнув Рагу?л.
   Та Жданове серце вже здригнулося вiд яко?сь неясно?, тривожно? надi?, i
вiн швидко метнувся по стежцi вниз.
   Всi поспiшили за ним.
   Бiля стогу зупинилися, прислухалися. Тихо. Нi звуку.
   Тодi обережно ступив за  один  рiг,  за  другий  -  i  остовпiв:  майже
вiч-у-вiч зiткнувся з Любавою, яка, притиснувши до колiн  Жданка,  злякано
прищулилася за стогом.
   - Любаво! Ти?
   - Жданку!
   ?? змарнiле обличчя ще бiльше зблiдло, губи здригнулися, як у ображено?
дитини, ноги пiдкосилися, i вона поволi посунулася по сухому сiнi додолу.
   - Жданку...
   Вiн пiдхопив ??, мiцно притиснув до грудей, вiдчуваючи,  як  ??  сльози
зрошують його сорочку.
   - Любаво, ладонько моя дорога! - шепотiв вiн ?й найнiжнiшi  слова,  якi
знав. - Це просто чудо, сон! Ти жива! Ти тут, серед цього царства  смертi!
I Жданко з тобою...
   - Бiльше нiкого не залишилося, любий... I матуся, i Варя, i  Настуня...
там... А ми зi Жданком саме прали бiлизну i встигли втекти через  рiчку  в
лiс... Довго блукали, поки не зустрiли сво?х... I повернулися  додому,  бо
подумали, що коли ти живий, то теж повернешся сюди...
   - Де ж ви живете? Що ?сте?
   - У стозi вирили нору  -  там  спимо...  А  харчу?мося  рiзним  зiллям,
ягодами, знайшли на березi чи?сь ятерi - ловимо рибу, догляда?мо  i  до?мо
приблудну корову... Так i живемо...
   I князь Iгор, i Рагу?л, i Янь, i Овлур мовчки дивилися на них,  слухали
?хню мову, що велася так безпосередньо, нiби вони не були тут присутнi,  i
скрушно  похитували  головами.  Безперечно,  важко  було  вмирати  воям  у
далекому полi Половецькому, на берегах бистро? Каяли, важко  i  бранцям  у
неволi поганськiй, та не легше, а набагато важче було жонам i дiтям  ?хнiм
тут, дома, пiд шаблями половецькими...
   Мовчанку знову порушив Янь. Вiн пiдiйшов до Ждана i  поплескав  дружньо
по плечах.
   - От бачиш, я ж казав тобi, що хтось та залишиться з тво?х...  Не  одне
горе зустрiло тебе тут, а й радiсть!
   - Дякую, Яню.
   Пiдiйшов Iгор.
   - Якi тво? намiри,  Ждане?  Зостанешся  тут  чи  по?деш  з  нами?  Якщо
зостанешся, то я скажу в Путивлi тисяцькому Вовку,  щоб  допомiг  вам  чим
зможе...
   Ждан задумався. Що робити? Як жити на цих згарищах? I як ?хати  звiдси,
не поховавши прах матерi, родичiв та  землякiв  сво?х?  I  куди  ?хати?  В
Новгород-Сiверський до князя? Чи в Ки?в до  Саму?ла  та  Славути?  Вiн  ще
нiчого не знав i не мiг нiчого сказати певного. Знав одно:
   доля залишила йому частку щастя. Любава з ним, Жданко з ним -  отже,  ?
для кого жити на свiтi! У нього знову ожила душа, розпростуються крила,  а
куди полетить - покаже майбутн?.

   * * *

   За двадцять верст вiд Новгорода-Сiверського, неподалiк вiд села святого
Михайла, трапилася пригода, яка мало не коштувала життя князю Iгорю.
   Дорога йшла лiсом, по широкiй долинi. Десь збоку  жебонiв  невидимий  у
густих заростях струмок. Хоча всю весну i  майже  пiвлiта  стояла  суша  i
трави на полях сохли, жовтiли, а листя, в'янучи,  облiтало  з  дерев,  тут
було прохолодно, з обох сторiн зеленiла густа стiна дубiв, берез,  вiльхи,
лiщини. Увесь ранковий лiс гомонiв веселим пташиним спiвом.
   Нiщо не вiщувало бiди. Вершники ?хали швидко: Iгор поспiшав,  бо  хотiв
надвечiр добратися  додому,  i  мчав  попереду.  До  Новгорода-Сiверського
залишалося пiвдня ?зди.
