------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 ?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------





   1. СРIБНИЙ ЧОЛОВIЧОК

   - Дзинь...
   - Дзiнь...
   - Бумс!
   Я лежу, сповитий темiнь-темнотою, i слухаю, як вiн бавиться. Вiн  давно
живе в нашiй хатi, може, у запiчку, а може,  пiд  лавою,  де,  згорнувшись
клубком, дрiма? Сопуха. Вiн зовсiм не бо?ться Сопухи i часто спить  на  ??
м'якеньких лапах. А рано-вранцi, коли дома нiкого  нема  i  вiкна  закритi
вiконницями, вiн приходить до мене в гостi. Сiда? на бильце мого  лiжка  i
видзвоню? срiбними пiдкiвками.
   - Дзинь...
   - Дзiнь...
   - Бумс!
   Зараз вiн у кутку бiля мисника. Там чорна дiжа з  водою,  там  вогко  й
темно, але  я  бачу  його.  Вiн  тоненький,  як  стеблинка,  той  химерний
чоловiчок. I свiтиться - синiм вогнем. А бистрий, моторний - не  вслiдку?ш
за ним. Шасть, шасть! - так i бiга? по долiвцi, та все  скоком-при-скоком,
так i пурха? по хатi, i зда?ться: блиска? свiтлячок у  пiтьмi.  Крильця  у
нього легкi  й  прозорi,  як  у  трав'яного  коника,  i  коли  вiн  змаху?
крильцями,   вони   тихо    шерхотять,    майже    нечутно    потрiскують:
трiсь-трiсь-трiсь...
   Зранку йому весело; мабуть, добре виспався, похрумкав  пшеничнi  крихти
(я насипав йому на лавi) i зараз вигулю?ться - пiдскаку?  на  однiй  нозi.
Пiдскочить i вдарить пiдкiвками: дзень! Пiдскочить i вдарить: дзень! I сам
прислуха?ться, як у нього виходить оте срiбне дзенькання.
   Ось вiн пурхнув з полицi на ослiн i застрибав до мене. Диви,  диви,  то
вiн дражниться: стриб-стриб - пiдскочить до мене,  а  тодi  стриб-стриб  -
тiка? назад. I язиком прицмоку?, наче примовля?: "Буц, буц, не боюц!"
   Ага, думаю, ти в мене догра?шся. Зараз я тебе зловлю...
   Тихенько просовую ногу з-пiд ковдри; i тiльки я висунув п'яти - мурашки
побiгли по тiлу, побiгли... аж до теплих грудей. Завмираю, жду, поки  ноги
звикнуть до лоскiтливих мурашок. Потiм лягаю на живiт i спускаюсь  додолу.
Сунеться ковдра, сунусь i я, i повисаю десь у повiтрi, повисаю над  чорною
пелькою. Менi шпига? в лiктi, я скрикую "ой!" i пускаю ковдру, i падаю,  i
раптом торкаюсь чогось холодного, i то, виявля?ться, долiвка.
   Нi, я геть не злякався, просто подумав, що впав у глибоченьку яму, i  в
мене дрижать колiна. Ось я трошки постою, подивлюсь, куди менi йти.  Внизу
так i дише темiнь, i холод хапа? за спину. Може,  назад?  Лiжко  ось  тут,
ковзь - i сховаюсь пiд ковдру... Еге ж, а той чортпк? Вiн  же  дивиться  з
кутка i смi?ться. Ну чого ти смi?шся? Дума?ш, я злякався? Стривай,  пiймаю
тебе за хво, тодi побачиш. (А ти зна?ш, що таке хво? Ахвi? Ахва? Не зна?ш?
Отож-бо! Це хвостик у хвалька... такого, як ти).
   Темно кругом, я наставляю руки (наче граюсь у кицi-баби) i  навшпиньках
ступаю в куток. Щось шелестить проз мене, я розсуваю темiнь з-перед очей i
придивляюсь: де ж вiн, малий шалапутько?
   - Бульк! - стриба? пiд ноги менi хитрий  чоловiчок,  вiд  нього  тiльки
срiбна тiнь, я шастаю руками: нема!.. Куди ж вiн  утiк?  Обмацую  долiвку.
Щось мокре внизу, липке, немовби тiсто. А  ось  -  мiсячне  кружало.  Воно
ледь-ледь погойду?ться, вiдсява? тьмяним блиском, i хтось на ньому скаче i
лунко б'? пiдборами: буме! бум!
   Тс-с-с! Вiн тут.
   Я долонею - раз! - ляснув по кружалу, хлюпнула вода з-пiд руки.
   Вода в цинковому тазику.
   I я пригадав.
   Пiсля дощу затекла у нас хата. Спершу на стелi зробилась жовта райдужна
пляма, немовби хтось намалював криве i трошки замурзане сонце. Потiм сонце
скривилось ще бiльше, пiдпливло водою, i додолу закапали рудi,  перемiшанi
з глиною сльози. Краплi - буме! - били з розгону  в  пiдлогу,  видовбували
собi лунки, i скоро наша долiвка стала такою подзьобаною, як на  картинках
Мiсяць, - вся в дiрочках i ямках.
   Це була дивовижа, я бiгав  по  хатi  i  заглядав  у  лунки,  над  якими
трiскались бульбашки, а мати сказала: "Ой горенько!  Потоп!..  Що  ж  воно
буде!" - i притягла ночви, i пiдставила тазик.
   Даремно мати злякалась, нiчого страшного не сталося. Навпаки,  у  нашiй
хатi залунала музика; старi дерев'янi ночви грали  по-сво?му,  i  цинковий
тазик, куплений в сiльмазi, грав по-сво?му. Дзум, дзинь, дзiнь! - озивався
тазик, i звук був такий, наче били молоточками  по  скляних  бурульках.  А
ночви казали коротко й глухо: буме!
   Так вони й грали. I в них виходило влад, i звучала  в  хатi  кришталева
музика крапель:
   - Дзинь...
   - Дзiнь...
   - Буме!
   Я вже й забув, чого опинився тут,  бiля  мисника;  стою  i  слухаю,  як
набрякають краплi, як вони зриваються зi стелi, як прошивають темряву,  як
вибухають мелодiйним звуком.
   Треба довго ждати, поки булькне вода у тазику,  i  я  пiдганяю  краплю:
"Падай,  ну  падай  швидше!"  Уявляю  собi:  ось  повиса?  на  стелi  туга
намистина, круглiша?, налива?ться i раптом...
   I раптом - лусь!
   Я здригнувся, не зразу второпав, що то була крапля i що вона  дзьобнула
мене у самiсiнький нiс, бризнула в очi росою. Я ще й не проклiпав  холодну
росу, як щось майнуло  передi  мною  -  зашерхотiли  крильця,  синя  iскра
пурхнула на мисник, аж на верхню полицю. То вiн - срiбний чоловiчок!  Утiк
од мене.
   Утiк - i враз потемнiшало в кутку. Лава й дiжа стали волохатi. "Чхи!" -
пирхнула Сопуха. Пирхнула i заворушилась.
   "Тiкай!" - шарпнуло мене.
   I коли я бiжу назад, за мною бiжить  холодок,  i  темрява  женеться  за
мною, хтось нiби хоче вкусити за п'яти. Я спрожога  кидаюсь  у  постiль  i
шурхаю з головою пiд ковдру:
   "А що, вкусив?" - i тихенько смiюсь.
   Я лежу i смiюсь (бо таки спритно втiк), i щось шумить  в  головi,  десь
нiби клепають ковалики. Можна скiльки завгодно слухати, як веселi ковалики
один  з-перед  одного  молотять  по  ковадлу,   можна   й   побачити   ?х,
вогнисто-червоних коваликiв, але зараз менi не до  цього.  Я  настовбурчив
ковдру, вийшов гарний курiнь над головою; тихцем виглядаю з того куреня  i
бачу, яке чудернацьке видовище сну?ться в хатi.
   Сонячне кiно!
   Мати дума?, що вранцi я сплю, i зачиня? вiконницi. Хай зачиня? - так ще
краще. Бо в однiй вiконницi, щоб ви  знали,  ?  маленьке  вiчко.  Там  був
сучок, вiн, мабуть, висох, розхитався й випав, i зробилось у дошцi  кругле
вiконце - дучко. Крiзь те дучко пада? у хату довгий жмут промiння.
   Це мо? кiно.
   Дивiться, що воно буде.
   Темно. Жеврi? тiльки вузенька смужка, вона тягнеться навскоси, од вiкна
до печi. А за нею, за  цi?ю  смужкою,  тихо  й  чорно.  Та  ось...  ожила,
заворушилась  пiтьма.  Наче  хтось  сколотив  ??  -  пiднялись  дрiбненькi
пушинки.  Вони  виходять  iз  темряви  i  на   свiтлi   стають   золотими,
рожево-пухнастими.  Тихо  снують  пушинки,  пливуть  одна  за  одною,   то
пiднiмаються, то опускаються, то зникають зовсiм.
   Я колись i не знав, що в  нашiй  хатi  живе  стiльки  малечi...  Ви  не
смiйтесь, ви краще придивiться - вони живi. Бачите: ?х  сила-силенна,  але
нiхто не штовха?ться, не заступа? дороги,  не  заважа?  iншим.  Бо  це  не
простi, це Вишневi Пушинки.
   Так, так, саме Вишневi.
   Коли квiтнуть сади, i тополi стоять  у  бiлому  пусi,  немов  облiпленi
ватою, i кульбаби свiтять пiд хатою жовтими сонечками, - ось тодi  Вишневi
Пушинки живуть у саду, на волi. Вони сидять у чашечках  квiтiв,  бiлi-бiлi
клубочки. Вiтер колише ?х, сонце зiгрiва?, бджоли годують медом. А  потiм:
одцвiтають вишнi, опада? пух iз тополi, мати вiдчиня? вiкно, i Пушинки  iз
сумом перебираються в хату.
   Бува, прокинешся вранцi, а скрiзь - на пiдвiконнi, на лавi, на  долiвцi
- повно бiлого пуху, бiлого цвiту, жовтого пилку. А на тiй порошi -  кволi
й холоднi Пушинки; вони ледь ворушаться, розповзаються хто куди.
   До ново? весни ховаються Пушинки у темних закутках. Бо  ?х,  маленьких,
може i дощ прибити, i вiтер завiять, i комар задушить.
   Цiлими днями вони сидять нишком. Сумують за  сонцем,  за  фiалками,  за
вишневим цвiтом. I тiльки тодi, коли тихо, коли  в  хатi  жеврiв  промiнь,
виходять на свiтло i починають сво? забави.
   Гляньте, якi вони чемнi й поважнi.  Гуртом,  поволеньки  виступають  iз
темряви, маленькi живi клубочки. Все бiльше й бiльше ?х прибува? на свiтлу
галявину. I кожна Пушинка обходить сво?х подруг, низенько присiда? й каже:
"Вишневих снiв тобi, сестро!"
   Освiтленi сонцем, вони мерехтять, немов зiрочки. ?х безлiч,  ?х  густо,
як маку, i всi рожево зблискують, снують i  рояться  в  пiтьмi,  сплiтаючи
сво? слiди в химерне мереживо.
   Вони танцюють.
   Чу?те? "Дзинь... дзiнь... бом..." То грають краплi води.
   Падаючи, краплi натягують струни, Пушинки торкають ?х, i бринить у хатi
синя джерельна музика.
   Снують  Вишневi  Пушинки,  мерехтять,  кружляють  на  свiтлi  -   танок
маленьких принцес!
   Та раптом - що це? Наче вiйнуло вiтром, пiдхопило й змiшало Пушинки,  i
вони сипонули врозтiч, в глухi закутки.
   Ага, ось хто злякав ?х!
   З-за темно? кручi випливла чорна пiр'?на. Безшумно, покрадьки вийшла на
свiтло. Я теж подумав - пiр'?на, аж то  пiратське  судно.  Нiс  закручений
змi?м, у два ряди весла, i сто?ть на палубi капiтан-розбишака,  на  ймення
Вирвизуб, i гука? сво?м бандюгам: "Хапайте Пушинок! Тягнiть  ?х  сюди!"  I
ринув, пiшов корабель на лови, пiрати ляскають  веслами,  б'ють  по  водi,
б'ють по головах, тягнуть за коси нещасних...
   - Ви що? - крикнув я з-пiд ковдри. - Ушивайтесь геть, бо дам! Бо  зараз
як встану!
   I я встав - на колiна, i ковдру потягнув на плечi, i давай  кричать  на
пiратiв; а в хатi темно, i вони пливуть собi далi,  до  вiкна,  розганяють
бiдних Пушинок.
   - Дзинь! - щось трiснуло, i я побачив, як шугнула згори синювата iскра,
вдарила по пiр'?нi, по розбiйницькому судну, звалила його у темiнь.
   Молодець! То мiй чоловiчок! Срiблястий!
   Я аж загицав на лiжку.
   Та ось причулось менi: на долiвцi,  в  густiй  пiтьмi,  щось  шарудить,
потрiску?, поскрипу?.  Навiть  причувся  тупiт  i  тихе  дзiнькання.  I  я
здогадався:то вони рубаються! Вiн ?х звалив на пiдлогу, i тепер  розбишаки
оточили його - мого чоловiчка - i з шаблями насiдають на нього.
   Держись! Я зараз!
   Хотiв був стрибнути з лiжка, бiгти на виручку, та схаменувся: темно, ще
наступлю на когось. I тут я згадав: поруч сто?ть ослiн. Бiжком, навпомацки
перебрався  туди,  видерся  на  пiдвiконня.  Вiдчинив  кватирку,  штурхнув
кулаком у вiконницю.
   I хлинуло гостре свiтло.
   Наче пiском сипнуло у вiчi. Я затулився долонями, постояв  заслiплений,
поки вiдмигтiло менi в головi. Глянув па долiвку.
   Там уже нiчого не було.
   Нi пiратiв, нi мого чоловiчка. I Вишневi Пушинки зникли.
   I в хатi все принишкло. Стара беззуба пiч як  роззявила  чорного  рота,
так i завмерла. I лава стала пiд стiною, уперлась на чотирьох лапах,  наче
?й сказали: замри! I на миснику,  за  склом,  виструнчились,  як  солдати,
чарки, сулiйки, пляшки.
   Хитрий народ! Дивись, прита?лись, мовчать, нiби нiхто нiчого не бачив.
   Я не став ?х питати про бiйку - даремно. Нi слова  не  скажуть.  У  них
сво? секрети. Та я й сам знаю, що пiрати,  Пушинки  i  крилатий  чоловiчок
розбiглися, як тiльки вiдчинив  я  вiконницю.  Вони  не  люблять,  щоб  ?х
розглядали люди. Вони маленькi, але дуже гордi.
   Розбiглись мо? невидимки. Хата стала як хата. Повно води у ночвах  i  в
тазику, вода потекла й на долiвку, i потяглись аж до печi мокрi темно-рудi
латки. На це дивитись нецiкаво, я  засунув  палець  у  дучко  й  загрюкнув
вiконницю.
   Знов у темному царствi.
   Лежу й думаю: звiдки вiн  узявся,  хоробрий  такий  чоловiчок?  Мабуть,
народився з крапель. Гусiнь, метелики, коники,  рогатi  жуки  -  всi  вони
народжуються з личинок або лялечок, натоптаних ватою. А срiбний  чоловiчок
народився, мабуть, з падучо? краплi. Крапелина розбилась - дзум! - вiн тут
же вискочив, стряхнувся i шмигнув пiд лаву. Там пiдсох, розправив  крильця
i, як почув, що капа? вода зi стелi,  зразу  ожив,  та  давай  стрибать  i
пурхать  мiж  краплями,  i  ловить  ?х,  i  дзенькать  пiдкiвками.   Такий
дрiбненький, а нiчого не бо?ться - нi темряви, нi павукiв, нi Сопухи. Бач,
з маху кинувся на пiратiв. Я ще думав, збирався, виглядав з-пiд подушки, а
вiн блиснув шаблиною i на судно: вперед! Цiкаво, як його звати?
   - Гей, чоловiче, як тебе звати? - гукнув  я  туди,  де  сто?ть  дiжа  й
хита?ться чорна тiнь.
   Мовчок. Анi звуку. Тихо й темно, як у вусi.
   - Буме! - раптом озвалась крапля. "Ага! - зрадiв я. - Тепер знаю:  тебе
звати Буме". Буме, Бумсик, Бумсюк... А де твоя Бумсиха, де  мале  Бумсеня?
Де дiд Бумсило i баба Бумсючка? Ну, скажи! Мовчить. I дух зата?в.
   Менi дуже хочеться взяти Бумса в руки, роздивитися, похукати на  нього,
погладити крильця. А може, й сховати в коробку... Е,  нi!  Вiн  умре.  Вiн
засохне... Я думаю: що, якби нiч-слiпота забрала мене у сво? печери i  там
привалила б камiнням i залишила навiки. Що я робив  би  сам-самiсiнький...
пiд землею... де кажани, холод i тьма? Як би я плакав, i бився об стiни, i
блукав би слiпцем - то страшне.
   А метелик? А той метелик, якого я посадив у коробку?  У  нього  крильця
були жовто-бiлi, а на лапках, на вусах - золотистий пилок. Вiн  був  такий
вертун, такий насмiшник, так виводив мене по  двору,  поки  я  не  спiймав
його. Вiн упирався, не хотiв лiзти в коробку, шамотiв, просився: пусти!  Я
не пустив. Я поклав його у коробку, а коробку в  запiчок  i...  забув.  Аж
восени, як сушили вишнi,  згадав.  Кинувся  до  метелика  -  що  це?  Сухi
шкаралупки... порохня... попiлець. Зотлiв бiдолаха взапертi.
   Для чого вбивати живе? Чу?ш, Буме?
   Гуляй собi в нашiй хатi. Бiгай, стрибай де хочеш. Я тебе  не  чiпатиму.
Нiколи.
   Ось тобi крихти на лавi, ось молоко у блюдечку - ?ж, поправляйся. Чу?ш,
Бумсюк?



   2. СОПУХА

   Я вже великий i знаю, що Сопухою лякають дiтей. Було, крутишся в лiжку,
мати нагрима? й скаже:
   "Ось покличу Сопуху..." Скаже, погасить свiтло i пiде сама на кухню.  А
ти лежиш, i страшно-страшно тобi; ноги,. як у равлика, потиху  втягуються,
втягуються пiд груди, i шия втягу?ться, i нiс хова?ться мiж колiнцями.
   Ти  скрутився  калачиком,  лежиш  -  нiчичирк.  Все  в  тобi  занiмiло,
зiщулилось, тiльки вуха  ростуть.  Ростуть  вуха,  як  лопухи,  пнуться  в
темряву, ловлять найтихiше шкряботiння. О, почалось!.. Це вона!.. Там, пiд
лавою, у найчорнiшому кутку, сопе Сопуха, так сопе,  аж  вiтер  ходить  по
хатi. Я накриваюсь подушкою, починаю  казати  про  себе  "га-ла-ла"!,  щоб
заглушити звiрюку, але де там! Щось шкребеться, щось дмуха? i пiд подушку.
I втямить не можу, чи то Сопуха сопе, чи сам висвистую носом. Нi, то  вона
чалапа?!
   Я заплющую очi, сильно-сильно заплющую, до пекоти, до  червоного  жару,
та все одно бачу: вста? - бура кудлата Сопуха... чмихнула, обтрусилася,  а
тодi гоп на лаву. Ба, то вже не лава, то лиса  стара  вовчиця;  чап-чалап,
чап-чалап, - йде, переставля? лапи, суне до мого лiжка. Верхи на вовчицi -
Сопуха.
   Не кричiть. Не жахайтесь. Не кличте мами. Зна?те, що треба зробити?
   Треба сказати: "Буме, за мною!" - i стрибнути з лiжка. Так, це страшно,
але з вами Буме, i ви командир, i за спиною кiннота, шаблi наголо. Рушайте
в атаку, смiливiше! Стиснiть кулаки,  зцiпте  зуби,  ви  мужчина;  темряву
штовхнiть плечем, грудьми вперед i примовляйте:
   Барi варi вде
   Грiм з громами йде!
   Не оглядайтесь. Йдiть i кажiть Бумсовi: "За мною, Буме!  Вони  тiкають,
вони розбiгаються!" Ви з Бумсом уже в кутку. Не бiйтесь, простягнiть руки,
помацайте лаву. Правда ж, вона гладенька, тверда, спокiйна дерев'яна лава.
I сто?ть на мiсцi, нiкуди вона не ходила, то вам таке привидiлось. А тепер
помацайте пiд лавою. Стiна, долiвка i бiльше нiчого. Сопуха?  Яка  Сопуха?
Невже ви повiрили, що ? на свiтi Сопуха - оте старе  кудлате  ледащо,  оте
сонне слiпко, що цiлiсiнький день спить у корчах, а  на  нiч  залазить  до
людей
   У хату?
   Не вiрте. Нiяко? Сопухи нема. ?? придумали старшi, щоб лякати дiтей.
   Я зразу боявся i носа поткнути за порiг.  Вже  обнишпорив  у  хатi  всi
куточки - пiд лавою, пiд столом, за дiжею, навiть у духовку лазив. I  чого
тiльки не добув у тих мандрах: стару батарейку,  яку  лизнеш  -  i  щемить
язик; сине обточене скельце;  кiстяний  зуб  (мати  сказала  -  кролячий);
iржавий наперсток,  що  колись  закотився  пiд  скриню  i  довго  пролежав
забутий. Такого добра назбиралась у мене цiла коробка. Про кожну знахiдку,
про син? скельце чи про кiстяний зуб з можна було б  розповiсти  страшенно
цiкаву iсторiю. Та я не про те. Я хотiв сказати про дверi.
   Менi зда?ться: все, все  на  свiтi  ма?  сво?  дверцята.  I  горище,  i
завалений погрiб, i розчахнута бурею груша, i скеля над рiчкою.  А  старий
годинник  з  зозулею,  а  розбитий  лiхтар,  а  бабина  скриня?  Вони  теж
вiдкриваються. Треба тiльки знайти, i якщо не дверцi, то щiлину,  вiконце,
дупло, розколину. Знайти i заглянути всередину. I тодi таке побачиш, таке,
чого нiхто й нiколи не бачив.
   Були дверi i в  нашiй  хатi.  Вони  ганяли  вiтер,  когось  впускали  й
випускали, i блимало щось за  ними,  вода  чи  небо,  я  не  знав.  Деколи
тривожився: куди зникають люди, переступивши порiг? I що з  ними  робиться
там? I чого вони, повернувшись звiдти, пахнуть то морозом, то погребом, то
молоком, то динями.
   Я довго придивлявся до  хатнiх  дверей.  Пiсля  дощiв  вони  розбухали,
ставали похмурi, слизувато-зеленi.  Нiгтем,  було,  проведеш  по  дошцi  -
виступа? чорна юшка. I голос у них грубiшав. Пробу?ш вiдчинити -  риплять,
сердито, натужно, неначе стогнуть: у-у-уг!  Тут,  хочеш-не-хочеш,  згада?ш
бабиного Бурмила або мамине застереження:  "Не  смiй  за  порiг!  Упадеш!"
Справдi, порiг високий, двi приступки вниз, але ж i  цiкаво:  що  там?  Що
там, у сiнях, де блима? свiтло, хитаються тiнi i лупатим  оком  зирить  на
мене щось невiдоме?
   Пам'ятаю, як малим я вилiз у двiр. А в малого, ви зна?те, очi  в  дворi
розбiгаються. Пляма сонця, пляма неба, пляма трави - все велике,  слiпуче,
незвичне. Весь цей огром двигтить, хита?ться, тiка? з-пiд нiг, i тебе несе
хтозна-куди. Вiд цього величезного свiту голова йде обертом.  Леле,  що  ж
робити? I вхопитися нi за що!..
   Кажiть: "Спокiйно, Буме! Ми тут удвох. Головне -  не  роззявляти  рота.
Давай присядемо,  ось  так,  навпочiпки,  i  будемо  робити  сво?  дiло  -
копирсатися в пiску. Бачиш, пiд нами тверда земля, вже не хита? нас, як на
палубi".
   Так я й зробив: сiв пiд хатою,  спиною  до  сонця.  I  заворожила  мене
призьба. Вона схожа  була  на  лежанку,  тiльки  довга,  i  тепла,  i  вся
потрiскана. Трiщини темнi й глибокi, можна  туди  пальця  просунуть,  i  в
кожнiй ямцi бiгало щось живе  -  стоножки,  солдатики,  мурашки.  З  норок
дивились на мене такi жуки й жученята, яких я зроду не бачив. Мабуть,  оцi
трiщини були для жукiв справжнiсiнькi яри й канави, а онде урвище, а он iз
моху зелений гай, i там сидiла красива золотиста мушка.
   Я помiтив, що на стiнi коржем вiдстала глина, i в схованку ту  шмигнула
ящiрка. Прискакало мале жабеня, пузце бiле, спина пухириста, сумно глянуло
менi в очi i сховалось пiд призьбу. Довго дзуменiла оса, тикалась у  лутку
вiкна, сердилась, щось шукала. Та ось знайшла дiрочку, потрясла хоботком i
полiзла... куди полiзла? До нас у хату?
   Тут я задумався. Ящiрка, жабеня,  мурашки  -  де  вони  всi  ховаються?
Мабуть, у стiнах, у долiвцi, у вiкнах. Вони з нами, нашi сусiди, живуть  в
нашiй хатi; там ?хнi  гнiзда,  бiлi  подушечки,  мала  дiтлашня  й  вусатi
комахи-няньки.
   Я приклав вухо до призьби. Вона зашарудiла, як коробка, набита хрущами.
Там, у призьбi, кишiло та?мне  життя.  Напевно,  там  були  сво?  комашинi
школи, були палаци, вiйська i вiдбувались  святковi  паради...  Звiдти,  з
того комашиного царства вилiзла на сонце чорнява  мурашка,  повела  вусом,
лупнула на мене оком (здрастуй, мовляв, козаче!) i сховалась назад.
   - Скажи, який свiт! - застиг я  здивований.  -  Скiльки  кругом  живого
народу!



   3. КРИЛАТI ДЕРЕВА

   Ми з матiр'ю готу?мо обiд.
   Аж  на  город,  у  зелене  гарбузиння  за?хала  наша  кабиця.  За   тим
гарбузинням, що густо сплелося i випина? вгору сво? батоги, не видно  було
б i кабицi, якби не високий димар, справжня тобi корабельна труба - чорна,
з жовтим ободком посерединi.
   Зараз на плитi кипить важезний казан, з-пiд кришки його сердито  пухка?
каша. Я пiдкидаю сухе бадилля, даю "пару в котлах", щоб дим шугав iз труби
з вогнем та iскрами.
   Мати сидить поруч  на  стiльчику,  чистить  картоплю,  лушпиння  довгою
стружкою тече ?й в  подол.  Вона  дума?  щось  про  сво?,  не  бачить,  як
стара?ться ?? син, а то б насварилась: "Пригаси вогонь, бо хату спалиш!"
   Тут у нас гарно: кругом буйна городина, вона  обступила  кабицю  густим
живоплотом, i менi  аж  на  плечi  звисають  тугенькi  гарбузики,  стручки
квасолi й гороху. Земля коло плитки утоптана,  я  ??  до  блиску  вичовгав
штаньми. Чисто й затишно тут, i в душi спiвають пiвники:
   Я моряк, красивый сам собою...
   Кабиця у нас могутня, з цегли, обмазана бiлою глиною, а внизу пiдведена
жовтою. Вона пашить жаром, а я пiдкладаю побiльше стебел, вогонь гоготить,
мiй пароплав готовий уже вiдчалити, вiн шипить, розверта?ться i рiже носом
.зеленi хвилi:
   Товарищ, мы едем далёко,
   Подальше от этой земли.
   Я  стою  на  палубi,  приклавши  руку  до  безкозирки,  i   груди   мо?
випинаються, i морський вiтрюган шмага?  в  обличчя.  Право  руля!  Повний
вперед - по гарбузинню!
   Обертаюсь i бачу: мати чистить картоплю, зiгнулась над мискою, але губи
у не? злегка тремтять i в очах смiхотливi блищики.
   Я й забув, що поруч - старшi.
   Рука моя сама опуска?ться, безкозирка  зникла,  як  i  не  було  ??,  а
пароплав став ненаситною кабицею.
   Присiв я i знехотя взявся кочегарити.
   Надворi тихо, безвiтряно. Тiльки згори, з пiвденного степу, несе жарким
чебрецевим духом. Степ пiдходить до само? хати, бо в  нас  загорожi  нема,
лиш од вулицi викопано  канаву,  щоб  дощi  не  змивали  город.  Двiр  наш
вiдкритий, i звiдси видно на всi чотири сторони: толоку, а далi  рiллю,  а
далi степ, а далi нiчого не видно, самiсiньке небо.
   Це коли дивишся на дорогу, що побрела кудись через гору. А якщо глянути
вниз, на левади?
   Хата наша сто?ть над балкою, за хатою  крутий  спуск  до  рiчки,  i  на
косогорi чорнi? густий дикуватий сад, зарослий бузиною, терном, агрусом...
   О, та я й забув про вогонь!
   Кочережкою притоптую попiл, щоки аж горять вiд  жару.  Я  знов  напихаю
бадилля, i з димаря вироста?  голубе  стовбурище  диму.  Товстий  кручений
стовбур тягнеться в небо, розправля?  крилате  гiлля  i,  одiрвавшись  вiд
землi, пливе над городом, над садом, кудись за рiчку.  З  димаря  вироста?
нове дерево, за ним ще одне, i вже низка величезних крилатих дерев мандру?
над балкою. От, думаю, якби посадити там  на  горi...  цiлий  лiс  голубих
осокорiв (нiде нема? таких!), а пiд  лiсом  нехай  було  б  справжнiсiньке
море... i мiй пароплав.
   Море... Я зiтхнув (бо добре пече вiд плити),  зiтхнув  за  рiчкою;  хай
вона i жаб'яча, та похлюпатись можна. Скоса глянув на матiр: пустить чи не
пустить?
   Мати сидить у бiленькiй хустинi, такий дашок зробила  на  очi,  щоб  не
слiпило сонце; на лице ?й  упала  тiнь,  i  мати  ще  строгiша  вiд  того,
замислена, заклопотана. Мабуть, не зжалиться. Скаже: "Самого не пущу".
   Аби ж Рекс був, мiй собака. Ми б удвох пiшли.
   Нема Рекса. Убив його Глипа.
   Якщо Глипа суне повз нашу хату, я  хутенько  -  шасть!  -  присiдаю  за
погребом або за кабицею. Бо той Глипа, як вам сказати... дiдькуватий. Йде,
чоботи в нього важкi, як ступи; вiн  шкорб-шкорб  -  так  i  гребе  ногами
пилюку. Голову звiсить, очi в землю, наче загубив п'ятака. А за плечима  у
нього двостволка.
   Скажеш було: "Добридень, дядьку!" - не чу?. Гука?ш:
   "Добридень, дядьку!" - мовчить. Пiдбiга?ш та: "Здрастуйте, щоб  вам!.."
Тодi, як вовк, поверне голову i: "Вшша!" (це в нього "ша!" чи "пшов!" - не
знаю).
   Вшикне разок на тебе, бiльше не захочеш здоровкатись.
   Живе Глипа не так, як усi, а навпаки: вдень,  коли  люди  роблять,  вiн
спить; вночi, коли люди сплять, вiн товчеться. Ходить, гупа?  чобiтьми  по
селу. Каже, вночi я краще бачу.
   I на полювання (а вiн мисливець) виходить тiльки присмерком.
   Такого завидющого мисливця, ?й-бо, нема? у свiтi. Коли полюють гуртом i
хтось уб'? дичину,  а  вiн  промахнеться,  -  Глипа  свариться  до  ножiв,
божиться, готовий землю ?сти, що це вiн пристрелив, вiн, ось i дрiб  його,
з особливою мiткою. Або ще таке:  торохне  з  ходу  по  зайцю,  а  той  як
припустить навтiкача, Глипа за ним; женеться скiльки й духу, бачить  -  не
догнати, жбурля? рукавицею, тодi знiма? чобiт i чоботом, а тодi  пада?  на
рiллю i хрипить: "Вернись... все'дно пiйму"...
   Ось цей Глипа i вбив мого Рекса. Мовляв, напав собака на  нього  вночi.
Бреше... Не такий був Рекс.
   Рекс був добрий собака. До нього в будку ходили  курчата,  жило  з  ним
криве гусеня, забiгав сюди бiлий кролик. Налiзе в будку малечi; Рекс ляже,
витягне лапи, вуха по  землi  розстелить,  зажмурить  очi  -  блаженству?.
Звiрята облiплять його з усiх бокiв: кролик пiд пахву залiзе i спить, як у
гнiздечку; гусеня до тепло? ши? притулиться;  курчата  всядуться,  де  хто
хоче: i на спинi, i на лобi, а котресь - i на кiнчик собачого носа. Рекс -
як мертвий, вухом не здригне: хай собi  грiються.  Тiльки  розтулить  око,
лiве чи праве, сонно блимне: ну, як там, зручно всiм? А ще вiн був  учений
собака. I любив смiшити людей. Сиджу я пiд хатою, обнявши кудлатого Рекса,
коли це виходить мати у двiр, i якась вона заклопотана, нiби  щось  забула
або загубила. З нею це часто бува?: ходить, сну? по  хатi,  шука?:  "Де  я
поклала нiж?" - а нiж у не? в руках. I зараз  видно:  мати  присмучена.  Я
лiктем тихенько штов-хитьнув Рекса й кажу йому, сумно проказую: "Рекс,  ти
зна?ш, я вiд'?жджаю - далеко. Прощавай". Рекс тут же схоплю?ться на  ноги,
знiма? з кiлка мiй картуз, несе його в зубах i - хоп!  -  одяга?  менi  на
голову. Я кажу: "Рекс, може, ти й почистиш мене на дорогу?" Рекс  хвостом,
як щiткою, обмахнув смiттячко з мо?х штанiв, лизнув мене в руку, в щоку  i
весело зиркнув у вiчi: все - чистий як нова копiйка. Тодi я кажу: "Рекс, а
ти не зна?ш, де мiй автомат?" Рекс - вiн був рудий-рудющий,  мов  огонь  -
притьмом кида?ться в сiни i несе в зубах мою зброю, бузинову палицю.
   Мати, хоч i зажурена ще, трошки всмiха?ться i мовить:
   "Вас хоч обох у цирк"...
   I такого собаку убив Глипа.
   Я згадую Рекса, згадую, як ми боролися з ним i грались у  шпигунiв,  як
пiд кущами в саду...  Але  стоп!  На  кабицi  давно  закипiв  борщ,  димок
поволеньки в'?ться з труби, i вже не голубi  дерева,  а  синюватi  мiтелки
вогню схоплюються над димарем.
   Мати каже: "Бiльше не топи, хай борщ домлiва? на жару".
   Ну от, обiд зварено.
   I мене зварило. Голова - як чугунок. Щось у нiй потрiску?. Наче там,  у
головi, вiдлущу?ться полуда.
   - Мам, я пiду на рiчку.
   - Не треба... Куди ти сам?
   - А я не сам. Я з Рексом пiду.
   - З яким Рексом? - мати глянула на мене, немовби  сказала:  "Схаменись.
Що ти плетеш, хлопче?"
   Я не плету. Я знаю, Рекса нема, ну та й що з того?..
   Подивiться: на городi хитнулось гарбузове листя, хитнулося, зашарудiло,
хтось нетерпляче борса?ться в гущинi, лiзе, пробира?ться сюди.
   Рекс?!
   Так, це вiн. З-пiд листя вискочив захеканий  пес,  трошки  в  реп'яхах,
трошки в болотi, морда хитра й весела, аж блищить. Мабуть, щось та нако?в.
Або вужа загнав пiд греблю, або Глипин чобiт затяг пiд ворота (той  сушить
сво? ступаки на сонцi, запах на все село).
   Звiсив Рекс язика, дивиться на мене -  очi  рудi  й  бешкетнi.  То  вiн
пiдмовля? мене: гайда в степ... гайда на полювання.  Але  ж  духота.  Куди
тобi в степ, кудлань, коли й так хлебчеш язиком повiтря?
   - Рекс, - пiдморгнув я, - краще ходiмо на рiчку.  Я  встав.  Звiвся  за
мною й пес (а може, тiнь пiднялась), i ми тихо пройшли  повз  матiр.  Вона
провела нас збентеженим поглядом. "Який Рекс? - означав ?? погляд. - Що ти
вигаду?ш, сину? Рекса нема, його вбив Глипа..." Хай сто раз убива?, а  пес
живий, для мене живий i все! Я не сам iду на рiчку, ми вдвох - бачите?
   - Рекс, пiшли, - сказав я до тiнi, що  лежала  в  мо?х  ногах,  i  тiнь
слухняно пiшла за мною. За хатою гукнув:
   - Ну, хто швидше! - i перший пустився городом.
   Стежка гаряча, стежка суха, аж бiла, i  ноги  виляскують  по  землi,  i
вiтер пузирем надува? сорочку.
   Я не обертаюсь, але знаю: пес - той не  кинеться  одразу  наввипередки.
Стане пiд хатою, вуха у нього сторч, хвiст - кренделем. Вiн  готу?ться  до
стрибка, очi горять бешкет-ством.  "Бiжи,  хлопче,  бiжи,  -  написано  на
Рексовiй мордi, - я тебе попускаю".
   I я стараюсь, бiжу  щодуху,  аж  пече  менi  в  п'яти.  Стежка  в'?ться
городом, потiм викрутас i - в сад. Як тiльки я пiрнаю в  кущi,  в  зелений
присмерк, щось шурха? за спиною. Ось мелькнуло вогнисте вiяло, завихрило в
кущах. Рекс! Доганя? мене!
   Ми летимо з кручi. Я розкинув руки i бачу тiнь, що несеться  рядом;  то
мiй Рекс, мiй нерозлучний собака.  Рекс,  пiддай  вогню,  бо  наступлю  на
хвiст!
   Ми вже на лугу, ми смi?мось од вiтру, що лоскоче пiд пахвами. Пiдошвами
чую: берег, м'якша земля, холоднiша стежка,  тягне  луговою  свiжiстю;  ще
трохи - i рiчка.



   4. АДАМ

   На нашому кутку, в Шатрищах, хлопцiв нема. Вважай,  ми  з  матiр'ю  тут
самi, бо що то за сусiди - пiд ярком Глипина хата (а  Глипа  цiлими  днями
спить), далi забута й обшарпана оселя старо?  Сiрохи,  у  котро?,  кажуть,
пiсля вiйни два хлопчики пiдiрвались на мiнi.
   Вiд Шатрищiв до села далеко, i мати не пуска? мене туди. Я один  блукаю
в саду, сам один купаюсь на рiчцi... А втiм, чого це один? Коли я схиляюсь
над рiчкою i довго-довго дивлюсь у воду,  iз  тремтливого  дна,  iз  живо?
сутенi випливають до мене дво? облич. То мо? друзi - Адам i Нiна.
   У мого друга товсте iм'я  -  Адам.  От  Нiна  -  тонке,  прозоре  iм'я.
Попробуйте на язик: Нi-i-iн-на... Правда, бринить, як  звук  павутинки  на
вiтрi? А тепер: Ад-ддам... Уявля?ш собi величезний, немов козацька могила,
дзвiн i його стомлений вечiрнiй голос: ддам!..
   Не було в березi кращого мiсця, нiж на броду.
   Тиха маленька рiчка, де-не-де ковбанi, корчi, .холодна тiнь  од  верби,
аж ось i кам'яний брiд.
   Його видно здалеку. Берег  зелений,  кушир,  осока,  латаття,  i  серед
густо? трави - неначе слонова спина. Горбом виступа? валун.
   Слюдяними блискiтками вигра? на сонцi свiтло-сiрий камiнь.
   Це почина?ться брiд.
   На броду мати пере бiлизну. Бува, як розвiша? по  кущах  та  по  вербах
бiлi покривала й наволочки, глянеш - наче спустились на луг парашути.
   Я помагаю мамi: бовтаюсь у водi - до зелених "сирiт" на тiлi.  Якщо  не
купаюсь, то повзаю на колiнах, вивчаю  скелi-пороги,  водоспади,  протоки,
острови й печери.
   Так от, про скелi-пороги. Це не якiсь там могутнi скелi, це двi кам'янi
плахи, рiвнi й гладенькi, по яких протiкав рiчка. Одна  плаха  пiд  водою,
друга виступа? з води, мiж ними глибока щiлина.
   Щiлина - то моя протока.
   Вона трохи вузька, туди ледь ноги мо? пролазять, зате нi в кого  iншого
тако? протоки нема. Рiчка  тут  широко  розлива?ться  по  кам'яному  ложу,
плюскотить, перекочу?  хвильки,  вiдсява?  живим  срiблом.  Погравшись  на
сонцi, вода пада? в протоку i сварливо булькоче десь пiд камiнням.
   Цiлий день можна слухать, як дзюрчить вода.
   Сядеш на камiнь (а вiн гарячий!.. I крiзь штанцi пече),. спустиш ноги в
щiлину i замреш. Там,  у  глибинi,  клекоче  тугий  пронизливий  струмiнь,
випиха? тебе з тiсно? печерки. I вода насподi темна, студена, зразу ломить
в кiстках, ноги аж заклякають.
   Виставиш п'яти на сонце, а сам загляда?ш  в  розколину.  Зверху  камiнь
чистий, гладенько вiдполiрований, та чим далi вниз -  темнiший,  слизький,
бурий вiд моху.  I  вглибинi  розвiваються  густi  вовнистi  бороди,  такi
бородиська, як у Черномора; повзають там стоногi  рачки,  водянi  блохи  i
хтось сердито дмуха? iз дна.
   Аж моторошно ста?...
   Зате на мiлководдi, на сiрiй кам'янiй пiдошвi, течiя свiтла,  весела  i
тепла-тепла, як купiль у ночвах. Сюди припливають мальки;  вони  табунцями
ходять попiд берегом, шукають поживу.
   Я сидiв над сво?ю протокою. I саме пускав  па  воду  щавлевi  листки  -
швидкi каравели - й проводив ?х помiж скелями, коли раптом упала  па  мене
тiнь. Наче птах став за спиною. Я прищулився й ждав: хто це?
   - Що ви робите, сер капiтан? - пролунав голос.
   Голос людський. Це могло б заспоко?ти, але гримнув вiн так несподiвано,
що мене кольнуло пiд бiк. Я пригнувся i щось замугикав собi пiд  нiс  (хай
не дума? той, що я злякався або дуже цiкавий до  зайшло?  людини;  у  мене
свiй клопiт - вивести каравели з бурхливо? протоки).
   - Сер! Зустрiвшись у морi, капiтани вiтають один одного... Здрастуйте!
   Гм, у  нашому  селi  нiхто  не  говорить,  як  на  островi  Скарбiв.  Я
повернувся.  На  березi  стояв  тонкий  цибатий  чоловiк,   одягнений   не
по-тутешньому: у свiтло-сiрих  штанях,  у  бiлiй  нейлоновiй  тенiсцi,  на
головi небесно-легкий капелюх. Одяг  на  сонцi  просвiчувався,  i  чоловiк
здавався безтiлесним.
   - Добридень, - сказав я,  зручно  всiдаючись  (тобто  обхопивши  колiна
руками). - Я знаю, хто ви такий. Ви той дядько, що при?хав до баби Сiрохи.
   - Абсолютно точно! - мовив цибатий, спустився на камiнь, зняв черевики,
виставив на  сонце  кiстлявi,  синювато-бiлi  ноги.  -  Мм,  як  тепло!  -
прижмурився вiн. - Тут ми погрi?мо кiсточки.
   Вiн зняв капелюха, поклав його поруч, рукою пригладив  чуба.  I  тут  я
загледiв, що в нього не наше обличчя, ну не  таке,  як  у  Глипи,  у  баби
Сiрохи, у мене. Ми за лiто  пiдсмаглявимось,  як  горщик  на  вогнi.  А  в
нього... Не  те  що  бiле,  а  блiдо-прозоре  лице,  гострий  нiс,  гостре
пiдборiддя, де-не-де синюватi щетинки. Здавалось, вiн нiколи не виходив на
сонце.
   - Сер! - сказав чоловiк. - Не називайте мене  дядьком.  я  не  заслужив
цього почесного звання. Звертайтесь просто:
   Адам. Так мене хлопцi кликали в iнститутi.
   - Адам? - прикахикнув я недовiрливо. - Ви не той... не дурите?
   - Анi грама. Мо? прiзвище Адаменко. Для зручностi  -  Адам.  Був  такий
перший чоловiк на землi. Це ж непогано - десь i в чомусь бути першим...  А
вас як звати?
   - Льонька.
   - Не годиться. Льонька - щось бiдненько. Будеш Лендом. Капiтан третього
рангу Ленд. Звучить?
   - Ну вас... Смi?тесь з мене.
   - Грiм на мою голову, якщо я смiюсь! Ви ж капiтан цi??  флотилi??  -  I
вiн показав на щавлевi листки, що випливли  на  тиху  воду  i  низкою,  як
справжнi каравели, приставали до берега.
   "Диви, - подумав я. - А таки догадався, що це флотилiя.  Бо  в  старших
так: бачить листок i каже - листок. I не зна?, що той листок може бути чим
завгодно: на водi - човном, у повiтрi - птахом, а на грудях  -  орденом...
Мабуть, не дурний чоловiк, цей Адам", - подумав я.
   Адам закасав штани (i литки в нього були синьо-бiлi), закасав штани  по
колiна й сказав:
   - Давай побродимо. Он там, - кивнув на чистий пiдводний камiнь.
   Як чапля, вiн задер i поставив у воду  одну  довжелезну  ногу,  голосно
ухнув (чого? вода ж тепла), поставив другу  ногу,  знов  примружив  очi  -
хороше!.. I я за ним побрiв  на  мiлководдя.  Течiя  тут  свiтла,  прудка,
дзюрчить, гомонить скоромовкою. Вода бистро-бистро обтiка?  ноги,  лоскоче
мiж пальцями, студить розпашiле тiло.
   Ми трошки постояли на  каменi;  Адам  перегнувся,  наче  переламався  в
попереку, i довгим носом нацiлився у воду.
   - Ленд, що то таке?
   Край берега  стирчала  трухлява  гiлка,  чорнильно-чорна,  i  ту  гiлку
облiпили такi ж чорнi буруб'яшки. Облiпили густо-густо, цiлими купами.
   - Що то воно? - спитав Адам.
   - Черепашки, - сказав я. - Присмокталися до гiлки й сплять. От якби  цю
гiлку та кинуть туди на  глибоке,  то  всi  черепашки  вiдлипнуть,  бо  ?м
насподi холодно. I виповзуть всi на мiлке, на лiтню воду.
   - А то що? - знов, як чапля, зiгнувся Адам, позираючи на дно.
   - Жуки-плавунцi. Гляньте, не пливуть, а наче стрибають.  Видно,  у  них
моторчики ?.
   - А то? - показав Адам на листок лопуха, що звисав над водою.
   - То жаб'яча хата. Пригляньтесь: листок не простий, з нього жаби капшук
зробили. Ось так удво? склали i добре скле?ли. Зараз там iкра. А як тiльки
вилупляться пуголовки, кожен  прорве  собi  дiрочку  i  -  плюсь  у  воду.
Стрибав!
   - Диви, чудасiя! Нас такого i не вчили в iнститутi.
   - А чого ж вас учили?
   - Як зробити штучне сонце. Щоб свiтило сильнiше за справжн?.
   - О! - пришморгнув я носом. - Сонце!.. Бiльше за наше!
   - А хiба тобi мало одного? I так пiдгорiв, як папуасик.
   - Але ж... два сонця. Одне вдень,  друге  вночi.  Гуляй  собi,  скiльки
хочеш. Скажiть, скоро таке сонце зроблять?
   - Розумi?ш, Ленд, - спохмурнiв Адам, прищурив свiтло-сiрi холоднi  очi.
- Вченi робили  сонце;  думали,  воно  свiтитиме  людям.  А  сонце  вийшло
неживуче; воно, як сiрник, спалахне вогнем i тут же погасне. Тiльки сiрник
той страшенно величезний... Землю може спалить. Скелi, рiки,  небо  -  все
згорить...
   Я хотiв уявити собi той страшецький вогонь. Що то за сiрник, скажiть, i
яка у нього головка, що може пiдпалити землю, небо i  цiлi  моря?..  Проте
думки мо? обiрвав Адам.
   - Ет! - махнув вiн рукою. - Не морщ свого лоба. Тут, над рiчкою, просто
рай, а ми з тобою завелись про пекло. Та й лiкарi заборонили менi думати й
говорити про це. Давай краще, зна?ш, що зробимо? -  Адам  хазяйським  оком
оглянув кущi осоки, замулений берег нижче броду i сказав:  -  Давай  краще
зробимо греблю. I водяний млинок.
   Ми вийшли на камiнь. Адам звелiв роздягатись. I перший скинув  тенiску,
штани з гострими складками, зостався в самих трусах. Леле моя! Який же вiн
бiлий, який незграбний! Худий, драбинчастий, пiд синьою шкiрою видно увесь
кiстяк - можна ребра щитать. Тако? бiло? людини, з такими  довгими  руками
не було ще у нас на березi. Про себе я назвав його: палка з поперечкою.  I
на мулистiй землi, потай вiд нього, намалював чоловiчка:
   Чоловiчок вийшов з секретом: внизу - маленька буква А. Значить,  це  не
хто iнший, а тiльки Адам.
   Я теж роздягнувся, склав на камiнцi одежу, поруч з  Адамовою.  Прикинув
собi в думцi: що було б, якби я надiв його штани? Ого, мабуть, пiрнув би з
головою, i ще хватило б штанiв, щоб зав'язати ?х на два вузли.  Зростом  я
програвав, це точно.
   Але можу ось чим помiрятись - загаром. Будь  ласка,  у  мене,  як  мати
каже, спина в шоколадi (може, трохи и з лепом), а в нього? Гусяче  тiло...
Та не бiда, поживе, пiдсмаглявi? у нас.
   Отож ми склали одежу i нижче броду спустились до рiчки. Тiльки до  води
- i назад: берег тут  грузький,  мул,  як  чорна  кваша,  станеш  ногою  -
буль-буль! - пiшли пузирi.  глибше  грузнеш  -  бiльше  болотних  пузирiв,
лоскочуть тобi колiна.
   Тут не те що гребельки, погано? гатки не зробиш.
   Знайшли мiсце сухiше, Адам сказав.;
   - Почнемо! Замiшуй круту грязюку i  подавай.  Мул  попався  тужавий,  з
глиною.  Я  лiплю  пампушки,  приплескую  ?х,  подаю  Адамовi.  Рiчка  тут
вузенька, а в Адама ходулi довженнi, вiн сто?ть над  водою,  як  пiдйомний
кран.
   Вiн хитро лiпить греблю: кладе загату з одного i з  другого  берега,  а
посерединi лиша? протоку. Росте гребелька, i пiднiма?ться  вода,  затоплю?
кущ осоки; вже цiле озерце зiбралося перед нашою стiною.  Вода  не  лiньки
тече, а каламутним бурчаком бiжить з горловини.
   - Давай, давай бiльше глини! - пiдганя? мене Адам.
   Вiн саме загачу? протоку, рiчка сичить, пiдмива? нашу споруду.
   Захапався Адам. Вiн, мабуть, i не здогаду?ться, як  пiдфарбувало  його:
став рябий. Вiд нiг до голови рябий, в темно-бурих латках. Як зебра! Та це
не заважав йому: кiстлявими руками, наче кочергами, вихоплю? у мене  з-пiд
носа кавалки глини, уклада?, втрамбову? в греблю, i дивись  -  вгамувалася
рiчка.
   - О! - каже Адам. - Де ж нам узяти лоток?
   - А що це таке, - питаю, - лоток?
   - Ну проста штукенцiя, труба чи коритце, по якому стiкатиме вода.
   Умгу, штукенцiя... Хутенько (в думках, звичайно)  оббiг  я  свiй  двiр,
заскочив у сiни, у сарай, у погрiб - не знайшов нiчого пiдхожого. А  ринва
за хатою? Залiзна  труба,  iржою  побита,  я  з  не?  будував  дальнобiйну
гармату.
   - Ринва годиться? - питаю.
   - Кращого й не треба. Тягни! Тiльки швиденько. Думаю, поки збiгаю  туди
й назад - i греблю рознесе. Я так припустив до хати, що мене  наче  вiтром
винесло на гору. А бiг до рiчки - аж лопотiло за вухами. За мною  стрибала
й деренчала труба, така ж руда й вогниста, як Рекс; вона вимазала менi всi
ребра цегляною фарбою.
   Примчав у берег. Нi, сто?ть ще наша загата. I вода пiднялася високо, де
був кущ - стирчать лиш зеленi вершки. Тут вода  розлилась,  а  за  греблею
зовсiм спала, видно голе дно, драглистий мул, i повзають у калюжах  водянi
блохи, жуки, в'юнцi.
   Адам пiдхвалив мене, взяв ринву i  вмурував  ??  в  греблю;  зверху  ще
наклав товстенько глини. I ось по трубi, спочатку несмiлою  цiвкою,  потiм
сильнiше,  потекла  вода.  Сколочена,  вона  свiтлiшала,  набирала   сили,
струменем падала вниз i пiд греблею вибивала вирву, схожу на слiд  копита.
Вода неслась, бурмотiла в трубi, з шумом розкидала  бризки.  I  здавалось:
заграв пiд вербами весняний ручай.
   - Ну як? - спитав Адам. - Як вам подоба?ться музика?
   Вiн стояв,  палка  з  поперечкою,  замурзано  всмiхаючись.  Видно,  був
задоволений, прилизував  чубчик  -  рiденьке  волоссячко,  таке,  що  геть
просвiчувалось.
   - Завтра,  шановний  Ленд,  -  виголосив  Адам,  -  завтра  ми  зробимо
дерев'яний млинок (сьогоднi  вже  пiзно)  i  поставимо  його  пiд  лотком.
Побачиш, як працю? вода на людину. Про це, пам'ята?ш, сказав Маршак:
   Щоб, скакаючи з вершини,
   Сила зможена води
   Швидко рухала машини
   I штовхала по?зди, -
   це ми зробимо завтра. А зараз... Зараз ми щось придума?м.
   З та?мничим виглядом Адам пiшов у кущi;  вiн  ступав,  як  бiлий  шукач
серед джунглiв, - тихо й обережно; назбирав паличок, з молодо? верби  зняв
смугу кори, вирвав цупку лопушину. З нехитрою здобиччю  повернувся  назад.
Довго мудрував: круг  лотка  втикав  палички,  на  цi  стирчаки  настромив
лопушину i корою прив'язав листок.
   Вiн ще  лаштував  свою  премудрацiю,  як  вода  часто,  лунко,  зухвало
затарабанила по листку.
   - Ла-та-та-та!.. - залопотiв листок. Струмiнь бив по краю  лопушини,  i
вона дрижала, швидко-швидко лопочучи.
   Вже вечорiло; була тиха година, коли тiнi виповзають iз-пiд верб.  I  в
цей час на  весь  берег  заговорила  рiка.  Я  дивився  на  Адама,  як  на
майстра-чарiвника. А вiн, схилившi? голову набiк, свiтив бiлими зубами,  i
на бiлому обличчi його застигла безкровна усмiшка.
   - Як зветься ваша рiчка? - спитав Адам.
   - Нiяк не зветься. Рiчка та й годi. Хлопцi дражнять - Жаб'яча.
   - Погано, - сказав Адам. - Подумай: аби не було рiчок,  анi  джерельця,
анi жодного струмка, що б робили люди? Вони вимерли б, як риби  на  пiску.
Рiчка да? нам життя. А ми пiнимося дати ?й навiть iм'я... Послухай  зараз:
як можна назвати рiчку?
   Я нашорошив вуха: тиша, спокiй на лузi, у саду туркоче  горлиця,  а  за
нашою греблею по-лелечому, невгамовно лопотить рiчка.
   - Лопотиха, - вимовив я. - Може, так назвати?
   - Лопотиха, - повторив Адам. - Добре iм'я. Завтра ж нанесемо  на  карту
нашу рiчку. Щоб знали по всiх свiтах: ? на землi тихе й  тепле  водоймище,
яке вiдкрили для людства два капiтани, Ленд i Адам.
   У мене виникла пiдозра: а може,  цей  надзвичайно  довгов'язий  чоловiк
справдi прибув з острова Скарбiв, де живуть матроси i  продавцi  лимонаду?
Бо в нас у Шатрищах таких сухоребрих людей нема, це раз. А друге, нiхто не
балака? тут, як славетнi каштани в книжках. Словом, я мав та?мну надiю, що
ми з Адамом ще помандру?мо кудись невiдомо куди.
   А поки що ми подались до броду i  на  мiлководдi  заходились  вiдмивати
бруд собачим милом (це така трава, схожа  на  лишайник).  З-пiд  кущiв,  з
потемнiлого прибережжя потягло прохолодою, гостро запахла м'ята, а вечiрня
вода стала ще теплiша. М'яка, добра вода, сто?ш на глибокому i виходить не
хочеться. "Цiкаво, - мiркую собi, - який-то млинок зробить вiн завтра?"
   - Адаме, - починаю розпитувати здалеку, - ви надовго до нас при?хали?
   Мовчить. Одвернувся, дивиться на верхiв'я дерев, пiдзолоченi сонцем.
   Розсердився на мене, так чого? Може, не дочув? Я голоснiше:
   - Ви на врем'я, кажу, при?хали, чи будете жить у баби?
   - Нi, - голос у нього з льодком. - Я при?хав сюди... помирать.
   Вiн сказав це спокiйно, так спокiйно, що  я  вiдчув:  iз  води  побiгли
дрижнi й холодними змiйками поповзли  менi  по  спинi...  Жарту?  Адам?  А
голос? Таким голосом не жартують.
   Адам повернувся до мене. Плечi в нього були опущенi; висохлi  руки,  як
неживi, висiли вздовж тулуба. Я тiльки зараз помiтив: Адам свiтився. Сонце
кидало на нього низьке промiння, i  в  Адама  свiтилось  прозоре  обличчя,
свiтились хрящуватi вуха, свiтилось немiчне тiло.
   Я зрозумiв: Адам не жарту?.
   Його по?да? мертвий огонь.
   - Розумi?ш, Ленд, - прищулив холоднi очi Адам. - ? така невесела штука,
назива?ться бiлокрiв'я... Ти бачив, як  догора?  свiчка?  Потроху,  поволi
полум'я злизу? вiск, аж до остатку. Так i хвороба - спалю? кров, краплю за
краплею, до останньо? кровинки. Лiкарi дивуються з того, що я  ще  й  досi
живу... Та, мабуть, недовго вже...
   Вiн махнув рукою - ет, мовляв, к  бiсу  журливi  балачки!  -  i  звелiв
хутенько одягатись.
   Поспiшали додому. Адам ривками дерся на гору, високо пiдкидаючи ноги. Я
дрiботiв за ним, i мене гойдало хтозна-чого.
   А мiж вербами, якi вкутались теплим присмерком, сонно лопотiла рiчка.



   5. НIНА

   Нi завтра, нi пiслязавтра Адам не прийшов до греблi. ...То  була  сумна
ру?на. За нiч Лопотиха розмила загату, розкидала увалки  глини  по  течi?.
Вiд греблi зостались тiльки горбочки  землi  при  самiй  водi.Нiби  стояла
фортеця, i якась орда зруйнувала ??, стiни звалила в рiчку.
   Я поплiвся вздовж берега.
   Пiд корчем виглядав iз мулу кра?чок труби, i коли я смикнув ??, з труби
вискочила зелена жаба-ропуха. Мулом затягло i лопушиний  листок;  вiн  був
негодящий - подертий на клаптi... Озерця  нема,  рiчка  бiльш  не  лопоче,
бiжить смiрненько старим сво?м руслом. I скiльки б я не старався,  сам  не
зроблю нi греблi, нi спiвучого лотка.
   Сумно стало, Я пiшов додому.
   Минув пiсля того i день, i другий, i от настав лункий сонячний ранок  з
перегуком пiвнiв по селах.
   Закортiло менi поблукати над рiчкою.
   У нас коло рiчки росте лугова трава-гусятнiця. Вона шовковиста,  густа,
як вата. Глянеш - зелений килимок простелено мiж вербами. На сiно ця трава
не годиться: ?? не вскубнеш косою, збива?ться в клубки. А зате, як  випаде
роса, наче морозцем прихопить траву - сива-сива  шубка.  А  сонце  зiде  -
горiть, i iскриться весь луг.
   Забредеш в росу, i хочеться итобi, як лошатi, повибрикувати,  похвицати
п'ятами, навiть пустити берегом лунке, вiдчайдушне: i-го-го!
   Я пробiг до верби й назад, повернув до рiчки, а за мною - темна дорiжка
по травi. Роса холодна, з димком, пече, заходить у  зашпори.  Я  припускаю
чимдуж, збиваю ногами росу, i вона розсипа? намисто  -  вишневi,  райдужнi
бризки.
   Став коло броду, глядь: i-i-iх, штани мо? синi, а  ще  однi  в  скринi!
Мокрi-мокреннi, аж хлющать, прилипли до тiла. Ясно, мати не  погладить  по
голiвцi.
   Стою, розмишляю, як далi жить. Мiркую собi, а воно не мiрку?ться.  Щось
менi заважа?, нiби гедзь дзижчить над вухом. Що воно? Я не можу второпать,
а проте вiдчуваю: у березi щось змiнилося. О!.. Чу?те?.. Не  так  гомонить
рiчка. Я вже знаю, як рiчка мiня? свiй голос. Вранцi - чиста, свiтла  вода
розмлiва?,  хлюпоче  лiниво,  приглушено;  а  пiд  вечiр  -  тихо  шумить,
заспокiйлево, i шум цей чути далеко...
   Так було завжди. А зараз, а в цю хвилину?
   Чу?те? Буянить вода. З плескотом, з присвистом туркоче пiд вербами.
   Щось воно ?!
   Помiж кущами, пригинцi спускаюсь до рiчки. Ба,  знов  пiднялась  течiя,
залило вже камiнь, що стояв над водою.
   Я бiгом туди, на старе мiсце, де ми лiпили загату.
   Так i знав - нава гребелька! Ще вище. I озерко  ще  бiльше.  I  хурчить
млинок.
   Звiдки воно взялось? Як воно виросло? Коли?.. Я боюсь ворухнутись,  щоб
не зникло чудо. Стою, прикiпiв до землi, тiльки очима лупаю.
   Справжнiй млинок...
   Як вам розказати про нього?
   Ось так, пiд лотком, стоять ноги-опори, двi грубенькi  палицi.  Вони  з
рiжками  вгорi,  i  на  тих  рiжках  лежить  поперечка.А  на  поперечцi  -
дерев'яний млинок. У нього лопатi,  як  долоньки,  пiдставленi  до  лотка.
Пада? струмiнь води, б'? по крилах-долоньках, i хурчить, крутиться млинок,
розсiва? пил водяний, i свiтиться пiд греблею маленьке сонечко.
   Слухав i ще  хотiлося  слухати,  як  плескотить  вода,  як  приляскують
лопатi, як гудуть опори. Слухав би ще, але ж  треба  пiдiйти,  роздивитися
зблизька, руками попробувати, що воно там  i  до  чого.  Я  обмацав  кожну
паличку, i тугенькi вузли з вербового лика, i лопатi, - все вiд  сучка  до
задирки; а  тодi  зупиняв  i  пускав  млинок,  ловив  язиком  краплi,  якi
зриваються з лопатей, i навiть  пальцем  видавив  канавку  в  греблi,  щоб
перевiрити, чи мiцно злiплена стiна. I коли  проводив  пальцем  по  глинi,
побачив - на греблi щось  намальовано.  Надряпано  двох  чоловiчкiв,  саме
таких:
   Та це ж букви-чоловiчки! А i Л, Адам i Ленд, два капiтани.
   Але  стривайте...  Виходить,  тодi,  як  ми  вперше  зустрiлися,   Адам
пiдгледiв мiй секретний  малюнок.  I  виходить,  вiн  ще  раз  побував  на
рiчцi... I зробив млинок. Але як - та?мно? I коли - вночi? I хто  дозволив
йому з гарячкою, з такою температурою вставати?
   Я слухав млинок до самого вечора, нiбито знав, що недовго йму  хурчати,
що ско?ться нове лихо. Так воно й сталося.
   Обiдня спека. Задуха. Лiниво хлюпоче вода.
   Я лежу на каменi, як заснула рибина. Плечi й руки  обм'якли,важка-важка
голова,  не  можу  клiпнути  оком.  Тут,  на  каменi,  лежить  i   млинок.
Висмикнутий з  мулу,  розчахнутий,  сушиться  вiн  на  сонцi.  Рiчка  знов
рознесла гребельку. I знов уночi. Все злодiйське, мабуть, робиться  вночi.
Рекса вбили  натемну.  I  млинок...  Неначе  лиходi?  пiдкралися  смерком,
звалили його в багнюку i чобiтьми втоптали.
   Сухо в ротi й гiрко. Адам не прийде. А що я сам? Що я  можу  сам?  Коли
мати штурхне в потилицю, тодi краще  одному:  забився  в  куток,  похлипав
трошки - i все пройшло. А от як зараз: нiхто  й  не  штурхав  у  спину,  i
все-таки гiрко... Розчахнутий млинок - i  кому  ти  скажеш  про  це?  Кому
розповiси?
   Треба, щоб хтось та був. Щоб лежав поруч, грiвся на сонцi, слухав тебе,
а ти почав би так: "Прибiг я вранцi, глядь - греблi нема..."
   Я хочу друга.
   Хочу, щоб хтось до мене прийшов.
   Спираюсь на лiктi, кидаю погляд на рiчку, аж туди, де вона вибiга? з-за
пагорба, напружено дивлюсь i бачу: пливе... пливе човник. Тихо пряму?  пiд
вербами, помина? острiвцi водяних лiлей, безшумно виходить на  плесо,  анi
хлюпне, анi бовтне веслом.  Сонце  всипало  рiчку  блискiтками,  i  човник
пливе, як мiсяць мiж зорями, i хтось пiдгрiбав веслом, править  до  нашого
берега.
   Вже недалеко - ось вiн! Поверта? до броду, i видно блакитний  човник  i
блакитне весло, i сидить у човнику - хто б ви думали? - дiвчинка. Вона теж
блакитна, очi великi й здивованi, у косах - бiла стрiчка.
   Я й не стямився, як човник заплив у протоку i став. Став пiд скелею, па
швидкiй течi?. Дiвчина витягла мокре весельце й поклала на  дно  човна.  I
звела на мене голубi очi.
   - Ти мене кликав? - спитала вона.
   - Та нi, не кликав... Просто хотiв, щоб при?хала.
   - Ну добре. Прив'яжи, будь ласка, човен, а то понесе за водою.
   Вона кинула менi ланцюжок, i я прив'язав його  до  старого  кореня,  що
лiктем виступав iз землi.
   - Слухай, - сказав я. - Протока вузенька, моя нога ледь  пролазить  мiж
скелями, а як ти запливла сюди?
   Тiнь пробiгла по ?? обличчi.  Вона  пригнулась,  зняла  бiлу  туфельку,
постукала нею об борт човна, буцiмто вибива? пiсок.
   Мабуть, не любила, щоб ?? дуже розпитували.  Взувши  туфельку,  дiвчина
глянула на камiнь, де я лежав, i спитала:
   - Що то коло тебе?
   - Млинок. Вночi потрощило його.
   - Це Адам тобi зробив, правда ж?
   - Адам. А звiдки ти зна?ш?
   I знов вона промовчала. Схилила голову, пальцем пiдперла щоку й спитала
журливим голосом:
   - Скажи, чи ходить зараз Адам у капелюсi?
   - Нi, - вiдказав я. - Не ходить у капелюсi. I взагалi не ходить. Лежить
у хатi в Сiрохи. Баба кута? Адама й  голосить,  синiв  сво?х  згаду?...  А
Сiроха, щоб ти знала, це мати його матерi, або ж баба.  I  каже  Адам,  що
втiк сюди вiд лiкарiв,  бо  ганялись  вони  з  уколами;  втiк,  та  бач  -
застудився. Такий слабий, встати не годен.
   - Я знаю, - спохмурнiла дiвчина й сумно глянула на потiк води, що падав
iз каменя в розколину. - Вiн безпорадний, як дитя. Йому й близько не можна
пiдходити до рiчки, а вiн цiлий день пробовтався... а вночi задихався, був
гарячий, мов жар... I потiм, ще зовсiм хворий, нишком  подався  на  рiчку,
щоб збудувати млинок.
   Хвилi гойдали човник, i дiвчинка гойдалася чи,  може,  печально  хитала
головою.
   - Передай привiт йому, - мовила вона строго, - i ще передай: я на нього
сердита. Хай береже себе.
   - Вiд кого ж передати?
   - Скажи, вiд Нiни. Вiн зна? мене.
   - А-а! Так це ти Нiна! - пiдвiвсь я, здивований. - Ти якось  приснилась
була менi. Сниться, наче бринить павутинка на  вiтрi  i  тоненько-тоненько
виводить: Нi-i-iна...
   - Менi час, -  промовила  Нiна.  -  Одв'яжи  човен.  Коли  я  подав  ?й
прив'язь, вона вiдштовхнулась веслом  i  швидко  понеслась  з  протоки.  В
блакитному платтi, з бiлою стьожкою в косi, вона стояла в човнi, освiтлена
сонцем, i здавалось - пливе по водi свiчка з трепетним вогником.
   - Прощай! - здаля махнула рукою.
   - Прощай! - гукнув ?й услiд. - Ще  при?жджай!  Човник  поплив  униз  по
течi?, тiнню промайнув мiж деревами, зник за крутим поворотом.  I  свiчка,
здавалось, погасла.
   Вдруге вона припливла надвечiр.
   Вже сутiнь  залягла  мiж  берегами,  кумкало  десь  жабеня,  вода  була
спокiйна, з глянсом. I тодi показався ?? човник. Як i  першого  разу,  вiн
iшов згори, з тих кра?в, де заходить сонце i де почина?ться рiчка.
   Ще здалеку видно було, що човник у Нiни iнший, не голубий,  а  бiлий  з
темними рисками, наче зроблений з березових лубкiв. Човник березово-бiлий,
i Нiна у бiлому сарафанчику, з чорною стрiчкою в косi.
   I сьогоднi вона смутна; може, навiть смутнiша, нiж була вчора.
   Вона причалила до берега,  привiталася,  склала  руки  на  колiнцях  i,
зажурена, дивилася з човна у воду.
   - Нiно, - почав я розмову. - Це багато, коли тридцять дев'ять i п'ять?
   - Тридцять дев'ять - багато, - зiтхнула вона, - а якщо  й  п'ять  -  ще
бiльше.
   - Така в нього температура. Кажуть, помре...
   Нiна, схиливши голову, мовчала.  Щось  тихо  булькнуло  -  може,  впала
сльозина у воду.
   - Ти був у нього? - клiпнула на мене мокрими вiями.
   - Був. Його перенесли у двiр пiд яблуню. Вiн лежить бiлий як  снiг.  I,
зда?ться, не дише. Очi  заплющенi,  такi  синi-синi,  а  в  куточках  бiлi
росинки... Вiн мене спершу не признав.  Я  пiдiйшов,  поторсав  за  плечi:
"Адам, Адам", - кажу. Як неживий. Тодi я ще поторсав - вiн  нiби  очнувся,
рукою лап-лап... до мене потягся.  "А-а-а,  -  каже.  -  Це  ти,  Ленд,  -
прошепотiв губами. - Нiчого, нiчого, капiтане. Ми ще з  тобою  змайстру?мо
греблю, справжню, з цегли..." I втiша?, рукою  мене  погладжу?.  Пальцi  в
нього безсилi, тiльки гарячi, з  дрожем...  Я  хотiв  сказати,  ну  багато
сказати йому, так мене вiдправили. Годi, мовляв, не треба, не  можна  його
тривожити... Там, у Сiрохи, якась жiнка  чужа,  пухленька  вся,  в  бiлому
халатi...
   - Я знаю ??, - обiзвалась Нiна. - То найстарша  лiкарка.  Аж  iз  Ки?ва
привезена.
   "Ого! - подумав я. - 3 Ки?ва! А хто  ж  ??  викликав?  Хто  привiз?"  Я
потайки зиркнув на Нiну, бо згадав, як учора вона спiшно кудись  попливла.
Тiнню промайнула мiж вербами й зникла... Може, вона?.. Може, Нiна привезла
швидку допомогу, щоб рятувати Адама?
   Нiч. Шумить очерет, кряка? щось пiд кручею. Вона пливе сама-самiсiнька,
а за нею вовки... Правда, якi ж вовки на  водi?  Ну  тигри,  ну  крокодили
женуться за нею, човен хита?, заносить у ями, а вона дивиться в темряву  i
шепоче: "Допомогу!.. Швидку допомогу!"  Так  чи  не  так  мандрувала  Нiна
вночi, я не питав ??. Не наважився. Бо зрозумiв: не любить  вона  бабських
розпитiв. Очевидно, сталося з нею щось  сумне,  i  вона  не  хоче  про  це
говорити.
   Не змовляючись, ми сидiли мовчки: я на березi, Нiна у сво?му човнi.
   Сонце  майже  скотилось  за  гору;  небо  на  заходi  було  червоне,  i
червонястi вiдблиски падали на рiчку. Край берега, на стишенiй водi, стояв
бiлий човник, у ньому гойдалась дiвчинка, i очi в не? були зажуренi.
   - Нiно, - сказав я неголосно. - Я хочу померти. Тiльки ненадовго.  Хочу
подивитися, що робиться там, пiд землею. Ну,  зберуться  люди,  поплачуть,
поголосять, засиплять могилу  i  пiдуть.  А  далi?  А  що  тодi?  Лежиш  у
домовинi. Тихо. Чорно. I ось... вiдчиняються дверi, залiзнi,  скрипучi,  i
ти вста?ш i спуска?шся вниз, начебто в погрiб, а там, серед мороку - густо
людей, тих, що померли колись...
   - Не треба! - здригнулася Нiна, й обличчя  в  не?  стемнiло.  -  Звiдти
нiхто не  поверта?ться...  Я  знала  багатьох,  я  з  ними  дружила,  вони
повиростали, i кого вбило, кого хвороба задавила, - нiхто  не  повернувся.
Не смiй помирати, чу?ш! - пристукнула вона кулачком i  строго  глянула  на
мене. - I Адамовi скажи: хто помре, той бiльше не житиме.
   Я сидiв ошелешений. "Як же так? - думав я. - Куди ж я подiнусь?  Ось  у
мене руки, ноги, голова, на головi чуб i вуха - хiба воно все  пропаде?  А
я, крiм того, бiгаю, кричу, купаюсь, - хiба й це зникне? I нiчого вiд мене
не залишиться на землi? Е, нi! Тут щось вона, ця дiвчина, переборщила".  Я
так i сказав ?й: не вiрю, щоб люди вмирали зовсiм.
   Нiна замислилась. I сказала повагом:
   - Так, люди не вмирають зовсiм. Коли вони лягають у землю i самi стають
землею, то з них вироста? трава чи дерева. З добрих  людей  вироста?  щось
добре -  яблунi,  бузок,  маргаритки.  А  хто  злий,  завидющий,  то  буде
реп'яхом, кропивою, лиша?м повзучим.
   Я тупнув п'ятою в землю й викрутив ямку. "Гм, - спало чомусь на  думку.
- А що виросте на мiсцi Глипи?"



   6. ГЛИПА Й БАКУН

   Це був старий мудрий кiнь. Вiн  доживав  свого  вiку.  Його  навiть  не
триножили, а вiльно пускали у берег. Кiнь пасся над рiчкою, часто  зiтхав,
засинав па ходу.
   Вiн  був,  кажуть,  бiло?  мастi,  але  шерсть  давно  злиняла,   стала
брудно-сiрою. I тепер, коли рiчку запинало туманом, кiнь i сам блукав,  як
туман, тiльки чулося з молочно? хмари його старече пирхання.
   Спекотного дня вiн забирався пiд верби, у затiнок, i важко думав. Стояв
нерухомо до вечора, стояв, звiсивши товсту ворсисту губу, i щось згадував.
Менi завжди хотiлось прознати: що вiн згаду?? Про що  вiн  дума??  Що  вiн
бачить, куняючи?
   Можливо, сняться йому дороги (а вiн ?х стоптав до  крайсвiту),  i  одна
дорога пахне йому гарячим пилом, а  друга  -  збовтаним  осiннiм  болотом.
Можливо, сниться поле (а вiн ?х зорав чорно-пречорно), сниться пашисте, як
чай, степове сiно (була б цiла  гора  з  того  сiна,  що  вiн  перевiз  до
конюшнi),  сниться  батiг  i  пекуча  упряж,  сняться  вiзники  -  веселi,
сварливi, з медалями, з протезами, iз смердючим  табаком,  словом,  усякi,
якi тiльки поганяли конем.
   Я не знаю, що снилось коневi. А вiн менi снився часто.
   Вiн приходив у мiй  сон,  крiзь  нiч  просовував  теплу  морду.  Довго,
задумливо дивився у  лiжко,  форкав  менi  у  вухо.  Сонний,  я  усмiхався
(лоскотало у вусi), гладив коневi м'якi, бархатистi губи,  щось  бурмотiв,
тягнувся рукою до гриви. I от, сам незчувшись, опинявся на  конi.  А  далi
все йшло, як у тому кiно,  що  "звук!..  звук  дайте!.."  i  що  ледь-ледь
крутиться. Вiльно-повiльно пiдносив кiнь мене вгору, i дух забивало,  i  я
цупко держався за гриву. Ми летiли над бродом, над кручею, так було  добре
i легко летiть, але хтось. чобошарпав мене, i я падав...  падав  i  падав,
серце гупало вiд страху, i я звисав над кручею. Висiв, як на нитцi,  от-от
зiрвусь у прiрву. Я скрикував, схоплювався, i нiмий той крик стояв менi  в
горлi. Але тiльки я засинав, кiнь приходив до мене. I ми знов лiтали.
   Звали коня Бакун.
   Вiн уже не робив. Вiн доживав вiку. I як всi  старi,  вiн  замислювався
над сво?м життям.
   Важка задума нiколи не полишала його.
   Коли вiн пасся, то знехотя, байдуже пощипував траву, i видно  було,  що
вiн не стiльки пасеться, як розгаду? щось нерозгадане. I  коли  заходив  у
рiчку, цмулив ранiшню воду, теж було видно: дума?. Навiть з водою на  губi
серйозно мiрку?. А в затiнку, пiд вербами, вiн так поринав у  сво?  конячi
мислi, що забував вiдганяти мух, i тi лiзли йому i в нiздрi, i в сльозливi
очi.
   Нiхто не тривожив Бакуна. Вiн цiлими днями думав.
   Щоправда, iнколи повз нашу хату проходив хлопець чи дядько з  вуздечкою
в руках. Значить, ?м дозволено взяти Бакуна для дрiбно? домашньо? роботи -
пiдвезти води або перетягти колоду. Бакун, забачивши людину,  що  йшла  до
нього з вуздечкою, не виказував нi радостi, нi печалi. Смирно ждав, смирно
пiдставляв голову, давав себе загнуздати. I тiльки тодi, як рушали,  важко
зiтхав, роздуваючи боки.
   Турбували Бакуна нечасто - раз чи два на лiто. А цього  лiта  нiхто  не
чiпав його. Про коня немовби забули.
   I ось я побачив Глипу. Скажете, велике диво - уздрiти Глипу. Але перше,
я побачив його серед бiлого дня, коли сторож  завше  спить.  А  друге,  за
плечима у нього висiла вуздечка, i повiдок мелодiйно дзенькав по  чоботях.
А трет?, Глипа йшов не сам, а з iншим дядьком, схожим на Глипу.  I  тут  я
пригадав, що сусiд наш лiпить сарайчик для курей i  що  до  нього  при?хав
брат.
   Отже, йдуть вони по коня.
   Видно, що брати недавно зустрiлися. Обидва веселi, балакучi, i як махне
хто рукою, так його й заточу?. Глипа щось про зайцiв розказу?:
   "А я торох! А вiн ай-яй! А я хап за вуха!" - i Глипа хапнув за кущ,  та
не втримався, шелеснув у канаву. Була потiха, як брат ставив на ноги Глипу
i як Глипа валяв брата.
   Чоботи в них однаковi  -  рудi,  зашкарублi,  i  тими  чоботярами  вони
почовгали в берег, i братiв заносило то в кропиву, то в замуленi рiвчаки.
   Садом, стороною, поза кущами я побiг до рiчки. Глипа з братом не бачили
мене. а я не спускав з них ока.
   Пошкорбали дядьки до броду. Ось вони загупали на камiннях,  i  той,  що
при?хав до Глипи, спiткнувся, махнув рукою i - тiльки ляснуло! В штанях, в
чоботях сидить уже дядько на мiлинi, приплеску? воду руками й гигоче: "Ух,
приятно!" Тепер Глипа ставив па ноги брата, а брат валяв Глипу в рiчку.
   Якось перебрались на той берег. Мабуть, почесали й далi,  бо  десь  там
трiщало в кущах, i то в одному,  то  в  iншому  мiсцi  раптом  схитувалась
гiлка.
   Бакун стояв пiд горою, дрiмав. Проте i його розбудив цей  шелест.  Кiнь
задер голову, непривiтно блиснув оком на двох голубчикiв, що мокрi вилiзли
з  гущини  i,  хитаючись,  бредуть  до  нього.  На   всяк   випадок   кiнь
посторонився, нiби тим говорячи: "Проходьте собi, люди добрi". Але руки  в
братiв були чiпкi - з двох бокiв схопили коня за гриву.
   Незабаром вони тягли коня до броду.
   Перший перескочив з берега на  камiнь  Глипа.  Вiн  смикнув  Бакуна  за
повiд, але той уперся. Кiнь, мабуть,  не  любив,  щоб  ним  попихали,  тим
бiльше зараз, коли треба обережно ступити через воду на камiнь,  i  камiнь
слизький, хита?ться. Смикнули коня  -  i  вiн  аж  присiв,  гостро  вигнув
хребет, прижмурив  сльозливi  очi.  Страдницький  вигляд  його  промовляв:
"Пустiть, то пiду".
   Не на тих натрапив.
   - Н-но, х-худоба! - шарпнув Глипа за повiд. - Гавро, пiддай йому  жару!
- Глипа шарпнув з такою люттю, наче збирався  одiрвати  коневi  голову,  а
Гавро чесонув по спинi лозинякою. - Гавро, т-турни його ззаду! -  i  Гавро
гупнув плечем коневi пiд жижки.
   Бакун всiм гострим тiлом подався вперед, кресонув копитом по  каменю  i
тут... i тут щось хряснуло.
   В першу мить я не  мiг  збагнути,  що  сталося.  Тiльки  побачив:  кiнь
лежить... вiн розпластаний, одвисла губа його немiчно сiпа?ться.
   Це вже пiзнiше я зрозумiв, що Бакун оступився, передньою ногою  ковзнув
у щiлину. А щiлина була вузька й глибока, i десь внизу, мiж камiнням, кiнь
намертво застряв копитом.
   - Тю, дурний! - ляснув себе по мокрих штанях  Глипа.  -  Гавро,  зганяй
його, хай вста?, шкарбун! - Гавро не довго думав, з розмаху  встюжив  коня
по  ребрах,  аж  сива  попруга  встала.  Важко,  з  болем  зiтхнув  Бакун,
шарпнувся, поповз на колiнах. Його не пускала нога, та, що затиснута  була
мiж камiнням. - Гавро, бухни його чоботом! - i Глина за повiд потяг  коня,
а Гавро пiдсобляв чоботом. Бакун ще раз сiпнувся, страшно  вивернув  ногу.
Шкура на ньому здулась горбами; здавалось,  от-от  вона  трiсне,  i  старi
костомахи розсипляться.
   Бакун застогнав.
   Тут i Глипа второпав, що з конем бiда.
   - От х-худоба! - лайнувся вiн. - Диви, куди клешню встромив!"
   Обнявшись за плечi, брати стали над розщелиною,  захитались,  заглипали
на вивернуту конячу ногу.
   - Ну що? - спитав брат. - Ос?чка?
   - А ми зараз... ми з ходу! - i Глипа по-бабськи  плюхнувся  на  камiнь.
Пiд'?хав до коня, двома руками взявся  за  ногу,  як  той  дiд  за  рiпку,
висолопив язика i почав: "ех!.. ex!.. ex!.."  -  i  почав  рвати  на  себе
коняче стегно.
   Каламутним, печальним оком дивився Бакун у волосате Глипине вухо.
   - Ну що, брат? Не йдьот? - спитав Гавре.
   - Заклинило.
   - Тут йому. й капець. Не  вилiзе.  Брати  сiли  на  бережку,  обнялись,
затягли було "Ех, Дуня, Дуня я", але Гавро обiрвав:
   - Так що, брат, з х-худобою?
   - Треба п-пилу, - сказав Глипа. - Вiдпиля?мо ногу i баста.  А  що,  все
одно не вирвеш. Заклинило...
   Я  стояв  за  кущем  i  чув  ?хню  розмову.  Чув,  як   Глипа   сказав:
"Вiдпиля?мо"... Мене затрусило, чуб  на?жився,  в  головi  попливли  всякi
видива,  страшнi  й  безглуздi:  дво?  з  пилою...  крадуться  до  коня...
вжик-вжик... скрегочуть кiстки, а вони пиляють.
   Вiд того пиляння й скреготу запекло  менi  пiд  грудьми,  ще  страшнiшi
видовиська заро?лися в головi. А що, подумав я, Глипа може,  вiн  такий...
Це ж про нього хлопцi розказують, як вiн човна потопив на ставку.  Зробили
в шкодi тупоносого човна, схожого на корито.  Ну,  щоб  гуртом  плавати  й
купатися. Так той човен, гуртовий, був для Глипи як сiль  в  оцi.  Мовляв,
нащо ?м корито? Диких качок тiльки ганяють. Прийшов Глипа вночi з сокирою,
гуп-гуп, вирубав дiромаху в днищi i штовхнув човна в круторий...
   Глипi, як бачите, не первина рубати чи пиляти.
   Але ж Бакун... Вiн лежав, старий, клубастий, низько опустивши голову, i
на його ши? болiсно стрiпувались жилки.
   Я рвонувся, страх штовхнув мене  в  плечi,  i  в  душi  трепетав  крик:
мамо... мамо... сюди! Проте щось зупинило  мене:  Глипи...  вони  встають,
пiдважують один одного, кудись лаштуються. О, кажуть: треба до бригадира -
дозволу взять; може, просто клоцнуть  беззубу  шкапину  (це  про  коня)  ,
пользи ж нiяко?, то хоч буде шкура.
   Кинули Бакуна, закурили i похиталися берегом мокроштаннi  брати.  Пiшли
до контори.
   Як тiльки повiяло ?х за кущi, я стрибнув на камiнь, бiгом  до  коня.  I
вiн пiзнав мене, сухими губами тицьнувся в щоку й стиха форкнув.  Морда  в
нього була тепла, i кожна волосинка тепла, i сiра злиняла шерсть була наче
притрушена теплим дорожним порохном. Лиш очi свiтились волого,  i  тяглись
вiд них мокрi дорiжки.
   - Бакун, Бакунчик, вставай! - потрiпав я коня за холку.
   Бакун труснув головою, нiби от-от наважиться встати, але тiльки зiтхнув
i звiсив безсило морду. Вiн був важкий,. нерухомий, як лантух  з  дровами.
Шерсть на  ньому  облазила,  на  грудях,  на  суглобах  виступали  буграми
скам'янiлi маслаки. Я повзав, лазив круг  нього,  не  знаючи,  що  робити.
Обмацав ногу, яка застряла, ще бiльше злякався: ого, затисло  ??!  Мабуть,
тодi, як Глипи стьобали коня, Бакун кидався й загнав свою  ногу  у  клiщi,
туди, де звужу?ться розщелина, а копито загнав аж пiд камiнь.
   Спробуй тепер витягти.
   Я все-таки спробував; тужився й смикав, тягнув мертво-чавунну  кiстляву
ногу - дарма! I куди вже смикать - колiна в Бакуна роздертi до кровi.
   Що робити? Ну що робити?
   А хвилини збiгали, день хилився надвечiр, i мигтiло  в  очах:  Глини...
човгають з пилкою... Вже, мабуть, десь поблизу...
   Сам не стямився, як мене винесло на гору, як прилетiв  до  хати.  Оббiг
наш двiр, заглянув у всi кутки - нiде нiкого. Хата приткнута на паличку, в
сара? ластiвки вицвiнькують, погрiб зя? чорною дiрою. "От же!  -  стукнуло
менi. - Кого я шукаю? Вчорашнього дня? Мати ж на роботi..."
   I духу не перевiв - почесав у степ. Дорога курна, пухка?  тепла  пилюга
з-пiд нiг. Я бiжу пiдтюпцем, а думки погнались далеко: як зустрiну  матiр,
як розкажу ?й усе, як ми кинемось до рiчки. "От же!  -  стрельнуло  вдруге
менi. - Куди я бiжу?.. А де мати? Я ж не знаю, де вона працю?..."-
   Повернувся - i назад, i жену скiльки й сили. Вже менi пiд грудьми  щось
бовтавться. Прибiг до  хати  й  руками  розвiв:  а  тепер  куди,  до  кого
податись? Сiроха не допоможе, бо стара. Адам не допоможе, бо сам не вста?.
Глипа... а Глипа з пилою... i скрегочуть кiстки... Я зiрвався,  помчав  до
села. Будь, що буде, когось та покличу.
   Сонце низько, сонце майже заходить, на шляху до села  нiкого,  сивi  од
пилу будяки край дороги, i лиш одна постать витика?ться з балочки. Жiнка в
бiлiй хустинi. I знайома хода, повiльна й втомлена. Ти ба, то ж мати!
   Вже не пригадую, як опинився  коло  матерi,  як  уткнувся  в  ??  теплi
шершавi руки i здуру захлипав (чи  набiгався,  чи  настрахався?),  i  щось
мимрив про коня та про Глипу.
   Ми стояли вдвох, нiкого не було на вечiрнiй дорозi; мати пригорнула мою
голову, сховала в затишне кубельце пiд. груди i пальцями,  самими  пучками
(м'яко! ледь чутно!) почала гладити шию, немиту потилицю i чорнявенькi, як
вона сказала, вуха. I почала промовляти до мене,  щоб  я  вгамувався,  все
буде гаразд, а лихо з бiдою спливе за водою.  Глипа  сьогоднi  не  прийде,
гомонiла мати, бо в сiльмаг привезли молдавське вино,  i  рiдненькi  брати
так перечепилися через ящик з пляшками, що навряд чи й зведуться  на  ноги
до ранку. I ще сказала вона: якщо Бакун попав у бiду, то краще не  смикати
його, не шарпать, краще залишить самого. Вiн зарадить собi.
   ...I цi?? ночi я лiтав на Бакунi й падав, i приснилось якесь  страшило,
що пiдкралось до нашо? хати й  вугол  пiдрубу?:  гуп-гуп  сокирою.  I  вже
скрипить, присiда? хата, i пiд лiжко тече  вода...  Мати  розбудила  мене,
спитала, чи я не перекупався, а якщо нi, то щоб спав i не крутився.
   А вранцi глядь - ведмедi накурили, туман.
   Наче марлею запнуло верби, кущi  осоки  понад  рiчкою,  i  наш  сад,  i
терновище на тому березi.
   Я побiг донизу i, вражений, став серед лугу. Дивно: хмарка туману  йде,
наближа?ться, окуту? тебе з головою, нитями проходить  за  тобою  i  крiзь
тебе - i не шерхне, волоска не зачепить. Але вiдчува?ш: лице, чуб, сорочка
- все одволожуеться, м'якша?, i на губах - присмак дощово? води.
   Я постояв, жменями половив рiденькi пасма туману й побiг до броду.
   Там же Бакун. Лежить, бiдолаха, як прикутий. I нiчого не ?в. Треба  хоч
трави нарвати.
   Обминув кущ бузини i раптом: "Хрра!"... Хракнуло з куща,  з  туману,  я
сахнувся, аж присiв з переляку. Серце у п'ятах забилось.
   А з куща - морда... Коняча.
   Бакун, так це ти?! А побий тебе лихо!
   Стрибнув  до  коня,  повис  у  нього  на  ши?.  А  вiн  сто?ть  i  наче
всмiха?ться, губи у нього зеленi, соком трав'яним пiдфарбованi.
   Бакун, хто ж тебе звiльнив? Чи, може, ти сам? Ану, покажи лапу...  Отак
- я вчепився за гриву,  а  кiнь  сто?ть  на  трьол  ногах.  Одну  (це  ту,
поранену) вiн трима навису; бач, як обдерта шкурi, i  коппто  облущено,  i
кров попiдсихала.
   Ми побалакали з конем, я причесав його, повидлубувйв луску  з  ранок  i
виразок, а вiн посопiв менi,  напахчив  мене  духом  гарячо?  жуйки,  i  я
вiдпустив коня: "Йди, Бакун, пасись..."
   I кiнь,  пiдкидаючи  голову,  з  натугою  пострибав  у  лозняки.  Трохи
розтуманилося, в  небi  повисло  бiле-бiле  сонце;  на  нього  можна  було
дивиться скiльки завгодно - воно анiтрiшки не слiпило. Я сидiв  на  броду,
на тому каменi, що схожий  на  слонову  спину,  i  дивився,  як  сонце  то
виплива?, то губиться у сiрих волокнистих хмарах. Не знаю, чи довго сидiв,
та от зненацька почув голоси: хтось шкорбав з гори i басовито гомонiв.
   Я схопився на ноги. Вони - Глипи йдуть!
   В одного через руку брезент, в другого - сокира  й  довгий  кабаницький
нiж. Брати веселенько розмовляють,  попихкують  цигарками  i  прямують  до
броду. Думають, що тут ?х жде Бакун, прищемлений камiнням.
   I враз вони стрiлись: Глини до рiчки i кiнь до рiчки. Стали як укопанi.
I втнулись очима: тi - в коня, а  кiнь  -  у  братчикiв.  Бакун  сторопiло
фиркнув, а потiм... а потiм я  не  повiрив  собi.  Бакун,  старий  смирний
Бакун, який тiльки що припадав на ногу, i раптом... як брикнув, як пирхнув
по-молодецьки i пiшов, правда, накульгуючи, але з таким  прискоком,  що  я
давно вiд нього такого не бачив.
   Десь аж на тому кiнцi лугу розляглось його переможне iржання.
   Брати переглянулись, i очi в них зробились круглi, як мильнi бульбашки.
   - Так що, брат, осечка? - спитав Гавро.
   - Розклинило, - тiльки й вимовив Глипа. I почовгали брати додому.
   А там, де вони стояли,  я  побачив  кущ,  геть  обшарпаний,  з  вовчими
ягодами на колючих гiлках.



   7. ЛIКАР БУСЬКО

   У сара? напiвтемне. Дверi низькi, вiконця нема, i як пройдеш у  дальнiй
куток, де супляться обгризенi ясла, - там  зовсiм  поночi.  В  яслах  щось
пописку?,  шарудить  у  стiнах,  луска?  в  трухлявих  дошках.  Сарай   аж
ворушиться весь од неспокiйних поселенцiв.
   Я далеко не ступаю, вмощуюсь коло дверей i жду.
   Пада? знадвору свiтло. Сонце то пече менi в шию, то пригаса?, -  видно,
почало хмаритись. Хилить на сон.
   Я терпеливо жду.
   I ось - блись! -  влiтав  у  сарай  ластiвка.  Пiрна?  пiд  самiсiньким
одвiрком i не зачепиться. От умi? пiрнати! Я бачив  не  раз,  як  ластiвки
граються з Бакуном. Кiнь собi пасеться на лугу, а вони  заходять  здалека,
пiдкрадаються до нього тихо, над землею. Низько-низенько летять i раптом -
гульк пiд коня! Майне котрась у нього  пiд  черевом  i  вгору,  i  чигикне
задьористо. Одна  пролетить,  тодi  двi,  тодi  цiла  низка  -  блискають,
проносяться пiд конем, наче дражняться: "Чигик!.. Не  пiймав?"  Кiнь  собi
хрума? траву, зрiдка махне  хвостом,  стрiпне  вухом  i  байдуже  йому  до
ластiвок, до ?хнього вереску. А втiм, i Бакун деколи стримано пирхне, якщо
котрась вiтрогонка мелькне у нього пiд самiсiньким носом.
   З такою ж смiливiстю пiрнав ластiвка i в дверi. I  вже  нiби  з  вулицi
бачить, що стеля в сара? пiдперта стовпом,  -  ач,  круто  обмина?  стовп,
робить круг пiд стелею i до гнiзда. Вона й не цвiнькнула,  й  не  шерхнула
крилом, влетiла тихо, як тiнь. А  проте,  наче  за  сигналом,  прокинулись
пташенята. Враз пiдхопились. "Вжи, вжи, вжи!" - завжикали гуртом; ?х i  не
видно в гнiздi, тiльки сивенький пух i роздертi роти.  Цi  жовтi  крикливi
роти ловлять, просять, благають - ?сти! Якесь, нахабнiше, дереться вище  i
вже затлина? черв'яка разом iз материним дзьобом.
   Еге ж, напасись на таких поживи!
   Гулькнула ластiвка в дверi - впали пташенята. Заснули. Наче й нема ?х у
кубельцi.
   Тихо в сара?. Тихо на вулицi. Хмарить.
   Я притулився до одвiрка, звiв на стелю очi i розглядаю знiчев'я гнiздо.
Вам доводилось бачити, як ластiвка лiпить собi гнiздечко? Носить iз берега
тугi клубочки грязюки, i не просто? грязюки, а добре змiшано? з трав'яними
корiнцями, з  волокном;  принесе  в  хлiвець  i  спритно  кле?ть,  дзьобом
примазу? тi вiхтi до сволока. Гляне  збоку  на  свою  роботу  й  защебече:
радi?, що в не? ловко виходить. А й справдi, ловко. Спершу наче пiдкову чи
скибку мiсяця вилiплю?, потiм - гаманець, а далi рядок за рядком  вивершу?
гнiздо, схоже на маленьку корзинку. Висохне гнiздо, стане аж бiле,  роками
висить пiд стелею - не розвалю?ться.
   Частенько менi кортiло поставити драбину, полiзти  до  гнiзда  i  бодай
впiвока гля... Але ж - ви чули? Кажуть люди:  пальцем  торкнеш  ластiв'яче
гнiздо - птиця одразу покине ваш двiр. Покине i бiльш не прилетить, i всiм
ластiвкам передасть, щоб обминали хату. Ну,  а  якщо  розваляти  гнiздо...
Краще не робити цього! Я сам бачив: у ластiвки на грудях  червона  смужка.
То як сiрник. Черкне вона грудьми по соломi,  по  сухiй  стрiсi  i  жух  -
спалахне солома... Дотла згорить хата... А лелеки, менi казали, так  вони,
коли ?м поламають гнiздо, приносять у дзьобах жарину.
   Птахи не прощають злодюгам.
   От нi в нас, нi в баби Сiрохи хата нiколи не горiла. А в Глипи, вже при
менi, два рази була пожежа, мазанка й зараз сто?ть обсмалена, а вiд хлiвця
зостались стовпи-недогарки i щербате звуглене корито.
   Ластiвки звикли до того, що я сиджу на порозi, й лiтають  просто  через
мене; а якась пiкiру?, нiби хоче вскубнути за чуба, шерхне над головою - i
в сарай. Менi добре  сидiти  серед  шерхоту,  ластiв'ячих  тiней,  м'якого
свiтла, що пригаса? вiд  хмар.  Хилить  на  сон,  i  крiзь  легку  дрiмоту
вчува?ться: хтось мене кличе. "О-о-о!.. о-о-онько!" - доносить вiтрець.
   Стривожений,  пiдхоплююсь,  зиркаю  на  дорогу:  баба  Сiроха   сто?ть.
Маленька бабця, зiгнута, чорна з лиця, в чорнiй  ряснiй  спiдницi.  Сто?ть
мовчазна й сувора, вичiку?, поки пiдiйду до не?.
   - Ходи за мною, - каже строго. - Адам тебе кличе. Я  ступаю  слiдом  за
бабою (а вона дрiботить хутенько) i  менi  трохи  дивно  й  лячно:  нiколи
Сiроха не кликала мене... та ще й до Адама. Що там у них?
   Йдемо до ярка, мина?мо Глипину хату; стежка поверта? на бабин город,  i
ми попада?мо в синiй присмерк, над нами суцiльне  листя  i  соняхи-решета.
Вибрались з городу - i вже сiрошинський  двiр.  Бiла  маленька  хата,  пiд
вiкном розлога яблуня, гiлля аж  за  димар,  яблука  звисають  на  стрiху.
Старезне дерево закрило сво?м шатром майже весь  двiр.  I  я  бачу:  бiлий
полик пiд бiлим стовбуром, i лежить на подушках Адам,  i  свiтить  разками
зубiв, - вони в нього бiлi з просинню.
   - О-о, капiтан Ленд! - помахом руки салюту? Адам. - Радий вас вiтати!..
Сiдайте коло мене.
   Вiн кива? на розхитаний стiльчик, застерiга?: обережно, крiсло, вважай,
допотопне. Я сiдаю, пiдсовуюсь ближче донього, i менi при?мно й  незручно,
що вiн так красиво балака зi мною.
   Тут, пiд яблунею, свiжо й затишно, сидиш собi в  холодку,  над  головою
цiла гора дрiмотного листя, лиш де-не-де свiтлi вiконця, i падають сонячнi
плями на Адамове лiжко.
   Адам не прихову?: вiн радий, що прийшов сусiд. Це ж  нудьга  зелена:  в
спеку, в таку благодатну пору, коли тiльки гуляй, дихай, смажся на  сонцi,
а тут... мняти подушку, давити перину, парити себе гарячим питвом... Голос
в Адама слабий, i рука звиса? з постелi тонка й пiдзеленена, а проте,  вiн
уже не той, що був навiть учора. Ожили в нього очi, з'явилось у  них  щось
веселе, насмiшкувате, неспокiйне.
   Баба  Сiроха,  склавши  руки  на  грудях,  постояла,  сумно  й   строго
подивилась на Адама, зiтхнула й пiшла в  хату.  I  тодi  Адам  по-свояцьки
пiдморгнув менi.
   - Зна?ш, чого кликав? Розвiдка донесла, що днями вiдбулась  баталiя  на
броду. Дехто хотiв обезножить коня. Мовляв, ми живемо без голови, то  кiнь
проживе без ноги. I ти, кажуть, там був i все  бачив,  i  навiть,  кажуть,
вiдзначився...
   "Вiдзначився"... То вже занадто! Я глянув на Адама: чи не пiдпуска? вiн
шпильки? Нi, погляд серйозний. Та все ж я спитав:
   - А хто вам розказував?
   - Як хто? Надiйнi люди.
   - Що ж це за люди?
   - То мiй секрет... ? в мене друг, а вiрнiше подруга, яка нiколи й  нiде
не покида? мене. Ми з нею нерозлийвода з раннього дитинства. Вона  й  сюди
припливла за мною.
   - Гм. Як ?? звати?
   - Ти все хочеш знать! Ну хоча б... Нiна.
   Нiна?! Це прозвучало так несподiвано, що я вiдкрив  рота;  а  вiдкривши
рота, я завжди заглиблююсь у  серйознi  роздуми.  Справдi,  було  над  чим
замислитись. Я думав, що Нiна тутешня, що живе вона  за  горою,  за  нашим
садом, де сiда? сонце. А виходить, вона при?хала з Ки?ва,  i  там  жила  в
кам'яному будинку, i там зустрiчалась з Адамом...
   Нiна... Тут менi спало на думку: може, Адам од мене перейняв  це  iм'я?
Може, пiдслухав, як я розмовляю з нею? А я розмовляю з  нею  завжди,  -  i
тодi, коли сиджу над  рiчкою,  i  тодi,  коли  блукаю  в  зелених  тунелях
соняхiв.
   Напевно, я б таки до чогось додумався, коли  б  не  перебив  Адам.  Вiн
напосiв: "Ти, брат, не викручуйся,  ти  розкажи,  як  ви  Глипу  пошили  в
дурнi..."
   Розкажи - i край.
   Я помнявся, порипiв стiльчиком, бо що ти будеш казати?  Як  бiгав  я  з
переляку то в степ, то до хати, неначе об'?вся пасльону?  Ото  й  усе  мо?
геройство. А Бакун... Бакун - то iнша рiч. Коняга на всi сто!
   - Е, нi! - посварився Адам, пiдправив подушку, щоб  вище  лежати.  -  Я
тебе так просто не вiдпущу. Ось як пiдемо на рiчку, позашива?м  роти  -  i
мовчок. Тодi вже буде не до балачок - тiльки робота. Я таке-е  придумав  -
уф!.. А зараз, шановний Ленд, ми проведемо зустрiч у кают-компанi?.  Кожен
iз нас розкаже по однiй iсторi?  -  згода?..  Так  як  ти  молодший,  тобi
випада? першому. I я просив би тебе,  Ленд,  оповiсти  що-небудь  з  життя
славетного мандрiвника Бакуна Сивогривенка. -  Адам  узяв  мене  за  руку,
видно, помiтив, що я затинаюсь, i вже якось  просто,  навiть  з  благанням
закiнчив: - Льонь, серйозно, розкажи. Ти ж бо зна?ш...
   Сонце трохи скотилося вниз, i  жовто-зелене  ряботиння  падало  вже  на
груди й обличчя Адама. Так, вiн i зараз свiтився. Над  подушкою  виступало
гостре пiдборiддя, стирчав тонкий i гострий нiс, вони просвiчувались, наче
були вилiпленi з воску. Адам часто змочував язиком припаленi  губи,  дихав
нерiвно, з хрипом. I стало менi лоскотать у горлi, i лоскотать пiд  очима,
я пригнувся, заморгав до землi i так прикинув у думцi: Адам  цiлими  днями
лежить сам-самiсiнький, i нiхто йому, крiм баби Сiрохи, й слова не мовить.
   - Ну добре, Адаме, - для  початку  пришморгнув  я  носом.  -  Якось  ми
по?хали... Тiльки це було насправжки.
   - А ми домовились, - кинув Адам, - без брехнi. Я зручнiше вмостився  на
стiльчику, глянув на Адама,який готовий був слухати i руки склав на  бiлiм
покривалi.
   Отже, я влаштувався й почав:
   - Якось ми по?хали, а перед цим щось напало на мене,. коклюш чи хтозна.
Так мати взяла бричку, на нiй бригадир катався, тепер  у  нього  мотоцикл,
"?жаком" назива?ться...
   - Так мати взяла бричку, - пiдказав Адам.
   - Ага ж, узяла бричку, запрягла Бакуна, а  мене  в  пальто  i  в  кожух
закутала, як дiдугана, бо вже морозцi вдарили, i  повезла  в  Загатне,  до
лiкаря. А вже вечiр; постукали ми в дверi,  а  тiтка  з  вiдром  i  вiхтем
заступила дорогу. "Драсте! - вклоня?ться нам. - В  собачу  пору  при?хали.
Прийом був i давно закiнчився". I ляснула дверима. Ну, ми переночували, не
знаю в кого, а вранцi ще раз постукали. I знов та ж сама тiтка. "Драсте! -
каже нам. - Прийому нема i не буде. Сидiр Петрович на совiщанi?". Так мама
щось на вухо  тiтцi  закинула,  пошепки,  а  тьотя  аж  у  дверi  впала...
Повернули ми бричку й по?хали додому...
   Я зробив передишку  i  глянув  мiж  тим,  чи  слуха?  Адам.  Вiн  лежав
заслуханий, губи ледь-ледь розтуленi, i в них прита?лась легенька  журлива
усмiшка... Я ще помовчав. Гадаю собi: чи.попросить вiн?
   - А далi що? - таки не втерпiв Адам. - Щось же про коня ма? бути.
   - О, геть забув! - спохватився я. - Бачте, хотiв про коня та збився.  У
мене таке бува?. Значить, як же воно?.. Ага! Ви були в Загатному? Тi-i, не
були. Ото жаль! Рiчка там не те що в нас, жабi  по  колiно,  а  широка,  з
пiщаним  дном,  ракiв  повно,  кишать,  можна  руками   ловить.   I   брiд
кам'янистий, ?деш - бричку погицу?. А це ж була осiнь, вiтер холодний,  аж
струже в спину. Так мати на брiд по?хала,  щоб  швидше  додому.  Пiдкотили
бричкою, глядь - рiчка замерзла. Вчора вода кипiла мiж камiнням, а зараз -
крига всуцiль. Стала мати й журиться: "Що ж робити? На мiсток ?хать - це ж
п'ять кiлометрiв з гаком..." I поки вона  журилась,  я  вилiз  тихенько  з
кожуха та  на  лiд.  А  лiд,  наче  скло,  молодий,  ясинцем  назива?ться.
Ковзнешся - i несе тебе хтозна-куди. За мною i мати ступила на лiд. Стала,
пiдгицнула - крига трiщить, вгина?ться, але нi, не провалю?ться. А кiнь?..
Копита ж у нього гострi. "Якщо провалиться кiнь, - вголос мiрку?  мати,  -
ноги порiже. А не провалиться, то однак по льоду не пiде - не пiдкований".
Бакун (от же кiнь, щоб  ви  знали!),  мабуть,  почув,  як  журиться  мати.
Пiдiйшов до рiчки, пирхнув, понюхав кригу. Дивлюся: що вiн робить? Став на
колiна. Ноги  пiдiгнув,  як  полозки,  i  давай  човгать  по  льоду,  нам,
нерозторопним,  показу?:  пiдпихайте!  Мати  аж  руками   сплеснула:   "От
розумник!.. Aнy, Льонь, пiдпихаймо за бричку". Ми взялись  з  двох  бокiв,
штовха?мо бричку, i кiнь ?де навколiшках, сунеться  по  гладенькiй  кризi.
Крига вгина?ться,  похруску?,  але  нiчого...  Тiльки  до  берега  -  хоп,
рвонувся Бакун, скочив на ноги i вже на землi... А коклюшу  в  мене  й  не
було, то я просто на ковзанцi застудився, от, - додав я до сво??  iсторi?,
щоб Адам не переживав за мою хворобу. -  При?хали  додому,  мати  попарила
мене над гарячою картоплею, i я очуняв.
   - Гарна iсторiя, - сказав Адам. - А про Бакуна просто чудесно... Тiльки
втямить не можу, хто бiльше кiнь - Бакун, який переповз на колiнах лiд, чи
та тiтка, що ляскала дверима: "Прийому  нема"?  Як  ти  вважа?ш,  Ленд?  -
звернувся вiн до мене.
   - По-мо?му, - наморщив я лоба, засопiв, захитався на стiльчику, бо дуже
мудру задачку задав Адам, - по-мо?му...
   А яблук у вас рясно, i вже бочки пiдспiли, червонi. Можна скуштувать...
он те, що впало?
   - Куштуй!
   Я пiдкотив ногою падалку, носком пiдкинув ??, як футболiсти м'яч,  i  в
рот. Уммм! - зелене,  кислюще  воно,  слинка  потекла,  i  Москва  в  очах
показалась.
   Адам i не кусав яблука, а теж прижмурився. I наче трiшки усмiхнувся.
   - Хитрий ти чоловiк! - каже менi. Повернувся на  бiк,  пiдбив  подушку,
видно: зiбрався говорити.
   - А тепер моя бувальщина,  слухай.  I  раз  ми  зачепили  медицину,  то
розкажу тобi, Льоню, про славного лiкаря Буська... Ну  от,  -  змiнив  вiн
голос i безнадiйно зiтхнув, - ось i мiй Айболiт.
   З хати вийшла баба Сiроха. Несла вона  блюдце,  склянку  води  i  якiсь
порошки.
   - I вже пора? - заблагав Адам.
   - Пий! - сказала Сiроха.
   - Бабо Лiзо! Я стiльки випив цi?? гидоти...
   - Через двi години... Пий! Так вона звелiла, професорша.
   - Ну давайте. - Адам ковтнув порошки, i вiд  тих  лiкiв  губи  у  нього
стали немовби ще бiлiшi.
   Баба  Лiза  пiшла,  а  потривожений  Адам  лiг  правцем  i   задумався.
Рiденький, прилизаний чуб його раптом змокрiв. На обличчi виступили  жовтi
плями. Полежав i нiби аж придрiмнув  Адам,  потiм  стряхнув  сонливiсть  i
повернувся до мене.
   - Отже, бувальщина про Буська, - сказав таким же  роздумливим  голосом,
як i почав. - Я щаслива людина. У мене двi баби. Одна в степу живе,  друга
жила на Полiссi. А  Полiсся,  дорогий  мiй  Льоню,  то  царство  грибiв  i
русалок. Якi там пущi, озера, якi рiчечки... I водяться там лелеки.
   Була своя пара лелек i в баби  Грунi.  Лелеку  звали  Бусько,  лелечиху
Бусиха. Ранньою весною повертались вони з чужини  i  кружляли  над  селом.
Баба Груня виходила з хати. махала ?м косинкою. А лелеки  кружляли  i  все
нижче й нижче спускались до не?. Баба випросила хлопцiв,  щоб  затягли  на
хату колесо. I на те колесо сiдали лелеки, i мостили собi гнiздо.
   Якось була холодна весна, вночi раптом завiяло. Вийшла баба у двiр - по
колiна мокрого снiгу, i лежать у снiгу Бусько й Бусиха, крила  розпустили,
вже й голови не зведуть. "Бiднi ж ви мо?!" - забiдкалась баба Груня, взяла
?х у хату, натопила пiч, нагодувала, напо?ла ча?м з травами.
   Видужали Бусько з Бусихою, ще бiльше полюбили бабу.
   Гнiздо мостили вони високе й  розкiшне.  I  по  черзi  вартували  його.
Пам'ятаю: вже смеркло, небо зоряне, свiтле, а на гнiздi лелека  сто?ть,  i
його наче хтось вуглиною намалював.  Сто?ть  на  однiй  позi,  дзьоб  свiй
задер, i зда?ться - на Буськовому дзьобi мiсяць повис.
   Перед сном баба Груня любила поговорити з лелеками. Стане серед двору й
пита?:
   - Як воно, Бусько, не обiща?ш на завтра дощу?
   - Кла-кла, - стука? дзьобом Бусько.
   - Та воно й видно, - каже баба. - Зорi чистi, трава суха, буде спека. А
я оце взяла розсаду, капусту хотiла приткнуть на вгородi, та й не  здумаю,
що тепер...
   - Кла-кла, - каже Бусько.
   - Ну хiба що так, - зiтха?  баба  i  йде  в  хату.  Кожно?  осенi  баба
проводжала буськiв у дорогу. Виходила  за  ворота  i  махала  косинкою,  i
наказувала: "Дивiться, тримайтеся гурту. Та де хмара - летiть високо, а де
блискавка з громом - летiть низько..."
   А одно? осенi не вийшла баба на проводи. Вже зiбралися лелеки  з  усi??
околицi, зробили прощальний вiраж над лiсами i озерами i  гурт  за  гуртом
потяглись у вирiй. А бабинi птахи зостались. Кружляли й кружляли вони  над
селом, тривожно скрикували - нi, не виходить баба. I тодi спустився Бусько
на подвiр'я, бачить: дверi в хату прочиненi. Зайшов Бусько в  хату.  Карим
оком блиснув на полик. От воно що! Лежить баба хвора, як дим. I голосу  не
витягне. "Кла-кла", - сказав Бусько i кудись запiшов.  Тут  пiшов,  тут  i
з'явився. Пiдбiг до бабцi i  пода?  ?й  у  дзьобi...  жабу.  Свiженьку.  З
болота.
   Ох ти мiй дохтор, - застогнала баба, розчулена рiдним Буськом. -  Це  ж
ти хочеш мене пiдздоровить i зiлля  сво?  принiс...  Доведеться  встати  i
провести вас, бо ви ж без баби й не полетите.
   Баба, стогнучи,зiп'ялась на ноги i провела буськiв. А скоро пормерла.
   I дивувались люди: весною пара лелек день  у  день  кружляла  високо  в
небi,нiде не хотiла сiдать. А тодi таки сiла - на шутiй соснi за селом, на
тiй соснi, що ближче до грибкiв, де лежить баба зi сво?ми синами.
   Адам закiнчив свою бувальщину. Мабудь, стомився, руку поклав пiд голову
i, зда?ться, знов придрiмнув. Вiн лежав бiлий i тихий. Деколи  брала  мене
острашка: "А чи ? Адам?" Глянеш - рiвне покривало, нiде не горбиться, наче
й немае людини в постели, тiльки виглядае гостре пiдборiддя й  нiс.I  там,
аж за лiжком, на пiдставленому стiльчику - Адамовi ноги, бiлi й нерухомi.
   Поволi, сонно розтулив Адам  око,  знайшов  мене  i  хотiв  був  трошки
усмiхнутись. Та лиш посмикнув губами.
   - Що, Ленд? - спитав якось винувато. - Сумна в мне бувальщина?
   - Про Буська?
   - Атож.
   - Нi, що ви, iнтересно. Тiльки я не доберу: а де лелеченята? Були  ж  у
Буська дiти?
   - Були. Розлетiлись. Кожна пара шука? собi нове мiсце.
   - А до нас у степи вони прилiтають?
   - Рiдко. Лелеки полюбляють воду, лiси, широкi плавнi...
   - А ви туди по?дете?.. Ну, де баба Груня жила?
   - Хтозна. Може, станеться диво - по?ду.
   - От якби двiйко менi... таких маленьких. А колесо я б знайшов.
   - Хитрий ти чоловiк!  -  сказав  Адам  i  таки  всмiхнувся.  Ми  тiльки
розбалакались, як знов вийшла iз хати баба Сiроха, i в рука у не? те  саме
блюдечко, склянка води й порошки.
   - Бабо Лiзо! - мов дитя, почав благати Адам. - Я думав, утечу  в  степи
вiд уколiв, вiд порошкiв, вiд медицини... Як вони остобiсiли...
   - Пий, - сказала баба, але руки в  не?  затремтiли,  полилась  вода  iз
склянки, i я побачив: у баби повнi очi слiз, вона ковта?  сухим  зморщеним
ротом тi непрошенi сльози i, схлипуючи, говорить: - Хiба ж я  хочу,  сину,
мучить  тебе  й  себе?Та  я  ж  гадаю:  може,  воно  зарадить,  може,   ти
встанеш-таки, пiдкрiпишся, бо гаснеш на мо?х же очах. I що воно  за  дурне
життя: це i мо? синочки були б уже такi, жили б i радiли, як людськi дiти,
так обох забрало...
   - Бабо Лiзо, - голос в Адама теж затремтiв. - Пробачте менi. Я  дубина.
Я бовдур. Пробачте. Бiльше не буду вас катувать... Давайте сюди порошки.
   Почовгала баба Лiза в хату, а я довго сидiв зiгнувшись, щось тисло менi
на плечi i тисло в душi. Бо як розiбратись, то, мабуть, i я завинив; i  не
мабуть, а таки точно. Потяг Адама у воду, ще й радiв, недотепа: ах, у мене
гребля, ах, у мене млинок. А людинi тi цяцьки боком вилазять.
   - Бiльше на рiчку не пiдем, - буркнув я насупившись. Адам пiсля'  того,
як випив порошки, знов присмирнiв, i жовтi плями густо вкрили обличчя.  На
мо? слова вiн зразу нiчого не сказав, помовчав, продихнув важку  задуху  i
тiльки тодi обiзвався:
   - Пiдем, Льоню, на рiчку. Бо нi рiчка, нi ти, мiй  друже,  анiтрохи  не
виннi. Справа тут складнiша.  Як  тобi  розтлумачить?..  Ну,  скажiмо,  ти
вийшов на човнi у море, заплив далеко i раптом -  прорвало  човна.  Що  ти
робитимеш? Складеш руки i смирненько ждатимеш, поки вода залл??  Чи  будеш
гребти? Правда ж, ти будеш гребти, налягати на весла, доки сил, доки змоги
тво??. Так i я, Льоню. Давно, в iнститутi ще,  прорвало  мiй  човен.  А  я
гребусь. Йду на дно, а гребусь. Щоб i на останнiй хвилi - жить, як ти,  як
нормальнi люди. Ясно, капiтане? Ми пiдемо з  тобою  на  рiчку  i  збуду?мо
справжню гребельку - з цегли. I млинок такий поставимо, що ти  i  в  школу
пiдеш, а вiн тобi лопотiтиме. I на картi свiту буде наша рiчка - Лопотиха.



   8. ЗА ПАВУТИНКОЮ

   Сьогоднi вона не така.
   Дивiться: пливе... сюди поверта? i здалеку ще  рукою  хить-хить.  Гарно
причесана, сидить на борту, i довга коса аж у воду звиса?.
   Човник ?? бiжить веселiше.
   - Доброго ранку! - гука? менi.
   - Здоров, Нiно!.. Обережно, там корч.
   Вона проминула пiдводний камiнь, де свiтла вода, гойднулась на хвилях i
вниз, у протоку... "Ух ти!" - шарпнуло мене, бо човен пiдкинуло i носом  у
бризки, i понесло мiж камiнням.
   Нiна пригнулась, весло - сторчма, i став, завмер ?? човен пiд скелею.
   - Ти молодчина, - сказав я, заглядаючи до не? в протоку. - Думав, так i
хряснеш об камiнь... Давай повiдок, прив'яжу човна... А ти зна?ш, Нiно,  -
торохтiв я далi, - ось тут, у цiй розщелинi, застряв був кiнь.
   - Знаю, - сказала Нiна. - Ось тут. Камiнь-гостряк йому врiзався в ногу,
так я вавку змазала йодом, а гостряк той веслом притупила.
   - Ти? - аж похлинувся я з несподiванки. - Так це ти Бакуна звiльнила?
   Нiна як i не чула мого вигуку. "Трам... трам..." - замугикала "?ньку" i
долонями по колiнцях: плесь, плесь... Я й забув, що  вона  не  любить  про
себе говорити. I почав хитрiше вивiдувать:
   - А вночi й не ви-и-идно, - сказав я з приспiвом.
   - I видно. Бо в мене лiхтарик ?.
   - А де ж той лiхтарик?
   - А ось вiн, - i подала менi бiлий шапкастий гриб.
   - Це ж гриб!
   - Ну й що. А вночi вiн свiтиться.
   Я засунув гриб пiд сорочку, зробив темне дупло i  встромив  туди  носа:
точно!.. свiтиться гриб!.. синiм холодним вогнем.  Вiд  цього  свiтла  пiд
сорочкою стало синьо, i вийшла маленька нiч - небо, земля i повний мiсяць.
   - Зна?ш, Нiно, - зiрвавсь я на ноги, - бери свiй лiхтарик i гайда...  в
бiле глинище.
   - А там що?
   - А там - нора. Цiла печера. Глибока-глибоченна. I страшно. Ходiмо!
   Я подав ?й руку. З човна вона  стрибнула  на  берег,  зняла  сво?  бiлi
туфельки. Вона була майже рiвня, ось так - по чубок менi,  хiба  що  трохи
щуплiша i незасмагла, як i Адам.
   До цього Нiна сидiла тiльки в човнi. А зараз ступила на камiнь i чомусь
опустила очi. "Не бiйся. Ходiмо!" - я повiв ?? через брiд, через лозняки -
на той бiк рiчки.
   Стежка звивалася вгору. Земля пiд ногами була суха, червоняста,  i  нам
частенько траплялись кремiнцi. Нiна застрибала, заойкала: ой  гарнюсi,  ой
сюсiмусi... Дiвча - воно завжди  дiвча.  Тут,  показав  я  Нiнi,  кремiнцi
найкращi: ? гострi, ? плескатi, ? схожi на стародавнi ножi.  А  яких  вони
кольорiв!  Бачиш:  i  лимоннi,  й  зеленi,  i  кров'янисто-багрянi.  А  як
викрешують  iскри!  У  мене  дома  цiлий  картуз  кремiнцiв.  Хочеш,  можу
промiнять на лiхтарик. Або й так вiддам. Назавжди.
   З балачками пройшли ми далi,  попiд  косогором.  Уже  видно,  що  скоро
будуть копнi, цебто глибокi ями, - стежка до них всипана бiлою глиною.  Аж
ось круте зривисько, майже пряма рудувата  стiна,  порита  дощами,  а  пiд
стiною - нори. То ходи в глинище.
   и зупинились коло першо? нори.
   Ну як вам сказати: кругла дiрка, треба лiзти наче  в  погрiбець,  хтось
навiть зробив рiвненькi землянi сходи. А тiльки ж темно. I холодом вi?...
   - Полiзли? - спитав я непевно.
   Вигляд у мене  був,  мабуть,  нудний,  бо  Нiна  так  посмiхнулась,  як
посмiхаються старшi  над  хлоп'ячим  ластовинням.  I  я,  будь,  що  буде,
сьорбнув повiтря i з'?хав униз, на верхню приступку. Нiна  за  мною.  Вона
пiдняла свiй грибок, i ми, тримаючись за руки, полiзли туди, пiд землю.
   Нора, вичовгана людьми, була крута й слизькувата; я обережно просовував
ногу, спершу одну, потiм другу. Щось липке, може, павутиння, чiплялось  за
голову. Я йшов пригнувшись i чув, як менi в потилицю диха? Нiна.
   - Не страшно? - питаю.
   - Нi... А далеко ще йти?
   - Далеко.
   Хтозна, чи бо?ться вона, а менi таки моторошно. Бо над нами  цiла  гора
землi, i трактори там ходять, i дядьки з лопатами. I вже не видно, де  той
вузесенький вихiд. Хiба добiжиш до нього?  Мимохiть  вчува?ться:  двигтить
земля, потрiску?... ось-ось тече пiщаний струмок...  Ми  й  дух  прита?ли;
якщо перемовля?мось, то тiльки пошепки.
   - Нiно, - кажу, - вище свiтло держи, бо темно.
   - А може, назад?
   - Та скоро вже.
   Спуска?мось углиб, i нора все похмурiша, i  морозцем  хапа?  за  литки.
Раптом: "Ой!" - я пiдсковзнувся, шурхнув у темiнь, у мокру виямку. I  щось
упало зверху на спину - гиц! I свiтить менi у вухо. "Нiно, це  ти?"  -  Ми
злякались, але тут же й чмихнули од смiху.
   Нiна  встала,  пiдняла  над  собою  лiхтарик.  "О-о!  -  сказала   вона
зачаровано. - Диви! Яка тут краса!.." Ми були  вже  в  самому  глинищi,  у
бiлiй печерi. Та нi, ви бачили бiлу печеру? З бiло?, чисто? глини? Бачили,
щоб i долiвка, i стiни, i стеля, - щоб усе було наче пiдсинене, i все  щоб
горiло рiвним морозним вогнем?
   Нiна дивилась на це бiле сяйво, i обличчя у не? було  здивоване,  а  на
щоках зробились глибокi рожевi ямки. В тих ямках неначе свiтився мед. Менi
аж солодко стало в ротi, я стулив язик жолобком i кiнчиком язика лизнув ??
щоку.
   - Ай! - сказала Нiна. - Ти що ляка?ш? Мокрим таким тицька?шся.
   Вона витерла щоку рукою, ще вище пiдняла лiхтарик i пiдiйшла до  стiни:
у бiлiй холоднiй глинi, порубанiй лопатою, заряхтiли  барвистi  камiнчики,
заблищали червонi жилки. Iз тих жилок виступала вода i студеними  краплями
- цок! - падала пiд ноги. Здавалось, краплi тут же замерзали, i  в  печерi
лунко цокало вiд кожного ?хнього удару.
   Я змерз, притулився до  Нiни,  i  ми  пошепки,  один  одному  на  вухо,
заговорили:
   - Нiно, у тебе очi свiтяться.
   - I в тебе.
   - У тебе нiс холодний.
   - I в тебе.
   - У тебе губи дрижать.
   - I в тебе.
   - Давай звiдси тiкать.
   - Давай.
   Аж затокотiла печера, коли ми дременули назад.
   Ми бiгли, штовхались, падали, повискували од страху  чи  од  смiху,  не
можу сказати. I ось - на горi... А сонця, а спеки, а пахощiв тут - хух, як
добре!
   Постояли вдвох, як слiпi, зiгрiлись, надихались вволю.
   - Давай погра?мо в кремiнцi, - раптом сказала Нiна.
   - Давай, - погодився я, хоч про себе подумав: "Може, не тре...  Дiвчача
гра - кремiнцi. I нiколи в мене далi "перевоза" не йшло, я  тiльки  бачив,
як iншi грали: дуже марудна штука..."
   - Цур, я перша! - тим часом сказала  Нiна  i  -  хвать-хвать  -  швидко
назбирала гарних, обточених камiнцiв. -
   О, рiвно п'ять?
   Вона сiла на землю, обсмикнула платтячко, а потiм з  якимось  та?мничим
виглядом подмухала в руку, по-сво?му розклала на долонi всi кремiнцi.
   - Граю "квочку", - сказала вона.
   Я  не  зглянувся,  як  Нiна  пiдкинула  кремiнцi.  Пiдкинула,  блиснула
долонькою i - хап - зловила  ?х  на  спинку  руки.  Камiнцi  стукнулись  в
повiтрi, купкою впали на руку i як завмерли - жоден не скотився додолу.  А
вона ще раз кидь - i знов камiнцi на долонi.
   Ловко!
   I я колись пробував "квочку" - одного чи двох ловив. А це значить: далi
будеш грати з тим одним чи  двома  камiнцями,  що  назбирала  "квочка".  А
нiчого не пiймав - все, вилiтай, братику!
   - Тепер - "перевiз", - мовила Нiна.
   Висипала сво? добро на землю  i  повела  "перевiз",  потiм  "карусель".
Швидко, високо пiдкидала камiнцi, то по одному, то по два, то  по  три,  i
поки вони пролiтали  перед  Нiниним  носом,  вона  хапала  з  землi  новий
плескач, встигала пiдкинуть i його, встигала сплеснуть у долонi,  а  то  й
обкрутиться на п'ятах i пiймать камiнцi, жодного  не  впустить  додолу.  Я
тiльки бачив, як мигтять  ??  кiски,  бiгають  очi,  блискотять  на  сонцi
колiна, як вона водить ротом, неначе i ротом ловить  плескачi,  що  так  i
мелькають перед нею.
   - Все! - з видихом сказала Нiна i язиком змахнула  крапельку  поту,  що
повисла на кiнчику носа, i стомлено сiла на землю. А в само? щоки пашать i
в очах - веселi жаринки.
   Ну, ясно: рада-раденька!
   А от що менi робить? Як менi рятуватись, бiдному? Аби ж  то  на  ставку
було та аби ж ми грали "дiд бабу везе", то я б так  запустив  камiнця,  що
вiн разiв триста пiдскочив би на водi. Точно  кажу:  якщо  не  триста,  то
разiв сiм або вiсiм. А тут...
   - Слухай, Нiно, - кажу, - краще пiдемо на Хiврю.
   - Ти що, злякався? Грати не будеш?
   - Не злякався, - кажу. - А на Хiврю спiзнимось.
   - А що там на Хiврi?
   - Ну-у! Такого ти зроду не бачила. Гайда скорiш!
   Хiвря - це наша гора; крутим сво?м боком сто?ть вона проти сонця.  Тут,
на осоннi, вигорав трава, земля аж  пашить,  i  гiрко  в  очах  вiд  сухих
полинiв.
   Ми вибрались на гору, ближче до  неба,  звiдси  видно  степ,  горбастий
насип  дороги  i  телеграфнi  стовпи,  що  стоять  у  степу,  як  олов'янi
солдатики.
   - Сiдай, - сказав я Нiнi i поплескав долонею по гарячiй стежцi.
   Ми сiли так, щоб Нiна бачила мене, а я бачив Нiну.
   - Вгадай, хто тут живе, - я показав ?й маленьку нiрку, ловко заховану в
травi.
   В ту нiрку хiба що палець мiг  би  пролiзти.  А  проте  як  вона  гарно
зроблена: стiни гладенькi, кругло обчовганi, тонко-тонко обкладенi  ватою.
Дарма що в землi - чиста й свiтла нiрка.
   - Тут живе павук-хрестовик, - сказала Нiна.
   - Правильно. Зараз  ми  поговоримо  з  ним.  Я  дiстав  свiй  припас  -
капронову нитку i трохи смоли. Смолу розiм'яв у долонi,  похукав  на  не?,
щоб м'якша стала, i злiпив "язичок". Почепив "язичок" до  нитки.  I  тихо,
обережно опустив його в нору.
   - Посмикай, - сказав я Нiнi. - Тiльки не дуже смикай, а так,  легенько.
- I я показав, як треба дражнить павука. I прибрехав,  що  коли  подражниш
його, то вiн. сердитий, почина? висвистувать.
   - Ну що? - питаю.
   Нiна схилилась над нiркою з та?мничим  виглядом;  однiею  рукою  водить
нитку, другою рукою, пальцем, свариться на мене:
   - Тс-с!.. Торка?... Хапа? за нитку!
   - Як сильно хапне - тягни!
   I сталося так: Нiна шарпнулась назад, нитка за нею, i вилетiв павук  iз
нори, як рак за наживкою. Сивий хрестатий  павук,  що  клiщами  вп'явся  в
смолу.  Вiн  гойдався  на  нитцi,  якраз  перед  Нiниним  носом,   чеберяв
волохатими лапами.
   Не було б то дiвча, щоб  воно  не  пiдскочило,  не  кинуло  павука,  не
запищало, не ляснуло мене по ши?:
   - Ах ти, брехун!.. Налякав мене! Поки  ми  штовхались  i  смiшили  себе
штовханцями, павук витяг лапи зi смоли та й гулькнув у нору.
   - Як вони прядуть нитку? - спитала Нiна.
   - Хто вони?
   - Таж павуки.
   - По-мо?му... кхм!.. по-мо?му, ловлять пушинки i з пушинок  прядуть.  I
нитки прядуть, i сiтки для мух, i вату роблять  для  павучат...  А  навiщо
тобi?
   - Просто. Ось глянь, яка тонюсiнька нитка. - I Нiна провела  у  повiтрi
пальцем.
   Мiж одним i другим стеблом висiла павутина. Вона  свiтилась  на  сонцi.
Гнучкi  стебла  натягували  ??,  як  струну.  I  павутина  тихо,   мрiйно,
заколисливо бринiла.
   - Це, мабуть, антена, - зашепотiв я. - Павукове радiо.
   - Давай послуха?м, про що вона гра?.
   - Давай!
   Я пiдставив вухо, прижмурився i сказав:
   - "Нi-i-iн-на... Нi-iна..." - переда?.
   Нiна пiдставила вухо, послухала i сказала:
   - "Льо-о-н-ня... Льо-оня..." - переда?. Я пiдставив вухо i сказав:
   - "Брень... брень... ти бренька?ш, Нiно", - переда?.
   Нiна пiдставила вухо й сказала:
   - "Нi, це ти бренька?ш", - ось що переда?. Ми  разом  пiдставили  вуха,
буцнулись лобами, i павутина - лусь!.. - обiрвалась.
   - От жаль! - сказала Нiна.
   - Жаль! - зiтхнув я.
   Не змовляючись, ми встали й пiшли за павутиною. Вона летiла в  повiтрi,
звивалась, як струна; вона була жива й весела i кудись мандрувала у  степ,
i ми поспiшали за нею.
   - Бач, вона обмина? бур'ян.
   - Бач, тiка? од ластiвки.
   - Бач, поверта? на дорогу.
   I ми  повернули  за  павутиною,  видерлись  на  стару  шосейку  i  далi
збиралися йти, якщо треба, то i в  бiлий  город,  де  бiлi  будинки,  бiлi
кiоски, бiле ремiння в мiлiцiонерiв. I ми пiшли б у той город,  але  вiтер
гойднув павутинку,  погнав  ??  в  небо,  вище  телеграфних  дротiв,  вище
ластiвок, аж туди - до пухких ватяних хмар. Зникла павутинка, розтанула.
   А на землi зостались стовпи з бiлими чашками,  i  мiж  ними  були  туго
натягнутi дроти, якi теж. очевидно, бринiли. Я  приклав  вухо  до  чорного
стовпа. "Гуд-гуд-гуд", - загудiв, задрижав  роздратований  стовп;  натужне
гудiння його йшло iз землi, бiгло по дереву, неслось кудись по дротах.
   - Ей, - сказав я до стовпiв, - про що ви там гуд-гуд-гудите?
   - Го-ду-ду, - сказав стовп.
   - Про що, про що?
   - Ду-ду-ду, - сказав стовп.
   - Ет! - махнув я рукою. -  3  вами,  стовпами,  побалака?ш.  "Бу-бу-бу,
ду-ду-ду", - i бiльше нiчого... Гайда,  Нiно,  додому,  бо  й  так  далеко
забрались.
   А й справдi далеко, я тiльки зараз угледiв. Ми на  самiй  горi,  кругом
небо, а там унизу-унизу маленька хата, така маленька й бiла, як грибок;  i
не видно нi вiкон, нi дверей, лише темнi крапочки - крап,  крап,  крап.  I
сто?ть у дворi знак  оклику  (такий!),  i  маха?  менi  комариною  лапкою.
Фюуу!.. Мабуть, Льоньку згадали  i  кличуть  його,  а  Льонька  за  вiтром
повiявся.
   - Нiно, побiгли!
   - Побiгли.
   - Давай, хто швидше!
   - Давай.
   Летиш з гори, i тобi зда?ться, що ти  на  Бакунi,  верхи  шуга?ш  через
кущi, через канави; зеленi копицi верб несуться тобi назустрiч, i  студить
лице рiчкова прохолода.
   Хух, от уже й брiд!
   - Нiно, ти завтра при?деш?
   - Не знаю.
   - При?жджай. Бо я тут, бачиш, один.
   - Добре. Якщо в Адама нiчого не трапиться - при?ду.
   - Ну бувай. Нiно.
   - Бувай.
   - ...Льонь, а з ким це ти балака?ш?
   Ледь-ледь пiднiмаю важку од сонця голову. На грудях, на лiктях  у  мене
синя, подавлена шкiра - видно, що довго лежав на шорсткому каменi.  Кожний
бугрик i ямка вiдбилися на тiлi. Вiд сонця, вiд лежання в очах менi темно,
i я зразу не второпав, хто це i про що пита?. А-а, мама прийшла. Сто?ть  з
вiдром, з оберемком бiлизни. Буде полоскать на проточнiй водi.
   - Так з ким ти, Льоню, говориш? - перепиту? мати.
   - Нi з ким. Лежу та й усе. А з ким говорити, як на нашому кутку хлопцiв
не вродило?
   - Бiдна дитина, - з гiркотою мовила мати. - Цiлий день лежить, печеться
на каменюцi, нема з ким i погратись.  Так,  не  дай  боже,  вiдлюдьком  ще
виросте.
   Мам, не журiться, не треба.
   Хоч i лежав я тут сам з собою, а вже  побував  у  бiлiй  печерi,  ловив
павука, блукав по степу, одне слово - набiгався, набалакався вволю.



