------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 ?, ?  - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------



   ЧАСТИНА ПЕРША. Куди тече та рiчка

   ВЕЛИКИЙ ПОХIД

   Батько корчу? пнi за лiсом на вирубi - гейби не заважали на тому шматку
такого дорогого поля. На новинi добре просо вродить, а там i  пшениця,  та
прокляте оте корiння. Не зореш його, не заскородиш. Корчувати його не  так
легко, але хiба батьковi першина? П'ять  отаких  десятин  сво?ми  власними
руками вичистив, а самi, либонь, здоровi зна?те, що то  за  лiс  ще  перед
парою рокiв стояв на цьому гарному мiсцi. Що то були за сосни, та дуби, та
липи... А хiба тiльки тут?! А отам в Осовцi! А  на  чеських  полях!  А  на
панських! А на Тимошiвщинi... Рве, було, та рве, як буревiй, а  все,  "щоб
просо вродило, а пiсля пшениця".
   А "вона", тобто мати, пiшла до млина. Ось уже третiй тиждень  валя?ться
там та гелетка[1] жита i нiяк його не змолоти. Не диво, коли  б  хоч  млин
далеко, а то ж пiд боком. Та що порадиш? Завiзно. Хлiба, мовляв, зародило,
то кожний силомiць на зламання карку до млина преться, так нiби не хватить
йому води.
   Василь корови пасе i вже  "на  цiлий  день",  бо  днi,  як  не  кажiть,
укоротшали, а паша на тих Валах не  дуже  то  виляга?.  Не  попасеш  довше
худобину - не питай з не? й молока.
   Володько й Хведот? Тi лобурi! ?м що... Для них все ще готове прийде  до
рота. З них ще, як з кози шерстi чи з козла молока. Куди його ще  попхнеш,
коли першому щойно вiд м'ясниць пiде сьомий, а  другому  аж  пiсля  друго?
Пречисто? четвертий. Сиди на печi та носом пiдшморгуй.
   Але хiба та дiтвора всидить вам дома. Поки вешта?ться отут десь близько
мати, доти й вони тут - майже, як тi курчата бiля  квочки,  жебонять.  Але
варто матерi  бодай  на  хвильку  вiдвинутися,  чи  то  на  рiчку  сорочку
виколотити, чи то до млина, чи на  ярмарок,  як  i  дiтиська  обо?  одразу
кудись котяться i хто зна?  куди.  Страхота  -  ота  рiчка  поблизу...  Та
Володько, Богу дякувати, лобур з головою видався, берегтися воно, хоч мале
i зацяпане, потрапить, але одного разу мало-мало до  нещастя-страхiття  не
дiйшло.
   Хлопчисько ото завше дiло з огнем ма?. Ледь, бува, розвидниться, а воно
вам вже раха?ться (i де його та охота береться) i, чи лемензнуло[2] що,  а
чи й так - бере отого меншого i волоче його за собою бозна-куди. Завше  до
того лiсу тягнуться - лiс для них, що  бур'ян  для  курчат.  Полiзуть  ген
отуди в соснину на Мартинове або до Таксарово? контори i там  цiлий  Божий
день без ?дла i без  сiдла[3]  пропадають...  "Ми,  мамо,  огонь  кладемо,
назбила?м тлуску, калтопель у побелезника накладемо, спецемо  i  ?мо".  Це
все  вам  отой  Хведотисько  шепелявить,  бо  Володько...  Той  би  такого
"накладемо" вiд батька дiстав, що вдруге йому не захотiлося б...  Той  вам
прийде ввечерi по вуха обмурзаний i анi пари  з  уст.  Мовчить,  i  тiльки
оченята синi-пресинi  та  ще  кирпатий  носик...  А  оченята  розумнi,  та
полохливi, та такi вам глибокi - в кого воно  таке  вдалося,  Господоньку,
подай сили та хорошi, Мати Пречиста, щоб здорове росло - люди будуть...
   Так ото посунуться, як сказано, в  той  ?х  лiс,  печуть  там  тi  сво?
"калтоплi", гурма побережниково? дiтвори до них прилучиться - сухе  листя,
вогнi, дим, а репетують, що тобi безума...
   Отако раз заманулось бахуровi наложити огню ще й над рiчкою. Задумано -
зроблено. Бере, чу?те, головешку з огнем i сунеться з нею до само?  клунi.
Нi батька, нi матерi на подвiр'? якраз не було, а йому, чу?те,  заманулося
взяти з клунi пшенично? соломи на розпал. Один Бог,  видно,  схоронив  вiд
нещастя - Боже, Боже, таке страхiття лихе!
   А Хведотисько (штанята йому все спадають на  п'яти,  бруднiзна  сорочка
ворочком iз заднього прорiзу вилазить) i собi за ним тягнеться,  та  носом
пiдшморгу?, та щохвилини терпеливо сопляка рукавом по губах розмазу?,  вiд
чого край рукава нiби шкiрою облямовано.  Володько  каже  йому  зi  стiжка
соломи насмикати i то стiльки, що той ледве-ледве руками  сягне,  а  живiт
так вип'явся, що кордупель мало назад не повалиться.
   Так i до рiчки дотьомбали. Багаття раз-два i готове.  Поклав  на  землi
головешку, соломи, сухого верболозу, кiлька разiв  дмухнув,  ковтнув  дещо
гiркого диму, дещо сльозу пустив, i сухий верболiз iз  соломою,  як  стiй,
спалахнув i затрiщав весело.
   А пора ж осiння, вiтер студить низом i  до  всього  гостро  торка?ться,
сонце, червоне та велике, поволi за  млин  хова?ться,  верби  листя  сво?,
рудим пiдбарвлене, гейби кури пiр'я весною, стрясають iз себе до землi, до
рiчки i де попало. Дiтиськам ноги мерзнуть, а вони ?х сунуть в огонь, нiби
куснi корiння, та все по кущах лазять, та трусок сухий нипають. А Володько
все Хведота дiйма? та хвилi йому не да?, що той, мовляв, не вмi?  збирати.
Хлопчиськовi,  мовляв,  ось  вже  четвертий,  а  принесе  одну  ломачку  i
чваниться. Дурний, дурний! Другим разом не  вiзьме  його  iз  собою  огонь
класти.
   Хведот зовсiм-зовсiм такою погрозою розторощений, зi шкури вилазить. Не
винен же вiн, що те прокляте ломаччя йому не да?ться, що штани  його  такi
зрадливi, що в корчах ворком сорочки за якийсь сторчак зачепився,  полетiв
комiть головою, носа до кровi розчовп та ще й сорочку  розпанахав.  Дадуть
тобi мама сорочку, бринить у його вухах, а сльози самi вiд себе  спливають
на очi, а кров, змiшана iз сопляком, сочиться й сочиться, так, що  тут  нi
язик, нi рукав не поможе бiльше.
   Володько ж надто крутий i не зна? милосердя,  допiка?  до  живого...  I
зна? чому. Хто то за все вiдповiдь дасть? Вiн - "до всього приводець". Той
тобi сорочку роздере, носа  розквасить,  у  грязюку  всунеться,  все  "сам
зробить", а ти Богу духа винний, iди та вислухуй  за  нього,  та  дiставай
ляпаси, та вибрiхуйся. Гiрко, гiрко... I образливо...  I  несправедливо...
От хоч би тi "ручиська та ножиська", що на них "хоч гречку  сiй".  Спробуй
обмий таке - "Господоньку, Господоньку! Коли б ти менi  хоч  одну  дiвчину
було послав, а то все отi бахурi". I чого тi  мама  нарiкають?  Просив  же
вiн, щоб купили йому чоботи, щоб не був вiчно босий? Просив. Не  послухали
- чого нарiкають? I Володько дивиться на тi сво? "ножиська", супить брови.
   - Хведоте! Не тич нiг до  огню!  Попечеш,  а  мама  скажуть,  що  то  я
навмисне тобi попiк! - пада? враз голосне i суворе.
   Хведот  здрига?ться,  шморга?  голосно  носом   i   слухняно   задочком
вiдсува?ться вiд огню. Потiм глянув боязко спiдлоба на "Воводька", що  той
далi зробить... Але той уже, видно, "такою дурепою" не цiкавиться  бiльше.
Щось, видно, iнше сплило йому на думку. Ось вiн устав,  пiдiйшов  до  краю
берега i вдивля?ться чогось до води в рiчцi, що  тече  поволi  та  лiниво,
мiсцями робить закрути, мiсцями виру? i  щось  потиху,  зда?ться,  сама  з
собою говорить. ? Володько, зда?ться, також з нею  розмовля?...  Он  пливе
гурток iржавого вербового  листя.  Володько  проводить  його  поглядом  i,
зда?ться, пита?: куди ви  пливете?  Тi  мовчать,  пливуть  далi,  Володько
проводить ?х так далеко, доки сяга? його зiр i вже щось  iнше  бачить.  Он
якась ломачка -пливе,кусник свiжо? трiски...  I  ломачка,  i  трiска,  мов
кораблi, пропливли перед зором здовж i зникли. Усе  пливе  i  все  зника?.
Плюнув до води, i та маленька цятка його  слини  також  попливла  i  також
зникла. А коли б вiн отак кинув свою шапку? Чи  попливла  б?  Ммм!  Шапку!
Дали б йому тато шапку. Не дурний вiн таке робити.
   Але ж куди насправдi все то пливе? Та вода?  Та  цiла  рiчка?  Володько
сто?ть, руки заложенi за спину, очi впертi в  прозору,  жовтаву  воду,  на
обличчi задума. I враз приходить ще одна думка: а що, коли б отак. пiти за
водою? Отак усе лугом та лугом... I куди б зайшов? Це  ось  довкола  "наша
Лебедщина", а там далi, за тими кущами вiльшини, як лiтом  сходить  сонце,
невеличке село Лебедi. А що там далi? Тато кажуть: рiчка тече до моря. Iти
отак просто-просто i там... море. Аж  страшно.  Таке  велике,  велике,  нi
кiнця, нi краю, сама вода i вода... I глибоке, глибоке! Володьковi очi все
ширшають i ширшають, на щоках з'явились рум'янцi. Щось дуже  сильне  тягне
його туди. Так хотiлося б, так дуже хотiлося б... Бачити. Чути. Знати.
   Але ж нi. Там ще не море. Там  лише  став  великий,  та  стависько,  та
очерети. Тож Володько добре пам'ята?, як-то одного разу старий Лук'янчук з
Лебедiв розговорився було та почав казати: "Ото коли я ще  малим  був,  як
оцей ваш,- i показав на Володька... (Хiба я такий  малий?)  -  Батько  мiй
покiйник не то,  щоб  рибачили...  Нi.  Але,  бувало,  з  покiйним  Юзьком
Ставицьким вiзьмуть сака i пiдуть отак пiд вечiр здовж рiчкою. Далеко  щоб
там йшли - боронь Боже! Ось дiйдуть лише до Климово? сiножатi,-  там  вир,
батько сака держить, а Юзько бовтом  рибу  наганя?,  i  поки  отак  люльку
викуриш, у саку, аби - Боже поможи,- витягнув".
   - На ставу,каже,- нашому колись лебедi кублились, а  тому  i  село  так
звуть. Вийдеш, було, ранком, а вони з-пiд туману випливають.  Ех!  -  I  в
тому "ех" Володько щось таке вичував, що аж здригався.
   - Минулося,казав старий.- I куди воно все то дiлося? Ну, скажемо, риби,
чи рака, чи лебедя не стало. Звiсно.  Люду-сарани  намножилось.  Виловили,
вистрiляли... Але ж де дiлася рiчка? Очерети? Стависько?  Верболози?  Тож,
бувало, як оком глянеш - гонiв на тридцять здовж пуща сама, та  стави,  як
скло, та очерети, як лiс... А птахiв-буга?в, а качок...  А  все  то  реве,
рокоче, свище...
   Лук'янчук при цьому спльовував, курив свою люльку, морщив пожовкле, мов
у цигана, чоло, а Володько не пропускав нi одно?  рисочки  його  лиця,  нi
одного слова, нi одного вiдтiнку його розважливого i спокiйного голосу.
   Володько робить кiлька крокiв далi. Там три  верби,  нiби  три  горбатi
верблюди, з обох берегiв одна до одно? нахилилися i то так, що,  зда?ться,
вони обнятись хочуть. Дерманськi та лебедськi пастушки за це мiсце не  раз
лютi бо? зводили, це ж бо живий перелаз. Одна з верб сво?м черевом  зовсiм
через воду лягла, перетяла течiю, створила  вир.  Вода,  щоб  текти  далi,
мусить кришечку здуситись, вiдбитись  убiк,  управо,  закрутитись  там  i,
вилiзши з закруту, тiкати, нiби з переляку, далi.
   А скiльки там листя та смiття всiлякого, та  пiни,  що  нагаду?  велику
стару мухомору. Володько закачу? штанята, бо як його  втриматись,  щоб  не
полiзти на ту вербу. Хведот, побачивши таке, кида? огонь  i,  забувши,  що
ма? гнiватись, пiдходить i собi до верби, а на обличчi сама  беззастережна
зацiкавленiсть. Володько ж втiлена повага... Зiйшов на обчовганий  стовбур
верби ("i як вiн, хал?ла,  не  бо?ться"),  присiв  навшпиньки  i  дивиться
мовчки у вируючу воду. Дивиться довго i вперто, i мовчить,  i  мовчить,  i
надутий такий. I як то воно так? I чому  то  тепер  нема?  "того  риби  та
рака"? - дума? вiн поважно. А може, дещо ще й тепер лишилося.  Напевно  ще
щось ?. Он там щось мигнуло. То в'юни та  линьки...  вони  такi  меткi  та
слизькi, що ?х нiяк у руцi не втрима?ш. Виховзне i плиг у воду. А там ще i
рак он зовсiм лiньки, нiби дiд Рачинець, що ма? вiсiмдесят рокiв, повзе...
Тут Володько на хвилинку переносить свою згадку на дiда Рачинця з Дерманя,
що, бувало, у них ночував та на цiлу хату смородив сво?ю люлькою з довгим,
брудним чубуком. Але це не довго трива?. Його  цiкавить,  чому  це  дiйсно
нема? тих лебедiв, i де ж вони дiлися? I  чого  змiлiла  рiчка?  I  де  тi
очерети та стависька, та верболози з бугаями,  i  що  це  за  буга?  такi?
Володько вичува?, що нот йому в колiнах терпнуть, але вставати нiяк не ма?
сили. Усе тягне i тягне та вода... Хочеться надивитися, бо хто зна?, чи не
втече вона одного разу зовсiм у безвiсть.
   - Хведоте,не вiдриваючи зору вiд води, нагло каже Володько.
   Хведот  здрига?ться,  не  чекав  такого,  шморгнув  голосно   носом   i
перелякано вiдповiда?:
   -Сцо?
   - Зна?ш ти що?
   - Не знаю, нi...
   - А забожись, що не будеш бiльше плакати, то скажу.
   - А ти не сказис мамi, як бозитимусь?
   - От дурний. Щоб я ще й мамi казав... Божись!
   - ?й-бо, не буду.
   - Що ти не будеш?
   - Не буду плакати.
   Володько глянув на Хведота з виразом - "чи можна ще  тво?й  божбi  няти
вiри", бо вигляд того рiшуче мало виклика? довiр'я.  На  щоках  позасихали
патьоки слiз, носеня брудно-червоне, очi переляканi. Та все-таки  Володько
звiвся, надто кортiло йому сповнити свiй задум, i промовив:
   - Зна?ш що, Хведоте?  Давай  пiдемо  отак...  Зна?ш?  Отак  туди...  До
Лебедiв. Як тече рiчка. Добре? - i вказав рукою напрямок.
   -   Добре,згодився   одразу   Хведот,   шморгнув   веселiше   носом   i
пiдбадьорився. Вiн ще не забув, що "другим  разом  не  вiзьму  тебе  огонь
класти".
   - Ми,поясню? Володько,- побачимо, куди тече та рiчка.  У  Лебедях  став
великий-великий, а на ставу лебедi плавають. Гммм! Ти ще не зна?ш,  що  це
таке.
   - Не знаю,щиросердечно призна?ться Хведот...
   - Такi, як гуси. Зна?ш?
   - Мгу,шморгнув той носом.
   - Ну, то ходiм.
   З мiсця рушають i йдуть. Володько веде Хведота за  руку.  Йдуть  просто
здовж рiчки, i що ?м до того, що сонце ось зовсiм хова?ться, що  потягнуло
дошкульним вiтром з полiв вiд Михалкового хутора, що темiнь покрила лiс по
тамтому  боцi  долини.  Перед  ними  виразна  мета,  i  досягти  ??   вони
будь-що-будь мусять.
   I воно було б ще несугiрше, коли  б  рiчка  не  робила  отих  осоружних
закрутiв, бо саме на тих закутках бува? найцiкавiше зупинитися,  поглянути
у воду, помiркувати, що i як. Тут також завжди кущi вiльшини чи  верболозу
ростуть, а в кущах трапляються ожини. Часом якийсь птах звiдти випурхне  i
цiкаво глянути, чи не ма? вiн там, бува, свого гнiзда. А вода на  закрутах
бурлить, та виру?, та на всi боки лiниво поверта?ться i все  то  так  дуже
цiкаво.
   Але час також бiжить i треба  йти  далi.  i  мандрiвцi  йдуть.  I  коли
вiдiйшли так далеко, що  ?х  хата  зникла  з  овиду,  ?м  почало  робитись
нiяково. До всього почало виразно сутенiти.
   А ставу з лебедями все нема та й нема.  Володько,  розумi?ться,  першим
збагнув становище,  хоча  вiн  ще  мовчить.  Хведот  натомiсть  нiчого  не
помiча?, вiн весь сповнений вiрою, i тому вiн почува? себе зовсiм бадьоро.
Володько ж вже тихцем подуму?, чи не краще б воно повернутися, бо тут вже,
як звичайно, прочуханом запахло.
   I вiн зупинився... i дивиться перед собою... i мiрку?. На Хведота також
находить непевнiсть, вiн здивовано дивиться на Володька, хоча не смi? щось
питати. Не його дiло втручатися до таких важливих справ.
   I враз рiшення запало. Володько круто  мiня?  свiй  намiр.  Не  питаючи
Хведота, вiн поверта? назад, але iншою дорогою, навпростець, через болото,
до польово? стежки. Хведот не розумi?, що з тим дi?ться, але що тут багато
розважати - iти так iти. I спочатку  йшлося  гаразд,  пiд  ногами  твердий
грунт, але згодом той грунт ста? м'якшим i м'якшим, аж нарештi  дiйшли  до
такого, що нi сюди нi туди. Ноги по самi колiна грузнуть в драглину, з-пiд
них чвирка? брудна, iржава, шипуча рiдина. Стрибають з купини  на  купину,
Хведот грузне, пада?, й незабаром його  скромна  постать  перетворилася  у
найсумнiше видовище. Нi обличчя, нi очей - суцiльна руда пляма.
   Але вiн все-таки йде, довго трима?ться, хоча плач висить йому на устах,
на носi, на очах. Пам'ята? свою присягу, i, може  б,  воно  обiйшлося  все
гаразд, та в одному мiсцi хлопчисько раптом спотика?ться i летить у  багно
сливе з головою. Вiн мало не тоне. Володько кинувся його рятувати, але  не
ма? досить сили. I тут вже Хведот не втримався i заревiв на цiле горло.
   От тобi й на. От i повiр iншим разом, коли хтось божиться. Ну й що його
тепер робити? I як його з'явитися на очi матерi, а ще гiрше - батька? Знов
те "вiн до всього приводець" задзвенiло в ухах...
   - Цить! Чу?ш? Цить, кажу тобi. Хведот реве.
   - Цить! - розпачливо кричить Володько. Хведот реве.
   - Ах, ти! Ти ж забожився! Дадуть тобi мама. Я скажу, що ти... божився,-
це останн? вирвалось з Володька через плач.
   Хведот миттю перестав ревiти;  йому  тяжко,  йому  холодно,  вiн  увесь
дрижить, але вiн уже мовчить. Боже, що може бути страшнiшим, нiж коли  вiн
присунеться до хати в такому виглядi,  а  до  всього  з  такими  страшними
злочинами. Тож божиться у них найсуворiше заборонено,  i  це  Хведот  дуже
добре зна?.
   Володько вдоволений зi сво?? витiвки, вiн би й  так  нiколи  не  сказав
мамi, бо ж на кому все то ско?ться, але добре,  що  той  повiрив.  Сяк-так
iдуть далi i ось вилiзли на сухе... I лише тут Володько зрозумiв i збагнув
справжн? значення свого пiдпри?мства. З них обох стiкали  бруднi  патьоки,
тяжкий,  непрошений  жаль  огорнув  хороброго  мандрiвця,  i  вiн  сам  не
видержав... Заревiв  на  цiлу  губу  -  боляче  i  ображено.  Вiн  же  тут
зовсiм-зовсiм не винен, все так само сталося... Хведот  негайно  пiддержав
йому товариство, i дружний плач рознiсся в темрявi понад лугом i полями.
   Пiзно, зовсiм пiзно, голоднi й холоднi присунулись вони до сво??  хати.
Хведот уже не плакав, хлипав лише сам Володько. Вiн зовсiм виразно вичував
на сво?му задку дотики батьково? попруги, i це порядно його бентежило.
   Але коли увiйшли до хати, там було темно i  безлюдно.  Значить,  нiкого
нема дома, значить, не все ще втрачено. Довго  тут  роздумувати  негаразд.
Швидко з мiсця, не миючись i  не  витираючись,  подерли  обидва  (Володько
ледве висадив отого опецькуватого кордупеля) на найповнiшу захисницю  всiх
покривджених дiтей - ?х найнедоступнiшу фортецю  -  пiч.  Сидiли  там  пiд
лежаком на гарячому черенi i лише зрiдка несмiливо  пiдшморгували  носами.
Володьковi все ще текли по щоках ряснi,  солонi  сльози,  а  вiн,  щоб  не
робити зайвих рухiв i шуму, пiдлизував ?х язиком.
   Сидiли отак iз чверть години. Першою прийшла мати. За нею хутко увiйшов
i батько.
   - Боже, Боже! I де тi дiтиська ото полiзли! Тошненько менi та нудненько
менi! Ото залiзли, може, в багно,- матiнко Божа, хорони! - тошнiла мати. А
батько мовчав. Засвiтили лампочку. Мати не вгавала i квоктала далi:  -  То
вже так далi не може бути... I чому ти того лобуза, отого  старшого  (знов
старшого!) не випариш добре? Де ж чувано, де ж видано, щоб у таку  пору  i
не було дiтей дома?
   Батько  нi  пари  з  уст.  Тяжко  сiв  бiля  столу,  закинувши  наперед
настiльника, щоб  бруднiзними  рукавами  не  замазати  його.  Виразу  його
обличчя при такому мiзерному освiтленнi  побачити  годi,  але  ота  тверда
мовчанка i таке ж уперте лебедiння  матерi  вимовно  казали  про  все,  що
твориться в тих мужицьких душах.
   - I чого ти мовчиш, як пень? - чiпля?ться мати.- Хоч би пiшов куди, хоч
би робив що... Я он оббiгала всенький лiс аж до лебедського  порубу...  На
лузi була, у млинi... Нiде ?х нема?... От, горе мо?, горе!
   Батько сплюнув.
   - Тo,- каже вiн,- вилазить наверх твоя наука. Я що... Хiба я  знаю,  що
маю з ними робити... Коли ти вчиш дiтей непослуху - то й ма?ш...
   - Вчиш, вчиш... Не допiкай менi тим вчиш... Хто  його  в  повiтря  лихе
вчить.
   - Ага! А як вiзьмеш попругу, щоб протягнути котрого  ("Ого!  Добре  вам
протягнути",- дума?  Володько)  через-плiч,  то  галасу  на  цiлу  околицю
наробиш. Тепер ма?ш... Як десь усунуться в рiчку - будеш бачити.
   Та все-таки батько звiвся  i,  сказавши,  що  "чортова  спина  болить",
наложив на лисину свого заялозяного кашкета. Видно; зiбрався кудись iти.
   Володько довго та хоробро змагався зi спазмами плачу,  що  тиснулись  у
горлi. Довго стискав сво? тремтячi  уста  i  цiпив  зуби,  щоб  не  подати
голосу, та, коли батько взявся за клямку, не втримався, захлипав i заревiв
вiд переповненого i щирого серця. За ним поспiшив i  Хведот.  Дружний,  на
два голоси, концерт по вiнця виповнив хату.
   На щастя, на цьому й скiнчилося. Василя ще  не  було  дома,  а  батько,
видно, так був наморений, що йому не тiльки сво?, а й циганськi дiти не на
умi. Вiн, видно, зрадiв, що не треба буде йти ?х шукати, а  все-таки,  раз
узявся за клямку, не випадало вертатися.
   - Треба ще до хлiва заглянути,- сказав  вiн,  хоч  перед  хвилиною  там
якраз був.
   А мати, звiсно, мати. Лемент пiдняла, стягнула обох з печi i,  патраючи
?х, нiби курчат зарiзаних, додавала найдивовижнiшi  прислiв'я,  стягала  з
них  "оте  дрянтисько",  мила  отi  "ручиська   та   ножиська",   а   далi
суворо-пресуворо наказала, що "якщо менi не будете ?сти, то я вас тутеньки
розтрясу, i зараз менi спати марш".
   Обидва зробили оте "спати марш". Зробили не гаючись, поки  не  вернувся
батько. Краще хутчiй з очей, поки лихо дрiма?. Але спати  Володько  одразу
не мiг. Стiльки того за день пережито, стiльки  перебачено  й  передумано.
Велике й нерозгадане питання, куди,  власне,  тече  та  ?х  рiчка,  так  i
залишилось нерозгаданим. А коли заснув, воно далi ввижалось йому увi  снi.
Снились йому кручi, вири, раки,  лебедi  i  багато  всячини.  Нi,  не  мiг
спокiйно спати. Щось його хвилювало, iнколи щось говорив, когось  доганяв.
Глибокi i уривнi зiтхання виривалися  з  його  груденят.  Ляк,  бажання  i
багато хвилюючого проймало сплячого Володька... Мати, лягаючи, глянула  на
дiтей.
   - Отi смаркачi,- сказала вона, обох перехрестила i  теплою  "дрантиною"
прикрила ?х чорнi, порепанi  з  порознепiреними  пальченятами  "ножиська".
Увiйшов  батько,  мовчки  щось  там  з'?в,  переказав  "Отченаш",   мовчки
роздягнувся, лiг на тверде сво? логовисько i дуже  хутко  заснув  кам'яним
сном.
   Другого дня - недiля. Погода лагiдна, м'яка. Рано  батько  вибрався  до
церкви. Мати з Володьком пiдуть уже на  "вечiрню"  до  монастиря,  бо  хто
зварить обiд? А церква  не  близько,  верстов  п'ять,  у  сусiдньому  селi
Дерманi.
   Василь ночував у млинi, не виспався, прийшов десь над ранком i ще спав,
а опiсля мав вигнати худобу...
   Батько дав коням обрiк, напо?в, заклав ?м за драбину  сухого,  молодого
очерету, пiдстелив, а опiсля до церкви одягався. Мився вiн уважно. Твердi,
мозолястi долонi обмивав водою без мила, та толку з того мало. Не  вiдми?ш
же мозолiв.  Опiсля  гуньку  нову  одягнув,  щiльно  пiдперезав  ??  сво?ю
попругою, взяв нового кашкета, який "от служить уже п'ятий  рiк",  що  вiн
при кожнiй нагодi всiм пригадував, бо з доброго, мовляв, сукна. Шурнув  по
ньому разiв пару твердою щiткою, якою Василь глянцував не раз  також  сво?
"халяви-бутилки", й урочисто вiдiйшов до церкви.
   Мати варить обiд. Володьковi зовсiм нiчого робити, i вiн лама?  голову,
що б тут йому розпочати. Вiн якось виманив на двiр Хведота,  i  перше,  що
вони видумали, це почали крутити кирата молотарки. Особливо захопився  тим
Хведот, якому геть губилися штанята, одначе це не вiдбира? йому  охоти,  i
вiн невгамовно бiга? навколо по манежу за дишлем. На  це  якось  нарвалась
мати, ну i, звичайно, Володько дiстав кiлька пляцунiв. I так  воно  завше.
Увесь ранок зiпсутий. Учора очiкував прочухана - не  дiстав.  А  тутка  от
неждано й негадане. Поплакав бiдачисько, поплакав, звернув чомусь усю вину
на Богу душу винного Хведота, заявив, що "з таким нiколи  бiльше  не  буде
гратися", покинув його, а сам полiз на горище хати пiд стрiху.  Для  нього
це мiсце  схоронища  i  та?мничих  думок.  Тут  стiльки  всього  цiкавого.
Особливо приваблю? його велика матерня скриня. От би заглянути туди.  Там,
мабуть, всяко? всячини. Тому-то мама й ве пускають до не? нiкого.  Он  яка
здоровенна iржава, кругла, як кулак, висить колодка. Дудки таку вiдiмкнеш.
   Почуваючи себе невинно ображеним, вiн почина? мрiяти, i то так, щоб усе
те стверджувало його невиннiсть. Вiн, наприклад, часто мрi?,  в  що  потiм
зовсiм вiрить, що одного разу "щось таке само зробиться", а мати  вiзьмуть
та й усе звернуть на нього i за це його  крiпко  намоченим  путом  виб'ють
"через плечi". Вiд цього Володько почина? кашляти, харкати кров'ю, хирiти,
"так що хоче вмерти". Мати знають, що то вони причиною його смертi, а тому
дуже, ним турбуються, годують його... "Нi, мамо,каже вiн.- То не я зробив.
То само зробилося..." Але далi вiн не може бiльше терпiти, щоб його за все
бито, i вiн волi? краще вмерти. Вмер же Пилип. Умер i  Петро.  Хай  i  вiн
умре. А тому вiн гордо вiдверта? лице i не прийма?  того,  що  дають  йому
мати, "навiть булки з  солодким  молоком,  i  навiть  цукоркiв,  i  нового
купленого кашкета зо звiздою".
   А може, нi. Може, вiн краще не вмре. Ага. Пригадав.  Як  дуже  хочеться
йому побачити на свому життi царевого сина, що,  кажуть,  ?  однолiтком  з
Володьком. I навiть, зда?ться, як мiркують мати, родився в той сам день.
   Володько усмiха?ться. Йому  нiяково  про  це  згадувати,  бо  позаторiк
одного разу, будучи у Дерманi в церквi, вiн бачив драгуна i думав,  що  то
сам цар. Це смiшно, розумi?ться. Але тодi "вiн iще був малий".  Тепер  уже
його таким царем не обдуриш. Однак  все-таки  не  пошкодило  б  зустрiнути
царевого сина. Дiйсно. От, наприклад, кажуть тато, що по наших полях мають
москалi маневри робити. Розумi?ться, де москалi, там i цар. А  при  царевi
мусить бути i син його.
   Мiрку? просто i звичайно. Вiн собi бавиться. Робить з ломачок  будинок,
кида? кашкет, щоб опiсля цiляти в нього "палюгою" - шкандиба?,  значить...
Аж тут раптом над ним хтось:
   - Добрий день, Володьку!
   Огляда?ться - царiв син. Одяг у нього ясний. Блищить усе. Гудзики у два
рядки. Такий чисто,  як  на  календарi  намальований.  Щоки  червонi,  очi
веселi, носик он як, нiби й не носик. Чистий, не замурзаний, не  те  що  у
Володька.
   - Дай, Боже, здоровля! - вiдповiда? Володько.
   - Ти ? Володько, Матвi?в? Правда?
   - Еге!
   - Ти,- каже царiв син,- менi подобався. Вiзьму я  от  тебе  до  себе  у
палати. У мене мiсто бiльше, нiж Острiг. Був ти коли в мiстi?
   - Еге. Був. У Мизочi. З мамою до олiйнi ?здили.
   - А хочеш ти зо мною?
   - Ще б нi! -! Володько, розумi?ться, все геть-чисто розкаже. I як  його
завше переслiдують, i як його сьогоднi мама вибили  за  те  лише,  що  вiн
"нiчого не робив, тiльки Хведот крутив кирата".
   Той розумi? його. Да? йому  багато,  багато  грошей,  купу?  йому  новi
штани, кашкета з околушками та звiздою, чобiтки  тi  довгожданi,  вимрiянi
роками чобiтки та ще й з лакерованими халявами, як у  Харитонового  Iлька,
або iще кращi.
   I тодi Володько прийде додому. Виложить на  стiл  цiлу  купу  грошей  i
скаже: "Ось, хоча мене всi не любили, били i сварили,  але  вiзьмiть  собi
оце все". Скаже це, а сам: "будьте здоровi" - i пiде собi назавше з  дому.
Ах, як тодi "вони" шкодуватимуть усi, що його не знали, що вiн  усе  хотiв
лише добре робити, а його за те завше лиш били та били... Розважа?, що  то
вiн кому купить. Батьковi добрi чоботи - витяжки на три  карбованцi.  Мамi
м'якi, теплi на зиму виступцi, щоб ноги ?м не приходилось на печi грiти...
Але в той час чу? рiзкий, розбитий голос:
   - А де тебе нечиста сила носить! Володьку, Володьку!  А  йди-но,  чмано
замурзана, обiдати!
   Мати. Знов мати. Всi мрi?, нiби тiнь, злиняли i  розвiялись.  Крути  не
верти, а треба злазити з горища, перед грiзнi очi батька,  бо  мати...  Де
там. "Вони не втримаються, щоб усього не розказати татовi".
   Обтер вогкi очi кулачком, i хоча кликали якусь чману, одначе вiн  зна?,
що протестувати тут дарма. Устав i полiз по драбинi униз.
   Одначе мати нiчого про Володьковi вибрики не згадувала. Балачка  велася
навколо нових чуток, що кодують мiж людьми. Кажуть, нiбито "нiмецький  цар
хоче воювати на руського, бо руський цар не хоче дати  нiмецькому  хлiба".
Дивно воно.
   Володька це непоко?ть: "Як то так? Один цар вою? другого. Такi  багатi.
Всього мають досить. Буцiмто й направду нiмецький цар не ма?  хлiба.  Щось
це не дуже так". Зрештою, "хай прийде вiн до кого-небудь  та  купить  собi
хлiба". Навiть хоч би й "до нашого тата".  Наш  тато  мають  усього  п'ять
десятин i ще мусять ?х корчувати, а й то у них ? хлiб. А у нiмецького царя
цiле царство.
   Мiж батьками з цього приводу почалась розмова, i вони,  Богу  дякувати,
забули про "Володьковi вибрики".



   ДЕНЬ БОЖИЙ

   Хутiр Матвiя розлiгся  попiд  пригiрком,  укритим  сосновим  i  мiшаним
лiсом, проти сонця, над берегом невеличко? рiчки Лебедiвки. Джерело  рiчки
у Дерманi, звiдки три  роки  тому  вибрався  Матвiй  з  родиною  на  п'ять
десятин, що ?х купив у лебедського пана, почав тут  господарство.  Воно-то
замало... п'ять десятин, бо до того бiльш як половина з них ще з пнями,  а
з чверть пiд лiсом, що належить острозькому жидовi Таксаровi. Та що вдi?ш?
За свою працю, по часi, можна ще дещо прикупити, щоб на кожного бахура хоч
по двi десятини припало, коли Бог не дасть?м бiльше дiтей.
   Купити то воно легко сказати, але купля та не з маком да?ться.  От  хоч
би й цi п'ять десятин. Вiн же женився ще у  дев'ятнадцять  лiт.  Дитячi  й
парубочi лiта проробив у дворi, то на чехах, а опiсля гiрка,  гiрка  праця
вже дома у гуртi, жонатим, при батьковi й братах, бо залишив йому батько у
спадщину всього три чвертi десятини.
   Аж на старостi лiт, як сивий волос показався,  як  злисiла  голова,  як
цiла його здоровезна колись постать почала хилитися додолу, вдалося  якось
зiгнати отих п'ять десятинок.
   Оженений уже вдруге. Перша жiнка померла нагло i залишила дво? дiток  -
Катерину i Василя. Та вже й вiд друго? ма? також дво?: Володька i Хведота.
Найстарша донька Катерина вiд смертi матерi  живе  на  хуторi  у  дiда,  а
Василь пасе худобу.
   Зросту Матвiй великого... Постать його потужна, мiцно збудована,  "яких
сьогоднi вже нема?". Робота в його руках горить. Ступить - земля  гнеться.
Ударить кулакомдовбнi не треба. Дуб дубом мужик. Тому й начиння мусить вiн
для себе робити по силi i по зросту. Чи то коса, грабки, вила, сокира,  чи
плуг - все надiйне, не яка тобi тендита. Його маленька i сухенька Настя  в
години  сварки  обдарову?  його  такими  назвами,  як  дуб,   ведмедисько,
слонисько. I  все  це,  як  нiкому,  личить,  але  Матвiй  все  те  зовсiм
легковажить. Йому це не дошкуля?.
   Але де вже тепер та сила дiва?ться? Менша? ?? та щорiк убува?.  Висиха?
якось. Багато ?? випили то трачка[4], то  косiння,  то  корчунок  пнiв  чи
залiзний пiвпудовий лом, з яким виважив на свому  вiку  немало  камiння  у
дерманських каменоломнях. Сивий волос завчасу поспiшився. Лисина над чолом
усе ширша? - розроста?ться. Але все-таки "коли б Господь  продовжив  вiку,
то  сили  ще  поки  старчило  б".  А  вiн  що-небудь   дiтиськам   припас.
Десятинка-друга не зашкодила б, придалася б.
   Тяжкий корчунок. Тяжко добувати той чорний кусень  хлiбиська.  А  хочеш
петльованика мати, так уже добре лоба гостри. На новинi то  пшеничка,  дай
Боже, як росте. Виляга?. Але новини тi?? мало, а до того  корчунок  живота
рве та спину трощить. Скiльки-то йому в життi трапункiв  трапилось.  Крижi
зiрвав - пролежав з пiвроку. Зашивали, го?ли,  але  воно  то  вже  не  те.
Трачкуючи, з риштовань злетiв - руку лiву у  плiчку  вивихнув.  Не  вдався
завчасно до лiкаря, запустив, а рука криво  зросталася  i  так  залишилась
нижча вiд право?. Сутулуватим вигляда?, а це да?ться вiдчувати  тепер  при
трачцi та й при iнших тяжких працях. Не "д?йству?" вже вона як слiд, та  й
годi. Наверху просто-таки не може рiзати. По-трет?, скажений щенюк  колись
укусив, мало-мало в сказину  не  перекинулось,  докторiв  ще  тодi  "таких
спецiяльних" не було, так, хвалити Бога, дiд один з Раковець  знайшовся  i
зiлляччям якимсь вiдпо?в. А то "ночами, бувало, сказ у голову йшов".
   А яке то життя було колись. Що то тепер дiти нашi знають? Бувало,  коли
"ще в гуртi були",- то всю свою роботу польову й  домашню  -  i  жаття,  i
косiнку, й оранку - все це завше ночами робилося. А день по день  у  дворi
чи у чехiв повза?ш та тягнеш грабки чи пилку, а з тим i жили  сво?.  Тепер
ось нашi бахурi i хлiб, i до хлiба - сала шматочок, вареника якого там, по
недiлях пшеничника... А бувало ж... Пилки борошна, бувало, в хатi не було.
Як ? кусник хлiба, то й  добре.  Натер  цибулею,  огiрок  як  трапиться  -
покомлав i тягай далi. Як той народ видержував - Господь святий зна?.
   Бувало,  за  турецько?  вiйни...  Хм...  (при  цьому,  як  сидить,   то
обов'язково засова?ться на лавi, ногу на ногу  заложить  i  голосно  носом
повiтря втяга?). А треба знати, що зими тодi не тi,  що  тепер,  були.  Як
зима, то зима...
   У сiмдесят сьомiм та восьмiм роках. (Саме тодi ягнята пас, а  зимою  по
злотому за день до машини в двiр бiгав).  Хлiба  вiд  м'ясниць  бракувало.
Турецькими кукурудзяниками харчувались, карбованець  -  пуд.  На?сися  тим
пудом, коли дванадцять  ротiв  у  родинi,  i  то  самi  лежнi.  Одна  мама
покiйничка, я  та  старший  ?лисей  заробляли.  Решта  пухли  на  печi  та
гризлись, як собаки. Довго шкребеться людина, поки трохи  того...  у  люди
вишкребеться.
   Воно-то й тепер. От дай, Боже, трапиться яка  десятина  пiд  бокомi  Не
купиш - грiх. Великий грiх вчиниш, бо ще рiк-два i за  землею  посвищи.  У
Сибiр пiдуть шукати, а дiтвора росте. А як його купити?  Корови  збудешся,
залишишся з ялiвкою, дiтиська цiлий рiк без молока, а це ж, звiсно  вже...
Веприка позбудешся, знов-таки за свiжину в святки забудь, бо  хоч  воно  й
запас у боднi деякий i ?, та все-таки того не вистачить надовго. Та нiчого
його не вдi?ш. Мус ? мус.
   Хiба що карi лошаки продати та якiсь дешевшi,  старшi  шкапини  купити?
Отак, аби снопа з поля стягли та заволочили рiллю. Хоча, що то -  господар
без добро? коняки? А мабуть, таки прийдеться  це  зробити.  Десятина  поля
напевно коло п'ять соток коштуватиме. О, то напевно. На це... Та хто його,
зрештою, зна?. Напевно, прийдеться й корiвки, та  ще  й  обидвi,  загнати.
Може, карбованцiв сто п'ятнадцять-двадцять можна буде взяти.  За  годовану
льоху, як ще не спаде цiна... ну, може, карбованцiв сорок, а й  то  ледве.
Та вiд замiни коней яких двадцять рубликiв перепаде. А пашня  цього  року,
вiдомо. Змокло все, поросло. Куди воно. Бiльш над пiвсотню нiколи не можна
рахувати. До цього, як докинеш тих тридцять рубликiв, якi чоловiк  копiйку
до копiйки складав, дiтям вiд губ вiдбирав,  чобота  нiколи  людського  на
нозi не мав... Як зложити це все, ну  то  й,  може,  половинка  потрiбного
набереться. Але ж це значить до сорочки стягнутись. А  де  другу  половину
вишпорта?ш? Хм... Легко сказати: двiстi п'ятдесят карбованцiв. А  попробуй
?х ниньки дiстати. Чекати хiба до  другого  року?  А  дiтиська  тим  часом
пухнiть. Ростiть, як поросята, да картоплi. А пiсля вiд тако? дитини працi
вимагай, сили вiд нього чекай. А  про  яку  там  лахманину  й  не  згадуй.
Володько он вже свiтить  колiняками,  а  треба  б  щось  дитинi  справити.
Принаймнi як мiж люди вилiзе. Хведот то сидiтиме ще пару зим на  печi.  От
уже iнша сторiя з Василем. Чей же до школи  лазить;  нiяково,  щоб  дитина
темною залишилася, а тутка i школа. Бог вiда?,  де.  Попотьомбай-но  щодня
милю туди та милю назад.  Прийдеться-таки  ликами  запасатись  та  постали
плести. Мусить переходити вже ту зиму i в  постолах.  Що  подi?ш?  Що  при
такiй дорожнечi? I чи вистачить для такого хлопця того чобота? Де там. Аби
то ще воно обережно, обачно. А тож, де тiльки льоду шматок, то  й  ковзне.
По храпi, по мокрому, пiсля не обшкряба? чобота, не висушить. Там шкорбне,
там шпирхне, i чобiт горить.  У  мене  он  (i  вiн  гордо  показував  сво?
широконосi тяжкi, на вiйськовий зразок, чоботиська) - у мене он третiй рiк
чобiт, а ще дивись... Ма? вiн хоч  одну  лату?  А  там  пiдметку  пiдоб'ю,
пiдлатаю i ще з рiк виходить. Бувало, парубком ще був. Дума?те, бачив того
чобота? Постоли. Як був який чобiт, хоронив його тiльки до церкви по рокiв
п'ять одного. Тепер же... Ще рiк не минув. Дивись. То  закаблук  вiдлiта?,
то зуби шкiрить... Все на згубу, все на пропало.
   Так розважа? старий. Розважа?, мiрку?  та  все  головою  покручу?.  Все
воно, звiдки не зайдеш, скрiзь скупо.
   Настя з Володьком пiшли "до батькiв", а звiдти пiдуть на  "вечiрню"  до
монастиря. Матвiй довго  бавився  з  Хведотом,  який  дуже  скида?ться  на
батька, "тiльки такий крикун, як мати", а опiсля лишив його самого в хатi,
а сам пiшов поле та садок оглянути.
   Садок свiй огляда? i рано, i ввечерi, i завше, коли тiльки  ма?  вiльну
хвилину. Зна? його, як жид свою кишеню. Кожне деревце, кожний кущик, кожна
врештi галузка йому знайомi. Все то його руки виплекали, все то  виховали,
все то обчистили, все то опорядили. Вiд свiтання до смеркання готовий  вiн
тут сидiти, але часу на те обмаль. Радо б i  бджолу  тут  завiв,  та  вона
догляду потребу?,  а  йому  нiколи.  Радi?  десь  глибоко  в  собi  якоюсь
особливою матвi?вською радiстю.  Нiхто  ??  не  помiча?,  не  помiчав  ??,
мабуть, i вiн сам, але радiсть та велика. Воно й радiти ? чого.
   Пригадати тiльки, як то, будучи ще в гуртi, зносив вiн  з  усiх  усюдiв
дичечку до дичечки, шкiлку зробив, тицяв ?х там, заливав, оповивав - i  от
тепер полюбуйся. Пощепив сам (ото, вiн ще потребу? там  когось!),  перевiз
на  хутiр,  iз  садiвником  монастирським  порадився  i  посадив   деревця
по-людському. А сорти все якi!  Самi,  можна  сказати,  найкращi:  золотi,
зеленi та бiлi ренети. (Цi можуть довго  лежати,  гарно  пахнуть  i  мають
добрий  збуток.  Особливо  зеленi   ренети).   Опiсля   цеголки,   цякiвки
червонобокi - солодкi, тарольки (ах,  як  пахнуть!  А  долежать  часом  до
масляно?). Виноградки. (Це не яблука, а щастя. Великi -  пiвхунта  кожне).
Зорi, до-вгощепи. Це все сорти зимовi. Лiтнiх яблук Матвiй  не  садив,  бо
"який з того толк"? Не продаси, а засушити не  встигнеш.  Отак  сюди-туди,
облетить, поб'?ться, погни?... От ще райки з лiтнiх, та й то цi вже бiльше
осiннi. Цi вже можна й  продати.  Папiрiвки  добрi.  Нiчого  сказати,  але
нiякого з них толку. Двi всього i ма? ?х Матвiй у сво?му садку. Грушок; як
то для себе - досить. Цукрiвки, варшавки, попадi. Iз зимових - хунтiвки та
бери. О, цi два сорти. Оце грушечки. За них можна часом  грошики  лупнути.
Всього дерев понад сотню, вже от  пiд  овочами  погнулись.  "Сво??  фрукти
доволi вже, а це ж усього кiлька рокiв". Тут вже й шкiлка при садi.  Садок
розростеться, i вiн засадить цiлу пiдсонню десятину. Пригодиться колись.
   Глянеш - око радi?. Все на мiсцi.  Все  виплекане.  Огорожа  одна  чого
варта, найкращi лати у лебедському лiсi вибирав, навколо вишнями  обсадив.
I затишно для саду, i корисно. Вишнi вродять i продати навiть  дещо  можна
буде.
   Так то так. Але що то з тi?ю дiтворою буде? Четверо вже ?х. А хто  може
заручити, що й ще одно не прибуде? Хоча Мавiевi й пiд п'ятдесят, та "баба"
його сiм лiт молодша. Ну, по однiй десятинi кожному... Що то  ??  Починай,
кожна дитино, спочатку ту каторгу, яку прожив твiй батько.
   Матвiй зупиня?ться за  садом  i  окида?  зором  Сумiжну  нивку  лебедця
Григорчука. Ходять поголоски, що вiн ?? продати хоче. Думка про не? вже не
виходить з Матвi?во? голови, хоча цiна ??, мабуть, куслива... О,  куслива.
Рубелькiв круглих з п'ять сотень закотить. Але не купити  ??,  це  значить
краще не жити. Де ж то видано. Пiд порогом, межа в межу.  Поле  вироблене,
вигно?не, пiд сонцем.
   I Матвiй навiть пройшовся по тiй, уже  зябльованiй  нивцi,  розчавлюючи
тяжким чоботом бiльшi грудки,  нiбито  те  поле  вже  його.  Порою  навiть
зупинявся, щоб пiдняти якусь дернюку i, витрусивши ?? iз  землi,  викинути
на межу. Земелька свiжа, пахуча. Бабине лiто по скибах поснувалось.
   I коли Матвiй зiйшов з Григорчуково? нивки й уважно  зайнявся  пiдпорою
одно? гiлляки на щепi, що занадто гнулася пiд тягою овочiв, у той час його
поздоровив здалека хрипливий баритон чоловiчого голосу.
   - Помайбi, дядьку Матвiю!.. Матвiй пiднiма? голову.
   - Дай-бо здоров'я! - автоматично вiдповiв Матвiй  i  побачив  на  сво?м
полi Григорчука. Миттю шибнула у Матвiя думка:  "Ага.  Приходить  за  поле
балакати, а вда?, що тiльки оглядати прийшов".
   Григорчуковi хотiлося, щоб Матвiй  купив  його  поле  з  таких  причин:
по-перше, може йому цiною краще солити, нiж кому  iншому,  бо  "це  ж  пiд
порогом". По-друге, "краще мати дiло з порядним господарем, бо гой i слова
додержить, i грошей, хоч, може, готових i не ма?, то швидше роздобуде.  Бо
йому й у банку, й у жида, куди не кинеться, скорше, нiж другим дадуть".
   Приходом Григорчука Матвiй зрадiв, але "при таких оказiях  чоловiк  ма?
степень свою знати та бути чуйним". Вiн сам було не раз  збирався  скочити
до Григорчука, та не знав,  як  його  краще  того...  А  тут  нагода  сама
допомага?.
   Обидва зустрiлись  заклопотано,  руку  один  одному  подали  i  байдуже
по-жидiвськи  потиснули  та  почали,  як  то,  мовляв,  з  погоди...   "аж
випогодилось, а то ж таке лило", причому Матвiй не  забув  заявити,  що  у
нього "геть-чисто пшениця у копах замокла i поросла. Хоч бери та й на гнiй
кидай. А це ж уся цьогорiчна надiя була. Скрутно цей  рiк  прийдеться.  О,
скрутно".
   - Що скрутно, то скрутно. Але  якось  то  Бог  дасть,-  заверта?  назад
Григорчук... - Воно те саме в цiлiй окрузi, куди не глянь. Шкоди тi сльоти
"дiвствiтельно" наробили. Геть аж шапки в пiвколах  позеленiли.  У  самого
мене п'ятнадцять кiп, як золото, пшеницi...  ну  просто,  можна  рахувати,
зiгнило. А дивно, чому отой Сидiр отам свого вiвса не забере?  Чи  то  вiн
хоче його вже заразом  розкидати  замiсть  паренини,  заорати  та  пшеницю
сiяти?
   - Хо-хо-хо!.. Мабуть.- Обидва коротко засмiялись.
   - Проходжу ото коло вашого саду i  просто  мене  аж  оскома  бере...  -
почина? Григорчук. (А це ж Матвi?ва слабка струна - садок.  Нiби  зна?...)
Ото садочок. Ну, я вам скажу. За пару рокiв ви багач.
   - По десять рокiв мають отi... - похвалився Матвiй.
   - Дивна тут пiд садок земелька. Пiдсоння,- зауважив Григорчук.
   - А як виробиш  та  погно?ш,  то  росте  нiчого,-  зм'якшував  вартiсть
земельки обережний Матвiй.
   - Пшеничка, зна?те, тут як родить. Ох, як тут пшеничка родить. Повiрите
чи нi, а оця моя  десятина  (тут  ?  ще  кiлька  сажнiв  лишнiх,  отам  те
заглубисько коло  Харитонового  рiвчака,  але  то  не  раху?ться),  ?й-бо,
вона... ви ж  самi  бачили,  двадцять  кiп  пшеницi  дала.  А  яке  зерно.
Змокло... Ото-то тiльки...
   - Та ви i гною туди вперли,- не здавався Матвiй.
   - Зайво було. Я сам не розрахував. Вилягла все одно, а яка з  поляглицi
"польза". Я вам кажу, нема? кращо?, по-мо?му, землi, як  тут.  Оця  мастка
глинковатка... Проти сонця. Це перва земля на  пшеницю...  Коли  я  був  у
москалях, то стояли ми над Волгою  в  казармах.  В  Саратовськiй  це  було
губернi?. Там також на пшеницю дуже зручна  земля.  Але  то  вже,  вiдомо,
кацапське оброблення. Вийде ото з тим  гаком,  отою  западенною,  як  вони
кажуть, сохою. Покопирса?... Тьфу! Стид - не робота. До того там отi сушi.
Страшнi сушi. А "почва", зна?те, не видержу? сушi. Твердi?, репа?...  Ото,
зна?те, часом такi рiвчаки порепають, що ой...
   Це все оповiда? Григорчук, коли обидва господарi  лiньки,  переступаючи
ступ за ступом, iдуть до хати. Зайшли.
   У хатi Хведот наробив тарараму. Повитягав усяко?  всячини  на  середину
хати, понаставляв стiльцiв, витягнув батькову шевську скриньку (бо  Матвiй
i шевство знав. "Отак для сво?? потреби"),  нанiс  полiн,  дров  i  якусь,
видно, фортецю будував.
   Чоловiки сполохали його, i вiн, чимдужч, покинувши все - як стiй, попер
на пiч i залiз у сам куток. А всi його причандали так  i  валяються  серед
хати.
   - Отой шибеник... - каже Матвiй, ховаючи все на сво? мiсце,-  Баба  моя
пiшла до Дерманя, то ось, як бачите...
   - А то, звiсно, дiтвора,- байдуже, сiдаючи й оглядаючи  скорiше  стелю,
нiж долiвку, каже Григорчук.- Добру ма?те хату... Но,  пощо  ви  ото  такi
малi вiконечка зробили?
   - Ах, зна?те. Мене це завше непоко?ть. Вiкна дiйсно  замалi.  Поласував
ото, що пару карбованцiв дешевше обiйдеться. Швагер мiй на залiзнiй дорозi
служить, а коли я будувався, то воно вiдомо. Зна?те, як то  кожна  копiйка
дорога. А вiн одного разу каже: "Зна?те. Я  маю  готовi,  вирiзанi  тахлi.
Малi тiльки". Подумав я, та й люди пораяли. Вiзьмiть, кажуть. Що, що малi.
I нiчого не кошту?, i в зимi при менших  вiкнах  повiтря  у  хатi  не  так
стигне. Тепер ось каюсь... ? каяття, та нема вороття.  Переробив  би,  але
нема? поки "средств" на це... На все потрiбнi "средства".
   Спрягавши все, що було посеред хати, Матвiй присiв i, заложивши ногу на
ногу, продовжу?:
   - До того думаю, що я тут довго  не  втримаюсь...  Григорчук,  що  саме
кисета з тютюном у руках наминав, щоб закурити, гостро i швидко  кинув  на
Матвiя оком...
   - Не курите? - сказав зовсiм не те, що  хотiв,  бо  ж  знають  усi,  що
Матвiй анi не п'?, анi не курить...
   - Нi, цього не вживаю... - i вiдмахнув рукою.
   - Щасливий ви, Матвiю, чоловiк.  Те  куриво,  то  марнотратство.  Пачка
"коришкiв" ото? от погано? "рибки" три копiйки, а тут сюди-туди й нема.
   Скрутив цигарку, викресав огню кресалом крем'яним з  вареною  губкою  i
закурив. Хведот дивиться з печi, заздрить та диву?ться. Вiн хотiв би,  щоб
i йому з рота й з носа (особливо з носа) куривсь димок.
   - Так  як  то  ото  кажете?  -  нiби  ненароком  згадавши  щось,  пита?
Григорчук.- Не вдержитесь? А то ж чому? Садок же ж ваш...
   - Що ж, зна?те, по тому садку, коли дiти ростуть i  потребують  грунту.
Що вони з тим садком почнуть? Землi ж, ви зна?те, все менша?  i  менша?  у
нашiй околицi, а людиська множаться. Ось гляньте ви на  цю  Лебедщину.  Ще
п'ять рокiв назад... Один лiс та лiс... А що тепер? Там он Мартин засiв. А
Трихоновi сини, як пiдростуть, то де дiнуться? Куди пiдуть? Сюди? Ма?  ось
тут, у мене пiд вiкном, двi з половиною десятини i вже одного  примостить.
I вже матимемо сусiда. Ну, а  скажiть?  Де  то?  землi  дiти  наших  дiтей
вiзьмуть? Ще, скажете, клапоть того Застав'я ?... Що, зна?те, по тiм...  Я
думаю...
   - Воно так-то так... - перебива?  Григорчук.-  Та  що  подiяти?  От  ми
лебедцi... Мусiли ж ми викупити панську землю.
   - Та я нiчого не кажу...
   - Чекайте-но... Бо  не  хвата?  справдi  мiсця.  На  днях  якось...  Не
пам'ятаю... Позавчора, чи то в четвер, вилiчували ми з  сусiдом,  Хвещиним
Паньком, скiльки у нашому селi ? повних грунтiв. I що ви дума?те? З сорока
наших господарiв щось трьох чи чотирьох мають. А то вся решта отак: вiсiм,
сiм, шiсть, п'ять... а найбiльше по двi, по двi з половиною десятини...  А
не купиш, не матимеш. Купляй, поки купля?ться i що купля?ться.  То-то,-  i
чвиркнув крiзь зуби просто на долiвку.
   - Ех,- каже Матвiй.- Вам трапилась дурничка - отой  лiс  та  млин.  Той
один лiс виплатить  весь  ма?ток.  А  млин.  Скiльки  платить  вам  Волько
оренди?..
   - Двiстi на рiк... Але хiба вiд нього видереш тi грошi разом? Отак тодi
тицьне, тодi тицьне... I чорт тим грошам зна? лiк... Ще коли б то  не  був
млин  громадський.  Волько  пiд'юджу?  кращих  господарiв,  щоб  вони   не
впоминалися оренди, а решта, зна?те... Що ?м на тому вигорить?.. Плюне  та
й пiде...
   - Но. З цим можна порадити. Я не йму вiри, щоб один жидок водив за  нiс
цiлу громаду. Ви тiльки до нього вiзьмiться. Двiстi  рублiв  щороку  дасть
громадi десятину поля.
   Григорчук викурив цигарку, кинув ?? на  долiвку  i,  трохи  пiдвiвшись,
розтоптав ?? чоботом. Пiсля цього сплюнув.
   - Дума?те? По правдi сказати, нема сьогоднi за двiстi рублiв  десятини.
Але не в тiм бiда. Двiстi рублiв завше пригодиться. Але оце Волько задумав
перебудувати млин. Вставля? замiсть колiс турбiну i новi вальцi.  Поки  що
дамо йому спокiй, а пiсля таки  вiзьмемось...  Вiн  то  вже  побалаку?  зо
старостою про купiвлю того млина. Видно,  корисний  вiн  йому,  хоч  завше
лементу?, що нiчого з нього не ма?. Я то, по правдi признатися,  нiчого  б
не мав проти, щоб його продати, бо що з ним при такому,  як  у  нас,  ладi
почнеш. Громада, що череда овечок. Нема? в нiй пастуха, то,  звiсно,  який
вже там лад. Страшить мене тiльки те, що Волько виманить  той  млин  майже
задурно, а  друге,  що  грiшми  покористу?ться  лише  дехто...  Ну,  от  i
подивiться... Моя дурна голова не раз мiрку?: чому б  то,  дума?ш,  та  не
могла сама громада тримати той млин? Це ж вигода  своя.  Самi  собi  й  за
молоття платили б i став, i стависько, i гуску ? де вигнати... ? й вальцi,
i питель, два разовики, круподерня, валюша на сукно. Все, одним  словом...
Хай би, думаю, вже не знаю, який був той млин, то на  одного  мельника  та
помiчника вистачило б... I поправити при потребi можна було б... А то... Я
вже рукою на все махнув. Бачив я, що робилось минулого року  на  сходцi...
Крику, гамору наробили, але хiба  що-небудь  вирiшили?  Де  там.  Кричали,
дерли роти i розiйшлись так на чорт-матерi...
   Григорчук iз серцем сплюнув i засовався на лавi. Очi  його  загорiлись,
але рiвновагу свою мужицьку i необхiдну стриманiсть та дiловитiсть розмови
не тратив...
   - Трудно, зна?те, сьогоднi чесну людину знайти...  -  продовжу?.-  Дуже
тяжко, хай йому частець. Волько, звичайно, пуска? дим у  вiчi  мужикам,  i
хто б то повiрив, що отакий млин та не мiг виробити тих двiстi карбованцiв
оренди? Але вiн, коли почне лементувати, та коли почне... i  клянеться,  i
божиться... Ну, а мужик що? Плюне та й дума? - чорт тебе  бере,  хай  тебе
нечиста сила слуха?... i пiшов собi  додому.  Ми  викупили  ма?ток  -  сто
двадцять десятин, i всунули за нього двадцять чотири  тисячi  карбованцiв.
Суму цю ми вичавили зо сво?х власних животiв та мозолiв  i  животiв  наших
дiтей. Казали, за лiс виберемо. Млин он якi "доходи" дасть... А тепер пiди
його, пошукай тi доходи. Так само i з лiсом. За  десять  тисяч  такий  лiс
продали... Та це ж треба... (Григорчук знов полiз до кишенi за  кисетом  з
"рибкою"). Я не знаю... Це треба найдурнiших людей на  свiтi.  Але  що  ви
зробите?.. Скiльки то нашi главарi попо?здили до острозьких Таксарiв,  щоб
таки умудритись таку соснину,  кажуть,  двадцять  п'ять  тисяч  дерев  без
дубини, отако за марно вiддати... Тьху!.. i, помовчавши, ладить кресало  з
губкою та дода?:
   - Ну, Таксар то вижене грошиська. Що вижене, то вже вижене...
   Саме увiйшов Василь. Вiн щойно пригнав корови, поприв'язував ?х до ясел
ланцюгами i прийшов оце до хати. Григорчук поздоровив його  як  дорослого,
"дайбоздоров'я", i подав навiть руку. Матвiй при цiй нагодi заявив, що  це
його найстарший i що вiн уже "у третю групу"  ходить.  Ось  по  тижневi  i
наука розпочнеться... Кепсько буде, та прийдеться обходитись. От худоба...
Як його, не знаю... того...
   - Ви ма?те ще ту вигоду,  що  хоч  ?  куди  худобину  вигнати,-  сказав
Григорчук.
   - Воно то так. Особливо з весни та восени. В лiтi так само  не  дуже...
Нi, нi... Тепер вже не дуже то, як бувало. Скрiзь око дозорливе, i  навiть
на зрубах вже не так, як колись...  Навеснi  та  восени  у  верболозах  та
болотах... Але оце на днях мало-мало не трапилось нещастя. Корова загрузла
в болотi i ледве витягли.
   - То-то-то! Чув про це, чув! - пiдбадьоривсь Григорчук.- Оповiдали нашi
лебедцi...
   - Ото-то! Вашi лебедцi й витягнути ?? допомогли менi,  дякувати  ?м.  А
коровисько чимала. Мо? щастя, що можу хоч худобу плекати, а то б... Але що
то воно за декiлька лiт буде? От питання. Подумайте тiльки, що тут було ще
недавно, ще першого року, як я сюди перебрався,  при  старому  мельниковi.
Усе, як глянути, стависько... Хто захоче, ?дь, коси, бери, паси худобу.  А
пiди тепер... Я сам хочу вже взяти у мельника в оренду на  п'ять  лiт  отi
верболози на клину коло калюжi. Думаю: викорчу? чоловiк, а п'ять лiт  сiно
братиму. Воно-то сiно там спочатку абияке. Осока, лепеха та очерет, але по
парi рокiв, думаю, вибавиться... А для рогато?  худоби  це,  хо-хо-хо,  як
пiде в зимi...
   - Василю! - звернувся Матвiй до Василя. Звернувся, нiяково мнучись... -
Принеси-но там дещо... Василь, видно, зрозумiв, а Матвiй продовжу?:
   - Ото, зна?те, добро було зо старим мельником.  Хоча  чех,  а  все-таки
порядна з нього була людина, не то що теперiшнiй. Цей - борони  Боже,  щоб
худоба на його луг чи стависько "шлапнула". "Не шлапай то"...  Воно  то  й
добре, зна?те. Порядок мусить бути. Пригадую собi, як прийшли  до  нас  тi
чехи. Боже, що то за бiдачиська були. Нi кола, нi двора. Голi, як  цигани,
поприходили.
   Повiрте, що отой Дус на Борщiвцi, що  сьогоднi  у  фаетонах  ?здить,  а
синiв iнженерами та дохторами поробив, прийшов  зо  стома  карбованцями  в
кишенi з Моравщини, злабудав собi серед Бущенського лiсу (там лiс ще  тодi
такий  був,  що  Господи).  Отож  поставив  собi  серед  лiсу  халабуду  з
круглячкiв... А тепер у нього фа?тони та двадцять тисяч золота у  банку...
От, що то значить порядок. Тепер у нього тридцять десятин землi. У  самого
старого. Синам землi не треба. Але чи повiрите, що платив вiн по  двадцять
два рублi за десятину? Я не кепкую з вас. На Бущенщинi була земля з  лiсом
(сосни двома охватами не охопиш) по дванадцять карбованцiв, от як живу.  i
дума?те, що хто з  наших  мужикiв  купив  тодi  хоч  одну  десятину?  Крiм
небiжчика Хведора, Михалкового батька, котрого син сьогоднi  господар,  нi
один. Ее, каже: "Нащо вона менi? Що я з тим лiсом? Свого грунту хватить, а
дiти виростуть - свiт великий". От як розважали, i то  не  бий.  i  то  не
розложи такого драба, та не всип  йому  п'ятдесят  таких,  щоб  до  смертi
чухався. А чехи, тi в Сибiр ?хали, ?х виписав цар, щоб культуру  ввели.  А
на що ?м та культура в Сибiрi, коли  ось  тут  така  даровизна  трапилась.
Побачили i все забрали. Загарбали дочиста. Усi  отi  колонi?  -  Борщiвка,
Озiрко, Гiльче, все то на  таких  землях  осiло,  i  сьогоднi  вони  пани.
Сьогоднi вони палати будують, у фа?тонах ?здять... Де я свою  силу  подiв?
Не у них? Не на них затратив? Не для ?х збагачення? А чи не мiг мiй батько
також десятинок двадцять менi припасти, як оце зробив Хведор? Мiг  би.  Та
не хотiв. Пив, шлявся по бабах,  гуляв,  матiр  окрадав  i  все  до  шинку
вiдносив. Ось такий мужик. Ось такий у нього порядок, толк...
   Увiйшов Василь. Вiн принiс пляшку горiлки (на всяку  оказiю  припасену)
та кусисько старого, пересоленого,  аж  пожовклого,  грубого  салиська.  ?
чарка, ? закуска. Григорчук оком на все либнув i запакав швидко цигарку та
нiяково, нiби йому чогось  соромно  стало,  засовався  на  лавi.  Вичував,
мабуть, iнстинктом (i разом боявся, щоб не втекла все-таки чарка),  що  то
на нього облаву робиться, намагався щось нiби протестувати:
   - Та... зна?те... Воно якось... Це зовсiм того...- а,все-таки...- I  не
знаходить слiв, щоб висловитись.
   - Вже вибачайте,- каже Матвiй.- Баби мо?? нема? дома,  а  вона  те  все
припекла б, може, смаженю яку б...
   - О, що ви, що!  Господи!  Та  й  цього  доволi.  Для  такого  гостя...
Господи...
   - У нас гостi не дуже пороги оббивають...
   - Звiсно, на хуторi...
   - Ну, так заживайте...- i Матвiй дебелою, порепаною,  мозолистою  рукою
пiдсову? гостевi чарку... Пiдсову? незграбно. Чарку налив щиро (вiд щирого
серця), горiлка перелива?ться i хлюпа?ться на настiльник...
   - Еее,протесту? Григорчук.- Еее,  дядьку  Матвiю...  Так  не  годиться.
Первий хазя?н...
   - Нi. Я чоловiк тверезий,-  розводить  руками  господар.  I  при  цьому
головою та виразом обличчя намага?ться  пояснити,  який  то  вiн  "чоловiк
тверезий". А вираз страждальний, вiдразливий, нiби та горiлка вже  в  його
ротi та горлi пече смертельно.
   - Повiрте,каже,- що не можу. Тридцять лiт не п'ю. Парубкував, не пив...
От, не такий, зна?те, характер. Противиться. Ото часом присилують. Вип'?м.
Все виблюю на другий день. Характер такий.  Випийте,  випийте,  сусiде,  i
все... та закусiть. От уже й вечiр незабаром. Шкода, що старо? нема?...
   -  Ну,згоджу?ться  Григорчук.-  Як  не  можна,  то  не  можна.  ?  такi
характери. Не прийма?, i годi... Так, дайбоздоров'я!..
   - Пийте на здоров'я.
   Григорчук правою рукою бере чарку, хвильку трима?  ??,  оповiдаючи,  що
"давно вже мав нагоду, а лишень позавчора, якось зiйшлись  було"...  лiвою
рукою витер сво? рiдкi рижуватi вуса, а тодi аж за  одним  хилом  перелляв
чарку в рот. Скривився - жахливо, головою похитав i здорово крякнув.
   - Мiцна каналiя...- сказав.
   - Ну, то ще й на другу ногу, просю...- говорить Матвiй...
   - Ее, тодi вже й додому не долiзу. Що ви хочете, щоб заночував тут?..
   - I щоб то... Вiд одно? чарки? Ну, годi... Випийте. А як i  заночувати.
Дiти малi за вами не плачуть, а мiсце у нас знайдеться. Ось хутко й  стара
вернеться... Ну, на здоров'ячко... Випийте...
   Увесь цей час Григорчук чекав  i  не  пiддавався,  хоча  йому,  мабуть,
бiльше хотiлося закусити непри?мний горiлчаний смак,  нiж  випити.  Одначе
все-таки  випив  ще  одну  чарку,  а  тодi  щойно   закусив,   похваливши,
розумi?ться, добре старе салисько.
   Матвiй же все порива?ться спомини сво? оповiдати. При тому пiдкраю?  та
пiдкраю? хлiба, сала, пiдсову? огiрки.
   - Так ото, зна?те, куме...- невiдомо,  чому  Матвiй  назвав  Григорчука
кумом,- отi ото чехи... Вони нас ограбували, так... Але вони нас i  розуму
навчили. От ми тепер бiдка?мось, де воно худобу пасти... Але коли ще я був
пастухом, то отам, де тепер такi розкiшнi колонi? з садами та хмельницями,
все однi лiси а пустарi були. Попасу для худоби... Куди не кинь оком, лiс,
галява, знов лiс... Вовки однi панували. Дерево ж яке було! Хто його з'?в,
то просто диво дивне... А все сталося за  чотири  десятки  лiт...  Але  ви
?жте... Вечiр уже хутко. Не  церемоньтесь...  А  щоб  то  було,  примiром,
мойому батьковi там на Тимошiвщинi захопити десяток-другий  десятин,  коли
сам "управляющий" графинi Андрейово? казав, бувало: "Антон! Купуйте землю.
Зробим гешефт. Не прийдеться вам бiльше, як по десятцi... ?йбо"...-  "Го,-
каже батько.- На чорта менi та земля. Я й сво?й не дам ради". Тьху,  бодай
тебе нечиста мати взяла. I  то  не  бий...  А  що  вiн  мав  "те?  сво??"?
Дванадцять не сповна надiлу пiсля  панщини,  на  якi  вже  було  ?х  трьох
братiв. Мiй же батько мав сам чотирьох хлопiв. Один з дядькiв помер,  один
довго льока?м  у  пана  Сангушки  "состояв",  а  на  старiсть  паню  якусь
приволiк, фракiв усяких, лакованих штибл?тiв, годинникiв  з  ланцюжками  i
вiдкраяв половину грунту. Думав, пануватиме... Еге...  Допанувався.  Хутко
штибл?ти на постоли змiняв, а фраки, так, мабуть,  до  цього  часу  "муль"
жере в скринi... А не  бiйсь,  рiзун  його-ма...  Не  бiйсь,  не  прикупив
замiсть фракiв зайво? десятини... Тепер дiти його чавляться, як оселедцi в
бочцi... От якi то нашi батьки були. Бо не було кому бити або,  може,  вже
панщина занадто ?х забила... Нема в нашiй Рос?? порядку. Нема й не було...
Чехи через губу землю  хапали,  а  наш  мужик  репаний,  коли  дiстав  той
"надiл", то так i  заскоруз.  Батько  он  наш.  Три  десятини  на  штирьох
полишив. Не дурно ми, дiтвора,  й  голодувати  мусiли.  Берiть,  берiть...
частуйтеся... Ще чарочку. Бог,  звiсно,  тройцю  любить...  Ну,  сусiде...
Прошу, прошу...
   I тут ще пiдлив. Григорчук випив. Матвiй розчервонiвся i, хоча  сам  не
пив, мабуть, вiд одного захоплення сп'янiв. Очi блиснули,  рухи  довжезних
рук стали розкiшi i швидшi. Кулак не раз  пристукнув  по  лядi  стола,  аж
чарка, сало й огiрки пiдстрибували... Григорчук уже слухати  не  хотiв,  а
рвався сам щось оповiсти. Одначе Матвiй поки що далi трима? слово.
   - Так ото ?... Дiстали ми четверо три десятини. Поки виросли, голодали,
чужi ягнята, телята пасли, а потiм у найми в каторгу  до  панiв  та  чехiв
пiшли. Щойно з п'яти пальцiв, працi рук  сво?х,  вiсiм  десятин  докупили,
хоча платили вже по сто карбованцiв. Легко воно тепер сказати. Он чех Дус,
як дiстав тридцять десятин, так i внук його  ще  тридцять  матиме,  бо  то
легко з капiталом докупляти. До того землi вони не дiлять, а  прикупляють,
або йдуть мiж люди i вчаться, або  якого  ремесла,  або  на  дохторiв,  чи
iнженерiв. Не то, що ми. Три десятини на клаптi шмату?мо  i  тиснемось  на
них. А що з трьох десятин прикупиш... Звiсно...
   I Матвiй хльостко, злiсно спльову?...- Треба хiба так працювати,  як  я
працював, що витягав собi кишки i руки, що спину поломав. А чи зажив  чого
в життю? Цигарки не викурив. Чарки горiлки не випив. Чобота  "порадочного"
не зносив. Тепер он встанеш рано, так з постелi не можна стягнутись. А яка
була сила! Був, як бик, здоровий! Десять пудiв -  мiшки  носив  i  не  чув
нiчого...
   - Усе з?ли отi кривавi п'ять десятин, якi ось тепер  маю.  Ну,  але  ще
чарочку, на здоров'я... Старо? от щось довго нема...
   Випив...  Григорчук  вчепився  напiдпитку  до   Матвiя,   щоб   i   вiн
випив.Матвiй дав себе зломити i також випив, але забожився, що  бiльше  не
буде, мовляв, "характер такий". Григорчук згодився...
   - Так, так,каже Матвiй. Вiн захоплю?ться сво?м  просторiкуванням.  Всi,
хто зна? його, знають, що з Матвi?м балачка може тiльки  "сурйозна"  бути.
Жартiв Матвiй не любить, а коли й жартував, то невмiло. "Характер" i  тут,
видно, противився...
   - Батькам дурниця в руки лiзла - не брали.  Тепер  от,  що  хоч,  роби.
Завше я плачусь на батька i буду плакатись. Бити не  було  кому,  а  треба
було бити..А що буде от ще через пару рокiв. Згада?те мо? слово, що, може,
тисячi платитимуть, та землi не буде.
   - Вiйна прийде...- перебив Григорчук.- Мусить вiйна прийти. Переб'ють з
половину i знову землi, скiльки хоч. На що ж Бог i вiйну дав...
   - А щоб ви думали. Вiйна потрiбна, ?й-бо...
   - От у мене три хлопцi. Коли я ?м тепер не прикуплю землi, то вони  хоч
i радi б опiсля прикупити, то не  прикуплять,  бо  не  буде  де.  Де  його
прикупиш? Ну, скажiть, де? Он уже  ходять  поголоски,  що  Застав'я  хутко
дiлитимуть. Вашi лебедцi  свою  землю  вже  викупили.  Тут  уже  кiнець...
Дерманцi за один день викупили б, та пан ще якось трима?ться, не прода?. А
як i продаватиме, то що там то? землi... Ковтнуть, як суницю...
   Матвiй безнадiйно махнув рукою i посунувся ближче до Григорчука. Хведот
шморгнув на печi носом, i то так голосно, що аж батько  звернув  на  нього
увагу...
   - ?сти вже, мабуть, хочеш?..
   Хведот нiчого на це не сказав, лише страшно засоромився, пiдтер кулаком
бруднiзного носа i полiз далi на  пiч.  Матвiй  вiдложив  пiвкусня  хлiба,
вiдрiзав крихiтний шматочок сала i подав те на пiч  малому.  Той  узяв  i,
сховавшись, мов курча, щоб нiхто не бачив, десь  там  собi  тихенько,  без
найменшого згуку, ?в...
   - Н?,сказав Матвiй, присiвши  до  столу,  i  то  сказав  якось  вперто,
рiшуче, наперекiр всьому, нiби його хтось у  чому  довго  вмовляв,  а  вiн
все-таки не згодився.
   - Н?!.. Мушу я кудись звiдси вимандрувати. Рос?я велика. Безлiч  у  нiй
землi... Степи, пущi непроходимi, а тут ось тиснемось один на  одному.  Та
зрештою не треба вже  й  Рос??...  Он  у  нас  на  Волинi...  Он  туди  на
Крем'янеччинi... Гой, гой! Там ще "iм?нiй",  Господи...  Оце  я  думав  та
думав  i  вирiшив;  пощу.  Ще  це?  зими  кудись  по?ду.  Спробую   щастя.
Перепродам... Земля  такий  крам,  що  цiна  його  росте  не  по  днях,  а
годинах... Бiда от, зайвого гроша нема... I скрута "вобче" на нього тепер.
Нема, та й годi. Але ви таки нiчого анi не п'?те, не ?сте...  Вибачайте...
Отак за розмовою та й забуваю. Прошу, прошу... Випийте... Частуйтесь...
   - Не  турбуйтеся...  Я  вже  себе  не  того...-  i  при  цьому  вихилив
чарку....крякнув, але вже значно помiркованiше, нiж спочатку, закусив.
   - То ви, кажете, землi шукати дума?те?
   - Прийдеться,- розводить руками Матвiй.- Що поробите?
   - Ну-о-о! Воно то "покамiсць" i в нас можна ще прикупити...
   - Щось я нiде не чув... Застав'я?.. Куплю... Там ще можна буде...
   - А ось менi трапля?ться у Лебедях двi десятини.  Правда.  Не  дуже  то
того... Земля неважна. Щоб родила,  треба  ще  на  нiй  пособкати.  Мочар,
зна?те, але при хатi i - думаю, що вдасться ?? трохи осушити. Но, те саме,
що й у вас. Грошi на перешкодi... Нема гроша... То ж то воно.
   - Гм... Що нема, то нема,- помовчавши, проговорив Матвiй.-  Я  то  себе
дуже зле... Дуже зле почуваю...
   - А я... Я вже дiйшов до того, що хочу десятину поля продати...
   - Та невже? - здивувався Матвiй. Але зараз же зробив байдужий вигляд.
   - Отак, як бачите... Мушу. i то найкращу десятину. Оцю, що коло вас  за
садком,- це "за садком" виговорив з  притиском  i  головою  в  ту  сторону
кивнув.- Найкраща, ?й-бо, десятина. Ото тiльки й продаю, що нужда, та вона
трохи, признатися, далеко вiд Лебедiв. А я собi мiркую, що i вам варто над
цим подумати...
   - Та я-то цю штуку вже чув,- каже  Матвiй,  забувши,  що  перед  хвилею
виявив було таке здивування, нiби це для  нього  бозна-яка  новина.-  Чув,
зна?те, i думав, Але дума i ? думою, коли свистить у кишенi. Що,  зрештою,
менi та одна десятина поможе...  А  стягатися  до  сорочки.  Дiтей  морити
голодом.
   - Ее, не кажiть  такого.  Якось  то  Бог  та  дасть.  Не  кажiть.  Одна
десятина, та ще при свойому, межа  в  межу.  О,  не  кажiть.  Це  допоможе
багато.
   - Правда воно-то правда... Але за грошем, то воно  тепер  дуже...  Самi
зна?те - скрута. А як ви того... з цiною?
   - Цiна? - поставив Григорчук величезний знак запиту, торкнувшись  цього
делiкатного питання.- Цiна... Та як? Як i  в  людей.  Звичайно,  зiйдемось
по-людськи. Я ж знаю вас, а ви мене. Зда?ться,  вам  не  первина  в  таких
речах...
   - Ох, не первина, не первина. Боками купня вилазить. Цiлий  вiк  тiльки
те й робиш, що купу?ш, i нiчого з того не дивиться...
   -Я-то, зна?те... Бачите, я просто мiняю, чи, либонь, хочу змiнити.  Тут
десятина, а там двi... Але тi двi, знаю, не  вистануть  за  цю  одну,  ото
лишень, що при домi. Надiя ще, що при добрiй волi дасться таки з не?  щось
зробити, до чогось дiйти. Он наш Мирон мав таку саме мочар, а тепер пiдiть
- поле, як щастя.  П'ятсот  сiмдесят  рублiв  коштуватимуть  тi  десятини.
Грошенята, правда, грубi... А поле абияке. До врожаю найменше рокiв  п'ять
прийдеться чекати. Думаю, що моя оця десятина не буде видаватись  дорогою,
коли воно й погно?на, i як слiд вироблена. Сiй лишень пшеничку i радiй, як
ростиме, та засiки  на  зерно  готуй...  Ось  вона  якраз  перезябльована.
Навеснi приволочити бороною, пересипати i сiяти  ячмiнь.  На  зарiк  можна
лишити парениною, а там знов пшениця... Та це, до  того  при  вашому.  Вам
просто-таки не випадало б упустити ??, а з вами менi краще, нiж з  iншими,
дiло мати. З порядним господарем порядний гешефт. Це вже вiдомо. Це ж  все
одно, що капiтал, та ще й при купi. Мене питав  уже  й  Харитон.  Питав  i
Михалко. А я кажу: нi,  наперiд  мушу  з  Матвi?м  поговорити.  Мушу  його
запитати, як i що вiн. Не вiзьме, то вже якось то буде. Ну,  отже,  як  ви
дума?те?
   Матвiй глибокодумно мовчить. Сидить на  лавi.  Одна  рука  за  пазухою,
друга на столi. Очi впер у  долiвку,  в  одну  якусь  точку  i  з  натугою
мовчить. М'язи обличчя, особливо уст,  час  вiд  часу  корчаться  в  якусь
болючу гримасу. Чоло зрiзане глибокими двома на  всю  ширину  зморшками  i
двома меншими, над бровами. Вигляд впертий, але нерiшучий. Григорчук кладе
у рот шматок хлiба з  салом  i  лишень  зрiдка  погляда?  на  Матвiя.  Вiн
проявля? якийсь скритий, глибокий острах, бо  хоч  за  десятину  питали  i
Харитон, i Михалко, але такого покупця, як  Матвiй,  вiн  не  знайде.  Вiн
навiть готовий деякi незначнi уступки поробити...
   - Не знаю...- виговорив по довшiй надумi, глибоко й хрипливо зiтхнувши,
Матвiй.Тяжко менi...- i покрутив головою.- Боюся, що от-от продаж Застав'я
проголосять. Там за тi грошi удво? можна б купити. А  що  робитиму,  як  з
вами зв'яжуся? Нi. Таки правду сказати, менi дуже тяжко. А все-таки...  Як
ваша цiна?
   - Шкури не здеру. Християнин же я. Думаю, що вам не першина  чути,  якi
цiни на такi куски. Он Красовський купив при свому, заплатив п'ять  сотень
двадцять. У Лебедях наш Олiйник заплатив п'ятсот. Гадаю, що i для  вас  не
буде кривдою, коли скажу: п'ять катеринок. Ну?  Воно-то  багато  зда?ться,
але як розважити... Що? Подумати  тiльки,  яка  земля.  Пiдсоння,  новина,
вигно?на, вироблена, без пнiв. Ну?
   Матвi?вi це несподiванкою не могло бути.  Вiн,  знаючи  в  цьому  толк,
розумiв, що дешевше тако? землi йому нiхто не продасть. Вiн пiдлив  чарку,
пiдсунув ?? гостевi i, подумавши, сказав:
   - Подумаю. Випийте-но ще одну. Але все-таки менi трудно,  дуже  трудно.
Де його чоловiк сьогоднi таку суму вiзьме? Подумати тiльки, що  п'ять  лiт
тому все мо? господарство, що маю сьогоднi, стiльки коштувало. Зрештою, ви
зна?те, з ким ма?те дiло. Справу я знаю. Знаю, що зайвого ви не сказали. А
як з запродажною та купчою? Чи не взяли б ви те все на себе?
   Григорчук почухав потилицю.
   - От, коли б ви, дядьку Матвiю, бачили, за  що  я  втелющив  п'ятсот  i
сiмдесят. Насмiялися б, ?й-бо... Як будете в Лебедях, навмисне вам покажу.
Двi десятини, кажете? Але Христом-Богом клянусь, що  вони  не  вартi  цi??
одно?. От не грiх, що божусь. Я вас люблю i поважаю. Роки ми от  сусiдами,
а один одному кривди на грiш не вчинили. А це все, каже, за людиною. Так i
буде. Запродажну i купчу беру на себе... Ну? Що?
   Матвiй знов таки вiдповiв не зараз i не просто.
   - Як надумаюсь, то скажу. Не радився ще зо старою. Не по силi,  зна?те,
це менi... Повiрте,-  не  по  силi...  Стягнувшись  до  сорочки,  можу  ту
половину зiбрати... Ну, а друга?..
   - ? грошi, як каже чех. "У банце сов пенiзе".
   - Це-то я i без чеха знаю. Але дума?те, що у "банце", то отак i  дадуть
i що туди не треба вiддавати?
   - Вам дадуть. На чотири проценти дадуть. Цiлу пiвтисячу дадуть.
   - О, нi. У дерманському банку, по ?х закону,  можу  сотню  дiстати.  Не
знаю, чи у вашому лебедському можна б що...
   - Цього-то вже не знаю... У нас,  настiльки  пам'ять  мене  не  милить,
можуть позичити тiльки пайщики... Так,  зда?ться...  Але  я  думаю,  що  у
дерманському  вам  напевно  пiвсотню  зайвих  дадуть.  Ну,  а  решту   вже
хоч-не-хоч, а треба буде до жидка звернутись...
   Це останн? вимовив Григорчук якось непевно,  з  острахом  i  приниженим
голосом, нiби боячись цим образити кого... Матвiй все-таки велико?  на  це
уваги не звернув. Вiн мiцно, широкою, мозолистою долонею розтирав  зморшки
свого чола, нiби хотiв зачавити пiд ними важку свою думу.
   -  Цц...цмокнув  вiн,  а  опiсля  ще  раз  цмокнув.-  Над   цим   треба
помiзкувати.
   З печi вигляда? Хведот. Нiс його обсмарований чимсь чорним. Сидить  вiн
тихо i терпеливо. На запiчку скромно примостився  Василь.  Вiн  дума?:  "I
знов ходитиму зиму до школи без чобiт... Пасеш, пасеш тi корови,  а  що  з
того ма?ш?"... На згадку, що прийдеться покинути свою найкращу  привабливу
мрiю про чоботи зi стоячими халявами - "бутилками", настрiй його глибоко i
нагальне пада?. "Так уже тi постоли обридли"...
   На цiм розмова про землю й закiнчилась. Горiлки  в  пляшцi  меншало,  а
разом збiльшувалися гутiрки та просторiкування... Звичайно, заговорили про
вiйну. Матвiй зловiщi сво? сни пригадав i сотий раз ?х розказав.
   Григорчук на фiлософiю не майстер, але Матвiя слуха? радо. Розмову свою
ввесь час вели навколо справ "сурйозних". Нiколи було ?м бавитись у жарти.
"Життя чавить",казав Матвiй.- "Той герой, хто з-пiд те? чавухи хоч з одним
цiлим ребром вилiзе"... Та ще "аби люди Бога не гнiвили.  Без  Бога  мужик
порожнеча. Як ото клуня без снопiв чи засiки без зерна"...
   Почало сутенiти, i мужики розпрощалися. Матвiй без верхньо? одежi i без
шапки провiв гостя аж до дорожини, що бiгла з Дерманя до Лебедiв повз його
хутiр, пообiцяв, що "на днях сам до вас  заскочу,  а  там  бачитимем...  А
Харитона вже сюди не мiшайте, якось-то й самi цю справу закiнчимо".
   Тьма по землi стелилася. На хуторi глибока тиша i спокiй.  Небо  чисте,
передосiнн?, дзвiнке. З млина чути плескiт  колеса.  та  лятатання  кiвша.
Садок, обнизаний рясно овочами, дрiма? непорушно,  нiби  закохана  в  свою
будучу дитину, перший раз вагiтна молода жiнка.
   За рiчкою, на дерманському боцi, пiд Заставською сосниною чути форкання
коней. Це ночлiжани  по  скошених  уже  сiножатях  розкошують.  Видно  пiд
сосниною велику заграву багаття, i густий тяжкий  хвiст  диму  довжелезною
летючою  вуаллю  простягнувся  геть  далеко  над  лугом,  сягаючи  аж   до
лебедського порубу i зникаючи десь там  у  Михалковiй  дебрi.  По  хвилинi
задзвенiла ночлiжанська пiсня. Вона знялась, мов чайка, з болот  та  низiв
i, прорвавшись пiд згучне небо, вiдбилась вiд  нього  та  дрiбним  рокотом
розсипалась на тисячу реготливих тонiв по цiлiй щиротi долини.



   "СВIТЕ ТИХИЙ..."