   Несподiвано з заростей вискочив кабан-сiкач i кинувся  прямо  князевому
коневi пiд ноги. Кiнь шарахнувся вбiк, i князь в  одну  мить  опинився  на
землi.
   Вепр злякався теж i хутко зник у  кущах,  а  Iгор,  охкаючи,  намагався
пiдвестися i не мiг.
   - Княже, що?
   - Зда?ться, я дуже забився... Допоможiть менi! Його пiдвели. Вiн не мiг
стати на ногу.
   - Хоча б не перелом, - забiдкався Рагу?л. - I треба ж  такого  нещастя!
Майже дома - i на тобi!
   Князя гуртом посадили на коня, та, щоб ?хати верхи, уже не могло бути й
мови: кожен рух вiддавався гострим болем.
   Поволi ведучи  князевого  коня  на  поводi,  добралися  вони  до  села,
завернули до крайнього двору. Господар, смерд Василько, молодий  привiтний
чоловiк, дiзнавшись, що перед ним князь Iгор i  що  тiка?  вiн  з  полону,
кишнув на замурзаних дiтей:
   - Геть! Щоб  i  духу  вашого  тут  не  було!  -  А  чорнявiй  молодицi,
пов'язанiй полотняною хустиною, кинув: - Фросино, рiж пiвня, вари борщ. Та
позич борошна - князевi i його людям на вареники! Та хутчiй! А я  в  садку
помощу сiна, щоб князь мiг спочити...
   Смерд був меткий, розторопний. Намостивши у затiнку пiд вишнями  кiлька
оберемкiв сiна, понакривав його ряднами, принiс  глек  сирiвцю  i  липовий
ковшик.
   - Пий, княже... Холодний - з погреба... А я  миттю  приведу  костоправа
Демидка чи бабу-шептуху Якилину - хай подивляться на твою ногу!
   - Не треба, Васильку, -  поморщився  вiд  болю  Iгор.  -  Не  треба  нi
костоправа, нi баби-шептухи... Краще знайди огнищанина - хай сповiстить  у
Новгород про мене... Княгинi...
   - Княже, для чого огнищанин? Поки я його знайду, поки вiн знайде  гiнця
та коней, мине пiвдня! Дозволь менi скочити до Новгорода - я  хутко!  Одна
нога тут, друга - там!
   - Тодi бери наших коней, скачи! - погодився князь.

   * * *

   Ярославна пiд'?хала до Василькового двору. Тут уже було  пiвсела.  Люди
товпилися на вулицi, в дворi, поза тинами. Перед княгинею розступилися.  А
вона пташкою спурхнула з воза i полетiла через подвiр'я в садок.
   Iгор сидiв на невисокому  ослонi  вiдпочилий,  умитий  м'якою  рiчковою
водою,  яко?  Янь  та  Овлур  принесли  повне  цебро,  причесаний.  Рагу?л
перев'язував йому розбите колiно.
   - Княже мiй! Ладоньку! -  скрикнула  Ярославна,  простягаючи  до  нього
руки. - А де ж син наш - князь Володимир[74]?
   Iгор зблiд, подався вперед, i вона ластовенятком упала йому на груди  i
залилася сльозами.
   Вiн гладив ?? коси, цiлував мокрi щоки, а в самого теж туманились очi.
   - Як дiти?
   - Всi живi, здоровi.
   - Слава богу - все тут гаразд... Одно лихо - мiй нерозумний похiд...
   Вiн не стримався i заридав.
   Люди обступили Василькове обiйстя - теж плакали, примовляючи:
   - Мученик!
   - Вирвався iз неволi погансько?!
   - Проторив стежку й iншим... Тепер почнуть повертатися i нашi синочки -
хто живий зостався!
   - Викупить князь!
   - Тому й тiкав! Хоча мiг накласти головою! До Iгоря долiтав цей  гомiн,
i вiн тут, у цьому звичайному сiверянському селi, серед простих поселян  -
севрюкiв, зрозумiв, усвiдомив, що з вуст людських не злетiло жодного слова
осуду, хоча вiн з тривогою чекав його, що люди ждуть вiд нього захисту вiд
нових половецьких нападiв i визволення сiверянських во?нiв iз неволi...