   9. ВСЕ ВIДПЛИВА?

   Ви чули, як наближа?ться рiвний i тихий дощ?
   Отак сидиш у хатi, мати одчинила вiкно, i знадвору повiвав свiжiстю,  а
ти слуха?ш... Десь далеко, в невiдомому свiтi, зачина?ться шум... I то  ще
не шум, а шепотiння землi, шерхiт сухо? трави, шелест пожовклого листя. Ти
прислуха?шся: може, переспав i тобi шумить в головi? Нi, це вже садом  iде
неквапливий  шум,  iде  до  вiкна  i  шумить  у  стiну  -  рiвно,   густо,
заспокiйливо, i пахне тихим дощем i тихими снами. Злипаються очi,  i  тебе
огорта? теплий спокiй.
   Ти сидиш заколисаний, а слух,  проте,  гострий  -  чу?ш,  як  скрипить,
набухаючи, мокре дерево. Стихло муркотiння пiд  вiкнами,  шум  одiйшов  за
хату, i щось торкнуло тебе за плечi: ей!..
   Стрiпнувся, глянув я у вiкно: нема вже дощу.  I  сонця  нема,  десь  за
хмарами.  Але  небо,  димчасто-сiре,  просвiчу?ться,   воно   пiдрожевлене
захмарним вогнем, воно розсiва? кремове свiтло. Вiд  того  свiтла  блищать
краплини дощу на мокрих стеблах.
   З дрiмотного поля потягло вiтерцем, заплюскали краплi, струшенi додолу.
Вiтерець дужчав; вiн, мабуть, не  долетiв  ще  сюди.  вiн  тiльки  набирав
розгону в степу. I там, у степу, щось починалось. Хтось вiд  когось  тiкав
чи хтось когось доганяв,  -  не  знаю.  Але  там  переполох,  це  ясно,  i
переполох страшний. Низько, при самiй  землi,  котились,  стрибали  прудкi
втiкачi. Сiрi, кудлатi, стрибали вони по канавах, зупинялись  на  хвильку,
щоб перепочити, i припускали чимдуж.  Гнались  за  ними  такi  ж  волохатi
клубки. Разом вони бiгли по всьому полю, цiлою отарою,  бiгли  до  села  i
злякано ховались у садки, у кущi, у канави. Що це таке? Зайцi? Вовки?
   Один клубок вiдiрвався вiд гурту i боком, як пiдстрелений, покотився до
нас. Стриб, стриб - заячим скоком влетiв у паш двiр i  шасть  пiд  солому,
затих.
   Я вискочив з хати й  бiжком  до  соломи:  курай[1].  Забився  в  кубло,
сидить. Нiби и досi труситься вiд дощу.
   Отакi зайцi.
   Вiтер гнав iз поля мокрий курай.
   Менi стало сумно.
   Бо тiльки вчора i ми  всi  бiгли,  як  цей  курай.  I  нас  гнало  поза
городами. Сходились, збiгались дiти до  баби  Сiрохи.  А  в  дворi  стояла
машина, юрмився люд, бряжчали мiднi тарiлки, i  дядьки  ставили  на  кузов
труну. Труна була довга, виступала з машини. Коли ?? нахиляли,  я  побачив
Адама: вiн лежав суворий i суворо дивився у небо. Загострене обличчя  його
свiтилось мертвим вогнем. Вiн помер тому, що не було чим дихать, смiятись,
говорити. Вся живинка згорiла в ньому до краплi. Вiн уже пахнув  землею  i
вирушав туди, звiдки не повертаються.
   Над труною ридала слiпа вiд слiз жiнка, голосила баба  Сiроха,  хлипали
нашi баби; а в мене - як били мiднi тарiлки - струшувалось все  в  душi  i
гiркий клубок пiдступав до горла.
   Поховали Адама за селом. Там росте кощавий старий бересток.
   Не знаю, чи селяться лелеки на  берестках.  Думаю,  що  селяться.  Вони
люблять добрих людей. Таких, що травами лiкують птахiв чи будують  спiвучi
млинки.
   - Нiно, - озвавсь я нарештi, - в тебе човен протiкав. Бачиш?
   - Протiка?, - кивнула вона.
   Я помiтив, що в Нiни очi пiдпухли, вона була мовчазна,  як  нiколи.  Ми
сидiли годину й другу i не промовили жодного слова. Нiна дивилась на воду,
вiтер легенько ворушив чорну стьожку в ?? косах.
   Нема Адама.
   I про що нам було говорити?
   День стояв хмарний; то набiгали, то вiдкочувались геть легкi  полохливi
тiнi; вже починали  жовтiти  верхи  дерев,  i  в  холоднiй  прозорiй  водi
вiдбивались багрянi фарби осенi.
   Кiлька жовтих листкiв прилипло до весла. Я глянув пильнiше на  човен  i
тiльки зараз побачив: човен накренило на правий бiк. Гарнi колись,  свiтлi
березовi лубки почорнiли (а лубками було  обшито  борти  човна),  де-не-де
пожолобились. дошки, крiзь них сочилась вода. I набiгло  води  чимало,  аж
притопило нiс, давно замочило Нiнинi ноги, залило водою ?? бiлi туфлi.
   - Слухай, Нiно, вiн уже нiкуди не годиться, твiй човен.
   - Ну що ж, так i буде.
   - Не розумiю: як?
   - Без човна.
   Я не мiг уявити собi Нiну без кораблика. На чому ж вона припливе  сюди?
А для мене Нiна завжди пливтиме: з пухнатих хмар па землю,  тихими  лугами
до рiчки, а рiчкою - до нашого броду.
   - Нiно, я зроблю тобi човен.
   - А ти вмi?ш? - вона глянула на мене, i якась гiрка усмiшка торкнула ??
вуста.
   - Спробую.
   - А з чого ти зробиш?
   Правда, з чого  зробити?  Я  сiв  i  задумався.  З  колоди  не  подужаю
видовбать човна, та й не годиться: рiчка ж у нас  мiленька.  То  я  тiльки
видумую, що в мене морська протока, а насправдi ось тут, мiж камiнням,  де
застряв був Бакун, i для мо?? ноги тiснувато. От якби  знайти  щось  таке,
легке й плавуче, щоб i стругать не важко, щоб i на водi держалось,  щоб  i
гарний човник вийшов.
   I тут я згадав: ?! В посилцi!
   Вчора приходила  до  нас  баба  Сiроха.  Стала  пiд  берестом,  суха  й
почорнiла, i жестом до мене:
   - Ходи сюди!
   Як завжди, вона дрiботiла прудко, йшла не озираючись,  тiльки  була  ще
скорботнiше зiгнута. Коли я ступив у хату до не?, там ще пахло, ну як  вам
сказати, - свiчками, воском, пахло смертю. I в бабусi на  щоках  зробились
глибокi й темнi ями, такi ж ями були й пiд очима; менi  аж  страшно  стало
дивитись на не?. Здавалось, вона готувалася йти за Адамом.
   - Ось, - хмуро мовила бабуся. - Йому посилка прийшла... Сьогоднi,  -  i
вiд того "сьогоднi" (а вiн три днi, як у землi, вже не получить нi  листа,
нi посилки, анi роси з неба) у бабусi засiпались щоки, вона скорiше пхнула
менi в руки диктовий ящик: - Вiзьми!.. Мабуть, для тебе старався...
   Я не дуже второпав, хто старався для мене, взяв  ту  посилку  i  побрiв
додому. Ящик був вiдкритий, i коли я копирснувся в ньому, то витяг на стiл
таке: зеленi й стиглi шишки; пузатенькi жолудi, що скидались на  засмаглих
дядькiв у беретах, i берети у них з поросячими хвостиками;  витяг  товстий
шматок сосново? кори, гiлочку сизо-зелено?  ялинки;  велике  сiре  перо  -
журавлине або лелечине, i ще цiлу жменю всяко? дрiбноти.
   Все це я виклав на стiл i, зачудований, став розглядати кожну рiч:  для
чого вона? I навiщо  була  Адамовi?  I  хто  прислав,  i  звiдки?..  Потiм
подумав: адреса! Глянув на зворотну адресу. Але на кришцi посилки, замiсть
зворотно? адреси, хiмiчним олiвцем був намальований такий чоловiчок:
   Цей чоловiчок, як бачите, когось вiтав. Кого? Я так i  не  розгадав  би
та?мницю посилки. I, може, нiколи б не дiзнався, хто вона, та  людина,  що
прислала в наше село журавлине перо й мiтелку ялини, не дiзнався б зовсiм,
аби не Нiна.
   От я сказав, що збудую човен, згадав про соснову кору  i  бiгом  злiтав
додому; взяв ящик з усiм добром, узяв  ножа,  нагрiб  усяко?  всячини,  що
могла  пригодитись  в  роботi,  i  прибiг  до  рiчки.  Мiркую  собi:  поки
вирiзатиму човен, хай Нiна розбере посилку, погра?ться. Цiкаво ж...
   Та як тiльки я ступив на камiнь, Нiна зиркнула на мене й зблiдла:
   - Прийшла посилка? Прийшла? Коли? I вона схопилась  на  ноги  (пiд  нею
захитався човен), стрибнула на берег i, така розгублена, аж iз сльозами на
очах, кинулась до ящика.
   - Диви, все, все прислав! Все, що треба, - шепотiла вона, викладаючи  в
пелену шишки, жолудi, сухi гiлочки.
   - Хто прислав? Ти зна?ш його? - спитав я,  зовсiм  спантеличений.  Баба
Сiроха казала: "Мабуть, для тебе старався", а виходить, посилка для  Нiни,
i дiвчина ждала ?? з нетерпiнням.
   Нiна тим часом просунула руку в ящик i на самому днi, пiд сухим  мохом,
щось знайшла:
   - О, ?:.. Записка! - вона витягла клаптик паперу, з трепетом розгорнула
його й пробiгла очима.
   - Читай. Вголос читай, - попросив я.
   - Тут кiлька слiв. I про тебе. Ось, - Нiна подала менi записку.
   Я прочитав:
   Дорогий Адаме!
   Не можу, не буду тебе втiшати. Ти мужня людина.  Радий,  що  в  останнi
хвилини коло тебе стоятимуть вiрнi  друзi.  Висилаю  для  них  те,  що  ти
просив. Хай запахне в степу сосновим Полiссям. Привiт  ?м  обом,  капiтану
Ленду i Нiнi.
   Твiй Олс.
   Пiсля "твiй  Олс",  як  i  на  кришцi  посилки,  теж  був  намальований
чоловiчок, що пiдняв капелюх на знак привiтання.
   - Нiно, хто цей Олс? - спитав я.
   Нiна мов заворожена  перебирала  дрiбнi  червонястi  галузки,  березовi
китички, засушене листя, шкаралупки горiхiв, все це роздивлялась, нюхала й
складала в пелену. Я ще раз спитав:
   - Нiно, хто вiн, скажи, той Олс?
   - Вiн такий, як Адам. Вони вчились разом.
   - А де вiн зараз?
   - Робить те, що й Адам. Атомне сонце.
   - I не страшно? I не спалить його те сонце, як Адама?
   - Вони про себе не думають. Я була мiж ними. Вони кажуть: треба. Треба,
щоб над землею було ще одне сонце. Треба, щоб  воно  свiтило  сильнiше  за
наше. Треба, вони кажуть.
   - А навiщо це "треба"? Хiба так погано? Хiба нам з  тобою  мало  сонця,
мало трави на  лугах,  цвiркунiв,  метеликiв,  кульбабиного  пуху?  Навiщо
придумувать ще одне сонце?
   Нiнинi вуста були холодно стуленi,  в  них  наче  застигло  оте  рiшуче
"треба", i я зрозумiв, що вона бiльше нiчого не скаже.
   Хвилину чи двi ми сидiли мовчки. Я озвався перший:
   - Добре. Я зроблю тобi човник, Нiно.
   - З сосново? кори?
   - Авжеж.
   - Це чудесно. Я так хочу, так давно хочу. I  саме  такого,  з  сосново?
кори. Вiн найкращий: гарний, легкий, нiколи  не  протiка?.  Адам  збирався
менi зробити, та, бач, не встиг. - I Нiна опустила голову.
   Колiнця у не? тремтiли. Бiлi вузенькi туфлi ?? розкисли у водi, з носка
виглядав набубнявiлий палець. "Осiнь. Холодно ?й", - защемiло менi в душi.
   Я взяв шматину сосново? кори (а Олс  прислав  чималий  шматок;  либонь,
вiдколупнув од старого стовбура). Кора була шарувата, як печиво.  Справжн?
тобi шоколадне печиво з бiлими цукристими прошарками. I на вигляд  смачна.
Я навiть спробував лизнути язиком: терпка i пахне смолою.
   Бачу: Нiна сидить, пiдперши кулачками голову, зосереджено  дивиться  на
мо? мудрування i трiшки, приховано всмiха?ться. I, мабуть,  дума?:  чудний
цей хлопець...
   Покрутив я в руках сосновий "пирiг", на око прикинув: як його обрiзать,
щоб вийшов корпус кораблика. Спершу, мiркую собi, обрiжу лишн?,  обстругаю
з бокiв так, щоб нiс i борти в  мене  вийшли.  А  далi  почну  видовбувать
середину.
   Взявся за нiж: вiн легко рiже, гладенько; сиплеться  додолу  червоняста
порохня,  баранцями  скручу?ться   стружка.   Все   йде   нормально;   вже
загострився, видовжився корпус; правда, вiн  ще  грубенький,  неоковирний,
але видно: це тобi не абищо, а щось серйозне. Одна лиш бiда: чикнеш  ножем
рiзкувато, так i злiта? верхня луска, вiдшарову?ться; кора, бачте, скле?на
поганенько. Та не бiда, скоро я приловчився, i робота пiшла як слiд.
   Нiна сидить замислившись,  тихенько  собi  дивиться,  що  воно  в  мене
виходить. Мовчить, анi пари з вуст. За це я найбiльше ?? поважаю.  Зна?те,
аби на мiсцi Нiни був хтось iнший, то почав  би:  не  так  рiжеш,  не  там
струга?ш, треба ось так, а не так... Словом, так тебе  затакав  би,  що  в
тебе обов'язково щось зiпсувалось би. А зiпсувалось, тодi вiн ще дужче: "Я
ж казав! Я ж казав!.."
   Нiна - зовсiм iнша людина. Гляньте: зiперлась на кулачки, лице  тихе  й
замислене, в очах - терпеливе чекання. То сонце, то хмарнi тiнi пролiтають
над нею.
   - Дивись, - кажу Нiнi, - "Санта-Марiя" прийшла. Кинула якiр.
   На воду впав жовтий вербовий листок. Довгенький, глянсований,  з  гордо
пiднятим   i   закрученим   хвостиком,   вiн    скидався    на    каравелу
"Санта-Марiя"[2], котру я бачив у книжцi. Листок стояв  нерухомо.  Та  ось
дмухнув вiтрець, забрижилась вода, i човник погнало до берега. Вiн летiв i
водив сюди-туди носом, наче вибирав, куди йому краще причалить.
   - Льоню, - озвалась Нiна, - а можна i в мо?му кораблику зробити високий
нiс?
   - Можна. Такий i зроблю. Ось, - i я показав майже готове суденце.
   Воно стояло у мене  на  руцi,  новеньке,  темно-червоного  кольору,  iз
смолистим  запахом;  мiцнi  борти,  що  звужувались  донизу,  були   добре
обтесанi, а вся носова частина задерта вгору.
   - Ой, - тихо сказала Нiна, i  очi  в  не?  зажеврiлись.  -  Справдi  як
"Санта-Марiя"!
   Вже залишилось небагато: видовбать кору зсередини. Нiж у мене з гострим
кiнцем, i я провiв заглибини понад бортами, кормою i носом. А далi  тiльки
пiдколупуй соснову луску - сама одлiта?. Глибша? човен, ста? просторiше  в
його трюмах, а я прикидаю в думцi, де зробити лаву, де щiлини  для  весел.
Вичищаю луску, видмухую порохню, а Нiна тихцем посмiха?ться, косуючи  оком
на мене.
   - Чого ти, Нiно?
   - А так. Вуса в тебе геройськi.
   - Якi, якi?
   - Червонi вуса. Як у пiрата.
   Здмухнув я вуса, струсив шоколадну тирсу, що  всипала  менi  сорочку  й
штани, i пiдняв у руцi суденце:
   - Готово! - кажу. - Ще весла вирiжу.
   I от наш кораблик сто?ть на водi.  Злегка  погойду?ться.  Два  соснових
весла виблискують на сонцi. Од червоних бортiв - густа багряниста тiнь, що
колива?ться на хвилях. I Нiну злегка погойду?. I на ?? лице пада? червоний
вiдблиск. Вона сто?ть у кораблику, зовсiм не схожа на ту дiвчину, що сумно
сидiла на березi. Гляньте: вона, мов чайка, зором,  крильми,  тiлом  сво?м
подалась уперед, готова от-от  злетiть;  розсипались  на  вiтрi  ??  коси,
трiпоче бiленьке плаття. Я кажу:
   - Нiно, стривай! А вiтрило? У мене ? шмат парусини, ну-бо стривай!..
   Я ставлю високу щоглу з хрестовиною, шпагатом i кле?м крiплю вiтрило, i
вiтер напина? мiй парус, неспокiйно  лопоче,  на  швидку  течiю  розверта?
судно.
   - Льоню, сiдай! - гука? Нiна. - Вдвох попливемо.
   - Як? I менi сiдати?
   - А чого ж!
   Це ж не простий кораблик, це Нiнин, i я зробив його  з  сосново?  кори,
яку прислав нам та?мничий Олс, той, що знiма? капелюха, вiтаючи людей.
   Кораблик несло в протоку, i  я  стрибнув  саме  вчасно:  нас  кинуло  в
бризки, в бурхливий потiк, обшугнуло водою;  я  налiг  на  весла,  грудьми
уперся в  праве  весло,  крикнув  Нiнi:  "Стережись!"  -  i  повернув  наш
вiтрильник так, щоб вiн проскочив повз гострий камiнь.  Ще  раз  труснуло,
обдало мене пiною, i ми вийшли на чисте плесо, попливли за водою.
   Мокрi, ми сидiли поруч, пiд вiтрилом, дивились на береги.  А  береги  в
нас такi: то пiдмитi печери, де сплелись корневища, чорнi й вузлуватi,  як
морськi спрути; то свiтлi пiщанi вiдмiлини, всипанi черепашками; то  крутi
глинянi припiчки, геть подовбанi норами, - там селяться згра?  стрижiв,  -
зараз вони з вереском носились над лугом.
   Ми пливли пiд вербами, наче в  зеленому  гротi;  тут  стояла  принишкла
сутiнь, i лише подекуди вгорi жаром свiтились  китицi  стигло?  калини.  Я
сидiв на веслах, вибирав дорогу. I раптом Нiна торкнула мене за  плече.  Я
оглянувся. За нами сумно плив старий Нiнин човник. Вiн, мабуть, не  схотiв
самотнiм залишитись на броду. I, притоплений, тихо снував за нами.
   - Вiн когось везе, - сказала Нiна.
   - Кого? Я не бачу.
   - Дивись, на кормi.
   О, таки справдi!  На  кормi  сидiла  жовта  стрiльчата  бабка.  А  менi
здалось: на маленькому авiаносцi притулився вутлий двокрилий лiтак.  Може,
вiн потерпiв аварiю, i Нiнин човник везе його до найближчого аеродрому?
   На одному закрутi старий притоплений човник ткнувся  у  берег  i  став.
Бабка  вiд  поштовху  злетiла.  У  польотi  вона  ще   бiльше   нагадувала
мiнiатюрний лiтак, неважко було побачити й пiлота, що махав нам  з  кабiни
шоломом, i ми попрощалися з ним.
   Та скоро i наш кораблик зупинився. Що за морока? Збурена  вода  кипiла,
крутила поверху пiну, але стояла на  мiсцi:  щось  ?й  перетнуло  шлях.  I
тiльки насподi, в глибинi, течiя клекотiла i била струменем, рвучи запону.
Наш вiтрильник здригався, тремтiв, як живий, але далi не йшов. Ми з  Нiною
переглянулись, нiчого не розумiючи.  Я  перехилився  через  борт,  поводив
очима i вгледiв: там, де збира?ться пiна,  стирчить  iз  води  щось  таке,
схоже на плетену корзину.
   - Ага! - вигукнув я. - Все зрозумiло!
   - Що там? - спитала Нiна.
   - Верша! Це Глипина верша. У нього така бовдуряка,. що  перекрива?  всю
рiчку. I зна?ш, що люди кажуть: Глипа вночi вiдкрива?  шлюз  на  верхньому
ставку i спуска? воду i  коропiв,  тих,  що  колгосп  розводить.  А  тодi,
лисюга, тяга? собi рибку - пудами...
   - А воно й видно, - сказала Нiна, - що воду спускали.
   Атож, якщо  придивитись,  то  видно:  розливалась  недавно  рiчка;  оно
затягло мулком острiвцi, причесало траву, розвiшало мох на сучках.
   "Цiкаво, - подумав я, - що пiймалось у Глипину вершу?"
   Взяв жердину i ткнув у рiчку, туди, де бульбашилась  вода.  Ткнув,  але
тичка не йшла - пiд нею щось трiпотiло. Я бовтнув  жердиною  i  тут  -  як
дрова! -  плесь,  плесь!..  Закипiла  пiна,  забилась  риба,  хвостами  аж
молотить по водi. Один коропище як  хвисьнув,  так  i  вилетiв  на  берег,
позяпав ротом i знов на дно.
   - От риби! - сказав я. - Аж кишить. Тичку встромив - i не пада?.
   - Що робити? Це ж розбiй! Може, покликать кого?
   - Навiщо? Ми самi щось придума?мо... Зна?ш, Нiно, Глипа  затика?  вершу
соломою. А я затичку вийму, i хай иливе  собi  риба,  тюгу-у!  -  у  нижнi
ставки.
   - Давай! Тiльки швидше!
   Я полiз у рiчку, а тут глибоко, i ноги по колiна грузнуть у муляку. Так
я аж вухом лiг на воду, намацав рукою затоплену вершу, намацав ?? гузир  i
висмикнув цiлий снопок соломи. Тiльки висмикнув,  як  чую:  залоскотало!..
затрiпотiло!.. пiшла рибка мiж мо?ми ногами.
   - Ось, ось вона! - закричав я смiючись. - Пливе табуном! На волю!
   А жирнi коропцi лiнивим ходом, тягнучи за собою хвилю, пiшли по  течi?.
Вони плавно й поважно вихляли хвостами, луска  на  ?хнiх  боках  вiдсявала
золотом. Риба зовсiм нас не боялась, пливла попiд самим берегом. Ми  довго
проводжали коропцiв. Та ба! Знов якась перепона! Так само крутило  воду  i
зашумовувало  пiну.  Виявля?ться,  обачливий  Глипа  поставив   ще   одну,
контрольну вершу. I тут я витяг затичку - жмут гнило? соломи.  Тепер  була
вiльна дорога вiд верхнього ставу до нижнього.
   - А вершi? - спитала Нiна. - Глипа ?х знов  поставить.  I  буде  тягати
коропи.
   Гм, вершi... Що з ними робити?
   - Нiно, - сказав я. - Вже вечорi?. А ми з тобою мокрi та й змерзли; бач
- у тебе сироти на лiктях. Давай розведемо вогонь.
   - О-о, це прекрасно!
   Над рiчкою, в густих кущах,  ми  назбирали  падалiшнiх  стебел,  хмизу,
сухого гiлляччя. Поки Нiна лаштувала багаття, я притяг Глипинi вершi. Вони
добряче вимокли у водi, стали аж чорнi, вiд них на сто метрiв несло  мулом
i риб'ячою лускою. Цi важеннi споруди я поставив так:  одну  вершу  пiдпер
другою, щось вийшло схоже на курiнь, а внизу якраз було мiсце  для  вогню.
Коли спалахнуло полум'я, ми побачили грандiозну картину: закурились вершi!
Тепла шипуча пара змiями повзла крiзь плетену  лозу  i  стовпом  звивалася
вгору.
   - Диви! - сказала Нiна. - Немовби чуми димлять. А ми з тобою ескiмоси i
?мо ведмежатину.
   - Еге, - зiщулився я. - Ескiмоси. I, мокрi, сидимо на снiгу.
   Чи то вогонь додав темноти, чи ми не помiтили, як  упала  темрява.  Нас
обступила нiч, обступили чорнi кущi, з-пiд яких тягло рiчковою сирiстю.  А
коли вогонь вiдкидав пiтьму, тодi - лиш на коротку мить - багряний  полиск
падав на вiтрило, i нам було видно щоглу i сонний кораблик, що стояв  коло
берега. Над нами тремтiли зорi, синi, як iскри бенгальських вогнiв.
   Я ще пiдкинув хмизу у багаття, полум'я шугнуло вгору, пiд  самi  вершi.
Сира лоза довго шипiла й сичала та ось, нарештi, спалахнула, червонi язики
поповзли в небо, i вершi, як двi ракети, снопами вогню освiтили весь луг.
   Оце красота!
   Нiна пiдскочила ( а очi горять) i давай: "Трам-та-там! Трам-та-там!"  I
пiшла круг вогню, стрiпу? косами, плеще в  долонi,  а  я  за  нею  i  наче
вибиваю в бубон, а полум'я трiщить, сипле додолу жарини.  Чу?те?  Гримлять
тамтами в джунглях! I раптом - нiч...
   Впало, обвалилось вогнище, одразу повiяло  холодом,дихнуло  порожнечею,
осiннiм смутком.
   Нiч стояла мiж нами; я тримав  Нiну  за  руку,  але  не  бачив  ??.  Ми
принишкли, наче осиротiли без вогню.  Десь  у  небi  зi  свистом  пролетiв
самотнiй птах.
   - Осiнь, - сказала Нiна.
   - Осiнь, - сказав я. - Птахи у вирiй збираються.
   - I менi пора.
   Я вiдчув, як вона легенько стисла менi руку.
   Нiна вiдпливала восени.
   Все пливе восени: листя за водою, хмари, павутиння,. птаство,  школярi,
комбайни. Все кудись пливе, проща?ться з лiтом. I Нiна прощалась.
   Як завжди, ми зустрiлися з нею на броду. Вона сидiла. в кораблику, я на
каменi. По водi проносились тiнi журавлиних ключiв.
   - Ти в який клас пiдеш? - спитала Нiна.
   - В третiй.
   - Значить, скоро забудеш про мене.
   "Ет, - знизав я плечима. - Навiщо пустi балачки?"
   - Так, ти забудеш про мене, - тихо, але твердо сказали Нiна. -  У  мене
друзiв багато було, вони повиростали, купили собi мотоцикли,  транзистори,
квитки на футбол. I коли я приходжу до них у гостi, вони дивляться на мене
сонними очима i не впiзнають. "Ти хто?" - питають.  "Нiна",  -  кажу.  "Не
знаю тако?". - "А пам'ята?те, - нагадую тодi, -  як  ми  слухали  в  степу
павукове радiо?" -  "Тю,  що  за  дурницi!..  Павукове  радiо!  Йди  собi,
дiвчино, геть, не мороч нам голову!.."
   Хтозна, про кого це казала  Нiна,  та  я  чомусь  живо  побачив  Глипу,
побачив, як вiн сонно глипа? над  сво?м  патефоном,  бо  вiн,  коли  добре
пiдiп'?, крутить одну музику:
   Ех, Дуня, Дуня я-я,
   Дуня ягiдка моя...
   - Не всi такi, - ображено засопiв я. - Адам не забув. Вiн  часто  казав
про тебе.
   - Адам, - Нiна особливо якось вимовила це  iм'я.  -  Адам  був  дитина.
Велика дитина. У нього  був  свiй  Буме,  своя  Сопуха  i  свiй  лiхтарик.
Лiхтарик вiн менi подарував, ти його бачив.
   - А-а, це Адам подарував? - аж тепер я дiзнався, де вона взяла  грибок,
який свiтив у печерi мiсячним свiтлом.
   Я порився в кишенi, витяг сво? припаси. Забрiв по колiна в воду, до  ??
кораблика, i сказав:
   - Нiно, ось два кремiнцi. Найкращi. Один свiтлий, другий  з  багрянцем.
Вони викрешують вогонь. Якщо тобi страшно-страшно стане, вiзьми ?х  i  так
покреши - блись, блись, i все, i страху не буде.
   - Гарнi кремiнцi, - сказала Нiна й загорнула ?х у хустинку. -  Ну  все,
Льоню, менi пора.
   Вона сiла в кораблик, спустила весла на воду. Легкий, з сосново?  кори,
вiтрильник вийшов на течiю. Вся рiчка була  встелена  жовтим  листям,  вiд
нього рябiло в очах; серед жовтого листу плив ?? тихий кораблик. А над нею
неслись павутинки, а ще вище - журавлинi  ключi.  Рiчка  петляла  долиною,
губилась за бурим горбом. I кораблик вiддалявся, меншав, мрiв над водою. Я
вже бачив тiльки присмучену дiвчину, яка жеврiла на сонцi, мов свiчка.
   - Нiно, прощава-ай! - змахнув я рукою.
   - ...щавай! - вiдгукнулась луна.
   - На те лiто ждатиму. Чу?ш?
   - Чую!.. При?ду!..
   Я зiп'явся на носки, але вiтрильник став маленький, як тiнь журавля.  I
раптом менi здалося: то справдi журавлик!  Гляньте,  вiн  знявся  з  води,
понiсся над землею, виплив у небо i з розвороту пiшов за бистрим ключем.
   Навiть примарилось менi: я бачу Нiну.  Вона  спрямову?.  свiй  крилатий
кораблик у синю затоку, веслу? мiж хмарами. А хмари над нею - як скелi.  А
вiтрило у не? - як бiла пiр'?на. А вода чиста-чиста, без дна.
   Попливла Нiна у вирiй. За птахами.
   ...I досi не знаю, чи була вона, така дiвчина, чи я ?? просто вигадав.

   [1] Курай - мiсцева назва перекотиполя.
   [2] "Санта-Марiя" - одна з каравел, на яких X. Колумб вiдкрив Америку.

   =====================================================================





   ПЕРШИЙ РАЗ

   Щойно на свiт Божий стало займатись, а мати i старший брат спали,  коли
Параня збудилась зi сну. Она мала перший раз в  сво?м  життю  йти  в  поле
жати, i вже страх як з великою нетерпеливiстю очiкувала она того  ранку...
Она схопилася з постелi, розглянулась по хатi, i видалось ?й напричуд,  що
она вже не малий дiвчук, яким була  дотепер,  але  вже  велика,  слушна[1]
дiвчина, що десь i того розуму та поваги у  не?  набралося,  чого  дотепер
цiлком  по  собi  не  замiчала.  Она  причепурилась  наборзi[2],   вхопила
коновки[3], побiгла до криницi, принесла до хати води i розпалила  в  печi
на обiд.
   - Чого ти, Параню, чим боржiй[4] вже зiрвалася та берешся не  до  сво??
роботи? Тобi ще спати б! - докоряла мати  дочцi,  збираючися  сама  варити
обiд.
   - Ет, мамо, тепер не пора спати, коли  зачинаються  жнива;  тепер  хiба
самi лiнюхи сплять, тi, що не хочуть  робити,вiдказала  Параня  з  великою
повагою, крутнулась на однiй нiжцi i побiгла  до  комори,  де  на  кiлочку
висiв ?? новий серп.
   Мати лиш усмiхнулась та похитала головою... Она тiшилась в  душi  сво?ю
донечкою-робiтницею, сво?ю потiхою на старi лiта, хоч i не давала по  собi
пiзнати то? утiхи.
   Паранi  минав  заледве  чотирнадцятий  рiк  життя,  вона  була  хорошою
бiлявочкою, чорноокою, чорнобровою, ?? тiло стало щойно  розвиватися,  мов
той пупляшок[5] рожi. Не одному  могло  б  видатись,  що  се  навiть  грiх
заставляти  до  тяжко?  роботи  таку  ще  не  розвинену  цвiтку.  Однак  в
селянськiм станi на се не зважають...
   Мати Паранi була убогою вдовою, мала всього хатку з  огородцем  i  оден
загiнчик[6] поля. Iз сього годi прожити, для того треба  йти  на  панський
лан жати за снiп, а сво? нехай за той час[7] чека?; а як  сво?  жито  буде
вже само проситися пiд серп, i клонитися, i опадати, тогдi  хоч  би  вночi
при мiсяцевi можна сво? вижати.
   Дотепер ходила вдова на жнива з сином, та ось сего року "пiдросла"  вже
Параня,то нехай i она йде, втрiйку все-таки бiльше зароблять...  Параня  й
без того рвалась до роботи, а коли мати нагадала про жниво i принесла  для
не? з мiста новий серп, то Параня аж скакала з велико? радостi i  плескала
в долонi.
   Та сего ранку она вже тiшилась найбiльше, бо ж сей  ранок  видався  для
не? якимсь великим празником, а день, в котрiм она мала йти в поле жати  i
перший раз в житю побiч  матерi  омитись  потом  тяжко?  працi,  мав  бути
переломом в ?? житю... Вiдтепер набiк ляльки i дитинячi забавки, а замiсть
них серп до рук i праця, невсипуща праця так довго, як довго вiку  на  сiм
свiтi. Та чи ?сть тут чого так дуже тiшитися? Бiдна дитина!..
   Параня побiгла до комори, здiйняла з кiлочка серп, принесла до хати  i,
оглянувши ?го зi всiх бокiв уже Бог зна? котрий раз,  положила  на  столi;
потiм подивилася до маленького  зеркальця  на  стiнi,  поправила  собi  на
головi неслухняний космик волося, що все вилазив  з-за  уха,  i,  спiваючи
впiвголосу якусь пiсеньку, побiгла до стодiльчини будити  старшого  брата,
що спав блаженним сном на сiнi, мовби ?му i в думцi не було йти нинi жати.
   - Ану, Iване! Лiнтяю, вставай! - закликала Параня срiбним голосочком, а
коли Iван i вусом  не  моргнув  на  ??  поклик,  тогдi  Параня  давай  ?го
термосити, давай за ноги тягнути.
   Вкiнцi[8] Iван збудився, протер очi.
   - Що таке? Горить, чи що? - спитав вiн, здивований.
   - Не горить, а час вже вставати. В хатi вже обiд доварю?сь! - закликала
Параня.Ану, виходи зi стодоли на свiт Божий,  умийся  зимною[9]  водою  та
Богу молися, бо вже люде збираються, та й нам пора йти жати!
   - Ов! Яка менi жниця, як з клоччя батiг! -  проворкотiв  Iван  i  хотiв
знову положитися на запашне сiно, але Параня не дала, вхопила ?го за  руку
i силомiць тягнула надвiр. Якраз зiйшло сонце i золотим  промiнем  ударило
просто в створенi дверi стодiльчини. Iван зiрвався на рiвнi ноги,  i  обо?
молодi люде розсмiялися голосним реготом.
   Незадовго й обiд[10] був на столi, обiд скромненький i  пiсненький,  як
звичайно в бiдних людей i то ще напереднiвку[11],-  такий  обiд,  що  коло
него не потрiбно довго гаяти часу.  Вiдтак  всi  тро?  забрали  серпи,  не
забули також на полуденок[12], що складався з прiсно? палянички i  кiлькох
огiрочкiв, заперли хату i пiшли улицею вздовж села.
   До них прилучалось все бiльше  женцiв,  бо  попереднього  дня  панський
тивун[13] оголосив початок жнива на панськiм ланi,  а  вкiнцi  назбиралась
спора[14] громадка. Попереду йшли дiвчата, за дiвчатами хлопцi,  а  позаду
старшi жiнки i молодицi сумiш з чоловiками i старшими дядьками.  Всi  були
убого повбиранi, а дехто навiть дрантиве, як звичайно найбiднiйшi  люде  в
селi i безземельнi халупники, що йшли на панський лан жати  за  копу,  щоб
заробити собi дещо на прожиток. Липневе сонце щойно зiйшло  з-за  обрiю  i
оживило сво?м благодатним свiтлом цiлу  вселенну,  донедавна  погружену  в
глибокiм снi. На стодолах клекотали бузьки, по плотах скакали горобчики  i
весело цвiрiнькали, а пестрi[15] метелики перелiтали з цвiтки на цвiтку та
упивалися пахучою росою. Земля усмiхалася, син? небо усмiхалося, i женчики
були веселi: дiвчата щебетали, мов тi пташечки, хлопцi весело гомонiли,  а
старшi позаду розмовляли повагом.
   Мiж тим дiвчата все оглядалися вiд часу, мовби ?м чого  недоставало.  I
справдi, ?м недоставало старого дядька Прокопа. Був то  старий  парубок  i
великий смiхун. Що-небудь  вiн  скаже,  то  чоловiк,  що  его  слухая,  не
зiтрима?, мусить смiятись, аж за боки триматися, а дiвчатам того тiльки  й
треба. I вже они ?го любили, того дядька Прокопа, душi  за  ним  не  чули.
Де-небудь ?го здибають, так зараз беруть межи себе та й:  говори,  дядьку!
оповiдай всяку всячину!.. Однак сим разом  дядько  Прокiп  iшов  з  самого
заду. Не знати, чи вiн справдi забув  дома  Богу  помолитися,  чи  то  сей
красний, лiтнiй ранок так зворушив  ?го  поетичну  душу,  досить,  що  вiн
тримав у руках капелюх i, йдучи позаду громадки женцiв, вiдмовляв  набожно
молитви впiвголосу. Старшi уважали се рiчiю  довсiм[16]  природною,  бо  ж
прецiнь[17] не раз можна спiткати чоловiка,  що  йде  селом  або  полем  i
молиться Богу, але дiвчата, звичайно вiтрогони, мусили й тут  знайти  щось
смiшного. Котрась шепнула: "Дивiть, дядько Прокiп  молиться  Богу,  дядько
Прокiп без отченашу обiдав...".[18] I як почули другi,  що  дядько  Прокiп
нинi без отченашу обiдав, так давай смiятися, хихотатись, i вже через цiлу
дорогу не було у них iншо? бесiди, як тiлько про се, що дядько Прокiп  без
отченашу обiдав. А Параня смiялась  вже  найбiльше,  ?й  було  невисказано
любо, що ось-то она йде поруч  з  дiвчатами-вiдданицями,  котрi  ще  вчора
уважали ?? за пiдростка, а нинi приняли до свого гурту як  подругу,  бо  ж
прецiнь ма? серп в руках i йде не на забаву, а на жниво.
   А дядько Прокiп, хоч i чу?, що дiвчата смiються, хоч i видить,  що  они
все за ним оглядаються, хоч i зна?, що они хотiли б мати  ?го  мiж  собою,
однак не пода?сь покусi. Все йде позаду i молиться Богу,  мовби  хотiв  ?м
сказати: "Смiйтеся здоровi, а  менi  в  тiй  хвилi  не  до  того;  я  мушу
подякувати Богу за те, що не пороснув градом на людську працю, бо десь там
мiж людськими полями i мiй клаптик жита доходить..."
   Прийшли вкiнцi на панський  лан,  i  тут  всi  розпаювалися[19].  Члени
поодиноких родин сходились докупи i разом  ставали  до  роботи.  Параня  з
матiр'ю i зi старшим братом зiйшлися  також  разом,  заняли  одну  полосу,
перехрестились набожно по три рази i стали жати.
   - Ану-но ти, сороко чорноока, берися до роботи! -  закликав  до  Паранi
дядько Прокiп, котрий зi сво?ю родиною заняв сусiднiй загiн.Будемо видiти,
чи вмi?ш  ти  так  само  серпом  вивiвати[20],  як  по  дорозi  хихи-смiхи
виправляти.
   Параня почервонiла, мов квiтка, зi встиду, коли почула дядьковi  слова.
Они видались ?й справедливим докором за те, що  она  по  дорозi  смiялась,
мовби дядько без отченашу обiдав, i тепер жалувала в душi i каялась  того,
що вже не вернеся, та не знала навiть, як дядьковi вiдповiсти, що сказати.
   Параня, лиха сама на себе, стала  завзятущо  жати...  Що  набере  жменю
стебел, то серпом чах! - i кладе позад себе на снiп; серп полиску?сь,  мов
змiя, жито шелестить, дiвчина жне...
   - Поволi, дитинко, поволi! - остерiгала мати.Ти ще непривична,  коби-сь
не врiзала собi руки...
   А дядько Прокiп був таки трохи цiкавий[21].  Вiн  пiдступив  ближче  до
дiвчини i, накладаючи до люльки тютюну, став пильно  приглядатися  молодiй
жницi.
   - Ге-ге-ге! - закликав старий по хвилi,нiвроку,  нiвроку,  нiвроку!  Та
она жне, як стара, готова ще всiх нас випередити...
   Тут уже Параня, заохочена похвалою дядька Прокопа, уважала за  потрiбне
конче щось сказати, iначе могли б ??  уважати  за  немову[22]...  Она,  не
перестаючи жати, вiдказала:
   - Вже кого як кого, але вас, дядьку, то таки,  певно,  випереджу,  коли
ви, замiсть серпом жати, будете люльочку пакати...
   - А диви, яка  робiтниця!  Ще  й  мене  до  роботи  жене...  Гей,  кумо
Марисько!звернувся вiн до Паранино? матерi.Лагодься до  весiля,  бо  таким
робiтницям, як твоя доня, не довго дiвувати...
   - Смiйтеся,  смiйтеся!  -  вiдказала  гордовито  вдова  Мариська,та  не
вречiть[23] менi дiвку...
   - Не бiйся, кумо Марисько! Вже менi, такому старому  собацi,  не  вречи
тво?? дочки,вiдповiв дядько Прокiп.Коли я тебе саму не врiк тогдi,  як  ти
пишалася чорними бровами, а я,  чорновусий  паруб'яга,  обертав  тобою  на
музиках, як тою стебелинкою, а все заглядав в тво? чорнi очi, то тепер вже
не вречу тво?? дочки... Ей, кумо Марисько, то-то було  колись  весело!  Не
правда?
   - А йди собi, старий! - закликала вдова Мариська i махнула  серпом.Дiти
слухають, а вiн менi буде теревенi гнути та нагадувати, як ще баба  дiвкою
була...
   Всi розсмiялися, а дядько Прокiп, попакуючи  люльку  i  усмiхаючись  iз
вдоволенем, пiшов на сво? мiсце та став жати, серпом вимахувати.
   А вдова Мариська таки не оперлася[24] покусi, таки  нагадала  собi  той
час, коли она була ще молодою дiвчиною та  витанцьовувала  з  Прокопом,  i
рiшила в сво?й головi,  що  таки  справдi  було  тогдi  весело.  Она  собi
нагадала також, що Прокiп навiть до  не?  сватався  колись,  та  вже  вiн,
бiдняга, якось нiколи не мав до того щастя та й так лишився парубком аж до
сивого волоса.
   Сонце пiдносилося усе вище вгору, раннiй холодок улiтав, а замiсть него
ставало чимраз гарячiйше. На небi нiгде  не  видко  нi  найменшо?  хмарки,
нiзвiдки не дихне вiтрець, гарячий пiт чимраз бiльше облива?  женцiв,  але
вони  не  устають  в  роботi[25],  серпи  полискуються,   чахкають,   жито
шелестить... Мов тi мурашки, що не зважають на денну спеку,  а  все  iдуть
дальше в сво?м походi, так само женцi  все  вперед  поступають  в  роботi.
Перед ними чимраз менше незжатого жита, поза ними чимраз бiльше  стернi...
Женцi в полi при роботi - се для мене красний зворушаючий вид[26]. На  той
вид огорта? мене якесь неописане, богоговiйне почуван?, я клоню чоло перед
тою величною працею i вiддаю честь рукам, що то? працi пiднялися. Та  чого
они такi бiднi, такi забутi, тi чорнi, порепанi руки? Та чи  скоро  прийде
для них лучча доля, вiдраднiйша будучнiсть[27] для тих голодних,  захлялих
робiтникiв-хлiборобiв? Гей, Господи Боже, зглянься, допоможи  та  прискори
той час!..
   Параня анi разу не пристала[28], анi почула втоми. Она  йшла  разом  зi
старшими,  личко  ??  зарум'янилось,  хустина  впала  на  плечi,   короткi
перстiнчики[29] волосся, що не далися заплести в косу, розбурхались i, мов
вiночок, окружали е? чоло. Та она, мов знаючи, що ?? з тим до  лиця,  дала
?м волю i все жала та жала, лише вiд часу до часу випрямлялась та запаскою
овiювала сво? розпалене лице.
   Вкiнцi сонце пiднеслось до найвищо?  висоти  i  сипало  на  землю,  мов
грань, гарячим промiнем, стало парно, мов у банi, настав полудень.
   Дядько Прокiп подивився на сонце, глянув на  тiнь  i  крикнув  зi  все?
сили:
   - Гей, люде, християне! Ану погляньте вгору: он де сонце!  А  тiнь  вiд
людини маленька, як чорний песик при ногах... Час вже  хiба  вiдпочити  та
покрiпитись, чим Бог послав!..
   Женцi мов чекали на той поклик, кожде кидав серп та бiжить до торбини з
чорним  хлiбом,  з  часником,  з  огiрочком.  Всi  розтаборились  i  стали
полуднати, а Паранi ще нiколи не смакували так, як  сьогоднi,  паляниця  з
огiрочком. Всi веселi, балакають, смiються, жартують, а  дехто,  попо?вши,
витягнувся лiниво на сирiй землi i лежить в якiйсь одеревiлостi: не то вiн
спить, бо на сон нема часу, не то чува?, бо обоятний[30] на те,  що  другi
говорять. Вiн приник до свято? земленьки i лежить на нiй непорушне,  мовби
хотiв за той короткий час набрати з  то?  землi  свiжо?  сили  до  дальшо?
працi...

   * * *

   Сонце  зайшло  вже.  Вечiр  зближа?ся  скорою  ходою,  на  небi   стали
показоватися зiрки. З панського лану вертала  громадка  женцiв  тою  самою
дорогою i в тiм самiм порядку, в якiм iшли рано в поле. Не було  мiж  ними
лише старших жiнок, бо тi пiйшли скорше додому варити вечерю. Всi женцi, а
особливо молодiж, були веселi, немов вертали з весiля,  а  не  вiд  тяжко?
працi. Дiвчата попереду спiвали  пiснi,  а  хлопцi  весело  жартовали  або
спiвали разом з дiвчатами.
   Лиш одна Параня була якось не своя... Она  нажала  цiлу  копу[31],  так
само як кождий пересiчний[32] жнець. Через цiлий день,  як  довго  тривала
робота, не чула она втоми, аж коли робота скiнчилася i  люде  пустилися  в
дорогу додому, почула Параня в собi нагло якусь охлялiсть,  неповоротнiсть
в руках, в ногах i в цiлiм тiлi. Бiдна дiвчина була ще непривична  до  так
тяжко? працi, она перший раз в житю перебула той "iспит зрiлостi", з  того
i втомилась. Однак за другим, за третiм разом людина набира?  вправи[33],_
а тогдi i втоми в такiм степенi не  чу?.  Се  рiч  звичайна...  Найбiльшим
бажанням Паранi було не дати по собi пiзнати того умученя  перед  другими,
щоби з  не?  нiхто  не  смiявся,  i  для  того  удавала  она  веселiсть  i
бадьорiсть. Дiвчата спiвали, i она  також  силувалася  спiвати,  хоч  чула
добре, що у не?, нема до того нi найменшо? охоти. Дядько Прокiн iшов поруч
з молодiжiю i оповiдав смiшностi, з чого  всi  заходились  вiд  реготу.  I
Параня також смiялася, але она  чула  добре,  що  ??  смiх  не  такий,  як
удругих, она  навiть  не  знала  гаразд,  що  таке  смiшне  дядько  Прокiп
говорить...
   З-за овиду[34] викотився круглолиций мiсяць. Вечiр став чудово  гарний,
величавий...  До  села  було  вже  недалеко,  а  дiвча?а,  мов   навмисне,
звiльняли[35] ходу, щоб довше бути разом, та повеселитися пiсля цiлоденно?
працi, та наслухатись смiшних оповiдань дядька Прокопа.
   Але дядько  Прокiп  був  iншо?  гадки,  як  дiвчата;  ему  було  спiшно
повечеряти та заритись де в солому на нiчний вiдпочинок, для  того  i  сам
iшов скорше i пiдганяв дiвчат до скоршого ходу.
   - Ану, козоньки! - говорив вiн.Не приставайте ви так дуже, а поспiшайте
скорше, бо тепер не Великдень з гагiлками, а жнива, час гарячий, треба йти
спати, щоб завтра знов стати до роботи...
   I дiвчата, радi не радi, мусили пiдбiгати за, дядьком Прокопом.
   Вкiнцi прийшли до села, i тут громадка людей стала  чимраз  зменшатись.
Тут то там хтось з людей зближався до сво?х ворiт та й прощався  зпрочими:
"Добранiч, дядьку!.. Добранiч, подруженьки! А кличте нас завтра  рано,  не
втiкайте!.."
   Вдова Мариська чекала  вже  на  сво?  дiти  з  вечерою,  з  пiсненькою,
скромненькою... Дiти прийшли. Параня не впала до хати зi спiвом i гамором,
як се дотепер бувало, а вступила поважно, тихо, повiсила серп  на  кiлочку
пiд образом, сама сiла на лавцi i тяжко зiтхнула.  Она  виглядала  мов  та
пташка, прибита сльотою, що  опустила  крильця  i  вже  не  здiбна[36]  до
дальшого лету.
   - А що.Параню,- заговорила мати,- втомилася дуже? правда?
   - Втомилася, мамо,вiдповiла дiвчина,ми всi тро? нажали по копi...
   - Правда? А я тобi все казала: не дурiй! Жни поволi,  розважно,докоряла
мати,а ти все рвалася цiлий день наперед, як дурна коза, щоби всiх, навiть
матiр, випередити... Пам'ятай же, май розум на другий раз та  роби  вмiру,
пiсля сили[37], як Бог приказав, а тепер  сiдай  вечеряти  та  йди  спати,
вiдпочинь...
   ?й  жаль  було  сво??  ?дино?  донечки,  кришечки,  що  так   утомилась
цiлоденною працею в полi... Але она потiшалася тим, що ?? доня вдалася  нi
в кого, тiлько в не?, в свою маму... Вдова Мариська пригадала собi,  що  i
она колись так само втомилась, коли вийшла малою дiвчиною  перший  раз  на
жниво, але потiм набрала вправи й умiркуваня[38], так що i втоми опiсля не
було чути... Вдова Мариська пригадала собi, що она колись за  молодих  лiт
була першою робiтницею в селi, та що, власне, для того, хоч  она,  сирота,
нiчого не мала,  посватав  ??  небiжчик  чоловiк...  Так  i  Параню  хтось
посвата? - рiшила она в сво?й головi - може, навiть який багацький  син...
Бо ж з  не?  робиться  красна  дiвчинка,  а  яка  роботяща,  моя  донечка,
голубонька ?дина... Господи Боже, благослови ?? та дай ?й добру долю...
   По вечерi мати лягла спати на постелi в хатi, а Параня з братом  пiйшли
до стодоли на сiно. Ах, як она бажала на дорозi дiстатися  чимскорiйше  до
того затишного мiсця на вiдпочинок! - i кинулась  она,  мов  камiнчик,  на
запашне  сiно...  Лежачи  горiлиць,  слухала  она  з   якоюсь   неописаною
любостiю[39], як десь  на  сiножатi  все  рiвномiрно  диркав  деркач,  пiд
пiдвалиною[40] в стодолi цвiркав сверщок, а котрийсь з сусiдiв молотив при
мiсяцi жито на хлiб. Тут прийшла Паранi до голови думка: що за силу мусить
мати той хлоп, коли вiн не тiлько працював  цiлий  день  у  полi,  але  ще
вночi, замiсть iти спати, гопа? цiпом, що аж  вiдголос[41]  розходиться...
Брат не спав; вiн сидiв на сiнi бiля  сестри  i  шептав  молитви.  Дiвчина
пригадала собi, що она також по вечерi ще не молилась, i ?й стало совiсно,
она забажала вiдмовити принаймi  отченаш,  Богородице-дiво...  Она  хотiла
пiднестися, сiсти, перехреститись... однак ноги, руки, крижi  видались  ?й
тугими, мов з олова, нiяк не можна ?х  пiднести,  нi  ними  рушити...  Тут
виринув в уявi бiдно? дiвчини дядько Прокiп... що нiби той  дядько  Прокiп
виставив з-пiд сивих усiв кiнець язика i усмiха?сь глумливо до не?; деркач
на сiножатi все дирка? рiвномiрно, а сверщок  цвiрка?,  а  сусiд  молотить
жито на хлiб... Однак тi голоси нiби все бiльше й бiльше вiддаляються, все
тихшають... Брат уже перестав молитися, вiн перехрестився  впослiдн?,  лiг
спати; деркач i сверщок вже замовкли,  ще  лиш  трохи  чути,  як  молотить
сусiд, але вже десь нiби  дуже  далеко...  Вкiнцi  всьо  затихло,  дiвчину
опуска? самосвiдомiсть, вона засипля? глибоким, твердим, молодим сном...
   Надворi красна, тепла, чудова нiч, цiле село спить пiсля  тяжко?  працi
глибоким сном, навiть чоловiк, що молотив недавно  жито  на  хлiб,  пiйшов
спочивати в солому. Лиш пес вiд часу до часу десь гавкне в  селi,  зрештою
всьо тихо...
   Крiзь шпару в стодолi лл? мiсяць сво? промiн?  на  сiно,  одна  зiрочка
цiкаво загляда?, дивиться на личко сплячо? дiвчини, а в  мiсячнiм  променi
понад головою Паранi уноситься одинокий комар та бринить, виспiву?:
   - Спи, Параню, бо ти дуже втомлена, спи, рибонько, набирай сили, щоби i
завтра знову нажала копу на панськiм  ланi  тво?й  неньцi  на  потiху,  на
славу...

   [1] Слушний - тут: вже спроможний до роботи.
   [2] Наборзi - наскоро, нашвидкуруч.
   [3] Коновка - дерев'яне вiдро.
   [4] Боржiй - швидко, спiшно; чимскорiш, нагально.
   [5] Пупляшок - пуп'янок, брунька.
   [6] Загiнчик - тут: смужка поля (менше гектара).
   [7] За той час - тим часом.
   [8] Вкiнцi - нарештi, врештi решт, в кiнцi кiнцiв.
   [9] 3имний - тут: холодний.
   [10] Незадовго - невдовзi, незабаром; обiд - тут: снiданок.
   [11] Напереднiвок, переднiвок - час перед жнивами,  коли  в  селянських
господах кiнчалися запаси ?стiвного.
   [12] Полуденок - тут: обiд, ?жа.
   [13] Тивун - тут: осавула, старший над панськими слугами.
   [14] 'Спора -_ чимала, величенька.
   [15] Пестрий - рiзнобарвний, картатий.
   [16] Довсiм - зовсiм.
   [17] Прецiнь - проте, однак, мiж тим.
   [18] Без отченашу обiдав - не проговорив цю молитву перед ?жею, що було
обов'язковим у тi часи.
   [19] Розпаюватися - тут: роздiлитися.
   [20] Вивiвати - тут: орудувати.
   [21] Цiкавий - тут: зацiкавлений.
   [22] Немова - тут: нiмий, нiма.
   [23] Вречити - зурочити, накликати хворобу чи нещастя.
   [24] Опертися - тут: чинити опiр.
   [25] Устають в роботi - тут: не зупиняють роботу.
   [26] Вид - тут: видовисько, картина.
   [27] Будучнiсть - майбутн?.
   [28] Пристала - тут: зупинилася, перепочила.
   [29] Перстiнчики (вiд слова перстень)_ -_ кучерики, кiльця волоссячка.
   [30] Обоятний - тут: зацiкавлений чимсь.
   [31] Копа - 60 снопiв.
   [32] Пересiчний - середнiй, посереднiй.
   [33] Вправи - тут: вправностi.
   [34] Овид - обрiй, горизонт.
   [35] 3вiльняти - тут: уповiльнювати, затримувати.
   [36] Здiбна - тут: здатна, спроможна.
   [37] Пiсля сили - розраховувати сво? сили, по сво?х можливостях.
   [38] Умiркування - тут: помiркованостi, вмiння працювати по силi.
   [39] Любостiя - замилування, зачарованiсть.
   [40] Пiдвалина - тут: фундамент.
   [41] Вiдголос - вiдгомiн, виляски, луна.



   ДАЙ, БОЖЕ, ЗДОРОВЛЯ КОРОВI!

   - Го, го, го, небоженьку! не мало я напрацювався, заким  я  заробив  50
ринських... 50  ринських!  То  не  п'ятдесят  разiв  кивнути  пальцем,  не
п'ятдесят колачiв з'?сти, а товчися цiлу  зиму  з  сокирою  по  лiсах,  по
дебрах, коло сажнiв, коло  брусiв...  мерзнути,  як  собацi,  та  ще  й  о
жидiвську ласку стояти, щоби жидовин  песiй  не  пхав  чоловiковi  замiсть
грошей горiлки! А прецiнь я заробив i купив тебе,  мосьпаненьку,  та  веду
додому, дiтям на потiху!..
   Так говорив халупник Матвiй Бас  до  корови,  ведучи  ??  на  мотузi  з
ярмарку додому. Корова хороша: попелясто? шерстi,  з  закривленими  догори
рогами, з великим вим'ям... видно, добре перезимована.
   Довкола зеленiли поля, у воздусi заливались жайворонки, а туй по дорозi
росла зелена м'яка  травиця,  що  так  i  манила  до  себе  корову.  Сонце
спустилось уже д' заходовi, чоловiк спiшився додому, але корова на  се  не
вважала. Вона що кiлька крокiв ставала й жадiбно скубла зелену траву.
   - Ну, ну! Йди-бо! Яка ж  ти  уперта!  -  провадив  Матвiй  дальше  свою
бесiду, силуючись з коровою. - Ти давай лише багато  молока,  то  вже  моя
стара буде тебе доглядати, та й  дiти  пастимуть  по  межах,  по  берегах,
кiлько сама схочеш...  I  тамту,  що-м  торiк  продав,  доглядали,  тiлько
прийшла бiда... треба було восени довг вiддати, податок  заплатити,  одежу
на зиму посправляти, та й мусив продати. А  добра  була  корова  i  молока
сипала багато!..
   Корова мов розумiла бесiду  свого  провiдника,  бо  вiд  часу  до  часу
обертала до нього рогату голову i  мiряла  його  сво?ми  великими  чорними
очима.
   На подвiр'? перед невеличкою хатиною, що  стояла  край  села,  бавилося
п'ятеро малих дiтей  в  полатаних  сорочках  i  все  бiгали  до  ворiт  та
виглядали на дорогу, чи не  йде  батько.  Сонце,  мов  величезний  бальон,
.спускалося за рубець лiсу i червоним променем обливало  хатину  з  малими
вiконцями, обливало подвiр'я, обливало бiлi голови дiтей, що  качались  по
муравi.
   Рипнули дверi, i на порозi  стала  халупничка  Матвi?ха,  жiнка  ще  не
стара, але вже з поморщеним i почорнiлим лицем.  Послiднi  лучi  сонця  ще
захопили ??, поцiлували в лице, i  Матвi?ха  виглядала  через  хвилю  наче
мiдяна статуя.
   - Ще не йдуть тато! Ще нема тата! -  лепетали  дiти  до  матерi.  -  Ми
хочемо гаму, дайте нам ?сти!
   - Ах ви сарань якась! Нiчого, тiлько би-сьте ?ли, а до роботи нема вас!
- закликала мати з ласкавою усмiшкою на лицi.
   Вона знала, що вiд таких дiтей ще не можна сподiватись велико? помочi.
   - То ми будемо пасти корову, як тато приведуть з ярмарку!  -  сказав  з
жаром найстарший хлопчик-семилiток.
   Мати винесла з хати кусень чорного  хлiба  i  стала  обдiляти  дiти  по
черзi... А тут i Матвiй непостережено з'явився пiд ворiтьми з коровою.
   - Гей! ану вiдчиняйте! - далось чути з-за ворiт.
   Дiти, як заздрiли батька, так i кинулись прожогом до  ворiт,  лиш  одно
маленьке зiстало у матерi на руках.
   - Тато! Тато! Корова! - кричало одно, то друге.
   Четверо малих люда вчепилось за ворота i в одну мить отворили  навстiж.
Отворили: i корова з трiумфом вступила на подвiр'я, а дiти обступили ??  i
стали оглядати з цiкавiстю.
   Матвi?ха перехрестила хребет корови i поцiлувала ?? в лоб межи рогами.
   - Ах, моя голубонько! Ах, моя маленька! Ти, певно, хочеш  ?сточки,  ти,
певно, хочеш питоньки! - лебедiла вона, примилюючись до корови  i  гладячи
?? по боках.
   Матвiй стояв збоку i  гордо  дивився  на  ту  сцену.  Його  очi  так  i
промовляли: "Дивись, стара, який з мене  господар!  Який  з  мене  батько!
Шануй же мене, небого!.."
   - Ну, годi панькатись з коровою! Лучче зробиш, _як _даси ?й  хопти  або
трави. Корова дiйна, добра, всi люде говорили. Та й менi дай що  хлепнути,
хоть борщу абощо, - сказав Матвiй до жiнки i пiшов до хати.
   Матвi?ха не спiшила за чоловiком, бо знала, що вiн собi дасть раду  без
не?. Вона назбирала вже наперед цiле рядно хопти та трави по берегах рiчки
i стала частувати корову.
   Матвiй не чекав на жiнку. Вiн знайшов в печi борщ, взяв кусень хлiба  i
ту плинну страву справдi "хлептав", що аж на двiр було чути.  Однак,  коли
пiсля дороги ложка видалась йому замала, то вiн собi  iначе  порадив:  вiн
узяв вiнцi горшка межи зуби i  пив  борщ  лакомо,  перестаючи  лише,  щоби
вiдiтхнути та закусити хлiбом.  Матвiй  на?вся  (оскiльки  можна  на?стись
голим борщем) i положився на постiль, що стояла в  кутику  хати,  поклавши
собi пiд голову одиноку брудну подушину, яка в цiлiй хатi  була.  А  жiнка
годувала корову.
   - Гей, стара! А ?сть корова? - гукнув Матвiй з постелi.
   - ?сть моя маленька! Та ще й напо?ти треба  бiдненьку!  -  далась  чути
вiдповiдь Матвi?хи.
   Вдоволений Матвiй лежав на постелi  i  нi  о  чiм  не  думав.  Се  були
найщасливiшi хвилi в його життi, коли вiн собi лiг чи то в хатi, чи в лiсi
пiд сосною i пустив самопас сво? мислi, що  без  зв'язi  кружили  по  його
головi, а вiдтак десь геть розходилися собi з шумом лiсу, й  його  огортав
твердий сон... Однак такi хвилi були для нього рiдкими. Невсипуща праця  й
журба о жiнку i дiти займали його днем i нiччю.
   Матвi?ха взяла скипець i стала до?ти корову. Дiти не вiдступали  нi  на
крок i цiкаво та жадiбно слухали, як цвiркало молоко. За хвилю  був  повен
скипець, а Матвi?ха не чулася з радостi. Вона завела корову до хлiвця,  що
був прибудований до хати. А дiти вслiд _за нею... ?м так i  пахла  молочна
каша.
   - А що, стара? Дала корова молока? - спитав Матвiй.
   - Дала, дала, та ще й повен скипець... добре молоко, густе...
   - Вари кашу! - закомандував Матвiй, лежачи _на постелi,  мов  турецький
баша.
   Не було то в звичаю Матвi?хи варити молочну кашу в  буднiй  день.  Така
страва на недiлю, на свято, а буднi днi вона збувала  чим-небудь:  борщем,
бараболею, кашею на водi або на сироватцi... Але нинi  вона  сама  чула  в
сво?й душi якесь свято... Так довгий час не було в них корови, так  довгий
час дiти не видiли ложки молока, а нинi той пожаданий гiсть  обдарував  ?х
на першiм вступi цiлим скип-цем поживного нектару.  Чи  ж  не  можна  нинi
зробити ви?мки? Так! Вона не дала собi два рази говорити, розiклала в печi
огонь i стала варити кашу. Дiти стояли коло припiчка i  пильно  глядiли  в
огонь, що жовтими язиками  пiдлизував  челюсть,  дивились  на  горщик,  що
спокiйно стояв собi при  огнi,  а  найстарший  хлопець  притулив  крадьком
палець до горшка, чи вже череп гарячий. Та не уйшло йому се безкарно. Мати
спостерегла його цiкавiсть i пацнула його ложкою по руцi. та закричала  на
дiти:
   - Чого сто?те коло припiчка, як той грiх при душi? Хочеш одно з  другим
попечись? Не можеш вичекати хвилi?
   Дiти послухали: вiдступили вiд припiчка, посiдали рядочком на лавцi пiд
печею i чекали.
   Огонь трiщав, каша зачинала кипiти, а Матвiй лежав на постелi  й  нi  о
чiм не думав. Нi о чiм не думав? Дивне диво! Той  щасливий  стан  душевний
впроваджував  його  звичайно  в  сон,  а  сон  об'являвся  знов   голосним
хропiнням, мовби хто рiзав пилою соснову колоду. Нинi ж  Матвiй  не  спав.
Вiн лежав собi тихо зi зложеними навхрест руками i водив по хатi  очима...
Вiн ждав...
   Нарештi прийшов кiнець i жданню. Матвi?ха вiдставила горщик  вiд  огню,
поставила на столi миску й налила до не? кашi, а молочна  пара  розiйшлась
хмарою по хатi. Дiти кинулись до ложечника,  i  кожде  взяло  свою  ложку,
позасiдали за стiл i чекали батька. Але батько  не  йшов  до  вечерi,  вiн
навiть не ворухнувся на сво?м леговищi, бо йому конче хотiлось, щоби жiнка
кликнула на нього, що вечеря вже на столi.
   Матвi?ха вистудила в маленькiй мисочцi кашу для  наймолодшо?  дитини  i
посадила _?? з ложкою в руцi на долiвцi. Дитина ?ла...
   Аж тепер прийшла черга _на всiх. Матвi?ха взяла ложку для  себе  i  для
чоловiка i сiла коло стола.
   - Ану, старий! Вставай до вечерi! - кликнула вона на чоловiка.
   - Га? Що? Вже? - говорив Матвiй мовби спросоння, i пiднiмаючись повагом
з постелi.
   В]н мав вид зовсiм рiвнодушний. Його неголене лице так i говорило: "Ет,
що менi молочна каша? Всьо одно що борщ... Чи то я дитина?"...  Тiльки  се
дивно: чому вiн на перший поклик жiнки зараз встав з постелi? Таж звичайно
жiнка його сiпала, щоб добудитись до вечерi, а  дiти  тягнули  за  ноги...
Чому вiн перед тим, заким сiв коло стола, зробив на собi три рази  великий
хрест i в пояс поклонився перед  кашею,  -  коли,  впрочiм,  вiя  любив  з
привички лише махнути кiлька разiв рукою по грудях або здорово позiхнути й
перехрестити  рот?..  Дiти  сього  не  завважили,  але   жiнка   замiтила,
осмiхнулась пiд носом i подумала: "Дивуйся ж тут дiтям,  коли  старий,  як
дитина, аж трясеся за молочною кашею..."
   Стали ?сти кашу. Матвiй з'?в ложку, другу, третю, - смаку?...
   - Добра каша! - каже. - Вже-м давно таку ?в.
   - Добра каша! - жебонять весело дiти, ?дять.  Шiсть  рук,  воружених  в
ложки, бiга? _то до миски, то з миски, i шiсть тiней гойда?ться на стiнi.
   З'?ли все, що було в мисцi.
   Матвiй подивився з-пiд густих брiв на жiнку.
   - Ану, стара! Досип ще!.. То, либонь, не вся.
   - Досипте, мамо, досипте! - домагаються дiти. Але Матвi?ха не досипала.
Вона хотiла трохи подразнити свого чоловiка.
   - Де вже тобi не вся? - каже _вона. - _I горщик вишкрабала, коли хочеш,
то заглянь...
   Матвiй не вiрив жiнцi. Вiн недаром водив  по  _хатi  очима,  лежачи  на
постелi, вiн видiв кождий рух жiнки.
   - Ет, не жартуй, стара, не дури, та сип кашу! Коли ?сти, то ?сти!
   А дiти й собi:
   - Коли ?сти, то ?сти!
   Матвi?ха насипала ще повну миску кашi, а  сама  сiла  на  долiвцi  коло
найменшо? дитини, вишкрябувала горщик  та  годувала  малого,  а  батько  з
старшими дiтьми чистив з миски.
   Коли вже зiсталось лише трохи на днi в  мисцi,  Матвiй  положив  ложку,
обтер пiт з чола i сказав:
   - Ну, нагодувала ж ти нас нинi, стара, коби  так  все!  Дай  же,  боже,
здоровля коровi за те, що дала молока!
   - Дай, боже, здоровля коровi! - повторили дiти в один голос за  батьком
i кiнчили вишкрябувати миску.
   Матвi?ха була дуже рада з того, що нагодувала всiх досита,  але  бiльшу
часть то? заслуги вона приписувала не собi, а коровi. Тож зараз по  вечерi
вийшла до не? подивитися, що вона там робить, "бiдненька"...
   Нiч була тиха, погiдна, на небi свiтили зорi, а корова  лежала  собi  в
хлiвi та ремигала спокiйно...



   ДIД МАКАР (скорочено)

   Катерина Грущиха вiд шiстьох недiль повдовiла. ?? чоловiк Семен Грушка,
халупник[1] був тверезою i роботящою людиною: працював,  заробляв,  тиснув
грiш до гроша, зодягав i живив себе, жiнку i п'ятеро  дiтей.  Та  лучилася
ему нещаслива пригода.  Семен  був  з  другими  робiтниками  в  лiсi  коло
балькiв. Стинали сосну, а вiн, - чи з неосторожностi,  чи  "вже  так  мало
бути", як говорили опiсля ?го  товаришi,  -  пiдлiз  пiд  дерево,  i  оно,
падаючи, придавило Семена i забило на мiсцi.
   Семена принесли з лiсу на ношах неживого, а за два днi й поховали, i то
з великою процесi?ю... Рушив  сумний  похiд  до  церкви,  а  з  церкви  на
кладовище, де в сирiй землi закопали Семена. Ще раз всi помолились за  ?го
душу, а вiдтак вернули - кожде до свого дому.
   Послiдня вертала Катерина з  дiтьми,  а  за  нею  в  певнiм  вiддаленню
шкандибав одинокий чоловiк -  дiд  Макар.  В  однiй  руцi  мав  вiн  грубу
суковату палицю, а в другiй тримав подерту шапку i, дивлячись вперед  себе
в землю, щось перебирав губами. Мiг би хто думати, що  вiн,  як  звичайно,
шептав молитви. Але вiн не молився. Вiн, iдучи дорогою, думав i шептав сам
до себе тихi слова.
   "Ну, аж нинi виджу, що я багач, i то ще який! - мурмотiв вiн пiд носом.
- А та ось жiнка, що йде вперед мене, i молода ще, i здорова, i  ма?  свою
хату, а она бiдна, ще бiднiйша вiд мене. Я йду з палицею i з  торбами  вiд
хати до хати i всюди дiстану кусник хлiба, а она того не зробить, ?й  того
не можна... Ба! Але що ж вона буде робити? Як ?й вигодувати, як  зодягнути
тi дiти, поки хоч дво? старших стане робити  на  себе?  Мусить  ходити  на
зарiбки!  Ну  й  що  ж  заробить?  На  день  двi  шiстки[2],  часом   лише
кiльканайцять крейцарiв[3], часом i нiчого?.. I чим же тут вижити матерi з
дiточками, не згадуючи вже про одежу?.."
   Ще раз оглянувся дiд Макар за  нещасною  челядiю[4],  зiтхнув  тяжко  i
поплiвся в бiчну уличку до себе, на свою квартиру.

   * * *

   Дiд Макар був громадським дiдом[5]... Вiн  тут  осiв  вiддавна,  i  для
того[6] всi ?го добре знали: i старе, й мале. Старi люди тямлять, як ще по
угорськiй вiйнi прийшов звiдкись в бiлiм кабатi[7] i в  синiй  жовнiрськiй
шапцi та став найматись по господарях до  роботи.  Був  письменний...  Вiн
робив добре всяку роботу, а вже найлiпше умiв робити снiпки i  пошивати[8]
будинки, - i на старi лiта, коли вже став знемагати до цiпа  та  до  коси,
занiмався виключно лише пошиванем будинкiв, за  що  господарi  ?го  вельми
поважали i величали навiть "майстром".
   Пошив Макар майже кожну хату в  селi,  полатав  старi  стрiхи  на  всiх
будинках та й сам ще бiльше постарiвся: посивiв, поморщився, згорбатiв...
   - Люде добрi! - сказав вiн вкiнцi. - Робив я, як довго  мiг,  а  дальше
годi, нема вже колишньо? сили. Тепер не оста?сь  менi  нiчого,  як  тiлько
вшити двi торби, вирiзати палицю та  й  гайда  за  ласкавим  хлiбом!  -  i
засмiявся дiд Макар.
   Та й справдi! Невдовзi роздобув собi всi дiдiвськi  причандали,  та  ще
купив за лишнi грошi лiру, i став ходити  по  хатах  за  милостинею.  Щодо
жебрущих дiдiв, то вже нашим людям не можна вiдмовити  в  жертволюбивостi.
Се рiч знана. Тож i Макара нiхто не вiдпускав з порожнiми руками,  де  лиш
показався. Люди уважали ?го за свого i любили за те, що вiн  умiв  кождого
розвеселити, потiшити, а що вже найбiльше, то за ?го  пiснi,  котрих  умiв
дуже багато. I як сяде коли дiд Макар на базарi, як стане трумкати на лiрi
та виспiвувати чи про святого Миколая,  чи  про  святу  Варвару,  або  про
Правду та Кривду, то звичайно обступить ?го цiла громада,  а  баби  то  аж
плачуть, слухаючи...
   На початку свого нового становища в громадi дiд Макар тулився, де  мiг.
Де-небудь зайде до хати, посидить, погрi?ться, побалака?, а як нiч западе,
то й переночу? чи то в хатi, чи в стодолi. Однак така  беззахиснiсть  була
для него невигiдна, i для того вiн став шукати для себе стало? квартири  i
знайшов ?? у халупнички Таньки Безпiльно?. Она мешкала в низенькiй хатинi,
котра iз старостi так вже осiла, що маленькi вiконця  спочивали  на  самiй
майже землi.
   Та були се двi цiлком противнi[9] натури. Дiд Макар був чоловiк  тихий,
богобоязливий, а Танька з червоним, як буряк, носом i з червоними, хоч уже
поморщеними лицями[10] була жiнка непосидюща. До пиятики, до гульнi  -  ??
як запалив, хоч уже й четвертий хрестик[11] ?й минув. Жила она з того,  що
в корчмi до?ла корови, носила воду, мила посуду, по шабасах шинкувала[12],
а до яко?-будь тяжчо? роботи нiколи не  бралась,  вимовляючись[13]  слабим
здоровл?м. Розумiвсь,  такий  заробок  не  виставав  ?й  на  жит?,  тож  i
частенько сягала она рукою до Макарових торбiв. Дiд Макар  дивився  на  се
крiзь пальцi. Все ж вiн  сидить  в  ??  хатi  та  й  належиться  ?й  якесь
чиншове[14]. Танька дуже часто приходила додому пiдпила  та  приносила  не
раз ще й в флящинi горiвки i решту доправляла в сво?й хатi.
   Колись було  в  не?  несогiрше  господарство,  сво?  поле.  Та  вже  ??
небiжчик[15] чоловiк... вдався негосподарний. Бив ??, кiлько ся влiзло,  а
хоч i не пив, то зате любив добре з'?сти, особливо  дреглi[16]  i  ковбаси
становили для него непобориму покусу[17]. I звiдки не роздобув який  грiш,
зараз ?го пускав на тi ласощi. Вiдтак став продавати по куснику поля, поки
всього не випродав, не про?в, не прокурив, а сам вмер. Тогдi  допервах[18]
Танька почулася свобiдною i привiтала ту свободу келишком.  Вiдтак  поволi
розпилася i зiйшла, як то кажуть, на нiнащо. Хотя й люде смiялись з не?  i
навiть нею помiтували[19], то  она  на  се  не  зважала.  Де  лиш  весiля,
хрестини, вечорницi,  словом,  де  тiлько  чула  горiвку,  там  она  всюди
впихалась. Всюди була весела, жартовлива, мов пуста  дiвчина,  i  доперва,
коли добре  напилась  i  ще  бiльше  почервонiла,  аж  тогдi  она  ставала
поважною, статочною...
   Так, так, Танька Безпiльна була частенько п'яна. Ось i тепер, коли  дiд
Макар прийшов з похорону Семена Грушки, застав ?? в нетверезiм станi.  Она
сидiла за столом червона, як  грань,  перед  нею  стояла  порожня  фляшка,
лежало кiлька окрушкiв[20] хлiба, кiлька зубцiв часнику. Хоч  на  припiчку
свiтився каганець, то она мов не завважала дiда Макара. Притуливши  долоню
одно? руки до висок i хитаючи головою то в один,  то  в  другий  бiк,  она
спiвала сумовитим протяжним голосом:

   Гей ви, воли мо? сивi, чому не орете?
   Гей ви, лiта молодi?, чому марно з свiта йдете?
   Гей, орали б ми, та не стояли б ми, нема кому поганяти,
   Гей, не йшли б ми марно з свiта, нема кому шанувати...

   - Вже знов п'яна! - пробормотав дiд Макар. - Гей ти, паскуднице! - став
вiн кричати ?й над головою. - Чи ти вже Бога не бо?шся i встиду  не  ма?ш?
ге?
   - З бiди, дiдуню, з бiди! -  промовила  Танька  жалiбним  голосом,  мов
звиняючись, i стала знов спiвати, та вже на iншу нуту:

   Було в мене колись поле,
   Багатство, достатки, -
   Тепер мене бiда гнобить,
   Бо поля нi латки...

   - Ах, анi на  п'ядь  нема  свято?  землицi,  щоб  хоч  десять  бараболь
посадити... Всьо посiли чужi люде... А тепер ще  й  ви  будете  надi  мною
знущатися в мо?й власнiй хатi?!  -  закричала  она  пiднесеним,  захриплим
голосом до дiда. - Коли вам зле в мо?й хатi,  коли  ви  такий  святий,  то
забирайтесь собi вiд мене де хочете! Вон!
   Она пiднесла вгору кулак i хотiла сама пiднятись з лавки,  та,  мабуть,
була она дуже п'яна, бо повалилась пiд  лавку  i  в  одну  мить  захропла,
заснула.
   - Тьфу! Нiчого нема на свiтi плюгавiйшого вiд п'яно? жiнки, -  промовив
до себе дiд Макар i пiшов шукати  свого  леговища[21].  Оно  находилось  в
сусiднiй кiмнатцi, що подобала на валькир[22], а ще бiльше на  комiрку.  В
нiй було пусто: нi стiльця, нi лавки, навiть сонячне свiтло не  добувалось
до не?, бо одиноке, маленьке, давно вже вибите вiконце дiд  Макар  заткнув
латуном[23]. Цiлою обстановою в тiй комiрцi була стухла солома, що  грубою
верствою[24] лежала на долiвцi. Тут-то дiбрався дiд  Макар  i  став  пiсля
свого звичаю[25] моститися. Мостився, мостився, шелестiв соломою, муркотав
щось до себе, вкiнцi тяжко зiтхнув i заснув сном блаженних[26].
   Затихли людськi голоси в маленькiй хатинi, лише цвiркуни десь пiд печею
та в старих стiнах заливались сво?м цвiркотом, мовби для них щойно  зiйшло
сонце, настав бiлий день...

   * * *

   Вiд смертi чоловiка Катерина  Грущиха  остала  в  хатi  сама  з  малими
дiтьми. Гiрке ?? було житя! Бiдна жiнка плакала, била о стiну головою,  не
брався ?? нi сон, нi робота; безперестанку  чорнi  думки,  мов  тi  хмари,
товпились по ?? бiднiй головi, а непевна будучнiсть,  мов  те  страховище,
виринала щохвилi перед очима. Вже минав шостий тиждень ?? самiтного життя,
а нiхто до не? не навiдовався, нiхто не  прийшов  потiшити,  дати  ?й  яку
пораду...
   Осталось було трохи припасiв хлiба, муки, пшона, картофель, -  всьо  се
поволi минулось, бо дiти живi, хочуть  ?сти.  Всьо  вийшло,  остався  лише
голий борщ[27], а до борщу хлiба  -  нi  шматочка.  Ось  чому-то  Катерина
пiйшла в куток, щоби дiти не видiли, i залилась гiркими...
   А дiти, звичайно, як дiти: позасiдали собi коло  стола  та  й  жебонять
собi весело, заглядаючи в борщ, що парував з глиняно? миски i  вiдбивав  в
сво?м зеркалi кучерявi голови дiтей, вiдбивав хатн? вiкно, а  крiзь  вiкно
цiлу околицю.
   - Дивiть, - каже старший хлопчик до других, - я бачу в борщi вас всiх i
себе!
   - А я виджу вiкно, - обiзвалось друге, -  а  там  дальше  син?  небо  з
бiлими хмарочками...
   - А я виджу ворота i вербу коло ворiт...
   - А диви! - пiдхопив знов старший хлопчина, - ось ворота  вiдчиняються,
хтось до нас iде... тiльки не можу добре розпiзнати, хто се такий... Мамо,
хтось до нас iде! - обернувся вiн до матерi.
   I справдi! В сiнях далося  чути  муркотан?,  подiбне  до  гомону,  який
вида?, лiтаючи, велика  муха  або  джмiль.  "Се  дiд  Макар!"  -  промовив
хлопчина нiби сам до себе. В сiй же хвилi отворились  дверi  i  на  порозi
показався дiд Макар -  старий,  згорблений  чоловiк,  з  сивим  вiд  вiтру
збуреним волос?м, з сивою бородою, з перевiшеними через плечi  торбами,  з
поморщеними, свiжо подряпаними лицями i з попiдбиваними очима.
   - Слава Iсусу  Христу![28]  -  сказав  вiн  з  низьким  поклоном  перед
образами. Вiн оперся о закривлену палицю i став вголос вiдмовляти молитви:
"Отче наш", "Богородице Дiво", а вiдтак став поминати  умерших:  "Пом'яни,
Господи, усопших отцiв i маток, пом'яни браття, сестрицi, свекрухи, швагри
й зовицi[29], що в  чистових[30]  муках-  зiстають,  нiзвiдки  рятунку  не
мають...  Пом'яни,  Господи,  усопшого  раба  Божого  Симеона  i  дай  ?му
свiтлiсть вiчную, отвори ему врата небеснi?..." Скiнчивши сво?  молитви  i
поминаня, випростувався i  став  розглядатись  по  хатi,  мовби  дожидаючи
милостинi.
   Катерина обтерла запаскою[31] сльози i приступила до дiда Макара.
   - Дiду, - стала вона з жалем говорити, - най вас Бог  споможе...  Ще  я
нiколи не вiдпустила убогого з порожнiми руками, аж нинi  не  маю  вам  що
дати... Видить се Бог милосердний!..
   - Гм, гм, не ма?ш що дати, - говорив дiд нiби з  докором,  -  а  от  на
столi сто?ть борщ. Чому ж не ма?ш що дати?
   - Ну, то сiдайте, дiду, берiть ложку та ?жте, будьте в нас нинi гостем.
   Дiд Макар наблизився поважним кроком до стола i сiв коло миски.
   - Ге, дiточки! - почав вiн пiдлещуватись до дiтей, -  на  столi  борщик
сто?ть, тiлько я у вас не виджу хлiбця на столi...
   - Бо нема в нас хлiба, - вiдповiв старший хлопчик з розумними очима,  -
вже три днi нема i нема з чого спечи.
   - То зле, голубчики мо?, коли нема хлiба, треба ?го звiдкись роздобути.
   Вiн зняв з себе одну торбу, поставив собi  на  колiна  i  почав  з  не?
виймати окрушки хлiба.
   - А ось ма?те, голубчики, хлiбець, ?жте  з  борщиком,  -  говорив  вiн,
кладучи перед кождою дитиною окрушок, - а як з'?сте, то я ще добуду.
   Дiти дивились спочатку якось несмiливо то на  хлiб,  то  на  дiда.  Та,
видно, ?м так i запах хлiбець святий, бо кожде брало за свiй кусень i  ?ло
з борщем.
   - Катерино, - кликнув вiн, - а ти чого сто?ш в кутi та хлипа?ш?  Чи  то
що поможе? Скажи сама! От ходи до гурту, бери  хлiб  та  крiпися,  бо  вже
тiльки снасть[32] з тебе... Тут плач нiчого не поможе, ще  раз  кажу.  Тут
треба мудро роздумати, що робити...
   - Ах, порадьте, дiдусю, порадьте! - лебедiла[33]  Катерина.  -  Бо  вже
сама не знаю, що менi робити: чи втопитись, чи в землю провалитись...
   - Не гнiви Бога, дурна жiнко! - обурився з повагою дiд  Макар.  -  Така
бесiда лише грiх на душу стяга?!
   Вона наблизилася до стола i глянула на сво? дiти, та  ще  бiльший  бiль
пiрвав  ??  за  серце.  Недавно  ??  чоловiк,  добрий  робiтник,  трудящий
господар, не давав ?й з дiтьми голодувати, а тепер ось до чого дiйшло!  ??
дiти сидять коло  голого  борщу  i  ?дять  дiдiвський  хлiб...  Хоч  i  як
збиралось ?й на новий плач, та она вже не плакала, бажаючи почути вiд дiда
розумне слово.
   - Сядь-но отут коло мене, небого, - почав до не? ласкавим  голосом  дiд
Макар, - i слухай, що я  тобi  буду  говорити.  Пiчну  вiд  мого  власного
клопоту... Ото видиш, я вiднинi зiстаю без даху, без  захисту.  Тая  клята
п'яниця Танька вигнала мене, викинула з хати. А зна?ш за що? За те,  що  я
?? вгомоняв[34], щоби не пила, щоби постаткувала[35]. А она за те? ось  що
зi мною зробила, та ще й набила на дорогу,  подряпала  пазурами,  аж  люде
милосердяться[36] надi мною. Ну, дiсталось  i  ??  вiд  мене,  але  що  ж?
Завсiгди я вiднинi бездомний, беззахисний, як та билина в полi. Для того я
ото до тебе обертаюсь[37], чи би ти не прийняла мене до себе на  квартиру?
- не чекаючи Катеринино? вiдповiдi, говорив вiн дальше:
   - А тепер щодо твого горя. Велике оно, безграничне i  бездонне,  як  те
море, - се кождому вiдомо. Тiльки  тут  плач  та  чорнi  думки  нiчого  не
поможуть. Ти мусиш погодитися[38] з долею, мусиш випогодити свiй розум[39]
i взятись до невсипущо? працi задля тих дiтей, щоб ?м дати яку раду,  поки
хоч дво? старших стане на себе робити й тобi помагати. А тимчасом, якби ти
мене до себе прийняла, то й я, може б, тобi хоч трохи помiг. От ти  пiйдеш
де на роботу, а я буду дома, припильную дiтей, а пiйду я межи люде, то все
принесу хлiбця, часом i кусник сала, i який  грiш,  та  й  подiлюся  сво?м
добром з тво?ми дiтьми... Ну, що ж , Катерино? Годишся на те, що  я  кажу?
Говори!
   Катерина мовчала, ?й не могло помiститися в головi, як ??  дiти  можуть
?сти хлiб з Макарових торбiв i що сказав би на се  небiжчик,  ??  чоловiк.
Она була в душi противна предложению дiда Макара.
   - Що ж? Ти мовчиш? - спитав дiд докiрливо. - Ти горду?ш, вiдпиха?ш  вiд
себе мою прихильну руку? Ну, роби, як сама зна?ш... ,
   Катерина глянула на Макара. З на?женими бровами, з  нахмуреним  високим
лисим чолом вiн видався ?й в тiй хвилi страшним, однак з ?го тусклих сiрих
очей так  i  промовляла  до  ??  якась  невимовна  доброта,  прихильнiсть,
величавiсть[40]... "Що ж, - подумала она собi, - грiх гнiвити  старого,  а
тим бiльше не приймити бездомного старця в хату.  Нехай  хiба  робить,  як
хоче, не буду ему противитись, хоч  та  ?го  пiдмога,  що  вiн  менi  хоче
давати, не вида?сь[41] менi нiчим, як тiлько  старечою  примхою.  Голодний
голодного не нагоду?..."
   - Добре, - сказала вона по  хвилi,  -  оставайтесь  у  нас,  дiду...  Я
думаю-от, сама не знаю що... така вже в мене тепер голова важка...
   - Ну, то хвалити Бога, що не горду?ш, - сказав  урадуваний  дiд.  -  Не
бiйся, я тобi в хатi не заберу багато мiсця.  От  де-небудь  в  кутику,  а
лiтом  пересплю  й  на  приспi  або  на  горi[42],   а   все-таки   матиму
пристановище...
   Дiд поглянув на миску. Дiти за той  час  з'?ли  трохи  борщу,  а  решта
застигла.
   - Ну, Катерино, - почав вiн дальше, - коли межи нами прийшло до  згоди,
то  мусимо  за?сти  могорич...  Пiдлий  борщу,  коли  ?,  та  сядь   за?ж,
покрiпися...
   Катерина пiдлила гарячого  борщу,  дiд  Макар  добув  з  торби  свiжого
хлiба...
   - ?жте, голубчики, - заохочував вiн  дiти,  -  i  ти,  господине,  бери
нашого хлiба... Ми тобi позича?м, поки  на  свiй  заробиш,  -  додав  вiн,
усмiхаючись.
   I голодна челядь сербала каламутну теч[43], ?ла з великим смаком  голий
борщ, крiпилась до борби з житем.
   З'?ли весь борщ що до краплi.
   Дiд Макар положив ложку на столi i перехрестився побожно  три  рази  до
образiв.
   - Ось i поживився, - сказав вiн, - дякувати Господу  Богу  та  й  тобi,
господине! Добрий борщ, кислий, видно, старий, такий, як я люблю... Що  ж,
Микольцю? -  звернувся  вiн  до  старшого  хлопця.  -  Тобi  вже,  либонь,
кiнчиться сьомий рiк, може б, ти зачав учитися читати, ге?
   - Де вже ему вчитись читати!  -  вмiшалась  Катерина.  -  До  школи  не
ма?-таки в чiм ходити, ну та й з дiтьми мусить хтось зiстати, коли я пiйду
з хати. А хто ж зiстане, як не вiн, найстарший?
   - Ну, то я тебе, Микольцю, сам буду вчити  читати,  як  тiлько  буду  в
хатi: вечорами, деколи вдень. Що ж, ма?ш охоту до науки?
   - Чому нi? - вiдповiв хлопчик. - Тiлько я книжки не маю.
   - Се нiчого! - сказав дiд. - Книжка у мене ? старенька, а як пiдучишся,
то й бiльше книжок роздобудемо, та й будемо читати, аж  серце  зраду?сь...
Будеш менi мою молодiсть нагадувати, гей, гей! Тiлько я, голубчику.  Трохи
вже недовиджаю; та се не вадить: як заложу на нiс  окуляри,  то  ще  букви
розберу, не бiйся...

   * * *

   I дiд Макар зiстав вiд того часу у бiдно?  вдовицi  на  квартирi.  Люде
завважили, що вiн зробився якийсь  моторнiйший,  став  i  до  дальших  сiл
заходити, куди давнiйше не заглядав. А на , вiдпустах[44], на базарах  так
набожно молився, з таким чут?м  виспiвував  свято?  Варвари  i  Правди  та
Кривди, що ще бiльшi громади обступали ?го i ще бiльше знаходилось  таких,
що iз-за тих пiсень плакали, - ну, i бiльше сипалось крейцарiв i хлiбця до
Макарових мiшчат. А менi сказав вiн одного разу втайнi[45]:
   - Аж тепер, на старiсть, чуюсь я цiлком щасливим, коли маю дрiбнi дiти,
коли маю про кого дбати, кого годувати...
   А Катерина? Она стала ходити на зарiбки. Плата поденно? робiтницi у нас
занадто нужденна, щоб вистала для не? i .для п'ятеро дiтей. Она  скоренько
пiзнала, на якiй пригодi ставав для ?? дiточок хлiбець  дiда  Макара.  Она
вiддячувала ему, як могла:  i  обпирала,  i  облатувала,  i  на  печi  ?му
стелила, i годувала борщем та капусняком (се були двi любимi его  страви),
а коли учила сво? сироти молитись за душу ?х  батенька,  не  забувала  вiд
себе додати нишком ще один "Отче наш" за здоровл? дiда Макара.

   [1] Халупник -  безземельний  чоловiк,  що  ма?  лише  невелику  хатину
(халупку).
   [2] Шiстка - монета вартiстю в три копiйки.
   [3] Крейцар, крейцер дрiбна монета iз срiбла й мiдi.
   [4] Челядь - тут: дiти.
   [5] Громадський дiд - старець, жебрак.
   [6] Для того - тут: тому, через те.
   [7] Кабат - жовнiрський (солдатський) мундир.
   [8] Пошивати будинки - зшиваючи снопи, робити солом'янi стрiхи.
   [9] Противнi - тут: протилежнi, зовсiм не схожi.
   [10] Лиця - тут щоки, вилицi.
   [11] Четвертий хрестик - сорок рокiв.
   [12] Шабас - субота, святковий день у  ?вре?в;  шинкувати  -  продавати
горiлку в шинку.
   [13] Вимовляючись - тут: вiдговорюючись, пояснюючи щось.
   [14] Чиншове - плата (тут: за квартиру).
   [15] Небiжчик - покiйний, померлий.
   [16] Дреглi, драглi - холодець.
   [17] IIокуса - спокуса, заваба.
   [18] Доперва - тодi тiльки, допiру; щойно.
   [19] Помiтувати - нехтуватн, зневажати.
   [20] Окрушок - окра?ць, скибка.
   [21] Леговище - тут: ложе, постiль.
   [22] Алькир, валькир - частинка велико? кiмнати, вiдгороджена стiною  з
дверима.
   [23] Латун - свита з багатьма латками.
   [24] Верства - тут: шар снопiв або соломи.
   [25] Пiсля свого звичаю - за сво?м звича?м, за звичкою, як завжди.
   [26] Блаженний - щасливий, безгрiшний.
   [27] Голий борщ -  юшка  з  самих  квашених  бурякiв,  iнодi  затовчена
пшоном, але без жиру й картоплi.
   [28] Слава Iсусу  Христу  -  так  на  захiдних  землях  Укра?ни  здавна
вiталися люди; вiдповiдь: "Навiки слава!".
   [29] Швагер - рiдний брат дружини; зовиця - рiдна сестра чоловiка.
   [30] Чистовище, чистилище - за  релiгiйною  легендою,  мiсце  "на  тому
свiтi", де через страждання очищаються вiд грiхiв душi померлих.
   [31] Запаска - тут: полотняний фартух.
   [32] Снасть - тут: скелет людини.
   [33] Лебедiти - тут: говорити жалiбно, iз слiзьми в голосi.
   [34] Вгомоняти - вговорювати, наставляти на добре.
   [35] Постаткувати - поводитись статечно.
   [36] Милосёрдитись - спiвчувати, вболiвати над кимсь.
   [37] Обертатися - тут: звертатись.
   [38] Погодитися - тут: змиритися.
   [39] Випогодити розум - прояснити думку.
   [40] Величавiсть - поважнiсть, величнiсть.
   [41] Вида?сь - зда?ться, уявля?ться.
   [42] На горi - тут: на горищi.
   [43] Теч - тут: рiдина (те, що тече).
   [44] Вiдпуст - свято.
   [45] Втайнi - потай, по секрету.


   =====================================================================






   ГУСЕНЯТКО

   Гусенятко розплющило одне очко, потiм друге, пискнуло i  -  народилося.
Мама подивилась на нього, вкрила його крилом i заплакала: вночi гуси  мали
вiдлiтати. ?? чоловiк з табуном i старшими дiтьми зранку подався  полiтати
над полем i плавнями перед  вiдльотом.  Гуска  лишалася  на  пiзнiм  сво?м
осiннiм яйцi. Вона ще мала надiю, що з цього я?чка нiкого не буде, - аж на
i ?, знайшлося:  згорблене,  вогке,  сумне,  з  прилиплою  шкаралупкою  на
дзьобику, гусенятко обсихало пiд маминим крилом i не знало, що  дво?  його
братiв i четверо сестричок народилися ще у травнi, весною, коли й треба, а
воно - восени, сьогоднi, коли iнiй цвiте на зеленiм лататтi  i  давно  вже
не, чути голосу ?хнiх найближчих сусiдiв-деркачiв.
   Гуска думала: що робити? Летiти з дiтьми через три моря i так  нелегко,
а це, сьоме, сьогоднiшн?, куди? Пiд крило його не вiзьмеш i  на  спину  не
покладеш - упаде. А тут на дзьобi уже зима, заплава замерзне  -  що  тодi?
Зимувати з малим? А вiтер, а снiг,  а  мороз  та  лiд,  а  лисицi,  тхори,
куницi, кiбчики, приблуднi коти, собаки, а мисливцi, а ?сти що? Пропали...
   I  старiй  гусцi  вперше  не  захотiлося  жити.   Вона   вважала   себе
довголiтньою, бо прожила вже три лiта i три зими. Тi?? першо? осенi,  коли
вона молодою злетiла у перший  свiй  вирiй  через  три  моря  у  тепле,  з
очеретiв пiднялася така стрiлянина, що тепер iз свого  поколiння  лишилася
вона одна... Спитати б кого старшого, що ?й робити з оцим малим, так серед
гусячого табуна не було жодного дiда-гусака або баби.
   Гуси до дiдiвства не доживали. Та й чоловiк  ??  -  молодий,  на  вирiй
молодший вiд не?...
   Гуска пiдняла крило i  глянула  на  свого  мiзинчика:  гусенятко  кисло
клiпнуло на маму i заснуло.
   - Горе менi з тобою та й годi...
   Знизу,  з  заплави,  покотило  волохатими  хвилями,  бiлими   комiрцями
обпiнився при водi очерет, нагнувся сухо над гускою, довгим  листям  сво?м
прикрив ?? всю на гнiздi, i доки вiн лежав пiд вiтром,  гуска  скубнула  з
очерету його бляшаного листя, хотiла було  скубнути  ще  раз,  але  очерет
пiдвiвся. Гуска зача?лась, коли вiтер удруге нагне очерет i вона скубне iз
нього iще хоч листочок, та вiтер  раптово  повернув  i  поклав  очерет  на
порожнi гнiзда.
   Мiж очеретом за лугами при озиминi з прощального низького сонця вилетiв
з дiтьми гусак - летiв-летiв i прилетiв. Дiти стали чиститись. ?хнi набитi
вола ходили пiд молодими жовтими дзьобами, наче  дiти  цю  нiч  нiкуди  не
збирались.
   Гусенятко визирнуло з-пiд мамино? ноги i побачило тата. А тато  побачив
його.
   Вiн поправив крило i сказав мамi:
   - Лети повечеряй. Але дивися, не попади пiд лiтак над озиминою.
   - Добре, - сказала мама. - Лечу.
   - Лети по сiрому. По синьому не лети. I не  кричи.  Над  очеретом  бери
праворуч вище: за очеретом в засiдцi вже тро?.
   Гуска полетiла. По нiй кiлька разiв тарахнули, чи по нiй, чи по табуну.
Табун сiв на гнiздiв'я. Гусак подивився: старих  гусей  не  було  -  старi
лiтають знизу. От ?м i попало. "А де ж моя?"
   Гусак випростав крило, випростав друге, обдивився сво? крила ще  раз  i
склав.
   Крила були в порядку. Старшi дiти збились докупи,  поховали  дзьоби  до
крил, грiлися i поговорювали мiж собою.
   - Як-небудь перелетимо i це море, i це,  i  друге,  i  трет?,  якщо  не
зiб'ють, - сказав ?м гусак i глянув на пiзню свою осiнню дитину.
   З горiхового неба стало накрапати.  В  гусенятка  на  дзьобику  зависла
крапелина, i в тiй крапелинi гусенятко роздивлялося  свого  тата:  у  тата
були сторожкi очi, висока очеретяна шия, татова шия ходила над гусенятком,
поверталася над ним на кожен найнечутнiший порух. Мав тато i високi  м'якi
сiрi груди: гусенятко пiрнуло пiд них, i так йому  стало  тепло,  що  воно
вiдразу ж заснуло знову.
   З поля вiд озимини тарахнуло,  тричi  тарахнуло  i  вiд  очерету,  дiти
висмикнули голови з крил i подивилися на тата:
   - Летiти чи сидiти?
   - Сидiть, - сказав ?м гусак,  хоч  серце  в  самого  забилося  так,  що
гусенятко проснулося, вилiзло з-пiд  татових  грудей,  подивилося  в  його
жовтi очi i спитало:
   - Чого так стука?ш сво?ми грудьми?
   "Пропала", - подумав гусак, i цi?? ж митi повiтря зашумiло i,  збиваючи
волоття очерету, опустилася важко задихана гуска.
   - Ой, - сказала вона.
   - Цiла?
   - Наче... Ой... Що робити?
   - Бери дiтей, i летiть. Я з малим лишимось тут i  якось  плавом  будемо
добиратись, доки воно пiдросте та стане на крила.
   - Не полечу, - i ?? жовтi, як i в тата, очi по  краях  взялися  чорними
обiдками. - Буду з тобою i малим. А дiти полетять з табуном.
   - З яким табуном, куди? Глянь - одна молодь. Ти найстарша. От  i  лети.
Поведеш. З малим ти не виживеш тут. Чула?
   - Чула, - сказала гуска. - То що, вже збиратись?
   - Збирайтесь. Надходить нiч i мряка. Пiдiймайтесь у мряцi. Крiзь  мряку
вас нiхто не побачить i не дiстане.
   - А якщо лiтаки?
   -  Тутешнi  лiтаки  у  мряцi  не  лiтають.  До  ранку   доберетесь   до
заповiдника. Там сiдайте смiливо i нiкого не бiйтесь. Пiдгодуйтесь. А далi
вiд заповiдника - морем. Над морем летiть низько. Над морем вас  нiхто  не
зачепить. А там далi дивiться самi: вибирайте ночi лише дощовi i темнi.
   - А як ти малого не доведеш i сам?
   - Не бiйся. Ти, головне, бережи табун i дiтей. Будь хитра i обережна. А
я постараюсь на весну прилетiти до вас з малим. Мале, дивися, в нас яке  -
тiльки народилося, а вже говорить. Гусачок!
   Гуска пiдiйшла до гусенятка i, сколупнувши з його  дзьобика  шкаралупку
вiд яйця, сказала:
   - Краще б ти не родилося i не говорило...
   Серед ночi гуси знялися i полетiли. Гуска повела ?х крiзь мряку у  небо
i не втрималась, крикнула щось сво?му гусаковi на прощання.  I  як  тiльки
крикнула, - вiдразу ж вiд озимини i очерету по нiй i по табуну затарахкало
мокро i слiпо, як-небудь i неприцiльно.
   Гусак витягнув шию. Було тихо.  Шепотiв  очерет.  Потiм  почувся  крик.
Гусак дослухався. Нi, той крик був не гусячий, а людський. "Видно,  попали
по сво?му, - подумав гусак, - вночi ж то не видно, де небо, а  де  земля".
Гусак нагнув шию i послухав, чи диха? гусенятко.
   З вiдльотом табуна гусак  вiдчув,  як  нiч  раптом  поважчала  i  стала
тиснути сво?ю мокрою темiнню на гнiздо, темiнь залазила  йому  в  спину  i
крила, наче хотiла сховатися в ньому i  хотiла  обсохнути  в  його  пiр'?.
Колись веселий, дорогий гусям очерет мовчав тепер над гусаком вiдчужено  i
вороже, i темно говорила до когось вода. Перед гнiздом з рибиною  в  зубах
випiрнула ондатра, ненажерливо подивилася на гусака, бо  ондатра  знала  -
гусак лишився з малим сам. Гусак засичав на  ондатру:  мовляв,  мало  тобi
риби в заплавi, а ти ще й мого гусенятка хочеш? Лише пiдпливи - вб'ю!
   Ондатра почула це i пiрнула додому. Та  ненадовго.  За  хвилину  ондатр
з'явилось дво? i, малюючи вусами воду, вони стали наближатись  до  гусака.
Гусак засичав з усiх сил, гусенятко забилося йому  пiд  живiт,  пiд  лапи,
заплакало-запищало, а дощ прибував  з  ночi,  гнiздо  пiдпливало,  ставало
легшим, ось-ось гнiздо  попливе  за  водою.  З'явилась  видра,  ондатри  -
тiкати, видра - за ними, повпiрнали i тi, i та, i не стало ?х бiльше чути.
   Гусак обгорнув крилами гнiздо з гусенятком i, вiдштовхуючись лапами  об
ворожу заплавну воду, вивiв гнiздо на струмiнь рiки. На струменi вода була
не така, як при очеретi. При очеретi вода  комизиста,  вредна,  то  якийсь
корiнь чи яма - i вода там виру?, сердиться, вiчно  щось  ?й  не  так;  на
струменi вона гiнка i вiльна, вона, ця струмiнна вода, не  пита?,  хто  по
нiй пливе i до кого, летить вона вiльно пiд осiнньою  нiччю,  аж  дно  пiд
цi?ю водою дзвенить. I що ?й до того, що гусак править по нiй крилами сво?
гнiздо з гусенятком посерединi?
   На  струменi  гусаковi  вiдлягло  вiд  серця,  i  вiн  вiв  гнiздо,  не
пiдштовхуючи його лапами: гнiздо несло перед  очима  в  бистру  темiнь,  i
гусенятко не могло надивитись на свого зграбного тата.



   КОЗАК ПЕТРО МАМАРИГА

   Козак Петро Мамарига летiв на сво?му конi, а татари  обсiдали  Петра  з
усiх чотирьох сторiн.
   Козак Петро Мамарига побачив перед собою степове озеро.
   - Гиворе! - сказав Петро сво?му коню. - Удвох нам невтекти. Тiкай  сам.
Як-не-як, а самому тобi буде легше. А я заховаюсь в озерi.
   Петро вирiзав шаблею очеретину i поплив.
   Гивор додивився,  як  Петро  Мамарига  схова?ться  пiд  водою,  i  тодi
вискочив на горб i кинувся в степ. Та було пiзно.
   Татари помiтили Гивора i закричали:
   - Оце його кiнь! Ловiмо його коня! Без коня козак Петро Мамарига далеко
не втече!
   Татари оточили Гивора i колом погнали на нього.
   Та кiнь козака Петра Мамариги був не з тих коней, що пiдставляють  свою
голову: Гивор сам по собi розiгнався i перескочив татар iз ?хнiми кiньми i
вже було б втiк, якби, та  якби  не  впав  переднiми  копитами  у  вузький
степовий рiвчак.
   Татари спутали Гивору переднi i заднi ноги i сказали:
   - Тепер кiнь козака Петра Мамариги у наших руках.Зловiмо  тепер  самого
козака Петра Мамаригу. Без коня вiн далеко не втече i не зайде. Озеро! Вiн
тут, вiн заховався в озерi, а ось i його слiди!
   Татари позiскакували з коней i випили кумису.
   Козак Петро Мамарига сидiв у водi i дихав через очеретину.
   Вiн сидiв посерединi озера, бо знав, що татари плавати не вмiють  i  до
нього не доберуться.
   Була осiнь, i по краях озеро вже замерзло.
   Синенький льодок в заберегах татар не  спинив,  i  татари  поповзли  по
ньому до води.
   - Ми цього козака Петра Мамаригу вичавимо з болота,як в'юна! - говорили
татари i мiсили озеро вздовж i впоперек аж до того мiсця, де вода ?м  була
по шию. Далi татари не йшли, бо боялись втопитись.
   Петро ж тим часом сидiв у водi i дихав, i все  те?  татарське  чув,  що
вони говорили про нього, i думав:
   "Говорiть менi, говорiть, а менi тут у водi тепло".
   - Де ти тут, козацька душа? Краще вилазь сам, та ми тобi скрутимо  руки
та продамо в Туреччину на базарi, аби ти знав, як воювати з нами.
   "От", - думав собi Петро. В небi сливiла туча, i горя не було.
   "От, - думав собi Петро, - хто б це мо?м товаришам-козакам  та  звiстку
подав, що я тут один у водi з очеретиною в ротi та дихаю через  не?.  Нема
кому i звiстки подати, хiба що, може, Гивор  доскаче?..  От  шкода,  такий
добрячий тютюн пропада?, намокне тютюн, не буде чим i люльки набити та цим
тютюнцем закурити".
   А татари? Татари поморились та позамерзали.
   Намокло вилiзли з озера, розвели вогнище й стали сушитися та  обсихати,
як наступила нiч, i озеро стало замерзати на очах.
   - Оце добре! Як тiльки озеро геть усе чисто замерзне - тодi ми  спалимо
увесь очерет на ньому, а  з  ним  ту  очеретину,  через  яку  козак  Петро
Мамарига диха?.Тодi волею-неволею йому доведеться пробивати головою лiд  i
йти в нашi руки. А поки що озеро замерза? - ми трохи поспимо.
   Татари обдивилися зв'язаного Гивора, виставили сторожу i поснули.
   Сторожа ви?хала на горби дивитись у степ, бо козаки i вночi нападають.
   Закуняв у водi з очеретиною в ротi i Петро Мамарига.
   Раз нiч - i всiм людям i звiрам хочеться спати, то чого б то i славному
козаку Петру Мамаризi хоч не поспати, то покуняти?
   I Петро задрiмав... Один окунь, видно, голодний, розiгнався i з розгону
вхопив Петра за вус. Петро - лап! - нема половини  вуса!  Дивиться:  перед
ним окунь крутиться, памороки забило.
   - От i тварюка! - вилаяв окуня Петро.- Ти ж то некуряще!.. Але ж як  же
це я покажуся тепер сво?м товаришам пiвторавусим?  Треба  ж  тобi  таке  -
зайшов в озеро!.. Ото ж нiколи, коли сидиш у водi з  очеретиною  в  зубах,
нiколи не треба не те що спати, а  навiть  куняти!  Це  ж  порох,  мабуть,
намокне i шабля...
   Дивився-дивився Гивор на сво? пута, а потiм i спробував ?х на зуб.
   - Тепер буду добиратись до сво?х  заднiх,  -  сказав  собi  кiнь  Петра
Мамариги.
   Та як Гивор не вигинав ши? - до сво?х заднiх нiг вiн дiстатись не мiг.
   - Що робити?
   А робити було що. I Гивор це зробив: вiн став на сво? переднi  i  побiг
ними в степ. Татарська сторожа вклякла. Попадала i повмирала.
   - Повмирали, - сказав ?м Гивор, - навiть забули крикнути...
   - Гиворе, це ти чи хто? - спитали козаки.
   - Я, - сказав Гивор. - Козак мiй, Петро Самiйлович
   Мамарига, сидить в озерi i диха? через очеретину.
   - Дiло звiсне, - сказали козаки. - То що?
   - А те, що на озерi вже хвиль не ста?.
   - Тепер чи коли?
   - Тепер.
   - Тодi по конях, - сказали козаки.
   Козак Петро Мамарига сидiв з кобзою на травi перед козаками,  i  срiбна
чарочка була бiля його колiна. Гивор стояв за козаком Петром  Мамаригою  i
дивився через його плече.



   НА ДОБРАНIЧ

   Перед його норою заходило на нiч сонце.  Сонце  зайшло.  Лiс  потемнiв,
кар'?р густо засинiв, сосна угорi золотiла.
   - Лiс потемнiв, кар'?р посинiв, а ти золотi?ш, - сказав. вiн  соснi.  З
нори вилазити не хотiлося, а тут заболiло  вухо,  наче  нiчого  було  тому
вуховi зараз робити, - але заболiло.
   - Ковбаси на?вся, i магазинно?, i так домашньо? з часником,  -  куди  я
пiду? Та не пiду я нiкуди. В норi тепло? Тепло. Вухо болить? Болить. От  i
лежи. Слухай собi небо над сосною, мугикай  собi  що  хоч,  не  хоч  -  не
мугикай.
   Коров'як бджоли не любили. Уночi, коли бджоли не лiтали,  коров'як  так
було зацвiтав сво?м старим iржавим тiлом, тягнувся  з  усiх  сил  -  з-пiд
старого раптом вилазило молоде, i цвiло молоде золотим,  аж  блищало,  але
бджоли й того не любили.
   - Понюхаю тебе сам, - сказав лис коров'яку, i хоча з нори  вилазити  не
хотiлося  -  вилiз.  Став  на  пiсок,  побiлений  сонцем  за  лiто,  пiсок
залоскотав лисовi лапи, i вiн  лiг  погрiтися  ще  трохи  на  тепленькому.
Погрiвся. Тодi пригнув лапою собi до носа  коров'як,  нюхнув  його  верхню
квiтку, пiд нею понюхав нижчу, пiд нижчою ще нижчу, пiд нижчою ще нижчiшу,
пiд тi?ю найнижчiшу, а попiд найнижчiшою най-найнайнижчiшу, вже при  самiй
землi на пiску.
   Соснi зробилося млосно. - Не обдуриш, - сказав лис коров'яку, - бо твоя
верхня квiтка найсолодша!
   В кар'?рi сплескувалась риба, над лiсом летiв лiтак.
   - Лети, лети! _От залiзу в нору,  i  ти  мене  вже  бiльше  цю  нiч  не
побачиш, - сказав лис лiтаку.
   Лiтак, видно, розсердився, бо розвернувся посеред неба над темним лiсом
у синiм кар'?рi - прозолотився лише його тонкий хвiст нарiвнi з сосною.
   Вухо давало себе ще знати. Лис засмiявся з лiтака.
   - Лети. На добранiч.
   I лiтак полетiв.
   По той бiк води пiд скелею важко дихали  високi  БiлАЗи.  Тi  БiлАЗи  -
лисове щастя: в обiдню  пору,  коли  хлопцi  з  БiлАЗiв  пiдполуднюють  на
гранiтних каменюках, лис вже лежить за '?хнiми спинами в полинах.
   - Я тут, - каже хлопцям лис. - Нiби ви не зна?те, що я лежу  за  вашими
спинами в полинах? Зна?те, бо лишите менi на гранiтi  магазинну  i  так  з
часником домашню, щоб потiм дивитись на мене з БiлАЗiв, як  я  на  гранiтi
?м, а часник викидаю собi пiд лапи...
   Лис кинувся за джмелем. Цей джмiль давно морочив лисовi голову, бо дуже
хотiв вижити лиса з нори i самому жити у нiй. Джмiль знав, що ця нора була
не лисова, а борсукова. Але ж лис зайняв ?? першим! Лис зайняв ??, коли ще
мати була жива.
   Джмiль надувся i покотився тiкати - навiть лiтати як слiд не_ умiв!
   - Тiкай, бо дожену! - закричав йому лис, а сам лiг на лапи у  коров'яку
i далi не побiг. - Не обдуриш! Бо ти заманю?ш мене, я знаю куди...
   Джмiль заманював лиса до гусака. На тому тижнi джмiль прилетiв в  обiд,
саме тодi, коли лис повертався вiд БiлАЗiв,  i  коров'як  зустрiчав  його.
Джмiль намалював крилами перед лисячим носом нору  i  сказав,  що  нора  -
його. Лис, довго не думаючи, дихнув на  джмеля  часником  i  залiпив  йому
лапою. Джмiль трохи було оглух, але не впав, збив пелюстку з  коров'яку  i
подерся на небо.
   - Так ти ще й мiй коров'як оббива?ш! - i лис по-справжньому кинувся  за
джмелем, бо знав, що джмiль довго у небi не пролетить. Джмiль - не  лiтак,
t догнав його, правда, вже у селi за кар'?ром в калюжi,  де  саме  купався
гусак: джмiль з розгону i втоми впав за гусаком у калюжу, а  лис  наскочив
на гусака - гусак саме точив дзьоба об воду, i лисовi  вiд  того  точеного
дзьоба засвiтилося в очах... Прощально-жовто засвiтився коров'як...
   Сергiй Iванович Проць саме тодi йшов зi школи. Сергiй Iванович  хоча  i
був сьогоднi, першого вересня, першачком i вчителька так його  i  назвала,
кинувся з новим портфелем у калюжу, пiдгилив ногою гусака,  пiдхопив  лиса
на руки i побiг додому.
   Гусак подивився вслiд новiй мокрiй формi Сергiйка -  Сергiя  Iвановича,
побовтав лапою в калюжi скаламученим небом i знову почав  точити  об  воду
дзьоба, не забуваючи поглядати i на джмеля, що обсихав на портфелi.
   - Я т-тобi дам!
   - Мамо...
   - Не мамай! Лисенятко до хати - а портфель?
   - Мамо...
   - А яке ж воно мокре, та мале, та жовтеньке... Iди ж менi зараз  же  по
портфель!  Ось  прийде  тато...  Сергiй  Iванович  пiшов  по  портфель:  з
портфеля, з мокрого букваря, на "Г" - дивився гусак, на "Д" - кудись убiк
дивився джмiль.
   - Не заманиш! - сказав лис. - Ось прийде зi школи Сергiйко i ляже  бiля
мене, отут бiля нори на пiску, на тепленькому... Ти дума?ш що: коров'як  з
БiлАЗаМи, лiтак iз сосною - це тобi так?...
   В кар'?рi сплескувалась риба, i вiд того срiбного  сплескування  лисовi
зарябiло в очах, рябiло доти,  аж  доки  коров'як  не  сказав  лисовi  "на
добранiч".

