------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
Максим Рильский. Олександр Довженко
Я тiльки недавно точно пригадав, коли вперше зустрiвся з Олександром
Довженком. Це було в 1920 роцi. Олександр Петрович був тодi секретарем
Ки?вського губернського вiддiлу наросвiти, завiдував також (про це пише
вiн у сво?й автобiографi?) вiддiлом мистецтва, був комiсаром Драматичного
театру iм. Шевченка. Як само вiдбулося наше знайомство, не можу пригадати.
Скажу тiльки зразу: не був вiн тодi ще нi художником, нi кiномитцем, не
мав нiякого голосного iменi, а проте на всiх, буквально на всiх людей
справляв враження надзвичайно талановито?, гарячо?, закохано? в життя
людини, особливо? людини. Про що б не заходила мова - про новi вистави у
театрi, про шкiльнi справи (я тодi вчителював на селi), про вчинену комусь
несправедливiсть, про мистецтво й лiтературу, про вузькiсть поглядiв у
декого з громадських дiячiв того часу чи про перспективи народного
господарства, - Довженко займався, як вогонь, хоча не раз до палких речей
домiшував добру пайку суто укра?нського гумору, скрашуваного, як сонячним
промiнням, чарiвною його усмiшкою. У мене залишилось таке враження, що й
тодi я вже знав напевне: ця надзвичайна людина вiдзначиться в життi
надзвичайними якимись дiлами, хоч невiдомо ще було не тiльки менi, а й
самому Довженковi, в якiй само сферi. "Довженко" - це слово, яке з
притиском вимовляли всi, хто тiльки з ним стрiчався.
Звичайна схема, яку да? й сам Олександр Петрович у згаданiй вже
автобiографi?, така: переживши рiзнi житт?вi перипетi?, вперше "знайшов
себе" Довженко 1923 року в Харковi, виступаючи як художник-iлюстратор i
карикатурист у тогочаснiй пресi, а також працюючи над удосконаленням
художньо? сво?? вмiлостi. Справдi, й тепер, переглядаючи старi газети та
журнали i натрапляючи в них на рисунки, пiдписанi псевдонiмом (власне,
iменем) Сашко, вiдчува?ш який гострий олiвець мав отой Сашко, яку тонку
кмiтливiсть i спостережливiсть, i дума?ш: а таки ж дiйсно мiг iз Довженка
вирости справжнiй, високо? мiри майстер образотворчого мистецтва. Думав це
i говорив вiн не раз i сам. Проте (продовжуючи схему) раптом, саме раптом,
Довженко круто повернув в iншу сторону. (Мотиви цього повороту вiн
виклада? в автобiографi?, але йдеться не про них.) "В червнi 1926 року я
просидiв нiч у сво?й майстернi, пiдбив пiдсумки свого певлаштованого
тридцятирiчного життя, вранцi пiшов з дому i бiльше не повертався. Я
ви?хав в Одесу i влаштувався на роботу на кiнофабрику як кiнорежисер".
Влаштувався, до речi, не маючи нiякiсiнько? пiдготовки до працi в кiно.
Очевидно, i тут дiяла та яскрава талановитiсть, яка вiдразу привертала до
себе людей i вселяла в них вiру в Олександра Довженка...
Отже, схема така: працював на радянськiй роботi, потiм був журнальним
художником, потiм став кiнорежисером i на цьому нiби крапка. Нiби крапка,
бо й справдi всi дальшi роки Довженкового життя позначенi роботою в
кiно...
Але це була не рядова робота рядового кiнорежисера. Вiдомо, що бiльшу
частину сценарi?в до сво?х фiльмiв, властиво, майже всi, написав Довженко
сам. I хвалителi його, i хулителi (а й таких не бракувало на прекрасному й
гiркому довженкiвському шляху) не могли не визнати глибоко? сво?рiдностi
його сценарi?в. Одначе про хист Довженка як письменника, як майстра с л о
в а заговорили на повен голос тiльки в роки друго? свiтово? вiйни, коли
вiн потрясав радянських людей сво?ми пристрасними, полум'яними, громовими
оповiданнями, нарисами, статтями, прилюдними виступами...
I недавно довелось менi чути вiд одно? спостережливо? й тонко? людини
гадку, нiби Довженко по-справжньому знайшов себе як письменник. Це вже
неначе втрет? - i остаточно - "знайшов себе"!
Справа сто?ть, очевидно, по зовсiм так. У кiномистецтвi зробив Довженко
найбiльше, кiномитцем вiн був, так би мовити, природженим... А правда
поляга? в тому, що все життя по?днував вiн у собi i
художпика-образотворцн, i письменника, i кiнорежисера, i мислителя та
громадського дiяча. Правда поляга? в тому, що творчу сна-чцину Довженка
треба брати у всiй ?? чудовiй сукупностi. I при цьому слiд пам'ятати, Що
весь вiк ця людина шукала i нiколи не заспокоювалась на знайденому, що був
Довженко органiчним новатором, вiдкривачем нових обрi?в у мистецтвi i в
життi. А мистецтво й життя були для нього нероздiльними.
Створенi Довженком кiнофiльми здобули собi свiтову славу. За життя
автора про них багато сперечалися. Довелося Олександровi Петровичу
вислухати з приводу ?х чимало несправедливого та прикрого, що гiркою
отрутою напувало йому серце. Нинi можна вважати загальновизнаним, що
Довженко - один з найбiльших майстрiв радянського i свiтового
кiномистецтва. Вклад його в художню прозу, драматургiю, публiцистику
ввiйшов у золоту скарбницю нашо? культури. Для всi?? дiяльностi автора
"Землi", "Щорса", "Поеми про море", "Зачаровано? Десяи", "Повiстi
полум'яних лiт" характерне те, що кожний його новий твiр був i новим
етапом у мистецтвi, що в кожнiй повiй речi ставив перед собою майстер новi
завдання i по-новому розв'язував ?х, що вiн нiби не знав слова "зупинка".
Проте весь творчий шлях цього неспокiйного митця був позначений ?днiстю
його основних естетичних принципiв, етичних i фiлософських поглядiв,
?днiстю ставлення до дiйсностi, до життя, до минулого, сучасного i
майбутнього рiдно? кра?ни, всього Радянського Союзу i всього людства.
Визначити цю ?днiсть, накреслити основнi риси творчого свiтогляду i
творчо? практики Довженка допомага? нам не тiльки безпосередн? знайомство
з його фiльмами, кiносценарiями, драмами, оповiданнями i т. iн., а й
пильне читання не так давно зiбраних i опублiкованих лекцiй, промов,
"заготовок" до сценарi?в, щоденникових записiв i т. iн. I перед нами
поста? творчiсть Довженка у всьому сво?му багатствi, як складна й могутня
симфонiя.
Першим, що визнача? митця, ? його ставлення до дiйсностi, до того, що
звуть широким словом правда. I тут ма?мо ряд уже показових теоретичних
висловлювань Довженка, потверджених його творчою практикою. Скажемо прямо:
Довженко був свiдомим i послiдовним ворогом дрiб'язково? правдоподiбностi,
вiн завжди дбав про високу правдивiсть. А це - зовсiм рiзнi, часто цiлком
протилежнi речi. У сво?й статтi 1954 року "Слово у сценарi? художнього
фiльму" Довженко палко закликав товаришiв по мистецтву: "Приберiть геть
усi п'ятаки мiдних правд. Залишiть тiльки чисте золото правди".
Це визначення - чисте золото правди - настiльки влучне, що один iз
наших дослiдникiв узяв його як заголовок для сво?? монографi? про
Довженка.
Любителiв того, щоб у мистецтвi все було "точнiсiнько, як у життi", раз
у раз дивували i вражали, а то й дратували в сценарiях Довженка i
поставлених за тими сценарiями фiльмах епiзоди, що справдi не вiдповiдали
вимозi "точнiсiнько, як у життi"...
Справдi-бо, вже в ранньому фiльмi "Арсенал" чимало розмов викликала та
кiнцiвка, де укра?нський робiтник Тимiш стрiча?ться в бою з гайдамаками.
"А на останньому бастiонi "Арсеналу" посипав ворогiв з кулемета Тимiш.
Пiдбiгають до нього гайдамаки... Вогонь! Вогонь! Нема. За?ло кулемет у
Тимоша.
Лютиться Тимiш, топче кулемет, випростову?ться i почина? кидати камiння
в наступаючого ворога.
- Стiй! - кричать гайдамаки, сторопiвши.
- Хто з кулеметом?
- Укра?нський робiтник. Стрiляй! - Тимiш випростався, роздер на грудях
сорочку й став як залiзний. Страшною ненавистю й гнiвом палають очi.
Три залпи дали по ньому гайдамаки i, бачачи марнiсть нiкчемних
пострiлiв сво?х, закричали, приголомшенi:
- Падай! Падай!
I самi зникли.
Сто?ть Тимiш - укра?нський робiтник.
Певна рiч, це - символiчна сцена, символiчний образ. Але навряд чи ?
пiдстави говорити про символiзм як провiдний метод великого реалiста i
великого романтика Довженка. Краще говорити тут про велику силу
узагальнення, яка справдi становила одну з 'найприкметнiших рис Довженка.
У тому ж таки "Арсеналi", даючи трагiчну картину зголоднiлого i
змученого в кiнцi першо? свiтово? вiйни села, Довженко малю?, як однорукий
солдат, охоплений розпачем, тяжким передчуттям лиха, що насува?ться на
кра?ну, б'? свого коня - i кiнь до нього раптом, як у казцi, промовля?
людськими словами: "Не туди б'?ш, Iване".
"У всякому разi щось подiбне здалось однорукому", - дода?
Довженко-сценарист, i ми розумi?мо, що справа тут не в правдоподiбностi
цi?? сцени, а в глибокiй психологiчнiй правдi. З цього штриха починаючи,
Довженко малю? переконливу картину зростання революцiйного гнiву, а далi й
революцiйно? свiдомостi у селяпина-бiдпяка. "Не туди б'?ш, Iване", - це
звучить як вiдголос цiлого перевороту в людськiй душi.
Всi, мабуть, пам'ятають iютрясаючi кадри в фiльмi "Щорс", коли бiйцi
Тараща пського полку несуть на носилках смертельно пораненого Боженка,
спiваючи "Заповiт". З приводу цих кадрiв автор пише у кiноповiстi "Щорс"
(тобто в так званому лiтературному сценарi?):
"Чи було воно так? Чи палали отак хутори? Чи такi були носилки, чи така
бурка на чорному конi? I золота шабля бiля спустiлого сiдла? Чи так низько
були схиленi голови тих, що несли? Чи вмер ки?вський столяр Божен ко
де-небудь в глухому волинському шпиталi пiд ножем безсилого хiрурга?
Загинув, не приходячи до свiдомостi i не проронивши, отже, нi одного слова
i навiть не подумавши нiчого особливого в останню хвилину свого
незвичайного життя? Хай буде так, як написано!"
"Хай буде так, як написано" - тобто: iдеться про те, щоб дати на
найвищiй потi останнi хвилини прекрасного життя робiтника-революцiонера,
окреслити найвиразнiшими рисами суть його геро?чного подвигу, а не про
фотографiчну чи фактографiчну точнiсть...
Про Iвана Володимировича Мiчурiпа - великого перетворювача природи,
постать якого особливо вабила Довженка, - написав Олександр Петрович i
кiносценарiй, i п'?су з промовистою назвою "Життя в цвiту". Мiж цими
творами ? багато спiльного, б й розбiжностi, але образ головного героя
змальовано загалом тими самими тонами. I ось дуже iнтересний щоденниковий
запис 1944 року про Мiчурiна:
"...Може, вiн був i не такий, напевне не такий. Я вiдкинув всю суму
невеликих приватних побутових правд, прямуючи до ?дино? головно? правди
сi?? Людини".
"Людина" тут написано з велико? лiтери. Саме такою Людиною i мислив
собi Довженко Мiчурiна, i саме во iм'я слави цi?? Людини вiдкинув вiн геть
"невеликi приватнi (тобто частковi, дрiбнi. - М. Р.} побутовi правди"...
Довженко був митцем i мислителем великих категорiй i незмiрних масштабiв.
Щоб окреслити вузькiсть i обмеженiсть чийого-небудь свiтогляду, Олександр
Петрович говорив, бувало, з презирством: "Вiн мислить районними
масштабами...".
Вiн любив смiливi мазки, широкий лет, яскравi тони, то, що ми назива?мо
гiперболiзацi?ю i чим нас так чарують великi художники вiд Шекспiра до
Гоголя i вiд Гоголя до Маяковського. Пiп був безоглядно смiливий. Досить
пригадати фiльм i кiноповiсть "Земля", ту сцену, де вперше в селi
з'явля?ться трактор, i спосiб, яким "добувають воду" для радiатора завзятi
комсомольцi (декому цей епiзод здавався натуралiстичним). Чудесний сво?ю
високою правдою танець Василя перед його смертю - вiд нього вi?
гегелiвським розмахом, гегелiвською епiчнiстю i гоголiвським лiризмом.
До речi, "Земля" - це що один iз нiмих фiльмiв Довженка, i тому в
одноiмепнiй кiноповiстi вирива?ться у автора вигук: "Як жаль, що в кiно не
можна говорити!" Появу на кiноекранi людського голосу i кольору вiтав
Довженко вiд усього серця, i це ж було так природно у незрiвнянного
майстра слова i художника!
Справдi, тiльки майстровi слова мiг належати такий, примiром, уступ в
оповiданнi "Тризна": "Над кiньми вився дим, як над огнями (...) Лунали
прокльони, хрип, i жаль, i рев аеропланiв, i височенний тонкий зойк
поранено? кiнсько? душi".
Таких соковитих, колоритних, до краю напружених описiв багато можна
знайти i в кiноповiстях та сценарiях, i в оповiданнях Довженка.
Я кiлька разiв уже згадав iм'я Гоголя. Гоголь справдi був улюбленцем
Довженка, як був вiн улюбленцем i Юрiя Яiювського, i Остапа Вишнi. Рiзнi
це люди, рiзнi художнi iндивiдуальностi, але всi тро? - Довженко,
Яновський, Випiня - могли себе назвати та й називали учнями Гоголя.
Воно нiби не зовсiм сходиться: новатор - i учень. Але я но знаю в свiтi
нi одного генiального, иайсмiливiшого митця, на чолi якого не лежав би
вiдблиск того чи iншого генiального i смiливого вчителя.
Саме Гоголя несподiвано згаду? Довженко в кiноповiстi "Щорс": "На
вокзалi, за кiлометр вiд старовинного бойовища, звiдки грандiозна душа
Гоголя пiднесла колись скривавлену душу запорожця Кукубепка до самого
божого престолу, на лубенському напiвзруйноваиому вокзалi в салонвагонi
бiля вiкна сидiв Боженко..."
Тiльки великий митець мiг так використати образ iншого великого митця.
Кукубенко - i Боженко!
Гоголiвським повiвом дише на нас i таке мiсце в оповiданнi "Тризна":
"Неначе не на сiльському майданi у бою, а десь у казцi чи у пiснi,
дванадцять куль впилось Лук'яну Бесарабу в груди, тринадцята коню. Так i
шарахнулись вони на молоду траву обо? i товаришiв десяткiв з добрих два.
Лук'ян ще перевернувсь якось разiв чотири, випустив шаблю i зразу
захропiв, мов пiсля доброго вина з музикою, гучними бубнами i молодецьким
танком".
Читаючи такi мiсця, згаду?ш не тiльки Гоголя, а й те безсмертне
джерело, що напувало i Гоголя, i Довженка, - укра?нськi народнi думи.
Олександр Петрович, як вiдомо, написав i сценарiй за "Тарасом Бульбою",
який мрiяв екранiзувати. Це одна з високих мрiй, якi не довелося здiйснити
майстровi.
У сценарi? "Бульби" Довженко йде, загалом кажучи, досить покiрно за
Гоголем. Вiн же був просто закоханий у цю повiсть! Але вчитаймося в таке
мiсце: "На небi сидить старий бог-отець. За ним - ангели i святi, серед
яких було чимало запорожцiв. Старий Бовдюг був теж серед святих. Знизу
лине до бога Кукубенкова душа i зупиня?ться перед господом.
- Це ти, Кукубенко? - запитав бог.
- Я, господи, - вiдповiв Кукубенко.
- Ти не зрадив товариства?
- Нi, господи...
- Не кидав у бiдi чоловiка?
- Нi, господи...
- Берiг свою совiсть, бачу.
- Воiстину...
- Ну сiдай, Кукубенко, одесную мене. Кахи!
I бог легенько кашлянув, як добрий старий пасiчник, що не любить
порохового диму, яким була просякнута вся Кукубенкова душа".
Тут усе близьке до Гоголя, просто iз Гоголя взято славетне "Сiдай
Кукубенко, одесную мене", з Гоголем перегуку?ться i ота чистота етичного
iдеалу, за вiрнiсть якiй потрапив у святi найстарiший у Запорозькому
вiйську козак Бовдюг, - чистота, що становила одну з заповiдей самого
Довженка. Але в пiдкреслених рядках про бога, схожого на доброго
пасiчника, який не любить порохового диму i кашля? вiд нього, луна? вже
нота не тiльки гоголiвського, але й суто довженкiвського гумору.
Ця нота озветься потiм в однiй iз найпоетичнiших кiноповiстей Довженка,
у "Зачарованiй Деснi", такими рядками: "Не вдаючись глибоко в iсторичний
аналiз деяких культурних пережиткiв, слiд сказати, що у нас на Вкра?нi
простi люди в бога не дуже вiрили. Персонально вiрили бiльш у матiр божу i
святих - Миколая-угодника, Петра, Iллю, Пантелеймона. Вiрили також в
нечисту силу. Самого ж бога не те щоб не визнавали, а просто з
делiкатностi не наважувались утруждати безпосередньо..."
Всю "Зачаровану Десну", овiяну пахощами берегового сiна та городнього
зiлля, заткану ясними зорями укра?нського неба, сповнену шумом дерев,
сплесками риби в рiчцi, голосами перепелiв i деркачiв, пирханням коней,
дiвочими спiвами та дiдовими оповiдями, пронизану нiжною любов'ю автора до
його дитячих лiт i до рiдних людей, - всю цю кiноповiсть густо помережив
?? творець отакими лагiдними усмiшками, за якими раз у раз кри?ться
глибока й добра мисль.
А ось ма?те гумор iншо? тональностi - гумор, що кри? в собi вже й
вiдляски сатиричного бича. Мова мовиться (в оповiданнi "Тризна") про
корову Маньку, що побувала в столицi на виставцi: "Повернулась Манька з
Москви зовсiм iншою. Вона була вже не проста, а заслужена вродi корова
республiки. Уже нi один пастух не мiг на не? щось там крикнути, вродi: "А
куди ти, щоб бодай ти була здохла нехай! Куди ти, нечиста сила?!"
Правда, у Маньки зразу ж завелися недоброжелательки. Це були
здебiльшого поганенькi корови, що давали мало молока, та й то рiдкого, од
нiкчемностi сво?? породи. I чомусь так-от сталося, Манька помiтила, що чим
менша й ледачiша була корiвчина, тим бiльше мукала вона проти Маньки
казна-що, так що голова колгоспу i заввiддiлом тваринницьких ферм навiть
почали було вiрити коров'ячим наклепам i коситься на Маньку за гордiсть i
одрив од мас".
Видима рiч, що тут зовсiм легко перекинути мiсток вiд Маньки та ??
рогатих "недоброжелательок" на людськi вiдносини й дiла.
Ноти сатири, дедалi грiзнiшо?, що переходила в громовий гнiв,
наймогутнiше залунали в Довженкових оповiданнях во?нних лiт i в його
сценарiях.
Як у багатьох великих творцiв, з гумором i сатирою сусiдив у Довженка
глибокий трагiзм, що набував з роками, як зда?ться менi, все бiльшо? сили.
Раз у раз, однак, сумне й страшне опромiнювалося в творах Довженка свiтлим
i повним любовi поглядом на життя, на свiт, i тодi сама смерть ставала
чимось подiбним до тихого i неодмiнного в природi заходу сонця. Така
смерть дiда Семена в "Землi".
"Може б, з'?сти чогось? - вголос подумав дiд, оглядаючи свiй рiд, i,
коли Орися пiднесла йому полумисок з грушами, взяв одну, обтер об рукав
бiло? сорочки й почав ?сти. Це була його улюблена червонобока дуля, та,
мабуть, з'?в уже вiн всi сво? грушки до одно?, бо тiльки пожував вiн ??
трохи, за звичкою, аж тут серце почало спинятись. I вiн це зрозумiв:
вiдклав грушку набiк, опорядив бороду й сорочку, глянув ще раз на всiх,
склав руки на грудях i, проказавши з усмiшкою:
- Ну, прощайте, вмираю, - тихенько лiг i вмер".
Читаючи цi рядки, мимоволi згаду?ш сторiнки Тургенева i Льва Толстого,
де так само спокiйними i величними рисами малю?ться смерть людей працi, що
вiдробили на свiтi сво?... У наведеному уривку хочеться, проте, вiдзначити
той естетичний елемент, елемент краси, яким вiрний собi Довженко оповива?
цю сцену: дiд обтер останню свою грушку рукавом бiло? сорочки; вiдчувши
наближення смертi, дiд опорядив бороду й сорочку...
Всi, хто пам'ята? фiльм "Земля", пригадують, що дiдова Семенова смерть
вiдбува?ться па тлi розкiшно?, нiби аж надмiрно розкiшно? природи, серед
невичерпно? плодючостi рiдно? землi... I всiм запали в серце простi,
промовленi "з сумовитою посмiшкою" слова Семенового внука, носiя в фiльмi
нового життя, сiлькора Василя:
"Грушки любив..."
Трагiзм i складнiсть людсько? душi, по?днання почуття виконаного
обов'язку з почуттям особистого болю показав Довженко в "Арсеналi", - там,
де Глушак убива? свого колишнього друга Худякова, який виявився зрадником
народу:
"Глушак зводить гвинтiвку i зверта?ться до глядачiв (до апарата):
- Убиваю зрадника i ворога трудящих, мого друга Василя Петровича
Худякова, шестидесяти лiт... Будьте свiдками мо?? печалi..."
"Перед тим як вистрiлити в зрадника, Глушак промовля? одне слово таким
тоном, наче в останню фатальну мить вiн скинув з себе пiвстолiття:
- Вася...
I вистрiлив".
Оце й ? то, що ми назива?мо безоглядною смiливiстю Довженка як митця.
Це й ? приклад високо? психологiчно? правдивостi, властиво? йому.
Безмежним жалем i смутком вi? вiд того мiсця в кiноповiстi "Повiсть
полум'яних лiт", де Демид i Тетяна Орлюки лежать у холодну зимову нiч на
печi спалено? ворогами хати, лежать, дожидаючи неминучого кiнця. Але й ця
жахлива сцена осяяна немеркнучим сяйвом краси народно? душi, народно?
пiснi.
Демид просить Тетяну заспiвати йому колядки.
- Колядки? - перепиту? Тетяна.
I Демид, мiшаючи дiйснiсть iз маячнею, каже: "Еге ж. Може, я помираю.
Так хочеться спати. А воно ж рiздво. Гостi поприходять. Iван з дiвчатами.
Га? Iван! Заспiвай про нашого Йвана..."
I полинула в темiнь хуртовини стародавня колядка рлюково? матерi:
Молодець Iваночко та вибив ворота! Святий вечiр...
А "молодця Iваночка" в цю ж саму хвилину посила? командуючий армi?ю
Глазунов на великий ратний подвиг.
Довженко тiльки почав працювати над фiльмом "Повiсть полум'яних лiт",
смерть перетяла йому творчу путь. Здiйснила на екранi цей фiльм, як i
фiльм "Поема про море", у творчому спiвробiтництвi з першорядними
артистами, дружина й друг Олександра Петровича Ю. I. Солнцева.
Я належу до тих глядачiв, якi вважають, що в цих фiльмах прекрасно й
шанобливо виконано творчу волю й мистецькi та iдейнi заповiти Довженка. I
кадри з Тетяною та Демидом Орлюками наложать до таких явищ мистецтва, якi
гострим плугом врiзуються в душу глядача. Довженкiвським гострим плугом.
Одна з найвищих точок трагiчного в "Повiстi полум'яних лiт" - це
розмова Марi? з бронзовим пам'ятником ?? чоловiка, Павла. Вона принесла до
пiднiжжя пам'ятника "свiй сором i муку, дитину незнаного батька" - i мiж
нею, живою й страждущею людиною, i бронзовим пам'ятником справдi
вiдбува?ться обопiльна розмова. Це одна з тих довженкiвських
"ненравдоподiбностей", якi дратують людей не дуже широкого смаку i якi,
власне, дають одну з пiдстав говорити про генiальнiсть автора "Повiстi
полум'яних лiт".
Я назвав як одного з духовних батькiв Довженкових Миколу Гоголя. На
цьому мiсцi хочеться назвати i iм'я найбiльшого в свiтi спiвця
жiнки-страдницi, жiнки-матерi - Тараса Шевченка...
Високiй геро?цi Вiтчизняно? вiйни присвятив Довженко багато гарячих
сторiнок. Забути не можна те мiсце в "Повiстi полум'яних лiт", де
вчителька Уляна при нiмецькому комiсаровi i при зрадниковi, "мiнус-людинi"
Грабовському розповiда? учням про Святослава 2, про вiкопомнi дiла
предкiв. Тою самою геро?кою - в дусi "убий, не здамся" Лесi Укра?нки -
опромiнена й смерть директора школи, Уляниного батька Василя Марковича.
Вся постать, уся iсторiя Iвана Орлюка, переможця не тiльки ворогiв, а й
власно? смертi - це живе втiлення геро?зму радянських людей у днi Велико?
Вiтчизняно? вiйни. Але в оповiданнi "Слава" чита?мо такi слова:
"Поезiя й геро?ка вiйни затулила драму вiйни, прикрила од людського ока
бруд, пiт, кров, розор i надлюдську працю". А в оповiданнi "Тризна" - ще
яснiше:
"Багато благородно? працi, багато ласки, добра i добро? згоди треба
збагнути, знайти i принести в життя, щоб заго?ти якось душевнi калiцтва,
ушкодження i рани людськi".
Цi слова великого гуманiста ми повиннi завжди пам'ятати, думаючи про
його твори, присвяченi вiйнi, безсмертному во?нному подвиговi радянського
народу.
"...Що ? на свiтi радiснiшого i при?мнiшого, нiж добра робота? -
запиту? Довженко в кiноповiстi "Земля". - Що може бути милiше, як по
довгому дню косовицi повертати на заходi сонця з веселого лугу додому?
Тiло в тебе так при?мно млi?, тиша в душi, i тобi що неповних
дев'ятнадцять рокiв, i ти почува?ш, що й "вона" з грабельками десь поруч з
тобою, а пiд босими ногами i в тебе, i в не? тепла земля, укачана
колесами, втоптана копитами, вкрита м'яким, як пух, теплим пилом чи нiжною
грязюкою, що так при?мно лоскоче мiж пальцями".
Поезiя природи, поезiя кохання, поезiя працi - все це злите тут в ?дину
гармонiю, все це повите чарами тi?? краси, тi?? житт?радiсностi, при яких
навiть грязюка здобував собi епiтет "нiжна".
I це - один iз лейтмотивiв автора "Життя в цвiту", людини, що з великим
iнтересом читала про Бербанка i з великим натхненням двiчi оспiвала
Мiчурiна, людини, що просто-таки кохалася в садiвництвi, - про що свiдчить
посаджений Довженком бiля Ки?всько? кiностудi? сад, - мислителя, що над
усе любив розвивати в сво?х iмпровiзацiях перед друзями перспективи
перетворення природи, оновлення землi, прекрасного й гармонiйного
будiвництва.
Цей самий лейтмотив, що у раннiй "Землi", звучить i в пiзнiй
"Зачарованiй Деснi": "До чого ж гарно й весело було в нашому городi! Ото
як вийти з сiней та подивитись навколо - геть-чисто все зелене та буйне. А
сад, було, як зацвiте весною! А що робилось на початку лiта - огiрки
цвiтуть, гарбузи цвiтуть, картопля цвiте. Цвiте малина, смородина, тютюн,
квасоля. А соняшника, а маку, бурякiв, лободи, кропу, моркви! Чого тiльки
не насадить наша невгамовна мати!"
Це - свiт, побачений очима дитини, маленького Сашка. Але таким бачив
його i дозрiлий Олександр Довженко, чия невгамовна мати любила
проказувати: "Нiчого в свiтi так я не люблю, як саджати що-небудь у землю,
щоб проiзростало..."
I нiби перегуку?ться з цi?ю невгамовною матiр'ю солдат Iван Орлюк в
одну з найстрашнiших хвилин свого життя, стоячи як пiдсудний перед
вiйськовим трибуналом i пояснюючи, чому вiн носить iз собою вузличок з
рiдною землею: "...Все сво? дитинство я ходив по насiнню. Воно в нас було
скрiзь, де не повернись: в горщиках, у вузликах, на жердках, у сiнях, в
повiтцi попiд стрiхою, в сипанках, в мiшках та мiшечках".
I далi: "Я так люблю сiяти! Люблю орати, косити, молотити. Але понад
усе люблю сiяти, садовити, плекати, щоб росло..."
I з цi?? любовi до рiдно? землi, iз цього "люблю сiяти" виросла могутня
сила Iвана Орлюка, який i справдi вчинив рiч, що мовою закону зветься
злочином, а продиктована була велiнням гарячого i правдолюбного серця, - i
вкрив сво? iм'я богатирськими подвигами, для вславлення яких не вистача?
людських слiв...
"Люблю... саджати що-пебудь у землю, щоб проiзростало...", "Люблю
сiяти, садовити, щоб росло..." - у цьому весь Довженко.
Мало ? на свiтi митцiв, зокрема кiномитцiв, творчiсть яких була б так
природно, так нерозривно пов'я зана з творчiстю народною, з пiснею, як це
бачимо у Довженка.
Уже в перших кадрах "Арсеналу" звучить як провiдна мелодiя зворушлива й
глибокодумна пiсня "Ой, було в матерi три сини...". Вона вводить читача,
глядача, слухача в грозову атмосферу цього раннього твору Довженка, вона
настрою? людину на високий патетичний i поетичний лад...
У тому ж "Арсеналi" чита?мо таку авторську ремарку: "Похиливши голови,
двi жiнки ждуть не дiждуться, як у пiснi чи в стародавнiй думi". На думку
Довженка, це - найвиразнiшi слова для окреслення душевного стану отих двох
жiнок. I воно справдi так.
У "Землi" вся сцена похорону сiлькора Василя, що впав вiд куркульсько?
кулi, побудована на перегуку пiсень. "Пiснi вливалися в процесiю з усiх
вулиць i вуличок безупинно, неначе потоки в велику рiку. Старi козацькi й
чумацькi мотиви, i пiснi працi, й кохання, i боротьби за волю, й новi
комсомольськi пiснi, й "Iнтернацiонал", i "Заповiт", i "Побратався сокiл з
сизокрилим орлом - гей, гей, брате мiй, товаришу мiй!..." I знову "Все мы
в бой пойдем за власть Советов", - все по?дналось у единому громоголосому
звучаннi".
Цей розлив, це море пiсень пiд час похорону знову може здатись, а
мабуть, таки й здавалось чимось надмiрним прибiчникам "п'ятакiв мiдних
правд", але це й ? те чисте золото правди, яке осявало всю путь Довженка.
Про потрясаючу колядку, яку спiва? Демидов! Орлюку старенька його
дружина холодно? зимово? ночi на печi спалено? хати, вже була мова.
I "Поема про море", i "Повiсть полум'яних лiт" наскрiзь пронизанi
звуками пiсень. Важко дiбрати - як це бувало у Шевченка, - де проходить
межа мiж iндивiдуальним Довженковим i народною пiснею чи, вiрнiше, думою в
таких гiрких, урочистих i прекрасних рядках: "Шукай мене, моя мати, в
степах край дороги. Там я буду, моя мати, тричi зимувати, сво?м чубом
кучерявим степи устилати, сво?м тiлом комсомольським орлiв годувати, сво?ю
кров'ю гарячою рiчки виповняти, людство визволяти".
Олександр Довженко був не тiльки глибоко нацiональним художником, але й
палким патрiотом. Любов до рiдно? землi вiн вважав не лито правом, а й
одним iз найвищих обов'язкiв, одною з найiстотнiших прикмет справжньо?
людини. Ця любов з особливою пристрастю оспiвана письменником у "Повiстi
полум'яних лiт", у "Зачарованiй Деспi". Але треба зовсiм не знати
Довженка, щоб приписувати йому нацiональну обмеженiсть, тим паче
нацiональний его?зм. Досить згадати такi твори його, як "Аероград",
"Антарктида", "Мiчурiн", "Життя в цвiту", оповiдання "Тризна", щоб
переконатись, як животворила Довжепкову душу iдея "сiм'? велико?, сiм'?
вольно?, ново?", iдея дружби народiв, iдея iнтернацiоналiзму.
Менi доводилось - в зв'язку з по?здкою Олександра Петровича на Далекий
Схiд, з мандрiвками його по тайзi, з його роботою над "Аероградом" -
розмовляти з ним про "Останнього з Удеге" Фад?ква, про арсень?вського
Дерсу Узала, про особистi його зустрiчi з гольдами та iншими, як колись
говорено "iнородцями", - i я завжди милувався на те багатство любовi до
людини не тiльки незалежно вiд ?? нацiональностi, але й з великою увагою
та повагою до нацiональних особливостей людини, яким обдарований був
Довженко. Те, що для втiлення такого дорогого йому образу перетворювача
природи взяв вiн росiянина Мiчурiна, промовля? само за себе.
У щоденникових записах його ми раз у раз бачимо живе, творче, дiяльне
зацiкавлення Кита?м, Iндi?ю, Африкою, Америкою, кра?нами Захiдно? ?вропи.
Ясно, що постатi представникiв капiталiстичного свiту, носi?в
капiталiстично? iдеологi? малював вiн у сво?х сценарiях гострими i рiзкими
негативними барвами, що твори його часiв Вiтчизняно? вiйни сповненi
ненавистю до загарбникiв i насильникiв фашистiв, - але все сво? бездонне
серце вiддавав вiн трудящим усi?? землi в ?х боротьбi за мир i
справедливiсть.
Довженко нiжно любив свою хату, свою матiр, свою зачаровану Десну. Але
з невиданою гостротою зору бачив вiн на землi нових людей, новi мiста,
новi пейзажi.
Недавно опублiковано його нарис "Хата", i там стоять такi слова: "Я не
славословлю тебе, моя хатино стара. Не хвастаюсь тво?ю драною
правобережною i лiвобережною стрiхою...
Хай не дорiкають менi вороги холодподухi i лживi, що я превозношу, чи
прославляю тебе, чи ставлю над всiма оселями свiту. Я прощаюсь з тобою. Я
кажу тобi: згинь з мо?? землi. Хай тебе пе буде. Обернись в хороми,
покрийся залiзом, красуйся великими вiкпами, вирости, пiднiмись над
травами, над житами i над садами". I далi: "Хай се вже будеш не ти. Хай
прийдуть до тебе добробут i гiднiсть i сядуть на покутi, щоб зникли сум i
скорботи з тво?х темних куткiв, i пiчурок, i холодних тво?х сiней. Я не
захоплююсь тобою, не пiдношу тебе до неба перед свiтом.
Нi, я кажу тобi, сивий: ой хатинонько, моя голубонько, спасибi тобi -
прощай".
Це нiби перегуку?ться з такими рядками в "Зачарованiй Деснi": "Я не
приверженець нi старого села, нi старих людей, нi старовини в цiлому. Я
син свого часу i весь належу сучасникам сво?м. Коли ж обертаюсь я часом до
криницi, з яко? пив колись воду, i до мо?? бiло? привiтно? хатини i
посилаю ?м у далеке минуле сво? благословення, я роблю ту лише "помилку",
яку роблять i робитимуть, скiльки й свiт стоятиме, душi народнi живi всiх
епох i народiв, згадуючи про незабутнi чари дитинства.
Сучасне завжди на дорозi з минулого в майбутн?. Чому ж я мушу зневажати
все минуле? Невже для того, щоб навчити онукiв ненавидiти колись дороге й
святе мо? сучасне, що стане теж для них колись минулим у велику добу
комунiзму"!
Син свого часу, автор "Аерограда" i "Мiчурiна" найповнiше,
найвиразнiше, наймогутнiше виявив сво? ставлення до майбутнього,
найгучнiше проспiвав славу комунiстичному будiвництву в сво?й "Поемi про
море".
Про що ця поема? Про Каховку, про створення Каховського моря, про дива
ново? технiки, про чудесних нових людей? Так, звичайно. I, розумi?ться, не
тiльки про Каховку, а й про Ангару, i про ?нiсей, i про майбутнi
мiжпланетнi польоти, i про перетворення всi?? землi в нову землю. Але цим
сказано ще надто мало. Це поема про людянiсть, про людську душу в усiх ??
суперечностях, про благородство i працю, яка оновлю? свiт.
Список людей, людських характерiв, якi переходять перед нами в поемi, -
неосяжний. Тут i генерал, повний ще споминiв про Вiтчизняну вiйну, якому
колишнi товаришi його, колгоспники, пропонують стати головою ?хнього
колгоспу - i це не диву? читача поеми (i глядача зробленого за нею
фiльму), як не диву? генералова вiдмова. Тут i iнженери, керiвники
будiвництва, i драматург, що в самому вирi життя марно шука? "матерiалу"
для майбут ньо? п'?си i нiяк не може знайти потрiбного йому "конфлiкту", i
архiтектор, що створив "пишний проект" Будинку культури, а проте пiяк по
може зрозумiти, чому проект отой не задовольня? колгоспникiв, i голови
колгоспiп, i колгоспники та колгоспницi, i рядовi робiтники будiвництва -
теслi, муляри, бульдозеристи...
Бачимо в поемi i дiвчат, i молодиць, i змучених сво?м удiвством удiв, i
сiльського хлопчика, що серйозно, як про щось зовсiм уже реальне, розпиту?
про польоти на Марс... Тут люди, що з великою тугою руйнують - на днi
майбутнього моря, яке самi ж вони утворюють, - сво? хати... З тугою i з
радiсним поглядом у прийдешн?... Тут кохання - соромливе, пристрасне,
iнодi затру?не зрадою. Тут пiснi, що весь час, вiд першого кадру,
супроводять фiльм, - пiснi Шевченка, давнi народнi пiснi, пiснi новочаснi,
росiйськi та укра?нськi, тут i вiршi Л?рмонтова... Тут батьки i дiти, тут
новi спогади про грiзнi днi Велико? Вiтчизняно? вiйни, коли геро?чнi
струни в людських грудях напруженi були з такою ж силою, як напруженi
тепер, у днi велетенського мирного будiвництва. Тут б'?ться й пульсу?
живе, конкретне почуття прийдешнiх днiв комунiзму, про якi так зворушливо
говорять дво? персонажiв поеми: одне пита?, чи будуть люди страждати при
комунiзмi, а друге вiдповiда?: будуть, бо будуть же любити...
Олександр Довженко не тiльки в розмовах з друзями, не тiльки в
прилюдних виступах, але всi?ю творчiстю завжди смiливо вторгався в саме
життя, вiн усi?ю пристрастю свого могутнього серця любив, усiм вогнем
свого глибокого розуму бачив те прекрасне, до чого йде людство, i
ненавидiв усе, що сто?ть на дорозi до того прекрасного. Про всю його
творчiсть можна сказати власними його словами (з оповiдання "Сон"): "Се
була симфонiя патетична про становлення мого радянського ладу на землi.
Мiй гiмн Радянського всесвiту. Я створив його любовно i палко, викував
срiбним молотом в найгарячiшiй кузнi, вилив в не бачену донинi форму мого
нового часу з цiло? безлiчi щонайскладнiших звукових сполучень,
найрiзноманiтнiших, протирiчивих, як сама боротьба".
=====================================================================
В бочцi було незручно, болiли ребра, крiм того, кусали блохи. Були i
деякi iншi незручностi, наприклад: з якогось часу вiн став наживати тiла,
обрезк, став важкий. Дiвчата не помiчали його; навiть перестали зазирати
молодицi. Лише старi перекупки все частiше й частiше починали навiдуватися
до нього, шукаючи вiдповiдi на одвiчнi питання: що ? iстина, що с любов i
чи можна повернути те, що кануло в вiчнiсть.
Це все мало втiшало фiлософа, але вiн став надто ледачий, щоб примусити
себе рухатися. Так минали днi й ночi, поки нарештi всьому цьому не прийшов
край i то в зовсiм несподiваний спосiб.
Був гарячий вечiр. По вулицях мiста товпився народ. Згодом у натовп з
шумом врiзались вершники на чолi з струнким вродливим бiлявцем, в якому
всi одразу пiзнали Александра[2], сина Фiлiппа - царя Македонського.
Вулицi вмить опустiли. Найшвидше тiкали молодi дiвчата. Александр уже був
хотiв повернути коня навздогiн, як враз увагу його привернула глиняна
бочка, захаращена мiж камiнням старого муру. Бiля бочки сидiли двi
перекупки, i на ?х обличчях було помiтно, що вони переживають найщасливiшi
хвилини тi?? пори свого життя, коли втiхи розуму починають брати гору над
нiкчемними втiхами тiла. З бочки чулося бубонiння. Дiоген був у поганому
настро?. Баби мало тiшили його. Вiн молов iдiотськi дурницi, а бачачи, як
вiд цього млiють перекупки, i зовсiм оскаженiв.
- Хто це такий, i що все це значить? - осаджуючи коня, спитав
Александр, з цiкавiстю вдивляючись в сцену, це все тiшило його - i старi
дурепи в позi мадонн, i брудний мугир, оскаженiлий вiд нападу лютi,
товстий i, видно, голодний як пес.
- А хiба ти не зна?ш? - забелькотiв у вiдповiдь п'яний горлохват на
iм'я Птоломей. - Це ж Дiоген, знаменитий фiлософ, учень чи Сократа, чи
Платона, а може, й ще кого... Пам'ята?ш - iде?, платонiчну любов...
- А-а, це цiкаво, - мляво протяг Александр, що сам мав честь бути учнем
Арiстотеля[3], хитрого i набридливого грека iз Стагiри. Йому враз стало
нудно, нiби вiн прослухав повний курс метафiзики, логiки й iнших наук, в
яких мiстилося все що завгодно, крiм одного: як стати путнiм солдатом.
Незважаючи на всю вiдразу до фiлософi?, Александр все ж встиг помiтити,
що, попри надмiрну опухлiсть, фiлософ мав досить моложаве обличчя, отож з
нього можна було б ще зробити коли не солдата, то принаймнi корисну людину
- нiчного сторожа або асенiзатора, яких так бракувало у мiстi. Але разом з
тим вiн хотiв знати, що ма? за душею ця знаменитiсть, вiд одного вигляду
яко? нападають нудоти.
Побачивши коней i озбро?них на них зарiзяк, перекупки чимдуж кинулись
врозтiч, i Дiоген лишився вiч-на-вiч з Александром. Спочатку, як i
перекупки, вiн був злякався, але, пiдбадьорений досить мирним виглядом
чiльного вершника, отямився i похнюпо спитав:
- Чим маю служити шановному пановi?
- Ти, кажуть, фiлософ. Отож коротко: в чому суть твого вчення?
- В безкiнечному удосконаленнi душi й серця.
- Яким способом?
- Способом споглядання внутрiшнiм оком iдей i гiдностей, закладених в
душi i серцi людини.
- Але ж це iдiотська дурниця! - ледве стримуючи себе, гукнув Александр.
- ?дина рiч, що проклада? шляхи до удосконалення людини - це сила: вона
розбива? ворогiв, заклика? до подвигiв, вона валить старi царства i
творить на ?х мiсцi новi; це найчудовiше, що може буть на землi. Сила - це
?диний спосiб не давати людям загнивати у ?хнiх бочках, i ти, сподiваюся,
якнайшвидше перекона?шся в цьому.
Мовивши це, Александр обернувся до сво?х хлопцiв, i тi на один погляд
його, позiскакувавши з коней, кинулися бiгом до Дiогена. Рятуючися, вiн
був пiрнув в свою бочку, але це не призвело нi до чого. Пiдхоплений дужими
руками, вiн майнув у повiтрi, але, неспроможний полинути у високостi,
гепнув на землю разом з бочкою, в яку встиг врости так, як вроста? диня у
пляшку. Бочка розсипалась вдрузки. Що ж до Дiогена, то вiн, не встигнувши
навiть блимнути оком, знов опинився в тих самих руках i тепер вже
остаточно, без жодно? надi? звiльнитися вiд них. А втiм, солдафони
виявилися бiльш добродушними, нiж це могло здатись спочатку. Йому навiть
не розквасили носа, а бiльше штовхали межи плечi i де доведеться.
Отож отак пiдохочуваний та щоразу вигукуючи: "Це насильство,
насильство!" - Дiоген нарештi добився до банi. Тут, упершись, як вiл,
ногами у землю, а плечима в колiна сво?х супротивникiв, вiн почав кричати
ще голоснiше, що насильство не ? аргумент фiлософський, з огляду на що вiн
оголошу? рiшучий протест. Кажучи таке й подiбне, вiн так прудко крутнувся,
що ледве був не вислизнув з рук почту. Але ця спритнiсть лише погiршила
його становище, i, замiсть того щоб iти до передбанника ногами, вiн
полетiв туди сторч головою.
Тим часом, поки Дiоген лежав, уткнувшися носом в плетiнку, дослухаючися
до джмелiв, що гули йому в головi, в передбанник вдерлись солдати i,
зiрвавши з нього штани i сорочку, потягли далi, приказуючи: "А йди,
чортове опудало, не опирайсь, як осел!" Це тривало до того моменту, поки
його нарештi не вштовхнули в купальню, де й поставили з смiхом пiд
найдрiбнiше ситечко душу.
Вода виривалася з нього, як з пекла, била, кусала, сiкла; в головi
наморочилося вiд цього гарячого вихору, i тiло охоплювало при?мне
томлiння.
Солдати горланили, хрюкали вiд задоволення.
Проте натираючи вiхтями Дiогенову спину, плечi й груди, здираючи з них
двадцятилiтнiй леп, вони не покладали i в думцi, що саме
цi хвилини вирiшувалася i розв'язувалася найважливiша фiлософська
проблема.
Розлютований, обурений фактом найбрутальнiшого насильства, наляканий
цими пекельними вигуками, стовпами i хмарами гарячо? пари, сичанням, що
виривалося з ситечок душiв, нарештi гiгантськими вiхтями, що загуляли у
нього на спинi, Дiоген ладен був уже знепритомнiти, як враз вiдчув, що
йому у серцi, в самiй глибинi його, щось при?мно засвербiло. Кинувши
борюкатися, вiн став прислухатися до себе i з здивуванням спостерiг, що ця
при?мна сверблячка не те що зменшу?ться, а ще бiльша?, розплива?ться по
всьому тiлi, пронизу? його нез'ясненно при?мними уколами...
Дiоген крекнув так точнiсiнько, як кректали отi хлопцi. Що це значить?
Чого йому так при?мно? Що викликало цю чарiвливу сверблячку? Стусани отих
грубiянiв? Струменi води? Тепла пара? Але ж це все зовнiшнi сили, якi не
мусили б мати жодного впливу на переживання душi, що сама з себе бере сво?
щастя i горе! Це так. Так вiн навчав все життя. Але виходить, що це була
затишна брехенька, i внутрiшн?, як цимбали, живе лише справдi тодi, коли
свiт зовнiшнiй кладе на нього свiй дотик. Але ж свiт зовнiшнiй -
безмежний; нема нiчого величнiшого i чарiвливiшого за нього! Якi ж потужнi
мелодi? вiн може викликати з людсько? душi!
Ця думка, як блискавка спалахнувши, освiтила Дiогенiв мозок.
- Не може бути! - вигукнув вiн i так голосно це скрикнув, що солдати
перезирнулися i один з них, щоб заспоко?ти Дiогена, хриплуватим, але
при?мним голосом мовив:
- А ти ж як собi думав? Га? Що баня? То ж, пак, не бочка!
Ясна рiч, що Дiоген не вiдповiв на це, навiть не глянув на свого
несподiваного спiльника, а втiм, ворожiсть до нього геть зникла. Вже
згодом, придивившися до нових сво?х товаришiв, вiн побачив, що кiнець
кiнцем це були не такi вже й брутальнi насильники: бородатi дiти з
здоровенними руками. Побачивши, що настрiй Дiогена змiнився на кращий,
вони стали пiдморгувати йому, ляпаючи спроста по плечах, говорили:
- Ну, от ба, а то брикавсь... Ех, ти, голово кобиляча! Накупавшися, всi
рушили до казарми i потрапили якраз на обiд. Дiогеновi, що був голодний як
вовк, солдатський борщ з м'ясом, затовчений пшоном i заправлений салом, та
здоровенна миска гречано? кашi теж з салом здалися надзвичайно смачними.
Вiн молов, аж за вухами лящало. Потiм посiдали спочивати в холодку. Дiоген
став розповiдати рiзнi жартiвливi iсторiйки, яких знав силу. Солдати, не
стримуючи себе, реготали, як дiти. Цей дотепний мугир починав ?м
подобатися. Дехто навiть висловлював жаль, що вiн дарма запакував себе в
бочку, тимчасом як мiг би прожити далеко при?мнiше, розважаючи людей на
ярмарках i базарах.
Пiсля обiду взялися до працi, яко? було безлiч, бо мали навантажувати
кораблi в далеку дорогу. Дiогеновi, що носив мiшки нарiвнi з усiма, це
тренування здалося важкеньким. З незвички болiв поперек, пiт заюшував очi,
пiдгинались колiна, заважав, тягнучи до землi, живiт, але все ж вiн
працював так завзято, нiби все життя тiльки й знав, що тягав на собi мiшки
з сухарями й таранею. Праця - зовнiшня сила щодо людини, цiкаво, якi
вiзерунки вона витче на його душi?! Так вiн працював до самого вечора i
мав би себе кiнець кiнцем дуже зле, коли б раптом старшина не гукнув:
- Шабаш! Кiнець! Купатися, хлопцi!
Не чекаючи другого запрошення, хлопцi, а разом з ними i Дiоген, сипнули
на берег. Море спокiйно оповивала передвечiрня синя мла Але Дiогеновi було
не до поетичних красот. Першi десять хвилин вiн нерухомо лежав на пiску ще
теплого пляжу i лише потiм, вiдчувши в собi якiсь ознаки життя, шубовснув
у воду. Накупавшися, Дiоген раптом став перед фактом, що голод роздира?
йому нутрощi. Це, мабуть, чудово зрозумiв i старшина, бо, побачивши, о всi
уже вийшли з води, знову загукав так, як тiльки умi? гукать старшина:
- Ну, хлопцi, - вечеряти!
На вечерю подали галушки. Озбро?вшись величезною шпичкою, Дiоген
умостився бiля миски в зелених вiзерунках i працював так завзято, що
отямився лише тодi, коли миска спорожнiла, а в не? ж влазило два
солдатських котелки галушок!
Спали пiд голим небом. Дiоген примостився бiля привiтного бородатого
солдата, мiж iншим, того самого, що найенергiйнiше орудував колiнами,
запихаючи Дiогена в баню.
- То ти що, так i ? сам-один? - спитав солдат, остаточно вмостившися на
кулi iз таранею.
- Як бачиш, - вiдповiв Дiоген.
- I тобi не нудно без баби?
- Це як сказать, - вiдповiв Дiоген, вiдчувши цiлковите блаженство, бо
нiколи так йому не лежалося, як на кулях iз таранею, i додав: - А ти?
- Я?.. - Бородай оживився: - Я, брат... У мене там жiнка, як краля, i
хлопчисько... Таке втiшне. - I, пiдвiвшись на лiкоть, почав ще i ще
розповiдати, яка в нього гарна жiнка й хлопчатко. Закiнчив вiн зовсiм
несподiвано, зiтхнувши сумно при цьому: - I коли цьому край? Все вiйна та
вiйна! Комусь там хочеться навкулачки, а ти чоловiче пiдставляй свою
морду...
Так минув перший день. За ним пiшли iншi днi, тижнi, мiсяцi. Дiоген
зовсiм звик до людей i роботи, тягав мiшки не згiрш за iнших; на навчаннях
же так спритно орудував i вiдбивав крок, що солдати прицмокували з
задоволення. Колись брезкле його тiло змiцнiло, живiт зник, плечi оповили
тугi м'язи; вiн покращав, помолодшав i виструнчився так, що, проходячи
вулицею, не раз ловив на собi меткi погляди жвавих молодичок замiстя. Як
вiн тепер реготався з тi?? дурно? фiлософi?, згiдно з якою шлях до
удосконалення гiдностей людини лежить в спогляданнi цих гiдкостей. Нi! Пiд
лежачий камiнь i вода не тече. Вже вода з-пiд ситечка душу, мiшок iз
таранею дають зрозумiти, що навiть такi дрiбнi фактори дають поштовхи
мислi i загартовують тiло. А що ж говорити про великi дiяння, де дiють
зусилля i воля багатьох тисяч людей? Думаючи так, вiн мав на увазi великий
похiд Александра в Азiю[4], участь в якому ладнався взяти увесь грецький
свiт пiд проводом Александра та його полководцiв. I Дiоген нетерпляче ждав
початку цього походу: вiн мав зробити грандiозний поштовх народам Заходу i
Сходу, бо великi дi? мусять мати й великi наслiдки для цiлих народiв i
кожно? людини зокрема.
I ось нарештi його сподiвання здiйснилися. Армiя рушила в похiд.
Забувши за куряву й спеку, за труднощi довгого шляху, Дiоген завзято
вiдбивав крок, горланив пiсень, гриз сухарi i, пожувавши таранi, з жадобою
накидався на воду. I що далi проходила армiя, то все безмежнiше
розсувалися горизонти. Свiт був безкра?й, бiг у всi боки, i як чудово було
вiдчувати себе переможцем цi?? безмежностi! Але на шляху до цього чудового
свiту лежала Гранiка, рiчка, за якою громадилася величезна армiя персiв.
Не затримуючись нi на хвилину, Дiоген ступав у воду поруч, а часом i
попереду iнших воякiв Александра. Атака македонян була незламна. Розбитi
полчища персiв шукали порятунку у втечi. Втомившись гнатися, Дiоген сiдав
на землю i цiлував ??, переповнений почуттям незбагненно? радостi.
Минули мiсяцi й роки. Великий похiд тривав. Дiоген брав участь в облозi
Мiлета[5], гатив греблi, здобуваючи Галiкарнас[6], пройшов переможним
маршем через Карiю[7], Лiкiю[8], Фрiгiю[9] й Кiлiкiю[10]. Тiло його стало
мов лите iз бронзи. Спочинки стомлювали його сво?ю бездiяльнiстю. Вiн знав
щастя лише в походi. Коли були ?жа i питво, вiн з насолодою ?в i пив, коли
не було, вiн iшов неослабним маршем у тi принаднi далi, пiдтримуючи сво?ю
невтомнiстю iнших. З дивною жадобою вiн накидався на все, чого не знав i
що бачив уперше. Оволодiвши мовою персiв, вiн почав вивчати мову ?гипту,
щоб, подолавши ??, взятися за мову Фiнiкi?[11] i Вавiлонi?[12]. Вiн
придивлявся до життя сiл i великих мiст, вимiряв пропорцi? грандiозних
будiвель, провадив розмови з ремiсниками й фiлософами, читав твори не
знаних ранiше письменникiв. Вiн так само досконало вивчив iсторiю мiст,
географiю i звича? кра?ни, що на його поради зважали не лише солдати, але
й вищi начальники - вiй показував шляхи i знав, де бiжать джерела в
пустинi. Мiж iншим, це саме вiн був тим солдатом, що спромiгся по краплинi
назбирати води Александровi, коли армiя потрапила в тривале безводдя в
пустинi. Як вiдомо, воду цю Александр виплеснув геть, сказавши, що для
всiх ?? було б надто мало, для нього ж ?? занадто багато. Це не вразило
Дiогена, як не вразило й жодного з його товаришiв. Те, що вчинив
Александр, вчинив би i кожен з них. Не тому, хто поклав до нiг сво?х Азiю,
вимiряти кухлями велич духа i витривалiсть!
Десять рокiв тривав похiд. Вiйсько Александра дiйшло до берегiв
Iнду[13] i оазисiв Согдiану[14]. Свiт було пройдено. Мiльйони людей упали
до нiг Александровi, але... щораз тяжче ставало на душi Дiогена. Вiн знав
багато, вiн бачив багато, але те, що вiн бачив, не викликало вже радостi в
нього. З одного i по другий край свiту народи гнулись в тяжкiм ярмi
рабства. Мiнялись царi, одних сатрапiв заступали iншi, але доля народу вiд
цього не кращала. Все так само тягнуть вони свою гiрку лямку i за
Александра, як тягли ?? i за Дарiя[15]. А тим часом це ж були живi мудрi
iстоти! Чому мусять вони працювати для iнших i не жити для себе, для сво?х
працьовитих жiнок, для сво?х веселих милих дiтей? Чому свiт так не гаразд
побудований? I Дiоген поринув у думи. Вiн перебирав подi? iсторi?,
зважував i порiвнював життя рiзних народiв. I думи цi не давали йому
спокою. Колись невтомний, вiн iшов, низько опустивши голову. Вже давно
минув час, коли вiн так безтурботно смiявся. Вiн закинув геть книги. Вiд
розмов з жерцями, цими свiтилами кра?ни, його нудило. Розцяцькованi
царедворцi видавались йому тими дурнями, що плачуть на весiллi i танцюють
над домовиною, в яку живцем покладенi цiлi великi народи.
Похiд закiнчився. Якийсь час Александр в дитячiм захопленнi переживав
свiй трiумф, але всього цього надовго не вистачило. Постали клопоти, що
робити, як бути з цим величезним царством, що не держалося купи i ладне
було щохвилини розпастися. Александр вживав усiх зусиль, щоб змiцнити
його, але все, що вiн робив, було або смiшне, як от переодягання сво?х
наближених в одяг перських царедворцiв, або недоречне, як наказ про
одруження з персiянками десяти тисяч македонських солдатiв. Не це потрiбне
народам, не цього вони сподiваються, не в цих шлюбах лежить порятунок
iмперi?. Треба робити щось величне, що привернуло б до Александра серця
змучених ярмом рабства народiв! Як багато передумав в цi днi Дiоген! Але
iсторiя народiв Ассiрi?[16], Вавiлонi?, ?гипту, Персi?[17], нарештi його
батькiвщини - Грецi? - лише змiцнила його переконання, що причиною ?х
загину ? рабство. Лише вiльна людина може любити i захищати свою
батькiвщину, не боячись удару в спину. Поки ця загроза iсну?, царства
засудженi на загибель. Так упали пишнi Афiни[18] пiд ударами Македонi? -
вiльно? вiд рабства кра?ни. Так упали перед свободними во?нами Фiлiппа[19]
всi iншi грецькi мiста, i тепер пiд натиском тi?? само? сили впала iмперiя
Дарiя. Воля збiльшу? сили народiв, i тiльки подумати, яка б це була сила -
iмперiя Александра, коли б вiн зажадав знищити рабство! Мiльйони людей
потяглися б до нього, як-бо затужили за тi?ю волею народи! Те, що думав
Дiоген, було страшне, а тим часом саме в цьому лежав порятунок для
Александра, Грецi? та всiх кра?н, що ввiйшли до складу ново? свiтово?
iмперi?. I ще нижче опустив Дiоген свою присивiлу голову. Хто зрозумi?
його? Нiхто! Напевне нiхто...
Раптом проблиск надi? освiтив його замучену душу. А що коли викласти
сво? думки Александровi, запалити його уяву грандiозними картинами
суспiльства, побудованого на нових, не чуваних людством основах, досить
могутнього для остаточного завоювання Iндi? i Китаю. З цими думками Дiоген
рушив у палац.
- Що тобi? - спитали його.
- Бачити Александра, - вiдповiв Дiоген.
- Це рiч неможлива та й непотрiбна. Якщо ти стомився, про що свiдчить
твiй вигляд, i бажа?ш повернутися додому, то нiщо не може бiльше затримати
тебе в цiй кра?нi.
I, вже не чекаючи, що скаже на це Дiоген, царедворець звелiв внести
його в ре?стр тих ветеранiв, що повертались на батькiвщину. Дiоген гiрко
скривився i пiшов геть: палац кишiв знатними персiянками, i всумiш з
македонськими i грецькими во?начальниками ходили сатрапи, сторожi рабства
в кра?нi. Чи не ?м, пак, викласти сво? плани?
Iшов дощ, i було непривiтно й холодно. Свистiв вiтер, сумно шумiли
дерева пожовклим листом. Знесилений лiтами й вiйною, Дiоген лежав пiд
парканом, не намагаючись навiть захистити себе вiд вiтру i потокiв дощу.
Йому було байдуже. Життя пройшло марно. Жоден спогад не зiгрiв йому
грудей. Людство страждало до нього i буде страждати по ньому. Ось вони
йдуть, поспiшають, заклопотаний кожен сво?ю справою, вiльнi i раби, однi з
пота?мним, глибоко захованим страхом, iншi з так само глибоко захованою
ненавистю. Iдуть? Хай iдуть. Зiбравши сили, Дiоген повернувся до паркана.
Iнодi до нього пiдходив хто-небудь, але, впiзнавши, що це лежить Дiоген, з
смiхом вiдходив геть. Вуличнi хлопчаки кидали в нього камiнцями; жiнки
реготалися; визнанi дотепники тягли його за хiтон; вiн сердився, гнав ?х
геть, а вони казали: "Пес! Скажений пес! Коли вже вивiтрить вiтер тво?
дикi химери?!" Але всi - i тi, i другi, й третi - боялись його, бо те,
чого вiн навчав, та?ло загрозу суспiльству. Свiт без рабства - це
безумство! I його штовхали ногами.
I проте все ж був хтось, що пiклувався про нього. Прокинувшись вранцi,
вiн знаходив ?жу бiля себе, iнодi оберемок соломи i кухоль вина.
Раз вiн прокинувся вiд тупоту нiг. "Хто там?" - спитався вiн. Люди
зникли, але бiля себе вiн побачив велику глиняну бочку, що могла б
захистити його вiд негоди. Пересилюючи слабiсть, вiн заховався в нiй,
радий затишковi i сухiй просянiй соломi. Так минула зима, а з нею негода i
холод. Визирнуло весняне сонце i сво?м теплом оживило Дiогена, сонце - те
?дине, що да? хоч трiшечки радостi поневоленим в ?х тяжкому життi.
Але не до цього було Александровi. Обтяжений думами, вiн ?хав вулицею
мiста, низько опустивши тяжку голову. Все не кле?лось, не в'язалось у
нього. Хвилювалася армiя, йшли чвари мiж полководцями. Як мало вони
справдили надi? царя! Кожен тягне в свiй кут. I от вiн помре вiд безсонних
ночей i цi?? жахливо? пропасницi. Хто стане бiля керма царства? Птоломей?
Марна надiя, йому б досить якогось закутка, ?гипту, наприклад. Порожнеча!
А порожнеча - як може вона притягати народи?
Це вже замiстя. За спиною з яко?сь дурницi смi?ться Птоломей; видно
поля, iдуть у ярмах воли i за ними раби, низько похиливши голови. Що вони
думають? Цiкавить ?х доля iмперi? Александра? А втiм, чому це мусить
цiкавити ?х? Вiн поверта? свiй зiр в iнший бiк. Халупи, паркани, забута
глиняна бочка. Проте нi. З не? визира? людина; великий бугристий лоб i
зосереджений у собi погляд. Щось знайоме ворушиться в пам'ятi. Хто це? Де
вiн бачив його? Ах, це Дiоген, фiлософ. Про що вiн дума?? Болять йому болi
Александра? Вiн спиня? коня i торка? хлопчину:
- Це Дiоген, я хочу розмовляти з ним.
- Я слухаю, царю.
Кiнь звива?ться дибки, гарцю?, i ось вiн бiля бочки
Дiогена.
- Дiоген! - весело гука? хлоп'я. - Александр хоче розмовляти з тобою.
Дiоген поверта?ться i через силу спира?ться на лiктi. Iм'я, назване
хлопчиком, розхвилювало його. Як багато спогадiв заворушилося в пам'ятi
Дiогена: i пригоди десять рокiв тому, i походи, i безводдя в пустинi, i
сво? нездiйсненнi надi?. Що треба йому? З чим вiн? Тим часом Александр
наблизився i, зiйшовши з коня, сiв бiля бочки на каменi.
- Я слухаю тебе, - тихо сказав Дiоген, вдивляючись у тiнь того, що було
колись полководцем i великим царем. Александр мовчав i не скоро сказав:
- Я думаю, Дiогене... Дiоген мовчав.
- Про мо? царство. Дiоген мовчав.
- Що станеться з ним, коли я помру?
- Воно може не розпастися, - глухо вiдповiв Дiоген.
- Ти про... це думав? - Гнiв зазвучав в голосi Александра.
- Воно може не розпастися, - не звертаючи уваги на це, провадив далi
Дiоген, - але сила - недостатнiй засiб для цього. Ти правий ише
наполовину. Силою можна взяти, але, щоб вдержати, потрiбна ще мудрiсть.
- Я слухаю, - кусаючи губи, видушив iз себе Александр. Його розбирав
гнiв. Слова Дiогена про можливiсть розпаду iмперi? приголомшили його.
Значить, не вiн сам думав про це, але й цей... Яка могутня голова, якi
гулi на лобi, о Птоломей, Птоломей з плоским лобом!
- В чому ж мусить полягати ця мудрiсть? - нарештi спитав Александр.
- У звiльненнi кра?ни вiд рабiв!
- Але ?х багато i ?х не можна знищити!
- Але навiщо нищити? - вигукнув Дiоген. - Хiба я сказав це?
Александр втупився очима в Дiогена. В них уже блиснув здогад. Вiн
зрозумiв напрям думок Дiогена, тих страшних думок якi терзали його самого.
Але цар царiв - як вiн мiг би стати царем рабiв?! Це божевiлля! I вiн
гукнув не Дiогеновi, а самому собi:
- Мовчи, божевiльний! Сонце не сходить на заходi, i рiчки не течуть вiд
моря. Я забороняю говорити тобi далi!
- Але слухай!.. - Дiоген раптом схопився, повний енергi?. Очi його
палали, в обрисах обличчя проглянула непоборна мiць. - Слухай сюди, -
закричав вiн, - з вiльними македонцями ти завоював половину свiту; звiльни
цю половину свiту вiд рабства, i ти пiдкориш увесь свiт! Уся Iндiя i
Китай, землi в Африцi, Скiфiя[20] i Кавказ, Сiракузи[21] i Ефiопiя з
трiумфом пiднiмуть тебе до небес!
Александр завагався. Щось молоде i чудове блиснуло йому в очах. Нiздрi
йому затрепетали.
- Тож не гай часу, Александре, ти стрясеш свiтом, i iм'я тво?, як
заграва, стоятиме над вiками!
Та погляд Александра вже збляк. Щоки його вкрила блiдiсть. Вiн тремтiв
i так сильно, що не мiг вдержати на колiнах лiктi.
- Що тобi? - спитав стурбовано Птоломей, пiдтримуючи царя, коли той
приступив до коня. - Знову ця пропасниця? Чи схвилював той мугир?
- Мугир? - Александр тоскне глянув на Птоломея. I вже не скоро сказав:
- Так, мугир, але коли б я не був Александром, я волiв би стати
Дiогеном. Але що до цього тобi?
[1] Дiоген iз Сiнопа (бл. 404 - 323 до н. е.) - давньогрецький фiлософ
школи кiнiкiв. Учень Антiсфера. Заперечуючи вчення Платона про об'?ктивне
iснування iдей як загальних понять, визнавав лише реальнi конкретнi речi.
Проповiдував крайнiй аскетизм, називав себе громадянином свiту
("космополiтом"). За легендою, жив у бочцi (пiфосi).
[2] Александр Македонський (356 - 323 до н. е.) - цар Македонi? з 336
р. до н. е., один iз найвидатнiших полководцiв i державних дiячiв
стародавнього свiту. Син македонського царя Фiлiппа II. Пiдкоривши Грецiю,
з 334 р. до кiнця життя вiв завойовницькi вiйни на Сходi. Пiсля ряду
перемог створив найбiльшу свiтову монархiю стародавнього свiту iз столицею
у мiстi Вавiлонi. Держава Александра Македонського, позбавлена мiцного
внутрiшнього зв'язку, швидко розпалася пiсля його смертi.
[3] Арiстотель (384 - 322 до н. е.) - давньогрецький фiлософ i вчений.
Учень Платона. Залишаючись в основному на позицiях iдеалiзму, в рядi
питань, особливо в теорi? пiзнання, вiдстоював принципи матерiалiзму.
[4] ...вiн мав на увазi великий похiд Александра в Азiю... - Йдеться
про походи Александра Македонського в 334 - 331 рр. до н. е.
[5] Мiлет - стародавн? мiсто в Малiй Азi?. Торговельний, ремiсничий i
культурний центр античного свiту. Грав провiдну роль у грецькiй
колонiзацi? (заснував близько 80 колонiй).
[6] Галiкарнас - торговельний i культурний центр на пiвденному заходi
Мало? Азi? (нинi мiсто Бодрум на територi? Туреччини). Заснований
грецькими колонiстами близько 1200 р. до н. е. - 334 р. до н. е.
Галiкарнас був завойований i зруйнований Александром Македонським.
[7] Карiя - область на пiвденному заходi Мало? Азi? (територiя сучасно?
Туреччини). З кiнця II тисячолiття до н. е. ?? населяли карiйцi, з кiнця
IV ст. до н. е. була завойована Александром Македонським, з III ст. до н.
е. - Селевкiдами.
[8] Лiкiя - давня кра?на на пiвднi Мало? Азi?. З VI ст. до н. е.
завойована персами, згодом була пiд владою Александра Македонського, у
складi держави Птоломе?в, Риму.
[9] Фрiгiя - область у пiвнiчно-захiднiй частинi Мало? Азi?. У 133 р.
до н. е. захiдна, у 25 р. до н. е. схiдна частина областi ввiйшла до
складу Стародавнього Риму
[10] Кiлiкiя - давня область у Малiй Азi? (на пiвднi сучасно?
Центрально? Туреччини). У 333 р. до н. е. завойована Александром
Македонським. У середнi вiки Кiлiкiя була об'?ктом боротьби мiж Вiзантi?ю,
арабами i сельджуками. В 1515 р. стала частиною Османсько? iмперi?.
[11] Фiнiкiя - давня кра?на на схiдному узбережжi Середземного моря
(нинi територiя Лiвану i Сiрi?). Перебувала пiд владою Стародавнього
?гипту, пiзнiше завойована персами, в 332 р. до н. е. - Александром
Македонським.
[12] Вавiлонiя - давня рабовласницька держава на пiвднi Месопотамi?
(нинi - територiя сучасного Iраку). Завойована персами
[13] Iнд - одна з найбiльших рiк Пiвденно? Азi? в межах Китаю, Iндi? i
Пакистану. Довжина 3180км. Бере початок у Тiбетському нагiр'?, впада? в
Аравiйське море.
[14] Согдiан (Согдiана, Согд, Согуд) - давня область у басейнi рiчок
Зеравшану i Кашкадар'? (нинi територiя Таджицько? та Узбецько? РСР). У IV
ст. до н. е. загарбана вiйськами Александра Македонського, пiзнiше тут
iснувало автономне Самаркандське князiвство.
[15] Дарiй. - Йдеться про Дарiя I (Дар'явауша), перського царя з
династi? Ахеменiдiв у 522 - 486 рр. до н. е. Близько 518 р. до н. е.
завоював пiвнiчно-захiдну частину Iндi?, в 514 - 513 рр. до н. е. вiдбувся
його похiд на скiфiв Пiвденного Причорномор'я. За Дарiя I почалися
греко-перськi вiйни.
[16] Ассiрiя - стародавня рабовласницька держава., що iснувала в
Пiвнiчнiй Месопотамi?.
[17] Персiя - назва Iрану до 1935 р.
[18] Афiни - рабовласницьке мiсто-держава (полiс), важливий
економiчний, полiтичний i культурний центр Стародавньо? Грецi?.
[19] Фiлiпп. - Йдеться про царя Македонi? з 359 по 336 р. до н. е.,
батька Александра Македонського Фiлiппа II (бл. 382 - 336 до н. е.).
[20] Скiфiя - давня кра?на на територi? степово? i лiсостепово? частин
сучасно? УРСР. Назва походить вiд племен скiфiв, якi панували тут у VII -
III ст. до н. е.
[21] Сiракузи - давньогрецьке мiсто-держава на пiвденному сходi
Сiцiлi?, центр морсько? торгiвлi Засноване близько 734 р. до н. е
=====================================================================
БЛАГОДАРНЫЙ ЕРОДIЙ
Григорiй Варсава Сковорода
Любезному другу Семену Никифоровичу Дятлову
желает мира божiя.
Проживая дни жизни по оному Сираховскому тупику: "Блажен муж, иже в
премудрости умрет и иже в разумh своем поучается святынh, размышляяй пути
ея в сердцh своем, и в сокровенных ея уразумится", соплел я в сi? 1787-е
лhто маленькую плетеницу, или корзинку, нареченную "Благодарный_ Еродiй"._
Се тебh дар, друже! Прiйми его, Еродiа, по-еродiеву, прiйми парящаго и сам
сый парящiй. Прiйми сердцем Еродiево сердце, птица птицу. "Душа наша яко
птица". Да будет плетенка сiя зерцалом тебh сердца моего и памяткою нашея
дружбы в послhдняя лhта. Ты видь отец еси и сам птенцы твоя воспитуеши. Я
же есмh друг твой, принесшiй плетенку сiю. В ней для младаго ума твоих
птенцов обрящеши оп-риснок от оных хлебов: "Хлhб сердце человhку укрhпит".
Всhй в них зерно сi? сице: яко живет средh вас нhчтось дивное, чудное,
странное и преславное, имущее явитися во свое ему время. Вы же со
благоговhнiем ждите, яко рабы, чающiи господа своего... Ничто же бо естh
бог, то-чiю сердце вселенныя; наше же сердце нам же естh господh и дух.
Сi? домашнее они свое благо со временем узнав и плhнився прекрасною его
добротою, не станут безобразно и бhсновато гонитися за мырскими суетами и
во всhх злоудачах возмогут себе утhшити сею давидскою пhсенькою:
"Возвратися, душа моя, в покой твой и стези своя посредh себе упокоят со
Исаiею". Ничим же бо бездна сiя сердце наше удовляется, токмо само собою,
и тогда-то в нем сiяет вhчная радости весна. Таковое сердце вродив птенцам
твоим, будеши им сугубый, сирhчь истинный отец; чада же твоя будут
истинный, благодарный, благочестивый и самодоволhный еродiи. Протчее же
подобает нhчто сказатh о еродiйской природh. Они подобны журавлям, но
светлhйшее перiе и коралловый или светло-червленный нос. Непримиримый
враги змiям и буфонам, значит - ядовитым жабам. Имя сi?
есть еллинское, значит -
боголюбный, иначе зовется (пеларгос и ерогас), римски - киконiа, полски -
боцян, ма-лороссiйски - гайстер. Сiя птица освятилася в богословская
гаданiя своея благодарности, прозорливости и человhколюбiя. Поминает ее
Давид и Iеремiа. Они кормлят и носят родителей, паче же престарhлых.
Гнhздятся на домах, на кирках, на их шпицах и на турнях, сирiчh горницах,
пирамидах, теремах, вольно, вольно. В Гунгарiи видhл я на каминах. Гаданiе
- еллински - символон. Первый символ составляет она сей: сидит в гнhздh,
па храмh святом утвержденном. Под образом подпись такова: "Господь
утвержденiе мое". Второй символ: стоит един Еродiй. Подпись сiя: "Ничто же
сильнее благочестiя". Третий символ: Еродiй терзает змiя. Подпись: "Нe
возвращуся, дондеже скончаются". Сiй три символы да будут знаменiем,
гербом и печатiю книжицы сея. Она совершилася в первую квадру[1] первыя
луны осhнныя. Аминь!
"Тамо птицы возгнhздяться". "Еродiево жил[ище] предвод[ительствует]
ими" (Псалом). "Еродiй позна время свое" (Iеремiа).
Главизна и твердь книжицы. _
"Прiйдите, чада, послушайте мене, страху господню научу вас" (Давид).
"Аще сердце наше не осуждает нас, дерзновенiе имамы" (Iоанн).
"Сыне! храни сердце твое, люби душу твою" (Сирах), "Разумыв праведник,
себh друг будет" (Соломон).
"Человhк в чести сый не разумh..." (Давид). "Всяк дух, иже не
исповедует Iисуса Христа во плоти пришедша, от бога нhсть" (Iоанн).
"Еродiй позна время свое, Израиль же мене не позна" (Iеремiа).
"Неблагодарнаго упованiе, яко иней зимный, растает и излiется, яко вода
неключима" (Соломон).
ПРИТЧА, НАРЕЧЕННА ЕРОДIЙ. _
В ней разглагольствует обезяна
со гиенцем Еродiевым о воспитанiи.
Обезяна, по древней своей фамилiи именуемая Пишек._ Она во африканских
горах на рясном и превознесенном древh со двома чад своих седмицами
сидhла. В то же время пролhтал мимо младый Еродiй. Госпожа Пишек, _узрhв
его: - Еродiй, Еродiй! - воззвала к нему, - друг мой Еродiй, сын пелергов!
Радуйся! Мир тебh! Хатре! Салам али кюм!..[2]
Е р о д i й. А-а! Всемилостивая государыня! БонжурI[3] Кали имера! День
добрый! Gehorsamer Diener![4] Дай бог радоваться! Salve![5] Спасайся во
господh!..
П и ш е к. Ай, друг ты мой! Радуюся, яко начаша глаголати многими
языки. Видно, что ученый обучал тебе попугай. Куда бог несет?
Е р о д i й. Лечу за пищею для родителей.
П и ш е к. Вот бhда! Ты ли родителей, а не они тебе кормлят?
Е р о д i й. Сi? нhсть бhда, но веселi? и блаженство мое. Они кормили
мене в младости моей от младых ногтей моих, а мнh подобает кормитh их при
старости их. Сi? у нас нарицается аутiл?Харув?у, сирhчь возблагодавать,
или взаимно пеларгствовать, и еллины весь наших птиц род называют
пеларгос. Но мы их не точiю кормим, но и носим за немощь и старость их.
П и ш е к. Чудо преестественное!, Новость, рhдкость, раритет,
необыкновенность, каприз, странная и дикая дичь... Сколько вас у отца и
матери чад?
Е р о д i й. Я и мнhйшiй мене брат Ерогас, и сестра Киконiа.
П и ш е к. Гдh вы обучалися во отроческiи лhта?
Е р о д i й. Нигдh. Мене и брата научил отец, а мати сестру.
П и ш е к. О, мой боже! Вездh цветут славныи училища, в коих всеязычныи
обучают попугаи. Для чего он вас не отдавал? Он не убог. Как быть без
воспитанiя?
Е р о д i й. Для того же то самаго сами нас воспитали родители.
П и ш е к. Да его ли дhло учить и воспитывать? Развh мало у нас вездh
учителей?
Е р о д i й. Он сам великiй к сему охотник, а мати ему во всем
послhдует. Он славословит, яко двh суть главный родительскiя должности
сiй: "Благо родить и благо научить". Аще кто ни единый от сих двоих
заповhдей не соблюл, ни благо родил, ни благо научил, сей нhсть отец чаду,
но виновник вhчныя погибели. Аще же родил видно благо, но не научил,
таков, рече, естh полу-отец, яко же достойно есть полу-мати,
чревородившая, но не млекопитавшая, даровавшая пол мастерства своего
доилицh и погубившая половину чадолюбiя. Аще-де мhсто владычнее сидhнiем
рабским безчестится, како не безобразится отческая должность, исправляема
рабом или наемником? Буде же отец извиняется скудостiю времени, прощается
тогда, когда обрящет лучшее дhло. Но ничто же лучше естh благого
воспитанiя: ни чин, ни богатство, ни фамилiа, ни милость вельмож, развh
благое рожденiе. Оно едино есть лучше всего и сего, яко сhмя щастiю и
зерно воспитанiю.
П и ш е к. Благо родитh разумhеши ли что ли?
Е р о д i й. Не знаю. Знаю же, что он сi? поставляет известным для
единых избранных божiих. Иногда-де во убогом домикh, исполненном страха
божiя, друг роду человhческому благо родится челов_h_к,_ не всегда же и в
царских чертогах. Да уразумhем, яко не красота мыра сего, ни тварь
кая-либо, но едина благодать божiя благому рожденiю виновна бывает и яко
благородство не лhтами к нам прицепляется, но раждается зерно его с нами.
Знаю же и сi?, яко мой отец, разъярен от коего-либо негодяя, стрhляет на
его сими словами:
О quarta luna seminate!
О malo utero gestate!
О mala mens et ingenium!
Иными же словами язвить не обык никого.
П и ш е к. Протолкуй же мнh сiй уязвленiя.
Е р о д i й. Я силы их не знаю, а скажу один их звон:
О в четверту луну посhян!
О злh чревоношен матерью!
О злый уме и злая вродо!
П и ш е к. Конечно, отец твой знает римскiй и еллинскiй язык?
Е р о д i й. Столько знает, сколько попугай по-французски.
П и ш е к. Что се? Не ругаешься ли отцу твоему?
Е р о д i й. Сохрани мя, господи... Не так я рожден и воспитан. Я самую
истину благочестиво сказал.
П и ш е к. Как же он, не научен римски, говорит римски?
Е р о д i й. Есть у его друг, нехудо знающiй римски и маленьку часть
еллински. С ним он, часто бесhдуя, научился сказать нhсколько слов и
нhсколько сентенцiй.
П и ш е к. Ах, мой боже! Как же он могл вас воспитать, невhжда сый?
Е р о д i й. О премудрая госпоже моя! Носится славная притча сiя: "Не
ходи в чужiй монастыр с твоим уставом, а в чужую церковь с твоим типиком".
У нас не как у вас, но совсhм иный род воспитанiя в модh. У вас воспитанiе
зhло драгое. У нас же вельми дешевое. Мы воспитываемся даром. Вы же
великою цhною.
П и ш е к. Бездhлица! Сотню рубликов с хвостиком порять в год на
малчика, а чрез 5 лhт вдруг он тебh и умница.
Е р о д i й. Госпоже Деньга достает и за морем. Но гдh ее взять? А
воспитанiе и убогим нужно есть. И кошка блудлива не находит себh
пристанища. Избавляет же от блуда нас не деньга, но молитва туне.
П и ш е к. Я говорю не о подлом, но о благородном воспитанiи.
Е р о д i й. А я размышляю не о богатом, но о спасительном воспитанiи.
П и ш е к. Полно же! Ты, вижу, старинных и странных дум придержишься.
Однак, скажи, как он вас воспитал? Чему научил? Арифметикh ли и геометрiй?
Ученому ли коему или шляхетному языку?..
Е р о д i й. Да мнh и сi? невhдомо: кто есть ученый, а кто-то шляхетный
язык.
П и ш е к. Да ты же со мною привитался разными языками.
Е р о д i й. Да сколько же сказалося, столько и знаю, не больше.
П и ш е к. По крайней мhph танчить или играть на лютню...
Е р о д i й. А бог з вами! Я и на балалайку, не только на цымбалах не
умhю.
П и ш е к. Ха! Ха! Хе! Ему лютня и цымбали все одно. И сего-то не
знает. Но, друг мой! Музыка великое врачевство во скорбех, утhха же в
печали и забава в щастiи. Да чего же он тебе научил? Скажи, пожалуй!
Е р о д i й. Ничего.
П и ш е к. Умора, ей-ей! уморил ты мене смhхом... Так, так-то у вас
воспитывают?
Е р о д i й. Так!
П и ш е к. Может быть, достал тебh чинок?
Е р о д i й. Ни!
П и ш е к. Может быть, деньгу вам велику собрал или имhнiе?
Е р о д i й. Ни!
П и ш е к. Так что же? Роги золотыя вам на головh возрастил, что ли?
Е р о д i й. Родил и возрастил нам посребренныя крила, ноги, попирающие
главы змiев, нос, разстерзающiй оныя. Се наша и пища, и слава, и забава!
П и ш е к. Да у вас же крила черныя, по крайней мhph смуглыя.
Е р о д i й. Черныя видh, но лhтают путем посребренным.
П и ш е к. Чего же либо научил вас, однак: нелзя не так. Конечно, есть
что-то, на сердце вам напечатанное. Родители суть божiй, чада же суть
родительскiй список, изображенiе, копiа. Как от яблони соки во вhтвы своя,
так родительскiй дух и нрав преходит в чада, дондеже отлучатся и
нововкоренятся.
Еродiй. Рожденнаго на добро не трудно научить на добро, хоть научить,
хоть навычить, хоть извычить. Хоть ученый, хоть звычайный, хоть привычный
есть то же. От природы, яко матери, легесенько спhет наука собою. Сiя есть
всеродная и истинная учительница и единая. Сокола вскорh научишь лhтать,
но не черепаху. Орла во мгновенiе навычишь взирать на солнце и
забавляться, но не сову. Еленя легко исправишь на Кавказныя горы,
привлечешь пить без труда из чистhйших нагорных водотечей, но не велблюда
и не вепра. Аще всяческая строит премудрая и блаженная натура,_ тогда како
не едина она и исцhляет и научает? Всякое дhло спhет, аще она
путеводствует. Не мhзшай только ей, а если можешь, отвращай препятсiвiя и
будьте дорогу ей очищай; воистину сама она чисто и удачно совершит!.
Клубок сам собою поточится из горы: отними только ему препятствующiй
претыканiя камень. Не учи его котиться, а только помагай. Яблони не учи
родить яблока: уже сама натура ее научила. Огради только ее от свиней,
отрhжь волчцы, очисти гусенh, отврати устремляющуюся на корень ея урыну[6]
и протчая. Учитель и врач - нhсть врач и учитель, а только служитель
природы, единственныя и истинныя и врачебницы, и учшельницы. Буде кто чего
хощет научитися, к сему подобает ему родитися. Ничто же от человhк, от
бога же вся возможна суть. Аще же кто дерзает без бога научить или
научиться, да памятует пословицу: "Волка в плуг, а он в луг". Доколh колцо
висит из ноздрей свинiи, дотолh не роет. Выйми же, паки безобразит землю.
Сi? нhсть воспитанiе и нhсть ученiе, но обузданiе, от человhческiя
помощи происходящее, вchx беззаконников управляющее. Воспитанiе же
истекает от природы, вливающiя в сердце сhмя благiя воли, да помалу-малу,
без препятствiй возрасши, самовольно и доброхотно дhлаем все тое, еже
свято и угодно есть пред богом и человhки. Коликое идолопоклонство
восписывать человhческим наукам и человhческим языкам восприносить и
воспрпчитать воспитанiе? Кая полза ангелскiй язык без добрыя мысли? Кiй
плод тонкая наука без сердца благого? Развh, еже орудiе злобы, бhшенству
меч и притчею сказать "крила и роги свинiи". Воззрим, госпоже моя, на весь
род человhческiй! У них науки, яко же на торжищах купля, киплят и мятутся.
Обаче, они хищнhе суть птиц, невоздержнhе скотов, злобнhе звhрей, лукавhе
гадов, безпокойнhе рыб, невhрнhе моря, опаснhе африканских пhсков... Чего
ради? Того ради, яко злh родятся. Природа благая естh всему начало и без
нея ничто же бысть, еже бысть благо. Благодарю убо неизреченным образом
богу во образh его святом, во отцh моем, яко благо от его родитися
сподобил мя есть. Вторая же икона божiя нам есть мати наша. Сего ради
главным божiим дарованiем одарен чрез родителей моих; все протчее
человhческое:чин, богатство, науки и всh вhтроносныи их блонды и пукли с
кудрями вмhняю во хвост, без коего голова и живет, и чтится, и веселится,
но не хвост без головы.
П и ш е к. Убо что ли есть благо родитися и благая природа есть что ли?
Е р о д i й. Благая природа и врода есть благое сердце.
П и ш е к. Что ли есть сердце благое?
Е р о д i й. Сердце благое есть то же, что приснотекущiй источник,
точащiй чистыя вhчно струи, знай, мысли.
П и ш е к. Что ли суть мысли?
Е р о д i й. Сhмя благих дhл.
П и ш е к. Дhла же благая суть что ли?
Е р о д i й. Добрыи плоды, приносимiи богу, родителям, благодhтелям в
честь, славу и жертву.
П и ш е к. Зачем же мнh сердце твое не видно?
Е р о д i й. Thм, что древеснаго корня не видишь.
П и ш е к. А ведь вся влага от кореня?
Е р о д i й. От сердца же всh совhты.
П и ш е к. Как же твоя природа или врода? К чему ты рожден или
врожденное тебh, что ли? Скажи, молю!
Е р о д i й. Благодарность - вот вам начало и конец моего рожденiя!
П и ш е к. Ах, мой боже! И ты на сем одном храмину щастiя основал? Тако
ли?
Е родi й. Ей-ей! Тритысящолhтная пещь неопално соблюла притчу сiю;
"Много хитростей знает лис, а еж одно великое".
П и ш е к. Но может ли от дождевных безгодiй спасти сiя, так сказать,
куртая и куцая куртинка?
Е р о д i й. Довлhет, как ковчег.
П и ш е к. Мнh кажется, сiя надежда есть паучинная одежда.
Е р о д i й. И мнh видится малым червончик, но тайно там много сидит
гривень.
П и ш е к. Сего же то ли единаго учит тебе твой отец?
Е р о д i й. Единаго точiю сего. Он родил мнh крила, а я сам научился
лhтать. Он вродил мнh благое сердце, я же самовольно навыкаю и глумлюся,
сирhчь забавляюся благодарностiю. Он только часто отсекает мнh волчцы,
разумhй, поступки мои, не сличныи благодаренiю, орошает бесhдою,
оживляющею ко благодарности. Всh же бесhды его, как магнитная стрhла в
сhверную точку, праволучно поражают в сей кон: неблагодарная воля - ключ
адских мученiй, благодарная же воля есть всhх сладостей рай. Сыне (часто
вопiет на мене), сыне мой! Ей, учися единыя благодарности. Учися, сидяй в
дому, летяй путем, и засыпая, и просыпаясь. Ты рожден еси благо, и сiя
наука есть дщерь природы твоея. Да будет она тебh сладчайшим и вечерним, и
ранним, и обhдним куском! Знай, что всh протчiя науки суть рабыни сея
царицы. Не буди буiй! Не хватайся за хвост, минув голову. Прiемли и
обращай все во благо. Да будет душа твоя желудком птиц, кои пhсок,
черепашины и камушки обращают себh варенiем крhпкаго своего внутренняго
жара в питательный свои соки. Неблагодарная и ропотливая душа есть то же,
что больный желудок, гнушающiйся всякiя пищи. Благодарность же есть твердь
и здравiе сердца, прiемлющаго все во благо и укрhпляющагося. Плоды
блаженныя жизни суть радость, веселi? и удовольствiе; корень же их и древо
благолиственное есть тишина сердечная, а кореню зерном есть благодарность.
Она ест дух чистый, тихий, благодушный, благовонный, весна и ведро
свhтлаго смысла. Не трещит там молнiя и гром. Вопреки же, все тернiе и
волчцы раждаются от несытыя пiявицы зависти, завить же от ропота, ропот же
от неблагодарныя воли, наполнившiя сердечное нhдро неусыпаемым червiем,
безпереривно денно и нощно душу гризущим. Ах! Дhти мои, дhти! Вот вам
надежда и гавань! Еухаристiа.
П и ш е к. А что ли сi? слово значит (еухаристiа)?
Е р о д i й. Еллины сим словом называют благодаренiе.
П и ш е к. И так сим-то образом вас учит ваш отец? Кому же вы сi?
благодаренiе ваше воздавать будете?
Е р о д i й. Богу, родителям и благодhтелям. Оно богу жертва, родителям
честь, а благодhтелям воздаянiе. Обладатели суть первый благодhтели.
П и ш е к. Чудная форма воспитанiя. У нас бы осмhяли из ног до головы
вас. Гдh сiя мода? Развh в Лунh или в дикой Америкh?
Е р о д i й. Отец наш вельми страннаго сердца. Из тысящи сердец едва
одно найти, согласное ему.
П и ш е к. Так что же протчее?
Е р о д i й. Так не дивитеся чудной формh.
П и ш е к. Как же так? Видь не должно отставать от людей, а люде и мода
одна то.
Е р о д i й. О! о! Он то сея думы далечае, нежели китайская столица от
португалскiя. Он нам часто-пречасто сiю притчу спhвает:
По мосту, мосточку с народом ходи,
По разуму ж его себе не веди.
За жуком ползая, влhзешь и сам в глинку.
Он всегда благовhстит нам, что мода тожде есть, что мыр, мыр же есть
море потопляющихся, страна морового язвою прокаженных, ограда лютых львов,
острог плhненных, торжище блудников, удица сластолюбная, пещь, распаляющая
похоти, пир бhснующихся, лик и коровод пяно-сумозбродных и не
истрезвлятся, дондеже изнурятся, кратко сказать, слhпцы за слhпцем в
бездну грядуще. Блажен муж, иже не идет на путь его. В началh видь врата
его красны и путь пространный, конец же его - непроходимая пропасть,
нетренная дебря, бездна глубока. Ах, каковых он прiемлет к себh? Каковыми
же паки отпущает от себе юнош? Если бы ваше, дhти мои, око прозирало так,
как мое, показалися бы и в ваших очах слезы. Но око ваше есть слhпо, и
злодhй ваш хитр, сi? источает мнh слезы. О юноши! Когда помышляю о вас, в
мыр устремляющихся, нелзя, чтоб не пала мнh во ум притча о волкh, кой,
пожерши матерь незлобных агнцов и надhв кожу ея на себе, приближился к
стаду. Сын же, увидhв мнимую матерь свою, со всhх сил устремился к ней, а
за ним безчисленныи. Також-де мнh приходят на память наша братiя - птицы
тетерваки, ганяющiися за изобилiем пищи и уловляемый. Но чайки, сосhдки и
дятлы бережливhе их столько, сколько елени и сайгаки овец и волов.
Послушайте, дhти, отца вашего пhсеньки сея:
Будь доволен малым. За многим не гонися.
Сhти, простерты на лов,вельми бережися.
Я вам предсказываю - роскошно не жити!
На таковых-то всегда запинают сhти.
Триста пали в неволю по гарячей страсти,
Шестьсот плачут в болhзнях за временны сласти.
Кто благодарен богу, тот малым доволен,
А ропотник всhм мыром не сыт и не полен.
Благодарная душа избежит от сhти;
Вмhсто же ея в сhти попадет несытый.
Не правду ли я сказал, госпоже моя, что отец наш нравоученiе всегда
печатлhет благодарностiю? Во благодарности (рече) так сокрылося всякое
благо, как огнь и свhт утаился во кремешкh. Вhрую и исповhдую. Кто бо
может возложить руки на чуждое, аще не прежде погубит благодарность,
довольствующуюся собственным своим посылаемым ей от бога? Из
неблагодарности унынiе, тоска и жажда, из жажды - зависть, из зависти -
лесть, хищенiе, татьба, кровопролитiе и вся беззаконiй бездна. В безднh же
сей царствует вhчная печаль, смущенiе, отчаянiе и с неусыпным червiем
удка, увязшая в сердце. Сим образом живет весь мыр.
П и ш е к. Но, друг мой, поколь мыр впадет в ров отчаянiя, вы с вашею
богинею, благодарностiю, прежде погибнете от глада, не научившися сыскать
мhсто для пропитанiя.
Е р о д i й. Так ли? В сем-то ли блаженство живет? Ймhть пропитанiе?
Вижу убо нынh, что по вашей желудковой и череватой философiи блаженнhйшая
есть засаженная в тюрму, нежели вольная свинья.
П и ш е к. Вот он! Чорт знает что поет! Развh же голод то не мука?
Е р о д i й. Сiю муку исцhлит мука.
П и ш е к. Да гдh же ее взять?
Е р о д i й. Когда свинiя имhет, как ли нам не достать пищи? Да и гдh
вы видите, что свинiя или наш брат, тетервак, от глада умирает? Но от
прожорства или умирает, или страдает. Может ли быть безумi? безумнhйшее и
мерзостнhйшая неблагодарность богу, промышляющему о нас, как бояться
глада? Нужнаго видь никто не лишается. Почто клевещете на владыку
вселенныя, аки бы он гладом погублял своих домочадцов? Пища насущна от
небеснаго отца всhм подается тварям. Будь только малым доволен. Не жажди
ненужнаго и лишняго. Не за нужным, но за лишним за море пловут. От
ненужнаго и лишняго - всякая трудность, всяка погибель. Всякая нужность
видь есть дешева и всякая лишность есть дорога. Для чего дорога и трудна?
Для того, что не нужна и напротив того. Мы гайстры есмы. Ямы зелiе,
вкушаем зерно, поядаем змiй, рhдко снhда?м буфоны и пищи никогда не
лишаемся; только боимся прожорливости. О боже! Кая чародhйка ослhпила очи
наши не видhти, что природная нужда малою малостiю и малским малым
удовляется и что необузданная похоть есть тожде, что питливая пiявица,
раждающая во един ден тысящу дщерей, никогда же рекших: "Довл_ет_!__
П и ш е к. Отрыгну слово еллинское mala eu (мала эй) или турское пек
эй."Вельми добрh". "Благо же!" Но питливая пiявица разнообразно из
околичностей может видь помалу-малу насосать себh многаго добреца, но уже
сухая ваша, немазаная, по пословицh, и нhмая благодарность, скажи, молю,
кiя вам принесет плоды? Чинок ли, или грунтик, или имперiалик, что ли?
Скажи, умилосердись!
Е р о д i й. Она нам не приносит многих плодов, но един_ великiй._
П и ш е к. В одном не много видь добраго найдешь.
Е р о д i й. Отец наш словословит, что все всяческое, всякая всячина и
всякая сплетка, соплетающая множество, нhсть блаженая; токмо блаженное
есть едино тое, _что единое_ точiю есть. Но сем едином,_ сего же ради и
святом,_ птица обрhте себh храмину и горлица гнhздо себh; еродiево же
жилище предводителствует ими. "Окаянен (рече) всяк человhк есть и всуе
мятется, не обрhтшiй единое"._
П и ш е к. Да подай же мнh в руки оное твое единое!
Е р о д i й. Премудрая и цhломудрая госпоже! Наше добро во огнh не
горит, в водh не тонет, тля не тлит, тать не крадет. Как же вам показать?
Я единосердечен отцу есмь и в том, что щастiя и нещастiя нелзя видетh.
Обо? сi? дух есть, простhе сказать - мысль. Мысли в сердцh, а сердце с
нами, будьте со своими крылами. Но сердце нивидное. Ведро ли в нем и
весна, и брак или война, молнiя и гром,- не видно. Отсюду-то и прелщенiе,
когда нещасных щасливыми, вопреки же, блаженных творим бhдными.
П и ш е к. Однак я ничему не вhрю, поколь не ощупаю и не увижу. Таковая
у мене из младых лhт мода.
Е р о д i й. Сiя мода есть слhпецкая. Он ничему не вhрит, поколь не
ощупает лбом стhны и не падет в ров.
П и ш е к. По крайней мhрh назови именем духовное твое оное едино. Что
ли оно?
Е р о д i й. Не хочется говорить. Певно, оно вам постылою покажется
пустошью.
П и ш е к. Здhлай милость, открой! Не мучи.
Е р о д i й. Оно еллински именуется - cara или eujrosunh [7]
(эвфросина).
П и ш е к. Но протолкуй же, Христа ради, что значит сiя твоя харя?
Е р о д i й. Будете видь смhяться.
П и ш е к. Что ж тебh нужды? Смhх сей есть прiятельскiй.
Е р о д i й. Оно есть веселi? и радость.
П и ш е к. Ха! ха! ха! ха!.. Христа ради, дай мнh отдохнуть... Уморишь
смехом... Здравствуй же и радуйся, гол да весiол! Ты мнh сим смhхом на три
дня здравiя призапасил.
Е р о д i й. Для мне видь лучше веселi? без богатства, нежели богатство
без веселiя.
П и ш е к. О мати божая, помилуй нас!.. Да откуду же тебh радость сiя и
веселi?? Оттуду, что ты гол? Вот! в какую пустошь ваша вас приводит
благодарность. Хорошо веселиться тогда, когда есть чем. Веселi? так, как
благовонное яблочко. Оно не бывает без яблони. Надежда есть сего яблока
яблонь. Но не тверда радостh, вhтренно веселi? есть что ли? Пустая мечта -
мечетна пустыня, сонiе востающаго.
Е р о д i й. Воистину тако есть. Всяк тhм веселится, что обожает,
обожает же тое, на что надhется. Павлин надhется на красоту, сокол на
быстроту, орел на величество, еродiй же веселится тhм, что гнhздо его
твердо на единh. Порицаете во мнh тое, что я гол да весiол. Но сi? же то
самое веселит мене, что моя надежна надhжа не на богатствh. Надhющiйся на
богатство в кипящих морских волнах ищет гавани. Радуюся и веселюся, яко
гнhздо наше не на сахарном лiодке, не на золотом пhскh, не на буяном
возкh, но на облачном столпh возлюбленнаго храма, красящаго всю кифу, кифу
адамантову,_ святаго Петра кифу,_ ей же врата адова вовhк не одолhют.
Впротчем, в кую суету наша нас вводит благодарность? Не клевещите ее. Она
никогда не низводит во врата адова. Она избавляет от врат смертных.
Благодарность входит во врата господня, неблагодарность во адская,
возлюбив суету мыра сего паче бысерей, иже суть заповhди господни, и путь
нечестивых, аки свинiя блато, предизбравшая паче пути, им же ходят
блаженны непорочный. Что бо ест оный бог: "В них же бог мыра сего ослhпил
разумы"? Бог сей есть неблагодарность. Всh духом ея водимый, аки стадо
гергесенское, потопляются во езерh сует и увязают во блатh своих
тлhнностей, ядуще вся дни живота своего и не насыщающеся, жаждущiи,
ропотливы и день от дня неблагодарны; понеже бо не искусиша божiя заповhди
имhти в разумh и презрhли вкусити ангелскаго сего хлhба, услаждающаго и
насыщающаго сердце; сего ради предаде их вышнiй во свинныи мудрованiя
искати сытости и сладости там, гдh ея не бывало, и боятися страха, идh же
не бh страх, дабы из единыя несытости 300 и из единыя неблагодарности 600
родилося дщерей во истомленiе и мученiе сердцам и тhлесам их и во
исполненiе Исаиных слов: "Сами себh ражжегосте огнь вожделhнiй ваших,
ходите убо во пламенh огня вашего и опаляйтеся". Не гордость ли
низвергнула сатану в преисподнюю бездну? Она изгнала из рая Адама. Что убо
есть рай? Что ли есть благовидная свhтлость высоты небесныя, аще не
заповhди господни, просвhщающiя очи? Что же паки есть гордость, аще не
бhсовская мудрость, предпочитающая драгоцhнныя одежды, сластныя трапезы,
свhтлыя чертоги, позлащенныя колесницы и аки бы престол свой поставляющая
вышше скиптра и царствiя божiя, вышше воли и заповhдей его? Не только же,
но и всh служебный духи (разумhй, науки мырскiя) возносятся и возсhдают
вышше царицы своея, вышше божiя премудрости. Кто есть мати сих блядивых и
презорливых бhсиков? - гордость. Гордости же кто мати? - зависть. Зависти
же кто? - похоть. Похоти же кто? - неблагодарность. Неблагодарности же
кто? - никто! Тут корень и адское тут дно. Сiя адская душка, жаждна
утроба, алчная бездна, рай заповhдей господних презрhвшая, никогда же
ничим же удовляется, дондеже живет, пламенем и хврастiем похотей
опаляется, по смерти же горhе жжется углiем и жупелем своих вожделhнiй.
Что бо есть сердце, аще не пещь, горящая и дымящая вhчно? Что же паки есть
смерть, аще не от снов главный сон? Беззаконную бо душу, не спящую видь во
внутреннем судилищh, зерцалом, тайно образующим живо беззаконiя, тайно
уязвляет свhжая память, во снh же горhе ужасными мечтами, страшными
привидhнiй театрами и дикообразными страшилищами смущает и мучит таяжде
вhчности памятная книга, грозящи достойною местю. Из неблагодарнаго
сердца, аки из горнила вавилонскаго, похотный огнь пламенными крилами
развhваяся, насилiем сердце восхищает, да, яже наневидит, таяжде и творит
и тhмижде мучится. Ничто же бо есть вhчная мука, токмо от самаго себе
осуждатися, быти достойным мести. Грhх же достоинством, аки жалом,
уязвляет душу, покрывающей тмh и находящу страху. Надлhтает же страх
оттуду, яко помыслы, не обрhтая помощи, аки гавани, и не видя ни малаго
свhта надежды; помышляя, ужасаются, разсуждая, недоумhвают, како бы
улучити исход злоключенiю... Отсюду раскаеваются без ползы, болят без
отрады, желают без надежды. Вот сей есть исход сердцу неблагодарну!
П и ш е к. Уа! Как балалайку, наладил тебе твой отец. Бряцаешь не вовся
глупо. Для мене мило, что сердце есть то же, что пещь.
Е р о д i й. Всякое сердце есть жертвенник, огнище или каминок...
П и ш е к. Что же ты замолк?
Е р о д i й. Желанiе есть то неугасаемый огнь, день и нощь горящiй.
Дрова суть то вся, желаемая нами. Сi? горнило и сiя бездна - углiе
огненное, куренiе дыма восходящiя до небес и нисходящiя до бездн пламенныя
волны вhчно изблевает, сама сущи морских бездн и ширина небес всhх. Тут-то
слично подобает сказать святаго Iсидора слово. "О человhче! Почто дивишься
высотам звhздным и морским глубинам? Внiйди в бездну сердца твоего! Тут-то
дивися, аще имаши очи". О, глубокое сердце человhку, и кто познает его? О,
сердце и воля, безпредhльный и безконечный аде!
П и ш е к. Видь же и твое сердце горит, и курит, и дымится, кипит,
клокощет, пhнится. Так ли?
Е р о д i й. Содома видь горит, курит и протчая, сирhчь неблагодарное
сердце. О всhх бо неблагодарных пишется: "Горе им, яко в путь Каинов
поидоша..." Но не всh же суть сердца Каиновы. Суть и Авелевы жертвенники
благовонныи, яко кадило дым, возвhвающiи во обонянiе господа вседержителя.
Не вhсте ли, госпоже моя, яко пеларгiянскiй род есмы, раждаемый ко
благодарности? Сего ради и от человhк благочестивый нашим именем
знаменаются (еродiос), божiе бо благоуханiе есмы. Не возда?м безумiя богу,
тщанiем не лhнивы, духом горяще, господеви работающе, упованiем радующеся,
скорби терпяще, в молитвах пребывающе, о всем благодаряще, всегда
радующеся.
П и ш е к. Развh же у вас благочестiе и благодарность есть тожде?
Е р о д i й. Развh же то не тожде есть: благое чествовать и благiй дар
за благо почитать? Благочестiе чествует тогда, когда благодарность почтет
за благое. Благочестность есть дщерь благодарности. Благодарность есть
дщерь духа вhры. Тут верх... Вот вам Араратска гора!
П и ш е к. Признаюся, друже, что сердце мое нудится дивитися сердцу,
неописанной (по глаголу твоему) безднh. Оно мнh час от часу удивителнhе.
Слово твое дhйствует во мнh, будьто жало, впущенное в сердце пчелою.
Е р о д i й. Сего ради ублажаю вас.
П и ш е к. О чем?
Е р од i й. О том, что ваше желанiе, или аппетит, начал остритися ко
единой сладчайшей и спасителнhйшей со всhх пищей пищh. Как денница солнце,
так и сi? знаменiе ведет за собою здравiе. Недужной утробh мерзка есть ядь
самая лучшая и яд для нея. Здравое же и обновленное, яко орляя юность,
господем сердце преображает и яд в сладкополезну ядь. Кая спасителнhе
пища, как бесhда о богh? И всh гнушаются. Что горестнhе есть, как
пароксизмами мырских сует волноватися? И всh услаждаются. Откуду сiя
превратностh? Оттуду, яко глава у них болит. Больны, послhды же мертвы, и
нhсть Елиссея сих умонедужных и сердобольных отроков воскресити. Что бо
есть в человhкh глава, аще не сердце? Корень древу, солнце мыру, царь
народу, сердце же человhку есть корень, солнце, царь и глава. Мати же что
ли есть болящаго сего отрока, аще не перломатерь, плоть тhла нашего,
соблюдающая во утробh своей бысер оный: "Сыне, храни сердце твое!" "Сыне,
даждь мнh сердце твое!" "Сердце чисто созижди во мнh, боже!" О блажен,
сохранившiй цhло цhну сего маргарита! О благодарносте, дщерь господа
Саваофа, здравiе жизнь и воскресенiе сердцу!
П и ш е к. Пожалуй, еще что-либо поговори о сердцh. Вельми люблю.
Е р о д i й. О любезная госпоже моя! Повhрьте, что совершенно будете
спокойны тогда, когда и думать и бесhдовать о сердцh не будет вам ни
омерзhния, ни сытости. Сей есть самый благородный глум. Любители же его
нареченны - "царское священiе".
П и ш е к. Для чего?
Е р о д i й. Для того, что вся протчая дhла суть хвост, сi? же ест
глава и царь.
П и ш е к. Ба! А что значит глум? Я вовся не розумhю. Мню, яко
иностранное слово, сi?.
Е р о д i й. Никако. Оно есть ветхославенское, значит то же, что
забава, еллински (diatribh - дiатрiба), сирhчь провожденiе времени. Сей
глум толико велик, яко нарочито бог возбуждает к нему: "Упразднитеся и
уразумhйте", толико же славен, яко Давид им, яко же царским, хвалится:
"Поглумлюся в заповhдех твоих". Древле един точiю Израиль сею забавою
утhшался и наречен языком святым, протчiи же языцы, гонящiи и хранящiи
суетная и ложная,- псами и свинiями. Сей царскiй театр и дивный позор
всегда был присный и неразлучный всhм любомудрым, благочестивым и
блаженным людем. Всякое позорище ведет за собою скуку и омерзhнiе, кромh
сего; паче же сказать: чем болhе зрится, тhм живhе рвется ревность и
желанiе. Елико внутреннhе отверзается, толико множайшая и сладчайшая
чудеса открываются. Не сей ли есть сладчайшiй и несытый сот вhчности? Мыр
несытый есть, яко не удовляет. В_h_чность_ несыта, яко не огорчает. Сего
ради глаголет: "Сыне, храни сердце твое". Разжевав, скажите так: "Сыне,
отврати очи твои от сует мырских, перестань примhчать враки его, обрати
сердечное око твое во твое же сердце. Тут дhлай наблюденiя, тут стань на
стражh со Аввакумом, тут тебh обсерваторiум, тут-то узриш, чего никогда не
видал, тут-то надивишься, насладишься и успокоишься".
П и ш е к. Но для чего, скажи мнh, всh сердце презирают?
Е р о д i й. Для того, что всh его цhны не презирают. Сердце подобно
царю, во убогой хижинкh и в разh живущему. Всяк его презирает. А кому
явилося величествiе его, тот, пад ниц, раболhпно ему покланяется и сколь
можно, все презрhв, наслаждается его и лица и бесhды. Слово сi?: "Сыне,
храни сердце твое" - сей толк и сок утаевает. Сыне! не взирай на то, что
твое тhлишко есть убогая хижинка и что плоть твоя есть плетка и тканка
простонародная, портище подлое, слабое и нечистое. Не суди по лицу ничего,
никого ни себе. В хижинкh той и под убогою тою одеждою найдешь там царя
твоего, отца твоего, дом твой, ковчег его, кифу, гавань, петру и спасете
твое. Быстро только храни, блюди и примhчай. А когда паки Давид говорит:
"Поглумлюся в зап[овhдех] твоих" - не то же ли есть, что сказать так:
"Наслаждуся твоего лица, словес твоих, совhтов и повелhнiй"? Самое видь
величествiе его неизреченно удивляет прозорливца. Не пустый видь вопль
сей: "Исповhмся тебh, яко страшно удивил мя еси". В древняя лhта между
любомудрыми востал вопрос сей: "Что ли есть наибольшее?.." О сем всh
размышляли чрез долгое время, лhтом и зимою, нощiю и днем. Породилися о
сем книги. Отдавалося от ученых гор по всей вселеннhй многое многих
отвhтов и разногласное эхо. Тогда-то размhсишася и слiяшася языцы. Востал
язык на язык, голова на голову, разум на разум, сердце на сердце... В сем
столпотворенiи обрhтеся муж нhкiй, не ученый, но себе прозрhвшiй. Сей,
паче надежды, обезглавил Голiафа. Смутилася и воскипhла вся мусикiя,
поющая пhсни бездушному истукану, тлhнному сему мыру, со златою его главою
- солнцем. Злоба правдh приразилась, но о кифу_ вся разбилась. Востали
борющiя волны, но побhду достала славна сiя слава: "Посредh (рече) вас
живет то, что превышше всего есть". О боже, коль не слична мусикiя без
святаго духа твоего! И коль смhхотворна есть премудрость, не познавшая
себе! Сего ради молю вас, любезная госпоже моя, не смhйтеся и не хулите
отца моего за то, что ничего нас не научил, кромh благодарности. Я стану
плакать, утеку и полечу от вас.
П и ш е к. Постой, постой, любезный мой Еродiй. Нынh не только не хулю
отца твоего, но и благословлю и хвалю его. Нынh начало мнh, аки утро
зарыть, тако открыватися, коль великое дело есть благодарность!_ Сотвори
милость, еще хотя мало побесhдуй.
Е р о д i й. О добродhйко моя! Пора мнh за моим дhлом лhтhть.
П и ш е к. Друже мой сердечный! Я знаю, что отец твой есть милосердая и
благочестивая душа, не разгнhвается за сi?.
Е р о д i й. Чего ж вы желаете?
П и ш е к. Еще о сем же хоть мало побесhдуем.
Е р о д i й. Станем же и мы ловить птицу тысячу лhт.
П и ш е к. Что се ты сказал?
Е р о д i й. Вот что! Нhкiй монах 1000 лhт ловил прекраснhйшую из всhх
птиц птицу.
П и ш е к. Знал ли он, что уловит?
Еродiй. Он знал, что ее вовhки не уловит.
П и ш е к. Для чего ж себе пусто трудил?
Е р о д i й. Как пусто, когда забавлялся? Люде забаву купуют. Забава
есть врачевство и оживотворенiе сердцу.
П и ш е к. Вот развh чудный твой глум и дивная дiатриба!
Е р о д i й. Воистину чудна, дивна и прекраснhйша птица есть вhчность.
П и ш е к. О! Когда вhчность ловил, тогда не всуе трудился. Вhрую, что
она слаже меда. Посему великое дhло есть сердце, яко оно естh вhчность.
Е р о д i й. О любезная мати! Истину рекла еси. Сего толикаго дара и
единаго блага слhпая неблагодарность, не чувствуя за 1000 бездhлиц, всякiй
день ропщет на промысл вhчнаго и сим опаляется. Обратися, окаянное сердце,
и взглянь на себе самое - и вдруг оживотворишься. Почто ты забыло себе?
Кто отверзет око твое? Кто воскресит память твою, блаженная бездно? Како
воля твоя низвергнула тебе во мрачную сiю бездну, преобразив свhт твой во
тму? Любезная мати, разумhете ли, откуду родится радуга?
П и ш е к. А скажи, пожалуй, откуду? Я не знаю.
Е р о д i й. Когда смотрит на себе в зарцалh пречистых облачных вод
солнце, тогда его лице, являемое во облаках, есть радуга. Сердце
человhческое, взирая на свою самую ипостась, воистину раждает предhл
обуреванiй, иже есть радостная оная дуга Ноева:
Пройшли облака,
Радостна дуга сiяет.
Пройшла вся тоска,
Свiт наш блистает.
Веселi? сердечное есть чистый свhт ведра, когда миновал мрак и шум
мырскаго вhтра.
Дуга, прекрасна сiянiем своим, како ты нынh отемнhла? Деннице
пресвhтлая, како нынh с небесе спала еси? Ау! Низвергла тебе гордость,
дщерь безчувственныя неблагодарности, предпочетшая хобот паче главы, сhнh
преходящу паче мамврiйскаго дуба. Еже бо кто обожает, в то себе
преображает. Удивительно, како сердце из вhчнаго и свhтлаго преображается
в темное и сокрушенное, утвердившися на сокрушенiи плоти тhла своего.
Таков, аще себh зол, кому добр будет? "Разумивый же праведник себh друг
будет и стези своя посредh себе упокоит". Сi? есть истинное, блаженное
самолюбiе - ймhть дома, внутрь себе, все свое некрадомое добро, не
надhяться же на пустыя руги и на наружныя околицы плоти своея, от самаго
сердца, аки тhнь от своего дуба, и аки вhтвы от корене, и аки одежда от
носящаго ее, зависящая. Вот тогда-то уже раждается нам из благодарности
матерh подобная дщерь, еллински именуемая autarceia (автаркhя), сирhчь
самодовольность, быть самым собою и в себh довольным, похваляемая и
превозносимая, яко слад-чайшiй истиннаго блаженства плод, в первом
Павловом письмh к Тимофею, в стихh 6-м так: "Есть снисканiе велiе -
благочестiе с доволством". Вот вам два голубиная крила? Вот вам двh
денницы! Двh дщери благодарности - благочестность и самодоволность. "И
полещу и почiю". Да запечатлhется же сiя бесiда славою отца моего сею:
главизна_ воспитанiя_ есть:_ 1) благо родить; 2) сохранить птенцеви младое
здравiе; З) научить благодарности.
П и ш е к. Ба! На что ж ты поднял крила?
Е р о д i й. Прощайте, мати. Полечу от вас. Сердце мое мнh зазирает,
что не лечу за дhлом.
П и ш е к. По крайней мhрh привитайся з дочерьми моими.
Е р о д i й. Здhлайте милость! Избавте мене от вашего типика.
П и ш е к. Мартушка моя поиграет тебh на лютнh. Вертушка запоет или
потанчит. Они чрез верх благородно воспитаны и в модh у господ. А Кузя и
Кузурка любимы за красоту. Знаешь ли, что они пhсеньки слагают? И вhришь
ли, что они в модh при дворh у Марокскаго владhлца? Там сынок мой пажем.
Недавно к своей роднh прилетhл оттуда здешнiй попугай и сказал, что
государь жаловал золотую табакирку...
Е р о д i й. На что ему табакирка?
Пише к. Ха-ха-ха! На что? Наша видь честь зависит, что никто удачнhе не
сообразуется людям, как наш род. Носи и имhй, хоть не нюхай. Знаешь ли,
как ему имя?
Е р од i й. Не знаю.
П и ш е к. Имя ему Пhшок. Весьма любезное чадо.
Е р о д i и. Бога ради, отпущайте мене!
Пише к. Куда забавен скакун! Как живое сребро, всhми составами мает.
Принц любит его, цhлые часы проводт с ним,забавляясь.
Е р о д i й. О сем его ни ублажаю, ни завижу. Прощайте!
П и ш е к. Постой, друг мой, постой! А о благом рожденiи не сказал ты
мнh ни слова? Так ли? О-о, полетhл! Слушай, Вертушка! Что-то он,
поднимаясь, кажется, скачал...
В е р т у ш к а. Он сказал, матушка сударыня, вот что: о благом
рожденiи принесу вам карту.
П и ш е к. А когда же то будет?
Еродiи не лгут. Он в слhдующем мhсяцh маh паки посhтил сiю госпожу.
Принес о благом рожденiи свиток, но не мог ничем се утhшить: толь лютая
терзала ее печаль. Никогда жесточае не свирhпhет печаль, как в то время,
когда сердце наше, основав надhжду свою на лживом морh мыра сего и на
лжекамнях его, узрит, наконец, опроверженное гнhзно свое и разоряющiйся
град ложнаго блаженства. Господин Пhшок, прескакивая из окна на окно, упал
на двор из горних чертогов, сокрушил ноги и отставлен от двора. Сверх
того, старшiя дщери начали безчинствовать и хамским досаждепiем досаждать
матерh. Вскоре она умре, дом же стал пуст. Тогда, аки желhзо на водh,
восплыла на верх правда,_ яко силнhе всего есть страх божiй и яко
благочестивая и самодовольная благодарность превосходит небо и землю.
Еродiй, отлhтая, повhсил на цвhтущем фнникh лист сей:
СВИТОК
о благом рожденiи чад ради благочестивых,
сострастных и здравых родителей.
Сhй в перву и втору луну, сирhчь в квадру,
Сhй, изшед из пиров и бесhд священных.
Зрhв мертвеца или страшен позор не сhй
Заченшей сверх не сhй Не в мhру пян не сhй.
Заченша да носит в мыслях и в позорах святых,
И в бесhдах святых, чужда страстных бурей,
В тихом безстрастiи во зрhнiи свягых.
Тогда собудется: "И пройде дух хлада тонка и тамо бог" (Книга Царств).
По сем гайстер вознесся выспрь, воспhвал малороссiйску пiсенhку сiю:
Солове?чку, сватку, сватку!
Че бывал же ты в садку, в садку?
Че видал же ты, как сhют мак?
Вот так, так! Сhют мак.
А ты, шпачку, дурак...
Сiю пhсенку мальчики, составив лик, сирhчь хор, или коровод, домашнiй
его пhвчiй во увеселенiе спhвали святому блаженому ?пископу Iосафу
Горленку.
А м_ и н _h_. _
[1] [Quadra] - чверть (лаг.).
[2] xcitqe есть поздравленiе еллинское - радуйся! Салам - турское.
Славянски - мир да будет тебh! Прим._ Ск.
[3] Бонжур - французское - добрый день! Кали имера - грецкое слово - то
же. Прим. Ск_
[4] Gehorsamer Diener - нhмецкое - покорный слуга. Прим. Ск. _
[5] Salve (салуе) - римское - благоденствуй! Спасайся! Прим. Ск. _
[6] [Urina] -сеча (лат.)._
[7] Радiсть (грецьке).