   Його перенесли на воза, i чималий князiвський по?зд  рушив  у  зворотну
путь.
   А дзвони гучали святковим благовiстом, що линув i линув  довкiл  усього
шляху, по якому  про?здив  Iгор  до  свого  стольного  города,  наповнюючи
людськi серця надi?ю, що лихо тепер вiдступить. Затихав благовiст в одному
селi - вiдразу ж починав звучати в наступному. I люди виходили назустрiч i
вiтали князя, бо вже Сiверська земля знала i про його  рани,  i  про  його
муки, i про його мужнiсть, i про незвичайну втечу, коли не  один  раз  вiн
мiг загинути. Кожен розумiв, що ця  втеча  рятувала  вiд  неволi  не  лише
одного князя та кiлькох його супутникiв, а  й  наближала  визволення  всiх
полонених руських во?нiв. Бо хто ж потурбу?ться про них бiльше, як не вiн?
Ця втеча знiмала з Сiверсько? землi неймовiрно важкий  тягар  -  викуп  за
князя,  бо  двi  тисячi  гривень,  що   складали   кiлькарiчний   прибуток
Новгород-Сiверського князiвства i якi  потрiбно  було  сплатити  половцям,
тепер залишалися на батькiвщинi. Нарештi, всi сподiвалися, що,  будучи  на
свободi, Iгор  зумi?  подбати  про  оборону  Сiверсько?  землi,  бо  це  ж
найголовнiша турбота князя...
   Iгор пiд'?здив до свого стольного города.
   Тут, над Новгородом-Сiверським, теж ясно гули дзвони, усмiхалося  чисте
сонце, у синьому небi шугали бiлi голуби. Усi, хто мiг ходити, висипали на
вулицi та майдани, вiтали  князя  з  визволенням  та  поверненням  додому,
плакали вiд горя, що поселилося майже пiд кожною стрiхою, майже в  кожному
сiверському серцi.
   Коли за?хали на гору, звiдки вiдкривався  широкий  кра?вид  на  могутню
фортецю на крутому шпилi, на голубу Десну та синi задеснянськi бори,  Iгор
змахнув сльозу, що раптом защемiла в оцi, i,  повернувшись  до  Ярославни,
схвильовано прошепотiв:
   - Боже,  я  дома!..  Дома!..  А  серце  мо?  там,  на  Каялi,  з  мо?ми
воями-соратниками, живими i загиблими. Поки житиму, пам'ятатиму про  це!..
Загиблим - вiчна пам'ять, а про живих подумати i подбати повинен я! Це мiй
найперший обов'язок!.. Як тiльки зможу сiсти на коня, вiдразу ж  помчу  до
Чернiгова та Ки?ва - просити допомоги у князiв. А сво? вiддам усе:  золото
i срiбло, сережки та перснi, оксамити та хутра, стада та  отари.  Залишуся
голий i босий, а витязiв сво?х визволю з неволi половецько?[75]...
   - Ладоньку мiй! - пригорнулася до нього Ярославна. - Ладоньку! А як  же
iнакше!
   Недовго затримався Iгор у Новгородi-Сiверському. За кiлька  днiв,  поки
знахар Гук лiкував йому ногу, трохи оговтався пiсля  страшного  потрясiння
на Каялi, вiдпочив пiсля важко? i небезпечно? дороги з  половецького  Тору
до рiдно? Десни, оглядiвся довкола себе, зiбрав усi  вiйськовi  сили,  якi
можна було спорядити за такий короткий час, i послав до Путивля - стерегти
рубежi Сiверщини, а потiм, ще не зовсiм видужавши, вирушив у путь.
   "Iз Новгорода iде ко  брату  Ярославу  к  Чернiгову,  помощi  прося  на
Посем'я. Ярослав же обрадовася йому i помощь дати обiща.  Iгор  же  оттолi
?ха ко Ки?ву, к великому князю Святославу, i  рад  бисть  йому  Святослав,
так-же i Рюрик, сват його", - записав лiтописець.
   До  Ки?ва  князь  Iгор  прибув  у  передостаннiй  день  липня.  Могутнi
городськi вали, що темнiли в передвечiрнiй iмлi вiд Копиревого кiнця аж до
Хрещатого яру, зустрiли його веселим гомоном  ластiвок  та  горобцiв,  якi
гнiздилися в дубових заборолах, та  перегуком  сторожi  на  вежах.  Тьмяно
поблискував хрест надбрамно? церкви на  Золотих  воротах.  Сюди  поспiшали
призапiзнiлi подорожнi: ворота на нiч ось-ось мали зачинитись.