   Матвiй ще раз обходить  свiй  садок.  Дещо  поправити  треба,  яку  там
занадто обтяжену гiлку певнiше пiдперти. "Пiдпора, зда?ться,  i  мiцна,  а
дивись, рiзал-ма', як зiгнуло",- говорить вiн вголос. Пiдпира?, крекче.
   - Коли б його, Бог дав, продати ту овоч як слiд... А грошиськiв  треба.
Ой, треба-треба!..- Пiдпер, постояв.- Ну, ця  вже  одна  пудикiв  тридцять
дасть,розважа?, обтира? об штани  руки  i  просту?  до  клунi.  По  дорозi
пiднiма? кiлька яблук, що попались пiд ноги, хова? ?х до кишенi.  У  клунi
"проклята курка знов намервила на току", але нiяково  поночi  порядкувати,
хоча Матвiй "терпiти не  може,  як  ото  всюди  свинство  таке"...  Чекай.
Дiстанеться i Настi. "Казав ?й сотню раз: не пускай до  клунi  курей!  Нi,
баба бабою. Рiзал-ма".
   До хлiва зайшов: "Що  то  лошаки  поробляють".  А  вони  собi  спокiйно
стоять, побрязкують ланцюгами об  жолоб  та  з-за  драбини  суху  конюшину
посмикають. "Гi-гi-гi-ааааi!",обзиваються "лошаки"...
   - Ну, ну, орлята,- поплеску? Матвiй  ?х  товстi  зади.-  Жуйте,  жуйте.
Завтра в плужок. А сiль ви ма?те? -  заглянув  у  жолоб.-  Ннно!  Солi  ще
досить. Стане.
   Глянув пiд корови: "Трасця-йома, а пiд коровами така баюра". Манька вся
в болотi, але ?й байдуже. Лежить  собi  й  почмику?  в  темнотi.  Засвiтив
лiхтар, на вишки полiз, вiвсяницi старо?, минулорiчно? пару в'язок  скинув
i розтрусив пiд коровами.
   А пiсля цього задмухав  лiхтар  i  пiшов  до  хати.  Василь  уже  встиг
маленьку нафтову лампочку засвiтити. Вона соромливо на коминку прита?лась,
але безсоромно коптiла...
   - Гасу, мабуть, нема в лямпi,- зауважу? Матвiй.
   - Нi, я налив.
   - А чого ж так чадить? Прикрути! Шкло розбили. Трясця-ма,  нiчого  тобi
на господарствi не вдержиться.
   - Шкло розбив Володько. Взяв, трубiв, трубiв, аж трiснуло.
   - Коли б ту стару одлушпачив добре, то вона за вами приглядiла  б...  -
сказав Матвiй i пiсля цього затягнув тенорком:
   - I??-?i-же, Херувi??ми. Тааайно... образующе...
   Спiваючи  розглянувся,  пiдiйшов  до  столу,  перехрестився  розмашним,
твердим хрестом до iкон. Iкон багато. Все  старосвiтськi,  все  з  Поча?ва
нанесенi. Перед Богом-Саваофом Освiтив лампадку, при чому довго  м'явся  з
гнотом, що втопився в оливi, а  грубi,  репанi  Матвi?вi  пальцi  не  були
настiльки спритнi, щоб виловити його звiдтiль.
   I  коли  загорiлась  лампадка,  Матвiй  пiдiйшов  до  коминка   i   мiж
"Херувимською"  загасив  коптячу  лампадку.  Пiсля  цього  в  хатi   стало
пiвтемно,  лише  старi  закопченi  обличчя  святих   та   насуплене   чоло
Бога-Саваофа,  облитi  червонастим  свiтлом,  творили  ввесь  змiст  цього
сутiнку.
   Василь, який довго слухав батькiвських спiвiв, нарештi не  витерпiв  i,
коли батько перейшов  на  "Свiте  тихий",  пiдтягнув  i  собi  за  старим,
тремтячим нечистим дискантиком. Батько нiчого не сказав, навiть не звернув
на це уваги, нiби нiчого не сталось. Вони проспiвали ще i "Блажен муж",  i
"?гда славнi? ученици", про Юду злочестивого,  що  за  тридцять  срiбнякiв
"беззаконним суддям тебе праведного судiю-ю-ю-уу пр?дад?...".
   А нiч темна i безмiсячна...
   Мiсяць зiйде щойно аж по пiвночi, бо вже  давно  звернуло  з  пiдповнi.
Хутiр дбайливо  огорнутий,  окутаний  гоструватою  передосiнньою  пiтьмою.
Клекiт млина термосить пiтьму, а вона чiпля? тендiтнi зiрки, що зриваються
i стрiмко линуть  десь  на  заставську  соснину.  Грубий  костистий  туман
поплiвся лугом. Похиленi верби i верболози нанизують росистi намиста i  не
то плачуть, не то радiють.
   Мiж млином i хутором з лiхтарнею в руках, ведучи за руку  засапаного  i
перетомленого Володька, верта?ться "вiд сво?х" Настя. Лiхтар взяла вона  у
свого брата Макара, що служить "в кондукторах" на чугунцi, тому  ма?  одну
шибку зелену, двi бiлi й одну червону.  Довжелезнi  два  вуси  освiтленого
туману тягла за собою ця квола жiнка. Володько ледве дрiботить ноженятами,
але навiть на одну  хвилю  не  вгаму?  сво??  цiкавостi  i  засипа?  матiр
питаннями: i нащо ми  так  далеко  вибралися  з  Дерманя?  Там  ?  стiльки
хлопцiв, там ма? цiлий день з ким бавитись...
   Але хiба мати зна?, нащо? Зна? лише Бог  святий  та  батько.  i  стара,
взагалi... Що вона буде вiдповiдати? А Володько геть-чисто.оповiв:  i  як,
коли мати "у сво?х" сидiли, вiн зустрiвся з Андрi?м,  Хведотом  Кухдоським
та Трихоновим Архипом...  Як  вони  спочатку  оглянули  один  одного.  Всi
заздростили, що Володько ма? лакеровану рем'яну попругу з бляхою та орлом.
А опiсля вони пiшли в лiшник. Шукали  там  горiхiв,  клали  вогонь,  пекли
яблука, стрiляли пареними лiсковими дубцями i розповiдали байки.  При  цiм
Володько встиг уже переповiстя декiлька з них матерi. Опiсля вони  були  в
каменоломнях, збирали там мушлi, копали гончарську глину й  лiпили  з  не?
горшки, полумиски, ступки, колiщата, молотки.
   А опiсля прийшов Мехтод, i почали бавитися в ковалiв.  Мехтод  вiчно  в
коваля бавиться. Вiн ма? на городi  дуплаву  дичку-грушу  i  в  нiй  повно
крем'яних молотiв, сокир, ножiв. Все це Мехтод на валах назбирав. Сьогоднi
бив Ольгу за те, що вона хотiла зо мною в шинок бавитись. Ми робили  шинок
у Трихоновому бузнику... Там баба Домаха свою квочку навеснi тримала,  але
?? заклював шулiка. А Мехтод каже:
   "Не йдiть туди".- "Чому?" - кажу.-  "Там  був  мрець..."  -  "Який?"  -
"Квочку там шулiка забив. Принесiть менi  кусок  залiза  на  колесо..."  А
залiзо ми з порохнi робили... Ольга каже: "Я хочу бавитися з  Володьком  у
шинок". А Мехтод зiрвався i трiсь-трiсь Ольгу по плечах...  А  Ольга  йому
каже: "Хал?ра ти, хал?ра ти, хал?ра ти..." Три рази йому  сказала:  хал?ра
ти. А до того Ольга сховала найкращу Мехтодову скремейду.
   - А що то таке скремейда?.. - пита? мати. Володько вiдповiв не вiдразу.
Вiн насамперед дуже здивований: як  то  так,  мати  не  знають,  що  то  ?
скремейда? Про це повиннi всi люди знати...
   - То палиця така з кривулькою на кiнцi.  Нею  ?здять,  або  верхи,  або
женуть перед собою. Кривулька вичовга?ться i дуже гладенька.  Нашi  хлопцi
мають по п'ять-шiсть скремейд. Я купив собi два у Мехтода i дав йому за це
десять карбованцiв.
   - Де ж ти взяв тих карбованцiв? - знов отой матiрний  осоружний  запит.
Володько аж гримнув...
   - За грошi у нас ? мушлi. Зна?те? За них у нас можна купити все. Навiть
Архип  мусiв  продати  свого  нового  кашкета,  бо  потребував  грошей  на
скремейду. Вiн свою  поторощив  на  шкандибанню.  Але  Трихон  прийшов  до
Мехтодового  батька  i  привiв  за  вухо  Архипа:  "Кому  вiддав  кашкета?
Говори!.." А Мехтод злякався i каже: "Я купив".- "А рiзун  в  твою  мать,-
каже Панько.- Вiддай Архиповi кашкета". А в  тому  кашкетi  Мехтод  тримав
свою "казну". Поставив у старому вулику пiд  повiткою,  i  миша  про?ла  у
ньому велике дзюрище. Ну, дiсталося ж i  Мехтодовi,  й  Архиповi.  Кашкета
Христя залатала, а Архипа ми звемо лисим, бо  латка  на  кашкетi  не  така
чорна, як кашкет...
   - Ну, ну,знов втруча?ться мати.- Щоб там часом i тобi не дiсталось.
   I за що, Боже мiй, ма? дiстати? Це диву?  Володька  настiльки,  що  вiн
взагалi переста? розказувати. Вiн  лишень  дума?.  Ввесь  час,  коли  мати
сидить у "сво?х" - у дiда або у дядькiв,  Володько  бавиться...  Йому  там
при?мно. Вiн не раз так захоплю?ться грою, що забува? за снiданок, обiд  i
вечерю. Горiхи, грушки, яблука визволяють його вiд непри?много обов'язку -
обiду. Вiн, по-перше, не любить товариства дорослих, по-друге, вiн за один
недiльний день набереться вражiнь на цiлий тиждень хутiрного життя. Що вiн
любить робити з дорослими, це "йти до монастиря на вечiрню". Це роблять  з
початком осенi цiлий рiк до пiзньо? весни. Для  цього  збираються  великою
юрбою старшi, i молодшi, i зовсiм малi...  лише  без  тих,  що  не  можуть
встигнути йти зо всiма. При  цьому  завше  весело,  багато  смiху,  багато
пригод. Вертаючись  назад  уночi,  йдуть  здебiльша  Ляшовим  займищем,  в
котрому ростуть величезнi  берези,  дуби,  гарнi  гриби  й  лiсковi  кущi.
Господар цього займища був страшний гультяй,  пияка,  а  скiнчив  тим,  що
одного разу знайшли його на горищi, де пiдчепився посторонком до  бантини.
Пiсля цього, розказують, що не раз i не два  бачили  страшного  вiшальника
Ляша з посторонком на ши?, з висолопленим язиком та вилупленими очима,  як
вiн стояв на стежцi i лякав, щоб через його займище не ходили, i як  тодi,
йдучи на "вечiрню", не збиратися цiлою юрбою?
   Володько ж любить йти на вечiрню не тому, що йшли юрбою, бо все одно  з
вечiрнi треба було розлучитись з усiма та йти на хутiр.  Любить  вiн  саму
вечiрню вiдправу i взагалi монастир.  Стара  будова,  старезнi,  погризенi
часом мури, висока дзвiниця з широкою залiзною брамою, широчезнi  смереки,
якими бозна вiдколи  висадженi  монастирськi  але?  -все  це  наводить  на
Володька особливий якийсь, вiдмiнний вiд щоденного  настрiй.  Вiн  любить,
коли вже западе сонце, бути  на  монастирському  подвiр'?  i  слухати,  як
шумлять  над  головою  смереки,  обвiшенi  довгими   шишками.   Ш-ш-ш-ш!..
Ш-ш-ш-ш!.. Шумлять вони безконечно i завше,  навiть  при  цiлковитiй  тишi
безвiтря. Люди сходяться на вечiрню, гомонять. Почина? бамкати дзвiн
   Зда?ться, звуки  його,  нiби  тяжезнi  краплi  чогось  теплого,  поволi
капають на землю,  що  жадiбно  ?х  втяга?...  I  малий  Володько  задира?
високо-високо голову, так що  йому  злiта?  назад  кашкет,  i  намага?ться
пiзнати, звiдки саме бамка? той дзвiн. Йому до того ста? гарно i  радiсно,
що аж хочеться крикнути, i вiн зробив би це, але ж тут не лiс  i  не  луг.
Навколо повно людей. Засмiють.
   Тут також любить швендятись Володько, для нього тут  стiльки  цiкавого,
щось почу?, когось побачить. Але  вiн  переважно  самий,  i  його  люблять
зачепити та покпитися з  нього  старшi  хлопцi.  "Ей,  ти,  малий.  Як  ти
звешся?" Володько, розумi?ться, мовчить. "Що, ти нiмий?  Ходи-но,  я  тебе
вихарашаю[5]..." - Володько нi звука, i  хоча  вiн  добре  зна?,  що  вони
нiчого йому не зроблять, однак усе-таки краще  йти  геть  вiд  таких.  Вiн
краще йде до церкви.
   У церквi тихо i пiвтемно. Ченцi поволi,  урочисто,  то  сюди,  то  туди
борсаються у сво?х  довгих,  темних  одягах,  там-то,  там  попiд  стiнами
блимають окремi барвистi свiтелка, там далi  перед  iконостасом  стоять  i
палають густо втиканi свiчами великi свiчники, перед  Тайною  вечерею,  що
над  царськими  вратами,  блима?,  погойдуючись,  червоне  свiтло  велико?
позолочено? лампадки.
   Володько знаходить мiж людьми свою маму, що  завжди  приходить  скорше,
щоб застати сво? улюблене мiсце бiля парапету пiд великим образом  святого
Федора князя Острозького,  i  тут  вiн  залиша?ться.  Тут  дiйсно  при?мно
стояти. Все спереду видно, на  парапетi  горять  рясно  рядочком  свiчi  i
освiтлюють  похмуре  обличчя  святого  князя.  В   образi   того   святого
знаходиться частина його мощей,  зда?ться,  нiготь  з  ноги,  i  тому  всi
цiлують його якраз у ту ногу.
   Молитися в церквi Володько  не  може.  Для  нього  тут  занадто  багато
цiкавого, щоб вiн мiг зосередитись для молитви. I товстючi  з  височезними
вiкниськами стiни, i  малюнки  святих  на  них,  i  вiзерунки  всiлякi,  i
позолота, i ченцi у високих клобуках, i учнi учительсько? семiнарi? в дуже
гарних одягах, що стоять густо на правому крилосi i так  чудово  спiвають.
О, той спiв. Вiн полонить i обезвладню? Володька. Вiн вiдрива? його i  вiд
малюнкiв, i вiд вiкон високих, що на них стiльки ученицьких  кашкетiв  "зi
звiздами" i вiд всього iншого, бере його серце i вiдносить хтозна-куди...
   З усiх бокiв монастиря сади - сливники, горiшники, грушi i  яблунi.  Зi
схiдного  боку,  по  дорозi  "до  Лисiв",  монастирське   господарство   -
довжелезнi стайнi, клунi, сушнi на овочi. Там завжди чути  рев  худоби  та
белькотнечу нiмого свинаря Гули, що смiшно пiдкульгу? на праву ногу (два з
половиною, два з половиною!) та вiчно курить довжелезну й велику  з  кулак
люльку,  до  яко?,  напевно,  пiвкорця  махорки  влiзе.  Це  все  цiкавить
Володька, все-то його захоплю?. Йому навiть  при?мно  чути  тупiт  нiг  по
бруку, виложеному з дерев'яних сторчiв у брамi монастирсько? дзвiницi,  що
так якось дивно i та?мничо вiдбива?ться луною високо попiд склепiнням  над
головами, нiби там угорi також хтось невидимий  ходить.  Проходячи  тудою,
Володько  навмисне  мiцнiше  пристуку?   закаблуками,   а   потiм   уважно
прислуху?ться до сво?х крокiв.
   Головна  церква,  яку   тут   звуть   "холодною",   сто?ть   посерединi
монастирського подвiр'я i з трьох бокiв оточена невеликим садом з  горiхiв
i каштанiв, огороджена дерев'яним, сторчовим, мальованим  зеленою  барвою,
парканом ("штахетом") i обсаджена рядом, у  виглядi  пiдкови,  величезних,
могутнiх, завжди шумливих смерек. Там також попiд  схiдною  стiною  церкви
ряд могил з чавунними або кам'яними  хрестами,  деякi  з  тяжкими,  темно?
барви, гранiтовими нагробниками. Там завжди тихо, та?мничо, влiтку  густий
морок i пахне звiдти чимсь вогким i цвiлим.
   На парканi, хоча це зовсiм не  вигiдно  i  зовсiм  заборонено,  люблять
сiдати хлопцi i дiвчата. Вони тут лузають насiння, перекидаються  словами,
нескромно  жартують,  залицяються.  Ченцi,  особливо  вечорами,  ?х  часте
зганяють i не раз, щоб вiдстрашити, намазують тi мiсця  чимсь  брудним,  i
тодi не одна красуня принесе додому свою спiдницю розмальованою...  Але  з
того  бува  стiльки  реготу,  що   пожертвувати   однi?ю   сукнею   далебi
оплатиться...
   Ось виходить низка ченцiв у  клобуках.  Стають  серед  церкви  пiдковою
навколо престолу. Посерединi старший iгумен, а вiд нього  направо  й  лiво
довгi крила з темних постатей.
   Свiтла в церквi мало. Ледве, ледве помiтнi постатi напiвзаснулих людей.
Ченцi стають, на хвилю завмирають i зненацька потиху, серед повного спокою
звiдкись почина? виринати:
   "Свiте тихий... Святия слави - безсмертнаго. Отця небесного..."
   Володько закрива? очi, знаходить теплу,  шорстку  матiрну  руку,  тiсно
затиска? ?? у сво?х рученятах i завмира?.
   Чернечий хор вiдспiву?. Ченцi так само тихо, непомiтно розходяться,  як
i прийшли, i коли Володько отямлю?ться, ?х уже нема. Зате хор семiнаристiв
почина? переспiвувати рiзнi вечiрнi церковнi пiснi.  Володьковi  страшенно
подобалися ?х гарнi одностро?. Коли вiн виросте i як тато  не  заборонять,
вiн напевно запишеться до тих учнiв, буде спiвати на  клиросi  i  носитиме
такий чудесний однострiй.  На  широких  гранiтових  пiд  вiконницях  повно
кашкетiв зо звiздами. Коли вiн буде учнем, то  також  положить  туди  свiй
кашкет. Ах, як би йому хотiлось уже тепер мати такий кашкет.
   I як пiсля цього всього, йдучи додому, не розпитувати матерi?  Як  бути
байдужим? Як утримати цiкавiсть? I чому тi ченцi носять  довгi  одяги?  Чи
мають вони штани? Що вони поза тим роблять? Хто то збудував  таку  церкву,
дзвiницю? Чому падають зорi? Куди тече ?х рiчка, через котру  вони  мусять
переходити i боятися завше, щоб не скупатися,  бо  кладка  така  хистка  i
вузька?
   Мати губиться у такiй безоднi питань.
   - Спитай батька,- казала вона.- Батько зна?.  "Ага,-  думав  Володько.-
Спитай, коли тато завжди такi... такi насупленi й ?х спина болить...".
   Володько вiрив, що батько дiйсно багато зна?, але тому вiн  i  не  хоче
говорити, що зна?.
   I так, борсаючись у туманi, зближались мати  i  син  до  свого  хутора.
Здалеку було видно свiтло ?х лiхтаря й неяснi постатi в глибокiй пiтьмi та
було чути уривний гомiн засапаного й перевтомленого  цiлоденною  бiганиною
Володька.
   Коли доходили до свого подвiр'я, вже з  дороги  почули  спiв  Матвiя  i
Василя. Ледве-ледве манячать дво? слабо освiчених вiконець ?х хати. Свiтло
лiхтаря освiтило  заросле  шпоришем  подвiр'я.  Мати  загримала  у  дверi.
Спочатку за спiвом нiчого не було чути.
   "Чу-у-у-у-дна д?л-а т-во-оя, Го-о-о-ооо-оспади... Со-творi-i?iл  ?сi...
Сотворii?iл ?сi,.." - виривалось з хати...
   - От рознесло його,- каже  мати.-  Коли  б  злодiяка  який  всю  худобу
виволiк - не чув би... Вiдчини!.. - i загримала дужче.
   Спiв урвався раптом. Клямцнули однi дверi, а пiсля вiдсунулась  залiзна
засова других - i в ?х обрамленню стала невиразна бiла постать батька...
   - А темнота! Господи! -  сказав  вiн.-  Ну  входьте,  входьте.-  I  всi
ввiйшли до хати.
   Мати, не роздягаючись, сiла вiдразу на лаву.
   - Ох, то-то зморилася,- каже i тяжко сапа?. А  Володько,  роздягаючись,
заквилiв:
   - Мааамо! ?сти! ?сти! ?сти дайте.
   А на печi як стiй вигульку? i Хведотiв голосочок:
   - Я також хоцу... Мамо! - Вiн вiд самого обiду майже нiчого  не  ?в,  а
терпеливо чекав приходу матерi.
   - Дiтоньки! Чекайте. Не розiрвуся ж я. Дайте висапнути... Ox, ox, ox!..
- i вона встала.
   Теплого нiчого вже не було. Прийшлося вечеряти, що Бог дав. Стара пiшла
у сiни i внесла глечик кислого молока та, замiшавши попереду його,  вилила
у велику  череп'яну  миску.  Озбро?вшись  дерев'яними  ложками,  розсiлась
родина навколо миски, i щелепи запрацювали. Батько ?в поволi, з  тактом  i
розважно, тримаючи в лiвiй руцi також  поважний  кусисько  чорного  хлiба.
Мати не могла йому дорiвняти, бо не мала вже кiлька кутнiх  зубiв.  Мусiла
жувати переднiми. Василь та Володько швидко працювали  ложками,  запихаючи
роти  нерозжованим  хлiбом.  Найгiрше  пописувався  Хведот.  Цей  i   собi
намагався дорiвняти  iншим  у  темпi,  набираючи  повну  ложку,  при  чому
безладно розливав усе на стiл.
   - Забери те порося,- не витримав врештi  батько.-  Налий  йому  у  який
черепочок i постав пiд столом.
   Хведот вiдчува?  всю  гостроту  образи,  так  само,  як  i  голод,  але
величезна калюжа на столi з молока глузливо кпить  собi  з  його  людсько?
гiдностi. Йому не залиша?ться  нiчого  iншого,  як  мовчки  стерпiти  все,
стримуючи зовсiм непроханi та амбiтнi сльози.
   Мати так i зробила. Налила Хведотовi в окрему мисочку, тiльки поставила
не пiд столом, а на столi. Але тепер йому  вже  так  не  смаку?.  Запал  i
захоплення ?дженням зникли. Вiн чу?ться  вiдiрваним  вiд  решти  родини  й
ображеним. Тому-то й химерити почав. На кiнець дiста? за  все  вiд  батька
одного ляпаса i завчасу йде спати.
   Але хiба ж пiсля цього всього заснеш? По вечерi батько й мати розпочали
балачку. Мати оповiдала, що ходять по  селi  чутки,  нiбито  продаватимуть
Застав'я. Багато людей вже кинулося навiть за грiшми. "Боже, Боже! Що  там
того Застав'я для сили люду,сказала вона. - По клаптику розхапають".
   Батька ця чутка також за живе дернула. Вiн мовчить, тiльки час вiд часу
пошкряба? у головi. А  пiсля  розказав  про  сьогоднiшню  свою  розмову  з
Григорчуком, з чого мати i зрадiла, i засмутилася.
   - Придбати пiд порогом такий шмат поля... Га! Славно б це було. Але  де
його тих грошиськiв набрати?
   Хведот не спав i хотiв попеститись у матерi, щоб  забути  свою  образу.
Вiн устав i непомiтно за розмовою втемедився матерi на руки та схилив свою
голову ?й на груди. Мати гладила,ту голiвку...
   - Ох, дiти, дiти! Як то тяжко добути тих грошей. А без них нiчого ми не
вартi.
   - Я пiду, мамо, на Рiздво колядувати. До мельника, до побережника. А на
третiй рiк пiду  до  школи.  Виросту,  буду  вчитися  i  зароблю  грошей,-
защебетав Володько.
   Батькiв погляд упав на щебетуна, i малий осiкся... Вiн, видно, хотiв ще
щось сказати, та не вiдважився. Його виручив Хведот.
   Усi посмiхнулись, навiть батько. Володько помiтив  батькову  усмiшку  i
йому вiдлягло на серцi. Значить, не дуже велику дурницю  вiн  утяв.  Мати,
гiрко посмiхаючись, гладила дiтей по головi.
   - Ех, горенько менi та тошненько з такими робiтниками. Роздягайтесь-но,
та спати...
   I дiти пiшли спати, а батьки ще довго не лягали та говорили про купiвлю
землi.
   Одначе Володько не мiг зараз заснути. Вiн пильно  з  заплющеними  очима
прислухувався до розмови батькiв. До того  проходив  у  думцi  багатий  на
вражiння день: сво? гри з товаришами, монастир, ченцi, учнi i цiлу подорож
до Дерманя й назад.
   Розмова батькiв частинно йому незрозумiла. Вiн не зовсiм пройма?ться ?х
прибiльшеними турботами за грiшми. Нащо ?м грошi? Нащо ?м та земля?  Мають
вони хлiб, картоплю, сало, молоко. Чого ж  ?м  ще  треба?  Чи  ж,  як  вiн
виросте... Чи йому потрiбна буде та земля? Ось вiн чобiт не  ма?.  Не  ма?
добрих штанят...
   Одначе батьки, видно, мало турбувались його штанятами, а зате журились,
як i де дiстати грошей. Що можна продати? Як дотягнути з хлiбом до  нового
врожаю? Скiльки було б карбованцiв за годовану льоху?  Тощо.  Це  цiкавить
старих так дуже, що порою вони досить  уперто  змагаються  й  одне  одного
переконують.
   Сплять на полу. Пiл широкий, тривкий. З одного кiнця пiд  стiною  мiсце
батька. З другого вiд печi - матерi. Попосерединi  Володько  i  Хведот,  а
Василь - окремо у запiчку. Володько спав завше коло батька.
   На полу - не зовсiм м'яко. Велика, як пiл, солом'яна мата  розкладалась
на дошках. Застеляють ?? грубими  ряднами,  а  пiд  голови  кладуть  рядом
подушки.
   Лягаючи, цiла родина спочатку молиться.  Лягти  без  молитви  нiхто  не
посмi?. Батько,  лягаючи  вже  в  постiль,  ще  три  рази  хрестить  себе,
вiдмовля? "Ангелу Христов Хранителю" i кладеться.  Володько  чу?  це  все,
вивчив таким робом i собi цю молитву, говорив ?? так i,  лягаючи,  хрестив
мiсце подушки, на котрому клав  голову.  Чув  також  Володько,  як  батько
лежачи постогнував вiд рiзних болiв i як не раз крiзь сон гукав або мимрив
якiсь невиразнi слова. Голос його тодi  глухий,  нiби  хто  душив  батька.
Володько боявся цього, корчився, вкривався з головою  i  затикав  пальцями
вуха. А серце його починало швидко i болюче битись.
   - Ти ще не спиш? - пита? батько, лягаючи коло  Володька  i  вкриваючись
кожухом. Володька цей запит здивував i втiшив.  Батько  рiдко  коли  питав
що-небудь дiтей. Рiдко коли турбувався вiн, що i як з ними. I це раптом...
I то таким тоном.
   - Не хочу спати. Я думаю... - каже Володько.
   - Ну, ну. Спи. Хай конi думають. У них великi голови. А  тобi  ще  рано
думати. Спи. Згаси, стара, блимавку,- говорить батько.
   Мати здалека здмухнула лампочку, яку засвiтили були на мiсце  лампадки,
i в хатi стала понiч.
   - Охо-хо-хо! Ангелу Христов Хранителю...  -  молиться  батько  на  сон.
Володько пiдвiв голову, перехрестив подушку i знов лiг. Цим  вiн  показав,
що вiн не забува? молитись. Йому б дуже хотiлось, щоб  батько  це  кожного
разу спостерiг, але той якраз  того  нiколи  не  помiчав,  чи,  може,  так
удавав. i пiсля цього все стихло. Крiм Хведота, нiхто ще не спав.  В  хатi
поволеньки почало виднiшати. Це, мабуть, сходить мiсяць.  Крихiтне,  кволе
його свiтло пробилось i до хати. Володько  мiг  навiть  розпiзнати  обриси
посудника коло дверей.
   Десь у печi ввесь час цвiркоче цвiркун. Володько не може анi  на  хвилю
зупинити настирливе цвiркотiння. Вiн слухав його довго  й  терпеливо,  але
коли намагався перекинути свою увагу на щось iнше, помiтив, що цього не  в
силi зробити. Йому хотiлось заговорити до батька. Iншим разом вiн нiяк  не
смiв би навiть подумати про щось  подiбне,  але  тепер  у  батька,  видно,
настрiй не кепський. До того батько все одно не спить. Це чу? Володько  по
його вiддиху. Помiркувавши хвилю, малий набира? вiдваги, потайки горнеться
ближче до батька й шепоче:
   - Тату...
   Батько не обзива?ться.
   - Таату!.. - пiдвищеним голосом.
   - Чому ти не спиш? - каже батько.
   - Тату! Де той цвiркун сидить? - Володько запитав не  без  остраху,  що
почу? у вiдповiдь якийсь жарт або просто нiчого не почу?. Але батько  йому
вiдповiв цiлком поважно:
   - У печi.
   - А вiн не спечеться?
   - На гаряче вiн не дурний лiзти.
   - А де ж вiн сидить?
   - Ну, де-небудь у щiлинi, коло стiни.
   - Чи можу я його пiймати?
   - Що ж ти з ним? У борщ укинеш?
   - А нащо вiн там завше цвiркоче? Я б його забив.
   - Часом i ти так само цвiркочеш, але тебе ж нiхто не забива?. Та ти  ще
його не так-то й зловиш.
   - А метелика я зловив. Вiн ма? дуже гладенькi крильцята. Василь  робить
з них попiлець i сипле його до  чобiт.  Я  хотiв  одну.  пташку  в  лозинi
пiймати. Така велика, чорна.  Вже  був  би  зловив,  та  вона  пурхнула  i
вiдлетiла.
   - То треба було ?й на хвiст солi насипати.
   - Нi. Тож тiльки зайцiв так ловлять сiллю... Солi я не мав.
   - Другим разом вiзьми. Як тiльки зобачиш якого птаха, одразу  сипни  на
хвiст солi, i ?.
   - Умовкни там, старий,- заговорила мати - Я вже заснути б хотiла...
   Такий наказ Володьковi зовсiм не подобався. Вiн же  тiльки  розiйшовся,
тiльки натрапив  на  вiдповiдний  мент...  Одначе  треба  хоч  на  хвильку
втихомиритись... Ах, чорт... Знов той осоружний цвiркун...  Ну,  щоб  йому
праве око, капосному, вилiзло... А Хведот, як  диха?,  нiби  пiдкульгуе...
Вiдблиск мiсяця сповз уже з посудника на землю. Володько  не  втрима?ться.
Вiн почина? соватись, вертiтись. Нi, вiн мусить дещо ще розпитати.  Як  же
так? Усi все знають, а вiн один, мов баран. Дай, Боже, хоробростi.
   - Тату... - почина? вiн тихо, обережно, мов злодiй.  Мов  щось  украсти
хоче.
   - Тааату!..
   - Та спи вже, спи. Бач, мати на нас грима?. Ще макогоном пожбурить.
   - Тату?..
   - Ну, чого тобi?..
   - Я з Хведотом недавно бачив ужа,- i вiд цi?? згадки  Володька  пройма?
острах. Шепче вiн це з тремтiнням у  горлi.  Йому  страх  як  хотiлось  би
пригорнутися щiльно до батька, тiсно обняти рученятами його  шию.  Але  це
тiльки  паненята  так  роблять.  Вiн  мужчина.  Йому  не  личать  пестощi.
Обнiмати, хоч i батька,- сором. То ще Хведот може з матiр'ю пеститись, але
ж вiн що. Сопляк малий. Вiн ще не виговорить букви р, ж,- каже л, з...  Не
виговорить ч, а каже ц... Володько найбiльше, що мiг дiстати  вiд  матерi,
це пару слiв та погладження по голiвцi... А вiд батька i того  нi.  Батько
лише часом попругою через спину погладить... Одначе Володько нiкого так не
любить i нiким так не гордий, як сво?м татом... Тато!  Його  тато!  Такого
чоловiка не знайдеш нiде на свiтi. В цьому Володько свято переконаний.
   - А де ж ти бачив того вужа?
   - На Харитоновому полi, там за рiвчаком. Хведот не розпiзнав одразу, що
то таке. Хотiв взяти його в руку. Вуж так  лежить  витягнутий,  як  палиця
яка. Хведот сво?ть над ним i гука?: "Воводьку,  Воводьку!  Дивись!  Ци  то
павка, ци то уз?". От дурний. Правда? Я зараз крикнув: "То вуж! Тiкай!"  i
ми втекли. Чи вуж крiпко куса??
   - Коли хочеш, щоб тебе заграбали в могилку, то спробуй.
   - I де дiваються вужi зимою?
   - Зимою вони сплять по норах.
   - А що вони ?дять?..
   -А що ти дума?ш? Дума?ш, вони такi жеруни,  як  ти?  Вони  засипають  i
сплять. ?сти ?м тодi не треба.
   - Як то? Цiлу зиму сплять i нiчого не ?дять?
   - Розумi?ться.
   - А правда, добре було б, щоб усi вужi виздихали?
   - Може, й добре. Але що тодi ?ли б чорногузи?
   - А чорногузи не здохнуть вiд ужiв?
   - Н??, це вже така тварина, що ?сть тобi i жабу, i вужа, i  пiсля  того
чу? себе так, нiби це були вареники з маслом.
   - Тату, тату! Чому то чорногузiв кличуть Iваном? А  де  вони  дiваються
зимою?
   - Бо так ?х пiп охрестив. А чому тебе кличуть шмаркачем?  Бо  так  тобi
личить. А на зиму вони вiдлiтають вiд нас. У теплi кра? - у вирiй.  Зна?ш,
як наша мати печi трима?ться, так чорногузи лiта. Вони хотiли б, щоб завше
було лiто, а у нас ? й зима. От вони й летять того лiта шукати деiнде.
   - Тату! А де ж тi кра?? Там нiколи нема? зими? А чому? Де це?
   - То далеко. Звiдсiль не зобачиш.  За  морем.  Багато  птахiв  вiдлiта?
туди, але весною вони знову вернуться.
   - От там, певно, злетиться дуже багато птахiв. Га?
   - Розумi?ться. Але там ? й такi, яких ми  нiколи  не  бачимо.  Чув  про
Жар-Птицю? Ну, от. У казках, правда? А там вона  й  справдi  ?.  Бачив  ти
того, що з катеринкою ходить та щастя розносить? У нього ? папуга?  Бачив?
Це вiн купив ,i носить, а там вони по деревах, як горобцi, гицають. Ще там
? такi пташечки, як бджоли. Малюсiнькi i блискучi. Вони звуться колiбри.
   - Ох, Боже! - вирвалось зненацька у Володька. Йому аж дух заперло.  Вiн
аж помовчав хвильку.
   - Це, мабуть, хороше. Така мацiсiнька пташечка. I несе вона яйця?
   - Несе. Розумi?ться. Як маленькi горошинки.
   - А чи ? там i вужi?
   - Ого. Та ще й якi. Такi, що лигнув би тебе за один раз, як суничку,  i
навiть не облизався б. Там того гаду видимо-невидимо. Там  i  звiрi  хижi.
Там ? такий звiр, що в нашу клуню не влiз би.  Вiн  зветься  слон.  Такого
слона оговтали i ним ?здять. Вишкряба?ться на нього з п'ять чоловiка i той
пре. ? там i леви, i тигри. Все то страшнi i здоровеннi  звiрюки.  Не  дай
Бог попасти такому у пазурi.  Одразу  поласу?  тобою,  i  все.  Там  повно
того...
   - А чи ? там i люди?..
   - А де ?х нема? Скрiзь люди. Лише трохи не такi, як ми. Чорнi, i губи у
них, як у нашо? корови Маньки.
   - А ?х, тату, не по?дять ужi та слони?
   - Та який бiс. Людина такий звiр, що й слона з'?сть. Вони  мають  завше
при собi зброю. Рушницi, луки, сокирки.
   -- Далеко то ?, тату?
   - Ну, не близько. Ми з тобою навряд чи й до?хали б.
   - А я, як виросту, то по?ду. Кудою туди ?хати?
   - То треба ?хати водою, морями...
   - А, а... А що то ? море?..
   - То ? такий дуже великий став. Такий великий, що навiть другого берега
не вглядиш. Туди стiкаються рiки з усього свiту.
   - А де там та вода дiва?ться?
   - Хм... - Тут i сам Матвiй уже не знав, що вiдповiсти. Хто ?? зна?,  де
вона дiва?ться.Та,- каже старий,- у морi ? така безодня. Така безодня,  що
туди влива?ться вiчно вода... Та я ?? не бачив.
   - А хто ж то бачив?
   - Були такi цiкавi, що бачили.
   - А наша рiчка теж туди пливе?
   - Нi. Наша насамперед до Горинi влива?ться. Колись до  Острога  по?дем,
то зобачиш ту рiчку.
   - А коли ми до Острога?..
   - Еге. Терпи, козаче, отаманом будеш... Колись по?дем.
   - А та Горинь куди тече?
   - Десь далi. Туди далi, на Полiсся. Там ? багна такi, а в багнах тих  ?
рiчка Прип'ять. Отуди десь. А Прип'ять впада? в Днiпро...
   - Днiпро? То мусить бути ширiзна рiчка...
   - Ну, нiчого собi. Я бачив ??. Зо двi верстви впоперек буде...  Як  вiд
нас до Мартинового хутора...
   - Ой, юй, юй!.. А де то ? той Днiпро?..
   - Та то там... Коло Ки?ва.
   - А що то ? Ки?в?..
   - То мiсто таке. Дуже велике мiсто i гарне.
   - Мiсто? Хм. А де ? те мiсто?..
   - В Росi?.
   - А що то таке Росiя?
   - Росiя то наша "родiна".
   - Що то "родiна"?
   - То ? те мiсце, де ми родилися.
   - Але ж, тату. Я родився в Дерманi на Запорiжжю.
   - То пустяк. Все одно. Для нас усiх це одна родiна - Росiя. Росiя дуже,
дуже велика.
   - То наша рiчка пливе, тату, в Росiю? I чорногузи живуть  у  Росi??  На
нашiй хатi чорногузяче кубло. Воно також належить до Росi??
   - Все. Все. Геть усе. I чорногузи з кублами, i хати, i  поля,  i  лiси,
рiчки, небо; навiть ми, люди,- все це належить до Росi?.
   - А кому, тату, належить Росiя?
   - Росiя належить царевi.
   - Царевi? А де вiн, той цар?
   - Ого, го, го!.. Де той цар? Цар живе дуже, i то дуже далеко.
   - То мусить бути багатий, той цар. А чому вiн не хоче  дати  нiмецькому
царевi хлiба? Чого вони хочуть воювати?
   - А тобi хто це казав?
   - А мама.
   - Е! Мама! Нiчого вона не  тямить.  Володьковi  така  вiдповiдь  не  до
вподоби. Одначе треба змовчати.
   - А чого вони хочуть воювати?..
   - Це не наше дiло. Що царi роблять, нам годi до того  втручатися.  Вони
краще знають.
   - А як ми щось робимо, то цар може до нас втручатися?
   - Ну! То цар, а то ми.
   - А коли б я розкинув чорногузам кубло, щоб вони не летiли до Росi?, то
цар мене бив би?
   - Розумi?ться. Та ще й як. Скинув би попругу та по задку, та по задку.
   - А я б йому сказав: "Ти хол?ра!" Та вкусив би його за руку, та  плював
би на нього...
   - Но, но-но! Ти то нiде такого не кажи. А чорногузiв також не чiпай, бо
вiд мене дiстанеш  налигачем.  Ти  зна?ш,  що  розгнiваний  чорногуз  може
спалити хату? Коли йому знищать кубло, то вiн летить  кудись  на  вогнище,
принесе головешку iз жаром i положить на стропi. Ну,  але  досить,  синку.
Спати! Досить!..
   I батько обернувся на другий бiк.
   Синку? Тато сказали: синку? Вiд цього при?мно,  тепло  Володьковi.  Вiн
просто щасливий. Рiдко коли розмовля? з ним так батько, а до того ще  й  -
синок. Ах, ах!.. - i малий горнеться калачиком, пiдклада? обидвi руки  пiд
праву щоку, цiлу?  щось,  щось  уявне,  щось  миле  йому.  Цiлу?  в  думцi
бородате, суворе батькове обличчя... "Вони все такi добрi, тi  тато.  Тата
спина i руки болять, тому вони сердитi.  Ну,  як  виросту,  то  я  за  них
працюватиму"...
   Володькова уява буя?. Вона ще далеко не задоволена.
   Перед нею вiдхиленi лише кра?чки спокусливих завiс,  за,  котрими  така
безлiч усяко? всячини. Море з безоднею. Страшнi звiрi, вужi, птахи.  Чорнi
озбро?нi люди. Рiки. Днiпро. Росiя. Цар.  Йому  ще  страшенно  хотiлося  б
розпитати батька про лебедiв, що кубляться на нашiй рiчцi. Але! Скiльки то
ще хотiлося б йому розпитати! Не стало б i ночi.
   I  думка  знов  верта?ться  до  чародiйних  гарячих  кра?н,  де  живуть
величезнi слони i крихiтнi колiбри. Де рикають лютi леви i де чорна людина
з бiлими очима натяга? тятиву свого лука з затро?ною стрiлкою, направленою
в звiряче серце. Страшно, мабуть, там! А цiкаво. Як би i  собi  туди.  Ну,
може, дасть Бог, йому колись пощастить...
   Володько протяжно й уривно зiтха?. Перед  ним  довга  блискуча  стрiчка
дорого? рiчки з похиленими вербами, з раками i  чорногузами...  Перед  ним
яр, сосни. Вiн сто?ть високо  над  усiм,  на  якiйсь  горi  й  огляда?  це
велетенське, повне незрiвнянно? краси, царство. Вiн спозира? на все  те  i
пану? над ним. Вiн сам ? цар.  Маленький,  щасливий,  вселюблячий  i  всiм
задоволений царок. I зненацька Володько чу? на сво?й  нозi  щось  холодне.
Щось лiзе, плута?ться. Глянув - уж! Страшний, здоровенний ужака.  Володько
здрига?ться i скрику?. Пiсля цього, розплющивши очi, отямлю?ться i бачить,
що нiчого нема? i що вiн у постiльцi. Вiн оберта?ться на другий  бiк,  так
само пiдклада? пiд щоку обидвi зложенi долонi i, поворушивши кiлька  разiв
головою, почина? швидко спокiйно засипляти. Ще  перед  сном  бачить  якусь
плутанину з Росi?, ужiв, чорногузiв, море,  але  швидко  все  те  никне  й
окуту? його лише сон. Вiн досить набiгався за день. Вiн  досить  страждав,
радiв, рвався. Його життя - життя комашки, що буду? собi щось,  не  знаючи
для чого i для кого. Але в усьому тому чути вiчний святий  закон,  залiзну
логiку та пристрасну величну красу.



   БУДНI

   З  недiлi  першого  дня  подався  Матвiй  до  Лебедiв,  щоб   остаточно
перебалакати  з  Григорчуком.  Було  це  самозрозумiле,  бо  купiвлю  тi??
десятини вiн вже виносив у свому серцi вiд рокiв i нема чого довго над цим
зупинятися. Вiн уже давно  i  рiшуче  зрiсся  з  думкою,  що  Григорчукова
десятина - це його, Матвi?ва власнiсть, лише треба  було  перевести  деякi
формальностi та вичавити отих кривавих пiвтисячi  карбованцiв.  Але  якось
воно та буде. Якось вони та перегорюють той час. Дуже воно важко отi п'ять
сотень видушити з господарства, яке само  мало  що  бiльше  кошту?.  П'ять
сотень рубликiв. Легко сказати. Але попробуй, переведи це на дiлi.  Добре,
що принаймнi бiчнi витрати бере на  себе  Григорчук,  та  все-таки  чимало
коштуватимуть отi рiзнi по?здки та могоричi. До того, як на лихо, осiнь. А
восени, звiсно. Цiна на худобу - тьху!..  Наприклад,  хто  тепер  на  зиму
захоче ялiвку купити? Бiльш нiж певно, що на худобi доведеться стратити, i
то поважно...
   Так мiркував Матвiй, iдучи до Лебедiв. Нiс вiн за пазухою шiсть золотих
п'ятирубликiв, як завдаток. Це все грошi, що ?х зложили копiйка до копiйки
вiн самий та його стара. Вiд дитячих уст вiдривалося. Босi та голi  бiгали
лобурi та грiшним тiлом перед людськими очима свiтили, але  зложена  деяка
мiзерiя, тепер, як свячена вода, пригодилась. Узяв готовеньке, зав'язав  у
вузлик i вiднiс. I завдаток ?. А от попробував би вiднести, коли б  ?х  не
було...
   Решту грошей уже по Рiздвi вiддасть. Матвiй не любить довго вiдволiкати
з боргами. Вiн би то намагався зараз усе  зiгнати  -  вiдбув  i  все,  але
чоловiк так мiрку?: тепер осiнь.  Пашня  нiпочому.  Худоба  дешева.  А  по
Рiздвi цiни на пшеницю напевно пiдскочать.  Тепер,  скажемо,  пуд  пшеницi
дев'ятдесят копiйок, а по Рiздвi - рубель, а то й руб-п'ять. Жито  дешевше
перцю - вiсiмдесят копiйок. Як Бог  дасть,  може,  дещо  конюшини  продати
вдасться, але через такi мокрi жнива все те накисло, зерно руде  й  легке,
як полова.
   З хлiбом також мусiтиме чоловiк обережнiше.  На  Рiздво  прийдеться  не
колоти веприка, а обiйтися з тим, що зо старого сала лишилось. Що поробиш?
Не буде свiжо? ковбаси, ну то не  буде.  За  пшеничники  доведеться  також
потрохи забувати. Що спитлював ото щось пудiв п'ять, i з тим  треба  якось
цiлу зиму обганятись, щоб i паску спекти, а там уже. й на зелену пашу.  От
ще чоботи... То-то ще зле. Чоловiк же всього не передбачить. А воно  тепер
дуже пригодилося б, якби був з весни ликами  запасся.  Тепер  би  навертiв
постоли, i брикайте, хлопцi... Прийдеться навiть таку  нечисть,  як  дурне
лико, купувати. Тьху, та й годi! Воно думалося, що цього  року  обiйдеться
вже без постолiв, аж ось воно як. Видно, вже доля така, що  людинi  тiльки
працювати треба, а нiколи не спожити сво?? працi. Навiть дурного чобота, i
того людина не зносить. А працi, а дертя!.. Ет... Дiтиська найважнiше. Сам
ще сякi-такi маю... Стара теж якiсь там шкорбуни приховала. А от  дiтвора.
Василь лазить до тi?? школи, а це ж бо шмат дороги.  Коли  притисне  мороз
або як розпустить та стане болото... Що тодi в личаках?  А  Володько?  Цей
хiба всидить тобi на печi? Хiба  б  його  там  ланцюгами  прикував.  Стара
мусить на рiчку йти, щоб сорочку виполоснути. А здоровля ?? на псi. I  так
бухика?, мов кiнь залозяний...
   Так думав Матвiй, iдучи до Лебедiв, так думав i вертаючись. Але з того,
що придба? ще одну  десятинку,  радiв,  i  то  радiв  особливо,  по-свому,
по-мужицьки. Вiн рiс. Вiн ширився... Чув, що вiн з нiчого, як  хробак,  що
сну? нитки шовку, виснову? навколо себе кокона,  з  котрого  колись  хтось
скориста?.
   Тим часом Володько що Божий день мусiв гнати з  Василем  пасти  худобу.
Хай привча?ться. Василь от-от до школи вiдiйде, тодi  хто  наглядатиме  за
коровами? Хведот суму? дома сам. А Володьковi нова роль  пiдпасача  навiть
подобалась. Бути корисним, не дармо?дом. Шанують старшi... Розумi?ться, це
не те саме, що гасати кожного  дня  по  лiсi,  лузi,  дрипатись  у  багнi,
мучитись з тим дурним Хведотищем, який тебе анi не розумi?, анi... Ну! А з
пастухами що iнше. Iз села надженуть хлопцi худобу. Пасуть  по  сiножатях,
плетуть з лозини кошики, спiвають, бавляться. Смiху не раз бува,  мало  не
трiснеш. Учора Семеновi нового кашкета на шкандибанню палюгами  на  шмаття
побили. Гордiй пiшов раки ловити, поховзнувся i шубовснув по  шию  у  воду
геть з лахами. Гух, гух, гух!.. Гвалт, рятуйте! -  кричить.  А  хлопцi  аж
качаються, регочуть над рiчкою.
   Терешнiвський Прокiп, що ма? вже сорок рокiв i  не  ма?  нi  вусiв,  нi
бороди (його прозвали Скопом),  завше,  пасучи  худобу,  колоски  на  полi
збира?. Цiлий день вiд рана до вечора збира?. Назбира? кiлька торбин, а не
ма? мiсця куди бiльше збирати, так вiн спiднi штани скида?, зав'язу? знизу
колосинням i напха? ?х колоссям. Кажуть, вже  кiлька  пудiв  пшеницi  отак
назбирав. Вiн хоче на Рiздво собi  новий  курташок  купити  i  в  М'ясницi
женитися.
   Ну й реготу бува? з того Прокопа.
   - Чому ти не женишся, Прокопе? - пита? його котрийсь iз пацанiв.
   - А ти спрос?.. - вiдповiда? Прокiп.- Спрос.- Ну, то всади менi  в  ...
нос.
   - Прокопе!
   - Чого?
   - Дай-но штани, ми назбира?мо тобi колоскiв.
   - Поцiлуй мене... Розумний такий!
   Хлопцi одного разу штуку з ним  утяли.  Узяли  його  штани  та  обiцяли
назбирати колосся.
   Коли Прокiп не бачив, насипали туди  кiнського  сухого  гною  i  зверху
притрусили колоссям. Прокiп жене додому свою череду, обвiшений  торбами  з
колоссям, i гордо  несе  спереду  штани  з  гно?м...  Хлопцi  цiлу  дорогу
присiдали з реготу, але Прокiп не догаду?ться. Так i понiс додому гнiй. Ну
й кляв же вiн опiсля. Але бiльше його не одурять.
   Дiйсно, Володьковi таке  товариство  подобалось.  А  скiльки  оповiдали
казок, страхiв, небилиць. Одного разу лопнула на  лузi  корова  Лебедцева.
Обжерлась конюшини, здуло ?? й лопнула. Навiть коновал не встиг прибiгти.
   А коли прибiгла господиня та побачила, що корова  лежить  надута  i  не
ворушиться, впала на не? i залилася гiркими сльозами, як над покiйником. I
чого та жiнка не повиспiвувала:
   "Ти наша корiвоонько! Зозуленько ти наша! Ти наша сива;  голубонько!  I
що ми тепер без тебе робитимемо, i що ?стимуть нашi дiтоньки? Та я ж  тебе
доглядала! Я ж тебе годувала! Я ж до  тебе  рано  вставала,  пiзно  ввечiр
дожидала, i вдень i вночi про тебе горювала"!
   I чого тiльки не виспiвала стара господиня.
   Володьковi i жалко, i разом аж смiшно.
   Здурiла стара, дума? вiн. I чого б його отак за худобиною упадати?  Про
це вiн знову розговорився з батьком, а той йому сказав:
   - Пам'ятай, що корова для родини все одно, що й  мати.  Без  корови  нi
молока на стiл, нi гною на поле. А не даси гною, не будеш мати й урожаю.
   "Може, воно й правда",- дума? малий. Але його це глибоко не пройма?.
   По двох днях не стало корови.  Собаки  подбали  про  те,  щоб  вона  не
занечищувала собою цього свiту. I лише кiлька кiсток  та  череп  з  рогами
свiдчили, що тут вiдбулась недавно сцена з  велико?  трагедi?  селянського
життя.
   Одного дня Василь одягнув семряжину, перевiсив  через  плече  бiленьку,
щойно пошиту, торбину на книжки, вложив у не? грифльову табличку  та  шмат
гарячого нацибуленого i насоленого  пiдпалка  та  почимчикував  до  школи.
Володько сам погнав корови.
   I вiд цього почалось його невiдрадне життя.  Сумно  йому  стало.  Пасти
прийшлось одиноко. Майже всi пастухи, що ранiш тут випасали  сво?  корiвки
та плели кошики, пiшли тепер  збагачувати  себе  знанням.  Залишився  лише
Прокiп, але цей легковажив малим Володьком. Та й Володьковi нiяка з  нього
втiха. Краще вже бути самому.
   Луг широкий. Очерети, лози, розлоги. Розходу для корiв досить.  Прикро,
що робити нiчого,
   А до того ще й погода погiршала.  Почалась  осiння  сльота,  холоднеча.
Володько клав  багаття,  пiк  картоплю,  робив  дим...  Величезним  тяжким
валуном котився вiн понад сiножатями. Опiсля спiвав пiснi, якi знав.  Коли
не ставало пiсень, сам складав ?х собi, оповiдав собi казки. Але  найдовше
просиджував над рiчкою, думав про риби, вужi, раки. Про тi  теплi  кра?ни,
що про них оповiдав колись батько. Думав, як би вiн туди по?хав i що б там
робив. Пробував нарештi плести кошики,  але  з  того  нiчого  путнього  не
вийшло.
   Одного разу вiднайшли Володьковi корови костi здохло? корови  й  почали
всi три щиро оплакувати ?? трагiчну загибель.
   Куцохвоста Манька та Ряба тягнули якимсь чи то басом, чи то  альтом,  а
молода  ялiвочка  красулька  сумлiнно  помагала  ?м  довгим  i   надривним
тенорком. Вийшов страшний концерт. Володько  перелякався  i  не  знав,  що
робити. Чи бiгти розганяти, чи  перечекати,  аж  наревуться  до  обриди  i
перестануть. Рiшився пiдождати. Так i зробив.
   А ввечерi питав батька:
   - Чого тi корови, тату, ревуть над костями?..
   Батько пояснив, що худобина, як i людина, оплаку? смерть, бо смерть  це
кiнець всьому на цьому свiтi. Смертi бо?ться все живе, бо лише вона одна ?
найбiльше i найболючiше горе, яке тiльки послав Бог усьому, що живе.
   Володьковi таке ще не приходило до голови. Вiн ще не думав про  смерть,
навiть i худоб'ячу. Тепер вiн хотiв знати, чи i  худоба  може  думати,  чи
може розмовляти. Вiн бачив не раз: корови на?дяться, то  сходяться  разом,
починають обнюхувати одна одну i лизати. Вида?ться, нiби вони  розмовляють
про щось. Коли б Володько був трохи бiльший, вiн би й собi пiдiйшов би  до
них, але вiн малий, а Ряба ма? поряднi роги i зовсiм неввiчливо поводиться
зо сво?м пастухом. Раз навiть пробувала поносити  його  на  рогах.  За  те
дiстала вiд Василя таку парню, що на таке  бiльше  поки  що  не  важилась.
Одначе радо не пiдпускала вона до себе Володька. Краще вже i не дуже  бути
у не? на очах. Ще коли Василь приходив ранiше зо  школи,  то,  пообiдавши,
виходив до Володька, щоб його змiнити. Тодi Володько  не  йшов  додому,  а
йшов до млина. Там нiколи скучно не було. Але коли псувалась погода, падав
дощ, шугав терпкий вiтер i Василь залишався ночувати  на  селi  у  дядька,
тодi Володько мусiв цiлий Божий день чапiти та нудитись на лузi.
   Володько сидить проти сонця над проваллям. Перед ним бiжить маленька  у
двi колi? дорiжка. Спер лiктi на колiна, долонями обняв  голову  й  дума?.
Якась дуже велика дума влiзла в його невелику  голову.  Корови  залiзли  в
лози i звiдтiля цiлий день не вилазять. День  погiдний,  ласкавий,  гудуть
осiннi кусливi мухи та лiта? бабине лiто.
   По стежцi, що бiжить навпрошки через сiножатi вiд млина  до  Матвi?вого
хутора, iде зо школи Василь. Володько, хоча й помiтив його, але  назустрiч
не бiг. Хай собi йде. Нiколи.
   Вiн занадто важко дума?... Зрештою, знав, що брат хоче ?сти i квапиться
швидше додому. Але коли Василь зрiвнявся з Володьком, то покликав його  до
себе.
   - Що  там  таке?  То  ще  також,-  подумав  малий,  лiньки  пiдвiвся  i
пошкандибав.
   - Чого ти хочеш? - пита? ще здалека Володько.
   - Ходи-но сюди. Я щось принiс.
   - Що ти там принiс? Ану, покажи-но...
   Василь зняв свою  школярську  торбинку  i  витрусив  з  не?  малюсiньке
рудувате щеня. Воно було ще надто мале, без  перерви  тремтiло,  скавчало,
ледве спиналося на сво? гнучкi розкарякуватi лапи  i,  зда?ться,  було  ще
навiть слiпе. Виглядало погано. Витрушене  з  торби,  лазило  по  землi  i
мордочкою нiби чогось шукало в травi.
   Володька це не здивувало.
   - Нащо ти його принiс? - зовсiм байдуже, заложивши в кишенi руки, пита?
вiн.- Зна?ш ти, що мама не люблять собак.- I кивнув на щеня головою.
   Василь помилився. Вiн сподiвався, що Володько бiльше зацiкавиться таким
милим сотворiнням.
   - О, дурний ти. Ти глянь йому в рот. Диви-но... - i Василь схопив щеня,
розтулив його маленький писочок.- Бачиш?
   - А що там?
   - Не бачиш? Дивись у пащеку. Вся чорна.  Цiле  пiднебiння  чорне.  Буде
лихе, а до того не сучечка, а собачок. Я  назву  його  Пундиком.  Зобачиш,
який з нього псюра вийде.
   - Дивись-но, щоб мама його часом не викинули в  рiчку.  А  де  ти  його
вискiпав? - Володько помiтно лагiднiв.
   - Я знайшов його коло Чернечого млина. Якийсь дядько ?хав з  мiшками  i
викинув дво? таких на луг. Одно  було  сучечка,  я  залишив  ??,  а  цього
забрав. Хай хоч одно живе.
   Володько пригадав батьковi слова про смерть.
   - Ну, так неси його додому. Я хутко прийду...
   - Ти вже маму вговориш, добре?..
   - Як удасться...
   Володько таки не  на  жарт  робився  поважним.  Зрештою,  повага  цього
маленького чоловiка  кидалася  завжди  не  одному  в  очi.  "Маленький  та
важненький",- говорив про нього дiд Кошiль  ще  позаторiк,  коли  вiн  був
побережником Таксаревого лiсу i заходив не раз до Матвiя. Спочатку  Кошiль
кпив  собi  з  Володька,  але  згодом  переконався,  що  жартувати   годi.
"Вихаратання" вiн не ляка?ться, одурити такого теж  не  так  просто.  Тодi
Кошiль на казки та небилицi вдарив.
   О, цим, розумi?ться, можна купити цiлого Володька. Але все-таки  Кошiля
вiн недолюблю?. Пустомел.
   Любить Володько лише батька. Цей говорить мало, але те, що треба. Гiрко
йому лишень, що батько так рiдко коли зверта? на  нього  увагу.  Зате  вiн
один ? для нього джерелом всi?? мудростi та сили.
   Але  ще  цього  самого  дня  трапився  випадок,  що  жорстоко  пiдiрвав
Володькову повагу.
   Коли Василь iз щеням вiдiйшов,  Володьковi  стало  самому  сумно.  Щось
недобре себе почував. Якась лiнь опанувала... Почав химерити. Корiвки його
пона?далися, позлазились докупи в лозинi та лижуться.  I  дума?  вiн:  "Що
робити? Бiгати? Спiвати? Лiзти в лозину, дертися на верби i гукати звiдти?
Безглуздо, нiяково. Не личить...".
   Поблизу кляпотить млин. Там також довгий викопаний  ставок,  сполучений
невеличким рiвчаком з бiльшим потоком, перегаченим  поганою  греблею,  яку
вже сотнi разiв проривала повiнь. У  ставу  риба.  У  рiчцi  можна  ловити
мацюпеньких срiблистих пiскурцiв, можна робити з камiнцiв та пiску греблю,
можна будувати млин. Але i це  вже  вiдоме,  знане,  набридле.  Одно  його
справдi займало - це оповiдання завiзникiв. ,?х у  млинi  досить.  Це  все
бородатi поважнi дядьки з  веселими  поморщеними  обличчями,  з  гучним  i
вiчним реготом та твердими мозолястими руками. Цiлими  добами  просиджують
вони в млинi, очiкуючи сво?? черги, ?дять  сухий  хлiб  з  кавалком  сала,
п'ють безлiч джерельно? холодно? води та безупинно один одному  повiдають.
Оповiдають захоплено, жваво, пересипаючись, мов гарячим приском,  направду
безтурботним реготом.
   Слухаючи таких оповiдань, Володько зникав. Його  не  ставало.  З  нього
лишалися тiльки очi, широкi, витрiщенi,  круглi  синьо-сiрi,  та  овальний
роток зо свiжими, напухлими устами, що якось особливо, дико  рожевiли,  та
ще його маленький гудзичок - носик.
   Одного разу бородатий рудий дядько Павло задивився  на  Володька  i  не
втримав: схопив малого на руки, до  болю  здушив,  пiдняв  геть  над  свою
голову, а пiзнiше влiпив йому твердого, колючого  та  згучного  поцiлунка.
Володьковi страх соромно стало. Вся його пичка запаленiла. Дядько полiз до
кошеля i видобув з його глибин два питльованi пирiжки з яблуками.  Пирiжки
бiлi, злегка припеченi. Яблучний сiк проникав  назовнi.  Дядько  незграбно
взяв ?х у широку жменю:
   - На, малий,- каже...
   Шлунок хлопця вiд самого рання нiчого в собi не мав i  просто  заклинав
його взяти... Одначе Володько сорому послухався. Нiяково.  I  так  обличчя
горить... Вiн, нiби не розумi?, знизу? плеченятами i вiдступа? назад.  Вiн
ще не оправився вiд тiсних дядькiвських обiймiв...
   - Не точись, впадеш,- зауважу? спокiйно другий дядько...
   -  Бери,  дурний,  коли  дають,-  каже  третiй.  Дядько  Павло   немило
здивувався, коли прийшлося пирiжки назад до кошеля  ховати,  i  при  цьому
почав:
   - То, зна?те, мовляв покiйний мiй тесть, царство йому небесне,  бувають
такi дiти...
   Але Володько вже втiк. Коли про нього балачка, то йому годi... Вiн може
лише слухати, коли на нього нiхто не зверта? уваги...
   Володько без вагань iде до млина. Правда, цiкаво було б довiдатись,  що
Василь робитиме зо сво?м щеням, але додому ще рано.
   У млинi, як завжди, досить гармидерне.  На  греблi  зустрiча?  Володько
опецькуватого мельниченка Тонду. Це досить дурний крикливий хлопчище,  але
вiн узяв собi за звичку  завжди  при  людях,  де  тiльки  можна,  кпити  з
Володька або робити йому прикрощi. Володько болюче це  переносив,  але  не
спромiгся на рiшучу вiдсiч, що пiддавало Тондi  ще  бiльшо?  заохоти.  Але
коли  хлопцi  залишалися  самi,  Тонда,  зда?ться,  з  при?мнiстю   слухав
серйозних Володькових  мiркувань,  при  чому  пiд  носом  у  нього  завжди
з'являлися довгi i бридкi сопляки, якi вiн пiдлизував язиком.
   Зустрiвшись, хлопцi пiшли на шлюз i влiзли  по  небезпечнiй  дошцi,  що
дуже вгиналась, над потоки. Примостилися  на  мокрiй  колодi,  що  на  нiй
опираються кросна ринви, по котрiй бiжить на колесо вода,  i  почали  сво?
розумування, Тонда зухвало похвалявся,  що  вiн  уже  вмi?  важити  мiшки,
красти борошно, яким кормить свого ослика, та брати вiд дядькiв  хабара  -
три копiйки, коли вiн змеле дядьковi кiлька пудiв даром.
   Ринвами з розгону  люрить  вода,  поверта?  слизькi,  чорнi  колеса  i,
розбиваючись на пiнявi кляки, з плюском летить пiд потоки.  Внизу,  кiлька
метрiв пiд хлопцями, виру?  зеленувата  глибiнь.  Видно  запiненi  гребенi
штучних хвиль, нiби там купаються  табуни  розбещених  чортiв.  Плюскiт  i
гомiн такий, що хлопцi мусять, розмовляючи, кричати.
   Тонда, розумi?ться, бiльше звиклий до цього i, мабуть, навмисне  привiв
сюди Володька, щоб бачити, як той буде  тут  почуватися.  Одначе  Володько
гiдно поводився i  нiчим  не  зраджував,  що  вiн  у  небезпечному  мiсцi.
Навпаки. Вiн навмисно сiв на слизькiй колодi, звiсив над вируючою глибиною
ноги i бовта? собi  ними,  не  турбуючись,  що  геть-чисто  обмастив  сво?
штанята.
   При цьому вiн почав сво? поважнi  розмови,-  куди,  мовляв,  бiжить  ця
рiчка, якi риби в нiй, скiльки ракiв, де живуть лебедi,  що  ми  живемо  в
Росi? тощо. Все це Тонда травив, видно,  тяжко.  Обличчя  його  при  таких
розмовах робилося довге, нiби в лошати.  Смiшно  виглядали  його  вiддутi,
широкi уста.
   I  тут  сталося  щось,  чого  Володько  нiколи  не   мiг   сподiватися.
Фiлософуючи з Тондою, звичайно, й забув геть про все на свiтi, крiм  таких
цiкавих  для  нього  речей,  якими  заповнена  його  тямка.  ?   зненацька
з'явля?ться, невiдомо чого, Василь. Вiн перший побачив  Володька  i  мусiв
кiлька разiв щосили з греблi  гукати,  поки  його  той  почув.  А  коли  ж
Володько помiтив брата, то по самiм його виглядi зрозумiв, що сталося щось
надзвичайне.
   - Володьку! А ходи швидше! Мерщiй!..
   Володько  аж  здригнувся  i  мало  не  стратив   рiвноваги   на   свому
небезпечному сiдалi. Вiн  миттю  зрива?ться  i,  забувши  за  обережнiсть,
швидко, по гнучкiй дошцi бiжить на шлюзi. Може, Василь жарту?? Нi.  Вигляд
поважний, безпосереднiй...
   - Ну, чекай, чекай! Дадуть тобi тато!.. А де тво? корови?.. То  ти  так
?х пасеш?.. Чекай!..
   Ах, Боже, Боже!.. Про корови ж вiн справдi зовсiм забув.
   - В лозинi корови,- викрикнув Володько, вдаряючи на слово  "в  лозинi",
але голос зраджував непевнiсть цього "в лозинi".
   - Ага, в лозинi... Пiди-но, поглянь...
   "В конюшинi?.." - мигнуло в головi малого...
   I в ту ж мить стрельнула згадка  про  здохлу  корову,  голосiння  баби,
слова батька... Ах, Боже!..
   Вiн захолов. Вiн не знав, чи бiгти до корiв, чи  кидатися  пiд  потоки.
Кричати? Плакати?
   - А де тато? - скрикнув малий...
   - Бiжи-но, то зобачиш...
   О, горе! Що ж вiн тепер подi?? Бiгти! Швидше бiгти! Щось робити.
   - Чисто корови ви?ли капусту,- гука? навздогiн  Василь.  Ну,  принаймнi
капусту. Володьковi трошки вiдлягло...
   Стрiмголов наспотикача бiжить вiн додому. Його куцi  ноженята  лопотять
по втоптанiй стежцi, перестрибують через маленьку рiчечку, в якiй  ловлять
пiчкурцiв,  черкотять  по  болотi,  чвиркають  брудною  водою,  дрiпаються
обстрiпанi штанята. Нарештi його маленька постать викочу?ться з-за лозових
кущiв i раптом кам'янi?... Вiн бачить уже сво? корови. Батько  оце  тiльки
вигнав ?х з капусти i сам власною особою, непорушне, мов  кам'яний  стовп,
вкопався в межi городу. Цiла грядка  бiлих  оглоданих  капустяних  головок
нагаду? зграю потурбованих гусей.
   Батько стояв неповорушно. Володько всiма фiбрами  душi,  кожним  нервом
чув i розумiв, що значить така стоянка. Вiн чу?, як губиться, зника?  його
мужнiсть, як пiд горло  лiзуть  болючi  сучки  якогось  жалю,  як  почина?
завмирати розбушоване серденько, як, нарештi, заливаються рiдиною його очi
i по щiчках побiгли двi прудкi гарячi сльозини. Вiн  все-таки  не  плакав.
Сльози, що нагальне потекли, ще не значили, що вiн плаче. Вiн тримав  себе
як справжнiй мужчина.
   А батько, мов викут, мов залiзний жах. Хоча б  озвався.  Хоча  б  рукою
поворушив... Нi. На те вiн i батько. Лютий, могутнiй,  без  милосердя,  як
розгнiваний Бог. Нi, не втечеш вiд нього i не вблага?ш.
   Тiкати! - мигнула думка. Бiгти! Але куди?  В  рiчку?  Хай  i  в  рiчку.
Тiкати, бо буде зле.
   Володько метнувся i зник у кущах лозини. Батько не промовив  нi  одного
слова. Вiн, коли зник Володько, мовчки постояв на тому саме мiсцi ще  пару
хвилин, повернувся i пiшов на подвiр'я. Прийшов Василь i погнав худобу  до
хлiва.
   Володько опинився сам-один у кущах. "Тепер довго, довго не могтиму я  з
татом розмовляти",- думав вiн. А сидить над рiчкою в гущавинi. Росте  тут,
чи краще стирчить, якесь посохле гудиння болотяно? рослини. Сидить,  обома
руками обняв голову. Ревiти, кричати! Боже! Боже! -  повторю?  безконечно.
Хотiв молитись, але хiба тут до молитви? Коли Бог, коли батько, коли нiхто
в свiтi не може зрозумiти, помогти, розрадити його, то що поможе  молитва?
Мамо!.. Де ? мама? Нi, вiн сам винен. Вiн розумi? це.  Але...  хiба  ж?  -
Страшно  подумати.  Вiн  уже  бачить  здоровенну  батькову  ручиську,   що
затиснула його  малюсiньке  рученя,  тверда,  заяложена  ремiнна  батькова
попруга вже танцю? по його задку. Гостро, пекуче, дошкульно танцю?... Йому
соромно. Вiн знищений. Вiн забитий - той Володько, що ? в його очах,  його
мовi, той Володько зника?. Його виб'? батькова ремiнна попруга.
   Почина?  сутенiти.  Холодна  хвиля  осiннього  вечора   ринула   лугом.
Ноженята, мокрi  i  порепанi,  починають  дошкульно  мерзнути.  Неймовiрно
велике i криваво-червоне сонце неохоче засува?ться за чорну скибу ставища.
Цiле  небесне  склепiння   гнiтить   сво?ю   мармурово-холодною   величчю,
наповняючи всенький свiт,  близький  i  далекий,  суворою,  недоторкальною
мовчанкою. Все жорстоке: небо, люди i земля. Навiть  струм  холодно?  води
бринить  жорстоко.  Кiлька  листочкiв  на   похиленiй   вербi   безнадiйно
трiнотять, але холодне дихання вiтру здмухнуло ?х,  i  вони  летять  у  ще
холоднiшi хвилi рiчки.
   Минуло ще з пiвгодини. Холод i голод, щораз бiльше докучливi, зачинають
рухати прибитого раптовим лихом  хлопчину.  "Треба  йти,  може,  вони  вже
забули". Уста? i йде. Та коли зрiвнявся з городом i при згасаючому  свiтлi
дня помiтив нагi огризки ще недавно пишних капустяних головок, йому  знову
зробилося нудно й жахливо. Двi сили  боролись.  Але  все  одно  нiчого  не
поможе. Треба йти.
   Йому ж i самому шкода тi?? капусти, та що подi?ш? Ще? Ну, що тепер?
   Не живий i не мертвий переступив хатнiй порiг. Хай дi?ться, що хоче.
   Перша накинулася мати. Мати ? завше мати. Вона зна?, що чека? Володька,
тому наробила тарараму. Працюють у не? лишень язик та уста. Яких тiльки не
дiстав Володько прiзвищ, але все-таки то не те саме, що батькова  попруга.
Цим мати намагалась зменшити батькiв гнiв та вiдтягнути й одвернути  кару,
що грозила ?? дитинi. Знала вона також, що через те й  сама  може  дiстати
кiлька "черезплечникiв" та пострибати босою навколо хати, але хiба це може
стримати матiр?..
   Батько насуплений i грiзний  сидить  коло  столу,  лупить  "бараболi  в
мундирах", вмоча? ?х у сiль i мiцно розжову? з хлiбом. Володька вiн  майже
не помiча?. Аж коли малий роздягнувся, i збирався шмигнути не до столу (не
до iдла було), а мерщiй на пiч, у  найзатишнiший  куток,  устав  раптом  i
батько, здiймаючи свою попругу...
   - То ти, трясця тво?й матерi, так пасеш худобу! - почав  вiн,  навмисне
розтягаючи з притиском слова.
   Володько не дослухав усього. Вiн, мов в'юн, метнувся i миттю  зник  пiд
пiччю. Спершу шмигнув пiд  пiл,  а  звiдти  потайки,  попiд  тапчаном,  на
чотирьох ногах, буцаючись у перестрасi об усяку всячину, перемандрував пiд
пiч.
   Володькова звиннiсть не дуже подобалася батьковi. Вiн зробив два  кроки
в напряму  печi,  розкарачив  ножиська  перед  самим  виходом  Володьково?
цитаделi i безцеремонне: - Вилазь, стерво! - гримнув...
   В очах Володькових лише два здоровеннi бруднi батьковi чоботи та кiнець
згорнено? удво? попруги. Той кiнець так страшно, так  неймовiрно  страшно,
погойду?ться перед очима хлопця. Залiзна, вичовгана, блискуча пряжка.
   - Ой, тату, тату! - вже репетував Володько.
   - Вилазь, собачий сину! Шкуру спущу! - Чоботиська батька перед пiдпiччю
незграбно  затупали.  Голос  його  з-поза  зацiплених  зубiв  вирива?ться.
Шипучий якийсь.
   - Ви-лазь менi! Вилазь, кажу, бо засiчу!.. - при цьому вже не втримався
батько. Нахилившись, шмагнув попругою пiд пiч. Володько рiзко  скрикнув  i
вiдскочив  до  другого  виходу,  у  безпечний  кут.  Вже  не  видно   йому
батькiвських чобiт. Але в ту ж мить попруга батька захльостала  з  другого
кiнця, i Володько, тремтючи,  буцаючись  головою  об  мур,  пересувався  з
одного мiсця на друге. Це ще гiрше дрочило батька.  Бачучи,  що  нiчого  з
того путнього не вийде, вiн покликав Василя.
   - Василю! А дiстань-но ти  менi  його.  Ну  ж!  Раз-два!..  Тягни  його
сюди!..
   I попруга батька  досить  дошкульно  торкнулася  Василевих  штанiв,  що
збiльшило його рухливiсть.
   - Ой-йой-йой! Василю! Тату! Боже мiй!.. - лементував  малий  злочинець,
але руку його, як вiн ?? не ховав, пiймав уже Василь i тягнув на хату. Ось
батько зiгнувся. Ось простягнулася його пальката ручище.  Ще  хвилька,  ще
мент i безборонна Володькова ручка в тiсному потиску батьково? долонi.
   - Ой, гвалт! Мамо!..
   Але батько вже  сягнув  Володька.  Мов  легеньке  пiр'ячко,  пiдхоплене
буревiйним поривом гурагану, так вилетiв Володько з-пiд печi й опинився  в
батькових руках. Той перегнув малого через колiно. Дошкульнi удари попруги
посипалися на задок хлопця, що нагадував маленького хробачка, наступленого
великим чоботом. Вiн звивався, пiсля кожного удару ним смикало, шарпало, а
з уст його виривався рiзкий та болючий рев.
   Малий Хведот утiк i сховався на пiч у самий  кут.  Мати  шпурнулась  на
батька, але ?? забiги не значили бiльше, нiж удари розлючених  хвиль  моря
об незрушну гранiтну скелю.
   До того батько штовхнув ?? рукою,  i  в  одну  мить  вона  лежала  коло
дверей, кленучи та голосячи.
   Хведот на печi почав i собi  ревiти.  Один  Василь,  залiзши  далеко  в
запiчок, затих i нi мур-мур...
   - Оце тобi капуста! Оце тобi корови! - приговорював  батько.-  Я  тобi,
дубило твою ма', покажу млина!
   - Здурiв, здурiв старий мурмило,- янчить мати,- Заб'?  дитину.  Та  хай
тая капуста в землю ввiйде, хай  ??  черви  зжеруть,  коли  за  не?  дiтей
катувати,- лементу? вона.
   - Зацiпни! Нi слова! - батько залишив захриплого хлопця, i його попруга
грiзно знялася над материною головою. Та  пригнулась  i  вишмигнула  з-пiд
руки, а рiзкий удар свиснув даремно в повiтрi.
   Володько лежав i ойойкав на долiвцi. Засапаний, червоний, розогнений  з
люто-блискучими очима,  потрусуючи  попругою,  стояв  серед  хати  батько.
Страшна в цю мить його величезна постать i нещасна, мiзерна та дитина,  що
янчить вiд болю на долiвцi бiля його нiг.
   - Я тебе ще  навчу,  як  заступатися,-  погрожу?  вiн  матерi.  А  вона
метнулась у сiни i вже звiдти, коли ?й не  грозила  небезпека,  дала  волю
свому рухливому язиковi.
   - Люди, людоньки! Здурiв чоловiчище! Ти, медведю! Слоне ти! То ти хочеш
нас позабивати! А руки б тобi вiдняло! Зацiпнув би ти! Янчав би ти, як  та
дитина! Дубище западенний, щоб тебе лихе повiтря забрало!..
   - Зволочi! Гидота! Дрань! Я вас, чорти, навчу менi шануватись! Я з  вас
вперед бебехи випущу, а тодi вже будете менi патякати.
   Крик, лемент зчинився на хуторi. Тяжка ? батькова рука. Зна? ?? добре i
Василь, i Володько, i мати, i навiть Хведот. Цiла родина зна? дуже  добре,
чим  пахне,  коли  збудити  у   батьковi,   ?х   могутньому,   барчистому,
великоголовому батьковi, його звiрячий гнiв.
   Збитого Володька кинули на пiл, прикрили  якоюсь  рядниною  i  там  вiн
довго i  глибоко  стогнав,  тяжко  й  уривно  схлипував,  здушуючи  щосили
напливаючi пiд горло ридання. Вiн знав, що плачу батько не терпить.
   Другого i третього дня не мiг ще хлопчина сiсти.  Побита  частина  тiла
дошкульно болiла. Цiлий другий день провалявся вiн у  постелi,  крiм  води
нiчого не брав до уст i вперто мовчав. Мати тошнiла над ним, ламала  руки,
але Володько, неохочий  до  розмови,  непорушне  лежав  ниць,  уткнувши  в
подушку обличчя.
   У родинi стало тихо, напнуто, похмурно i грiзно. Нi доброго  слова,  нi
усмiшки.
   Аж третього дня, коли  Володько  знову  погнав  корови,  вiн  дав  волю
сльозам. Вiн уже нi на крок не лишав  худоби  само?.  Вiн  плакав,  думав.
Глибокий жаль до самого себе чавив, запирав його  дух,  видушував  останнi
сльози,  яких  за  цi  три  днi  безлiч  вилилось.  Думав,  мрiяв,  снував
фантастичнi плани помсти.  Ось,  наприклад,  до  них  уночi  пiдкрадаються
злодi?. У його мiркуваннях злодi? - найстрашнiше, що може  в  свiтi  бути.
Вони пiдкрадаються до стайнi з  великим  ломом  та  французьким  ключем  у
руках. Хочуть виважити дверi i  викрасти  конi.  Володько  перший  помiтив
злодi?в, забув за сво? велике горе  та  образу  i  гука?:  -  Тату,  тату!
Злодi?!
   Батько миттю кида?ться до  дверей,  якi  злодi?  вже  встигли  виважити
ломом, але в його руках нiчого нема?, чим мiг би одiгнати злодi?в. I  коли
батько кида?ться на них та почина? борикатися з одним, другий хапа? сокиру
i замаху?ться нею на батька. Тодi Володько забува? все,  мерщiй  кида?ться
до злодiя, пiдбива? йому руку так, що сокира не влуча?  в  голову  батька,
але, падаючи вниз, вона вдаря? Володька i вiдрубу? йому руку.
   Батько вбива? одного по однiм злодi?в i тодi помiча? залитого  в  кровi
Володька. Вiн розгублений. Вiн не зна?, що робити.
   - Сину, сину! Що з тобою? - дико викрику? батько.
   - Нiчого, тату! - вiдповiда? Володько.- Слава Богу,  що  ми  захоронили
нашi конi.
   - Даруй, даруй менi, моя дитино кохана! Даруй, що  так  гiрко  з  тобою
поводився! - I батько бере Володька на руки, несе до хати, дмуха? на  його
страшну рану, але рана та не болить його. Вiн щасливий, що  змiг  доказати
батьковi свою велику до нього любов хоча б цiною власно? руки.
   I багато iнших страшних випадкiв вигаду? малий. Але  чому,  дiйсно,  не
станеться таке, щоб Володько прилюдно вчинками  мiг  доказати  свою  добру
волю i великою сво?ю добросердечнiстю змусив каятися навiть таку  незламну
людину, як батько? Чому? Але так не сталось...
   Аж третього дня ввечерi уперше забалакав батько:
   - Понадувались. Образив. Немилосердний. Що ви там собi не думайте,  але
коли менi не шануватиметесь, то шкiру з вас поспускаю. Це собi  затямте  i
зарубайте на носi. Нi одного зерна не змарнувати. Нi одно? крихти хлiба не
смi?те знищити без "пользи". Нi одно? картоплини не повинен я бачити,  щоб
ото менi попiд ногами  валялася.  Бережiть  взуття.  Шануйте  одежину,  бо
будете в мене мов голопуцьки  бiгати.  А  не  слухатимете  слiв  мо?х,  то
послуха?те сво?? шкiри. Я вже подбаю про  те.  Коли  ви  одного  вiвсяного
зерна не потрапите зберегти, не шануватимете крупини, щупка муки, сорочки,
чобота, не вшану?те ви й худобини, анi себе самих. Голодранцями  родитесь,
проживете життя жебротою i здохнете пiд чужим плотом... Я вам це кажу... i
дивiться менi. Слова цi не  на  вiтер  пущенi.  Тобi,  стара,  дiстанеться
найбiльше.
   Тихо, гробово тихо. Нiхто не одважиться хоч слово заперечити.  Володько
залiз у самий кут запiчка i мов хиже звiрятко визира? звiдтiль.
   I коли пас корови поблизу конюшинища, то чатував  нiби  найкращий  вояк
порохiвнi. При однiй згадцi, що могло б статися, коли б котра з його корiв
об'?лась, у малого замерзав мiзок, волосся дуба по  головi  ставало  i  по
спинi перебiгали дошкульно-холоднi мурашки.
   По тижневi в родинному огнищi  Матвiя  сталася  знову  визначна  подiя.
Iдучи в недiлю до церкви, Матвiй, пiсля  Божо?  Служби,  не  вернувся,  як
звичайно, додому, а зайшов до родичiв  на  Запорiжжя.  Вiн  рiшив  основне
перемолотити все сво? збiжжя (поки ще трима?ться погода),  а  тому  мусить
кликнути толоку до машини. Зайшов до брата  ?лисея  та  попросив  у  нього
другу пару коней. Звiдти обiйшов кiлька обiйсть i змовив дiвчат до соломи,
подавання в барабан тощо. Робiтникiв покликав самих найкращих,  не  якихсь
ледарiв.
   У понедiлок, удосвiта, як тiльки  благословилося  на  свiт,  прийшов  з
кiньми старший ?лисе?в син, також Василь. Унедовзi за ним не забарились  i
решта робiтникiв. Матвi?в Василь не смiв перервати на пару день науки. Сам
батько рiшуче цьому спротивився, бо  "раз  взявся  за  щось,  то  вези"...
Василь нiчого б не мав проти, щоб побути пару день дома, хоча б  навiть  i
коло машини... Будуть веселi та гарнi дiвчата, будуть  жарти,  спiви.  Але
хай би спробував вiн хоч запикнутись про це.
   Зате Володьковi припала надзвичайно вдячна  робота.  Вiн  ма?  поганяти
одну пару коней у кератi. Це просто таки чудово. Нiчого кращого, як гонити
цiлий день конi, розмахувати та цьвйогати батогом, малий не мiг чекати. Це
куди краще та почеснiше, нiж пасти отi осоружнi коровиська.
   I вiн ще затемна, десь вiд других пiвнiв, схопився, одягнувся.  ?сти  i
не питай. Вiн зовсiм не хоче так зрання, не попрацювавши, напихатися.  Усi
снiдають, а вiн пiшов на подвiр'я, узбро?вся сво?м батогом, цьвйогнув  ним
разiв зо двадцять, чи  досить  гнучкий,  i  почав  терпеливо  чекати  коло
розiсланих перед дишлем шлей, до котрих мають ще запрягти конi.
   Чекання трива? досить довго, але Володька це не  зражу?.  Прийшов  час,
вивели з хлiва коней. Батько оглянув ?х, погладив,  поплескав,  похвалився
Василевi i висловив жаль, що доведеться таку добру худобину збути.  Василь
запрiг у другий дишель сво?х - кобилу каштанку та ?? молодого сина  огира,
якого тiльки що привчали до тяжких праць.
   Приготовлено все як слiд, забурчала машина i праця замшiла. Дiвчата  не
працюють, а бавляться. Хiхи та хахi. Реготи безупину. I де його в  нещастя
ото  смiху  стiльки  набереться  -  зауважувала  Настя.  Вона  цiлий  день
пiдтикана, бiгала, то на двiр, то до клунi,  то  до  хати.  ?й  нiколи  до
машини носа тицьнути, хоча страх хочеться. Вона майже переконана,  що  без
не? там як слiд нiчого не зроблять, але треба також i обiд зварити.
   А дiвчата з дядьковим Василем чудасi? витворюють. ?диний мiж  ними,  не
парубок ще, але парубчак уже порядний.
   Декотра з вертух i до Володька загляда?. Дражняться  з  ним,  кепкують,
але вiн без церемонiй. Батюгою ??  i  все.  Хай  не  лiзе,  коли  Володько
серйозною працею зайнятий.
   Так iшла робота аж до вечора. Надвечiр смiхи та жарти трохи вщухли,  бо
все-таки понагрiвали робочi  лоби.  А  коли  вже  геть  смерком  перестали
молотити, треба випрягати конi та вести ?х до  води.  Хто  поведе?  Василi
обидва. Але дядькiв Василь не може залишити свого пестуна  Володька.  Знав
вiн, що нiчого при?мнiшого, як про?хатись верхи  на  конi,  для  Володька,
мабуть, не iсну?.
   - Хочеш, Володьку, на каштанцi про?хатись? - гука? Василь. Володько був
утомлений - ледве ноги волоче, але як стояв, так i зiрвався вiд  клунi  до
хлiва. По дорозi як навмисне щось впало йому до лiвого ока. Якийсь устюк.
   Володько тре око, квапиться з заплющеними очима до Василя. I в ту  мить
завищав огир. Володька щось бемцнуло в голову, в очах креснуло  iскрами  i
далi не стало нiчого.
   Коли опритомнiв, зобачив навколо себе юрбу людей, чув  крики,  метушню.
Вiн був мокрий iз сильно скривавленою головою, але болю  не  вiдчував.  Це
вдарила його копитом каштанка. Пiд ?? ноги пiдлiз Володько в той саме час,
коли ?? вкусив неспокiйний огир. Удар якраз улучив у праве око.  Найбiльше
переляканий тi?ю  подi?ю  батько.  Вiн  був  увесь,  вiд  нiг  до  голови,
облiплений ковтунами куряви з барабану машини. На вустах,  бородi,  старiй
вовнянiй шапцi телiпалися цiлi торочки нанизано? на  волосинки  куряви.  I
забувши за  це  все,  забувши  обтруситись,  вимитись,  на  перший  викрик
Володька: "О Боже!.." - батько кида? все, бiжить до дитини. Зобачивши,  що
син лежить на землi без руху, старий викрику? якийсь  незрозумiлий  вигук,
бiжить до сiней по воду.
   - Насте! Василю! Ганню!.. Води! Води  менi!  -  гука?  батько,  а  води
нема?.  Всi  метнулися  до  водянки,  начерпнули  якогось  хузу  i  полили
Володька. Пiсля цього батько схопив малого на руки й, облiплюючись кров'ю,
що змiшувалася з курявою, нiби навiжений побiг з ним до хати.
   За ним, спотикаючись, бiжить мати. З не? спада?  курява,  бо  пополуднi
ввесь час подавала батьковi снопи в барабан, ??  сухе  обличчя  брудне  та
дике. Чорнi, довгi патьоки слiз рiжуть кострубато-вилинялi щоки.
   - Сину, сину! Ох, дитинонько ти моя! Ох, те болюче!
   - Не скавули, давай миттю води, чистих  шмат,-  гукнув  батько.  А  тим
часом вiн не знав, де i як положити малого. Вiн крутився, мов навiжений, з
ним по хатi,  гойдав  на  руках,  дмухав.  Кров  сочилася  малому  з  ока.
Сочилася, збiгала на брудну батькову долоню.  Матвiй  чув  цю  теплу  кров
дитини сво??, i вона пекла його твердiзнi мозолi, як топлена мiдь.
   Мати метнулась, затуптала на мiсцi, нiби стояла  на  гарячому.  Десяток
рук дiвочих кинулися, опритомнили стару, поклали на полу  подушку,  вкрили
?? бiлим рядном...
   - Кров'ю!.. Кров'ю обмажете. Дайте  щось  чорне...  Он  спiдниця  моя,-
гомонiла стара.
   - Не слухайте дурно?. Стелiть, дiвки! - ревнув батько.- Нiколи!..
   Володька положили на подушку. Двi плями вiд змiшано?  з  кров'ю  куряви
лишили батьковi руки на ряднi. Сам вiн мерщiй у сiни вибiг,  коло  мисника
вiника вхопив i мiцно оббивався... Хмару цiлу збив, але в пiтьмi не видно.
А опiсля сердито похапцем  мився,  витирався,  що  аж  рушник  трiщав,  i,
схопивши велику череп'яну мисалу, налив у не? окропу, що  був  на  галушки
готовий, долляв квартою холодно? вещи i пiдiйшов до хлопця.
   Той уже лежить роздягнений, а коло нього квокче мати.
   - Геть, стара! - i почав примощуватися коло Володька. Вiн дихав  поволi
i навiть не стогнав. Праве око, щока, лице залитi  кров'ю.  Не  знати,  чи
цiле око. Лiве було заплющене.
   - Стара! Чистих  намiток!..  Раз-два!  Та  там  вата.  Поча?вська.  Але
мерщiй!.. - гостро наказу? батько.- Стiльця менi подайте.
   Дiвчина пiдставила стiлець i батько почав  ворушити  Володька.  Навколо
оточили ?х дiвчата. Вони тремтiли, залякано  зазирали,  тошнiли.  Володько
все чув, лише не бачив. Вiн знав, що коло  нього  сидить  батько,  що  вiн
змива? намоченою у водi намiткою з його обличчя кров i вiд цього було йому
гарно, при?мно. Вiн  забув  за  око  сво?.  Що  там  дурне  око!..  I  вiн
попробував навiть поворушитись, розплющив здорове...
   - 0-о-ох! - вирвалося з його уст  мимохiть  зiтхання.  Малий  поворушив
скривавленою головою... Аж тепер вiн чув виразно бiль. Щось сiпало,  i  то
не з правого боку, де дiстав удар, а з лiвого, на лiвiм виску. У ротi  чув
твердiсть, нiби туди понабивали якого клиння. Зуби якiсь  напруженi,  але,
поворушивши задубiлим язиком, Володько вiдчув, що це вражiння мильне.  Два
з них замiтко ворушилися. Язик почав поволi випихати криваву  слину,  а  з
нею викотилися назовнi два молодi, гостренькi, молошнi Володьковi зубочки.
   Бачив це батько, бачила й мати,  але  нiхто  не  взяв  тих  зубiв,  щоб
викинути на горище мишам. Не добровiльно викотилися синовi зубенята i  вiд
цього по запалих, вилинялих Настиних щоках потекли два ?дкi  потiчки...  А
батько все мочив та мочив намiтку. Змочив ?? геть, i стала вона подiбна до
зiм'ятого червоного прапора. Вода в мисцi  також  зчервонiла.  А  Володько
тiльки губами мамля?... '
   - Болить, сину?
   - Нi, тату... - i щоб доказати це, Володько  витяга?  руку  i  маца?...
Лап, лап... Мацнув сво?ми пучками якiсь слизькi  закарвашики  коло  ока  i
вiдорвав назад руку... А все-таки:
   - Нi, не болить, тату... Не болить,- впевня?.
   - То, може б, ти мiг пiдвестись? Володько це  охоче  зробить.  Вiн  уже
пiдводиться. Поволi, з натугою. У головi мов олова налито. Але вставав...
   - О, о, о... Отак, отак... Сюди,  над  мису...  Молодець...  Так  краще
вимию.
   Батько не скривав сво?? яко?сь сво?рiдно? радостi, коли  впевнився,  що
око Володька цiле.
   Вiн ревнув невиразно, грубо, як звiр, котрому пощастило  пiймати  якусь
незвичайну поживу. Грубезними сво?ми  пальчищами  вичавлював  з  намочено?
намiтки кров i все вимочував та вимочував залите нею  око.  Пiд  тим  оком
двома пiдкiвками червонiли розшматованi до костi два  шрами.  Володько  не
мiг так довго витримати. Вiн стиснув зуби... Вони нiмiли. Iнодi ?х  зовсiм
не чути було в ротi, але його нудило  i  в  головi  щось  болюче  сверлу?.
Ледве-ледве виговорив:
   - Ой тату. Я ляжу... - i останн? слово вимовив уже лежачи...
   - Тошненько менi, старий. Та дай йому вiдпочити,- тошнiла Настя.
   - Давай-но ти вату... Тошнi?ш. Багато тим поможеш...  -  Вирвав  з  рук
Настi вату, нову, чисту. Намiтчаною стрiчкою заложив цiле око й  обережно,
як  тiльки  мiг  сво?ми  ведмедячими  лапами,  тiсненько,   по-батькiвськи
обандажував голову сина.
   - А тепер, стара, пар швидше молоко, та звари легко зо  двi  яйцi.  Вiн
мусить попо?сти. Цiлий день налазилось... Можеш ти ?сти?  -  звернувся  до
Володька.
   Нi. Вiн не хоче ?сти... Це вiн виявив похитом голови,  що  дуже  швидко
наливалася болем, тяжким та розривальним.
   - Не зачiпайте мене,- вдалось йому витиснути крiзь уста. Вони засихали,
запiкались, в'яли, не хотiли ворушитись.
   Батько присiв на кра?чку i довго  вдивлявся  у  Володьковi  малi  блiдi
щiчки... Обо? очi зав'язанi. Чоло також,  лише  щiчки,  кiнець  носика  та
спраглi уста свiдчили про буття батькового сина... Що вiн  тепер  думав  -
годi було б вгадати...
   А геть увечерi, коли всi впоралися з  худобою  i  посходилися  до  хати
вечеряти, стало сумно й нiяково. Всi пiдходили до Володька,  вдивлялися  в
його роток, хитали головами... ?жа навiть не бралася... А дядькiв  Василь,
що вихором улетiв до хати останнiм, побiг до хлопця, присiв  коло  батька,
нахилився.
   - Як усе добре,- казав вiн,- скiнчилося... Але що нашого  Володика  так
скалiчено, то все нi до  чого...  Бiднюсiнький  мiй  цвяшечок,-  i  Василь
обережно, легенько, ледве доторкаючись пучками пальцiв пов'язано?  голови,
гладив малого, гладив довго, пестливо... Володьковi знову, як тодi,  пiсля
"прочуханки", зробилося шкода самого  себе...  Вiд  цього  в  грудях  щось
болюче купчилось i тисло...
   Хворий не хотiв ?сти, але одну шклянку молока  мусiв  таки  випити.  На
цьому настоював батько, а Володько не посмiв противитися  його  волi.  При
?жi вiн виразно вiдчував, що не ма? двох зубiв, але що ж... Це ще не  все.
Найприкрiше було, коли, прокинувшись другого ранку, вiн вiдчув,  що  праве
око не ворушиться. Воно все залилося темно-червоним затьоком.  Вата  мiцно
присохла i ?? тяжко було вiдiрвати. Коли батько зняв пов'язку, зобачив  на
мiсцi ока засохлу шкаралужину... А де ж око? Боже  мiй.  Боже  мiй!  Невже
воно витiкло...
   I батько вiдмочу? теплою  водою  присохлу  намiтку  та  вату,  наклада?
свiжу, зав'язу? i вiдходить знову  до  машини...  Що  б  там  не  було,  а
домолотити збiжжя сьогоднi мусять. У них же з братом одна спiльна  машина,
а тому треба квапитися, щоб мiг ще помолотити i ?лисей. Сьогоднi й  Василь
мусiв таки залишитися дома та гонити замiсть Володька конi.  З  цього  був
дуже вдоволений, бо школа нiколи не манила його.
   I коли всi вiдiйшли до машини, а мати пiшла  поратися  бiля  худоби,  у
хатi залишилися тiльки Володько та Хведот, що спочатку не  мiг  зрозумiти,
що  то  з  "Воводьком"  трапилось.  Вiн  нiяково  вертiвся   коло   брата,
придивлявся, щось мiркував. Часом пiдiйде:
   - Воводьку, Воводьку... Дузе  тебе  бовить?..  -  пита?  та  навшпиньки
спина?ться, щоб зазирнути братовi в обличчя.
   - Ах, iди ти собi,- вiдповiда? той, i Хведот далi нiчого не розумi?.
   На дворi гарчить машина. "Но!.. Но-о-о!.." - гукають поганячi, а в такт
поцьвйогують батоги.  Володько  намага?ться  визволити  здорове  око,  яке
тiльки злегка припухло, бо темнота обридла йому. В лобi над  бровами  щось
дуже тисне i заважа? розплющитись оковi. Одначе Володько розплющу? його  i
дивиться в стелю.
   Зiр  неясний,  химерний.  Стелю  з  дощок,  з  тонкою  верствою  тинку,
розмальову? Володькова фантазiя рiзними малюнками. Вiн знаходить там стару
бабу повитуху, Секлiту. От вона здоровенна, з величезною головою, окутаною
у вовняну хустку. За нею бiжить з двома головами пес. Одна голова спереду,
друга ззаду. Секлiта (вида?ться Володьковi) руха?ться в напрямi лiсу... Он
той лiс. Балка якась, а далi не то ставище, не то нивка збiжжя.  Над  усiм
палахкотить сонце.
   Фантазуючи Володько забува?  бiль.  Коли  спиня?ться  машина,  до  хати
забiга? то батько, то хто iнший з робiтникiв "зобачити,  що  поробля?  наш
слабий".
   На другий день око зовсiм заплило гно?м. Машина вiдмолотила i на хуторi
стало тихо. Батько роздумував: ?хати чи не ?хати по лiкаря? ?хати - грошей
шкода, не ?хати - дитини шкода. I так у роздумуваннi минав день  за  днем.
Кожного ранку i вечора дбайливо промивав вiн Володьковi рану.  Промиваючи,
питався:
   - Ну, як? Не краще?..
   - Не знаю, тату... Не чую.
   - А болить?..
   - Болить.
   - Ну, ну... Ти-но менi будь козаком...
   Мати парила молоко, варила я?чка, пекла  для  хворого  коржика,  а  при
хворому, траплялось, дiстане дещо i Хведот, який  чапiв  тут  невiдступне.
Промивати ока Настя не смiла. Матвiй бо?ться, що  "вона"  не  потрапить  i
чорт батька зна що напецька?. Настя не сперечалась. Вона тiльки  вечорами,
коли  гасили  свiтло  й  усi  клались,  довше  нiж  звичайно   простоювала
навколiшках та молилася щиро i тепло. Вона чекала чуда i чудо сталося.
   По двох тижнях Володько виразно вiдчув, що око  його  збереглося.  Воно
почина? вже ворушитися та  продира?ться  назовнi.  Корови  ввесь  цей  час
прийшлося доглядати самiй Настi, зате не було кому затопити, щоб "який там
харч спартолити". Але Матвiй не проявляв невдоволення, хоча той харч часом
зовсiм зле був "спартолений". Що подi?ш? Не розiрветься ж "вона" дiйсно.
   Минуло ще пару днiв. Володько знову гонить  корови.  Око  вже  го?ться.
"Слава Богу,- дума? Матвiй.- Обiйшлося без  утрати".  Вiн  приходив  щодня
втомлений з корчунку, спокiйно сiдав за стiл, комляв хлiб, ?в бараболю  зо
шматком сала, заходив до худоби, а опiсля лягав.
   Володько згадав про песика, якого  принiс  Василь.  Одного  разу  пита?
Василя:
   - А де твiй собачок?
   Це було пiд вечiр, коли Василь пригнав саме з пашi худобу.
   - А ти ще його не бачив? - хвалиться Василь.- Це вже  такий  псюра,  що
ой-ой!.. Не скажеш мамi, то покажу...
   - Дурний би був казати,- диву?ться Володько з Василево? на?вностi.
   - Ну, то ходи...
   I вони пiшли за клуню, де ростуть кущi  агрусу,  малин,  бозу  тощо.  З
цього боку стiна клунi  не  задельована  дилями,  а  лише  заложена  мiцно
зв'язаними батьком в'язками пшенично? соломи. А батько,  коли  вже  в'язав
в'язку, то в'язав. Як камiнь. Дiйсно з таких в'язок можна стiну мурувати.
   Оцi?ю-то солом'яною стiною покористувався Василь,  щоб  заховати  свого
собаку. Вiн висмикав одну в'язку, зробив  у  стiнi  кубашку,  вистелив  ??
м'якенькими тринами i там щеня вселив. Кожний день приносив йому туди ?сти
"помийок" з муки, молока та води.
   - Вiн вже не слiпий... Бачить  все  i  п'?  молоко,  як  кiт,-  поясню?
Василь, тримаючи песика перед самим Володьковвм лiвим оком. Цей взяв  його
на руки:
   - Аа,каже.- Тяжечий який. Ну, мiй собачечка... Мiй баця... А  ?сть  вiн
хлiб?
   - Що ти ще хоч,- нiби оправду?ться Василь.- Вiд  такого  щенюка  хочеш,
щоб вiн вже ?в хлiб. Але вiн хутко ?стиме.
   - А Хведот ще його не бачив?..
   - Нi. I не треба. Цей розбовта? всiм. Собачка злегка тремтiв  i  пискав
носиням.
   - Ну, нiчого,- авторитетно заявля? Володько.- Гарний  щенюк.  Ти  добре
зробив, що взяв його. У господарствi мусить бути собака. На... А матерi  я
не скажу...