АФОРИЗМИ
Хто дума? про науку, той любить ??, а хто ?? любить, той нiколи не
перестае вчитися, хоча б зовнi вiн i здавався бездiяльним.
Нi про що не турбуватись, нi за чим не турбуватись - значить, не жити,
а бути мертвим, адже турбота - рух душi, а життя - се рух.
Що може бути солодше за те, коли любить i прагне до тебе добра душа?
Надмiр породжу? пересит, пересит - нудьгу, нудьга ж - душевну тугу, а
хто хворi? на се, того не назвеш здоровим.
Любов виника? з любовi; коли хочу, щоб мене любили, я сам перший люблю.
Хiба розумно чинить той, хто, починаючи довгий шлях, в ходi не дотриму?
мiри?
Як купцi вживають застережних заходiв, аби у виглядi добрих товарiв не
придбати поганих i зiпсутих, так i нам слiд якнайретельнiше пильнувати,
щоб, обираючи друзiв, цю найлiпшу окрасу життя, бiльше того - неоцiненний
скарб, через недбальство не натрапити на щось пiдроблене.
Не все те отрута, що непри?мне на смак.
Добрий розум, робить легким будь-який спосiб життя.
Бери вершину i матимеш середину.
З усiх утрат втрата часу найтяжча.
Коли ти не озбро?шся проти нудьги, то стережись, аби ця тварюка не
спихнула тебе не з мосту, як то кажуть, а з чесноти в моральне зло.
То навiть добре, що Дiоген був приречений на заслання: там вiн узявся
до фiлософi?.
Так само як боязкi люди, захворiвши пiд час плавання на морську
хворобу, гадають, що вони почуватимуть себе краще, коли з великого судна
пересядуть до невеличкого човна, а вiдти знову переберуться у
тривесельник, але нiчого сим не досягають, бо разом з собою переносять
жовч i страх, - так i житт?вi змiни не усувають з душi того, що завда?
прикростi i непоко?ть.
Безумцевi властиво жалкувати за втраченим i не радiти з того, що
лишилось.
Ти не можеш вiднайти жодного друга, не нашукавши разом з ним i
двох-трьох ворогiв.
Бiльше думай i тодi вирiшуй.
Скiльки зла та?ться всерединi за гарною подобою: гадюка хова?ться в
травi.
Хто добре запалився, той добре почав, а добре почати - це наполовину
завершити.
О, коли б змога писати так само багато, як i мислити!
Майбутнiм ми маримо, а сучасним горду?мо: ми прагнемо до того, чого
нема?, i нехту?мо тим, що ?, так нiби минуле зможе вернутись назад, або
напевно мусить здiйснитися сподiване.
У тих, хто душею низький, найкраще з написаного i сказаного ста?
найгiршим.
Уподiбнюйся пальмi: чим мiцнiше ?? стиска? скеля, тим швидше i
прекраснiше здiйма?ться вона догори.
О, коли б ми в ганебних справах були такi ж соромливi i боязкi, як це
часто ми бува?мо боязкi i хибно соромливi у порядних вчинках!
Визначай смак не по шкаралупi, а по ядру.
Розум завжди любить до чогось братися, i коли вiн не матиме доброго,
тодi звертатиметься до поганого.
Одне менi тiльки близьке, вигукну я: о школо, о книги!
З видимого пiзнавай невидиме.
Щасливий, хто мав змогу знайти щасливе життя. Але щасливiший той, хто
вмi? ним користуватись..
Не досить, щоб сяяло свiтло денного сонця, коли свiтло голови тво??
затьмарене.
Звiрившись на море, ти переста?ш належати сам собi.
Похибки друзiв ми повиннi вмiти виправляти або зносити, коли вони
несерйознi.
Нема? нiчого небезпечнiшого за пiдступного ворога, але нема? нiчого
отруйнiшого вiд удаваного друга.
Мудрець мусить i з гною вибирати золото.
Коли велика справа - панувати над тiлами, то ще бiльша - керувати
душами.
Збери всерединi себе сво? думки i в собi самому шукай справжнiх благ.
Копай всерединi себе криницю для то? води, яка зросить i твою оселю, i
сусiдську.
Для шляхетно? людини нiщо не ? таке важке, як пишний бенкет, особливо
коли першi мiсця на ньому займають пустомудрi.
Хiба не любов усе ?дна?, буду?, творить, подiбно до того, як ворожiсть
руйну??
Природа прекрасного така, що чим бiльше на шляху до нього трапля?ться
перешкод, тим бiльше воно вабить, на зразок того найшляхетнiшого i
найтвердiшого металу, який чим бiльше треться, тим прекраснiше виблиску?.
Неправда гнобить i протидi?, але тим дужче бажання боротися з нею.
Чи зна?ш ти, яких лiкiв вживають ужаленi скорпiоном? Тим же скорпiоном
натирають рану.
Слiпi очi, коли затуленi зiницi.
Як лiки не завжди при?мнi, так i iстина бува? сувора.
Все мина?, але любов пiсля всього зоста?ться.
Кому душа болить, тому весь свiт плаче.
Тодi лише пiзна?ться цiннiсть часу, коли вiн втрачений.
Ти робиш найкращу i для тебе рятiвну справу, коли твердо ступа?ш по
шляху доброго глузду.
Як нерозумно випрошувати те, чого можеш сам досягти!
Коли ти твердо йдеш шляхом, яким почав iти, то, на мою думку, ти
щасливий.
Коли не зможу нiчим любiй вiтчизнi прислужитись, в усякому разi з усi??
сили намагатимуся нiколи нi в чому не шкодити.
Всяка ?жа i пиття смачнi й кориснi, але треба знати час, мiсце i мiру.
Лiд на те й родиться, аби танути.
Демон проти демона не свiдчить, вовк вовчого м'яса не ?сть.
Без ядра горiх нiщо, так само як i людина без серця.
Краще голий та правдивий, нiж багатий та беззаконний.
Облиш забобони, обмий совiсть, а потiм одежу, залиш усi сво? хиби i
пiдiймайся!
Коли риба спiймана, вона вже не потребу? принади.
Наступний, весело освiтлений день - плiд учорашнього, так само як добра
старiсть - нагорода гарно? юностi.
Солодке пiзна? пiзнiше той, хто може проковтнути непри?мне.
Не любить серце, не бачачи краси.
Що вподобав, на те й перетворився.
Не за обличчя судiть, а за серце.
Кожен ? той, чи? серце в нiм: вовче серце - справдешнiй вовк, хоч
обличчя людське; серце боброве - бобер, хоча вигляд вовчий; серце вепрове
- вепр, хоч подоба бобра.
Чи може людина, слiпа у себе вдома, стати зрячою на базарi?
Пiзна?ш iстину - ввiйде тодi у кров твою сонце.
Хiба може говорити про бiле той, котрому невiдоме, що таке чорне?
Свiтло вiдкрива? нам те, про що ми у темрявi лише здогадувалися.
Не може не блудити нога твоя, коли блудить серце.
Нiхто не може вбити в собi зло, коли не втямить спершу, що таке те зло,
а що добро. А не взнавши сього у себе, як можна взнати i вигнати його в
iнших.
На новий путiвець шукай новi ноги.
Що з того, коли листок зовнi зелений, та корiнь позбавлений житт?вого
соку?
Чи не дивина, що один у багатствi бiдний, а iнший у бiдностi багатий?
Не називай солодким те, що породжу? гiркоту.
Вiрю, що бiльше ?лею ма? в сво?х гладеньких словах улесник, анiж
батько, коли кара?, i що фальшива позолота блищить краще вiд самого
золота... Але згадай приказку: "Вихвалявся гриб гарною шапкою, та що з
того, коли пiд нею голови нема".
Вода без риби, повiтря без пташок, час без людей бути не можуть.
Не все те недiйсне, що недосяжне дитячому розумовi.
Тiнь яблунi не заважа?.
Iстина спалю? i нищить усi стихi?, показуючи, що вони лише тiнь ??.
Шука?мо щастя по кра?нах, столiттях, а воно скрiзь i завжди з нами; як
риба в водi, так i ми в ньому, i воно бiля нас шука? нас самих. Нема його
нiде вiд того, що воно скрiзь. Воно схоже до сонячного сяйва - вiдхили
лише вхiд у душу свою.
Математика, медицина, фiзика, механiка, музика зi сво?ми сестрами - чим
глибше ?х пiзна?мо, тим сильнiше палять серце наше голод i спрага.
Невже ти не чув, що сини вiку мудрiшi вiд синiв дня?
Не дивина дорогу вiднайти, але нiхто не хоче шукати, кожен сво?м шляхом
бреде та iншого веде - в цьому i важкiсть.
Не розум вiд книг, а книги вiд розуму створились.
РОЗМОВА, ЗВАНА АЛФАВIТ, ЧИ БУКВАР СВIТУ
ДРУЖНЯ РОЗМОВА ПРО ДУШЕВНИЙ СВIТ
...Моя розмова стосу?ться лише людинолюбних душ, чесних станiв i
благословенних видiв промислу, якi не суперечать божому i людському
законовi, а складають плодоносний церкви, яснiше кажучи, суспiльства, сад,
як окремi частини складають годинниковий механiзм.
Мова моя тодi спокiйнiша, коли кожна людина не лише добра, але i
спорiднену собi всiма сторонами знаходить роботу. Се i ? бути щасливим,
пiзнати себе чи свою природу, взятися за сво? спорiднене дiло i бути з ним
у злагодi з загальною потребою. Така потреба - се благодiйство i послуга.
Не дивно, що в стародавнiх римлян як потреба, так i благодiйство
означалося словом officium, тобто моральний обов'язок.
Найдобрiша людина тим неспокiйнiша i нещаснiша, чим бiльшу посаду вона
займа?, але до не? не народжена. Та й як ?й не бути нещасною, коли
загубила той скарб, що дорожчий за все на свiтi: "Веселощi серця - життя
для людини, i радiсть людська - ? довгоденнiсть" (Сiрах).
Як же не згубити, коли замiсть добрих послуг лише обража? друзiв i
родичiв, близьких i далеких, спiввiтчизникiв i чужоземцiв? Як не ображати,
коли вона суспiльству приносить шкоду? Як не зашкодити, коли погано
виконувати обов'язки? Як не буде погано, коли нема? завзятостi i невтомно?
працi? Звiдки ж з'явиться працелюбнiсть, коли нема? бажання i старанностi?
Де ж вiзьмеш бажання без природи? Природа - всьому початкова причина i
рушiйна сила. Вона i ? матiр'ю бажання. Бажання ж - започаткування,
схильнiсть i рух. Бажання, за приказкою, сильнiше неволi. Воно прагне до
працi i радi? з не?, як зi свого сина. Праця - живий i невсипущий рух
усi?? машини, доки не довершиться справа, що сплiта? творцевi сво?му
вiнець радостi. Коротко кажучи, природа наснажу? до дiла i змiцню? до
працi, роблячи ?? солодкою...
Скажу тобi: коли бажа?ш, щоб син твiй охоче й безпомилково виконував
сво? обов'язки, мусиш сприяти йому пiд час вибору звання, вiдповiдно до
його якостей. Сто спорiдненостей - сто звань, а всi почеснi, як законнi.
Хiба не зна?ш, що ма?тнiсть - вiд чесно виконаних обов'язкiв, а не
обов'язки вiд ма?тностi залежать? Чи не бачиш, що низьке звання часто
вiднаходить ма?тнiсть, а високе - губить?
Не дивись, хто вище i хто нижче, хто виднiше i незнатнiше, багатше й
убогiше, але дивись на те, що з тобою спорiднене. Вже ми казали, що без
спорiдненостi все нiщо...
Коли володар ма?ткiв живе щасливо, не тому вiн щасливий, що володi?
ними: щастя до ма?ткiв не прив'язане.
Коли казати про володiння за спорiдненiстю, слiд розумiти i види всiх
зовнiшностей. Зовнiшн? те, що лежить поза людиною: грунт, рiд, чин тощо.
Шукай, що хочеш, але не загуби свiту. Шляхетний список лежить поза тобою,
а ти поза ним цiлком можеш бути щасливий. Вiн без свiту нiщо, а свiт без
нього - щось, без чого не можна бути щасливим i в едемськiм раю.
ЖАБИ
Коли висохло озеро, жаби пострибали шукати собi нове житло. Нарештi усi
загукали:
- Ох, яке величезне озеро! Буде воно нам довiчним житлом!
I стрибнули разом у нього.
- А я,- сказала одна з них,- вирiшила жити в одному iз джерел, що
наповнюють ваше озеро. Онде бачу зарослий лiсом горб, який посила? сюди
багато струмкiв, сподiваюся знайти там для себе джерело.
- А навiщо, тiтонько? - спитала молоденька жаба.
- А тому, голубонько моя, що струмочки можуть потекти в iнший бiк, а
ваше озеро може так само висохнути. Джерело ж для мене завжди надiйнiше од
калюжi.
Сила:
Всяка розкiш може зубожiти i висохнути, як озеро, лише чесне ремесло
забезпечить непишне, але спокiйне iснування... Скiльки багатi?в щодня
стають жебраками. В цьому ?диним спасiнням ? ремесло.
...Найбiднiшi раби нерiдко походять вiд предкiв, що жили в калюжi
великих прибуткiв.
ОРЕЛ I СОРОКА_
Сорока Орловi казала:
- Скажи менi, чи тобi не набридло невпинно вихором шугати у безкра?х
небесних просторах - то вгору, то вниз, наче по гвинтових сходах?..
- Я б нiзащо на землю не спустився,- вiдповiв Орел,- коли б тiлесна
потреба не приневолювала мене до того.
- А я б нiзащо не залишала мiста, коли б була орлом,- сказала Сорока.
- Я б теж так робив,- мовив Орел,- коли б був лише Сорокою.
Сила:
Хто народжений до того, щоб бавитися вiчнiстю, тому при?мнiше жити в
полях, гаях i садах, анiж у мiстах.
БДЖОЛА ТА ШЕРШЕНЬ
- Скажи менi, Бджоло, чого ти така дурна? Чи зна?ш ти, що плоди тво??
працi не стiльки тобi самiй, як людям кориснi, а тобi часто i шкодять,
приносячи замiсть нагороди смерть; одначе не переста?ш через дурiсть свою
збирати мед. Багато у вас голiв, але всi безмозкi. Видно, що ви без пуття
закоханi в мед.
- Ти поважний дурень, пане раднику,- вiдповiла Бджола.- Мед любить ?сти
й ведмiдь, а Шершень теж не проти того. I ми могли б по-злодiйському
добувати, як часом наша братiя й робить, коли б ми лише ?сти любили. Але
нам незрiвнянно бiльша радiсть збирати мед, анiж його споживати. До сього
ми народженi i будемо такi, доки не помремо. А без сього жити, навiть
купаючись у меду, для нас найлютiша мука.
Сила:
Шершень - се образ людей, котрi живуть крадiжкою чужого i народженi на
те тiльки, щоб ?сти, пити i таке iнше. А бджола - се символ мудро? людини,
яка у природженому дiлi трудиться. Багато шершнiв без пуття кажуть: нащо
сей, до прикладу, студент учився, а нiчого не ма?? Нащо, мовляв, учитися,
коли не матимете достатку?.. Кажуть се незважаючи на слова Сiраха:
"Веселiсть серця - життя для людини" - i не тямлять, що природжене дiло ?
для не? найсолодша втiха. Погляньте на життя блаженно? натури i навчiтеся.
Спитайте вашого хорта, коли вiн веселiший? - Тодi,- вiдповiсть вам,- коли
полюю зайця.- Коли за?ць смачнiший? - Тодi,вiдповiсть мисливець,-коли
добре за ним полюю.
Погляньте на кота, що сидить перед вами, коли вiн куражнiший? Тодi,
коли всю нiч бродить або сидить бiля нори, хоча, зловивши, й не ?сть мишi.
Замкни в достатку бджолу, чи не помре з туги, в той час, коли можна ?й
лiтати по квiтоносних лугах? Що гiрше, нiж купатися в достатку i
смертельно каратися без природженого дiла? Нема? гiршо? муки, як хворiти
думками, а хворiють думки, позбавляючись природженого дiла. I нема?
бiльшо? радостi, анiж жити за покликанням. Солодка тут праця тiлесна,
терпiння тiла i сама смерть його тодi, бо душа, володарка людини,
втiша?ться природженим дiлом. Або так жити, або мусиш умерти. Старий Катон
чим мудрий i щасливий? Не достатком, не чином тим, що йде за натурою, як
видно з Цiцероново? книжечки "Про старiсть"...
Але ж розкусити треба, що то значить-жити за натурою. Про се сказав
древнiй Епiкур таке: "Подяка блаженнiй натурi за те, що потрiбне зробила
неважким, а важке непотрiбним".
ЗОЗУЛЯ ТА ДРIЗД
Зозуля прилетiла до чорного Дрозда.
- Чи тобi не нудно? - пита? його.Що ти робиш?
- Спiваю,вiдказу? Дрозд.Хiба не чу?ш?
- Я спiваю частiше вiд тебе, проте однаково нудно...
- Так ти ж, панi, тiльки те й робиш, що, пiдкинувши в чуже гнiздо сво?
яйця, з мiсця на мiсце перелiта?ш, спiва?ш, п'?ш та ?си. А я сам годую,
бережу i вчу сво?х дiтей, а працю свою полегшую спiвом.
Сила:
Багато хто, занедбавши спорiднену ?м роботу, лише спiвають, п'ють та
?дять. У сiм гультяйствi вони терплять ?дучiшу нудьгу, нiж тi, хто працю?
без ослабу. Спiвати, пити та ?сти - не робота, а лише крихiтний хвостик з
головного, призначеного нам дiла. А хто для того ?сть, п'? та спiва?, щоб
охочiше пiсля вiдпочинку взятися до роботи, як до покликання свого, тому
нiколи нудьгувати: щодня вiн i працю?, i вiдпочива?, i се про нього
приказка: "Добрiй людинi щодня свято". Робота наша - джерело радостi. А
коли кого своя робота не звеселя?, той, звичайно, ?й не родич i не ??
вiрний приятель, але щось бiля не? любить, i як не спокiйний, так i не
щасливий. Але нема? нiчого солодшого, як спiльна для нас усiх робота. Вона
? голова, свiтло i сiль будь-якого окремого заняття... Щасливий той, хто
по?днав любе собi заняття iз загальним. Воно ? справжн? життя. I тепер
можна зрозумiти таке Сократове слово: "Дехто живе для того, щоб ?сти й
пити, а я п'ю й ?м для того, щоб жити".
DE LIBERTATE
Що ? свобода? Добро в нiй яке??
Кажуть, неначе воно золоте??
Нi ж бо, не злотне: зрiвнявши все злото,
Проти свободи воно лиш болото.
О, якби в дурнi менi не пошитись,
Щоб без свободи не мiг я лишитись.
Слава навiки буде з тобою,
Вольностi отче, Богдане-герою!
[1] Про свободу (лат.).
* * *
Всякому мiсту - звичай i права,
Всяка трима? свiй ум голова;
Всякому серцю - любов i тепло,
Всяке? горло свiй смак вiднайшло.
Я ж у полонi нав'язливих дум:
Лише одне непоко?ть мiй ум.
Панськi Петро для чинiв тре кутки,
Федiр-купець обдурити прудкий,
Той зводить дiм свiй на модний манiр,
Iнший гендлю?, вiзьми перевiр!
Я ж у полонi нав'язливих дум:
Лише одне непоко?ть мiй ум.
Той безперервно стяга? поля,
Сей iноземних заводить телят.
Тi на ловецтво готують собак,
В сих дiм, як вулик, гуде вiд гуляк.
Я ж у полонi нав'язливих дум:
Лише одне непоко?ть мiй ум.
Ладить юриста на смак свiй права,
З диспутiв учню трiщить голова,
Тих непоко?ть Венерин амур *,
Всяхому голову крутить свiй дур.
В мене ж турботи тiльки однi,
Як з ясним розумом вмерти менi.
Знаю, що смерть - як коса замашна,
Навiть царя не обiйде вона.
Байдуже смертi, мужик то чи цар,-
Все пожере, як солому пожар.
Хто ж бо зневажить страшну ?? сталь?
Той, в кого совiсть, як чистий кришталь...
Всякому городу нрав и права;
Всяка имеет свой ум голова;
Всякому сердцу своя есть любовь,
Всякому горлу свой есть вкус каков,
А мне одна только в свете дума,
А мне одно только не идет с ума.
Петр для чинов углы панскiи трет,
Федька-купец при аршине, все лжет.
Тот строит дом свой на новый манер,
Тот все в процентах, пожалуй, поверь!
А мне одна только в свете дума,
А мне одно только не идет с ума.
Тот непрестанно стягает грунта,
Сей иностранны заводит скота.
Те формируют на ловлю собак,
Сих шумит дом от гостей, как кабак,-
А мне. одна только в свете дума,
А мне одно только не идет с ума.
Строит на свой тон юриста права,
С диспут студенту трещит голова.
Тех безпокоит Венерин амур,
Всякому голову мучит свой дур,-
А мне. одна только в свете дума,
Как бы умерти мне не без ума.
Смерте страшна, замашная косо!
Ты не щадиш и царских волосов,
Ты не глядиш, где мужик, а где царь,-
Все жереш так, как солому пожар.
Кто ж на ея плюет острую сталь?
Тот, чiя совесть, как чистый хрусталь...
* * *
Гей, поля, поля зеленi,
Зелом-квiтом оздобленi!
Гей, долини, i балки,
I могили, й пагорки!
Гей ви, вод потоки чистi!
Береги рiчок травистi!
Гей же, кучерi якi у дiбров сих i гайкiв!
Жайворонок над полями,
Соловейко над садами,-
Той пiд хмарами дзвенить, сей же на гiллi лящить.
А коли зiйшла денниця,
То прокинулася птиця.
Музика звучить навкруг, у повiтрi шум i рух!
Тiльки сонце визира? -
Вiвчар вiвцi виганя?,
На сопiлочку свою котить трелi по гаю.
Пропадайте, думи труднi
I мiста багатолюднi!
Я й на хлiбовi сухiм житиму в раю такiм.
Ах поля, поля зелены,
Поля, цветами распещренны!
Ах долины, яры,
Круглы могилы, бугры!
Ах вы, вод потоки чисты!
Ах вы, берега трависты!
Ах ваши волоса, вы, кудрявые леса!
Жайворонок меж полями,
Соловейко меж садами;
Тот, выспрь летя, сверчит, а сей на ветвах свистит.
А когда взойшла денница,
Свищет в той час всяка птица,
Музыкою воздух растворенный шумит вкруг.
Только солнце выникает,
Пастух овцы выганяет.
И на свою свирель выдает дрожливый трель.
Пропадайте, думы трудны,
Города премноголюдны!
А я с хлеба куском умру на месте таком.
* * *
Чистий можеш буть собою,
То нащо тобi броня
I шолом над головою?
Не потрiбна i вiйна.
Непорочнiсть - ось тобi броня,
А невиннiсть - крем'яна стiна.
Щит, меч i шолом - буде тобi бог.
Свiте, свiте безпорадний,
Вся надiя - угорi,
Ма?ш сумнiв - то нещадний
Вихор розмете на прi.
Непорочнiсть - се Сiгор, повiр,
А невиннiсть - ось небесний двiр.
Там побувай i там почий.
Бомб се мiсто не бо?ться,
Нi пiдступностi, нi стрiл.
Хитрих мiн не застрашиться,
Нi пожежi, анi стрiльб.
Непорочнiсть - ось де дiамант,
А невиннiсть - ось священний град.
Там побувай i там почий.
Ворога в сiм градi люблять,
?м вiддружують тепло,
Силу для чужого гублять,-
I не вiдають про зло.
Де ж такий чудовий, пишний град?
Сам ти град, коли в душi ? сад,
Святому духу храм i град.
Кто сердцем чист и душею,
Не нужна тому броня,
Не нужен и шлем на шею,
Не нужна ему война.
Непорочность - то его броня,
И невинность - алмазна стена,
Щит, меч и шлем ему сам бог.
О мiре! Мiр безсоветный!
Надежда твоя в царях!
Мниш, что сей брег безнаветный!
Вихрь развеет сей прах.
Непорочность - се тебе Сигор,
И невинность - вот небесный двор!
Там полещи и там почiй!
Сей свят град бомб не боится,
Ни клеветничiих стрел,
И хитрых мин не страшится,
Всегда цел и не горел.
Непорочность есть то адамант,
И невинность есть святый то град.
Там полещи и там почiй!
В сем граде и врагов люблят,
Добро воздая врагам.
Для других здравiе гублят,
Не только добры другам.
Где ж есть оный толь прекрасный град?
Сам ты град, з души вон выгнав яд,
Святому духу храм и град.
=====================================================================
Василь Стефаник. Оповiдання
КАМIННИЙ ХРЕСТ
I
Вiдколи Iвана Дiдуха запам'ятали в селi газдою, вiдтодi вiн мав усе лиш
одного коня i малий вiзок iз дубовим дишлем. Коня запрягав у пiдруку, сам
себе в борозну; на коня мав ремiнну шлею i нашильник, а на себе Iван
накладав малу мотузяну шлею. Нашильника не потребував, бо лiвою рукою
спирав, може, лiпше, як нашильником.
То як тягнули снопи з поля або гнiй у поле, то однако i на конi, i на
Iванi жили виступали, однако ?м обом пiд гору посторонки моцувалися, як
струнви, i однако з гори волочилися по землi. Догори лiз кiнь як по леду,
а Iвана як коли би хто буком по чолi трiснув, така велика жила напухала
йому на чолi. Згори кiнь виглядав, як би Iван його повiсив на нашильнику
за якусь велику провину, а лiва рука Iвана обвивалася сiтею синiх жил, як
ланцюгом iз синьо? сталi.
Не раз ранком, iще перед сходом сонця, ?хав Iван у поле пiльною
дорiжкою. Шле? не мав на собi, лише йшов iз правого боку i тримав дишель
як би пiд пахою. I кiнь, i Iван держалися крепко, бо оба вiдпочали через
нiч. То як ?м траплялося сходити з горба, то бiгли. Бiгли вдолину i лишали
за собою слiди колiс, копит i широчезних п'ят Iванових. Придорожн? зiлля i
бадилля гойдалося, вихолiтувалося на всi боки за возом i скидало росу на
тi слiди. Але часом серед найбiльшого розгону на самiй серединi гори Iван
починав налягати на ногу i спирав коня. Сiдав коло дороги, брав ногу в
руки i слинив, аби найти те мiсце, де бодяк забився.
- Та цу ногу сапов шкребчи, не ти ?? слинов промивай, - говорив Iван
iспересердя.
- Дiду Iване, а батюгов того борозного, най бiжить, коли овес по?да?...
Це хтось так брав на смiх Iвана, що видiв його патороч зi свого поля.
Але Iван здавна привик до таких смiхованцiв i спокiйно тягнув бодяк
дальше. Як не мiг бодяка витягнути, то кулаком його вгонив далi в ногу i,
встаючи, казав:
- Не бiси, вiгни?ш та й сам вiпадеш, а я не маю ч?су з тобою
панькатися...
А ще Iвана кликали в селi Переломаним. Мав у поясi хибу, бо все ходив
схилений, як би два залiзнi краки стягали тулуб до нiг. То його вiтер
пiдвiяв.
Як прийшов iз войська додому, то не застав нi тата, анi мами, лише
хатчину завалену. А всього ма?тку лишив йому тато букату горба щонайвищого
i щонайгiршого над усе сiльське поле. На тiм горбi копали жiнки пiсок, i
зiвав вiн ярами та печерами пiд небеса, як страшний велетень. Нiхто не
орав його i не сiяв i межi нiяко? на нiм не було. Лиш один Iван узявся
свою пайку копати i сiяти. Оба з конем довозили гною пiд горб, а сам уже
Iван носив його мiшком наверх. Часом на долiшнi ниви спадав iз горба його
голосний крик:
- Е-ех, мой, як тобов гр?ну, та й по нитцi розлетишси, який же-с
т?жкий!
Але, вiдай, нiколи не гримнув, бо шкодував мiха, i поволi його спускав
iз плечей на землю. А раз вечором оповiдав жiнцi i дiтям таку пригоду:
- Сонце пражить, але не пражить, аж вогнем сипле, а я колiнкую з гно?м
наверх, аж шкiра з колiн обскаку?. Пiт iз-за кожного волоска просiк, та й
так ми солоно в ротi, аж гiрко. Ледви я добивси на гору. А на горi такий
вiтрець дунув на мене, але такий легонький, що аж! А пiдiть же, як мене за
мiнуту в поперецi зач?ло ножами шпикати - гадав-сми, що минуси!
Вiд цi?? пригоди Iван ходив усе зiбганий у поясi, а люди прозвали його
Переломаний.
Але хоч той горб його переломив, то полiтки давав добрi. Iван бив палi,
бив кiлля, виносив на нього твердi кицки трави i обкладав свою частку
довкола, аби осiннi i веснянi дощi не сполiкували гною i не заносили його
в яруги. Вiк свiй збув на тiм горбi.
Чим старiвся, тим тяжче було йому, поломаному, сходити з горба.
- Такий песiй горб, що стрiмголов удолину труч??! Не раз, як заходяче
сонце застало Iвана наверху, то несло його тiнь iз горбом разом далеко на
ниви. По тих нивах залягла тiнь Iванова, як велетня, схиленого в поясi.
Iван тодi показував пальцем на свою тiнь i говорив горбовi:
- Ото-с нi, небоже, зiбгав у дугу! Але доки нi ноги носе, то мус родити
хлiб!
На iнших нивах, що Iван собi купив за грошi, принесенi з войська,
робили сини i жiнка. Iван найбiльше коло горба заходився.
Ще Iвана знали в селi з того, що до церкви ходив лиш раз у рiк, на
Великдень, i що курей зiцiрував. То так вiн ?х научував, що жадна не
важилася поступити на подвiр'я i порпати гнiй. Котра раз лапкою драпнула,
то вже згинула вiд лопати або вiд бука. Хоч би Iваниха хрестом стелилася,
то не помогло.
Та й хiба ще то, що Iван нiколи не ?в коло стола. Все на лавi.
- Був-сми наймитом, а потiм вiбув-сми десiть рiк у воську, та я стола
не знав, та й коло стола менi ?да не йде до трунку.
Отакий був Iван, дивний i з натурою, i з роботою.
II
Гостей у Iвана повна хата, газди i газдинi. Iван спродав усе, що мав,
бо сини з жiнкою наважилися до Канади, а старий мусив укiнцi податися.
Спросив Iван цiле село.
Стояв перед гостями, тримав порцiю горiвки у правiй руцi i, видко,
каменiв, бо слова не годен був заговорити.
- Д?кую вам файно, газди i газдинi, що-сте нi мали за газду, а мою за
газдиню...
Не договорював i не пив до нiкого, лиш тупо глядiв на-вперед себе i
хитав головою, як би молитву говорив i на кожне ?? слово головою
потакував.
То як часом якась долiшня хвиля викарбутить великий камiнь iз води i
покладе його на берiг, то той камiнь сто?ть на березi тяжкий i бездушний.
Сонце лупа? з нього черепочки давнього намулу i малю? по нiм маленькi
фосфоричнi звiзди. Блима? той камiнь, мертвими блисками, вiдбитими вiд
сходу i заходу сонця, i кам'яними очима сво?ми глядить на живу воду i
суму?, що не гнiтить його тягар води, як гнiтив вiд вiкiв. Глядить iз
берега на воду, як на утрачене щастя.
Отак Iван дивився на людей, як той камiнь на воду. Потряс сивим
волоссям, як гривою, кованою зi сталевих ниток, i договорював:
- Та д?кую вам красно, та най вам бог дасть, що собi в него ж?да?те.
Дай вам боже здоров'?, дiду Мiхайле...
Подав Михайловi порцiю i цiлувалися в руки.
- Куме Iване, дай вам боже прожити ще на цiм свiтi, та най господь
милосердний щасливо запровадить вас на мiсце та й допоможе ласков сво?в
наново газдов стати!
- Коби бог позволив... Газди, а проше, а доц?гнiть же... Гадав-сми, що
вас за стiв пообсаджую, як прийдете на весiл? синове, але iнакше
зробилоси. То вже таке настало, що за що нашi дiди та й тати не знали, то
ми мусимо знати. Господа воля! А законтентуйте ж си, газди, та й вiбач?йте
за решту.
Взяв порцiю горiвки та пiдiйшов д жiнкам, що сидiли на другiм кiнцi
стола вiд постелi.
- Тимофiхо, кумо, я хочу до вас напитиси. Дивюси на вас, та й ми, як
якись казав, молодi лiта нагадуютьси. Де, де, де-е? Ото-сте були хлоп?нна
дiвка, годна-сте були! То-сми за вами не одну нiчку збавив, то-сте в данцi
ходили, як сновавка -так рiвно! Ба, де, кумо, тотi роки нашi! Ану-ко
пережийте та й вiбач?йте, що-м на старiсть данець нагадав. А проше...
Глянув на свою стару, що плакала мiж жiнками, i виймив iз пазухи
хустину.
- Стара, ня, на-коб тобi платину та файно обiтриси, аби я тут нiяких
плачiв не видiв! Гостий собi пилнуй, а плакати ще доста ч?су, ще так си
наплачеш, що очi ти витечуть.
Вiдiйшов до газдiв i крутив головою.
- Щось би-м сказав, та най мовчу, най шiную образи в хатi i вас яко
грешних. Але рiвно не дай боже нiкому доброму на жiночий розум перейти!
Адi, видите, як плаче, та на кого, на мене? На мене, газдине моя? То я
тебе вiкорiнував на старiсть iз тво? хати? Мовчи, не хлипай, бо ти сивi
кiски зараз обмичу, та й пiдеш у ту Гамерику, як жидiвка.
- Куме Iване, а лишiть же ви собi жiнку, таже вона вам не ворiг, та й
дiтем сво?м не ворiг, та ?? банно за родом та й за сво?м селом.
- Тимофiхо, як не зна?те, то не говорiть анiдзелень! То ?? банно, а я
туда з вiскоком iду?!
Заскреготав зубами, як жорнами, погрозив жiнцi кулаком, як довбнею, i
бився в груди.
- Озмiть та вгатiть ми сокиру отут у печiнки, та, може, той жовч пукне,
бо не вiтримаю! Люди, такий туск, такий туск, що не памн?таю, що си зо
мнов робить!
III
- А проше, газди, а озмiть же без царамонi? та будьте вiбачнi, бо ми
вже подорожнi. Та й менi, старому, не дивуйтеси, що трохи втираю на жiнку,
але то не задурно, ой, не задурно. Цего би нiколи не було, якби не вона з
синами. Сини, уваж??те, письменнi, так як дiстали якесь письмо до рук, як
дiстали якусь напу, та як пiдiйшли пiд стару, та й пилили, пилили, аж
перерубали. Два роки нiчо в хатi не говорилоси, лиш Канада та й Канада. А
як нi достинули, як-?м видiв, що однако нi муть отут на старiсть гризти,
як не пiду, та й ?м продав щодо крiшки. Сини не хот? бути наймитами пiслi
мо? голови та й кажуть: "Ти наш тато, та й заведи нас до землi, та дай нам
хлiба, бо як нас роздiлиш, та й не буде з чим киватиси". Най ?м бог
помога? ?сти тот хлiб, а менi однако гинути. Але, газди, де менi,
переломаному, до ходiв? Я зробок - цiле тiло мозиль, костi дрихлавi, що
заки ?х рано зведеш докупи, то десiть раз йойкнеш!
- То вже, Iване, пропало, а ви собi туск до голови не припускайте. А
може, як нам дорогу покажете, та й усi за вами пiдемо. За цим кра?м не
варт собi туск до серця брати! Ца земля не годна кiлько народа здержiти та
й кiлькi бiдi вiтримати. Мужик не годен, i вона не годна, обо? вже не
годнi. I саранчi нема, i пшеницi нема. А податки накипають: що-с платив
лева, то тепер п'?ть, що-с ?в солонину, то тепер барабулю. Ой, ззолили
нас, так нас ймили в руки, що з тих рук нiхто нас не годен вiрвати, хiба
лиш тiкати. Але колись на цi землi буде покаянi?, бо нарiд порiжеси! Не
ма?те ви за чим банувати!..
- Д?кую вам за це слово, але ?го не приймаю. Певне, що нарiд порiжеси.
А тож бог не гнiва?си на таких, що землю на гиндель пускають? Тепер нiкому
не треба землi, лиш викслiв та банкiв. Тепер молодi газди мудрi настали,
такi фа?рмани, що за землев не згорiли. А дивiть-ко си на ту стару
скрипку, та пускати ?? на гиндель?! Таже то дуплава верба, кини пальцем,
та й маком с?де! Та гада?те, що вона зайде на мiсце? От, перевернеси десь
у окiп та й пси розт?гнуть, а нас поженуть далi i подивитиси не дадуть!
Вiдки таким дiтем ма? бог благословити? Стара, а суди ж!
Прийшла Iваниха, старенька i сухонька.
- Катерино, що ти собi небого, у сво? головi гада?ш? Де тi покладу в
могилу? Ци риба тi ма? з'?сти? Та тут пор?днi рибi нема що на один зуб
уз?ти. Адi!
I натягав шкiру на жiнчинiй руцi i показував людям.
- Лиш шкiра на костi. Куда цему, газди, йти з печi? Була-с пор?дна
газдиня, т?жко-с працувала, не гайнувала-с, але на старiсть у далеку
дорогу вiбраласи. Адi, видиш, де твоя дорога та й твоя Канада? Отам!
I показав ?й через вiкно могилу.
- Не хотiла-с iти на цу Канаду, то пiдемо свiтами i розвiемоси на
старiсть, як лист по полi. Бог зна?, як з нами буде... а я хочу з тобов
перед цими нашими людьми вiпрощитиси. Так, як слюб-сми перед ними брали,
та так хочу перед ними вiпрощитиси з тобов на смерть. Може, тебе так
кинуть у море, що я не буду видiти, а може, мене кинуть, що ти не меш
видiти, та прости ми, стара, що-м ти не раз догорив, що-м, може, тi коли
скривдив, прости менi i перший раз, i другий раз, i третiй раз.
Цiлувалися. Стара впала Iвановi на руки, а вiн казав:
- А то тi, небого, в далеку могилу везу...
Але сих слiв уже нiхто не чув, бо вiд жiночого стола надбiг плач, як
вiтер, що з-помiж острих мечiв повiяв та всi голови мужикiв на груди
похилив.
IV
- А тепер ступай собi, стара, межи газдинi та пильнуй, аби кожду сво?
дiйшло, та напийси раз, аби-м тi на вiку видiв п'?ну.
- А вас, газди, я ще маю на два гатунки просити. Десь, може, сини пусте
в село на пошту, що нас iз старов уже нема. Та би-м просив вас, аби-сте за
нас наймили служебку та й аби-сте си так, як сегоднi, зiйшли на обiдець та
вiказали очинаш за нас. Може, пан бог менше грiха припише. Я грошi лишу
Яковi, бо вiн молодий та й слушний чоловiк та не схова? дiдiв грейцiр.
- Наймемо, наймемо i очинаш за вас вiкажемо...
Iван задумався. На його тварi малювався якийсь стид.
- Ви старому не дивуйтеси та не смiйтеси з дiда. Менi самому гей устид
вам це казати, але зда? ми си, що би-м грiх мав, якби-м цего вам не
сказав. Ви зна?те, що я собi на сво?м горбi хресток камiнний поклав.
Гiрко-м вiз i гiрко-м го наверх вiсаджував, але-м поклав. Такий т?жкий, що
горб го не скине, мусить го на собi тримати так, як мене тримав. Хотiв-?м
кiлько памн?тки по собi лишити.
Стулив долонi в трубу i притискав до губiв.
- Так баную за тим горбом, як дитина за цицков. Я на нiм вiк свiй
спендив i окалiчiв-?м. Коби-м мiг, та й би-м го в пазуху сховав, та й вз?в
з собов у свiт. Банно ми за найменшов крiшков у селi, за найменшов
дитинов, але за тим горбом таки нiколи не перебаную.
Очi_ замиготiли великим жалем, а лице задрожало, як чорна рiлля пiд
сонцем дрожить.
- Оце? ночi лежу в стодолi, та думаю, та думаю: господи милосердний, ба
що-м так глiбоко зогрiшив, що женеш нi за свiтовi води? Я цiле жит? лиш
роб, та й роб, та й роб! Не раз, як днинка кiнчиласи, а я впаду на ниву та
й ревно молюси до бога: господи, не покинь нi нiколи чорним кавалком
хлiба, а я буду все працувати, хiба бих не мiг нi руков, нi ногов
кинути...
- Потiм мене такий туск напав, що-м чиколонки гриз i чупер собi микав,
кач?в-?м си по соломi, як худобина. Та й нечисте цукнулоси до мене! Не
знаю i як, i коли вчинив-?м си пiд грушков з воловодом. За малу филю був
би-м си зат?г. Але господь милосердний зна?, що робить. Нагадав-?м собi за
свiй хрест та й мене геть вiдiйшло, ?й, як не побiжу, як не побiжу на свiй
горб! За годинку вже-м сидiв пiд хрестом. Посидiв, посидiв довгенько - та
й якось ми легше стало.
- Адi, стою перед вами i говорю з вами, а тот горб не вiходить ми з
голови. Таки го виджу та й виджу, та й умирати буду та й буду го видiти.
Все забуду, а його не забуду. Спiванки-м знав-та й на нiм забув-?м, силу-м
мав - та й на нiм лишив-?м.
Одна сльоза котилася по лицi, як перла по скалi.
- Та я вас просю, газди, аби ви, як мете на свiту недiлю поле свiтити,
аби ви нiколи мого горба не минали. Будь котрий молодий най вiбiжить та
най покропить хрест свiченов водицев, бо зна?те, що ксьондз на гору не
пiде. Просю я вас за це дуже грешно, аби-сьте менi мого хреста нiколи не
минали. Буду за вас бога на тiм свiтi просити, лиш зробiть дiдовi ?го
волю.
Як коли би хотiв рядном простелитися, як коли би добрими, сивими очима
хотiв навiки закопати в серцях гостей свою просьбу.
- Iване, куме, а лишiть же ви туск на боцi, геть ?го вiдкиньте. Ми вас
усе будемо нагадувати, раз назавше. Були-сте пор?дний чоловiк, не
лiзли-сте натарапом на нiкого, нiкому-сте не переорали, анi пересiяли,
чужого зеренця-сте не порунтали. Ой, нi! Муть вас люди нагадувати та й
хреста вашого на свiту недiлю не минуть.
Отак Михайло розводив Iвана.
V
- Вже-м вам, панове газди, все сказав, а тепер хто нi любить, та тот
буде пити зо мнов. Сонечко вже над могилов, а ви ще порцiю горiвки зо мнов
не вiпили. Заки-м ще в сво? хатi i маю гостi за сво?м столом, то буду з
ними пити, а хто нi навидить, то буде також.
Почалася пиятика, та пиятика, що робить iз мужикiв подурiлих хлопцiв.
Незабавки п'яний уже Iван казав закликати музику, аби грав молодiжi, що
заступила цiле подвiр'я.
- Мой, ма?те так данцувати, аби земля дуднiла, аби одно? травички на
току не лишилоси!
В хатi всi пили, всi говорили, а нiхто не слухав. Бесiда йшла сама для
себе, бо треба ?? було конче сказати, мусили сказати, хоч би на вiтер.
- Як-?м го вiпуцував, то був вiпуцований, котре чорний, то як срiблом
посипав по чорну, а котре бiлий, то як маслом снiг помастив. Конi були в
мене в ордунку, цiсар мiг сiдати! Але-м гроший мав, ой, мав, мав!
- Коби-м учинився серед тако пустинi - лиш я та бог аби був! Аби-м
ходiв, як дика звiр, лиш кобих не видiв нi тих жидiв, нi панiв, нi
ксьондзiв. Отогди би називалоси, що-м пан! А ца земля най запада?си, най
си i зараз западе, то-м не згорiв. За чим? Били та катували наших татiв,
та в ярем запр?гали, а нам уже кусня хлiба не дають прожерти... Е, кобито
так по-мому...
- Ще не находився такий секвертант, аби що з него ст?г за податок, он,
нi! Був чех, був нiмець, був поляк - г.., пробач?йте, вз?ли. Але як настав
мадзур, та й найшов кожушину аж пiд вишнев. Кажу вам, мадзур бiда, очi
печи та й грiху за него нема...
Всяко? бесiди було богато, але вона розлiталася в найрiжнiшi сторони,
як надгнилi дерева в старiм лiсi.
В шум, гамiр, i зойки, i в жалiсну веселiсть скрипки врiзувався спiв
Iвана i старого Михайла. Той спiв, що його не раз чути на весiллях, як
старi хлопи доберуть охоти i заведуть стародавнiх спiванок. Слова спiву
йдуть через старе горло з перешкодами, як коли би не лиш на руках у них,
але i в горлi мозилi понаростали. Iдуть слова тих спiванок, як жовте
осiнн? листя, що ним вiтер гонить по замерлiй землi, а воно раз на раз
зупиня?ться на кожнiм ярочку i дрожить подертими берегами, як перед
смертю.
Iван та й Михайло отак спiвали за молодi? лiта, що ?х на кедровiм мостi
здогонили, а вони вже не хотiли назад вернутися до них навiть у гостi.
Як де пiдтягали вгору яку ноту, то стискалися за руки, але так крiпко,
аж сустави хрупотiли, а як подибували дуже жалiсливе мiсце, то
нахилювалися до себе i тулили чоло до чола i сумували. Ловилися за шию,
цiлувалися, били кулаками в груди i в стiл i тако? собi сво?м заржавiлим
голосом туги завдавали, що врештi не могли жадного слова вимовити, лиш:
"Ой Iванку, брате!", "Ой Мiхайле, приятелю!"
VI
- Д?дю, чу?те, то вже ч?с вiходити до колi?, а ви розспiвалиси як
задобро-миру.
Iван витрiщив очi, але так дивно, що син побiлiв i подався назад, та й
поклав голову в долонi i довго щось собi нагадував. Устав iз-за стола,
пiдiйшов до жiнки i взяв ?? за рукав.
- Стара, гай, машiр - iнц, цвай, драй! Ходи, уберемоси по-панцьки та й
пiдемо панувати.
Вийшли обо?.
Як уходили назад до хати, то цiла хата заридала. Як би хмара плачу, що
нависла над селом, прiрвалася, як би горе людське дунайську загату
розiрвало - такий був плач. Жiнки заломили руки i так сплетенi держали над
старою Iванихою, аби щось iзгори не впало i ?? на мiсцi не роздавило. А
Михайло ймив Iвана за барки, i шалено термосив ним, i верещав як стеклий.
- Мой, як-?с газда, то фурни тото катран? з себе, бо тi вiполичкую як
курву!
Але Iван не дивився в той бiк. Ймив стару за шию i пустився з нею в
танець.
- Польки менi грай, по-панцьки, мам грошi!
Люди задеревiли, а Iван термосив жiнкою, як би не мав уже гадки пустити
?? живу з рук.
Вбiгли сини i силомiць винесли обо?х iз хати.
На подвiр'ю Iван танцював дальше яко?сь польки, а Iваниха обчепилася
руками порога i приповiдала:
- Ото-мси тi вiходила, ото-мси тi вiгризла оцими ногами!
I все рукою показувала в повiтрю, як глибоко вона той порiг виходила.
VII
Плоти попри дороги трiщали i падали - всi люди випроваджували Iвана.
Вiн iшов зi старою, згорблений, в цайговiм, сивiм одiнню i щохвиля
танцював польки.
Аж як усi зупинилися перед хрестом, що Iван його поклав на горбi, то
вiн трохи прочуняв i показував старiй хрест:
- Видиш, стара, наш хрестик? Там ? вiдбито i тво? намено. Не бiси, ? i
мо?, i тво?...
КЛЕНОВI ЛИСТКИ
I
Постiль застелена полотном, коло стола на заднiй i переднiй лавi засiли
куми, на краю печi рядком дiти. Вони поспускали рукави, як стадо
перепелиць, що спочивають, але всi готовi летiти. Куми зате сидiли як
вкопанi, лишень руками дiставали хлiб або чарку горiлки, але i руки
найрадше не рухали б, лишень спочивали би, зiгненi в кулак на колiнах.
Нерадо вони брали хлiб та чарку. Каганець блимав на припiчку i потворив з
кумiв великi, чорнявi тiнi i кинув ?х на стелю. Там вони поломилися на
сволоках i також не рухалися. Коло стола схилений стегяв Iван, господар
хати i тато маленько? дитини, що ?? охрестили.
- Будьте ласкавi, мо? куми, та випийте ще по однiй. Хоч це не горiлка,
а болото, але з мужиком то так ма?ться:
що де у свiтi ? найгiрше, то вiн ма? то спожити, що де в свiтi ?
найтяжче, то вiн ма? виконати...
- На то ми родженi,- вiдповiдали набожно куми. Як чарка обiйшла коло,
то Iван ?? поставив лiгма коло пляшки, бо боявся, аби не впала, така
маленька, на землю.
- А закусiть... Та й дивiться, який мене клопiт найшов у самi жнива, у
сам вогонь. А я, бiгма, не знаю, що з цьог о ма? бути?! Чи маю лишити
жнива та й обходити жiнку i варити дiтям ?сти, чи я маю лишити ?х тут яа
ласку божу та й тягнути голоден косою? Бо вже мо? таке ма? бути, бо у
такий час нiхто до хати не прийде за великi грошi. На тобi, Iване, дитину
та й радуйся, бо ще ?х мало ма?ш!
- Не марiкуйте[1] , куме, та не гнiвiть бога, бо то його воля, не ваша.
А дiти - пiна на водi, щось на них трiсне - та й понесете всiх на могилу.
- У мене не трiсне, але там, де ? одно, там трiсне...
- Куме Iване, дайте трошки спокiй, бо жiнка, як ма?ться звичай, у такiм
станi, то ?й не треба цього слухати, бо така мова не да? здоров'я. Колись
iншим, лiпшим часом.
- Я вас дуже перепрошую за мою таку мову, але ви гада?те, що я за не?
дбаю або за дiтьми дбаю, але за собою я дбаю?! Бiгме, не дбаю, най ?х
зараз вихвата? та й мене з ними! Овва, ото би ми втратили рай на землi i
ма?тки лишили!
Куми вже не обзивалися, не перечили, бо бачили, що Iвана не переможуть,
i хотiли, аби скорiше виговорився, бо борше[2] ?х пустить спати. Iван
встав вiд стола, спинився насеред хати, спустив руками так, як дiти на
печi, i почав до них балакати:
- Та чому не летите з мо?? голови? Я вам розчиню i вiкна, i дверi,
гай!..
Дiти засунулися на пiч так, що ?х не було вже видко.- Ади, саранча, лиш
хлiба, та й хлiба, та й хлiба! А вiдки ж я тобi того хлiба наберу?! Та то
би на дванадцятий снiп якийсь раз торгнути, то би якийсь раз схилитися, то
з поперека вогонь у пазуху сиплеться! То тебе кожне стебельце в серце
дюгне![3]
Се було до дiтей, а тепер вiн звернувся до кумiв.
- А увечiр, лиш покажешся до хати такий, як вiхоть, як мийка,
усотаний[4], а вони тобi в один голос, i жiнка i дiти: "Нема хлiба!" Та й
ти не йдеш, бiдний чоловiче, спати, але ти тягнеш цiп та й молотиш
напотемки, аби завтра мали з чим iти в жорна. Та так тебе цiп i звалить на
снiп, та й так деревi?ш до ранку у снi, аж тебе роса припаде. Та й лишень
очi пролупиш, то зараз тебе та роса ?сть, бо мало тебе бiда ?сть, ще вона
вночi тебе найде! Проми?ш очi та й точишся на лан, такий чорний, що сонце
перед тобою меркне.
- Iване, не журiться дiтьми, бо то не лишень ви, але бог ?м тато,
старший вiд нас.
- Яз богом за груди не беруся, але нащо вiн тото пуска? на свiт, як
голе в терен?! Пустить на землю, талану в руки не дасть, манни з неба не
спустить, а потiм увесь свiт кричить: "Мужики злодi?, розбiйники,
душогубцi!" Зiпреться один з другим у церквi такий гладкий, що муха по нiм
не полiзе, та корить, та карта?! "Ви,- каже,- дiтей не навча?те страху
божого, ви ?х самi посила?те красти..." Ей, де я годен так ганьбити! А
коби коло мо?? дитини i мамка, i нянька, i добродзейка ходила, коби менi
люди всього назносили, то i я би, ?гомость[5], знав, як дiти вчити! Але
мо? дiти ростуть по бур'янах разом з курами, а як що до чого прийде, отак,
як тепер, то нiхто не зна?, що вони цiлий день ?дять? Чи крадуть, чи
жебрають, чи пасуть, а я вiдки знаю? Я косю вашi лани та й забуваю не лиш
за дiти, але за себе не пам'ятаю! Ви би хотiли, аби я вашi лани обробив i
дiти аби учив. А ви вiд чого? Так, люди, ви самi зна?те, яке наше життя...
- Зна?мо, куме, зна?мо, як не знати, самi в нiм бродимо.
- Я на дiти дивлюся, але я не гадаю, аби воно було чемне, аби вмiло до
ладу зробити. Я лиш заглядаю, чи воно вже добре по землi ходить, аби його
упхати на службу, оцього я чекаю. Я не чекаю, аби воно убралося в силу,
аби путерi?[6] набрало, аби воно коло мене нажилося. Коби лиш багач або
пан створив пащеку, а я його туди кидаю, аби лишень збутися! А потiм воно
бiга? коло худоби, ноги - одна рана, роса ?сть, стерня коле, а воно скаче
та й плаче. Ти б йому завернув худобу, поцiлував би його в ноги, бо ти
його сплодив, та й сумлiння тебе п'?, але мина?ш, ще хова?шся вiд нього,
аби вiн не чув!..
Аж почервонiв, аж задихався.
- Та й росте воно в яслах[7], пiд столом або пiд лавою, ?сть кулаки,
умива?ться сльозами. А пiдросте, та й щось воно украде, бо воно нiколи
добра не знало, та краденим хоче натiшитися. Дивишся - iде до тебе жандар.
Ску? тебе, наб'?, як товарину[8], бо ти тато злодi?вi та й мусиш iз ним
бути у змовi... Та й ти злодiй навiки! Але це не решта, кiнець ще
напередi. Най би син,- ваша дитина, а людський злодiй,най би зогнив у
тюрмi, бо злодiя не шкода! Най би! А то вони вiзьмуть здоров'я та й дають
до шпиталю лiчити, а потiм пускають письмо до вiйта[9], аби тато платив
кошта. З хати виганяють з бебехами! Iдеш до вiйта, по руках цiлу?ш:
"Вiйточку, виберiть мене iз цi?? кари". "Ти,- каже вiйт,- бiдний чоловiк,
то можу тебе випустити, але яку я вигоду буду мати за твою вигоду?"
Стиснеш плечима, складешся, як цiзорик[10], та й кажеш:
"Мiсяць вам буду задурно служити..." Так чи не так, люди, правду кажу
чи брешу, як пес?!
- Все так, цiлий гатунок такий, одного слова не замилили[11]
Iван дрижав цiлий, чув на собi вагу страшних сво?х слiв.
- Щоб не казали, люди, що каркаю над головами сво?х дiтей, як ворон над
стервом, не кажiть, люди, не кажiть! Я не каркаю, я правду говорю, мiй
жаль карка?, серце карка?!
Очi його запалилися, i в них появилася страшна любов до дiтей, вiн
шукав ?х очима по хатi.
- Бо вигляда? так, що я сво? дiти геть позбиткував[12], гiрше, як
темний ворог. А я, видите, не позбитку-вав. Я лишень прогорнув з-перед
очей сьогоднi, i завтра, i рiк, i другий i подивився на мо? дiти, що вони
там дiють? А що я уздрiв, те й сказав! Я пiшов до них у гостi, та й кров
моя застигла на ?х господарствi...
По хвилi:
- Якби до то? Канади не було морiв, то я би ?х у мiх забрав та й пiшки
б з ними туди йшов, аби ?х занести далеко вiд цього поругання. Я би тi
моря берегами обходив...
Куми забули були за вiдпочинок, а тепер собi нагадали, швидко
повставали i пiшли.
II
Рано.
Дiти обiдали на землi, обливали пазухи i шелестiли ложками. Коло них
лежала мама, марна, жовта, i бгала колiна пiд груди. По чорнiм, нечесанiм
волоссi спливала мука i бiль, а губи зацiпилися, аби не кричати. Дiти з
ложками в ротi оберталися до мами, дивилися i знов оберталися до миски.
- Семенку, ти вже на?вся?
- Вже,- вiдповiв шестилiтнiй хлопець.
- То вiзьми вiничок, покропи землю та й пiдмети хату. Мама не годна
нахилитися, бо дуже болить усерединi. Не кури дуже.
- Уступiться, бо через вас я не можу замiтати. Мама звелася i
поволiклася на постiль.
- Семенку, а тепер гарно вмийся, i Катруся, i Марiя най вмиються, i
побiжи в збанок води начерпнути, але не впадь у керницю, не схиляйся
дуже...
- Семенку, пiди та нарви огiркiв у решето, аби мама в горшку наквасила,
бо я бачу, що буду слаба, та не будете мати що з хлiбом ?сти. Та й нарви
кропу i вишневого листя. Та не сотай огiрчиння, але рви бiля самого
огудиння...
- Семенку, здiйми з грядок[13] сорочки, щоб я полатала, бо ходите
чорнi, _як ворони.
Семенко все бiгав, все робив, що мама казала, i раз по раз гримав на
молодшi сестри i казав, що дiвки не знають нiчого, лишень ?сти.
- Вони ще малi, Семенку, як виростуть, та й будуть тобi сорочки прати.
- Я наймуся, та й там менi будуть сорочки прати, а ?х не потребую.
- Не тiшся, дитино, службi, бо не раз будеш сво? днi оплакувати.
- А дивiться, тато зросли в службi та й нiчого ?м не браку?.
- I ти зростеш у службi, аж шкiра буде трiскати вiд того росту. Але ти,
Семене, не балакай, але збирайся татовi нести обiд. Вiн десь такий
голодний, що очi за тобою продивили.
- Я мушу татову палицю брати, аби вiд псiв обганятися.
- А як загубиш, та й буде тато нас обо? бити. Та не йди простоволосий,
але вiзьми хоч батькiв капелюх.
- Той капелюх лише на очi паде, що не видко дороги.
- Вимий збанок та й сип борщу.
- Ви мене не вчiть стiльки, бо я знаю.
- Семенку, а дивися, аби тебе пси не покусали...
III
Дрiботiв ногами по грубiй верствi пилу i лишав за собою маленькi слiди,
як бiлi квiти.
- Фiть,_ заки я зайду, то це сонце мене порядно спарить. Але я собi
заберу волосся так, як жовнiр, та й буде менi лiпше йти.
Поклав обiд на дорогу i збирав волосся на верх голови, аби приложити
його капелюхом i виглядати, як обстрижений жовнiр. Очi смiялися, пiдскочив
i покотився дальше. Та волосся з-пiд широкого капелюха зсунулося на
потилицю.
- Це пустий капелюх, най-но як я наймуся, то я тодi собi капелюшок...
Лишень облизався. Пройшовши шмат дороги, вiн знову поставив обiд на
землю.
- Я змалюю собi велике колесо iз шпицями. Сiв насеред дороги в пил i
обводив довкола себе палицею, потiм рисував променi в колесi. Далi
зiрвався, перескочив поза обiд i побiг дуже зрадуваний.
До кожних ворiт закрадався, зазирав, чи нема на подвiр'? пса, i аж тодi
швиденько перебiгав. З одного подвiр'я вибiг'пес i пустився за ним.
Семенко спiворив[14], заверещав i сiв з обiдом. Палиця також впала на
дорогу. Довгенько зiщулений сидiв, чекав пса, аби кусав. Потiм зважився
подивитись i побачив над собою чорного пса, що спокiйно стояв коло нього.
- На, на, циган, на кулешi, але не кусай, бо болить дуже, та й штраф
твiй газда буде платити. Та вiн тобi ноги поломить за той штраф.
Щипав з платка кулешi, метав псовi по куснику i смiявся, що вiн на
воздусi хапа?. Пес мав створену морду, i вiн собi рот створив.
- А ти чий, шибенику, що пси на дорогах году?ш, а в поле що понесеш?
I якась жiнка гупнула його в шию.
- А як, ви ще бийте, як пес хотiв мене роздерти!
- А ти чий, такий чемний?
- Я Iвана Петрового, але мама мали дитину та й слабi, а я мусю нести
обiд, а мене пси кусають, а ви ще б'?те...
- Ой, як я тебе била... Куди ж ти несеш обiд?
- Татовi несу на лан, коло ставу.
- Йди зо мною, бiдо, бо я також несу туди обiд. Пiшли разом.
- А хто обiд варив?
- Мама варили, бо я ще не вмiю, а Марiя i Катерина ще меншi вiд мене.
- Та не слаба мама?
- Чому не слабi, так качаються по землi, так стогнуть, що аж! Але я за
них роблю...
- Ото, ти робiтник!
- Ви не зна?те та й говорите пусте. Ану запитайтеся мами, який я
розумний! Я оченаш[15] знаю цiлий...
Жiнка засмiялася, а Семенко здвигнув плечима та замовк.
За ним бiг пес, а вiн нiбито кидав йому кулешi i заманював iти за
собою.
IV
Три днi опiсля.
Посеред хати сидiв Семенко i сестри i корито з маленькою дитиною
стояло. Коло них миска iз зеленими накришеними огiрками i хлiб. На постелi
лежала ?х мама, обложена зеленими вербовими галузками. Над нею сипiв рiй
мух.
- Пона?дайтеся та й тихо сидiть, бо я понесу дитину до Василихи, аби
поплекала. Тато казали, аби нести рано, в полудн? й надвечiр, а увечiр
вони самi вже прийдуть.
- Семенку, не переломи дитини.
- Я гадав, що ви спали. Тато, казали давати вам сту-дено? води i булки
?сти. Марiя така чемна, що вона тоту булку ухватила i вкусила вже раз. Але
я набив та й вiдiбрав! ?стимете?
- Не хочу.
- Тато зсукали ще свiчку та й казали, що якби ви вмирали, аби вам дати
в руки i засвiтити. Коли я не знаю, коли давати...
Мама подивилася великими блискучими очима на сина. Безодня смутку,
увесь жаль i безсильний страх зiйшлися разом в очах i разом сплодили двi
бiлi сльози. Вони викотилися на повiки i замерзли.
- Тато рано в хоромах[16] також плакали, так головою до одвiрка лупили!
Заплаканi взяли косу та й пiшли. Взяв дитину й вийшов...
- Семенку, аби ти не давав Катрусю, i Марiйку, i Василька бити мачусi.
Чу?ш? Бо мачуха буде вас бити, вiд ?ди вiдгонити i бiлих сорочок не
давати.
- Я не дам та й татовi буду казати.
- Не поможе нiчого, синку мiй наймилiший, дитинко моя найзолотiша! Як
виростеш, щоб мiж собою дуже любилися, дуже, дуже!.. Аби ти помагав ?м,
аби не давав кривдити.
- _Як я буду служити та й буду дужий, то я ?х не дам, а буду до них
щонедiлi приходити.
- Семенку, аби просив тата, що мама наказувала, аби вас любив...
- ?жте булку...
- Спiвай дитинi, хай не плаче...
Семенко хитав дитину, але спiвати не смiв. А мама обтерла долонею сухi
губи i заспiвала.
У слабiм, уриванiм голосi виливалася ?? душа i потихеньку спадала межи
дiти i цiлувала ?х по головах. Слова тихi, невиразнi говорили, що кленовi
листочки розвiялися по пустiм полю, i нiхто ?х позбирати не може, i нiколи
вони не зазеленiють. Пiсня намагалася вийти з хати i полетiти в пусте поле
за листочками...
[1] Марiкувати - нарiкати.
[2] Борше - швидше.
[3] Дюгати - колоти, шпигати.
[4] Як мийка, усотаний - смертельно втомлений.
[5] ?гомость - так називали попа в Галичинi.
[6] Путерi? набрати- путнiм стати, набрати розуму, сили.
[7] Ясла - вiдгороджене в хлiвi мiсце, куди закладають корм для худоби.
[8] Товарина - худоба.
[9] Вiйт - голова волосно? управи.
[10] Цiзорик - складаний ножик.
[11] Не замилили - не помилилися.
[12] Збиткувати - знущатися.
[13] Грядка - жердка пiд стелею, що на нiй вiшають одежу.
[14] Спiворити - закричати з переляку.
[15] Оченаш - "Отче наш..." - слова молитви.
[16] В хоромах - в сiнях.
МАРIЯ
Марiя сидiла на приспi й шептала:
- Бодай дiвки нiколи на свiт не родилиси; як суки, валяютьси; однi
закопанi в землю, а другi по шинках з козаками. I нащо воно родитьси на
свiт божий? I дурне, i пусте, ще i з вiнком на головi.
Вона саме закопала сво? двi доньцi в потайничок у льоху, як у селi
зчинили крик, що йдуть уже свiжi козаки.
Чого тотi козаки хочуть, чого шукають? ?? стодоли пустi, комора без
дверей, порожня, хата - гола, а замки вiд скринь ржавiють попiд ноги. Не
хотiла на них у хатi ждати. Облупана, обдерта тота ?? хата.
Сидiла на приспi i нагадувала все минуле. Сперла голову до стiни, сиве
волосся вилискувало до сонця, як чепець iз блискучого плуга; чорнi очi
вiдсували чоло вгору. Воно морщилося, тiкало пiд залiзний чепець вiд тих
великих, нещасних очей, якi шукали на днi душi скарбiв ?? цiлого життя.
Далеко пiд горами ревiли гармати, палали села, а чорний дим розтягався
змi?м по синьому небi i шукав щiлин у блакитi, щоби десь там обмитися вiд
кровi i спузи[1].
За ?? плечима дрижали вiкна за кожним гарматним громом. А може, там i
?? сини, може, вже закуталися в бiлий рантух снiгу i кров бiжить iз них i
малю? червонi квiти.
Вона ?х родила мiцних i здорових, як ковбки[2]; чим була грубiла, тим
бiльше робила, по кожнiй дитинi була все краща й веселiша; а молока - то
мала такого, що могла дiтей не плекати, а купати. I чоловiка мала дужого й
милого, i ма?ток.
То як, бувало, жнуть на нивi цiлу нiч, як дзвонять до сну дiтям
серпами, що позаду них понакриванi спали, то чого ?й тодi було треба або
чого боялася? Хiба, щоб звiзда не впала дiтям на голову; але вона була
жвава така, що i звiзду ймила би на кiнчик серпа.
А як нажали копу, то спочивали. Молодий чоловiк цiлував ??, а вона
смiхом зганяла з нiчлiгу птахи. Аж як ?х тiнi досягали кiнця ниви, а
мiсяць заходив, то лягали коло дiтей, а рано сонце будило ?х разом з
дiтьми. Вона ?х провадила до кернички i сполiкувала росу з голов, а
найстарший двигав для батька воду в збанятку. Чоловiк лишався в полi, а
вона йшла з ними додому: одно на руках, а дво? коло запаски. А по дорозi
гралася ними, як дiвка биндами. Любувала й голубила ?х. Хiба ж часу жалу??
Моцна й здорова, все скоро зробить. Дiти росли всi, нi одно не слабувало.
Пiшли до школи. Ходила за ними по всiх мiстах, носила на плечах колачi й
бiлi сорочки, ноги нiколи не болiли ??. А як у Львовi заперли ?х до арешту
за бунт, то сiла на колiю, а та колiя так бiгла й летiла до синiв, мовби
там у машинi, напередi, горiло ?? серце. Мiж тими панями-мамами почула
себе в перший раз у життi рiвною зi всiми панами й тiшилася, що сини
поставили ?? в однiм рядi з ними. А на вакацi? з'?здилися товаришi ??
синiв з усiх усюдiв, хата начеб ширшала, двором ставала. Спiвали,
розмовляли, читали книжки, ласкавi до простого народу, i нарiд до них
прилип, коло них цвiв: збирався ?х розумом добувати мужицьке право, що
пани з давен-давна закопали в палатах. Iшли лавою з хоругвами над собою, i
пани ?м проступалися.
А як настала вiйна, то оба старшi зараз зачали збиратися, а й найменший
не хотiв лишитися. Лагодила ?х цiлу нiч у дорогу, затикала кулаками рот,
аби ?х не побудити. А як почало свiтати, на зорях, як побачила ?х, що
сплять супокiйне, то й сама заспоко?лася. Сiла бiля них у головах, глядiла
на них тихенько вiд зорi до сходу сонця i - в той час посивiла.
Вранцi чоловiк, як побачив,то сказав:
- Твоя голова ?х вiвчила, нехай же тепер i сивi?. Вiдтак проводила ?х
до мiста. Що крок ступила, то все надiялася, що котрийсь зi старших
обернеться до не? i скаже:
- Мамо, лиша?мо тобi найменшого на помiч i потiху. Але нi один не
звернувся, нi один не сказав того слова. Сивi стернi передавали в ?? душу
свiй шепiт, шелестiли до вуха.
"Таж вони зреклися тебе; паничi забули мужичку". Гiрка крапелька
просякла з ?? серця i втро?ла ?? вiдразу.
В мiстi зiйшлося ?х сила, паничi i простi хлопцi.
Хоругви й прапори шелестiли над ними i гримiв спiв про Укра?ну.
Попiд мурами мами держали серця в долонях i дули на них, аби не болiли.
Як заходило сонце, то прийшли до не? всi три, прийшли попрощатися.
Вiдвела ?х трохи набiк, вiд людей.
Виймила з рукава нiж i сказала: найменший, Дмитро, най лишиться, а нi,
то закопа? зараз у себе нiж. Сказала це i зараз зрозумiла, що перетяла тим
ножем свiт надво?: на однiй половинi лишилася сама, а на другiй - сини
тiкають геть вiд не?... I впала.
Пробудилася, аж як земля дуднiла пiд довгими рядами, що спiвали сiчову
пiсню.
Дмитро був бiля не?.
- Бiжiм, синку, за ними, аби-м ?х здогонила, най менi, дурнiй мужичцi,
простять. Я не знала добре, я не винна, що моя голова здурiла, як тота
Укра?на забира? менi дiти...
Бiгла, кричала: Iване, Андрiю! Всi бiгли за тими довгими, рiвними
рядами синiв, падали на колiна й голосили.
Марiя прочуняла з пiвсну-споминiв, заломила руки та й кричала:
- Дiти мо?, сини мо?, де вашi кiстки бiлi? Я пiду позбираю ?х i принесу
на плечах додому!
Чула що лишилася сама на свiтi, глянула на небо й зрозумiла, що пiд тою
покришкою сидить сама i що нiколи вже не вернуться до не? ?? сини, бо
цiлий свiт здурiв: люди i худоба.
Тiкало все, що жило. Ще недавно нiкому дорiг не ставало. Дiти несли за
ними добуток, однi одних стручували в провали, ночами ревiли корови,
блеяли вiвцi, конi розбивали людей i самих себе.
За цими здурiлими людьми горiв свiт, немов на те, щоби ?м до пекла
дорогу показувати. Всi скакали в рiку, що несла на собi багряну заграву i
подобала на мстивий меч, який простягся здовж землi. Дороги дуднiли й
скрипiли, ?х мова була страшна i той зойк, що родився зi скажено? лютостi,
як жерло себе залiзо i камiнь. Здавалося, що земля скаржиться на тi сво?
рани.
А як стрiнулися над рiкою, то гармати виважували землю з ?? предвiчно?
постелi. Хати пiдлiтали вгору, як горючi пивки[3], люди, закопанi в землю,
скам'янiли й не могли пiдвести руки, щоби перехрестити дiти, червона рiка
збивала шум з кровi, i вiн, як вiнок, кружляв коло голов трупiв, якi
тихенько сунули за водою.
По битвi копали гроби, витягали мерцiв з води. Поле за кiлька днiв
зродило богато, богато хрестiв., I помiж тi хрести попровадили солдати ??
найменшого сина за те, що царя називав катом. Казали, що ведуть його на
Сибiр. Далеко би йти, кров буде течи з хлоп'ячих нiг, слiди червонi... А й
старий повiз офiцирiв попри тi хрестики i пропав досi.
- Ой небожен?та, лишили ж ви мене саму стерегти з совами ваших пустих
хоромiв.
Як у Марi? в головi спомини з жалем, з розпукою ткали плахту, щоби
закрити перед ?? очима ту прiрву в життi, то у ворота на подвiр'я за?хали
козаки.
Була люта, що нiколи не дозволяли ?й лишитися в спокою, i казала до них
голосно:
- А, вже йдете, рабiвники!
- Нiчого, матусю, рабувати не будемо у вас, хочемо нагрiтися в хатi,
пустiть. Душа замерзла в тiлi. Вiдповiла:
- То йдiть грiйтеси в студенi хатi.
- А ви?
- А мене можете отут бити нагайками, а на коханку, як видите, я вже
стара.
Один iз козакiв - молоденький ще був. - приступив i дуже просив, щоби
вона та ввiйшла враз з ними в хату; самi ж вони не ввiйдуть.
- Ми вашi люди, - казав.
- А тому, що ви нашi, то рвете тiло нагайками, а другi забирають та
вiшають людей; мерцi гойдаютьси лiсами, аж дика звiр утiка?...
Молоденький козак так довго та гарно просив, що врештi увiйшла з ними в
хату.
Станула бiля порога, а вони позасiдали коло стола.
- Продайте нам що-небудь ?сти; голоднi ми, матусю.
- Що ж вам дам ?сти? Там, на полицi, ? хлiб; а грошей ваших менi не
треба, бо однi да?те, а другi заходите i назад вiдбира?те, та ще й б'?те.
Цар ваш такий великий та богатий, та посила? вас без хлiба воювати?
Станьте на лавку та досягнiть з полицi бохоня.
З хлiбом стягнув з полицi й образ Шевченка, який був повернений лицем
до стiни.
- Хлiб бери, а образ вiддай менi, то мо?х синiв. Такi, як ви, здоймали
його з-пiд образiв, кинули до землi i казали менi толочити по нiм. Я його
сховала в пазуху, а вони кро?ли тiло пугами, що й не пам'ятаю, коли пiшли
з хати.
Вихопила Шевченка з рук, поклала в пазуху.
- Можете мене отут i зарiзати, а образа не дам. Той молоденький козак,
що так ?? гарно просив увiйти в хату, приступив до не?, поцiлував у руку i
сказав:
- Матусенько, я ж за свято Шевченка сидiв довго в тюрмi. Хiба ж ви не
дасте нам образа, щоб ми його привели назад до честi й поставили пiд
образами?
- А хто ж ви е? Що за однi? Вiдкiля приходите? Жидам позволяете тримати
свою вiру й письмо, а наше все касу?те. Тепер снiг прикрив дорогу, але
коли б не вiн, то ви би видiли, що всiми дорогами, по всему селi розкиненi
нашi книги з читалень. То, що бiдний нарiд встарав собi на науку для
дiтей, все то пiшло пiд кiнцькi копита.
- Дайте, дайте нам образ.
Поволi витягнула й подала йому, бо й сама стала цiкава, що вони з ним
будуть дiяти.
А вони поставили два хлiби, один верх другого, сперли коло них малюнок,
виймили вишиванi та гаптованi хустки та довкола прикрашували.
- Лиш дивiтьси, козаки, чи мило то буде цему образовi, як ви ?го
вберете у рабоване жидiвське плаття.
Та тут же, в тiй хвилинi, зiрвався один з них, сивий уже, скинув iз
себе одiж козацьку: був без сорочки.
- Оце вам, матусю, наш рабунок, що всi ми без сорочок ходимо, хоч могли
б богато придбати. А оцi хустини, що ми ними Шевченка вбрали, це ж
козацькi китайки, матусю. Надiлили нас ?ми жiнки нашi, нашi мами, сестри
нашi, щоби було чим голову вкрити в полi, щоби ворон очей не клював.
Марiя глянула на них, непевно пiдступила й сказала:
- Ви, вiдий, тотi, що мо? сини вас любили... укра?нцi...
- Ми самi один одного рiжем. Пiдлiзла Марiя на грядки, виймила зi
скринi сорочку i подала роздягненому.
- Вбирай, це з мого сина; бог. зна?, чи верне, чи буде ?? носити.
Несмiло взяв козак сорочку i надягнув.
- Не тратьмо часу, козаки, пошануймо батька, а хлiба будемо ?сти по
дорозi. Ви ж зна?те, як ще нам далеко ?хати, - сказав козацький старшина.
Почали спiвати.
Забринiли вiкна, пiсня помiж блеск сонця на склi вийшла надвiр, побiгла
в село.
Жiнки почули i ставали коло ворiт, вiдтак коло вiкон, а врештi
несмiливо входили до сiней i до хати.
- Марi?, що це в тебе? П'янi чи загулюють дiвки спiванками?
- Нi, це iншi, другi...
- Якi другi?
- Такi другi, що це нашi; мовчи та слухай!
Марiя отворила широко очi на козакiв, подалася вперед, неначеб хотiла
пiдбiгти й не пустити ?х спiв з хати.
Пiсня випростовувала ?? душу.
Показувала десь на небi цiле ?? життя. Всi зорi, якi вiд дитини бачила;
всю росу, яка падала на ?? голову, i всi подуви вiтру, якi коли-небудь
гладили ?? по лицi.
Виймала ота пiсня з ?? душi, як з чорно? скринi, все чарiвне i ясне i
розвертала перед нею - i надивитися вона не могла сама на себе в дивнiм
свiтаннi.
Десь там на горах сидить орел, пiсня розвiва? його крила, i подув цих
крил го?ть ?? серце, стира? чорну кров з нього.
Чу?, як сини держуться маленькими руками за ?? рукави, як ростуть з
кожним звуком. Чу? кожне ?х слово, коли-небудь сказане, i кожну розмову за
Укра?ну. Всi невиразнi i та?мнi назви випрядуються з волосся звiзд i, як
пребогате намисто, обiймають ?? шию.
Блискотять рiки по всiй нашiй землi i падають з громом у море, а нарiд
зрива?ться на ноги. Напередi ?? сини, i вона з ними йде на тую Укра?ну, бо
вона, тая Укра?на, плаче й голосить за сво?ми дiтьми; хоче, щоби були всi
вкупi.
Те голосiння вплаку?ться в небо; його покров морщиться i роздира?ться,
а пiсня ста? у бога коло порога i заносить скаргу...
Як перестали спiвати, то Марiя стала непорушне, як на образi
намальована.
З купи жiнок, яких богато зiйшлося, одна, вже стара, приступила до
стола.
- То ви нашi? Богу дякувати, що ви вже раз прийшли,говорила.
- Ой, нiхто, небож?та, нас не любить. Кiлько переходило вiйська - всi
нас не любять. А кiлько вони напсували народу! Аби де було: чи в мiстi, чи
на дорозi, чи вже в сво?м-таки селi, все чужi i чужi ми, i нiхто нам не
да? вiри.
- ?й, чого ж ви хочете вiд них? Це ж не наше войсько. Вони такi, як у
книжках писано здавна або мальовано на образах, як вони ще нашi були. А
тепер вони московськi. Де вони годнi нам помогти? Отак, потихоньки, аби
нiхто не чув, то забалакають.
- Ти молода, читати вмi?ш, то зна?ш лiпше. Я гадала, що то нашi.
- Це навiть не кажiть, бо за це може нам бути велика кара.
Старенька жiнка скоро залiзла в гурт жiнок, що глядiли самою тугою i
дихали розпукою.
Зате молода Катерина станула край самого стола.
- Оця Марiя, що ми в не?, дивiтьси, як задеревiла вiд вашого спiву.
Вона бану? за синами, що два пiшли до наших охiтникiв, а найменшого взяли
москалi на Сибiр! Десь-то вiн серед таких, як ви, напастував вашого царя,
що дуже мучить наш нарiд. А вони лиш хап його - та й пропав. Ученi були
всi, ма?ток за ними пiшов великий. В селi нi одна мама так не бану? за
синами.
- Небого, Марi?, небого! - шептали жiнки.
- То таки саме перед вiйною було, як ми сипали могилу отсему
Шевченковi, що перед вами на столi. Сипали другi села на пам'ятку - та i
ми. Клопiт такий був, бо старi не пускали вдень сипати, робота в полi, а
ми змовилиси i сипали ночами: однi кiньми, другi тачками, iншi лиш
рискалями. Таку могилу висипали, як дзвiниця. I Марiя з трьома синами
помагала... Як ми ?? досипали, то свiтало, роса нас припала, i ми посiдали
довкола, бо ноги болiли. А старший син Марi?н вилiз на сам вершечок та й
так ладно говорив до нас, що з це? нашо? могили будемо дивитиси на велику
могилу на Укра?нi, щоби ми були всi одно? мислi. Дививси так дивно, начеб
поправдi на зорях бачив Укра?ну. Потiм ми повставали i спiвали такi пiснi,
як i ви тепер.
Тут наблизилася Катерина козаковi майже до вуха i шептала:
- Вашi пiснi такi самi, як Марi?них синiв. Тому не будiть ??, най ?й
зда?си, що це ?? сини спiвають...
[1] С п у з а - попiл.
[2] Ковбок - обрубок дерева.
[3] П и в к а - м'яч.
НОВИНА
У селi сталася новина, що Гриць Летючий утопив у рiцi свою дiвчинку.
Вiн хотiв утопити i старшу, але випросилася. Вiдколи Грициха вмерла, то
вiн бiдував. Не мiг собi дати ради з дiтьми без жiнки. Нiхто за нього не
хотiв пiти замiж, бо коби-то лишень дiти, але то ще й бiда i нестатки.
Мучився Гриць цiлi два роки сам iз дрiбними дiтьми. Нiхто за нього не
знав, як вiн жи?, що дi?, хiба найближчi сусiди. Оповiдали вони, що Гриць
цiлу зиму майже не палив у хатi, а зимував разом iз дiвчатами на печi.
А тепер усе село про нього заговорило.
То прийшов вiн вечором додому та й застав дiвчата на печi.
- Д?дю, ми хочемо ?сти, - сказала старша, Гандзуня.
- То ?жте мене, а що ж я дам вам ?сти? Адi, ? хлiб, та й начин?йтеси!
Та й дав ?м кусень хлiба, а вони, як щенята коло голо? кiстки, коло
того хлiба заходилися.
- Начинила вас та й лишила на мою голову, бодай ? земля вiкiнула! А
чума десь ходить, бодай голову зломила, а до вас не поверне. Це? хати i
чума збояла би си!
Дiвчата не слухали татово? бесiди, бо таке було щоднини i щогодини, i
вони привикли. ?ли хлiб на печi, i дивитися на них було страшно i жаль.
Бог зна?, як тi дрiбонькi кiсточки держалися вкупi? Лише четверо чорних
очей, що були живi i що мали вагу. Здавалося, що тi очi важили би так, як
олово, а решта тiла, якби не очi, то полетiла би з вiтром, як пiр'я. Та й
тепер, як вони ?ли сухий хлiб, то здавалося, що кiстки в лицi потрiскають.
Гриць глянув на них iз лави i погадав: "Мерцi" - i напудився так, що аж
його пiт обсипав. Чогось йому так стало, як коли би йому хто тяжкий камiнь
поклав на груди. Дiвчата глемедали хлiб, а вiн припав до землi i молився,
але щось його тягнуло все глядiти на них i гадати: "Мерцi!"
Через кiлька день Гриць боявся сидiти в хатi, все ходив по сусiдах, а
вони казали, що вiн дуже журився. Почорнiв, i очi запали всередину так, що
майже не дивилися на свiт, лиш на той камiнь, що давив груди.
Одного вечора прийшов Гриць до хати, зварив дiтям бараболi, посолив та
й кинув на пiч, аби ?ли. Як попо?ли, то вiн сказав:
- Злiзайте з печi та пiдемо десь у гостi.
Дiвчата злiзли з печi. Гриць натягнув на них драночки, взяв меншу,
Доцьку, на руки, а Гандзуню за руку та й вийшов iз ними. Йшов довго лугами
та став на горi. У мiсячнiм свiтлi розстелилася на долинi рiка, як велика
струя живого срiбла. Гриць здригнувся, бо блискуча рiка заморозила його, а
той камiнь на грудях став iще тяжчий. Задихався i ледви мiг нести маленьку
Доцьку.
Спускалися в долину до рiки. Гриць стреготав зубами, аж гомiн лугом
розходився, i чув на грудях довгий огневий пас, що його пiк у серце i в
голову. Над самою рiкою не мiг поволi йти, але побiг i лишив Гандзуню.
Вона бiгла за ним. Гриць борзенько взяв Доцьку i з усi?? сили кинув у
воду.
Йому стало легше, i вiн заговорив скоро:
- Скажу панам, що не було нiяко? ради: анi ?сти що, анi в хатi
затопити, анi вiпрати, анi голову змити, анi нiц! Я си кари приймаю, бо-м
завинив, та й на шибеницу!
Коло нього стояла Гандзуня i говорила так само скоро:
- Д?дику, не топiть мене, не топiть, не топiть!
- Та як си просиш, то не буду, але тобi би лiпше, а менi однако пацити,
ци за одну, ци за двi. Будеш бiдити змалку, а потiм пiдеш у мамки жидам та
й знов меш бiдити. Як собi хочеш.
- Не топiть мене, не топiть!..
- Нi, нi, не буду, але Доцi вже лiпше буде, як тобi. То вертайси до
села, а я йду мелдуватиси. Адi, оцев стежечков йди, геть, геть аж угору, а
там прийдеш до першо? хати, та й увiйди, та й кажи, що так i так, д?дя
хотiли мене утопити, але я си вiпросила та й прийшла, аби-сте мене
переночували. А завтра, кажи, може би, ви мене де наймили до дитини
бавити. Гай, iди, бо то нiч.
I Гандзуня пiшла.
- Гандзю, Гандзю, а на тобi бучок, бо як тi пес надиба?, та й роздере,
а з бучком май безпечнiше.
Гандзя взяла бучок i пiшла лугами.
Гриць закочував штани, аби перейти рiку, бо туда була дорога до мiста.
Вступив уже у воду по кiстки та й задеревiв.
- Мн?оца i сина i свiтого духа амiнь. Очинаш iжи ?с на небесi i на
землi...
Вернувся i пiшов до моста.
ПАЛIЙ
I
Сiльський богач Андрiй Курочка сидiв коло стола i обiдав,- не обiдав, а
давився кожним куснем... Домашня челядь входила до хати, вносила
заболоченi цебри, сварилася, метушилася i виносила ?х мiж худобу. Богацькi
дiти i слуги були бруднi i марнi. Вони двигали на собi необтесаний i
тяжкий ярем мужицького богацтва, котре нiколи не да? анi спокою, анi
радостi нiяко?. Сам богач найгiрше томився у тiм ярмi, найбiльше проклинав
свою долю i безнастанно пiдганяв сво?х дiтей i наймитiв.
Коло нього на лавi, пiд вiкном, сидiв його довголiтнiй робiтник, старий
Федiр.
- Я нiколи не маю тако? щасливо? години, аби я споко?м кусень хлiба
прожер. Бiгаю та вганяю, та лиш десь уздрите, а я впаду та й здохну! А
менi ж оца ?да ма? йти в смак, як я знаю, що вони без мене в стодолi нiчо
не робл?ть? Лиш аби нажертиси та день трутити! Що вже чужим казати, як
сво? дiти - та й вони не хот? робити! Я, бiгме, не знаю, як цес нарiд ма?
на свiтi жити? Всьо пiде на жебри.
I халасував, аж йому очi вилазили.
- А ви чого, Федоре, надходили?
- Ви не зна?те, якi нашi ходи? Зима йде, а я босiський, та дайте ми два
леви на вiдробок.
- А ви ж годнi робити? Вже ваша робота скiнчилася, Федоре.
- Най би-м i не робив, лиш коби хто дав ?сти задурно.
- Це не! Сегоднi задурно нема ?сти, сегоднi i за роботу не варт дати
?сти, така та робота! А казав-?м вам: наймiть у мене дiвку, були би-сте
тепер мали сво? грошi.
- Коли ж бо не хотiла та й пiшла до двора.
- Таже, певне, хто не хоче робити, та й пха?си до двора, бо хоть ?сти
трiшки, але мож вал?тиси. Бiднi люди такi настали, що лиш аби раз на день
?в, але аби нiчого не робив, та й тогди рай! Як роб?, так мають, так ?м
бог благословить. Сегоднi би у вужевку скрутитиси, аби щось мати... Та тих
два леви я ще вам дам, що буду з вами робити, може, якось вiдтрутите, але
бiльше не приходiть i не бануйте, бо не дам. Самi видите, що ваша робота
нiпочому.
- Та я, Андрiю, мусю си коло людий тулити, а де ж я си подiю?!
- Дiвайтеси, де хочете, а межи газди ви вже нездатнi. Шукайте собi
служби у жида або в пана - там робота легша.
- Ви мене файно радите! Як я силу коло вас лишив, аби я на старiсть
iшов жидам воду носити?
- Задурно-сте менi не робили.
- От, бувайте здоровi.
I Федiр вийшов з хати.
- Ну, та цi жебраки всьо би забрали! Таке воно кашливе та заслинене, що
цiпа в руках не годно удержати, та й ще воно кокошитьси! Iди на зломану
голову, гада?, що я грошi кую або краду!
Федiр чалапав до сво?? хати а не переставав шептати:
- А я ж, Андрiйку, де силу пустив? Ци я ?? проданцував, ци я ?? пропив?
Таже вся вона сiла в тебе, на тво?м подвiр'ю. А я ж, Андрiйку, де силу
пустив?
В хатi скинув чоботи та й ляг на постiль. Лежав до самого вечора i без
вечерi заснув. Але ще кури не пiяли, як вiн зiрвався, гримнув клубами до
дощок, знов ляг i знов зiрвався. Через маленьке вiконце глядiла на нього
осiння нiч. Десь то i не нiч, але чорна жура, що голосила по вуглах хати i
дивилася на нього сивавим, немилосердним оком. Воно його так зцiпило, що
вiн не мiг рушитися, i показувало йому нiби образи на вiконцi, нiби
привиди у повiтрi.
Ото сидить вiн мiж маленькими жидиками, дозира? ?х, пiсту?, а вони його
тягають за чупер, плюють у лице...
...То знов клячить вiн у церквi, у тiм кутi, де жебраки чолами об
пiдлогу гримають. Вiн грима? ще голоснiше, а всi жiнки йдуть до нього i
дають кожна по бохонцевi хлiба. Вiн ?х кладе в пазуху, кладе i ста? такий
широкий, що люди розступаються. А йому стид, стид, а чоло так болить!..
...О, вiн iде городом Курочки - не йде, а скрада?ться пiд стодолу.
Витяга? снопок iз стрiхи, насипа? в нього з люльки ватерки i тiка?,
тiка?... Чу? поза собою, як коли очима видить, що з-пiд стрiхи вилизу?ться
маленький, червоний язичок, вилизу?ться i хова?ться...
- Ой, йой! йой!
Той язичок запiк його у самий мозок. З усi?? сили вiн освободився з
невидимих пут, зiрвався i подивився у вiконце. Воно, як кат, прошибало
його наскрiзь. Знов звалить i буде мордувати сво?ми образами. Настрашився,
не бачив нiякого виходу, звертiвся аби десь утекти. I перед ним як би
якiсь ворота створилися, йому стало легше, i вiн борзенько подався до них.
II
Може, мав шiснайцять лiт, як iшов зi свого села. Тако? ясно? днини,
такого веселого сонця вiн нiколи вже не бачив. Воно пестило зеленi трави,
синi лiси i бiлi потоки. Оглянувся за селом. Коби хто прийшов i сказав
одно слово, та й вернув би ся, ой тото вернув би ся!
- Вiн мене б'?, кату?, ?сти не да?, нiчого на мене не покладе,- лунав
його голос по зелених травах.
- Бодай же вас, тату, земля не прожерла!
I ще скорше пiшов. Минув сiльськi поля, поминув ще два села i з горба
побачив мiсто, що вилискувалося проти сонця, як змiй блискучий.
Усi дивувалися його силi i боялися. Жиди не потручували, а робiтники не
побирали на смiх i не робили збиткiв. Шпурляв мiшками, як галушками. Отак
день вiд дня то з брики до шпiхлiра, то зi шпiхлiра на брику.
- Хребет ми трiска? вiд тих мiхiв!
- Пий горiвку, та затерпне.
I справдi вiд горiвки хребет затерпав, як би рукою вiдняло.
А в недiлю i свята йшов з товариством до шинку. Тi шинки стояли за
мiстом, мiж селом i мiстом. Хто не мав уже примiстя в селi, той вандрував
насамперед тут, а хто не мав що в мiстi робити, то вертався також сюди. Бо
то не було анi село, анi мiсто.
Бували там забави по тих шинках!
Зразу пани з мiста перед водили. Розповiдали про сво? давнi достатки,
про те, кiлько з цiсарсько? каси щопершого грошей побирали, якi шати
носили. Мужики слухали, частували горiвкою з велико? пошани. Але як трохи
пiдпилися, то виломлювалися з-пiд ?х морально? властi, i тодi панам
приходилося круто.
- Ану, пани, охота! Хапайтеси за ши? та гуляйте нам то? польки, най ми
видимо, як то межи таким великим панством водитьси?
Пани гуляли, мусили, мужики обступали ?х колесом i реготалися, аж
коршма дуднiла.
- Гопа дзiсь!
- Iще раз!
- Полiгоньки, плавно враз!
- Гов, доста! Тепер пийте горiвку, забирайте сво? панцькi вошi по
кишенях та й марш iз коршми, бо мужики хот? собi самi межи собов погуляти!
I пани, як заяцi, висувалися.
- Я тих панiв умiю рiхтувати, то таке легоньке, як пiр'?; подуй - воно
полетiло.
- Мой, Юдо, давай вудку, давай пiво, давай гарак, бо ми си зна?мо!
Жид борзенько накладав усього на стiл i зараз вiдбирав грошi.
- Ти, Безклубий, ти чого ревеш? За клубом? Пий та й запри собi гамбу,
бо в мене забава!
Безклубий iще гiрше заревiв.
- Тихо, бо б'ю!
- Не руш!
- А то котрий, мо?!
- А ти що за пан?
Федiр устав iз-за стола i трiснув того напасного в лице.
- Ти в недiлю переш? Та то грiх!
I ударом лавки звалив Федора на землю. Зробилися двi партi?. В коршмi
все заворушилося. Жид утiк, горiвка булькотiла на землю, столи i лавки
почервонiли вiд кровi i, поломанi, падали. А в болотi зi слини, горiвки i
кровi лежали обi партi? i стогнали. Лише Безклубий сидiв у куточку i
ревiв, як вiл, - не знати за ким i за чим.
Незабаром прибiгла полiцiя i тверезила голоднякiв. З гiркою бiдою
пiдоймала на ноги, потiм одним махом звалювала з нiг. Голодняки падали, як
дуби, а пiдносилися, як глина. Як ?х протверезили, то провадили до арешту.
?хав дорогою помiж полями на брицi мiхiв. Пшеницi i жита, як золотi i
срiбнi га?, та й легким вiтром до себе клонилися. По золотi i по срiблi
плавали легенькi, чорнi хмарки, як тонка шовкова сiть. Море сонця у морi
безмежних ланiв. Земля пiд колоссям лящiла, спiвала, словами говорила.
- Мошку, на важки, бо йду собi геть!
Зiскочив з брики i пiшов межами помiж житами. На вечiр зайшов до Андрiя
Курочки.
- Ти, певне, або злодiй, або лайдак, бо добрий не йде iз свого села i
не блука? свiтами!
- Мете видiти... Тато що по панчинi не пропили, то голодних рокiв
попродали, та й приймили зятя до сестри, та й умерли, а зять доти бив,
аж-?м утiк вiд хати.
- А у вас, у бойкiв, бачу, коровами орють?
- Нi, то, вiдай, ще за нами ? нiмцi, та вони коровами орють.
- Та скинь постоли, та вiнеси кожушину до хорiм, аби-с не напустив
нендзи, та й л?гай. А церква у вас така, як у нас? I ксьондз ??
- Так саме, як у вас.
- Та буду видiти, як си вдаш. Не будеш порушливий, а роботи не меш
боятиси, та й т? найму.
Наймився. Село пiзнало його, що не злодiй, що робiтник добрий, що добре
на себе стара?, i приймило за свого. А вiн пiзнав, як котре поле
назива?ться, чи? воно, чи вимока?, чи висиха?, котре в селi найлiпший
злодiй, котре найбiльший богач - i зробився сiльський.
Послужив кiлька лiт, а добрi люди зачали його радити, аби став газдою.
- Ти не будь дурний, а як да? кавалочок города, а дiвка годна i
постарана, та й бери. А ма?ш грошi заслуженi, а ще приробиш, так клади
собi хату. А най вона буде як куча, але твоя! А ци дощ, ци зима, ци таки
так нема роботи, то вже ти не куку?ш iз-за богацького вугла i не гни?ш по
яслах, бо ти ма?ш свiй кут. Слухай мене, старого...
Оженився, будував хату i трiскав вiд роботи, вiд сво?? i чужо?. Носив
дошки на плечах з мiста, вiдробляв старi снiпки, що взяв на стрiху, i
заробляв грошi то на вiкна, то на дверi. Два роки минуло, заки поклав
хату. Хатчина маленька, непоказна, виглядала мiж другими хатами, як би хто
пустив мiж громаду гарних птахiв маленьку, кострубату курочку. Але
Федоровi вона i така була мила...
Минуло кiльканайцять рокiв, а перед Федорову хатчину принесли люди
червонi хоругви. В хатi на лавi лежала його Катерина - велика i груба, аж
страшна. Федiр тримав коло себе дво? дiвчат: одинайцятилiтню Настю i
восьмилiтню Марiйку i все ?х питався:
- Що мемо, доньки, без мами дiяти? Котра з вас д?девi обiд зварить?
А як жiнку ложили в трунву, то вiн заридав:
- Берiть ?? полегоньки, бо в не? тiло дуже зболене. Ой Катеринко, я ще
не встиг добре з тобов наговоритиси а ти огнiваласи та й пiшла собi вiд
мене.
Вiн припав до небiжки i цiлував ?? в лице.
- Люди, люди, я до не? нiколи слова не заговорив, я за роботов на ню
забув та й за бесiду. Прости менi, Катеринко, приятелю мiй добрий!
Плач жiнок вибiг iз хатчини далеко на село.
- Вона, люди, як пiшла за мене, то так як пiд воду пiрнула, нiхто ??
вже не видiв межи людьми. Аж тепер вiрнула межи вами - на лавi. Я до не?
нiколи марного слова не заговорив, мацiцького!..
I ще минуло кiлька лiт. Одного вечора прийшла зi служби Настя. Федiр
глянув на не? i зблiд.
- Насте, небого, а ти ж сама, а чоловiк твiй де?
Настя заридала, заголосила, а вiн слова бiльше до не? не сказав. Аж як
?? вiдпровадив до мiста на службу i розходився з нею, та тодi заговорив.
- Дай тобi, боже, дитинко, якнайлiпше, але дивиси, аби-с дитини не
стратила, бо стиду вже не покри?ш, а грiха неспасеного докупишси. Та
переказуй, як тобi тут буде...
А роки йшли, не стояли. Федiр не випускав iз рук цiпа цiлу зиму, чепiг
не викидав цiлу весну, а коси цiле лiто. Костi болiли, кiнцi ?х стиралися
i пекли. Але недiля ставала на поратунок, бо в недiлю вiн iшов пiд вишню,
лягав на зелену траву, а вона висисала в землю той бiль. Та прийшов такий
час, що недiля не годна була направити того, що буднi днi попсували, а
трава не могла виссати того болю, що запiкся в старих костях. А ще
вселився кашель, що не покидав його нi коло коси, нi коло плуга, нi коло
цiпа...
Розвидалося, вiконце побiлiло, а Федiр вернувся з далеко? вандрiвки
свого минулого життя. Вмився, помолився i збирався йти до двора.
- Наймуси у пана вiд весни, озму на чоботи i трохи орнарi?, та й якось
я перезимую, заки пiду до служби.
III
По селi бiлi, вузенькi стежки всi хати докупи пов'язали, лише Федорова
хата стояла поза сiтею стежок, як пустка. Федiр зимував, як ведмiдь. Рано
вставав на годину, аби затопити i зварити собi ?сти, а потiм цiлий день i
цiлу нiч перележував на печi. Чим дальше заводилося в зиму, тим вiн сходив
на дитинячий розум.
- Тепер, Федоре-небоже, встань та укрiй собi грiночку хлiба, але
тоненьку, панцьку, бо-с, виджу, зголоднiв.
Вiн смiявся, злазив з печi i краяв хлiба та дивився до вiкна, чи вона
тоненька, панцька.
А темних, зимових ночей вiн голосно, на всю хату, говорив страшнi речi.
- Село вiмерло що до лаби, а я собi гадки не гадаю, у тот бiк не
дивлюси!
Але власнi слова переймали його переляком, вiн пiтнiв зi страху i
скакав з печi до вiконця, аби переконатися, чи в коршмi ? свiтло.
Успоко?вшися, вiн вертав на пiч.
А як пробуджувався вночi зi сну, то не мiг спам'ятатися, забув за себе
i аж як гримнув кулаками до сволока, то приходив до пам'ятi.
То? зими його хатина заполонилася опирями, привидами i марами. Вони
гуляли по хатi, як збиточнi дiти. Вилiтали до сiней i вистуджували хату,
вибiгали крiзь пiч на стрих i товклися, аж стеля лупалася, дзвонили у
вiкна, аби його заманити надвiр. Вiн не давався, намагався не боятися,
тодi вони вибiгали на пiч i щипали його, душили i в рот онучi запихали.
Одно? ночi злетiлися до хати всi чорти. Гуляли, аж хата дрожала, а вiтер
такий здоймили, що вiн замерзав на печi. Потiм позасiдали поза стiл i
повивалювали з утоми язики, такi самi, як той маленький язичок, що вiн
його поклав пiд Курочкову стодолу. Вiн лежав, як мертвий, аж як кури
запiяли, то вiн ледве пiднявся i зачав молитви говорити. Але i при молитвi
вони йому не давали спокою. Вiн не мiг нагадати таких молитов, що ?х
найлiпше знав,- вiн забував навiть хреститися. Тi мари так його
змордували, що як прийшла весна, то вiн ледве дихав i побiлiв як папiр.
- Треба брати гроший вiдки голова, та посвiтити хату, бо тут нечисте
злiзлоси з цiлого села накупу. Вiпили з мене кров, що вiтер нi з нiг
iзгонить!
Як весняне сонце заблисло, то вiн смарував чоботи, латав сорочки, i
плiв волоки до постолiв, i тiшився, що раз уже пiде до служби.
- Уберуси, вбуюси файно та й до двора! Проши вельможного пана, мелдуюси
до панцько? служби.
- Добре, Федоре,- десь вiдповiдав йому пан,- ти, виджу, слушний
чоловiк, коли ти подлуг припiсу мельду?шси.
I Федiр, латаючи сорочку, солодко усмiхався.
IV
Федiр стояв серед панського гумна i сумно дивився за рядом плугiв, що
висотувався з брами, як ланцюг, у котрiм залiзо споювало м'ясо людське з
м'ясом волiв.
- Уже мо? оран? скiнчилоси! Старе вогниво, та й вiкинули, бо ланцюг
серед дороги урвав би си!
Похитав головою та й пiшов до стодоли брати свиням зерна. Через цiлий
день на гумнi було тихо. Лише вiд наймицьких хаток доходили крики бабiв i
плач дiтей.
Якби хто з села повибирав щонайгiршi хатки, а до них загнав
щонайобдертiших мужикiв i найжовтiших жiнок i додав ще голо? дробини -
дiтей - i все те поставив близько себе накупу, то мав би правдивий образ
тих хаток iз ?х мешканцями.
Федiр з гумна дивився на тi хатки i щось заперечив головою:
- А де ж я би там iшов у таке пекло! Я собi буду спати у стайнi, тепер
зими нема. Не пiду я там у тоту пропасть.
Вечором пiшов до стайнi. Коло ясел стояли воли двома довгими лавами i
лiниво жували сiно. Коло кожних чотирьох сидiв погонич i дозирав, аби пiд
себе не викидали. Мiж тими лавами сидiли на землi плугатарi i сiвачi.
Латали собi постоли, стягали мотузками сердачини i направляли iстики.
Кожний коло чогось нипав. Коло них присiв Федiр. Воли один по одному
падали на солому, за ними переверталися в ясла погоничi, а за погоничами
йшли плугатарi. В стайнi запанував тяжкий вiдпочинок, що по утомi зораних
ланiв паде на стайню, як тяжкий камiнь. Федiр також засунувся перед воли.
- Свинарю, мой, а марш з-перед волiв межи свинi! Ще тобi лужко стелити!
Твоя Марiйка добре нас рiхту?. Тiка?си, як сука, з фiрманом, та вiдаву?
йому щонайлiпше, та ще й ти прилiз на нашу голову? Марш з-перед волiв!
Федiр вилiз iз ясел i ляг пiд брамою на в'язку соломи. Забута кривда в
тiй хвилинi пробудилася.
- Грiх меш мати за мене, Андрiю, грiх...
Стайня сгогнала, позiвала, зi сну говорила. Так тяжко дихала, як би
десь глибоко в землi душилися тисячi людей.
- Молиси за мене, най мене бог хоронить, най мене направить на лiпший
розум, бо те спечу у вогнi, як пацюка, бо меш три днi попiл за сво?м
богацтвом згортати...
Над ранок i вiн скотився у чорну пропасть ста?нного сну.
V
Федiр потiм нiколи не ходив до стайнi i не говорив з наймитами. Спав у
стодолi i не показувався на очi. По великоднi Марiя вiддалася за фiрмана i
переходила з ним на службу до другого пана. Федiр вийшов з ними за браму i
попрощався.
- Марi?, а памн?тай, що я хату при людих Настi вiдкажу, аби ти ?? не
вiдгонила, бо вона, сарака, одна-одиниця!
I вернувся. В хлiвi, аби нiхто не бачив, заплакав.
- Тепер жий, з ким хочеш!
То? днини впився i прийшов до стайнi.
- Мов скарбов'яни, тепер нi не вiгонiть, бо вже моя Марiя помандрувала.
- Хто би вас вiгонив, от л?гайте та спiть, як-сте набрали повну голову.
- Певне, що п'?ному добре спати, так i бог приказав. Але ти кажеш iти
спати, а я тебе питаюси, де я маю iти спати? Як ти така мудра голова, то
ти менi скажи, де маю iти спати?
Вiн аж носа Процевого дотулився, так близько присунувся зi сво?м
питанням.
- Де впадете, там будете спати.
- А якби я так у яселца, га?
Вiн злобно засмiявся.
- Я в ясла, а ти мене за гирю, ти в шию, та буком: а марш, старий псе!
Погоничi повилiзали з ясел, аби дивитися на комедiю.
- Бий з ясел, бо ти тут гнив та й ма?ш зогнити, бо ти не зна?ш, що то ?
чоловiк, - ти вiл, ти хати нiколи не видiв! Ти пор?дного чоловiка з ясел
буком! Але ти мене запита?шси: - А де ти, васпан, дотепер був?" А я тобi
кажу: "Був-сми межи людьми, любо менi було". Але ти кажеш: "А чого ж тебе
люди вiд себе прiгнали?" Отут гудз! А я тобi на це нiчого не скажу, лиш
три словi: "Нема у людей бога". А ти голова розумна та й усе вже зна?ш...
- Iдiть, старий, спати, не гнiть бандиги, а завтра пiдемо в село на
вибiр, та ми тих богачикiв трохи намнемо.
- Я на вибiр паду i людем усю свою кривду скажу, але в ясла не пiду, бо
я там не маю гнити. Я знаю лiпше гатунок, як ти, я бiльше свiта видiв, як
твiй пан. Але чекай, я тобi буду казати, як на протокулi. Я був помийник
жидiвський, я вал?вси попiд жидiвськi лави, по всiх кременалах. А бог най
пише грiх, а я не боюси, я за все вiдповiм, так вiдрубаю, як
першому-лiпшому. А мене хто на розум учив, га? Коли мене лиш чим видiли та
тим били! Не бiси, я вiкажу, я вiв'?жуси що до крiшки. Но, але дав менi
бог такий розтулок у головi, що я привернувси назад до нашо? вiри. Як ?м
уздрiв його ласку небесну по полю, як жито просилоси пiд серп i земля аж
ц?пала: "Йди, Федоре, бери з мене хлiб", - а я лишив жида серед дороги та
й пiшов до божо? роботи. Д?кую господовi i до сегоднi!
Вiн хрестився, цiлував землю i бив поклони.
- Прийшов я межи нашi люди, а менi свiт розтворивси! Тото-м з ними
гарував! Оженив-?м си, поклав хату з цего мозиля. Вже ма? менi бути добре.
Але грiхи треба вiдпокутувати, бог буком не б'?! Умерла менi Катерина, но
нiц, його воля, його розказ. Тiшуси дiтьми, годую, забiгаю - вiгодував, а
люди вз?ли та й знiвечили. Пiшла моя Настя нi сяк, нi так, пiшла по жидах,
а Марiя, адi, помандрувала з отим ляхом. Ме бiдити. Але нiц, най нi бог
скара?, якщо кажу. Кара ма? бути!
А я лишився босий! Iду я до него у таку плюту: "Дай менi грейцiр, най
ноги вбую". А вiн менi каже: "Йди до жидiв". Прийшов я до вас, а ви менi:
"Марш!" А куди ж маю тепер iти?! Кара? бог, карають люди, кара?те ви, а я
кiлькi кари не годен вiтримати!
- Iдiть, дiду, в ясла, ми вас просимо.
- Най буде кара на мене, я си приймаю, але по правдi! А ти ж би любив,
якби я з твого хлiба всю мн?кушку ви?в, а тобi лишив саму згорену шкiрку?
Правда, що ти би не любив, бо то не по правдi?
Вiн роздер сорочку в пазусi, скинув ?? i шпурнув пiд воли.
- Тепер дивиси, яку менi шкiрочку богачi лишили. Та _чим тут жити? А що
ж тут ? вже карати?!
Вiн голий перевернувся на землю. Наймити його прикривали, чим мали
найлiпшим.
VI
Коло громадсько? канцелярi? стояли двi купи. Одна обдерта, чужа на
селi, апатична, друга чиста, бiла, охоча - наймити i газди. З одно? i
друго? купи хтось викликуваний заходив до канцелярi? i голосував. Економ
аж захрип, бо кожному наймитовi мусив називати пана, вiйта i жида.
Жандарми снувалися i усмiхалися, як коли би мали перед собою дiточу
забавку.
- Ну, хлопцi, тепер уже вiбрали-сте пана, сiдайте та й мете пити
горiвку, - сказав економ. Газди здоймили галас:
- Ото вушивцi, ото жебраки, ото худоба панцька!
- Мой-ня, чу?те, як богачi рип'??
- Най рип'?, а ми пиймо горiвку.
- Та пийте грань, пийте кров свою, злодюги!
- Ми горiвку волi?мо!
- Ото нам пани вiшукали право, аби голодники розбо?м iшли на село!
- Ти, читальнику, ти гада?ш, що я не був у читальнi? Таже i там бiдний
нарiд сто?ть коло порога. За столом сидить ксьондз, старшi браття,
богачики, а д?к чiта? тотi казети, а ви покиву?те головами, як воли, нiби
щось ви з того розумi?те. А то один з другим такий дурний, хоть му око
нiколи! То така читальня ваша, що богач за столом, а наймит коло порога.
Так у церквi, так у канцiлярi?, так усюди. Та ми ма?мо з вами бути?
- Хлопська голова не до письма, а зад не до крiсла!
Наймити зареготалися.
- А тихо ж ви, невмиванi, вперед вушi повiбивайте, а потiм учiть газдiв
розуму!
- Мой, ти, Курочко, то ти також за людьми? Таже ти гiрше жида! Чого
горланиш? Не бiси, тво? богатство пiде марне. А нагадай собi, як я служив
у тебе, та мене вiд тво? роботи хороба нагрiла. А ци ти менi за цiлий
тиждень вiнiс букаточку хлiба або води напитиси? Та ти з людьми трима?ш? Я
в тебе всю силу лишив, а ти мене вiгнав босого на зиму! Таже ти гiрше
жида, бо то раху?си не наша вiра. Але пусте тво? дiти тото богатство, що з
него слiду не буде! Ти, кальвiне!
Курочка гримнув Федора в лице, та так, що його обiлляла кров, i вiн
упав.
- Хлопцi, ану богача трохи намн?цкаймо!
Ймили наймити Курочку, постояли за Курочкою газди, потекла кров...
VII
Федiр лежав у сво?й хатi на постелi. Очi його горiли, як грань, вiд
червоних язичкiв, що тисячами огникiв розбiгалися по тiлi i смажили його
на вуголь. Тi язички, як блискавки, лiтали по всiх жилах i верталися до
очей. Гриз кулаки, бив чолом до стiни, аби вогонь з очей випав.
Запалився, чув, що з нього буха? поломiнь, ймався руками за очi. Один
страшний крик, надлюдський зойк! Язички вилетiли з тiла i прилипли на
шибках вiконця. Зiрвався. Вiконце червонiло, як свiжа рана, i лляло кров
на хатчину.
- Все мо? най вiгорить! Все, що-м лишив на ?го подвiр'ю.
Вiн скакав, танцював, реготався.
Вiконце дрожало, тряслося, i щораз бiльше то? кровi напливало у
хатчину.
Вибiг на порiг.
Звiзди падали на землю, лiс скаменiв, а десь з-пiд землi добувалися
скаженi голоси i зараз пропадали. Хати ожили, дрожали, смажилися в огнi.
- Я чужого не хочу, лиш най мо? вiгорить!
СИНИ
Старий Максим волочив яру пшеницю кiньми добрими, молодими. Борони
лiтали по землi, як пера. Максим кинув капелюх на рiллю, сорочка
розiпнялася i впала аж на плечi. Хмара куряви з-пiд борiн засипала його
сивий чупер на головi i на грудях. Вiн галасував, лютився, а люди з
сусiднiх нив говорили до себе:
- Старий пес, все лютий, але молодi конi ще мiцно трима?; богатир,
iззамолоду добре годований, та втратив обох синiв i вiдтогди все кричить i
на полi, i в селi.
Максим спер конi.
- Старi костi, як стара верба: на вогонь добрi, а з кiньми бiгати нi до
чого. Як ноги погинаютьси коло коний, а в данцi подаютьси, то такi ноги,
най не кажу, що варт. Лiзь, дiду, на пiч, пора вже прийшла.
То вiн потряс сивою головою попiд чорнi кiнськi гриви та кричить
дальше:
- Та на пiч, бр?, я ще годен вiлiзти, але пiч студена, облупана. Образи
на стiнах почорнiли, а свiтi дивлютьси на пусту хату, як голоднi пси.
Стара цiле жит? обтикала ?х бервiнком та васильком та голуби перед ними
золотила, аби ласкавi були, аби хата ясна була, аби дiти росли. Та хоть ?х
богато, а всi вони до нiчого, свiтцi. Синiв нема, стару запорпав у землю,
а ви, боги, мусите вiбачити за бервiнок - було лiпше дбати... Ану,
звiздочолий, поки нам бог назначив, берiмси, бр?, до це? землi.
I ходили вони з одного кiнця ниви на другий, затуленi курявою, а борони
кусали землю, гаркотiли, роздрапували ??, аби зерновi вчинити м'яке ложе.
- Ти, Босаку, ти не ? жаден кiнь, ти пес, ти всi плечi менi обгриз,
знак на знаковi, скусав а скусав. Не сiпай хоть ти мене, бо так нi жит?
насiпало, що ледви на ногах стою. Я тобi досвiта сиплю овес, ще сам нiчого
не ?вши; я тебе вiчiсую: я тебе старими сльозами поливаю, а ти куса?ш.
Звiздочолий у мене чоловiк; вiн чорними очима за мнов водить; вiн мене
ж?лу?, вiн свойов гривов обтира? дiдовi сльози; а ти поганий, серця не
ма?ш. Ще недавно ти цiлий жмут мого волосся вiрвав i пустив пiд ноги в
гнiй. Так не мож робити, бо хоть ти дуже красний кiнь, але за це поганий.
Жидам тебе не можу продати, але якби прийшов до мене свiтий Юрiй, то,
бiгме, подарував би-м тi, аби-с з ним iшов змi? розбивати; робити землю ти
нездатний, бо в тобi спокою нема.
То вiн слинив пальцi, вимивав рану на плечах та присипав порохом.
-_ Гей, конi, iдiм, iдiм...
А борони притихали, земля подавалася, розсипувалася, Максимовi ноги
чули пiд собою м'якiсть, тут м'якiсть, яка дуже рiдко гостить у душi
мужика; земля да? йому ту м'якiсть, i зате вiн ?? так любить. I як вiн
викидав жменею зерно, то приповiдав: "Колисочку я вам постелив м'якеньку,
ростiть до неба".
Максим успокоювався, не кричав уже та нагло задержав конi.
- Та якого дiдька болиш, ти, стара корсо, хрупа?ш у кождiм замку,
кривуле?
То вiн оглянувся позад себе та побачив попри борони довгу нитку
червоно? кровi i сiв.
- Скло залiзло, матерi тво?! Тепер волочи, а ниви недороблено? не
лишиш, хiба си розскочиш у куснi. А ти, небого ниво, малий спасибiг будеш
мати з це? старо? кровi, бо стара кров, як старий гнiй, нiц не родить;
менi утрата, а тобi нiякого зиску.
Криваючи, вiн випряг конi, повiв до воза та наклав перед них сiна.
- Ти, сонце, не захмурюйси на старого, що заборзо робить полудне;
старий не ма? чим ходити...
Вiн витяг з торби хлiб, солонину та пляшку i вимивав рану горiвкою;
потiм вiдiрвав кавалок рукава, завив ногу i зав'язав мотузком вiд мiха.
- Тепер або боли, або переставай, або як хочеш, а волочити таки будеш.
Напився горiвки, взяв хлiб, кусав його та, наново сердитий, вигукував:
- Це хлiб? Ним лиш коня жидiвського чесати, бо на добрiм конi шкiру
зiдре. Приходя до мене ро?м тi пiдкьопанi [1]: "Дiду, - кажуть, - ми вам
печи будемо, прати будемо, запишiть нам поля". Цi подертi суки гадають, що
я ?м поле тримав? Як умру, то най на мо?м полi чiчки ростуть та най сво?ми
маленькими головками кажуть отченаш за дiда.
Зi злостi шпурив хлiбом далеко на рiллю.
- Зуби здрiгаються вiд цего макуха; пиймо, Максимку, горiвки, вона
гладко йде...
- Мой, мовчи, не гавкай над мойов головов; кому вз?вси спiвати? Оцему
обдертому та обгризеному дiдовi? Лети собi геть до неба, скажи свому
боговi, що най не посила? менi дурну птаху з спiвом, бо як вiн такий
моцний, най менi пiшле мо?х синiв. Бо iз-за ?го волi я лишився сам на всi
землi. Най твiй бог спiванками мене не гулить, забирайси!
I вiн кинув грудкою землi в жайворонка, та жайворонок ще краще почав
спiвати над його головою i не хотiв летiти до бога.
- Ти, пташку, ти нiц а нiц не розумi?ш. Як мiй малий Iван вганяв за
тобою, аби тебе ймити; як шукав твого гнiзда по межах та грав на сопiвцi,
то ти тогди, пташко, розумно робила, що-с спiвала, так треба було робити.
Твiй спiв i Iванова сопiвка iшли низом, а поверх вас сонце, i всi ви
сипали божий глас i надо мнов, i над блискучими плугами, i над всiм миром
веселим. А крiзь сонце бог, як крiзь золоте сито, обсипав нас ясностев, i
вся земля, i всi люди вiдблискували золотом. Так то сонце розчiнило весну
на землi, як у великiм коритi...
- А з того корита ми брали колачi, а колачi стояли перед музиками, а
молодi в квiтках любилиси i шли до слюбу, i котиласи весна, як море, як
потопа; та тогди, пташко, твiй спiв спливав у мо? серце, як рiзка вода в
новий збанок...
- Iди ж собi, пташко, в тi кра?, де ще колачiв не забрали, а дiтей не
порiзали.
Обома руками взяв вiн свою сиву голову та й схилився до землi.
- Стид тобi, сивий волосе, стидайси, що приповiда?ш та приспiву?ш, як
плаксива баба, бо нiчо вже тобi на цiм свiтi не поможе...
- Ех, сини мо?, сини мо?, де вашi голови покладенi?! Не землю всю, але
душу би-м продав, аби-м кровавими ногами зайшов до вашого гробу. Господи,
брешуть золотi книги по церквах, що ти мав сина, брешуть що-с мав! Ти
свого воскресив, кажуть. А я тобi не кажу: воскреси ?х, я тобi кажу:
покажи гроби, най я ляжу коло них. Ти видиш цiлий свiт, але над мо?ми
гробами ти отемнiв...
- Най тобi оця синя баня так потрiска?, як мо? серце...
- Та прийдiть котра до старого; нiби ви ?х не обiймали, мо?х синiв, та
не лягали в бiлу постiль? Та вони були, як дуби кучерявi... Та принеси на
руках байстр?тко, не встидайси, приходи. Дiд тобi всi коверцi пiд ноги
пiдкине, а байструковi поруба? все полотно найтонше на пелiнки. Бо ти
ходиш без вiнка та плачеш вiд наруги.
I дiд здоймив обi руки вгору й кликав ними до цiлого свiта:
- Ходи, невiсточко, ходи до тата, нам попа не треба!
Голосно заридав, приляг до землi i нею, як хустиною, обтирав сльози i
почорнiв. Та ще благав дальше:
- Або приходи хоть ти, коханко, без дитини, та на тво? ши? я вздрю ?го
руки, а на тво?х губах зачервонiють ?го губи, а з тво?х очий, як з
глибоко? кирницi, я вiловлю ?го очi i сховаю ?х в мо? серце, як у коробку.
Я, як пес, занюхаю ?го чупер на тво? долонi... Коханко, приходи i ратуй
старого.
- Ти ще ? на свiтi, а ?х нема жадного, то найдiть дорогу до мене та
принесiть вiсть. Насипте студено? роси на мiй сивий волос, бо вiн мене
пече кождий, як розжарений дрiт. Моя голова палитьси вiд того вогню.