   Iгор з невеликим почтом в'?хав у город i, як це водилося серед князiв з
часiв Ярослава Мудрого, вклонився святiй Софi?, а вже потiм,  завернув  не
до Святослава на Ярославiв двiр, бо було пiзно,  а  в  тихий  провулок  до
боярина Славути.
   На стукiт пiднялося оглядове  вiконце  i  чийсь,  як  здалося  князевi,
знайомий голос запитав:
   - Хто?
   - Iгор, князь Сiверський.
   За вiконцем хтось радiсно скрикнув. Грюкнув  засув  -  i  важкi  дубовi
ворота, обкованi залiзними шпугами, розчинилися. З них вибiг Ждан.
   - Княже! - i притиснувся щокою до Iгоревого  колiна.  -  Який  я  радий
бачити тебе при доброму здоров'?!
   Iгор обережно, щоб не зашкодити хворiй нозi, зiйшов з коня i, на  подив
усьому почетовi, мiцно обняв колишнього свого конюшого.
   - Ждане! Ти? Тут? Отже, подався-таки до Славути! Я так i знав!.. Ну  що
ж, Славута - добра душа, i тобi з Любавою у нього буде непогано... Чи дома
старий? Веди мене до нього хутчiй!
   Та Славута, почувши на  подвiр'?  шум,  уже  поспiшав  сам.  Сходячи  з
високого ганку, якийсь час пильно приглядався  у  сутiнках  до  при?жджих,
потiм раптом охнув i простягнув руки для обiймiв.
   - Княже! Iгорю! Сину мiй! Живий! У Ки?вi! От радiсть несподiвана.
   Злегка накульгуючи на пошкоджену ногу, Iгор кинувся до нього.
   - Славуто! Учителю дорогий!
   Вони обнялися, розчуленi.
   - Ти таки прибув сюди! Це добре!
   - Прибув... З поклоном до князiв, - з гiркотою в голосi  тихо  промовив
Iгор.
   - I це добре!.. Казав колись вiщий Боян: "Тяжко тобi, голово, без плiч,
зле тобi, тiло, без голови!" Це треба  розумiти  так:  Ки?ву  одному,  без
сво?х плiч - Сiверсько? землi та Волинсько? - не вистояти супроти ворогiв,
що напирають зi степу, а тiлу, тобто Русi,  без  голови,  без  Ки?ва,  без
великого князя ки?вського теж не втриматися! Тож добре, що  ти,  княже,  у
важкий для себе час при?хав сюди. - Славута взяв Iгоря пiд руку, завiв  до
хоромини, посадив за стiл. - Святослав незабаром збира? князiвський  снем,
щоб спiльними силами рятувати Русь вiд кочовикiв. Ти  вчасно  нагодився...
Бо зле Руськiй землi без Iгоря.
   Iгор важко зiтхнув.
   - Який же я був нерозумний, учителю, що не послухався  тебе!..  Скiльки
разiв давав ти слушнi, як тепер менi стало ясно, поради, а я... Е-е, та що
говорити! ?  каяття,  та  нема  вороття!..  От  мушу  йти  з  поклоном  до
Святослава та Рюрика, щоб дали вiйськову силу для захисту Посем'я,  грошей
- для . викупу полоненикiв, збро? - для  оснащення  i  спорядження  нового
вiйська. Бо який я князь без вiйська? А вiйська  без  збро?  не  поставиш!
Людей зберу, та чого  вони  вартi  без  мечiв,  лукiв,  списiв  та  iншого
вiйськового обладунку!.. За цим при?хав! Що великi князi скажуть на це? Як
гада?ш?
   Славута вiдповiсти не встиг. Розчинилися дверi - i молодий служник внiс
на великiй дерев'янiй мисi вечерю: м'яса тушкованого та  судака  вареного,
хлiба з тмином та пирогiв з капустою, куманець солодко? сити медяно?, жбан
холодного  сирiвцю.  Поставивши  все  це  на  стiл,  простелив  князевi  i
бояриновi на колiна вишитi рушники, щоб витирати руки, i зник так же  тихо
й непомiтно, як i зайшов.