   1977



   ПЕРВIНКА

   Микола добiгав до райцентру. Околичнi вулицi степового  райцентру  були
без хат i дерев - купи цегли, та глини, та уламкiв.
   Миколка бiг далi.
   На перехрестi двох таких мертвих вулиць вiн зупинився;
   в який його бiк тепер?
   Почулася тупотнява, i  знизу  вiд  рiки  висунула  голову  сiра  колона
полонених нiмцiв.
   Вели колону нашi хлопцi, майже хлопчики, з червоними зiрками  на  сiрих
шапках, у куфайках, пiдперезаних брезентовими поясами.
   Нiмецькi руки тягнулися вiд утоми аж до землi,  а  замiсть  облич  були
самi лише очi - вiд страху.
   Але Миколку цiкавили не  нiмцi.  Його  цiкавили  нашi.  Сухим  нервовим
поглядом вiн придивлявся до кожного бiй- ця в  сiрiй  шапцi  пiд  червоною
зiркою, сподiваючись зустрiти кого треба.
   Микола забiг колонi у хвiст, обiгнув ?? i знову  побiг  пiд  гору,  але
бажаного обличчя не було.
   Колона завернула з райцентру в степ, звiдки прибiг Миколка, а  сам  вiн
тим часом, зiтерши шапкою пiт, побiг на хатки i землянки.
   Бiля однi?? з таких хаток-лiплянок Миколка зупинився. Дво? дiтей сидiло
пiд стiною: дiвчинка теребила в решетi кукурудзу, а хлопчик,  бiльшенький,
дер ту кукурудзу на дертцi.
   - Здрастуйте! - сказав ?м Миколка.
   Дiти полохливо пiдняли на Миколку  очi,  помовчали,  а  потiм  дiвчинка
пiдхопила решето i щезла в лiплянцi. ?? братик-млинар, крекчучи, понiс  за
нею i дертку.
   На порозi з'явилася жiнка. Руки ?? по лiктi були в глинi.
   - Тьотю, а де тут у вас базар?
   - Хто?
   - Базарi
   - Я тобi дам базарi Ану, марш звiдси! Тiльки й див-  ляться,  аби  щось
украсти! Ото на базар i йдiть, там вас таких тiльки й ждуть.
   Миколка кинувся тiкати.
   Перебiг одну вулицю, другу, лапнув себе за груди  i  став.  Став  -  нi
живий нi мертвий. Оглянувся туди-сюди:  голо  i  порожньо  навкруги,  лише
нiмецький танк обгорiлий.
   Миколка вискочив на гусеницю, потiм на башту, заглянув у вiдкритий _люк
i полiз у танк.
   Тут вiн сiв i почав  дiставати  з  пазухи  пачки  перев'язаних  грошей.
Порахувавши пачку до пачки,- татова зарплата з фронту,  -  Мнколка  весело
зiтхнув: двiстi тисяч, як ?, - заховав грошi i вигулькнув iз танка.
   Вулицею про?жджав вiз, запряжений  парою  ще  добрих  коней.  На  возi,
накритому брезентом, сидiли в брезентових плащах дво? дядькiв.
   Миколка пропустив дядькiв, щоб про?хали далi, потiм зiскочив iз танка i
назирцi потьопав за ними.
   ?хали-бiгли недовго: почувся людський гамiр, i перед Миколкою вiдкрився
базар.
   Миколка обвiв його очима i сказав:
   - Ого, який великий! - Доторкнувся до пазухи з грiшми i  полетiв  униз,
на базар,шапка з голови мало не впала.
   А на самому базарi так Миколка вже надивився. Бiлi  свинки  морськi  на
руках у безногого  дядька  бiленькими  пнсочками  витягують  записочки  iз
кошика: даси дядьковi двадцять рублiв, i за цi грошi бiла свинка  висмикне
записочку, а в нiй написано, що тобi ма? бути. Розгорта?ш i чита?ш:
   "Вас ожида? казьонний дом. Але все  закiнчиться  благополучно".  Що  за
"казьонний дом", Миколка не зна?, але добре, що "благополучно".
   "Тепер поворожу на корову",- дума? Миколка i да? дядьковi ще  двадцять.
Миколку обступають закутанi хустинами по самi очi  тiтки  i  разом  з  ним
уголос по складах читають: "Нет в жiзнi сщастя".
   - Нема, значить, тобi щастя, синочку, та й де воно вiзьметься при лихiй
годинi,- каже якась тiтка над вухом,  а  сама  вже  шелестить  рублями  до
безногого дядька.
   - Ну, раз нема, то нема,- каже Миколка i йде  до  перукарнi,  туди,  де
милять милом, точать бритви об паски i щетини пiд бритвами аж  цвiрiнчать,
так щетинам голитись не хочеться. I пахне духами, так пахне духами,  що  i
не вилазив би iз цi?? тепло? перукарнi, а навiть жив би у нiй i з ранку до
вечора нюхав би цей золотий запах духiв, якби не корова.
   - А тобi чого, малий?
   - Дядьку, капнiть менi духами за шию, а я вам цiлу десятку дам.
   - Е, нi, десяткою тут не обiйдешся.
   - Ну, тодi за двадцятку!
   - Спершу покажи, бо таких шелихвостiв, як ти, вешта?ться тут до чорта.
   Миколка вiдверта?ться до стiни, дiста? з  пазухи  червону  тридцятку  i
каже:
   - Гляньте, що не брешу.
   - Тодi йди сюди, я тобi подушу на всi тридцять. От тут-то вже Миколка й
злякався: викинув грошi на свинки, викине на духи, а корова?
   - Нi, за двадцятку, i край, а десятку давайте здачi.
   - Ти дивися якийi Скiльки ж це тобi?
   - На цю осiнь до школи...
   - Тодi нагинай голову, i буде тобi за двадцятку. Перукар бере  зеленого
флакона i пiд регiт дядькiв, що пiд стiнами стоять в орденах  та  медалях,
капа? холодними духами Миколцi на шию.
   - Може, ще й пiд носом?
   - Але за двадцятку,- швидко  вiдказу?  Миколка  i  вже  чу?  пiд  носом
райський запах. Вiн тягне його у себе, так що пахне аж у горлi i  в  серцi
пахне!
   Тепер мерщiй купувати корову та бiгом додому, щоб мати  понюхала,  а  з
нею братик i сестричка, щоб знали i вони, якi-то духи бувають на  свiтi  у
перукарнi на базарi.
   Миколка прожогом вискаку? з перукарнi  i  ста?:  базар  великий,  людей
багато, i де тих корiв продають - невiдомо. А тут ще духи розпахтiлися,  i
вiтер повiяв - пропали духи!
   Миколка витяга? з кишенi вузлик, розв'язу?, окрайчик хлiба  i  цибулину
кладе до кишенi назад, а хустинкою мiцно перев'язу? шию.
   Тепер уже, нарештi! Можна було б i запитати, де прода- ють  корiв,  але
як ти його будеш питати, коли ти малий i коли в  тебе  за  пазухою  двiстi
тисяч грошей - ще довiдаються та заберуть!
   Старцiв - на  кожному  кроцi:  i  слiпих,  i  так  покалiчених,  усяких
ворожбитiв i циган, а таких, що нiчого не продають i  не  купують,-  роями
ходять по базару, все може бути!
   Миколка вщулю? голову в плечi i, як горобець, впурху? помiж  куфайок  i
шинелей, бушлатiв, курток, зелених i рудих френчiв, пiджакiв i,  видихаючи
з-пiд носа майже уже невловимий пахощ  духiв,  сопе  в  базарнiй  хвилi  в
сподiваннi, що винесе вона його туди, куди йому треба, його жовтi  чунi  i
мамина куфайка обляпались грязюкою по самi вуха.
   Нарештi натовп порiдшав, i запах духiв  почав  змiшуватись  iз  запахом
прiло? соломи. Миколка побачив корiв.
   ?х було небагато. Вони стояли в дальньому кутi  базару,  де  починались
будiвлi, i жували сво? останн? винесене на базар сiно.
   - Та ось де вони! - прошепотiв Миколка i зупинився:
   бодай винюхати останнi рештки духiв, аби не пропадали.  Хустинку  ж  на
ши? вiн затягнув ще тугiше i вже  хотiв  було  йти  до  корiв,  як  раптом
остовпiв: бiля крайньо? корови, що стояла прив'язана до воза, дво? дядькiв
?ли ковбасу.
   Спочатку Миколка не повiрив, але коли побачив, як один iз них, той,  що
був у брезентовому плащi, запиха? свого червоного носа у торбину i витяга?
з торбини ще одне кiльце ковбаси,- у Миколки  потекла  пiд  щоками  слина,
хоча вiн нiколи ковбаси i не ?в, вiн тiльки  чув  ковбасячий  запах,  коли
?хнiм селом проходили нiмцi, чи iталiйцi, чи хто там проходив iще: хiба ?х
усiх перелiчиш ?
   Не стало нi духiв, нi корiв, нi базару вiд запаху того кiлечка!
   Боком-боком Миколка почав обходити дядькiв, щоб  вийти  ?м  у  спину  i
стати проти вiтру i так дивитися.
   Дядьки ж тим часом не поспiшали. Не чути було, про  що  вони  говорили,
але говорили вони довго, i той  ковбасячий  дядько  у  брезентовому  плащi
висмикував iз-за халяви батога, цвьохкав ним у повiтрi перед носом  корови
i знову ?в ковбасу.
   "От як виросту,- думав собi Миколка,- буду ?сти  ковбасу  день  i  нiч,
доки не на?мся i аж доки цi чунi не зношу, а як  i  зношу,  то  все  одно,
мабуть, не на?мся... Але нiчого, нiчого,  не  сьогоднi-завтра  прийде  мiй
батько з вiйни, то все ще може бути, може, вiн прийде не з торбиною,  а  з
повним мiшком ковбаси, i медалей у нього буде на грудях дзеленчати бiльше,
нiж у вас двох, узятих разом iз вашою ковбасою!"
   I Миколка вихопив iз кишенi окрайчик хлiба з цибулиною,  i  не  зводячи
засльозених очей з дядькiв, з'?в свiй харч як на вогнi.
   В цю мить увесь базар пiдняв голови в небо.
   Навiть дядьки перестали жуватл i позадирали  в  небо  напхатi  ковбасою
роти: низько над базаром шугонула трiйка "яструбкiв". А за  нею  ще  одна,
потiм - ще! Вони летiли дуже швидко: видно, когось мали виручати, бо фронт
був десь недалеко, за Синюхою.
   Миколка навiть помiтив у кабiнi льотчика -  хлопця  у  шоломi,  Миколцi
начебто здалося, що льотчик махнув йому крилом: мовляв,  кому  воювати,  а
кому... а кому корову купувати!
   Миколка похолов: ось уже скiльки  часу  вiн  загляда?  цим  брезентовим
дядькам у ?хнi  ковбасячi  роти,  будь  вони  неладнi,  а  корова?!  А  ще
дванадцять кiлометрiв вести ?? степом додому. А  мати  ж  хвора,  не  може
злiзти з печi i дума?, де ж це вiн там на базарi i як.
   Тим часом йшлося на пiсляобiддя, базар знелюднiв, i  ко-  рiв  лишилося
iще менше, нiж було.
   Миколка полiчив - чотири корови.
   Вiн пiдiйшов поближче до однi?? з них i, начебто нiчого й  нема,  почав
наслухати, скiльки за не? правлять i скiльки дають...
   Трохи перегодя до корови пiдiйшли якийсь  чоловiк  iз  жiнкою.  Чоловiк
одразу почав обмацувати та м'яти коров'яче вим'я, боки, шию.
   - I скiльки ж да? ваша бiленька? - запитав чоловiк у власника корови.
   - Так як на добру пашу, то до двох вiдер.
   - А скiльки ж ви за не?? - поспитала жiнка.
   - Та так, за чотириста - то можна було б i вiддати...
   Чотириста тисяч! - Миколка вiдчув, як  його  двiстi  тисяч  за  пазухою
почали холодно ворушитись, як живi...
   Лишилося три корови, I Миколка почалапав сво?ми жовтими чунями до _них.
   Але тi двi корови були проданi, а третя стояла за возами  така,  що  до
не? нiхто i не пiдходив. Те,  що  вона  була  вся  геть-чисто  чорненька,-
пiвбiди. Миколцi  навiть  сподобалося,  що  вона  вся  чорненька  i  рiжки
вiночком. Але вона хиталася од вiтру i свiтила ребрами, i  вим'я  пiд  нею
було як маленьке яблучко,-  ну  просто  тобi  i  не  корова,  i  не  коза.
Продавала, корову така сама й тiточка: на нiй не було  навiть  куфайки,  а
лише сiрий пiджачок з рукавами по лiктi та на ногах - одна чуня,  а  друга
калоша, прив'язана до ноги кабелем. Нiс ?? посинiв вiд березневого  вiтру,
латана-перелатана хустина стовбурчилась на головi, як шпакiвня. Пiд пахвою
тiточка тримала вiхоть торiшньо? трави, на лигач i хворостину.
   Так вони i трусилися удвох з корiвкою на спорожнiлому базарi, на  сiрiй
землi пiд сiрим небом.
   Миколка обiйшов корiвку раз i вдруге i, оглянувшись,  чи  нема  поблизу
людей, швидко прошепотiв:
   - Тьотю, а скiльки ви за не? просите, i  так,  щоб  оддати?  У  тiточки
текли з очей сльози, чи то вiд вiтру, чи хто зна вiд чого. Не дивлячись на
Миколку, дерким вiд застуди голосом вона проговорила:
   - Вiддаю за сто п'ятдесят...
   - А вона хоч до?ться?
   - До?ться, три стакани да? на день, але при добрiй  пашi...-  Аж  тепер
тiточка повернула голову в Миколчин бiк - хто ж це ?? все-таки пита??
   Миколка стояв вiд тiточки по той бiк корiвки, так що  вона  Миколки  не
помiтила i здивовано оглянулася навколо.
   - Тьотю,- Миколка виступив iз-за корiвки,- менi ще далеко  йти,  то  чи
берiть сво? грошi, бо не рано ж.
   I не встигла тiточка  надивуватись,  як  Миколка  присiв  i  до  колiна
червоними тридцятками вiдлiчив усi сто п'ятдесят тисяч -  кожнi  п'ятдесят
тисяч мати .перев'язала йому мотузочком, так що три рази по п'ятдесят -  i
корова твоя! Ще й п'ятдесят у запасi!
   - Нате!
   - А звiдки ж ти будеш, що тебе самого оце послали?
   - Та я тут недалеко, iз Кумарiв, може, чули, дванадцять  кiлометрiв,  а
мати хвора на печi та дво? малих, а батька чека?мо з дня на день iз вiйни.
Берiть! Берiть i перелiчiть самi !
   Доки тiточка скоцюрбленими пальцями i сухими губами перелiчувала грошi,
Миколка ще раз оглянув корiвку.
   Тепер  вона  була  його,  ?хня,  домашня,  i  з  цi??  хвилини  корiвка
сподобалася йому на все життя: вона йому сподобалася так, що навiть де  не
вiзьмись духи - i тi знов запахли пiд носом!
   Миколка глянув у темно-голубi корiвчинi очi i спитав:
   - А як тебе звати?
   Корiвка клiпнула, i в ?? очах на мить промайнуло  щось  таке,  як  ото,
бувало, у матерi над батьковим листом, що вiн живий i здоровий.
   - Ну, синочку, бери ?? та веди, та гляди ж ?? там удома, бо вона була у
мене смирненька, не билась, не перебирала. -  i  тiточка  вiддала  Миколцi
налигач, хворостину та вiхоть сiро? торiшньо? трави.
   -Буду йти, бо менi  з  нею  i  смеркне...-1,  як  тiльки  Миколка  взяв
налигач, корiвка слухняно потьопала за  ним  по  сiрiй  базарнiй  землi  у
Миколчине село, додому.
   Вони вiдiйшли далеченько i вже здалеченька оглянулись:
   тiточка стояла на тому ж самому мiсцi i  посинiлою  рукою  витирала  на
очах сльози.
   - Тьотю! - гукнув Миколка.- А як же звати ???
   - Первiнкою звати ??, синочку! Первiнкою...
   Мiстечком пройшли спокiйно. Даремно Миколка понаби-  рав  повнi  кишенi
камiння вiд собак. Майже всiх собак у мiстечку  перестрiляли  нiмцi,  iншi
десь порозбiгалися з переляку по лiсосмугах та яругах,  i  коли  вийшли  з
Первiнкою за мiстечко на шлях, Миколка повикидав  камiння  у  болото,  щоб
легше було йти.
   Зо два кiлометри вiд мiстечка  дорога  була  вимощена  I  йти  було  ще
так-сяк. Але, як тiльки брукiвка закiнчилась, почалося непроходиме царство
болота. Тiкаючи, нiмецькi танки i машини так погризли, погорбили, пом'яли,
подушили землю, що йти було неможливо.
   Миколка ступав крок, чуня лишалася у болотi, i,  доки  вiн  висмикував,
засмоктувало другу чуню - хоч стань та й плач.
   А тут звечорiло просто на очах, I почало ввижатися,  наче  у  покинутих
нiмецьких танках i машинах хтось ?.
   Первiнка тулилась до Миколки i  дрiбно  тремтiла,  коли  вони  поминали
пострiляних корiв, чи коней, чи навiть верблюдiв.  Нiмцi  тiкали  на  чому
могли, i, коли конi чи корови не в силi були  пiд  ними  йти  i  падали  у
багнюку, тодi нiмцi ?х убивали. Пахло чимось  непри?мно-солодким.  Миколцi
хотiлось затулити носа - руки не вiльнi: однi?ю рукою вiн вiв Первiнку,  а
другою раз по раз витягав чунi з болота.
   Так вони i  посувалися  вдвох  пiд  жерлами  танкiв  та  гармат,  помiж
перекинутими машинами, погорiлими гарбами i возами.
   I тихо та порожньо на шляху i в степу, хоч вий.
   Бiля  машин  валялися  потрощенi  мiднi  скринi  з  усiляким  добром  з
полотном, з квiтчастими рушниками, з хромовими чобiтьми, але Миколка знав,
що нiчого цього чiпати не можна, бо воно замiноване.
   Пахло якимись лiками та горiлою шерстю.
   Смеркало. Смеркало й смеркло.
   Первiнка ледь тягла ноги, а Миколка нiс  уже  чунi  в  руцi  ?  йшов  у
валянках по болоту. Попереду замаячив горб з кам'яним давнiм хрестом.  Цей
горб з кам'яним хрестом мав означати  Миколцi  половину  дороги.  На  небо
вийшли зорi, пiд ногами трохи пiдмерзло. Вийшов червоний мiсяць,  i  танки
вiдразу ж стали бiльшими, ось-ось неначе загуркочуть i застрiляють.
   Миколка уже б i побiг додому, якби не пудовi  ноги  набряклi,-  мати  ж
удома не спить i дума?: де ж це вiн? Але ось i половина дороги.
   Навiть при мiсяцi видно у кам'яному хрестi дiрки вiд куль, але  що  це?
Пiд хрестом бiля згорiло?  машини  сто?ть  лiжко!  Темне  широке  лiжко  з
золотими бильцями сто?ть пiд хрестом при дорозi!
   По Миколчинiй спинi сипонуло морозом: iшов уранцi на базар -  лiжка  не
було. Хто ж це його поставив за день?
   Миколка пильно почав придивлятися до машин, до "тигра",  що  чорнiв  за
хрестом у кюветi, i до самого лiжка - нiде нiкого.
   Червоно свiтить мiсяць над горбом, i тиша така тиха, аж холодна.
   Навшпиньках Миколка пiдiйшов до лiжка - лiжко порожн?,  нi  подушки  на
ньому, нi ковдри, самi лише дошки, де-не-де посiченi кулями та  осколками,
та золотi бильця блищать при мiсяцi, як чортовi очi.
   "Дай, - подумав Миколка,- сяду та вiдпочину, бо не  маю  вже  сил  отак
телiпатися, та й Первiнцi щось треба дати".
   Миколка похукав у руки, прив'язав Первiнку до лiжка i пiшов до "тигра",
бо якраз саме там росли найвищi  будяки:  треба  ж  було  цьому  "тигровi"
увiгнатися в  такi  добрячi  будяки!  Миколка  нагнувся  i  зашарудiв  мiж
лапатими будяками:
   пiд будяками щось росло. Пирiй чи ковила - проти мiсяця не видно.  Хоча
вони i торiшнi, але рвати ?х  важко,  сильно  вони  у  землi  сидять.  Вiд
"тигра" котами чомусь смердить,- от була б та цибулина, що  ??  на  базарi
з'?в, як би вона зараз пригодилась!
   Миколка винiс iз будякiв оберемок пирiю, кинув його перед Первiнкою  на
лiжко.
   - Оце з'?си, Первiнко, та й пiдемо далi, а я бiля тебе посиджу,- сказав
Миколка i сiв на лiжко.
   Первiнка зашелестiла пирi?м, а Миколцi тим часом  хтось  почав  мастити
очi медом. Голова його хилилась на лiжко, згодом  вiн  пiдiгнув  пiд  себе
ноги i заснув. Нiч стояла бiла пiд мiсяцем, як молоко у  дiйницi,  i  тихо
жувала Первiнка пiд хрестом, оточена "тиграми" та "пантерами".
   До?вши пiзню свою вечерю, Первiнка й собi  вляглася  бiля  лiжка  та  й
заплющила очi...
   Скiльки Миколка спав - невiдомо, але проснувся вiн вiд  того,  що  його
хтось гойда? з боку на бiк.
   Спросоння Миколка вискочив на лiжко з ногами  i  побачив,  як  Первiнка
рветься вiд лiжка туди й сюди, аж на лигач трiщить, а  здоровенний  чорний
собацюра, врiвень з Первiнкою, плига? мiж "тигром" i дорогою i намага?ться
вхопити Первiнку за ногу. Вона вiдхвицьку?ться вiд  нього,  як  може,  очi
повнi страху - боже ж ти мiй!
   Миколка схопив вiдколений снарядом шматок хреста i з усi?? сили попудив
собацюру по лапах. Але той тiльки пiдскочив i  сiв  на  дорозi,  весело  i
задоволене дивлячись на Миколку.
   Тодi  Миколка  вiдважив  пiдмерзлу  грудку,  другу,  але  собацюра   то
пригинався, то пересiдав з мiсця на мiсце i знову весело махав хвостом  та
задоволене повискував.
   А навкруги бiлий-бiлiсiнький день, та й сонце у  небi  уже  височенько,
морозець, у Миколки зуб на зуб  не  потрапля?.  Додому,  Первiнко,  мерщiй
додому, бо що ж там мати?
   Миколка натягнув на замерзлi валянки чунi, вiдв'язав Первiнку,  ще  раз
пошпурив у собаку рудим осколком вiд снаряда i по примерзлих грудках побiг
до села.
   Пробiгли вибалок, Первiнка задихалась, задихався i Миколка - _хай  йому
грець! Станемо та вiдпочинемо. Раптом у небi, де  не  вiзьмись,  з'явилися
нашi i нiмецькi лiтаки. Однi з заходу, другi зi сходу. I тих  i  тих  було
так багато, що ?хнiм крилам не вистачало неба.
   Вдарилися вони над Миколчиною головою в одну мить, i годi вже було  про
що й думати.
   Нiмецькi бомбардувальники змушенi були скинути бомби в порожнiй степ  i
тiкати.
   Степ, де щойно пройшли Миколка з Первiнкою, закипiв вiд бомб, як  смола
в казанi.
   Бомби падали одна на одну, бо ?м не вистачало мiсця. Де i  як  сховався
Миколка з Первiнкою, видно _не було, виднi були  вогонь  i  дим,  та  чути
надiрваний голос повiтря.
   Все скiнчилося раптово, як i почалося: щезли лiтаки,  i  лише  вирви  в
землi здивовано-тихо задивились у небо.  Миколка  з  Первiнкою  вилiзли  з
воронки.
   Коли глянь - собацюра теж сiда? збоку вiд них, як  нiчого  н  не  було.
Сидить, гра?  хвостом  у  реп'яхах  i  дивиться.  Дивиться,  собача  душа,
вiдгодований на зайцях та на курiпках.
   А бодай ти здох!
   Миколка пошукав очима камiнця якого чи грудку, але пагорб сiрiв  далеко
i чисто, ледь викльовувалась молода трава.
   Миколка нагнувся, ущипнув маленький блiдо-зелений  листочок,  спробував
на зуб - кислий! Щавель! Вiн!
   Миколка наскуб листочкiв, за щоками терпко взялося кислим -  невже  так
рано щавель? Треба запам'ятати мiсце i сьогоднi  ж  прийти  з  корзиною  -
сiль, слава богу, удома ?, вода у криницi ?, щавлю принесу  -  от  тобi  i
?жа. Перша весняна ?жа! Миколка понапихав щавлю у кишенi,  за  пазуху,  де
тепло лежали п'ятдесят невитрачених тисяч, i сказав Первiнцi:
   - Тепер ми з тобою, Первiнко, на ногах. Вода у криницi _?, _сiль  ?,  i
щавель ма?мо! - i Миколка пiднiс Первiнцi жменю щавлю,  жменю  з'?в  сам.-
Ходiм!
   Собацюра, що влiгся  неподалечку  вiд  них  i  жовтими  вологими  очима
радiсно блищав на Миколку, коли той говорив з Первiнкою, встав i собi.
   - Ти що, приблудо,- гукнув до собаки Миколка,- ув'язався за нами?  Нема
тобi що робити? Вигналося здоровило  таке,  одним  сво?м  видом  кого  хоч
зляка?ш.
   Собака зрозумiв, що Миколка зверта?ться до нього, i раптом перекрутився
на одному мiсцi, присiв, пiдскочив  i  погнав  щодуху  навколо  Миколки  з
Первiнкою - колами колами, трьох зайцiв вигнав,  але  не  побiг  за  ними,
встигне iншим разом!
   Собака вискочив на пагорб i зупинився. Якусь  мить  вiн  мовчки  так  i
стояв, вдивляючись у дорогу до села. Щось вiн там побачив  на  дорозi,  бо
розтулив свою пащеку i загавкав. _Голос у нього був як у_ танка.
   Первiнка з несподiванки аж присiла. А собака гримкотiв сво?м  голосовим
страхiттям, i кожен гавкiт його  виривався  iз  горла,  як  снаряд.  Таким
голосом можна було загавкати i до неба!
   Собака гавкав i оглядався на Миколку.
   Дорогою вiд села йшов якийсь чоловiк. Вiн був ще далеко, але  по  тому,
як вiн Iшов, припадаючи на лiву ногу, Миколка впiзнав його: це  був  ?хнiй
сусiд дiд Рятушняк.
   - Перестань гавкати,- сказав Миколка собацi.- Це дiд Рятушняк. Як будеш
на нього гавкати, то вiн тобi ще  й  лупки  дасть.  Вiн  тобi  не  я.  Ану
перестань !
   Собака ображено пришкулився на Миколку, але  гавкати  перестав,  вiдбiг
далi вбiк i прилiг за перекотиполем.
   - Дiду!- крикнув Миколка.- Це я! Це ми з Первiнкою додому йдемо!
   - Де ж це ти був цiлий божий день i нiч?
   - Та ви ж бачите - дорога яка? А тут ще Первiнка йти не може.  Гляньте,
яка тепер буде Первiнка у нас!
   -Дiд Рятушняк почухав Первiнцi за вухом, присiв,  подивився  на  вим'я,
нiчого Миколцi не сказав, а тiльки спитав:
   - I скiльки ж ти за не? дав?
   - Сто п'ятдесят тисяч... А були й по чотириста!
   - Ну то чого ж,- сказав дiд.- Тодi вона, може, цих грошей  i  сто?ть...
Ходiм додому, там мати мiсця собi не знайде.
   - Батька часом нема?
   - Батька нема, але Петро Радзi?вський учора на станцi? був, то каже, що
вже iдуть ешелони i все з такими, яких повiдпускали додому,- сказав дiд.
   - Дiду, а може, батько додому i не прийде?
   - Як то не прийде?
   - Ну, вб'ють його нiмцi, та й усе.
   - Не вб'ють... О, а звiдки ж оцей козарлюга? - Дiд побачив собаку.
   - Та причепився по дорозi вночi. Первiнку хотiв було з'?сти, так я його
каменем... Гляньте, дiду, якого я щавлю нарвав!
   Дiд узяв листочок, пожував i спитав:
   - Де?
   - А ось у ярку.
   - У якому? У цьому ярку?
   - Тiльки отам оно пiд тим боком.
   - Заведемо корову та прийдемо. Щось рано щавель пiшов, але, може,  воно
й на краще...
   - Дiду, а понюхайте у мене за  ши?ю!-Миколка  хутко  розв'язав  на  ши?
хустку.
   - Що ж там у тебе ма? пахнути?
   - А ви понюхайте!
   Дiд  нагнувся,  встромив  сво?  рудi  вуса  в  Миколчину   шию,   довго
внюхувався, а потiм сказав:
   - Чимось пахне, але чорт його зна? чим.
   - Нi, ви, дiду, внюхайтесь добре!  Дiд  знову  нагнув  жовту,  як  суха
макова головка, свою голову, щось довго мимрив i закашлявся:
   - Чимось пахне, чорт його зна? чим, але чимось при- ?мним.
   - У перукарнi на базарi за двадцятку!
   - Може, й духи, але за  двадцятку...  Я  б  не  дав.  Миколка  обв'язав
хустинкою шию:
   - А я дав!..
   Пiдходили до Миколчиноi напiвзгорiло?  хати.  Хата  стояла  на  рiвному
мiсцi в обгорiлому садку, з обгорiлим сара?м.  Лишилися  подряпанi  котами
бiлi вугли, та дво? вiкон лиши- лось iз десяти. Хата була велика, бо татiв
ще дiд, як мати казала, на Бузi козакував i, козакуючи, сотворив  цю  хату
сво?м дiтям. А дiтей у татового дiда бiгало, як пшона.
   Посеред двору чорнiла криниця з пригорiлим  журавлем,  I  дiд  Рятушняк
сказав:
   - Коли б доброго сухостою знайти та журавель замiнити. Але де ти його в
чорта знайдеш, коли самому нiчим у хатi розпалити.
   I дiд, i всi люди вже потроху допалювали у печах стрiхи зi сво?х хат, а
в кого хати були попаленi нiмцями, так у тих в землянках зимувала зима.
   Правда, хто був здоровiший та молодший, той  носив  в'язками  курай  iз
степу, а хто старiший та недужий?
   Отак i дерли сво? стрiхи та в пiч кидали, щоб хоча душу нагрiти.
   - Дiду, ведiть Первiнку у сарай, а я  заразi  -  прошепотiв  Миколка  i
навшпиньках вiдчинив дверi сiнешнi, дверi хатнi, тихо пiдiйшов до печi.
   Вкрита батьковим давнiм пiджаком, мати лежала скраю печi i  дивилася  в
стелю.
   - Мамо! - крикнув Миколка.
   Але йому лише здалося, що вiн крикнув. Вiн не  крикнув,  як  того  йому
хотiлося, а  якось  прошелестiв  сухим  язиком,  бо  слова  неначе  пiском
пересипалися.
   - Мамо, я купив корову! Дiд Рятушняк у сарай повiвi Первiнкою звати.
   Мати здригнулася i повiльно повернула до Миколки сво? хворе обличчя.
   Вiд стiни випiрнули голiвки Миколчиних брата I сестрички I в один голос
залепетали:
   - Наш Миколка корову купивi Наш Миколка корову купив!
   - Я ?? ще вчора купив, але  ж  ти  зна?ш,  мамо,  дорога  яка,  i  чунi
розкле?лися, а тут ще нiч...
   - Так ти що - i ночував у степу?
   - Ночував. Трохи був змерз, але на ранок сонце зiйшло, i тут, бачу, дiд
Рятушняк iде. I ще, мамо, дивись,  п'ятдесят  тисяч  лишилось,  i  дивись,
якого я щавлю нарвавi У ярку, як до нас ото на половинi дороги! Ми з дiдом
Рятушняком тепер будемо корзинами носити його!
   - А ти ж хоч ?в що-небу дь?
   - ?в. Щавель ?в. I Первiнка ?ла. Тепер ми  будемо  корзи-  нами  носити
його. А як прийде батько, то й з батьком! З щав- лем ми вже не пропадемо!
   - А яка ж вона з себе? - тихо спитала в Миколки мати.
   - Чорненька. На весь базар  вона  одна  така  тiльки  й  була.  I  роги
вiночком. Три стакани на день да?. I не б'?ться.
   Миколка витрусив на лежанку  щавель,  виклав  грош?,  став  на  лежанку
колiньми, розв'язав на ши? хустину i сказав:
   - Мамо, а понюхайте у мене за ши?ю - чим пахне?
   Мати пригорнула Миколку ближче до себе.
   Миколка вiдчув гарячий спечений подих маминих губ.
   - Ну, мамо, кажiть! Кажiть! Чим пахне?
   - Де ж це ти, синочку, такими гарними духами напахтився?
   - У перукарнi на базарi за двадцятку!
   - Миколко, дай i нам понюхати! - потягнули  ши?  через  маму  братик  i
сестричка i сво?ми холодними носиками ви- нюхували б Миколчине щастя i  до
вечора, якби в хату не зайшов дiд Рятушняк.
   - З молоком вас, Марi?, у вашiй хатi!
   - Так пiшли здо?мо! - сплигнув Миколка з лежанки.
   - Здо?мо то здо?мо, а  чим  годувати  будемо?  Чим  же,  Марi?,  ми  ??
годувати будемо?
   - Так трава ж скоро буде, дiду! - вигукнув Миколка.
   - Доки до тi?? трави - ще не  один  раз  можна  буде  ноги  витягнути,-
сказав дiд i знову звернувся до матерi: - У мене,  Марi?,  ?  така  думка:
поки на мо?й хатi лишилося ще трохи стрiхи, то яехай вона цю  стрiху  поки
що ?сть - ви колись вiддасте.
   - _А чи ж буде вона тую стрiху ?сти? - запитала мати.
   - Буде ?сти ще й дякуватиме. Сокирою посiчу, теплою водою _скроплю-ще й
дякуватиме, як на Великдень.
   Знадвору почувся гамiр.
   Миколка виглянув у вiкно: у ?хнiх воротях стояло душ десятеро  жiнок  з
порожнiми вiдрами, i деякi коромислами показували на Миколчину криницю.
   Оскiльки криницi по всьому кутку були замуленi, нiкому було ?х чистити,
то жiнки ходили по воду  у  Миколчин  двiр,  до  Миколчино?  криницi,  яку
вичистив ще при нiмцях дiд Рятушняк.
   Жiнки приходили до криницi i по два, а  то  й  по  три  рази  на  день,
скiльки кому треба, а эараз эбилися у воротях i топчуться.
   - Що там таке? - Дiд Рятушняк пiдiйшов до вiкна i собi.
   - Зараз узнаю,- Миколка вибiг на  подвiр'я.  Бiля  криницi  лежав  отой
самий степовий собацюра i, лед- ве котра з жiнок наближалась з вiдрами  до
криницi, шкiрив зуби й гарчав.
   У першу мить Миколка чомусь навiть зрадiв, що побачив  знову  його  вже
бiля сво?? хати.  Але  вiд  того,  що  собака  самовiльно  призначив  себе
господарем ?хнього подвiр'я, влiгся бiля криницi та ще й людей не  пуска?,
Мяколка по- шукав очима грудки чи палицi.
   - Ах ти ж, приблудо чортова, ану геть вiд криницi, щоб i духу твого тут
не було чути!
   Як добрим цiпом, собака гепнув хвостом по землi, знехочу встав  i,  так
стоячи i нiкуди не тiкаючи, сумно дивився на Миколку.
   Вони були майже одного зросту i так дивилися одне одному в очi.
   Раптом собака висолопив червоного як жар  язика,  I  не  встиг  Миколка
опам'ятатися, як вiй лизнув його в щоку.
   Миколка розгубився. Вiн оглянувся на дiда  Рятушняка,  на  жiнок  -  ти
диви, вiн ще й лижеться! - швидко витер долонею лизок i сказав:
   - Так от що: якщо ти ще будеш менi й лизатися, то я тебе зовсiм од хати
вiдпроваджу. А поки що йди лягай бiля сарая, стережи Первiнку i дай  людям
набрати води. Зрозумiв? А поскiльки я не знаю, як тебе звати,  а  називати
тебе вже пiзно, бо ти вже здоровий, то я буду так тебе i називати-Собакою.
От. Пiшли.
   Похиливши голову. Собака пiшов за Миколкою до сарая, лiг бiля дверей, а
Миколка взяв драбину i понiс ?? з  дiдом  Рятушняком  дерти  для  Первiнки
останнi клаптi стрiхи...
   Минали днi, i Первiнка з'?ла всю вулицю за якийсь  там  тиждень,  чесно
вiддаючи сво? три стакани молока.
   Хату дiда Рятушняка Первiика з'?ла за два днi. Бо то? хати не  було  що
?сти - лише на причiлку висiла жменя житньо? соломи, i то тако? старо?, ще
старiшо? за дiда.
   ?? навiть не хотiли вже й мишi.
   Але дiд акуратно ту солому посiк, полив теплою водою i сказав Первiнцi:
   .  -  Дивись,  ще  й  висiвками  трушу!  -Дiд  висипав  у  тавик  жменю
висiвок.-?ж на здоров'я. А пахне як, сам би ?в!
   Первiнка з задоволенням схилилася над тазиком, а дiд узяв бiлу нiмецьку
алюмiнi?ву лiтрову кружку i заходився до?ти.
   Миколка сiв напроти Первiнки i слухав голос молока.
   Таким щасливим Миколка ще не був  нiколи  -  тонке  дзюркотiння  молока
сповняло його душу небесною мелодi?ю.
   З порога сарая Собака - i  той  дивився  на  Миколку  такими  радiсними
очима, що не змiг втерпiти: встав i почав ганяти чогось по подвiр'ю.
   - Дiду!
   - Га?
   - От i нема й вашо? хати, i Кваснячино? нема. До?да?мо хату Коцюбенкiв.
А далi що?
   - А Пухленкова?
   - Нема. Згорiла. Згорiла i Садкова, i Чоборя. Нема вже  у  нашому  ряду
жодно?.
   - Щось придума?мо! - сказав дiд, встав, понюхав моло- ко, дав  понюхати
Миколцi.Пiду сьогоднi на той куток до брата,  у  нього  не  хата,  а  цiла
скирта!
   - Дiду, буду я цi?? ночi та ночувати бiля Первiнки. Бо то?  ночi  ввесь
час щось ходило та гупало коло сарая.  Я  вже  наслухав-наслухав,  а  воно
ходить та гупа?, а воно ходить та гупа?! А замок же у нас нiкудишнiй!
   - _А собака?
   - А хто його зна?, де вiн був. Десь, видко, ходив, по  зайцiв,  мабуть.
Треба ж i_ йому  чимось  та  харчуватися...  Поштальйонша  йде!  -  гостро
скрикнув Миколка i вибiг до ворiт.
   Листоноша, тiтка Василина, йшла через вигiн до  Миколчино?  вулицi,  ??
помiтили вiдразу ж усi хати i землянки.
   Жiнки i дiти попритулялися до шибок, не зводячи тривожних очей з  тiтки
Василини: у який двiр найперше заверне вона?
   Тiтка Василина завернула до Коцюбенкiв.
   Довго вона щось не виходила звiдти, вiд Коцюбенкiв, де п'ятеро дiтей  i
тiтка Коцюбенчиха...
   Миколка злякано позирав на дiда Рятушняка, i тихо було у всiх хатах  та
землянках.
   I раптом - закричала тiтка Коцюбенчиха...
   Заплакали дiти ??, а вона чомусь вибiгла на вулицю, на  вигiн,  пiдняла
руки туди, в сторону вiйни, i заголосила:
   - Ой дiти, ви ж мо? сироти, i де ж ти, господарю мiй! Тiтка Василина  i
ще хтось повели попiд руки Коцюбенкову вдову до  хати,  але  голос  ??  ще
плакав:
   - I до кого ж тепер та ви, сироти, та мо? ви дрiбнесенькi,  до  кого  ж
тепер менi з вами прихилитися? А ти ж то говорив менi, а  ти  ж  то  i  не
думав сам десь погибати, дiтей покидати та мене з  ними,  iз  дрiбними  на
свiтi лишати...
   - Нема Коцюбенка,- сказав дiд Рятушняк,- добрий чоловiк  був,  а  робив
як, а спiвав... А тут ходиш по свiту, ? порохня вже з  тебе  сиплеться,  i
нiкому ти вже не треба, а живеш - не кличе бог, от тобi i все...
   - Дiду, до нас iде,- прошепотiв Миколка i злякано оглянувся  на  дверi,
на вiкна, де лежала мати.
   Тiтка Василина йшла повiльно, дивилася, як завжди, в  землю,  бо  щодня
змушена була приносити людям бiльше горя, нiж радостi.
   Миколка зiщулився, наче люто змерз,  i  вже  те  дивився  на  тiтку,  а
дивився десь наче позад себе.
   Миколка чекав, Миколка вже приготувався, що ось тiтка Василина пiдiйде,
мовчки посто?ть, вийме iз сумки похоронну i тяжко скаже: "Нема вже в тебе,
синочку, батька..."
   - Нема вам, синочку, нiчого на цей раз,- раптом каже тiтка  Василина  i
йде далi.
   Миколка  як  був,  так  i  сiв  на  камiнь.  Посидiв  довгенько,   доки
розвиднiлося в головi i доки не почулося згори ?хньо? вулицi ще одне чи?сь
удовине голосiння.
   - Дiду, несiть Коцюбенкам молоко, а я  пiшов  у  степ.  Пошукаю  мишачi
купки.
   - Ти дума?ш, мишi тебе ждуть? Та по?ли вони за зиму все, чим запаслись.
   - По?ли? А може, й не по?ли... Пiду туди, за Розкопану могилу, де торiк
просо було.
   - Iди, тiльки на мiнi не пiдiрвись.
   Кому-кому, а Собацi тiльки цього й  треба  було!  Швиденько  напився  з
калюжi води i рвонув! Вiн виривався наперед Миколки далеко аж за вигiн,  а
потiм летiв до нього назад i якийсь час iшов  спокiйно  поруч,аж  доки  на
його нiс не падав дикий запах звiра чи птицi.
   Тодi вiн на мить зупинявся i дуже  серйозно,  по-хазяй  ському  поводив
носом у тому напрямку, обережно зупиняв нiс, ще раз втягував  у  себе  той
запах i включав першу собачу швидкiсть - не йшов,  а  плив,  стелився  над
землею,
   Не оглядаючись нiкуди, неначе вiд звiра i до його  собачого  носа  була
протягнута пряма-прямiсiнька струна, нiкому не видима, а видима лише йому,
i вiн iшов по нiй, як i належить iти по струнi.
   В  такi  моменти  Миколка  зупинявся,  аби  не  зашкодити  чотириногому
мисливцевi сво?м необережним кроком.
   Собака лiг на  землю...  Не  лiг,  а  опустився  на  не?,  як  пух,  як
павутинка, дарма що важив добрих два пуди...
   Зараз буде стрибок...
   Стрибок!!!
   В самого Миколки всерединi щось тьохнуло, так стрибонув Собака.
   Щось фуркнуло з-пiд його носа, а Собака так  i  продовжував  лежати  на
землi, наче вiн не мiг з не? встати, наче увiгнався вiн лапами в землю  по
самий живiт.
   Собака якийсь час непорушно дивився вслiд курiпцi, аж  доки  не  зникла
вона в сiрому просторi, а потiм повiльно I винувато  повернув  до  Миколки
свою голову з двома пiр'?. нами вiд курiпчиного хвоста в зубах.
   - Ось тобi й ма?ш,- сказав йому Миколка,- а ще кажеш! Хто ж так  плига?
на курiпку? Що вона тобi - вовк? Краще шукай мишачi купи. Вони не  бiгають
i не лiтають. Шукай.- i Миколка сам став обдивлятися навкруги.
   Незабаром проминули Розкопану могилу i вийшли на торiшн? просовище.
   Бiля могили росла одненька груша-дичка, i  Миколка  помiтив  на  нiй  з
десяток торiшнiх покоцюрблених грушеняток. Не гаючи  часу,  вiн  полiз  на
дичку.
   Груша була колюча, як мороз, 1 лiзти на не? - не мед.  Та  й  грушенята
висiли на верхiв'?.
   Собака стояв пiд грушею бiля млинка i не зводив  з  Миколки  здивованих
очей.
   Миколка позривав грушки в кишеню, одну з'?в  сам,-  була  вона  бляшана
якась, але грушевий дух ще трохи жев- рiв у нiй,- одну кинув Собацi.
   Той негайно зловив ?? в повiтрi, пожував-пожував та й виплюнув. Грушок,
видно, Собака не любив.
   Порожне запущене поле сумно лежало без нiчого,-нi соняшник, нi  колосок
не хвилювали його в усi роки вiйни. Посiяв тут, правда, хтось трохи  проса
за могилою, i те мишi з'?ли.
   Миколка розгорнув мишачу купу, другу. Купи були порожнi, за  зиму  мишi
перетрубили всi  сво?  запаси  i  зараз  живились,  як  могли,  корiннями,
листочками торiшньо? трави, стеблами.
   В однiй купi Миколка знайшов трохи  магару:  мишi  не  вiддавали  його,
кусали Миколку за пальцi, а Собака ловив i душив мишей...
   Додому прийшли надвечiр. На подвiр'?, бiля криницi було  тихо.  Миколка
зайшов у сiни, поставив мiшечок з магаром 1 зайшов до хати.
   - Мамо, це я. Я  магару  з  поля  принiс!  Завтра  промию  його  водою,
пiдсушу, потовчу в ступi-ось нам i каша!
   -Добре, - тихо проказала мати.-Там дiд Рятушняк картоплi принiс. То  ти
звари.
   - Зварю, мамо. А ночувати я сьогоднi буду бiля Первiнки. Миколка вийшов
у двiр i сказав Собацi:
   - Ти ж менi гляди: цi?? ночi не ходи,  щоб  не  вкрали  Первiнку.  Чув?
Гляди ж. А я буду в сара?.
   Миколка взяв габлi, постелив фуфайку бiля Первiнки, поклав габлi поруч,
поставив собi на нiч кружку води, зачинив на замок зсередини дверi i лiг.
   Глибоко i тепло дихала Первiнка, вiд  ??  тiла  пахло  лiтом,  нагрiтим
лiтнiм вечiрнiм камiнням.
   Тiльки-но Миколка заплющив очi, як щось за стiною гупнуло.
   Миколка сiв. Став наслухати. Тихо-тихо, а потiм гупнуло знову.
   Миколка взяв габлi, пiдiйшов до стiни i притулив вухо.  Тихо.  Так  вiн
постояв-постояв i знову лiг.
   Тiльки-но лiг, як вiдразу щось  ударилось  об  стiну,  аж  увесь  сарай
затрусився, i Первiнка з переляку звелась на ноги.
   Миколка. з габлями пiдбiг до дверей, лiг на землю i за- зирнув у щiлину
пiд дверима-хто там? Нiкого. I Собаки не чути. Де Собака? Може,  його  хто
придушив тихо або вбив, що Собака не встиг i гавкнути? Щось  заскiмлило  i
загуло.
   Нi, це березневий вiтер скiмлить у тонкiм верховiттi 1 гуде у  грубiших
гiлках.
   А що це шумить? Дужче i дужче! Зi стелi  сарая  западали  краплi.  Дощ?
Дощ.
   Миколка пiдставив пiд краплi язик, покуштував: так i е  -  дощ.Западали
краплi i на Первiнку. Миколка вiдв'язав ??, перевiв у сухiший куток  сарая
i сказав:
   -  Стiй  тихо-тихесенько,  наче  нас  тут  i  нема.  Не  встиг  Миколка
проговорити цi слова,  як  ударило  щось  об  стiну  раз  i  вдруге,  щось
захарчало, заляскало, залопотiло, i гавкнув, як танк. Собака. Гавкнув,  аж
залився. Потiм радiсно завищав i задряпав лапами у дверi,  викликаючи  на-
двiр Миколку.
   Миколка кинувся до замка, довго не потрапляв ключем. Нарештi  вiдiмкнув
i вискочив.
   Мокрий Собака лежав бiля Миколчиних нiг i гатив хвостом по калюжi...
   Гатив хвостом по калюжi, а сам дивився на дерево. Миколка пiдвiв голову
i собi: на голiм березневiм деревi сидiло тро? темних чи то птиць,  чи  то
звiрiв.
   Собака сперся на стовбур переднiми лапами i переможно гавкнув. Птицi чи
звiрi, побачивши Миколку, занявкали згори котячими голосами...
   Щоранку Миколка вибiгав у садок подивитись, як там росте трава.
   Трава рости не поспiшала, бо один день попускало на  тепло,  а  другого
дня мороз хапав зубами калюжi i землю i так тримав ?х, доки мiг...
   Город копати було ще рано, але Миколка наточив рашпiлем  лопату,  набив
на габлi нового держака з акацi? та й пiшов згрiбати пiд яблунями  торiшн?
листя. Пiд листям бiленькими губками дихала трава i врiзнобiч  розбiгалися
мишачi окопчики.
   В сiро-блакитних тiлах яблунь  вже  говорила  весна,  не  голосно,  але
говорила. Яблунi наче прислухалися до самих  себе,  i  особливо  оця  бiля
хати, волова мордочка, що доспiва? тодi, коли косять жито.
   Гiлку ?? розчахнула гармата, 1 Миколка намiсив глини,  замастив  яблунi
рану, стулив гiлку докупи, обв'язав старим мiшком i пiшов  подивитися,  як
там грушi.
   Бiля груш було чомусь холоднiше. Бiля них якось завжди не так, як  бiля
iнших дерев. Яблунi - тi спокiйнi, розважливi, посидючi.  Вони  нiкуди  не
поспiшають. Ростуть собi, цвiтуть, плодять, гупають  ночами  яблуками  пiд
собою, I так i сидять на них, як квочки на яйцях. У груш обличчя твердi, i
цвiтуть вони бiло i твердо - зацвiли, уродили, опали, i досить.
   Миколка зупинився бiля старо? сиво? грушi. Вона так i звалася -_  сива.
?? посадив ще татiв дiд - козак, i росла вона дуже  давно,  i  родила  уже
через рiк, а то й через два - коли схоче.
   Сива груша височiла так  високо,  що  й  лiтаки  обминали  ??,  щоб  не
зачепитися та не впасти. На  нiй  була  тьма-тьмуща  гнiзд,  часом  бiльше
гнiзд, нiж самих груш, i коли влiтку  з  тих  гнiзд  птицi  подавали  свiй
голос, то до не? хоч не пiдходь. Здавалося, Сива  груша  спiва?  сама,  аж
страшно!
   Миколка пiдiйшов до грушi-ладанки. Грушi-ладанки пахнуть трохи медом, i
хвостики у них довгi i прямi.
   А це ось - глива, ?? грушi трохи глевкi, а хвостики в  них  _короткi  i
закарлюченi.
   А це - дуля. У не? найбiльшi ?_ найсмачнiшi грушi.  _З'?си  _одну  таку
грушу - вже на?вся на цiлий день i води не хочеш до самого вечора.
   За  грушею-дулею  -  маленька  груша-картоплянка.  _Вона  _ще  спить  i
проснеться не скоро, бо вона доспiва?  _пiзно,  _перед  снiгом,  коли  вже
нiяких груш нема, а вона ?.
   А цi двi грушi -  грушi-сагачки.  ?х,  як  i  персик,  посадив  батько.
Сагачки пристигають тодi, коли бджоли  вже  пона?далися  цвiту  i  троянди
опали, отодi саме вони й пристигають.
   Миколка  попiдгрiбав  пiд  сагачками   листя   i   надколупнув   нiгтем
гiлочку-сiк!.. Грушi-сагачки терпляче стримували себе, щоб не зацвiсти, бо
хоч горобцi й порозпускали хвости та  крила,  але  не  треба  поспiшати  з
цвiтiнням. Бо зацвiтеш, а тут мороз! Отодi й спробуй зацвiсти вдруге...
   А персик сто?ть худий i нещасний, як обiдране голодне циганча: з  нього
не вийшли ще зашпори, i вiн у саду малий i скоцюрблений.
   Ще восени Миколка обiклав персик околотом, аби вiн зимою не замерз, але
хтось той околот розтягнув - чи нiмцi, чи угорцi покидали його пiд  колеса
сво?м машинам у болотi, i персик цю зиму зимував на голе тiло.
   "Якщо корiнь не вмер,- подумав Миколка,- то доведеться  його  пiдрiзати
пiд самий корiнь: може, з кореня ще яке персиченя та виросте..."
   А над садом у синьому небi цвiли бiлi молодi хмари. Миколка зiперся  на
граблi i пiшов очима до них, до ?хнiх бiлих  i  чистих  облич...  Он  мати
сто?ть з братом i сестричкою на руках. А це  ось  вiн  сам  Миколка,  веде
Первiнку степом з базару в село додому. Ось дiд Рятушняк шкандиба?...
   Миколка стояв i дивився, як пропливають мати i вiн з Первiнкою та дiдом
у  синьому  небi  в  кра?  далекi...  В  головi  запаморочилося,  i  хмари
почорнiлиi Миколка мало не впав - сильно закортiло  ?сти,  ну  хоча  б  то
щавелинку з'?сти... Як на зло,  запахло  проти  вiтру  базарною  ковбасою,
защемiла слина пiд щоками, 1 МиколцI так захотiлося ?сти, як ще нiколи  на
хотiлось...
   Глянь - Собацюра йде вiд степу садом додому. Але йде головою не вперед,
а назад, задом Iде i щось тягне зубами, тягне, аж стогне.
   - Ти що? Де це ти був? Що це ти цупиш? Собака вiдразу  ж  покинув  свiй
тягар, бахнув об землю хвостом i сiв перед Миколкою, як святий.
   Миколка пiдiйшов ближче i побачив грубеэний сувiй чорного сукна.  Сукно
начiпляло на еебе реп'яхiв та болота 1 видавалося якимсь  могутнiм  звiром
без голови.
   - Де ти його взяв? Отам у яру iз машини поцупив?  Та  там  же  ж  мiни,
собача твоя душа! А якби пiдiрвався? Ох, дам же я тобi лупки цими габлями,
щоб знав!
   Собака похилив голову i,  втомлено  хекаючи,  тiльки  те  й  робив,  що
мовчав...
   Миколка помiтив:  останнiм  часом  Собака  почав  зникати,  Почав  десь
зникати вiд хати i любив щось приносити. Де вiн ходив,  Миколка  не  знав.
Ночами вiн десь блукав, приходив уранцi сумний, з жовтими очима,  i  пахло
вiд нього лисицями, нiмцями i ще чимось, як ото, бува?, пахне милом.
   Собака важко лягав лiд сара?м i спав, лишаючи вуха, щоб не спали.  Весь
час йому снився, очевидно, Миколка. Бо так: лiтаки у небi -  спить.  Танки
по дорозi - спить. Вiдро ляпве у криницю - спить.
   Виходить на порiг Миколка - вiдразу ж  Собаку  наче  хтось  пiдкида?  -
вста?, дивиться: що робити? Миколка снився йому завжди, бо вiн, де б це не
було, як тiльки забачить Миколку, то мало  не  плаче.  Але  ввечерi  знову
зника? на всю нiч, щоб вранцi пахнути лисицями, тiнями  i  ще  чимось,  як
ото, бува?, пахне батьком, коли вiн на вiйнi i коли його довго  нема,  так
нема, що аж сумно.
   Миколчин Собака любив приносити.
   Нi, не те щоб тягнути до хати що попало. Вiн знав цiну речам i приносив
з нiмих полiв те, що треба.
   Настiнний годинник якось принiс iз бiлими стрiлками i гирею. Принiс вiн
i френч зелений нiмецький з гудзиками, орденом i голкою з ниткою в кишенi.
Витий валянок учора принiс на праву ногу Миколцi. На лiву,  наче  знав,  у
Миколки був такий валянок - узувi А сьогоднi на тобi - сувiй чорного сукна
прихекав iз поля i сам у реп'яхах та болотi, як чорт.
   Раптом Собака пiдняв голову, потягнув повiтря, тихо заскiмлив,  завищав
i з усiх сво?х чотирьох нiг кинувся садом до хати, вiд хати через подвiр'я
на вигiн.
   Вигоном, ще далеко вiд хати, йшов якийсь чоловiк...  То  йшов  Миколчин
тато... I хоча Собака нiколи й не бачив Миколчиного тата, але  раптом  вiн
оголосив i мамi, i Миколцi, i всiм у селi, що йде господар з вiйни, та  ще
й бiлого коника веде  за  собою,  щоб  оратьi  Собака  вискочив  назустрiч
Миколчиному татовi, Миколка за Собакою, коник злякався, а Собака  був  уже
на татових медалях I голосно плакав татовi в поранене обличчя.
   Вибiгла мати, городом кульгав дiд Рятушняк, здаля щось  кричав  i  собi
плакав, плакали й бiгли жiнки, до яких ще не прийшли  чоловiки,  а  Собака
вже повз на животi попереду тата до мами i молотив хвостом  по  землi,  як
цiпом.
   I коли тато взяв на руки Миколчиного братика i сестричку, пригорнув  до
себе Миколку, i коли мати притулилась до татово? спини, Собака лiг долi  i
почав розглядати сво? зальопанi, в реп'яхах лапи...
   А крiзь вiдчиненi дверi сарая  дивилась  Первiнка.  По  ??  чорненькому
обличчю з темно-голубого, як слива,  ока  теж  котилась  темно-голуба,  як
слива, сльоза...
   - Синочку, прив'яжи коня... Ну, то що там, дядьку? -  якось  дуже  тихо
спитав Миколчин тато дiда Рятушняка. Спитав так, неначе для нього не  було
нi вiйни, нi обгорiлого снiгу, нi напiвзруйновано? хати.
   Але дiд Рятушняк плакав i через свiй дитячий лагiдний плач щось  мимрив
собi пiд носом i тiльки те й робив, що цiлував Миколчиного тата то в руку,
то в плече.
   - То що там, дiду? - спитав i собi Миколка.
   - Лопата де? - крикнув засльозений дiд i побiг до Первiнки в  сарай  по
лопату. Тато - за ним. Миколка - за татом.
   - Прийшов наш хазя?н дорогий, Марi?! -_  тулилися  гур-  том  жiнки  до
Миколчино? мами.- Живiсiнький! А все ж могло бути, не дай господи,  та  не
дай нiкому!..
   Розгаслим вигоном до Миколчиного двору, знизу, в?д  Кодими,  згори  вiд
глинища сiрими зграями потяглися з дiтьми жiнки, за ними  клигали,  зимово
кашляючи, дiди, i сам вигiн став широкий, аж не  видно.  Миколчин  тато  з
лопатою i дiд Рятушняк з киркою  вийшли  iз  сарая,  i  садом,  стурбованi
чимось вкрай, не кажучи нiкому нi слова, швидко  пiшли  повз  кладовище  в
степ.
   Миколка якусь мить розгублено подивився на  маму,  на  тiток,  а  потiм
спочатку поволеньки, далi хутчiше потьопав
   за батьком та дiдом Рятушняком. Собака - за  Миколкою.  Батько  та  дiд
iшли просто на Розкопану могилу, йшли  вони,  не  розмовляючи  мiж  собою,
батько якось аж потемнiв з лиця, а дiд Рятушняк ще важче став припадати на
ногу.
   Бiля могили дiд зупинився, витер шапкою лоба i закашлявся.  Батько  теж
пристояв, роздивляючись пiднiжжя могили:
   - Наче не було нiкого, дядьку?
   - Ручаюсь, що не було. Я, Максиме Миколайовичу, всi
цi роки не зводив iз не? ока, як ви й велiли. Один раз, правда,  тi??
зими ночував бiля не? пiд грушкою танками нiмець, але на верх не вилазив -
було холодно, снiг, вiтер.
   - А що, як воно задихнулося? - знову тихо, як  i  на  подвiр'?,  спитав
Миколчин тато.
   Хто "задихнулось", хто воно? - кортiло Миколцi узнати i,  може,  чимось
допомогти батьковi.
   - Тату, я тут був.
   - Де, синочку?
   - Отут кругом. I на самiй могилi був, i на грушку вилазив оце  недавно,
як по мишачi купи приходив з Собакою.
   - Ну, добре... Пiшли,- сказав батько.- Дайте, дядьку, руку, бо слизько.
   Дiд Рятушняк подав руку, i Миколчин батько  повiв  дiда  на  могилу  за
руку. Верх могили був ввесь чисто розкопаний, знесений кимось давно, що на
тому версi була аж начема у глибину могили.
   Росли там будяки i ще якiсь бур'яни, вищi за Миколку.
   Батько зачав лопатою вирубувати  пiд  корiнь  будяки,  а  дiд  Рятушняк
виривати лободу, блекоту та рiзний непотрiб. Миколка i  собi  ухопився  за
лободу бiля дiда:
   - Дiду, а ви не бо?тесь?
   - Кого?
   - Копати могилу? I що воно у нiй? Золото?
   - Золото. З хвостиком.
   -3 яким хвостиком?!
   - Золотим.
   - Не смiйтеся, дiду, бо я тепер скажу батьковi, що ви з мене смi?тесь!
   Дiд заходився киркою довбати землю на сво?му мiсцi. Собака  -  так  той
уже щось ?в пiд грушкою унизу.
   Сонце вийшло з-за хмари i засвiтило у всi сво? очi.
   - Дядьку! Iдiть сюди! - гукнув Миколчин батько.- Iдiть сюди, поможiть!
   Дiд Рятушняк спустився в яму до батька, щось довго  вони  кректали,  аж
поки на руках не пiдняли над собою плуг.  Вони  поклали  його  на  зрубане
будячиння, а через хвилину поруч з ним поклали ще один.
   Потiм iз ями разом iз землею полетiла  прiла  солома.  Батько  перестав
копати, став на колiна i зачав розгрiбати солому руками, занурюючи ?х  усе
глибше й глибше, i раптом затих, нiби перестав дихати, нiби вiн  там  щось
зловив пiд соломою дуже дороге i важливе.
   У дiда Рятушняка вiд хвилювання дрiбно тремтiли вуса.
   Батько випростався i  пiднiс  до  очей  пригорщу  пшеницi.  Роздивився,
понюхав, дав понюхати дiдовi, а дiд ще й узяв зернину  на  зуб  -  i  вони
обнялися: Миколчин татко iз дiдом Рятушняком.
   Дiд зачав знову плакати i цiлувати батька в плече i руку, шапка впала в
нього iз голови, i вiн зробився ще менший.
   - Iдiть, дядьку, в село та кличте всiх, хай беруть, у кого що ?: вiдра,
мiшки, все, що ?! Пошлiть кого-небудь до школи, щоб пiдмели класи.  Будемо
зсипати там.
   - Бiжу! - чомусь  раптом  дуже  голосно,  на  ввесь  степ  крикнув  дiд
Рятушняк i, як молодий, побiг до села.
   - А ти, сину, повiдтягуй будяки, тiльки не поколись,  на  купу,  та  на
тобi сiрники та попали ?х. А я буду копати!..
   Скiльки прожив Миколка на свiтi, але такого ще не бачив!  Вiд  села  до
Розкопано? могили i вiд Розкопано? могили  до  села  засновигали  люди.  В
мiшках, у торбинах, на коромислах у вiдрах, в дiжках на тачках люди носили
i везли колгоспну пшеницю,  яку  батько  закопав  з  дiдом  Рятушняком  на
початку вiйни та?мно вiд усiх.
   Носили до кiнця дня i носили всю нiч. Бiлий мiсяць свiтив з усi?? сили,
i Миколка для себе помiтив: iще до вчора усi тiтки з  ?хнього  кутка  були
мовчазнi, печальнi, згорбленi.  Але  варто  ?м  було  почути,  побачити  i
заносити пшеницю, як де взялися у них сили i ноги:  забiгали,  заговорили,
засмiялися дiвчатка, здавалося навiть, що й горе повеселiшало на  обличчях
удiв.
   Розвиднялося. Вiд Розкопано? могили йшла валка  жiнок  з  останнiм  уже
зерном, як вiд яру викотилась довжелезна колона наших танкiв.
   Гнiвно та нетерпляче  вони  гуркотiли  на  захiд,  i  сiрi  вiд  болота
"бобики" метушилися бiля них, як сiрi жуки.
   Один з таких "бобикiв" раптово розвернув i покотив до переляканих жiнок
з пшеницею на плечах.
   З "бобика" виплигнув молодий лейтенант з цигаркою за вухом:
   - Хто такi i чому ви тут?
   Жiнки втомлено зняли з плечей торби й мiшки i мовчки передихували.
   Лейтенант покопирсався в одному мiшку, в другому, взяв  жменю  зерна  i
спаленiв:
   - Де взяли?
   Жiнки клiпали на лейтенанта нi в тих нi в сих.
   Добре, що пiдiйшов Миколчин тато з дiдом Рятушняком. Скинувши на  землю
плуга, Миколчин тато пiдiйшов до лейтенанта.
   Лейтенант, забачивши множество орденiв та медалей на батькових  грудях,
вiдразу ж присмирнiв.
   А тут пiд'?хав ще один "бобик", i з нього вийшов справжнiй генерал.
   Миколка аж упрiв вiд здивування, бо нiколи ще не бачив живих генералiв.
   Генерал сказав:
   - Доброго здоров'я, люди добрi!
   - Здрастуйте,- сказали жiнки, а лейтенант узяв пiд козирок.  Батько  не
взяв, бо був без шапки, i струнко чомусь не став, а пiдiйшов  до  генерала
якось по-домашньому, не по-во?нному:
   - Пшеницю несемо, он iз тi?? могили. Я - голова колгоспу.
   - Дуже при?мно. Дорошенко,- м'яко сказав генерал i подав татовi руку.
   - В сорок першому.  закопав,  коли  вiдступали,  думав,  пропаде  -  не
пропала!
   - Не задихнулась?
   - Уявiть собi - нi! Так що будемо сiять, товаришу Дорошенко.
   Генерал набрав пригорщу  пшеницi,  довго  на  не?  дивився,  глянув  на
батька, на жiнок, оглянувся на танки, на небо з лiтаками, обережно висипав
зерно чомусь собi у кишеню i помiтив Миколку:
   - А ти, синочку, чий?
   - Я - татiв!-сказав Миколка i заховався за батька.
   - Бондаренко! - гукнув генерал капiтана.- Лиши... Як  вас  величати?  -
звернувся вiн до батька.
   - Максим Миколайович.
   -Лиши  в  цьому  селi   пару   бочок   пального...   Бiльшим,   Максиме
Миколайовичу, не зможу вам допомогти. Щасти вам!
   - I вам щасти,- сказав Миколчин тато. Генерал узяв, - батьковi, дiдовi,
жiнкам,пiд козирок, сiв у машину i по?хав.
   - Татку, - прошепотiв Миколка,-  навiщо  генерал  пше  ницю  висипав  у
кишеню?
   - Та, мабуть, для щастя,- сказав тато. Не встигли дерев'яними  лопатами
перегорнути пшеницю у школi, як на вигонi сiв лiтак з червоною  зiркою  на
боцi.
   - Ой, - ойкнув дiд Рятушняк i вибiг зi школи. Дiд наче знав. А знав, бо
з лiтака злазив його син Петро.
   Петро кинувся бiгти до хати, але дiд загукав  до  нього  вiд  школи,  з
дерев'яною лопатою в руцi:
   - Петре, я осьдечки, тут, у школi,  зерно  перегортаю!  -  вдарив  себе
руками об поли та так i став, сам не змiг уже бiгти до Петра.
   - Тату! - крикнув Петро до свого татка - дiда Рятушняка - i в  хромових
чоботях повз Миколу й жiнок протупотiв до свого батька та  обiйняв  його.-
Здрастуйте, тату! Я - на два днi! Вiдпустку  дали!  Здрастуйте!  -  сказав
Пет- ро людям i перестав смiятися та радiти.- Здрастуйте...
   Миколка аж присiв: на грудях у Петра блищала Золота Зiрка  Героя,  хоча
погонiв на плечах у нього й не було!
   Дiд Рятушняк, забачивши цю Зiрку, якось знiяковiв, оглянувся на  людей,
а потiм тихо сам прихилився до не? головою - i знову заплакав.
   "От менi оцей дiд! - подумав Миколка.- Тiльки й робить, що плаче,  коли
не треба плакати".
   - Максиме Миколайовичу,- засвiтився Петро до Миколчиного тата,давно?
   - Учора. Здрастуй.
   - А я лечу та думаю...
   - Надовго?
   - На два днi!.. Тату, не плачте...
   - А оце в тебе що? -  пальцем  доторкнувся  дiд  Рятушняк  до  Петрово?
Золото? Зiрки.
   - Як - що? Дивiться, тату.
   - Бачу... А он Миколка Первiнку купив на базарi... Три стакани на  день
да?,похвалився Миколкою дiд Рятушняк.- А я вже думав, де там ти i що...
   -Вою?мо, тату! Не журiться!
   Миколка сидiв на порозi сарая i слухав пiсень з хати i ?
   дiда Рятушняка. Над ним тепло дихала Первiнка, бiля нього лежав Собака,
i "Цвiте терен" розливався над вигоном i лiтаком на ньому, над садом i над
криницею.
   - А чому мiй татко - Максим Миколайович? - запитував себе Миколка. - I
дiд так на нього каже, i генерал, i Петро.
А Петро ж не набагато молодший за татка?.. I Герой Радянського Союзу...
Льотчик...  На  самольотi   прилетiв,   у   хромових   чоботях...   Максим
Миколайович...  Гей,  ти,-  сказав  Миколка  Собацi,-   здрастуй,   Собако
Собацюренько, i ви, Первiнко Микола?вно, добрий день! На цю осiнь до школи
- добрий день! А там, дивись, як татко з мамою i  хату  вкриють  -  добрий
день? А в криницi завжди темно - добрий вечiр!
   - Синочку, а з ким це ти говориш? - Тато i Петро стояли  над  Миколкою,
на небi, на бiлих хмарах.
   - Тату, а Первiнка буде рости?
   - А як ти хочеш?
   - Хай не росте. I Собака хай не росте. Хай вони будуть такi, як ?.
   - То  вже  будуть!  -  засмiявся  Миколчин  тато,  Максим  Миколайович,
засмiявся Петро.
   - Петре, треба було б подивитися, що по селах робиться. Це ж менi пiшки
виходить - далеченько... А так би подивитися, що у людей е. Бо  у  нас  нi
трактора, нi коней, а весна на носi... Як ти?
   - А райцентр?
   - Ще нiчого не знаю. Збираюся. Але справа не в цьому...
   - То що, Максиме Миколайовичу, заводити?  -  легко,  празниково  спитав
Петро.
   - До вечора вернемось...
   - Татку, ви куди? На самольотi?
   - Та полетимо, синочку. Татковi треба подивитися, що по селах робиться.
Якщо хочеш...
   - Хочу! - вилетiло з Миколки, як з птаха.
   Дядько Петро завiв лiтак, i полетiли.
   Миколка сидiв у тата на колiнах, поруч з дядьком  Петром,  i  земля  не
чорна, не сiра, а золота мерехтiла пiд лiтаком, i над ним,  i  збоку.  Все
було в золотi, i тато, i Петро.
   - Це що?
   - Забари. Лети, Петре, на Кам'яний Мiст. Отам i сядемо. А  з  Кам'яного
Мосту - на Криве Озеро. Подивимось, що  там.  З  Кривого  на  Грушку  i  -
додому.
   Сiли в Кам'яному Мостi, сiли в Кривому, в Грушцi, ше десь сiли. Миколка
не виходив з лiтака: батько з  Петром  ходили  по  сiльрадах,  гомонiли  з
головами колгоспiв,  видно  торгувалися,  били  "по  руках",  i  з  кожною
посадкою прибували новi пасажири: в Кам'яному Мостi - ягня i пара голубiв,
в Кривому - козеня i теличка, в Грушцi  -  борона,  дво?  гусей.  Теличку,
козеня i ягня тато з Петром прив'язали у лiтаку, а голуби i гуси мостилися
бiля Миколки. Так i летiли. Мiж бiлими хмарами над золотою землею.
   Вийшли орати, сiяти i боронити. Перед цим батько сказав Петровi:
   - Петре, нi трактора, нi коней. Лопатою степу не  накопа?ш.  Ма?мо  сiм
плугiв.
   - Запряжем?
   - А ти як дума?ш?
   - Думаю, що запряжем.
   Семеро  плугiв,  запряжених  в  дядькiв   Петрiв   лiтак,   стояли   на
березневому, давно не ораному полi. Далi стояли жiнки, i руки ?хнi були  в
торбинах, у зернi.
   Дядько Петро завiв лiтак. Лiтак завiвся. Похитнувся трохи мотором,  але
завiвся на очах Миколчиного тата i  всiх  людей.  Його  колеса  вiдразу  ж
намацали землю i пiшли по нiй, а за ними пiшли й плуги.
   За плугами йшли старi чоловiки, i ?хнi руки на чепiгах були твердi, мов
камiння.
   Лiтак орав землю плугами, а за ними на свiжу рiллю кинулися жiнки,  щоб
засiвати.
   Вони сiяли з рук легко i радiсно, навiть удови.
   Миколчин тато йшов за плугом, i чорна  земля  _чорною  _хвилею  хлюпала
йому на чобiт.
   Петро, ввесь час оглядаючись на плуги та на сiвачiв, вiв лiтак, як нi в
жоднiй битвi, нi в жодному бою: вiн аж спiтнiв i не бачив би  цього  поту,
аби не западав цей його пiт на Золоту Зiрку Героя малими краплинами.
   А позаду усiх  -  за  лiтаком,  плугами,  сiвачами  -  брiв  Миколка  з
Первiнкою.
   Запряжена в борону, вона йшла поруч з  ним  на  налигачi  i  не  хотiла
рости, i рiжки в не? були вiночком.
   =====================================================================






   ДЕЩО ПРО ТВОРЧIСТЬ ПОЕТИЧНУ

   Довелось менi перечитати недавно в одеському журналi "По морю  и  суше"
критичну замiтку д. М. К. на збiрник Грицька Кернеренка "В досужий час". Я
не бачив того збiрника, як i попереднiх  творiв  автора,  то  й  не  знаю,
наскiльки справдi вони заслугують тако? гостро? критики. В даному разi  се
питання мене i не клопоче; я ладен здатись навiть щодо кебети та  вартостi
творчо? цiлком на думку д. М. К. Iнший бiк звернув на  себе  мою  увагу  i
зацiкавив: це саме бiк, з якого д. М. К. заходжу?ться  критикувати  автора
та пiдступа?ться до  його  творiв.  "Зальоти  його,  себто  автора,-  каже
критик, - не завше, мабуть, були вдатними, а через се, незважаючи на  чари
"кругленьких личок i карих очей", до котрих у поета  "великий  смак",  вiн
малю? жiнок понайбiльше холодними, бездушними, зрадливими кокетками. Може,
воно й так справдi, але такi здогадки цiлком слабi,  цiлком  зайвi  та  не
оправданi яко критична пiдстава, тим бiльше, що нiколи не здужають досягти
цiлi. Нам годi залазити в межi особистих поводин автора, а тим  паче  коли
його твори не дають до того безперечно слушно? пiдстави; та се не може нас
i  цiкавити  серйозно.  Чоловiк  може  бути  добрим  сiм'янином,  скромною
людиною, далекою вiд усяких зальотiв та горобцювання, а проте писати  такi
самi речi, як Кернеренкiв збiрник "В досужий час", що да? критиковi нагоду
до прикрих для особи автора здогадiв. Тут можна,  повторяю,  i  влучити  в
точку, але частiш доведеться попадати пальцем в небо з  такими  пiдставами
критичними. Спiткавшись з тим або iншим поглядом автора, з тою  або  iншою
хибою його творiв,  треба  вишукувати  причин  не  здогадкових,  а  твердо
угрунтованих, опертих на певнi данi, що мали б  загальну  вагу  чи  вдачу;
треба дивитись пiсля творiв, чи  ма?  автор  хоч  дещо  з  тих  неодмiнних
ознакiв, якi саме виробляють поета в справжньому значеннi слова, без  яких
навiть сильний природний талан може занапаститись та загинути; тим  бiльше
треба володiти такими ознаками людям пересiчного хисту. Чи володi? ж  ними
д. Кернеренко? Що свiдчать про се його твори? А свiдчать вони, безперечно,
про брак трьох основних речей у автора:  певно?  освiти  загальнолюдсько?,
тверезого цiлокупного свiтогляду громадського i потрiбного розумiння  ваги
та цiлей дiяльностi поетично?. Без тих трьох речей не  буде  нiколи  поета
справдешнього; а якщо в його й талан при  тому  не  яскравий,  то  годi  й
думати, щоб його праця мала яку вартiсть або  справляла  користь  громадi.
Брак тих речей - то суще безголов'я для поета чи  письменника  взагалi,  i
таку  думку  ми  могли  б  ствердити  вiдповiдними  прикладами  з  iсторi?
лiтературного руху свiтового. Вiдси ми розумi?мо i  слабi  та  хибнi  боки
творiв д. Кернеренка; таку мiрку, не кажучи вже про талан,  ми  завважаемо
потрiбним прикладати i до всяких iнших творiв  поетичних.  Як  би  там  не
горобцював та не карався  за  невдатнi  зальоти  автор,  належний  ступiнь
ревно? освiти завжди вдержав би його на певнiй вишинi сучасних поглядiв на
женщину; поступово вироблений свiтогляд дав  би  рiзнобарвний  змiст  його
творам, а правдиве розумiння сво?? ролi, сво?х задач та мети  направило  б
його  на  добрий  шлях  працювання  громадського,  навернуло  б  його   до
вислiдження явищ та обставин безпосередньо житт?вих, замiсть  цвiрiнькати,
як та божа пташка серед  гаю,  верзякати  всяку  нiсенiтницю,  що  забрела
зненацька в голову. Так  верзякають  тiльки  динарi,  у  котрих  нема?  ще
поезi?: гору побачив - про гору спiва?, лiс - про лiс, дерево - про дерево
i  т.  д.  Але  сучасний  спiвець  не  повинен  вертатись  до  того  стану
первiсного; бо який вiн пiсля того спiвець, який навiть сучасник?  А  коли
вiн сто?ть понижче вiд загального рiвня, то  яким  проводирем  громадським
може бути або що зумi?  цiкавого,  пожиточного  сказати  другим?  До  яких
серйозних заходiв чи  просто  думок  наверне  вiн  читача?  Яку  струну  в
людському  серцi  сво?м  спiвом  порушить?  Яке  горе  хоч   на   хвилинку
розважить-осолодить? Який  шлях  та  мету  вкаже  тому,  хто  опинився  на
розпуттi, не знаючи, куди податись? Се думки,  котрi  повинен  обмiркувати
кожен спiвець, виступаючи з сво?ми творами перед громадою, коли  вiн  ?сть
свiдомий сво?? високо? задачi; не триндикати без пуття його дiло, а робити
гуртову суспiльну роботу, вживаючи сво?? кебети та знаття, бо в  противнiм
разi на якого гаспида вiн потрiбний? Цiкавий, щиро людський змiст докупи з
виробленою, художньо закiнченою формою становлять головнi прикмети  всяко?
iнстинно? поезi?; отсих  прикмет  i  повинен  шукати  в  поетичних  творах
насамперед критик, ?х дають поетовi - талан з одного боку, а з  другого  -
тi умови, котрих брак ми зазначили у д. Кернереика. "Штуки для  штуки"  не
було, нема? i не може бути в дiйсностi; се  -  пустопорожня,  пустодзвiнна
фраза   -   не   бiльш.   Вона,   навпаки,   завсiгди   прикривала   собою
найтенденцiйнiшi замахи думки, проповiдувала найгрубiшу  тенденцiйнiсть  в
лiтературi. "Штука для штуки" - се в устах  проповiдникiв  значило:  затчи
ушi та затули очi на голоснiшi потреби життя, тiкай вiд його прози,  лiтай
понад миром на крилах легесеньких, принадливих мрiй, лоскочи  потихесеньку
нерви, з поезi? зроби панську примху - отакий ?х закон i вимоги. Не треба,
кажуть, тенденцiйностi в штуцi! А сi вимоги -  не  тенденцiйнiсть,  гидка,
шкiдлива, его?стична? Дурницi минулися. Робить на пана перестали вже  i  в
поезi?, не тiльки на полi. Поезiя мусить бути  одним  з  чинникiв  поступу
загальнолюдського, а в рiдному кра? зокрема - загальнонародного, средством
боротьби з свiтовою неправдою, смiливим голосом за  всiх  пригноблених  та
окривджених. Така ?? задача! От нащо вже не тенденцiйним,  кажуть,  поетом
був Кольцов, виспiвував без зайво? думки, як  та  пташина  гайова;  та  чи
можна ж його поезiю назвати "штукою для штуки"? Нiтрошечки. В  сво?  твори
Кольцов вкладав не самi почування, але й глибоку думку,  себто  тенденцiю,
майже завше мав на оцi певну мету,  себто  грiшив  против  головних  вимог
пансько? теорi?, та й  не  мiг  не  грiшити,  родившись  та  зрiсши  серед
простого народу. Вiн спiвав про людське горе,  бо  воно  вражало  його  та
обуряло; вiн спiвав  при  кращу  долю,  бо  всею  душею  бажав,  щоб  вона
запанувала замiсть горя; вiн добре розумiв, про що спiва?, як i для  чого.
Еге ж! Про що, як i  для  чого!  А  се,  на  превеликий  жаль,  не  завжди
розумiють нашi укра?нськi поети та письменники, а через те  й  появляються
твори, як-от Кернеренковi. Не так робили справжнi поети, не так виспiвував
Шевченко; про його й поготiв не скажеш, щоб  вiн  був  поетом  "штуки  для
штуки", бо вся його дiяльнiсть творча стояла в  повнiй  суперечцi  до  то?
нiсенiтницi. Шевченко був поетом-борцем, найкращим дiячем громадським; вiн
завжди знав, куди йде i за чим. В сво?й працi поетичнiй  вiн  мав  на  оцi
тiльки людину та ?? щастя; з сього погляду  вiн  явля?ться  для  всiх  нас
найкращим  прикладом,  да?  найпевнiший  провiд  не  дрiб'язками,  якi  ми
хапа?мось переняти, а цiлим напрямом сво?? творчостi поетично?,  напрямом,
сво?х думок та почувань громадських, на що у нас досi мало звертали уваги.
Теми, що були колись на часi, одживають свiй вiк, але оста?ться  загальний
дух та напрямок творiв, оста?ться тенденцiя; ва не? переважно ми й повиннi
звертати увагу. А тенденцiя творiв Шевченкових, повторя?мо, зовсiм не  та,
яку часом добача?мо у поетiв нинiшнiх, у котрих нi  змiсту,  нi  форми,  а
якась порожнеча i думок, i вислову. Не переймеш талану, коли  йоте  нема?,
але все iнше можна до певного ступеня перейняти,  виробити;  треба  тiльки
справжньо? освiти, щиро? цiкавостi до життя та свiдомого  працювання  над.
повзятими задачами. От тодi поменше у нас буде i  збiрникiв  -  тахих,  як
Кернеренкiв, а автори ?х вживуть сво?? кебети чи  охоти  письменницько?  з
бiльшим успiхом для себе та бiльшою користю для громади. В противнiм  разi
вся ?х праця зведеться нiнащо. Мотиви поезi? повиннi бути щиро  жизненими;
а ця жиненiсть придасть  ?м  до  якогось  ступеня,  i  живо?,  багато?  та
оригiнально? форми, як ге бачимо ка чарiвничих пiснях народних.  Форма  ?х
справдi далеко багатша в  порiвняннi  до  творiв  поезi?  штучно?;  досить
переглянути хоч не дуже давно виданий збiрничок пiсень - "Живi струни". Що
за милозвучнiсть та  краса,  не  кажучи  вже  про  класиячну  простоту  та
безпосереднiсть натхення! Се - джерело,  з  якого  на  здоров'я  довго  ще
будуть пити нащадки! Влучнiсть вислову  надзвичайна,  а  стислiсть  пiдчас
просто непрередатра? Тако? б форми дам було треба; форми, кажу,  бо  змiст
та мотиви - це питання часу i одмiннi, як  сам  час.  Форма  теж  поступа?
наперед, але форма народно? пiснi нашо? не стала ще спогадом минувшини,  а
додала б i нинi краси якому хоч творовi поетичному. Треба лишень розумiти,
що i до чого брати.
   Думка про мотиви поезi?  укра?нсько?  не  раз  займала  мене.  Справдi,
цiкаво було б вислiдити вiд Котляревського до наших часiв: якими  мотивами
одушевлялася та жила наша поезiя?  Що  в  тих  мотивах  було  свого,  щиро
народного, викликаного цiлокупнiстю житт?вих  обставин,  властивих  нашому
кра?вi, а  що  позиченого  в  сусiд?  Якого  характеру  були  тi  позички?
Наскiльки вони вiдповiдали тутешньому складовi умовии, чи не  мали  жодних
зв'язкiв з життям укра?нським та його потребами? Бо можна позичити  певний
напрямок думки, а прикласти його по-сво?му до грунту  мiсцевого,  керувати
ним уповнi самостiйно; а можна позичити  й  такого,  що  нiяким  робом  не
стосу?ться до життя нашого, навiки останеться для нас  чужим,  мертвим.  А
бували  i  тата  позички.   Що   в   мотивах   поезi?   укра?нсько?   було
безпосередньою,  яскравою  ознакою  переживаного  часу,  а   що   являлось
наслiдком то? або iншо? моди, держалося  а  традицi?,  коли  вже  усунувся
з-перед очей навiть грунт, на якому та традицiя виросла? А що деякi-мотиви
у нас держалися в поезi? виключно з традицi?, це  рiч  безперечна.  Досить
спогадати тiльки, як нашi поети до останнього часу переспiвували де в чому
Котляревського та його наслiдувачiв; досить звернути увагу на те, що  нашi
письменники й досi  ще  не  визволились  з  вiдгукiв  солодушного,  цiлком
неприродного сентименталiзму, хоча  життя  наше  не  дав  до  того  жадно?
пiдстави. Вислiдити все те було б дуже цiкавою та хосенною рiччю,  в  кого
?сть до того  хист  та  спромога.  Разом  з  тим  наверта?ться  першорядне
питання: яку роль грала поезiя укра?нська  в  нашому  життi  громадському?
Еге, яку?
   1896



   ЛИСТ ДО Б.ГРIНЧЕНКА

   Тобольськ, 6 сiчня 1901 року.
   З новим роком, дорогий брате! Бажаю _Вам бiльш свiтлих  надiй  на  нашу
рiдну будущину, нiж досi, i тих самих сил, якi Ви для не?  до  сього  часу
покладали. Багато де в чому _я б, _може, не згодився з  Вами,  але  високо
цiню i шаную Вашу корисну безупинну працю i дуже жалкую, що сам ве  здужаю
_так енергiчно пра- цювати: i сил нема, i обставини потроху шкодять.  Лист
Ваш дiйшов до мене ще  перед  рiздвом;  менi  захотiлось  вiдповiсти  _Вам
докладненько, я й не вiдповiв зараз, а потiм  захворав  i  нiчого  не  мiг
робити. _Груди у мене болять  безперестанно,  ходити  важко,  а  до  того,
прики- нулась на якийсь час ще й iнфлюенцiя.  Пита?те,  як  я  живу  i  де
служу. Живу на 25_ карбованцiв у мiсяць, котрi дiстаю за складання  книжок
до друку про тутешнi ветеринарнi справи; робота канцелярська, нуд- на, -
як посиджу пiвдня, то цiлком трачу _сили,_ увечерi не  здужаю  взятись  до
пера. Ця недуга зовсiм доводить мене до розпуки, бо я нiколи не гадав жити
для того тiльки, щоб було що ?сти та пить, а'тепер  мо?  життя  обмежилося
саме на тому. Найти кращу роботу тут  важко,  особливо  менi,  людинi,  що
позбавлена прав. Та я й не гадаю надовго оставатись у  Тобольському,  хiба
до весни, - тутешнiй сирий  клiмат  дуже  нiвечить  мо?  здоров'я.  А  щоб
ви?хати, то доводиться з 25 карбованцiв одкладувать яа  дорогу,  бо,  крiм
сього заробiтку, нiчогiсiнько бiльш не маю.  Тiльки  моя  звичка  до  зли-
денного життя, набута довгими роками тюрми та за- слання, ряту?  мене  вiд
злиднiв, довгiв та безнадiйно- стi. При всьому  тому  менi  доводиться  ще
виписувати й книжки, i все з тих 25 карб.; та й то я почав дi- ставати  ?х
не дуже давно, а спочатку впротягу цiлого року мав тiльки  20  на  мiсяць.
Часом спада? на думку: чи не було б краще в Галичинi? Як згадаю  про  свою
хоробливiсть, що, може, не доведеться й  дожити  до  повного  визволу  (ще
бiльш 5 лiт), що сил до роботи ста? все менше й  менше,  то  тiльки  ?дине
.бажання, ?дина надiя пiддержу? та змiцня? мене: се - хоч перед  смер-  тю
побачити Галичину, подивитись, що там i як ро- биться, побачитись  з  тими
людьми, що працюють на рiднiй нивi, а тодi б не жалкував,  зда?ться,  хоть
би й умерти. Та чи справдиться ся надiя, чи знов "одурить, осмi?,  морозом
очi оку?", як багацько iнших, - хто його зна?,- останн? певнiше. Те, що  я
пишу до Вас, се - не вислiв хвильового настрою, що збiжить i  пройде;  нi,
се звичайнi мо? думки i клопоти.
   Я нiколи не казав Вам i не скажу, що не треба пи- сати  про  козаччину;
навпаки, треба i дуже треба, бо в нас не сказано ще правдивого  слова  про
се  iсторичне  явище;  треба  тiльки  одкинути  той   туман,   химери   та
нiсенiтницi,  якими  нашi  письменники  обмальовують  колишню  й   сучасну
Укра?ну. Про козаччину у нас пи- шуть так, як писали 10 лiт тому назад, як
велить тра- дицiя, а не вислiди  науки  про  еволюцiю  громадських  рухiв.
Найбiльшою  з  нiсенiтниць  е  та,  буцiм  Укра?на  була   колись   ?диним
неподiльним тiлом з погляду на- цiональних iнтересiв i змагань, як  хотять
запевнити нашi псевдопатрiоти,- тако? Укра?ни нiколи не iсну-  вало  i  не
iсну?. В уявi наших iсторикiв, а особливо  по-  вiстярiв  та  драматургiв,
Укра?на як була, так i в абст- ракцi?ю, вигаданою з голови та щирих, хоч i
не розум- них,  зiтхань;  сю  абстракцiю  витворив  у  нас  на  Укра-  ?нi
шляхетський (дворянський) патрiотизм - реальний (з погляду потреб пануючих
станiв) i книжковий (з по- гляду  iдей),  однако  шкiдливий  як  правдивiй
нацiональ- но-укра?нськiй справi, так, може, ще бiльше - пекучим iнтересам
народних мас. Другою нiсенiтницею ? те, бу- цiм Укра?на  (знов-таки  якась
фiкцiя, коли брати ?? цiлу) боролася з ворогами за "вiру батькiв" та "волю
рiдного краю"; такi "благоглупости" писалися на зна- менах верховодами  та
полiтичними iнтриг[ан]ами, бо нiколи тi, що б'ються iз-за якогось  шматка,
не ска- жуть, що вони б'ються саме з-за шматка, а наговорять "великих слiв
велику силу",- така думка, що неро- зумне потомство так зразу  й  повiрить
?м; се звичайний хiд iсторi?. Нiколи Укра?на не боролась нi за  який  свi-
домий  загальноукра?нський  iдеал,  i   нiколи   не   iснувало   свiдомого
загальноукр[а?нського] патрiотизму, бо нi- коли iнтереси i потреби  рiзних
станiв укра?нсько? люд- ностi не були однаковi, а, навпаки, ворогували мiж
со- бою, i казати про якусь цiлокупну Укра?ну, про ?? бо- ротьбу  за  долю
рiдного краю - значить завдавати брехню свiдомо чи несвiдомо. Всяк боровся
тiльки за себе, за свою "долю", себто iнтереси, i змагався  викори-  стати
силу i "патрiотизм" пiдлеглих станiв для задово- лення тих  iнтересiв.  Не
за вiру батькiв i не за  "неньку  Укра?ну"  боролося  високе  укр[а?нське]
шляхетство, а за панування свого стану на Укра?нi, i змагалося  ви-  рвати
те панування з рук полякiв, i iнших "ворогiв";
   не за Укра?ну, а за сво? "привiле?" боролося i козацтво,  що  ви?жджало
на шиях поспiльства i з  презирством  на  його  дивилося;  не  за  Укра?ну
боролися верховодячi сфери духовенства укр[а?нського], боронячи  самостiй-
нiсть укр[а?нсько?] церкви, а за сво? панування в тiй церквi;  вони  через
се хилилися й до Польщi, бо като- лицька Польща бiльш забезпечувала ?м  ту
самостiй- нiсть панування, нiж православна Москва, пiд владою котро?  вони
боялися грати другорядну ролю, як се по- тiм i сталось; через  се  ж  саме
просте духовенство i чен- цi, не дуже забезпеченi матерiально, залежнi вiд
ви- що? i?рархi?, бiльш опанованi як пануючi,  горнулися  до  московського
православiя та бiлого царя, бо раху- вали на панську  ласку  i  пiдвищення
свого стану, кот- рих ?м важко було здобути, пiд польським або яким  iншим
владiнням;  так  саме  тягло  до  православiя  та  бi-  лого  царя  i  все
поспiльство, котре не знало супокою серед козацько? завiрюхи, а грало ролю
гарматного м'яса в руках  всiх  станiв,  що  були  над  ним,  боролось  за
привiле? тих станiв, вiчно горiло в пекельному огнi i вiчно бiдувало, а як
пiдiймалось гайдамацькими за- гонами, так не проти Польщi, а взагалi проти
утискiв та винуватцiв соцiального гнiту, з якого б колiна - польського  чи
укра?нського - вони не походили. Нашi письменники дуже  легко  розв'язують
се питання, за- числяючи  декого  з  iсторичних  укр[а?нських]  дiячiв  до
"зрадникiв", "перевертнiв" тощо,  гадаючи  тим  спосо-  бом  побороти  всi
iстор[ичнi] непорозумiння та припи- суючи зрадi  окремих  осiб,  в  лiпшiм
разi - партiй, всю вагу складних соцiальних подiй. Не в зрадi тут рiч,- се
дурниця i бiльш нiчого; вага в суперечностi стано- вих iнтересiв,  в  тiм,
що кожен стан тяг в iнший бiк i на- магався, коли мав силу, потягти в  той
бiк i всiх дру- гих ,- кожен стан таким робом робився зрадником су-  проти
iншого, а  се  саме  зводить  питання  про  зраду  аd  absurdum;  панувала
"укра?нська" iдея того стану, який мав пiд той або iнший час  бiльше  сили
викори- стати другi стани в iм'я сво?х  власних  iнтересiв.  Укра-  ?нське
шляхетство ближче стояло  по  сво?м  змаганням,  матерiальним  i  духовним
потребам до шляхетства поль- ського, бiльш було спорiднене з  ним,  нiж  з
укр[а?н- ським] поспiльством, з котрим у його не  було  нiчого  спiльного,
крiм залежностi, що становила привiлей  однi?  частини  укра?нцiв  супроти
друго?. За сi привiле? бились укр[а?нськi] пануючi  верстви  з  польськими
або московськими, боролись за владiння хлопами, ма?тка- ми  та  властю,  а
зовсiм не за волю батькiвщини або вiру.  I  "воля",  i  "вiра  батькiв"  у
кожного стану були сво? i виявлялись нi в чому iншому, як у реальних  жит-
т?вих потребах, за котрi тiльки i йшла боротьба. А "не- нька Укра?на" була
нi чим iншим, як лиш гаслом, пiд окликом  котрого  пануючi  верстви  грiли
собi руки. Сказати, що укра?нський шляхтич, i?рарх або козак  прямував  до
тi? ж само? цiлi, як i посполитий,  що  всi  вони  були  перейнятi  одними
думками i змаганнями, однаково боролись за укр[а?нську] iдею,- значить тi-
шити i себе, i читачiв  казками,  зажмурювати  очi  на  подi?  справжнього
життя, затуляти уха на голос науки i розуму.  А  нашi  письменники  так  i
пишуть, напихаючи голови туманом, котрого i так уже доволi. От коли б вони
показали нам не абстрактне козацтво, а таке, .яким воно  справдi  було,  з
його реальними iнтересами  та  змаганнями,  кинули  пустословi?  про  вiру
батькiв та волю неньки Укра?ни,  спустили  козака,  як  i  всякого  iншого
укра?нця, з неба додолу,- то се було б справдi корисне дiло, котре можна б
назвати i нацiональним, i патрiотичним; а той "патрiотизм",  що  вертиться
на фразах та повторю? старi нiсенiтницi, хоча б вiн був i надто  дiяльний,
все  яс  останеться  "порожнiм"  i  шкiдливим  для  нашого   нацiонального
розвитку. Ti ж самi погляди иа Укра?ну панують в значнiй мiрi  i  в  ваших
творах, навiть реалiстичних, про сучаене життя, не кажучи вже про  те,  що
всi вони де обходяться без кохання,  котре  опису?ться  звичайно  так,  як
описував Карамзiн закоханих панночок, себто так, як люди нi- коли  справдi
не кохаються. Сим грiшать, мiж iншим, наприклад, твори Кропивницького,  не
кажучи вже про менш талановитих наших письменникiв. З свого по- гляду я  й
ставлю твори галицьких белетристiв (Стефа- ник, Франко,  Бордуляк  i  др.)
вище вiд укра?нських. Сим разом бувайте здоровi, пишiть.
   Щиро стискаю Вашу руку.
   П.Грабовський



   НА ДАЛЕКIЙ ПIВНОЧI
   (Думка в прозi)

   Невимовна туга щоразу стиска? мо? серце, як тiльки я проходжу повз оцей
сумний, закинутий будинок, з важким замком на воротях та карюковою печаттю
на замку.
   Кругом пану? тиша, нi душечки, а  колись...  i  мене  тягне  упасти  на
колiнки перед високими заостреними палями  двору,  цiлувати  слiд  дорого?
людини, - слiд. що так  виразно  уявля?  моя  зворушена  думка...  нi,  не
слiд... та й не однi?? людини... слiди мо?х милих, коханих,  незабутнiх...
Де вони? ?х обличчя зорiли  крiзь  отi  чорнi,  похмурi  палi,  iх  голоси
роздавались отут серед двору... брязкiт залiз стогоном краяв груди...  Все
затихло  нинi...  анi  шурхне...  зловiщо  дивляться  побитi,  загратованi
вiкна...
   Будинок сто?ть на березi чимало?,  глибоко?  рiчки...  Очеркання  лiсiв
губляться в далечинi... все вкрито  блискучим  снiговим  килимом...  стужа
набира? неможливих ступнiв, хуга рiже по виду... Безпритуло,  моторошно...
Оселi простяглись збоку... манi? церковця... на улицi нi лялечки... сум та
мертвота завжди... Вишукали, отже, i цей куток, зробили ужиток...  Даремно
ховався хижак, гнаний лихою годиною, - лабети не минули його дiтей; кишеня
розчинилась перед непроханими чужинцями.
   Побожно стою я край ворiт, зазираю крiзь щiлi, а думка бiжить до iншого
краю, бiжить i знов верта?ться...  низка  дивовижiних  подiй  та  обставин
спливав догори... перейде час - все стане казкою, а поки що...  то  гiрка,
непiдмальована дiйснiсть, правда, що лихше усякоi казки...
   Уява опанувала мене цiлком; мо? очi розкрились: серед  ганку  показався
слабий та сивенький, скарлючений недолею дiдусь, у сiренькiй  свитинцi,  з
книжкою та паперами  в  руках...  живий  мертвяк...  тiльки  серце  билось
любов'ю до люду, а розум ворушили питання - земнi, споконвiчнi... Вiн  жив
власним осередковим1 миром, вiдтiль черпав  снаги  та  жвавостi...  i  все
гадав, - гадав про iншу кра?ну з i? хмарною долею,  неуцтвом,  темнотою...
але  зв'язано  йому  руки,  приборкано  його  мрi?...  невiдхильний  тягар
пригноблю? його душу... Дiдусь пометнувся до хати,  зник  з-перед  очей...
але моя уява бачить... вiн сидить  на  стiльчику  та  все  пише  -  довго,
запопадно... а за ним стежить наглядач, що нiколи не кидав на самотi...
   Я похитнувся  мов  пiдтятий;  а  думка  робить  сво?;  спогади  пливуть
знищечку,  обурення  росте   зiсподу...   Була   година...   багно   життя
заворушилось... змагання вставали за змаганнями... громада прокидалась вiд
сну, придивлювалась до меншого брата з його занедбаними потребами,  ламала
старi кайдани... Вибухла палка осоруга  супроти  рабства  та  панування...
жiнка визволялась а чоловiчо? кормиги... хвилi нових iдей з казковою силою
змивали плями сучасностi, перли вперед i вперед; ремство охопило всi появи
житт?вi, вимагаючи кращо? та правдивiшо? будучини...

   - Що робить? - загримiв з-посеред хору щирих  провiдникiв  дужий  голос
молодо? берко? талановитiшо? людини, - кругом  не?  згуртувалося  все,  що
було  тiльки  рухливого,  совiсного,  розумного;  джерелом  забила  гаряча
праця... зниженi та бездольнi  пiдiймали  голови,  переймались  снагою  та
надiями... То була свiтла, свята година людського прокиду,  що  нiколи  не
забудеться... Променi сипнули зусюди  i  на  все...  Але  от  вони  почали
гаснути, збiгла хмарка, заторохтiв  грiм...  завiрюха  зломила  не  одного
дуба, погнула но одно  чоло...  i  молодий  бо?ць  був  кинутий  за  палi,
зневажений, оганьбований... I от вiн працював над паперами, а  пильнi  очi
доглядачевi пронизували душу... Якiсь муки вертiли дiдусеву  (вiн-бо  став
уже дiдусем) голову,  сльози  пiдступали  струмом,  -  i  в'язка  списаних
паперiв летiла до огню, що злизував без жалю, без перешкоди до клаптика...
I нiхто не довiдавсь, про що гадала  та  турбувалась  велика  людина,  якi
думки та мрi? вiддавались на жертву полум'я.
   Не трохи води утекло, а дiдусь не бачив просвiтку, не  ждав  визволу...
Смерть посувалась на очi, але живий дух перемагав ослабле тiло.  Блиснула,
отже, зiронька, - заточенець побачив милу  кра?ну,  та  не  радувала  вона
його. Вiн ховався вiд людей; праця була його ?диною втiхою... тiльки  годi
було працювати: очi зiмкнулися навiки... Дехто i  над  труною  вилаявся...
хто сумував за свiтову повiвечену силу...
   Дiдусеве мiсце не довго тривало зайвим i знову спустiло,  бо  вiдшукали
ще дальш... тута, бач, близько... Сльози мо? текли на землю,  де  вбачався
слiд колишнiх конань, де витав  дух  велико?  мужностi...  душа  вiдчувала
якусь надзвичайну силу,  а  невiдомий  голос  нашiптував  слова  втiхи  та
поклику.
   Вiтер бурував намети, жалiбно квилив над будинком; в ушах стояв брязкiт
залiз, а огонь по?дав думки змучено? людини: сивенький дiдусь стояв  перед
очима, манячи в якусь далечiнь, до панства любовi та братерства!..

   =====================================================================




   I

   Був вечiр 30 грудня 1647 p. Дзвiн. на ки?вськiм магiстратi прозвучав на
знак, щоб гасити свiтло, й вулицi ки?вськi стали тонути в  нiчнiй  пiтьмi.
Во?водськi слуги,  що  перед  тим  швендяли  по  вулицях,  пильнуючи,  аби
ремiсники замкового присуду не купували нiчого в  магiстратських  корчмах,
тепер виглядали, чи не блисне де свiтло та не дасть поводу потягнути  його
хазя?на до одвiту.
   Користаючи  з  пiтьми  й  тишi,  що  опанували  мiсто,   якась   фiгура
пересунулася  по  гiллях  липи,  що  висовувалися  з-за  високого  паркану
Братства  й,  спустившись  з  них  на  вулицю  та   оглядiвшись   навколо,
попростувала до ринку. Був то спудей Ки?всько? Академi? Грицько  Пiсченко,
а викрався вiн, аби подiлитися думками, що обсiли його й не давали  спокою
цi днi, з сво?ю дiвчиною, донькою матербозького протопопа. Хоч Грицько був
принятий в домi батька й не далi як на недiлю був  туди  прошений,  одначе
йому так хотiлося поговорити з нею, що, побачивши ??  в  церквi  сьогоднi,
умовивсь, аби вона вийшла до нього в садок по вечiрнiм дзвонi.
   Скорою ходою перейшов вiн ринок i церкву Успенiя Божо? Матерi,  де  був
протопопом отець Кирило Iванович, батько  його  Настусi,  та  пiшов  попiд
парканом та окопом попiвства, що тяглося далеко  вверх  аж  на  Щекавицьку
гору. Просунувшись обережно через густi кущi тернини,  що  посадженi  були
над окопом, вiн опинився на умовленому мiсцi -  в  гущавинi,  серед  кущiв
безу й жасмину, де стояла лавочка. Нiкого одначе не було. Вiн сiв на лавку
почекати й став думати про те, що тепер опанувало його думки.
   Вiн був  сирота  по  священику,  тiтчиному  брату  одного  з  братських
i?ромонахiв, й, можна сказати, вирiс у Братськiм монастирi,  а,  видаючися
мiж товаришiв сво?ми здiбностями, вважався кандидатом на професора в сво?й
Академi?. Але в нiм занадто багато було ще молодечо?  сили  i  життя,  щоб
укластися повнiстю в академiчнi iдеали. В Ки?в кiлька днiв тому  донеслася
вiсть,  що  один  з  видатнiших  козацьких  старшин  Богдан  Хмельниченко,
завiвшися з чигиринським старостою, викрався на Низ i почав громадити коло
себе всiх покривджених лядським пануванням.  Тих  покривджених  вiд  часу,
коли коронний гетьман Станiслав Потоцький розсаджав козакiв на  палях  вiд
Ки?ва до Нiжина, назбиралося досить. Не дурно, що вiсть  про  приготування
нового  повстання  незвичайно  жваво  кружила  мiж   людом.   Дивнi   дива
оповiдалися при тiм про довiрочнi  розмови  Хмельниченка  з  королем,  про
старостинськi нагiнки за ним i про  штучний  спосiб,  яким  викрав  вiн  у
п'яного Барабашенка королiвськi листи, що кликали  козакiв  до  походу  на
турка. Наслiдком того всього було, що бiльш гарячi  не  мали  терпеливостi
чекати, поки Хмельниченко прийде з сiчовиками на "волость",  i  тепер  вже
вибиралися до нього. Таких було  кiлька  й  межи  братськими  спудеями,  а
приклад ?х заохочував i Грицька. Цi, власне, думки й займали  його  тепер,
розвiявши всi давнiшнi шкiльнi iнтереси.
   Вiн так задумався, що й не спостерiг, як надiйшла  Настуся,  з  головою
закутана в батькiвську опанчу, й кинувся з несподiванки.
   - От добре, що ти пiдождав,- сказала вона,  засапавшись  з  поспiху,  й
сiла коло нього на лавку.- Я ледве викралась. До нас прийшов ваш ректор  i
ще хтось, i я мусила ?м видавати до столу.
   - А я так замислився, що й не спостерiг. Зна?ш ти, третiй  день  ходжу,
як не свiй, аж голова болить.
   - Що тобi сталося, любчику? - з перестрахом запитала дiвчина.
   - В недiлю ввечерi, по тiй рекреацi?, розiйшлася у нас вiстка, що  буде
повстання. Це з Черкас привезли. Козаки громадяться на  Низу  й  по  новiм
роцi рушать сюди. Кiлька мо?х колег збираються на Низ,  i  я  пiшов  би  з
ними...
   - Ти пiшов би у вiйсько, на Низ! - з острахом  скрикнула  Настуся,  але
хлопець говорив, не зважаючи, з запалом далi.
   - Десятий рiк мина?, подумай,  як  задушено  нашу  силу!  Як  у  могилi
затихло, аби тiльки всякiй поганi плодитись, всякiй кривдi та  презирству,
i не було кому за той бiдний народ  пiднятись,  не  було  месника  за  тих
помучених, побитих... Менi аж волосся догори ста?,  як  пригадаю,-  сам  я
ледве мов крiзь сон пам'ятаю,- що в нас у Димерi виробляв той катюга  Лащ:
вiн же  й  батьковi  мо?му  вкоротив  вiку...  Тепер  прийшов  час  устати
одностайно на того ворога клятого...
   - Але як же ти пiдеш, а я зостанусь, i тебе уб'ють! - перервала нарештi
цю запалену промову Настуся.
   - Власне,- схаменувся й перервав свою гарячу розмову Грицько,- якби  не
ти, чого б я й думав аж три днi. Як згадаю за тебе, то  й  починають  мене
всякi думки мучити, що от, мовляв, тебе покину...
   - От то-то ж i ?,перебила втiшена такою розмовою Грицька  Настуся.  Але
той, помiтивши  цю  "скороспiшну  дедукцiю",  ще  з  бiльшим  завзяттям  i
поспiхом заговорив:
   - Але ж iз тим усiм я нiяк не мозку лишитись. Я б собi того  нiколи  не
дарував, як останньому пiчкуровi. Що то за життя, як  чоловiк  свiй  народ
зрадить? А хто не обiзветься в таку тяжку годину, то той  вже  обов'язково
зрадив...
   Раптом якийсь жiночий голос  закликав  здалека  "паннунцю",  i  Настуся
схопилась, але Грицько не пустив ?? i, вхопивши руками за руки, iз запалом
казав:
   - Слухай, Настунцю! Нiхто не зна?, як менi важко! Ти дума?ш, менi  тебе
не жаль? Але ж то мусить бути, i не може бути iнакше, бо ми були  б  виннi
обо?, i не могли б бути щасливi, i бог би нам не дав щастя...
   - Паннунцю! - кликала тим часом здалека жiнка.
   Настуся вирвалась з рук Грицька i, крiзь сльози  поцiлувавши  його,  бо
вона тим часом плакала, поки Грицько говорив,- побiгла додому.
   Грицько подивився довго ?й услiд i,  посуплений,  потягся  через  терни
додому.

   II

   Як сказано було вже на початку цi?? достовiрно? iсторi?,  отець  Кирило
Iванович, або Кирило Матербозький, як говорилося у Ки?вi, запросив Грицька
Пiсченка до себе на недiлю у гостину. Небiжчик старий Пiсченко був  якийсь
колега отця Кирила чи сусiда - того вже за давнiм часом докладно дiйти  не
можна. Досить того, що вiдколи Грицько з'явився  у  Братському  монастирi,
забирав його отець Кирило вiд часу до часу до себе  на  свята,  i  Грицько
уганяв тодi з мало що  молодшою  вiд  нього  Настусею  по  чудовому  садку
попiвства.
   Вiдстоявши службу божу й  вiдпросившись  у  отця  префекта,  Грицько  в
святочнiм убраннi - новiй довгiй чемерi, опоясанiй добрим поясом, з кире?ю
поверх не?, в новiй шапцi з оксамитним верхом i для повного  туалету  -  з
вишиваною шовком хусткою за поясом  (подарунком  Настусi)  попростував  до
отця Кирила.
   Будиночок, де жив протопоп,  стояв  зараз  за  Успенською  церквою,  чи
Старою кафедрою, як тодi казали.  До  року  1633,  коли  небiжчик  Могила,
вiдiбравши вiд унiатiв св. Софiю, перенiс  туди  свою  кафедру,  Успенська
церква була якийсь час  кафедральною:  коли  1613  р.  унiати  "гвалтовно"
забрали у православних св. Софiю, ки?вська громада, "за привiле?м великого
короля Жигимонта", поручила ки?вському будiвничому Волоху Себастiяну Брачi
переробити якнайспiшнiше старинну, ще з князiвських часiв, i  велику,  але
опущену  церкву  Успенiя,-  "бо  опала  й   ошарпалася   била   вельми   i
розвалялася". Тодi протягом пiвчетвертi мiсяця розкидано верхи  муру,  "по
верхнi? окна", побудували його наново, поставили баню  й  укрили,  так  що
можна було службу правити. Тож i  по  перенесенню  кафедри  до  св.  Софi?
Успенська церква звалася кафедрою й була найлiпшою парафi?ю  в  Ки?вi:  до
попiвства належало чимало крамниць на ринку, на  котрiм  стояла  Успенська
церква, а грунт займав цiлу Щекавицьку гору, що надав церквi  ще  небiжчик
во?вода Костянтин Острозький, i тут  ще  попередники  отця  Кирила  завели
чудеснi сади й городи.
   Сам отець Кирило був великий книжник, але не великий господар. В  сво?м
часi вiн був улюбленим учнем Iова Борецького, тодiшнього ректора Братсько?
школи, пiзнiшого митрополита, i намiрявся вiддатися науковiй i зв'язанiй з
тим духовнiй дiяльностi, забирався до постриження, аж разом всi  цi  плани
розбили чорнi брови дiвчини, доньки тодiшнього бурмiстра  ки?вського  пана
Матвiя Мачохи. Кирило пробував перемогти себе,  на  цiлi  мiсяцi  тiкав  з
Ки?ва, мучився i сох i, нарештi, втративши надiю  перебороти  сво?  серце,
махнув рукою на сво? плани й оповiв свою бiду Борецькому.  "Милостивець  i
меценат"  братських  спуде?в  (так  названий  вiн  в  написi  на   гробi),
пожалкувавши над втраченими почасти надiями, визвавсь одначе сам висватати
сво?му улюбленцю пишну патрицiанку. Йому пощастило, i  за  кiлька  мiсяцiв
Кирило Iванович вже празнував сво? весiлля, а невдовзi висвячений  був  на
священика. Iов, ставши митрополитом, придiлив його до кафедри, а по смертi
тодiшнього протопопа отець Кирило зостався при цiй церквi протопопом.
   Кирило, закинувши гадки  про  монашество,  не  закинув  сво?х  наукових
iнтересiв. Вiн уславився в Ки?вi, як дуже начитаний  богослов  i  завзятий
бiблiофiл. Серед книжних i просвiтнiх iнтересiв тихо пролiтало його життя,
закаламучене двома лише тяжкими пригодами: смертю  його  милостивця  Iова,
котрого незвичайно любив i був йому безкiнечно вiдданий, i  смертю  жiнки,
що вмерла через рiк пiзнiше, лишивши йому маленьку донечку Настусю. З  тих
часiв житт?вi iнтереси отця Кирила дiлились  мiж  бiблiотекою  й  донькою,
котру дуже кохав.

   III

   Грицько застав отця Кирила в родиннiм кругу: був у  нього  швагер,  син
небiжчика Мачохи, що того року був райцею, з родиною сво?ю,  i  ще  якийсь
свояк. Грицька повiтали як добре знайомого. Отець Кирило стрiчав його дуже
радо. В нього давно був уже план - iз ним вiн  не  вагався  подiлитись  iз
свояками,- що як воно буде добре, мовляв, якби Грицька женити з  Настусею:
було б кому передати сво? книжки  й  свою  роботу.  Отця,  Кирила,  немало
мучило те, що вiн не мав сина, i хоч навчив свою Настусю не тiльки  читати
й писати, але - що вже зовсiм виходило дивно -  навчив  i  латинi,  одначе
розумiв, що вона його не заступить.
   За обiдом пiднялася розмова й зараз  же  перескочила  на  Хмельниченка.
Отець  Кирило  i  Мачошенко  знали  його  особисто,  пам'ятали  й  старого
Хмельницького,  що  був  пiдстаростою  за  небiжчика   Даниловича.   Добре
пригадували участь Богдана в повстаннi Павлюка, коли  вiн  був  вiйськовим
писарем. Мачошенко, покладаючись  на  незвичайнi  здiбностi  Хмельниченка,
пророкував велике значення його замислу.
   - Народ заворушився вже,  бачу.  Немало  й  нашого  мiщанства,  мабуть,
потягне: он тi ремеснички молодi,  що  собi  чуприни  пiдголюють  та  вуса
по-козацьки запускають. Та й у вас у Братствi, пане  Пiсченку,-  засмiявся
вiн до Грицька,- знайдеться, певно, немало охочих промiняти перо на шаблю.
   - Що ж, воно не дивно, пане райцю: кожному свiй народ милий. I я,  коли
б на те пiшло, не вiд того був би,- додав вiн, скинувши оком  на  Настусю,
що змарнiла якось за цi днi, неспокiйно прислуховувалася до цi?? розмови й
тепер, на цi слова, разом зблiдла.
   - Ти? Пiшов би в козаки? - здивовано запитав отець  Кирило  i  додав  з
обуренням: - А не забирай собi в голову того: твоя рiч книжка та перо!
   - Inter arma silent musae (пiд час вiйни  замовкають  музи),-  вiдповiв
Грицько.
   - Silent, sed non belligerant (замовкають, але не беруться до  збро?),-
вiдповiв йому в тон отець Кирило.-  Ти  вже,  якби  раз  пiшов  на  вiйну,
попрощався б уже з наукою, це певно знай: одне з другим погодити не можна.
I я за себе скажу: як я тебе люблю, але, якби ти зрадив науцi, знати  тебе
не хочу.
   - А  проте  хто  нам  вiдновив  митрополiю,  хто  заступив  нашу  релiю
(релiгiю), як не небiжчик гетьман Сагайдачний? - сказав Грицько.
   Ця згадка за Сагайдачного утихомирила отця Кирила,  що  мав  велике  до
нього поважання, але вiн все-таки додав:
   - Нiколи не пристану, аби ти йшов у козаки.
   Тут пан райця, скориставшись  з  цього  перемир'я,  поспiшив  перевести
непри?мну розмову на нейтральну тему.
   - Гарно поступа? Академiя пiд новим ректором. Знав покiйний митрополит,
в чи? руки ?? передати.
   - Аякже,- жваво прийняв цю тему отець Кирило.- Гарна то була декламацiя
в недiлю. I ти, Григорiю, був не останнiй. Як то ти за геометрiю  говорив?
Щось там вiд Ксенофанеса.

   Ксенофанес значнiший з фiлософiв давнiх,-
   почав декламувати Грицько,-
   Обиватель з Грецi? Кольофонiв славних,
   Архетипом нiякимсь бога називати,
   Без початку й кiнця казав признавати.
   Змилил однак тот мудрець, бо розум в поганськiй
   Iще ховав темностi i владi шатанськiй...

   - От власне! - перебив його отець Кирило.- Хотiв я  тобi  закинути:  не
повинний  був  ?си  казати,  що  тi  славнi  мужi  пiд  владою  шатанською
перебували.
   - Але прошу вас, панотче,- втрутився пан райця, що  теж  в  сво?м  часi
скiнчив братськi школи.- Адже до Христа весь свiт був у властi диявола...
   Тут пiднявся жвавий диспут й затягся на довгий час. Отець Кирило  пiшов
за допомогою в свою бiблiотеку i став виносити один фолiант за  другим  на
побиття сво?х противникiв.  Але  на  цей  раз  все  те  мало  iнтересувало
Грицька. Вiн нудився й думав за свою мандрiвку в козаки. Було вже  рiшення
у нього безповоротне - тiкати. Тiльки  розбивався  гадками  -  чи  сказати
Настусi,  чи  нi.  Хотiв  сказати,  але,  побачивши  ??  змучене  лице  та
перестрах, постановив не казати:
   - Нащо ?? мучити! Нехай трошки пiзнiше довiда?ться.

   IV

   Уночi пiд вiвторок Грицько  Пiсченко  викрався  з  двома  товаришами  з
Братства мандрувати на Низ.
   Все було продумано наперед: вони прилучились  до  ватаги,  що  ?хала  з
хлiбом до Черкас. Треба було  стерегтися  застав  i  сторож,  що  польськi
старости, передчуваючи рухавку, могли розставити. На цей раз таких  застав
на тiй дорозi ще не було, i спуде? щасливо добралися до  Черкас,  але  тут
далi, на пограницi "диких степiв",  було  вже  небезпечно:  старостинський
уряд пильнував утiкачiв i уряд мiський мав  йому  помагати,  хоч  не  дуже
пильно те робив. Не пускали без причини на степ, не  перепускали  борошна,
коней, запасу. Але всеможний посередник - грiш улегшував як всюди,  так  i
тут справу. Кандидати на козакiв, котрих назбиралось i без  наших  спуде?в
досить, тiкали ватага за ватагою далi на Низ,-  входили  в  порозумiння  з
сторожами й мостили дорогу в степи пiд рiжними причинами.
   На цей раз було умовлено, що кiлька мiщанських ватаг вийдуть в степ  за
сiном i пiд тi?ю покрiвкою виберуться при них охочi.  Ви?хавши  нарiзно  з
усi?ю "оказi?ю", панове молодцi з'?халися в степу в трьох милях за  мiстом
Чигирином, коло Попового байрака. Тут, злучившися докупи, вже разом, кiнно
й оружно, боронь боже яко? стрiчi, рушила ?х ватага, близько ста мужiв,  в
Дикi Степи, "неготовими дорогами", обминаючи можливi стрiчi з  ре?стровими
або якою жовнiрською хоругвою. Про саму Сiч невiдомо ще було  напевне,  чи
перейшла вона до Хмельниченка, чи трима?ться  там  ре?строва  залога.  Про
Хмельниченка казано, що вiн подався до Криму - закликати татар, i не знати
було, де його шукати. Приходилося розпитуватись з великою обережнiстю. Але
по чотирьох днях дороги провiдник показав сво?й ватазi сiру пляму на бiлiм
степу й утiшено сказав:
   - Ото вже козацька залога.
   По чiм вiн те викомбiнував, то був його  секрет,  але  то  дiйсно  була
застава Хмельниченка: стояла в байрацi  й  стерегла  табiр,  що  стояв  на
Днiпровiм островi Буцьку. Самого Хмельниченка не було  -  вiн  з  кiлькома
прибiчниками був у Криму. Ввечерi того дня  Пiсченко  з  товаришами  могли
собi зажити автентичного козацького кулiшу, звареного у великому казанi  й
розлитого у ваганки на братiю.

   V

   Грицько справдi вигадав  для  Настусi  цiлий  тиждень.  Прийнявши  його
мовчання за добрий знак, думала вона, що вiн залишив свою гадку, i  тiльки
через тиждень пiзнiше дiйшла  до  не?  звiстка,  що  Пiсченко  втiк.  Вона
зомлiла з жалю i потiм розхворiлася так, що отець Кирило не мiг собi  дати
ради. Трошки втiшала ?? записочка, написана до не? Грицьком перед тим,  як
утiк,  i  передана  ?й  аж  пiзнiше,  якось  через  десятi  руки.  Грицько
повторював сво? доводи,  що  мусить  iти  в  козаки,  крiпив  надiю  скоро
побачитись, "коли славне вiйсько козацьке сво?х ворогiв потопче".
   "Потопче, але коли ж то буде? I  ну  ж  що  з  Грицьком  до  тих  часiв
станеться!" - Настуся тужила i в'яла, а  отець  Кирило,  дивлячись  на  ??
тугу, сердито перекидав книжками  й  посилав  нелегкi  бажання  на  голову
славного вiйська козацького.
   Тим часом вiстi про козачу рухавку ставали все  поважнiшi.  На  початку
весни прийшла звiстка, що Хмельницький увiйшов у порозумiння  з  татарами.
Коронний гетьман Потоцький бив на гвалт  про  новий  бунт,  а  хоч  король
Володислав накликав його,  аби,  не  допускаючи  до  кровопролиття,  якось
спокiйно залагодив справу з Хмельницьким, та цих накликувань  не  слухано,
тим бiльше, що королевi з його ненависним канцлером  Осолiнським  закидали
тайну змову з козаками. Кварцяному вiйську  й  ре?стровим  козакам  велено
зараз по Великоднiх святах рушати в похiд;  обидва  гетьмани  мали  йти  з
вiйськом.
   Великдень був того року раннiй; снiг упав у саму Великодню нiч, i  люди
везли свячене на санках. Звичайна радiсть Великоднiх свят  багато  тратила
вiд цього зимового кра?виду. Ще сумнiше було на серцi в Настусi, бо звикла
стрiчати це свято з Грицьком, що, бувало, приходив до них рiк рiчно просто
з утренi й розговлявся з  ними.  Зате  з  якою  увагою  слухала  вона  тих
нецiкавих ранiше во?нних справ! Але з отцем Кирилом не могла вона про  них
розмовляти, бо той  зараз  гнiвався,  починав  викрикувати  на  Грицька  й
винуватити його, що розбив йому всi  плани  -  адже  вiн  мав  женитися  з
Настусею, стати священиком при Успенськiй церквi, мешкати з ним разом, щоб
не розлучати його з донькою, i з ним разом працювати над многолiтньою його
працею - щось нiби як догматика в текстах, а по смертi дiстати в  спадщину
його протопопiю i його бiблiотеку. I оцi  всi  плани  розбивала  геть  ота
Хмельниччина. Як було не гнiватись отцю Кирилу!

   VI

   Нарештi снiг зник,  все  зацвiло,  ки?вськi  гори  заквiтчалися  бiлими
вишневими,  грушевими,  яблуневими  садками.  Настуся  поралася  в  садку,
готуючи грядки на квiти. То був чудесний  квiтничок,  який  рiдко  в  яко?
панночки можна було подибати в тодiшнiм Ки?вi: було  тут  багато  гвоздик,
рути й улюбленого в тi часи шафрану. Настуся кохалася в  цiм  квiтничку  й
просторому саду, де було багато вишень, морелiв, горiхiв, шовковиць, а  за
ними довгими рядами стремiли винограднi лози. Але тепер робота в садку  ??
дуже мало тiшила. Четвертий мiсяць доходив, як зник Грицько, i  вiд  нього
не було нiяко? вiстi, ?й було так сумно й похмуро, а навколо все  смiялось
i веселилось, спiшило жити й тiшитися життям.
   Та й не  сама  Настуся  пускала  повз  очi  весняну  красу.  Вiстi,  що
приходили з коронного вiйська, все бiльше непоко?ли польську шляхту,  а  з
ними й усiх заможнiших i  "статечнiших".  По  тiм  великiм  походi  чекали
вiстей про взяття  у  неволю  Хмельницького,  а  натомiсть  по  Вознесеннi
розiйшлася чутка, що польське вiйсько пропало. Нiхто тому  не  вiрив,  але
дiйсно за кiлька днiв  прийшла  докладнiша  вiстка,  що  ре?стровi  козаки
прилучилися до Хмельницького, що передове  польське  вiйсько  знищено,  що
гетьмани вiдступають, а на Зеленi свята  як  грiм  грянула  новина,  що  й
головне польське вiйсько загинуло  в  Гороховiй  дiбровi  пiд  Корсунем  i
обидва гетьмани по?хали в татарську неволю.
   Вiдколи свiт свiтом, не пам'ятали люди нiчого такого! Вся та зневажена,
пригноблена Русь пiдiймала голову, натомiсть на  шляхту  напав  страшенний
переляк. По знищенню коронного вiйська пiд Корсунем зiсталися  без  усяко?
оборони проти козацького вiйська всi, кому тi?? оборони було треба.  Скоро
наспiла вiсть про Корсунщину, шляхта почала пакуватись на вози  з  жiнками
та дiтьми, покинувши сво? замочки по мiстечках i селах. Дiйсно, треба було
спiшитись. На Заднiпрянщинi, народ рушився, скрiзь, так що Вишневецький  з
сво?м полком не мiг пробитися до Ки?ва й мусив вiдступати на пiвнiч. Щодня
доходили звiстки, що там або там  зiбралися  "сво?вiльнi  купи",  порiзали
жидiв i шляхту; перестрашена публiка немилосердно побiльшувала ще  всi  цi
вiстi, хоч вони справдi й без того були страшнi. В Ки?в  з'?халося  багато
шляхти з околицi та  шукали  собi  захисту  по  монастирях  латинських,  а
особливо православних, ховаючись вiд  ки?всько?  "чернi",  що  недвозначно
показувала спiвчуття до козакiв. По Ки?ву кружили iронiчнi вiршi, складенi
мiсцевими "лiтератами" про польське вiйсько i його провiдникiв:

   Котори? прийшли Хмельницького аби пiймати,
   Самi в неволю у султанську впали,
   По?хали бучно до Криму ридвани -
   З совiтниками обо? гетьмани...
   Або знов iншi, на взiр народно? пiснi:
   Висипався Хмiль iз мiха
   I наробив ляхам лиха,
   Показав ?м розуму,
   Вивернув дiдчу думу...

   Але все, що  було  молодшого,  завзятiшого,  не  задовольняючись  роллю
глядача, тiкало до вiйська.
   Одного дуже красного майового ранку отець  префект  Братсько?  Академi?
прийшов до отця ректора з сумною новиною, що  на  старшiм  курсi  лишилося
лише три спуде?, i то калiкуватi; решта повтiкали, очевидно - до  вiйська.
На це? отець Гизель, чоловiк завзятий i великий укра?нський патрiот, хоч з
роду нiмець, сказав:
   - Що ж, отче, може, вони тепер там i потрiбнiшi!
   Взагалi  ки?вське  духовенство  дивилося  на  козацтво  бiльше  як   на
оборонцiв вiри й рущини, хоч, як люди "статочнi",  не  без  того,  щоб  не
боялись сво?вiльно? шарпанини. Отець  Кирило  поглядав  на  сво?  книги  й
потiшав себе думкою, що того вже скарбу козаки не рушать.

   VII

   Настуся десь в повiтрi ловила найсвiжiшi вiстi про козацьке вiйсько. По
Зелених святах Хмельницький прислав до Ки?ва лист, аби кияни готувалися до
його при?зду. Ця вiстка дуже утiшила ??, бо ж з Хмельницьким, розумi?ться,
мусить прибути в Ки?в i Грицько. Кiлька днiв прожила вона в  тих  радiсних
надiях, кожно? хвилi сподiваючись на Грицька; але час  минав,  а  його  не
було. Нарештi прийшла вже звiстка, що Хмельницький став табором пiд  Бiлою
Церквою й до Ки?ва не збира?ться. Але щоб Грицько з Бiло?  Церкви  не  мiг
при?хати до Ки?ва, то вже зовсiм годi було й гадати. Настуся не знала,  що
вже собi й думати. Аж одного вечора служниця прибiгла сказати,  що  якийсь
козак привiз листа до не?. Настуся подякувала долю, що це сталося пiд  час
неприсутностi отця Кирила, бо той був на  вiдправi  в  церквi,  й  побiгла
скорiше за тим листом. Справдi, лист був вiд Грицька Пiсченка.
   Вiн писав, що нiяк не може при?хати сам  до  Ки?ва,  бо  порубаний  пiд
Корсунем, хоч i без всяко? небезпечностi для життя; що сподiва?ться  скоро
одужати й прибути, якщо козацьке вiйсько довше посто?ть пiд Бiлою Церквою,
i що вiн ?? й тепер, як завсiди, любить. Це короткий  змiст  того  довгого
листа, повного запевнень про любов i ентузiазм, який панував  в  козацьких
рядах по тих нечуваних перемогах над  польським  вiйськом.  Незважаючи  на
вiсть про рани Грицька, лист незвичайно втiшив Настусю, i вона його читала
й перечитувала без кiнця i лiку: головна рiч в тому, що Грицько ??  любить
й при?де незабаром до не?.
   Але ?? чекало  нове  розчарування:  Грицька  не  було  як  не  було,  а
натомiсть стали  приходити  вiстi,  що  вiйна  розпочина?ться  наново,  що
польськi вiйська зiбранi на Волинi, що там вже йдуть битви з козаками i що
сам Хмельницький збира?ться з головним  вiйськом  з-пiд  Бiло?  Церкви  на
Волинь. Звичайно, не було найменшо? надi?, щоб такий  завзятий  козак,  як
Грицько, в тих обставинах вiдстав вiд вiйська й по?хав до Ки?ва.

   VIII

   Грицько Пiсченко був досить сильно порубаний пiд Корсунем  i  перележав
три мiсяцi на мiсцi, а коли мiг рушити, вiйсько  вже  з-пiд  Бiло?  Церкви
пiшло на Волинь. Хмельницькому дуже немила  була  ця  перспектива  дальшо?
вiйни, але, зневiрений в охоту сейму щиро полагодити справу,  провокований
зiбраними проти його вiйськами, пiд проводом Заславського й Вишневецького,
вiн для свого забезпечення мусив йти  проти  них.  Грицько  перебував  при
головному  вiддiлi  вiйська  i  в  Волинськiй  вiйнi  мав   знову   нагоду
вислужитися. Належачи ще до перших кадрiв козацтва, вiн був добре  вiдомий
Хмельницькому, i той дуже цiнував його здiбностi.
   - То справедливий козак, - казав про нього не раз Богдан, -  чи  ворожу
ватагу знести, чи лист написати - то все утне, як на те здався.
   Грицько  справдi  переходив  все  вiд  якогось  во?нного  доручення  до
канцелярсько? роботи при гетьманi, де мав товаришем колишнього  ки?вського
писаря, овруцького шляхтича Iвана Виговського, вимiняного "за одну  шкапу"
Хмельницьким у татар по жовтоводськiй битвi. Цей тодi ще  не  здобув  собi
такого незвичайного впливу та вiри у гетьмана й разом з  Пiсченком  служив
для ведення рiжнорiдно? кореспонденцi?, яку провадив гетьман.
   Лежачи в Корсунi довгi мiсяцi, Грицько мав  бiльше  часу  й  уваги  для
свого кохання, думав i тужив за Настусею. Але тепер його знов обiйняв  той
пiдвищений духовний настрiй, що обiймав i  цiлi  маси  руського  народу  -
свiдомiсть незвичайно? ваги тих подiй, якi на його очах творилися i в яких
брав вiн участь. Не бувши природженим козаком, здобувши вищу,  як  на  той
час,  освiту,  Пiсченко   пiдносився   над   рiвнем   спецiально-козацьких
iнтересiв, що панували над провiдниками руху  i  над  самим  Хмельницьким,
"добрим молодцем,  давнiм  запорожцем".  Така  вузькогляднiсть  проводирiв
трохи завдавала йому  жалю.  Перед  очима  Пiсченка  носилася  перспектива
увiльнення цiлого народу "росского",  по  шкiльнiй  термiнологi?,  "аж  до
Вiсли, Люблина й Кракова".
   ?хати до Ки?ва не було що й думати. Рушаючи на Волинь, Грицько переслав
листа до Настусi, де потiшав ??,  як  умiв.  Пилявецька  катастрофа,  коли
Польща вдруге нагло стратила вiйсько в боротьбi з  козаками,  надавала  ще
поважнiше значення вiйнi: всi з напруженою увагою слiдкували,  що  з  того
вийде, й розумi?ться, Грицько тепер нiзащо не по?хав би з  вiйська.  Похiд
був тяжкий. Почалися осiннi дощi, болоття, Хмельницький,  не  спускаючи  з
уваги нарад елекцiйного сейму в Варшавi,  поволi,  навмисне  тягнучи  час,
посувався на захiд: стояв пiд Львовом, потiм пiд Замостям, Грицька,  як  i
багатьох iнших, ця тяганина нудила й дражнила; чому  не  використати  час,
поки Польща без  короля  й  без  вiйська  не  могла  собi  дати  ради,  не
перевернути тi?? Польщi догори ногами й не визволити укра?нський народ  на
вiки вiчнi!..
   Натомiсть прийшла  вiсть  про  вибiр  короля,  а  заразом  i  лист  вiд
нововибраного Яна Казимира до Хмельницького, де вiн, дякуючи за "афект" до
нього (Хмельницький ратував  дуже  за  його  вибiр),  обiцяв  задовольнити
жадання козакiв  та  хотiв,  аби  Хмельницький  вiдвiв  сво?  вiйсько  "на
Укра?ну" чекати королiвських комiсарiв. Хмельницький звелiв бити з  гармат
на "вiват"  новому  королю,  показував  велику  радiсть,  i  14  падолиста
козацьке вiйсько рушило назад, взявши незначний викуп з Замостя.
   Поволi рушило вiйсько по падолистовому груддi й бездорiжжю. Грицько був
дуже незадоволений таким несподiваним кiнцем  вiйни,  й  пiд  впливом  цих
думок його ще бiльше тягнуло в Ки?в, скорiше побачити Настусю. Але гетьман
якраз показував йому особливу ласку, i Грицько в усякiм разi  мав  стiльки
поваги й  любовi  до  нього,  що  не  хотiв  би  зробити  йому  прикрiсть,
вiдпросившись наперед.

   IX

   У недiлю 17-го грудня 1648 р. в Ки?вi було велике  свято;  мав  прибути
Хмельницький Волинським шляхом вiд Бiлгородки.  Про  це  було  повiдомлено
наперед, i мiсто, духовенство i все, що було живого  в  Ки?вi  (крiм  тi??
переховано? шляхти, розумi?ться), готувалось приймати "протектора руського
народу i грецько? релiгi?", тим  бiльше  -  помиреного  тепер  з  королем.
Митрополит Сильвестр Кос разом з  патрiархом  i?русалимським  Паiсi?м,  що
пробував  тодi  в  Ки?вi,  чекаючи  Хмельницького,   з   усiм   головнiшим
духовенством, з магiстратом, з братством ви?хав йому назустрiч  пополуднi.
Сила-силенна народу з Ки?ва i з околицi рушила теж на Бiлгородський  шлях.
Коли Хмельницький зблизився на чолi старшини, на чудеснiм воронiм,  багато
вбранiм конi, з бiлими перами на соболинiй шапцi, патрiарх з  митрополитом
вийшли з саней йому назустрiч з хрестом та свяченою водою. Хмельницький  i
старшина злiзли з коней i пiдiйшли до хреста. Тут приступив  магiстрат  та
пiднiс гетьману хлiб-сiль на срiбнiй тарiлцi. По  цiм  стала  пописуватись
Академiя: один  з  професорiв  виголосив  латинську  промову,  де  величав
Хмельницького як "Нового Мойсея, опiкуна,  спасителя,  свободителя  народу
вiд лядського iга ?гипетського","для того то i названий був Богданом - вiд
бога даний руському народу". По тiм пiшли многолiття й слава. Сила  народу
переймала кожний оклик, iз замку  почали  бити  "славу"  гармати,  а  далi
спуде? Академi? стали спiвати кант:

   Вiчно? похвали от нас ?сть досто?н
   Храбрий на землi i на морi во?н -
   Войск запорозьких Хмельницький старiший,
   Вождь iзраднiший.

   Отечество над вся паче возлюбивий
   I його ради нi во что вмiнивий
   Розкошi, покой, користi, iнтрати,
   I вся привати i т. д.

   При  спiваннi  того  канту  патрiарх  запросив  Хмельницького  в   сани
митрополита, в котрих вони при?хали, й посадив митрополита по лiву руку, а
Хмельницького по праву вiд себе. Оточений кiнною старшиною i масою  народу
по?зд звiдти пiд'?хав до вiдновлено? покiйним Могилою Софiйсько?  кафедри,
де його стрiло духовенство в ризах i зараз почалося богослужiння.
   Отець Кирило теж був мiж зiбраним духовенством, i його запрошено звiдти
на перекуску до  митрополита,  що  приймав  у  себе  гетьмана.  Коли  вiн,
скинувши ризи i взявши теплу керею,  з  сво?ю  довгою  палицею  з  срiбною
головкою у руцi, виходив бiчними дверима з  кафедри,  до  нього  приступив
якийсь молодий та гарний козак i поцiлував його в руку.
   - Чи пiзна?те, панотче, мене? - спитав вiн.
   - Я - тебе? А ти ж звiдки?
   - Я Грицько Пiсченко, коли пам'ята?те. Справдi  Грицька  досить  трудно
було пiзнати. Вiн обсмалився й  наче  вирiс,  мав  страшнi  вуса,  поважну
поставу i був багато по-козацькому вбраний. Отець  Кирило  в  першу  хвилю
зрадiв з несподiванки й почав з ним чоломкатись, але разом спинився:
   - Чекай! Я з тобою, як з добрим, а ти зо мною як? Казав  я  тобi  -  не
подарую, якщо пiдеш до вiйська. Я сподiвався з тебе на старостi лiт потiху
мати, а ти науку покинув та бач - який лицар!  А  був  би  з  тебе  добрий
богослов! Як ти тодi декламував Ксенофанеса,  га?  Тiльки  то  схибив,  що
казав за ту власть диявольську...
   Грицько сумно прослухав тi?? бесiди.
   - То так мене стрiча?те, отче? - гiрко сказав вiн.- Я скiльки разiв був
в небезпечностi, груди сво? наставляв, кровi сво?? не жалував за наш народ
та потiшав себе, що стрiнете мене, як доброго  сина  свого  народу,  а  ви
натомiсть...
   - Та що ж,- утихомирився трохи отець Кирило,- за заслугу тобi слава,  а
менi все жаль: наче сина мав i втратив.
   Духовенство вже все виходило з кафедри, й отець Кирило мусив спiшити.
   - Чи ж позволите цього року бодай на кутю прийти, як давнiше? -  спитав
козак.
   - Приходь, хто ж тобi боронить? Тiльки менi  все  шкода...  -  вiдповiв
отець Кирило, прощаючись з ним.

   Х

   Отець Кирило, вернувшись до господи,  оповiв  Настусi  свою  зустрiч  а
Грицьком, але, помiтивши, що вона незвичайно з того втiшилася, додав:
   - Викинь ти його з голови! Я з його сподiвався на старiсть потiху мати,
але менi козака в зятi не треба,- i, щоб перервати непри?мну розмову,  вiн
пiшов до сво?? свiтлицi й зачинив дверi.
   Цi слова були дуже прикрi Настусi, але над усiм панувала  тепер  у  не?
радiсть, що Грицько вернувся живий i здоровий, що вона його скоро побачить
i що вiн, видко, ?? пам'ята?, коли просився до них на кутю.
   Нарештi наблизився  i  той  так  жаданий  Святий  вечiр.  Як  звичайно,
прибрано  було  все,  й  отець  Кирило  засiв  до  столу  "со   чадами   i
домочадцями". Настуся, що  нетерпляче  чекала  й  дивувалась,  що  Грицько
забарився, зараз учула, що хтось застукав, i вислала хлопця.
   Справдi то був Грицько Пiсченко. Вiн увiйшов тихенько в  синiм  жупанi,
пiдперезаний  турецьким  шалевим   поясом   з   багато   кованою   шаблею.
Почоломкався  з  отцем  Кирилом  i  нерiшуче  став  перед   Настусею,   що
зачервонiлась i засоромилась, розрадувана й щаслива, що його бачить.
   - Ну, Григорiю, сiдай скорше! - сказав отець  Кирило,  i  святовечiрнiй
обряд пiшов звичайним порядком.
   Покiнчивши з кутею й вiдiславши службу, отець Кирило зiстався при столi
з донькою i Григорi?м та ще одним далеким свояком, що звичайно з ним разом
?в кутю. Пiшли оповiдання  й  розмови.  Грицько,  учасник  цiло?  вiйни  i
близький до Хмельницького чоловiк, багато чого мав розказати; i незчулись,
як заспiвав пiвень.
   Потiшений розмовою отець Кирило казав Грицьковi приходити, поки буде  в
Ки?вi, але, прощаючись з ним, сказав:
   - Тiльки-то пам'ятай, Григорiю: я тебе люблю й тобi радий, але зятем  я
козака мати не хочу, тож i не забирай собi  чогось  у  голову.  Було  мене
слухатись, як казав не йти у козаки.
   Завзятий був старий.