I рвав з голови сиве волосся та кидав на землю.
- Сиве волосе, пали землю, я не годен вже тебе двигати.
До решти обезсилений, приляг до землi i лежав довго мовчки, а потiм
лагiдно розказував:
- Послiдний раз прийшов Андрiй: вiн був у мене вчений. "Тату, - каже, -
тепер ?демо воювати за Укра?ну". - "За яку Укра?ну?" А вiн пiдоймив шаблев
груди землi та й каже: "Оце Укра?на, а тут, - i справив шаблев у груди, -
отут ?? кров; землю нашу iдем вiд ворога вiдбирати. Дайте менi, - каже, -
бiлу сорочку, дайте чисто? води, аби-м обмивси, та й бувайте здоровi". Як
та ?го шабля блиснула та й мене заслiпила. "Сину, - кажу, - та ? ще в мене
менший вiд тебе, Iван, бери i ?го на це дiло; вiн дужий, най вас обох
закопаю у цу нашу землю, аби ворiг з цего корiня ?? не вiторгав у свiй
бiк". - "Добре, - каже, - тату, пiдемо оба". Та як це стара вчула, та я
зараз видiв, що смерть обвиласи коло не? бiлим рантухом. Я подавси до
порога, бо-м чув, що ?? очi вiпали i покотилиси, як мертве камiн? по
землi. Так менi здалоси, але свiтло на ?? чолi вже погасло...
- А рано вони оба виходили, а стара сперласи на ворота та не говорила,
але так здалеко дивиласи, як з неба.
А як я ?х скидав на колi?, то-м казав: "Андрiю, Iване, взад не йдiть,
за мене пам'?тайте, бо я сам, ваша мама на воротях умерла..."
До самого вечора Максим водив конi по нивi та не кричав уже, геть
замовк. Дiти, що вiвцi гнали, люди, що плугами попри нього дзвонили, з
ляку не поздоровляли його. Замазаний грязюкою, обдертий, кривий, вiн
неначе западався в землю.
* * *
Пiзнiм вечором, як Максим пообходив корови та конi та подо?в вiвцi,
увiйшов до хати.
- Ти, небого, геть затихла, замертвiла, як би в тебе хто нiж упхав, не
годна-с слова сказати... Та я в тобi ще розгрiбу трохи вогню...
Вiн зварив кулешу, убрав бiлу сорочку, повечеряв i затих. Потiм прикляк
до землi i молився:
- А ти, мати боже, будь мойов газдинев, ти з сво?м сином посерединi, а
коло тебе Андрiй та Iван по боках... Ти дала сина одного, а я двох._
[1] Пiдтьопанi.
ЗЕМЛЯ - ВОНА ЗЕМЛЯ
То як Семен iз заходом сонця вернув додому, то застав на сво?м подвiр'?
п'ять кованих возiв, набитих всiляким добром, ще й колиска наверху була.
Конi коло возiв добрi. А на приспi сидiли старi й молодi, самi незнайомi.
То Семен старий i босий, з черевиками через плечi, сказав:
- Славайсу Христу, люди добрi! Вiдки ви i як вас маю звати?
- Ми буковинськi, война вiгнала нас iз дому; я ? Данило, а це коло мене
моя жiнка Марiя, стара вже; а це мо? двi невiстцi з дiтьми, та донька,
також з дiтьми; та хочемо у вас переночувати, як приймете.
- Ночуйте, та будьте гостями. Сяду я коло вас, та побалакаю з вами, а
жiнка най варить вечерю. Вона в мене друга, молода i годна, як схоче.
- А це в мене перша, уже п'ятдесят рокiв, як за мною, та тепер здурiла,
та поховаю я ?? десь на роздорожу, бо розум свiй загубила пiд колесами.
Доки ще з фiри видiла наше село, то плакала та з воза тiкала, та невiстки
здоганяли, а як не вздрiла вже свого села, та занiмiла. Та сидить отут
нiма межи внуками...
- Бадю Даниле, не дивуйте! Вона лишила слова сво? на вiкнах та на
золотих образах в сво? хатi, то вони, як пташечки, б'ютьси по порожнi
хатi, як сироти. Молитви щебечуть по вуглах, а баба без них нiма буде... А
пiдiть ви до велико? хати та перед святим Никола?м проведiть ?? молитву;
може, народитьси в нi слово.
То оба старi затягнули бабу перед образи й голосно говорили молитву. Та
баба мовчала.
- Загубила вона сво? слова коло сво?х св?тих та й там ?х вiдшука?.
Знов на приспi.
- Не мо? дiло питати, але чого ви кованими возами та вороними кiньми та
з дiтьми молодими землю свою покинули?
- Бадю Семене, на воронi конi та на вози кованi я склав сво? дiти, аби
?х на наругу не подати. Як попа з попадею скували та повезли в гори, як
професора вз?ли вночi бог вiсть куда, а вiта повiсили серед села i поклали
жовнiря, аби хто не поховав, то я вiдрiкси землi та й кров свою наклав на
кованi вози, аби нiхто ?? не споганив. Цар православний, а ми православнi,
та й зрада. Це раз; а другий раз - москаль iде i сонце заляга?. I Хина, i
Сибiр, та дикий нарiд з цiлого свiта; старих рiжуть, молодi жiнки
гвавтують та цицки вiдрубують, а малi дiти ведуть у колiю та розкидають по
пустих землях у далекiм царствi... Та вiкна в селi послiпли, а дзвони
занiмiли. Кара божа спустиласи на нас за грiхи цiлого свiта. I вiд т?жко?
руки господа милосердного я пробував кров свою, дiти мо?, забрати в мир
хрещений.
- Кличуть веч?рiти, Даниле, а бога не гнiвiть сво?м нерозумним жалем.
* * *
?жте та дос?гайте ви, птахи, що летите, не знати куди. А ми, Даниле,
оба покушiймо це? гiрко?, та, може, старi нашi плечi вiд землi
вiдвернутьси вгору.
Вечеря не була нiкому мила, лиш оба дiди попивали горiвку та також
страви не брали в рот.
- Iдiть ви, дiти, спати зi сво?ми дiтьми, най вам бог яснi сни намалю?,
а ми, старi, ще побудемо.
- Даниле, коби-сте не гнiвалиси, то я би щось сказав вам.
- Я розум i гнiв лишив на сво?м подвiр'?; можете мене i вiбити, бо я,
видите, старий птах, та без гнiзда.
- Старий птах най гнiзда старого не покида?, бо нове збудувати вже не
годен. Бо лiпше, аби ?го голова у старiм гнiздi застигла, як у яру при
чужiй дорозi.
- Правда, Семене, правда, за це слово я вам д?кую...
- Та куда ви си вiбрали? За панами i за жидами? Цiсар ма? для них касу
отворену, а вам каса заперта. Як увiдете у чужий язик, у великi студенi
мури, то доля розфур?? вас по камiню, i лиш снитиси вам буде наша красна
земля, а руки закостенiлi будуть з непам'?тi сiяти на смiх панам, що
спацiрують, яру пшеницю по камiню. Бог не прийме вас до себе з того
камiня, але вiде перед сво? ворота, як вас уб'ють на вашi землi.
Вертайтиси на свою мн?коньку землю, а там буде вас бог благословити i на
шибеницi...
- Грiшний я, Семенку, грiшний перед богом i перед вами. А то в мене
ниви, як вiвцi добре годованi, чорнi та кучерявi. Я зараз завертаю вози до
схiд сонця, аби бога не гнiвити...
- Наше дiло з землею; пустиш ??, то пропадеш, трима?ш ??, вона всю силу
з тебе вiгорта?, вiчерпу? долонями твою душу; ти припада?ш до не?,
горбишси, вона з тебе жили вiсоту?, а за то у тебе отари, та стада, та
стоги. I вона за твою силу да? тобi повну хату дiтий i внукiв, що
регочутьси, як срiбнi дзвiнки, i червонiють, як калина... Не йди, Даниле,
з панами та з жидами, не шукай царя, бо тобi царя не треба; все якийсь
прийде до мужика, аби податок брати...
- За ваше слово, Семене, най вам бог дасть усе найлiпше; я вертаю
додому, най си дi? божа воля.
Та й баба Марiя заговорила:
- Iдiм, Даниле, додому, iдiм.
- Ат сука баба, як вiшло на ??, то зараз заговорила!
- А тепер пиймо на "будьте здоровi"; дай боже, аби-м лиху годину
перебули, а як пiмремо, аби нашi костi зогнивали в нашi землi.
I пили оба дiди, та й стара баба з ними, та спiвали. Баба сидiла в
серединi, та крiпко обiймала обох руками, та проводила пiснi:
Лишень моя мила,
Як голубка, сива,
Вона спати не ляга?!
Дитину колише,
Дрiбне листя пише,
З буйним вiтром розмовля?...
Та так вони спiвали до зорiв, а на зорях кованi вози заклекотiли, i
Данило вертав додому.
А як сонце сходило, то оба дiди прощалися, цiлували себе в чорнi руки,
а червоне сонце кинуло ?х тiнi через межi, далеко по землi.
АМБIЦI?
Ти будь у мене тверда, як небо осiнн? уночi. Будь чиста, як плуг, що
оре. Будь мамою, що нiчков темнов дитину хита? та тихонько-тихонько
приспiву? до сну. Вбирайся, як дiвчина раненько вбира?ся; як виходить до
милого, ще й так вбирайся. Шепчи до людей, як ярочок до берега свого.
Грими, як грiм, що найбiльшого дуба коле i палить. Плач, як тi мiлiони
плачуть, що тiнею ходять по свiтi. Всякай у невиннi душi, як каплина роси
у чорну землю всяка?. Бiжи, як нам'?тностi мо?, що ?х бiльше батогiв жене,
як сонце промiння ма?, бiжи та лови чужi нам'?тностi та сплiтайся з ними.
Як знеможеш, то сядь на вербу та дивися на спокiйний став.
Така будь, моя бесiдо!
=====================================================================
Василь Симоненко. Вино з троянд
Новели та гуморески
ВИНО З ТРОЯНД
На не? задивлялися навiть дiдугани, i вже рiдко який хлопець не мiряв
очима з голови до п'ят. В одних у зорi свiтилося захоплення, в других -
неприхована хiть, а третi милувалися нею, як шедевром краси. Коли вона
кидала чорнi коси на пружнi груди i пливла селом з сапкою на плечi, хлопцi
божеволiли. Приходили боязко до ?? ворiт i натхненно говорили про кохання,
а вона тiльки слухала i мовчала. Нiхто не насмiлювався торкнутися ??, мов
боявся осквернити дотиком красу. Вона нiким не гордувала i нiколи не
ганила, а тiльки прохала прощаючись.
- Не ходи до мене бiльше. Добре?
I в тернових очах було стiльки благання, що нiхто не зважувався ?й
заперечувати. Минало в хлопцiв оп'янiння вiд краси, закохувалися вони в
звичайних кирпатих i гостроносих дiвчат, а Ольга ставала для них при?мною
згадкою.
Андрiй нiколи не зважувався пiдiйти до не?. Та й куди йому, кульгавому
горбаневi, було сiкатися, коли й не такi, як вiн, од не? гарбузи качали.
Вона часто ловила його погляд на собi i завжди у вiдповiдь свiтилася
привiтнiстю, але вiн вбачав у тому образливу жалiсливiсть.
Хлопцi ставали трактористами i шоферами, йшли в льотчики i моряки, а
вiн i мрiяти про це не мiг. Вiн копирсався в колгоспному саду, а вдома
розводив квiти.
До квiтiв принадився, вiдколи померла мати. В його садибi не росла
нiяка городина, лише виноград, яблунi, вишнi i квiти, квiти. I могила
матерi з ранньо? провесни аж до бабиного лiта квiтувала, мов клумба.
Вiн дарував розкiшнi букети нареченим, i всi були йому вдячнi, i всi
шанували його, а йому ж хотiлося випити хоч краплю кохання.
- Чи й менi ти подару?ш букет на весiлля? - запитала якось Ольга, коли
в саду трусили яблука. Вiн мало не отерп вiд несподiванки, але мовив:
- Ти вибереш сама, якi захочеш. - Потiм вiн посмiливiшав i сказав: - У
мене ?х дуже багато. I ще, коли захочеш, до твого весiлля я зроблю вино з
пелюсток троянди.
- Вино з троянди? - здивувалася дiвчина. - Таке й вигада?ш.
- Не вiриш? - захвилювався вiн. - Те вино - як нiжнiсть. Коли прийдеш
по квiти, покушту?ш.
I вiн зашкутильгав до куреня, куди його кликав сторож.
Андрiй чомусь вiрив, що Ольга прийде по квiти. Вiн виглядав ?? кожен
вечiр. Його збентеженiсть помiтили навiть сусiдськi хлопчаки, якi щовечора
щебетали на подвiр'?. Це були вiрнi Андрi?вi друзi i надiйнi охоронцi його
квiтiв та саду. Того, хто насмiлювався зiрвати без дозволу бодай гроно
винограду чи квiтку, пiддавали безпощадному остракiзмовi. Його цькували
так настiйливо i жорстоко, як це можуть робити лише дiти.
Цi голомозi квiтникарi вечорами, як мухи, обсiдали Андрiя. Вiн
розповiдав ?м, що бачать у снах квiти, як вони перешiптуються з сивими
зорями, вигадував казки про дивовижнi кра?, де квiти не тiльки пахнуть,
але й розмовляють, i ходять, i граються в пiжмурки, а в'януть лише тодi,
коли в тiй кра?нi з'явля?ться хоч одна нещаслива людина.
- Квiти люблять щасливих. У нас вiд нещасть вони не в'януть, а плачуть.
Ви бачили, скiльки вранцi на них роси? Ото ?хнi сльози. Хто росяного ранку
знайде незаплакану квiтку, той буде дуже щасливий.
- А ви знаходили незаплакану квiтку?
- Нi, я не знаходив та, мабуть, i не знайду... Висiло над ними добре i
щире небо, i малюкам здавалося, що всiяне воно не зорями, а квiтами, i що
посадив тi дивовижнi квiти дядько Андрiй.
Ольга прийшла в недiлю зранку. Вона була така прекрасна, що вiдразу
якось похнюпились квiти, а господар вiдчув себе нiкчемою i не знав, де
подiтися.
- Це правда, що суха квiтка, знайдена росяного ранку, вiщу? щастя? -
запитала вона в Андрiя.
Язик у хлопця прикипiв до пiднебiння, очi застигли вiд подиву.
- Хто... Вiд кого ти чула про це?
- Я приходила до тебе вчора ввечерi i слухала, що ти казав дiтям. Так
то правда чи нi?
- Нi. То я сам вигадав. - Андрiй заховав очi в кущ пiвонiй.
Ольга зiтхнула.
- Жаль, що я не вмiю так гарно видумувати. "Для чого тобi це? -
дивувався хлопець. - 3 тебе досить тi?? вроди, якою надiлила мати. А в
мене... Що я робитиму, коли зрадять мене ще й тi химернi вигадки?"
Перегодом вони сидiли в заплетенiй хмелем i диким виноградом альтанцi i
смакували вино з троянд.
- Ти дуже гарний хлопець, Андрiю, - мовила Ольга.
- Ти хотiла сказати, що я непогана людина? - перепитав.
- Я хотiла сказати те, що сказала, - засмiялася Ольга i без усякого
зв'язку стала побиватися: - Менi багато кажуть, що я гарна i тому мене
люблять. Гадають, менi при?мно вiд того. А хiба я винна, що я гарна? Хiба
моя врода - це я?
Вона грайливо перекинула коси зi спини на груди.
- Я хочу, щоб хтось полюбив мене, а не мою красу, чорнi брови та рожевi
щiчки. - Вона помiтила, що Андрiй хоче вклинцювати сво? слово, i
заговорила ще швидше: - Що та краса? Вiтри видублять шкiру, дощi змиють
рум'янець! Натяга?шся ящикiв на токах, попогнеш спину на буряках - де та й
врода дiнеться...
Вона замовкла, i Андрiй не знав, що сказати.
- Ну, скажи, Андрiю, коли висушить мене праця та негода, чи буду любою
для того, що спокусився красою?
- Не знаю, Ольго, - щиро зiтхнув хлопець. - Не знаю, хто б тебе змiг не
любити отаку!
- Я не весь вiк такою буду, Андрiю, - мовила сумно. - Так менi можна
нарвати квiтiв?
Андрiй кивнув головою, i дiвчина побрела в барвисте живе озеро. Вона
ходила мiж квiтами, а за нею ходили його закоханi очi. Ольга прискiпливо
обдивилася чи не кожну пелюстку i вернулася до альтанки з порожнiми
руками.
- Менi жаль рвати ?х, - соромливо зiзналася. - Вони такi гарнi. Краще я
зайду iншим разом. Добре?
Вiн iде з нею до хвiртки i мовчить. Дiвчина виходить на вулицю i,
дивлячись у синiй неспокiй його очей, тихо каже:
- А до весiлля ти неодмiнно приготуй вино з троянд...
КУКУРIКАЛИ ПIВНI НА РУШНИКАХ
В Ониськи дерев'янiли ноги, коли десь поруч дзвенiв його голос Вона
завжди йшла повз нього ледве жива i не смiла повести навiть бровою в його
бiк.
А Вiктор кричав:
- Онисько! Коли ти скажеш, що я для тебе найкращий?
- Як надо?ш од цапа повну дiйницю молока, - шмагонула дiвчина.
- Я не буду бiгати за тобою, - кепкував парубок. - Я просто прийду
сватацця.
- Приходь, гарбузи вродили добрi, - мов крiзь цiдилку, пропускала
слова, тамуючи за бiлизною зубiв i образу, i бiль, i надiю.
Iнодi дояркам уривався терпець, i вони починали заступатися за Ониську.
- Ти ?? мiзинця негоден! - казали йому.
- Ов-ва! Аби тiльки сказав "цiп-цiп", то прибiжить, мов квочка, - не
вгавав облiковець.
- Гляди, щоб не довелося самому на яйцях сидiти, - рубала Ониська пiд
загальний регiт.
Тiльки татовi могла Ониська довiрити, чого коштувала ?й та
розв'язнiсть. Тато був зовсiм юний. Вiн пiшов на вiйну тридцятилiтнiм i
таким залишився навiки. Ониська часто хотiла побачити його сивим i
вусатим. Не виходило. Мати поздоровкалася зi старiстю, а тато залишився
молодим. Час уже втратив над ним владу.
- Ой, як менi важко, тату, - казала Ониська, опускаючи до пояса чорну
тугу сво?х кiс. - Як я його люблю i як... ненавиджу! - тупала маленькою
нiжкою. - Що менi робити, тату?
Але батько мовчав, i тодi дуги дiвочих брiв сповзалися до кирпатого
носа, а ви? швидко-швидко клiпали, заганяючи назад неслухнянi сльози.
Осiннi свiтанки тривожнi, як марення. Ониська заспаними очима
обмацувала ?х сиву бездоннiсть i пiрнала в ?хню тривогу. По дорозi до
ферми вона додивлялася сво? дiвочi сни.
Одного разу ?? розбудив Вiктор.
- Чого йдеш, мов лунатик? - засмiявся вiн бiля самого вуха, i Ониська
знов вiдчула, як терпнуть ноги. Але голова i язик у не? нiколи не терпли.
- Скажи краще, а чого ти так рано з пелюшок вилiз?
Вiн змовчав, а потiм якось несмiливо взяв за руку. Онисьцi зовсiм не
хотiлося випручувати ??.
- Нiколи не думав, що в тебе такi тендiтнi руки...
- Мужик не повiрить, поки не помаца?, - сховала досаду в посмiшцi.
- Пiдеш за мене? - раптом нi сiло нi впало запитав Вiктор. - Пiдеш?
- Може, й пiду за тебе... облiковцем працювати - Вона таки випручила
руку i йшла немов по гострих лезах.
- То я прийду сватацця, - сказав, нiби не чув ?? слiв, i так само
раптово, як з'явився, розтанув у сизiй прозоростi.
Цiлий тиждень за Ониською, куди б не йшла, повзли перешiптування та
хихоньки. Пiд неприховане цiкавими поглядами ?? плечi сутулилися, а думки
гнiтила образа: "На все село розцвiрiнькав". Мука туго стискувала груди.
Вiктор прийшов у суботу. В кепцi набакир, у начищених до блиску
хромовиках, вродливий i прилизаний, мов плакат. Вiн розсiвся на лавi,
закинув ногу на ногу, нiби виставляючи напоказ новi чоботи. I вiдразу ж
завiв якусь порожню розмову з матiр'ю. Говорив довго i одверто хизувався,
а потiм, наче мiж iншим, мовив:
- Я оце, тiтко, прийшов сватати вашу Ониську...
Мати здивовано звела голову i сказала ображено:
- Хiба, Вiкторе, тепер про це з батьками торгуються? В Ониськи своя
голова на в'язах. - I, нiби пiдкреслюючи свою непричетнiсть до того, що
дi?ться в хатi, повiльно видибала на подвiр'я.
Вони довго сидiли вдвох у хатi i мовчали. Кукурiкали пiвнi на рушниках,
i од ?хнього мовчазною спiву дзвенiло у вухах.
- То що ж ти скажеш менi, Онисько? - здалеку хлюпнув тривогою Вiкторiв
голос.
- А ти в мене нiчого не питав.
- Ти ж зна?ш, чого я тут. - Вiн дивився так благальне i винувато, що в
не? все тiло сповнилося лiнивою жагою.
- Ти ще не втоптав стежки i до мо?х ворiт, а вже стука?ш у серце, -
струснула з себе млявiсть.
- Але ж ти коха?ш мене...
- Звiдки ти зна?ш? - насмiшкувато пiдвела очi.
- Про це говорить усе село...
- Але одна людина цього не говорить. - Ониська вiдкинула на покуть
вишивання i не знала, що робити з сво?ми руками. Гнiвом спалахнули карi
зiницi.
Вiктор немов уперше побачив ??.
- I ти осоромиш мене на все село? - зразу ж збагнув безглузду
жалюгiднiсть свого запитання.
- Який ти, Вiкторе, - не слова, а сльози текли з ?? вуст. - Iди звiдси
геть i можеш набрати на грядцi скiльки завгодно гарбузiв. Хоч пiдводою
при?жджай. - Ониська глумилася над сво?ю мукою. - Одного тобi мало, бери
цiлий вiз i годуй ними свою пиху...
Вiн пiшов згорбившись, нiби й справдi нiс на сво?х плечах пiдводу
гарбузiв.
Ониська ридала над вишиванням.
ЧОРНА ПIДКОВА
Хмари повзли так низько, що перехожi несподiвано виринали з них i так
само несподiвано тонули. Дiвчина задерла голову, нiби хотiла протаранити
очима ?х клубчасту похмурiсть. Довгими вiями вона торкалася кра?в хмар, а
?? очi були ?диними синiми цятками серед передгрозово? сiростi.
- Я не люблю тебе, - сказала дiвчина, дивлячись у небо. - Ти брехав
менi...
- Я не брехав тобi...
- Ти не любив мене.
Вiн дивився в землю i не бачив, що ко?ться над ними.
- Я люблю тебе. - Хлопець нервово човгав черевиком по зеленому горбику
i вже вибив на ньому чорну пiдкову. - Я люблю тебе...
- Ти просто бо?шся втратити мене i залишитись самотнiм.
- Дурницi! - раптом загарячився вiн. - Коли я став байдужим тобi, то...
Вона метнула на нього двi синi блискавки.
- Чому ти весь час дивишся в землю?
Вiн важко, мов гирi, пiдняв сво? очi i спiдлоба глипнув на не?, але за
мить його очi знову впали в траву.
- Це не ма? значення, куди я дивлюся.
- Ти нiколи не дивився менi в очi. Ти завжди був жадiбним i
нетерплячим, - розстрiлювала вона його сумнiви. - Ти не хотiв бути
щасливим зi мною, ти просто хотiв ощасливити мене.
Вона раптом заплакала i ледве втрималася, щоб не припасти йому до
грудей.
- Я теж хочу бодай одну людину зробити щасливою, - сердито ввiгнала
пiдбор у глевку землю i прожогом кинулася геть.
- Почекай! - Вiн рушив за нею.
Тягуче закашлявся грiм, i об листя запорощали великi, мов боруб'яхи,
краплi. З хмар виринули дво?. Вони трималися за руки i бiгли прямо пiд
клен. Зупинилися захеканi i мокрi, щасливi, що знайшли таку густу крону.
- Дивися, пiдкова, - вигукнув хлопець.
Вони присiли бiля чорно? дуги, впаяно? в зелене божевiлля. I якось
несподiвано зустрiлися ?хнi очi, потiм руки i губи.
- Пiдкову знаходять на щастя, - прошелестiли ?? вуста.
Тi, що знаходять пiдкову, нiколи не думають про того, хто загубив ??.
ВIН ЗАВАЖАВ ?Й СПАТИ
Iнколи його за груди хапав довгий i тягучий кашель. Вiд курiння.
- Гнате, менi обридло тво? бухкання! - кричала вона тодi зi спальнi. -
Ти заважа?ш спати.
Вiн винувато дивився на коричневi порть?ри i казав:
- Добре, Лi, я не кашлятиму.
- Взагалi ти мiг би йти на кухню i кашляти там хоч до ранку! - солодко
тягнула слова та, котру вiн називав Лi.
Свiтло разом з ним переходило до тiсно? кухнi. Перед свiтом воно
втомлювалося i гасло. Мабуть, втомлювався i вiн. Короткий нервовий сон
сповнювався химерними видовиськами. Колись вiн глузував над позитивними
героями убогих романiв. Позитивним завжди снився верстат або трактор. А
йому тодi снилися всi дiвчата, крiм Лi. А як не хотiлося розлучатися з нею
навiть увi снi!
Тепер йому снилися формули, снилися паралельнi жирнi лiнi? i вуса
головного конструктора. Правда, в Якима Iвановича зроду над губами не було
щетини, але Гнат у снi чомусь твердо знав, що то все ж його вуса. Одного
разу вiн сказав про це Якимовi Iвановичу.
- Добре, намотаю це на вус, - вiдбувся той жартом. - А взагалi такi сни
спроста не сняться. Ти, мабуть, виснажився.
Яким Iванович любив Гната, але не виявляв сво?х почуттiв, щоб не було
зайвих розмов. Як-не-як, а Гнат був його зятем. Того разу несподiвано для
самого себе вiн запитав:
- Ви часто сваритеся з Лiдою?
- Нi, ми нiколи не сваримося...
- I вона нiколи не сичить на тебе?
- Бува?. Але тiльки тодi, коли я заважаю ?й спати...
- Я так i знав, що ти заважа?ш ?й спати, - кинув Яким Iванович, i його
добрi карi очi раптом стали сивiти. Так було завжди, коли вiн сердився.
- Боже мiй, що ти зробив з кухнею! -- щоранку жахалася Лiда, оглядаючи
купи недопалкiв. - Ти сам скоро перетворишся в пунктирну лiнiю...
А Гнат любив сво? прокуренi ночi. Вiн любив сво? сигарети, свiй кашель
i сво? креслярськi знаряддя. Звiсно, без кашлю вiн мiг би обiйтися, але
без таких ночей - нiяк! Вiн любив свою втому i сво? химернi сни. I ще
любив сонне бурмотiння дружини.
- Як ти насмалився цих смердючих сигарет...
Лiда не розумiла нi його сигарет, нi його кашлю, нi його снiв. I не
любила його втому i його ночi.
Коли Гнат зв'язав докупи всi сво? думки, коли його безсоння втiлилося в
химернiм павутиннi креслень, вiн прибiг у спальню i схопив Лiду за плечi:
- Лi, як усе здорово вийшло...
- Ну, чого ти? - крiзь сонну лiнь запитала вона.
- Лi, я знайшов те, що шукав!
- Але ж, милий, хiба через це треба будити все мiсто?
Вiн до ранку сидiв на кухнi i за?дав тютюновим димом ?? байдужiсть.
Ранком вiн складав речi в чемодан i говорив ?й образливi слова. Вона
плакала i вiдповiдала йому тим же.
А потiм вiн стояв у кабiнетi тестя, чи то пак головного конструктора, i
виливав йому свою образу.
- Я пiшов од не?, щоб не заважать ?й спати. Я по?ду на Пiвнiч i нiколи
звiдти не вернуся...
У Якима Iвановича очi були сивi, а голос байдужий.
- Iди й сiдай за роботу. Нiчого нюнi розпускати, - сказав Яким
Iванович. I замовк.
Увечерi вiн сам прийшов до Гнатового столу:
- Лiда приходила до мене...
Гнат вiдкинув з чола чорну чуприну i немов з ями глянув на тестя.
- Що вона говорила?
- Тiльки те, що завжди кажуть жiнки в таких випадках. - Вiн обмацував
очима незграбну постать зятя i думав, мабуть, про щось дуже далеке. - Я
сказав ?й: коли люблять - не носять сво?х слiз до посередникiв.
Гнат одягався i нiяк не мiг всунути лiвий черевик у калошу. Потiм вони
спускалися з третього поверху i курили сигарети.
На вулицi реготав осiннiй вечiр. Вони йшли крiзь його регiт.
Несподiвано Яким Iванович вхопив Гната за плечi i повернув лицем до
себе:
- Я сказав ?й, що ти, може, повернешся до не?, коли вона проснеться.
Тодi ти не заважатимеш ?й спати.
Вiн пiшов, майже побiг од Гната.
Гнат прийшов у готель i дуже рано вклався в лiжко. Йому снилася Лiда,
паралельнi лiнi? i неiснуючi вуса головного конструктора.
ВЕСIЛЛЯ ОПАНАСА КРОКВИ
Нiхто не розумiв, що гелготiв довготелесий та сухоребрий каратель. Але
всi бачили, як з його рота виповзали гадюки. Вони довго сичали у вухах, а
потiм ?хн? сичання перекладав на людську мову переляканий учитель з
сусiднього села.
- Вiн каже, що пiд вашим хутором вчора застрелено тро? солдатiв. Якби
це трапилося тут, вони б забили всiх до одного. А так хочуть повiсити лише
тих, у кого в сiм'ях ? партизани. Якщо ж ви не видасте партизанських
родичiв, то будете знищенi всi.
Двiстi дiдiв, бабiв, жiнок та дiтей стояли пiд божевiльно гарячим
сонцем, але ?м було холодно. Цiвки морозу струменiли з чорних отворiв
автоматiв i кулеметiв, нацiлених у всiх разом i нi в кого зокрема. Над
натовпом висiли переджнивна спека i передсмертне мовчання. Потiм знову з
есесiвського рота поповзли гадюки.
- Вiн каже, що ви можете мовчати ще десять хвилин, а тодi вiн звелить
стрiляти.
Десять хвилин бiгали зморшки по чолах, десять хвилин стiкало мовчанням
сонце, десять хвилин задубiлими очима вдивлялися в закручений шпориш, нiби
хотiли вiднайти в ньому який порятунок. Потiм натовп заворушився, i озерце
людей вихлюпнуло наперед тисячолiтнього Опанаса Крокву. Вiн забув навiть
уклонитися людям, а пiшов прямо на вчителя.
- Скажи цьому кнуровi, що то мо? сини забили тих вилупкiв. I ще скажи,
хай не смiють мене бити, бо я коростявий. Хай просто вiшають.
- Скiльки ваших синiв у лiсi? - переклав учитель запитання есесiвця.
- Та всi до одного.
- А хто у вас ? дома?
- Була баба, та вмерла.
- А щоб тобi язик не вiдсох! - висунулася з юрби сива жiноча постать,
хiба на яке столiття молодша вiд Опанаса. - Живою мене до могили кладе, та
ще й прилюдно. Не втечеш ти вiд мене, iроде, i на той свiт!
Есесiвець реготав довго i смачно, коли вчитель переклав йому цей
монолог старо?.
- Це ваша баба? - спитав Опанаса.
- Угу. Моя. А чия ж iще?
- Правду казав дiд, що вашi сини в партизанах? - допитувалися в баби.
- А правду. Хiба такий збреше? Усi соколята нашi в лiсi гнiздяться...
?х повiсили на гiгантському в'язi бiля колишньо? церковки. Здивованими
очима дивилися вони на врятованих ними людей i показували вслiд карателям
сво? синi прикушенi язики.
Опанас Кроква зроду не мав дiтей, а баба Орися, що по?дналася з ним
вiрьовкою, нiколи не була його дружиною. Кажуть, у юностi вони дуже
кохалися i хотiли побратись, але батьки не дозволили. Видали Орисю за
багатшого.
Може, це правда, а може, людська фантазiя творить нову легенду про
велику любов, яка вже на смертному одрi зачала життя.
ДУМА ПРО ДIДА
Сиджу пiд клунею, а дiд на низу змага?ться з сонцем - хто першим
закiнчить сво? деннi турботи. Довга тiнь од горба вже облизу? його лiву
ногу, а права ще ступа? по сонячнiй смужцi. Гостра коса аж висвисту? - так
не терпиться дiдовi докосити останню ручку i нарештi спочити. А тiнь уже
сягнула дiдових колiн, потiм раптово пiдскочила до пояса, поповзла на
груди.
Я пiдвiвся з мiсця i став навшпиньки.
- Iванку! - доноситься до мене дiдiв голос. Вiн сто?ть уже по шию в
тiнi i жмутком сiна витира? косу. - Чу?ш, Iванку?
- Нi, не чую, - кричу, склавши долонi човником.
- То чого ж озива?шся, ледащо? - Голос у дiда лагiдний, i я знаю, що
вiн зовсiм не сердиться на мене. - Принеси кисет, бо комарi з'?дять.
Це дiд, звичайно, ляка? мене. Комарi нiколи не з'?дять його, бо вiн
дуже великий i в сто разiв сильнiший вiд усiх комарiв, що живуть на нашому
болотi. Але менi при?мно зробити послугу дiдовi. Я притьмом бiжу через
грядку до дiдового пiджака, добуваю з кишенi кисет, вибiгаю на сiнокiс i,
стрибаючи через покоси, мчу до дiда.
- Ноги не поколи, - чую його настанову. - Летиш, мов за?ць переляканий.
- А хiба переляканi зайцi швидко бiгають?
- Та вже ж що швидко.
- Так, що й ви не доженете?
- Не знаю, не пробував.
- А чому не пробували?
Дiд слинить цигарку i лукаво посмiха?ться у вуса.
- Бо за це трудоднiв не пишуть.
- А якби писали?
- Однак не взявся б. Не люблю дурне дiло робити.
Вiдповiдь не влаштову? мене, i я мов з торби висипаю перед дiдом купу
запитань.
- Гей-гей, - смiються його пожмаканi вуста. - Бери краще косу та неси
?? до клунi.
Ми йдемо через сiнокiс, i темнi? над нами небо, i дзвенить земля на
тисячу ладiв, i я слухаю. Слухаю небо, i слухаю землю, i слухаю дiдову
мову. I в серце. мо? влива?ться якась незрима сила, що на вiки вiчнi
прив'яже мене до цi?? землi, до спiвучо? тихо? мови.
...Чим густiша паморозь падала на дiдову голову, тим бiльше вiн любив
мене i щедрiше розкривав свою душевну скарбницю. Вiн старiв на мо?х очах,
i йому здавалося, що сила його i навiть саме життя його переливаються в
мене, бо не було в дiда синiв - покосили ?х пошестi та кулi...
- Безсмертячко ти мо? кирпате, - шепотiв дiд, коли я засинав пiд музику
його слiв.
То були дуже гарнi слова, бо поганих дiд не говорив менi.
Я часто ображав i кривдив дiда то сво?ю нетямучiстю, то жорстоким
дитячим его?змом. Але дiд великодушно пробачав менi, як умiють пробачати
великi люди. А дiд був великим i простотою сво?ю, i тим, що не канючив од
життя бiльше, нiж заслужив.
Любив дiд читати iсторiю та географiю, а ще любив Шевченка та Горького,
бо, Шевченко - це, мовляв, селянський письменник, а Горький - городський.
- Правди тако?, як у них, нi в кого нема?. Iншi теж розумнi, але не
такi. Не селянський i не робочий розум у них. Якщо я не зрозумiв, ?х, то
попроси у них за мене пробачення, коли виростеш.
Що ж, пробачте йому, графе Толстой i Антоне Чехов, не ображайтесь на
нього, могутнiй Франко i нiжна Лесю, не гнiвайтеся, Олександре Блок,
Володимире Маяковський i Олександре Довженко. I ще й ще iншi. А тi, хто
бачив, як сам вiдривав вiд рота, оддавши останню зернину фронтовi, як
годував на трьохсотграмовий трудодень сво?х внукiв, - тi, що бачили це i
мовчали або цвiрiнькотiли римами про кохання, нехай самi пiдуть до його
могили i попросять у нього пробачення. Не збагнули вони нi сили, нi краси,
анi роботи його. I якщо не простить вiн ?х, то нехай спалять сво? книжки i
вiзьмуться за iншу працю, щоб не була ?х старiсть убогою.
...Я ходив тодi в восьмий клас. Дев'ять кiлометрiв було до школи. Як на
мо? чотирнадцять рокiв, то це не так вже й мало.
В недiлю дiд цiлий день читав. Географiю, мабуть.
- Iване, пiди врубай дров, - сказала мати.
- Чого це саме я?
- Бо я вже не можу, - промовив дiд.
- Ви самi книжки чита?те!
- Не пащекуй, Iване! - гримнула мати. - Тiльки на язик i проворний.
Я цюкав сиру лозу бiля дровiтнi. Дiд повз мене пройшов у клуню. В нього
в руцi телiпався цупкий конопляний налигач. Я цюкав лозу, а в клунi було
тихо.
Раптом нiби обухом хтось гепнув по серцю. Я кинув сокиру в снiг i
кинувся в клуню.
- Дi-дусю!
Вiн стояв i робив мiшанку для корови. А вiд ясел за кожним його рухом
жадiбно стежила прип'ята цупким налигачем Лиска. Дiд глянув на мене i,
забачивши переляк на обличчi, стурбувався й сам.
- Що з тобою, Iване?
- Ви йшли з налигачем, i я подумав... Я припав до його древнього
кожуха, i ревiв, мов дитина, i просив прощення. Увечерi дiд сказав:
- Ганно, нехай Iванко завтра не йде в школу.
- Чого?
- Раз кажу, то треба.
- Добре, Iванко не пiде. - Мати здвигнула плечима.
Але то не була примха. В понедiлок дiда вже не було. Суворий i
прекрасний, вiн лежав у домовинi на старезнiй дубовiй лавi. А надворi
свiтило сонце, скрипiв снiг i кукурiкали пiвнi на вiдлигу.
...Я нiкого так не люблю, як дiдiв. Це жива мудрiсть, неписана iсторiя
нашого народу. На сво?х зiгнутих плечах несуть вони стiльки краси i
нiжностi, що може позаздрити ?м будь-хто.
I коли в автобусi я бачу сiдоглавого предка мого з в'язанкою бубликiв,
я чомусь думаю: зараз прийде в хату, добуде свiй нехитрий гостинець i
скаже сво?му Iванковi:
- А глянь, що я принiс вiд зайця...
Вiн посадить на колiна сво? чорняве чи бiляве безсмертячко, i воно,
роззявивши ротика, слухатиме його простодушнi оповiдi, в яких
переплететься дiйснiсть i фантазiя. I колись обов'язково проснеться в його
душi дiдова краса, i живитиме його дiдова мудрiсть i дiдова мова.
ПОСМIШКИ НIКОГО НЕ ОБРАЖАЮТЬ
Дерева цiлий день вимiтали небо сво?ми зеленими мiтлами, i надвечiр
з-за хмар таки виглянуло сонце.
Воно було велике i засоромлене. Гроза обмила втому не лише з вродливо?
природи - я майже фiзично вiдчував, як у грудях забрунькувала радiсть.
Якась безпричинна i вже зовсiм нестатечна радiсть.
Я сiв на лавку в скверику i усмiхався деревам, сонцю, пошматованим
хмарам i перехожим. Потiм поруч зi мною сiла дiвчина. Вона, теж радiючи
всiм ?ством, жадiбно впивала очима красу надвечiр'я. На ?? безпроглядно
темних бровах втомлено присiли невидимi клаптики вологи, i вiд того брови
стали трiшечки сивуватими i неймовiрно красивими.
- Чому ви посмiха?тесь?
Вона здивовано глянула на мене i вiдповiла
- Хiба я знаю?
Ми сидiли i посмiхалися всiм i всьому, а я - трiшечки - посмiхався лише
до не?, i вона - трiшечки - посмiхалася лише для мене. I нам було
прекрасно i весело, i мiж нами не було нiчого, крiм нiмо? щиростi.
А потiм на нашiй лавцi сiв сивий-сивий чоловiк i теж заходився дарувати
всiм i всьому свою вечiрню посмiшку. Вiн не заважав нам, а ми не заважали
йому - простору для посмiшок вистачало.
- Боже мiй, до чого тепер безсоромна молодь! - зупинився бiля нас
перехожий, сповнений гнiву. Це був такий дисонанс у надвечiрнiй радостi,
що рiзонув навiть мо? немузикальнi вуха. Але я посмiхнув ся йому й мовив:
- Це ви, мабуть, не про нас кажете...
- Нi, я про вас! - Перехожий аж тупнув ногою.
- Даруйте, але ми нiчого не робимо.
- Хiба можна так зухвало показувати всьому свiту сво? щастя?
- У нас нема? нiякого щастя, - посмiхнулася йому дiвчина. - У нас ?
тiльки радiсть.
- I до того ж у кожного своя, - докинув я.
- Ви обража?те людей, ви сво?ю поведiнкою на водите тiнь на теперiшню
молодь, - вичитував нас перехожий.
- Хiба посмiшка може когось образити або накинути тiнь? - допитувався
я, хоч не сподiвався нi яко? вiдповiдi.
Я знав, що вiн повчатиме нас, доки не зiпсу? настрою i менi, i дiвчинi,
i вечоровi. А потiм пiде, задоволений собою так, нiби й насправдi утнув
щось ду же гарне.
- Ну, чого ви сидите перед очима у всiх i шкiрите зуби? - дошульпувався
вiн. - Хiба для вас мало закуткiв?
- Чого це посмiшки треба шукати по закутках?
- Бо треба поводитись пристойно.
- Ви, певне, дума?те, що ми закоханi? - раптом запитала дiвчина.
- У всякому разi, якiсь там фiглi-мiглi мiж вами ?, i не треба ними
муляти очi порядним людям.
- Та ми навiть незнайомi! - засмiялася дiвчина.
Вiд несподiванки вiн ледве не став кам'яним монументом.
- Як? Ви навiть не знайомi? I ви сидите поруч i посмiха?тесь одне
одному перед очима цiлого мiста?
Менi здавалося, що вiн репне вiд гнiву. Вiн так заходився шпарувати нас
банальностями, що навiть сонце спiткнулося i нахромилося на вiстря тополi.
Я хотiв уже заткнути вуха i сторчма кинутися куди влучу, але тут озвався
отой сивий-сивий чоловiк.
- Якого дiдька ви прилипли до цих молодят? Нехай собi посмiхаються, це
обража? тiльки бегемотiв.
- Через таких потуральникiв, як ви, i молодь у нас розбещена, - з жовчю
напереваги ринув захисник цнотливостi на сивочолого.
- Та йдiть геть, бо покличу мiлiцiонера, - втомлено вiдповiв той. -
Зануда.
- Це вас треба в мiлiцiю! Безсоромники! - зарепетував ображений, але
таки ушнипився йти, i за хвилю його постать, сповнена обуренням i
прописними iстинами, зникла за острiхом кущiв.
А ми знову сидiли i посмiхалися. I небо реготало так, що аж видно було
його червонi ясна.
СIРИЙ ПАКЕТ
Коли по?зд смикнув вагони i Слава скочив на пiднiжку, ми збилися докупи
i скандували щосили.
- Славi - слава! Славi - слава!
Слава махав нам на прощання якоюсь брошурою, щось кричав, але ми не
чули i не хотiли чути, - тодi вiн висолопив язика i скорчив таку гримасу,
що йому могла б позаздрити мавпа.
Таким вiн i пiшов з мого життя, а якщо повернеться, - то, я певна,
таким самим. У мене в сумочцi лежав сiрий пакет. Цю коштовнiсть Слава
вручив менi вже на перонi i попрохав:
- Прочита?ш, коли по?зд удаль загуркоче...
Чудний, милий кривляка цей Слава. Я через нього набралася стiльки лиха
i непри?мностей, що повинна б ненавидiти його, як кажуть, усiма фiбрами
душi. Передусiм вiн недолюблював мою маму, а вона платила йому тi?ю ж
монетою так щедро, що навiть при ньому казала менi:
- Коли вже ти вiднадиш оце опудало?..
Слава реготав i дражнився:
- Ображаючи мене, тьоха Зiнет, ви обража?те майбутн?. Ми - ваша змiна.
Коли ви гратимете в шахи з Магометом або Iсавом, я ще швендятиму по землi
i вноситиму посильний вклад у розвиток цивiлiзацi?...
- Боже мiй, цей дикун базiка? про цивiлiзацiю! - драматично вигукувала
мама.
У мене на столику сто?ть Славине фото, яке я сама в нього попросила.
Мама ненавидить цей вiдбиток, бо Слава на ньому нiби живий. Лукавим
поглядом спiдлоба огляда? вiн наше житло, i зда?ться, що з його великих
губ ось-ось зiрветься насмiшка. Невеличку бородавку бiля носа я
перетворила на симпатичну коричневу мушку, i вiд цього Слава став ще
чуднiшим.
...Ми поверталися з вокзалу, потiм довго ще в нашiй квартирi харчала
радiола i дзвенiли чарки, але все було не так, як ранiше. А може, це
тiльки менi було не так, а всiм iншим - так. Може, iншi попрощалися з
Славою навiки ще на вокзалi. Може, iнших вiн не образив так, як мене,
отi?ю мавпячою гримасою. Я чекала, що вiн хоч попроща?ться зi мною
по-людськи. Кривляка!
Коли всi нарештi розповзлися по домiвках, я, стомлена, сiла на канапу i
роздерла пакет. Роздерла зубами, бо нiколи було шукати ножицi. Роздерла i
дiстала з пакета... конверт! Звичайнiсiнький поштовий конверт з маркою в
чотири копiйки. Менi хотiлося побити вчителя, котрий навчив Славу так
красиво, ка-лi-гра-фiч-но писати. На конвертi були слова: "Розкривати лише
в тому разi, якщо коха?ш". Жахливим калiграфiчним почерком написав Слава
цю засторогу. Жоден раз його рука не здригнулася. Фiлолог!
Спочатку я кинула конверт на пiдлогу i люто топтала його ногами. Я
мстила тому кривляцi за чотири довгих роки, що вiн забрав у мене. Забрав
свавiльно, вiроломно i кат його зна? для чого. Чотири порожнi, нiкчемнi
роки! Тисячу чотириста шiстдесят один день морочив менi голову, щоб
пiднести в дар оцей жалюгiдний конверт вартiстю в п'ять копiйок!
Потiм я вхопила конверт i розiрвала його. Нi, звичайно, не на шматочки,
я просто дiстала з нього мiкроскопiчно малий аркушик паперу i прочитала:
"Ще цiлий рiк ти колекцiонуватимеш у залiкову книжку дорогоцiннi
автографи екзаменаторiв. Я чекатиму тебе цiлий рiк (Нахаба! Я чекала
чотири роки! Одну тисячу чотириста шiстдесят один день), хоч не знаю, чи
зважишся ти кинути Ки?в задля якогось пришелепкуватого баламута. Але я
чекатиму. Я кохаю тебе до божевiлля. Слава".
I все. Бiльше нi слова. Навiть клякси не знайшла я на цьому холодному
клаптиковi паперу. Вiн таки справдi божевiльний. Завтра ж куплю гамiвну
сорочку i вiдправлю йому термiновою посилкою. Нехай носить на здоров'я!
Невже зараз вiн уклався на свою плацкарту i спить?..
ПСИХОЛОГIЧНИЙ ПО?ДИНОК
В Опанаса Шворня завжди збиралася лiтературна публiка. Невизнанi генi?
всiдалися за круглим столом i починали дискусi?. Цi словеснi по?динки були
такi гарячi, що за якихось пiвгодини кiмната наповнювалася димом. А диму ж
без вогню не бува?.
Одного разу, коли письменники вже порозкривали роти, щоб здивувати свiт
новими великими думками, , Шворень схопився з свого (точнiше, позиченого в
сусiдки) стiльця i закалатав:
- Товариство! Я пропоную влаштувати конкурс.
- Як? - пiдвiв голову гуморист.
- Гм, - чиркнув сiрником послiдовник Ремарка.
- Що? - перепитав сатирик.
- Коли? - недбало кинув поет, готовий у будь-яку хвилину виявити сво?
обдарування.
- Валяй, - пiдвiв пiдсумок реалiст.
- Ну, то слухайте. - Шворень хотiв стати на стiлець, але сусiдка з
дверей показала йому електричну праску, i Опанас змушений був продовжувати
з пiдлоги. - Вчора я пiдслухав прощання двох закоханих. Як ви дума?те, що
говорила дiвчина юнаковi? Певен - не вгада?те: вона просила, майже
благала, щоб вiн не ?хав автобусом, а йшов пiшки. Так от: нехай кожен
логiчно обгрунту? це ?? прохання. Хто буде найближче до iстини, той
переможе.
- А хто буде арбiтром? - не втримався вiд запитання реалiст.
- Я дiвчину приведу, - роз'яснив Шворень. - Хто перший?
Усi замовкли. За хвилину поет пiдвiвся з мiсця i закотив очi пiд лоба.
Вiн належав до новiтньо? школи, яка, - на заздрiсть тим, що вiдмовилися
вiд роздiлових знакiв, - творила красу, користуючись лише останнiми.
Риска, дужка, знак окличний, Знак питання симпатичний, Три тире, чотири
коми - От вже й iстина вiдома.
- Генiально! - вигукнув Шворень i так заплескав у долонi, що на смерть
перелякав рудого кота, який дрiмав посеред столу i був його ?диною
прикрасою.
Пiсля цього взяв слово послiдовник Ремарка:
- Вона знала, що в той вечiр вiн випив багато вина i пива. Отже, йому
на кожнiй зупинцi доводилося б вискакувати з автобуса. Тим паче що в нього
слабкий сечовий мiхур.
Сатирик теж не примусив себе довго чекати:
- Вiн не мав постiйно? прописки i до того ж був п'яний. Дiвчина
боялася, що в автобусi його затрима? мiлiцiя. Вона, по-мо?му, спекулянтка.
Реалiст, почухавши тiм'я трохи бiльше, нiж слiд було, випалив одним
духом:
- Вона ревнувала його до кондукторшi. Не встиг вiн знову пiднести руку
до тiм'я, як затараторив гуморист:
- Вона працювала з ним в однiй установi. Була дуже скупа. Вона боялася,
що юнак потрапить пiд автобус. В такому разi з усiх працiвникiв збирали б
по карбованцю на вiнок, а дiвчина не бажала розлучатися з карбованцем.
Цей феноменальний дотеп так розсмiшив Шворня, що на нього напала
гикавка. Нарештi, зiбравши всi сили, щоб подолати регiт, Опанас звернувся
до сусiдки:
- А тепер. Пашо, скажи, хто з них був найближче до i-i-i-стини?
- Найближче до стiни сидить оте опудало, - сказала Паша на замрiяного
поета. - Але я не розумiю, для чого таке дурне запитання?
- Я питаю, хто з них найближче був до правди?
- Та всi плели чортзна-що! А я просила хлопця, щоб вiн не ?хав
автобусом, бо хотiла, щоб стояв вiн зi мною до свiтанку. А останнiй
автобус вiдходить дуже рано - всього о першiй годинi ночi. Дiйшло? -
вiдповiла Паша i, показавши язика невизнаним генiям, вибiгла геть.
НЕЙМОВIРНЕ IНТЕРВ'Ю
Ранком Шворня розбудив телефонний дзвiнок. Опанас узяв трубку.
- Слухаю.
- Шворень? Це з редакцi? "Поетичний дрiб'язок". Зараз до вас прийде наш
кореспондент. Зустрiньте його у всеозбро?ннi.
Опанас кинув трубку i зарядив пугача. Скоро в кiмнату ввалився
незграбний i заяложений юнак. Його руда морда була обдерта i вкрита
вуграми. Дивився спiдлоба полохливо, але нахабно.
- Добрий ранок! Ягоди поспiли. Не ждали? А я от - нiжним тiлом у
вiконце влiз i став.
- Хто ти? - дико вигукнув Опанас, спантеличений появою цього суцiльного
виродка.
- Я репортер. Я гiбрид поезi? та прози i газети незаконний син. Ясно? Я
мислю образами. Все сказане тут ви можете знайти в мо?й збiрцi "Лакований
бруд". Спробуйте зрозумiть.
- Ви з "Поетичного дрiб'язку"? - нарештi вибрав паузу, Шворень.
- Я скроплюю там поетичну палiтру. Питання перше: де, коли, яким чином
ви народилися?
Шворень розкрив рота, але виродок не вгавав:
- Мене мати не родила, я родився сам. Мiй талант - це мускули машиннi,
голова - лабораторний лабiринт. Я останн? слово науки. Стою край шляху в
жовтiм молоча? - вiдсидiв за дiлом я в калинi. Да, бувало. Ех, летить
жирафа понад житом. До речi, де пройшло ваше дитинство?
- Я народи...
- Ага. Я й забув. Бiля хати я серцем порожнiм напуваю голодних гусей.
Кажуть, каламбур. А дозвольте запитати вас, що таке талант? Не зна?те? Ну,
от. Талант - це... Стривайте, я вiдхилився. Отже, де ви навчалися?
Балакучий виродок навiть не збирався замовкнути.
- Я знаю, що прийде мiй час i на мою сорочку трiпотливу ручища покладе.
Шо? Мене диву? ваша нескромнiсть. Ви не смi?те перебивати гостя, особливо
мене. Ага! Я взнав тебе по голосу i звуку. Крокую рибною землею, скидаю
чоботи сушить. Гарно? Сам собi заздрю. А ви зна?те: сiно пахне космосом i
бронзою, що менi на пам'ятник кують. До вас не дiйде.
У Шворня трусилися руки, вiн гарячкове виробляв план дiй.
- Над чим ви зараз працю?те? - захлинався "терорист". - Я очима чую,
вухами я бачу, на мо?й долонi всесвiт спочива?.
Вiн пiдiйшов до дзеркала, глянув у нього i здивовано запитав:
- Це що за злодiй? Вбивця? Грабiжник?
- Генiй, - просичав, Шворень.
- Справдi? А я гадав, що тiльки я...
- Дайте йому руку, - порадив, Шворень. "Терорист" повернувся до
дзеркала i простягнув руку... Шворень стукнув його карафкою по тiм'? i
жбурнув гостя за дверi.
Хвилину було тихо. Потiм пiд мiцними ударами дверi затрiщали i в свiжi
щiлини ввiрвався житт?стверджуючий вiрш:
Зорi кукурiкають в квасолi,
Сiрiус присiв на перелаз.
В ковдрi неба в зорянiм наколi
Вiз я Ки?в милiй напоказ.
У Шворня не було вибору. Вiн кинув писати вiршi. Двiйник бiльше не
з'являвся.
БIЛI ПРИВИДИ
Бiлi привиди заходили до вестибюля, гупотiли незграбними ногами,
ляскали долонями, i молочнi хiтони осипалися з них на пiдлогу.
- Оце так зима! - вигукували однi, бо фантазi? на бiльше в них не
вистачало.
- Привiт вiд Прадiда Мороза! - намагалися жартувати iншi, кидаючи
вологi пальта через бильце гардероба.
Лiна автоматично посмiхалася ?м, бо треба ж бути ввiчливою. "До чого
всi вони нуднi i невиразнi", - прялася думка. Нуднi i невиразнi
пiднiмалися в танцзал i приймалися монотонно шлiфувати паркет, залицятися
до таких самих нудних i невиразних дiвчат або збивалися табунцями i
страшенно бездумно патякали бозна про що й для чого.
Нi-нi, Лiна не зневажа? ?х, просто ?й страшенно жаль оцих бундючних
гиндикiв, що з дня на день тринькають свiй час та енергiю на танцюльках.
Так, саме на танцюльках, бо вона не смi? кощунствувати i називати танцями
оце шаркотiння.
- Про що задумались, мiледi? - рве Лiнине прядиво занадто вкрадливий
голос. Ага, це той самий, що вчора i позавчора намагався полонити ??
дотепами й мiмiкою, взятими напрокат з iндiйських фiльмiв.
- Ви знову забули цигарки? - обмина? очима його цукеркову посмiшку.
- Ви влiпили прямо в десятку, мем.
- Номер? - збагачена його iнформацi?ю, Лiна добува? з право? кишенi
дешевого iмпортного пiвпальта замусолену пачку "Казбеку". Нема? сумнiву,
що цей галантний джентльмен смалить звичайнiсiнькi гiльзи, котрi щовечора
набива? якимось дешевеньким тютюном. Але з якою помпою вiн стука?
мундштуком цигарки об коробку! Як велично чирка? сiрником!
- Може, ви пiднiметеся зi мною на один танець?
- Нi, я не опущуся до цього.
- О, ангел показу? зуби! Але все-таки?
- Слухайте, - каже вона роздратовано, - це гардероб, а не колекцiонерня
комплiментiв з позаторiшнiх фiльмiв.
- Громадяни, будьте вза?мно ввiчливi, - мета? лозунг чемний кавалер.
- Вiдвiдувачi, не заважайте працiвникам виконувати сво? службовi
обов'язки, - ультрачемно посмiха?ться Лiна.
- Може, ледi назвуть сво? iм'я?
- Макбет.
- Я чекатиму вас бiля виходу.
- Якщо балеро мають зайвий час, вони можуть скоротати його в товариствi
однi?? з балерин. - Лiна показу? пальчиком угору.
- Ты меня не любишь, не жалеешь...
- Гурток художнього читання працю? у вiвторок i п'ятницю пiсля третьо?,
- да? йому безплатну довiдку. Хвала Всевишньому, заграли прощальний фокс,
i тоненька цiвочка людей потягнулася за одягом.
Лiна ненавидить свою "професiю", але ?й страшенно подоба?ться одягати i
роздягати людей. Щось ? в цьому магiчне й незрозумiле, i коли вона нарештi
пiдшука? собi справжню роботу, ?й ще довго ввижатимуться букети людських
облич, смiятимуться, сумуватимуть i проситимуть очi. Кiнець кiнцем сюди,
крiм професiйних шаркунiв, знiчев'я забива?ться i чимало гарних хлопцiв та
дiвчат. Куди не зажене нудьга! Може, i ?й колись доведеться марнувати сво?
вечори в отакому танцзалi, i помирати вiд нудотних та порожнiх розмов, i
вислухувати комiсованi комплiменти, i танцювати, "як поведе партнер"...
Хух!.. Нарештi останн? пальто, останн? "до побачення". Можна й додому,
але в тьотi Пашi сьогоднi жах скiльки роботи - нанесли снiгу, багна,
накидали недокуркiв бiля урн. Лiна пурха? по вестибюлю, а тьотя Паша
бурчить i проганя? ?? додому.
- Може, тебе хтось ще й чека?...
- Хто чека?, той дочека?ться. - Лiна торохтить совком, шаста? вiником i
обстрiлю? тьотю Пашу кулеметними чергами вражень, а та докоря? ?й за
нерозсудливiсть.
- Колись i кортiтиме, щоб залицялися, та нiхто не захоче... Дiвування,
воно стече, як вода навеснi...
Лiна похапцем одяга?ться i водночас перекону? тьотю Пашу, що вона
зроду-вiку i не подума? виходити замiж, бо тепер тiльки й чути, що про
розлучення, а путнiх хлопцiв дуже мало.
- Та йди вже додому, мороко ти моя гостроноса!.. А в хлопцях ти тямиш,
мов коза в рогозi...
Бiля виходу ?? справдi чека? бiлий привид. Вiн iде поруч, i вiд його
розв'язно? галантностi не лишилося й слiду. Мимрить щось про погоду i
неоковирно жарту?. Лiнине роздратування дрiма? в найтихiшому закапелку
душi.
- Менi подоба?ться, що ти не лама?шся i не кривля?шся, - каже бiлий
привид.
- То чого ж сам гра?шся в дендi?
- А так...
- I мене чекав "а так"?
- Трiшечки "а так", а трiшечки не "а так".
- - Менi не треба тво?х трiшечок!
- А менi треба!
- Слухай, ти негiдник чи нi? - ставить вона питання руба.
- Може, й негiдник, але не дуже, - зiтха? хлопець, i вони замовкають, i
йдуть поруч, i думають про сво?.
- Можливо, я дурень, - раптом каже Недуженегiдник.
- Дiйсно, це ймовiрно, - погоджу?ться Лiна.
- А ти розумна?
- Хтозна. Мама каже, що я злюка.
- Твоя мама - великий чоловiк!
I вони йдуть, а мiсто спить, а снiг валить i валить, i лiхтарi вiд
снiгу такi чуднi й казковi, що Лiнi зда?ться, нiби вона ступила на iншу
планету. I скiльки загадок i несподiванок чекають ?? в цьому дивному,
незнайомому, бiлому, рiдному мiстi!
Вiн так i не посмiв узяти ?? пiд руку i попрощався бiля пiд'?зду, не
прохаючи, як iншi, постояти з ним "хоч хвилинку".
Лiна впала на бiле як снiг простирадло i зiтхнула тривожно й легко. У
снi в не? з очей росли фiолетовi квiти.
БЕНКЕТ НА ТОКУ
Омелько Гужко, сухорлявий балакун, скаржився на току вантажникам:
- Що в тих iнститутах, ?дрi його навиворiт, тiльки думають? Понавчають
усяких дiвок, а тодi ма?ш з ними рахубу. Нi побалакать, нi виматюкатися.
Кучерявий секретар сiльсько? Ради Трохим Канiвець, якого в жнива
одiрвали вiд паперiв, повчально замiтив:
- Положим, без матiрщини прожить можна. Оно жiнки ж не матюкаються...
- Так то ж баби, - скорчив порепанi губи Омелько. - А в нашому
чоловiчому дiлi без цього важко.
Прийдеш рано до тракторiв, зразу ж тебе обступають з усiх бокiв - того
дай, цього дай, отого дiстань. А де вiзьмеш? З носа ж не висяка?ш...
Пошлеш ?х усiх к такiй матерi, i якось мов легше стане. А хлопцi дадуть
тобi здачi, то й самi пiдбадьоряться. - Вiн пихнув цигаркою, вивалив густу
хмару диму. - В нашому дiлi без цього нiззя.
Парубки дружно загиготiли, Данило аж навприсядки зайшовся, Омелько
обминав оте капосне "нiззя", мов турок сало. I якщо воно таки випурхувало
з його рота, всi знали, що бригадир тракторно? бригади чимось дуже
клопочеться. "Нiззя" - то його вуличне прiзвисько, i Омелько вже не одну
пляшку самогону ставив, щоб його так не дражнили. На тому латалося чимало
любителiв заправитися надурняк.
- Чого iржете? - вилаявся Омелько. - Однак тепер самогону не сискать. А
балакав я оте до чого? Прийшла сьогоднi до мене агрономша та й каже:
"Ви дума?те що-небудь, коли трактори на оранку пуска?те?" - "А що?" -
питаю. "А те, - вона менi, - що ондечки ваш Федько посеред борозни
"рятуйте" кричить. Трактор зупинився". - "Е-е, баришня, - пояснюю ?й, -
тут не думки потрiбнi, а запчастi". - "Ти диви, - прикида?ться янголом, -
а я думала, що до трактора, крiм запчастин, ще й голова не зашкодить". Ну
мене й за?ло. "Багато таких премудрих тут вешта?ться, - одказую агрономшi,
- та тiльки за весь ?х розум копiйку нову жаль дати". Ну, а потiм зiрвався
язик з цепу, i я, значить, закрутив ?й кiлька обичайок. Вона попервах рака
спекла, а потiм оговталася i каже: "Матюкаться можна й ворону навчити. А
трактор заправляти ворона не втне. А вам треба вмiти. То везiть Федьковi
пальне. Механiзатори менi!" Я ледве не провалився вiд сорому, а вона
смi?ться очима i промовля?: "Як будете матюкатись, то поскаржусь, що поле
засмiчу?те. Вiд матюкiв же бур'ян росте".
- Ну це вже вона залива?! - вигукнув Трохим.
- Я теж казав ?й таке, - провадив сво? Омелько. - А вона гомонить, що
про це i в книжцi написано.
- А може, й правда, - озвався лiнивий на слова здоровань Данило. - Менi
батько теж казали, що земля любить усе чисте - i зерно, i слово, i
совiсть.
- То може, до не? треба й руки печатним милом мити? - пирснув Трохим.
- Для чого? - щиро здивувався Данило. - Хiба то бруднi руки, якщо в них
земля в'?лася?
- Руки треба мити до ?жi. Гiгi?нiчно. - Трохим вставив учене слово.
- А бiдова ж дiвка i на язик клепана, - захоплювався Омелько. - Щоб
скинуть оце рокiв п'ятнадцять, оддав би жiнку сусiдовi i до агрономшi
пiдсипався б. Але нiззя, - зiтхнув чоловiк, i знову звалився на нього
мiшок парубоцького реготу. Все село знало, що бригадир любив свою Олену
шалено й несамовито. Колись посмiв ?? вдарити, вона забрала руденьких
близнят й майнула до матерi. Вiн благав ?? повернутися, став навколiшки,
але марно. Тодi Омелько лiг пiд ворiтьми й сказав, що не встане i рiски в
рот не вiзьме, доки Олена не простить йому.
- А не простиш, то вмру. Тiльки перед смертю собi кулака вiдрубаю.
Вiн лежав колодою бiля ворiт два днi i двi ночi, - добре, що лiто було,
- а третього дня сипонув дощ. Змилувалась тодi Олена й забрала його в
хату.
- Ой, скажу тiтцi, - давився реготом Трохим, - доведеться вам язика
рубати.
- Ну, вона не така дурна, як ти, i понiма?, де в жарт, а де до дiла, -
насупився бригадир. - А на тво?му мiсцi я не ловив би гав. Таку дiвку, як
агрономша, не зустрiнеш, хоч три днi пiшки шмаляй.
- Що це ви, дядьку, мене тут висвату?те? - сполохав тиху балачку
грудний дiвочий голос. - Ще подумають, нiби я вас найняла. - Вона стояла
перед хлопцями i грала карими очима. Губи яснiли посмiшкою, а нiс
задиркувато стирчав угору.
- Та це я не про тебе, - огризнувся Омелько. - Яка з тебе краля, коли
ти пiдстрижена?
Примхливiсть вiдразу як вiтром здуло, i на ?? рожевому обличчi вже
малювався iнший клопiт:
- Чи йтиме ще машина в село?
- Та ждемо ж оце. Тут хiба на одну ходку лишилося, - сказав Данило.
Всi почули себе нiяково i мовчали. Сонце з-за обрiю прощально махало
червоною косинкою, i дiвчина впивалася тим прощанням. Вона втомлено
присiла на ручнiй каламашцi та й засумувала пiд перехресним вогнем
парубочих зiниць.
- А в якiй же книжцi написано, що вiд матюкiв бур'яни ростуть? -
порушив мовчанку Данило. Дiвчина повела бровою на Омелька. "Ич, старий
брехун, а казав - не про мене теленькав", - торжествував ?? погляд.
- Забула, як зветься. Дуже давно читала. - Вона знову була весела i
жвава, i нiхто не повiрив би, що дiвчина взагалi сумувала колись. - А чого
ви, хлопцi, такi похнюпленi? Не обiдали, може? Так у мене цiлий вузлик
ласощiв усяких. - Вона спурхнула з свого сiдала, блискавично послала
газету i припрошувала. - Хто не бо?ться, що причарую, ?жте! Тiльки щоб
потiм називали мене Тамарою, а не агрономшею. Добре?
Вони вiдщипували вiд окрайця дрiбнi шматочки, кидали ?х у роти i
дякували ?й очима не за ?жу, а за щирiсть.
У небi вже проростали першi зорi, а в душах крiзь кiрку настороженостi
проштрикувалися першi пагони довiр'я. I капоснi цвiркуни пiдгледiли те
проростання й розплескали про це по всьому полю, а коники не вiрили ?м i
спросоння виплигували на тiк, щоб на власнi очi пересвiдчитися в тому.
Коли довгождана машина намацала сво?ми довгими вiями каламутний тiк,
бенкет каламашки вже закiнчився, i Омелько Гужко подавав на десерт щось
дуже легке й при?мне, бо всi наввипередки пред'являли йому паспорти
щиростi - посмiшки.
НА?ВНЕ ДIВЧИСЬКО
Вiтер лагiдно пiдштовхував ?? в спину. Вона вимахувала сумочкою i
загравала з вiтром - пiдставляла йому рум'янi щоки або раптом
обкручувалася на однiй нозi, i вiн грайливо окреслював ?? непорочний стан.
Дiвчина вiдчувала, що на нiй схрещуються цiкавi погляди, i ?й це явно
подобалося. Може, вчора, а може, тiльки но ранком вона вiдкрила в собi
жiнку i трепетно переживала це вiдкриття.
Вона нiби вдруге народжувалася на свiт. На сiруватих великих очах
раптом заiскрилася блискуча вогка поволока, коноплянi пасма волосся чомусь
понiжнiшали i прищулилися до лобика, а тiло стало таким легким i слухняним
що вона й сама дивувалася, як це вiтер не вхопить ?? на сво? легкi лапатi
крила i не понесе кудись далеко-далеко.
Дiвчина була об тiй порi, коли кожного манить щось загадкове,
незбагненне i та?мниче. Вона ще не знала, що та загадковiсть i та?мниця -
поруч, що то звичайна потреба юностi кохати i бути коханою. Вона тiльки
знала, що прагне чогось дуже гарного i ще не звiданого, чогось такого, без
чого й жити не варто.
Дiвчина йшла на роботу. Цiлий вечiр i ранок маги начиняла ??
iнструкцiями i годувала повчаннями, а вона дослухалася лише незрозумiло?
бентеги свого ?ства. Ну й що, коли вона вперше йде на роботу? Колись вона
й до школи йшла вперше, а потiм це стiльки разiв повторювалося, що аж
обридло.
- Тато насилу пiдшукав тобi мiсце, - наставляла мати. - Тримайся його.
Робота чиста i люди там гарнi.
Подума?ш, люди там хорошi! Нiби в iншому мiсцi нема? ще кращих. Ось
вона сто?ть в автобусi, i всi на не? дивляться такими добрими очима. Хiба
в поганих людей бувають добрi очi? I взагалi хiба погана людина стане
дивитися на гарну?
Вона випурху? з автобуса i, заграючи з бiлим снiговi?м, бiжить до
заводоуправлiння.
- Де тут завком? - довiрливо запиту? у вахтера.
- Це, дочко, на третьому поверсi праворуч, - каже вiн ?й цiлком
серйозно, як i личить вахтеровi говорити з дорослою людиною.
- Я прийшла на роботу. Мене звуть Оксана Оришечко, - на повному серйозi
доповiда? вона вже пiдтоптаному чолов'язi з темними очима i галявиною
серед чорно? чуприни.
- Ага. Дуже при?мно, - вiдповiда? той i мiря? ?? лiнивим поглядом. - Я
голова завкому Крекотень. Для вiдвiдувачiв товариш Крекотень, для вас -
Микола Панасович.
Вiн запалю? цигарку i не дуже доречно запиту?.
- Де вчилися друкувати?
- У мами. Вона друкарка.
- Сiдайте за машинку.
Вiн дикту? ?й метрiв сорок бездумностi з протоколу чи газети, а потiм
безбарвним голосом пiдбадьорю?.
Добре. Молодець. Зрiдка це нам ставатиме в нагодi А тепер пiдшийте
газети, бо тут справжнiй кавардак. - I просту? до свого кабiнету.
Оксана мугиче пiсеньку про снiг i вiтер, газети трiпотять в ?? руках
сiрими крилами i слухняно лягають одна на одну. Вона з легеньким вихилясом
огина? стола з пiдшивками i заходить до кабiнету.
- Миколо Панасовичу, газети пiдшитi.
- От i добре.
Якусь хвилину чути лише його важке дихання.
- Якщо будуть вiдвiдувачi, кажiть, що прийматиму з друго? години. Зараз
зайнятий. - Перед ним лежить розгорнутий журнал, у голосi його лiнь i
втома.
- А що менi робити? - вихоплю?ться в не?.
- Не спiши поперед батька в пекло, - несподiвано переходить на "ти". -
Будеш потрiбна - скажу.
Знiчев'я вона горта? пiдшивки газет, друку? листа знайомiй у село,
скорботно загляда? в маленьке дзеркальце. Часом ?? виклика? Микола
Панасович:
- Надрукуй список заочникiв.
- Знiми копiю з цього листа. Два примiрники.
Стiка? день. Проповза? тиждень. На незриму вiсь часу намотуються
одноманiтнiсть i нудота. Шурхотять папери, i стука? серце.
- Коли вже я почну щось робити? - пита? вона одного разу.
- Ти прекрасно справля?шся з обов'язками.
- А хiба в мене так i не буде справжнього дiла?
- Справжнього дiла? - Микола Панасович навiть осмiха?ться. - На?вне ти
дiвчисько. Кожне дiло справжн?. Так нас учать.
Вона почина? щось палко доводити, а вiн поблажливо i докiрливо хита?
головою. Йому смiшно чути ?? докази. Вiн - син свого часу. Колись якось
висунувся, його пiдняли i посадили в це крiсло. I вiн сидить. I сидiтиме
без жодних нарiкань, доки не пересадять в iнше. Як це завжди бува? з
людьми низько? культури i убого? душi, совiсть його не турбу?. Вiн навiть
зверхньо дивиться на людей, особливо неспокiйних, i вважа? себе
незамiнимим. Порожнечу справдi нелегко замiнити чимось.
- Зна?те, Миколо Панасовичу, - несподiвано для само? себе каже Оксана,
- завтра я не прийду на роботу...
Вона не чу?, що вiн бубонить ?й услiд. Вона вже бiжить по схiдцях,
сумочка викреслю? кола, а в грудях ожива? щось незмiрно дороге i нiжне,
вiдвойоване в байдужостi.
Оксанi знов хочеться, щоб на не? дивилися. I справдi, в автобусi вона
ловить чийсь погляд. Ага, це он той чорнявий. Вiн зводиться з мiсця i
пропону?:
- Сiдайте, будь ласка.
- Я зараз сходжу, - пряму? дiвчина до виходу, - почуваючи на собi його
незвичайний погляд. Перед тим, як зiйти, вона озира?ться, раптом показу?
парубiйковi кiнчик язика i виплигу? на асфальт.
Вiтер пiдхоплю? Оксану на сво? бiлi крила, вона кокету? з ним i зовсiм
не дума? про те, що мама страждатиме вiд ?? нерозважного вчинку.
=====================================================================
Архип Тесленко. Оповiдання
СТРАЧЕНЕ ЖИТТЯ
I
У селi Вербiвцi живе чоловiк iз жiнкою, може, хто зна?, Михайло
Панасенко. Такий вiн iз себе: височенький, сухорлявенький. Богомiльний там
вiн такий. Як зачув дзвiн, так вiн i в церквi тобi. За парубоцтва служив у
хазя?на грамотного, грамоти вивчивсь: чита? письмо святе, житiя. Жiнка в
його нижченька за його, тiльки огряднiша якась, Палажкою звуть. Живуть
страх не в миру! Гостра, невпокiйна Палажка таки й ненавидить Михайла.
Якийсь уже вiн поважний дуже: нi похихотiти з ним, нi попустувать. А сама
нечепурна удалась. То колоскiв у полi пiсля не? зоста?ться багато, то
бур'яну на грядках; хата часто не заметена в не?, на лавi наляпано.
- Чепурнiшою буть треба! - iнодi ?й скаже Михайло.
- Кнюх поганий, монах! - вона зразу на його.
Михайло:
- Безсовiсна, грiх мiй великий, скушенiе!..
Ото в його лайка така.
Вона йому - дулю або ухопить палюгу та палюгою його.
Так i живуть. А побрались, - кажи ти! Хоча так i брались вони...
Палажка десь аж у якономi? у Потiпаки служила, i зроду-звiку вони вперше
побачились, як Михайло уже з паляницею до не? прийшов.
Ще любить справки Палажка, а тут i ?сти нiчого: поля з пiвдесятинки
всього; така люта усе.
II
Була у ?х донька, Оленкою звали. Як опеньочок, ще невеличке було, а там
таке: оце як Палажка що робить, пряде абощо, було, то Оленка торка?
пальчиком роботу ?? та:
- А як воно це?!.. А з чого воно?
Букварець купив ?й Михайло, зробив ?й указочку; прийде зима, ?сть
вiльний час, Михайло:
- Ану, Оленко, грамоти вчитися, ану грамоти... Оленка, таке
манюсюсiньке, в сорочечцi, чорнявенька, як i батько, пальчик у рот, сiда?:
- Це "а", а це "б", - чита? за батьком. А ранок, вечiр настане,
Михайло:
- Ану, Оленко, бозi молиться, ану бозi... Бозя папки дасть, здоров'ячка
дасть.
Ста? опеньочок, молиться за татом. Таке втiшненьке. Тiльки часто плаче
було. Матерi бо?ться було, як люта вона. Таке вже раде, як коли тихо у ?х.
Залiзе за стiл було, вiзьме савтир батькiв абощо, та й давай:
- Господи помилуй, алiлуя! - хоч там i не те сто?ть, чита?, та ще з
протягом, як батько.
На улицю до дiтвори Оленка не ходить було. Батько:
"Грiшка, Оленко, на улицю: бозя битиме". Слуха?.
А надокучить ?й дома сидiти, до дiдуся Гната було побiжить, батька
Михайлового. Дiдусь цей, як ще Оленка вчилась на ногу спинаться, жив при
Михайловi, було водить Оленку по хатi, а зараз - при Василевi, старшому
синовi, що поруч з Михайлом i живе, в одстро?нiй хатi. Не вжив у Михайла
старий через Палажку, що й до його сувора була i добрим словом не
обiзветься нiколи було. Бiга? до дiдуся Оленка було. Дiдусь було по
головцi погладить ??, гостинчика дасть ?й якого, яблучко абощо. З
Сергiйком подружила Оленка. А Сергiйко - Василiв хлопчик, трохи
старшенький од не?. Дiдусь було з киcличок дубових чорнило ?м робить,
соломинкою писати бублички вчить ?х було. Був грамотненький.
Пiдбiльшала Оленка. Оддав Михайло в школу ??. Страх охоча до вчення
була! Одно вона нишпорить щось, одно вона вчиться собi.
Була вже у третiй групi вона. Пiсля великодня ?й малось вчення кiнчать.
I тут у пiст яка несподiванка трапилась ?й.
?хав через Вербiвку у школу второкласну, що ?сть бiля Вербiвки у селi
одному, наблюдатель ?пархiальний над школами церковними протоi?рей
Полi?вкт Сохановський. За?хав i у вербiвську церковноприходську школу, де
вчилась Оленка. Спереду сидiла вона, така: в керсетинi черкесиновiй,
платочку бiленькому, блiденька, а дивиться так допитливо. Отець Платiн,
сельськйй батюшка, показав на не? отцю Полiевктовi.
- Оце, - каже, - й вона, що вчиться на всi цi села найкраще.
Отець Полi?вкт, товстенький, руденький:
- Ану, дiвчинко, прочитай менi молитву господню, - до не?.
Почервонiла Оленка, а проте не злякалась. Встала, прочитала йому.
Похвалив, далi:
- А як, дiвчинко, по-руському буде: "хлеб наш насущний даждь нам
днесь?"
Одрубала йому: так i так, каже. Спитав ?? ще про Адама щось, якусь
задачку напам'ять задав, i це одру-бала.
Вiн:
- Так. Тепер скажи менi, дiвчинко, хочеш ще й далi вчиться? Вона:
- Хо-о-чу, -так з протягом.
Отець Полi?вкт:
- Гаразд. Пiдготовся ж ще за лiто трохи, ходи ось до батюшки, а там ми
одiшлем тебе в бiльшу школу нiж ця... на стипендiю, що ?сть на нашу
?пархiю: учиться на шкiльний кошт, розумi?ш?
Так радiсно всмiхнулась 0ленка, засоромилась та й оченята вниз
поставила.
Ходила лiтом до батюшки. Вiн показував ?й, як готовиться треба. Вона
дiтей йому поглядить, се-те, i така: чита?, чита? оце та:
- Коли б уже швидче одiслали мене в школу ту бiльшу,-до батюшки
було,-якi воно книги там i чому воно вчаться там?
Або мовчить-мовчить та й усмiхнеться оце:
- А якою я, - каже, - буду тодi?
III
Пiд осiнь одiслали Оленку i в школу у ту, аж у Великоросiю десь. А
школа та... второкласна, кажуть, та й церковноучительська там. В одному
вони й домi, кажуть.
Присила? Оленка додому письмо незабаром. "Как я рада! - пише,
по-руському, звiсно, пише, - прийомний екзамен здала! Татусю, мамусю!..
Вивчусь, - знатиму й я вже тодi, як i вчитель. Тодi й мене настановлять
учителькою. Книг, картин тодi накуплю, наставлю по вiкнах квiток, питиму
чай i вас напою. Та тепер уже мене i балакать по-панському учать i вбрання
менi панське дали. Та зразу, як при?хала я, то так тут i обступили мене,
розглядають: у вiщо вдiта, та як балакаю, слухають. Та я боюсь-боюсь, а
вони: "хахлушечка", кажуть. Та яка школа велика! Так луна по ?й i iде. Та
все у ?й так i блищить: i помiст, i лутки. Та й церква в школi, i живем у
школi, та все самi школярки, а школярiв, як у вербiвський школi, й нема.
Та в коридорi й гуля?мо. А глянь у вiкно, який город здоровий, страх!"
На лiто, в кiнцi весни, при?жджа? додому Оленка. Платтячко синеньке на
?й, попередничок, ботики. А личенько вимите, бiле таке. Радi?, цiлу?ться,
сюди-туди роздивля?ться. Побiгла в садочок, до квiточок припада?, зазира?
до кущикiв. А знов убiгла в хату, вхопила корзиночку, що привезла з собою,
вийняла я?чко якесь позолочене, сестричцi маненькiй Парасi, да?.
- На рiздвянi святки це там,-каже, - ялинка була: свiчечок-свiчечок на
?й, - каже, - та цяцьок.
Сахарцю дiстала, да?:
- Наоставляла, - каже, - од пайки.
Книжечку синеньку дiстала, на стiл положила:
- "Тарас Бульба", - каже,-шкiльний подарок. Тетрадки повиймала,
показу?:
- Чистописання це, - каже, - а це ось диктовка...-- щебече. Тiльки вже
багато слiв руських вжива?, яких i не второпають батько та мати.
Побiгла й до дядька Василя. Дiдуся Гната не було вже тодi: помер минуле
ще лiто. Сходила до батюшки. А дiждала недiлi, до церкви пiшла.
Почали гомонiть по селу:
- Так от, - кажуть, - щастя Михайловi: так тобi нi з сього нi з того у
пани дочку увезеть.
Всмiха?ться Михайло. А Палажка, там хвастуха така, не чу? вже й нiг пiд
собою.
- Тепер ти, Оленко, не знайся з простими дiвчатами. Дiйдеш навук, замiж
пiдеш за пана: хату з цегли поставим, залiзом покри?м,-почала до Оленки. А
до Михайла:
- Моя донечка вчиться онде, а я в запасцi буду ходить!.. Справ спiдницю
менi!
IV
При?жджа? було й щолiта додому Оленка. Сумне тiльки життя ?й було.
?ство: борщ, хоч видивись, картопелька, цибуля, часник, що аж хата
провонялась цим. А хата така кривобока, старенька, i так тiсно, поночi в
?й. А неспокiй у хатi? Неспокiй ще побiльшав. За вгород гризти почала
батька мати. А чого за вгород?
Дiд Гнат, батько Василiв та Михайлiв, помер у Василя. Що у Василя йому
спокiйнiше, нiж у Михайла, жилось, що Оришка, жiнка Василева, людина
кращо? вдачi, до його ласкавiша була, нiж Палажка, вiн, умираючи, сказав
Василевi взяти города його бiльше проти Михайла на сажень ушир, Михайловi
ж сказав не перечить цьому. Поховали батька брати, худiбчиною стали
дiлитися. Жалкенько було Михайловi попускать братовi бiльше города, та
така батькова воля - попустив.
- I сякий, i такий, - почала на Михайла Палажка, - таке вбожество дома,
а ти попустив!.. Батько ска-зав та,й умер: i не попускать можна б було, сi
та тi б попускали тебе.
Почала й на Василя й сiм'ю його ворогувать та злиться Палажка.
- Пiдлiзли сякi-такi до старого, - почала думать про ?х, почала бабам
хвалиться на улицi, - пiдлизалися до його, що вiн ?м так сказав города
узять.
Перестала до ?х i в хату ходить. Хоча вона й так рiдко ходила до ?х: не
любила Михайла, не любила i родичiв його. Стала заборонять i Оленцi ходить
до ?х.
- Не ходи, - було каже ?й, - нехай пiдлизи, вороги мо? не втiшаються
тобою, баришенькою мо?ю.
Та дарма цi балачки Оленцi були. Пiдлизування сiм'? дядьково? до дiдуся
не бачила вона, а просто догляд до його людський. Ходить було: до дядини
Оришки, до Сергiя, Сергiйка колишнього. Дядина поважнiша, нiж мати, така
невеличка, балакуча, се-те ?й розкаже було, де що чула абощо. А дядинi
Оленка було про город, де вчиться, розказу?.
- Все таке у йому... електричество, - каже, - i свiтять, i бiгають ним.
Ну й люде, - диву?ться було, - до чого дiйшли!
А Сергiй теж у второкласнiй учився тодi. З ним i про грамоту можна було
побалакати Оленцi.
- Що то та грамота, вчення! - було йому каже Оленка. - Вченi люди
розумнi такi. Хоч, - каже, - i тi вчительки, що там учать нас! Такi любi,
тихi та знають багато всього: балакать тобi про вiщо як стане котра,
слухай тiльки. Аж млосно стане тобi, як ?х прирiвняти до себе, настiльки
освiченiшi вони. Та по квартирах у ?х так гарно: гра? музика, книги,
картини, пахне духами, просторо, свiтло. Так i пiде мороз по тобi, як на
?х життя глянеш i домашн? сво? пригада?ш.
Страх як бажала Оленка i собi дiйти такого життя, дiйти тако? освiти,
як тi вчительки. З книгами й не розлуча?ться нiколи було. Нiгде ?х брать
було у сво?му селi, у Степурiвку ходила, сусiдн? село. Там у старенькому
панському домиковi була народна книгарня. Стара панi книгаркою. Бере було
у не? Оленка засмальцьованi, порванi книги, чита? у садочку у себе на
столику. Та такою до книг була i в школi вона. За?хала раз було до не? ??
шкiльна подруга звiдкiльсь. Розказувала про не? Михайловi.
- Там, - каже, - така Оленка ота: вивчить урок, сiда? за книгу, яку з
шкiльно? книгарнi взяла. I вечора для читання ?й мало, а й серед ночi
чита? вона. Оце як поснуть уже всi ученицi, то вона встане
потихеньку-потихеньку, бо забороня?ться це, лампу пiдкрутить, чита?.
V
У церковноучительськiй училась Оленка уже, на стипендi? теж. Сергiй, що
ранiш, нiж вона, вчиться почав, тодi вчителював уже десь. З второкласно?
вийшов, де три годи пробув, на вчителя екзамен здавав. I книг деяких собi
уже роздобув, i рiдною мовою писаних.
Такий кругленький, русявенький, як мати; при?здить на лiто додому було.
Почала Оленка i в його брать книги. Дуже здибувалась була, як вперше
взнала, що ми - укра?нцi i що в нас сво? ?сть письменство.
- Як-таки так, - каже, - що я досi й не чула про це!!
В "Кобзарi" дочиталась до слiв: "I чужому научайтесь, й свого не
цурайтесь", - та й замислилась. А пiшла до Сергiя та й каже:
- Справдi: чого цураться того, що ми найуперiд у життi почули,
побачили?.. Чого цураться, що нам сама природа дала?
Як стала у Великоросi? вчиться, балакала тiльки руською мовою, а то вже
й сво?? вживать почала. I убрання iнодi надiвать стала сво?. А ранiш було
як не в шкiльному ходить, то в платтi, що справить батько. Почала iнодi й
керсет надiвать. Мати було ?й:
- По-благородному, Оленко, привчайся: тобi тепер не личить мужиче.
Тiльки всмiхнеться Оленка.
Познакомилась з степурiвською вчителькою, дочкою книгарчиною, i в не?
книги брать стала. I така була: Сергiй як нагада? про що ?й, чого ще не
зна? вона, з писання Дарвiна про що абощо, почервонi?-почервонi? було.
- Як же я, - каже, - мало читала!
I ото вже вона дiстане як не в Сергiя, то в учительки книгу таку, як
?сть у ?х, та чита?-чита? вже.
Турбу?ться було, що у школi не дають таких книг. Ши?, вишива? було, -
рукодiлля, якого й у школi вчилась.
Од роботи домашньо? мати ?? увiльня? було.
-Не в сво? дiло не мiшайся,-- каже було ?й, - одного вже держись.
Було щоденник Оленка веде.
"Я, - було пише в щоденнику, - з грязi вилiзти хочу. Я бажаю до чогось
великого, гарного йти, бажаю людськостi, правди в життi, про вiщо так
пишуть у книгах".
А музику як любила вона! Сергiй на скрипку грать трохи вмiв. Гра?
Сергiй, i не змигне Оленка нiкуди, слуха? так. Почервонi? було, та аж
дрижати стане уся.
- Ну, й музика, - каже було, - як вона душу пройма?!
Вчилась i сама грать на роялi: охочих, казала, учать у тiй школi цьому.
А в глибокi думки як заходить було!
У жнива раз помер один товариш шкiльний Сергi?в, ще й сусiда близький
його та й Оленчин, Андрiй Бiла-ненко. Стукають майстри, роблять домовину
йому, вона сидить у садочку, пише в щоденнику:
"Отак! Учився хлопець, був гарний, хороший, та це й... у холодну,
глуху, темну, тiсну могилу споряджають його! I це... проваляться груди
йому, висохне мозок... Боже! Що ж це таке? Та невже ж це буде й зо мною?!
Як же це так? А що там?.. Тихе, святе раювання? якi почуття невiдомi?
огонь, пекло, муки? чи спокiй i спокiй, вiчний, страшний, поки й свiта й
сонця!! Боже!.. Що ж таке буття й небуття?.. Люде, що таке?"
А раз прочитала Фламмарiона про небо. -- Так от, -каже до Сергiя, - де
взялись усi тi мири незлiчимi, де кiнець простору небесному!
Вечорами усе вона дивиться на небо, на зорi було. Цвiт небесний любила,
голубi плаття носила.
Палажка ж усе бiльше не любила, що Оленка до "ворогiв" ??, знай,
ходила, та ще й балакучiша була до ?х, нiж до не?, матерi. А Оленка з
матiр'ю якось негаразд почувала себе через ?? вдачу, невпокiйну таку.
Особливо дуже не сподобалось Палажцi те, що Оришка сама раз покликала до
себе Оленку була.
Вийшла з хати та:
- А яких я оце грибiв добрих насмажила; ось iди, покушту?ш! - до
Оленки, що саме на грядках гвоздиками тiшилась.
Почула це Палажка з сiней, взяло ?? зло. Почала думать, як би помстить
Оришцi за це. I от другого дня топить Оришка у хатi, слуха?: десь кури
кричать. Вийшла, - у Михайловiй клунi, що од гранi недалеко сто?ть. Неначе
хто ?х рiже, кричать. Що таке? Пiшла до клунi Оришка, - зачинена.
Подивилась у дiрочку, аж... ?? й кури. Палажка, аж з ?х пiр'я летить,
хворостиною ?х ганя? по клунi.
- Божевiльна, що ти робиш? - Оришка до не?.
- Хай не ходять у клуню!
- А чого ж зачиненi вони? Заманила, мабуть! Оскиря?ться Палажка,
хмурить брови бiлi сво?:
- Заманила, - каже.
- Помийниця ж ти якономичеська! -Оришка ?й. Аж пiдскочила Палажка.
VI
Вирiвнялась Оленка, зробилась хороша, струнка. Була, правда,
худощавенька, блiденька трохи, та це не вадило ?й; навпаки, робило такою
чарiвною ??, так i нагадувало про щось духове в ?й. А карi оченята ?? були
такi розумнi.
Почало серденько так уже биться у не? i щiчки так палать, як стане вона
про кохання читать. Читала вона про вчителя одного. Був теж блiденький
трохи, чорнявенький, задумливий був. Читав багато. Докопувавсь до всього,
що й життя, що й небо. Добрий був до всього живого, - пам'ятав, що вiн
чоловiк.
"От зiйтися б з таким, - дума? Оленка було, - як би я покохала такого,
пригорталась до його, думками дiлилась з ним!"
?сть у дяка вербiвського син, Грищенко Федiр. Учителю? десь,
церковноучительську кончив. Учителював i тодi. Хлопець молодий, нежонатий.
Жив лiтом дома. Побажав познакомиться з нею, а тодi у Вербiвцi тiльки й
дiвчат iнтелiгентних було, що вона. Почав ходить до Сергiя. Тiльки Оленка
якась соромлива була. I до Сергiя не пiде було, як у його вiн. Ходить було
по садочку у себе та тiльки в садок Сергi?в, де Грищенко, так позира? з-за
соняшникiв. А там грядки у ?х мiж садками й мiж хатами.
- Ну, якi воно, - дума? було, - тi мужчини, не брати, як Сергiй, i як
воно з ними?"
А то раз у недiлю сидить Оленка в садочку в Сергiя. Пташки щебечуть,
сонечко свiтить; калина кучерява, з одного боку пiдперта; лавочка, столик,
там i вона, чорнобровенька квiточка. Вишита сорочка на ?й: керсет
плисовий, чорний; стьожка червона в косi, коса довга така. Сергiй нахилив
вишеньку бiля не?, ягiдки дiста?, вона дивиться у Шевченкiв "Кобзар",
"Дiвичi? ночi" чита?.
Аж ось рипнула хвiртка. Глянула, - Грищенко з-за маку йде. Як пташечка
та схопилась Олейка, наче пурхнуть хотiла, та й нiкуди. Сто?ть,
засоромилась, червона, як ягiдка. Познакомив Сергiй ?х. Сiли. Грищенко,
чорнявий, вусики невеличкi, в тужурцi синенькiй, глянув на книжку та:
- Чита?те? - до Оленки.
Всмiхнулась.
- Читаю, - промовила так соромливенько.
- А читання рiч гарна, - Грищейко ?й.
- Аякже! - Оленка йому. - Це ж таке ?ство духовне. - Перегорта?
листочки та зирк-зирк на тужурку йому.
Грищенко:
- Чита?ш i, як би сказати, бачиш усе.
Повела Оленка язичком по губi та:
- Еге. I до неба ближче ста?ш. Почуття такi iнодi... - та й не
доказала. Почервонiла, кахикнула: у хатi у не? саме сварка зчинилась. Хоча
пiд калиною слiв з хати розiбрать i не можна було, а все ж чуть було
лемент. А слова такi там були:
- Мою дочечку манить, а мене зве помийницею, - мати до батька, - а в
тебе й нема того, щоб вибатькувать ??, сяку-таку невiстку свою!
Батько:
- Та хоч ради недiлi свято? не кричи, ради чоловiка чужого, там он
учитель чужий, почу?...
- А що менi такi вчителi! Й панiв вони, чи що? - батьковi мати.
Вийшла далi мати надвiр, пiд калину з-за пшенички дивиться давай.
Оленка:
- Яка яблунька гарна! - Встала та й iде за яблуньку.
- Ще й хова?ться! - мати до не?, - Дума?, що я й не бачу ??; додому
йди!
Пiшла Оленка такою ходою нерiвною i попрощаться забула.
- Не ходи! - напустилась мати у хатi на не?. Батько й собi:
- Та й справдi, Оленко: краще б було, якби ти таки й не ходила до ?х.
Що тiльки Михайло не був задерикуватий, як Палажка, а йому теж не до
вподоби було це ходiння. Боявся, щоб Сергiй ?? "з пантелику" не збив. Про
його тодi балачки ходили, що вiн у бога не вiру?, у церквi поклонiв не
б'?, свiчки не ставить та не часто й бува? у ?й; i комусь ще казав, що
земля кругом сонця лiта? i що дощ з пари.
- В писанi? нема? цього, - казав якось Михайло Сергi?вi, - це од
невiрцiв усе; нiхто сил божих не зна?, а дощ бог да?, а не з пари.
Не любив Михайло Сергiя. Через його та й до Василя рiдко ходить було.
Усе було вiн Оленцi товче:
- Живи по-божому: пости чти, до церкви ходи.
VII
Незабаром знов побачила Оленка Грищенка в Сергiя. Дивиться на його з-за
городини.
"Тодi я гаразд i не роздивилась на його, - дума?, - а вiн такий... про
читання зразу почав".
I пiшла б, може, до його, як знакома уже, мати ж... сидить бiля хати,
лущить насiння. А Оленка в Сергiя, в дядини, крадькома вже бувала. Та й
Грищенко... хто його зна, яко? тепер думки про не?, що тодi ?? так
осоромила мати. Щоб хоч не дивиться на його, не чути його голосу, пiшла
Оленка на вигiн!
Вигiн за садком зразу, високий, крутий. Тут i там по йому конi
пасуться, телята щипають травичку, вiтряки стоять. А внизу село лежить,
таке кучеряве. Кучерi то-польовi, срiбненькi, пiдiймаються вгору; iншi,
чорнi, позвисали над клунями; ще iншi, вишневi, сливовi, повивають хати. А
церква, наче зiронька в небi, ся?-ся? в гущавинi. Убiк попiд вигоном
долина побiгла. По той бiк долини гай зеленi?, то в долину збiга?, то в
поле вискаку?, що жовтi? проти сонця за ним. А там далечiнь... синiють
га?.
"Боже мiй! - дума? Оленка. - Чого я сама? Потiшиться нi з ким красою
цi?ю".
Щось забалакало ззаду. Оглянулась, - Сергiй i... Грищенко за нею iдуть.
Затьохкало в не?. Чубок на головi поглядiла, що визирав з-пiд платочка, на
плаття голубе подивилась собi, припинила ходу. Привiтались.
- Яка краса унизу! - Оленка до Грищенка.
- А що, вас не били у хатi тодi? - вiн до не?. Всмiхнулась Оленка й
нiчого. Стало нiяково ?й. Сергiй це помiтив, про друге почав:
- Читав я в газетi, - каже, - що в селi одному хлопцi й дiвчата простi
спектакль дали. Порядкували вчитель та дяк. Да якби i в нас таке встро?ть,
та ще й прибуток призначити на яку цiль корисну!
Оленка зирк-зирк на Грищенка, нiби питала його, що вiн скаже на це.
Грищенко, мабуть, думав, що Оленка на вбрання позира? йому: поглядiв
комiрець отюжений, висунув трохи з-пiд тужурки його, кахикнув та:
- Iнтересний, - каже, - з степурiвським дяком спектакль був учора у
нас. I то ж чорт рябий! Новiсiнькi карти були у мене, i вiн... - Грищенко
зареготiв, - i вiн чисто порвав.
- За вiщо? - всмiхнувся Сергiй.
- П'ять рублiв я виграв у його. Я вже казав йому:
не вмi?ш - не сiдай, а вiн... хе-хе!
"Карти на умi в його!" - подумала Оленка про Грищенка. Глянула на його:
такий повний, червоний, в'язи товстi. "Зовсiм i обличчям не схожий на
того, про якого я читала", - подумала.
Сергiй глянув на сонце та:
- Iнтересно б оце подивиться на сонце в скло закоптiле.
Оленка:
- I то ж тiло величезне таке! А проте... потухне колись.
Грищенко:
- А он чорногуз який ходить! - карлючкою за вiтряк показав. - От якби
рушниця оце!.. Чудасiя!.. Як я уцiлив нею раз був ворону, так i пiшла з
тополi перекидя.
"А нащо уцiлив, спитать би тебе?" - подумала Оленка.
Довгенько ходили по вигону. Грищенко й до дяка степурiвського ще
вернувсь, розказував, як той п'? горiлку та як на головi вмi? ходить. -
Iнтересно, - каже. Оленка бiльш мовчала.
"Хай... - було дума?, гуляючи з Грищенком, - кончу школу, далi
одчиняться дверi менi... невже не зустрiну тодi його... любого, з душею".
VIII
Палажка тим часом все частiш i частiш загризалась з Оришкою. Пiсля
того, як ?? Оришка назвала помийницею, вона як помiтить, що Оленка у не?
була, так ?й i зробить шкоду яку. Iде поз грань, соняшник зломить Оришцi
або переб'? ногу курчатi ??, як пiде до не?, Палажки.
Лютувала на Оришку Палажка i все дужче злилась i на те, що у не?,
"ворога" такого, город бiльший. Почала все частiш дорiкать ним Михайловi.
Солi нема, борщу нiчим затовкувать, так на язицi й огород у Палажки.
- Пiдлiзли сякi-такi до старого, а ти попустив ?м! - грима? на Михайла.
- Хоч би це який кущ картоплi продать з тi? смужечки, що оддав ?м, i то б
же яка це запомога була!
Вийде з хати Михайло, перед очима i смужечка та.
"Справдi, - почав думать вiн, - нащо попустив? Хоча... батькове ж
слово... i не попускать не можна було... "Чти отця", - в писанi? сказано.
Це... це все Василь та Оришка тут виннi. Пiдлiзли пiд старого, мовляла
Палажка, так воно й ?! Бо й справдi: чим я од Василя гiрший у батька? За
вiщо Василевi бiльш огорода од батька? За те" що батько жив при йому. Так
i при менi ранiш жив! Нехай Палажка, може, чим i не догодила йому, так...
у якiй же я тут винi?! Пiдлизли пiд батька i все тут".
Так почав думать Михайло, i вже й сам на Василя та Оришку злитись
почав. Уже й бувать у ?х перестав. А робить ?м погоду Палажка, вiн i не
спиня? ??. Iнодi й сам ще як захватить ?х кури з свого города, то аж
сторчголов летять.
Лайка, сварка i в хатi й надворi.
"Бiднiстьi зло через те, - дума? Оленка було. - Хай... - було розважа?
себе, - кончу вчення, матиму мiсце, буду запомагать батьковi, матерi,
може, хоч трохи утихне гризня".
Зiставалось Оленцi, щоб уже кончить школу, год один ще повчиться.
Дiждала кiнця лiта, по?хала.
IХ
Перед тройцею приходить од Оленки одкритка, пише:
"Кончйла з нагородою -?вангелi?ю в червоному бархатi, оправi золотiй.
Тодi-то за мною на станцiю ви?дьте".
Прийшов час i ?хать. Запрiг Михайло конячку, по?хав. Весело ?халось.
Незчувсь, коли i в Гайдарях опинивсь, а двадцять же верст, велике село.
Ви?хать з його, i станцiя зразу.
Розвиднялося саме. Осокори в садочку, неначе намальованi, стоять на
побiлiлому небi, а водокачка сто?ть сувора така.
Нема? ще по?зда. Самi грузовi вагони збоку стоять. Свiтиться в
декiлькох вiкнах. Телеграфiст в одному сидить, куня?. А бiля кущiв
стрижених хропе хтось на клунках. Десь панок у брилику взявсь, походжа?.
Надворi все свiтлiше ста?.
- А дозвольте спитать вас...-- до панка до того Михайло,- чи швидко вже
по?зд?
Панок:
- А тобi ж куди, на заробiтки кудись?
Всмiхнувся Михайло:
- Нi, дочку виглядаю з школи.
Зупинився панок: - Як то з школи? Пiдiйшов до його Михайло:
- Училася з панськими дiтьми.
Дивиться панок то на сiру свиту Михайлову, то на зашкарублi чоботи
йому. Всмiха?ться Михайло. Походжа? панок, Михайло й собi поруч з ним.
Прийшов по?зд, чмиха? сто?ть. Настороживсь Михайло. Зирк! Висува?ться з
зелених присiнок корзиночка. Держить ?? панночка в голубому. Рученята такi
бiлi у не?, манiсiнькi. Чубок такий кучерявенький з-пiд платочка визира? у
не?. А на щiчках i рум'янчик ?сть. Виходить, всмiха?ться.
- Здрастуйте, тату!
Пiдбив Михайло сiнце ?й на возi, ряденцем заслав, по?хали.
По вигону сивi? роса, а там он за вербами так небо пала?, - сонечко
сходить. Тополi в Гайдарях, неначе засоромились чого, почервонiли.
Гайдарi. Сюди й туди по садочках бiлiють хати; клунi, хлiви стоять понад
улицями. Череда ось iде. Чередник у свитi, в брилi: "Гей!"- помаху?
костуром. Там он на майданчику бекають вiвцi. А птаство що по садках
виробля?, зустрiча? сонечко як! Соловейко, аж у вухах лящить, витина?
тако?. Та тут ось один, а там десь i другий. Жовна й собi вигра? на
кленку. Пташка якась: цi-цi! у калинi. Нащо вже сорока, i та: скри-ки-ки!
- Який же тут рай! - всмiха?ться Оленка. - Рай, справжнiй рай!.. А
там... стiни. Глянь у вiкно: метушня, стукотня, дим.
Михайло:
- Так це ти, значить, учителькою будеш уже! Слава богу. От якби ще й у
хторокласнiй де, щоб жалування бiльше тобi: запомагать будеш i нам.
- I у второкласнiй можна менi,- Оленка йому. Помовчала, далi: - Менi
так i казано. - Усмiхнулась. - В отця Полi?вкта я це була.
Як була, розказала.
А на станцi? бiля того города, де живе отець Полi?вкт, Оленцi пересадка
була. По?зда другого ждать довго, надворi пiвдня, вона корзиночку
швейцаровi поглядать оддала, а сама до його пiшла: наблюдатель над щколами
i знайомий до того,спитать про мiсце його. Подзвонила. Впустили ??. Чиста
кiмната, олива горить. Вийшов отець Полi?вкт, повний, очi вузенькi,
благословення ?й дав, усмiхнувся - впiзнав Оленку; рiк тому, як була у
його вона з книжкою якоюсь i поклоном од завiдующого школою. Сiв отець
Полi?вкт. Оленка, така учтивенька, соромливенька, сто?ть перед ним та:
- Це вже я кiнчила, - так потихеньку до його.
Вiн:
- Ага... Що ж, трудно вчиться було?
- Нi, так...
Погомонiли трохи, далi Оленка:
- Я б вас прохала... як тепер пристро?ться менi вчителькою?
Отець Полi?вкт, чого й ждала Оленка од його, що вiн же увiв ?? у науку
у цю, усмiхнувсь та:
- Гаразд, гаразд, голубочко... Буду мать на увазi... Бога не забувать
тiльки треба, старших поважать... - Ранiш "ти" ?й казав, тепер обминав це
слово.
Не забула Оленка й про те, що ?й доведеться запомагать батьковi, а в
однокласнiй школi плата мала вчителям, вона:
- А чи й у второкласнiй можна менi?..
Помовчав Полi?вкт, далi:
- Кiнчила церковноучительську: мм... можна. Ось буде й мiсце гуляще в
однiй.
- А як я взнаю про те, чи буде мiсце менi, чи нi?
- Напишу нехай через мiсяць отам... Звiдаюсь ще де з ким.
- Такий добрий... - Оленка до батька.
?дуть. Ось якийсь домик визира? з-за тину. Стiни бiлi, покрiвля
червона, а рундучок зелений такий, виноградом диким порiс. Квiтничок перед
домиком тим, смужечками якимись, мережечками пiшов. Кущики зеленiють
якiсь. Та трояндою так i несе звiдтiля. А сад ззаду так i налiг на той
домик.
"От, - дума? Оленка, - буду вчителькою так у селi у второкласнiй;
житимуу хатi в такiй; квiтничок такий буде у мене, садочок, рояль, книги,
картини i... вiн, задумливий, милий, хороший. Будемо людей добру навчать,
до всього такого великого доходить будемо з ним".
Михайло:
- А ?вангелiя в оправi золотiй тут? - на корзинку показу?.
Кивнула головою Оленка, всмiха?ться.
- Отож гляди ??, з нею скрiзь буде хортуна тобi. В поле ви?хали.
Сонечко вранiшн? золотеньке, червоненьке, уже так осяяло все. Видно: там
он i там га? по долинах червонобокi пiшли. Там он рiчка блищить в очеретi.
А он десь церква бiлi? в селi. Чорнiють яри. Перепiлка, чуть, десь у житi
лящить. Жайворонок белькоче вгорi.
- Який же мир божий гарний! - скрику? Оленка.
Дорога повилася й повилася житом, синi?. Жито молоденьке, блискуче, так
зеленi? - пiшло. Вiтерець пахучий пiепотить у йому. Сокирки так голубiють
в гущавинi. А ось коноплi чорнiють, запахли. Горох по могилi послався.
Могила висока така.
"Могила... - замислилась Оленка. - Кого вона бачила? Татар скуластих?
лицарiв чубатих, козацьких? чи, може, аж скiфiв?.. Де все дiлося те, що
булр тут колись? Чи хоч сниться краса ця тому, хто, може, у могилi тiй
спить?.. Боже мiй, нащо той сон, такий вiчний, страшний, коли життя таке
гарне?!"
Сонечко вже височенько пiдбилось. Вже поминули й Гупалiвку з цегловою
церквою, з очеретами густими. Ось уже й вiтряки степурiвськi. Степурiвка
он збоку. А ось уже й гай: звiдтiль i звiдтiль на дорогу налiг. Дорогi,
рiднi мiсця! Там он, де якийсь кущик росте, колись курiпочку зiгнала
Оленка, ягiд шукала; а там, на пiдгiр'ячку, рвала купало...
Бричка ось ?де навпроти, Савка Гнатюк, вербiвський чоловiк, поганя?.
Хтось сидить за спиною в його, молодий, картуз - синя околиця.
- Студент Кочурин, - батько Оленцi.
Чула про Кочурiв Оленка. Савка, вiзник ?х, розказував про ?х батьковi в
хатi при ?й. Пани вони, люди багатi, освiченi. Старий Кочура в земствi
чимсь ?сть. А живуть вони недалеко од Вербiвки на хуторi.
"Що, якби познакомиться з ними?" - подумала Оленка.
Дачники в ?х часто бувають. Учитель з гiмназi?, Савка казав, часто
бува?: нежонатий, на щоцi родинка. Дочка ?сть у Кочури, студентка, Люсею
звуть, Савка казав.
Поздоровкався Савка, про?хали.
"Боже мiй, - подумали, - невже я не познайомлюся з ними?.. Люде вищо?
освiти! Таке ?сть гарне пишуть про ?х. Рай, мабуть, з ними".
Ось уже й хатки у садочках. Баштанець серед дороги ось дiтвора городить
з пiсочку. Он у споришi стовп бiлий сто?ть, "Вербовка" чорнi? на дощечцi.
- Здрастуй, рiдне село!
Вилами улиця. В лiву руч повернули. Ось уже... хто? Мати назустрiч iде;
Парася бiжить.
- Здрастуйте!
А ось уже й тин. Хата старенька вигляда? з-пiд грушi, зеленi? садочок.
Над вигоном он берести скупчились, на хлiвцi напирають. Клунька пiд кленом
чорнi?.
- А як повиростало усе! - скрику? Оленка. - Рожа он як зацвiла!
В хату ввiйшла: невеличка, стеля так низько, а стiнка напiльня так
оддулась. А така вона, хатка ця, мила тепер.
- Рiднесенька хата!
Мати самовар блящаний ухопила, налива? надворi;
Парася - школярка уже - угiллячка з печi дiста?, батько вигiряг
конячку, чкурнув за булкою в лавку.
Пройшлась Оленка по хатi, пройшлась по садочку, так ?й весело, любо,
таке ?й рiдне усе, - розiгналась до дядька Василя борозенкою через грядки.
I тут почалось.
- Куди ти? - мати од самовара до не?, так суворо. Почервонiла Оленка,
зупинилась.
- А вам що? - пита?.
Мати:
- До сяких-таких не ходи!
- Ось киньте-бо це!
- Не йди, я тобi кажу!
- Та поки ж це буде? - махнула рукою Олейка, пiшла.
Мати:
- Та не дозволю ж я, - кричить, щоб моя дитина, що найук дiйшла отаких,
та до ворогiв мо?х ходила! - Вхопiиш палюгу та трах, трах нею по шибках у
хатi сво?й.
Стала Оленка, дивиться. Вийшла дядина з хати, - там недалеко хата од
хати i дверi напроти дверей.
- Що там таке? - обзива?ться.
- Не мани, сяка-така, дитини мо??, сво?ми втiшайся!
- З ума зiйшла? - Оришка ?й.
Палажка:
- Ось тобi, о! - крутить дулi, да? Оришцi. Якiсь люде йшли улицею,
поставали навспинячки, дивляться. Прийшов Михайло з булкою, теж дивиться,
став. Повiсила голову Оленка, похилилась до себе в садок. Закипiв самовар,
нiхто й чаю не пив.
Х
Обгорта? Палажка на грядках картоплю пiсля цього якось i дiйшла до
обнiжка, що лежить гребеником мiж частками Василевою i Михайловою. Такий
вiн бридкий ?й: так нерiвно город роздiля? i за ним такi вороги живуть!
"Хоч устругнуть його трохи", - дума?.
Подивилась до Василево? хати - не видно нiкого та за соняшниками не
дуже й примiтне ??, нахилилась, клю? шарiвницею обнiжок той. Так гарно ?й,
таке ?? усердя бере: в обнiжковi зазубнi робить, а поз обнiжок,
пiддовбуючись пiд його, рiвець прогорта?.
"Хай трохи-потроху обвалю?ться у наш бiк, - дума?, - до ворогiв
посува?ться: все ж таки нам город буде ширшать, а ворогам зло".
Другого дня прогонив Василь кури з грядок та й до обнiжка наблизивсь.
Побачив - скипiв. Сердитий-такй якийсь вiн, чорний, усатий. Побiг, ухопив
заступ, давай загортать той рiвець, зазубнi тi. I землею з грядок
Михайлових загорта?.
- А, сякi-такi!.. - кричить.
Михайло був тодi в хатi у себе з чоловiком одним. Як вискочить.
- Що то ти робиш!- визвiривсь на Василя.
Василь:
- А то он що пороблено? - показу? йому зазубнi.
Бачить Михайло, що пороблено, i хто поробив, догадався, бачив бiля
обнiжка Палажку учора, та це байдуже йому: у Василя частка бiльша, вiн те
зна?.
- Що ж там? Нiчого! - Василевi вiн.
- А, так нiчого тобi!
Горне Василь з грядок його землю та зачiпа? й картоплю йому.
- Рятуйте! - кричить Михайло.
Виходить з хати i чоловiк той. А чоловiк той - Семен Остапчук. Чоловiк
багатий, поважний, письменний. Був вiн од Вербiвки суддею тодi в волостi.
Iде й вiн до обнiжка, такий здоровий, показний, рудий трохи.
- Що таке? - пита?.
- Подивiться ось, - Василь до його, - що воно пороблено обнiжковi це?
Подививсь Остапчук, та тiльки не за Василем оступивсь. Василя не любив
вiн за його вдачу сувору, що й до його, суддi, вiн непривiтливий був. А
Михайла тодi ще саме було й треба йому: прийшов до його на роботу кликать
до себе, i пообiщав Михайло.
Всмiхнувсь Остапчук та:
- Що ж? тут... нiчого такого. Почервонiв Василь:
- Як нiчого? - крикнув на Остапчука.
Остапчук:
- Чого ж кричать?.. На кого кричиш? - з серцем до його. Вiн:
- А що ж?.. Лiзуть у мiй огород, i нiчого? Михайло:
- А як у тебе он i город ширший, i не кажеш того!
- А тобi що до того? - гримнув на Михайла Василь. Подививсь i Остапчук
на Василiв город: од обнiжка до улички, i на Михайлiв: од обнiжка до
лiски,-городи узенькi, примiтно, що ширший, хоч i не набагатечко.
- Ширший, да, - додав Остапчук. Почервонiв ще дужче Василь:
- Так i ти... i тобi заздро, що город ширший у мене?-визвiрився на
Остапчука.
- Не тикай!.. З ким ти потикавсь? - Остапчук до його.
- А що ж?
Остапчук:
- Грубiян отакий... У город он лiзуть до його... До такого i слiд
лiзти.
- Що ти? Що слiд лiзти? - скипiв Василь. - Що ти, чорт рудий, пiддрочку
да?ш?
Дивиться Остапчук, почервонiв, далi:
- Що ти? що ти менi оскорбленi? наносиш таке?! - закривав,- Чу?ш! -
обернувсь до Михайла.- Чортом рудим мене зве! Свiдком будеш: процентуюсь.
Увiйшли в хату Остапчук та Михцйло. Була в хатi й Палажка, сидiла на
полу, пiр'я в решетi драла. Оленки ж не було й у городi, десь зiйшла од
клопоту. Всмiха?ться Палажка: увесь час у вiкно одсунене слухала бучу.
Остапчук нiчого. Увiйшов у хату, щоб цiпок узять та додому йти та й... сiв
на лавi, похнюпивсь. Сердито йому. Як-таки так? Якийсь-небудь харпак i
його, суддю, такого чоловiка поважного, так образив! I за це йому тiльки
арешту може буть суток з скiльки. Щоб i робив йому! Пiдняв голову:
- А з якого благополучiя у його, прохвоста, город бiльший? - почав до
Михайла.
Почухав потилицю Михайло, сiв на лавi й собi та:
- Подарував старий йому трохи... пiдлiз.
- А документа ж нiякого в його нема од старого?
- Нема.
Стиснув Остапчук плечима.
- Дивуюсь, - каже, - тобi: чого й дивишся на його тодi? Тобi ж тут
жалiться можна в суд: нас, мов, два брати, город батькiв, а владi?м
нерiвно ним. Прощу порiвнять нашi частки.
Мовчить Михайло, дивиться на Остапчука. А Палажка так радiсно:
- Порiвнять! От спасибi вам... дайте стежку в цiм... доказать
сяким-таким!
Всмiхнувсь Остапчук. Оце-то йому допекти Василевi!
- Чого ж, - каже до не?, - можу дать стежку. - Повернувсь до Михайла:-
Тiльки тут от що: того, що як там було в вас - чи подарив йому батько, чи
як, - згадувать у судi не треба, а просто: Василь, мов, сам захопив
стiльки города собi.
Мовчить Михайло, в землю дивиться.
А Палажка:
- От спасибi вам! - до Остапчука. - Я вже вам робить що без грошей
послухаю за таку йашу добрiсть до нас.
Знов усмiхнувся Остапчук: це ж йому й користь iце з цього буть може.
- Еге, я добрий, звiсно... Захопив прямо, кажи, - навча? Михайла. -
Знайти тiльки для хворми свiдка такого, який би теж так сказав, i дiло
вгорить. Я потягну руку за тобою. Перебалакать ще з товаришами суддями
можу... i присудимо тобi посунуть обнiжок у Василiв город... Добре?
- Не знаю... коли б... - Михайло почухавсь.
- Що "коли б"?
- Коли б грiха не було тут.
Всмiхнувсь Остапчук, прихиливсь до Михайла та:
- А за обнiжок?.. Як тут грiх, то й за обнiжок же грiх: з вашого ж боку
вiн скопаний.
Всмiхнувсь i Михайло, помовчав, далi:
- Та це так, тiльки... обнiжок дiло менше, а це... батькове слово треба
ламать i... на Василя- захопив ще треба казать. Та й... обнiжок не я й
скопував ще.
Палажка:
- I тебе сi та тi й вигадували такого менi... - почала кричать на
Михайла.
Зареготiв Остапчук.
- Подумайте,- каже,- над цим.- Взяв цiпок, пiшов.
Почалося справжн? пекло в хатi у Михайла. Палажка вже тiльки й зна?, що
гризе йому голову:
- Сякий-такий, одбирай, що попустив! Слуха?-слуха? Оленка це, почне
вбалакувать матiр:
- Ну, мамо, що ви за людина така? Нащо гризня ця?
- А тобi чого треба? - визвiриться мати на не?.
- Кончила вчення, мiсця шукай!
"Ну,було дума? Оленка, - коли б уже швидше те й мiсце: зароблю грошей
i, на чiм не стане, куплю у дядька смужечку, що попустив йому батько.
Нате, мамо, - скажу,та цитьте!"
XI
Пройшло вже бiльш мiсяця з того часу, як пообiщав отець Полi?вкт
написать Оленцi про мiсце. Жде-жде Оленка, не чуть нiчого од його. Чи не
забув? Почала турбуваться.
А то одного разу почула од Сергiя вона, що сам чув десь, що отець
Полiевкт, який завжди живе у губернському городi, зараз перебува? у батька
свого, а цей живе у городi, що недалеко бiля Вербiвки, - невеличкий,
повiтовий. Батько його, сивий дiдусь, заштатний батюшка, слабував дуже
тодi, i вiн при?хав одвiдать його. Стукнуло в голову Оленцi: чи не пiти це
до його, нагадать про обiцянку йому? Вечорiло тодi вже, як вона цю звiстку
почула. Дiждала другого дня, причепурилась, чкурнула. А там усього сiм
верст до города.
Пiвдня. Прихожа Полi?вктового батька. Оливою, калошами пахне. Сидять на
лавцi в прихожiй: Грищенко у тужурцi, якась панночка в чорному, ще хтось
безусий у блузцi, - видно, теж до отця Полiевкта прийшли. Сiла Оленка й
собi. У сусiднiй кiмнатi чуть Полi?вктiв голос; балака? так повагом з
кимсь.
- Любов до ближнього, - каже комусь, - любов, про яку так учив нас наш
божественний учитель Христос, - велика рiч. I ми, служителi його, у
проповiдях наших повиннi дбать про не?.
"Милий отець Полi?вкт, - дума? Оленка,-про яке святе дiло вiн дба?!"
А серце тiльки тьох-тьох у не?: що то вiн про мiсце ?й скаже.
Ось iде через прихожу у кiмнату у ту баба якась в попереднику, на
прислугу схожа.