   ЗА ЗЕМЛЮ

   Володько пас уже  давно  корови,  але  око  якось  не  го?лося.  Батько
довбавсь у ньому сво?ми пальчищами, малий терпiв  бiль,  цiпив  зуби,  але
наслiдки зо всього поганi. По лiкаря ?хати дуже не хотiлося  Матвi?вi.  Це
стiльки коштуватиме, а до того ще й часу нема?., То сюди, то туди.  То  до
Лебедей, то Григорчука, то на ярмарок...  То  корчунок.  Знову  нова  лиха
година принесла новий клопiт.
   Матвiй порiшив був  дочекатися  понедiлка,  запрягти  конi  i  вiдвезти
малого до лiкарнi... Прийшов понедiлок. Нi, дума?. Доорю оце вже  зяблю...
Погода тепер довго не затягнеться, а у вiвторок по?ду. Коли ж то приходить
зо школи Василь i першими його словами було:
   - Тату! Застав'? прода?ться...
   - Що? Як то? Де? Хто тобi казав?
   - Цiле село говорить. Люди сунуть i сунуть де двора.  Вже,  кажуть,  на
куплю записуються.
   - От тобi й на! Ще ж вчора  нiчого  не  було  чути.  Ну,  стара,-  каже
Матвiй.- Програне наше. Нiчого тепер не вскубнеш.
   Розумi?ться,  така  вiстка  зовсiм  перебила  Матвi?в  намiр  ?хати  до
лiкарнi. Мусить пiти до двора.
   А тут пополуднi пригнався засапаний Матвi?в брат ?лисей.
   - Зна?ш?.. Застав'? прода?ться. Оце я прибiг,  думаю  -  побiжу,  а  то
розхватають, а ти й не знатимеш нiчого. Уже запис iде. Ходiм!..
   - Сiдай-но. Ми ось пополуднали, але ти ще щось з'?си...
   - Аа, нiколи... Нi-нi. Не роби турботи. Спасибi - я...
   Але Настя вже краяла на полумисок кус вареного сала. Само собою, ?лисей
кусник-другий взяв, хлiб намастив, щиро насолив...
   - А як, ?й-Богу, дешево,- казав  поспiхом  ?лисей.-  Всього  триста,  -
наголошував на а.- Та це просто дешевка.
   - Дешевка то дешевка. Рiзал-ма з такою дешевкою. Де ти тепер що пiрвеш?
Звiдки вичавиш?.. Ти ж зна?ш, що задаткував я оту он там латку.
   - Тьху!.. - живо сплюнув ?лисей.- Не журись. Ходiм-но до двора, а може,
що й видума?мо. Може, як пiвдесятини подужа?ш, а ми з Пархвеном пiвтори, а
разом двi загорнемо,i чвиркнув прудко i далеко крiзь зуби...
   - Ох, тошненько менi та нудненько менi,- тошнiла Настя.
   - Тошненьком не поможеш,- перебив ?лисей.
   - Штука сказати: сто п'ятдесят рублiв. А ти ?х добудь.  Звiдки?  Дiтей,
оту загнибiду стару продам? Хто ?х купить?..
   Загнибiда образилась.
   - Не патякай, не патякай. I сам добра загнибiда.
   - Ах, все то фрашки. Не сварiться. Пiдем,- квапив ?лисей.
   Новий куцан, з сивого сукна домашнього виробу, щiльно  обтягнув  широкi
Матвi?вi барки. У руки попав якийсь костур, i брати пiшли.
   - Ти, Володьку, пiдеш до худоби, а Василь  хай  пiде  й  доволочить  за
конторою зяблю, бо бодай би чорт  сльоту  не  навiв,-  видав  Матвiй  сво?
останн? розпорядження.
   А  небо  дiйсно  зачухмарилося  i  розкуйовдженi  ковтуни  хмар  поволi
висувалися iз захiдно? сторони та розповзалися по небi.  Поривний  вiтрище
тiпав полами ?лисе?во? гуньки та Матвi?вого куцана.
   Дорогу вибрали навмисне через Застав'я, хоча це трохи далi, щоб  зайвий
раз окинути досвiдченим мужицьким оком цей дорогоцiнний шмат поля.
   Ех, i поле, поле! Не забуде його нiхто, чий погляд хоч раз зупинився на
ньому. Рiвне, покотисте на полудень.  З  двох  сторiн  оточене  хвилястими
берегами рiчки. На пiвночi вiд холодних  вiтрiв  захоронено  сосниною.  На
заходi та пiвднi "багна". Колись це справжнi багна були, та час  висмоктав
?х, а лишилася тiльки назва. Тепер там дядьки отаву косять, огонь  кладуть
та пасуть конi.
   Частина Застав'я належить монастиревi i  так  Монастирищем  i  зветься.
Звуть це ще й Городним, бо, кажуть, був тут колись старий "город" - мiсто,
що Гай-город звалося.
   Решта належить якiйсь русскiй княгинi, яко? нiхто нiколи тут не  бачив.
Кажуть, у Парижi живе, а ма?тком завiду? поляк Ревський, що гра? тут першу
скрипку. Обличчя товсте, розплиле, очиська вилунились, а пiд ними нiби  по
калитцi повiшено, рот широкий i страшенно наподоблю? жаб'ячий.
   Отому-то красуневi  належить  у  дiйсностi  ця  земелька.  Вона  чорна,
товста. Росте на нiй i пшениця, i буряк  цукровий.  На  монастирському  до
цього часу зберiгся порядний  горб.  Там  можна  бачити  черепки,  кусники
дахiвки, цегли. Якiсь пани часто там з мотиками та  лопатами  нишпорять  -
скарби захованi шукають. Що то значить пан... Усе легко хлiба хоче.
   Так гуторили про Городн? люди. Було там  мiсто,  але  татари  рознесли.
Тепер череп'я одне та горбик лишилися. Багато часу  минуло,  багато  вiтру
прогуло, багато в  рiчцi  води  витiкло,  багато  хмар  по  оксамитi  неба
проповзло, аж поки не дочекалося, що куплять його оцi  натрудженi  суконнi
дядьки та по-свойому, по-мужицькому, поплювавши долонi, з Богом  за  працю
вiзьмуться... А чи то вже й дочекались?
   I  ступали  м'яко,  нечутно  чотири  ноги  в   постолах   по   зораному
шпеничниську. Назарiк ячмiнь тут люди сiятимуть - мiркують брати.  А  ноги
все далi i далi ступають. Поле тiка? взад.  Ось  долина,  пригорок,  знову
долина. Вузенька, глибока, в двi колi? дорожинка вiд полудневого заходу до
млина протина? поле. Далi Городн?.
   Тут колись розшалiлий варвар плюндрував здобутки  пращурiв  оцих  самих
дядькiв, а самi вони топчуть постолом чужу порожню  землю.  Над  очеретами
пливуть отари сiрих, буцматих хмар.
   Напружений  гострий  зiр  братiв  сповза?  мiж  ними  та  очеретом   на
протилежний бiк, де за пригiрком  розпочина?ться  панський  парк,  густий,
розлогий,  з  розкиданими  старими  будiвлями  та  недокiнченим   кiстяком
напiвзруйнованого палацу.
   - Поквапимося,- каже ?лисей.- Глянь, як через Плоське пруть людиська.
   Дiйсно, через Плоське пруть людиська i все  в  напрямку  парку.  Пруть.
Уперто, дружньо... Зiр ?х - гострий, сухий, думка  ?х  -  одна,  жеврiюча,
тверда!
   - Пiвдесятинку б? Добре було б!.. Ех, як добре!
   - Поквапишся...- дума? вголос Матвiй.- Куди i чого поквапишся? Ну, i за
що я вiзьму ту землю?
   Але ноги ?х все-таки прудкiше пошелепали постолами i ступи  ?х  ставали
все твердiшi, все рiшучiшi. Перегiн... Змагання... Он люди Плоським пруть,
а ?м же цiле ставище коло Чернечого млина обiйти треба.
   Коли дiйшли до парку, там ро?лося  вже  безлiч  люду.  Кожухи,  сiряки,
свитки. Чоловiки, баби, дiвчата, парубки, дiди, дiти. Вирувала мужичня  по
розлогих дорогах парку. Гомонiла щоденна, безбарвна гутiрка i ревiли вгорi
вiтри, надсаджуючи хрипи  велетенського  розмiру  осокору.  Ялини  скидали
довгi шишки, а попiд ними  гикали  iндики,  та  бундючний  павич  борсався
здоровенним сво?м хвостиськом у кущах пахучого ялiвцю. А ру?ни палацу, мов
зубатий череп,  угрузли  в  землю.  Вiтер  гонив  у  ньому  нечисту  силу,
скавулiв, стогнав. Побожнi люди здалека вже хрестились,  пiдходячи  нiчною
порою до нього, хiба що одчайдушний п'янюга Середа, iдучи з  шинку,  зайде
до нього i спокiйно собi пiдночу? та нових сил набереться.
   Але  найбiльше  юрбилось  народу  на  старому  дворi,   коло   "поко?в"
двiрського завiдця.
   Ну й же й люду. Безлiч. Видимо-невидимо. I кремезнi, i щуплi, i носатi,
i кирпатi. Деякi пики так i просять цеглини, а деякi - бублики з медом.
   Але не мало  й  таких,  як  Матвiй.  Здоровечi,  барчистi,  з  широкими
бородами, з лисинами... Це все "порадошнi", "хазя?ни". ?м честь i  повага.
Вони в усьому толк знають, вони дiло ведуть.
   Угледiвши братiв Довбенкiв, гурти мужикiв заворушились.
   - О, диви! I Лебедчук! Дай Бо здоров'я!..
   - Дядько Матвiй! Здоровi були!..
   - Кум!  Помай  Бiг!..  Як  ма?мось?..  Матвiй  та  ?лисей  не  встигали
вiдповiдати на поздоровлення. Поважнiшi коло Матвiя купчаться.
   - Чому той люд не йде до пана? Чом отут тупцю?? - пита? Матвiй.
   - Кажуть, оконом ще не при?хав, чи що.
   - Хай йому чистець, що того наперлося...
   - По грядцi роздеруть...
   - Аби-но хрч по грядцi хватило...
   - I як його ота чутка шириться?..  Диви,  ще  вчора  нiякого  слуху,  а
сьогоднi, нi сiло нi впало... Тьху!..
   - А з хати до хати чутка перекида?ться. Земля.
   - Ось диви, Лебедчук де, i той прочув...
   Матвiя дехто Лебедчуком зве, бо мешка? вiн на лебедськiй землi.
   - Та,- каже Матвiй,- той Лебедчук ближче до Застав'я, нiж ви.  А  земля
сама тягне мужика, як стерво собак... Вона сама пiдкаже...
   - А хай би менi пiдказала, де грошей взяти... Грохонув регiт...
   - О, i то пiдкаже, коли опора?ш та засi?ш нивку пшеницi,- вставив  свою
мудрiсть ?лисей i чвиркнув крiзь зуби.
   Один дядько, що сидiв дуже низько на якомусь камiнцi, зовсiм невигiдно,
устав i проговорив:
   - Бодай би його кольки скололи. Сидиш, сидиш, аж спина стовпом стала, а
дома ж роботи до повiтря. Хай би вже чи се чи те... А то чорт  батька  зна
що...
   - А чи й дочека?мось ми сьогоднi?..
   - Хал?ра його, вибачайте, зна?-Iшов  сюди  Матвiй  не  даремно.  Хоч  i
бiдкався вiн, де ма? дiстати грошей, але надiя, "що якось-то воно все-таки
буде", не кидала його.
   I не встиг вiн, прийшовши до двора, як слiд оглянутись, коли  вже  його
оточили десяткiв зо три найповажнiших хазя?в.  Бо  нiхто  .з  них  не  мав
стiльки досвiду в купiвлi землi, як вiн, хiба що, може,  Мартин.  Але  той
уже "тiльки нахапався, що,, як то кажуть, i через губу йому пере-того... А
без Матвiя нi одна купiвля не обiйшлася.  I  коли  викупляли  Тимошiвщину,
Матвiй самий, без брата ?лисея, що тодi ще "у москалях унтирцером" служив,
двi з половиною десятини закуро?в. Було сутужно, костi не  раз  вiд  працi
трiщали, але витягнув. Пiсля отой Осовець. I тут двi десятини. Та тут  уже
разом'з ?лисе?м. А там знов Лебедщина навинулась. I так усе одно за  одним
- покiйний Хведiр та Матвiй скрiзь перед вели, усi  громадськi  справи  до
пуття доводили. Скiльки того попоходилося та попо?здилося. То до  Острога,
то до Жито-мира, то до самого  Ки?ва.  Коли  викупляли  Лебедщину,  Матвiй
одвiз до Ки?ва мiшечок, так тисяч двадцять, самих золотих  "iмперiялiстiв"
- копiйка в копiйку, громадських грошей. I довiз. А це ж вам ризик, тiльки
подумайте, що його переболiв за  ту  дорогу,  скiльки  тих  нещасть  могло
трапитись,однак Бог милував.
   Такому чоловiковi, само собою, всяк вiру йме. Його i сюди i туди. Чи то
довiреного треба, чи заступника вiд громади - кого?  Звiсно,  Матвiя.  Без
просторiкувань. I вiн йде, i робить.
   Тому й тепер юрба чоловiчих та бабських свиток оточила Матвiя.  Громада
мусить же довiдатись, що там i до чого. Чи  ?  той  економ,  чи  нема?  Чи
думають вони поважно з тi?ю землею, чи так лише качку пустили, аби  дурний
мужик потоптав трохи чобiт?
   I почали поговорювати, кого  б  вибрати  та  пiслати  до  пана.  Почали
натякати на того, на iншого, а врештi i на дядька . Матвiя. А кому  б,  як
не йому краще такi дiла знати. Той тобi любого пана навколо пальця обвине.
I показний, i розважний, i толк зна?.
   - Ану, дядьку Матвiю... Пiдiть-но... Хай  йому  частець,  отак  тут  за
гарма-дарма чапiти.
   Але Матвiй з мiсця вiдмовля?ться. Вiн, мовляв, i так не зна?, що  ще  з
того вийде.  Чи  буде  вiн  ще  купувати,  а  чи  й  нi,  бо  зв'язався  з
Григорчуком, а то ж, звiсно, пiвтисячку рубликiв  треба  вилiчити.  А  тут
уже, далебi, хоч би й хотiлося, духу не вистачить,  не  потягне  зi  свого
господарства бiльше. Вiн прийшов лише так собi, подивитися, послухати,  як
то люди купуватимуть, а самий то вже гзй-гай.
   - Чого ж гай-гай,- вставля?  слово  Мартин,  що  стояв  трохи  збоку  i
прийшов сюди також "тiльки подивитися та послухати"...
   - Но,порушу? головою Матвiй i збива? на потилицю свого засмальцьованого
кашкета,воно б то, звiсно, того... Розумi?ться. ,Та правду кажу - не  втну
бiльше. А ви, Мартине, i без мене ту справу обчухрали б.
   Мартин i справдi господар поважний i "топковий", але до  нього  громада
вже з обережнiстю ставиться. Той того, що зветься, через губу, накупився i
ласувати йому на клапоть того поля  не  годилося  б,  коли  стiльки  iнших
покупцiв найшло, яким, либонь, потрiбнiше, нiж Мартиновi, те  купно.  Тому
про Мартина помовчували.
   Але Мартин зна?, що й до чого. Вiн сам  i  не  преться  куди  не  слiд.
Звернувся рiшуче до Матвiя:
   - А, нiчого вам, Матвiю, стягатися. Мусимо  i  то  знати,  що  це  наша
остання купiвля. А дiло зробити треба. Я сам пiшов би,  та  менi  того  не
личить, на поле я i не чигаю -  от  хiба  клапоть  стависька  та,  кажуть,
млинок.
   Натовп прогудiв щось невиразне. Чи то одобрювали Мартиновi слова, чи то
заперечували. А Мартин вiв сво?:
   - Що там не кажiть, а й вам десятинка ще придалася б.  А  ви,  скажiть,
люди чеснi, чи  не  заслужився  той  чоловiк  у  громадi?  Скiльки-то  вiн
попоходив та по?здив, та з тими панами, та з грiшми. Та  iнший  би  з  вас
стiльки злупив, що аж пальцi було б видно, а що вiн дiстав за  свiй  труд?
Карбованця вiд пана на горiлку... Самi зна?те...
   О, Мартин зна? що й до чого. Обходить кого  треба  та  й  про  себе  не
забува?. Матвiй з мiсця пом'якшав. Можливiсть  набути  ще  одну  десятинку
пiдкуплювала його надзвичай. Та це ж бо було б цiлi сiм десятин, а там, за
пару рокiв ще десятинку придбав би, i його бахурi сливе забезпеченi...
   А люду, що тi?? води в повiнь - усе прибува? i  прибува?.  Цiле  широке
подвiр'я,  весь  парк  -  скрiзь  повно,  скрiзь  товчуться,  гармидерять,
бiдкаються. Погода почала капсiти, небо насупилось,  зсунулось,  зда?ться,
аж на голови дядькам налягло. Ось-ось розсльозиться.
   I Матвiй дався намовитись. Удвiйку з дядьком Харитоном, отим самим,  що
ма? поле межа в  межу  з  Матвi?м,  пiшли  до  панських  поко?в.  Люди  ж,
розбившись на гурти, гомонiли далi i чекали.
   Бути поважним та статечним  не  робило  для  Матвiя  нiяких  труднощiв.
Чоловiк, що не кажiть, у формi. Йшов i роздумував, що сказати, як  сказати
- мусить його толково та з розумом, дiло ж немале.
   Поко? панськi низькi,  старосвiтськi.  У  дверях  Матвiй  мусить  сливе
голову нахиляти, щоб не буцнутись об одвiрок, видно,  не  для  таких  вони
будованi. Оконом, видно, на свiй зрiст ?х вимiряв,  бо  ж  не  всi  можуть
такими Матвiями бути. Зате скрiзь тут затишно, та притульно, та м'якенько.
Ситiсть тут чу?ться та вигода. Уже самий передпокiй чого вартий,-  килими,
кажуть, перськi, тапчанчик  м'який,  кiлька  таких  ослончикiв  та  крiсел
плетених" "Чи витримав би, коли б так сiв?" - мiрку? Матвiй, дивлячись  на
тi турецькi витребеньки. I хто його може на такому сидiти? Пан? Так вiн же
сам, хоч куций, пудiв вiсiм важить - жлукто таке, та й панi його не менше.
От хiба донька ?х - ?дина стать, що на людину подiбна,  зросту  хоч  i  не
високого, та струнка i нiжна, i голос дзвiнкий, хiба що лiтери "р" як слiд
не вимовить, замiсть "русска" у не? виходить "лусска", а  замiсть  Ревська
каже "Левська" i так ?? Левською ще у школi й прозвали.
   Пана дома не застали. Був вiн, зда?ться, у Мизочi, а за  нього  говорив
його заступник, чи писар, чи повiтря зна що вiн таке -  молодий,  на  диво
тоненький i хирлявий панок  хлюстоватого  вигляду,  що  дуже  натягнуто  i
роблено-поважно заявив, що воно, мовляв, так i так...  Пан  дiстав  дiйсно
вiд власницi княгинi телеграму з Парижу, щоб ма?ток продати, але  коли  та
як - нiчого ще  не  вiдомо.  Отож  i  по?хав  пан  до  мiстечка,  щоб  там
докладнiше у адвоката довiдатись, i паничик дума?, що вiн скоро  вернеться
i тодi буде виднiше. Але сьогоднi то ледве чи станеться, от  хiба  завтра.
По-друге - тут стiльки того люду навалило - де ж його зо всiма розмовляти.
Мусять вибрати уповноважених, як  слiд,  i  передати  в  ?х  руки  справу.
Запитав Матвiя, чи ви ? таким уповноваженим.  Нi.  Матвiй  лише  ось  хоче
запитати. Ну, то iдiть i виберiть уповноважених, а тодi вернiться. Ага. Ще
одно: що до продажу Застав'я, то мова йде лише про його  пiвденну  частину
зi ставом та млином. Решту землi затриму? за собою пан оконом.
   Усе то було сказано, звичайно, по-росiйськи, "по-панськи". Панок iнакше
говорити не може, але дядьки до такого, звiсно, давно звикли. Де ж ?  такi
пани, щоб говорили по-людськи. На те вiн такий тоненький, та тендiтний,  i
обличчя в ластовиннi, i волосся м'яке та ясне, мов у ляльки,  i  довгi  та
прозорi пальцi, що, ?й-Богу, можуть поломитися як скло.
   Але мову його передали висланцi народовi слово в слово. До цього  додав
вiд себе Матвiй, що гаразд було б подiлитись людям на гурти i кожний  гурт
вiд  себе  одного  вiдпоручника  вибере,  а   тi   знов   разом   виберуть
уповноваженого. Матвiй-бо зна?, що  як  почнуть  усi  юрбою  "вибирати"  -
нiколи нiкого не виберуть.
   Звичайно, пiднявся в народi рух, рейвах та гармидер.  Во-но-то  було  б
гаразд по-Матвiйовому, але як його той народ подiлиш? Хiба що за  кутками.
Запорозький куток окремо, Шинковецький окремо, Зарiчанський окремо  i  так
його гуртiв двадцять набереться.
   Селяни не вмiють робити щось на галай-балай. Треба обмiркувати, що i як
та з якого боку, а тодi вже i до дiла. Сiм раз вiдмiр, а раз вiдрiж,  каже
мудра  народна  приказка.  Мовляв,  добре  розжоване  нiколи  шлунковi  не
завадить. Але на це треба часу! Боже, скiльки на це  треба  того  дорогого
часу.
   Тому знов Мартин виступив:
   - Люди добрi! Нiколи над цим довго сушити голови. Нiч  на  носi,  а  до
того, диви, i сльоза розпiчнеться. Поки воно на тi гурти  розiб'?мось,  та
поки се та те, то й часу не хватить i нiчого ми  не  зробимо.  Краще  його
одразу громадою вибрати дво? чи,  скажемо,  четверо  люда  i  хай  роблять
списки. Я пропоную дядька Матвiя. Чоловiк у цих  справах  битий,  i  нiхто
краще за нього  цi??  роботи  не  зробить.  А  вже  вiн  хай  добере  собi
помiчникiв сам. Чи добре кажу?
   - Просимо, просимо! - впало кiлька голосiв.- А так! I справдi,  i  чого
його товктися на мiсцi,- загомонiли iншi i тих голосiв усе прибавлялося  й
прибавлялося, хоча загалом говорили без ладу i без складу, що i сам дiдько
не розбере.
   - Люди добрi! - обiзвався Матвiй,- Послухайте  ви  i  мене.  Усi  добре
зна?те, що тепер я не можу брати на сво? барки такого  тягару.  Iнше  дiло
було при купiвлi Осовця чи Лебедщини. Там я сам брав кiлька десятин, то за
одним мiг i iнших клопоти на себе переняти. Не те тепер. Тепер я чи вiзьму
яку там пiвдесятину, чи не вiзьму, то посудiть самi, чи менi  варто  брати
той клопiт на свою голову. Хай це беруть  iншi  -  он  дядько  Мартин,  чи
Дам'ян, чи Харитон, чи  мало  ?  тут  нас  таких...-  i  Матвiй  розводить
довкруги рукою.
   Громада  насупилась  хвилево  мовчанкою.  Дядьки  почухували  потилицi,
попльовували, видно, мiцно мiркували. Во-но-то,  либонь,  якось  би  треба
почати, та на яку його ступиш. Гармидер, що пiсля цi?? мовчанки зiрвався,-
бо кожний, надумавшись,  хоче  висловитись,-  заборсав  справу  ще  дужче.
Кожний говорив i нiхто не слухав. Кожний  щось  радив  i  все  щось  iнше.
Нарештi до слова прийшов старий Кальчук, що деякий час радився з Мартином.
? то високий,  як  вежа,  тонкий,  довгоши?й,  з  горбатим  тонким  носом,
чолов'яга, що завжди, досить до речi, потрапить мiркувати. Вiн виступив на
якесь пiдвищення i  глухим,  горловим  голосом  почав  говорити,  що  коли
громада хоче щось робити, то треба робити, а не товкти воду  в  ступi.  Ми
прийшли сюди не пащекувати, а робити дiло. Коли дядько Матвiй одмовля?ться
- його дiло, i вiн ма? рацiю. Бо ж, посудiть розумом, кому б  це  хотiлося
за гарма-дарма чужi клопоти на себе брати. Але я так  мiркую:  кожне  дiло
нотребу? доброго чоловiка. Хто може лiпше це зробити вiд Матвiя? Нiхто.  I
я кажу просто: дядько Матвiй пiде,  я  вам  кажу!  Але  ми  мусимо  за  те
вiддячитись. Сам вiн хоче пiвдесятини брати - додаймо йому ще  пiвдесятини
вiд нас усiх, i шабаш! I якщо всi  згоднi  -  йдемо  на  Шинкiвцi,  робiмо
списки та пiдписуймо з дядьком Матвi?м догоду. Чи згода?
   Громада довго не слухала, що там той  Кальчук  говорить,  та  коли  всi
втихомирились, почали слухати його уважно. Здавалось  -  той  говорить  до
речi. I коли вiн скiнчив, громада щось загула, щось, анi так, анi нi,  але
скорше  так,  коли  тут  чорти  вирвали  Мотрю  Нестериху.  Ця   куценька,
грубенька, нiби капустяний качан, осiбка була  вельми  неспокiйною  i  вже
давно поривалася щось i собi сказати, та ?? все до слова не пускали. I  аж
тепер прийшла ?? година, вона рванулась наперед  i  задзеленчала  на  цiле
горло:
   - Ой, менi, Господоньку святий! Ой, Господоньку та Матiнко Божа! I кому
це ми ще ма?мо кланятись до землi, та просити, та просити, та ще  й  землю
йому викуповувати? Чи ж у нас стiльки тих грошей, що й самим не треба? Ось
так: тому пiвдесятини, тому могорича, тому те,  тому  се,  а  тобi,  бабо,
облизня. А ви, люди, й не знайте, що як помер мiй отой гниляк  Нестор,  то
лишив менi двi грядочки поля, що одна  курка  хвостом  закри?,  та  копицю
дiтвори до того. А що я тепер з тими бахурами? А звiдки? А як?  Найстарший
- тринадцять, другому одинадцять, третiй дев'ятий пiшов, четвертому...
   - Тю, на тебе, дурна бабо! Свят, свят, свят! Втихомирся! - загукали  на
Мотрю.
   - Треба було менше ночами, а бiльше днями працювати,- докинув котрийсь.
   - Дурна, дурна! - заверещала  Мотря,  аж  ?й  голос  зривався.-  Завжди
дурна, коли бiдна. Не бiйсь, он тому багатi?вi так на, бери, а тобi нонами
витикають. То ? таке "правленi?"?
   - Ото-то-то! Вискочила лепетуха,- перебила Мотрю баба Велiтка.- Дуже ти
на всьому тямишся, а борщу людського не вдаси зпартолити...
   - Ой, менi людоньки! - сплеснула Мотря долонями, що  аж  ляски  пiшли.-
Дивись! А тобi ж то що до того? Зубата яка найшлася. Тьху на твою  голову!
Та чи ти зна?ш, що я ще любого чоловiка за пояс заткну!
   - Го-го-го! - озвалася юрба. Усiм це, видно, подоба?ться.
   - А Нестеров! костурi вже забула. Як смикне, бувало, той  "гниляк",  то
аж пищиш, га? - докинув котрийсь.
   Знову регiт.
   - Стало  бути,  що  тут  бiднiй  людинi  i  слова  "нiдзя"  сказати?  -
заступився хтось i за Мотрею. Був то Iван  Гуца,  по-вуличному  Панок,  що
десять рокiв у  графа  Сангушки  за  льокая  служив,  iнколи  "по-панськи"
закидав i фрак старий, старосвiтський, цегляно? барви носив  на  животi  з
мiдяним  ланцюжком  вiд  годинника,  бо  самий  годинник  уже  давно   "не
д?йствував" i рокiв десять у прискриньку лежав.
   Почувши голос за собою, Мотря таку веремiю зчинила, що хоч тiкай.  Вона
розжалобилась, з очей потекли сльози, хустка ?? набiк зсунулась.
   - Не согласии! Не согласии! - пищав Панок.- Не будемо комусь там  землю
викупляти! Досить i сво?х ротiв ма?мо!
   Почалась справжня колотнеча. Мотря  тарахтiла,  мов  розбитий  вiз,  що
котиться згори по кам'янiй дорозi, розкидала кужими руками,  била  кулаком
об кулак перед самим носом Велiтки, а  та  й  собi  не  дармувала,  обидвi
верещали, мов навiженi, сукали одна однiй дулi, нi одна не могла iншу  анi
перекричати, анi перемогти, i коли напруження дiйшло до найвищо? точки, ?м
не залишилось нiчого iншого, як ухопитись навза?м за коси. I так  патраючи
та скубаючи себе зо всi?? сили, вони вперлися на мiсцi  -  анi  туди,  анi
сюди i при тому вивiскували, мов кобили, коли до них залицяються жеребцi.
   До цього негайно включився весь жiночий актив.  Створилось  одразу  двi
партi? - одна за Мотрею, друга за Велiткою. Бiй розгорiвся. Чоловiки  лише
пiд'юджували та надривали а реготу животи, але  до  бiйки  не  втручалися.
Лише Iван Гуца-Панок та ще дво?-тро?  лицарських  душ  не  змогли  встояти
безчинно. Вони тупцювали сюди i  туди,  забiгали  зо  всiх  бокiв  довколо
воюючих, кричали, а найбiльше перешкоджали. Незабаром Мотрi потекла з носа
юха, хустка  зовсiм  злетiла,  волосся  нагадувало  копицю  сiна  пiд  час
буревiю, але вона боролася завзято,  хоча  бiльша  Велiтчина  партiя  явно
перемагала. I якось так сталося, що Iван Гуца попав  у  саму  гущу  подi?,
спотикнувся на якусь бабу, полетiв шкереберть i  за  одну  мить  на  ньому
височилася цiла купа жiнок, так що йому нiчого не залишилося iншого, як на
цiле горло, нiби його рiзали, верещати.
   - От Панок! От так Панок! - викрикували з натовпу смiхуни.
   Бачучи таке, Матвiй лише сплюнув, вiн терпiти не мiг  "отого  чортового
баб'я" i вiдiйшов набiк. За ним пiшло  кiлькох  iнших  -  ?лисей,  Мартин,
Кальчук, Харитон.
   - Хай чубляться, а ми ходiмо до банку на Шинкiвцi списки робити,- казав
Матвiй.
   За  колотнечею  та  за  пiтьмою,  бо  вже  вечорiло,  баби  зовсiм   не
запримiтили вiдходу  "головарiв",  а  коли  партiя  Мотрi  була  остаточно
переможена та коли на полi бою  залишились  тiльки  пошматованi  хустки  i
тощо, i шановнi тiтки голосно сякали червоним,  а  Панок  вирiвнював  сво?
потурбованi костi, в той час нi одного  з  поважнiших  чоловiкiв  не  було
бiльше на мiсцi. До того ще з поко?в вибiг той самий тоненький  панок,  що
розмовляв з Матвi?м, i заявив, що як тi не розiйдуться "геть  до  чортово?
матерi", то вiн прикаже випустити на  них  гончих  собак,  i  це  вплинуло
досить переконливо.
   Оглянувшись сюди i туди i побачивши,  що  навкруги  вже  нiкого  з  тих
"головарiв", Мотря знов заверещала i ще бiльше затурбувалася.
   - А! Дивись менi його! Повтiкали - рiзун ?х матерi! - i мерщiй посукала
короткими ногами, плутаючись у довгiй спiдницi, в напрямку  Шинкiвцiв.  За
нею подалася i вся ?? гвардiя, що прийшла сюди  здебiльша  отак  собi  "на
людей подивитися".
   Iван Гуца, кляпаючи задрiпаними крилами свого  фраку,  що  сягали  йому
сливе до п'ят, i собi пошкандибав за ними. Починав накрапати дрiбний дощ.
   Списки складали сливе  до  пiвночi.  Будинок  кооперативного  банку  не
змiщав таку спусту народу, тому всi,  що  прийшли  пiзнiше,  опинилися  за
порогом i мусiли киснути пiд дощем. Мiж тими була,  розумi?ться,  також  i
Мотря  Нестериха.  Вона  i  тут  пробувала  домагатися  "свого  права"   i
бунтувати, але ?й iншi одразу заявили, що "як ви, бабо, не  втихомиритесь,
то дiстанете по мармузi i пiдете собi до повiтри лихо?", пiсля того нiчого
iншого не лишалося, як "зацiпити писок" i, шморгаючи носом,  тихо  хлипати
собi в кулак. "Вони хiба знають, отi камлi?, отi... отi проклятi, що  тебе
болить? А звiдки ?м  це  знати?  Вiддалася  за  отого  чортового  горбуна,
смердiв-смердiв, хирляв-хирляв, ночами спати не давав... А дiти  сипались.
А тепер? А тепер ось ма?ш. Вiн там зогнив, а ти тут мучся з  його  дiтьми,
пухни з ними з голоду... Коли б ще якось ту пiвдесятину набути,  але  хiба
тут допнешся за тими багатiями та  тими  чоловiчиськами,  що  тебе,  бiдну
бабу, анi не пустять нiкуди, анi ходу тобi не  дадуть.  Клуньчину,  думаю,
продати, та ялiвку, та яблук пару десяткiв пудiв, то, може,  воно  i  щось
вийшло б... Воно-то i без клуньчини бiда - щось там збереш  з  поля  i  де
його ту мiзерiю зложити. А скiльки намучились, поки  ??  злабудали,  плечi
облазили, як носила з Бущенщини-крокви, та лати, та  балки...  Усе  то  на
плечах мо?х..."
   - Ой, видно, та баба хоче  дiстати  по  пицi,-  зазначу?  котрийсь  там
спередi, з намагою повертаючи назад голову.
   - Чи вам, тiтко, часом. Бог дасть, не зацiпить? - дода? iнший.
   - Ага!.. Зацiпить,- було ?? останнiм протестом.  До  пiвночi  чекала  i
рюмсала собi пiд нiс, але зовсiм мовчки. А вписали ?? на пiвдесятину  десь
уже в серединi списку, чого вона й не знала, але додому вона не йшла,  все
не вiрила. А що як вiзьмуть та одурять "дурну бабу". Нi,  вона  вже  краще
посто?ть, та помокне, та припильну?.
   Вертаючись геть по пiвночi  пiд  дощем  додому,  Матвiй  нiс  зi  собою
невеселi думи. Земля-то земля, а от де його тих грошей дiстати. I  як  вiн
усе то сам подола?. А тут ще й працi стiльки - i старо?, i ново?, i все ??
прибува? та прибува?. Коли б мав хоч порядного помiчника дома, а то ж  усе
таке от.... Сам i  за  плугом,  i  за  бороною,  i  конi  впорай,  i  води
принеси... Нi, нi. Невеселi думи нiс  Матвiй  зi  собою,  вертаючись  тi??
темно? ночi до свого хутора.
   Щосереди  у  малому  мiстечку  Мизочi,  що  сiм  верстов  вiд   Дерманя
вiддалене, ярмарок. Другого дня i була  якраз  середа.  Сльотило  i  шугав
вiтер. Але дорогою до Мизоча з самого рання  тягнулась  валка  возiв.  Хто
везе веприка, хто вiвцi, де в кого ялiвка за возом тягнеться, ?хали, ?хали
i ?хали. I все це мало пiти на викуп Застав'я, усе то мав  бути  завдаток,
хоча нiхто ще нiчого не знав путнього, чи буде з тi?? купiвлi  що,  чи  не
буде. По-перше - нема ще нiчого певного вiд пана, по-друге,  чи  тих  пара
сотень десятин вистачить на стiльки люду.  Доведеться  декого  зi  спискiв
скреслити, декому норму скоротити. Та люди на це не зважають.
   Але Матвiй ще не ?хав на ярмарок. Вiн же мусить знов до двора на  збори
тiпати. Треба ж до того пана добратися, треба ж чогось певного  та  ясного
добитися. Коли вже упрягея уi плуг, то вези.
   Ще зовсiм рано, а бiля ганку поко?в товпляться люди. Така зборня -  хоч
куди. i говорять, i регочуть. Про се i про те мiркують, а головне, як i де
грошей дiстати. "То, трасця матерi, казали: впишися, Семене,  пайщиком  до
банку та впишися. Нi, рiзал-ма' - не послухав. А тепер дулю,  не  позичку,
дiстанеш",- мiрку? не один дядько.
   А все-таки той банк ?диною надi?ю  села.  Шкода,  що  ма?  його  тiльки
"панська" часть, який не ?, а ?, "казьонцi" i такого не мають. Зате у  них
там "трахтир" он який пиша?ться. I взагалi тi  казьонцi  господарi,  що  з
клоччя батiг, сама тобi голота, розважають "панськi".
   Тут також ще одна справа виникла, яко? учора не примiтили. Хтось  подав
думку, чи варто пускати до купiвлi "казьонцiв". Двiр, мовляв, належить  до
"пансько?"  частини,  то  й  викупити  його  мають  "сво?".  Тамтi   мають
монастирську землю, нехай ждуть на не? та Богу моляться.
   Ця думка припала до вподоби сливе всiм "панщизнянам". i знову крики,  i
знову колотнеча.
   - Та воно дiйсно не пустимо ?х. i сво?х досить,- гука? котрийсь.
   - А правда! Скiльки "наших" не дiстало, а тi, диви, загарбали  он  цiлi
лани.
   - А що то там за такi сво? i не сво?? Усi ми люди i всi жити хочемо!
   - То i жий собi на здоров'я, а до нас не лiзь...
   - Диви, як його розпира?!
   I галас розроста?ться та розроста?ться. На  цей  раз  уже  не  баби,  а
чоловiки. I коли зайшло геть далеко, тодi "казьонцi" заявили, що, коли вже
на те пiшло, то тi?? землi не тi, не тi не куплять.  Пановi,  мовляв,  усе
одно хто ?? купить, але "казьонцi" можуть таку цiну нагнати, що  хiба  сам
чорт ?? докупиться.
   I тодi Матвiй знов мусiв умiшатися.
   - Що це ви, люди добрi, мотилицю дiстали чи кат зна що... Вiн  пропону?
подiлитися. Отой клин, що входить до "казьонно?"  частини  -  "казьонцям",
решта "панським". Нi. Не согласни. Це буде  кривда.  "Казьонцi"  дiстануть
самi суглинки та мочарi.
   - Диви! - кричать "панськi",- йому, одному й  другому,  ще  й  вибирати
заманулося. Прошу! Зводьте, мовляв, найкращий шматочок, де вам захочеться.
Ха-ха-ха! Лихо ?х матерi.
   - Но, но, люди,- озвався Мартин.-  Язик  язиком,  а  дiло  дiлом.  Цiну
нагнати кожний дурень потрапить. Хочете  прийти  до  згоди  -  купите,  не
хочете - не купите. Не буде тут нiкому кривди,  коли  згодитесь,  як  каже
Матвiй.
   - Ага! Хитрий ти! Собi бiльше хочеться! - бурчить  котрийсь.  А  вголос
додавалось:
   - Нi, люди! Коли ми не будемо мати таке ж право, як i всi -  не  бувать
купiвлi! Чи не правду кажу?
   - Правду! Правду!
   - Щоб тебе з такою правдою та чорти в пеклi привiтали. Минув день, а до
згоди не прийшло. Та й про землю нiчого певного. Матвiй  з  Харитоном  усе
ходять та ходять до двора, а пана оконома все нема та й нема. Усе  село  в
напруженнi.  Балачки  тiльки  про  землю,  сварня  не  вгава?.  Де  тiльки
зберуться, де пара тих i тих, одразу горлають.
   - Ех, людоньки, людоньки! - каже старий  Северин  Задорожний.-  Що  тут
сваритися. Ваша бiда - наша бiда. Земля дар Божий - хто оре, то й ма?.
   - То, дiду, за ваших часiв так думали. Тодi давали - не брали, а  тепер
не дають - то беруть.
   - Е,- махнув дiд рукою.- Вузький ста? свiт.
   - Що вузький, то вузький...
   - Як помремо  -  усiм  стане  широким,-  мудру?  дiд.  Матвiйова  Настя
все-таки по-сбо?му радiла. Як-не-як, а  сiм  десятин  -  поле!  Господинею
буде. Дiтворi хлiб забезпечений. Тяжко то воно тяжко,  але  коли  мужиковi
легко...
   Та коли вертався "вiн", та коли виглядав, мов з хреста знятий, то  руки
знов опускалися. Чи потягне вiн сам оте тягло? Один Бог зна?...
   - Ну, як там Володькове око? - пита? Матвiй.  О,  хто  тепер  про  такi
дрiбницi, як те око, дума?.
   - Та нiчого. Вже либа?,- каже Настя.
   Матвiй перев'язав наяово, сам робив, сам оглянув. Видно, що го?ться. Це
йому дещо полегшу да?.
   А другого райку знов  до  села  палку?.  Погода  зовсiм  розсльотилася.
Грязюка, що в постолах не вилiзеш, а тут того чобота шкода. I так на всяку
всячину того гроша потрiбно.
   Бiля банку знов повно люду. Знов сварня,  знов  гармидер.  А  пана  все
нема. Аж пополуднi прийшла вiсть, що "вже ?". Народ заворушився.  Нiщо  ?х
тепер не стрима?, всi ставлять  справу  руба,  i  анi  тi,  анi  тамтi  не
поступаються. Хоч ти ?м  кiл  на  головi  теши.  До  пана  пiшли  вже  вiд
"панських" i вiд "казьонцiв". Вiд цих перших - Матвiй, вiд других Горба?ць
Микита. Дядькам довелося таки довгонько  в  передпокою  посидiти,  бо  пан
щойно "при?хали" i "вiдпочивають". По годинах чекання,  вийшов  нарештi  i
пан - живий та веселий хоч тяжкий,  а  вертливий,  як  фургало.  Очi  геть
залило ка? шучками, i вiн ними либа?, мов жаба.
   Не почав одразу про купiвлю, а  з  iншого.  Вiн  же  добi  зна?  дядька
Матвiя, не раз про?жджав повз його хутiр.
   - Ну, як там у вас? Чи не скучно на безлюддi? - пта?.- Чи не страшно?
   - Е, пане. У нас нiколи скучати. А страшно лиш тодi, нема  чого  в  рот
уложити...
   Гуторили i гуторили i нарештi й до "землi" добралися.
   - Ну, як там нащот того Застав'я?  -  почав  Матвiй.  Пан  напiвсмiшки,
напiв з жалем почав, що нема о рiшення. Княгиня, мовляв,  мовчить.  У  не?
там заплута справи, мабуть, прийдеться зачекати людям до весни... Все там,
бачте, заставлене, перезаставлене, банк дворянський,  банк  селянський,  я
сам весь дурний з того.
   - От тобi й на! I як його з цим до людей звертатися?
   - Ну, та що робити? - каже пан.
   - Та воно звiсно... Княгиня... В Парижi,- каже Горба?ць.
   -А люди так уже збулися. Дехто за безцiн,- додав| Матвiй.
   Панок хотiв ще погомонiти, але дядькам нiколи. Натягнули шапки i йдуть.
Перед вiдходом Матвiй ще раз запитав;
   - Значить, поки що нiяко? надi??
   - Значить, нiяко?! - каже пан.
   - Так бувайте здоровi!
   Матвiй нiс тягар, нiби на нього сто пудiв наложили. Аж угинався.  Перед
обличчя люду сором стати. Матвiй вилiз з панських поко?в першим,  Горба?ць
за ним. i першим його словом до людей було:
   - Iдiть ви, люди добрi, додому, нiяко? тут  у  чорта  купiвлi.  Усе  то
було...- додав негарну лайку.
   Люди витрiщали очi, дух ?м заперло, коротку хвилю все  занiмiло.  А  як
отямились, як усе загуло, загомонiло: - Та  як?  Як  то?  Що  ви,  Матвiй,
добрий день з нас робите? Та як же так? Го-го-го! Гу-гу-гу!
   - Та що ж там той пан казав?
   - Та що казав. До весни, казав, чекати. Княгиня обанкрутилась.
   - От тобi й ма?ш! От тобi й накупили!  А  стiльки  шелесту!  Отак  воно
завжди - з велико? хмари та малий дощ. Отак воно...
   А дощ мрячiв, а грязюка по колiна, осiннiй день догоряв швидко,  пiтьма
тяжкою дергою лягала на землю.



   КУПIТЬ МЕНI БУКВАРЯ

   - Воно то, Господоньку, як подума?ш... Хто його зна?. Може воно для нас
i краще,- говорила ввечерi Настя, коли Матвiй розповiв ?й,  що  сталося  з
купiвлею.- То но лишень подумай: набрати того не штука, але чи потягнули б
ми стiльки... От тi бiднi дiтиська, що вони у нас бачать i знають.  Навiть
на?стися як слiд нема?. Шкода лишень -  тi  люди  отак  за  безцiн  худобу
позбували. Хто тiльки з того мужичиська не наглумиться.
   Матвiй мовчить, i його злiсть бере. Отак за гарма-дарма стратив  кiлька
робочих днiв, а тут навколо стiльки того набралося - i корчунок, i зябля.
   Володько поправля?ться, око почина? дивитися i сливе не  потрiбно  його
зав'язувати,  у  хатi  здiйма?  обв'язку  зовсiм.  Василь,  через  погоду,
трапля?ться, по кiлька днiв не приходить додому i ночу? в селi у  своякiв.
Щенюка мусить Володько доглядати самий,  вiн  швидко  росте  i  хтозна  чи
вдасться довго продержати  його  в  схованцi.  Ось  тiльки  пiдросте,  щоб
брехав, i тодi мама напевно  погодяться.  Вони  тiльки  проти  зайвого  на
подвiр'? дармо?да. А ?сть вiн не однi  помийки  з  борошна,  а  й  кусники
розмоченого хлiба i навiть шматки картоплi.
   Продали також  Маньку  Куцохвосту,  i  Володько  пасе  тiльки  Рябу  та
теличку. Хоча мама й плакали за коровою, але йому це на руку, бо все-таки,
як не кажiть, а двi хвостяки куди легше пасти, нiж три. А пiшла Манька, як
кажуть, на люди, вiсiм рокiв прожила вона у Матвiя, привела вiсiм бичкiв i
нi одно? телички. А яке молоко давала! Як спариш, бувало, пiд шкiркою саме
масло. Купили ?? за тридцять вiсiм карбованцiв, ще молодою, а  продали  за
п'ятдесят. Та хiба можна було ?? зрiвняти тодi i тепер. Тепер це корова, а
тодi кусень сухореброго нещастя.
   Пiд кiнець жовтня почина? примерзати, i Володько може пасти  на  житах.
Пашнi гарно рунились, розходу, як оком глянеш, шкоди нiде нi  на  пiпетку,
по городах навiть капусти впорянi - розкошуй! Але Володько добре  батькову
науку тямить i стереже свою худобу пильно.  Ряба,  видно,  дуже  суму?  за
Манькою, все реве, а де тiльки, боронь Боже, яку худобину здаля  вглядить,
задере хвоста i драла. Володько не раз за сiм дурних наганя?ться,  нiг  не
чу?, а що наплачеться. Корова бiжить, а вiн за нею.
   -  На-на-на,  Рябенька,-  просить  вiн  ??  спочатку,  але   куди   там
"рябенька". Вона i не дума? слухати когось там далеко ззаду. Тодi Володько
пiдносить i собi голос:
   - А куди ти бiжиш, щоб тобi повилазило?! А здохла б ти! - Та  й  це  не
багато помага?. Тепер хоч сядь та плач.
   Не легка, далебi, праця пасти таку навiжену скотину,  тяжко  цiлий  той
божий день за нею волочитися. Хоча Володьковi iнодi цiкаво бува?, особливо
коли дещо вiд хати вiддалиться та залишиться на такiй  самотi,  що  тiльки
вiн, та корова, та теличка, обрi?, та небо. I  десь-не-десь  якась  ворона
пролетить... Почина?  задумуватись,  забува?,  де  вiн  знаходиться  i  що
робить. Iнодi йому зда?ться, що вiн  зовсiм  не  пасе  Рябу,  а  блука?  в
чарiвному царствi, мов той Iван Царевич, що свою царiвну, за горами та  за
лiсами,  у  три-дев'ятому  царствi  й  государствi  у   полонi   у   Кощея
Безсмертного, шука?. Лiс, долина, яр, так  званi  Вали,  де,  кажуть,  був
колись замок, чи фортеця, чи щось таке...
   А недавно цiкаво  було:  пiшов  вiн  з  мамою  "на  Лебедське"  опеньки
збирати, i зайшли геть далеко за зруб, аж за Mapтинове займище. Вийшли  на
горбок i перед ними на пiвнiч простяглася широка рiвнина.  Володько  бував
тут уперше. Здаля чи то межа, чи то дорiжка, низка дерев  широких  на  тлi
холодного неба, забудiвлi, огорожа.
   - Що там, мамо? - запитав Володько.
   - А, то Клони,- байдуже поясню? мати.
   А! Вiн уже зна?. Там же мешка? дiд Юхим, перший Матвi?в тесть,  Василiв
i Катеринин дiд, що у нього син Клим "з ума  зiйшов",  що  ма?  ту  велику
пасiку i "щось там до бджiл"  зна?,  i  де  живе  тевер  старша  Катерина.
Скiльки  про  нього  наслухався  Володько  у  млинi,   що   то   чарiвник,
характерник, що до нього самi бджоли летять, що ма? вiн таку  дубельтiвку,
на яку сама звiрина бiжить, що якогось там колись  пана  Борщовецького  за
нiс водив... Так от де вiя живе? Володько тут ще  не  бував,  бо  мама  не
хочуть сюди ходити, щось вони на  того  дiда  гнiваються,  але  Володьковi
страх як кортить побувати там i пiзнати того дiда ближче. Вiн  бачив  його
кiлька разiв, але то було все-таки не те. Десь бiля  церкви,  мiж  людьми,
завжди з кимсь. От  коли  б  так  з  ним  сам-на-сам,  та  поговорити,  та
розпитати, як то вiн тi чари робить, та хто то його тому навчив.
   А мiсце тут гарне, та тихе, та барвисте, особливо влiтку, як усе  цвiте
та бринить. Але й тепер тут дуже гарно. Зеленiють руннi  жита,  небо  десь
отуди за той темний лiс водоспадом сплива?,  сонце  заходить  з  хвалою  i
величчю i, зда?ться, пiсню при тому спiва?  i  горить,  як  велика  пожежа
огнем незгоря?мим.
   I страшно iнодi тут бува?. Одного разу Ряба затягнула Володька геть пiд
самий  Клопiтський  лiс.  Що  вiн  тут  находився  та  настраждався.  Лiс.
Порожнеча. Безлюддя. Сам-самiсiнький. А корова клятуща нiяк не хоче додому
вертатися, до всього десь там ззаду загубилась теличка. Ледве, ледве дав з
тим раду i притьомбав додому геть  о  смерку,  приволiк  ту  коровиську  i
теличку якось вiднайшов.
   Притягнувся  додому,  нiг  не  чу?,  весь  замазаний,  i  бо?ться,   що
дiстанеться йому за таке спiзнення. А що вiн тут  винен?  Та  хiба  "вони"
його зрозумiють?
   - Де то ти так довго барився? - пита? батько.  Захлинаючись,  Володько,
п'яте через десяте, оповiда?, що то за страшне те коровисько i скiльки  то
воно його попомучить...
   - Ну, ну, дурний! Не плач! Мати он пiшла тебе шукати, але нiчого. Зараз
вернеться.
   Володько далi хлипа?, витира? рукавом очi i помiча?, що його хворе  око
зовсiм добре дивиться i все,  як  звичайно,  бачить.  Це  його  хоч  трохи
пiдбадьорило, вiдхлипався, щось там, сього-того, лемезнув i полiз на  пiч,
щоб бодай трохи погрiтися. У запiчку спить спокiйно Хведот.
   - От, щасливий,- дума? Володько.- Йому не треба  анi  Рябу  пасти,  анi
кудись по ночах лазити.
   I вiдогрiвшись, вiн почина? обдумувати минулий деиь.I той нововiдкритий
лiс страшний, i хутiр Юхимiв, i багато iншого.  Боже,  як  добре,  що  вiн
тепер не там, а тут. Там лиш вiтер шуга?,  та  вовки  виють,  та  хрюкають
дяки. Ух! I вiн згорта?ться калачем, щасливий, повний  далеких  страхiв  у
теплiй безпецi... На нього напада? i морить такий твердий сон, що  коли  б
тут стрiляв з гармати, нiколи б його не розбудив. Так сонного i зняла його
з печi мати, положила на пiл, з  сонного  стягнула  "штаниська",  прикрила
якоюсь гунькою й перехрестила...
   - Отой смаркач! - було ?? останньою ласкою, а Володько  спить,  зрiдка,
глибоко схлипу?...
   Пiзнiше дуже кортiло Володьковi розпитати когось про той лiс, але мати,
звичайно, мало в таких справах розбира?ться, а батько -  той  такий  вiчно
зайнятий, що питати його Володько не вiдважиться. Батько все в дорозi та в
дорозi, то знов щось там  в  клунi,  то  в  хлiвi,  то  на  полi.  Возить,
молотить, рiже,  коле.  Господи!  I  коли  вони  будуть  мати  час,  дума?
Володько, i як було б добре, коли б  i  вiн  мiг  щось  помогти  батьковi.
Одного вечора Володько  почув  одним  ухом,  що  у  банку  обiцяли  двiстi
карбованцiв позичити. Володьяо не зна? ще, якi то великi  грошi,  але  вiн
так трохи догаду?ться.  З  приводу  того  батьки  щось  довго  розмовляли,
Володько не все як слiд зрозумiв, хоча дуже натягав  уха.  Справи  батькiв
його дуже цiкавлять, лише вiн нiяк не може  збагнути,  чого  це  вони  так
часто сперечаються i чого тi тато завжди так  працюють,  нiколи  не  мають
часу, нiколи з ним не поговорять.
   Мабуть, усе це тому, що вiн "ще малий",  що  не  вмi?  анi  читати,  нi
писати. Он Василь також ще не дуже великий, диви, вiн  уже  "ученик",  сам
ходить до Дерманя, до школи, до дядька ?лисея... I як там  мусить,  у  тiй
школi, бути цiкаво. Будинки з такими вiкниськами, як нашi  дверi,  на  два
поверхи. Багато учнiв, уже великих, що так гарно спiвають у  церквi  i  що
всi однаково одягаються. Минуло? весни на проводи,  коли  вiн  вертався  з
мамою з могилок, вони проходили бiля тi?? школи. Усi вiкна  вiдчиненi,  зо
всiх бокiв чути музику, спiв, аж луна розходиться по високих залах. А учнi
ходять по сходах, раз наверх, раз униз, дивляться з вiкон другого поверху,
сонце геть усе залива? бiлим свiтло" i слiпить очi.
   "Ах, Боже!" - вирива?ться у Володька,- як то мусить  бути  все  цiкаво.
Вiн може на те хiба здалека дивитися, iнодi, як пасе на Валах,  бачить:  в
синявi маячить монастирська! дзвiниця, гора, що на нiй  могилки,  каплиця,
що на могилках, а iнодi, коли ясна погода, видно  навiть  золочений  хрест
приходсько? церкви, що сто?ть дещо в долинi, в садах.
   I скiльки вони так напевно знають,  чого  доброго,  бiльше,  нiж  "самi
тато".  I  Володько  божиться,  що  як  тiльки  виросте,  пiде  одразу  до
учительсько? семiнарi? i буде вчитися, i будете грати на скрипцi,  i  буде
спiвати, i носити такi самi гарнi одяги, i блискучi ваксованi чоботи...  I
шапку зi звiздою.
   Але поки що йому треба навчитися  букв.  Вiн  же  ще  нiчого  не  зна?,
дивиться в книгу, а бачить фигу, як каже Василь. Ах, той Василь.  Вiн  мiг
би його вже давно навчити, та не хоче. Просив  його  не  раз,  а  вiн  усе
тiльки: "А! Вiдчепись!" - i не хоче. Ма? стiльки тих "титрадiв",  та  пер,
та "карандашiв". I стiльки книжок з малюнками гарними, i нiчого не  дасть,
нiчого не покаже, такий вiн вредний, той Василисько, i недаремно мама його
не люблять.
   - Ти,каже,- менi подереш, а учитель скаже, що то я зробив.
   - Я не подеру - не бiйся,- каже Володько.
   - Но! Не подереш! Знаю я тебе. Та що  ти  в  тому  будеш  розумiти?  То
по-руски.
   А! По-руски! Це трохи погано. Мови тi?? вiй дiйсно ще не  зна?,  але  ж
вiн навчиться. Там такi казки гарнi, що варто хоч яко? мови навчитися, щоб
?х читати, а воно й так кожний мужик тi?? мови навчитися мусить, якщо хоче
"чимсь бути". Як не будеш знати тi?? мови, нiчим не будеш,  хiба  мужиком,
хоч би ти який був розумний.
   Нi, нi! Володько мусить учитися, будь що будь, а мусить. Вiн мусить сам
якось тi букви пiзнати. Ось кiнча?ться осiнь, пiчнеться зима... А вiн же ж
i не такий вже й малий. I зна? вiн вже кiлька букв. Зна?, наприклад,  А  -
таке, як крокiвка, зна? О - як око, як круглий  бублик,  зна?  Ж,  як  жук
лапате i кричить, як жук - жжж! I зна? вiн тi букви тому, що ?х зна?  його
мама. Бiльше, на жаль, мама не зна?, бо дiд, мамин батько, казав колись:
   - А, школа! Ми ось не вчилися, а ?мо хлiб, не треба i вам  того.  Школа
хлiба не дасть, а попадею також не будеш. Дiвка аби шити, варити та  прати
вмiла... Хлопцi - хай. Пiде "в москалi", то хоч "письмо" напише...
   Але Володько мусить знати багато бiльше букв,  усi  букви,  мусить  всi
казки прочитати, книги великi,  як  та  Бiблiя,  читати.  Йому  лиш  треба
букваря. Треба просити маму, щоб купили. Знаю - будуть казати: "Де вiзьму,
в повiтри лихо?, на все тих грошей? Менi он на  сiль,  на  "керосину",  на
мило треба..." Але все то не може вплинути на Володька.  Вiн  мусить  мати
букваря, i годi!
   Володько ма? дуже великий з цим клопiт: День i нiч журиться, пасе  Рябу
i журиться. Усе йому той буквар в головi. А  Василь  також...  Мусить  вiн
його навчити, як не захоче задурно, Володько щось дасть йому. Але що?  Ще,
чого доброго, заманеться тому, аж страшно подумати,  щоб  Володько  вiддав
отого ножика-рачка, з червоною колодочкою, що його мама минуло? Покрови  в
Мизочi за три копiйки купили, яким вiн усе струже. Це було б те  найгiрше.
Ножика вiддати? Нi. Чим буде стругати? Вiн готовий вiддати Василевi навiть
тi двi копiйки, що йому на Великдень дали тiтка Зiнька...  I  навiть  свiй
склад забавок, а там же стiльки добра всiлякого - i паличок з кривульками,
i колiщат з сосново? кори,  i  горщикiв  з  гончарсько?  глини,  i  мушлiв
усiляких, i пуделок вiд пасти й сiрникiв, i срiбних  папiрцiв  з  цукорок,
назбираних бiля  монастиря,  i  безлiч,  безлiч  iншого.  Усе  це  готовий
Володько вiддати тому Василевi, але ножика? Нi.
   О, як гарно, коли людина вмi? читати! Он батько... У недiлю  чи  свято,
коли вiн лиша?ться дома i не йде до церкви, через сльоту чи там через щось
iнше, вiн бере свою стару, замацану i обтрiпану ?вангелiю, що  в  шкiрянiй
оправi, яку вiн, кажуть, дiстав ще у школi, при iспитах за  те,  що  добре
вчився, накида? на плечi свою свиту, ста? розкроч i чита? вголос, виразно,
протяжно, як пiп у церквi:
   - Во время оооно! I при?де Iсус з Назарета в Галилеееею! Чи  щось  iнше
таке, а Володько з великою побожнiстю сидить на печi,  дивиться  на  образ
Бога на покутi i слуха? усiм i сво?м ?ством. Шкода, що вiн так  мало  того
розумi?, там мусить бути щось дуже цiкаве в тiй святiй книзi, коли ??  так
скрiзь, i в церквi, i дома, читають. I як Володько навчиться  сам  читати,
тодi i вiн вiзьме ту книгу i буде так само, як батько, читати...
   А оце-о знов недавно щось на того Василя напало, i вiн сам покликав  на
пiч Володька ввечерi.
   - Ходи-но - прочитаю казку.
   I Василь почав читати. Що то було за диво!  Володьковi  геть-чисто  дух
забило. I пiдводне царство, i дiд страшний iз зеленою бородою та огненними
очима, i красуня зачарована. Тут уже куди бiльше, нiж  той  хутiр,  чи  тi
Клопи з тим дiдом Юхимом. Володько слухав i нi разу не змигнув, нi  одного
слова не пропустив. А коли лiг спати - одразу все то знов з'явилося  перед
очима, мов живе,  i  Володько  аж  викрикував  увi  снi,  що  мати  мусiла
привстати i перехрестити його.
   Дiйсно, величний i хороший той свiт! I  безлiч  в  ньому  незнаного  та
чарiвного. Треба його лишень знати, а для того треба вчитись.
   Але як? Але хто вчитиме?
   Нагода допомогла йому. Одного разу,  по  школi,  коли  i  Володько  вже
пригнав свою рябу (було це перед самим снiгом), Василь  покликав  його  до
клунi.
   - Зна?ш що? - почав вiн та?мничим  шепотом.-  Наш  собака...  (Володько
диву?ться "наш", то все було "мiй") уже так вирiс,  що  далi  ховати  його
годi. Зна?ш, що я думаю?
   - Ну?
   - Зна?ш, що мати (Василь нiколи не каже "мама") не люблять  собак,  але
ти вiзьми щенюка, принеси до хати, покажи його матерi i  гарно  попроси...
Покажи, який вiн лихий, покажи, що у нього зовсiм чорне пiднебiння, що  як
виросте, з нього буде добрий собака. А я тобi щось за те зроблю,- закiнчив
Василь.
   Володько враз споважнiв. Одна думка шибнула в його головi.
   - А що ж ти менi зробиш? - пита? вiн.
   - Ну... Що хоч,- каже Василь.
   - А будеш мене вчити азбуки? - вивалив Володько.
   - О, буду! - радi? Василь, що той так мало вимага?.
   - А будеш показувати менi книжки з малюнками? - вимага? той далi.
   - Ну, буду... Але ти не дери ?х. То "казьоннi". Менi за те вчитель вуха
повiдрива?. Розумi?ш?
   - Хм... Що ж я, мала дитина, чи що? Я тiльки побачу i все.  А  коли  ти
будеш мене вчити?
   - Ось, як тiльки на Рiздво розпустять...
   - О! На Рiздво! Так довго ждати. Я хочу тепер, зараз,  як  снiг  упаде.
Мо? око, диви, заго?лось, корова буде дома.
   Василевi таке не дуже до вподоби, досить тi?? науки у школi, а тут ще й
дома. Але погоджу?ться.
   - Ну, добре. Але ти мусиш бути тямущий.
   - О! Я! Я! - захоплено говорить Володько i не зна?, що далi сказати.
   I зобов'язання готовi.
   Того ж вечора Володько бере на оберемок щенюка i  несе  його  до  хати.
Батько й мати були якраз дома, але першим запримiтив це Хведот.
   - О! Сцо ти плинiс? Сцо то? Собака? - гомонить малий. А мати одразу:
   - Кинь його! Де ти то, в повiтри лихо?, вискiпав, ще блiх нанесе.
   - Нi, мамо, у нього нема блiх, от погляньте... - i тиче щенюка матерi.
   - Геть з ним. Таке паскудство!
   - А яке у нього пiднебiння,- хвалиться Володько.- Чорне. Як сажа. Лихий
буде.
   Увiйшов Василь i страх як зацiкавився, нiби вперше побачив.
   - Такий собака,- гуторить мати,- ще молока потребу?, а в нас його i для
себе нема. Оце вицяпнула ще сьогоднi з кварту, а завтра, як упаде снiг,  i
того не буде.
   - Вiн, мамо, муку ?сть. З водою... У мельника он дво? щенят кормлять.
   - То у мельника. Мельник з людей дере, а нам зi свого треба урвати...
   - Двi-три картоплини i вiн на?сться,- втруча?ться збоку Василь.
   - Як угодую картоплею веприка - попо?си салиська. А з собаки що? Сморiд
та блохи.
   - Нi, мамо... Нi одно? блохи нема?. Направду.  Ось  я  вам  покажу,-  i
Володько пiднiс песика до самого столу.
   - Ну-ну-ну! Ти його ще й на стiл висади,- промовив  уперше  батько,  що
все лиш придивлявся до того збоку.
   - Геть з  ним!  Закинь  його  отуди  пiд  припiчок  та  самий  мусиш  i
доглядати, бо я не маю на все часу,- гнiвно сказала мати i цим дала  згоду
на легальне утримання собаки.
   - Ми,- каже Василь,- зробимо для нього буду в  хлiвi  i  будемо  обидва
доглядати.
   - Та... Хай буде. I собака часом на господарствi пригодиться,- додав до
всього батько, i цим справа закiнчилась.
   Володько може вчитися. Але й це ще не все.  Вiн  лише  чека?,  коли  то
"нашi" по?дуть на ярмарок, а там вiн побачить. На Дмитра якраз i  ярмарок,
i Матвiй iде. Мусить конче продати сво? карi  "жеребцi",  а  купити  якiсь
"гардиги", аби з двору з'?хати. Дещо тих грошей, правда, зiбрав,  але  все
ще не хвата?. А тепер зима, працi для коней нема, стояти потраплять  усякi
шкури, а зате вiн заплатить сво? борги - страх не любив заборження.
   Але майже не було ярмарку, щоб на нього не ?хала мати. Чи треба ?й,  чи
не  треба  -  ?де.  Любила  ярмарки.  Любила   вештатись   помiж   людьми,
приглядатись, що там i по чому, обмацати гарнi речi, яких вона  нiколи  не
купить, бо нема? за вiщо, щось несподiване i непотрiбне  купити,  найкраще
якусь особливу, небувалу забавку для дiтей, за яку  ?й  конче  мусiло  вiд
батька дiстатись, бо ж батько страх не  любить,  коли  вона  тi  грошi  на
будь-що розтриньку?. А мати тодi мовчить, нiчого не каже, зна? й сама,  що
негаразд зробила, але що, коли ?й так дуже то якраз сподобалось, коли вона
сама була захоплена тi?ю розмальованою дерев'яною грушкою, що вiдчиня?ться
i що в нiй можна тримати перець чи щось iнше... i солодощi любила. Ходить,
ходить i не витерпить: вiзьме та й  купить  отих  найдешевших,  барвлених,
склянистих. I сама поласу? i дiтям привезе. А тi вже дуже вдячнi ?й...
   Батько тому не дуже охоче брав ?? до мiста, але все-таки брав. У  таких
випадках батько ставав лагiднiшим i з ним можна було говорити...
   I цього разу мати вже готу?ться, хоча надворi холодно  i  непогiдне.  I
враз до не? пристав, як смола, Володько:
   - Мамо! - почина? вiн.
   - А чого тобi?
   - А купiть менi букваря.
   - От тобi й на! А де ж я грошей на все вiзьму? Володько шморга? носом i
каже:
   - Я дам вам тi двi копiйки, що менi  тiтка  Зiнька  дали,  а  решту  на
Рiздво заколядую...
   - Ах, ти мороко лиха,- каже мати. I Володько шмигнув у  запiчок  по  тi
сво? копiйки, вмить ?х находить i несе.
   - Нате, мамо... А купите? - i аж сльози бринять в його очах.
   Мати зворушена, але виду не показу?.
   - Ну, куплю вже, куплю. Бери тi сво? копiйки i йди  геть.  Та  он  носа
пiдотри! Замороко ти лиха!
   - Мамо! - зверта?ться знов Володько.
   - Ну? Ще що там?
   - Купiть ще менi... "кiтрадь", i "карандаша", i  грифльову  табличку...
Купiть, мамо! Я дуже вас прошу!
   У матерi забира? дух. Це щось уже таке, чого вона й зроду не чула. Де ж
таки видано, щоб мужики такi речi купували. Пiде он до школи i там дадуть.
   - Ах, морочиш! - i не сказавши бiльше нiчого, пiшла, бо он  батько  вже
на возi, а вiн чекати не любить. Не раз, бувало, взяв та й сам по?хав.
   Ну, й довгий же видався день сьогоднi. Такого дня Володько ще на сво?му
життi не пам'ята?. Зрання востанн? вигнав ще на жито корову, а в  полудень
почав падати снiг. Перший снiг. Лапатий, густий,  вогкуватий  -  верга?  i
верга? з низького, сiрого неба.
   Володьковi така  погода  подоба?ться.  Вiн  на  пригiрку  бiля  лiсу...
Довкола нi душi живо?. Тихо так, що чути, як шерехтять снiжинки. Там  дещо
далi знаний яр, "рiвчак", як його чомусь звуть,  там  непорушне  стоять  i
нiби засипають старi, гiллястi дуби та  сосни,  побитi  громами,  очухранi
вiтрами. Вигукнеш i звук всяка?, нiби у вату. Паша все грубшою  i  грубшою
дергою снiгу вкрива?ться. Володько сто?ть, також  непорушне,  мов  статуя,
його облiплю? снiгом, йому вiд того при?мно, вiн вслуха?ться  в  далеке  i
близьке довкiлля. Тиша велика i тiльки здалека, чи з Верхова, чи  Дерманя,
долiта? звук дзвону, що поволi то збiльшу?ться, то завмира? зовсiм.
   - Ну,поворушився, нiби прокинувся зо сну, Володько. Пригадав,  що  мама
по?хали на ярмарок i що, дуже можливо, вiн матиме букваря. Додому!  Скорше
додому! Досить! Худоба i так не може бiльше пастися. До побачення,  дорогi
поля, луги, яри  i  лiси!  До  побачення!  Досить  по  них  находився,  та
намерзся, та набiдкався. Тепер додому!
   I вiн жене перед собою Рябу i теличку... Iдуть  поволi,  по  снiгу,  ?х
ратицi  поскрипують,  Володько  за  ними  борха?ться  i  навмисне   човга?
великими, старими,  матiрними  чобiтьми,  бо  йому  подоба?ться  робити  i
залишити за собою слiди, довгi, наче вiд саней.
   Василь прийшов зi школи. Вiн би то i не прийшов, у  Дерманi  йому  куди
при?мнiше, але вiн зна?, що Володько самий дома i  мусить  йому  помагати.
Вiн весь захоплений першим  снiгом,  ма?  що  оповiдати,  як  то  вони  iз
залужцями воювались свiтовими кулями, загнали залужцiв аж до  Нечипорового
млина, а пiсля на Монастирищi з Хведьком Толстим та Володьком  Лисом  бабу
здоровенну злiпили, що ?? геть аж до чеського млина видно. "До само? весни
стоятиме",- хвалиться Василь.
   Володька всi цi справи, розумi?ться, дуже цiкавлять, вiн би  й  сам  не
вiд того, щоб скотити здоровенну бабу, але не тепер. Тепер у нього на  умi
iнше:
   - I коли вже тi тато  при?дуть,-  вирива?ться  в  нього  вголос,  може,
вдесяте. Ходить, мов неприкаяний. А Василь скинув мокрi постоли,  розвiшав
на плитi наквашенi, бруднi онучi, а сам сiв на примурку, звiсив  ноги  над
плитою i вголос, однотонно, по-школярському, виводить:
   Зiма кр?стянiн торжествуя
   На дровнях обновляет путь
   Його лошадка сн?г почуя
   Пл?тьотся рисю как-нiбудь.
   Володько слуха? i нiяк не второпа?, що той Василь там меле. "На дровнях
обновляет путь"? Гм!.. i коли вже тi тато вернуться?
   В саласкi жучку посадiв
   Сiбя в коня преобразiв...
   - начиту? далi Василь, а Володько нараз регоче.
   - Чого, дурний, регочеш? - обража?ться Василь.
   - А що ж ти там лепечеш - в саласкi? Жучку посадiв? Ха-ха-ха!
   - А ти-но не дуже смiйся. ? то "стiхотворенi?" Пушкiна. Чи  зна?ш,  хто
був Пушкiн?
   - Нi.
   - В?лiкiй рускiй  поет,-  поясню?  по-шкiльному  Василь.  Але  i  цього
Володько не розумi?. Може, то такий  великий  дiд  Рачинець,  що  "саласкi
посадiв", i йому чогось це вида?ться великою люлькою зi смердючим тютюном.
   Йому i больно i смiшно
   А мать грозiт йому вокно.
   - Василю! Онучi! - викрику? Володько. Василь миттю зiскаку?, просто  на
плиту, на онучi i, попiкши ноги, стриба? на землю, скида? онучi, що почали
тлiти, i топче по них босими ногами. Володько схопив кварту  i  линув  пiд
ноги Василевi води.
   - От тобi "больно i смiшно",- каже  Володько.  А  пiсля  хлопцi  мусiли
смолякiв та корчакiв наносити, та два великих баняки картоплi  намити,  та
пiд коровами, пiд кiньми та пiд свиньми пiдстелити,  та  капусти  з  льоху
принести, та води з криничини наносити, та курей  на  сiдало  загнати,  та
сiчки нарiзати. Конi ж  батько  новi  з  ярмарку  приженуть,  Василь  дуже
цiкавиться, що то буде, вiн дуже любить коней, мало не плакав, коли  тамтi
вели на ярмарок. Причому, коли заганяли  курей,  на  Володька  знов  напав
великий, рудий пiвень. Василь навчив його битись i тепер вiн  ходу  нiкому
не да?, а Хведотовi то просто хоч з хати не виходь...
   А як тiльки почало смеркати, Володько не всидить в хатi.
   Все надвiр та надвiр вибiга?, часом геть далеко за хутiр на  дорогу  до
самого трепетка виходить, а  може,  якраз  над'?дуть,  ставав  там,  довго
стовбичив i все прислухався, чи не ?дуть. А вони, як  на  зло,  не  ?дуть.
Iншим разом вже давно бували дома,- а це ось  як  на  зло.  Навкруги  тиша
велика i чути лише, як кляпотить здалека млин.
   А як зовсiм стемнiло, Володько пiшов до хати, став у вiкнi  на  лавi  i
дивиться, вдивля?ться i анi на хвилинку не вiдiйде, та все вслуха?ться, та
нидi?, та нетерпеливиться. Йому вже хтозна-що вида?ться. А може, там ?м що
сталося, а може, нещастя яке. Вдивля?ться у темряву за вiкном i iнодi йому
ввижа?ться, що там щось ворушиться.
   - При?хали! - i запирав дух.
   - Нi! - вiддихав. Ще нi, то йому лиш показалося. I знов сто?ть, i  знов
чека?, i знов вслуха?ться. I час тягнеться безконечно.
   Аж то, по довшому часi, на дворi, зда?ться,  дiйсно  щось  заворушилося
чорне на бiлому. Володько знов нiмi?.
   - Тррр! - чу? враз батькiв голос.
   - Василю! При?хали! - верещить Володько, аж збудив  Хведота,  а  сам  з
лави, на ноги швидко чоботиська насунув i прожогом у дверi.
   - О! О! Самашедчий! - свариться Василь, що ма? недобрий настрiй.
   У дверях Володько напотика?ться на окутану, заснiжену, замерзлу  матiр.
У обох руках i пiд пахвами у не? повно клункiв.
   - Купили менi букваря? - з мiсця викрику? Володько.  А  очi  горять,  а
щоки палають, а в душi повно страху: а що, як не купили?
   - Дай менi чистий спокiй, дитино,- говорить повiльно  мати.-  Ось  руки
геть-чисто пограбiли, ще зашпори зайдуть, така та ?зда,  що  хорони  Боже,
ледве тими шкапами доповзли додому, цiлу дорогу хода сунулись...
   Василь одразу пiшов подивитися на "новi" конi, а Володько лиш викрику?:
   - А купили менi букваря? - i вже копа?ться тремтячими руками у  кошику,
де звичайно всiлякi дарунки. А що як не купили?
   - Купили! - враз викрику? на все горло. У  одному  завертку,  у  рудому
паперi, i книжечка, i дощечка, i зшиток, i олiвець, i навiть грифель,  про
якого Володько й не згадував.
   О, Боже! Яка  радiсть!  Володько  хапа?  сво?  скарби,  зовсiм  забува?
подякувати, бiжить до столу, до лампи.
   - Але ж поволi, ще розiб'?ш,- говорить мати.
   - Не розiб'ю! Не бiйтесь!
   - Там он i медiвника привезла,- каже мати i грi? сво? закляклi пальцi.
   А, що там медiвник! На медiвник накинувся Хведот, а  Володько  вже  ось
огляда?  свого  олiвця,  обмацу?  свою  дощечку,  швидко  розгорта?  свого
довгожданого букваря. "Гарний!" - було його висновком. I "укладки"  гарнi,
i "цяцьки". I дощечка гарна. Чистi, бiлi рямцi i грифель чудовий,  золотим
папiрцем обгорнутий. А який олiвець. Пробу? ще раз язиком, хоча вiн ще  не
заструганий  -  простий?  Чорнильний?  Простий.  I  добре.   Йому   зовсiм
непотрiбний той чорнильний... (хоча вiн мрiяв якраз  про  чорнильного).  А
яка "кiтрадь" чудова i щось там  на  нiй  написано  i  якийсь  образок  на
окладинцi, пан якийсь кучерявий, з довгим носом. Пiзнiше вiн довiдався, що
то i був той самий "в?лiкiй рускiй поет Пушкiн"...
   - Там же нiчого не видно, дитино.
   - Видно, не бiйтесь! - не перебивайте, мовляв.  За  той  час  батько  й
Василь упорались iз кiньми, Василевi вони зовсiм не сподобались, настрiй у
нього зовсiм поганий.
   Увiйшли до хати.
   - А  як  не  можна  було  iнших  купити!  Що  ти  дума?ш?  За  тридцять
карбованцiв ста?ннi купиш? - говорить iз серцем батько. Йому й  самому  тi
конi "не по нутру".
   - То й не треба було нiяких. А цi вам поздихають i будете мати. На люди
стид показатись...
   - Не бiйся, не поздихають. А тамтi, як купив, були кращi? Побачиш,  якi
з них ще коники вийдуть.
   Вечеряли мовчки. Василь "дметься" далi. Батько також не в дусi.  Вiн  i
сам сумнiва?ться чи що з них вийде, щось вони надто вже сухоребрi, але  що
зробити. Матвiй майстер до коней, вiн хоч яку шкуру вбере в м'ясо.
   А Володько до того не втруча?ться. Щоб звiльнити стiл, вiн зiбрав  сво?
скарби на оберемок i полiз на пiч, ближче до лампи, що блима? на  коминку.
Вiн також ще не вечеряв, але ?сти йому нiяк не хочеться, а  мати  все  лиш
гонить та гонить.
   - Iди-но ?сти, смаркачу! Ще надивишся!
   Володько вдесяте перегорнув свого букваря i хоч не хоч,  а  мусить  усе
кидати та йти ?сти.
   По вечерi, хоч i пiзно вже, не пiшли спати одразу. Батько вийшов ще  до
коней, нiби ще раз переконатися, чи тi шкапи чогось  ще  вартi.  А  Василь
спересердя не хотiв навiть дивитись. Вiн полiз на пiч до Володька i  почав
одразу того байдуже вчити.
   - Яка це  буква?  -  сердито,  незучаснено  пита?  Василь.  Володько  у
клопотi, вiн зовсiм не зна?, яка це буква i чого той Василь сердиться.
   - Дурень ти! То Б.
   - То Б,погоджу?ться безперечно Володько.
   - А ця?
   - ?
   -То В. Володько повторя?.
   - А ця? - показу? знов на Б.
   - То Б,бездадуми каже Володько.
   -А ця?
   - Аа! То я вже давно знаю "Ааа!" - викрику? Володько,
   зрадiвши, що бодай одну зна?.
   I так почалася наука. Iншого разу Володько нiзащо не стерпiв  би  тако?
Василево? поведiнки, але тепер йому здавалось,  що  так  i  треба.  Василь
також чувся в правах учителя, хоча сердився вiн за конi. Тепер, думав вiн,
такими кiньми соромно буде мiж люди ви?хати.
   Василь показав ще Володьковi: ге, де, е. Володько миттю все  затямив  i
хотiв ще далi. Вiн хотiв ще трохи пописати на  дощинi,  але  мама  гукають
спати. От лихо! Ну, нiчого! Завтра досвiта встану, дума? вiн, то  зараз  i
почну писати. Добре, що не треба гнати на пашу худобу.
   Але вiн так розхвильований, так пiднесений, що  не  може  заснути.  Вiн
лежить, плющить очi, а в них стрибають А, Б, В, Г. На кожну  лiтеру  шука?
вiн порiвняння. То як крокiвка з низькою бантою. То гачок... На  деякi  не
мiг видумати порiвняння,  але  щось  вони  все-таки  йому  нагадували.  В,
наприклад, чомусь нагадувало  йому  Мотрю  Нестериху.  А  вiн  ??  знав  з
Дерманя.
   Зима розпочалася. Довга, смутна зимиська на хуторi. Нi тобi  людей,  нi
вийти з хати. Снiгу наринуло, луг  засипало,  тiльки  на  льоду  в  деяких
мiсцях вiтер снiг позмiтав i там можна ховзатись. Володько мусить сидiти в
хатi i ?диною його розвагою ? буквар.
   Батько перемолотив усе жито, поробив кулi, а снiпки  десь  на  провеснi
поробить. Тепер вiн пiшов до села i там з ?лисе?м "заняли собi кар'?р".[6]
З торiшнього, був тут же поруч, вибрали  ввесь  камiнь,  а  лiзти  глибоко
небезпечно.
   Праця то неабияка. Справжня праця, не робота. Робота то щось там  собi,
як - орати, сiяти... А це праця. Як попогупа?ш цiлий день вiд свiтання  до
смеркання пiвпудовим ломом, або великим трембом-молотом, то не бiйсь...  I
циганськi дiти будуть тобi не милi...
   По-перше, зверху треба зняти метрiв пiвтора землi. А вона замерзла,  як
камiнь. Опiсля молотами пробити верству каменю  i  ломами  ??  виважувати.
Коли добре земля промерзне, то каменярi не здiймають ?? весь час, а  йдуть
"у глиб". Себто роблять глибокi печери,  залазять  туди,  роздягаються  до
сорочки i видобувають камiнь. Це, щоправда, досить  небезпечно,  бо  часто
трапляються обвали i тодi може прийти до нещастя. Не один  дядько  знайшов
собi вiчний спокiй на днi вирито? власними руками кам'яно? могили, але  це
нiкого анi вiдстрашу?, анi не зупиня? в працi.  Передовсiм  заробiток.  За
цiлий день копiйок  вiсiмдесят  на  сво?х  харчах  заробляли...  А  каменю
потребували багато. Навколо всi села кинулися ставити  кам'янi  будiвлi  -
клунi, хлiви, льохи... Цiла велика  пiдгора  зрита  отими  "кар'?рами",  а
величезнi багатосаженнi стоси камiння стояли скрiзь, чекаючи покупцiв.
   Матвi?вi ще та невигода, що треба дуже далеко ходити. Верстов десять, а
то й бiльше в обидва кiнцi буде. Уста?ш - ледве на свiт благословиться,  а
верта?ш пiзно смерком.
   А скiльки подереш одягiв, постолiв... Чобiт до камiння не настачив  би.
Як на вогнi, усе горить, бо камiнь же, вiдомо, який.
   Розумi?ться, що в такi днi до батька не пiдходь. Вiн злий, як  голодний
вовк. Прийде, худобу огляне,  наверещить,  як  тiльки  щось  не  по  сво?й
вподобi зауважить, попо?сть i спить тяжким сном, мов отой камiнь, який вiн
лама?. Уночi хропе на цiлу хату. i так день за днем, день  за  днем.  Дома
рiдко коли бува?, хiба в недiлю. Та й ?сти не дуже ?  що.  Годовану  льоху
продав. Цiлу Пилипiвку пiст. Хлiб iз цибулею та олi?м. Картоплю з  огiрком
та пiсний крупник. Цiлий тиждень не обiда? Матвiй гарячого.  Зав'яже  йому
Настя вузлик i тим обходиться. Правда, на харчi вiн не вибагливий. Що йому
"стара спартолить", те вiн i ?сть. Але стара не жалувала йому нiчого, хоча
нiколи не було мiж ними повно? згоди. "Гризуться" мало не щодня  i  то  за
всяку дрiбницю. Трапля?ться, що й до колотнечi доходить.  Тодi  на  хуторi
ста? дуже гармидерно. Кричать усi, властиво кричить тiльки Матвiй, а решта
плаче та ла?ться.
   Дiти нидiють вiд сиднi та поганих непоживних харчiв. "Завше те  саме  й
те саме",- скаржиться Володько.
   - А що я тобi? Марципанiв дам, чи що?  -  насварить  мати.  I  Володько
мовчить, бо ще й дiстане за "велику губу".
   Вiн  зблiд.  Чуприна  завжди   розчухрана.   Букварець   його   порядно
обтрiпався. Сова?ться цiлими днями з ним по полу та печi.  Але  зате  вмi?
вже багато. За всяку недотепнiсть дiста?ться йому вiд Василя. Назива? його
ослом, дурним, щипа? за вуха, смика? за чуприну, виробля? з ним усе те, що
робив у школi вчитель iз самим  Василем.  I  Володько  не  суперечить,  не
противиться, а терпить. Що ж... Учитель.
   Найтяжче йому давалися склади. Букви то дуже швидко затямив. А тi: ми-а
- ма, ми-а - мама -  нiяк  капоснi  не  хотiли  слухатись.  Ще  "мама"  то
сяк-так. Але вiзьмiм отаке:
   бе-у - бу-к - бук... Ве-а - ва, разом "буква", до цього ще треба додати
р i тодi нарештi вийде слово. Нелегке завдання.
   Але Володько мучився, терпеливо переносив Василевi кпини та прозивання,
i за короткий час вони досягли  значних  успiхiв.  Володько  вмi?  читати,
писати каракулi. Вiзьме дощечку, напише щось i до Хведота:
   - Що то я написав? - пита?,
   - А хiба я знаю?
   - Тут написано: Хведот  порося...  -  i  Володько  смi?ться,  а  Хведот
скаржиться матерi.
   - Маамо! Володько мене б'?...
   - Ах, ти. Ну, чекай,- нащ' ти  брешеш?  -  i  Володько  робить  грiзний
вигляд.
   Мати щось там на хатi пора?ться, товч мiша?, чи ми? картоплю:
   - Ну, ну там... Я вам дам... Не сидiть-но менi тихо,- сварить  вона  на
дiтвору.
   "Боже, коли б та вже весна швидше. Може б, отут не  гиркались",-  дума?
вона.
   Володько кида? Хведота i бiжить до  вiкна.  Вiкно  замерзло.  Квiтчастi
ласицi розмалювали шиби  i  через  них  нiчого  не  видно  надвiр.  Навiть
подвiйнi вiкна, i тi замерзають. Володько диха? на скло, видиху?  маленьку
плямочку чистого i витира? пальцем. Скло пiд пальцем пищить.
   - Володьку! - гука? мати.- Як вичавиш шибу, то я тобi пальцi пооббиваю.
   - А дайте менi чоботи, то не буду,- каже Володько.
   - Ну, ну, ну! Он як прийде батько, то вiн з тобою пожарту?...
   - Дайте, дайте, мамо,- просить вiн таким нещасливим голосом.
   - Що ти хоч? -  кричить  мати.-  Куди  ж,  ледащо,  полiзеш?  Там  тебе
хуртовина завi?. Я мушу он води  худобi  принести,  до  льоху  пiти,  дров
принести, у хлiвi пiдстелити,- почина? вичитувати мати. I  Володько  зна?,
що поки вона все те зробить, то й вечiр прийде. А йому так дуже хотiлося б
на годиночку надвiр, так дуже. Там мороз, але  добре  вкутавшись  у  мамин
жупан, насунувши батькову вовнянку та обмотавши  добре  хустою  шию,  хiба
змерзнеш? Зате вiн побачив би, якi вже високi замети, що робить лiс,  луг,
рiчка. Цiлими тижнями не бачить ?х.
   - А як все поробите, то дасте? - пробу?  вiн  вже  використати  останнi
можливостi.
   - Ну, тодi дам...
   I Володько далi нудиться, вигаду? всячину, пробу? що-не-будь з Хведотом
заграти, щось iз казки. Володько буде вовком,  а  Хведот  лисом.  Або  нi.
Хведот вовком, а вiн лисом. Вiн буде ?сти рибу,  а  Хведот  ма?  прийти  i
питати: "Що ти, кумонько,  ?си?"  А  вiн  вiдповiдатиме:  "Рибу".  А  тодi
Хведот: "То дай менi, кумонько, риби". Володько скаже: "Iди собi,  кумоню,
налови. Я ось наловила". "Де ти наловила?" - ма? питати Хведот. "А  там  в
ополонцi, на ставу",- навча? Володько.
   А все це роблять на полу. Це ма? бути замерзлий став.  В  одному  мiсцi
розсувають дошки так, щоб була ополонка.
   Одягнутий Хведот у штанцi з камiзелькою та прорiзом ззаду. Через прорiз
вилазить ворочком сорочка. Володько ще бiльше висмикне ?? i  це  ма?  бути
вовчий хвiст. Намуштрувавши так Хведота, вiн почина? його навчати далi, як
то ловити рибу:
   - Пiдеш на пiл, всадиш хвоста. Оце твiй хвiст,- i смикне його ззаду  за
сорочку.
   - Не тягни так! - скаржиться Хведот.
   - Отож всадиш хвоста в ту он щiлину i приказуй: ловись, рибко, велика i
мала! I так наловиш.
   Хведот  нарештi  зрозумiв,  i  гра  почина?ться.  Коли  Хведот  iде  до
ополонки, стромля? у не? хвiст та сидить i покрехку?,
   Володько миттю лiзе пiд пiл i бере за сорочку.
   - Вовись, вибко, вевика i мава,- шепеля?  Хведот.  А  Володько  почина?
знизу тягнути за ворочок. Хведот хутко це помiча? i почина?  пручатися  та
хоче встати. Але Володько тягне сорочку додолу  так,  що  Хведот  змушений
сiсти на полу i почина? кричати. Володько ж нашвидку пiдв'язу? до  сорочки
якесь полiно чи ожог i сам вилазить на пiл.
   - Тягни, тягни! Це ж рибка вчепилась,- гука?  на  Хведота.  Прив'язаний
Хведот не хоче вiрити, що то риба, i верещить на всю губу.  Гру  розв'язу?
мати, яка вбiга? з налигачем,  потягне  через  плечi  Володька,  визволить
Хведота, насварить на обох i йде знову геть... А  Володько,  виплакавшись,
почина?:
   - Ну, чекай! Бiльше з тобою не буду гратись. Там у  казцi,  як  вовковi
примерз хвiст, то вiн нiчого. А ти, дурний, ревеш...
   I рiзниця мiж казкою та дiйснiстю та, що в казцi,  коли  вовк  примерз,
прибiгають мужики й починають його бити, аж поки бiдолашному ие одiрветься
хвiст, а тут навпаки.
   Дiста?ться не вовковi, а лисовi.
   I так  минають  днi,  тижнi.  Кожний  день  приносить  новi  Володьковi
вигадки. Кожний  день  приходиться  дiставати  "прочухани".  Ростуть  дiти
одинокi, замкнутi в  чотирьох  стiнах  брудно?,  пiвтемно?  хати.  Ростуть
далеко вiд людей, нелюдянi,  соромливi.  Зате  не  знають  вони  нi  лайок
поганих, нi божби. Володько нiзащо не може  виговорити:  ?й-Богу.  Хай  би
йому не знаю що давав, не сказав би,
   Коли ж дiстане материнi чоботи, iде куди-небудь. До побережника в  лiс,
або до мельника. Бува? так, що прийде кудись, увесь змерзлий,  стане  коло
порога, а "День добрий" чи "Помай-Бi" соромиться сказати.
   Сто?ть так i мовчить. - Чого ж ти прийшов? - питають.
   Володько паленi? вiд сорому. Вiн i сам не зна?, чого  вiн  прийшов.  От
прийшов, та й уже. А з нього починають смiятися, його не  розумiють,  його
вважають за великого дурня. Це все добре Володько розумi?, але мовчить.
   - Чого ж ти прийшов? Що, тобi язика зацiпило, що мовчиш?
   - Так... - здобува?ться нарештi вiн. А коли хтось,  що  його  не  зна?,
запита?:
   - А чий ти? Вiн вiдповiда?:
   - Нiчий... - i всi регочуть.
   - А як ти звешся?
   - Нiяк.Знову регочуть.
   - Як же то так? Нiчий, нiяк? Що ж ти, з неба впав? I доведуть  його  до
того, що вiн мало не плаче. Тодi, нiчого не сказавши, швидше насува? шапку
i драла. За ним усi регочуть. Дуже не  любить,  коли  на  нього  звертають
увагу. Слуха? дядькiв у млинi так довго, поки його не зауважать; а  тiльки
зауважать, миттю втiка?. Це  найлегший  спосiб  позбутись  отих  осоружних
запитiв: "А що? А чий?"
   "I яке ?м дiло? Я ж ?х не питаю?" - дума? малий. Але чудово розумi?, як
виглядав  вiн  у  таких  випадках.  Вiн  розумi?,  стражда?   вiд   цього,
заздростить тим, що можуть говорити й поводитись скрiзь,  не  соромлячись.
Заздростить тим; що мають добрi, до мiри,  одяги,  маленькi,  сво?  власнi
чоботи. Заздростить тим, що можуть кожний день iти надвiр, робити там,  що
хочуть, бiгати, верещати, битися. Вiн усiм заздростить, але що то значить?
Вiн зна?, що для нього свiт маленький. Вiн ма? порваного  букварця,  якого
вивчив напам'ять. Ма? дощечку, образок, олiвець, жмут  пописаного  паперу,
кiлька невибагливих цяцьок, шматок простору в хатi, де скрiзь тiльки:  "Не
руш! Посидь! Не гарцюй! Не займай! Розiб'?ш! Порвеш!.." I  скрiзь,  що  не
вiзьме, куди не кинься, все заборонено, все не можна. А важне, чому?  Чому
йому все забороняють? Чому вiн мусить вiчно коптiти в  тiй  хатi?  Хоч  би
песика впустили коли, так нi. "Поганий. Блохи  розносить".  I  не  поганий
вiн, i не розносить блiх. Скiльки вже вiн у них, а Володько  не  бачив  нi
одно? блохи.