   Розмова на якийсь час припинилася.  Славута  наповнив  келихи  ситою  i
проникливе, з любов'ю глянув на гостя.
   - Ти живий, княже, i на волi, а це найголовнiше... За тво? здоров'я!
   - Дякую, вчителю. I за тво? здоровi! Вони заходилися бiля смаженини  та
смачного днiпровського судака. А коли перше,  найсильнiше  почуття  голоду
втамували, Славута вiдклав ложку
   - На тво? запитання, Iгорю, вiдповiсти менi нелегко. Бо хто  вiда?,  на
яку ногу завтра встане Святослав або Рюрик?.. Однак, я гадаю, нi в одного,
нi в другого нема? пiдстав вiдмовити тобi у  допомозi.  Допомагаючи  тобi,
вони захищатимуть i сво? володiння, i всю Русь. Та й  я  докину  слово  за
тебе... До речi, Святослав уже дiлом допомiг  тобi  -  послав  на  Посем'я
сво?х синiв, i тi витурили звiдти Кзу! Допоможе й зараз. Вiйська дасть,  а
може, i грошей... А от про зброю - не знаю. Навряд. Зброя - то  найбiльше,
многоцiнне багатство князiвське. А тобi ж ?? немало треба!
   По Iгоревому обличчю промайнула тiнь.
   - Немало... Адже вся моя зброя в руках кочовикiв...
   - Скiльки ж?
   - Щоб заново озбро?ти  таке  вiйсько,  яке  я  вiв  до  Дону  великого,
потрiбно вiсiм тисяч мечiв, лукiв, списiв, щитiв, ножiв, сiдел... А  ще  ж
одяг, взуття...
   - От бачиш!.. Думаю, нi Святослав, нi Рюрик не дадуть  тобi  i  десято?
частини того, що ти попросиш у них...
   - Що ж менi робити? - в Iгоревому голосi забринiв вiдчай.
   Славута поклав теплi долонi на мiцно стиснутi князевi кулаки.
   - Вихiд ?!
   - Який?
   - Треба поклонитися не тiльки великим князям, а й ки?вському  купецтву!
Воно постачить тобi i зброю, i одяг, i взуття для цiло? дружини!
   - Ки?вське купецтво! - розчаровано вигукнув Iгор. - Та воно  й  слухати
мене не захоче! Купцям потрiбне золото, срiбло! А де я його вiзьму?  Пiсля
того, як я викуплю  з  неволi  брата,  племiнника,  сина,  во?в  сво?х,  я
жебраком пiду по Русi!
   - Якщо розумно повести дiло, то зброю тобi постачать у борг.
   - У борг? Це зневага для мене!
   Ти гордий, Iгорю. А коли  подумати,  то  нiчого  зневажливого  в  цьому
нема?... Святослав не раз користувався купецькими позичками. Рюрик теж.
   - Ну, гаразд, згоден... Та як це зробити?  Не  стану  ж  я  переступати
порiг кожного купецького дому!
   - I не треба. Поклонишся Пирогощiй богоматерi!
   Iгор спантеличено заклiпав очима.
   - Не розумiю.
   - Що ж тут розумiти! Адже ти ма?ш намiр вiдвiдати  хоч  один  ки?вський
храм... Хiба не так?
   - Звичайно. Я хочу побувати або в Софi?, або в Кирилiвськiй церквi,  де
похований мiй старий - великий князь Всеволод...
   - Ну, так от, побува?ш на Подолi, в Пирогощiй церквi.
   - В Пирогощiй? Але ж це зовсiм невеликий, незначний, нiчим не примiтний
храм! - вигукнув здивований Iгор.
   - Ну й що? Зате це храм  ки?вського  купецтва!  Там  ти  зустрiнешся  з
найбагатшими людьми Ки?ва i потолку?ш з ними...  Я  теж  поговорю,  Саму?л
замовить слово - от, дивись, i буде дiло!
   Iгор задумався.
   - Невже це можливо?
   - Це ?диний шлях до купецько? казни, - упевнено вiдповiв Славута.  -  I
ним ти повинен скористатися! А щоб тобi  поталанило  на  цьому  шляху,  ми
вихилимо ще по одному келишку...
   - Тiльки не сити, - заперечив Iгор. - З дороги хочеться сирiвцю.  Кияни
умiють його готувати.