Оленка до не?:
- Доложiть отцю Полi?вкту, що я хочу бачить його:
Панасенкова, скажiть.- Пiшла баба у дверi, зачинилась, докладу?.
- Так i Панасенкова тут?- чуть отця Полi?вкта. - Пам'ятаю... там
така... - почав до когось, - по науках у школi не було кращо? за не?.
Дякували менi, що таку ученицю знайшов. Там даровита, а працьовита!.. Може
неабищо буть з не?.
Чу? це Оленка, всмiха?ться.
"Значить, коли за таку ма?ш мене, - дума?, - подба?ш для мене. Ану, у
якiй же второкласнiй ти помiстиш мене? У дiвчачiй, звiсно. Ну, й
працюватиму ж я! Буду вчениць сво?х до думок глибоких привчать, до
людськостi, правди; буду ?м книги гарнi читать. Пiдiйду до сi?, до тi?,
всмiхнуся до не?, вiзьму за щiчку ??. Боже! Як я ?х буду кохать!" - Аж
устала Оленка, пройшлась по прихожiй, так ?й гарно зробилось.
Вийшов якийсь батюшка од отця Полi?вкта, молодий, високий, надiв бриль,
пiшов собi. Визирнула баба з дверей незабаром за батюшкою:
- Iдiть хто... - каже.
Схопивсь Грищенко, почимчикував до отця Полi?вкта. Дверi зiстались
одхиленi, Оленка сто?ть бiля комина i ?й видно: отець Полi?вкт сидить за
столом у рясi шовковiй, такий поважний, а Грищенко вклонився перед ним
низенько так, склав руки на грудях i так облесливо пiдiйшов до його.
"Яке ж низькопоклонство!" - подумала Оленка.
- Ваше високопреподобi?! - почав Грищенко до отця Полi?вкта. - Заставте
за вас бога молить: допоможiть менi перевестись у второкласну куди!..
Прошенiе ось... - Вийняв похапцем з тужурки бомагу, пiднiс ?? отцю
Полi?вкту, сто?ть, знiтивсь перед ним, голову набiк.
"Як же i принизився!" - подумала Оленка. ?й аж соромно стало.
Подививсь у те прошенi? отець Полi?вкт, далi:
- Гаразд, голубчику! - та й положив на стiл його.
Поцiлував Грищенко ще раз отця Полi?вкта в руку, вийшов, всмiха?ться.
Дивиться Оленка на його.
"Цуцик ти, цуцик, - дума?. - На двох лапках ста?ш. До чого це воно? Хоч
i начальство ж отець Полi?вкт, а вiн же чоловiк, як i ти. I невже простiш
як не можна держать себе з ним? Ну, взять хоч i благословення, та без
корчiння такого. Або... або й зовсiм нащо здалося воно?.. Тепер же не
школярi ми вже!"
Дiйшла й до Оленки черга. Увiходить i справдi не бере благословення.
Сказала "здрастуйте" та й сто?ть, усмiха?ться. Полi?вкт зворухнув рукою,
повiв по столу, та й нiчого. Далi схитнув головою та:
- Розумна стала дуже, - про себе нiби, хоча почула i Оленка
це,почервонiла, мовчить.
Вiн.
- Що вгодно? - так сухо до не?.
Оленка:
- Ви обiщали мiсце менi, так,.. чи не чуть ще?
Насупив брови отець Полi?вкт: .
- Не чуть...
- А коли ж буде чуть?
- Не знаю... Можна проситься iнше куди. Хто там ще ?сть до мене? -
гукнув до дверей.
Щось важке-важке пiдступило пiд горло Оленцi. Похнюпилась, пiшла од
його. На пiшохода дожидав ?? Грищенко, щоб рiазом додому йти. Веселий
такий.
- Ну, слава богу, - почав до Оденки, йдучи, - прийняв прошенi? i
"гаразд" сказав... Воно й не що, а все-таки у второкласнiй вчителювати
краще. Мiй знакомий один у городському вчителю?, бачив я сьогоднi йото,
такий у гудзиках! Форма нiчого в городському. I в второкласшй нiчого:
канти червонi, кокарда.
"I ти задоволений, - дума? Оленка про Грищенка. - Ти, що так про форму
мариш! Значить, про даровитих тiльки балачки, а на дiлi- хоч вiн i
нiкчемний, пустий, тiльки ворон збивать з тупiль, а, - аби цуцик!.. Де ж
обiцянка хоч?"
Толока. Будяки проти сонця так червонiют?". Роззира? Грищенко
сюди-туди, всмiха?ться. Оленка нiчого, повiсила голову, йде.
"Так он воно що! - про Полi?вкта дума?.Ось яка любов до-ближнього!..
"Дбать у проповiдях"... а в життi... слова однi... Значить, ?сть любов
тiльки до честi од ближнього! I за неоддання ?? ви так одпиха?те од себе
його! I ви ще служителями Христовими себе вважа?те!"
Пригадалася Оленцi тут притча про виноградарiв, у якiй хазя?н один
послав слуг до виноградарiв забрать ягоди, а виноградарi взяли й тих слуг
повбивали.
"Убивцi! - подумала. - Хто й служив би йому, ви й того уб'?те".
Пригадалося ?й i те, що нагорода у не? - ?вангелiя позолочена.
"Нащо ви хоч золотите ??!" - подумала.
Другого дняi i ранок ще, а в хатi гризня.
Мати на батька:
- Ноги муляють черевики позалатуванi, нових треба!
А батько:
- Нащо керсету у глину вробила? Глядiть треба, коли брать нiгде нiчого.
Вона знов про город йому.
"Чого ж тепер сподiваться менi? - дума? Оленка. - Що робить? Гинуть...
гинуть у цьому пеклi серед гризнi, вбожества?"
Вийшла з хати, стала на порозi.
"Та що ж робить-таки?"дума?.
Пiшла в садочок, сiла на лавцi, пiдоперлась рукою.
"Хiба знов до Полi?вкта пiти? - дума?.-- Так... сто?ть пак iти до
такого?! Проситься в iншу ?пархiю?.. Хоча... не такi пак i там Полi?вкти!
Хiба,.. в земську школу вдариться?"
Здумала про земство Оленка, здумала й про Кочуру, який чимсь у земствi
?сть, Савка казав. Пригадала студента його, якого зострiчала, ?дучи
додому. Про Лсю, дачника-вчителя, про яких Савка розказував, здумала. Про
панiв, про яких десь у книзi читала, згадала. Були освiченi, багатi були.
Людям, що працювать чи вчиться бажали, а не мали змоги, запомагали.
"А що, якби це до Кочур сходить? - дума?. - Люде теж багатi, освiченi,
не попiвсько?, звiсно, освiти. А не краще пак чоловiк освiченiший? i люде
з знакомствами, звiсно. А жить так бажаеться... жить, працювать, робить
щось таке гарне, велике... Невже б вони як-небудь не запомогли це менi, не
пристро?ли де абощо! Сходжу. Тiльки самiй нiяково мов. Чи не пiшов би й
Сергiй за товариша?"
Прокралась до Сергiя Оленка.
Згодився Сергiй пiти, тим бiльше що Кочурин студент ще був i знакомий
йому. Iшов колись у Книшiвку Сергiй та од тiчки собак оборонив його в
полi, як вiн саме гуляв. З того часу здоровкаються.
Порiшили в недiлю сходить до Кочури.
XII
Прийшла й недiля. Ранок. Посила? батько до церкви Оленку, не йде.
Полi?вкт ?й на думцi.
"Чого я пiду, - дума?, - коли служителi церкви такi!"
- Безсовiсна! - батько на не?. - Хiба ж можна до церкви не йти? Це
Сергiй усе тебе зводить з ума!
- Отож... - Палажка од печi. - Там не тiльки Сергiй у бога не вiру?, а
сяка-така й мати його: у церквi вже хто його зна коли ?? й бачили!
А Оришка й справдi тодi давненько вже в церквi була: ходить ?й трудно
було; мочила коноплi пiд холод раз та захолодила ноги, болiли. Палажка ж i
сама ранiш коли-не-коли бувала в церквi, а тепер, як стала Оленка
"баришенькою", часто стала бувать. Увiйде, запиша?ться так, а вiзьме
свiчку, закопилить губу та аж на самий перед лiзе ставить: дивiться, мов,
люде, чия я мати.
Сонце вже височенько було. Батько до служби пiшов, Оленка до Кочури
збираться давай. Внесла з комiрки плаття голубе, празникове, керсет
плисовий. Що надiть? Те й те приношене. А в шкiльному синенькому, яке
зараз на ?й, i зовсiм не личить iти: коротке, й лiктi вже видно. Голубе
празникове мов найчистiше, - надiла: приношене-таки й ситцеве.
"Нiчого, - дума?, - до людей освiчених iду: не поди-йують".
На вигонi ждав Сергiй ??, теж у ситцевiй блузцi, пiшли. Поле. Ось жито
сто?ть у копах. Скот пасеться в стернi. А ось гречка бiлi?-цвiте. Мед
пахне-пахне, а бджоли тiльки джж!.. Так гарно йти.
Балка ось. Хтось вибiга? велосипедом iз не?: бiла сорочка, картуз
бiлий, синя околиця. Хто? Студент Кочурин! Добiга?...
- Здрастуйте! - до Сергiя. Велосипед похитнувсь, i вiн зскочив.
Почоломкався з Сергi?м. Познакомив з ним i Оленку Сергiй.
Вiн:
- Ху! Ухекався так... катаюсь... - Вийняв платок з кишенi, утира? лоба.
- Ху! Люблю побiгать до чаю, краще питиметься. А ви ж це куди? - до
Сергiя.
Сергiй:
- А так... ходимо... - збрехав поки що.
- Засидiлись?.. Чита?те, мабуть, усе?
- Не дуже, - Сергiй йому. - Книг нема? таких. - Помовчав. - У вас там
не можна б розжиться яко? коли?
- Зайдiть коли. У нас гарна бiблiотека. Чому ж?.. I погуля?мо в нас. I
ви... - звернувсь до Оленки студент.
Так радiсно всмiхнулась Оленка: цього ж ?й i треба. Почервонiла та й
очi в землю.
- Не стiсняйтесь,- студент ?й, - я знаю про вас: розказував Савка, як
зострiчалиеь тодi, пам'ята?те?
- А коли б же й справдi до вас забрести? - Сергiй до студента.
- Хоч i зараз ходiмте.
Пiшли. Студент велосипеда веде, Оленка з ним поруч iде. Так бадьоро
йде. "Ану, - дума?, - як привiтають пани нас? Тi, про яких я читала, були
такi добрi: i пригрiють чоловiка, й розважать. Звiсно, люде освiченi: про
людськiсть знають уже i багатi: бiднiсть не злить ?х. А як я буду
поводиться з ними? Як скажуть: " Не стiсняйтесь, будьте як дома"...
"Дякую", - скажу. Картини в ?х ?сть, квiтки: побачу якi. Книг попрошу.
Рояль, може, в ?х ?сть, пограю... так бажа?ться... так давно вже грала".
- Що ж, ви кончили школу ту? - студент до Оленки.
- Кончила.
- Розказував Савка... Iнтересно: так попали учиться. Хист, видно, до
грамоти ма?те. Що ж тепер робить дума?те?
Помовчала Оленка, далi:
- Не знаю й що.
- Як! Знання сво? в життi прикладайте. Учителькою гарною можна б вам
буть абощо. Iнтересно: з народа сами, та якби стали видатним чим.
Працюйте.
Всмiхнулась Оленка:
- Не знаю тiльки, де б працювать.
- Чого?
- З батюшками не везе щось менi: пообiщав один мiсце, потiм... одказ.
- О! - зареготав студент. - Знали з ким мать дiло! Киньте попiв.
- А як би в земську школу менi. Як на вашу думку: з
церковноучительсько? можна туди?
- А чому ж? Хоча... знайомство ?сть яке в вас?
- А якби до вашого батька звернуться?
- Звернiться. Познакомлю.
Всмiха?ться Оленка: "Ось-ось чого бажаю, досягну", - дума?.
- I вам, зна?те що! - студент до не?. - Чому б вам не поступить на
курси медичнi, як сестра моя?.. Буть лiкаркою, полегчать людям страждання,
визволять од смертi ?х.
Дивиться Оленка. "Боже мiй,-- дума?. - Яке ж велике дiло полегчать
людям страждання, визволять од смертi ?х!" - Помовчала: - А як же б
поступить на тi курси, трудно, мабуть, з мо?ю освiтою?
- Чого? Пiдготовиться можна. До Люсi, сестри мо??, звернiться: та
скаже, як там.
"Так от! - дума? Оленка. - Що, якби пiдготовиться? А можна ж так:
учителювать i готовиться! А в Люсi, може, есть i книги такi... От якби й
справдi! Життя таке коротке... Чом не використувать його на щось гарне,
велике? Тiльки... на курсах коштiв же треба! Ну, та як небудь там... мiж
людьми добрими... А як Люся? Вона така, мабуть, добра... от подружити б!..
А студент? - Позирнула на студента Оленка: такий гарний, чорнявий,
худощавенький трохи i так грi? од його. I велосипед його такий хороший, i
блуза, i все..."
Серденько так забилось у не?.
Увiйшли у яр величезний якийсь. Дерева-дерева зеленi? в йому! А дiм
такий бiлий, здоровий на пiдгiр'? сто?ть. Став ось. Верби позвисали над
ним, сонечко гра? в водi. Гребля. Ворота помережанi. З-за огорожi дощано?
визира? акацiя. У хвiртку ввiйшли. Волоськi орiхи позвисали над стежку,
квiтки перед домом рябiють. А рояль так луна? в одчиненi вiкна! Ну й згуки
ж, небеснi згуки! Так i линуть у душу Оленцi: хочеться ?й i плакать, i
смiяться. "Люде, - хочеться крикнуть. - Нащо зло на свiтi здалось?"
Балкон зеленню повитий. В прогалявину видно: пани сидять на балконi,
саме чаюють, блищить самовар.
Так Оленцi боязко-радiсно.
Поставив студент велосипеда на дворi, на балкон ?х веде. Стiл
довгий-довгий, а ласощiв усяких!
-Здрастуйте! - Сергiй та Оленка до панiв, так соромливо. Стали на
порозi, стоять.
Подивились-подивились пани ?м на ситець, та й нiчого.
- Снiда?те вже? - студент до панiв.
- Еге, - хтось промовив.
А Кочура старий, лисий, здоровий, - знають Сергiй та Оленка його: у
город часто через Вербiвку ?здить поз ?х, - чвяка? щось та:
- А то ж що за люде? - на Сергiя та Оленку показу?.
Студент:
- Та це... знакомi мо?: учитель народний i... хоче у земство проситься,
- показав на Оленку.
- Гм! - буркнув Кочура та й губу закопилив так призро.
Почервонiв студент, наче йому соромно стало, що привiв знакомих таких;
промовив "знакомтесь" та й пiшов у поко?.
Почервонiла й Оленка: "Та невже це так нас вiтають! - подумала. - I
студент... так ласкаво балакав дорогою, а тут... чкурнув мерщiй. Слова
однi... марнi, пустi".
Скраю ось сидить якась панночка. Плаття рожеве на ?й, а щiчки пухкенькi
такi.
Да? ?й руку Сергiй так невмiло, несмiлко; Оленка теж так саме за ним.
Всмiха?ться панночка, тиче ?м пальчики. Переглянулась з кимсь усатим,
п'ятенце на щоцi, обо? всмiхаються. Ще дужче почервонiла Оленка. Дiйшла до
старого Кочури, саме запиха?ться грiнкою, не бачить ?х.
- Здрастуйте! - Сергiй до його.
Глянув, ткнув сво? пальцi ?м, мнякi та товстi. Дiйшли до усатого з
п'ятенцем на щоцi, газету саме чита?, - теж тако?. " Познакомились " ще з
панi?ю якоюсь товстою, мабуть, Кочурихою. Та дала ?м пальцi так милостиво:
- Здрастуй, здрастуй, голубушка, - до Оленки
всмiхнулась.
Поставали далi пiд стiною обо?, стоять.
"Та невже це така iнтелiгенцiя, - дума? Оленка, дивлячись на панiв, -
такi люде освiченi... вйсокомiрнi, байдужi?"
Рояль годi лунать. Входить якась панночка в коричневому; за нею й
студент. Посiдали до чаю й вони. Поколотив ложечкою у стаканi студент,
глянув на Сергiя й Оленку та:
- Може, й ви хочете чаю? Сiдайте.
Робить нiчого. Сiли на порожнi стiльцi. Гукнув студент горничну. Та два
стакани винесла, поставила перед ними. Стоять тi стакани порожнi: рожева
панночка усiм налива?, а ?м i нi.
- Люся! - студент до не?. - Налий он.
Налива? Люся, всмiха?ться.
- Я й забула, - каже.
Смаку? Оленка той чай i без сахарю, без нiчого.
"Чого я пiшла сюди." - дума?.
Усатий щось про Персiю балакать почав. Голос його такий противний
Оленцi. А пики у всiх страх осоружнi якi! I таке все ?й вороже, чуже: i
банка з варенням, i зелений балкон, i бiлi дверi, що йдуть у поко?. А
повiтря так воняе панами.
Почали розходиться: усатий надвiр з Люсею, студент у поко?. Тi теж -
хто куди. Зiстались удвох Сергiй та Оленка.
- Ходiм звiдцiля! - до Сергiя вона.
Сергiй:
- А про мiсце ж?..
Аж побiлiла Оленка:
- Та що я, собачка яка, щоб прохать мiсця в таких ситих, байдужих, дiло
мать з такими?
Сергiй:
- Так хоч книжки... - Пiдiйшов до дверей: - Павле Iвановичу! - гукнув.
Виходить студент.
- Так книжки... - Сергiй йому.
- Можна... Ось я папi скажу тiльки. - Пiшов. Виходить i папа, дивиться
сторч.
- Що таке? - пита?.
- Байрона почитать... Будьте ласкавi, - Сергiй йому.
Подививсь-подививсь пан на ситець Сергi?вi, далi:
- Прийдете iншим разом коли, або... може, я вам передам як-небудь,
шукать зараз далеко. - Пiшов.
- I попрощаться нi з ким! - всмiхнувся Сергiй. "I я пiшла до ?х!.. -
дума? Оленка, йдучи дорогою. - Мала прохать ?х!.. На вiщо це схоже? Яка ж
я дурочка!.. Не навчив Полiевкт, полiзла... надiялась так, марила... Якi ж
жалiбнi мо? мрi?, надi?!.. Яка ж легкодуха я! У людей отак вiрить, шукать
запомоги у когось. А, щоб мене чорт узяв!"
Сергiй:
- Значить, так... Посилай прошенi? тепер за мiсцем сюди-туди...
- А, пiшли вони, всi мiсця i люди! Не бачить ?х, злих, не чуть ?х!..
Доходять до села свого. Сонце з пiвдня вже звернуло. Душно. Вигiн. Бiля
вiтряка в холодочку сидять хлопцi, дiвчата. Данило, в синiй жилетцi,
положив руку Ганнi на шию, а шия у не? така у намистi. Петро, що колись з
ним Оленка в школу ходила, схилився на Прiську. Такi веселi: спiвають,
жартують.
"Щасливi! - дума? Оленка про ?х. - Спiвають собi, i до всяких
iнтелiгентних, освiчених, ситих, тупих ?м дiла нема! Що, якби це так i
собi. Жить дома, спiвать так у недiлю, а в будень на городi чи в полi
робить... Квiточки, сонечко... I все так просто, до природи так близько.
Нiяких "освiчених", нiяко? iнтелiгенцi? тобi тупо?, нiкчемно?... Пiшла
вона!.."
ХIII
Почала Оленка й справдi привчаться жити дома. Уперiд матерi до роботи
хапа?ться. Зрива?, чистить квасолю; зрiзу?, вибива? соняшники; се-те
робить. Та дарма. Почу? гризню в хатi, кинеться ?сти, та нiчого, - сумна
така зробиться.
А то сидить вона раз у садочку. Сергiй в хатi у себе гра? на скрипцi.
Дверi одчиненi в його, i чути Оленцi гру ту. Слуха?, - i так жалко ?й.
Пригаду?ться ?й рояль, на якрму вона вчилася грать; пригаду?ться те, про
вiщо так недавно марила вона: вiн- милий, задумливий, книги, картини... Де
ж воно це?
А раз увiходить у хату Оленка. Садять на лавi у ?й:
батько i Якiв Васюк, сусiда один.
Васюк:
- Треба оддати, пора вже - до батька.
А батько позичав колись у його рублiв скiльки на плаття Оленцi.
- Пiдождiть трохи,- проситься, - Ось Оленка заробить, оддам.. -
Повернувсь до Оленки: - Оце ж пам'ятай, дочко...
"Бiдний батько, - подумала Оденка, - i вiн же не зна? про дiла мо?! А
що буде, як узна??"
Думала;! думала, послала просьбу в iншу епархiю за мiсцем-таки.
Второкласно? не згаду? вже. " Хоч би у церковноприходськiй, - дума?,--
бути".
Палажка ж сво? дiло робила: за вгород Михайловi голову гризла та
гризла. Остапчук теж. Де стрiне його:
- А що, як про вгород? - пита?.
- Та так... - почуха?ться Михайдо, - не знаю.
- Подумай.
I Михайло вже усяк передумав.
А то в полудень якось увiходить Палажка з комiрки:
- Сi та тi хазяйнували б тебе,- почала на його. - Дiжу на завтра
вчинять, а борошна нема, а ти... шукай борошна йди та город, що попустив,
одбирай!
Жито ще тiльки возили з поля тодi, й нового борошна не було ще. Кiнчив
Михайло жилетку, що саме латав, надiв ??, взяв мiшечок, вийшов з хати...
Куди йти? Напозичався вже так, що й у вiчi людям дивиться нiяково. Сто?ть,
на город Василiв дивиться.
"Нi, таки справдi одiбрать те, що попустив,- дума?. - Який кущ картоплi
продав би з тi? смужечки, мовляла Палажка, i то б же яка це запомога була!
А чи грiх який за одбнрання чи й за те, що на Василя треба казать
"захопив", то... Остапчук же первий цро це нагадав. Йому й грiх нехай. Та
й... хоч би й менi! То хiба тут такий уже грiх, що й одмолить не мфжна
його? Я ж вiрую в бога! Друга р?ч у бога не вiрувать, як Сергiй он:
коли-не-коли ти в церквi побачиш йото, а побачиш,то як пень вiн сто?ть. А
я ж таки... з усердям стою. I до святих знамуюсь, i все; i пости сповняю,
говiю разiв скiльки на год. А на страснiй недiлi й озвару не ?м. Да?
Остапчук пораду, спасибi йому, так, значить, i буть. А дай до його сходжу,
побалакаю та й борошна в його, може, вiзьму".
Балачка з Остапчуком про це вже була коротка у ?х. Зiставалось тiльки
свiдка знайти. Недалеко ходили по його. В Остапчука тодi саме був на
роботi, дрова рубав, Омелько Бовкун. Омелька цього знають у селi як
чоловiка, що легко його пiдмогоричить можна: любить випити, любить i
збрехать. Сам невеличкий, нiс синiй. Покликали в хату його.
- От що, Омельку, - почав Остапчук до його, - наш могорич ось з
Михайлом тобi.
- Як саме?
- У брата Михайлового города батькiвського бiльш, нiж у Михайла, так...
чи не посвiдчив би ти в судi, що Василь, мов, сам захопив його стiльки
собi.
Подививсь-подививсь Омелько на Остапчука, на Михайла, всмiхнувся, далi:
- А одвiту тут нiякого не буде менi?
- Ого-го! - зареготав Остапчук. - Якого одвiту?
- А що я не знаю iменно, як там... У холодну не вкинуть?
- Хто вкине? Василь? мужик необразований? Що вiн тямить? Сердитий, i
тiльки; так нам наплювать на те. А як захопив? Скажем... мм... та нащо й
здалося це: ми, суддi, далi й допитувать не будем тебе, щоб i не
спiткнуть.
- Так чого ж? Можу.
Узявсь Остапчук i жалобу написать, бо й за це, думав, якийсь день
поробиться йому. А вiн бачив, як жалоби пишуться, не одна перебувала в
руках. Тiльки як йому нiколи тодi саме було, збирався ?хать за медом у
пасiку, а завтра недiля, то вiн сказав Михайловi:
- Завтра, гуляючи, я сам надiйду до тебе та в тебе й напишемо.
Взяв на одробiток Михайло борошна в його, пiшов.
XIV
Прийшов Остапчук до Михайла в недiлю.
- Трудне дiло - позви, - почав до його. - Усе треба, щоб хтось руку тяг
за тобою, давав стежку тобi та й написав жалобу гарно... чогось воно
сто?ть!
- Потрудiться, спасибi вам, - Михайло йому. - Я вже вам за це услугую.
- Да, да! Молотить послуха?ш.
Сiв Остапчук писать i жалобу ту. Взяв на лутцi чорнило Оленчине, перо,
всмiха?ться.
- Тiльки зна?ш що? - до Михайла каже. - Я на пишу, а пiсля мене ще й
переписать треба комусь: я - суддя, i негарно, щоб моя рука була на
прошенi?.
Знайшов Остапчук бомажку у себе в кишенi, пише.
Злiг Михайло на стiл:
- А хто ж це перепише? - пита? у його. - Оленка хiба?
- Да, да! Вона ж согласна на позов на цей?
- За це вже й не знаю я. А Палажка:
- Согласна не согласна, дитина рiдна: перепише,
- сидить на полу, всмiха?ться.
- Да, да! - оскирнувсь Остапчук. - Дитина рiдна:
одних думок з батьком, з матiр'ю бути должна... Написав Остапчук,
продививсь, далi:
- Ну, тепер i ??... як ???.. погукайте.
Оленка тодi саме в садочку була. Якась пташка щебетала на гiллячцi, i
вона сидiла слухала; перед нею розгорнута книжка лежала.
Постукала мати у шибку, увiйшла Оленка в хату.
- Здрастуйте! - кивнула до Остапчука головою.
Вiн:
- Здрастуй! Тут ось чорновочка тобi, а перепиши сядь.
"Суддя, i такий неввiчливий! - подумала Оленка,- на "ти"..." -
Почервонiла.
Взяла чорновочку ту, дивиться в не?. Так-таки й написано: "Васьiлiй
захопил огорода..." Знала, звiсно, Оленка, що це неправда.
Подивилась-подивилась та й положила на стiл ??.
- Не буду я цього переписувать, - каже.
- Чому? - гукнула мати на не?.
- Тому що... зла не робiть! - та й iде до порога. Перебiгла мати дорогу
?й:
- Куди ти? - визвiрилась. - Нащо ти вчилась ось стiльки?
А Остапчук свариться пальцем на Оленку:
- Грiшно так! - каже. - Грiшно упорною буть. Ти зна?ш, що значить не
спушаться матерi-батька? ти... ти вчила заповiдi?
Оленка:
- Прошу не тикать на мене! - до Остапчука. Всмiхнувсь Остапчук:
- А хiба... з якого двора ти?
- Вчила заповiдi? - почав i Михайло. - Повинуйся, в писанi? сказано.
- Чого вам треба од мене?! - крикнула Оленка.
Мати:
- Ворогiв жалко тобi? - Штовх, штовх у спину ??: - Переписуй ото, того
треба нам!
Побiлiла Оленка, оступилась до полу та:
- За що ж... за що ж зневага така?
- Та сто?ть пак тобi, ледащо, ?сти давать, га? - хита? мати головою.
Розсердивсь i Михайло на неслухнянiсть Оленчину.
- Ох-хо-хо! - зiтхнув. - Скоромне у пiснi днi... до церкви не виженеш.
А Палажка до Остапчука:
- Сало у середу, в п'ятницю ?сть, - на Оленку показу?. - ?сть для борщу
трохи, - бере, хлiб маже ним.
Удавили сльози Оленку, не зна?, що вже й робить. Взяла ту чорновку,
перо, бомагу, сiла за стiл, перепису?.
Всмiха?ться Остапчук.
- Вот так... - навчав ??. - Що говорять тобi, слушать нада. I пости
чтить нада, до церкви ходить, i... i всьо, потому: грiшно. Через те бог i
дощу не да?, що тепер у його вiрують так.
Переписала Оленка, кинула ручку, вийшла надвiр. Так ?й важко, досадне.
Куди йти, що робить? Постояла трохи в садочку, на вигiн пiшла. Ходить.
"Зло,то ? зло! -дума?. - Хай уже хто, а то... батько наваживсь на таке
дiло низьке... богомiльний такий... От i вiра!"
Збоку в Оленки лежить кладовище, по пiдгiр'ю так розiслалось i таке в
деревi все.
"Лежать люде, - дума?, - i байдуже ?м зло".
Повернула до кладовища. Ровом обгороджене. Полинь, нехвороща стирчить
на ровi. Увiйшла у ворота. Стерня вiвсяна зразу на голiй мiсцинi, так
жовтi? на сонцi. Хрести, могили пiшли в деревцi невеличкому, видно -
недавнi. Далi вишник. Хрести такi сiрi, похмурi визирають iз його. Один
он, чорний, лежить у травi. А он запала могила, чорнi? нора в бур'янi.
Уявились Оленцi череп, кiстки того, що колись жив, а тепер там лежить.
"I це вiнець життя такий! - дума?. - Цiль його... нагорода за всi
турботи, страждання?!"
Трохи убiк берези бiлiють. Хрест бiлий, покрашений пiд однi?ю сто?ть.
Прийшла до його Оленка. "Андрiй Бiланенко" - напис на йому. Так... Чула од
Сергiя Оленка: умираючи, бажав Андрiй, щоб його поховали пiд березами, де
рiдко могили. Бажав i напис на хрестi мати рiдною мовою, сказав i який.
Сергiй йому й вирiзав. Чита? Оленка: "Вийшов на вчителя i... вiчного
упокою мiсце знайшов!"
"Так от мiсце! - дума?. - I його ж не минеш. Що ж тодi всi цi мiсця,
якi од Полi?вктiв, од Кочур усяких залежать?! Яка ж нiсенiтниця -
високомiрство ?х! Яке безглуздя запобiгати ласки у ?х!.. Шукати яко?сь
запомоги у когось! Життя... яка нiкчемна рiч воно!"
Подивилась на берези Оленка: вiття так порозвiшували. Подивилась униз:
видно, як кучерi вишневi в'ються по кладовищу, до рову спускаються; як на
ровi купчаться липи i як село порина? в садах.
"У якому гарному мiсцi Андрiй спочива?", - подумала.
За церквою видно кущ верб, такий рясний зеленi?. Уявилась Оленцi рiчка,
що там ?сть. ?? очерет обступив, лепеха. Пригадались Оленцi русалки, про
яких десь казку читала вона, що жили так у водi.
"От якби шубовснути з тих верб, - дума?, - зробитися русалкою, жить пiд
водою в кришталевих покоях, а зiйде мiсяченько, на вербах гойдаться".
Прийшла з кладовища Оленка. Сонечко було вже над заходом. Сергiй i мати
його грушi саме в садку у себе збирали.
"Збирають, - дума? Оленка, дивлячись на ?х iз грядок, - i не знають, що
й я зробила ?м зло: переписала бомагу таку".
Що б таке ?м гарне зробить? Як би хоч обiзваться до ?х? Ступила до
обнiжка та:
- Дядино, Сергiю, ви не сердитесь на мене? Зареготав Сергiй:
- О! - каже. - Видумай ще що. А дядина:
- Хiба ти що винна? Почервонiла Оленка, й нiчого.
XV
Почав уже батько й про мiсце в Оленки питати:
- Чого це тобi од отця Полi?вкта не чуть нiчого й досi?
- Хай!.. - махне рукою Оленка та й пiде. Усе вже вона було ходить
похнюпившись: у садку, на вигонi, на кладовищi, - неначе шука? чого. А
сердита зробилась! Заведуть у хатi гризню або посила? батько до церкви ??,
- люту?, кида? все. А ранок, холод надворi, - ходить боса бiля хати й
розхристана. Та день зiйде, ?сти i в рот iнодi не вiзьме нiчого.
А раз гiрко-гiрко якось до Сергiя всмiхнулась:
- А чого ?сть люде - покiнчають з життям? - пита? у його.
Вiн:
- Хто його зна. Читав я, що через легкодухiсть усе: бояться життя.
Схитнула головою Оленка, помовчала, далi так схвильовано:
- А не бачить цiлi, розуму в життi, страждати i боятися поквитуватися з
безцiльним стражданням, боятися смертi, скиглити, хапатись за поли життю,
аби тiльки жить, не знаючи для чого i нащо, - не легкодухiсть хiба?
Зробилась блiда-блiда, з лиця спала i попiд очима синi смуги лягли.
А батько жде: ось-ось вийде од Полi?вкта мiсце Оленцi. Заробив грошенят
трохи пiд хурою, набрав ?й ситцю на плаття, - сам, вона й не казала йому.
Да? ?й:
- На, - каже, - ший, щоб було в чiм ?хать на мiсце. - А Оленка сама
собi пошить плаття умiла вже.
Подивилась на ситець на той та й положила в скриньку його.
XVI
Прийшов час i суда за город. Тiльки не так вийшло це дiло, як малося
буть. Остапчук гадав, звiсно, що Василя, "мужика необразованого", легко
обiйти на судi буде можна i тим бiльше, що за "чорта рудого" судили його,
i вiн мовчав. А мовчав вiн тодi, бо вважав себе винним; а тепер, як чув
якось в окружному судi - був свiдком за когось - як обороняються люде, так
i собi тут почав. Почав зразу з того, що став гребувать, щоб Остапчук не
брав участi в розборi дiла цього, бо як з ним, Василем, сам дiло мав по
суду. (А за "чорта рудого" цей же i суд дав йому щось бiльше тижня
арешту.) Дзвонили на Василя тепер, холодною його лякали, а вiн добився,
таки, що Остапчук з-за столу вийшов.
А що казав Остапчук, що перебалака? з товаришами-суддями, так i зробив.
Бо Василь i сам трохи зачув Остапчука з то? кiмнати, де закусювали саме
вони.
- Учити треба таких, - чулось звiдтiль. - А то... нi за що тодi нашого
брата будуть мати, всi чортами рудими зватимуть нас.
I от тепер свiдка Бовкуна i справдi допитувать не всиловались. Та
Василь сам умiшався сюди.
Суддя, що сидить посерединi, червоний, у синiй чу-марцi, спитав
Бовкуна:
- Так ви зна?те: Василiй захопил?
- Iменно так, захопив.
- Ну, бiльш нiчого.
Василь аж з лавки пiдскочив.
- Як нiчого? - почав до суддi. - А чому ж... а спитайте його, як
захопив я?
- Нас нiчого вчить! - гримнув суддя на Василя.
- А чого ж ви так?..
За дзеленчав суддя у дзвонок: "Мовчать!" - крикнув.
- Та нi, - Василь йому. - Мене цим не заляка?те, Я й далi дверi знайду.
Подививсь-подививсь суддя на його, прихиливсь до другого суддi, що
сидiв праворуч, товстий, у чорнiй чумарцi, та:
- Сльота така. Як ви дума?те?.. до начальства ще може полiзти.
- Еге, - той йому. - То й нам нагорить.
- Ну, харашо! - суддя до Василя, далi: - А не скажете, як, примiром,
захопив Василiй? - до Бовкуна.
- Та так... звiсно... - Помняв-помняв Бовкун шапку в руках, та й
нiчого. Одказали Михайловi. Прийшов вiн додому.
- А що, як? - Палажка до його.
- Та як? Нiяк! Одказали.
Дивиться на його Палажка, витрiщила очi, далi:
- Що ж ти робив там?! Тобi б же настоювати було, прохать суддiв... Та
це ж яка радiсть ворогам! А, боже мiй!..
Похитала головою, плюнула та й пiшла до Оленки, що сидiла в садочку,
думала.
- Зазнавайся з панами! - почала до не?.
- Як зазнавайся?
- Так... Ти вчена: пани за тобою стоятимуть, до земського пiдеш: за
вгород поклопочеш. Почервонiла Оленка, мовчить.
- Чого ж мовчиш?
- Одчепiться!
Пiшла Палажка в хату, знов: i сякий i такий - почала кричать на
Михайла.
Як по душi дере Оленцi той крик. Встала, сну?, по садочку сюди-туди так
швидко. Де б дiлася, що б робила? Ходила-ходила, далi поза клунею, та до
Сергiя пiшла, не зна? й чого.
Був у хатi Сергiй, у шаховцi рився чогось. На лавi сидiв Грищенко.
- Поздоровте мене! - почав до Оленки Грищенко. - Таки не збрехав отець
Полi?вкт: у второкласну незабаром од'?жджаю.
"I ти од'?жджа?ш! - подумала Оленка. - От який отой свiт! - дума?. -
Свiт честолюбства, низькопоклонства, нiкчемностi". - Подумала, далi: -
Заграй менi, - до Сергiя.
Зачинив Сергiй шаховку, оддав Грищенковi ноти якiсь, узяв скрипку.
- Яко? тобi, польки? - побренькав, гра?.
Увiходить Василь, прийшов iз суда, поставив цiпок, почоломкався з
Грищенком, а на Оленку тiльки нелюбо так глянув. Почервонiла Оленка.
Пригадалася ?й та бомага, що вона переписала на його.
"Взнав про це, мабуть", - подумала.
А вiн i справдi взнав. Знакомий писар у волостi сказав йому, що Оленка
прямо написала, що сам чув од Остапчука.
- От i вiр ?й! - здивувався Василь тодi. - Що вона добра до тебе: i
ходить, i все.
Сiв на полу тепер, ?сть Оленку очима.
Похнюпилась Оленка: "Яке ж таки я низьке дiло пiддержала!" - дума?.
Сергiй:
- Може, козачка ще тобi?..
Мовчить Оленка: "I я не змогла не переписувати того, - дума?. - Яка ж я
ганчiрка!"
- Ну, так як?.. - почав Василь до Оленки. - Огорода з батьком та
матiр'ю одбирати у мене! Що ти написала на мене?
Побiлiла Оленка. Подивилась-подивилась на Василя, i нi слова. Встала,
пiшла. Палажка саме з вiдром iшла з хати з сво??, побачила, звiдкiль
Оленка йде. А Оленка навпростець, борозенкою, прямо йде, не крадеться вже.
- I сяка, i така! - почала на не?. - Ти таки ходиш до ?х!
- Та й клята ж!.. - Оришка з грядок на Палажку.
- А ти? - Палажка до не?. - Ти он у бога не вiру?ш, ти... до церкви не
ходиш. Тобi церква не мати, бог не отець!
Нiкому нiчого Оленка. Похилилася в садочок собi.
Заходило сонечко саме, золотило садочок, що жовтiти починав. Лiто вже
наприкiнцi було. Сто?ть Оленка та так дивиться на садочок, на сонечко.
Стемнiло. В хату Оленка ввiйшла, лампу на стiл узяла, скриньку бiля
столу на ослiнцi поставила. Взяла у ?й ситцю сувiйчик, що батько на плаття
набрав. Парасi дала.
- На спiдничку, - каже, - буде тобi. Далi бере тетрадки шкiльнi,
щоденники, подивиться, розiрве та й кине, та й кине до печi. Батько
ввiйшов.
- Нащо ти рвеш? - до не?. - Воно б же здалося на вiщо.
- Не ваше дiло! - Оленка йому.
Вийняла потiм книги, шкiльнi подарки: "Тараса Бульбу", про рослини
якусь, сiла, надпису? Сергi?вi, Грищенковi по книзi: "На згадку", - пише.
Вийняла й ?вангелiю в оправi золотiй: "Отцу Полиевкту Соха-новскому",
надписала: "Оваго убо биша, оваго же уби-ша", - додала з притчi про
виноградарiв. Взяла потiм клаптик бомаги, пише: "На цьому свiтi, де зло,
неправда, нiкчемнiсть панують, чомусь гарному, свiтлому нема? мiсця.
Прощайте". Взяла клаптик бомаги, пише:
"А вам, батьку, мамо, ось що скажу: вiра в бога не в самому ходiннi до
церкви, не в обрядах самих... Поховайте мене, де Андрiй, мiж березами. У
домовину менi квiток накладiть ".
Цидульки цi пiдопхнула пiд скатерть; книги поклала на покутi, скриньку
пiд пiл, на мiсце, поставила; а сама чепуриться давай: змилась,
розчесалась, коси не заплiтала, волос, як у русалок, зоставила. Внесла
плаття голубе, празникове, давай убираться.
Мати коноплi бiля комина мне.
- Куди ти? - пита? у не?.
- На мiсце, - вона ?й.
Батько маже хлiба шматок часником та:
- Так тобi це й коня запрягать?
- Лягайте ще спать. Вбираюсь, щоб готовою буть тiльки.
- А коли ж це ти при?деш до нас? - всмiха?ться мати.
- Побачите.
Убралась, пов'язала стьожкою червоною голову, на хату надивлятися
давай. По долу костриця, пiд припiчком купка смiття.
- Як у свининцi у хатi! - каже до матерi. - Поприбирайте: може, люде
незабаром будуть до вас.
Подивилась на Парасю, що спала вже, на матiр, на батька... Забринiли
сльози у не?. Так жалко.
"Що робити?" - дума?. Стояла-стояла, далi прокинула подушку на ослонi
та лавi, - лiжко ??, - "лягла. Обхопили думки ??.
"Хiба... жить зоставатись? - дума?. - Так... для чого ж i жить?.."
Здумала про всi сво? попереднi мрi?, надi?, про Полi?вкта, Кочур; про
матiр, батька, Остапчука, Грищенка...
"Де ж щось гарне, велике? - дума?. - У мрiях, надiях, у книгах!.. А в
життi? Нiкчемнiсть, нiсенiтниця, зло... Сто?ть пак турбуваться, корчиться,
поринать у злi, в багнюцi?.. Яка цього цiль? Кому це потрiбне?.. Не краще
пак спокiй... вiчний, тихий, хороший; спокiй пiд деревцем, квiточками,
травичкою?!"
У хатi було вже погашено. Встала Оленка. На полу, пiд стiною, лежить
батько, чорнi?; далi Парася, поз запiчок - мати.
- Прощайте! - прошепотiла. Вийшла з хати... навiки.
XVII
Знайшли Оленку пiд вербами у водi, - по платку, що лежав бiля берега.
Сяяло сонечко, пташки щебетали, а гарнесенька дiвчина була байдужа до
всього, до всього. Карi оченята ?? вже не свiтились питанням, молодесеньке
серденько не бажало кохання. Спокiйна-спокiйна була.
Як самовбивцю поховали ?? саму собi в глухому кiнцi кладовища, на голiй
мiсцинi, далеко-далеко од берез, пiд якими вона спочивать так бажала.
Через тиждень пiсля смертi прийшла одповiсть з друго? ?пархi?. Кличуть
Оленку на мiсце.
Тепер батько, мати, сестричка обсадили вiчне мiсце ?? любисточком,
барвiночком, вишеньками, кленочками. На хрестi берестовому, невеличкому,
прибили iконочку матерi божо?. Батько свiтить увечерi в хатi, чита?
псалтир за впокiй; мати голосить.
ШКОЛЯР
Миколка, Прокопiв хлопчик, такий школярик гарнесенький був:
сумирненький, соромливенький, млявенький, як дiвчинка. Та ще ж такий
чорнобривенький, бiлолиценький, носок невеличкий, щiчки круглесенькi, ще й
чубок кучерями. Воно й училось нiвроку йому. Страх яке до книжки було:
чита, одно чита, а особливо як на урок загадають щось таке, - чи про луку,
чи про лiс... Ну й любило це!
Раз гулять повели ?х у лiс. Воно вбiгло в гущавину та:
- А як ось тут гарно!.. гiллячко... сонечко в дiрочки... мережечки...
ну й гарно!
Далi вхопило квiточку, осмiхнулось, притулило до щiчки, погладило...
А там що раде знать було все!.. Усе було розпиту? вчителя, усе розпиту?
i про се, i про те, як i дощ, як i снiг. Вчитель було не навтiша?ться ним,
усе було по щiчках його, по щiчках, а воно вже таке раде ото, так
осмiха?ться та ту голiвку так простяга? до його... Таке. А то раз учитель
пiдiйшов i пита?:
- А що, Миколко, вивчив урок? Воно встало, осмiха?ться... тут
осмiха?ться, а там сльози.
- Плакав, чи що? - пита? учитель. Воно так болiсно:
- Нi. - Далi руку до очей та й скривилось.
- Чого, що таке? - вчитель йому.
- Б...били.
- Хто?
- Батько.
- За вiщо?
- За... за... - та й не доказало за плачем. Дiло ж ось як було. Встав
Миколка вранцi, почитав трохи, - снiдати пора, вiн i каже:
- Мамо, що ?сти?
- Що ж? - мати йому. - Он хлiб, ось борщ... Насипала борщу йому. Взяв
ложку Миколка, сiв до борщу до того... А борщ же той... аж воня, аж нудить
кислятинням: нi олiйки, нi квасольки в йому, та ще й учорашнiй, холодний
та перебовтаний. Сидiв, сидiв Миколка над ним - не пожене нiяк. Устав та з
тим i вдягаться давай. Одiгся, дiйшов до дверей - за печiнки тягне. Вiн
знов:
- Ну що ?сти, мамо?
- Та я ж не знаю, - мати йому. Миколка по горшках: i в той заглянув, i
в сей... Увiходить батько знадвору, такий сумний.
- От лихо, - каже, - хлiба на денцi тiльки.
Миколка сво?:
- Та, мамо, що ?сти?
- Батька питай.
Микола:
- Он у людей i риба, й олiя.
Батько так бликнув на його. Вiн байдуже:
- I оладки, - каже, - i в школу беруть.
Батько:
- Що?! - Та як ухопить деркач.
- Так тобi ще, - каже, - риби, олi?! Шкури з мене, шкури! - та деркачем
його, деркачем. Меншенькi четверо, що теж ?сти дивились, на пiч усi, як
горобчики.
- А, сякi-такi, - кричить батько, - ?сти!
А то ще й зодiв... Раз увечерi роззувся Миколка та й моня чоботи, й
моня в руках, а далi так боязко:
- Ну й чоботи... чисто потрюхли... ноги так мерзнуть.
- Що? - батько.
- Мм... дiрки скрiзь.
Батько з рук у його, подививсь та по пицi його, по пицi халявами:
- Гляди, - каже, - гляди!
Позатягав, як умiв, де бiльшi дiрки, й нiчого. Ось другого чи там
третього дня приходить Миколка сумний-сумний i ?сти не пита?. Сiв на лавi,
клiпа очима. Батька в хатi не було. Мати пряла на полу. Сидiв, сидiв, далi
вста? i, як неживий, диба-диба до полу... став i сто?ть, похнюпивсь.
- Чого ти? - мати йому.
- Та... та, - губи задрижали, лице скривилось, i вiн засичав тiльки.
- Отако?! Чого ти? Помовчав, далi так тихенько:
- Мамо!..
- Ну?
- У... у мене...
- Що у тебе?
- У мене, - повернув п'яту, показу?... Глянула мати - пiдбора нема.
Зiтхнула й нiчого.
- Що ж... оце... як... батько побачить? - плаче, так плаче Миколка.
Увiйшов Прокiп, Миколка й дух прита?в. Сiв i то побiлi?, то почервонi?;
дивиться в землю та чобiт той одно хова за другий та ввесь так i тремтить.
Прокiп байдуже до його, полiз пiд лаву собi.
- Де воно, - каже, - в чортового батька коноплi тi? Холод такий, а тут
пiдперезаться нiчим, хоч би мотузок абощо виплести.
- Хм... там десь... - жiнка йому. - Та... те й упослi б, а тут... он...
- та очима на Миколку й показу?.
- Н... не кажiть, - сичить Миколка, - не кажiть.
- Як же ж, - мати йому, - а в школу в чiм пiдеш?
- Що таке? - батько до ?х.
- Пiдбор у Миколи одпав...
- Що? - крикнув.
Тут Миколка, як печений, як схопиться та пiд пiл, та аж за стовпцем
опинивсь. Подививсь-подививсь Прокiп, засiп...
- Ну, нiчого, - каже, - хай, - знайшов конопельок, плете, нiчого
нiкому. Жiнка дивилась, дивилась та:
- Так, Прокопе, що ж з чобiтьми? Мовчить Прокiп.
- Пора б... уже ж, - тi й на латки не годяться. Мовчить.
- Чи ти не чу?ш? Треба ж робить щось. Прокiп так бликнув на не?:
- Хай, його, - каже, - калiкою зробить!..
- Отаке!.. Божевiльний!.. Миколка з-пiд полу:
- Мамо, - сичить, - цитьте!.. мамо, цитьте!.. Цитьте ж.
Мати йому:
- А в школу як?
Прокiп так хижо:
- А, в школу... грамоти тобi!.. в пани сина!..
- А хоч би й у пани?
- Щоб i нога в школi!.. щоб i нога не була! - кричить.
Миколка:
- Як же... я ж не... ненарошне.
- Старцюго, - батько йому, - панувать!.. Ось прийде, за стiл залiзе...
книжки розкладе, перо... старцюго, щоб i нога не була!
Аж перекида?ться та плаче Миколка:
- Он... он, - каже, - усi... учаться - i Василь, i Павло... гарно як.
- Iч, старцюго, рiвня?ться до яких...
- А хiба... хiба душа в мене... хужа?
- Смiттюго, у ?х плуги сво?. В найми з душею з сво?ю!
- Божевiльний, - жiнка йому, - нащо ти був зразу в школу оддавав його,
нащо ти?..
- А, ти розумна!
- Ти ж сам одвiв його, ти ж сам записав, а тепер... Як тобi не соромно,
як тобi не грiх потрiпувать дитину отак?
Прокiп, нiби засоромившись:
- Та ти, ти, - каже, - домелешся!
- Що домелешся?.. Убивать будеш? убивай, домучуй уже, дорiзуй нас! -
Хусточку до очей та й сама в плач.
- От боже мiй, - каже, - i де та смерть, що вона i не забере нас од
тебе... Поки вже ми отак i труситься будем тебе? - Хлипають обо?. Прокiп
нiчого вже. Плете - сидить. Згодом трохи вста? i якось досадно-досадно:
- Школа... школа - здирство, школа- грабiж... - кинув мотузку, надiв
шапку. - Школа останню сорочку стягне з тебе, - в груди себе... Та мов аж
з плачем: - Оста-а-н-ню со-рочку!
Грюкнув дверима, пiшов, голову похнюпивши.
А Миколка:
- Як... як гарно... вчитися, а вони... в найми... - Та з-пiд полу до
дверей.
- Куди ти? - мати до його.
- У школу... хай... як знають...
- Обiдать же... чоботи ж...
- Хай!..
Надiйшов вечiр. Засвiтили. Бiжить Миколка. Батько за столом саме сидiв,
засмучений такий; мати щось моняла на полу. З очей у не? капали сльози.
Миколка :
- Ось, ось, - показу? чоботи.
- Де то ти? - здивувалась мати.
- Хе-хе... учитель дали.
- Як учитель?
- Хе-хе... сиджу, а вони: "Чого ти сумний такий?" - "Чоботи порвались",
- плачу. "Цить, - кажуть, - у мене зайвi ?". Виносять. "На", - кажуть.
Мати взяла, так обдивля?ться.
- Спасибi, - каже, - дай бог здоров'я йому. Миколка:
- Хе... а покажiть i батьковi!
- А дивись iди. Прокопе, - каже мати. Прокiп байдуже, давай осмiхаться
сам собi.
- Дивись iди, глушмане. Прокiп наче й не зна? нiчого:
- Що там таке?
- Сюди йди!
- Чого? - почухавсь, пiдiйшов. - Ану, що тут? - Узяв. - Так це вчитель?
- пита?.
- Глуха тетеря... не чув мов.
- Хе-хе... живем, значить.
- Нi, - жiнка йому, - мерщiй наймати побiг...
- Балакай, - Прокiп до не?, - наймати!.. Менi, дума?ш, i не жаль ото? Я
побiг позичить на чоботи йому, а воно...
- Що таке? - пита? Миколка.
- Що... бiгав, бiгав - не позича? нiхто, а тут ще й мiшок пiд плечем,
щоб i хлiба де... Менi й кажуть: ?сти нiчого, а вiн ще позича? на сина...
Треба ще в школу у злиднях таких! А Петро Чхурик: "До волiв його, менi до
волiв треба". Думав я, думав... "Що ж, - думаю, - буду бiгать отак та
усяке буде цупать отак менi... Дай, - думаю..." - та бух тебе до Чхурика
за 15 карбованцiв на рiк.
А Миколка:
- Хе-хе... А я: "Чоботи порвались", а вони: "На
тобi".
- Отож... А я: "Петре, позич, будь ласка", а вiн:
"Найми", - каже.
- Боже мiй, - мати до Миколки, - отакий хлопець та в найми... нiзащо,
нiзащо! - Узяла та до себе його так пригорта?: - Мiй синочок! - каже. -
Гляди ж тепер, слухай учителя, бач вiн який!.. учись ото!
Прокiп:
- А вчись... звiсно вчись!.. Ану сюди книги!.. багато вивчив уже?
- Оцю вивчив, i цю, а цю... ось поки, - показу? пальцем йому Миколка.
- Ото по бублик по той? ач бублик який... Що воно за бублик такий?
- Хм-хм... то "О".
- "О! ач яке!.. А то далi?.. Що то за кочерга така?
- То "Г".
- Ач яке!.. А картинки ? тут?
- А ?... ось, - знайшов йому.
- Ач як!.. А то ж що за копицi такi?
- То хмара. А зна?те, тату, хмара з чого?
- Бо' йо'зна... як можна сили божi знати?
- А я знаю!.. з води... парою йде вгору.
- Ач який... хм-хм... i он про що зна!
- Я ще й про блискавку й про грiм знаю. Це люстричество... з землi
набира?ться в спеку та й креше там i грюка.
Прокiп так дивиться на його. А мати:
- Який!.. А ще ж це тiльки другу зиму в школi вiн. Прокiп:
- Миколко, Миколко!.. Що який то ти... що я б тебе... не знаю... я б
тебе паном зробив!.. я б тебе... в семiнарiю в саму!.. я б тебе... Ех! -
Помовчав. - Ну хоч би хоч до маленького до чого довести тебе... хоч би хоч
ти не страждав, як я оце... Хоч би хоч... у хторокласну тебе.
А Миколка:
- Так... тату... у хторокласну, у хторокласну!
- Боже мiй, хiба ж я ворог дитинi сво?й!.. спроможусь, боже мiй!
Миколка загорнув книжку, знов розгорнув, устав, постояв, пройшовсь до
столу, до порога...
- Тату... я, я до вчителя пiду.
- Чого?
- Хи-хи... хочеться.
Надiв подарованi чоботи, за шапку й гайда. Увiйшов у прихожу в школу,
кашлянув раз, удруге. Виходить учитель:
- А що, Миколко? Миколка: "Хе-хе!"
- Що таке?
- Батько... в школу... у хторокласну... мене.
- Гаразд. Iди ж сюди! - За руку його та до себе в свiтлицю.
Увiйшов Миколка i дивиться, так дивиться скрiзь.
- А що ти? - вчитель до його.
- Ну й... ну й гарно в вас!
В учителя й справдi гарно було. Стiл застелений був скатертиною
цяцькованою. На столi лампа горiла в голубiй будцi; блищав самовар. По
долу стежечки рябiли. Червонiло лiжко пiд стiною. На вiкнах квiтки... на
стiнах картини.
- Ну й живете ви в гарному в якому! - диву?ться Миколка.
- В гарному! - осмiха?ться вчитель. - Ото вчись, то й ти будеш у
такому...
- I я... А як же... як воно, як жить у такому?
- Учись - побачиш... Сiдай лиш, чаю вип'?ш.
Учитель налив йому, сахару вкинув двi грудочки.
- Сiдай! - Миколка сiв на кра?чку на стiльчику, дивиться на стакан та
так осмiха?ться.
- Хм-хм... так це... це менi пить?
- Тобi ж, тобi... бери ложечку, мiшай!
- Хм-хм... як же воно?
- Бери он i булку. Бере осмiха?ться, присьорбу?... Учитель тим часом
узяв скрипку, грати давай, i як загра-загра... Миколка:
- Ну й, ну й... - та й устав.
- Що? - учитель до його.
- Н... не знаю... гарно... Я б день i нiч грав...
- Учись - гратимеш.
- Гратиму!.. й я гратиму? Ну й... - глянув навкруги, - ну й життя
гарне!..
* * *
На другу осiнь учитель перейшов у друге село. Одного дня, розпустивши
школярiв, вiн вернувся у свою хату, сiв одпочити. Наступав холодний та
сумний осiннiй вечiр. Надворi негода, дощ, а в хатi учителя тепло й
привiтно. Книжки рядками стоять на поличках, на столi ясно горить лампа.
Стомлений вчитель довго ходив по хатi, часами зупинявся коло вiкна,
прислухався, як гуде й завива? вiтер, як дощ порощить по вiкнах; далi сiв
за книжку, чита. Трохи згодом чу? - щось грюкнуло у прихожiй, забалакало.
Одхиля? дверi, аж коло порога старець сивий сто?ть, руку простяга?. Коло
грубки хлопчик-поводир треться, теплого мiсця шука?, обiрваний такий та
труситься так. Придивля?ться вчитель до хлопчика. По знаку щось: чубок
кучерями, щiчки кругленькi...
- Миколка, це ти?
- Я... - та скривився-скривився.
- Як це ти, що це?..
- Та... та... ?сти нiчого, топить нiчим, удягтися...
- Бiдненький!..
- А батько... простудилися: ще розтавало, а в ?х чоботи дранi... ноги
крутить...
- Так ти це...
- Були до хазя?на... найняли... так... я... не здужаю... аж захворiв
був... Так мене в поводаторi це...
Дверi в свiтлицю одхиленi були... Стiл видно було, розгорнуту книжку,
скрипку, картини... Глянув Миколка... заплакав...
ЛЮБОВ ДО БЛИЖНЬОГО
Дiло в Ки?вi було. Надворi смеркало. Захiд жеврiв. Де-де займалися
зорi, зимнi зорi, яскравi такi. Стояв лютий мороз, дув вiтер. Нiчлiг
тiльки що одперли. Босячня в мережаному убраннi, в чоботях з душниками, з
синiми носами, як той рiй, так i сунула в дверi. Пiшла робота: так i
полiзли по нарах. Я й собi. Свиту з себе мерщiй, кинув поз стiнку, сiв i
сиджу. Добре, думаю собi, що захопив мiсце. Осмiхаюсь та позираю тiльки,
чи не пiдступа добродiй який з личком, як решето, не тягне за ноги. Нi,
дивлюсь. Хто не встиг на нари, моститься долi, на вогкенькому на
мнякенькому. Слава тобi, господи, значить. Вийняв я булки шматок з кишенi
- вечеряю. Вечеряю й нiчлiгом любуюсь.
Чудовий нiчлiг! Стелi в йому головою не думай достати, хiба навспинячки
станеш. Стеля сивесенька, стiни буресенькi в йому. На стiнах пушок росте,
джуральця пробiгають, капшучки по куточках висять. Вiкна покрашенi: рямця
зеленою краскою, шибки сiрою, i такi круглесенькi, земелька так зазира? в
?х. Чудовий нiчлiг! А ще б послухали ви, якi в йому пахощi пахнуть... ой,
пахощi!.. Аж у ротi чуть.
Поодбирали в нас плату, почав я дрiмать уже. Як ось щось злегенька
штовх-штовх у чобiт мене.
"Що воно, - думаю, - мо,'знакоме що?"
Розплющую очi, аж коло мене босовило сто?ть. Обличчя його не видно
гаразд, - свiтло десь за грубкою блима, - видно тiльки, що усики невеличкi
в його, худий сам, пiджачина на йому якась, що тряп'я так i висить, пiд
плечем ганчiр'я якесь, зiгнувся так та зубами тiльки цок-цок.
- Земляче, - каже, - посунься трохи... до стiни, туди i я ляжу.
Менi це так не до смаку прийшлось.
- Тут, - кажу, - й так тiсно. Отам, долi дивись.
- Позаймали... проганяють... до стiни трохи, - промовив вiн болiсно.
- Ще й до стiни! Розумний, - кажу. - А воно ж пушок на стiнi ото, та ще
коровки божi такi з-за дощок виглядають. - Лягай, - кажу, - сам поуз
стiну!
Вiн нiчого вже. Чи так, мов, то й так. Положив у голови ганчiр'я сво?.
Я з спини на бiк повернувсь. Улiз вiн... Та й сердито ж зробилось менi.
Раз, що стiснив вiн мене, а вдруге - дивлюсь, яка ще й сорочка у його
з-пiд пiджака вигляда, а який i пiджак! "От лихо, - думаю, - де ти взявсь
на мою голову!" Та аж не лежиться менi, ногу то простягну, то пiдкорчу. Як
ось вiн:
- Ой, ой, земляче!.. Не дуже.
- Що там не дуже? - кажу.
- Ногу мою... зачепив.
"О, - думаю, - яка цяцька нога в тебе". Далi - зирк-зирк на не?, - аж
вона в його ганчiр'ям обмотана поверх чобота.
"Це так щось, - думаю, - мабуть, пiдошву збув, та соромно вже... Гляди
ще, - думаю, - як засну, та стягне з мене..."
Вiн пiдвiвсь, поглядiв ??, та аж засичав.
"Ач, ще й прикида?ться, - думаю,- щоб i не подумав ще. Оце якраз стягне
чоботи з нiг!"
Ще лютiше робиться менi... "I де ти,- думаю,- взявсь на мою голову?" -
I я знов зачепив йому ногу. Вiн на сей раз нiчого менi, тiльки так
застогнав болiсно. Я не витерпiв:
- I чого б я ото манiживсь,- кажу. Вiн якось досадно-досадно менi:
- Ех, земляче-земляче,- каже,- якби ти знав, яке менi горе, ти б не
сердився так. Я трохи легше до його:
- Яке ж тобi горе? - питаю.
- Не вiриш, то подивись,- одказу? вiн менi. Пiдвiвся, давай ганчiр'я
розмотувать. А ганчiр'я те в грязi та так i позлипалось. Далi скинув
чобiт, мотузками зв'язаний, одкинув ще якусь ганчiрочку в гнояцi. Пiдвiвсь
я на лiкоть, глянув... нога, як колодка... а з великого пальця так i
слезить.
- Ой, затуляй швидче! - "Бiдний",- думаю. Менi жаль його стало "I чого
я,- думаю,так сердивсь на його, не вiрив йому?!"
- Тим-то,- каже,- й не хотiлось поз стiнку менi. На сирому та холодному
страх крутить як, а тут ще змерз так.
- Значить, посунусь дай,- кажу.
- Спасибi, лежи вже. Дивлюсь на його.
- Так таке,- кажу,- тобi... Де ж це ти здобув собi такого?
- Мiсця шукав,- каже.
- Як мiсця?
- Та так. Пiшов на заробiтки в Одес. Ждав-ждав на товчку - ось-ось
найме, думаю, хто, ось-ось найме. А воно... пройшов i мiсяць i другий -
нi. А нас там - сила. Якi були грошенята - про?в, одежа була й так
порвана, я ще дорвав. Що ж далi робить, думаю... дай по якономiях подамсь.
Подавсь. Ходжу по степу. Як тут розталь саме, вода пiшла, а в мене чоботи
дранi. Як побродив я по балках, як побродив... Мiсця ж не знайшов, а
достав...
- Так ти в больницю,- кажу.
- Просивсь я в Одесi. "Нема,- кажуть,- мiсця. Найми,- кажуть, квартирю
собi, ходи,- будем лiчить". А я ж за вiщо найму? У мене ж нi копiйки. Я ж
тим i живу тiльки, що дивлюсь, як ?сть хто, та шматок хлiба випрошу.
Переночувать ось та насилу-насилу впросивсь: i до плачу приходилось.
Так-то без грошей!
- Так ти ще у Ки?вi попросись у больницю,- кажу.
- Е, нi... Казали в машинi менi, що i тут те ж саме.
- Хм, так тодi... додому,- кажу. Вiн ковтнув щось, мов удавивсь, та й
нiчого. Далi передихнув так важко та:
- Нема в мене... дому.
- Як нема?
- Як палець я. У наймах родивсь, у наймах рiс, у наймах... батько й
мати померли.
Помовчав, потiм руку до очей, а сльози тiльки кап-кап з-пiд руки.
- Чого ти? - кажу.
- I свiт великий, i прихилиться нема тобi де,- промовив вiн.
Помовчав, а далi й каже:
- Не знаю, як монастир ще...
- Що монастир? - питаю.
- У монастир думаю. Тiльки що вже опiзнився сьогоднi. Нарошне це й
забився у Ки?в. З машини тiльки що. Попосуляли кондухторi. Нарошне й
забився. Тут монастирiв багато, думаю, то чи не можна б хоч як-небудь... у
куточку де... в страннiй. I щоб шматок хлiба коли... А я б звiдтiль у
больницю ходив. Я думаю - можна так?
Подививсь на мене, потiм:
- У монастирi ж по-божому все. Я дивлюсь на його та й думаю: а й
справдi... Чи не довiдаться б i собi в монастир.
- Он що,- кажу,- пiдемо завтра вдвох!
- Пiдемо,- каже.
I вiн кашлянув i лiг. Було вже пiзненько. Уже хiба тiльки два-три
чоловiки сидiло, курило, а то лежали, як дрова. Особливо долi: i вздовж, i
впоперек, i навскосiнь... Хропли, сопли, деренчали.
Розвиднiлось. Умились ми, пiшли. Холодно надворi було. Вуси так i
шерхли; хмари так i ганяли по небу,- сонечко вигляне та й схова?ться.
Товариш мiй зiгнувся-зiгнувся та йде так помаленьку,- ногу тягне. Я теж
придержую ходу. На пiшоходi нас минають, штовхають.
- У який же б монастир? - каже товариш. Я повiв його у N-ський.
Пiдходимо. Золотi верхи так i сяють, та будiвля усе така величезна.
- О,- каже парубок,- який же й монастир багатющий!
Скинув шапку, перехрестився - став.
- Господи,- каже,- пошли, щоб запомогли менi тут!
Далi розчесав чуб свiй рукою,- кучерявий такий,- i ми увiйшли в церкву.
В церквi людей чимало було. Недiля була. Свiчки скрiзь горiли, лампадки
мигтiли. Золото так i палало. Стовпцi, вирiзки, образи, ризи на батюшках,
шапка на якомусь, видно, старшому батюшцi - так i сяло все. Читалась
?вангелiя саме. Диякон читав. Так гарно читав: "Не берiть,- каже,- нi
золота, нi сребра, не печiться,- каже,- нi..." - от i не скажу я так. Там
так гарно читав.
Парубок так i впав на колiна, молиться. Молитви так уже вишiпту? щиро
та на образи з такими сльозами дивиться. Перемоливсь, я й кажу йому:
- Ходiм же в странню.
- Е, нi,- каже,- хай кiнча?ться служба божа.
Служба божа довгенько кiнчалась. Не знаю, як уже вiн терпiв з тi?ю
ногою, а що я... Я, хай бог простить, попомнявсь. Ну, добре, що хоч
достояв.
Послухав проповiдi. Розказував ?? батюшка, чернець таки ж. Розказував
зразу про блудного сина, потiм i каже:
- А ? люди, що й тепер блудять. Хто ж тi люди? А то,- каже,- невiрующi
усякi, як от соцiалiсти. Цi шибеники,- каже,- зовсiм забули бога, церкву
святу, заблудились i йдуть грiховною дорогою. Пiд приводом волi вони
встановляють сво? право на свiтi. Вони убивають людей, граблять, однiмають
у ?х... Як можна посягать на добро на чуже, як можна однiмать у
ближнього?! Треба, браття, поважать добро чуже, треба любить ближнього!
Чернець передихнув, подививсь по церквi. А товариш мiй:
- Бач,- каже - як у монастирi!.. Бач!.. Он - треба любить ближнього!
Перехрестивсь, та аж осмiхнувсь. Чернець далi вiв:
- Любить ближнього треба. Сам господь учить цьому. А вони... Розбiйники
вони, душогуби! Вони хо-тять i вiру зламать, церкви знищить, монастирi...
Помолимося ж, браття, щоб господь не попустив ?м, щоб покарав ?х.
Чернець балакав це, аж губи тряслись у його, аж голос дрижав.
Був молебень "о покарании".
Вийшли з церкви, ?сти нам хочеться,- аж животи позатягало.
Парубок i каже:
- Теперь i в странню ходiм. Мо'... пообiдать дадуть. Кашлянув та до
черця одного, що саме кудись коропа нiс жареного.
- Батюшка,- каже,- де тут страння? Батюшка так бликнув на нас:
- Нащо,- каже,- вам страння? - та й подавсь.
- Заперта страння. Хiба аж на нiч одiпруть,- мовила баба якась.
- Заперта? - здивувавсь парубок.
- Еге! Богомольцiв мало зимою, так вони запирають, щоб босяки, кажуть,
не лiзли, як померзнуть.
- Те-те-те! - промовив парубок та й брови сво? чорнi нахмурив.
- Та це й посидiть нiгде? - питаю я.
- Iдiть, як хочете,- каже баба,- в чайню, в монастирську ж таки.
- А ходiм! - звернувся до мене парубок швидко. Баба показала нам.
Минули ми одну озiю, минули другу, третю. Увiйшли в чайню. Там уже сидiло
декiль-ки странникiв - чаювали. На стiнi "Страшний суд" висiв, далi -
Спаситель. Ми подивились, як мучаться грiшники, прочитали: "Приидите ко
мне вси тружда-ющиися й обремененныи..." - у Спасителя. Шука?мо, де б
сiсти. Ось зустрiча? чернець нас у попереднику, насупив брови та:
- Вам що? - каже.
- Та нам... ноги потомленi,- кажу.
- У нас не посиденьки,- каже,- iдiть собi.
- У нас чайня! - додав другий пузатий чернець, що стояв за касою,
розчiсував патли.
Парубок тiльки луп-луп очима. А я почервонiв-почервонiв, чую, та що вже
йому, думаю, сказати...
- Так... так давайте чаю,- кажу.
- На двох? - пита?.
- А скiльки ж се,- кажу,- сто?ть на двох?
- Дванадцять копiйок на двох, по шiсть на одного,- одказу?.
"I-i, ти лихо,- думаю. - Оце вскочили!" У того ж нi копiйки, а в мене
гривеник тiльки. Що ж це робить? Стою, чухаю потилицю.
Чернець у попереднику:
- Ну, чого ж сто?ш?.. На двох?
- Та давайте й на д... на одного,- кажу. Подали менi чашку без вуха та
без вiнець, чайник без вуха. Оддав я шiсть копiйок, сiв, п'ю. А в животi
тiльки гур-гур: вола б iз'?в. Товариш мiй сто?ть, дивиться.
- Ти не п'?ш, значить? - чернець до його.
- Нi...
- Ну то вбирайсь!
- Та я... хоч би нога... нога ось,- показу? на ногу.
- Убирайсь, тобi сказано! У нас даром не ловлять мух! - гукнув пузатий.
Парубок мiй побiлiв-побiлiв, далi так важко задихав, повернувсь i
вийшов.
Я не домучив друго? чашки й собi вибiг. Парубок пiд одвiрком сидить,
голову повiсив. Я за руку його:
- Iди,- кажу,- чай пий, зостався. - Одчиняю дверi. - Сiдай,- кажу,йди.
- Куди "сiдай"? - чернець менi.
- До чаю,- кажу.
- Як-то до чаю, а грошi?
- Це ж заплачений,- кажу.
- Е, вас,- каже,- багато буде таких! Мiсце, посуда,- двi копiйки давай!
Парубок - назад. Вийшов, похнюпивсь, iде, нi слова менi.
- Куди ж це ти пiдеш? - питаю. Вiн якось важко-важко:
- Та... не знаю...
Повiв я його на Сiнний майдан, у народну чайню. Посидiли трохи -
полiцейський вигнав нас укупi з другими босяками: щоб не сидiли, каже,
даром. Ми померзли,- знов увiйшли. Трохи згодом полiцейський знов витурив
нас. Ми знов увiйшли... I знов, i знов.
Дiждали вечора. Купив я булки хунт. Собi одломив шматок, а то йому даю.
- Спасибi, не хочу,- каже.
- Та на! Ти ж i чаю не пив,- кажу.
- Н... не хочу. - Та так i не взяв.
Я пiдiйшов пiд крамницю, повечеряв добре.
- Куди ж це спать помандру?м? - кажу.
- Н.. не знаю,- одказу? вiн.
Я й думаю: "Ай справдi, куди йти? Туди б, де ночували ото,- ранiш треба
було б iти. Мiсця вже позайманi, мабуть. Електричество горить уже скрiзь.
Куди б же його?.. Хiба, хiба... Нi!"
- Зна?ш що? - кажу. - Ходiм... ходiм у странню, туди ж таки, в
монастир. - Вiн нiчого менi. Я рушив, вiн за мною.
Страння була ще заперта. Саме виходили з церкви. Народу коло странньо?
назбиралось чимало. Народ усе не нашо? сотнi. Той каже: "Я говiть
забивсь", той: "Я на суд i богу помолиться", а той: "А я до дохторiв до
главних i говiть, як бог поможе". Одчинили й странню нам. Спустились ми в
не?,- глибоченько треба спускаться,сунули до нар. Мостимось, ляга?мо.
Через який час увiходить чернець з дзвонком, дзвонить i держить капшучок у
руцi.
- За нiчлiг,- каже,- шукайте зараз! - Суворий такий.
Пiдводяться, риються, укидають йому. Укинув i я копiйку, що од булки
зосталась. Товариш лежить. Чернець у спину йому:
- Ану, за нiчлiг.
Вiн пiдвiвся i нiчого йому, у землю дивиться.
- За нiчлiг! - крикнув чернець.
Вiн нiчого.
- Та в його нема,- кажу.
Чернець як визвiриться:
- Так чого ж залiз сюди? Геть! - та на дверi й показу? йому.
Парубок нi слова, бере ганчiр'я, iде.
Як ось дiдок один:
- Та батюшко,- каже,- куди ж ви його? Холодно, нiч. Стiйте, вже я
заплачу за його.
Порився в кишенi, укинув щось черцевi. Чернець тодi про себе нiби:
- Босяшня нещасна... З вас користь монастиревi... Тiльки мiсце
займають.
Парубка завернули. Лiг вiн. Чернець обiйшов усiх - вийшов. Почали
засипать. Дехто вже й хрiп. Як ось знов дзвонок. Увiходить другий чернець,
молодший, за ним полiцейський, рижоусий. Полiцейський так оддува воло i
дивиться так, наче справник який.
- Готовте пашпорти! - гукнув чернець.
Iдуть. Чернець дзелень-дзелень та штовх-штовх того й другого, а
полiцейський:
- Пач-ш-порт!.. Пачпорт!.. Вашi... пачпорт!
Бере, придивля?ться. Щось карандашиком копирса?.
- Пора вже вбираться! - кричить на когось. - Третю нiч ночу?ш.
Дiйшла черга до мене. Показав я. Накопирсав вiн менi, з якого числа
ночую. Пiдiйшов до парубка, накопирсав i тому. Далi
придивля?ться-придивля?ться на лахмiття йому та:
- Ти,- каже,- чого забравсь сюди?
Парубок нiчого йому. Сидить, у землю дивиться.
- Ти чого забравсь? - крикнув та аж за шаблю взявсь.
Як не чу? парубок. Так замислено дивиться тими очима, великими та
карими.
- Ночувать чоловiк,- кажу я.
- А ти хто такий? - полiцейський до мене.
- Чоловiк,- кажу.
Вiн подививсь на мене, на постiль на мою.
- Стiй,- каже,- у тебе вещi ??
- Нащо?.. Я сам,- кажу,- вещi.
- Без вещей не смiй!.. Богомольцi!.. а ти? дохiд монастиревi?.. Геть з
нар, поганцi!
Ми позлазили. Полiцейський розсунув людей, заняли наше мiсце.
- Де ж нам лягать? - кажу.
- Де зна?те. Щоб я вас послiдню нiч бачив тут!
Сто?мо ми.
"Та де ж лягать-таки?" - думаю. На нарах, звiсно, не доведеться, а
долi... Там прохiд, тут прохiд, там зайнято.
- Он що,- кажу,- давай пiд нари.
I я, не довго думавши, бебех на колiна, та на чотирьох та туди з
свитою. Звiсно, там нiч темна була. Не видно було нi мережечок, нi
сiточок, нi капшучкiв, якi там гойдались. Там одна голова тiльки поринала
в те розкiшне убрання, та ще спина трохи. А руки тiльки чап-чап по
пiсочку, наче нiжка красунi по килиму. Прокинув я свиту, лiг. Парубок
сто?ть, дума.
- Та лiзь,- кажу.
Вiн постояв ще трохи, улiз.
Не знаю, як уже йому спалось там. Чув тiльки, що перекидавсь раз у раз
та ногу недужу з серцем тер об дiл... Що ж про себе сказать, то менi
чудово спалось. Оце слухаю: бiжить-бiжить по пицi коровка божа, далi
цмок-цмок... слухаю - i ? вже шишечка. А там, слухай, на спинi вже й
друга, на животi й третя... ?, дякувать богу... Як на те i лiжечко
мiцненьке вдалось: не вигиналось, не рипiло. I таке ж... з-пiд свити
льодок у боки був. Кам'яне було.
Величезна нiч була нам. Я ще з оком поповозивсь: хтось з нар запорошив.
Тiльки що дрiмать почав, як ось: дзелень-дзелень!
- До церкви, до церкви,- будить чернець,- два часа!
Поштовхав нас пiдбором. Я вилiз. Парубок лежить, важко так дише.
Я свиту на себе, шапку в карман, дивлюсь, де б умиться. У куточку
вiдерце сто?ть. Товплюсь. Поки ж дотовпивсь - усю воду розхапали жменями.
Зоставсь я невмиватий. Iду до товариша:
- Вилазь,- кажу,- вже ходiм.
Почуманiв-почуманiв, вилiз. Вийшли ми з странньо?. Надворi поночi,
хмарно. Вiтер так i свистить. Мороз щипа. У пику снiг порошить.
Парубок - пiд стiну, зiгнувся, сто?ть.
- Ходiм у церкву,- кажу,- холодно ж як.
- Та... - та й одвернувсь до стiни.
- Може, ?сти хочеш? - кажу.
- Нi.
- Ну так ходiм ото.
Мовчить.
- Чого ти такий? - кажу.
Помовчав-помовчав, далi так якось глухо:
- Якби... якби оце хто... вбив мене.
- Балакай,- кажу. - Ходiм ото.
Беру за руку його. Вiн з таким серцем:
- Е! - та й оступивсь од мене.
Я й думаю: "Не виспавсь та, мабуть, хоче в странню прокрастись. Тiльки
- як прокрадеться? З странньо? ж усiх вигонять. Запирать, кажуть, будем.
Ну, може, як-небудь вiн... Дiло його",- думаю. Почав мерзнуть я, побiг
сам.
У церквi вже так й сяло все. На криласi щось спiвали саме, далi читать
почали. Став я насеред церкви, стою. Постояв трохи - дрiма?ться, далi все
дужче та й дужче. Святий його зна?, чого воно так менi. Оглянувсь назад,
чи нема або де сiсти абощо?.. ?, та добрi люди сидять уже. От горе! Стою.
Сплющуються очi менi, голова хилиться. Куняю. На криласi спiвають, а менi
вже верзеться, що мов то кричать на мене, а я з-пiд нар не вилiзу нiяк, то
мов шапку однiмають у мене, а далi, ну таке ж приверзлось, мов вийшло два
ченцi i давай чоботи здiймать з мене. Здiймають, а я мов плиг-плиг... коли
це хилюсь-хилюсь та беркиць на кацапа одного в бiлiй свитi та в чубовi, як
манжурська шапка. Кацап, мабуть, теж спав, бо як жахнеться, як стрибоне:
- Раб божай, чяво ?та?! Подь к iкон?, приложiсь-та... Враг скуша?т!..
Я прочумавсь трохи. Узяв шапку долi, що, мабуть, давно вже валялась
там. Оступивсь назад,- стою. Знов тi? менi... "Та й лихо ж,- думаю. - Хоч
би вже хоч утреня кiнчалась швидче, може б, страння одперлась абощо".
Слухаю, аж ще тiльки псалтир читають. "I, ти лихо!.. Замучать черцi,-
думаю,- чисто замучать..." Досадно менi, так би лупив усiх. Пiшов я
блукать по кутках, чи нiгде таки сiсти? Куди ж не глянь - скрiзь то баби,
то дiди куняють, дехто й хропе вже. "Що ж,- думаю,- i менi мiж ?х?
Нiяково. Я ж парубок". Ну, нiчого. Як узяв мняться, як узяв мняться,-
улiз-таки мiж ?х, сiв поуз дверi. Отут же пiшло менi: то мов я з черцями в
креймашки граю, то мов з дияконом наввипередки бiжу. Далi... не пам'ятаю
нiчого. Пам'ятаю тiльки, що мов повиходили усi батюшки до мене, налигали
за ушi мене i давай у черцi постригать мене. Я луп очима. Коли чернець
щiткою штовх-штовх мене.
- Тiкай,- каже,- вимiтать треба!
Я встав. У церквi вже тiльки дехто до образiв знамувавсь. Я в странню
мерщiй. Сюди-туди - заперта й не свiтиться. "Оце так,- думаю. - Що ж тут
робить? Поночi, холодно". Як ось чернець:
- У церкву, у меншу,- каже,- iди: обiдню ранню слухать будеш!..
"I, лихо! Замучать,- думаю,- чисто замучать". Далi й думаю: "А де ж це
товариш мiй? Мо', ранню слуха?"
Знайшов я ранню ту. I в той куток, i в сей - нема.
"Так i буть, значить. Десь у город подавсь,- думаю,- або, може, в
страннi в кутку де куня?".
Розвиднiлось. Iду я з ранньо?. Вiтер свистить. Снiг порошить.
Сумно-досадно. Куди йти? Що робить?
Дивлюсь, сто?ть пiд церквою баба якась з торбою, сльози втира?.
- Боже мiй, боже мiй,- каже,- де ж це його душечка буде?
- Та що таке, бабо? - питаю.
- Боже мiй, чоловiк у будиночку повiсивсь у тому.
Так i тьохнуло в мене. Побiг я.
Лежить козак на снiгу, голову й руки одкидав. Сам синьо-жовтий, губи
синi. На ши? мотузка, що нога була зав'язана. Нога не болiла вже, зуби не
цокотiли. Очi карi не дивились замислено вже. Усики чорнi, брови чорнi,
кучерi на головi блiдли. Над ним стояла купка нищих, вiтер голосив над ним
та снiжок притрушував його.
=====================================================================
Юрiй Федькович. Оповiдання
САФАТ ЗIНИЧ
Я собi вже не раз отак сиджу та гадаю: як-то, бiдний свiте, деякого
сердешного некрута[1] б'ють да глузують при тiй науцi! А мене було i
пальцем нiхто не кине, не то що. Але ж бо я i бравсь швидко то? муштри!
було капрал менi нi покаже, а я вже i вдав. А пан майор наш i розсудили:
- Тобi,- кажуть,- не при вербецирцi маятись: скоро по обрихтунку[2]
пiдеш до полку.
От i пiшов.
Наш полк стояв тодi аж у Банатi, далеко. Трохи не два мiсяцi
машерували, доки зайшли.
Мене дано до гранатирiв, до першо? компанi?, до третього цугу, що по
кватирах собi стояв. А добрi кватири мали! все в сербiв; багачi, зна?те.
Туда ситнi кра?, не такi як у нас, чи що.
А менi звелiв капрал йти на кватиру з одним старшим жовнiром, Сафат
Зiнич звався. Господи, що за вояк пишний з його вдався! а що вже
гордовитий був, то й не сказати: правдешний буковинчик. Я було аж його
боявся, неначе якого офiцера, чи що. Такий-то вiн був, отсей Зiнич; i в
очi му важко тобi подивитись.
А ми мали кватиру ув одно? удови. Славили, що колись-то вона i багачка
була, да на старостi лiтах довелось збiднiти. Слабовита була - ув одно
лежала. А дiточок не було в не?, лиш одна дiвчина, Марта звалася,
молоденьке та плоховите собi, знай та спiвушечка в лiсi. Як було глянеш в
очицi ?? тихонькi та благонькi або в личко блiде, замучене, то тiльки що
не зомлi?; така вже безталанночка собi була!
У вдови жили ми, як у сво? рiднi! I хлiб нам був один, i сiль не ховав
нiхто з-перед нас. Сафат було i дров купить (вiн мав, зна?те, грошi ще з
дому), i скорому устара?, що треба. Дуже бiдну удову жалував. А я вже i
дров утну, i води внесу, i скрiзь покутаю, як треба, щоб то, зна?те, на
дiвчину легше. А вона, моя рибочка, було аж плаче: "Чи отсе вас, - каже,-
бог з неба до нас, бiдних, послав, чи що?"
Зразу ще, як ми там були на кватирi, то ходив один молоденький
сербинчук, Янко звавсь; хороший парубок дуже. А що вже любила його наша
тихонька Марта, то, мабуть, i в спiванках нема так. Як го було одного
вечора не видить, то i вечеряти не ме i виплаче любi сво? оченятка, аж нам
?й жалко стане. А вони були зарученi з собою, бо там, зна?те, така вже
установа, що два або три роки передом собi слово дають, а вiдтак аж
побираються.
А Янко ходив, що ходив, а далi i приостав ходити. Переказував, що
вибира?ться за Дунай в купецтво. Нарештi вже i не прийшов. По?хав, мабуть.
Одно? днини йдемо ми вiд бефелю[3], аж чу?мо: на нашiй кватирi гомiн
Прибiга?мо, аж тут уже усi сусiди пораються коло сердешно? Марти, що вже
мертва на полу лежить, мов та щебетушечка убита. Ми зараз стали i питати,
що оте? таке за лишенько подiялось, вiдколи ми з дому. А люде всi якраз
нам i вiдповiстили:
- Янко,- кажуть,- вiдослав ?? перстень; висватав собi другу, багачку, у
Василя Карадiча, коли зна?те.
- Чи так? - каже Сафат, а сам унурив соболi сво? очi в землю. Нiчого
бiльш не сказав.
Третьо? днини поховали i Марту, i стару, а самi пiшли на iншу кватиру.
У двi недiлi по тiм гуки по селу. Карадiч дочку одда?, а Янко ходить з
дружбами хата до хати та збира? собi бояре, спрошу? гостi на весiлля.
Увечiр збира?ться i Сафат.
- А ви куди оце? - питаю.
- На весiлля,- каже,- iди принеси менi доброго вина вiдро та колач! - а
сам кинув менi червiнця.
Я побiг. Приходжу, а Зiнича вже нема, пiшов. "Що тут робити?" - думаю я
собi. Беру вино та бiжу за ним. А у Карадiча нi крик та нi гвалт на
подвiр'ю.
- А там що таке? - питаю людей.
- Сафат Зiнич застрелив молодого,- уповiдають. Я закаменiв.
- А де ж вiн? - кажу (Зiнич оце).
- Пiшов сам до арешту,- кажуть.
Убрали арештанта в залiзо та оддали в катуш. Осудили на сердешного
десять рiк тяжко? неволi. Я проводжав 'го аж за мiсто, та так уже жаль!
- Братику, камрате мiй дорогий та любий, чого ви оце так марне
пропада?те?
- За правду, товаришу! - промовив, як у дзвiн вдарив, а сам нi ся
скривить.
Жовняр раз був.
[1] Некрут - рекрут, новобранець.
[2] Обрихтунок - вiйськове навчання.
[3] Бефель - служба.
СЕРЦЕ НЕ НАВЧИТИ
Жили в нас в горах два парубки товаришi, а що вже буйнi та хорошi собi
були, той на паперi не спишеш, - такi вже хорошi були сi два легiнi. А до
того ще як уберуться, бувало, у кармазин та в жированi порошницi та
стануть собi гостинцем гуляти, то дiвчата якраз усi у вiкнах. "Що ти,
дiвко, там забула?" - кричить мати на ввесь рот, а донечку мов прикував до
вiкна. "Ненечко, ох ненечко люба, най хоть надивлюся!"
А легiнi нашi мов не видять, що дiвчата в'януть. Понасувають кресаки на
мальованi сво? брови, кинуть голови д горi, мов лицарi якi, возьмуться
поза шию та смiються нищечком з бiдних дiвчат. А кресаки були в тих двох
парубкiв такi, що кождий вартував ретельно коло 500 срiбних, коли не
бiльше: такого золота, пав та червiнчикiв було на ?х! Як, бувало,
зустрiнешся з ними, то аж за очi вхопишся, так засiяють!..
Вечiр дав бог тихий та милий, - сказано: клечально? недiлi. Гульки на
базарi сьогодня не було, славне парубоцтво проходжалось гостинцями та
сутками, а дiвчата позбiгались у громадки та яли вишниками спiвати, щоби,
зна?те, легiням жалю завдати, а вже нiкому так, як сим двом, що як ходять
так ходять попри ?х ворота, i боком на них не глянуть. А мiсяць так i сiя?
понад красними та високими нашими горами!
- Чого ти так засумував, Василю? - став один легiнь другого питати. -
Чи не болить тебе знов голова?
- Або мене коли голова болiла? - каже другий.
- А учора, йдучи з Рiжi, не болiла тебе голова?
Василь почервонiв трохи, а за хвильку й каже:
- А як тобi у Рiжi Гинцаришина Олена сподобалася? Правда, що
козир-дiвка?
- Дiвчина на цiлу Буковину! - каже Iван. - Гадаю за тиждень старости
слати.
Василя мов на паль хто посадив би.
- I я гадаю, - каже. - старости посилати.
- Як собi, братчику, любиш! - умкнув Iван та й стис плечима.
Василь ще дужче осердився:
- Таже, - каже, - оба, чей, з нею не оженимося?
- Оба, правда - нi, але я то знаю, що оженюся з нею.
- А чому ти, чому не я?
- Тому не ти, - каже Iван, не тративши анi раз добро? волi, - бо я
старший, i дiвка моя ма? бути!
- Коли ж бо вона мене любить, - каже Василь, а сам аж кипить.
- А я ?? люблю, - каже Iван, мов кам'яний.
- Або най так буде, - каже Василь, - як дiвка пристане.
- I так нi, - став Iван спроволока говорити. - Олена буде моя!
- Хiба мене не буде! - кремснув Василь.
- На таке я зараз пристаю, - вiдвернув Iван смiшком. - Ходiм та
помiря?мося: хто вигра?, того й дiвка буде.
- Ходiм! - крикнув Василь.
- А чим, ножами чи пiстолетами? - пита? Iван.
- Чим хоч! - верещить Василь. - А Олена буде моя!
- Та вже побачимо, - рече Iван, - як нам лицарське щаст? послужить.
Гайда!
Пiшли в чагiр... Але доки на мiсцi стануть, скажу вам ще по словечку
про ?х.
Iван i Василь - були се два багатирськi сини iз Соколiя.
Батьки ?х були собi сусiди, а вони товаришували собi ще змаленьку i
страшне любилися, - бувало, нi кроку один без другого.
Iван був хмурий, неввiчливий i дуже фудульний; бувало, й гуляти не
хоче, а коли пiде на базар - то лиш про Василя, щоби дещо не попацив, бо
Василь, зна?те, опалистий та швидкий, мов та поломiнь у печi, а як,
бувало, розсердиться, то гатить топiрцем - не пита?, чи голова, чи руки,
чи ноги. Багато вiн уже бiди з-за сього мав, а якби не Йван, то хто зна?,
що був би ще пацив, а так Iван уже його пантру?, як око сво? в головi.
Хоть Василь похопиться, бувало, щоби кого по-сво?му попобити, то Йван уже
вирве йому залiзною сво?ю рукою топорець з рук, а його возьме силою та
поведе домiв. Але ж бо й Iван, зна?те, не був з тих святих. Як, бувало,
возьме собi що в голову, то гада?, що таки на його мусить бути, аби не
знати що, - дуже упертий був. Лиш за тiлько його хiба можна пофалити, що
за правдою, бувало, аж гине, аж топиться. Умерла раз на Соколiю бiдна
вдова, а шестеро дрiбним сиротам не лишила нiчого, як одним одну коровину,
та й узяв пiп за похорон. Iван каже до тата:
- Д?дю, дайте менi одну корову!
- А тобi нащо? - пита? старий.
- Вам не питати нащо. Коли ма?те дати, то дайте, а нi, то не допитуйте
багато.
- Возьми собi, сину! - каже старий.
Iван займив корову сиротам, а попа з димом пустив, - згорiв на шкрум...
Ще одно вам розкажу.
Тримав на рiцi один жид красний лужок, а Iванова сестра позбирала одно?
недiлi усi дiвчата та гай на той луг у квiтки. Але жид возьми та пiшли
сво?х посiпакiв, щоби дiвчат грабувати. От постягали з них ба опиночки, ба
коралi, ба монества, ба пояси, ба баюри, доста того - посмiшили дiвчат.
Одокiя прибiгла домiв без опинки, плаче, голосить, каже, що пiде топитися,
а Iван смi?ться. "Так тобi треба, - каже, - най тобою не носить по
жидiвських лугах, коли й в лiсi, й на нашiй царинi ? цвiту доволi!"
...Восени найшли жида здохлого в лiсi; хтось його там прив'язав до ялицi
та й лишив. Хто це був такий, не знаю, але далеко вiд Iвана вiн не утiк.
При усьому тому мав вiн таке чисте серце, як один чистий дiамант; гнiву
i завистi не було в нiм за мак-зерно. За отця-матiр був би й гадинi в очi
штрик. А побратима свого Василя берiг, як око в головi, аж доки не
нагабало його то нещасливе коханн?, що вже не одному чоловiковi вiку
укоротало...
У нашому чагорi ? красна велика поляна, покрита шовковою травою та
усiлякими цвiтами; тут нашi парубки поставали.
- Стрiляй! - каже Iван.
Василь стрiлив. Лиш фоя посипалася з ялицi, а Iвановi нiчого не
сталося.
Iван засмiявся; звiв скалки, пiстоля загримiло - а з Василевого плеча
почурiла кров по тоненькiй сорочцi рантуховiй, що сестричка усiма шовками
та загiрськими лiлiточками повишивала.
Iван заток пiстоля за ремiнь, а сам пiшов до Василя - слеза йому в очах
закрутилася.
- Видиш, брате, - каже, - треба нам сього було?
- Зав'яжи менi руку, - каже Василь, спершися на дерево, - бо зачинаю
ослабати.
А кров, бачите, так гра? косицями.
Iван здоймив собi боржiй шовкову хустку з ши?, приклав лiсово? губки до
рани та й зав'язав.
- Ходiм, - каже, - тепер додому, я тебе пiдведу.
Пiшли мовчки. Але недалеко хати каже Василь:
- Олена тепер твоя!
- Авжеж, - каже Iван, - по-лицарському праву моя.
- Я без не? не можу жити, брате Iване!
А се так жалiсно промовив, що аж трохи не сплакав. Iван стис плечима.
- Попрощаймося, брате, - став Василь далi казати, а сльози йому, як
град, гарячi по тварi покотилися, - попрощаймося, братчику! Двадцать рокiв
дiлилися ми лихом i добром, двадцять рокiв берiг ти мене, як свою душу.
Дякувать тобi, братчику. Прощай мене!
Обнялися, поцiлувалися, сплакнули та й розiйшлися. За Василя нiхто
бiльше не чув - пропав, як пiд землю впав. Однi казали, що втопився, другi
казали, що пiшов у опришки, ба деякi казали навiть, що пристав до
угорського вiйська. Будемо видiти, а тим часом ходiм до старо?
Гинцарихи...
Федора Гинцариха була собi багачка на все село, але не сидiла вона в
селi, тiльки у потоцi, у Рiжi. Мала вона там побитi хати та й мешкала
собi, мов яка вельможна. А дочка в не?, дочка! - чорнобрива, кароока, а на
личку, мов полонинська рожа молоденька. Стара, бувало, ду? на не?, як на
дорогий камiнь, де .коралi краснi, де уставки мудрi, де киптар уписаний,
де пояс славний - Олена все дiстала. Стара убере ??, бувало, як ляльку, та
й посадить пiд образи коло вiконця: "Тут тобi, донечко, - каже, - сидiти,
а не коло печi вештаться. Личенько згорить".
Але полювали раз над Рiжею два легiнi: Iван i Василь.
- Е, що! - каже Василь до Iвана. - Годi, ходiм домiв! Щось менi
сьогодня не йде пiд крiс.
- Ходiм, - каже Iван, та й пiшли. Але не учинилися вони ще в потоцi, аж
тут здоймився вiтрець, звiяв хмарку до хмарки, та й нi з сього, нi з того
став дощик росити. А нашi стрiльцi навiть без сердакiв.
- Що робитимемо? - пита? Василь.
- Хiба повернiм до Гинцарихи та пересидимо, заки дощик перейде, - каже
Iван.
Повернули. Стара приймила ?х любенько, бо зроду щира була, а часом то
любила й забавитися. Нашi легiнi не були вiд того.
Але тут iнше сталося. Олена, скоро побачила Василя, то аж ув'яла, як та
квiточка на сонцi, а Iван, уздрiвши Олену, аж упрiвав. От таке-то тутки
подiялося, та й то за одну минуточку.
Дощик попiйшов трошки та й став. Небо знов чисте стало, як дзеркало;
гори дишуть усiма запахами, - красно, любо, мило.
Парубки попрощалися, пiшли, а удова ?х випровадила аж за ворота. "А що,
- пита? жартиком, - котрий з вас шле старости?"
Легiнi усмiхнулися, подякували старiй та й пiшли мовчки Рiжею. Сказали
собi "добранiч" та й розiйшлися.
Се дiялося в суботу. В недiлю стрiлялися нашi парубки, а в понедiвнок,
зна?те, був у Гинцарихи молодший брат Василiв та й дав Оленi знати, щоби
вона на його надi? не мала. "Ми, - каже, - з Iваном мiрялись: я пройграв -
а ти будеш Iванова. Але не забувай про тото Василя - ти його ще колись
побачиш, а сим часом бувай здорова!"
Пiсланець лишень сказав сво? та й пiшов, а Олена в плач, у голос:
- Ох, Васильку мiй! ох, Василечку мiй! ох, Василиченьку мiй!
- Годi, годi, любко моя! - каже стара, а сама так i журиться. - Годi,
донечко моя, бо головка болiтиме, та ще на личку менi змарнi?ш, годi,
щебетушечко моя!
- Нащо менi краси, нащо менi личка мого рум'яного, коли Василечка нема?
Ох, вайльо, вайльо!
- Бiдо ма бо з тобою, дiвко! - стала стара нарештi сердитися. - Або
Йван, може, не кращий вiд Василя, або, може, не однакi багатирi?
От так сумувала Олена цiлий тиждень; навiть i до церкви в недiлю не
йшла, але вимкнула в городi стебельце васильку, сiла собi пiд калину та й
в одно плакала та тулила-пригортала зiл? до свого гарячого серденька.
Пiд полудн? летить служниця, що за ворiтьми стояла, щодуху в хату.
- Газдине, - каже, - до нас старости йдуть! Стара шурхнула з постелi в
клiть, щоби хоть перебратися, бо з жури за дочкою навiть не перебиралася
сьогодня, - .. а сама вже така рада, господи! "Що ж, - гада? собi, -
вiддам мою одиначку за хорошого парубка, то й минеться ?? туга".
Пiшла в хату. Старости привiталися, поцiлували ?? в руку.
- А радi гостям, панiматочко?
- Добрим людям хто ж не рад би? - каже стара. - А яка щаслива година
вас принесла? - а сама сiла собi в образи.
- Принiс нас, панiматочко, сивий кiнь до вашецi на поклiн вiд князя
молодого до двора золотого.
А самi уклонились тричi. Стара зараз пристала, доньки навiть не
питаючи. Хотiла - не хотiла бiдна Олена, подавала увечiр рушники; а взимi
вiдогралося й весiлля.
Привiз Iван свою молоду жiнку до себе, а сидiв вiн далеко уверху. Що
вже його старi не тiшилися, господи! Коли б були могли, то би були свою
молоду невiстку в образи посадили та як до свято? молилися - так ??
любили. Але що ж? Олена як суму?, так суму?. Бувало, лиш вийде в садочок,
вимче стебельце васильку та й пестить коло серденька, тiльки ?й i радостi
було. Або сяде, бувало, пiд запашною крислатою ялицею та як зачне спiвати!
Аж пташка в лiсi втичне, слухаючи ??, такий тото голосочок мала. Спiва? i
плаче, а сама, сердешна, блiда, блiда!
Iван був i досi неввiчливий, а тепер ще гiрший став - мов крига леду
студеного: нi доброго слова з його не почути, нi ради, нi поради. От хiба
тiлько в його розривки було, що стане, бувало, пiд явором на обочi та
придивля?ться свiту божому. От тогдi нiби трохи повеселiша?, ти б сказав -
той чистий полонинський вiтер тугу його розвiяв або перед сонечком ясним,
що у синiх високостях сiяло, горе його розтопилось i, як вiщун наш любий
каже:
Сховалося у серцi лихо,
Як звiр у темному гаю...
А в хатi сяде собi кiнцi стола, зiпреться на руку, засуму?, потемнi?, а
далi як устане, як удариться по полах руками, як вдихне тяженько! - та й
вийде, мов п'яний, надвiр. А стара ненька плаче; "Синку, Iванчику мiй
золотий, чому ти такий нещасливий? Знала я тобi стан козацький дати, та не
знала я тобi доленьки впрохати!" Тако? стара, бувало, заводить, а
невiсточка ?? прехороша сидить собi в городчику та стебельце васильчику до
серденька горне.
Дав господь i Николая святого дiждатися. У нас храм. А красно та любо
на божому свiтi! Пташки щебечуть, що чоловiк аж сам себе не чу?, зеленi
лiси ялиновi позацвiтали та припорошили шовковi трави, мов золотим маком.
Цвiти та цвiти, цвiти та цвiти, та запахи, та радощi, а Путилiвка-рiчка
бринить по бiлому камiнню - ти б гадав, що срiбло розсипалось та
задзвенiло. Мило, весело! Лиш у Iвановiй хатi сум, мов у домовинi. Стара
куди кинеться - плаче:
"Синку мiй, Iванчику мiй! Iди, - каже, - хоть до тещi на храм, може,
межи людьми розважишся. Iди, любчику мiй".
- Пiду! - каже Iван, а сам аж чорний,, так змарнiв. - Пiду; збирайся,
жiнко, пiдемо обо?.
Зiбралися, пiшли. Стара випровадила ?х аж у плай, вернулася, плаче. А
далi як припаде до образiв, як стане поклони бити, як стане русти!
"Господи, - каже, - господи милосердний! Коли нема вже мо?й дитинi
лiпшого, талану, то волiю я його поховати - легше менi буде!" Кровавi
сльози почурiли з темних ?? очей.
А молодi iдуть собi пла?м - нiчичирк. А пташка так щебече га?м, аж
просить: "Спiвайте, спiвайте, люде, з нами - дивiться, як красно дав
господь милосердний, - спiвайте!" А квiточки, що кра?м процвiтають, собi
просять: "Любiться, обнiмiться, люде! Обгорнiться чистою любов'ю - от як
ми!" А самi пригорнуться одна до одно?, мов справдi вони обiймаються. А
бджiлка манесенька гуля та гуля собi пла?м, та в одно гуде: "Ану, люде,
ану подивiться на мене! Адiть, я з кождо? чiчки мiд збираю; збирайте ж i
ви - свiт сесь солоденький, - збирайте!" А кобилечка невеличка собi
виспiву? та вигуку? в зеленiй травi: "Ану, люде, ану! Годi журиться, ану
лиш погуляточки, погуляточки по свiтовi божому - от як та от як!" А сама
як пiдскочить собi, як знов заспiва? - аж дзвонець-зiл? у травi зашумить!
Iван повеселiшав трошечки.
- Олено, серце! - каже. - Коли нема менi вiд тебе нi словечка любого,
то заспiвай хоть! Вона зараз i завела:
Гей, засвiти, мiсяченьку,
Да й ти, зоре ясна!
А в лузi, в лузi,
У лузi пшениця -
Там дiвчина прекрасна.
Пшениченьку дожина?
Та угору погляда?:
Гей, чи високо
Да чи далеко
Сивий сокiл пiдлiта??
Лiта? вiн да лiта?,
В квартирочку зазира?:
"Гей, сiю руту,
Да сiю руту, -
Гой, подай, мила, руку!"
"Рада б тобi ручку дати,
Та боронить стара мати:
Узяла мати
Нелюба до хати -
Годi рученьку дати".
"Да вiдсунься, моя люба,
Да вiдсунься вiд нелюба!..
Зайду я з луга,
Та заб'ю нелюба,
Да як того голуба!"
Ще голосочок прекрасно? се? спiванки вiдбивався га?м - ти казав би,
кожде дерево спiвало з безталанною молодичкою, аж тут цуп! - Василь сто?ть
перед ними. Увесь у золотi, а сам красний, красний! - ще кращий, як був,
лиш що поблiд трошки на личку. За ременем пiстолета та насаджуванi ножi.
Молодi стали. Василь протяг руку:
- Як ма?шся, брате Iване? Здоров?
- Здоров, славити бога! А ти?
- Здоров, друже мiй.
Та й поцiлувалися.
- А се де ти дотепер був? - став Iван питати.
- Був я, пане-брате, в Угорщинi в опришках; старшував на сто хлопцiв, -
гадав забуду сво? кохання. Годi! Тепер вернув до тебе довiдатись, як
живеш. Значно по тобi, що нещасливо. А Олену пiзнав би хто сьогодня, що то
вона? Не коротай, пане-брате, вiку молодого - вiддай ?? менi!
- Жарту?ш, Василю!
- О, я вже давно забув, що тото жарт! Я направду кажу: вiддай менi
Олену!
Iван засмiявся, а в Василя уже й нiж у руках блиснув. Iван вихопив i
собi нiж - пустилися один на одного, мов тi тигриси молодi. Страшно було
дивитись, як вони боролися, довго не пiзнати було, чий верх. Аж тут
пiстоля - грим! Кров бризнула у три косицi, Василь повалився до землi, а
Олена, мов нежива, на його. Як оба товаришi боролися, то вона вихопила
сво?му чоловiковi з-за ремня пiстоля та хотiла йому в груди, але чи ?й
дуже рука тряслася, чи що - не трафила свого чоловiка, але Василя, - а
Iван усе те видiв.
Упав Василь та й лежить. Iван схилився, здоймив його на руки та й
заплакав.
- Братику, братику мiй, як рiдний! - ми оба нещасливi!
А Василь анi ворухнеться. Добре утрапила.
Пообтирався далi Iван, узяв товариша на руки, занiс у чагiр та й накрив
зеленим вiттям ялиновим.
- Вопiвночi, - каже, я прийду та тебе поховаю... Ходiм, жiнко!
Пiд полудн? стали у старо? Гинцарихи, тихо, гейби нiчого не було; лиш
сорочка на Iвановi закривавлена трохи, бiльш нiчого.
* * *
Гостей повнiсiнька хата, - а хата в Гинцарихи була нова, просторна;
музики грають, а нашi молодята сидять собi за столом, сказано - у тещi.
Олена бiла-бiла, мов та стiна, а Iван такий веселий, що зроду його нiхто,
може, такого й не бачив. Стара теща лиш поверта?ться у хатi та в долошки
плеще, така рада.
- Зятеньку, дитино моя люба, голубе мiй сизий! А оце чого тобi
сорочечка покривавлена? - .А сама хоче мов-то обтирати приязними сво?ми
рученьками.
- Лишiть, нене, - каже Iван, - не обтирайте! Се кров з ясного
молоденького сокола.
- Убив сокола, та пiр'я нам не принiс, щоби ми собi кресаки пообтикали,
- стали другi парубки казати, що там у храму були.
- Питайте жiнки! - промовив Iван грiмко, а сам аж пiдскочив. - Питайте
??, чому вам пiр'я не намикала: не я убив сокола, а вона.
Олена встала та хоче виходити з-за стола.
- Сиди, анi руш! - крикнув Iван.
Стара в плач.
- А оце, - каже, - я тобi мою донечку на тото дала, щоби ти так з нею
обходився? Ох, головко моя нещаслива! Ох, дитино моя безталанна!
Iван обернувся до парубкiв:
- Позвольте, браття, най вам одну казку скажу.
- Просимо, просимо! - обiзвалися усiма.
Iван став розказувати за якихось двох парубкiв товаришiв, як вони одну
дiвку оба полюбили, як вони з-за не? стрiлялися, як один пiшов у опришки,
- геть-геть розповiв усю свою долю, нiбито вiн яко? казки каже, а нарештi
обернувся до сво?? тещi:
- А що ви, нене, казали б з такою жiнкою учинити?
(Що нiби на свого чоловiка стрiля?.)
- Я би такiй жiнцi казала вiдразу голову врубати, як тiй гадинi, без
суду, без права.
Топорець лиш блиснув, а Оленина голова покотилася по столовi. Iван
штрик через стiл. Пропав.
* * *
Нiч ясна була та тиха, мiсяць сiяв серед неба, зорi плакали, а Йван
копав у чагорi грiб; стояв над ним та й думав. Далi нарубав самим тим
топiрцем, що сво?й жiнцi голову стяв, зеленого вiття смерекового, вистелив
яму, розкрив Василя, зложив легесенько до гробу, поплакав над ним, а
вiдтак поклав те пiстоля, що його застрiлило, а друге, що з його раз в
лiсi на мiру стрiляв, товаришевi на груди та й промовив:
- Ма?ш, - каже, - братчику, пам'ятку навiки! Я не забарюся!
Накрив його знов зеленим вiттям, засипав яму та й пiшов.
Третьо? днини витягли його рибарi аж коло Тюдева з Черемшу та й дали
старiй знати, щоби йшла ховати свого ?динчука.
Не прийшла стара мати: як учула - таки впала на порозi, без душi. Лиш
сестричка Одокiйка побивалася над братчиком, а старий д?дик давав порядок
дома.
Господи, що плакали парубки, як Iвана до гробу спускали!.. Але я сього
не запам'ятав, бо то ще тодi дiялося, як Буковина волоська була. От що чув
вiд других, те й вам розповiв.
(1862)
ТРИ ЯК РIДНI БРАТИ
I
Менi ще й двадцять рiк ледве було, як уже кучерики мо? золотi облетiли!
Навiть i попрощатись не пускали, але звелiли вiдразу йти до компанi?. З
тяжков бiдов вiдпрохався на три днi додому.
А дома сум та плач. Мати розболiлась, ридаючи (батька давно вже не було
на свiтi), сестри неначе з ума зiйшли, таке заводя. Лиш брат мiй Онуфрiй
сидить собi кiнець стола, неначе то не мене вiдiбрали. Бiлий-бiлий та
сухонький! - лиш очi свiтя!
- Братику,- кажу,- а вам мене не жалко?
Вiн менi на це нiчо не вiдповiв, тiльки двi сльози великi-великi
покотились по красному та зiв'ялому тому личку.
Заплакав i я собi, попрощався та й пiшов,
II
Служу рiк, служу другий, нi смутний, нi веселий Нiчо мене не займа?,
нiчо не тiшить; тручаю сво? днi, як вильми. Тiльки того й розжитку, коли
стану бувало на стойцi та собi тихесенько поплачу або богу помолюся. Тодi
менi неначе та недура розсунеться; i зiроньки засiяють iначе, i мiсяць
усмiхнеться, i соловейко прощебече. А я собi стану, зiпруся на ясную свою
зброю та слухаю або дивлюся. А у касарнi, - от як у касарнi: гомiн, зойк.
Дехто ла?, дехто б'?, декого знов другi б'ють. А я собi - от як то я, все
мовчу та сво? дiло роблю. Пан капрал Косович не раз бувало й кажуть:
- Це, - кажуть, - чоловiк кам'яний; я би так не зумiг жити на свiтi!
- А що ж, - кажу, - пан капрал: ми не можемо бути всi однакi. - Та й
знов мовчу.
Одного вечора сидимо ми собi в касарнi. Дехто ще пора?ться коло
риштункiв, дехто вже покутався та люльку собi курить, з камратом розмовля
дещо, а я стою собi у вiкнi та думаю. Аж тут прибiга? капрал зо дня[1].
- А нема тут, - каже, - Шовканюка Йвана?
Мене неначе серпом - чирк.
- Я осьде, - кажу.
- Завтра до рапорту; тобi лист прийшов.
- Нiчо, - кажу.
А камрати так зараз i в жарти:
- Еге, - кажуть, - з грiшми! Шовканюк завтра платить.
"Добре вам жартувати, - думаю я собi, - да не так-то старiй бiднiй
вдовi дiти годувати, да ще того й боля обходити"[2].
А мiй брат, зна?те, вже три роки як з постелi не вста?; сохне та
кровйов ув одно дише.
III
Друго? днини рано зiбрався чисто, приходжу до рапорту. Капiтан такий
сердитий, недобрий; приходить до мене.
- Як зовешся?! - гримнув.
- Так i так, - кажу.
- На, - крикнув та й шпурнув менi лист у лице. Навiть не подивиться на
чоловiка, а хоть подивиться, то неначе собака крiзь плiт.
Понiс я свiй лист до одного фрайтера, що знав читати.
- Ану, - кажу, - фрайтер, прочитайте менi оцей лист, будьте такi добрi!
- Чому нi, - каже, - прочитаю. Та i став читати. А я слухаю.
- "Братику мiй дорогий та любий!" - чита? фрайтер, а мене гiркi чогось
так i обiлляли!
- Далi, - прошу, - далi.
- "Ти вже мене не застанеш, бо я на смертi. Да не вдавайся в тугу,
любий; ти зна?ш, що я не жив на свiтi, а карався.
Коли зможеш, приходи на урльоп[3], Iване, бо мати наша сама оста?ться.
Сестри пiшли у найми, а Василька взяли у двiр до волiв.
Волики продав, нiщо було робити; за податки душу брали. I кожух свiй
мусив продати; але сардаки оба ще стоя; коли не закрадуть у похорон, то
понаходиш.
Вуйко Андрiй дуже нас укривдив; i послiдню коровину з загороди займив.
Але не споминай йому лихом, як вийдеш. Усе-таки свiй сво?м.
А тепер, брате мiй Iване, брате мiй рiдний, прощай мене: i перший раз,
i другий, i третiй!
А коли тобi бог поможе та будеш мати з-за чого, споминай мене,
твого рiдного брата
Онуфрiя".
IV
На другий день пишуся знов до рапорту. - Со сhcesz?[4] - крикнув
капiтан, а очi ходя у него, знай у то? гадини пожаристо?.
- Прошу послушне пана капiтана хоть на два мiсяцi, на урльоп. У мене...
Господи, як утне мене в лице! - кров тiльки почурiла по бiлому
кабатовi.
- Я вам, - каже, - урльоп дам, ви сякi-такi сини. До гарешту з ним!
Завели мене в гарешт, менi байдуже. Сиджу собi, неначе то не я.
- Ти достанеш буки, - каже капрал вiдо дня.
- Нiчо, - кажу.
I обгорнули мене думки та гадки.
"Пiду, - гадаю собi, - та утоплюся: чого в свiтi бiльше й жити? Там
хоть побачуся з братиком сво?м рiдним, а тут тiльки б'ють та збиткуються.
Боже ти наш, боже!.."
V
На третiй день ведуть мене знов до рапорту. Я стою; рапорт великий,
капiтан звелiв прийти усiм словакам, що сорок восьмого року на Угорщинi
були половили. Було ?х у нашiй компанi? бiльш як двадцять мужа.
- А що, - пита?ться мене капiтан, - чи будеш ще на урльоп проситись?
- Нi вже, - кажу. А думка в мене одна: "Коби по рапортi, - пiду та
втоплюся".
Приходить капiтан до словакiв:
- А що, - каже, - прийшло, аби вас пустити додому.
Вони так зрадiли, господи!
- Шкода менi вас, - жалу? капiтан: - ви хлопцi годнi. А може, ма? хто з
вас охоту остатись рiк з один в компанi?? Вам добре буде.
Нiчичирк.
- А ви, капрал Бая, не ма?те охоти ще з рiк послужити? У мо?й компанi?
добре!
Цiлий рапорт як раз усмiхнувсь. Наш капiтан та про добре говорить!
Але Бая не много думав.
- Пустiть, - каже, - пан капiтан, Шовканюка на урльоп, то вам ще рiк
служитиму. Отак!
Капiтан не йме вiри: то на мене дивиться, то на капрала.
- А це, - каже, - як?
- Отак, як кажу: пустiть Шовканюка на урльоп, то вам цiлий ще рiк
служитиму. Пустiть, пустiть, пане капiтан: в нього брат помер, в нього
стара слаба мати з голоду погиба?.
- Про мене, - каже капiтан, подумавши хвильку, - Шовканюк iде на
урльоп.
VI
Друго? днини дали менi урльопас[5], дали кабат дранкавий, дали
мантлину[6] стару-стару та дiряву та й пустили. А я такий уже рад!
- А де, - кажу, - мiй пан любий та золотий? Де пан капрал Бая?
- Да нема, - кажуть, - пiшов у мiсто.
- Ох, менi лишенько! а я щоб з ними не попрощався? Я ждатиму, доки вони
не вернуть з мiста.
- Да не дожидай ти багацько, - каже дехто з цугу, - а то фальфебер як
тебе захопить, то матимешся.
"Коли так, то хiба йти, - думаю собi, - а мойому пану капраловi най бог
да?, що сам розумi?". Отак думав я та й пiшов.
А за мiстом - я й нi в той бiк, а пан капрал Бая якраз проти мене. Я
так зрадiв.
- Пан капрал! - кажу. - А я думав, що я з вами вже не побачусь. Чого ви
так борзо пiшли?
- Да я умисне, - кажуть вони, - бо я мав ще з тобою говорити дещо. А
багацько тобi миль додому? - кажи правду.
- Сорок миль да ще й кiлька, - кажу я.
Вони на те нiчо, лиш дивляться на мантлиночку мою д?раву та кивають
головою.
А то студiнь така, господи! Сказано - перед рiздвом.
- Ходи, - кажуть, - у шинок, вип'?мо вина! Випили ми вина. Господи, що
добре: я го досi i не пив. "Отакого, - думаю я собi, - коби-то братиковi
тому хворому винести (бо в мене все на гадцi, що я братика свого ще
застану). Ну, нiчо, - гадаю я собi, - коби-то вчинитися на Вижницi, нi
?сти, нi питиму цiлу дорогу, а вина мушу свому братчиковi винести".
- Час менi до касарнi, - стали нарештi пан капрал казати, виймають
п'ять левiв баночку та й дають менi.
- А це нащо? - кажу я.
- На дорогу, здасться: кобих бiльше мав, то я би тобi й бiльше дав, а
так не маю, бери, що ?.
- Да я, - кажу, - зафасував[7] два леви срiбнi; менi доста буде.
Вони аж розсердились.
- Коли я тобi даю, то бери, - кажуть. - Коли вже на те, то хоть кожушок
собi купиш. Тепер студено.
Не хотiв я ?х бiльш гнiвати - узяв. "За два леви, - думаю я собi, -
куплю ненi добру хустку тепленьку, за лева шовкову хустку братовi до ши?,
а по левовi кожнiй сестрi по рантуховi[8] тонкому та широкому".
Попрощались: подякував свому пану капраловi, як умiв, та й пiшов. А тут
- не студiнь, нi! аж око в'яне.
VII
Ще й тиждень не минув, а я вже на Вижницi. А це саме святий вечiр; по
хатах свiтло видко, чути, як добрi люде радуються, сидя при вечерi, а я
собi йду з цiпком у руках та думаю, що то тепер у мене дома дi?ться?
Братика мого, мабуть, уже й нема? на свiтi!.. А що ненечка, а що сестри?
Але побачу, думаю собi! Домiв нема вже бiльше як чотири милi маленькi, на
опiвнiч стану або i борше. Посмотрив за торбинку, чи ? всi дари та
гостинцi, що у Бистрицi, йдучи, накупив? ? всi, йду далi, навiть i в вiкна
не дивлюся, так iду. А тут так мене i тисне щось коло серця, неначе п'? що
мене за серце, i дрiмлеться менi, неначе я п'яний абощо, а я нинi i
кришечки хлiба в устах не мав, не то що. Да не те щоб не було; були в мене
в торбинцi i два калачi пшеничнi плетенi, i пляшка вина доброго, i риби
визнини штука. "Да не буду ?сти, - думаю, - домiв принесу". А тут менi так
i позiва?сь! "Сяду, - думаю собi, - припочину минуточку, а вiдтак скорiш i
пiду, як вiдотхну". Сiв собi на якiмсь там приулку, в очах замрi?ло, за
серце ймило. "Це я змерз", - думаю собi; хотiв встати - не здужав,
поваливсь у снiг. Рятуй, святий Николаю, в тяжких бiдах теплий наш
заступниче, рятуй!..
VIII
Прокидаюсь - а я вже не в снiгу, а в гарнiй, теплiй постелi. Надо мною
сто?ть один жандар, красний, молоденький. Бачили ви того ангела, що в
Чернiвцях у святiй Параскевi на лiвих дверях намальований? Такий i це
жандар був, благий та ясний. Сто?ть надо мною та дивиться менi в вiчi.
Я так i стрепенувся.
- Ох, менi лишенько, - кажу, - а я де оце?
- У мене, - каже жандар, - як у рiдного брата або ще лiпше. Не вставай,
серце, ти дуже хворий.
Я зараз нагадав собi i Онуфрiя, i Баю, i урльоп.
- А це, - кажу, - як я тут зайшов?
- Бодай i не згадувати, - каже жандар, - учора, з вечерi йдучи, найшов
я тебе пiд одним будинком без душi.
- Боже, милий боже!..
- Так тобi треба, - обiзвався другий жандар, пузатий, що по хатi собi
ходив та люльку курив, - не пий, лайдаку!
А я то? днини i води в устах не мав, не то що. Такiто люди!
Молоденькому жандаревi тiльки сльози в очах закрутились. Покивав
головою та й сiв собi коло мене на постелi. Пикатий вийшов з хати.
- Пане, - кажу, - а мундир мiй, варе[9], ??
- ?, - каже, - не журися: i мундир ?, i торбинка, i урльопас.
- В урльопасi, - кажу, - був лист.
- ? й лист, - каже, - я находив.
- Коби я знав, - кажу, - де мiй мундир, я би збирався.
Доста невеселий був жандар, а ще засмiявся.