   НА РIЗДВО

   Тиждень перед Рiздвяними святками  залишив  батько  каменоломню  i  був
дома... Тут також завелося досить роботи. (Це вже робота).  Треба  було  з
Григорчуком закiнчити. Вiд коней залишилося йому бiльш, нiж сподiвався, бо
аж вiсiмдесят карбованцiв.
   До коней ма?, видно, Матвiй щастя.  Купленi  "шкапенята",  що  спочатку
ледве ноги волочили, почали дуже швидко поправлятися. Не ?ли  вони  вiвса,
бо все пiшло "на землю", зате ?ли добру сiчку, облиту  картопляною  юшкою.
До того мали досить конюшини, а це не  те,  що  тобi  яка-небудь  болотяна
смердяча отава.  До  всього,  каже  Матвiй,  худоба  любить,  щоб  за  нею
припильнувати, доглянути. В час накорми, в час напiй,  вичисти,  не  давай
яко?-небудь води, а завжди  джерельно?,  бо  худобинi  також  погана  вода
шкодить.
   Сво? мiркування Матвiй здiйсню? на практицi i може похвалитися  добрими
вислiдами. Його конi й худоба виглядали завжди добре, сито, чепурно.  Рано
та ввечерi переважно сам усе то оглядав, а  в  полуднi,  коли  не  було  й
Василя, мусiла то робити Настя. У хлiвi було  тепло  та  сухо,  в  жолобах
завжди щось iз корму, i тому не диво, що тi двi шкапи, якi ледве долiзли з
ярмарку, дуже швидко пiдняли вуха i почали вбиратися в стерво.  При  входi
Матвiя вони вiтали його сво?м "гi-гi-гi!", що тому дуже подобалося.
   Також дуже велике замилування до коней ма?  Василь.  Любить  до  них  i
зайти, i поплескати по стегнах, i почистити згреблом, i  нiколи  не  мина?
нагоди, щоб не похизуватися перед iншими  сво?м  знанням  цих  тварин,  ?х
породи, ?х вiку, ?х цiни. I як трапиться яку чужу коняку надибати,  завжди
?? обмаца?, потягне за рипицю,  "чи  тверда",  загляне  в  зуби,  "скiльки
рокiв", скаже скiльки за не? "можна дiстати"  i  особливо  добре  пам'ята?
мастi коней усiх знайомих i незнайомих ген навкруги у Дерманi, у Лебедях i
навiть iнших селах. Любив  надто  мастi  сiрi,  гнiдi  i  карi,  особливою
пошаною користались у нього лисi, бiлокопитi, i винятково не любив рябих.
   Рябих коней не може терпiти.
   Володько то вже на такому не розумi?ться. До коней, правда, вiн  ще  не
дорiс,  але  i  взагалi  вiн  мало  цiкавиться  господаркою.  Його  бiльше
цiкавлять книжки, та малюнки, та спiв, та музика, та школа, та  мiста,  та
кра? далекi, та всiлякi розповiдi про страшне, про незбагнуте та про Боже.
Про це лиш дума? i мрi?, забива? собi i iншим тим голову i не  да?  нiкому
спокою сво?ми вiчними запитами, на якi рiдко дiста? вiдповiдi.
   Поволi наближались до Рiздвяних свят. Приготування до них почалися  вже
тиждень перед ними. Цього року не виглядатимуть вони надто  пишно.  Льоху,
що годували, "земля з'?ла", а без "свiжини"  що  то  за  свята.  Анi  тобi
ковбас, анi печенi,  анi  сала.  Але  все-таки  -  звiдки-звiдки  i  якось
зiгналось. Мовляв, коли вже цiлий пiст на хлiбi та  водi,  то  хай  хоч  у
свято дещо по-людськи. Куплено риби, рису, цукру. Сушенi грушi,  сливи  та
яблука сво?. Господи  Боже  -  мало  не  два  карбованцi  готовими  грiшми
видалось, аж страх подумати  -  таке  нечуване  марнотратство.  Але  ж  на
Свят-Вечiр, як не кажи, а без дванадцяти страв  обiйтись  не  можна,  хоча
тепер тi "забобони" вже вiдходять i хоча Матвiй  усiма  силами  проти  тих
забобонiв. Що там казати, що видумувати, на?жся по-людськи, Богу помолися,
пiди, як можеш, до церкви, книгу добру, божественну прочитай i ма?ш свято.
   Але за забобонами горою Настя - як батьки, як дiди,  так  i  ми  будемо
робити, не ми тi закони писали, не нам  ?х  i  касувати,  а  не  добра  та
пташка, що свого гнiзда цура?ться. I  вона  пече,  i  варить,  i  смажить,
правда, дванадцять не два-надцять страв, а до половини завжди доходила.  I
фасольову юшку з олi?ю, i смажену та  запечену  в  тiстi  рибу,  i  душену
капусту на вареники, i кутю з узваром, i всiлякi там iншi  калачi,  книшi,
ковбаси, та рiзнi, рiзнi витребеньки, що ?х  i  не  перелiчиш.  Не  забуто
також i за пару пляшок, якби то хто надумав навинутися з Рiздвом Христовим
привiтати далеких хуторян. I хiба для тако? бiдно? родини треба ще  чогось
iншого? Що це пани якi, чи хтозна що.
   Сiна на покуть та дiдуха з жита - це вже Володькова турбота, i  викону?
вiн ?? дуже ретельно, дай Боже, щоб усi  сво?  справи  так  пильнували.  I
носив, i розволiкав скрiзь сiно, i смiтив, i вигляд мав при тому, нiби вiн
пiп який, що служить урочисту службу в церквi. Чекав же вiн того  свята  i
не мiг нiяк дочекатися, так йому вже той пiст  набрид,  цiла  та  проклята
цибуля, та картопля, та огiрки, а особливо та самота i та щоденна праця. А
тут ось свято, усього буде повно, i по?дуть до  церкви,  i  побачать  усiх
сво?х, а потiм напевно при?де дiд iз Запорiжжя, тiтка Зiнька  iз  Залужжя,
можливо, обидвi Катерини - залузька й клопiтська, дядько ?лисей, можливо й
дядько  Омелько...  Володьковi  копiйки,  гостинцi,  щось  почу?   нового,
похвалиться, як то вiн уже читати та писати вмi?, а там пiде з колядою  до
мельника та побережника, заколяду? копiйок з п'ять грошей, а там i до  них
колядники навинуться чого доброго зi звiздою та з дзвiнком церковним. I як
тут не радiти зi свята i як тут не метушитися?
   I от нарештi останнiй день - Свят-Вечiр, i от нарештi вечорi?. На дворi
все впорано, сiчки на цiлий тиждень нарiзано, дров  цiлу  стосу  наколено,
води повну дiжку наношено. У хатi усе також напечене та наварене,  i  такi
тут пахощi, що хоч би святим був, то i то не вдержишся, щоб не згрiшити  i
чогось смачного, як мама не бачать, заздалегiдь не покуштувати.
   I нарештi всi сходяться до хати, i нарештi всi  готовляться  сiдати  за
святу вечерю. Розумi?ться, що Володько скрiзь першим товчеться. Мати каже,
що де ного не посiй, то вродиться. Хведот i здалека йому не дорiвню?, хоча
i той не дарму?. А для Володька то все так чомусь робиться  повiльно,  всi
такi вайлуватi, нерухливi, i чому б, коли вже свято, та не сiдати  раз-два
за стiл, брати новi ложки i ?сти. i чого тут ще всiлякi  тi  проволоки.  А
тут ще ось засвiтили перед образами  лампадку  та  свiчки  i  всiм  кажуть
ставати навколiшки i молитися.
   Хоча все  це  Володьковi  досить  подоба?ться,  i  та  лампадка,  i  тi
свiчечки... у хатi напiв'ясно, i тепло, i гарно. Мати он  застелила  стола
таким  чистим  i  вишиваним  настiльником,  що   до   нього   аж   страшно
доторкнутися. А на столi пiд настiльником жито та всiляка пашня, а  зверху
з одного кiнця калач бiлий  з  плетiнкою,  а  з  другого  книш  круглий  з
кружечком зробленим квартою, з яко? п'ють воду.
   I от усi, не виключаючи i Хведота, моляться. Батько, звичайно, спереду,
з книжкою, молиться вiн довго, сорокате "Господи помилуй", та  iрмоси,  та
кондаки всiлякi, широко i  уважно  хреститься.  Зате  Василь,  а  особливо
Володько гонять, нiби на рекорд, нiби ?х хто жене  в  шию,  тому  ?м  духе
хутко не хвата? молитов, особливо у Володька, вони зовсiм  не  знають,  що
далi робити, а вставати нiяк не можна - грiх великий.  Володько  переказу?
тi самi молитви по кiлька разiв, швидко i часто хреститься,  розгляда?ться
по всiх, як тi моляться, слiдку? за батьком, коли то вiн нарештi скiнчить,
бо його думка вже давно десь там бiля риби та на покутi, бiля того сiна  й
дiдуха. А Хведот - той тiльки так для виду  тут  же  вертиться,  раз  ста?
навколiшки, раз зводиться на ноги, то потiм знов навколiшки,  i  при  тому
"мухи гонить", бо вiн тiльки й зна?, що "вомаця. Сина i Святого Духа"  та,
зда?ться, першу половину "Отченашу".
   Найщирiше й найспокiйнiше молиться мати. Вона сто?ть дещо збоку, щоб ?й
не заважали, поволi, виразно, шепотом переказу? всi,  якi  зна?,  молитви,
б'? глибокi, до само? землi, поклони, iнодi вдаря? правим кулаком у  груди
i переказу?:
   "Боже милостiв, будь менi грiшнiй", а Володько все диву?ться, що  "мама
моляться по-мужицьки", не по книжному, а по-сво?му, i  йому  зда?ться,  що
така молитва не може бути справжньою, бо справжньою ? лише та, що написана
у книзi, он як та, що ?? чита? батько. Але йому хочеться вже  вставати,  i
вiн довго про це не дума?.
   I кiнча?ться молитва лиш тодi, коли батько, вiдступивши пару крокiв вiд
столу, сам б'? три поклони зi словами: "Господи Боже, i  нам  даруй  життя
вiчне!" I не встигне батько ще звестися на ноги, як  Володько,  а  за  ним
Хведот, уже женуться i вже вмощуються за столом на  найпочеснiшому  мiсцi,
очiкуючи на юшку та вареники i тримаючи в руках новi дерев'янi  ложки,  i,
розумi?ться, й тут ще не без перешкод. ?х  ще  вiдтiль  вигонять,  мовляв,
вони тут не найповажливiшi парсуни i що не гаразд дiтиськам скрiзь першими
сунутись, але то вже не така бiда. Вони навiть за таке не ображаються. Ось
i батько вже поволi на сво? мiсце сiда?, за ним Василь, мати ставить першi
страви, Володько i Хведот можуть нарештi вмоститися  натривало,  при  чому
Володько все намага?ться сидiти бiля самого сiна на покутi; тут йому  дуже
при?мно, уявля? себе у якомусь iншому, небуденному свiтi, десь ближче  вiд
того маленького Христа, що цi?? ночi у яслах народився.
   А ?сти доводиться поволi i  уважно,  бо  при  столi  батько,  i  це  те
найгiрше для Володька, а особливо для Хведота.  Цей  просто  знов  i  знов
пережива? свою вiчну трагедiю, бо немилосердно все  розлива?.  Його  ложка
нiяк не хоче його слухатись, i чим бiльше вiн снажиться не розливати,  тим
бiльше розлива?, аж поки батько змушений узяти його на колiна i  годувати.
Але як же пiсля того людина себе почува?? Настрiй Хведотiв зовсiм пада?, i
коли б не таке свято,  вiн  би  напевно  розревiвся,  лише  тепер  вiн  не
наважу?ться цього  зробити.  Така  лагiдна  тиша,  так  гарно  горять  над
головами свiчi, такi всi спокiйнi i  щасливi,  i  це  трива?,  нiби  добра
лагiдна, весняна погода, коли лiтають метелики i спiвають птахи.
   - Ну, я ж i на?вся! - крекче Володько, коли  скiнчилась  вечеря  i  вiн
мусить покинути сво? мiсце на покутi.
   - То проси Бога, щоб розсiвся,- дода? Василь.
   - Я такоз на?вся,- пода? голос Хведот.
   - То молiться Богу i спати. Завтра на всеношну,- каже мати.
   Я, мамо, так налопався, що ось-ось лусну,- хвалиться далi Володько.
   - I я такоз навопався,- не вiдста? Хведот.
   - Не базiкайте менi тутенька, а молiтесь Богу! - каже швидко  мати,  що
швидко збира? зi столу, в яко? ще повнi руки роботи i  якiй  дещо  неохоче
помага? Василь.
   Знов  молитись.  Нi.  Анi  Володько,  анi  Хведот  не   мають   нiякого
молитовного настрою, ?м хочеться  погзитися,  погарцювати,  щось  заграти,
побiгати, як вовки в казцi, попiд лавами, що в ?х уявi  перетворюються  на
лiс. Володьковi дуже хотiлося б  вийти  на  двiр,  там  так  бiло,  чисто,
спокiйно, так якось винятково по-iншому свiтить мiсяць, i коли б  вiн  мав
сво? чоботи, вiн напевно вийшов би, щоб вiдвiдати свiй  луг,  свою  рiчку,
свiй млин... До лiсу? Нi. До лiсу  вiн  в  цей  час  не  наважився  б.  То
все-таки не той лiс пiд лавами, а  справжнiй,  i  хтозна  якi  там  можуть
страхи сидiти.
   Але  ось  батько  затяга?  церковнi   iрмоси.   "Христос   рожда?ться",
"Рождество тво?, Христе Боже наш". Вiн ?х усi зна? i все напам'ять. Василь
йому дещо помага?. Потiм переходять на колядки. "Дивна  новина",  "Небо  i
земля", "Христос Спаситель в  полноч  родився".  Батько  сидить  у  чистiй
сорочцi i в "куцанi"  наопашки,  бiля  столу,  напроти  нього  на  стiльцi
Василь. Волосся Василя, хоч i наолiяне та причесане, але стирчить  на  всi
боки, як вiхоть пшенично? соломи.  Володько  i  Хведот  сидять  просто  на
долiвцi i, задерши голови, дивляться сливе до рота  батьковi,  намагаючись
вловити мотив. Володьковi це iнколи вда?ться i вiн пiдтяга?  сво?м,  надто
ще молодим, дискантом, але Хведот лише може  тут  хiба  роззявити  рота  i
дивуватися, як то у них усiх так гарно виходить.
   Надворi мороз, але сьогоднi вiн не ма?  доступу  до  цi??  родини.  Тут
сьогоднi i тепло, i затишно. Вiкна замальованi ласицями, мiсяць облива? ?х
сво?м сяйвом, i вони горять переливно i дивовижно, нiби те пальмове листя,
лите зi срiбла.
   Але настрiй Володькiв дещо зiпсувався, коли лягаючи, вiн  пригадав,  що
на завтра, на розговiння, не буде, як звичайно, свiжо?  ковбаси,  яку  вiн
так любить, а йому прийдеться вдовольнитися звичайною кашею  зi  шкварками
та капустою без м'яса. Бувало, лиш  на  свiт  благословилося,  а  вiн  вже
вставав i домагався: "Мамо! Ковбаси!" Ковбаса на Рiздво  те  саме,  що  на
Великдень паска. Вона каже, що довгий,  чотиритижневий  скiнчився  пiст  i
почина?ться свято. Але цього року все то вiдпада? - пiст трива? далi...
   Тому ранком Володько не квапиться вставати.  Вiн  лежить  пiд  кожухом,
йому не спиться, хоча надворi ще темно, вiн самий тiльки  з  Хведотом,  бо
тато, мама й Василь ще опiвночi по?хали на всеношну, в хатi холодно, бо за
нiч видуло все  тепло,  але  пiд  кожухом  тепло,  i  вiн  може  полежати,
помрiяти, помiркувати. Багато рiзних думок приходить i  вiдходить  в  його
головi. Ма? ось вiн i букваря, i грифеля, i дошку... I зна? багато букв...
Але що ж коли вiн усе такий малий i його нiкуди не пускають, i мусить  вiн
завжди сидiти тiльки дома. I чобiт йому навiть не куплять.  Он  мельниковi
хлопцi, скiльки ?х ?, а всi мають чоботи i можуть собi ходити куди  хочуть
- i на став, i до монастирського млина, i до лiса, i до церкви в недiлю. I
не мусять просити мами, щоб дала ?м  сво?  чоботи...  Так.  Не  дуже  воно
весело так жити, i як вiн виросте, вiн усе то зробить iнакше.  Вiн  купить
собi добрi чоботи i по?де далеко, далеко. За море десь  i  ще  далi...  До
мiст i не таких, як Мизоч, а як Острiг i ще  бiльших.  У  мiстах  пани,  i
живуть вони бач як гарно, як чисто одягнутi, яке все смачне ?дять - булки,
та цукорки, та всяку всячину. А скiльки у них книг усяких, а картин,  а...
всього. Нi. Мужиком бути нiяк не  варто.  Володько  не  хоче  бiльше  бути
мужиком, хай собi хто що хоч дума?.
   I хтозна, як довго б вiн мiркував про свою  долю,  наколи  б  не  почав
рухатись Хведот, а  пiсля  i  з  церкви  повернулись,  почали  обiдати  та
оповiдати про всячину. Дуже гарно спiвав у церквi хор з новим  диригентом.
Багато прийшло "москалiв" на "побивку". Махобе?в Iван у драгунах  служить,
Солове?в Хведiр у гвардi? у Петербурзi. Той iнший у матросах, той ще  десь
там. Хтось помер, у когось народилась дитина, до чи??сь  дiвки  ходани  на
М'ясницi збираються. Безлiч тих новин i ? про що говорити.
   Одначе перший день свята мина? досить  сумно.  Всi  дома.  Iти  нiкуди.
Сусiди далеко. Пiшов було батько на пару годин  до  мельника,  випив  пару
чарок, з'?в "бухт", i  це  все.  Мати  з  дiтьми  нудилась  дома,  та,  як
звичайно, по господарцi поралась. Василь начепив сво? дерев'янi ковзани  i
погнався десь туди на лiд. А найбiльше нудився Володько з тим Хведотом. Тi
цiлий день у хатi. I бiгали попiд лавами на чотирьох, геть-чисто штани  на
колiнах попрочовгували, i на полу гарцювали, i цебрик води розлили, за  що
Володько негайно дiстав прочухана, пiсля Володько щось цiкавого знайшов  у
Василевих паперах i почав уважно читати, але нiчого не мiг зрозумiти. Мова
була така дивна i друк такий дрiбний, що поки  розбере  слово,  то  зовсiм
забуде, що там було спочатку...
   Зате другий день видався на славу. Було дуже весело. Уже зрання на двiр
в'?хали обшивнi i Василь ще здалека по буланих конях пiзнав, що  то  ?дуть
залужнi - дядько Корнiй з тiткою Зiнькою  i  зi  сво?ю  дочкою  Катериною.
Володько на цю вiсть застрибав i забiгав по всiх лавах,  нiби  вивiрка  по
галузках дерева, коли ?? сполохають. I стрибав вiн не дурно. Вiд дядька  з
мiсця дiстав цiлу мiдяну, велику, мов долоня,  десятку.  Правда,  сказали,
купити цукеркiв i подiлитися з Хведотом. Вiд тiтки повну пригорщу  горiхiв
волоських i кiлька грудочок цукру. Вiд Катерини також горiхiв i два великi
червонi яблука. Розумi?ться, що так само дiстали i Василь, i  Хведот,  але
перший уже великий, а другий малий. Тим то не робить стiльки  радостi,  як
Володьковi.
   Незабаром до двору в'?хали ще однi залужнi -  дiдуньо  Улiян  з  тiткою
Марi?ю. Знов горiхи, знов копiйки... Але найважнiше, що  дiстав  Володько?
Чобiтки! Вiд дiдуня.  Справжнi,  малi,  шитi  зi  старо?  халяви,  чоботи.
Радiсть неописана, щастя незмiрне. Несподiванка для Володька величезна.
   Мати була ото "у сво?х" та вiзьми i поскаржись: сидять, нидiють,  нi  в
що взути, щоб бодай провiтрилось. А дiд, нiчого не кажучи, i на... Знайшов
десь там на горищi "ще зовсiм, добру"  стару  халяву,  сам  зна?  шевство,
викро?в передочки, халявки i сточив чоботята.
   - Отой шмаркач! - радi? мати чи не бiльше вiд  Володька.-  Iди  поцiлуй
хоч дiдуня в руку...
   - Ось тiльки чоботи взую! - викрику? Володько. Вiн з  мiсця  взявся  до
чобiт i в одну мить вони були вже у нього на ногах. Добрi! Дуже  добрi!  I
нiде не тиснуть, i такi гарнi! Нi. Таких гарних чобiт вiн ще, мабуть, i не
бачив. Поцiлував гарно дiдуня в руку, дiдуньо сказали: "Носи на  здоров'я"
- i проходжу?ться гордо, що до нього тепер не пiдходь. Хведотовi аж сльози
стоять вiд заздрощiв, йому також треба було б, але той ще мусить почекати.
   - А вони витяжки,- хвалиться Володько  i  всi  смiються  з  Володьково?
помилки. Володько зна?, що найкращi чоботи "витяжки", але його якраз  були
далеко не витяжки, а пришитки. Але це не така велика бiда.
   Почався  "снiданок",  хоча  пора  обiдня,  забряжчали   чарки,   голоси
зiсилились, чоловiки обговорюють полiтику, тiтка Зiнька  пошепки,  щоб  не
чула Катерина, оповiда? Настi, що  не  можна  вiд  "ходанiв"  до  Катерини
вiдбитися, а "воно ж iще дитина". Тiтка Зiнька i Настя сестри, але  кажуть
собi "ви", бо ж вони куми. Катерина Настина хрещениця. Зiнька оповiда?, що
тих хлопцiв тьма-тьменна - а де вона? А що  вона?  А  приносять  гостинцi,
могоричi...
   Катерина ж дiйсно на  диво  хороша  видалась.  Як  панночка.  "Тендитне
таке", як казала Зiнька, а струнка, а росла, "як тополя", а  личко  завжди
свiже, рожеве, а коси яснi та кучерявi, а очi синi,  як  небо.  Володьковi
вона завжди нагадувала тих херувимiв з шiстьма крилами, що  в  дерманськiй
приходськiй церквi на хорах намальованi...
   I любить Володько ту свою Катерину, що Господи. Ось вiн пiдсумову? сво?
гостинцi - i копiйки, i горiхи, i яблука, i  цукорки  вiд  тiтки  Марi?  з
папiрцями, що на них оленi намальованi i червоними буквами написано:  "Чем
табак курить, лучше конфект купить", що Володько сам вголос чита?, щоб усi
почули. Але тi там за сво?ю полiтикою  нiчого  не  чують,  i  тiльки  одна
Катерина, що так само, як  i  вiн  нею,  найбiльше  цiкавиться  Володьком,
одразу почула, як ?? пестун чита?, схопила його i посадила собi на колiна.
Який сором! Сидiти на колiнах! Володько такого не очiкував, i хоч  як  вiн
любить Катерину, але швидко замолов ногами в чоботях, щоб вирватись  з  ??
рук.
   - Та посидь же, Володьку, та почитай менi щось. Слухайте! -  звернулась
вона до всiх.Володько наш уже незабаром апостола в церквi читатиме!
   - Та невже? Ооо! - дивуються всi.
   - О, так,каже Матвiй.- Вiн дуже малий понятливий! Батькова похвала нiби
жаром його посипала. Такого вiн ще направду нiколи не чув. Нiколи не  знав
вiн, що про нього батько дума?. I вiн загорiвся, почервонiв геть з  вухами
i почав ще дужче рватися з рук Катерини, нiби пiймане дике звiря.
   А Катерина не пуска?, горне його до себе, вицiлову?.
   - Я, мамо,зверта?ться вона до Настi,-  заберу  його  з  собою.  Я  хочу
такого братчика мати. Вiн буде менi книжки читати.
   Але Володько не слуха? бiльше, вже вирвався i, як було, пошумiв геть на
пiч разом зi сво?ми чобiтьми.
   - Як пiдросте - на школи подам,- вирвалось  у  батька.  i  Володько  це
також учув, i це кажуть тато, самi тато, i отак перед усiма. О, Боже!  Вiн
цього не пережи?! Який особливий день сьогоднi,  вiн  зовсiм  не  зна?  як
поводитися, що робити - i радiсно,  i  соромно,  i  разом  так  десь,  там
всерединi, при?мно, що нiякими словами такого не вискажеш.
   Увечерi друга радiсть: прийшли колядники i то зо  звiздою.  Володько,Як
тiльки почув за вiкном дзвiнок, в одну мить був у вiкнi  на  лавi.  Хведот
негайно також поспiшив за ним.
   - Будьте здоровi з Рiздвом Христовим, а чи дозволите  заколядувати?!  -
чути з-за вiкна глухий, хриплий голос.
   - Спасибi, спасибi! А просимо, просимо! - вiдповiдають  майже  хором  з
хати.
   Колядники  колядують,  голоси  ?х  хрипкi,  вони  вже  обiйшли   чимало
простору, треба дякувати ?м, що вони i за такий далекий,  закинутий  хутiр
не забули, тому  ?х  кличуть  до  хати,  частують  чаркою  горiлки,  дають
закуску, книша, десять копiйок грошей i вiдправляють...
   День минув якнайкраще. Усi вдоволенi. Гостi роз'?халися геть за смерку,
а Катерина мусiла залишитись ночувати, хоча ?й дуже не хотiлося, бо там же
?? "ухажори", ?? залицяльники, ?? приятельки, але  Настя  настояла,  i  як
його не послухати  хрещено?  матерi.  Володько  також  був  дуже  з  цього
вдоволений.
   Третього дня батьки iдуть доДерманя "в  гостi",  Катерина  ?де  додому,
Володька беруть також iз собою. Василь мало не  плакав,  так  не  хотiлося
йому лишатися самому з Хведотом, але батько  проговорив:  "Ти-но  менi  не
коверзуй, бо як вiзьму запругу..." -  i  цього  було  досить,  щоб  Василь
замовк.
   Але i Володько не мав велико? радостi з  цi??  по?здки,  хоча  були  на
Запорiжжi у дядька ?лисея, де Володько найбiльше любить бувати. Але  тепер
узимi  зовсiм  не  те  саме,  що  влiтку.  Улiтку,  як  побiг  зрання   з.
хлопчиськами, то до самого  вечора  гаса?  десь  там  по  гаях,  що  й  не
зглянеться, коли той день пройде. Тепер же весь день сиди у хатi, довкруги
самi  дорослi,  хлопцi  десь  також  сидять  дома,  або  десь,  хтозна-де,
пропадають, Архип та Мефод вже ходять до школи, дуже виросли i ?м тепер не
до Володька.
   I так, досить марудно, минув день, а ввечерi, коли верталися  на  санях
додому, Володько так змерз у сво?х нових чобiтках, що мало  ноги  йому  не
поодмерзали. Але вiн мовчав  про  це,  боявся,  що  iншим  разом  його  не
вiзьмуть бiльше, бо ?хати все-таки дуже при?мно. Дорога рiвна,  в'?жджена,
небо ясне та зоряне, свiтить круглий, аж, зда?ться, прозорий мiсяць, мороз
пришквару? i полоззя саней поскрипу?, ?дуть тепер не тi?ю ж дорогою, що  й
улiтку, а навпростець, здовж лугу, а то i через луг, бiля  обох  млинiв  -
монастирського i чеського. Колеса млинiв зовсiм замерзли i  вкрилися  дуже
гарними, що блищать пiд  мiсяцем,  льодяними  френдлями.  Володьковi  дуже
кортить вiдломити шматок такого френдля i посмоктати його.
   Хутiр Матвi?в тихий, самiтнiй, снiгом з  усiх  бокiв  занесений,  сливе
непомiтний на бiлому здалека. Лише  пiд'?хавши  ближче,  ста?  видно  дво?
малих вiконечок, що в них блима? слабке водянисте  свiтло,  а  трохи  вище
видно стовп чорного диму, що зводиться сливе простопадно, просто з нiчого,
бо бiло? стрiхи на бiлому тлi  поля  майже  не  видно.  Це  Василь  топить
смоляними корчаками, а тому такий тяжкий i густий той дим.
   Решта свят - Новий Рiк, Щедрий Вечiр, Голодна кутя i Водохрещi минають,
як би не були. Ще раз були гостi.  Приходили  до  Матвiя  i  чужi  люди  -
погуторити, побалакати, порадитись. Матвiй дещо вiдпочив,  пiдняв  голову,
повеселiшав, не сердився стiльки. Колядували, щедрували, посипали,  бажали
собi i iншим щастя, здоровля, щоб пшениця родилась, щоб худiбка плодилась,
щоб дiточки росли i щоб багато  всiм  лiт  прожити  i  "дай  Боже  назарiк
дiждати".
   Але свято святом, воно приходить i воно вiдходить. Лишаються, як i були
тi самi, що i завжди, буднi. Праця, убогi харчi, клопоти, гризня. Зараз по
Рiздвi почалась метелиця, що тривала цiлий тиждень, а там  повiяло  теплим
полудневим вiтром i  настала  одлига.  Пiшов  дощ,  снiг  розм'як  i  став
пускати, весь луг зненацька, за одну нiч, залило водою. I не встигла  вода
зiйти, як знов морозом вдарило i все то геть, як око гляне, замерзло,  ген
аж до самих Лебедiв i далi. Лiд такий гладенький  та  прозорий,  нiби  вся
земля покрилася склом.
   I враз  на  лугу  появилося  безлiч  отих  самих  учнiв  з  дермансько?
семiнарi?, тьма-тьменна найшло ?х,  i  всi  на  ковзанах,  i  всi  бiжать,
летять, один за одним, один  за  одним,  а  поли  ?х  одягiв,  мов  крила,
розвiваються i мають на вiтрi. I все десь туди на Лебедi та на Лебедi...
   Мiж ними, мiж тими учнями, i Василь десь цiлими днями пропада?, намота?
на постоли (бо дали б йому тато чоботи) отi сво?, як вiн каже, "коньки", з
дерева тесанi, пiдкутi лише грубим дротом, i весь час  там  сховза?ться  а
мельниковими хлопцями. Володьковi страх хотiлося б  i  собi  там  бути,  i
чоботи вже ма?, але його туди нiяк не  пускають  мама  i  все  кажуть,  що
"скажу батьковi", бо чобiт нiяк не можна вишкор-бувать. I вiн аж плаче, аж
iз себе виходить, так просить,  а  коли  вже  вирветься,  то  бiжить,  мов
навiжений i такий щасливий, що, зда?ться, небо обняв би.
   На льоду дiйсно  при?мно!  Так  якось  просторо,  легко,  помiж  кущами
верболозу, такi якiсь закрути цiкавi, у льодi позамерзали бульки  повiтря,
якiсь трiсочки, трапляються навiть рибки. А як розженешся, як пустишся, як
полетиш, холодне повiтря тне в обличчя, вiтер рiже в очi  i  так  радiсно,
нiби ти птах вiльний з крилами i летиш куди тобi заманеться... Але то  так
недовго трива?, так рiдко трапля?ться.
   Iнше дiло Василь. Той тобi,  за  цей  останнiй  час,  зовсiм  вiд  дому
вiдбився, все вiн десь там на лугу  та  на  лугу,  а  оце  знов  почав  не
приходити додому, ночував десь там у дядька на Запорiжжi, або у  тiтки  на
Залужжi, там йому куди веселiше - юрба хлопчури, гренджоли, коньки, цiлими
днями санкуються, вiйну ведуть, навчився навiть курити. Хлопцi  у  батькiв
крадуть листя бакуну, деруть книжки на папiрки i курять. Навiть  i  Василь
якусь дуже  добру,  божественну,  куплену  ще  покiйним  дiдом  Антоном  в
Поча?вi, книгу пустив з димом.
   Забагато  цього  стало  Настi,  що  сама  все  мусить  дома  робити,  i
поскаржилась вона батьковi.
   - Дивись, он другий тиждень мина?, а його  нема  i  сорочки  навiть  не
змiняв, i хтозна, що вiн там вичворя?, i чи ходить вiн до тi?? школи...
   А Матвiй вiзьми та вибери  згодну  хвилину,  та  пiди  до  Дерманя,  та
приведи того "камлiя" додому, а ввечерi вiзьми та вiдлупи його так, що той
потiм цiлий тиждень не  мiг  на  свiй  задок  сiсти,  що  навiть  Володька
зворушило...
   Пiсля того Василь щодня приходив додому i почав з книгою дiло мати,  бо
Матвiй зажадав, щоб той принiс вiд учителя  "свiд?тельство",  як  там  вiн
учиться. Виявилось, що Василь зовсiм науку занедбав i ледве-ледве десь там
у хвостi за iншими волiкся. Матвi?вi таке зовсiм  не  "по  нутру",  i  вiн
приказав, що як далi Василь буде так учитися - вiддасть  його  до  циганiв
або жидiв, на помийника.
   Володьковi нiяк не зрозумiло, чому Василь не хоче вчитися. Ах,  коли  б
це так вiн мiг ходити до школи... I тому Володько придивля?ться до Василя.
Щось у ньому дивне стирчить, у тому хлопцевi, i  Володьковi  чомусь  шкода
його. У ньому щось добре iз злим чергу?ться, по всьому видно, що вирiс вiн
без матiрньо? опiки, бо його мати померла, коли вiн всього-навсього  вiсiм
недiль мав. I так вiн вирiс самий, i нiхто  його  не  любив,  i  нiхто  не
ласкав, бо куди правду дiти, Володькова.мама не дуже то "?х",  отих  сво?х
пасинкiв, долюб-лювала i Володьковi це аж  нiяк  не  подобалось.  Володько
все-таки i любить того Василя - стяглий, високий,  ясно-русий,  обличчя  i
шия в ластовиннi - якраз такий, яким i сам Володько  хотiв  би  бути,  якi
йому дуже подобаються, бо нагаду? вiн тих казкових  Iванiв-Царевичiв,  про
яких не раз чув i читав.
   Але не подобалось Володьковi, що  Василь  чогось  завжди  невдоволений,
завжди сердитий. I все, що вiн робить, здавалось, робить отак, без  думки.
Що напливе, то й робить. I ще не подобалось, що той нiяк не хоче  вчитися.
А це Володьковi не подобалось найбiльше.



   ТАМ, ДЕ КАЗКА РОДИТЬСЯ

   По святах побiг для Володька час куди швидше. Все-таки - нема-нема,  та
й десь повi?ться, не сидiв уже завжди в хатi, то на лiд, то  до  млина,  а
останнiми часами почав просто цiлими днями зникати i коли його мати спита?
"де був?" - завжди та сама вiдповiдь: "У млинi". I дiйсно тягнув його  той
млин, як магнiт. Холод не холод, мороз не мороз, а вiн iде i чапить там  у
хатинi, що в  одному  кутi  млина  примiстилася,-  закуренiй,  засмiченiй,
повнiй лавиць з дощок, пенькiв для  садження  iз  залiзною,  круглою,  яку
звуть "барабанчик", грубкою посерединi. У хатинi денно i  нiчно  завжди  i
без перерви, стоя, садя i лижка, повно дядькiв-завiзникiв.  Диму  там  вiд
махорки i грубого газетного паперу завжди стiльки, що на ньому  можна,  як
кажуть, вiшати сокиру. Одне маленьке вiконечко, на  чотири  шиби,  вiдколи
появилось на цьому свiтi, не бачило ще нiяко? утiрки, а  тому  воно  стало
зовсiм  непрозорим,  сiрим,  подiбним  на  шмат  небiленого  полотна.  Анi
повiтря, анi свiтла воно не пропуска? i не для того  воно  було  зроблене.
Воно зроблене для того, щоб у хатинi  було  тепло...  Але  i  цього  свого
завдання воно не як слiд виконувало, бо й тепла тут не було. Надто  великi
мало  воно  шпари,  якими  чомусь  нiхто  не  цiкавився,  щоб  могло  воно
втримувати тепло.
   У хатинi повно  дядькiв.  Завжди  горить  барабанчик.  Грiються  завжди
снiданки.  Курять,  спльовують,  регочуть.  I  завжди   гуторять,   завжди
оповiдають... I завжди сторчить тут, десь  збоку,  десь  позаду  Володько.
Мороз не мороз, холод не холод. Дядьки в кожухах, у валянках,  Володько  у
сво?х чобiтках i старому матiрньому жакетi.
   Дядьки  оповiдають  -  Володько  слуха?.  Дядьки  регочуть  -  Володько
посмiха?ться. I якi були оповiдачi! Одноокий  Трохим  -  син  Iвана  Гуци,
старий Iван Середа, що був колись у бандi  злодi?в  вiдомого  Казмiрця  i,
ховаючись вiд самосуду села, пiдрiзав зi страху собi горло, тому i  звався
Зарiзаним.
   Дiд Кошiль - лисий,  бiлий,  з  довгою  бородою,  подiбний  до  святого
Миколая,- побережник Таксарових лiсiв; Олiйник - що бував "по  свiтах",  у
Ки?вi, в Одесi, десь там на шахтах вугiль копав, а пiсля у Ки?вi у  якихсь
там панiв "за дворника состояв". Ще донедавна бував  тут  старий  велетень
Ровiцький Хведь, що "собственою парсоною"  на  турецькiй  вiйнi  в  I877-8
роках побував i бив туркiв i навiть медаль "за храбрiсть" мав i носив ?? у
днi святочнi на широких  сво?х  грудях.  О,  цей  знав  того!  Кожне  сво?
повiдання починав так: "То ще коли я в  I877-8  году  на  турецькiй  вiйнi
був"... I пiшло, i пiшло.  Доходив  не  раз  до  такого,  що  й  сам  собi
переставав вiрити i все питав слухачiв:
   - А чи вiрите менi?
   Слухачам вiрилось тяжко, але все-таки вiрилось, коли вiн сам-один  цiлу
роту  туркiв  в  полон  брав,   або   коли   "сам   iмператор   Олександер
Олександрович" йому "собственоручно вручив оцю медалю  за  взятi?  знаменi
I25 пiшого полка турецького падишаха", яке "я сам вирвав з рук  турецького
знаменоносця, пробивши штихом собi путь через  колону  туркiв  з  двадцяти
п'яти чоловiк".
   Але Хведь Ровiцький не лише з турками мав дiло, не менше справ мав  вiн
iз "нечистою силою". А треба вам i те знати  що  "нечиста  сила"  в  якому
тiльки  виглядi,  мiж  людом  хрещеним,  на  землi  не  появля?ться.   От,
к'примiровi, було це саме перед  зимним  Микола?м,  саме  першi  хуртовини
закрутили, коли робив я у чеха Шалти на Борщiвцi. Трачку рiзали. А  людина
з Шалти - нiчого собi. Любив i випити, i  погуторити.  Рiжемо,  стал-бути,
цiлий день, а ввечерi додому. А менi, звiсно, до дому верстов шiсть  через
Придатки, - а холод, а метелиця. Шалта це зна?, прийде, бувало, i каже:  а
ходiм-но, пане Ровiцький, та погрi?мося.- Ну, ходiм, пане Шалто. I зайдем,
стал-бути, на "гулянку" до Веселого, що ото на  перехрестi  дорiг  сто?ть.
Ну, одразу по пивi, а пиво там звiсно - Гульченського бровару, зна?те?
   - Та чому б не знати.
   - Ну, i отож. Наперед по  пивi,  а  там  i  на  чарчину  перейдемо.  Я,
стал-бути, оповiдаю, а Шалта слуха та пiдлива, слуха та пiдлива, i не раз,
бувало, вип'?мо собi, що зветься, на здоров'ячко... Бо треба i те знати  -
пили з розумом, не то, щоб там наджорився та  й  хвантазi?  якi  -  борони
Боже... Вийдеш од Веселого, як то кажуть, навесело i  йдеться  тодi,  нiби
тебе несе крилами,  i  не  зоглядишся,  як  додому  прийдеш,  жiнку  iнодi
попоб'?ш...
   I тут Ровiцький на хвилину замовкне, подума?, похита? головою, болючого
бо мiсця торкнувся... Iз жiнкою молодою не йшло у нього гаразд.
   - Одного разу,- продовжу? вiн,- засидiвся я з Шалтою отак  мало  не  до
перших пiвнiв... Вийшов надвiр, а в полi мете! Свiту не видно. Iти, думаю,
чи не йти? Пiду! Було-не-було, при менi сокира, як що до чого, а хiба ж  я
на Балканах не стояв, Шипки не видав, турка у вiчi не бачив? Але,  зна?те,
як iдеш отак напiдпитку трохи, то завжди воно якась нечиста сила  до  тебе
пристане. То вiдьма якась, то отой западенний упир, що  ото  гонить  попiд
Хвищиком, то панич... I цього разу, стал-бути, панича зустрiв.  Як  тiльки
вийшов я у поле, став та й роздумую: i як це  його  до  Ровiцьких  хуторiв
попасти? Отак, думаю, навпрост - Андрущикiвськi займиська, отак знов улiво
- Шинкiвцi, а  отак  управо  -  мужицька  Борщiвка.  А  коли  зверну  отак
трошки-трошки влiво, так i попаду на Ровiцьке, i вибрьохаюсь на дорогу,  i
до свiта дома. Значить, вирiшив i пiшов. Iду я, стал-бути, йду, iду я  йду
- тьху, що за напасть лиха, думаю - все поле i поле i кiнця нема,  а  снiг
глибокий долинами, а мете, хоч сядь та й плач, а темнота, хоч в морду дай.
Уже i займиська десь мали бути, а тут поле  i  тiльки  поле.  I  що  б  ви
думали? - пита? Ровiцький, а дядьки здiймають голови, роблять великi  очi:
ма? бути щось страшне...
   - ...Дивлюсь, зна?те: черешенька!
   - Черешенька! - дивуються дядьки.- Де черешенька, а  де  Андрущикiвськi
займиська!
   - Ото ж бо й ?! Черешенька. А то ж, зна?те, найгiрше мiсце цiло?  нашо?
околицi. Чи одного там ночами поповодило,  а  чи  не  знайшли  там  нашого
Миколу  замерзлим,  а  позаторiк  не  завiяло  там  Корчака  Панаса,  зятя
церковного старости, що ?хав iз млина, разом з кiньми, саньми i  мукою,  а
чи не там саме не раз поповодило, доки до банти не довело,  Ляша,  що  ото
повiсився, коли, бувало, вертався вiд сво?? коханки з Верховеччини...
   Ну, думаю, стал-бути, плохо дело. Воно-то в I877-8 роках  на  турецькiй
вiйнi не раз i гiрше бувало, але  тодi  я  ще  -  го-го!  -  молодий  був,
здоровий, кров  ще  грала,  а  тепер  пройшов,  зна?те,  вiд  Веселого  до
черешеньки i вжедихавиця почала грати, ноги не слухають, кашель  душить  -
коклюш мав такий, що як зайдешся, на  ногах  не  втрима?шся.  А  тут  менi
зовсiм закрутило голову, i куди його, в який бiк - сам дiдько  лисий  хiба
зна?...
   I тiльки оглянувся... Господи! Свят-свят! А бiля  мене...  панич!  Тьху
ти, думаю. I де це ти тут узявся? I вiн спить, клятий - регоче,  одягнений
делiкатно, у храку, котьолок на головi. Куди ви, дядьку,  йдете  -  пита?,
стал-бути. Я глянув на нього, подивився. А тобi, кажу, що  до  того?  Iдеш
собi, чоловiче, куди, то йди, а iнших не займай. I вдаю, зна?те, нiбито  я
не розумiю, хто вiн такий. Та я, каже, також iду - пiдемо разом. А куди  ж
ти йдеш? - питаю. Отак, каже, до  села  -  заблукав  от.  А  чому  ви  оту
сокириську дричите, то ж ви i так ледве ноги тягнете.  Ааа,  думаю!  Знаю.
Нечиста сила, як вiдомо, сталi  бо?ться.  Нi,  кажу,  спасибi.  Якось  уже
донесу. I, значить, iдемо. Без дороги, без слiду, отак  куди  очi  бачать,
боремось iз вiтром... Панич мiй цигарку закурю?  i  менi  да?.  Нi,  кажу.
Дякую. Не вживаю. Курю люльку. Розпиту?, стал-бути, де був,  що  робив,  я
вiдповiдаю, чому б, думаю, i не поговорити. Але тут я  покметив  що  панич
мiй увесь час спиха? мене з дороги. Усе вправо та вправо, а менi,  зна?те,
скорше влiво треба. I пройшли ми, значить, отак з годину, зупинився я, щоб
вiдсапнути та оглянутись, коли дивлюся: а ми бiля черешеньки...
   - Бiля черешеньки! - викрикують здивовано дядьки.
   - Бiля черешеньки! Тьху! Свят-свят-свят! Е, кажу, паничу, не  буде  мiж
нами ладу, краще воно буде, коли ти пiдеш сво?ю дорогою, а я сво?ю, а  то,
?й-богу, перехрещу! От не грiх, що забожився.  А  вiн,  капосний,  став  i
регочеться. Геть, кажу, поки не розiзливсь, дума?ш, не знаю, хто ти такий?
Ну, каже, не сердься, дядьку, я вже бiльше не займатиму. Пiдемо -  проведу
вас додому. А не зведеш? ?й-богу, нi! А не брешеш? Нi, каже,  клятий.  Ну,
то ходiм, але як тiльки що - хрещу i все. I пiшли. Iдемо ми  йдемо,  iдемо
ми йдемо, з мене вже i пiт цюрком, i де б, ви думали,  ми  опинились?  Пiд
горою! Коло наших каменоломень. Якраз до мого кар'?ра дiйшли...
   Та куди ж ти мене, нечисть проклята, завiв? Аа... i тiльки  хотiв  руку
звести, щоб похрестити, а вiн, клятий, як трiсне мене по мармузi,  та  як,
зна?те, садоне, то я i незчувся, як на днi печери опинився. То  ще  щастя,
що ?? геть снiгом занесло, а то б розбився, як горщок. А так полетiв, як у
пух, комiть головою, i в головi, чую,  геть  усе  переверта?ться.  А  вiн,
чортяка, як не зарегоче, як не заплеще в долонi - ах моторошно  зробилось.
I зник!
   Лежу я, значить, увесь iз головою в снiгу, прислухаюся, а на Ровiцькому
хуторi пiвнi спiвають.
   А! Хвала Богу! Зняв я шапку i перехрестився, та поволi почав  рухатись,
думаю, треба якось iз того снiгу вилiзти, шукаю шапки, що десь  злетiла...
(Володько дума?: i як вiн ?? зняв,  коли  вона  злетiла?)  Знайшов  ??,  а
сокири так i не знайшов. Полетiла катзна-куди! Пропала.
   Отаке-то було! I не з одним Ровiцьким. Дядьки слухають,  i  кожний  ма?
вже щось сво? подiбне, i кожний рветься, щоб висказатись.
   - А зо мною, зна?те,- почина? другий,- трапилось одного разу таке...
   I пiшло, i пiшло. I  так  день,  i  нiч,  i  безконечно.  А  Ревiцького
так-таки i завела та нечиста сила, бо йдучи, одного разу, пiзно ввечерi  з
"трахтиру", що на "казьоннiй частi", опинився вiн якимсь чином "у  вiкнi",
що то на болотi пiд Михалковим лiшником. I так вiн звiдти  вже  не  вилiз.
Засмоктало. Розказують, що Михалкiв наймит Югеньо, напуваючи удосвiта бiля
криничини конi, чув, що у вiкнi  щось  нiби  стогнало,  але  його  то  так
настрашило, що вiн тiкав без  духу,  бо  хоч  це  i  був  досвiток,  однак
нечистий може i ранками по багнищах гуляти.
   I про дiда Юхима, Матвiйового тестя, оповiдали, i про  бабу  Улiту,  ту
саму, що i Володька повела, i про вiшальника Ляша,  як  то  вiн  у  сво?му
займиську, коли люди йдуть з вечiрнi,  з  мотузом  на  ши?  з'явля?ться  i
страшить. I як то тiтка Домаха чорного кота у сво?му хлiвi пiймала та лапу
йому вiдрубала, а на другий день баба Улiта, всi  бачили,  з  перев'язаною
рукою ходила. I як то дiд Якiв, одного разу, вертаючись iз шинку,  замiсть
додому попав на могилки i там його пiд каплицею бачили, як вiн якiсь квiти
збирав, а Вiвдя Захаркова клялась-божилась, що сама бачила, як той же Якiв
удосвiта вертався з могилок...
   Але ж то було взимi, думав Володько, i як  же  вiн  мiг  там  тi  квiти
збирати...  Одначе,  це  нiяк   не   зменшувало   вiрогiдностi   оповiдань
завiзникiв...
   А iншого разу один новий дядько, якого перед тим Володько ще не бачив у
цьому млинi, почав оповiдати про самий  Дермань,  про  старовину...  Казав
вiн, що земля наша древня i люд тут з давен i  давен  прожива?.  Ще  перед
татарами були тут селища, та городи, та замки, де нашi  князi  рядили,  та
воювались iз ворогами, з татарами, що на землю нашу нападали, люд хрещений
уярмлювали i вивозили в сво? землi в неволю вiчну...
   А наш оцей край Волинський пiзнiше пiд владу князя Острозького  попав,,
що його отой замок в Острозi до цього часу сто?ть, i,  кажуть,  князь  той
мудрий був, школи будував, монастирi заводив, книги друкував i, кажуть, то
вiн, ще чотириста лiт перед цим, отой наш Дерманський  монастир  поставив.
Буцiмто, кажуть, воював вiн з невiрними, набрав бранцiв у  полон  i  казав
ними гору пiд монастир на рiвному мiсцi насипати, що ото  i  по  сей  день
сто?ть. ? ставок там пiд монастирем викопали, i колодязь,  двадцять  п'ять
сяжнiв, глибокий поробили... I так постав тодi Дермань.
   А треба знати, що був тодi навкруги лiс непроходимий, та яруги глибокi,
та багнища великi, i розказують, буцiмто князь Острозький сам це мiсце пiд
монастир вибрав, раз нiби на полювання з отроками  вибрався,  довго  ?хали
верхи бездорiжжям i в отому мiсцi пiд монастирем, що ото звуть "бiля Яна",
де той пам'ятник мiж чотирма липами сто?ть, напав  на  князя  дикий  вепр.
?хав князь нiби дещо спереду вiд отрокiв i вiд утоми задрiмнув. I  саме  в
той мент вирвався з кущiв дик, кiнь сполохався, i було б кепсько, наколи б
князь не встиг схопитися за гiллю, що  звисала  над  стежкою.  I  так  вiн
урятувався i на згадку про це  князь  наказав  там  монастир  збудувати  i
назвати його Дрiмання. Бо князь нiби мав тодi сказати: "Ох, i  гiрке  було
те дрiмання". А з того пiзнiше постало Дермання, а ще пiзнiше Дермань.
   Але все то вiдiйшло i все забулося. Мало у нас писалося, мало читалося,
а все отак з уст в уста передавалося, а то, звiсно, воно не записане гине.
I лiси, i болота - вирубали,висушили, але земля наша древня, сива  давнина
лежить на ?? облику. I нашi селища, i городища, i замки, i монастир... Усе
то каже, що рiд великий заселяв цю землю, хоча тепер вiн  здрiбнiв,  за?ла
неволя, панщина, упокорення. Бо людина, що  раз  в  ярмо  голову  схилить,
тяжко назад до волi верта?ться. Були у нас i  Сангушки,  i  Вишневецькi  -
роди великi i древнi, але i тi полакомились на  чужi  охляпи  -  мерзенний
такий вам клан, що честi не зна?, а народ наш отако самотужки жив i  живе,
та всi, кому лиш заманеться, зобижають його. А хто винен?  Ми  самi!  Кров
наша  винна!  Душа  наша!  Не  датись  повиннiсть  наша,  гнати  вiд  себе
пасожерiв! А ми мало дба?мо  самi  за  себе,  не  вчимось,  не  цiкавимось
свiтом, не йдемо помежи люди,  ми  нiкого  не  зна?мо  i  нас  не  знають,
приходять  лиш  тi,  що  багатства  нашi  збирають,  лiси  рубають,  банки
закладають, дохторами стають, iнженерами робляться, книги про себе пишуть,
а ми нидi?м, лiземо в землю, бабра?мось в гною...
   Той чоловiк, видно, дуже сердитий, дума? Володько, дивлячись на  нього.
Нелегко все то зрозумiти, чого вiн, той чоловiк,  хоче.  Дядьки  слухають,
кивають головами...
   - Та воно... Як сказать? Куда тут вже мужиковi... Дiд Кошiль,  так  той
просто:
   - А! Байдуже! Науки, науки! Вчиться, вчиться людина, а дурнем помре!
   - Ха-ха-ха! - регочуть дядьки, ця мова ?м бiльше зрозумiла.
   А побережник Лiсовський, що править за дуже вченого,  сто?ть,  подригу?
колiнами i говорить високим голосом:
   - Ну,  воно  кон?шно...  ?слi,  так  сказать,  примiром,  одним  словом
подумати, то й подано колись у древностi лiсу було бiльше,  нiж  т?п?рiча.
Сколько хотiш! Iдi, рубай - усьо тво?!
   - Ну, да! Ну, да! Верно,  верно!  -  пiдтаку?  котрийсь  дядько  в  тон
Лiсовському.
   - Та кобто його не так нищили! - пищить дядько Грицько з Лебедiв.  -  А
то ж рубають! Грошi! Що жидовi. Йому аби бiльше тисячок збити...
   - А де ж ми самi? - пита? той самий чолов'яга, що про князя оповiдав.
   Лiсовський подригу? колiнами:
   - Та... Звiсно! Куда там нам! Сиволапим, ге!  На  це  наук  треба.  Сам
баняк не буде варити, як на огонь не даси...
   - Ха-ха-ха! - регочуть дядьки.
   - А чи не в?рно кажу? - пiдбадьорю?ться Лiсовський.
   - Звiсно -  вiрно!  Мужицька  голова,  що  тобi  макiтра.  Череп  ?,  а
всерединi порожн?. Вiтер свище...
   - О, не кажи! У макiтрi терти можна...
   - А! Можна! Макогоном. Зна?мо.
   А Володько слуха? i чу?, не все гаразд  второпа?,  але  все  влазить  в
нього, в його голову, в його душу i там виповню? його. Млин, хатина - його
школа, дядьки - учителi. Учителi щодня мiняються, учень лиша?ться  завжди.
Днi  йдуть,  проходять,  минають,  мiня?ться  життя,   росте,   множиться,
набира?ться сили, зводиться на ноги, простяга? руки. Як  жити?  Куди  йти?
Господи! Вiзьми мене за руку i веди, i покажи сокровеннi сво?  дiла,  тво?
та?мницi, розкрий менi сили паросткiв, що витикаються з нiчого  i  пнуться
догори, покриваючись  барвою,  наповняючись  соками,  насичуючись  запахом
сонця. Як радiсно бути тво?м слугою, кохати творiння тво?, брати вiд нього
малу частину сили i також жити.