   Довго ще сидiли вони удвох  за  столом,  згадували  давноминуле,  якого
обидва були учасниками або свiдками. Згадували i  те,  що  зовсiм  недавно
вiдшумувало кривавим  вином  у  степу  Половецькому,  на  берегах  бистро?
Каяли... Iгор повiдав про життя в полонi, про Овлура[76], про сво? вагання
- тiкати чи не тiкати, про втечу i тi жахливi  плюндрування,  яких  завдав
Кза Посем'ю.
   - Каюся, винен, один я винен, що  так  трапилося,  -  зiзнався  зрештою
князь. - Та лихо стало спiльним,  I  зараджувати  йому  треба  гуртом,  бо
одному менi незмога!
   Коли проспiвали першi пiвнi, вони встали з-за столу, i  Славута  провiв
Iгоря на спочинок.
   - Спи, княже, спи  спокiйно,  бо  завтра  нелегкий  день  -  зустрiч  з
великими князями!
   А сам узяв свiчку, пройшов у свою хоромину-бiблiотеку i сiв на  твердий
дерев'яний стiлець з високою рiзьбленою спинкою. Довго  сидiв  замислений,
заглиблений у пота?мнi думи, у якусь свою гризоту, що, мов шашiль,  точила
серце I душу i не давала нi спочинку, нi спокою. Потiм дiстав пiснi Бояна,
потримав книжку в руках, нiби зважував, яка в  нiй  вага,  полистав,  хоча
знав там кожне слово напам'ять, врештi рiшуче вiдсунув набiк, поклав перед
собою чистий аркуш пергаменту, розгладив його рукою i вмокнув бiле  гусяче
перо в каламар.
   Зiтхнув:
   - Ну, великий Бояне, допоможи менi. Ти ж зумiв, вiщий!
   Потрiскувала i миготiла у бронзовому пiдсвiчнику воскова  свiчка,  тихо
озивався у темному закутку цвiркун, з городського валу долiтав приглушений
крик сторожi: слухай!
   Та вiн того не чув i не бачив.
   Перед його внутрiшнiм зором  зринали  одна  за  одною  картини  недавно
вiдшумiло? битви:  криваве  сонце,  що  ледь  просвiчувало  крiзь  куряву,
протяжний посвист половецьких стрiл,  грiм  щитiв,  iржання  коней,  згра?
вороння, що злетiлися з усього  Половецького  степу  i  затьмили  пiвнеба,
крики поранених, мольби i прокляття вмираючих... То  Iгоревi  во?  списами
скородили чорну землю, кровiю поливали, а трупами засiвали.  Тугою  зiйшов
той посiв на Руськiй землi... I тодi рука твердо вивела:

   Не лепо ли ньi бяшеть, братие,
   начяти старыми словесы
   трудных повестий
   о полку Игореве,
   Игоря Святославича?
   Начати же ся той песни
   по бьылинам сего времени,
   а не по замышлению Бояню...

   * * *

   Ки?в. Лiтня нiч 1185 року. Дерев'яний боярський дiм. Простора  кiмната,
начинена книгами та збро?ю.
   Горить, потрiскуючи, свiча.
   А за столом схилився над аркушем пергаменту  життям  умудрений,  лiтами
усрiблений  муж,  книжник,  громадянин,   якого   далекi   нащадки   через
багато-багато столiть назвуть генiальним поетом.
   Тут, у тихому завулку, неподалiк вiд Золотих  ворiт  та  свято?  Софi?,
того вечора почало творитися чудо, творитися  безсмертне  "Слово  о  полку
Iгоревiм".
   Славута!
   Назвемо спiвця так.  Назвемо  цим  прекрасним  прадавнiм  словом,  поки
щасливий випадок не вiдкри? нам його справжнього наймення. У грiзну годину
лихолiття, коли хоробрий, але необачний князь Iгор вiдчинив ворогам ворота
на рiдну землю, весняним громом, вiчовим дзвоном  пролунав  його  могутнiй
голос, звернутий  до  всiх  руських  князiв:  досить  чвар  i  мiжусобиць,
опустiте вже  стяги  сво?,  вкладiть  у  пiхви  мечi  сво?,  пощербленi  у
братовбивчих вiйнах, черленими щитами загородiте Полю ворота на Русь!
   Мовкне пiд зорями Ки?в.  Скрипить  перо.  Гуде  у  жилах  кров.  Горить
свiча...