- Коби, - каже, - за три днi, то би добре.
Я аж не зумiвся[10].
- Що ви оце кажете, пане? Ви не зна?те, як у мене дома!
- Я все, - каже, - знаю. Але дохтор велiв тебе не пускати.
- А де ж той, - кажу, - дохтор?
- Вiн зараз повинен надiйти; я вже пiслав по нього. Прийшов i дохтор.
- А що, - каже, - як тобi?
- Добре, - кажу. - Пустiть додому!
- Ще тобi не можна, - каже дохтор, - ти ще дуже слабий.
Я так i став благати:
- Пане, - кажу, - пустiть мене! В мене дома от як та от як. Менi вже
недалеко.
Жандар чварснув щось до нього по-нiмецьки.
- Про мене, - каже дохтор нарештi, - завтра можеш йти, а сьогоднi лежи
менi ще в лiжку та пий оцi лiки, що я ти принiс. А тiло масти собi оцев
мастев.
Я так i зрадiв.
- О, дякувать же вам, пан дохтор!
- Не менi дякуй, - каже дохтор, - а оцему пановi; бо якби не вiн, а ти
би вже не жив на свiтi.
IX
Лежу я в лiжку та думаю; коло мене сидить жандар та люльку курить.
- Чого, - каже, - так задумався, серце?
- Чи ж нема чого? - кажу.
- Не журися, брате, бог батько. Лихо мине, гаразд буде.
- Хто би збаг, - кажу, - що з мо?м братом сталося; коби го ще хоть
живого застати.
- Аби ти та я здоров, - каже жандар. Мене неначе хто ножем уток.
- Або ви зна?те? - кажу.
- Твого брата учора тиждень ховали, - та й сплакав.
- Або ви, - кажу, - мого брата знали?
- Я, - каже, - не мав вiрнiшого товариша на цiлiй цiй вашiй Буковинi
- А ви ж звiдкiля?
- Я? О, я здалеку, друже, я аж з то? велико? Нiмеччини Не будеш знати.
- А так - як же ж ви пiзналися з Онуфрi?м?
- Я не раз, - каже - в вас на квартирi стояв, от i пiзналися Як то було
таку щиру душу не полюбити? Царство йому небесне!
- А сестри мо?, не зна?те, чи прийшла хоть одна додому? Бо брат менi
писав, що обi в наймах.
- У наймах, - каже жандар, а сам так i почервонiв. Чудно менi та дивно
менi.
Х
Друго? днини менi уже лiпше. Богу дякувати; зiбрався та й хочу йти.
- Жди, - каже жандар, - по тебе зараз вiз при?де.
За годинку був i вiз; сiв я та й по?хав.
А домiв як прийшов, то мало з ума не зiйшов, так то я застав. В хатi
студiнь; неня лежить на печi ледве жива, Василько пригорнувся до не? та
просить хлiбця, дрижучи, а я на дверi.
- Добрий день вам, ненько, що дi?те?
- Чи то ти там, синку? Дай же тобi боже здоровля, що прийшов, а то я
вже не гадала з тобою ся видiти. Гину, синку, з студенi та з голоду.
Я скинув борше дранкаву мою плащину та й укрив неню, а сам ухопив
сокиру, що стояла за лавов, та в лiс!
За малу годиночку були i дрова в хатi, i вогонь гарний у печi. Для
рiдно? неньки борзо дрiвця рубаються!..
- О, простибiг же тобi, синку! - кажуть неня, скоро почули вогонь у
печi. - Ходи сюда, душко, най тебе переблагословлю!
Поблагословили.
- А коли, - кажу, - Онуфрiя прятали?
- Передучора тиждень минув, - кажуть неня.
- А що казав, як умирав?
- Нiчо не казав, синку мiй, лиш ув одно тебе сподiвався, - дожидав.
"Нема, - каже, - Iванчика, нема братика мого рiдного, нема!.. а менi все
причува?ться, що вiн iде; вiн недалеко мене, вiн прийде!" Та як зiтхнув
тогдi, синку мiй, так i богу душечку дав. Не дiждав братика свого рiдного
побачити, що го так дуже щире дожидав!..
Десь коло опiвночi позбiгалися i сестри з села.
- А що, - кажу, - сестрички; ви, бачу, вашу неню гарно дозира?те, нiщо
казати! якби не я був нагодився, то зо студенi гибли i самi, i дитина.
- А що ж, бадiчку, - одрiкаються сестри, плачучи, - коли у таких панiв
служимо, що i до церкви не пускають, не то що. Отже, тепер викралися.
- А так же не будуть вам нiчо казати?
- Та нехай уже кажуть; нехай нас вб'ють, а нас кортiло з вами
побачитись, бадiчку. Не гнiвайтесь...
Менi жаль аж серце розрива?, але нiчо не кажу, мовчу; виймив дари та й
роздав. Лиш та хусточка шовкова, що братиковi свому купив, лишилась...
XI
Друго? днини пiшов я до жида.
- Давай, - кажу, - на роботу!
- Коли хоч, а то бери на сажнi, - каже жид.
- Нiчо, - кажу, - озьму i на сажнi.
Взяв три кiрцi хлiба, взяв солi, взяв грошей; роблю, так роблю, аж пiт
кривавий з мене йде! а менi здавалось, що це не робота, а iграшка: для
рiдно? неньки нема? тяжко? роботи...
Роблю я один тиждень в лiсi, роблю другий, аж тут прибiга? дитина,
плачучи:
- Бадiчку, - каже, - iдiть д хатi, бо неня дуже слабi.
Покинув роботу, бiжу. Прибiгаю домiв, аж неня вже без душi. I свiчки
нiкому було в руки дати. Отаке-то бiдного!..
- А чому ж ти менi, синку, давно не дав знати? - лаю я на хлопця.
- Я хотiв, бадiчку, коли ж бо неня ув одно мене не пускали, - повiсту?
хлопець, плачучи. - "Ви, ненечко, слабi, я пiду за бадiчком у лiс" - "Не
йди, синку, - кажуть неня, - а то ще тебе собаки де нападуть та перепудя.
Не йди, синку, я не слабенька".
XII
Поховав я свою неньку, а сам облiг. Лежу, так лежу, що ледве й тямлюся.
Прийшов пiп:
- Плати за похорон.
- Поголiть менi, панотчику; видужаю, та вам або заплачу, або вiдроблю!
- Нi, таки плати зараз!
- Що ж я вам дам, добродiю, хiба душу?
- Чорт по тво?й душi! Плати та й годi... менi...
- Маю ще онде в торбинi двi парi шмаття комiсного[11] та кiлька
щiточок, хiба то берiть: бiльше нiчо не маю. Ще i хусточка шовкова за два
леви срiбнi.
- Сюда з ним, - каже пiп та й ухопив торбинку, що висiла менi над
головами. Подав паламаревi, а сам пiшов, кленучи та трiскаючи.
Аж тут уходить i вiйт з десятником.
- А ти, - каже, - набрав у жида на сажнi, чом не робиш?
- Коби я годен, - кажу, - я би робив, а так, самi видите, що не годен.
- То дай залiг, - каже вiйт, - або пiдпишися на грунт. Жидiвське не
смi? пропасти.
- Жидiвське, - кажу, - не пропаде, а я на грунт не пiдписуюся, бо до
того ? сироти, не лиш я. Коли подужаю, а я жидовi вiдроблю, ще й
камату[12] му заплачу.
Вiйт насварив на мене та й пiшов, але жид поганий не ждав; в тиждень,
чи як, прийшов мене фантувати[13]. А я ще лежу. Записали i грунт, i хату в
залiг.
Я сиджу на постелi та сплакав. Так ревне плачу, що аж серце з мене
вискаку?. Аж тут убiга? Нестерюк Якiв; убiг та й зупинився коло дверей.
- Добрий вечiр, брате!
- Добре здоровля. Прошу, сiдай.
- Най увесь гаразд у тебе сiда?. А тебе забрали?
- Забрали, - кажу.
- Шкода, що i шкiру з тебе не здерли, - упiк Якiв.
- Вiд тебе, брате Нестерюку, - кажу, - менi i таке слово миле. Ми в
один раз товаришували.
- В один раз! - повторив Нестерюк гiрко, - а тепер?
- Тепер я у печалi, у великiй печалi. Не годиться менi вiрного товариша
займати.
- Ти дурень (не против вас говорячи, читцi мо? любi), ти дурень! - ще
раз повторив Якiв, а сам пiшов i бувай здоров не сказав. А друго? днини
приносить менi жид письмо.
- На тобi пак, - каже. - Якiв Нестерюк вже мене закутало за тебе.
- Як то закутало? - питаю я.
- Отак закутало, що твою роботу переймило на себе. Воно пак сьогодня
вже за тебе латри[14] в лiсi руба?.
XIII
Якiв Нестерюк був з нашого села, парубок годний та щирий, такий уже
щирий, що й не сказати. Доки мене остригли, то ми собi товаришували, а
вiдтак уже й не бачились бiльше, бо вiн далеко вiд нас сидiв, аж на другiм
кутi. Тiльки неня покойнi менi уповiдали, що вiн, заки я був у вiйську,
остався вiд вiтця i вiд матерi та тепер сам собi господарю? тiльки з
сестрою (бо ?х лиш таки двiйко було). Мене не раз кортiло до його пiти
вiдвiдати, та все не смiв; така-то вже, бачите, натура. Якби був сам до
мене не прийшов, то хто зна?, коли би ми були i побачились.
Друго? днини, чи що, прибiга? вечором до мене:
- А що дi?ш, брате?
- А що ж би-м, - кажу, - дiяв? Лежу.
- А зна?ш ти, чого я оце прийшов до тебе?
- Чутиму.
- Я хочу йти до тебе сидiти або ти йди до мене.
- Як оце? - питаю я.
- Отак, - каже Якiв. - Ти хворий, хто зна?, коли видужа?ш, а тобi треба
кого в хату, не то, щоб обходив господарство, а те, щоби тебе розважав. От
бог да? далi i весну надворi: треба закладати орати, сiяти.
- А тво? ж господарство?
- За мо? не журись: я i свого догляну, i тут буду. Так i завтра кочуюся
хiба до тебе? Я хотiв щось казати, але вiн не дав.
- Ти дурень! - каже та й пiшов, свищучи, у дверi.
XIV
Iде дощ, доки iде, а вiдтак i сонiчко загрi?. Отак i на мене: Якiв
перенiсся до мене, довг мiй вiдроблений, поповi заплачено, сестри
повислужувались та повертали домiв, а я сам став помалу дужати. Якiв у
мене як рiдний брат: i мене розважа?, i весну робить[15], i спiва?, як той
соловiй у гаю. Менi весело. Аж тут прибiга? гайдук з бецирку[16].
- Iди, - каже, - пан староста тебе потребу?!
Приходжу до старости.
- А що там, - каже, - небоже, подужав?
- Подужав трохи, - кажу.
- А дома як?
- От як, - кажу, - сироти вiчнi, без вiтця i без матерi. Як мене, не
дай боже, поволають, пропало все: i грунт, i господарство.
- А як ти слабував, хто тебе кутав?
- Якiв Нестерюк, - кажу.
- Годний хлопець, - каже староста. - А зна?ш, чого я тебе кликав?
- Пан свiтлий скажуть!
- Прийшов тобi абшит[17].
- Менi абшит? - кажу я, а тут з радiщ аж нестямився. - Як то може бути,
пане?
- Я писав за тебе до мiнiстерi?, бо менi жандар Тайвер усе уповiв.
- Котрий то жандар? - питаю я.
- А той, що тебе на снiгу замерзлого найшов. Я все знаю.
- Пане мiй годний! - кажу я та й упав старостi в ноги. - Пане мiй
добрий; дай, Христе-боже, аби ви нiколи на лихе мiсце не ступили!
- Годi вже, годi, - каже староста. - А тепер iди собi домiв, женися та
ставай на господаря. Вже доста бурлакувати - час раз i людьми стати!
XV
- А що там? - пита?ться Якiв дома. Я показую йому абшит та й уповiдаю,
що менi староста казав. Якiв посумнiв.
- Нестерюку, - кажу, - брате, а ти не рад, що я вже на волi?
- Рад, - каже, - та й не дуже!
- А то чому, соколе?
- Нiчо, - каже, - все добре.
- Нi, нi, - кажу я, - ти мене так не збудеш; уповiдай, що таке.
- Отаке, коли хоч знати: нам не бути вже вкупi.
- А чому?
- Бо тому: ти оженишся.
- Ну, та оженюся; та вiдтак?
- Ти дурень, - каже Якiв, а сам став свистати. (Це вiн бувало осiгди
так, як осердиться чого).
- А що би з того було, якби ти одного дурня послухав? - кажу я.
- Буду слухати, - каже.
- Дай свою сестру за мене.
- Ой?
- Та бiгме.
- А я що буду робити самий дома?
- Зо мною жити, коли ласка твоя. А нi, i ти женись, та станемо оба
газдами.
- Гм! - каже Якiв.
- Так, брате!
- Коли так, то хiба й я женюся?
- Ану, женися, братику, без жарту.
- А даси за мене свою сестру?
- Моя сестра сирота, а ще до того й бiдна. А ти багач!
- Ти дурень, - каже Якiв та й став весiльно? свистати. - Да?ш чи не
да?ш за мене свою сестру?
- Хоть обi, любчику, - кажу я. - А я ж...
- Агов! - крикнув нам хтось з-за плечей (а ми оце в саду розмовляли,
уже ввечер), - не роздавай усi, бо й менi треба лишити хоть одну!
Ми обiздрiлись, а мiй жандарик молоденький сто?ть нам за плечима, але
лиш у мундирi, без збро? та й паличка в руках.
- А це ви, - кажу, - пане мiй золотий, ангеле мiй добрий, щось-те мене
два рази вiд смертi вiдкупили? Пане мiй делiкатний та дорогий!..
- Та бо гов тобi вже з тiльким паньканням! - каже жандар. - Я вже й не
пан, я такий мужик, як би й ви.
- Оце би то? - кажемо.
- Учора дiстав абшит. Але нехай вам крайнiм словом скажу. Я дома не маю
нi вiтця, нi матерi, нi родини тако?, аби менi до душi. От задумав собi
отут мiж вами оселитись. Маю пару грошей, куплю собi грунт гарний, покладу
хату, справлю худобу та й буду собi жити, коли бог поможе, бо я знаю
господарство.
Я так зрадiв, господи!
- А ви ж би... - кажу.
- Та бо гов уже з тим тiльки виканням! - гримнув жандар. - Не кажiть
менi "ви", але таки по-парубоцьки "ти".
- То нехай же буде й "ти". А ти ж би, - кажу, - мiж нами, простими
руснаками, хотiв жити?
- Я, - каже Тайвер, - той руський край та тi руськi люди так полюбив,
що i не сказати. У вас, - каже, - так якось сердечне, звичайно, красно; а
у нас, на тiй нашiй Нiмеччинi, холодно якось, нудно!
- Та бо тобi треба женитися, - каже Якiв до жандаря. - Без жiнки не йде
господарство в лад.
- А ти як гадав? - каже жандар, - женитися, вiдки голова! Що, варе, моя
Оленочка, та чарiвочка, дi?? серце мо??
- Яка Оленочка? - питаю я.
- Або твоя сестра! - каже Тайвер.
- Як це?
- Отак це: ми дво? любимося та й годi. Ти не знав?
- А я ж би вiдки знав? - кажу я. - Олено, ходи сюди зараз! - крикнув я.
Вона вийшла, да така вже вам засоромлена, що i свiта божого, мабуть, не
видить.
- Дiвко, - кажу, - а я оце що за речi чую? О-о!
Вона менi в ноги.
- Бадiчку, - каже, - простiть мене, я согрiшила. Я вже бiльше не буду!
- Вже бiльше мене не будеш любити? -~ каже жандар, а сам i собi
засоромивсь. - Що ти менi казала? Зна?ш, тодi коло керницi? га?
- Ей, та бо ти все з тво?ми вигадками! - каже бiдна дiвка, плачучи. - А
я тобi тодi не казала, що то таке буде? а ти все сво??!.. А падоньку[18] ж
мiй! Бадiчку, не гнiвайтесь на мене, я вже на него анi подивлюся бiльше!
То вiн, бiгме, вiн винен, най сам скаже: хто кого перший раз зачепив? Та
ще й з тим морганням сво?м поганим!..
Ми як стояли, так усi i засмiялись.
- А тепер що буде? - питаю я жандаря.
- Тепер отак буде, - каже вiн, - я остану в тебе, доки собi де грунт не
напитаю та не справлю, що треба.
Тим часом дасть бог i Великдень, а по велицiднi[19] i зеленi святки, чи
як там, буде i весiлля. Згода?
- Та бо ти не чув, що Олена тебе i знати не хоче? - кажу я, жартуючи.
- Та я, бадiчку... я лиш так... я, бiгме, лиш так, я...
- Не цiрся[20] небого, тiльки, але скажи-таки попросту, що любиш та й
годi. Менi тутки комедi? тво?? на потрiбно.
- Я лиш трошечки, бадiчку, бiгме, лиш трошечки!
- Коли лиш трошечки, то я тебе за нього не оддам. Щоби-то, - кажу, - за
тривок[21] мiж вами був, якби ти свого чоловiка лиш трошечки любила?
- Та бо я го буду дуже любити! - каже бiдна дiвчина, а тут так
засоромилась, що, мабуть, не зна?, чи вона на землi сто?ть, чи пiд землею.
- Коли так, - кажу, - то що iнше: поцiлуйтесь. А тепер ходiм вечеряти,
бо я вже зголоднiв, тiльки говорячи.
XVI
Перед зеленими святками лагодимося ми всi три д' весiллю. Тонiй, жандар
оце, ма? вже i грунт свiй, i хату, i худоби чимало, а що вже убрався
гарно! По-нашому перебрався. Ногавицi[22] на ньому черчиковi, як той жар,
сардак чорний, бланений, сорочка рантухова, черес у п'ять пряжок, кресак у
золотi та в павах, а келеф[23] хороцiвський такий уже, що такий! А сам -
хлопець-хлопець! Сердешна Олена що гляне на його, так i зов'яне. А
по-руськи не руба?, нi!.. зроду нiхто би не казав, що це нiмець: руснак та
й руснак!
У тиждень перед весiллям, у недiлю (вже i заповiдi вийшли, i пиво вже
взяли), сидимо ми собi усi три та радимось дещо, а я журюся.
- А ти що журишся? - пита? Тонiй.
- От журюся. Ви вже ма?те кожний свою дружбу, а я ще не маю. Та й не
знаю, кого би то собi взяти?
- Або Андрiя Сiрмана? - каже Якiв.
Але ту? Марiя (Якова молода) без духу в хату.
- Бадiчку, - каже, - за вами якийсь вояк пита?!
- Де? - кажу.
- Та он за ворiтьми!
- Чому ж не йде в хату?
- Не хоче, каже, аби ви д нього вийшли.
- А який вiн?
- Русявий, високий, очi, як тi фiялки, синi, а як говорить, то... то ув
одно морга?.
Я не побiг, а полетiв з хати.
- Бая, - кажу, - пане мiй годний, соколе мiй ясний, чи це ви, чи я
п'яний?..
- Ба, це таки я сам. Наш регемент сто?ть тепер у Чернiвцях. Я чув, що
ти женишся (бо я за тебе ув одно перевiдував), от i випросився на 14 день
на урльоп, щоб то в тебе погуляти вже та погуляти! Чи добре я оце
зробив?..
- Ой, - кажу, - пане мiй срiбний, пане мiй дорогий, орле мiй сизий!.. -
а сам так го обiймив, трохи не задушу.
- Та гов же бо, гов, - каже Тонiй, смiючись. - Лiпше просiм оцього
пана, аби тобi пiшов у дружби.
- Упiдскоки, - каже Бая.
- Але? Але? - питаю я та й вiри не йму. Де ж я того годен?
- Ти дурень! - каже Якiв, свищучи.
- Хiба так! - кажу я, глянувши то на Якова, то на Баю.
- Ви оце пусте завели, - каже Бая, - ануте-ко менi лиш чарки! - а сам
вийма? з тобiвки шип з вишником такий, що в двi оцi!
XVII
Тепер ми вже давно, як жонатi. Тонiй держить мою сестру Олену, Якiв
Марiю, а я знов Яковову Катерину. Такий-то вже тривок мiж нами любий та
милий! I грунта ма?мо, i худобу, i пасiку, ще i ставок хочемо собi
викопати. А з Тонi?м та з Яковом жи?мо собi, як тi рiднi браття, сказано:
Три як рiднi брати. Скоро недiля або празник, а ми вже вкупi: сидимо,
радимось, балака?мо, а як нас охота збере, то i вип'?мо по чарцi, i
заспiва?мо собi гарно, а нiхто вже так, як моя Катруся-серденько: як
заспiва?, то неначе в кленовий листочок запi?, а Тонiй за нею на скрипку.
Славно гра?! А часом то згада?мо собi давнi сво? лiта, як-то ми бiдували у
свiтi, не знаючи долi. Тодi хiба посуму?мо хвильку, але лиш хвильку,
вiдтак знову зрадi?мо, звеселимось та й порозходимся тихенько, гарно,
звичайно, сказано - щасливi. Лиш братик мiй Онуфрашко, сизий мiй, не
обiзветься мiж нами, не подивиться очима тими тихими та любими, не
промовить речами сво?ми добiрними: як спить, так спить собi на цвинтарi
поуз батечка свого та неньки. А менi все зда?ться, що вiн не вмер, що вiн
мусить вiдкiля надiйти. Да, мабуть, не прийде вже, серце мо?!
[1] Зо дня, вiдо дня - черговий, днювальний.
[2] Боля обходити - хворих доглядати.
[3] Урльоп - вiдпустка.
[4] Чого хочеш? (польськ.)
[5] Урльопас - вiдпускний документ.
[6] Мантлину - жовнiрський плащ.
[7] Зафасувати - одержати.
[8] Рантух - хустина з тонко? тканини.
[9] Варе - чей, ачей.
[10] Аж не зумiвся - аж знетямився.
[11] Шмаття комiсного - вiйськового одягу.
[12] Камата - плата за несво?часне повернення боргу.
[13] Фантувати - забирати майно за неоплачений борг.
[14] Латри - мiра дров.
[15] Весну робить - весняну роботу робити.
[16] Бецирк - повiтовий уряд.
[17] Абшит - вiдставка, звiльнення вiд вiйськово? служби.
[18] Падонько - батенько.
[19] Велицiдня - пiслявеликоднi церковнi свята.
[20] Цiритись - смiятися, шкiритись.
[21] Тривок - життя.
[22] Ногавицi - штани
[23] Келеф - цiпок з топiрцем.
=====================================================================
Борис Харчук. Новолiтування
Бабуся порають худобу, брат руба? дрова, а я сиджу у вiкнi. Хукаю на
шибку i возькаю пальцем: займаюся самоосвiтою.
У нас худоби - теличка й тро? курей. Та щоб ?х вберегти, треба
ховатися. Теличка сто?ть не в хлiвцi, а в засторонку, який закладений
соломою, кури сидять не в курнику, в вгорi на бантинах, як сови. Пiвня ми
самi втрубили, щоб не кукурiкав, бо тодi капут не лише йому, а и курям. Ми
це визуджили назубок i затямили собi назавжди: корову и порося вже давно
заграбастано...
Бабуся сновигають заметеним подвiр'ям. Менi видно, як ?м важко, як
мороз забива? ?м дух: кожен видих висить сивим ковтком у повiтрi, i я
очима допомагаю нести вiдро води, мисчину товчено? картоплi з половою,
подумки хукаючи на бабусинi руки, щоб не були такi холоднi, аж синi.
Дивлюся й дивлюся на посiрiлу, вилинялу вовняну хустину, на вишмуляний,
геть з облiзлим комiром кожушок, на латану спiдницю, яка тiльки тому й не
розповза?ться, що ?? втриму? запаска, i згадую маму. В такому ж
саморобному, в таких же розбитих i викривлених чоботях нашi мама
досвiтковим досвiтком завдали на плечi клумаки та й пiшли до рiднi на
трет? село. Це так мовлено для мене, а я добре знаю, куди й кому мама
понесли печиво: хлiба у лiс, партизанам - там наша рiдня "Може, й
загаюся", - сказали, щоб ми не переймалися. Хто зна?, коли повepнyтьcя?
Нiмцi - не вiвцi й не барани: окупанти! В тому словi начеб ?хня заповiдь:
"Окупанти!" - i вони ?? ревно держать. Але хiба ми слiпцi? I все ж я
потерпаю...
А брат вганя? сокиру в полiно. Увiгнав, i полiно йому вже над головою.
"Г-ге-х! - викида? вiн зi сво?х грудей, одночасно гатячи з усi?? сили об
пеньок обухом - гуп! Його хвацьке "г-ге-х!" мало допомага? сокирi полiно
не розколю?ться. Воно знов над головою...
Важко старiй бабусi. А як там матерi? Не з медом братовi. А менi
найлегше сиджу собi босяком у вiкнi й лiтописую пальцем на шибцi. Що
накривуляю, а мороз замережить. Що осумлiнню, а мороз замуру?.
Я змагався з морозом. I так заздрю братовi, що аж п'яти сверблять: вiн
узутий - тато пiшли на вiйну, а чоботи покинули.
Я хукаю на шибку, розмуровую ??, але нiчого не бачу, крiм татових
чобiт: високi, блискучi хромовi халяви, порудiлi лисенькi переди, а якi
мiцнi закаблуки, а пiдкови... Цi чоботи найкращi в свiтi, вони
найдовершенiшi. Я дивлюся на них i добачаю те, що нiкому не видно в
халявах, усерединi, пришито по дво? вушок! Воно, правда, менi нi до чого
чоботи такi великi, що я можу гулькнути обанiж в один. Брат старший вiд
мене, а взува?ться - намоту? вiз онуч.
Менi зда?ться, що якби вступив у тi чоботи, то сокира в мо?х руках
рубала б, як меч, а трiски летiли б, як пiр'я. I що я довше не спускаю ока
з тих чобiт, моя впевненiсть росте, як хмiль. Сокира вабить, як спокуса.
А полiно не пiдда?ться братовi. "Г-ге-х!" - тягне вiн. "Гуп!" - осiда?
обух.
Я забуваюся, що босий: було не було, вези, бiла кобило, i як бiла не
зможе, чорна допоможе... Надивився на батьковi чоботи - взувся, менi
тепло, вiльно й не муля?. Вистрiлюю з хати; спокусивсь. Хочу вiдняти в
брата сокиру, а вiн не да?: тупа? на мене й проганя?, проте не кричить.
Наглянули бабуся. Забiдкали, напускаються криком. Я кулею пролiтаю стежкою
до хлiвця. Мене заганяють у хату. А я смiюся i, приховавшись, витанцьовую
на порозi.
Бабуся зiтхають: "А то, що - грiх?" - ганять мене й кажуть, що годi
рубати тi дрова.
Навколо тиша: хата, дерева, село - все привалено снiгом.
Бабуся пiдiймають голову до неба:
- Бiлий день мина?ться за кудлатi кучугури й повивищуванi замети, в
морозяному небi прорiзу?ться висока зоря - народжу?ться Новий рiк.
Брат теж зверта? очi догори.
- А зiйшла i напува? червоним вином снiги, - каже.
Призро калата? вiдро. Голосно поскрипу? снiг. Бабуся з братом
збираються до хати. Я вганяюся, лягаю поперек лiжка й прикладаю ноги до
тепло? грубки. Груба гаряча. Вiднiмаю ноги - на стiнi чiтко вiдбиваються
двi мо? стопи, як у святого.
Брат страха, що я вiдбухикаю, а бабуся мовчки беруться розтирати на
мо?х ногах пальцi, примовляючи:
- Мороз люту?, зиму варту?...
Я не вiдчуваю нi лютого морозу, нi страшно? зими: сукаю ногами,
вiдбиваюся й запевняю, що чи?сь руки холоднiшi, нiж мо? ноги.
- Може б, ти ще в ополонку вскочив?! - гнiвно кида? брат.
Я сердито мовчу, а бабуся згадують, як нашi дiдуньо любили купатися в
трiскучi водохрещенськi морози й що ?м нiчого не бракувало:
- Пiрнав лебедем, а випливав парубком...
Щiчки рожевiють, старi очi тiшаться, i я думаю: нашi бабуся - це та
висока зiрка, що народжу? Новий рiк, що напою? дорогим червоним вином
заснiжену землю.
Брат не скида? шапки-бирки й не роздяга?ться.
- Будемо зачинятися? - задумливо, спохмурнiло запиту? вiн, щось начеб
не договорюючи.
- Зачиняймося...- теж задумливо, навiть якось байдуже-роздратовано
вiдказують бабуся.
Я здогадуюся: вони думають про нашу матiр. Ми всi тро? перейма?мося i
дума?мо про них, а зовсiм не про те, брати чи нi на штабу сiнешнi дверi.
Мати повиннi б повернутися, але ?х не видно. Нам страшно за них, нашi
серця не на мiсцi, тому про це й не за?ка?мося. Де взяти таку штабу, щоб
захистити серце?
Брат товчеться у сiнях, а потiм стука? у дверi. В нас нема такого
звичаю, щоб стукати, але ми зна?мо, в чому рiч, я перекрикую бабусю:
- Просимо! Просимо!
Вiн переступа? через порiг, ще за порогом скинувши свою биру, й
вiта?ться:
- Добрий вечiр!..- У його руцi снiп, а пiд пахвою жмут сiна. Вiн каже:
- Не я йду: Новий рiк iде!
- Нехай iде... Нехай мирний i здоровий буде! - вiдказують бабуся.
Вони кланяються, беручи снопа i сiно, а брат, вiддаючи, вклоня?ться ?м.
Хату виповнюють сутiнки. Нi гасу, нi свiчки. Вiдчинено дверцята груби.
Дрова горять i присвiчують. Багато зiр черка? нам у вiкно. А ще бiльше ?х
iскриться на стiнах. Всi зорi стоять над нами i свiтять нам.
Я сиджу пiд грубою, менi видно до найменших дрiбниць. У темному кутку
на покуттi сто?ть житнiй снiп i раду?ться, що в його колоссi спiвають
жайворонки. На столi лежить i раду?ться сiно, що пахне лугом i сiчкою. На
стiнi висить вишитий рушник, раду?ться, що обрамлю? шлюбну карточку тата i
мами.
Бабуся застеляють стола лляною скатертиною. Я пiдскакую, щоб допомогти,
i вони не сердяться. Нам допомага? ще й брат.
Потiм бабуся ставлять у полов'янцi кутю.
- В такий вечiр треба ставити дванадцять страв, - кажуть, - бо в такий
вечiр дванадцять братiв-мiсяцiв сходяться докупи.
Ми з братом навперебiй лiчимо нашi страви: кутя, тертий мак, вода...
ставиться узвар. I ми знову лiчимо: сушення, вода... З дванадцяти страв не
набира?ться й половини, нi, буде половина, бо у нас ще ? хлiб i сiль.
Бабуся кладе не три, а п'ять ложок, щоб було для мами й для тата.
Вечеряти ми баримося. Та й як вечеряти? Нiщо не лiзе до горла. Трiсне,
приснувши у грубi, сучок, i ми насторожi.
Бабуся згадують, як були малою i як ?хнi батько благословляли вечерю:
набирали в ложку кутi i пiдкидали ?? до стелi:
- Хай так рояться бджоли i щастя...
Бабуся встигають сказати, що скiльки себе пам'ятають, але бджiл у них
нiколи не було, й замовкають.
За вiкном скрипнула вишня - брат i я кида?мося до вiкна. Нi, то не
мама.
- Бере мороз i лама? дерева, - шепочуть бабуся. Ми не хочемо балакати.
Нам не балака?ться. Брат пiдкида? у грубу полiн. Груба гоготить. Я стою, i
полум'я освiтлю? мене до грудей, а якщо трохи вiдiйти, полум'я кида?ться в
обличчя i в очi. Ми мовчимо. Дрова горять - балакають за нас.
Бабуся впливають у ванькирчик, нишком з'являються. У ?хнiх руках стара
однопола рукавиця, яку аж розпира?, така вона чимсь набита.
- Як би не було i що б не було, ось вам, хлопцi, рукавиця, а в нiй
пашня: пiдете завтра новолiтувати.
Я хапаю рукавицю, але брат обережно вiдбира? ?? в мене, щоб я не
розсипав.
- Ти дума?ш, що це така пашня, як та, що ?? дзьобають кури i жеруть
свинi? - запиту? вiн, ставлячи рукавицю на покуттi коло снопа. - Це така
пашня, з яко? вироста? щастя.
Йому добре говорити: грамотiй, а я школи й не нюхав.
"Хiба ж я згубив хоч зернину? - проситься менi з язика. - Хiба я не
хочу сiяти щастя?"
Ми знову збира?мося за стiл, i бабуся запитують, чи ми хоч зна?мо, якi
слова треба казати посiваючи.
Вона навча? нас, а брат i я дивимося на наших тата i маму у рушнику.
Нашi тато й мама ледь-ледь бовванiють на карточцi. Нам хочеться знати, де
вони й що з ними? Де б вони не були й що б з ними не було, вони теж
згадують i думають про нас. У такий вечiр вся родина збира?ться вечеряти
разом, i родинний стiл - то стiл однодумства.
- Сiйся-родися...- тягнуть-навчають бабуся. А що наука не йде нам з
братом у голови, то вони вдаються до iншого способу, щоб розважити тугу й
довге чекання.
- Ти взу?шся завтра у мо? шкарбуни, - звертаються до мене. - Не ходити
ж тобi новолiтувати босому? Ану примiря?мо!- Й беруться скидати чоботи.
- Та нехай уже завтра, - згоджуюся я.
Бабуся визули одну ногу й так чиплять серед хати - напiвбосi,
напiвузутi, не знаючи, чи скидати ще одного шкарбуна, чи, навпаки,
взутися.
Нам сумно. Всi зорi свiтять над нашою хатою, на покуттi в снопi
спiвають жайворонки, сiно на столi пахне лугом i рiчкою, але нам все одно
сумно: нема? матерi. За тата ми спокiйнi: скарають вiйну - прийдуть.
Я вiдчуваю, як вiд довгого, нудного чекання у мене пухнуть i ростуть
вуха.
- Чу?те, чу?те...- кажу тремким нашептом бабусi й братовi. - Ви чу?те?
Вони вiдмахуються руками, щоб я замовк.
Скрип-рип!.. пiд хатою. У вiкнi майнула тiнь.
Бабуся й брат насторожуються: хтось обстуку? перед порогом чоботи. А я
кричу:
- Мама! Це мама!..- Я вiдчуваю неньчину ходу на вiддалi, я впiзнаю ?? у
снi. - Та вiдчиняйте! Швидше!
Брякають клямки, падав штаба - мама входять, вносячи мороз i зиму.
- Не я йду: Новий рiк мене веде...- кажуть i нiяково усмiхаються.
Менi, братовi й бабусi з радостi вiдiбрало мову: мовчимо, теж
усмiха?мося i свiтимо очима.
Мати нахиляються до груби, бо в нiй вигорiло й вигасло, а вона не
зачинена, дорiкають, чому ми не вечеряли, а нам кожному хочеться
доторкнутися до них бодай пальцем, переконатися, що вони вернулися, що
вони тут, з нами.
- Як же ти?..- спромiгшись, ласкаво, вщасливлено запитують бабуся.
- Що я? - вiдповiдають мати. Скинули кожушка й почепили на кiлочок коло
дверей. Тодi важко сiли край столу.
Ми облiплю?мо стола. А вони розпускають хустину, але начеб забувають
стягнути ?? з голови а чи такi втомленi, що це зробити ?м не пiд силу. Й
кажуть:
- Я нiчого... А от однiй жiнцi... Я здибалася з нею в дорозi. Вона
такого менi нарозповiдала.
Кiнцi хустини розсунулися й лежать на маминих плечах, як опалi крила.
- Та незнайома жiнка була чомусь у лiсi, в Ярилiвщинi. То дуже густий i
темний лiс. Влiтку там не видно сонця, а взимку такi глибокi снiги, що
провалю?шся по самi пахви. Розповiда?: ще вона не вибралася з тi??
Ярилiвщини, а ?й над головою щось гуде. Дивиться, аж то лiтак. Пролетiв,
заверта?ться й кружля? над лiсом. Розвiду?, десь-то винишку? партизанiв.
?й байдуже. Та лише вона скотилася в долину, а лiтак як зареве, пада? на
не? й - "тра-та-та!" Пiдiйма?ться, розверта?ться й напада? знову...
Мати оповiдали, передихаючи.
- Долина, бiлi поля, найдрiбнiша цяточка видна. Та жiнка зарива?ться з
головою в снiг, а лiтак накрива? ?? сво?ми крилами, як кiбець курча.
"Тра-та-та!.." Кулi шкварчать у снiгу, як гарячi шкварки. Лiтак ганявся за
нею, а вона то бiгцем, то поповзом ухилялася вiд нього. Доля милувала ??.
Трапився мiсточок, задутий снiгом, вона i сховалася... Я йшла через
мiсточок, тут ми з нею здибалися. Я спровадила ?? додому, тому й
загаялася.
Мати схилили голову й докинули:
- Фрiци, мабуть, завтра кидатимуть на Ярилiвщину залiзну кутю.
Брат заперечив:
- Якусь нещасну пiщаницю. - Й додав: - Нумо вечеряти. Наша кутя без
меду й без цукру, але вона засмачена розтертим маком. - I вiн перелiчував
на пальцях нашi страви, хвалився, що ми пiдемо з ним новолiтувати;
старший, а вдавав iз себе малого.
Я запитав, як дорослий:
- Але ж ви, мамо, хлiб донесли?
А бабуся журно мовчали: ?м було жаль тi?? молодицi, яку обстрiляв
лiтак, а чи вони вiдразу здогадалися про те, що нам з братом i на гадку не
спадало.
Ми почали вечеряти кутею, запиваючи узваром. Мати взяли одну ложку,
другу, за третьою ?хнi очi почали сплющуватися.
Перш нiж влягтися, я примiряв бабусинi чоботи. Потiм довго не спалося.
Я боявся, що просплю досвiток. Згадувалися слова, якi треба приказувати
посiваючи. Жодного з тих слiв не можна було забути, бо вони промовляються
самим сумлiнням. Я уявляв свого прадiда, який пiдкидав до стелi ложку
кутi, й згадував бабусину науку:
- Новолiтуйте, посiвайте, щоб усi поля, де вони тiльки ? на землi,
родили...- Я це шепотiв i шепотiв.
А розбудили мене бабуся колоскове: так доторкнулися до мого плеча, як
лiтнiй лагiдний вiтер торка? колосся, щоб не обросилося.
Я спохопився. Брат уже взувся - широченнi халяви височiли йому геть за
колiна. Я теж заходився взуватися у викривленi й загнузданi мотуззям
шкарбуни. Мене зав'язувано в хустину, тепло? шапки я не мав. Брат
глузував. Я крутив головою, не давався, але бабуся зав'язали мене в
хустину, а поверх насунули картуз; насварилися на брата, вгомонили обох,
щоб не ворохобились i не шарварку-вали (мати сплять мiцним сном), i
спровадили нас.
Ми рушили, захопивши рукавицю з зерном.
Заходили з хати у хату. Я за порогом здiймав картуза, а брат скидав
свою шапку-бирку, бралися за клямку, гукаючи:
- Не ми йдемо: Новий рiк iде!
Нам вiдгукувано:
- Нехай iде, нехай мирний i здоровий буде!
Тодi я починав:
- Запряжем хмару, ви?демо на сонцi: землю орати - поля робити...
- Сiйся-родися, жито-пшениця, всяка пашниця, - проголошував брат.
У нашiй рукавицi не лише жито й пшениця - ячмiнь, овес, гречка, просо,
мак... Хiба щастя може бути одноманiтне?
Ми набирали по жменьцi, й нашi голоси дзвенiли:
- Щоб не бив град... Щоб поля не засiвалися кулями, бiлим тiлом не
заволочувалися i кров'ю не сполiскувались. - Так наставляли бабуся.
А завершували:
- Сiйся-родися... Коноплi до стелi, льон по колiна, щоб у вас, люди,
голова не болiла!
Дуже тиснув мороз, але ми пройшли вздовж i впоперек села, не поминувши
жодно? хати. Не взяли нi пирога, нi копiйки: вiдробляли борг перед
лихолiттям.
Мати вже нас чекали. Стояли в сво?му кожушку. А в ньому поли так
посiчено кулями, що можна встромляти пальцi.
- Заходьте i посiвайте, - просили.
Ми посiвали щедро i старанно. Менi й досi зда?ться, що це зерно не
можуть склювати нi свiйськi кури, нi дикi хижi птахи, що воно нiколи не
струпi?.
- Запряжемо хмару, ви?демо на сонцi: землю орати - поле робити!
=====================================================================
Уже давно нема Мо?сея...
О, навiщо, навiщо вiн кида? нас?.. Поки вiн тут, поки вiн з нами - всi
певнi i всi спокiйнi. Всi знають, що недалеко, серед них, пророк божий, з
котрим говорить сам Адонай i котрий без страху дивиться в лице Господа
сил. Як дитина тiшиться коло матерi й верта? до сво?х забавок, бо чу?
близько хранителя свого спокою, так Iзра?ль, бачачи Мо?сея серед сонму,
ста? певним, спокiйним i верта? до сво?х справ.
- А що, Мо?сей нiчого не говорив? - вставши ранком, спита? сусiд
сусiда.
- Нi, нiчого. Бодай я не чув, - вiдповiсть йому той, вибираючи слiди
снiдання з бороди. - А що хiба?
- Та нiчого... Я так собi. - I, помовчавши, додасть: - Бачив я вчора
його на судилищi. Ей, великий муж!..
- О так, так! - киваючи багато разiв головою, притакне сусiда, i вони
розiйдуться спокiйнi, певнi, що не стрiне ?х нiяка пригода, а чи й стрiне,
то ? кому подумати й порятувати. Вiн усе зна?, все вмi?, бо йому помага?
сам Господь.
Так!.. Великий вiн, Мо?сей! Вданi словеса господнi во уста його, i
премудростю Бога опоясанi чресла його. По слiдах божих iдуть стопи його, i
мудрiсть Всевишнього на ньому. Очi його бачили висоту й силу творця, i
чуло грiм глагола з небес вухо його. Божу борозну веде! Сi? божий
виноград, виноград найлiпший, i нам да? пити з чашi благостi господньо?.
Де ж ти тепер? Сило, нащо кида?ш нас i робиш безсилими? Вiтре, пощо
переста?ш обвiвати лиця нашi, а серцям да?ш горiти на вогнi наших
страстей? Великий пророче!.. Невже ти не зна?ш хитання Iзра?левого i невже
не чу?ш пiдбурюючих речей Корея з сонмом його, i Айнана, i брата, рiдного
брата мого Датана? О, затули вухо сво?, Боже, на хулу ?х i не клади меча
помсти на безумi? ?х! Дай ?м час схаменутися, бо вони схаменуться, й
пiзнають сохраняющего путь ?х вдень i вночi, i падуть перед тим, хто
трима? ?х життя силою звука iменi свого.
* * *
Так говорив у душi молодий Авiрон i блукав неприкаяно серед шатрiв
юдейських, напiвсвiдомо прислухаючися до гомону людей, перескакуючи через
купи смiття й палицею вiдбиваючися вiд псiв.
Уже давно отаборився Iзра?ль тут, коло Синайсько? гори. Мiж шатрами вже
стiльки назбиралося рiзного бруду, що годi було пройти. То була розкiш
псiв i малих дiтей. Вони, i тi й другi, як тiльки блиснуло сонце,
виповзали з сво?х закуткiв i починали бабратися в тiм смiттi, шукаючи
зогни-лих останкiв ?жi. А знайшовши, починали битися - дiти з дiтьми, пси
з псами або перемiшуючися; а той, хто подужав, з'?дав, сопучи та
поглядаючи навколо - чи не хоче хто вирвати. Коли ж надходив час обiду,
матерi, пискливо верещачи, починали бiгати по тих смiтниках, знаходили
сво?х дiтей, i часто можна було бачити, як яка-небудь розпатлана юдейка,
призиваючи всi прокльони з небес, волокла двох дiтей, мов кошенят, за
шивороти, а третього пiдштурхувала спереду ногою.
А його нема! Нема того, хто все велить бути чистими, велить митися
часто й далеко вiдносити смiття вiд шатрiв. I жiнки не дають собi труда
вiдiйти навiть кiлька ступенiв, а виливають усе тут же, одхиливши тiльки
поли. Коли ж хто пригада? ?м накази Мо?сея, вони тичуть тому в руки сво?
начиння й кричать:
- Неси сам, коли ти такий мудрий! Нехай несе, нехай несе, не
перешкоджайте йому.
- Якби ти мав стiльки дiтей, як я, ти не хотiв би навiть уночi встати
для себе.
I здiймався крик, i галас, i хмара докорiв. "А ми хiба зна?мо? Може,
завтра ж рушимо з цього мiсця i нiколи вже не розiб'?мо на нiм сво?х кущiв
вдруге".
...З тоскою блукав молодий Авiрон мiж кущами, придивлявся до безладу,
прислухався до гомону людей. А гомiн цей, спочатку тихий i маловиразний,
ставав все яснiший i яснiший з кожним днем, набирав сили й робився
зухвалим: раби згубили господина, i душi ?х здiймали бунт.
II
Головнiше те, що нiхто не зна?, коли вiн поверне.
Як прийшов Iзра?ль сюди, до цi?? гори, вiд Рафiдина, в той же день
Мо?сей був на горi й говорив з Богом. Того давно вже не траплялося, певно,
тому, що не було гори: все рiвна та рiвна пустиня, - звiдки ж би мав
говорити Бог? А тут така висока гора, - i Мо?сей був на нiй. I говорив з
Богом. А як спустився вниз, то закликав усiх старшин i сивих мужiв Iзра?ля
i так казав перед ними:
- Бачу я, бачу, що захиталася де в кiм вiра божа. Чую я, чую, що хулу
глаголять деякi вуста. А Iзра?ль, маловiрний, почина? прислухатися до то?
клевети вуст, i гасне iсповiдання волi могущего серед люду його. I навiть
мене, котрого милостю сво?ю благословив Господь i покликав бути серединою
мiж вами й собою, навiть мене почина? дехто вже неохоче слухати, й
кривитися на приказ мiй, i ширити мiж сонмом неправду про мене. I бачать
очi мо? нещастя будучини вашо? ради маловiрства вашого. Бачать очi мо?
голод i хоробу ваших дiтей, проказу й струпи на грудях жiнок ваших... Пси
будуть вити мiж кущами вашими, i в вашу постiль буде заповзати змiя.
Але великий наш Господь i многомилостивий! Вiн не хоче погибелi народу
свого, а умноження хоче й праведностi. I от я став перед Богом там, угорi,
й молив його:
"Боже! - так сказав я йому, - тисяча лiт - хвилина перед тобою, i
вселенна - пiщинка одна в десницi тво?й. Не бери гнiву свого на Iзра?ля, а
вiзьми ще раз слово милостi на дiтей сво?х. Прости ?м грiхи й не остав
тут, серед цi?? велико?, страшно?, ненажерливо? пустинi".
I Господь, милостивий в тисячах, сказав менi: "Так оповiсти дому Яковлю
й тако глаголи до синiв Iзра?левих. Бачили ви, що зробив я ?гиптянам?
Бачили ви, як пiдняв я вас, мов на крилах орлих, i вiв пустинею аж до
мiсця цього? Чому ж не переповня?ться серце ваше страхом перед силою мо?ю,
i чому ви не слуха?те пророка мого, нi самого мене? Але дивися, Iзра?лю!..
Велика довготерпеливiсть моя, i милостi мо?й нема? границь. Але й гнiв мiй
без кiнця, i бiйся прикликати його на голову свою. Це даю вам закон! I
коли слухом послуха?те гласа мого й святинею збережете заповiдь мою,
будете людьми мо?ми, вибраними з усiх. I дам вам землю, що тече медом i
молоком, i умножу вас, як пiсок морський, i скорю пiд ноги вашi всякого
ворога, моя-бо ?сть земля i все, що на нiй. А як i тепер не послуха?те
останнього слова мого, - о, лiпше б вам не родитися на свiт! Розкрию землю
пiд кущами вашими й тамо вас знищу земним вогнем! Здвигну гору з мiсця й
накрию вас, а небо поверну в поломiнь i в поплавлений метал. Хто смi?
стати проти мене?!"
I перелякалася вся старшина й усi поважнi люди Iзра?ля, й прирекли
одноголосно за себе, й за родини сво?, й за роди сво?: "Все сотворимо, що
пророче Господь, i послуха?мо всякого слова його. Так i скажи Боговi
сво?му й нашому..."
I знову пiшов Мо?сей на гору - донести Господовi слова й приречення
людей його. I знову, щасливий, бачив Бога, й узяв вiд нього закон, i
зiйшов до сонму. А зiйшовши, приказав велике очищення, щоб вимили люди
одiж свою й тiло сво? i щоб умастили волосся, а чоловiки щоб три днi не
входили до жiнок сво?х. А на третiй день щоб пiднявся Iзра?ль рано, i, не
вкушавши нiчого, iшов до гори Синаю, й став у мовчаннi й тихостi довкола:
прийде-бо Господь на гору показатися людям у славi сво?й.
I як живо пам'ята? Авiрон той трепет, з яким рушив вiн з батьком, i
родичами, i сусiдами, i з усiм сонмом iзра?льським до свято? й страшно?
гори. Стали далеко, бо не велiв Мо?сей не то зiходити на гору, а навiть
торкнутися ?? чим-небудь.
- Слухайте, ви! - говорив вiн перед вiдходом. - Я знов iду на гору,
назустрiч Господу. Але з вас щоб нiхто не йшов за мною, навiть i не
торкнувся гори, бо iнакше - смертiю вмре, каменем поб'?ться або
устрiлиться стрiлою. I чи то буде муж, чи женщина, чи з скота що - все
одно: не буде живий.
I всi з острахом поглядали на гору та дивилися одне за одним: чи не
виступив хто вперед, чи не торкнувся хоч тiнню отого камiння, за яким, на
його думку, вже почина?ться гора.
Був ранок. На голiм, чистiм небi пiдiймалося сонце, заповiдаючи страшну
спеку. I небо, й пустиня були такi просторi, порожнi, що здавалося, якби
крикнув, то крик цей понiсся б аж у безконечнiсть, - i лише гора, свята
гора повилася тайною: верх ?? був закритий чорною-чорною хмарою диму, - i
так чудно й страшно було дивитися на чорну хмару серед яскраво рожевих
тонiв пустинi.
Тисячi очей дивилися, i тисячi сердець билися, чекаючи великих божих
слiв, великих божих дiл. Весь сонм стояв на ногах; жiнки й старi дiди,
опершися на палицi, стоять i чекають, пiднявши голови догори й моргаючи
сльозавими очима; крiпкi мужi, непохитно уставивши голови, наморщили
брови, лише зрiдка хiба хто погладить чорну кучеряву бороду; жiнки з
страхом iнодi поглядають на хмару, а бiльше стежать за дiтьми, - як би
вони, загравшися, не вiдбiгли та, Боже, борони, не торкнулися якого каменя
гори. Молодшi матерi так i зовсiм не вiдпускали вiд себе дитят, а тримали
?х за руки або загортали в полу сво?? одежi. I лише чийсь песик нараз
вибiг iз товпи i, нюхаючи, плентався по передгiр'ю.
- Гляньте, гляньте... Пес... - зашелестiло мiж народом.
- Чий то?
- А я знаю?
- Вiн умре.
- Нi. Вiн сказав про скотину й про чоловiка, а це - пес.
I всi шепотiли й чогось чекали, але нiхто навiть не крикнув i не тюкнув
на пса. А песик побiгав, помахав хвостиком, потiм став переднiми лапами на
камiнь i, пiднявши голову догори, тоненько й непри?мно завив.
I в цю хвилю, не знати звiдки, прилетiв гострий камiнь i вдарив пса
коло вуха. Заскигливши, пес почав крутитися на одному мiсцi, а кров
бризкала з рани й окропляла камiнь. Потiм упав, скрiб лапами пiсок, а ще
потiм - у червонiй калюжi лежав непорушне з вишкiреними зубами. Але про
нього всi забули, бо сталося щось ще страшнiше.
Хмара над верховиною гори стала рости й рости, дим почав обгортати всю
гору, закриваючи сонце, i нараз розiтнулося громове голосiння труб, мов
тисячу ?х було сховано в хмарi i трубили в них велетнi. Страх обгорнув
серця всiх людей, чоловiки впали на колiна, жiнки притуляли до себе дiтей
сво?х, а в далекому таборi завили прив'язанi пси.
I побачили всi, що бiжить Мо?сей з гори, й кричить щось, i маха?
руками, мов кличе. Високий, старий, так швидко бiг вiн, мов молоденький
парубок, а довге сиве волосся маяло й якусь авреолю творило над його
головою.
- Що вiн кричить? Кого вiн кличе? - зашумiли люди, бо з-за грому й
звуку труб годi було щось розiбрати.
- Вiн нас зове! Нас! - закричали переднi.
- Нас зове перед лице Бога!
- Ходiмо! Ходiмо бачити Господа сил!
- Не йдiть! Не йдiть! - кричали другi. - Ми не хочемо вмирати.
- Не може чоловiк винести погляду очей господнiх, i сяйво вiнця
ослiпля? смертного.
I ще страшнiше заревли труби й загрихотiв грiм. Слава ведущего
предстала перед Iзра?лем, i сила Сильного показалася яво. I закричав
нарiд:
- Не йдемо! Ти, Мо?сею, вибранець божий, i тобi глагол його. Говори ти
з ним, а ми з тобою.
I затихли громи й труби, i почав кричати Мо?сей перед товпою:
- Великий ?сть Господь Бог Iзра?ля! Бачили страх його? Чули глас труб
небесних? Але бiйтеся вчути голос вишнього самого! Бiйтеся! Бiйтеся!..
Бiйтеся!..
I ревнули знову громи й труби. Мо?сей побiг знов на гору, а люди,
переляканi, затурканi, в страху, закриваючи голови полами, тiкали вiд гори
i, лиш вiдбiгши далеко, зупинялися вiд цiкавостi.
I всi бачили, як Мо?сей смiло ввiйшов у чорну хмару на вершину гори, i
всi чули, що от як настане мовчання - це, значить, говорить Мо?сей, i його
голосу нечутно; а потiм загримлять громи й труби - це Господь закрива?
мiддю голос свiй. I всi, перестрашенi, вертали до кущ сво?х, але разом з
страхом чули радiсть: кожному при?мно було знати, що його Бог такий
сильний, такий могутнiй.
III
А як повернувся Мо?сей з гори, то принiс з собою закон Господа. Ранiше
ж не було закона. Принiс i читав його старшинам, i були там великi й мудрi
слова:
"Не зробiть собi богiв срiбних i богiв золотих не зробiть собi, а
складайте менi вiвтар iз землi i на нiм палiть всесожжения ваше.
Хто б'? отця свого або матiр свою - смертiю вмре. Хто злословить на
отця свого чи на матiр свою - смертiю вмре.
I коли б'ються два мужi, й поразять жону непразну, i буде младенець ??
поврежден, - да вiзьметься око за око, зуб за зуб, рука за руку, язва за
язву, вред за вред.
I як злодiя зловлять уночi i вб'ють, - нема в тiм убивства. Коли ж
сонце зiйде над ним й тодi вiн умре - умре и той, хто вбив його...
Не озлобiть пришельця i не образiть його, зна?те-бо душу його - самi
були пришельцями в землi ?гипту. I вдову й сироту не озлобiть, бо як
образите ?х i вони, застогнавши, возопiють до мене, - слухом почую глас
?х, i розгнiваюся яростiю, i поб'ю вас мечем. I будуть жiнки вашi вдовами
i дiти вашi сиротами.
Шiсть лiт сiй землю свою i збирай плiд ??, а в сьоме лiто дай ?й
спочивок. Тако сотвори й винограду тво?му i маслинам тво?м".
I багато ще всяких мудрих i святих слiв. А накiнцi говорив устами
Мо?сея Господь: "Слухай, Iзра?лю! Це посилаю аз ангела мого перед лицем
тво?м, - да збереже шлях твiй i введе в землю, що приготовив я тобi.
Послухай його i не ослухайся його, iм'я-бо мо? на нiм. I коли слухом
послуха?ш гласа мого i сотвориш все, що скажу тобi, - ворогом буду ворогiв
тво?х i супротивлюся супротивникам тво?м. I благословлю хлiб твiй, i вино
тво?, i воду твою, i вiдверну хоробу вiд тебе, i число днiв тво?х збiльшу.
I устрашу всi язики, де йтимеш ти, i обращу вся супротивная твоя в бiг. I
положу предiли тво? вiд Чермного моря до моря фiлiстимлян i вiд пустинi до
велико? рiки ?фрату i передам в руцi тво? сидящих там, да не змiша?шся ти
з ними й не послужиш богам ?х".
I написав всi тi слова божi Мо?сей у велику книгу i заповiв, що
вiдчита? ?х привселюдно й урочисто. Люди радiли, що вони ще щось убачать,
що мають нову тему для безконечних оповiдань, - i всi тiшилися.
Мо?сей велiв зробити перед горою великий кам'яний вiвтар, а довкола
нього - ще дванадцать менших, числом колiн Iзра?левих. Вiвтарi мусiла
поскладати молодь, якiй приказано було також назбирати сухо? трави, хмизу,
кiзякiв - взагалi, всього, що могло би горiти, на чiм можна б було спалити
жертву Боговi.
Авiрон був щасливий, що й вiн може доложити сво?х рук до свято? працi,
що в призначених для божо? жертви вiвтарях буде i його камiнь. I камiнь
Авiрона все був найтяжчий, i оберемок пiдпалу його все був найбiльший; вiн
подряпав собi руки, видираючи якнайсухiший хмиз, тремтiв вiд напруження й
був увесь мокрий вiд поту.
Дехто з молодi, користаючись з того, що око старших не надзира? за ?х
роботою, полягали собi на сонцi або бiгали, ганяючися один за одним, але
Авiрон засоромив ?х, сказавши:
- Що ви робите? Як вам не сором? Ви ж Господевi служите роботою. Це ж
вiн буде приймати жертву на каменi цiм, i до його нiг пiдiйметься дим з
опалу цього. Чи ж лiнивством та жартами повинен будуватися вiвтар божий?
Хлопцi справдi засоромилися, щиро взялися за роботу, - i дванадцять
кам'яних вiвтарiв мов виросло коло великого вiвтаря пiд горою Синай. Коло
кожного з них по обох боках лежали великi купи сухого опалу, а коло
головного вiвтаря були його цiлi гори.
Ще задовго до пiвдня почали збиратися люде i великим пiвколом оточили
мiсце жертви. Хто стояв, хто сидiв, хто мовчав, хто балакав, але всi
поглядали на кущу Мо?сея. Вона стояла на невеличкому пригорбку, i видно ??
було звiдусюди. Коло не? великою купою згромадилися всi сiмдесят старiших
Iзра?ля, - вони ж мали приносити жертву сьогоднi.
От заворушилися коло кущi Мо?сея - певно, вийшов вiн. Так i ?! Вiн
вийшов, i видно, як, тримаючи обома руками, несе книгу слiв ?гови. Вiд
певностi душевно? не мiг устояти Авiрон на мiсцi й побiг; побiг назустрiч
Мо?сею, щоб бачити його, щоб бути близько нього, щоб вiдкинути камiнь з
дороги його. Вiн так любив його зараз, так безконечно любив!.. I бiг,
скiльки доставало сил, щоб хоть бiгом трiшки заспоко?тися.
Поважно й розмiрене йде Мо?сей i зцiпив уста. Щось пробували заговорити
до нього старшини, але вiн не вiдповiдав i був як кам'яний бог.
- То шкода, що божi слова вiдданi на папiрус, - говорив один з
семидесяти. - Чому ти не попросив Бога, щоб вiн написав тобi сво? заповiдi
на каменi або на мiдi? А то папiрус таки папiрус, а не камiнь i не мiдь.
Те б уже було на сотнi лiт.
Мо?сея, зда?ться, вразили цi слова, вiн навiть затримався на одну мить,
але, може, то так лише здалося, бо не рухнув нi м'язню i нi звука не
почулося у вiдповiдь. Старшини, бачачи, що зав'язати розмови нiяк не
можна, замовкали й собi й ставали такими ж поважними, як i Мо?сей. Та й
крайня була пора, бо всi очi було звернено на них.
От i вiвтарi. Широко всюди розступався нарiд, пропускаючи свого
пророка. Мо?сей пiдiйшов до головного жертовника i, упавши на колiна,
почав голосно молитися. Нарiд хотiв повторяти слова його молитви, але,
очевидно, не мiг i молов всякi обривки фраз, що довелося почути вiд сусiда
справа або вiд сусiда злiва. Безбожний Корей з сво?ю жiнкою й дiтьми стояв
на ногах, тодi як всi люди впали на колiна, i голосно реготав з то?
нiсенiтницi, яка виходила з слiв Мо?сейово? молитви, перейшовши стiльки
тисяч ротiв. Авiрон мимоволi все те мусiв слухати, бо не вдалося
протиснутися наперед: iз старшинами йти було нiяково, а зараз же по них
нарiд так стискався, що хлопця зовсiм одтерли кудись убiк. I вiн випадково
опинився недалеко Корея й от тепер чув усi тi кпини та смiх. Хотiв був вiн
щиро молитися, але це жартування й насмiшки вбили в нiм увесь релiгiйний
настрiй, i як вiн не старався потiм знову вiдповiдно настро?тися - вже не
мiг.
Та й справдi це було трудно. Сонце страшно пекло голову, а гостре
камiння рiзало колiна. Десь там, напередi, коло Мо?сея, щось вiдбувалося;
може, й велике, може, й святе, та коли ж тут нiчого не було анi видно, анi
чути, - i поки та святiсть доходила сюди, минаючи тисячi спiтнiлих
людських тiл, проходячи через тисячi розкритих на спецi ротiв, то з не?
вже нiчогiсiнько не зоставалося, i вона тут була вже байдужiстю й
обов'язком, от як i це клячання.
I Авiрон почав розглядатися по товпi, i замiсть молитви всякi iншi
думки почали ворушитися в нього в головi. Он сто?ть на колiнах товстий
I?лi?л, зложивши руки на пузi; сонно примружилися його маленькi свинячi
очка й шукають на землi найменш освiтленого предмета, щоби спочити вiд
гострих променiв сонця. Хоч вiн i сто?ть в молитовнiй позi, але одразу
видно, що думки його десь далеко, i Авiрон навiть зна? де - в ?гиптi.
I?лi?л був там десятником над сво?ми ж земляками, сам не потрi бував
робити, ' а лише приказував; до того ж iще заробляв тим, що рiзав людям
скотину, з яко? брав собi, звичайно, найлiпшу часть i продавав потiм хоч
сво?м, хоч ?гиптянам. I дуже не хотiлося йому кидати ?гипту; так не
хотiлося - страх! Але що ж вiн мiг поробити проти волi цiлого народу -
треба було йти. I вiн пiшов, але думка його не переста? критикувати
Мо?сея; тому вiн зробився одним з найближчих приятелiв безбожного Корея. I
тепер при кожному жартi пiдсмiху?ться вiн масними сво?ми губами й притаку?
ледве помiтним рухом голови, хоч стояти на ногах, так як Корей, i не стало
в нього смiливостi.
А от Малехет. Вона ще молода жiнка, але так багато дiтей в не?, що вона
вже вигляда? старою, ?й нема? навiть часу молитися нiколи: то шити вона
повинна щось на дiтей, то знов ще одного родити. Та вона якось i не
бо?ться Бога. "Ну що ж! - каже вона, - вiн дав менi стiльки дiтей i тепер
мусить бачити, що я зовсiм не маю часу на молитву". I, зда?ться, вона
права: дiти ?? - молитва ??.
А тепер от сто?ть вона на колiнах, така худа, тонка, як патик, i просто
вiдпочива?, бо вона не сто?ть власне, а сiла, прикривши ноги. ?й так рiдко
доводиться посидiти спокiйно, що вона рада й цьому випадку.
А де ж Асха?
Де тi очi, що любi Авiроновi бiльше вiд усiх очей на свiтi? Де вона
сто?ть на колiнах, i яку молитву шепочуть уста ?? впрост до вуха господня?
О, як хотiв би Авiрон стати поруч не? на колiна, i як молився б вiн тодi,
дивлячись хоч на тiнь ??!..
I вiд то? згадки тепло-тепло зробилося Авiроновi в грудях, i забув вiн
i Корея, i бiль сво?х колiн, i так молився в душi:
"Поможи менi, Боже, взяти Асху за себе, бо я люблю ??. Я буду вставати
до схiд сонця, щоб принести води вмити ?й ноги, i пiзно вночi лягатиму,
щоб зробити за не? вечiрню роботу. В свято i в будень умащу найдорожчим
?ле?м волосся ??, сам з любовiю обстружу сандалiю i ув'яжу ремiнь на нозi
??. I первенця мого тобi, о Адонай, присвящу, i десятого овна спалю перед
тобою з стад сво?х. Дай менi Асху, Боже!.. Ти ж ма?ш силу промовити до
серця батька ?? i ма?ш руку преклонити хотiння його..."
I пiсля цi?? молитви так захотiлося йому бачити Асху, що вiн,
скориставшись з того, що всi вже повставали з колiн, встав i собi та пiшов
шукати. Але нiяково було довго плентатися мiж людьми: певне, зачалася вже
жертва, бо видко було дими напередi, а люди хоч i повставали з колiн, але
стояли в побожнiй тихостi. А до того ще замiсть Асхи надибав Авiрон усiх
сво?х, i батько, суворо щось зашипiвши, показав стати коло себе.
Авiрон не мiг не послухати й став поруч брата Датана, та, очевидно, вже
безнадiйно мусiв стратити ввесь свiй молитовний вогонь. Датан, заховуючи
зверхню побожнiсть, все ж знаходив хвилину, щоб шепнути братовi щось
у?дливе, саркастичне.
- Корей говорить, - шепотiв вiн, - що це все бреше Мо?сей; нiякого Бога
вiн не бачить, а тiльки туманить людей. А що труби було чути на горi, так
це просто забрав вiн з собою 40 душ сво?х прихвоснiв з колiна Левi?на та й
велiв ?м дуднити з хмари.
- Мовчи... Прошу тебе, мовчи, - тихо говорив Авiрон братовi. Йому
боляче було слухати образливе слово на пророка, на вищого з людей. А крiм
того... це будило в душi його сумнiви, а вiн не хотiв ?х. Йому так добре
було в його вiрi, вiн так любив свiй щирий запал i свою молитву, що просто
не хотiлося виходити з того запашного саду на повний куряви й смiху
життьовий торг. Сумнiв - це ненажерливий змiй. Йому да?ш руку - вiн хоче
серце, йому да?ш день - вiн хоче життя.
Тут люди нараз почали кричати чогось, i далеко-далеко пустинею понiсся
стоустий гомiн, лякаючи самiтнього орла на стервi.
- Що? Що сталося? Чого кричать?.. - суетливо пита? Авiрон.
- Хiба я не так само знаю, як i ти? - вiдповiдали йому
Авiрон, скориставшись з того, що й батько, зацiкавлений, роззявив рота
та спинався на пальцi, аби хоч що-не-будь побачити, потихеньку вiдiйшов i
почав проштовхуватися наперед.
Молитва, очевидно, скiнчилася. Люди почали рухатися, переходити з мiсця
на мiсце, голосно розмовляти. А коли Авiрон добрався до переднiх рядiв,
вiн побачив, що люди всi були забризканi кров'ю. Мов вишкiрялися цi
яскраво-червонi плями на бiлих святкових уборах i разили око в слiпучому
сяйвi сонця.
- Що тут було? - розпитував Авiрон
- А ти де був хiба?
- Я був тут, лише стояв далеко...
- Ну, була жертва, ну?
- А чому кров на людях?
Але з ним не хотiли говорити й вiдмахувалися вiд нього рукою. Нарештi
знайшовся якийсь охочий до розмов i розповiв у подробицях, як вiдбувалася
жертва, як половину кровi Мо?сей вилив на вiвтар, а половиною окропив
людей, говорячи: "Це кров завiту, що завiща? його Господь вам всiх
словесах сво?х..."
- А де ж вiн сам? Де Мо?сей?
- Вiн узяв з собою Арона i Надава та Авiюда, а також сiмдесят старiших
наших i повiв ?х на гору показати мiсце, де стояли ноги самого Господа
Бога.
- Страх, страх! - хитаючи головою, говорила якась жiнка. - А то хiба
нi? - питала вона знов, хоч ?й нiхто не суперечив. - Як знати? Може вийти
вогонь з-пiд землi й спалити, та й уже.
- Боги всi сердитi, - пiдхоплювала друга. - Я бачила раз у ?гиптi, як
вирвався Апiс. Може, ви гада?те, що вiн побив мало народу? Ну-ну!..
I жiнки почали пригадувати всяке страхiття, але Авiрон ?х не чув:
гадкою вiн був з тими сiмдесятьма, що пiшли дивитися на мiсце ?днання
Господа з землею. О, якби Авiрон мiг бути там! Вiн облив би сльозами
кожний камiнь, вiн лежав би день i нiч коло мiсця того й не боронив би
скорпiонам лазити по лицi й по грудях, - аби дивитися, й дивитись, i пити
без кiнця одну мисль: "Вiн був тут! Вiн, Адонай!.."
I в хлопця пробiгла навiть думка - завтра рано, як спатиме ще ввесь
сонм, побiгти скоком молодого оленя й самому знайти мiсце те. Його легко
пiзнати: воно, певно, свiтиться, як сонце, i довкола нього розцвiли
неземнi квiтки, а все живе, що ? на горi, сто?ть i дивиться й говорить:
"Вiн був тут, вiн, Адонай..."
Але потiм хлопець згадав, що Мо?сей не велiв наближатися до гори пiд
страхом кари, та i взагалi те грiх. Та й чи буде ще тримати Господь те
мiсце в святостi одверто, чи, може, спалить невидимим вогнем i повелить
вирости за нiч на тiм мiсцi густим тернам або положить камiнь великий. Нi,
нi!.. треба перестати навiть думати...
I вiн зiтхнув. Так жаль йому стало себе, що от вiн уже скiльки прожив,
а й досi не бачив нiчого надзвичайного. Чому вiн не протисся ранiш сюди?
Може б, вiн тодi попросив гарненько Мо?сея, - i святий пророк взяв би i
його разом з тими сiмдесятьма.
А довкола гудiв юдейський табiр. Люди зрадiли, що вже скiнчилася
молитва i що можна цiлком свобiдно рухатися, говорити, розмахувати руками,
i нагороджували себе за довге стояння на колiнах. Балачки були палкi й
велися на сотнi тем: кожному хотiлося щось сказати. Однi
судили-пересуджували сусiдiв; другi висказували сумнiв, чи вернуться
старшини живими, чи не ослiпнуть бодай; третi обмiнювалися гадками про
сьогоднiшнi вражiння. Якийсь присадкуватий юдей з рудою бородою рiзко
говорив:
- Еге! Це так, i все те добре, що ви говорите, але в нас i без того
дуже обмалилося вже скота, а тут iще тягнуть на жертви, та й на жертви, та
й на жертви. А менi яка з того користь? То б я сам з дiтьми його з'?в,
того барана, а кiстки дав би свойому собацi, - а то з'?дять його жерцi та
прислужники. А ти за те, що годував, що берiг, що напасав, - не ма?ш
навiть хвоста. I я питаю вас - що в тiм доброго?
- Грiх так говорити, - остерiгав другий. - Грiх i сором. То Боговi
жертви, не людям.
- Добре, Боговi. Але пощо ж Боговi доконче м яса? Чому вiн не хоче чого
iншого? Бо левiти м'ясце люблять.
- Прив'яжи собi язика, чоловiче! Та ми нiколи й не бачили того м'яса. I
хоч те подумав би ти сво?ю головою: чи вистарчить кiлькох ваших баранiв на
таке число слуг божих?
Так обiзвався один левiт, що не знати звiдки опинився поблизу.
Останнiми часами ?х взагалi чомусь всюди стало повно: де зiбралася купка
людей, де зав'язалася яка-будь балачка, - дивись, уже левiт поблизу,
сто?ть, слуха?, вв'язу?ться в бесiду. Але ?х обов'язок служительства був
такий ще новий, що люди забували про нього i вважали ?х от за таких же
самiсiньких, як i всi юде?: один був з колiна Юдиного, другi -
Iсахарового, а цi з Левi?ного, - от i все.
Але тепер рудий юдей чомусь надзвичайно вороже глянув на левiта й
буркнув:
- Пiди донеси Мо?сею...
- Я не донощик, та, зрештою, не маю чого доносити, а от ти, певно, ма?ш
кущу близько кущi Корея, що говориш його словами.
I, замкнувшися в рiвнодушну неприступнiсть, вiдiйшов левiт геть та
наблизився до друго? купки бесiдникiв. Тут низенький, грубий, але рухливий
юдей критикував простоту Мо?сейових жертв i взагалi обряду:
- Ну, що то таке? - говорив вiн, жестикулюючи руками. - Сьогоднi взяли
барана, розрубали його на частi, дещо спалили, дещо з ?ли; завтра знов
взяли барана, розрубали його трiшки iнакше - i знов дещо спалили, а дещо
з'?ли. I все те вiдбува?ться тут же, на очах у всiх, без усяко?
урочистостi, без усяко? та?ни. Ну, що то за обряд? Я люблю так молитися,
щоб у тебе аж мороз поза спиною ходив, щоб було на що подивитися, було
чого й послухати. Тодi чоловiк i молиться iнакше, i думки його стають
якiсь iншi, i сам вiн бiльше прив'язу?ться до Бога. Он у ?гиптян! Як можна
порiвняти навiть з нами? Якi в них храми, ай-ай-ай!.. Цiлий день можеш
ходити в них i заблудити серед тисячi-тисяч колон. А туди, де жерцi
роблять сво? дiло, хiба можеш ти не то дiстатися, а навiть глянути,
глянути хоч би одним оком? Ану, хтiв би я подивитися, хто б посмiв! Так
враз i здох би на мiсцi!.. А як вийде процесiя, та жерцi всi в золотi, а
опахала блищать дорогим камiнням, а боги в квiтках, а музика, а спiв -
iгi-гi!.. От тут почина? чоловiк молитися так, що аж шкура на ньому
трiщить, а очi - як не вилiзуть з лоба. А в нас? Пхе! - i вiн аж губи
вивернув вiд погорди.
- Ну, а де ж би ми могли мати такий храм, як у ?гиптян? Таж ми сьогоднi
тут, а завтра де?
- А я хiба кажу... доконче такий? Хiба я так от, точнiсiнько так
сказав? Я не хочу такого храму, але нехай менi дадуть Бога, щоб я його
бачив, щоб мiг поцiлувати, доторкнутися рукою. А то хiба я бачив свого
Бога? Або ти, або вiн, вiн - та всi? Ану виступи наперед, хто бачив Бога?
Юдей говорив голоiно й сильно розмахував руками.
- Мо?сей бачив, - несмiло вiдповiв хтось.
- Мо?сей! - жваво пiдхопив низенький. - А що я маю в кишенi з того, що
бачив Мо?сей? Хто бачив, той нехай i вiрить, а я не бачив, то я... не... -
тут вiн зупинився й швидко озирнув всiх сво?ми лисячими очками, але зараз
же прибрав попереднiй тон. - Ну, я можу вiрити, а можу й нi. Я-то вiрю, бо
чому ж би я не мав вiрити, але... але хiба i всi такi, як я? ? такi, що й
не вiрять.
- I ти з ними, - сказав хтось, не знати хто, з гурту. Чорненький
перелякався й почав клястися, що вiн завше давав на жертву i що йому нiхто
не може нiчого закинути, але його мало хто слухав. Левiт же, здавалося, i
зовсiм не чув, про що тут була бесiда, бо стояв, вiдвернувшися, й пильно
дивився на гору. Чомусь нiхто вже не хотiв провадити тако? бесiди далi, i
всi порозходилися в рiзнi сторони, пристаючи до iнших гурткiв.
Тим часом сонце вже не на жарт почало припiкати. Люди почали
непоко?тися, бо були голоднi. Розмови стали бiльш крикливi й менш зв'язнi:
кожному хотiлося, щоби його послухали одразу, i то його одного. То там, то
там якась мати, голосно кричачи, мовби приходила остання ?? година,
задирала сорочку дитинi й давала кiлька голосних ляпанцiв; а друга,
молодша, потай виймала з пазухи сир i, вiдвiвши дитину, мов за яким дiлом,
трiшки вбiк та закриваючи сво?ю одежею, совала ?жу до рота та наказувала
швидше ?сти. Але дитина, на?вшися, починала хвалитися перед товаришами, тi
прибiгали до сво?х матiнок i сипали, як з мiшка, рiзними докорами: всi
?дять, лиш ми... всiм дiтям матерi дають, тiльки ми... i т. д. I мiж
матерями повставала суперечка: одна починала докоряти другiй грiхом та
лякати карою божою, а друга виправдувалася, що вона сама - Боже, боронь! -
i не подумала навiть ?сти, лише трiшечки, зовсiм трiшечки дала дитинi, а з
дiтей навiть Бог не пита? суворо, бо вони ж такi дурнi. Хiба вони
розумiють, що таке пiст?
I дуже всiм обридло стояти; навiть у переднiх, що бачили все, й чули, й
захопленi були релiгiйним екстазом, - навiть у них все вже випарило
пiвденне сонце, i зосталося лише почуття важко? конечностi. I тому можна
собi уявити, якi радi були всi, коли нараз побачили громадку сво?х
ватажкiв, що спускалася з гори. Всi надзвичайно оживилися, забули й про
спеку, й про голод i, кричачи, почали тиснутися до того мiсця, де мали
зiйти старшини: кожному-бо хотiлося подивитись якнайближче на людей, котрi
от за хвилину перед тим бачили мiсце стiп господнiх i, може, навiть
торкалися його устами.
А купка старих дiдiв, iз Мо?се?м на чолi, повагом, не спiшачися, йшла в
урочистому настрою i, оточена радiсним, ляскаючим в долонi Iзра?лем,
вiдповiдала на запити. Всi були цiлi, нiчим не ушкодженi, анi одна
волосина навiть не впала з голови; лише очi ?х горiли вiд внутрiшнього
щастя, а уста самi говорили, прибираючи якнайлiпшi, якнайдорожчi слова.
Авiрон на цей раз уже протисся на самий перед i чув усе, вiд слова до
слова.
Захоплення було повне! Старi люди бачили таке, якого не доводилося
нiкому з них бачити за все життя.
Мiсце, де стояли ноги Господа, було, як би сказати... мов камiнь сафiр
- лише де-де? Хiба бува? коли камiнь сафiр такий ясний, такий сяйливий,
такий променистий, як сонце, i такий прозiрний, як твердь небесна?.. Нi,
це щось iнше, щось неземне, - такi каменi можуть бути лише на небi!
А довкола - все попалено! Великий такий круг, - i в ньому все чорне, як
гнiв божий,' i Мо?сей каже, що так було б з усяким, хто наблизився б до
мiсця того без божого позволения. О славен Господь! I славен Мо?сей,
великий пророк наш! Вiн ?диний, що може говорити з Богом - i зостатися
живим!
А Мо?сей стояв осторонь i мовчав. Лице йому було суворе, i лише очi...
горiли таким вогнем задоволення влади, що, справдi, цей пророк сам
здавався Богом.
I всi люди були задоволенi, i вернулися до кущ сво?х, i ?ли, i пили, i
славили Господа й пророка його, а свого верховного ватажка Мо?сея.
IV
А потiм уже сталося це...
Знов пiшов на гору Мо?сей до Бога, взявши з собою молодого Iсуса, сина
Навiнового. Вiдходячи, не сказав анi слова, скiльки часу пробуде на горi,
коли його ждати; лише поставив на сво? мiсце Арона i пiшов.
I всi бачили, як вiн увiйшов у темну хмару, що все ще стояла над
вершиною гори, i всi були спокiйнi, бо що ж з того, як ватажок одходить
собi на кiлька днiв вiд народу? Всього - кiлька днiв.
Але от пройшло три днi, п'ять, сiм - Мо?сея не було. Чим це можна було
пояснити? Люди догадувалися всяко i взагалi багато, може, навiть занадто
багато, про це говорили, - бо хтось там сказав якесь нерозумне слово, про
котре й забув через хвилю, а воно пiшло вже сонмом, виростаючи, як снiжна
куля, й тривожачи собою уми. I врештi сталося так, що занепоко?вся нарiд i
повстало замiшання серед нього... Ранком уставали сусiди, i перший запит
був: чи не вернувся? Жiнки збиралися коло джерела i, набравши води в сво?
посудини, забували, що сонце вже зiгрiло ??, що дома нема анi крапельки, -
i балакали, балакали без кiнця - все про одне. Вони умисне ходили по воду
якнайдальше, щоб побачити ще й iнших жiнок, щоб почути, що ще й там, у
другiм кiнцi стану, говорять люди. I пiсля кожно? з тих ранiшнiх i
вечiрнiх розмов - новий клубок вiстей розмотувався по сонму, заплутуючи
навiть яснi уми та вливаючи отруту сумнiву навiть у крiпкi душi. Мов ту
воду, що приносили женщини, вливали вони разом з усiма сво?ми свiжими
вiстками у камiнь вiри мужiв, - i щiлина сумнiву росла, росла,
розтрiскувала камiнь на порох.
I от почали вже непоко?тися мужi. ?х недовiр'я i сумнiв не були такi
рухливi та жвавi, не перелiтали десять раз за один день вiд одних ворiт
стану аж до других, але тим твердiше вони вривалися в голову й сидiли там,
як те камiння пустинь. I нечисленнi були сумнiви мужiв, не прибирали таких
розма?тих, строкатих барв, але, раз зародившися, вже не переставали
невпинно рости, мов добре годований бик. I вечiрня бесiда мужiв була
похмурою i довгою; жiнки наближалися до тих груп, але ?х проганяли, бо
невелика при?мнiсть мужевi пописуватися розумом сво?м перед жiнкою. Але
жiнки все ж лiзли знов, хоч зовсiм могли того не робити, бо кожна з них
була певна, що про все довiда?ться вiд чоловiка вночi. Але то ж ще вночi,
а жiнки не хотiли чекати, крутилися довкола, вмiшувалися в розмову, не
даруючи мужеству мужiв навiть тих кiлькох годин.
Але добре. Що ж на те все Арон, заступник Мо?се?в? Хiба можна думати,
що вiн того нiчого не бачить, не чу?? Та як же вiн позволя? ширитися
неспокою промiж людьми? Невже вiн не зна?, що з того насiння завше
вироста? гiркий плiд?.. Нi, вiн, певне, бачить все те, але що вiн може?
Та, зрештою, хто його буде слухати? Коли вiдходить могутнiй ватажок i
ставить на сво? мiсце заступника - всi зараз же починають порiвнювати й
переконуються, що заступник зовсiм не нагаду? ватажка, бо i взагалi його
нiхто не може наслiдувати. А переконавшися, починають дозволяти собi лiнь
i непослух, мов хотять трiшки вiдпочити.
Так було i з Ароном, але ще в бiльшiй степенi, бо Арон був м який,
добросердий i ласкавий чоловiк, але безхарактерний i безвiльний. I чи
таким же несмiлим рукам було тримати в послусi? Та ще кого? Iзра?ля, що з
Богом самим боровся й не раз вже, не два топтав заповiдь його. Перед
Мо?се?м тремтiли, i вiн не потрiбував навiть говорити, а коли говорив, то
вже всi були певнi, що слово його непохитне, i нiкому навiть у голову не
приходило спробувати не послухатись. На що вже Корей, а i той нiколи не
посмiв опертися одверто; висмiював у затишку, критикував, але все ж
виконував кожен приказ. Що вiн не став на колiна, як усi стояли? Так це
тiльки тому, що був дуже далеко назадi, а будь вiн там, коло Мо?сея, -
колiнчив би так само й не пустив би пари з рота.
А Арон?.. Сумно було дивитися на його "верховний суд". До Мо?сея
приходили в трепетi, блiдi; говорили мало i лише до справи; той, хто
брехав, - мимоволi запинався, збивався, i одразу всiм було видно, хто
правий, а хто нi. А коли по хвилi намислу вирiкав Мо?сей свiй суд, з
глибоким поклоном вiдходили тяжебники, покоряючися за-судовi, хоч би який
вiн був. Перед Ароном же ставали, як перед усяким iншим старшиною:
кричали, сварилися, навiть билися перед ним. Один кленеться страшною
клятвою, що вiн правий, а винен другий; другий ще страшнiшою клятвою
клянеться, говорячи те ж саме. Арон слуха? ?х, несмiло пробу? втихомирити,
а коли нарештi той гвалт скiнчиться й почина?ться суд, Арон мов бо?ться
образити й того, й другого позовника, мовби хоче виправдати ?х обох, а
вирок придума? постановити такий, що нi та, нi друга сторона не бувають
вдоволенi й вiдходять ще бiльшими ворогами.
А останнiми днями Арон i зовсiм уже згубив голову пiд натиском сво?х
обов'язкiв. Люди мов ошалiли. Серед них почала ширитися злочинним якимсь
розумом вигадана звiстка, що Мо?сей давно вмер, пропав там на горi, а
значить, увесь сонм, тисячi людей, жiнок, дiтей, зосталися тут, серед
пустинi, не маючи дороги вперед, забувши дорогу назад. I от тепер тiльки
всiм ясно стало, що за безумство був ?х похiд i що за сила була Мо?сей. Та
це ж вiн, один вiн вiв усi тi тисячi в безвiснiй, жаднiй пустинi, умiючи
видобути воду, умiючи знайти шлях. Нiхто не питався його, чи ж вiн зна?
дорогу до то? невiдомо? Обiтовано? Землi, чи також iде навмання, куди
трапить. Нiкому навiть у голову не приходило спитати себе: а по яких же
признаках пiзна? Iзра?ль землю обiцяну? От прийдуть кудись, Мо?сей скаже:
"Так! Сюди я вас вiв, бо, власне, цю землю обiцяв вам Господь". I то ма?
так бути? I вiн не зблудив i не завiв зовсiм до якого iншого краю?
Словом - не було сумнiвiв. На мiцнiй горi, на грудях Мо?сейових,
побудувався спокiй народу, i тривога спала. Але от тепер, як захиталася
пiдвалина, як... як, може, щезла навiть вона з лиця землi, - всi тi
сумнiви виринули. I виринули одразу, цiлою масою, - i спокiй пропав.
Тисячi питань заворушили мозок Iзра?ля, непевнiсть звила гнiздо в грудях
його й вивела пташат, iм'я котрим - страх. I цi почварнi нiчнi птицi
розлетiлися сонмом, прилетiли до кожно? кущi, збентежили спокiй домашнього
вогню. Шум крил ?х наповняв увесь простiр табору Iзра?левого й мiшався з
гомоном стривожених, очманiлих людей.
- А ти гада?ш, Мо?сей - хто? Може, ти дума?ш, що в жилах його не тече
кров i що тiло його не бо?ться вiспи?
- Правда, правда! Вiн такий же чоловiк, як i всi ми, i так само може
вмерти кожно? хвилини.
- А може, вже й умер, - завше додавав хтось невiдомий i замовкав. Довго
шукали всi очима, хто це сказав, але нiколи не могли знайти, бо це
говорила кожна душа сама собi. I вiд слiв того невидимого завше ставало
страшно, хоч вiн, власне, нiчого нового не сказав. А раз попавши на стежку
жахiв, люди вже боялися навiть звернути з не? й починали собi
намальовувати всякi найнеможливiшi пригоди, що могли зустрiнути Мо?сея
там, на горi. Хтось невдало й незграбно пробував боронити:
- Того не може бути... Бо коли вiн з самим Богом мiг говорити...
- То тим гiрше! Власне, тим гiрше! - викрикував хтось iнший, мов навiть
зрадiвши.
- Аякже! От я тобi скажу, що знав я у ?гиптi одного чужоземця, котрий
умiв говорити з львами пустинi. I нiколи ?х не боявся, ходив на мiсце ?х
?жi, котру видирав ?м навiть з рота, спав з ними в ?х логовах. Але що ж?
Однаково кiнчилося на тiм, що леви розiрвали його. Бо з усiх слiв, якi вiн
знав, вiн забув одне, маленьке...
- Так, так... Хто все лазить на високе дерево, мусить колись упасти з
нього, як вiд старостi чи перевтоми ослабнуть руки.
Сонце заходило криваво, - i це яскраве жорстоке свiтло мов ще бiльше
дратувало умисли людей, велiло ?м наближатися до краю пропастi. Люди
починали говорити про найстрашнiшi речi, - i те, що вони говорили про
найстрашнiшi речi, ще бiльше додавало ?м боязко? смiливостi, робило ?х
зухвалими, велiло ?м ще свавiльнiше сягати навiть на покров божо? тайни,
кощунственно зриваючи його перед собою. А потiм знов дивилися на захiд,
чули, що от скоро, зараз навiть, настане нiч, розмови стануть ще
страшнiшими, i голос ще бiльше задрижить.
- Чому всi люди бачать сво?х богiв? - умисно голосно говорила висока
юдейка. У не? був великий рот, i це показувало на сильний, рiшучий
характер. - Чому всi люди бачили сво?х богiв, а лише ми - нi? - ще вище
пiдiймала вона голос, а волосся вибилося з-пiд покривала й незграбними
космами бовталося по виду. - Я таки бачила дещо на сво?м вiку й знаю, що
всi люди повиннi мати сво?х богiв, i мають ?х. I кажуть нам, що й ми
ма?мо, - але де ж? Де ж вiн ?? Покажiть менi його? Я бачила Озiрiса, я
бачила бога Фта, я бачила Iзiду пiд чорним ?? покровом, але я нiколи не
бачила ?гови. Нам говорить Мо?сей, що нiби вiн бачив...
- Нi! Вiн нiколи того не говорив! - перебив хтось.
- Як не говорив? Говорив! Я сам те чув! I не раз!
- Не мiг ти того чути, бо вiн того не говорив нiколи. Починалася
суперечка, котрiй кожен був вдячний, бо вона хоч на хвилину вiдривала його
вiд страшно? теми. Зчинявся гвалт, пiсля котрого вже нiхто не був в силi
сказати напевне: чи таки говорив Мо?сей, що бачив Бога, чи нi.
- Але що менi з того, що вiн бачив? Коли я не бачив!
- А де вiн сам, той, що бачив?
- Може, вже бiлiють його костi там десь мiж камiнням...
А ми сидимо тут, як отара, i ждемо.
- Завiв нас у пустиню й кинув. Куди нам тепер?
- Вiн нас вiв. Вiн хвалив ту землю, котро? ми не зна?мо.
О, навiщо ми послухали його i вийшли з ?гипту? Чи не лiпше було робити
на ?гиптян, нiж умирати тут в пiсках лютою смертю? Де наш шлях i де надiя
наша? Ми не зна?мо, що будемо ?сти завтра. В ?гиптi ми гiрко працювали,
але сидiли над казанами, повними м'яса, i хлiбiв ?ли досхочу, а тут
голодна смерть погрожу? нам i дiтям нашим. Вiн пiшов, вiн пропав, вiн умер
там десь, - i Бог його покинув нас. I не ма?мо ми тепер Бога, i нема кому
вести нас. Чому всi люди мають Бога, лиш у нас не було його нiколи?
Зробiмо ж Бога собi! Поклонiмося йому! Нехай веде вiн нас куди хоче, а ми
послi ду?мо за ним!
I даремне розважнiшi, богобоязливiшi силкувалися заспоко?ти нарiд,
погрожували, нагадували, - нiщо не помагало. На людей напав якийсь жах.
Мов почули вони себе нараз виснущими над безоднею й хапалися за гостре
камiння. I в криках людей чулося щось тривожне, i переляканi були всi рухи
?х, i гомiн ?х вражав неспоко?м, i болючий був плач ?х жiнок. Здавалося:
не знайди вони Бога собi зараз же, в цю хвилину, - i всi збожеволiють, бо
все пропало, всюди загибель... I приходила нiч, i нiкого не заспокоювала.
Довго тяглася, потiм кiнчалася, i знов наставав день ще гарячiший, ще
тривожнiший; сонце розпалювало серця...
А мiж тими всiма товпами напiвшалених людей самiтно й сиротливо товкся
один - Авiрон, i душа йому краялася. Падала слава Мо?сейова! Падала вiра!
Руйнувався божий чертог!
- Та прийди ж ти, прийди, о пророче! - з стогоном простягав вiн руки й
поривався бiгти туди, на гору, в ту страшну чорну хмару, що не зiходить з
вершини. Знайти там Мо?сея, розказати йому, що гине все, щоб вернувся вiн,
будiвничий, i знову скрiпив сво?м словом свавiльнi одиницi. Уже знову
пiднявся Iзра?ль на Бога свого, i глас молитви воплем бiсноватого замiнив.
I сквернить святая, i путь Господа небреже. Вернися, праведнику! Ти ?диний
можеш умолити передвiчного й вiдхилити десницю кари. Вернися!
Але що мiг зробити вiн, хлопець? Чи схотiв би ще з ним говорити Мо?сей,
коли б навiть довелося його там знайти? Чи повiрив би? А чи не спалила б
гора дерзновенного, чи не вбив би камiнь, як того пса?..
I лиш безсилими сльозами кропив Авiрон крик сво?? душi.
V
А одного дня мов пiрвало що людей.
Всi прокинулися рано, неначе з готовим уже рiшенням. Не змовляючися й
не радячися, великою гурмою зiйшлися разом i, наповнивши повiтря криками,
сунули до кущi Ароново?. Рухи ?х були дикi, i обличчя ?х були обличчями
тих, що топчуть iм'я Бога свого. Мов криком сво?м i поблисками очей хотiли
вони задушити докори сумлiння й забутися в свавiльних рухах та божевiльних
словах.
I йшла товпа, i росла по дорозi; жiнки й дiти вибiгали наперед.
Найпри?мнiше було дiтям: вони лiтали помiж кущами, збиваючи таку страшенну
куряву, що нiчого не було видно, пiдхоплювали уривки розмов старших i
вигукували ?х потiм, як необорнi iстини; а дорослi, чуючи сво? думки
повтореними в повiтрi тисячу разiв, набиралися переконання, що й справдi
сказали щось велике. I обидвi сторони були задоволенi.
От i куща Аронова. Стала товпа, i крик змiцнiв, виростаючи до якогось
шалу, до потреби кричати. Заступник Мо?сея вийшов блiдий, тремтячи, i
довго не мiг сказати нi слова за шумом товпи. I лиш як вона затихла,
сказав, але сказав таке звичайне, таке вбоге слово... О, чи те сказав би
Мо?сей!..
- Чого хоче вiд мене Iзра?ль? - так, тiльки так сказав Арон. Голос його
тремтiв, i рука нервово куйовдила бороду.
Диким покриком вiдповiла пан-товпа, святкуючи свою силу й смирення
ватажка свого. Нiчого не можна було розiбрати.
I просив Арон, щоб хтось один або бодай кiлька чоловiкiв вийшли наперед
i сказали бажання народу, але нiчого не помагало - говорили всi. I
вимахували палицями перед лицем самого Арона, i жiнки кричали йому майже в
ухо:
- Зроби Бога нам! Досить нас дурити! Ми хочемо мати Бога, як i всi
люди.
А другi ще голоснiше кричали:
- Де твiй Мо?сей? Де той сладкогласець, що так багато набрехав нам про
якусь землю? Дай нам його, щоб ми розiрвали його тут на шмаття й кров'ю
його напо?ли пiсок пустинi, може, хоч цим умилостивимо тутешнiх богiв, i
вони не вб'ють нас тут голодом, i спрагою, i стрiлами ворогiв.
- Та вiн уже здох, той Мо?сей, там десь на горi, - кричали третi. -
Хiба ми не зна?мо?
- Ти тут замiсть нього! То давай нам Бога, а то ми тебе самого вб'?мо
замiсть брата.
I перелякався Арон до краю. Вiн сам уже в душi почав сумнiватися -
може, й справдi погинув Мо?сей? От уже скоро пiвтора мiсяця добiга?, як
вiн пiшов, - i про нього нi чутки. I Арон уявляв уже себе на чолi цього
дикого, свавiльного народу, i тремтiла душа його: "Що я з ними зроблю, з
цими людьми жорстоковийними? Зле зробив брат, що власне мене випхнув на це
тяжке становисько..."
I безрадний, несмiлий Арон готов був хоч зараз же вiддати важке берло
влади над iзра?льським народом, аби було кому взяти його. От i тепер: вiн
i не пробував навiть обстоювати за законом, братом поставленим, i не
потикався спам'ятати нарiд, бо сам чув, що нiчого з того не вийде. А
тiльки просив жiнок, щоб дали сво? сережки, й перснi, й всякi iншi золотi
прикраси на Бога: на?вний дiд гадав, що жаль стане жiнкам iзра?льським
сво?х дорогоцiнностей, що вони зарепетують i вплинуть заспокоююче на сво?х
чоловiкiв.
Але не вмiв оцiнювати Арон того, що назива?ться запалом людей. Як
тiльки сказав вiн слово про золото, почали зривати з себе жiнки все, що
було на них золотого, чоловiки кидали на купу золота й сво? нашийники, i
нагрудники, i пояси з золотими бляхами, i обручi; тi, хто не мав при собi
золота, побiгли по кущах, витягали з схованок сво? добро; i не минуло,
може, двох годин, як перед кущею Арона наскидалася велика купа рiзного
золота.
I побачив Арон рiшучiсть Iзра?ля й смiлiсть, з якою поривав вiн з
Мо?сейовим законом. Думав ще просто вiдтягатися; говорив, що от, мовляв,
треба багато приготувань робити, довго лiпити форму, робити всякi порошки
й т. iн. - словом, що це зовсiм не така проста рiч, якщо може собi дехто
уявля?. Але товпа випхала наперед старого й славнозвiсного майстра
Веселi?ла й кричала на нього, щоби вiн взявся за роботу.
- Цей зробить скоро!
- Ого! Ще й як!.. До нього навiть ?гиптяни вдавалися, коли ?м треба
було лити ?х богiв.
- Ей ти, старий п'яничко! Ану, покажи Ароновi, як ти вмi?ш!
Веселi iл мусiв голосно приректи всьому сонмовi згоду, i лише пiсля
того, як завiрив сво?м словом, що завтра або, найдальше, позавтра Бог буде
готовий, люди заспоко?лися й розiйшлися з пiснями та криками радостi по
кущах.
- От тепер i в нас буде справжнiй Бог.
- Нехай вiн веде нас далi, - доки ж ми будемо тут стояти!
- Пощо далi? Хай вiн верне нас назад до ?гипту: тепер ?гиптяни стратили
нас, то пiзнали нам цiну i вже iнакше будуть поводитися.
...I чув все те Авiрон i ломив собi руки... А на другий день надвечiр
Бог, в образi тельця, уже був готовий. Нетерпеливий Iзра?ль носив дрова,
жарко палив у печах, i скорiше енергi?ю народа, нiж умiнням майстрiв,
повстав телець. I не дiждалися люди, поки вiн застигне навiть, i розбили
форму вже тодi, як вiн ледве-ледве ще тримався i був такий гарячий, що
одна женщина, котра в безумствi хотiла його поцiлувати, попекла собi губи
i, виючи, бiгала потiм пустинею. А люди смiялися з не? вдоволеним смiхом
осягших i радiли, що такий сердитий ?х Бог.
- От Бог, так Бог! - кричав нарiд. - Це вiн вивiв нас iз ?гипту, а не
Мо?сей!
- Так, так, - кивали головами старi юде?, - Бог повинен бути тельцем,
бо це найблагороднiша тварина.
- А я сказав би навiть... овном повинен бути Бог, бо що таке чоловiк
без баранiв i овець?
I взяли великий-великий камiнь iз свято? гори, котро? нiхто вже не
боявся, бодай внизу, i поставили високо на пригорку; Ароновi ж звелiли
зробити вiвтар перед Богом i спалити на нiм жертву всесожжения й спасiння.
I лиш тому, що наступила вже нiч, вiдложили свято на завтра й розiйшлися,
радуючися, по кущах сво?х.
А тi, що зосталися вiрними заповiтам Мо?сея, не виходили навiть з
шатрiв; було то колiно Левi?но i деякi роди з других колiн.
VI
I був уже сороковий день.
Тридцять дев'ять днiв i стiльки ж ночей минуло з того часу, як хмара
покрила сво?ю чорнотою Мо?сея на верху гори Синай. О, якби знали люди,
навiть якби знав один хто-будь з усього великого сонму людей, що власне
сьогоднi прийде Мо?сей, - не було б тельця, не було б грiха перед Богом
невидимим, i не було б велико? немилостиво? кари його. Але нiхто того не
знав, - i рано зiбралися люди на жертву перед постаттю нового Бога. Жiнки
були убранi в усе найдорожче сво?, обличчя мужчин сяли радiстю, i волосся
дiтей було добре умащене.
Арон приносив жертву. Вiн усе робив так, як Мо?сей, - i людям при?мно
було, що от ?х ритуал вiдправля?ться не перед порожнiм мiсцем, а перед
справжнiм Богом, якого можна бачити й мацати, не боячись кари за це. ?х
душi спочивали пiсля того страху, який наганяв на них Мо?сей iменем свого
невидимого Бога й та?мнiстю обличчя його. I ?х радiсть була справжня, ?х
веселощi непiдробленi, ?х пiсня свобiдна: всiм серцем вони вiдчували, що
дiйсно кланяються сво?му Боговi, котрому нащадки ?х будуть служити до
кiнця вiкiв.
I взялися всi за руки, i чоловiки й жiнки, i почали швидко крутитися
довкола Бога й спiвати йому. А тi, що не попали в круг, теж кричали собi
якiсь веселi слова, й плескали в долонi, i били в сво? казани, i трубили в
труби. I галас такий повстав у сонмi, що можна було подумати, немов знову
проклятий Амалiк напав несподiвано, та оце недорiзанi люди кричать сво?м
передсмертним криком. А як дiйшов уже шал найвищого напруження, i
завертiлися всi, як безумнi, i крик перейшов уже в звiряче якесь
нерозумiле виття, - нараз...
Щось сталося з товпою.
Ще один крик, але ?динодушний, мов з одних грудей, мов пустиня сама
крикнула, перервав дику оргiю. Люди всi впали навколiшки, i очi всiх
обернулися в одне мiсце... З гори сходив Мо?сей.
Вiн нiс якесь камiння тесане в руках, а довкола голови його мов свiтло
сяло. I здалека побачив вiн тельця i танець Iзра?ля i побiг з гори, як
молодий хлопець. I вихром свистячим, бурею пронiсся крiзь завмерлу товпу -
i став перед тельцем...
I хвилину стояв лиш з дико виряченими очима, а потiм закляв страшним
прокляттям, пiдняв сво? тесане камiння догори й ударив ним з усi?? сили об
землю. I розлетiлися скрижалi на куснi, а Моiсей топтав ?х ногами й
кричав, страшно кричав, рвучи на собi сиве волосся:
- О, що ж ти наробив, Iзра?лю! Люди жорстоковийнi, пощо прогнiвили ви
Бога помсти! Таж поразить вiн вас, поразить страшно, i на дiти вашi
положить руку свою аж до дев'ятого колiна! О Iзра?лю, Iзра?лю, що ти
наробив!.. - I кричав потiм до брата, бризкаючи слиною: - Ти!.. Ти, дурню
старий! Що зробили тобi люди цi, що навiв ти на них такий грiх великий? Як
же ти смiв забути слово мо? й Господа нашого слово, дурню ти старий i
малоумче!
Арон безсило виправдувався:
- Зна?ш же ти людей цих... Хiба мiг я ?м супротивити-ся, коли вони
прийшли цiлим сонмом до мене й почали кричати: "Зроби нам Бога! Зроби нам
Бога, щоб iшов перед нами! Чому в усiх людей такi Боги, що можна бачити ?х
очима, лише ми не ма?мо кому покланятися!" I загрожували вбити мене й уже
приступали до мене...
Але Мо?сей не дослухав...
Нараз, завивши по-звiриному, побiг вiн до кущi сво??, заклинаючи на
бiгу якимись незрозумiлими словами. I пронизав жах серця всiх людей, -
страшно було дивитися, як бiжить перед ними й ви? високий сивий дiд. Усi
мов повростали в землю.
А Мо?сей вбiг до сво?? кущi, i схопив там вiйськову трубу, i вибiг, i
затрубив. I кричав дивним i страшним голосом:
- Хто господень, нехай iде до мене! Хто зостався вiрним Господу, нехай
iде до мене! - I знов трубив, напружуючися, в бойову трубу.
I, чуючи голос вiйни, почали збiгатися до нього вiрнi, пiдперезуючися
на бiгу мечами. I прибiгло колiно Левi?но й вiрнi з iнших колiн. I Авiрон
пiдперезав свiй меч. I ще, i ще, i ще збiгалися озбро?нi люди, а Мо?сей
все трубив i трубив, аж поки не покрилася просторiнь довкола кущi його
сяйливими мечами й розбурханими людьми. Те, що вони зосталися вiрними
серед такого захитання, це наповняло ?х груди гордiстю й рiшучiстю, а
серця ?х тривожно билися, передчуваючи, що нинi велика жертва буде Боговi,
i не дурно мечi будуть виснути коло пояса, i м'язнi не спочинуть. А коли
вони дивилися на Мо?сея, який вiн був запiнений, розпатланий, розшарпаний,
коли передавалося ?м вiд нього те, чим горiла душа пророка, - о, тодi буря
якась повставала в ?х грудях, зростала якась безплотна ненависть, i
криками вони тривожили один одного.
А Мо?сей кинув нараз трубою об землю, скочив на камiнь i крикнув, але
таким нелюдським голосом, що у тих, хто був поблизу нього, затремтiли
ноги:
- Господь!.. Це глаголить до вас Господь, Бог Iзра?ля!.. Горе вам!..
Горе вам! Руку мою наведу на вас i розвiю вас, як пiсок, i хлiб печалi вам
дам i воду тiсну!.. Це глаголить до вас Господь: крiпко пiдпережiть мечi
сво? i, обнаживши ?х, пройдiть крiзь стан вiд одних ворiт i до других. I
убийте кожний брата свого, кожний ближнього свого i кожний сусiду свого!..
...Щось страшне почалося... Мов дикi звiрi, що вiд кровi п'янiють i
гублять розум, кинулося колiно Левi?но на братiв сво?х. Забули левiти, що
це не ворог, що це рiдний же Iзра?ль, з котрим пили i ?ли вони вчора.
Забули, що тут тi, котрих вони поважали, любили, у котрих питалися поради.
Все забули левiти. Те, що Мо?сей помiтно вiдрiзняв ?х вiд iнших; те, що ?х
вибирав вiн завжди для жертвоприношень, давав ?м до рук трiшки яко?сь
влади, - те вiддiлило вже ?х вiд братiв тонкою, ледве помiтною якоюсь
перегородкою, вони чулися чимсь вищим, трiшки чужим. I тому тепер забули
вони серце в грудях, забули, що й вони такi ж самi юде?, як-тi, що тiкають
перед ними, - i били, i рубали, i рiзали, мов увiрвалися в дiм запеклого й
давнього ворога i мстять невиннiсть суджено? сво??. Якась та?мна й страшна
сила тягла ?х уперед, i без думки, без вагання корилися вони ?й,
пам'ятаючи лиш одне, - треба пройти до ворiт i вернутися назад, убиваючи.
I вони вбивали... Ганялися за тими, хто тiкав, розрубували голови тим,
хто, ставши на колiна, благав про помилування. Коли мати затуляла собою
дитину - вбивали й матiр i дитя; коли мати, кричачи несамовито, витягала
немовлятко перед собою - вбивали й дитину, i матiр. Хлопчик термосив труп
батька - меч перетинав хлопчика; дво? дiвчаток тулилися одна до одно? -
обидвi вмирали. I не було тут людей, тут були тiльки - меч i жертва.
I Авiрон, молодий, чутливий, з нiжною душею, теж бiг у товпi синiв
Левi?них i зросив меч свiй кров'ю. Вiн не пам'ятав нiчого, бiг у кривавому
млосному забуттю, i навiть iм'я, дороге iм'я Асхи нi разу не прийшло йому
до думки. Щезла свiдомiсть, щезла душа, - зостався один iнстинкт, дикий,
обнажений, загiпнотизований iнстинкт.
I тiльки вже потiм, коли всi вони, убiйники, задиханi, забризканi
людською кров'ю, з блуждаючими п'яними очима, вернулися до кущi Мо?сея i
пророк дякував ?м в iменi Господа, призиваючи всякi благодатi на ?х
голови, - тiльки вiд то? хвилi почала вертатися притомнiсть до вiрона, але
ще так поволi, що вiн, запаморочений, ледве розбирав слова Мо?сея.
- Благословення дасться на вас, - звiдкiлясь, мов здалеку-здалеку,
чувся придушений, але знайомий голос... А сини Левi?ни стояли, похиливши
сво? голови, й усмiшка щастя, щастя сповнення обов'язку, щастя майбутнiх
благ, розцвiтала на ?х закривавлених обличчях. Вчора рiзали вони овнiв,
сьогоднi людей, але все те однаково - для Бога, во славу його.
А ззаду стогнав ранений сонм. Безсилi, побитi люди скавучали й лише
проклинати вмiли. I проклинали. I цi прокляття важкою удушливою хмарою
зп'ялися над табором та, зливаючися з риданнями жiнок, линули... теж - до
Бога.
VII
Ой, як заболiла душа в Авiрона!.. Як тяжко стало йому, як хотiлося б
спомин самий вирвати з серця, забути свiй кривавий меч i кривавий день...
Кругом, кругом, всюди кругом, де глянуло око, де вчуло вухо - всюди
стогiн, i плач, i прокляття. Авiрон не мiг собi навiть уявити, що людський
язик може так страшно проклинати, що людський мозок може вигадати такi
лютi кари. З кожно? кущi, з кожного шатра нiсся плач, i ридання, i
безумнi, тяжкi прокльони.
От чи?сь бiдне полатане шатро. Крiпко зав'язанi дверi його, а
всерединi, б'ючись над чи?мсь трупом, тяжко кле-нуть Мо?сея жiночi уста.
- О, нехай би вогонь спалив черево те, що носило тебе, i змiя виссала
груди, що годували тебе. О, нехай би черв ненаситний вселився в утробу
твою i гриз би тебе день i нiч, аж поки не згинеш ти мiж шатрiв, i пес
прокажений вiдкине сво? на лице тобi, i щоб тiло тво? зосталося одно серед
пустинi, i щоб гi?ни й шакали бридилися ?сти його, i щоб вiтер,
пролiтаючи, оминав би тебе, боячись запаскудити хвилю свою, боячись
мимовiльно занести затру?ний подих до джерела чисто? води, до смоковницi.
Бо вiд смороду тiла твого висхне вода i смоковниця згорить, плачучи до
небес i жалiючись: о небо! невже ти не могло послати менi лiпшо? смертi?..
I вила жiнка, i чутно, як била себе в груди, а потiм, ухопившися за
волосся, рвала його на собi й ламала руки, вся витягуючися.
I не мiг того чути Авiрон... "О пророче, пророче, що ж ти наробив?" -
хлипаючи, говорив вiн кiлька разiв i бiг, бiг геть iз стану, щоб утекти,
щоб не чути. А навздогiн за ним з тисяч кущ, з тисяч уст неслися стогони,
прокляття, море проклять.
Вiн бiг, а йому здавалося, що всi знають, що всi бачили, як вiн рубав
мечем, що от зараз з то? кущi вибiжить жiнка й закричить: "Не пускайте
його! Не пускайте його, вiн хоче втекти... Це вiн убив мого брата, не
пускайте його!"
I, все прискорюючи бiг, вискочив Авiрон за ворота, i ще довго не
зупинявся, ганяючи порожньою пустинею без цiлi, без напрямку, бо хотiв
тiльки одного - зайти так далеко, щоб не чути гомону стану та отих
божевiльних прокльонiв.
От вiн уже тут, вiн уже далеко. Тут уже спокiй. Мовчання пустинi
поглинуло все, навiть той лемент юдейський. Спустилося небо мiж станом i
тим мiсцем, де був молодий хлопець; пiсок засипав слiди, i всякий,
здавалося, зв'язок загубився.
Авiрон сiв i взяв голову в руки...
Далеко-далеко, повита туманом, виднiлася гора Синай-ська, - i ще
яскравiше вирiзувалася на синьому небi та чорна хмара, що з не? говорив
колись Бог. Десь трiщала цикада, щось живе проповзало кругом, але Авiрон
не бачив нiчого й не чув. Вiн думав, i думи його були такi пригнобленi,
так жорстокi, що роздирали серце.
Хто тепер плаче там вiд.його, Авiронового меча?..
Неясно пригадуються тi хвилини шалу, але щось так нiби мерещиться
Авiроновi якийсь бородатий чоловiк. Вiн, певно, був кривий, бо так
незграбно коливався, тiпаючи всiм тiлом. А коли почув, що молодi ноги
доганяють, догнали його, - обернувся. На одну мить побачив Авiрон
перекривлене страхом, обезсилене лице, слину на бородi... а потiм уже
нiчого не пам'ятав, бо вдарив мечем прямо в лице. I ще пам ятав ту мить,
те дивне почуття, коли меч, вiльно розсiкаючи повiтря, нараз стрепенувся
на одну непомiтну хвилечку в руцi, в'?даючися в тверду кiсть i
розбризкуючи кров у повiтря...
" О-о-о!.."
"Невже це було? Невже це могло бути?.. За що, за що я його вбив?.."
"Вiн согрiшив перед Богом..."
"А як я знаю, що вiн согрiшив? Може, вiн i не кланявся тельцевi, може,
вiн пiшов лише так, подивитися...
А як i согрiшив, то що?.. Що таке грiх?.."
"Грiх - це те, коли я зроблю не так, як приказав менi Моiсей... Боже!..
Та й тiльки?.. Менi приказав раз батько поставити кущу на певнiм мiсцi, а
я побачив там нечистоту й поставив на другiм, - то я вже согрiшив i за це
маю вмирати?.. Ой, що ж це я нiчого не розберу... Поможiть менi хтось!
Дайте менi зрозумiти, що не вбивство я зробив, а виповнив святий свiй
обов'язок. Покажiть менi грiх в усiм його страху, в усiй його остогидi
великiй, щоб я мiг переконатися i бачити, ясно бачити, що за нього треба
було вбити того бородатого юдея й усiх, забитих сьогоднi!.."
I вiн стогнав, i не мiг сидiти на мiсцi. Встав, ходив пустинею, не
находячи собi спокою. Саме поняття грiха якось так здрiбнiло в його очах,
що вiн не мiг вiднайти рiзницi мiж простим непослухом i грiхом проти Бога,
- це здавалося йому однаковим. I вiн далi й далi тривожив себе питаннями,
мучився, не маючи сили розв'язати ?х: вони невпинною палючою низкою
проходили через його мозок i лишали кривавий слiд по собi.
"Моiсей велiв тобi вбивати "брата свого, ближнього свого й сусiду
свого"... Ну, а що, якби справдi ти зустрiв сусiду свого, старенького
доброго Ефуда, що тебе хлопчиком ще маленьким чукикав а колiнах i
приспiвував жартiвливу пiсеньку? Ти вдарив би i його в лице мечем?"
"...Не знаю... не знаю..."
"А якби брат твiй стрiнувся тобi, брат твiй Датан? Ти ж напевне зна?ш,
iцо вiн згрiшив, що вiн був коло тельця разом з Коре?м i кланявся новому
Богу, хоч, може, так само нещиро, як i старому. Вiн теж пiдбурював людей
проти Моiсея, але ти разом iз ним купався в Нiлю i ?здив на одному ослi, -
чи ти вбив би брата свого?"
"...Не знаю... не знаю..."
"А якби батько твiй i мати твоя, люба печальна матуся, тiкали б перед
тобою, тримаючися за руки, i оглядалися б такими ж обезсмисленими
обличчями - хто наздоганя? ?х, дзвонячи мечем, i, побачивши, що це син ?х,
любий Авiрон, з криком радостi зупинилися б, - ти поразив би ?х в iм'я
боже?"
"...О, не знаю... не знаю..."
"А якби Асха, прекрасна молода Асха, нараз, схрестивши руки на грудях,
станула б i сво?ми очима, великими, як повний мiсяць, глянула б на тебе,
чи пiдняв би й на не? руку i вдарив би в бiлi груди мечем?.."
"...О Асхо, Асхо!.. Я не вбив тебе, але, може, вбив тебе той, хто бiг
обiч мене... Може, й над тобою тепер кричить мати так само, як та юдейка в
шатрi... А може, тiло тво? лежить у ровi смороду, i пси лижуть мертве лице
тво??!"
I холод обняв усе тiло Авiронове, мов серце саме обернулося в шматок
криги. Щось мов прорiзало його мозок i погнало, погнало назад до табору. I
бiг вiн, як розсерджений тигр, за кiлька хвилин пробiг ту путь, що ?? йшов
годинами, i, задиханий, спiтнiлий, вбiг до табору, але наткнувся на товпу:
Мо?сей знов зiбрав сонм юдейський i знов щось робив перед народом.
Мимоволi з уст Авiрона зiрвалося лайливе слово...
Протискаючися помiж людей, випадково побачив Авiрон одного юдея, що
мешкав у близькiм сусiдствi батькiв Асхи. Зрадiв йому, як рiдному
батьковi, i питався, чи всi живi в сiм'? Йонатана. Той вiдповiв, що всi, -
це заспоко?ло Авiрона одразу. Лише така втома напала на нього, що вiн тут
же сiв на якийсь камiнь, хоч довкола всi стояли. Навiть не був цiкавий
розпитати, що там робиться напередi, на яку таку бiду знов зiбрав людей
той Мо?сей. I лише як нарiд сунувся до води й потяг його за собою, спитав
Авiрон:
"Куди це ми йдемо?"
Йому розповiли, що це Мо?сей палив золотого тельця. Посипав його якимсь
порошком, розвiв довкола сильний вогонь, - i на очах у людей блискучий,
сяйливий Бог розсипався на сiрий, трiшки червонуватий порох. Скiльки
золота пропало!.. А потiм зiбрав Мо?сей той порох, розтрусив по водi й
велiв потiм усiм пити ту воду. I всi, як барани, товпилися, вiддавлюючи
один одному ноги, й пили.
За нiч велiв поховати Мо?сей усiх мертвих, а рано, ранiш нiж сонце
заблисне, всiм зiбратися й рушити геть iз цього оскверненого
iдолопоклонством мiсця i станути там, де побачать кущу його, Мо?сея. Лише
отаборюватися далеко вiд не?, бо вона буде вiд цього часу зватися "скинi?ю
свидiння" i до не? вже не буде мати права наближатися будь-хто, а прийде
лише той, що шука? Господа.
I одягли люди жалiбнi одежi, i стогони та плач разом з нiччю покрили
ввесь табiр. Засвiтилися в усiх кiнцях вогнi, i страшнi вiдблиски кидав
полумiнь на страшну роботу людей. По землi розпростерлися довгi тiнi, i
кiнцi ?х губилися десь в темнотi, далеко, далеко...
От великий спiльний костер кiлькох родин. Могутн? зарево кинув вiн вiд
себе в чорнi небеса, i кривавi плями свiтла танцюють по землi, по шатрах,
по людях... I ходять люди в цьому криваво-червоному морi й ворушаться, а
як пiдiймають руки - руки здаються безконечно довгими. Риють землю,
обвивають мерцiв бiлими тканями, кладуть i закопують. I силою вiдтягують
жiнку, що мов клiщами впилася в труп свого ?диного сина, кричить,
кричить... I громадкою сивi дiди стоять над могилами, й читають молитви, i
сповняють скорочений, покалiчений похоронний ритуал... А там далi виносять
iз кущi рiчi, i в'яжуть ?х, i скручують шатри, i б'ють ослiв. А там
розстелила мати дещо так просто на сухому пiску пустинi й положила спати
дитину; i спить воно пiд той дивний гамiр стогону й плачу су?тливих людей,
i сняться йому тихi, ласкавi сни...
Авiрон не спав цiлу нiч, ходив вiд кущi до кущi, i де бачив мало рук,
додавав двох сво?х, молодих та дужих. Вiн робив усю найтяжчу роботу в
похороннiм обрядi i хотiв лише одного - щоб йому показали лице того, кого
вiн хова?... Думав знайти рану на бородатiм обличчi...
Так ходив вiд кущi до кущi, вiд трупа до трупа, рив могилу за могилою,
а того не знаходив, та й трудно було знайти: убитих було три тисячi...
Жiночi уста дякували Авiроновi за помiч, призивали на нього
благословення Бога, а йому здавалося те благословення прихованим
прокляттям, i вiн скорше переходив далi.
I так не знайшов за цiлу нiч. Лише змучився до того, що як над ранок
доплентався додому, то впав, не роздивляючись куди, i заснув кам'яним
сн'ом.
Його збудив брат.
- Вставай, убiйнику, вставай! Ану, признавайся, скiльки ти душ убив
учора во славу божу?
Авiрон сiв i протирав очi. Слова брата одразу вернули йому притомнiсть,
мовби облив його хто зимною водою. Вiн не знаходив, що казати, лише
жалiбно просив:
- Не говори... Не говори менi нiчого...
- Ага! Тепер "не говори"? А вчора хто побiг, як шалений, з мечем ради
одного слова того звiра кровожадного? О, та коли ж вiн уже нап'?ться
досита нашо? кровi, щоб перестав уже бiльше ?? пити? Знущався над нами
?гипет, але там ми бодай знали, що це наш господин, а ми раби, i що в нас
? право бунту. А тут? Вiн переконав нас, що робить волю Бога, що сам вiн
нiчого... все Бог. Велить iти вперед, каже, що то Бог йому явився й велiв
iти; велить стати - знов Бог вибрав це мiсце. I навiть убивати людей - Бог
йому приказав. О, ви дурнi, дурнi? Проклене вас народ iзра?льський разом
iз вашим кровожадним повелителем, бо ви викону?те кривавий приказ, а не
да?те собi труда навiть подумати над ним. Чи подумали ви над словами
Мо?сея: "Бог приказу? вам через мене йти i вбивати людей". Коли це йому
Бог приказав, га? Коли, вiдповiдай! Ну? Я питаю тебе. Тодi, як вiн був на
горi? Так чому ж вiн не сказав того зараз же, як тiльки прибiг:
"Гей ви, дурнi мо?! Був я на горi й там чув, як Бог велiв, щоб ви зараз
же побрали мечi й убили три тисячi сво?х братiв"? Чому вiн так не сказав
одразу, а почав розпитувати Арона та лаяти його, клясти нас усiх i тiльки
потiм зiбрав вас, слiпих безумцiв, i казав вам рiзати?.. Значить, не
говорив йому Бог нiчого там, на горi! А де ж вiн йому говорив? Тут, коло
тельця? Так чому ж ми не чули голоса Бога? Таж люди всi мовчали, було
тихо, можна було почути голос бджоли, не то Бога, - а нiхто нiчого не чув.