   ПО ТАМТОЙ БIК ДОБРА

   Володька нема дома. Ось уже смерка?, а його нема. Мати сама з Хведотом,
Василь не вернувся з Дерманя, а батько ще не  прийшов  з  роботи.  Надворi
трiщить мороз лютий...
   А де ж той, у Бога, хлопчисько лазить - Господи, Господи, ще  десь  там
пiд лiд усунеться - заморока така, вiчно тремти  за  нього,  вiчно  бiйся,
вiчно журися...
   Мати виходить  кiлька  разiв  надвiр.  Небо  прозоре,  мiсяць  великий,
червонавий, верби iскряться пiд iне?м,  вiтрець  схiдний  стриже  долиною,
мiсцями горять зорi, що, зда?ться, дзвонять  сьогоднi.  I  нi  душi  живо?
довкруги.
   I де ж та дитина, людоньки мо?, то ж нiколи ще з ким такого не  бувало?
Мати йде до хати, треба того Хведота  положити  спати,  одягнутися  i  йти
шукати. Хто зна?, що там з ним сталося?
   I аж то дверi потихеньку вiдчинилися,  i  вiн  iде.  Не  йде,  а  лiзе,
сунеться, i, як пiзнiше оповiдала Настя, вiдчиняються, каже,  дверi  i  на
порозi  "воно".  Нещасне,  замерзле,  я  напустилася  на  нього,  а  воно,
людоньки, анi язиком не поверне. Де ж ти, погибелi лихо?, був? "У  млинi,"
- ледве виговорило. Я до нього, зриваю те дрантя, стягаю чоботи, а  звiдти
лiд сиплеться, снiгу повно, а ноженята, як крига. Господи! Я  перелякалася
та на пiч з ним, а там саме жито сушилося...
   Далi, звичайно, Настя пiднiма? свiй  брудний  хвартух  i  одним  кiнцем
витира? сво? вiчно червонi очi, а другим сяка? носа...
   - Чобiтята отi, зна?те,- продовжувала вона,- як не кажи, а  зi  старого
ременю, а воно ж хiба вмi? берегтися. Ми i не помiтили, що вони порвалися,
що до них снiг сипався, а мале боялось сказати, бо ж батько наш  забороня?
на лiд ходити; та й то правда - коли йому ще тi дитячi скорбуни латати...
   А другого ранку, коли Володько спустив ноги, щоб злiзти з печi, а  вони
йому, як патики, переламались i вiн полетiв у  запiчок.  Мати  в  крик,  в
лемент.
   - Володьку? Що з тобою? Дитино?
   А вiн лежить i анi звуку,  бо  що  ма?  казати,  чим  виправдати  себе.
Мовчить i тремтить, щоб не дiсталось бува, ось як тiльки прийде батько. Де
був? У млинi? Що там робив - молов? Працював? Що, казки слухав? Дасть йому
батько казки - чекай,чекай.
   Мамо, мамо! - говорили синi  Володьковi  очi,  що  пильно  дивились  на
матiр. Зрозумiйте хоч ви мене!
   I мати, зда?ться, розумi?, вона i лементу?, i скаржиться, i  ляка?,  що
скаже батьковi, але в тих ?? словах стiльки зрозумiння, що Володьковi ста?
легше.
   - Ах, ти, потицюху! Ах, ти, чудовиську! Ах, ти, замороко! Горе  ти  мо?
тяжке! I що з тобою сталося? Спробуй - може, ще встанеш.
   Володько намага?ться звестися, але дарма. Ноги мов  з  мотуззя,  i  вiн
навiть ?х не чу?. Хлопець лежить, мов викинутий лантух. Мати  постелила  в
запiчку якусь кожушинку, якесь рядно, якусь подущину, i вiн лiг.
   - Ох, справдився мiй лихий сон, ох, чу?те, справдився. А снилось  менi,
що я ото бiлими квiтами  обкладаю  ту  дитину  свою,-  дитинонько  ти  моя
болюча, i що я тепер з тобою робитиму?
   Хведот весь переляканий, вiн лише мовчить i зовсiм не розумi?, що з тим
його "Воводьком" сталося. I щоб йому було безпечнiше, вiн лiзе  матерi  на
колiна.
   А мати вичиту?:
   - I що я тепер з вами пiчну? Один лежить  у  гарячцi,  другий  улiз  на
колiна, надворi морозисько, батька нема?.  А  тепер  вiн  прийде  i  почне
жминдати: а навiщо пускала, а чому не потягнула через плечi,  щоб  у  хатi
сидiло? Тепер ось сиди i тiшся, умре пiд погибель лиху i тодi що... I що я
йому на то скажу - намучений, голодний, намерзлий, хiба вiн  зрозумi?,  що
дiти також не можуть вiчно в хатi сидiти?
   Весь день вичиту? мати, плаче, свариться, тошнi?. Вона i туди,  i  сюди
бiга?, та все до Володька i до Володька... Якiсь обклади, якiсь  примочки,
несе йому щось з'?сти. А Володько ?сти не може, кашель шарпа?  ним,  думки
плутаються, голова йде ходором. Вiн терпить мову матерi,  йому  нiчого  не
болить, лише йому дуже тяжко, що вiн спричинив стiльки клопоту в родинi. А
що буде, коли дiйсно прийде батько?
   I вiн "приволiкся" десь аж бiля пiвночi. Полатаний його "куцан" весь  у
бiлому поросi, нiби вiн також був у млинi, постоли розбилися i  тримаються
лишень  на  самих  волоках,  ноги  загорнутi  лише  в  суконнi  онучi,  що
зальоденiли зовсiм, нiби вони видовбанi з дерева.
   Прийшов,  i  як  помiтив,  що  Володько  весь  червоний,  лежить  i  не
руха?ться, промовив:
   - Аз ним он що? Знов наганяв чого?
   I бiльше не промовив нi слова, сiв бiля столу, мати подала йому вечерю,
сьогоднi, з приводу масницi, принесла шматок солоного  сиру  до  картоплi,
?ли мовчки. Мати пробу? поволi i обережно оповiдати,  як  то  воно  з  тим
Володьком трапилось. Батько все вислухав, а пiзнiше пiдiйшов до хворого  i
пита?:
   - А ?в вiн що?
   - Та де там! Анi скалинки не мав в устах,- вiдповiда? мати.
   - Я вже й сам не знаю... Бити вас? Лаяти? - i вийшов з хати.
   Володькова справа його поважно турбу?, треба б до лiкаря,  а  тут  його
хоч кричи, анi копiйки зайво?. Хай ще почека? кiлька днiв, а,  може,  само
пройде. Оглянув худобу, вернувся до хати, роззув постоли, помолився i  лiг
спати. Лампа згасла, але мати стояла  в  темнотi  бiля  хворого,  уста  ??
ворушилися, було чути ?? тихий шепiт.  Вона  молиться.  Боже!  Поможи  ?й,
захисти ту немiчну дитину.
   Другий день - недiльний, але батько - спина не спина, болi не  болi,  а
вста? з досвiтком. Надiва? не постоли, а чоботи,- одразу видно, що  не  до
каменю збива?ться. Вiн iде до церкви.
   А вернувшись, вийма? з-за пазухи п'ятикопiйкову французьку булку.
   - Ма?ш ти там, стара, ще яке молоко? - пита?.
   - Де вже там тепер молоко. Може, що вицяпну. Молозиво вже "у  не?",  не
молоко...
   - Щось йому приготуй, а я зайду до Юхима, може, щось порадить...
   Володько це чу?. Через бiль голови не може  пiдвестися,  але  йому  так
хотiлося б хоча глянути "на тата". "Добрi мо? тато", - дума? вiн.
   Зараз по обiдi Матвiй пiшов до дiда  Юхима.  Через  лiс,  через  поруб,
через поле. Скрiзь грубо снiгу,  нi  тобi  стежки,  нi  слiду,  борха?ться
навпростець по колiна цiлиною.
   По годинi вiн на мiсцi. Тихо  i  порожньо,  як  i  скрiзь  на  хуторах,
свiтить сонце, все довкруги  занесене  снiгом,  величезнi  снiговi  замети
нагадують застиглi хвилi збуреного срiбного поля. Високий частокiл з дощок
оточу? сад i забудiвлi. Добра, мурована, бiла, крита зеленою бляхою  хата,
велика на кам'яних стовпах клуня, мурованi хлiви. Коли Матвiй  увiйшов  до
фiртки,  бiля  комори  зашарпався  здоровенний,  гнiдо?  мастi  псюка,  що
прип'ятий ланцюгом на довгому  дротi  мiж  коморою  i  стайнею.  Побачивши
Матвiя, собака наробив галасу, нiби йому за те бозна-скiльки платять.
   На це вибiгла Юхимова вихованка, а найстарша Матвi?ва дочка, Катерина.
   - Ой, тато! -  викрикнула  дiвчина.-  Чи  ти,  Боску,  замовкнеш?  Ану,
замовчи! Заходьте, заходьте, тату. Як там у вас? Усi здоровi?
   - А,промовив лише Матвiй, обмiта? в сiнях снiг з  чобiт,  Юхим,  видно,
вже з хати почув голос Матвiя i вiдчинив з кухнi назустрiч дверi.
   - Ооо! Ооо! Кого бачу.  Оце  так-так!  Милого  гостя  ма?мо  -  заходь,
заходь.
   Старий дiйсно щиро радiв, сердечно потирав руки. Любив  Матвiя.  Завжди
охоче з ним зустрiчався i  не  раз  розмовляли  вони  про  речi  незвичнi.
Старий, куди правду дiти, любив часами вiдiрватися на хвилину вiд земного,
заглянути в божеське, потолкувати про те i про се, часто вичитане з  книг.
Матвiй, хоч не визначався такою вченiстю, одначе з при?мнiстю тримав з ним
ногу. Дiдура лiчить ось уже понад  сiмдесятку,  а  вигляда?  молодшим  вiд
Матвiя. Бороду пiдстрига?, вуса також, чуприна  дещо  вже  шпакувата,  але
колись, видно, була рудавою i тому не так помiтна сивина, i пiдбирав ??  у
гарну, опрятненьку стрiшку по-старосвiтськи. Дiдом навiть не випадало його
звати, а ще менше випало його звати чарiвником чи характерником. Зда?ться,
буде правдою, коли назвати його людиною книжною, вченою,  хоча  без  шкiл,
тi?ю, що сво?м справжнiм людським розумом потрапить iнодi досягнути значно
бiльшого, нiж iншi зi школами. Усе в нього, що в руки брав,  спорилось,  а
тому i пасiка росла, множилась i давала зиски, тому i дiм поставив  зовсiм
нерiвня iншим, i худiбка, i сад, i поле. Чарiвник! Розумi?ться,  чарiвник.
Бо ось вiн вичарував з нiчого сливе все те, що iншим нiяк не да?ться...
   Тому i Матвiй любив того чарiвника, саме такого  хотiв  бачити  i  саме
таким хотiв бути. Посвоячився, було, з  ним,  середущу  його  дочку  Лукiю
подружив, та Бог не дозволив. Дала йому дво? дiток, а сама пiшла,  невинна
i чиста, як голубиця, в життя  вiчне,  простудившись  при  праннi  бiлизни
зимою, будучи ще не здоровою пiсля народження Василя.
   Тяжко переживав Матвiй утрату тi?? сво?? дружини, переживав  по-сво?му,
сам з собою i в собi, без зайвого слова, але болюче i глибоко. I до  цього
дня не годен ?? забути, все i все пригаду?, а  iнколи  доходить  це  i  до
вiдома Настi, а та, звiсно, пережива?, ту вину на iнших, Богу-духа винних,
зверта?, тому ?й  нелегко  водити  дружбу  з  Юхимом,  нелегко  Василя  та
Катерину сво?ми вважати, нелегко бачити Матвi?ву скорботу, вiдчувати  його
тугу за тим, що не вернеться.
   Бо Настю хоча i любив, але не те вона, зовсiм не те, що  Лукiя,  а  дiд
Улiян не дiд Юхим, i все iнше тут iншою мiрою мiря?ться, словом такого  не
вискажеш, але чуття i розум знають усе i мовчазно розцiнюють.
   А дiд Юхим сприйняв сво? горе, смерть дочки, "по-Божому", вiрив, що  це
"кара", i шукав за собою вини. I не тiльки стратив вiн Лукiю. Старший його
син Клим, що його хотiв було "на  високi  школи  подати",  також  щось  не
видержав, щось у нього в головi вiд високих наук  чи  вiд  чогось  iншого,
поплуталось, i мусiв його до того дому, де лiкують нерви, вiддати. За  те,
казали мудрi люди, що старий з "нечистим" нюхався, за те i кара Божа,  але
хтозна чи за те. Клим був парубок толковий i вчився незле,  i  станом  був
гожий, високий, худорлявий, як i Василь, рудуватий, бiгали за ним дiвки, а
вiн, диви, до попiвни надто гордо?, дочки  о.  Клавдiя,  заходив,  i  так,
кажуть, зайшло з ним далеко, що аж до того жовтого дому дiйшло. Вiдмовила,
кажуть, мовляв, мужик, а  найпаче,  кажуть,  матушка,тобто  мати  попiвни,
пишна та горда, в окулярах, нiяк i чути не  хотiла,  щоб  дочка  ??  Галя,
красуня на всю округу, вийшла за мужика.
   Мало мав радостi  Юхим  зi  сво?х  дiтей,  але  не  падав  духом.  Жив,
трудився, шукав правди, тiшився, коли щось знаходив.
   - О, це ти до речi прийшов,- казав старий до Матвiя i радiсно при  тому
смiявся, мав Добру, лагiдну i веселу вдачу.- Катерино! Мерщiй та  батьковi
меду. Сiдай, сiдай, голубе, та розказуй... А  я  ото  сиджу  i  куняю  над
книжкою, придбав, бачиш, нову пасiчницьку науку,  а  та  каже,  що  вулики
Дадана вже застарiлi, що вони,  мовляв,  надто  бджолу  сковують,  а  вона
мусить свободу мати, бiльше, мовляв, природи  потребу?.  Спробую,  спробую
дати ?й свободу, ось тiльки доживу лiта. А у нас тут, бачиш, скука.  А  як
там у тебе?
   -  Ех,махнув  Матвiй  рукою,-  стара  бiда,  а  тут  до  не?   i   нова
чiпля?ться... - I оповiв усе чисто, дещо з того Юхим уже зна?, а дещо  ось
довiду?ться. I мiж тим останнiм довiду?ться про Володькову немiч.
   Останн? чiпнуло Юхима за живе. Що ж... Вiн пiде. Може, що й порадить...
I деяких трав захопить iз собою. Трави бувають дуже цiлющi, Юхим  це  дуже
добре зна?, на його полицi хтозна  вiдколи,  груба  в  шкiрянiм  в'язаннi,
книжка "Ц?л?бни? раст?нiя" лежить.
   I вони скоро пiшли, не дивлячись, що хилилось до вечора  i  що  надворi
зривалось на метелицю, i коли вони прийшли до  Матвi?вого  дому,  Володько
спав. Червоний, зi спраглими устами.
   - ?в вiн що? - запитав Матвiй.
   - Та лемензнув, як кiт, кришку булки з молоком,- вiдповiла  мати.  Юхим
огляда? хворого, маца? його чоло.
   - У вас тут,- каже,- холодно.  Ти  б  натопила,  Насте...  -  Спробував
живчик малого i каже:Ну... Менi зда?ться, що з хлопцем не  жарт.  Ось  тут
оце зiлля, завари, Насте, i хай п'?, але, по-мо?му,  мого  знання  тут  не
хватить. Тут треба лiкаря, Матвiю.
   Матвi?вi вiд цього уста скривились.
   - Менi,каже вiн,- треба було б узяти запруту та спитати "??",  чому  то
так ?. На лiд пускала хлопця!
   - Людоньки, людоньки,- залебедiла Настя.-Дiтиська досихають на печi.
   - То тепер нехай догнива? на постелi! - перебив ?? Матвiй.
   Настя в плач:
   - Коли б воно яку одежину путню мало, якесь взуття краще, то  до  цього
не дiйшло б...
   - Коли б, коли б! А ти не пускай! Холод! Я тобi це сто разiв казав!
   - Втихомирся, Матвiю! - вмiшався Юхим.- Криком справи не направиш.
   - Але ж, сто болiв в ?? ма', злiсть бере, кажеш,  говориш,  наказу?ш  i
нiби горохом об стiну. Казав: гляди не пускай ?х надвiр...
   - Але зна?ш, Матвiю, дiти не можуть i в хатi завжди сидiти. I ?м  свiже
повiтря потрiбне.
   - Так! Повiтря! А от де то тих  грошей  наберешся,  щоб  на  лiкаря  та
все...
   - Але ж. Боже мiй! Сваркою та плачами не поможемо,- каже Юхим.
   - Тошненько менi та  нудненько  менi,-  тошнi?  Настя.-  Снилось  менi,
людоньки, таке всяке... Сниться, що зо старим iдемо бiля млина греблею,  а
за нами i воно бiгло. I враз, як зiрветься хуга, як  пiднiметься  в  ставу
вода, i забрало нам нашого  малого...  А  вода  брудна,  брудна.  Господи,
Господи, що то буде...
   Матвiй дещо охолов: i йому прикрий  сон  приснився.  Приверзлося  йому,
мовляв, стоять вони, i тикнув пальцем на жiнку, над глибокою  криницею,  а
цей ось малий на ?х очах упав у криницю. I бачимо, каже, його i помогти не
можемо.
   - А, то верзеться  iнколи,-  каже  Юхим.-  А  ви  його  липовим  квiтом
напувайте з медом. Як не ма?те - Катерина принесе...
   Настя перебива?:
   - Чому не ма?мо - ма?мо. Спасибi за пораду. А  може,  його  маслосвятi?
справити та поча?вськими мощами обкурити?
   - Ну, то вже хiба опiсля, а тим  часом  не  везiть  його  нiкуди  i  не
обкурюйте. Йому тепла треба.
   Настя заметушилась, воно би й слiд прийняти гостя,  чимсь  почастувати,
але тут воно дiйсно нiчого нема. Настя сиру кусник солоного  поставила  та
кiлька шматкiв хлiба.
   - Вибачайте за таке прийняття... Такi ми тепер  господарi,  що  нiяково
признатись.
   - О, а менi ще чого треба? Що ви, що ви... Хiба я не  знаю  вас,  а  ви
мене. Менi ось треба квапитись додому, дивiться, яке надворi почина?...
   I Юхим дiйсно  хутко  вiдiйшов,  не  дивлячись,  що  Матвiй  затримував
посидiти. Ще раз оглянув малого, ще раз порадив лiкаря, ще  раз  розказав,
чим i як по?ти, i пiшов.
   У понедiлок, iдучи ледь свiтанок до каменю, Матвiй  мiркував  про  того
лiкаря. Воно то легко сказати - лiкар, але ось останнi копiйки, навiть  тi
заробленi бiля каменю, вiднiс Григорчуковi, а ще борги  сплачуй,  проценти
плати, податки плати, "штраховку" плати... До того i час вельми тяжкий  до
мiста з хворим  ?хати.  Хуга  зiрвалась  i  холод  великий.  Матвiй  рiша?
зачекати з лiкарем, а може, Бог поможе.
   Одначе, як вернувся ввечерi додому, на душi в нього  стало  вiдраднiше.
Володько мiг уже розмовляти, хвилинку навiть пiдвiвся, щоб посидiти i щось
трохи лемензнув. Не мiг тiльки звестися на ноги, йому ?х  вiдняло,  зовсiм
?х не вiдчував, лише порою щось у них вище колiн, на заднiх стегнах,  дуже
болiло, сiпало, пекло. Володько, коли був сам, янчав, мов покинутий цуцик,
коли ж хтось був у  хатi,  цiпив  зуби  i  мовчав.  Матвiй,  бачучи  таке,
повеселiшав i рiшив таки "почекати з лiкарем".
   Минали днi за днями.
   Володько лежав, ноги його попухли, не мiг ними порухнути.  I  коли  вже
надто крутило, хлопець лише постогнував, а мати одразу починала:
   - Дитино, дитино! Наробило ти менi бiдоньки - наробило. Ночi  мо?,  сон
мiй, спокiй мiй! А чи я тобi не казала, а чи я тобi не наказувала? Сиди  в
хатi - мороз великий,  батько  сердитий,  одежини  нема  путньо?.  Нi.  Не
послухав, i от лежиш, а в серцi мо?м камiнь гарячий, ох, треба  було  тебе
бити, ох, i треба було!
   Володько волiв сто разiв  бiльшi  терпiти  болi,  нiж  вислухувати  отi
вичитки. Корчився з болю, а ночами лив пекучi сльози, що  лилися  десь  iз
само? душi. Зна? вiн, що матерi не легко, що ма? вона повнi  руки  роботи,
повну голову мороки, а тут ще i це... I опоруй його, i на руках винось,  i
грiй, i пильнуй. Рiзнi думки тиснулись до голови малого, обдумував, як  то
все сталося, як то вiн дiйсно завжди на тому  льоду  та  в  млинi.  А  той
останнiй вечiр... Заслухався тi??  казки  i  не  запримiтив,  що  вечiр,що
нiч,що  холод.Вертався  назад  i  немiг  уже  перестрибнути  потiчка,   що
пересiка? стежку i впада?  до  рiчки.  Ноги  його  заклякли  i  не  хотiли
рухатись, i ледве, ледве обiйшов довкола глибоким снiгом, i мало, мало  не
загруз, а то бiда... Хто б його там знайшов - аж страшно подумати.  Замерз
би як стiй... I хлопець уже  уявляв  себе,  як  то  вiн  десь  там  лежить
завiяний снiгом i нiхто не зна?, де вiн  дiвся,  i  вiд  того  почав  далi
думати. Почав думати, а де б вiн тодi подiвся, коли б його дiйсно  завiяло
снiгом? Чи жив би далi? Чи знайшли б його, i понесли отуди  на  могилки  i
там закопали б у землю? А коли б закопали, то що вiн тодi робив би?
   I все лежить, i все дума?.  Дивиться  у  стелю,  бачить  там  вiзерунки
всiлякi, закопченi ребрястi, липовi дошки рiзнi  видива  творять,  а  уява
малю? з них картини, то якiсь кра?види далекi i привабливi, то знов  звiрi
дивнi i небувалi, то знов люди якiсь, що  йдуть  юрбою  i  поодинцi.  Мрiя
летить i несе з собою хлопця. Видавалась дорога  рiвна,  довга,  обсаджена
тополями, небо син?  i  глибоке,  червоне,  як  кров,  сонце,  що  сходить
далеко... А вiн живий, i здоровий, i  щасливий  бiжить  здоровими  ногами,
нiби птах, вiльний мiж небом i землею.
   На третьому тижнi Володькового лежання поробились у  нього  на  стегнах
великi нариви. Незабаром вони прорвались i почали текти.  Витiкало  багато
матерi?, у хатi недобрий запах, мати не встига?  мiняти  пiдстилок...  Вiд
довгого лежання в одному положеннi на спинi поробились  пролежнi.  Усе  то
пече, щемить, не да? нi вдень, нi вночi спокою. Хлопець блiдий, змарнiлий,
аж прозорий i все лежить iз заплющеними очима. На чолi  iнодi  з'являються
краплини холодного поту i тодi мати знов почина? плакати та ламати руки.
   Але найгiршими були ночi, тихi  ночi.  Все  довкруги  спить,  спочива?,
мовчить. Один тiльки Володько, мов хворий нерв, не вляга?ться в  загальний
спокiй. Вiн лежить з розплющеними очима i  вдивля?ться  в  темноту.  Iнодi
йому щось страшне ввижа?ться, зда?ться, що по хатi хтось тихо ходить,  там
то там заторкне щось i робить шерех. I тодi йому робиться  моторошно,  вiн
натяга? на голову якусь прикривку, пiтнi?, кров його б'?  хоровитим  бо?м,
нерви болюче напруженi. Iнодi вiн трохи засне, але  ненадовго.  Бува?,  що
йому щось недобре сниться, i тодi вiн у  снi  скрику?.  Тодi  вста?  мати,
перемiнить йому пiдстилку, запита? щось, перехрестить i ляга? знов.
   I так далi минають днi.
   Наближа?ться, нарештi, весна. Уже  в  березнi  помiтне  ??  наближення.
Дихне iнколи теплiшим, снiг, там то там, тiка? зi  свого  мiсця  i  оголю?
землю, сонце без страху, одверто залива?  малi  вiконечка  i  прорива?ться
двома стовпами досередини, синя лата неба нашвидко перемальову?ться  i  ??
iнодi видно з вiкна.
   Ах, яка та весна!  Яка  то  свiжа  радiсть!  Володько  чека?  ??  i  не
дочека?ться, хоча вiн усе лежить i не може нiяк устати.  Зате  Хведот  без
перерви сторчить у тих вiкнах i все викрику?:
   - Дивись, дивись, Воводьку! Говуби! Говуби! Або знов:
   - О! Воводьку! Песик побiг! Або:
   - Воводьку! Дивись! Узе нема снiгу!
   Володько тiльки слуха? i тiльки заздрить. Ну, чому  всi  ходять  i  всi
бачать, а тiльки вiн лежить отут i нiчого не може бачити, що  там  надворi
дi?ться. А там того мусить бути так багато i таке воно все хороше.
   Але Володьковi вже значно покращало. Лежить, але йому принаймнi  з  ран
не тече i,  пiдпертий  подушками,  вiн  може  вже  сидiти.  Цього  року  в
М'ясницi, перед великим постом, йому сповнилось сiм рокiв. Тому мати  знов
журу ма? - йому треба перший раз iти до сповiдi i  грiхи  сво?  сповiдати.
Батько був проти. Як можна дитину зрушувати, везти до церкви, а до того  i
часу обмаль. Снiг завчасу, вже на середопiстя, сливе весь  зiйшов.  Матвiй
залишив камiнь, а  взявся  до  землi.  Сонце  пригрiло  i  поле  засiрiло.
День-щодень Матвiй у полi. Все нема i нема зайвого часу, щоб запрягти конi
i одвезти малого до церкви.
   - Не буде ж дитина через якусь там  роботу  без  сповiдi  i  причастя,-
гризеться мати.
   А Матвiй ма? вже на те готову вiдповiдь:
   - Коли б но всi ми стiльки грiхiв мали, що вiн, то  й  повiв  не  треба
було б на землi.
   Одначе Матвiй вибрав-таки вгодну хвилю, був якийсь присвяток,  намостив
драбиняка горохвянкою, запрiг конята, окутав Володька кожухом i по?хали до
церкви.
   Володько вже не раз бував у сво?й церквi, але тепер вiн уздрiв тут щось
зовсiм нове. Церква видалась йому винятково великою,  високою,  просторою.
Ледве сяга? зiр  пiд  склепiння  банi.  Там,  у  найвищому  мiсцi,  велике
зображення могутнього Бога-Саваофа iз золотим сонцем на чолi,  що  на  всi
боки розсипа? снопи промiння. А нижче довкруги анголи з розкритими крилами
намальованi, по кутах банi чотири дiди, один з  пером  i  книгою,  один  з
бичачою головою бiля себе, один з птахом, а один без  нiчого.  I  довкруги
щось   написано   великими   слов'янськими   лiтерами.   Володько   пробу?
прочитати... Вiн сидить  закутаний  иа  стiльцi,  задер  догори  голову  i
поволi, по складах, чита?: "Отче наш, iже ?си  на  небесах,  да  святиться
iм'я тво?, да прийде царствi?тво?"... i далi, i  далi,  цiлого  "Отченаша"
вичитав Володько i був дуже вдоволений з того, бо i колись  не  раз  бачив
вiн тi лiтери, але що  там  написано,  не  мiг  довiдатись.  Тепер  зовсiм
iнакше. Вiд картини до картини, вiд образу до  образу  мандру?  його  зiр,
скрiзь ? щось написане i все то вiн розбира?. Он там гурт людей  у  дивних
одягах, нiби вони лише пообгортали себе полотнами, i  пiд  ними  написано:
"Сошествi? Св. Духа на апостолов". То знов  отам,  багато  людей  у  таких
самих одягах, деякi з них.тримають якiсь галузки в руках, посерединi осел,
на ослi ?де людина з свiтлим кружком на головi, i пiд цим написано:  "Вход
Господа нашого Iiсуса Хрiста в I?русалiм". Ця картина особливо  подобалась
Володьковi, нiколи, зда?ться, не забуде ??. Тi  люди  такi  веселi,  вони,
видно, щось вигукують, а той, що на ослi, сумний i на обличчi  його  видно
страждання.
   А в церквi щось там далi  правиться,  спiвають  кiлька  дядькiв  сумних
пiсень, до вiкон прорива?ться, великими стовпами  сонце,  луна  вiд  спiву
змiшу?ться з  димом  кадила  i  все  разом  творить  особливий  настрiй...
Володько швидко втомлю?ться, вiн би хотiв лягти, але лягти не може. Сидить
далi на сво?му ослончику i далi роздивля?ться, i далi слуха?. Мати тут же,
недалеко бiля нього, сто?ть перед бiчною  iконою  Матерi  Божо?  i  пильно
молиться. Перед  образом  трьохраменна  червона  лампадка  на  позолочених
ланцюжках. Володько спостерiга? дивне: йому вида?ться, що очi його  матерi
i очi Матерi Божо? однаковi. Як це гарно, дума? вiн i не може натiшитись.
   А  батько?  Завжди  вiн  батько.  Вiн  сто?ть   випростано,   спокiйно,
незалежно. Щось горде в його  обличчi.  Нi  один  образ  не  нагаду?  йому
батькового обличчя, хiба отой там високо дiд з тi?ю книгою, але  i  то  не
такий. У батька нiс горбатий, так, але борода не  така  велика.  Та  й  не
такий батько ще старий.
   Людей потроху прибува? i прибува?. Володько iнодi спостерiга?  ?х.  Хор
спiва?: "Да iсправiться молитва моя", так дуже подоба?ться Володьковi  цей
жалiбний спiв, хоча вiн i не розумi? його слiв...
   Служба  тягнеться  довго,  Володько  втомлений  i  розчулений.  А  коли
скiнчилась служба, почалось маслосвятi?, Володьковi вiдкривали груди, йому
було соромно, мастили його  олi?ю.  Пiсля  батько  пiднiс  його  разом  зi
стiльчиком до аналою, i тремтячий Володько почав каятись у  сво?х  грiхах.
Священик запитав його: "Чим ти згрiшив?" А Володько не зна?,  що  сказати.
Пригаду? багато сво?х грiхiв, але бо?ться признатися. I матерi не  слухав,
i Хведота на рiзнi спокуси спокушав, пригадав i рiчку, i лiс, i  млина,  i
ту картоплю, що вони у побережника  крали.  Священик  йому  пiдказу?:  "Не
слухав батька-матерi? Заздростив? Не  молився  рано  й  ввечерi  Богу?  Не
постив? Лаявся поганими словами? Щось узяв чуже? Божився неправильно?"
   Ах, вiн пропав! Вiн загинув! Вiн великий, дуже великий грiшник. Усе  це
було. Володько ковта? сльози, трима?ться, як може, але  враз  не  витриму?
бiльше i ряснi краплi слiз посипались з його очей.
   "I чого вiн реве, той бельбас",- дума?  батько  i  суворо  дивиться  на
Володька. Мати знов цiла розчулена. "Ах,  дитино  моя,  дитино!"  -  дума?
вона. Володько мимрить: "Нi!" Що  нi  i  як  нi,  вiн  не  пам'ята?.  Йому
хотiлось не те сказати, але сказав - нi. Хотiв сказати: "Так! Я  грiшний!"
Але разом з тим якийсь iнший голос пiдсказав йому, що нi! Вiн не  грiшний,
вiн не зробив нiчого, що могло б зватись грiхом...
   Сповiдь скiнчилась, священик положив малому  на  голову  руку  i  чита?
якусь молитву. Вiн просить Господа Бога, щоб той  з  велико?  ласки  сво??
простив "рабовi сво?му Володимировi всi його прогрiшенiя  -  вiльнi  i  не
вiльнi". Володько цього не зна?,  вiн  лише  хотiв  би  лягти,  йому  ста?
млосно, йому крутиться голова...
   Дорогою назад Володько мiцно заснув, мати весь час сидiла  над  ним,  i
спав вiн так твердо, що не чув навiть, коли його знесли дома до постелi, i
прокинувся вiн аж надвечiр. У  хатi  була  сама  лиш  мати.  Сильно  пахло
сонцем, свiжим повiтрям, весною.  Сонце  заходило  i  його  променi  якось
особливо  засипали  хату.  Володьковi  пригадався  молодий  сосновий  лiс,
запахом смоли повiяло, срiблистi шпичаки галузок i молодi, зеленi,  зовсiм
м'якенькi шишки, що ?х можна ?сти, хоча вони дуже гiркi.
   - Ну, як тобi, гниляку? - запитала мати.
   - Добре,проговорив Володько.
   - Ну, от... Я казала, щоб вiдправити маслосвятi?, а  "вiн"  усе  нi  та
нi... - Це вона мала на увазi батька.
   Великдень цього року пiзнiм видався, до свят зовсiм з сiвбою закiнчили.
Та й що там тi?? роботи - три-чотири днi i скiнчено. Але щось знов  напало
на того Матвiя. Прийде ввечерi, сяде за стiл, затисне сво?ми долонями,  що
подiбнi на брили землi, сво? обшльогане вiтрами червоне лице i щось дума?.
I хто зна, що вiн дума?. А дума? вiн про сво? злиднi. Ось iде свято,  а  в
хатi голодно. У хлiвi одна хвостина i пара малих конят. I як тут жити i  з
чого ситим бути. Працюй, працюй, мов той каторжник,  борися  зi  злиднями,
ломай сво? костi, а що з того ма?ш? I приходить на думку Матвi?вi - чи  не
кинути все то та йти у свiт шукати для себе  iншого  мiсця.  Землi  треба!
Простору! Росiя ж велика  -  степи,  далечi,  землi  широкi.  I  чого  тут
тиснутись, як у горшку...
   А до того, прочув якось Матвiй, що десь там в кацапi?  землi  багато  i
вона дуже дешева. За  одну  нашу,  мовляв,  дванадцять  кацапських  купити
можна. I це спокусило Матвiя, думав,  думав  i  одного  разу  промовив  до
Настi:
   - А що, стара, коли б ми так десятинок двадцять-тридцять мали - га?
   - Що, тобi сниться чи що? - каже Настя.
   - Не сниться. Он у кацапi?, кажуть, земля дешева. Готуй-но менi торбу з
хлiбом - по?ду оглянути.
   - Чи ти, бува, з глузду з'?хав? - сiпнулась Настя.- Чи ж би ми покинули
наш край, та й поволоклися б кудись, мов цигани, у свiт за очi? I  церкву,
i рiдню, i могили. О, нi! Це вже нiзащо. Тут родилась, тут i вмирати хочу!
Уже й так виволiк нас бозна-куди на безлюддя.
   - Дурна ти, бабо... Рiдня та могили тебе не  нагодують.  Хочеш  отут  з
голоду вiчно пухнути? А що буде, коли костi мо? вiдмовляться працювати?
   - Ай, нагодують! Усе-таки  сво?  ?  -  сво?,  а  не  чужа-чужиниця.  Ми
постарi?мось - дiти виростуть, а то тiльки цей рiк такий  видався,  бо  он
усе на землю видав, а прийде другий... Ну, як собi хоч, а я присягну тобi,
що нiкуди в такий свiт не пiду. Хтозна-що там  за  люди,  може,  у  них  i
церкви нема, i мова ?х якась така дивна. Не пiду!
   Що там з бабою про такi  речi  розважати,  дума?  Матвiй,  i  на  цьому
розмова ?х скiнчилася. План свiй обдуму? далi. Ходив  у  село,  радився  з
поважними мужиками,  шукав  спiльникiв  в  дорогу.  Земля  та  десь  аж  у
Смоленськiй губернi?, десь отуди на пiвнiч.
   I вже на перший день Великодня, коли скрiзь люди святочнi ходять,  коли
без перерви дзвони видзвонюють та цвiтуть черешнi i  все  довкруги  радi?,
Матвiй враз заявив, щоб Настя готувала йому  харчi  на  дорогу.  I  нiяких
бурчань! Пiслязавтра iду i все!
   Цiле свято не свято. Настя i сюди, i туди, i  сльози,  i  ахи,  i  всiм
оповiда?, як то "вiн" хоче "?х" кудись у  свiт  за  очi  волокти,  але  на
Матвiя це не дi?. Грошей нема, але i це не перешкода. Звiдти-звiдти,  щось
там за камiнь вторгував, перед святом  корова  отелилась,  привела  бичка,
щось позичив, i третього дня Матвiй, як  слiд,  по-святочному,  одягнувся,
назув чоботи,  закинув  на  плечi  торбу,  палицю  в  руки,  попрощався  i
почимчикував самий до станцi? Мизоч пiшечком сiм верстов. Добре ще, що  ту
чугунку пiдвели до тi?? Мизоцько?  цукроварнi,  все-таки,  як  не  кажiть,
вигода, до Озеран п'ятнадцять верстов не треба пiшки трiпати...
   I залишилась Настя сама. I городу пильнуй, i худобу порай, i за  дiтьми
приглянь, i кури насади, i цiле господарство на оцi май. Василь - той  усе
в школi та школi i толку з нього небагато, а  найгiрше  Настi  той  город,
грядки, цибуля, часник, бурячки i капуста  сiянка,  i  всяка  та  всячина.
Корову - виведе на луг, прив'яже до кiлка, i хай там крутиться,  а  телиця
бiля не? також там ганя?. Iнколи Хведот посидить кiлька  хвилин,  а  потiм
каже, що вiн "колову пас". Хведотовi тепер самому скучно,  не  виходить  у
нього так, як то у Володька, не ма? вiн думки тако?, а як зробить щось, то
горе одно. Все сидить хлопчисько, або сунеться на луг,  улiзе  в  багно  i
обличчя його не впiзна?ш.
   А Володько все лежав. Найтяжчi днi минули, ноги  помiтно  гояться,  але
ходити ще не мiг. А тут весна, усе цвiте, все  розвива?ться,  усе  манить,
усе соковите, барвисте, свiже, а Хведот ще  прибiжить,  i  принесе  кiлька
квiток жовтих з болота i оповiда?: "Володьку! Насi виснi тааак цвiтуть!" -
i при тому аж очi приплющить, щоб ще краще показати, як тi вишнi цвiтуть.
   Володьковi страх надвiр хочеться, йому тепер гiрше лежати,  нiж  ранiш,
коли все болiло. А iнколи мати винесе його з постiллю надвiр, i  тодi  вiн
лежачи спостерiга?, як ластiвки лiтають, як бджiлки десь  там  гудуть,  як
рокоче на  стрiсi  лелека,  як  шпориш  з  землi  витика?ться  i  застеля?
подвiр'я... Лежав безпорадно, заздростив здоровим  людям,  що  ходять,  що
бiгають... Над ним глибоке, чисте, син?, ласкаве  небо,  iнколи  по  ньому
бiлi ковтуни хмарин пливуть повiльно iз заходу на схiд, iнодi знов  летять
дво? лелек, або знов десь високо пiд  синiм  склепiнням  тягнуться  довгим
ключем дикi гуси, що звучно i лагiдно курличуть... А потiм  вечором  цiлою
долиною розлягаються жаб'ячi скреготи. Все, зда?ться, там кричить,  навiть
дерева, навiть сама земля.
   I коли так Матвiя  не  було  дома,  почали  навiдувати  Настю  рiднi  з
Дерманя. То, диви, несподiвано появля?ться дiд Улiян, приносить за пазухою
якогось пирога з фасолею, то знов за?де дядько ?лисей,  то  тiтка  Зiнька.
Бували i Василь  дядькiв  зi  Запорожжя,  i  тiтчина  Катерина.  Василь  i
Катерина найбiльша радiсть  для  Володька.  Василь  дуже  любив  Володька,
пестив його як тiльки мiг, а як почув, що вiн хворi?, то завжди щось  йому
принесе. Раз  булку,  раз  якихсь  цукоркiв,  раз  ще  чогось,  що  робило
Володьковi при?мнiсть. А тiтчина
   Катерина, то вже й  не  говори.  Та  як  появлялася,  все  тут  ставало
iнакшим. I спiви, i танцi, i жарти, а що вже  того  Володька  напестила  -
страх один. Сяде ото бiля нього i почина? щось оповiдати про Залужжя,  про
сво?х знайомих. Розмовля? з ним, нiби вiн великий, нiби вiн ?й рiвня...
   - О, Володьку! Не журися! Ось видужа?ш, будеш знов бiгати,  прийдеш  до
нас. А як виростеш... Хмм! Отакий великий, як твiй  батько,  отакий  дужий
будеш... А гарний, гарний! А дiвчата бiгатимуть за  тобою!  Ах,  Володьку,
мiй ти братику, мо? ти серце! А скажи: як виростеш, ти мене не забудеш?
   - Нi,зовсiм тихо, соромливо вимовля? Володько.
   -- О, нi! О, нi! Я знаю! Ти будеш мене пам'ятати! - i цiлувала Володька
у щоки, уста, чоло, куди попало, а Володьковi соромно i разом так радiсно,
так при?мно, що анiтрохи не вiдчував сво?? хвороби. Був такий щасливий, що
хотiлось йому хоч вигукнути голосно,  але  якось  трохи  соромився.  А  як
вiдважувався, обiймав  Катерину  за  шию,  цiлував  ??,  а  очi  при  тому
загорялися i були такi синi, як i небо.
   На Проводи Настя не пiшла мертвих вiдвiдати, не  було  на  кого  "отого
гниляка" покинути, весь той день голосила, сльозами вмивалася. Сама  одна,
сумно, здалека видно гору, що на нiй могилки,  там  тепер  видимо-невидимо
люду, i все то бавиться,  веселиться  -  живi  i  мертвi  разом,  спiвають
"Христос Воскрес"  разом  з  "чарочкою  медовою".  Богу  дякувати,  Зiнька
навинулась надвечiр i все, як там було, оповiла,  казала,  що  цього  року
люду було, як того маку, i куми, i свати, i  сусiди,  i  навiть  Домаха  з
Пiвча. Володькова хресна мати була, "?х" шукала, не знайшла i ось передала
Володьковi двi крашанки та п'ятака. Володько був дуже  втiшений,  що  мати
хрещена про нього пам'ята?, а йому здавалось,  що  його  так  зовсiм  люди
забули. Шкода, шкода, що Настi не було на Проводах, велика шкода!
   А на Юрiя, у вiвторок раненько, вернувся Матвiй. А що тобi  невиспаний,
а замучений, а брудний. Зi станцi? знов тьомбав пiшки вiд  пiвночi,  торбу
порожню зачовгану викинув надвiр - "щоб висмердiлась". I чи ?в що,  чи  не
?в - одразу спати завалився.
   Зрання Василь ходив до церкви i пустив мiж рiднею чутку,  що  батько  з
кацапщини вернувся. I як на?хало гостей...  !  ?лисей  з  дядиною,  i  дiд
Улiян, i його син Володькiв хресний батько Макар, i залужцi обо?. А  що  в
такий час не годиться ?хати в гостi з  порожнiми  руками,  то  кожне  щось
привезло. Знайшли i пiвока горiлки, i запiканки, i настоянки. Тiтка Зiнька
i за макiтру вареникiв, i за гладишку сметани не забула.
   Розбудили Матвiя. Бiдака мусiв  зволiкатися,  продирати  заспанi  бали,
митись, чесатись, людського вигляду прибирати. Гармидерне стало, i в хатi,
i надворi, всi хочуть на жито... А жита цього  року  вже  он  як  виросли,
скоро в палки будуть вбиватися.  "Як  на  Стрiтення,  кажуть,  пiвень  пiд
порогом нап'?ться, то на Юрiя вiл напасеться".  А  цього  року  дiйсно  на
Стрiтення не тiльки пiвень, а й вiл мiг напитися, така була тодi одлига. А
тепер ось жито, справдi, по колiна. А гарно, а гоже, а зелено... На жито!
   Настя i сюди i туди  метнулася,  не  ждала  стiльки  гостей.  Зiнька  з
дядиною Одаркою ?й помогли. Дядина також не з  порожнiми  руками  прибула,
велику мисалу холодницi привезла та величезного пшеничного калача... Настя
якраз перед тим дещо свiжого сиру вiддушила, наробила швидко м'ялохи, десь
там ще шматок сала завалялося з торiшнього року,  розбила  з  тузйн  я?ць.
Вареники, я?шня, холодниця - ге! Чого ще треба!
   Вийшли всi наверх, пiд лiс, знайшли гарне, зелене мiсце пiд дубком,  що
почав щойно розвиватися. Сонце грi?,  сосна  пахне,  килим  зеленого  жита
стелиться вниз, сад квiтучий, луг зелений. Хвиля в хвилю, краса в красу  i
яких тiльки барв на всьому, на землi i на небi.
   I почали "Христос Воскрес" спiвати  -  Господи,  як  голоси  тахнуть  в
просторi, як м'яко все звучить. А потiм до прикуски пили, за кожним  разом
"Христос  Воскрес",  ближче  i  ближче  христосувались,  так  що  й  Настя
розчервонiлася, а тiтка Зiнька так зовсiм, як мак,  зробилася,  шкода,  що
Катерини нема.
   - Ну, а як там у тiм Смоленськiм? - пита? ?лисей.
   - Е! Нема чого й казати. Не наша культура,- каже  Матвiй,  i  нiхто  не
зна?, що це вiн за слово таке висловив, один хiба ?лисей може то  сказати.
А Настя радi?. Казала ж вона - не ?дь! Може, тепер дасть спокiй з тим.
   - То, зна?те,- вiв сво? Матвiй.- Не сподобалось менi там. Нi. Не  наша,
кажу вам, культура. (Знов те слово!) Правда, лiс там  заздрощi,  та  що  з
лiсу. Земля не пашна, громиш, та й орати ?? там не вмiють. Вийде ото вам з
таким гаком, сохою то звуть, i поре отак, як попало. Сiна  там  хоч  гатку
гати, але i тому ладу не дають. До дому не звозять, а гни? то  в  копицях,
де скошенр,цiлу зиму...
   I народ, кажу вам, невзрачний... (Знов чуже слово!) Добрий люд,  щирий,
та сiрий такий. Самi вам лаптi. Я думав, що це  у  нас  бiда,  та  коли  я
порiвняв... Ге!  То  ми,  виходить,  багатi?  проти  них.  Баба  там  усiм
заправило, а мужик  то  спить,  то  пиячить,  то  йде  в  "iзвоз",  то  на
промисли... А баба i цiпом молотить, i оре, i...
   - Та невже баба? - перебива? Матвiя Корнiй.
   - Ха-ха-ха! - регоче Макар.
   - Ну, вже як баба того наробить! - говорить ?лисей.
   - А, хай йому частець, щоб я ото i молотила, i орала,  i  всю  чоловiчу
роботу робила,заявила Зiнька.
   - ?в таку землю хотiв вiн мене, людоньки, волокти,- каже Настя.
   - Та я б туди нi за якi грiхи не пiшла б,- озвалась Одарка.
   - Е, в таку землю не варто лiзти,- дода? ?лисей.
   - Але народ, кажу вам, добрий, сердечний. I погуторити з вами, i  се  i
те, лише лiнивий дещо. Поспати, по?сти любить... Випити.  Анi  дорiг  там,
кажу вам, нема, навiть отаких, як ось у нас, а що вже мiста -  ерам  один.
Був я в тому Переяславцi, де ото пам'ятник  проти  француза  за  I8I2  рiк
сто?ть, так, кажу вам, що за смiтник,  що  то  за  гноярня...  При?де  вам
кацап, стане серед мiста, кине сiна коневi, що кiнь з'?в то з'?в, а  решта
так i лиша?ться. I нiхто того анi прибира?, анi пiдмiта?. Отак  затоптують
в болото i все. А болото, особливо оце весною - страх, кажу вам.  Конi  по
черева грузнуть... Та й усе у них там таке: ночував я у однiй хатi,  мужик
собi нiчого, добряга, i "тюрою" мене гостив  -  ?жа  така:  квас  та  сила
цибулi, аякже, аякже... Так ото ночую у нього втомлений,  а  тут  вiн  усе
менi говорить та говорить, та все пита? та пита?, як там у вас,  а  що,  а
земля яка, а люди як живуть... До пiвночi не мiг заснути. А до того  ще  й
"клопiв" у них там така, кажу вам, сила-силенна, що, кажу вам, цього  нiяк
не розкажеш.
   - А що це таке тi клопи? - зацiкавилась Зiнька.
   - О! - озвався ?лисей.- Худоба така кацапська...
   - Та блощицi. У нас ?х нема по селах. Таке мале, а таке вам противне, а
кусюче, а смердить... Бачив  я  i  те  "iм?нi?".  От  вам  таке  запущене,
паскудне, лайдацьке хазяйство. I город бачив, i садок... А  хрукта  у  них
кисла, така, кажу вам, кислятина, що в рот не можна взяти. А  господарство
просто... Нi! Що й казати!
   - Та вже звiсно. Де баба хазяйну?,- озвався Корнiй, який, усi знають, у
Зiньки пiд патинком.
   -- О! Ти-но глянь на нього,- засмiялась Зiнька.
   - Е, Зiнько, що там не кажiть,- чоловiк чоловiком.
   - Як який! - не здавалась Зiнька.
   - Що вам, бабам, у нас. От у кацапi? так баби на шiсть цiпiв  так  жито
перiщать, аж курява йде,- заявив ?лисей, що зна? також тi кра?.
   - От. би i нашим бабам отаке, куме,- додав Корнiй.
   - Я б тобi того намолотила! Я б тоб? намолотила,- каже Зiнька.
   - Зате як ти молотиш язиком - ха-ха-ха! Усi засмiялись.
   - А ось як прийде вiйна - i будете молотити,- озвався й Улiян.
   - Е, що там вiйна! Поки вiйна! Мого на  вiйну  не  вiзьмуть.  Я  сво?му
сказала: роби що хоч, рiж мене, пали мене,  а  в  чужу-чужиницю  не  пiду.
Досить з мене i ось цього, виволiк нас на безлюддя, вийду, бувало,  i  анi
душi живо?. Три роки проплакала...
   - Але ось привикла i не хочеш звiдсiль,- каже  Матвiй.-  Кобто  чоловiк
вас слухав - давно свiт не був би свiтом.
   - Свята правда,- додав Корнiй.
   Гуторили, але за чарку не забували, i гутiрка робилась все голоснiшою i
голоснiшою. А як сонце стало над млином, так  усi  просто  звеселiли.  Пiд
дубом стало мiсця  замало,  посунулись  далi,  i  вставали,  i  ходили,  i
обнiмалися, i цiлувалися. А Настя так голову стратила,  що  почала  навiть
пiдспiвувати та в долонi  плескати.  А  потiм  удвох  з  Зiнькою  за  руки
побрались i без музики в танець пiшли.
   - Ех, кума! - говорив Корнiй.- Перша колись була танцьовниця.
   - Була та загула! - озвалась Настя.
   Макар i собi вмiшався, брав Одарку, що дуже ухиляяась, i щось там також
вигупував, невiдомо що, якийсь, мабуть,  танець.  I  навiть  Матвiй  ледве
втримувався, i ?лисей та й дiд Улiян.
   Радiсно стало навкруги, а вечiр зiйшов разом з мiсяцем, сосни стояли  i
тiнь  густу  кидали,  вiяло  вiд  млина  холодним,  а  гостi  вже   гуртом
виспiвували,  аж  луна  ген  довкруги  котилася,  летiла  вниз  рiчки,  до
заставсько? соснини i там  ще  раз  вiдбивалася,  нiби  не  хотiла  одразу
зникнути.
   А Василь, Володько i Хведот також тут.  Василь  випив  кiлька  чарок  i
"вичворя? комедi?". Вiн не ма? товариства, бiга? по лiсi, кружля? довкруги
сосон, викрику? окремi  незрозумiлi  слова,  перекида?ться  через  голову.
Хведот, хоча випив лише  молока,  зовсiм  перейнявся  загальним  настро?м,
бiга? за Василем, кача?ться по травi, верещить. Усе,  що  зробить  Василь,
вiн негайно наслiду?: "I я!  I  я!  I  я  такоз!"  -  кричить  вiн  i  вiд
захоплення не ма? сили докiнчити слово. Пiдбiга? до Володька, смика?  того
за рукав i кличе: "Ходи! Воводьку! Ходи!"
   А Володько лише лежав спокiйно на зеленiй, м'якiй  травi,  опершись  на
лiкоть, i зо всього  посмiхався.  Йому  смiшно  i  при?мно,  його  пестить
свiжiсть весни, що вило-ню?ться з нагрiтого лiсу, де кожне  дерево  пуска?
соки, набира? зеленi i випромiню?  запахи.  I  Володько  п'яний  вiд  тi??
велико? сили життя, вiн любу?ться сво?ю матiр'ю, що он так весело  спiва?,
та притупу?, та плеще в долонi,  i  сво?м  батьком,  що  зовсiм  змiнився,
розiйшовся, згубив он шапку i все намага?ться оповiдати, що то вiн бачив у
тiй кацапщинi...
   I Володьковi зробилось  радiсно,  вiн  зрозумiв,  що  життя  може  бути
рiзним. I сiрим, i нудним, i повним турбот, i разом барвистим, радiсним  i
при?мним. Давно вже не вичував Володько стiльки сили, як саме тепер,  йому
хотiлося вже зiрватися на сво? ноги i бiгти. Але ноги поки  що  не  хотiли
його слухати i казали чекати.
   Геть за мiсяця верталися гостi на подвiр'я, а пiсля довго ще цiлувалися
та прощалися, та запрошували "до нас", та дякували, аж поки вiз  за  возом
поволi викотились на м'яку дорогу i зникли в темнотi.  Хутiр  зiстався  на
сво?му мiсцi самий, i,  як  завжди,  його  обливав  мiсяць  сво?м  сяйвом,
довкруги крякотали жаб'ячi хори, повiвав iнколи вiтрець, на  траву  падала
роса.
   Пiсля того Володько став почувати себе зовсiм добре, може сам рухатись,
не просити матерi, щоб його перенесла. Вiн ще, лравда, не може ходити, але
вiн може повзти на чотирьох, може переступати, опираючись на щось.  Батько
зробив йому пару милиць i  вiн  учиться  ними  користатися.  I  для  нього
почалося життя, радiсно стало навкруги, зда?ться, що вiн  наново  на  свiт
народився. Шкода лише, що харчi такi мiзернi, а йому тепер  дуже  хочеться
?сти.
   I обiйшлося без лiкаря, що дуже всiх тiшить. Батько,  правда,  розумi?,
що негаразд отак сполягати на волю Божу,  але  в  ньому  ще  надто  твердо
сидить його та сама "сила Божа", що змушу? його в не? вiрити.
   Цiлими  днями  пересиджу?  тепер  хлопець  на  дворi,  сильно  загорiв,
попiкся. Особливо попiкся вiн "на Миколи", в Гiльчi, на одпустi, куди  вiн
?здив разом з батьками i що спричинило йому багато втiхи.
   На Миколи, дев'ятого травня за старим стилем,  в  селi  Гiльчi  великий
одпуст. Там ? невеликий пригiрок, що з-пiд нього витiка?  струмок  води  i
творить невеличкий ставок. Кажуть, що над тим  струмком  з'явилась  колись
iконка Матерi Божо?, а тому ту воду вважають цiлющою i над  нею  збудували
невелику капличку. Тисячi люду,  з  далеких  i  близьких  околиць,  щороку
дев'ятого  травня  приходить  сюди,  щоб  молитись,  бавитись,  гоститись,
зустрiтись зi знайомими, залицятись. На селi в цей самий  день  ставляться
буди, каруселе, книжечки. I гамiр великий сто?ть  в  той  час  над  селом,
тисячi пiдвiд заповняють усi дороги, всi площi, усi подвiр'я.
   Матвiй рiдко коли вiдвiдував такi вiдпусти, не було то  в  його  вдачi,
але цього року щось напало на нього i вiн  несподiвано  рiшив  по?хати  зо
сво?ю родиною, це, зрештою, не так далеко, перше село  за  Лебедями,  щось
шiсть чи сiм верстов звiдсiль. Цiла родина була захоплена цi?ю думкою, вже
звечора почалися приготування, кожне ма? якiсь намiри i  побажання,  Настя
висповiдатись i причаститися, Василь купити нову сопiлку  (останнiм  часом
вiн почав цим цiкавитись), Хведот не мав  нiяких  особливих  бажань,  крiм
булки i цукеркiв, Матвiй щось мав, але про це нiхто не мiг довiдатись.
   Найбiльше захоплювався  цi?ю  по?здкою  Володько.  Вiн  не  мав  нiяких
особливих бажань, не думав нiчого особливого  купувати,  хоча  вiн  ма?  у
сво?й схованцi цiлi сiм копiйок, але вiн взагалi любить ?хати, бачити новi
мiсця, бувати мiж людьми. Вiн уже бував у Гiльчi, але то було  давно,  вiн
ще був зовсiм малим i з  того  мало  що  залишилося  в  пам'ятi.  Пам'ята?
все-таки, що треба  ?хати  здовж  лугу,  пiсля  через  село  Лебедi,  далi
пiднятися на  невеликий  пагорбок  глибокою  дорогою,  пiсля  через  поле,
здалека видно село в садах, багато високих  дерев,  гарнi  чеськi  садиби,
якийсь високий димар стирчить на обрiю.
   У четвер раненько ви?хали.  Хату  замкнули,  все  замкнули  i  залишили
зовсiм без догляду. Злодi?в тут, як свiт-свiтом, нiхто не чув, а тому нема
чого боятися. День видався просто чудовий, рано холоднувато, як то  завжди
бува? на Миколи, дуже свiжо, дуже тихо. Довкруги все яскраво-зелене  i  на
всьому сто?ть краплиста  роса,  що  перелива?ться  кришталем  i  виблиску?
промiнням сонця. Лугом здовж рiчки лежить  легкий  туман,  що  якраз  дуже
подоба?ться Володьковi, бо йому зда?ться, що це хтось там невидимий кадить
пахощами, щоб легше дихалось. А скiльки  квiтiв  всiляких  -  i  бiлих,  i
синiх, i жовтих - ромашки всипали геть увесь схил  до  лугу,  малi  бузовi
дзвiночки, жовтi кульбаби, пурпурово-червонi дикi гвоздички, на кущах бiлi
парасольки-повiйки... I народу стiльки здовж дороги i здовж рiчки стежкою,
i по тамтому боцi попiд заставською сосниною - ?дуть  i  йдуть,  молодь  i
старшi, i всi святочно, барвисто, легко одягнутi, дiвчата цiлими  гуртами,
як мак, як гурт айстр, йдуть i  все  йдуть,  часом  босi,  черевики  чистi
несуть у руках, спiдницi часто спереду пiдiткнутi, мiцнi,  загорiлi  литки
нiг швидко мигають, босi ноги ступають  по  м'якiй,  вогкiй,  холоднуватiй
стежцi.
   За дiвчатами так само гуртами йдуть парубки. Цi  не  босi,  на  кожному
чоботи з високими халявами, що виблискують на сонцi.  На  кожному  сорочка
бiла, чи чорна, чи пасмужиста, пояском пiдперезана, на  головi  у  кожного
кучер з лiвого боку, а на кучерi кашкет з напнутим дашком, що дивом-дивним
трима?ться сливе на потилицi.
   I дiвчата, i хлопцi не йдуть разом, але то лиш так для людського ока. У
дiйсностi вони чують себе i душею, i серцем, вони одна  цiлiсть,  особливо
коли котрась чи котрийсь ма? отам в тому гуртi  когось,  до  кого  тьохка?
серце. Дiвчата лише нижуться, щось одна однiй пошiптують, iнодi  вирветься
стиснутий смiх, iнодi якесь слово  паде.  А  хлопцi  йдуть,  як  i  личить
чоловiчiй статi - спокiйно та поважно, але кожного очi  стрижуть  за  тими
литками, за тими розкучерявiлими голiвками, iнколи котрийсь дотеп пустить,
що Уляна, мовляв, ступа?, нiби просо товче, або що  у  Маланки  надто  все
гойда?ться, але то тiльки так собi, у дiйсностi кожному з  них  так  би  й
хотiлося догнати отой стан i обвинути його мiцною рукою, щоб  чути  ближче
побiля себе... Так тi? стрiчки надто розхвилювалися в повiтрi  i  кожна  з
них манить за собою.
   У Гiльчi  нема  де  стати,  все  скрiзь  заповнене.  Матвi?вi  вда?ться
зупинитися бiля одного подвiр'я, при плотi, але зовсiм на  сонцi.  Довкола
повно пiдвiд, повно людей.  Усi  кудись  iдуть,  квапляться,  вiтаються...
Володьковi лиша?ться не зовсiм заздростне завдання. Усi  йдуть  хто  куди,
навiть беруть з собою Хведота, а вiн мусить сидiти на возi i чекати, i вiн
чека?. Сонце пiднялося понад стрiхами хат i пражить  просто  на  вiз.  Пiд
хатою розцвiта? Сузок, пiвонi?, жовтi лiле? i ще квiти, дверi замкненi  на
колодочку, вiкна зачиненi, всi,  видно,  пiшли  на  одпуст.  Сусiднi  вози
стоять переважно самi, без людей, конi  щось  там  шпортаються  мордами  в
сухому сiнi в опалках,  на  них  пада?  овiддя,  вони  оганяються  довгими
хвостами. Iнколи котрась неспокiйна коняка зовсiм "розбереться",  скине  з
себе i оброть, i нашилник, i снажиться дiстатися  до  сво??  сусiдки,  щоб
скубнути чужого, солодшого сiна, або гризнути з ласки за шию.
   Приходять i вiдходять люди, щось приносять, щось вiдносять. Появляються
дiти iз  свистунами,  дудками,  сопiлками,  гармоньками,  все  то  пищить,
свистить, трубить... Там далi на дорозi  вздовж  видно  чергу  лiрникiв  з
лiрами, що сидять просто в поросi i викрикують рiзних пiсень. Туди i  сюди
про?жджають пiдводи, iнколи брички, запряженi гарними  кiньми,  збиваються
хмари куряви, що зовсiм закрива? лiрникiв, але то ?м, мабуть, не  заважа?.
Вони далi грають i далi спiвають. Ось знов молодий, кучерявий, у  червонiй
сорочцi, парубок з великою сулi?ю, наповненою чимсь рожевим. Вiн весь  час
щось викрику?, а коли пiдходить ближче, Володько розбира?  i  слова,  хоча
вони не нашою мовою говоренi.

   "Квас малиновий,
   С?м раз надiваний,
   Восьмий раз для вас!
   Квас!
   Кто мой квас попiва?т, Тот сто л?т пожiва?т..."

   - виговорю? парубок i iнодi хтось зупиня?, налива?ться склянка  рожево?
рiдини, i Володько здалека вичува? розкiш тако? насолоди...
   Бо сонце порядно  його  пiдогрiва?,  уста  його  сохнуть,  йому  дiйсно
хотiлося б чого-небудь, бодай звичайно? води, випити, але тут нiчого нема.
Так само йому дуже хотiлося  б  пiти  в  оту  юрбу,  помежи  тими  возами,
подивитися на тих лiрникiв, заглянути туди, де то здалека чути  награвання
каруселi, де то тi буди стоять, де стiльки гамору i крику. Але вiн не може
i вiн нiяк не дума? перечити цьому. Вiн i так повний  щастя,  йому  i  так
гарно...
   Десь бiля полудня вiн пережив одно видовисько. Несподiвано зi замкнено?
хати, що напроти, почав з вiкон йти дим. Люди кинулись туди, вирвали вiкна
i почали щось там гасити.  По  короткому  часi  дiйсно  все  вгасили,  але
Володько чув, як люди перекрикувались через  вози,  що  там  мало-мало  до
великого нещастя не дiйшло. Люди, мовляв, пiшли до  церкви,  але  залишили
пiд образами  лампадку.  I  хтозна  яким  робом  загорiлись  вiд  лампадки
паперовi рушники на образах. З образiв, мовляв, самi вуглики зiстались.  I
коли вернулись господарi, застали в хатi лише сажу i сморiд.
   I десь геть пополуднi нарештi прийшли  i  Володьковi  батьки.  Спочатку
батько й мати з Хведотом, пiзнiше  приволiкся  i  Василь.  Багато  розмов,
бачилися з рiдними, запрошувано ?х у гостi, була i Катерина клопiтська,  i
багато, багато своякiв. Володько дiстав гостинця -  маленьку  гармоньку  з
одним рядом голосникiв, а Хведот глиняного пiвника-свистунця з позолоченою
голiвкою. Володько пробував щось грати, але нiчого путнього не виходило, а
Хведот свистав безупину, так що мати не раз мусiла йому казати:
   - Та у вухах лящить! Не свисти!
   А тодi Хведот свистав ще дужче...
   Усi разом по?ли, напилися води i рушили  додому.  Ледве  виплутались  з
тi?? колотнечi возiв та коней, ?хати було при?мно, дорогою знов ?хали вози
i йшли гурти молодi. Але хлопцi вже  йшли  разом  з  дiвчатами,  переважно
парами, деякi обнявшись. Дiвчата вже не несли сво?х черевикiв на руках,  у
кожно?  з  них  пакунок,  то  серце  з  тiста,  здоблене   зелено-червоною
плетiнкою, то вузлик чогось солодкого,  то  знов  щось  з  оздоб  -  разок
намиста, стрiчки, хрестики... Парубки лиш iнодi мали якусь там гармонiю чи
щось такого... А сонце вже над Лебедями,  i  коли  дiйшли  до  Матвiйового
хутора, воно почало сiдати за Дерманський парк отам геть далеко, сливе  на
обрi?...
   Володька зовсiм спекло, цiлу нiч не мiг заснути, ним iнколи тiпало, мов
ганчiркою. Але минуло. По кiлькох днях на обличчi почала  лупитись  шкiра.
Йому зовсiм покращало, вiн мiг уже ходити на сво?х милицях, i коли на таке
дивилась мати, вона одночасно i смiялась, i плакала...
   - Не допусти, Господоньку  святий,  щоб  моя  дитина  отако  все  життя
дибала, краще вже пiшли  менi  смерть,-  молилась  вона  з  повноти  свого
великого серця.



   ВЕЛИКЕ ЛIТО

   Хутiр. Нiчого кращого нема? на землi вiд цього мiсця. Той  луг  широкий
та   зелений,   з   округлими   копицями   срiблисто?   верби,   з   гаями
молодих,стрункихвiльх,  з  кущами  диких  поричок,  ожин  та  повiйки.  Те
стависько з тими темними стiнами густо-зеленого шелестячого очерету  i  та
рiчка з прозорою, жовтавою водою, що  в'?ться  змi?ю  здовжлугом,  вкритим
густими  i  високими  осоковитими  травами.  I  квiти  квiтнуть,  i  птахи
спiвають...
   А з обох бокiв долини лiс валом темним  сто?ть,  особливо  вечорами  та
ночами, нiби зачарований, i несеться з  нього,  особливо  з  того,  що  по
лiвому  схилi,   спiв   соловейка   -   розкiшний,   сильний,   барвистий,
луннодзвiнкий...  Йдеш  недiльним   полуднем   вверх   широкою,   порослою
подорожниками й шпоришем, стежкою, злiва й  справа  жито  хвилю?,  вибива?
нiжний колос, пахне iнодi квiтом, iнодi говорить до тебе  спiвом  великим.
Далi вище почина?ться лiс. Спочатку там то  там  сосна-самiтко  сто?ть  i,
зда?ться, диву?ться, що так далеко наперед вибiгла i  така  округла,  нiби
панi в пишнiй робi, що вибралась на  танець.  Пiд  соснами  трава  тверда,
хов-зька, всипана минулорiчними, розчепiреними шишками. Там то там ростуть
жовтавi  маслюки  з  липкими  голiвками,  iнодi  бiля  старого  пня  купка
суничника з зеленими ще ягiдками, десь-не-десь пiднiма?ться самiтн? стебло
лiсових  дзвiночкiв,  десь  на  бiльшiй  полянцi   густо   й   щиро,   мов
розтанцьованi дiвчата, бiлiють ромашки.
   У старих, погнилих пнях люблять тут бувати сiрi, блискучi, не  шкiдливi
вужики - вбогi, покаранi Богом  сотворiння,  що  лежать  десь  на  гарячiй
стежинi спiралькою, або мiнливо  просмикуються  помiж  густим  суничником,
тiкаючи вiд непри?много зору отого високого, двоногого сотворiння,  що  не
лише само не мусить по землi повзати, але й кара? смертю тих, що  до  того
приреченi.
   А далi, вище почина?ться мiшаний лiс,- густiша? i густiша? - i дуби,  i
липи, i явори, i ясени, i берези. Чорний лiс, похмурий  лiс.  Скiльки  тут
тiнi i свiжостi - сонце не сонце, спека не спека. А як пройде  злива,  все
тут пахне водою,  нiби  губка  насичена,  i  густi  тумани  пiдносяться  i
звиваються  звоями  над  коронами  дерев.  А  скiльки  пiд  ногами   гриба
всiлякого, топчешся по слизьких, старих бабках з  м'якими  капелюхами,  по
бiлих, твердих хрящах-гiрчаках, по рожевих i синiх сиро?жках, по  червоних
бiлокраплистих мухоморах. А скiльки  тут  шуму  всiлякого,  птахи  лiтають
помiж гiлляччям, шмигають дикi голуби, десь вистуку? дятел в дупляву липу,
десь дзвiнко i лунко кряче крук... Рано чи пiзно завжди  почува?ш  тут  ту
стукотнечу, те крукання, те воркотання. А там знов шмигне маленька,  метка
тiнь з гiллi на гiллю. Бiлочка. Вона,  бiдачисько,  задивилася,  забулася,
перейнялася тим i хоче швидше зникнути. Навiщо, щоб ?? зайво бачили...
   А ще далi, отуди в долину, що межу? з лебедськими володiннями,  мiсцями
галявини з травою високою, i квiтами, i суничником... i чагарники  молодих
дерев - грабини, дубини, ясенини... Тут i  пташки  iншi,  не  круки  i  не
голуби, а соловейки, та синички, та жовтобрюшки, та всяке  iнше  дрiбне  i
крикливе сотворiння.
   Володько часто, як нема?  чого  робити,  штикiльга?  сюди,  здебiльшого
самий, Хведотовi було б тепер з ним скучно, та й не хоче вiн мати з  собою
тi?? замороки. Сяде десь у травi  -  коники-стрибунцi  бризкають  довкола,
дзижчать мухи, поволi побриньку? череватий джмiль. Дивнi думки тиснуться в
дитячу голову, а не так думки, як почуття.  Якось  тут  так  радiсно,  так
шириться маленька душа, стiльки родиться щастя. Нi, вiн нiколи, нiколи  не
перестане любити життя. Болюче, розкiшне, соковите!
   Думи несуться i несуться, сили наповняють  зiв'яле  тiло,  гомiн  дерев
входить в душу...
   - Той наш мрiйник задрiпаний! - казала про нього  мати,  коли  вертався
додому, весь загорiлий, весь розсяяний, лише все ще на милицях, а  очi  ??
свiтилися вдоволенням. Володько лиш непомiтно шморгав носом  i  брався  за
якусь ?жу. ?сти йому тепер так само хочеться, як хочеться все любити.
   I знов свята надiйшли. На цей раз Зеленi, якi тут звуть Трiйцею.  Цього
року припали вони на недiлю двадцять шостого травня старого  стилю.  Перед
тим цiлий тиждень дощило, але в  суботу  почало  прояснятися  i  д'обiдовi
зовсiм вибралось на добре. При?хав на хутiр  дядька  ?лисея  Василь.  Було
багато радостi i  Володьковi,  i  Хведотовi,  бо  привiз  вiн  повний  вiз
клечання, яке мають позатикати скрiзь у землю на подвiр'?. Потiм  Володько
по?хав з Василем на Запорiжжя, ?дучи селом, скрiзь помiчався вже святочний
настрiй. Втикалось  клечання,  верталися  з  полiв  люди,  бiля  монастиря
розташовувались  на  завтра  буди,  де  продаватимуть  всяку-всячину.   На
Запорожжi Володько зустрiвся зi сво?ми приятелями Мефодом та Архипом,  але
тепер вiн з ними не товариш. Вiн все ще на милицях i  ?м  це  дуже  дивно.
Постояли, поговорили i розiйшлися. А  надвечiр  при?хав  батько  i  забрав
Володька додому. Було дуже гарно того вечора. Вернувшись, Володько  застав
цiле подвiр'я замаяним. Матвiй привiз ще кленового та липового гiлляччя  i
все то також позатикали в землю. На дворi постав гай,  i  шкода  лише,  що
Володько не може цього року, як бувало, лазити по  тих  деревцях,  вдавати
птахiв i викрикувати оклики  захоплення.  Зате  Хведот  гасав  помiж  тими
деревцями, мов навiжений, лазив на них,  подер  штанята.  Мати  мусiла  на
нього крикнути, хоча вона тепер не ма? анi хвилинки часу. Завтра ж  велике
свято...
   А як став вечiр, не хотiлося  зовсiм  йти  до  хати.  Небо  пiсля  дощу
випогодилось, стало таким чистим i таким синiм. Золотi зорини появилися на
висотi. Так би тут i заснув десь на травi, але  треба  йти  до  хати.  Ось
вийшла мати i гука? за ним. Уже i батько он пiшов з хлiва до  хати,  он  i
Василь докiнчив чищення сво?х чобiт i понiс ?х до сiней, мати вирвалась ще
раз, цiла пiдтикана, схопила якогось цебра i понесла його до свининця.  По
хвилинi там закувiкали свинi, але дуже скоро  знов  утихомирились,  i  ось
мати знов верта?ться назад:
   - Коли то ти пiдеш до хати? - каже вона.
   - Я, мамо, не хочу до хати,- говорить Володько.
   - А що ж ти, тут ночувати будеш?
   - Нi. Я трохи лиш посидю,- каже вiн.
   - Ти-но ходи молитись Богу та будемо вечеряти! При  вечерi  був  гарний
настрiй, вечеряли крупник зi старим салом, зовсiм не святочна вечеря,  але
всi до цього вже звикли. Пiсля вечерi  Володько  вiдважився  промовити  до
батька.
   - Тату? Ви хочете продати наш хутiр? - запитав несподiвано.
   - Ну, ще нi... А тобi що?
   - Я так собi. Гарно тут у нас...
   - Хм... Гарно,- буркнув батько.
   - Садок  такий  гарний,-  веде  сво?  Володько...  Батько  на  хвилинку
вмовка?, хита? головою. "Бач - паршук"! - дума? вiн. А вголос дода?:
   - Ну, зна?ш... Ти ще малий на таке. Ми мужики. Гарно  не  гарно,  а  як
треба, кидай усе i шукай не гарного, а потрiбного. Хлiба треба, хлопче! От
що. Бачиш, як мало ма?мо поля пiд  скибу?  Виростеш  -  побачиш.  У  Сибiр
заманеться, там простору безлiч... У нас тут на Волинi тiснувато.
   - То наша, тату, земля Волинь зветься? - пита? Володько.
   - Еге ж! Волинська губерня. Губернський город - Житомир.  До  школи  от
пiдеш - довiда?шся.
   - А Хведот також пiде до школи? - пита? далi Володько.
   - Певно! Усi! Всi вчитись мусите. Учення свiтло - невчення тьма...
   Поговорили  так,  поговорили,  Матвi?вi,  видно,  i  самому  вгод  отак
погуторити з малим, мале то мале, а диви ось, дума?.
   Росистий, свiжий ранок,  зозуля  кука?  на  Мартиновому,  сонце  зiйшло
бистро, яскраво, трiпотливо,  мов  живе.  Якiсь,  видно,  святобливi  руки
урочисто зносили його на висоту, щоб уся земля i всi люди на  нiй  бачили,
що це сонце святочне.
   Володько прокинувся  свiжим  i  здоровим,  i  не  хотiв  уставати,  але
пригадав, що це за день сьогоднi, i зiрвався одразу. На дворi  довгi  тiнi
вiд хати, вiд молодо? грушечки за причiлком, вiд клечання,  що,  мов  гай,
сто?ть на подвiр'?. За плотом вигналось кiлька стрiлок мальви,  i  на  них
з'явилися лапатi, рiзно? барви - бузовi, червонавi, рожевi квiти. Драбиняк
сто?ть  по  лютрини  вимощений  свiжою  горохвянкою  i  застелений  новим,
пасистим килимком. Батько вивiв за  гриву  сво?  "ста?ннi"  i  запрiг  ?х.
Конята, хоч малi, але круглi i жвавi i Василь зовсiм не ма? потреби на них
нарiкати. Матвiй он знов подуму?, як би то ?х  вигiдно  продати  i  купити
щось на викорм.
   Iдеться трусячком, глибокою, з гори на  гору,  дорожиною,  згори  видно
широке стависько, що над ним  звиваються  бiлi  птахи,  якi  весь  час  то
зносяться догори, то знов падають i блискають на сонцi крилами.
   Бiля обох церков - монастирсько? i приходсько?, повно  люду  i  пiдвiд.
Здовж пiд  монастирським  муром  постали  намети  зi  стоянами,  пiд  ними
виблискують низки хрестикiв, та намиста, та образкiв, i хоча ще рано,  там
вже товчуться юрбами хлопцi та дiвчата. Нелегко знайти  мiсце  для  коней,
але Матвi?вi пощастило, стиснувся помiж пiдвiд зараз тут же  пiд  муром  в
тiнi розложистого, величезного ясена. Одразу всi йдуть до церкви -  батько
й мати "до прихода", i беруть Хведота, а Василь хтозна-куди, нiхто його не
пита?, бо все одно не буде вiн сидiти на мiсцi, а перейде  разiв  двадцять
вiд монастиря до прихода дорогою i стежкою, де повно таких же, як  i  вiн,
богомольцiв.
   А Володько, як звичайно, мусить сидiти на возi, тепер вiн  може  вже  i
злiзти i дещо вiдiйти, але недалеко, i бiльше побачити. Цього року  Трiйця
дерманська дуже вдалася, люду сливе, як  i  в  Гiльчi,  хоча  тут  i  нема
цiлющо? води, та сама каруселя, що i в Гiльчi, отам далi  на  майданi  пiд
"трахтиром" крутиться i крутиться.
   Пiсля церкви вiдвiдали Володька  рiзнi  свояки,  а  мiж  ними  залузька
Катерина, що принесла йому  рожевого  коника  з  дуже  смачного,  крушного
тiста. Хотiла взяти його на каруселю, але мати спротивилась: "А! Куди  там
з ним! Ще полетить". А Хведот знов дiстав глиняного пiвня, що свистить,  i
знов свище ним без милосердя так, що всi люди на нього  оглядаються,  хоча
тут повно таких, що свистять, що трублять, що грають,  що  барабанять,  що
викрикують.
   Пiсля всi по?хали на Запорiжжя до дядька ?лисея.  ?  то  мiсце,  звiдки
походить весь рiд Довбенкiв, там родились i там умирали ?х дiди i прадiди.
Тяжко сказати, чому це мiсце так зветься, кажуть, нiбито давно колись  тут
оселився козак з Запорiжжя, що вiд нього i пiшов  цей  рiд,  але  i  самим
сво?м виглядом цей куток нагаду? оту Сiч  Запорозьку,  що  про  не?  iнодi
?лисей чита? в сво?х книгах. З  трьох  бокiв  -  полудневого,  схiдного  i
пiвнiчного, замкнено воно, нiби клiщами, яром глибоким i тiльки iз  заходу
ма? сполучення з рiвниною. А яр, особливо  той  пiвденний,  весь  зарослий
деревом усiляким - дубом, ясеном, липою, березою, а дерево все стрiмке, та
росле, та густе. Схили яру вкритi овочевими садами та  гаями,  що  ?х  тут
звуть "лiтниками", бо росте в них переважно  лiщина  вперемiшку  з  кущами
грабини, липи, десь-не-десь калини, крушини i  диких  черешень.  Пiвнiчний
схил яру голий, весь покопирсаний кар'?рами та  завалений  стосами  бiлого
камiння i зарвами жовтого пiску. У гаях та садах  плоти  та  перелази,  та
копанки внизу, та кiлька криничин з коритами, черпаками й вербами,  i  там
завжди гамiрно, голоси дзвенять лунко, смiхи дiвочi, брязкiт вiдер, ляскiт
прачiв... А ранками та вечорами весiнньою порою, аж  поки  не  висиплеться
ячмiнь, безлiч соловейкiв засипа? цiлу долину сво?м дзвiнким переливом,  i
особливо ?х багато у тому Михалковому гайку, що по другому боцi яру.
   Хто-хто, але Володько страх як любить це мiсце, завжди i  завжди  тягне
воно його, i стiльки та?мничого наслухався вiн про нього. То ж це тут  оте
Ляшове займисько, отi там дуби та берези товстючi за  тим  он  бгiжем,  що
через нього веде стежка вниз до Шавронських лугiв, кудою ходять  запорожцi
до церкви, до школи i  взагалi  до  села  i  де  ?х  пiзнiми  ночами  нiби
зустрiча? той страшний вiшальник. Тут також i та шопа городжена  на  сiно,
де нiбито ночами чути тяжкi стогони. Тут також i те вiкно,  куди  втягнуло
Ровiцького, i багато iншого цiкавого та незрозумiлого хоронить у  собi  це
чудове мiсце.
   I поки гостi гостяться у дядька ?лисея,  Володько  лиша?  все  i  бреде
стежкою сюди. Ще поки був здоровим, вiн нiколи не  був  самий,  але  тепер
хлопцям з ним нецiкаво та й йому нецiкаво з ними. Пiсля минуло? зими якась
нова сила найшла на нього. Якiсь дивнi, незбагнутi думи з'явилися  в  його
головi. Вiн полюбив  самотнiсть,  йому  закортiло  пiзнати  багато  дечого
такого, про що до цього часу нiколи не думав.
   Ось, наприклад, той сад, що розлiгся по схилi  яру  на  сонцi,  що  про
нього Володько стiльки  чув  вiд  батька,  бо  ж  то  батьковi  руки  його
посадили.
   - А чи зна?те,- казав, бувало, батько,- що на цьому мiсцi  однi  дички,
та кислицi, та кущi тернини росли...
   До цього часу Володько не зважав на  такi  слова,  але  тепер  ось  вiн
почина? все то розумiти i  з  великою  при?мнiстю  дивиться  згори  на  тi
дерева, що одно за одним, нiби по шнурi, бiжать в долину ген  аж  до  тi??
стежки над лугом. I для чого тато все то роблять? I  навiщо  вони  все  то
кидають? I чому знов роблять?
   Гарно провiв Володько цей день, хоча весь  час  був  самий,  бо  навiть
Хведот десь там з дiтьми гаса?, але час тiка?, сонце похилилось отуди  над
Середiвськi садки, з другого боку, десь з того зеленого моря,  що  зветься
Балабiвськими  садами,  вирвались  звуки  бубна,  що  лунко  й  лоскотливе
розсипались яром i диви он стежками,  через  перелази  вже  мигають  помiж
деревами барвистi спiдницi дiвчат, що спiшать на заклик бубна. А  за  ними
он i гурт парубкiв  бозна-звiдки  вирвався  i  ?х  регiт  нiби  вiдповiда?
бубновi: йдемо! Зараз будемо!
   Там у садах, у клунi, на току танець буде, i все довкруги про це зна?.
   - Волооодьку! - чу? Володько згори голос дядькового Василя.
   - А чогооо! - вiдповiда? вiн знизу.
   - А ходи до хааати! - котиться вниз луною.
   - Я не хооочу! - вiдповiда? друга луна.
   - Ходи, ходи! Щось дiстанеш!
   Володько, хоч-не-хоч, а мусить йти. Гостей було багато,  з'?халася  вся
рiдня i дядькова, i дядинина, зо всiх кiнцiв великого Дерманя i  навiть  з
чужих сiл. Дядько Омелько прибув зi  свого  Бiлашева,  Володькова  хрещена
мати Домаха з Пiвча. Усi напiдпитку, всi веселi, повний двiр гамору.
   Матвiй збира?ться вiд'?жджати, його задержують, ще рано, а тут ще й  не
вечеряли, але Матвiй на це не зважа?, а найпаче Настя, що i хотiла б ще  в
гостях побути, але ж "там у мене, зна?те, i худiбка, i свинi,  i  кури,  i
все то так на Божу волю залишене"... Нi, нi. Треба ?хати. Довге  обiймання
та цiлування, i Матвi?в вiз викочу?ться з дядьково? брами в дорогу.
   Ще день, ще два - i  по  святi,  незабаром  навинулись  i  буднi.  Лiто
видалось гарне, але ж воно i вимогливе. "В потi лиця твого будеш  ти  ?сти
хлiб свiй" - каже Святе письмо, i ? то чиста правда. Цiла Матвi?ва  родина
по саму шию в роботi. Сам Матвiй знайшов для себе нову каторгу;  десь  там
на Валах у нього та десятина поля i частина його  каменем  та  шанцями  та
хтозна-якою повiтрою завалена, бозна-що там було, кажуть, якась фортеця чи
щось таке, i Матвi?вi вже давно кортить все то на поле родюче обернути,  i
от вiн щодня туди ходить, весь день там копа?, та  носить,  та  рiвня?,  а
ввечерi приходить i ледве його пiзнати, такий замучений. Настя казала:
   - Цiлi вiки лежало, а вiн прийшов i хоче землю перевернути!
   Так. У Матвiя i камiнь мусить родити i "пользу" давати.
   Настя ма? також повнi-повнiсiнькi руки роботи, отой город,  тi  грядки,
все то росте, буя?, бур'яни такi поймають усе дочиста, що  страх  один.  А
там далi на новинi те просо i та пшениця, i  все  то  зароста?  осотом  та
будяччям, що й посiву не видно. На все рук, рук i рук треба, а  Настя  ма?
?х лише дво?.
   Василь знов гонить товар пасти, як тiльки скiнчилась школа, одразу знов
на пастуха обернувся. Пасе там ген на  Мартиновiй  долинi  з  хлопчиськами
дерманськими, на сопiлцi трундика?, в карти ляпа?, гаса?, чуда вичворя?. В
обiд прижене, i що вб'?ш, то й в'?деш, нiзащо не хоче  хлопчисько  помогти
щось на господарцi.
   I Володько тепер не дарму?, ще не ходить гаразд, ще лиш, як каже  мати,
"сова?ться", але вже мусить за няньку бути, Хведотиська глядiти,  i  ?  то
для нього справжньою карою Божою, лiпше заставили б його гори вернути, нiж
пильнувати ту дитину. За зиму та за весну з нього щось  таке  виросло,  що
батьки з дива вийти не можуть.
   - З тi?? дитини якийсь кат,  чи  хтозна-що  вийде.  Все  вiн  б'?,  все
нищить,- скаржиться мати. На городi зовсiм молоденьку  моркву  позполював,
на пiвонi? всi бульбашки позривав, а це ось, на саму  Трiйцю,  всi  качата
перебив, було ?х семеро i всi до одного понищив. Настя аж  руки  заламала,
як побачила, привела за вухо бахура, показу? на мертвi качата i пита?:
   - Хто то зробив?
   - Я,вiдповiда? той спокiйно.
   - I навiщо ти зробив? - тормосить його за рукав.
   - Так,вiдповiда? так само.
   I говори з таким. Лясь, лясь по задку, той у плач, але що  то  помага?.
Десь за пару днiв лобур  наглядiв  малого,  зацяпаного  пiвника,  що  його
чомусь курчата не приймали до гурту, почав гонити довкруг хати i так довго
гонив, поки те сотворiння впало мертвим.
   - То я тебе, шмаркачу ти, роздеру! - трясе його за рукав  мати.-  Та  я
тебе розтрясу! - кричить вона. Але тому хоч би що.
   - Догляду до нього треба,- скаржиться  Настя,  i  ця  конечнiсть  пада?
якраз на Володька.
   Господи, що це за муки для Володька! Хведот анi хвилини не посидить  на
мiсцi, все вiн кудись преться. То був ще  тут,  а  то  диви  вже  он  там.
Володько щось там одвинувся, коли чу?, а за клунею на дорозi якiсь  крики.
Скаче на тих сво?х милицях туди i бачить: його Хведот сидить серед дороги,
бавиться пiсочком, а перед ним сто?ть шiсть пiдвiд лебедських.
   - Гей, ти там, малий! З дороги! - гукають дядьки, але тому  малому  гей
би що! Володько до нього, намага?ться його пiдняти, нема?  сили,  кричить,
свариться. А малий, замiсть зiйти на бiк, вереск страшний пiдняв,  б'?ться
з Володьком, ногами паца?, не да?ться, i дядьки мусiли  ?х  обох  об'?хати
боком, зачепивши колесом Григорчукiв овес, i коли тi по?хали, тодi  тiльки
хлопчисько посунувся на подвiр'я, грiзно шморгаючи замурзаним носом.
   А дещо пiзнiше, не встиг Володько пiти води напитися,  як  Хведот  знов
зник. Володько сюди i  туди,  скаче  на  милицях,  гука?  -  нема  хлопця.
Шкутильга? на город, довкруги хати - нема. Йде на  дорогу  -  нема.  Гука?
щосили - нiхто не обзива?ться. Йде  далi,  дiйшов  аж  до  трепетка,  коли
бачить свого Хведота: ген там далi в долинцi з якоюсь тичкою бiга? i  щось
там робить. Володько кличе:
   - Хведоооте! А ходи-но до дому! А то мааамi  скажу!  Де  там.  Володько
мусить шкутильгати туди, i коли дiйшов, побачив величезне гнiздо  в  житi,
виваляне Хведо-том, а там насипано цiлу купу пiску з дороги,  i  коли  вiн
усе то встиг зробити, диву?ться Володько, а пiсля того мiж ними счиня?ться
справжнiй бiй. Володько тягне Хведота додому, Хведот не да?ться.  Володько
кричить - той також кричить. Володько погрожу?, той робить  те  саме.  Хоч
сядь та плач. Стоять обидва i верещать на все довкiлля, аж  поки  мати  не
навинулася, прибiгла з гамором, схопила Хведота за руку i потягла, як щось
непотрiбне, за собою.
   Але найгiрше було недавно... Хведот зовсiм зник i  нiхто  не  мiг  його
знайти. Володько обскакав увесь город, усю дорогу,  весь  луг  -  даремно.
Надiйшов вечiр, поприходили батьки, пригнав корови Василь, а Хведота нема.
Володько весь в страху, бо це ж  вiн  винен;  мати  пiшла  в  поля  шукати
дитину, i аж геть смерком на  подвiр'?  з'явився  Настин  двоюрiдний  брат
Титко: в руцi у нього хлопець.
   - Ти-но, Насте, не пускай так ту дитину саму - каже Титко.
   Настя до хлопця.
   - А де ж ти його вискипав? -  кричить  вона  i  не  зна?,  чи  дякувати
Титковi, чи карати хлопця.
   - Та де... Он геть на лебедському. Сидить пiд сосною i  кричить.  Я  до
нього: ти чий? А вiн ще дужче кричить. Це, думаю, нiчий iнший, як  Настин,
i ось ма?ш його,- каже Титко.
   Настя шарпа?, як звичайно, за руку хлопця, тягне його до хати, ми?, да?
щось ?сти. Титко також заходить до хати, почина?ться  розмова.  Скаржиться
на дiда Улiяна, що той десь там межу його переорав, що в суд  його  за  це
подати хоче.
   - А чого ж ти, Титку, тиснешся з ними на  тому  городi,-  каже  Настя.-
Шматок - двi добрi баби задами засядуть, а ти чогось там чапиш.
   - А що порадиш? Вiшатись!
   - Чого ж вiшатись? Землi шукай. Стiльки он землi в свiтi...
   - У свiтi, у свiтi! Дума?ш, отак устав i пiшов,- перечить Титко.
   - А ти-но з мо?м порадься, вiн тобi щось порадить. Титко пошкрябався за
ухом, напився води i пiшов. Коли прийшов Матвiй,  що  десь  там  на  садку
вештався, Настя нiчого не сказала за Хведота, а  щоб  одвести  розмову  на
iнше, почала за Титка.
   - Був он Титко. Знов на батька скаржиться.
   - Дурний вiн, той твiй Титко. Я б на його мiсцi давно звiдти вибрався.
   Батьки починають говорити  про  конюшину,  що,  як  лiс,  поросла,  про
пшеницю, що ?? геть будяччям поняло, про худобу, що щось  та  Ряба  замало
молока да?, про собаку, що його нема чим кормити. Володько  лиш  тiшиться,
що бодай про нього не згадують,  вiн  i  так  за  той  день  набiгався  та
настрахався.  А  Хведот  вже  лежить  на  полу  невкритий,  босi  ноги   з
розчепiреними короткими пальчиками зовсiм подряпанi, i спить. Його  нiчого
бiльше не цiкавить.
   Володько почина? власними ногами, без милиць, обходитись.  Спочатку  то
йшло зле, але згодом покращало. Одно?  суботи,  пополуднi,  пiсля  доброго
дощу напередоднi, коли небо випогодилось i засяяло всiма  сво?ми  барвами,
вiн вибрався в далеку мандрiвку - верстви двi вiд дому, до Василя, де  той
пасе корови. Йшлось дуже довго. Часами вiн сiдав,  спочивав.  Iнколи  його
цiкавили тi чи iншi речi.  Ось  вiн  бачить  рiвненьке,  гладеньке  мiсце,
нанесене вчорашнiм дощем. Сонце намул  пригрiло,  i  вiн  почав  репатись.
Володьковi при?мно шляпати по тому босими ногами,  вiдколупувати  вiдсохлi
кусники намулу, виписувати на них лiтери. В iншому мiсцi  вiн  зупиня?ться
бiля потiчка, що тече через дорогу  без  мiстка,  зупиня?ться  над  ним  i
вдивля?ться у воду, що по нiй швидко бiгають лапатi водянi павуки.
   Володькове прибуття дуже було вгод  Василевi.  Пасовисько  широке,  але
все-таки з обох бокiв шкода. Василь зi сво?м приятелем Семеном  ляпають  у
карти, а Володько ходить i одверта? вiд шкоди корови.  Пiсля  Семен  почав
грати на сопiлцi; засюрчав,  запищав  i  Володьковi  це  дуже  подобалось.
Виходив якийсь танець чи пiсня. Володько почав думати, щоб i  йому  купили
таку сопiлку, це куди краще,  нiж  гармонька,  а  до  того  дешевше.  Таку
сопiлку можна купити за двi копiйки, а  гармонька  кошту?  три.  А  Василь
усе-таки купив не сопiлку, а якраз гармоньку, i не таку просту, дешеву,  а
дорожчу, широку, i заплатив за не? десять копiйок.  I  гарно  гра?.  Тепер
вони з Семеном виграють гопака, польку, а як навинуться дiвчата,  то  й  в
танець iдуть.
   До того Василь ма? ще пiсенника i байкаря. Гарнi там пiснi - i сумнi, i
веселi, i жартiвливi, i байки даже гарнi,  стiльки  з  них  смiху,  i  про
цигана, що залiз у чужий город i просив господаря, щоб викинув  його  лише
за плiт, i про одного дядька, що шукав дьогтю в  мiстi,  i  багато  iнших.
Володько i нестямився, коли сонце стало над заходом.
   - Смали додому, поки  заповзеш  -  смеркне,-  каже  Василь.-  Ти  тепер
смiливо з черепахами в перегони ставати можеш.
   I Володько поплужився. Пастухи ще залишилися. Долиною в'?ться  дорожина
на  двi  глибокi,  ви?ждженi  колесами,  колi?,  середнiй  пруг   порослий
шпоришем, Петровим батогом, горiшиною. Справа  й  злiва  смужка  лугу,  на
ньому густо ромашок. Трохи вище  в  пшеницi  цвiтуть  червонi  маки,  синi
волошки. Над головою зо всiх бокiв видзвонюють жайворонки.
   Володько не квапиться, ма? час. Його нагнав дядько, що веде пару конят.
Конята маленькi, а дядько довгоногий, ?де верхи, а постоли його  по  землi
волочаться.
   -  Гей,  малий!  Що  це  ти  так  повзеш?  -  гука?  дядько.   Володько
зупиня?ться, не вiдповiда? нiчого, проводить дядька поглядом i йде далi.
   На половинi мандрiвки, де схрещуються дороги, сто?ть великий копець, що
вiдмежову? дерманськi поля вiд лебедських, i  Володько  присiв  на  ньому.
Сонце над заходом, вiд млина доноситься кляпiт,  здалека  чути  пiсню,  що
Василь уже жене сво? корови i спiва?:
   Повiй, вiтре, на Вкра?ну,
   Де покинув я дiвчину...
   А слова "де покинув карi очi" вiн особливо високо  витягав.  Хутко  вiн
надiйшов i зрiвнявся з Володьком.
   - Ти ще не дома? - пита? вiн i йде далi.- Ходи, на корову посаджу!
   - Iди, iди собi,- каже Володько.
   Гей, чук-чумайдра,
   Чумачина молода!
   Заспiвав Василь весело i пiшов далi. Корови лише поскрипують  ратицями.
Володько  лиша?ться  на  мiсцi,  ма?статна  краса  вечора  полонить  його,
очеретяний мур стависька - та?мничий i грiзний, сто?ть насупротив,  кiлька
чайок лiта? над ним, нiби вони сховзають по повiтрi,  десь  квакають  дикi
качки, що згодом вириваються з очерету i спiшать,  нiби  ?х  хто  жене,  в
далечiнь.
   Батько, мати, Василь i Хведот сидiли вже  бiля  вечерi,  коли  Володько
приволiкся.
   - О! Нарештi! Повзе наш рак,-  каже  мати.-  Ходи-но,  ходи,  небораче!
Ждемо тебе!
   Вечеряють  надворi,  мати  насипа?  крупник  до  мисок,  над   головами
звиваються i дзеленчать комарi. Батько оповiда?, що тут ще у  нас  не  так
багато комарiв, а от у тiй Смоленщинi... Говорять про се i про те, а потiм
iдуть хто куди, батько ще огляне худобу - i спати.
   I спить вiн тепер надворi, пiд повiткою, а часом  i  просто  пiд  голим
небом на соломi. Так йому подоба?ться, легко, як вiн каже, диха?ться,  щоб
було тепло, прикрива?ться кожухом. На нього пада? роса, вiтер кошла?  його
волосся, дзеленчать комарi i з лугу доноситься безперервний крекiт жаб.
   У невдовзi почина?ться косовиця; на лугу одного соняшного  ранку,  нiби
на замовлення, з'явля?ться багато чоловiкiв, i вiд рiчки до поля, впоперек
лугу лягають валки покосiв.  Косарi  з'являються  разом  зi  сонцем,  вони
переважно босi, колошнi ?х штанiв по  колiна  закачанi,  одягнутi  у  самi
сорочки, на головi або  бриль  солом'яний,  або  якийсь  старий,  пiм'ятий
кашкет. На поясi у  кожного  спереду  висить  кушка  з  бруском,  а  ззаду
застромлена за пояс дерев'яна мантачка.
   Iдуть косарi легко, вiльно, ритмiчно, коса, зда?ться, сама  сховза?  по
землi, великi покоси соковито? трави лягають набiк,  а  ззаду  залиша?ться
двi колi? нiг. I коли доходять до кiнця, витирають травою  коси,  спочатку
гострять ?х мокрими  брусками,  а  потiм  мантачать  мантачками.  При?мний
брязкiт i шелест кiс розноситься лугом.
   Матвiй почина? також косити, але вiн не ма? лугу, а ма? лише  конюшину,
що отам за лiсом насiяв минулого року. I  поросла  вона  йому  на  доброму
полi, як лiс. Йому радили посипати поле ще й фосфором,  i  для  проби  вiн
висiяв тим погно?м сво? iм'я, i тепер здалека видно було на конюшинi слово
МАТВIЙ, пiсля чого вiн любив казати сусiдам:
   - Вiрте менi, що оте "удобренi?" добра штука. Треба назарiк спробувати,
чехи то вживають, i диви як у них родить...
   Але i без того Матвiй накосив порядно конюшини, i любив вiн цю рослину,
вийде не раз, щоб отак лише пройтися й полюбуватися,  а  вона,  мов  килим
дорогий, розклада?ться, i тiльки джмелi гудуть...
   Разом з косовицею неодмiнно починаються i сльоти,  небо  затяга?ться  у
брудну бавовняну отороку, без перерви сi? дрiбний  дощ,  на  лугу  мокнуть
покоси,  або  вже  копицi.  Такий  час  не  подоба?ться   господарям,   не
подоба?ться вiн i Матвi?вi з Настею. У полi мокне конюшина, город зароста?
бур'яном, усе скрiзь мокре, збiжжя похилилося в один бiк, плаксиво лiта? i
кряче ворiння.
   У Матвi?вiй родинi ледве-ледве хвата? хлiба, вживають його дуже ощадне,
?дять здебiльша картоплю, молоко,  зеленину  з  городу,  Настя  умi?  дуже
смачний зi щав'ю борщ варити.
   I ще одна важлива подiя в родинi. Настя завагiтнiла. Матвiй  став  куди
лагiднiшим. Щоб трохи Настi помогти - полоти, окопувати, вибирати  коноплi
плоскуннi, Матвiй пiшов i замовив  дiвчат.  Прийшли  обидвi  Катерини.  На
хуторi стало гамiрно. Дощi скiнчились i знов погода ясна. Дiвчата то  бiля
конюшини, то на городi,  то  бiля  проса.  Говорять,  спiвають,  жартують.
Оповiда? одна однiй про сво?х хлопцiв, але клопiтська Катерина анi здалека
не може похвалитися таким, що залузька. Вона сама, на хуторi, та й  вродою
?й далеко до залузько?. У тi?? там i Павло якийсь там, що не да?  проходу,
приносить ?й якiсь там дуже гарнi цукорки, i ма? вiн  дуже  гарнi,  русявi
кучерi... I залузька Катерина розповiда? й розповiда?,  а  клопiтська  лиш
слуха? i беруть ?? заздрощi.
   А вечором дiвчата сидять на колодi i спiвають на два  голоси,  хоча  ?х
тут нiхто, крiм сво?х, не чу?. Василь весь час тут крутиться i намага?ться
?м щось "встругнути". Володько лише з залузькою Катериною дiло  ма?.  Вони
вже ось i говорять, Володько оповiда?  про  Гiльче,  про  щось  прочитане,
багато вiн того не ма?, але що ма?, то ма?. А Василя гонять вiд себе,  вiн
?м робить збитки. Ось вiн,  наприклад,  дуже  негарно  обдурив  клопiтську
Катерину. Надер гороб'ячих я?ць у клунi, нанизав ?х на  соломинку,  пiднiс
Катеринi пiд нiс i каже:
   -Дми!
   Катерина вага?ться.
   - Навiщо дути? - пита?.
   - Дми! Побачиш. Млинок буде. Все то буде крутитися... Катерина  дме,  а
Василь несподiвано збива? всi яйця долонями  i  обмазу?  Катеринi  уста  i
носа.
   - О! О! Здурiв! - сердиться Катерина, обтира? уста хустиною,  а  Василь
ляга? зi смiху.Ото менi жарт!
   Дiвчата змовляються йти до рiчки купатися  пiд  мiсяцем.  Вечором  вода
теплiша, нiж удень. ?м дещо страшно i вони беруть зi собою Володька,  лише
просять його не казати про це Василевi. Володько й  собi  вага?ться,  йому
трохи соромно самому з дiвчатами, але годиться.
   I ось вони так викрадаються, щоб "той кручений" не бачив. Викрались  та
йдуть лугом стежкою, тихенько, одна  за  одною,  а  за  ними  Володько;  i
знiчев'я з-за куща щось волохате з криком вирива?ться i пада?  на  стежку.
Дiвчата у вереск, зриваються бiгти, але тут же чують голос Василя:
   - Та чого? Це ж тiльки я!
   - Ах! - вiдсапнули дiвчата, а клопiтська Катерина  вже  напустилась  на
Василя:
   - Чи ти, бува, не здурiв зовсiм, чи на тебе лиш памороки найшли?  I  чи
ти при сво?х? От менi втяв штуку! Соромся! Йди додому!
   - А що як не пiду? - каже здалека Василь.
   - Iди, iди, Василю, бо можеш побачити таке, що тобi брови посмалить,  -
каже залузька Катерина, що все сприйма? жартiвливо...
   - А куди це ви йдете? - пита? Василь.
   - Не тобi знати,- вiдповiда? клопiтська Катерина.
   - Може, часом купатись? А там, зна?те, русалки... Та  водяник...  Та  в
кущах Гук сидить...
   - ?й-богу, як ти менi не пiдеш,-  сердиться  клопiтська  Катерина.-  Як
нарву кропиви - геть випарю тобi спину.
   - Васильку, голубчику! Ну, лишай нас. Ми хочемо купатися,-  каже  друга
Катерина.
   Василь нiби ?х лиша?, iде геть, а дiвчата швидко-швидко бiжать у  лози,
тягнуть за собою Володька,  тут  ще  деякий  час  прислухаються,  а  пiсля
роздягаються.  Володька  пройма?  сором,  вiн  бачить  дво?  струнких,   з
розпущеними, довгими косами, зовсiм без одягiв дiвчат, а тут ще одна з них
пiдбiга? до нього: "Володьку! Роздягайся! Швидше!" - i почина? хутко-хутко
роздягати його. Вiн весь знiяковiлий, йому хочеться тiкати,  але  все  так
швидко робиться, що тiкати  нема  куди.  Вони  вже  ось  над  рiчкою,  вже
стрибають у воду, вже плюскаються. А вода  лише  спочатку  холодна,  пiсля
вона ста? дуже теплою, дiвчата плюскаються, пiдстрибують, хлюпають одна на
одну водою, стишено, щоб далеко не чути, викрикують вiд захоплення.
   А Володько також тут, вiн уже не так соромиться, йому при?мно вiдчувати
свiжу насолоду води, Катерина його  швидко  ми?,  облива?  водою...  Пiсля
дiвчата миють одна одну, над рiчкою сто?ть туман.
   I враз щось у воду пада?. Дiвчата притихли, перечекали.
   - Це знов той кручений! - каже  клопiтська  Катерина.-  Ох,  як  зловлю
його.
   - Нехай кида?,- каже друга Катерина.- Василю! - гука? вона.- А ходи!
   Але Василь не йде i вона зна?, що вiн не прийде, вiн бiльше  соромиться
за них усiх.
   А  опiсля  обидвi  Катерини  з  Володьком,  свiжi,  чистi,   охолодженi
вертаються додому. Дома оповiдають,  як  вони  купалися  i  як  Василь  ?х
налякав. Настя лише говорить:
   - А навiщо ви того гниляка тягали з собою? - i показу? на Володька.
   - Е, нi, мамо! Не кажiть. Володько не гниляк. Володько козак.  Вiн  нас
оберiгав вiд русалок,  вiд  водяникiв...-  i  Катерина  обнiма?  Володька,
розчiсу? гребiнчиком його густе, мокре, неслухняне волосся. Матвiй на  все
то дивиться i лише посмiха?ться в ус.
   Сплять дiвчата на горищi на  сiнi  i  беруть,  знов-таки  для  охорони,
Володька. Цi?? ночi Володько враз не захотiв з ними спати.  Катерина  дуже
здивована - нi, так не можна, Володьку, нам самим страшно.  Так.  Володько
йде, але цi?? ночi вiн довго  не  може  заснути.  Якийсь  особливий  запах
вичував  вiн  вiд  тi??  Катерини,  якась  свiжiсть,   святiсть,   чарiвна
опо?нiсть, щось таке дивне, дуже дивне i незбагнуте промiнювало на  нього,
а ранком вiн уже не мiг так просто й вiдважно дивитися в тi чарiвнi,  яснi
i синi очi свiтло-русо? сво?? сестри...
   Дiвчата побули иа хуторi тиждень i вiдiйшли. Волопьковi робиться сумно.
Вiн ось iзнов ма? на ши? того  свого  Хведотиська,  тепер  його  ноги  вже
окрiпли, i коли Хведот кудись тiка?, негайно дiста? за  те  вiд  Володька.
Вiйна  мiж  ними  жорстока.  Б'ються  чим  попало,   i   внедовзi   Хведот
перекону?ться, що все-таки Володько сильнiший вiд нього, що його золотi де
свободи минулися. Ось вони сидять обидва за хатою на землi, на  них  пада?
вечiрн? сонце, десь там далi в житi  пiдпiдьомкають  перепелицi,  Володько
довго ?х слуха?, а пiсля почина? i собi ?х наслiдувати.
   - Пiт-пi-льоп! Пiт-пi-льоп! - пiдпiдьомка? Володько.
   I враз сердито, поважно й категорично вiдзива?ться Хведот:
   - Не льоптай менi тутенька!
   Володько дивиться на брата i враз голосно смi?ться. Той не розумi?,  що
тут таке смiшне, i каже:
   - Дулний!
   Але бувають мiж ними i iншi вiдносини. Ось, наприклад, вечорi?, субота,
така тиша, що чути вечiрнi дзвони з  Дерманя.  Володько  самий  верта?ться
згори з-пiд лiсу i коли доходить до хати,  бачить:  на  стежцi  бiля  тi??
молодо? грушечки-цукрiвки сидить Хведот,  а  проти  нього  собака  Пундик.
Сидять, один одному дивляться у вiчi, похитують  головами,  а  Хведот  при
тому вичиту?:
   - На, на, ц?нцiй баця - на! На, на, викий бака -  на!  -  I  це  трива?
довго, i нiкого вони, крiм себе, не  бачать,  i  похитують  вони  головами
одним ритмом, i собака, зда?ться, розумi?, що той його приятель говорить.
   Володьковi не хотiлося ?х рушити, але  першим  вiдчув  його  наближення
Пундик i все пропало. Хведот, нiби засоромився, пiдбiг до Володька i каже:
   - А! А! А ти сцо? Де ти був? Лови мене! - сам тiка?, а Володько  бiжить
за ним, i так уганяються обидва до хати.
   - Дiти, дiти,- казала мати вечором, коли тi йшли спати.- Що  то  з  вас
буде? - i в ?? голосi та ?? очах вичувалося стiльки до них любовi, стiльки
велико?, неповторно?, матiрньо? любовi, що свiт, навiть коли б його  одним
великим злом вважати, то задля однi?? крапельки тi??  любовi  варто  жити,
болiти  i  на  глибокому  схилi  життя  вiдiйти   у   вiчнiсть.   Велична,
благословенна  любов  матерi!  Кожний  промiнь  сонця,   дихання   кожного
листочка, кожний погляд закоханого дiвочого ока, щирий порух звiряти, смiх
i плач дитини i легiт небес - усе то з'?днано  в  одному  теплому  поглядi
матерi!
   Будь благословенна!
   I здавалось, усе гаразд.  Вiдколи  Настя  завагiтнiла,  на  хутiр  упав
спокiй. Та одного разу заходить до Матвiя Знахорець з пансько?  частi.  Це
високий, тонкий, з рудуватою, цапиною борiдкою дядько, що  дуже  розтяжне,
поволi, з сильною мiсцевою вимовою, говорить. Матвiй саме полудна?.
   - Доброго здоровля вам! Смачного! -  привiтався  Знахорець,  стягнув  з
лоба кашкета, пiдтер кулаком рiдкi вуса i сто?ть бiля порога, мовляв, не в
час попав.
   - Дай-бо здоровля! Просимо i вас,- вiдповiда? Матвiй.
   - Спасибi, я вже пополуднав,-каже Знахорець.
   - Та заходьте далi. Сiдайте,- озвалась i Настя iз запiчка.
   Знахорець заходить,  сiда?  на  лавi,  вийма?  кисета,  крутить  поволi
цигарку. Матвiй диву?ться: чого це вiн у таку пору прийшов,  щось  напевно
важливе. Матвiй також зна?,  що  Знахорець  цiкавиться  землею,  i  це  ще
збiльшувало увагу господаря.
   - Що там у вас доброго? - пита? Матвiй.
   - Та що доброго! Стара бiда. Оце-о, зна?те, зайшов до мене один  фактор
i каже, що десь там земля прода?ться. Матвiй пiдносить голову.
   - А де ж то ?? - пита?.
   - Десь аж у Калужчинi,- каже Знахорець.
   - О! Знов у кацапщинi.
   - Це нiби iнше. Нiби, каже, земля там добра. I дешева.
   - Ет! - махнув Матвiй рукою.
   - Чого ет? Воно-то всякому заволоцi вiри йняти негаразд, але подивитись
можна. Чи не по?хати б нам, Матвiю?
   - Тобi, видно, по нутрi тi по?здки.
   - Ну, не постука?ш - не вiдчинять, дiло звiсне, само до хати не прийде,
а хто шука? - знаходить,- каже Знахорець. До розмови втруча?ться Настя:
   - Дайте йому вже чистий спокiй з тими по?здками. Он дiти ?сти не  мають
чого,  а  вам  по?здки.  Кидай  сво?,  рiдне  i  прися  пiд  повiтру  лиху
хтозна-куди. Нiкуди вiн не по?де!
   Матвiй мовчить, Знахорець каже:
   - Саме i ?здимо, щоб дiтям було ?сти,  чи  не  так  кажу?  Пiд  лежачий
камiнь i вода не тече. Матвiй чуха? потилицю.
   - Воно то кортить... Звiсно... Але щось менi та кацапщина не по  густу,
щось там... того... Не вiриться воно менi, щоб там лiпше вiд Смоленщини.
   З цього й почалось.  Знахорець  пiшов  i  понiс  Матвi?в  спокiй.  А  й
справдi, може б, того... Думав, думав, а одного дня каже до Настi:
   - Спечи-но менi що на дорогу... Настя, розумi?ться, в лемент.
   - А ти зачекай з криком. Не для себе  ж  дбаю.  Коли  б  бiльше  варила
головою - розумiла б...
   - Розумiла б, розумiла б. Я вже, по-тво?му, стовп дурний, що нiчого  не
тямить. Куди хочеш нас волокти? Де знайдеш краще мiсце  на  землi?  Тут  i
лiтечко, дивись, он яке, тут i город, i садок, i сво? люди, i  могилки,  а
що там? Чужа-чу-жаниця! А де знов тих рублiв набереш на ту дорогу? I  туди
грошi, i сюди грошi, що ти, ?х на дорозi збира?ш? Старий, старий! Як не на
мене - на тих дiтей зглянься! Голi ж, босi - жеброта не  дiти,  сором  мiж
люди показатися, дивись, що вони в тебе мають, а ти витрачу?шся  бозна  на
що. А тобi кажу, мов на вiтер, але скорше мене нараженою  побачиш,  нiж  я
пiду в оту твою западенну кацапщину!
   - Но, но, но! Розспiвалася! - каже Матвiй спокiйно, i чим  бiльше  вона
говорила, тим бiльше переконувався вiн, що  ?хати  таки  треба,  що  землi
шукати конечно, що за краще життя змагатися ? його обов'язком.
   - Ах,- казав вiн.- Дума?ш,  розкiш  ?здити.  Не  зна?ш,  що  то  людина
намучиться, але треба! Жизня! Чортова жизня - мужича!
   А третього дня раненько Матвiй все-таки знов почимчикував до Мизоча  на
станцiю. Василь пiшов на Залужжя, щоб прийшла  Катерина,  Настя  зiсталась
сама.