   XI

   Пiсченко, по  при?здi  до  Ки?ва,  мав  багато  роботи  в  гетьманськiй
канцелярi?. Виговський по?хав на  Рiздвянi  свята  додому;  роз'?халися  й
деякi  iншi  "лiтерати".  Тим  часом   Хмельницький   вiв   доста   велику
кореспонденцiю, i проволоки вона не терпiла.  Тож  i  другого  дня  Рiздва
Пiсченко перед службою божою прийшов до во?водсько? палати у замку, де жив
тепер Хмельницький, до роботи. Хмельницький пiзно вернувся  з  вечора  вiд
патрiарха, у котрого часто бував цi днi й довго просиджував, i Грицько, не
ждучи його виходу, приладився до роботи.  Хмельницький  дiйсно  вийшов  до
його аж перед самим богослужiнням.
   - Гаразд, синашо,привiтав вiн Грицька,- що ти  вже  коло  роботи,  а  я
заспав - засидiвся у панотця, аби ти чого злого не подумав.
   Хмельницький був веселий i говiркий, що часто бувало з ним в цi останнi
днi. Вiн взагалi переживав, видко, якiсь важливi внутрiшнi перемiни, часто
задумувавсь, а то знов бував балакучий, в якiмсь  пiднесенiм  настро?.  Це
тлумачили переважно впливом розмов з патрiархом, чоловiком дуже освiченим,
з широким полiтичним свiтоглядом. Грицько почав здавати гетьмановi  справи
з сво?? кореспонденцi?, але Хмельницький перебив його:
   - Але що ти вигляда?ш якось сумно, мов би що загубив? Признавайся!
   - Та я нiчого...
   - Кажи кому iншому! Що тобi сталося?
   - Та сором нiби сказати, батьку! За дiвчиною тужу.
   - От тобi на! Нехай вона за тобою тужить, а не ти за нею.
   - Та й вона тужить...-i Грицько оповiв цiлу iсторiю, як вони любилися з
Настусею i як отець Кирило нагло змiнився до  його,  постановивши,  що  не
вiддасть доньки за козака.
   - Прозива?ться Кирило Iванович? Та я його знаю гай-гай ще вiдколи!
   - Може бути! Вiн теж казав, що вас знав!
   - То в його одна донька? Гаразд, я вже знаю. А тобi  кажу,  що  все  це
вийде на добре,- як мене зна?ш! А тим часом не журись, i по  служенiю  ото
допиши.
   Грицько, хоч не давав особливого значення словам  Хмельницького,  трохи
одначе потiшений був, подiливши сво? горе з кимось iншим.
   Другого дня - на св. Федора Начертаного - Хмельницький  святкував  сво?
iменини. На служенiю патрiарх причащав його i взагалi показана  була  йому
всяка можлива честь. По служенiю Хмельницький приймав у себе у во?водськiй
палатi патрiарха, митрополита, поважне духовенство, значнiше мiщанство. Це
було щось посередн? мiж обiдом i перекускою:  подали  горiлки  i  при  них
солодкi закуски, пампушки з часником - на фундамент, далi - особливу якусь
я?чню з рiжними травами, яко? теперiшнi господинi зовсiм не знають, залиту
мигдалевим оршадом рибу-осетрину з шафрановим, улюбленим в тi часи соусом;
пили горiлки, мед, пиво й рiзнi вина - i привезенi,  й  мiсцевi:  в  Ки?вi
тодi було багато винограду, особливо на монастирських i церковних грунтах.
   Коли встали з-за столу, Хмельницький спитав мiж iншим митрополита:
   - Щоб не забути: чи ?, отче, може, тут з вами Матербозький протопоп?
   - ?сть, а може, ма?те що до нього?
   - Маю, якби ви були ласкавi менi його показати? Я його колись знав,  та
не пiзнав би вже. Митрополит покликав до себе отця Кирила.
   - От вже б не пiзнав нiяк вас, панотче! - сказав до його гетьман,  коли
вiн надiйшов.
   - Чи можу служити ясновельможному? - запитав отець Кирило, поклонившись
гетьмановi.
   - Маю до вас, отче, орудку, та не знаю, коли б менi з нею до вас  можна
було звернутися.
   - Кожного часу готовий я, коли чим можу служити.
   - Е, то орудка не мала, треба ?? докладно розiбрати. Коли вам добре, то
я до вас зайду завтра по служенiю.
   Отець  Кирило  заявив  свою  готовнiсть  прийняти  у  себе  гетьмана  й
вiдiйшов, ломлячи голову над тим, як його приймати, такого несподiваного й
поважного гостя, а ще бiльше - що б то могла бути за "немала  орудка".  По
довгих мiркуваннях прийшов  вiн  до  дуже  невесело?  гадки,  що,  мабуть,
гетьман, осiвшись в замку на Киселiвцi, потребу? тих Матербозьких грунтiв,
що на Щекавицi. I вернувши додому, отець Кирило почав витягати старi акти,
на якi опирались були права Матербозькоi церкви на грунти, аби боронити ??
права перед ясновельможним гостем.

   XII

   Отець  Кирило  умисно  трохи  ранiше  скiнчив  служенi?,   щоб   самому
поглянути, як  прибрали  хату  до  стрiчi  гетьмана.  Та  прибрали  добре.
Вистелили  свiтлицю  килимами,  придбали  доброго   вина   й   вiдповiдно?
перекуски. Настуся убралася в найкращу свою одежу, й отець  Кирило  вислав
глядачiв - виглядати гостей.
   Хмельницький вибрався в гостину з паном Антоном  Ждановичем,  ки?вським
полковником, але взяв з собою й Грицька Пiсченка. Грицьковi вiн нiчого  не
казав  анi  про  свiй  замисел,  анi  про  свою  розмову  з   Матербозьким
протопопом, але, коли Грицько тепер почув, що гетьман ?де до отця  Кирила,
мусив догадатися, що гетьман щось хоче для нього зробити, i, не знаючи, що
з того вийде, з  великим  неспоко?м  ?хав  перед  гетьманом  iз  замку  на
Киселiвцi на подiльський ринок. Кiлька гарно убраних джур ?хали за ними.
   Був ясний морозний день, перед полуднем. Гетьман, ви?хавши на ринок, де
стояла Успенська церква, сказав Грицьковi зачекати з джурами тут, а сам  з
полковником i з iншими джурами по?хав до попiвства, й Грицько зостався  зi
сво?ми страхами й надiями.
   Глядачi  справдi  заздалегiдь  сповiстили  отця  Кирила,   що   гетьман
наближа?ться, й ще гостi над'?здили до подвiр'я, а вже отець Кирило  стояв
у воротах, здалека вiтаючи гетьмана.
   Гетьман з полковником лишили пiд воротами  джурiв  при  конях,  а  знов
iншим на руки скинули в сiнях сво? пiдбитi хутром кере? й  шапки.  Гетьман
мав на собi ясно-синiй жупан з дорогими гудзиками,  пiдперезаний  шальовим
поясом; вiн був ще не старий, високий i сильний чоловiк, з чорнявим, сухим
i кiстлявим лицем, як часто й  тепер  мiж  чигиринцями;  був  веселий,  "в
гуморi".
   На  порозi  свiтлицi  чекала  гетьмана  Настуся,  а  служниця   держала
поставець з пляшками. Гетьман з полковником випили по чарцi добро? горiлки
й, закусивши по-рiздвяному не солодощами, а смаженою ковбасою, посiдали на
ослонi, а Настуся вийшла.
   - Гарну доньку ма?те, панотче!  Шкода  таке  добро  у  себе  укривати,-
сказав гетьман.
   - Що ж - вона менi не заважа?! - вiдповiв отець Кирило.
   - Знаю, але час би ?й i в сво?й хатi панувати. А ми власне до вас у цiй
справi, ?здили ми, бачите, по степах, по горах, по глибоких ярах, гонилися
ми за великими звiрями i загнали ми куницю аж у вашу столицю. Побачили  ми
слiд до вашого двору, аж тепер бачимо, що то не куниця, а  красна  дiвиця.
Але зна?мо й на той товар купця - ма?мо доброго молодця. Отже ваш крам,  а
наш купець, чи пiдiйде наш добрий молодець?
   Отець Кирило iз зачудованням слухав таких несподiваних речей.
   - Жарту?те, пане гетьмане!
   - З жартами так далеко не ?хали б, - вiдповiв гетьман.- Та й не така це
рiч, щоб жартувати. Скажiть  же  нам,  чи  згодиться  наш  купець,  добрий
молодець?
   - Як же зветься ваш купець, коли на те йде?
   - З доброго роду й добро? слави,  козак  славний,  а  на  iм'я  зветься
Грицько Пiсченко.
   - Грицько Пiсченко! - iз зачудованням скрикнув отець Кирило.-  А  ви  ж
звiдки його зна?те, ясновельможний пане гетьмане?
   - Де ж би менi його не знати: булисьмо з ним разом i на Жовтих Водах, i
пiд Корсунем, i пiд Пилявцями, i пiд Замостям - скрiзь з ним бували. Козак
добрий, на все здався. Правда, пане полковнику?
   - Еге ж, хлопець добрий, не пожалку?те,  панотче,  як  матимете  такого
зятя.
   - Що ж, панотче?-запитав Хмельницький, - яке ж буде на це ваше слово?
   Отець Кирило опинився в дуже трудному станi.  Який  там  не  ?  славний
козак Грицьхо, але ж вiн не може бути таким богословом, якого  треба,  аби
бути помiчником i наслiдником отця Кирила. Не вiдмовити ж гетьмановi!
   - Що ж, то нехай донька скаже, то ?? рiч.
   Покликали Настусю.
   - От, доню, свата? тебе Грицько Пiсченко. Чи ма?ш свобiдну волю йти  за
нього?
   Настуся застидалась, i замiшалась, i не могла нiчого сказати.
   - Що ж, доню? - вдруге запитав отець Кирило.- От  пан  гетьман  чекають
тво?? вiдповiдi.
   - Маю,- ледве чутно, спустивши очi, сказала Настуся.
   - От i гаразд! - утiшився гетьман. Обмiняли хлiб  святий:  не  забув  i
його запасливий гетьман. Послали за молодим. Настуся  винесла  на  тарiлцi
рушники пов'язати сватiв.
   - От, синашо,- сказав гетьман Грицьковi, як той прийшов.- Казав тобi не
журитись - от воно на мо? й вийшло: висватав тобi красну дiвицю. Дай  вам,
боже, в добрi та в гараздi проживати, нас, старостiв, добром споминати.  I
ви, панотче! Ма?те доброго зятя, то вже вам кажу: буде  мати  що  ?сти,  й
пити, i в чiм походити!
   То  вже  говорилося  при  чарцi:  тим  часом  з'явилася  i  випивка,  й
перекуска.
   - Ну, панотче,-  сказав  гетьман,  закусивши,-  будемо  говорити  тепер
далi... Кажiть, який посаг да?те за донькою? Бо  наш  молодець  неабиякий!
Вiд завтрашнього  дня  наставлений  Грицько  Пiсченко  сотником  у  Ки?вi.
Правда, пане полковнику?
   - Правда, пане гетьмане, буде собi  у  Ки?вi  сотникувати,  аби  мiг  i
вiйську служити, i молоду жiнку пильнувати.
   Грицько й отець Кирило поклонилися низенько гетьмановi за таку ласку. I
то сказати, такому молодиковi сотникiвство, та  ще  у  Ки?вi!  Гетьман  ще
побалакав i, прощаючись з отцем Кирилом, сказав якнайскорше готуватися  до
весiлля.
   А Грицько - Грицько, розумi?ться, не поспiшав з господи отця  Кирила  й
мiг тепер уже досхочу наговоритися з сво?ю Настусею.
   От яка достовiрна iсторiя сталася 28 грудня 1648 року. Про дальше  нема
чого довго розказувати. Перед заговiнами було весiлля. Сильно там  гуляли.
Велика бiда була курячому, гусячому  роду.  Отець  Кирило  справив  добрий
посаг донi, але не прийшлося тому добру  красуватись  на  возi,  ?дучи  до
ново? хати, бо зять пiшов у прийми. Грицько справдi дiстав зараз  ки?вське
сотникiвство, i в козацькiм ре?стрi 1649 р. може кожний  цiкавий  i  тепер
його прочитати на чолi ки?всько? сотнi. Оце все - що  Грицько  зостався  в
Ки?вi i мав мешкати при тестю, - трохи помирило отця Кирила з сво?ю долею;
хоч, розумi?ться, далеко лiпше було б, якби Грицько не зрадив богословiю й
по тестевi перейняв парафiю й бiблiотеку.
   Але тодi не було б i цi?? достовiрно? рiздвяно? iсторi?.

   =====================================================================




   Не вiриться Iгорковi, що ?хня рiчка Конотоп була  повноводою.  Зараз  у
нiй горобцевi по колiна! А дiдусь каже, що колись  Конотоп  боялися  вбрiд
пере?здити, отакий вiн був глибокий, а дно споконвiку мулисте... Через  те
й назву таку рiчка дiстала.
   Зараз Конотоп обмiлiв, береги лепехою i  стрiлолистом  затягло,  вже  й
ряска до середини добира?ться, а це, знав  Iгор,  недобра  прикмета  -вода
ста? непротiчною.
   Хлопцi, правда, знайшли одне глибоке  мiсце  й  зробили  там  купальню.
Однак i там вода сягала  не  вище  грудей.  А  як  кортiло  розiгнатися  й
шубовснути в рiчку! Та де?
   Позаторiк при?здили в село мелiоратори. Це тi, що  поля  обводнюють,  а
болота висушують. Пропонували Конотоп на канал перетворити,  щоб  з  нього
воду брати для штучного зрошення.
   -  Рибу  розведете,  водну  станцiю  побуду?те!  -   заохочували-голову
колгоспу. Та Петро Васильович не погодився:
   - Рiчки не стане зовсiм, i луки висохнуть, а вони у нас багатi...
   Тодi ж  спорядив  голова  колгоспу  до  Ки?ва  вчителя  бiологi?  Iвана
Михайловича.
   - Дiзнайтесь у вчених,сказав,як Конотоп врятувати.
   Недовго й ?здив Iван Михайлович, а як повернувся - одразу  ж  до  Петра
Васильовича.
   - Береги треба обсаджувати деревами й кущами, за _джерела братись!
   - Тодi за дiло! Складайте план роботи. Коштiв не пожалi?мо! А в  недiлю
людям про все розкажете! - рiшуче мовив голова.
   У недiлю до клубу зiйшлося майже все село. I старим, i малим, виходить,
не байдуже, що з рiчкою буде. Iван Михайлович  порозвiшував  карти,  схеми
рiзнi. Розповiв, звiдки Конотоп витоки бере, якi джерела його водою поять,
вiд чого тi джерела замулюються, яка роль зелених  насаджень  у  змiцненнi
берегiв та збереженнi вологи. Про це всi начебто i ранiше знали, та не  до
всiх доходило, що все ось так вза?мопов'язане, що  рiвень  води  в  рiчцi,
примiром,  залежить  вiд  якогось  джерельця,  яке  вiд  не?,   може,   за
кiлометр...
   Береги обсадили ще восени. I суботники були, i недiльники... В левадах,
якi доходили до берегiв, що  хто  хотiв,  те  й  садив,  а  на  колгоспнiй
територi? - верби та осики. Петро Васильович настояв: i дешево, мовляв,  i
швидше виросте.
   Школярi всерйоз зайнялися пошуками  джерел.  Старi  люди  допомагали  в
цьому. Iгорiв дiдусь Iван Хомич пригадав, що на ?хнiй левадi  колись  була
гарна криничка, а згодом замулилась, кра? обвалилися...
   Ще взимку дiти разом з Iваном Михайловичем склали карту  джерел.  Дiючi
позначили голубими кружальцями,  а  тi,  що  замулилися,  хотiли  помiтити
чорними, та староста бiологiчного гуртка Петько Трохимчук заперечив:
   - Краще червоним. Таким кольором у "Червонiй книзi" рiдкiснi  звiрi  та
рослини помiчено. Червона фарба - сигнал тривоги.  Ось  ми  i  вдаримо  на
сполох - будемо джерельця рятувати!
   Як було з ним не погодитись?
   Невдовзi сталася ще одна подiя: в районнiй газетi з'явилася стаття  про
добрi дiла гурткiвцiв. А  вiд  редакцi?  така  примiтка:  "Державно?  ваги
справу розпочали в Грушках.  Люблять  жителi  цього  села  рiдну  природу.
Заклика?мо всiх  трудящих,  учнiв  району  пiдтримати  корисне  починання.
Зробимо наш район квiтучим парком!"
   ...Дiдусевi нiколи. Хоч i на пенсi? давно, а все на колгоспному дворищi
товчеться. Хтось на роботу не  вийшов  -  Iван  Хомич  за  нього!  Скiльки
бригадир не  запрошував  дiдуся  пiти  в  сторожi,  той  не  погоджувався:
вiдпрацював, мовляв, сво?, пенсiю маю, а ось там,  де  найпотрiбнiше,  сам
допоможу.
   Сьогоднi Iгорьок встав раненько, зирк у вiкно  -  дiдусь  пiд  повiткою
нарубанi дрова на зиму склада?.
   - Дiдусю! - вiдкрив Iгорьок вiкно.Ходiмо до  кринички,  пора  джерельце
розчищати.
   - Давно б треба! - погодився дiдусь. На ньому бiла лляна сорочка (iнших
не носить!), штани-джинси,  заправленi  в  яловi  чоботи.Так  роса  зараз,
гляди, яка, а тво? чобiтки десь у коморi!
   - Не боюсь я роси! - Iгор радий, що не проспав.Бабуся каже, що  користь
од роси велика. I влiтку, як тепло, треба босонiж по нiй ходити. Ось  так!
- стрибнув з вiкна й рiшуче ступив у сивий вiд роси спориш.
   Думав, що холодно, аж  роса  така  при?мна,  немовби  на  килим  пухкий
ступив.
   - Ну, якщо ти такий молодець,усмiхнувся дiдусь,тодi  ходiмо  в  береги!
(Так вiн називав леваду.)
   Неширокою стежкою, обсадженою смородиною i квасолею,  йшли  вони  вниз.
Iгор закачав  штани  й  смiливо  ступав  за  дiдусем.  Час  вiд  часу  той
зупинявся, гладив онука по бiлiй голiвцi. Мовчали. Тiльки раз вiдстав  вiд
дiдуся  Iгорьок.  Побачив  у  гудиннi  свiтлобокого  соковитого  огiрочка,
вирвав, витер долонею i захрумтiв. Смакота!
   У кiнцi городу дiдусь прихопив лопату:  бабуся  залишила,  коли  молоду
картоплю копала.
   Ось i береги.  Город  вiд  лук  вiддiлений  вербами.  Уже  на  Iгоревiй
пам'ятi, як дiдусь настромляв кiлкiв, а вони пустили корiння  й  вруняться
зараз кучерявими кронами. Тепер у них  сороки  полюбляють  ховатися.  Iгор
нерiдко виганя? ?х звiдси, щоб бува не покрали курчат  на  дворищi.  Вони,
курчата, iнкубаторнi,  без  квочки,  тому-то  охороняти  ?х,  крiм  Iгоря,
нiкому. А ще у вербах вивiльга бува?, ?? Iгорьок не  чiпа?:  зна?,  що  це
птах корисний. I цiкавий: перед дощем нявка? по-котячому!
   За вербами кущi: калина, бузина, порiчки, а то й  просто  верболiз.  На
ньому в'?ться ожина. Iгор любить цi кисленькi ягоди, та зараз ?х ще  нема?
- тiльки зав'язалися... Цвiтуть i  трави  на  левадi.  Он  ?х  скiльки:  i
голубим цвiтуть, i бiлим, i рожевих квiтiв багато. А над ними вже темнiють
високi суцвiття кiнського щавлю. "Корова не ?сть  такого  щавлю,  звiв  би
його!" - не раз казала бабуся дiдусевi. У  дiдуся  ж  iнша  думка.  "Нехай
проiзроста? все, що насiялося! - сердився.- Я ось чув, кiнський  щавель  -
трава лiкарська, знiма? бiль в животi, кров зупиня?... Нехай росте!"
   Блищить луг мiрiадами росяних крапель. Прямо подивишся - блакитним ся?,
вiдхилишся - голубим свiтиться, присядеш  -  рожевим  заблищить.  Павутина
мереживом висить на кущах.
   Дiдусь присiв навпочiпки над заглибинкою, де колись криниця була.  Бiля
не? молода вербиченька вiти розпустила, -  така  зелененька,  свiжа-свiжа.
Так i хочеться погладити ?? листячко.
   - Гарна була криничка,- мовив дiдусь.Це ж не так давно стали у  нас  на
горi колодязi ставити, а ранiше,з дiда-прадiда  -  ось  iз  цi??  кринички
брали воду. Така була щедра, скiльки не бери - повна! А вода смачна - що з
усього кутка люди ходили. Навiть взимку не замерзала. А ось тут, збоку вiд
не?, струмочок збiгав у луки, узбiч нього завжди щось кущилось,  зеленiло,
цвiло аж до морозiв. Ну, онуку, спробуймо!
   Потер долонi, хекнув, зняв лопатою шматок дерну, обережно  поклав  його
землею догори. Запручалися, заметляли безокими головами  дощовi  черв'яки,
та дiдусь на них не зважав, копав далi. Як заглибився на штик лопати, щось
стукнуло. Дiдусь обережно вийняв знахiдку.
   - Кухлик! Та це ж той кухлик, що бабуся для людей ставила воду пити!
   Iгор узяв  кухлик.  Трохи  вищерблений,  але  цiлий  полив'яний  кухлик
немовби i в землi стiльки не лежав - враз заблищав веселкою. Хоч зараз пий
з нього!
   - Чи ж не витекла вода? - копавсь дiдусь далi.
   - Як це? - не зрозумiв Iгор.
   - I таке бува?, -  розiгнувся  дiдусь.  Обличчя  в  нього  пашiло,  очi
блищали  молодо  i  завзято.  -  Билося-билося  джерельце,  щоб  на   свiт
вирватись, а тодi звернуло кудись убiк, i шукай вiтра в полi!
   - Дiдусю! Давайте ще я покопаю! - попросив хлопчик.
   - Копай! - дав йому лопату Iван Хомич, а сам узяв кухлик  i  задумався.
Тоусмiшка набiгала на обличчя, то вiн хмурився, напевне, пригадуючи...
   Несподiвано лопата знову у щось ударилась. Тiльки не так, як у  дiдуся,
а мов об дерево.
   - Дитинець! - сказав дiдусь. - Так назива?ться зруб у  криницi.  -  Вiн
забрав у Iгоря лопату й почав вибирати трухлявi  цямрини,  аж  сорочка  на
спинi потемнiла вiд поту.
   Iван Хомич зробив канавку, якою вода стiкатиме до рiчки. Земля у  нього
пiд ногами стала вологою, з'явилися  сирi,  обтягнутi  плiснявою  цямрини.
Нарештi дiдусь вилiз iз ями.
   - Житиме, онуку, джерельце!
   Iгор заглянув униз i побачив, що на днi потроху збира?ться вода.
   - Втомилися? Далi я копатиму!
   - Е, хлопче,  тепер  туди  без  чобiт  не  можна  -  вода  холодна,  ще
застудишся.
   Дiдусь згори пiдрiвнював лопатою стiнки колодязя, а тодi викидав  опалу
землю, розчищаючи дно.
   - Тепер нам треба новий дитинець зробити,  щоб  джерельце  не  засипало
землею. Тiльки не тратимо на це дерево, а сплетемо лiсу.
   Наламали в густих вербах довгих  лозин.  Дiдусь  складним  ножем,  який
завжди мав при собi, загострив кiлки, забив ?х  у  землю  i  почав  плести
напiвкруглу лiсу. Iгор дивився, як дiдовi мiцнi, жилавi пальцi гнуть лозу,
як старанно припасовують ?? одну до одно?, так що й щiлини не лиша?ться.
   - Може, кору з не? зняти? - хотiлося бути чимсь корисним.
   - Нi, так лiса буде мiцнiша!
   Вже не раз чули, як згори лунало:
   - Хлопцi! А йдiть-но снiдати!
   Це бабуся ?х кличе. Iгор хотiв iти, так дiдусь заперечив:
   - Пiдемо, як криницю впорядку?мо!
   Iгор дивився, як пiд лопатою дiда потроху, а тодi все швидше  збиралася
вода. Спочатку каламутна, а згодом посвiтлiшала, струмочком почала збiгати
на луки...  Нарештi  дiдусь  закiнчив  роботу,  обережно  витяг  iз  землi
кiлочки, вставив лiсу в криничку. Минуло кiлька хвилин, вода  знову  стала
чистою-пречистою. Дно просвiчувалося, як крiзь скло.
   Дiдусь узяв кухлик, вимив його у стримочку,  а  потiм  наповнив  ущерть
криничкою водою, подав Iгорю.
   - Пробуй!
   Iгор пив смачну холодну воду й радiв, що криничка знову ожила. Дiдусь i
собi набрав води, а тодi ще наповнив кухлик i усмiхнувся:
   - Отепер - снiдати!
   Коли увiйшли у двiр, бабуся хотiла на них  нагримати,  та  як  побачила
кухлик, аж руки до грудей притисла.
   - Леле! Невже наш кухлик? Де взяли?
   У вiдповiдь дiдусь подав його бабусi. I як  тiльки  вiн  донiс  кухлик,
вщерть наповнений водою? Бабуся ковтнула раз, вдруге...
   - Криницю одкопали? - заблищали на ?? очах сльози.Якi ж ви молодцi!
   - Онуку дякуй - його iнiцiатива. А де  наш  снiданок?  Думаю,  ми  його
заслужили!
   ...Швидко  спливають  днi  влiтку.  Джерельце,  немовби   дякуючи,   що
звiльнили його вiд земляних пут, струмувало все дужче й дужче, i хоч  лiто
видалося спекотним, трава на левадi зелено буяла, аж поки дiдусь скосив ??
на сiно. А тодi знову вiдросла, не те що на сусiднiй левадi.
   Часто бiгав Iгорьок до купальнi друзiв.
   - Розкопали сво? джерельця? - питав у них.
   - Аякже! Тiльки чому у рiчцi води не бiльше? - чудувалися тi.
   Одного разу  застали  вони  бiля  рiчки  Iвана  Михайловича  з  Петьком
Трохимчуком. Тi щось вимiряли й записували. Дiти до них:
   - Чому в Конотопi води не бiльша??
   - Як не бiльша??-здивувався Iван Михайлович. - Ану, Петю, дiставай свiй
конду?т[1].
   Петько повагом розкрив  планшетку,  вийняв  звiдти  товстого  зошита  з
прив'язаним до нього олiвцем.
   - Минулого лiта, а воно, пам'ята?те, було дощове, рiвень води  в  цьому
мiсцi досягав одного метра десяти сантиметрiв. Сьогоднi ж,  незважаючи  на
спеку, тут глибина один метр п'ятнадцять сантиметрiв. А ви кажете, води не
бiльша?!
   -  Теж  менi  радiсть!  -  крикнув  хтось  iз  дiвчаток.Що   тi   п'ять
сантиметрiв!
   - Не кажи! -  промовив  Iван  Михайлович.Осушити  рiчку  легко,  а  ось
"вилiкувати"  ??  важко:  десятки  рокiв  треба  на  це.  Так  що,  друзi,
набирайтесь терпiння! А тепер ходiмо до школи, там ми з Петьком нову карту
джерелець склали, будемо червонi кружальця на синi переробляти.  Певне,  ?
серед вас такi, що вже впорядкували джерельця?
   Дiти юрмою гайнули до школи.

   [1] Конду?т - штрафний  журнал,  до  якого  в  старих  школах  заносили
провини учнiв; тут: зошит iз записами.

   =====================================================================




   Повiсть

   Роздiл перший. ДIВЧИНА НАД СТРУМКОМ

   Було це в лубенських лiсах над тихою Сулою, де дзвiнко булькають у воду
важкi жолудi, де блакитна ракша з верхiвки високого дуба  милу?ться  сво?м
райдужним вiдбитком у ясному плесi. Там  прохолоднi  лiсовi  яри,  зарослi
осикою та лiщиною, пiдповзають до  пшеничних  ланiв,  там  клени  та  липи
увiнчують високi горби i прямовиснi кручi.
   ...На початку жовтня ледве помiтною лiсовою стежкою, яка звивалася  мiж
старезних дубiв, iшла дiвчинка  рокiв  тринадцяти.  На  нiй  була  картата
новенька кофтина, синя спiдниця й  бiла  хустинка,  як  терен-цвiт.  I  ця
хустинка рiзко вiдтiняла чорнi  брови  дiвчинки,  ??  засмагле  обличчя  й
свiтлi очi. Такi свiтлi й зеленi, що в темрявi вони, мабуть, блимають,  як
свiтлячки, ?? кругле нiжне пiдборiддя схоже було на яблуко,  а  припечений
сонцем кирпатенький нiс скидався на  жовту  лiсову  грушку,  яка  вистигла
проти сонця аж на самiсiнькiй верхiвцi дерева.
   Дiвчинка несла книжки й зошити,  перев'язанi  навхрест  мотузком.  Вона
поверталася додому iз школи.  Йшла  вона  легким  безшумним  кроком,  наче
пливла над стежкою, i тiльки iнодi пiд  ??  черевиками,  взутими  на  босу
ногу, стиха хрускали суха гiлочка або жолудь.
   Стежка зненацька повернула праворуч, обминаючи круту гору, i тодi стало
чути, як весело видзвоню? у тишi вода. Прозорий струмок перетинав  стежку,
i через нього було перекинуто кладку з  сухо?  деревини.  Кора  на  деревi
зiйшла, i стовбур, сточений жуками, вимитий дощами  та  висушений  сонцем,
жовтiв i вилискував, мов велика кiстка яко?сь прадавньо?  тварини.  (Така,
як ото лiсники знайшли колись у глинищi, на Мгарськiй дачi).
   Дiвчинка сiла над струмком, поклала бiля себе книжки й почала задумливо
бовтатись у водi руками. Хвильки хлюпали в не? мiж  пальцiв  i  здiймались
ясними пухирями, в яких вiдбивалось на  мить  то  жовте  листя  клена,  то
клаптик блакитного .неба, то обличчя в бiлiй хусточцi.
   На днi струмка ворушилась водяна трава - довгi такi стьожки,  як  пучки
волосся. В одному мiсцi нанесло намулу  й  трiсочок,  утворилась  маленька
загата, мов озеречко, i вода в цьому озеречку була  темнiша,  в  нiй  тихо
крутився золотий листок. З  намулу  на  днi  визирала  черепашка,  мабуть,
лiсового лаврика. Тiльки лаврик давно вже в нiй не жив, i  черепашка  була
бiла, як крейда. Крiзь прозорi жмурки на водi здавалося,  що  вона  дрiбно
дрижить вiд холоду.
   Руки в дiвчинки були шершавi, як дубова  кора,  засмаглi  i  подряпанi.
Хустинка в не? зсунулась набiк,  i  з-пiд  не?  вибилась  хмарка  льняного
волосся, бiлого й легкого, як пух,- дмухне вiтрець, так воно й розлетиться
навколо. I тепер дiвчинка стала дивно  схожою  на  кульбабу.  В  школi  ??
подружки так i кликали завжди: Улянка-кульбабка.
   Улянка повiльно глянула навколо й наче вперше помiтила, що лiс ?? любий
уже прибрався в нову чарiвну одежу.
   Як же хороше засвiтилися очi  в  дiвчинки,  як  глибоко  вдихнула  вона
осiнн?  терпке  повiтря!  Здрастуйте,  сестри-берiзки,  вас  не   впiзнати
сьогоднi. Чи ви це, мо? бiлокорi? Ой  леле,  не  чують  привiту,  свiчками
золотими палахкотять. Слухайте, слухайте, як капа? з них  прозорий  жовтий
вiск: кап, кап, кап...
   Та  чому   ж   ти   посмутнiла   раптом,   Улянко?   Милуйся,   милуйся
свiчками-берiзками, i прозорим воском кленiв-шептунiв, i  шапками  лiсових
груш - дивися, вони тепер червонi, як полум'я, i зда?ться,  що  скрiзь  на
узлiссях, i в глушинi, i на всiх просторих  галявинах  розвiшано  святковi
барвистi килими для зустрiчi дорогих гостей.
   Нi, засмучена сидить дiвчинка-школярка. Яка  холодна  вода  в  струмку!
Витерла руки об спiдницю. Як, мабуть, холодно татусевi на фронтi  осiннiми
ранками, темними  ночами.  Забарились  далекi  сподiванi  гостi.  Знiмайте
килими, ховайте до скринi.
   Прислухалась Улянка. Тiльки струмок у тишi дзюрчить,  i  коли  ось  так
заплющити очi, ще й  долонями  ?х  затулити,  то  зда?ться,  що  вийшла  з
гущавини дiвчинка-березянка, донька старо? берези, така собi босонiжка,  у
вiнку з жовтого листя, личко бiле з кори березово?, а  на  ши?  намисто  з
тридцяти трьох прозорих скляних дзвiночкiв. I тихо  затанцювала  березянка
на галявинi,  закрутилася,  все  швидше  й  швидше,  i  всi  тридцять  три
дзвiночки разом обiзвались.
   Довго б отак сидiти з заплющеними очима  та  слухати,  коли  ж  це  двi
сороки прилетiли  й  застрекотали  на  дубi:  "Чи  скорро,  старра,  буррю
стрiч-чати? Чи скорро, старра?" А друга: "Не старра  я,  сестрро-сестр-ра!
Не старра!"
   Жолудь зiрвався, застукав по гiлках, сердито забубонiв: "Буду бити  вас
обох, бiлобокi! Буду бити вас обох, бiлобокi!"
   Ось ти яка, осiнь у лiсi!
   Улянка пiдвелась, пiдхопила книжки i, перейшовши через струмок по сухiй
деревинi, звернула зi стежки. Вона пiшла навпростець,  продираючись  крiзь
лiщину, зриваючи iнколи золотавий горiх, який траплявся пiд руку.
   Незабаром  вона  вийшла  на  просiку  й  тут  раптом  зупинилася.  Бiля
трухлявого пенька на кущi скрутився чорний вужак. Пiдвiвши голiвку з двома
жовтими цятками, вiн  швидко  то  висував,  то  ховав  гострий  роздво?ний
язичок. Улянка почула ледве вловиме сичання, схоже  на  шелест,  наче  хто
крутив у повiтрi  тонкою  дротиною.  Воно  тремтiнням  пробiгло  по  шкiрi
дiвчинки. А може, нiякого сичання й не було, може, то вiтер посвистував  у
порожн? дупло пенька.
   Улянка зломила хворостину й торкнула нею гадину. Вужак повiльно, мляво,
мов сонний, спустився з куща, показуючи сво?  срiбне,  в  темних  кiльцях,
черево. I тут дiвчинка тихо скрикнула: до  пенька  з  усiх  сторiн  повзли
вужаки, ?х було з  пiвдесятка.  Огида  пересмикнула  Улянчинi  губи.  Гади
збиралися на зиму в спiльне кубло! Тихо  шелестiли  в  сухiй  травi  довгi
чорнi стьожки.
   Але школярка не втекла. Вона  стояла  мов  укопана,  спостерiгаючи,  як
вужаки один по одному, iнодi сплiтаючись,  повiльно  зникали  в  норi  пiд
пеньком. Один гострий хвостик довго ще визирав iз нори й ворушився,  немов
дратуючи Улянку: "Ану, чи спiйма?ш?"
   "Як же всi вони довiдались,- думала  дiвчинка,-  про  цей  пеньок  край
просiки? Яким лiсовим гадючим телефоном змовились мiж собою?"
   Осiнн? лагiдне сонце востанн?  пригрiвало  старi  липи.  Через  просiку
перелетiла довга сива волосiнь павутини i, зачепившись за гiлку, зненацька
блиснула срiбною струною.
   А дiвчинка довго ще стояла бiля трухлявого пенька в  полонi  допитливих
розбурканих думок.


   Роздiл другий. ХАТКА В ЛIСI

   На лiсовiй галявинi стояла  вкрита  очеретом  хатина.  Негоди  та  бурi
покошлатили очерет, де-не-де вiн звисав iз стрiхи аж  до  вiконець,  немов
велика шапка, яка насува?ться на очi.
   Бiля  хатини  притулився  зроблений  iз  хворосту  i  обмазаний  глиною
сарайчик. З округлого вiконця без скла визирала, мекаючи, бiла коза.
   За сара?м був невеликий город, i всю садибу обступав навколо  старий  i
похилий тин, на який повився хмiль  i  крученi  паничi.  Хоч  навколо,  за
тином, лiс жовтiв i мiнився осiннiми фарбами, але хмiль iще буйно зеленiв,
i крученi паничi й досi ще цвiли сво?м та?мничим фiолетовим цвiтом, i ?хнi
квiти були схожi на маленькi грамофоннi труби.
   Бiля перелазу розрiсся кущ рiпи. На  високих,  аж  до  стрiхи,  стеблах
коливались жовтi сузiр'я, i коли з хатини виходив дiд Маврикiй, вiн  казав
Улянцi:
   - Рiпа рясно цвiте, онуко. У, куди там! Не iнакше, як на теплу зиму...
   Улянка, як прийшла iз школи, стала поратись по хазяйству. Спочатку вона
понесла в сарайчик цебро з водою. Коза пила, а дiвчинка сидiла  навпочiпки
збоку й розмовляла з нею:
   - Скучила, Бiлочко! Авжеж, скучила. Сьогоднi в мене було п'ять  урокiв,
ось як. Пий, пий, бо зараз тебе до?тиму.
   Улянцi було видно козине око; воно спалахувало  то  зеленим,  то  синiм
свiтлом. На козиних губах тремтiли, як живi, райдужнi краплини.
   Потiм дiвчинка кинула проса курям, зварила кисiль з бузини та  яблук  i
спекла пирiг з пасльоном. Удвох iз дiдом сiли обiдати.  Вони  завжди  отак
обiдають удвох, бо тiльки ж ?х дво?  живе  в  хатинi.  Батько  Улянин  був
лiсник, а коли вiн пiшов на фронт, то лiсником стала мати. Прийшли  нiмцi,
i одного разу жiнка не повернулась  iз  лiсу.  Страшне  горе  оселилося  в
лiсовiй хатинi. Як i завжди, стояли глечики на полицi, розмальованi  миски
притулились боком одна до одно?, i материнi  рушники  вишиванi  висiли  по
стiнах; як i ранiше, пахло в хатi сухими васильками й чебрецем,  а  матерi
вже не було й нiколи не буде...
   На заповiднiй дiльницi росли столiтнi дуби й сосни, такi  -  руками  не
обiймеш. Почали нiмцi вирубувати цей лiс, i хтось уночi попсував механiчнi
пилки. Кинулись вивозити деревину - не  працю?  трактор.  Усе  це  зробила
Улянчина  мати.  ??  прослiдили  i  упiймали  нiмцi.  З  того  часу  й  не
поверталась мати додому. I вiдтодi  так  журливо  в  лiсi  ку?  зозуля,  i
конвалi? бiлi пахнуть, як пахли бiлi руки матусi.
   Коли прогнали нiмцiв, треба було комусь доглядати лiс, а  дiд  Маврикiй
старий i хворий, i  стала  тодi  лiсничихою  на  дiльницi  Улянка.  Так  i
лiсничий Макар Макарович сказав:
   - Привчайся, Улянко, лiсникувати. Я буду навiдуватися, та й  сусiдньому
лiсниковi накажу тобi допомагати.
   Дiвчинка пообiдала швидко, бо нiколи ж, треба ще кукурудзу перечистити,
а тодi - за уроки.  Качани  лежали  купою  на  вгородi.  I  чомусь  Улянцi
здалося, що купа була сьогоднi меншою, нiж учора. Чи не навiдався,  часом,
уночi якийсь непроханий гiсть?
   Навколо шелестiло  сухе  кукурудзиння.  Мати-природа  щiльно  загорнула
кожний качан у дванадцять нiжних, прозорих  пелюшок  i  закутала  в  жовте
волоссячко. Зверху пелюшки грубiшi, а пiд ними все нiжнiшi й прозорiшi,  а
найспiднiшi такi тоненькi, як  цигарковий  папiр.  Коли  качан  молодий  -
волосся на ньому бiле, русяве, а почне старiти - волосся  жовтi?,  i  ста?
схожим на тютюн, а далi  зовсiм  чорнi?.  Улянка  зсипала  веселi  зубастi
качани в мiшок i вiднесла ?х сушитись на  горище.  А  найкращi  качани  ще
лишились достигати на вгородi.
   Коли впоралась, уже смеркло, i дiвчинка засвiтила лампу.  Дiд  Маврикiй
лежав на печi. Улянцi треба було  написати  домашнiй  твiр  "Мiй  трудовий
день", i вона хотiла розповiсти про школу,  про  свою  козу,  про  те,  як
поралась на вгородi.  ?й  хотiлось  описати  лiс,  який  обступав  навколо
хатину, темряву, яка приходить навшпиньках зазирати у вiконця.
   Улянка дiстала з купки книжок свiй зошит, розгорнула  його  i  ойкнула.
Кiлька сторiнок було заллято чорнилом. Дiвчинка вiдразу зрозумiла,  що  цю
капость ?й зробив навмисне хтось iз школярiв. Що тепер  ?й  скаже  Людмила
Степанiвна? Як подати зошит учительцi?
   Сердита сльоза блиснула на вiях.
   - Ну, почекай!
   Але вона й сама не знала, кому погрожувала. Хто ж це зробив?
   В  уявi  майнули  лиця  школярiв-однокласникiв.  Увесь  четвертий  клас
пройшов перед очима. Улянка сидiла на однiй партi  з  Мартою.  Та  хiба  ж
могла це зробити Мартуся, найкраща подруга?
   Нi, не iнакше, як це зробив хтось iз хлопцiв. Хто?
   З юрми  школярiв  випливло  насмiшкувате,  задерикувате  обличчя  Демка
Рогози, сина Макара Макаровича. Вiн був перший верховода на всi витiвки  в
класi. В кишенях вiн завжди носив коробочки з рiзними жуками,  i  тi  жуки
дряпали, шелестiли, скреблися в коробочках, i здавалося, що в  хлопця  пiд
сорочкою сховано якусь машинку з заводною пружиною.
   Хiба ж не посадив вiн одного разу Улянцi на волосся жука-рогача? "I  за
що вiн мене так незлюбив? - з образою подумала дiвчинка.- То  штовхне,  то
перечепить. А зошит... Демко! Його дiло!"
   Та писати твiр усе ж таки треба.  Улянка  перегорнула  залитi  чорнилом
сторiнки.  Найважче  почати.  Вона  склала  трубкою  губи,   наче   хотiла
засвистiти, й поскребла кiнчиком ручки за вухом. А що, коли почати так:
   "Давно вже смеркло, i  я  засвiтила  лампу.  Надворi  пустився  дрiбний
осiннiй дощик. Менi чути, як вiн тихо стука?  у  вiкно.  Дiдусь  спить  на
печi, i тiльки я одна не сплю в хатинi, котра  сто?ть  у  лiсi.  На  стiнi
висить портрет Шевченка у рямцях iз  жовтого  очерету,  а  трохи  нижче  -
татова берданка. При нiмцях дiдусь  загорнув  ??  в  мiшок  i  закопав  за
сара?м. Коли нiмцi втекли, ми ?? викопали, i я удвох з  дiдусем  почистили
iржу i змазали затвор олi?ю".
   Дiвчинка писала акуратно, не поспiшаючи. Потiм вона прислухалась. Дощик
не вщухав, i розбирався вiтер. Дерева за  вiкном  шумiли,  наче  просились
пустити ?х до хати погрiтись.
   "Мiй трудовий день ще не скiнчився, хоч у лiсi  вже  пiзнiй  вечiр,  i,
мабуть,  найбiльше  страшно  зараз  в  Одудовiм  яру.  Трудовий  мiй  день
скiнчиться тодi, як я допишу цей твiр i ляжу спати..."
   Вiтер жалiбно загудiв  у  коминi.  "Вставайте,  дi-ду-у-у!"  -  вчулося
Улянцi в його голосi. Вона взяла губами  кiнчик  ручки  i,  прислухаючись,
дивилась перед собою в чорне вiкно.
   В прямокутнику шибки виника? якась блiда пляма. I в ту  ж  мить  Улянка
бачить, виразно бачить,  як  чи?сь  обличчя  приникло  знадвору  до  скла.
Розжевренi, як жарини, очi невiдомого втупились у дiвчинку.
   Це  тривало  всього  кiлька  секунд,  та  Улянка   встигла   розгледiти
кострубатi вiхтi брiв, приплюснутий до шибки, схожий  на  картоплину  нiс,
заросле обличчя, шапку-ушанку...
   Дiвчинка повiльно встала з-за столу, завороженими очима  вдивляючись  у
вiкно. Але там уже не було нiкого.
   "Вставай, дiду-у-у!"-знову загудiв вiтер,  i  вогник  у  лампi  злякано
заколивався.

   * * *

   Уранцi Улянка розповiла дiдовi Маврикiю про  невiдомого.  Дiд  погладив
долонею свою коричневу шию, всю в квадратиках старечих  борозенок,  глянув
на онуку i погладив шию ще раз (i це була певна ознака, що дiд чимось  або
дуже зацiкавився, або стривожився).
   - Та, може, тобi тiльки вздрiлося?
   Вiн вийшов з хати i довго щось розглядав пiд вiкном. На мокрiй вiд дощу
землi дiд знайшов слiди великих пiдошов. Вiдбитки були такi яснi, що можна
було розглядiти навiть цвяхи на пiдборах.
   Дiд Маврикiй затоптав слiд i нiчого не сказав про це Улянцi.
   - Може, хто й був,-  навмисне  байдуже  промовив  вiн,  повернувшись  у
хату.- Мабуть, хтось iз лiсникiв...
   "Не треба тривожити онуку",-думав вiн.


   Роздiл третiй. ДЕМКО

   Перед початком урокiв Людмила Степанiвна покликала до себе Улянку.
   Квартира вчительки була в тому ж будинку, що й школа, тiльки хiд до не?
був не з вулицi, а з двору.
   У кiмнатi  пахло  свiжою  фарбою  вiд  пiдлоги;  на  стiнi,  якраз  над
дзеркалом, висiв портрет Ленiна, а  поряд  цокав  годинник  з  гирками  на
ланцюжку; на столi стояли глобус  i  велика  чорнильниця,  i  Улянка  враз
уявила собi,  як  увечерi  сидить  Людмила  Степанiвна  за  цим  столом  i
виправля? домашнiй твiр "Мiй трудовий день".
   - Сiдай, Улянко,- запросила вчителька.- Чаю вип'?ш.
   Улянка засоромилась - i вчора  ж  пила  чай  у  Людмили  Степанiвни,  i
позавчора;  та  вчителька  поставила  на  стiл  тарiлку  з   хрускотливими
вергунами, схожими на рум'янi вушка, i хто ж може вiдмовитись од вергунiв?
   Людмилi Степанiвнi ще нема? тридцяти рокiв, та в не? вже блищить  сивий
кучерик, якраз над лобом, i на верхнiй губi маленькi золотавi вусики. Вона
короткозора i щуриться, але очi в не? такi карi  та  блискучi,  мов  умитi
ранньою росою.
   Улянцi дуже нiяково, бо  чим  же  вона  заслугувала  таку  прихильнiсть
учительки? П'ятiрок у дiвчинки мало, ? навiть двi трiйки, а отже,  мабуть,
нiхто з школярiв ще не пив отак чай у Людмили Степанiвни. I коли  дивиться
вчителька на Улянку, то короткозорi очi ?? наче спiвають хорошу пiсню -  i
ласкаву, i журливу.  I  ще  Улянцi  завжди  чомусь  зда?ться,  що  Людмила
Степанiвна немов не все сказала, що ? в не? якiсь  невiдомi  для  дiвчинки
слова.
   - От i осiнь,- сказала за ча?м учителька.- Як же ти ходитимеш  iз  лiсу
взимку, коли замете всi стежки? Доведеться тобi  ночувати  в  мене.  А  то
попрошу Макара Макаровича, хай пiдвозить тебе до школи кiньми.
   - А може, скоро тато повернеться  з  фронту,-  i  очi  в  Улянки  стали
серйознi й великi,- то вiн мене сам i пiдвозитиме.
   Людмила Степанiвна встала й пройшлася по кiмнатi з  кутка  в  куток.  I
нiчого не сказала. Потiм глянула на годинника. I враз пiдiйшла до Улянки й
поцiлувала ?? в льняне пухнасте волосся.
   - Пора йти.
   Зашарiлась дiвчинка. Нiколи ранiше не цiлувала ?? вчителька.
   - Людмило Степанiвно, а чому так довго нема? листiв вiд батька?
   А вчителька наче не чу?. Сто?ть i дивиться у вiкно. I тодi:
   - Пора в клас, пора. Бува?, що губляться листи в дорозi. Шлях далекий.
   Улянку в класi зустрiв Демко. Наче вiн навмисне чекав  бiля  дверей.  У
нього чорне-пречорне волосся, пiдстрижене пiд машинку (сам батько стриг  -
знала Улянка), таке, мабуть, колюче волосся, як у ?жака.  На  Демковi,  як
завжди, телiпався дуже широкий сукняний пiджачок, перешитий з  батькового.
Цей пiджачок добре знали всi школярi, бо на ньому всi гудзики були  рiзнi:
один - маленький, другий - великий, той - чорний, а той - бiлий. Коли б же
вони так не губилися, клятi. А то не встигне Демко  повернутися  -  глянь,
нема? гудзика. Поборюка?ться з товаришами - ще один вiдiрвався.
   Найбiльше губилося гудзикiв  пiд  час  велико?  перерви,  коли  школярi
грались у вiйну. А  ходити  розхристаному  не  гаразд,  тож  Демко  сам  i
пришива? собi вдома гудзики, якi потрапляють пiд руку. Мати в Демка  давно
померла, доводиться йому самому бути кравцем...
   Сьогоднi на пiджацi в хлопця було два  гудзики  чорних,  один  сiрий  i
один, миленький, бiлий.  "  Мабуть,  одкрутив  вiд  сорочки  й  пришив  до
пiджака",-подумала Улянка.
   Демко голосно спитав:
   - Ну що, солодкий чай?
   "Звiдки вiн довiдався?-здивувалась Улянка.Та й що ж тут поганого -  ну,
була в Людмили Степанiвни, ну, пила чай..."
   Та очi в Демка блищать так негарно - у них  i  глузування,  i  ще  щось
невимовне, злостиве.
   "Чого йому треба вiд мене?"
   Дiвчинка насупила брови й пiдiйшла до школяра впритул.
   - Ти навiщо попсував учора зошит?
   - Який зошит?
   - Ось цей! Наче не зна?! По очах бачу, що ти!
   Демко змiряв Улянку з голови до нiг довгим поглядом:
   -  Може,  й  я.  Ну,  то  що  буде?  Жалiтись  побiжиш?  Може,  вже   й
наябедничала?
   Вони стояли одне проти  одного-школяр  i  школярка,  такi  неподiбнi  -
бiлява Улянка i чорний,. як жук, Демко. Вона  -  червона  вiд  обурення  i
гнiву, вiн - з робленою байдужiстю.
   Якусь мить вони тiльки дивились  одне  одному  у  вiчi,  не  вимовляючи
жодного слова, хоч в обох кипiло в серцi. Демко знав,  що  це  -  головне:
дивитися  у  вiчi,  не  моргаючи  й  не  ворушачись.  Бо  коли  моргнеш  -
"супротивник" може подумати, що ти злякався. I  при  цьому  руки  найкраще
тримати в кишенях, а груди дуже випнути вперед.
   Така пауза завжди бував перед тим,  як  сутичка  доходить  вищо?  сво??
точки. Вiд першого слова, вимовленого  пiсля  цi??  паузи,  залежить  дуже
багато: трапиться або бiйка, або обидвi сторони розiйдуться, i тодi бува?,
що сутичка сходить нанiвець.
   - Пiдлабуза! - тихо, але виразно вимовив хлопець.
   Вперше таке слово сказав Демко. Це було страшне слово.
   Улянка зблiдла вiд тяжко? й несправедливо? образи. I  тепер  вона  враз
зрозумiла  причину  Демково?  зненавистi  до  не?.  Вiн  дума?,  що   вона
пiдлабузню?ться до вчительки. Вона, Улянка! Вона - пiдлабуза!
   ?? серце покотилося з грудей, вона  нiчого  не  могла  вимовити.  Слова
застигли в горлянцi. Не чула, як Марта вхопила ?? пiд руку, як посадила за
парту.
   "Так дума? не тiльки Демко, а й увесь клас,майнуло  з  дiвчинки.-  Хiба
тiльки Марта, одна Марта, цього не дума?..."
   - Не слухай його, дурня!-шепоче подружка.- Не звертай на  нього  уваги,
Кульбабко! Хай собi базiка?, хай!
   Наче крiзь туман бачить Улянка синi Мартинi оченята, вiдчува?  ??  руку
на сво?му плечi. I потроху ?й одлягае вiд серця.


   Роздiл четвертий. БОРСУК

   Уранцi в недiлю Улянка взяла  кошик  i  пiшла  наламати  кукурудзи.  Ще
лишилось на вгородi стебел iз двадцятеро - найкращих, з повними  качанами.
Навмисне до пiзньо? осенi залишила ?х, щоб  добре  визрiли,  бо  це  -  на
насiння, такi найдобiрнiшi качани.
   Прийшла на вгород i озирнулась. Згадала, як копала тут весною грядку, а
кури хапали з-пiд заступа черв'якiв. А потiм ось тут викопала велику жабу,
й вона стрибнула просто на пiвня, i той з переляку чкурнув аж на тин.  Тут
була грядка гороху. Коли Улянка зривала стручки, кожний кущ рипiв, як новi
немазанi чоботи. Ось тут вирiс найбiльший сонях, з  головою  завбiльшки  з
миску. Та злодiйкуватi горобцi внадились видзьобувати насiння, i вона тодi
обв'язала соняха старою хусткою.
   Зажурився сонях, що не стало йому видно сонця, i  похилив  донизу  свою
важку голову i став тодi зовсiм схожий на стару бабу.
   А на цiй грядцi росли буряки. Ой, як шкода було  проривати  ?х  ранньою
весною!  Кожний  висмикнутий  корiнець  лускався  з  тихим  трiскотом,  як
електрична iскра з гребiнця, коли його потерти сукниною.
   Зараз  тiльки  сухе  бадилля  стовбурчилось  на  вгородi  та   стримiло
соняшничиння. Та зате в погребi було повно бурякiв - бiлих i  червоних,  i
картопля - така, як два кулаки завбiльшки.
   - Та що ж це таке? - скрикнула раптом Улянка.  Кошик  кинула  та  -  до
кукурудзи.  Декiлька  стебел  було  зламано,  а  качани,  якi  найповнiшi,
погризено.
   "Оце залишила на насiння!" -подумала з жалем i образою.
   - Що, Улянко, шкода трапилась? - ураз почула знайомий голос. Озирнулась
i побачила бiля себе Макара Макаровича.
   - Не почула, як i пiдiйшов? - посмiхнувся вiн.- На те я лiсничий: Атож,
iду - нiчичирк!
   I вiн показав, як вiн iде: ось так, як навшпиньках!
   - Дивiться, Макаре Макаровичу. Злодiй був... Лiсничий глянув на качани,
потiм на дiвчину, i його обличчя враз набрало страшенно та?мничого виразу.
   - Хiба не зна?ш, чия це робота?-шепнув.Борсук приходив, калина-малина!
   I вiн знову посмiхнувся так весело, наче  це  й  справдi  було  великою
радiстю, що на вгород до Улянки внадився борсук. Та Улянка не  образилась.
Макар Макарович зовсiм не такий, щоб радiти з лиха.
   - А я оце ?хав мимо верхи,- сказав вiн,- дай, думаю, зайду.  Коли,  ось
бачиш, вчасно прибув. Застрелимо злодiя!  Пам'ятаю,  як  був  ще  малим  -
приходжу одного разу додому, а мати вечерю готу?. Ну от, а батько мiй  теж
лiсником був. "Сiдай, каже, синашу, свинину ?сти".  I  мати  посмiха?ться:
"Хочеш свинини?" Повечеряли, i таке ж смачне м'ясо- не  сказати!  А  потiм
батько й пита?: "А зна?ш, синашу, що ти ?в? Борсука!"
   Макар  Макарович  був  низенький  i  присадкуватий.  Його  товстi  ноги
скидались на два дубових стовпчики, на якi  для  чогось  натягли  новенькi
чоботи.  Голова  в  нього  була  кругла,  обличчя  кругле,   лоб   крутий,
шишкуватий. Вуса й бороду вiн завжди голив, голову теж  голив  начисто,  i
коли був без картуза, то макiвка в нього блищала, як  дзеркало,  i  Улянцi
завжди хотiлося стати на стiлець i глянути згори, чи не побачить  вона  на
тiй макiвцi вiдбиток свого  обличчя.  Очi  в  Макара  Макаровича  -лiсовi,
жовтi, прозорi, з поглядом швидким i пильним, а брови - як вушка у пугача.
   - Сьогоднi ж i засiдку влаштую,- захопився  Макар  Макарович.-  Я  свою
рушницю не взяв, та в тебе ж батькова берданка. Або зна?ш що?  -  Вiн  так
посмiхнувся, наче сонце на нього приснуло.-Ми його згребемо живим!
   - Живим? - солодко тьохнуло серце в Улянки, i трепет обiзвався в усьому
тiлi.
   Вона глянула на Макара Макаровича очима, в  яких  сяяли  на?вна  дитяча
цiкавiсть i захоплення.
   Вони вдвох пiшли в лiс. Далеко йти не довелось,  лiс  був  тут  же,  за
тином. I Макар Макарович незабаром вiдшукав мiж кущiв лiщини ледве помiтну
протоптану стежечку. Вона бiгла в глибочiнь лiсу, де  могутнi  дуби  важку
якусь думу думали-гадали в лiсовiй тишi.
   Макар Макарович i Улянка йшли  збоку  стежечки.  А  вона  часом  зовсiм
зникала в пожовклiй травi, i тодi знову доводилось ?? уважно шукати.
   - Перед тим, як заснути на зиму, вiн вешта?ться  по  лiсу,-  розповiдав
пошепки лiсничий,- жиру? борсучище. Ач, який троповичок протоптав до твого
городу.
   На пагорку росла стара липа. Верхiвка в не? була зламана  й  обвуглена.
Колись, пiд час грози, влучила в дерево блискавка, але знiвечений  стовбур
пустив на всi боки новi гiлки, ще довшi й густiшi.  В  ?х  затишку  сорока
намислила помостити гнiздо i вже поклала першi палички, наносила  колючого
хмизку, а потiм чомусь роздумала, покинула  роботу,  i  гнiздо  залишилось
недомощене. Влiтку його майже не було видно  в  гущавинi,  а  тепер,  коли
листя порiдiло, гнiздо здалека скидалось на рукавицю  або  старий  картуз,
якого, пустуючи, закинув на гiлку якийсь хлопчисько-пастух.
   Ось на цю липу ще здаля  вказав  Улянцi  Макар  Макарович.  Вiн  присiв
навпочiпки й зашепотiв:
   - Бачиш?
   - Бачу! - так само пошепки вiдповiла Улянка, хоч, правду  кажучи,  вона
нiчого ще не бачила.
   А коли тихенько пiдiйшла ближче, лiсничий показав на нору, яка  чорнiла
на крутому схилi пагорка, якраз пiд липою.  Обережно  розгрiб  вiн  руками
листя, яке нападало перед входом  у  нору,  i  тепер  виразно  позначилася
стежечка, протоптана борсуком.
   - Ну, звичайно" вiн лисячу нору захопив. А тепер ми пiсочку посi?мо...
   Макар Макарович вийняв iз кишенi жменю пiску й потрусив ним стежечку.
   - Наш буде борсучище! - шепнув, i знову обличчя його стало сонячним вiд
усмiшки.

   * * *

   Борсук вийшов iз нори ще до заходу сонця. На тому  мiсцi,  де  троповик
було посилано пiском, темнiв вiдбиток лапи.
   - Найпевнiша примiта! - вказав Макар Макарович на цей вiдбиток.-  Пiшов
на вгород, Улянко. Коли вже вiн покуштував тво??  кукурудзи,  то  ходитиме
туди щодня.
   З цими словами Макар Макарович вставив у нору  мiшок,  замаскував  його
сухою  травою,  поправив  зашморг,  ткнув  у  руки  Улянцi  кiнець  довго?
вiрьовки.
   - Тепер ховайся. I гляди,нiчичирк!
   Улянка сховалася в кущах за дубом, крокiв за п'ятнадцять  вiд  нори,  а
постать Макара Макаровича зникла за деревами.
   Дiвчинка залишилася сама. Тримаючи в руках вiрьовочку,  вона  напружено
виглядала з-за дуба. А в грудях наче дятел вистукував  по  корi:  тук-тук,
тук-тук. Улянка боялася  прогавити  ту  хвилину,  коли  борсук  з  розгону
вскочить у нору, опиниться в мiшку, i коли треба буде сiпнути вiрьовку.
   Так минуло з пiвгодини. Нiщо не порушувало лiсово? тишi. Тiльки  одного
разу шелеснула гiлка, на яку сiла сойка. Вона, мабуть, помiтила  дiвчинку,
пронизливо крикнула й полетiла. Потiм сойка знову пролетiла мимо, тепер  у
не? в дзьобi був горiх чи жолудь.
   Щось легенько зашарудiло в  сухiй  травi.  Улянка  побачила,  як  з-пiд
дубового листка обережно визирнула миша. Вона понюхала  повiтря,  блиснули
на мить двi намистинки ?? оченят, i звiрючка сховалась.
   Минуло, мабуть, ще з пiвгодини, бо  руки  й  ноги  в  Улянки  заклякли.
Мисливське хвилювання втишилось - може, й не прийде борсук, може, в  нього
? десь iнша нора.
   Прилетiла зграйка  синиць.  Скрiзь  тiльки  й  чути  було:  фiнь-фiнь,-
коротка мовчанка, i - а-ха-ха!.. Фiнь-фiнь, а-ха-ха!..
   Дiвчинцi спало на думку, що такими зграйками  синицi  лiтають  по  лiсу
тiльки восени. А весною, коли снiг ще не скрiзь розтанув, сидить синиця на
верхiвцi дерева, i спiва? тодi вона зовсiм не так, як  восени.  Тодi  вона
спiва? так: цiвi-цiвi-цiвi, цiвi-цiвi-цiвi! Або ще так проказу? швиденько:
цiвi-цiв, цiвi-цiв! I тодi треба ?й у лад примовляти:  "Кидай  сани,  бери
вiз!"
   Улянцi вже й набридло чекати  отут  за  дубом.  Вона  пiдняла  з  землi
гладенький, мов вiдполiрований жолудь у  чашечцi.  Як  же  вiн  схожий  на
стаканчик на блюдцi! А сама чашечка з довгим хвостиком! Як смачно хрустять
восени пiд ногою оцi жолудевi чашечки!
   Навколо Улянки застигли в мовчаннi кущi бересклету з жовтими сережками.
Вона згадала, що Макар Макарович наказував  лiсникам  заготовляти  корiння
бересклету, бо з нього добувають  каучук.  I  дiвчинка  почала  розглядати
бересклетову сережку. Жовтогаряча ягiдка плоду розтулилась, i з не? лукаво
визирало чорне, блискуче вiчко  насiння.  Ягiдка  гойдалась  на  тоненькiй
ниточцi, мов справжня сережка, а  зверху  ??  прикривала,  як  парасолька,
блiдо-червона гранчаста шкiрка. Це було маленьке прекрасне диво,  художнiй
витвiр природи.
   Ось саме цi?? хвилини Улянка й почула в далечинi крик.
   - А-га-га! - докотилось до не?, як луна.
   "Макар Макарович,- стрiпнулась дiвчинка, - борсука жене!"
   I враз на не? такi дрижаки напали, що аж зуби дрiбно застукотiли,  а  в
горлi стало сухо-сухiсiнько. Вона так стиснула кiнець вiрьовки, що  навiть
пальцi зомлiли. А на очах вiд напруження виступили сльози.
   - А-га-га! А-га-га!
   Все ближче й ближче.  Все  ближче  й  ближче.  Увесь  лiс  немов  разом
обiзвався з краю в край. I  вже  почула  глухе  гупання  -  мабуть,  Макар
Макарович гнав коня учвал.
   Довгастий звiр стрiмголов вискочив з-за лiщини, кумедно  загрiбаючи  на
бiгу переднiми лапами. Вiн так швидко промайнув  перед  очима  збентежено?
Улянки, що вона встигла тiльки помiтити бiлу смужку, яка перетинала голову
звiра.
   Слiдом за борсуком вискочив верхи на конi Макар Макарович. Вiн був  без
картуза, розхристаний.
   -Тягни! Тягни вiрьовку!- несамовито гукнув вiн.
   Але Улянка вже й без нього побачила, як  борсук  з  розгону  вскочив  у
чорну дiрку лiгва, i обома руками смикнула за вiрьовку.  Дiвчинка  бачила,
як на ходу зскочив з коня Макар Макарович i ось, ухопивши за гузир,  витяг
iз нори мiшок.
   Але це був живий мiшок, вiн пiдстрибував i вовтузився, шарахався  то  в
один бiк, то в другий, i довга вiрьовка, яку  було  прив'язано  до  нього,
звивалася вiд цих рухiв, як змiя.
   Та зашморг затягся мiцно, вискочити борсуковi було неможливо.
   - Дядю! Макаре Макаровичу!  Дайте-я!  Дайте  -  я!  -  благала  Улянка,
захекана, з палаючими очима. Вона прибiгла до нори  й  намагалася  й  собi
ухопитися за мiшок. Поклавши на нього долоню, вiдчула крiзь мiшковину живе
тiло, яке тремтiло, борсалось пiд рукою i важко дихало.
   - Веди коня! -наказав Макар  Макарович.  Вiн  перев'язав  мiшок  кiлька
разiв вiрьовкою й звалив собi на спину.
   - Калина-малина! Пiшли, Улянко!
   Кiнь хропiв i косив очi на ношу. В лiсi швидко смеркало,  i  на  заходi
верховини дерев вiдсвiчували нiжним, теплим багрянцем.

   * * *

   Удома  мiшок  розв'язали  й  замкнули  борсука  в  хижцi  з  дерев'яною
пiдлогою.
   - Я його триматиму, аж доки повернеться тато,- вирiшила Улянка.
   Вона подала на стiл узвар  з  лiсових  груш  i  терну,  поклала  ложки,
поставила миски.
   -     Куштуйте     мого     узвару,     Макаре     Макаровичу,запросила
лiсничого.-Солодкий, 3 юшкою з цукрових бурякiв. Як ви дума?те,  що  скаже
тато,  коли  побачить  у  хижцi  живого  борсука?  Я  похвалюсь,  що  сама
впiймала...
   Макар Макарович хотiв посмiхнутись,  але  не  посмiхнувся  i,  дiставши
носовичок, ретельно почав витирати лоба.
   - Тато? А так, так... Атож... А зна?ш, менi бiльше подоба?ться, коли ти
мене кличеш дядею. Давай умовимось.
   Дiд Маврикiй сьорбав узвар i дав спiйманому  борсуковi  дуже  прихильну
оцiнку:
   - Звiрюга достойна. У-у, сала на ньому - куди там! Замашна звiрюга!
   Макар Макарович залишився ночувати.
   - Менi треба на Вiльшанку,- сказав вiн,- та  тепер  припiзнився,  боюся
поночi десь у болото за?хати. Уранцi вiн розбудив Улянку:
   - Вставай, доню! Вставай! Свинина на столi!
   - А чому ви мене донею  кличите?  -  протираючи  кулаком  очi,  спитала
дiвчинка.
   - А хiба що? Не можна? А ми давай так  умовимось:  я  -  "дядя",  ти  -
"доня". Вставай, вставай! Чу?ш, як шкварчить на сковорiдцi!
   Улянку щось так i вкололо:
   - А яка там свинина? Де  вона  взялася?  Дiд  Маврикiй  обiзвався  з-за
столу:
   - Я ж казав, що достойне сало. У-у, куди там!
   - Оце так! - схопилась дiвчинка.- Та невже ж... Вона  не  доказала,  бо
Макар Макарович засмiявся:
   - Довелося прикiнчити борсука! Побачиш, якого розгардiяшу натворив  вiн
у хижцi. Ледве стiни не розвалив, пiдкопався. Ще трохи - й утiк би. Нiде в
тебе його тримати.
   Улянка вiдчула, як пiдкотилась ?й до горла гаряча кулька. "Як  же  так?
Убили борсука! Хоч би ж на полюваннi, а то - в хатi..."
   ?й  стало  дуже  шкода  звiра,  а  Макар  Макарович  здався  жорстокою,
безсердечною людиною. Та дiвчинцi було соромно виявити  цi  сво?  почуття.
Вона ж учора сама власноручно зашморгнула борсука в  мiшку,  як  справжнiй
мисливець. I хiба ?? тато, i дiд  Маврикiй,  i  Макар  Макарович  не  були
досвiдченими мисливцями? Вона сама - лiсникова донька, i чи личить  же  ?й
жалiти якогось там борсука!
   Вона й бровою не моргнула, сiла до столу, нарiзала хлiба.  А  в  грудях
все ж не зникала раптова неприязнь до лiсничого.
   М'ясо  й  справдi  скидалось  на  свинину,  i  Макар  Макарович  весело
розповiдав, як вiн застукав учора борсука  на  вгородi  й  погнав  за  ним
верхи, i як борсук з переляку мало не наскочив на  пеньок,  i  яке  смiшне
було обличчя в Улянки, коли вона побачила, що здобич у мiшку.
   Поснiдавши, лiсничий подякував за гостиннiсть i зiбрався ?хати.
   - Прощай, доню. Бувай здорова.  Незабаром  побачимось.-  I  несподiвано
тихо додав:-I не гнiвайся на мене.
   -- За вiщо, Макаре Макаровичу?
   - За... свинину. Вгадав, доню?
   Вона глянула йому у вiчi, i вони були такi  ласкавi  i  чомусь  смутнi.
Уляна зайiарiлась.
   - Атож, угадали, дядю. Вона провела його до тину.
   "Ой же, яка я дурна,- думала вона,- хiба ж  вiн  жорстокий?  I  як  вiн
узнав мо? думки?"


   Роздiл п'ятий. НА ЛIСОВIЙ ГАЛЯВИНI

   Сьогоднi в лiсi справжнiй жовтневий  листопад.  Клени  обсипаються  вiд
найменшого подиху вiтерця. Гаснуть  осiннi  вогневi  барви.  На  восковому
листi з'являються бруднi плями, i вони здаються Улянцi  вiдбитком  чи?хось
чорних пальцiв. Деякi листки, засихаючи, скручуються  в  дудочку,  i  коли
обережно розгорнути такий листок, всерединi в  ньому  тремтить  кришталева
росинка.
   Як же порiдiли дерева! Наче довго хтось брiв по колiна в опалому листi,
в золотому шумi, прийшов i навстiж розчинив у лiсi тисячу синiх  вiконець.
У кожне з них, як  у  дзеркало,  по  черзi  зазира?  Улянка,  i  на  тихих
галявинах тiльки шипшина  смi?ться  червоними  губами  та  глiд  чваниться
разками коралiв.
   Дiвчинка йшла навпростець лiсом, без стежок. Тiльки в одному мiсцi вона
за звичкою далеко обiйшла старого ясена з дуплом,  у  якому,  знала,  було
гнiздо шершнiв. Цi велетенськi жовтi  оси  викликали  в  Улянки  острах  i
огиду, хоч тепер вони, мабуть, уже поснули на зиму.
   Вона набрела на дику грушу й сплеснула руками: пiд деревом,  пересипанi
опалим листям, товстим шаром лежали жовтi духмянi грушки. Деякi з них  уже
влежались,  стали  брунатними,  м'якими.  Улянка  любила  ласувати  такими
влежаними грушками. Вона запримiтила це мiстечко, щоб потiм прийти сюди  з
кошиком. Дуже вже рясно розсипала сво? плоди стара мати-груша.
   Дiвчинка пiшла далi, i ось блиснула перед нею заспаним оком Сула.  Було
ще рано,  хоч  сонце  вже,  мабуть,  висунуло  з-за  обрiю  червоне  денце
полум'яно? сво?? шапки, бо на водi сковзався ледве вловимий вiдсвiт, а  на
березi ворушилися пухнастi рудi мiтелки очерету, i це схоже було на те, що
рiка клiпа? спросоння повiками.
   Посерединi безшумна хвиля несла трiсочки, хмиз, острiвцi рудого  листя.
Якийсь  скуйовджений,  як  ворона  взимку,  сердитий   острiвець   доганяв
незграбну трiску, налiтав на не? з розгону, i трiска на мить ховалась  пiд
водою;  але  й  сам  острiвець  розсипався,  i  окремi  листочки,  щоб  не
розгубитись, сполохано наздоганяли  один  одного.  На  Братськiй  ямi,  де
колись втопилось дво? братiв-лiсникiв, тихо крутив вир, вода  була  чорна,
як дьоготь, зловiсна, а на березi - тихо й  порожньо.  Над  Сулою  кручами
бiгла стежка, потiм повернула вбiк через галявину  з  червоною,  як  кров,
стернею пiсля гречки.
   Ось саме тут, за галявиною, i була заповiдна дiльниця,  на  якiй  нiмцi
зрубали вiковi  дуби.  Обмитi  дощами  пеньки  звертали  до  неба  незрячi
обличчя. Тут зупинилась Улянка. Вона знайшла в  рiвчаку  заступ  i  почала
копати ямку. Щодня приходила сюди дiвчинка i викопувала кiлька ямок.
   Це була Улянчина та?мниця. Лiсникова  донька  сама  собi  вирiшила,  що
замiсть кожного зрубаного нiмцями дуба вона посадить три нових.
   Рiвними рядами чорнiли мiж пенькiв  купи  землi.  Ямок  уже  бiльше  як
триста, i дiвчинка поспiшала закiнчити роботу до морозiв. Вона уявля?,  як
прийде  до  Макара  Макаровича  й  попросить  привезти  сюди  на  дiльницю
маленьких дубкiв-сiянцiв. Вона сама ?х посадить, сама доглядатиме.  А  там
повернеться з вiйни тато, i вона приведе його  сюди  й  покаже  йому  свою
роботу. Ось яка в нього дочка! Вiн вирiс у лiсi, як i Улянка, лiс  йому  -
рiдний брат.
   Пам'ята? дiвчинка, як вона часто удвох  з  батьком  обходила  дiльницю.
Батько ступав тихо, майже безшумно,  i,  мабуть,  вiд  нього  унаслiдувала
Улянка легкий, нечутний крок.
   Заступ вгрузав у вогку землю, перерiзуючи з тихим хрускотом бiле  довге
корiння лiсових трав, схоже на живих  черв'якiв.  Траплялися  i  рудi,  аж
червонi, коренi - вузлуватi, як пальцi дiда.  Вони  вiдважно  хапалися  за
лезо i довго не скорювались - тугi, мов гума. А перерубане свiтло-жовте, в
пучечках,  корiннячко,  схоже  на  кучерики  дитини,   плакало   молочними
сльозами.  Гостро  пахли  зраненi  цибульки  пролiскiв  -  пахли  останнiм
березневим снiгом.
   Сьогоднi йти в школу на другу змiну, i дiвчинка  копала  аж  до  обiду.
Вона сiла на пеньку спочити. Просто на колiна до не? впав дубовий  листок.
Вiн був ще зелений, i тiльки на. самому кiнчику торкнулася його  жовтизна.
А на спiдньому боцi  стримiв,  мов  прикле?ний,  круглий  i  м'який  бiлий
горiшок. Улянка згадала, що мати заварювала цi горiшки як чай i  полоскала
хворi ясна.
   Дiвчинка розломила горiшок надво? - в ньому  сидiла  чорна  скоцюрблена
мушка з прозорими крильцями. Це була остання запiзнiла мушка, якiй уже  не
побачити теплих днiв.
   Як ?й затишно було сидiти в горiшку!
   "Тiльки чому це так у мене злипаються повiки? -  дума?  Улянка.-Мабуть,
заморилась. Так i взаправду заснути можна".
   Озирнулась Улянка i побачила дивного дiдуся - у бiлому брилi, з бородою
зеленою, як мох. I вже зовсiм дивно - сто?ть дiдусь  на  однiй-однiсiнькiй
нозi, як гриб. Та  це  й  справдi  не  дiдусь,  а  гриб,  старий-престарий
боровик! Чудасiя! Це, мабуть, тiльки .сон.
   А гриб-дiдусь ураз хрипло засмiявся:
   - Дурненька, який там сон, коли я ось, справжнiй-справжнiсiнький,  стою
перед тобою.
   I вiн простяг Улянцi бiлий корiнець невiдомо? трави. Нi, це  зовсiм  не
сон. I нiчого не змiнилось навколо, i  сидить  Улянка,  як  i  ранiше,  на
дубовому пеньку... Озирнулась - нiякого дiдуся нема?, а корiнець у  руках.
Пахне вiд нього торiшнiм листом i ще чимсь - чи морквою, чи  рiпою.  Взяла
його в рота й вiдкусила маленький шматочок. I враз усе зникло - i  лiс,  i
корiнець, i небо, i дубовий пень. Зникла й вона сама, Улянка...  Нi,  вона
не зникла,  але  стала  чорною  мушкою  з  прозорими  крильцями  всерединi
дубового чорнильного горiшка. Так ось який чарiвний корiнець дав ?й дiдусь
Боровик!
   Люта буря налетiла, одiрвала дубовий листок, i Улянка-мушка вiдчула, що
летить над лiсом, летить над полем, над телеграфними стовпами край  битого
шляху, i спiвають ?й, гудуть проводи. Стривай, щось-чути  таке  рiдне,  як
таткiв голос? Та як не дослухалась -  не  збагнула  тi??  пiснi,  бо  впав
листок дубовий з горiшком у Днiпро й  захитався  на  хвилях.  Улянка-мушка
дуже злякалась, та вiтер прибив листок до берега,  i  чиясь  рука  пiдняла
його й розломила надво? горiшок. I свiтло блиснуло дiвчинцi-мушцi у  вiчi,
i вона побачила в солдатськiй  землянцi  свого  батька.  Татусь  сидiв  на
пеньку бiля вiконця й писав листа.
   Улянка розправила крильця й злетiла на батькову руку.
   - Тату! - гукнула вона i з жахом почула, що не гука? вона, а кряче,  як
ворон.
   ...З гущавини вийшов вовк i здивовано зупинився.  На  пеньку,  схиливши
голову на груди, спала дiвчинка. Бiля не? лежав заступ, а навколо  чорнiли
горбочки свiжо? землi. Це був старий вовк, сiрий, з  рудуватою  шерстю  на
худих ногах. Вiн недавно линяв i вдягся на  зиму  в  новий  теплий  кожух.
Тiльки на хвостi, як шматок повстi, повиснуло пасмо старо? шерстi.
   Звiр нерухомо дивився на дiвчинку. В життi й поведiнцi цих  небезпечних
двоногих iстот було багато загадкового Для вовка. Що робить отут, у  лiсi,
ця дiвчинка, як вона насмiлилась заснути серед бiлого дня,  незважаючи  на
його вовчi гострi зуби?
   Вовк сiв, вiдкинувши пухнастий хвiст i схиливши набiк голову.  Дiвчинка
не ворушилась. Звiр позiхнув, i в пащi, як червона хусточка, майнув  язик.
Вовковi було скучно. Ситий живiт тягнув усе тiло до землi -  недавно  звiр
поживився ягням. Вiн устав i, не наближаючись, обiйшов навколо галявину iз
сплячою Улянкою. На верховинi береста крикнув самiтний ворон-крумкач. Вовк
недоброзичливо позирнув на нього, звiвши вгору гостру  морду,  так  що  на
свiт глянула смуга ситого хутра пiд ши?ю.
   Ворон крумкнув удруге. Уляика проснулась, та вовка не побачила, бо  вiн
у цей час уже спокiйно трухикав широкою лiсовою просiкою.
   Удома зустрiв Улянку на порозi дiд Маврикiй.
   - А ти, дiвко, до курей навiдувалась уранцi?
   - Нi, дiду. Я тiльки здо?ла козу та й пiшла. А що таке?
   - Кури покрадено! Усi тро?, ще й пiвня в додачу забрано.
   Улянка розгублено  мовчить.  А  в  уявi  несподiвано  виника?  волохате
обличчя, приплюснути до шибки нiс i шапка-ушанка.
   - Не припiзнюйся в лiсi,- каже дiд.-  Народ  тепер  усякий  вешта?ться.
У-у, лiс густий. Густiшого, мабуть, i на свiтi нема? - куди там!  А  лихий
чоловiк страшнiший за вовка.


   Роздiл шостий. СИНIЙ ЗОШИТ

   Улянцi зда?ться, що синi Мартинi оченята схожi на пролiски. I вi? в не?
такi, мов пелюстки у пролiскiв - кiнчики гострi, як  стрiли.  Та  пролiсок
тихий, незлобивий, а Марта - у,  злюща!  За  подружку  свою,  Улянку,  очi
видряпа?.
   - Я йому таке зроблю,- сказала Улянцi,- що довiку не забуде.
   _-_ Кому, Марточко?
   - Жуковi тому чорному, Демковi! За  твiй  зошит,  Улянко-кульбабко!  -I
пошепки на вухо: - Я йому в кишеню пальта повну чорнильницю виллю.  Тiльки
чорнила шкода: пiволiвця чорнильного зiстругала.
   - А хiба то його пальто? - похмурнiла Улянка.- Вiн не сам його пошив, а
батько йому справив. Макар Макарович.
   - Ну, то й що?
   - А те, що не роби цього, бо Макар Макарович такий чоловiк...  на  весь
лiс...
   Марта вiдвернулась розчарована: учора скiльки  думала  над  цим  планом
помсти, а Улянка все зруйнувала одним словом.
   Та ще бiльша несподiванка для Марти трапилась на уроцi.
   Тiльки-но увiйшла в клас Людмила Степанiвна,  то  вiдразу  i  викликала
Улянку Голуб. I з купи зошитiв витягла один зошит, дбайливо  загорнутий  у
газету. Улянка впiзнала його й похнюпилась. Мимохiть позирнула на Демка, а
вiн, мабуть, теж уже  догадався,  що  зараз  буде,  i,  вдаючи  байдужого,
надував рум'янi щоки.
   Людмила Степанiвна голосно й суворо спитала:
   - Голуб, як ти наважилась подати вчительцi такий зошит?
   I вона показала так, щоб бачили всi учнi заллятi чорнилом сторiнки.
   Улянка мовчала, тiльки обличчя в не? зашарiлось, а думки так i билися в
головi. Що вiдповiсти Людмилi Степанiвнi? Ще сьогоднi дiвчинка  лагодилась
сказати вчительцi, що це зробив Демко. Та тiльки зараз ?й спало на  думку,
що, виказавши школяра, вона для всього  класу  стане  ябедою.  Двi  клички
вважались найганебнiшими  в  школi:  "пiдлабуза"  i  "ябеда".  Улянку  вже
кликали пiдлабузою. Невже ж вона хоче ще стати ябедою?
   - Голуб, я не думала, що ти така неохайна.  Подати  такий  зошит  -  це
неповага до вчительки. Ти це розумi?ш?
   Улянка, не пiдводячи голови i не дивлячись у вiчi  Людмилi  Степанiвнi,
промовила:
   - Я ненавмисне... Пробачте...
   Чула, як неспокiйно завовтузилась Марта, як засопiв Демко - i чому  вiн
так голосно сопе?
   Бува? так, що з усi?? сили надувають дiти повiтряний м'яч, який ось-ось
лусне з трiском, як пострiл.  I  всi  напружено  чекають  i  бояться  цi??
хвилини. Та несподiвано повiтря з м'яча  виходить  з  легким  сичанням,  i
нiякого  пострiлу  не  вийшло.  I  тодi  на  дитячих  личках   з'явля?ться
розчарування, але напруженiсть мина?, i всi легко зiтхають. Так зiтхнув  з
полегкiстю, здалося Улянцi, весь клас.
   - Щоб це було востанн?,- вимовила Людмила Степанiвна, i  ??  голос  уже
звучав спокiйно.
   Вона почала роздавати школярам ?хнi зошити.
   Те, що Улянка взяла на себе чужу провину, страшенно вразило Демка.  Вiн
ледве досидiв до закiнчення уроку: так йому хотiлося дiзнатись  у  Улянки,
навiщо вона так зробила. Ще й пробачення попросила в учительки. А Демковi,
звичайно, найпевнiше вiдомо,  що  зошит  залив  чорнилом  вiн  сам,  Демко
Рогоза, i навiть i досi ще не зiйшли з його пучок  чорнильнi  плями  пiсля
цього вчинку. Вiн уже приготувався до  того,  що  Улянка  скаже  на  нього
Людмилi Степанiвнi.
   Проте, коли закiнчився урок, вiн не пiдiйшов до Улянки: було нiяково. I
Демко взявся сам собi пояснити Улянчину поведiнку. Та що тут i пояснювати,
коли кожному  видно,  в  чому  справа.  Злякалась  Улянка,  i  все.  Атож,
злякалась  твердих  кулакiв  його,  Демка  Рогози.  Ого,  дарма  що   йому
тринадцять рокiв,  а  не  тридцять.  Дарма!  Хiба  не  вiн  бився  недавно
навкулачки з отим здоровилом Омельком Чичибабою, котрий  у  кожному  класi
сидить по два роки? А хiба не вiн спинив на вулицi норовистого бiлого коня
Фрiца, який утiк iз стайнi.
   Ось яка Улянка Голуб! Що вже пiдлабуза, а ще й боягузка. Злякалась. А й
то, не любить Демко ябедникiв, хтозна-як не любить!
   А все ж таки чомусь сам собi не вiрить хлопець. Наче сто?ть за спиною в
Демка iнший Демко i шепоче:
   "Не тому, що бо?ться тво?х кулакiв, не тому!"
   На великiй .перервi Демко взяв свiй новий синiй зошит, в якому було  аж
шiстнадцять аркушiв, i непомiтно поклав його пiд парту Улянцi.
   Пiсля урокiв, коли школярка складала  сво?  книжки,  вона  виявила  цей
чужий зошит. Вона повертiла його в руках, перегорнула аркушики.
   На обкладинцi зошита не було написано прiзвища. Улянка знизала  плечима
й вийшла в коридор. У коридорi чомусь стояв Демко. Дивно, кого ж вiн  отут
чека?, коли вже всi школярi пiшли додому й Улянка йде останньою?
   Але дiвчинка не виявила нiякого подиву, наче вона знала, що обов'язково
побачить тут Демка. Вона пiдiйшла до нього i спокiйно простягла йому синiй
зошит.
   - Вiзьми. I бiльше нiколи не клади менi пiд парту.
   - Який зошит? - почервонiв хлопець.- Чому ж  вiн  -  мiй?  На  ньому  ж
нiчого не написано!
   - А звiдки ж ти зна?ш, що на ньому нiчого не написано?
   Що мiг вiдповiсти на це Демко?
   - Кажу - не мiй! - затявся вiн. А з голови не йде думка: "Та як же вона
справдi довiдалась?"
   Демко не знав, що Улянка просто догадалась, та й усе. I ця  догадка  ще
бiльше ствердилась, коли школярка заговорила з Демком - такий у нього  був
знiяковiлий вигляд...
   - Ну, коли не твiй,- сказала Улянка,- то нехай тут лежить.
   Вона поклала зошит на пiдвiконня й пiшла не озираючись.
   Демко стояв i мовчки дивився ?й услiд. Потiм вiн зiтхнув i взяв зошит:
   - От вредна Кульбабка!


   Роздiл сьомий. ТА?МНИЦЯ

   Нiхто не бачив, як пiсля урокiв Марта тихенько  постукала  в  дверi  до
Людмили Степанiвни. I все чистiсiнько розповiла школярка вчительцi - i про
те, як Демко назвав Улянку Голуб пiдлабузою, i як вiн навмисне  залляв  ?й
чорнилом зошит.
   - За вiщо таке на мою подружку?  -  скаржилась  Марта,  а  щоки  в  не?
палали, як червоний мак.
   Коли школярка пiшла, Людмила Степанiвна довго ще ходила з кутка в куток
i все думала. Думала вона  про  Улянку,  про  ??  долю,  про  Демка.  Дуже
зрадiла, коли прийшов Макар Макарович.
   Та лiсничий був сьогоднi задумливий i засмучений, i це вiдразу побачила
вчителька.
   - Лиха звiстка,- промовив вiн похмуро.- Ви ж зна?те, що  батько  Улянки
лежав у госпiталi тяжко поранений. А зараз... Читайте... Помер...
   Затрiпотiв у пальцях Людмили  Степанiвни  папiрець,  як  бiле  голубине
пiрце.
   - Що ж тепер... Як же тепер з Улянкою? - i вона пiдiйшла  й  глянула  в
очi лiсничому, наче шукаючи пiдтримки.
   - Я й прийшов, Людмило Степанiвно, погомонiти про це. Порадитися треба.
Як сказати про це дiвчинцi? Та й чи треба взагалi говорити?
   - Треба,- тихо  сказала  вчителька.-  Тiльки  не  зараз.  Хай  спокiйно
вчиться, хай складе iспити в школi.  А  до  того  треба  добре  перевiрити
звiстку.
   У вiкно знадвору насторожено стежив за ними  темний  осiннiй  вечiр.  У
кiмнатi горiла лампа, чути було, як лопотiв гнотик. Вечiр притулив  чорне,
мов у негра, обличчя до шибки; по ньому текли й блищали при  свiтлi  лампи
великi краплини.
   - Вам не  страшно  ?хати  так  пiзно?  -  спитала  Людмила  Степанiвна,
глянувши на вiкно.
   - ? в лiсi дерево,- задумливо сказав лiсник,старезний дуб з  величезним
дуплом. Сто?ть вiн саме там, де почина?ться Одудiв яр.  Смiшно  сказати  -
коли  я  про?жджаю  мимо  цього  дуба,  мене  завжди  огорта?  неспокiй...
Згадуються старi перекази, легенди. Та не про це мова.
   - Так. Не про це, Макаре Макаровичу.
   - Я вирiшив,- раптом сказав лiсничий,удочерити Улянку. ?й буде  в  мене
непогано. I дiда Маврикiя вiзьму.
   Людмила Степанiвна мовчки пройшлася з кутка в куток. Вона  хвилювалась.
Сивий кучерик над лобом здригався в такт ?? крокам.
   - Макаре Макаровичу,-промовила вона, зупинившись перед лiсничим,- а що,
коли дiвчинка не схоче пiти до вас? До речi, чи зна?те ви, що  Демко  дуже
не любить Улянки?
   I вчителька розповiла iсторiю з попсованим зошитом.
   Макар Макарович уважно слухав.
   - Ах ти ж, калина-малина! - вигукнув вiн.- Як шкода! Не знав я  про  це
ранiше. Менi соромно за сина. Треба, щоб Демко довiдався про всю правду.
   Людмила Степанiвна стрiпнулась:
   - Що ви? Та вiн же не втрима?ться i комусь розповiсть.
   - Нi, не думаю. Я йому про все  скажу.  Хай  зна?,  що  Улянка  -  його
майбутня сестра. Нi, це буде наша та?мниця. Аж  доки  не  скажемо  Улянцi.
Шкода дiвчинки...
   Пiзно ввечерi, коли над школою зiйшов  мiсяць,  лiсничий  попрощався  з
Людмилою Степанiвною й по?хав верхи додому. Демка вiн застав уже в  лiжку,
та хлопець ще не спав. Макар Макарович сiв бiля сина.
   - Демко,- спитав вiн,- ти справжнiй мужчина? Я не помилюся в  тобi?  Ти
будеш  хоробрим,  вiдважним  захисником  Батькiвщини  -  артилеристом,  чи
льотчиком, чи пiхотинцем. Може, ти будеш ученим, мандрiвником, розвiдником
недослiджених пустинь, островiв. I ти завжди, я сподiваюсь,  будеш  чесною
людиною, якiй можна звiрити найважливiшу та?мницю.
   В голосi батька було щось таке незвичайне, вiд чого в Демка  перехопило
дихання.
   - Та?мницю,- з притиском повторив Макар Макарович.- Чи ти  да?ш  слово,
що нiкому в свiтi не викажеш та?мницi, про яку зараз довiда?шся?
   Цi слова зовсiм приголомшили хлопця. Холодок пробiг у нього по спинi, i
вiн стверджуючи кивнув головою.
   - Так ось що,- вiв далi батько.-  У  тебе  буде  сестра.  Так,  сестра.
Дiвчинка, яку я хочу вдочерити, бо тато ?? загинув на фронтi.
   Демко чекав чого завгодно, але не тако? звiстки. Вiн думав,  що  батько
розповiсть йому принаймнi про знайдений у лiсi старовинний скарб. Зрештою,
хлопець мiг погодитись  на  печеру,  в  якiй  ховався  колись  легендарний
розбiйник Гаркуша. А коли батько не ма? на увазi нi скарбу, нi печери, то,
напевне, вiн вiдшукав десь у  лiсовiй  гущавинi  покинутий  нiмцями  танк,
справжнiсiнький танк!
   "Дiвчинка! Сестра! - майнула в знiяковiлого  хлопця  думка.-  Навiщо  ж
дiвчинка? А чому не брат, з яким  можна  грати  в  розбiйникiв,  ловити  в
дуплах кажанiв;?"
   - Дiвчинка! Хто ж вона? Як ?? звуть?
   - ?? звати Улянка Голуб.
   Демко повiльно пiдвiвся й сiв на постелi.
   - Улянка?
   - Я знаю все,- продовжував батько,- i  про  зошит,  i  як  ти  обража?ш
школярку. Вона не пiдлабуза. Людмила Степанiвна просто жалi? ??, як круглу
сироту. Сирота! Подумай гаразд над цим словом. У тебе нема? тiльки матерi,
а в не? й батька. Обо? вони вiддали життя, розумi?ш, Демко,життя за  тебе,
за мене, за нашу рiдну землю, за весь наш народ. Адже ти  дав  слово:  про
смерть батька Улянка не повинна знати. Аж до весни, до того часу, як  вона
складе iспити в  школi.  Я  ще  раз  перевiрю  звiстку,  надiшлю  листа  в
госпiталь. Про це знатимемо тiльки я, ти та Людмила  Степанiвна.  Розумi?ш
_-_ тiльки ми втрьох...
   Демко заснув тiльки перед свiтанком. Та й як мiг хлопчина  спати,  коли
батьковi слова схвилювали всю його iстоту, розбурхали  ро?  думок.  Улянка
буде його сестрою! Отже, в Демкового батька буде тепер дво? дiтей - син  i
дочка Улянка!
   Улянка-кульбабка! I виходить, що вона не пiдлабуза, та все ж таки  вона
наябедничала  про  зошит.  Хитра  яка!  При  всiх  просила  пробачення   у
вчительки, а потiм пiшла до не? й нишком усе розповiла. Потайна! Але Демко
й слова ?й про це не скаже. Вона ж тепер сирота. I  хлопцевi  так  яскраво
пригадався чомусь малюнок з Шевченкового "Кобзаря":  слiпець  з  кобзою  i
поводир-хлопчик. Той хлопчик, мабуть, сирота, i спiвець-кобзар -  йому  за
батька. Як же жалiбно гра? кобза!
   А все ж таки нiяк не може Демко уявити, що Улянка  буде  його  сестрою.
Яка ж вона сестра, коли наябедничала на нього вчительцi? А  зошит  справдi
попсував вiн. Авжеж, узяв меду й хлюпнув його на сторiнки.  Який  же  мед,
коли вiн чорний, як чорнило? Нi, це - мед, липучий, густий, ось вiн  мiцно
склею? повiки, i вiють перед очима великi пухнатi крила...

   * * *

   Хоч i пiзно заснув учора Демко, але батько розбудив  сина,  як  завжди,
коли почало свiтати. I першою у хлопця з'явилась ця  незвичайна  думка:  у
нього буде сестра Улянка!
   Вiн пригадав усю вчорашню розмову з батьком -  пригадав  вiд  слова  до
слова.
   - Улянка! - промовив Демко вголос i здивувався, бо це  iм'я  прозвучало
тепер для нього якось зовсiм по-новому, не так, як завше.- А що, коли так:
Улянка-кульбабка! -I знову в уявi iнша Улянка, не та, яку вiн знав ранiше.
   Хлопець почував, що його звичайне  життя  з  сьогоднiшнього  дня  дивно
змiнилось. Наче вiдчинив вiн дверi, а за порогом новий незнайомий  свiт  i
новi незвiданi почуття.
   "А чому ж- Улянка? Чому сестра, а не брат?" - зринула вчорашня думка. З
братом можна ходити на полювання, з братом можна дружити. А з сестрою? Нi,
несправедлива доля до Демка, не щастить йому.
   Обличчя Улянки виникло перед школярем, та образ ?? i iм'я теж здавалися
сьогоднi iншими, мов уперше побачив Демко в сво?х думках дiвчинку.
   Вiн нашвидку поснiдав, збiгав у сарай i пiдкинув коровi сiна,  похапцем
засунув у торбину книжки. Стривай, куди вiн поспiша?? У школу ж iще зовсiм
рано.
   Демко сам собi не признався, що йому чомусь захотiлось зараз же глянути
на Улянку.
   У школу вiн прийшов перший. Довелося навiть  почекати  на  ганку,  доки
сторожиха вiдiмкнула  дверi.  Кожного  нового  школяра  хлопець  зустрiчав
нетерпеливим поглядом. Та Улянки все не було, i Демко  почав  непоко?тись:
чи прийде ж вона сьогоднi? Адже всi  школярi  вже  зiбрались.  I  хлопчина
вперше подумав про те, що Улянка щодня ходить у  школу  лiсом,  i  йти  ?й
добрих три кiлометри. Вiн уявив себе самого  на  лiсовiй  дорозi.  Навколо
тiльки дуби та клени - глушина, i нiкого-нiкогiсiнько навкруги. А вiн  iде
озираючись, i кожний пеньок зда?ться йому вовком,  з-за  кожного  стовбура
визира? розбiйник.
   Улянка прийшла за кiлька хвилин до уроку. Демко швидко затулив  долонею
лоба й удав, що читав книжку. Вiн чув, як Марта спитала в  подружки,  чому
та пiзно прийшла, i як Улянка, хукаючи на пальцi,  поскаржилась,  що  вона
вчадiла i заспала i що в не? болить голова.
   Демковi стало досадне, що вiн чомусь непоко?вся, чекав Улянку, хотiв ??
побачити, а вона  прийшла,  i  все  знову  стало  враз  таким  буденним  i
звичайним.
   На уроцi вiн скоса поглядав на дiвчинку. "Це сидить моя сестра",- казав
вiн сам собi нишком i не мiг повiрити сво?м словам.  Улянка  здалась  йому
непомiтною й нецiкавою. Хiба такою ма? бути його сестра?


   Роздiл восьмий. ЗЕМЛЯНКА

   Була недiля, в школу не йти, то Улянка стала поратись по хазяйству. Дiд
Маврикiй любив солодку гарбузову кашу, з городу зняла дiвчинка два десятки
гарбузiв. Вони лежали в  хижцi,  як  поросята.  Улянка  стояла  над  ними,
мiркуючи, який же розбити. Були тут темно-зеленi гарбузи в  яскраво-жовтих
плямах,- картатi, як плахта, були смугастi,  як  тигр,  були  круглi,  мов
горщик, i довгi, як справжнi поросята, з куцим сухим хвостиком,  скрученим
кiльцем.
   Улянка вибрала величезного гарбуза, жовтогарячего,  як  охра,  з  бiлим
черевом. Пiдняла й розбила об порiг. Гарбуз важко  хрякнув,  розскочившись
на  двi  половини.  Кожна  половинка  скидалась  на  миску,  повну  бiлого
блискучого насiння - гарбузцiв.  Дiвчинка  любила  ?х  вибирати,  гарбузцi
ховали в собi при?мний холодок i  спритно  вислизали  мiж  пальцiв.  Можна
двома пальцями придавити насiнину, i вона чмокне в носа кота на припiчку.
   Поставила гарбуз варитись, а насiння - на жаровню у духовку.
   Як гарно лузати смаженi гарбузцi довгими зимовими вечорами в лiсниковiй
хатинi!
   Дiд почув, як клекотить каша, гарбузовий дух залоскотав старому в носi.
   - Хазя?чка моя дорога,-обiзвався з печi,- у, куди там!
   А  Улянка,  доки  варився  гарбуз,  чистила  мак.  Кожна  макiвка  була
суха-пресуха, аж дзвенiла, а всерединi, як у коробочцi, шелестiло насiння.
Та  коли  не  вмi?те,  не  берiться  чистити  мак,  бо  однаково  половину
розсиплете. Недарма ж бо кажуть,  що  нема  нiчого  дрiбнiшого  за  макове
зернятко.
   Улянка гострим, як бритва,  ножем  стина?  верхню  покришечку,  а  тодi
переверне макiвку над мискою, i жодне зернятко  в  не?  не  загубиться.  А
часом помилиться i висипле мак собi в  рота.  Тодi  бiлi  та  гострi  зуби
почнуть молоти, як жорна, до?си не присне з маку солодке молоко.
   I не йде сьогоднi чомусь iз думки в Улянки Демко Рогоза. Хай не  бреше,
то був його власний зошит. Дiвчинка запримiтила, як хлопець крутився  бiля
?? парти. Але навiщо вiн це зробив? Навiщо було пiдсовувати  свого  нового
зошита? "Може, йому шкода  стало  мене?  -  дума?  школярка.-  Аякже,  от,
мовляв, бiдненька, мабуть, нема? в не? iншого зошита! Нi, я не хочу! Я  не
бiдненька!"
   Улянка любить блукати в лiсi.  Там  можна  звiрити  свою  думку  мудрим
столiтнiм дубам. Вони вислухають уважно i дадуть пораду шумом листя, гулом
верховин. Тiльки треба мати чудесне лiсове серце,  щоб  розумiти  ту  мову
гiллястих велетнiв.
   Та й сьогоднi по обiдi пiшла Улянка блукати лiсом.  I  все  думала  про
Демка. "Що воно за хлопець такий? А такий же  -  мабуть,  дуже  не  любить
пiдлабуз. Тiльки про мене вiн помилився,- дума? Улянка.- Я й сама пiдлабуз
не люблю. А до Людмили Степанiвни вже не зайду, хоч як кликатиме".
   Був уже кiнець листопада, i лiс стояв зовсiм голий.  Тiльки  на  деяких
дубах зухвало видзвонювало мiдноголосе сухе  листя  -  пишалося,  що  воно
залишилось на вiттi й не бо?ться зими. Чи з землi,  чи  з  стовбурiв  наче
випаровувався лiсовий туман i, як серпанком, застилав  увесь  лiс.  Ранком
бували заморозки, i земля дзвенiла пiд ногами, як  склянка,  але  снiгу  й
досi не було, хоч уже не раз  зривалися  з  холодного  неба  колючi  рiдкi
снiжинки.
   Улянка йшла та йшла собi,  все  далi  й  далi  вiд  сво??,  лiсниково?,
хатини.  Часом  десь  на  галявинi  блищали  кригою   олов'янi   озеречка,
завбiльшки з денце чашки. Восени тут ходив скот, i в ямки  вiд  копит  дощ
налив води. Тепер вода встигла промерзнути до дна, i  в  круглих  крижаних
чашках, як у зiницях, вiдбивалось осiнн? небо.
   Не було тепер чути в лiсi нi синиць,  нi  сойок.  Навiть  сороки  й  тi
перекочували ближче до людського житла.
   Несподiвано Улянка почула дим. Озирнулась - куди ж вона потрапила?  Чи,
може, село близько, чи лiсникова хата?
   Лiворуч починався яр. Дiвчинка впiзнала мiсцевiсть. Це був яр Сизоперих
Горлиць.
   Таку назву дала йому сама Улянка. Правда на картi, яку  вона  бачила  в
конторi у Макара Макаровича, ця мiсцина значилась як Одудiв яр.  Назва  аж
нiяк не пiдходила, бо жодного одуда тут нiколи не бачила  Улянка.  Зате  -
горлиць, ой скiльки ?х тут улiтку! Туркотняви тi??,  туркотняви  -  тiльки
слухай, коли любо.
   Нi, поблизу тут не було нiяко? хати, це добре знала дiвчинка. А до села
звiдси чи й дiйдеш за годину. То звiдки ж дим?
   Улянка зупинилась i понюхала повiтря. I вона почула не тiльки дим, а  й
сморiд вiд припалено? ганчiрки. "Як же я далеко зайшла!" - майнула  думка,
i мимохiть пригадалися слова дiда Маврикiя про лихих людей.
   Вона уважно й швидко шукала очима, звiдки йшов дим. Може, хтось вогнище
розклав? Та тодi чути було б, як трiщить  у  вогнi  сухий  хмиз  -  восени
кожний звук у лiсi луна? далеко навколо..
   Нюхаючи повiтря, Улянка пiшла далi.  Нi,  тепер  дiвчинка  не  йшла,  а
пливла. I нiхто в свiтi не змусив би  ??  повернути  назад.  Вона  повинна
виявити, що це за дим.
   Улянка зупинилась, ?й здалося, що .дим наплива? зовсiм з  iншого  боку.
Пiдняла вгору листок, щоб пересвiдчитись, звiдки повiва?  вiтрець.  А  вiн
вiяв з усiх бокiв.
   I враз вона побачила те, що шукала. Низько над землею  стелився  димок.
Але нiякого вогнища не  було.  Дим  наче  виходив  з-пiд  землi.  Дiвчинка
здивовано дивилася на його синюватий струмок, який в'юнився край невелико?
галявини, сховано? в кущах лiщини. Та зараз прозорi  кущi  нiчого  вже  не
могли сховати.
   Улянка стала за стовбур дерева i звiдти  знов  стежила  за  незвичайним
явищем - дим i справдi виходив з-пiд землi!
   Аж ось повiйнув вiтрець, димове  шарпнувся  в  iнший  бiк,  i  школярка
помiтила те, що досi ховалось вiд ?? очей. Це був невисокий горбок  землi,
з якого стирчала схожа на стовпчик труба. З не? й виходив дим. Горбок було
добре замасковано опалим листям - i не помiтиш вiдразу.
   Там, пiд землею, хтось живе! I враз зринули казки про розбiйникiв,  якi
розповiдав колись дiвчинцi дiд Маврикiй. Хто ж то може жити в землянцi,  в
лiсовiй глушинi, сховавшись вiд людського ока?
   Кожний рух Улянчин  став  обережним  i  настороженим.  Вона  озирнулась
навколо i присiла за стовбуром. Землянка була крокiв за п'ятнадцять. Дим з
труби пiшов густiший, мабуть, невiдомий хазя?н пiд землею пiдкинув  у  пiч
хмизу або сухого листя.
   Дiвчинцi раптом стало страшно. Згадала, як далеко вона  зайшла  в  лiс.
Навколо нi оселi, нi голосу людського, тiльки невiдома  землянка,  в  якiй
хова?ться якийсь вiдлюдок.
   "Тiкати! Мерщiй тiкати!" Улянка вже була  встала,  щоб  здiйснити  свiй
намiр, та в цю хвилину подумала: як вона може втекти, не довiдавшись,  хто
живе в цiй землянцi? Що скаже тато, коли повернеться -  хiба  йому  весело
буде вiд того, що його дочка - страхополох?
   Тiльки-но так подумала Улянка, як до не? долетiв звук, схожий на  трiск
сухо? гiлочки. Звук був дуже невиразний, його мiг  викликати  i  за?ць,  i
лiсовий птах, та це  могла  бути  й  людина.  Улянка  перестала  дихати  й
сторожко прислухалась. I ось вона вже ясно  почула,  як  зашелестiло  сухе
листя пiд чи?юсь ногою.
   Мiж  деревами  майнула  людська  постать.  Невiдомий  iшов  просто   до
землянки. Часом вiн зупинявся, присiдав i пiдозрiло оглядався навколо.
   Незабаром вiн наблизився до дерева, за яким принишкла Улянка.  З  жахом
упiзнала вона заросле обличчя невiдомого й шапку-ушанку.


   Роздiл дев'ятий. В ОСIННЬОМУ САДУ

   - А пiди лишень, синку, в  сад,-  сказав  Макар  Макарович.-Тям  голова
колгоспу всiх школярiв склика? на допомогу. Зайцi в атаку пiшли на щепи.
   Молодий колгоспний сад починався вiдразу ж за селом, на косогорi.  Коли
прийшов Демко, там уже було багато школярiв. Вони прив'язували до  мотузка
папiрцi, встановлювали  на  тичинах  млинки-трiскачки.  За?ць  лякливий  -
зашелестить вiд подиху вiтерця папiр, затрiщить  млинок,  косоокий  боягуз
зараз же навтiки.
   - Ви подумайте, скiльки щеп попсували! - скаржився голова колгоспу. Вiн
був високий, у кудлатiй шапцi, i коли розмовляв, то розмахував руками,  i,
може, через це здавався Демковi схожим на вiтряка.
   Молодi яблунi рiвними рядами спускались з косогору, наче тiкали  кудись
у далечiнь, рятуючи вiд заячих зубiв свою кору.
   - Парканом би обнести! - вимахував руками голова колгоспу.- I тут, i  з
того боку, i звiдти, вiд левади. На той рiк спроможемось!
   Демко i собi почав розмотувати мотузок i прив'язувати папiрцi. До нього
пiдiйшов Омелько Чичибаба, здоровило у вухатiй шапцi.
   - Покинь! - наказав вiн.- Тут без тебе впораються. Йди млинки робити.
   Iншим  разом  Демко,  може  б,  i  не  послухався,  "що  ти   менi   за
вкажчик!"-сказав би, але робити млинки справдi було цiкавiше, i вiн  пiшов
до  школярiв,  якi  зiбралися  в  коло  перед  солом'яним   куренем.   Тут
розташувалася  похiдна   майстерня   млинкiв,   пропелерiв   i   трiскачок
найрiзноманiтнiших систем, залежно  вiд  хисту  винахiдника.  На  гарячому
вугiллi, яке  роздмухував  вiтрець,  пiдiгрiвався  клей;  Микола  Суховiй,
Демкiв однокласник, посинiлими вiд холоду руками  колов  ножиком  очерети;
?вга Бузько, дочка голови колгоспу, кле?ла пропелер, iншi майстри  тут  же
випробовували сво? витвори, i кiлька млинкiв, крутячись на  вiтрi,  весело
деренчали, гули, лопотiли й дзижчали, як гедзi.
   _-_ За сто верстов зайцi втечуть! - засмiялася ?вга.- Правда ж, Марто?
   Демко озирнувся й побачив Марту,  яку  спочатку  не  помiтив,  бо  вона
сидiла з другого боку куреня, притулившись до  нього  спиною,  i  ножицями
рiзала газетний папiр на рiвнi смужки.
   - I ти прийшов? - обiзвалась вона, угледiвши Демка, i насупилась.
   - А що? - вiдрубав хлопець. Йому стало  непри?мно,  що  Марта  зустрiла
його так непривiтно.
   - Нiчого,-сказала дiвчинка,-тiльки не заважай нам.  А  то  ще  чорнилом
мене обiлл?ш.
   Демко спалахнув, та цього разу промовчав. Йому дуже хотiлось  шпигонути
Марту гострим словом. I для чого, справдi, вона згадала  про  чорнило?  От
ще!
   - Ти менi не зачiпай Улянки,- знову сердито промовила дiвчинка.- Я  все
розповiла Людмилi Степанiвнi про зошит!
   - Ти? -вихопилось у Демка.- А хiба не Улянка?
   - Авжеж я. I не боюсь тебе нiскiлечки! I Улянка не бо?ться.
   - Ябеда ж ти! - бовкнув Демко, а в самого так не гаразд стало на серцi.
I  навiщо  було  чiпати  той  клятий   зошит?   Зовсiм   задарма   зобидив
Улянку-кульбабку.
   - Ти дума?ш, що я?..- промовив до Марти.- Я зовсiм не такий.  Я  думав,
що вона мазунчиком до вчительки пiдлещу?ться.
   - У не? того й у гадцi нема?,- сказала Марта, клацаючи ножицями.-  Я  ж
?? подружка, все знаю.
   - Не зна?ш ти того, що я знаю,-вимовив Демко  й  ураз  долонею  затулив
собi рота. Та Марта не звернула на це уваги.
   Злякався хлопчина, що ледве не прохопився  зайвим  словом.  Вiн  вiдчув
прилив солодко? гордостi: ось вiн, Демко, зна? таку  велику  та?мницю  про
Улянку. А Марта, хоч i Улянчина подруга, а не зна? нiчого. I хоч  та?мниця
була сумна, та все ж Демко гордився, що йому звiрився батько.
   До гурту пiдiйшла Людмила Степанiвна з садiвником Захаром  Захаровичем.
В руках у вчительки були  залiзнi  граблi,  i  Демко  догадався,  що  вона
загрiбала скошений сухий бур'ян.
   - Ви не зна?те, Людмило Степанiвно,-пiдкручував садiвник вуса, довгi  й
тонкi,  як  у  жука-вусача,-  я  в  самiсiнькiй  Полтавi  служив  головним
садоводом.  В  обласному  центрi.  Так-то.  I  менi  тут  досить  тiсно  в
колгоспному масштабi.
   Людмила Степанiвна посмiхнулась:
   - Але ж ви,  бачу,  навiть  у  колгоспному  масштабi  не  впорались  iз
зайцями. Ледве сад не з'?ли.
   - Вжива?мо заходiв. Ви бачите, якi трiскачки!  Не  тiльки  зайця,  а  й
вовка злякають. Доречно сказати вам, що в мене вовк недавно  ягня  вхопив.
Дивного в цьому нiчого  нема?,  бо  навколо  лiси  i  взагалi  некультурна
глушина. Серед бiлого дня вскаку? на вгород старий,  вибачте,  вовцюган  i
хапа? найкраще ягнятко. Що це таке? Як це назвати?
   Незабаром вiн забрав трiскачки й пiшов розставляти  ?х  з  хлопцями  на
край саду. Людмила Степанiвна, короткозоре примружившись,  iз  стримуваною
усмiшкою, вiд яко?  в  не?  тремтiла  верхня  губа  з  золотими  вусиками,
дивилась услiд садiвниковi.
   Невiдомий приятель, який незримо  ходить  за  спиною  кожного  школяра,
шепнув Демковi,  що  зараз  настала  така  хвилина,  коли  треба  тихенько
сховатись за курiнь i зникнути з очей учительки. Той же незримий  приятель
натякнув, що тепер нiчого при?много вiд  розмови  з  Людмилою  Степанiвною
вiн, Демко, напевне, не матиме. Швидше - навпаки.
   Однак  зручну  хвилину  було  втрачено.  Людмила  Степанiвна  повернула
обличчя i, побачивши Демка, поманила його пальцем.
   - Ви - мене? Чи - кого?- спитав  вiн,  озираючись,  начебто  й  справдi
думав, що вчителька може кликати не його,  а  когось  iншого,  хто  сто?ть
поблизу. Демко знав, що ця маленька хитрiсть аж нiяк не  вряту?  його,  та
все ж таки це на якусь хвилину вiддаляло непри?мну розмову (а  що  розмова
обов'язково буде непри?мною, це  йому  вже  пiдказувало  ще  не  з'ясоване
наукою шосте почуття, яке бува? тiльки у школярiв).
   - Тебе, тебе! - махнула рукою до Демка вчителька.
   - Марто! - гукнув Демко дiвчинцi.- Тебе Людмила Степанiвна кличуть!
   Вiн глянув на вчительку й побачив на ?? обличчi усмiшку - i  веселу,  I
водночас насмiшкувату, i зрозумiв, що цi?ю мовчазною усмiшкою вона викрила
його останню на?вну хитрiсть. Тодi вiн не пiдiйшов, а пiдбiг до вчительки.
   - Мене! А я думав...
   Людмила Степанiвна вже не посмiхалась, та очi  ??  миготiли  iскорками,
промовляючи: "А неправда, я ж знаю, що ти думав!"
   - З тобою розмовляв батько? - тихо спитала вона.
   - Про вiщо?
   - Про Улянку. Ти сам зна?ш. Про зошит.
   - Розмовляв,- вiдповiв Демко i  глянув  на  сивий  кучерик,  що  спадав
учительцi на чоло. Згадалось ураз, як посивiла  Людмила  Степанiвна  тодi,
коли нiмцi катували ?? за те, що читала школярам про Ленiна.
   - Що ж тобi пiдказу? совiсть? - спитала вчителька.
   - Я бiльше  не  буду.  Пробачте,-  буркнув  Демко.  Людмила  Степанiвна
мовчала.  I  коли  заговорила  знову,  Демка  вразив  ??  голос.  Вiн  був
незвичайний, немов iшов з глибоко? криницi.
   - Пробачення - це не пусте слово, Демко. Коли людина просить  пробачити
??, то це значить, що вона засуджу? свiй вчинок, визна? його  недостойним,
ганебним. Пробачення - це сповiдь перед сво?м серцем. Спитай у нього, воно
скаже, що ти повинен зробити. А зараз... зараз будемо майструвати  млинки,
Демко. Марто! - гукнула вона.- Неси сюди очерет.


   Роздiл десятий. ЩО ПIДСЛУХАЛА СТАРА ШАФА

   Невiдомий зупинився недалечке вiд дерева,  за  яким  сховалась  Улянка.
Дiвчинка мiцно притиснула до грудей руки, щоб не так сильно стукало серце,
та малiй лiсничисi здавалось, що його стукiт луною вiдгуку?ться  у  всьому
лiсi.
   Невiдомий ще раз озирнувся i тодi швидко попрямував до землянки. I в цю
хвилину вiд необережного руху пiд ногою в Улянки хруснув сучок.
   Дiвчинка завмерла. Що ж це сталося? Вона загинула! Невiдомий знайде ??.
Вiн уб'? ??, уб'?. Це, напевне, якийсь лиходiй, що перехову?ться в лiсовiй
глушинi.
   Людина в шапцi-ушанцi хутко лягла на землю, озираючись на всi  боки,  i
прислухалась. Хрускiт сучка, мабуть, дуже ?? стривожив.
   Так минуло кiлька довгих хвилин.
   Аж ось невiдомий, переконавшись, що йому нiяка небезпека  не  загрожу?,
встав i обтрусив свою стару сiру  шинелю.  Вiн  зробив  кiлька  крокiв  до
землянки, i дiвчинка побачила, що в  нього  спочатку  вникли  ноги,  потiм
тулуб, а потiм i голова, нiби невiдомий провалився гiд землю.
   Задкуючи вiд дерева до дерева, дiвчинка кинулась  тiкати.  Та  вона  не
бiгла стрiмголов, хоч уся тремтiла вiд бажання чкурнути так, щоб аж  вiтер
свистiв у вухах. I тiльки тодi, коли землянка щезла з очей,  Улянка  хутко
побiгла лiсом.
   Ще не  встигло  смеркнути,  як  кiлька  лiсникiв  з  рушницями  оточили
землянку бiля Одудового яру. Серед  лiсникiв  був  i  Макар  Макарович.  З
пiднятими догори руками з-пiд землi виповзло дво?.  Того  ж  дня  ?х  було
вiдправлено до мiста.
   - Бандити! - збуджено сказав Макар Макарович.- Полiца?,  калина-малина!
При нiмцях знущалися над людьми, а тепер вiд народно? кари ховаються.
   Бiля землянки  Улянка  знайшла  куряче  пiр'я,  розвiяне  вiтром.  Вона
пiдняла пiр'?ну, яка миготiла райдужними кольорами. Такий барвистий  хвiст
був колись у ?? пiвня.

   * * *

   Щось дуже цiкаве розповiдала  Улянка-кульбабка  сво?й  подружцi  Мартi.
Вони перешiптувалися в кутку в класi, в найзатишнiшому закапелку мiж пiччю
i старою шафою, в якiй мiстилася шкiльна бiблiотека.
   Ця шафа пiдслухала не одну школярську та?мницю, тому  вона  й  зда?ться
такою поважною i мовчазною, як мудра бабуся. Дверцята ?? щiльно  замкненi,
i на них висить сердитий замок. Коли його вiдмика? Людмила Степанiвна, вiн
так роздратовано скрипить, що аж оскома з'явля?ться на зубах.  Але  широкi
дверцята шафи вiдчиняються з  лагiдним  шелестом  навстiж,бабуся  привiтно
запрошу? зайти в ?? затишний дiм. I тодi перед очима з'являються полицi  з
книжками, вiд яких так хвилююче пахне чи  то  солоним  морським  вiтром  i
просмоленим корабельним канатом, чи, може,  солодким  димом  загублено?  в
тайзi мисливсько? хатини...
   "Ось бачите, яка я багата! - наче промовля? стара шафа.- Берiть  книжки
й читайте про моря-океани, про гори високi й лiси  непрохiднi.  Та  тiльки
нiчого я вам не розкажу, про вiщо шепотiли в кутку двi подружки".
   Ну й нехай собi шепочуться, Демковi це зовсiм  не  цiкаво.  Вiн  навiть
повернувся спиною до Улянки. Хай не дума?, що вiн теж хоче послухати. I що
вона там розповiда?? До вуха долiтають  уривки  речення:  "Я  сховалась...
Страшний... Волосатий... Землянка... Лiс..."
   А що коли непомiтно стати з iншого боку шафи?
   Та  цi??  хвилини  продзеленчав  дзвоник,  i  в  клас  увiйшла  Людмила
Степанiвна.
   На уроцi Демко увесь час нишком позирав на  Улянку.  Про  яку  землянку
вона розповiдала? Хiба, може, спитати в Марти?
   Коли скiнчився урок, Людмила Степанiвна попрохала учнiв  залишитися  на
мiсцях.
   - Я хочу вам  розповiсти  про  патрiотичний  вчинок  однi??  дiвчинки,-
сказала вона.- Який вчинок ми звемо патрiотичним?
   Демко пiдняв  руку  i  розказав  про  подвиг  капiтана  Гастелло,  який
скерував  свiй  палаючий  .лiтак  на  ворогiв.  Марта  розповiла  про  Зою
Космодем'янську, а Микола Суховiй - про геро?в-панфiловцiв, якi  загинули,
але не пропустили нiмецьких танкiв.
   - Дiвчинка,  про  яку  я  розкажу  вам,-  сказала  вчителька,-  не  Зоя
Космодем'янська, вона не була нi на вiйнi, нi в партизанах, але ??  вчинок
теж можна назвати патрiотичним. Ця дiвчинка - наша школярка...
   У всiх учнiв аж дух захопило з цiкавостi. Шурхiт  прийшов  по  класу  й
затих. I в нiмiй тишi Людмила Степанiвна розповiла про те, як Уляна  Голуб
натрапила в лiсi на землянку,  в  якiй  переховувались  дво?  полiца?в,  i
повiдомила про це лiсникiв.
   - Спасибi тобi, Улянко,- сказала вчителька.Тi дво? розбiйникiв могли  б
наробити лиха. Привiтаймо ж Улянку Голуб, нашу смiливу школярку!
   Вона гучно заплескала в долонi, i всi школярi тодi теж  встали  i  так,
стоячи, щосили аплодували сво?й однокласницi.
   А Улянка так знiяковiла, що вже не знала, що ?й  робити  -  чи  й  собi
плескати в долонi, чи посмiхатись, чи насупитись, чи затулитись рукавом.


   Роздiл одинадцятий. ЖОЛУДI

   Нiхто з пiонерiв не знав, що буде на зборi. Вожата усмiхалася:
   - Зараз усi взна?те!
   - ?вго, скажiть менi, однiй тiльки менi! - просила Улянка.
   - Гаразд, але я скажу  тобi  лише  одне  слово.  Вожата  нахилилась  до
дiвчинки й шепнула:
   - Жолудi!
   Улянка здивовано пiдняла брови, та вiдразу ж обличчя ?? заяснiло.
   - Ой, знаю, знаю!
   Коли загiн зiбрався i всi посiдали за парти, вожата  пiдняла  кулак,  в
якому щось було затиснуто, i промовила :
   - Ну, дорогi друзi,  ми  повиннi  поговорити  сьогоднi  про  маленького
лiсового гостя. Тут секрету нема? нiякого. Ось вiн!
   Вона розкрила кулак. На долонi в  дiвчини  лежав  звичайний  гладенький
блискучий жолудь.
   - Подума?ш, гiсть! - сказав хтось з пiонерiв.
   - Скiльки ?х валя?ться зараз!
   - Мабуть, багато хто так дума?,- продовжувала ?вга.-Чи  варто,  мовляв,
говорити про якийсь жолудь! А воно коли гарненько помiркувати, то в  цьому
жолудi хова?ться величезний гiллястий дуб. Що, хiба неправда?  Адже  треба
тiльки посадити жолудь у землю, i з  нього  згодом  з'явиться  росток.  Iз
кожним роком цей  росток  здiйматиметься  вище  й  вище.  Маленький  дубок
ростиме вкупi з  вами.  Рокiв  через  двадцять-тридцять  це  буде  молодий
лiсовий красунь. Уявiть собi багато тисяч  таких  дубкiв  -  це  вже  лiс,
великий тiнистий лiс,  який  шумить  зеленим  листям,  сповнений  пташиних
спiвiв. Хто з вас зна?, якi птахи водяться в лiсi?
   Пiонери назвали дятла й сороку, зозулю й  ворона  i  дрiбних  пташок  -
солов'я, дрозда, синицю...
   - Ще не всi! - гукнула Улянка.- А сойку забули, а iволгу?
   - Ще повзик! - доповнив Демко.-  Маленька  така  пташка,  швидко-швидко
бiга? по стовбуру, як миша!
   - Ось бачите, - продовжувала ?вга, -  скiльком  птахам  дають  притулок
лiси. Все це  нашi  друзi,  якi  нищать  шкiдливих  комах.  А  лiс  -  наш
найближчий друг. Де багато лiсiв, там м'який  вологий  клiмат,  там  тарнi
врожа?, бо лiс затриму? сухий i гарячий вiтер,  який  прилiта?  до  нас  з
далеких пустинь.
   - А фашисти клятi скiльки лiсiв вирубали!гнiвно сказала Улянка.
   - Багато вирубали,-  пiдтвердила  ?вга.Накинулись  загарбники  на  нашi
лiсовi скарби, як дикi хижаки. Ось i треба нам вiдновлювати лiсовi масиви.
А  без  жолудiв  цього  зробити  не  можна.  Та  хiба  ж  ми  не   зможемо
по-пiонерському допомогти нашому лiсництву у збираннi  жолудiв  та  iншого
насiння лiсових дерев?
   Тут знявся шум i гамiр. Усiм дуже сподобалась думка  вожато?.  Вирiшили
першого ж вихiдного дня всiм загоном вирушити в лiс збирати жолудi.

   * * *

   - Ви тiльки подивiться, якi вони чудеснi! - захоплено говорила  Улянка,
простягаючи на долонi кiлька жолудiв.-Хто ?х так  гладенько  вiдполiрував?
Адже вони дзеркальнi, ну просто дзеркальнi! Блискучi, гладенькi, i який  у
них нiжний золотистий колiр! Ось цей - свiтло-жовтий, цей - коричневий, iз
свiтлим кружальцем на тому мiсцi, де була чашечка. Милi, милi жолудi, як я
вас люблю, лiсовi осiннi гостi.
   - Чому ти кажеш гостi? -спитала вожата.
   - Це так ви самi сказали - пам'ята?те? "Маленький лiсовий гiсть..."
   - Ну, тут вони не гостi, а в себе вдома, в рiдному лiсi.
   Осiннiй лiс ожив. Скрiзь дзвенiли веселi дитячi голоси. Лiсова  соня  -
маленька звiрина, збентежено визирнула з покинутого сорочачого гнiзда, яке
вона облюбувала собi на зиму,  i  знову  злякано  сховалась  у  нього,  не
помiчена   дiтьми.   Сороки   спочатку   зняли   неймовiрне   стрекотання,
попереджаючи всiх лiсових мешканцiв про появу людей. Та незабаром полетiли
далi, в лiсову глибочiнь. Ось упаде снiг, то  тодi  вони  всi  перекочують
поближче до людського житла.
   У дiтей були кошики й  полотнянi  торбинки.  Найзручнiше  було  збирати
жолудi в кошики. Улянка  дуже  горювала:  вона  порiзала  долоню  i  тепер
збирала жолудi лiвою рукою. Це було незвично, дiвчинцi здавалося, що  вона
працю? повiльно, не так, як iншi.
   - От яка я нещаслива,- сказала вона Демковi.Тепер я  найменше  за  всiх
назбираю жолудiв.
   - Ти працьовита,- вiдповiв Демко.- Ти i лiвою рукою багато збереш.
   Так якось траплялось, що хлопчик  майже  увесь  час  був  недалеко  вiд
Улянки.
   - Дивись,- говорила вона,- ось жолудь з дiрочкою. Якийсь  жучок-шкiдник
провертiв. А ось - зовсiм легкий, порожнiй. Я такi викидаю.
   Вона пiшла пересипати сво? жолудi з кошика  в  мiшок,  який  лежав  пiд
деревом.
   Демко набрiв на кiлька старих акацiй. Давно вже облетiло з  них  листя,
але довгi чорно-коричневi стручки, схожi на черв'якiв, ще висiли на гiллi,
чекаючи, доки мiцнi заморозки не скинуть ?х на землю.
   Хлопчик дуже зрадiв:
   - Улянко,- покликав  вiн.-  Акацi?!  В  кожному  стручковi  повнiсiнько
насiння!
   Крiм Улянки, надiйшов ще Микола i допомiг товаришевi злiзти на  дерево.
Демко назбирав повний клуночок стручкiв.
   - Дома вони в мене пiдсохнуть,- весело говорив вiн,- i  я  все  насiння
вилущу. Адже в лiсi все повинно рости, правда?  Не  тiльки  дуби.  Я  дуже
люблю, як пахне акацiя. Це - бiла, запашна. ?? й бджола любить.
   Улянка все бiльше переконувалась, що ?й з хворою перев'язаною рукою  не
зiбрати стiльки жолудiв, скiльки назбирають ?? товаришi. Он  у  Марти  вже
вдво? бiльше у мiшку!..
   Шелестiло пiд ногами сухе листя, гостро пахло грибами. Та ось  i  вони!
Високi, на тонких нiжках! Цiла купа! Опеньки! Звичайно ж, опеньки!
   - ?х тому i назвали опеньками,- сказав Демко,-  що  вони  ростуть  коло
пенькiв. Не опеньки, а колопеньки!
   Улянка засмiялась:
   - Ти вигада?ш!
   Вона вже не сердилась на нього за зошит.  Забулася  образа.  Та  й  сам
хлопець з деякого часу зовсiм змiнився - не приставав,  не  штовхався,  не
дратував. Наче пiдмiнили його - iншим став Демко. Дiвчинка не задумувалась
над цi?ю змiною - адже так  i  повинно  бути,  адже  порозумнiшати  колись
треба!
   - Вони смачнi,- промовив Демко,- оцi "колопеньки". Тiльки вони шкiдники
лiсу. Менi тато розповiдав. Вони, розумi?ш, ростуть не тiльки бiля  старих
пенькiв, а й пiд деревами, на кореневих шийках.  I  все  дерево  заражають
гнилизною. Ось якi опенькi!
   Хлопчик назбирав повний кошик жолудiв, якось дивно, швидко позирнув  на
Улянку i байдуже сказав:
   - Ну, пiду висиплю в мiшок.
   Вiн пiшов озираючись, але дiвчинка не помiтила в його поведiнцi  нiчого
незвичайного. I нiхто не бачив,  як  Демко  нишком  пiдбiг  до  Улянчиного
мiшка.
   На лiсовiй дорозi  запирхав  кiнь  i  застукотiли  колеса.  При?хав  за
жолудями лiсничий Макар Макарович. Незабаром до дитячих голосiв при?днався
його розкотистий смiх.
   - Ого-го! Та тут, мабуть, на одну пiдводу не забереш! Постарались!
   Улянка схилилась над сво?м мiшком. Що таке? Вона добре пам'ята?,  що  в
мiшку було жолудiв значно менше. Нi, напевно, це  ?й  так  здалося!  Отже,
вона теж багато назбирала! Важкий мiшок, i не  пiднiмеш!  Як  же  це  вона
могла стiльки назбирати? Дивно, та й годi!..
   Дiвчинка перебирала пальцями гладенькi  вологi  жолудi,  i  вони  пахли
лiсом, осiнню, опалим листям...
   Раптом почула дзвiнкий голос Марти:
   - Сюди-и!.. Що я знайшла-а!..
   Марта стояла, схилившись над чудернацьким клубком жовтого сухого листя.
Очi в  дiвчинки  блищали,  на  щоках  виступив  рум'янець.  Прийшла  ?вга,
прибiгло кiлька хлопчикiв i дiвчаток.
   - Та це ж ?жак! - вигукнула вожата.Звичайно, ?жак.
   Це був якийсь дивовижний ?жак, увесь в опалому листi.
   - Я його в кущах знайшла!  -  збуджено  пояснювала  Марта.-  Дивлюся  -
футбольний м'яч, чи що?
   - До зими приготувався,-  сказала  ?вга.-  Так  ?жаки  завжди  -  почне
перекочуватися по листях, доки вони понастромлюються на його голки товстим
шаром. Так i зиму?.
   Всi зацiкавлено розглядали знахiдку.
   "А який ?жак пiдсипав у мiй мiшок жолудiв? - думала  Улянка.-  Все-таки
не могла я сама стiльки назбирати! Хто ж?"
   Вона пiдозрiло глянула на Демка.  Але  хлопчик  помiтив  цей  погляд  i
швидко одвернувся, ховаючи лукаву усмiшку...