   [1] Половцями нашi предки називали  кипчакiв,  тюркомовнi  племена,  що
кочували в степу (полi) мiж Волгою  та  Дуна?м.  Пiзнiше  мешканцiв  степу
стали називати степовиками, степняками.
   [2] Т а м г а - тавро, клеймо, родовий знак.
   [3] Кошма - повсть, товста ковдра з повстi.
   [4] Огнищанин - управитель князiвських ма?ткiв.
   [5] Треба жертвоприношення.
   [6] Курт - вовк, вовками називалися охоронцi хана.
   [7] Узороччя - одяг, прикрашений узорами - вишивкою, гаптуванням тощо.
   [8] Укра?на - кра?на, край.
   [9]Гридниця - велике примiщення в князiвському палацi  або  прибудоване
до нього для гриднiв, тобто молодих князiвських  дружинникiв,  та  прийому
гостей.
   [10] Iсторичний факт.
   [11] Тисяцький - начальник "тисячi", боярин,  якому  належала  влада  в
мiстi.
   [12] Тiун - управитель в ма?тку князя або боярина.
   [13] Поприще - давня мiра довжини, дорiвнювала в рiзнi часи вiд 120  до
240 метрiв. Також - денний пiший або кiнний перехiд.
   [14] Смерд - селянин.
   [15] Ногата - дрiбна грошова одиниця в Ки?вськiй Русi.
   [16] Гонт - тонкi дощечки.
   [17] Вуй - дядько, брат матерi.
   [18] Блават - волошка, а також шовкова тканина блакитного кольору.
   [19] Кощiй - раб, смерд, кочовик; походить  вiд  половецького  "коччi",
"кощi" - кочовик.
   [20] Корзно - верхнiй одяг, схожий на плащ.
   [21] Сестринець - племiнник, син сестри.
   [22] Тул - сагайдак, тобто шкiряна сумка для стрiл.
   [23] Кмети - тут кiннi во?ни
   [24] Котора - сварка, чвара, мiжусобиця.
   [25] Двуумвiрат - спiльне правлiння двох осiб.
   [26] Торки - тюркське плем'я, що було на службi у руських князiв.
   [27] Вежа - половецька юрта на возi, кибитка.
   [28] По фронту.
   [29] Кiш - вiйськовий табiр, обоз, мiсце розташування кочовикiв
   [30] Пекладник - постельничий.
   [31] Снем - з'?зд князiв.
   [32] Закуп - той, хто взяв у феодала позику ("купу") i  за  це  викону?
феодальнi повинностi.
   [33] Беренде? - тюркське  плем'я,  що  на  початку  XII  ст.  осiло  на
Ки?вськiй, Переяславськiй та Чернiгiвськiй землях i почало служити руським
князям.
   [34] Поруб - тюрма, збудована  ("зрубана"),  як  правило,  з  дерева  i
найчастiше - в пiдземеллi.
   [35] Тор - почесне мiсце в юртi.
   [36] ? вiдомостi, що половцi iнодi скальпували вбитих ворогiв.
   [37] Чоловi - тi, що попереду.
   [38] Баранжа - розбiйницький напад з метою захопити худобу.
   [39] Гривня - у Стародавнiй Русi була основною  грошовою  одиницею,  що
дорiвнювала майже фунту (400 гр.) срiбла.
   [40] Дешт-i-Кипчак - Половецький степ.
   [41] Йок - нi.
   [42] Катуна - жона.
   [43] Князь Ярослав Осмомисл помер через три роки пiсля цi?? розмови,  в
жовтнi 1187 року.
   [44] Справдi, три сини Iгоря  та  ?вфросинi?,  покликанi  на  Галицький
стiл, були через чверть вiку повiшенi у Галичi боярами.
   [45] Синовець - племiнник. Святослав був двоюрiдним братом  Iгоря,  але
майже вдвiчi старший за нього, тому називав i його синовцем.
   [46] Вита - сторожовий пост, сигнальний вогонь.
   [47] Тепер Баришiвка.
   [48] Кову? - тюркськi племена, що були на службi у князiв.
   [49] Серен - ожеледиця.
   [50] В навороп - в авангард.
   [51] Шелом'я - височина, гряда.
   [52] Шахиншах - титул монарха в Iранi
   [53] Нефт (перс.) - нафта.
   [54] Руською землею первiсно називалася Ки?вська земля.