   "ПРИЙДИ i ПИЙ ВОДУ ЖИТТЯ ДАРОМ" _

   Володько з  напруженням  чекав  Катерини,  а  прийшов  дiд  Юхим.  Було
надвечiр.  Заплакана  Настя  вешталася  бiля  печi.  Володько  i   Хведот,
повитягавши ши?, чекали на картоплю, що вариться пiд комином.
   Старий мав намiр вiдвiдати Матвiя i дещо  з  ним  перебалакати,  та  не
застав того дома. Настя  одразу  почала  вичитувати,  i  при  тому  по  ??
змарнiлому, негарному, покритому жовтавими плямами обличчю  текли  патьоки
слiз. З ?? мови старий довiдався про життя цi?? родини, хоча багато з того
знав вiн i до цього часу.
   - Ну,- казав вiн...- Зна?ш, Насте, воно, звiсно, не легко, але  подумай
сама: як же йому сидiти на мiсцi, коли ось так воно живеться, i я не раджу
йому далеко ?здити, пошукай отут, поза  Дерманем,  отуди  на  пiвдень,  на
Крем'янеччину. Там ще поля й поля,- казав Юхим.
   Але на Настю це мало вплива?. Вона нiкуди не хоче, ?й тут найкраще, а з
часом усе полiпшиться i вони будуть жити, як i всi люди.
   Для Володька прихiд Юхима визнача? цiлу  подiю,  нiколи  не  переставав
його дiд цiкавити, хоча тепер, пiсля хвороби, хлопець став ще соромливiшим
i нав'язати з ним якiсь стосунки, здавалось, не  було  нiяко?  надi?.  Але
дуже кортiло. У дiда такi  при?мнi,  теплi,  яснi  очi,  таке  звичайне  i
одверте обличчя, така завжди спокiйна i рiвна мова. i коли той розмовляв з
матiр'ю, Володько весь  час  iздалека  позирав  на  нього,  помiчав  рiзнi
дрiбницi його одягу, його рухiв. I  йому  здавалось,  що  дiд  Юхим  також
цiкавиться ним. Нема, нема, а диви, i гляне, i щось нiби запита? поглядом.
А потiм, коли  скiнчив  мову  з  матiр'ю,  вiн  цiлком  перевiв  увагу  на
Володька.
   - Ну? Що? Здоровий уже? Ну, бач, а то такий був. I вирiс...  Бавишся  з
Хведотом?
   - Нi,вiдповiв одним словом Володько.
   - О! А то ж чому?
   - Бо вiн малий,- знов коротка вiдповiдь. Дiд, помiтно,  посмiхнувся,  а
мати промовила:
   - Деруться весь час... Як тi пiвнi. Володько ще дужче засоромився, цiле
обличчя пала?, хотiв би дати драла, та ноги не слухають, кортить тут бути.
   - То ти з нiким не бавишся? - пита? далi дiд.
   - Нi,- знов те саме i  похитнув  головою,  а  по  хвильцi  додав:  -  У
Дерманi. З хлопцями. Ще поки був здоровий... До розмови встрянула Настя:
   - А, лазить  усе.  По  лузi,  по  лiсi,  дивиться,  дума?.  Таке  дивне
видалось, дивiться, ще сопляк пiд носом, а вигляда? нiби мудрець який.
   Володькiв зiр упав на матiр,  i  нотка  легкого  докору  торкнулась  ??
нiжного чуття. ?й стало нiяково, знiяковiв i Юхим.
   - Чи дозволиш, Насте, взяти менi  його  з  собою?  -  обережно  запитав
старий. Вiн зна? настро? Настi i не певний, чи та дозволить.
   - Ой, тошненько менi! Хiба такого обiдранця слiд  куди  пускати.  То  ж
дивiться ж, якi в нього колiна.
   Володьковi штани на колiнах дiйсно самi дiри, вiн до цього  часу  якось
того зовсiм не помiчав. Його зiр напружився, його увага збiльшилась.  Йому
хочеться йти з дiдом, але як це сказати. I не чекаючи  згоди  матерi,  вiн
запитав:
   - Хiба я так далеко... дiйду?
   - А ти хочеш? - запитав дiд.
   - О! - вирвалось у нього.
   Мати лише глянула i одразу вiдгадала його думку.
   - Такий замурзаиий! - промовила i цим дала згоду йти з дiдом.
   -Темно було надворi, коли тi вийшли. Настя провела ?х ах  за  причiлок,
де цвiтуть мальви та дикi ружi. Пiшли стежиною  вверх.  Було  тихо.  Земля
руки сво? долонями щедрими догори розложила, все спочивало, дихало теплом,
вiд лугу долом клався туман i несло злегка болотом.  Пiд  ногами  кашка  й
чебрець видiля? сво? пахощi, у Трихоновому житi пiдпiдьомка?, не дивлячись
на вечiр, перепелиця.
   У лiсi зовсiм темно, Володько не бачить дiда, лише вичува? свою руку  в
його теплiй долонi. Iшли повз "контору", де мешкав недавно Лiсовський,  що
його звали "Кон?шно". Тепер та будова сто?ть пусткою, i Володько наважився
запитати:
   - А куди вибрався Кон?шно?
   - Кажуть, до Верхова,- вiдповiда? дiд.
   - А чого вiн вибрався? - пита? далi Володько.
   - То зна?ш... Вiн служить у Таксарiв за побережника. Куди пiшлють, туди
й мусить iти.
   - А хiба тут уже не треба побережника?
   - Видно, що нi. Лебедську соснину зрубали, а тут  цей  шматок  лiсу  не
оплачу?ться стерегти...
   - А кому цей лiс належить? - пита? знов Володько.
   - Одному багатому жидовi,- вiдповiда? Юхим.
   - А де вiн, той жид? - цiкавиться далi Володько.
   - В Острозi. Вiн там живе.
   Питання чергу?ться за питанням, Юхим на все вiдповiда?, Володьковi  все
то дуже цiкаве, зда?ться, вiн iде глибше в життя, перед ним  вiдкриваються
новi простори.
   У лiсi щось засвистало, помiж вiтами дерев благальне хрусталiють зiрки,
щось трiснуло, нiби там хтось ступив ногою на суху  галузку,  вичува?ться,
як листя вдиха? свiжiсть пiсля гарячого дня.
   На хуторi Юхима безлiч нового.  По-перше,  самий  хутiр  -  багатий  та
просторий,  велика,  чиста  хата  з  фiранками  на  вiкнах.  Володька  всi
привiтали, дiстав ще раз вечерю, а потiм вiн  спав  на  широкiй  лавi  пiд
вiкном у свiтлицi, сам-один на цiлу свiтлицю. Звечора  вiн  не  мiг  довго
заснути, щось ввижалося за вiкном, було  трохи  моторошно,  пригадав  собi
всiлякi оповiдання про дiда Юхима, пригадав iншi речi, що ?х колись чув  у
млинi, уява розбурхалась, почав уявляти  себе  десь  далеко  у  свiтi  без
батька й без матерi, як це вже не раз уявляв собi, коли то вiн одного разу
все покине i пiде далеко.
   Що буде там робити? Вiн не зна?. Свiт  бачити,  людей  пiзнавати,  новi
кра? вивчати.
   Увесь другий день  вiд  раннього  ранку  до  пiзнього  вечора  Володько
занятий. Дiд Юхим усе з  ним  i  з  ним.  То  вони  снiдають  i  при  тому
розмовляють про Володькову науку читання  й  писання,  то  вони  йдуть  на
пасiку i дiд показу? йому бджiл, трутнiв, маток, вощину, мед.  Оповiда?  й
оповiда?, що i як роблять тi малi неспокiйнi тваринки. То  вони  йдуть  до
хлiва, до стайнi, до клунi i там знаходять щось цiкавого, то знов заходять
до Юхимово? комiрки, де вiн самий мешка?. На стiнi в нього  висить  якийсь
цар, на поличках лежать книжки. I цар, i книжки цiкава тема для розмов. Це
той цар, що визволив народ з панщини, i це тi книжки, в яких написано  про
минуле, про святi речi, про бджiл, про всяку всячину.
   Володько натомiсть оповiда? дiдовi про сво? гри, забави,  думи,  як  то
вони в Дерманi на Запорожжi бавляться, хто там i з ким товаришить, що вони
роблять, якi забавки з глини вилiплюють, як  поле  мiряють,  якi  грошi  з
мушлiв мають i хто з них найбагатший.
   Господи, як багато цiкаво? всячини, i дiд вiд того  не  надиву?ться,  а
Володько весь у тому, вiн тепер нiкого, крiм  дiда,  не  зна?,  геть-чисто
забув i про дому, i про Катерину, i все з дiдом, i  помага?  йому  крутили
медогонку, i носить щiльники, i замiта? повiтку.  I  нiкого  ?м  при  тому
бiльше не треба, нi Катерини,  нi  Клима,  нi  наймита  Свирида,  анi  тих
дiвчат, що десь там за садом валкують конюшину...
   А вечором, диви, пiшли обидва на прохiдку. Тихий, соковитий вечiр,  над
усiм перепнута зеленава баня з рожевим присвiтом, iз-за  лiсу  нiч  поволi
висува? шматок  мiсяця,  зорi  там  то  там  блимають,  никнуть,  то  знов
з'являються, зда?ться, йдуть одна за одною безмежною безоднею,  нiби  одна
одну ловлять iз зав'язаними очима.
   Пройшли дорожиною на двi колi?, що веде з Мизоча до Лебедiв i  далi  до
Гiльча, минули придорожнi кущi  грабини,  що  творять  здовж  дороги  нiби
живоплiт, i подалися навпростець  на  лiс  малою,  зовсiм  вузенькою,  для
однi??  людини,  стежинкою  здовж  широкого  поля,  засадженого  цукровими
буряками, i доходять до долини.  Тут  обидва  зупиняються,  присiдають  на
старих пнях i розмовляють далi. Вони ще не все один одному сказали.  Тепер
ось Юхим оповiда? про самий цей край, оцю землю, по якiй вони ходять,  про
людей, що тут живуть. I це також дуже цiкавить Володька, хоча вiн i не все
гаразд з того розумi?.  Вiн  задер  догори  сво?  округле,  з  ямочкою  на
пiдборiддi, обличчя i весь слуха?. А дiд говорить,  брови  його  весь  час
рухаються, мiсяць сипле на нього свiй промiнь i вiдкида? набiк його тiнь.
   А перед ними широка долина з порубом  на  протилежному  схилi.  Там  ще
минулого року стояла густа, струнка, нiби восковi  свiчi,  соснина.  Тепер
там лише густо розсипанi пнi, на них цiлий день пада? палюче сонце, а тому
тут так мiцно пахне живицею...
   - Колись тi?ю долиною,- казав дiд,- текла рiчка, та  висохла.  Вирубали
лiс, висохла i рiчка, а було тут колись того лiсу. Ще я сам  пам'ятаю,  як
усе довкiлля було самий лiс i лiс, а наш хутiр  був  сливе  весь  у  лiсi.
Тепер лише отам чубок того запусту на Мартиновому зiсталось,  та  ще  оцей
ось кущик на землi твого батька...
   Ах, як шкода того лiсу i тi?? рiчки! Але нема на те ради.
   А все  покрива?  пахучий,  мов  кадильний  дим,  туман.  Там  далi,  де
зупинився лiс, що нагаду? лаву грiзного вiйська, що вийшло з мечами до бою
i враз закам'янiло, там сто?ть невидимий, бородатий жрець i  кадить.  Його
дим поволi, плавно, розгортаючи поли, волосся й палькатi,  широкi  долонi,
пливе по воздусi, намагаючись, але не маючи  сили,  пiдняти  i  понести  у
безлiч цiлу землю.
   Збиваючи росу, що  обсiла  широколисту  натину  бурякiв,  плутаючись  у
хащавиннi Петрового батога, кашки, деревiю  та  заячо?  гречки,  що  густо
покрила широку межу, дiд i внук вертаються до свого дому. Вони  натхненнi,
?м радiсно. Назустрiч ?м розгонно мчить здоровенний кудлай Боско, що цiлий
день сидить прив'язаний i тiльки на нiч вiдпуска?ться.  Вiн  повний  сили,
щастя i свободи, накида?ться на дiда, мало не валить того з нiг, скавулить
радiсно, метушиться. Володьковi його трохи страшно, але вiн анi  не  дума?
робити хлопцевi якiсь збитки. Щось поблажливе почува?ться в настро?  Боска
по вiдношеннi до Володька.
   I так утрiйку, з мокрими до колiна штанями, вони  приходять  до  двору,
пiсля до хати. Сонний настрiй, Катерина вже спить, iншi  також.  Пора?ться
лише одна невiстка Ганна. На Володька у свiтлицi на лавицi чека? постiль i
сон.
   Другий ранок - недiльний ранок. Про це зна? все. Сонце недiльного ранку
сходить не так, як завжди, лiс сто?ть бадьорiше, поле майорить, мов прапор
святочний, небо син?, таке син?, аж нiяково... Мов залiзнi гравюри, стоять
на тлi синяви велетенськi, непорушнi черешнi, цвiтуть дикi ружi у бгiжi, а
довгий, зi стрiшкою, частокiл простягнув сво?  рамена  уздовж  дорiжки  на
схiд i захiд, зникаючи-кiнцями у зарослях бузнику та бозу.
   Пасiка нагаду?  забутий  музичний  iнструмент.  Хтось  ударив  по  його
струнах i вони бринять, зливаючись iз далеким дзвоном, що птахами несеться
з пiвдня, з-за лiсу, де в синiй далечi горить на сонцi позолотою  хрест  i
бiлi? над зеленню прадавня дзвiниця.
   Воздух насичений медовими випарами... По  роздзявлених  устах  лев'ячих
пащек совгають сво?ми тяжкими задами джмелi з  незграбними,  набубнявiлими
лапами... Великий квадратовий шмат розцвiло? конюшини, що в нiй довго живе
нiчна роса, нагаду? килим  тонко?  тканини,  розстелений  тут  для  яко?сь
урочистостi, а вiд нього похило,  довгою  стрiчкою  до  молодого  дубняку,
тiка? нивка гречки, обсипана мiрiадами бадьорих бджiлок.
   Чекайте! Зараз iз того темного дубового гаю, зi спiвами гiмнiв  вийдуть
величнi люди у довгих, бiлих одягах.  Вони  пройдуть  повiльно,  урочистою
ходою нивою гречки i зупиняться  на  килимi  конюшини.  Дзвони  литимуться
просто з небес, сонце спiватиме  величне  "Гльорiя"[7],  тiнi  хмарин,  що
нечутно торкаються землi, торкнуться спiву, пiдхоплять його  i  вiднесуть,
вiднесуть.
   Старий Юхим i малий Володько не йдуть цього  ранку  до  церкви,  ?м  це
зайво. Юхим ста? iз сонцем, Володько спить мiцно i довго, а  пiсля  обидва
сходяться i йдуть. Не зупиняються, анi в саду на лавицi пiд  широколистим,
волоським горiхом, анi в куренi  бiля  пасiки,  а  йдуть  далi  i  далi  в
найдальший кут саду, де стоять поодинокi  сливи-хруставки  з  пообсиханими
верхами i де  на  розi  бгiжа  височить  здоровенна,  косата  береза,  вся
подовбана дiрками, бо з не? кожно? весни сочать ?? цiнний сiк.
   I тут просто у травi обидва  сiдають.  Довкруги  бiлi  ромашки  i  синi
дзвiночки. На них пада? ранiшн? сонце. У  старого  на  колiнах  товста,  у
шкiрянiй оправi, книга. Старий чита?, малий слуха?.  Нi,  то  вже  не  про
Кощея Безсмертного i не про Iвана Царевича. Це дивна книга, Володько тако?
ще не чув. У нiй про Бога, що ходив по землi,  що  говорив  з  людьми,  що
карав чи милував, про людей, що творили чудеса...  Володько  мало  з  того
розумi?, дуже мало, але ?дине, що вiн вичува?: ?  то  продовження  того  ж
чудесного, що вiн чув з книг Василя. Великий, дивний, незвичний свiт. I як
добре, що дiд узяв його за руку i повiв туди у те iнше, не земне, царство.
У книзi говорилося: "Прийди i пий воду життя даром". Цiлющу воду. Ту саму,
що ?? пив Iван Царевич, коли його  заворожила  зла  мачуха  його  кохано?.
Казка. Ой, чи казка? Може, дiйснiсть? Може, життя? Володько  ще  цього  не
зна?, вiн лише вслуха?ться у мову дiда,  його  голова  пiднята,  його  очi
широко дивляться, його уста вiдкритi...
   Три днi пробув Володько у дiда Юхима,  у  понедiлок  його  вiдвiз  Клим
назад, ?хали не впорожнi, на возi лежали якiсь клунки,  а  мiж  тим  видно
баньку, що в нiй був мед. ?хали  довкруги  до  Мартинового  хутора,  пiсля
дорожиною, що веде до Дерманя, а далi знов повернули до Матвi?вого хутора.
Усi тi пакунки i та банька з медом лишилися разом з Володьком дома.  Настя
була i щаслива i, якось десь далеко, в собi, нещаслива.  Уже  не  раз  дiд
Юхим пропонував Матвi?вi свою помiч, але Настя завжди перечила. На цей раз
не перечила. Може, тому, що була в тяжi, а  може,  i  тому,  що  ??  мазун
Володько вернувся сяючим,  нiби  вiн  переродився.  У  клунках  була  мука
пшенична, були крупи рiзнi, була дещиця сала. На хуторi повеселiшало.
   Матвiя ще не було. Пару днiв була тiтчина Катерина, але вона  вiдiйшла.
Дуже жалувала, що Володька не було дома. Настя ходила  "на  пшеницю",  "на
буряки", "на просо". Спiдниця ?? завжди високо  пiдтикана,  рукави  завжди
закачанi, обличчя завжди спалене. Вона носить ряднами зiлля, осот  рiзний,
горошок польовий. Усе то йде на поживу свиням, коровам,  коням,  ?й  тяжко
ходити, вона голосно сапа?,  Володько  спостерiга?  за  нею  здаля  i  все
мiрку?, що це з його мамою сталося.
   Василь iнодi, коли зiставався самий  з  Володьком  та  Хведотом,  робив
"псiкуси". Ось вiн витягнув Володька на Горище хати i мало-мало не впустив
його вниз через дверцi у фацiятi даху. Довго  тримав  хлопця  перевiшеного
через перекладину головою вниз -  Господи,  що  за  страхiття,  як  казала
Настя.  Володько  кричав  кричма,  на  це  навинулась  мати,  i   Василевi
дiсталось. Геть-чисто спарила кропивою його сiданку. Але  Василевi  це  не
перешкоджа? далi щось таке видумати. Вони  залiзли  до  матiрньо?  скринi,
дiстали сулiю слив'янки, половину з не? "видудлили", а пiсля обидва лежали
п'янi трупами. Василь i корiв не погнав пасти,  i  не  чув,  коли  прийшла
мати. Настя знайшла його сонного в соломi,  але  це  не  спасло  його  вiд
прочухана. Володько, розумi?ться, дiстав також i свою порцiю ляпасiв, один
Хведот,  що  тим  часом  прогулявся   по   городi   i   знищив   пiвгрядки
цибулi-сiянки, був покараний не за пияцтво, а за звичайну шкоду.
   Але траплялось, що Василь з Володьком зробили i  щось  корисного.  Так,
наприклад, одного разу, як тiльки Василь пригнав  "з  роси"  корови,  вони
пiшли обидва, за дозволом матерi, у заставську соснину i назбирали  повний
горщик малин, суниць та чорниць. Володько геть-чисто поколов собi ноги, бо
там багато тернини, шипшини i сухих шишок, але як  смачно  було  споживати
вечором ягоди зi свiжою  сметаною.  Хведот  так  обмурзався  чорницями,  з
Володьковою допомогою, що походив на сажотруса, або на того муринчика,  що
його намальовано у Василевiй книзi. I коли йому пiднiс Володько  дзеркало,
щоб той побачив "свою пику", вiн  так  настрашився,  що  почав  ревiти.  А
Володько ще й дражниться:
   - О! О! Чекай, чекай! Тепер ти завжди такий будеш! Хведот вiд того реве
ще дужче, а мати вiд печi гука?:
   - Дiти! Як вiзьму костура, то я вас утихомирю! Але хто там  бо?ться  ??
костура? Хiба вони не знають, що батька нема дома, а тим самим свобода  ?х
нiчим не обмежена.



   НАЙБIЛЬШЕ ЩАСТЯ

   Але ось  одного  вечора,  перед  самими  жнивами,  появився  i  батько.
Здорожений, брудний, ?халося довго й невигiдно, у найгiрших вагонах,  туди
й назад на сво?х сухих харчах, лише вряди-годи  взялося  десь  ту  склянку
чаю, щоб сухе горло промочити. I був  невдоволений.  Про?здив  гарма-дарма
стiльки грошей, але мовчить. Краще про це,  не  згадувати,  бо  пiсля  вiд
Настi не вiдчепишся. I так прогризла вона йому голову за тi вiчнi по?здки.
Знов приходили люди послухати, як то воно там  у  тiй  кацапщинi,  i  знов
Матвiй усе то дуже ганив, нiчого йому там  не  сподобалось,  нi  поле,  нi
природа, нi села, нi господарка. Знов спав у  кацапа,  де  його  цiлу  нiч
гризли блощицi.
   - Нi, нi,казав.- 3 таких господарiв не буде... Але  Знахорцевi  все  то
бiльше сподобалось, i вiн навiть почав збирати бажаючих пере?хати туди  на
життя... Настя, розумi?ться, ще i ще раз забожилася i заклялася, що нiкуди
?? з цього мiсця "вiн" не потягне. Тут гарно,  тут  добре,  тут  найкраще.
Вона ходила он до Поча?ва, iшли три днi, а такого мiсця, як тут,  нiде  не
бачила.
   Зовсiм близько пiдступили жнива. Жито зовсiм половi?, а пшениця, хоч ще
й зелена, одначе ?? колос уже набряк тугою  силою  дорiдного  зерна.  Були
зливи, громи, блискавицi, i мiсцями вони наробили шкоди. У  самого  Матвiя
вилягло вiд того багато пшеницi. Хоча тi зливи i тi громи дуже  подобались
Василевi, Володьковi, Хведотовi. Як при?мно, коли,  наприклад,  на  тво?му
власному подвiр'? стоять цiлi озера i ти можеш досхочу дрипатись у них,  а
потiм  як  чудово,  коли  цiла  природа  втихомирю?ться,  а  в  городi  на
розквiтлому маку стоять i переливно  горять  величезнi  краплини  прозоро?
води. А якi пiсля того ранки, яка соковитiсть i  яка  духмяна  яскравiсть.
Шкода лишень, що такого  ранку  так  гарно  спиться,  так  солодко  i  так
блаженно, коли нiякi сили не можуть вплинути, щоб звести людину зi сну.
   Але одного разу знайшлася сила, що зiрвала Володька раннiм ранком ще до
схiд сонця на ноги.  Ще  темнувато.  Сонце  ще  за  обрi?м,  десь  там  за
лебедським зрубом, на шпоришi подвiр'я, на городi  i  на  всьому  довкруги
роса. Над лугом i рiчкою сто?ть бiлий туман.
   Володько ще спить побiч Хведота на Соломi в клунi, спить  мiцно,  як  i
кожного ранку, майже нечуйно, нерухомо, нiби  вiн  неживий,  i  враз  ного
будять. Роздер соннi очi - перед ним батько.
   - Уставай, як хоч,- каже батько,- по?демо до Острога.
   - Що?!! - вирвалось у Волвдька. До Острога? Нi, нi. Може, це вiн  спить
далi i йому сниться. Володько не вiрить. Таке щастя!  Таке  шалене  щастя!
Але батько наглить:
   - Ну, ну! Уставай, вставай! По?демо.
   Володько як стiй зрива?ться, нiби його опечено. То ж Острiг мiсто. То ж
Володько там ще не був. То ж там великi будинки з такими, як  нашi  дверi,
вiкнами, то ж там мощенi дороги, гладенькi хiдники, крамницi з  блискучими
вiкнами, повнi всяко? всячини, то ж там казарми i марширують москалi...  I
пани там такi дивнi i незрозумiлi,  що  так  "не  по-нашому"  балакають  i
носять такi чистi i гарнi одяги.
   I все це Володько буде бачити! Вiн миттю зiрвався, i треба  було  одно?
хвилини, щоб бути готовим i щоб сидiти на вимощеному сухою конюшиною возi.
Усi хочуть ?сте, усi снiдають, але Володьковi нiяка ?жа  не  на  умi.  Вiй
сидить на сво?му возi i лише бо?ться, щоб батько часом не  роздумав  i  не
скинув його, бо воно й таке бувало.
   ?хати до мiста - для Володька найбiльша радiсть.  Скiльки  б  разiв  не
?хав батько до Мизоча, Володько завжди "канючить", щоб i його  взяли.  Але
рiдко його бажання сповнялися. Бувало, коли вiн ще був "меншим", вiн  дуже
вперто просив його взяти.
   - Тату! Вiзьмiть, вiзьмiть! Я буду вам на возi сидiти. Я не буду нiкуди
йти,- морочить малий. Батьковi набридне це, вiн мовчить,  Володько  дума?,
що "вони вже погодилися", вiн сiда? на вiз, конi запрягаються,  ось-ось  i
вiз рушить. I враз батько, нiби  пригаду?  собi  Володька,  огляда?ться  i
каже:
   - Злазь!
   Володько - весь переляк, але не злазить.
   - Злазь, кажу тобi.
   Володько вага?ться. Тодi батько бере батога i  так  смикне  хлопця,  то
тому аж зашкварчить десь там поза спиною... i тодi вiн  летить  униз,  мов
куля, i нема? часу навiть плакати, лише його серце сильно'б'?ться  i  жаль
залива? думку...
   Володько добре пам'ята? цi випадки, а тому вiн уже нiколи не настоював,
щоб ?хати. Вiн лише десь там далеко в собi мрiяв про це  i  не  вiрив,  що
колись та мрiя сповниться.
   I ось вона сповнилась. Вiн сидить на возi i на цей  раз  батько  нiчого
йому не каже, лише мати чiпля?ться, щоб щось по?в, бо куди ж так у  дорогу
далеку рушати. Але Володько ?сти не хоче i не  може,  вiн  цiлком  виразно
заявля?:
   - Я, мамо, не хочу ще ?сти!
   Викрику? вiн з виразом, щоб дати йому святий спокiй. Батько виводить  з
хлiва за  гриву,  один  за  одним,  конi,  впряга?  ?х  у  шле?,  насаджу?
нашилники, надяга? вiжки. Мати виносить i вмощу? в конюшину кошичок  я?ць,
якогось пiвня, ще щось iз льоху.
   Сама вона сьогоднi не ?де, ?й тяжко, та й дома мусить хтось зi  старших
лишитися. I коли все то полагоджене, коли вiз намощений, аж тодi  Володько
певен, що вiн таки нарештi "?де до  Острога".  Пережива?  це  надзвичайно,
бачить усе до подробиць. Ось  рушив  з  двору  вiз,  ось  вiн  ви?жджа?  з
маленького пагорбка на  дорожину,  крутий  поворот  улiво,  праве  передн?
колесо зачiпа? овес сусiднього поля, груба маточина колеса торка? стеблини
i стряса? з них росу. Мати проводить ?х аж на дорогу,  хвилинку  сто?ть  з
випнутим животом i, зда?ться, молиться.
   Володько сидить ззаду на мiшку з оброком. Вiн мiг би сидiти i  спереду,
бiля батька, потiм вiн туди й пересяде, але поки що йому тут цiкавiше, вiн
може краще все бачити, може вертiтись, обертатись, соватись,  i  нiхто  не
буде йому дорiкати. Йому видно лише спини i вуха коней, що спочатку  йдуть
хода, потiм  батько  торка?  ?х  злегка  батiжком,  зади  коней  починають
танцювати, колеса воза починають вертiтися швидше, драбини воза  починають
глухо деренчати.
   ?дуть так  далi  i  далi,  минають  поля,  Володько  зна?,  кому  котре
належить, це ось Михалкове, то знов  Григорчукове,  далi  Михтодове.  Межi
зарослi рiзним квiттям, далi нижче луг, трава скошена, зеленi? нова, туман
кри? те мiсце,  де  тече  рiчка,  пахне  болотом,  в'ялою  лепехою,  диким
коситинем. Десь там попiд заставською сосниною кричать качки.
   Куций драбинячок деренчить далi, минають долину, що  дiлить  дерманське
вiдлебедського, минули криничину з купкою вiльх, з яко? вони беруть  воду,
минають три старi,  залишенi  для  насiння  сосни,  що  колись  стояли  на
взлiссi, а тепер серед поля, пiд  пагорбком,  нiби  три  сироти,  викинутi
напризволяще. I коли вибрались на пригiрок, звiдки видно  вже  Лебедi,  ?м
назустрiч iз-за кучерявих садочкiв вийшло величаве,  округле  свiтило,  що
почало швидко пiдноситись. Конi бiжать бадьоро i прихають.
   - Здоров, здоров! - примовля? до них Матвiй, а конi прихають далi, нiби
?м те привiтання подоба?ться.
   Минають  Лебедi.  Крiм  греблi  i  млина,  нiчого  цiкавого  тут  нема.
Ославлене стависько i став, де колись кублились лебедi, зовсiм  змалiли  i
ще меншi, нiж у того мельника чеха. Бiля млина  видно  оббiлених  борошном
людей, знайшлись i знайомi.
   - Ей, дядьку Матвiю! Куди ?дете? Дай-бо здоровля!
   - Трру! - зупиня? Матвiй конi.- Та до города.  Пора  ось  така,  а  тут
серпа нема путнього.
   - Що там у вас доброго? Чув, що кудись отуди ?здили?
   - Та ?здив.
   - I що ж там бачили?
   - Ет! Нема про що й говорити.
   Говорити б воно знайшлося про що, та ось сонце пiдiйма?ться,  а  дорога
ще далека. Матвiй торка? конi  i  тi  йдуть.  Iдуть  далi,  поля,  глибока
дорога, потiм з обох бокiв висад,  це  вже  тракт,  якийсь,  кажуть,  граф
висадив отi дерева - берези та осокори, що поросли такi здоровеннi,  потiм
?дуть старим, дуже густим лiсом.
   - Тут,оповiда? Матвiй,- часом, бува?, людей переходять.
   Ого! Володько зна?, що це значить "переходити".  ?  то  такi  люди,  що
нападають i забирають, що ?м подоба?ться, а часом  навiть  убивають...  Це
дуже цiкаво...
   - А отуди,показу? батько батогом на  гущавину,-  Верхiв.  Коли  ви?демо
вище з лiсу, буде видно церкву...
   - А чи далеко ще до Острога? - пита? Володько.
   - О, ще шмат... Ось ви?демо з лiса, а там хутори...- каже батько.
   I коли до?хали до тих хуторiв, вiн знов зауважив:
   - Бачиш? Самi хутори. А я ще знаю, як i, тут був  лiс.  Бач,  як  народ
множиться.
   Володьковi  страшенно  подоба?ться,  що  батько  з  ним  так,  мовби  з
дорослим, розважа?. Вiн дивиться  на  всi  боки,  бачить  чепурнi  хати  з
вишневими садками,  iнодi  зустрiнеться  хтось  iз  людей,  якась  баба  у
червонiй хустцi, криниця-журавель з довгим  коритом,  бiля  нього  вiз  iз
кiньми, баба з вiдрами, налива? пузату  баньку  водою,  iдуть  дiвчата  iз
серпами, на що батько одразу зауважив:
   -- Бачиш? Тут уже, видно, жнуть. А воно тут завжди жнива скорше, нiж  у
нас...
   Далi знов поля i гайки, сонце пiднялося i почина? припiкати,  на  коней
падають гедзi, за возом лиша?ться хмаринка куряви,  що  поволi  скочу?ться
влiво i осiда? на землю.
   Володько знов i знов пита?, чи далеко ще до Острога,  батько  терпеливо
вiдповiда?, що "ще шмат".
   - От як ви?демо за отой гай,  почнеться  "соша",  а  там  i  до  города
недалеко...
   Соша? Цього ще Володько не бачив. Що це ма? бути? I дiйсно  до?хали  до
сощи. Володько диву?ться: ? то дорога, вся вимощена  камiнням,  i  як  тим
людям хотiлося все то робити? А ?хати по  нiй  не  дуже  добре,  тарахтить
сильно i так трясе, що мало печiнок не витрясе. Володько терпеливо все  то
зносить, бо ?хати таким усе-таки дуже цiкаво.
   Десь тут незабаром ма? бути й мiсто.
   - Дивися, дивися! - каже батько i показу? батогом перед себе.  Володько
дивиться i бачить, як один молодий панич ?де  насупроти  машиною  на  двох
тiльки колесах. Володько вже таке бачив бiля монастиря, але все-таки  його
то дуже цiкавить. Йому дивно, як то  так,  що  той  крутить  лише  ногами,
машина бiжить на двох колесах i не перекинеться.
   Порiвнявся з возом, задзвонив i по?хав далi. Володько  довго  проводить
його  поглядом,  дуже  вдоволений,  що  побачив  таке,  буде  що  оповiсти
Хведотовi. Також цiкавлять його отi стовпи, що стоять здовж дороги,  i  тi
дроти, що на них висять. Коди про?здиш бiля такого стовпа, вiн гуде,  нiби
на тих дротах  виграють.  Володько  вже  чув,  що  по  тих  дротах  "шлють
телеграми", i йому дуже кортiло побачити, як то  тi  телеграми  бiжать  по
них. Але скiльки вiн не  задирав  голову,  скiльки  не  дивився,  йому  не
пощастило побачити анi одно? тако? штуки. Дуже шкода.  Тепер  саме  нiхто,
видно, не слав телеграм.
   I чим воно ближче до мiста, тим бiльше несподiванок. Ось вже почали  не
лише люди, але й пани появлятися. Он  iде  один,  у  черевиках  i  палицею
помаху?, штани бiлi, пiджак темний - гарний панок.  Дещо  далi  нагнав  ?х
фа?тон, запряжений блискучими, ста?нними кiньми, у  фа?тонi  якiсь  великi
пани, колеса тоненькi i блискучi, що зда?ться  ось-ось  розсипляться.  Але
вони крутяться, котяться далi, блищать на сонцi, мов зi скла.
   I нарештi мiсто, i виросло воно нагло, нiби з-пiд землi.  Перш  за  все
цiлий  ряд  великих,  кiлькаповерхових  будинкiв,  зовсiм  один  на   один
подiбних. Батько пояснив одразу, що то казарми i що там живуть  "москалi".
Це Володька дуже цiкавить, бо вiн любить дивитись на москалiв... Але й без
того тут ? що дивитись. Баби з величезними кошиками на коромислах  спiшать
одна за одною, нiби навперейми. Пiдвiд усе бiльша? i  бiльша?.  Отам  далi
сто?ть вусатий, у чорному одязi з блискучими гудзиками, чолов'яга з шаблею
при боцi i якимись плетеними шнурками через плече. Володько ще  такого  не
бачив, а батько пояснив, що то "городовий". Володьковi  цiкаво  знати,  що
вiн тут робить, але цього вже вiв не пита?.  Володько  лише  старанно,  зо
всiх бокiв його оглянув i досить налюбувався.  Чоботи  ма?  добрi,  халяви
блискучi, аж мiнить. Вiн йому подобався.
   ?дуть бiля казарм, Володько весь там. Бачить багато  москалiв,  ходять,
марширують, такi гарнi, такi виструнченi. Володько зовсiм не мав би нiчого
проти й самому бути таким москалем. Батько дещо поясню?, тика? в  той  бiк
батогом.
   - Он, бачиш, старший? То офiцер. Вiн команду?.  А  там  он  причандалля
всяке.  Стiна  висока,  рiв,  драбини.  Москалi  мусять   на   то   лiзти,
перескакувати, дряпатись. Котрий не потрапить - дiстане одразу. Все то для
вiйни.
   Хм... Володько диву?ться. Йому незрозумiле, навiщо все то для  вiйни...
Вiн бачив вiйну на малюнках, там б'ють, рубають, стрiляють, але...  I  вiн
мiрку? i одразу пригаду?: ,
   - А то ж на вiйнi беруть фортецi! ?дуть на штурм...
   Ага! Вiн уже розумi?.
   Мiсто. Скiльки тут привабливого i цiкавого.  Як  тут,  мабуть,  при?мно
ходити по отих рiвних дорiжках, а якi тут хати, якi он балкони, якi вiкна,
якi дверi. I скрiзь якiсь образки, папери, скрiзь щось написано.  Володько
намага?ться все то прочитати. "Штатскiй i во?нний  портной  i.  Цiмерман".
"Салон дамскiх мод - Роза Шапiро". "Ресторан Кi?в". "За?жжiй двор  -  Iцко
Цукер". А як тут гамiрно, скiльки грюкоту, як усi голосно говорять...
   Пiдводи ?дуть одна за одною поволi, iнодi зупиняються. До них пiдходять
жиди i щось торгують. От i до Матвi?вого воза пiдходить  стара  жидiвка  у
хустинi з великою,  темною  плямою  на  тiменi.  Нiс  у  не?  подiбний  на
кривульку, губи розтяжнi, широкi, у кутках заслиненi, голос скрипучий.
   - Хазя?н! - гука? вона.- Що ма?те продати?
   - Яйця,байдуже, не дивлячись на не?, кида? Матвiй i ?де далi.
   - Ну! Стiйте-но! По чому хочете? Покажiть! - цупотить  вона  за  возом,
вчепившись сухою рукою за полудрабок.
   Володько розгляда? ??, але Матвiй не зверта? на не? найменшо? уваги.
   - А! - байдуже кида? вiн.- Усе одно не купиш. Це нiби обурю? жидiвку.
   - Ну, чому не купиш? Що значить, не купиш? Бодай менi стiльки лiт жити,
скiльки я вже купила, щоб я мала стiльки  грошiв,  скiльки  я  вже  купила
я?ць. Стiйте! По чому хочете? Ну, чого ви, хазяй, так поспiша?те, хай менi
руки вiдлетять, якщо ви там далi продасте краще!
   - По двi копiйки даси? -  перебива?  Матвiй  ??  лемент,  не  зупиняючи
коней.
   - Ой-вей, менi! По двi копiйки! Ви жарту?те зi старою жидiвкою,  я  вже
не молода. Жартувати - чому б нi, але жартують з дiвчатами, молодицями...
   - Ну, то йди собi до чортово? матерi! - рiшуче висловлю?ться Матвiй.- 3
тебе, видно, купець, як з  мо??  жiнки  попадя.  Хоч,  щоб  сперезав  тебе
батюгою?
   - Ну! Хазяй! Чого ви такi? Станьте! Хай мене Бог скара?, коли вам хтось
дасть по двi копiйки. Де видано, щоб у цю пору хтось платив  за  яйце  двi
копiйки? Ниньки двi копiйки - грiш, двi копiйки на  дорозi  не  валяються.
Берете за двi - три грошi?
   - Не морочи менi, Рухльо...- i тут Матвiй дода? негарне  слово.  Вiн  i
говорити не хоче, iде далi, але жидiвка вже помiтила i пiвня.  Це  змусило
?? ще сильнiше залементувати, вона ще  мiцнiше  вчепилася  за  полудрабок,
жовта, нiби копчений оселедець, рука вже лiзе до коша,  розгорта?  полову,
пробу? яйця, маца? пiвня. Матвiй ?де далi, огляда?ться, обiця?  "оперезати
?? батюгою череззауш", посила? ?? "до ста чортiв", до  "чортово?  матерi",
але то мало йому помага?. Жидiвка вже не  вiдста?,  щось  трохи  набавля?,
встигла вже переклясти себе, сво?  руки,  сво?  ноги,  сво?х  дiтей,  свою
рiдню, якщо вона заробить на тому хоча грiш. Вона купу? на страту,  зовсiм
на страту, вона да? йому нечувану цiну, от хай ?? грiм заб'?, якщо  це  не
так. Матвi?вi це набрида?, вiн щось спуска?, вiн готовий вiддати  яйце  за
три грошi, а тепер, як вона не хоче, хай iде собi, бо, ?й-богу, вiн уже не
жарту?. Жидiвка почина? вiрити i снажиться виторгувати бодай  пару  грошiв
на копi, вона вже да? п'ять злотих i грошiв двадцять  за  копу,  а  Матвiй
хоче рiвно шiсть злотих i нi гроша менше. Ну, вона ще накине два  грошi  i
хай вона не доживе до шабасу, коли то варто бiльше.
   - Ну, вже бери - хай тебе хал?ра,- резюму? Матвiй i  зупиня?  конi.  За
цей час устигли до?хати сливе до середини  мiста.  Почина?ться  рахування,
спочатку я?ць, пiсля грошей. Жидiвка огляда? кожне яйце, декотре прогляда?
на сонце, Матвiй пильно за нею слiдку?, щоб "клята" не общитала.
   - А що хочете за пiвня? - пита? одразу.
   - Ти-но плати за яйця, а там будемо говорити за пiвня. Жидiвка вийма? з
глибоко?, заяложено? кишенi великий гаманець-пулярес i  тремтячими  руками
вiдлiчу? срiбними й мiдяками п'ять золотих i  двадцять  два  грошi,  тобто
вiсiмдесят шiсть копiйок, пода? ?х Матвi?вi, той ще раз  перелiчу?,  хова?
до вузлика, а пiсля почина?ться вперта i доготривала  боротьба  за  пiвня.
Жидiвка знов клене себе, знов без упину лементу?, Матвiй знов ла? ??, знов
обiця?  оперезати  ??  батюгою,  жене  до  ста  чортiв.  Жидiвка  тим   не
обража?ться, прийма? то як належне до продажу, i по довгому торзi годяться
на сорокiвку i грошiв двадцять. Пiврубля, що його вперто домагався Матвiй,
нiяк не можна вдержати, натомiсть жидiвка дiйшла до цi?? суми  вiд  одного
золотого, осудивши нещасного пiвня геть дощенту, що  вона,  либонь,  купу?
самi костi та пiр'я i хай вона ще сьогоднi "сво?х дiтей не побачить", коли
вона не втратять на ньому половину.
   - Чорти тебе не вiзьмуть,- зазиачу? вже спокiйно Матвiй  i  хова?  сво?
сорокiвки. А вiд'?хавши далi, з полегшею сказав:
   - Слава Богу, що позбувся клопоту.- Терпiти не мiг вознi  з  яйцями  та
курми - бабське дiло.
   А Володько весь час уперто слiдку? за цi?ю боротьбою. Вiн весь  у  душi
на боцi  батька,  i  його  нехiть  до  жидiвки  дуже  виразна.  Вiн  майже
переконаний, що "та клята" ?х усе-таки обдурила, що тi яйця i  той  пiвень
коштують значно бiльше, але вiн мовчить. Не його дiло до цього втручатися.
Вiн ось уже не встига? на всi боки озиратися, щоб усе бачити,  щоб  нiчого
не пропустити. Усе тут йому подоба?ться, i як було  б  добре  i  собi  тут
жити. I крамницi, i люди, i панночки такi делiкатнi, спiднички на них такi
тоненькi, аж прозорi, i черевички маленькi на маленьких ногах, i  жебонять
вони, мовби малi дiти, такими тоненькими голосочками.  Очi  хлопця  хочуть
усе обняти, але хiба то можливо?
   До?хали до великого мосту. Знов нове. I сам мiст, i рiка  широка,  яко?
ще нiколи не бачив, далi муре з вежами видно. Батько не  ма?  часу  всього
того пояснити, тут треба пильнувати,  щоб  нi  на  кого  не  на?хати,  але
все-таки тицьнув батогом на мури i сказав:
   - То замок князя Острозького. А це ось рiчка Горинь. До не? отам далi в
Рiвному i наша рiчка впада?.
   О, Володько вже чув про того Острозького, це, либонь, той самий, що ото
?хав тим конем i на нього дикий вепр напав i що вiн  збудував  монастир  у
Дерманi. Його образ з "частинкою мощей" висить у тому монастирi...
   А Горинь рiчка широка i гарна, так от вона де, у нiй,  мабуть,  i  риби
безлiч, але, напевно б, i втопився одразу, дна зовсiм не видно.
   Пере?хали до Нового мiста i зупинилися на  торговицi.  Тут  уже  безлiч
пiдвiд, що годi пройти, скрiзь снують  дядьки,  жиди,  галас  неймовiрний,
погано пахне i духота нестерпна.
   Матвiй заклада? коням опалку i одразу вiдходить. Володько мусить сидiти
на возi i пражитися на сонцi - при?мнiсть абияка, але вiн не нарiка?.  Вiн
зна?, що за щось його мусять iз собою брати,  що  ?хати  так  даремно  для
само? при?мностi йому не належиться. I, як звичайно в таких випадках,  тут
стiльки цiкавого, що й нема? часу  сумувати.  Вози,  конi,  дядьки,  хтось
приходить, хтось вiдходить, там щось торгують,  б'ють  долонею  в  долоню,
клянуться,  божаться,  розходяться,  знов  сходяться.  Усе   то   полонить
Володькову увагу, все то його дуже цiкавить.
   А по довшому  часi  приходить  батько,  обвантажений  двома  фабричними
серпами, новою косою i ще якимись  пакуночками.  Володько  дiста?  сво?  -
велику, за три копiйки, французьку  булку.  Його  радостi  нема?  меж.  До
Матвi?вого воза починають сходитися дядьки, оглядають серпи,  випробовують
косу. Серпи знаходять добрими, а косою  довго  по  черзi  подзвонювали  об
обруч колеса, i думки ?х розходились. Однi казали, що "нiчого собi",  iншi
знов, що "зда?ться, зам'яка".
   Матвiй казав:
   - Яка ?, така ?. Косу i жiнку не вгада?ш.
   - То, зна?те, найлучче купувати косу у кацапа. Я, бачте,  ще  позаторiк
купив, скiсок один лишився, але тне, як бритва,- говорить один.
   - То як попадеш,- говорить другий.- Я, було, також купив  у  кацапа,  а
покосив трохи i викинув. Нiби з бляхи.
   Довго говорили про серпи та коси, хто де i коли купив, як  купив  i  що
купив, згадували старi ковальськi серпи, якi то вони були добрi, зовсiм не
те, що тепер ота фабрична тендита. Хтось при тому i ковалiв-циган  згадав,
що вони, мовляв, виробляли найкращi серпи i що з них взагалi  були  ковалi
добрi.
   I наговорившись уволю - розходяться. Матвiй з  Володьком  полуднають  -
чорний, житнiй хлiб, свiжi, малосольнi огiрки i по  шматку  старого  сала.
Свою булку Володько береже, вiн ма? привезти ?? додому i  похвалиться  нею
Хведотовi. Пополуднi Матвiй одразу здiйма? опалку,  гнузда?  конi  i  вони
iдуть додому. Дорога не  близька  -  двадцять  верстов,  до  вечора  ледве
доплужаться. По дорозi бiля  рiчки  напувають  конi.  Володько  знов  весь
увага, але тепер його дещо турбу? булка, йому дуже кортить ?? спробувати i
по часi вiн вiдрива? вiд не? шматочок - навiть не було  видно.  Але  булка
так йому смаку?, що, ?дучи далi, вiн усе щипа? i щипа?, поки з не? лишився
тiльки малий кусник, що його навiть соромно везти додому.  Вiн  так  i  не
привiз нiчого i лише на другий день похвалився  Хведотовi,  що  вiн  самий
з'?в цiлу велику булку.
   I взагалi пiсля цi?? по?здки Володько ста? розумним неймовiрно. Вiн там
стiльки того бачив, що в  цiлому  Дерманi  ледве  хто  мiг  бiльше  чогось
бачити, i Хведот просто чуду?ться, як його  у  свiтi  ?  стiльки  всiляко?
всячини i як то все можна пам'ятати. А Володьковi довго ще марилось мiсто,
воно навiть йому снилось, а дещо  згодом  вiн  почав  морочити  маму,  щоб
купити йому такого кашкета зi звiздою, як то вiн бачив у того  городовика,
хоча це його бажання нiколи не сповнилось.
   Жнива видались добрi, жито вродило та й пшениця була  не  кепською,  от
хiба дещо вилягла. Настя в тяжi, а тому прийшлося  кликнуть  дiвчат.  Коли
воно дещо полiпшиться, коли засiки заповняться зерном, а кадуби  борошном,
коли в боднi появиться дещо скоромного, тодi воно i дихати легше, i, може,
тодi, думала Настя, i "вiн" дещо втихомириться i залишить отi сво? по?здки
хтозна-де по цiлому свiтi, хоча вона добре зна?, що "його" не  переговориш
i не перепреш i що "вiн" задума?, те i зробить.
   А воно тут не так-то вже i зле. Ма?мо ось i хлiб, i до  хлiба,  правда,
воно прийшлося отягнутись дещицю, зате ж десятина поля  ?,  аби  Бог  дав,
людоньки, здоровля, а решта -  фрашки.  От  одно:  трохи  далеко  до  тi??
церкви, а дiтиськам до школи, але людина собi мiрку?, що коли  можеш  пiти
до церкви - пiди, а не можеш -  вiзьми  та  стань  перед  образом  дома  i
помолися вiд щирого серця, i дума?те - Бог не почу?? Почу?. Скрiзь  почу?.
Принаймнi, я так, дурна, нетямуща баба, мiркую.
   Так дiйсно мiркувала "вона", але iнакше мiркував той "вiн". Вродило  то
вродило, але не на те вiн ма? твердi руки i на в'язах голову, щоб  засiсти
з жiнкою в запiчку i тари-бари розводити. Землi, як не кажи, мало,.а  дiти
ростуть - розiрвуть, рознесуть по куснику, i що то вони скажуть, що ми  ?м
не лишили того бiльше? Треба i  якийсь  будинок  прибудувати,  i  худобину
прокормити та й жебраком вiчно не може людина бути. А  тому  не  дай  собi
спокою, не оплутай неробством, не ляж колодою, хай ти  як  день,  так  нiч
трудишся, мiрку?ш, дба?ш, шука?ш, i  тодi  Бог  тебе  благословить,  бо  ж
недурно сказано: хто шука? - знаходить, хто стука?, тому вiдчиняють.



   ПРИЙШЛА ВАСИЛИНКА

   Увесь день Настя в'язала за лiсом овес, ?й тяжко, але день  погожий,  а
завтра святечко Пречиста i хтозна чи та погода видержить до пiслязавтра. А
прийдуть сльоти i все пропало. Нiчого нема гiршого, як сльота на покоси.
   Сапа? i сапа?, горне i горне валки, в'яже i в'яже  снiп  за  снопом,  з
намагою нагина?ться через той свiй живiт,  руки  тяжко  орудують  бирюком.
Матвiй також тут, також в'яже, також i в нього в'язка перевесел ззаду  при
поясi, ?х дво? на цiлому полi, працюють мовчки, нема про що говорити та  й
нiколи.
   Пополуднi, коли сонце стало над дерманськими могилами, там,  де  виднi?
каплиця святого Онуфрiя, Настя нараз кликнула:
   - Матвiю! Не можу далi... Пiду додому. Ти, може, самий дов'яжеш.
   Матвiй зна?, чого ?й треба додому, нi, вiн не буде в'язати,  вiн  також
мусить iти з нею. Може, щось не те, може, який трапунок, щось помогти,  за
бабою повитухою побити.
   - Пожди хоч - снопи знесу,- каже вiн.
   Нi. Вона ждати не може, це вже видно по нiй. Усе канула i як ? - пiшла.
Матвiй забiгав по полi, хапав снопи, скидав, на галай-балай, на купу,  пiт
його залива?, сорочка нiби з води, схопив обо? граблiв i  вже  бiля  само?
хати нагнав Настю.
   Тут таки на порозi i родила, не встигла дотягнутись до полу. Матвiй  ?й
помагав, мив швидко руки, стелив постiль, обчищав, опрятував,  грiв  воду,
на руках перенiс "?х" обо? на пiл. Бог  дарував  йому  донечку.  Маленьку,
дуже маленьку, боявся ?? торкнутись, а погiм усе залишив i побiг бiгом  аж
до Дерманя за повитухою.
   А Володько того дня пас товар, бо Василь орав житнисько на  Валах...  I
коли вiн увечерi гнав корови згори  вiд  лiсу  дорожиною,  назустрiч  йому
досить далеко вийшов Хведот i заговорив:
   - Haсi мама напели  маленьку  дiвцинку  пiд  тлепетком.  Володько  враз
знiяковiв, на нього найшло дивне, незбагнуте почуття, якого  вiн  не  може
висловити. А коли увiйшов обережно до хати,  мама  стояла  бiля  комина  i
трималась за пiдпiрку, ?й треба було щось iз печi взяти,  була  блiда,  не
дивлячись на загар сонця, нерухлива, говорила тихо й лагiдно.
   - Дiтоньки... там... для вас,- i вказала на ?жу пiд комином.  Щось  ?й,
мабуть, догаряло, слова не виходили легко, але Володьковi не  до  ?жi.  На
поду в ганчiрках щось дуже безрадно закувекало, i вiн з острахом  пiдiйшов
туди.
   - Сестлицка? - диву?ться  Хведот  i  спина?ться  навшпиньки,  щоб  щось
побачити. Володько вилiз на пiл.
   - Можна менi, мамо, побачити? - запитав обережно.
   - Дивись, дивись, дитино... А я ось устану i пiдкину в огонь...- i знов
почала вставати.
   Володько довго сидiв над сестричкою, довго дивився  на  те  малесеньке,
розмiром  у  кулачок,  яко?сь  червонаво?  барви,  головеня.   Очi   тiсно
затиснугi, ледь помiтний,  з  бiлим  дрiбненьким  мачком,  носик,  усточка
iнколи ворушаться, нiби вони ссуть. I коли вiн так  дивився  -  вiдчув  до
того сотворiння велику любов. Щось сильне i тривале увiйшло до його серця,
щось  таке,  що  вiн  понесе  через  усе  життя.  Це  ж  бо  прийшла  його
найулюбленiша сестра, яку названо в церквi Василиною.
   Десь опiвночi вернувся Матвiй з повитухою. Дiти  вже,  хто  де,  спали.
Довго порались, а над ранок  породiлля  добре  заснула.  Пiсля  того  була
зовсiм здоровою.
   На тижнi понесли новонароджену до хресту. Кумами тiтка Зiнька i  дядько
?лисей.  Коли  йшли  до  церкви,  Володько  i  собi  попросився.  Йому  не
вiдмовили. Радо йшов, як i всi, пiшки,  вiдчуваючи,  що  вiн  ?  учасником
яко?сь важливо? подi?. Його маленька сестричка спокiйно лежала на руках  у
тiтки Зiньки. У церковнiй проскурницi довго чекали на священика, що  пiсля
прийшов i щось довго  говорив  з  дядьком  ?лисе?м.  Потiм  усi  пiшли  до
велико?, порожньо? церкви, священик накинув на себе щось таке, як хвартух,
i почав хрестити. Володько не пропустив анi  одно?  рисочки  у  цiлiй  тiй
урочистостi. То священик  щось  чита?,  що  знов  каже  тiтцi  й  дядьковi
повертатися i на щось дути, то знов тiтка i дядько проказують "Вiрую",  то
знов дитину розгортають, мажуть ??, кроплять, стрижуть. То знов  беруть  i
кладуть до води в  великiй  мидницi.  Дитина  розкричалася,  тiтка  Зiнька
старанно колише ?? на руках. I ?дине, що Володьковi не дуже подобалось, це
те, що священик надто квапився. Здавалось, що вiн анi в гадцi не  ма?,  що
це його, Володькова сестричка i що з нею треба поводитись бiльш святочно.
   Найближчо? недiлi вiдбулися i хрестини, на?хало,  як  звичайно,  повний
двiр гостей, усi сво?, з нових  при?хала  лише  Домаха  з  Пiвча,  хрещена
Володькова  мати,  при?хала,  як  казала,  навмисне,  щоб  побачити  свого
хрещеника, якого  так  давно  не  бачила,  була  страшенно  здивована,  що
Володько так вирiс, що "такий гарний", i так була з того втiшена, що  дала
Володьковi цiлого пiврубля. Володько сво?м очам  не  повiрив,  так  сильно
знiяковiв, так почервонiв, так розгубився, що навiть забув поцiлувати маму
в руку.
   - Поцiлуй же, смаркачу, маму в руку,- нагнала його мати.
   Вiн поцiлував, але ж, Боже! Хiба це  можливо,  щоб  вiн  дiстав  цiлого
пiврубля? Де ж таке .видано? То ж це такi грошi, що за  них  можна  купити
зовсiм новi штани i кашкета навiть зi звiздою. Просто не вiрилось.
   Але пiврубель лежав у його долонi як явний доказ, що це правда. Велика,
срiбна з головою царя монета, Володько  не  може  надивитися,  намага?ться
розiбрати, що там на нiй написано. Великий, круглий,  двоголовий  орел,  а
пiд ним: "50 коп??к I899  г.";  з  другого  боку  голова  царя  з  написом
довкола: "Б. М. Нiколай I iмператор i самод?рж?ц вс?росс." - слов'янськими
лiтерами. Володько ще не розумi?, що то значить, але йому то подоба?ться i
вiн завчив це напам'ять. То були великi грошi i першi. Таких ще вiн нiколи
не мав.
   Хрестини пройшли дуже гарно, день видався  прозорий  i  соняшний,  було
досить з'?джено i випито, а пiсля гостi розiйшлись по дворi, по  саду,  по
городi. Садок зародив, молодi яблуньки погнулись пiд плодами, деякi з  них
можна ?сти, гостi ?х хвалять, Матвiй оповiда?, яку де знайшов, як защiпив,
як посадив.
   - Оту-о знайшов у нашому лiшнику, принiс, защепив, а тепер бачите. А на
ту дiстав ножики з двора, добрi яблука, лежать довго i цiну мають...
   Гуторили i гуторили, а потiм до  смерку  гостi  роз'?хались.  До  рання
залишились ночувати тiльки тiтка Зiнька та повитуха Уляна...
   А другого  дня  почались  знов  буднi.  Знов  Настя  в'язала,  вибирала
коноплi, мак, цибулю-сiянку, лише тепер вона, час вiд часу, мусiла  бiгти,
бо виходив Хведот i казав:
   - Мам! Дитина плаце...
   I мати спiшила "дитинi цицьки дати".
   Матвiй з Василем возили копи, копицi, орали зяблю. Володько пас  товар.
Доходили останнi тижнi лiта, поля почорнiли, бабине  лiто  поснувалось  по
скибах, зябля поросла горубкою, посходило розсипане зерно. Почалась  сiвба
озимого. Скоро i осiннi сльоти  навинулись,  у  полi  спiвають  i  мокнуть
пастушки, що пасуть на цiлий день, а мiж ними i Володько.
   А одного ранку хуторян розбудила велика несподiванка. Отуди, як  Юхимiв
хутiр, зненацька забовхало, i  Матвiй  означив  одразу,  що  стрiляють  "з
орудiй". Бум!  Бум!  Бум!  Цiла  баталiя  розгорнулась,  люди  стривоженi,
зацiкавленi, скрiзь тiльки й мови, що про  ту  стрiлянину.  Виявилося,  що
"москалi"  розпочали  якiсь  великi,  осiннi   маневри,   заговорили   про
можливiсть вiйни, але з ким, нiхто толком не зна?, хiба що  "з  германцем"
або "австрiяками", хто там у тому  тепер  розбереться,  "казет"  нiхто  не
чита?, а так лише "з чуток" люди довiдуються i  сердяться,  що  геть-чисто
витовчують озимину отi москалi.
   Володька це захопило неймовiрно, вiн ризикнув пiти геть отуди за лiс на
дорогу, що веде з Мизоча до Острога, i там  побачив  багато  москалiв,  що
йшли дорогою пiшки, зiгнувшись пiд  дощем,  мокрi,  мов  кури,  зi  сво?ми
рушницями. До-рожиною ?хав вiддiл  вершникiв,  на  дуже  гарних  конях,  а
дороги для них вузькi, деякi вози надто широкi i зовсiм  не  вмiщаються  у
звичайнi колi?, ?хали через поля, де  попало  -  чи  там  засiяно,  чи  не
засiяно.
   - А, то все нiмець бунту?,- казав на це Матвiй, коли вернулися в недiлю
з церкви.- Але нашi як йому наложать - буде знати.
   А москалi все йшли та йшли i було ?х багато. Iшли на Лебедi, на Острiг,
через лiс, через Мартинову долину, на зрубi за отою долиною робили  табiр,
там ночували, клали огнi, спiвали. На другий день Володько  вже  там  був,
москалi  вiдiйшли,  але  Володько  назбирав  досить  блискучих   гудзикiв,
консервних бляшанок, ремiнцiв, шнурочкiв, усе то дуже цiннi здобутки i все
то понiс додому. Придасться.
   Уперто говорили про вiйну, от-от, мовляв, вибухне, недурно вони роблять
тi маневри i такi великi. Бувало, також робили iнодi,  але  такого  ще  не
було, щоб артилерiя й кавалерiя, i пiхота, i всiлякi там мости будували  i
везли ранених.
   Але минула осiнь,  прийшла  зима,  а  вiйни  не  було.  Почали  про  те
забувати. Життя пiшло сво?ю чергою. На хуторi Матвiя буднi.
   Володько мав iти цi?? осенi до школи. Батьки над цим говорили i  радили
i рiшили, хай ще цю зиму посидить дома, ноги його ще не  такi  мiцнi,  щоб
мiг кожний день таку милю, туди й назад, ходити, а платити за  мешкання  в
Дерманi поки що не годиться. Хай учиться дома" а на другу зиму вже напевно
дадуть до школи.
   Володьковi таке нiяк не до смаку, вiн уже весь був у школi, школа  його
манила i тягла, мовби магнiт.
   - Там же ще меншi ходять,- з плачем казав матерi.
   - ?м, дитино, близько, а тобi куди лiзти в таку дорогу, хоч, щоб снiгом
замело. Забув минулу зиму, мало ми з тобою нагорювались...
   Хоч-не-хоч, а коритися мусиш, пробував плакати, але батькова попруга  i
рiзне iнше вплинуло на примирення. Знов зима, знов нудьга, знов  хата.  Не
ходить навiть на лiд, анi до млина, бо все  минуле  заважало.  Зате  почав
учитися. Василевi  книги  пiшли  в  рух,  тепер  уже  букварцем  одним  не
обмежишся.  Батькова  ?вангелiя  також  придалася.  Стрiчка  за   стрiчкою
розлущував ?? змiст, i все те дивувало малого надзвичайно.
   Та одного разу в його руки справжнi скарби попали.I  то  випадково.  На
горищi, як вiдомо, сто?ть ота та?мнича, велика матiрня скриня. У  нiй  там
повно всяко? всячини, доступ до не? заборонений i замкнута вона на  мiцний
замок. Як вiдомо, одного разу Василь усе-таки  добрався  до  не?,  i  вони
разом випили слив'янку, що там завжди хоронилася. Василевi  тодi  як  слiд
дiсталось, але ж то було давно, рани заго?лись,  а  в  скринi,  Василь  це
добре зна?, появились новi бутлi слив'янки, i Василь  уже  вiддавна  лама?
голову, як би туди краще дiстатися.
   Володька та скриня також дуже живо цiкавила i не тому, що там тi бутлi,
а зовсiм чимсь iншим. Володько зна?, що мама переховують там  якiсь  стapi
книжки i папери, нiхто не зна?, що то  за  книжки  i  для  чого  вони  там
ховаються але вони там були, i скiльки  Володько  не  просив,  скiлькх  не
молив, щоб йому то показали, мати все мала одну вiдповiдь:
   - Як пiдростеш - дiстанеш! - I це все.
   Як звичайно, в недiлю батьки йдуть до церкви, а лишаються самi дiти.  I
чого  тiльки  тодi  не  видуму?ться:  i  куряться  цигарки   з   вати,   i
переверта?ться щось у коморi, i  чiпа?ться.?  все  заборонене.  А  найпаче
завжди i завжди добива?ться до, тi?? скринi. Але  мати  нiколи  не  лишала
ключа вiд не?, i всi, Василевi намагання туди дiстатися були  даремнi.  Та
одно? недiлi якось так сталося, що Василь знайшов бiля  старо?  ма-тiрньо?
спiдницi дорогоцiнного ключа вiд  скринi.  Радiсть  була  велика,  i  вони
обидва з Володьком негайно подались на горище.
   Успiх ?х пiдпри?мства  був  надзвичайний,  сулi?  слив'янки  i  вишняку
стояли, мов двi вежi, повнi i урочистi, i  Василь  негайно  взявся  до  ?х
вiдкривання, але Володько цим не вдовольня?ться, вiн якось  не  зважа?  на
Василя, а копа?ться далi в скринi, i наслiдки  його  розшукiв  перевершили
всi його сподiвання. В його руках опинилася чудова, нова книжка  з  баским
конем на обкладинцi, на  якому  сидить  лицар  в  гостроверхому  шоломi  i
стрiля?  з  лука  в  якогось  бородатого  дiда,   що   залiз   чогось   на
велетенського, широчезного дуба  i  дуже  витрiщив  великi  очi.  Пiд  тим
лицарем Володько негайно вичитав: "Билiна  про  багатиря  Iлью  Муромця  i
Солов'я Разбойнiка".
   О, як це мусить бути  страшенно  цiкаво!  Володько  негайно  забрав  ту
книжечку, забув за все iнше i поцупотiв униз.
   I весь той день до самого вечора читав ту книгу. I  прочитав  ??  майже
половину. I не зважав анi на дрiбнi лiтери, анi  на  чужу  мову.  Читав  i
читав, не хотiв навiть ?сти, забув за все на свiтi, а як вернулись батьки,
залiз на пiч i читав далi. Мати спочатку анi  не  здогадалася,  отже,  вiн
завжди з тими книжками возиться, але ??  все-таки  дивувало,  що  вiн  там
найшов таке особливе, i вона все питала:
   - I що ти там таке знайшов? I чого ти там слiпа?ш? Тож там тобi  нiчого
не видно.
   - Видно! Не бiйтесь! - вiдповiдав Володько i читав далi. А  там  у  тiй
книзi стiльки чудес,  стiльки  пригод,  стiльки  геройства.  Богатир  Iлля
Муромець, що сиднем сидiв тридцять три роки i не  мiг  ходити,  але  потiм
вiдчув у собi велику силу, мiг вирвати деревину з коренем, сам мiг  побити
цiле басурменське вiйсько i нарештi подолав страшного Солов'я  Розбiйника,
що в одному лiсi на  семи  дубах  засiв  i  пiшому,  i  кiнному  той  шлях
загородив, бо мав таку велику силу, що як свисне -  дерева  гнулися,  конi
вгрузали по колiна в землю. Але Iлля Муромець не злякався того розбiйника,
iде просто на нього, стрiля? зi свого  лука  стрiлою  гартованою,  поцiля?
розбiйника в око i здобува? право на пере?зд i на всi скарби Соловiя.
   I багато цiкавого довiду?ться Володько з тi?? книги: про святого  князя
Ясне Сонечко, Володимира, що княжив у Ки?вi, i про ворогiв його  рiзних  -
половцiв та печенiгiв, що Ки?в облягли,  поля  топтали,  людей  до  полону
брали, i коли б не Iлля Муромець, хтозна-що зробили б. I  Володько  всьому
тому вiрить, колись могли бути такi люди, то лише тепер усi  стали  такими
малими та слабкими, а колись було то зовсiм iнакше.
   I була це перша такого року Володькова книга, i як тiльки  прочитав  ??
раз, удруге i трет?, захотiв щось iншого, уява його розгорiлася, йому  вже
мало ?вангелi?, Псалтиря, Окто?ха, вiн  знов  лiзе  до  мамино?  скринi  i
знаходить там купу "Листiв  По-ча?вських",  а  при  тому  "Життя  Святих",
преподобного Iова  Залiзо  Поча?вського,  що  чудеса  творив,  про  велику
священо-мученицю Катерину, що ?? за вiру Христову мучили i звiрам  кидали,
"Вiдкриття во?на iз Карiота", що  вмер  був,  його  поховали,  побував  на
рiзних митарствах "тамтого свiту"  i  знов  воскрес,  i  взагалi  прочитав
велику книгу "О митарствах" i довiдався з не? силу-силенну  всячини:  коли
помре людина, що ?? на тамтому свiтi чека?, за якi грiхи, яка  кара,  кого
милують, а хто пiде на вiки вiчнi в "ге?ну огненную".
   Отакi-то дива з Володьком творяться i така-то сила науки впиха?ться  до
його маленько? голови, i дума? вiн над тим безконечно, i не  може  нiяк  у
тому як слiд розiбратися, хотiв би когось всяку  всячину  розпитатися,  та
нема? кого, бо нiхто з його рiдних таким не займа?ться i нiкого то так, як
Володька, не цiкавить.
   Та не тiльки книгами займа?ться Володько, на хуторi трапляються й  iншi
важливi подi?. Ось одного вечора при смерку постукався до  Матвi?во?  хати
якийсь подорожнiй, i всiх здивувало, що вiн постукав до  дверей,  значить,
людина бувала i не наша, бо нашi входять просто без стуку.
   Подорожнiй був високого зросту, не  селянського  вигляду  i  попросився
переночувати. Матвiй радо приймав кожного, не було  в  звичцi  краю  цього
вiдмовити людинi даху над головою або ложки гарячо? страви, особливо, коли
ось таке надворi, як сьогоднi, i Матвiй сказав:
   - Дуже просимо, пожалуйте, тiльки не здивуйте, ми мужики, у нас тут усе
по-простому, самi бачите...
   Бо бачив Матвiй, що його  гiсть  людина  не  проста  i  говiр  його  не
тутешнiй, i можна пiзнати якогось чеха, чи поляка, але нiяк не руського, i
для бiльшо? певностi попросив навiть пашпорт свого гостя, бо,  мовляв,  ви
нам звiнiть, ми тут, бачите, самi на хуторi, а бува? всiляково.
   Чужинець охоче показав свiй пашпорт, Матвiй лише для виду  поглянув  на
нього, нiчого в тому не розiбрався, але заспоко?вся,  принiс  два  околоти
соломи i зробив для гостя на долiвцi постелю.
   Говорилося при тому небагато - про се, про те,  найбiльше  про  погоду.
Роздягаючись, чужинець вийняв з кишенi свого годинника i положив на столi.
Побачив це Володько, що сидiв з Хведотом десь далеко  на  печi,  i  одразу
вирiшив  скористати  такою  нагодою  i  подивитися  на  годинника   зовсiм
зблизька, не було його i  в  його  рiдних,  але  вiн  знав,  що  годинники
iснують, що ?х носять пани, вiн бачив також великого годинника в  Острозi,
але зблизька ще нiчого такого нiколи не бачив. i тому Володько  перебрався
тихенько до  столу  i,  поки  тi  там  старшi  щось  говорили,  вiн  довго
приглядався до того дива i дуже дивувався, як то тi малюсiнькi  вказiвочки
самi  рухаються  довкруги  i  так  чудово  цокотять.  Йому  дуже  хотiлося
подержати таке в руках, але нiяк не  вiдважувався.  Чужинець  це,  мабуть,
помiтив, пiдiйшов, узяв годинник i каже до Володька:
   - На, мальчiк, пасматрi...
   Володько взяв то до рук i довго, довго розглядав його з усiх  бокiв,  а
потiм положив його на мiсце i пiшов спати.  Почував  себе  щасливим,  йому
здавалось, що вiн ще щось нове i цiкаве пiзнав, пiсля довго думав,  як  то
все зроблено, що воно само так вiчно руха?ться.
   Рано-раненько чужинець устав,  намiрився  вiдходити,  не  хотiв  навiть
снiдати i хотiв заплатити за нiчлiг, але Настя наробила одразу гамору:
   - А, хай нас Бог боронить, щоб ми брали грошi за те тiльки,  що  людина
переспала. Що ми,  татари,  чи  погани  якi.  На  здоров'ячко  вам,  iдiть
здоровi!
   Чужинець дуже дякував, але все-таки кожному з  хлопцiв  дав  по  десять
копiйок, як гостинця, на  що  вже  Настя  нiяк  не  могла  перечити,  лише
дивувалася, що той пан ма? стiльки грошей, i назвала його "добрим  паном".
Хлопцi були дуже радi, що дiстали таку суму грошей, i тепер кожний  з  них
матиме за що купувати на Трiйцю.
   "Добрий пан" вiдiйшов, але того ж дня при?хало до Матвiя верхи  аж  два
стражники i питали про "гасподiна високаво роста, со св?тлимi  волосамi  с
катомкой". Матвiй не второпав, що значить ота "катомка",  але  сказав,  що
такий "господiн" цi?? ноч? у нього  ночував,  а  ранком  пiшов  собi  десь
отуди, як Лебедi.
   Стражники сердяться:
   - Ех, ти глупий мужик! В?дь его же бил германськiй  шпiон.  Ми  за  нiм
несколько дн?й гонiмся. Пач?му н? задержал?
   - А хто його розбере, чи вiн шпiон, чи не шпiон.  Iде  собi,  хай  iде,
проситься до хати переночувати, то ж ми не татари, щоб вiдмовили,  пашпорт
мав у повному порядку, виспався i пiшов.
   Стражники по?хали далi, але на хуторi довго про  цю  подiю  розмовляли.
Володько довiдався нове слово "шпiон", а батько йому пояснив, що ? то такi
люди, що по Росi? нишпорять, плани знiмають, усе пiдглядають, а потiм  усе
то передають нiмцям... Володько iз цього ма? повну голову думок.
   Заходили часами до Матвiя i сво? люди посидiти вечорами.  Особливо  тi,
що десь тут поблизу дiло мали, чи то у млинi, чи в лiсi.  Вечори  довгi  i
насидiтися можна вволю, i вволю наговоритися. Заходив дiд  Кошiль,  що  на
мiсце Лiсовського став лiса Таксарового стерегти. Цей до всього i  чарчини
не цурався, прийде, бувало, i плящину за пазухою принесе...
   - I дай-бо здоровля, куме! - Хоча вiдомо, що Матвiй чоловiк "трезвий" i
до чарки не скорий. Але дiд Кошiль просторiку?:
   - А, що там ще каверзувати, пий - помреш i не пий -  помреш,  то  краще
вже пити, бодай пiзна?ш життя...
   Щоки в нього повнi,  червонi,  очi  блискучi,  борода  широка  i  бiла,
чарочку не пив, а ликав - кивне i нема, тiльки смiшок лиша?ться, а смiявся
з усього i дуже дрiбно.
   Трапилось, що на це навинувся дядько Омелько з Бiла-шева. Дуже  зрадiв,
бо i  вiн  великий  прихильник  усiлякого  "вип'?мо,  куме"  i  нiколи  не
при?жджав з порожнiми, як то кажуть, руками, завжди в нього як не один, то
зо два пiвоки в залубнях. Матвiй не шанував за це цього брата.
   - Такий, бачте, з нього й господар,- казав не  раз,  i  дiйсно,  дядько
Омелько не ма? щастя до господарки.  Нi  тобi  машини  яко?,  нi  худобини
порядно?, що заробив, що вторгував - пропив,  про?в,  прогуляв.  Полiтика,
плiтки, побрехеньки. Такий був дядько Омелько.
   I ось вiн якраз у дуже  слушний  час  нахопився.  Кошiль  весь  засяяв,
обнiмалися, мовби один одного хотiв задушити, i цiлувалися так звучно,  що
на цiле подвiр'я чути.
   А увiйшовши до хати, Омелько одразу заспiвав:
   "Ой, чарочко, чарочко медовая,
   З ким я тебе пить буду, молодая!"
   - От це, ?й-богу, молодцi з вас, брате Матвiю i дiду Кошелю, що  я  вас
тут знайшов, серце мо? вiдчувало, i дай, думаю, смикну до того  куркуляки.
Ну, Насте, готуй що там i присiдай до нас...
   I Настя щось готу?, i присiда?, i випивають. На дворi мороз, а  в  хатi
тепло, i гамiрно, i при?мно. П'ють усi, навiть  кажуть  пити  дiтям,  хоча
проти того дуже Матвiй.
   - То, зна?те, дитинi вредить. Я от самий i то не можу,  вип'ю  чарку  i
вже голова болить.
   - Ех,- каже Омелько,- твоя голова тiльки облiзти вiд поту потрапить,  а
жити вона не вмi?.
   - Що ж зробити. Кожний ма? свою голову,- каже Матвiй.
   - А чи чули ви, що он жиди в Мизочi кажуть? - пита? Омелько.
   - А що там вони кажуть? - цiкавиться Кошiль.
   - Та он кажуть, що вiйна буде.
   - Ого! - кида? Кошiль,- А то iз ким?
   - Та з германцем.
   - Гм... З германцем. Ну i що ж? Буде то буде...
   - А може, й буде,- дода? Матвiй.- Снилось менi,  зна?те,  нiби  я  стою
отам на горбищi лебедському i бачу на заходi там, де сонце  запада?,  ста?
два стовпи червонi, огнянi i вiд них нiби пожежа розлива?ться. I  дивлюсь,
з-пiд того гад великий виповза? i де лише вiн проходить - усе чисто  дотла
зника?. I полiз той гад десь отуди на сiвер, а тут,  де  не  з'явись  бiля
мене старий, покiйний Хведiр i менi  каже:  то  зна?ш,  Матвiю,  отой  гад
поповз отуди у Пинськi багна i там йому кiнець буде... А другий сон снився
менi ще й такий. Нiбито я в Бущенському лiсi на  великiй  галявинi,  шукаю
там сво? украденi конi... i бачу,  цiла  та  галявина  старими  польськими
жупанами покрита. Iду я та йду i все  думаю:  а  чи  буде  де  кiнець  тим
жупанам, аж то мо? конi з лiсу вирвались i все чисто то стоптали, а  хтось
тут менi й каже: то, каже, лише для  просушки  ?х  тут  того...  ?х  скоро
заберуть... Це, чу?те,- казав Матвiй пророчо,- у нас iще Польща буде.
   - Ото вже дудки! - рiшуче заперечу? Омелько.- То, стало бути, що  Рос?я
наша навiть якихсь там поцвiлих жупанiв  не  викине  куди  треба.  То  ти,
Матвiю, можна сказати, не розбира?шся в ком?рческой  полiтiк?.  Тут  мусиш
знати, что вот, так сказать, eтa самая наша  Рос?я,  котора,  стало  бути,
пiдкорила пiд себе всi народи вiд Кавказу аж по Вислу,  саааамая  огромная
страна в мирi!  Зна?ш,  що  таке  Рос?я?  Первая  страна  по  большонству.
Понiма?ш ти, що коли б отак узяв  ус?  етi  государства,  котори?  ?сть  у
свiтi, то й то не  буде  одна  Рос?я.  Це,  брат,  iмперiя!  Одна  Москва,
например, коли йдеш впоп?рьок - сто верстов, в  длину  -  двiстi!  О,  нi,
братику! Коли i буде яка вiйна - всiх завою?м i над  усiма  наш  цар  буде
царем! - випалив Омелько.
   - Хо-хо-хо! - зареготав Кошiль.- I правильно! I правильно! Кому  б,  як
не йому.
   А Омелько продовжу?  про  "Дарданд?ли",  про  генерала  Скобелева,  про
Шипку, про графа Румянцева i багато,  багато  зна?  того  Омелько,  а  всi
слухають i дивуються.
   А надворi зима, пада? снiг, вi? вiтер, замiта? дороги. Вона цього  року
видалась сувора, снiгу навергало вище колiна, лiс закутало  в  бiлу  вату,
луг, як глянеш оком, суцiльне iскристе бiле, поле, однотонне i мовчазне.
   Роботи у Матвiя досить, те то iнше, але думку  його  турбу?  одна  лише
справа. Не да? i не да? йому спокою ота земля, кортить йому,  бачте,  щось
придбати, i Матвiй не витримав: одного лагiднiшого дня  закинув  торбу  на
плечi i подався. Настя лише стулила сво? тонкi уста i мовчить. Що  казати?
Очi ?? блищать крицею, але мовчить.
   А Матвiй подався отуди на пiвдень, на Крем'янеччину, чув, що там  землi
продаються. Вiн ступа? вiд села до села:
   - Чув, що у вашому селi прода?ться "iм?нi?"?
   - Н?. То вiн торiк щось думав. Тепер не чути. Нашi люди й самi хотiли б
купити. А ви-но зайдiть до Рохманова.
   Матвiй мандру? до Рохманова. У Рохмановi невигiдно. Самi багна i мочар.
Кусник i поля до того, але цiна, як за матiр рiдну. З Рохманова подавсь до
Шумська. Погане мiстечко, сама жидова, пан прода? клапоть поля,  але  цiна
ще солонiша, нiж у Рохмановi, мовляв, при  мiстi.  Пiшов  далi,  Межирiчi,
Коршiв, Обичi - села, села i села, обпитав, оглянув -  нiчого  не  скурав,
вернувся за тиждень додому - хмара не людина, нiякого з того  толку,  хiба
що чоботи розтащив, що на день латання буде.
   Але дуже вперся. Полатав чоботи, дещо вiдпiчнув i знову подався. На цей
раз  пiд  Острiг,  хтось  там  нараяв  у  якогось  графа,  але  й  тут  не
сподобалось. Пiскувате, громиш, не  варто  на  такому  селитися.  Вернувся
додому. Стiльки страчено мужицького часу.
   А Настя свiй клопiт ма?, iз Залужжя прийшла вiсть,  що  Катерина  замiж
виходить. Та за кого? А за того самого Павла, що  ото  в  хорi  церковному
спiва? тенором та носить чоботи хромовi за сiм рублiв з калошами,  кажуть,
на пана вчитись хотiв та заломився.
   - Господи Боже! Та за того хлюста? Чи не за  тi  часом  чоботи  хромовi
вона виходить? У нього ж тiльки i ? того добра, що чоботи та очi  зiкратi.
Ой, загине вона за ним, ой, загине!
   Цi слова хтось Катеринi передав, i нагнiвалась вона на свою хресну маму
вельми. Казала, що й на весiлля не  пiде  просити,  але  Настя  сто?ть  на
сво?му.
   - Воля ваша, кумо,- казала вона Зiньцi,-  але  я  б  ??  за  такого  не
вiддала б. Та й молоде воно ще, то ж i шiстнадцяти нема?...
   - Та що я вам, кумонько, пораджу. А чи я ?й не казала, а  чи  я  ?й  не
говорила. Що я ото наплакалась i що нагорювалась - так нi! Хоч ти ??  рiж,
хоч ти з нею що хоч роби, пiду i пiду, бо люблю його! I говори з нею.
   Володька ця новина пригнобила, не хотiв вiрити, щоб Катерина, та  "наша
Катерина", та, що так його любила, могла якось там "вийти замiж" i  то  за
когось зовсiм чужого i, як кажуть мама, поганого. I Володько  вже  наперед
вiдчува?  нехiть  до  того  осоружного  якогось  Павла,  що  хоче  забрати
Катерину.
   Але все-таки до весiлля готувалося,  Настя  лише  чекала,  чи  Катерина
дiйсно так нагнiвалась, що навiть не запросить ?? на весiлля. Але  так  не
сталося.
   Була одлига, вiяв гнилець, лугом мокрий  снiг,  вечорiло,  i  нараз  iз
двору влiта? засапаний Василь i викрику? лише одно слово:
   - Катерина! - А пiсля ще додав:
   - Молода! У вiнку! З дружкою!  -  побiг  назад  на  двiр.  Усi  в  хатi
заметушилися, Володько аж затремтiв i ним почало трясти,  Настя  метнулась
по хатi, пiдсунула пiд припiчок цебрика, швидко застелила стола, поправила
подушки.
   - Замiтай, Володьку, швидше хату! - гукнула на Володька.
   Iншим разом нiхто такого не робив би, коли б iшла Катерина, але ж це не
Катерина, а молода. Також iншим разом Володько ледве чи хотiв би робити цю
мiзерну бабську роботу, але тепер метнувся,  мов  опарений,  схопив  обома
руками деркача i почав шкребти  ним  долiвку.  На  половинi  роботи  Настя
вихопила з його рук вiника i  почала  сама  швидко  зганяти  до  коцюбника
бiльше смiття.
   I тiльки скiнчила, як до хати ввiйшов Матвiй, скинув  закурену  вовняну
шапку, обтирав швидко спiтнiле чоло ганчiркою.
   - Катерина вже на дворi,- сказав вiн здержано-радiсно. У ту  ж  мить  у
сiнях загупали, Настя ще раз оправила спiдницю, Матвiй  прибрав  поважного
вигляду, Володько i Хведот забилися в кут.  Дверi  швидко  вiдчинилися  i,
шелестючи  широкою,  темно-бронзово?  барви,  шовковою  спiдницею,   метко
увiйшла Катерина, за нею дружка, а за ними Василь.
   Володько був дуже здивований, коли  побачив  ??  такою  -  у  вiнку,  у
стрiчках, i вона  тепер  не  вiталася,  не  смiялася,  не  цiлувалася,  як
звичайно, а пiдiйшла одразу до батька, вклонилася йому до само? землi, так
що посипались i торкнулися долу рiзнобарвнi ??  стрiчки,  i  дуже  поважно
промовила:
   - Прошу вас, тату, вiд себе i мого нареченого на весiлля!  Благословiть
мене - раз, другий, третiй!
   - Хай Бог благословить - раз,  другий,  третiй!  -  перехрестив  Матвiй
Катерину, поцiлувався з нею i дозволив ?й цiлувати його брудну руку.
   Те саме сталося i з Настею, лише Настя залилася одразу сльозами, обняла
Катерину i причитувала:
   - Дитинонько моя люба, дитинонько моя золота! А яка ж  ти,  серце  мо?,
хороша i яка ж ти менi дорога. Хай тебе Господь милосердний  благословить,
пiшле тобi щастя, здоров'я, многих лiт, а менi, серце, не бери  нiчого  за
зле, люблю я тебе, кохана ти моя дитино!
   Катерина була зворушена також, а Володько й собi сплакнув,  пiсля  чого
вiдчув на сво?х щоках мокрi, нiжнi дотики ?? уст, i вiд того йому стало ще
болючiше.
   Пiсля Настя швидко шкварила ковбасу з яйцями, журилася, що  нема  якраз
чарки, а дiвчата ж таку путь летiли, почали говорити; Катерина стала  знов
такою, як звичайно - гамiрною i веселою, i була вона чарiвною у тiй  сво?й
шовковiй широкiй спiдницi, що так гарно обiймала ??  тонкий  стан.  Матвiй
розпитував Катерину про весiлля - хто i чим буде, i як з коштами, i чи все
вже готове. Катерина на все  вiдповiдала,  ?й,  видно,  це  при?мно,  вона
радiсна, з ?? ясних, синiх очей лл?ться щастя. Настя знов  не  втрималась,
щоб не залебедiти:
   - А навiщо тобi вже свiт  в'язати?  Чи  ти  така  перестариця?  Чи  вже
нагулялася,  надiвувалася?  Будеш,  дитино,  не  раз  нарiкати,   але   не
вернеться.
   - Нi, мамо, не нарiкатиму. Вiн такий гарний  i  такий  добрий,  i  мене
шануватиме, i ми так любимось, i ми будемо щасливi...
   За тиждень батьки по?хали на весiлля, дома лишились самi дiти. Володько
дуже хотiв також ?хати,  але  його  чомусь  не  взяли.  Не  було,  мовляв,
людсько? одежини. А  коли  батьки  вернулися,  Володько  дiстав  коровайну
гуску, калача i бiлу батистову хустинку. Не знав, чи брати ??, чи  нi,  чи
радiти, чи плакати. Знав лише, що це вiд не?, вiд Катерини,  i  коли  брав
хустину до рук, здавалося, що чу? ?? запах, шелест ?? спiдницi i дотики ??
теплих, вогких уст на сво?й щоцi.
   I нема вже Катерини, не вернеться. Знав, що вона  вже  нiколи  не  буде
такою, якою була до цього часу. Так минула i  вiдiйшла  у  вiчнiсть  перша
любов Володькового серця, що ?? вiн ще довго чув у  собi,  нiс  завжди  зо
собою, як святий  спогад,  як  знак  ласки,  щастя  днiв  свого  нелегкого
дитинства.
   Але натомiсть в ньому вже росла i зрiла нова любов:  Василинка.  О,  як
радiсно дивитися i бачити те маленьке ?ство, що ось уже сiда?, i смi?ться,
i мугика?, i разом знати, що це твоя сестра. Будь благословенна!
   Розпускало i розпускало, на лузi трiснув лiд, вода залила сiножатi, дув
гнилий захiдний вiтер, сосни гнулися i шумiли, старi косатi верби  трiпали
сво?м вiттям, вороння лiтало боком i крякало.