   Роздiл дванадцятий. ПРИШИТИЙ ГУДЗИК

   Ой, снiгу, снiгу! Прийшла в лiс зима, прийшла вночi, як  Улянка  спала.
Глянула вранцi дiвчинка у вiкно - ой же снiгу! А  де  ж  та  молодиця,  що
постелила таке бiле та чисте полотно?
   А снiг усе йде та йде- такi лапатi снiжинки крутяться,  одна  за  одною
ганяються - ой, снiгу, снiгу!
   Дуби вже насунули собi на  очi  ватянi  шапки,  на  гiлля  бiлi  рукави
нап'яли, прибралися, як на свято, i "здрастуй" не кажуть.
   Улянка швидко взулася в чобiтки, накинула на плечi кожушок i  вискочила
надвiр. Вона ловила снiжинки в обидвi долонi, пiдстрибувала, смiялася  так
голосно, що аж дiд Маврикiй почув у хатi.
   Набрала в сара? дров, пристукнула в сiнях каблуками, грюкнула  дверима,
ледве не зачепилась за порiг.
   - Дiду, зима!
   З гуркотом кинула дрова бiля печi й заходилась варити обiд. В школу йти
на другу змiну - встигне зварити i борщ, i узвар з лежалих лiсових груш.
   От як узвар почав уже клекотiти й  бурчати:  "вар-вар-варрюсь",  Улянка
ненароком глянула у вiкно й побачила на снiжнiй бiлiй ковдрi  слiд.  Хтось
пройшовся через увесь двiр вiд хвiртки до порога.  Це  був  зовсiм  свiжий
слiд вiд чобiт, i вже  бiля  самого  ганку  вiн  пересiкав  слiди,  що  ?х
зробила. Улянка.
   - Хто ж це такий?-спитала вголос  сама  себе.  Брязнула  клямка,  хтось
тупотiв у сiнях, обмiтаючи снiг.
   Улянка стояла бiля печi з ганчiркою в руках i,  очiкуючи,  дивилась  на
дверi. Ось вони прочинились, низом шугнула в хату сива пара, i  ввiйшов  у
теплому пальтi з заячим комiром i в заячiй шапцi Демко.
   - Здрастуйте,- поважно привiтався.- 3 тим днем, що сьогоднi!
   Озирнувся по хатi й так само поважно скинув з-за спини мiшок.  Побачив,
що Улянка сама в хатi (дiд Маврикiй хропiв на печi), i посмiхнувся:
   - Не чекала гостей? А я тобi подарунок принiс вiд батька.
   Роздягся, торкнув долонею ?жакувате волосся. Не знав, що сказати  далi.
В цей час мiшок заворушився, i з нього почулися звуки - такi  знайомi  для
Улянки, що вона не могла помилитися.
   Демко урочисто витрусив з мiшка трьох курей i пiвня.
   Кури  були  бiлi,  а  пiвень  -  чорно-вогневий  красунь.  Вiн  злякано
заметушився i сховався пiд стiл. Кури ж спокiйно  пiшли  гуляти  по  хатi,
клюючи хлiбнi крихти.
   - Оце замiсть тих, що полiца? вкрали,промовив хлопець.
   Вони обо? - Демко й Улянка - стояли i дивились на курей.
   - Спасибi,- сказала нарештi Улянка.- Я забула, що треба подякувати. Якi
вони гарнi - бiлi-бiлi.
   - Леггорни,- пояснив Демко.- Несуща порода. Батько казав,  що  коли  ?х
добре годувати, вони i взимку нестимуться. Тiльки в теплi ?х триматимеш. Я
теж, коли виросту, таких курей розводитиму. Я дуже люблю я?чню з салом.  А
ти?
   - I я люблю. Зверху тiльки треба посипати я?чню зеленою цибулею.  А  ти
ковтнув би сире яйце?
   - Противно. А от Чичибаба торiк видрав гороб'яче гнiздо  i  аж  шестеро
я?чок випив. Не вiриш? За червоний олiвець.
   - Слухай,- раптом сказала Улянка,- ти скажи  батьковi,  що  я  не  хочу
курей задарма...
   - Як?
   - Я вiдроблю.
   - Отако?! Батько тебе любить, вiн... вiн...
   Ух, як важко тримати язик за зубами!
   Пiсля того як Улянка знайшла в лiсi землянку i викрила бандитiв,  Демко
почав дивитись на школярку зовсiм iншими очима. Чи думав же вiн ранiше, що
ця дiвчинка здатна на такий хоробрий вчинок!
   А  може,  це  зовсiм  iнша  Улянка,  може,  розвiяв  вiтер  легкий  пух
кульбабки, льняний пух Улянчиного волосся, i полетiло воно снiжинками  над
землею.
   Нi, ось вона, Улянка-кульбабка, i нiяк вона не змiнилась, i волосся  ??
шовкове заплетено сьогоднi в двi тугих кiски. Тiльки почува? Демко, що  не
сказав вiн цiй дiвчинцi якогось потрiбного слова.
   Замовк i довго мовчав, а Улянка налущила курям кукурудзи, тодi i пiвень
вийшов з-пiд столу, почав хапати жовтi зернята.
   - Улянко,- сказав, нарештi, Демко,- а ти забула... ти  не  сердишся  на
мене?.. За... за зошит? Ти зна?ш що - пробач!
   Улянка посмiхнулась i глянула на хлопця. Вiн зрозумiв: вiднинi тому, що
було, усiм ?хнiм сваркам - край, i це справдi вiн, брат, прийшов  у  гостi
до сестри.
   Як захотiлось Демковi розповiсти дiвчинцi про свою розмову  з  батькомi
Але вiн згадав, що Улянка ж i досi не зна? про  сумну  звiстку  з  фронту.
Йому теж стало сумно на серцi, а Улянка помiтила це i сказала:
   - Демко, коли повернеться мiй тато, давай по?демо втрьох  лучити  вночi
рибу. Зна?ш - зi смолоскипами? Хочеш - ти будеш сидiти  з  острогою,  тато
мiй веслуватиме, а я триматиму смолоскип? Ой, Демко, як це  буде  радiсно!
Як це буде весело!
   Вона аж пiдскочила, аж руками сплеснула.
   - Як це буде весело... Як  радiсно...-  повторив  Демко  i  вiдчув,  що
сльози - гарячi й терпкi, накочуються йому на очi, пiдступають  до  горла.
Вiн повернувся до вiкна й почав дивитись на заснiженi дерева.
   - Що ти там побачив цiкавого? - спитала Улянка.  Пiдiйшла  й  зазирнула
йому в обличчя.- О! Що з тобою? У тебе - сльози.
   Вона здивувалась i розгубилась.
   - Може, я тебе образила? Я ж нiчого не сказала тобi...
   Хлопець перемiг себе й посмiхнувся:
   - Авжеж нiчого... Здалося тобi, та й усе. I рибу по?демо лучити...  Усi
втрьох.
   - А про зошит я вже й не пам'ятаю нiчого,промовила дiвчинка.- Ой,  я  й
забула,- метнулась вона до печi.- Я ж узвар який зварила! Сiдай за стiл.
   Вона налила в миску узвару, долила солодкого соку з  цукрових  бурякiв.
Сiла напроти Демка. I вони почали ?сти ложками з однi?? миски.
   Демко голосно сьорбав, i Улянцi здалося, що коли вiн ковта?, то вуха  в
нього ворушаться, i це смiшило дiвчинку.
   - Смачнi грушки вродили в лiсi,-сказав хлопець.
   Демко попо?в, устав з-за столу й подякував. Йому не хотiлося йти звiдси
- з тепло? хати. Вiн би ще охоче побув з Улянкою, та вдома чекала  робота.
Матерi ж не було, то доводилось Демковi багато поратись по хазяйству.
   Вiн придумував, що б ще сказати дiвчинцi. Йому було непри?мно, що  вона
побачила в нього сльози.
   - Кульбабко,- сказав вiн,- хочеш ялинку влашту?мо в лiсi?
   - Новорiчну?
   - Авжеж. Тiльки не в хатi, а в лiсi. I ялинка буде не зрубана, а  жива,
справжня ялинка.
   Захопившись сво?ю вигадкою, вiн iз запалом розповiдав Улянцi, як  можна
прикрасити ялинку, засвiтити свiчки, а  внизу,  бiля  стовбура,  поставити
снiжного Дiда Мороза.
   - Я тiльки один раз була на ялинцi,- сказала Улянка.- В  школi.  Ще  до
нiмцiв.
   Вона глянула на широкий Демкiв пiджак-цього разу всi гудзики  на  ньому
були однаковi, але одного невистачало.
   Дiвчинка метнулась до бiло? липово? скриньки,  пошукала  там  щось  мiж
ниток та наперсткiв i весело повернулась.
   - Знайшла! Дивися, вiн майже такий, як i в  тебе.  Вона  показала  йому
гудзик:
   - Зараз пришию.
   - Не треба,- сказав вiн.
   Та вона вже впiймала його за поли. Вiн стояв i  дивився,  як  швидко  i
вправно вона орудувала голкою.
   Улянка перекусила зубами нитку й сiпнула гудзика.
   - Мiцно.
   - Я його не згублю,- сказав Демко.- Хiба, може, той здоровило  Чичибаба
полiзе битись.
   Вони розлучились друзями.
   Коли Демко пiшов, дiвчинка глянула у вiкно й побачила на снiгу слiд вiд
його нiг. Тiльки тепер цей слiд вiв назад - вiд ганку  до  перелазу.  Снiг
усе падав, наче застилав Демковi слiди бiлим серпанком.
   У хатi ходили кури й щось клювали  на  долiвцi.  Чорно-червоний  пiвень
стояв на однiй нозi  i,  схиливши  набiк  голову,  одним  оком  стежив  за
Улянкою.


   Роздiл тринадцятий. НIЧНА ЗАВIРЮХА

   Почалася справжня зима. Мороз розмалював вiконця  в  лiсниковiй  хатинi
мережками. Улянка любила розглядати ?х, особливо  пiд  час  заходу  сонця,
коли наморозь на склi пойметься бувало  теплим  рожевим  свiтлом  i  нiжно
затрiпоче.
   В  химерних  морозяних  малюнках  дiвчинцi  ввижались  невiдомi   башти
незнаного мiста, розкiшнi пальми над срiбними озерцями, каравани верблюдiв
серед пiщаних дюн - усе так, як було описано в пiдручнику з географi?.
   Iнодi на склi ясно вимальовувався стрункий вершник, i в ньому  дiвчинка
впiзнавала свого батька.
   Ось вiн ?де на розвiдку, ?де серед дрiмучого бору, а мороз  аж  рипить,
пухнастi ялини опустили донизу лапи пiд вагою снiгу i стали схожi на бiлих
ведмедiв.
   У такi хвилини нестерпна туга за батьком видавлювала на очах сльози,  i
хотiлося йти до нього через замети i лiси, йти тисячi кiлометрiв. "Чому  ж
нема? звiстки вiд тебе, татусю?" - шепоче дiвчинка  i  враз  зрива?ться  з
мiсця, накида? кожушок на плечi й виходить надвiр,  ?й  вчулися  кроки  за
морозним вiкном - може, хто з контори прийшов, принiс довгожданого листа?
   Нi, нема? нiчого. Сонце тiльки-но сiло десь за лiсовими хащами,  i  над
далекими верховинами дерев розкрилося вiяло з багряного й зеленого пiр'я.
   Мороз мiцнiшав,  скрипiли  вiд  його  стискання  дерева.  Навздогiн  за
зимовим сонцем  летiло  на  захiд  гайвороння.  Це  був  великий  вечiрнiй
перелiт. Щодня о цю пору хмара галичi пролiтала над лiсовою хаткою.
   Куди? Навiщо?
   Не сказав лiс, мовчать високi замети. А  гайвороння  летить  i  летить.
Одна галка чомусь одбилась вiд згра?, пiднялась вище  за  всiх  i  кружля?
якраз над хатиною.
   Вскочила дiвчинка в сiни, грюкнула дверним гаком.
   - Давайте, дiду, добре натопимо, щоб i татовi було тепло на фронтi...
   - Гай-гай, онуко,- скаже було дiд Маврикiй.А може, тато в  такий  мороз
якраз  десь  у  хатi  грi?ться.  Може,  оце  саме  прийшов  з   передово?,
бурульбашки крижанi з бороди видира? перед пiччю.
   I починають дiд i Улянка топити плитку, що прироблена до печi. Березовi
дрова  трiскотять  дрiбно,  як  пiстони,  i  тодi  розцвiтають  у   плитцi
нiжно-червонi маки - однi осипають пелюстки, а iншi  розцвiтають  знову  i
знову. Осика сичить, як гадюка, i заходиться жовтою пiною. А дуб-сухостiй,
як розгориться, то гуде басом, мов великий дзвiн, i як вибухне, то  так  i
сипоне жменю бiлих зiрок. Дубовi сучки викидають синiй цвiт, як волошки, i
гоготять на всю хату. Тiльки пiд сучки  треба  трошки  березово?  кори  чи
соснових трiсок, щоб зайнялися дружно, як порох.
   Дiд i онука мовчки сидять на ослiнчиках перед вогнем, i на ?хнiх  лицях
моргають багровi блiки.
   - Треба, щоб на всiй землi цвiв сад,- каже раптом Улянка, думаючи якусь
свою думку.
   Дiд Маврикiй, що задрiмав у теплi, здрига?ться:
   - А як же тодi, примiром, iз шляхами?
   - Усi шляхи, якi ? на землi, треба теж обсадити яблунями чи  грушами,--
поясню? дiвчинка.- Можна сливами. Я люблю сливи.
   - Ренклод - слива достойна. У-у, куди там!
   - Угорка краще, дiду. У Макара Макаровича багато угорок, калина-малина!
Я люблю, щоб сливу притиснув перший мороз, тодi вона солодша. А як  вишня,
то треба, щоб ?? надклював горобець.  Ото  пiсля  того  вона  прив'яне  на
сонцi, аж пiдсмажиться,- ой, смачна ж яка тодi бува?!
   Дiд ласкавими очима дивиться на онуку.
   - Сама ти - мiй горобчик жвавий! Я  часто  думаю,  от  закiнчиш  школу,
Улянко, а тодi - у технiкум чи в iнститут. Iнженером по лiсовому хазяйству
будеш. А одного разу побачив тебе увi снi вже дорослою. Наче  йдемо  ми  з
тобою, йдемо, а перед нами - лiс, i все молодий, дубки,  клени  пнуться...
Ну, ти простягла руку:
   "Дивiться, дiду, моя робота!" I так менi радiсно  стало,  аж  заплакав.
Прокинувся - i справдi сльоза повзе по щоцi...
   А в  лiсi  стрiляють  стиснутi  морозом  дерева,  i  синя  дзвiнка,  як
кришталь, довга-довга зимова нiч рипить пiд вiкнами.
   ...Розпатланi завiрюхи голосили над лiсовою хатиною, завивали в коминi,
торгали в'юшки. Уранцi нiчого не можна було впiзнати.  Де  був  ярок,  там
здiймався бiлий хвилястий горб; де росли густi терни, там  визирали  з-пiд
замету лише верхiвки кущiв.
   Несподiвано наступила вiдлига, важкi задумливi краплини падали з гiлля,
пробиваючи навколо дерева тисячi дiрочок у крихкому снiгу.  I  тодi  серце
захлиналося радiсно-млосним передчуттям весни.
   В один з вологих днiв, якi настали пiсля лютих морозiв, Бiлочка привела
двох козенят: цапика й кiзку. Дiд Маврикiй забрав ?х до себе на теплу  пiч
обсушитися. Козенята незграбно тикалися мордочками  в  дiдову  бороду  та,
обсохнувши, вже вибрикували на довгих тонких нiжках.
   Дiд Маврикiй пив тепле козине молоко й не мiг нахвалитись:
   - Густе ж яке та смачне! - У-у - мед, чистiсiнький мед, куди там!
   Якось  уночi,  коли  пiсля  вiдлиги  знялася  завiрюха,  до   сарайчика
пiдкрався  старий  вовк.  Лiсникова  хата  сiрою  плямою  виступала   з-за
суцiльного покривала снiгопаду.
   Холодний вiтер ворушив на сара? сухе кукурудзяне бадилля.
   Звiра мучив голод. Давно минули тi часи, коли вiн був  ватажком  згра?.
Тодi вiн завжди мав найкращий кусень. Тепер вiн  був  самiтний.  Iз  згра?
його вигнали, бо слабий i старий вовк заважав молодим вовкам полювати.  Та
в нього вже й не було сили змагатися з молодими. Вiн жив тим, що випадково
потрапляло на зуби: iнодi це був за?ць, який не почув наближення сторожких
вовчих лап, iнодi - миша чи задубiлий, замерзлий птах.
   Вовк  стояв  бiля  сарая  i,  витягнувши  морду,  нюхав  повiтря.  Його
надзвичайно хвилював запах живо? кози. Звiр лапою  штовхнув  дверцята.  Та
вони навiть не рипнули. Вiн знайшов щiлину й притулив до не? морду. Просто
в носа вдарило йому тепле повiтря, насичене диханням кози. Щелепи у  вовка
звела голодна судорга, зуби клацнули. Вiн  почув,  як  коза  проснулась  i
шарахнулась убiк.
   Вовк обiйшов навколо сарая i, обравши  зручне  мiсце,  почав  розривати
лапами снiг. Iнстинкт пiдказував  звiру,  що  вiн  повинен  пiдривати  пiд
стiною хiд.
   Це була звичайна, знайома робота. Не раз доводилося старому  лiсовиковi
рити лiгво пiд дубами, мiж могутнього корiння. Та цього разу  зробити  хiд
йому не пощастило. Пiд снiгом була мерзла земля, тверда, як камiнь.
   Вовк  пiдняв  догори  морду  й  заскавучав,  як  собака.  Густий   снiг
залiплював  йому  очi.  Вiн  двiчi  повертався  до  сарая.  Дверцята  було
замкнено, пазури даремно скребли землю.
   На свiтанку звiр був уже далеко в лiсi.  Коли  вранцi  до  кози  вийшла
Улянка, вовчий слiд давно замела завiрюха.
   Вже другий день Улянка не була в школi. Дiвчинка  простудилась,  у  не?
болiло горло, вона кашляла. Лiкар звелiв ?й лежати i не виходити надвiр.
   Пухнастий снiг падав за вiкном. Крiзь шибки Улянцi видно було  з  лiжка
верхiвки голих дерев.
   Як же скучно лежати самотнiй в лiсовiй хатинi!  Дiд  Маврикiй  спав  на
печi, нема до кого й словом обiзватись.
   Улянка згадала вчительку, Демка,  школу,  пiонерiв,  Марту,  i  ?й  так
захотiлось побачити сво?х  товаришiв...  "Щасливi  вони,думала  дiвчинка,-
живуть у селi, ходять у гостi одне до одного, разом  вчать  уроки,  а  тут
тiльки лiс та лiс". Ось вона видужа? й попросить дiда  Маврикiя  пере?хати
жити в село. Хай лиша?ться хатина з забитими дверима й вiкнами.
   "А що коли повернеться тато з вiйни i знайде  хату  порожньою?  Що  вiн
подума??"
   Та  й  Макар  Макарович  скаже:  "Оце  така  лiсничиха?  Залишила  свою
дiльницю! Скучно ?й стало!"
   I згадалося ще Улянцi, як вона читала книжку про радянських людей,  якi
живуть  на  пiвночi,  на  березi  холодного   моря.   Вони   працюють   на
радiостанцi?, а навколо, на тисячi кiлометрiв, тiльки  страшнi  замети  та
крига. I нiч там бува? довга-довга... ?м, мабуть, теж скучно. Та  нiхто  з
них не залиша? сво?? роботи. Вони теж як солдати на посту.
   Але що це? Голоси, чи?сь вигуки, смiх...
   Рипнули дверi, затупотiли ноги в сiнях. I раптом у хату ввiйшли  Марта,
Демко, Микола Суховiй i ще багато школярiв, а з ними пiонервожата ?вга...
   I враз тiсно стало в  хатi,  замайорiли  червонi  пiонерськi  галстуки,
шибки задзвенiли вiд дзвiнких голосiв.
   Марта перша пiдскочила до лiжка.
   - Кульбабко, а ми прийшли навiстити тебе! Яснi очi подружки свiтять, як
вогники, вона розчервонiлась, радiсно ?й, що бачить Улянку. А поруч сто?ть
Демко i теж посмiха?ться - йому теж радiсно i водночас досадно, що  Улянка
захворiла.
   Дiвчинка пiдвелась на лiктi.
   - Ой-ой, увесь загiн прийшов! - вихопилось  у  не?,  i  щасливi  сльози
пiдступили до очей, та Улянка ковтнула ?х - хiба ж вона плакса?
   - Всi прийшли, Улянко,промовила ?вга.-Скучили за тобою. Та зна?мо, що й
тобi не дуже весело хворiти.
   _А_ Демко з Мартою вже схопили сокиру й вибiгли надвiр. Незабаром  вони
повернулися з двома оберемками нарубаних  дров.  Швидко  запалили  плитку,
дрiбно затрiщав у вогнi хмиз.
   Пiонери навперебiй розповiдали Улянцi шкiльнi новини - i що  задано,  i
кого викликала вчителька, i як вони йшли  сюди  в  лiс  веселою  юрбою,  i
бачили зайця... ?вга тим часом поставила на  вогонь  чайник  i,  коли  вiн
закипiв, заварила липовий цвiт.
   - Ану, Улянко, чаю! - сказала вона.- Та ще й якого чаю -  духмяного,  з
медом!
   Вожата присунула до Улянчийого лiжка ослiн, поставила на ньому паруючий
кухлик i блюдце з жовтим медом, якого принесла хворiй.
   Прокинувся дiд Маврикiй.
   - У, це такi лiки, куди там! - промовив вiн.Кашель як рукою знiме. Пий,
онуко.
   Улянка напилася чаю, подякувала, ?вга  закутала  ??  теплою  ковдрою  -
видужуй!
   - А зна?те що? - ураз весело посмiхнулась  вожата.-  Давайте  влашту?мо
зараз пiонерський збiр! У нас навiть вогнище пала?!
   Дрова трiщали, гоготiло полум'я. Дiд Маврикiй звiсив  з  лежанки  ноги,
дослухався до дитячо? розмови.
   - Збiр! Збiр! - загукали дiти.- ?вго, а який збiр? Що ми будемо робити?
   Всiм  дуже  подобалася  ця  думка  -  влаштувати  пiонерський  збiр   у
лiсниковiй хатинi.
   - Пiонери, ми в лiсi,- сказала вожата,давайте ж i наш  збiр  присвятимо
лiсовi!
   Улянка, закутавшись, лежала у лiжку  i  не  зводила  очей  з  ?вги.  ?й
подобалась кучерява чорноока вожата, яка працювала бiблiотекарем у клубнiй
бiблiотецi в колгоспi. Вона завжди  вмiла  вигадати  щось  цiкаве,  кожний
пiонерський збiр був наче свято.
   Дiти розташувалися пiвколом бiля Улянчиного лiжка - хто на ослонi,  хто
навпочiпки, а дехто сiв просто на пiдлозi.
   ?вга розповiла, яку користь да? людинi лiс. Дерево  йде  не  тiльки  на
будiвництво, в багатьох машинах ? частини, зробленi з дерева. Лiсовi смуги
захищають посiви вiд суховiю. Там, де  знищують  лiси,  змiню?ться  навiть
клiмат, висихають рiки.
   Потiм вожата розказувала про тайгу, де водяться ведмедi, лисицi, бiлки,
соболь. Розповiла, як сибiряки полюють  за  бiлкою  на  лижах  iз  собакою
лайкою. Дiтей дуже зацiкавило, як бiлки тисячами переселяються з мiсця  на
мiсце. Мисливцi часто знаходили настромленi на гiлочки  гриби.  Виявилось,
що ?х настромлюють бiлки, залишаючи якусь мiсцевiсть. Це  для  тих  бiлок,
якi прибудуть сюди пiзнiше i знайдуть для себе  смачний  корм  -  запашнi,
висушенi на сонцi й вiтрi гриби...
   - Невже вони такi розумнi, цi бiлки? - спитав Демко.
   - А як ви дума?те? - посмiхнулась ?вга.  Тут  знялися  суперечки.  Однi
казали, що тварини справдi розумнi, а iншi доводили, що це "вiд природи".
   Згадали про мурахiв, про бджiл.
   - Це не розум,- сказала ?вга,- а iнстинкт.
   Вона розповiла про боротьбу тварин за iснування, про  те,  як  iнстинкт
допомага? тваринам знаходити собi ?жу i рятуватись вiд ворогiв.
   Потiм кожний з пiонерiв розповiв, що вiн знав цiкавого, про лiс.  Демко
похвалився, як  вiн  знайшов  у  дуплi  горiхи,  прихованi  бiлкою,  i  як
допомагав сво?му  батьковi  боротися  iз  шкiдниками  лiсу.  Для  коро?дiв
лiсники готують принаду - ловчi дерева. Зрубують десь на галявинi дерево i
залишають його на деякий час лежати. Коро?ди  накидаються  на  стовбур,  а
потiм заражене дерево лiсники спалюють.
   -- А я знаю,- сказала Улянка,-  як  садять  лiсовi  саджанцi  пiд  меч.
Робiтник застромлю? меч у землю, а в цей час iнший робiтник втика? в  ямку
саджанець. Потiм мечем притиску?ться земля до  корiння.  А  то  ще  жолудi
сiють у борозни...
   -- Добре, як ? жолудi,-  зауважила  ?вга.-  А  що  робити  в  безлiсних
районах? I от уявiть собi: десь у  степовому  колгоспi  пiонери  одержують
мiшок жолудiв i садять навколо села лiс...
   - Вiд кого одержують? - спитала Улянка.
   - Вiд нас,- промовила ?вга.
   - Ой, справдi  вiд  нас!  -  палко  вихопилось  у  Демка.-Ми  ж  восени
назбирали жолудiв хтозна й скiльки!
   Всi весело загомонiли, i навiть дiд Маврикiй обiзвався:
   - Гарне дiло. По-пiонерському.
   - А ми вас, дiду, оберемо почесним пiонером!пожартувала Марта.
   I не втрималась Улянка, згадала свою та?мницю про копання  ямок  i  все
розповiла школярам.
   - Ось ти яка!-сказала ?вга.-Справжня лiсничиха! Ну, коли так, то весною
всi прийдемо садити молодi дубки...
   Микола  Суховiй  прочитав  вiрш  про  лiс,  потiм   заспiвали   школярi
пiонерську пiсню про свою Вiтчизну, про рiдного Ленiна...
   Мала лiсничиха слухала пiсню, радiсно i схвильовано стукало серце. Була
вона серед дорого?, рiдно? сiм'?...


   Роздiл чотирнадцятий. ЛИСТ

   Учора на уроцi географi? у Марти випав з книжки лист-трикутник.  Улянка
пiдняла його й подала подрузi. Це був лист з фронту вiд Мартиного батька.
   - Ти чому менi нiчого не сказала  про  це?  -  спитала  Улянка.-  Давно
одержала?
   - Я забула... ?й же бо, забула,- казала Марта.-  I  тобi  скоро  прийде
лист, ось побачиш!
   Але Улянка бачила по знiяковiлому обличчю подруги, що та  зовсiм  i  не
думала показувати ?й листа.
   - Ти дума?ш, що я... що менi...-почала Улянка й не доказала.
   Вона взяла в Марти листа й акуратно переписала собi в зошит адресу.
   Увечерi того дня Улянка довго сидiла над папером. Вона  складала  листа
Мартиному батьковi. Дiвчинка написала, що живе вона в  лiсниковiй  хатинi,
що Марта - ?? подружка i що вона, Улянка, давно-давно вже  не  ма?  листiв
вiд свого батька.
   "Дядю, розпитайте на фронтi  в  сусiдiв,писала  школярка,-чи  нiхто  не
зна?, де мiй батько, Андрiй Свиридович, по фамiлi? Голуб, котрий  працював
до вiйни лiсником на Мгарськiй дачi пiд  Лубнами.  Хай  подасть  про  себе
звiстку, бо мами вже нема? i я зосталася тiльки з дiдом Маврикi?м.  Так  i
живемо вдвох у лiсi. А третя - коза Бiлочка з козенятами".
   Рано встала сьогоднi Улянка. Вона уявляла, як  укине  листа  в  поштову
скриньку, як повезуть його в по?здi  на  фронт,  як  розпитуватиме  скрiзь
батько Марти про Андрiя Свиридовича Голуба...
   Дiвчинка нашвидку поснiдала, намотала на ноги теплi онучi i  взулася  в
чоботи. Зiбрала книжки, листа поклала за пазуху.
   За нiч пiдвалило снiгу, i йти було важко. На лiсовiй просiцi з  заметiв
визирали верхiвки торiшнього бур'яну.  Навколо  кожного  стебла  снiг  був
посипаний дрiбнiсiнькими чорними мачинками. Улянка придивилась -  це  було
бур'янове насiння.
   На високiй стеблинi сидiв снiгур. Груди в нього були рожевi,  наче  вiн
почепив собi на шию намисто з шипшини. Стеблина хилилась, i  снiгур  кивав
довгим хвостом, тримаючи рiвновагу.
   Край просiки росли кущi колючого терну. Улiтку крiзь них не пролiзти, а
тепер кожний кущ свiтився наскрiзь.  Мiж  трьох  гiлочок  чорнiло  торiшн?
кругле  гнiздечко.  "Мабуть,  малинiвки  або  чечiтки,подумала  школярка.-
Добре, що пастухи влiтку не знайшли, а то б видрали".
   Дiвчинка поспiшала. Вона вирiшила зайти перед уроками  ще  на  пошту  i
вкинути листа.
   Ось тут колись грав у крем'яхи  струмок.  Зараз  тiльки  замети  бiлiли
навколо, в тишi крумкав ворон, наче скаржився на свою самiтнiсть.
   "Крумк, крумк!" Улянка прислухалась.  "Крумк,  крумк!"-прозвучав  голос
ворона, застережливий i тривожний.
   Дiвчинка враз зупинилась, бо побачила перед собою  крокiв  за  тридцять
великого   сiрого   собаку.   "Крумк,   крумк!"   -   востанн?   прокричав
ворон-крумкач.
   Собака сидiв  на  заднiх  лапах  i  дивився  на  Улянку.  Вона  вiдразу
догадалась, що це вовк, i  страшенно  перелякалась.  У  ту  хвилину,  коли
дiвчинка, отямившись, хотiла кинути книжки й лiзти  на  найближче  дерево,
звiр устав i лiниво, не озираючись, пiшов з просiки в кущi.
   Улянка боялася йти далi. Та лист не давав ?й спокою.  Його  треба  було
вкинути в скриньку якнайшвидше!
   Вона повернулась додому, дiд Маврикiй здивувався :
   - А чого це так швидко, онуко?
   I ще бiльше здивувався старий, коли Улянка взяла берданку.
   - Дiду,- сказала вона,- я зустрiла зайця. Пiдстрелю по  дорозi,  як  ви
дума?те?
   Дiд Маврикiй знав, що на сво?му вiку  мала  лiсничиха  вбила  вже  двох
зайцiв. Вiн не заперечував.
   - Ось тiльки щоб у класi школярi не попсували ружжа...
   Нiхто не зна?, як стукало серце в Улянки. Але дiвчинка  хотiла  вкинути
листа тiльки сьогоднi. Хто зна?, може, завтра вже буде пiзно...
   Найстрашнiше було минати те  мiсце,  де  сидiв  вовк.  На  снiгу  добре
вiдбився  слiд  його  лап.  Вiдбитки  були  завбiльшки  з  долоню.  Улянка
озиралась на всi боки i стискувала  рушницю.  Впаде  з  шелестом  грудочка
снiгу з дерева - хмарка срiбного пилу розтане в повiтрi, а все тiло так  i
потерпне. Хоч би швидше дiйти до першо? хати!  Вовка  нiде  не  видно,  та
хтозна, може, вiн побiг у хащу скликати всю свою зграю.
   А в цей час, поринаючи в м'якому снiгу, вовк пробирався  Одудовим  яром
до свого улюбленого мiсця. На крутому узгiр'? весняна вода пiдмила  колись
корiння старого клена. Дерево впало верховiттям вниз, до пiднiжжя узгiр'я.
Корiння вивернулося з землi, утворивши яму. В цiй ямi й переховувався  вiд
людських очей вовк. Це був той самий старий  самiтний  вовчище,  що  вночi
добивався до Улянчино? кози. Рокiв чотири тому його поранив  мисливець,  i
звiр на все життя запам'ятав,  що  зустрiч  з  людиною  приносить  страшну
небезпеку. Тож  i  знайшов  вiн  собi  схованку  в  найглухiшому  лiсовому
закутку.
   З радiстю побачила Улянка першу хату на краю села. Дiвчинка притулилась
до тину й вiдпочила. Тепер уже страх минув. "Даремно боялась!" - подумала.
   Ось i вулиця. Улянка дiйшла до пошти й укинула в скриньку листа. Зверху
на скриньцi, як сувiй вати, лежав снiг - насипало вночi. Дiвчинка  рукавом
змела його, щоб бува не потрапив у щiлину i не замочив листа.  Потiм  вона
прочитала напис, що листи виймаються щоденно, i подумала, що, напевне, вже
сьогоднi ?? листа повезуть на станцiю. Долонею нiжно погладила скриньку  з
усiх бокiв, мовби це була жива iстота, i, зiтхнувши, пiшла до школи. Стало
хороше й легко на серцi, наче батько вже знайшовся - живий i здоровий.
   Та на урок школярка спiзнилась.
   Дверi в клас вiдчинились, i в щiлину просунулась цiвка рушницi. А вслiд
за рушницею з'явилась i Улянка.
   Ви уявля?те, що тут сталося? Школярi посхоплювалися  з  мiсць.  Людмила
Степанiвна пiдiйшла до дiвчинки, обережно взяла берданку й поставила ??  в
куток.
   - Улянко, що це означа?? - спитала здивовано й суворо.
   Напруженiсть i пiднесення разом зникли, i дiвчинка стомлено вiдповiла:
   - Я зустрiла вовка... Ну, й узяла рушницю...
   Цi слова приголомшили школярiв. Вони знали, що  Улянка  -  хоробра,  що
вона викрила в лiсi полiца?в. Та  нiхто  не  сподiвався,  що  школярка  не
зляка?ться вовка. Уява малювала сiрого звiрюгу з вискаленими зубами, який,
злобно виючи, задку? перед Улянчиною рушницею.
   Раптом тиша, що постала в класi, захопленi погляди  школярiв  зненацька
викликали в Улянки бажання ще бiльше вразити сво?х товаришiв.
   - Такий вовчище, завбiльшки  як  теля,-  сказала  вона.-  Ну,  почекай,
думаю, ось вiзьму я берданку! Людмила Степанiвна непомiтно посмiхнулась.
   - Але в школу ходити учням з рушницею  якось  незручно.  Я  поговорю  з
Макаром Макаровичем, щоб за тобою за?здила пiдвода.
   На перервi до Улянки пiдiйшов Демко.
   - Я теж за тобою за?здитиму,- шепнув вiн. До них пiдскочила Марта.
   - Що ти ?й шепочеш? -_ _гукнула вона.Улянка не твоя,  а  моя  подружка!
Йди собi геть до хлопчакiв!
   Коли Улянка повернулась додому, дiд Маврикiй звiсив  з  печi  голову  i
уважно обдивився онуку.
   - А де ж за?ць? - спитав.
   - У лiсi залишився, дiдусю.
   - Бува?,- погодився старий.
   Вiн злiз з печi.
   - Готуй, онуко, на стiл,  а  я,  давай,  повiшу  ружжсо,  щоб  бува  не
стрельнуло.
   Вiн узяв берданку, оглянув ?? i здивовано промовив:
   - Та воно ж не заряджене!
   Улянцi здалося, що в не? почервонiли навiть вуха. Дiвчинка згадала,  що
сьогоднi вранцi, беручи з собою рушницю, вона забула ?? зарядити.


   Роздiл п'ятнадцятий. БЕРЕЗОВИЙ СIК

   Макар Макарович щодня тепер присилав за Улян-кою рiжнатi санки,  в  якi
було  запряжено  високого  бiлого  коня  Фрiца.  Його  захопили  в  нiмцiв
партизани, i ця назва лишилась за  конем  i  тодi,  коли  вiн  потрапив  у
лiсництво. На ши? в коня була чорна пляма, i  лiсники  жартували,  що  то,
певне, вiдбиток долонi його колишнього господаря-нiмця.
   Часто за дiвчинкою за?здив  сам  Макар  Макарович  iз  сином.  У  таких
випадках Демко правив, i тодi в нього був страшенно  вiдчайдушний  вигляд,
наче хлопець завжди тiльки те й робив, що ви?жджував  диких  i  норовистих
коней.
   Саме на Новий рiк Демко захворiв, i влаштувати в лiсi  живу  ялинку  не
довелося, та Улянка зате злiпила з снiгу великого Дiда Мороза бiля  порога
хати. У нього були очi з вугiлля, червоний рот з буряка, i в руках у  дiда
стримiв замашний цiпок.
   - Калина-малина! - вигукнув Макар Макарович.-- Не хотiв би я зустрiтися
з таким дiдусем увечерi в глухiй мiсцинi! Страшнiший за вовка.
   Дiд Мороз стояв довго, до березня. Потiм щодня пiшли тумани,  iз  стрiх
закапало. За нiч пiдморожувало,  i  вранцi  з  хати,  немов  довгi  склянi
пальцi, звисали крижанi бурульки.
   Найшвидше розтанув снiг навколо  дерев,  i  тепер  кожний  стовбур  був
оточений кружальцем чорно? вогко? землi. Наче кожна береза, i дуб, i клен,
i всi iншi дерева росли з чорних круглих мисок.
   Якось уранцi вийшла Улянка  з  хати  й  побачила  на  верхiвцi  береста
ворона. Та вiн був тепер не сам. Поруч iз крумкачем сидiла його подруга  -
ворониха. Вони знялися в повiтря й заграли стовпом, злiтаючи вище й  вище,
а потiм ураз каменем упали десь за лiсом.
   Туман стояв, як сива хмара, синиця спiвала цiлiсiнький день,  i  Улянка
знала, про вiщо вона спiва?:
   "Не вiрте туману, за ним хова?ться  сонце.  Цiвi-цiв,  цi-вi-цiв!  Зима
втекла в Одудiв яр. Цiвi-цiв, цiвi-цiв! Вчора  я  поклала  в  дупло  трете
я?чко! Цiвi-цiв, цiвi-цiв! Кидай сани, бери вiз!"
   I коли справдi приснуло з-за  туману  сонце,  снiг  швидко  зiйшов,  на
лiсових узгiр'ях i  дорогах  навперебiй  засурмили,  забулькали,  зашумiли
заклопотанi струмки, а горобцi-розбишаки на хатi пiдняли  такий  гармидер,
що нiякого сумнiву не залишилось - прийшла весна.
   У вiльний час Улянка  блукала  лiсом,  ходила  вiд  дерева  до  дерева,
обiймала чорнi дуби,  блакитнi  осики,  бiлi  берези,  сiро-зеленi  граби.
Стовбури були вогкi, спiтнiлi, вони довго брели через усю зиму по  пояс  у
заметах, захекались i парували, немов аж боки ?м здимались.  А  на  кожнiй
гiлочцi, на кожнiй бруньцi висiла, як серга, повна крапля  -  чи  весняно?
води, чи живучого соку.
   Кожний рiвчак i ямку сповнювала по  вiнця  вода  -  чиста,  як  сльоза,
вiдстояна вiд каламутi, зелена вiд рясту,  який  уже  пробивався  на  днi.
Стебла пролiскiв, як шилом, проколювали вогку землю, пронизували  наскрiзь
опале торiшн? листя i враз розцвiтали блакитними очицями.
   Дiд Мороз довго не розтавав, до останку боровся з весною. Та  з  кожним
днем вiн ставав усе нижчим i нижчим, наче  вростав  у  землю.  Провалилась
шапка, скривився червоний рот. I  от  коли  дуже  пригрiло  сонце,  Улянка
повернулась iз школи i вже не побачила снiжного дiда. На мокрiй землi вона
знайшла тiльки цiпок, двi вуглини та зморщений буряк.
   Одного разу Улянка набрела в лiсi на щербатий глечик,  який  стояв  пiд
березою. В березi було просвердлено дiрку, встромлено бузинову трубочку, i
з не? в глечик капав березовий сiк.
   "Оце ти така лiсничиха,- подумала про себе дiвчинка.- На тво?й дiльницi
дерева псують, а ти куди дивишся?"
   ?й було шкода берези - струнка та молода, росла б ще та росла, а тепер,
як поранена, то, може, й усохне. Не iнакше, як хлопцi з села. Кортить  ?м,
бач, попити березового соку. А мо' ще й школярi!
   Улянка вирiшила будь-що-будь  упiймати  непроханих  гостей.  Адже  вони
обов'язково  прийдуть  за  глечиком  -  сьогоднi  ввечерi  вiн  уже   буде
повнiсiнький.
   Сонце ще не сiло, як дiвчинка вже була бiля берези. Та глечик  зник.  У
березовому тiлi залишилася стримiти тiльки трубочка.
   Улянка з досадою озирнулась. Було б прийти трохи ранiше, тодi якраз  би
впiймала напасникiв. Пiд березою на вогкiй землi чорнiло лише кружальце на
тому мiсцi, де стояв глечик.
   Коли пiдходила до хати, вже звечорiло, i зовсiм  близько  вiд  дiвчинки
нечутно майнув нiчний птах. "Козодой,-подумала Улянка,- i  чому  його  так
назвали? А може, вiн i вправдi почув, що в мене ? коза, та й лiта? тут?"
   На  перелазi  навмисне  затрималась.  Прислухалась  до  неясних  нiчних
шурхотiв ранньо? весни. Була глибока тиша. Улянцi здавалось, що  вона  чу?
навiть, як розкриваються з тихим лускотом  бруньки,  як  пробива?  торiшн?
вогке листя ряст i вилазить iз землi. Здалека, мабуть,  вiд  Сули,  дихало
вологою...
   В хатинi дiд Маврикiй уже засвiтив каганець. Весняне сонце пiдбадьорило
дiда. Його вабив лiс, який скинув свiй зимовий кожух.  Старий  довго  десь
блукав, i сьогоднi Улянка його майже не бачила.
   - Сiдай, онуко, до столу,- зустрiв вiн дiвчинку.- Куштуй вина!
   Улянка несподiвано  побачила  на  столi  щербатий  глечик  i  сплеснула
руками.
   - Ой, дiду! То це ви точили березовий сiк? Вона  схопила  глечик  обома
руками й оглянула його з усiх бокiв.
   - Та це ж наш глечик!-скрикнула.-Як же я його не  впiзнала  отам,  бiля
берези? Сердито зиркнула на дiда:
   - То це ви такi! Береза ж тепер усохне! Та ще яка  береза!  Вона  б  ще
пiвсотнi рокiв стояла! А я хотiла впiймати напасника, а воно...
   - А вiн-у хатi? Отако?, онуко,-перебив дiд  Маврикiй.-То  я,  виходить,
напасник? Це добре, онуко. Дiждався на старiсть.
   - Дiду, коли ж береза...
   - Ти дума?ш, що я дерева не люблю? Тiльки любити треба з розумом. Все -
на користь людинi. I дерево, i його сiк, i його кора. Такечки.  Хiба  тобi
не казав Макар Макарович, що та дiльниця пiде на поруб? То ж то й ?.  Я  з
розумом... Ну, випий. У-у, цiлющий сiк!
   Вiн налив у кухоль iз глечика.
   - Мир, дiдусю! - випила Улянка.
   - Мир та лад! - випив i дiд.- Хай росте лiс та соком хлюпа? землю!


   Роздiл шiстнадцятий. ДРУЗI З ФРОНТУ

   У квiтнi, коли вперше закувала зозуля i  Сула,  яка  широко  розлилася,
почала входити в береги, Улянка одержала вiдповiдь на свого листа.
   Було це так. Дiвчинка тiльки-но повернулась iз школи. Як прийшла, так i
кинулась дiдовi Маврикiю на шию.
   - Дiдусю! Останнiй iспит сьогоднi склала!
   - Та почекай, коза! - пручався дiд.- Задавиш! Хiба ж можна так  старого
чоловiка? Скiльки менi там жити лишилось!
   - Дiдусю,- стрибала Улянка,- я завтра спитаю в  зозулi.  Вона  вам  сто
рокiв наку?!
   - Ох, коза, коза!- хитав головою дiд.- Ну,  давай  я  тебе  приголублю.
Рости здорова, онуко, та вчися... А тепер сядь отут i подивись, що я  тобi
дам...
   Дiд хитро i весело пiдморгнув i, пiдiйшовши до столу, витяг шухляду.  В
Улянки чомусь перехопило дух i пересохло в ротi.
   - Лист? - прошепотiла вона.- Кажiть - що?
   - Та ще й не один!
   I дiд Маврикiй висипав на стiл цiлу купу паперових трикутникiв.
   _-_- Усi тобi, онучко. З контори сьогоднi сам Макар  Макарович  привiз.
Дванадцять листiв, онуко!
   Улянка не знала -  увi  снi  це  ?й  таке  чи  насправдi.  Та  листи  -
справжнiсiнькi,  шамотливi,  лежали,  розсипавшись,  на  столi.   Дiвчинка
згребла ?х обома руками, мов боялася, що вони пурхнуть у  вiкно.  Вона  не
знала, який лист розкрити першим. Обличчя ?й  сполотнiло,  потiм  приснуло
жаром. Яка звiстка та?лася в цих бiлих трикутниках?
   Усi листи були з фронту, з тi?? частини, в якiй перебував батько Марти.
"Улянко,- писав вiн,- я твого листа дав прочитати  всiм  сво?м  товаришам.
Усi вони тобi вiдпишуть. Батько твiй у нашiй частиш не служив,  та,  може,
нам пощастить його якось розшукати. Ось дiйдемо до Берлiна,  то  тодi  вже
напевне i твiй батько повернеться з перемогою".
   Останнi  одинадцять  листiв   були   вiд   зовсiм   незнайомих   Улянцi
червоноармiйцiв i командирiв. Усi вони писали, що будуть  дiзнаватись  про
долю ?? батька.
   "Ти  не  журись,  дорога  Улянко,-прочитала   дiвчинка   в   одному   з
листiв.-Тато твiй повернеться. Але вiйна страшна й кривава, i,  якщо  твiй
батько й загинув смертю хоробрих, ти повинна пам'ятати, що вiн вiддав сво?
життя за свою матiр-Вiтчизну, за всiх нас, i за те, щоб ти виросла вiльною
радянською людиною. Що б не трапилось, ти не залишишся сама. Пiсля вiйни я
повернуся додому, в рiдну Грузiю. Я був би дуже радий, коли б ти  при?хала
до мене жити. У мене теж ? дочка, ?? звуть Нiна. Менi зда?ться,  що  ти  з
нею щиро б подружилась. Я мiг би при?хати за тобою на Укра?ну у твiй лiс".
Внизу стояв пiдпис: "Ст. лейтенант Георгiй Бугашвiлi".
   Один по одному розгортала Улянка листи, ?й писав  казах-сержант,  родом
iз  Акмоли.   Писав   червоноармi?ць-москвич.   Лейтенант   Денис   Лушня,
полтавчанин. I всi обзивались до не?, як до рiдно? доньки.
   Дивно вплинули цi листи на дiвчинку. Наче зiйшла вона на  високу-високу
гору i побачила звiдти  безлiч  дорiг.  Який  же  широкий  свiт!  Який  же
безмежний рiдний край! Та якою б дорогою вона не пiшла, всюди ??  стрiнуть
привiтно друзi...
   Улянка не знаходила мiсця, не знала, за що взятись, усе в нiй  спiвало.
Вiдразу скiльки друзiв вона придбала! Вони напевне розшукають  ??  батька!
Не ходила, а лiтала.
   Надiйшла пора весняних робiт. Земля пiдсохла, просила рук. Улянка добре
скопала город, розбила на грядки. Пухкою землею притрушувала бiле  насiння
квасолi та гарбузiв, увесь город  обсадила  навколо  кукурудзою.  Картоплю
посадила найкращу - повернеться батько, а з городу  йому  замайорять  бiлi
хусточки цвiту, вiтатимуть дорогого гостя.
   Одна курка заквоктала, не сходила  з  гнiзда.  Улянка  зрадiла:  це  як
пiдсипати - будуть раннi  курчата.  Дiд  Маврикiй  обдивився  кожне  яйце,
прикривши його зверху долонею i ставши проти свiтла.
   - Вчись, онуко,сказав вiн,- щоб кожне  було  свiже  i  з  зародком,  бо
замiсть курчат самi бовтуни матимеш. Ач, як сонечко пригрiва.  На  теплого
Олексiя,  кажуть,  щука-риба  лiд  хвостом  розбива?.  Ось  тодi  й  треба
пiдсипати, щоб кожне курчатко шкаралупу благополучно розбило та й на  свiт
ясний вилiзло, Трохи ми спiзнились, та не бiда...

   * * *

   Якось вранцi весняний лiс сповнився дзвiнким гамором.  Макар  Макарович
привiз саджанцi - ще голi, але  вже  обсипанi  тугими  бруньками.  Пiонери
прийшли з  заступами.  Микола  Суховiй  вибивав  дрiб  на  барабанi.  Луна
обiзвалась у лiсових закутках.
   Макар  Макарович  показував,  як  треба  садити.  Дитячi  руки  спритно
пригортали  до  корiнцiв  пухку  землю,  весело  блискали  на  сонцi  леза
заступiв.
   Звiдусюди школярi гукали до лiсничого:
   - Макаре Макаровичу, а я правильно саджу?
   - А в мене як?
   Макар Макарович встигав до кожного пiдiйти,  глянути,  як  вiн  садить,
кожному дати пораду. Вiн  так  заклопотався,  що  забув  навiть  про  свою
поговiрку i нi разу не промовив "калина-малина".
   Малi дубовi саджанцi немов самi виростали з землi i заповнювали  щiткою
галявину.
   - Зна?ш,- сказала Улянка Мартi,- як би це зрадiла моя мама...
   Дiвчинка з запалом садила молодi деревця, i було в не? на серцi радiсно
i смутно...
   Витираючи хусткою лоба, Макар Макарович сiв на пенька й дiстав з кишенi
карту.
   - Ану, лiсоводи,- покликав,до мене! Вiн розгорнув карту i розправив  ??
на колiнах.
   - Ось, мо? друзi, гляньте!
   - Карта Радянського Союзу,сказала Улянка.
   - Правильно, лiсничихо,- посмiхнувся Макар Макарович.-А хто  скаже,  що
це помiчено на нiй зеленими кружальцями?
   - Лiси!-вихопився Микола. Макар Макарович пiдняв  угору  палець,  обвiв
очима школярiв i з притиском промовив:
   - Лiси! Це карта лiсових масивiв нашо? Батькiвщини. Бачите, скiльки  ?х
на Уралi i ось тут на сходi? Тут, на тисячi кiлометрiв розкинулась  тайга.
Уявля?те? На тисячi кiлометрiв. А подивiться тепер на ?вропейську  частину
СРСР.
   - Мало лiсiв! - зауважив Демко.
   - Мало! - повторив лiсничий.- Степи, чорноземний край. Тут, дорогi мо?,
хвилюються пшеничнi i житнi океани... Та бiда  в  тому,  що  з  пiвденного
сходу дмуть улiтку палючi суховi?, i вони часто  знищують  посiви  хлiбiв.
Десятки тисяч тракторiв щороку обробляють землю, цiла  армiя  колгоспникiв
працю? на полях. Ну, i ось  починають  зеленiти  сходи  -  пшениця,  жито,
ячмiнь. Густi, як щiтка. Ось уже пiшли хлiба в  стрiлку,  ростуть  вище  й
вище... I  раптом...  Раптом,  калина-малина,  ось  звiдси,  з-за  Каспiю,
вихопиться палючий вiтер. Дме вiн день, другий, третiй  -  гарячий,  немов
диха? велетенська пiч... I спаленi посiви гинуть...
   - От проклятий! - щиро вихопилося в Улянки.
   - А можна збудувати таку  високу-високу  стiну,-  спитала  Марта,-  щоб
через не? не мiг перелетiти вiтер?
   - Стiну? - засмiявся Демко.- Ану, спробуй, збудуй! Лiси треба садити!
   - Правильно, синку,- сказав лiсничий.- Нема?  надiйнiшого  захисту  вiд
суховi?в, як зелена стiна лiсу. Вiн уважно подивився на карту.
   - Буде час,- продовжував Макар Макарович,- i. ось тут  (вiн  провiв  по
картi пальцем) виростуть смугою могутнi лiси. ?х посадять  нашi  радянськi
люди.
   I ми з вами теж будемо садити... Настане скоро  час,  дiти,  народ  наш
остаточно розгромить ненависних ворогiв-фашистiв, почнеться знову по  всiй
Радянськiй кра?нi величезне будiвництво. Знову прийде на нашу землю мирний
труд... Труд! Ми зовсiм змiнимо обличчя землi. I тодi нiколи не буде в нас
недородiв.
   Вiн замислився, наче вже бачив перед собою густi зеленi прекраснi лiси,
якi стоятимуть на вартi урожаю. I всi  пiонери  теж  побачили  в  уявi  цi
лiси...
   А навколо дихала весною могутня родюча  земля,  спiвали  пташки  i  так
солодко i тривожно пахло молодим рястом i торiшнiм вогким листям...


   Роздiл сiмнадцятий. НЕСПОДIВАНИЙ ГIСТЬ

   Не встигли одiйти пролiски, а вже на сонячних галявинах вiтрець обвiвав
щоки пахощами фiалок. У затiнених вологих  мiсцях  тихо  коливались  бiлi,
восковi чашечки конвалiй.
   Улянка навiть не помiтила, як весна перейшла  в  лiто,  як  заграла  на
сопiлцi золота iволга в гущавинi лип. У травнi весь лiс солодко гримiв вiд
солов'?ного тьохкання й свисту,  сходили  молоком  розквiтлi  дикi  грушi,
вечорами повiтря гуло вiд хрущiв.
   Дуже багато розплодилося ?х тi?? весни. Як придивишся до дерева - всюди
на молодому листi темнiють жовтокрилi жуки з чiпкими лапками.
   Улянка знала, що вони великi  шкiдники:  самi  хрущi  ?дять  листя,  та
найстрашнiше хрущовi личинки. Скiльки ?х було викопу? на вгородi  дiвчинка
- великих бiлих хробакiв, якi пiд'?дають стебла городнiх овочiв.
   - Дiдусю,- питала вона Маврикiя,- а як з ними боротися, з цими  клятими
хрущами? Старий кахикав, поглядав навколо.
   - Хрущiв, думаю, мiльйони, як сарана, ?х не обтрусиш з усiх  дерев,  не
визбира?ш, онуко. Та ось, чекай, помiчники з'являться.
   - А якi?
   - Побачиш скоро сама.
   I справдi, якось Улянка проснулась вiд несамовитого  крику  гайвороння.
Вискочила з хати - що таке?
   _А_ дiд Маврикiй посмiха?ться:
   - Помiчники, онуко, прилетiли.
   Глянула -  ахнула:  чорна  зграя  галок  з  карканням,  шумно  хлопаючи
крилами, перелiтала з дерев на дерево. Кожна  галка  щось  жадiбно  хапала
дзьобом.
   - Хрущiв нищать! - скрикнула Улянка. А вона ж то  не  раз  думала:  яка
користь вiд тих галок?
   ...Прийшов уранцi Макар Макарович.
   - Ну, лiсничихо, бiда! Коро?ди напали, а з ними ще всякi жуки-жучищi!
   - Ой, ой,- сплеснула Улянка долонями,- що ж буде? Хрущiв галки хапають,
а коро?ди...
   - Воювати треба! Лiсу не вiддамо ворогам на поталу. Вiрно,  дочко?  Ну,
то-то. Ти ось що: вiдмiть на сво?й дiльницi дерева, якi  зрубати  можна  -
пошкодженi, зна?ш, з  дуплами,  або  з  сухою  верхiвкою.  Краще  десь  на
галявинi. Зрозумiла?
   Тут Улянка i згадала, як Демко розповiдав на зборi  про  ловчi  дерева.
Вона вiдразу догадалась, у чому справа.
   - Принаду готуватимем? Правда, Макаре Макаровичу?
   - Атож, атож. Д?йствуйI
   Важко було вiдшукати потрiбне дерево. Ось у цьому хоч  i  ?  дупло,  та
дуже вже хороша крона - гiлляста, густа!  Шкода  ще  рубати  таке  дерево.
Хiба, може, ось це? Знесло осколком снаряда шапку у старого дуба. I сто?ть
дiд, наче без голови. А що ж цього, мабуть, можна!  Дiд  Маврикiй  допомiг
онуцi. Старий добре знав, яке дерево не довго стоятиме.
   - Ось це вiдмiчай, Улянко. Вiрно кажу. Не жилець  воно.  I  дупляве,  i
коренева шийка пiдгнива?.
   Улянка уважно записала на  клаптику  паперу,  де  i  якi  дерева  можна
зрубати.
   - Ось i гаразд! - похвалив Макар Макарович.Пiсля школи пiдеш учитися  в
лiсний технiкум. Тодi вже станеш справжнiм лiсоводом!
   Щодня навiдувалася дiвчинка  до  ловчих  дерев  на  лiсових  галявинах.
Здавалось, що на ?хнi зваленi стовбури злетiлися жуки з усього лiсу.
   - Скоро палити будемо? - питала Улянка в Макара Макаровича.-  Шкiдникiв
зiбралося вже, мабуть, мiльйони. I пiд корою сидять, i стовбур точать...
   - Почекай,- посмiхався Макар Макарович.- Хай ще з мiсяць полежать...
   Потiм цi дерева з комахами-шкiдниками спалили.
   ...Краса в лiсi влiтку, скiльки  пташиного  дзвону-передзвону!  Та  всi
голоси - i зяблика, i вiвсянки, i зеленушки i навiть одуда  -  заглушувало
кування зозулi. Не  раз  стежила  Улянка  за  цим  птахом.  Лiт  зозулячий
безшумний, потайний, як у злодюжки. Пiдкрадеться Улянка до зозулi, яка ку?
на гiлцi, i нишком, затамувавши подих, слуха?. А птах ку?, кланя?ться, вiд
крику в нього немов бульбашка перекочу?ться пiд шкiрою на витягненiй  ши?.
I нiхто, мабуть, крiм Улянки, не пiдслухав, що зозуля не  тiльки  ку?,  а,
захопившись, ще й хававка?, ось так: хав-хав-хав... А то бувало  летить  i
на льоту: ку-ку! ку-ку!
   А потiм стихли зозулi, замовкли  солов'?,  i  тiльки  iнодi  обiзветься
пiзнiй соловейко - почне колiнце й раптом обiрве, наче засоромиться. Часто
можна було побачити пташку, яка, схопивши черв'яка, зникала з ним  десь  у
хащi, де в затишному кубельцi чекали жовтопухi пуцьверiнки.
   Квочка, яку Улянка пiдсипала, давно вилупила  курчат.  Двох  уже  встиг
ухопити шулiка. Дiд Маврикiй з берданкою  годинами  пiдстерiгав  крилатого
розбiйника, сховавшись пiд сара?м, але хижак нi разу  не  пiдвернувся  пiд
пострiл. Дiд бачив,  як  шулiка  кружляв  високо  над  лiсом,  i  тихенько
промовляв: "Лiтай, лiтай... птах пiднебесний!"
   Цiлими днями Улянка блукала в  лiсi.  ??  вабив  та?мничий  Одудiв  яр,
вабили свiтлi галявини, пахощi чебрецю, нагрiтого сонцем, сонячнi  зайчики
на вузьких покручених лiсових стежках.
   Щодня дiвчинка знаходила в лiсi маленькi чарiвнi дива. В яру, де навiть
у спекотливий день усе тiло обiймала прохолода, трубили дикi  горлицi.  На
високiй лiщинi мостили вони прозорi, з тоненьких  прутикiв,  гнiзда.  Такi
прозорi, що, ставши внизу, Улянка бачила дво? бiлих я?чок.
   Дивний гриб-дощовик, якого лiсники звали мрюхою,  круглий,  без  нiжки,
завбiльшки з дитячу голову, рiс у  пота?мних  лiсових  куточках.  Вiн  був
бiлий, з оксамитною  шкiрою,  i  коли  висихав,  то  з  нього  можна  було
випускати хмарки жовтого пилу. Макар Макарович розповiдав Улянцi,  що  цим
пилом деякi пасiчники пiдкурюють бджiл.
   Знала дiвчинка в лiсi дуб, з  якого  виступав  сiк.  На  стовбурi  дуба
жовтiла пiна, i на дерево  звiдусюди  злiталися  чорнi  жуки-рогачi,  якi,
мабуть, ласували соком. Затамувавши подих, Улянка часто  спостерiгала,  як
два величезних жуки люто билися  рогами,  ставали  цапки  i,  нарештi,  не
витримавши, падали на землю.
   А недалечке вiд цього дуба, на пагорку, здiймалася  неоковирна  купа  -
житло невтомних мурах. Якось тихого вечора Улянка побачила безлiч  великих
бабок, якi низько снували над мурашником.  Це  зацiкавило  дiвчинку.  Чому
бабок так приваблю? це лiсове мурашине мiсто? I вона не пiшла звiдси, доки
не знайшла розгадки. В мурашнику виплодились мурахи з крильцями. Вони одна
за одною злiтали в повiтря, i тут ?х на льоту хапали хижi бабки.
   Улянка впiймала одну бабку. Хвостик у не? був синiй, а груди  в  жовтих
смужках. Вона не встигла як слiд проковтнути мурашку, i голiвка комахи  ще
стримiла у бабки з рота.
   Дiвчинка пiдглядiла ще одну незнану досi маленьку лiсову та?мницю...
   Любила лежати Улянка у високiй травi на галявинi, яку обступали  високi
липи. Галявина була як райдужне око старого лiсу, як зелене кругле озерце,
жива парасолька, виткана з мiльйонiв  пелюсток.  Розкинувши  руки,  лежала
дiвчинка на галявинi, i полуденна спека пашiла млiстю  й  духом  нагрiтого
листя. Як було гарно вiдчувати себе маленькою хазяйкою в цьому лiсi!  Там,
дивись, пошкоджене, дерево, треба сказати лiсничому, щоб його зрубали,  бо
може воно заразити iншi дерева. Там лiщина така,  що  не  пролiзти,  треба
прочистку зробити. А то йдеш - хтось нерозумний вогнище розкладав, ще  жар
пiд попелом лишився, а суша ж яка! Землею закида? дiвчинка  попел,  ногами
затопче.
   Улянка бачила, як на тихiй галявинi навзаводи пнулися рослини до сонця.
I всiх перемагав петрiв батiг,  вiн  з  високо?  гнучко?  стеблини  озирав
галявину блакитними жаринами сво?х  квiтiв.  А  за  ним  поспiшали  смутнi
лiловi дзвоники, а за дзвониками пнулися вгору бiлi парасольки  духовитого
деревiю, вiнички блiдо-рожево? материнки.
   I згаду?ться Улянцi дiдова казка.
   ? у лiсi закуток - найглухiший з усiх закуткiв.  Нiхто  там  нiколи  не
бував. Захований вiн i вiд  звiрiв,  i  вiд  людей.  Залетить  туди  часом
зозуля, та нi разу сво? "ку-ку" не вигукне на гiлцi i вже  поспiша?  геть,
налякана завороженою тишею. Тiльки ?жаки, як  смеркне,  перекочуються  там
та?мничими клубками, i пiд  чорним  каменем  живе  старий  вужак  -  такий
старий, що жовтогарячi цятки на лакованiй головi вицвiли i  стали  бiлими,
як кружальця з березово? кори.
   В тому закутку, схилившись  над  руча?м,  цвiте  пiд  кручею  полум'яна
квiтка,  чарiвна  Чарнамай-зiлля.  В  стародавнi  роки,  кажуть,   жив   у
лубенських лiсах дiд Чарнамай. Усi звiрi, i всi птахи, i всi  лiсовi  гади
були в нього на послузi, бо знав вiн таке вiще слово. Вовки приносили йому
м'ясо вепра, птахи збирали для нього по всьому лiсi найкращу  полуницю,  а
всякi гади - вужi, гадюки, та ящiрки - дiставали для  нього  дивнi  гриби,
духмянi та нiжнi, якi ростуть пiд землею i нiколи не показуються на  денне
свiтло.
   А коли дожив дiд до пiвтораста рокiв, прийшла до нього смерть.
   Давно це було. Змiнився лiс. Розрослися дуби.
   I ось у тих мiсцях, де нiби жив колись  старий  Чарнамай,  виросло  над
руча?м товсте м'ясисте стебло, а на ньому  розцвiла  червона,  гаряча,  як
вогонь, квiтка. Нiхто ще ?? не бачив нiколи. А хто знайде ?? й зiрве,  той
нiколи-нiколи, скiльки житиме, не буде сиротою. Кожна стрiчна  жiнка  буде
йому матiр'ю, кожний чоловiк  -  батьком,  юнак  -  братом,  а  дiвчина  -
сестрою. В кожнiй сiм'? стане вiн рiдним, серед усього народу -  улюбленим
сином. Як iтиме  вiн  пущею  глухою  -  розступиться  пуща,  шлях  широкий
проляже. Як iтиме через болото - висохне твань, ствердне трясовина.
   Таку дивну казку розповiдав дiд Маврикiй.
   I зда?ться Улянцi, що йде вона лiсом день,  i  другий,  i  третiй.  Вже
давно проминула Одудiв яр, Лисячi нори, а заповiдного лiсового  кутка  все
нема? та й нема?. Аж ось такi пiшли яри та стрiмкi кручi,  жовтi  глинища,
де нi стежки, нi голосу людського...
   Що далi, то й птахи затихли. Нi  дрозда,  нi  дятла.  I  дерева  почали
зустрiчатись незвичайнi - береза як береза, а  тiльки  покручена,  наче  в
тузi заломила бiлi сво? руки. Дуб як дуб, а тiльки низенький,  кривобокий,
мов приплюснула його зверху до землi чиясь дужа долоня. Терни кущавляться,
як колюча борода, гриби з тарiлку завбiльшки мов стежать за кожним  кроком
дiвчинки, i з них тихо капа? зеленими важкими краплинами отрута...
   А як проповз мiж дерев старий вужак з руку завтовшки, тут i  зупинилась
Улянка - йти далi чи назад повернутись?
   Глянула - i серце зайшлося: зовсiм близько пiд кручею ручай дзвенить, i
над ним схилилась червона вогненна  квiтка  з  ясним,  як  шматочок  неба,
сердечком усерединi.  "Чарнамай-зiлля!"-  шепоче  Улянка,  як  зачарована.
Кинулась вперед, простягла руку...
   I все зникло: нi ручаю, нi  квiтки.  Лежить  мала  лiсничиха  в  травi,
розкинувши руки, а свiтлу галявину  стережуть  густi  липи.  Зозуля  сво?х
дiтей по лiсi склика?, а iволга жовта аж  танцю?,  на  сопiлцi  висвисту?,
драту? матiр-ледащицю: "Гнiзда не ма?ш, дiтей не знайдеш! А в мене гнiздо,
як колиска, нi в кого такого нема! Тiу-тiу!"
   Всiх дiйма? спека. Все поховалось у гущавину. Востанн? гукнула  зозуля.
Навiть босонiжка дiвчина-березнянка, i та сховалась у зелене шатро. Тiльки
рано-вранцi можна побачити ?? слiд на росянiй  галявинi  -  кожна  зiгнута
травинка  поволi  пiдводиться,  братки  протирають  очi,  бур'янець-вiвсюг
розправля? зiм'ятi вуса. А як висохне на сонцi роса, то  вже  й  слiду  не
знати. Хто ж моторний знайде влiтку в хащi густiй березнянку?
   А мохастий дiдусь Боровик аж на дно спустився в глибокий  Одудiв  яр  -
там  йому  ловко,  сонце  не  пече,  з-пiд  вiльхових  кущiв  дише   вогка
прохолода...
   Тiльки ворон-крумкач не хова?ться вiд спеки. Давно помостив вiн собi на
розложистiй дубовiй гiлцi гнiздо з хмизу, застелив його всерединi  ковдрою
з вовни, i  ворониха  давно  вже  знесла  четверо  зеленавих,  цяцькованих
крапками я?чок. Дуб той найвищий у лiсi. I в дощi, i в спеку сидить старий
крумкач на верхiвцi, i йому видно далеко навкруги.
   Аж ось стрiпнувся ворон i знявся над  дубом.  Дужi  крила  з  посвистом
прорiзали повiтря. Вiн побачив на лiсовiй дорозi  незнайому  людину.  Була
вона в солдатському одязi, за плечима  висiла  торба  i  згорнута  трубкою
шинеля.
   Мабуть,  здалека  йшла  людина,  бо  чоботи  ??  вкривав  густий   пил,
гiмнастьорка на спинi потемнiла вiд поту.
   Ворон стривожився: чи не загрожу?  небезпека  рiдному  гнiзду?  "Крумк,
крумк! Стережися! - гукнув вiн,  пролiтаючи  над  незнайомим.-  Я  тут!  Я
завжди на вартi!"
   Та незнайомий не звернув на птаха нiяко? уваги. Мабуть,  дуже  поспiшав
вiн до сво?? оселi, яку залишив давним-давно. Вiн упiзнав знайомi мiсця: i
ручай з кладкою, i горби, вкритi  густим  лiсом,  i  глибокий  яр,  звiдки
вiйнуло вiдрадною прохолодою.
   Ось зараз буде лiсникова хатина. Неспокiй i заклопотанiсть  майнули  на
обличчi в незнайомого. Важку звiстку вiн нiс у цю хатину...
   Був у нього давнiй приятель Андрiй Голуб. Вкупi з ним лiсникував, разом
з ним на фронтi бив нiмцiв. У бою було тяжко поранено Андрiя. Взяли його в
госпiталь, там вiн i помер. Десь далеко в лубенських  лiсах  залишилась  у
Голуба сiм'я: дружина, дочка Улянка та дiд Маврикiй.
   Не знав Андрiй,  що  дружини  в  нього  вже  нема?.  Не  знав  цього  й
незнайомий.  Звали  його  Федiр  Корсак.  Тепер  вiн  повертався   додому,
виписавшись iз госпiталю. Шлях йому лежав мимо лiсниково? хати Голуба,  то
не мiг же вiн не зайти по дорозi до сiм'? свого товариша.
   Федора Корсака мучила думка: як вiн скаже  лiсничисi  та  дiвчинцi  про
смерть Андрiя? А може... може, вони вже знають?..
   Зайшовши до хати, вiн побачив бiляву дiвчинку, яка поралась бiля  печi.
"Оце ж, мабуть, i ? Улянка,- подумав вiн.- Як же  вона  виросла  за  п'ять
рокiв! Мабуть, мене зовсiм забула".
   - Здрастуйте, хто в цiй хатi,- привiтався.Можна вiдпочити?
   Вiн поклав на лаву клунок i шинелю, витер хусткою лоба.
   - Сiдайте,-запросила Улянка.-Звiдки ви, дядю?
   Упiймала його погляд, яким вiн глянув на цебро з водою, i хутко  подала
йому кухоль. Вiн пив i стежив за дiвчинкою.
   -- Спасибi, голубко. Холодна та смачна. Рiдна водиця. А де  ж  це  твоя
мати?
   Дiвчинка пильно дивилась на нього.
   - Нiмцi вбили матiр. Дядю, а ви, може, з  фронту?  Вiн  побачив,  як  у
розширених ?? очах запалала промениста надiя.
   - Хiба забула, Улянко, дядька Федора? - спитав вiн.- Удвох же  з  тво?м
батьком iшов на фронт. I... звiстку принiс...
   "Ось як, i матiр убили бузувiри".
   Не встиг вiн подумати, як Улянка вихором налетiла на нього.
   - Дядьку Федiр! Дядьку Федiр! - вигукувала вона, почепившись  Корсаковi
на шию.- Звiстка вiд батька! Тато знайшлися! Дiду Маврикiю!
   З  закутка  за  пiччю,  звiдки  виглядало  дерев'яне  лiжко,   спочатку
з'явилися ноги, взутi в шкарбани, потiм висунувся i сам дiд Маврикiй.
   - Здоров, Федоре!-пiшов вiн  до  гостя  з  розпростертими  для  обiймiв
руками.- Недарма менi сон такий  снився:  пташка  у  вiкно  стукала  -  на
звiстку. I кiт умивався цiлiсiнький день. Ну, думаю, гостi будуть. Аж  ось
i гiсть, i звiстка. Я ж казав, що живий-живiсiнький Андрiй...
   "Не знають вони, не знають",- вистукувала у Федора важка думка.
   Дiд Маврикiй заметушився:
   - Я?чню спряж, онуко, та меду постав. У нас сво?  кури  несуться.  Меду
передав Макар Макарович. Балу? Улянку. А в мене й чарчина знайдеться.  Ось
вона. Аякже, на деревi? настояна. Вiд ломоти, вiд  сухоти"  У,  куди  там!
Довголiття да?. От за здоров'я Андрiйове й вип'?мо.
   -  Дядьку  Федоре,-схопила  Улянка  гостя  за  рукав.-  Коли   ж   тато
повернуться додому? Чи скоро? А що вони переказували менi?
   Федiр глянув у глибочiнь цих дитячих очей i вiдчув, що вiн не ма?  сили
сказати правду. Ця дiвчинка нi на одну мить не припуска?, що  звiстка  про
батька - звiстка про його смерть. Як може спасти ?й таке  на  думку,  коли
надворi чарiвний сонячний день, п'янить дух розквiтло? липи,  i  зозулi  в
усiх  лiсових  закутках  навперебiй  вiщують  щасливi  роки...   Ось   уже
повернувся додому приятель i товариш батькiв дядько Федiр. Нема?  сумнiву,
що не сьогоднi-завтра прийде й батько"
   - Батько переказав...- Федiр запнувся.- Усiм привiт переказав.  Щоб  не
скучали. Щоб ти, Улянко, вчилася.  В  люди  вийшла.  Може,  й  його  скоро
вiдпустять...
   Вiн нашвидку випив чарку горiлки, .настояно? на деревi?, закусив я?чнею
i почав збиратися.
   - Спасибi за хлiб-сiль. Хочу до вечора сво?х побачити. Звиняйте, що про
Андрiя мало розказав. Хай удруге колись.
   - Я проведу вас, дядьку,- метнулась Улянка. Допомогла почепити торбу, а
шинелю нiзащо не схотiла вiддати.
   - Я вам пiднесу. Ви в цiй шинелi воювали, дядьку? I батько  вас  у  цiй
шинелi бачив?
   Вони вийшли з хати. Дiд Маврикiй стояв на порозi.
   - Ти, Федоре, лiворуч вiд яру забирай, бо там такий чагарник порiс,  що
не пройдеш. Лiворуч тобi навпростець буде,-  якраз  мимо  старого  вуглища
пiдеш, де колись вугiлля випалювали.
   Улянка непомiтно гладила долонею й  притискувала  до  серця  незграбний
суверток шинелi. Але дядько Федiр помiтив це.
   - Ти навiщо ?? так голубиш?
   - Нi, це я пляму витираю. I пилюки на  нiй  багато.  А  осьдечки  дiрка
прогорiла.
   Бiля густого осичняку, де завжди сполохано  трiпотiло  листя,  дiвчинка
попрощалася з гостем.
   - Тут уже скоро й просiка,- сказала.- Тiльки як  над  проваллям  будете
йти, не оступiться.
   Вона враз нагнулась i, перш нiж дядько Федiр зрозумiв у чому рiч, хутко
поцiлувала його в руку.
   - Уляночко! - скрикнув вiн.
   Але дiвчинки вже не було. Тiльки кущi зашелестiли, i все стихло.
   "За вiщо вона? - думав Федiр.- За звiстку про батька".
   Вiн витер пальцем око.
   - Отако?! Взяло та й запорошило.


   Роздiл вiсiмнадцятий. У МАКАРА МАКАРОВИЧА

   Наступного дня  Улянка  встала  дуже  рано,  посипала  проса  курчатам,
зварила дiдовi Маврикiю зеленого борщу.
   -  Хазяйнуйте,  дiду,  сьогоднi  самi,-  сказала,а  я  пiду  до  Макара
Макаровича. Може, вiн i досi не зна?, що мiй батько живий.
   Ополуднi  Улянка  була  вже  бiля  дерев'яно?  хати,  крито?   червоною
черепицею. Тут мiстилась контора лiсництва, але  Макар  Макарович  тут  не
жив, вiн збудував собi будиночок трохи далi, на  узгiр'?,  яке  обривалось
прямовисною кручею. Звiдси з високого урвища, очам  вiдкривався  безмежний
кра?вид на кучерявi горби та яри, звiдки тяглися вгору  верхiвки  берiз  i
осик. Крiзь могутню зелень блищала вдалинi Сула.
   Макара Макаровича Улянка зустрiла  бiля  парнi,  де  гнули  обiддя  для
колiс. У просторiй землянцi стояло два величезних казани з  водою,  i  пiд
ними гоготiло полум'я. Коли дiвчинка зазирнула в землянку, ?? так i обдало
жаром. Iз казанiв по трубах iшла пара в iншу, сусiдню  землянку.  Дверцята
до цi?? землянки були щiльно зачиненi й обмазанi глиною.  Там,  у  гарячiй
парi, розпарювалось обiддя.
   - Доня прийшла,- зрадiв Макар Макарович.- Ну, драстуй,  драстуй.  А  я,
бач, нове пiдпри?мство органiзував. Почекай хвилинку, зараз будемо гнути,
   Вiн  повернувся  до  робiтникiв,  якi  сидiли  в  затiнку,   попихкуючи
цигарками, й гукнув:
   - Пора, хлопцi! А де ж бригадир? Вiдчиняй дверцята!
   В цей час ззаду до Улянки нечутно пiдiйшов Демко.
   - А-гов!
   - I зовсiм не злякав!
   - Хiба тебе зляка?ш таку?
   - Авжеж. Мене штрики-брики не злякали. Дверцята в  землянку  вiдчинили,
звiдти шугнула сива пара, i вже на круглий обiдний пень, вкопаний у землю,
лiг перший обiд  -  довгий  i  рiвний,  який  парував  i  плакав  дрiбними
сльозами.
   Макар Макарович тут же зiгнув його, i з пенька зiйшов уже готовий обiд.
   - Ех, калина-малина, хоч на карету? Ясеновий, добрий буде пiд шину.
   Другий обiд зiгнув Демко. Йому, звiсно, допомагав  батько,  та  хлопець
глянув на Улянку такими очима, що вона жартома штовхнула його в спину:
   - От хвалько небесний!
   "Буде мо?ю сестрою,- подумав  Демко,-  то  хай  зна?,  що  в  не?  брат
неабиякий майстер!"
   Коли Улянка захоплено почала розповiдати Макаровi Макаровичу про  гостя
з фронту, який принiс звiстку вiд батька, лiсничий заметушився.
   - Аякже! Знаю, знаю. Федiр Корсак. У нас тут працюватиме.
   I вiдразу ж змiнив розмову:
   - А тепер ходiмо до мене! Ви ж тут продовжуйте, хлопцi,-  обiзвався  до
робiтникiв.- Яке берестове - окремо, для простих возiв. Воно м'яке, каменю
не бо?ться.
   Вдома Демко пiшов у хижу й винiс звiдти довгу засклену скриньку.
   - Ти ще цього не бачила!
   - Ой, як ловко! - мимохiть вихопилося  в  Улянки,  а  Демко  задоволено
посмiхнувся.
   - А що? Правда - ловко?
   Це була колекцiя комах,  шкiдникiв  лiсу,  яку  Демко  збирав  довго  й
пристрасно.
   На днi скриньки рiвними рядами було приколото  шпильками  рiзноманiтних
жукiв i метеликiв. Чорний дубовий усач iз сво?ми довжелезними вусами  був,
наче командир  цiлого  загону  хрущiв  i  хрущикiв,  коро?дiв,  бронзовок,
лубо?дiв,  слоникiв.  Тут  були  жуки,  наче   витопленi   з   дивовижного
червоно-зеленого металу,  якi  мiнилися  й  спалахували  перед  очима,  як
самоцвiти. Були напрочуд красивi жучки - крапчастi, як мармур,  золотистi,
як полиск ватри, зеленi, мов заблукалий у листi сонячний промiнь.  Слоники
застигли з витягнутими довгими носиками-хоботками,  рудий  хрущ  розпустив
нижнi слюдянi крильця, немов приготувався знятися в повiтря.
   Метелики були ще красивiшi. Кожного з них наче виткала невiдома ткаля з
золотих пушинок.  Нiжнi  крильця  златогузки  скидались  на  двi  яблуневi
пелюстки,  а  деревце  кiнчалось  золотою  подушечкою;  шовкопряди  вдягли
плахiтки в чудернацьких вiзерунках; крихiтнi  метелики-листоверти  були  в
оксамитних кофтинках, гаптованих бiсером, а совки й п'яденицi  вабили  око
муаровими биндами; схожi  на  ос  тонковусi  пилярi-ткачi  хизувалися,  як
клоуни, в жовтих трико.
   Улянка не раз бачила в лiсi цих  комах.  Не  раз  увечерi  залiтали  на
вогник у  лiсникову  хатину  меткi  метелики  -  пухнастi,  вкритi  нiжним
оксамитним пилком, який осипався вiд  трiпотiння  крилець.  Та  нiколи  не
замислювалась дiвчинка над тим, що все це - лихi вороги лiсу, якi смокчуть
живий сiк дерева, точать його серце, глодають листя.
   - Це все шкiдники? - спитала вражено.
   Демко кивнув головою.
   - Ось чому ти все бавився з  жуками...промовила  Улянка  i  глянула  на
хлопця. В цьому поглядi було щось нове. Нiколи ранiше так не  дивилась  на
Демка Улянка. "Ось ти який! - немов сказала цим поглядом  дiвчинка.-  А  я
думала, що ти тiльки бешкетник".
   - А це бачила?  -  спитав  хлопчина,  показуючи  зав'язаний  полотняним
клаптиком палець.
   - Врiзався?
   - Еге, гiрше. Гусiнь уколола. Свербить. Увесь палець червоний i  напух.
Ось бачиш цього метелика? Це краснохвiст. У нього така  жовтувата  гусiнь.
Iз смужками. Нiколи не бачила? А на спинi, як щiтка, пучечками  волосинки.
Я й уколовся. Такi отрутнi волосинки!
   - Як же ти необережно! -вихопилось у не?.
   ?й було дуже цiкаво слухати Демка. Та вона почувала, що й сама могла  б
розповiсти багато цiкавого.
   - А ти чув казку про Чарнамай-зiлля?  -  спитала  в  нього.-  Менi  дiд
Маврикiй розповiдав.
   Нi, Демко нiколи не чув про таке. I Улянка розказала йому  легенду  про
полум'яну квiтку.
   - А зна?ш що, Улянко? - промовив задумливо Демко.- Давай  удвох  пiдемо
шукати це Чарнамай-зiлля. Що, коли й справдi ? десь така квiтка? Тiльки  ж
усе це казки...
   Вiн зiтхнув.
   У цей час увiйшов Макар Макарович. Вiн поглянув на Демкову  колекцiю  i
посмiхнувся.
   - Ну, Улянко, а тепер я тобi свою колекцiю покажу. Ходiм, ходiм...
   Усi тро? ввiйшли в простору хижку. Тут пахло борошном  i  гасом.  Макар
Макарович пiдiйшов до столу i зняв газету, якою було накрито багато  малих
i великих скляних банок.
   - Ось мо? полоненi! - сказав вiн.
   Улянка побачила, що в кожнiй банцi злегка коливався в  рiдинi  гриб.  I
дiвчинка згадала, що про цю пристрасть Макара Макаровича збирати  колекцiю
грибiв вона вже якось чула вiд знайомих лiсникiв.
   Тут, на столi, була маленька грибна кра?на. Схожi на хитрих звiрючок  -
жовтi лисички, опеньки - довгов'язi жевжики пiд парасольками,  печерицi  -
бабусi в бiлих очiпках, червоноголовi мухомори i ще багато  таких  грибiв,
що Улянка або вперше ?х бачила, або не  знала  назви.  Були  тут  гриби  з
кумедними ковпачками, були з рiжками, однi мали круглi,  широкi  капелюхи,
iншi - шапочки.
   - Трюфеля-гриба ще нема? в мене,- сказав Макар Макарович.-  Його  важко
дiстати. Нема? ще  деяких  отрутних  грибiв.  Правда,  я  сьогоднi  вранцi
знайшов  блiдих  поганок  -  небезпечний  гриб.  Ось  i  баночку  для  них
приготував. При?здив до мене професор з мiста, просив продати мою колекцiю
для iнституту.  Я,  кажу,  не  продам,  а  подарую.  Що  ж,  хай  студенти
вивчають... Правда, калина-малина?
   I враз вiн схопився обома руками за голену голову:
   - Демко! Я й забув! На пошту ж треба ?хати.  Нiкого  послати  сьогоднi.
Швидше, а то спiзнишся. Пакета треба вiдвезти.
   ...Демко вивiв iз стайнi Фрiца.  Кiнь  був  дуже  високий,  тому  Макар
Макарович сам його осiдлав.
   - Ну, давай пiдсаджу!
   Демко глянув на ганок i з полегкiстю зiтхнув: Улянки не було, отже вона
не побачить, з якими труднощами йому доводиться лiзти в сiдло. I чому така
несправедлива до нього доля? Чому б йому не  пiдрости  хоча  б  на  чверть
метра? ?сть же щастя людям! Взяти хоча  б  Чичибабу:  високий,  як  стовп!
Щоправда, вiн у кожному класi сидить по два роки,  зате  ж,  як  стане  на
стiльчик, то рукою стелю дiста?!
   Проте,  опинившись  на  сiдлi,  хлопець  вiдразу   ж   за-був   i   про
несправедливiсть долi i про Чичибабу.
   Тепер вiн уже з занепоко?нням  глянув  на  ганок:  невже  ж  Улянка  не
побачить його верхи на конi?
   Та дiвчинка була в хатi. Ось-ось вона вийде на  ганок,  вона  неодмiнно
мусить вийти, щоб на власнi очi побачити вiдважного вершника.
   Демко натяг повiд:
   - Ну, ти! Балу?ш! - голосно гукнув вiн. Цей вигук напевне почу? Улянка.
Щоб виграти час,  хлопець  попросив  у  батька  пiдняти  трохи  вище  лiве
стремено. I хоч воно тепер стало вище за праве, Демко  ладен  був  терпiти
найприкрiшi незручностi, тiльки б Улянка побачила його на конi.
   Та Улянки не було. А далi гаяти час не можна.
   - Поганяй! Чого баришся? - гукнув батько. Демко хльоснув Фрiца i  учвал
поскакав навколо хати. На скаку вiн зупинив коня  й  лозинкою  постукав  у
вiкно.
   О радiсть! Вiкно прочинила Улянка.
   - Що тобi?-спитала вона.-Ти верхи на Фрiцi ?здиш?
   - А що ж! Пусте дiло.
   - Що тобi? -- повторила запитання дiвчинка.
   - Те... як його? Дай водi? напитися.
   Улянка подала йому повний кухоль. Демковi нiяк не хотiлося  пити,  вода
була непри?мна, тепла, але вiн спорожнив  кухоль  до  останньо?  краплини,
насунув мiцнiше картуза i скоком погнав Фрiца до ворiт.


   Роздiл дев'ятнадцятий. БУРЯ

   Буйно розрослися трави й кущi, потемнiшало листя  на  деревах,  могутня
гущавина  стiною   обступила   затишнi   лiсовi   галявинки.   Позаростали
подорожником та лопухом стежки-дорiжки, в  забутнiй  канавi  бiля  просiки
привiльне  розкинула  зелену  плахту  жалка  кропива,  i  тiльки  де-не-де
соромливо майне бiлим рукавом береза.
   До осенi ще далеко, ще лiто диха? млiстю з гарячого  синього  неба,  та
Улянка вже не раз помiчала,  як  через  дорогу  несмiливо  пролетить  бiла
пушинка. Знала дiвчинка, що вiдцвiла десь iще одна квiтка i  пушинка  несе
на сво?й парасольцi маленьке стигле зернятко.
   Давно обсипався цвiт з груш i кислиць,  i  тепер  на  деревах  повiльно
наливалися соком маленькi  плоди.  Якась  грушка,  передчасно  пожовтiвши,
падала на землю мiж ажурного листя папоротi. На сонячних  лiсових  горбках
солодко пахло нагрiтою  стиглою  полуницею,  i  теплий  вiтрець  здував  з
козельцiв шовковий пух.
   Улянка часто тепер бувала в Макара Макаровича. Вона дуже любила йти  до
нього лiсовою дорогою, яку перетинало дубове корiння. Любила ?здити з  ним
i з Демком оглядати лiсництво, бувати на заготiвлi лiсу, на  пасiцi,  бiля
парнi.
   Одного разу вона побачила, що Макар Макарович сидить на ганку з Федором
Корсаком. А коли пiдiйшла й привiталась, ?й здалося, що перед  цим  обидва
вони балакали про не?, i обидва здалися дiвчинi дуже  засмученими,  хоч  i
ховали це за усмiшками.
   - Дядю Федоре,- сказала вона,- а коли ж ви розповiсте менi про  батька?
Пам'ята?те, ви казали: "Хай колись удруге"?
   I на превелике здивування дiвчинки Корсак  забурмотiв:  "Гаразд,  нехай
колись..."
   Хутко попрощався й пiшов.
   - Чого вiн? - спитала Улянка з тривожним передчуттям лиха.
   - Поспiша?. Робота,- коротко вiдповiв Макар Макарович.-  Сьогоднi  нову
просiку прокладають на Вiльшанському урочищi. Може, по?демо, Кульбабко?
   Улянка мовчки допитливо дивилася лiсничому  в  обличчя,  i  вiн  раптом
сказав:
   - Сядь тут, доню. Я хочу з тобою поговорити. Дiвчинка слухняно сiла  на
сходинцi ганку.
   -  Улянко,-  продовжував  Макар  Макарович.Скажи  менi,  коли   б   так
трапилось, що тато твiй не повернеться, чи хотiла б ти, щоб  я  став  тобi
замiсть рiдного батька?
   Дiвчинка не вiдповiла. Вона мовчки дивилась на Макара Макаровича, i вiн
бачив, як круглiшають ?? очi, i в них стигне страшна невимовна догадка.
   - Тато не повернеться? - спитала вона тихо, майже самими губами.- А  як
же дядько Федiр... Вiн казав...
   _-_ Вiн не сказав тобi правди, доню,- так само тихо вiдповiв  лiсничий,
почуваючи, як глибокий жаль i любов до цi?? дiвчинки крають йому серце.
   - Що з татом? - спитала вона й уся затремтiла. I тодi  Макар  Макарович
розповiв усе що знав про смерть Андрiя Голуба.
   Горе було так тяжке i так воно приголомшило Улянку, що навiть сльози не
змочили ?? сухих гарячих очей.
   Дiвчинка встала.
   - Я пiду...
   - Куди? Почекай! - схопився Макар Макарович.
   - Додому.
   Вона не послухала умовлянь i пiшла до ворiт.
   - Зажди-бо,- гукнув тодi Макар  Макарович.-  Я  зараз  запряжу  коня  i
одвезу тебе!
   Але Улянка, не  озираючись,  уже  хутко  вийшла  за  ворота.  I  тiльки
опинившись сама-самiсiнька на знайомiй галявинi, вона уткнулась обличчям у
густу траву й заридала.
   Хвилюючись за дiвчинку, Макар Макарович трохи згодом  по?хав  верхи  до
лiсниково? хатини вслiд за Улянкою. Вiн не наздогнав ??,  та,  проте,  був
певний, що вона вже встигла дiйти додому. Лiсничий дуже стривожився,  коли
дiд Маврикiй сказав йому, що Улянки ще не було.
   Вже й обiдня пора минула, а  дiвчинка  не  приходила.  Сонце  пiшло  на
захiд, вiд кленiв лягли на дорогу тiнi. Тодi Макар Макарович учвал  погнав
коня до контори. Нашвидку вiн  скликав  кiлькох  лiсникiв,  i  вони  верхи
по?хали в лiс шукати Улянку.
   Увечерi всi вони повернулись, не знайшовши  дiвчинки.  Макар  Макарович
боявся, що з Улянкою трапилось якесь нещастя. "I  навiщо  я  вiдпустив  ??
саму пiсля тако? розмови!" - картав вiн себе.
   Дiд Маврикiй, дiзнавшися  про  подробицi  сьогоднiшнього  дня,  i  собi
стривожився.
   - Треба шукати, треба шукати ??,- бiдкався вiн,- бо й до лиха недалеко.
   Вiн виходив до перелазу i виглядав онуку. Та Улянки все не було.
   Макар Макарович об'?здив увесь лiс. Кiнь був у милi, тремтiв вiд утоми.
Лiсничий побував i бiля Сули, i в Одудовiм яру.  А  коли  зайшло  сонце  i
темрява окутала лiсовi дороги, вiн ще раз по?хав на пошуки.
   Тривожно загули верховини грабiв i кленiв. Чорна хмара оповила пiвнеба,
кривавим оком моргала в темрявi блискавка. Все тривожнiше гули  верховини.
I  враз  вони  затихли,  немов  прислухаючись  до  чогось   та?мничого   й
невiдомого. I тодi в цiй раптовiй тишi, коли  вiтер  згорнув  сво?  крила,
почувся в  нiчнiй  темрявi  далекий  шум.  Вiн  швидко  наближався.  Першi
краплини, важкi, як олово, застукали по листках, i слiдом за цим  хлюпнула
злива.
   А Макар Макарович верхи пробирався в цей час лiсовою дорогою  -  мокрий
до  кiсток,  знеможений,  охриплий.  Знову  загули   дерева,   застогнали,
затрiщали вiд нечувано? бурi. Синя блискавка слiпила очi,  стомлений  кiнь
спотикався, дорогою побiгли струмки.
   - Уля-янко-о! - гукав лiсничий у тi короткi секунди, коли стихала буря.
Та у вiдповiдь з новою силою налiтав порив  вiтру,  гуркiт  грому  обвалом
котився над лiсом.
   "Що ж з Улянкою? Де вона?" - важкою каменюкою била в  голову  думка.  I
Макар Макарович ?хав далi й далi, звертав з дороги на просiку, ви?здив  до
рiки i ?хав понад берегом. Коли спалахувала блискавка, вiн бачив з кручi у
примарному синьому свiтлi чорну, моторошну  воду,  яка  кипiла  вiд  бурi.
Блакитнi стрiли блискавиць пронизували зловiсну глибочiнь i, здавалось, не
могли дiстати до дна.
   У нього майнула думка, що даремно вiн витрача? останнi сили  на  пошуки
дiвчинки, бо ?? нема?, давно вже нема? в лiсi. Вона могла пiти  до  мiста,
могла пiти на фронт шукати батька, пiти свiт за очi.
   Та сам вiн тi?? ж хвилини вiдкидав цю думку.
   Давно стихла буря й минула злива, коли  Макар  Макарович  повертався  з
лiсу. Улянки нiде не було.
   Зненацька вiн зупинив коня. Йому вчувся незрозумiлий звук.  Чи  стогiн,
чи дерево зарипiло?
   З-за розiрваних хмар викотився мiсяць, i лiсничий  упiзнав  мiсцевiсть.
Велетенський гiллястий дуб чорним громаддям застиг  у  кiлькох  кроках.  З
листя з глухим дзвоном падали краплини. Це був той  самiсiнький  старезний
дуб-дiдуган, який завжди викликав у Макара Макаровича мимовiльний неспокiй
i сум. Переказували, що колись, давним-давно, в цих мiсцях, бiля Одудового
яру, жив сам Гаркуша. Пiд цим дубом стояв колись його намет...
   Лiсничий прислухався. Незрозумiлий звук повторився. Здавалося,  що  вiн
виходить звiдкiлясь з-пiд землi.  I  ось  знову  -  стогiн  чи  зойк,  але
слабкий, надтрiснутий, болiсний...
   Кiнь злякано захропiв, пiдняв вуха. Тепер Макар Макарович  ясно  почув,
що це стогнав дуб. У нiчнiй  тишi  сумно  i  страшно  звучав  цей  стогiн.
Мимохiть зринули оповiдання про заложникiв-полонених, яких Гаркуша  тримав
у печерах, виритих на схилах яру. Довгими роками томилися вони пiд землею,
чекаючи, доки дадуть за них викуп.
   I коли ще раз застогнав дуб, Макар Макарович  хутко  злiз  iз  сiдла  i
прив'язав коня до гiлки. Обiйшов навколо дуба i побачив величезне дупло, в
яке вiльно могла зайти людина.
   Почуваючи, що вiд хвилювання забива? подих, лiсничий зазирнув  у  чорну
пащу дупла й похапцем дiстав сiрники. Вони зволожнiли й не хотiли  горiти.
Нарештi Макаровi  Макаровичу  пощастило  -  сiрник  спалахнув  трiпотливим
блiдим вогником. Його немiчне свiтло заколивалось  на  крейдяному  обличчi
Улянки, яка лежала непритомною в дуплi.

   * * *

   Наче увi снi вiдчула Улянка долоню, що тихо лягла ?й на лоба.
   - Жару вже нема?,- промовив чийсь дуже знайомий жiночий голос.
   Дiвчинка проснулась, але лежала з заплющеними очима, бо  ?й  здавалось,
що вона не ма? сили пiдняти повiки.
   - Тепер пiшло на одужання,- обiзвався iнший голос, чоловiчий, який  був
теж знайомий-знайомий. I звiдкiлясь, мов з глибоко?  прiрви,  до  дiвчинки
повiльно поверталася свiдомiсть. Де вона? Що з нею?  Ось  вона  лежить  на
галявинi й плаче, ось блука? безтямно  лiсом,  продира?ться  через  колючi
хащi. Дико шумлять патлатi дерева, буря  з  дощем  сiче  обличчя.  Слiпуча
блискавка б'? в груди,  i  навколо  раптом  розлива?ться  яскраве  свiтло,
наскрiзь пронизу? все тiло...
   Улянка з зусиллям розплющу? очi й бачить сонячнi зайчики,  якi  гасають
по бiлiй стiнi кiмнати. "Як  же  я  довго  спала",-дума?  дiвчинка  i  тут
помiча?, що бiля ?? лiжка хтось сто?ть. "Та це ж Макар Макарович!" - немов
у туманi впiзна? вона обличчя, яке схилилось над нею. Вона  схоплю?ться  й
простяга? вперед руки i тепер бачить, що Макар Макарович  не  сам,  з  ним
Людмила Степанiвна. Свiтла радiсть огорта? Улянку  -  десь  далеко  позаду
лишилася лиховiсна нiч, i злива, i страшне дупло, i холод,  який  сковував
дихання. Легкi крила пiдхоплюють дiвчинку, голова ?? знову вiдкида?ться на
подушку, та крила не дають упасти, гойдають i вколисують...

   =====================================================================





   ЯК ЗАКУВАЛА ЗОЗУЛЯ

   У хатi баби Устини не зачинялися  дверi.  Вбiгла  сусiдка,  у  фартусi,
просто вiд печi. Тiльки-но вона вийшла - принесло бригадира Тодося. Навiть
дiд Антип, який поскаржу?ться па ноги, i той причвалав подивитися на диво.
Л вже за дiдом Антипом усе село Вигода загомонiло: в баби Устини  закувала
зозуля!
   Сходились з усi?? Вигоди, дивились на зозулю, що  стояла  па  древньому
годиннику на однiй нiжцi, а другу мовби сховала вiд морозу, i запитували в
баби, як та зозуля закувала.
   - А то вже  питайтесь  онука  мого,  Михася.  Вiн  ту  зозулю  примусив
кувати,- вiдповiдала баба Устина.- Стiльки лiт мовчала, а це, як бачите...
- Вона позирнула на годинник i тицьнула в нього пальцем: - О, о, слухайте,
зараз буде кувати!..
   I справдi, мiдна зозуля набралася духу  i  так  славно  утяла,  як  ото
навеснi в лузi, коли чу?мо ?? вперше: хочеш не хочеш, а мусиш лiчити. Баба
бачила, що всi тихесенько лiчать.
   - Ото ниньки дiти! - мiтингувала посеред  хати  баба  Устина.  -  Iнший
дорослий того незугарний, що вони можуть.  Я  ж  цей  годинник  носила  до
мiста. "Е, бабо, - сказав майстер, - пора в музей такi  речi".  А  Михась,
видите, все поставив па сво? мiсце... - I знову показала на годинник: - О,
о, зараз ще куватиме!.. Ага, чули, якi тепер дiти?.. А що буде далi? То  ж
закон вийшов учитися на всi руки, аби люди всьому лад могли дати...
   - Ти, Устино, ближче до дiла,  -  нетерпеливився  дiд  Антип.  -  Скажи
толком, як закувала зозуля? - Дiд був трохи набожний i чи не пiдозрював  у
тому якогось дива.
   Баба  Устина  покопалась  пальцем  у  сивiй  скронi  та,  як  i   iнших
вiдвiдувачiв, справила дiда до свого онука.
   - Чи ж я тобi знаю. Ворожили,  а  що  саме  -  спитайся,  Антипе,  мого
Михася, вiн пояснить.
   Дiд невдоволено крякнув:
   - Доведеться...
   Вiн знав Михася по спiльнiй  риболовлi.  Зовсiм  малеча,  тiльки-тiльки
зiп'явся на ноги i пiшов угору, такий собi  смирний  бiлявенький  хлопчик.
Iнший, бешкетник, лише помутить вудками  воду  i  нi  з  чим  поверта?ться
додому, ще й огризнеться на добре слово.  А  цей  -  i  не  чути.  Сидить,
пильну? за поплавками, як цiлком дорослий. За всiма  поплавками  устежить.
Часом зазiва?ться дiд, то вже Михась нагада?:
   - Дiдусю, дiдусю, клю? на  вашiй...  -  I  то  тихенько,  щоб  рибу  не
сполошити.
   Недавно дiд Антип бачив Михася на вулицi, зняв  на  його  уклiн  шапку,
запросив на  риболовлю,  але  той  сказав,  що  тепер  йому  браку?  часу,
закiнчилися лiтнi канiкули, треба до школи ходити.
   Ще Михась i тим примiтний, що часто, замiсть сво?х, прихоплю?  батьковi
шкарпетки, у  гарних  вiзерунках.  Вони  великуватi,  не  тримаються,  все
сповзають на черевики, а Михась забува? ?х  поправляти,  так  i  ходить  -
закаблуками по шкарпетках.
   "Хто його зна?, - мiркував дiд Антип, - може, цей хлопчик  у  батькових
шкарпетках i справдi заставив кувати зозулю?.."
   Але  дiд  кожен  факт  любить  перевiрити  фактом.  Отож  розшукав  вiн
старi-престарi ходики, що завалялися на горищi ще  з  дово?нних  часiв,  i
вiднiс ?х Михасю: побачимо, мовляв, що з того вийде.
   Михась оглянув ?х уважно i зовсiм по-дитячому мотнув головою:
   - Старенькi, дiдусю, але нiчого. Нам би таких побiльше!
   - Еге, трохи старенькi, - погодився дiд Антип i лукаво спитав: - А коли
зволите прийти з платнею?
   - Платнi не треба i приходити не треба. Ми самi, дiдусю, приносимо свою
роботу. У нас, у школi, цiла майстерня! -  Михась  широко  розвiв  руками,
наче хотiв показати, яка в них майстерня.
   Невдовзi Михась ще з  одним  хлопчиком-школярем  принiс  дiдовi  Антипу
оновлений годинник. Старий упiзнав його хiба що по гирi. На щитку, замiсть
жiнки з граблями, хтось дуже  схожий  на  самого  дiда  Аптипа  вiв  полем
комбайн. Стрiлки сяяли, цифри на циферблатi вiн бачив без окулярiв.
   - Фосфор! - сказав Михась. - Це ми вам зробили, щоб i вночi було видно.
   "Намалювати оте  все  не  штука!  Побачимо,  як  вони  ходитимуть,  час
вiдлiчуватимуть..." - подумав дiд Антип, приймаючи ходики.
   - А ти чий? - запитав Михасевого товариша.
   - Тодося, бригадира, - несмiливо вiдповiв чорнявий, а вихрястим  чубом,
крапля в краплю у свого батька, хлопчик.
   - Спасибi ж вам.
   Хлопчики затупцяли бiля дверей, заходились прощатися.
   - Стривайте! - затримав ?х дiд Антип. - Вiзьмiть хоч горiхiв.
   Тодосiв синок шепнув щось Михасевi на вухо.
   - Добре, посадимо ?х на шкiльнiй дiлянцi! - вигукнув Михась i звернувся
до дiда: - Горiхи вiзьмемо, але це не платня, дiдусю. Бо нiяко? платнi нам
не треба. - Вiн поправив батькову шкарпетку, що сповзла па черевик.
   Дiд Антип  задоволене  слухав,  як  розмiрене  тiктакали  ходики,  наче
сперечаючись з новеньким будильником, купленим цього лiта в  сiльмазi,  та
все жалкував, що не було в ньому тако? зозулi, як у баби Устини. Хай би  i
в його оселi кувала на довгi роки!..

   Житомир, 1952



   ТИХОНЯ

   Толя недовго гостював на бабусиних хлiбах. Десь  на  другий  чи  третiй
день по при?здi в село його бачили на колгоспнiм дворi. Це був  тендiтний,
блiденький  пiдлiток,  мало  схожий  на  сiльських  хлопчакiв,  огрубiлих,
засмаглих, немов налаштованих до роботи, ?х охоче вiдправляли в поле, кого
до жаток, кого до снопiв, навiть найменшого з них, пустуна Петрика,  взяли
у водовози, а Толя неприкаяно походжав батiжком, заздрив ?м та все натякав
заклопотаним бригадирам, що i вiн робiтник. Тi  дивились  на  нього  трохи
здивовано, з неприхованим недовiр'ям i питали:
   - Що ж ти вмi?ш робити?
   А слiпий Прокiп, який носив на оцi чорного ремiнчика,  так  той  навiть
гримнув на Толю:
   - Iди, хлопче, не вештайся пiд ногами!..
   Лише старий Маковей, що в потi лиця ладнав на тiк  молотильну  бригаду,
змiряв Толю проникливо, спитав, чи надовго в  гостi,  й  порадував  добрим
словом:
   - На линку[1] пiти хочеш?_
   - Хочу! - випалив Толя, не знаючи, що таке "линка".
   Зайшов з Макове?м до стайнi й, сполохнувши горобчикiв,  що  назлiталися
туди на снiданок, побачив низеньку, принишклу каштанку[2].
   - Знайомся,сказав Маковей.Це Тихоня. Конячина  так  собi,  та  в  линку
лiпшо? не дадуть.
   "Чому ж "так собi"? - дивувався Толя, несмiливо пiдступаючи до Тихонi.-
Конячка як конячка, i все в не? на мiсцi: ноги, грива, хвiст..."
   Помилувався нею, а коли Маковей вийшов i Толя лишився  сам,  то  взявся
оглядати ?? пильнiше. Гострi прозорi вуха в розбухлих прожилках, як осiннi
листки, бiла лисинка на розумнiм чолi, добрi вологi очi...
   "Нi, досить пристойна конячка",вирiшив Толя, догiдливо розправляючи  ?й
таку ж, як i хвiст, пишну смоляну гриву, в якiй посiялись реп'яхи.
   Вибирав ?х якнайобережнiше, аби не завдати Тихонi болю.
   Тихоня обнюхала свого  нового  господаря,  недовiрливо  щулила  вуха  й
косила вогняними очима, бо, окрiм гострого скребка i  дошкульного  батога,
iншо? ласки не бачила.
   Вибравши реп'яхи, Толя взяв кобилу за недоуздок, i вона  покiрно  пiшла
за ним.
   Як проходили  повз  криницю,  Тихоня  знову  нащулила  вуха,  судорожно
здригнула всiм тiлом, але Толя не зважив на те: звiдки знати йому Тихонинi
примхи?
   На радощах вiн чимчикував перед нею й вслухався, як  байдужно  лопотiла
копитами: лоп-лоп, лоп-лоп...
   "Застоялась",мiркував Толя i з усiх сил тягнув за повiд.
   Толя не знав, що конюхи майже не годують i не поять ??, що всi цi  днi,
як перестали пускати на пашу, вона одиноко блукала  по  стайнi,  шукала  в
пере?дках вiвсянi зерна й невдоволено форкала в  порожньому  жолобi,  нiби
нарiкала на те, що ?й не дають смачного оброку. Але нiколи  не  чули,  щоб
Тихоня iржала або била копитами землю, як iншi конi. Хай як зобидять ??, а
вона мовчить. Тiльки й того, що пофорка? в жолобi, озирнеться туди-сюди  й
смиренно йде до свого невтiшного стiйла в куточку  стайнi.  Одне  слово  -
Тихоня...
   Iншi конi  трублять  овес,  а  Тихоня  мусить  живитися  голою  сiчкою.
Пахучого сiна теж не дають... Це ?й кара за те, що вона норовлива,  що  не
вмi? ходити нi в плузi, нi в возi,  нi  пiдручною,  нi  в  борознi.  Довго
морочилися з нею, та зрештою махнули рукою: Тихоня Тихонею... Всього цього
Толя не знав, стаючи з нею до линки.
   -Ти багато заробиш цi?ю неробою!-пiдсмiювалися з нього дiвчата.
   Толя з надi?ю позирав на Тихоню:
   - Зароблю! Правда, Тихоню?
   Але Тихоня була байдужа до Толиних пiдбадьорювань. Безтямно дивилась  у
степ i тяжко сопiла нiздрями...
   Та ось перший снiп у молотарку, за ним  ще  кiлька  снопiв,  i  дiвчата
гукнули:
   - Линка!
   Толя смикнув Тихоню за повiд, а вона анi  з  мiсця.  Легенько  стьобнув
батiжком - сто?ть,  горда  i  непокiрна,  як  камiнна  статуя.  А  дiвчата
гукають:
   - Линка!!!
   Що робити? Як уплинути на Тихоню?..
   - Давай же, давай, чудненька! - вiдчайдушне  благав  Толя,  згоряючи  з
сорому: - Тягни, Тихонечко!..
   Смикав ?? за  повiд,  благав,  обiцяв  золотi  гори,  але  Тихоня  була
невмолима. I далi незрушно стояла, нiби прикута вухналями до землi.
   Тим часом залягла полова, i  вже  не  дiвчата,  а  сам  старий  Маковей
вигукнув спересердя:
   - Линка!!!
   Та й це не подiяло на Тихоню. Толя з  жахом  чекав,  що  Маковей  зараз
пiдiйде до нього i скаже:  "Не  годен  ти  до  тако?  роботи!"  У  скронях
застукали молоточки, в очах зарябiло, i вiн нiчого не бачив, окрiм Тихонi,
приросло? до землi, та грiзно? постатi Маковея на столi молотарки. В однiй
руцi старий тримав перевесло, яке  не  встиг  укинути  в  барабан,  другою
посмикував бороду, жовту та довгу, як житнiй  снiп.  А  дiвчата  розпiкали
його:
   - Ну й линку добрав Маковей!
   - Хiба можна такого хлопчину до линки?
   - Тихоня духу його не бо?ться!
   - До не?  треба  слiпого  Прокопа!  Той  би  гаркнув,  то  пiшла  б  як
ошпарена!..
   - Годi вам, годi! - буркнув на те  Маковей.-  Тлумачив  же  головi,  що
Тихоня до линки негожа. Так нi, нав'язали!..-  Гукнув  Толi:  -  Гони  ??,
анахтему, пiд три чорти!
   Толя почав було випрягати Тихоню, але  в  цей  час  на  пожежнiй  бочцi
неквапливо пiд'?здив до току Петрик-водовоз. Вода  хлюпотiла,  розливалася
через верх кiлькома живими цiвками, що  iскрилися  на  сонцi,  збiгала  по
бочцi, лишаючи на стернi  нерiвний  вологий  слiд.  Зачувши  воду,  Тихоня
рвучко пiдвела голову, витягла шию, i, може, вперше  в  життi  заiржала  -
розпачливо, дико, на все поле. ?? мучила спрага...
   - Ей, хазя?, напо?ть  Тихоню!  -  вигукнув  Петрик,  зло  прицвьохнувши
батiжком.
   ...Не били i не лаяли, як звичайно, Толя уже й перестав  благати  ??  -
вона сама потягла линку,  але  зовсiм  не  туди,  де  мав  кластися  стiг.
Горблячись вiд натуги. Тихоня стрiмголов пiшла до води...
   - Так ось чому вона зноровiла! -  сказав  Маковей,  кинувши  в  барабан
розкручене перевесло.Це так доглядали ??...
   Молотарка примовкла, i весь люд, що був на току,  занiмiло  дивився  ту
зворушливу сцену: Тихоня припала до бочки сухими  губами,  жадiбно  ловила
живi цiвки й не могла зловити... Поки пiдоспiли з вiдром, Толя вiдбив чопа
й по?в ?? просто з рук. Вона пила з  пiнявого  струменя,  спочивала  i  ще
пила. ?? очi жеврiли радiстю...
   Знову розрiсся над током пил-димок, наче хто роздмухав його  зсередини.
Вужем забiгала линка. Толя радiв за Тихоню, радiв за те, що знайшов спосiб
приборкати ?? норовливiсть. Сам ?в - ?? годував, сам  пив  -  ??  напував.
Ласкаво припрошував:
   - ?ж, Тихоню, пий, Тихоню!
   За ту ласку вона платила добром, стала покiрною i слухняною.
   - Як працю?ться? - частенько запитував Маковей.
   Толя гордо позирав на Тихоню.
   - Ми з Тихонею!..
   - Давай, давай! - пiдбадьорював Маковей.Заробиш хлiба, грошей -  бабуся
крiпко подяку?. А схочеш - у город все забереш.
   - Нi, нi, все бабусi. Вони старенькi, то це ?м мо? трудоднi.
   Щообiду бабуся приносила вареники з вишнями й iншi  жнив'янi  ласощi  -
як-не-як, а все-таки гiсть ?? онук Толя! Не проминала спитати:
   - А як, сину, Тихоня? Переноровiла зовсiм чи, мо',  прикида?ться?  -  Й
вела по-старечому: - Гляди, сину, щоби та болячка назад не вернулася...
   Бабусинi слова непоко?ли хлопця, й непоко?ли  недарма.  В  одну  обiдню
перерву, чи то з радощiв пiсля вiвса, чи з якихось iнших сво?х  мiркувань,
Тихоня раптом заграла пишним хвостом, гребонула копитами землю i пiшла  по
полю навскач.
   Хто не бачив комети на небi, то мiг побачити ?? на землi: хвiст i грива
розвiвались на вiтрi, а ноги мовби не торкалися стернi. Спершу  милувалися
нею, та коли Тихоня вибiгла на  баштан,  з  якого  сочилися  пахощi,  люди
збентежено загули:
   - Кавуни, кавуни, кавуни!..
   Добру копу кавунiв зiпсувала Тихоня сво?ми копитами, гострими, як мечi.
Толю оштрафували за  це  на  п'ять  трудоднiв.  Старий  Маковей  винуватив
Тихоню, мав просити правлiння зняти цей штраф, але Толя довiв,  що  Тихоня
не винна, а винен вiн, Толя, винен тим, що забув  прив'язати  ??.  Маковей
замислився, копаючись шкарубкими пальцями в солом'янiй бородi, волiв  щось
сердечне сказати хлопцевi, та дiвчата такi невгамовнi - все:  "Линка!"  та
"Линка!" - i поговорити не дають...  Тихоня  бiгала  по  дорiжцi,  вибитiй
сталевою линкою, а Толя мусив устигати за нею, щоб у слушну мить осмикнути
??.
   В мiру того, як росла скирта. Тихонi ставало все  важче  й  важче,  але
вона не здавала. I хоч як славно ходила  Тихоня,  та  за  кожним  окликом:
"Линка!" - у Толi тьохкало в серцi. Не зовсiм вiрив ?й...
   А вона йому вiрила. Слiпо, по-сво?му, але  безроздiльно  вiрила  сво?му
новому господаревi...
   Та ось закiнчувалися канiкули, надходила пора повертати до мiста.  Толя
не мiг про це розповiсти нiмiй Тихонi, але був з нею  ще  ласкавiший,  нiж
звичайно. Жодного разу не торкнув ?? батiжком, на стоянках  розчiсував  ?й
смоляну гриву, в яку набилося остюкiв.
   Останнього дня Толя, привiвши пiсля роботи Тихоню до стайнi, мовив:
   - Я вже ?ду, Тихоню!..
   По дорозi на станцiю, уже не з батiжком, а з дорожнiм кошиком  у  руцi,
Толя ще раз забiг до стайнi, попросив, щоб Тихонi подали добрий  обрiк,  i
сказав на прощання:
   - Бувай, Тихоню! Наступного року знову побачимось... Але вона нiчим  не
виказала свого здивування, ?? над усе вабив овес. За таку  неувагу  хлопцi
посмiялися над Толею, а найбiльше Петрик-водовоз.
   - Ти ?й листа напиши,сказав вiн.Мовляв, дорога Тихоню, живу так i  так,
ходжу в школу, протираю на партi пiфагоровi штани  та  гризу  квадратнi  й
кубiчнi коренi з алгебри...
   Отак вони гомонiли, жартували  всю  дорогу  й  мало  не  спiзнилися  до
по?зда.
   Толя вскочив у вагон на ходу, кинувся до вiкна прощатися з  хлопцями  й
не повiрив очам сво?м - на перонi, поблизу  веселого  гурту  проводжаючих,
самотньо стояла Тихоня. В ?? вогнистих очах миготiли вiкна вагонiв.  Хтось
гукав:
   - Толю! Толю!
   А басок чергового по станцi? доводив до вiдома присутнiх, що  коням  на
перон ходити заборонено.
   А ще по хвилi, крiзь  холодний  стукiт  колiс,  Толi  почулося  кiнське
iржання, коротке, проникливе... Хлопець не знав, як вiдповiсти  Тихонi,  в
розпачi вiдiйшов од вiкна i, нi сiло нi впало, почав  частувати  пасажирiв
бабусиними гостинцями, якими був наповнений його дорожнiй кошичок.
   - Що за добряк? - дивувалися пасажири, вминаючи Толинi яблука.
   А там, десь за вiкнами, басок чергового все  ще  крикливо  доводив,  що
коням на перон ходити заборонено...

   [1] Линка - сталевий канат, яким  за  допомогою  спецiального  пристрою
вiдтягають солому й полову на скирту.
   [2] Каштанка - тут: кiнь каштаново? мастi.