Я був там, - але я нiчого не чув! Так, так!.. Я був там! Я кланявся
тельцевi, - що ж ти менi зробиш? Може, знову вiзьмеш меч i уб'?ш мене? Так
бери, бери швидше, - я не боюся тебе!.. У, рабе слiпий, з прокаженою
совiстю!..
I Датан, увесь червоний, термосив брата й трохи не плював йому в лице.
Авiрон закрив очi руками i, коли б навiть бив його брат, не поворухнувся б
оборонятись, а було б йому це тiльки при?мно. Чужi слова мов ще гострiшi
були, нiж власнi думи, i пекли, як поплавлений метал.
- Одурманив вас Мо?сей! Ослiпив! - кричав Датан, забуваючи навiть те,
що батько може почути цi богохульнi слова. - Виколов вам очi й скував душу
й волю! I, як барани, слуха?те ви всi його в усiм i диву?теся його
халдейським хитрощам!
I тiльки як батько прийшов та насварив обох синiв, що всi вже довкола
готовi, лише ?хня куща сто?ть, як стояла, - тiльки тодi взялися хлопцi до
роботи, але Датан погорджував прислужнiстю Авiрона.
VIII
Не встигли люди отаборитися на новiм мiсцi, як знов затрубила труба
Мо?се?ва, скликаючи нарiд. Не один погадав собi - о, та коли ж вiн дасть
уже нам спокiй! - але нiхто не видав i звуку, бо страх обняв усiх людей i
замкнулися всi уста.
I зiйшлися всi, i боязливо шепотiли, i не пiзнати було рухливого,
свавiльного, балакучого Iзра?ля. Поглядали на кущу Мо?сея, що ген-ген
далеко стояла вiд усiх, мов боячися помсти; коло не? видно було й самого
Мо?сея. I всi бачили його - от так само, як кожний бачив брата свого. I
бачили також молодого Iсуса, сина Навi нового, що стояв побiч пророка, - i
обличчя ?х були однаковi: суворi, рiшучi.
Не раз було Авiрон заздростив цьому молодому парубковi, що той так
близько завжди може бути коло Мо?сея, i всюди ходить з ним, i слуха?
пророчих розмов, але сьогоднi чомусь рiвнодушно поглядав Авiрон на того
щасливця.
I от так стояв Iзра?ль i дивився, не знаючи, пощо його сюди скликали,
аж поки не почалися чудеса. А почалися вони з того, що ввiйшов у скинiю
Iсус - i нiчого не сталося, а Мо?сей був на дворi. I от високо пiдняв руки
Мо?сей i теж увiйшов до середини скинi?. I як тiльки закрились поли за ним
- пiднявся з землi чи з неба зiйшов, - нiхто вже того докладно не вмiв
сказати, - але всi бачили ясними, вiдкритими очима, як перед дверима
скинi? став огненний стовп. Серед бiлого дня, при свiтлi сонця бачити
великий стовп вогню, що сто?ть коло кущi й не палить ??, - це ж таки було
страшно. I тому не дивно, що люди всi як один упали на колiна, поклонилися
до землi. Та так уже й зосталися, бо знову почули не ясний, але громовий
голос Бога, а йому вiдповiдав тоненький, як ниточка, жалiбний голос
Мо?сея.
Потiм вийшов Мо?сей iз скинi? - i вогненний стовп кудись щез. А пророк
пiдiйшов близько до народу i став говорити:
- Iзра?лю безумний!.. Слухай, що говорить тобi Господь твiй! Великим
согрiхом згрiшив ти, Iзра?лю, переступивши закон завiту, сотворивши тельця
собi i принiсши жертву йому. Нема бiльшого грiха перед Богом, як забути
iм'я його, як нема бiльшого грiха перед царем зловмишляти на життя його. I
тому ярiстю лютою воз'ярився на вас Господь i так говорив менi: "Сини, що
родив я ?х i возвищив, тi вiдкинулися вiд мене. Iзра?ль мене не пiзнав, i
люди мо? мене не розумiють. О люди, наповненi грiхомi О насiння лукаве!
Наведу руку мою на тебе й погублю!"
I хотiв Господь усiх вас показнити карою великою, але я впав перед ним
на колiна й благав: "Боже святий! Правда, наповнилася земля мерзостями дiл
рук ?х, i поклонилися вони тому, що сами создали собi. Але змилуйся... Не
бери гнiва твого на людей, ?х же сам вивiв ?си з землi терпiння. Чи не ти
ж клявся собою й говорив: "Умножу плем'я ваше, як зiрки небеснi,
множеством i дам вам усю землю володiти нею вовiк", - а тепер хочеш
потребити ввесь нарiд? Остави ?м, святий, грiх, а коли нi - зчеркни мене з
книги тво??, що вписав ти в не? iм'я мо?!"
Так говорив я iстинному i змилосердився вiн на мо? слова i сказав: "Не
викину з книги мо?? iменi твого, бо лише тих, хто согрiшив передо мною,
iм'я зчеркну я з книги навiк. Але грiха цих людей я не забуду, i прийде
день, в онь же посiщу я ?х за жертву тельця. Тепер же скажи ?м так. Клявся
я Авраму, й I саку, й Якову, глаголячи: "Сiменi вашому дам землю оцю", - i
зроблю по слову сво?му. I хiба вже не почав я робити? Хiба не вiдiбрав у
вас рабства? Хiба не перевiв через Чермне море як посуху? Хiба в Мерi не
зробив вам воду солодкою й не послав вам манни з небес, а в Хоривi не дав
вам iз скелi напитися? Всюди було з вами чування мо?, i десниця моя
рiвняла шлях перед вами. А ви? Як пiднявся язик ваш на похулення iменi
мого? О, прогнiвили ви мене тим до кiнця, i не хочу я бiльше йти з вами. I
iдiть самi!"
I чули люди цi слова Мо?сея, i плакали в жалiбних убраннях сво?х, i
молили Моiсея знову привернути до них милiсть Бога. Страшно зоставатися
самим у пустинi без божо? опiки... Хто поведе? Хто дасть перепелiв? Кому
принести жертву?
А Мо?сей сто?ть гнiвний, суворий, i мов камiнь були уста його, i мов
скеля було серце його. Спокiйно дивиться вiн на плач i зойки людей, наче
говорить сам собi: що таке сльози, й ридання, й навiть саме життя людей
перед великою тою цiллю, до котро? веду я це стадо?
А як трохи втихомирилося, знову почав Мо?сей:
- Нi! Не пiду я з тобою, Iзра?лю, бо почав ?си ходити ви?ю високою. Не
пiду я з тобою, Iзра?лю, щоб у гнiвi сво?му не вбити тебе. Але й оставити
тебе не хочу в жертву вороговi i в жертву пустинi. Тому посилаю янгола
мого перед тобою, i вiн вижене Хананея, i Аморея, i Хетея, i Ферезея, i
Гергесея, i Евея, i Евусея. i введе тебе в землю, що тече медом i молоком.
Зiтхнули люди трохи вiльнiше, що хоч янгол Бога буде йти з ними в
пустинi й помагатиме ?м. А Мо?сей казав далi:
- I подякував я Господевi, говорячи: "Дякую тобi, всесильний, в iменi
народу твого за янгола, провiдника невидимого. Але вислухай мене: може, ти
й видимого провiдника iншого поставиш перед Iзра?лем, бо вже не слухають
мене люди й переступають слово мо?. Не хочу я влади - хочу спокою..." I
вiдповiв менi Господь: "Ти знай, що в благость мою передi мною тебе знаю я
паче всiх. I тiльки тобi я можу доручити вести нарiд мiй, i тебе нехай
слуха? вiн, бо через тебе покажу я ще й не таку силу свою..."
А я на те вiдповiв Господевi: "Милостивий!.. говориш, що я дiстав
благость твою. То покажи ж менi, коли так, славу твою, покажи менi лице
тво?, щоб я бачив його й розказав Iзра?лю, бо не хоче Iзра?ль вiрити в
Бога невидимого". А на те Господь сказав менi (тут голос Мо?сея пiднявся
якнайвище, а розсiянi в товпi левiти зашепотiли: "Слухайте...
слухайте!..") - на це Господь вiдповiв менi: "Не можеш нi ти й нiхто iнший
iз смертних побачити лиця мого. Бо коли уздрить смертний лице мо? - не
буде живим. Але щоб знав ти силу мою - слухай. ? мiсце в мене на горi
Синай, - i там стань ти на каменi. I положу я тебе в розколину каменя того
i покрию рукою мо?ю над тобою, доки пройду мимо. А потiм пiднiму руку мою,
i побачиш задняя моя... Лице ж мо? не явиться тобi..."
Зiтхання пролинуло над сонмом усiм, i побожний настрiй освятив душi
людей. Солодко було чути себе пiдданими такого сильного, такого могутнього
Бога, що навiть пророковi сво?му може показати вiн лиш задняя своя... О,
будьмо лише вiрними йому, сповняймо лиш завiт його, а вже вiн зумi?
скорити ворогiв.
А Мо?сей, передихнувши, ще дужче закричав:
- Чи бачиш хоч тепер, Iзра?лю, що грiх великий зробив ?си? Хто хотiв
бачити лице Бога, коли менi, навiть - менi, не може Господь показати
його?.. Але милостивий вождь наш i великий! I це вiн повелiв менi зробити
святиню, котру бачили б вашi очi, котру обiймали б вашi руки, котру
цiлували б вашi уста. Iзра?лю, Iзра?лю!.. Ти вже мав святиню свою, коли б
не согрiшив так тяжко, бо там, на горi, написав Бог на скрижалях iз каменя
заповiдi сво?, - i це була б святиня твоя. Але в гнiвi сво?м я розбив тi
скрижалi, - побачив-бо грiх людей й не знав, чи простить його Бог. Тепер
же мушу знову йти на гору й бути там сорок день i сорок ночей, не вкушаючи
хлiба й не п'ючи води, аж доки не напишу слiв господнiх на нових
скрижалях. А потiм, як повернуся, зробимо золотий ковчег так, як розкаже
менi Господь. I положимо туди скрижалi тi, - i буде це дiло рук господнiх
iти перед нами, перед всiм сонмом, мовби сам Господь.
На тiм закiнчив Мо?сей i вiдпустив нарiд. Заспоко?нi, з просвiтленими
душами, почали розходитися люди по кущах сво?х, тихо балакаючи мiж собою
про несповiдимi путi божi.
А на другий день рано вже не було Мо?сея в таборi. Така невтомнiсть
дивувала людей, i пояснити ?? собi люди могли лише божою силою,
благословенням.
IX
I так, як заповiв, перебув Мо?сей на горi сорок днiв i сорок ночей, але
вже тепер люди, точно наперед знаючи день повороту, були спокiйнi й
чекали. Та i як ?м не бути спокiйними, коли кожна сiм'я згадувала когось
убитого, покалiченого. Ще текла кров з ран, ще стискалися серця мужiв, i
ще заводили жiнки, одягненi в жалiбнi ризи. I, може, не одно прокляття
задушилося страхом, не вирвавшися з уст: глухо, нечутно вилiтало воно з
смертельно ображеного серця серед тихо? ночi в пустинi й никло безслiдно,
як сльоза в пiску, як сполохана одiрвана зiрка в небозводi. I не один,
може, раз скрипнули зуби, стискалися руки i, погрожуючи, тремтiли в
повiтрi, - але то було тiльки ночами, тiльки ночами... Вдень нiхто нiчого
не бачив, не чув.
А на сорок i перший день знову побачили всi Мо?сея, як вiн сходив з
гори, несучи в руках святиню. I вiд того, що удосто?вся видiти Господа, -
прославилося лице Мо?сея так, що не можна було людям дивитися на нього -
як на сонце. I в екстазi, в божественному захватi упали всi люди на
колiна. Арон же i всi князi сонму просили Мо?сея, щоб положив вiн покров
на лице сво?, бо не може зiр людський винести сяйва слави. I покрив лице
сво? покровом Мо?сей, i тодi лиш наблизився до народу й почав говорити:
- О Iзра?лю, Iзра?лю!.. Чи бачиш хоч тепер безумство хотiння свого? Що
ж би було, якби справдi показався Господь простим людям лицем слави, лицем
гнiву, лицем вищо? благостi? Нi, не завидуйте тим людям, що мають Бога
робленого, не iстиннi то боги, працею-бо рук людських суть. А наш Бог - це
?диний iстинний, котрого лиця не може бачити око, а лише славу дiл його.
Ось завiт його, списаний мною слово за словом!
I високо пiдiймав угору Мо?сей кам'янi скрижалi i повертався на всi
боки, щоб видiли ?х всi люди.
- Ось скрижалi заповiдей! Ось святиня твоя, Iзра?лю! Я писав так, як
велiв менi Господь, - тому це не дiло рук людських, а дiло мудростi божо?.
Слухайте, люди, слухайте!.. Показав менi Бог на горi образ ковчега
святого, що ма?мо робити собi. Славне й премудре дiло показав менi
Господь, не те що ваш той дурний телець! Власними очима бачив я святиню,
що хоче нам ?? подарувати вишнiй, - i образ цей несу тепер устами сво?ми
до вух ваших i до серць ваших. Слухай, Iзра?лю, як сказав менi Господь!
Слухай i не пропусти жодного слова! "Зроби ковчег iз дерев негниючих, два
лiктi i пiвдовжини, лiкоть i пiвширини i лiкоть же i пiввишини. I позолоти
його золотом чистим, i всерединi, й зверху позолоти. А вiнця зробиш iз
золота повитого й обiв'?ш навкруги. I кiльця вилл?ш йому золотi, й укрiпиш
два кiльця по однiй сторонi й по другiй два кiльця. I носила зробиш iз
дерева негниючого, i позолотиш золотом чистим, i вложиш носила в кiльця,
щоб не хиталися вони там. I вiко зробиш до ковчега з чистого золота, а на
нiм два херувими, з золота ллянi, один по однiй сторонi i другий по другiй
сторонi. I розпроструть вони крила сво? над очистилищем i обличчями будуть
зверненi до себе, а дивитися будуть на ковчег. А як буде те все готове,
положиш до ковчега скрижалi мо?, покри?ш вiком, i возглаголю тодi я до
тебе звiдти, зверху ковчега, з-помiж двох тих херувимiв. I що скажу
звiдти, да послуха? нарiд мiй. Чу?ш, Iзра?лю? Чу?ш славу святинi тво??, що
превища всiх святинь поганських i славнiша всiх дiл руки чоловiка?.."
I люди чули. Дивилися на закрите лице Мо?сея, слухали той придушений
голос, що виходив з-пiд покривала, - i радiли, й боялися.
I все оповiв Мо?сей. I яка ма? бути трапеза й тарiлi для жертви хлiбiв,
бо сказав тепер Господь: "Переповнився я всесожженнями вашими, i вже
агнцiв i козлiв не хочу, а приносьте менi бiльше жертв безкровних". I якi
мають бути тимiямники й возливальники i чашi, що ними буде возливатися
жертва ваша, - i все те з чистого золота. I свiтильник дивний i прекрасний
- шiсть гiлок виходить з нього: три з одно? сторони i три з друго?
сторони, i по три чашi на гiлках тих в образi горiха, i щипцi, i пiдстави
до свiтильника, i круги, i крини вiд нього - все те з чистого золота.
Така краса захопила людей. Всi ясно бачили, що так докладно описати
кожну подробицю може лише той, хто бачив сам те в руках господнiх.
Описуючи скинiю, Мо?сей сказав, скiльки буде там опон i якого розмiру
кожна опона, скiльки навiть петель треба нашити на кожнiй опонi, й скiльки
гакiв та гудзiв, i скiльки стовпiв буде тримати скинiю, i скiльки стоял до
них срiбних, - все, все, до найменшо? дрiбницi.
А потiм завiсами роздiлиться скинiя на три частi: двiр, доступний для
всiх; святилище, де будуть входити лиш слуги Господа, i святе святих, де
буде стояти ковчег завiту, а входити туди зможе лише сам первосвященик, на
котрого Бог призначив Арона, брата Моiсейового. Всякий же iнший, хто
посмiв би ввiйти до святого святих, - покараний буде смертю.
А потiм почав Мо?сей описувати ризи Арона й ризи синiв його, що будуть
вiд цього часу священиками. I тут теж не забув найменшо? дрiбнички,
камiнчика, рубчика, щоб усе було розкiшнiше, щоб людям слiпило очi й
показувало величнiсть Бога та власну нiкчемнiсть.
- "А як очиститься вже Арон священнодiяти менi, i сини його очистяться,
вiзьмеш тельця ?диного i два барани непорочнi i вiзьмеш хлiбiв неквашених,
змiшаних з олi?ю, i опрiснокiв, олi?ю помазаних, з муки пшенично?. I
приведеш Арона й синiв його перед дверi скинi? i обми?ш ?х водою. I,
взявши потiм ризи святi, облечеш в них Арона, брата свого, - i в хiтон, i
в подир, i в ризу верхню, i на главу його возложиш клобук i дощечку
золоту, на якiй написано буде: "Святиня господня", а главу помажеш ?ле?м
помазання. Синiв же Аронових пiдпережеш поясами i теж возложиш клобуки й
помажеш ?ле?м.
А потiм заколеш тельця перед Господом, i вiзьмеш кровi його, i помажеш
на вуглах вiвтаря перстом сво?м, а решту кровi вилл?ш коло стояла
вiвтарного. I вiзьмеш жир утроби, i перепону печiнки, i нирки, i жир ?х i
положиш на вiвтар, а м'ясо тельця спалиш на вогнi поза табором, бо до того
грiх торкнутися непосвященному.
А потiм вiзьмеш одного барана, i нехай возложать на нього руки Арон iз
синами сво?ми, а ти, заколовши, пролл?ш кров навхрест довкола вiвтаря.
Тушу ж розсiчи на частi й вимий тельбухи й ноги в водi i положи на вiвтар,
це буде жертва Богу. I другого барана вiзьми, i на нього також нехай Арон
з синами положать руки, а ти, заколовши, вiзьми кровi й положи на край
вуха правого Ароновi, й на край руки право?, i на край право? ноги, а
також синам Ароновим на край правого вуха ?х, i на край руки право?, i на
край право? ноги. А потiм вiзьмеш кров з вiвтаря й олiю помазання,
покропиш тим Арона, ризу його, i синiв його, i ризи ?х. I очистяться".
I довго ще в кривавих подробицях описував Мо?сей красу нового обряду. I
безумцi, що жалiлися на простоту й убожество свого служения, мусили
завстидатися тепер, бо бачили, що ?х Бог потрафить зробити ще лiпше, нiж в
?гиптi.
А ковчег? Хiба то не краса? Скiльки золота, срiбла, камiння дорогого!
Скiльки багряниць, вiсону, червлениць, фарбованих козячих шкiр! А скiльки
громатiв, i цвiту смiрни, i кiнамона, i касi?, i халвана треба на священну
олiю! I як то дивно все мусить пахнути, бо такого ще й не видано нiколи. А
той, хто хотiв би й собi зробити таке, - смертю вмре, бо то може нюхати
лише Бог.
- "А виконати ту всю волю мою, - так говорив далi Мо?сей слова Господа,
- доручаю Веселi?ловi, синовi Урi?, сина Орова вiд племенi Юдового.
Наповню-бо його духом сво?м, духом премудростi й розумiння, i поможу йому
лити золото, срiбло й мiдь. I в кам'янiм дiлi йому поможу i в деревлянiм.
У помiчники ж йому даю Елiава, сина Ахiсамахового з племенi Данового, цей
буде шити з багряниць, червлениць i вiсону. Та й кожний, хто ма? хист до
чого, нехай потрудиться в тiм сво?м хистi.
А тепер... вiзьмiть вiд себе самих участь Господу, кожний по волi серця
свого. Несiть Господевi й золото, i срiбло, i мiдь, i сiнету, i багряницю
червлену, удво? прядену, i вiсон тканий, i трихаптон, i вовну кiз! I шкури
червонi, i шкури синi, i дерево негниюче! I тнмiям на освящення, i олiю на
помазання! I камiнь сардiйський, i камiння дрiбне на ризу первосвященика i
на подир. I всякий, хто ма? премудрiсть в серцi до чого, нехай iде й
робить, що заповiв Господь: i скинiю, i завiси, i покрови, i кiлки, i
вере?, i стовпи, i стояла! I опони двору, i стовпцi його, i трапези
носила, i ввесь посуд ??! I свiтильник для свiтла, вiвтар кадильний, i
вiвтар всесожжения, i огнище його! I умивальницю! I опони двору, i стовпи
його! I ризи святi Ароновi, i ризи священства синам його! Iди ж, о
Iзра?лю! Настав-бо час показати тобi любов до Бога свого й викупити
прегрiшення сво?!"
I диво дивне сталося! Товпою великою сунувся Iзра?ль до кущ сво?х i
понiс багатство сво?, участь свою в дiлi Господа. I знов, як недавно,
понесли перснi, i печатi, i обручi, i сережки жiнок, i нагрудник, i все,
що мав хто золотого, вiддираючи прикраси з одеж, з iнструментiв музичних.
I хто багряницю мав, i вiсон, i шнури фарбованi, i вовну - приносив; i хто
мав срiбло й мiдь - приносив, i приносив також, хто мав дерево негниюче. I
жона, що мала мудрiсть прясти, принесла пряжу свою, а жона, що вмiла
робити вовну кiз, принесла пряжу свою. А князi принесли камiння смарагдове
та iнше камiння дороге на ризу Аронову: i сард, i топаз, i сафiр, i агат,
i аметист, i хризолiд, i онiкс, i берилiй. I нiс те все Iзра?ль з радiстю
великою в серцi сво?м, бистрими ногами й з веселим ли-, цем, - i носив так
увесь остаток дня, i лише нiч припинила поток жертволюбностi Iзра?ля й
усердi? Богу його.
Х
Авiрон був при кущi приношення. Вiн бiгав, носив, вiшав, розкладав i
помагав всюди, де треба було руки помочi. I радостi було повне серце його,
бо чув вiн, що робить роботу Господа, i забулася тривога душi останнiх
днiв. Правда, сини Левi? скоса поглядали на цього самозваного помагача;
але що ним можна було поштуркуватися, як хотiлося, i звалити на нього
найтруднiшу роботу, то це ?х улагоджувало.
Авiрон же тим бiльш радiв, чим бiльше роботи звалювали на нього, мовби
викупляв тим свiй душевний грiх. I ходив, i все говорив сам собi: "Мирна
робота Господевi, а не кров живущих", - i вiд то? фрази, несвiдомо
повторено? десять-двадцять разiв, душа сповнялася тихою благос-тю й
теплом, а уста хотiли спiвати.
I лише як прийшов додому, й лiг, i вiдступила вiд нього кудись далеко
при?мна господня робота в ясному свiтлi дня, а натомiсть нiч, мати всiх
темних думок, обхопила його навколо, - о, знов прийшли вони, тi жорстокi
думки, що мучили його останнiми часами, i Авiрон питав сам себе:
"Невже насiння брата сходить в мо?й душi, й квiтне, i да? плiд?.."
Авiрон порiвнював два сво?х настро? при сповненню волi одного й того ж
Бога: один - той, що з ним вiн убивав чоловiка, i другий - той, що з ним
вiн робив сьогоднi ввесь день коло кущi приношень. Як темно було тодi на
душi, як рвалася вона на частi, згадуючи безповоротнiсть, невмолиму
безповоротнiсть вчинку, - остiльки тепер було тихо, молитовне...
"Мирна робота Господевi, а не кров живущих..."
...I думка чiплялася за думку й важко ворушила одна одну, як тиха вода
ворушить поросле мохом млинове колесо.
"Що благо?.. Благо - спiвання, й хвала душi, i плач радостi; благо -
задоволення роботою сьогоднiшнього дня й благословення ближнього, що
призива? вiн на главу твою за помiч йому, за радiсть йому, за спокiй йому.
Благо - любов моя до матерi, до батька, до брата мого; благо - кохання
мо?, яким люблю я очi Асхн, i тихий невинний шепiт маленьких уст ??, i
бажання душi ??...
А що неблаго?.. Неблаго - муки душi мо??, стогiн i плач
безповоротностi; i безумство подiй, i спомин ?х, i безсоннi ночi; i
прокльон ближнього за нещастя його, за печаль його, за скорботу його. I
озлоблення неблаго тво?, i ненависть моя, i скрипiння зубiв. I меч, i нiж,
i вигляд кровi на сонцi.
...А Бог - великий! А Бог - мудрий! А Бог - благий!..
...I тепер питаю я себе: чи може пiд'яремний родити овна? I телець чи
може родити льва, а дерево горчичне дати плiд з каменя? I так само ж - чи
може Бог благий велiти неблагая, i радуватися з тьми, i з ненавистi
радуватися, й тiшитися прокльоном i распрею людей?.. О нi!.. Я умножу
насiння тво?, - сказав Господь; а не сказав - розсiкайте один одного на
частi. Чоловiк любить карати за грiх, - а Бог?.. Вiн такий сильний, що не
потрiбу? кари. Чоловiк вигадав справедливiсть, - а Бог?.. Бог вигадав
вiчнiсть, у котрiй никнуть усi справедливостi, котра сама -
справедливiсть. Чоловiк скував собi меч для десницi сво??, а Боговi меч -
око його, котрим вiн загляне в душу тобi, й освiтить, i покаже грiх твiй
перед тобою. А м'язня його - слово його, що промовить тобi до глибин тво?х
душевних i гасить вогнi бунту".
...I так пливла думка за думкою, i перед очима викривалася велика,
необ'ятна картина... омани...
З самого початку! З самого виходу з ?гипту! Кожний день, кожний час -
омана, омана, омана!... Омана - iменем Бога, влада - владою його, слово -
словом його!..
I сама можливiсть цього була така страшна, що Авiрон похолов увесь, i
закутався з головою, й гнав вiд себе тi руйнуючi думки. Вони палили його,
мов вогнем, i затримували дихання в грудях, але приходили, приходили,
приходили... I розкривали перед очима малюнки минулого, i пiдводили пiд
них iншi пояснення, а при тiм згадувалися слова Датана й смiх Корея i все
те, що обурювало його ранiш. I пригадалося, як Корей повторяв на дрiбнiшу
скалю деякi штучки Моiсе?вi, - i вiд того всього хотiлося крикнути й
тiкати свiт за очi, мовби можна було втекти вiд самого себе.
- Дай менi сон. Господи! - тремтячим шопотом молив Авiрон. - Дай менi
сон. Господи, щоб не збожеволiв я в цю нiч, щоб зосталися сили ще
послужити тобi...
Але сон не йшов, i думки, як дикi гi?ни жеруть верблюда, рвали на частi
душу Авiронову...
XI
А на другий день, як тiльки блиснуло сонце, побiг Авiрон до кущi
приношення. Думав - буде перший, але де! Iзра?ль уже прокинувся i вже нiс
свою жертву на свiжого Бога.
Вiд ранiшньо? прохолоди при?мним трепетом здригалося тiло. Така рожева
була пустиня, i такi веселi, повнi вiри й радостi обличчя стрiчних, що
стидно стало Авiроновi за сво? нiчнi думи й за кощунство сво?...
I вiн постановив випросити прощення в Бога роботою.
- Я буду багато робити. Господи, i ввесь час молитися тобi, i ти
простиш мене тодi, - правда? - Так просто й щиро питав вiн Бога; i пiсля
то? бесiди тихо й просто стало на душi.
Жертволюбнiсть Iзра?ля не заснула й уночi, i цiлу нiч готували люди те,
що мали нести завтра, i нетерпеливо дожидалися першого проблеску дня, а
дiждавшися, потяглися довгою низкою до кущi приношень i несли, несли,
несли... Те, що назива?ться ощаднiстю, мов щезло з сонму iзра?льського,
нiхто не ховався за спину другого, нiхто не був хитрий i дрiб'язковий,
нiхто не утаював. Морем людей сколихнув великий подув, i як блудний син,
повернувшися до батька, з подво?ною силою працю? на отцiвських ланах, -
так i Iзра?ль, повернувшися до Бога свого, дiлом i жертвою старався знову
заслужити собi милiсть.
Тут же, коло кущi, зiйшлися мудрiшi й старiшi Iзра?ля i Ароновi сини,
майбутнi священики - Надав, Авiюд, Елеазар, Iтамар. Стояли мудрiшi й
старiшi й розмовляли, i кожне слово ?х було долею народу, будучими днями
його, i споко?м дiтей, i пiснею дiвчини. А до них пiдiйшов старий, як
сонце, i бiлий, як сонце, юдей. Вiн, мов святиню,
тримав обома руками ремiнь з великою золотою пряжкою й питав:
- Де положити? - Але його нiхто не чув, бо всi зайнятi були роботою
сво?ю, а мудрi - мудрiстю сво?ю. Старий знову спитав, дивлячись ясним
поглядом дiтей: - Де положити цей пояс? Облягав вiн рамена отцiв мо?х i
праотцiв мо?х, бо прийшов до родини нашо? з незгаданих вiкiв. Як ока
свого, берегли ми його в землi ?гипту, кажучи собi: лiпше ми самi будемо в
неволi, нiж наша святиня. А вмираючи, батько передав менi цей пояс на
смертельному лiжку й сказав: "Слухай, сину мiй первородний! Щастя дому
твого не покине i здоров'я - тiла, доки берегтимеш ти святиню цю. А день,
у котрий братимеш цей пояс, чи на себе, чи на сина свого возложиш, буде
свiтлим днем роду твого. I не погине твiй рiд, i не пересохне молоко в
сосцях дочок кущi тво??, i не поточить черв'як дерева твого, доки буде з
тобою святиня..." Так говорив менi перед смертю отець, i я робив по слову
його, i не посiщав Бог гнiвом сво?м дому мого. А тепер... без страху
вiддаю я святиню родини на святиню народу. Те, що це золото пiде на ноги
херувимiв, чи на крила ?х, чи на вiнця, чи на петлю завiси святого святих,
те збереже дiм мiй вiд немилостi Бога... так само, якби й у мене в кущi
був пояс цей. Тож приймiть дар роду нашого, о мудрi, хай буде й моя лепта
в сокровищах Iзра?ля.
I побожно старий поцiлував святиню й давав ?? в руки комусь iз старших.
Але тi такi були захопленi сво?ми рахунками, що вiдмахувалися вiд дiда, як
вiд мухи.
- Та чого ти лiзеш ще тут з сво?ми ремiнцями? Бачиш, скiльки куп
всякого дрантя, кидай туди, потiм розберемо.
Старий не зрозумiв спочатку, а потiм... мов стерявся якось... Лице
стало таким маленьким-маленьким, жалiбно усмiхненим, i пояс тремтiв у
руках: вони не пiдiймалися кидати святиню.
I бачив все те Авiрон, i пiдбiг до сивого дiда, й сказав:
- Отче, дозволь i менi поцiлувати святиню твою, й будь певний, що
Господь справдi збереже твiй дiм вiд нещастя, як берiг i до цього дня... -
i Авiрон, побожно поцiлувавши золото пояса, бережно прийняв його з рук
старого.
- Хай благословить тебе Бог, сину, не знаю, з чийого ти роду.
Припильнуй же, прошу, щоб нi одна крихта золота не пропала й не втопталася
в бруд робiтнi, ти, певно, будеш помагати найголовнiшому майстровi при
його роботi
- О нi! - тихо якось, усмiхнувшися, сказав Авiрон. - До того Бог сам
вибира? найдостойнiших, а я... я щасливий, що можу робити хоч те, що
роблю.
Старий хитав головою, дивуючись: коли вже таких побожних, гарних
хлопцiв Бог не вибиратиме, то кого ж вiн вибере? А втiм - його святая
воля...
А левiти бачили те все, штовхали один одного лiктями та пiдсмiювалися:
- Чи чули ви, хлопцi, як вiн обiцяв милiсть божу цьому старому дурневi?
Сам Мо?сей не вмiв би лiпше вив'язатися.
- А як вiн смоктав засмальцьований ремiнь, мов уста коханки!
Авiрон не хотiв того слухати i ще ревнiше взявся до працi.
А жертва пливла й пливла. Несли чашi, й блюда, i зуби слоновi; несли
тонкi санiрськi дошки кедровi, i кипарис, i певг Ливана, i дерево з
Басанiтиди i з островiв Хетрим-ських; i вiсон Попестрений, правдивий
?гипетський, сiнету й багряницю з островiв ?лiсе; i мiдь, i залiзо
архиденян-ське, i залiзо з Асi?ла, стактi й пестроту з Фарсиса. I мiро, i
касiю, i перший мед, i ритину. i вовну блискучу з Мiлета. I вино
хельвонське, i олiю, i семiдал. I савське, i равське камiння дороге:
сардiй, топаз, смарагд, яхонт, антракс, яспiс, сафiр, лiгiрiй, агат,
аметист, хризолiд, берилiй. онiкс, - i всього без числа.
Одна жiнка прийшла й стала на колiна; в ?? вухах блищали великi дорогi
сережки, але ?х не можна було вийняти, бо звичай роду велiв, щоби сережки
тi нiколи не здiймалися; i тому мати, чiпляючи сережки найстаршiй сво?й
дочцi, залютовувала ?х цiлком, - i лиш тодi, як знов треба було передавати
найстаршiй доньцi, вони розпаювалися й переходили так само на молодi
вушка.
Жiнка стала на колiна перед Веселi?лом i просила, ще той узяв сво?
прилади та розлютував сережки.
- Я не маю доньки й досi. А хоч би й мала, то сказала б ?й: "Сережки
тво? пiшли на святиню Iзраiлеву"; Веселiiле! Поможи ж менi скорше принести
мою жертвуй Боговi.
Але Веселi?л був заклопотаний i велiв якомусь хлопцевi? розпаяти тi
сережки. Хлопець узявся невмiлою рукою й двiчi торкнувся розпаленим
залiзом м'якого вуха жiнки, але вона не випустила звуку.
А серед групи старшин пiдiймалися все бiльшi й бiльшi суперечки, змогав
все дужчий гамiр. Iнодi мудрi Iзраiля починали так кричати й гнiвно
розмахувати руками, що здавалося, от-от вони почнуть битися i вчiпляться
один одному в сивi бороди, але не раз увесь той джергiт стихав, i чутно
було лише якiсь рахунки.
Найбiльш хвилювався один низенький, рухливий, з бистрими оченятами
старий юдей. Вiн хапав Мо?сея за руки, I щось швидко-швидко показував йому
на пальцях рук i нiг,пiдбiгав до купи, хитав на руцi то одну рiч, то
другу, пiдганяв тих, що стояли коло важницi й переважували жертву Iзраiля,
жестикулював, присiдав i викрикував:
- Тридцять талантiв i вiсiмсот сорок п'ять сиклiв золота! Та де ми те
будемо дiвати? То вже й стовпи можна з чистого золота зробити! Сто два
таланти й тисяча шiстсот сiмдесят сиклiв срiбла уже! Уже тепер! А далi ще
скiльки буде? Вiсiмдесят п'ять талантiв i двi тисячi сто п'ятнадч, цять
сиклiв мiдi. Та куди ж то все, куди?..
Мо?сей слухав його, морщачи iнодi брови, а потiм рiшуче виступив
наперед i крикнув:
- Бачить Бог охоту Iзраiля й жертволюбнiсть дочс його. Досить уже ма?мо
золота, i срiбла ма?мо доситi i мiдi, i багряниць, i червлениць. Вистачить
на святиню Бога й на одежу слуг його. Тепер не несiть уже бiльше, - чу?те?
I там далi, i всюди по сонмовi скажiть, що вдоволився вже Господь жертвою
народу свого i не noтpiбy? iльше...
I побiгли левiти в усi сторони, кричачи слова Мо?сея, i чув iх Iзра?ль
i засмутився. Бо були такi, що не встигли принести дару свого, i такi
були, що принесли мало та укоривши себе за скупiсть, хотiли ще додати до
спасiння свого. I бiгли жiнки й здалека кидали на купу сво?
дорогоцiнностi, а левiти лаяли жiнок, кричали на них i вiдганяли геть. За
хвилину ще перед тим вони готовi були лаяти кожного за скупарство,
прикликати кару божу на лiнивих до дарiв, а тепер уже били за
жертволюбнiсть.
I мов торг який зчинився коло кущi приношення, i боляче було Авi ройовi
дивитись на все те. Вiн поглядав на Мо?сея - чи не зробить пророк тому
кiнець, але Мо?сей вiв якусь серйозну розмову з мудрими Iзра?ля й не
помiчав зайвого усердiя слуг божих.
Авiрон пiдiйшов до батька, котрий теж стояв серед купи старшин. Саме в
ту хвилю Мо?сей закiнчив свою розмову i якось машинально, ще пiд владою
думок, положив руку на голову хлопця. I так солодко зробилося Авiроновi
вiд того дотику м'яко? старечо? руки, мовби вiн ?в мед i цiлував при тiм
Асху.
- Це твiй син? - спитав Мо?сей старого Елi ява.
- Ти сказав, пророче.
- Певне, буде помагати тобi.
- Буде, але менш. Бо я маю до помочi другого, старшого, той лiпше вмi?.
- А ти хотiв би працювати коло роботи Господа? - спитав Мо?сей Авiрона.
У того захопило дух вiд несподiванки, i вiн не вiдповiв нiчого. Та
Мо?сей i не чекав вiдповiдi; вiн звернувся до Веселi?ла:
- Ти ма?ш якого хлопця собi до помочi? Побiгти куди, подати.
- Нi, - суворо вiдповiв Веселi?л. Вiн взагалi був якийсь тяжкий,
непри?мний i бiльш мовчав, мов сердився на цiлий свiт.
- Ну, так вiзьми оцього хлопця. Вiн, певне, придасться тобi: я вже
другий день бачу його тут, i вiн так охоче береться до роботи.
- Менi однаково, яку вiвцю брати, чи чорну, чи бiлу. Мо?сей знову
погладив Авiрона по головi й ласкаво сказав:
- Ну, то от я благословляю тебе на роботу Господа. Будь пильний, в усiм
слухай Веселiiла й заробиш благодать не тiльки собi, а й усiм, кого любиш.
...Не знав Авiрон - чи на землi вiн, чи на небесах. Першим почуттям
його було впасти в порох i цiлувати ноги Мо?сея, але вiн не посмiв, лише
такими очима подивився на пророка, що той усмiхнувся ще ласкавiш.
Все переплуталося в очах Авiрона, станули сльози. Радiсть його була
така, що не вмiщалася в грудях, рвалася наверх в якiмсь крику, русi, в
сльозах.
Вiн прийме участь в роботi Господа! його рука доторкнеться святинi
цiлого народу! Будуть нести ковчег перед сонмом, i, бiжачи, спiватиме
Iзра?ль пiсню хвали: будуть ставити на землю - i мiсце те стане вiдтодi
святим; будуть цiлувати люди край завiси святого святих, i приносити
жертву трепету, i виповiдати все та?мне сво?, все болюче сво?, все величне
сво?... А вiн, цей молодий, нiкому не вiдомий Авiрон, буде дивитись i
говорити собi: там були мо? руки... Моя десниця торкалася лиця херувима,
устами котрого говорить тепер сам Господь; моя рука рiзьбила вiнця
святинi, моя рука обвивала святий покров!
I Господь не забуде того, хто давав свiй труд на роботу йому, хто жаром
серця свого розпалював вугiлля на вилив i, роздмухуючи, не жалiв грудей. I
як прийде час потреби - воззову Господа мого! "Боже! - скажу, - чи
пам'ята?ш той час, коли я робив ковчег твiй, славу iменi тво?му?" I скаже
Господь: "Пам'ятаю. Скажи, слуго мiй вiрний, чого хочеш тепер вiд мене, i
я дам тобi". - "Я хочу Асху... Тiльки ?? я хочу. Боже мiй... ?? очей, ??
уст, ?? любовi..." - "То бери ж собi Асху, слуго мiй чистий. I стада ??, i
любов родичiв ??. Я не забуду тебе нiколи, i трави тво?? не зсушу, i стад
не виморю спрагою". - "А я посвящу тобi. Боже, первенця свого й десятину
молодого-свого..."
Авiрон забув, де вiн i що з ним. Левiти давно вже показували пальцями
на нього.
- Дивiться, дивiться!.. Вiн теж, як Мо?сей, чу? нечутнi глаголи Господа
й голоси труб небесних. О, який же вiн ма? бути дурень!.. Звiдки затесався
вiн до нас, не зна?те браття?
Потiм усi розiйшлися по кущах на обiд, лише один Авiрон не мiг ?сти й
подався до сво?? мило? пустинi. О мила мати пустиня!.. Тобi горе - тобi й
радiсть!
Сонце так страшно напекло камiння, що воно дихало жаром. Авiроновi
здавалося, що то камiння нiме посила? йому сво? спiвчуття, чим може. На
далекiм обрi? пiдiймався стовп пiску, - Авiроновi здавалося, що то пустиня
сама шле привiт йому; i бiлi костi верблюдiв, i перо розiрваного, орлом
птаха з сухою на кiнчиках кров'ю, i маленька морська черепашка, бозна-коли
занесена до цього моря пiщаних зерен, - усе то були не слiди смертi, а
свiдки, радiснi свiдки спiву душi.
Ноги пекло, дихати було важко, та Авiрон не помiчав нiчого того. Легко
ступав вiн по пiску, й старався поглянути в саму середину сонця, - i не
мiг, i, тихо смiючися, закривав потiм очi рукою: червонi, синi, зеленi,
жовтi плями починали грати перед заплющеними очима, i хлопець ставав, бо
йому починало здаватися, що от пiд ногами прiрва, що вiн уже наступа? на
скорпiона. I знову вiн тихо смiявся, бо знав, що нема тут прiрви, а тiльки
пiсок, гарячий рухомий пiсок.
А ставши - стояв уже непорушне i, не вiдiймаючи руки вiд очей, слухав,
як шумить далекий табiр, як у?дливо гавка? на когось пес, а вгорi, високо,
пiд самим сонцем, клекоче орел. А потiм тихо-тихо вiдводив руки вiд очей
i, мов новими, мов тiльки народженими очима, бачив i рожеву пустиню, i
безкра?й простiр неба, i товпу бiлих кущ Iзраiля, а ген далеко - високу,
велику кущу самого Мо?сея. I чув прихiд Бога в душу, i переповнявся
молитвою, i, впавши на колiна, говорив:
- О, Адонай!.. О Господи вседержителю. Боже отець наших, Боже Аврамiв,
Iсакiв i Яковлiв! Ти, що небо i землю сотворив iз усi?ю ?х красою, i море
зв'язав словом повелiння твого, i запечатав безодню страшним i славним
iменем тво?м! Ти, що вивiв Iзра?ля з дому роботи, i узи неволi нашо?
розрiшив, i зв'язаного зробив свобiдним, - дякую тобi!.. Дякую тобi за
милiсть твою, за наближення тво?. Положив ?си руку iзбрання на главу мою й
розверза?-ши передi мною та?ну святинi... Недостойний я. Боже,
недостойний. О, яке ж безконечне милосердя тво?, ти, Боже вишнiй,
многомилостивий!.. I це я клоню колiна серця мого перед тобою i молю тебе,
високий, не осуди мене за нищий дух мiй i не погуби близькiстю тво?ю...
...I плакав Авiрон, i молився, i переповнений був щастям. I якби тут
був Мо?сей - о, якими сльозами омив би тепер Авiрон ноги великого пророка,
якими поцiлунками оцiлував край свято? одежi його!
А ввечерi, як зайшло сонце й погас короткий пiвденний сумерк, викликав
Авiрон непомiтно Асху з шатра, й пiшли вони далеко-далеко, в пустиню.
Зоряна нiч радiсно окутала ?х, i м'яко обвiяв тихий вiтер... Зiйшов
мiсяць, освiтив молоду любов i зрадiв нiжному шепоту ?х...
- Як люблю я тебе, Асхо!.. Як люблю я тебе, сестро моя!.. За те я тебе
люблю, що тобi повiряю душу й чую, як б'?ться серце тво? у вiдповiдь на
мою радiсть... I за те я тебе люблю, що рано шукаю очима за тобою i
розцвiтаю, коли ти мимо йдеш до води... I за те люблю тебе, що, стоячи на
молитвi, можу згадати iм'я тво? й сплiтати його з iменем Всевишнього...
- Не говори-бо так, то гнiвить Бога, - тихо шепотiла Асха, притуляючись
до милого, а сама хотiла, щоб ще, i ще, i ще говорив вiн так без кiнця.
- Нi, цим не прогнiвлю я Бога, i за такi слова вiн не буде карати мене.
Чи не вiн створив i тебе, й мене, й пустиню оцю, i небо, i мiсяць? Чи не
вiн ростив i тебе, й мене десь на рiзних кiнцях ?гипту, а потiм з двох
протилежних сторiн поставив на одну стежку, щоб ми мали зустрiнутися? Чи
не вiн, як уперше кинув я свiй зiр на тебе, шепнув менi до вуха: "Це
Асха... це твоя Асха..."? А тобi чи не вiн же тихо сказав: "Це Авiрон,
твiй Авiрон, котрого ти будеш любити й назовеш чоловiком сво?м..."?
I з очима, повними слiз, сказала Асха:
- О так!.. Це вiн!.. Це Господь... Це Адонай!.. I тихо всмiхалася мати
пустиня, благословляючи святу молоду любов, а там, далеко-далеко позаду,
перекликалися вартовi в юдейськiм таборi...
XII
А на другий день почалася робота господня, а з нею те, чого не знав, не
умiв назвати Авiрон... О, чому вiн не ослiп на обидва ока, чому не оглухли
вуха його, чому не вiдсохла рука!
Закипiла робота: ткали, пряли, шили, рiзали, рубали, кували,
рiзьбили... Такого ще не бачив Iзра?ль. Вiн бачив будiвлю великих пiрамiд
?гипту, бо сам ?х будував, бачив будiвлю несходимих храмiв ?гипетських, бо
сам на сво?й спинi возив i камiнь, i мармур, i пiсок. Бачив вiн i
тисячу-тисяч робiтникiв, бачив, як пiдiйма?ться вгору лiс рук людських, як
мурашками повзають людськi тiла по громадах пам'ятникiв. I бачив, як
гнеться дерево i як гнеться спина чоловiка, коли йому тяжко, чув, як
машина кричить i стогне, протестуючи, а чоловiк... ще мовчазнiший ста?,
хiба лише непрошена сльоза збiжить разом з краплею поту по щоцi та
затремтить тiло вiд ?гипетського скорпiона. I над тьмою працюючих рабiв
завжди висiло мовчання, важке - як грозова хмара, оте страшне рабське
мовчання. Не було чутно жартiв молодi й смiху дiвчат, не чулось радiсного
поклику при кiнцi роботи, бо не було ?й i кiнця, - вона була безконечна,
ця робота рабiв. I нiхто не збiгав по дошках скорим охочим кроком, нiхто
не випереджав товариша; а коли хто й бiг, то це, певно, було дво?: юдей та
?гиптянин-наглядач з скорпiоном у руцi... I казали старi юде?: важкий
камiнь пiрамiд, але ще важча - робота рабства.
А тепер? Мов не тi люди! Всi очi радiють, всi уста смiються. Спiвають
молодi жiнки й дiвчата, змиваючи багряницi, але в слова побожного гiмну
влива?ться сонце дня, молодiсть, - i тужливий плач, зложений в рiк тяжко?
неволi, ста? гiмном свободи й життя. Молодi хлопцi копають ями, носять
землю, пiсок, стругають дерево, палять вогнi, - i сухий хмиз палав на двох
вогнях, а хлопцi ще та ще пiдносять великi купи, а уста ?х не
закриваються, а очi не перестають шукати дiвочих очей.
Приходили старi, поважнi люди i з ласкавою усмiшкою приглядалися до
роботи молодих. Хiба iнодi хто з робленою суворiстю крикне:
- А то що? Хiба так роблять? Ех ви! Не так ми робили колись! Ану, дай
лишень лопату, нехай я покажу тобi, як я робив тодi, коли мав таку бороду,
як у тебе.
I, жартуючи, вiддавав юнак лопату старому, а той, мов справдi чуючи в
собi поворот давнiх сил та завзятостi, рив i копав, як вiсiмнадцятилiтнiй,
усе приговорюючи: "От як у нас робили! От як ми робили... От як!.." А
молодь смiялася довкола, закликала старого до спочивку; от уже хтось
пiдкотив камiнь, хтось лагiдним рухом бере лопату з рук, - i старий,
справдi втомившися, сiда?.
- Ех-хе! Не тi лiта! - говорить вiн i смi?ться, i довкола всi смiються.
I сонце смi?ться, дивлячись на те з неба, i вiта? дитячу радiсть
Iзра?ля й запал його.
Так було довкола кущi роботи, а в нiй самiй... в нiй вiдбувалося
священне та?нство найважливiшо? роботи, - i в тiм та?нствi брав участь
Авiрон. О, чом же. чом не перестало його серце битися вчора, - там, на
пустинi, в час молитви? Чом не засипали йому пiски очей, бо вiн не бачив
би того, що бачить тепер?
Суворий чоловiк був Веселi?л, головний майстер, призначений самим Богом
i поблагословлений Моiсе?м. Вiн дуже добре знав сво? ремество й та?ни
його, i тому, що вiн так багато знав дрiбних речей, мозок його вже не
обхоплював цiлей. Господь нiколи не говорив до його душi, i в сво?й роботi
Веселi?л завжди бачив тiльки роботу, - чи то був. телець Арона, чи то були
херувими Мо?сея. А до того мав ще вiн вдачу, як i всi ремiсники, погано
лаятися, - i це була дiйсно його вдача, частина натури: один спiва? при
роботi, другий жарту?, третiй мовчить; а от Веселi?л лаявся. I що поганiй
вiн лаявся, що крутiшi слова вигадувала його вбога фантазiя, - то лiпше
робилася робота i легшi, кращi виходили речi з-пiд рук.
От i сьогоднi Веселi?л був чомусь лихий, а через те i лайка його
наперчилася вдво?. Вiн кляв усе, що тiльки приходило йому на думку - чи то
були живi особи, чи такi, що не вiдчували його злоби. Сьогоднi все було не
так, i глина, що вiн ?? мiсив, була нi до чого не здатна, - i вiн кляв i
тих, хто йому приказу? робити щось iз не?, i тих, хто не мiг вiдшукати
лiпшо?, i самого себе, що взявся на свою голову за таку дурну роботу.
Вогонь горiв зовсiм не так, як повинен був горiти, увесь матерiал був
нiчого не вартий, а вже найгiршим нещастям був Авiрон. Це була просто кара
божа, а не помiчник! Бiг, коли треба було йти повагом, i навпаки -
посувався, як черепаха, коли треба було летiти стрiмголов. Нiчого не вмiв
- анi подати, анi приготовити; питався по двадцять разiв про те, що мусiв
би сам зробити, i не питав власне тодi, як те доконче було треба. Казали
йому принести одне, вiн приносив зовсiм що iншого; казали йому зробити
так, вiн робив цiлком навпаки. Коли треба - його не було в кущi, i навпаки
- зовсiм не потрiбний, вiн завше попадався на дорозi й плутався пiд
ногами.
Веселi?л кричав, лаявся, бризкав слиною й кидав у бiдного хлопця, чим
тiльки попав.
- Та якi ж духи зла звалили тебе на мою голову? Який дурний батько
породив тебе, а ще дурнiша мати вигодувала тебе? О, то мала бути дiбрана
пара! Я б сказав, що тво?й матерi лiпше було б взяти молоду свиню до
грудей i вигодувати ?? власним молоком, нiж отакого йолопця, як оце ти. I
хто мене покарав тобою та оцi?ю ще дурною роботою, в якiй найбiльш
розумний чоловiк за тисячу днiв не зможе добратися анi до найменшого
смислу. Той старий дурень Мо?сей переходить уже на дитячий розум i не
зна?, що вже йому вигадати. Таж вилив я одного Бога, - навiщо ж вiн спалив
його i попсував стiльки матерiалу? Може, скаже, що погана була робота? Так
нехай вiн спробу? вилляти лiпше. От хотiв би я подивитися на того Бога, що
вийшов би з-пiд рук Мо?сея або ще бiльше безглуздого брата його - Арона.
Ну-ну! Ото був би Бог!.. Але вiн зна?, стара бестiя, що в сонмi нема
бiльше чоловiка, котрий змiг би так зробити, як я, та й дурить людей: сам
Господь, каже, показав менi на Веселi?ла, як на слугу свого! Хе-хе... Я
йому сказав це. Ти дума?ш, нi? О, я не маю кого боятися! Так прямо й
сказав: "Мiг би ти, - кажу, - хоч тут не тулити Бога свого". А вiн
розсмiявся та й шепче:
"Не можна, братику, iнакше, - так треба", - i каже... О, вiн зна?,
шельма, що говорити й де. Умi? нарiд тримати в руках. Бач, скiльки людей
набив за те, що поклонялися Богу-тельцю, а мене й не чiпнув, хоч, правду
кажучи, кого першого треба було б покарати, як не мене та Арона: Арон
приказував, а я робив, а дурнi людиська лише лобами в землю били, та й уся
?х вина. А Мо?сей, бач, анi брата не чiпнув, нi мене. А чому? Бо розумний
чоловiк. Бо зна?, що якби зо мною яка пригода трапилася, - хто б робив
йому тодi всячину? I херувимiв оцих пришелепуватих, i чашi, i свiтильники,
i стояла, i ковчег, i всякi iншi витребеньки.
Авiрон слухав - i не знав: чи то дiйснiсть, чи то, може, кошмар, тяжкий
гнiтючий кошмар... Святиня Господа опльовувалася брудними словами
ремiсника, уста вирiкали хулу на саме iм'я вседержителя! До такого не
доходив нi брат Датан, нi сам безбожний Корей, i нiхто, нiхто на землi...
I Бог це чу?? I мовчить? I мовчатиме? I простить? I забуде? I не
спалить живцем?.. Та де ж тодi всi слова Мо?сея? Де сила i гнiв господнi?
Де правда тодi?
I з дико поширеними очима стояв Авiрон у кутку шатра, мов ударений чим
тяжким у голову, i шкода було на нього дивитися... В шатрi було тихо, бо
Веселi?л чомусь замовк i, пильно зайнятий, лише iнодi ?хидно кривив лице.
Нараз вiн голосно розреготався i крикнув:
- Ану, каро моя небесна, iди сюди! Авiрон не двигнувся з мiсця.
- А йди, калiко, як майстер тебе кличе! - нахмурюючися знову, крикнув
Веселiiл, а сам смiявся.
Автоматично, мов дерев'яний, пiдсунувся Авiрон.
- Дивися, яке личко в цього херувимчика! - i майстер показав рукою на
свою роботу.
Авiрон глянув i... одскочив. Вiн мало не крикнув. ...На нього дивилося
щось таке страшне, така потвора, що вiн затулився вiд не? руками...
Перекошений рот, гостре пiдборiддя, накриво закарлючений нiс, довбанi
дiрки замiсть очей, вугласта голова, - i на всiм печать чогось такого
бридкого, розпусного, найогиднiшого, що хотiлося вибiгти на свiже
повiтря...
- Що це? Що це?.. - ледве чутно, весь дрижачи, спитав Авiрон.
- А що, ти не бачиш? Це ж херувим для Мо?сея. Це святиня Iзра?лева,
котру вiн так хотiв лизати... - I Веселi?л смiявся, i смiялася огидна
почвара перекошеним ротом, i смiх iх був однаковий.
- I це... i це так i буде?..
- Атож як? - i ще дужче реготав Веселi?л, i ще дужче реготав херувим, а
з розiрваного його рота мов виходив тяжкий сопух. - От ми поставимо це
божество тут у куточку - казав далi Веселiiл, вiдтягуючи статую вбiк, -
нехай прийде Мо?сей та подивиться. Бажав? Хай ма?! Я зробив доброго Бога,
i зробив непогано, - а вiн палити? - прошу! Сiдайте самi за роботу та й
лiпiть, а я вам не дурень дався, що сьогоднi один брат одне бовкне - роби
так, а завтра другий брат друге бовкне... А я б мав всякого бовкуна
слухати? Нi, дякую красно. Я вже не маленький, у мене онуки вже бiгають.
Саме в цю хвилину ввiйшов Мо?сей.
- Ну, як тут у тебе, старий муркало? А там пiшла робота... страх! - i
Мо?сей розсмiявся. Але в смiху тiм було щось таке, що ножем рiзнуло серце
Авiроновi. Це вiн уперше чув, як хихоче великий пророк, - i бодай би не
чути нiколи! Це був смiх переможця. Моiсей побiдив Iзраiля - i знову,
тепер, зда?ться, вже надовго, став паном його.
"Треба лише розумiти дух народу i впору приходити до сповнення менших
його бажань, а тодi вiн сповнить велике тво? бажання - бути вiчним тво?м
рабом!" Так говорив кожний рух Мо?сея i горда радiсть очей його, i вiдчув
те в смiху Авiрон...
- А це що ти тут наробив? - спитав Мо?сей, зупинившися перед херувимом,
притуленим до стiни.
I ждав Авiрон, що нахмуряться брови великого пророка, що блискавиця
вийде з очей i поразить святотатця, що покажеться ж правда господня... Але
нiчого не сталося... Замiсть гнiву - вибух смiхом Мо?сей i реготав,
упершися в боки, аж хитався всiм дебелим тiлом сво?м. А Веселi?л,
зберiгаючи серйозну мiну, хоч очi в нього бризкали смiхом, говорив роблено
суворим голосом:
- Це ж Бог тобi. Я тобi добре зробив тельця, - навiщо ти спалив його? А
херувимiв я робити не вмiю.
I дво? старих стояли й реготали з святинi Iзра?ля, з уповань на
нього...
- А цей дурник пита?: чи це так воно й зостанеться? А що ж, кажу,
йолопе, гада?ш, що буду переробляти? А не дiждеш нi ти, нi твiй Мо?сей! -
I знов старi реготали здоровим, дужим смiхом мiцно? старостi.
А потiм узяв Мо?сей янгола i, поплескуючи його по носi, вiд чого нiс
зробився зовсiм нi на що не похожим, сказав:
- Ану-ну, покажи цьому молодиковi, що значить сила господня, котру дав
тобi в руки Господь! - I знову вони реготали, аж сльози виступали у них на
очах.
Зручним рухом пiдхопив Веселi?л янгола, поставив його перед собою й
почав водити пальцями по лицi. I здавалося, що грався вiн, роблячи безлiч
непотрiбних рухiв: то вивертав кумедно палець, то врiзувався в глину
твердим, як залiзо, нiгтем, то швидко-швидко тер одне мiсце i все не
переставав приговорювати всякi дурницi. Вiдхиливши голову та прищуливши
очi, приглядався до роботи, аж нарештi, рiзким рухом вiдкинувши ввесь
корпус, вiдiйшов Веселiiл i крикнув:
- Ану, дивися тепер, дурню!
Авiрон глянув - i не знав, що тут сталося справдi: чи сила господня, чи
чарування якесь?!
На нього скорботно дивилося божественне лице. З очей, здавалося, от-от
поллються сльози, а уста... живi, лише блiдi уста тихо шепотiли молитву
господиновi...
I це таке було прекрасне, це таке було дивне, що впасти хотiлося на
колiна й розридатись. I Авiрон розридався... лише вiд того, що було, було
- й не могло витравитися з душi печальним поглядом янгола. Образа Богу й
смiх йому - це був уже занадто болючий контраст для чисто? душi одного з
тих, що не вмiють владикувати... I, закривши лице полою одежi, заплакав
Авiрон...
Плакав вiн над собою, над сво?ю на?вного вiрою, над пророком великим,
що згубив тепер авреолю i став звичайним властолюбним обманщиком. Плакав
над молодiстю сво?? душi й над зачерствiлою старiстю душ цих мудрецiв,
ознаменованих перстом Бога... I над Iзра?лем усiм плакав вiн, що справдi
без Бога, сам, по волi одиого-однiсiнького чоловiка, заблудив у цю дику
пустиню i тепер мусить шукати Бога собi, шукати надi? собi.
- Що з тобою, дитино моя? - прозвучав над ним знайомий божественно
м'який голос. Знов чулися в нiм тi нотки, що могли б в iнший час довести
до екстазу хлопця, знов положилася м'яка стареча рука на голову, - лише
тепер знав тому всьому цiну Авiрон. Ласка Моiсея була офiцiйною ласкою:
старий чоловiк знав, що треба iнодi пожалiти людину, зробити вид, що ??
бiль ? почасти й тво?м болем; старий чоловiк знав, яким способом треба
стуляти i уста, щоб виходив з них тихий жалiсливий голос iз тими чарiвними
нотками: ?х однаково люблять усi тисячi плачущих... I нiчого не вiдповiв
Авiрон, i ще дужче заплакав...
А ввечерi вiн побачив те, пiсля чого хотiв вогню, небесного вогню!..
Веселi?л не пустив Авiрона додому, сказав, що рано буде! дуже багато
роботи, а вiн, Веселiiл, зовсiм не ма? охоти чекати на всякого йолопа. I
Авiрон зостався... I бачив...
Бачив, як знову прийшов Мо?сей, i Арон, i Ор, i ще декiлька мудрих
Iзра?ля; бачив, скiльки вина ?м принесли, бачив, як пили й п'янiли пророки
з первосвящениками; чув соромiцькi ?х речi, аж поки... аж поки не прийшли
дiвчата, i Мо?сей, п'яною рукою потрiпуючи молодого хлопця по плечах, не
випровадив Авiрона з кущi, говорячи:
- Ти наш... ти тепер уже зовсiм наш, - правда? I, властиво, нема що
перед тобою критися, але... хе-хе-хе!.. ? рiчi, котрих не треба бачити
молодим людям, хе-хе-хе!.. Тому йди тепер додому, а завтра раненько, -
чу?ш?.. - раненько прийдеш. .
- Я не пускаю... Я не дозволю... Хто ма? право мiшатися в мо?
розпорядження? - кричав, вистукуючи погарем по столу, Веселi?л.
- Тихше ти, старий пiячино! - говорив Мо?сей i, смiючися, грозив
майстровi кулаком, а потiм знов звертався до хлопця, нахилявся просто до
лиця, iз уст великого пророка несло перегорiлим смородом: - Ти не слухай
того старого дурня, не слухай... а слухай, що говорю тобi я, Мо?сей, бо
мо?ми устами сам Бог глаголить...
...Хитаючися, вийшов Авiрон...
Куди?.. Сонце погасло, й увесь свiт став холодною пустинею, i пустинею
бездушною стали небеса...
...Непритомний вийшов Авiрон iз сонму i, не дивлячись, iшов, iшов...
Щось велике прийшло, i обгорнуло його, i потягло в страшну, темну
безодню...
Вiн боровся! Вiн не хотiв! Вiн звав ще Бога, але Бог не приходив... Вiн
молив безгрiшну пустиню, але пустиня не вiдзивалася.
- Боже! Боже, спаси мене, - я потопаю... Глибина моря розверза?ться пiд
ногами мо?ми, i буря сумнiву топить мене. Боже... Я зову тебе на спасiння,
спаси мене. Боже... Не мене спаси, вiру мою спаси i уповання мо?... Ти ж
бачиш безумство мо?, i думки мо?? перед тобою не утаю! Я ж не вiрю бiльше
в тебе, Боже, i в пророка не вiрю твого. Оману я бачу в голосi тво?м i
хитрiсть бачу в силi тво?й! Людину я бачу в пророцi тво?м i похоть людини
в чреслах його. I кров його буриться вiд того ж, вiд чого й усiх iнших
людей, i вино п'янить йому чоло, як i всiм, хто вжива? вино. Ради
княжества свого й владичества свого вiн гримiв голосом труб, топтав
скрижалi тво? i вбивав живущого. О Боже!! Хто ж обманець з вас двох? Чи
Мо?сей, що не назвав нам iстинного iменi твого, не показав лиця твого й
чертога твого?.. Чи ти сам, Боже? Чи ти справдi живеш на небесах i держиш
громи й меч в руцi? Чи лише вiрити ми повиннi, що ти ?си?.. О Боже! Во
iм'я слави тво??, во iм'я iснування твого, во iм'я правди на землi, покажи
менi лице сво?... Я не боюся! Нехай спалить мене зрак твiй, нехай
розверзеться пiдi мною земля, нехай в муках страшних сконаю я потiм, лиш
покажи менi лице тво?... Коли увiрую, увiрують усi тi, що прийдуть по
менi, що кров ю плакатимуть у сумнiвi сво?м. Ради них, ради кровi ?х,
взискуючих, покажи менi лице тво?... Бо як нi... бо як знов ти схова?шся
за невидимiсть i не почую я голосу твого тут, не в скинiях Мо?сейових, а
тут, серед цi?? нехитро? пустинi... не вiрю я тодi в тебе й кричу:
"...Порожнi тво? небеса! Облуда - царство тво?! Безсила - воля твоя!.. Ти
- омана!.. Ти - безсилiсть моя!.. Ти - безумство мо?!.. Ти..."
...Й упав Авiрон на землю й корчився в муках. I сльози його рiвнодушно
вбирав у себе пiсок пустинi. А небеса?.. Небеса мовчали... як мовчать до
цього дня.
=====================================================================
Михайло Чабанiвський. Вiрний
Те, що того ранку побачив Iгор у сусiдньому дворi, дуже схвилювало
його. Маленький хлопчик такого ж вiку, як i вiн сам, стьобав прутиком рябе
цуценя, тягаючи його по саду за шнурок. Собача жалiбно скиглило, падало,
переверталося на травi, намагаючись встигати за сво?м довгоногим
мучителем. Але той навмисне стрибав через кущi, бiгав помiж деревами, а
цуценя, впавши на землю, котилося, нiби клубочок бiлих ниток. Серце Iгоря
не витримало. Блiдий, iз стиснутими кулаками, вiн миттю перехопився через
паркан i став перед хлопчиком.
- Нащо мучиш?- крикнув вiн хрипким голосом.- Покинь!
Хлопчик, вражено блимаючи маленькими очима, зупинився. Цуценя,
скориставшись з цього, пiдповзло до нiг свого лютого господаря i лизнуло
йому литку. Два хлопчики, один рудий, мов сонце, якщо на нього дивитися у
закопчене скло, другий з чубчиком в напуск, блiдий i рiшучий, стояли один
проти одного, ладнi зчепитися у бiйцi. Та ось рудi вi? раптом затремтiли,
ворухнулися, очi опустилися вниз.
- А чого його жалiти, коли вiн зайвий. Все одно завтра втопимо у дiжцi.
Спитай он у мами.
Iгор ковтнув слину, що давила його за горло, переступив з ноги на ногу.
Гнiв його минув, i вiн вже лагiднiше сказав:
- Нащо ж його топити? Краще вiддай менi...
- Бери, - погодився рудий хлопчик i подав Iгоревi шнурок. - Що менi,
жалко? У нас ще красивiший ?, з великими вухами... Тарзан.
Не тямлячи себе вiд радостi, Iгор пiдхопив на руки щеня, яке все
тремтiло i тихо скиглило, наче скаржилося на когось, кинувся до хвiртки.
Та його раптом зупинив рудий.
- Е, нi, - сказав вiн i лукаво примружив сво? маленькi очi. - Даром не
да?ться, адже вiн не простий, а породистий...
- Що ж ти хочеш за нього? - нетерпляче спитав Iгор. Вiн у цю хвилину
ненавидiв оцього пихатого мучителя.
- Що в тебе ??
Iгор зам'явся. Справдi, що ж у нього ?? Вiн лише кiлька днiв, як
при?хав з мiста до тiтки Олi, всi його iграшки лишилися вдома, лише дещо
вдалося захопити, коли спiшно збиралися на дачу. Перебираючи в думках те,
що вiн захопив з дому, Iгор проказував:
- Пiстолет з двома курками, червоний настiльний телефон з поламаною
мембраною, Толька, мiй братiк, поламав, тенiсний м'яч...
- Неси все це менi, тодi забереш собаку, iнакше не вiддам, -
категорично заявив рудий i вихопив цуценя з Iгоревих рук.-Бо це не простий
дворняжка, а породистий.
- Гаразд, почекай мене, я зараз,--вiдповiв Iгор. Вiн кинувся через
паркан i за кiлька хвилин вже знову повернувся. В руках у нього були
iграшки.
- Бери, я згодний, - сказав Iгор i поклав все принесене на траву.
Схопивши цуценя, вiн кинувся додому. I вже тодi, коли вiн був за
парканом, з сусiднього двора почулося:
- Як тебе звати?
Це питав рудий. Iгор охоче вiдповiв.
- А мене Тимком. Будемо гратися?
- Будемо,- невпевнено мовив Iгор.Якщо тiльки не будеш мучити тварин...
- Так я ж його вчив бiгати! - виправдувався Тимко. Видно, йому було
соромно за свiй вчинок. - У мене он ластiв'яче гнiздо, i я не чiпаю
я?чок... Хай собi лежать, я тiльки подивився кожне i поклав.
- Значить, подивився все ж? - строго спитав Iгор. - А ти зна?ш, що
ластiвка може вiдкинутися вiд гнiзда, якщо там хтось полазить? Навiть
лазити не треба. Он скiльки буслiв у селi, а на вашiй хатi його чомусь
нема?. Як ти дума?ш, чому? Бусли розумнi птицi, вони знають людей...
Тимко прикусив язика. Вiн вважав, що оцей "дачник" дурний, мов пень,
коли вiн може вiддати за паршиве щеня всi сво? iграшки, але виявилося, що
це не зовсiм так. Звiдки вiн дiзнався, що Тимко минулого року розорив
лелече гнiздо i хитрi птицi цього року вже не прилетiли сюди? Звiдки вiн,
мiський житель, зна? про ластiв'ячi примхи?
А Iгор вже вовтузився з сво?м цуценям. Перш за все вiн випросив у
матерi стакан молока i нагодував його. Потiм зiбрав всi дощечки i
цурупалки, якi валялися бiля хати, i зробив для нього хатку. Яка ж хороша
та затишна хатка вийшла! Iгор навiть вiконечко там приладнав - якраз пiд
руку потрапила кватирка, що лежала без дiла, намостив трави, щоб м'яко
було спати його собацi. - Як його звати? Тимко казав, що всi звали його
зайвим, бо вирiшили утопити. Але ця назва йому не подобалася. Вiн чимало
чув казок вiд батька, що собака i - вiрний друг людини. Як же вона може
бути зайвою? Нi, це не пiдходить. Вiрний, ось як вiн назве цуценя! Вiрний,
Вiрний... Йому так сподобалася назва собаки, що вiн навiть засмiявся.
- Вiрний, Вiрний, - покликав Iгор, але цуценя, пригрiте сонечком,
дрiмало, лише вуха сторожко ходили, наче дослухалися, чи не йде сюди рудий
Тимко, щоб знову починати сво? знущання...
* * *
Минув тиждень, i Вiрного вже не можна було впiзнати. Шерсть його
заблищала, вирiвнялася, ноги витягайся, стали пружними i рiвними. Лише
вуха, як i ранiш, звисали на самi очi, завдаючи клопоту цуценятi. Та
згодом праве вухо почало потроху зводитися догори, коли Iгор кричав;
"Вiрний, взяти!" Вiн кидав далеко у рiчку м'яч, а Вiрний, повагавшись i
переборовши страх, кидався у воду i швидко-швидко перебирав лапами, аж
поки не схопить зубами м'яч i не винесе його на берег. Та не тiльки це
вмiв робити Вiрний. Вiн навчився робити стопку, без дозволу не чiпав ?жi i
не рвав пух з каченят, як це робили iншi собаки. З ранку до пiзнього
вечора Iгор не розлучався з сво?м цуценям, ходив з ним до лiсу, в
крамницю, куди мати посилала за сiрниками чи сiллю, купатися на рiку,
навiть в аптеку, якщо треба було щось принести для меншого братiка Тольки.
Вiрний ночував у сво?й затишнiй хатцi, але кожного ранку, як тiльки Iгор
виходив з кiмнати, щеня завжди зустрiчало його радiсним помахуванням
хвоста, кидалося до нiг i качалося по травi.
Так минав час, i Iгор був щасливий. Оце маленьке цуценя так припало
йому до серця! Коли одного разу Вiрний захворiв i перестав ?сти, Iгор за
обiдом сидiв журний i тихий. Мати, зрозумiвши причину цього суму, сказала:
- Не подоба?ться все це менi, Iгорю...Невже ти дума?ш, що я вiзьму
твого Вiрного в мiсто? Так що вiдвикай або вiддай комусь.
- Мамо, - благальне промовив Iгор. - Вiрний такий хороший, такий
слухняний... Хiба ти не бачиш?
Мати розсердилася:
- Куди ти його вiзьмеш? На п'ятий поверх? Щоб у хатi менi псиною тхнуло
та щоб рвав занавiски? I не думай...
Iгор, сяк-так по?вши i захопивши для Вiрного кiлька ласих шматочкiв,
кинувся у двiр i вже до самого вечора не вiдходив вiд щеняти. I коли
Вiрний видужав i знову вони ходили у лiс, до рiчки, хлопчик теж повеселiв
i почав краще ?сти. Мати тiльки зiтхала, бачачи, як ?? син захопився
цуценям.
Батько Iгоря працював на заводi i при?здив на дачу лише в недiлю. Якось
вiн, побачивши, що син не вiдходить вiд собаки, сказав:
.- Ану зараз перевiримо, що воно за пес. Вiрний, на!
Вiн високо пiдкинув шматочок ковбаси, i Вiрний, зробивши стойку,
спiймав його i миттю проковтнув.
- Молодець, - задоволене промовив батько i посмiхнувся. - Ану ще раз.
Вiрний, на! - Вiрний i на цей раз не пiдвiв. - Ну що ж, наче нiчого
собака, зiр ма? чудовий, - похвалив батько. - А чи хоробре у нього серце.
Iгор аж засяяв увесь.
- О, вiн так кида?ться у воду, наче все життя плавав по морях i
океанах! Найглибшi мiсця йому нiпочiм!
Батько засмiявся.
- Це ще не все! Ось ми йому зараз екзамен влашту?мо...
По вулицi якраз бiгла якась чорна, худа собака. Побачивши ??, батько
крикнув:
- Вiрний, взяти!
Вiрний, напруживши ноги, весь витягся, вуха його стали сторч, хвiст
випрямився.
- Взяти, Вiрний! - ще раз крикнув тато. I тодi цуценя кинулося попiд
дошками паркана i мужньо напало на чорного цуцика. Але тут сталося
несподiване: чорний цуцик, побачивши, що його атаку? якась маленька
собачка, зупинився, вишкiрив зуби i загарчав. Вiрний, вражений споко?м i
зневагою до нього оцього чорного пса, впав голiчерева i залащився. Тато
схопився за боки i поточився вiд реготу.
- Ось якi ми хоробрi... Одне дiло хапати м'ясо, зовсiм iнше йти у
бiй...
- Але ж вiн ще малий, - ледве не плакав вiд образи Iгор. - Йому ж
всього три мiсяцi... Ти ще його не зна?ш...
Тато погладив Iгоря по головi i, продовжуючи смiятися, сказав
заспокiйливо:
- То нiчого, що здав позицi?, але ж напав! Уяви собi, кинувся у бiй! Це
вже добре!
З цього дня тато, при?жджаючи з мiста, щоразу цiкавився Вiрним i нишком
кидав йому шматочки м'яса чи ковбаси. Тiльки один Тимко, спостерiгаючи
через паркан за Вiрним, сердито штурхав свого Тарзана, який чомусь завжди
опускав хвiст, не вмiв служити i нiяк не змiг навчитися робити хоч
будь-яку стойку. Тимко сердився на себе, що вiддав не те цуценя, бо
виявилося, що Вiрний куди справнiший собака. нiж його Тарзан... Не раз
Тимко, побачивши Вiрного на вулицi чи на луках, кликав його до себе,
пiдманював смачною кiсткою, намагаючись затягти у двiр, але Вiрний тiльки
помахував хвостом, але на вмовляння не пiддавався.
Тимко вже не руйнував гнiзд, хоч i кортiло часом, вiн навiть шпакiвню
змайстрував i з допомогою Iгоря встановив ?? на найвищому берестi. ?дине,
що його непоко?ло, - це Вiрний. Як вiн, Тимко, мiг так прогавити? Це ж
треба бути зовсiм дурним, щоб вiддати таку чудесну собаку...
* * *
Та ось скiнчилося лiто i настав час ви?жджати додому. Тато при?хав за
ними на машинi, мама виносила з хати каструлi, примус, навiть малий братiк
Толька допомагав батькам лаштуватися в дорогу. Тiльки один Iгор стояв бiля
машини, сумно поглядаючи на Вiрного. А той все лащився бiля його нiг, наче
прохав не кидати його тут, забрати з собою. I коли машина вже була вщерть
наповнена домашнiм скарбом i в багажник вже вкладено Толiкове лiжко,
батько подав команду сiдати. Всi посiдали, поцiлувавшись з тiткою Олею, а
Iгор все стояв, наче вiн i не збирався ви?жджати.
- Iгоре, - покликав батько, - дорога далека, сiдай швиденько.
Iгор мовчав. Тодi батько, висунувшись з машини, сказав нарочито весело
i безжурно:
- I чого ти губи розквасив? Тiтка Оля буде добре доглядати твого
Вiрного, а наступного лiта ми сюди знову при?демо! От, зажурився козак!
Дивина!
Iгор мовчав. Серце його стукотiло, душа пломенiла пекучим вогнем. Вiн
дивився на Вiрного, i не мiг вiдiрвати вiд нього погляду.
- Чого ж мовчиш? - знову озвався батько. - Чи ти вирiшив остатися тут?
Дивина яка, ти бач... Ну, вiддай цуценя Тимковi, вiн догляне його. Бач,
визира? он у дiрку, видно, теж хоче взяти собача... Правда, Тимку?
Тимко аж захлина?ться:
- Я вже давно говорив йому, щоб вiддав. Крiм того, вiн взагалi мiй... А
я йому iншого подарую на той рiк... Чесне слово, подарую... Найкращого! Я
його й пальцем не вдарю, не бiйся, Iгоре, я вже не такий... I ластiвок не
буду чiпати, i бусликiв... Чесне пiонерське...
- Нi! - раптом сказав Iгор. - Нiзащо не вiддам тобi Вiрного... Хай
краще в тьотi.
Вiн кинувся до цуценяти, обняв його за шию, припав лицем до гладенько?
шерстi. Тьотя Оля заспокоювала племiнника, обiцяючи доглянути Вiрного, та
вiн нiчого не чув. Рвучко пiдвiвся, весь заплаканий, сiв у машину. Загув
мотор, курява застелила шлях, що вiв з села.
I тiльки улiгся на шляху пил, як через паркан перестрибнув Тимко,
схопив Вiрного i перекинув його у свiй двiр. Тьотя Оля була в хатi i не
бачила цього. Тимко торжествував. Вiн надiв на цуценя шнурок, повiв його
до вишнi, щоб прив'язати. I тут сталося те, чого аж нiяк не чекав Тимко.
Вiрний сiпнув за шнурок, гризнув Тимка за руку i вихорем викотився з
двору. Вiн щодуху мчав по вулицi, нюхаючи землю, де ще залишилися слiди
машини, яка повезла кудись Iгоря. Вiрний бiг швидко, опустивши морду до
землi, перестрибуючи через вибо?ни i калюжi. Йому стало жарко, хотiлося
пити, але вiн не мiг зупинитися, щоб сьорбнути з калюжi, вiн поспiшав.
Висунувши язика. Вiрний бiг степовою дорогою; часто дихаючи i пильно
стежачи, щоб не збитися з шляху.
А Iгор. забившись у куток машини, гiрко плакав. Вiн не був "рюмсою", як
звали всi меншого братiка Тольку, але тепер, коли вперше в життi сталося
таке горе, вiн не мiг втриматися. Сльози самi лилися з очей. а з грудей
виривався стогiн. Помiтивши стан сина, тато занепоко?вся.
- Оце таке дiло, Iгорю?- перехилився вiн до заднього сидiння.- Ти ба
яка причина... Дивина... Що ж тут робити?
Вiн глянув на матiр, яка вся аж мiнилася в лицi, переживаючи за сина,
знову сказав якось сумно i гiрко:
- Дивина, скажу вам...
- Якби не п'ятий поверх, - зiтхнула мати i погладила сина по головi.
Iгор виглянув через задн? вiконце i раптом скрикнув:
- Вiн, вiн! Дивiться!
По шляху летiв Вiрний. Здiймаючи легку хмаринку пилу, вiн мчав вперед,
де раптом зупинилася машина, яку вiн так довго доганяв i яка везла
найкращу у свiтi людину - Iгоря.
=====================================================================
Курликали журавлi
Чорною мережкою журавлинi ключi прошивали ранкову легку блакить
верховинського неба.
Кру, кру, кру...- протяжне, тривожно падало на лiси i гущавини чагарiв
по обочах, никло в глибоких нетрях i глухло по хвилях натужено? талими
водами прудко? рiки.
Iван Каламар вийшов з хати й став коло городця. Взявся за штахетину i
дивився, як пильно жiнка перекопу? грядку. На теплих вiтрах, на сонцi
просохла земля кришилася дрiбною грудкою, коли перекидала ??, сiкла
вiстрям рискаля сторч од себе.
Чекав, чи, бува, Анна не промовить яке слово - вночi приплiвся додому
пiзно. На свiтаннi добудитися не могла, щоб встав, брав лопату i йшов щось
робити коло хати. Ади, яка пильна! Вiн ще заспаний, а вона вже сьомим
потом облилася.
"Роби, роби! Бог жiнку i створив для того, аби три кути в хатi було
кому держати! А менi i так не лихо... Вiд роботи конi здихають..." -
думав.
Булькнуло, забурчало у його шлунку од того, що був голоден. - Чу?ш,
га-а! Дай щось ?сти!
Мов студенi води гулькнули на не? - наляканими очима застигла на
чоловiковi:
- Бiйся бога! Дав святий дочекатися великодньо? п'ятнички, потерпи хоч
однiй днинцi, коли вже говiння не знав...
- Пережиток!..- пальнув.
- Твоя мама, прощена би, вiд живного четверга до свiтло? воскресно?
недiльки в ротi i водички не мала, а жила...
- Пережиток! Хто ?? просив?..
- Не просив нiхто... Закон пам'ятала!
- Пережиток! Кажу тобi, пережиток! А з мене дурня не роби! По жiночому
закону i обов'язку ?сти дай!
- Аж би ти мене сiк, аж би ти мене рубав на дрiбнi кавалки, нинi ?сти
тобi не подам!
- Дума?ш, шапкувати буду перед тобою?- випалив. У його уявi в цьому
городцi у такий же передвеликоднiй день на цiй же грядцi i цим же рискалем
орудувала його перша жiнка - небiжка Марiйка...
Кру!.. Кру...- прилипало далеке й глухе пташине промовляння.
Ключ-бо прощався з селом, вiдпливав за високий обрiй.
На грядцi Анна рискалем ткнула до розпушено? рiллi й сперлася на
держално. По розпашiлому лицю повела полою рукава й задивилася на чорну
журавлину мережку, що танула в блакитi.
Заторохтiло дерев'яними клепачами по грабовiй дошцi з високо? церковно?
вежi, озвався хриплий велетенський деркач. Недбало складеними пальцями
право? Анна поспiшно махнула хреста в повiтрi од чола на живiт i рамена.
Як-не-як, а нинi великодня п'ятничка...
- Пережиток!.. Несусвiтна темнота...- кепкував Каламар, гидливо
збираючи воронкою тонкi губи.
Жiнка схопилася й знову до роботи. Перед нею латка цiла чорнi?
вiдпочилою перемерзлою грудою. Пiд ногами м'яка, ще не пiднята земля.
В кутку городця зеленi? купка хрещатого барвiнку, коло плота
напружу?ться пуп'янками кiлька щеп. Каламар дивиться на них i дума?, котру
цi?? весни посадити на могилi покiйницi Марiйки - най би щепа зеленiла i
по веснах квiтом вкривалася на пам'ять.
На церковнiй вежi торохтiння хвильку примовкло, далi знову над селом
покотилося дрiбне i настирливе, поки не вдарилося в пригiрки i не
поглухло.
До хати од городця пiшов зсутулений, важкий.
Кру... Кру...- нiмiюче падало на високi полонини.
Три Iвани
Переступив порiг хати, рублено? з смерекових круглякiв,- давнiх,
порудiлих.
У сiнях постояв, нiби якусь мить не знав, куди далi.
Запахло дивно проскурами, ладаном, восковими свiчками. Як у далекi
лiта, коли заходив сюди з батьком погрiтися в тi зимовi недiлi та свята
мiж утренею i лiтургi?ю, коли з полонини палило студеним вiтром, а на рiцi
бiлiла крига. Ще малим хлопчиком був, як заходив сюди.
Тепер думав, що в цiй оселi час зупинився назавжди i млосним сопухом, i
навiть iконою Iвана-хрестителя на стiнi проти самих вхiдних дверей, i
плiшами на мурованому димарi, i вiдром-бляшаником у кутку праворуч, щоб
прохожанам зручно води напитися.
Почув повiльне човгання важких нiг на помостi в свiтлицi.
Каламар iмився за клямку, коли дверi вiдчинилися.
На порозi став високий, пригорблений в плечах, набряклий в обличчi
отець Iван Стах.
Гiсть занiмiлим поглядом вп'явся в бiле попове волосся - на раменах
пiдхапувалося хвилею, а серед голови лежало рiвним продiлем.
- Добрий день, сину!- лагiдно i добродушно привiтався господар -
справдi був здивований: а що це могло привести до нього Каламаря?
- Гм... "сину"! - посмiхнувся дратiвливо Каламар. Помовчав, поводячи
очима од нiг до голови й мiряючи колись ставного i здорового, тепер
знидiлого, погорбленого не одними тiльки лiтами отця Стаха.- Який я для
вас син? По богослуженнях не стовбичу, до сповiдi не йду, а причащаюся
тiльки в закусочнiй?- задиркувато, з притиском питав Каламар.
Стах дався дозаду. З вiддалi хотiв глянути на Iвана Каламаря. Та
зрозумiти ураз не мiг то? лукаво? насмiшки, що цiдилася з його уст,
розпливалась i холола на розповнiлому широкому лицi.
"Ув-ва-а, ув-ва-а!" - почув вiн далеке-далеке i побачив Iвана Каламаря
в пелюшках у ту давню i, зда?ться, таку недавню недiлю одно? зими пiсля
рiздва, коли сам вiн з кумою Савулихою принiс немовля в сповитку для
хрещення.
- Гм... Тепер ти великий...- поступливо хитнув головою пiп i
придивлявся до гостя тими допитливими очима, якими хотiв прочитати усе, що
було написано i чого не було написано на лицi Iвана.
Каламар не знав - iти за господарем чи казати йому те, що ма?, тут, у
сiнях. Та вагався лише одну мить. Коли Стах вiдчиненi дверi потримав за
клямку, гiсть ступив через другий порiг.
На плитi окрiп балакуче побулькував покришкою - стрибала дрiбно,
цокотливо на чайнику.
Велика молитовна книга лежала на пюпiтрi, застеленому вишиваним
рушником.
У кутку перед божницею звисала на ланцюжках лампада.
На двох Iванiв дивився лагiдний i добрий Христос. Довкола нього
юрмилась iконами цiла громадка угодникiв божих, чудотворцiв преподобних i
старцiв праведних, по чину бiльших i менших, значимих i малозначущих. Однi
тулилися до Iсуса ближче, iншi були трохи далi, i по цьому теж можна
знати, котрий святий якого рангу, з меншими чи бiльшими достойностями i
силою впливу. Одне-?дине гуртувало докупи святий сонм - тусклi i пiснi,
байдужi обличчя.
- А тепер слухайте, святий отче, в якому такому дiлi я до вас прийшов.-
Каламар од божницi повернувся й пiдняв затиснутий довбешкуватий кулак у
повiтрi так, нiби щось у жменi чiпко тримав.
Стах насторожився.
- Кажiть менi: нинi великодня п'ятниця?
- Нинi свята великодня п'ятничка!..- спокiйно, розмiрене вiдповiв пiп,
бо ще не знав, за чим навiдався гiсть.
- А завтра субота?
- Субота.
- Позавтра недiля?
- Позавтра, синку, коли бог поможе дiждати в здоров'?, святий
великодень!
- Гм... Кажете - великий день!
- Святий великодень! Великий i свiтлий, синку, день!..
- А паски людям i цього року святити будете?
- Коли праведний i милостивий господь поможе нам дiждатися то? радiсно?
днинки в моцi i здоров'?, буду святити!.. Може, i ви, Iване, пасочку
принесете з жiнкою?.. Я вас уже десять лiт, коли добре пам'ятаю, не
видiв...
- I не увидите!- сердився Iван Каламар.
- Та ви не гнiвайтеся... Я вас вiд божого дому не проганяв, я вас до
нього силою i не тягну...
- Що чинити, отче, знаю i сам! До вас за порадою не прийшов!..
Слухайте, отче, що я скажу вам перший раз i другий раз... Перший раз: я
вам нiякий не Iван!
- А хто?
- Я - Iван Iванович! Розумi?те? Другий раз: людям паски святити цього
року не смi?те!
Стах застиг з розтуленими устами, бо десь усерединi його немолодого
?ства щось трiпонулося, забилося, заклекотiло й мало вирватися раптовою
огудою. Та вiн тiльки поступливо посмiхнувся, переводячи бесiду на жарт:
- Що ви, чоловiче божий! Не гнiвiть милостивого... Не творiть хулу!.. А
коли хочете, я можу вам казати "Iване Iвановичу"! Та ви для мене будете
тiльки Iваном - раз! А хто посвятить людям паски?- Два!- Тут отець Стах
говорив i запитував уже спокiйно, виважуючи кожне слово на терезах
помiркованостi, що ?х дали йому довгi лiта.
- Паски посвячу я!
- Дух святий при вас! Що ви таке нерозумне кажете? Iване!.. - налякався
пiп.
- Що чу?те, те вам i кажу!
- А як посвятите?
- Просто!
- Як просто?..
- Одягну на себе вашi лахи i посвячу!
- Тебе на це не благословляли... Ти на це не вчився...
-- Подума?ш, мудрiсть яка!.. Бризну кропилом налiво, направо, махну
кадилом по бабах та по дiдах - i все буде готово!..
Стах приступився до Каламаря, поклав руку на його плече:
- Слухай, хреснику!
- Я вам не хресник!
- Слухайте, Iване Iвановичу!.. - старий загнувся. - Але я вас
хрестив!..
- А я вас не просив!
- Мене просив твiй няньо!..
- Бо дурний був!
- Пекельний грiх творите!
- Чим?
- Хулою!
- Якою хулою?
- Ви забули заповiдь: "Чти отця свого i маму свою, щоб добре було тобi
i щоб жив довгi лiта!"
- Гм!.. Я, отче святий, говорю так, як думаю! А вам кажу на розум: i
хрещення, i свячення, i пости, i богослуження - обман простого народу!
- Хто ти?
- Уповноважений!
- Iване!.. Ти щось плетеш... Хто тебе на таке уповноважив?
- Iване Iвановичу!- злим голосом перебив попа гiсть, поправляючи.
Пiп уже стояв каменем. Умить вiн почув, як пiд ним дубiють i
наливаються студеним залiзом ноги, як ниють i хлянуть руки. Несподiвано
опустився на табурета коло плити. Оглух, занiмiв ураз, дарма Iван Каламар
щось мугикав пiд нiс, дарма надворi розщебетувалася пташня гомоном
весняно? сонячно? днини.
Стах уже розумiв: тут, перед ним, не жартiвник, що зайшов просто собi
покепкувати та посмiятися перед святим Великоднем. Стах чiпко охопив
долонями голову, ледь-ледь ворушив пучками довгих пальцiв у довгому бiлому
волоссi.
- Чу?те? - Каламар сiпнув Стаха за плече.
- Чекай! Чекай!.. - помахав пальцем, потiм лiвою рукою хитнув у повiтрi
Стах i долонями стиснув обважнiлу голову.
Примружився й спiдлоба дивився на Каламаря. В очах задво?лося i
задробилося, замерехтiло, посiялося, та вiн усе одно бачив тiльки
дебелого, широкого в плечах, розповнiлого чоловiка у великих заболочених
чоботищах. Складенi руки Iвана Каламаря лежали на виступаючому черевi,
важка похмурiсть па круглому лицi од зморщок по чолу дiлилася густими
смугами брiв i буйною чорною поростю мiж бровами.
На голосницях Каламаря вже вибилася сивина, та Iван Стах заплющив
повiки, знову плив у минулi далекi роки, сам молодшав на цiлi десятки лiт.
I вже бачив себе у вишиваних статечними газдинями священних одягах з
домашнього полотна для лiта на полi, мiж нив, у червневi зеленi свята.
Тодi, коли у природi i зело, i тваринка радi? та веселиться, квiтне i
буйну?, налива?ться й тужавi? плодом та зерном, а нива до сонця рясно
тягнеться колосом... А вiн, Iван Стах, iде попереду громади парафiян,
кадильницею в руцi помаху? й пуска? з не? хмаркою легкий пахучий димок
ладану. За ним дяки поспiвують то "господи, помилуй", то "подай, господи",
лiтнi чоловiки помагають дякам то влад, то невлад, за чоловiками йдуть
жiнки - котра з дитиною на руках, котра мале веде за ручку, а котра без
дитини... I всi вони нарядженi, всi урочистi, як саме верховинське лiто,
бо йдуть святити царину, аби травицю посуха не спалила, аби град посiви не
столочив та до праведно? землицi не прибив людську кервавицю. Iдуть
просити, аби дощi були щедрi i теплi, а вiтри легкi i гожi. Вiн тепер уже
запаху ладану не чу?, дарма сизий димок в'?ться перед самим обличчям. Бо
широке поле йому пахне травами i квiтами, сади повивають його ароматами, а
груди розпира? лоскотний дух нив. Тепер уже йому побожно спiвають не дяки,
а неземними голосами захлина?ться пташня доокiл, спiва? нива i сiпожать,
спiвають гори, спiва? небо дивним гомоном. Вiн огляда?ться по сво?х
парафiянах i бачить Iванкову маму. Хлопця вона веде за ручечку - малого,
чорноволосого, окатого... А мiж чоловiками - статечними господарями - сам
Iван Каламар - Iванкiв батько. Нi, не нинiшнiй, погорблений, посивiлий, з
плетивом густих зморщок на смуглому лицi...
- Може, й обмана! - вихопився Iван Стах з дивного забуття й
посвiтлiлими у далекiй мандрiвцi очима глянув на гостя.- Але ?м - таким,
як твiй няньо, як твоя мама, прощена би, як твiй дiд i твоя тiтка, - ?м
щось треба...
- А що ?м треба?
- Коли б ?м нiчого не треба, було би страшно... - так, нiби вже
мiркуючи сам тiльки з собою, мовив Стах. - Як тобi пояснити? - Ураз
замислився, бо тепер уже добирав слова, що ?х iще нiколи нiкому не казав.
Вiн бачив селян у недiлю i в свято, у великий пiст i м'ясницi. Бачив у
купелi при хрещеннi малих, котрi самi не знали, що з ними коять i що з
ними ко?ться, бо протест виявляли хiба захлинистим плачем; бачив тих,
котрi лежали в невилiковнiй недузi й чекали смертi, як чекають невiдступне
i неминуче, зате хочуть самi пiти з життя чи хтось хоче за них, аби пiшли
з життя, з тим останнiм ?ле?м помазання, пiсля котрого уже i найстрашнiшi
дороги здаються нестрашними... Бачив i тих, що лежали в трунi з п'ятаками
на очах, з восковою свiчкою в хрестом складених руках на грудях, перед
перекопаною черленою верховинською землею на цвинтарi...
Трусонув бiлою куделею на головi, проганяючи моторошнi картини, бо вже
бачив у церквi вiдданицю i жениха - в золочених вiнках з хрещатого
барвiнку, з розмарином i чiчками, наряджених у вишиванки, чув весiльну
пiсню i бренькiтливий гомiн цимбал... I всюди був вiн - отець Iван Стах.
Уводив у життя, вiнчав, ховав, наставляв i розраджував, вiдпускав грiхи i
накладав покуту за цих, лякав ге?ною i потiшав царством вiчним...
- Так, так... Я знаю... Хтось скаже - наша наука застарiла. Та я i сам
не кажу, що вона не застарiла... Але я хотiв би знати: що ти ?м даси? Що
ти сам даси ?м замiсть не?? Коли у них ? не тiльки отут! - Стах узявся
рукою за черево, а далi перевiв долоню до серця: - Коли у них в i отут...
Що ти ?м даси, коли вони чогось та потрiбують... Я старий. Може, вже й
дурний, та хотiв би чути од тебе, молодшого!..
Каламар зiбрав чоло двома великими пругами:
- Я ?м дам клуб!
- Мало!
- Я ?м дам кiно!
- Мало! Iване Iвановичу!..
- Я ?м дам ще спiви!
- Мало! Дай бiльше!.. Не скупися!..
- Я ?м дам забаву!
- Мало! Забави мало!..
Каламар звiв палець угору - щось шукав.
- Гм?.. Що я ?м дам?.. Ну, дам ?м ще лекцiю!
- Мало, Iване Iвановичу!..
- А ви що ?м да?те? - раптом гiсть розсердився.- Казочку про Адама i
?ву? Про Ка?на i Авеля? Про Но?в ковчег i воскресiння Лазаря?.. - Каламар
готовий був вигорнути з пам'ятi усi притчi i небилицi, що ?х сплодили
?вангелiсти й святителi - тямив по науцi, котру чув од самого отця Стаха
ще школярем.
- Добре, сину! Кажеш, казочки? А звiдки вони пiшли i для чого вони
були? У казцi про Адама i ?ву, про Ка?на i Авеля, про блудного непоштивого
сина була i велика правда! Був закон!.. Було древо пiзнання добра i зла...
Було "не сотвори собi кумира нi у водах, нi пiд землею, нi на землi..."
Казки з неба не впали, як не впав з неба i сам я! А паску святити буду...
Не я придумав... Еге, був час, коли твiй дiд i твiй няньо святили паску на
дощику - пани-чужаки хотiли, щоб ми на Верховинi великдень святкували з
ними...
- Будете святити?.. Ви такий упертий?..
- Буду!
На цьому словi Каламар повернувся й побачив зненацька на стiнi портрет
Стахового сина - Iвана.
- О, Iванку! Тезку мiй! Ти тут? Чу?ш, що твiй няньо каже?.. А я вже
думав, що тобi, небоже, серед святих образiв i мiсця не буде! Як тобi тут?
Не тiсно?.. От був хлопець! - вдався у прихваляння Каламар. Пiп повернувся
й собi до сина, що на портретi. Закосичений срiблястими котиками - не
встигли посохнути i помарнiти од цвiтно? недiлi перед Великоднем, на двох
Iванiв тепер дивився третiй Iван з саморобно? рiзьблено? рами.
- Не сердiться, Iване Iвановичу, але вiн вам не тезко!
- Як не тезко? Iване! -махнув рукою Каламар, апелюючи до портрета на
стiнi:-Ти був Iван, я Iван! Ми оба Iвани!
- Цього мало! - мовив Стах.
- Ми з тобою, Iванку, до одно? школи ходили...
- Мало! I цього мало, Iване Iвановичу!- мов за сина, тепер уже
вiдповiдав Стах.
- Чу?ш, Iване, тезку! Твiй няньо каже, що мало. А ми з тобою на толоцi
разом корiв пасли, потiм у партизанах були... Ми з тобою одного понедiлка
разом i в добровольцi з села пiшли... А потiм ми разом переорювали межi в
сонi, з пережитком у Забережжi твердо боролися! - не вгавав Каламар, бо
тепер вишукував знову i знову те, що в'язало двох Iванiв-ровесникiв докупи
- живого i вже неживою.
Стояв високий, бiловолосий, зсутулений в плечах з безпорадно опущеними
довгими руками Стах. Заглибленими в очницi зiрницями дивився на свого сина
Iвана й умить бачив тут, у хатi, стару Антониху в той жовтневий ранок
сорок сьомого, коли сам ще клячав перед божницею в молитвi, а вона тихо
зайшла й собi склала руки до отченаша коло порога. Моторошнiстю i раптовим
невiдомим страхом пробрало його наскрiзь, вiн чув, як цiле тiло береться
морозом. Тому швидко перехапував листи книги, далi поцiлував кра?чок листа
i глянув па жiнку - тiльки якийсь мусай так рано мiг до нього ?? привести.
А вона коло порога стояла i не знала, що ма? казати, бо губи тремтiли, на
очах дрижала i свiтилася велика сльоза.
- Iвана вашого, отче, се? ночi убили...
- Iвана? Як?.. Де?..- Чув тепер уже не Антониху, а самого себе у
раптовому вiдча?.
- Мого Iванка вбили...- промовив Стах й оглянувся: а де Каламар?
Той вийшов, коли Iван Стах тримав долонi на очах й розпачливо похитував
головою.
На цвинтарi...
В темному закапелку чайно? коло столу дво?.
- Ти чу?ш?
- Га?..
- Вона... скруха, менi ?сти не дала!.. - дожовуючи великий, окремо
засмажений кусень м'яса, заклiпав чорними очима в малих очницях Iван
Каламар, коли Петро Фiцачок i собi порався - шматком хлiба вилизував з
тарiлки рештки приправлено? червоним перцем пiдливи.
Фiцачок мить говорити не мiг - заважала ?жа. Тому тiльки рукою махнув,
нiби тепер уже казав: "Май розум при собi i не будь дурень!"
- А ти, браток, понiма?ш? - Каламар лапнув сiльського фельдшера широкою
ручищею по плечу так, що той скривився.- Преподобний отець Iван казали,
нiби його син не був менi тезкою!
- Хто з попами i жонами оре, той задницею волочить... - Фiцачок
розтулив рота й тупо виставився на розчервонiлого Каламаря.
- Знаю... Знаю, чим волочить!.. Понiма?ш, вона, скруха, каже; "Аж би ти
мене рубав на дрiбнi кавалки, я i так ?сти тобi не дам, бо нинi великодня
п'ятниця!" - Каламар тут вхопив виделку, щоб дзенькнути.
- Чекай, чекай! - Фiцачок взяв побратима за лiкоть, аби той не кликав
офiцiантку. - Я кiсточки ?й подробив би! Я би ?й реберцятка пом'явшив, аби
знада, сука, чоловiцький наказ! - Бравий побратим тепер розмахував кулаком
по тiсному прокуреному закапелку, наче одразу готовий був обороняти честь
скривдженого приятеля.
- Е!.. Нi! Нема дурних! - Каламар запротестував.- За биту жiнку нинi
треба давати одвiт по всiх станцiях, а хвору мусай годувати! Здорова жiнка
порядок держить коло хати, тому коло здорово? ти i сам чоловiк! Еге, я ще
долежував собi, а вона вже копала городець... Я до отця Стаха по д?лу, а
вона робить!- тлумачив Iван i тут уже дзенькнув виделкою по кухлевi од
пива.
Вiдхопивши заяложену плюшеву ширму, що звисала на рейцi складками,
перед чоловiками стала круглолиця, ще молода жiнка.
- Два по сто з причепом! - велiв Каламар.
Бiлий фартушок мигнув - жiнка зникла.
- Пiп тобi казав, що ви з його сином собi не тезки?
- Але i я йому припiк! - стулив губи Каламар i вже чекав, щоб сам
побратим про все допитувався.
Фiцачок нiби не чув.
- Довго буде, неборак, думати, - знову Каламар.
- А чим ти йому?- схопився Петро.
- Я сказав преподобному отцю, що не смi? паски святити!
- А вiн?
- А що вiн менi?
- Я, браток, кажу: одного-двох ще таких на Забереж, i всяким попам,
дякам i книжникам - капут!- розреготався Фiцачок, поляскуючи Каламаря по
широкому плечу.
В закапелку з'явилася жiнка з чарками i келихами. Пiдноса кра?чком
притулила до стола, зiбрала непотрiбний посуд, поставила напiй перед
гостями. Тiльки повернулася йти, коли несподiвано ?? чiпко вхопило за ногу
тугими клiщами.
- Iване, держiть руки при собi!.. Повiм жiнцi, будете вiд не? битi! -
розчервонiлася.
- А ти дурна казати жiнцi? - Каламар навздогiн, та його вже не чула, бо
тiльки посуд цорконiв на пiдносi.
- Бiда з ними, бiда i без них! - Петро хитнув головою до Iвана,
пiднiмаючи чарки.
Побратими випили. Глибоко i затяжно процiдили повiтря крiзь шматок
хлiба, витерли губи, мугикнули.
- I хто ?? таку гiрку вигадав на нашу голову? - Каламар поморщив
невисоке, у двох складках чоло.
- Аква вiте!.. - зняв пальця вгору Фiцачок.
- Що ти белебениш? - здивувався Каламар.
- Кажу по-вченому! Не "московка", не "горiлка", не "столична", а аква
вiте! Вода життя, значить!
- Як по-вченому ?? величають - менi однаково! Добра, та й готово!
- Бодай з каменя текла! - пiдхопив Фiцачок.
- Та й не висихала! - погодився Каламар, тут же дзенькнув знову
виделкою.
За хвилину перед побратимами знову стояло питво. Несмiливо, нiби когось
шукаючи, виглядаючи, обережно iмився за плюшеву червону
заслону-перегородку дiд Федiр Ребричка. Либонь, знав, що в тому закапелку
чайно? не кожному дозволялося сидiти. Невисокий в статурi, неширокий в
згорблених плечах - лiта лягли тягарем, колишнi заробiтки по чужих краях -
ношею i передчасною старiстю. Дiд знiтився й уже готовий був задкувати од
Iвана та Петра.
- Дiду, гов! - гукнув Каламар.
Ребричка так покiрно став, наче провинився у чомусь.
- А ви, дiду, п'?те? - по склянках Каламар мигнув чорними очима, що
каламуттю заволоклися.
- Нi.
- Пийте, дiду, однаково помрете!
- Нема, синку, за що!..
- Як нема?
- Гм... А нема... Коби, синку, такому, як я, старому, вже хоч ?сти було
що!
- Продайте, дiду, вiд баби мiх картоплi та купiть собi паленки!
- Ого-го!.. То би мене стара з хижi вигнала!
- Продайте, дiду, гачi та напийтеся! - Каламар не вiдступав.
Дiд забувся на п'яних, раптом пiдтягнув дрантливi поли фуфайки з-над
пояса дешевих сiрих штанiв - i тiльки пряжка блиснула сковзаючи.
- Не дурiйте, папашо! - поспiшив Фiцачок, так i не вiдаючи - жарту? дiд
Ребричка чи направдi.
Каламар тицьнув пальцем до склянки:
- Пий, дiду!.. Аби ти знав, що на свiтi добрi люди ще живi.
Ребричка поступливо скосив прижмуреними очима, махнув рукою,
повернувся, далi плюнув. Тiльки замусолена заслона гойднулася за ним.
- Старий падеться тобi ще якимось i родаком?
- Вуйком... По першiй жiнцi... - Каламар схилив голову на груди, бо
вiдчув бiль.
У вухах Iвана гуло. Увесь був тепер на Красному грунi то? ранньо?
зелено? весни, коли тiльки-тiльки вибрався з першою жоною Марiйкою
ярювати. Од батька дiстала в посаг на корову сiна, лiсок i толоку. Вперше
газдували собi. Лiтувка була понiвечена вiтрами та негодами. Вiн латав
дранкою дах, вона замащувала полупанi стiни, бiлила глинкою для чистоти i
привiтностi. Потiм зносили докупи рiща, розпалювали ватри. Перекопували
паленища, сiяли овес i ячмiнь, по кошарах садили картоплю.
Намозолений денною працею, Iван увечерi прилягав на галявинцi обiч
халупи й дивився, як вогники блимають у далекiй Забережi, у долинi
Тересви. По легкому вiтрику листом шептали дерева, з ущелини-урвища
примовляв потiчок, дзвоником подзенькувала корова на палi.
З халупи озивалася Марiйка - кликала до вечерi.
Заходив тодi, коли ватра осявала засмагле Марiйчине лице, - молодиця
доладне поралася коло плити: мiшала у горщику-залiзняку токан, смажила
я?чню... Iван ще хапав вiдра й схилом бiг до джерела по студену воду.
Хвильку перед криницею застигав, бо широкий мiсяць уже не висiв над
густим темним лiсом, а мив лице у водi. Щоб не збити каламуть, Iван
обережно зануряв вiдро, мiсяць гойдався над вiнцями, поки не вихапував
його й не нiс до хижi.
Тихо вечеряли, потiм двiйко лежали собi на сiнi. ?м небо свiтило
зорями, мiсяць щедро кидав сяйва до лiтувки. Чули, як полонинський вiтер
гуде у зрубi, а незабаром Марiйка засинала - натомлепий сон склепляв
повiки хутко. Тулився до не?, чув, як диха? i пахне зеленим полем,
проростаючим лiсом i теплим молоком...
"Я... Я сам убив ??!"- ворушилося у нього, бо перед очима було те
надвечiр'я, коли одного разу з села Марiйка вернулася нечекано-негадано
скоро. Вiн був сам не свiй.
Хтось з Марiйкою прийшов по хустку для весiльно? корогви - жiнка мала
велику, з рясними ружами i трояндами, з довгими шовковими торочками.
Молодиця вiдчинила скриню, а там - Клебанюкова Парася, Iванова любаска.
Обiмлiла господиня в страху, а великий жаль обернувся потiм недугою до не?
- через рiк небога сконала.
- Я сам винен!.. Чу?ш, Петре! - Каламар вчепився за чорного чуба лiвою
рукою, правою ж розстiбав комiр, бо його тепер щось холодне брало за карк.
- Що ти, що ти, Iване! Не будь дурень! Твоя Марiйка померла природною
смертю, на сухоти! - розраджував Петро побратима, бо не вперше за столом
при горiлцi бачив його таким.
- А правду кажеш?- нiби за щось хапався Каламар.
- На мою грiшну душу, що кажу правду! Аби я так рана дожив! -
витверджував Фiцачок i розводив руками перед порожнiми склянками, перед
тарiлкою з шматком пшеничного хлiба i дотлiлим, пальцями розчалапаним
недопалком.
- Коли кажеш правду, коли ти чесний, тепер пiдеш зi мною до не?! -
процiджував крiзь великi бiлi зубища Каламар i вже дзенькав виделкою по
тарiлцi так, що аж пiдскакували на столi.
- Як?.. До не?? - видивився Фiцачок, а Iван нiчого не чув, вже нi на що
не вiдповiдав.
Мерщiй перед побратимами стала жiнка в бiлому фартушку i легко зiбранiй
на потилицi зав'язанiй хустцi.
- Два рази по сто? -слухняно спитала.
- Чекай, чекай, неборанько! Не горить, встигнеш! - витягнув руку
Каламар. Принеси менi одну "московку", банку грибкiв, буханку i кусень
сала!.. Раз, два!
- Що просите, Iване Iвановичу?
- Що чу?ш!.. Духом неси!
- Скiльки сала?
- На двох! Чотириста грамiв.
Повернулася йти, а вiн:
- Два рази по двiстi! Причеп не забудь!
- Iване, що ти! Ми вже i так чу?мо в головi дурня! А коли по двiстi,
довбнею ударить!
- Най б'? так, аби лоб трiщав! А коли ти ма?ш мене за чоловiка, коли ти
менi камарад, коли ти чоловiк, а не пуста онуча,- вип'?ш! Бо я нинi маю
дяку випити на ?? честь, на ?? вiчну пам'ять i блаженний покой! Бо доки
вона була менi жiнкою, я був собi чоловiком!.. Бо 'м ?? любив твердо... Та
був я дурний, як цап, i все менi пiшло з полудня!..
- Не гризи та не ?ж себе, побратиме! Не завдавай собi жалю! ?й, небозi,
трава на гробi зеленi?, а ти живий та й про живе мусиш думати!..
- Ага! Драстуй, моя люба "московочко"! - Каламар погладив пляшку, коли
офiцiантка поставила паленку на стiл. Дзенькнули i склянки. Побратими
переглянулися, потiм руками до питва потяглися. Не поспiшаючи, повiльно,
мов ступити мали до холодного броду. Петром трусонуло, аж обм'як, та
Каламар уже простягав сво?м добром до нього...
Виходили на вулицю.
Кишеня Каламаря вiдвисала пiд пляшкою й побулькувала, як жива. Iван
тулубом налягав то на праву, то на лiву, злегка ними косив, тому тепер
здавався клишоногим. Часом перетинав вулицю аж упоперек, брався до ярка,
та тiльки опинявся на кра?чку, як знову напружував увагу й чалапав прямо.
З-пiд пахи Фiцачка бiлiв згорток, пiджак стовбурчило пляшками. Петро тут,
там брав побратима пiд руку, той не давався й казав, що добре зна? дорогу
сам, сварився й доводив, нiби розумi? i те, скiльки одному порядному
чоловiку випити можна, а скiльки паленки випивати не слiд...
Поволi сонце хилилося в тихе надвечiр'я.
Овид над Забережжю то спинався в небо ломленими велетенськими горбами,
то круто западав глибокими ущелинами, а ген-ген тягнувся рiвною
смугою-сiдловиною й кам'янiв холодними хвилями.
Вiд давнього ?врейського кладовища з замшiлим тесаним камiнням по
могилах на рiвному пагорку кручi, що безладно поросла вiльшаником i
верболозом, дорога вгору повела схилом до цвинтаря з хрестами на широкiй
долинi, густо обсадженiй ялинами, що в надвечiрню пору розхристано чорнiли
кострубатими чорними прапорами.
Ветхi ворота при входi почеплено на дубових стовпцях гужовками замiсть
петель. Вiйне вiтер - гужовки жалiбно риплять, воротами колише... Тут-там
у живоплотi ще завалялося на колах по нитцi iржавого дроту - мало хто в
селi вже i пам'ята?, при якому старостi парубки ходили на полонину Чорну,
збирали дрiт - залишався од першо? свiтово? вiйни. Потiм громадою обводили
iржавим i колючим цвинтар, щоб корови не топтали могил, а кози не нiвечили
посаджених щеп.
Побратими часом зупинялися й поглядали в долину. Вiддихувалися. Потiм
знову силомiць долали крутогiр i вибиралися на кладовище з такими
потугами, що ?х, зда?ться, досить було б для повалення не одного бука.
Вже ?м у пiднiжжi гори темною смугою чорнiла рiка, тут-там бiлiли хати
новими дранковими дахами, над хатами звивалися сизi димки - жiноцтво перед
Великоднем палило печi, пекло... На узбiччi великими погаслими свiчками
бовванiли надгробнi тесанi плити, а небо опускалося все нижче й нижче
густiючою блакиттю.
- А к-кажи, п-ппобратиме! Ци видиш м-мою хи-хижу звiдси? - озвався
розморений Каламар до Фiцачка. Так, наче не знати про яку хитромудрiсть
велося.
Фiцачок довго никав зором, брiв очима по вулицях, поки нарештi
метикнув, а де той куток села з садибою Iвана.
- А т-тепер, брате, коли ти т-такий р-розумний, к-кажи: де я д-довше
буду - т-там ци-ци-ци тут? - Каламар од сво?? хати повернувся до цвинтаря
лицем i запитально застиг рукою у повiтрi.
- Тут, побратиме! Тут! Бо сюди нам усiм дорога.- Петро недовго думав.
- Розумний ти! А хтось казав, що ти дурень!
- Де вiн ?, най йому зуби виб'ю! Най йому дам так, аби яснi звiзди на
небi увидiв!
- Не треба, не треба!.. - Каламар поступливо вхопив Фiцачка пiд паху,
поволiк за собою на цвинтар.
Пленталися мовчки.
З Ясенови подув лагiдний вiтрик. Гора димiла легким туманом, що спливав
поволi з ущелин у надвечiр'я.
Каламар ступав мiж могил - насипаних недавно i ще не порослих дерном,
iшов помiж прадавнiх замшiлих хрестiв з раменами i без рамен, похилених i
скособочених, обвiяних вiтрами i обмитих дощами. Iван брався на праве
цвинтарне крило - звiдти цiлу Забереж було видно як на долонi, i там була
похована небiжка Марiйка.
- Добрий вечiр, Марiйко! - Каламар пригнувся над могилою з цупким
дубовим хрестом й упав на колiна. Великими руками розкинув, горнучи до
себе зелений облiг i розпучливо похитуючи головою. Здригнувся важкими
раменами, й ураз почулося уривчасте ридання...
Петро Фiцачок стояв над побратимом i не знав, що ма? тепер йому сказати
для розради й потiхи. Тримаючись розведеними хрестом руками зелено?
могили, Iван ницьма коцюрбився, клячав i плакав.
- Годi, годi! Ти ?? уже не воскресиш! Не плачi - тiльки всього й
знайшов Петро.
Iван вийняв з кишенi ту ж бiлу пляшку й гепнув денцем по могилi - вибив
заглибину, щоб пляшка бува не перевернулася. Сягнув рукою до Петра, аби
той подав усе припасене. Хлiб, солонина, склянки i банка маринованих
грибiв мерщiй були розкладенi на горбочку. Наче з-пiд само? землi, миттю
виросла ще одна пляшка - ?? з кишенi непомiтно добув Петро.
- Молодець! Молодчина! - неначе зрадiв Каламар, якось дивно розсмiявся
й ляскав долонищею Фiцачка на похвалу. Бульбулькнула паленка до трьох
склянок.
- Бери пий! Аби нам вiк продовжився тут, а там як уже буде!..- ткнув
Каламар сво?ю склянкою в небо, потiм сягнув до Фiцачка.
- Пиймо, братку! Бо на тiм свiтi нам уже не дадуть! - примовив Фiцачок
i посмiхнувся до Каламаря. Одним махом питво гулькнуло до безоднi.
- О, коби ти, небого Марiчко, знала, яка вона гiрка!.. Яка вона гидка!
Пий з нами! Видиш, ми ??, сараку, мусимо пити! - Каламар третьою склянкою
бризнув по могилi.- А вона, небога, моя Марiйка, не любила це? отру?! В
рот не брала!.. Одного разу, пам'ятаю, ?? заболiло в струнку, а баби
кажуть: "Випий, Марiко, поможе!" А вона - нi та й нi! - похиту? задумливо
головою Каламар, а Петро Фiцачок за?да? бiлими грибками.
- А ти зна?ш!.. Нема гiршо? бiди, як коли жiнка вiзьметься пити!..
Чоловiк ще сяк-так i вип'?, i щось д' хижi принесе!.. А жiнка коли вже
п'?, то останн? вiдтягне за брагу! - пустився в бесiду Фiцачок, а Каламар
уже пригадував бабусю Марисю - колись була газдинею, а дiйшла до того, що,
небога, валялася попiд тини на смiх та огуду цiлому селу, бо в паленцi
сподiвалася знайти загублене.
Побратими пили ще i ще. Залишати в пляшках було нiчого та й забирати з
собою не мали що. Пiд високим хрестом, що розвiв рамена, як могутнiй велет
розводить дебелi руки, ген-ген у вишньому кiнцi цвинтаря клячали лiтнi
жiнки малими чорними громадками. Каламар i Фiцачок ?х не бачили, бо вже
словом оберталися довкола того, яка натура несправедлива - якiйсь сiрiй
воронi дала для життя пiд небом лiт аж триста, а чоловiку - вiк
короткий...
Iван уже бачив, як чорнi ялини довкола цвинтаря iдуть у химерний танок,
як хтось на них позапалював великi зеленi лiхтарi, як захiд палахнув
червоним вогнем - за горою Делуц гасло сонце.
- А нам би тепер солонинки з рожна... за?сти! Ачей дурень нас лишив би!
- Каламар кректiв, мружив брови й вигрiбав у могилi небiжки ямку.
- Бери ?ж, небого, аби ти менi не казала, як стрiнемося, що я для тебе
скупився! - Iван тут вигортав гриби до лунки й оглядався довкола по
цвинтарю.
- Ой, куме! Що нас тут холодом узяло! Смажено? на ватрi солонинки i я
з'?в би! - Фiцачок ласо потирав руки й вайдувато пострибував на мiсцi, щоб
так погрiтися.
Околиця поволi бралася сутiнями, й з гiр уже подувало вiтром.
- Ти принеси рожни i рiща! А мо? дiло - дрова! - велiв Iван.
Фiцачок ще постояв, нiби чекав дальшого наказу, потiм поволi почвалав
до недалеких чагарiв за цвинтарною огорожею. Тут же потрiскував сушняк,
чулася бесiда - Петро сам з собою про щось мимрив, наче ураз сварився.
Iван Каламар, не барячись, пiшов i собi цвинтарем. На тому мiсцi, де
починалися похилi, у лiтах, з раменами i без рамен, вивiтренi хвищами i
обмитi дощами продовж багатьох рокiв, дубовi i смерековi, сливовi i
ясеновi хрести, зупинився. Хилитнувся миттю дозаду так, наче од когось
дiстав позаушника, тут же схопився й почав талапати розтоптаними ступнями
по могилах. Хрести хрускотiли сухими кiстьми й лицарями падали на зелений
весняний морiг. Перед Iваном повзла довга чорна тiнь - останнi променi
гасли, бо верховинське сонце ховалося за насуплений похмурий овид.
Пройшовши геть далеко, Iван повернувся назад i почав збирати поламанi
хрести, як збирають скресаючими каламутними водами принесенi i викинутi на
зарiнок дрова.
- Ку-ку-куме! Що ти нако?в? - гикаючи i затинаючись, здивувався Петро
Фiцачок, коли став з рiщам над громадою хрестiв.
- Пе-пе-ппережиток! - Каламар видавив з себе i ткнув рукою в кiнець
цвинтаря, де високо пiднiмався й. розводив рамена стародавнiй хрест.