   ЗНАЙШОВ ЗЕМЛЮ

   Масляна. Буде рання весна: червоний, дикий  пiвень  виходить  за  хату,
вилазить на кiнець, що над картопляною  ямою,  i  на  цiле  горло  завзято
кукурiка?. Це той самий грiзний пiвень, що нападав на Володька, але  тепер
вiн уже давно занехаяв це. Хай тiльки спробу?.
   У середу несподiвано прийшов дядько ?лисей. Довго обшкрябував  у  сiнях
бруднi чоботи. Принiс вiстку, що вiд не? защемiло Настi пiд серцем.
   Мовляв, до села прибув з Крем'янеччини "хвактор", що шука? покупцiв  на
одне дуже нiбито зручне "iм?нi?", i  вже  хтось  йому  сказав,  що  такими
справами особливо цiкавиться Матвiй Довбенко.
   - Прийшов, зна?те, на Запорожжя,- оповiда? швидко  ?лисей,-  зайшов  до
Стратона i так, i так: по триста п'ятдесят рублiв десятина  з  дворянським
банком. А земля, каже, як сажа, чорна, розстрочка  на  тридцять  лiт,  сто
двадцять десятин, а в тому двадцять п'ять лiсу.
   Матвiя ця справа пiймала одразу. "Пiдем!" - рiшуче заявив вiн.  Накинув
на плечi "куцана", i пiшли. Настя навiть не намагалась перечити -  даремна
рiч, скорше зупиниш буревiй, нiж його. Вона лише тошнiла, була неспокiйна,
виходила то входила надвiр, сидiла з Василинкою в пеленi i сльози текли по
?? запалих щоках.
   А Матвiй з ?лисе?м, розкидаючи полами одягiв, ступали твердими  кроками
снiговою саламахою назустрiч вiтру. У Стратона Булiя на Запорожжi чека? на
них фактор власника ма?тку села Тилявки Кирило Деберний. Застали  його  за
столом з дядьками, перед ними почате пiвока з червоною  налiпкою,  смажена
я?шня,- здоровий, мiцний, борода лопатою, лисина на всю голову.
   Привiталися, нiби старi знайомi.
   - О, дядьку Матвiю! Чув, чув! Сiдайте ось бiля нас та,  як  то  кажуть,
покотим колодкою,казав Деберний, був увесь сяючий i одразу налив  Матвi?вi
чарку.
   Ради такого "случаю" Матвiй не вiдмовився, пiднiс ту чарку,  глянув  на
всiх:
   - Ну, так... Дай-бо здоровля! -  проговорив  i  випив.  Розмова  велася
жваво, говорив, як i слiд йому, найбiльше фактор.
   - Ото ж слухайте, люди добрi. Вiрте менi чи не вiрте, а тако? землi, як
у нас, ви на цiлiй Волинi не знайдете. Високе, соняшне, сухе мiсце. Чорна,
вироблена, пшенична земля. Двадцять п'ять десятин першорядного  лiсу,  пан
обанкрутився, продати мусить, i були б ви останнi з останнiх,  коли  б  ви
оцю нагоду пропустили. Правда, мушу вам сказати: на першу пору  нашi  люди
зустрiнуть вас не дуже ласкаво, нiчого правди та?ти, прийдеться вам з ними
деякий час повоювати, бо самi купити хочуть, але  я,  зна?те,  як  побачив
нашу громаду - подумав: не буде з нею ладу, дай, думаю, пошукаю  мудрiших.
Як барани, кажу вам, нашi люди. Так, дай-бо здоровля! - пiдняв  i  вихилив
чарку.- Отже, кажу вам, нетямущий народ,продовжу? сво?  Деберний.-  Зiбрав
я, чу?те, ?х на сходку у цiй самiй справi, а вони замiсть рiшати -  битись
почали. Подiлились, зна?те, одразу на гурти, тi за попа, а тi за попадю, i
хоч ти ?м кола на головi теши. i за вiщо? Бо однi, мовляв, що  по  тамтому
боцi долини, не мають права до цього ма?тку, бо у них, мовляв, "свiй" ?  -
ха-ха-ха! Подумайте! I така вам зчинилась колотнеча, що до дiла не дiйшло.
Подивився я на те дiло, плюнув i давай, думаю, пiду у свiт мудрiших  людей
шукати, а тут менi в Обичах сказали, що до  них  приходив  один  дядько  з
Дерманя i питав за землею, а я собi й подумав:  коли  люди  самi  йдуть  i
шукають, то це не те саме, що ось тут нашим само в рот  лiзе,  а  вони  не
хочуть. Дай, думаю, пiду та поспитаю, i от я тут. I от, як кажете, давайте
дiло зробимо.
   Дядьки на цю мову лише головами покручували, кожний пригадав  собi,  як
то вони самi "списки робили", але говорити про  це  при  чужiй  людинi  не
випада?. Один тiльки Матвiй, по сво?й упертiй щиростi, не втримався:
   - А ви дума?те, що ми iншi. Усi ми з одного тiста лiпленi.
   - Е, не кажiть,- заперечив Деберний.- 3 одного то одного, але у вас  он
школи якi. Хе! Дайте нам школу! Що ви дума?те? Не кажу,  що  ми  з  клоччя
суканi, але неграмотнiсть. Люди темнi. Що тут казати.
   - Темнi то темнi, але i кров така,- докинув до всього ?лисей...
   - Яка кров? - пiдняв голос Деберний.- Наш народ, кажу вам,сумирний.
   - То-то й бiда. Де не треба - сумирний,  а  де  треба...  Ге!  Рiл'-ма,
такого гамору наробить. Особливо коли батога над ним нема.
   - Кажу ж - темнота. Дайте лише школу, розкажiть, покажiть, розтолкуйте,
вiдкрийте очi, i пiде. Е, ще й як  пiде.  Певно,  тепер...  Тепер  нi.  Що
тепер. Тому й кажу:
   при?жджайте, купуйте i працюйте.
   - Та ж кажете - нас там не дуже того,- зауважив Стратон.
   - Не зважайте! Нашi люди  попиндючаться,  попиндючаться  та  й  сядуть.
Майте лише дещо терпцю. А ви люди грамотнi та й, бачу, хазя?  не  останнi.
Зда?ться, той самий край, а не той - п'ятдесятверстов, а  яка  разнiца.  I
худоба, i будова, i поле. Кажу: у  нас  ви  багачами  станете,  рипайтесь,
рипайтесь!
   Фактор купив Матвiя з першого слова. От чоловiк! Такого  ще  Матвiй  не
бачив. I толковий, i порядний, що й казати. Пiзно поночi  вернувся  Матвiй
додому, i по одному його виглядi Настя одразу догадалась, що сталося.
   - Спечи якого там коржа - завтра пiдемо оглядати "iм?нi?" в Тилявцi.
   - Як, як? У... Як ти сказав? Що це за така западенна Пилявка?
   Матвiй роззува? чоботи.
   - Западенна не западенна, а ти-но рихтуй харчi. Пiду на кiлька  днiв  -
п'ятдесят верстов ходи.
   Хотiлося йому по-доброму з Настею, але хiба ж iз  нею  можна?  Настя  ?
Настя. Одразу в плач, одразу в сльози, одразу нарiки! Ех! Так би вдарив!
   А надворi темно,  мовби  в  проваллi,  чогось  загавкав  Пундик.  Настя
пiдiйшла до вiкна i довго дивилася в темноту. Заспiвав  перший  пiвень,  а
вона все сто?ть. Матвiй не зважа?. Йому треба спати, на нього чека?  довга
путь.
   Другого дня рано Матвiй дещо полагодив, дав розпорядження,  узяв  торбу
хлiба й пiшов. На Запорожжi чека? на нього Деберний i Стратон. Так утрiйку
i подалися отуди, як Мости, як Зелений Дуб, як Гiсерна...
   Тро? рослих, барчистих мужiв iшли в напрямку пiвденного сходу.  Темними
лiсами, глухими дорогами i аж другого дня  вийшли  на  трахт,  що  веде  з
Острога, через Шумське, до Крем'янця. Тут розгорнулась рiвнина з  гайками,
селами, хуторами. Кра?вид змiнився. Бiльше простору,  ширшi  обрi?,  меншi
села, десь-не-десь розмахують крилами  вiтряки,  в'ються  дороги,  бiлiють
церкви, чорнi? здебiльша оголена земля. За  селом  Жолобки,  що  лежить  у
балцi на шляху, почина?ться старий дубовий лiс. Минають його i  стають  на
землю обiцяну.
   Лiс кiнча?ться нагло, простою, темною, з пiвночi на пiвдень, стiною,  i
одразу, по обох боках дороги простяга?ться хвиляста рiвнина.  Справа  поле
запада? в долину, злiва впира?ться  в  березовий  гай,  спереду  на  обрi?
стрiхи, двори i села.
   Мужики зупинилися. Сонце лило сво? дари назустрiч, Хмари  розбились  на
загони i гнались шалено в бiй з дубовим лiсом. Вiтер дув в обличчя.
   - Так дивiться,- промовив Деберний.- Це i ? та  сама  Тилявка.  Це  вам
щира i щедра долоня, що пiдносить вам дар. Берiть  i  нiкому  не  дякуйте,
хiба Боговi.
   Матвiй зi Стратоном дiйсно враженi, а Деберний продовжу?:
   - Триста десятинок отут, мо? людички, i сто двадцять з них вашi.  Решту
розберуть, мабуть, нашi мiсцевi. Котiть лише рублики.
   - Так... Рублики... Зна?мо - рублики,- мимрить Матвiй, а зiр його хижим
орлом носиться довкруги по  пригiрках,  довкруги  лану,  сяга?  за  обрiй.
Нахиля?ться, пiдносить мокру груду зi скиби i чавить ?? на долонi.
   - Масло, масло,- каже Деберний. Долоня Матвi?ва  звична  на  те  масло,
вона тверда i шорстка i з таким маслом потрапить розiбратися.
   - А як тут з водою? - пита? Матвiй.
   - Отам у долинi,- каже Деберний i показу? на га?.
   - Либонь, далеченько,- кида? слово Матвiй.
   - Сажнiв десять углиб отам у  долинi  сягнете  i  ма?те  воду,-  на  це
Деберний.
   Дядьки мовчать, у ?х  очах  щось,  видно,  зрi?.  Деберний  дивиться  i
бачить. Добре. Вiн вдоволений. Пiшли далi.
   По трьох днях  Матвiй  зi  Стратоном  вернулися.  Рiшення  запало.  Уже
дорогою намiчали, кого б до товариства при?днаи - родин десяток i доста. А
першо? недiлi бiля церкви пiшла,  довкола  чутка:  Матвiй  знайшов  землю.
Нарештi! Нелегка справа. Земля пiд ногами, а от знайти штука, казали люди.
   Почали голоситися покупцi, Матвiй зi Стратоном вибирали, але вибору  не
було.  Луччi  хазя?  не  дуже  пруться  на  нове,  приходиться  брати,  що
трапля?ться. Не було i Настиного двоюрiдного брата  Титка  забуто.  Матвiй
сам прийшов до нього, узяв за шорстку руку i каже:
   - Iди, Титку, у свiт - господарем будеш.  Титко  чухався,  йойкав,  але
послухався. Його Параска одразу затараторила, але було запiзно.
   Хому Бондарця, по вуличному Ет-то?, втягнули - четверо синiв, як слупи,
i крива дочка - землi треба. Миколу Гнидку, що злодi?м  колись  був  i  що
покаявся - хирляк, справжня гнида, але жiнку ма?, як слон, i дiтей копиця.
Тараса Здорова з гурточком кучерявих дiвчаток  -  малих  i  менших.  Iвана
Кушку iз жiнкою, що сипле щороку по одному  -  справжня  фабрика.  Онисько
Середа, Iван, по вуличному Бабин, Кузьма  Запорука.  Десяток  таких,  сама
голота.
   I з таким товариством рушив Матвiй на нове мiсце. А час  наглив,  весна
летiла буревi?м, снiг щезав на очах, сонце шалено горiло. Новосельцi мають
повнi руки  роботи:  продають  свою  землю,  шукають  за  грiшми,  вносять
завдаток, пiдписують "запродажну", ?здять i ?здять туди й назад, а  тут  i
земля тряхне, оранка й сiяння просяться...
   Але перш нiж сiяти, треба ту землю подiлити, i дiлили,  i  краяли  новi
межi, жеребки тягнули - кому за ким, кожному в чотирьох  мiсцях  рiзали  -
город, поле, придаток i лiс. Усi пристали на це,  та  як  пришилось  брати
свiй жереб - пiшли нарiки. Той дiстав краще,  тому  припало  дещо  мочару,
iншому ще щось хибить. I всi до Матвiя, i всi на нього, так нiби це вiн  в
усьому винен. Титко, наприклад, дiстав город пiд самим  селом,  самi  нiби
рiвчаки, та грузи цегли, та за?зди, та бур'яни i давай нарiкати,  i  давай
плакати. Матвiй подумав, подумав i каже Титковi:
   - Бери, Титку, мо?, а я вiзьму тво?. Титко погодився.
   - Аби лихо-тихо,- казав Матвiй, коли йому дорiкали,  що,  мовляв,  собi
пошкодив.
   Матвiй з Василем, як по?хали на середхресному тижнi до тi?? "западенно?
Пилявки" (Настя цього iнакше нiяк не вимовить), то до самого Великодня там
барився. Повну хуру збiжжя забрав iз собою, i  плуг,  i  борони,  i  мiшок
?жi...
   А на хуторi тим часом весна робила сво?  щорiчнi  веремi?.  Надулася  i
розлилася рiчка, залила  весь  луг,  усю  Лебедщину,  верби  бруньки  сво?
розчепiрили, садок ожив, з'явились галасливi птахи, зацвiрiнькали горобцi.
Лiс зашумiв весняними, парубочими шумами, сосни запахли смолкою.
   Але чого так смутно навколо? Чому Настя, встаючи рано,  не  спiшить  на
город, не розкида? гною на грядки, чому  не  бiлить  хати  пiд  Великдень?
Пiст, смуток, самота. Устане сердешна, упора? корiвки, та свинi, та кури i
стоконя?ться, мов привид, по дворi, по садку, по неораному городi, огляда?
кожний кутик, кожне деревце, кожний кущик. "Господоньку,  Господоньку!  Що
тут напрацювалося, що тут нагорювалося,  ось  гляньте,  людоньки,  на  мо?
руки, як патики, як  зачовганi  копистки,  а  вiд  чого?  Дума?те,  сидiла
зложивши ?х у пеленi? Дума?те, наймичок держала, радила та командувала, та
готовеньке до боднi, до скринi, до засiкiв збирала? Ой, нi! Ой, чу?те, нi!
Рано-свiточок, чи звелося сонце, чи й нi, а ти вже зводишся  i  чи  болить
тебе що, чи не болить, чи догаря? тобi яка бiда, чи не догаря?, а ти йдеш,
а ти дерешся, а ти робиш. Нема тобi часу  на  таке  зважати.  Зернятко  до
зернятка, копiйку до копiйки, все докупи, все разком - зносиш, збира?ш,  а
тепер? Кидай! Усе кидай! А дивiться, людоньки, яка тут земля -  як  масло,
як хлiб, а пахуча, а садок який, гляньте на тi вишеньки, на  тi  яблуньки,
на тi грушечки та сливи. I все отут на очах виросло, кожне зна?ш, як  свою
дитину. А дивiться, який город! Хiба то город? То скатертина,  що  на  нiй
кладуть паску. А як родило, що не посi?ш, що не втицьнеш у землю -  росте,
буя?, женеться догори. I небо яке, погляньте, сво?, пахуче, i звиклося  до
нього, i хутiр, i нiхто тобi на голову не лiзе, чи  курка  пiде  куди,  чи
дiтиська десь залiзуть, нiхто того не бачить, нiхто не жминда?,  нiхто  не
гдира?".
   Перед Великоднем у середу прийшла iз села стара  мати  Iвана  Кушки,  i
тiльки увiйшла до хати, навiть помагай-бi не промовила, як одразу сльозами
залилася. Настя не питала, що сталося, i собi в сльози.
   - Навiщо вам ото,- ледве промовля? стара Кущиха,- все кидати? I чому ви
того свого не вговорите? То ж у вас тут рай. Хiба вам чого браку??  А  вiн
прийшов до "нашого", намовив його, а тепер тягне нас у свiт за очi на край
свiта, а я, дивiться, стара, хотiла б уже зложити костi сво? приI сво?х.
   - Нi, серденько бабусю, нi,  голубонько!  Нiчого  нам,  чу?те,  тут  не
браку?, але що я можу подiяти? Бере нас, волоче нас, Бог святий зна? куди,
десь отуди, як до Поча?ва, а може, ще й далi.
   Ридали обидвi, нiби ?х на  смерть  виряжали,  i  не  могли  наридатися.
Здавалось - геть-чисто обидвi в сльозах розiллються.
   Пiдступало свято. У п'ятницю на Плащаницю вернулись Матвiй  з  Василем.
Не можна ?х впiзнати - такi вихудлi, вивiтренi, аж темнi, очi -  як  нори.
Василь ледве лазить, Матвiй сама кiстка.
   У хатi, мов у домовинi - чорно, непорано, паски якiсь спекла, але не до
них тепер. А Матвiй ще було думав, що одразу отак i по?дуть, бо дехто  вже
ви?хав, там, мовляв, i паску з'?дять i кiмната  там  у  панському  будинку
приготовлена, але треба квапитись, а то чого доброго заберуть iншi, а тодi
живи на дворi, та й земля, та й городи, та й усе скрiзь чека?.
   Але Настя вперлася i хоч ти рiж ??:
   - Не по?ду перед самим святом, не будеш бачить мене живою!  Без  сво?х,
без могил не буду десь там святкувати!
   I Матвiй здався, хай уже, дума?, вiдсвятку?, а в  самого  серце  не  на
мiсцi, думка все там i там, цiлий тиждень треба чекати i хто  зна,  що  за
такий час може там статися.
   Прийшла свята нiч, на покутi перед  образами  лампадка  блима?,  Настя,
худа, як мощi, сто?ть,  руки  чорнi  зложенi,  i  молиться...  Хреститься,
поклони б'? i плаче потиху.
   А Василь, а Володько, а Хведот також невеселi, але цi мають сво?  горе.
Свято не буде, як було, все якось так розкидане, скрiзь смутно.  Володько,
наприклад, анiтрохи не шкоду?, що вони iдуть. Йому навiть цiкаво,  що  там
буде, по?дуть кудись далеко, невiдомо куди, але  все-таки  то  дуже,  дуже
мусить бути цiкаво. Питав Василя, як там ?, але той так уже  вирiс,  що  й
балакать з ним не бажа?... Отже, всi в турботi, одна Василинка пищить собi
в колисцi, як звичайно, ?й ще зовсiм байдуже, що там у тому  Божому  свiтi
ко?ться.
   Паску святити, як звичайно, ?здили, хоча конi i дуже нагоненi,  бо  хто
зна, чи Настя дiйшла б до церкви. Бiля церкви зiйшлися всi тi жiнки, що ще
не  вiд'?хали  а  мають  ?хати,  i  зчинили  таке,  хоч  у   землю   лiзь.
Христосуються, цiлуються, а самi, мов тiнi, а ридають, мов по мерцевi.  До
них долучилась рiдня i ну, просто тобi не Великдень, а похорон.
   Чоловiкам таке нiяк не вгод,  але  вже  мовчать,  що  подi?ш  з  такими
плакучими бабами, але найгiрше все-таки Матвi?вi, бо ж то  вiн  до  всього
приводець,  а  його  Настя,  це  треба  одразу  признати,  таки  найбiльше
розлива?ться, iншим разом вiн би взяв напругу i показав би ?й, як то i вiд
чого то ревти, але цим разом замкнув себе на всi замки i мовчить, мов  той
камiнь, що лежить при дорозi i по ньому всi колеса котяться.
   Другого дня Великодня стало  дещо  веселiше,  пiшли,  як  звичайно,  на
могилки та набрали зi собою, як велить звичай, i  по?сти,  i  попити,  щоб
побути разом з мертвими,  коли  Христос  воскрес  iз  мертвих.  Iдуть,  на
могильних горбиках настiльники розстеляють, кладуть три  крашанки,  паску,
свiчку розсвiчують, кличуть священика i правлять панахиду. А  по  вiдправi
зiйдуться куми, та свати, та  брати,  та  сестри,  знесуть  усе  докупи  i
почнеться поминання покiйничкiв, дай ?м Боже царство небесне i  пухкенький
рай, i при тому так навпоминаються, що не тiльки живi, а й мертвi в гробах
починають обнiматися, та цiлуватися, та христосуватись, i  скiнчиться  все
то на: "Ой, чарочко медовая" та  iнших  ?м  подiбних,  що  аж  лунадовкола
цвинтаря розляга?ться.
   I нема тодi грiха,  i  нема  смутку.  "I  друг  друга  об'iмем  i  тако
возопi?м" - спiва?ться у  святiй  пiснi,  а  дiвчата  аж  ви-вискують  вiд
христосувань, що ?м подай тiльки, така сила тi?? святочно? радостi.
   Не дуже спiвала i не дуже тiшилась родина Матвi?ва. Зiбрались разом уся
рiдня i присiли на травi у семiнарському саду.  Кружляла  як  слiд  чарка,
гуторили весело, а Матвiй, просить на завтра всiх "на пiдводу", усiх -  як
рiдних, так i тих, що купили в нього землю. Просить  усiх  прибути  завтра
раненько, щоб скорше ви?хати, бо воно хоч того майна i не дуже, а все-таки
на тузин возикiв набереться гарабурдя; поки вкладемось, поки те, поки  се,
а хотiлося б, як то кажуть, за раннього сонця. На щастя, погода, зда?ться,
зовсiм сприя?, дякувати Богу.
   Вечором на роздорiжжi довге, слiзне, гамiрне прощання, так що Матвiй аж
прикрикнув на Настю:
   - Ну вже, ну... Ще менi розiлл?шся. Досить того. Не на смерть же ?демо!
I там ? люди такi ж, як i ми.
   Нiч довга, турботна... Остання  на  хуторi.  Усi  в  напруженнi.  Настя
зморена сидить на лавi, нiщо ?? не цiкавить. Дума? i дума?. Завтра тут нас
не буде... Зiстануть самi голi стiни, i буде поле, i лiс, i луг, i  рiчка,
а ми все покинемо, полетимо, мов тi лелеки,  що  ото  на  стрiсi.  Але  тi
вiдлетять i вернуться, а ми нiколи.
   Першим заснув Матвiй - завтра повнi руки роботи i йому  нiколи  думати.
За ним заснули дiти. Володько довше не мiг забутися, все i  все  приходило
щось дивне на думку. Усе-таки дуже дивно,  що  вони  ось  так  вибираються
звiдсiль i кудись ?дуть. Йому трохи шкода матерi, що так дуже побиваються.
Вiн не розумi?, чому вони так дуже вже плачуть, але все-таки йому шкода. А
мати сидить i сидить перед колискою, у колисцi Василинка, нога на  поножi,
колиска потиху  хита?ться.  Володько  привстав,  пiдсунувся  до  матерi  i
пошепки пита?:
   - Мамо?
   - Що тобi, дитино? Чому не спиш?
   - А чому ви не спите?
   - Не можу, дитино, не можу! Куди ми по?демо? Що нас там чека??
   Володько щось хотiв ?й сказати, та не знаходив слiв.  Чув  серцем  свою
матiр, щось у нiй було таке дивне, таке величне i таке святе.  I  хотiлось
йому до не? молитися.
   Нiч. Чорна, весняна, як  оксамит,  нiч.  Спить  родина  глибоким  сном,
сплять дорослi, сплять дiти.  Ледве  помiтний  огник  блима?  на  коминку.
Настя, не роздягаючись, похилилась на  краю  полу  бiля  колиски  i  також
здрiмнула.
   А нiч iде, ступа? невмолимо, остання на тому мiсцi,  де  горiло  огнище
оцього маленького, далеко на край свiта  закинутого,  гурточка  людей;  де
цвiло ?х щастя, де болiло ?х горе...
   Тi чеснi, здоровi, повнi  сокiв  життя  люди,  тi  борцi  за  поступ  i
володiння, тi вузли, що в'яжуть народ i землю во?дино.
   Нiч. Чудесна, свiжа, пахуча  нiч!  Весна  диха?  пристрасним  диханням,
шумить лугом вода, а горою сосни. Зорi в небi жарiють...  Земля  набряка?,
мов жила, що налива?ться свiжою кров'ю... Росте нечутно трава.
   "ЗАПАДЕННА ПИЛЯВКА" _
   Спочатку долиною, помiж  заставською  сосниною  та  лебедським  зрубом,
повiльно хвилею котився перший, легкий, весняний  туман.  Потiм  небо  над
лебедським пригiрком легко зарожевiлося. Кущ  вiльх,  що  над  криницею  з
кадубцем, звiдки  Матвi?ва  родина  черпала  воду,  чiтко  зарисувався  на
рожевому тлi. Запищала якась пташина.  Лугом  повiйнув  вiтрець,  похитнув
купками жовтих, болотяних квiтiв i шпичаками прибережних очеретiв.
   Хутiр Матвi?в спить. Довгий будинок хати разом  з  хлiвом  для  худоби.
Навпроти тако? ж довжини, рiвнобiжне вад  дорогою  клуня  на  мурованих  з
каменю стовпах. Упоперек вiд городу свинюшник,  дровiтня  i  хижка.  Дверi
клунi наростiж вiдчиненi. Серед двору сто?ть надовго  розворений  вiз.  На
подвiр'? розтрушено солому.
   Першою прокинулась Настя. Вона одразу збагнула, що всьому кiнець  i  що
зайво далi перечити. Вона це зна? вже давно, але ще вчора здавалось, що ще
не все страчено. Устала i вийшла надвiр.
   Ах, ранок! Який ранок! Сонце, скрiзь сонце, по всiх верхах, по  вербах,
по вiльхах, по соснах, по дубах. Свiт - храм, а в нiм засвiчено всi свiчi.
Настя голосно молиться до сходу.
   Устав i Матвiй. Пiдiйшов одразу  до  цебра,  вилив  на  обличчя  кварту
степлiло? за нiч води, гукнув на дiтей уставати i пiшов кормити худобу.
   На хуторi рух. В'?жджають одна за  одною  замовленi  пiдводи  -  брати,
швагри, сусiди. При?хав i Клим  Юхимiв,  а  з  ним  Катерина.  Ця  вже  не
верта?ться бiльше до дiда, а ще з  Матвi?м  до  Тилявки.  Юхим  привiз  ??
скриню, ?? вiно, ?? корову. Не гаючи  анi  хвилинки,  взялись  до  роботи.
Розворювали[8] вози, кормили конi. Василь кожнiй парi коней сипав  по  два
гарнцi вiвса до опалок. Виносили "добро" - з хати, з комори, з  горища,  з
повiтки, з клунi. Кадуби з борошном, бодню  з  салом,  дiжки  з  капустою,
огiрками, столи, стiльцi, лави. Iншi в'язали свиней i вкладали  до  возiв,
тi гули, мов фабричнi гудки. Бiгали по городi за курми i  запихали  ?х  до
клiток. Виводили з хлiва корiв, теличку...
   Володько  дивився  на  цiлу  ту  руйнацiю,  на  заплакану   матiр,   на
заклопотаного, в однiй сорочцi, батька, що з нього лився  цюрком  пiт,  на
дядькiв, що старанно кожний вантажив свого , воза,  i  йому  було  весело.
Нiяково було радiти одверто, вони ж кидають старе  гнiздо  i  "волочуться,
мов цигани, у свiт", але хiба це не  при?мнiсть  усе  то  лишити  i  ?хати
валкою возiв кудись "у свiт", бачити новi мiсця, iншi  лiси,  iншi  рiчки,
iнших людей. При?дуть на якесь нове мiсце, там напевно  знайдеться  багато
дiтвори, можливо, знайде собi приятеля. Йому лише прикро, що  все  то,  як
звичайно, тягнеться надто довго i що весь час так дуже побива?ться мати. I
щоб усе то якось приспiшити, вiн рiша? й собi помагати.  Лiзе  на  горище,
вишуку? там рiзнi старi речi, якiсь чоботи, якесь ганчiр'я i все  то  несе
оберемком до воза.
   - Тату! Тату! - зверта?ться до батька.  Той  саме  двига?  щось  тяжке,
якогось кадуба з борошном i зовсiм не зважа? на малого.
   - Чого ти хоч? - кричить спересердя.
   -А куди з цим?
   Батько мигцем огляда?ться:
   - А, кинь там куди-небудь!
   Але куди  його  кинути,  скрiзь  повно,  все  завантажено,  i  Володько
носиться зi сво?м крамом i кожного, з дуже поважним виразом,  пита?:  куди
то покласти. З нього посмiхаються, з ним жартують, але вiн не  зважа?.  Не
такий час.
   А сонце заповiда? гарний день, тепло, свiжо, при?мно. 'Високо в блакитi
кружляють лелеки "на погоду".
   Нарештi все готово.
   - Все, зда?ться,- сказав Матвiй, пiшов ще раз до хати, до  хлiва.  Хата
порохня, з брудними стiнами зi знаками,  де  були  образи.  Нi  стола,  нi
лавиць, лише мiсце, де вони так довго стояли. Став  на  хвилинку,  i  щось
зворушливе пройняло його. Труснув головою i  вийшов.  Скрiзь  порожньо.  У
хлiвi, у клунi. I вичував у серцi смуток. А найгiрше той садок, тi рядочки
щеп. Нiяк не вiрив, що все  то  отак  на  поспас  лиша?ться.  Вернувся  до
пiдвiд.
   На подвiр'? все готове, опалки знятi, конi загнузданi, вiзники чекають.
   - Ну, так! - вирвалось у нього.- 3 Богом! Помолимось, люди, на  дорогу!
- i зняв мокрого вiд поту кашкета.
   У той час Настя голосно викрикнула, припала до землi  устами,  цiлувала
??, рвала пальцями молодий шпориш:
   - Земле моя! I як тебе  покинути?  Боже,  поможи  менi!  Усiма  пройшло
зворушення, стояли без шапок до сходу  лицями,  хрестилися.  Матвiй  читав
голосно "Отче наш".
   По молитвi валка возiв рушила. Наперед Василь i Катерина гнали корови i
телицю, за ними пiшли вози. Завйокали,  зацмокали,  загойкали  пiдводчики,
заскрипiли вози, один за одним, поволi i обережно,  ви?жджали  на  дорогу.
Настя залишила подвiр'я останньою, вiдходячи повернулася,  похрестила  все
на всi чотири боки i пiшла. Сльози тихо текли по ?? щоках.
   - Ну, що ж, кумо,- гуторили дядьки.- Не побивайтеся. Звикнеться й  там.
Не в Туреччину ж iдете.
   Настя мовчала, вона й сама це зна?, що не в Туреччину, та  що  ж,  коли
серце так болить, а сльози самi з очей бринять.
   Поволi  тягнеться  валка,  минають   город,   останню   межу,   минають
дерево-трепеток, що самiтн? росте на межi Григорчукового поля i що правило
хуторянам за якусь межу ?х простору...  Ось  i  до  млина  повертають,  на
греблi чужi люди, мельник.
   - Щасливо?, Матвiю, дороги!
   -Спасибi!
   - Дай Боже i на новому мiсцi зажити!
   - Дай Боже, дай Боже! I ви здоровi  зiставайтесь!  Не  згадуйте  лихом!
Якщо зробив недобре - простiть!
   - А, хай Бог боронить, Матвiю! Не робили ви вам нiяко? кривди. Хотiли б
завжди таких, як ви, сусiдiв мати.
   Мельник, мельничиха, ?х дiти. Прощаються як з рiдними i проводять  геть
далеко на гору.
   Згори Володько востанн? глянув на свiй хутiр, на луг, на рiчку,  на  тi
верби, що по них лазив, на того млина, де стiльки вислухав казок, на став,
на стависько.
   -Так ?деш уже? - пита? його Пепiк мельникiв.
   - ?ду,- каже Володько.
   - А при?деш ще коли?
   - Не знаю. Ми ?демо далеко. П'ятдесят верстов.
   - Ого,диву?ться Пепiк.- Але ти все-таки при?дь. При?дь!
   - Колись при?ду,- обiця?  Володько  i  вони  розстаються,  Валка  возiв
поволi тягнеться глибокою, ви?ждженою, немощеною  дорогою  з  пригiрка  на
пригiрок через заставське поле, попри монастирський млин,  через  Городн?,
в'?жджа? "бiля  Лисiв"  до  села.  Гавкають  собаки,  виходять  на  дорогу
святочнi люди, вiтають Матвiя, деякi проводять  валку,  бажають  щастя  на
новому мiсцi, деякi навiть виймають пляшку i на ходу частують "на колеса",
жiнки дарують на згадку крашанки.
   Настя вже лише сидить з дитиною на возi, вона так зморилася, що йти вже
не може. ?дуть побiля монастиря, побiля  приходсько?  церкви.  Тут  скрiзь
повно людей. Усi ще святкують. Настя знов у плач.
   Поволi, поволi i по часi ви?жджають  за  село  з  другого  боку.  ?дуть
горою, звiдки дуже добре видно цiлу запорозьку долину зi стосами каменю  i
саме Запорожжя на горi з другого боку  долини.  Видно  бiлу,  нову,  криту
чорною бляхою хату дядька ?лисея, збудовану минулого  лiта,  видно  клунi,
сади. Усе то до болю дорогi, близькi i знанi мiсця, i  навiть  сам  Матвiй
погляда? туди з виразом зата?ного смутку.
   Валка тягнеться далi  полями.  Жайворонки  заливаються,  ниви  криються
зеленню, злiва виднi? багата чеська  колонiя  Борщiвка,  справа  на  обрi?
манячить та сама черешенька, що бiля не? "водило не одного", а  в  тому  i
покiйного Ровiцького, навпрост на перехрестi та сама корчма "Веселка",  де
то попивав покiйний Ровiцький з добрячим чехом Шалтою.
   Володько ще не був тут i тому все то дуже цiкаве. Гарнi будинки,  гарнi
Сади, пишнi хмельницi, рiвнi дороги.  Спереду  на  пiвдень  сто?ть  стiною
густий, старий, мiшаний лiс i просто на нього тягнеться валка.
   Бiля "Веселки" валка зупиня?ться; дехто бере пиво,  чута  жарти,  смiх.
Находяться знайомi чехи.
   - А! Матвiй! ?дете? Ано, ано! Шаст пан Буг! Добже д?лате!
   Матвiй завжди добре жив iз чехами, ставив  ?х  за  взiрець  господарiв,
брав з них приклад, але чехи i його любили.
   Постояли хвилинку i далi. Нема часу  довго  бавитись,  попереду  далека
дорога. По часi в'?жджають, нiби до тунелю, до старого, темного,  мiшаного
лiсу. Дорога тут погана, з вибоями, ще не висохла весняна грязюка, пiдводи
тягнуться  поволi,  мiсцями  дядьки  пiдтримують   сво?   вози,   щоб   не
перекинутись.
   Володько не може всидiти на возi -  стiльки  тут  цiкавого.  Злазить  i
бiжить лiсом край дороги. Хведотовi також дуже кортить  так  побiгти,  але
йому не можна. Ще забiжить куди, а тут нема кому за ним  дивитися.  А  тут
такi величезнi, значно бiльшi, нiж у  Лебедщинi,  рiзнi  дерева,  що  саме
розвиваються, сонце ледве продира?ться крiзь ?х  вiття,  безлiч  усiлякого
птаства гармидерить угорi i  безлiч  усiлякого  рясту  росте  пiд  ногами.
Володько радiсно, раз-у-раз викрику?, луна пiдхоплю?  його  голос  i  несе
кудись у хащовиння. Потiм вiн нарива? цiлий оберемок рiзного квiття i несе
матерi. Вiд квiтiв пахне мiцною свiжiстю лiсу, вони дуже нiжнi, i особливо
подобаються Володьковi тi на високих стебельцях,  що  подiбнi  на  сережки
якогось ясно-бузового кольору, бо вони не такi,  як  бiлий  ряст  чи  синi
фiялки, i трапляються вони не так часто.
   Далi дорога спуска?ться круто вниз i ста?  такою  глибокою,  що  валка,
ранiш  нiж  до  не?  в'?хати,  зупиня?ться,  гальмують  колеса  i   дядьки
вигукують: "Агой-агой!" - чи не ?де там хто знизу, бо на такiй дорозi годi
розминутися.
   Унизу лiс раптово урива?ться, несподiвано вирина? долина з  рiчкою,  iз
селом i млином. Кра?вид трохи також мiня?ться, земля пiскова, зовсiм  нема
садiв i будинки лише  з  дерева.  ?дуть  селом,  до?жджають  до  великого,
мурованого млина i тут зупиняються. ? то знаний млин, що про нього не  раз
згадував Матвiй, з великим ставом i стависьком. Вода в ставу  дуже  чиста,
майже прозора, i дуже добре видно в нiй цiлi згра?  рибок,  що  пливуть  у
рiзних напрямках, а також як повзають по бiлому,  крейдовому  днi  всiлякi
рачки. Стависько  густо  заросле  очеретом,  шуваром,  лепехою,  по  краях
широким листом водяних лiлей.
   Починають по?ти у ставу коней i худобу, пiдвiшують до дишлiв  опалки  з
обороком, попасають корови. Люди снiдають. Появляються великi куснi паски,
кiльця ковбаси, миски холодцю. З'явля?ться  i  пляшка  оковито?  -  дай-бо
здоровля! Згадали i "Христос воскрес", стало знов гамiрно.
   Володько з Хведотом беруть по кусневi паски, по крашанцi, лишають  усiх
i йдуть на греблю. Мати гука? за ними, щоб "дивилися".  Хлопцям  тут  дуже
подоба?ться, у прозорiй водi плавають рибки, вони кидають ?м шматки паски.
   По снiданку рушають далi. Одразу за селом знов почина?ться лiс. На  цей
раз лише сосновий. Височезнi, рiвнi, стрункi, мов восковi  свiчi,  дерева,
що, зда?ться, ?м тяжко стояти i вони ось-ось зiгнуться. Деякi з  них  таки
злегка погнутi. Такого лiсу Володько ще нiколи не бачив.  А  яке  чисте  й
пахуче повiтря.
   - То лiсок! - розважають дядьки.- З тако? сосонки  платiвка  вийшла  б,
що? Аршинiв тридцять-сорок.
   - А лiсок, рiзал'-ма, нiчого. Кажуть, на кораблi зрубати хочуть... кiсь
хранцузи чи мараканцi...
   - Усе тi хранцузи та хранцузи,- озива?ться ззаду Клим.
   - Та... Що ж... Капиталу треба. Без  капиталу,  скажу  вам,  нiчого  не
втнеш,- зазначу? Макар Улiянiв.
   - Хiба в Рос?? мало тих лiсов,- чути голос Кальчука.-  Када  служив  на
Уралi, дак там отакий лiс просто випалювали.
   - Випалювали? - дивуються дядьки.
   - Не може бути! - зазначують iншi.
   - А от випалили,- продовжу? Кальчук.- Ще кращий, нiж цей.
   - Звiсно! Рос?я! - докида? Макар.
   - Ах, Боже, Боже! - тошнi? про сво? Настя.- ?демо,  ?демо,  а  кiнця  й
краю не видно. Завезе нас десь на край свiта.
   - Ха-ха-ха! - регоче  Кальчук.-  Тобi,  Насте,  лише  на  печi  сидiти.
Плужимось пiвдня пiском, а вона - кiнець свiта. Рос?я широка!
   - Широка, а мiсця брак,- розважа? Матвiй. А день ясний, мов око.  Сосни
стоять сливе непорушне, Часом якась людина по дорозi зустрiнеться.
   - Дзiнь добрий! - вiтаються тi люди.
   - Чого вони, тату, дзiнькають? - пита? Володько у батька.
   - Та ж то ляшки. Хiба не зна?ш? По цих-о лiсах самi ляшки. Голота. Сама
бiда.
   Дядьки i на це мають свою думку:
   - Польськi, кажуть, пани насадили ?х тут. То, кажуть, пiсля  польського
повстання хотiв цар забрати  панам  землю.  Так  вони  взяли  та  й  сво?м
вiддали, насадили чиншовикiв. Але  кепсько  ?м  на  цих  пiсках  ведеться.
Подивiться на ?х життя.
   - А докеди, люди добрi, ?д?ц?? - питають iнколи пiдвiдчикiв.
   - У свiт,вiдповiдають тi.
   - Свiт великий.
   - Кому великий, а кому малий. Дума?мо, що вам у тих лiсах не  дуже  вiн
великий. Не по?дять вас тут вовки часом?
   - А! Ми самi, як вовки. Коби тiльки взявся звiдки.
   А пiсок  дiйсно  грузький  та  сипкий,  вози  тягнуться  поволi,  деякi
розтягнулися. Помiтна вже втома, особливо не дуже охоче йдуть корови.
   Минають кiлька лiсових хуторiв, минають зовсiм  заборсане  в  хащовинах
село Зелений Дуб,  вози  тягнуться  то  нагору,  то  знов  згори.  Природа
рiзноманiтна, мiсцями видно  свiжi  зруби,  стоять  стоси  дерева,  безлiч
хворосту... Василь видобув свою губну гармонiку i  заграв  щось  там  далi
спереду. Конi помахують хвостами, пирхають, риплять вози.
   У невеликому селi, також над рiчкою, знов зупинка.  Поять  i  попасають
тягло i самi полуднають. Тут нагнали ще одну валку переселенцiв  -  Миколу
Гнидку iз сiм'?ю. Радiсне вiтання. У  Миколи  нема  стiльки  майна,  що  у
Матвiя - всього чотири пiдводи.
   Полуднають спiльно, розстелили на зеленiй травi  настiльники,  накраяли
пасок,  хлiба,  ковбаси,  печенi,  сиру,  масла.  Знов  появилася  пляшка,
закружляла чарка - на одну, на другу, за святу  трiйцю,  за  чотири  вугли
хати. Дехто затяга? "Христос воскрес iз мертвих". Жiнок збiльшилось.  Була
лише Настя та Катерина, а тепер добавилась ще й  Марта  зi  сво?ю  молодою
племiнницею Ганною. Василь заграв якогось гопака.  Клим  схопив  Ганну,  i
пiшли в танець. За ними пiшли  iншi.  Довкруги  лiс,  зелень,  сонце.  Всi
веселяться, одна тiльки Настя нiяк не може  розворушитися.  Дуже  вже  ??,
чу?те, пройняло.
   З полудня ви?хали на шлях бiля Шумська. ?хали  дуже  болотяною  дорогою
через Васькiвцi, потiм звернули до Рохманова.  Коли  вибрались  на  рiвне,
конi ледве ступали. Для Володька нове  видовисько.  Злiва  .видно  великий
став, велику рiчку, мости через не?, далi мiстечко, будинки критi черепом,
високi вежi якихось церков, сонце все то скiсно освiтлю?. Дуже тут  гарно,
даремно мама так нарiкають.
   I десь надвечiр нарештi Жолобки, нарештi той  лiс  останнiй  i  нарештi
тилявецькi поля.
   - Тилявка! Тилявка! - гука? перший пiдвiдчик.
   - Боже! Тилявка! Так от де вона! - дивуються  iншi.  Велетенське  сонце
спадало над нею, назустрiч линули дзвони. То ж це ще Великдень,  то  ж  на
Великдень без перерви б'ють в усi дзвони, але мандрiвцям здавалось, що  те
сонце i тi дзвони лише для них, що це ?х так вiта? ця  нова  земля.  Настя
розглядалась на всi боки, бажаючи до  чогось  недоброго  причепитись,  але
нiчого не знаходила. А дядьки, мов на те, вихваляють:
   - То, чу?те, куме Матвiю, що поле то поле!
   - Поле неплохе!
   - А ?й-бо, неплохе!
   - Таке поле хоч би кому.
   - Я вже шкодую, що й собi не пристав до кумпанi?.
   Довга валка возiв тягнулась поволi рiвною,  простою  дорогою  назустрiч
сонцю. Виднiлись будови, двiр, огорожа. Усе то наближалось i  наближалось.
Зустрiчалися чужi люди, що цiкаво оглядали прибульцiв. I  ось  при  заходi
сонця валка в'?хала на широке подвiр'я двору.
   Подвiр'я дiйсно просторе, збоку великий,  бiлий,  але  критий  соломою,
будинок, довкруги чотирикутником маказин, клуня, далi стайня й  короварня.
Перед короварнею калюжа, що показалась Володьковi цiлим ставом.
   Одразу з мiсця почали розвантажуватись, бо деякi дядьки бажають на цiлу
нiч ?хати назад. Усе зносили до одно?  кiмнати  у  великому  домi,  що  ??
резервував Матвiй для себе. Кiмната не дуже велика, дво? вiкон, хiд  через
кухню i через iншу кiмнату, що ?? зайняв Титко.  У  цiлому  будинку  таких
кiмнат чотири i одна  кухня,  i  в  кожнiй  з  них  по  родинi.  На  кухнi
примiстився Микола Гнидка. Всi новосельцi вже  попри?жджали,  за  винятком
Тараса Здорова. Вони, розумi?ться, не могли всi тут змiститися, i друга ?х
половина поселилася в iншiй хатi, що була призначена для батракiв.
   Коли Матвi?ва валка в'?хала на  подвiр'я,  сюди  негайно  висипали  всi
новосельцi,  а  до  того  найшло  ще  людей  iз  села.  Почалось  вiтання,
посипались запити, дехто помагав зносити речi.  Настя,  як  побачила  "гой
ярмарок", серце ?? не видержало, i знов заголосила:
   - I що я тут, людоньки, робитиму? I де ми тут усi  змiстимось?  I  куди
вiн мене ото привiз? А там же було простору стiльки,  i  такий  спокiй,  i
така краса...
   Володько був надутий, якась незвичайна пиха розпирала його,  здавалося,
що вiн тут найбiльший пан. Вiн носив що мiг до сво?? кiмнати i з-пiд  лоба
позирав то на тю, то на iнших, а особливо звертав увагу  на  таких,  як  i
сам, але ?х тут було стiльки, що не мiг усiх затямити.  Запам'ятався  йому
лише якийсь хлопчисько  у  доморобних,  барвлених,  позакачуваних  штанях,
босий, без шапки  i  дуже  залиша?ний.  Видно  було  з  мiсця,  що  це  не
дерманський хлопець, бо в Дерманi таких крашених штанiв не носять.
   Кiмната, призначена для Матвi?во? родини, скоро заповнилась по  береги.
Не було де нi стати, нi  сiсти,  а  про  лягти  i  не  думай.  Деякi  речi
прийшлося поставити на горищi, а дещо в присiнку перед кухнею.  Там  також
помiстили бодию iз салом. Конi, корови, свинi  i  дрiб  дали  до  спiльних
хлiвiв, вiз залиша?ться на подвiр'?.
   I коли все розвантажили, пiдвiдчики пiдкормлювали лише конi,  приходили
прощатися i один за одним, вже порожняком, трусилися до  себе.  Новосiльцi
лишилися. Настя стогнала: нема де навiть колиски повiсити, нема де  голову
прихилити. Але всi були такi втомленi, що не дуже-то перебирали мiсцем. Чи
хто що з'?в i де тiльки знайшов  яке  мiсце,  там  i  клався.  Володько  з
Хведотом заснули на двох розстелених мiхах-кропивияниках, що в  них  везли
коням обрiк. I спали добре. I нiчого ?м не снилося. I  спали  всi,  навiть
Настя. Лише Василинка щось скiмлила у сво?й колисцi. Мабуть, була голодна.
   Сварня  мiж  новосельцями  розпочалася  з  першого  дня.  Розумi?ться,-
першенство бабам.  Котрась  котрусь  обiзвала  позаочi,  тiй  донесли,  та
вiдповiла, обiзвалась у вiчi, а там недалеко й до кiс.
   Причин для цього бiльше,  нiж  треба.  По-перше  -  те  дiлення  всього
панського: i дорослi, i дiти, кожному бiльше i бiльше  хочеться  -  iдуть,
рвуть, розносять. Один хiба Матвiй наказав сво?м "нiчого менi не  рушити",
але Володько все-таки ма? свiй склад в однiй з порожнiх бодень,  де  повно
всiлякого панського майна, знайденого по горищах та по  рiзних  смiтниках.
По-друге: Мотринина курка  десь  "губить  покладки",  Мотря  каже,  що  ??
приманила Параска до свого гнiзда. Параска божиться i клянеться, що  Мотря
бреше. Однi за Мотрею, iншi за Параскою, i гамору повний двiр.
   Зiнчин Хведорцьо потовк носа Лiкерииiй Улянцi. Улянка до мами, мама  до
Хведорця, Хведорцю  до  сво??  мами,  а  потiм  Зiнька  й  Кiкера  стоять,
попiдтиканi вище колiй,  на  сво?х  ганках  i  на  цiле  село  обмiнюються
прозвиськами. При цьому завзятюще орудують язиками, дулями, а як  забракне
аргументiв - лiзуть одна однiй до кiс або частують  одна  одну  кра?видами
заднiх сво?х частин, завзятюще конкуруючи докладнiстю процедури.
   Клуня на всiх одна, у клунi сiно, солома, мiшки, збiжжя, картопля  -  i
Настя майже переконана, що Миколина Марта вчаща? до  ??  картоплi,  бо  де
вона бере тi продукти, коли  сво?х  не  привезла,  а  картопля  ??  зовсiм
подiбна до Настино?, а  Марта  до  того  звiсна  давно  сво?ю  поведiнкою.
Недурно вона вийшла за того злодiяку  Гнидка.  Марта  довiдалась,  i  коли
Настi треба спекти чи зварити, дверi  кухнi,  де  живе  Марта,  перед  нею
закритi. До справи втруча?ться Матвiй, за Матвi?м iншi чоловiки.
   Мiж цими останнiми також не  краще.  Дiлять  будинки,  цеглу,  паркани,
дошки, гнiй, солому, полову. Галасу  безлiч.  Кожному  вида?ться,  що  вiн
дiстав гiрше, а його  сусiд  лiпше.  Почина?ться  зi  слiв,  а  кiнча?ться
цурупалком по головi, а тому Матвiй може часто чути з  уст  сво?х  сусiдiв
ось такi, для себе, побажання:
   - А бодай його звело з розуму, як вiн звiв нас осюди на муки!  А  бодай
йому так ноги покрутило, як вiн покрутив наше  життя!  А  бодай  його  так
свята земля цуралася, як ми тепер одно одного цура?мося! А чи нам там дома
,чого бракувало, а чи не жилось нам, як у Бога за пазухою?
   Винахiдливiсть тiток у цьому напрямку не ма? меж, i Матвiй  це  чу?,  i
сливе кожного ранку, але вiн  на  таке  не  зважа?.  У  нього  повнi  руки
важливiшо? працi, та й усi не дармують, кожному хочеться вийти  скорше  "з
того западенного гайдеру", а що вже до Настi, так та ?дьмом  "його"  ?сть,
що вiн виволiк ??  осюди  на  муки  пекельнi.  А  тому  на  нововизначених
десятинах городiв, уздовж, по обох боках шляху, зазеленiли грядки,  зiйшла
городина, копалися рови на фундаменти, зводились мури. Будинки ростуть  не
днями, а годинами, а до того  оранка,  сiянка,  кошанка,  рубання  дерева,
тесання, воження гною...
   Матвi?ва родина вся як ? вiд свiтання до  смеркання  в  роботi.  Навiть
Хведот не дарму?, навiть i його заставляють пильнувати  отам  грядки,  щоб
ворони сiянки не видзьобали, та курчат, щоб бува шуляк не  забрав.  Василь
же, Катерина i Володько в роботi, мов у запряжi, вiчно.
   А Матвiй вирiшив будуватись не на тому  занедбаному  городi  пiд  самим
селом, що його вимiняв у Титка, не буде вiн тиснутись на тiй  десятинцi  i
все з усього поля туди звозити, краще вiн побуду?ться на головному  сво?му
"участку" посерединi, над шляхом. До речi, i не ? то так далеко вiд  решти
сусiдiв, але що йому тi сусiди, от хiба  до  води  трохи  далi,  бо  треба
?здити за нею аж у долину села. Одначе на майбутн? Матвiй  i  з  цим  собi
дасть раду. Викопа? отам в долинi колодязя i буде вода.
   I почав вiн одразу звозити туди дерево, камiнь та цеглу, i почав копати
фундамент вiсiмнадцять аршинiв довгий та вiсiм широкий з  намiром  наперед
хлiв звести, щоб у першу чергу худобу пiд стрiху взяти, а потiм щось i для
себе злабудати. Матвiй як Матвiй, чоло його не висиха? вiд поту, руки його
нагадують гаки яко?сь машини, сорочка на його плечах цiла, як купа багна,-
вiд поту, куряви та глини. Треба лише бачити його при сходi сонця, як  вiн
вешта?ться на тiй сво?й дiлянцi, як вiн знов садить тi щепи (дещо привiз з
Лебедщини), як вiн копа? тi фундаменти, як вiн кремса? той камiнь, як  вiн
теше пiдвали, платви, крокви, стовпи, довба? канi,  робить  чопи,  збива?,
ставить, рихту?. I все самий, i завжди невпинно, бо де його тепер  вiзьмеш
робiтника та й за вiщо. Одних мулярiв мусiв узяти, бо ж сам такого муру не
зведе за одно лiто. А Василь, а Катерина - як не у полi, то тут  же  глину
мiсять, тачками камiнь пiдвозять, ями копають.
   Скорше, скорше з тi?? "пансько? хати", скорше з  того  пекла,  з  отого
бруду, крику й метушнi. Настя вже навiть не  тошнi?,  у  не?  нема  бiльше
слiв, ?й тут нiчого не подоба?ться - i повiтря смердить, i дощi повсякчас,
i холоднеча неймовiрна, i церква якась маленька, дерев'яна, з одним  попом
i дяком, i криниця бозна-де, i що то, людоньки,  за  криниця  -  багно  не
криниця, до не? не дiйдеш, не до?деш, а треба по колiна в багнюку залiзти,
доки тi?? води набереш. А що вже клопоту з  тими  курми,  та  худобою,  та
пашею, та збiжжям - нема навiть слова, щоб виказати.
   Найблагiшу частину вибрав собi Володько i був з того цiлком вдоволений.
Вiн пасе сво? "три хвостяки" отам на парининi, поки  ще  ??  не  заорали,-
Рябу, Гнiду i теличку - на росу i пополуднi, а в перервi обiднiй ма?  свiй
вiльний час, якщо його не пiшлють кудись грядки полоти або нести  батьковi
на будову воду та полуденок.
   Ма? вiн безлiч свого зайняття. По-перше, знайомство з  усiма,  як  мати
каже, з дiтворою, по-друге, обслiдування цiлого  двору,  будинкiв,  горищ,
льохiв, ста?нь, повiток, старих бричок, паровика, що сто?ть  серед  двору,
молотарки, нарештi городiв, сусiдських га?в, довколишнiх лiсiв.
   Ледве вста? сонце, а його вже будять. Нiхто його особливо не ми?, нiхто
не чеше, а самому йому також не  дуже  хочеться  тим  займатись,  особливо
тепер. I чи промимрив той "Отче наш", а чи й нi, i чи лемензнув що там,  а
чи й без того, зовсiм заспаний i розчухраний, жене вiн тi сво? хвостяки, а
в головi у нього повно всiляко? всячини, хоча там ще сонний морок  i  хоча
його босi, побитi, поколотi i попухлi ноги штикiльгають. Так. Вiн уже сну?
черговi сво? плани, як його уникнути в полудень роботи i як би вирватися з
дому та як перемогти отого здоровенного Ет-То?вого нiмого Романа,  з  яким
ось цiлий мiсяць веде завзятющу  боротьбу,  що  робити  зi  сво?ми  новими
приятелями, двома жидочками, з якими пасе разом, i, нарештi, як  добратися
до отого далекого, що на обрi?, темного жолобецького лiсу, що  так  манить
до себе i що про нього оповiдають дива-дивнi, нiбито вiн ще з  тих  лiсiв,
коли то iшли козаки на Польщу.
   На полi просторо, але не  для  Володька.  Володькiв  простiр  вiд  межi
Никифора Ет-Тоя до межi Iвана Кушки. Там овес i там овес, i туди  не  смi?
залiзти корова, i туди не смi?. А тут кортить i помрiяти, i  поспiвати,  i
пострибати, i кудись вiдвинутись, i  в  озерцi  з  позакачуваними  штанями
польопатись, i багато iншого кортить, та гай-гай! Щастя ще  тi  жидочки  -
Мошко та Iцько, дуже славнi, спокiйнi, несмiливi хлопцi,  що  дуже  пильно
пасуть свою корову, один  спереду,  другий  ззаду,  хоча  корова  ?х  дуже
повiльна, тяжка, черевата, ма? обламанi ратицi i обидва  роги,  обiрваного
хвоста i дуже обдряпана. Мошко й Iцько не  мають  свого  пасовиська,  вони
пасуть сьогоднi там, завтра деiнде, ?х часто звiдкiльсь виганяють, але ось
вони дiсталися на Матвi?ве i тут зачепилися надовше. Тепер  кожного  ранку
Володько, Мошко й Iцько сходяться разом, Мошко кожного разу пита? те саме:
   - Чи  тво?  тато  нас  не  будуть  бити?  А  Володько  завжди  те  саме
вiдповiда?:
   - Паси, паси! Ми i так скоро будемо це заорювати...  Хоч  не  можна  це
пояснити лише якоюсь самою  Володьковою  добротою,  вiн  ма?  на  це  сво?
розрахунки. Мошко завжди носиться з книжками, що ?х Володько ще не  бачив,
i це його дуже iнтригу?.
   - Покажи-но ту свою книжку,- просить  Володько.  Мошко  охоче  i  гордо
показу?. Володько листа? книжку, огляда? малюнки i пита?:
   - Що ти тут учиш?
   - "Лiсiца i Ворона",- вiдповiда? Мошко. Володько  знаходить  "лiсiцу  i
ворону" i вголос, по складах, прочиту?:
   - "Вороне гд?-то Бог послал кусочек сиру. На ель  ворона  взгромоздясь,
позавтракать, било, совсем уж собралась, да прiзадумалась".
   Володьковi байка подоба?ться, i вiн швидко  вивча?  ??  напам'ять,  щоб
одного разу здивувати сво?х слухачiв у дворi.
   Володько, Мошко  й  Iцько  -  приятелi.  Мошко  розпиту?  Володька  про
Дермань, а  сам  оповiда?  про  дуже  велике  мiстечко  Шумське.  Володько
оповiда? так про Дермань, що вiн виходить ще бiльшим, нiж Шумське, бо  там
? така велика церква i така велика  школа,  що  нiде  в  свiтi,  навiть  в
Острозi, нема бiльшо?.  Мошко  перехилить  округлу,  зi  шрамом  на  чолi,
голову, приплющить одне око i дуже уважно слуха?, а менший,  Iцько  сто?ть
на сво?му мiсцi перед коровою i лише здалека позирку?.
   I як тiльки сонце пiдiйметься отак, що треба за  ним  задирати  голову,
Володько зна?, що вже можна гнати "товар з роси". I  робить  вiн  це  дуже
охоче, значно охотнiше, нiж "гнати на росу". По-перше, йому вже захотiлося
порядно ?сти i на його десь там  чека?  миска  борщу  щавлевого  з  добрим
куснем чорного хлiба,  по-друге,  сьогоднi  в  нього  на  порядку  денному
обслiдування отого темного гаю, що межу? з дерманськими хуторами i що саме
так гарно зеленi? i цвiте. Можливо, там ? щось дуже цiкаве, а до того  там
цвiтуть дикi яблунi, черешнi,  кущi  калини,  дерева  черемхи.  Там  також
розвиваються гарнi липи з молодими пагiнками, що з них можна  дерти  лико,
плести нага?, робити свистуни, крутити трубки.
   I як тiльки Володько з'?в свiй борщ, i як тiльки мати вiдвинулася та не
встигла сказати: "А вiднеси-но батьковi полуденок",- як  вiн  уже  змився.
Вiн уже женеться через двiр, знаходить десь там Хведота i обидва тягнуться
до гаю. Ах, скiльки тут  квiтiв  -  чорнобривцiв  диких,  та  ромашок,  та
дзвiночкiв, та папоротi пiд кущами. Як тут  свiжо  та  зелено.  Як  чудово
пахне. I як при?мно для нiг вичувати  свiжу  прохолоду,  особливо  там,  у
темних мiсцях, де найдовше трива? роса. Хлопцi довго тут вештаються, довго
вирiзують рiзнi дубцi, довго топчуть траву, але нарештi i вертатись  пора.
Володько згадав i про матiр, вони там напевно його гукають, треба йти,  бо
хоча вони вже напевно самi вiднесли полуденок,  але  треба  хоч  щось  там
зробити. I, щоб задобрити  матiр,  Володько  рiша?  принести  ?й  оберемок
квiтiв, мати, до речi, ?х дуже любить.  Вiн  рiша?  принести  ?й  оберемок
черемхи, що саме так буйно цвiте.
   Але не встиг вiн вилiзти на дерево, не встиг вiдламати пару галузок, як
у кущах щось шумно зашерехтiло, Володько
   2II
   встиг лише побачити, що Хведот нагло зiрвався i  подер,  мов  опарений,
отуди до городiв, а,  глянувши  вниз,  вiн  зненацька  побачив  пiд  собою
здоровенного,  з  рудою  бородою,  дядька,  що  грубим,  хриплим   голосом
продубасив:
   - А куди то тебе,  чортове  дерманя,  занесло?  I  при  тому,  Володько
помiтив, дядько спустив попругу. Це не дуже добре вплинуло на Володька,  i
йому не залиша?ться нiчого iншого, нiж сидiти тут i чекати. Але дядько  не
хоче чекати, вiн гримить далi:
   - Злазь! Чортовi заволоки! Налiзло вас сюди, мов сарання, i нiчого  вiд
вас не влежить на мiсцi.
   Володько дуже гарно розумi? бажання дядька, але злазити  йому  нiяк  не
випада?. Дядько ж задер бороду i люту?:
   - Злазь, бо шкiру  з  тебе  спущу!  Така  обiцянка  ще  менше  спонуку?
Володька виконати того наказа, i вiн анi руш.
   - А, чортова хал?ра! - вже цiлком поважно люту?  дядько,-  забрався  на
чуже i ще буде з тебе кпини робити!
   - Я не знав, що то ваше! - кида? згори Володько.- Я думав,  що  це  наш
лiс.
   - Ваш? Колька в ребра тво?й матерi! Я тобi зараз покажу - ваш!
   Володьковi непереливки, дядько виразно намiря?ться лiзти за  Володьком,
його борода сердито мига?, довгi  руки  лапають  за  гiлля.  Володько  чим
скорше дряпа?ться вище, i геть до самого  верху,  але  дядько  й  собi  не
вiдста?, а обличчя його, мов цегла, червоне, а очi, мов пси, злючi, а руки
довгi та великi. Володько швидко шука? рятунку, побiч он  росте  граб,  що
його гiлля аж сюди сяга?, i ? то те ?дине, що простяга? йому Божа  долоня,
i, анi секунди не вагаючись, Володько, мов мавпа, стриба? на гiллю  граба,
його малi, жилавi руки швидко працюють, ноги телiпаються  в  повiтрi,  але
ось i вони схопились стовбура  i  вiн  посунувся  вниз  животом  по  корi,
обдерши лише дещо бiля пупа шкiру i сорочку.
   Але й дядько не такий, щоб дармувати, i вiн умi? дряпатись по  деревах,
до того вiн ма? довгi ноги - сягни лише i ти на грабi! I вiн  схопився  за
ту ж гiллю, що  й  Володько,  але  гiлля  розважила  тягар,  нагло  звучно
трiснула, а дядько вже летить iз гiлляччям  униз.  "Ух!  Ух",-  ухка?  мов
потопельник, розмаху? руками, намагаючись за щось схопитись, але  все  пiд
ним лише трiщить, i саме  тодi,  коли  Володько  торкнувся  ногами  землi,
дядько пролетiв, уже без перешкод, останню вiддаль i гепнув iз шелестом на
траву.
   Що там далi творилося, Володько не тямить, бо, лише торкнувшись  землi,
вiн миттю зiрвався i так подер звiдсiль, нiби за ним гналося сто чортiв.
   Але це нiяк не значило, що  пiсля  цього  Володько  якось  зрезигновано
дивився на життя. Нiчого подiбного - анi краплi зневiри. Вiн  про  це  анi
довго й не дума?. Тисяча iнших думок i проектiв ро?ться в його неспокiйнiй
головi, i одною з найбiльших його  турбот  ?  -  як  помиритися  iз  нiмим
Романом. Останнiми часами  Володько  переконався,  що  той  йому  до  болю
потрiбен. З перших днiв знайомства завели вони  отой  бiй,  але  це  тепер
зовсiм зайве. А почалось з  отих  розшукiв  по  горищах  та  по  смiтниках
усiлякого старого залiзяччя, дiрявих  залiзних  горшкiв,  якогось  старого
панського взуття. Нiмому все то потрiбне, вiн  то  носить  сво?му  братовi
ковалевi, але Навiщо воно Володьковi - вiн i сам не зна?. А звели вони бiй
за отi гвинти, що ?х старанно вишрубовували з велико?  молотарки,  що  ото
сто?ть перед клунею i чека?, поки ?? не  забере  власник.  Натягнули  того
кожний цiлу жменю, i треба дивуватися, як та машина ще держиться купи, але
кого то обходить. Нiмий дуже зручно оруду? шрубаком, Володько  далеко  так
не потрапить, тому в нiмого гвинтiв значно  бiльше.  Нiмий  гордо  показу?
Володьковi свою здобич на долонi, Володько показу? свою  -  i  враз  нiмий
схопив Володьковi гвинти i пустився навтьоки. Володько за ним, дiгнав того
на подвiр'?,  плигнув  йому  на  спину  i  обидва  покотилися  по  болотi.
Скiнчилося тим, що обидва мали зовсiм пошматованi сорочки i з носа кожному
текло червоне.
   Пiсля того  билися  за  все:  за  обламок  коси,  знайдений  на  горищi
маказину, за випасання межi, за корови, за всiляку всячину. А одного  разу
нiмий мiцно вiддячився Володьковi, жбурнув на нього  тверду  брилу  землi,
попав у живiт i забив тому на кiлька секунд дихання. По тому Володько лише
весь час плекав почуття солодко? помсти, чекав лише нагоди, нiмий старанно
його оминав, але  одного  вечора  вiн  гнав  свою  корову  попри  Матвi?ву
будiвлю, Володько засiв за недокiнченим муром i вгатив нiмому кусень цегли
в саму потилицю. Нiмий лише заскавулiв, мов пес, i схопився за голову.
   I тепер були б квити. Тепер би  лише  помиритися,  i  все  гаразд.  Тим
бiльше, що на Володька чекають тепер значно бiльшi  пiдпри?мства,  нiж  до
цього  часу.  На  нього  чекають  отi  лiси  довкола,  "наш",   угорський,
жолобецький, одерадiвський, але з ким туди пiдеш,  коли  бiля  нього  сама
дрiбнота, самi малi i слинявi  дiвчата,  а  тi  пара  лобурiв  якiсь  такi
недотепи, що ?х нiяк не перекона?ш, що  можна  так  легко  перекинутись  з
Володька на лицаря, на розбiйника, на шукача скарбiв, що в тому лiсi можна
знайти стiльки цiкавого, не кажучи вже про всiлякi  там  воронячi  гнiзда,
але там також можна знайти мiж семи дубами i оту  сплячу  царiвну,  що  ??
заворожила вiдьма, i тi скарби що ?х замуровано  великим  розбiйником  пiд
одною з лип, i, чого доброго,  навiть  ту  хату  вiдьми  на  отих  курячих
нiжках. Але хiба тих Хведькiв та Iлькiв, та всю ту дiвч дрiбноту  якось  у
тому перекона?ш.
   Думав, було, про Мошка та Iцька, але тi виявились  великими  боягузами,
бо вони хоч i вiрять, що в лiсi живу розбiйники, але саме тому вони нiколи
туди не пiдуть. До того анi Мошко, анi Iцько не вмiють дряпатися по деревi
вони бояться так високо, ?м крутиться голова. Нi, нi... Мошко й  Iцько  на
таке не надаються. Залиша?ться один нiмий, речi, Володько вже чудово з ним
говорить - руками, ногам головою, вухами, очима i, як це не  дивно,  нiмий
найкраще його розумi?.
   Нi, помиритися конче треба, Володько мусить пiти якусь  жертву,  i  вiн
пiшов на таку. У Володьковому складi двiрських знахiдок була дуже вартiсна
рiч - один, зовсiм добрий i зовсiм не дiрявий, залiзний,  лудяний  горщика
яко?сь особливо? форми. Видно було одразу, що той гори призначений  не  на
варення, а для чогось iншого - для чого, Володько не зна?, то  знали  хiба
пани, що його вживали, кажуть, що то якийсь нiчник, що  Володька,  зрештою
мало - нiчник-ненiчник - цiкавить.
   Нiмий дуже заздростив  Володьковi  таку  здобич,  поривався  навiть  то
вкрасти, але не вдалося. I от Володько рiшив вiддати того  горщика  нiмому
добровiльно, що вiн негайно  i  зробив.  Нiмий  був  утiшений  неймовiрно,
передав нега? горщик сво?й матерi, а завiв з  Володьком  таку  дружбу,  ?х
тепер нiякою водою не розми?ш.
   Цiлими полуднями зникають вони  по  отих  довкруги  лiс  нi  одне,  хай
найвище щуляче гнiздо не уникне ?х зору, дряпались на найвищi дуби, i  чим
вiн вищий, тим краще, i навiч спробували видерти з липи дикий рiй бджiл, i
було б це удалося, але вони не мали потрiбного знаряддя i  по  певно  часi
обидва зовсiм стратили свою подобу, обернувшись якiсь округлi товкачi, без
очей, без носа, без  рота  i  мало  без  вух.  Дома  ?х  пiзнали  лише  по
неймовiрно пiдраних штанях i, замiсть спiвчуття, Володьковi дiсталось ще й
кiлька засягiв батьково? попруги, що було винятково прикро.
   Пiсля того прийшлося Володьковi залишити на деякий час лiс,  i  тут  не
тiльки тi проклятi бджоли завинили, але i його штани,  що  дiйшли  вже  до
такого краю, що хiба зiсталось ?х зовсiм скинути i ходити  без  них.  Мати
сказала виразно, що бiльше латати ?х не буде.
   А до того й погода змiнилася. Взагалi ця весна  була  мокрою,  але  ось
перед Зеленими святами засльотило на цiлi два  тижнi.  Не  було  дня,  щоб
Володько так не накис у полi при худобi, що пiсля того  йому  було  не  до
лiсу. Але i в цих сльотах була якась приваба. Всi озера  повнi  води,  вся
рослиннiсть яскраво-зелена.  Пiвсонний  спокiй  заповняв,  здавалось,  усе
повiтря. Вечорами молодь сходиться до хати Ониська, що живе в  батрацькому
будинку, Максим Стратонiв бере  свою  скрипку,  Нестор  Ониськiв  бубенце,
Василь Матвi?в гармонiйку, миттю прибiгають босi й захеканi  три  Ганни  -
Тарасова, Миколина й Кузьмина, за ними гналися iншi  i  танець  починався.
Максим дуже зручно нарiзував польочку "Свинi в рiпi,  свинi  в  рiпi,  ой,
годино моя", а дiвчатка дрiбненько  точились  довкруги  сво?ми  босими,  в
"калошах" з грязюки, ногами, i було шумно, i весело, прибiгали i  з  села,
напихалось дiтвори, стирчав тут i Володько, i це тривало геть за пiвнiч, а
потiм усi розходились зi спiвами i свистами, незважаючи на нiяку погоду.
   Володько весь перейнявся новою думкою: конче захотiлося й собi грати на
скрипцi. Але як, але де, але на чому? Думав i думав, де б його тих  грошей
роздобути, бо просити в батька чи матерi, та ще й  на  скрипку,  коли  вiн
зовсiм без штанiв, було б найбiльшим зухвальством, чого вiн  навiть  i  не
думав робити. Грошi мусить самий роздобути, мусить ?х  знайти  на  дорозi,
мають упасти з неба, але мусить ?х мати.  Пробував  кiлька  я?ць  продати,
думав iти до мiста на службу, пригадав i жида-онучника, що часто про?жджа?
дорогою i на все село горла?; "Онуч-онуууч! Онуч-онуууч!" - на  що  бiжать
стрiмголов жiнки i дiти,  несуть  ганчiр'я,  а  дiстають  голки,  шпильки,
олов'янi перстенi, скляне намисто,  Дрiбненькi,  як  квасоля,  рiзнобарвнi
цукорки, сухi рiжки. Весь  той  крам  дуже  сумнiвно?  якостi,  хоча  його
власник божиться i клянеться,- от хай вiн до  шабасу  не  доживе,  хай  не
побачить сво?х дiтей, коли це не найкращий товар у свiтi, i що вiн  за  те
дiста?? Ганчiр'я! Зовсiм нiчого не варто,  непотрiбне  ганчiр'я,  яке  вiн
отам далi викине до рову.
   - Таке б ми тобi й повiрили.
   - Не вiрите? От хай менi обсохнуть руки, коли кажу неправду!
   - Скiльки то треба було б тих рук, щоб за кожним разом обсихали.
   - Та вiн же ма? на думцi, щоб обсохли, коли вiн ?х поми?...
   - А! Хiба так.
   Володько рiшив збирати i собi ганчiр'я -  по  ямах,  по  смiтниках,  по
горищах i все те продати не  за  олов'янi  перстенi,  а  за  чистi  грошi.
Назбирав купу, а коли понiс продати, проклятущий ганчiрник не хоче  навiть
дивитись. За грошi? | Хто .за це дасть тобi грошi? Бери он двi голки, одну
шпильку i шiсть квасолин цукеркiв. Не хоч? Будь  здоровий!  Нема?  часу  з
таким бавитись.
   Остання Володькова надiя зникла остаточно. Назбирати грошей на  скрипку
даремно й думати, а до того Максим йому сказав, що скрипка кошту? найменше
три карбованцi...
   Тодi вiн рiшив самий зробити собi скрипку, зрештою, це й не так  тяжко.
Приглянувся добре до  Максимово?,  витесав  денце,  дiстав  мiцних  ниток,
навощив ?х порядно воском, натягнув на денце, пiдпер кобилкою - i  скрипка
готова. Смичка зробив з кiнсько? волосини, натягнуто? на каблучку, i натер
його живицею iз соснових дощок.
   Скрипка вийшла значно гiршою, нiж Максимова, але вона все-таки  гра?  i
Володько вдоволений. I все, що на нiй вигравав, брав умовно, збоку можна б
подумати, що все то те саме i воно нiчого не варте,  та  Володько  ма?  не
лише розум, але й уяву, а до того вiн став  дуже  корисним  сво?й  дiточiй
громадi, що хоче також танцювати.  Христинка,  Хведорка,  Улянка,  Ганнуся
збирались старанно на ганку маказину, Володько брав  свою  скрипку,  нiмий
бляху овальну, що на нiй  "Государственное  страховое  общество"  вибито,|
виходила  сильна  музика,  а  дiвчатка  брались  попiд  руки  i   точились
дрiбненько зовсiм так, як тi там в Ониська. Гiрше,  коли  хто  з  дорослих
навинеться. Тодi та "зграя" безжалiсно розганялась, бо нiмий, мовляв,  так
сильно бив у свою бляху, що iншим "вуха трiскали",  що  дуже  дивувало  не
лише нiмого, але й усе чесне товариство.
   Життя йшло тверде. Багато працi, небагато харчiв. Декому ?х  зовсiм  не
хватало i ?ли, що трапилось. Усi чекали новий урожай.
   Нарiки на Матвiя не вгавали, нiхто його не любив, нiхто не водив з  ним
дружби, хiба iнодi Стратон прийде щось радитись, зрештою, i сам Матвiй  не
дуже квапився з кимсось дружити, був завжди сам iз собою, а тепер де  його
вiльного часу взяти, коли навiть свята  не  було,  не  ходилосьдо  церкви,
зрiдка коли ?здилось до мiста i то лише тодi, коли конче було необхiдно.
   Матвiй усе терпiв, як мiг, мав на все свою думку. Бог  не  обидив  його
волею, мав ?? справдi сталеву i не мiг нарiкати, щоб коли найшла на  нього
яка зневiра.
   Та одного разу i його терпець урвався. Замiняв  вiн  ото  той  город  з
Титком i разом з тим набрав на свою  голову  безлiч  зайвих  клопотiв.  За
панських часiв через город навпростець  iшла  широка  дорога  до  водопою.
Дорога та забирала дуже багато найкращого поля, а  до  того,  по  обох  ??
боках, худоба геть усе  чисто  витоптувала  й  вибивала,  так  що  з  тi??
десятини мало що лишалося. Пановi це не дуже шкодило, бо  в  нього  досить
поля, але зовсiм iнша рiч селяниновi. I  тому,  коли  краяли  городи,  всi
одноголосно рiшили пустити дорогу боком, дебрею, уздовж сусiдньо? межi,  а
що там не зовсiм для цього зручне мiсце, було домовлено, що всi прийдуть i
толокою скопають нерiвнi мiсця, щоб зробити дорогу придатною для вжитку.
   Так було ухвалено, але iнакше сталося, коли  город  дiстався  Матвi?вi.
Про змiну дороги перестали й говорити.  Копати  нiхто  й  не  думав.  Тодi
Матвiй самий дещо скопав пригiрки i пустив  дорогу  за  планом.  Але  його
спiвгромадяни заявили, що вони тудою не пiдуть  i  не  по?дуть,  а  будуть
користати старою дорогою.
   Але стару дорогу Матвiй старанно зорав i засiяв ?? викою. Не сподiвався
там першого року якогось урожаю, але земля не смi? лежати дарма. Думав, що
це змусить його спiвгромадян виконати свою  постанову.  Одначе  помилився.
Коли на городi нiкого не було з його родини, бо будувався вiн не тут, а на
полi, люди ходили i ?здили просто через  поле,  через  рiллю,  по  засiву.
Матвiй поставив вiху. I це не вплинуло... Матвiй не знав, що з тим робити,
судитися не хотiв, а битися з усiма також не випадало.
   Та одного разу - був душний, лiтнiй ранок - Матвiй працю? з рискалем  i
ломом бiля свого городу, рiвня? рештки з  яко?сь  корчми,  що  колись  тут
стояла, працю? з усi?ю вирвою, пiт лл?ться з нього цюрком, одiння мокре до
рубчика... I бачить: Кузьма Запорука - повiльний i впертий дядько  -  веде
сво? мишатi коники через поле i не зверта? на Матвiя нiяко? уваги.  Матвiй
це бачить, його бере злiсть, розiгнув спину, оперся на  рискаль  i  чека?.
Кузьма ?де верхи поволi й байдуже далi, i  коли  до?жджа?  ближче,  Матвiй
кладе на бiк рискаля, переходить дорогу i спокiйно каже:
   - Що тобi, Кузьмо, вже не видно, де дорога,  що  ти  менi  через  засiв
ведеш?
   - Дорога ма? бути де була! - бундючне заявля? Кузьма.
   - Але ж ти сам  ухвалював,  що  дорога  ма?  йти  долом.  Що  ж  ти  не
по-людськи робиш. Вернися назад. Ти ж не дитина, а господар...  Зна?ш  же,
що й до чого.
   Кузьма мовчки намага?ться ?хати далi.
   - Вернись, кажу! - твердiше каже Матвiй.
   - Не вернуся! Дорога ма? бути сюдою, це всi  люди  кажуть!  -  говорить
Кузьма.
   - Не вводь мене, чу?ш, у злiсть, краще вернись i ?дь кудою належиться.
   Кузьма сидить охляп верхи i все-таки  намага?ться  ?хати  далi.  Матвiй
хвата? коня за оброть i рiзким рухом поверта? його назад.
   - Пусти повiд! - кричить Кузьма.
   - Вернись - пущу!
   - Не вернусь!
   Матвiй рiзко шарпнув коня за оброть, кiнь сiпнувся назад,. Кузьма миттю
зiскочив на землю, схопив рискаля, що, лежав побiч, i шелестнув Матвiя  по
головi. З Матвi?вого чола одразу закапала кров. Цього було досить. Матвiй,
мов роздратований слон, пуска? коня,  зводиться  на  весь  свiй,  зрiст  i
кида?ться на Кузьму. Дике  i  рiзуче  -  "гвалт,  рятуйте!"  -  рознеслося
довкруги. Недалеко працювала Настя, почула  це  i  прибiгла.  Прибiгло  на
гшвалт i ще кiлька чоловiкiв i жiнок. А Матвiй бив. Звалив Кузьму на рiллю
i бив його кулаками, мiсив чобiтьми, гатив по чому попало, ах поки той  не
замовк.
   Люди кинулись було ?х розбороняти, але вже не було потреби. Кузьма весь
у кровi лежав, а Матвiй - страшний i великий, з обличчям, залитим  кров'ю,
з рискалем у руках,стояв проти всiх i кричав:
   - Гади! Нелюди! Вам не хлiба, а каменю в животи! Я вам, чортова голото,
добра бажав, а ви ось як! Шпана чортова! Собача зграя!  Тiчка  паскудна  -
геть! Геть з очей! Розiб'ю! - i вiн кинувся на юрбу.
   Усi сипнулись врозтiч.
   - Розiб'ю! У гроб ужену! - ревiв дико Матвiй i гнався за ким попало.
   - Матвiю! Та втихомирся! Глянь он на свою сорочку!  -  гукала  Настя  i
намагалася його зупинити.
   Матвi?ва сорочка була дiйсно у кровi,  вiн  зупинився,  тернув  брудною
долонею по чолi, розвiв ще бiльше кров, пiсля трiпнув  рукою,  нiби  хотiв
усе то струснути, i нагадував дикого, роздратованого звiра. Настя швидко з
себе хвартушка зiрвала i подала йому.
   - На! Хоч обiтрись! Дивись, на що ти подiбний! Матвiй узяв хвартушка  i
байдуже витирав обличчя. Вiн весь тремтiв, очi його дико бiгали, ще  нiхто
не бачив його таким. Потовчений Кузьма лежав на землi i стогнав, конi його
паслись збоку у вiвсi.
   - Ууу, будьте ви проклятi - таке гаддя, коли б був  знав,  що  з  такою
хал?рою прийдеться дiло мати - краще б ?м чуму, нiж землю, виходив!
   - Чекайте,казав вiн сам до  себе  i  лють  його  швидко,  мов  буревiй,
минала.- Тепер я з вами поговорю iнакше, ?м тiльки  попусти  -  на  голову
вилiзуть, чортове хам'я!
   I дiйсно, з того часу все пiшло по-iншому. Дорога  раз  назавжди  пiшла
долом. Заповiв, щоб усi прийшли ?? рiвняти, i  всi  прийшли.  Не  з'явився
лише Титко Коган. Матвiй самий зайшов до його хати - не було дома.
   - Де, Параско, Титко? - пита? Матвiй Титкову жiнку.
   - Де? Та ж нiде! У полi! У нас праця!
   - Чув вiн, що сьогоднi треба йти до дороги?
   - Але ж у нас...
   - Цить! Не питаю! Зараз менi за лопату i марш копати! А за  ним  я  сам
пiду!
   I дiйсно пiшов. Тит орав. Побачив Матвiя здалека  й  зупинився.  Матвiй
пiдiйшов. У руцi пужално.
   - Казав тобi, Титку, Стратон iти сьогоднi до дороги?
   - Не казав... Я встав раненько...
   - Не бреши! Казав! Рiзун в твою-ма, хоч, щоб розбив на тво?й головi оце
пужално до цурупалка? Уже забув, як плакав? Щоб менi зараз був там!
   З цим Матвiй повернувся i пiшов. Iде полем i розважа?:
   - З таким народом по-iншому не вийде! Якась тупота!  Якась  мертвячина!
Що вб'?ш, те в'?деш!
   Боротьба мiж Матвi?м i рештою товариства з  явно?  перейшла  в  та?мну.
Його боялися. Уже не чути отих побожних  побажань,  але  очi  всiх  горять
по-вовчому. Кожне, видно, лише шукало приключки, щоб помститися.
   Матвiй, проте, не  думав  уступати  з  поля  бою,  не  з  такого  тiста
злiплений. Не кричав, не бешкетував бiльше, але й нiчого нiде не  спускав.
I це всi вiдчули. I стало спокiйнiше.
   Але не для Матвiя. Ледве втихомирив свою громаду,  як  он  село  почало
капризити. Там, як i казав колись Деберний, люди не дуже ласкаво  прийняли
до себе нових спiвгромадян. Нарiканням не було кiнця i вони все  множились
i множились.
   - Понаходили якiсь  зайди,  забрали  нашу  землю...  Тепер  до  них  не
пiдступиш, нi поговориш. Геть  з  ними.  Не  дозволимо  ?м  ?здити  нашими
дорогами, не пустимо до церкви.
   Матвiй казав до сво?х:
   - Мовчiть i  працюйте!  Покажiть  ?м,  що  ви  розумнiшi...  Найбiльшим
ворогом дерманцiв зробився Мельник Павло, кажуть, злодiй  в  минулому,  на
Сибiрi був i недавно вернувся. Крутий i жорстокий чоловiк, людину, кажуть,
убива?,  як  муху.  Так  i  звали  -  Каторжний-Мельник.  I  незлюбив  вiн
дерманцiв, що тi "багатi?", що набрали "через губу". Десь вiн там  у  тому
Сибiрi всiляких дуже дивних думок набрався i все на багатих псячив.
   Хома Ет-То? по?хав з бочкою по воду, пiдгорою зустрiв його  Мельник  iз
сокирою i порубав тому колеса. Вернувся Ет-То? i плаче:
   - Я, каже, собi ?ду, виходить той  злодюга,  присiкався  i  бах-бах  по
колесах. Не подарую! До суду!
   - Чекай,каже Матвiй, - до суду! Тепер колеса, далi вiкна, а  там  i  до
червоного пiвня дiйде. Краще зробiм ми  от  що:  бачите,  яка  у  них  там
криниця? Срам, не криниця! Калабаня в багнi - нi  пiдiйти,  нi  пiд'?хати,
вiк живуть, а криницi порядно? не зроблять. А ми давайте от що:  зберiмося
всi отак, громадою, набиймо каменю i змуруймо ?м криницю. Як належиться. З
цебринами, з риштоком.
   Титко, а за ним ще дехто пiдняли голос:
   - Так, нiби у нас сво?? роботи не хватало. ?ди i ?м ще криницю роби.
   - Не ?м, а собi!  Не  повiдлiтають  руки,  коли  пiвдня  попрацю?ш  для
громади. Я ось пiду до старости перебалакати,  а  там  усi  вiзьмемось  до
криницi.
   I Матвiй подався до старости. Хитрий,  невеличкий  iз  широкою  лисиною
чоловiчок.  Дуже  примеленний,  любить  чарчину  i  куму  Прiську.  Хатина
старосвiтська в зруб, тро? вiконець, присiла до землi, як  квочка.  Матвiй
увiйшов i лобом у сволок дiстав. Привiталися, i Матвiй  почав,  -  так  i,
так, мовляв, я от до вас за дiлом, ма?мо непорозумiння, вашi люди не дають
нам води, воно пiсля ми будемо свою воду мати, але поки те та iнше, чи  не
слiд би якось того... По-людському та по-Божому...
   I Матвiй подiлився зi старостою сво?ми намiрами.
   Еее! -  заспiвав  високим  тоном,  пiднявши  вгору  вказiвного  пальця,
староста.- Цим ви наших мужикiв не купите.
   - Як то не купите? Ми i не дума?мо ?х купувати, але...
   - Але чекайте, дядьку Матвiю,- перебив староста.- Я про вас чув i знаю,
але в нас уже здавна-давен так водиться, що люди нашi не люблять того,  що
них якiсь новi порядки заводить. Добре, не добре,  а  не  люблять.  От  не
люблять i вже. I людей розумних нашi люди не люблять... Чекайте,  чекайте.
Я ще не доказав... Нашi люди люблять отако собi...  Як  сказати...  I  щоб
розумний нiби, i не розумний, а найкраще отакий мiрний, середнiй, лагiдний
та щирий... От як воно. I раджу я  вам  от  що,  коли  хочете-наших  людей
позискати: зберiться одного разу  отако  гуртом  та  прийдiть  до  нас  на
сходку, та як слiд привiтайтеся,  тому  руку  подай,  тому  слiвце  добре,
iншого за полу i: ану, там, куме, свате, чорте - зайдемо он до шкальнi. Та
по шкалику, та по другому. О! Тодi iнша справа! Тодi за вас пiдуть  горою!
?й-богу! - дрiбно i хрипло зареготав староста.
   Матвiй поворушився на лавi. Як це не по його, не  по  Матвi?вому;  його
права рука, що лежала на полатаному колiнi, нервово здригалася.
   - Але ж я, старосто, так думаю, що коли чоловiк говорить з  толком,  та
до дiла...
   - Е,перебив  його  знов  староста,-  Чу?те!  Не  в  дiлi  справа,  а  в
характерi. Люд наш  метушню,  гармидер,  слiвце  любить.  Вони  пiзнiше  i
по-вашому зроблять, зрозумiють же, що зерно, що полова, та  знати  вам  не
дадуть, що це вони вiд вас знають, що ви ?х тому навчили. Такий ось гордий
наш народ i не любить, скажу вам по правдi, начальства, особливо коли то з
нашого, так сказать, брата. От ще коли якийсь такий  iнший,  не  наш,  так
повiрять. А! То ж сказав... Зна?те? Срулевич! А не якийсь Дмитро чи  Iван.
Так, так... Тому розумнiшi нашi люди нiколи свою думку  сво?ми  устами  не
висловлюють, а завжди отак пiд  когось,  пiд  когось.  Не  я  це,  мовляв,
сказав, а от вiн, а можливо, ще б так i не сказав, це,  мовляв,  я  тiльки
так собi...
   Матвiй слухав  i  мовчав,  дядько,  видно,  фiлософ  великий,  а  потiм
усе-таки промовив:
   - А! Скажу вам, що наш народ вiри тiльки тому йме, хто вмi? гнуздати.
   - А, то так, то так! i я би сказав - не вiрить, не вiрить! А бо?ться! А
це не те саме, дядьку Матвiю. Бо?ться!  От!  А  мiж  тим  так  i  шукатиме
нагоди, щоб вас влучити! Так ?, так - хе-хе-хе! Ага!  От  ви  сказали,  що
каменю наб'?те... Аде, питаю, наб'?те?
   У нас? Пiд горою? Дума?те, нашi люди  вам  дозволять?  А  де,  скажуть,
вiвцю виженеш, а куди з гускою? Тете! Ви ще нас не  зна?те!  Так-то!  -  i
староста смiшним похитом голови потвердив  сво?  розважання.  Вiн  навiть,
видно, гордиться  сво?м  розумом,  вiн  усе  розумi?,  але  Матвi?вi  саме
зда?ться, що то не чужi думки, не громади, а його власнi...
   - А я вам от що скажу, старосто,- почав на це Матвiй.- Так-то воно так.
Ма?те правду. Але скажiть: хiба може сурйозна людина пускатись на хитрощi,
на пiдлабузництво, на пiдкуп? Нi. Сурйозна  людина  буде  чесно  битися  i
чесним трудом доведе свою правду. Не кажу, що народ наш дурний; не дурний,
а недовiрливий, непросвiщенний, не зна?,  де  початок,  а  де  кiнець,  де
добре, а де недобре, де мудре, а де немудре. А от вiзьми йому  та  покажи,
та розтолкуй - i одразу сходить, i одразу пiде. От тi вашi  люди.  Прийшли
ми сюди i почали пiд плуг бараболю, як ви  кажете,  садити.  Вашi  люди  .
одразу в крик: а! Не вродить! Лише пiд заступ треба! А я  ?м:  от  ми  так
завжди садили - пiд плуг i скорше, i справнiше  -  i  завжди  мали  досить
бараболь. А, кажуть, то у вас, мабуть, земля лiпша! А я ?м: у нас земля не
лiпша, а гiрша... А от побачите, що i ви будете так  садити,  як  i  ми...
Кажу: i пшеницю, замiсть гречки, будете сiяти. I поросте...
   - Ну, от,розводить руками  староста.-  Так  воно  ?,  що  зробите.  Але
нiчого. Якось-то воно буде i, можливо, краще...
   - Але я у вас таки засидiвся, а у мене ж там дiла стiльки,- почав  було
Матвiй... - Але, так все-таки, старосто, як ви дума?те нащот того?
   Староста помовчав, помовчав та й каже:
   - Думаю, дядьку Матвiю,  що  ви  отак  вiд  мене  не  втечете.  От  що!
Хтодорко! Стара! А знайди-но там чого. Нi-нi-нi! Че- i кайте, чекайте!  Ви
у мене поперве, у мене! У старости  села  Тилявки!  Це  була  б  для  мене
смертельна образа, бо ж ви . прибули здалека...
   Такого Матвiй не сподiвався. I як же йому тепер пити, коли там дiло. До
всього,  як  велить  звичай,  коли  той  "поставить",  не  можна  й   собi
вiдмовитись. А тут i шеляга нема за душею. Але нiчого не вдi?ш,  зiстатися
треба.
   Одна чарка, друга. Голоси пiднялися,  на  щоках  збiльшились  рум'янцi.
Староста пiдсунувся ближче до Матвiя, дихав йому сливе пiд нiс i казав:
   - Та... Що й казати. Дiло справне -  видно  одразу,  криницю  оправити!
Чому нi. Хоча я i не беру там води, але все-таки iншим придасться.  Хороша
рiч, добра рiч, золота рiч! Що вже ??  нашi  люди  не  напоправлялися,  не
нагатилися, i що ?? не попокленуть... А все нiяк не можуть  до  людського,
до богоподобного образу довести. Пан, бувало, кожно? весни  привозив  пару
хур хворосту i гатив те багно. Та де там! Нiкому не вдалося його загатити.
I не тому, що не вмiли... Боронь Боже! Не тому! А тому, що нiхто не  хотiв
перший почати. Ет, дума?, всi мовчать, чого я маю наперед пертися.  I  так
було. А тепер ви ось хочете... Добре! I зробимо ось як: ми  зробимо  сход.
Прийдете ви, ще там хтось, скажемо, дядько Стратон, я вийду i скажу: так i
так, люди добрi! Ма?мо ми от у себе нових громадян. Правда, шкоду вони нам
учинили, землю пiд самим, так сказать, носом викупили, ну, але люди  вони,
як не кажiть, сво?, тутешнi, православнi,  як  i  ми,  хахли...  Дехто  ?м
боронить доступу до води, але ж бiйтеся Бога! Вода рiч Божа i хiба ж можна
людям води не дати. То ж ми не татари i не зувiри якiсь, але коли вже  вам
так хочеться, то зробимо ось що: бачите, яка та криниця?  ?де  баба  вiдро
води дiстати  -  мусить  усi  грiшнi  мiсця  показати,  щоб  не  пiдмочити
спiдницi. Так от хай тi нашi новi громадяне наб'ють отам у нас  пiд  горою
каменю, хай пiдвезуть, а ми ?м поможемо i зробимо криницю,  що  хоч  самий
цар бери з не? воду. Чи добре кажу? I тодi  всi  крикнуть  в  один  голос:
правильно! Добре! I зробимо. I вам нiхто нiколи не буде  бiльше  перечити.
Е, чоловiче Божий, нашу людину треба знати,  а  це  золота  людина,  що  й
казати! Так дай-бо здоровля!
   - На  здоровля,-  каже  Матвiй  i  далi  мнеться.-  Я,  як  то  кажуть,
старосто... Iдучи до вас, не сподiвався i так, навiть, як то кажуть...
   - Но-но-но! Зна?мо, зна?мо! Що там! От просто - ви у  мене,  я  у  вас,
сьогоднi ви до мене, завтра я до вас, по старому, як то кажуть, звичаю, та
по-доброму, та по-християнському. Добре, що ви наважились та зайшли, а  то
все думаю: от при?хали i анi тобi носа нiхто не покаже, i якось воно  було
трохи дивно, як-не-як, а все-таки я тут якийсь староста, нi? Ну, але тепер
усе добре! Тепер у нас пiде! Тепер пiде! А тодi i про церкву, i про  школу
гуторили... Народ ? народ.
   Частувалися i частувалися, Матвiй з болем серця випивав кожну чарку, не
подоба?ться йому таке "наше" ставлення, та що вже  тут  поробиш.  Староста
показався i добрячим, i простодушним хитряком, який коли кому i пошкодить,
то найбiльше собi. Тому й  хатинка  в  нього  ось  така,  тому  i  долiвка
земляна, i вiконцята маленькi. Але почастувалися гаразд, як  Бог  наказав.
Розходились також, як Бог наказав... Сьогоднi у себе, завтра у кума...
   I сталося, як казав староста, криниця прийняла "богочоловiчий" образ  i
дерманцi брали вiльно воду скiльки потребували, i по всi днi свого життя.
   А там i жнива... Першi жнива на новому мiсцi. Озимина ще засiяна паном,
i припала вона на дiлянки Iвана Кушки, Матвiя та Стратона. Дiлили стосовно
до кiлькостi десятин,  але  йшла  сварня,  як  звичайно.  В  одному  мiсцi
полеглиця, в iншому випрiло. Матвi?вi лишили здебiльша полеглицю, але  вiн
махнув на все рукою:
   - Хай! Аби вже скорше з ними розв'язатися. Збиратиму лише коли вже  сам
посiю.
   По жнивах одразу оранка,  сiвба  озимого,  докiнченая  будiвель.  Праця
кипить далi. Сонце вста? - люди встають, сонце ляга?, а люди не лягають, а
несуть сво? потомленi руки затемна додому, щоб i  собi  лягти.  Таке  воно
життя.