   =====================================================================





   Весна 1648 року була тривожна. Знову по всiй  Укра?нi  палахкотiв  гнiв
народний. Дрижали  в  смертельнiй  небезпецi,  за  стiнами  сво?х  замкiв,
бундючнi пани. I не одна шляхетна панна, ридаючи, ламала безнадiйно  руки,
бо не знала, що ?й судилося завтра...
   Народний клич - "смерть польськiй шляхтi!" - як  грiзний  привид  стояв
перед кожним паном, проникав за товстi  мури,  i  не  було  вiд  нього  нi
захисту,  нi  рятунку.  Лютi  повстанцi  руйнували  вщент  усе,  щоб  духу
панського не залишилося...
   А втiм, мури  Лубенського  замку  князя  Вишневецького[2]  були  цiлком
надiйнi, ?х захищало кiлька тисяч  добiрного  княжого  вiйська.  Полковник
Чарнецький, що був гостем князя i керував безпеченством  замку,  теж  во?н
хоробрий i бувалий, який не раз розправлявся в боях з татарами й козаками,
знав усi ?х хитрощi.  За  мурами  Лубенського  замку,  слава  Богу,  можна
почувати себе в цiлковитiй безпецi. А проте господар замку i володар майже
всi?? Лiвобережно? Укра?ни, ясновельможний князь Ярема  Вишневецький,  ось
уже другий день ходить понурий, грiзно насупивши брови.  Якась  нав'язлива
думка затьмарю? княжi очi. Нi розважлива княгиня  Грiзельда,  нi  двiрськi
веселощi, нi паради й  гарцювання  улюблених  княжих  гусарiв  -  нiщо  не
веселило його ясновельможно? княжо? милостi.
   Ярема хмурився.
   - Нехай пан  Бiг  оберiга?  його  днi,спiвчутливо  шепо­\тiлись  по
кутках його близькi й родичi. Проклятi хлопи! Звичайно, не хто  iнший,  як
вони, турбують князя сво?ми злочинницькими дiями. Той  лотр[3]  i  зрадник
Хмельницький проголосив себе хлопським гетьманом,  i...  Хто  вiда?,  чого
можна сподiватися Жечi Посполитiй[4], коли розгортаються  такi  небезпечнi
подi?? Все хлопство наче пошалiло. Повстання - мов та гiдра[5]...
   На десятий день, вiдтодi як похмурий князь згубив  свiй  спокiй,  пiзно
ввечерi при?хав пан Чарнецький. Помiж двiрським панством  зараз  же  пiшли
чутки, нiби пан полковник щасливо виконав якесь  дуже  небезпечне  важливе
доручення i привiз князевi Яремi втiшнi вiстi. Мабуть, що це було  близько
до правди, бо Ярема немовби ожив i повеселiшав. Звелiв  зараз  же  просити
Чарнецького до себе. Полковник навiть не встиг обтрусити з себе  дорожньо?
пилюги. Стояв перед  князем  Яремою  в  покоях  так  як  був,  у  простому
гусарському  плащi.  Схудле,  почорнiле  вiд  дощiв   i   нестач   важкого
подорожування його обличчя з темними синцями пiд очима, проте, не втратило
рис загартованого в боях i походах суворого во?на.
   - З якими вiстями, пане полковнику? - спитав  нетерпляче  князь  Ярема,
махнувши рукою на поклiн i привiтання полковника.
   Пан Чарнецький спокiйно витримав на собi пронизливий погляд  моторошних
зелених очей князя i з гiднiстю, твердо доповiв:
   - З поганими вiстями, наш ясновельможний княже.
   - Знаю, пан полковник не звик прикрашати правди,гiрко всмiхнувся Ярема.
   - Нема чого  прикрашати,  княже!  Хлопство  пiднялося  по  обидва  боки
Днiпра. Хмельницький веде Сiч, Кривонiс[6] люту? на Подiллi й на Волинi. З
полум'ям i димом наших замкiв устають до  неба  зойки  i  прокляття  нашiй
золотiй ойчизнi[7]...
   - Пан полковник виконав мо? доручення?
   - Богун у замку, найяснiший княже,вклонився Чарнецький.
   - Ввести! - очi князя спалахнули хижим загадковим блиском...
   Князь Ярема стояв бiля вiкна,  глибоко  замислившись,  коли  до  княжо?
свiтлицi  ввели  Богуна,  мiцно   зв'язаного   сирiвцями[8].   Два   княжi
гайдуки[9], озбро?нi з голови до п'ят, вели його на залiзнiм поводi. Богун
був без шапки, в простiй козацькiй свитi; давно не голений  чуб  нагадував
вороняче крило; середнiй вiк лише справнiше обточив його  немов  вилите  з
бронзи тiло, надiлив його сповна козацькою силою,  вiдвагою  й  завзяттям,
зробив привабливим для жiнок i  страшним  для  ворогiв.  Спокiйно,  навiть
гордо, пройшов вiн тих кiлька крокiв по свiтлицi, кинув  оком  на  суворий
стрiй княжих поко?в, де переважала розвiшана по  стiнах  зброя,  i  мовчки
став перед князем. Нi безсоннi ночi, нi ганьба полону, нi те, що вiн стояв
зв'язаний в руках сво?х ворогiв, нi глум i приниження, яких йому  довелося
зазнати вiд Чарнецького в дорозi,нiщо не могло зламати то?  вищостi,  того
байдужого презирства й мужностi, що  iскрилися  в  поглядi  бранця.  Князь
Ярема метнув сво?ми зеленуватими очима на приведеного  Богуна  i  мимоволi
довго милувався цим безбоязним вiдважним козаком.
   Розв'язати,звелiв   вiн   по    хвилi    гайдукам.    Пан    Чарнецький
iнстинктивно[10] поклав руку на держак сво?? шаблi. Вишневецький спостерiг
цей рух i саркастично[11] посмiхнувся. Що мiг зробити  неозбро?ний  Богун?
Нiчого...
   Ярема  ще  раз  пильно  змiряв   Богуна   сво?м   гострим   пронизливим
поглядом,хотiв проникнути в саму душу,тим поглядом, вiд якого  навiть  пан
Чарнецький облився холодом. Розв'язаний Богун смiливо витримав цей погляд,
не змигнувши оком. Вiра в свою силу, сво? право,  холоднокровнiсть  во?на,
який нiчого не бо?ться i не  розгублю?ться  перед  найстрашнiшим  ворогом,
своя козацька гiднiсть i, нарештi, сповнене краси одверте смiливе  обличчя
- все в цiй постатi подобалося Яремi.
   "Справжнiй во?н! Таких би во?нiв побiльше Жечi  Посполитiй.  Шляхетська
нобiлiтацiя[12]  облагородила  б  його   минуле..."   Ярема   подав   знак
Чарнецькому: "Вислати гайдукiв за дверi".
   Здивований, але звиклий до послуху, пан Чарнецький виконав наказ. Тепер
у свiтлицi не було стороннiх вух.
   - Ти знехтував виявленою до тебе милостю... Покинув мо?  вiйсько.  Мало
того, взявся бунтувати  мо?х  хлопiв...  Зна?ш,  що  тебе  чека?  паля?  -
одривчасто спитав Ярема, ближче пiдступаючи до Богуна. Бранець з  гiднiстю
вклонився.
   - Знаю, княже. Справжнiй во?н нiколи на лiжку не  вмира?...  А  б'?ться
вiн завше там, де йому велять його лицарська совiсть, честь i переконання.
   Ярема ?дко посмiхнувся.
   - Тво? лицарство могло б придатися тобi в iнших умовах... Ти  цього  не
врахував. А тепер менi доводиться таке добро на палю садовити,  воронам  i
гракам задарма вiддати.
   - Княжа ласка,зухвало повiв плечима бранець.У мене був дiд козак,  i  в
нього завше була така приказка:
   "Краще гракам, нiж ворогам".
   - Твiй дiд дурень був,крiзь зуби процiдив Ярема. Пройшовся до  вiкна  i
назад, до Богуна, немов збираючись з думками. Тепер в зелених  очах  князя
свiтилася скрадлива ласкавiсть.
   - Ти заслужив палю. Але ти хоробрий во?н. А я люблю хоробрих  во?нiв  i
поважаю мужнiсть, звiдки б вона не походила. Хiба нашiй матерi-ойчизнi  не
потрiбнi смiливi, вiдважнi во?ни-рицарi? Подумай. Ти мiг би  покрити  свiй
важкий зухвалий злочин, заслужити милость  короля  й  увiчнити  сво?  iм'я
навiки.  Шляхетський  герб  i  слава  покладуть  основу  для  нового  роду
Богунiв...
   - Що ж я мушу для цього зробити? - нетерпляче перебив Богун.
   - Привезти  нам  голову  зрадника  Хмельницького.  Нам  голова  -  тобi
булава...
   - Голова  за  булаву!  -  глузливий  смiх  козацький  дзвiнким  ляпасом
хльоснув Яремi в  обличчя.Мала  плата,  ясновельможний  княже,  за  голову
Хмельницького! Хмельницький хоче Укра?ну аж по Львiв... За таку голову  не
соромно вiддати цiле королiвство та ще й на придачу короля!
   Смертельно блiдим стало обличчя князя. Ярема довго  безпомiчно  ворушив
губами, поки змiг, нарештi, вимовити:
   - На колiна, хлопе!
   - Стаю тiльки перед Богом, та  й  то  по  охотi,гордо  вiдказав  Богун,
випростовуючись на весь зрiст, тодi як очi  його  горiли  страшним  вогнем
жагучо? ненавистi.
   - На палю! - прошипiв Ярема, задихаючись вiд гнiву.
   -  Гей,  гайдуки!  -  гукнув  Чарнецький,  i  одночасно  блиснула  його
вихоплена шабля. Але рука полковника не встигла звести шаблю. З нелюдською
силою Вогун схопив Чарнецького за зап'ясток: шабля вислизнула,  пiдхоплена
козацькою рукою.
   - Раз мати родила, раз i помирати! - одним стрибком козак опинився бiля
грiзного Яреми. Блиснув кривий Яремин  ятаган[13],  подарунок  татарського
хана. Стукнули шаблi, викрешуючи  першу  iскру  смертельного  бою.  Вiдбив
Ярема перший Богунiв удар, бо й сам був звитяжний во?н у боях.
   А вже ззаду на Богуна набiгали вiрнi княжi гайдуки.
   - Берiть живим! - наказував Ярема.
   Та ще не вродився той, хто мiг би взяти Богуна в  бою  живим.  ?  ще  в
козака для князя про запас  удар,  вiд  якого  нi  один  у  свiтi  пан  не
вбережеться. Богун вимiрявся, змахнув шаблею, а потiм раптом, блискавично,
на льоту, перехопив свою страшну зброю з право? руки  до  лiво?  i,  маючи
тепер
   перед собою пiдставлене лiве плече князя, вдарив на нього з усi?ю силою
сво?? козацько? ненавистi.
   - За тебе, Богдане! - вигукнув Богун.
   Захована  пiд  кунтушем[14]  сталева  сорочка  князя  на  лiвому  плечi
залилася кров'ю. Ярема похитнувся. Охнув пан Чарнецький з гайдуками.
   - ?зус, Марiя! Захищайте князя!
   Знетямленi вiрнi гайдуки кинулися наослiп:  захистити  або  вмерти.  Та
Богун не думав бiльше  нападати.  З  незвичайною  спритнiстю,  мов  вихор,
крутнувся вiн, вiдбиваючи удари заслiплених страхом гайдукiв, пробив  собi
дорогу до вiкна, i коли в свiтлицi гримнули два пострiли -  Чарнецького  i
Яреми - Богун уже був за вiкном, укритий вечiрнiм сутiнком. I пропав  слiд
козака. Обшукали в замку кожну п'ядь землi, всi сховища - пiшов,  немов  у
воду.
   - Характерник! - тихо з жахом шепотiлись мiж себе гайдуки.
   Тi??  ж  ночi,  перед  ранком,  замкова  сторожа  випустила   з   замка
сварливого, нетерплячого хорунжого[15] з двома гусарами.  Ставний  молодий
хорунжий вимагав скорiше опустити звiдний мiст.
   - Гей, там! Швидше чухайтесь!  Погоня!  Напали  на  слiд  Богуна!  -  i
вихором проскочив по той бiк  замкових  валiв,  збиваючи  з  нiг  сторожу.
Вихопившись ген аж за мiсто, молодий хорунжий обернувся на конi до  замка.
Глузлива посмiшка заграла на його смiливому обличчi.
   - До кращо? зустрiчi, пане Чарнецький?
   На ранок у замку знайшлося три трупи, недолiчилися трьох коней  i  двох
конюхiв з двiрсько? челядi...
   Майже триста рокiв Укра?на була пiд владою Речi Посполито?.  Ще  в  XIV
ст.  польська  вояччина  захопила  Галичину,  Захiдну  Волинь  i  Пiвнiчну
Буковину, а з середини XVI ст.майже всi iншi землi Укра?ни. Польськi  пани
вiдбирали  в  укра?нських  селян  лани,  лiси,  пасовиська,  а  ?х   самих
перетворювали на  крiпакiв.  Нашi  волелюбнi  предки  не  хотiли  коритися
загарбникам i часто повставали проти них зi збро?ю в руках.
   Найбiльшi  козацько-селянськi   повстання   очолювали   видатнi   дiячi
визвольного руху: гетьман Криштоф  Косицький  у  1591-1593  роках,  сотник
Северин Наливайко у 1595 роцi, гетьман Павлюк (Павло  Бут)  у  1637,  Якiв
Острянин (Остряниця) у 1638. Однак усi цi повстання були розгромленi, а ?х
учасники - жорстоко покаранi. Тiльки визвольна вiйна  всього  укра?нського
народу  (1648-1654)  пiд  керiвництвом  Богдана   Хмельницького   принесла
перемогу. Перша битва, в якiй було розгромлене вороже  вiйсько,  вiдбулася
на рiчцi Жовтi Води.
   В козацькому таборi, на Жовтих  Водах,  панувала  незвичайна  тиша.  Не
видно було людей, не чути гомону i крикiв, навiть конi не iржали.
   Козацьке  вiйсько,  розташоване  чотирикутником,  окопавшись  валами  i
отаборене за сво?м звича?м возами, виставивши  на  валах  гармати,  стояло
готове до бою.
   Богун з обозним[16] Чорнотою вдвох спостерiгали з  високого  дерева  за
походом польського вiйська. Усе  йшло  так,  як  передбачав  Хмельницький.
Стефан Потоцький[17], не пiдозрiваючи козацько? засiдки, вiв сво?  вiйсько
просто на козацький табiр. Ось воно вже пiдiйшло до рiчки  Жовто?.  Почало
переправу на лiвий берег. Гарячий, молодий Чорнота хвилювався:
   - Тепер саме бити ?х.
   Нехай роздiляться на половинi...Богун пильно слiдкував за переправою. З
подвiйною обережнiстю вимiрював вiн силу ворога. Хмельницького не було  на
обозi[18]. Вони обидва з Чорнотою порядкували вiйськом.  Гетьман  поспiшив
учора до Днiпра, у Кам'яний Затон, назустрiч ре?стровим  козакам[19],  що,
змушенi запроданцем Барабашем[20], пливли сюди пiд польськими знаменами на
возз'?днання з Потоцьким. Хто зна?, може, там пролл?ться братня кров? Тодi
боротьба затягнеться. Козацьку силу берегти треба... I Богун, який  нiколи
не знав мiри молодецькому завзяттю, розважно очiкував слушно? хвилини.
   -  Ти  дивись-бо,  що  там  робиться?  -  понукував  його  раз  у   раз
Чорнота.Бачиш, ляхи либонь назад повертають?..
   - Бачу.
   Кiлька кiнних хоругов[21], що вже були перейшли на лiвий берег  Жовто?,
раптом повернули знову  через  рiчку,  до  правого  берега.  Виходило,  що
Потоцький якось довiдався про розставлену йому козацьку пастку. Тепер  вiн
вiдiйде назад i, звичайно, з'?дна?ться з головним коронним вiйськом.
   "Прикувати до табору", вирiшив Богун.
   - Доведеться  нам,  Iвасю,  стати  трiшечки  на  хвiст  ляхам...  Нехай
пiдождуть батька[22],радився з Чорнотою.
   - Давно пора! -зрадiв Чорнота.
   I розiмкнувся козацький табiр. Ринула  добiрна  запорозька  кiннота.  З
гуком, свистом, одним махом доскочила до польських хоругов.
   - Не шкодуйте шабель,  молодцi!  -  злiтав  попереду  призовний  поклик
Богуна.
   - На загибель ляхам! - обiзвалися  до  нього  лiс  i  поле.  Обернулися
чванливi пани. Панський гонор! У кожного шапка закосичена пером.  Лють  до
хлопа порива? взятися за шаблю.
   - Смерть ребелi[23].
   Першим кинувся наослiп пан Чарнецький, а за ним i  все  заслiплене  вiд
лютi панство кiнно вдарило на  козакiв.  Застогнала  земля  пiд  кiнськими
копитами обох сил - козацько? i пансько?.  Мiцно  зiйшлися  вороги.  Зразу
рубнулися стiна на стiну, а потiм немов вихором усiх порозмiтало - один на
один: пани ладнi були втопити в хлопськiй кровi свою лють;  козаки  шукали
слави, перемоги й погибелi на панiв.
   - Га, сто дяблув[24]. Ти  вже  тут,  головорiз!  -  кричав  Чарнецький,
пробиваючись до Богуна.Тепер я вже не випущу тебе з сво?х рук!
   - Мо? шанування пану. Прошу пiдождати трохи,глузував Богун.Ось  я  лише
впораюся з панськими собаками i тодi до послуг пана!
   Чарнецькому так i не  довелося  зiйтися  з  Богуном.  Не  зважили  пани
козацького завзяття. Не в добрий час зустрiлися. Порозмiтала  ?х  козацька
сила. Багато шляхти наложило головою. Недобитки  кинулися  врозтiч,  через
воду до правого берега. А за ними й пан Чарнецький, втiкаючи, згубив  свою
полковницьку з пером шапку в Жовтих Водах. Перемога пiдбадьорила козацтво.
Проте Богун звелiв не переходити на правий берег.  Там  стояла  вишикувана
мiцна, загартована в боях пiхота з гарматами, прикрита по боках  добiрними
драгунськими й гусарськими[25] полками.
   - Нехай пани самi подумають, як  ?м  утiкати,розсудливо  доводив  Богун
захопленому першим успiхом  Чорнотi.  Десь  от-от  мав  надiйти  козацький
спiльник Тугай-Бей[26]. Та й сам Хмельницький - така була Богунова думка -
повинен би повернутись не з  порожнiми  руками...  Велику  справу  задумав
Богдан! Тут не можна легковажити. I обережний Богун обмежився лише тим, що
порадив Чорнотi пiдвести козацький табiр на нiч ближче  до  берега.  Тепер
польський обоз був скований на очах.
   Надходив  вечiр.  Коронне  вiйсько  Стефана  Потоцького,   розхолоджене
невдалим бо?м на  переправi,  окопувалося  на  нiч.  В  козацькому  таборi
по-старому не було чути нi спiвiв, нi крикiв, не ви?жджали з табору  охочi
молодцi помiрятися з паном козацькою силою. Лише  де-не-де  обiзветься  до
сво?х козацький вартовий, i знову все затихне.  Тихо  здiймалася  нiч  над
берегами...
   На ранок Стефан Потоцький зiбрав сво?х  вiйськових  порадникiв.  Справи
коронного вiйська виглядали  вкрай  погано:  спереду,  на  висотi,  стояли
козаки; праворуч iшла рiчка Зелена, приплив Iнгульця, рiвнобiжна до Жовтих
Вод; лiворуч простяглася глибока балка Княжi  Байраки,  крита  непрохiдним
лiсом, замкнена рiчкою  Великим  Омельком;  скрiзь,  праворуч  i  лiворуч,
глибокi трясовини - багнища. Податися вбiк, щоб  обiйти  козацький  табiр,
неможливо. ?диний вихiд - назад.
   - Що ма?мо дiяти, панове? - питав сво?х порадникiв молодий Потоцький.
   -  Подво?ти  свою  мужнiсть,  вийти  з  табору   i   розбити   хлопську
наволоч,-пропонував  пан  Чарнецький,  палаючи  жадобою  помсти  за   свiй
вчорашнiй бiй на переправi.
   Пан комiсар Шемберг був iншо? думки:
   - Днiпром до нас поспiшають з рейтарами[27] ре?стровi козаки. Для  чого
легковажити? Моя думка - краще закрiпитися i чекати допомоги.
   Помiркованiсть пана Шемберга взяла верх. Збили мiцнiше вози.  Поставили
вартовi хоругви. А вся решта вiйська стала до роботи  -  виводили  землянi
вали. Значнi[28] пани скидали  пишнi  кунтушi  i,  закотивши  рукава,  для
прикладу iншим, брались за лопати. Працювали безперервно до  полудня.  Пiд
полудень на горизонтi  знялась  курява.  За  всiма  прикметами  сюди  йшло
вiйсько. Курява наближалася - росла надiя.
   - Пiдмога йде! Пiдмога?
   Згодом у курявi зачорнiла маса грiзно? велико? числом кiнноти.
   - Ми врятованi! - пани на радощах обнiмалися.
   - Тепер ми канчуками розженемо хлопську наволоч!
   - Хмельницького на палю!
   - З того лотра, Богуна, з живого здерти шкуру!
   Кiннота порiвнялася з коронним вiйськом, пiдкинула шапки вгору, збудила
сво?м криком бойовим усю околицю...
   - На рани боськi! Цо то ??
   Сподiвана  допомога  на  очах  всього  здивованого   панства   поминула
польський табiр i, не зупиняючись, вихром помчала до козацького обозу.
   - О зрадливi пси! - стогнав вiд лютi  пан  Чарнецький.  Крик  вiдчаю  i
прокляття звис над польським табором.
   - Зрада-а-а!!!
   Його заглушив козацький крик бойово? зустрiчi i братнього ?днання.
   - Слава-а-а!!!
   Хмельницький умовив ре?стрових козакiв перейти на сторону повстанського
вiйська. Повернувшись, вiн схвалив дi?  Богуна  й  дозволив  йому  зробити
засiдку в Княжих Байраках на  той  випадок,  якщо  польське  вiйсько  буде
розбите й почне вiдступати. За пропозицi?ю Хмельницького, вiйсько вирiшило
надати Богуновi звання полковника. Другого дня бiй почався зранку.
   Зловiсне червоно займався схiд сонця...  Бiлого  дня  стогнали  в  лiсi
сичi.  Тихо,  оглядаючись  на  панiв,   шепотiлися   мiж   себе   польськi
драгуни-укра?нцi.
   - Як же нам проти сво?х братiв iти...
   - Рука не пiдiйметься.
   Стефан Потоцький наказав виводити в поле полки. Виходили на праве крило
грiзнi, в блискучих шоломах, у важких залiзних сорочках короннi  гусари  -
надiя всього вiйська, ?х вiв, щоб перемогти або  вмерти,  пан  Чарнецький.
Понуро ставали на лiвому крилi драгуни пана Сап?ги. В  центрi  лаштувалися
гармати i пiше вiйсько пана Шемберга.
   - Хлопи ще вiдчують нашу мiць!
   Молодий Потоцький ще не втратив вiри в свов щастя.
   Козацькi сурми грали  до  бою.  Гримiв  перед  полками  могутнiй  голос
Хмельницького.
   - Браття, славнi лицарi Низового вiйська Запорозького, i ви всi козаки,
сини ?дино? матерi-Вкра?ни! Настав час нам мiцно стати  за  нашi  козацькi
вольностi! Пани вiдiбрали нашу волю, честь i  вiру  нашу  православну[29],
вiд батькiв нам заповiдану, гiрше лютих i  невiрних  басурманiв  пiд  ноги
топчуть... Обернули нас на сво?х хлопiв! Випалили й  понищили  нашi  мирнi
оселi!... Невинна кров мордованих братiв горить на  наших  стягах!  Стiйте
смiло проти чванливо? лядсько? шляхти! Бийте  ляхiв,  як  батьки  вашi  ?х
били,  нещадно!  Пригадайте  славу  дiдiв  ваших...  Наливайка,  Гуню[30].
Остряни-на! Вони кличуть вас... Вперед, до перемоги!
   Зашумiли  козацькi  знамена.  Здригнулось  поле.  Грiзний   гомiн   бою
прокотився з краю в край  по  всiй  околицi.  Тисячi  мушкетiв  вистрiлили
воднораз, обволiкаючи  небо  й  землю  пороховим  димом.  Iшли  вряд  пiшi
запорозькi куренi.  Всi  у  сiрих  свитках,  у  бiлих,  на  смерть  одiтих
сорочках, поголенi чуби. Iшли без вигукiв, щiльними рiвними рядами.
   Ударили польськi гармати. Колихнулася стiна панцерних гусарiв.
   - Не бендз? хлопам ласкi[31]! - крикнув пан Чарнецький.
   I панцернi лави рушили вперед: крiзь дим, пiд  рев  гармат,  покотилася
залiзна хвиля чимраз дужче й дужче. От-от набiжить,  ударить  i  потрощить
впрах козацькi куренi. Але проти не? вже гримiв Хмельницький:
   - Пiшi куренi, роздайсь!
   Вихопилася козацька кiннота - немов скеля обвалилася, приймаючи на себе
лютий вал.
   - На Бога! - зблiд Стефан Потоцький.
   Панцернi  гусари  ударилися  грудьми  об  скелю  одномасно?   козацько?
кiнноти, зiткнулися  на  короткий  час  в  гарячому  двобо?,  змiшалися  i
розлетiлись безладними табунами, вкриваючи поле сво?м трупом.  Не  встигли
пригомлошенi пани опам'ятатися, як знову жах скував ?м руки i серця.  Пiшi
запорозькi куренi громили центр. Драгуни пана Сап?ги  -  укра?нцi  -  враз
несподiвано вимкнулися з поля, метнулися праворуч i з  радiсним  покликом,
що вiщував  кiнець  лядсько?  неволi,  по?дналися  з  козацькою  кiннотою.
Замовкли гармати.
   - Гей, пани! Лишайте штани та солiть п'яти, бо далеко вам буде  тiкати!
- глумилися запорожцi.
   Розбите польське вiйсько утiкало з поля. Недобитки знову  замкнулися  в
таборi. Тодi перед польськими  окопами  почувся  голос,  що  покрив  собою
клекiт битви.
   - Згода, панове поляки, згода! Не  будемо  даремно  проливати  кров!  -
Хмельницький пропонував замирення.
   Козакам лишаються гармати - польське вiйсько ма? вiльний вихiд.
   "Кориснiше  нам  зараз  пристати  на  такi  умови  й  вiдкупитися   вiд
безсумнiвно? загибелi, анiж полягти даремно i тим завдати шкоди цiлiй Жечi
Посполитiй",умовляв пан Шемберг знавiснiлого вiд горя Стефана  Потоцького,
що рвався в  бiй  покрити  смертю  свiй  пекучий  сором.  Потоцький  мусив
пiдкоритися.
   Польське вiйсько вiдходило, радiючи, що так дешево вiдкупилося.  Козаки
здаля випроводжали непроханих гостей, Хмельницький дивився, як виходили  з
табору  останнi  польськi  хоругви,  i  обличчя  його  набрало  зловiсного
вигляду.
   - Даремно радi?те, панове? Буде з вами те, що ви зробили з  Наливайком,
Павликом, якi повiрили вашому слову[32]...
   - Якi дурнi  хлопи!тiшився  пан  Шемберг.За  кiльканадцять  поганеньких
гармат вони випустили цiле вiйсько й додержують свого слова... Хвала  пану
Богу! Ми ?м покажемо, як дiяти на вiйнi, коли в нас буде  перевага.  Через
тиждень ми зловимо цього горлорiза Хмельницького з усiма його пiдручниками
i, закутих, привеземо до Варшави разом з нашими гарматами...
   Уже три милi вiддаляли польське вiйсько вiд ганебного поля. Ось  уже  й
Княжi Байраки. Пройти цей моторошний яр - i вiдступ буде забезпечений...
   Та недалеко втекли вони: вiдразу ж налетiла на них  татарська  кiннота.
Польськi во?начальники сподiвалися вiдбитися вiд татар у Княжiй Балцi, але
там ?х чекала засiдка. Польське вiйсько було розбито вщент. У бою  загинув
Стефан Потоцький. Усi, хто залишився живий, склали  зброю  i  потрапили  в
полон до татар.
   1648 рiк принiс повстанському вiйську ще двi перемоги: в травнi  -  пiд
мiстом Корсунем, у вереснi - бiля рiчки Пилявки. Однак це був лише початок
вiйни, яка тривала шiсть рокiв.
   У груднi 1650 року поляки напали на Краснинський  замок,  знищили  його
невеликий гарнiзон i пiшли в глиб Укра?ни з намiром  знову  пiдкорити  ??.
Вiнницький полковник Iван Богун вирiшив перетяти вороговi  шлях;  допомогу
мав надiслати уманський полковник Глух.
   Вiнницький замок, хоч мав усi ознаки фортецi, проте  не  мiг  витримати
довго? облоги. Замковi вали в кiлькох мiсцях були напiвзруйнованi - ?х  не
встигли поновити. Мури теж подекуди свiтили пробитими дiрами.
   Та це не бiда: насипати вали, закласти в мурах дiри -  козакам  на  нiч
роботи. Небезпека крилася в  тому,  що  ворог  з  усiх  бокiв  мав  цiлком
безпечнi i дуже зручнi пiдступи до замка. А монастир, навпаки -  стояв  на
крутiй, високiй панiвнiй над мiстом горi;  рiка  Буг,  що  вигиналася  тут
лукою, захищала всi пiдступи. Що рiку навiть узимку можна буде використати
як зручний захист, в цьому Богун не сумнiвався. I,  нарештi,  монастирськi
мури нiчим не  поступалися  перед  замковими  мурами.  Усi  цi  мiркування
диктували Богуновi вибрати для свого захисту саме старий  монастир,  а  не
сумнiвний щодо оборони новозбудований, вiдкритий з усiх бокiв замок.
   Покликаний на раду  пан-отець  iгумен[33]  не  перечив,  навiть  обiцяв
допомогти чим можна:
   - Роби, сину, так, як того вимагав справа i доручений тобi  наш  рiдний
край. Нехай тебе Господь благословить. А я, грiшний раб Його свято?  волi,
заздалегiдь на  все  тебе  благословляю...I  поспiшив  хутчiй  у  монастир
пiдняти братiю на помiч Богуновi.
   Вечорiло. До монастиря втiкали звiдусiль тисячi людей - ченцi,  мiщани,
з околишнiх сiл селяни, що прочули про наближення польського вiйська. Люди
юрмилися бiля брами, метушилися, кричали, вимагали пустити ?х сховатися за
мурами. Помiж людьми бiгали, до хрипоти кричали Богуновi сотники, наводили
лад. Богун звелiв пропустити жiнок з дiтьми. Решта,  хто  почував  себе  в
силi, мали стати до роботи. Запалили смолоскипи, вогнища. I незабаром  уся
монастирська гора, на всiх схилах i особливо на схилах до рiчки,  вкрилася
людським мурашником. Задзвенiли лопати i заступи, добуваючи крiзь глибокий
снiг i лiд промерзлу землю...
   Населення копало шанцi[34]. Богун розпорядився працювати на двi  змiни:
в коротких перервах люди грiлися, вiдпочивали бiля вогнищ i знову йшли,  з
подво?ною силою й завзяттям добували  заступами  мерзлу  землю.  На  ранок
монастир оперезався свiжими окопами й валами.
   Вiд Гаврика, що  сидiв  з  сво?м  роз'?здом  пiд  Сутисками,  надходили
заспокiйливi вiстi. Загiн  пана  во?води  Ланцкоронського[35],  побоюючись
глибоких заметiв i лютого морозу, вичiкував у Сутисках  Калиновського[36],
що йшов вiд Шаргорода з усiм сво?м десятитисячним вiйськом.
   Богун ока не стулив за цiлу нiч - ходив уранцi по горi,  давав  останнi
вказiвки, закiнчував укрiплення. Вал першо?  лiнi?  навколо  монастирсько?
гори  готовий  був  зустрiти  ворога.   Друга   лiнiя   окопiв   i   валiв
вивершувалася._
   -_ Пан во?вода Ланцкоронський - гордий лицар, вiн не хоче  йти  на  нас
абияк. Йому цiкавiш буде нас застати за валами... Ну, ми йому  зробимо  ту
честь!
   Богуновi жарти ширилися по всiй горi, з уст в уста  передавалися.  А  з
тих жартiв виростали  з  кожним  разом  усе  вище  й  вище,  неприступними
спорудами вставали обороннi лiнi? окопiв i валiв. На дзвiницi й  на  мурах
установлювалися гармати. Мiщанська дiтвора,чи то ?й зважати на  якiсь  там
заборони? - висипала вранцi проти сонця,  як  завжди,  на  ковзанку.  Дiти
летiли з гори сторч головою, чiпляючись за ковзький лiд,  котилися  цiлими
клубками  вниз,  до  само?  рiки.  Богун,  спостерiгаючи  дитячi  витiвки,
заохочував i старших "грiтися на ковзанцi", а коли тi безпомiчно зривалися
й летiли сторч разом з дiтьми,голосно смiявся. Згодом  вiд  рiки  на  гору
простягнулася велика валка саней з дiжками, повними води.
   - А то нащо? - здивувався зацiкавлений Немира.
   - Ковзанку влашту?мо... Хлопцi свою, а ми свою, веселiше буде!
   Богунова вiдповiдь iнтригувала. Полковник на дитячий розум перейшов, чи
що? Зацiкавлене поспiльство[37] стовпилося  бiля  валки.  Богун  зачерпнув
цеберкою з дiжки води, зiйшов на вал i, хитро  пiдморгнувши,  мовляв,  "ви
тiльки дивiться", як  лютий  мороз  вiдразу  скував  полите  мiсце  рiвним
слизьким шаром льоду. Догадливе козацтво радiсно загомонiло.
   - Ану, панове-молодцi, на вали! - вмить  кинулися  козаки  до  дiжок  з
водою.
   - Ото буде ковзанка!
   - Сам пан польний гетьман Калиновський нам спасибi скаже!
   Вiдра цепом з рук в руки жваво полетiли на схили  валiв.  Поливанi  без
перерви схили поволi вкривалися рiвним, немов  виточеним  шаром  блискучо?
слизько? криги. Спорожненi дiжки раз у раз спускалися по  воду.  Захоплене
витiвкою  Богуна  козацтво  й  незчулося,  як  облитi  схили  i  вся  гора
монастирська заiскрились незабаром в слiпучому сяйвi неприступно? льодово?
громади. Монастир  скидався  на  грiзного  лицаря,  вбраного  в  казковий,
зачарований  панцир.  Козацька  замкова  залога  теж  даремно  не  сидiла.
Насипались вище замковi вали. На мурах, де всi мiщани звикли бачити  старi
гармати, з'явилися жерла нових гармат.  I  лише  досвiдчене  козацьке  око
могло здогадуватися про Богуновi хитрощi.
   Поспiльство й козаки готовi були вiрити, що ?х полковник не  iнакше  як
"самого чорта осiдлав". То вiн  несподiвано  з'являвся  в  полi,  опитував
висланi роз'?зди, то раптом його  бачили  на  замкових  мурах  -  смiявся,
жартував i  давав  накази,а,  дивись,  по  хвилинi  знову  мчав  назад,  у
монастир, поглянути на свою витiвку - i так весь день на конi.
   Увечерi Немира хотiв знати, чи  будуть  якi  накази  на  нiч,  розшукав
полковника на рiчцi.
   Богун з трьома десятками козакiв псував дорогу  через  лiд,  прорубував
ополонки._
   - Що вiн робить? Це вже тепер до замка он аж куди треба  об'?жджати,  а
ляхiв однаково не спиниш цим...
   - Шкода, добре вкочена дорога! - голосно пожалкував Немира.
   - А ми другу накотимо,бадьоро пообiцяв Богун.
   Сотник не став далi втручатися. Видимо, полковник знову щось  намислив,
а де Богунова голова затi? що, там уже напевне сподiвайся дiла...
   Пiд час наступу польських  вiйськ  побитий  ополонками  лiд  пiд  вагою
озбро?них, одягнутих у лати й панцирi вершникiв проломився, i багато гусар
потопилося в рiчцi. Шляхетське вiйсько не могло взяти  фортецю  штурмом  i
змушене було одважитися на облогу, в зимовий час особливо тяжку. Козаки  й
селяни хоробро захищали фортецю, але сили були  нерiвнi.  Обложенi  чекали
допомоги вiд уманського полковника Йосипа Глуха.
   Облога затягнулася на невизначений час. Перший  штурм  пiсля  замирення
козаки вiдбили  зовсiм  легко.  Гусари  та  угорська  пiхота,  скуштувавши
кип'ячо? живицi, зразу ж вiдкотилися. На валах знову  по-старому  залунали
козацькi дотепи.
   - А що, пани, погубили штани, ще й угорськi кабати!
   - Не ма?те як тепер до нас у гостi заглядати!
   Вiд спостережливого Богунового ока не сховалися  цi  очевиднi  змiни  в
настро? i дiях ворога. Стало ясно: ворог утратив свiй вояцький дух.  Тепер
головне - розбити спокiй, тримати в постiйному  напруженнi,  i  обезволене
коронне вiйсько почне само собою розвалюватися. Богун вирiшив змiнити свою
тактику: не давати Калиновському спокою нi вдень, нi вночi.
   - Немиро, добери-но менi сотню добрих молодцiв. По?демо вночi  в  гостi
до ляхiв,наказав Немирi спорядити вилазку.
   Це була важка робота. Охочих зголосилося трохи не все козацтво.  Немира
довго  бiдкався,  вмовляв,  наказував,  поки  добрав  сотню  -  пiвтораста
козакiв...
   Тихо, змiястою лiнi?ю, вислизнула сотня з окутаного темрявою монастиря.
Уже близько пiвнiч. Скоро i  мiсяць  вигляне.  Нечутно  ступають  козацькi
конi, спускаючись униз до Бугу. Поприпадали до коней козаки. Не  розiбрати
польським вартовим: чи це ворог пiдкрада?ться,  чи  це  заблукана  худоба,
вигнана з монастиря. Припавши до ши?  свого  коня,  пильно  вдивляючись  у
темряву ночi, вiв Богун свою добiрну сотню козакiв.  Тихо  хлюпотiла  тала
вода пiд копитами коней. Весна, ще тиждень-два ласкаве сонце погрi? землю,
i прокинеться вона в зелених пишних шатах...
   - Стiй! Пароль! - заступив дорогу голос з темряви.
   - Замовчи, дурню! Хочеш  мати  вуха  обрiзанi?  -  погрозливо  вiдповiв
по-польськи Богун.
   Жовнiр заспоко?вся. Так мiг вiдповiдати лише справжнiй  пан.  По  хвилi
занадто довiрлива сторожа впала  пiд  козацькими  шаблями,  не  встигнувши
промовити нi звуку. Сотня спустилася до Бугу, вийшла на  лiд  i  незабаром
пiд прикриттям туману без перешкод перехопилася на протилежний  берег  пiд
самим польським табором.
   - Хто йде? Стiй! Пароль! - почулися знову стривоженi
   оклики.
   - Ого, та ?х тут до бiса! Глух iде до Богуна! - зухвало гукнув Богун, i
в  тiй  хвилi  вся  козацька  сотня  блискавично  налетiла  на  сполоханий
шляхетський табiр.
   - Глух iде! Полк Глуха! - кричали заспанi наляканi жовнiри.
   Угорська пiхота зразу ж кинулася врозтiч. Безладна стрiлянина в темрявi
не завдала шкоди козакам...
   Виплив з-за хмари мiсяць. Оглянув поле бойовища i зрадливо  поплив  над
сполоханим польським табором. Оглянулися пани - мало козакiв!  -  щось  не
схоже на полк Глуха, пiзнали ворога по шаблi, панцир знайомий засвiтив при
мiсяцi,i догадалися.
   - Богун! Богун! Утiка?! Ловiть його, харциза!
   - Зловиш куцого за хвiст! За мною, молодцi! - повернув Богун коня, а за
ним i вся козацька сотня повернула до мурiв монастиря.
   Навперейми льодом мчали вже гусари  пана  ротмiстра  Гул?вича.  Зловити
Богуна, як зайця, на льоду - така  нагода  не  щодня  трапля?ться.  I  пан
Гулевич  гнав  свого  коня  щосили.  За  ним  не  вiдставали  брацлавський
пiдстолiй пан Ржевуський i хорунжий пан Рогальський. До ста чортiв, вони
   теж не з глини злiпленi i можуть при  такiй  нагодi  показати  себе  не
згiрш пана ротмiстра.
   - Стiй, лайдак! Стiй, харциз! - Пани летiли  бiк  у  бiк,  навзаводи  з
вiтром, перетинаючи дорогу Богуновi.
   - Забирай лiворуч, молодцi! Лiворуч! - крикнув Богун, остерiгаючи сво?х
козакiв вiд ополонок.
   I в тiй хвилi пани побачили, як спiткнувся пiд ним кiнь. Крик  близько?
перемоги вихопився разом з грудей всiх трьох панiв.
   - Ага, попався, бестiя! - першим доскочив до Богуна i  ударив  держаком
корогви пан Рогальський.
   Богун вирiвняв коня, скочив у бiк - i  знову  нещасливо:  кiнь  сiв  на
заднi ноги. Трiснула пiд вагою коня й вершника тонка, пiдмита талою  водою
крига, I не встиг Богун оглянутись, лише  вода  за  ним  зашумiла,опинився
разом з конем в прорубанiй ополонцi.
   -  Ага,  харциз!  Догодив  нарештi  сам  собi!  -  пани  з  обережностi
вiдскочили, пам'ятаючи сво? недавн? купання.
   Пущений на волю кiнь - йому  до  цього  не  звикати  -  вмить  виринув,
напружився, i легко, з дивовижною  спритнiстю  вибрався  на  твердий  лiд,
несучи на спинi свого вершника.
   - Спасибi, конику! - Богун кинувся лiворуч, навздогiн за козаками,  але
тут вiдразу налетiли i обскочили його кругом - цiлий рiй  гусарiв.  Два  з
них, одчайдушнi,  скочили  на  плечi.  Богун  лише  обтрусився,  i  гусари
попадали, наче грушi...
   Мiцно стали козаки. Креснули вогню з сво?х шабель, раз-два, i вiдлетiла
розтрощена панська шабля, а пан ротмiстр вiдкотився слiдом за Рогальським.
Пан Ржевуський, бачачи свою бiду, дременув навтiкача.
   ...Богун з Голоблею тимчасом вправлялись з  гусара­ми.  Гаятись  на
рiчцi далi небезпечно. На помiч погромленим гусарам поспiшав новий загiн.
   - Додому, молодцi;
   I козацькi конi стрiлами  понесли  сво?х  вершникiв.  На  другий  день,
вранцi, нiби нiчого й не сталося, пани побачили Богуна здоровим i  веселим
з козаками на валах.
   - А що, сподобалась наша лазня? - глузували задоволенi пани.
   - Дякую, панове! - смiючись, вiдповiдав Богун.Лазня непогана! Де  ж  то
бачено,  щоб  у  поганiй  лазнi  купалися  такi  пани,  як   пан   во?вода
Ланцкоронський?
   - Га, розбiйнику, чекай! От вiзьмемо твою вовчу нору, ще  не  так  тебе
скупа?мо!
   Польськi погрози i козацькi жарти жваво перелiтали з  одного  табору  в
другий. А щоб гiрше дошкулити козакам, гусари  вивели  i  поставили  перед
валами вночi зловленого бранця. Закопали два стовпи.
   - Подивiться! Отак вам усiм, собакам, буде! -  кричав  пан  Ржевуський,
розлючений з нiчно? козацько? виправи.
   - Прощавайте; люди добрi! Прощавайте! -  голосно  прощався  з  козаками
бранець.Повiсять мене вражi ляхи нi за нюх табаки. I коники мо? каренькi в
Комаровi залишилися.
   Богун, що пильно дослухався до вигукiв бiдолахи козака, раптом  радiсно
гукнув:
   - Помiч iде!
   - Яка помiч? Звiдки? - дивуючись, озирався навколо Немира.
   - Хiба не чу?ш, бранець знак нам пода?. Каренькi коники - масть  Глуха.
Глух у Комаровi, а може, вже й пiд Вiнницею.
   - Гей, гей, помiч iде! - несподiвано озвався з  монастирсько?  дзвiницi
вартовий.Цiлий полк iде... Аж два!
   - Помiч! Помiч! - потужною  луною  на  тисячi  голосiв  прокотилось  на
валах. Незабаром з боку старого мiста, у полi,  почулися  частi  пострiли.
Обложенi богунцi з  радiсним  тюканням  i  свистом  дивилися,  як  злякана
пострiлами панська челядь почала втiкати вiд возiв i коней, залишаючи обоз
напризволяще.  Заметушилися  гусари.  Пiдштовхнули  до  шибеницi   бранця,
пiдсмикнули...
   - Пилявчики! Ваше дiло на Вiслi зависло[38]! - випроводжали ?х козацькi
кулi.
   Богун уже сидiв на конi i лагодився виводити  з  монастиря  сво?  кiннi
сотнi.

   [1] Iван Богун - один  з  видатних  укра?нських  полководцiв,  активний
учасник народно? вiйни проти пансько польського поневолення (1648-1654).
   [2]  Ярема  Вишневецький  -  укра?нський  магнат;  ще   юнаком   зрiкся
православ'я  i  прийняв  католицтво;  пiд  час  народно-визвольно?   вiйни
жорстоко розправлявся з  укра?нським  населенням.  У  1648  роцi  втiк  до
Львова.
   [3] Лотр - розбiйник, злодiй, негiдник.
   [4] Жеч Посполита - самоназва Польщi.
   [5] Гiдра - дев'ятиголова змiя в грецькiй мiфологi?; вбити ?? не  можна
було, бо на мiсцi вiдсiчено? голови зразу ж виростала нова;  тут:  лайливе
слово.
   [6] Максим Кривонiс  (Перебийнiс)  -  полковник  Запорозького  вiйська;
герой визвольно?  вiйни  укра?нського  народу  1648-1654  рокiв,  очолював
козацькi загони.
   [7] Ойчизна - вiтчизна.
   [8] Сирiвець - тут: пасма (мотузки) з сиро? невичинено? шкiри.
   [9] Гайдуки - легкоозбро?нi во?ни, якi перебували на службi в угорських
та польських помiщикiв у XVII - XIX ст.
   [10] Iнстинктивно - мимовiльно, несвiдомо.
   [11] Саркастично - в'?дливо-глузливо, ущипливо.
   [12] Нобiлiтацiя - перехiд у вищi кола суспiльства, "ошляхетчення".
   [13] Ятаган - холодна зброя,  нагаду?  шаблю  чи  кинжал,  з  увiгнутим
лезом.
   [14] Кунтуш - верхнiй чоловiчий чи жiночий одяг.
   [15] Хорунжий - у  Польщi  та  Литвi  -  особа,  що  очолю?  вiйськовий
пiдроздiл кiнноти (50-120 осiб).
   [16] Обозний - виборна службова особа,  що  обiймала  одну  з  найвищих
посад i вiдала органiзацi?ю вiйська та керувала артилерi?ю.
   [17]  Стефан  Потоцький  -  син  великого   польського   во?начальника,
коронного гетьмана Миколи Потоцького.
   [18] Обоз - укрiплений козацький табiр у степу.
   [19] Ре?стровi - козаки, записанi в  державний  ре?стр  (список):  вони
одержували вiд короля невелику плату, одяг, зброю; ?хнi сiм'?  звiльнялися
вiд податкiв та панщини.
   [20] Iван Барабаш- прибiчник польсько? шляхти.
   [21] Хоругва, корогва - тут:  вiйськовий  пiдроздiл  кiнноти  (50-  120
чоловiк) у шляхетськiй Польщi XVI-XVII ст.
   [22] Тут ма?ться на увазi Богдан Хмельницький.
   [23] Ребеля - розбишака, поганець.
   [24] Польська лайка (сто чортiв).
   [25] Драгуни - важка кiннота; гусари - легка кiннота, що билася i пiшо.
   [26] Тугай-Бей - перекопський мурза (володар);  за  наказом  кримського
хана Iслам-Гiрея III очолював  шiсть  тисяч  татарських  кiннотникiв,  якi
брали участь у Жовтоводськiй та Корсунськiй битвах на сторонi укра?нського
вiйська.
   [27] Рейтари - найманi кiннотники, озбро?нi  вогнепальною  та  холодною
збро?ю.
   [28] Значнi - вельможнi, благороднi.
   [29] Польськi володарi  намагалися  повернути  укра?нцiв  у  католицьку
вiру, щоб ще надiйнiше поневолити ?х.
   [30] Дмитро Гуня - один  з  керiвникiв  козацько-селянського  повстання
проти польско? шляхти; брав участь у повстаннях Павлика та Остряницi.
   [31] Не буде хлопам милостi!
   [32] Наливайковi, а згодом  Павликовi  польськi  во?начальники  обiцяли
помилування, якщо вони  здадуться  добровiльно,  а  потiм  пiсля  страшних
тортур скарали ?х нагорло.
   [33] Iгумен - управитель або помiчник управителя монастиря.
   [34] Шанцi - окопи, землянi укрiплення.
   [35] Ланцкоронський - польський во?вода, магнат.
   [36] Калиновський - польський вiйськовий дiяч, великий магнат. Пiд  час
визвольно? вiйни  очолював  польськi  вiйська,  що  воювали  проти  полкiв
Богдана Хмельницького.
   [37] Поспiльство - селяни.
   [38] Вiсла - рiчка в Польщi. Козаки натякають  на  поразку
полякiв у Пилявськiй битвi й погрожують загнати ?х аж за Вiслу.

   =====================================================================





   Як створений був порох земний, а водам  закреслено  межi  ?хнi,  вказав
Передвiчний  схованки  первням,  з  яких  мало  повстати  золото.  Знав-бо
Всемудрийi що з золота вироста? недоля людська. Узи та?мнi золото зi  злом
в'яжуть. Все-бо, чого бажання несите собi прагне, золото в собi втiля?.
   Як затвердiли ж гори земнi, а  рiки  потекли  рiчищами  сво?ми,  накрив
Передвiчний одну з тих схованок та?мних "Чорним ставком"[1], що ? колискою
громiв.  Другу  ж  пiд  блакитною  гладиною  Бористена  вкрив.  I  сторожу
поставив: на Чорному ставку - громи-блискавки, на Бористенi -  Ларту-дiву,
доньку Бористенову. Могутнiша-бо за громи була краса Ларти-дiви,  скарбом,
принаднiшим за золото вкрите. Хто побачить стражкиню - по iншому  скарбовi
i не тужитиме.
   Тiльки ж що рiд людський ще не намножився на  юнiй  землi,  то  ж  очам
смертним ще не загрожувала ця краса непереборна.
   I жила Ларта-дiва безжурним iснуванням  стихiйно?  iстоти,  що  природу
тваринну, образ людський i iскру Божську в собi ма?.
   З роси намиста Ларта низала, в iмлу вранiшню,  як  в  шати,  одягалась.
Тихими  заводями  з  лебедями  наввипередки  плавала,  з  мевами-красунями
жартувала, рожевих пелiканiв[2], несить бабу-птицю полошила:
   - Вара, ненажерливi! Всiх рибок менi виловити! Радi б i  рiчку  таткову
до дна випити! Сказано: несить-несита! - Та й кличе рибок,  мов  господиня
куряток: - Малi, малi, маленькi! Мо?, мо? дрiбненькi!
   I скоком прудким у Днiпро порина?.  Тiльки  круги  широкi  на  поверхнi
лишивши.
   Таж за хвильку знов уже з мевами-подругами  на  хвилях  гойда?ться.  На
рiвному плесi  навзнак  пливе,  до  блакитного  неба,  до  сонечка  ясного
усмiха?ться.
   А в небi - орел Днiпровий ширя?.
   Не страшний вiн  нi  мевам-красуням,  нi  лебедям-княжичам  водним,  нi
пелiканам незугарним. Але ж ма? те птаство дiток-потяток!
   I плеще в долонi Ларта. Голосним вигуком - мов стрiлою - у небо мече.
   А орел, немов прикликаний тим вигуком,  нижче  спуска?ться.  В  блакитi
нерухомо завмер. I раптом з  ясного  неба  свiтляною  кулею-блискавкою  на
землю паде. Iскрами фiаловими сипнув. Метнув полум'ям слiпучим  високо.  I
золотом-вогнем розлився.
   Аж заплющилась Ларта й обличчя долонями затулила. Коли ж розплющилась -
мужа величного перед собою узрiла.
   З чола волосся - як мед темно-золотий - в кучерях на рамена сплива?,  з
бородою кучерявою мiша?ться. Очi - сонцями сяють. У руках - мов жмут гадiв
вогненних - блискавки трима?. У нiг - орел клекотом попереджа?:
   - Несмертельний це, що громами володi?!
   I вклонилась Громовладному донька Бористенова:
   - Перуновi ясному - слава!
   В серцi ж не страх, пошану безмiрну вiдчула. А крiзь не?  -  як  вогонь
крiзь завiсу, iнше почуття спалахнуло, гаряче, буйне, радiсне... Вiк би на
Громовладного дивилася! Нiкуди вiд нього не вiдiйшла б!..
   Не умi? назвати почуття свого Ларта-дiва. Не зазнала-бо  досi  кохання.
Дрiмало в серцi ??, у пуп'янок стулене.  Як  лотос  рожевий[3]  у  заводях
рiдних пiд водою  дрiма?,  доки  мiсяшний  промiнь  його  на  поверхню  не
вивабить, поцiлунком на квiтку не перетворить...
   Хвилi Днiпровi шумом-пiною закипiли,  володаря  Бористена  пропускаючи.
Владика-Бористен  тризуб-берло  сво?   перед   ясним   Бiл-богом   схиля?,
русалки-руслянки весняним вiнком  берег  заквiтчали.  Лада-богиня,  рястом
прибрана, землю красою сво?ю осяяла. Лель-юнак колiна схилив,  на  жоломi?
солодкоспiвнiй приграва?.  Велес-бог  козоногий  з-поза  Хорса,  промiнням
увiнчаного,  вигляда?.  Аж  очi  скошу?  -  диву?ться...   Мати   Мелянто,
Земля-кормителька, величну свою уроду у поклонi хилить, Яр-бога, Ярилу, за
собою поклонитися гостевi кличе.
   А гiсть ясний свiтлим обличчям всмiха?ться, слово ласкаве мовить:
   - Знайшла ласку в очах мо?х Ларта-дiва  красуня.  Чув  я  про  не?  вiд
фойбоса-сина, що цю Кра?ну лебедiв вiдвiду?.  I  не  перебiльшив  хвали  -
звича?м поетiв - Фойбос. Гiдна стати дружиною Зевсовою Бористенiда!
   Гучне   весiлля   святом   урочистим   землями   Бористенськими   луною
прокотилось.
   I розпочався рiд людський на  берегах  Бористенських.  Вiд  Таргiтаоса,
сина Ларти Бористенiди та  Зевса  Олiмпiйця  почався  вiн.  Тро?  синiв  -
Лiпоксе?са, Арпоксе?са та Колоксе?са скитiв-лукострiльцiв мав Таргiтаос  з
дружиною-мавкою, красунею Зариною. Лiпоксе?с же,  Арпоксе?с  та  Колоксе?с
вiд  матерiв  мавок  та  руслянок-русалок  рiд  людський  по   землi   тiй
розмножили.  Тому  до  пiснi,  танку,  мистецтва  рiд  цей  здiбний:   вiд
русалок-матерiв хист цей перейняли.
   Що  ж,  не  доньки,   а   сини   у   прапредкiв   бористенського   люду
народжувалися,- завжди бiльше в краях тих юнакiв,  як  дiвчат.  I  чужинок
дружин приводять вони до оселi сво??.  Понеже  зiстарiлась  Мати  Земля  й
перевiвся на нiй рiд мавок та русалок - першостворених дiтей Землi.
   Змiнилось для Ларти, доньки  Бористена,  життя,  як  змiнилась  i  сама
стихiйна iстота, поземською дружиною, матiр'ю ставши. Переквiтли весняними
квiтами iгри дiвоцькi. Не  боронить  бiльш  вiд  пелiканiв  Ларта  дрiбних
рибок...  Годi  з  мевами-подружками  смiх  перлистий  у  хвилi   Днiпровi
сипати... Забутi i лебедi,  княжичi  воднi.  День  по  дню,  рiк  по  року
табунами степових торпанiв  летять-тiкають.  Людським  звича?м  -  людиною
ставши,- зiстарилась Ларта...
   Вирiс Таргiтаос ??. Сам уже  синiв-недолiткiв  ма?.  I  пестить  бабуня
Ларта милих внучаток, молоде материнство сво? i юнiсть свою згадуючи...
   Ще для сина Таргiтаоса, щоб його навчати,- перейняла Ларта вiд  фойбоса
срiбнолукого, лукострiльця преславного,  як  лук  тугий  напинати,  стрiли
робити. Вмi? й торпанiв степових об'?здити, кобилиць-торпанок до?ти,  кiз,
овець приручати. Сир з молока згуслого вiдтискувати  вмi?.  Шкiри  звiрячi
чинбарить. Руно овече  пряде.  А  що  матiр'ю  роду  смертельного  стала,-
вiвтарi богам ставити почала, офiри на них - i  запальнi,  i  в  пахощах,-
приносити, дiтям-внукам щастя-долi прохаючи. Давно розлучилась з  дружиною
Зевсом.  Не  лiть-бо  мужевi,  як  жiнцi,  з  дiтьми  коло  ватри  хатньо?
перебувати.
   Свiтом керу? з Олiмпу  високого  володар  Зевс.  Його-бо  пора  прийшла
свiтом володiти. I турботи його - не жiночий, хатнiй клопiт. Тож i як би в
оселi лишився?
   Але не почува? себе покинутою Ларта.  Вона  -  жiнка!  Тож  i  доля  ??
вiдмiнна вiд долi мужiв...
   Глибокою, ясною пошаною  -  як  вода  глибока  прозорою,-  стало  палке
кохання. I пливуть Лартинi днi, як хвилi Бористена, що ще не зна? порогiв:
рiвно та тихо, спокiйно... Нiжнiсть солодко - трохи сумно,- сповню? вщерть
серце Бористенiди.  Тож-бо  ?  щастя  людське  теплий  попiл  перегорiлого
кохання.
   I не жалi? минулого iснування стихiйно? iстоти Ларта, людиною-бо  стала
та, що природу тваринну, людську й божську мала... Нових  друзiв-приятелiв
нинi  Ларта-бабуня  ма?:  до  амфор,  до  глекiв,   випалених   з   глини,
всмiха?ться. Вони-бо помагають щоденнi  турботи  нести!  Гладить  поглядом
кошики, руками власними виплетенi. До жорен  ласкаво  рукою  доторка?ться,
радi? корiнню надбаному, м'ясу в'яленому, рибi сушенiй.
   - Не знатиме родина голоду-спраги! Не терпiтиме й холоду! -  по  шкiрах
пухнатих, прикривках вовняних огляда?ться.
   Тiльки ж кортить Лартi щось ще бiльше родинi дати... Але що?..
   А з долини - вiд рiчки - спiв солов'?ний луна?, смiх та пiснi  русалок,
що танки при мiсяцi виводять.
   I раптом вiджила в Лартинiй пам'ятi давнина - коли й сама  вона  рiчною
дiвою була, скарб та?мний сторожила.
   - Золото дам дiтям роду свого! - раптом полум'ям з  серця  вибухло.  Що
недоля людська, в золотi вкрита? Так то ж ще коли буде! Людства нема ще на
землi... ? лише дiтки-внучатка. Тож i вiд кого ?м кривда  може  прийти!  I
знайомими ходами пiдземними подалась Ларта-бабуня. Як же давно уже  забула
цей шлях!.. Але зна? його: не збочить пiтьмою  теплою,  срiблом  пiдземних
струмочкiв гаптованою... От i кiстяки тих звiрят незугарних, великих, що в
часи давновiкi жили, коли Небо й Земля ледве ще  з  хаосу  першоствореного
вийшли. Аж у лоно земне, з  якого  повстали,  сховались,  коли  час  ?хнiй
прийшов...
   - Все-бо_ земне ? землею! - притаку? Ларта головою посивiлою. I  раптом
знерухомiла: так-бо давно не бачила вкритого скарбу,  що  зачудувалась  на
загрозу палаючу свiтла сяйливого, що лоно земне осяяло.
   - Це - вогонь, що у серцi земному пала?! - думкою Лартиною лише.  -  I,
як серце тепле тваринi, да? дихання життя землi... Ой, як  добре  дати  це
дiтям мо?м!..
   А  золото  ся?...  червонавими  вогниками  миготить  -   немов   кров'ю
побризкане, по новiй кровi тужить.
   I зненацька не знаний досi голос озвався в Лартиному серцi:
   - Все - сво?м! Тiльки сво?м! Нiкому, нiчого: нi крихти! Гладить  золото
Ларта, вiдблисками його не натiшиться. Дрiбний пiсок золотий  пересипа?  й
смi?ться до нього...
   - Швидше, набрати! Щоб i там - на поверхнi земськiй  -  при  собi  його
мати, красою-сяйвом його тiшитися...
   Немов доброго тура впольованого на плечах тягла,-  змучилась  Ларта.  А
таки винесла скарба частину. I  до  вовчо?  ями  глибоко?  сховала.  Добре
накрила. Ще й стовбурами, iмшеддю вкритими, привалила.
   Скiнчила працю, коли ранок яснi очi уже розплющив, свiтовi  новим  днем
усмiхнувся. А перед Лартою Бористенстарець - як нiч, темний,- сто?ть, руки
ламле, головою сивою хита?:
   - Доню бiдна, дитино моя нерозумна, що ж ти наробила! Сама -  ох,  сама
пеню-недолю дiтям сво?м з-пiд землi винесла, вовчою ямою на шляху  ?хньому
кинула!.. Вiчно  скитський  скарб  жадобу  неситу  на  край  цей  вбогий.-
багатий! - манитиме, кров'ю-сльозами його заливатиме... Доню  ж  ти,  доню
моя!..
   Кинулась Ларта, щоб на  батькiвських  грудях  помочi-ради  шукати.  Таж
забула: бiльш вона не рiчна дiва-русалка, а поземська  iстота  -  жiнка  i
мати.
   I розбилась об водяну гладину, праматiр Ларти... На  бризки  розпалась,
водяну гладину шумом вкривши...
   З хвиль же - скелi вийшли, над водою зiп'ялись, Днiпро стiною  кам'яною
- порогами - перегородивши, щоб скарбiв зловiсних  путь  навiки  замкнути,
вiд ока та рук людських скрити.
   I плаче Днiпро-Бористен, батько старий, плачем великим рида?, тризну по
Лартi-доньцi на перехрестях водних порогiв правлячи, долю нащадкiв далеких
сльозами скроплюючи, "водою явленою" вiд лиха-бiди надуманого,  нагаданого
й  негаданого,  вiтром  навiяного,  долею  розвiяного  вражого  й  княжого
наговором крiпким боронячи...
   Таж не поможеться вже: вийшов скарб заклятий на свiтло  денне.  В  руки
людськi потрапив. I так заслiпив, що за милiсть  безсмертних  його  мають.
Мовляв:
   З неба, на щастя ?хн? упав!..

   [1] Пiренейська легенда.
   [2] На Днiпрi було давнiш сила лебедiв i пелiканi!
   [3] Нiбито за давнiх часiв о  деяких  мiсцях  на  Днiпрi  росли  рожевi
лотоси подiбнi до iндських.

   =====================================================================





   Микола  Костомаров  (1817-1885)  -  укра?нський  iсторик,   письменник,
публiцист, один iз засновникiв Кирило-Мефодi?вського братства.
   "Книги Битiя..." - один з найяскравiших  документiв  укра?нсько?  думки
XIX ст., задуманi i написанi як програма  Кирило-Мефодi?вського  братства,
став  сво?рiдним  Манiфестом  вiдродженого  в  XIX  ст.  укра?нства.  Твiр
знайдений  в  1917  р.   в   жандармських   архiвах   Петрограда.   Вперше
опублiкований у 1921 р. в журналi "Наше минуле", звiдки  його  в  1921  р.
передрукував Михайло Возняк у сво?й книзi "Кирило-Мефодi?вське Братство".

   * * *

   1. Бог создав свiт: небо i землю, i населив усякими тварями, i поставив
над  усею  твар'ю  чоловiка,  i  казав  йому  плодитися  i  множитися,   i
постановив, щоб род чоловiчеський подiлився на колiна i племена, а кожному
колiновi i племену даровав край жити, щоб кожне  колiно  i  кожне  племено
шукало Бога, котрий од чоловiка недалеко, i поклонялись би Йому всi  люди,
i вiровали в Його, i любили б Його, i були й усi щасливi.
   2. Але род чоловiчий забув Бога i  оддався  дияволу,  а  кожне  племено
вимислило собi богiв, а в кожному племенi народи повидумувала собi  богiв,
i стали за тих богiв биться, i почала земля поливатиси кров'ю i  усiватися
попелом i костями, i на всiм свiтi сталось горе, i бiднота,  i  хороба,  i
нещастя, i незгода.
   3. I так покарав людей справедливий Господь  потом,  войнами,  мором  i
найгiрше неволею.
   4. Бо ?дин ?сть Бог iстиний i ?дин вiн цар над родом  чоловiчим,  люди,
як поробили собi багато богiв, то з тим укупi поробили багато царiв, бо як
у кожному кутку був свiй бог, так у кожному кутку став свiй цар,  i  стали
люди биться за сво?х  царiв,  i  пуще  стала  земля  поливатися  кров'ю  i
усiватися попелом i костями, i умножились на всiм свiтi  горе,  бiднота  i
хороба, i нещастя, i незгода.
   5. Нема другого Бога, тiльки один Бог, що  живе  високо  на  небi,  iже
вездi сий Духом святим сво?м, i хоч люди поробили богiв в постатi звiринiй
i чоловiчiй со страстями i похотями, а то не боги, а то страстi i  похотi,
а привив над людьми отець страстей i похотей, чоловiко-убийця диявол.
   6. Нема? другого царя, тiльки один Цар Небесний Утiшитель, хоч  люди  i
поробили собi царiв в  постатi  сво?х  братiв  -  людей,  со  страстями  i
похотями, а то не були царi правдивi, бо цар ?сть то такий,  ще  прр  вить
над усiма,  повинен  бути  розумнiший  i  найсправедливiшiй  над  усiх,  а
розумнiший i найсправедливiший ?сть Бог,  а  тi  царi  -  со  страстями  i
похотями, а правив над людьми отець  страстей  i  похотей,  чоловiкоубивця
диявол.
   7. I тi царi лукавi побрали з людей таких, що  були  сильнiшi,  aбо  ?м
нужнiшi, i назвали ?х панами, а других людей поробили ?х  невольниками,  i
умножились на землi горе, бiднота i хороба, i нещастя, i незгода.
   8. Два народи на свiтi були дотепнiшi: ?вре? i Греки.
   9. ?вре?в сам Господь вибрав i послав до ?х  Мо?сея,  i  постановив  ?м
Мо?сей закон, що приняв од Бога на горi Синайськiй i постановив,  щоб  усi
були рiвнi, щоб не було  царя  мiж  ними,  а  знали  б  одного  царя  Бога
небесного, а порядок давали б суддi, котрих народ вибирав голосами.
   10. Але ?вре? вибрали собi царя, не слухаючи старця святого Саму?ла,  i
Бог тодi ж показав ?м, що вони не гаразд зробили, бо хоч Давид був  луччий
з усiх царей на свiтi, однак його Бог попустив у  грiх,  що  вiн  одняв  у
сосiда жiнку: се ж так було,  аби  люди  зрозумiли,  що  хоч  який  добрий
чоловiк буде, а як стане самодержавно пановати, то зледащi?.  I  Соломона,
мудрiшого  з  усiх  людей,  Бог  попустив  у   саме   велике   кепство   -
iдолопоклонство, аби люди зрозумiли, що хоч який буде розумний, а як стане
самодержавно пановати, то одурi?.
   11. Бо хто скаже сам на себе: "Я луччий од усiх i розумнiший над  всiх,
усi мусять коритися менi i за пана мене уважати, i робить те, що я здумаю"
- той согрiша?  первородним  грiхом,  которий  погубив  Адама,  коли  вiн,
слухаючи диявола, захотiв порiвнятися з  Богом  i  здурiв,  -  той  навiть
подобиться самому дияволу, котрий хотiв стать в рiвню з  Богом  i  упав  у
пекло.
   12. ?дин бо ?сть Бог i ?дин вiн Цар, Господь неба i землi.
   13. Тим  i  ?вре?,  як  поробили  собi  царiв  i  забули  ?диного  Царя
небесного, зараз одпали i од iстинного Бога i  почали  кланятися  Ваалу  i
Дагону.
   14. I покарав ?х Господь: пропало i царство ?х, i всiх забрали у  полон
Халде?.
   15. А Греки сказали: "Не хочемо царя, хочемо бути вiльнi i рiвнi".
   16. I стали Греки просвiтленнi над усi народи, i пiшли од них  науки  i
скуства i умисли, що тепер ма?мо. А се сталось за тим, що не  було  у  них
царей.
   17. Але Греки не дiзнались правдиво? свободи, бо  хоч  одрiклись  царей
земних, та не знали Царя Небесного i вимишляли собi богiв, i так  царей  у
?х не було, а боги були, тим вони в половину стали такими, якими  були  б,
коли б у них не було богiв i знали б небесного Бога. Бо  хоч  вони  багато
говорили про свободу, а свободнi були не всi, а тiльки одна частка народа,
прочi ж були невольниками, i так царiв не було, а панство було: а  то  все
рiвно, як би у ?х було багато царiв.
   18. I покарав ?х Господь: бились вони мiж  собою,  i  попали  в  неволю
iспершу пiд Македонян, а друге до Римлян.
   I так покарав Господь род чоловiчеський: що найбiльша часть його,  сама
просвiщенна, попалась в неволю до римських панiв,  а  потiм  до  римського
iмператора.
   19. I став римський iмператор царем  над  народами  i  сам  себе  нарiк
богом.
   20. Тогдi возрадувався диявол i все пекло з ним. I сказали в пеклi:  от
тепер уже наше царство; чоловiк далеко одступив од Бога, коли  один  нарiк
себе i царем i богом вкупi.
   21. Але в той час змилувався Господь Отець небесний над родом чоловiчим
i послав на землю Сина свого, щоб показать людям Бога, царя i пана.
   22. I прийшов Син Божий на землю, щоб одкрити  людям  iстину,  щоб  тая
iстина свободила род чоловiчий.
   23. I навчав Христос, що всi люди братiя i ближнi, всi  повиннi  любить
попереду Бога, потiм один другого, i тому буде найбiльшая  шана  од  Бога,
хто душу свою положить за друга своя. А хто перший мiж людьми  хоче  бути,
повинен бути всiм слугою.
   24. I сам на собi приклад показав: був розумнiший  i  справедливiший  з
людей, стало буть, цар i пан, а явився не в постатi земного царя i пана, а
народився в яслах, жив у бiдностi, набрав ученикiв не з панського роду, не
з учених фiлозофiв, а з простих рибалок.
   25. I став  народ  прозрiвать  iстину:  i  злякалися  фiлозофи  i  люди
iмператора римського, що iстина бере верх, а за  iстиною  буде  свобода  i
тодi вже не так легко буде дурить i мучить людей.
   26. I засудили на смерть Iсуса Христа, Бога, царя i пана;  i  претерпiв
Iсус Христос оплеванiя, заушенiя, бi?нiя, крест i  погребенi?  за  свободу
роду чоловiчого, тим, що не хотiли прийняти його за царя i пана,  бо  мали
другого царя - кесаря, що сам себе нарiк богом i пив кров людськую.
   27. А Христос-цар свою кров пролив за свободу рода чоловiчого i оставив
на вiки кров свою для питанiя вiрним. I воскрес Христос в третiй  день,  i
став царем неба i землi.
   28. Ученики його, бiднi рибалки, розiйшлись по  свiту  i  проповiдували
iстину i свободу.
   29. I тi, що приймали слово ?х, стали братами мiж собою - чи були  преж
того панами,  або  невольниками,  фiлозофами,  або  невченими,  усi  стали
свободними кров'ю  Христовою,  котру  зарiвно  приймали,  i  просвiщенними
свiтом правди.
   30. I жили християни братством, усе у них було общественне,  i  були  у
них вибранi старшини, i тi старшини були  усiм  слугами,  бо  Господь  так
сказав: "Хто хоче першим бути, повинен бути всiм слугою".
   31. Тогдi iмператори римськi? i пани, i чиновнi люди, i вся челядь  ?х,
i фiлозофи пiднялись на християнство i хотiли викорiнити Христову вiру,  i
гибли християни, ?х i топили, i вiшали, i в  чвертi  рубали,  i  пекли,  i
залiзними гребiнками скребли, i iнi тьмочисленнi? муки ?м чинили.
   32. А вiра Христова не уменшалась, а чим гiрше кесарi i пани  лютували,
тим бiльше було вiрующих.
   33. Тодi iмператори з панами змовились i сказали помiж собою: "Уже  нам
не викоренити християнства: пiднiмемось  на  хитрощi,  приймемо  ??  (вiру
Христову) самi, перевернемо ученi? Христово так, щоб нам добре було, та  й
обдурiмо народ".
   34. I почали царi приймати християнство, i кажуть:  "От,  бачите  можна
бути i християнином i царем вкупi".
   35. I пани приймали християнство, i казали: "От бачите,  можна  бути  i
християнином i паном вкупi".
   36. А того не уважали, що мало сього, що тiльки назваться. Бо  сказано:
не всяк глаголяй мi Господи,  Господи!  внiдеть  в  царство  небесно?,  но
творяй волю Отца Моего, iже ?сть на небесiх.
   37. I пiддурили архи?ре?в i попiв, i фiлозофiв, а тi i кажуть: "Iстинно
так воно ?сть, ажеж i Христос сказав: воздадите кесарево кесаревi, а Божi?
Боговi", а Апостол говорить: "Всякая власть  од  Бога".  Так  уже  Господь
установив, щоб однi  були  панами  i  багатими,  а  другi  були  нищими  i
невольниками.
   38. А казали вони неправду:  хоч  Христос  сказав:  воздадiте  кесарево
кесаревi, а се тим, що Христос не хотiв, щоб  були  бунти  та  незгода,  а
хотiв, щоб мирно i люб'язно розiйшлась вiра i свобода, бо коли  християнин
буде воздавать  нехристиянському  кесаревi  кесарево  -  платить  податок,
сповнять  закон,  то  кесар,  принявши  вiру,  повинен   одрiктись   свого
кесарства, бо вiн тодi, будучи першим, повинен бути всiм слугою, i тодi  б
не було кесаря, а був би ?дин цар - Господь Iсус Христос.
   39. I хоча Апостол сказав: "Всяка власть од Бога", а не ?сть  воно  те,
щоб кожний, що захватив  власть,  був  сам  од  Бога.  Уряд  i  порядок  i
правленiе повиннi бути на землi: так Бог постановив, i ?сть то  власть,  i
власть та од Бога, але урядник i  правитель  повиннi  пiдлягать  закону  i
сонмищу, бо i Христос повелiва? судиться перед сонмищем, i так як  урядник
i правитель - першi, то вони повиннi бути слугами, i недосто?ть ?м  робить
те, що задума?ться, а те, що постановлене, i недосто?ть ?м  величаться  та
помпою очi одводити, а досто?ть ?м жити просто i  працювати  для  общества
пильно, бо власть ?х од Бога, а самi вони грiшнi люди i  самi  послiднiшi,
бо всiм слуги.
   40. А сьому ще гiрша неправда: буцiм  установлено  од  Бога,  щоб  однi
пановали i багатились, а другi були у неволi i нищi, бо не було  б  сього,
скоро  б  поприймали  щире  ?вангелi?:  пани   повиннi   свободити   сво?х
невольникiв i зробиться ?м братами, а багатi  повиннi  надiляти  нищих,  i
нищi стали б также багатi; як  би  була  на  свiтi  любов  християнська  в
сердцях, то так було б: бо хто любить кого, той хоче, щоб тому було так же
хороше, як йому.
   41. I тi, що так казали i тепер кажуть i переверчують  Христово  слово,
тi оддають одвiт в день судний. Вони скажуть суддi: "Господи! Не в тво? ми
iм'я пророчествовахом", а суддя скаже ?м: "Не вiм вас".
   42. Таким викладом зiпсували царi, пани та вченi свободу християнську.
   43. Благодать дана всiм язикам, а  спершу  колiну  Яфетову,  бо  Симово
через жидiв отвергнуло Христа. I перейшла благодать до  племен  грецького,
романського, нiмецького, слав'янського.
   44. I Греки прийнявши благодать, покаляли ??,  бо  вони  прийняли  нову
вiру i не зовлеклись ветхого чоловiка со страстями  i  похотями,  оставили
при собi i iмператорство, i панство, i пиху царськую, i неволю, i  покарав
?х Господь; чахло грецьке царство тисячу рокiв, зчахло зовсiм i попало  до
Туркiв.
   45. Романське племено - Влохи, Французи, Гiшпани - прийняло  благодать,
i стали народи увiходить у силу  i  у  нову  жизнь,  i  просвiщеннiсть,  i
благословив ?х Господь, бо лучче вони прийняли св. вiру, нiж Греки, одначе
не зовсiм зовлеклись ветхого чоловiка со страстями i похотями, оставили  i
королей i панство i вимислили голову християнства - папу  -,  i  той  папа
видумав, що вiн ма? власть над усiм свiтом християнським, нiхто не повинен
судити його, а що вiн здума?, те буде гарно.
   46. I племено нiмецьке - народи нiмецькi, прийняли  благодать  i  стали
увiходить у пущу силу i жизнь нову i просвiщеннiсть,  i  благословив  його
Господь, бо вони ще лучче прийняли вiру нiж Греки i Романцi, i з'явивсь  у
них Лютер, которий почав учити, що повинно християнам жити так, як жили до
того часу, коли поприймали i попереверчували ученi? Христово царi i  пани,
i щоб не було неподсудимого голови над Церквою християнською - пани,  ?сть
бо ?дян глава всiм - Христос. Але i Нiмцi не зовлеклися ветхого  чоловiка,
бо зоставили у себе i королiв i панiв, i ще гiрше дозволили замiсть папи i
епископiв орудувать Церквою Христовою королям i панам.
   47. I сталась послiдняя лесть гiрша  першо?,  бо  не  тiльки  у  нiмцiв
королi, але й у других землях взяли верх над всiм i, щоб удержати народ  у
ярмi, поробили iдолiв, одвертали людей од Христа i казали кланятися iдолам
i битися за них.
   Бо то все рiвно, що iдоли: хоча  французи  були  хрещенi,  одначе  менш
шанували Христа, нiж честь нацiональну, але такого iдола  ?м  зроблено,  а
Англичане кланялись золоту i мамонi, а другi народи так же сво?м iдолам, i
посилали ?х королi i пани на зарiз за шматок землi, за табак, за  чай,  за
вино, - i табак, i чай, i вино стали у них  богами,  бо  речено:  "Iде  же
сокровище ваше, там серце ваше". Серце християнина з  Iисусом  Христом,  а
серце iдолопоклонникове з сво?м iдолом. I стало, як каже апостол, ?х богом
чрево.
   48. I вимислили одщепенцi нового бога, сильнiшою над  усiх  боженят,  а
той бог називався по французьки егоiзм, або iнтерес.
   49. I фiлозофи почали кричати, що то кепство - вiровати в Сина  Божого,
що нема? нi пекла, нi раю, i щоб усi поклонялись его?зiм або iнтересовi.
   50. А до всього того довели королi  та  пани;  i  завершилася  мiра  ?х
плюгавства;  праведний  Господь  послав  свiй  меч  обоюдоострий  на   рiд
прелюбодiйний; збунтовались Французи i сказали: "Не хочем, щоб були в  нас
королi та пани, а хочем бути рiвнi, вiльнi".
   51. Але тому не можна було статися, бо  тiльки  там  свобода,  гдi  Дух
Христов, а Дух Божий  уже  перед  тим  вигнали  з  Францевщини  королi  та
маркизи, та фiлозофи.
   52. I Французи короля свого забили, панiв  прогнали,  а  самi  почалися
рiзати i дорiзались до того, що пiшли у гiршую неволю.
   53. Бо на ?х Господь хотiв показать усiм язикам, що  нема  свободи  без
Христово? вiри.
   54. I з то? пори племена романське i нiмецьке турбуються  i  королiв  i
панство вернули, i про свободу кричать i  нема?  в  ?х  свободи,  бо  нема
свободи без вiри.
   55. А племено слав'янське, то найменший брат у сем'? Яфетово?.
   56. Трапля?ться, що менший брат любить дужче отця, одначе получа?  долю
меншу проти старших братiв, а потiм, як брати  старшi  сво?  потратять,  а
менший збереже сво?, то i старiших вируча?.
   57. Племено слав'янське ще до принятiя вiри не  имiло  анi  царей,  анi
панiв i всi були рiвнi, i не було  у  них  iдолiв,  i  кланялись  слав'яни
одному Богу Вседержителю, ще його й не знаючи.
   58. Як уже просвiтились  старiшi  брати  Греки,  Романцi,  Нiмцi,  тодi
Господь i до менших  братiв  Слав'ян  послав  двох  братiв  Констянтина  i
Мефодiя,  i  духом  святим  покрив  ?х  Господь,  i  переложили  вони   на
слав'янську мову святое письмо i одправовать службу Божую  постановили  на
тiй же мовi, якою всi говорили посполу, а сего не було нi в Романцiв, нi в
Нiмцiв, бо там по латинськи службу одправляли,  так  що  Романцi  мало,  а
Нiмцi овсi не второпали, що ?м читано було.
   59. I скоро Слав'яни приймовали вiру Христову так, як нi один народ  не
приймовав.
   60. Але було два лиха у Слав'ян: одно - незгода мiж собою, а друге  те,
що вони, як меншi брати, усе переймали од старших, чи до дiла,  чи  не  до
дiла, не бачучи того, що у ?х сво? було лучче, нiж братiвське.
   61. I поприймали Слав'яни од Нiмцiв королiв i князiв, i бояр, i  панiв,
а преж того королi були  в  iх  вибранi  урядники  i  не  чванились  перед
народом, а обiдали з самим простим чоловiком зарiвно, i самi землю  орали,
а то вже у ?х стала пиха, i помпа, i гвардiя i двор.
   62. I панiв у Слав'ян не було, а були старшини, хто старiший  лiтами  i
до того розумнiший, того на радi слухають, а то вже стали  пани,  а  у  ?х
невольники.
   63. I покарав Господь Слав'янське племено гiрше, нiж другi? племена; бо
сам Господь сказав: "Кому дано  бiльше,  з  того  бiльше  i  зищеться".  I
попадали Слав'яни в неволю до чужих: Чехи i Полабцi  до  Нiмцiв,  Серби  i
Болгари до Грекiв i до Турок, Москаль до Татар.
   64. I здавалось: от згине i племено слав'янське,  бо  тi  Слав'яни,  що
жили около Лаби i Помор'я балтицького, тi пропали, так, що i слiду  ?х  не
осталось.
   65. Але не до кiнця прогнiвився  Господь  на  племено  слав'янське,  бо
Господь постановив так, щоб над сим племенем збулось писанi?: камень, його
же не брегоша зиждущi?, той бисть во главу угла.
   66. По многих  лiтах  стало  в  Слав'янщинi  три  неподлеглих  царства:
Польща, Литва i Московщина.
   67. Польша  була  з  Полякiв,  i  кричали  Поляки:  "У  нас  свобода  i
рiвнiсть!" Але поробили панство, i одурiв народ польський, бо простий  люд
попав у неволю, саму гiршу, яка денебудь була на свiтi, i пани без жадного
закону вiшали i вбивали сво?х невольникiв.
   68. Московщина була з Москалiв,  i  була  у  ?х  велика  Рiч  Посполита
Новгородська, вiльна i рiвна, хоч не без панства, i пропав Новгород за те,
що i  там  завелось  панство,  i  цар  московський  взяв  верх  над  усiми
москалями, а той цар узяв верх, кланяючись татарам, i ноги цiловав  хановi
татарському бусурману, щоб допомiг йому держати в неволi неключимiй  народ
московський християнський.
   69. I одурiв народ московський  i  попав  в  iдолопоклонство,  бо  царя
сво?го нарiк богом, i усе, що цар скаже, те уважав за добре, так,  що  цар
Iван в Новгородi  душив  та  топив  десятку  тисяч  народу,  а  лiтописцi,
розказуючи те, звали його христолюбивим.
   70. А в Литвi були Литвяки, та ще до Литви належала Укра?на.
   71. I по?дналась Укра?на з Польщею, як сестра з сестрою, як ?диний  люд
слав'янський до другого люду слав'янського, нероздiлимо  i  незмiсимо,  на
образ iпостаси Божо? нероздiльно? i незмiсимо?, як колись по?днаються  всi
народи слав'янськi помiж собою.
   72. I не любила Укра?на нi царя, нi пана, а скомпонувала собi козацтво,
?сть то iсте? брацтво, куди кожний пристаючи, був братом других -  чи  був
вiн преж того паном, чи невольником, аби християнини, i  були  козаки  мiж
собою всi рiвнi, i старшини вибирались на радi i  повиннi  були  слуговати
всiм по слову Христовому, i жадно? помпи пансько? i  титула  не  було  мiж
козаками.
   73.  I  постановили  вони  чистоту  християнську  держати,  тим  старий
лiтописець говорить об козаках: "Татьби же  i  блуд  неможе  iменуються  у
них".
   74. I постановило козацтво вiру святую обороняти  i  визволяти  ближнiх
сво?х з неволi. Тим то гетьман Свирговський ходив обороняти Волощину, i не
взяли козаки миси з червонцями, як ?м давали за услуги, не взяли  тим,  що
кров проливали за вiру та за ближнiх i служили Богу, а не iдолу золотому.
   А Сагайдашний ходив  Кафу  руйновати  i  визволив  кiльканадцять  тисяч
невольникiв з вiчно? пiдземно? темницi.
   75. I багато лицарiв таке робили, що не записано i в книгах мира сього,
а записано на небi, бо за ?х були перед Богом  молитви  тих,  котрих  вони
визволили з неволi.
   76. I день одо дня росло, умножалося козацтво, i незабаром  були  б  на
Вкра?нi усi козаки, усi вiльнi i рiвнi, i не мала б Укра?на над  собою  нi
царя, нi пана,  опрiч  Бога  ?диного,  i  дивлячись  на  Укра?ну,  так  бк
зробилось i в Польщi, а там i у других слав'янських краях.
   77. Бо не хотiла Укра?на iти услiд язикiв, а держалась закону Божого, i
всякий чужестранець, за?хавши в Укра?ну, дивовався, що нi в однiй  сторонi
на свiтi так щиро не моляться Богу, нiде муж не любив так  сво??  жони,  а
дiти сво?х родителей; а коли пани  та  ?зу?ти  хотiли  насильно  повернуть
Укра?ну пiд свою власть, щоб Укра?нцi-христяни повiрили, буцiм справдi усе
так i ?сть, що папа скаже, - тодi на Укра?нi з'явилися  братства  так,  як
були у перших християн, i всi записуючись у братство, був би  вiн  пан  чи
мужик, називались братами. А се до того, щоб бачили  люди,  що  в  Укра?нi
iстинная вiра, i що там  не  було  iдолiв,  тим  там  i  ?ресi  жадно?  не
з'явилося.
   78. Але панство побачило, що козацтво росте, i всi люди  стануть  скоро
козаками, ?сть то вiльними, заказали зараз сво?м крепакам, щоб не ходили в
козаки, i хотiли забить народ простий, як скотину, так щоб у йому не  було
нi чувствiя, нi розуму, i почали пани обдирати крепакiв, оддали  ?х  жидам
на такую муку, що подобную творили тiльки над першими християнинами, драли
з ?х з живих шкури, варили в котлах дiтей, давали  матерям  собак  грудьми
годувати.
   79. I хотiли пани зробить iз народа дерево, або камiнь, i стали  ?х  не
пускать навiть в церков хрестить  дiтей  i  вiнчатися,  i  причащатися,  i
мертвих ховати, а се для того, щоб народ простий  утеряв  навiть  i  стать
чоловiчу.
   80. I  козацтво  стали  мучить  i  нiвечить,  бо  таке  рiвне  братство
християнське стояло панам на перешкодi.
   81. Але не так зробилось, як думали пани, бо козацтво пiднялось,  а  за
?м увесь простий народ; вибили i прогнали панiв,  i  стала  Украiна  земля
козацька вiльна, бо всi були рiвнi, але не надовго.
   82.I хотiла Укра?на знову жити з Польщею  по-братерськи  нероздiлимо  i
незмiсимо, але Польща жадною мiрою не хотiла одректись свого панства.
   83. Тодi Укра?на пристала до Московщини i по?дналась з нею,  як  ?диний
люд слав'янський з слав'янським нероздiлимо i незмiсимо, на образ iпостасi
Божо?  нероздiлимо?  i  незмiсимо?,  як  колись  по?днаються  усi   народи
слав'янськi мiж собою.
   84. Але скоро побачила Укра?на, що попалась у неволю, бо вона по  сво?й
простотi не пiзнала, що таке було цар московський, а цар  московський  усе
рiвно було, що iдол i мучитель.
   85. I одбилась Укра?на од Московщини, i не знала бiдна, куди  прихилити
голову.
   86. Бо вона любила i Полякiв i Москалiв, як братiв сво?х, i не хотiла з
ними розбрататися; вона хотiла, щоб всi жили вкупi, по?днавшись,  як  один
народ слав'янський з другим народом слав'янським, а тi два - з  третiм,  i
було б три Речi Посполитi в однiм союзi, нероздiлимо i незмiсимо по образу
Тройцi Божо?, нероздiлимо? i незмiсимо?, як колись по?днаються  мiж  собою
усi народи слав'янськi.
   87. Але сего не второпали нi Ляхи, нi Москалi. I бачуть ляцькi  пани  i
московський цар, що нiчого не зроблять з Укра?ною, i сказали помiж  собою:
"Не буде Укра?ни нi тобi, нi менi, роздеремо ?? по половинi, як Днiпро  ??
розполовинив: лiвий бiк буде московському царю на  поживу,  а  правий  бiк
польським панам на поталу".
   88. I билась Укра?на лiт п'ятдесят, i ?сть  то  найсвятiша  i  славнiша
война за свободу, яка  тiльки  ?сть  в  iсторi?,  а  роздiл  Укра?ни  ?сть
найпоганiше дiло, яке тiльки можна найти в iсторi?.
   89. I вибилась з сил Укра?на; i вигнали Ляхи козацтво  з  правого  боку
Днiпрового i запановали пани над бiдним остатком вольного народу.
   90. А на лiвiм боцi ще держалось козацтво, але час од часу  попадало  у
неключиму   неволю   московському   царевi,   а   потiм    петербургському
iмператоровi,   бо   останнiй   цар   московський   i   первий   iмператор
петербургський положив сотнi тисяч в канавах i на костях ?х збудував  собi
столицю.
   91. А нiмка цариця Катерина, курва всесвiтна, безбожниця, убiйниця мужа
свого, востанн? доконала козацтво i волю, бо, одобравши тих, котрi були  в
Укра?нi старшинами, надiлила ?х панством i землями, понадавала  ?м  вольну
братiю в ярмо i поробила одних панами, а других невольниками.
   92. I пропала Укра?на. Але так зда?ться.
   93. Не пропала вона; бо вона знати не хотiла нi царя, нi пана, а хоч  i
був цар, та чужий, i хоч були пани, та чужi, i  хоч  з  укра?нсько?  крови
були тi вирiдки, одначе не псовали сво?ми  губами  мерзенними  укра?нсько?
мови i самi себе не називали укра?нцями, а iстий Укра?нець  хоч  будь  вiн
простого, хоч панського роду тепер, повинен не любити нi царя, нi пана,  а
повинен любити i пам'ятовати одного Бога Iисуса Христа, царя  i  пана  над
небом i землею.
   Так воно було прежде, так i тепер зосталось.
   94. I  Слав'янщина  хоч  терпiла  i  терпить  неволю,  то  не  сама  ??
сотворила, бо  i  цар,  i  панство  не  слав'янським  духом  сотворено,  а
нiмецьким, або татарським. I тепер в Росi? хоч i ? деспот цар, одначе  вiн
не Слав'янин, а Нiмець, тим i урядники його Нiмцi; оттого i пани хоч  ?сть
в Росi?, та вони швидко перевертуються або в  Нiмця,  або  в  Француза,  а
iстий Слав'янин не любить нi царя, нi пана, а  любить  i  пам'ята?  одного
Бога Iисуса Христа, царя над небом i землею.
   Так воно було прежде, так i тепер зосталось.
   95. Лежить в могилi Укра?на, але не вмерла.
   96. Бо голос ??, голос, що звав всю Слав'янщину на свободу  i  братство
розiйшовся по свiту слав'янському. I одiзвався вiн, той голос  Укра?ни,  в
Польщi, коли 3 мая постановили Поляки, щоб не було панiв,  а  всi  були  б
рiвнi в Речi Посполитiй а того хотiла Укра?на ще за 120 лiт до того.
   97. I не допустили  Польщу  до  того  i  розiрвали  Польщу,  як  прежде
Укра?ну.
   98. I се ?й так i треба, бо вона не послухала Укра?ни i погубила сестру
свою.
   99. Але не пропаде Польща, бо ?? збудить Укра?на, котора не  пам'яту?ть
зла i любить сестру свою, так як би нiчого не було мiж ними.
   100. I голос Укра?ни одозвався в  Московщинi,  коли  пiсля  смери  царя
Олександра хотiли прогнати царя i панство i установити Рiч  Посполитую,  i
Слав'ян  по?днати,  по  образу  iпостасей   божественних   нероздiлимо   i
незмiсимо; а сього Укра?на ще за двiстi рокiв до того хотiла.
   101. I не  допустив  до  того  деспот,  однi  положили  живот  свiй  на
шибеницi,  других  закатували  в  копальнях,  третiх  послали   на   зарiз
Черкесовi.
   102. I пану? деспот кат  над  трьома  народами  Слав'янськими,  править
через Нiмцiв, псу?, калiчить, нiвечить добру натуру слав'янську  i  нiчого
не робить.
   103. Бо голос Укра?ни не затих.
   I встане Укра?на з сво?? могили i знову озоветься до всiх братiв  сво?х
Слав'ян, i почують крик ??, i встане Слав'янщина, i  не  позостанеться  нi
царя, нi царевича,  нi  царiвни,  нi  князя,  нi  графа,  нi  герцога,  нi
сиятельства, нi превосходительства, нi пана, нi боярина,  нi  крепака,  нi
холопа - нi в Московщинi, нi в Польщi, нi в Укра?нi,  нi  в  Чехi?,  нi  у
Хорутан, нi у Сербiв, нi у Болгар.
   104. I Укра?на буде неподлеглою Рiччю Посполитою в союзi Слав'янськiм.
   Тодi скажуть всi язики, показуючи рукою на те мiсто, де на  картi  буде
намальована Укра?на: "От камень, него же не берегоша зиждущи?,  той  бисть
во главу угла".

   =====================================================================




   I мертвим, i живим, i ненародженим
   жителям чорнобильського Полiсся присвячую.

   В глупу нiч Настi приснився лихий сон. Звiдкiлясь узялася чорна рiка  i
залила все навкруг. Залила вулицi , ?? села, затопила хати, сади, ковтнула
лiс, луги, поглинула Прип'ять. А в тiй чорнiй рiцi - тисячi людей,  старi,
молодi, дiти, немовлята. Настя бачить ?хнi спотворенi жахом i криком лиця,
а голосiв не чути. Як у нiмому, кiно.  Одна  жiнка  пiдняла  сво?  дитя  у
бiлесенькiй льолi аж до неба - чистий тобi ангел. Тiльки нiкому взяти,  те
дитя з ?? рук. Чорнi буруни накрили все i всiх, накрили й молоду матiр,  а
янголя у  бiлiй  сорочечцi  пiшло  поверхнею  ненажерливо?  рiки,  свiтячи
сяйливим волоссячком, як нiмбом.
   Кинулася Настя переймати дитя, а йти не може, бо i сама опинилася в тiй
страшнiй купелi. Шука? ногами дна, а воно випорску?, а течiя вiдносить  ??
далi й далi.
   Вона скрикнула i прокинулася. Серце калатало несамовито, чула у  всьому
тiлi дрож i холод, мовби й справдi вибралася з то? осоружно? купелi.
   За вiкном - непроглядна весняна нiч. Стара встала, увiмкнула  свiтло  й
глянула на годинник. Стрiлки показували три години. Вона лягла й проказала
тричi:
   - Куди нiч - туди й сон.
   Проспiвали на кутку пiвнi - озвалося з лiсу вiдлуння. Досвiток  хлюпнув
на шибки синьо-сивою фарбою.  Настя  одяглася  i  вийшла  на  подвiр'я.  У
прохолодному передсвiтаннi дрiмав сад iз розквiтлими вишнями, тихо було  i
в синовому будинку. Лише лелеки, що вимостили гнiздо на осицi iз  спиляною
верхiвкою, стиха озвалися до старо?.
   Настя попрошкувала стежкою через город у берег. Сон щось  скаламутив  у
нiй. Хотiлося  самiй  глянути  й  пересвiдчитися,  що  справдi  нема  тi??
страшно? рiки, яка приснилася посеред ночi i на очах у Настi перетворилася
на невблаганне море.
   В лузi розлила сво? роди iнша рiка: умиротворена  й  весела.  Верби  та
кущi за нiч позеленiшали. А там, за лугами, над Прип'яттю, до  яко?  рукою
подать, уже хтось настирливо пiдпалював хмару. I з  лугу,  i  з  лiсу,  що
починався за  хатою  дiда  Микити,  летiло  на  Настю  пташине  щебетання,
висвистування, голубий перегук i голос ранньо? зозулi, що повернулася сюди
чи то вночi, чи ось щойно. Ще не встигла струсити iз крилець втому, а  вже
ку? розда? здоров'я древнiй полiськiй землi й вiщу? довгий вiк полiщукам.
   Настя полегшено зiтхнула: все живе, вмите нiчною росою, усе жде  сонця.
Вона стала лицем до сходу. День ?? завжди  починався  з  цього:  стояла  й
чекала появи свiтила. В нiй живе залишене  у  спадок  предками  язичницьке
поклонiння  й  вiра  в  силу  сонця,  води,  вогню,  дерев.   Вона   тричi
перехрестилася до червоно? заграви,  з  яко?  викотилося  свiтило,  залило
червоним пiвнеба i навiть туман над Прип'яттю, та й рушила в подвiр'я.
   ?? дерев'яна хата i  синiв  цегляний  будинок  стояв  вiкнами  один  до
одного. Кликали i ??  у  цей  новий,  на  п'ять  кiмнат,  дiм,  але  Настя
вiдмовилася навiдрiз. Вона не уявляла себе поза цi?ю хатою з великою бiлою
пiччю i домовичком у коминi, якого вона щодня грi? теплим димом  деревини.
Та й вiрить Настя, що духи ?? роду у святки всiдаються на покутi коло  то?
глибоко? полив'яно? миски iз  стравою,  на  яку  вона  схиля?  ложки.  Для
матерi, для батька, для дiда i баби по однiй i другiй лiнi?, для чоловiка,
що не повернувся з вiйни, для покiйно? сестри Теклi i брата  Онопрiя,  для
сво?х чотирьох дiток. Сiда? сама на ослонi i з кожним веде балачку. ?х  он
стiльки вiдчахнулося вiд древа ?? роду, а вона лишилася зi сво?ми болями й
печалями, що скрутили ??, як перевесло, iз сво?ю пам'яттю, що одним кiнцем
заземлилася в ?? серце, а другим - у рiдне Полiсся.
   Настя розпалила в печi. Березовi дрова весело загоготiли,  пострiлюючи,
i пахучий дим повис над ?? хатою.  Стара  готувала  снiданок  для  синово?
сiм'?. Перемивала пшоно, кришила в горщик картоплю, смажила сало. I так ?й
стало враз спокiйно та радiсно на серцi чи то вiд ясного неба  з  червоною
бубкою сонця, чи то вiд того, що на осокорi, який росте на розi хати,  про
щось радяться мiж  собою  буслик  i  буслиха.  Щось  грiло  Настину  душу,
вiдiгнавши недавнiй намул, полишений сном. Може, то  була  древня  радiсть
людини  вiд  споглядання  вогню  i  чекання  свята?  Стара  навiть   стиха
заспiвала:
   Суха береза в печi пала?,
   свекруха лиха вогонь заливав.
   Свекруха лиха вогонь залила,
   щоб я молода без вечерi спати лягла.
   Знадвору долинали голоси сина  й  онуки.  Микола  порався,  а  Свiтлана
розвiшувала пелюшки. Вона тепер з малим дитям дома. Настя вийшла до них  i
привiталася.
   - Так щось погано цю нiч мала спала, та й я майже не  зiмкнула  очей  -
мовила онука.
   - Ото ляж зараз, дитино, та й поспи,- мовила стара.
   Вiяв пiвденний вiтер, лопотiв пелюшками, i в тому  теж  було  шось  для
старо? Настi радiсне, наповнене життям.
   Вкотили вiзочок з дитям у ?? хату, i Свiтлана шаснула у  свiй  будинок.
Маля спало, а Настя тихо поралася коло печi. Невдовзi воно  прокинулося  й
подало тоненький дзвiнкий голосочок. Настя кинулася до дитини, засокотiла,
взяла ?? на руки. Довго розглядала, мовби бачила  вперше.  Те  ,що  поволi
вляглося й вистоялося в душi знову скаламутилось. Дитя нагадало ?й янголя,
що ступало в куценько?  льолi  по  поверхнi  рiки.  Тi  ж  голубино-круглi
оченята, той же  бiблiйний  вираз  докору  на  маленькому  личку,  таке  ж
сяйливо-лляне волоссячко.
   Настi стало не по собi вiд раптового порiвняння.  Вона  притисла  маля,
поцiлувала в голiвку. Провела  рукою  по  крихiтному  тiльцi.  ??  пальцi,
надiленi  великим  даром  вiдчувати,  робили  заспокiйливi  рухи.  I  сама
заспоко?лася, торкнувшись здорово?  плотi  дитини.  З  ??  рук  до  дитини
перейшла добра енергiя, щiчки у мало? розчервонiлися, i  вона  заснула.  А
Настя носила й носила дитя, почуваючи щось  радiсне  i  непевне  водночас.
Щось дво?лося в душi, дiлилося навпiл, якийсь недобрий настрiй, схожий  на
передчуття, заволодiв старою. "Що це зi мною  сьогоднi"  -  запитала  вона
себе. Поклала дитину у вiзочок i стала коло вiкна. Побачила у дворi,  сина
й невiстку. Саня щось говорила, а Микола уважно , слухав. А тодi рушили до
?? хати. Настя зустрiла ?х коло пopoгa й приклала до вуст палець.
   - Спить? - перепитала Саня i сiла на лаву. Микола оперся на  одвiрок  i
проказав:
   - Ви чули, мамо, що це? ночi сталося? - вiн глянув на матiр такими,  як
i в не? тернoвими очима. Настя аж здригнулася вiд стривоженого  погляду  i
перепитала:
   - А що таке?
   - Тiльки що, - Саня стишила голос до шепоту, - голова колгоспу  примчав
на ферму i сказав, що на Чорнобильськiй атомнiй зiрвався  якийсь  реактор.
Людей наших оце туди повезли. Ох, а Серьожка ж Свiтланин там. Дивiться,  в
цю пору вiн завжди вже дома, а зараз i досi i нема.
   Микола захо заскрипiв половицями.
   - Св?тцi поки що нiчого не кажiть. Я  зараз  пiду  до  колгоспу  i  все
узнаю. Може, ти, Са', щось не так зрозумiла
   Mикoлa  повернувся  через  годину,  i  знову  вони  удвох  з   дружиною
переступили материн порiг.
   -_ Таки правда, - похмуро мовив син,поганi дiла там. Ми з кумом  хотiли
прорватися "Жигулями", та коло першого ж поста  нас  не  пустили.  Кажуть,
туди не можна. Там аварiя. Додзвониться  теж  не  можна,  кажуть,  що  там
страшне робиться. Хлопцi насилу погасили пожар, i люди падають,  як  мухи.
Забита вже лiкарня.
   - Як падають? Вiд чого?
   - Мабуть, вiд радiацi?. Учитель фiзики казав коло контори, що  це  може
буть вiд радiацi?. Там же атом у реакторi. То ж смерть.
   Настя знову побачила чорнi буруни, шаленi гребенi хвиль, що  накривають
все i всiх, i оте немовля, схоже на ?? правнуча, що йшло по поверхнi  води
у бiлiй льолi, як ангел докору i прокляття.
   Микола перейняв материн нестямний погляд i додав:
   - А може, це все балачки. Люди, зна?те, люблять пасталакать. Може, воно
й не так. Як кажуть, за що купив, за те й продав. Може, воно не такий чорт
страшний, як його малюють, але народ усяке плеще.
   Син пiшов, а Настя довго стояла край столу, вiдчуваючи якесь  лиховiсне
шумовиння навколо себе i в собi.
   А весна, не питаючи дозволу й не дослухаючись до грiхiв земних та  бiд,
прошкувала собi Полiссям. Гнiздилося в лiсах  i  на  луках  коло  Прип'ятi
всяке  птаство,  радiючi?,  що  подолало  довгий,  виснажливий  перелiт  i
повернулося на рiдну землю. На  землю,  яку  ця  нiч  напо?ла  смертельною
отрутою i розстеляла все далi й далi  чорнi  полотна,  витканi  з  гiркого
полину.
   З пучечком вербового гiлля пiшла пiд вечiр Настя до церкви.
   Вона щиро молилася, а слух ловив безперервний i якийсь мовби не  такий,
як завжди, гул од траси. Настя поставила свiчки всiм покiйним, молилася за
живих i за тих, що ще приб'ються до ?? роду.
   I дивилася з дзвiницi  на  Настю-Спасительку  Марiя-Оранта,  розметавши
руки, як крила, i не зводили з  не?  очей  Саваоф,  Микола-Чудотворець  та
Неопалима Купина. I бачився старiй у ?хньому нiмому поглядi докiр i жура.
   Повернулася, коли посутенiло, не  засвiчуючи  лампи,  сiла  на  лавi  й
втупилася в чорну  порожнечу  хати.  У  вечорову  тишу  вривався  гул  вiд
автостради, озивалися вiд Прип'ятi тривожними гудками баржi.
   - Господи! Чи такi ми вже грiшнi, що ти кара?ш нас у цi  святi  днi?  -
запитала у покуття стара.- Чи ми прогнiвали  сво?ми  дiлами  духи  предкiв
наших, чи поруйнували ?хнi могили, що ти кара?ш нас так гiрко?
   Хтось тихо постукав у шибку. Настя стрепенулася i пiдiйшла до вiкна.
   - Хто там?
   - Це я, мамо, - почула синiв голос. Вона вiдчинила й засвiтила лампаду.
По хатi розiйшлося мляве, ледь вловиме свiтло.
   - Не спиш, сину?
   - Не сплю. Всякi думки в голову лiзуть.
   Вiн сидiв на лавi якийсь змалiлий, ураз постарiлий.
   - Светка реве. Я вже не знаю,  що  й  брехать,  але  думаю,  що  нiчого
хорошого там нема?, раз i досi не повернувся.  Там  страшне  що  робиться.
Отака погибель на нашi голови звалилася.
   Перед очима старо? знову завирувала рiка, яка  розлила  це?  ночi  сво?
смертоноснi  води,  i  вкотре  зринуло  перед  очима  янголя  з  лицем  ??
правнучати, новим пагiнцем, що вибрунькувався  вiд  гiлки,  якою  ?  вона,
Настя-Спасителька, на древi свого роду.
   Син вийшов, а вона ще гарячiше зашепотiла до покуття:
   - Пресвятая богородице!  Восьмим  разом,  луччим  часом.  Стань  нам  у
помочi, заложникам сво?м. I  нехай  бiда  вiдступить  туди,  де  сонце  не
сходить, де пiвнi не  пiють,  де  собаки  не  брешуть,  де  дiвки  кiс  не
чешуть...
   I простояла стара довгу квiтневу нiч. Дивилася на тихе мерехтiння зiрок
за вiкном i просила когось та благала, на?вно вiрячи, що ??  небесний  бог
сильнiший вiд того земного диявола, що непрохано з'явився  у  ??  кра?,  а
тепер чинить страшний суд над ними, одним перстом благословляючи  на  муки
грiшних i праведних.
   Досвiток принiс далекий голос зозулi i мирний  клекiт  буслячо?  сiм'?.
Вона лише зараз спохопилася, що  у  святковому  одязi,  що  не  торкнулася
постелi. Спати не хотiлося, лише була смертельна втома i важкiсть у всьому
тiлi. Переодяглася, i знову зорiла на божу рань, i знову зустрiчала  урочо
сонце, й топила пiч, варила в чавунi картоплю для  худоби,  поралась.  Час
плив повiльно. В ньому мовби розчинилася стара. Коли взялася бiлити  льох,
сонце вже пiдбилося над лiсом i вигрiло вистуджене вiтрами ?? дворище.
   Микола прийшов з поля на обiд i довго стояв коло  матерi,  дивився,  як
вона вмоча? щiтку у вiдро з вапном, торка?ться безгучно стiни, лишаючи  на
нiй мокрi слiди.
   -  Прип'ять  евакуйовують,  -  нарештi  видихнув  син,   i   очi   його
зволожились.
   Мати вiдiрвалася вiд стiни й стояла так  iз  щiткою  у  вiдстовбурченiй
руцi, мовби то не жива людина  була,  а  зафiксована  в  глинi  чи  бронзi
скульптура.
   - Он машинами, автобусами  забита  траса,  -  знову  вистрiлив  по  нiй
словами, як автоматною чергою, син.- Кажуть, що й Чорнобиль та  навколишнi
села будуть вивозить.  Нiбито  в  радiусi  тридцяти  кiлометрiв.  Радiацiя
сильна пiшла, та ще й вiтри дмуть як  скаженi.  Скотину  теж  вивезуть,  i
колгоспну, i людську.
   - А ми ж як? - Стара опустила руку iз щiткою у вiдро та так i лишила ??
там.- А ми ж як? - повторила безгучно самими губами, i  по  ??  смаглявому
виду розлилася блiдiсть, а навколо не? i в нiй розсипалися дзвони. Вже  не
чула, що вiдповiв син, бо вони били i били на сполох, коли  добiлила  льох
та  криницю,  коли  прошкувала  на  цвинтар,  коли  впала  на  колiна  мiж
батькiвськими могилами i затужила, заквилила ча?но, вiдчуваючи такий самий
бiль, як i того страшного тижня, коли батьки, мовби  змовившись,  залишили
?? i бiлий свiт майже одночасно, побувши в розлуцi лише три днi.
   Сонце ховалося за терни i вперше  за  останнi  роки  не  тiшило  Настю.
Сiдало неначе в якусь криваву хмару. Бiда повзла навпрошки,  робила  кола,
вони ширшали, як вiд кинутого у воду каменя.  Настя  чула  вже  помахи  ??
чорних крил i зловiсний регiт не десь,  а  в  себе  за  спиною.  I  вперше
вiдчула себе безсилою зарадити цiй бiдi. Нема? в  не?,  Настi-Спасительки,
того зiлля, то? сили в руках, яка переходила з не? у немiчних i перетинала
путь недуговi.
   Понад столiття за ?? родом ходить слава рятувальникiв. Почалося  все  з
Настиного прадiда Iвана, прозваного Iваном-Розумовичем. Розповiдали ?й, що
коли вiн народився, то вiдразу встав. Його вважали всi диваком i бурлакою.
Вiн не тримався дому i  сiм'?.  Замолоду  чумакував,  а  коли  зiстарiвся,
блукав по селах зимою i лiтом в однiй i тiй  же  свитинi,  постолах,  спав
там, де його заставала нiч, ?в те, що йому дадуть люди, як  старцевi.  Мав
славу не лише дивака,  а  й  пророка.  Це  вiн  вiщував  страшне  майбутн?
полiщукам. Коло нього i на вигонах, i на ярмарках збирався люд.
   Настi втямки, як якось на тройцю вiн  стояв  на  вигонi  -  невеличкий,
рухливий, сивенький дiдок, якому повернуло на  дев'ятий  десяток.  Навколо
нього зiбрався натовп. Чадили  люльками  чоловiки,  обступили  колом  його
молодицi, дослухалися до розмови парубки й  дiвки.  Дiд  тримав  Настю  за
руку. I сказав вiн тодi таке: "Якщо обминуть одну могилу, до  не?  од  нас
рукою подать, то й бiда обiйде. А як поруйнують ??, то буде лихо  страшне.
Не помилу? нi старого нi малого. Смертi не видно буде, а люди  падатимуть,
як мухи. Отру?ть вона землю, воду, небо. Будуть отут мертвi города i села.
А у нашому селi позастаються тiки коти, собаки та кури".
   Дядьки гиготiли й вертiли пальцями бiля скронь. Що, мовляв, вiзьмеш  iз
божого чоловiка. Молодицi багатозначно перезиралися й теж  вiдходили.  Дiд
мовби й сам засумував од тих слiв. Сiв на  колодах  коло  чийогось  двору,
посадив ?? собi на руки i сказав: "Буде  й  таке,  що  люди  нi  у  що  не
вiритимуть, тiльки у грошi. Душа i совiсть буде,  як  оце  моя  свита".  I
вiдтягнув полу свитини, схожо? на решето.
   Доживав вiку коло найстаршо? дочки, Настино? баби  Соломi?,  знаменито?
бранки, яка теж рятувала людей травами i якоюсь силою, що йшла з  ??  рук.
Мала той дар i Настина мати Софiя.
   Всi вони вiдлетiли услiд за пророком Iваном та полiськими журавлями  на
безгрiшнi острови, залишивши ??, спасительку i берегиню, на грiшнiй  землi
серед живих i для живих.
   Рiдко якого дня коло ?? двору не стоять машини. Настина сила  йде  лише
на добрi справи. Нiколи ?? зiлля та вмiння не служили нi злу, нi  людськiй
гординi, нi заздрощам, нi лихим задумам. Тих, що переступали порiг ?? хати
з недобрими намiрами, Настя випроваджувала за ворота i сердилася, мовби  й
сама торкнулася  скверни.  Бо  вона,  Настя-Спасителька,  Настя-Рятiвниця,
Настя-Берегиня, поставлена вартового коло ворiт людсько? долi, коло  ворiт
спасiння i милосердя. Бо вона вiрить у грiх i розплату за  заподiяне  зло.
Вона не зробила i вже не зробить жодного грiховного кроку. Бо цей край для
не? безмежно любий, i земля, в якiй поховано великий ключ ?? роду,- свята.
Вона зна? на нiй кожну деревину, квiтку, зелину. Вона вiдчува? тi мiсця, з
яких сила земна переходить у людину, i зна?  й  тi,  якi  забирають  ??  в
людини.
   Стара дивилася на вечоровий свiт. З очей  сотався  тихий  зойк,  з  них
брала початок рiка безмiрно? печалi i впадала прямо в зелене рiчище лугiв.
   ...Микола чекав ?? коло ворiт.
   - Де це вас так довго не було?
   - До роду свого ходила,- сказала стара, i голос ?? затремтiв.
   - Недавно приходив голова i брав з усiх розписку, щоб нiхто нiкуди в цi
днi не ?хав, не ходили в гостi. Сидiли побiльше в хатах. Не виключено,  що
i нас будуть вивозить.
   Настю-Спасительку обвiяло якимсь крижаним вiтром, наче вона опинилася в
буревiй у голому степу. Вiн  забив  ?й  дихання,  i  вона  ловила  повiтря
вiдкритим ротом.
   - Казав менi один знакомий мiлiцiонер, що бiльше  як  двi  сотнi  людей
повезли "Iкарусами" з Прип'ятi на Бориспiль, а звiдти лiтаком - на Москву.
Облучилися, получили сильнi дози. Думаю, що i наш Сергiй  там.  Вiн  же  в
нiчну робив.
   Микола дивився кудись повз матiр, а вона все хапала  повiтря,  з  якого
навiжений вiтер раптово вивiяв весь кисень. Звела очi до неба й  побачила,
як  красиво  й  грацiйно  лiтають  у  надвечiр'?  журавлi  над  Прип'яттю.
Озвалася, повертаючись з пасовища чиясь корова, зайшлося  десь  собача.  I
вiд того безжурного й щасливого весняного вечорiння, в якому стiльки краси
i нi краплi радостi, ще бiльше заквилила ?? душа.
   Збiгали днi. Вiтри розвернулися й почали несамовито дути з  пiвночi  на
пiвдень, мовби у них було диявольське завдання  рознести  бiду  якнайдалi,
щоб усiм вистачило.
   I переступила порiг ?? древньо? хати з добрим домовичком у коминi тяжка
звiстка, яко? боялася, але  чекала,  як  приречений  страти:  у  великодню
суботу  по  обiдi  будуть  вивозити  ?хн?  село.  Зiгнали  до  колгоспу  й
вiдправили всю худобу, тепер дiйшла черга й до людей.
   Голосили у верандi Саня й  Свiтлана,  схлипували  внучата  Василько  та
Оленка. Покрикував на них роздратовано Микола. Лише Настя затято  мовчала.
Вона виплакала за цi днi рiчку слiз, i очi були сухi й пекучi.  Никала  по
дворi, по городу. Завважила в березi Микитину постать i стрепенулася - дiд
косив траву. Не вiрячи сво?м очам,  швидко  задрiботiла  стежкою  i  стала
неподалiк.
   - Косиш? - мовила зрадiло. - А он голова  сiльради  ще  три  днi  назад
казав, що вся трава заражена i боронь боже нею годувать скотину.
   Микита оперся на держак i глянув на не? вицвiлима очима.
   - Де видно, що вона заражена? Як була зелена, так i ?. Був i у мене той
пацан, вчепився з тею розпискою. I одно: молока не пийте, козу не  пасiть.
Зараз же, каже, заведiть у хлiв. То я при ньому завiв  свою  годувальницю,
та за косу та в берег. Тепер ношу ?й щодня готовеньке. Не вмер Данило, дак
галушка задавила.
   Микита засмiявся, оголюючи прокуренi пеньки i червонi ясна.  Настi  вiд
тих слiв i смiху стало враз затишнiше, спокiйнiше, i вона сказала:
   - Ге, не по?демо, кум, iз сво?х гнiзд? Де це видано,  щоб  у  великодню
суботу тiкать iз села? Куди нам ?хать i од чого уже рятуваться? Год  туди,
год сюди. Хiба не однаково?
   - Таким, як ми, кума, вже з печi на лежанку  треба  ?хать.  Понаробляли
сукинi сини людям горя, а тепер як чорт од ладану тiкають i людей  женуть.
Занапастили землю продажнi душi. Щоб вислужиться, i рiдних дiтей та внукiв
не пожалiють, - проклекотiв старий.
   - Там же в тiй Прип'ятi пошти одна молодь i дiти. Як воно таке  опасне,
то  нащо  ж  його  було  у  такiй  гущi  робить?!  -  запитала   у   вiтру
Настя-Спасителька, вiрячи,  що  вiн  ??  слова  вiднесе  туди,  де  чинять
всевишнiй суд, змушуючи безгрiшних нести отвiт i покару за те, що  роблять
малi i великi грiшники.
   Неподалiк радiсно й велично лiтали  журавлi  над  молодими  травами,  i
знала Настя-Спасителька, що нiхто тi трави не толочитиме  цього  лiта,  не
толочитиме багато лiт. Вони засiватимуться, зеленiтимуть i вмиратимуть без
людей коло Прип'ятi, в лiсах, по шляхах... I лише  пам'ять  землi  i  трав
воскрешатиме тих, що ходили, смiялися тут i любили. Люди самi себе вигнали
з раю лугiв i лiсiв, согрiшивши ?диний раз,  але  непоправно.  Так  думала
Настя-Спасителька, проводжаючи очима сiрих журавлiв, якi  робили  вже  над
нею якiсь немов прощальнi кола.
   Твердо вирiшила, що не по?де. Збiгла нiч, збiг досвiток. Вона нагрiла в
печi окропу, скупалася в ночвах, переодяглася у нову вишиту сорочку,  нову
спiдницю,  вив'язалася  бiлою  терновою  хустиною  i   заходилася   мiсити
великодн? тiсто.
   Саня прочинила дверi, глянула на пiч, в якiй палав вогонь, на свекруху,
що мiсила паски у всьому новому, i проказала:
   - А що це ви, мамо, заходилися пекти?
   - Паски, дитино. Хiба ти забула, що завтра великий празник? То тiльки у
тридцять третьому великодня не знали....
   - Ох, я забула вже, на якому свiтi живу.  Он  дитина  цiлу  нiч  рвала,
прокричала без упину. Таке зiв'яле стало, як травичка. Микола завiз  ?х  у
Iванкiв, врачi сказали, що це може бути  вiд  радiацi?.  У  Св?тки  молоко
пропало. Зчорнiла вся.
   Настя вiдiрвала очi вiд дiжi и тупо дивилася в стiну.
   На нiй мовби хтось  знову  прокручував  кадри  документально?  хронiки.
Вирувала рiка, i по нiй ступав ангел докору i прокляття, ангел  непрощення
з лицем ?? правнучки.
   Стара ще бiльше стиснула вуста. Невiстчина звiстка закрутила й  затягла
на нiй ще одне нестерпно болюче перевесло. Рухатися можна, а  дихати  було
все важче. Невiстка вийшла, i через якусь хвилю  вбiг  Микола.  Хукнув  на
руки, погрiв ?х коло челюстей.
   - Я ж казав ?й:  поменше  вивозь  дитину  надвiр,  не  суши  пелюшок  i
повзуночкiв на вулицi, а вона, дурна коза, хiба ж послуха?!  Дитина  прямо
як мертва.
   Провисла в хатi тиша, тiльки схлипувало й  глухо  постогнувало  пiд  ??
руками тiсто.
   - Мамо, нащо ви оце затiяли? - прорвалося до  Настi,  як  з  колодязя.-
Кому це все зараз треба? В три часа ви?зд. Кому вони тепер нужнi тi  паски
з ренгенами?
   Настя затято мовчала над дiжею i все вiддалялася i вiд сина, i вiд його
слiв.
   Микола вийшов i у верандi кинув до дружини:
   - ?й-богу, з матiр'ю щось не те, наче тронулися.
   - А тут недовго,- схлипнула Саня.
   Настя готувалася до свята так, як завжди, як звикла це  робити  роками.
Повиробляла калачi, паски. Поки вони  пiдходили  коло  тепла,  зварила  iз
консервованих вишень кисiль, пофарбувала в  манiйцi  i  цибулиннi  яйця  й
поставила на столi. Посадила все в пiч i стояла край столу й  дивилася  на
крашанки, поки не зарябiло в очах.
   З  хати  на  подвiр'я  виплив  запах  випеченого  хлiба  i   розiйшовся
навсе'бiч, сiючи сум'яття в полiщукiв: а  може,  балачки  про  сьогоднiшню
евакуацiю   -   лише   сон,   а   реальнiсть   -   оцей   запах   спечених
Настею-Спасителькою пасок?
   Дiстала з комори кошик, застелила його рушником i склала в нього печене
й варене. Пiде на всеношну та раненько й посвятить.
   Микола  знову  тихо  переступив  порiг,  глянув  на  кошик   i   сказав
надтрiснутим, глухим голосом:
   - Мамо, хоч ви душi не травiть, i так жить не  хочеться.  Куди  ви  ото
готу?теся? Скоро ?хать треба! Ви що, онiмiли?
   Настя нестямним поглядом дивилася у вiкно на оббиту целофаном  криницю,
розквiтлi вишнi, жовтi цяточки  кульбаби,  на  прибитих  бiдою  бджiл,  що
шукали воду i падали в траву.
   - Це ж, мамо, ненадовго. Днiв на п'ять. Я й  сам  би  не  пережив,  аби
надовго, - схвильовано проказав Микола.
   "Не на п'ять i навiть не на рiк, а навiки", -  прокричав  у  нiй  вiщий
голос. Настя-Спасителька ще нi разу не помилялася у  сво?х  вiдчуттях,  бо
мала великий дар,  над  яким  довго,  може,  вiками,  трудилася  ??  щедра
полiська природа.
   Коли машина зупинилася коло двору, Настя була далеко в лiсi. Сидiла  на
вогкому пеньку й дивилася на далеку просiку  глибоко  запалими  очима.  Не
бачила й не чула, як ?? всi шукали, кликали, заглядали в льох, на  горище.
Не бачила Настя, якi заплаканi очi в сусiдiв,  як  голосила  Саня  посеред
подвiр'я, як Микола вiдв'язав Рябка,  вткнувся  лицем  у  собачу  морду  й
надривно ридав. Не чула, як пес моторошно вив услiд машинi.
   Вона не втiкачка, вона просто стара  журавка  з  перебитим  крилом,  що
вiдстала вiд свого ключа...
   ?? мовби приморозило до того пенька. Сидiла, аж поки споночiло i зiйшов
мiсяць. Натикаючись на гiлля, йшла  лiсом  до  села.  Бiля  крайньо?  хати
стала, прислухалася. Валують собаки, кипить травнева  нiч,  i  загляда?  у
двори здивований мiсяць. Просто люди сплять, то й не  свiтяться  вiкна,  i
вона, Настя-Спасителька, не втекла до лiсу,  а  збирала  там  первоцвiт  i
сон-траву людям на лiки та оце припiзнилася. Ось  тому  й  скрада?ться  до
свого двору, щоб нiкого не розбудить. Рябко,  зачувши  господиню,  кинувся
прожогом до не?, заскакав, заскавулiв зрадiло.  Оперся  на  стару  лапами,
лизав ?й руки, щоки. Вона теж обняла його й  притисла  до  грудей.  Стояли
посеред подвiр'я, посеред високо? ночi i  безмiрно?  самотностi  людина  й
собака i грiли сво?ми тiлами цю обезлюднiлу великодню нiч. А потiм  зайшли
разом до хати. Настя прилягла на лiжку, а собака лежав на пiдлозi.
   Хтось невидимий гасив по черзi зорi, як свiчки. Коли згасла остання i з
небес було знято важку темну  попону  й  одягнуто  легку  блакитну,  взяла
Настя-Спасителька кошик з пасками та крашанками i пiшла до церкви. Кричали
по дворах пiвнi, яких полишали полiщуки  в  надi?  що  скоро  повернуться.
Настя-Спасителька толочила зловiсну тишу. Нiде нiкого: не скрипне хвiртка,
сплесне у криницi розбуджена вiдром вода. Сама, як перст на все  село,  на
весь бiлий свiт.
   I посеред церковного подвiр'я пустка. I  дзвони  мертвi,  i  криниця  з
дубовими цямринами мертва, i замок на церковнiй брамi мовби завмер, i роса
на травi змертвiла. Настя прочинила хвiртку й протолочила в нiй стежку  до
дерев'яних схiдцiв. Роззирнулася, сподiваючись, що все де сон, який  зараз
мине i з усiх вулиць посуне  люд,  i  стануть  навколо  церкви,  засвiтять
свiчечки, i вдарять великоднi дзвони... Невiдь  скiльки  стояла  й  чекала
дива. Вперше в життi не перехрестилася до свiтила, а коли добачила кра?чок
сонця, оторопiло позадкувала до хвiртки. Зацькованим поглядом  зиркала  за
тини, по вiкнах. Усе ще не вiрила в цi вулицi, хати  без  людей,  у  цi  з
похованою навiки  водою  криницi,  у  цей  розтерзаний  солов'ями,  криком
пiвнiв, любовним перегукуванням диких голубiв свiтанок, в якому -  жодного
людського голосу.
   I заквилила Настя-Спасителька криком ча?ним,  стогоном  дерев  i  трав,
зойком неба i великодньо? землi, вiднинi навiки висватано? чорним лихом...