- Ку-куме! - тiльки хотiв щось сказати Петро, коли над ним велетенською
громадою повис Каламар.
- Пали ватру! Уб-б'ю! - Iван замахнувся стовпцем. Петро заслонив
обличчя лiктем, бо над самою головою побачив довжелезного iржавого цвяха -
стирчав iз зарубини, де колись було прибите поперечне рамено.
...Цвинтарем лiниво стелився дим.
...багаття дотлiвало
Iван Стах зарубував ручною пилкою зубцi в дошках - майстрував вулики
для ро?в. Сонце пригрiвало весняно, тому до рамен вiдпущене волосся
жмутком зiбрав на макiвцi, шворкою зв'язав i притиснув ковпаком, що його
сам пошив собi з ветхо? солом'янки.
Вiд бджiльника, що стояв недалеко плетено? з фашиння огорожi, пахло
вощиною. Повiтря повнилося легким i лагiдним гомоном пори, коли мошва
почула силу життя й виро?лася.
Робота пилкою Стаху давалася нелегко. Важкi руки склав на колiнах,
глибоко вiддихався. У грудях давило, стискало, а мiж лопатками так нило,
якби хтось холодною кригою припiкав.
- Сило праведна!.. - зiтхнув i зором застиг на дощаному бджiльнику, на
вуликах - щiлки-льотки на них були рясно облiпленi бджiлками. - ?х нiхто
не вчив... ?м нiхто по радив, як, та коли, та з якого квiту, а вони,
небожатка, трудяться... Таке мале та роботяще - чоловiку приклад i
наука!..- говорив Стах сам з собою, бо вiдколи завiвся у бджоли, чим
ближче ?х пiзнавав, все бiльше дивувався гармонi? i тим строгим
закономiрностям, що були правилом ?хнього життя.- I кажи, що без промислу
Всевишнього... - витверджував тепер старий, бо у всьому хотiв бачити
приналежнiсть i то? сили, що для не? змарнував цiле сво? довге життя.
Замилувався цупкими саджанцями в городцi - деревцята плекав, щепив i
гордився тим сортом яблук, що його сам вивiв: яблуня навеснi пiзно
зацвiтала, i ?й уже не страшнi були приморозки. Плоди достигали швидше й
зберiгали добрий смак до самого великодня. Либонь, саме тому Стах i хотiв
назвати садiвничий здобуток "Христове яблуко". Досi не вiдав, а чого це не
подав документа, щоб селекцiю визнали за ним. Певно, тому, що до нього
прискiпався якийсь агроном-невдаха, обiцявся все вилагодити, навiть брався
про Стаховi дослiди написати популярну брошуру, тiльки просив, аби той з
ним авторством подiлився. Стах на зговiр видався досить крутим, тому й
мусив вдовольнитися, щоб яблунi цвiли i родили по садах забережан без
паспорта, полюбляли ?х i в навколишнiх близьких та й досить далеких селах
пiд скромною назвою "Скоростигле забережанське".
"Чекайте, батьку! Розгазду?мося, задужi?мо, ми вам у колгоспi цiлу
школку вiдведемо! Отам ви вже на свiй смак i розсуд для кожного святого по
сорту виведете!.. А ми ?х собi поiмену?мо iменами найвродливiших
забережан! Так вони i пiдуть по бiлому свiту!" - Iван Стах пригаду? тепер,
що говорив одно? весни його син Iван незабаром пiсля органiзацi? колгоспу
в Забережi.
Стах тепер уже бачить сади по схилах довкола села. Дерева квiтнуть у ту
пору весни, коли небезпека приморозкiв минула; в садах багато сортiв, що
?х вiн i вивiв. Нi, вже не цей самий, нинiшнiй отець Стах, бо попiвськi
одяги скинув, бо вiн уже просто садiвник у колгоспi - пора?ться в шкiлцi,
садить i щепить, вирощу?... Вчить iнших, як вирощувати, бо треба садами
засадити цiлi великi околицi. I не лише в долинi Тересви...
- Боже, боже! Не май зла до мене, грiшного, але я тобi скажу правду! Бо
я тобi, господи, давно збираюсь повiсти тiльки одну чисту i святу
правдицю! Ти ?си несправедливий i злий бог! Усе життя нидiю, костенiю i
заклякаю на службi у тебе, а ти од мо?х онукiв батька, а ти од мене сина
забрав!.. I вже не буде кiнця, i вже не буде краю мо?й великiй печалi! Хто
мене розрадить, хто мене потiшить у нiй?..
Iван Стах довго-довго дивиться на цвинтар. Уявою вiн тепер бачить бiлу
огорожу зi смерекових штахетин довкола могили сина. На могилi дощаний
стовпець, суриком пофарбований, нашвидкуруч збитий великими цвяхами. На
могилi i трираменний хрест з дубка-польовика - поставив його вiн на
сороковину пiсля похорону сина.
Зорить вицвiлими очима по групку з рядком чорних ялин на межi доти,
доки пекуча сльоза не набiга?, краплею не нависа?, не котиться лицем.
- Господи! Я мiг орати землю i плекати сади!.. Я мiг бути пасiчником i
столяром!.. Чого ти пустив на мене тяжку кару i звалив на плечi тягар
служiння тобi скрiзь i всюди?.. - ремству? отець Стах, бо тепер чу? свою
немилосердну самотнiсть, як нiколи досi.
З Лужка озвався довгим пронизливим гудком паровоз вузькоколiйки. Стах
зна?, що зараз рiвно одинадцята година, й уже чека?, коли перед садибою
пропливуть вагони з великими вiкнами i обличчями в них. Не мина? десяти
хвилин, як стукiт колiс тоне в стогонi двигтiння паровозно? тяги - на
пiдйомi машина вида? останнi сили, щоб раптом не зупинитися...
Як учора, як позавчора, як рiк i два роки тому, вагони з людьми
вриваються в будення Iвана Стаха крихтою рiзноманiтностi i дивно? забави.
- О! То i ви, отче, умi?те щось майструвати? - Iван Каламар несподiвано
рушив повiльний плин думок Iвана Стаха. Старий схаменувся, взяв пилку,
нiби саме тепер хотiв показати, що вiн зна? i що вiн може. Потягнувся за
дошкою з накресленими в кiнцях зубцями - ?х мав повирубувати. Притиснув
дошку колiном до колоди, мiцно iмив за край лiвою, в правiй же тримав
знаряддя. Пилка протяжне задзвенiла срiбною луною крицi, що втиналася в
бiле тiло смеречини нагостреним полотном легко i рiвно, як цього бажа?
собi добрий майстер.
- Ого-го! То ви, отче, справдi умi?те i щось таки можете! А я думав, що
ви всього жарту?те! - Каламар пустився смiхом, дарма що добре знав
невсипущу натуру Iвана Стаха.
- Стiй! Дивися, щось увидиш! - мирно мовив старий, бо все ще не мiг
збагнути вiдвiдин учорашнього гостя.
- Ого-гов! Стояти у нас нема часу!
- Час - не вовк, до лiсу не втече! - з легкою посмiшкою кинув Стах, i
тут бiлим струмком тирса полетiла, а пилка слухняно в'?далася в дошку.
- Стояти не будемо!.. Я прийшов на два слова!.. Я прийшов, аби ви мене
висповiдали i причастили! Правда, я нинi уже i ?в, i пив...
- Коли так, тебе можна без сповiдi причастити по хребту буком.
- Та не жартуйте!.. Ви мене якось так... як великого грiшника.
- А хiба ти у грiх вiриш?
- Гм... Я не вiрю анi в грiх, анi в чорта, анi в бога!.. Але грiхи, як
видите, роблю!
- Знаю, знаю, що робиш...
Тут Iван Стах сподiвався, що Каламар вiдчепиться, пiде собi дорогою.
Тодi вiн зможе спокiйно майструвати далi. Та нi! Каламар знову:
- Висповiдайте мене i причастiть, отче преподобний!
Стах зняв з голови клобука, торкнувся долонею бiлого волосся. На цьому
губи його затремтiли, щось вхопило за горло, тому голос зсередини вирвався
не вiдразу. Прудко старий заклiпав очима:
- Можеш, Iване Iвановичу, не мати честi до мо?? служби!.. Не можу
примусити, щоб ти ходив до сповiдi i ставав до причастя. Ти ма?ш свiй
розум! Але ти не ма?ш права кепкувати над мо?м бiлим волоссям. Бо то вже
дiло i мо?, i твого батька, i кожного в таких лiтах, як мо?!.. Пам'ятай,
що старiсть, коли собi ?? заслужиш, прийде й до тебе... А ще одне скажу
тобi i дам тобi одну пораду: нiчим себе так не обруба?ш, не покалiчиш, як
сво?м язиком! Язик теж приводить до грiха!..
- Видно, з вами вже i пожартувати не можна!
- Я не твiй ровесник! Жартуй з такими, як сам!.. Дарма Стах говорив
спокiйно, розважливо. Каламар вiдчув, як щось вогнем струменить од його
серця й розпалю? обличчя. Розпашiлий, не витримав:
- Кажете, що таких, як я, треба причащати буком?
- Буком!
Тут Каламар, тепер уже в уявi, пригадував, як Iван Стах здалека йому
кланявся. Правда, це тодi було, коли вiн, Iван Каламар, ходив по селу з
печаткою голови сiльради. Так було ще й тодi, коли Каламар головував у
сiльському споживчому товариствi...
- А ви до мене кланялися!
- Кланявся? Може, i кланявся... Та коли це було?
- Як я був головою сiльсько? Ради.
- А ще коли?
- Ще тодi, коли я був головою есесте...
- Не кажу нiчого, може, кланявся i тодi. Але признаюся тобi, Iване...
Гоп, Iване Iвановичу, я кланявся тiй печатцi, що у тебе була... То була
моя хиба.
- Тепер я, правда, не на горi! Тепер я йду з гори! I на вас дивлюся
всього з долини завiдуючого громадським харчуванням Забережi... Подума?ш,
начальник! Завiду? буфетами... Чайною... - смiявся уже сам над собою
Каламар.
- Хто на яку гору може, на таку пiднiма?ться. Бува?, що на горi
пiдпирають з усiх бокiв пiдпорами, аби неборака вiтром не здуло... Але хто
якими дорогами може i вмi?, такими ходить... Дороги призначенi кожному...
Та повiр менi, Iване Iвановичу, що я радiв би, коли б кланявся не тiльки
печатцi!
- Ви кланялися печатцi, що була довiрена менi?
- Ти мене, Iване Iвановичу, научив печатцi не кланятися! I я перед усiм
чесним свiтом кажу: буду кланятися людям!.. Тiльки людям!..
- Хе-хе-хе, - Каламаря розiбрав смiх. Вiн втупив похмурi очi на ковпак
з солом'янки - був посунутий набакир, з-пiд нього вибивалося бiле пасмо.
- Ти, синку, не смiйся й не думай, що я в життi робив усе тiльки
погане...
- А що ви вчинили, що ви чинили доброго?
- Я до тво?х горщикiв не заглядав. Там, де тво? мололося, я свого мiха
не пiдставляв! - рiшуче карбував од природи м'який i лагiдний Стах. Та
сказано було ще далеко не все. Старий схопився з колоди й став перед
Каламарем.- А повiм тобi, синку: те, що тобi давалося, - печатка голови
сiльради з усiма законами, правами i правдами, з усiма поклонами i
почестями, печать голови сiльського споживчого товариства з усiма
повноваженнями i повновладдями, довiреностями i передовiрами, - усе-усе
тобi давалося на вiру, у борг, з надi?ю на тебе... I зна?ш, яка бiда тепер
сталася?
- Яка? - схопився Каламар, хоч сам досi не второпав i частини з того,
про що повiдав Стах.
- Сталася бiда! Ти не змiг повернути боргу! I тепер ходиш великим
боржником...
- Ха-ха-ха! Отче преподобний! Про якi такi борги ви менi тут мелете? Ще
скажете, що я i вам довжен? Може, i вашому Iвановi, прощун би, чимось
довгую? То кажiть, прошу вас ласкаво, най вiддам усе, доки я живий i
здоровий!
- Мо?му синовi дай покiй! Най миром спочивав! А менi не вiддаси нiчим
нiколи. Бо не вiддаси i тисячам тих, вiд кого брав довiр'я в кредит!.. Вiд
iменi кого тобi давали довiр'я в кредит.
- Про який кредит ви кажете? - дивувався Каламар.
- На виборах! Про той, що його тобi давали люди на виборах.
- Так-от! Щоб я не був кредитором, вам наказую вдруге: паски святити не
смi?те! Бо коли наказ порушите, будете суворо вiдповiдати! Не смi?те бiльш
дурити людей кропилом.
- Тебе слухати не буду!
- Чому?
- Бо ти менi - не закон.
- Я вам не закон? Iван Iванович вам не закон? Люди добрi! Чу?те, що вiн
каже?
Iван Стах задивився па розсердженого Iвана Каламаря й не знав, що з
гостем ураз ко?ться. Каламар стулив кулаки, нiби готовий був ними датися
до погрози. Очима не клiпав, змiряв старого од нiг до голови, од голови до
нiг. Господар приступився до Каламаря, добродушно, по-батькiвськи взяв
його за ручища й трусонув легко, жартiвно!
- Iди виспися, синку мiй! Прийде новий день, прийде з ним i бiльше
розуму. А тодi i все буде добре.
- Коли спати, знаю i сам! А кажу вам останнiй раз: посвятите паски -
дасте вiдповiдь!
- Перед ким?
- Ви не зна?те, перед ким? О, ви менi не кажiть, що не зна?те перед
ким! Ну, хоч би й передi мною!
Та отець Стах уже притискав колiном дошку до колоди й зарубував зубцi.
Легку тирсу, що полетiла смужкою бiло? порошi, пiдхапував i розносив без
слiду вiтер. Каламар постояв ще, хотiв було промовити слово, та на нього
вже Стах не дивився. Мугикнувши iще щось, похмурив брови й рушив з двору.
Латка синього неба
Лежав горiлиць, i лишень латка високого неба у вiкнi йому синiла...
Лихо ско?лося так негадане, що досi не може прийти до себе. Котрий раз
перебирав у пам'ятi все до останнього моменту! Перед ним Iван Стах, коли
йому да? наказа й погрожу? вiдповiддю. Потiм бачить веломашину пiд
воротами й береться на не? сiдати, бо ма? ?хати до села. Уже ?де. Голова
каменем, у вухах дзвенить, у ротi гiрко, в горлi сухо, а в струнку - нiби
з нього хтось вирвав чи випоров щось. Усе од вчорашнього перепою в чайнiй,
потiм на цвинтарi.
Чу?, як кида?, б'? заднiм колесом по камiнню - вибира?ться з баюристо?
вулички од церковно? садиби на рiвний широкий шлях.
Несподiвано з-за вигину показалася вантажна машина. Кермом мерщiй
крутнув до пiшохiдно? обочини, а навпроти, як з-пiд само? праведно? землi,
вирiс у чорному довгому плащi, в чорному капелюсi дебелий чолов'яга. Страх
напав, що трапить пiд машину, тому рвучко загальмував.
Сидiння з-пiд нього вирвалося, телеснув собою на брук. Почув такий бiль
у лiвiй нозi нижче колiна, якби хтось залiзною жердиною хряснув по кiстцi.
Стрибнув набiк i тут же впав: бiль вiд ноги зiв'ялив, потлумив усього.
За машиною пороша никла на вiтрику по нивах i полях. А вiн лежав,
стогнав i оглядався, а де той невiдомий у чорному плащi, чи нема кого, хто
б зарадив у бiдi. Схопився вставати й сперся на лiкоть, щоб не впасти.
Потiм якось звiвся на правiй нозi й обережно торкнувся лiвою грунту -
хотiв ступити. Та тiльки частину ваги опустив на ногу, коли
засiкло-закололо такими страшенними болями, що аж памороки взяли й пiт
холодний виступив.
Не пам'ятав того, як, коли, хто привiз його до лiкарнi.
Не пам'ятав i того, як перев'язували калiку-ногу...
Латка густого синього неба на нього дивилася пусткою i невiдомiстю.
Безглуздя калiцтва, що впало раптом, видавалося таким недоречним -
ладен був кричати. Та не знав, на кого вилити лють,- у палатi чотири
порожнi лiжка були охайно застеленi гладенькими покривалами й чогось
нагадували йому тепер чотири снiговi могили-намети. Тiльки на п'ятому, в
кутку, коцюрбився калачиком дiд Петро Ясенова - колись перший скрипаль на
цiлiй околицi. Старому спирало дихання, тому раз од разу, сарака,
заходився таким голосним кашлем, якби хтось гупотiв у сто бубнiв. У
хвилини, коли кашель минав, хворому легшало. Вiн про щось довго собi
шепотiв, окремi слова вимовляв голосно, потiм замовкав, думав, поки знову
не починав говорити сам з собою.
Потiшним видався хворий дiд Каламаревi одразу. Тому вiн прислухався,
чи, бува, щось не зрозумi?. Та швидко докучили дiдовi примовки i
перемови...
Цiлу нiч Iван пролежав.
Нога начебто не болiла - тiльки ворухнути нею не смiв. Чоло вкривалося
холодним потом, застиглi очi тримав на вiкнi, що йому темнiло великою
чорною плямою.
Нарештi недiльний досвiт з-за Красного груня являвся на землю яснiючим
пругом. Од темного тла високо? гори синява вiддалялася спершу несмiливо, а
далi все певнiше, певнiше, аж поки не блиснуло, не розсвiтилося радiсним
ранковим ся?вом.
Тiльки тепер, змучений думками i виснажений безсонням, Каламар склепив
повiки. Та сон його був короткий. Пробудився, нiби iз гарячки вихопився. А
можливо, Iвана зi спанку рушив Ясенова?
Старий встав, коли на ранок благословлялося. Одягнув припасенi для
великодня святковi домашнi ногавицi, рясно мережану i бiлим шовком
гаптовану чисту сорочку, розчесав бiле волосся, пробрав серед голови
рiвний продiл i розпустив косми пишним прядивом до самих плечей.
Тiльки промiнь блиснув розквiтаючою черешнею бiля самого будинку,
Ясенова покiрно став лицем до сходу. "Христос воскресе iз мертвих, смертiю
смерть поправ..." - неначе комусь вiщаючи радiсне i незвичне, старий
голосно поспiшив у молитвi. Вiн далi слова уже ковтав, губив, додавав од
себе таких, що зовсiм не в'язалися купи у молитовнiм плетивi, бо тими
словами Ясенова тепер не молився, а од когось, лишень йому вiдомого,
просив благодатi, спокою, миру та щастя скрiзь i всюди.
Над лiжком Ясенови у кутку висiла скрипка на вбитому до стiни цвяшку.
Iван забачив ?? вчора, хотiв спитати старого, яким чином скрипка
примандрувала до лiкарнi, а потiм медсестра сама сказала про все: часом
сiльський музика брав вiрну подругу давнiх лiт i грав на нiй. Хворi
слухали, а вiн вигравав, поки не втомлювався...
- А ти, дiд, можеш менi яко?сь затягнути?.. - зненацька Каламар
озвався, бо надумалося вирвати Ясенову з тих свiтiв, де вiн тепер
перебував.
Даремно! Прохання послати "лiтечко тепле, порятунок худобицi од дикого
звiра i мору, а людям спокою, миру i щастя скрiзь, усюди" Ясенову захопили
так, що вiн уже нiкого й нiчого не чув.
- Христос воскрес, синку! - нарештi дiд повернувся до Каламаря.
- Драстуйте, дiду! - голосно гукнув Iван, хоч добре знав прадавню
звичку на Верховинi - у лiтнiх ще трималася - на Великдень, якийсь час по
великодню тут один до одного кланявся не як в iншi днi року.
Дiд помовчав. Сiв на лiжко, склав руки на колiнах i хитрувато прищурив
клiпки-повiки ясних очей.
- А чого ти, д?д, молишся? - Каламар застиг повернутою боком головою i
занипав очима.
- На землi, синку, все живе молиться, бо свiй порядок ма?. Коли ясне
сонечко ще спить, моляться соловiй у верболозi; моляться трави i дерева до
неба, моляться корiвка й овечка, коли лягають спати; ще i цвiркун уночi
цвiрiнчить, бо i вiн, небожатко, хоче ясно? днини в здоров'? дiждатися...
- Я, дiду, не про усяку твар, не про мiзерних хробакiв хочу знати!.. -
не дав договорити Каламар.- Я хочу знати, чому ти молишся?..
- Я?..Ясенова дивився тепер проникливим оком.
- Еге!
- Я так... Бо 'м уже звик! - Жменю до вуха старий наставив човником.
- То, дiду, поганий звичай! - Каламар гукнув сердито, бо здалося йому,
що дiд його обходить хитрiстю.
- Може, й поганий... Хто його, синку, знав... Та лiпше поганий, як
нiякий. Мене такому навчили, коли я був малий.
- Треба, дiду, переучуватися!
- Пiзно, синку.
- Треба хотiти, пiзно не буде.
- Голова стара... Для мо?? голови вже добре й так... На мiнiстра мене
пани не покладуть!
- А хто зна?? Може, ще i покладуть! - пробував жартувати Каламар.
- А ти чий будеш? - Ясенова наче тiльки тепер почав придивлятися, а хто
з ним лежить у палатi.
- Iван Каламар. Ви не зна?те мене?
- Чий?
- Iвана Задiльського! Я - Каламар!
- Ага! Задiльського?
- А я думав, що ви мене добре зна?те!..
- Отець iще робить?
- Коло хижi...
- А калiцтво, небоже, де тебе найшло? У бутинi?
- На гладкiй дорозi...- помовчавши, перегодя вiдповiв.
- То, синку, впала кара за якийсь грiх...
- А за який грiх? - нiби виправдувався й дивувався Каламар, тут
спохмурнiв i задумався.
- Аще дiлом, аще словом, аще помишленi?м... - Ясенова доводив спокiйно,
з переконанням i певнiстю у кожнiм словi.
- А ви, дiду, який такий грiх тут покуту?те? Як виджу, богу молитеся,
думаю, за невiстками уже не ходите.
- Усяке зло, усяка бiда, усяка немiч на чоловiка паде за грiх! Мала -
за малий, велика - за великий!..- Ясенова нiби й не почув злого жарту.
Каламар подумав, що добереться до старого збоку, тому поспiшив:
- А кажiть: у пiст, у великодню п'ятницю грiх на скрипцi грати?
- Не грiх!
- А коли грiх?
- Коли п'яному такого куражу дода?ш, що здоров'я губить... - Давнiй
музика тепер чув за собою провину, бо по весiллях смиком так умiв
виводити, що пiсля танцю-дроботанцю не одному доводилося сорочку
викручувати...
- Я чував, дiду, небилицю, як колись один музикант вiд цiло? череди
вовкiв оборонився скрипкою.- Каламар був радий, що розмова од нього
геть-геть далеко пiшла.
Ясенова немовби щось ковтнув, схвально притакнув головою. Далi
посмiхнувся:
- Не знаю, як з чередою,- може, хтось i мав дiло... А я двом вовкам на
скрипцi грав.
- Як, коли, де?- ураз Iван взявся цiкавiстю й схопився на лiктях, чи,
бува, дiд Ясенова не жарту?.
Старий жартувати не думав.
- Було то? зими, коли горiхи в садах геть повимерзали, а дика звiрина з
хащi в села спускалася за поживою. У М'ясницi мене i мого тезка - грав,
прощун би, на цимбалах - попросили на друге село, до Терешева. Старий
Федоран сина-одинця женив.
Коли гостинськi розiйшлися, десь на третiй, а може на четвертий, день
коло само? пiвночi я зiбрався додому i собi. "Ходiм та ходiм!" - кажу
побратимовi. А вiн - нi та й нi! Мало випив i хоче укладатися спати. Та
йому добре, бо нiяко? жури не ма?, - дома у нього нема де горобцевi
розгаздуватися, а у мене в хлiвi жеребна кобила на часi.
Пiшов я сам. Iду скоро, бо мороз тисне, палить, та й на господарствi не
знаю, що мене жде. На грунь дорога веде направець дебрями, йти нелегко, та
весело i видно, бо довкола снiги бiлi-бiлi, небо чисте i
звiздяне-звiздяне, а повний мiсяць свiтить так, як ясне сонце у днину.
З груня у долину я побiг прудко до невеликого лiска - дорога лежала
через лiсок. Раптом нi звiдси, нi звiдти, бо нi з неба не впали, нi з
землi не явилися, негадано-нечекано на дорогу вибiгли два вовки. Стали
собi - i нi вперед, нi назад. "Ну, - думаю, - тут добра гостина буде! Вже
моя кобилка ожеребилася!" А по хребту чую, як мурашки лiзуть та лiзуть
одна поперед одно?, а на головi волосся таке, як дрiт, - пiднiма?ться i
стирчить...
Я стою, i вовки стоять. Я дивлюся на них, а вони дивляться на мене. Я
рушаюся, i вони рушаються. "Будь-що будь! - думаю собi. - Так легко iз
сього свiту не йду!" I взяв я скрипку та й заграв наостанок. I такий менi
жаль учинився, що мушу молодий пропадати, а дома залишаються малi дiточки
на жiнчину голову, що видиться менi - i моя скрипка уже гiренькими
слiзками плаче. Не тямлю нинi уже, довго я грав чи не довго, пам'ятаю
лишень, як вовкове голови до неба попiднiмали i жалiсно завили самi... А
потiм взялися й зникли у гущавинi...
...Нарештi гелгiт у вухах Петра Ясенова ущух. Йому здавалося, нiби на
голову треба накладати обручi,- розпадалася од того гомону, що ним палата
наповнилася. Спершу коло Каламаря на лiжку сидiла жiнка - принесла i
печеного, i смаженого, i вареного. Потiм ввалився голова ССТ - середнiй,
червонощокий, кругленький чоловiчок. Цей собi розпитував, що, та як, та
коли, та де, знову що та як, далi нищечком з-пiд цахи вийняв пляшку, й
почалося вза?мочастування.
Було, хотiли пригостити i дiда, але той пiсля вiдвiдин онукiв вiдчув
слабiсть, повернувся лицем до стiни й удав, що спить. Мабуть, сам голова
ССТ пiдiйшов до Ясенови близько, а старий захропiв. Вiдвiдувач лишень
рукою махнув:
- Даймо йому покiй! Дiд уже сво? випив!.. Коли гутiрка хворого Iвана i
його вiдвiдувачiв натомила, хтось забачив скрипку й забажав музики.
- Д?д! Ану бери свою подружку та потiш нас маленько! - гукнув Каламар.
Марно!
- Дивний дiд! Нi пити, нi на скрипцi грати не хоче! - кинув хтось.
- Може, старий гра? лишень за грошi та дума?, що у нас ?х нема! - хтось
пустив сумнiв.
Питво розiйшлося по тiлу, Каламар наче затерп. У невиспаного злипалися
повiки, тому гостi поволi розходилися.
Небо спливало вгору легкою блакиттю, що над овидом здавалася золотавою,
бо сонце поволi хилилося на нiчний спочинок.
Латка неба у вiкнi мрiла тихим споко?м синього надвечiр'я.
Петро Ясенова вiдчув полегкiсть i захотiв глянути надвiр. Йому здалося,
що недуги од нього вiдiйшли остаточно, що вiн цього лiта ще вiзьме косу й
вибереться на Прелуки, на Кичеру з косарями - давно не бував по цих
кiсницях. Вiн уже чув, як його волосся розчiсують настоянi на травах i
пахучих зелах полонинськi вiтри, прижмурював очi на слiпуче-ясному сонцi -
таке свiтить тiльки в горах, вiдчував при?мну ломоту од кринично? води
з-пiд того предковiчного бука, що увесь порiс кудлатим лишайником та
зеленим шовковистим мохом.
В одну мить гори мовби покликали Ясенову гомоном чар, i вiн уже знiмав
з цвяха скрипку. Спершу нiби несмiливо, пробуючи звуки по струнах, потiм
певнiше, певнiше, й старий музика заграв. До палати саме збиралася входити
дiвчина в бiлому халатi медично? сестри. Та вона тiльки iмилася за мосяжну
клямку, дверей не вiдчинила, бо волiла слухати пiсню тут, перед порогом, -
боялася ?? сполохати.
Ранок i полудень, золоте надвечiр'я i та?мничий вечiр у горах,
чарiвливий шепiт ялин i богатирський гомiн букового лiсу, передзвiн овечо?
отари на полонинi i далека луна трембiти, переливи флояри i нехитрий
бренькiт дрямби, спiв колисково?, радiсть весiльно? i туга мандрiвницько?
- мелодi? усiх пiсень тепер зiбралися в дiдовiй скрипцi й струменем
виливалися...
Коли скрипка замовкла, дiд почув раптову слабiсть. Вiн зрозумiв, що
бiльше грати не зможе, тому дбайливо й охайно вклав ?? до чохла, далi
турботливо почепив над сво?м лiжком.
Пишним розчесаним прядивом на подушцi бiлiло волосся Ясенови. Прикритий
теплою ковдрою, витягнувся на увесь зрiст так, наче тепер чув повноту
спокою.
Вечiр на лице старого упав присмерком, поховав карби й повивав у
та?мничий, нiким ще не розгаданий цвiт...
Дума застигла на високому чолi глибокою печаттю, а двi руки Петра
Ясенови тепер лежали, мов спочинок заслужили собi по закону i праву довгих
лiт.
- Д?д! А д?д! Вiзьми свою подружку i забав мене! Чу?ш, д?д! -
прокинувся зi сну Каламар.
- Д?д, а д?д!.. Коли ти не хотiв усiм, помузич менi одному! Чу?ш, д?д!
- гукав-докликався Iван.
- Д?д! Слухай, д?д! Не будь гордим!.. Плачу рубля!
- Д?д!.. Не дури!.. Плачу, скiльки хочеш!
- Вуйку! Не дурiть! - скрикнув Каламар так голосно, що до палати вбiгла
наполохана медична сестра.
- Чого ви кричите, хворий? - стала коло дверей.
- Еге... старий чиниться, що спить!..- Каламар тепер уже виправдувався.
Сестра тихо приступилася до лiжка. Постояла над ним, потiм обережно
взяла руку Ясенови.
- Вiн уже не спить...
На хвiртцi гуторили бабки...
- Ой свашко люба та щира! Ви чули новину?..
- Яку?
- Що, еге, Iвана Каламаря до шпиталю поклали без ноги...
- Ой кумочко люба та солодка! I не кажiть нiчого, бо голова в мене
розболю?ться, як собi подумаю, що чоловiк пропада? нi в честь, нi в
славу... Як до такого мiг дожитися?...
- Коли святий богочко хоче покарати грiшника, розум вiдбере од нього...
Кажуть, що Iван, неборак, цiлий страсний тиждень ходив, як збiсний.
- Доки собi гiрку бiдку не найшов...
- Ой свашко дорога! Коби лишень собi! Але то тягота старшинi, терпiти
мусить небога, жiнка... Бо тепер у шпиталi лежати би, та й аж з цього
мирно вийде, буде iще, сарака, щасливий!
- Щаслива, свашко дорога, буде i жiнка, бо як ?й, небозi, коли чоловiк
у немочi?.. А як з ним сталося.
- Кажуть, що на дорозi йому явився чорний чоловiк... Та мав той чорний
чоловiк таку силу, що як на Iвана лишень одним оком мигнув, то Iван репнув
на землю! Та й уже на сво? ноги бiльше не став.
- Ба що то був, люба свашечко, за чоловiк такий? Наш ци чужий?
- Нi наш, нi чужий!.. То, люба свашко, був нечистий!
- Чорт?
- Самий чорт - Люципер, не мав би моцi, як жаба хвоста!
- Аби, свашко, до чоловiка не мав моцi, треба богу святому молитися!..
- А Каламар над богом смiшкувався.
- Та смiшкувався вiн, свашко, не просто над святим господом, а над
грiшними людьми. А то вже, свашко, ? неспасенний грiх, i кара за нього -
велика...
- Ой велика, свашко, велика! Бо хто до людей з холодним серцем i
непочтивiстю, вiд того i праведний господь лицем вiдверта?ться!
- Ма?те правду!.. Еге, ще такого не було, аби господь когось палицею
приходив бити за грiх. Одному на кару покажеться так, iншому - iнак... А
Iван, бодай не снився, еге, якого допустився грiха! Пасочки праведнi
заборонив святити. Стах з тяготи аж з нiг упав - розболiвся.
- Добре, що встав на ноги, неборак, то й нам пасочки якось сяк-так
благословив.
- Ой благословив, благословив!.. Казати нiчого!.. Великдень прийшов i
якось минувся... Але менi, свашко, не виходить з голови, не сходить з
розуму те, що Iван витворяв та виробляв на цвинтарi у великодню п'ятничку.
Видаться менi, що то? кари на землi нема, якою грiшний мiг би спокутувати.
За таку провину мусай у смолi кипiти, на рожнi пектися, вогненним мукам на
iншiм свiчi притерпiти...
- Ой кумице солодка, i не кажiть про цвинтар, бо страх по менi
бiжить!.. Коли 'м почула, як Iван ломить та кришить хрести, видiлося менi,
що мертвi з гробiв устають та й мають Iвана потрощити на сухий хворост...
- Кажуть, кумичко, що то Iван не вiд себе забороняв.
- Що кажуть, кумочко?
- Кажуть, що Iван не сам вiд себе забороняв паски святити... Що мав
такий наказ...
- А хто би йому такий дурний наказ дав?
- Кажуть, що з Тячева, а може, з самого Ужгорода!
- Кажу вам, свашко, що такий дурний наказ йому дати нiхто не мiг!.. А
коли би хтось такий дурний наказ чоловiку i дав, чоловiк ще мусить мати
свою голову, свiй розум i серце... То, кумочко, чорт заволодiв, не мав би
моцi, над Iваном та орудував, доки ним не потiшився... Бо, еге, Iван анi
до молитви, анi до свято? сповiдi не ходив...
- Може, i чорт над ним мiць собi дiстав... Але чому дiстав чорт таку
силу над хрещеним?
- Iван сам чорта на себе напустив. Бо потоптав i людський закон,
потоптав i святу заповiдь.
- Ой потоптав, потоптав...
- Одно? горiлки стiльки згарив та випив, що коли би ?? пустив, де
Тересва тече, бокора пiдняла би.
- Гадав, що усю на свiтi вип'?, а не встиг, бо йому правда показалася!
- Ой показалася!.. Ще той на свiт не народився, аби всю паленку
перехлистав та перепив!
- Ота грiшниця не одного з нiг поклала.
- Ой, коби лишень з нiг! Не одного в землю поклала.
- Кажуть, що вже не один i великий чоловiк ?й пiддався та потiм геть
пропав.
- А паленка не вибира?, ?й все одно, хто п'?,- ма?тний ци нема?тний,
розумний ци дурний... Вона однаково б'? довбнею по чоловiку... Не один
брався за розум, коли було вже пiзно.
- Кажуть, кумочки, що тепер уже такий час настав, коли кладуть п'яниць
до шпиталю, та лiкують ?х, аби горiлку не пили.
- Ой кладуть, кладуть! А я би ?х лiкувала буком!..
- Так, так, треба було i Йвана лiкувати...
- А тепер йому все показалося. Люди, слава богу, пасочки посвятили,
Великдень такий красний був i веселий, що усе живе тiшилося та спiвало, а
вiн, неборак, у шпиталю покутував - з постелi в голе небо дивився та
слухав, як зозулька на деревах кукав. Буде, сарака, пам'ятати, коли
Великдень у шпиталю пролежав.
- Ой буде, буде! Може, тепер уже i про святе подума?.
- Коли в ньому ще iскра не загасла, подума?.
- Кажуть, до Тячева його мають повезти, бо в Забережi нi лiкiв, нi тих
лiкарiв нема, якi би йому помогли.
- Ой кумочко, лiкарi i лiки всюди однакi. Але коли чоловiку ? вiк, тодi
йому ? i лiк.
- Ой так, так, свашко люба та щира!..
"Де мiй бог!.."
Холодний мiсяць падав блiдим ся?вом на мур проти великого вiкна
районно? лiкарнi й стелився латкою на долiвку палати, коли Iван Каламар
раптом прокинувся зi сну. Заблимав очима, оглядаючись в безпам'яттi.
Снiговими наметами довкола бiлiли лiжка, i вiн тут же вхопився за
обрубаний лiкарями болячий цурпалок ноги.
Половина тiла вiд пояса нила тупим болем, що млосно пробирався до серця
гострими струменями. Чулася така немiч i недолугiсть, що Iвановi здавалося
- нема сили навiть ворухнути собою. Та нi! Сперся на лiктi, задивився в
нутро тихо? палати, що на нiч забула усi зли годи i бiди, нiчого не
просила од лiкарiв, тiльки тихо стогнала в приглушеному втомою i сном
болi.
- Нiжка!.. Де моя нiжка?..- в гарячковому забуттi раптом прошептав Iван
Каламар, потягнувся рукою й став обмацувати лiжко, наче тепер шукав
безнадiйно загублене з дивною крихтою того сподiвання, що втрачене
поверне, вiддасть йому назад.
Розворушив лiкарняну бiлизну, мацнув по бинтах, i на нього пахнуло
цiлою громадою лiкiв, а цим обернуло до раптово? свiдомостi того, що з ним
ско?лося за останнi днi. Вiдчув, як чоло роситься краплями поту, як той
пiт ураз покотився лицем, i тут уже цiле тiло його впало в гарячку.
Iвановi привидiлося, нiби саме тепер од нього щось покотилося в безодню, а
вiн уже не той Iван Iванович Каламар, яким був мiсяць, пiвроку, рiк тому,
що вiн уже нiколи не буде тим чоловiком, якого всi люди знали в Забережi.
Знесилений свiдомiстю, опустився на лiжко й зненацька побрiв шукати той
найщасливiший день, який тепер мав принести йому бодай маленьку крихту
розради i потiхи. Бо згадав: саме тодi, коли пiсля операцi? гiрко-прегiрко
ридав ридма i бив головою в покрайницю лiжка, бiля нього довго-довго сидiв
лiкар у бiлому. Про що тодi не говорив, усе забулося, кудись зникло,
тiльки в пам'ятi лишилися слова: "Коли вам, Iване Iвановичу, буде дуже,
дуже гiрко на серцi i тяжко на головi, шукайте найщасливiший день у вашому
життi i думайте про нього!"
Очима байдуже повiв по нiчнiй палатi, мигнув по мiсяцем освiтленiй
навпроти лiкарняного вiкна глухiй i слiпiй стiнi, тут же заплющив повiки,
аби датися в сподiвану i бажану мандрiвку забуття.
...Довго блукав схилами над весняною, лiтньою, осiнньою Забережжю то з
вiвцями, то з коровами, з сопiлкою, потiм з косою, коли був ще легiнем;
вiн уже вiдчув музик то? пори, коли крався од батька на вечiрнi забави, та
найщасливiшого дня в життi поки не знаходив.
Каламар знову i знову брiв на Красний грунь першо? весни, що прийшла
пiсля тих М'ясниць, коли оженився. Вiн уявою знову й знову палив веснянi
ватри, перекопував паленища, разом з молодою жiнкою Марiйкою висiвав
ячмiнь та овес, бачив, як його дружина поралася увечерi коло вогнища,
готуючи страву. Чув м'яку руку жiнки, що пахла гiрським полем i лiсовим
вiтром, коли лежав лицем на ?? руцi в колибi далеко-далеко од села. З
грунiв ?м свiтили вогники, хаща притишено шепотiла радiсно-та?мничу казку,
лукаво з неба пiдморгували зорi, заздрiсне i ревниво хмурився весняними
дощами обмитий вилицюватий мiсяць.
Iван тепер уже думав, що саме днi на Краснiм групi то? весни, як
ярювали собi дво?, були найщасливiшi у його життi. Та раптово i негадано
пiдступно виринав у пам'ятi той вечiр, коли Марiйка настигла у скринi його
любаску. I вiн уже бачив обiмлiлу жiнку серед хати, бачив, як дрижить вона
вся в раптовiй пропасницi... Потiм уже бачив небогу Марiйку в лiкарнi,
коли нидiла на сухоти. I нiчого на свiтi бiлому в хворобi ?й не помагало -
що не чинив, яких лiкiв не добував, якi поради не приймав. Однi казали
барсучим жиром лiкуватися, iншi - свiжу овечу жентицю пити, хтось посилав
до ворожок, а хтось мав надiю на чорнокнижника, що проживав десь у
далекому селi i нiби вмiв не тiльки бiсiв вiдчитувати, а й знався на
всiляких зелах, що од рiзних недуг рятували.
Неборак Iван Каламар хотiв було датися до лiкаря з немiчною жiнкою, та
сама вона, небога, впала колодою впоперек дороги, як тiльки почула, що для
цього треба продати тiльну телицю; Теличку сама виходила вiд дiйка, пасла
по толоках, чекала од не? першого молока - як тут було дивитися, як тут
було годитися, що купцi мають таку повести з двору? Та й сподiвалася, що
молочко буде попивати, корiвцi молодiй тiшитися, а це уже само по собi
стане для не? цiлющим лiком...
Тiльки навернулися думки Iвана про те, як хворiла жiнка, тiльки став
перед ним той березневий день, коли Марiйка лежала в трунi пiд деревами в
тому саду, що починав випукувати нiжним зеленим листом, як його наскрiзь
пройняло болем i всi прожитi з Марiйкою щасливi днi кудись подiлися.
- Чекай, чекай! - Каламар долонею плеснув себе по холодному чолу й
дався в мандрiвку за тим найщасливiшим днем у сво? дитинство. Вiн увесь
плив на дивному кораблi з туго напнутими блакитними вiтрилами до того, що
колись так його розсмiшило й розвеселило.
I почало снуватися:
"Не пам'ятаю, в якому класi народно? школи - третьому або четвертому -
я вчився, коли у сусiдського хлопця занемiг батько. Хлопець двiчi на
тиждень ходив аж за друге село по воду з мiнерального джерела, тому не
бував у школi. Одно? недiлi вiн сказав менi, що при дорозi знайшов золотий
камiнь. Я спитав, чи не можна би на той камiнь подивитися, а вiн вiдповiв:
"Чого нi?" I я тут уже готовий був рушати в дорогу, щоб золотий камiнь
прихопити в торбу й принести додому. Та сам, без дозволу батька, датися в
дорогу через чуже село не смiв. Розповiв про все батьковi. Вiн тихо
слухав, слухав, а потiм:
- Коли, синку, правда, що золотий камiнь при дорозi валя?ться, коли
його нiхто ще не прибрав собi, iди й принеси його нам. Будемо багатi!
Я вибрався з села.
Сусiдський хлопець знав, де лежав той золотий камiнь, а я терпляче
вичiкував, коли вже до нього прийдемо. Правду казати, я журився, що нам
каменем треба буде дiлитися - захоче i побратим собi половину золота. Та
як я здивувався, коли товариш пообiцяв, що камiнь зможу взяти собi увесь -
йому досить буде нести батьковi i пляшок з мiнеральною водою. Я вже
наперед думав, якi будемо багатi, коли золото продамо панам. Я найбiльше
хотiв, аби мiй батько купив конi. Я хотiв, щоб конi у нас були сiрi, з
великими чорними яблуками, як тi, що на лiсництвi. Менi вже навiть
причувався рясний дзвiн бубонцiв-горiшкiв, дзвоникiв на шлеях-ошийниках у
коней, я в уявi бачив себе то на возi, то на санях... Отак, солодко
роздумуючи i поганяючи коней, я й не помiтив, коли сусiдський Петрик став
край дороги й показав менi громадку камiння. Я не зрозумiв, про що раптом
слово, скiльки те камiння кошту?, бо в уявi золото виблискувало сонцем.
- Що показу?ш менi?
- Золоту плиту!
Голодними очима я дивився, а де справжн? золою, чи не хова?ться, бува,
од мене, чому Петрик його видить, а я нiчого не бачу.
- Де золото? - спитав я зачудовано. А вiн:
- Еге, там!.. - показав рукою й одразу рушi?в з дороги до чорно? купки.
Я не барився - й за ним собi. А вiн нахилився до громадки камiння, зняв
плиту й подав менi. Розгублено я пiднiс камiнь до очей саме тодi, коли
знову з-за хмар виглянуло сонце - день був похмурий, сонце на небi то
зникало, то з'являлося. Тiльки променi впали на камiнь, коли вiн увесь
лускою дрiбно засвiтився, заграв, нiби палахнув iскрами, паче малими
вогниками. Я все ще не розумiв, а де золото. Тодi побратим сам узяв камiнь
до руки й крутнув ним протi? сонця так, що той iскринками аж в очах
засвiтився, мене заслiпив.
- Те, що в плитi горить, i ? золото! Що не горигь - пуста плита! -
Петрик тут знову подав камiнь менi. Я ураз не вiдав, що з ним чинити, -
класти в торбу чи кидати па громадку, золото менi не таким гадалося. I ми
нечекано-негадано ураз обидва собi розсмiялися. Смiялися довго i гак щиро,
що аж сльози потекли з наших очей.
- Зна?ш що? - сказав я Петриковi. - Камiнь цей понесу няньовi, аби не
думав, нiби його ми золотом тiльки дурили!..
- Бери в торбу й несiм!.. - мiй товариш згодився.
- Е, нi! - я тодi йому сказав. - Ми золото залишимо тут, а коли вже
будемо повертатися од мiнерально? води назад, тодi його собi й заберемо.
I ми знову розсмiялися, бо Петрик стояв на тiм, аби золотий камiнь
заховати до вiльшаника, а я заспокоював його, щоб не журився,- ховати
золото нiкуди не треба, його нiхто не вiзьме!
Камiнь з iскринками ми так i залишили на сонцi коло iншого камiння в
ярку за селом, а самi пiшли набрати з криницi то? мiнерально? води, що в
недузi помагала Петриковому батьковi. Коли вже поверталися назад, я
золотого каменя в торбу кинув, аби мав що батьковi показати.
Дорога була довга, i в Забереж ми повернулися пiзно. Дома няньо каменем
обернув у руцi вже тодi, коли горiла в хатi лампа. Я чекав, що з каменя
висиплються iскри на свiтлi, як сипалися на сонцi, а камiнь натомiсть
тiльки дрiбною лускою слiпо блимотiв i гас.
- Вiн, няньку, тiльки на сонцi блищить! - я скрушався здивовано i
розгублено, шукав виправдання для припасеного золота.
- Золото, синку, завжди i всюди блищить! А ця плита коло золота i
близько не лежала! - спокiйно батько сказав i камiнь поклав на припiчок,
додавши: - Не бiда! Буде на чому ножi гострити! Вдатний камiнчик!..
- На золотi ножi точити? - я тут розсмiявся на диво батьковi.
- Iди, iди вечеряй та лягай спати, бо нинi ти за золотом добре
находився!.. - Батько показав стiл, на якому лежала холодна страва.
...То? ночi менi приснилися великi сiрi конi у великих чорних яблуках.
Я сидiв на санях коло батька, а конi неслися широким полем, як лютий
вихор. Гриви розвiвалися чорною хмарою, копита поблискували на сонцi,
дзвiнки заливалися рясним смiхом. Батько дав менi вiжки й батiг у руку, я
на коней вйокнув, хвацько хвисьнув кербачем повiтря так, що аж стрiльнуло.
Конi полетiли ще бистрiше, я був щасливий..."
- Ото, певно, i був мiй найщасливiший у цiлому життi день! - голосно
промовив Iван Каламар i глянув по нiчнiй палатi, а чи когось не розбудив
зi сну. Нi. Всi спали. А може, хтось не спав, тiльки вдавав, нiби не чу?
голосних нiчних роздумiв Каламаря, що уже мандрував шукати нових щасливих
днiв. Перебирав в закамарках пам'ятi, наче вивуджував щось iз само?
глибини, де поховалося багато вже давно приспаного i забутого.
Морщив лоба, сутулив плечi й, зда?ться, взагалi нездатний до роздумiв,
тепер думав, думав, думав. Вiн в одну мить уже бачив перед собою Петра
Ясенову, того самого, що так щиро, по-доброму говорив, коли вiн, Iван
Каламар, зло кепкував над старим. Ясенова зараз стояв у гаптованiй бiлим
шовком святковiй сорочцi, в бiлих ногавицях домашньо? роботи, гладко
причесаний. До сходу сонця старий щось шептав собi. А потiм з вiкна упала
золота латка променiв, освiтила Ясенову, й вiн вчинився якимось дивним, не
по-земному урочистим.
- У нього, певно, було багато щасливих днiв! - промовив Каламар, тепер
уже думаючи про дiда Петра.
- У нього був щасливий i той день, коли вовкам у лiсi грав, а себе од
погибелi обороняв.
- У нього був щасливий i той день, коли я над ним смiявся, а вiн давав
менi з свого добра!..
Тут Каламар думав. а чого це старий не хотiв брати скрипку в руки, щоб
грати йому, головi есесте, побратимам, коли тi прийшли до лiкарнi в
Забережi з пiвлiтрою, печеним, вареним i смаженим... Вмить уявляв собi
дiда при грi на скрипцi. Й тепер старий стояв велетнем, бо струни оживали
i йому пiдкорялися, все довкола починало старого слухати, усе добрим i
слухняним ставало, робилося сумирним i податливим...
"Мала кара за грiх малий, велика - за великий!" - Каламар шептав i
дивився на ту половину лiжка, де мала тепер лежати його нога.
- Що за такий великий грiх я ско?в, аби на мене падала така люта i
страшна кара? - питав себе Iван Каламар i чув, як тепер усього пробира?
пекучим болем особистого невдоволення. Уже годi було мандрувати за
щасливими днями в минулу молодiсть, бо йому раптом пригадалася осiнь, коли
сам по Забережi ходив народним дружинником - жандарми завчасно понесли
ноги, радянське вiйсько було вже геть-геть далеко - гнало фашистiв, у селi
порядкувала народна влада з головою комiтету. А вiн, Каламар, у
добровiльнiй народнiй дружинi мав перше слово.
- То були днi!.. Iвана Iвановича всi боялися! - непомiтно чваньковито
протягнув Каламар. Тепер бачив себе, як походжав селом з рушницею у гуртi
тих колишнiх четарiв i десятникiв, що служили у Масарика i Бенеша вiйську.
Ураз запахло йому смачними гуляшами i котлетами - ?х по-ангельському
готувала куховарка Регiна для дружинникiв у будинку колишньо? жандармсько?
казарми з реквiзованих бичкiв i кабанцiв од тих, що тримали заодно з
чужинцем.
- От була житуха! - погладив себе по череву Каламар, дарма що воно од
нещасного випадку по дорозi геть понидiло i майже до хребта прилипло.-
Боявся за шкуру, паскудник! Виносив з пивниць паленки паленi, вина давнi.
Але аби 'м так жив, що ми звiдти не все випотрошили! Там iще мусило щось
бути... Та все одно у цього ми попаслися!.. - пригадував Каламар корчмаря
Дудуряка в той час, коли од нього цiлими ящиками та бочечками приносили на
казарму дружинникам безплатне питво для масного даремного ?дла.
- Боже праведний! От була жит-туха! - знову промовив Каламар i погладив
собi черево.До якого газди я тодi не зайшов, усюди менi честь вiддавали!
На стiл - паленка, сало, ковбаса, квашена капустиця! ?ж, роте, пий, роте,
веселися, Iване Iвановичу!.. Один тiльки голова не давав нам на всi широкi
ворота розживатися! Нашого брата круто гальмами брав на поворотах!.. Та
вiн, неборак, це все знав! - мурмонiв Iван Каламар i вже пригадував той
раннiй ранок, коли з побратимом Шуреляком прибрiв на край села до вдовицi
Пiковихи.
Два багнети були настовбурченi, дiти на печi за димар поховалися, жiнка
стояла серед хати i так стрiчала гостей. Та гостини ?м не треба було. Вони
тодi прийшли по швейну машинку, що ?? дiстала за роки служби у пана
пiднотаря Пiковишина донька Параска. Як мати не просила, як не молила
машину не забирати, забрали, та й усе! Бо, як казали, донька служила у
"фашиського пана", тому й зароблена машина для шиття у них - "фашиська".
- А може, цей день у мене був щасливий? - спитав себе Iван. Та вiдразу
задумався, бо уже чув слова Пiковихи:
"Майте святого бога при собi, Iване! Ви - свiй чоловiк! Дитина машинку
замозолила у панiв гiрко, а ви ?? забира?те?"
"Забира?мо тому, бо машинка фашиська!"
"Як фашиська, у господа праведного, коли дiвка не за спання з панами ??
дiстала, а за чесну роботу горбом i мозолем?" Давня свара у хатi Пiковихи
на вигонi за селом була немов учора, i вже тут Каламар бачив Шуреляка,
коли той виносив конфiсковане з комори, коли цупив попiд хату.
"А бодай вас взяло у синi скали! А бодай вас не принесло й на судний
день!.. А бодай ви не мали радостi з того, з чого найбiльше сподiва?теся!
А бодай вас возили на вiзку без рук i без нiг!" - чув тепер висипанi тодi
заклинання вдовицi. I Каламар у цю хвилину, мабуть уперше, почав важити i
мiряти: нi, i той день не мiг бути щасливим у його життi.
- А врештi, Iване Iвановичу, могло в селi обiйтися i без народно?
дружини. Нiхто не палив, не грабував, не перестрiчав по дорогах уночi.
Забереж жила миром i споко?м, - шептав хворий собi на докiр i тiкав од
думок про тi тижнi i мiсяцi, коли начальникував у народнiй дружинi одразу
по визволенню села.
- А може, були щасливi тi мо? днi, коли я став служебником?.. Коли
начальникував у Забережi на пунктi "Заготсiно"? - вже говорив з собою Iван
i бачив, як перед двором зi стогами недалеко залiзнично? станцi? цiлою
валкого шикуються господарi - хто здачу привiз кiньми, хто волами, хто
коником, хто у супрязi, а хто принiс па хребтi - бач, йому всього
кiлограми приходяться до розрахунку з державою.
Вагар сiно важить, Iван Iванович прийма? урядовi зобов'язання,
карлюками робить у них позначки, випису? квитанцi?, щоб бухгалтер копiйки
нарахував. I тут щось ворухнулося, заскiмлило в серцi. Каламар-бо пригадав
Андрiя Майора з сусiднього села - газда привiз сiно в здачу волами. I як
навилки клалися на вагу, так з одного вивалилася величезна каменюка.
- Ага, ти сов?цько? государство захотiв обдурити? Ти хочеш, аби
государственний скот камiнь ?в?.. Ти хочеш, аби я через тебе в тюрмi
зогнив? - гаркнув тодi я на газду так, що той пiдскочив у страху, потiм
шептав менi: "Та я, прошу вас, пане прийомщик, i сам не знаю, як той
проклятий камiнь до сiна трапив!.."
- Не зна?ш? - я знову голосно на нього. - А Сибiр зна?ш де? - А Майор
неборак аж дрижить... Отодi менi перший раз у життi в очi сказали "пане".
Кон?шно, воно таке на людях приймати нiби i не годилося, зате як при?мно
було!.. Спокутував Майор провину: ще й мо?й коровцi туго набите рядно
ставки принiс! Отодi я служив! - пришiптував Каламар у тихому лiкарняному
примiщеннi, пригадуючи сiльськi служби, сходинки вгору, зигзаги i
повороти, що до них трапляв сам, що несподiвано трапляли на нього вони.
- Iз чого воно почалося? - питав себе Iван Каламар, приплющуючи повiки.
Якусь хвилину вiн уже нi про що, нi про кого не думав й опинився в
порожньому просторi, що собою був так схожий до небуття. - Чи не з того?..
Чи не з того... - моторошно ялозив у пам'ятi проникливими догадками й уже
переносився з палати районно? лiкарнi до велико? зали районного Будинку
культури. - Так, так! То було то? ранньо? весни, коли в Забережi мали
попереорювати межi! - гарячкове зашептав Iван Каламар i широко розплющив
повiки, вдивляючись у темну стелю. Раптом розсмiявся сам над собою, бо вже
бачив себе на трибунi то? само? велико? зали районного Будинку культури з
писаними листами паперу. З тих самих листiв не просто голосно читав, а
вимучував i такi слова, що ?х тодi нiяк не розумiв. I знову розсмiявся, бо
питав себе тепер: - А як-то я довго не мiг догадатися, що то ?
пiдкуркульник?.. Гм? - мугикнув Iван Каламар, важко гiрку слину ковтнув i
дихнув так глибоко, неначе в ньому щось урвалось. Його нiздрi тепер
розширилися, бо вiн вдихав не просто настояне лiками повiтря палати, вiн
тепер уже ласував випарами буфету, куди його пiсля виступу в перервi
запросив один з тих, що за столом президi? сидiли.
Сухорлявий товариш тонкими пальцями мнув-м'якшив бiлу цигарку, питав
його, Iвана Каламаря, що той вип'?. А вiн, Iван Каламар, вiдкараскувався,
сам тягнувся до кишенi, щоб пригостити доброзичливця, але той його вхопив
за руку й показав буфетницi два розчепiренi пальцi. Мерщiй на столику
колихнулася в двох келихах горiлка й бiлiло збитою пiнявою в бокалах
свiже, пахуче пиво.
- Арьол! - сухорлявий мене плеснув по плечу, а я покiрно оглядався, чи
бачить хтось iз Забережi.
Пiсля цього моя повела вгору! Вгору i вгору! Орел лiтав! I вже в
Забережi нiчого не дiялося без орла! Дiляночка пiд хату? Iван Iванович!
Недо?мки по здачi? Iван Iванович! Позичка? Iван Iванович! Старосту на
весiлля? Iван Iванович! "Драстуйте, Iване Iвановичу!", "Яка ваша думка,
Iване Iвановичу?", "Поможiть, порадьте, скажiть сво? слово!..", "Iване
Iвановичу, щось маю вам сказати!.." Тепер задоволене поводив головою
лiворуч i праворуч Каламар, пригадуючи служби та пости, що ?х у Забережi
виконував i займав протягом лiт...
- Боже! Але той орел лiтав усе нижче й нижче! - Каламар вигукнув
раптом, спохмурнiв увесь, бо здумав, як його люди спершу сахалися, а потiм
уже обходили стороною. Вдовиця Пiковиха Каламаря нiби i не знала од то?
днини, в яку понiс з хати машинку; минав Судима пiсля того, коли його
протримали цiлу добу в льоху сiльради одно? весни в час державно? позички;
крiзь зуби з ним здоровкався Баганич вiдтодi, як велiв з садиби вiдрiзати
для дитячого садка кусень землi - на ньому поставили висячi гойдалки,
наземнi качалки. Серце кров'ю стiкало, коли Баганич проходив мимо
колишньо? нивки, на якiй квiтли колись соняхи, шумiло бадилля кукурудзи...
Певно, при зустрiчах чинився, що його не видить i Дудурякiв син Максим за
кривди старому батьковi - забути ?х не мiг.
"То вам, Iване Iвановичу, все авансом давалося!" - потоплениками
виринули в пам'ятi слова Iвана Стаха. I вже тiнями тяглися за ним, куди не
збочував, як вiд тих слiв не ховався. Тут Каламар думав, як дехто з
односельцiв уже не тiльки обходив його стороною, але i в очi важився на
смiх.
Одного разу, коли у свято наказав людям садити на сiльському майданi
дерева, довкола майдану городити плiт, старий Мацола вiдрубав, що робити у
свято не йде, бо святого бога бо?ться. "Не бiйтеся, рожном вас чорти
пробивати не будуть! Ваш грiх я беру на свою душу i на свого бога!" -
потiшав я старого, а той: "Ти, синку, мiй грiх на свого бога не вiзьмеш,
бо ти нiякого бога не ма?ш!"-вiдповiв менi Мацола. "Раз нiякого, то
нiякокого" - сказав я дiдовi. А що дума?те? Вiн робити прийшов, на мене,
правда, косився, а собi пiд нiс мурмонiв отченашi та богородицi... Боявся
мене, бо знав, що маю велику силу i над ним...
- Мала кара за грiх малий, велика - за великий! - знову мучений
безсонням шептав Iван Каламар слова Петра Ясенови. Йому стало моторошно,
коли уявою побачив, як небiжчика-скрипаля кладуть на довжелезнi носилки
зеленого кольору, як мертвого виносять з палати. Каламаря обiлляло
холодним страхом, коли вечоровi сутiнi тихо лягали на голий матрац лiжка -
на нiм ще годину тому витягався на увесь зрiст i бiлiв бородою-куделею
Ясенова. Iван готовий був тодi волати о помiч, коли на стiнi побачив
осиротiлу скрипку - нiщо, нiщо йому не говорило так про смерть, як навiки
покинута одинока скрипка.
Вiн уже думав, а чого старий ту скрипку принiс з собою до шпиталю,
раптом помiркував, а що забрав би з собою вiн, Iван Каламар, до лiкарнi,
аби йому тут було легше, аби чув коло себе весь час чиюсь присутнiсть.
Довго нишпорив по закамарках пам'ятi i догадок, нi на що вартiсне не мiг
натрапити, поки знову не згадав оту плиту з золотавою лускою. "О! ??! Саме
?? собi я взяв би до шпиталю, аби вона менi нагадувала той смiх веселий,
коли няньо повiв: добрий камiнець, буде на чому ножика поточити!"
Каламар трiшки-трiшки забавився й знову думав про скрипку Петра
Ясенови, про те, що бiльше важить i кошту?, - плита чи скрипка. Тут довго
не мiг дiбрати ладу, поки нарештi не стиснув губи й заздрiсне не промовив:
- Вона була його богом!..- По лiкарнянiй палатi пiшло гомоном, i вiн
чув, як тiло наскрiзь протина? тремтливий бiль. Сягнув рукою до пальцiв
здорово? ноги - була холодна-холодна.
Склепив повiки, щоб заснути, втекти од настирливо докучливих думок. Та
марно, бо вони йому не давали спокою, бо напливали все новi, новi. Вiн
шукав уже, а де його скрипка, що по нiм залишиться й нагада? так, як
нагаду? Петра Ясенову. Думав, де тi сади, що ?х насадив, будинки, що ?х
побудував, дороги, що ?х проклав, сини, що ?х виростив i виплекав. Садiв у
квiту не бачив, будинкiв не знав. Дороги перед ним не стелилися, а сини
над ним не стояли... Вiн чув, як щось велике прокотилося на шалених
бистринах повз нього, як вiдбувалося немилосердне спустошення, коли щось
чинив i не думав, що чинить, коли говорив про людей i не думав, що
говорить, коли звертався до людей i не важив, що i як каже ?м...
"А бодай ви на гладкiй дорозi ноги поломили! А бодай вас свята земличка
i по смертi не приймала!" - тепер чув тi страшнi прокльони вдовицi
Пiковихи, що кидала на голови ?м, коли з Шуреляком вже були в кiнцi
городу.
- Мамо, люба моя! Мамко!.. - вигукнув раптом Iван Каламар i вхопився за
голову у тiй розпуцi, коли вже усе здасться далеким, далеким i загубленим.
- Я над тою небогою смiявся тодi! Яким я дерев'яним, кам'яним був! Вона
плакала, а я смiявся!.. Я смiявся, а вона плакала!.. - повторяв i
похитував головою Iван Каламар, чiпко стискаючи ?? мiж двома дебелими
долонищами.
- Ха-ха-ха! - несамовито розсмiявся раптом, i нiхто би вже збагнути не
мiг, з чого Iван Каламар смi?ться, впиваючись очима в пiтьму лiкарняно?
палати.
- А хiба кожен на землi не мусить мати свого бога?.. Малого,
великого... - Нiби Iван Iванович уже не просто говорив, а щось
витверджував, доводив, когось невiдомого i далекого запитував.
- А де мiй бог? Де мiй бог? - голосно гукнув i опустив здорову ногу з
окрайницi.
Тиша нiчно? палати нiби кепкувала над ним - нiхто не прокинувся, нiхто
не зайшов з коридора. Усе, зда?ться, в лiкарнi помовкло, поснуло, вимерло.
Один тiльки Iван Iванович Каламар сидiв на лiжку, застигаючи ногою з
покрайницi до само? долiвки. Йому тепер було дивно не по собi, обмацував
здорову праву ногу й тримав долоню на незвичайно гарячому лiвому цурпалку
вище колiна.
- У мене вже нiколи не буде нiжки... Буде залiзо... Буде кусень
дерева!.. Буде скрип...шептав Каламар. Затулив чiпко зуби й почув, як
скрип сухо рубонув по його цiлому тiлу од само? голови до нiг.
- Нi, нi!.. Я дiстану пенсiю! Я заробив собi ??... Я заслужив собi
??... - потiшав себе Iван Каламар, нiби тепер уже хапався за невiдому досi
рятiвну жердку по дорозi на житт?ву кладку, що ?? мусив - хотiв чи не
хотiв - перейти над бездонною пропастю.
- Нi! Нi! Ми ще себе покажемо! Ми ще пропали не зовсiм! - знову гукнув
у просторiнь нiчно? палати, вдивляючись у сутiнок.
Хвильку уже нi про що не думаючи, сягнув до сусiдського лiжка за
милицею - либонь, хотiв спробувати, а як то воно на однiй нозi буде
ходитися.
Тiльки торкнувся дерев'яно? роздво?но? палицi з твердим поперечком пiд
плече, тiльки ткнувся незграбно стопити крок на однiй нозi, коли ураз
збагнув, що бiльше нiколи йому не дихнути повiтрям трав i ялин па Красному
грунi, не бачити далеких обрi?в з полонини, не брати до рук анi коси, анi
вил, щоб кинути сiно до оборогу, не йти йому бiльше перед санками з сiном
у бiлу зимову пору з гори, бiльше не ступати по рiллi за плугом з твердо
затиснутими чепiгами в руках, - Iван упав i зойкнув:
- Де мiй бог?
I заридав...
Дво?ста музика
На довгiй дубовiй колодi пiд високим тином всiлися рядочком дiти.
?х широкополi капелюхи на штахетинах стирчать опудалами лякати ворон чи
безцеремонних цвiрiньчливих горобцiв, бо дiди на честь свого побратима -
старого Каламаря - оголили голови, аби i цим подiлити сум та жаль, що упав
на обiйстя.
- А ви, куме, не зна?те, чому неборака Iвана привезли з шпиталю не до
то? свiтлицi, яку собi сам поставив, а положили його в родинне гнiздо? -
Iван Сопун озвався до Федора Коциби, коли той на колодi лiворуч туго
набивав пiпу-череп'янку тютюном-зеленцем.
- Гм...мугикнув Коциба. Стулив губи й помовчав. Потiм хитнув головою,
повiв очима до хати пiд покорюженою дощами i лiтами ветхою буковою
дранкою.
- То, куме, так по природi i ма? бути: де чоловiк уздрiв свiт, звiдки
чоловiк пiшов топтати - бодай святилася - зелену землицю, звiдти його
мають понести i в сирий грiб! - Коциба говорив тепер повагом, наче мiряв
кожне слово, а зiгнутий в колiнцi його вказiвний палець вгортав тютюн до
пропечено? ватрами, просмалено? самосадами пiпи твердо i з тим смаком,
коли курцевi уже чу?ться тютюновий дим найсолодшим у свiтi за всi i
всiлякi ласощi.
- То, свате, мертвому вже все одно, звiдки на цвинтар його понесуть до
ями - з родинного гнiзда ци з-пiд плота...-махнув рукою Гриць Даниляк -
колись iз старим Каламарем на пару водив бокори по Тересвi, вiдбував
вiйськову службу в гусарах за цiсаря по фронтах, тому, певно, i прийшов на
садибу Каламарiв, щоб взяти i собi з побратимового смутку.
- Ей, брате! Такого уже не кажiть! Бо я вам правди не дам! Чоловiк - не
тварина! Еге, давно ще й для загибло? худобини було марговище! Там ??,
сараку, закопували... Коли чоловiк iде в останню дорогу з родинного
гнiзда, а не звiдки-будь, то... як би вам i казати... - Коциба запнувся,
стулив губи i потер чоло долонею. Далi вийняв з татки-шкiрянки на боцi
вогонь - урвав кусник огнива в сушеного, вареного трута, прищепив його
пучком пальця до кременя й по ньому кресалом чиркнув зо тричi так, що
вiхтями сипонулися iскри. Потягнувся тоненький димок, i запахло паленим.
Старий махнув огнивом у повiтрi, поклав вогонь до люльки, смачно чмокнув
до себе з пiпи й пахнув ?дкою сизою хмаркою. Доки старий Коциба викрешував
вогню, i думка прийшла, чим ма? вiдповiсiи Дапиляковi:
- То, побратиме, коли свiт бiлий засвiтиться чоловiковi дниною на тiм
мiсцi, на якiм до нього прийде i темна нiч, ? таке, якби дорога починалася
i кiнчалася, якби ранок був i вечiр був, весна була i зима була!..
- Е, то ви, Федоре, бесiду собi не забудьте, щось у дуже далекi i крутi
дебрi зайшли! - встряв раптом Сопун. - Я думаю, коли ще жива старшина, а
дiти помирають, старшинi не так гiрко, як в останню дорогу дiти iдуть
через тi пороги, через якi, небожатка, цабали маленькими на чотирьох, якi
переступали у золоченому вiнку, коли женилися або вiддавалися... - Сопун
говорив глибоким грудним голосом тою бесiдою, що скидалася чимось на
м'який i протяжний спiв у горах. Та дiдове швидко зiйшлися на тiм, що
нещасливi батьки, якi ховали дiтей. I нiхто на заперечення не сказав
жодного слова, коли Якiв Фанага прорiк:
- Я волiв би тричi помирати сам, аби 'м не мав тiльки один раз ховати
сина!..
Дiдове на цих словах помовкли, бо кожен пам'ятав день перед зеленими
святами, коли з лiсу привезли забитого колодою Данила - сина Фанаги.
Розмова всiх пригнiтила, а казати правду - у дiдiв на довгiй житт?вiй путi
було чимало й гiркого, а воно на дворi з мерцем не лишень споминалося, а й
вiдлунювало пекучим болем. Мало-помалу дiдове переходили до iнших бесiд, а
Петро Тюх видався таки собi добрим мудрецем, бо зiтхнув:
- Що кому, чеснi людкове, написано у книзi, того вiн мусить зажити -
воно його ма? найти, - нi пiд землю, нi пiд воду не захова?ться! -
промовив Тюх гречно i статечно, а всi розумiли - слово мовиться про Iвана
Каламаря, що у батькiвськiй хатi на двох складених докупи столах лежав
мерцем.
- То ма?те правду, Петре! Кожному, коли приходить на свiт, пишеться у
книгу, яку буде мати дорогу i рукомесло, якi гаразди його стрiтять, а бiди
знайдуть, яко? долi буде - щасливо? чи нещасно?... Ще i смерть йому
приписана така, яку собi заслужить... Але я вам кажу по свому дурному
розуму: чоловiк мав кожен день, всяк час думати i гадати сам, що вiн несе
з собою, що у нього в головi i серцi, що вiн залишить по собi? Бо ще
такого не було, аби звiкував та на цуратки зносився на цiй землi - кожному
приходить кiнець... I в цьому одному ? велика справедливiсть... - вдався
мудрувати Фанага так, наче i вiн нiяк не хотiв вiдводити бесiду з то?
дорiжки-стежечки, по якiй од початку пiшла.
- Правду ма?те! Бо вчинене добре i лихе чоловiк залишав по собi людям!
Нiкому iншому! - згодився Тюх, i тут уже дiдове од давньо? хати Каламарiв
пiшли згадками в давнi лiта. Вони спершу поминали колишнiх господарiв, що
любили сади й по собi залишили не одну яблуню i грушу, поминали майстрiв,
що на усякiм дiлi добре зналися. Й так слово по слову перевелися до то?
бесiди, в якiй про старостiв села повiдалося. Давно забуте, понесене
прудким плином скороминущих лiт, зринало в пам'ятi й оживало, а з ним
молодiли i самi дiди. I кожен уже повiдав щось сво?, зда?ться, iншим
невiдоме. Або ж вiдоме i зовсiм мало, й вiд цього дiди багатiли ураз.
Прийшов до пам'ятi прадавнiй староста Григiр Смик - сам любив сади й добре
знався на них. За його служби до села з-за тридев'яти земель навеснi
привозили всiлякi саджанцi, люди купували ?х i сади собi заводили. Уже
мало в селi хто пам'ята? Смика, а посадженi за нього сади навеснi
квiтнуть, восени пахнуть яблуками, i в них сам Смик живий!.. Ще й на
могилi дав собi яблуню посадити.
Федiр Коциба нагадав про Юрка Бучину. Старостував Бучина геть-геть
давно i попри те, що умiв ладити з панами - великим податком село не
обкладали, - був тихий i спокiйний, любив дороги й мости. Саме при ньому
через Тересву лiг мiст iз залiза й бетону - аж до Праги Бучина ?здив, у
самого президента клопотав... При ньому було поставлено також довговiчнi
мiстки по присiлках. Вiдтодi вже не бувало повеней, якi рушили б ?х... Не
помiтили дiди, як ?х купка обросла цiлою громадою, як уже ними повiдалося
про Андрiя Граба. Коли цей служив громадi, у селi побудували велику школу
i кооперативу. До цього школа була у ветхому церковному будинку i чотирьох
селянських хатах. Кооперативна крамарня будувалася, щоб збити цiни по
лихварях, та й щоб громада мала зиск з торгiвлi, не самi тiльки зайди.
Отак кожен з давнiх сiльських вожакiв дiстав сво?. I найбiльше гiркого
смiху та огуди було, як повелося про Дмитра Сука i Федора Дудру. Бо всi
тут зiйшлися на тiм, - нiхто перечити не смiв i не мiг, - що в селi нiчого
доброго Сук по собi не залишив. Хiба п'ятьох копильцiв-байстрюкiв. А Федiр
Дудра видався таким гiрким п'яничкою, що, неборак, пропив не тiльки
кооперативу, а й одно? зимово? ночi по дорозi вiд Зельманово? корчми сам
трапив до замету, тут заснув i закачанiв.
Хтось iз слухаючих кинув, що Дудра взагалi був не чоловiк, а "барахло",
при цьому хтось голосно засмiявся. Iншi мовчали й думали. Тому, либонь,
смiх один здався тут таким легким i недоречним.
- Ей, дайте собi покiй! Досить було старостам! Були люди, а була i
нiчужка! Нема села без болота, а лiсу без терня! - рукою махнув Андрiй
Сопун i повернувся до Коциби:
- Кажiть, Федоре, чому пiпу кресалом палите, а не сiркачем? Куриво май
смачне ци копiйчину за сiркач шкоду?те?
- Чому палю огнивом?.. Копiйку не шкодую! Палю тому, бо сiркач мене
злим сопухом душить, а кресалом чиркнув - та й готово!
Дивним видався доказ Коциби про перевагу крицi i кременя над сiрником
для дiдiв i тих, що ?х тепер обступили. Та нiхто не промовив i слова. Бо
саме в цю хвилину надворi показався Iван Стах. Високий, зсутулений, вiн
ступав важко, мов на плечах нiс тягар не по силi. Вiд дощатих ворiт
дорiжкою Стах пiшов прямо до хати, що тепер дивилася на широкий бiлий свiт
вiдчиненими вузенькими вiкнами, блимотiла слiпим пломiнцем свiчки-вощанки,
мурмонiла дiдом Ребричкою - дочитував останнi псалми царя i пророка
Давида. Хата Каламарiв пахла канупером, м'ятою, чабриком та iншими
верховинськими зелами, що ними був прибраний та обкладений Iван Iванович у
довгiй трунi з бiлих ялинових дощок.
Дiди поволi пiднiмалися з колоди, кректiли, випростовуючи засидженi
костi.
Стах переступив високий порiг з сiней до кiмнати. Тут на довгiй лавi
сидiли скрушенi бабки, жмуточками тримаючи коло носа мароян, буждерево i
васильок. Пiд столом на давно закинутiй iржавiй лопатi попелом сiрiли
дотлiлi жарини, над головою Iвана по останнiй сторiнцi псалтиря нипав
невисокий, непоказний, в раменах згорблений од лiт, що лягли важкою ношею,
дiд Федiр Ребричка. Вiн не звiв голови од псалтиря, коли старий Iван Стах
опинився над мерцем iз складеними пальцi мiж пальцi руками.
"Ув-ва-а!.. Ув-ва-а-а" - почув умить Iван Стах голос немовляти,
побачив, як бризнула в кадцi вода, коли до не? занурив хрещеника. Дихнуло
ще запахом ладану i свiчок, а потiм уже бачив Iванкову маму в бiлiй
вишиванiй сорочцi, гаптованiй шовком i мережанiй дрiбною стрiчкою, в
квiтчастiй спiдницi серед лук i нив з хлопчиком за ручечку тодi, коли сам
вiв громаду полями для благословення i освячення посiвiв. А тут йому поле
уже запахло зелом i колосом, плодом i проростанням трав, небо засвiтило
високим сонцем i далеким-далеким овидом. А потiм усе зникло, бо перед
Iваном Стахом умить став високий, дебелий, по-злому впертий i
непомiркований при словi Iван Каламар у ту великодню п'ятницю зовсiм
недавно, зда?ться - вчора...
- Iванку, Iванку!.. А що ти менi казав?.. - промовив Стах i погладив
Iвана Каламаря по холодному лицю.
На дверях дiди розступилися, бо входив дяк - невисокий, недолугий в
плечах Панас Скорух з молитовною книгою...
- Благословен бог наш!.. - прорiк Iван Стах таким молитовним голосом,
наче у ньому щось безнадiйно i назавжди урвалося.
Скорух затараторив скоромовкою "святий боже", "отче-наш", далi цiла
громада жiнок, дiдiв спершу строкате й незiбране, потiм вирiвнюючи, бiльш
злагоджено й злагоджено заспiвала:
- Со духи праведних скончавшихся душу раба тво?го, спасе, упокiй,
сохраняя ю во блаженнiй жизнi, яже у тебе, человiколюбче!..
Тропар ворохобне заметався по кiмнатi, забився по кутках, вiдтак крiзь
вiдчиненi вiкна бентежно вирвався надвiр, закрутився мiж зеленими деревами
саду й поплив усе далi, никнучи i нидiючi? в далекому просторi.
Коло само? печi при входi у переповненiй людом кiмнатi стояв без межi
та краю одинокий старий Каламар. Якби високi гори посунулися i привалили
його, було би йому легше. Побiлiле волосся на головi збите й покуйовджене,
глибоко посадженi очi покаламутнiли i виблякли, лице сполотнiло. Вiн
дивився в той кут кiмнати, де правилася похоронна треба, i тепер нiчого з
молитов не чув, нiкого з присутнiх не бачив.
Кобись не пив, мене не бив,
Я би тя любила,
Та на кожну недiлицю
Кучерики вила!
Ой та кучерики вила,
Кучерi чесала,
Кучерики пригортала,
В личко цiлувала! -
зринула пiсня-коломийка за тим весiльним столом, де сидiв жених - Iван
у золоченому барвiнку, де сидiли сватове та кумове, де гостилася уся
Каламарева родинка - близька i далека. Пiсню спiвало зiгрiте музикою i
паленкою жiноцтво тонко, доладне й душевно, а тут вривався у спiв завзятий
парубоцький голос владно i дужо:
Ой та ми ся та любили,
Та ми ся не знали?
Того дуба iзрубали,
Де ми ночували...
Старий Каламар при цьому спiвi уже бачив тiльки свого сина Iвана, що за
столом стояв з великою зеленою пляшкою в руцi й тягнувся до сво?х
побратимiв-парубкiв, аби налити кожному на прощання з парубоцтвом сво?м.
Гостi випили гуртом, потiм музики вдарили по струнах, i жених перший
вибирався з-за столу до танку.
Каламар сахнувся ближче до порога й сперся плечем на одвiрок, бо з
жахом подумав: на цих столах пригощалися кумове тодi, коли малого синка
нарекли Iванком, на них лежав великий весiльний коровай молодо? з
барвiнковими вiнками молодих, на них воском стiкала свiчка тепер...
Думав, що легше було би йому, коли мiг би собi заплакати.
А сльози як заклялися - не текли...
Блиснула на сонцi мiдь.
Запiзнiлi хлопцi шикувалися громадкою пiд тупий приглушений стукiт
молотка, що ним прибивали вiко труни.
Надривно, незлагоджено, то з хрипотом, то з натужним писком, подули
самодiяльнi труби.
Марш колихнувся на габах зелених весняних хвиль довколишнiх садiв i
лук, а коли до нього впало запопадливе i розмiряне гупотiння бубна, на
церковнiй вежi бомкнув похоронний дзвiн. З двора Каламарiв челядь рушила
повiльно за устеленою верховинськими барвистими ковдрами вантажною
машиною. Звисаючi борти чомусь нагадували збитi крила велетенсько? птахи,
що тепер уже не ширяла в повiтрi, а безпорадно волокла ними по землi.
Натовп дробився громадками. Уже нiхто не спiвав, не молився, бо Iван
Iванович плив на мелодi? мiдних труб, на тремтячому гомонi церковного
дзвона, що хвилями котився до самих гiр, далi вiдкочувався знову, глухо
перелунював мiж горбами, не долинаючи до високого i далекого Красного
груня.
- Та, кажете, вуйку Федоре, що до Iваново? ноги iмився бронт? - Андрiй
Сопун озвався до Федора Коциби, що йшов мимо.
- Iмилася до ноги трутизна... Тричi рубали ногу небораковi. А коли вже
дiйшли до самого клуба, трутизна перенеслася до серця... Мусив, сарака,
помирати... - стулив губи Федiр Коциба й на "все пропало" похитував
головою.
- А кажуть, що до серця тому, бо лiва... Коби права - з недуги вийшов
би...
- Не вийшов би! - знову рукою махнув Коциба. Хвильку Сопун iшов мовчки,
у головi щось важив, а потiм:
-.Коби права - вижив би... Бо права - дальше вiд серця.
- Не вижив би!
- Гм... А чому? - нiяк не мiг заспоко?тися Iван Сопун.
- Бо дiло не тiльки в нозi. Трутизна з'?ла всього Iвана, i вiку йому
вже не було. На фронтi, еге, вiдорве ногу, та й чоловiк, сарака, вижне. А
тут упав з лесипеда, вдарився й загибель собi знайшов...
- Коби чоловiк знав, де впаде, простелив би собi... - значуще, на?вно,
так нiчого i не дiбравши, промовив Сопун.
- Коби знав... - усього кинув стiльки, нiби од примусу, на доважок
Федiр Коциба. Далi уже йшли мовчки.
Коли процесiя вибралася на цвинтар, сонце золотим вершником вмощувалося
до сiдловини Делуца.
Над розритою пiсною землею промовляв голова есесте так, що селяни
вперше могли справдi задуматися, яка то незвичайна людина в Забережi пiшла
з життя. Дiди похитували головами, зажурено морщили чола, а жiнки тут-там
схлипували i притуляли до уст жмутки пов'ялого i порев'ялого васильку та
марояну тодi, коли гори не дихали вiтриком i було тихо, тихо...
Знову курликали журавлi...
Ранковий осiннiй вiтрик куйовдив i пелехатив ялини на межi довкола
цвинтаря. Старий Каламар пiднiмався схилом угору. Пiд пахою лiво? бiлiв
тесаними брусками цупкий дубовий хрест. Правою тримав на плечi рискаль. За
ним повiльно чвалав Федiр Ребричка. Нiс саджанця черешнi-трилiтки -
крислато?, з довгими, за лiто вiдрослими тучними гонами.
Ребричка тепер думав, як напровеснi - було це, зда?ться, перед самим
Великоднем - Iван у чайнiй примушував його пити паленку, продавати вiд
старо? мiх картоплi, знiмати гачi... Оберталося в головi сказати усе
Каламаревi про його сина. Та так i промовчав. Либонь, тому, що нагорнулася
iнша думка: ба, де поховали в Тячевi Iванову ногу?.. А потiм спало на
гадку, що iще сьогоднi мусить прочитати акафiста богородицi над пачкою
солi. Авдотя Лiсникова принесла для молитви ще вчора з ремством -
босорканi цiлком забрали вiд корови молоко...
Як сватове вибралися на широку долину, постояли мить, передихнули. А
потiм поволi побрели до Iваново? могили. За лiто черлена пiсна земля
влежалася й осiла, фарбований суриком стовпець вицвiв i взявся лускою.
- Еге, свате, дивiться!.. Пирiй пророста? на всякiй бiднiй землi! -
Ребричка ткнув ногою в зеленi паростi, що стрiлками пробилися по кра?чках
могили.
- Той, свате, проросте!.. Той не бо?ться нi спеки, нi вiтру. А сльоту
любить, - звiв голову од викопано? ямки старий Каламар, тiльки що
припасувавши хреста коло стовпця з обмитим йменням на табличцi бляшанiй.
"Тепер ?? може обмивати!" - подумав i задивився на ремено з глибоко
випеченими розжареною крицею лiтерами синового ймення так, наче тепер уже
в цьому була вся його вiчнiсть...
З полонини дуло вiтриком.
На землю поволi стелився жовтiючий лист.
Федiр Ребричка довкола черешеньки втоптував порозкопуваний грунт.
Кру, кру... кру... кру, кру... - раптом показався з пiвночi на пiвдень
журавлиний ключ.
Кру, кру... - лягало уривчасте на чагарi по обочинах, никло в далеких
нетрях, падало, нiмiло й знову озивалося.
Старий Каламар поволi звiв очi на довгу мережку в синьому небi й
дивився, дивився, спершись на рискаль.
- А вони, Федоре, еге, свiй закон добре знають! Бо пригрi? весна -
знову над нашими горами полетять...
Ребричка став i собi, задивившись на журавлиний ключ.
- А кажiть, Iване! Хто ?х навчав цього розуму? Хто ?м дорогу показу?
туди i назад? Хто ?м знати да?, коли треба вiдлiтати, а коли треба
прилiтати?..
- Природа, свате!.. На землi ще й камiнь свiй закон ма?!..
Дiдове стояли, стояли.
Журавлi вiдпливали все далi, далi, нидiли на обрi?, що сам починав
тонути у вечоровiй млi.
1965 р.
=====================================================================
ОЛЕНА
(Казка)
Музика рiзко вiд уха заграв, а бас то загудiв, то, в лад вибиваючи,
моторнi дiвчата аж пiднiмав; а хоть ноги потомленi - до круглого рвалися
танка; гарнi хлопцi в пiдкови до складу кресали, позираючи радосно кождий
по своей дiвчинi; сваненьки з молодцями, стиснувшися в кутку коло
припiчка, хоть дрiбненько, но частенько витрясали крупник iз чарочки, не
дбаючи, собi раденькi, на старих сво?х довговусих господарiв, на другiм
боцi в кутi, коло скринi, спорою мiрою попиваючих. Було то весi-л?чко...
- Гей, хлопцi, чи спите!? Що-сте ся позабували? - кликнув гожий
дружбитонька - з великою, шовком шитою хусткою у бока, - досадним голосом.
- Дiвчата радi би гопцювали, а в вас якби душi не стало!
Махнув шапкою, вiнцем барвiнковим стрiйною, погладив чорненький, хоть
невеличкий вус, розгорнув воло-сячко у чола, глянув по дiвчатах; винiс
одную з калинового луга, напретив музицi - "або грай, або грошi вiддай!",
моргнув на Юрця, i станули до шпаркого козачка.
[Д р у ж б а]
Хоть з дерева лист упав,
Морiг половi?.
Весiл?чко господь дав -
Радо нам ся дi?!
Ю р ц ь о
Хоть надворi нiч темна,
Гей,темна ночонька,
В нас свiтличенька ясна,
Краснi дiвчатонька.
Д р у ж б а
Сокiл в бiлий двiр влетiв
К чорно? галоньцi;
Княжиненько наш приспiв
К русiй дiвчиноньцi.
Ю р ц ь о
Нуте, жвавi хлопаки,
Легiники горнi,
Витинайте гопаки,
Хлопчата моторнi!
Ба й свахи не дармували. Бо i ?м не йно що всiм разом саджати коровай -
ще i потанцювати конче, щоб ся коровай вдав красен, та ясним сонцем на
столi засiяв, та й добру долю принiс.
А Олена, пишна княгиня, як русалочка, гарна, ще раз вiнком барвiнковим
золото-зеленим стрiйна, ?х веселiй придивлялась охотi та часто в легкiй
коломийцi розковану русу косу на легкий кругом пускала вiтер.
Бач! - i наш вдалий Василько приспiв дарити нашу княгиню; хоть о пiзнiй
вечерi, но стане вiн за те? зо сво?ми красними спiваночками.
- Щось ти нам сумний, та й сам... Кажи, може, яка лиха пригода?..
Приступив i старий батенько, сивий голубонько, та принiс спорий кухоль
горiлки з медом.
- Но, жвавий козаче! Бодай здоров був! - надпив i подав ?му. - Вiдав,
утомив-?сь ся, покрiпи сили.
Вiдобрав, подякував, поставив, втер лице та й став промовляти:
- Вертаю iз Дубровнич, були-смо у дворi просити пана старостича на
весiл?. Вiн, бачимо, не дуже нам рад був: схнюрився, люто по нас глянув,
вiдвернувся. Но небавком знова промовив солодко; вложив Семенковi кiлька
талярцiв ясних в жменю, обiцяв прийти та й вiдправив. Але видко було по
нiм якуюсь нерадiсть. Не встигли-смо вiдойти, може, на двайцять крокiв:
"Семенку!" - кликнув, вiдчинивши оконце. Семенко, як стояв, поскочив iд
дворовi. "Скакай, - казав менi, - домiв, я духом приспiю".
Уже заступав-?м к долинi, мав-?м скрутити поза високу могилу татарськую
Оглянувшися назад себе, взрiв-?м, - сила при вечiрнiй мрацi доглянути льзя
було, - Семенка. Спiзнав-?м го по легких ногах - спускатися вискоком ко
старому крутому шляховi, що то о нiм так много старi повiдають люди. Куда
?му шлях? - не знаю i не вгадаю. Щось то лихого буде: лисиця м'я перебiгла
та й ворон на хрестi сiм раз закракав. Але док житя ми стане, не забуду
того козака з бандурков i густокрутою бородою, котрою декуда сивий кудався
волос: як верг на мене чорним соколим оком, як би гранею м'яч обсипав. Вiн
тогдi саме, коли-смо ступили на порiг свiтлицi у дворi, кiнчив спiванку
тими словами:
. . . . . . з татарськой неволi.
Кiнець мо?й пiснi, кiнець i недолi!
* * *
Сонце спочило, смерклося. Тиха пiтьма насiла тихi та узькi звори. Вiтер
буйний осiннiй метав хмарами вiд верха до верха i гнав споловiлим листям з
гiр в темнi роз-доли, то знов пiд круту стремену, скриплячи голими гi-лями
вiдвiчной дубини, мов величаючися сво?ю лютостiю, а ругаючись з ?х недуги.
Звiр шелепотiв чагарами за жиром, часами вовк, голодом пертий, дивими
завив голосами. Перiстi опеки, заклятi над безвiстями стояти, здавалися
при настиглiй нiчнiй мрацi проживати та сво? мiняти становища,
проходячися, мов нiчнi мари, бо, як то кажуть, "у страха великi очi".
Смiло ступав вiдважний Семен по круглiм грехотi i по розметаних костях,
переступав колоди, пiдносячи високо ноги, i з притиска ?х ставляв, щоб го
яка мара не пiдбила. Чорна пiтьма го за очi хватала: скоро взрiв тумани по
корчах, волосе му горою ся звело, кров ся стинала, а страх за серце як би
мертвець зимною ймав рукою. А нельзя казати, щоб не мав вiдваги, бо ся не
раз добре довело! Але змаленька чував о заклятих дiвицях, о скаменiлих
лицарях, о недоступленних про змi? райських птицях, то о однооких татарах,
людо?дах, великанах i о многих iнших лихих духах. А скоро то всьо стануло
на умi ро?м (а час - нiч темна, i мiсце - гори, дебри, i чагари по тому
були), то тогдi i найсмiльшому трусом ставати. I Семен, посмiховуючийся на
зазiр вовка або медведя, при найменшiм лопотi застигав, бо то, вiдав, з
лихим - не з пирогами.
Замаячiло в далечинi гей ватров широко розложеною. Було то ему, що
женчикам в жаркiм лiтi вiтрець холодненький. Вдивився в ню цiлою душею, а
радiсть в его душi калиною зацвiла, i втихомирився дух его, як природа по
шайнiй тучi, i зрадувалося серце в нiм вельми, як коли би ясне лице своей
Олени взрiв... Затрiщало корчами по сухiм ломачю, та й го переймило -
скаменiв - заголосило:
....... з татарськой неволi.
Кiнець мо?й пiснi, кiнець i недолi!
Прожив, бо спiзнав Данилка, що го у дворi видiв, - що то так дико i
люто, як розбишака, виглядав, що то на обiцянку пана бути на весiлю к
стiнi по-бiсовськи ся усмiхнув. Утiшився, видячи его, а зрадувався бiльше,
скоро вчув: "Одна нам дорога!" Стис го за руку, i побратались, i разом
вдвiйнi ступали кремiнчатою стежкою пiд круту гору к високiй ватрi.
Пiдойшли на мiсце. Семенко, взрiвши iз-за дуба кiльканайцять бородачiв
при широко розложенiм вогнi, наганув си дванайцять розбiйникiв в казцi, що
вiсiльця вiдрiзали i пекли на рожнi; налякся, спинився, анi кроком
наперед,i мав ся вертати.
- Не страхайся, - промовив Данилко, - не такий дiдько страшний, як го
малюють. Приступи, тадже ти христянин - не враг, не бiсурман, лише бiдний
селянин...
- Мабуть, наш жвавий бандуриста Данилко, - озвалося кiлька грубих
голосiв. - Несе вiн нам щось потiшного; для него нема нi ворiт, нi
залiзних дверей!..
I доскочили в сторону, вiдкiль голос йшов. Привели обох, згорнулися к
Данилковi всi, питаючи, яким свiтом довершити ?м гадку; бо Данилко нiколи
надармо не трудився, а радуючимся тамтим, около Данилка, i попиваючим
могорич - на будучу добру справу. Семенко сумував, присмотруваючись тотим
дивоглядам зукоса: то рушницям, то ясним топiрцям, стримлячим довкола
курища, то барильцi з горiвкою. Однако ж частiше поглядав в чорний лiс, чи
не явиться яка стара стежка втечи i спастися. Але наганув си его побратим
Данилко свого товариша, приступив д' нему з кухлем:
-_ _Бодай здоров був! Ти ся нам знадобиш; не сумуй - зраду?шся нинi, а
з тобою много тво?х сусiд. Пий на погибель врагам - так чинимо всi, так
чинить i наш ватажко. От бач, i вiн iде! Пий - а втiшиться тобою.
Але Семеновi не до солi було, взрiвши его, - i мало що кухля не
впустив, бо такого нi видав, нi слихав, нi видумати мiг. Станув Медведюк
пiднебесною Чорногорою, барки его - у Бескидах камiнь; дуб - его правиця;
брови его - як двi чорнi хмари; а очi его - з-пiд тих хмар двi мовнi; а
борода его - нiч темна, осiння; а голос его - грiм серед лiта; а ступив
ногою - земля стогнала; вергся на врага - буй-туром валив.
- Мов, як-?сь ся справив?
- Вiдомо, думка укра?нська i стiну переб'?, - озвався Данилко. -
Бандуристою вiйшов-?м у замок. Старець Дмитро (так го там зовуть), що м'я
впустив, заглянувши в мене бандурку, просив м'я насильно, аби-м ему заграв
та заспiвав. Заспiвав-?м ему вiдому пiсоньку о татарах, кiнчивши святим
Николаем; а заспiвав-?м ему до серця, - i полюбив м'я вельми.
Побратали-смо ся, i завiв м'я [до] свiтлицi замковой, хвалячи перед паном
бандурку мою i мо? думки, а я рад тому був. Доспiвуючи пiсню, взрiв-?м
входячих того тут молодця з другим - i просили пана на весiля; обiцявся,
лиш видко було, якуюсь лиху гадку точив в сво?й головi. "Не вдась, вражий
сину!" - думав-?м собi. Вiдспiвав-?м, взяв таляра та й пiшов, i зустрiв-?м
старого Дмитра, ждаючого мене пiд дверми. Проходжали-смо ся по обiйстю
замковiм - старий сво?, а я сво?; вiн щось там билинив о татарах, а я тим
часом придивляв-?м ся: вiд горбка стiна найнижча.
- Там-туда, - казав старий, - наш Степанко не раз бiгав на вечерницi, а
вертав, як кури другим опадом запiли.
- Ваш пан, - мовлю до него, - вибира?ся на весiл??
- Правда, до Семена. Казав конi сiдлати i щонай-жвавшi хлопцi в цiлiм
замку з собою бере. Щось вiн на гадцi ма?... вiн часами дурi?. А може...
може лише погуляти... Не жаль-бо то i погуляти на такiм весiлечку: дiвчат
- як звiзд на небi, а всi краснi. А найкраща Олена - сама молода, - як сам
мовляв: лице в не? - як соненько ранком, а очi - як зiрнички перед
досвiтом, голосочок - як дзвiночок, а ноги - вiтрець легонький, а руки -
снiжок бiленький, а сама - як... як гарная ланя... - Ту старому язик по
кутках бiгав; закукурiчився i здавався молоднiти...
- Годi! Не теряймо часу, не нам о тiм бесiдувати, - озвався сильний
ватажко. - На конi!.. Ванько, з шестома - у замок! Забери, що нам ся
здасть, а що не возьмеш, разом з замком най огнем сяде. Немного там труду
буде, однако ж доведеться, як ся справиш. А ти, Семене, поведеш нас на
весiля - потанцю?м з грабителями, вражими синами!
Розбiглися вiтром по байраках за кiньми. Огонь погас, грань меркотiла -
курище ся лишило. Втихомирилося.
* * *
Через i уст; враз дубину
Соколами - молодцi.
Ой заплачеш, вражий сину,
Як взриш яснi топiрцi! -
загримiло в далечинi. А голос дубровами високими розлягався верхами та
й заблудив гомоном в чорних без-вiстях; лише ще дудонь тряс землею та й
знемiг. I знов тихо, i знов сумно, лише вiтер ярами засковиче та й ворони
закрячуть, радуючися на будучий жир. Мрачно i тихо, бо поскакали ногами
скоропадними за вовчими очами - допали лазу край чорного лiса.
- Гей, мабуть, зорi?! - озвався новобранець. - Гляньте!..
- Не глупе! - загримiв велет ватажко. - Ванько зажег си скiпку!
- Аби видко було з погребiв старi виточати меди, - озвався старий
бородатий Бойчук та глянув на кухоль за ременем.
- Та й нашi, бодай здоровi, червiнцями ся пiдкидають, - мовив третiй.
А ватажко:
- Цитьте! Дудонь.. Конi - в байраки, хлопцi - за дуби!.. Федь - на
чати! Як взриш - закрячеш. Потягнiть мусатами топiрцi! Потом тихо, щоб вас
i муха не чула, бо... Не тра вам казати.
Напретив та й ступив у чагар.
Недовго ждали; тупот ся змагав, дерли конi, аж земля_ _стогнала.
-_ _Кра-кра-кра!!!
- Хлопцi, в лад! - загомотiв верховодник.
Задзвонили топiрцi та мечi, iскри ся посипали, мов з димнi; стерлися
двi хмарi, б'ючи мовнями по чорних воздухах. А Медведюк буй-туром вергся
на супротивника, вибив меч зо жменi, завинув ясним топiрцем та й вигнав
вражу душу лукаву, негiдника, щелиною в головi. Приймив з опалих поганих
рук зорю на розсвiтi - Оленочку гарную. Челядь граблива поборена: одна
порубана, друга пов'язана.
- Семенку! Прийми твою вiдданицю.
Прискочив Семенко, в пояс склонився, стис го за колiна; хотiв
промовити, подякувати, лиш не вдав запро8 радiсть. Приспiв i дружба з
молодими легiнями свойого села, гонячи возьмителя, але дiло вже довершено?
зустрiли. Уже Медведюк, хотя й непрошений дружба, скупив княгиню мечем. А
они ся вельми жалькували, що не лишено було ?м нагрiти грабителевi
чуприни: стискали персти в твердий кулак та й затинали зубами.
- Вже ми ему карку нагнули, аж на землю поклоном упав i, вiдав, не
зведеся, аж, мабуть, на Осафатовiй долинi. Бач, окаянник, з весiля голоден
верта? та сиру землю ?сть! - озвався верховодник сильний i потрутив го
ногою.
А Семенко ся не тямив з радостi. Пригортав свою надiю к собi, а она его
бiлими обнiмала руками та рум'яно? цiлувала личко, аж ся ватажко мимохiтне
засмiяв наголос. Обо? приступили к ньому i просили го:
- Хотяй на годинку - на крупничок та на солодкий медок, та, може, де
роздобудем якого талярця...
- А музика! Там-то музика! - перебив дружба. - Добре тот казав, що му
лихо в пальцях сидить - так дрiбненько тне козачка.
- Майтеся гаразд! Менi там не бути, - промовив Медведюк та й
вiдвернувся.
- У вас перше п'ють, а потiм танцюють, в нас навiдвороть: перше
танцюють, а потому п'ють. А могорич? - в тiм нашого Ванька голова! Буде
мiд, горiвка, червiнцi та талярцi, та й гарнi пiсоньки, - була бесiда
вусатого Бойчука.
- Хлопцi, на конi та до наших! - кликнув ватажко, та й щезли.
О НАЛИВАЙКУ
Що ся степом за димове густо закурили? Чи то мрачка осiда?, стеляться
тумани? - Не мрачка то осiда?, не туман ляга?,
Гей, то ляхiв сорок тисяч в поход виступа?. А в недiлю на розсвiтi полк
козацький скорить, Тодi молод Наливайко до коня говорить: "Ступай, ступай,
ворон коню, бистрими ногами, Недалеко Бiла Церков, йдуть ляхи за нами".
Гей, по степi вi? вiтер по густих бур'янах, Гей, там блищать довгi списи в
сивеньких туманах! У Гуманю дзвонять дзвони i мир б'? поклони:
Надлетiли з чужих сторон чорнi? ворони. Збиралися козаченьки, радитися
стали, По далекiй Укра?нi посли розсилали, А у мiстi Бiлiй Церквi лиш
звiзди згасали, Ударили з самопалiв, i конi заграли. Тодi постиг
Наливайко, пiд ним кiнь iгра?. "Гей, молодцi, за свободу!" -до них
промовля?. Вздовж списами городили зеленi байраки - Уставляються по степi
молодцi-козаки. Гей, там ляхiв сорок тисяч - дим в'?сь по болонi,
Вiд розсвiту аж до смерку ржуть бистрi? конi. Гей, там гримлять з
самопалiв, орють копитами, Та степ кровця сполокала, зволочен трупами.
Гей, на степу густа трава, степом вiтер вi?, Не по однiм козаченьку
стара неня млi?. Гей, на степi сивий туман, кургани курились, Не по однiм
козаченьку вдовицi лишились. Тодi молод Наливайко зачав утiкати,
За ним в погонь вражi ляхи - не могли здiгнати. А на Днiпрi на порогах
плине чайкiв триста... Вертайтеся, вражi ляхи, з соромом до мiста!
=====================================================================
Анатолiй Шиян. Котигорошко
П'?са казка на три дi?, шiсть картин
ДIЙОВI ОСОБИ:
К о т и г о р о ш к о I в а н - хлопчина рокiв дванадцяти.
С т е п а н - його батько.
К а т е р и н а - його мати.
О л е н к а - його сестра.
В е р н и д у б -
В е р н и г о р а -
К р у т и в у с -
? м - i - н е - н а ? м с я - його брати.
П' ю - i - н е - н а п' ю с я -
Б i ж у - й - н е - н а б i ж у с я -
Д я д ь к о М а к с и м - коваль.
Змiй, вiн же К а п ш и в и й дiд.
В о д я н и к - с м е р т о н о с е ц ь - його брат.
1-а З м i ? в а с е с т р а.
2-а З м i ? в а с е с т р а.
Б а б у с я.
Змi?в с л у г а.
Г i н ц i, с у с i д и Котигорошка, с i л ь с ь к i д i т и, в а р т о
в i, т а н ц ю р и с т к и, с л у ж к и.
Т о й, щ о н а й б i л ь ш е ? с т ь.
Т о й, щ о н а й б i л ь ш е п' ?.
_ДIЯ ПЕРША_
__
_КАРТИНА ПЕРША_
Злiва лiс, густий, дрiмучий. Визира? з нього палац Змiя. Праворуч -
криниця з журавлем. Ростуть бiля не? дивнi квiти, незвичайнi гриби. Стоять
пеньки з густою травою, а в глибинi сцени виднi?ться надбережне камiння,
i, скiльки оком сягнеш, лягло море, широке, зеленувате, неспокiйне... З
палацу виходять Змi?вi сестри.
1-а с е с т р а. Я прокинулась сьогоднi раненько, та вже нашого брата
Змiя не застала. Чи з лiсу дрiмучого його ждати? Чи з-за моря синього
виглядати? А може, поплив вiн на кораблi, щоб зустрiтися з
Водяником-смертоносцем?
2-а с е с т р а _(оглядаючи море)._ Нi. не бачу я на хвилях корабля.
Тiльки чайки лiтають над водою.
1-а сестра припада? вухом до каменя.
Що чу?ш, сестро?
1-а с е с т р а. Чую, чую: стугонить земля.
2-а с е с т р а. Послухай, чи летить вiн, чи на конi скаче - на тiм
конi, що жар ?сть, полум'я п'?, на двадцять верст пiд ним земля гуде, i
листя з дерев осипа?ться.
1-а с е с т р а. Не летить наш брат i на конi не скаче... А цить же,
цить...
2-а с е с т р а. Що чу?ш знову?
1-а с е с т р а. Чую, чую: стугонить земля, наче ?? на частки ножами
розрiзають.
2-а с е с т р а. Ой сестро, глянь! Що ж то вiн тягне на собi?
З'явля?ться Змiй, упряжений в шiсть плугiв.
З м i й. Ху! Втомився. Нелегке дiло землю орати. (Скида? з себе упряж).
1-а с е с т р а. Брате Змiю, та нащо ж тобi орати? А чи в тебе нема
чого ?сти?
2-а с е с т р а. А чи в тебе нема чого пити?
З м i й. ? в мене що ?сти, ? в мене що пити, i маю я в чому походити.
Та обiцяв сьогоднi прибути до мене в гостi наш брат Водяник-смертоносець.
Це я для нього подарунок готую, теплою кров'ю його почастую.
1-а с е с т р а. З кого ж ти кров тую вiзьмеш?
2-а с е с т р а. Хiба мало в нас невiльникiв? Змiй. Наточите кровi з
дiвчинки Оленки.
1-а с е с т р а. А хто ж вона? А чия ж вона?
2-а с е с т р а. Може, ?? сюди заманити?
З м i й. Не треба заманювати. Мусить сама прийти.
1-а с е с т р а. Як же вона прийде?
2-а с е с т р а. Як сюди потрапить?
З м i й. По мо?му слiду, що я проклав оцими плугами.
1-а с е с т р а. Не розумiю тебе, брате.
2-а с е с т р а. Не розумiю i я тебе, брате.
З м i й. Слухайте ж. Багато я сiл облiтав, багато я люду всякого видав,
та ще нiде не зустрiчалась менi така дiвчинка, як Оленка. Очi в не?, мов
зiрки, свiтяться, щоки в не? рум'янi, мов тi яблука.
1-а с е с т р а. I ти вирiшив ?? вкрасти?
З м i й. Нi, сама мусить сюди прийти.
1-а с е с т р а. Як же вона прийде? Не розумiю тебе, брате.
З м i й. Непомiтно я пiдкрався до ?? подвiр'я, заховався в саду та й
дивлюсь. Вийшли з хати ?? брати. Вийшла Оленка з матiр'ю та батьком. Чую,
брати кажуть: "Ми по?демо в поле, а ти, Оленко, винесеш нам снiданок".
Вона й пита? в них: "А де ж ви будете? Я не знаю, як до вас iти".- "А ми,-
каже брат,- протягнемо скибу вiд двору аж до тi?? ниви, де будемо землю
орати, то тi?ю борозною i йди". А я взяв тую скибу назад перекинув, а свою
протягнув та й заворожив. Хто тiльки ступить на не? ногою, буряний вiтер
одразу його прижене сюди.
1-а с е с т р а. Хитро придумав, брате.
2-а с е с т р а. Вона може скоро тут бути?
З м i й. Пильнуйте ??, а я скоро повернуся.
2-а с е с т р а. А куди ж ти знову?
З м i й. Гляну - перевiрю, як мо? невiльники працюють. Чи все зробили,
що я ?м загадав.
2-а с е с т р а. А може, поснiда?ш? ? для тебе i печене, i варене.
З м i й. Виголоднiюсь дужче, то бiльше з'?м. (Свистить).
Чути iржання й тупiт копит.
Бач, жде мене кiнь. (Вийшов).
1-а с е с т р а. Як вiн посвист братiв зна?!
Чути дедалi стихаючий цокiт пiдкiв.
2-а с е с т р а. Помчав, мов вихор. А глянь-но, глянь. Якась дiвчинка
сюди наближа?ться.
1-а с е с т р а. Може, це i е Оленка? Сховаймося!
Ховаються.
Входить Оленка. В руках у не? вузлик з снiданком. Вона огляда?ться
назад.
О л е н к а. Що б це воно значило? Тiльки стала я на борозну, як знявся
раптом вiтер, та такий же сильний, такий дужий, що нi звернути кудись, анi
зупинитися. Пiдхопив мене, мов ту билиночку, i принiс аж сюди.
(Озира?ться). Де ж те поле? I зовсiм нiякого поля тут нема?. (Дивиться на
палац). Розпитаюся в добрих людей. Може, вони менi дорогу вкажуть.
З'являються Змi?вi сестри.
1-а с е с т р а. Здрастуй, дiвонько, здрастуй, голубонько.
2-а с е с т р а. А куди це ти йдеш? Якi гостинцi несеш?
О л е н к а. Це не гостинцi. Несу братам снiданок, та збилася з дороги.
Може, ви менi стежку покажете, як на поле потрапити?
1-а с е с т р а. Покажемо. Зажди, вiдпочинь трохи. (Розгляда? ??). Як
же тебе, дiвонько-голубонько, звати?
О л е н к а. Та Оленкою.
1-а с е с т р а (глянула значуще на свою сестру). То заходь, Оленко, до
нашо? хати.
О л е н к а. Хай iншим разом, а зараз менi часу нема. Вже брати мене,
мабуть, ждуть-виглядають, чому це я до них не йду. Покажiть же менi,
дiвчата, ту стежку, якою на поле можна вийти.
1-а с е с т р а. Та зайди, Оленко, хоч на хвилинку.
2-а с е с т р а. Вiдпочинь трохи, погостюй.
О л е н к а. Рада б гостювати, так часу ж нема. Ждуть мене в полi
брати. (Глянула на сестер). Я бачу, ви не хочете менi стежку показати, то
я сама ?? знайду. (Хоче йти. але дорогу ?й заступа? 1-а сестра).
1-а с е с т р а. Нi, дiвонько-голубонько, ти не вийдеш звiдцiль.
О л е н к а. Я ж поспiшаю. Я дуже поспiшаю. (Iде в iнший бiк, але
дорогу ?й заступа? 2-а сестра).
2-а с е с т р а. Нi, дiвонько-голубонько, ти не вийдеш звiдцiль.
(Забрала з рук Оленчиних вузлик). Ми тебе не випустимо!
О л е н к а. Як це не випустите?
1-а с е с т р а. А так. (Хапа? ?? за руки, почина? ?х ламати).
О л е н к а. Ой, болить, болить!
2-а с е с т р а. Будеш нас слухатись? Будеш тихенько сидiти?
О л е н к а. Пустiть мене, пустiть!
2-а с е с т р а. Знай, вибратися звiдси не можна. Чи пiдеш ти цi?ю
дорогою, а чи стежкою, чи так, чи отак - скрiзь тебе зустрiне смерть.
О л е н к а (плаче). Ой, куди ж це я потрапила? Та що зi мною тепер
буде? Мамочко моя рiдненька...
1-а с е с т р а. Не плач, бо скоро повернеться наш брат, а слiз вiн не
любить. Сядь отут i сиди.
2-а с е с т р а. Не думай тiкати, бо все одно нiкуди не втечеш. Хто
сюди потрапить - назад уже не поверта?ться. Ходiм, сестро, пiдiгрi?мо для
брата снiданок.
Виходять.
О л е н к а (озира?ться). Нiде нiкого. (Бiжить в один бiк, де сто?ть
пеньок. I раптом цей пеньок перетворю?ться в дивовижного звiра. З жахом
кида?ться в другий бiк, де росте кущ трави, але трава ця несподiвано
перетворю?ться в грiзну пташину з трав'яними крилами i гадючою головою.
Вiдступа? до моря, схиля?ться на камiнь, плаче). Мамочко... рiдненька!..
Мамо-Мамо!..
Звiр знову ста? пеньком, а пташина травою. Вбiга? Бiжу-й-не-набi-жуся.
Б i ж у - й - н е - н а б i ж у с я (помiтив Оленку). Розшукав.
Сестричко, що з тобою? Чого ти плачеш?
О л е н к а (радiсно). Братику! (Кида?ться до нього).
Бiжу-й-не-набiжуся. А ми тебе ждемо та ждемо. Де це наша Оленка? Чого вона
з снiданком так забарилася? Кажуть менi брати: "Ти швидко бiга?ш, ану
помчи та довiдайся, в чому справа?" Я i помчав...
О л е н к а. Ой братику! (Озира?ться). Тут злi, недобрi люди живуть...
Вони менi руки викручували...
Б i ж у - й - н е - н а б i ж у с я. Як то викручували? За що?
(Помiтив, що в руках Оленки нема? нiчого). А де ж наш снiданок?
О л е н к а. Забрали... Не пускають мене, кажуть: "Чи так пiдеш, чи
отак - все одно буде тобi смерть".
Б i ж у - й - н е - н а б i ж у с я. Ось я ?м зараз покажу, як
сестричку нашу кривдити та залякувати. I снiданок вiдберу назад.
(Порива?ться йти).
Оленка його не пуска?.
О л е н к а. Не йди... Прошу тебе, братику, бо вони й тобi можуть
зробити щось лихе. Не йди, послухай.
Б i ж у - й - н е - н а б i ж у с я. От дурненька. Чого ж ти бо?шся?
Чого так тремтиш?
О л е н к а. Страшно менi. Страшно тут...
Б i ж у - й - н е - н а б i ж у с я. Ну, то бiжiмо звiдцiля! (Хоче
бiгти).
Його зупиня? Оленка.
О л е н к а. Ой братику, туди не можна, там звiр страшний...
Бiжу-й-не-набiжуся. Який звiр? Нiкого я не бачу. Бiжiмо! (Тягне ?? за
руку).
Дорогу заступа? звiр. Бiжу-й-не-набiжуся мчить у протилежний бiк -
дорогу заступа? пташина з гадючою головою.
О л е н к а. Я ж казала. Не випускають. Що ж ми тепер будемо робити?
Б i ж у - й - н е - н а б i ж у с я. Доведеться нам ждати братiв. Слiд
вiд борозни обов'язково ?х приведе сюди.
Чути крик братiв: "Оленко-о-о!"
Оленка (радо). Зда?ться, йдуть мо? брати. Я вже ?х бачу.
Бiжу-й-не-набiжуся. Я ж казав, що прийдуть.
Входять Берн й гора, Вернидуб, Крутивус, ?м-i-не-на?мся з вiнками
цибулi та часнику, з великою ложкою. П'ю-i-не-нап'юся, обвiшаний пляшками,
? i барильце, е i кварта при ньому.
О л е н к а. Прийшли... Прийшли мо? брати! Тепер менi не страшно.
Б i ж у - й - н е - н а б i ж у с я. Я ж казав, що прийдуть.
К р у т и в у с (озира?ться). Такого дива ще зроду я не бачив. На
борознi он який вiтер дме, а тут навiть лист не ворухнеться.
О л е н к а. Братики!
В с i. Сестричко!
О л е н к а. Коли б ви знали, що трапилось зi мною.
К р у т и в у с. Ми тебе на полi ждали...
В е р н и г о р а. Чому ти опинилась тут?
В е р н и д у б. Ти, певне, збилася з дороги?
? м - i - н е - н а ? м с я. А де ж снiданок наш? Я ?сти хочу.
О л е н к а. Нема. (Крiзь сльози). Нема снiданку, вiдняли.
В с i. Хто?
О л е н к а. Ой братики! Тут злi, недобрi люди живуть.
П'ю - i - н е - н а п'ю с я (огляда? палац). Цiкаво знати, хто ж вони,
тi люди?
О л е н к а. Вони менi пальцi виламували.
? м - i - н е - н а ? м с я. Що?
К р у т и в у с. Покажи. Оленка. I тут болить... (Показу? руки). I тут,
i тут...
В е р н и д у б. Провчити треба.
В е р н и г о р а. Таку малу зобидили. Цього простити не можна.
? м - i - н е - н а ? м с я. Я провчу... Я зараз... (Засуку? рукава).
Роз-ме-та-аю!! На частки роз-деру!.. Веди, показуй, хто забрав
снiданок? Хто посмiв таке вчинити?
З'являються Змi?вi сестри.
1-а с е с т р а (смiливо й нахабно). Це вчинила я!
2-а с е с т р а. I я!
К р у т й в у с. А чи? ж ви ??
П' ю - i - н е - н а п' ю с я. Цiкаво знати, хто живе в цiм палацi
розкiшнiм?
1-а с е с т р а. Живе в нiм Змiй, а ми його сестри.
? м - i - н е - н а ? м с я (здивовано i водночас жахливо). Що-о? Тут
живе Змiй? (Хова?ться за спину Вернигори).
К р у т и в у с (до ?м-i-не-на?мся). Чого бо?шся? Знеславлю?ш себе i
весь наш рiд. Соромся, брате!
В е р н и г о р а. Ну, стань як слiд.
? м - i - н е - н а ? м с я. Я... Я стою... (Увесь тремтить i шука?
очима, куди б заховатись).
П' ю - i - н е - н а п' ю с я. Цiкаво менi знати, тут живе Змiй той
самий, що людей до себе в неволю заганя??
1-а с е с т р а. Так. Той самий.
О л е н к а. Боюсь...
? м - i - н е - н а ? м с я. Я теж боюсь.
К р у т и в у с. А чим же ви довести можете, що все це правда?
1-а с е с т р а. Чим довести? (Припада? до каменя). Чую...
2-а с е с т р а. Що чу?ш, сестро?
1-а с е с т р а. Чую, чую, стугонить земля.
? м - i - н е - н а ? м с я. Поки ? час - втiкаймо. Я... я не хочу
зустрiчатися зi Змi?м... Вiн менi зовсiм не подоба?ться.
В е р н и г о р а. Не думав я досi, що ти такий боягуз.
В е р н и д у б. Тремтиш... Чого тремтиш?
? м - i - н е - н а ? м с я. Я?.. Я... не трем-ч-чу... Я... я...
П' ю - i - н е - н а п' ю с я. А менi цiкаво на Змiя глянути, який вiн
?.
К р у т и в у с. Коли вже ми прийшли сюди, то глянемо.
2-а с е с т р а. Що чу?ш, сестро?
1-а с е с т р а. Чую... чую... Стугонить земля. Поверта?ться додому
Змiй.
? м - i - н е - н а ? м с я (тремтить ще дужче, потiм пiдбiга? до
Крутивуса). Ти старший брат... Ти чув? Уже поверта?ться. Хiба не зна?ш,
скiльки людей вiн загубив, скiльки загнав до себе в неволю? Чого ж стояти
нам? Втiкаймо краще. (До П'ю-i-не-нап'юся). Тут пити не дадуть. (До
Бiжу-й-не-набiжуся). Тут побiгати не дадуть. (До Оленки). На вулицю не
пустять гратися.
О л е н к а. Боюсь... Ходiмо звiдси. (Озира? братiв, а тi, ображенi
поведiнкою ?м-i-не-на?мся, суворо мовчать).
? м - i - н е - н а ? м с я. Не хочете? Тодi я сам! Я сам втiкатиму.
(Порива?ться бiгти, а йому дорогу заступа? звiр. З жахом вiдступа? назад).
К р у т и в у с (насмiшкувато). Що, не пуска??
? м - i - н е - н а ? м с я. Не... не... пуска?... (Бiжить в iнший
бiк-те саме. Зверта?ться потiм до сестри Змiя). Скажи, дiвчино, чи ? тут
така стежка, якою б можна було вийти звiдцiль? Я тобi кiльце ковбаси
принесу або... шмат сала... або часнику ось дам.
1-а с е с т р а. Стежок нема. Вийти звiдси неможливо.
? м - i - н е - н а ? м с я (з жахом). То що ж робити? Що? (Сiда?,
плаче). Ой ма-мо!
В е р н и д у б (хапа? його за шию). Гидко на тебе дивитися. Сiдай отут
i жди.
? м - i - н е - н а ? м с я. Що ти мене садовиш? Я не хочу сидiти... Не
хочу iз Змi?м зустрiчатись.
В е р н и г о р а (показу? йому кулак). Сиди!.. ?м-i-не-на?мся
(злякано). Сиджу... (Сiда?).
2-а с е с т р а. Що чу?ш, сестро?
1-а с е с т р а. Чую, чую - дужче стугонить земля.
Б i ж у - й - н е - н а б i ж у с я (теж приклав вухо до каменя). I я
чую.
О л е н к а (позираючи на братiв). Може, втечемо? Крутивус (заспокою?
??). Не бiйся, сестричко. Ми тебе зобидить не дамо нiкому.
Чути могутнiй посвист, тупiт копит. Падають з дерев окремi листочки.
2-а с е с т р а. Прибув наш брат.
За сценою чути голос Змiя: "Чую, чую-людським духом пахне". Входить
Змiй.
? м - i - н е - н а ? м с я. Пропав... Кiнець... Рятуйте! (Хова?ться
пiд грибком).
З м i й. Оленка тут? Ого, та не сама, з братами! (До Верни-гори). Як
тебе звати?
В е р н и г о р а. Вернигора. Можу гори розсувати. Змiй. Чув про тебе.
Та моя сила бiльша за твою. (До Вернидуба). А тебе як звати?
В е р н и д у б. Вернидуб. Можу дерева з корiнням вивертати.
З м i й. Чув i про тебе. Та моя сила бiльша за твою. (До Крутивуса). А
ти, мабуть, серед них найстарший? Тво? iм'я?