   [55] Верховенськi володiння - землi Святослава у верхiв'ях Десни (Вщиж,
Брянськ, Карачiв).
   [56] Гоги та магоги - мiфiчнi дикi племена, про якi згаду?ться в Бiблi?
та Коранi.
   [57] Сумний - кiнь для перевезення збро? та припасiв у сумках, тобто  в
мiхах, торбинах.
   [58] Баба-ага (тюрк.) - старий чоловiк, старiйшина роду. З цього  слова
в нашiй мiфологi? i витворився казковий персонаж Баба Яга
   [59] Тут - похiд.
   [60] Первiсне значення  слова  "полк"  -  плем'я,  народнiсть  (порiвн.
нiмецьке та англiйське фольк, фолк - народ), коли всi  члени  племенi  при
потребi ставали во?нами. Пiзнiше, зокрема в XII ст.,  слово  "полк"  стало
синонiмом слiв "похiд, рать, вiйсько". Тому в назвi поеми "Слово  о  полку
Iгоревiм" це слово не слiд тлумачити звужено, як лише похiд, бо  це  поема
не тiльки про похiд, а й про Iгореве вiйсько, про  геро?чно-трагiчну  долю
цього вiйська - Iгоревого полку.
   [61] У пiвденнослов'янських мовах одуд i досi ма? назву "диб",  "диеб",
"деб",  що  дуже  близька  до  "дива"  iз  "Слова  о  полку  Iгоревiм".  У
давньоруськiй мiфологi? див виступав вiсником нещастя
   [62] Сакма (тюрк.) - шлях. Iзюмська сакма вела  з  приазовських  степiв
понад р. Осколом до Курська
   [63] Обiдня, або лiтургiя - церковна служба, що правиться пiсля утренi.
Обiдня бува? рання i пiзня.
   [64] Суурлик (тюрк.) - вода, що  бурлить.  Тепер  це  р.  Гола  Долина.
Витiка? з-пiд вапняного пагорба, де б'ють джерела.
   [65] Шуйця - лiва рука.
   [66] Курултай - збори, нарада, з'?зд, свято.
   [67] Дунай - тут: рiка.
   [68] Бебряний - шовковий.
   [69] Пiзнiше  його  прозвуть  Всеволодом  Велике  Гнiздо,  бо  мав  вiн
дванадцятеро дiтей - вiсiм синiв i чотирьох дочок.
   [70] Могути - витязi, лiпшi мужi
   [71] Iван - давньоруське мiсто-фортеця, теперiшнiй Ржищiв.
   [72] Чучйн - давньоруське мiсто-фортеця, залишками якого ? городище  на
правому  березi  Днiпра,  бiля  с.  Белико-Щучинка  Кагарлицького   району
Ки?всько? областi.
   [73] Цi рани стали, по сутi, причиною смертi Володимира  Глiбовича,  бо
вони вкрай пiдiрвали його здоров'я. Вiн довго хворував, а напровеснi  1187
року, не зовсiм видужавши, пiшов разом з князями в новий похiд  i  в  полi
тяжко захворiв. На похiдних носилках привезли його в Переяслав, де  вiн  i
помер 18 квiтня 1187 року. Це був хоробрий князь, що багато сил поклав для
захисту Переяславщини i всi?? Русi вiд степовикiв. Лiтописець  пiсля  його
смертi записав: "I плакалися по нiм всi переяславцi, бе бо любя дружину...
бе бо князь добр i крепок на ратi i мужьством крепко показаяся  i  всякими
добродетелями наполнен. О  нiм  же  Укра?на  много  постона..."  Це  перша
лiтописна згадка Укра?ни.
   [74] Князь  Володимир  Iгоревич,  перебуваючи  в  полонi,  одружився  з
Кончакiвною, i в них народилася донька. Влiтку 1187 року  разом  з  сiм'?ю
вiн   поверта?ться   (треба   гадати,   не   без    згоди    Кончака)    в
Новгород-Сiверський. Там при хрещеннi на пам'ять  про  визволення  назива?
дочку Свободою.
   [75] Протягом наступних двох  рокiв  при  допомозi  iнших  князiв  Iгор
викупив або вимiняв усiх бранцiв.
   [76] Овлура Iгор пiзнiше одружить з дочкою Рагу?ла, надiлить землями та
iншими угiддями, i колишнiй половецький чабан ста? руським боярином.

Популярность: 9, Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GmT