   =====================================================================




   Повiсть

   I

   Iсторiя художника Альошi почина?ться вiд того  дня,  коли  вiн  залишив
спустошенi ма?тки пана Келiповського в порiзаних, подiлених новими  межами
степах i без  жодних  планiв  на  майбутн?  дiстався  великого  мiста.  Це
трапилось на тринадцятому роцi його життя,  саме  тодi,  коли  бажання  ще
можуть рятуватися фантазi?ю, що сво?м невгасимим огнем запiка?,  затамову?
бiль вiд нездiйсненних юних поривiв. Саме тодi, коли ?? невгасимий  вогонь
переходить в печаль i та почина? свiтитися в очах того, хто  носить  ??  в
сво?му серцi.
   Так було i з Альошею, хоч ми зовсiм не зна?мо нi його минулого, нi його
батькiв, нi ?хньо? вдачi, нi ?хнього життя, або зна?мо з того дуже мало  i
то лише саме загальне. Ось цi скупi вiдомостi: десь,  колись  була  велика
земельна фабрика, пишна латифундiя ясного пана Келiповського,  що  володiв
п'ятьма тисячами десятин i  десятками  економiй.  В  тих  економiях  вiчно
кректали строковi робiтники з сiрим кольором облич, з вузлами замiсть  рук
та нiг, з горбами замiсть спин i з згустками чорно? кровi,  перемiшано?  з
чорноземом у грудях, замiсть сердець i душ. Там були й стрункi  робiтницi,
гнучкi в сво?х талiях, бистрi на працю й червонi вiд молодого кохання.  Та
згодом i вони гасили свiй огонь, що брався попелом i тяжким перегаром  вiд
брутальнихтискiв жорстоких i ненаситних у сво?й звiрячiй силi прикажчикiв,
роз'?зних i пригiнчих. Iнодi смiливi мандрiвники, багатi на щире  слово  й
вогненнi заклики, з'являлись то там, то там у цих латифундiях, сiючи буйне
зерно. Бувало, що вони, рятуючись вiд панських псiв, втiкаючи глухо?  ночi
на новi грунта, заносили в далекi губернi?  гарячi  серця  тих  вогнекарих
дiвчат.
   В такiй економi? десь  народився  в  бур'янi  Альоша.  Це  було  в  час
наипишнiшо? пращ, i там, на полi, й залишився  вiн  лежати,  загорнутий  у
лопухи, аж доки його  мати,  вогнекара  дiвчина,  змогла  прийти  знову  й
принести йому сво? груди, повнi  молока  й  гiркостi,  ?й  не  тяжко  було
переховувати свою дитину вiд чужих очей i негоди. Були там скирти, стайнi,
воловнi. Альошi було тепло спати й рости. Вiд кiзякiв iшла гаряча пара,  а
польовий бур'ян гуляв йому в легенях буйними пахощами.
   Так було, доки  вiн  вирiс  i  став  до  роботи.  Потому  вiд  економi?
залишилось непривiтне згарище, а хутко й воно заросло лободою  та  густими
калачиками. ?сти лишились самi лопуцьки та гiркий какиш у  глибоких  ровах
колишньо? економi?. В тiй дичинi й пропадав Альоша.
   Тодi один доброзичливий дядько пiдхопив його  одного  разу,  самiтного,
посадовив на воза й довiз аж до мiста.
   - Оце, хлопче, тут тобi станцiя, - сказав вiн до Альошi. - Приют.
   Потому вiн одвiв Альошу до канцелярi? й вiддав за-вiдателю будинку  при
такому папiрцi:
   "При  сем  прилага?мо  як  невозможно  його  нам   бiльше   содержувать
бездомного хлопця з якономi? потому що вiн голоду?, а пам'ять пiдходяща  i
рука добра, також умi? малювать всяку всячину i вилiплювать штучки,  котрi
виходять з глини iнтереснi на взгляд то може приют його приютить  i  дасть
напрасно  образованi?  потому  що  мальчик   пам'ятливий   аж   дивно   що
вдостоверя?ться охвiцiально.
   Уповноважений сiльради (такий то)"._
   Завiдатель будинку посмiхнувся, перечитавши того папiрця,  i  звернувся
до хлопця:
   - Куди ж я тебе вiзьму? У мене повно. Так не можна. Куди ж я вiзьму?
   - Вiзьмiть! Хоч кров iз носа, вiзьмiть, - сказав дядько.  -  Потому  що
куди ж нам iз ним потикатися? Ить воно може пропасти без посл?дствiя. Воно
ж таке, звинiть, як каченя, утле. А шкода. Пастухiв у нас i сво?х стiльки,
що...
   Альоша мовчазно стояв бiля дверей.  Сумними  очима  обводив  стiни.  По
обличчю йому пересувалася тiкь, немов у порцелянi хтось скаламутив прозору
воду. Вiн пiдняв руку й нiяково застромив пальцi  в  бронзову  куделю,  що
вперто буяла йому над тихим чолом. Глянув на дядька, одвернувся й зiтхнув:
   - Якби в художествене!
   Це була його мрiя. Очi йому на мить зафосфорилися й потухли пiд  вiями,
що тiнню впали на них.
   За дверима вже гудiли й верещали десятки голосiв  нестримних  мешканцiв
того будинку.
   - Корiшок, одступись!  -  гукнув  чийсь  смiшно  загрозливий  голос.  -
Одступись, поки не дризнув, дай загляну...
   - Одiйди! Я сам.
   - Одступись, бо по?ду.
   - Ти? А дивiться на нього! Вiн по?де!
   - I по?ду.
   - На кому? Ану, на кому? Може, на менi?
   - Одступись!
   - Ух, ти ж. Пусти, я його кулупну в карточку.
   Голоси покотилися клубком, ударилися в дверi, змiшалися з тупотiнням  i
шарканням купи тiл, що схопилися, певне, в ручки.
   - Що таке?
   - Кого?
   - Ей!
   - Сюди!
   - Новий! Привезли нового! Мамалигу!
   Дядько труснув бородою - впало двi соломинки.
   - Ич, якi охвицери! - обернувся вiн до дверей.
   А дверi вже вiдчинилися; допитливi очi побiгли павучками  по  Альошi  -
вiд голих потрiсканих нiг до чуба,  що  в  ньому  нервово  борсалась  його
прозора, хоч i брудна рука.
   - Диви! Рудий. Кхе...
   - Пс-с. Ти звiдки взявся?
   Завiдувач нахмурив брови, спокiйно сказав:
   -Ану менi...
   Хлопцi заштовхали один одного:
   - Ти не шуми!
   - Чого шумиш?
   - Не бачив чоловiка?
   I засмiялися.
   Тодi завiдувач спитав у хлопця:
   - Як тебе звуть?
   - Альоша, - вiдповiв той.
   - Так що ж менi робити з тобою, Альошо?
   - Не знаю.
   - Хм. Ах ти, художник золотоголовий.
   Альоша пiдняв рiвну стрiлчасту брову.
   - Як зна?те.
   - Товаришу начальник, майте сочуствiя, - сказав дядько.  I  тут  ударив
себе об поли й пiшов до дверей.
   - Значить, я по?ду собi. Майте сочуствiя.
   - ?дьте, - сказав завiдатель. - ?дьте собi, дядюшко. Нiчого не зробиш.
   Вiн узяв Альошу за руку. Так  почалося  для  Альошi  нове,  небачене  i
незнайоме.
   Жадiбно, як воду спрагла земля, всмокту? вiн очима, вухами, всiм  тiлом
прекрасне пiвденне мiсто. Воно шумить чарiвним, незвичним  шумом.  Вулицi,
повнi  гарячо?  снаги,  переливаються   в   сонячнiм   тремтiннi,   грають
велетенськими шибами, киплять у шварканнi черевикiв, зiтхають стомлено пiд
тiнню дерев. Вiзники, пiдпершись батожилнами, закам'янiли на сво?х високих
сидiннях. Близько будинку пролiтають трамва?, виблискуючи райдугами скла в
золотих рамцях. Дзвонять дрiбно, тривожно, часто.
   "Дзiнь-дзiнь! Дзiнь-дзiнь!"  -  вiдгуку?ться  до  них  Альошине  серце,
налите вщерть незнаною радiстю життя. Вiн одбiга? од  ворiт,  кида?ться  в
широкi розгони вулиць i, вiддавшись ?хнiй  владi,  ходить  по  мiсту,  мов
стуманiлий. Все диву? його. Iдуть  панелями  розкiшнi  жiнки;  вiд  ?хньо?
одежi вi? незрима весна найкращими сво?ми пахощами. Якi чудовi гаманцi  на
?хнiх бiлих руках! Вони стають iнодi на розi, пiдносять до сяючих очей  тi
гаманцi й вiдчиняють ?х. Тодi перед Альошею  блискають  казковi  люстерка.
Жiнки виймають легкi, як вiтерець, хустинки  i  витирають  ними  злегенька
сво?  кривавi  губи.  Але  потому  вони   проводять   хутко-хутко,   майже
неспiймано, якоюсь золотою свiчечкою, i губи ?м ще  виразнiше  наливаються
кров'ю. Вони проходять, лишаючи за собою солодкi пахощi великодня.  Бачить
Альоша, як струнко хитаються ?двабнi спини та  горять  на  сонцi  блискучi
черевички. Потому вiн ста? перед великим чорним казаном. Казан кипить бiля
панелi,  випускаючи  в  вiчi  прохожим  мiцний  i  в'?дливий  дух   смоли.
Забрудненi руки двигають залiзними киями, мiшаючи в казанi  чорну  смоляну
кашу. ?хнi плечi парують грiзним потом, i жили надимаються на скронях, мов
гадюки на водi перед  грозою.  Жiнки  обходять  ?х,  закриваючи  вiд  диму
обличчя. А йому хочеться схопити цеглину, вмочити ?? в  чорну  киплячку  й
пустити ?м услiд. Обличчя робiтникiв суворо посмiхаються до нього, i чийсь
твердий лiкоть вiдпиха? його вбiк.
   - Не швендяй пiд нотами! Забирайся...
   Вiн одбiга? на другий бiк i задира? голову  на  високi  риштовання,  що
обперiзують буру нову кам'яницю.  З  го-ловокрутно?  височини  пада?  стук
цегли, дзвiн залiзного ланцюга i перегукування людей, що там ворушаться  -
мiж ребрами дощок i сволокiв. Йому ста? так весело, що  хочеться  пiдбiгти
до риштовання й подертися туди, нагору, хоч  будуть  лаятися,  а  може,  i
скинуть...
   - Та не швендяй, ти! Бiсеня. Вб'?... - кричать йому знову.
   I в цю мить його  увагу  прикову?  нова  зворушлива  картина.  Пройшла,
далеко обминаючи панель,  огрядна  панi.  Разок  прозоро-жовтого  намиста,
великого, як гавинi крашанки, тремтить ?й  на  гладкiй  спiтнiлiй  ши?.  А
поруч не? - бiленький, скупаний у  молоцi,  кудлатий  собачка  з  червоною
биндою попiд черево. I ось на нього наскаку? якийсь вуличний пес -  чорний
брудний волоцюга. Вiн хоче  йому  дати  тирси,  цьому  молочному.  Пiдбiг,
вишкiрив на нього сво? великi, як гвiздки, зуби й показав вогкий, кривавий
рот. Альоша рвонувся в захопленнi  до  цього  хороброго  псюги.  Але  панi
скрикнула перелякано i схопила на руки свого кудлатенького. Той  заскавчав
?й нiжно в обличчя. Вiдтак  вони  зникли  за  рогом.  А  псюга,  впустивши
похмуру голову на тротуар, став лизати гарячий асфальт.
   Альоша поклав на зуби два пальцi:  дружньо  свиснув.  Собака  пiдiйшов,
стомлено пiдвiв на нього мокрi меланхолiйнi очi.
   - Ковтни! - сказав Альоша. Вiн кинув йому шматочок чорно?  шкуринки.  -
Ти здорово ?х налякав. - Потiм вiн узяв  його  вухо,  подране  в  щоденнiй
гризнi, i стиснув його мiж пальцями. Пес доброзичливо скривився i пiшов за
Альошею.
   - Я не знаю, як на тебе казали до цього часу, - говорив Альоша, -  а  я
на тебе казатиму Чорний. Але я не можу тебе взяти в будинок  -  там  нема?
мiсця. Я сам ще недавно тут i  нiкого  не  знаю.  Якщо  траплятиметься,  я
даватиму тобi шкуринки, iнодi в мене бувають. Тепер я шукаю  рудо?  глини.
Тут нелегко ?? дiстанеш. Хлопцi казали пiти на скелi, до моря, там десь ?.
Так, мабуть, я й зроблю.
   Чорний iшов поруч, звiсивши голову, й iнодi тикався мордою до Альошино?
кишенi.
   - Що ти нюха?ш? А, знаю...  Там,  мабуть,  залишилися  крихти!  Але  ?х
зовсiм небагато.
   Вiн вивернув кишеню, i кiлька крихот упало  на  камiння.  Чорний  одним
рухом язика пiдхопив ?х. Та що ж, тiльки роздратував себе.
   Вони пiдiйшли до будинку.
   На розхряпаних вiкнах сидiли хлопцi й  спiвали.  ?хнi  голоси,  високi,
неодностайнi, рiзали вухо дзвiнким i гострим склом.
   - О! о! Оно-но! - крикнули йому назустрiч.
   - Iде. Руда мамалига. Iде!
   - Знайшов глини?
   Вони покотилися з реготу. Альоша затиснув губи i раптом став.
   - Пiшов, - сказав вiн глухо до Чорного. - Тут ще може тобi  влетiти  по
хряпах.
   Потiм увiйшов у будинок i лiг на свiй матрац. Кров поволi стiкала  йому
вiд серця. Вiн вiдчув у грудях холодний тиск i порожнечу.
   Чого вони?
   - Знайшов глини? - питали його криком, а один цвiркнув  йому  слиною  в
обличчя.
   - Теж хундожник знайшовся.
   - Хундожник, i-гi-гi-гi, - заiржав другий, пiдлесливо  догоджаючи  тому
здоровому, що кинув це слово з невимовним презирством.
   - До зава лащиться, - писнув вiн далi i з цими словами  закинув  нижчий
кiнець убогого матраца на Альошину голову.
   - Н?т, брось цi штучки. Раз ти Альоша, так будь ти Альоша, а  то  що  ж
ти? - сказав знову перший. - Це говорю тобi я, Матрос.
   - А що ж я? - хрипко запитав Альоша. - Ну, що ж я?
   - А кан?шно!
   - Що ж кан?шно?
   Очi Альошi стемнiли i стали гострi, як двi шпички.
   - Що ж кан?шно?
   - А те, що брось!
   - Що ж я бросю? Ну? Що ж я бросю?
   - Обще, брось! Лучче шануйся. Не дуже-то кирпу гни i май в виду,  що  я
виграв у тебе хлiб - сьогоднi й завтра, а кашу позавтра.
   - Як виграв?
   - Та так. Виграв - от i вже. Пойняв?
   Хлопцi зареготали  i  пiшли  до  вiкна.  Вони  вже  знали:  раз  Матрос
"виграв", то краще вiддай, бо вiн не любить жартувати. Ще з  порту  такий:
лучче не сердь його. Альоша глянув на нього i не  витримав  його  впертого
жорстокого погляду. Матрос стояв,  заклавши  в  кишенi  руки,  незграбний,
високий. В плечах  йому  почувалася  рвучка  сила,  хоч  вони  трохи  нiби
звисали. В цiлiй його постатi було щось  таке,  що  нiби  промовляло:  "Не
таких бачили". Грудина йому трохи запала; очi ворушилися пiд двома горбами
надбрiвних дуг, мов два твердi  жуки  з  темно-зеленим  вiдблиском.  Пасма
каштанового чуба брутально перетинали широке чоло, нiби закреслюючи  якусь
заховану думку, що  пробивалася  крiзь  них.  Губи  посмiхалися  кра?чками
презирливо й гордо. "Що там, мовляв, з тобою розмовляти, мiзерний  пагiнку
економi?".
   Жила-була Рос-сiя,
   велiкая дер-жава... -
   почав хтось iз хлопцiв надзвичайно високо, з самовiдданням i  захватом.
Вiдкинув назад голову, ударив у реберця, що тримав ?х мiж пальцями.
   Альоша заплющив очi, але гiрка сльоза викотилася  на  щоку  й  поповзла
йому в рот. Вiн схопився з матраца i,  не  дивлячись  нi  на  кого,  вибiг
надвiр.
   - Аби тiльки мiсце, де б я тут поклав глину... Я покажу ?м... я покажу,
- захлинався вiн пекучими словами.
   Подвiр'я було закидане старими побитими балцанками, ганчiр'ям та  iншим
мотлохом. Альоша обдивився кожний куточок. Нарештi вiн став бiля покинуто?
iржаво? "буржуйки", що, притулившись до муру, стояла на  трьох  скалiчених
нiжках, нiкому бiльше не потрiбна.
   - ?сть! - скрикнув вiн. - Ще й дверцi... Нi дощ, нi-хто.  Зачинив  -  i
все.
   Вiдтак вiн пiдхопив з собою шмат старого лантуха, що  вже  кiлька  днiв
приховував його на глину, i вийшов з подвiр'я на глухiшу вулицю, а  там  -
подався до моря.
   - На Отраду! Кажуть, на Отрадi ?.
   Ще здалека шумiло незнане  й  величне  море,  дихало  назустрiч  Альошi
гострими пахощами.
   Море!
   Воно притягало, як казка; грало фантастичним гулом у схвильованiй  душi
Альошi.
   Вiн жадiбно напружував зiр, бiг до нього з висхлими вiд огню  губами...
Ще одна вулиця, ще один рiг того великого будинку.
   I от воно вдарило йому  в  вiчi  безконечним  блиском  сво??  могутньо?
спини. Альоша став i захитався  вiд  несподiванки.  Праворуч  звисали,  як
хмари, тяжкi головатi скелi, немов викинутi з глибини морсько?  в  повiтря
невiдомою силою. Вiд скель у безвiсть здiймався поораний  хвилями  зелений
пiнявий горб. То горб на  спинi  моря!..  Тут  вiяв  широкий  вiтер.  Бiлi
полотна надималися й гнали човники через рiвчаки та провалля.
   - Море... - прошелестiв Альоша блiдими губами, на  яких  засохла  тонка
плiвка жаги. - От, море!
   I вiн, розвiяний солоним вогким вiтром, з шматиною, мов з  прапором,  у
худiй руцi, пiдбiг до скелi й задер на не? голову.
   - Ого, ти яка висока. А я на тебе видерусь. Он з того боку. Тут ?  мох,
вiн не слизький.
   Зручно й швидко пошкрябався з припiчка  на  припiчок,  впирався  голими
колiнами, хапав  заломи  сiрого  каменю  тремтячими  пальцями,  сколупував
обвiтренi пухирi скелi й пнувся вгору. Серце,  сповнене  гордого  захвату,
натхненно працювало в розхристаних грудях, бронзова голова палала смiливою
радiстю.
   - Я видирався ще й на вищi сосни. На них смола так живицею  до  пiдошви
береться, як глей. Ух, вона й пахне!
   Вiдтак вiн опинився на горi. Перед ним  вiдкрилася  широка  черiнь  мiж
скелями, де можна трохи наколупати глини. Хоча ж  во'на  тут  i  з  пiском
потроху. Але вiн уже зна?, що й до чого  треба  зробити.  Лиш  те,  що  ??
дурницею ще й не вколупнеш. Ну, та ? на те шмат залiзного обруча. А там на
пiсок знайти способу не важко. Отож не треба гаяти часу.
   Але яке це море! От! Ну й же  ж  i  сила...  Земля  проти  нього  -  як
кузочка.
   Вiн ще постояв у задумi, вдивляючися в казковi обрi?,  що  зливалися  з
сталевим вiдблиском води. Потому кинувся назад i швидко  почав  дзюбати  й
шкрябати жорстку черiнь мiж скелями. I раптом  спалахнула  в  ньому  гiрка
образа.
   - Я покажу вам! - простогнав вiн, затято прищулившись до  скелi.  -  Ця
глина така тверда, не вколупнеш залiзякою. Але  хоч  би  й  зубами,  то  я
вiзьму.
   А глини було зовсiм мало. Щоб добути ??  кiлька  пригорщiв,  вiн  мусив
колупатися до нестями. Гарячий пiт  обмив  йому  обличчя;  зслоте  волосся
пристало вогкими пасмами до лоба. Пальцi понабрякали йому, як граблi;  пiд
нiгтями горiв дрiбними жаринками гострий пiсок.
   Альоша забув за будинок.
   Сонце пройшло над ним в багряних  хмарах  i  впало  тяжкою  головою  на
зеленi гребенi  i  захиталося  на  них  -  велике,  розколоте  на  огненнi
сегменти.
   Тодi вiн махнув шматтям свого рукава  по  обличчю,  розправив  спину  i
радiсно скрикнув:
   - Ма?мо!
   Склав кiнцi шматини навхрест, зав'язав ?х, пiдняв вузол.
   - Тут ? на кiлька днiв.
   Гордим переможцем уперся в край скелi, напружив  м'язи  i  стрибнув  на
другий припiчок, вiдтам на третiй, на четвертий, легко й безстрашно,  наче
жива пружина, вiдскакував вiд каменю i вже був долi. Тут  лише  помiтив  -
вечiр.
   - Оце так так, - промовив вiн здивовано. - Що ж це я скажу  завбудинку?
Та що б не сказав...
   I вiн пустився  берега  сво??  нестримно?  фантазi?,  забувши  про  всi
непри?мностi, що, може, чекають на нього.
   Вiн вилiпить iз цi?? глини отого чоловiка, що з  сво?ми  синами,  а  ?х
оповили гадюки... Можна буде бiгати дивитись на бульвар щоразу. Там сто?ть
ця прекрасна робота.  Або  нi!  Навiщо  гадюки!  Вiн  злiпить  чорта.  От!
Справжнього чорта. Але щоб вiн був справжнiй, то  який  вiн  мусить  бути?
Шкода, вiн не бачив нiколи того чорта. Одначе вiн зна?... Чорт стоятиме на
скелi. Вiтер... Рве йому одежу, якусь чорну ряднину на гострих плечах. Тут
плесо... Нiбито в нього пiд ногами. Плесо...  Блищить  вода,  така  густа,
чорна, брудна, але блищить. I от сто?ть чорт, i вiтер роздира? йому одежу.
А вiн сто?ть i отак руки йому. Нi, одна отак. Простяг.  А  друга...  отак:
лiктем випнулась, отак настовбурчилась, i пiдборiддям вiн пiшов у груди; а
лоб, як ото скеля, твердий i випнутий. Отак сто?ть: аж страшно! От! А  що!
А вони казали... Ну? А ви ще й "хундожник, хундожник". От вам. Чорта...
   Думки, радiснi метелики, що  живуть  лише  секунди,  схоплювались  i  в
рожевому пiднесеннi вiяли на Альошине серце, та раптом падали, дiткнувшись
сво?ми прозорими крильцями якогось грубого несподiваного муру.  Падали  i,
зломленi, трепетали в ?диному поривi до сонця, що  десь  лягло  на  обрi?,
впустило хмурi, тяжкi повiки.
   Як зовсiм смеркло, вiн пiдходив до мiста.
   Мiсто  бризнуло  зливою  електрики;  загуло  йому  назустрiч   вечiрнiм
гомоном.
   Здавалося, що море вийшло з берегiв, шугнуло в осяйнi канали  вулиць  i
виру?, шумить, б'?ться хвилями об  камiнне  дно,  об  широкi  асфальти.  I
раптом з глибин прориваються зойки автомобiлiв.
   Рiз'нуть  прожектори,  вдарять  у  вiчi,  заслiплять,  десь  вихопиться
потайна сирена, загарчить у спину i мчить далi тривожно, захекано.
   Альоша зажмурив очi. На першому розi кинувся в чарiвну  лаву  постатей,
що сунулись пiшоходами. Вони  ритмiчно,  невпинно  понесли  його  в  сво?х
гарячих хвилях з завулка в завулок. А  вiн,  немов  у  блаженному  трансi,
бився в них попiд лiктями, чиркав обличчям об нiжний  шовк  чи??сь  сукнi,
роздував широкi нiздрi  i  пробивався  далi,  вiдштовхуючи  головою  чи?сь
пругкi  стегна.  Строката  шумлива  юрба  шелестiла,  смiялася,   зiтхала,
плямкала й вигукувала над його головою,  а  вiн,  затиснувши  в  закляклих
пальцях кiнцi шматини  з  глиною,  виривався  iнодi  стуманiлими  очима  в
хвилевi прориви цi?? юрби i  швидко,  нервово,  розгублено  шукав  знайомi
жовто-сiрi стiни.
   - Будинок! - скрикнув вiн раптом,  побачивши  через  вулицю  розхряпанi
вiкна, а на них - кiлькох хлопцiв.
   - Так i ?, це наш будинок. От щасливо я добився.
   Вiн шурхнув iз юрби, перебiг вулицю i вже був на подвiр'?.
   Тихо пiдiйшов до сво?? "буржуйки"; заховав до не? свiй  скарб  -  тяжко
добуту глину. Прислухався. Будинок спав. Угорi  потухло  останн?  вiкно  -
певне,  прийшла  служниця  -  загасила.  Вiн  пiшов  до  дверей  i  раптом
зупинився.
   На порозi мигтiла червона цяточка завбудинково? цигарки.
   - Де ж це ти блука?ш, мiй хлопче? - почув Альоша тихi, суворi слова.
   - Я... на березi.
   - Ти сьогоднi не обiдав.
   - Але я... по глину.
   - I що ж, принiс?
   - Так! Я заховав ??, а завтра лiпитиму.
   - Iди, - сказав завбудинку, одступивши вiд дверей. - Iди лягай на  свiй
матрац i спи. Тiльки не ходи без дозволу так далеко i  не  повертайся  так
пiзно. А там побачимо, що ти злiпиш.
   Завбудинку простяг до Альошi руку, провiв теплою долонею по  обличчю  i
злегенька пiдбив йому щелепи.
   - Може, ти й справдi будеш у нас скульптором. Iди ж i спочивай.
   Альоша впав на свiй матрац. Солодкi хвилi втоми  пробiгли  його  тiлом,
надимаючи суглоби вогнем i кров'ю. Вiн засвiтився  самовiдданою  вдячнiстю
до завбудинку за його суворi слова i  з  тим  радiсним  сяйвом  поринув  у
глибоку тишу ночi...
   Другого дня будинок шумiв новиною. Перший вибiг на  двiр  Пувичка,  той
веснянкуватий хлопець, що закидав  йому  на  голову  матрац.  Вiн  побачив
Альошу в най-глухiшому кутку подвiр'я i цокнув пальцями.
   -- Гля! Мамалига! Що вiн там колупа?? - Тихо навшпиньках  пiдкрався  до
Альошi, зазирнув через плече i здивувався. Альоша, весь забруднений рудими
цятками, мiсив у руках кавалок глини; обличчя йому було таке  напружене  й
дивне, що Пувичка не мiг навiть його злякати. Вiн  тiльки  засопiв  Альошi
через плече i насмiшкувато спитав:
   - Ти, що це буде?
   Альоша раптом прилiг грудьми над побитою  жерстяною  мискою  з  глиною,
розкинув руки i крикнув:
   - Iди! Чого ти?
   - Що це буде? - знову запитав Пувичка.
   - Я ж до тебе не лiзу, - сказав Альоша. Губи йому зблiдли, мов  крейда.
- Не лiзу ж? Не лiзь i ти. Моя глина! Сам накопав!
   -Щастя! Я теж знаю в однiм мiсцi,  -  вiдповiв  йому  Пувичка  й  хотiв
ударити ногою в миску. Але Альоша  пiдставив  плече,  i  Пувичка  мало  не
перекинувся.
   Це був задерикуватий, жилавий хлопець. Ластовиння  так  рясно  вкривало
йому обличчя, що воно здавалося обляпаним гречаною кашею. Тонкi цiанотичнi
губи звивались йому на рiдких нерiвних зубах  двома  синюватими  п'явками.
Вони цiлий час ?хидно ворушилися.  Червонi,  з  ячмiнцями,  повiки  швидко
моргали, вiдкриваючи, сiрi гульки  очей.  Нiс  нагадував  круглу  свинцеву
пувичку, мiцно пришиту посерединi обличчя i теж заляпану кашею.
   - Ну, ти менi! Хундожник! - кинув вiн ображено. - Не  дуже-то.  Бо  ось
Матрос тобi покаже.
   На цiм словi вiн повернувся  i  пiшов  у  будинок.  За  хвилину  Альошу
оточили всi хлопцi.
   - Ти ж це чого, зараза, не показу?ш? - спитав Матрос.
   - А нащо?
   Матрос подумав трохи, бликнув на Альошу.
   - Хiба не можна?
   - Ну да. Я ще тiльки почав.
   - А тодi покажеш?
   - Тодi покажу.
   Матрос знову подумав, нахмурив брови.
   - Гляди ж, шкет! Сьогоднi я виграв  у  тебе  кашу.  А  не  покажеш,  то
взна?ш... - Потiм вiн повернувся до хлопцiв i звелiв: -Давай у скраклi!
   Подвiр'я наповнилось вигуками, цоканням дерев'яних кийкiв. Матрос кидав
бiльше за всiх i кричав на Пувичку:
   - Подай! Чого роззявив рота?
   Пувичка слухняно виконував його  накази.  Альоша  нахилився  нижче  над
глиною. Пальцi нервово, швидко вгрузали в кавалок. Очi  поволi  увiйшли  в
роботу. Вiн знову забув за  всiх,  i  напружена  радiсть  засяла  йому  на
обличчi.
   День пройшов для нього  зовсiм  непомiтно:  вiн  працював  до  пiзнього
вечора, i, коли вже всi розiйшлися на сво? мiсця, вiн iде вибiгав до сво??
"буржуйки", обмацував ?? iржавi дверцi, немов хотiв зробити ?х  мiцнiшими,
неприступнiшими, щоб зберегти свою роботу вiд цiкавих хлопчачих рук.
   Вночi вiн  спав  тривожно,  щось  вигукував,  стогнав,  схоплювався  на
хвилину i знову падав гарячою головою на тверду солом'яну подушку.  А  лиш
тiльки вищирилось сонце крайком золото? макiвки,  Альоша  вибiг  надвiр  i
знову припав до сво?? глини.
   Завбудинку пiдiйшов до нього i присiв на пальцях.
   -  Ой,  -  сказав  завбудинку,  -  ми  зовсiм  погано  вигляда?мо.  Очi
поховалися он як глибоко в лоб. Так не можна. Каже  Феня,  що  ти  цю  нiч
зовсi'м погано спав.
   - Феня! - розсердився Альоша. - Багато вона тямить. Ось - чорт.
   Альоша передав йому свою майже закiнчену роботу i впився в нього очима.
Завбудинку неймовiрно вдивлявся в його твiр: то вiддаляв його вiд себе, то
знову пiдносив до очей, стукав пальцем, усе бiльше  яснiв  його  погляд  i
пiдiймалися стиснутi брови. Однi?ю рукою вiн схопив Альошу за плече i,  не
помiчаючи, що хлопець пригнувся вiд мiцного тиску його пальцiв,  захоплено
вигукнув:
   - Альошко! Це ти зробив? Сам? Ти зробив?
   Вiн перевiв на Альошу вогкi очi.
   - Де ти взявся? Хто тебе навчив?
   - Та... так... потроху сам,  -  нiяково  прошепотiв  Альоша  i  зашарiв
густою смаглою кров'ю. - Воно ще не готове.  Ось  бачите,  яке  неокуверне
плесо, та й ця одежа на плечах. Ще тут ? та й ? роботи.
   Завбудинку захоплено подивився на Альошу, знову стиснув йому плече.
   - Роби, Альо'шо, роби,  кажу  тобi.  -  I,  схвильований,  вiдiйшов  до
будинку.
   Прокидалося щоденне життя. Будинок починав  клекотiти  першим  ранковим
смiхом i гомоном. Мешканцi його  вилiтали  надвiр,  як  вiтер,  розмахуючи
драними холошами й шкiрячи на сонце задиркуватi обличчя. До Аль'ошi  нiхто
не пiдходив з нiмого наказу Матроса.
   Того самого дня Альоша кiнчив свою працю.
   Матрос пiдiйшов перший, розштовхуючи хлопчачий натовп.
   - Ану, шпана, осадi. Зараз iзробимо кзамент, i якщо вещ  пiдходяща,  то
вона буде моя.
   Хлопцi засмiялися. Альоша зблiд i прищулився до "буржуйки".
   - Показуй, - сказав Матрос i поворушив руками в драних кишенях.  Альоша
вiдступився, i всi побачили на "буржуйцi" снiжно-бiлий аркуш паперу, а  на
ньому - Альошину роботу.
   - Диви! Яке...  -  вилетiло  майже  з  усiх  грудей.  Всi  спинилися  з
радiсними, здивованими  обличчями.  Очi  ?м  загорiлися  гострим  бажанням
придбати цю рiч.
   - А плесо! - скрикнув Пувичка. - Дивись, як блищить!
   - Що ж там дивного? - крiзь зуби спитав Матрос. -Ну, плесо. Та й що?
   Пувичка забiгав очима.
   - Кан?шно, плесо малахольне. Я тiльки так кажу.
   Одначе нiхто не мiг пiдтримати Пувичку. Постать чорта на скелi  глибоко
вразила кожного. Чорне, блискуче  плесо  пiд  його  ногами  було  особливо
незрозумiлою, та?мною штукою.
   - А можна помацать? Iз чого воно? Га?
   До "буржуйки" простягся живий, рухливий, тремтячий  снiп  рук.  Глибока
пристрасть захвилювала обличчя. Хотiли вхопити,  притиснути,  не  пускати.
Нiкому. Матрос розмахнувся i  через  усiх  поклав  пальцi  на  "буржуйку".
Поцокав нiгтем по роботi.
   - Плесо скляне, - сказав вiн басом.
   - Як скляне? Як же воно зад?лане?
   -Замуровано пiд скелi, а  пiд  склом  чорненьке  пiдкладене,  уродi  як
болото. Слиш, подаруй.
   Альоша подивився на нього.  Захланне  презирство  скривило  йому  губи.
Широкий, негарний в звичайнi  хвилини  рот,  що  лише  при  схиленому  над
роботою обличчi ставав якийсь упертий, суворий, цей рот тепер замкнувся  в
глухiй непривiтностi, безгучно презирливо засмiявся.
   - Схочу - подарую, схочу - розiб'ю.
   Матрос поворушив руками у драних кишенях i роз-пучливо крикнув:
   - Дурак, менi ж на памнять.
   - На памнять, - промовив Альоша, - на яку памнять?
   - На харошу, чудак.
   - На харошу? Я вже подарував.
   - Менi? - швидко спитав Матрос i жадiбно про-стяг руку.
   - Чалому подарував.
   - Зав?дущому? - скрикнули хлопцi.
   - Брешеш, ти не подарував, - похмуро кинув Матрос. - Ти тiльки хочеш. А
я тобi кажу: подаруй менi. Пойми, що менi  треба.  -  Вiн  засопiв,  груди
швидко пiднiмалися i дихали нерiвне,  похапцем.  Настала  тиха,  напружена
пауза.  В  цей  час  тiльки  дехто  голосно  ловив  носом  повiтря,  решта
перебiгали тривожними i хитрими очима то на Альошу, то на Матроса.
   - Та бери, - пiдштовхнув Матроса Пувичка. - Ще будеш його просити!
   Але Матрос не рухався, тiльки  дивився  на  Альошу  спiдлоба  й  чекав.
Альоша загадково пiдняв брову, немов пiдкреслив нею свою  заховану  думку.
Ця перша робота в будинку була для нього великим тягарем. Вiн його виносив
у сво?му серцi, вiн перемiг. Але що да? ця перемога? Матрос йому  заздрить
до зненавистi. А що думають iншi хлопцi - невiдомо. Вiн скинув цей  тягар,
ось вi'н сто?ть тепер на "буржуйцi" i прикову? ?хнi очi. Чорт захоплю?  ?х
до то? мiри, що вони починають ще бiльш вороже дивитися  на  тi  руки,  що
злiпили його. Куди його дiти? Вiн гадав, що найкраще йому стояти на  столi
у завбудинку. За цим вiн наробить ще багато iнших речей, але  ця  перша  -
тому, хто перший повiрив, що Альоша зумi?, а не  тому,  хто...  Матрос  це
розумi?, видко по очах. Але вiн не вiдiйде. Вони обидва впертi - i вiн,  i
Матрос. Та навiщо Матросовi чорт? Що вiн з ним робитиме? Може, розiб'?.
   - Слиш, Альошко, менi на  памнять,  -  сказав  Матрос,  i  якось  чутно
затремтiв йому голос, немов десь  надколовся.  Сам  Матрос  помiтив  це  i
нiяково  озирнувся  на  товаришiв.  Альошка  раптом  глянув  на  нього   i
схвильовано промовив:
   - Бери, Матросе. Твiй чорт.
   Всi зiтхнули. Пувичка вискалився до Альошi:
   - Що, здрефонив?
   Але Матрос обернувся до Пувички, замахнувся й вдарив його  навiдлiг.  З
носа в ту ж мить потекла кров. Пувичка остовпiв i заморгав очима.
   - За що ж це ти?
   Хлопцiв також вразило це до  краю.  Пувичка  завжди  слухав  Матроса  i
виконував найменшi його бажання. Чого ж вiн  б'?ться?  Хоча  ж  видно,  що
Альошка зовсiм не тому подарував Матросовi чорта, що  злякався.  Не  треба
було Пувичцi цього казати.
   - За що? - знову запитав Пувичка.
   - Ти, гад, не питайся,  бо  ще  дам,  -  вiдповiв  Матрос.  Потому  вiн
несмiливо взяв з "буржуйки" чорта i глянув на Альошу:
   - I оту бомагу...
   Альоша йому посмiхнувся, подав бiлий аркуш. Матрос обережно загорнув  у
нього подарунок i гордо понiс його поперед  себе.  Пувичка  втягнув  якось
голову в плечi, розмазав лiктем кров по обличчю й кинув до Альошi:
   - Ну, знай тепер.  -  Заскреготiв  зубами,  задрижав.  Ластовиння  йому
посинiло, обличчя немов припало попелом. - Знай тепер Пувичку,  начувайся,
- прошепотiв i вiдiйшов вiд гурту.
   Хлопцi говорили цiлий день про  цi  подi?.  Завбудинку  здивувався,  як
довiдався, що Матрос став власником Альошино? роботи. Пiзнiш вiн  покликав
до себе Альошу й запитав його:
   - Ти сам подарував?
   - Сам, - вiдказав Альоша.
   - Добре. Ти добре зробив...
   Коли продзвенiв останнiй сигнал i всi розбрелися  спати,  Альоша  довго
лежав на сво?му матрацi,  не  мiг  заснути.  Висока,  обшарпана  Матросова
постать стояла перед ним, не зводячи з нього очей. Альоша перевертався  на
другий бiк, стискав повiки, але сон не йшов. Кожний шматок  тiла  горiв  у
якомусь надзвичайному збудженнi, кидався тривожним живчиком.
   То раптом виринав Пувичка з розбитим носом i починав загрозливо шкiрити
на нього зуби. Альоша навiть схопився з матраца i крикнув:
   - Чого ти?
   В цю мить до нього справдi наблизилась чиясь постать.
   - Це я, Альошо, - раптом почув вiн Матросiв голос. - Це я, Матрос.
   - Матрос? Куди це ти? А Пувичка? Де вiн, його нема??
   - Це я, Альошо, я так. Ти не бiйся, я  не  дам.  Пашол  вiн!  Може,  ти
дума?ш, що я розiб'ю?
   - Нi.
   - Я нiколи не розiб'ю.
   Матрос замовк i нiяково стояв перед Альошиним матрацом.
   - А що в тебе за спиною? - спитав Альоша.
   - Це... той... Може, тобi шкода, то  я  вiддам.  Ти  скажи  по  правдi.
Шкода?
   - Матросе! Розбий, як не вiриш.
   В блiдiй пiвтемрявi почувся щасливий Матросiв смiх.
   - Навiщо? - сказав вiн. - Я вже знаю, що не  шкода.  -  I  вiн  нечутно
пiшов вiд Альошi, стискаючи за спиною загорнутий  у  папiр  подарунок.  На
дверях друго? кiмнати вiн нерiшуче зупинився i, повернувши  голову  набiк,
вимовив:
   - Яв тебе вигравав кашу... Тобi не шкода?
   - Нi, i остiльки. Що та каша?
   - Як хочеш, то я тобi програю свою на скiльки хочеш днiв.
   - Не треба, Матросе. Ми пiдемо з тобою по глину. Хочеш?
   - Пiдемо! Я знаю де.
   Коридором обережно пройшов завбудинку Чалий. Вiн  оглядав  усi  матраци
перед тим, як пiти спати.
   Матрос упав на сво? мiсце i повернувся До стiни. Завбудинку навшпиньках
пройшов через кiмнату.
   Всi спали.

   II

   За кiлька день Альоша з Матросом, побравшись руками за  ши?,  вийшли  з
подвiр'я через дiрку в задньому парканi i опинилися на глухiй вулицi.
   - Зна?ш що, - сказав Матрос. - Пiдемо, зна?ш куди?
   - А куди?
   - Пiдемо сьогоднi в порт. Ти нiколи не був? Там ? такi пароплави...
   - Здоровi?
   - Якби ти знав... Ось ти побачиш, там чого тiльки  нема?...  Потiм  там
кавунiв, як гною. Можна буде вкрасти.
   - Не спiймають?
   - Мене? - Матрос засмiявся, гордо покрутивши головою. - Молодi ще  вони
спiймати мене. Ходiм.
   Сонце надолужувало перед близьким  кiнцем  лiта.  Воно  розливалося  по
бруку гарячою плiвкою, немов по великiй  вибо?стiй  сковородi.  Вiд  порту
йшов солодкий густий дух кавунових шкаралуп, розтоплено?  смоли  i  свiжо?
фарби. На темних водах табуном велетенських качурiв стояли непорушнi окатi
пароплави, купаючи сво? черева в густiй, як дьоготь, водi. В безкраю  синь
небес простягли вони стрункi щогли, а мiж них, немов мiж  соснового  лiсу,
чорнiли столiтнiми дубами грубезнi, загрозливi в  сво?й  силi  димарi.  На
кiнцях канатiв обвисло гойдався гарячий, задушливий  спокiй.  Тiльки  бiля
дубкiв, що прийшли вiд  щедрого  Херсона  та  вiд  рясних  Олешок,  хрипко
перегукувалися засмаглi люди, що перекидали на берег  неймовiрнi  пiрамiди
кавунiв. Мiцнi, як дзвiн, "тумани", цнотливi "рябчики", нiжнi  "монастирi"
i довгi бiлi "астрахани" тисячами летiли  з  дубкiв  на  руки  найближчого
робiтника, вiдтам знову пругко пiдскакували в  повiтря,  летiли  на  другi
руки, аж доки не падали до сво?х товаришiв, що горою зростали  на  березi.
Дуже рiдко який з них, виприснувши з цi?? майже механiчно? путi до берега,
гупався об дерево гаванi i, крекнувши, немов вiд насолоди,  пускав  густий
червоний сiк з розбитого боку.
   Хлопцi  пройшли  мiж  привабливими  пiрамiдами.   .Жодна   рисочка   на
Матросовому обличчi не здригнулася й не виказала його бажання.
   - Не  дивись  на  кавуни,  -  прошепотiв  Матрос,  кидаючи  в  той  бiк
блискавичний, трясцевий погляд. - Не дивись, Альошко, наче вони  тобi  без
надобностi...
   Альоша й справдi не дивився. Його зiр  блукав  мiж  дивовижною  мережею
гостроверхих щогл та чорних високих  елеваторiв,  що  стояли  над  гаванню
грiзними примарами з роззявленими пащами, збираючись проглинути цих людей,
що так легковажно вовтузяться пiд ними. Раптом мiж того  величного  спокою
заскреготiв, забрязкав, закричав ланцюг. Одинока лебiдка страшним залiзним
павуком iз  здобиччю  на  чорному  гаку  повисла  в  повiтрi  над  палубою
пароплава.
   Альоша скрикнув i цупко запустив нiгтi в Матросо-ву руку.
   - Матросе, Матросе, дивися!
   - Цить, - вiдповiв безгучним шепотом Матрос. - Цить, бо я котю  кавуна.
Не засип.
   Альоша перевiв на нього очi, але Матрос iшов рiвно, задерши голову й нi
на кого не звертаючи найменшо? уваги.
   Тiльки плутав злегка ногами та посвистував безтурботно, навiть байдуже.
Альоша бликнув йому пiд ноги i задрижав iз смiху.
   - С-с-с-, - зробив Матрос, - тьох-тьох, не дивися пiд ноги, чудак.
   Мiж драним  лахмiттям  його  широких  холош  слухняно  котився  круглий
великий "туман". То одна, то друга Матросова нога пiдбивала його з чудовим
хистом. Альоша помирав iз смiху, але мусив був удавати,  що  вiн  смi?ться
так собi.
   - Смiйся так, наче вiд хорошо? погоди, коли  не  витриму?ш,  -  напутив
його Матрос. Та швидко вони одi-йшли  вiд  то?  баржi,  де  Матросовi  сам
"пiдкотився" пiд ноги кавун.
   - Тепер наш, - сказав тут Матрос, пiдiймаючи на руку кавуна,  до  якого
пристала в дорозi баклажанова плiвка, пiсок, шматочок брудного  паперу  та
iншi дрiбницi. - Зараз ми його  бахнемо.  Ходiм  аж  до  того  човна,  там
спокiйно.
   Вони сiли пiд старою  шаландою.  Матрос  урочисто  замахнув  кавуном  i
вдарив ним об сво? гостре  шарубке  колiно.  Кавун  хруснув  i  розколовся
зигзагами на двi рiвнi половинки.
   - Яку береш?
   - Та все одно, - сказав Альоша.
   - Бери ось цю, вона з бараном.
   I вони, як у полумиски, втопили  сво?  веселi  морди  в  повнi  крихких
солодких ласощiв шкаралупи.
   Матрос, надувши губи, стрiляв блискучим кавуновим насiнням, наче дробом
з рушницi.
   - Ха! А ти кажеш - пiймають, - говорив вiн.
   - Я не кажу, тiльки спитав. Мене раз пiп уловив на яблунi.
   - Ну? А ти тодi как?
   - Нiчого. А от пiп, так, мабуть, как...
   - Що ж ти зробив?
   - Трохи йому прищипнув пальця зубами, так одразу й випустив.
   - Ха-ха-ха! А прищипнув как? Сурйозно?
   - Хто й зна. Мабуть, сурйозно, бо пiп аж вилаявся. А ?м же не можна так
лаятись.
   - Попам? Як прищипнуть добре, то можна.
   Хлопцi заiржали з насолоди.
   - Я колись зроблю цього попа.
   - З глини?
   - Атож. Ще й  кiзячка  пiдмiшаю,  воно  тодi  не  розсиха?ться.  Зна?ш,
Матросе, за що я думаю?
   - А за що?
   - За художествене.
   - Да, вещ пiдходяща.
   - Я думаю за це, зна?ш вiдколи?
   - Давно?
   - Ще як там у нас був один студент. От малював! А лiпив! З гiпси, брат.
Бiла-бiла, а засиха? враз. Я й грамотний.
   - А студент сурйозний?
   - Хiба що?
   - Теж барахло бува?.
   - Сурйозний. Тiльки що ж, Матросе, не приймуть у цiй одежi.
   - В художествене?
   - Угу.
   - Да, робу треба антiлiгентну, щоб нi одно? дiрки, де не полага?ться.
   - А то що ж? - Альоша розгорнув сво? лахмiття й потрусив ним у повiтрi.
-Хiба це одежа?
   Вони замислились. Матрос нахмурив брови й довго мовчки колупав  пальцем
у ви?денiй шкуринцi.
   - Ти щось надумав? - раптом запитав Альоша.
   - Надумав.
   - Матросе! Нi, чу?ш, Матросе?
   - Та чого ти, чудак? Я надумав, як заробити  грошей  на  робу.  За  два
мiсяцi ти матимеш такi шкари, бо-бочку, клiфт, кальоса й  чепу,  що  й  на
Матроса плюнеш.
   Альоша захвилювався i встав.
   - Смi?шся? Так пiшов же ти...
   - Ну, брось! Не можна пошуткувать, чи що?
   - Так кажи!
   - Продавать тво? штучки. Дур'ний! Ти не зна?ш, ?х купують. Не  менш  як
по п'ятдесят копiйок. А якби такого продать, як ото ти зробив,  то  й  руб
можна править.
   Ця думка налетiла так несподiвано,  що  обидва  хлопцi  позскакували  з
мiсць,  замахали  руками  й  засперечалися  до  крику.  Альошi   здавалось
неймовiрним добути грошi за сво? "штучки". Хто ?х купуватиме? Де це Матрос
таке бачив?
   - Ну, так я ж тобi докажу, - затято крикнув Матрос.  -  Ти  побачиш.  У
тебе ? глина? Роби щось таке, хоч того попа, хоч знову чорта. Краще  знову
чорта, його дорожче продаси, як попа. Потiм ми знову пiдем по глину. Роби,
чу?ш, Альошко!
   - Та я робитиму. Менi ж самому прахтика. I невже куплять?
   - Побачиш!
   Матрос приховав ще якусь  думку.  Вiн  щось  хотiв  зробити  зараз,  не
гаючись, прийти i зробити, щоб "доказать". Але цього вiн не сказав Альошi.
Вiн iшов i посмiхався до себе; iнодi вiн говорив сам на свою  думку:  "Ось
побачиш, Матрос не дурить. Матрос одiрве вiд себе, а докаже".
   Вони поспiшали до будинку,  розпаленi  ?диним  бажанням.  Альоша  мiцно
обхопив Матросову шию i почував, як глибока приязнь розквiтла в його серцi
до того, кого ще так недавно вiн мав за свого найлютiшого ворога.
   Вони проходили через базар. Майдан ворушився густою, забитою крикливими
спекулянтами кашею. Сорочки, штани,  пiджаки,  ремi'нь,  залiзо  -  тисячi
речей ходили з рук на руки  в  якомусь  шаленому  туманi.  Ляпали  долонi,
гукали картузники, йшов задьористий дух  вiд  гарячих  пирiжкiв,  смажено?
риби, густого борщу  й  розпарено?  пшiнки;  кричав,  реготався  грамофон,
заливалась  гармошка  -  i  все  те  зливалося  в  одну  рухливу   стоусту
пристрасть. В сiрих  мiнливих  очах  тисячно?  юрби  спалахував  тривожний
вогник  зиску.  Рундуки,  облiпленi  настирливими  жiнками,  ворушились  i
дзижчали, мов осинi гнiзда в загатi.
   - Ка-а-мушки для зажигалки! - задзвенiло в Альо-шинi вуха. - Камушки!
   - Йод, бензин, скипидар, нафталiн! Йод, бензин, ва-лер'яновi  краплi!..
- прокричав другий високий голос i зник у юрбi iз сво?м повним лотком.
   - Матросе, де ти? Цей чортiв базар... - гукнув Альоша.
   - Держись, Альошко, за мене. Я щось набачив  iнтересне,  -  крикнув  до
нього Матрос. - Он, он - бачиш? Он там, де вакса.
   Альоша подивився в той бiк i затремтiв з радостi.
   - Дивись! Продаються! - здивувався вiн. -  Бiлi!  Це  з  гiпси.  Ходiм!
Ходiм, я побачу.
   - Сюди, за цей рундук.
   Вони побачили серед ламп, старих парасольок, люстерок та iншого мотлоху
бiлi статуетки Венери. Альоша рвонувся туди  i  потяг  за  собою  Матроса.
Пробилися крiзь густий натовп i стали. Альоша забув за  все.  Чiткi  лiнi?
Венери заграли перед його очима.
   Раптом Матрос скрикнув не сво?м голосом.
   - Украли! Альошко! Он сто?ть...
   - Де? Що?
   - Он сто?ть мiй чорт...
   - Твiй чорт?
   Обидва здригнулися, немов  ударенi  громом.  Серед  бiлих  статуеток  i
справдi стояла руда горда постать  чорта  i  простягала  руку  над  чорним
плесом. Хтось уже торгувався за не? з повною жiнкою, Що стояла бiля  свого
краму.
   - Скiльки за Мефiстофеля, тьотю?
   - Наш чорт, - прошепотiв Альоша бiлими губами. - Наш... як це  сталося?
- На обличчi йому заворушився жах. Матрос озирався навколо й нiчого не мiг
промовити. Раптом вiн заскреготiв зубами i крикнув у вухо Альошi:
   - Пувичка! Он! Держи!
   Вони в'юнами шугнули в юрбу. Але, виприснувши на розi, де  Матрос  ясно
бачив зiгнуту над "буржуйкою" з пирiжками  Пувиччину  спину,  вони  нiкого
тепер не побачили. Пувичка як у воду впав. А може, то був i не вiн....
   - Чого ти дума?ш на Пувичку? - спитав Альоша.
   Матрос нiчого йому не вiдповiв. Вiн заклав у кишенi руки i мовчки пiшов
до будинку. На обличчi  йому  виступили  синьо-червонi  плями.  Вiн  тяжко
дихав.
   - Ну гад. Рiшу!
   - Матросе, що ти хочеш робити?
   - Не питай. Я знаю, що я зроблю з цим пiдлизою.
   Альоша, похнюпившись, пiшов за Матросом. Тяжка тривога залягла  йому  в
серцi вiд Матросових слiв. Що вiн хоче зробити? Пувичка й так лютий за те,
що Матрос його "оскорбив" при всiх товаришах. Це ж все через кого? Пувичка
гуляв з Матросом, а тепер Матрос гуля? вже не з ним, а з Альошею. Хiба  це
Пувичка подару?? Та ще й "оскорбив", аж кров iз носу пiшла. Пувичка нiколи
цього не забуде, вiн не з таких. А тепер, як знову посваряться,  тодi  хоч
iз будинку тiкай. Ось тобi й художествене!
   - Не тво? дiло, Альошко! Це вже мо? дiло, -  кинув  Матрос  наче  крiзь
сон. - Поспiшаймо.
   - А як же ти взна?ш, що то вiн украв чорта?
   - Уже взнаю. Вiд мене, шкондра  молдованська,  не  захова?ться,  iконою
шльопнутий. Я його взнаю.
   - Чу?ш, Матросе, -  тихо  сказав  Альоша,  -  хай  вiн  згорить,  самий
Пувичка. Хiба я ще не злiплю?
   - Не ма?ш права, - рiзко обiрвав Матрос. - Що ж вiн, зараза, кров  твою
п'?!  Я  його  знаю,  сифiлiтика  проклятого.  Значить,  ти  роби,  а  вiн
iксплотiру?? В могилу пiду, ну я йому дам чорта.
   - Та чого ти так за тим чортом?
   Матрос зупинився на хвилинку.
   - Чого? Знай! Це менi на памнять - раз. А два - я б, може, сам продав i
грошi тобi на художествене. Може, я так i хотiв зробить. Почiм ти зна?ш?
   Вiн стис кулаки i пустився бiгти.  Вiдтак  вони  вскочили  на  подвiр'я
будинку. Матрос влетiв у кiмнату й кинувся до сво?? скриньки. Цю  скриньку
вiн мав ще вiд дядька, останнього свого родича. Вiдпливаючи в дальню путь,
дядько подарував  ??  Матросовi  з  замочком,  а  сам  вiд  того  часу  не
повертався до рiдного порту. Власник такого майна, як дерев'яна  фарбована
скринька з замочком, Матрос був гордий не тiльки з сво?? вдачi,  але  й  з
ви?мкового стану людини, що володi? чимсь замкненим, у чому немов заховано
частку його самого.
   Матрос схопився за замок, але вiн висiв одiмкнутий, трохи  покривлений.
Страшна блiдiсть виступила на  Матросовiм  обличчi.  Вiн  шарпнув  кришку.
Скринька була порожня, тiльки шматки паперу валялись на днi.
   Альоша затулив руками лице. Вiн не мiг  дивитись  на  страждання  свого
друга, що скривило йому губи i вступило в його очi.
   - Матросе!
   - Я йду шукати Пувичку, - вiдповiв Матрос так спокiйно, наче нiчого  не
трапилось.
   - Пацани, хто бачив Пувичку?
   Нiхто не знав. Десь, мабуть, пiшов iз хлопцями. Може, хапають гребiнцi.
Матрос обернувся до вiкна.
   - Iде, - вилетiло з його уст. Вiн хотiв  рвонутися  до  дверей.  Альоша
загородив його собою, немов збираючись рятувати вiд лиха.
   - Матросе! - крикнув вiн. - Я тебе просю...
   Той вiдтрутив Альошу рукою i став чекати. В цю мить цiлий гурт хло'пцiв
на чолi з Пувичкою увiйшов до кiмнати. Не  сподiваючись,  певне,  зустрiти
Матроса, вони демонстративно плямкали губами,  до?даючи  якiсь  ласощi,  i
весело при тому реготалися. На дверях вони заспiвали:
   Йшлi два вуркагана
   з ад?ского кiчмана...
   Пувичка труснув головою на кiмнату, щоб пiдтримали.  Хлопцi,  гекнувши,
вступили в свою партiю:
   ...з ад?ского кiчмана
   дамой...
   Пувичка задоволене виступив наперед, набрав духу, махнув рукою.
   Лиш только уступiлi... -
   почав вiн другий куплет, закидаючи назад  голову,  i  вся  кiмната  вже
злилася в пiснi..
   в ад?скую малiну,
   i тут поразiла ?м
   гроза...
   Товариш мой в?рний,
   болять мо? рани...
   Болять мо? рани
   на грудi.
   Одна зажива?ть,
   другая начина?ть...
   А третя открива?ться
   внутрi...
   Хлопцi поволi зiйшлись на середину кiмнати i побрались  за  ши?.  Дехто
заплющив  очi  й  вигукував  слова  пiснi  з  болючим   пiднесенням.   Всi
розгойдувалися в ритмi, надимали жили, стараючись перекричати один одного.
Пiсня лящала в вiкна:
   Товариш, друг в?рний,
   зарой мойо т?ло...
   Зарой мойо т?ло
   на бану...
   Пускай малахольнi
   лягавi? смiються,
   шо я бил геровскiй
   вуркаган...
   - Ех! - крикнув Пувичка в якомусь дикому трансi. - Пiддерж!
   Росiя, Росiя,
   велiкая держава...
   Вона про?грала
   войну...
   Всi одним високим гарячим криком  злилися  в  неймовiрному  пафосi,  не
здаючи собi справи в словах. Вони старанно вимовляли кожне з цих слiв, але
вимовляли тiльки губами, якими ворушили з завзяттям.  Думка  ж  десь  була
понад словами, десь билася в хвилях само? пiснi:
   А б?ло? знамя
   в бою потiряла.
   Тепер ми кiма?м
   на бану...
   Пiсня стихла.
   Матрос одiйшов од стiни, наблизився до гуртуй процiдив крiзь зуби:
   - П'отiряла? Развi?
   Пувичка раптом утяг якось голову в плечi. Зблiд.
   - Матрос?
   - Почти шо.
   Настала коротка тиша. Потiм хтось крикнув:
   - I одскоч. Чого ти?
   Матрос без слова ударив його в здухвину -  той  упав.  Хлопцi  подались
назад. Пувичка зухвало крикнув:
   - Ану, ти! Ще й б'?ться! Жигун! Не думай, що ти отаман. Забудь!
   Альоша зрозумiв все за одну хвилину. Вiн пiдскочив до Матроса:
   - Вони хотять погубить тебе! Хай спробують.
   - Да, я був, ?сть i буду! - крикнув Матрос до Пу-вички. -А тебе я  рiшу
на мiсцi, пувиця погана.  Пацани!!  Сов?т  дав  нам  помiщення,  а  такого
порядку я не знаю, щоб ламать . замок у свого i продавать на базарi вещ.
   - Як? Чорта? - крикнули однi.
   - Докаж! Брехня! Хай докаже, - крикнули iншi.
   - Скуда ти зна?ш? А може, вiн не крав?
   Пувичка задоволене всмiхнувся:
   - Був колись отаман, а тепер на брехню пустився ради мамалиги.
   Щось страшне сталося Матросовi. Вiн  схопив  свою  скриньку  i  хряпнув
кришкою перед очима всi?? компанi?. Потому вiдсунув потайний прискринок, i
в руцi йому блиснула фiнка. Вiн пiдскочив до Пувички.
   - Д?ньги!!! За скiльки продав чорта?
   Пувичка задрижав усiм тiлом.
   - Вуйдi. Я не брав. Зав?-?-?-?-дущий!
   Але в цю мить Матрос схопив  його  за  груди  i,  замахнувшись,  ударив
ножем.
   Пувичка ойкнув, схопився руками за  живiт  i  впав  на  пiдлогу.  З-пiд
сорочки випала пачка цигарок "Яблочко". Хтось закричав не сво?м голосом:
   - А-а-а-а-а-а-й! Убив!..
   Знявся неймовiрний галас. Хлопцi кинулися до за-вiдателя.  Хтось  хотiв
допомогти Пувичцi.
   - Не чiпай, - спинили його.
   - Нехай виходить грязна кров.
   Завiдатель увiйшов блiдий. Йому сiпало щоки.
   - Карету!
   Хлопцi вже подалися в аптеку дзвонити.
   - Як це трапилось, розбiйники ви?
   - Згарячу. Матрос... Це Матрос згарячу.
   - Безневинно.
   - Пувичка сам винен.
   Завiдатель кинувся до Пувички, Той лежав, зцiпивши зуби  й  притиснувши
пальцями рану.
   - Болить тобi?
   - Не очiнь... Тiльки кров iз живота. Держiть Матроса.
   - Де Матрос?
   - Дядя, його вже н?ту.
   Завiдатель подивився на них, не зовсiм розумiючи цю вiдповiдь.
   - Як це? А де ж вiн?
   Тi здвигнули плечима. Хто ж це може знати? Як нема?, то, може, i  втiк.
Хiба йому що?
   В кiмнату вбiгли три хлопцi. Вони хвилювалися й розмахували руками:
   - Дохтаря при?хали!
   Пiд вiкном затрубила тривожна труба. Шофер загальмував машину.
   Лiкар негайно? допомоги i два санiтари хутко ввiйшли в кiмнату.  Хлопцi
були дуже задоволенi з цi?? несподiвано? розваги.
   З Пувички зiрвали сорочку. Лiкар огледiв рану й похитав головою.
   - В лiкарню! Кладiть на носилки.
   Його нашвидку обмотали бинтами й винесли на носилках у карету.
   ...Матроса нiде не могли знайти. Вiн  зник  у  ту  саму  хвилину,  коли
побiгли до завiдателя. Зда?ться, вiн перший же його i покликав...
   Альоша стояв нiмий, з невимовною тугою в очах.

   III

   По тому випадку в будинку настала тиша. Подiя вплинула на всiх  хлопцiв
так, що нiхто не  мiг  докладно  висловити  нi  сво?х  вражень,  нi  також
мiркувань про долю Матросову. Про Альошу тим  часом  нiби  зовсiм  забули.
Принаймнi його iм'я нiхто не  згадував.  Та  то  була  тiльки  притамована
ворожiсть,  бо  кожний  вважав  його  так  чи  iнакше  за   причину   всiх
непри?мностей. Сам Альоша карався, може, найбiльше за всiх, бо  думав,  що
таки й справдi вiн у всьому винен. Забившись десь у  куток  подвiр'я,  вiн
просиджував днi в розпуцi за рудим залiзом "буржуйки". Часом йому хотiлося
крикнути з  неможливого  болю,  коли  в  уявi  йому  вставала  розлютована
Матросова постать. Тодi вiн упинався гострими нiгтями в  тiло,  зажмурював
очi i примушував ?? зникнути. Натомiсть вiн переживав  незабутнi  хвилини,
як вони вдвох ?ли в порту кавуна, якого так  майстерно  добув  безстрашний
його друг. Чого б тiльки не дав Альоша, щоб знати, де вiн зараз перебува?!
Може, вiн сидить десь недалеко голодний, боячись з'явитись помiж людей, що
можуть його схопити й замкнути до тюрми? А може, скалiчив  себе,  втiкаючи
вночi, i тепер десь помира??
   В серцi йому закипала тодi ще глухiша вiдраза до Пувички. Якби не  вiн,
то Матрос не вчинив би цього страшного злочину. Але на тому Альошу обiймав
смертельний жах. Бо становище Пувиччине було зовсiм невiдоме. Вiн лежав  у
лiкарнi.
   Тим часом, доки при?здили люди з портфелями,  щось  писали,  випитували
поодинцi всiх хлопцiв i окремо, найдовше - Альошу, доки  завбудинку  ?здив
кудись заклопотаний, стривожений, майже бiлий  i  повертав  ще  смутнiший,
мовчазний i  стомлений,  всi  жили  незвичайним  трясцевим  життям.  Дехто
висловлював думку, що Пувичка неодмiнно помре, що нiбито вiн зiйшов кров'ю
i що тепер лiкарi його не врятують, бо в нього - запалення  живота.  Проте
на цю думку не дуже-то зважали i наче ставились  до  не?  байдуже.  Та  й,
правда, бiльше було таких, що казали противне.
   - Хто помре? Пувичка?
   - А раньше! Вiн ще Альошку-художника в гроб зажене.  Ось  тiльки  дiрка
заросте, тодi побачите, - додав Васька Глухий.
   Альоша слухав те, але йому було байдуже. Нехай  прийде  Пувичка,  нехай
б'?ться, нехай робить, що хоче. Все  одно  Матроса  вже  не  вернеш.  Йому
непри?мно було  дивитися  тепер  на  цi  слiди  глини,  що  залишились  на
"буржуйцi".
   Якби не взявся вiн був лiпити, нiчого, може, й не було  б.  Тепер  вiн,
мабуть, нiколи вже  не  доторкнеться  до  глини,  що  зробила  його  таким
нещасливим. I на цiй думцi Альошу стискав страшний смуток. Тодi на  березi
моря, як Матрос придумав був такого  химерного  плана,  мрiя  про  художню
школу вже  була  почала  розцвiтати  в  Альошинiм  серцi.  Тепер  вiд  не?
залишились тiльки побитi грубi стовбури,  що  тiльки  ранили  це  обдурене
серце. Вiн хотiв би ?х вирвати  зовсiм,  iз  коренем,  затоптати  ?х,  щоб
затамувати цей бiль.
   За кiлька день нова подiя ввiрвалася в  будинок  i  заволодiла  думками
всiх мешканцiв.  Пiзнього  вечора  прийшов  завбудинку  i,  зiбравши  всiх
хлопцiв, проговорив ?м короткi, тихi слова:
   - Розста?мось нарештi. Завтра вже буде у вас новий...
   Вiн похилив голову, хотiв сказати ще, а  далi  мовчки  пiшов  до  сво??
кiмнати i, замкнувшись там, свiтив до ранку свiтло -  складав  до  кошикiв
сво? книжки. Хлопцi розiйшлися суворi й теж якiсь похнюпленi. Чалого  вони
полюбили, хоч вiн i був "макуха" й нiколи не вмiв "стребувати"  з  винного
або добре когось  одлупити.  За  це  з  нього  трохи  смiялися,  проте  ця
несподiвана звiстка кожного з них уразила в саме серце.
   - Ще якого пришлють? Може, таку лягавку, що й не вживеш.
   - А я втечу, - хвилювалися деякi.
   - Е, втечеш! Нiкуди не втечеш. Вiн тебе як запре.
   - Мене? Молодий вiн. Як схочу, то й утечу, аби я схотiв.
   - А може, буде пiдходящий.
   Всi тi?? ночi довго шепотiлися по кутках, довго не спали, малюючи  сво?
майбутн? в найнесподiванiших виглядах.
   - Матросовi що? Йому тепер плювать. А от нам,  то  вже  друге  дiло,  -
шепотiв хтось у найдальшому кутку.
   - Вiн штрикнув та й гайда. А тут неприятностi.
   - Як же ти розсужда?ш? А вiн хотiв?
   - А що ж?
   - А те, що, може, вiн себе тим ножем  колов,  а  не  Пувичку.  З  серця
людина може хто й зна що зробити. А от  Альошка,  рудий  чорт,  винуватий.
Нащо довiв чоловiка?!
   Альоша також не спав, слухав цю розмову, i йому ставало легше.  Матроса
не засуджують, його виправдують. А за себе йому цiлком байдуже.
   На ранок вiн устав перший i вибiг на глуху вулицю. Жодно? живо? людини.
А що, якби це там, з-за муру, з'явилась раптом Матросова постать! Та ?? не
було. Нiкого навiть подiбного до  нього.  Альоша  стояв,  прихилившись  до
кам'яного паркану, забувши за все. Зiйшло  сонце,  почервонило  будинки  й
затуманилось. Прогримiли першi трамва? - ?хали люди на працю.  Трамвай  за
трамва?м вiдходив по росяних холодних рейках в осiннiй ранок, а  робiтники
все прибували. Десь далеко загув сигнал, здiйнявся чорний дим. Всi  мовчки
товпилися у вагони. Альошi згадалася економiя. Там завжди приходив Сидiр у
чоботях-"дудках", свистiв i лаявся, хоч як швидко виходили люди з казарми.
Спали там на нарах, а вiн - у куточку  пiд  нарами.-Там  був  тяжкий  дух.
Потiм вони запалили  казарму.  Далекi  заграви  спогадiв  пропливли  перед
Альошею, i знов упала хмара майбутнього.
   В ту мить йому почувся гомiн  за  парканом.  Вiн  пiшов  до  будинку  i
побачив, що завбудинку водить нову людину, показу? ?й подвiр'я. "Новий", -
подумав Альоша. Йому впали в вiчi насамперед жорсткi задранi догори вуса i
великi,  нiби  камiннi,  щелепи.  Хлопцi   стояли   осторонь   купами   i,
перезираючись мiж собою, висловлювали iнодi сво? зауваження.
   - От морда!
   - Що морда, - шепотiв другий, - а нiс!
   - Я бачив у шевця такий самий копил. Вiн був теж  потиканий  шпильками,
як цей нiс. - Прискали, затуляючись руками.
   Це був новий завбудинку. Альошi  зробилося  шкода  себе,  й  Чалого,  i
всього, що проминуло в цьому будинку. Вiн одiйшов до стiни й приник до не?
лицем. Чалий,  обiйшовши  подвiр'я  й  показавши  новому  кожну  дрiбницю,
спинився бiля Альошi.
   - Ах ти, художник золотогол'овий, - сказав вiн. - Ну, прощай.
   Потiм кинув до нового кiлька слiв:
   - Бережiть, якщо зможете.
   А новий вiдповiв:
   - Зна?мо, що берегти i як. Ледаря не дамо  корчити.  Ми  цей  бандитизм
iскорiнимо, не турбуйтеся.
   Альоша глянув на Чалого довгим тужливим поглядом. Хлопцi ж  поставилися
до цi?? заяви рiзно, але в бiльшостi ?хнi обличчя  говорили,  що  вони  ще
дуже сумнiваються, як саме вiн це зробить.
   Огляд будинку швидко скiнчено, i Чалий по?хав зовсiм. За ним зачинились
старi ворота, пiрвавши з глухим скрипiнням усi тi живi нитки,  що  в'язали
його з хлопцями. Це скрипiння боляче вiдгукнулося в Альошинiм  серцi.  Вiн
не мiг увiйти з товаришами в будинок, щоб слухати,  що  скаже  новий.  Вiн
залишився посеред подвiр'я, а як усi пiшли в  будинок,  сповнюючи  гомоном
темний коридор, пiдштовхуючи один одного та поглядаючи пiдозрiло на нового
"дядю", Альоша вийшов на вулицю i, впустивши на  груди  голову,  побрiв  у
порт. Може, Матрос  переказав  комусь,  куди  вiн  подiвся?  Може,  хто  з
колишнiх Матросових приятелiв пiдiйде й подасть звiстку...
   Але надi? були марнi. Наблукавшися помiж рундукiв з баклажанами, сухими
ковбасами, насiнням та iншими неприступними ласощами, вiн уже вирiшив  був
повертатися до будинку.
   Смутний i виснажений, став вiн пiдiйматись  на  гору  вузькою  вулицею,
запорошеною кам'яним вугiллям та закиданою шкуринням iз кавунiв.
   В цю мить хтось нечутний пiдбiг до нього ззаду й дiткнувся до його нiг.
Альоша хутко обернувся. Перед ним стояв собака. Вимахуючи звислим хвостом,
вiн дивився на Альошу  сво?м  вогким  зворушеним  поглядом.  Подране  вухо
падало йому одним шматком на лiве запалене око.  Худий  живiт,  здавалося,
зовсiм йому присох, i натомiсть була сама  страшна  западина.  Одначе  вiн
бадьорився при Альошi й намагався показати всiма сво?ми  рухами,  що  його
справи не такi-то вже й безнадiйнi. Насамперед вiн поцiкавився,  чи  нема?
часом в Альошинiй кишенi хоч яко? шкуринки. Але i не винюхавши ??, вiн  не
втратив доброго настрою. Альоша в першу хвилину не  знав,  що  сказати,  i
тiльки скрикнув з радостi:
   - Чорний! Так ти живий!..
   Собака махнув у вiдповiдь сво?м подраним вухом  i  стримано  заскавчав.
Тодi Альоша схопив його за морду i притис до грудей. Так вони стояли якусь
хвилину. Потому Альоша випустив Чорного з обiймiв, i вони пiшли  разом  до
будинку.
   Iшли далекими глухими манiвцями.
   Альоша  перебирав  худими  пальцями  жорстку  поскублену  шерсть  свого
приятеля, розповiдаючи  йому  тим  часом  про  останнi  подi?.  А  Чорний,
шкутильгаючи  на  одну  пiдбиту  ногу,  сумлiнно  слухав  Альошу,   клiпав
запаленим оком i зрiдка лизав йому руку.
   I ось на розi маленького завулка, як саме Альоша  говорив  гiркi  слова
про Пувичку й Матроса, сталася безглузда жорстока  несподiванка.  Невiдомо
звiдки прошумiв над Альошиним вухом камiнь, i в ту ж  мить  Чорний  звився
собачим надiрваним зойком. Той камiнь улучив його в худi випнутi  ребра  i
впав до Альошиних нiг. Чорний кинувся вiд Альошi вбiк, наче од  ворога,  i
вишкiрив зуби.
   - Чорний! Це не я, - крикнув Альоша. - Це не я... Iди сюди!
   Собака спочатку недовiрливо гарчав, потiм сторожко став наближатись.  I
в ту хвилину Альоша побачив за рогом будинку Ваську  Глухого,  Пувиччиного
товариша. Вiн стежив за Альошею непримиренним поглядом. В руках  йому  був
другий камiнь, яким вiн знову нацiлявся.
   - Глухий! Що ти робиш? - кинувся до нього  Альоша,  пiдхопивши  й  собi
камiнь, - Тiльки зачепи! Буде тобi оцей камiнь у зубах.
   Вiн замахнув. Та Глухий бликнув на нього очима й сховався  за  будинок.
Звiдти вiн посварив кулаком i зник.
   - Рудий хундожник! - почув Альоша з-за  будинку.  -  Начувайся!  Поклон
тобi вiд Пувички, мамалиго!
   Альоша гнiвно затиснув зуби i довго дивився в той бiк, де  зник  Васька
Глухий. Собака лiг перед його ногами.
   Починав розбиратися вогкий важкий вiтер з моря.

   IV

   В будинку тим часом вiдбувалися збори, коли можна назвати  зборами  те,
що там було. Новий завбуд (хлопцi вже прозвали його Тараканом), покликавши
всiх до помешкання, знайомився з сво?ми майбутнiми вихованцями. Розпитавши
кожного, як його звуть i звiдки прибув до будинку, вiн  пiдносив  йому  до
лиця засмажений тютюном палець i говорив:
   - Гляди. Сьогоднi тут, а завтра фiть! Аж зашумиш на вулицю. Тiльки менi
спробуй щось зробити. Бандити!
   - Таракашка, - подавав хтось iз гущi.
   - За Пувицю я найду хто винен! Це так не пройде...
   Тут  помiтили,  що  Альошi  нема?  в  помешканнi.  Таракан  ще   бiльше
настовбурчився.  Почав  говорити  про  страждання  Пувички,  що  вiд  ножа
халамидника й злочинця може невинно сконати.
   Хлопцi ж тiльки пiдсмiхувались. Нiяк це на них не впливало.
   В цей час до помешкання увiйшов Васька Глухий i, не помiтивши Таракана,
гукнув до хлопцiв:
   - Шпана! Пувичка видужу?. Пустяшна дiрка. Оце тiльки що був у нього.
   Хлопцi забули й про Таракана i в одну мить обступили Глухого.
   - Бре! Як же тебе пустили?
   - Що ж вiн казав? - закидали його запитаннями.
   - Кого, мене б не пустили? - говорив Глухий. - А раньше?
   Тут пiдiйшов Таракан i розпитав докладно. Виявилось,  що  Пувичцi  було
розрiзано тiльки шкiру, що жодно? небезпеки нема? i що вiн  незабаром  ма?
вернутися в будинок. Таракан покрутив вуса i вийшов.  Хлопцi  ж  обступили
Ваську ще густiше. Задоволений iз загально?  уваги,  Васька  Глухий  почав
розповiдати докладно, як вiн прийшов до лiкарнi, як говорив з  "дохтарями"
i як його пустили до Пувички.
   - Приходжу, а вони, гади, в бiлому всi дохтаря.  Менi,  кажу,  нада  до
товариша Пувички. "А ти хто такий?" Я, говорю, Васька Глухий з  iнтерната.
Зав?дущий послав. "Надягай, - кажуть, - халата, раз  ти  з  iнт?рната".  Я
надягнув i як увiйшов до Пувички, так  вiн  аж  не  пiзнав  мене.  "Васька
Глухий, - каже, - чи старший дохтарь - не впознаю, - каже, - не  розберу".
Ну, тут, кан?шно, поговорили. Я сказав за Матроса. "Передай, - каже,  -  в
такому разi поклiн  хундожниковi,  я  його  рiшу,  заразу  руду".  А  тут,
обратно, менi й Альошка на очi. Iду назад, а вiн з собакою: iде й  балака,
наче до корiшка.
   - Та ну? А ти?
   - Слухаю. Iду ззаду. Потiм бачу.  Альошка  наче  не  сповна  розуму.  З
собакою говорить. Ах, ти, думаю, зануда. Та каменем як свиснув!..
   - Його?
   - Та не поцiлив. Якраз собаку зацiдив. Ух же й скавчав, проклятий!..
   - А якби тебе? - спитав хтось Ваську Глухого. - Ти б не скавчав?
   - Пiшла, рвана! - вiдповiв Васька крiзь зуби. - Без тебе  зна?мо,  кого
бить. Хочеш, то дам i тобi.
   Взагалi в його тонi почувалася влада, яко? вiн нiби набув на  побаченнi
з Пувичкою. Це трохи дивувало хлопцiв, але  потiм  вони  розмiркували,  що
пiсля Матроса Пувичка ? перший, хто буде, мабуть, за отамана. Таким чином,
Васька Глухий, корiшок Пувички, вiдразу вже не бо?ться так говорити.
   Саме коли вони говорили про  це,  до  помешкання  увiйшов  Альоша.  Вiн
мовчки нагнувся над сво?м мiсцем, витяг з-пiд матраца  шматочок  засохлого
хлiба й вийшов знову.
   - А диви, - сказав Глухий. - Це  для  собаки.  Зараз  вiн  буде  з  ним
говорити. Дивiться ж.
   Всi пiдiйшли до вiкна. Альоша вийшов до ворiт i  кинув  Чорному  хлiба.
Потому махнув на нього рукою i повернувся до будинку.
   - Нi, щось не розмовля?, - нiяково процiдив Васька. В цю хвилю  Альошка
увiйшов у кiмнату i, проходячи повз Глухого, кинув йому:
   - Ти менi не жбурляйся камiнням. Бо взна?ш.
   - Хе! Невже? - зухвало вiдповiв той.
   - От, кажу то'бi, не жбурляйся.
   - А хто менi воспрещить?
   - Тодi побачиш.
   - Коли це тодi? Якби швидше побачить. Нi, ви подивiться на нього,  який
знайшовся. Вiн менi воспрещить!
   Альоша стиснув кулаки i, побiлiвши, пiдiйшов на ступiнь до Васьки.
   - Не зачiпай собаки!.. Не зачiпай!..  -  крикнув  вiн  майже  не  сво?м
голосом.
   - А що? Не казав я? - зареготався Глухий. - Вiн не сповна розуму. Та  я
маю право бить собаку хоч i будлi якого! - I вiн одвернувся вiд Альошi  до
хлопцiв. - Бачили? Хе! Знайшовся.
   Альоша замахнувся кулаками над його  головою,  але  хло'пцi  стали  мiж
ними, i вiн з придушеним криком вiдiйшов до стiни.
   Задзвонили на обiд.
   Усi подались за  сво?ми  порцiями,  переганяючи  один  одного.  Альоша,
хитаючись, пiшов останнiй...
   В коридорi стояв  незвичайний  гамiр.  Хлопцi  збилися  бiля  дверей  i
сперечалися про щось, розмахуючи залiзними  мисочками.  Альоша  став  коло
гурту.
   Раптом хтось крикнув:
   - Мiлiцiя!
   Гомiн ущух на хвилинку. Всi побачили, як до Таракана в кiмяату  пройшли
дво? людей у шинелях i в червоних картузах. Один ще був i з портфелем  пiд
пахвою. Альоша вiдчув, як раптом йому надломились колiна. В цю мить Васька
Глухий, перемагаючи страшенний гомiн у коридорi, вигукнув:
   - Мабуть, пiймали Матроса. Знатиме тепер, жигун паршивий.
   Всi стихли. Альоша спитав серед цi?? непри?мно? тишi:
   - Почiм ти зна?ш? Може, i не спiймали.
   Але Васька навiть не вiдповiв. Вiн пiдбiг до дверей i став наслухати.
   - Кан?шно, спiймали, - прошепотiв вiн до хлопцiв.
   Та хлопцi не  дуже-то  подiляли  його  радiсть.  Навпаки,  вони  вороже
посунулись  до  дверей,  i  хтось,  почувши  уривки  розмови  Таракана   з
мiлiцiонером, сказав:
   - Пiймали. Ха! Нехай держать. Дiдька вони пiймають, а не Матроса.
   - Що там чути? Про що вони говорять? - спитав Альоша.
   - Примети розпитують. Та Матрос зовсiм  не  такий.  Дверi  вiдчинились.
Хлопцi розступилися перед мiлiцi?ю.
   - Вiзьмiть когось iз них -  вони  зразу  впiзнають,  -  звернувся  один
мiлiцiонер до Таракана.  Але  хлопцi  стояли  настовбурчившись.  Нiхто  не
виявив жодно? охоти ?хати кудись там, щоб пiзнавати Матроса.  Тодi  вийшов
наперед Васька Глухий.
   - Я впознаю, - сказав вiн з презирством. - В чом д?ло?
   Таракан i мiлiцiя взяли з собою Ваську й по?хали. Хтось  крикнув  услiд
Глухому:
   - Лягавка! Жаба!
   Всi похмуренi й незадоволенi розiйшлися по сво?х кутках.
   Надворi починав падати дощ; над будинком тоскно обпадало кленове листя.
Хтось почав тихо, задумано:
   А в больницi три сестрицi,
   та все карноглазки...
   Потому зробив довгу перерву, зiтхнув, подумав  i,  замiсть  проспiвати,
тихо проказав другу половину куплета:
   Одна коле, друга рiже,
   третя - перев'язки.
   Альоша лежав на сво?му матрацi  й  почував,  як  йому  дрижать  руки  з
нестерпучого вогню. Вiн майже  непритомнiв  од  думки,  що  Матроса  могли
впiймати. Щоб тiльки побачитись з ним, вiн сам хотiв  по?хати.  Та  якийсь
незрозумiлий жах вирiс йому в ту хвилину.
   Так чекали всi до вечора в мовчаннi й тривозi.
   Невже спiймали?
   Васька Глухий увiйшов у  кiмнату  мовчки,  нi  на  кого  не  дивлячись.
Пройшло кiлька хвилин. Потому хтось спитав вороже.
   - Впiзнав?
   Глухий теж вiдповiв не зразу. Видно було, що йому  тяжко  сказати.  Вiн
тихо захриплим голосом промовив:
   - Незвiсно. Якийсь пацан, не можна впiзнати. З-пiд по?зда витягли.
   Знову довго мовчали. I знову хтось запитав ледве чутно:
   - Мертвий?
   - А що ж, живого тобi з-пiд по?зда? - похмуро сказав  Глухий.  -  Шкуру
зiдрало.
   Альоша дико скрикнув i забився головою об пiдлогу. Очi йому  закотилися
пiд лоба. Вiн заскреготiв зубами, схопився скрюченими пальцями за груди.
   - Альошко! Дивiться, що  вiн  робить!  Альошко!  -  злякано  пiдскочили
хлопцi.
   У нього почався тяжкий нервовий напад.
   - Матрос! - кричав вiн не сво?м голосом. - Ой, Матрос... Держiть...  он
вiн котить кавуна... Он чорт, чорт!
   Довго кричав... Всi мовчки з жахом дивилися на нього. В кiмнатi  зовсiм
смеркло.

   V

   Коли трапився той нещасливий випадок iз Пувичкою, Матрос за  одну  мить
розмiркував, що тепер залишатися в будинку йому не можна нi  хвилини.  Вiн
глянув на Альошу, обвiв очима кiмнату, немов просив тим поглядом  прощення
за свiй злочин, i зник за дверима.  Добiгши  до  кiмнати  завбудинку,  вiн
крикнув йому, що з Пувичкою не гаразд, i коли той  вискочив  на  крик,  то
Матрос був уже на вулицi.
   "Куди ж тепер?" - подумав вiн, залишивши позад себе будинок.
   Зваживши далi, що зараз у будинку всi стовпилися коло Пувички i  забули
про  нього,  Матрос  розмiркував,  що  вiн  ма?  трохи  часу  подумати  не
кваплячись. Перспективи були не дуже яснi. Уже ранки  ставали  осiннi,  за
тиждень-два мають прийти дощi, холод i сльота. Пускатися в далеку  подорож
було трохи небезпечно. Та й залишатися  тут,  у  цьому  мiстi,  зовсiм  не
краще. За той час,  вiдколи  жив  у  тому  будинку,  вiн  зовсiм  розгубив
колишнiх приятелiв i не мав до кого  звернутися  нинi  по  дружню  пораду.
Одначе стояти на цiй вулицi довше також не ма? жодно? рацi?. Вiн  повернув
у глухiший завулок i швидко пiшов до  порту.  Тут  кожний  старий  рундук,
кожний камiнь i кожна вибо?на в мурованих стiнах були йому добре  знайомi.
Тут вiн мiг пересидiти до вечора.
   Добiгши до старого човна, пiд яким лише недавно вони сидiли з  Альошею,
Матрос не схотiв шукати кращого мiсця. Тут вiн упав  на  хрумкий  пiсок  i
вiдтак оддав себе однiй думцi:  "А  як  же  тепер  Альошка?  -  думав  вiн
тривожно, гарячково. - Пувичка неодмiнно видужа? i тодi за мене зжене свою
злiсть на Альошi. Але нехай вiн тiльки посмi?! Хiба  я  не  вернуся  через
якийсь час до цього мiста?"
   Що вiн мусить звiдси втекти негайно, цi?? ж ночi - це рiшення  склалося
уже якось само.
   Так вiн пролежав до того часу, доки в  порту  лишилися  тiльки  самiтнi
гудки паровозiв, що перебiгали по рейках мiж мурiв до товарно? станцi?.
   На небо вийшли золотi зорi, наче далекi  огнi  семафорiв  заблищали  на
невiдомих вокзалах. Тодi Матрос вилiз iз-пiд човна. Зда?ться,  в  цей  час
мусить вiдходити потяг на пiвнiч. I, не вагаючись далi, вiн насунув на очi
свого драного кашкета й пiшов до вокзалу.
   Яка ж при?мна несподiванка чекала на нього там! Вiн  обiйшов  кам'яницi
вокзалу й перелiз за пiвверстви вiд них через холоднi рейки, щоб потрапити
мiж ланки вагонiв. Раптом пiд високими платформами  з  сiном  вiн  помiтив
якусь живу, рухливу купу. Обдивившись навколо, чи нема? поблизу небезпеки,
вiн сторожко наблизився до купи. Так i ?!  Це  сво?...  Став  наслухати  -
сво?!.. Кiлька хлопцiв, мабуть, iз порту. Навiть чийсь знайомий голос.  Чи
не Сенька Черв'як? Зовсiм такий голос...
   Матрос пам'ятав його ще  з  тих  часiв,  коли  вони  разом  чистили  на
пароплавах казани. Черв'як був  добрий  угара!  Перед  Матросом  метнулися
далекi спогади. Ось вони вдвох iз Сенькою, вилiзши  з  казана  чорнiшi  за
сажу, блискають очима й летять по сходах на пристань. Вони  пробiжать  мiж
юрбою, зачеплять боко'м не одну бiлу постать, залишаючи на  пахучiй  одежi
свiй пiт i вугляний порох. Постать репету?, кличе стражника, десь  здалека
гримить сюрчок, а вони вже летять з високого молу в густу фiолетову  воду,
лишаючи за собою нафтовi кола на поверхнi. Граючи в водi, вони вiдпливають
аж до другого молу, накивавши на здивовану юрбу. ?хнi чорнi спини,  мов  у
дельфiнiв, блищать на сонцi i знов поринають у глибини.
   Купа  заворушилася.  Дехто  кинувся  врозтiч.  Матрос  стояв  на  мiсцi
спокiйно й ро'бив ?м знаки. Тодi один пiшов до нього  назустрiч.  Ступивши
кiлька крокiв, вiн раптом зупинився, потiм прожогом кинувся до Матроса.
   - Жигун!.. Матроска!..
   - Цить, - спинив Матрос. - Чого панiку наводиш?.. А то хто з тобою?
   - Нашi. З порту...
   - Куди направл?нi??
   - Думка на столицю.
   Матрос з радостi схопив Черв'яка за в'язи.
   - Конпанiя, - прошепотiв вiн йому схвильовано. - Де наш потяг? Готовий?
   - На первой путе.
   - Лiзьмо, - скомандував Матрос.
   Черв'як легенько цикнув. Хлопцi пiдiйшли до гурту  -  ?х  було  дев'ять
чоловiк з Матросом. Пiдрахували, вийшло якраз на три собачi ящики.
   - Лiзьмо до паровоза, а там по'пiд вагонами. Доки першi три не  сядуть,
решта не совайся, лежи спокiйно. Ящики ? не пiд кожним вагоном.  Шукати  з
правого боку.
   Черв'як дiстав iз кишенi шматок зiм'ятого дроту й подiлив його  на  три
рiвнi шматки.
   - Залазь у ящик i  замикайся  зсередини,  -  пояснив  вiн  молодшим.  -
Дiрочку пробити гвiздком. ? гвiздки?
   - ?, - озвалися хлопцi.
   Вони лягли мiж рейок i повзли нечутно, стримуючи дух. Паротяг обдав  ?х
гарячим сичанням, вiд нього молодшим затремтiли жили, забились серця.
   - Ми лiземо з Черв'яком останнi, - сказав  Матрос.  -  Вибирайте  першi
ящики, а ми собi знайдемо.
   Продзвенiв уже перший  сигнал.  Бiля  потяга  шумiли  пiдошви,  гуркали
провiдники,  проходили  з  лiхтарями  кондуктори.  Першi  три  повзли  пiд
вагонами, позираючи з-пiд колiс на обидва боки. На ?хн? щастя, пiд  третiм
вагоном знайшовся ящик. Пройшло кiлька хвилин, тодi рушили ще три. Матрос,
Черв'як i Маслик, що був iз ними, просунулися до першого вагона.
   - Тут можна й на ресорах, - прошепотiв Маслик. - Диви: спочатку на осю,
потiм на трубу, а потiм на палку. Тут можна й спати.
   Матрос не вiдповiв, а Сенька став заперечувати цей план.
   - По-перше, можна впасти, коли спати. А  як  не  впадеш,  то  все  одно
спiймають. "Здрючуйся", - скажуть. Нi, треба шукати ящика. - В цю мить  об
колеса першого вагона задзвенiв молоток.
   - Пров?рка, - шепнув Черв'як.
   - Тихо. Маслик, не ворушися.
   - Я видерусь на осю. Тут мене й не видко.
   - Не дерись, сиди смирно.
   - Еге, не дерись, - зашепотiв Маслик. - А як побачать? Я краще на осю.
   - Кажу, сиди! Вiн не загляне. Ш-ш... Ось пiдходить. Не дерись...
   Але Маслик уже сiв на вiсь i завмер там, прихилившись спиною до колеса.
Матрос i Черв'як залишилися пiд вагоном, наче прилипли до землi. Нi звуку,
нi дихання. В  цю  мить  наблизились  кроки.  Видно  було  тiльки  чоботи,
лiхтарик iз зеленим склом i молоток. Нi  рук,  нi  тулуба.  Цi  речi  самi
пливли, звисаючи з-за стiнки вагона. Матросовi страшенно хотiлося пiдвести
голову й поглянути на ?хнього власника. Вiн навiть зробив рух, але Черв'як
уп'явся йому нiгтями в шию i  притис  до  шпали.  Лiхтарик  наблизився  до
колеса, молоток гойднувся i вдарив. Глухий, нечiткий  звук.  Тодi  молоток
б'? вдруге, втрет?. Зупиня?ться на мить, а далi нижче спуска?ться  лiхтар,
i чорнi великi руки ста? видко Матросовi i Черв'яковi.
   - Що за рахуба, - бубонить голос за вагоном. Черв'як приклада? губи  до
Матросового вуха й шепоче:
   - Зда?ться, засипались. Маслик, чорт, не послухав. Чу?ш, не той удар...
   А лiхтар уже сто?ть на землi, поруч нього пада?  молот,  i  раптом  пiд
вагон нахиля?ться якась вусата морда.  Вона  придивля?ться  коротку  мить,
потiм вуса ?й заворушилися, настовбурчились.
   - А це що таке?.. Ану-ка, вилiзайте,  господа  пасажири,  -  кажуть  тi
вуса. I на доказ того, що морда не жарту?,  пiд  вагон  простягаються  двi
жилавi руки в мазутi з клоччям мiж пальцями.
   - Дряпай! - кинув Матрос. I вони шугнули з  Черв'яком  з-пiд  вагона  -
один праворуч, один лiворуч. Черв'як проскочив майже мiж чобiтьми  вусато?
морди; не встигла вона  озирнутись,  як  вiн  уже  зник  десь  пiд  другим
вагоном. Матрос же проскочив наперед  i  зважив,  що  йому  найкраще  буде
залiзти поки що пiд паротяг. Маслик залишився  на  осi,  тiльки  посунувся
ближче на середину. Вусата голова зникла - вiн тiльки  чув,  як  вона  вже
згори щось бубонiла на адресу його товаришiв:
   - Пасажири. Бач, як вони передвiженiя знайшли, - бубонiла морда.  Потiм
молот ще раз ударив об колесо i, задовольнившись  тим  звуком,  поплив  iз
лiхтарем далi. Задзвонив другий сигнал. Цокiт молотка швидко вiддалявся на
кiнець потяга. Перон вiдразу  зашумiв,  зашаркав;  гомiн  рвонувся  дужче,
останнi пасажири спiшили добитися вагонiв.
   Щось проповзло пiд Масликом по шпалах.
   - Хто це? - спитав Маслик.
   - Я, Матрос. Полiземо?
   - Не хо... буду тут. Може, ще й не знайдемо ящика. Матрос полiз далi, а
вiн залишився. Пiд третiм  вагоном  Матрос  шкрябнувся  головою  об  ящик.
Звiдти почулося шамотiння. Вiн стукнув  за  умовою  три  рази.  Вiдповiли:
повно. Поплазував далi.  Проминув  уже  кiлька  вагонiв,  а  ящика  нема?.
Зда?ться, недалеко й кiнець потяга... Його охопила тривога. Ударив  третiй
дзвiнок... Вiн пiдвiвся на лiктi i  збiльшив  швидкiсть,  як  тiльки  мiг.
Мабуть, ящик ? пiд останнiм вагоном. А коли нема?? Що,  коли  нема??  Тодi
вiн залишиться мiж рейками, i, як  тiльки  пройде  потяг,  його  зараз  же
зелений картуз i забере...
   В цю мить пролунав кондукторiв сюрчок, а  за  ним  свиснув  паротяг,  i
цiлий потяг здвигнув, напружився й клацнув зубами, як страшна тварюка,  що
збира?ться стрибнути на ворога. В головi Матросовiй майнула  думка:  "Ящик
вiдчиня?ться збоку. Вскочити в нього з-пiд вагона нiяк не можна, та ще  на
ходу..." Вiн кинувся мiж колеса й вискочив на перон. Потяг рушив i  пiшов,
наближаючи до Матроса останнiй вагон. I тут, прилiгши  до  перону,  Матрос
побачив благословенний ящик, - його дверцi ще не встигли навiть зачинитися
за останнiм "пасажиром". Матрос посунувся з перону, i в  ту  мить,  як  за
його спиною почувся дзвiн пiдборiв (зелений картуз), вiн ухопився пальцями
за дверi ящика й з розгону шугнув туди головою.
   ...Потяг набирав ходи, прискорюючи ритм до перебо?в, Матросовi  стукало
серце сильно й рiдко, немовби разом iз колесами на стиках рейок.  Пiд  ним
хтось ворушився, намагаючись скинути з сво?х грудей його живий тягар.
   - Ти, Сенько? - запитав Матрос.
   - Та я ж. Ти мене трохи придушив.
   - Нiчого, втрусимось, - заспоко?в вiн Черв'яка. - Тут iще хтось?
   - Аж дво?. Буде трохи тiсно. А Маслик де?
   - Маслик на ресорах. Не схотiв лiзти.
   - Чортова морда, розбила компанiю, - з жалем проговорив Черв'як.
   Потяг уже вилетiв  за  межi  вокзалу.  Степова  пустеля  шумiла  вночi,
роздаючись вiтром  вiд  шаленого  бiгу  залiз.  В  щiлину  собачого  ящика
вривались уривки свисту, наче незримi смоки  нагнiтали  туди  морок.  I  в
ньому  густiшали  стук  чотирьох  сердець,  давлiння  атмосфер  i  нечутне
кружiння вуглевих порошин. Вони пiдiймалися з дна i з  стiнок  ящика,  щоб
лягти на спраглi  уста  цих  смiливих  мандрiвникiв,  просмоктатися  ?м  у
легенi, в вуха, в нiс, у шкiру, осiсти на вогких чубах i  вкрити  лахмiття
?хньо? одежi. Жодний кондуктор не заважав хлопцям кашлять i чхати вiд того
повiтря, що  розпирало  це  трохи  тiсне  "купе",  в  якому  "годi  возити
буржуйських  собак",  -  так  справедливо  зауважив  хтось   iз   чотирьох
"пасажирiв". Вони чхали i завзято кляли того розумника, що  придумав  саме
перед ?хньою подорожжю перевозити - i, мабуть, зайцем - в угiлля  в  цьому
ящику.
   - Матросе. Ну,  а  Маслик?  -  знову  запитав  Черв'як.  -  Дурний,  не
послухав. Там можна впасти. Га, хлопцi?
   Всi про це думали, та мовчали. Довiдатись нiяк не можна, бо, вилiзши на
станцi?, ризику?ш там i зостатись. А вiдбився вiд  гурту  -  пропав.  Бiда
збира? докупи, вони це добре вивчили з  практики.  А  самому  -  пропадеш.
Тривога закралася ?м у серця, як тiльки Матрос сказав, що Маслик залишився
на ресорах. I кожний думав  про  те,  як  би  довiдатись?  Знайти  його  i
примусити сiсти в ящик. Та що придума?ш?
   Потяг летiв, одстукуючи верстви,  зупиняючись  на  кiлька  хвилин,  щоб
вiдсапатись, набрати в розпалене  черево  води  i  знову  ринути  в  чорну
просторiнь ночi. Дехто з хлопцiв засинав на короткi пiвгодини, скрутившись
утро? й вiддавши себе невiдомiй долi, що може зрадити, а  може  й  довезти
щасливо до столицi, де,  кажуть,  ?  що  "хапати"  i  можна  буде  сяк-так
перезимувати.
   I ось Матрос, що увесь час не знаходив собi мiсця  й  не  давав  спокою
товаришам, раптом заявив, що вiн хотiв  би  випити  хоч  ковток  будь-яко?
води. Але пiд час "погрузки" хлопцi трохи не додержали плану, що його  був
намiтив Черв'як. Замiсть сiстп в цей ящик, де безпечно лежать зараз  вони,
Ромка Свистун сiв десь в iнший. А в нього - пляшка з водою.  Тепер  там  у
них двi пляшки, бо другу мав Метелик, а тут  нема?  навiть  чим  закропити
душу. Матрос заявив, що спрага почина? мучити його що далi, то все  дужче,
йому вже здавалося, що всерединi йому горить  свiчка,  що  язичок  полум'я
нiбито облизу? йому горло й раз по раз припiка? сильнiш. Хутко той  вогонь
захопив йому всi груди.
   - Не витерплю, - хрипко сказав Матрос.
   - А що ж ти зробиш? - спитали його. - Як вилiзеш, то й  упiймають.  Нi,
вже ?дь так. Ковтай слину.
   - Еге, ?дь. Як i слини нема. Рот сухий, як чобiт. Ось дай  пальця,  дай
сюди, помацай, який сухий. Я вилiзу.
   - А ми тобi кажемо - не вилазь.
   - Як не можу. Вилiзу, хоч би й смерть.
   - То пропадай, як муха, чорт тебе бери,  -  сердито  вiдказав  Черв'як.
Матрос не хотiв його дратувати i мовчки до?хав до першо? станцi?.  Та,  як
тiльки потяг засичав вестингаузом, вiн рiшуче одкрутив дротика i без  слiв
вистрибнув iз ящика.
   -Два дзвонки! - скрикнув услiд йому Черв'як. - Швидше...
   Але Матрос не подався на перон шукати води. Вiй тут же грудкою впав  до
колеса I зник пiд вагоном. Думка про Маслика гризла його.  Не  можна  було
залишати самого на ресорах! Всi виннi, а найбiльше - вiн, Матрос, бо ж вiн
останнiй розмовляв iз Масликом. I вiн швидко  поплазував  попiд  вагонами,
зазираючи на кожну "палку", як звав Маслик. Та нiде його не було.
   - Маслик! - шепотiв Матрос. - Ти не спиш, Маслик? Де ти?
   Так доповз вiн до першого вагона.  I  тiльки  тут  раптом  подумав:  "А
назад? Устигну?"
   В цю мить майже над головою вдарило:
   - Дзе-ень! Дз-ень! Дзень!
   Вiн так i прикипiв до землi. Вискочити на перон? Зараз, доки  не  рушив
потяг? А може, тут начальник станцi?! Лишитися?  Хай  пройдуть  вагони,  а
тодi вчепитись за останнiй! На буфер... А як потяг розженеться,  що  й  не
вчепишся? Матрос шарпнувся назад. Повзти! Вискочити з другого боку вагона,
пробiгти до кiнця потяга, а там...
   - Тюфi-iррр-фiррр! (Сюрчок!).
   Матрос, не здаючи собi справи, хотiв схопитись на ноги. Вiн зiрвався  й
з розгону вдарився  головою  об  залiзо.  Блиснули  свiчки,  голова  пiшла
обертом. Але встиг помiтити: вiн пiд  буферами  мiж  двох  вагонiв.  Тодi,
напруживши м'язи, з  останнiх  сил  схопився  руками  за  буфер;  задригав
ногами, вперся лiктями в мiсток, що на буферах. Ще трохи! Ще одне зусилля.
Якби хто пiдсобив, хоч торкнув... I вже був би на мiстку.  Он  i  драбинка
нагору... На дах! Ще раз замахнув ногами й вiдчув:
   "Або зiрвусь,  або  видерусь..."  Зда?ться,  кондуктор...  Його  лiхтар
наближа?ться... Ну ж!... Р-раз!.. Потяг  здригнув,  i  в  цю  мить  Матрос
уперся грудьми в мiсток. "Тепер не зiрвусь! Дудки!.." Ще  пiвсекунди  -  i
вiн був на мiстку бiля драбинки. Схопився за щаблi i вмить  перебрався  на
дах.
   - Поганяй! - зареготався вiн i впав на  холодну  жерсть  покрiвлi.  Пiд
картузом проступило йому щось тепле. В очах потемнiло. Вiн знепритомнiв.
   А потяг летiв, гукав над нiчними просторами. Хлопцi надаремно чекали  в
ящику Матроса. Черв'як лютував, лаявся, кляв Матросову нерозважнiсть, як i
нерозважнiсть Масликову. В розщiлини до них почав просмоктуватись холодний
свiтанок. В цей час Матрос прокинувся на даху вагона й здивованим поглядом
обвiв яснi лiхтарi, людей, що метушилися внизу, i камiннi будiвлi вокзалу.
Потяг стояв на великiй станцi?. При?хали? Матрос довго пригадував собi, що
трапилось, потiм помацав голову. Картуз  десь  зсунувся,  i  його  занесло
вiтром. На макiвцi ковтун чуба злипся i зашкаруб. Голова трохи болiла,  та
про не?! Матрос пригадав усе. Маслика нема?. I невiдомо, де вiн випав.
   Коли за кiлька хвилин мандрiвники зустрiлись на  столичному  вокзалi  i
Черв'як схопив з радостi Матроса за голову, той слабо ойкнув  i  вiдтрутив
Черв'яка.
   - Нема Маслика нiде.
   Хлопцi принишкли, забiгали очима, ховаючи ?х один вiд одного.  Почулося
сопiння й суворе пiдшморгування носами.
   - От... нещастя... Схотiлось йому... I де вiн випав, чудак?
   I  нiхто  не  мiг  ?м  сказати,  що  Маслик  через  свою  нерозважнiсть
подорожував "на ресорах" тiльки що кiлька сажнiв на  вокзалi,  коли  рушив
потяг i його  протягло  по  землi,  доки  витримало  старе  лахмiття  його
сорочки. Знiвеченого, обдертого його вiдпроваджено до моргу.
   Хлопцi мовчки, сердито спльовуючи вугiль i протираючи  запорошенi  очi,
посунули в незнайоме мiсто.

   VI

   Альоша прокинувся вiд нестерпучо? задухи. Вкритий  чимось  важким,  вiн
заснув пiсля нападу й тепер не мiг зрозумiти, де вiн ?.  Скинувши  з  себе
лахмiття, що не давало йому дихати, вiн пiдвiв голову й помiтив, що лежить
на пiдлозi майже посеред кiмнати. Нiби хтось змiсив йому тiло пiдборами  -
так воно йому болiло. Язик розпух i щемiв, i коли вiн  поворушив  ним,  то
помiтив, що вiн прикушений i що в ротi ? ще солона густа  кров.  Надаремно
вiн силкувався пригадати собi докладно  те,  що  з  ним  трапилось.  Подi?
проступали нiби в туманi. Вiн був стратив притомнiсть, але ж вiн зна?,  що
довго кричав, лютував, що в нього були якiсь  думки,  а  тепер  ?х  нема?.
Тепер знову - туга за Матросом i нiчого бiльше...
   У помешканнi було тихо i темно - мабуть,  це  вже  нiч.  Часом  непевна
смуга лизне край вiкна - то лiхтар на вулицi, розгойданий вiтром, кида? на
будинок клаптi свiтла.
   Альоша почув чиюсь стриману розмову.
   - Диви. Вста?... - шепотiв один.
   - Справдi! А що вiн робитиме? - злякано питав другий.
   - Хто ж його зна?. Божевiльнi, так вони все можуть зробити. Я  чув,  що
один навiть порiзати хотiв усiх.
   - Ну? Та й що?
   - Та, звiсно, не вдалося.
   - Повтiкали?
   - Нi, чого повтiкали? Ножа не було, а вiн  з  дрючечком...  "Порiжу"  -
кричить...
   - То це ма?мо клопоту...
   - Чого? Цей не дуже страшний. Вiн ще не дiйшов до точки.
   - А як дiйде? - стривожено запитав голос.
   - Ну, як дiйде, то звiсно. Тодi вже все може.
   Альоша слухав цей шепiт i вiдчував, як йому холонуть  пальцi.  Здалося,
що серце перестало битися.
   - Це вiн, як почув про Матроса, так вiдразу бах - з ума! -  продовжував
перший.
   - Бо таки страшно було, як ото сказав Глухий.
   - Звiсно, як на кого, то й страшно. А я, то вже не злякаюся.
   - Ну?
   - А нуда. Бо я вже ляканий. Менi наплювать.
   Раптом Альоша все пригадав: Глухий ?здив пiзнавати Матроса, а вони  всi
чекали на нього  довго,  до  самого  вечора.  Потiм  Глухий  повернувся  й
розповiв...
   Йому стало холодно. Задрiботiли зуби, тоскний бiль здушив йому  голову.
Альоша намацав свiй матрац  i  лiг  на  нього  лицем  донизу,  намагаючись
затулити вуха, щоб не чути та?мничого шепоту. Вiн не мiг уже  заснути.  До
ранку йому дзвенiло в вухах i стискалося серце.
   Встав вiн блiдий, з холодною вогкiстю  на  чолi,  з  очима  запалими  й
смутними. Товаришi уникали з ним зустрiчатися. Його  вигляд  лякав  ?х,  i
вони, зiбравшись десь у кутку, розмовляли тихо, кидаючи в його бiк швидкi,
тривожнi рухи.
   Таракан покликав його до себе i, подивившись на нього уважно,  холодно,
похитав головою.
   - Тебе доведеться в лiкарню, - сказав  вiн  до  Альошi.  -  Я  не  можу
тримати в себе хворих, що лякають цiлий будинок.
   - Я не хворий. Чим же я хворий? Я такий, як i вони.  Я  нi  в  чому  не
винний. На мене тiльки нападаються. Тепер кажуть, що  хворий,  -  вiдказав
Альоша. Голос йому звучав роздратовано, рiзко. Вiн кидав  слова  просто  в
лице Таракановi, стоячи перед ним близько, на один ступiнь. В  його  рухах
помiтно було загостренiсть i недоцiльнiсть. Раптом вiн змахував рукою  або
швидко повертав голову до дверей,  нiби  хто  кликав  його.  Потому  знову
повертався до Таракана, i в очах йому з'являлося нетерпiння, наче  вiн  не
переконався, що його нiхто не кличе. Раптом на  пiвсловi  уривав  розмову,
застигаючи поглядом на вiкнi або на Тараканових вусах.
   Таракан вiдпустив його, хитаючи головою, i звелiв хлопцям  назирати  за
ним. Та вiн нiби заспоко?вся, нiби сховався в самому собi i нi до кого  не
говорив нi слова.
   Щодня перед будинком з'являвся Чорний. Впустивши голову на пiшохiд, вiн
обходив будинок кiлька разiв, наче задуманий дозорець, поглядаючи iнодi на
ворота сво?м червоним, стомленим оком. Часом звiдти летiв камiнь.  Чорний,
не повернувши голови, вiдскакував на три  ступнi  вперед  чи  вбiк,  потiм
повертався, нюхав i, переконавшися, що то не хлiб i  не  маслак,  який  би
можна було потримати в зубах, знову вiдходив i поглядав на ворота.
   Альоша не барився i, як тiльки помiчав  його,  зараз  виходив,  i  вони
брели десь на вiльнi мандри. Iнодi  Альошi  щастило  щось  приберегти  для
Чорного з об'?дкiв. Тодi обидва радiли й довго бродили в доброму  настро?.
Якби це був ще Матрос, ?х було б тодi тро?, то й можна б покинути будинок,
де так невесело жити...
   Думати про Матроса для Альошi стало постiйною мукою. Всi  прикмети,  що
?х розповiв Васька Глухий, нiби не говорили, що  загинув  саме  Матрос.  А
проте сумнiви, страшнi, болючi, не давали йому спокою.
   Так проходили  днi.  Небо  вже  переставало  бути  прозоро-синiм.  Воно
обважнiло, спустилося нижче над мiстом i,  нiби  вкрите  пилом  i  завiяне
сiрим туманом, почало пускати на землю непривiтну  вогкiсть.  Ранки  стали
холоднi. На бруку довго не висихала вода, а часом  починав  падати  рiзкий
дощ, студив холодний морський вiтер. В будинку стало холодно спати. Хлопцi
придумували присовувати на нiч матраци щiльно  один  до  одного  й  спали,
грiючись власними спинами. Тiльки Альошин матрац залишався,  як  i  ранiш,
одинокий бiля дверей.
   Одного дня Васька Глухий заявив, що сьогоднi виписують Пувичку. Вiн сам
пiшов за ним до лiкарнi, i через кiлька годин вони повернулися до  будинку
вдвох, веселi й гордi, бо Пувичка тепер мав що розповiдати й чим хвалитися
перед товаришами.  По-перше,  йому  зашивали  живiт  кривою  голкою,  наче
лантух, а вiн потiм пальцями повидирав  ниточки,  бо  вiн  не  дурень  так
швидко пiти з лiкарнi.  Там  вiн  спав,  як  герой,  на  справжнiм  лiжку,
укривався ковдрою, ?в добрий суп iз бiлими  сухарями,  потiм  рiзну  рибу,
молоко й iншi пундики, що й не снилися хлопцям у будинку.
   Пувичка несподiвано з'явився на порозi будинку i постояв хвилинку, доки
на нього звернуть увагу.
   - Ну, ось i ми, - сказав вiн, поглядаючи на товаришiв.
   - Пу-у-у-вичка! - роздалось по кiмнатi.  -  Пу-у-вич-ка!  Диви,  як  не
репне!..
   Вiн стояв тепер, як колись Матрос, заклавши  руки  в  кишенi  й  граючи
спокiйним презирством.
   -Пошти, - вимовив вiн так, як колись вимовляв Матрос. - А якi тут у вас
новини?
   Потому вiн явився до Таракана й вислухав вiд нього  те,  що  той  казав
усiм хлопцям, ще як приймав будинок.
   Цiлий день Пувичка розповiдав хлопцям про сво? життя в лiкарнi. Якi вiн
там виробляв штуки! Нiхто б того не зробив.
   Наприклад, вiн завжди збивав собi перев'язку. Через те рана дуже  довго
не го?лась. Лiкар навiть загрожував зв'язати  йому  руки,  та  Пувичку  не
зляка?ш. Потiм вiн брав у хворих хлiб,  i  нiхто  не  мiг  його  спiймати,
взагалi там було багато цiкавого. Хлопцi  слухали  його  з  заздрiстю,  що
одверто горiла ?м в очах.
   У цей час прийшов Альоша. Пувичка помiтив його в дверях i зупинився  на
пiвсловi. Якусь мить усi з цiкавiстю дивилися на них,  чекаючи,  що  буде.
Потiм Пувичка цвiркнув крiзь зуби:
   - Здоров. Чого дивишся? Не пiзнав, може?
   Альоша нiчого не вiдповiв, нiби не чув привiтання.
   Вiн пройшов у свiй куток. Сiв на Матросову скриньку.
   Пувичка зморщив носа.
   - Припадушне... Ще й мовчить. Зануда.
   Альоша дивився в вiкно, нiби це не до нього.  Вид  йому  був  блiдий  i
надто спокiйний. В очах горiла нiма рiшучiсть: хай там що, вiн не скаже нi
слова.
   Пувичка пiдiйшов, став до нього боком i подивився через  плече.  Альоша
витримав той погляд,  навiть  куточки  губ  рухнулись  з  презирством.  Це
сталося несподiвано i всiх дуже вразило. Пувичка почервонiв; щоб  заховати
нiяковiсть, вiн кинувся  до  свого  картуза,  дiстав  звiдти  недокурок  i
встромив собi в зуби.
   - В кого ? сiрники? - голосно запитав вiн.
   - У мене ?, - сказав Васька Глухий. Але Пувичка не  чекав,  що  сiрники
знайдуться, i не знав тепер, що робити, бо закурити в кiмнатi вiн боявся.
   - Або нi, хай пiзнiш,  бо  я  недавно  курив,  -  сказав  вiн,  ховаючи
недокурка.
   Посмiшка знов пробiгла по Альошиних губах. Та Пувичка  вже  одвернувся,
не бачив ??. Вiн пробурмотiв погрози на адресу свого ворога  i  стис  сво?
тонкi, синюшнi губи.
   ...Таракан завiв моду самому дзвонити на нiч. В коридорi вже чутно було
його кроки. Ось вiн узяв у руки  дзвоника.  Залiзний  язичок  ударився  об
глуху мiдь, затиснуту в його пальцях.

   VII

   Проходив час, i вже всi побачили, що  Пувичка  не  може  помститися  на
Альошi так рiшуче й смiливо, як з ним самим зробив Матрос.
   Завбудинку одного разу звiв ?х обох у себе в кiмнатi. Що вiн казав  ?м,
нiкому не вiдомо, але помирити Альошу з Пувичкою Таракановi не пощастило.
   Альоша не звертав, здавалося, на Пувичку нiяко? уваги, все десь бродив,
iнодi навiть  запiзнювався  на  навчання,  що  почав  заводити  в  будинку
Таракан. За це Альошу не раз карано, i це було ?диною втiхою для Пувички.
   Був кiнець холодно? осенi. Першi снiжинки падали на мокрi тротуари,  на
темний брук i, впавши безсило й кволо, як чи?сь марнi надi?, розтавали пiд
ногами  похмурих  горожан.  Одлетiла  давно  золота  свiжiсть   листопаду,
потемнiли мури будинкiв, i вже вкривалися вночi сивизною голi вiти  дерев.
Море пiд сильним вiтром шумiло збурено й чорно. Вечiрнi лiхтарi  гойдалися
на дротах фантастичними бiльмами, кинутими в слизоту, у вогкiсть туману.
   Таракана не було в будинку. Кудись вiн  пiшов  того  вечора,  залишивши
догляд за хлопцями  на  стару  служницю.  Хлопцi  нудилися,  не  знаходячи
розваги i не знаючи, куди себе подiти. Тодi Пувичка пiдiйшов до  Альошi  й
сказав, пiдморгуючи до товаришiв:
   -  Хундожник,  кажуть,  що  ти  вмi?ш  приставлять  малахольного.  Ану,
покажи...
   Альоша бликнув на нього, тривожно змахнувши вiями.
   - Покажи, а то я  не  бачив.  Мабуть,  дуже  iнтересно,  -  продовжував
Пувичка. - Кажуть, що ти аж пiну пуска?ш. От я так i не вмiю.
   Альоша глянув на хлопцiв. Вони дивились на  нього  трохи  злякано,  але
разом iз тим у ?хнiх очах горiла неприхована цiкавiсть. Якби зараз Пувичцi
не вдався його намiр, вони були б дуже  незадоволенi.  Пувичка  вiдчув  цю
нiму пiдтримку товаришiв i пiдiйшов ще  ближче  до  Альошi,  обдаючи  його
нахабним, зневажливим поглядом. Вiн  знову,  ще  раз  i,  може,  востанн?,
ставив на карту свiй авторитет. До цього часу йому не щастило  поглумитися
над  сво?м  ворогом,  бо  всi  його  штуки  Альоша  зустрiчав  презирливою
посмiшкою i тим тiльки сердив Пувичку.
   Хлопцi почали вже були навiть поважати Альошу за цей спокiй. Та на  цей
раз ?м було дуже нудно сидiти без розваги. Вони радi були, не  втручаючись
до справи, побачити ще раз змагання мiж Пувичкою та художником.
   Пувичка здвигнув лiктем, зачепивши Альошу по головi.
   - Ну... Починай... Пускай слину. Почекайте, вiн так iз копита не  може.
Йому треба подумати. Ось вiн подума?, як краще, а тодi вже  напевне  впаде
на пiдлогу й  почне  гатити  головою.  О,  о!..  Дивiться,  вже  починають
сiпатись губи.
   - Не лiзь! - крикнув Альоша.
   - Губи вже сiпаються... Нiздрi пiдскакують... Дивiться,  дивiться!  Якi
очi!.. Мабуть, зараз вони  полопаються,  бо  вже  понапинались,  дивiться,
як... О!  Побiлiв...  Нi,  посинiв...  Зараз  почина?ться  приставл?нi?...
Розiйдись, публiка. Хундожник Альоша Мамалига танцюватиме... Ги-ги!..
   Пувичка сам тремтiв з напруження. Йому до  муки  хотiлося,  щоб  Альоша
впав i забився головою об пiдлогу. Вiн кричав, а  сам  вiдчував,  що  може
зараз заплакати, як тiльки з Альошею нiчого не станеться.  Вiн  би  вдарив
його, вчепився б йому нiгтями в очi, але гра мусить iти iнакше. Хлопцi  не
хотять, щоб вiн ударив його. Треба тiльки роздратувати, щоб  Альоша  впав,
щоб валявся на пiдлозi, а вiн, Пувичка, щоб залишився над ним, вiдштовхнув
вiд себе ногою i пiшов би вiд нього геть.
   - Ну, починай же! -  крикнув  не  сво?м  голосом  Пувичка.  -  Починай,
падучка малахольна! Зараз починай!..
   Альоша схопився на ноги i, не тямлячи себе  з  гнiву,  кусаючи  губи  з
образи й зненавистi, плюнув в  обличчя  Пувичцi  шмат  слини,  забарвлено?
кров'ю.
   - На! Ось! На... Ворюга... Вуркаган!..
   Хлопцi, що вже горiли, зачарованi вогнем диких пристрастей, здригнули з
несподiваного реготу.
   - О-го-го!.. А що!..
   Пувичка остовпiв. Вiн навiть не витер обличчя: заверещав i  кинувся  на
Альошу.
   Вони сплелися голими  руками.  На  них  злiтало  шмаття  ?хньо?  одежi.
Жагучим клубком покотились обо? на пiдлогу, в хрипiннi й корчах  ударились
об дверi, пересунулися в коридор,  не  випускаючи  з  пальцiв  горлянок  i
чубiв. Юрба хлопцiв ревла, свистiла з захоплення. Пувичка вдарив плечем  у
надвiрнi дверi. Вiтер i вогкий пронизливий снiг увiрвалися  в  помешкання.
Пувичка штовхнув Альошу на вулицю.  В  ту  мить  тремтяча  постать  собаки
вирвалася з-пiд ворiт i кинулась на  Пувичку  з  голодним  гарчанням.  Всi
зупинилися. Пувичка з жахом вiдскочив до будинку. За  ним  усi  шугнули  в
коридор. Грюкнули дверi. Замкнулися.
   Тодi Альоша схопив якийсь дрючок i почав з неймовiрними зойками бити  в
дверi. Але з коридора почувся тiльки тупiт нiг. Хлопцi злякано  побiгли  в
помешкання.
   Альоша вибiг на вулицю. Зiбравши всi сили,  став  бити  у  вiкна.  Скло
посипалось йому на руки. Але вiн не помiчав  нi  болю,  нi  кровi.  Дрючок
несамовито злiтав над його головою,  нiби  цiлком  заволодiвши  скрюченими
руками, що  слухняно  рухалися  разом  i  з  ним.  Альоша  дiставав  якусь
невимовну, страшну насолоду. Нарештi вiн махнув востанн? заюшеними руками,
заточився, упав пiд  заломом  вiкна.  Сили  зрадили  його.  Вiн  захарчав,
розколупуючи  пальцями  жорсткий  вапняк,  заскреготiв  зубами  й  забився
головою об тротуар. Тiло йому  зводили  корчi.  Очi  застигли  пiд  лобом,
нацiлившись бiлими цятками в холодну пустелю ночi.  Чорний  заскавчав  над
ним i завив.
   В такому станi знайшов його перехожий. Вiн  зупинився  над  незвичайною
картиною: хлопець на тротуарi з мукою  безумства  на  обличчi,  i  в  його
скривавлених пальцях - порване мокре вухо собаки, що схилила йому на груди
свою голову.
   Перехожий покликав мiлiцiонера. Пувичка крикнув у вiкно, коли зiбралась
юрба i пiдiйшов мiлiцiонер, що цей хлопець  божевiльний,  бо  ось  що  вiн
наробив, i що вони боятимуться, коли вiн лежатиме  тут  пiд  вiкном.  Тодi
мiлiцiонер, збентежений такою незвичайною пригодою, взяв Альошу  на  руки,
закутав його в свою шинелю i, сiвши на вiзника, сказав адресу  будинку  на
передмiстi.
   Вiзник рушив, перехожi розiйшлися, похитуючи головами, а  собака  побiг
за дрожками, зазираючи на мiлiцiонера.
   Пувичка висунув голову в розбиту шибку. Стежив за мiлiцiонером.
   - Повезли до божевiльнi, - сказав вiн хлопцям, почувши адресу.
   - А що, не казав я, що вiн не при сво?х?
   Хлопцi погодились мовчки, вицокуючи зубами  з  жаху  та  з  холоду,  що
вривався в розбитi вiкна.
   Пройшло довгих двi години. Нiхто не порушив тишi.
   Нарештi  повернувся  Таракан.  Вiн  увiйшов  до  помешкання  разом   iз
служницею, що схвильовано розповiдала  йому  про  непри?м'нi  подi?  цього
вечора. Став посеред кiмнати i злякано обводив очима сiрi  купки  хлопцiв,
що, скулившись пiд стiною, мовчки чекали на розправу.
   - Що ви наробили? - нарештi запитав вiн. - Де Альоша?  Пувичко,  це  ти
наробив. Вiдповiдай менi зараз!
   Пувичка поворухнувся в сво?му кутку. Муркнув:
   - Альошка тронувся. Побив вiкна. Словом, iз ним неблагополушно. Одвезли
в лiкарню.
   - Хто одвiз? Бандит ти!
   - Мiлiцiя. На вулицi схопили й повезли.
   - Куди повезли?
   - Мабуть, у жовтий дiм. Бо туди, на слободу...
   Завбудинку схопився за голову.
   - Нещасний хлопець! Я вже думав вiддати  його  до  школи.  От  нещастя!
Затуляйте вiкна старими матрацами, - звернувся вiн до служницi.  -  Завтра
по?ду в лiкарню, хоч довiдаюсь, що йому  сталося.  Спати!  Щоб  менi  було
тихо!
   Вiн вийшов у коридор i подзвонив. Хлопцi  з  якоюсь  полегкiстю  почали
вмощуватися на нiч.

   VIII

   Мiлiцiонер привiз Альошу до тихого будинку, що стояв у темнiм  оголенiм
саду, оточений камiнним парканом.
   -  Де  це  ми?  -  спитав  нарештi  Альоша,  опритомнiвши  вiд  холоду.
Мiлiцiонер, не випускаючи його, пiдiйшов до ворiт  i  став  бити  ногою  в
темне коване залiзо.
   - Нiчого, - говорив вiн до Альошi, - ти не  бiйся.  Тут  буде  добре  i
тепло, i все. Ти чий?
   - Я з будинку. Куди ви мене ведете?  Пустiть!  Я  не  знаю,  де  це  я.
Пустiть...
   Мiлiцiонер похитав головою, притиснув його до себе й знову  загримiв  у
ворота. Залiзо глухо стогнало, здригаючи пiд ударами його чобота.  Нарештi
вийшов з лiхтарем бородатий чоловiк. Попихкуючи люлькою, вiн  дуже  весело
запитав:
   - Кого тут носять чорти в таку пору? - i став одмикати хвiртку.
   - Приймiть хворого, - коротко вiдповiв мiлiцiонер.
   Альоша вп'явся йому в шинелю.
   - Не пiду! - закричав вiн з одча?м. - Не пiду.  Я  не  хворий!  Пувичка
нарошне дражнить мене.
   Але дужi руки чергового санiтара вже тримали  його.  Незнайоме  обличчя
схилилось над ним, промовляючи спокiйно i байдуже:
   - Ну, годi. Цить! Ходiм, ляжеш спати. - I вiн  повiв  його  мiж  нiчних
корпусiв лiкарнi. Десь глухо зачинились ворота. За ними бився й розпачливо
гавкав собака: йому не вдалося проскочити в двiр.
   Залишившись на вулицi, вiн безпорадно кликав свого приятеля й шкрябався
в залiзнi ворота.
   В  холодних  деревах  шумiв  нiчний  вiтер,  розгойдуючи  вогке   тяжке
гiлляччя. Скупий лiхтарик над дальнiм  корпусом  прийомного  покою  блимав
непевно й  тоскно.  Альоша  тремтiв,  намагався  закутати  груди  рештками
сорочки, що звисала йому з плечей. Санiтар мовчки  увiв  його  в  кiмнату.
Викликав чергового лiкаря.  Все  попливло  перед  очима.  Теплiнь  нечутно
полилася в Альошине тiло, сковуючи його незримим ланцюгом, при?мно тяжким,
непоборним. Здавалося, що вона точилася з  очей  i  з  бороди  лiкаря,  що
пiдiйшов до нього, взяв його за руку i, питаючи про щось санiтара,  другою
рукою скидав з Альошi лахмiття. Ще хвилина  -  i  Альоша  вiдчув,  що  вiн
зника? в цих темних лiкаревих очах, вони втягують  його  в  себе  нечутно,
?хня глибiнь невблаганно сходиться над його головою, i весь  вiн  порина?,
немов у воду. Вiн щось намагався вiдповiсти лiкаревi. Той шелестiв над ним
бородою. Але слова не слухали його, спинялися  десь  у  грудях,  забиваючи
дихання легким i теплим попелом. Потому справжня вода  зiйшлася  над  ним,
вiн бився об якiсь бiлi гладенькi мури, а цупкi  санiтаровi  руки  тримали
його, намагаючись утопити в тiй теплiй водi. Далi все зникло. Його  кудись
понесли i вкинули в безодню, на днi яко? ворушилась  пiвтемрява,  стогнали
страхiття. Все зникло.
   Нарештi вiн прокинувся.
   Дикий регiт падав на нього бухнатим, наче порожнiм всерединi, камiнням.
Альоша розплющив очi.
   В загратоване вiкно цiдився ранок синювато-блiдою  пiною.  Перед  очима
стояла висока стiна, знизу сiра, а вище бiляста.  До  стiни  прихилившись,
стояв розiп'ятий. Потрясаючи животом, вiн реготався до нестями, а його очi
непорушно дивилися на Альошу. Холодний жах пiдвiв  Альошу  на  лiжку.  Вiн
схопився руками  за  бильця.  Тодi  розiп'ятий  вiдхилився  вiд  стiни  i,
озираючись навколо, швидко, злякано перебiг мiж рядами  лiжок  i  сховався
десь у кутку. Альоша хотiв простежити за ним, але в цю мить  вiн  помiтив,
що з двох протилежних куткiв на  нього  дивляться  чи?сь  стурбованi  очi,
блискаючи загрозливо й тривожно.
   Потому пiдвелися, пiшли по кiмнатi, заспiвали ще якiсь жовтi обличчя, з
чудними, безглуздими посмiшками, з хитро примруженими  очима  й  зведеними
над мокрим лобом бровами.
   Якийсь печальний дiдок пiдiйшов до його лiжка, постояв довго, мовчазний
i засмучений, соромливо поворушив пальцями,  закриваючи  на  грудях  довге
рудувате волосся, i вiдiйшов, не сказавши нi слова. В куточку вiн  присiв,
пiдiгнув колiна, став креслити навколо себе пальцем,  намагаючись  пеленою
сорочки закрити вiд усiх те, що вiн робив. Але це не  вдавалося  йому,  бо
через його плече зазирав високий похмурий чоловiк i швидко чиркав  i  собi
щось олiвцем на паперi, що його  вiн  добував  iз  ремiнно?  торбинки.  Та
торбинка висiла йому через плече на старому вузлуватому  мотузочку.  Дiдок
раптом пiдвiв голову, помiтивши чоловiка, швидко затер рукою  те,  що  вiн
нiби накреслив перед собою. А чоловiк  зробив  вигляд,  нiби  йому  зовсiм
байдуже. Склав у торбинку папери i вiдiйшов у другий бiк.  Дiдок  почекав,
посидiв i знову почав креслити. Чоловiк знову почав наближатись...
   Далi звiдкись долинув тужливий крик. Альоша обернувся. Побачив дверi, а
за ними кiмнати, такi самi довгi й заставленi  лiжками.  I  звiдти  линуло
якесь невиразне голосiння. Помешкання наповнилось людьми, що  подiбних  до
них вiн нiколи не бачив. Вони кружляли перед ним, нiби  в  страшному  снi,
сповнювали  помешкання  лементом,  тьмарили  його  брудом  сво??  подрано?
бiлизни, перекривленими рисами облич, сiрим  кольором  губiв,  безнадiйним
бликанням очей.
   Альоша загубив дiдка i чоловiка з торбинкою. Все  злилося  в  нечуваний
ярмарок безумства. Заслiплений непевними iдеями розум блукав тут страшними
манiвцями,  сiючи  навколо  пiдозрiння,  самохвальство  або  жах  восково?
байдужностi.
   Мiж того ярмарку яскраво  вирiзувалась  постать  огрядного  чоловiка  з
закоченими  по  лiктi  рукавами.  Пiдiбравши  поли  довгого  халата,   вiн
переходив з однi?? кiмнати до друго? i з та?мничим виглядом сповiщав усiх,
що вiн нарештi ма? сво? пiдпри?мство i прода? на ньому тисячу пудiв  м'яса
щоденно. Вiн пiдiйшов до Альошi. Пiдперезаний рушником живiт  звисав  йому
двома лантухами. Синя шкiра напиналась  над  вилицями,  а  в  очах  горiло
безнадiйне самовдоволення.
   - Тисячу пудiв м'яса, як вам зда?ться?  -  запитав  вiн  Альошу.  -  Не
забудьте, само? яловичини. Сьогоднi я одержую партiю свiжих сортiв. Продаж
буде не менше як три тисячi пудiв...
   Вiн нахилив до Альошi сво? обличчя й пiдняв  угору  тремтячу  руку,  на
якiй проступили сироти. Альоша закричав, зiскочив iз лiжка, хотiв бiгти.
   - Куди ти? - почув вiн .чийсь спокiйний  голос.  -  Не  бiйся,  вiн  не
зачепить...
   Перед ним стояв санiтар, придивлявся до нього уважно, гостро. Вiн  узяв
Альошу за руку. Злегка затримав його.
   О десятiй ранку в палату увiйшов лiкар. Це був не той  лiкар,  що  його
вчора нiби ввi снi бачив Альоша. Цей був у звичайнiй одежi, не мав на собi
бiлого халата, лице мав голене; з крутого чола звисало йому  дво?  широких
чорних крил. Його нiс, подiбний до пташиного,  мав  на  собi  окуляри,  що
нагадували теж пару крил; синюватi, скривленi набiк,  вони  сходилися  над
носом у чорну випнуту пружину, готовi щохвилини розправитися й замахати  у
повiтрi. Крiзь них проступали холодним супокiйним  блиском  вузенькi  сiрi
очi. Заклавши руки за спину, лiкар стояв коло дверей,  бiгаючи  по  палатi
цими сталевими скiсками очей. Вiн зупиняв ?х на обличчi кожного хворого на
одну коротку мить, i те обличчя,  нiби  врiзане  сталлю,  розходилось  вiд
цього погляду в безглузду посмiшку або хмурнiло ще  бiльше,  перетинаючись
тiнню  зненавистi.  Iншi  ж  залишались  непорушнi  й  тихi,  ?хнi  вирази
свiдчили, що  вони  не  помiчають  нiкого  навколо  себе,  перебуваючи  за
далекими гранями, в туманi iрреального.
   Одну хвилину лiкар вдивлявся у  цi  восковi  риси  каталептикiв,  потiм
рвучкими кроками пройшов у другу палату, а за ним,  вигукуючи,  виробляючи
мармизи, посунуло кiлька неспокiйних манiякiв. Вiн приймав вiд них  скарги
й вислуховував погрози. Потiм вiн повернувся: сказав  санiтаровi  привести
Альошу до кабiнету.
   Альоша увiйшов у чисту i тиху кiмнату, пахучу вiд цигарок i  озону,  що
постiйно стояв тут вiд електричних  розрядiв.  Дивовижнi  приладдя  падали
йому в очi темним блиском. Iз високих шаф  виступали  тiснi  колони  книг,
тяжкi в сво?й неймовiрнiй кiлькостi. Лiкар сидiв бiля столу,  поклавши  на
зелене поле блiдi, непорушнi пальцi. Санiтар пiдвiв до нього Альошу.
   - Здрастуй, - тихо сказав лiкар. -  Сiдай  тут,  на  стiлець.  Як  тебе
звуть, звiдки ти?
   Альоша назвав сво? iм'я, сказав, що вiн був у будинку.
   - А чого ж ти тут?
   - Мене привезли.
   - Хто? Навiщо тебе привезли?
   - Не знаю. Я не хотiв. Пувичка  допiка?  мене  за  Матроса.  Ми  з  ним
побилися, а вiн викинув мене надвiр. Потiм мене привезли сюди. За ворiтьми
залишився собака... Чорний... Пустiть мене...
   Голос йому  затремтiв.  Вiн  вiдчув,  що  йому  пiдкочу?ться  до  горла
неможливо гарячий клубок.
   - Пустiть...
   - Ти хочеш повернутися в будинок?
   - Нi, я не хочу туди... Тiльки пустiть...
   - А куди ти пiдеш?
   - Не знаю. Я подивлюся. Кудись та пiду...
   - Так-с...
   Лiкар помовчав, потiм запитав раптом:
   - Де це ти порiзав руки?
   Перед тим вiн уже мав розмову  з  завбудинку.  Той  розповiв  йому  про
обидва напади, що трапились з Альошею.
   Альоша глянув на сво? руки, перевiв на лiкаря здивований погляд.
   - Це, мабуть, як бився з Пувичкою.
   - А хто бив вiкна?
   Альоша незрозумiле вiдкрив очi, намагаючись щось пригадати. На  обличчi
йому вiдбилося глибоке, напружене зусилля. До серця  пiдступила  невловима
туга. Здавалося, що вона густiша?, заповню? груди, як хмара, i ще хвилинка
- i вона впаде, осяде дощем.
   Тодi стане вiдразу легше. Але для цього  треба  щось  пригадати...  Вiн
зсунув брови, кинув на лiкаря погляд, в якому була i  нiяковiсть,  терпка,
болюча, i благання, i мука.
   - Вiкна? Вiдпустiть мене...
   Вiн одвернувся, потiм, схлипнувши на повнi груди, зарцдав  несподiвано,
сильно, здригаючись всiм тiлом.
   - Я вилiпив iз глини чорта. Пувичка вкрав його, а вiн був Матросiв... -
промовляв вiн крiзь гiрку й пекучу зливу слiз.
   - Чорт був Матросiв. Я йому сам подарував.  Тодi  Матрос  посварився  з
Пувичкою i вдарив його ножиком, а сам утiк... Васька Глухий  каже,  що  то
його... з-пiд... потяга...
   Ридання змiшали йому слова. Лiкар нахилився над ним,  уловлюючи  жагучi
уривки iнтонацiй.
   - Кого? Що з-пiд потяга?.. Заспокойся... Кого з-пiд потяга?..
   - Матроса...
   - Ага, ти дума?ш, що Матрос убився?
   - Атож... Васька каже...
   Лiкар блиснув очима, вловивши  одну  думку  з  цього  вихору  iдей,  що
розривав Альошин мозок. I вiн зробив з не? зброю.
   - Неправда! Васька зовсiм не зна?, чи то був Матрос, чи нi. Я думаю, що
то був не Матрос. Ти дурно плачеш.
   Альоша замовк. Очi ще горiли, та вже  були  сухi,  нiби  сором  висушив
сльози. Це вперше вiн заплакав... Вiн не плакав навiть тодi, коли не стало
Матроса. I тепер не знав, як це сталося.
   - Може, ти розкажеш, що ти робив у будинку, де ти був ранiше? -  згодом
запитав лiкар.
   Альоша мовчав. Бiльше вiн нiчого не хотiв, не мiг розповiдати. Як  його
не хотять звiдси випустити, то хай хоч  пустять  у  двiр  собаку.  Чорного
собаку, що за ворiтьми. Лiкар пообiцяв йому, що собаку впустять.
   - А тепер дивись сюди. Так. Чудово. Поклади сюди ногу.  Дай  менi  твою
руку. Все прекрасно.
   Лiкар швидко глянув в Альошинi очi, затулив потiм рукою одне  з  них  i
стежив, як поширю?ться  чоловiчок  другого.  Реакцiя  цiлком  задовольнила
його. Вiн спробував на акомодацiю i конвергенцiю. Чудово. Тодi вiн  вийняв
з кишенi блискучий молоточок i стукнув Альошу по  колiну.  Нога  стрибнула
вгору. А лiва? О, лiва  також  не  гiрше.  Рефлекси  не  залишають  бажати
кращого. Ну, звичайно, тут годi шукати патологiчних. Бабинськнй, Опенгейм,
Росолiмо - все це вiдразу одпало.
   - Альошо, ти зовсiм молодець i можеш не плакати.  Стривай,  отак  що  я
роблю?
   - Ой, колете! - здригнув Альоша.
   - От i прекрасно. Не подоба?ться? Ну, йди.
   Коли санiтар пiдiйшов до Альошi,  щоб  одвести  в  палату,  вiн  раптом
вишкiрився на лiкаря.
   - Не пiду! Там страшно...
   - Нi, нi, ти не будеш там, -  заспоко?в  лiкар.  -  Ти  будеш  в  iншiй
кiмнатi, де зовсiм спокiйно. Ми тебе швидко пустимо, отже, ти не  турбуйся
i нiчого не бiйся. Одведiть у п'яту, - звернувся вiн до санiтара.
   Коли той вивiв Альошу, лiкар  забiгав  по  кабiнету  рвучкими  кроками.
Потiм став i покрутив сердито головою.
   - Знервоване до краю... Що  за  напад?..  Сестро!  -  покликав  вiн.  -
Просстежте за цим хлопцем! Вiн буде в палатi для епiлептикiв. Не  спускати
з очей.
   Першi днi, сповненi тривоги, i ночi з страшними снами  пройшли.  Альоша
жив у п'ятiй палатi i вже почав звикати до цих людей, що були  з  ним.  Це
буди нiби звичайнi люди, i лише кожний iз них мав якусь  чудну  вдачу.  ?х
було в цiй комнатi шiсть чоловiк.
   Альошi дали лiжко ближче  до  вiкна.  Вiн  лiг  i  до  вечора  пролежав
мовчазний, нiби прибитий усiм тим, що трапилося в його життi  за  останнiй
час. В дальшi  днi  вiн  нiби  заспоко?вся.  Став  придивлятися  до  сво?х
сусiдiв.
   Ближчий до нього був лiтнiй уже чоловiк, надзвичайно  чепурнiй  i  дуже
в'?дливий. Його звали Степан Iванович.  Нiкому  не  дозволяв  вiн  близько
пiдiйти до свого лiжка або  щось  зачепити  з  його  речей..  Коли  Альоша
торкнувся був випадково до його ковдри, вiн  довго  потiм  ??  обтрушував,
мимрiв щось собi под нiс про те, що нiяк не можна оберегтися:  кожне  тобi
робить шкоду, нiби Альоша вчинив йому справдiвелику прикрiсть. Про це  вiн
говорив мало не цiлий день.
   Решта, що були в кiмнатi, нудилися його дрiб'язковими скаргами, але вiн
не вгавав i, не задовольнившись з того, сiдав  зрештою  на  сво?му  лiжку,
дiставав паперу й починав писати лiкаревi довгу скаргу на всiх, що його не
поважають й не бережут його спокою. Потому вiн  перечитував  сво?  писання
другому сусiдовi.
   Це був сухий,  як  трiска,  високий  чоловiк,  з  неспокiйним  рухливим
обличчям, на якому щохвилини вiдбивався  вираз  загадковостi  й  глибокого
страждання.
   Кiлька разiв на день вiн заявляв, що тяжчого вiд нього хворого не можна
навiть уявити. Раптом вiн запевняв, що йому зовсiм  перегорiло  серце,  що
вiн почина? слiпнути або  що  переста?  чути  будь-якi  звуки  чи  розмови
сусiдiв. Коли й на це не звертали уваги, то вiн заломлював  руки  за  шию,
вiдходив i довго стояв з виразом людини глибоко ображено?, незрозумiло? та
нещасливо?. Степан Iванович звав його паном технiком i ставився  до  нього
дуже запобiгливо, поштиво та солодко. Вiн щохвилини  радий  був  потиснути
йому руку, зазирав йому в вiчi, нiби з захопленням, посмiхався  вiддано  i
навiть кланявся йому. "Пане технiку, ви людина справдi розумна,  ви  вчена
людина, ваш розум не те, що ?хнiй  або  мiй.  Я  що?  Так  собi  -  темний
чоловiк. Правда, я  вже  зовсiм  видужую.  Останнiй  напад  був  страшенно
легкий. Навiть дивно, до чого легкий. Я зовсiм його не помiтив. Але чому ж
все-таки така несправедливiсть? Невже не можна зрозумiти,  що  це  обража?
мою гiднiсть? Як кожне буде зачiпати мо? речi, то що ж iз цього буде? Я  ж
нiчи?х не зачiпаю. Я навiть -не доторкнусь нi до чого.  Прошу  й  мене  не
зачiпати. Вислухайте, пане технiку, я про все написав лiкаревi. Ви  людина
надзвичайно розумна, я поважаю вас. Ось я про все пишу".
   Так Степан  Iванович  годинами  виявляв  свою  пошану  до  технiка,  що
знаходив у ньому в свою чергу спiвчуття  до  сво??  хвороби  й  розпалював
щоразу бiльшi бажання ще бiльшого спiвчуття. Технiка звали  Курочкою,  але
Степан Iванович нiколи так не говорив. З поваги до  нього  вiн  звав  його
паном технiком або навiть iнженером. А втiм, коли приходив у палату лiкар,
Степан Iванович зраджував пана технiка i  починав  ще  бiльше  розсипатись
перед лiкарем. Решту хворих вiн вважав за нижчих вiд себе i тому  ставився
до них зневажливо, завжди ображався i радий був сперечатися з кожним через
найменшу дрiбницю.
   За кiлька тижнiв Альоша не мiг уже дивитись на Степана  Iвановича.  Вiн
почав тiкати вiд нього в коридор, де йому дозволено було  гуляти,  скiльки
вiн хоче, i цiлими днями бродив вiн самiтний  цим  безкiнцевим  коридором.
Низький, цементований знизу й запнутий згори тяжкими  арками,  сивими  вiд
часу й пiвмороку, цей коридор нагадував давнi часи середньовiччя, коли дiм
для духовнохворих був для них i вiчною в'язницею,  де  хворих  приковували
цепами до холодних слизьких мурiв i гнали з них злого духа  катуваннями  i
тортурами.
   Генiй смiливого француза Пiнеля,  здавалось,  зовсiм  не  пролiтав  цим
коридором, хоч уся лiкарня була кращим зразком того, що  досягли  люди  до
цього часу, i найкультурнiшi лiкарi вiддавали тут свiй розум i серце  тим,
чи? серця i чий розум залишили в життi межi реального. Озбро?нi найтоншими
знаряддями науки, цi самовiдданi люди серед страшних картин безумства жили
лише тими радощами, коли ?м щастило повернути  хоч  небагатьом  iз  хворих
найбiльше свiтло життя - свiтло розуму.
   В цьо'му будинку стояв постiйний, невгаваний гул. Пересиченi маячiнням,
мешканцi його наповнювали кiмнати  надпоривними  й  дикими,  печальними  й
беззмiстовними вигуками; удари ?хнiх кулакiв у дверi линули  в  коридор  i
завмирали в його глухiй порожнечi.
   Альошу не лякав уже цей гул. Вiн пiдходив iнодi до дверей  паралiтикiв,
щоб  послухати  фе?ричнi  пророцтва  високого   парубка,   що,   блискаючи
потьмареним поглядом, виголошував себе  за  Магомета  i  кликав  людей  до
праведного життя. В другiй палатi шизофренiчний юнак розпалено  декламував
сво? поезi? iз безумздою радiстю сповiщав усiх, що в нього закохана велика
артистка, свiтова красуня й перша жiнка  на  свiтi;  отру?на  коханням  до
нього, вона  надаремне  шука?  з  ним  побачення.  Вiн  вирiшив  непохитно
зберiгати свою незайманiсть...
   В  тiй  палатi,  де  був  Альошин  знайомий  дiдок,  вiдбувалися  якiсь
надзвичайнi подi?. Альоша помiчав це з того, що лiкар часто забiгав  туди,
там  завжди  вартувало  кiлька  санiтарiв,  i  дверi  палати  було  завжди
найщiльнiше замкнено. В тi  години,  коли  хворих  пускали  в  коридор  на
прогулянку, Альоша не зустрiчав дiдка. Тiльки другий, високий i  похмурий,
що  викрадав  у  дiда  його  та?мнi  рисунки,  бродив  iз  сво?ю  ремiнною
торбинкою, притискаючи ?? до впалих грудей. Що робиться  з  дiдом,  Альоша
надаремно старався вгадати.
   В свою палату Альоша з'являвся тiльки на ?жу  та  потiм  увечерi,  коли
треба було вкладатися спати. Вiн уникав тепер i технiка, що почав вимагати
вiд нього спiвчуття до себе i лякав його брехливими вигадками,  нiби  йому
висохла печiнка й починають вiдпадати ноги.
   Альоша зненавидiв ?х. Вiн, нарештi, випросив у лiкаря  дозвiл  виходити
не тiльки в коридор, ба навiть надвiр. Та?мна тривога мучила його вдень  i
вночi: де Чорний? Чи його пустили в  двiр,  чи  вiн  десь  пропада?  попiд
холодними ворiтьми, звiдки його женуть камiнням. Яка ж  нестримна  радiсть
опанувала його, коли вiн одного  дня,  закутаний  в  довгий  сiрий  халат,
вийшов надвiр!
   На широких пустельних дорiжках саду лежала  чиста  зима.  Повiтря  було
син? вiд морозу i сонця. Альоша вiдчув, як у шкiру йому впинаються  гострi
голочки. Вiн побiг мiж довгими будiвлями в кiнець двору, звiдки було чутно
стук сокири й пахощi кухнi. Собака  вихопився  невiдомо  звiдки,  ударився
головою в Альошинi колiна, затремтiв з радостi, а його впалi боки ще дужче
дрижали з холоду.
   Вiд того разу Альоша хоч на хвилину виходив щодня  надвiр.  Санiтари  й
вартовий бiля ворiт уже звикли до нього й  дивувалися  мiж  собою,  навiщо
його тримають тут, у лiкарнi. Собаку гнали з двору, одначе не били, i  вiн
щоразу придумував якось знову перебратися через камiнний паркан  i  бродив
порожнiми дорiжками саду, а iнодi лягав десь пiд деревом чи  пiд  затишною
стiною i чуйно дрiмав довгими годинами. Так день за днем проходив час.
   Одного разу, гуляючи надворi, Альоша натрапив на одну рiч, над якою вiн
опинився,  мов  зачарований.  Пiд  стiною  маленького  будиночка,  де  жив
доглядач двору, в куточку бiля паркану лежав присипаний снiгом  невеличкий
горбик звичайно? глини. Рудий вершечок його, пригрiтий  сонцем,  витикався
з-пiд снiгу вогкою лисиною. Альоша, надибавши цей горбик  випадково,  став
над ним, затремтiвши з хвилювання. Вiн озирнувся навколо й  швидко  припав
до глини, намагаючись вколупати  ??  сво?ми  задубiлими  пальцями.  Та  це
нелегко було  зробити.  Серце  йому  забилося  швидко  й  гаряче.  Коли  б
дозволили скористуватися з цього  скарбу!  Скiльки  штучок  можна  було  б
наробити... Як це хороше сталося, що його сюди привезли. Тiльки в  кого  ж
спитати? Де можна буде притулитися, щоб розпочати роботу?
   Альоша забув за все,  присiвши  над  горбком  i  охопивши  руками  його
холодну макiвку. А з вiкна за ним стежили пильнi очi. За хвилинку  санiтар
уже був над ним. Ухопивши його за руки,  вiн  принiс  його  до  лiкаревого
кабiнету.
   - В чiм рiч? - запитав лiкар.
   - Хлопець... надворi...  -  зашепотiв  санiтар,  розповiдаючи  про  цей
випадок. Альоша пiдiйшов ближче i, пiдвiвши очi на лiкарiв нiс,  заговорив
швидко, хвилюючись:
   - Там глина... там ?? дуже багато.  Якщо  я  вiзьму  трохи,  то  ??  не
позначиться. А я робив би з не? такi штучки! Однаково ж я  дурно  гуляю...
Нехай менi дадуть хоч трохи...
   Лiкар подивився на нього пильно, серйозно, потiм лагiдно посмiхнувся.
   - Чого ж ти хвилю?шся? Якщо хочеш, можна було б дати. А  тiльки  я  вже
збирався був пустити тебе назад... у будинок.
   - Пустити? Як пустити?.. Я не пiду.
   - Ну, як же ти не пiдеш, коли ми тебе випишемо звiдси та й уже. Ти собi
здоровий хлопець, нiчого тобi не робиться, йди в будинок. Ми ж  не  можемо
тримати в себе здорових хлопцiв.
   - Так я не хочу в будинок. А зараз зима. Куди я пiду? В  будинок  я  не
пiду.
   - Це вже як зна?ш. А куди ж ти пiдеш?
   - Нiкуди. Як буде тепло, тодi пiду собi кудись... А тепер не пiду... Не
виписуйте!.. Менi голова болить...
   Вiн зашарiвся вiд того, що  сказав  неправду.  Лiкар  похитав  головою,
знову посмiхнувся.
   - Ах ти ж симулянт... Ну, дайте йому глини. Принесiть, хай  покаже,  що
вiн умi? зробити.
   Альоша вийшов iз кабiнету щасливий. Вiн  прилаштувався  в  коридорi  на
лутцi, подалi вiд сво?? палати, i з того дня його життя пiшло повною рiкою
захоплення в працi.
   Зрання залишав вiн свою палату. Степан Iванович останнiми днями перебув
кiлька нових нападiв i ставав уже зовсiм неможливим сусiдою. Цiлими  днями
писав вiн новi безкiнцевi скарги лiкаревi, вимальовуючи довго й педантично
кожну лiтеру. Його олiвець наче прилипав до кожного слова, i вiн без кiнця
совав ним на одному  мiсцi.  Лiтери  роздувалися  й  пухли,  доки  олiвець
нерiшуче пересувався на нове мiсце, щоб часом i на ньому  почати  ту  саму
фразу, яку допiру вiн був уже кiнчив. Потому Степан Iванович брав акварель
i пензлi й починав оздоблювати сво? листи якимись чудними малюнками.
   Дрiбна одноманiтнiсть його роботи набридла Альошi. Вiн ставився до  не?
з презирством, яке старався заховувати в собi. Сам вiн почав лiпити велику
групу Лаокоона - людей i гадюк, що сповивають ?м плечi, ноги й ши?, -  так
як вiн бачив  у  мiстi,  на  майданi  зеленого  скверика,  перед  будинком
Червоно? Армi?. Деталей вiн не мiг  зберегти  в  сво?й  пам'ятi.  Лишилось
тiльки саме велике  глибоке  враження,  внутрiшнiй  хвилюючий  змiст  тi??
групи. I вiн вiддався в роботi стiльки ж i спогадам, скiльки iнту?цi?. Пiд
його  пальцями  народжувались  дивовижнi  голови,  сповненi  страждання  й
могутньо? скорботи, народжувались груди, в якi впиналися жала гадюк.
   За кiлька день до ?хньо? палати  привели  ще  одного  хворого.  Це  був
блiдий юнак рокiв вiсiмнадцяти,  з  жовтими,  майже  прозорими  вухами,  з
губами, наче з тонкого папiрусу, пiд яким проступав кривавий сiк.  Глибокi
блакитнi очi юнака блищали тоскно, а хвилинами - екзальтоване. Звали  його
Роман.
   Одного разу Роман пiдiйшов  до  Альошi  iнечутно,  коли  той  захоплено
працював над третьою постаттю сво?? групи.
   - Що це ти робиш? - спитав вiн.
   Альоша стрепенувся з несподiванки. Обернувшись, вiн  побачив  Романа  й
посмiхнувся до нього дружньо. Роман мав уже кращий вигляд, наче тяжкий сон
почав сходити з його обличчя.
   - Та... ось... цю штуку... - нiяково сказав Альоща. - Виходить чи нi?
   Роман махнув головою. Очi йому блиснули.
   - Виходить! А я вмiю малювати.
   - Ану покажи.
   - Сьогоднi лiкар дасть менi фарби,  а  то  Степан  Iванович  не  да?  й
торкнутись до сво?х. Тодi побачиш.
   - А ти давно вмi?ш?
   - Я? Хто його зна?.
   Роман замислився, нiби хотiв щось пригадати. Потiм  сiв  бiля  вiкна  i
став дивитись на Альошину працю.
   - Не знаю... А можна менi дивитись? - спитав вiн за кiлька хвилин.
   - Дивись. Тiльки не питай нiчого, аж поки не кiнчу.
   Роман просидiв коло нього мовчки до вечора. На ранок  вiн  дiстав  собi
фарби й кiлька невеликих квадратiв дикту. Вiн прийшов у коридор i  показав
те Альошi.
   - Ну, давай тепер. Ти сво?, а я сво?.
   Вони обидва вiддалися сво?му натхненню. Кiлька разiв на день  повз  них
проходила сестра. Спиняючись  на  кiлька  хвилин,  вона  стежила  за  ними
вiддалiк, потому йшла до лiкаря й розповiдала йому.
   Роман приступив до сво?? працi, наче в туманi,  не  знаючи  навiть,  що
саме вiн малюватиме. Потому, немов iз чарiвного джерела, десь  прихованого
в та?мних глибинах пiдсвiдомого, пролились неяснi бажання, на диктi  стали
загорятися фарби. Вiн малював страшну пожежу. Далекi  заграви  напинали  в
нiчному вiтрi сво? огненнi крила,  а  на  передньому  темному  планi  ночi
осяяний полум'ям дзвiн махав тяжким залiзним язиком. Напружена рука людини
хапала вiрьовку, розметану вiтром, i стискувала  ??  чорними  перегорiлими
кiстками пальцiв...
   Альоша довго дивився на його працю, глибоко  вражений,  схвильований  i
розгублений перед цi?ю стихi?ю фарб i темного вiдчаю.
   - Де ти вчився? В художественiй?.. - спитав вiн,  одiйшовши  вiд  сво??
глини.
   - Нi. Нiде. Хто його зна, як це воно виходить.
   Вони стояли в мовчаннi, вдивляючись у те, що створив Роман  i  що  було
для нього зовсiм чуже, нiби до нього вiн навiть не дiткнувся й пальцем.
   - А я ще змалку, - сказав Альоша на сво? думки. - Повсiгда лiплю, як  ?
глина. Я хочу в художествене. А ти?
   Роман мовчав. Вiн стояв, прихилившись до  пiдвiконня  й  закривши  очi.
Його пальцi дрижали. По  обличчю  пробiгала  молочна  сивувата  тiнь.  Вiн
видушив з горла хрипкий вигук i, розставивши руки,  раптом  пiшов  просто,
хитаючись, у напiвтемну глибiнь коридора. Альоша злякано закричав i  побiг
за санiтаром.
   ...В палатi бився Степан Iванович i ламав руки технiк.  Санiтар  ухопив
Романа на руки i поклав його пiд дверима.
   В цю мить Альоша почув урочистий спiв. Вiн линув  по  коридору  з  тi??
кiмнати, де був дiдок, якого вже давно не бачив Альоша.