К р у т и в у с. Крутивус. Можу воду спинити, по сухому дну рiчки
переходити... I рiчки, й озера.
З м i й. Не повiрю, доки сам того дива не побачу. (До
П'ю-i-не-нап'юся). А ти хто?
П'ю - i - н е - н а п'ю с я. Я? (Хильнув з барильця i пiшов на Змiя,
той аж вiдсахнувся з переляку). Я? Хочеш знати, хто я? Я -
П'ю-i-не-нап'юся. (Наступа? на Змiя, той вiдступа?).
У-ду-ду, у-ду-ду,
Сидiв голуб на дубу,
Вигравав у трубу.
Труба точеная,
Позолоченая...
Змiй (невдоволено). Вiдстань! (Стежить за Бiжу-й-не-набiжуся, який весь
час бiга? навколо нього). А ти хто?
Б i ж у - й - н е - н а б i ж у с я. Я Бiжу-й-не-набiжуся.
К р у т и в у с (хапа? його за руку). Сiдай!
Бiжу-й-не-набiжуся сiда?, але продовжу? совати ногами.
З м i й (вмощу?ться на грибок. Чу? крик ?м-i-не-на?мся, витяга? його за
штани). А це що тут за молодець?
? м - i - н е - н а ? м с я (злякано). Я... той... Я брат Оленчин...
?м-i-не-на?мся... Ми в полi орали, а снiданку нема. Ми пiшли... прийшли...
шукали... Але я нiчого... Я той... Я зараз... Де тут стежка? (Порива?ться
йти).
З м i й. Ха-ха-ха! Стежку шука?ш? Хто потрапив у мо? володiння, той
назад не поверта?ться.
? м - i - н е - н а ? м с я. Я не хочу тут бути... Менi не
подоба?ться... Ми всi не хочемо. I я, i вони... Що ж, ти нас силувати
будеш?
З м i й. Буду! (Пройшовся, оглянув усiх, пита?). Чого прибули до мене?
В е р н и д у б. Закортiло, бач, на тебе подивитись, який ти ?.
З м i й. Ну, дивiться. (Ста? на камiнь, освiтлю?ться мiнливим свiтлом
прожекторiв).
Музика.
К р у т и в у с. Сестра наша Оленка забрела сюди. Хочемо ?? взяти з
собою.
З м i й. Оленку взяти? Ха-ха-ха! Оленки я не вiддам!
В е р н и г о р а. А ми тебе й питати не будемо.
З м i й. Ха-ха-ха! I сестра ваша лишиться тут, i ви всi звiдцiля не
вийдете.
В е р н и г о р а. Вийдемо!
? м - i - н е - н а ? м с я. Вийдемо.
В е р н и д у б. Iя кажу - вийдемо! Ну, Змiю, глянули на тебе, який ти
?, i досить. Нам часу нема. Нас робота в полi жде. То говори зразу: будемо
битись чи будемо миритись?
З м i й. Будемо битись!
В е р н и г о р а. Будемо битись.
В е р н и д у б. Ну, так будемо битись!
О л е н к а. Я боюсь, я боюсь... (Тулиться до Крутивуса).
З м i й. Хто першим на бiй зi мною стане?
В е р н и д у б. А хоч би й я!
Починають битися.
Б р а т и. Не пiддавайся, брате, не пiддавайся!
Змiй перемага?.
З м i й. Хто ще зi мною силою помiрятися хоче? Вернигора. А хоч би й я!
Починають битися. Змiй перемага?.
Вiн свистить. З'являються рiзнi птахи та звiрi.
З м i й. Посадовити всiх ?х до темницi!
П'ю - i - н е - н а п'ю с я. Цiкаво, дуже цiкаво. (П'? з кухлика).
? м - i - н е - н а ? м с я. Я не хочу... Менi там зовсiм не
подоба?ться... Я не люблю темниць... Пустiть додому.
В с i. Не ма?ш права! Ще будемо битись!
Змiй (до звiрiв та птахiв). Чому ви сто?те? Хiба не чули мого наказу?..
До темницi!
Звiрi й птахи починають бити крилами, гарчати по-звiрячому, сичати
по-гадю-чому. Заганяють в льох усiх. Оленку вихоплюють Змi?вни.
О л е н к а. I я з ними... Нащо мене лиша?те одну?.. Братики!
(Кида?ться до них, але ?? пiймали Змi?вни, не пускають). Мамо! Мамочко!..
Мамо! (Плаче).
З м i й (кричить). Я слiз не люблю.
Оленка затиха?.
1-а с е с т р а. Пора вже тобi, брате, пообiдати. ? для тебе i варене i
печене.
Захвилювалося море.
2-а с е с т р а. Зашумiло море. По морському дну йде наш брат
Водяник-смертоносець.
Музика. З моря виходить В о д я н и к - с м е р т о н о с е ц ь.
В с i. Заждались тебе, брате.
В о д я н и к. Я бурi здiймав, розбивав кораблi, заманював рибалок у
вiдкрите море. Здрастуй, брате! Здрастуйте, сестри! (Помiтив Оленку). Яке
дiвчатко гарне.
2-а с е с т р а. Недобрий ти. Забува?ш, що в тебе ? родичi на свiтi.
В о д я н и к (ще раз глянув на Оленку). А дiвча менi подоба?ться. Як
тебе звати?
О л е н к а. Оленка. (Плаче).
З м i й. Хiба забула, що я слiз не люблю? Водяник. Я теж слiз не люблю!
1-а сестра бере чашу.
2-а сестра (взявши Оленку за руку). Не бiйся, дурненька, ми тебе в сад
поведемо, а в тiм саду що хочеш ? - i вишнi, i сливи, i райськi яблука...
Ходiм!
О л е н к а (пручаючись). Боюсь... Боюсь!
Оленку виводять силомiць.
З м i й. Я почастую тебе сьогоднi напо?м незвичайним, бо ти в мене
гiсть дорогий.
В о д я н и к. Бач, не похвалився тобi, брате, новиною.
З м i й. Якою? Водяник. На днi морському серед водоростей знайшов я
лiки чародiйнi. Помажеш ними рану - i навiть мертвий оживе.
Музика.
З м i й. Ха-ха-ха! Оживлювати мертвих? Хiба не вистача? нам живих?
Вбiга? перелякана О л е н к а, хова?ться за зрубом криницi. Оточують ??
Змi?вни, нападають...
О л е н к а. Ой! (Застогнала).
З м i й. А що, сестрицi, упорались з дiвчам?
Музика продовжу?ться. 1-а сестра переда? чашу 2-й сестрi, а та -
Змi?вi, а вже Змiй пiдносить ?? братовi. Чаша зсередини освiтлена. Водяник
п'? Оленчину кров.
Завiса
КАРТИНА ДРУГА
Кра?вид села.
Праворуч сiльська хата. Садок. Город. Вдалинi луки, лiс, рiчка. На
вулицi дiти, взявшись за руки, спiвають i пританцьовують. Злiва молода
берiзка. В колi танцюючих Котигорошко. Вiн же й заспiву?.
К о т и г о р о ш к о.
Схотiв добрий чоловiк
Весело зажити
Та й вирiшив курочку купити.
В с i.
А курочка по сiнечках -
Куд-ку-дак, куд-ку-дак!
К о т и г о р о ш к о.
Схотiв добрий чоловiк
Весело зажити
Та й вирiшив кiзоньку купити.
В с i.
А в кiзоньки довгi роги,
Ме-ме-ме, ме-ме-ме...
А в кiзоньки довгi роги,
Ме-ме-ме, ме-ме-ме!
К о т и г о р о ш к о.
Схотiв добрий чоловiк
Весело зажити
Та й вирiшив котика купити.
В с i.
А в котика гострi кiгтi,
Няв-няв-няв, няв-няв-няв!
А в котика гострi кiгтi,
Няв-няв-няв, няв-няв-няв!
К о т и г о р о ш к о. А тепер хочете побрехеньки послухати?
В с i. Хочемо!.. Хочемо!.. Котигорошко (сiда?).
Його оточують дiти.
Як був ще я хлопцем отакеньким, а батька ще й зовсiм на свiтi не було,
по?хали ми з дiдом на ярмарок i зна?те чим?
Д i в ч и н к а. Кiньми.
К о т и г о р о ш к о. Волами.
Д i д (недочува?). Чим, кажеш?
К о т и г о р о ш к о. Волами.
Д i д. Чим? Чим?
В с i (кричать разом). Волами!
Д i д. Ага... пiшки.
К о т и г о р о ш к о. А волики були невеликi. Можна отак ?х... на
пригорщ узяти.
Смiх.
Ж i н к а (до матерi Котигорошка). Та й втiшний же син у тебе,
Катерино. Втiшний i розумний.
М а т и. Добрий син. Не жалiюсь. Рости б йому швидше.
К о т и г о р о ш к о (позирнув у бiк матерi). Не перебивайте, мамо, а
то побрехенька не вийде.
М а т и. Мовчу, мовчу.
К о т и г о р о ш к о. Так отож ?демо ми та й ?демо. Бачимо, ломаччя
валя?ться. Я зирк, а там шестеро я?ць. Такi ж вони великi, що я ?х ледве в
жменьку забрав. А в нас, як на те, свиня квоктала. Ось я й пiдсипав ?х пiд
свиню, а вона вилупила менi аж шестеро...
Х л о п ч и к. Курчат.
Д i в ч и н к а. Каченят... Гусят...
Х л о п ч и к. Поросят.
К о т и г о р о ш к о. Аж шестеро... волiв!
Смiх.
Д i д. Каченят?
В с i (кричать разом). Волiв!
Д i д. Ага... кошенят. Котигорошко. А тодi ми з дiдом стали хазяйнувати
- землю орати та засiвати. А як уродила в нас яра пшениця, дiд i пита? в
мене: "А де ж ми будемо, сину, скирти складати?"
Д i в ч и н к а. На полi.
Х л о п ч и к. У клунi, щоб пiд дощем не замокали. Котигорошко. Нi, на
печi. Там i скирти складати, там i молотити. А тут уже й батько мiй
пiдрiс.
З хати виходить батько з лопатою.
М а т и. Таке наговориш!
К о т и г о р о ш к о. Батько, правда, рибалка добрий.
Б а т ь к о. А що ти там, сину, з мене смi?шся?
К о т и г о р о ш к о. Отож, кажу, тато в мене добрий рибалка. Як
закине вудочку в добру рiчечку, так i тягне, коли не сома отакенного
(показу?, який вiн великий), то краснопiрочку. (Показу?, яка вона
маленька).
Ж i н к а. I таке ж вигада?.
Б а т ь к о (нiби суворо). Та я ж тобi i ?сти не дам... Я ж тебе i в
хату не пущу! (Хоче пiймати Котигорошка, але його заступають собою дiти).
М а т и. Годi тобi, сину, жартувати. Iди батьковi допомагай криницю
копати.
К о т и г о р о ш к о. Добре, мамо. Тiльки ось потанцю?мо - та й пiду.
Б а т ь к о. Погуляй, Котигорошку, погуляй. Я i сам упораюсь.
К о т и г о р о ш к о (до дiтей). Ану давайте "Подоляночку"
танцювати.
В с i. "Подоляночку"... "Подоляночку"... Котигорошко. А хто буде
Подоляночкою?
Д i в ч а т к а. Я! Я! Я!
К о т и г о р о ш к о. Ти будеш Подоляночкою.
Дiти починають танцювати навколо берiзки. Дiвчинi Подоляночцi одягають
на голову вiночок з квiтiв, i вона викону? все, про що спiва?ться в пiснi.
Д i т и (спiвають).
Десь тут була Подоляночка,
Десь тут була молодесенька,
Тут вона сiла, Тут вона впала,
До землi припала.
Дiвчина схиля?ться бiля деревця.
(Танцюючи, просять).
Ой устань, устань, Подоляночко,
Витри очi сво? так, як скляночку,
Та вiзьмися в боки,
Та пiди у скоки,
Та пiди у скоки!
Дiвчинка включа?ться у загальний танок.
Хлопчик (вбiгаючи). Тiкаймо! Тiкаймо! Змiй летить, Змiй!..
Дiти розбiгаються, розбiгаються й дорослi. Лишився стояти на сво?му
мiсцi Котигорошко.
М а т и (гука?). Котигорошку, сину мiй, ховайся! Котигорошко. А чого ж
ховатися, мамо? Я подивлюся на нього, який вiн ?.
Падають з дерева окремi листки.
М а т и (позираючи на небо). Хвалити бога, пролетiв. Ти-бо тепер у мене
?диний, сину. (Втира? хусткою очi).
К о т и г о р о ш к о. Мамо, ви плачете?
М а т и. Та як же менi не плакати, коли стiльки горя я зазнала вiд
отого Змiя!
К о т и г о р о ш к о. А що ж вiн вам зробив?
М а т и. Ох, важко i згадувати. Була в тебе сестра Оленка i було
шестеро братiв.
К о т и г о р о ш к о. Мамо, а чого ж я ?х не пам'ятаю? Пi сестрицi, нi
братiв.
М а т и. Тебе ще й на свiтi тодi не було.
К о т и г о р о ш к о. А де ж вона, моя сестричка Оленка? Де брати
рiднi?
М а т и. Змiй заманив Оленку до себе, заманив i братiв тво?х. Може, й
на свiтi ?х уже нема. Нiхто менi звiстки не приносить, Котигорошку.
К о т и г о р о ш к о. Мамо, а чому ви звете мене так - Котигорошком?
Адже iм'я мо? Iван, а всi кличуть Котигорошко та Котигорошко.
М а т и. Отож як трапилося в нас горе, що не стало нi Оленки, нi синiв
мо?х, пiшла я до рiчки. Стою над водою, дивлюсь, виглядаю, чи не пливуть
вони човном, бо рiчка ця в море тече, а десь там, над морем синiм, живе
Змiй ненажерливий... Стою та гiрко плачу. Коли де не вiзьмись вiтер,
здiйняв хвилю на водi, вихрить курявою по дорогах, котить горошину.
Пiдняла я тую горошинку, принесла додому, посадила в себе на городi. Вирiс
з не? отакенний кущ - густий та рясний. А на тому кущi тiльки один
стручок, а в тому стручку тiльки одна горошина якась незвичайна, бо коли
вечiр наста?, то вона вся так i зася?, мов лiсовий свiтлячок. Тобi тодi ще
й двох рокiв не було. Пiдiйшов ти до куща, зiрвав стручок, випала з нього
ота дивна горошина, а ти догнав ?? та з'?в. Вiд того й прозвали тебе...
К о т и г о р о ш к о. Котигорошком... Котигорошком. Мамо! (Надiя
раптом спалахнула в його оченятах). Мамо, а може, наша Оленка ще жива?
Може, брати мо? у неволi томляться, на злого Змiя роблять?
М а т и (з виразним сумом). Хто ж до нього добереться? Хто його здужа??
Старi люди кажуть - тяжкий до нього шлях, тяжкий i небезпечний.
Вбiгають дiти.
Б а т ь к о. Агов, сину, а йди-но сюди, щось покажу тобi.
К о т и г о р о ш к о (пiдходить). Що покажете?
Б а т ь к о. Бачиш?
К о т и г о р о ш к о. Камiнь.
Б а т ь к о. Камiнь-то камiнь, та глянь, сину, який вiн великий! Це ж
нам тут криницi не викопать, коли його звiдси не забрати. Ось я людей
гукну, хай допоможуть.
К о т и г о р о ш к о. А може, не треба, тату? Може, самi впора?мось?
М а т и. Ой нi. Де там його вам пiдiйняти.
Б а т ь к о (гука?). Агей, сусiди, а йдiть на хвилинку. Куме Павло!
Куме Грицько! Степане! Микито! Агей! Ходiть-но сюди!
Сходяться чоловiки, жiнки.
С у с i д и. Що тут у тебе?
Б а т ь к о. Та камiнь. Сам не виверну, може, гуртом якось.
Ану, берiться!
Пробують.
Ану, ще раз, дружнiше вiзьмемось!
Скидають свити, пробують знову.
С у с i д и. Бачу я, нам цього каменя не викинути. Тут треба пару
добрих волiв запрягти...
- Та й то чи витягнуть.
- Без волiв навiть з мiсця не зрушимо.
К о т и г о р о ш к о. А дайте, тату, я попробую.
Б а т ь к о. I не пробуй. Де це видано, щоб у тво?х лiтах...
Всi смiються, але смiх урива?ться, коли Котигорошко виверта? камiнь,
бере на руки.
М а т и (злякано кричить). Сину!.. Ой сину, що ти робиш? Покинь, бо
розчавить тебе. Сусiди. Покинь!
- Пiдiрвешся!
- Скалiчиш себе!
К о т и г о р о ш к о. I чого це ви так злякалися? Вiн не важкий для
мене. Ось я його вiднесу звiдси, та й хай собi котиться до рiчки.
Б а т ь к о (здивовано). Камiнь... Такий камiнь пiдiйняв.
Входить Капшивий дiд, обвiшаний торбами.
Д i д. А подайте милостиню старому, немiчному... Подайте. не минайте...
К о т и г о р о ш к о. Почекайте, дiду, ось камiнь вiднесу. (Несе,
кида?).
Чути, як загуркотiло.
С у с i д и. Радiй, мати, що такого сина ма?ш.
- Лицар зроста? в тебе.
- Коли б менi отакого сина.
- Це наш захисник росте.
- Жили по сусiдству, а й досi не знали, що в хлопця така сила
богатирська.
М а т и. Люди добрi, я й сама не знала.
С у с i д к а. I звiдки вона в нього взялася?
М а т и. Мабуть, вiд отi?? дивно? горошини, що вiн ?? з'?в маленьким.
Входить Котигорошко.
М а т и (обмацу? його). Цiлий... не ушкоджений... Руки теж цiлi,
плечi... голова...
К о т и г о р о ш к о (до жебрака). Зараз, дiдусю, щось вам винесу.
Почекайте. (Побiг до хати).
Старого оточили люди.
С у с i д к а. Здалеку йдеш, жебраче?
Д i д. Ой, здалеку. Ходжу по землi, прислухаюся, до горя людського
придивляюся.
Б а т ь к о. I що ж ти, дiду, побачив, що почув?
Д i д. Коли б сльози зiбрати народнi - повноводно? рiки не було б на
свiтi. Плачуть сироти, плачуть вдови, плачуть матерi. Проклинають Змiя,
ждуть богатиря. Та на свiтi ще нема? такого молодця, який би мiг
помiрятися з ним сво?ю силою.
С у с i д к а. Не кажи, дiду. Росте такий богатир.
К о т и г о р о ш к о (вибiгав з окрайцем хлiба). Вiзьмiть, дiдусю!
Д i д. А де ж той богатир?
С у с i д к а. Та оцей хлопчина, що сто?ть перед тобою.
Д i д (розгляда? Котигорошка). Звати ж тебе як?
К о т и г о р о ш к о. Та iм'я мо? просте - Iван, а прозивають
Котигорошком. Берiть же, дiду, окра?ць.
Д i д. Спасибi, сину, за тво? добре серце, що бiдним людям "е
вiдмовля?ш. Хай тобi сили прибавиться. Я по землях ходитиму, я людям
говоритиму: у такому-то селi, у таких-то батькiв росте син-богатир, який,
може, колись пiде воювати зi Змi?м.
К о т и г о р о ш к о. А пiду! Неодмiнно пiду!
Д i д. I здола?ш його?
К о т г о р о ш к о. Не знаю. Пролiтав оце вiн над селом. Листя з дерев
обсипалось. А який з себе Змiй - так i не довелось побачити.
Д i д. Вiн сильний. Його важко звоювати. (Пильно пригляда?ться до
Котигорошка).
К о т и г о р о ш к о. А що це ви так дивитесь на мене?
Д i д. Запам'ятати хочу, який ти ? молодець. Та ще хочу тебе
попередити: тяжкий до Змiя шлях, небезпечний. Не раджу тобi, хлопче, з
дому вирушати, бо не дiйдеш ти до синього моря.
К о т и г о р о ш к о. Дiйду! По сонцю та по зорях потрiбнi шляхи
шукатиму, а дiйду!
Д i д (кричить). Нi! Ти свiту сонця бiльше не побачиш! (Зводить руки до
неба).
Враз наста? тьма, вiтер. У тьмi чу?ться зляканий голос матерi:
"Людоньки! Це не старець, це - Змiй! Рятуйте!" Кида?ться, щоб захистити
сина, але дужий вiтер звалю? ??, як i iнших, на землю. Блискавка, грiм.
Зника? тьма. Всi люди, поваленi вiтром, лежать. Тiльки один Котигорошко
сто?ть, закривши очi лiктем. Пiдбiга? до нього мати.
М а т и (з жахом). Слiпий...
К о т и г о р о ш к о. Нi, мамо, я... бачу! (Одводить лiкоть вiд очей).
Авжеж, бачу... тiльки очi дуже болять.
М а т и (обнiма? його, цiлу?). Синочку мiй!
С у с i д к а (придивля?ться до сво?? дитини, скрику?). Убив!.. Люди...
Змiй дитя мо? вбив... (Виходить).
В с i. Дитя убив...
Хтось б'? в залiзну рейку. Вбiга? хлопець.
Х л о п е ц ь. Чи чули, люди, що Змiй наробив?
В с i. Що? Не чули... Кажи!
Х л о п е ц ь. Хати поспалював, людей повбивав на тому кiнцi села.
Б а т ь к о. Гляньте, он знову горять.
В с i. Теж Змiй пiдпалив.
- Життя нам вiд нього нема.
- Спокою не зна?мо...
- Доки терпiти будем?
Б а т ь к о. А що робити? Що? Хто може силою сво?ю з ним помiрятись?
Хто?
К о т и г о р о ш к о. Я помiряюсь... Я пiду!..
М а т и. Куди, сину? Куди ти зiбрався йти?
К о т и г о р о ш к о. До синього моря, мамо, де Змiй живе. Хочу битися
з ним смертним бо?м!
Б а т ь к о. Котигорошку, сину мiй! (Обнiма? його). Важко менi
розлучатися з тобою. Та я знаю: святе дiло - за волю народну битися. Я
згоден... Iди! (Цiлу? його в лоб).
М а т и. Котигорошку... Синочку мiй... ?диний ти у мене, сину,
?диний...
С у с i д и. Виряджай, мати, сина-лицаря в дорогу.
- Тiльки йому пiд силу зi Змi?м воювати.
- За народну правду горою статнi
Пiшла мати до хати.
К о т и г о р о ш к о. Прощайте, тату!
Б а т ь к о. Прощай, сину. Дивися ж там... Будь обережним, бо Змiй
хитрий i пiдступний. Ну, а коли вже з ним доведеться битися, не вiдступай.
Будь смiливим у бою.
К о т и г о р о ш к о. Буду!
М а т и (виносить з хати i одяга? на сина киптарик, торбу, брилик. Не
стримавшись, жадiбно обнiма? його, цiлу?). Ой сину! Та я ж тебе
виглядатиму i зраночку, i ввечерi... Я ночей недосипатиму... все буду
думати, все ждатиму...
К о т и г о р о ш к о. Не плачте, мамо, я повернусь!
Б а т ь к о (схвильовано). Не плач, стара, вiн повернеться...
М а т и. Як же менi не плакати? Як же менi не тужити? Один вiн у мене
на свiтi...
К о т и г о р о ш к о. Прощайте, друзi мо?! Прощайте!
Д i т и. Прощай, Котигорошку!
- Бажа?мо тобi здолати Змiя!
- Повертайся до нас.
- Не забувай нас.
- Ми будемо тебе ждати.
К о т и г о р о ш к о (до сусiдiв). Прощайте!
С у с i д и. Повертайся жив-здоров!
- На тебе всi надi?.
- Ждемо тебе з добрими вiстями.
К о т и г о р о ш к о (скинув брилик, помахав ним у повiтрi). Я
повернуся, мамо, повернусь! (До всiх). Прощайте! (Вклоня?ться). Я все
зроблю, щоб принести вам добрi вiстi. (Пiшов).
В с i. Щасти ж тобi, хлопче...
- Повертайся живим.
- Хай тобi сили прибавиться...
М а т и. Ой, чу? мо? серце, пропаде... Зажди... Сину... (Порива?ться
бiгти, але ?? стриму? чоловiк).
Б а т ь к о. Хай iде наш син! Не зупиняй його. Хай щаслива йому дорога
стелиться! Вiн сестру та братiв визволятиме. Вiн волю народовi
здобуватиме. Не зупиняй його! Хай iде! (Маха? йому привiтно вслiд рукою).
Музика.
Завiса
ДIЯ ДРУГА
КАРТИНА ТРЕТЯ
Декорацiя першо? картини. Бiля криницi вирiс кущ калини. Спiвають
пташки. Ку? зозуля. На ганку сидять сестри.
1-а с е с т р а. Що сталося з нашим братом Змi?м? Прилетiв, мов хмара.
Не ?сть, не п'?.
2-а с е с т р а. Питаюся в нього: "Брате,-кажу,-Змiю, хто мiг тебе
стривожити? Кого ти бо?шся?" А вiн як гляне на мене, як тупне ногою, як
мотне головою, як закричить, як заверещить: "Я нiкого не боюсь! Я нiчого
не боюсь! Я того Котигорошка зi свiту зведу!"
1-а с е с т р а. А хто ж вiн - Котигорошко?
2-а с е с т р а. Не знаю, тiльки бачу, брат наш Змiй його бо?ться.
1-а с е с т р а. Буде Змi?вi погано-буде погано й нам. Розпитаймось,
порадьмось, як нам Котигорошка зi свiту звести.
2-а с е с т р а. Зда?ться, брат iде!
З'явля?ться Змiй.
З м i й. Сестри мо?, вам буде робота.
1-а с е с т р а. Слуха?мо тебе, брате!
2-а с е с т р а. Все, що накажеш, зробимо.
З м i й. Затру?ти криницi й озера! А тут поставити столи з ?жею,
питвом, ласощами - i теж все затру?ти!
1-а с е с т р а. Брате, скажи, кого ти стережешся так?
З м i й. Котигорошка. Я бачив його. Я силу його знаю. Але мучить мене
думка: чи заслiпив я його, чи лишився вiн зрячим? Коли зрячим лишився, то
вiн прийде сюди... Неминуче мусить прийти! Я вiдчуваю це... Я знаю...
1-а с е с т р а. У нього ? батько, мати?
2-а с е с т р а. ? сестри, брати?
З м i й. його сестрою була Оленка. Його брати - тi шестеро, що ми ?х
укинули колись в оцю темницю. Нам треба обдурити Котигорошка й знищити
його.
2-а с е с т р а. Все зробимо, що ти звелиш, бо зна?мо: буде тобi погано
- буде погано й нам. Хiба не так?
З м i й. Так, сестри, так. Спасибi! Одразу ж берiться до роботи, а я
пiду до моря та подумаю. (Виходить).
Сестри виносять з палацу стiл, ласощi.
1-а с е с т р а. Де ж ми поставимо: чи тут, чи там?
2-а с е с т р а. Поставимо ось тут, бiля криницi, щоб на виду було.
Ставлять. 1-а сестра приносить вiдро.
Давай сюди. (Вмочу? у вiдро кропило, бризка? ним на стiл). Страшна
отрута. Чи вiзьме оце яблуко, чи пирiжок, чи скибку кавуна... аби хоч раз
вкусив, то вже вiн буде наш.
1-а сестра (милу?ться калиною). I що б це воно значило? На тiм мiсцi,
де пролилась Оленчина кров, бач, яка рясна та пишна виросла калина. Чи не
зазна?мо ми вiд не? лиха? Може, зрубати ???
2-а с е с т р а. Яке ж то лихо може бути вiд деревини? Нехай собi
росте, а ми ходiм тепер затру?мо озера й криницi.
Виходять. За сценою чути голос бабусi: "Голубчику, батечку, пожалiй".
Входить Змi?в слуга, тягне стару за руку. У старо? в'язочка хмизу.
С л у г а. Не пручайся. Все одно не вирватись тобi вiд мене. Всiх
наказано карати, хто хоч гiллячку а чи хоч дубчик вкраде з лiсу Змi?вого.
Буде тобi, бабо, смерть!
Б а б у с я. Я ж не крала. Я пiдiбрала те, що з дерева впало.
Голубчику, батечку, вiдпусти...
Слуга. Не вiдпущу!
З протилежного боку входить Котигорошко.
К о т и г о р о ш к о. Гей, чоловiче, куди бабусю тягнеш?
С л у г а. А ти хто такий? Звiдкiля ти взявся?
К о т и г о р о ш к о. Звiдкiля б не взявся, а стареньку вiдпусти!
С л у г а. Вiдпустити? (Смi?ться). Оцю бабу вiдпустити? Та ?й зараз
буде смерть!
К о т и г о р о ш к о. Вiдпусти ??!
Б а б у с я. Вiдпусти мене.
С л у г а. Я тобi вiдпущу зараз. (Пiдняв палицю з гадючою головою.
Засвiтились гадючi очi вогнями).
К о т и г о р о ш к о (пiдбiг, схопив руку, здавив. Палиця випада?. Б'?
його).
Слуга втiка?.
Iдiть, бабусю, тепер уже вiн вас не зачепить.
Б а б у с я. Сину, ти врятував менi життя. Не знаю, звiдки ти прийшов,
хто ти ? i як тебе звати, але бачу: в тебе добре серце. Вiзьми оцей
перстень. У старих руках вiн уже не дi?, а дi? тiльки в молодих. Хто
серцем чистий, хто смiливий, чесний та вiдважний, тому завжди вiн у
пригодi стане, бо це перстень не простий, а чарiвний. Бери його собi. Ти
молодий, тобi жити, а я вже скоро помру.
К о т и г о р о ш к о (розгляда? перстень). Що ж я з ним, бабусю,
робитиму?
Б а б у с я. Коли тобi буде сутужно, коли сам чогось зробити не
зможеш,- забажай. Перекинь тодi його з лiво? руки на праву, то й побачиш,
що воно буде. (Озира?ться). А ще хочу я тебе попередити - втiкай швидше
звiдцiля.
К о т и г о р о ш к о. Чому?
Б а б у с я. Тому, що ти потрапив до Змiя. Пiду i я. (Виходить тi?ю
стежкою, якою вводив ?? Змi?в слуга).
Звiр заступа? дорогу бабусi. Котигорошко знищу? його.
Такого звiра одним ударом убив. Бачу, ? в тобi сила, але стережись
хитрощiв Змiя. Стережись. (Виходить).
К о т и г о р о ш к о (огляда? дiм). Добряча хата. А море! Яке ж воно
широке та гарне. (Сiда? на камiнь, розв'язу? вузлик). Нi скориночки вже не
лишилося. А ?сти ж хочеться. Хiба пошукати? У Змiя, напевне, щось
знайдеться. (Помiча? бiля калини столик). Ого, скiльки тут ласощiв. Що ж
його взяти? (Взяв пирiг, поклав). Нi, краще яблуко. Бач, яке воно красиве
i, мабуть, смачне-смачне. (Роздуму?), ?сти чи не ?сти? ?стиму!
Почувся Оленчин голос: "Не ?ж тут i не пий нiчого".
Хто це промовля?? (Зазира? пiд кущ). Нiкого. Може, менi вчулося таке?
(Бере пирiг). Смажений! ?сти чи не ?сти? ?стиму!
Знову почувся Оленчин голос: "Не ?ж i не пий нiчого". Входять Змi?вi
сестри. Котигорошко ?х не помiча?, бо знов огляда? кущ калини.
2-а с е с т р а. Може, це вiн?
1-а с е с т р а. Може, й вiн.
2-а с е с т р а. Бiжи розшукай Змiя, а я тут з ним погомоню.
1-а сестра зника?, 2-у сестру помiча? Котигорошко.
Здоров був, хлопче!
К о т и г о р о ш к о. Здорова була, дiвчино! А чи правда, що тут живе
Змiй?
2-а с е с т р а. Правда. А хто ж ти такий i чого сюди прийшов?
К о т и г о р о ш к о. Хто я такий? Так собi, хлопець, Котигорошком
прозиваюсь...
2-а сестра аж похитнулась.
2-а с е с т р а. Котигорошко? I це правда?
К о т и г о р о ш к о. Авжеж, не брехня.
2-а с е с т р а. I ти не бо?шся Змiя? Вiн же тебе з'?сть.
К о т и г о р о ш к о. А може, i не з'?сть. А ти хто така?
2-а с е с т р а. Я була одна дочка у батька й матерi, та мене Змiй
украв, а шестеро братiв пiшли визволяти.
К о т и г о р о ш к о. Де ж вони?
2-а с е с т р а. Закинув ?х Змiй до темницi, там вони й на попiл
потрухли.
К о т и г о р о ш к о. Як же тебе, дiвчино, звати?
2-а с е с т р а. Оленкою.
К о т и г о р о ш к о (кида?ться до не?). Ти? Оленка? Сестрице моя
рiдна! Я ж тебе прийшов визволяти!
2-а с е с т р а. Де тобi визволити! Шестеро не визволили мене, а то щоб
ти сам!.. (Огляда? його). Я була у батька та матерi найменша.
К о т и г о р о ш к о. А тепер я меншенький. Я все тобi розкажу. А
зараз дай менi, сестрице, чогось гаряченького, бо дуже зголоднiв.
2-а с е с т р а. А чому ж ти ласощiв не береш? Котигорошко. Я до них не
звик. Менi борщу або кашi. 2-а с е с т р а. Добре. Зараз винесу.
(Вибiгла).
Гойда?ться бiля криницi калинове гiлля, промовля? Оленчин голос: "Не
сестра вона тобi, не рiдна. Ти не пий тут i не ?ж нiчого. Ти вирiж iз мене
сопiлку та заграй - всю правдоньку будеш знати".
К о т и г о р о ш к о. Зроду не чув, щоб калина людським голосом
промовляла.
Той же голос: "Я не калиною зростала, я була колись дочкою у батька та
матерi".
Входить 2-а сестра з мискою, ложкою та окрайцем хлiба.
2-а с е с т р а. ?ж, братику, та швидше, бо скоро сюди Змiй прилетить.
К о т и г о р о ш к о. А дай менi, сестрице, ножа.
2-а с е с т р а. Нащо вiн тобi? Ти ж просив ?сти? Котигорошко. Я потiм
?стиму. Дай ножа!
2-а с е с т р а. Не розумiю, нащо тобi нiж? (Да? ножа). Котигорошко.
Сопiлку вирiжу. (Вирiзу?).
2-а с е с т р а. I для чого тобi, братику, тая сопiлка? (Стежить, як
вiн майстру?).
К о т и г о р о ш к о. Гратиму зараз. (Взяв до рота, сопiлка заспiвала.
Пiд час спiву калина освiтлю?ться сильнiше).
Ой помалу-малу, мiй братику, грай,
Та не врази мого серденька вкрай,
Мене, молодую, iз свiту згубили,
У мо? серденько гострий нiж встромили.
Щоб б це воно значило, що калинова сопiлка так промовля??
2-а с е с т р а. Не вiр! Неправду та сопiлка промовля?.
К о т и г о р о ш к о. Ану, ти заграй.
2-а с е с т р а. Не хочу й до рук ?? брати.
К о т и г о р о ш к о. Грай! (Наказу?). Грай!
2-а с е с т р а. Коли ти вже хочеш та просиш... (Взяла до рук сопiлку i
тiльки притулила ?? до губiв, як сопiлка заспiвала).
Ой помалу-малу, душогубко, грай
Та не врази мого серденька вкрай.
(Кида? сопiлку). Неправду вона вимовля?, неправду... Я не душогубка, я
твоя сестра Оленка...
К о т и г о р о ш к о (грiзно). Грай.
2-а с е с т р а. Не хочу й до рук ?? брати... Не хочу!
К о т и г о р о ш к о (грiзно). Грай.
2-а с е с т р а. Ну, добре. (Притулила сопiлку до губiв. Освiтилась
калина яскравiше).
Ой помалу-малу, душогубко, грай,
Та не врази мого серденька вкрай.
Мене, молодую, ти з свiту згубила,
У мо? серденько гострий нiж встромила.
К о т и г о р о ш к о. Так це ти мою сестру Оленку iз свiту звела?
2-а сестра (пада? навколiшки). Не вбивай... Пожалiй... Я всю правду
тобi розкажу!
К о т и г о р о ш к о. Веди, показуй, де Оленчина могила.
2-а с е с т р а. Нема? могили, ?? тiло спалили, i попiл той вiтер
розвiяв.
К о т и г о р о ш к о. Не вiрю тобi, Змi?вно, не вiрю. Ось менi сопiлка
правду скаже. Скажи, сопiлонько, де менi сестрицю Оленку шукати?
Заспiвала сопiлка.
Ой помалу-малу, мiй братику, грай,
Вiд Водяника мене виручай.
Я у Смертоносця в царствi злiм томлюся,
Я за матiнкою рiдною журюся.
Хто це такий Водяник? Якою дорогою йти до нього? Як менi визволити
Оленку?
2-а с е с т р а. Водяник-смертоносець-Змi?в брат. Анi дорiг, анi стежок
до нього нема. Чи попливеш на човнi, чи на кораблi - вiн здiйме бурю,
розiб'? твiй корабель. До його царства водяного добратися не можна.
К о т и г о р о ш к о. Нi, Змi?вно, доберусь я i до
Водяника-смертоносця! А зараз говори, де мо? брати томляться?
2-а с е с т р а. Брати? ?х давно вже на свiтi нема. Пропали вони в цiй
темницi.
К о т и г о р о ш к о. Де ключi? Я сам хочу глянути.
2-а с е с т р а (з надi?ю). Ключi? Вони там... У палацi... Я тобi ?х
зараз винесу.
К о т и г о р о ш к о. Добре. Я почекаю.
2-а сестра зника?.
(Позира? на дверi). Втекла. (Пiдходить до темницi, гука?). Агей, брати
мо?, озовiться! (Слуха?). Я ваш рiдний брат, Котигорошко. Я прийшов вас з
неволi визволяти. Чи ви ще живi, озовiться!
Чути голос: "Живi. Дверi вiдмикай, нас на волю випускай".
Чую, живi мо? брати, живi. Набрехала менi Змi?вна. Що ж робити? (Пробу?
замки). Мiцнi. Без ключiв ?х не вiдкри?ш. Коваля б сюди гукнути, але де
його розшукати? Ага! (Виймав
перстень). Спробую бабусин подарунок. (Перекинув з лiво? руки на
праву). Хочу я, щоб зараз же менi тут був коваль з ключами,
Входить коваль з в'язкою ключiв.
К о в а л ь. А хто тут викликав мене у царство Змi?ве?
К о т и г о р о ш к о (здивовано i радiсно). З'явився... Чи не диво?
(До коваля). Та це я вас викликав. Здрастуйте!
К о в а л ь. Здрастуйте! А хто ж ти будеш, хлопче? Чого прийшов у
володiння Змiя i що тобi потрiбно вiд коваля Максима?
К о т и г о р о ш к о. Я Котигорошко. Братiв мо?х i сестру Оленку
полонив Змiй. Я прийшов ?х з неволi визволяти.
К о в а л ь. Хлопчику мiй, я бачу, ти смiливий. Чоло в тебе мудре i
погляд ясний. Говори, яко? допомоги ждеш вiд мене?
К о т и г о р о ш к о. Дядьку Максиме, он там, у пiдземеллi, мучаться
брати мо? рiднi. Чи зумi?те замки цi вiдiмкнути?
К о в а л ь. Це дiло добре. Попробую! (Почина? поратись бiля замкiв,
вiдмика? ?х, гука?). Агов, люди добрi! Тут прийшов ваш рiдний брат
Котигорошко з неволi вас визволяти.
К о т и г о р о ш к о. Дядьку Максиме, iдiть вiдiмкнiть усi темницi й
випустiть невiльникiв на волю!
К о в а л ь. Я виконаю твiй наказ. (Виходить).
К о т и г о р о ш к о (кладе сопiлку собi до торбини). Може, вона менi
ще колись пригодиться.
Жмурячись вiд денного свiтла, з темницi виходять брати.
К р у т и в у с. Де визволитель наш? Нiчого я не бачу... так. рiже менi
сонце очi.
К о т и г о р о ш к о. Ось де я, перед тобою, брате. Крутивус (обiйма?
його, цiлу?).
Всi оточують Котигорошка.
Герой ти наш! Орел! Та як нам дякувать тобi за оцю волю?
В е р н и д у б. Дай гляну я на тебе, який ти ?.
В е р н и г о р а. Це честь - такого брата мати.
П'ю - i - н е - н а п' ю с я. Цiкаво, як розшукав ти нас?
Б i ж у - i - н е - н а б i ж у с я. Я такий радий... такий радий...
Хоч розiмнуся трошки. (Почина? бiгати по сценi).
? м - i - н е - н а ? м с я. Та дайте ж i менi мого братика обiйняти.
(Обiйма?). А ?сти нам принiс?
В е р н и г о р а. Скажи, як наша мати?
В е р н и д у б. Батько як? Живi, здоровi?
П' ю - i - н е - н а п' ю с я. Цiкаво, чи ждуть нас, чи, може, й ждати
перестали?
К р у т и в у с. Затуркали хлопця, не знати кому й вiдповiдати.
К о т и г о р о ш к о. Я теж... Я такий радий, що оце вас розшукав. А
мати й тато живi. Ждуть не дiждуться... Це ж вiд матерi я дiзнався, що ви
у неволi в Змiя, i пiшов вас визволяти.
К р у т и в у с. Життя нам врятував. Всi. Волю повернув нам, волю!
? м - i - н е - н а ? м с я. Дивiться, дивiться, скiльки ?жi.
(Кида?ться до столу).
К о т и г о р о ш к о. Не ?ж... Там все затру?не.
? м - i - н е - н а ? м с я. Таке добро, такий харч зiпсували.
Входить коваль.
К о в а л ь. Я виконав наказ. Невiльники на волi! Погляньте, скiльки
?х. Iдуть i йдуть.
Чути голоси: "Слава Котигорошку! Слава богатиревi! Слава!"
К р у т и в у с. А це ж хто? Що за чоловiк?
К о т и г о р о ш к о. Дядько Максим.
К о в а л ь. Вiн замки вiдiмкнув.
Брати оточують коваля.
В с i. Спасибi вам, Максиме. Спасибi.
- Виручив нас.
- Не забудемо.
К р у т и в у с. Та ще ми не всi. Нема? серед нас Оленки, сестрицi
нашо?. Невже ?? знищив Змiй?
К о т и г о р о ш к о (вийма? сопiлку). Ну, кому з вас дати: тобi чи
тобi? (Да? Вернигорi). Скажи, сопiлонько, де сестрицю Оленку шукати?
В е р н и г о р а (недовiрливо). I скаже? (Взяв до губiв).
В с i. Невже скаже?
Чути спiв сопiлки.
Ой помалу-малу, мiй братику, грай,
Вiд Водяника мене виручай.
Я у Смертоносця в царствi злiм томлюся,
Я за матiнкою рiдною журюся.
В с i. Жива.
В е р н и г о р а. На морському днi. Чули?
Б i ж у - й - н е - н а б i ж у с я. Як же туди добратися?
К р у т и в у с. Подума?мо.
? м - i - н е - н а ? м с я. Я так гадаю: втiкати нам треба мерщiй,
поки ще Змiй не повернувся.
К о т и г о р о ш к о. Нi, не втiкати нам треба вiд Змiя, а зустрiтися
з ним та розпитатися... По-доброму не говоритиме - силою примусимо! Хай
покаже нам шлях до сестрицi Оленки.
В е р н и г о р а. Твоя правда, брате.
В е р н и д у б. Не залишимо сестри, не повернемось додому, пеки ?? не
розшука?мо.
Б i ж у - й - н е - н а б i ж у с я. Шукатимемо сестру.
В с i. Шукатимемо сестру!
? м - i - н е - н а ? м с я (припада? вухом до каменя). Чую...
(Злякано). Я чую, земля гуде. Це Змiй летить. Ховаймося! (Метушиться. куди
б сховатися).
К о т и г о р о ш к о. Оце такий ти, брате? Оце так ти бо?шся Змiя?
Нехай прилiта?, будемо з ним битися.
К р у т и в у с. Твоя правда, брате.
Пролiта? Змiй.
К о в а л ь. Бачу його в небi.
В е р н и д у б. Iя вже бачу.
К о в а л ь. Дозволь менi, Котигорошку, лишитися з тобою. Я, може, ще
тобi в пригодi стану.
К о т и г о р о ш к о. Та я i так не знаю, як уже дякувати вам.
К о в а л ь. Не треба менi подяки. Вiднинi я твiй слуга на всяке добре
дiло.
К о т и г о р о ш к о. Нi, не слугою менi будьте, а другом вiрним.
К о в а л ь. Гаразд, я буду i тобi, й тво?м братам вiрним другом.
Всi брати дякують йому за це.
? м - i - н е - н а ? м с я. Шумить... Ви чу?те?
В е р н и г о р а. Он вiн сiда? на узбережжi.
В е р н и д у б. Крила згорнув.
Шум стиха?.
Б i ж у - й - н е - н а б i ж у с я. Дивiться, дивiться, сюди йде.
В е р н и д у б. Нехай iде. Я дуже злий на нього. Он скiльки лiт
найкращих вiн одiбрав у мене. Цього я не прощу йому i буду битися з ним не
на життя, а на смерть.
В е р н и г о р а. I я з ним битимуся знову.
В с i. Всi будемо битися.
К о т и г о р о ш к о. Нi, брати мо?, зi Змi?м говоритиму я сам. А ви
йдiть он туди, щоб Змiй вас навiть не бачив.
В е р н и д у б. Ми б пiдсобили тобi, брате.
В е р н и г о р а. Допомогли б.
К о т и г о р о ш к о. Нi, нi, я сам... Я хочу з ним зустрiтися
вiч-на-вiч.
К р у т и в у с. Будь обережним, брате, i Змiя стережись.
К о т и г о р о ш к о. Добре, добре...
В е р н и д у б. Я бився з ним, i вiн мене перемiг.
В е р н и г о р а. I я бився з ним - вiн i мене перемiг.
П' ю - i - н е - н а п' ю с я. Коли потрiбна буде наша допомога,гукнеш.
Ми всi одразу прийдемо сюди.
К о т и г о р о ш к о. Гаразд.
Б i ж у - й - н е - н а б i ж у с я. Не забувай про нас. Лиш тiльки
свиснеш, ми всi зразу з'явимось сюди.
К о т и г о р о ш к о. Спасибi, брате!
К о в а л ь. Гуртом би вдарити на Змiя.
В с i. Не забувай же, ми будемо недалечко. Ти тiльки знак додай...
К о т и г о р о ш к о. Спасибi вам, брати, спасибi.
? м - i - н е - н а ? м с я. Я теж з вами... Я боюсь тут залишатися...
(Спиня?ться бiля Котигорошка). Брате, а чи нема? в тебе хоч сухарика?
К о т и г о р о ш к о. Нема.
Всi виходять. Котигорошко сiда? пiд калиною. За сценою чути голос Змiя:
"Чую, чую, людським духом пахне". Входить Змiй.
(Йде йому назустрiч). Ти не помилився. Люди тут ?.
З м i й. Агов, хлопче, чого тобi тут треба?
К о т и г о р о ш к о. Тебе, коли ти ? той самий Змiй, що полонить
людей, кров'ю людською впива?ться.
З м i й. Ха-ха-ха! Це я!
К о т и г о р о ш к о. Довго тебе шукав. Хочу розпитатися, хочу сестру
визволити з неволi.
З м i й. Ха-ха-ха! Про сестру дума?ш, а знайдеш тут зараз свою смерть.
Я з твого серця кровi наточу й нап'юся. Признавайся, хто ти ?, бо зi мною
може мiрятися силою тiльки Котигорошко. Та вiн iще молодий i живе так
далеко, що сюди i ворон його кiсток не занесе.
К о т и г о р о ш к о. Ворон кiсток не занесе, а добрий молодець сам
прийде.
З м i й. Хотiв би я глянути на твою силу.
К о т и г о р о ш к о. Ти спершу покажи свою силу.
З м i й. Ось моя сила. (Бере в руки камiнь). Сам бачиш,- камiнь
твердий, а дивися, що з нього зараз буде. (Здавив, посипався тiльки
порох).
К о т и г о р о ш к о. Е, це дурницi! Здави так, щоб з нього юшка
потекла. (Здавлю? камiнь, бiжить вода). Отак дави, отак-о!
З м i й. Ану, хто сильнiше засвище? (Свиснув, аж з дерев листя
посипалось). Послухаю тебе.
К о т и г о р о ш к о. Зажмурся, бо коли я свистiтиму, то в тебе очi
можуть на лоба повилазити.
Змiй заплющу? очi.
(Свистить i палицею б'? Змiя). А що, Змiю, чи добре свищу?
З м i й. Правду кажеш. Мало очi не повискакували. Ну, тепер бачу я,
недарма ти нахвалявся. А перед тим як битись, я мушу знати, хто ти ?.
К о т и г о р о ш к о. Я - Котигорошко.
Музика.
З м i й (придивля?ться). Котигорошко. Впiзнав... (Вiдступа? вражений,
зводить руки догори, кричить). Ти свiту сонця бiльше не побачиш!
К о т и г о р о ш к о. (перекида? перстень з лiво? руки на праву,
смi?ться). А що, Змiю, не дiють тво? чари?
З м i й (знiтившись). Може, будемо миритись?
К о т и г о р о ш к о. Нi, будемо битись!
З м i й. Ну, бий ти першим.
К о т и г о р о ш к о. Нi, бий ти першим!
Почина?ться двобiй.
З м i й (знесилившись). У тебе ? батько?
К о т и г о р о ш к о (б'? його). ?!
З м i й. А воли в нього ??
К о т и г о р о ш к о (ще удар). ?!
З м i й. Вiн ними орав?
К о т и г о р о ш к о. (ще мiцнiший удар). Орав.
З м i й. А давав волам перепочити?
К о т и г о р о ш к о. (збива? Змiя з нiг). Давав.
З м i й. Давай i ми перепочинемо.
К о т и г о р о ш к о. Давай!
З'явля?ться 2-а сестра, одягнена пiд стару бабу.
2-а с е с т р а (тихо). Брате Змiю, отру?ну стрiлу тобi даю. Убий його,
убий!
К о т и г о р о ш к о. Хто вона? Хто оця жiнка стара? А може, й не
стара? Я зараз подивлюсь на не?.
2-а с е с т р а (здiйма? хустку). Що, пiзна?ш тепер? (Втiка?).
Змiй швидко витяга? з торби лук i пуска? стрiлу. Котигорошко вчасно
вiдхиля?ться.
Чути голос 2-? сестри: "Брате... ти вбив мене... убив..."
К о т и г о р о ш к о. Вмирай, душогубко, вмирай!
З м i й (погрожуючи). Я тебе зi свiту зведу!
Враз темнi?. Шумлять дерева, пада? листя. В небi проплива? чорна тiнь
Змiя.
К о т и г о р о ш к о (кричить). Що, злякався? Втiка?ш? Та знай, я i
пiд землею тебе розшукаю... За кривду людську, за сестру мою Оленку
помщуся!
Завiса
КАРТИНА ЧЕТВЕРТА
Лiс. Галявина. В дуплi старого дерева горно. В освiтленнi горна в
чорному шкiряному фартусi коваль Максим гострить меч. Вiн не помiча?
дiтей, якi, ховаючись мiж деревами, стежать за його роботою.
К о в а л ь (огляда? меч. Вiдчува?ться, що вiн дуже важкий). Ще
нагострю його гарненько, та можна й вiддати.
(Пiдходить до точильного каменя, зазира? в коритце). Еге, та тут анi
краплиночки води. Доведеться йти до озера. (Взяв казанок, прикрив гiллям
меч, пiшов).
Вбiгають з-за дерев дiти.
1-й х л о п ч и к. А що я вам казав? Бачили? Самi тепер бачили, як вiн
кував не серп i не рогач, а меч.
2-й х л о п ч и к. Давай глянемо на нього, поки коваля нема. (Вайлувате
йде).
Його спиня? 1-й хлопчик.
1-й х л о п ч и к. Почекай. Нам треба когось послати, щоб вартував.
(Вказу? на хлопця). Ти серед нас найменший.
Х л о п ч и к. Менi теж хотiлося б глянути на меч. (Невдоволений,
виходить).
2-й х л о п ч и к. Ось я його в руки вiзьму, попробую, чи замашний.
(Пробу? пiдняти меч i не може). Еге, я думав, що вiн легенький, а вiн он
який...
1-й х л о п ч и к. Ось зараз я попробую! (Хоче взяти).
Спритнiший за нього 3-й хлопчик вiдпиха? його геть.
3-й х л о п ч и к. Пусти мене, я дужчий... Я зараз навiть однi?ю рукою
пiдiйму. (Пробу?, але навiть не зрушив з мiсця).
Всi. Що, важкий? Не пiдiймеш?
- А хвалився: "однi?ю рукою..."
- Не витрачай сили!
3-й х л о п ч и к (з запалом). От пiдiйму! Зараз пiдiйму! (Напружився,
схопив, крiм дерев'яно? ручки, ще й залiзо). Ой!
4-й х л о п ч и к. Що, обпiкся? Вiн же тiльки з вогню. Ану лиш дай
менi.
2-й х л о п ч и к. Та дайте ж менi дотовпитись...
1-й х л о п ч и к. Ану, гуртом.
Пробують пiдняти - не можуть.
Всi. Важкий.
- Для кого ж вiн скував його?
- Хто ж може таким мечем воювати?
1-й х л о п ч й к. А ви хiба не чули? Не зна?те?
Всi. Про що?
- Не зна?мо.
- Нiчого ми не чули.
- А ти хiба щось чув?
- То розкажи i нам.
- Розкажи.
1-й х л о п ч и к (та?мниче). Я чув, уже по наших землях ходить вiн.
В с i. Хто ходить? Хто?
1-й х л о п ч и к. Богатир Котигорошко, он хто! Кажуть, його навiть
Змiй бо?ться.
Не помiчений дiтьми, входить Котигорошко, сiда? осторонь, слуха?, що
про нього говорять.
А наш коваль - наче друг тому богатиревi. Для нього вiн i меч оцей
скував, щоб можна було битися зi Змi?м.
2-й х л о п ч и к. А який же вiн iз себе, той богатир?
1-й х л о п ч и к. Який? (Вибира? очима дерево). Бачиш оте дерево
найвище? Отакого вiн зросту. А руки в нього отакеннi. (Показу?). А коли
йде, так земля пiд ним угина?ться. Де рукавом майне, там тихi дерева
починають враз шумiти, наче вiд бурi.
2-й х л о п ч й к (помiтивши Котигорошка). А дивiться, дивiться, хто
там сидить.
Всi оточують Котигорошка.
В с i. Ти хто такий?
- Як тебе звати?
- Вiдкiля йдеш?
- Куди йдеш, хлопче?
К о т и г о р о ш к о. Iду я здалеку. А зовуть мене Iваном.
1-й х л о п ч и к. Скажи, ти нiде не зустрiчався з Котигорошком? Це
богатир такий. Вiн за народ сто?ть проти Змiя. Нiчого ти не чув про нього
вiд людей?
К о т и г о р о ш к о. Та трохи чув.
В с i (з зацiкавленням). Що? Що ж ти чув?
- Розкажи.
- Розкажи нам, хлопче!
К о т и г о р о ш к о. Та гомонять люди, начебто вiн уже бився зi
Змi?м, але Змiя у першому бою не здолав. I тепер жде, коли коваль ску?
йому меча...
Х л о п ч и к. Уже... Уже дядько Максим скували.
2-й х л о п ч и к. Тiльки важкий дуже меч. Ми пробували його пiдняти.
К о т и г о р о ш к о. А де ж вiн лежить?
1-й х л о п ч и к. Та он пiд отим гiллям.
К о т и г о р о ш к о. Гляну. (Пiдвiвся).
В цю хвилину з криком вбiга? хлопчик, той, що вартував.
Х л о п ч и к. Втiкаймо! Втiкаймо! Iде сюди Капшивий дiд.
К о т и г о р о ш к о. Чого ж вам втiкати? Не бiйтеся... Залишайтесь
тут.
1-й х л о п ч и к. Ти ще його не зна?ш. Це Змi?в слуга... Найлютiший. Я
раджу, хлопче, i тобi кудись сховатись вiд нього.
Дiти розбiгаються. Входить, озираючись, бабуся.
К о т и г о р о ш к о. Здрастуйте, бабусю!
Б а б у с я (злякано). Хто це? Хто?
К о т и г о р о ш к о (пiдходить до не?). Це я, бабусю.
Б а б у с я. Стара вже стала. Недобачаю. (Розгляда? його). Впiзнала
тепер. Здрастуй, молодець.
К о т и г о р о ш к о. Здрастуйте.
Б а б у с я. Давно тебе шукаю в лiсi, щоб попередити.
К о т и г о р о ш к о. Про що?
Б а б у с я. Послуха?ш зараз. (Озира?ться). Знай, сину. Змiй усюди вже
порозставляв на тебе пастки. Стережись!
К о т и г о р о ш к о. А якi ж то пастки?
Б а б у с я. Слухай. Де силою не може вiн здолати супротивника, там до
хитрощiв уда?ться. Я давно живу в лiсi. Я його вдачу Змi?ну знаю. Може,
там, сину, а може, й тут натрапиш на криницю чи джерело, то хоч би як
хотiв пити, але й краплi не бери тi?? води, бо вона затру?на. Удар
спочатку по нiй цiпком, то й побачиш, що воно буде.
К о т и г о р о ш к о. А що ж буде, бабусю?
Б а б у с я. Цього я тобi не скажу. Слухай-но далi. А захочеш ?сти та
натрапиш десь у лiсi на ?жу-не бери анi рiсочки в рот. (Озира?ться). Я
зустрiчалася з ковалем Максимом - це мiй давнiй приятель, i вiн розповiв
менi про тебе. Я вже знаю, хто ти ?. Ти богатир Котигорошко. Ти врятував
мене вiд смертi. (Кладе руки йому на плечi). Врятуй тепер людей, що
томляться пiд ярмом Змiя, поверни ?м волю, i люди тебе нiколи в свiтi не
забудуть.
К о т и г о р о ш к о. Я все зроблю, аби визволити сестру мою Оленку i
всiх невiльникiв, що мучаться у Змiя.
Б а б у с я. Запам'ятай же все, що я тобi сказала. Запам'ятай!
(Виходить).
Входить коваль з казанком води.
К о т и г о р о ш к о. Здрастуйте, дядьку Максиме!
К о в а л ь. Здрастуй, Котигорошку!
К о т и г о р о ш к о. Чув я, меч мiй вже готовий.
К о в а л ь. Нагострити його треба, та можна й воювати. А чому сам
прийшов? Де тво? брати? (Лл? у корито воду).
К о т и г о р о ш к о. Над рiчкою у лозах. Дядьку Максиме, то, може, ми
зараз будемо гострити меч?
К о в а л ь. Давай! (Розкида? гiлля, вийма? звiдти меч, несе до
точильного каменя). Буде вiн гострий як бритва.
Починають гострити. З'явля?ться Змi?в слуга, пiдкрада?ться до коваля.
С л у г а. Ага, пiймався, ковалю! Тепер нiкуди не втечеш вiд мене. Змiй
велiв доставити тебе навiть мертвого, а я живого приведу.
К о в а л ь. А нащо я Змi?вi потрiбний?
С л у г а. Ти цей меч на кого скував, га? На кого ти скував його? На
Змiя? Говори!
К о в а л ь. Брехати не люблю i критися не буду. На Змiя меч скував.
С л у г а. А тепер його разом з тобою доставлю Змi?вi. Хай ним голову
зiтне. (Пробу? пiдняти меч, але не може). Важкий... Ну що ж, я тут його
лишу. Нiде не дiнеться. Потiм волами одвезу. (До коваля). Iди.
К о в а л ь. То що ж менi так по-дурному доведеться помирати? Не згоден
я на це.
С л у г а. Iди, коли тобi наказую.
К о т и г о р о ш к о (бере меч. Налiта?, як вихор, хапа? дiда за
бороду). Що скажеш ти тепер? От я вiзьму i оцим мечем зiтну тобi голову.
Слуга вирива?ться, залишивши в руцi Котигорошка одiрвану бороду, з
лементом тiка?.
К о в а л ь. Бач, як чкурнув вiн звiдси. Треба й нам втiкати, бо
прибiжить до Змiя, а той як гляне, як мотне головою, як тупне ногою, як
закричить, як заверещить: "Де бороду подiв?" Прилетить сюди вiдразу.
К о т и г о р о ш к о. Хай прилiта?. Я його зустрiну, а ти, ковалю, йди
до братiв мо?х, з ними побудь.
К о в а л ь. Чого ж менi йти? Може, тобi треба пiдсобити.
К о т и г о р о ш к о. Iди, iди. Я хочу з ним зустрiтися вiч-на-вiч.
Коли сутужно буде - свисну, i ви з'явитеся всi.
Коваль виходить. Ку? зозуля.
Зозуле, зозуле, скажи, скiльки лiт менi на свiтi жити?
Ку? один раз.
Чому ж так мало? Еге, та зозулю хтось сполохав.
Сам по собi почина? хитатися кущ з дивними квiтами.
(Розгорта? його). Бач, не помiтив я, що тут криниця лiсова. А вода яка
в нiй чиста i прозора. Нап'юся. (Але не п'?). Радила менi бабуся...
(Пiдiйма? над зрубом меч).
З'явля?ться в бiлому вбраннi 1-а Змi?ва сестра.
1-а с е с т р а. Спинися, не вбивай! Не вбивай!
К о т и г о р о ш к о. Хто ти така?
1-а с е с т р а. Невiльниця.
Ко т и г о р о ш к о. Як ти потрапила сюди, дiвчино?
1-а с е с т р а. Змiй затру?в воду, примусив мене чатувати на тебе. Вiн
знав, що ти прийдеш сюди, i, може, захочеш напитися з цi?? криницi.
К о т и г о р о ш к о. Дивись менi в очi.
1-а с е с т р а. Не все ще я сказала... Я на днi морському жила у
Водяника-смертоносця за наймичку. Але Змiй забрав мене звiдти i примусив
чатувати на тебе. Не винна я нi в чому. Десь живуть у селi мо? батько та
мати. Та ще десь ? шестеро братiв. Чи живi вони, - не знаю, бо ?х колись
полонив Змiй i вкинув до темницi.
К о т и г о р о ш к о. Як тебе звати, дiвчино?
1-а с е с т р а. Оленка. Чула ще я розмову Водяника-смертоносця зi
Змi?м i довiдалась: десь ? у мене найменший брат, Котигорошко, але я його
зроду i в вiчi не бачила.
К о т и г о р о ш к о. Оленка! Невже це про тебе менi сопiлка
промовляла? I ось зустрiлись ми так дивно... Скажи менi, чи справдi ти
невiльниця?
1-а с е с т р а. Бачиш, очi мо? яснi.
К о т и г о р о ш к о. Очi в тебе справдi яснi. (Дiста? з торби
сопiлку).
1-а с е с т р а. Дай же я гляну на тебе, щоб потiм усiм людям могла
розповiсти, який ти ?, яке серце в тебе добре.
К о т и г о р о ш к о. Який же я?.. Звичайний собi хлопець.
1-а с е с т р а. Ой нi. Ой, не звичайний! Я хочу знати тво? iм'я.
К о т и г о р о ш к о. Iваном звуть та ще Котигорошком прозивають.
1-а с е с т р а. Ти? Котигорошко? Це правда? Так ти ж мiй брат. Мiй
рiдний брат... (Кида?ться до нього, щоб обiйняти, але Котигорошко да? ?й
сопiлку).
К о т и г о р о ш к о. Мене вже раз обдурила дiвчина. Хочу правду
знати. Грай!
1-а с е с т р а. Братику, ти менi не вiриш? Я ждала тебе стiльки лiт.
К о т и г о р о ш к о. Грай!
1-а с е с т р а (притулила до рота сопiлку. Почувся голос Оленчин).
Ой помалу-малу, душогубко, грай... (Дивиться з жахом на сопiлку). Що?
Що це? Як смi? вона таку неправду вимовляти? Вiзьми, вiзьми!
К о т и г о р о ш к о (суворо). Грай! Я хочу знати, хто ти е насправдi.
1-а с е ст р а. Я бiдна дiвчина-полонянка. Я в неволi була. Я додому...
К о т и г о р о ш к о. Грай! (Пiдводить руку з шаблею).
1-а с естр а. Гратиму.
Сопiлка виспiву?.
Ой помалу-малу, душогубко, грай,
Та не врази мого серденька вкрай.
Мене, молодую, ти зi свiту згубила
I в мо? серденько гострий нiж встромила.
(Кида? сопiлку, кричить). Неправда! Неправда!
К о т и г о р о ш к о. Правда! Ти вбила мою сестру Оленку? Ти?
Признавайся!
З-за дерева з'явля?ться Капшивий дiд.
Д i д. Ану, хлопче, почекай!
К о т и г о р о ш к о. Десь я тебе бачив, дiду. (Пригляда?ться).
Змiй... Вгадав. Не крийся! Дiд. А я i не криюсь.
Темно, свист, грiм. Iз-за дерев з'явля?ться Змiй з мечем, кида? торбу
сестрi, та вийма? з не? лук i стрiлу. Почина?ться двобiй. Змi?ва сестра
цiлить Котигорошковi в спину. Натягу?ться лук дужче, дужче... пуска?ться
стрiла. Котигорошко вчасно вiдхиля?ться... Стрiла б'? мимо.
К о т и г о р о ш к о. Так он ти як? Отруйною стрiлою мене хочеш вбити?
Умри ж сама!
В цю мить Змiй заносить над ним свiй меч. Котигорошко вчасно вiдводить
удар. Двобiй трива?. Змi?вна зника?.
З м i й. Може, будемо миритись?
К о т и г о р о ш к о. Нi, будемо битись. (Знов пiшов у наступ). Менi
на свiтi жить, тобi вмирати!
З'являються брати i коваль. Котигорошко б'? супротивника ловким сильним
ударом.
З м i й. Ой! (Хапа?ться за рану, пада?).
К о т и г о р о ш к о. Сконав.
В е р н и д у б. Сконав найбiльший кат.
К о т и г о р о ш к о. Ще залишилася Змi?вна.
В е р н и г о р а. Нема. Ми вже самi упоралися з нею.
В с i. Слава тобi, брате! Слава!
К р у т и в у с. Ми перевiрили: у володiннях Змiя вже невiльникiв нема.
Всi повернулися додому.
Б i ж у - й - н е - н а б i ж у с я. А ми додому не пiдемо, а пiдемо до
синього моря сестрицю Оленку визволяти. Веди нас, брате!
В с i. Веди!
К о т и г о р о ш к о (пiдiймаючи шаблю). Веду!
Музика.
За мною!
Завiса
ДIЯ ТРЕТЯ
КАРТИНА П'ЯТА
Пiдводнi гори. Пропливають дивовижнi риби: крилатки, нетопирi, морськi
лахматi коники, скати, глибоководнi риби з лiхтариками на.головi; повзуть
по пiдводному камiнню краби, йоржi, черепахи, павуки, зiрки. З'явля?ться
Крутивус, розмахуючи то лiвим, то правим вусом, вiн розганя? воду. За ним
iдуть Котигорошко, коваль i всi брати.
К р у т и в у с. Зда?ться, далi дороги нема. Он якi гори стали перед
нами.
К о т и г о р о ш к о. Високi, що й казати... На таку скелю нам
не вибратись.
П' ю - i - н е - н а п' ю с я. Цiкаво, що ж будемо робити? Може,
повернемо назад?
? м-i - н е-н а ? м с я. То добра рада, брате. Вже я по камiнню цьому
ноги позбивав. Повернемось.
К о т и г о р о ш к о. Нi, назад ми не пiдемо. Лишить сестру? Та як не
соромно вам отаке казати?
Як глянемо ми в вiчi нашiй матерi, коли вони спитають у нас про Оленку?
К р у т и в у с. Твоя правда, брате. Назад ми не пiдемо.
В е р н и г о р а. Не лишимо сестру в неволi у Смертоносця.
В е р н и д у б. Ми вiльнi, то хай же вiльною буде й вона. А чи не так?
Б i ж у - й - н е - н а б i ж у с я. Назад ми не пiдемо. Тiльки вперед.
К о в а л ь. Гори високi, та, може, стежку де знайдемо.
К о т и г о р о ш к о. Бiжу-й-не-набiжуся, ану поглянь, чи там можна
пройти?
Б i ж у - й - н е - н а б i ж у с я (помчав в один бiк). Тут стежки
нема. (Помчав у другий). I тут нема.
К о т и г о р о ш к о. Оглядаймо краще, оглядаймо всi.
Оглядають, крiм ?м-i-не-на?мся. По дну проповзають краби, павуки.
?м-i-не-на?мся сiда? на камiнь, до нього наближа?ться краб. ?м-i-не-на?мся
злякано скрику?, а потiм б'? ложкою. Краб проповза? далi. З'являються
брати.
Б i ж у - й - н е - н а б i ж у с я. Стежки нема.
П' ю - i - н е - н а п' ю с я. Пройти не можна.
? м - i - н е - н а ? м с я. Я теж шукав i... нема. Таке страхiття
скрiзь.
К р у т и в у с. Високi скелi та урвища. Не вибратися нам.
В е р н и д у б. Я таких гiр не бачив зроду.
П' ю - i - н е - н а п' ю с я. Що ж будемо робити?
К о в а л ь. Оце задача.
В е р н и г о р а. Вже пробував я камiнь-мiцний, мов залiзо.
К о т и г о р о ш к о. А йти вперед нам треба.
Мовчанка.
(Озира? всiх, зупиня? свiй погляд на Вернигорi).
На тебе, брате Вернигоро, вся тепер надiя. Виручай!
В е р н и г о р а. Попробую! (Немовби воза пiдважу?, так давить
плечем).
Всi стежать за ним.
? м - i - н е - н а ? м с я (злякано). Ховаймося, а то камiнням нас
привалить.
К о т и г о р о ш к о. Не ховатися нам треба, а пiдсобити.
В е р н и г о р а. Нi, нi, не пiдступайте близько, бо тодi сила моя
пропаде. (Напружу?ться. Давить).
К.р у т и в у с. Сто?ть гора, сто?ть.
К о т и г о р о ш к о. Не рушиться.
В е р н и д у б. Натискуй дужче, брате, дужче!
П'ю - i - н е - н а п'ю с я. Цiкаво, чи звалить вiн цю скелю?
В е р н и г о р а. Не можу. (Вiдходить геть).
К о т и г о р о ш к о. Брате, пам'ятай: за тими горами сестра.
В е р н и г о р а. За тими горами сестра... Я мушу подолати скелi,
мушу! (Знову ста? до скелi).
Б i ж у - й - н е - н а б i ж у с я. Ви гляньте, гляньте!
Чути гуркiт падаючого камiння.
К о т и г о р о ш к о. Спасибi тобi, брате.
Б р а т и. Знову ? шлях перед нами!
К о т и г о р о ш к о. Ну, рушили у путь.
Крутивус розмаху? вусами. Музика. Затемнення.
В е р н и г о р а. Дивiться, знову якась перешкода.
К о т и г о р о ш к о. Що б там не було, а ми не спинимось i не
повернемо назад.
Шлях ?м перетина? дрiмучий лiс з вiковими деревами.
К р у т и в у с. Далi шляху нема.
К о т и г о р о ш к о. А треба знайти.
К о в а л ь (здивовано). Оце лiс... Зроду такого не бачив. Деревина
бiля деревини.
В е р н и г о р а. Не пройти нам тут.
П' ю - i - н е - н а п' ю с я. Цiкаво, як же ми будемо пробиратися в
такiй гущавинi?
? м - i - н е - н а ? м с я. Скажiть, а в цьому лiсi ? вовки?
Б i ж у - й - н е - н а б i ж у с я. ?... Може, де стежку знайду.
В е р н и д у б. Нiкуди не бiжи. Ось гляну я на дерева. (Пiдходить
ближче, обмацу? ?х).
К о т и г о р о ш к о. На тебе, брате Вернидубе, вся надiя. Виручай!
В е р н и д у б. Попробую! (Виверта? з корiнням вiковiчнi стовбури).
К о т и г о р о ш к о. Хвала тобi, наш брате.
Б р а т и. Молодчина!
- Ламай, ламай!
- ? знову шлях у нас!
- Все ближче до сестри!
- Цiкаво, ще якiсь там будуть перешкоди чи це вже остання?
К о т и г о р о ш к о. Рушаймо далi!
Музика. Затемнення.
К р у т и в у с. Бачу, щось маячить спереду.
В е р н и д у б. Скеля.
В е р н и г о р а. Не схоже.
П' ю - i - н е - н а п' ю с я. Цiкаво, може, то палац?
? м - i - н е - н а ? м с я. Невже то справдi палац? Так швидко ми
прийшли. Це ж у ньому, мабуть, Смертоносець?
К о т и г о р о ш к о. Тим краще, коли вдома вiн.
Б i ж у - й - н е - на б i жу с я. Нi, нi, на дiм воно не схоже.
К о в а л ь. У мене добрий зiр. Не палац бачу я й не скелю.
? м - i - н е - н а ? м с я. А що ж воно таке? Ну що?
К о в а л ь (придивля?ться). Сто?ть там брама.
Згодом вироста? перед ними брама.
К р у т и в у с. I справдi, брама.
К о т и г о р о ш к о. На п'яти замках.
К о в а л ь (обмацу? ?? рукою). Залiзна.
К о т и г о р о ш к о. На п'яти незвичайних замках. На вас, дядьку
Максиме, вся тепер надiя. Виручайте!
К о в а л ь (дiста? ключi). Оце так задача.
П' ю - i - н е - н а п' ю с я. Цiкаво, чи вiдiмкне ж вiн замки?
Б i ж у - й - н е - н а б i ж у с я. Майстер добрий - мусить
вiдiмкнути.
К о в а л ь. Ви не хвалiть, бо щось не вiдмика?ться.
К о т и г о р о ш к о. Ви, дядьку Максиме, пробуйте. (Стежить за ним).
Ну, як? Годиться ключ? Не пiдiйшов?
К р у т и в у с. Ти пробуй ще.
В е р н и д у б. Ключiв багато в тебе...
В е р н и г о р а. Якийсь-то пiдбереш.
К о в а л ь (упрiв). Не простi цi замки, i простими ключами ?х не
вiдiмкнути.
К о т и г о р о ш к о. Бачу.
П' ю - i - н е - н а п' ю с я. Цiкаво, чи обiйти ?? не можна?
Б i ж у - й - н е - н а б i ж у с я. Я зараз гляну. (Побiг налiво).
К о т и г о р о ш к о. Що там таке? Чому спинився?
Б i ж у - й - н е - н а б i жу с я. Страшне провалля, аж туманi?
голова.
К о т и г о р о ш к о. А з цього боку що? (Iде направо, а за ним
?м-i-не-на?мся).
? м - i - н е - н а ? м с я. Ой-йой! Та не дивися ж, не дивись, бо
звалишся у прiрву!
П' ю - i - н е - н а п' ю с я. Цiкаво глянути й менi. (Вийшов).
В е р н и д у б. Ось вона, пастка наша. Тут треба бути обережним.
К о т и г о р о ш к о (з'явившись). I там провалля, i там провалля.
?диний шлях нам - через оцю браму.
? м - и- н е - н а ? м с я. А за цi?ю брамою ще, може, десять буде
таких брам. Вже сили нема.
П' ю - i - н е - н а п' ю с я. Коли втомивсь, лягай полеж, а ми за тебе
думать будемо, як далi нам пройти.
Б i ж у - й - н е - н а б i ж у с я (вбiга?). I дна не видно - така там
прiрва глибочезна!
П' ю - i - н е - н а п' ю с я. Цiкаво, що ж будемо робити?
К р у т и в у с. Подумать треба.
? м - i - н е - н а ? м с я. Я б повертавсь назад. Цi?? брами нам не
вiдчинити.
Б i ж у - й - н е - н а б i ж у с я. Мовчи хоч ти! Не досаждай.
К о т и г о р о ш к о. Скiльки пройдено шляху... Скiльки подолано
перешкод. Може, за брамою цi?ю наша Оленка... То як же можна повертатись?
В с i. Твоя правда, брате.
К о т и г о р о ш к о. А може, повалити браму. Брате Вернигоро, пробуй.
В е р н и г о р а. Попробую. (Пробу?, але даремно). Нi, не можу
повалити. Моя сила проти каменя дi?, а залiза не бере.
К о т и г о р о ш к о (до Вернидуба). Брате Вернидубе. Попробуй ще ти
свою силу.
В е р н и д у б. Попробую. (Пробу?, але даремно). Моя сила проти
деревини дi?, а залiза не бере.
Мовчанка.
К о т и г о р о ш к о. 'Ану, я попробую. (Обмацу? браму). Нi... замки
тут зачарованi. Всi. Зачарованi.
К р у т и в у с. Невже нiчого не придума?мо гуртом? Коваль. Коли б
ключi... не простi... А де дiстанеш ?х? Котигорошко (скрику?). Згадав!..
Згадав... А може, вийде? (Вийма? перстень).
К р у т й в у с. То що в тебе за перстень? Дивiться, як вiн ся?.
Котигорошко. Це перстень не простий, це перстень чарiвний. Я пробував його
силу на горiшнiй землi. Попробую ще й пiд водою. (Перекида? з лiво? руки
на праву). Бажаю, щоб зараз були менi ключi не простi... ключi вiд оцi??
брами.
Всi стежать.
К о в а л ь. Я вже бачу...
Б i ж у - й - н е - н а б i ж у с я. I я бачу. Дивiться.
Згори падають ключi.
П' ю - i - н е - н а п' ю с я. Ключi?
К о т и г о р о ш к о (пiдiйма? ?х i переда? ковалевi). Ану, дядьку
Максиме, пробуйте.
Коваль (вiдмика?). Цей ?! I цей ?! I цей! I цей! Котигорошко. А
останнiй?
Всi напружено стежать.
К о в а л ь (руки в нього тремтять). Та, мабуть же, i цей. (Пробу?, але
замок не вiдкрива?ться). Ну, що б це значило?
К о т и г о р о ш к о. Пробуйте, дядьку Максиме, пробуйте.
К р у т й в у с. Ти не хвилюйся, спокiйно вiдмикай.
В е р н и д у б. Не поспiшай.
В е р н и г о р а. Бач, руки як тремтять у тебе.
П' ю - i - н е - н а п' ю с я. Цiкаво, чи вiдкри? ж вiн останнiй той
замок?
К о в а л ь. Ху! Аж кинуло у пiт мене. (Вiдкрив замок останнiй,
розчинив браму).
Всi зупинились, мов зачарованi.
К о т и г о р о ш к о. Ви бачите, бачите всi?
К р у т и в у с. Палац...
? м - i - н е - н а ? м с я. Там живе Смертоносець?
К о т и г о р о ш к о. Там живе сестра.
В е р н и г о р а. Оленка наша.
В е р н и д у б. Не вiриться, що зараз ми ?? зустрiнемо.
К о в а л ь. Такого палацу не бачив зроду.
Б i ж у - й - н е - н а б i ж у с я. Вона ж не зна? i не вiда?, що ми
вже тут.
П' ю - i - н е - н а п' ю с я. Цiкаво глянути тепер на не?. Вже,
мабуть, дiвка.
К о т и г о р о ш к о. Коли ми браму вiдчинили, чого ж спинятись? Веди
нас, брате Крутивус! Веди на зустрiч iз сестрою. Швидше! Смiливiше!
К р у т и в у с. Веду! (Розмаху? вусами).
З пiснею йдуть через браму.
Завiса
КАРТИНА ШОСТА
Водяне царство з вiдповiдною фауною i флорою. На передньому планi
будiвля, складена з пiдводного камiння. Заплели ?? рiзнi водоростi. Поруч
альтанка.
На ганку сидить Оленка, спiва? пiсню.
Оленка.
Не зозуля в лiсi затужила,
Не пташина в лузi голосила -
То сестричка лист писала,
На чужину посилала
Та й до брата слiзно промовляла:
"Брате мiй, брате-соколоньку,
Ти покинув сестру-сиротоньку,
А я ходжу, покликаю,
Як зозуля в темнiм гаю:
Ой вернися з далекого краю".
"Сестро моя, сестро моя рута,
Як я можу до тебе вернути?
Через лiси темнесенькi,
Через рiки бистресенькi..."
З'явля?ться служка.
С л у ж к а. Плачеш... Знову плачеш? Хiба тобi невiдомо, що
Водяник-смертоносець не любить, коли в тебе засмученi очi? А вже ? вiстi,
що всесильний володар моря поверта?ться з походу. Вiн везе тобi багатi
подарунки.
О л е н к а. Нащо вони менi, коли я не маю волi!
С л у ж к а. Ти про волю земну забудь. Нiколи й нiхто не може врятувати
тебе звiдси.
О л е н к а. Нащо вiн оживив мене тодi, бiля криницi, лiками
чародiйними? Нащо забрав сюди, в пiдводне царство? Я не можу забути, як
свiтить сонце, як спiвають пташки, як цвiтом рясним убира?ться земля.
С л у ж к а. Скорися! Будь ласкавою з Водяником-смертоносцем. Адже
сьогоднi тво? з ним весiлля.
О л е н к а. Не бути цьому!
С л у ж к а. Ти слухай мене, слухай мо?? поради, бо велике горе впаде
на твою голову, коли Водяник любов свою на гнiв поверне.
Чути сурму. Служка ста? на камiнь.
Олено, бачиш, вже недалеко наш володар. Швиденько витри очi, умий
обличчя.
О л е н к а. Хай бачить вiн мою журбу. Хай зна? про мо? невтiшне горе.
С л у ж к а. Ти його наречена.
О л е н к а. Я його невiльниця.
Входять слуги, несуть дарунки. З'явля?ться i сам Водяник.
В о д я н и к. Здрастуй, Олено, здрастуй, мо? сонце ясне!
О л е н к а (покiрливо). Здрастуй, Водянику-смертоносцю!
Служка виходить.
В о д я н и к (зазира? в обличчя). Я бачу в тво?х очах сльози. Ти не
любиш мене, ти не слуха?шся мене.
О л е н к а. Я тобi корюся.
В о д я н и к. Сьогоднi справимо наше весiлля.
О л е н к а (злякано). Нi... Нi!..
В о д я н и к. Ти хочеш вiдкласти його на день, на два?
О л е н к а. Життя без волi - не життя для мене. Краще вбий... (Рида?).
Убий мене!
В о д я н и к. Ти занедужала? А я здiйняв бурю на морi, потопив
корабель i в мо? пiдводне царство привiз найкращих танцюристок. Ми
справимо бучне весiлля. А тим часом хай звеселять вони тебе, хай розвiють
твiй сум. (Б'? в долонi).
Пiдходить до нього служка, вклоня?ться.
Музик i танцюристок покликати сюди!
Служка виходить.
Я знаю, Олено, тобi не легко забути ту землю, де ти жила i зростала,
але ти мусиш зрозумiти: туди вже вороття тобi нема. Справимо весiлля - i
станеш ти водяною царицею. Я так хочу, i так воно й буде.
Заграли музики. Одна за одною з'являються танцюристки. Пiд час танцiв
вбiга? гонець, пада? на колiна перед Водяником.
Г о н е ц ь. Володарю мiй, бiда! Водяник (невдоволено i збентежено). Що
трапилось?
Г о н е ц ь. Невiдомi люди йдуть сюди.
В о д я н и к. Що? Гонець. Попереду вусатий. Перед ним розступа?ться
вода.
О л е н к а. Може, то мiй брат Крутивус?
В о д я н и к. Встань! Дихни!
Чути пiсню братiв
Косарi косять, а вiтер повiва?,
Шовкова трава на косу наляга?,
Шовкова трава на косу наляга?,
А з-пiд тi?? трави галка вилiта?.
Ой скажи нам, галко, галочко чорненька,
Де наша сестриця, сестриця рiдненька?
Нiхто й нiколи ще не приходив так у мо? царство. Шлях до мого володiння
закривають гори високi, заступають лiси дрiмучi, загороджу? залiзна брама
на п'яти чарiвних замках. Людинi тут не пройти. (Маленька пауза). Чому
затихла музика? Чому припинилися танцi?
О л е н к а. Хто ж вони? Хто цi люди? Може, то мо? брати?
В о д я н и к. Хто мiг вiдчинити браму, коли ключi у мене?.. (Обмацу?
себе, але ключiв не знаходить).
З'являються брати, коваль.
О л е н к а (бiжить ?м назустрiч). Братики!.. Рiднi!.. (Потрапля? в
обiйми Крутивуса).
К р у т и в у с. Жива! Жива!
В е р н и г о р а. Сестрице!
В е р н и д у б. Розшукали... Та дай же обiйняти тебе. (Цiлу?).
? м - i - н е - н а ? м с я. Дозвольте ж i менi дотовпитися до
сестрицi! Здрастуй, Оленко, здрастуй, рiдненька! (Цiлу?ться з нею).
О л е н к а. Бiжу-й-не-набiжуся! (Цiлу? його). П'ю-i-не-на-п'юся!
(Кинулась до коваля й спинилася). А вас не знаю.
В е р н и д у б. Коваль Максим - наш друг.
О л е н к а. Здрастуйте, дядьку Максиме!
К о в а л ь. Здрастуй, Оленко, здрастуй!
О л е н к а. Це сон... Справдi, сон... Невже це ви передi мною?
В с i. Як бачиш. Розшукали тебе. Така радiсть...
О л е н к а. Не думала ж я i не гадала. А як же нашi мама, тато?
Живi-здоров!?
К о т и г о р о ш к о. Живi, здоровi. Ждуть нас там, не дiждуться.
О л е н к а (до Котигорошка). А це... це хто? Чому його не знаю? Чий
ти, хлопчику?
К о т и г о р о ш к о. Якщо ти ?м сестра, то будеш i менi сестрою. Я
твiй молодший брат.
О л е н к а (здивовано). Брат? (Позира? на Крутивуса, немовби
перевiря?, чи правду ж говорить хлопчина). Це мiй брат?
К р у т и в у с. Так, це наш брат.
О л е н к а (кида?ться в обiйми). Братику!
К о т и г о р о ш к о. Сестрице! Рiдна!..
О л е н к а. Як же тебе звати?
К о т и г о р о ш к о. Котигорошком.
В о д я н и к (з жахом i здивуванням). Ти? Ти Котигорошко?
К о т и г о р о ш к о. Я Котигорошко. А ти, може, Водяник-смертоносець?
В о д я н и к. Я... Водяник-смертоносець.
К о т и г о р о ш к о. Просимо тебе по-доброму, по-хорошому вiдпустити
на волю нашу сестру Оленку.
О л е н к а. Вiдпусти мене додому!..
В о д я н и к. Ха-ха-ха! Вiдпустити Оленку? Ха-ха-ха! Вiдпущу...
(Схопив несподiвано Оленку за руку, кинув ?? до служки). Вiдпущу... Коли
всi загадки мо? ти вiдгада?ш, коли все зробиш так, як я тобi звелю, тодi
сестру твою Оленку, а мою царiвну водяну я вiдпущу на волю. Коли ж ти
загадок мо?х не вiдгада?ш, тодi тебе й братiв тво?х ще й коваля в придачу
звелю скарати я на смерть.
О л е н к а. Братику Котигорошку, не домовляйся з ним. Вiн i тебе, i
всiх вас згубить.
К о т и г о р о ш к о. Не бiйся, Оленко. Коли треба буде, ми зумi?мо
себе захистити.
В с i. Зумi?мо!
- Правда твоя, брате.
К о т и г о р о ш к о. Погодимось на це?
В с i. Дивися, брате, тобi виднiше.
- Погодимось.
- Вiдступати нам не випада?.
- Не боягузи ж ми.
К о т и г о р о ш к о. Загадуй сво? загадки.
Для Водяника виносять крiсло. Сходяться всi служки, i вiйсько, i
танцюристки.
В о д я н и к. Що ? на свiтi найпрудкiше, найсолодше i найм'якiше?
В е р н й д у б. Найпрудкiше... Хiба що за?ць?
П' ю - i - н е - н а п' ю с я. Цiкаво, дуже цiкаво... Найпрудкiша -
ластiвка.
К р у т и в у с. Подумати треба.
? м - i - н е - н а ? м с я (вискаку? наперед). Подумать треба! О! Я
вже знаю! Найпрудкiшим ? на свiтi наш брат Бiжу-й-не-набiжуся!
Той, схопившись з мiсця, почина? бiгати. Водяник i всi його прибiчники
регочуть.
В о д я н и к. Спинiть його, спинiть! Коваль (бере Бiжу-й-не-набiжуся
за руку). Сiдай!
? м - i - н е - н а ? м с я. Я знаю... Я вже вiдгадав. А найсолодшим
буде мед! А найм'якшим - подушки пуховi!
Смiх.
В о д я н и к (до Котигорошка). Що скажеш ти?
К о т и г о р о ш к о. Найпрудкiша на свiтi думка, найсолодше - сон, а
найм'якше - кулак, бо на чому б ти не лежав, а все кулак пiд голову
мостиш.
В о д я н и к. Правда. Ти бачиш оту гору?
К о т и г о р о ш к о. Бачу. Водяник. Чи зможеш ти з гори тi?? пошить
менi кожух?
К о т и г о р о ш к о. Чом не пошити? Пошию, але тодi, коли ти менi з
пiску ниток зсука?ш.
Схвалення серед братiв.
В о д я н и к. Язик у тебе гострий мов бритва. А розум меткий, наче
блискавиця! (Глянув убiк). Подати менi отой горщик!
Дають.
Залатай оцю дiрку - i я звiльню з неволi Оленку.
К о т и г о р о ш к о. Добре. Чом не залатати? Залатаю. Але спочатку
виверни його навиворiт.
В о д я н и к (зi злiстю надiва? горщик на голову одному зi сво?х
служок). Це ще не все. Я хочу, щоб ти обiгнав мого меншого брата.
О л е н к а. Ти говориш неправду. Вiн тобi не брат. Це найкращий у
тво?му царствi бiгун.
В о д я н и к. Я тебе не питаю. Мовчи!
О л е н к а. Не буду я бiльше мовчати...
К о т и г о р о ш к о. Якщо ти, Водянику, брата виставля?ш, то брата
поставимо й ми.
В о д я н и к (б'? в долонi).
З'являються слуги.
Мого гiнця покликати сюди.
Слуги виходять.
Ще раз нагадую: коли змагання ти програ?ш, вам всiм буде негайна смерть
- i смерть страшна. Чи згоден ти змагатися тепер?
К о т и г о р о ш к о (до Бiжу-й-не-набiжуся). Ну, брате
Бiжу-й-не-набiжуся, виручай!
Б i ж у - й - н е - н а б i ж у с я. Попробую.
З'явля?ться гонець - високий, з довгими, як у чаплi, ногами.
В о д я н и к (гiнцевi). Бiгтимеш до брами i назад. Коли не вигра?ш
змагання, я батогами тебе засiчу!
Гонець вклоня?ться.
Г о н е ц ь. З ким маю я змагатись?
Б i ж у - й - н е - н а б i ж у с я. Зi мною. (Бiга? навколо гiнця).
Г о н е ц ь (змiряв його презирливим поглядом). Курча!
В о д я н и к. Помчали!
В е р н и г о р а. Помчали.
Музика.
В е р н и д у б. Як вiтер буряний.
П' ю - i - н е - н а п' ю с я. Цiкаво, дуже цiкаво, хто буде
переможцем?
В о д я н и к. Ага, мiй гонець обганя?.
? м - i - н е - н а ? м с я. Обганя? його гонець. Що ж тепер буде?
К р у т и в у с. Мовчи! Дивися й мовчи.
О л е н к а. Вони порiвнялись знову.
К о т и г о р о ш к о. До брами пiдбiга? першим Бiжу-й-не-набiжуся.
К р у т и в у с. Мчать назад.
? м - i - н е - н а ? м с я (кричить, розмахуючи руками). Давай...
давай!.. Бiжу-й-не-набiжуся! Рiдненький братику, давай, да-а-ва-а-ай!
В о д я н и к. Уб'ю! Батогами засiчу до смертi... Голову зiтну!
(Погрожу? кулаком).
О л е н к а. Вiн доганя? брата. Вiн обганя? його.
В о д я н и к. Ха-ха-ха! Гонець мiй зрозумiв, що не зносити йому
голови, коли не вигра? змагання!
? м - i - н е - н а ? м с я. Наддай, братику, наддай! Отак...
Молодчина!.. Ага, знай наших... Вiдста? Водяникiв гонець.
В е р н и г о р а. I справдi, вiдста?.
В е р н и д у б. Бiжу-й-не-набiжуся знову вирвався вперед! *
П' ю - i - н е - н а п' ю с я. Цiкаво, дуже цiкаво!
В о д я н и к (люто кричить). Уб'ю! Засiчу батогами! Засiчу!..
О л е н к а (кида?ться вперед). Братику! Рiдний! Перемiг...
?? схоплю? служка. Першим вбiга? Бiжу-й-не-набiжуся, а за ним уже
гонець.
К о т и г о р о ш к о (тисне йому руку). Спасибi тобi, брате.
В с i. Молодчина!
- Добре бiга?ш, ой добре!
- Виручив.
- Виграли змагання.
Б i ж у - й - н е - н а б i ж у с я. Так дяку?те, наче я хтозна-що
зробив.
В о д я н и к (ходить, нерву ?ться).
Гонець сто?ть, чекаючи вироку.
Забрати його до льоху.
Г о н е ц ь. Змилуйся, володарю! Пожалiй, не губи.
Гiнця силомiць виводять вартовi.
К о т и г о р о ш к о. Ну, все. Загадки вiдгадали, гiнця твого
перемогли. Вiддавай нам сестру!
В о д я н и к. Нi, це ще не все. ? в мо?м царствi ?дець. ? в мо?м
царствi питець. Коли ви ?х переможете в змаганнi, вiддам тодi сестру
Оленку. Коли ж програ?те...
? м - i - н е - н а ? м с я. О! Це рiч при?мна. (Повеселiв одразу).
Там, де ?жа, там i я. А скажiть, на?дки будуть смачнi?
П' ю - i -н е -н а п'ю с я. Цiкаво, напитки будуть добрячi?
В о д я н и к (б'? в долонi).
З'являються слуги.
Покликати Того, хто бiльше за всiх ?сть, i Того, хто бiльше за всiх
п'?.
Вносять стiл. Музика.
? м - i - н е - н а ? м с я (одразу вмощу?ться за стiл). Ви чули,
брати, чули? От бач! I я вам у пригодi став.
К о т и г о р о ш к о. Дивися ж, брате, виручай.
? м - i - н е - н а ? м с я. Ого, у цьому дiлi помiчникiв менi не
треба.
К о т и г о р о ш к о (до П'ю-i-не-нап'юся). Вiд вас обох залежить наша
доля.
П'ю - i - н е - н а п'ю с я. Цiкаво, що за питво, нам подадуть?
? м - i - н е - н а ? м с я (до слуги). Ей ти, земляк!.. Чи як тут тебе
величають... Iди сюди!
Слуга пiдходить.
Скажи на кухнi, щоб не барились та побiльше ?жi виставляли. Голодний я.
Ну, моторнiше повертайся, щоб одна нога тут була, друга там.
П' ю - i - н е - н а п'ю с я. Про питво ?м нагадай, i кварту хай
поставлять менi найбiльшу. (Теж сiда? за стiл).
К р у т и в у с. Ведуть! Дивiться, ?х обох ведуть пiд руки.
О л е н к а. ?х завжди водять...
К о т и г о р о ш к о. Мов тих панiв.
Входять Той, що найбiльше п'? i Той, що найбiльше ?сть. Перший говорить
хриплим басом, а другий - тенорком. Обо? гладкi i з вигляду немовби соннi.
П и т е ц ь. Володарю мiй, я жду твого наказу! (Вклоня?ться).
? д е ц ь. Волода... гик! Воло... гик! Я жду... Гик! Наказу... Гик!
В о д я н и к (невдоволено). Що це на тебе гикавка напала? Ти, мабуть,
уже пообiдав?
? д е ц ь. А так, мiй володарю... гик! Я вже... гик!.. пообiдав.
В о д я н и к. Напийсь води.
П и т е ц ь. Вода йому не допоможе. Я знаю, що робити треба.
? д е ц ь. Вiн зна?... гик! (Пiдставля? спину). Тiльки не дуже бий.
П и т е ц ь. Велику гикавку треба виганяти великим кулаком. (Б'?).
? д е ц ь (скрику? вiд кожного удару). Ой, ой! Уже... уже нема... Нема?
гикавки... Нема!
П и т е ц ь. А може, ще разок? (Б'?).
? д е ц ь. Та що ти мене гупа?ш, наче спина моя-барабан? Та я тобi...
(Замаху?ться, щоб ударити, i скрику?). Ой! Иой! (Хапа? ротом повiтря).
Вiдбив менi... Ой! Легенi!.. Нiчим дихати. Не прощу! Я... Я зараз...
В о д я н и к. Мовчать!
П и т е ц ь. Мовчу.
? д е ц ь. I я... Ой, мовчу!
Обо? шанобливо вклоняються.
В о д я н и к. Сiдайте за стiл, ?жте, пийте, але попереджаю вас: коли
змагання ви програ?те, то вже анi пити, анi ?сти бiльше вам не доведеться.
П и т е ц ь. Що ма? нам вчинить тодi володар?
? д е ц ь (радо). Ми сядем пiд арешт?
В о д я н и к. Я голови звелю вам вiдрубати!
П и т е ц ь (дивиться здивовано i лячно). Ого! То ? найбiльша кара.
? д е ц ь (маца? рукою голову). Це ж не гарбуз, це голова моя. Вона
менi потрiбна!
?х пiдводять до столу, де вже сидять ?м-i-не-на?мся та
П'ю-i-не-нап'юся.
? д е ц ь (подав руку). Той, що найбiльше ?сть. З ким маю честь?
? м - i - н е - н а ? м с я. ?м-i-не-на?мся.
П и т е ц ь. Той, що найбiльше п'?. З ким маю честь змагатись?
П' ю - i - н е - н а п' ю с я. П'ю-i-не-нап'юся.
В о д я н и к (до слуг). Подать ?м ?жу i питво. Попереджаю, щоб розмов
стороннiх не було.
Слуги приносять ?жу, ставлять на столi, ?дець простяга? руку, але
?м-i-не-на?мся схопив ту ?жу собi.
? м - i - н е - н а ? м с я. Мо?! ?дець. Нi, це мо??
Починають виривати один в одного з рук.
? м - i - н е - н а ? м с я. Пусти. Адже я гiсть. То май же совiсть.
(Почина? жадiбно ?сти).
Слуги приносять ще ?жу. ?дець тягнеться до не?, але ?м-i-не-на?мся
знову хапа? ту ?жу в нього з рук.
I це мо?! Мо?! Тобi хай принесуть за третiм разом!
? д е ц ь. Ви бачили? Та це ж грабiжництво! Та це ж розбiй! Ой лихо!
Голова моя!.. Втрачаю час на сварцi! Пусти! Це вже мо?? Мо?!
К о т и г о р о ш к о. Вiддай йому! Змагайся чесно!
? м - i - н е - н а ? м с я. Ну, на вже й тобi. (Вiддав).
?дець почина? ?сти.
П' ю - i - н е - н а п' ю с я. Цiкаво, чому нам не подають нiчого?
П и т е ц ь. Подадуть. Я знаю тут порядки.
Дво? слуг вносять дiжку. Помiтно, яка вона важка, ставлять на стiл.
П' ю - i - н е - н а п ю с я. Посудина пiдходяща. Цiкаво знати, що в
нiй: чи сирiвець, чи квас?
П и т е ц ь. Я знаю тут порядки. В дiжках оцих дають тiльки вино.
(Хапа? дiжку). Моя!
П' ю - i - н е - н а п' ю с я. Нехай буде й твоя.
Дво? слуг вiдбивають чоп, тримають дiжку. Питець п'? через шланг.
П и т е ц ь. Мiцне.
Слуги приносять другу дiжку, вiдбивають чоп. П'ю-i-не-нап'юся легко
бере ?? на руки, припада? до не? губами.
Ну, як напiй?
П' ю - i - н е - н а п' ю с я. Добрячий.
?м-i-не-на?мся. Мало ?жi, ще давай!
? д е ц ь. Мало. Ще давай!
Подають.
? м - i - н е - н а ? м с я. Мо?!
?дець. Нi, це мо?!
Виривають один в одного.
Пусти.
? м - i - н е - н а ? м с я. Мо?! (Забрав). ?дець. Володарю мiй, ти
бачиш, ти сам же бачиш!
В о д я н и к. Нiчого я не хочу бачить. Ти мусиш виграти змагання.
Принесли ?жу знову.
? м - i - н е - н а ? м с я. Мо?! I це мо?!
? д е ц ь. Нi, це мо?! Не тягни! Ой не тягни! Не випущу! (Кричить).
Караул! Караул! Однiма?...
К о т и г о р о ш к о. Вiддай йому, хай не кричить. Хай ?сть.
П и т е ц ь. А правда... Гик... Мiцне винце... Гик!.. I в голову
вдаря?, гик!.. У голову... гик!..
В о д я н и к. Уже й на тебе гикавка напала? Припинити!
? д е ц ь. Я знаю, що йому робити треба! (Вiдсову? ?жу, пiдходить до
Питця).
П и т е ц ь (покiрно пiдставля? спину). Тiльки не дуже бий... гик!..
? д е ц ь почина? бити.
? д е ц ь. Отак, отак, як ти мене.
П и т е ц ь. Терплю... гик!.. Терплю... Ну годi, годi... Вже нема, нема
гикавки!.. Нема!
? м - i - н е - н а ? м с я. Мало ?жi, ще давай!
? д е ц ь (взяв шмат ковбаси, пiднiс до рота i поклав на мiсце). Гик!
Не можу бiльше ?сти, а треба, бо голова... гик!.. Ой, що ж це воно
знову... Гик!
Слуги вносять велику рибу.
? м - i - н е - н а ? м с я. Ловись, рибка, мала й велика!
Приносять вино.
П и т е ц ь. Гикай, чорт з тобою! (Припада? до шланга). Вино... Це не
вино, а мед... Справжнiй мед.
? д е ц ь. Гик!.. гик!.. гик!.. (Обмацу? голову). Гик!.. (Плаче). Ой
голiвонька... гик!.. Моя бiдная!.. гик!.. Та я ж iще на свiтi... гик!..
В о д я н и к. Перестань плакати! Батогами засiчу! На смерть скараю!
?ж!
? д е ц ь. Гик!.. Гик!..
П и т е ц ь. Плаче? Вiн уже плаче? А менi весело... весело... Пити вже
не можу... Спiватиму. (Спiвав веселу пiсню).
К о т и г о р о ш к о. Ми виграли i це змагання. Спасибi вам, брати!
Всi дякують, потискують ?м руки.
? м - i - н е - н а ? м с я. Пiдхарчувався таки добре.
П' ю - i - н е - н а п' ю с я. А я б iще випив би хоч барильце.
В о д я н и к (люто). Забрати ?х обох до льоху. На розправу!
Тягнуть силомiць Питець спiва?, а ?дець гiрко плаче.
К о т и г о р о ш к о. Додержуй слова, Водянику-смертоносцю. Звiльняй
нашу сестру, бо будемо ми всi зараз додому вирушати.
В о д я н и к. Нi, це ще не все. Всi. Як то не все?
В е р н и г о р а. Доки це терпiти будемо? Пора кiнчать.
В е р н и д у б. Адже загадкам цим кiнця нема.
К о т и г о р о ш к о. Що хочеш ти iще?
В о д я н и к. Ти дiстань черевички, щоб були золотом шитi, а срiблом
пiдбитi i щоб вони якраз прийшлися на ногу Оленцi.
К о в а л ь. Оце загадав нам задачу.
К р у т и в у с. Черевички... Де ж ти дiстанеш ?х?
В е р н и д у б. Менi зда?ться, не випустить вiн нас по-доброму.
В е р н и г о р а. I я так думаю.
О л е н к а. Вiн не хоче мене звiльняти. Не хоче!
Б i ж у - й - н е - н а б i ж у с я. Що ж будемо робити?
К о т и г о р о ш к о. Не журiться, брати! (Вiдходить убiк. Витягнув
перстень, перекинув з лiво? руки па праву). Щоб зараз же були тут
черевички i не простi, а золотом шитi, срiблом пiдбитi i щоб якраз
прийшлися по нозi мо?й сестрi Оленцi.
К о в а л ь. Дивiться, дивiться!
Опускаються до Оленчиних нiг черевички.
О л е н к а (примiря?). Як на мене шитi.
В о д я н и к. Дiстань тепер...
К о т и г о р о ш к о. Остання загадка...
В о д я н и к. Остання... Дiстань менi зорю ясную з неба, щоб свiтила
вона в мо?м пiдводнiм царствi день i нiч,-тодi вiддам тобi сестру Олену.
В с i. Зорю?
- Та як то можна?
- Вiн смi?ться з нас.
К о т и г о р о ш к о. Дiстану! (Перекинув перстень з руки на руку).
Зоря, з'явись!
Зоря з'явля?ться.
В о д я н и к. Нiхто не знав шляхiв до мого царства водяного. Ви
першими прийшли, але не вийдете звiдцiль. Смерть тобi буде, смерть!
Служка да? Водяниковi меч.
К о т и г о р о ш к о. Нi, Водянику, менi на свiтi жити, тобi ж на днi
морському гнити!
В о д я н и к. Може, будеш миритися?
К о т и г о р о ш к о. Нi, буду битись!
О л е н к а. Ой братику, ой рiдненький!
К о т и г о р о ш к о. Не бiйся, Оленко. Я пробував його силу, а тепер
покажу свою! (Наступа?).
В о д я н и к. Уб'ю тебе, уб'ю! Гукнути мою стражу!
З'явля?ться с т р а ж а, почина?ться бiй. Водяник вiдступа? за кулiси.
Брати перемагають стражу. З'явля?ться знесилений Водяник. Котигорошко
перемага? Водяника
Б р а т и. Слава тобi! Слава Котигорошку! Слава!..
В е р н и д у б. Вирушаймо в дорогу.
К о т и г о р о ш к о (до Крутивуса). Брате! Веди нас звiдси на горiшню
землю, веди до сонця!
Б р а т и (починають спiвати пiсню).
Розвiялась в небi сизо-чорна хмара,
На голови вражi впала смертна кара.
На голови вражi впала смертна кара,
Не страшнi тепер нам темнi злi? чари!
Гей, радiйте, люди! Рабства вже нема?,
Над великим кра?м сонце волi ся?!
(Пiдходять до рампи, беруть на руки Котигорошка).
Над морем сходить багряне променисте сонце.
Завiса
Травень. 1945 р.
=====================================================================
?вген Шморгун. Оповiдання
РОСЛИНА ДИВОВИЖНО? СИЛИ
Iз глибини трьох тисячолiть докотилося до нас вiдлуння Троянсько?
вiйни, повивши ореолом легендарностi iм'я незрiвнянно? ?лени, через яку
десять рокiв лилася кров троянцiв i ахе?в.
?лена була дочкою Зевса i Леди, перед ?? красою блiдла навiть краса
олiмпiйських богинь. Усi правителi Грецi? домагалися ?? руки, але вона
обрала собi в чоловiки хороброго Менелая.
Та ?лену пiдступно викрав Парiс, син троянського царя. Це i призвело до
вiйни, а потiм i до загибелi славного мiста, стiни якого, за переказом,
зводили самi боги.
Пiд час вiйни ?лена, як про те повiдала славнозвiсна Гомерова "Iлiада",
сидiла в обложенiй Тро? i
... ткала великий, подвiйний
Плащ пурпуровий, на нiм бойовi гаптувала
змагання
Помiж троян конеборних i мiднохiтонних ахе?в,
Що вiд Аре?вих рук перетерпiли стiльки за не?.
Ну й, звичайно, гiрко плакала. I сльози ??, впавши на землю,
спалахували золотом i перетворювалися на квiти. Згодом на честь першо?
красунi стародавнього свiту цi квiти й дiстали назву "iнуля геленiум", де
перше слово походить вiд грецько? й означа? "очищати". Виходить, "очищення
?лени".
Правда, мiф про гарячi сльози ?лени вчених не влаштову? от вони й
сперечаються. Однi пов'язують назву рослини не з iм'ям ?лени, а зi словом
"гелiос", тобто "сонце". I, логiчно, мають рацiю. Бо форма суцвiття цi??
рослини i забарвлення квiтки справдi дуже нагадують наше золотосяйне
свiтило.
Iншi виводять назву вiд грецького слова "гелос" - тобто, "болото",
"заливний луг", "заплава". I теж мають рацiю. Бо ослина любить рости по
берегах рiчок i на вологих луках.
Люди здавна запримiтили цю богатирського зросту рослину, Спробували
лiкувати нею деякi хвороби - допомогло. От i врахували ?? до сво?х зелених
друзiв. Особливо гiдно оцiнили ?? лiкувальнi властивостi нашi предки
слов'яни i назвали рослину дев'ятисилом. Вона, мовляв, може вилiкувати вiд
дев'яти недугiв.
Ось як мовиться про рослину в одному з давнiх травникiв:
"Трава дев'ятисил, росте кущиками, висока, корiнь товстий... А росте
трава в городах по низинах. Хто ж ?? зварить з хлiбом i часником, та
полином i п'? по пiвложки натщесерце, усяку нечисть з середини вижене".
У росiйськiй мовi й досi побутують назви "дев'ятисил" i "дев'ясил", а
на Укра?нi рослина стала називатися дивосилом. Бо справдi дивну цiлющу
силу вiдкрила в нiй народна медицина. А ще бiльшу силу доточила ?й людська
фантазiя.
...- Чи не пошукати нам дивосилу? - пропоную Iвановi Михайловичу.-
Зараз якраз вiн ма? цвiсти.
- Минулися тi часи,- одказу? Носаль,- коли дивосил у нас можна було
шукати. Нинi хiба що десь напитати пощастигь: бабусi з дiдусями на городах
вирощують. Отож тепер дивосил якось i незручно називати дикою рослиною...
I ми по?хали. Тролейбусом. Аж у кiнець сусiдньо? вулицi.
Довiдавшись, хто ми, хазяйка невеличкого затишного особнячка повела нас
углиб городу, де на могутнiх стеблах сяяли золотi сонечка.
_-_ Бачите? Цiла грядка наросла. Ранiше чоловiк дивосилом лiкувався, а
тепер поправився, здоров'я нiвроку стало. Та зiлля бережу, хай водиться.
Бува? хтось попросить - подiлюся...
- А вашi сусiди не пересаджують його на сво? городи? - цiкавиться
Носаль.
Хазяйка розводить руками:
- На жаль... Це ж не помiдори. Та й мало знають про зiлля. А воно он
яке вдатне, справжнiй дивосил!..
I поки ми огляда?мо грядку, хазяйка нам розповiда?. Видалася балакучою,
а легенду ту ми чули вперше.
Давним-давно одному чоловiковi ворожка наворожила, що вiн помре, якщо
доторкнеться до свого сина. Той любив одинака, проте й життям дорожив.
Тому повелiв вiдвезти сина у далекi кра?, щоб не збулося оте ворожчине
пророкування. Лише гiнцi зрiдка доносили вiстку про нього.
Минули роки. Одного разу батько одержав звiстку, що син ходив на вiйну,
був там порубаний-пострiляний i зараз лежить недужий, з дня на день смертi
дожида?.
Запечалився батько. Найняв найкращих лiкарiв i послав ?х рятувати свого
безталанного одинака. Проте нiчим лiкарi зарадити не змогли.
Тодi старий батько сам полинув до сина, сльозами обмив його рани. I
сталося диво: рани затяглися i син одужав. Щасливий батько обнiмав його,
пригортав i не мiг натiшитися, зовсiм забувши про слова ворожки.
Та словам тим належало збутися. I батька не стало. Проте вiн не помер,
а перетворився на дивосил. I вiдтодi люди лiкуються цим зiллям.
...Слуха?мо легенду i мимоволi закрада?ться думка: мабуть, задаремне
люди назвали цю рослину "дивосилом". Надто вже багато дивного вони
пов'язували з нею. I навiть зовсiм фантастичне, таке, що нiчогiсiнько
спiльного з правдою нема?. А все цiлющу силу цi?? рослини, пояснення яко?
темнi люди не могли знайти. Вважали навiть, що дивосил допомага? боротися
з нечистою силою, i з цi?ю метою його листям обкурювали , хлiви, щоб вона
там не заводилася. А ще жiнки курники ним обкурювали, щоб птиця добре
неслася. Тiльки треба було збити потай, удосвiта, аби нiхто не бачив, бо
якщо пiдслiдить хтось, то дивосилова дiя щезне. Ото й виходило: добре
несуться кури, то подiяв дивосил, а нi, то, мабуть, хтось пiдгледiв.
У цiлющу силу цi?? рослини вiрили надзвичайно. Вважали, що дивосил дiяв
навiть на вiддалi, тому розвiшували його скрiзь, де утримували худобу. I
вiн, як гадали, мав оберiгати ?? вiд усяко? моровицi...
Слуха?мо легенду...
А жовтi сонечка лагiдно тепляться на грядцi. Звичайнi так
квiти-сонечка. I якось навiть не зда?ться, що це цвiте рослина яка береже
в собi диво-силу.
ЗОЗУЛИНI ЧЕРЕВИЧКИ
"Пiди туди - невiдомо куди, принеси таке - невiдомо яке",- загадують
героям у казках. I коли смiливцi зрештою приносять те, що вiд них
зажадали, ми навiть не дуже диву?мося: адже у казцi все збува?ться. Iнша
рiч, коли таке трапля?ться в життi.
Ми ходили туди - хтозна й куди, шукали таке - ледь вiдомо яке. I нiяк
напасти на нього не могли. Бо шукали рослину, знайти яку хiба що трохи
легше, нiж цвiт папоротi. Так-от, нацiлилися ми на зозулинi черевички,
або, як ?х у науцi називають, венеринi черевички. Чому венеринi - ще якось
можна зрозумiти: богиня кохання i краси може мати якусь взуванку? Авжеж. А
тут квiтки справдi схожi на черевички яко?сь казково? красунi. Зате до
чого тут зозуля - нiяк не вклада?ться в головi.
Ще називають рослину цю мрi?ю. Певне, тому, що вона така рiдкiсна й
приваблива, i знайти ?? - заповiтна мрiя кожного, хто любить природу. А
може, й не тому. Ось давайте послуха?мо легенду.
Колись давним-давно правив полiським кра?м скупий i загребущий князь.
Пообкладав той князь усi села такими податками, що люди ледве-ледве
животiли.
Та якось вiд одного села князевi не прислали данини.
Розлютився грiзний правитель i вирiшив жорстоко покарати непослухiв. З
великим загоном посiпак сам вирушив на розправу.
Запечалилися-затужили в селi, як почули про карателiв.
Знали, нiкому не буде пощади.
Старi дiди думали-гадали, як зарадити лиховi, та нiчого де могли
придумати.
I тодi прийшла до дiдiв тих донька бiдно? вдовицi.
- Я, - каже,- спробую врятувати село.
Тi похитали сивими головами: "Що ти зможеш, дiвчино, коли тут уся
громада безсила?" Та вiдговорювати не стали - бо хто топиться, i за
соломинку вхопиться.
Попросила дiвчина тiльки одного: щоб ?й пошили нову сукню, бо та, що на
нiй, зовсiм зносилася.
Цiлу нiч жiнки шили сукню з усього кращого, що знайшлося у селi. А коли
вранцi вдовина донька одягла ?? - усi раптом побачили, що перед ними
сто?ть красуня, яко? ще й на свiтi не було.
I вийшла вона у тiй сукнi навстрiч карателям.
- Князю, - мовила, - не з лихого серця не сплатили ми тобi податi, а
гiрка доля спiткала нас. На полях недорiд видався, i якщо данину вiддамо
тобi, то самим доведеться голодною смертю загинути. Пожалiй людей наших,
князю.
Хотiв посмiятися грiзний правитель з тi?? мови - та не посмiявся. Нi,
не збудили в нього жалю слова дiвчини, бо зроду не знав, що то таке жаль.
А заворожила його невидана врода дiвоча.
- Гаразд, - нарештi видавив з себе князь, - не буду я тво? село
плюндрувати. Але за однi?? умови: стань мо?ю дружиною.
Князь був старий i бридкий. Вiд само? думки, що можна стати дружиною
тако?, потвори, сторч головою у безодню кинешся... Та дiвчина знала, що в
селi i старе i мале з тривогою i надi?ю чекають ?? повернення.
- Згодна...- згнiтивши серце, мовила вона.
Пожвавiшав князь:
- Тодi вертай до села, сповiсти про мою милiсть. I подумай, який тобi
дарунок привезти на весiлля. Даю сво? князiвське слово, що справлю усяку
твою забаганку, хоч би скiльки золота довелося на те покласти.
Пiшла дiвчина. Розказала про все, а сама ридма рида?. Топi пiдступився
до не? найстарiший з дiдiв:
- Не побивайся, дочко. Ти одна врятувала нас усiх вiд загину, тож ми
всi тебе одну теж на поталу не дамо. Ось тобi насiння. Передай його
князевi i скажи: "Ти обiцяв справити всяку мою забаганку. Отож я хочу, щоб
ти сплiв менi весiльного вiнка iз квiтiв, що з оцього насiння виростуть".
А там сама побачиш, що буде.
Передала дiвчина те насiння князевi i сказала, як дiд ?й велiв. Князь
помiркував якусь мить, зважував, чи нема? тут яко?сь каверзи, а потiм
навiть зрадiв, що не треба тратити грошей на дорогий дарунок. А що весiлля
вiдклада?ться - то дарма, можна й почекати, дiвчина все одно нiкуди не
дiнеться.
Посiяв те насiння та й став наглядати. Ось першi сходи з'явилися,
стебельце в рослин вигнало, листочки виметнулися, а квiток все нема та й
нема.
Рiк нема? цвiту, два нема?. Збагнув князь, що його обдурили, та слово
князiвське при всiх давав - назад не забереш. Зача?в чорну злобу на цiлий
свiт. I поклав собi, що дочека?ться цвiту, а тодi вже вiддячить i молодiй
дружинi, i всiм-всiм, хто насмiлився глузувати з нього.
Сiмнадцять довгих лiт чекав князь. А на вiсiмнадцятому лiтi рослинки в
один день раптом зацвiли небаченим досi цвiтом. Кинулися князiвськi слуги
доповiдати про це сво?му господаревi, а той уже мертвий у лiжку лежить.
Так i не дочекався сво?? мрi?.
Вiдтодi-то, кажуть, цi квiти й називають мрi?ю...
А вченi авторитетно стверджують, що зозулинi черевички справдi
розцвiтають на вiсiмнадцятий рiк.
...На давно не ?ждженiй лiсовiй дорозi ми стрiлися з дядьком, який
косив траву. Познайомилися. Вiн - лiсник, а це якраз його обхiд. Скоро уже
тридцять рокiв, як лiснику?.
Показу?мо дядьковi малюнок зозулиних черевичкiв: чи, бува, не бачив де
у сво?му обходi?
- Зда?ться менi, колись бачив. Та було це так давно, що вже й не беруся
доказувати, чи то ця квiтка...
Мабуть, у нас був дуже пiсний вигляд, бо лiсник враз пiдбадьорив:
- Та ви не той... Бо я, може, не так придивлявся...
Ми рушили углиб лiсу. Справа - гущавник стiною, а Носаля чогось саме
сюди й потягло. Пропоную обiйти, щоб не подряпатись, та Iвана Михайловича
вговорити важко. Вiн зiгнувся у три погибелi, щоб галуззя очей не
видряпало, та й шурхнув у заростi. Подерся i я слiдом.
Довгенько борсалися в ремезi, коли враз пiд ногами - яр. Глибокий, аж
прохолодою вi? з нього. Густi заростi стрiмко збiгають униз i зливаються в
зеленому шумовиннi.
- Пiрнемо? - зирка? на мене Iван Михайлович. Не чекаючи згоди, спритно
хапа?ться обома руками за гiлляки й миттю щеза?, нiби й справдi пiрна? у
та?мничу глибiнь. Тiльки листки трiпочуть на тому мiсцi, де вiн стояв,
наче хвильки на тихому озерцi, в яке кинули грудку.
- Е-гей! - долина?. - Е-гей!..
Спускаюся й собi, судорожно чiпляючись за гiлля, щоб не зiрватися в
безвiсть. З розгону прямо на Носаля налiтаю.
- Обережнiше, обережнiше, не наступiть!
Голос в Iвана Михайловича якийсь надто дивний. Невже знайшов?! I тi?? ж
митi бачу досить високу рослину, враз вирiзняю три характернi
довгастоелiптичнi листки у поздовжнiх пасочках i велику квiтку, що вiнча?
стебло. Квiтку неповторно? та?мничо? краси: оригiнальний ясно-жовтий
черевичок у рожево-фiолетовому обрамленнi з чотирьох пелюсток-вiйок. За
крок - ще одна рослина, але ця без квiтки.
- Он де примостилися, мо? любi! - присiда? навпочiпки бiля знахiдки
Iван Михайлович.
Дивуюся:
- Треба ж у таку прiрву вiд сонця ховатися.
- Вiд людей, вiд людей, - поправля? Носаль. - Бачите, наче з казки!
Хiба втрима?ться людина, щоб не зiрвати! А ще коли не подума?, що таких
квiток кiлька на всi нашi лiси.
Не можу одiрвати очей вiд красунi, яка постала перед нами як нагорода
за довгi днi шукань. Намагаюся закарбувати в пам'ятi кожен вiдтiнок ??
кольорiв, бо цiлком можливо, нiколи бiльше не зустрiнеться така на мо?й
стежцi.
- А мене нiби щось штовхало сюди. Iду, а воно так i пха?.
Iван Михайлович радi? не менше за мене.
- Тепер нам в усьому щаститиме, бо вона допомагатиме, - показую на
квiтку.
На серцi якось особливо святково. Адже ми знайшли чарiвний квiт мрi?. А
в народi й справдi повiр'я таке ?, що той, кому пощастить натрапити на
розквiтлi зозулинi черевички, матиме в усьому удачу.
Коли це вгорi - шуг! - птаха. I враз полинуло з верховiття: "Ку-ку!
Ку-ку!" Прямiсiнько над нами!
Мимоволi сяйнула думка: а може, й справдi це зозуля свiй черевичок
загубила?
Популярность: 1, Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GmT