   IX

   Пролетiли веснянi вiтри, в саду запахло свiжою землею i корою набряклих
дерев. Коли траплявся теплий  день,  з  палат  випускали  хворих,  i  вони
бродили вогкими дорiжками - цi живi контрасти сонця i свiтло?  блакитi.  В
кiнцi саду почали розкопувати грядки, лiкар щодня приходив туди поглянути,
як працюють тi, що до них поверта?ться здоров'я.  Альоша  охоче  перебував
там цiлими днями. Роман працював на грядках з захопленням, а малювати  вiн
зовсiм кинув.
   Як це сталося? З очей Романовi зiйшов поволi сумний блиск, а  разом  iз
ним погасли й тi рубiни, малахiт i бурштин, що недавно ще спалахували  пiд
його рукою. Останнi його малюнки, що ?х  вiн  виконав  недавно,  коли  вже
майже зовсiм одужав, були безбарвнi й шаблоновi.  Так  мiг  би  намалювати
кожний, хто справдi  нiколи  не  тримав  у  руках  пензля.  Альоша  боляче
переживав це вгасання творчостi свого приятеля, якого  любив  саме  за  цю
минулу неймовiрну гру фантазi?. Тепер вiн  не  згаду?  навiть  про  фарби,
копа? цiлими днями грядку i збира?ться йти на волю. Лiкар,  вивчаючи  його
останнi малюнки, вдоволено, а разом i сумно хитав головою.
   "Цей хворий видужу?, - думав вiн, бiгаючи по сво?му  кабiнетi  рвучкими
кроками, -  ланцюг  свiдомостi  знов  заковано  новими  ланками,  що  були
розiрванi, перетертi iржею хвороби. Бiльше нема? влади пiдсвiдомого.  Воно
вже не може кидатися в зовнiшн? середовище сво?ми  незчисленними  скарбами
набутого за життя змiсту. Годi.  Тепер,  мов  через  скупу  цiдилку,  воля
свiдомостi  перепускатиме  цяточки  творчостi,  що  припадають   на   долю
нормально? людини. Тiльки потрiбне, тiльки  безпосередньо  кориснi  образи
входитимуть у потiк свiдомостi, а решта... решта  пiде  назад,  тиснута  в
кованi та?мничi льохи, на вiчну схованку... Творчий процес  твiй,  Романе,
ста?  механiчний,  ремiсницький.  Ти  будеш   добре   фарбувати   паркани,
маститимеш  дахи  та  ринви,  як  кожний  нормальний  учень  у  малярськiй
справi... Нормальний. Отже, тебе можна  буде  цими  днями  й  виписати..."
Потiм вiн розглядав першi його малюнки,  дивувався  з  ?хньо?  сили.  Нiби
затьмарений Врубелiв генiй витав над ними,  запалюючи  самоцвiтне  камiння
фарб темним разючим блиском.
   Альошi лiкар рiшуче запропонував залишити лiкарню. Та вiн тепер  уже  й
не сперечався. Сонце й весняний вiтер  вабили  скорше  вирватися  з  цього
темного царства на волю, в  невiдоме.  А  невiдоме  стояло  перед  ним  за
ворiтьми лiкарнi.
   ?хнiй будинок розформовано. Про це  вiн  уже  довiдався.  Хлопцiв  десь
вiддано в iншi будинки. А дехто з них повтiкали з Пувичкою.
   Та Альошу нiщо не лякало. Вiн тепер  сам  уже  вiрив  у  те,  що  казав
Матрос, i мрiяв вiн тепер про художню школу з новою силою бажання й надiй.
Вони розквiтли йому разом з весною.
   Вночi, напередоднi того дня, коли вiн  мав  залишити  лiкарню,  сталася
одна страшна подiя. На ранок гудiв коридор, бiгали санiтари, хвилювалися.
   Потiм високого чоловiка з торбинкою, що стежив цiлий час  за  дiдком  i
списував його плани, понесли десь в операцiйну.
   ...Дiдок, перейшовши за останнi межi  свiдомостi,  пiдкрався  до  нього
вночi й зубами перетяв йому горлянку. Але йому не вдалося  вирвати  з  рук
свого супротивника ремiнну торбинку. Той затис ?? в скрючених пальцях так,
що вона нiби зрослася з його холодною, мокрою шкiрою.
   Цей випадок був  останньою  кiраплею,  що,  впавши  в  Альошине  серце,
переповнила його жахом. До цього вiн якось  пропускав  повз  себе  страшнi
прояви життя в цiй лiкарнi. Тепер йому забракло сил.  Разом  пiдступив  до
горла крик: "На волю!"
   Вiн побiг до лiкаря.
   - Ну? - спитав той. - Як здоров'я, Альошо?
   - Пустiть!..  Я  вже  пiду,  менi  нiщо  не  болить,  -  заговорив  вiн
благальне.
   - Iди, iди, нiхто ж тебе не буде тримати.
   Вiн покликав санiтара: велiв випустити Альошу з лiкарнi.  Синi  окуляри
стрибали  йому  на  носi,  нiби  крила  на  вигнутiй  пружинi,  збираючись
розправитися i замахати в повiтрi. Потiм вiн простяг Альошi руку.
   - Будь здоровий, скульпторе.
   Альоша з трепетом  потис  ??  сво?ю  рукою  i  вибiг  за  санiтаром  iз
кабiнету.

   Х

   Весна обступила вже сонячними колонами й столицю республiки, далеку вiд
цього пiвденного мiста, де ми залиша?мо Альошу в  ту  саму  хвилину,  коли
вiн, скинувши халата, надiв сво? лахмiття  i,  радiючи  сонцю,  вийшов  за
ворота лiкарнi.
   Тим часом передмiстя далеко?,  столицi  ще  ледь  на-бiрякали  пахощами
дерев, що набували сокiв у ранкових туманах,  змiшаних  з  димом  заводiв.
Багряне  сонце  вставало,  збуджуване  потужними  гудками,  -  до   працi,
розмiрено? та неухильно?, мов цикли само? планети, що на нiй вони постали,
трубили й кликали...
   Весна пiдiйшла на вогких  ведмежих  лапах  i  дихала  з  пролiскiв,  iз
молодих дубових хащiв теплою парою, пускала на землю вус,  i  вiн  хилився
пiд вiтром, вигрiваючись в силi й молодiй  пишностi.  А  в  самiй  столицi
неугавний брук розливав буйну радiсть. Вона всмiхалася  плямами  на  мурах
будинкiв, бризкала  реготом  з-пiд  колiс  трамва?в,  задиркувато  скакала
високими риштованнями й гула в  шумливiй  юрбi,  що  безнастанно  заливала
мокрий асфальт тротуарiв. Все поспiшало  на  працю,  мовби  велика  повiнь
стремiла залити вулицi й завулки, майдани й  мури  i,  вихопившись  за  цi
камiннi межi, хлинути  через  шпилi  й  високi  антени  в  простори  цiло?
республiки.
   Могутнiй пульс ритмiчно бився в серцi кра?ни, надимаючи  артерi?  мiста
новими й новими хвилями.
   А одного дня особливо гули майдани,  шумiли  роздою  рiжжя  й  насували
колони юнакiв з радiсними чубами, роздмуханими  вiтром.  Помiж  ними,  мiж
темних лопухiв, шарiли червонi маки, i дзвiнкий смiх, i пiсня юнок злiтали
в  весняне  небо  й  трiпотiли  в  блакитi.  Тяжкi  грузовики  проривались
громохко-буряно крiзь хвилi  плечей  i  голiв,  крiзь  набакиренi  кепi  й
розстебнутi куртки, крiзь море плакатiв i перекривлених  деревяних  опудал
генералiв, попiв, лордiв, фабрикантiв з неймовiрними черевами i стражникiв
з такими ж вусами. Грузовики жбурляли громовi гасла, сипали смiх i  пiсню,
спалахували вогнем кумачiв i кров'ю  молодих  вiдкритих  грудей,  блискали
непiдробленим свiтлом очей i криком пiонерiв i гримiли далi -  непереможнi
символи весни. Вiд них корчились i танцювали в руках  юнакiв  розмальованi
опудала генералiв, танцювали танок сво?? загибелi; над нею шумiли вже новi
бадьорi потоки...
   То було комсомольське свято. Молодий карнавал. Асфальтована площа перед
спокiйним  будинком  з  колонами,  де  працю?  центральна  виконавча  воля
республiки, гула сьогоднi пiд молодим  карнавалом.  Величний  гiмн  вулицi
Лiбкнехта, гранiт i бетон високих палацiв, що несподiвано перетинають  зiр
сво?ми мурами, i навiть арха?чнi  автокефальнi  микола?вськi  банi,  перед
якими вночi лаються, чекають  i  борюкаються  вiзники,  -  все  всмiхалося
сьогоднi блисками сонця.
   Пiснi! Могучi, як буря, i юнi, як ?хнiй автор Усенко,  пiснi  лунали  в
громадах кварталiв, -плескали в мури палацiв, звивались i палахкотiли, мов
тi вогненнi прапори, що на шпилях ВУЦВКу.
   Туди стремлять колони юнi -
   Ми iнсургенти злих времен...
   Хвилi котилися над юрбою, влiтали в  вiкна,  розносили  грiм  i  раптом
перетиналися хмарами:
   Ой буйна впала голова,
   Варшава кров'ю залилась,
   - Схопив це телеграф...
   I назустрiч линула з струнких колон,  iз  тисячi  грудей,  з  розкритих
вуст-грiзна вiдповiдь:
   ...i нерви класу!..
   Потiм знову сходились хвилi, мiцнiв вiтер, i в  рокотi  дев'ятого  валу
майдани й вулицi трепетали юним ентузiазмом.
   Пiснi! Могучi, як буря, пiснi лунали в громадах кварталiв,  плескали  в
мури палацiв, звивалися й палахкотiли, мов  тi  вогненнi  прапори,  що  на
шiпилях ВУЦВКу...
   Веселi юрби пливли звiдсiля аж за мiсто. Там,  на  широкому  полi,  пiд
колонадами весняних  дерев,  запальнi  проводирi  комсомолi?  виголошували
короткi й гучнi, як пострiли, промови.
   На iмпровiзованiм пiдвищеннi стояв юнак з кашкетом у руцi.
   Вiн  розмахував  перед  собою  кашкетом,  розрубуючи   святковi   гасла
несподiваними цезурами. Юрба зривалася в вихорi оплескiв i вигукiв.
   А збоку в цей час за промовцем стежила пара непорушних серйозних  очей,
що, пробившись юрiзь натовп, здавалося,  хотiли  втягти  промовця  в  свою
вогку глибiнь. Цi очi належали юнаковi  рокiв  шiстнадцяти,  одягнутому  в
лантух i з куделею на головi, що грiла його, напевне, краще  за  будь-який
кашкет. Вiн стежив за кожним рухом промовця, за кожним його словом.  Якась
глибока сила пiдiймала йому  груди.  Вiн  щоразу  то  блiд,  то  вкривався
несподiваним полум'ям. Губи йому ворушилися вслiд за словами  промовця,  а
руки, глибоко  засунутi  в  кишенi,  стискалися  в  кулаки  й  тремтiли  з
напруження. Вiн не спускав промовця з очей  i  тодi,  коли  той  кiнчив  i
зiскочив у море стрiчних рук i голiв. Вiн стежив за  ним,  намагаючись  не
вiдбитися далi як на один ступiнь. А як вiн почув, що промовця  кликали  з
усiх бокiв Харитоном, то  мiг  уже  легко  триматися  поблизу  вiд  нього,
пробиваючись на це iм'я. Кiлька разiв вiн уже навiть хапав його за кра?чок
блузи, але звернути на себе його увагу, через натовп, не щастило.
   I  тiльки  як  настав  вечiр,  згасла  мiдь  оркестрiв  i   засвiтились
смолоскипи, тодi веселi юрби розсипались купками й пiшли на  мiсто,  немов
широкi лави iнсургентiв у радiсний наступ.
   Тодi,  нарештi,  хлопцевi  пощастило  вiдбити   промовця   плечем   вiд
товаришiв. Вiн одбив i став перед ним, випроставшись на цiлий свiй високий
зрiст.
   - Ти ж чого  штовха?шся?  -  спитав  той,  змiрявши  поглядом  цю  дужу
незалежну постать у лантусi.
   - Без дiла не штовхався б, значить, ? дiло. Ви будете Харитон?
   - Ну? Та що, як Харитон?
   - А я Матрос. Не тутешнiй, не пiзнавайте. Ви все  говорили  справедливо
сьогоднi, нащот пролетарi?, а от тепер я хочу, обратно, з вами говорити...
   - Про що?
   - Так... поговорити за одне дiло.
   Харитон подивився в це схудле,  загострене  обличчя.  Давно  невмиване,
забруднене сажею,  воно  було  спокiйне  i  вперте.  Тiльки  руки  нервово
заворушились  у  кишенях  та  очi,  запалi  й  напруженi,  виказували,  що
несподiваний бесiдник нада? цiй розмовi неабиякого значення.
   - Так чого ж? Говори, - нерiшуче сказав Харитон.
   Вони пiшли поруч, вибившися з гурту й навмисне зменшуючи кроки.
   Матрос спочатку мовнав, не знаючи з чого  i  як  йому  почати.  Харитон
мовчки, крадькома стежив за ним, як вiн, похнюпившись,  дивився  собi  пiд
ноги, нiби його дуже цiкавив тротуар.
   - Давно безпритульний? - спитав вiн нарештi.
   - Не дуже. А ранiш чистив на  пароплавах  казани.  -  Цi  слова  Матрос
промовив гордо i при тому сплюнув на тротуар. - А от у мене ?сть  корiшок,
- продовжував вiн, - так вiн умi? робити з глини чортiв або й попа i вобще
- художник. Його, кон?шно, треба в художествене, та нема  кому  клопотати.
Пропаде в будинку за мiй характер, бо я там одного гада, Пувичку,  вгостив
пiд серце, не знаю, чи й вижив. Альошка зостався, бiдак, у  будинку,  а  я
ось на волi. Я зовсiм другий сорт, знайду роботу i, мабуть, покину  вольну
жизнь. А за нього думаю повсiгда,  як  би  його  придiлить  куди,  щоб  не
страждав, бо вiн ма? такий талант, що сам не доб'?ться.  Кон?шно,  в  мене
роба непiдходяща, мiшок  цей  не  дуже-то  антилiгентний,  -куди  я  пiду?
Мiльтон вiдразу здрючить, якби й пiшов в учрiжд?нiя клопотать. Думка  була
ще там, де я був, щоб заработать i потiм... Я вже  придумав  i  Альошi  на
спiнджак зiбрати, це щоб продавати чортiв. Та ото,  як  я  Пувичцi  зробив
дiрку, то довелося ви?хати сюди. А тепер i не  знаю  як.  Думаю  так,  щоб
сов?т од вас якийсь дiстать, а потiм я б уже знав, що робити.
   Харитон слухав його що далi, то з бiльшою цiкавiстю.
   Матрос  розгортав  перед  ним  цiлу  драму  свого  неспокiйного  життя,
пересиченого постiйними тривогами i  повного  нездiйснених  бажань.  Перед
очима вставав i  той  невiдомий  Матросiв  "корiшок",  здатний,  може,  на
бiльше, нiж перебувати в будинку й лiпити копiйчанi "штучки" на  заздрiсть
Пувичцi. Збуджена думка забилась у шуканнi найскоршого виходу.  Але  що  ж
цей епiзод? Цим не вряту?ш справи. ?х багато. Ну, так, безперечно,  ?х  не
буде, цих чорних плям, це все вiдоме... А тим часом, що ж робити зараз,  у
цьому випадку, що оце розповiда? цей хлопець?..
   - Що ж робити? - вголос запитав Харитон. - Де ж вiн, той твiй  товариш?
Якщо вiн не тут, то що ж ми зробимо?
   - Як що? Я цього не знаю, ну, ви ж парт?йний, комсамол.
   - То що, як комсомол?
   - Прикажiть, щоб Альошку в художествене. А я собi роботу знайду.
   - Та ти чудiй. Тут нiчого не можна приказать. Тут... чорт його зна?, що
тут зробити. Якби хоч вiн був тут. Тодi взяв його, пiшов, чи щось  таке...
А так, ну що ж? Хiба, щоб вiн при?хав?
   - В натурi! Я ж оце й думаю.
   - Так куди ж вiн при?де? На вулицю? Взяти з будинку, а тут куди?  Може,
ще й не легко тут у будинок його... Бо тут же й сво?х... Ось  ти  чому  на
вулицi?
   - Та я другий сорт. Про мене зараз розговору  не  буде...  Я  собi  що?
Знайду роботу i плювать. Перезимував лiд  радiатором,  а  лiтувать  легше.
Тепер то вже не пропаду. Менi за Альошку.
   Харитон подивився на нього з теплою, дружньою посмiшкою.
   - Де ж ти знайдеш роботу?
   - Та побачу. Все одно де.
   - Хм... От що. А може, прийдеш завтра,  чи  що,  туди  до  мене,  де  я
працюю? Ти б за кур'?ра мiг би справитись?
   - Що куль?р, ви менi скажiть за Альошку. А це що таке куль?р?  Сурйозна
робота?
   - От ти справдi приходь. Хоч я тобi  напевне  не  обiцяю.  Може,  що  й
вийде, а може, i не вийде.
   - Куди приходить?
   Харитон сказав адресу.
   - Я прийду, тiльки  щоб  iз  Альошкою  встро?ть  дiло.  Якби  я  був  у
комiтетi, я б зразу. А то бiда, що я не в комiтетi, та й  роба  в  мене...
Куди ж... А  вам,  то  вже  зовсiм  не  той  табак.  Приказав:  "Отдать  у
художествене" - i зразу.
   - Еге, приказав...
   - А що ж? Я ж чув, як ви сьогоднi про буржу?в говорили. Вам  наплювать.
Отдав у художествене i все. Вiн i Ленiна вмi? зробить, тiльки  не  хоче  з
рудо? глини. Якби йому гiпса, вона бiла i засиха? пiдходяще... З рудо?,  -
каже, - чорта можу, попа, можу й другi штучки.  А  вже  на  Ленiна,  каже,
треба гiпси. Ну, тут тiльки вам треба розпорядитись.
   - А хiба той будинок не може?
   Матрос спинився i презирливо сплюнув.
   - Будинок?
   - Ну да. Там же доглядають i дають якийсь лад. То вже  ж  вони  знають,
куди його.
   - Нiчого ви не понiма?те. Будинок! Тут пiддержки треба...
   - Та я розумiю. Словом, приходь, я ще пораджуся з товаришами.  Зробимо!
Приходь! - говорив уже з захопленням Харитон. Матрос пiддавав йому жару:
   - От! Ви там у комiтет!.. Комiтет iзразу: отдать  у  художествене  -  i
амба. Потiм я ще й Черв'яковi знайду роботу. О, i Метеликовi! Всiм...
   Так дiйшли вони до центральних вулиць i впiрнули в  розма?ту  юрбу,  що
пливла пiшоходами в електричному сяйвi лiхтарiв та вiтрин.  Матрос  гаряче
сповiдався перед тим, хто, на його думку, мiг зробити все, щоб  полагодити
справу. Вiн вийняв iз кишень сво? чорнi порепанi руки  i  розмахував  ними
перед Харитоном, штовхаючи в той самий час перехожих сво?м гострим плечем.
Перехожi здивовано поглядали на цих гарячих спiвбесiдникiв. Одному  з  них
горiла на грудях зiрка, а другий трусив чубом, що мав  однаковий  колiр  з
його чудною одежею. Та вони нi на кого не звертали уваги.
   Затримавшись на розi, Харитон кивнув головою на кав'ярню:
   - Зна?ш що? Мабуть, давай зайдем попо?сти.
   Матрос уважно  подивився  на  велику  вiтрину,  звiдки  кричали  смачнi
пирiжки, ковбаси та iншi  принаднi  речi.  Поволi  одвернувся  й  промовив
байдуже:
   - Другим разом.
   - Чого?
   - Саме нема? грошей.
   - Нiчого, за мо?. Позичу.
   - Нi, там у нас вечеря. Хлопцi дожидають. Так що бувайте здоровi.
   Харитон вiдчув: це - останн? Матросове слово. Вiн не пiде ?сти  нiзащо,
хоч йому блиснув у очах голодний ентузiазм.
   - Ну, то бувай, - сказав Харитон, простягаючи руку.
   Матрос потис ?? рiшуче, але не  кваплячись,  навiть  не  зразу  подавши
свою.
   - Значить, у шляпi? - Вiн раптом  повернувся  i  зник  у  юрбi,  тiльки
мелькнув край його мiшка. Харитон постояв  хвилину,  встромив  пальцi  пiд
кашкет i замислено пошкрябав собi голову.
   - Хм. От справа! Що ж його робити?
   I вiн замiсть кав'ярнi посунув униз вулицею, до майдану, де  ще  лунали
пiснi товаришiв i стомлено гримiли оркестри.

   XI

   Альошi було однаково, куди йти.  Чорний  поважно  ступав  поруч.  Вогкi
горби передмiстя парували сонячним туманом, i  вiд  них  ставало  тепло  й
сумно. Всипана кремiнням дорога спускалася мiж двох вигонiв, зритих колись
снарядами, а нинi зелених вiд першо? трави. Земля вигрiвала сво? рани,  що
вже не болiли ?й, лиш сходили весняною млостю.
   Далi сiрим узвишшям пiдiймалося мiсто. Готичний шпиль  нiмецько?  кирхи
суворо червонiв у недосяжнiй височинi небес. Альоша не знав  цi??  частини
мiста. Вiн спинився перед величним видовищем. За вежами й  хрестами  кирхи
десь далеко блищали банi кафедрального собору. Роздутi й обляпанi золотом,
вони оправляли прикре вражiння  на  тлi  цi??  високомайстерно?  мережi  з
блакитi й шпилiв, що були на першому планi. А над усiм  -  i  над  тяжкими
поверхами будинкiв, i над грацiйними  вежами  -  нечутно  гримiв  сонячний
гiмн, розриваючись у глибинах неба.
   Альоша подрався  нагору  вузькими  вулицями,  де  вже  ганяли  школярi,
заживаючи пiд час перерви сонця й  повiтря.  Вони  свистiли  на  собаку  й
спробували посмiятися з Альошi, але вiн iшов замислений, не  звертаючи  на
них уваги, i тому вони швидко облишили його в споко?.
   Так вiн дiйшов до базару. Спинився, пiзнав знайомi мiсця. Тут  недалеко
десь мусять бути рундуки, де колись вони вдвох iз  Матросом  натрапили  на
свою пропажу. Чорний затривожився вiд густих пахощiв риби, що  насували  з
дальшого кутка базару. Альошу ж занепоко?ли спогади. Вiн сердито гукнув на
собаку i швидко перейшов вулицю,  вiддаляючись  вiд  цього  мiсця.  Чорний
неохоче пошкутильгав за ним, гублячи на брук голодну слину.
   Коли проходили повз магазини букiнiстiв, жерстяникiв  i  барахольникiв,
Альоша мимохiть кинув оком на розбите залiзо широких  запон,  що  за  ними
темнiла порожнеча ще й досi вiльних спустошених нiш. ?х було,  мабуть,  iз
п'ять по ряду, помiж тих, що в них уже торгували букiнiсти  й  жерстяники.
Але роздертий вигляд ?х лягав тавром на цiлий той ряд.
   Бiля однi?? з нiш стояла купка ракленят.
   Вилiзши на свiт iз тi?? темно? нори, де вони щоразу ночують,  ракленята
сперечалися за копiйки, збираючись  купувати  щось  на  снiданок.  Все  те
промайнуло Альошi перед очима, немов  у  туманi.  Може,  десь  ворухнулася
тривожна думка за свiй нiчлiг... Та  вiн  швидко  йшов,  спускаючись  тi?ю
вулицею, що з не? можна буде потрапити в порт.
   Цiлий день бродив вiн над синiм, ще холодним берегом моря, дивуючися  з
пароплавiв i сотень бiлокрилих  човнiв,  що  вже  вкривали  горбату  спину
велетня.
   Нарештi голод почав гарчати йому в шлунку, пiдступив до грудей i здавив
йому голову якимись легкими, але марудними лещатами. "Куди йти? -  запитав
вiн сам себе. - Треба буде десь приткнутись на нiч,  а  там  завтра  видно
буде".
   Але де приткнутись, коли здавалося, що звiдусiль проженуть, що  мiльтон
може спiймати тебе й ще кудись вiдпровадити? Тим часом починало  смеркати.
Треба вибратися з порту, де ста? так порожньо, страшно й холодно.
   - Куди ж ми пiдемо тепер, га, Чорний?
   Але Чорного мало обходила проблема ночi. Йому бiльше хотiлося ?сти. Вiн
помахав хвостом i то ледве, через силу. Мовляв, як хочеш, куди  ходiм,  то
ходiм. Тодi мимохiть випливла  перед  очима  жерстяна  запона.  Напiвтемна
порожнеча нiшi починала вабити, як щось дуже спокiйне й затишне. Зда?ться,
там було ще й трохи соломи. Отже, там зовсiм непогано було б переспати.
   З цi?ю думкою Альоша пiшов вечiрнiми вулицями шукати базару. Вiн  трохи
позабував ?хнi прикмети i не зразу мiг дiстатися.
   Та за годину вiн уже опинявся  перед  замкненими  запонами  букiнiстiв.
Пройшовши понад рядом, вiн швидко знайшов i те, що шукав.
   Але звiдти, з чорно? нори, чутно було сперечання.
   Там хтось був. Альоша послухав хвилинку. Так i ?, там  повно  ракленят.
Вiд  цигарки  блищать  чи?сь  зуби.  Зда?ться,  за  цигарку  вони  всi   й
сперечаються.
   Тодi Альоша пiдiйшов до друго?, до третьо? i  до  четверто?  нори.  Але
скрiзь було те саме. Цi принаднi помешкання не гуляли дурно.  В  них  було
повно мешканцiв, набито, мов насiння  в  соняшнику.  Та  не  залишатися  ж
просто на тротуарi. Треба спробувати влiзти в якесь iз цих помешкань. Хоча
в  них  сво?  компанi?,  та  одного,  може,  приймуть.  Вiн  пiдiйшов   до
першо?-лiпшо? i, вiдхиливши клапоть  залiза,  що  гойдався  вже  на  однiй
стьожцi, полiз туди, в гущу. Чорний пошкрябався за ним.
   - Хто? - почувся чийсь сердитий голос. Альоша на мить  зупинився.  Щось
нiби знайоме почув вiн у цьому голосi. Та нi,  це  йому  здалося...  Треба
лiзти далi.
   - Хто, питаю? Куди лiзеш?
   - Та сво?, - прошепотiв Альоша.
   - Хто сво?? Луна чи сонце?
   - Сонце.
   - Лев чи собака?
   - Лев...
   - Що? Хто такий?
   - Собака, собака...
   -А, собака! Ск?да?
   - Та пускай, сво?, не чу?ш, -  забубонiли  ракленята.  -  Лiзь  швидше,
зануда, не вихолоняй кват?ри.
   Альоша влiз, за ним просунувся i Чорний. Повiтря в "кват?рi"  не  було,
був тiсний,  як  гнiй,  дух.  Альошi  закрутилася  голова,  залоскотало  в
горлянцi. Але вiн не тому затримав дихання. Йому здалось, що вiн десь  чув
цей голос. Вiн шкрябнув  його  за  сеiрце.  Хто  це?  Спитати?  Нi,  краще
облежатись, - може, вiн говоритиме ще.
   - I от, шпана, стою я в лоте, - почав знову голос. - Д?нiх маса...
   - В тiб?? - тихо засмiялись хлопцi.
   - Дурак. У тiб?... Мовчи, бо ногою як дзвизну. Думаю,  ну  як  би  його
позичить? А один поклав на вокн? партаман?т, а сам з мадамочкою крутить.
   - Ну? I... i що?
   - Ну, я тодi хап - i ваших  н?ту.  А  тут  раклюга  стояв.  "Держи",  -
кричить. Жалко йому, заразi. Так я вже аж  надворi,  в  саду,  а  його  як
злапали, мабуть, i кишку одбили.  Потом  мiльтон  прибiг  iще  i  в  чулан
забрали.
   Хлопцi закашлялися з реготу. Хтось бризнув Альошi слиною в лице. Альоша
вiдчув, як поза шкiрою йому пiшов мороз. Останнi сумнiви зникли... Це  був
Пувичка. Його голос, i навiть чутно, як вiн у темрявi цвiрка?  крiзь  зуби
слиною.
   Альоша найменше бажав цi?? зустрiчi. Вiн просунувся до завiси,  свиснув
тихенько в вухо Чорному  i,  залишивши  на  гострiй  жерстi  шматок  сво??
сорочки, вихопився на вулицю.
   Вiн бiг просто пеiред себе, не  здаючи  собi  справи,  куди  ведуть  цi
вулицi. Тiльки б утекти якомога далi вiд  то?  компанi?,  вiд  Пувички,  а
куди? Хiба не однаково?
   - Ня, Чорний! Ня... Бiжiм... Ну його к свиням, того Пувичку...
   I  вони  обидва  бiгли  з  висунутими  язиками,   пiдтягши   животи   i
спотикаючись на вибо?нах тротуарiв.
   Альоша спинився, коли перед ним вирiс чорний тяжкий монумент. Вони були
на бульварi, в самому серцi мiста. Напiвтемними  алеями  бродили  сторожкi
постатi. Спинялися пiд деревами, чекаючи на когось довго i  безнадiйно.  В
електричному горiннi ночi, густому й димно-золотистому над банями  собору,
десь в недосяжнiй глибинi змагались i падали поодинокi  зорi.  З  могутнiх
плечей монумента, що стояв посеред бульвару, спадав чавунний плащ.  Голова
колишнього патрона цього славного мiста стримiла в гордш задумi.
   Альоша  переступив  тяжкий  цеп,  що  оповивав  супокiй  монумента,   i
наблизився до його пiднiжжя.  Холодний  i  чистий  мармур  приласкав  його
шкiру. Альоша видерся на широку мармурову лаву i прихилив спину до  мудрих
лiтер, що стояли колонами пiд ногами  генерала,  -  розповiдали  про  його
минулу славу i таку ж минулу вдячнiсть горожан за  його  вчинки.  Там  вiн
заплющив очi i, пригрiтий Чорним,  позбувся  тривожно?  напруги  -  заснув
спокiйно i солодко.
   Другий день не обiцяв нiчого доброго. Ще зрання  голод  почав  туманити
очi. Вони нiяк не могли позбутися сну. Повiки  обважнiли,  ?х  тяжко  було
пiдiйняти, щоб глянути на свiт, обрати якусь дорогу й iти  нею,  iти,  хоч
невiдомо куди. Одначе i сидiти на однiм мiсцi не будеш.
   Альоша пiдвiвся, побрiв байдуже  за  Чорним,  що  навдалу  iшов  шукати
якогось пожитку, вибираючи тi мiсця, де, на його думку, можна було  знайти
хоч будь-який покидьок. Часом вiн забiгав на чи?сь подвiр'я.  Альоша  тодi
чекав на нього бiля ворiт, доки вiн не  вискакував  звiдти  з  скавчанням,
пiднявши перебиту ногу. Iнодi хтось iз прохожих спинявся на хвилинку,  щоб
глянути через плече на хистку Альошину постать,  на  його  чуднi  вi?,  що
стримiли на стомлено-цитринових повiках, закриваючи  йому  такi  ж  чуднi,
неприкаянi очi.
   Альошi хотiлося сказати, що вiн хоче ?сти, що йому нема де  ночувати  i
що вiн, взагалi, як билина. Але язик був сухий, слова застрявали  в  горлi
болючими грудочками, вiн iшов далi, минаючи завулки, ворота й чужi затишнi
подвiр'я.
   На однiй вулицi, коли Чорного десь знову  не  стало,  Альоша  зупинився
бiля крамницi з iграшками. Пухнатi ведмедi, дерев'янi  розфарбованi  конi,
блискучi голопузi ляльки з налитими кров'ю ногами загойдались  йому  перед
очима. Це було чудово. Голова йшла обертом, i вiн, схилившись у млостi  до
вiкна, щоб не впасти, зачепив ногою купу дитячих лопаточок i  обручiв,  що
стояли  знадвору  бiля  дверей.  Iграшки  посипались  на  тротуар,  весело
загримiвши одна об одну.
   В ту ж мить iз крамницi вибiг хазя?н i вхопив його за вухо.
   - Ти, раклюго! Красти прийшов? Вор, бандит! Вуркаган! Проходу  вiд  вас
нема?. - Його тяжка бiла долоня прикипiла до Альошино? щоки.
   - Вон! Я тобi дам красти, мерзотнику! - i вiн попхнув  Альошу  в  плече
так, що Альоша хитнувся i впав на тротуар. Потiм вiн схопився i побiг,  не
озираючись, бо ззаду вже збиралась юрба, чулися запитання  й  смiх,  через
вулицю вже переходив мiлiцiонер, наближаючись до крамницi.
   Чорний догнав Альошу на Уютнiй вулицi i  винувато  облизав  йому  руку.
Альоша не хотiв iти далi. Вiн сiв пiд стiною одного будинку,  де  топилося
передвечiрн? сонце.
   Ображений i голодний, вiн задрiмав, нiби скований власним безсиллям.
   Так  прийшла  нiч,  i  занепоко?ний  собака  надаремно  намагався  його
збудити. Вiн почав гавкати, рвати Альошу за штани - все було  марне.  Тодi
вiн тривожно завив. Чиясь сердита рука зачинила над ними вiкно. На  вулицi
було порожньо. Собака не  вгавав,  аж  поки  з  двору  вийшов  чоловiк  i,
лаючись, пiдiйшов до Альошi. Це був натомлений за день доглядач двору. Вiн
постояв над Альошею коротку хвилину, потiм звiв його на ноги i, вилаявшись
iще раз, доволi енергiйно потяг його  до  сво??  комiрчини.  Собака  охоче
проскочив через хвiртку в ту саму  мить,  коли  двiрник  уже  зачиняв  ??.
Струснувши вухом, собака не став чекати далi  i  вже  десь  зник  у  глибу
подвiр'я, звiдки йшов дух, отру?ний смiтником.
   Двiрник напо?в Альошу теплим ча?м i дав йому скупi рештки сво?? вечерi.
Альоша з'?в i знову заснув, прикритий пахучою кожушиною.
   ...Ранком вони умовились: Альоша матиме право ночувати у дворi,  в  тiй
будцi, що хоч трохи завалилася, але може ще придатися на такий випадок. ??
можна обмастити глиною; якщо Альоша захоче, то може це зробити, в  кожному
разi у дворi ? старий лампач, що ним можна буде  обiйтись.  З  свого  боку
Альоша  обiцяв  привчитися  замiтати  вулицю  й  двiр  i  допомагати  Хомi
Петровичу, так звали старого двiрника. Та Хома Петрович не  хоче  й  того.
Живи тихенько, приходь, ночуй, аби не робив шкоди.
   Альоша розповiв сво? пригоди, розказав i  про  свою  пристрасть  лiпити
штуки. Суворий двiрник слухав свого чудного  приймака,  попихкуючи  крутою
люлькою. Дим валив йому  з  широкого  носа,  у?дався  в  вiчi  й  закривав
щетинясте обличчя.
   - Ночуй хоч i в мене поки що, - говорив вiн  Альошi.  -  Ночуй,  тiльки
гляди менi.
   Та Альошi бiльше подобалось у будцi.
   Вiн заходився бiля не?, позносив стару цеглу i позакладав нею  дiрки  в
сво?му новому помешканнi. Потому  набив  старого  лампачу,  що  сипався  з
розруйновано? задньо? стiни колишнього сарайчика, i замiсив глину. Так вiн
обмастив свою будку. В нiй можна було сiсти або  лягти,  пiдiгнувши  ноги.
Альоша був без краю радий. Таким чином, вiн може тепер подумати про те, як
дiставати собi на харчi, а ночувати вiн уже ма? де.
   В пам'ятi стали Матросовi поради заробляти на штучках. Альоша  вирiшив,
що завтра ж вiн спробу? дiстати кращо? глини, нiж ця, що  нею  вiн  мастив
свою будку, I спробу? зробити щось на продаж.  Щоправда,  його  не  тiшила
думка лiпити за грошi, невiдомо кому.
   Але вiн нiзащо не хотiв лишатися й надалi без хлiба, щоб Хома  Петрович
знову одривав йому шматок вiд свого рота.
   Через кiлька день, коли в будцi, перед якою тепер  вилежувався  Чорний,
зберiгалася вже торбина свiжо? глини, Альоша знайшов, що йому робити.  Вiн
побачив перед тим грека, хазя?на крамнички, де Хома Петрович купував  собi
хлiб i оселедцi.
   Це був дуже хороший грек, цiлком гiдний того,  щоб  його  вилiпити.  На
зрiст вiн був не вищий як пiвтора аршина, а завширшки - не менше як аршин.
Голова росла йому просто з грудей, а  замiсть  ши?  було  три  пiдборiддя,
м'якi та нiжнi. Шкiра в нього була така м'яка i темна, що здавалось,  нiби
вiн  щодня  вмива?ться  олi?ю.  На   обличчi   найпомiтнiшi   були   чорнi
розтопирченi вуса i лагiднi маленькi оченята. Вони все  посмiхалися  з-пiд
гостреньких кущикiв брiв. Словом, цей пiзнiй  нащадок  гордо?  Еллади  був
дуже симпатичний i коли й старався iнодi спродати не дуже  свiжу  рибу  чи
ковбасу, то робив це завжди так  вмiло,  що  й  Хома  Петрович  дуже  його
поважав.
   Альошi вiн просто сподобався.  "От,  якби  злiпить  таку  хвiгурку",  -
подумав вiн. I того самого дня вiн уже взявся до працi.
   Грекова крамничка була зовсiм недалеко - за один  квартал.  Альоша  бiг
туди, дивився на об'?кт сво?? творчостi i, прибiгши назад, виправляв  нiс,
побiльшував голову, обробляв  пiдборiддя.  За  день  вiн  кiнчив  грека  i
показав Хомi Петровичу.
   - Хомо Петровичу, подивiться.
   - Тю, ти диви! - сказав той. - Та це ж Валiадi! Диви! Ха-ха!..  Ну,  як
живий, сукиного сина з греком...
   Альоша схопив свою працю i подався до Валiадi.
   - Дядю, - сказав вiн йому. - Чи не купите ви оцю хвiгурку? Мiй  товариш
казав, що понiмающi люди купують такi штучки.
   Грек подивився, i його лице засвiтилося радiсною й гордою посмiшкою.
   - Да! Це мiй батько... Запевняю тебе, що вiн дуже подiбний до цього, що
ти показу?ш. Скiльки тобi дати?
   - Та скiльки? Я грошей не хочу. Давайте хлiба й ковбаси, хоч потроху. А
я вам, як хочете, iще зроблю щось.
   Грек узяв статуетку, поставив ?? перед собою на конторку.
   - Да! Це чисто старий Валiадi. Три фунти хлiба i фунт ковбаси! Береш?
   - Давайте. Тiльки не зразу. Я братиму потроху щодня.
   На тому погодились.
   Альоша, щасливий, як нiколи, взяв на перший раз  фунт  хлiба  i  чверть
ковбаси. З того вiн дав по шматочку Чорному.  Собака  взяв  цей  подарунок
здивовано, клацнув зубами i потiм одвернув сво? ?дине око, щоб не  бачити,
як довго до?да? свою порцiю його приятель. Далi Чорний не витримав: глянув
на Альошу. Але в руках у того вже нiчого не  було.  Тодi  вiн  пiдвiвся  й
побiг iз двору - десь  шукати  бiльшого  поживку,  бо,  роздратований  тим
шматочком м'яса, не мiг бiльше терпiти голоду.

   XII

   Пiсля  розмови  з  Харитоном  Матрос  ще   довго   бродив   по   мiсту,
прислухаючись до гулу юрби, що наростав, мов  хвилi  далекого  моря.  йому
при?мно було вiдчувати на сво?й спинi чийсь упертий лiкоть,  що  намагався
вiдiпхнути його, пробитись  самому  наперед.  Матрос  злився  з  радiсними
юнаками, i вперше йому ставало соромно й боляче за свою  "робу",  так  вiн
звав свiй подраний лантух.
   Вiн  пiзно  прийшов  на  вокзал,  куди  Черв'як  цього  вечора  скликав
товаришiв. Всi мали подiлитися тим, що придбали за  день,  купити  спiльно
щось на вечерю i потiм порадитись про дальше життя. З весною  дехто  почав
одбиватися вiд гурту. Ромка Свистун десь пропада? вже третiй день.  Матрос
щось собi дума?. Так же не можна корiшувать.
   Було пiв на одинадцяту на вокзальнiм годиннику, коли Матрос увiйшов  до
зали третього класу i розшукав Черв'яка.
   - Слухай, корiшок, - сказав до нього Черв'як. - Ми тут усi тебе  ждемо,
а ти хто й зна де лазиш. Сказано в десять, треба  приходити  в  десять,  а
нiчого козиря гнуть.
   - Не шуми, Черв'ячок, - озвався Матрос.  -  Не  шуми,  брат,  я  ж  був
зайнятий дiлом.
   - Яким дiлом? Сказано в десять.
   - Чудак, сьогоднi ж празник.
   - А, ще там празник. Ромки Свистуна теж нема?. Як так работать, так  ну
його к чiртям. Я зовсiм тодi не отвiчаю.
   - В натурi, - озвалися й хлопцi.
   - Ну, годi, - сказав Матрос. I Черв'як i  хлопцi  замовкли.  -  Давайте
краще повечеря?м, бо ?сти аж  кишка  болить.  А  потiм  я  вам,  друззя  й
товарищi, просю прощення...
   - Що?
   - За що?
   - Вiд'?жджаю.
   Черв'як обвiв усiх очима. Хлопцi подивилися на Матроса.
   - Як же це так, що вiд'?жджаю? А...  а  ми  як?  Матрос  посмiхнувся  i
розвiв руками.
   - Берiть  бiлети  i  ?дьмо  разом,  коли  хочете.  Тiльки  я  швидко  й
повернуся. Iду за корiшком.
   - За Альошкою?
   -.Да.
   Всi знали про Альошу. Матрос мало не щодня говорив про нього,  журився.
Тепер нiхто не  мiг  його  спинити.  Матросовi  здавалося,  що  розмова  з
Харитоном не залиша? сумнiву. Вiн привезе Альошу, влашту? його в  художню,
а сам дiстане якусь роботу. Десь ворушилась  надiя,  що  вiн  i  ?х  зможе
кудись порозсовувати, коли вони схотять покинути вiльну жизнь. Матрос нiби
вирiс за цей день бiльше, нiж за довгi  роки.  Це  почуття  надавало  його
словам яко?сь певностi й ваги. I ще йому здавалося, що  вiн  уже  здоровий
робiтник i що вiн мусить вивести на пуття Альошу i ?х...
   Хлопцi стояли похнюпившись, не знаючи, що сказати.
   -  Не  журiться,  -  звернувся  до  них  Матрос.  -  Якось  воно  буде.
Перезимували ми, не попропадали. I  далi  не  пропадем.  Я  як  бачу,  так
комiтети хотять знистожити нашого брата, щоб i духу не було...
   - А повтiкать? Хiба не можна повтiкать? Давай на Ростов...
   - Дурашка ти, Метелику. Ти не тямиш, що й там знистожать.  Комiтети  ж,
як дума?ш?
   - Та вони скрiзь.
   - Ну, от.
   - I коли ?деш?
   - Який перший потяг, з тим i ?ду.
   - Хм. Дiло вакса, - кiнчив Черв'як. - Ну, давай вечеряти, а  там  видно
буде.
   Виявилось, що  на  вечерю  було  тiльки  вiсiмнадцять  копiйок.  Купили
чорного хлiба i по маленькому шматочку  бiлого.  Так  i  ?ли:  до  чорного
прикушували по кавалку бiлого, аби для смаку.
   Потiм  Матрос  попрощався  з  товаришами,  обняв   Черв'яка   i   пiшов
пробиватись на перон, щоб там десь чекати свого потяга.
   Коли потяг став на рейки,  вiн  пiшов  до  паровоза  i,  поговоривши  з
машинiстами, подерся на тендер.
   - Давайте лопату, - сказав вiн  до  кочегара.  Той  кинув  йому  широку
брачку. Матрос уперся ногами в купу вугiлля i почав пiдкидати  те  вугiлля
до топки, звiдки кочегар жбурляв його в криваву горлянку паровоза.
   Потяг рушив.
   Гордий iз себе, Матрос ?хав хоч i зайцем, але за власну працю. Машинiст
посмiхався, дивлячись на нього, як вiн старанно грiв чуба, не вiдпочиваючи
цiлу дорогу.
   - Що, тяжче,  як  хапать  гребiнцi?  -  спитав  вiн  раз,  коли  Матрос
знесилений сiв на купу.
   - Я не хапав, - вiдповiв Матрос i знову взявся за лопату.
   Вiн витримав цiлу добу.
   Коли потяг прийшов на вокзал, Матрос кинув лопату i, стрибнувши додолу,
пiшов, похитуючись, помiж вагонiв, подалi вiд кондукторiв i вартових.
   Мiсто, що його вiн залишив так несподiвано кiлька мiсяцiв тому,  горiло
загадковими  вогнями,  принадне  й  вороже  в  сво?й  та?мничостi.  Матрос
пробився  крiзь  безконечну  ланку  вiзникiв,  перебiг  через   майдан   i
зупинився.
   Тiльки  тепер,  коли  вiн  був  на   ступiнь   вiд   здiйснення   свого
необмiркованого плану, перед ним стало запитання:
   "Куди йти?"
   Вiн озирнувся навколо, i  непри?мне  холодне  почуття  пройшло  йому  в
серце. Вiн стояв  бiля  району  мiлiцi?.  Лiворуч  темнiли  неосяжнi  мури
губернського суду. В глиб мiста простяглися довгою рiвною  вулицею  чотири
стрункi гадюки з блискучими залiзними спинами.  Ними  котились  трамва?  -
вагон за вагоном, подзвонюючи самовпевнено, дражливо, i зникали в  глибiнь
перспективи, де пiдiймався мiський театр незрiвнянно? краси.
   Куди податися?  Де  шукати  Альошу?  В  будинку?  Добре,  але  як  його
викликати, щоб не засипатись часом самому?
   Одiйшовши подалi вiд вартового, що сво?м споко?м  нiби  давив  йому  на
груди, вiн знову зупинився. Може статися так, що  замiсть  знайти  Альошу,
влипнеш сам. Напевне йому не забули Пувичку i радi будуть запроторити його
кудись, де не дуже-то весело. А втiм, треба йти на розвiдку.  Потiм  можна
буде найти когось iз хлопцiв, хто вiзьметься сповiстити Альошу  i  викличе
його кудись подалi вiд будинку.
   З цi?ю думкою вiн швидко пiшов, майже побiг туди, де мiстився  будинок.
I що швидше вiн наближався, то  бiльше  зростала  йому  якась  незрозумiла
тривога. Десь ворухнулася думка: "А як  його  нема?  там?  Що  тодi?"  Вiя
навiть зупинився на однiм розi i раптом зажадав повернути праворуч  i  йти
навдалу, в другий бiк вiд будинку. Та потiм примусив себе i пiшов  просто,
затримуючи кроки, нiби боявся швидко в чомусь пересвiдчитись.
   Йому застигли очi, коли вiн побачив знайомий  будинок  майже  новим,  з
рясними вогнями i з бiлими завiсами на вiкнах.  За  тими  завiсами  стояли
квiти...
   - Тут д?тський дом? - безнадiйно поспитав вiн двiрника, що  стояв  бiля
свiжих ворiт, розглядаючи пiдозрiлу Матросову постать.
   - Iди, iди, поки не дав, - сказав той, скручуючи  цигарку.  -  Ич,  дом
йому. Тут народ живе, а тобi чого?
   - Не мурчiть, я маю дiло. Куди перевели?
   -  Порозганяли  вашого  брата.  Куди  перевели?  Ще   там   переводить.
Порозганяли - i все. йди, звiдки прийшов. Панькатись ще. Ич,  здоровий.  А
на роботу?
   Матрос побачив, що вiн нiчого не взна? вiд  цього  рябого  "дядi".  Те,
чого вiн боявся в думках, що вiдганяв вiд себе, не хотiв припустити, тепер
стало несподiваною, безвихiдною дiйснiстю.
   Де взнати? Кого спитати? Мiсто нiме, як камiнь.
   - Да... виходить вакса, - промимрив вiн до  себе  i,  заклавши  руки  в
кишенi, пiшов, похнюпившись, назад.
   Втома вступила йому в ноги. Голова стала порожня, але непри?мно  важка.
Цiле напруження, з яким вiн перебув останню добу, тепер  зникло.  Хотiлося
лягти десь пiд ворiтьми й заснути. Але вiн iшов байдуже, майже  напомацки,
не помiчаючи того, що поверта?ться знову до вокзалу. Вiн  стямився  тiльки
тодi, коли знову побачив перед собою район.
   "Тягне мене в мiлiцiю, чи що?" - кволо подумав вiн i навмисне, в якiйсь
слiпiй спокусi,  пройшов  повз  самого  вартового.  Той  лупнув  на  нього
байдуже, одвернувся. Тодi вiн пройшов  до  вокзалу  i,  ледве  пересуваючи
ноги, вилiз на схiдцi, що перед третiм класом. Прихилившись до стiни,  вiн
заплющив очi й вiдчув, як солодка  млость  звела  йому  руки,  вступила  в
суглоби i м'язи.
   Спати...
   Зда?ться, нiколи ще так не хотiлося спати...
   Щелепи стислися. Густа слина  злiпила  язик  з  пiднебiнням.  Все  тiло
спускалось в якусь темну безодню.
   В цю мить щось холодне й слизьке торкнулося до його щоки. Воно лiзе  по
щоцi далi, вже бiля очей, перелазить на  другу  щоку,  на  нiс,  на  губи.
Холодне, непри?мне,  але  з  нього  йдуть  два  струмки  тепло?  пари,  що
повертають йому на мить  солодкий  спокiй.  Та  це  тiльки  на  мить.  Сон
вiдлiта? раптом, звиклий до тривог i невчасних перерв.
   Матрос розплющив очi. В обличчя йому лiзла з тихим  скавчанням  кудлата
собача морда. Вона шкрябала кiгтями цемент i тикала свiй холодний писок  у
Матросову щоку.
   - Пiшов, - скрикнув Матрос, але в ту ж  мить  вiн  раптом  затремтiв  з
радостi i схопив собаку за велике порване вухо.
   - Султан! Брат ти мiй!.. Султан?!. Ах ти ж, собацюго мiй...  Як  же  ти
пiзнав? Здоров! здоров!.. Султанка ти мiйi Де ж ти  пропадав?  Султанка!..
Султан!.. Де це ти був усе врем'я? Га?..
   Собака пiзнав свого старого хазя?на. Вiн лизав його з жагою каяття i  з
буйною радiстю рвав на ньому  одежу.  Потiм  вiн  зiрвався  з  мiсця  i  з
тривожним гавканням вiдбiг вiд нього на брук. Матрос  забув  за  сон.  Вiн
схопився на рiвнi ноги i з цiкавiстю стежив за Султаном.
   - Що таке? Куди ти? Султан!.. Сюди!..
   Але  собака  пошкутильгав  ще  швидше,  озираючись  iнодi  назад,   щоб
переконатися, що Матрос бiжить за ним.
   Матрос уже не питав. Вiн насилу встигав  за  Султаном,  не  маючи  часу
роздумувати, що значить його тривога. Вiн бiг, як тiльки могли бiгти  його
натрудженi коло важкого вугiлля ноги. За кiлька вулиць вiн пiзнав Уютну.
   - Уютна? Султане, ти знайшов собi хазя?на на Уютнiй?  Та  хоч  не  бiжи
так, ти, старий, я не такий прудкий, як ти... - Йому було смiшно й цiкаво:
де ж нарештi спиниться його колишнiй товариш?
   Султан добiг до одних ворiт, озирнувся, гавкнув до  Матроса  i,  смiшно
пiдстрибнувши на трьох ногах через високий порiг хвiртки, подався в  двiр.
Матрос вагався хвилину, потiм раптом кинувся й собi за Султаном.  З  двору
вiн почув болюче знайомий голос. Той голос сердито звертався до собаки:
   - Чорний! Ти, бродяга, де пропада?ш?
   Собака гавкав, майже божеволiв.
   - Що тобi? Пiшов! Вон!
   В цю мить Матрос пiдбiг до будки, хотiв скрикнути, набрав  повнi  груди
повiтря та так i зупинився з виразом неймовiрно? радостi.
   - Альоша! - нарештi вимовив вiн.
   Собака танцював навколо них на сво?х трьох ногах. Вiн нiжно  скавчав  i
хапав ?х за руки, в той час як вони кинулись один до одного в дикiй, майже
звiрячiй радостi.
   Довго Альоша не мiг збудити Матроса.  Натомлений  незвичною  працею  на
паровозi, вiн спав тепер як мертвий. Альоша давно  вже  принiс  вiд  грека
рештки  сво?х  харчiв,  випрохав  у  Хоми  Петровича  залiзну  мисочку  i,
наламавши в не? ковбаси, сидiв перед тим скарбом в нетерпучiм чеканнi.
   Сонце вже викотилось над дахом будинку  i  почало  припiкати  замурзане
Матросове обличчя, висмоктуючи з нього рясний пiт.
   Нарештi Альоша згубив терпець. Вiн  поклав  пiд  нiс  Матросовi  шматок
ковбаси - вiд не? йшов неможливий дух часнику.
   Матрос дихнув кiлька разiв тими дражливими пахощами, плямкнув губами  i
здивовано вiдкрив очi.
   - Пху! Хто це смердить?
   Альоша реготався, соваючи йому ковбасу. Султан, оскаливши рота,  хекав,
знеможений цим випробуванням його собачого терпiння. Затуманене пристрастю
око стежило за ковбасою, немов приковане до не? невидимим ланцюгом. Матрос
задоволене посмiхнувся.
   - Диви. Я, зда?ться, добре спав.
   - Ну да, трохи не до обiду,  -  засмiявся  Альоша.  -  Вставай,  будемо
снiдать.
   - Ковбаса? Давай хоч ковбасу.
   Вони зареготалися, переповненi радiстю.
   - А де це ти ?? дiстав? - спитав Матрос.
   - У грека.
   - Що ж то за грек такий?
   - Грек Валiадi. Нiчого, хороший грек. Я його вилiпив, а вiн каже, що це
його батько. Дав фунт ковбаси й три фунти хлiба.
   - Обдурив.
   - Я?
   - Чудак! Вiн тебе обдурив. Ну, та наплювать. Тепер по?демо i вже  годi.
Ти вже в художественiй.
   Альоша не мiг вiрити. Нiколи ще вiн не був  такий  щасливий,  як  нинi.
Матросовi слова звучали йому в  серцi.  Вiн  прокидався  вночi,  обмацував
свого вiрного друга, щоб переконатися, що це не сон, що це ? насправдi:
   Матрос тут, це вiн прибув учора з далекого невiдомого мiста й привiз цю
радiсть...
   - А я думав, хто й зна, чи й живий ти. Васька Глухий  сказав,  що  тебе
витягли з-пiд потяга. Саме як ти втiк... Пувичка ще був у лiкарнi. Так  зi
мною тодi щось як зробилося - таке, що я й  сам  не  знаю.  Потiм  Пувичка
прийшов з лiкарнi, так ми з ним побилися, i мене аж до божевiльнi одвезли.
Там я перезимував, от комедiя там!.. Брат, самий  тобi  божевiльний!..  Та
приставляють: той каже, що вiн - бог, а той - цар, а  той  -  купець...  Я
спочатку боявся, а тодi вже й нiчого. Потiм глини дiстав, лiпив там  усякi
штуки. Ну, якби менi хоч знаття, де ти пробува?ш, то б хоч не так журився.
   - Чого ж ти журився?
   - Як шкода...
   Альоща одвернувся, На очах йому блиснули сльози.
   - Брось, дурак, - тихо сказав Матрос.  -  Що  ж  ти  дума?ш,  що  я  не
журився? - I Матрос теж одвернувся й засопiв носом.
   - Так, значить, Пувичка викачався? - спитав вiн згодом.
   - Викачався, тiльки вiн нiколи цього не простить. Вiн утiк,  а  хлопцiв
десь розташували. Так я оце хотiв ночувати на базарi, як вийшов з лiкарнi:
лiзу туди з Чорним, а там, чую, Пувичка...
   - Ну? Невже Пувичка?
   - Я назад. Вискочив - i ходу з Чорним.
   - З яким Чорним?
   Собака пiдвiв голову. Вiн уже з'?в  свiй  шматок  i  тепер  здивувався,
навiщо його кличуть знову.
   - Чорний? А ось.
   - Так це ж Султан! Мiй Султан. Як мене були придiлили  в  будинок,  вiн
десь пропав, аж оце на вокзалi мене знайшов...
   Тодi Альоша розповiв, як вiн зустрiв Чорного на вулицi бiля будинку, як
вiн приходив туди щодня смутний i голодний. Там вiн давав йому шкуринок, а
потiм Чорний десь знову пропав, потiм знову зустрiлись.
   Цей старий бродяга умiв цiнувати дружбу...
   - А в мене вiн був щось рокiв iз  шiсть,  -  сказав  Матрос.  -  Ще  до
революцi?.
   Собака нiяково моргав оком, добре розумiючи, що розмова  йде  саме  про
нього.
   - Отож вiн учора подався шукати собi десь на вечерю... Жду, жду, а його
нема?. Коли дивлюся... бiжить. Пiдбiг, гавка?, лащяться... Коли дивлюся  -
ти. От! Ну, як це воно? - Альоша знову захвилювався i вiдчув, що до  горла
пiдступа? щось пекуче й вогке. Матрос помiтив це i поспiшив перебити:
   - Значить, Альошко, збира?мось. Сьогоднi, а хоч завтра i ?демо.
   - А як же ми по?демо?
   - Та так i по?демо. В ящику.
   - А Чорний?
   - Да, Чорний. То що? I вiн в ящику.
   - А як же це?
   - Та вже там побачиш. Ех, якби це хоч трохи грошей. При?хали б i  зразу
пiнджаки. А то у комiтет непри?мно йти. Ну, де б  його  взяти?  А  продать
нема чого?
   Обидва засмiялися. Що б то вони могли продати?
   - Якби тут побути з два тижнi та щоб налiпити на  продаж  попiв  абощо.
Тiльки ж не можна. Треба ?хать, а то ще того Харнтона потiм не знайдеш.  А
що ти лiпив у лiкарнi?
   - Там отакi двi здоровi штуки, одна, зна?ш, що ото на  бульварi  гадюки
лазять по людях. Ота, i потiм другого чорта я злiпив. От саганий! Там  був
один Роман, так вiн намалював, а я тодi злiпив. Тiльки ж i не  чорт  нiби.
Гра? на дудку, сам iз бородою, двi пари  крил,  а  на  головi  така  шапка
рогата, як наче старий корч. Потiм ще маленькi штучки. Лiкар  усе  поховав
потiм. От книг у нього!.. А лiстрiчеська машина...
   Приятелi ще довго розповiдали один одному за сво? життя  i  мрiяли  про
майбутн?, забувши за все на свiтi.  Але  Матрос  iнодi  зсовував  брови  i
починав неспокiйно длубати ще вогку глину Альошиного житла.
   - Чого ти, Матросе? - спитав Альоша.
   - Та за грошi... Без пiнджакiв, понiма?ш, невдобно йти... Ну,  де  його
взять?
   Цього вже Альоша не знав.
   - Слухай, - сказав Матрос, приховуючи щось на думцi. - Це  та  лiкарня,
що на Слободi? Ота в саду? От менi iнтересно подивитись. А й лiкаря  можна
побачити? Чи не пускають?
   - Навiщо тобi?
   - Хiба що? Не маю права?
   - А скажи нащо?
   Матрос вагався. Вiн побоювався, що його непрактичний друг  зiпсу?  йому
план. А вiд цього плану, коли його вдасться виконати, залежить, може, ?хн?
майбутн?. Iнакше доведеться залишитися в сво?й "робi", чого так гостро  не
хотiв тепер Матрос.
   - Я б тобi сказав, якби ти був розумний...
   - Тодi скажи. Ти вже, мабуть, щось надумав?
   - Нехай оддасть тi тво? штучки, ?х можна буде продати.
   - Якi штучки?
   - Ну, той... дохтор. Що ж вiн зафармазонив? Хай оддасть i все.  Вiн  ?х
робив? Значить, нiчого замикать у шахву, що не тво?.
   - Матросе! - скрикнув Альоша. - Ти мене вбий, а я  не  пiду.  Хай  вони
згорять.
   - Не пiдеш?
   - Не пiду.
   - И-и, мамалига. Не треба! Я й не просю. Обiйдемось без тебе.
   Вiн устав i, не сказавши бiльше нi слова, швидко  пiшов  iз  двору.  На
воротях затримався i кинув:
   - Пiдожди мене тут. - Потому переступив хвiртку i зник.
   Альоша чекав його добрих двi години, що здалися йому довшими, нiж  цiла
?хня розлука.
   Вiн проклинав себе за те, що не пiшов  разом  iз  Матросом.  Тепер  вiн
навiть не зна?, куди той подався. Було б  краще  йому  самому  послухатися
Матроса, пiти до лiкаря й випросити  тi  штучки,  нiж  тепер  вiн  кинувся
невiдомо й куди - мабуть, добувати грошей. Та й хiба ж за них  можна  було
щось уторгувати? От бiда! Вiн же не знав, що таке вийде...
   Доки ж його ждати?
   Давно вже звернуло за обiд, а Матрос не приходив.
   Нарештi Альоша зовсiм загубив спокiй. Щось нiби кликало його на вулицю.
Вiн вiдчув потребу вибiгти з двору, наче назустрiч якiйсь неминучiй бiдi.
   Одного разу, ще там, в економi?,  -  вiн  ледве  пам'ята?  це,  -  йому
захотiлося бiгти до села, що стояло пiд горою  за  панським  двором.  Щось
нiби пiдкинуло його. Вiн бiг i з  жахом  вiдчував,  як  шалено  стукало  в
грудях, як на головi пiдiймалося волосся.  Добiгши  до  першо?  хати,  вiн
побачив, як тро? солдатiв тягли якогось чоловiка й  били  його  рушницями.
Чоловiк пручався в ?хнiх руках. I в  одну  мить,  двигнувши  ногою  одного
солдата, вдарив другого навiдлiг кулаком i кинувся тiкати.  Тодi  вдарений
приклав до плеча рушницю  i,  крикнувши  "стой",  випалив.  Чоловiк  зарив
головою об дорогу, заливаючи ?? кров'ю.
   Юрба стовпилась поодаль i, похнюпившись, хрестилася й бликала очима  на
солдатiв. Потому (все це  наче  ввi  снi)  прибiгла  його  мати,  блiда  й
розтерзана,  i  кинулась  на  солдатiв  з  прокляттями.  Вона  хотiла   ?м
повидирати очi, взивала ?х скаженими собаками, билась об дорогу над трупом
чоловiка. Розлютований солдат штовхнув ??  чоботом  пiд  серце.  Далi  вiн
нiчого не пам'ята?. Зда?ться, тодi вперше з ним сталося  щось  подiбне  до
того, що було в будинку. Бiльше вiн не бачив сво?? матерi, ??  поховали...
Хто був той чоловiк, вiн не знав, але, побачивши його вперше на життi,  не
забуде до смертi. Конаючи, вiн глянув на Альошу широкими очима,  i  в  них
йому блиснув  останнiй  вогонь.  Це  було  так  давно,  на  ранiшнiй  зорi
дитинства, що тiльки тепер, коли  знов  захотiлося  бiгти  невiдомо  куди,
Альошi пригадалося те забуте почуття.
   Вiн схопився з землi. Кинувся  стрiмголов  за  ворота.  Зупинившись  на
мить, коротку, як сама тривога, вiн  раптом  повернув  лiворуч  i  подався
довгою вулицею.
   Бiг вiн не пам'ята? скiльки. I ось перед зеленими воротами  району  вiн
раптом зупинився. Вiд того, що  вiн  побачив,  йому  стислося  й  захололо
серце: мiлiцiонер вiв Матроса, мiцно  тримаючи  його  за  плечi,  а  збоку
скакав Пувичка.
   - Ведiть його, ведiть! А що, попався,  вбивця!..  Будеш  ножем  рiзати?
Тодi не вловили, то тепер узна?ш.
   Перед ними прочинилася тяжка хвiртка з маленьким загратованим вiконцем.
   - Стiйте! - хотiв скрикнути Альоша.
   Але крик той застряв у горлi. Вiн кинувся за  ними.  Та  в  ту  хвилину
хвiртка за Матросом зачинилася, а Пувичка в'юном вислизнув помiж  вартових
i подався в завулок. Другий мiлiцiонер, що стояв бiля ворiт,  посмiхнувся,
похитав головою. Тодi Альоша пiдбiг до хвiртки i вдарив у не? кулаками.
   - Пустiть! Пустiть до Матроса! Пустiть! Я свiдок. Вартовий  одвiв  його
рукою i посварився на нього.
   - Ану, забирайся звiдси.
   - Пустiть! Дядьку! Пустiть! Матрос не винний, - знову рвонувся Альоша.
   - Та ти менi що? Будеш отут крик пiдiймати? - незадоволене  вже  сказав
вартовий. Вiн стукнув у хвiртку, вiдчинив ?? i попхнув Альошу через порiг.
   - Вiзьмiть його до старшого!
   Цього тiльки й жадалось Альошi.
   В першiй же кiмнатi вiн побачив Матроса.
   - Альошко?! - шепнув Матрос. - Пувичка, дрянь, засипав...  А  я  вже  й
грошi маю...
   - Де ти взяв?
   - Ц-ц.
   - Що ж тепер буде?
   - Не знаю...
   Мiлiцiонер, що сидiв за столом, повернувся до них.  Це  був  товстий  i
веселий чоловiк. Пасок на ньому ледве сходився та й то не по животi, а пiд
животом. Вiн примружив маленькi веселi очi,  що  сiрiли  десь  за  м'якими
могилками, i став розглядати хлопцiв.
   - Отряхи! Щось уже набро?ли?
   - А де старший? - спитав той, що  привiв  Матроса.  -  Набро?ли...  Цей
герой шпортнув ось цього ножем.
   Альоша i Матрос глянули один на одного.
   - Коли? - не витримав Альоша. Мiлiцiонер раптом обернувся до нього. Вiн
не чекав нiчого подiбного.
   - Ти ж сам... - i зупинився. - Що за чорт? Це ж ти казав?
   - Що казав? То Пувичка. Матрос сiпнув його за штани.
   - А ти звiдки взявся? - сердито крикнув мiлiцiонер. - Де  той,  другий?
Той хулiган десь там, - пояснив вiн тому, що  сидiв  за  столом,  i  хутко
вийшов iз кiмнати.
   Хлопцi мовчали. Той, що сидiв за столом, ще раз  ?х  оглянув  i  весело
засмiявся.
   - Ох же й отряхи! Та хто ж кого шпортнув? Тебе? - спитав вiн Альошу.
   - Мене? Матрос? - Альоша мимоволi й  сам  посмiхнувся,  хоч  йому  було
зовсiм не весело. - Матрос мене нiколи не зобидить. Ми  з  ним  на  роботу
?демо.
   - На роботу? От так робочi!
   - А що ж, - презирливо сказав Матрос. - Кан?шно, на роботу.  А  що  той
вуркаган на мене капа?, так я скажу по правдi: щастя його, що я в'?жджаю.
   Увiйшов мiлiцiонер i розвiв руками.
   - Нема?. Бiгло ж чортеня, уже на хвiртцi було... I десь зникло...  Куди
?х, цих геро?в?
   Товстий подивився на хлопцiв, подумав i сказав:
   - Та хто його зна?. Замкни в  ту  камеру,  поки  старший.  Ну,  хлопцi,
потрудiться. Робочi... Х-х-х-хо-хо!..
   Коли вони залишились у кiмнатi, де вже сидiло кiлька чоловiк  в  густих
хмарах диму, Альоша схопив Матроса за груди  i  затремтiв  вiд  плачу,  що
проривався йому крiзь скупi слова:
   - Пропало? Не по?демо? Все тепер пропало...
   Матрос сам почував себе не дуже добре. Проте вiн заспокоював Альошу.
   - Чудак! Чого ти сомнiва?ся? От ще... тряпка!
   А що далi, то й Матрос не мiг того сказати. Тихо сидiли,  притиснувшись
один до одного. В  коридорi  гупали  чи?сь  чоботи.  Було  тоскно.  Болюче
стискалося серце. Поволi стало смеркати. Хтось вилаявся i спробував почати
яко?сь пiснi.
   Мабуть, старшого не було цiлий час. У кiмнатi блиснула електрика. Люди,
що там сидiли, почали якусь жваву розмову, та нi Матрос, нi Альоша до  не?
не встрявали. Вони думали про сво? плани, що ?х  так  несподiвано  порушив
Пувичка.
   Так ?х застукала нiч. У коридорi стихли кроки.  Тiльки  глухе  дрижання
стiн нагадувало, що мiсто за ними кипить нiчним життям.  У  камерi  почали
вкладатися спати.
   Тiльки Матрос цiлу нiч не стуляв очей. Альоша знемiгся - його  побороло
це нагле безглузде лихо, i вiн дрiмав, зiгнувшись у кутку. Матрос  дивився
на нього з новим, незнайомим досi почуттям. "Спить, - думалось йому. - Ех,
тряпка. Ради нього засипався, а воно, лахудра, нi к чорту. Вже й злякався.
А що б ти робив без мене? Зi мною то  все  одно  не  пропадеш,  а  от  без
мене?.. Коли б тiльки вирватись, побачиш, що значить Матрос. Ти ще  тiльки
рився в кiзяках, а я вже хлiб заробляв,  казани  чистив..."  Вiн  вiдчував
свою зверхнiсть над приятелем, i це сповнювало його новою  силою,  гордою,
незламною, а разом i любов'ю до Альошi.
   ...Ранком,  лиш  тiльки  забринiв  день,  хлопцi  вже   сидiли,   разом
поглядаючи тривожними очима на дверi.
   Години тяглися неможливо довго. Здавалося, що пройшло вже найменше,  як
три днi. I нiхто не приходить, нiхто не кличе ?х на розправу. ?м  принесли
?сти. Вони й не торкнулися до хлiба. Тiльки Матрос  похмуро  набив  i  ним
сво? кишенi.
   День проходив...
   - Пропали... пропали... - шепотiв Альоша. -Дивися, ?х  кличуть,  а  нас
нi.
   - Мовчи, хiба ?х кличуть на волю?
   - А куди ж?
   - У допру, - кинув Матрос.
   Пiсля того знову мовчали майже до вечора.
   Та ось загримiла щеколда. Товстий стояв  на  дверях,  дожовував  якийсь
смачний шматок i шукав когось сво?ми веселими очима.
   - Де ви тут, робочi? Х-х-хо-хо! Виспались? Ану-ка, потрудiться вийти.
   Хлопцi схопилися обидва разом i кинулися до дверей.
   - Сюди потрудiться.
   Вони ввiйшли в ту саму кiмнату, де були вчора. За  столом  сидiв  тепер
той "старший".
   - Ось вони, геро? труда!  -  зареготав  товстий.  -  Красота!..  Прямо,
кажуть, ?демо на роботу.
   Матрос поважно сказав:
   - У натурi. Вже й у комiтетi почти що договорився. А вiн у школу.
   Старший кинув на них один пронизливий погляд,  непомiтно  всмiхнувся  в
пiдборiддя.
   - Нащо ви ?х привели? - тихо спитав вiн товстого.
   - Та це не я. Це - Гаврилюк. Донощик утiк, а з цими що робити?
   - Виведiть ?х за ворота... Ану, хлопцi, щоб i духу вашого тут не  було.
Фiть! Мороки не мали...
   Хлопцi разом, не встигши сказати й слова, з копита рвонулись до дверей.
Товстий зареготався ?м услiд.
   Вони прибiгли на Уютну, щоб  гукнути  Чорного  i  попрощатися  з  Хомою
Петровичем. Хома Петрович подивився на  Альошу,  покректав,  запалив  свою
люльку. Глянув на Матроса. Щетина йому  настовбурчилася,  брови  зсунулись
гострими кущиками, вiн одвернувся.
   - Везеш, то вези, та гляди хлопця. Сам бандит  добрий,  та  ще  й  його
тягнеш.
   Хлопцi стояли, понуривши очi в землю. Потiм Матрос покрутив  головою  i
кинув до Хоми Петровича:
   - Чого ви так? А може, я з рожд?нiя пролетарiй.
   - Та вже ж...
   - От вам i та вже ж... Так що  нема  чого  й  агiтiрувать.  Спасiба  за
квартиру i збирайсь, Альошко.
   - А... де ж це Чорний? - спитав Альоша. -Чорний! Ня!
   Але Чорного не було. Хлопцi не могли  його  догукатися.  Хома  Петрович
довго мовчав, та, бачачи, що хлопцi готовi й три днi його шукати по мiсту,
вiдкрив ?м сумну пропажу.
   - Спiймали Чорного... Добiгався,  -  вимовив  вiн.  -  На  цей  раз  не
вирвався.
   ...Наче хто ножем провiв Альошi по серцю. Вiн зблiд i з жахом подивився
на Матроса. Те, чого вiн давно боявся, сталося тепер, коли все готове, щоб
?хати.
   Матрос заскреготiв зубами.
   - Пропав! От чортовi гицелi, - вилаявся i  плюнув  просто  перед  себе,
нiби в вiчi тим гицелям, а разом i в вiчi сво?й минувшинi...
   Товарний потяг iшов задумано,  повагом,  залишаючи  позад  себе  зеленi
вогнi. Роздорiжжя гримiли пiд  колесами  -  вiдходили  в  безвiсть.  А  на
платформi з пресованим  сiном,  зарившись  мiж  тугими  пакунками,  лежали
Матрос i Альоша. Зiгрiтi власним диханням, вони дивились на  зорi,  що  не
зникали з сво?х високих чат, скiльки не бiг потяг.
   Зорi кликали ?х, намагнiчували ?м серця.
   - Везу, вез-у-у-у! - гукав потяг.
   - А на пiнджаки таки ма?мо, - гордо промовив Матрос. - На, подивися.
   Вiн вийняв з глибоко? кишенi бiлясту асигнацiю i передав Альошi.
   - Скiльки ж це? - спитав Альоша, сумний вiд спогадiв про Чорного.
   - Десятка, - спокiйно вiдповiв Матрос. - Лiкар не  схотiв  вiддати  тих
чортiв, що ти налiпив. Значить, кажу, платiть десятку не менш,  нам  треба
на пiнджаки. Заплатив.
   Матрос замовк.
   Потяг проходив глухий пiвстанок.
   Сяйво одинокого лiхтаря упало на Альошине обличчя. На ньому горiло дво?
великих  зеленкуватих  очей,  неймовiрно  розкритих.  Здавалося,  що  вони
дивляться в майбуття.
   - Коли ми будемо там? - тихо спитав Альоша.  Матрос  вiдповiв  радiсно,
твердо:
   - Завтра.

   1927

   =====================================================================





   (Житт?пис одного пiвня)

   Отже, я розповiм вам про пiвня. Не  про  величезного  слона  чи  хижого
лева, а про звичайного пiвня, яких ви безлiч бачили за сво? молоде  життя.
Ви, може, не пригаду?те, але я знаю, що  колись  ви  були  з  ним  в  дуже
близьких вiдносинах. Вiн вабив вас непереможно до себе яскравiстю барв  та
дзвiнким голосом, i ви, пручаючись в  обiймах  матерi,  тяглись  до  нього
малими рученятами.
   Згодом, коли ви навчились ходити та копатись в пiску посеред  подвiр'я,
ви вiдчули до нього пошану. Ви уступалися йому з дороги або,  кинувши  всi
скарби, стрiмголов бiгли в сiни i  причиняли  за  собою  дверi,  коли  вiн
надходив занадто близько. Ще за якийсь час ви шпурляли в  нього  тодi,  як
виводив свою голосну пiсню, грудками, i нарештi вiн став  для  вас  зовсiм
байдужим. Предивний птах з закрученим хвостом перестав для вас iснувати.
   I от роки живете ви побiч себе, тiшитеся з лiта, нудьгу?те  взимку,  i,
правду кажу, ви менше зна?те про те, що твориться в душi вашого колишнього
приятеля, нiж вiн, що вiдчува?те ви!  Сором,  сором!  Отож  -  про  пiвня.
Слухайте!
   В сiнях було душно,  i  сiра  чубата  квочка,  що  два  днi  тому  була
перенесена сюди  з  прохолоди  стайнi,  часто  дихала  розкритим  дзьобом.
Квiтневе сонце таки добре припiкало! Можна було  б  устати  й  напитись  з
мисочки, що  стояла  коло  гнiзда,  але  вона  досиджувала  сьогоднi  свiй
двадцятий день i обурювалась на саму згадку про воду чи пшоно, яке  лежало
поруч золотою купкою, не зачеплене ще вiд позавчора. Двадцять днiв! Це вам
не хруща проковтнути!
   ?? майже голi вiд сидiння  груди  горiли  останнiм  огнем,  який  могла
видушити матерня любов з виснаженого тiла. Ще доба, нi, не доба, ще кiлька
годин - i прийде найщасливiший мент ?? життя, мент, за який можна  вiддати
все, витерпiти всi муки!
   Яйця були якраз в мiру теплi, й, перевертаючи ?х нiжно дзьобом з одного
боку на другий, вона всi?ю сво?ю  iстотою  вiдчувала  в  кожному  маленьке
скорчене тiльце i величну силу життя, що його наповняла. Година ще!
   А проте я не оповiдатиму, що сталося за годину.  Я  не  малюватиму  вам
щастя матерi, коли трiснула перша шкарлупи-на i  звiдти  почулось  жалiбне
хлипання немовляти. Я не маю для цього гiдних барв. Не згадуватиму i  всiх
тих переживань, що ?х мали новi мокрi громадяни  свiту,  коли  ступили  на
межу свiдомого життя. Вони мало чим рiжнилися вiд ваших власних,  коли  ви
були в такому становищi. Безлiч незрозумiлого, дивного i сила непри?много,
як-от шкарлупка, що хоче одстати вiд пупика, або погана колюча соломина.
   Прийшла господиня i, вийнявши, щоб не подушилися мiж  яйцями,  тих,  що
вже обсохли, поклала в решето та поставила на пiч. Тут зiбралися вони  всi
15 (не було нi одного бовтуна чи заморка), тут  навчились  пiдводитись  на
ноги i вперше вiдчули голод, що вiдтодi став ?х найвiрнiшим  товаришем  на
цiле життя.
   Здебiльшого лежали  вони,  притулившись  одне  до  одного,  i  тихенько
пищали,  немов  заспокоювали  самi  себе.  Якийсь  заворушиться,   i   всi
прокидаються зi свого напiвсну та вибухають жалiбним лементом.
   На другий день, пiсля того, як  квочка  добре  викупалась  в  пiску  та
досхочу на?лася, пiд не? пiдпустили курчат.
   Чи вона пiзнала сво?х дiтей? Чи тi почули в нiй матiр? Пiзнала! Почули!
Почули i побiгли до не? на перший нiжний  поклик.  Так,  але,  скажу  вам,
курка на 21 день сидiння ма? такий настрiй, що прийняла б пiд  сво?  крила
цiлий всесвiт. В цей час в нiй знайде собi оборонця взагалi  кожне  курча,
нехай воно навiть убереться вже в колодочки.
   Хитаючись на непевних ногах, розбiглись нашi малi  по  хатi  i  раптом,
злякавшись чи то чорно? тiни, чи власно? самотности, летiли назад на тихий
голос матерi. Вони хотiли ?сти. Мати це чула, i, коли  чи?сь  великi  руки
покришили на долiвку жовток з яйця i грудку  пшоняно?  каши,  кiлька  самi
кинулись на не?, а рештi почала поясняти призначення цiх жовтих  шматочкiв
мати. Нiжне дрiбненьке квоктання, щось наче: "так, так, так, так, так", що
його вона ще в дитинствi чула вiд сво?? матерi, тепер  само  з'явилося  на
язицi. Брала зернятка каши i знов випускала ?х з  рота,  боячись,  щоб  не
проковтнути ненароком коштовно? страви. Сама вона смiла ?сти тiльки гречку
та житн? зерно, насипанi поруч. Малеча хапала  гливкий  жовток,  давилася,
чмихала. Нарештi це  обридло.  Всiх  стали  бiльше  цiкавити  очi  першого
найближчого або його жовтенькi пазурцi. Вони здавались особливо  смашними,
i то один, то другий голосно  шльопався  на  землю,  коли  сусiда  занадто
сильно сiпав його за палець.
   Одно руденьке з двома блакитними латочками на спинцi курча зацiкавилося
маминою бородою, пiдскочило i повисло на нiй. Квочка  несамохiть  трiпнула
головою, i мале покотилося по землi. Запам'ятайте  собi  це  курча.  Задля
нього одного я почав сво? оповiдання. На  вигляд  було  це  звичайнiсiньке
мале курчатко, пiвник, з цiкавим поглядом карих оченят та  ледве  помiтним
зубчастим гребiнцем. Вiн довго не мiг заспоко?тись пiсля цi?? пригоди, але
це не пошкодило йому за хвилину вскочити по пояс у миску з водою, яку  всi
тепер учились пити.
   Мокрий, вiн полiз пiд матiр, але не мiг там довго висидiти виглядав  то
з-пiд крила, то спереду, вилазив на спину або  бiг  геть  i  нацiлявся  на
стiнi на поважну чорну муху.
   Проте всьому бува? кiнець. Прийшов кiнець i соняшному квiтневому дню, i
все товариство опинилося пiд пiччю. Було темно, душно i не лишалося нiчого
iншого, як забитися в мамине пiр'я i  вiддати  себе  на  поталу  тривожним
снам.

   * * *

   Другого ранку, коли висохла роса, всiх  винесено  на  двiр.  Стурбована
квочка бiгла ззаду, пiдскакувала, хотячи вiдняти  свiй  скарб.  Та  нiчого
страшного не сталося, курчата знов були  коло  не?.  Малеча  дивувалася  з
усього,  що  бачила  навколо.  М'ягкий  порох  пiд  ногами,  довгi  зеленi
травинки, якi нiяким чином не  можна  висмикнути  з  землi,  гаряче-гаряче
свiтло, що сипалось згори, - все це i бентежило кожного, i наповняло  душу
веселощами.
   Тепер вони вперше побачили iнших схожих на маму iстот. Довiрливо  бiгли
до ?х i зразу ж розчаровувались. Цi сотворiння або, здивованi,  йшли  собi
геть, або, гiрше, - дзьобали малих боляче в тiм'я. Мати мусила  ставати  в
?х оборонi, i за перший день ?й довелося кiлька  разiв  витримати  порядну
бiйку.
   Треба сказати, що за час сидiння на яйцях  багато  подруг,  якi  колись
ставились до не? з належною пошаною, встигли цю  пошану  цiлком  втратити.
Охляла та заклопотана, вона пiд час сво?х  коротких  прогулянок  не  могла
дати  ?м  добро?  одсiчi,  зате  тепер,  почуваючи  себе   матiр'ю,   вона
зважувалась ставати й проти тих, що на них колись навiть  очей  звести  не
смiла б.
   Перед самим  пiвнем,  цим  володарем  курячих  душ,  вона  сво?м  тiлом
закривала дiтвору i, намагаючись не  дивитись  на  його  обурене  обличчя,
кричала хрипким голосом та молила йти геть. Любов робить героями.  Колишня
полохлива сiра курочка не вагалася тепер кинутися на голову Сiрковi, що  з
виваленим язиком прийшов глянути  на  нових  мешканцiв  подвiр'я,  а  кота
Кирила вона погнала гальопом через увесь двiр до першо? дiрки в барканi.
   Всi думають, що кури вмiють лише цокотати та кудкудахкати. Нiхто з вас,
певне, i не пiдозрiвав, що у них ?  власна,  розумi?ться,  не  подiбна  на
людську, а проте багата  i  вироблена  мова.  Цi?ю  мовою  можуть  кури  i
висловлювати   сво?   почуття   чи   бажання,   i   дiлитися    зробленими
спостереженнями. Так, так! Я колись, ще малим хлоп'ям, досконало  знав  ??
та пробував  навiть  складати  курячо-людський  словник.  Менi  нiчого  не
коштувало збентежити всю шановну громаду принесеною звiсткою або примусити
?? сховатися перед вигаданою небезпекою.  Я  водив  за  собою  цiлу  зграю
поважних курок, задурених найприбавнiшими обiцянками, i доводив  до  сказу
гордовитого пiвня, кидаючи йому в обличчя тяжкi образи.
   Досить сказати, що я заслужив щиру приязнь наших та сусiдських курей, а
мiж пiвнями нажив собi найлютiших ворогiв. Не один вбачав у менi такого  ж
пiвня, як сам, i збройне виступав проти чужинця. Тому часто ходив я  то  з
подряпаними руками, то з пiдбитим оком.
   Отож цi?? само? чудово? мови вчились  тепер  нашi  малi  клубочки.  Про
значiння  одних  згукiв  догадувались  iнстинктом,  iнших  -  навчались  з
досвiду. Коли мати кричала довге "кре-е-е!" -  всi  бiгли  пiд  баркан  чи
ховались в лопухах, бо це значило, що в повiтрi ? якась небезпека,  шулiка
абощо.
   Як мати киркала одривчасто "кр, кр, кр!" (небезпека на  землi)  -  малi
розумiли, що треба уважати на кота, який, iдучи за сво?ми  справами,  щось
занадто пiдозрiло б'? хвостом. Вони й  самi  за  матiр'ю  гукали  зляканим
голосом на нього, i цей голос скидався на сюркотiння цвiркунчикiв.
   Настали найщасливiшi днi життя наших курчат, ?х переселено  з-пiд  печi
до курника, в перекинуту бочку. З ментом, коли господиня  одчиняла  вранцi
дверi i сипала ?сти, починався день самих насолод. Мати вела дiтвору крiзь
дiрку в плотi на город, на грядки з рiжним зiллям, або мандрувала  в  сад,
що весь зарiс високими травами та кропивою. Там, мовляв, безпечнiш, як  на
городi, звiдки господиня захвачувала родину вiником. До того  попiд  тином
лежали цiлi купи старого  листя,  де  чудесно  можна  було  шукати  рiжних
гробакiв.
   Тут, на лонi природи, дiтвора здобувала всю  науку,  що  ??  ма?  знати
тижневе курча з добро? родини. Малпуючи матiр, вони навчилися чухати  собi
ногою за вухом (i не падати при тому!) та  дзьобиком  розправляти  пух  на
малих крильцятах. Навчилися  купатися  в  сухому  пiску,  пiдкидаючи  його
вгору, наче дощик, лягати боком, вiдкинувши ноги,  проти  сонця  i  навiть
удавати, що гребуться.
   Малий Рудько всюди був перший. Чи то ковтати довжелезного  гробака,  чи
заплутатись у травi i переполохати  матiр  сво?м  вереском.  Це  вiн  весь
обробився у павутиння, вiн сам  на  сам  зустрiвся  з  загадковим  зеленим
коником.
   Коли  надвечiр  квочка  вела  всiх  додому,   курчата   почували   себе
найщасливiшими iстотами в свiтi.
   Вола ?х були повнi добiрною стравою, переважували ?х  на  бiк,  а  дома
чекала ще вечеря  з  рук  господинi.  Переганяли  одне  одного,  трiпотiли
крильцями й удавали, що б'ються. В цiй  забавi  однакову  участь  брали  i
пiвники,  i  курочки.  Згодом  одступили  однi,  поважнiшi  пiвники,  далi
останнi, й гра була полишена самим курочкам, що не зрадили ?й аж до сивого
волосу. Але це сталося потiм. Тепер всi з  однаковим  захопленням  стукали
носиком в носик i робили це доти, доки не  забували,  чого  вони,  власне,
стоять одне проти одного в таких страшних поставах. Е  нi,  не  всi!  Одне
курчатко, мизинчик, якому господиня мусила помогти вилупитись з  яйця,  не
тiшилося бiлим свiтом. Весь час бiгло воно,  жалiбно  квилячи,  слiдом  за
матiр'ю i, коли вона хоч на хвилину спинялася, зараз ховалося  пiд  крило.
Мати перш турбувалася, заспокоювала його нiжно,  але  скоро  побачила,  що
йому однаково вже не топтати рясту, i зовсiм перестала  звертати  на  хоре
увагу. I справдi одного ранку воно не вибiгло разом з усiма з бочки.
   День минав за днем, i курчата незчулись, як гидкi палочки на крилах  та
хвостi обернулись в краснi новенькi пiрця.
   Наш Рудько мав хвостик не менший, нiж курочки. Це  показувало  на  його
низьке походження (пiвники добрих порiд довго не мають хвоста), але Рудько
тим не журився. Досить було навколо рiчей багато цiкавiших,  щоб  звертати
увагу на власний хвiст.
   Взагалi за останнiй час настали в життi курчат поважнi змiни. По-перше,
вони ночували вже на сiдалi, мов дорослi! Мати - посерединi,  дiти  довгою
низкою по обидва боки. Щовечора  звичайно  траплялась  сила  непорозумiнь.
Курочки лiзли пiд матiр або на не?,  однi  курчата,  злiтаючи,  збивали  з
сiдла iнших; щоразу нiч заставала когось на землi. Далi: ?х перестали  так
смашно, як ранiш, годувати. Але  найдивнiша  змiна  сталася  в  поводженнi
матерi. Вона не була вже така дбайлива, як колись, i часто, iдучи  поперед
сво?? родини, дзвiнко-дзвiнко цокотала. Цього вже курчата за нею нiколи не
помiчали, ?м було навiть нiяково слухати. Згодом i ночувати вона стала  не
з ними, а з дорослими курми i, кали  якесь  занадто  ?й  обридало,  злегка
дзьобала його в голову або плече.
   Взагалi, давала зрозумiти, що старе минулося. "Що ж, як ми з сво?м не в
лад, то ми з ним i назад" - вирiшили курчата, i тiльки деякi  курочки  все
не могли забути смашних шматочкiв з дзьоба матерi i постiйно наражались на
непри?мностi.
   Настала нова доба в життi родини. Курчата ще  трималися  купи  i  разом
виправлялися на здобитки в старi знайомi мiсця. Але  тепер  на  них  самих
лежали всi турботи про хлiб насущний i про власну безпеку.  Перед  Рудьком
послався широкий шлях самостiйного iснування, i вiн, не вагаючись,  ступив
на нього.

   * * *

   Рудько знайшов у собi новий хист. Вiн i  сам  не  знав  гаразд,  як  це
сталося, але одного соняшного ранку, коли навколо горiли роси, зi  старого
саду почулось його хрипке, тремтяче "ку-ку-рi-ку".
   Старий пiвень, що був саме на дворi, здивовано крутнув головою, а  далi
погiрдливо скривився.  Справдi,  це  "кукурiку"  було  таке  дитяче,  таке
несмiливе, що й ми б  з  вами  напевне  засмiялися,  але  самому  спiвцевi
здалось воно вершком мистецтва й сили. I з  того  часу  Рудько  повторював
його кожно? нагоди i взагалi без жодно? нагоди. Раптом вiн непомiрне вирiс
сам у сво?х очах. Вiн не почував себе вже тим руденьким  курчам  з  довгим
хвостиком, яке кожний може безкарно ображати.  Рудько  розумiв,  що  сво?м
спiвом сказав усьому свiтовi про сво? право  на  радощi  життя  i  що  вiн
боротиметься за це право.
   Сестри, якi вже давно з зачудованням поглядали на  його  мужню  бороду,
тепер вiдчули до нього просто побожнiсть, а брати... заздрiсть. Ця остання
i призвела до того, що на другий день заспiвав ще страшнiшим голосом  його
старший сiренький брат, а за тиждень сiм запальних  горлянок  з  ранку  до
вечора, забувши про  все  на  свiтi,  намагалися  переспiвати  одна  одну.
Дорослi кури глузливо посмiхалися, i тiльки мати зайшла одного разу в  сад
.i, пильно подивившись на Рудька, з задоволеним виглядом подалася назад.
   Але поруч з тим перед нашими пiвниками стали  з'являтися  питання,  якi
ранiш ?х нiколи не турбували. Це питання ?х  вза?мовiдносин  та  становище
кожного в ?х тiснiй громадi.  Колись  з  одно?  зовсiм  незначно?  причини
виникла суперечка мiж Рудьком i  його  сiрим  братом.  Таких  непорозумiнь
траплялось вже досить, i вони зараз же  забувались,  але  сьогоднi  кожний
спитав себе, чому, власне, вiн, вiн ма? поступитись, спитав i  враз  почув
себе гiрко ображеним.
   Бачили ви, як люто б'ються мiж собою старi  пiвнi?  Отже,  бiйки  малих
пiвникiв  бувають  куди   страшнiшi.   Там   змагаються   два   досвiдченi
вояки-лицарi, два мистцi у сво?му фасi, тут - дiти, недорослi дiти  стають
до заслiплено? боротьби, незручнi, обнятi одним гiрким  почуттям  вражено?
гiдности. Час такого змагання прийшов i для наших курчат, а  початок  йому
поклали Рудько з братом.
   Вони бились не день i не два. Бились посеред двору, в  саду,  навiть  в
темному курнику, бо обо? не мали сили злетiти на сiдало. ?х купали в бочцi
з водою, замикали в рiжних помешканнях. Даремне!  Вгледiвши  один  одного,
бiгли вони собi назустрiч радiснi, що  зможуть  знову  гасити  свою  згагу
ненависти. Найшла коса на камiнь! ?х гребiнцi являли собою живе м'ясо, очi
злипались вiд крови, пiр'я на грудях зашкарубло. Коли ранiш один мiг легко
перемогти, то тепер це було неможливе. ?х завзятiсть дiйшла до останнього,
i вони майже не вiдчували болю.
   Проте Сiрий мав перевагу. Вiн  бився  розважнiше,  був  витривалiший  i
багато бiльший. Йому ставало все легше i легше боротися з Рудьком, у якого
зовсiм запухло одне око. Сiрий постiйно був зверх, але, коли  вiн  хоч  на
хвилину випускав з дзьоба скривавлений гребiнець Рудька, той слiпо лiз  на
нього  знову.  Сiрого  почала  лякати  ця  безстрашнiсть,  це   божевiльне
завзяття, i от одного ранку вiн побiг од Рудька...
   У курей ? одна негарна риса: вони б'ють  лежачого.  Боротьба  Сiрого  з
Рудьком дала початок для вияснення стосункiв i  мiж  останнiми  пiвниками.
Кожний з них витримав бiй з  кожним  iншим,  але  всi  хотiли  використати
слабiсть Рудька (Сiрого вони не зачiпали, бо той був не такий знесилений),
щоб вiн визнав ?х перевагу. I хворому Рудьковi доводилося боронитися.
   Навiть курочки i тi пiдходили до нього тiльки  на  те,  щоб  ударити  в
скривавлену голову, мабуть, помщаючись за якiсь давнi кривди.  Зате,  коли
Рудько вичуняв, вiн усiм ?м задав доброго хлосту. Встановився ось який ряд
послуху: Рудько - Сiрий - Чорний - Рябенький i т.д. Але була й така  чудна
рiч: Чорний бив Рябенького, Рябенький помикав Жовтим, а  цей  знову  ганяв
Чорного.
   Такi вiдносини скоро поклали край колишньому  щасливому  життю  родини.
Вона почала розсипатися. Перший утiк Рябенький, бо йому  не  давав  дихати
Чорний. Другим подався Рудько; просто з туги по  цiлковитiй  незалежностi.
Незабаром тiльки курочки тримались  ще  купи,  а  з  ними  цибатий  Сивко,
найбiльший боягуз, що його всi лупцювали i який ще досi пищав по-дитячому.
   В курячiй суспiльностi панують суворi закони.  Найважливiшим  з  них  ?
закон шанування старшого. Хай Ви будете якi хочете мiзернi, а  коли  хтось
молодший за Вас на два днi, то малий вiн чи високий до неба, а мусить  Вам
коритися. Ви можете скубти його, можете  ганяти  по  подвiр'ю,  i  вiн  не
смiтиме Вам слова сказати.
   Правда, кожний закон  можна  обiйти.  Наприклад,  Ваша  шановна  бабуся
впродовж мiсяця не з'явля?ться на подвiр'?. Що  тодi?  Вона  губить  права
горожанства i тракту?ться, як кожна зайда. Ви можете зробити вигляд, що ??
не пiзна?те, i хай стара попробу? вибороти собi давн? становище!
   Вище посунутись по суспiльнiй драбинi можна також, коли  Ви  заквокчете
та набудете тим права бити всiх на праве й лiве плече. А досить Вам когось
раз потовкти, i Ви назавжди займа?те його мiсце. О, кури на це мають  дуже
добру пам'ять! (От i кажи: куряча пам'ять!) Бiда ж, коли хтось по  темному
абощо ударить свого зверхника: довго тямитиме вiн цей нещасливий день!
   Певне, що трапляються бунтарськi душi, якi  не  коряться  благочестивим
звичаям, але ?х не можна брати на увагу. Вони роблять це на власну руку  i
самi знають, на що iдуть.
   Все це найлiпше було бачити за вечерею, коли все громадянство збиралось
навколо господинi. Кожний бив другого чи для того, щоб зiрвати свою злiсть
за те, що не може з'?сти  сам  всього  зерна,  чи  просто  для  того,  щоб
показати, що ма? право його вдарити.
   Скiльки тут було вигукiв,  i  справедливого  гнiву,  i  гiрко?  образи!
Скiльки погроз i жалiбного нарiкання!
   Кожна курка щипала сусiдню, кожна квочка лупила курчат чужого  виводка,
кожне курча вважало обов'язком скубнути свого меншого брата. Найгiрше було
тим, що ?х покинула вже мати. За  таких  нiхто  не  заступався.  На  цьому
вечiрньому зiбраннi Рудько найближче стикався  з  товариством,  тут  почав
свiй переможний життьовий шлях.
   Всi курчата молодших виводкiв ставились до нього з належним жахом. Двох
пишних Марчукiв, яких прикупив десь господар, вiн приборкав  у  перший  же
день, але Рудька пекло презирливе  вiдношення  до  нього  дорослих  курок.
Кожна з них могла видерти йому найлiпше перо, йому, що спiва?  незгiрш  за
старого, могла з ганьбою прогнати геть вiд миски з  водою,  могла...  Коли
Рудько не хотiв тiкати, його так бито в готову, що вiн несамохiть  кричав,
наче двомiсячний. Боронитись вiн  перше  не  смiв,  тепер  йому  цього  не
дозволяла його лицарська честь.
   Вiн  одхиляв  свою  голову  вiд   ударiв,   примушував   себе   при?мно
всмiхатися[1] i показати тим, що вiн уважа? все це  за  милу  забаву,  але
коли якась занадто вже на нього  напосiдала,  терпець  вривався  i  Рудько
одним мистецьким ударом вибивав з не? увесь  гонор.  Пiсля  тако?  пригоди
курка ставала як шовкова i цiлком визнавала в Рудьковi дорослого.
   Так мусив вiн переконати у сво?й повнолiтностi усе старше  громадянство
i до початку вересня побачив,  що  далi  йти  нiкуди.  На  горiшнiм  щаблi
життьово? драбини стояв  великий  сiрий  пiвень,  пан  i  господар  цiлого
подвiр'я. Вiдколи звезли з  поля  хлiб  i  коло  клунi  виросла  величезна
скирта, а на городi почали збирати картоплю,  стали  траплятися  загадковi
подi?. Одного вечора в курник зайшла господиня з синами (непри?мнi хлопцi,
але сво?) i взялася знiмати з сiдала курчат. Один парубок схопив Рудька  i
закричав - "а цього також"? - "так"! i хотiв запхнути  в  клiтку,  де  вже
шкреблося кiлька полоняникiв. Та Рудько раптом трiпнувсь, вирвався  з  рук
i, спотикаючись, вибiг на двiр. Там у бур'янах вiн i просидiв до ранку.
   На другий день усiх зловлених з огидною клiткою побачив  вiн  на  возi.
Господар (поважна людина) махнув батогом, кiнь хвостом,  i  Рудько  нiколи
вже ?х не стрiвав. Нiчна пригода зробила на нього таке враження, що Рудько
став диким та обережним i навiть ночувати почав десь на  деревi.  Його  ще
раз ловили вже вдень, але пiвень забився у хмиз, i хоч сам  насилу  звiдти
вилiз, та зате лишився живим. I коли на дворi складено дрова й господар  з
сином заходилися молотити жито,  з  давнiх  Рудькових  знайомих  товаришiв
дитинства лишилось дуже мало. Зникли деяки старi кури, зникли всi пiвники,
крiм Рябенького та сивого Дилди. Молодших курочок теж багатьох  не  стало.
Рудько за ними, правда, не жалкував занадто. Тепер  це  був  присадкуватий
мiдяно-червоний пiвень з довгим,  ще  мало  закрученим,  хвостом,  великим
гребiнцем та напрочуд мелодiйним голосом.  Йому  лишалося  вже  дуже  мало
рости. На ногах у Рудька з'явилися невеличкi, не зроговiлi ще  остроги,  а
коло вух бiлiли бiлi, як снiг, сережки.
   Рябенький теж став струнким та вродливим юнаком, i  тiльки  Дилда  досi
корчив з себе маленького. Старий пiвень щось став  звертати  на  них  свою
увагу. Вiн побачив в юнаках небезпечних суперникiв i почав переслiдування.
Увечерi не пускав у курник, вдень протурював з  двору.  Бiднi  парубки  не
мали нi хвилини спокою, але не мав його ще бiльш за  них  Старий.  Заздрим
оком стежив вiн за молодцями, застукував ?х в глухих  кутках,  неочiкувано
з'являвся з-за рогу хати i бив,  бив  i  -ногами,  i  дзьобом.  Перший  не
витримав Рябенький. Десь у третього сусiда знайшов вiн пару щирих  курячих
душ, що в самотi там проживали, у них днював i ночував.  Сивий  незрiвняно
розв'язав питання: просто не виходив аж до темна  з  саду.  Не  пiддавався
один Рудько. Правда, й вiн з горя заходив до сусiдiв i навiть дражнив  там
чудернацького волохатого пiвня, але  здебiльшого  тримався  двору,  зручно
уникаючи зустрiчей зi Старим. Рiжними правдами  i  неправдами  вiднiмав  у
нього курей, вiв гуляти на город, на тiк, розгрiбав ?м  гнiй  та  здобував
собi все бiльшу й бiльшу прихильнiсть,  особливо  серед  молодших.  Старий
вискакував з себе, бiг, спотикаючись, туди  i  на  чiм  свiт  сто?ть  гнав
гречного молодика аж у дiл, де колись росла капуста. А  за  хвилину,  коли
вiн, задиханий, вертався на подвiр'я, Рудько вже вiв  сво?х  товаришок  на
вулицю збирати розсипаний овес. Та це ще  нiчого,  але  уявiть  собi  муку
Старого, як чув вiн серед ночi майже поруч на сiдалi мелодiйний спiв свого
ворога.
   Опало листя з дубiв. Вранцi стало непри?мно ходити по землi, що за  нiч
вкривалася  намороззю.  Курей  знов  почали  добре  годувати.  Зi   ставка
вернулися ситi качки, а гусей давно не ганяли пасти  в  поле.  Вони  цiлий
день сидiли дома i забирали собi щокращi  шматки.  Пiд  час  сну  дошкуляв
холод. Кури, сидячи на сiдалi, настовбурчували пiр'я i скидались на великi
темнi клубки. А справжнiх морозiв ще, власне, й не було.

   * * *

   Одного ранку, коли вiдкрито курник,  його  мешканцi  побачили,  що  все
навкруги укрилось пухкою бiлою  ковдрою.  Старi  кури  побiгли  до  ганку,
лишаючи за собою низки дрiбних слiдiв, але молодь,  що  нiколи  не  бачила
снiгу,  була  страшенно  збентежена.  Рудько  боязко  ступав   по   землi,
обтрушуючи пiсля кожного  кроку  ноги,  а  Сивий,  розiгнавшись,  спинився
посеред двору, з жахом попробував снiг,  став  на  однiй  нозi  i  вже  не
рушився з мiсця. Курочки просто - летiли через подвiр'я, бились  у  вiкна,
падали i застрягали в снiгу. Цей снiг вже  не  розтав.  Хлопцi  розчистили
дорiжки, i на них обмежилось поле дiяльности курей. Тут товклися  i  гуси,
проходжувався кiт. Тiльки пес Сiрко не визнавав нiяких  кордонiв.  Горобцi
нав'язали приятельськi  вiдносини  з  усiма  мешканцями  двора,  до  свинi
включно, бо на городi нiчого не лишилося,  а  жити  ж  якось  треба  було.
Навiть ворони i тi прилiтали  поритися  на  смiтнику.  Зате  кiлька  разiв
з'являвся вже коршак i одного разу попав просто проти вiкон  якусь  курку,
та вискочили люди i напад не повiвся.
   Перемерзли двi наймолодшi курочки, а Рудько  одморозив  собi  найкращий
зубець на гребенi.
   Старий пiвень в сво?й злостi дiйшов до  останнього.  Бiгав  за  Рудьком
дорiжками, а в курнику заганяв на найвище сiдало.
   I призвiв нарештi, необачний, до того, чого  найбiльше  боявся.  Одного
дня Рудько став проти нього! Рудько вже кiлька разiв заступався за  курей,
коли, бувало, ?х кривдив Старий, але завжди приймав за це належну кару.  1
цього разу Рудько на сво? груди прийняв удар  розлютованого  Старого,  але
тепер вiн не побiг геть  i  враз  переповнився  шаленою  хоробрiстю.  Йому
нiчого бiльше губити! Це Старий ставить на карту  сво?  панування,  а  вiн
хiба що сво? муки! Старий на хвилину закам'янiв вiд здивування, потiм хижо
блиснув очима i кинувся вперед...
   Нiхто не б'?ться так завзято, як  повстанцi.  Бо  знають,  що  ?м  нема
дороги назад. Тому завжди ста?ться, що пiвень-повстанець  перемага?  сво?м
завзяттям пана-гнобителя.
   Нiхто не заходив у курник. Вони бились цiлий день. А ввечерi  господиня
побачила в двох рiжних кутках два скривавлених тiла. Коли вона взяла ?х на
руки, щоб змити пораненi голови, малий рудий пiвень  кинувся  на  великого
сiрого. Той зовсiм не боронився. Старе тiло не витримало в борнi.  Не  мiг
витримати ганьби i гордий дух. На другий день вiн був мертвий.
   Рудько виборов собi  сво?  щастя.  Невеличкий  пiвник,  що  був  колись
пухкеньким курчатком з двома блакитними латочками на спинцi, взяв тепер на
себе провiд життям рiдно? громади. I показав себе гiдним свого  становища.
Рудько належав до тих пiвнiв-лицарiв, мiцних духом i шляхетних серцем,  що
смiло пiдставляють груди кожнiй небезпецi i останнi ?дять посипане зерно.
   Коли сонце почало дужче пригрiвати i вода дзюрками побiгла зi стрiх,  а
горобцi стали знiмати  невимовний  галас,  коли  в  стайнi  почало  чутись
кудкудахкання курей, що в яслах лишали теплi я?чка,  коли  нарештi  з  тих
я?чок вилупились маленькi курчатка  з  блакитними  латочками  на  спинках,
Рудько вiдчув всю повноту свого щастя.
   Уважний, дбайливий, вiн,  зда?ться,  був  усюди.  Допомагав  курцi,  що
носилася  з  першим  яйцем,  знайти  найвiдповiднiше  для  цього  мiсце  i
заспокоював ту, яка вже знеслася. Вiн  вчасно  з'являвся  на  городi  коло
квочки з курчатами, i ворони, що прилiтали  сюди  вже  не  для  того,  щоб
порпатись у смiтнику, даремне топтались на гiлках дерев,  ласо  поглядаючи
на дрiбнi клубочки.
   Двiчi мав вiн у сво?му дзьобi сiре пiр'я яструба i вiд нього  носив  на
щоцi широкий рубець.
   Дурного Сивого Дилду, який встиг вирости  за  цей  час  на  величезного
пiвнюру, що лякав усiх сво?м безнадiйним басом, вiн зовсiм зiгнав з двору.
Так нiхто й не взнав, куди той подiвся.
   Тепер Рудько поширив свiй вплив на цiлу вулицю  та  сусiдськi  двори  i
запевнив там собi блискуче положення. Кожний пiвень з того кутка  пам'ятав
день i нiч про мiдяного пiвника, що так надпiвняче побив його в  першiй  i
останнiй бiйцi. Бо незручному борцевi не допомагали нiякi хитрощi. Даремне
було удавати, що нiби обом загрожу? спiльна небезпека i доцiльнiше  звести
рахунки iншим разом, даремне було робити  вигляд,  що  дома  чека?  пильна
справа. Рудько переслiдував такого боягуза аж до самого його двору  i  там
примушував прийняти бiй. Отож, кажу, кожний пiвень мiг завжди  чекати,  що
на баркан рiдного подвiр'я злетить  пишний  Рудько  i  примусить  його  до
найбiльш принизливого, найбiльш ганебного для кожного пiвня вияву  покори:
пiдняти вгору тремтячi крила i закиркати куркою...
   Рудько, як власно? чести, боронив i чести свого народу.  Увечерi,  коли
до ганку сходилися всi кури i квочки приводили сво? родини,  гуси  здалеку
мусiли чекати сво?? черги, а великий злiсний гусак, що душив ногами  малих
курчат, не раз визнав перевагу Рудькового залiзного дзьоба.
   Нахабних  дурних  качок  вiн  любив  одганяти  так  скоро,  щоб  у  них
заплiталися ноги, i вони, зарившись  носом  у  землю,  ще  довго  крякали,
дивуючись, як це воно сталося. Кiт Кирило, якому  Рудько  попри  всi  його
чесноти не довiряв, смiв ходити тепер лише по барканах та дахах,  i  часто
траплялось, що голодний Сiрко, дарма що клацав  у  повiтрi  зубами,  мусiв
тiкати у другий кiнець двору вiд Рудькових острогiв.
   Ба й самiй господинi не дозволяв вiн зачiпати  сво?х  курей.  На  цьому
грунтi виникали великi непорозумiння, i Рудько ледве не попав у борщ. Бо й
дiйсно, коли пiвневi здавалося, що господиня мучить котрусь курку, то  вiн
вважав сво?м прямим обов'язком злетiти ?й на груди або кинутись на  спину.
Не зважав на удари ногами чи дрючком i скоро примусив боятися себе  навiть
жвавих синiв господаря. Рудько дiйшов у сво?й сваволi до того,  що  просто
ганявся за кожним, хто виходив з хати, i, певне, йому не минути б  казана,
якби не велике горе, що звалилось на щасливе подвiр'я.
   Захворiло кiлька курчат i на вечiр були мертвi. Вранцi Рудько  побачив,
що двi курки не вийшли разом з усiма з курника.  Сидiли  настовбурченi  на
землi пiд сiдалом i не озивалися на всi його заклики. Опiвднi пiд парканом
у кропивi лишилися сидiти ще три. Вночi кiлька упало з  сiдала...  Страшна
пошесть на протязi двох тижнiв винищила велику Рудькову  родину.  Устоявся
тiльки вiн сам та ще двi старi курки - бабусi. Кiлька видужало, а  курчата
загинули майже всi.
   Ця хороба призвела до то? велико?  катастрофи,  що  цiлком  перевернула
життя нашого пiвня. Господар вирiшив завести добрих, породистих  курей,  i
от одного дня на пiдвiр'? з'явилися 10 великих чорних курок. Але коли б то
вони були самi, а то з ними був ще бiльший i ще чорнiший пiвень  з  такими
довгими ногами, що наш Рудько, не згинаючись, мiг би пройти мiж ними. Ноги
ногами, та це не да? права ходити по чужому  подвiр'?,  i  Рудько  порадив
йому швидше вернутися, звiдки прийшов. Той щось глумливо вигукнув,  Рудько
цього тiльки й чекав, i... почалося!
   Господар придбав також индика з индичкою. ?х Рудько зразу  не  помiтив.
Вони, певне, були з одного двору з чорними курми, бо, коли индик  вгледiв,
як в повiтрi метнулося два тiла i почув гнiвний крик болю чорного велетня,
вiн поспiшив на помiч чужинцевi. Перiстий птах на вигляд  куди  страшнiший
за шулiку, з голосом ще чуднiшим вiд свого вигляду,  про  iснування  якого
Рудько навiть не пiдозрював, тепер кинувся зненацька на нього ззаду. Та не
було на свiтi нiчого, що могло б примусити затремтiти мале серце червоного
пiвника. Вiн вiдскочив убiк, мить - i  вдарив  об  землю  рябою  потворою.
Чорний кинувся вперед, але Рудько перелетiв через нього i,  перш  нiж  той
встиг обернутися, вже вп'явся йому острогами в спину.
   Тим часом опам'ятався индик, а незграбний  чужинець,  лютуючи,  став  з
страшною силою бити сво?м дзьобом. На допомогу чоловiковi з'явилась  вiрна
индичка, i почалося огидне знущання,
   Вони ганяли Рудька по двору, оббiгали його з рiжних бокiв, i, доки  вiн
встигав збити з нiг индичку  або  потягти  за  кишку  индика,  Чорний  вже
топтавсь по ньому сво?ми ногами. Але вiн i на мить не подумав  про  втечу.
Вiн, що нi разу не був переможений i почував  сво?  право!  Рудько  пiдбив
чорному око,  розрiзав  йому  бороду,  але  удар  падав  за  ударами,  вiн
заточувався, спотикався i лише надзвичайнiй зручностi  завдячував,  що  не
лежав ще напiвмертвий на землi. Тим часом Рудьковi кури  гiдно  стояли  за
честь свого роду у боротьбi з чужинками. Вона випала на ?х  користь.  Одна
навiть спробувала прогнати индичку, але злякалась i мусила  щодуху  тiкати
геть.
   На галас вибiгла господиня i, вгледiвши кров на головi Чорного, зловила
Рудька i злiсно шпурнула його в хлiв, замкнувши дверцята. Там  спiвав  вiн
сво? бойовi пiснi, закликаючи велетня прийти битись крiзь щiлину, але той,
певне що, й не думав про це. Вiн поводивсь у дворi,  як  дома,  i  полохав
Рудькових курей. Рудько все бачив i терпiв тяжкi муки.
   Так минуло два днi. Господиня хтiла, щоб новак осво?вся на чужинi, i не
випускала Рудька. Та вiн, гнiвно довбаючи носом землю пiд дверима,  вигрiб
добру яму, i на третiй день Рудько був на волi! Господарi по?хали на поле.
Индик з дружиною саме  пiшли  прогулятися  на  город.  Пiвень  кинувся  на
подвiр'? i за клунею знайшов свого ворога...
   Коли господиня вернулась додому, вона в сiнях за цебром побачила  хвiст
свого укоханця. Рудько стояв i  сiпав  його  за  пiр'я.  Напiвнепритомного
индика знайшли у бур'янах. Його Рудько, певне,  застукав  пiсля  того,  як
упорався з Чорним. Вiн не мав на собi живого мiсця. Я  не  хочу,  не  можу
розповiдати вам про  лютування  господарiв  i  про  всi  знущання,  що  ?х
витерпiв Рудько за те,  що  не  схилив  голови  перед  нахабним  чужинцем.
Згадались i смерть Старого сiрого пiвня,  i  прогнання  Сивка,  i  взагалi
Рудькова завзята вдача та оборонництво кривджених курок.
   На ранок на возi в соломi, поруч з ворочком сиру та кiлькома  головками
капусти, лежав зв'язаний в ногах та крилах Рудько, а гнiдий кiнь,  крутячи
хвостом, нiс його в невiдому далечiнь.

   * * *

   Рудька нiхто не купував. Його брали в руки роздували йому  пiр'я,  але,
побачивши на сухорлявому жилавому тiлi самi синцi, кидали назад на вiз.  I
це було його щастям.
   Господар злякався, що доведеться везти пiвня назад,  збавляв  цiну.  Аж
ось до воза пiдiйшла старенька бабуся, пiдiйшла й  понесла  Рудька  селом,
потiм лiсом, далi знов селом. Рудько бачив багато курей  i  багато  рiжних
пiвнiв, спiвав до них, щоб показати, що  нiчого  не  бо?ться.  Та  вони  з
бабусею пройшли якоюсь  хвiрткою,  i  тут,  посеред  затишного,  зарослого
калачиками та гусячою травичкою подвiр'ячка, ласкаво зустрiли його  чотири
чорнi курочки. Це подвiр'я i широка сiльська вулиця стали  Рудьковi  новою
батькiвщиною. Правда,  йому  довелося  одучити  ходити  сюди  аж  чотирьох
пiвнiв, з яких кожний уважав себе господарем, але  це  не  забрало  багато
часу.
   I коли ви вгледите десь малого  червоного  пiвня  з  пишним  хвостом  i
покалiченим смiлим обличчям, знайте, що це напевне мiй Рудько!

   [1] Кури смiються i то не лише устами та очима, а й крилами. Такий смiх
бува? згiрдливий, глузливий, погрозливий i т.д.

   =====================================================================




   СЕРЕД СТЕПУ ШИРОКОГО... (ГIЛЕЯ)

   Блакитний океан над головою. Золоте море хлiбiв перед  очима.  Спекотне
сонце i сухий легкокрилий вiтерець, що  при?мно  освiжа?.  Прохолодно-синi
озера попереду: вони "всихають", щезають, коли пiдходиш ближче...
   Степове безмежжя хвилю?, бентежить, забива? дух.
   Тут диха?ться вiльно й легко (а повiтря напахчене тисячолiтнiм ароматом
землi, хлiба, сонця i квiтiв!).
   Тут дума?ться красиво. Тут  бачиш  далеко-далеко:  за  видолинками,  за
зеленими гребiнчиками  лiсосмуг-тремтливе  (вiд  жаркого  подиху  степiв!)
видноколо. За ним, оповита сизим манливим серпанком, друга смуга обрiю.  А
там, далi, ледь вгадуються третi горизонти... Степ  велетенськими  хвилями
розбiга?ться в усi боки.
   Скiфськi кургани, високi козачi могили - величнi знаки  вiчного  нашого
буття на цiй землi.
   Густi сiрi шлейфи куряви тягнуться за  прудкими  вантажками  -  степова
пилюга не ядуча, не гiрка, а  терпка,  вона  пахне  пшеничним  колоссям  i
теплою землею.
   Мов хрущi, дiловито й однотонно гудуть степовi невгомони - трактори.
   Сонце вгорi i мiльйони сонць на землi: соняшникове поле. I жовтогарячi,
у грайливiй веселiй коронi золотавих  пелюсток,  соняшниковi  голови,  мов
радари, звернутi до свiтла, повертаються за ним.
   Соняшник-емблема Укра?ни...
   З-помiж густих малахiтових джунглiв конопель у видолинку майне блакитна
блискавка - степова рiчечка. Очеретяна сага. Корови по колiна у водi...
   А теплого переджнив'я степ бринить вiд нiж'них  дзвiнких  мелодiй  -  у
осяйнiй високостi виспiву? незримий  (зда?ться,  то  кришталево  видзвоню?
саме небо!) i найневтоiмнiший спiвець  укра?нського  степу  -  жайворонок.
Лише кiлька мiсяцiв вiн  сурмить  у  небi,  але  срiблястi  скалочки  його
мелодiй надовго западають у душу хлiборобовi. I навiть узимку, коли вiхола
стугонить над степом, здiймаючи  у  бiлу  безвiсть  курай  та  соняшникове
палiччя, довгими ночами степовиковi вчуваються веснянi  спiви  -  переливи
маленько? чубатенько? пташки, яка першою будить степ напровеснi...
   Та  присядьмо  на  межнику,  вiзьмiмо   жменю   крихкого   укра?нського
чорнозему.  Землистi  кристалики,  пористi  грудочки...  Ось  вона,   наша
годувальниця. Найкращий чорнозем, що да? життя, що году? свiт.
   Скiльки перекочувалося по цих золотих рiвнинах чужинських розбiйницьких
ненажерливих орд. Всi вони гострили зуби на цей чорнозем, на його  казковi
плоди. Недарма гiтлерiвцi вивозили ешелонами цю землю до свого рейху.
   Нi, це залиша?ться нашим. Навiки.  Земля  добре  напо?на  кров'ю  наших
дiдiв i прадiдiв. Свята, священна земля...
   А дорога кличе... Поспiшаймо до машини, вже сонце височенько.
   Ми ви?хали з столицi степiв Кiровограда, i шлях стелеться  на  пiвдень.
Туди,  у  напрямку  благословенно?  Компанi?вки,  сонячного,   напахченого
полинами Бобринця... Врештi, цим шляхом можна пере?хати  весь  укра?нський
степ i влетiти прямо у запилений Микола?в. Це там, де Iнгул, обiйнявшись з
Бугом, впада? в лиман. Там, де починалася давня перлина  степу  -  казкова
Гiлея...
   Напiвзабута Гiлея.
   Так називався наш край десять тисяч рокiв тому. Гiлея - це по-грецькому
лiсиста. Нашi пращури дружили з греками. А тi, завiтавши до нашо? сторони,
чарiвно? кра?ни, назвали ?? Гiлеето (лiсистою), бо могутнi пралiси,  густi
й зеленi, шумiли над лиманами i самiсiньким Днiпром, тодiшнiм  Борисфеном,
та заходили в глибiнь степiв, де лютi тури вiльно ховалися у високiй травi
та дебелих полинах...
   Володарювала усiм цим безмежним нашим  кра?м  жiнка  дивовижно?  вроди.
Звали ?? греки та iншi народи тим же iм'ям - Гiлея.  То  була  напiвжiнка,
напiвгадюка. Голова, плечi, руки- все жiноче, нiжне, чарiвне. Пишна  коса,
лебедина шия, очi блакитнi, як наше небо. Чорнi брови. А вiд пояса-гадюка.
   Боялися мандрiвники i завойовники ?? чарiв, ?? очей i  яскраво?  вроди,
обминали всi кра?ну Гiле?, i тому людей тут не було.
   Лише Борисфен, та лiси, та степи неозорi, та сайгаки i тури, та птаство
i риби повнi рiчки - ото розкiшнi володiння Гiле?.
   Якось з'явився у наших  краях  побiля  Понту,  моря  Чорного,  велетень
Геракл. Мандрував собi преславний звитяжець i, гуляючи, вiдiбрав у потвори
Герiона гарних коней,  гарячих,  баских,  вороних.  Попаски  погнав  ?х  у
напрямку Борисфену. Тут i застала  Геракла  зима.  Одного  разу  велетень,
закутавшись у левину шкуру,  премiцно  заснув,  а  конi  зайшли  далеко  у
володiння Гiле?. Вона помiтила ?х, загнала у степи.
   Прокинувся Геракл i став шукати коней. Довго  ходив  степом,  аж  доки,
нарештi, забрiв, як пише Геродот, у  Полiсся,-  тобто  у  мiсцину,  що  на
самому пiвночi степового океану.
   Перед велетенською, гарно розмальованою печерою уздрiв герой Гiлею.
   Довго стояв вiн, зачарований ?? красою. Глибоко вразили ?? очi, i коси,
i бiлi груди, i нiжнi руки, i  вкритi  зеленою  блискучою  лускою  округлi
стегна.
   Нарештi мовив Геракл:
   - Царiвно Гiлее, чи не бачила ти мо?х коней вороних?
   - Бачила i зайняла ?х, бо столочили вони мо? срiблястi трави.
   - Який викуп вiзьмеш ти, богине?
   - Я хочу, щоб ти став мо?м мужем.
   З радiстю згодився Геракл, бо дуже гарна була Гiлея. Зажили вони разом,
любо й мило. Народилося в них тро? синiв: Агатирс, Гельон i Скiф.
   Одного разу сказала Гiлея сво?му мужевi:
   - Бачу, Геракле, суму?ш ти за сво?ю вiтчизною. Що ж, , iди собi додому.
Я маю трьох синiв, i менi  бiльше  нiчого  не  треба.  Тiльки  одне  прошу
порадити: що з ними робити, коли виростуть? Залишити тут? Послати до тебе?
Але кого з них поставити володарем кра?ни?
   Мовив Геракл:
   - Спасибi, що вiдпуска?ш мене до Еллади. Багато зборов я велетнiв, а от
краси тво?? i чар тво?х здолати не змiг... Ось мiй лук i мiй золотий черес
з мечем, хто з синiв у зрiлостi натягне тятиву i кого  найтугiше  обхопить
черес, тому й володарювати в Гiле?. Iншi хай iдуть в чужi  кра?  здобувати
собi долю...
   Минули роки. Повиростали сини, i мати Гiлея влаштувала змагання. Взявся
Агатирс за лука, та не змiг натягнути тятиви, а черес був надто  просторий
на нього - пiшов вiн свiт за очi. Невдача спiткала  i  Гельона.  Кремезний
юнак Скiф натягнув тятиву, а золотий Гераклiв черес з мечем  туго  обхопив
його стан.
   Сказала радiсно Гiлея:
   -Ти, сину, вiднинi  ста?ш  володарем  нашо?  кра?ни.  Ходiмо  до  нашо?
велико? рiки, що ?? сусiди нашi звуть  Борисфеном.  Зрубай  тисячолiтнього
дуба, вистругай з нього корабель i мiцнi весла, та й по?демо оглядати  наш
край.
   Витесав могутнiй Скiф з тисячолiтнього дуба красиву каравелу,  сам  сiв
за весла i повiз матi?р Гiлею вгору Борисфеном. Десять днiв пливли - i все
то була ?хня чарiвна зелена кра?на. На одинадцятий  день  попросила  Гiлея
пристати до берега.
   - Отут,  сину,-  мовила  Гiлея,  вказуючи  на  темний  густий  лiс,  що
пiдступав до хвиль Борисфену,- отут у темних  пралiсах  загубилася  сестра
червоного Борисфену- синя Десна. Проламай прохiд, з'?днай ?? з братом,  не
пошкоду?ш...
   Взявся Скiф вивертати дуби та бронзовим батьковим  мечем  рити  рiв,  i
невдовзi попливли синi води загублено?  рiчки  до  Борисфену.  З'?дналися,
завирували, заклекотiли в обiймах. А з  води  випливала  на  велетенському
зеленуватому сомовi чарiвна синьоока русокоса дiвчина.
   - А ось i сама Десна, твоя наречена, сину.
   По?дналися навiки Борисфен i Десна-рiка, зiйшлися Скiф i Десна-дiвчина.
Пiшли вiд них  гарнi  люди  -  кароокi,  чорнобривi,  схожi  на  Скiфа,  i
синьоокi, русявi, схожi на Десну. Чорнявих бронзовочолих тягло  бiльше  до
мандрiв  i  коней,  до  подвигiв  i  важко?   роботи,   i   ставали   вони
скiфами-во?нами, скiфами-орачами, а блакитнооких i  русявих  манили  лiси,
плеса   рiчок   та   озер,   i   ставали   вони   лiсовими   скiфами    та
борисфенiтами-рибалками. Вiд дiтей Скiфа i Десни пiшли чорнявi  поляни,  i
русявi древляни, i волоокi стрункi анти,  i  сiверцi,  i  рiчковi  венеди.
Росло i розросталося слов'янське плем'я, i ми - його дiти...
   Мила, чарiвна легенда...

Популярность: 1, Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GmT