   НАРЕШТI ШКОЛА

   Осiнь. Перший вересень. У недiлю, передучора отець,  Клавдiй  заявив  у
церквi:
   - Люди добрi! Нагадую  вам,  що  першого  сентября  почина?ться  школа.
Посилайте сво?х дiтей до не? i хай учаться там добро? нашо? вiри i  добрих
людських дiл.
   Матвiй прийшов iз церкви i сказав про це дома. Володько  як  почув,  то
весь затремтiв. То ж вiн iде нарештi до школи, властиво, вiн  мав  iти  ще
минулого року, але так ось склалось, що не вийшло. Але тепер iде!  Це  вже
рiшено!
   За цю весну i це лiто Володько зовсiм змiнився. Загорiв  на  головешку,
дуже змiцнiв, був весь у шрамах, навчився лаятись, одiж на  нiм,  особливо
штанята, самi дiри. Ноги бруднi, заскорузлi, порецанi. Спав не в  постелi,
а в кутi на мiшках.
   - Здичавiла дитина,- казала Настя,- ви тiльки гляньте! Одне страхiття!
   Але те страхiття дуже хотiло вчитися i воно йде  до  школи.  I  першого
вересня Матвiй сам сказав до Катерини:
   - Сьогоднi, поки Володько вернеться зi школи, ти сама попасеш корови.
   Катерина погнала пасти, а Володька не будили,  як  звичайно,  вiн  спав
довше. Устав, мився докладнiше, навiть ноги помив i навiть  чесався,  хоча
все то йому дуже небагато помогло; пiсля довго розважали, чи можна йти  до
школи у таких штанях - латаних й перелатаних, хоча iнших усе одно не було,
на що батько лише сказав:
   - Треба новi, але хай пожде. Тепер нема за що... Хай iде!  Не  панський
син!
   Але Володько якось мало тим  журився,  вiн  майже  щасливий,  знайшлась
якась, ще стара Василева,  торбина,  до  торбини  клався  кусень  свiжого,
натертого цибулею i здьором пiдпалка, i школяр готовий.
   Мати мусить провести хлопця, не пiде ж вiн самий, таке соромливе, дике,
невторопне. Вона вийняла  зi  скринi  лiпшу,  не  святочну,  але  охайнiшу
спiдницю, зав'язала кращу хустку, i вони пiшли.
   Iшли урочисто, нiби до церкви, переходили селом, на них гавкали собаки,
витягали сво? довгi ши? i сичали гусаки. Володько  все  оглядався,  чи  не
йдуть часом i iншi школярi, але щось таких не бачив, думав, як  то  там  у
тiй школi буде, як зустрiне його учитель i що йому скаже. Настя думала, як
би все-таки малому якусь кращу одежинку справити, бо все-таки, не  кажiть,
а воно нiяково отакими жебраками помiж людьми як та сирота виглядати.
   Вулиця не бiжить рiвно та просто, вона собi сюди i туди вихиля?ться, по
боках плоти, та частоколи, та садки, та городи. Хати все звичайнi, бiленi,
пiд соломою, вiкна синькою обведенi, ворота до кожного подвiр'я. Ось  дещо
бiльша хата зараз за перехрестям, де лежать угрузлi в  землю  старi  грубi
колоди. У нiй, звiсно, живе дяк, бо довкола частокiл, пiд  вiкнами  великi
кущi бозу, а на розi листаве оцтове дерево з червоними шишками. За дяковою
хатою iз-за високих груш i церкiвця, крита зеленою бляхою, вигляда?, садом
довкруги оточена, а там i попiвська, просторiша, цiкавiша садиба, обнесена
частоколом, розложилася.
   Школа трохи далi, над вулицею по правому боцi. Володько  побачив  ??  i
його жаль пойняв. Цiле лiто не згадував Дерманя, забув зовсiм усе  те,  що
там було, але, глянувши на школу, одразу пригадалось усе. Перед ним убога,
крита соломою, на чотири вiкнi, мало що бiльша вiд  звичайно?  селянсько?,
хатчина.  П'ять  дерев'яних,  погнилих  схiдцiв  вiд  дороги   ведуть   до
невеличкого, розхитаного ганочка. По  боках  двi  здоровеннi  черешнi,  що
сливе закрили цiлу ту будiвлю вiд сонця.
   I згадав Володько школу в Дерманi, i розвiялись його мрi?,  як  то  вiн
буде ходити по блискучих коридорах, та по широких сходах, та виглядатиме з
вiкна  другого  поверху.  Тут  ось  лише  маленький   ганочок,   рипливий,
подряпанi,   небарвленi   дверi   з   написом   над   ними:    "Тилявецкая
Церковно-Приходская Школа". Посерединi вузенькi сiни, направо клас, налiво
мешкання вчителя.
   А ще дивнiше було Володьковi, а також i його мамi, що, не дивлячись  на
раннiй час i  не  дивлячись  на  перше  вересня,  тут  навколо  так  тихо.
Можливо.вони надто рано прийшли, а можливо, вже вчаться? Але довкруги,  нi
на ганку, нi на дорозi, нi на подвiр'?, нiде жодно?  душi.  Шкiлка  сто?ть
понуро, стiни мiсцями облупанi, вiкна заляпанi вапном.
   Поволi увiйшли на ганок. Дверi зачиненi. Настя попробувала за клямку  -
не вiдчиняються. Що за бiда? Як же тудисi дiстатися? Де ж учитель?  Почала
стукати. За хвилю за дверима вiдчулись кроки i пiлка дверей вiдчинилася. У
нiй постать, яку помiтив Володько вiд зелених штанiв починаючи.  Чорна,  з
двома рядами блискучих металевих  з  орлами  гудзикiв  куртка  здобила  ту
постать. На вiдлеженому, пiд саму шию комiрi - синi петлицi.
   Чорна, м'яка борiдка, темнi очi i буйне, чорне, розбите волосся значили
завершення постатi.
   - Аа! - заговорила постать по-росiйськи.- Мабуть, до школи?
   - До школи, господине учителю, до школи,- загомонiла одразу Настя.- Ото
ма?мо такого шмаркача,- i кивнула  гловою  на  Володька,  що  з  червоного
зробився ще червонiшим.Усе, чу?те, коли то та школа буде та коли  то  вона
буде? Все ото пита? та пита?. А батюшка  ото  в  церквi,  казали  посилати
дiтвору, а вiн сьогоднi ледь свiт зiрвався i вже бiгти, а ми й кажемо: хай
iде. Худобу якось i самi доглянемо, роботи до погибелi, але  коли  прийшов
час на школу, що поробиш. А хлопець до науки, кажу вам, аж горить,  тiльки
розбещений страшенно, то ви вже, господине учителю, як що того... чи то за
вухо потягнути, чи на  колiна,  ча?  "лапу"  датине  шкодуйте...  Воно  що
годиться то годиться, без того й наука не пiде, а дiтвора - воно, звiсно.
   Учитель посмiхнувся, Володько за цей час помiтив, що нижня його  щелепа
дещо бiльша, нiж треба, наперед висунута, а зуби ма? трохи попсутi.  Настя
ж нараз похопилася, чи не наговорила вона часом забагато i одразу дода?:
   - А може, ми, господине учителю, спiзнилися?
   - Але,перебива? ?? учитель,- де там. Ви, певно, з дерманцiв? - пита?, а
Настi робиться нiяково, вона зна?, що тут не люблять дерманцiв i  ще  чого
доброго не приймуть малого до школи.
   - Так, господине учителю,- вiдповiда? обережно.
   - Одразу видно. У нас тут, тiтко, не заведено отак з мiсця i до  школи.
Батюшка казали, але наука пiчнеться геть пiзнiше, як снiг  упаде.  Ну,  що
ж... Хлопчина ваш, видно, бистрий, як хоче, хай зiста?ться,  коли  ще  хто
прийде - пiчнемо щось учитись.
   Настя помiтно розвеселилась, давала ще деякi поради, просила  найбiльше
молитов учити, не забувати божественого. Ще раз просила  не  жалувати,  як
треба на колiна чи щось таке, Володьковi наказала бути слухняним, шарпнула
його легенько  за  вухо,  поправила  сорочку,  пригладила  рукою  вихрясте
волосся i вiдiйшла.
   - Ну, так ступай у клас,- сказав учитель до Володька  i  вiдчинив  туди
дверi.
   Володько, весь  знiяковiлий,  зовсiм  не  дихаючи,  вступа?  до  класу.
Простора, низька, свiжо  вапном  бiлена  свiтлиця.  Купа  пiд  саму  стелю
довгих, тяжких, обляпаних вапном лавиць сто?ть  посерединi.  У  передньому
кутi велетенський, вiд помосту до стелi, образ Христа з книгою, що на  нiй
написано: "Прiiдiт? ко мн? все труждающi?ся i  обр?м?н?нни?  i  аз  упокою
ви". У другому, задньому  кутi  бiля  печi  велика  чорна  дошка.  Помiст,
мабуть, дерев'яний, але вiн зовсiм нагаду? дорогу.
   Володько увiйшов, трима? у руцi пiм'ятого, з подертим верхом, кашкета i
не зна?, що робити далi. Учитель  пiдiйшов  до  купи  лавиць,  зняв  одну,
постави ?? збоку, справа.
   - Садiсь вот здесь. Здесь буд?т первая група. Ти вже хадiл у  школу?  -
пита? учитель, а руки сво? трима? розчепiрено.
   - Нi,витиснув по хвильцi Володько.
   - Ну, от. Так сiлi. Может, ?щьо кто прiдьот. Я патом зайду.- I  учитель
вийшов.
   Володько сiв. Коли затихли  кроки  вчителя,  вiн  несмiливо  зiтхнув  i
повернув головою. Сам. Тиша. Перед ним шафа. Злiва заляпане вапном  вiкно,
справа малий простiр з грубкою i дошкою. Час вiд часу,  десь  звiдки  з-за
дверей, чути  окремi  стукоти,  окремi  голоси.  Забамкав  десь  годинник.
Володько не зна?, що то бамка?, i уважно наслуху?. Далi знов тиша,  навiть
мух нема.
   Надворi сонце i теплота. Далi  за  вiкнами  город,  на  городi  високi,
головатi, мов решето, соняшники, череватi,  жовтi,  мов  напасенi  корови,
лежать гарбузи, головаста, густа  сто?ть  капуста,  червонi,  великi,  мов
кулаки, висять баклажани. Мiж тим вештаються високо  попiдтиканi  жiнки  i
щось там роблять.
   "Коли б, Боже мiй, хто прийшов",- дума? Володько,  бо  ж  як  нiхто  не
прийде, значить, i навчання не буде.  Значить,  треба  вертатись  з  нiчим
додому, значить, не буде мати на завтра "уроку", як це мав, бувало, завжди
Василь. Значить, йому не видадуть  книжки  i,  значить,  усi  його  сусiди
будуть смiятися. З дерманцiв вiн сам один пiшов до тi??  школи,  бо  решта
всi або то замалi, або вже завеликi. I довго, довго сидить так Володько, i
гiркi думки лiзуть йому до голови, згаду? i  згаду?  Дермань,  як  то  там
цього дня всi йдуть до школи i як то опiсля вертаються назад з торбинками,
повними книжок.
   Аж по деякому часi у  сiнях  щось  заскрипiло.  Володько  насторожився.
Хтось увiйшов до сiней i одразу шарпнулись Дверi  класу.  Володько  чека?.
Напевно, приходить ще якийсь хлопець, хай ?х  буде  хоч  дво?.  Але  дверi
вiдчинилися i до класу вступив великий, дебелий дядько з рудою  бородою  i
Розпатланою, без шапки,  чуприною.  Володько  пiзнав  у  нiм  одразу  того
самого, що свого часу ганявся за ним на тому  Деревi,  i  занiмiв.  Що  то
буде? За дядьком увiйшов малий, худенький хлопчина, що дуже штикiльга?  на
лiву ногу.
   - Ого! - промовив одразу дядько дещо здивовано.- Уже i школьник ?! А ти
ж чий?
   Володько зовсiм нiмi?, ось-ось, мабуть, пiзна? його, але вiдповiв:
   - Матвi?в.
   - А! Це, мабуть, з тих... З дерманцiв? А бiльше  нема?  -  Нема,-  каже
Володько трохи легше. Дядько, видно, його не пiзна?.
   - Ага,кивнув головою дядько.- Так оце й ма?ш  товариша,-  звернувся  до
свого кульгавого,- А я от "скам?йки"  розставлю,  -  бiжи-но,  ?вгене,  до
вчителя та попроси яку онучу та мiтлу, дещо заметемо, а ти, малий,  устань
поки.
   Володько встав, дядько почав двигати тяжечi  лавицi,  увiйшов  ?вген  з
ганчiрками i мiтлою, дядько подав одну ганчiрку Володьковi, другу ?вгеновi
i сказав:
   - Стирайте куряву!
   А сам загримотiв далi лавицями.
   Праця кипiла, курява виповнила весь простiр, сонце, що скiсно  било  до
вiкон, клало густi стовпи, хлопцi старанно витирали вапнянi плями, увiйшов
i учитель, з'явилось i вiдpo  води,  рудобородого  дядька  назвав  учитель
Сiм?оном Порфiровiчем, i виявилось, що це шкiльний сторож, а що той малий,
кульгавий ?вгенчик його син i що ходить  вiн  уже  до  школи  третiй  рiк,
недурно вiн почува?ться тут, мов-би дома, бiга?,  галасу?,  мовби  ?х  тут
було копиця.
   Працювали  так  довго,  лавицi  розставленi,  курява   стерта,   помiст
пiдметено, вiкна витертi. Знов увiйшов учитель i каже:
   - Ну, вот! i харашо. Т?п?р ступайте, мальчiкi,  пака  дамой,  а  завтра
опять прiхадiт?. I прiводiт? с сабой ?щьо каво-нiбудь. Панiма?те?
   - Да! - розмашно кивнув головою Володько. У нього бруднi  руки,  бруднi
штани i навiть пiд носом чорно вiд куряви. Учитель ще  пояснив,  як  треба
входити i вiдходити до школи. Треба  увiйти,  перехреститися  до  iкони  i
сказати:
   "Здраствуйт?!"  Коли  ж  вiдходити,  треба  прочитати  або   проспiвати
"Достойно ?сть", поклонитись господину учителю i сказати: "До свiданiя!"
   - Ну, павтарi! - звернувся вiн до Володька. Володько, запинаючись,  усе
повторив.
   - Харашо. Ступай. А ?вгенiй всьо уже знает, он у нас  третiй  год,  да,
?вгенiй?
   - Да, господiн учiт?ль!.- вiдповiв ?вген.
   - А будеш уже учiтся лучше?
   - Буду, господiн учiт?ль.
   - Как будеш учiтся -п?р?в?дьом во вторую групу.
   - Да, господiн учiт?ль!
   - Ну, так ступайте!
   I Володько поступав додому. У  руцi  нiс  торбину.  У  нiй  недоткнутий
полуденок. Ах, як це непри?мно. Коли б хоч був  з'?в  той  полуденок,  або
коли б хоч нiкого  не  зустрiти  зi  знайомих.  Вiн  стiльки  тi?ю  школою
нахвалився нiмому i всiм iншим.
   Дома нiчого нiкому не казав, мати лише спитала:
   - То що? Накрутив тобi учитель уха?
   На що Володько не знайшов вiдповiдi, а, по?вши, пiшов одразу на поле до
корiв змiнити Катерину, бо там он  "до  повiтри  роботи",  бо  ж,  мовляв,
корови пасти, нiяка робота, а лише марнування часу.
   На полях помiтна осiнь, чорнiють зоранi ниви,  згра?  шпакiв  сумiш  iз
галками кружляють по стерниськах, лiси стоять не так зелено. Володько пасе
"на Угорщинi" i  зовсiм  самий.  Дерманськi  поля  межують  тут  з  полями
угорщан, що живуть отам далi за лiсом у долинi, i ? то глибока долина,  що
?? долом в'?ться, на двi колi?, дорiжка, а  по  обох  ??  боках  тягнуться
сiножатi. Схили ж долини покритi пасмами нивок i пiвнiчний з них  втицяний
ще й молодими, коренастими дубками, що мiсцями творять цiлу  дiброву,  де,
крiм дубини, ростуть  широкi  гнiзда  лiщини,  поодинокi  берiзки  i  кущi
молодо? грабини.
   Володьковi сумно. Ще й ще раз обдуму? свою школу. Знов i знов  пригаду?
дерманських учнiв у тих  одностроях,  у  тих  блискучих  чоботях,  з  тими
кашкетами зi звiздами. Ах, як все-таки шкода, що  вони  покинули  Дермань,
недурно мати стiльки плакали, i як виросте, вiн вернеться назад туди. I аж
тепер помiтив Володько, що тут усе не так. I хати не такi, як у Дерманi, i
вози трохи iншi, i зовсiм iншi плуги, i вiдмiннi  борони,  i  люди  багато
iнакше виглядають, жiнки носять iншi жакети, не так зав'язують голови, i в
мовi багато iнших слiв i вимовляють тут не хвiст, а фiст, i не  звiдти,  а
стамiцци, i не через плiт, а без плiт, i хлопцi тут зовсiм  не  тi,  що  в
Дерманi,  дуже  мало  з  них  потраплять  пiдписатися,  а  вже  зовсiм  не
потраплять читати якусь книжку. Нi.  Володьковi  куди  бiльше  подоба?ться
Дермань, нiж ця Тилявка, бо хоча там i менше землi, але  всi  багатшi,  от
хоч би тi хати, або упряж на конях, або  сади.  Усе  там  краще,  чистiше,
поряднiше.
   Другого дня Володько все-таки знов iде до школи. I знов першим, i  знов
чекання. Згодом прибув ?вгенчик i притягнув iз собою ще  одного  бiлявого,
розчухраного хлопчиська i кликав його Радiоном. I перше,  що  вони  обидва
почали, це кпитися з Володька, чiплятися до нього,  прозивати  "дерманом".
Володько мовчав, але при?мно йому не було. Науки  й  цього  дня  не  було.
Учитель сказав, щоб привели ще когось, щоб було хоч п'ять.
   Володько почав думати кого  б  йому  ще  привести,  обдумав  геть  усiх
хутiрських i не знайшов нiкого  такого.  Зупинився  на  сво?му  Хведотовi.
Йому, правда, всього шостий пiшов, але вiн досить великий вирiс i  мiг  би
смiливо ходити з Володьком.
   I вiн почав просити Хведота:
   - Ходи зi мною до школи, Хведоте...
   - Я не хоцу! - вiдповiв той одразу.
   - От дурний. Ходи! Там так гарно. Побачиш учителя.
   -Я не хоцу,була та сама вiдповiдь.
   - Я дам тобi мого ножика-рачка,- каже Володько. О! Це щось зовсiм iнше.
Хведот помiтно завагався. А Володько i матiр просить:
   - Пустiть, пустiть, мамо! Нас буде четверо, вже тро? ?.
   - Але ж вiн ще, бач, який...
   - То нiчого. Вiн уже великий...
   - То хай, про мене, йде, все одно нiчого йому дома робити...
   I Володько вже не йшов сам до школи, вiн тягнув за собою Хведота. Iдуть
удвiйку селом, на них нападають собаки,  гуси,  Хведот  бо?ться,  Володько
завзято вiдганя?ться. ?вген з Радiоном притягнули ще Омеляна, i  ?х  стало
п'ятеро, як i хотiв учитель.
   I наука почалася, i Володько вдоволений.  Учитель  заходить  до  класу,
хлопцi встають, Хведот i собi вста?,  ?вген  проказу?  "Отче  наш"  i  всi
кажуть "здравствуйте, господiн учiт?ль", один лише Хведот нiяк  такого  не
вимовить, тому вiн мовчить. Вiн весь  переляканий,  личко  дуже  маленьке,
оченята дикувато дивляться,  сидить  за  лавицею,  i  ледве  помiтна  його
кругла, бiла, вигорiла голiвка.
   Радiон так само, як i ?вген, ходить уже другий рiк до  школи,  але  всi
вони належать однаково до  "первой  групи",  Омелян  дуже  шепелявить,  не
вимовля? "р" i йому чогось дуже тече з носа.
   У класi настали також змiни, на стiнах з'явилися картини. Були то  самi
царi i щось зi святого, на переднiй стiнi  пiдряд  три  великi  картини  у
нових золочених рамцях - цар, цариця i наслiдник.
   Учитель одразу пояснив, що всi вони тепер не звичайнi собi хлопцi,  якi
галасують отам по вулицi, а "ученiкi", тобто тi, що учаться. Вони тепер  у
школi, а школа це не звичайне, а посвятне мiсце. Володько  слуха?  те  все
дуже уважно i гордiсть спина?ться в його грудях.
   А потiм учитель почав питати:
   - Що це за образ? - спитав вiн ?вгена, вказавши на образ Христа.
   - Хрiстос Спасiт?ль,- вiдповiв одразу ?вген.
   - А вот там? - звернувся до Володька i вказав на царя.
   - Цар,вiдповiв Володько.
   - Так, цар, але вiдповiдати так про царя не можна. Треба  сказати:  цар
Нiколай Ал?ксандровiч, государ i iмператор вс?росiйскiй. Понял?
   Володько кивнув головою. Учителевi i це не сподобалось.
   - Треба вiдповiдати: понял, господiн  учiт?ль.  Павтарi!  Володько  все
повторя?,  учитель  вдоволений,  пита?  Радiсна.  Той  устав  на  ноги   i
заплутався:
   - Iмпiратор цар Александрович... - i заникався.
   - Допоможи йому - Затварнюк Омелян! Затварнюк i собi встав, але сказати
мiг ще менше.
   - Повтори ?м ще раз ти, Довбенко,- ти маленькiй,- i тикнув  пальцем  на
Хведота.
   Цей довго не мiг пiднятися за лавицею, весь залився  червоним,  голiвка
ледве виднi?.
   - Iмiлятор... цал... - почав Хведот.
   - Ну, ти ?щьо i гаварiть н? ум??ш. Садiсь! Старшiй Довбенко!
   - Цар Нiколай  Ал?ксандровiч,  государ  i  iмператор  всеросiйський!  -
вiдчитав Володько.
   - Харашо! Малад?ц! Так надо атв?чать! Садiсь! А тепер дальше!
   Перейшли до царицi, до наслiдника, i на цьому перша лекцiя  скiнчилася.
Учитель виходить. Дiти бiжать  на  двiр.  Володько  з  Хведотом  держаться
разом. Володько тут зовсiм змiнився. Там дома вiн такий  розбишака,  такий
вiтрогон, тут нiби панночка. Бо?ться голосно заговорити, вiдважно ступити.
Хлопцi те помiчають i одразу використовують.
   - Iмiлатол, iмiлатол, iмiлатол! От дурний, от дурний! От дурний дерман!
- чiпляються до Хведота.
   - Не дуже-то розумнiший i ти. Ти вже  другу  зиму  ходиш,-  втруча?ться
Володько.
   - Ого! Хлопцi! - гука? Радiон.- Дерман прозива?ться.
   - Хто прозива?ться? - шкутильга? ?вгенчик.- Дерман? Оцей? Ми  йому,  як
хоче, дамо! - i замахнувся на Володька маленьким кулачком.
   -  Не  бийся!  -  насупився  Володько.-  Я  тебе  не  займаю.  То   вiн
прозива?ться.
   - Нi, нi! То вiн, то вiн! Я скажу господiну учителю! - кричить Радiон.
   - Я його не чiпав, а Хведот також нi,- обстою? Володько.
   - Хведот, Хведот, Хведот! Дерман дурний, дерман дурний, дерман  дурний!
- стрибають i верещать всi тро? тилявчан.
   Володько  збентежений,  а  Хведот  майже  переляканий,  не   зна?,   як
боронитися, i найкраще б заплакати, але  тут  же  не  випада?.  На  щастя,
вийшов учитель i погнав усiх до класу.
   Далi учитель пояснював предмети, що знаходяться у класi, i всi му  сiли
за ним повторяти. На цiй лекцi? наука на сьогоднi скiнчилася.
   Слiдуючого дня Хведотовi  вже  не  дуже  хотiлося  йти  до  школи,  але
Володько його дуже просив:
   - Ходи, ходи! Я ?м дам! Ти зна?ш, що я зроблю? Я ?х як  наб'ю  добре!..
Зна?ш? То вони бiльше не будуть чiплятися.
   I Хведот погодився.
   Увечерi Настя зробила Володьковi незвичний подарунок. Володько спочатку
не мiг навiть слова промовити вiд здивування. Вона пiшла до  Давида  i  за
двi яйцi купила цiлого олiвця. I такий гарний!  Жовтий.  I  з  гумкою,  що
стира? написане. Яка радiсть! Володько вже давно не мав цiлого олiвця. Ма?
такий кусничок, що ледве в пальцях держиться. Який чудовий "карандаш".
   На другий день у класi Володько вийняв  гордо  свого  нового  олiвця  i
почав писати на справжньому бiлому паперi, що дiстав також  вiд  мами.  Це
було ще до приходу учителя.  Радiон,  ?вген  i  Омелян  гасають,  кричать,
лазять по лавицях, але враз один з них помiтив Володькового олiвця.
   - Карандаш! - кричить Радiон.-  Хлопцi!  Дивiться!  Дерман  ма?  цiлого
карандаша! Усi кинулись до Володька.
   - Ага! - каже ?вген.- Учора ми мали тебе бити, ти з  нього  прозивався.
Тепер, як хоч, щоб ми тебе не  били,  мусиш  кожному  врiзати  по  куснику
карандаша!
   Вiд  такого  нечуваного  блюзнiрства  Володьковi  потемнiло   в   очах.
Карандаша? На кусники? Краще не знаю що. Вiн навiть он Хведотовi  шкодував
кусник урiзати, хоча той його так просив, а тепер цi ось хочуть?.. Нiзащо!
- Не дам! - викрикнув Володько.
   - А! Бачите? Проклятий дерман! Вiн ходить до нашо? школи,  а  карандаша
не хоче дати. Биймо його!
   На Володька накинулись усi три тилявчуки, вiн раптом зiрвався на ноги i
став проти них. Уста його тремтять, очi сердитi, брови насупленi.
   - Бий! Бий! - кричать тилявчуки.
   - Гетьте! - кричить i собi Володько.- Я вас не зачiпаю!
   Чого хочете!
   Хведот щось хотiв помогти братовi., але не знав як; зчинився гамiр... I
на це нарвався учитель.
   А ето что? - рiзко запитав учитель. Хлопцi розсипались.
   - То, господiн учiт?ль,- терендить ?вген,- отой дерман б'?ться.
   - Так? То ти б'?шся? - накинувся учитель на Володька.
   Володько вiд хвилювання не  може  одразу  вимовити  слова,  але  згодом
витиснув:
   - Неправда. Я ?х не зачiпав. Вони хотiли вiдобрати мого карандаша.
   - Да? - кричить учитель.- Ах, ви! Як ви смi?те вiдбирати вiд нього його
рiч?
   - А чого вiн б'?ться? - жалi?ться Радiон.
   - Бився ти? - пита? учитель Володька.
   - Нi. Я сидiв отут i писав, а вони напали на мене. Учитель наказав бути
тихо i якщо будуть далi битися -  усiх  поставить  на  колiна.  Хлопчиська
втихомирились i почався "урок".
   На цей раз писали. Учитель написав  на  класнiй  дошцi  ряд  паличок  i
сказав, щоб кожний заповнив свою дощину такими паличками з обох  бокiв.  I
сам вийшов.
   Хлопцi взялися  до  роботи.  Кожний  нагнувся  над  сво?ю  табличкою  i
старанно виводить палички. Першим записав свою дощину Володько.  Хведотовi
не йшло писання зовсiм. Вiн написав кiлька кривих кiлкiв  i  це  заповнило
цiлу його дошку. Володько рiшив йому допомогти, взяв його  дощину,  витер,
що там на нiй було, i вмить заповнив ?? сво?м письмом.
   Решта хлопцiв так само не зовсiм з честю вив'язалися зi свого завдання.
Стрiчки у них вийшли нерiвнi, палички кривi,  в  Омеляна  вийшло  мало  що
краще, нiж у Хведота.  Усi  вони  iз  заздрiстю  дивляться  на  Володькове
писання, а згодом ?вген каже потиху:
   - Ти! Дерман! Напиши менi, завтра дам плацка.
   - Добре,-.згодився одразу Володько.  Узяв  його  дощину  i  дуже  скоро
заповнив ?? паличками. Це йшло йому без  найменших  труднощiв.  Написав  i
вдоволений - можливо, не будуть до нього чiплятися.
   Iншi на це дивились заздрiсне, i ?м захотiлось, щоб i в  них  було  так
гарно написано. Почали облягати Володька. Той  обiця?  принести  пампушок,
той добрих яблук. Володько  брав  табличку  за  табличкою  i  заповняв  ?х
паличками. Хлопцi вдоволенi. Сидять i чекають учителя.
   Увiйшов учитель.
   - Ну, що? Написали?
   - Написали, господiн учiт?ль! - вiдповiли всi.
   - Ну, ну... Побачимо. Покажи! Першим сидiв Володько, бiля нього Хведот,
за ними решта тро?. Учитель переглянув Володькове писання.
   - Харашо! - похвалив.- А ти? - до Хведота. Також похвалив. До ?вгена:
   - Ти вже старший. Хорошо, хорошо! Лiстопадський?  -  Радiон  показав  i
сво?.
   - Добре,каже  учитель.  Перейшов  до  Омеляна...  I  тут  чомусь  нараз
зупинився.
   - А що це у вас усiх зовсiм однаково вийшло? - враз пита?, дивиться  по
всiх лицях, Володько вже хвилю?ться, Хведот почервонiв, мов буряк. Учитель
догаду?ться.
   - Хто писав? - пита?.- Ти, ?вгене?
   - Н?т! Я н? пiсал,- мимрить ?вген.
   - Ну, а хто? Призна?тесь, не покараю, не призна?тесь - всi  на  колiна.
Малий Довбенко? Хто написав? Хведот устав i ледве вимовив вiд хвилювання:
   - Воводько...
   - А! Он як! Ну, що ж ти, Володько, тепер скажеш?
   Володько встав i мовчить.
   - Ну? Кажи! Чому не признався? Володько мовчить.
   - Де ти так навчився писати?
   - Дома,вiдповiв Володько.
   - Чи ти не зна?ш, що у школi кожний ма? сам за  себе  робити  завдання?
Розумi?ш?- Володько кивнув головою.- Ну, от. А тому, що  не  призналися  -
дiстанете кару. Ви всi три на колiна! Ти, малий, (Хведот) до кута!  А  ти,
Володьку, стiй отут за лавицею, i  стiйте,  поки  не  прийду.-  I  учитель
вийшов.
   Сумно стало у класi, а найгiрше Володьковi. Йому дуже прикро, що вже  з
перших днiв його покарано. А до того, що хоча "стояти за лавою" вважа?ться
найлегшою карою, одначе лавицi  так  зробленi,  що  стояти  за  ними  дуже
невигiдно. Краще вже дiйсно стояти на  колiнах.  ?вген,  Омелян  i  Радiон
натомiсть нiчого собi з того не роблять, видно, ?м це не  первина,  стоять
собi носом до грубки, щипають один одного, смiються. Хведот дуже поважно i
спокiйно сто?ть у сво?му кутi спиною до класу, його сiрi штанята залатанi,
на весь задок, великою бiлою латкою, а до того вони йому спадають.
   По часi рипнули дверi. Учитель.
   - Ну, досить! На мiсця! Будемо вчитися! - сказав вiн, вiдчинив  шафу  i
почав у  нiй  довго  поратись.  Володько,  що  сидiв  спереду,  може  туди
заглянути. Боже, стiльки книг, повно книг - великих, малих,  усiляких!  На
однiй з полиць якась дивна куля на пiдставцi, що то може бути?
   Учитель дiстав якусь картину, повiсив ?? на класнiй дошцi, поясню?,  що
на нiй намальовано "Благословення дiтей Iсусом Христом", i оповiда?, як то
до Христа приходили дiти, як то старшi забороняли ?м приходити,  i  як  то
Христос сказав, щоб дiти прийшли до нього  i  вiн  ?х  благословив.  Потiм
учитель  просив  декого  переказати  змiст  свого   оповiдання,   найкраще
пописався знов-таки Володько, найгiрше Хведот, i коли  скiнчилась  лекцiя,
на нього знов напав Радiон, що той так навмисне говорить, а що так  казати
на Христа ? грiх.
   Хведотовi недалеко до плачу, Володько не на жарт сердиться.
   - Ви поганi хлопцi,- каже вiн,- Чого ви до нього чiпля?тесь?  Бiльше  я
вам нiколи нiчого не зроблю!
   - А навiщо вiн так на Бога каже?
   - Бо вiн ще малий.
   Хлопцi лишають Хведота i бiжать  надвiр.  Володько  з  Хведотом  вийшли
також на ганок. Омелян щось бабра?ться у квiтах бiля  ганку,  там,  видно,
росте молоденький плющ, i Омелян вирива? одну галузку. На це надбiг  ?вген
i кричить:
   - Омеляне! Що ти зробив? Дадуть тобi господiн учитель.  Омелян  бачить,
що зле.
   - То,каже,- вiн, отой малий дерман зробив.
   - Ах, ти! - кида?ться ?вген до Хведота.- Що ти зробив?
   Хведот отетерiв зовсiм, а Володько не видержав бiльше, зiскочив з ганку
i накинувся на Омеляна.
   - Брешеш ти! То ти сам зробив! - i Володько вдарив його. ?вген i Радiон
накинулись на Володька.
   - Бий! Бий! - кричали вони.- Бий  дермана.  Володько  люту?,  вся  його
соромливiсть зника?, вiн мiцний, звинний, рiшучий, на нього з  усiх  бокiв
нападають, але вiн да? собi добре  раду,  гатить  на  всi  боки  кулаками,
ногами, вирива? з плота кiлок i мастить ним кого попало.
   З кiмнати учителя  вiдкрива?ться  вiкно  i  в  нiм  показу?ться  жiноча
голова. Це панi учителька.
   - Ах, ви шибеники! - пищить голова.- Що ви топчетесь  менi  по  квiтах!
Мефодiй! Мефодiй! - загукала вона на чоловiка.
   Той  одразу  з'явився  на  ганку,  хлопцi  розсипались,  Володько  весь
червоний сто?ть зi сво?м кiлком у руках.
   - Що там сталося? Гей, ви! - гука?  учитель.  ?вген,  Радiон  i  Омелян
навперейми почали оповiдати, як було, Володько мовчить, а Хведот плаче.
   - Довбенку! - гука? учитель.- А що ти на це?
   Затинаючись вiд злостi, Володько оповiв усе, учитель  вислухав,  Омелян
хотiв було перечити, але учитель уже бiля нього, схопив його за вухо i так
повiв до класу, поставив на колiна бiля грубки i суворо  наказав:  -  Стiй
менi тут! А ви всi - марш додому! Сьогоднi бiльше занять не буде!
   Усi почали збиратися додому, прочитали молитву, гукнули  "до  свiданiя,
господiн учитель" i вiдiйшли. Омелян зiстався один, вiн плаче,  його  лiве
ухо горить.
   На цьому цьогорiчне Хведотове навчання скiнчилося. На другий  день  вiн
рiшуче вiдмовився йти до школи, не зважаючи на нiякi Володьковi вмовляння.
Омелян, що пiшов до школи так само з ласки, не  з'явився  також,  у  школi
криза, можливо, з тi?? науки нiчого не  вийде,  можливо,  всiм  прийдеться
зiстатися дома, i, як  тiльки  Володько  про  це  подума?,  йому  робиться
моторошчо.  На  щастя,  такого  не  сталося,  з'явилося  дво?  нових  Фока
Затворнюк i Терешко Перейма. Цей останнiй прибув аж  iз  Жолобок,  бо  там
зовсiм нiяко? школи, i тому найбiльше Володьковi подобався. Вiн  тепер  не
самий верта?ться зi школи через дермансьхi хутори.
   Здовж шляху, справа й злiва, ростуть новi оселi. Здовж  шляху  постають
мури, стовпи,  крокви.  Здовж  шляху  витикаються  з  грунту  деревця,  що
нагадують звичайнi патики. Десятина при десятинi, город при городi,  оселя
при оселi. Десять таких нових осель постало тут здовж шляху.
   Геть на самому краю вiд поля, справа, як iти  на  схiд  сонця,  виросла
також оселя Матвiя Дозбенка. Нi, це ще не оселя, це лише на  чистому  полi
три рядочки щеплених патикiв, що ледве пустили по кiлька кволих листочкiв,
це ще лише одна-однiсiнька будова з цегли, крита наспiх в'язками звичайно?
пшенично? соломи, це ще лиш скирди збiжжя - жита, пшеницi,  вiвса,  ячменю
пiд  голим  небом.  Дво?  дверей,  збитих  самим  Матвi?м  зi   звичайних,
негебльованих i небарвлених дощок, ведуть до тi?? будови i невiдомо  котрi
з них кращi, хоча однi призначенi для простору, де буде мiститись  худоба,
а другi, де замешка? сама родина. I звiрята, i люди будуть жити пiд  одним
накриттям, бо в них одна судьба.
   Маленька, дуже маленька хатка Матвi?ва, нiяких тут витребенькiв, нiяких
розкошiв. Чотири стiни, низенька стеля, глиняна долiвка i дво?, на схiд  i
захiд, менше i бiльше, вiконець.
   Але яка це чудова хатинка, i як на  не?  всi  чекають,  i  як  старанно
втовка? Катерина ?? "землю", i скоро-скоро вона  буде  зовсiм  готовою,  i
скоро-скоро в нiй замешка? семеро людей.
   Чотирнадцятого вересня, на Чесного Хреста,  у  селi  храмовий  празник.
Матвiй, на жаль, не святку?, не святку? i його родина. Робити в такий  час
негаразд - вiн iде до Дерманя, хоче  привезти  молотарку,  що  ще  з  лiта
замовлена в Гiльченськiй фабрицi. Сто рублiв без п'яти кошту? на спiлку зi
Стратоном, i вона вже готова, i тiльки треба привезти - така путь, верстов
шiстдесят буде.
   А село гуля?, аж гуде, п'ють люди i виспiвують i гаразд роблять.  Настя
з дiтьми сама, нiхто до не? i вона нi до кого. Василь  по?хав  з  Матвi?м,
Катерина пiшла на музики.
   I коли другого ранку вона пiшла до боднi взяти затiрки на  борщ,  бодня
була порожня. Настя ходить i голосить:  що  ж  ?й  тепер  робити,  чим  ?й
кормити оту дiтвору, тiльки й було, що дрiбок того скоромного.
   Вернувся Матвiй. Настя все розказала. Пiшов вiн  мiж  люди  -  говорив,
питав, розпитував, а пiсля  подався  до  Миколи  Гнидки.  По  часi  звiдти
вилетiли одна за одною стара Марта, молода Марта i ?х племiнниця Ганна, на
весь двiр репетуючи:
   - Ой, людоньки, рятуйте! Вiн його заб'?! Збiглися хто звiдки  i  почали
напирати на дверi, i коли  увiрвалися  досередини,-  серед  хати  стояв  з
макогоном у руцi Матвiй, а бiля його нiг на долiвцi, в калюжi кровi, лежав
Гнидка.
   Матвiй, здавалось, був спокiйний.
   - Ходiть, ходiть,- казав вiн.- Ма?мо ось тут злодiя, а тепер я з  вами,
сукини сини, розправлюся iнакше! Я вас усiх зажену в тюрягу!  -  сказав  i
пiшов.
   Покликав Стратона i Iвана Кишку i каже:
   - Iду за врядником,  половину  хуторян  мушу  послати  до  тюрми.  Сама
злодiйня.
   Гнидка признався. У нього цiлу нiч пили - Здоров, Запорука  й  iншi,  а
коли впилися, пiшли i вибрали бодню. i все роздiлили мiж собою. Стратон  i
Iван дуже  поважнi  господарi,  перший,  як  i  Матвiй,  ма?  чотирнадцять
десятин,  другий  навiть  п'ятнадцять,  i  вони  спокiйнiше,  нiж  Матвiй,
дивляться на випадок з тi?ю боднею. Треба було,  мовляв,  ??  не  ставити,
сливе, пiд носом, а до того п'янi люди, а що вiзьмеш з  п'яних,  п'яний  ?
п'яний. Стратон i Iван не думають про те, що будуть ?сти Матвi?вi дiти,  у
них нiчого не пропало, а тому вони зовсiм поважнi i зовсiм холоднi i  десь
там далеко в собi зневажливо дивляться на  Матвiя,  що  з  таких  дрiбниць
робить бучу. Нi. Вони нiяк не радять iти до того  врядника  i  вносити  ще
бiльший заколот. Пройде, перемелеться,  переживеться,  забудеться,  i  все
буде добре.
   Матвiй прийняв ?х раду. Нi, не так, як Стратон та  Iван,  а  по-сво?му.
Для нього та бодня не "мала справа", i не тiльки тому,  що  дiти  його  не
будуть мати того скоромного, а ще чогось iншого,  чого  Матвiй  не  зовсiм
може висловити звичайними словами. Йому жаль тих людей,  тих  сотворiнь  з
руками, ногами i ротом, що мають тi голови на в'язах. Йому вида?ться, що в
них, тих головах, полова i вiтер, i як знайти до них доступ,  щоб  вложити
туди хоч пiпетку справжнього розуму.  Вiдкрити  ?м  уста,  вiдчинити  очi,
скерувати ?х мислення руслом доцiльного, бо ?х таких мiльйони  й  мiльйони
по всiй цiй широкiй, гарнiй, родючiй,  Божiй  землi.  I  Матвiй  лишив  цю
справу з тим урядником, не пiшов нiкуди, махнув на те рукою, дома  сказав,
що якось-то буде, але по всьому видно, що в його головi зрi? iнша мисль  i
що буде вiн ??, як не сам, то в дiтях сво?х у життя переводити.
   А через пару днiв Матвiй пере?хав на сво?. Там ще нiчого  не  скiнчене,
ще нема вiкон, а дiри лише завiшенi ряднами, там ще  не  бiлено  i  вогко,
долiвка ще не висохла i грузне пiд ногами, чорно i смородно,  але  далi  i
далi вiд тих людей дивних, не можна якось з ними, щось ?х дуже  рiзнить  з
Матвi?м, не можуть нiяк себе розумiти, до  смертi  не  люблять  вони  того
чоловiка i не знають за що, щось вiн ?м просто не пiдходить,  зовсiм  iнше
кодло...
   I Матвiй ?х дуже добре по-сво?му розумi?, не ма?, коли брати по-правдi,
навiть на них серця, сходить ?м з дороги, бо таким треба зiйти  з  дороги,
коли хочеш з ними якийсь лад на майбутн? дати; i Матвi?ва родина зажила на
сво?му; до речi, була розкiшна, мов  пожежа,  осiнь,  поля  вимлiвали  пiд
тягарем останнього тепла, рiлля  i  стернi  затягалися  струнами  бабиного
лiта, що, зда?ться, направду грали  ущiпливо,  а  лiси  довкруги  починали
поволi розгорятися i горiти незгоря?мо.
   I яке щастя, що така якраз погода, що можна жити  без  вiкон,  молотити
пiд вiдкритим небом, спати на скирдах свiжо?  вiвсяницi  високо  геть  пiд
зорями, а ранками вiтати перше сонце  i  бути  покритим  свiжою,  холодною
росою; вибирати гуртом картоплю, класти огонь з гудиння i пекти ?? свiжу в
присковi, рубати головату, тверду капусту - збирати, звозити,  складати  i
при тому спiвати, як це робить Василь, чи Катерина, чи Володько, коли пасе
пiсля школи, чи той Хведотисько, що верещить по полях, весь, мов  циганча,
закопчений димом, чи навiть ота Василинка, що ?? колиска висить  на  трьох
дрючках за ожередою проти сонця, а сама вона сидить прив'язана крайкою  до
вервечок, i белькоче сидячи, або рачку? по рiллi на чотирьох,  не  минаючи
нi одного кiзячка, iз задертою високо на спинi сорочинкою.
   Гiрше ста?, коли починають чергуватись мiсяцi вниз до  зими  i  тиснути
холодом, затискаючи ту  родину  все  бiльше  i  бiльше  до  тих  чотирьох,
подiбних на яму, стiн. Тiсно й не чисто, нема де помитись, укинулась нужа.
Невiдомо звiдки й коли взялася короста, нiхто про не? нiколи не чув  i  не
знав, Настя казала, що то принесла iз села  Катерина,  бо  ходять  до  не?
якiсь парубки i довго вистоюють вечорами побравшись за руки. Нiхто  спершу
не звернув уваги на Катерининi руки, що на них.якiсь прищi  висипали,  але
згодом, згодом тi прищi перейшли i на iнших. Таке страхiття  лихе,  казала
Настя, нам ще тiльки цього бракувало.
   А Володько "лазить", як казала Настя, до школи, там  з  кожним  мiсяцем
кiлька все нових школярiв прибувало кожного разу, i всi до  них  назад  до
"А" верталися. Боже, як це досадно  товктися  все  на  мiсцi,  телiпати  в
торбинцi оту одну "Азбуку С?ятель" Клавдi?  Лукашевич  i  знати  все,  вiд
дошки до дошки, напам'ять, i "Умную ворону", i "П?тушок золотой гр?б?шок",
i "Трi козлiка", i нiяк не могти далi, бо приходять i  приходять  Петри  i
Миколи, такi винятково "западеннi", як сказала б  мати,  i  треба  з  ними
держати ногу, хоча Володько тут давно вже першим, за ним горою  учитель  i
нiякi Радiони, нiякi ?вгени не можуть йому нiчого бiльше вдiяти.
   Дещо гiршою була для Володька спочатку учителька,  що  iнколи  замiняла
чоловiка, не злюбила вона того хлопця, звала, як i всi, дерманом, але  яiс
тiльки почала "питати урок" - змiнила свiй погляд на нього.  У  той  самий
час, коли ?? пестунчик ?вгенчик, що ходить  уже  третю  зиму,  читав  свою
"Умную ворону" по складах, Володько вичитував  ??  з  такою  легкiстю  без
книжки, нiби вiн говорив перед мамою "Отче наш".
   - Вiдiш? Вiдiш? - казала учителька до ?вгенчика.- i т?б? н?  стидно?  -
?вгенчик опускав свого тоненького носика i мовчав. Але й  Володько  мовчав
також, нема? чим пишатися, на ньому  дуже  незграбний,  старий,  полатаний
мамин жакет з довгими  рукавами,  i  вiн  нiколи  навiть  тих  рукавiв  не
закачу?.
   - Чому ти так трима?ш руки? - пита? його одного разу учителька.
   Володько  встав,  почервонiв  i  мовчить.  А  учителька,  як  на   зло,
допиту?ться:
   - Почему ти ?х хова?ш? Ану, покажи руки? Показу?,  вони  тремтять,  мiж
пальцями струпаки.
   - Чесотка? - пита? учителька. На щастя, ?? не розумiють,  а  вона  каже
Володьковi зайти до не? по школi.
   Скiнчилася наука, Володько стука? до ?? дверей, серце б'?ться,  обличчя
паленi?. Вiдчиняються дверi i  вiн,  нi  живий,  нi  мертвий,  вступа?  до
кiмнати. Як тут гарно та пишно!  Яка  чудова,  блискуча  пiдлога!  Якi  на
стiнах картини! I стiл, i стiльцi. Володько  нiколи  ще  не  був  у  такiй
кiмнатi i вiд цього робиться йому ще соромнiше.
   А учителька каже:
   - Володя! Ти н? бойся! Всьо будет харашо! Вот т?б? запiска, пусть  ат?ц
купiт лекарство i ти будеш здаров....
   Володько взяв записку i вийшов. I  навiть  не  подякував.  Забув.  Iшов
додому, як у чаду. А Матвiй, хоч не хоч, мусiв запрягти конi  i  ?хати  до
Шумська до земсько? лiчницi; там дали йому здоровенну пляшку рiдко? сiрки.
I всi лiкувалися. Володьковi здавалося, що гiршого вони ще не переживали.
   А як випав снiг - школи не можна впiзнати. Навалил? стiльки дiтвори, що
анi сiсти, нi стати, нiби у церквi на велике свято. Учитель  безрадний.  У
класi мокро, тiсно, душно й погане повiтря. Голос учителя тратиться,  нiби
у виложенiй подушками хатi. I знов верталися, i знов  писали  палички.  На
щастя, учителька пильну? Володька, да?  йому  зi  сво??  збiрки  книжечки,
вчить любити "отечество".
   - Читай,казала,- з тебе вийдуть люди,- i при тому гладила сво?ю тонкою,
нiжною, бiлою ручкою по його шорсткiй, розпатланiй головi.
   I Володько читав: "Отечественная война I8I2 года". "Цар  Освободiт?ль".
"Кутузов". "Оборона Малахова кургана". Пiзнавав "родiну", ?? минувшину, ??
славу, а пiсля все то переказував дома.
   Дiстав Володько i чоботи, дуже ними радiв, але влазив  у  них  по  самi
клуби. I коли замiтало дорогу, вiн ледве сунувся в них по глибокому снiгу.
Як все-таки недобре, що  ми  вибрались  так  на  поле,  думав  не  раз.  А
вернувшись, перемерзлий i голодний, скида?  швидко  шкарбуни,  влазить  на
пiч, спуска? ноги над розiгрiту плиту, ?сть хлiб з олi?ю, а на?вшись, бере
малу нафтову лампочку на комiнок i там чита? або пише.
   А взимi Матвi?вi сталася ще одна пропажа.. Пiд ожередою соломи  надворi
стояв вiз, i однi?? ночi зняли з нього  колеса.  Матвiй  i  це  промовчав.
Догадувався, хто це  зробив,  але  терпiв.  Крутi,  жорстокi  днi.  Матвiй
зацiплю? зуби. Жене вперед! ?де знов до каменю, до лiсу, б'?, руба?, теше,
звозить. На друге лiто мусить конче звести клуню.
   Свята минули без святочного, без свiжини, без скоромного  взагалi,  без
чарки. I ?дина святочна рiч: Володько почав  ходити  до  церковного  хору.
Його вибрали. Вiн спiвав на Рiздво у церквi "Христос рожда?ться, славiте".



   ТАКА ЗЕМЛЯ

   Одного дуже морозного передвечора при  заходi  сонця  в  сiчнi  сталося
надзвичайне видовисько: з того мiсця, куди  запада?  сонце,  повставало  i
зводилося  високо  в  небо  три  величезнi,  огненно-червонi  стовпи,  що,
здавалось, пiдпирають цiле залiзно-тяжке небесне склепiння.
   З хат виходили люди й дивувалися. Знаходилися й мудрагелi.
   - То, чу?те, неспроста! То непримiнно щось станеться.  Або  вiйна,  або
поморок. Кажуть, i в турецьку вiйну таке бачили.
   Вечорами довго гуторили про огненнi стовпи. З хати до хати йшла чутка:
   - Буде вiйна! Нiчого не поробиш.
   - А тут ще й границя пiд боком. Як пiчнеться - одразу на нашу голову.
   - Ну! Не пустимо! Го! Що ви дума?те. У нас того войска...
   - А он гапонець все-таки диви...
   - Гапонець. Де гапонець. До нього хiба доберешся?  Якийсь  там  Сахалин
вiддали - для Рос?? все одно - один волос.
   Володько й собi мiрку?: раз руский цар i шведа побив,  i  Наполеона,  i
туркiв, то що йому якийсь германець. Питав i вчительку:
   - Кажуть, що буде вiйна - правда, що ми поб'?мо гер-манця?
   Учителька посмiха?ться:
   - Само собою. А хто каже, що буде вiйна?
   - Та всi говорять. Дядьки.
   Учителька радi?, що ?? пестун так усе зна?, да? i да? йому новi книжки,
а Володько дума?, що йому i школи не треба, що в тiй  школi  -  азбука  та
азбука, а он прочитав книгу i зна?ш  стiльки.  Учитель  менше  зверта?  на
нього уваги, у нього стiльки того, але одного  разу  i  в  нього  попросив
Володько книжку. Був це повний "Старий Завiт". Учитель ще  вагався  давати
йому таку тяжку книжку:
   - Ти ще малий для такого. Он як будеш в другiй групi...  Тодi  Володько
звернувся до учительки i та дала одразу.
   - Добре,сказала,- але як прочита?ш - розкажеш менi.
   Що за чудесна книга! Сотворiння землi! Усього свiта!  i  за  сiм  днiв.
Такого ще Володько не знав. "На початку,- каже  та  книга,-  сотворив  Бог
небо i землю". "Земля,каже,- i була порожня  й  не  влаштована  i  темрява
лежала над безоднею; i дух Божий ширяв над водами",  "I  сказав  Бог:  хай
буде свiт! I став свiт". I Володько вперше пiзнав, як це сталося,  i  дуже
дивувався. I взагалi була то чудесна книга. Адам i ?ва  -  першi  люди.  В
раю. Яблуко добра i зла. Грiхопадiння. Злочин Ка?на.
   - Ка?не, Ка?не! Де брат твiй? - пита? сам Бог.
   - Хiба я сторож мого брата,- вiдповiда? той понуро.
   От дивно було тодi. Жити на землi i бачити Бога, чути його голос.
   - Тату? А чи були такi часи? - пита? батька.
   - А як у книзi написано?
   - Що були.
   - Значить, були. Священнi древнi книги не  писали  на  галай-балай.  То
тепер усе лиш побрехеньки пiшли.
   Ох же й мав мороки Володько з тi?ю книгою, але читав ??, уперто  читав,
усi вечори читав, i свiтовий потоп, i  сини  Ноя,  i  ковчег  заповiту,  i
багато, багато iншого, а потiм усе то розповiв  Володько  учительцi,  геть
усе чисто, нiчого, зда?ться, не забув. А та йому  аж  кiлька  коробок  вiд
сигар, i кiлька велетенських газет "Киевской мислi" для  огорнення  нового
букваря, того ж "С?ятеля", якого Володько взагалi не вживав, а лиш носив у
торбинцi для вигляду та нотував у ньому, що "на сьогоднi задано".
   Час вiд часу отець Клавдiй виклада? у школi "Закон Божий",  для  кожно?
групи щось iнше: для першо? - молитви i науку "як хреститися", для  друго?
- "Старий Завiт" - переглянутий i скорочений,  для  третьо?  -  Катехизис.
Сидить отець у старiй, довгiй рясi, куня? i ставить питання:
   - А скажи-но. Фока, скiльки братiв мав Iосиф? Фока  третьогрупник,  вiн
учить Катехизис, але отець Клавдiй iнодi забува?. Фока  вста?  i  мовчить.
Вiн-то, звичайно, колись учив, але ж то було давно. Мiг i забути.
   - Ну? Не зна?ш? А хто зна?? - пита? отець цiлий клас.
   Пiдносять руки, а мiж тим один першогрупник. Отець Клавдiй зауважу?  це
i каже:
   - Ну, ну, Довбенко? Осором його, сором! Бач, став i, як сич, надувся.
   - Дванадцять! - випалю? Володько i дуже вдоволений.
   - А може, й зна?ш, як вони звалися? - пита? байдуже отець Клавдiй.
   Володько переказу?:
   - ...Гад, Асир, Iосиф i Венiямин,- закiнчу? вiн.
   - Добре. Молодець! А що то сталося з Iосифом? - пита? далi.
   Володько оповiда?. Брати  продали  його  до  ?гипту,  там  снились  сни
фараоновi, Iосиф вiдгадав ?х, настав голод, прийшли брати по  хлiб.  Отець
Клавдiй байдуже слуха?, не перебива?, Володько оповiда?, всi  слухають.  У
класi тиша глибока. I як Володько скiнчив, отець  запитав  його,  чи  зна?
вiн, що то таке ?гипет, Володько зна?. А хто то були фараони?
   I це вiн зна?. А яка то така найбiльша  там  рiка?  "Нiл,  Нiл",-  каже
Володько. А може, вiн покаже ту рiку отам на картi? Гаразд.  Володько  йде
до карти, спина?ться на пальцi, находить рiку.
   - Оце! - викрикнув вiн  i  показу?  довгу  жилку  на  заяложенiй  картi
"Священно? землi", що висить у кугi бiля шафи.
   - Сiдай! - каже нарештi, майже суворо, отець  Клавдiй,  що  дуже  диву?
Володька, бо чекав  вiн  яко?сь  похвали,  а  тут,  диви,  навпаги.  Отець
Клавдiй, зда?ться, навiть невдоволений, навiть не глянув на нього, сидить,
як  i  сидiв,  далi,  руки  в  кишенях,  ноги  пiд  столом,   пита?   далi
третьогрупникiв. Але цiлий клас  дивиться  на  Володька,  як  на  чародiя.
Навiть третьогрупники. Навiть найстарший i найсильнiший Сопрон, i Арйон, i
той самий Фока.
   Але в недiлю, пiсля Служби  Божо?  (Володько,  як  звичайно,  спiва?  в
крилосi), о. Клавдiй, читаючи рiзнi оповiстi, мiж iншим, зазначу?:
   - Коли тут ? Матвiй Довбенко з дерманцiв, хай задержиться. Хочу  з  ним
поговорити.
   Матвiй ?, i вiн задержу?ться. Володько й  собi  задержався  з  батьком,
вiн, правда, дещо збоку, але все-таки йому цiкаво, що то буде, що то скаже
батюшка.
   А батюшка скинув ризу i виходить. На сходах кiлька поважнiших  дядькiв,
кiлька старших жiнок. Дядьки низько  вклоняються,  жiнки  цiлують  батюшцi
руку, а Матвiй iде з батюшкою вниз по сходах повiльними кроками.  Володько
здалека й собi ступа? за ними.
   - Хотiв, зна?те, поговорити з вами нащот вашого малого...
   - То,- якось дивно завагався Матвiй.- Зна?те, батюшко... У мене цей рiк
така нужда. Недостача всього. Знаю, що йому щось треба б... Але...
   - Не те,байдуже каже отець.- Спритний  з  нього  хлопчак.  Галову  ма?.
Раджу вам вiддати його на школи. Хай би направду повчився. Тут  для  нього
тiснувато.
   Матвiй зовсiм знiяковiв:
   - То зна?те, батюшко, кебто Бог якось помiг дещо з тiй нужди  вибитись.
Хто сво?й дитинi ворог... То звiсно...
   Володько, на жаль, бiльше не зна?, що там казали, бо як  тiльки  почув,
що то за нього йде мова, одразу вiдстав i не знав, чи лишатися, чи тiкати.
Навколо стiльки людей, i багато з них напевно щось  чули.  Земля  пiд  ним
хита?ться, такий сором великий.
   А тут ще батько гука?:
   - А ходи-но ти! Поцiлуй он  батюшку  в  руку!  Кажуть  он,  що  псiкуси
стро?ш, а я кажу, щоб бiльше ставили тебе на колiна.
   Володько зняв шапку, поцiлував батюшку в руку i сто?ть так без шапки. А
батюшка каже поважно:
   - Но, но! Вiн у нас молодець. Це каже i  учитель  i  учителька.  Тiльки
худенький. Бiльше ?сти треба! - i погладив хлопця по головi.  На  прощання
ще раз поцiлували обидва батюшку в руку i розiйшлися.
   Матвiй мовчав, Володько також мовчав. Але  по  всьому  видно,  що  вони
обидва вдоволенi.
   Через кiлька днiв  Матвiй  по?хав  до  Крем'янця.  Вернувшись  увечерi,
виклада? пакунки. Вузлик солi, кусень  мила,  пачка  сiрникiв,  ремiнь  на
пiдмети. А найбiльший, у товстому, глиняно? барви, паперi  пакунок,  пода?
несподiвано Володьковi.
   - На. Це тобi.
   - А що то ?? - пита? Володько. Батько мовчить. Володько  швидко  бiжить
до хати, щоб розглянути при свiтлi. Швидко розгорта?.
   - О, тату! - тiльки й мiг проговорити.- Пальто!
   I яке гарне! Тепле! На ватi! Пiдшивка яка! Ах, Боже! Володьковi  просто
не вiриться, невже вiн ма? пальто, маца?, горне  до  себе.  Так.  Це  таки
пальто. Справжн?, куповане, доброго, чорного корту.  Цiла  родина  оточила
Володька, всi подивляють "пальтiшко", як  його  одразу  назвали,  Володько
чу?ться найщасливiшою людиною в свiтi. Яка втiха, яка надзвичайна радiсть!
   - Чорне? А цiкаво, яким покажеться  при  денному  свiтлi?  А  пiдшивка!
Мамо, гляньте! Думаю, що то найлiпша фланеля.
   - Добра, добра,- стверджу? мати i обмацу? пiдшивку.
   - I гудзики добрi, дивiться... От тiльки б попришивати мiцнiше.
   - То я вже завтра зроблю, дитино.
   Володько одягав пальто, оглядав з усiх бокiв, радiсно  зiтхав,  скидав,
обережно вiшав на ключцi, щоб за хвилю знов здiйняти, знов  одягати,  знов
оглядати.
   - Чи часом не задовге?  Нi.  Акурат.  Нижче  колiн.  Може,  дещо  довгi
рукави? О, нi, то так тiльки зда?ться, якраз, щоб руки не мерзли.- Обчищав
ще раз пальто щiткою i знов вiшав на кiлку. О, як  добре  жити  на  свiтi!
Тепер йому не треба натягати  отого  латаного  матiрнього  жакета  з  тими
довгими рукавами. Бо хiба ж,  дiйсно,  личить  хлопцевi  ходити  в  такому
одязi? I дивно, як вiн того до цього часу не помiчав. От, коли б ще чоботи
кращi...
   Остання думка якось вирвалась уголос. Батько вiдповiв:
   - Учися тiльки. Колись i чоботи дiстанеш. Не  хватило  грошей.  Пшениця
нiяк не дорожча?.
   - Дума?те - менi так тяжко вчитися? Чого дивуватися? Бо я читаю книжки,
а вони не читають. Вичитав у книжцi i все знаю.
   Коли лягали спати, Володько схопив нишком батькове прикривало  i,  поки
той переговорив усi сво? вечiрнi молитви, Володько швидко нагрiв  його  на
черенi, а потiм непомiтно положив на мiсце. Батько  уважно  по-справжньому
вiдхрещу?ться.
   - Ну, дяка Богу, ще один... Усе ближче до смертi...- розважа?  вiн,  не
докiнчуючи,  як  звичайно  в  таких  випадках,  речень,  шука?  пiд  полом
роззувака...
   - I де вiн у повiтри!
   I не встиг докiнчити думки, як Володько шмигнув пiд припiчок i:
   - Ось вiн тут, тату! - i витягнув його з-пiд дров. Батько вложив чобота
мiж роги роззувака. Володько i тут прислужив, притримав ногою чобота,  щоб
батько не нагинався. Одного, пiсля другого, пiсля  узяв  обидва  чоботи  i
поклав ?х пiд комином, щоб сушилися.
   - Щоб там часом не попеклися,- зауважу? батько.
   - О, нi, тату! Тут не так  гаряче,-  каже  швидко  син.  Батько  поволi
кладеться, обгорта? теплим ноги:
   - Так його за той день людина навовтузиться... У хатi бодай...  "Анголе
Христов хранителю, мiй святий покровителю",- проказу? батько лежачи  i  ще
раз хреститься.
   Володьковi дуже хотiлося б ще щось батьковi при?много зробити.
   - Вам там, тату, вiд стiни не дме? У мене тут ось лантух зайвий.
   Батько, зда?ться, його й не слуха?, а може, й не чу?, ма?  сво?  думки,
що пливуть у його головi.
   - I навiщо його ото людина стiльки мусить  мучитись?  -  розважа?  вiн,
натяга? на груди кожуха, лежить витягнутий, довгий, горi лицем, дивиться в
стелю.- Мучишся, мучишся, тягнеш, тягнеш, а вмреш i  все  нiпочiм.  Кажеш,
лантуха? Положи його собi пiд голову. Голова мусить, як  полага?ться,  щоб
кров не била до мозку. Менi досить.
   - I, зда?ться, погода показу? на завтра лiпше,- почина? Володько,  йому
хотiлося б дуже розговоритись з батьком, щось йому розповiсти.  Вiн  тепер
iнодi щось розказу?, але зараз батьковi, зда?ться, не до того.
   - Може, й полiпшиться,- каже батько.-  Ну,  але  будемо  вiдпочивати...
Треба, щоб i костi вiдiйшли. Так усе щемить, а колись, бувало, i  не  чув,
чи вони в тебе ?. Спiм!
   Пiсля тако? радостi нелегко йому й заснути.  На  полу  сплять:  батько,
Володько, Хведот i мати. Василинка все ще в колисцi, хоча вона й виросла з
не?. Василь за столом на лавi, Катерина у запiчку. Але цих останнiх  зараз
нема. Вони десь пiшли на "потицянки", скоро ось масляна, запусти,  качають
колодку, гуляють.
   Василинка щось скиглила, мати з нею порозмовляла, i вона втихла.  Пiсля
мати дмухнула здалека на маленьке свiтло на коминку, i  воно  погасло.  До
хатини хильнула i застигла тьма, що  видавалась  безмежною  в  усiх  сво?х
вимiрах. Невелике в безконечностi вiконце нагадувало чужосвiтню  мару,  що
прийшла сюди на дно  мороку  нагадати  про  iнший,  далекий  свiт  -  свiт
просторого i великого життя. Ланцюгом довго? черги  мрiй,  туги  i  бажань
вилонюються з Володьково? голови i тонуть у мороцi думи. Спереду  урочисто
параду? його нове пальтiшко, на ньому самоцвiти, соняшне  сяйво,  пелюстки
пахучих квiтiв. На ньому золотi галуни, генеральськi вiдзнаки, золотi, мов
огонь, гудзики. Володько великий у ньому, майже недосяжний  усiм  ?вгенам,
Радiонам i всiм-всiм, хто думав, що вiн от так собi плохенький дерман,  що
на нього можна гукати, пхнути свого вайлуватого сусiда.  О,  нi!  Володько
зовсiм не з тих. ? рiзнi люди,  ?  дуже  багато  пород  людських,  i  вiн,
Володько, походить  вiд  тих,  що  з  самого  дна,  з  найглибшого  мороку
здiймаються наверх, бадьоро пiдносять голову, дивляться на всiх горiючими,
синiми очима, вдягаються у найкращi одяги i  йдуть.  Куди  iдуть?  Уперед!
Завжди вперед. У свiтi нiде нема? кiнця. У свiтi ? лиш безконечнiсть.
   Нiч твердiша?, морок глибша?,  вiконна  мара  стушову?ться.  За  стiною
побрязкують ланцюгами конi й корови. У новому  одязi  Володько  побiльшав,
видавався обновленим i бадьорiшим. На обличчi прибуло краски, в очах огню.
Усi дивуються i обмацують. Учителька вiта? його i  радi?,  нiби  вiн  десь
пропадав i знайшовся, i Володько любить ту свою  нiжну,  з  ластовинястим,
негарним обличчям учительку у гарному, чорному одязi. ??  звуть  Машею.  У
не? каштановi очi. У не? гарнi руки з довгими, тонкими пальцями.
   I вчився шалено. Нi, вiн не вчився. Вiн нагинався i брав  знання  з-пiд
нiг оберемками. I не дивився що. Брав, що попало,  що  лежало  на  дорозi.
Зараз вiн пiзна? "життя святих", тих он дивних людей, про  котрих  кажуть,
що вони з самим Богом.  Ось  великомучениця  Катерина  -  висока,  струнка
красуня з чашею в руках. Ось Варвара  -  чудовi,  пишнi,  розпущенi  коси.
Вiра,  Надiя  й  Любов  i  мати  ?х  Софiя  -  юнi,  рожевi,  сяючi  дiви.
Пантелiмон-Цiлитель - пишний, кучерявий юнак з рiзьбленою скринькою в руш.
I старий, бородатий Радонежський Сергiй,  i  згорблений,  з  клуночком  за
плечима в постольцях Серафим, що сидить на пеньку в лiсi i кормить з  руки
ведмедя. Далi Володимир Великий з хрестом, той, що шукав i знайшов вiру  в
Христа i всiх похрестив водою Днiпровою.
   Росте, розгорта?ться i бушу? Володькова уява, далi i далi просту? вiн у
далекий свiт. Жахи, кров, розлюченi звiрi, нагi красунi.
   Молоденька,  свiжа,  з  променистими,  небесними  очима  красуня  нагло
загорiлася i пала? вiрою до Христа, ?? кинули до темного льоху - глибокого
i страшного. Зi стiн скапу? брудна i слизька рiдина, пiд  ногами  повзають
ящiрки i жаби.
   Над нею у свiтлицi з мармуру i золота красунь-поганин приносить  жертву
стрункому, з мармуру, боговi. Над ним золотий  диск,  сонце  вдаря?ться  в
диск i розсипа?ться тисячами рiзнобарвних скалок. Перед ним  кадильниця  з
бронзи i з не? пiдноситься кадило. Кiлька нагих одалiсок танцюють танець i
сиплються ружi, що на них ще живе роса.
   Дзвiнок. Нечутно  входить  чорний  раб.  На  його  валькуватих,  мов  з
базальту, тесаних руках красуня з льоху. Красунь потяга?ться, мов тигр, на
сво?му пишному, зi шкур, ложi, нiздрi  його,  подiбно,  як  у  розiгнаного
коня, виграють, очi млiють жагою.
   Раб пiдносить красуню до його стiп, садовить ?? на  золотому  тронi,  а
сам нечутно зника?. Але красуця не сiда?. Вона сто?ть - струнка, хистка  i
прозора, довгi, тонкi руки звисають додолу, голова похилена, свiтлi повiки
урочисто криють зiр.
   Красунь зводить очi на одалiсок, тi ловлять його бажання i розчиняються
в просторi, мовби хмаринки.
   - Панно! - каже красунь, а його лати горять  золотом.-  Ти  найкраща  з
найкращих,  красо,  яко?  не  бачило  сонце,  коли  воно  зiйшло  на  свiй
мармуровий шлях! Хоч золота i самоцвiтiв? Хоч розкошiв з неба i богiв? Хоч
влади надi мною i над  царством  мо?м?  Поклонися  лиш  боговi  i  все  то
дiстанеш. I станеш мо?ю нареченою.
   Красуня поволi зводить на нього сво? синi, променистi очi. Коли б сонце
зiйшло серед ночi, або ружi розцвiли на снiгу, i  то  не  було  б  бiльшою
несподiванкою, нiж вони.
   Тихий, дзвiнкий, прозорий голос:
   - Мо?м нареченим - Христос! Без золота, без самоцвiтiв  -  володар  над
володарями!
   - Ти не зна?ш, дiвчино, проти кого виступа?ш. Мо?м наказам коряться сто
народiв, мо?й владi слухнянi звiрi  в  джунглях,  птахи  в  небi,  риби  в
океанi.
   - Одначе, володарю, ти не вiддаси сво?м богам  одного  волосу  з  тво??
голови. Я ж готова вiддати сво?му всю мою молодiсть.
   - У чому ж сила твойого Бога?
   - У Його... вiчностi.
   Красунь звiрi?.  Тупнув  ногою,  ляснув  у  долонi,  нiби  з-пiд  землi
з'являються чорнi, мов з чавуну, раби.
   - Трать ??! До смоли! Намотайте  на  коло  i  викиньте  рештки  тиграм,
присвяченим богам!
   Красуня з усмiшкою прийма? присуд, iде в огонь, ?й ввижа?ться ?? Бог  -
величний, терпеливий, вона розмовля? з ним  лагiдно,  мов  з  коханим,  ?й
нiчого не болить...
   Настя вже давно  спить,  Матвiй  обернувся  на  другий  бiк,  на  столi
розчинена на хлiб, укрита кожушком дiжа, на другому кiнцi маленька, третiй
номер, нафтова лампочка, перед нею книжка, над книжкою Володько. Щоки його
горять, в очах бринять гарячi вуглики, що час вiд часу зриваються i падуть
униз, нiби тi метеори, що лiтають у просторах i падають в океани.
   Зiр упира?ться в дiжу, але бачить  далекi,  чудеснi,  могутнi,  казковi
кра?ни, бачить страшних володарiв, чу? ?х мову, ?х крок, ?х силу.
   I робиться Володьковi страшно. I тужно.  I  боляче.  Страшно,  що  десь
далеко стiльки простору, стiльки  чудес,  стiльки  дивних  барв  i  гранiв
життя, а вiн, малий i хисткий, з блiдими розпаленими щоками, з хворобливим
огнем в очах, сидить отут у чотирьох заплiснявiлих стiвзх засипано?  серед
чистого поля снiгом хатини i навiть не смi? мрiяти про  те  велике.  Боже!
Сотвори чудо! Дай змогу пройти снiговi  засипи,  непрозору  нiч,  мовчазне
поле, темне село. Вiдчини брами далеких овидiв, з палацами  i  людьми,  що
носять на собi тонкi i чистi тканини i мають сили наказувать вiкам.
   Далi й далi линуть бажання, далi й далi летять  непов'язанi,  мов  дикi
конi, зовсiм виразнi мрi?. Нiч навколо. Сон. За стiною брязкають ланцюгами
тварини, уривно, раз-поразу викрику? пiвень i гавка?  глухо  в  безмежний,
чорний, проти вiтру, простiр  собака  Пундик,  що  його  колись  принiс  i
викормив Василь.
   Прокида?ться мати, вона бачить у хатi свiтло.
   - Боже, Боже! I  що  ти  собi,  дитино,  дума?ш?  Тож  ти  випалиш  усю
"киросину", чим завтра засвiтимо?
   Володько прокида?ться також. Рим, могутнi володарi, красунi - зникають.
Не вiдповiда? нiчого матерi, тiльки гасить лампу i йде на сво? мiсце  бiля
батька. За вiкном кричить з рiвномiрними перервами пiвень.
   I так iдуть, i минають, i знов приходять днi, несуть i несуть iз собою,
нiби птахи, завжди стеблинку нового, будують гнiздо  життя,  щоб  у  ньому
родилось i виросло почуття вiчного.
   Минув усього один лиш мiсяць. Ранок. Iз-за жолобецького  дубового  лiсу
вста? i зводиться велетенське, слiпуче  свiтило,  Землю  притопту?  м'який
вiтер, що вiльними хвильками гуля? по зябльованих полях.
   Матвiй пора?ться бiля плуга, сонце мiниться в  плитi,  нiби  у  кривому
дзеркалi, перед хлiвом у збру? стоять i ?дять з цебра обрiк конi. Дорогою,
один за одним, проходять з плугами хуторяни. Ось диботить  сво?ми  куцими,
товстими ногами  Хома  Ет-То?,  цьвйога?  по  конях  сирицевим  батогом  з
червоною китичкою i пружно натяга? вiжки,  щоб  здавалось,  нiби  тi  конi
ста?ннi, щоб  тримали  вони  як  слiд  голови.  Порiвнявшись  з  Матвi?вим
подвiр'ям, гука? здалека:
   - Добре утро! Орати йдете? - голос радiсний, як сонце, як жайворон,  що
б'? крилами прозоре повiтря i цвiрiнчить завзято.
   Матвiй розгина? спину:
   - Дай-бо здоровля! Iду!
   - А вже протряхло?
   - Протряхло.
   - То Боже поможи!
   - Спасибi!
   За Ет-То? йде Гнидка, скида? низько свого урядницького кашкета i,  нiби
нiчого не було торiк, солодко й уважно вiта? Матвiя.
   Iде Титко, iде Кузьма. Усi радiснi,  всi  бадьоро  ступають  протряхлою
дорогою, заходять кожний на сво?, пускають плуги у  мастку  землю,  крають
грунт i виважують скибу за скибою.
   Ситий, тяжкий дух зноситься над землею, нiздрi  лоскоче  сильний  запах
чорнозему, на чолi сходить пiт i скапу? по щоках до рiллi. Галки i  ворони
гицають по розгорнених борознах, хапають борозняки i  викрикують  рiзко  й
несподiвано.
   Виступають на кiн череватi лантухи,  повнi  зерна,  широчезна,  шорстка
п'ятiрня загорта?  насiння  i  пружно  розбризку?  його  по  готовiй,  мов
свiжоспечений хлiб, скибi. Сонце - шалений i дикий огнепад, залива?  лани,
мужикiв, птахiв; земля,  мов  спрагла  коханка,  звабливо  розпуска?  сво?
принади, що  по  них  досхочу  йдуть  коханцi  i  сиплють  плодом,  потом,
молитвою. Роди велике, непорочна! Роди, прамати всiх родiв!
   Он i Матвiй свiй чорний лан розорав,-  широта,  довжiнь!  Iде  розмашно
туди й назад i сипле зерном. За ним ступа?  i  заволочу?  посiяне  Василь.
Лан! Чотирнадцять десятин! М'язи, нерви, кров. Нi. Його нiчого не  болить.
Це лиш проходить хребтом цiна землi - сво??, лудяно? сонцем, лито? потом i
болючо?, як i той хребет.
   Володько  ходить  до  школи,  хоча  там  знов  порожнеча.   Як   тiльки
набубнявiла в  лiсi  перша  брость,  як  тiльки  ряст  зiйшов,  як  тiльки
зазеленiла перша лука - кiнець  школi.  Дiти  знов  розсипались  по  сво?х
мiсцях i скрiзь там на пасовиськах, разом з жайворонками, дзеленчать,  мов
дзвiнки. Навiщо ?м школа? "Усе одно не дасть хлiба" - iшло з  поколiння  в
поколiння.
   А Володько верта?ться самiтньо зi  школи,  iде  поза  селом,  городами,
зрубами, лiсом. Млi? земля,  витикаються  першi  медяники,  лiтають  першi
джмелi, липовi галузки дають першi  липкi  листочки,  осика  пуска?  першi
пушинки. Тiльки дуб завзято i вперто хоронить спокiй, повагу, непоспiх.  А
над усiм небо прозоре, глибоке зi свiтлими хмаринами.
   На Володька наляга? шал i вiн верещить без потреби:
   - Га-га-гаааа!
   Луна пiдхоплю?  його  крик  i  тiка?  в  глибiнь  лiсу,  жбурляючи  ним
довкруги, мов розбещений хлопчисько м'ячем.
   Перед ним зелена долина з озером, бiля нього здоровенний, трохи похилий
за грань лiсу, дуб, над ним два велетенськi шулiки, що кружляють високо  в
повiтрi. Володько задира? голову, i  в  ньому  негайно  прокидаються  хижi
бажання знов позмагатися з тими птахами. Але у нього пiд пахвою у  торбинi
книга "С?ят?ль", а на  другому,  угорському  схилi  долини  поле  засипане
людьми i звiдти чути спiв. Володько приклада? до  чола  долоню,  прижмурю?
очi i дивиться на той другий бiк. Його завжди манить кожний другий берег.
   Додому приходить Володько знеможений весною i приносить  велику  китицю
рiзнобарвного рясту. Знайшов горщик, налив води i поставив ряст на  вiкнi.
У хатi нiкого нема, хто б тепер та сидiв у хатi. Батько й Василь  у  полi,
мати й Катерина на городi, Хведот стереже  вiд  вороння  коноплi,-  ходить
бiля грядок i чи треба, чи не треба,  грюкотить  поржавiлою  бляхою.  Одна
Василинка ма? ще вiльне право дибати де попало,  набивати  рота  всiм,  що
трапиться, на що, звичайно, вiдзива?ться Настя:
   - Не руш то! Чу?ш? То бека! Покинь!
   Але Василинка ?й не вiрить, ?й так чудесно смаку? ота звичайна грудочка
землi, i при тому вона щось завзято розважа?.
   На городi безлiч працi: розробля?ться мiсце на  грядки,  Матвiй  садить
новi щепи, що  бiжать  он  довгими  рядочками  вiд  подвiр'я  до  долинки,
копа?ться в долинi  сажавка,  обтика?ться  вербовим  кiллям,  засаджу?ться
грабовий живоплiт, буду?ться огорожа.
   I все то хворобливо й жадiбно чiпля?ться смачно?,  розкiшно?,  п'янючо?
землi. Земля для всiх i всього. Земля найбiльше щастя - бiльша  за  любов,
за життя. Земля найбiльший скарб - бiльший  за  золото  i  коштовнi  речi.
Земля - сон мiльйонiв поколiнь, казкове привабливе  ?ство,  мiстична  сила
космосу, наснага слабих i дужих. Золото, краса, любов, молрдiсть i  вiчний
учитель мудростi! От що земля.
   Бадьорого недiльного ранку, коли сонця, що в океанi води,  коли  полями
по вусах жита качаються ледачi хвилi, коли собаки вилазять зi  сво?х  буд,
лягають у тiнi, розставивши широко лапи i висолопивши далеко  язика,  коли
на порогах сiней сидять i заплiтаються дiвчата,  такого  недiльного  ранку
Матвiй i його син Володько повiльно, поважно ступають вузькою дорожиною  в
напрямку пiвночi, де над угорською долиною пасе  Катерина  на  росу  шiсть
одиниць Матвi?вого достатку. Треба було в першу  чергу  прикупити  худоби.
Без худоби господар - не господар.
   Дорожина бiжить серединою вкритого житом i пшеницею поля, що тiка?  вiд
зору i десь там на обрiю запада? в долину. Направо - мо?,  налiво  -  мо?!
Один лише вiтер ма? право тут топтатись, збивати хвилю,  жбурнути  нею  до
сусiдньо? межi i тiкати злягано далi.
   Навколо соняшна тиша, бринять у збiжжi синi голiвки  моторних  волошок,
десь-не-десь заборсалось стебло  кукiлю,  з  усiх  напрямкiв  -  звiдти  i
звiдти, справа й злiва, пiдпадьомкають перепелицi i стрикочуть без перерви
коники-стрибунцi. У далечi, на сходi,  пiвночi  i  заходi  сталевою  масою
застигли лiси.
   Матвiй зупиня?ться. Володько приклада? до чола долоню i  вдивля?ться  в
угорськi чагарники, що над ними  велетенською  сiрою  баштою  зводиться  i
в'яжеться з небом дим. Лиш вiдгуки дзвiнкого пiдголосника кажуть,  що  там
мужицький молодняк пасе конi i залива?ться спiвом,  таким  же  великим  та
просторим, як i сама земля.
   - Земля! - вирива?ться у Матвiя.- Ех, коли б отак рокiв ще  п'ятнадцять
назад... Ще б потрудився. А тепер не те. Нема вже рук. Забрала... Iнакше й
не можна. Колись, бувало, чагарi, лiси. Пiшов, пiймав звiра, роздер його i
ма?ш. Тепер iнакше. Сам зна?ш... Не малий.
   Радiсно чути оте  "не  малий",  Володько  пiдносить  голову,  випросту?
постать iз завдатками широких барок. Батько мову веде - просту,  вузлувату
- твердi слова з твердих уст, оповiда?ться про рiд, про минуле, любить вiн
те минуле, i встають в уявi дiти-велетнi. Iдуть пралiсами, рвуть  столiтнi
дуби, розчищають галявини, предають огневi хмиз i  хащу:  дикий  звiр  чу?
запах поту людини за плугом i з диким жахом тiка? у безвiстi.
   Iшов плуг, iшов страшний мужик за  плугом,  розривав  цiлину,  визволяв
сковану силу землi, родив життя. Сливе побожно дивиться хлопець на ту ось,
побiч, людину. Те вiчно зi зморшками, високе чоло, тi яснi, чистi, поважнi
очi, той владний, горбатий нiс. Рука його тяжка i тверда,  долоня  широка,
кулак вузлуватий з чiткими пругами набряклих жил. Лиш мала тiнь вiд  сонця
пада? на землю вiд його велетенсько? постатi.
   Нiколи та рука не обняла його - сина, не була  щедрою  на  пестощi,  та
все-таки кожного року, коли "Христос воскрес", коли всi  вiталися,  син  з
величною втiхою брав ту руку i припадав устами  до  ??  шорстоко?,  темно?
твердостi. I чоло його ясне i горде, нiби вiн син великого царя.
   Завжди i завжди гордий вiн  сво?м  батьком.  Он  над  шляхом  за  шором
розбiлились хати. Нове селище. Там святочно одягненi люди,  там  бiжать  з
галасом дiти, там iдуть до церкви i гуторять жiнки. Батько! Це все батько.
Хiба ж син не зна?? Вiн тiльки вдоволено посмiха?ться. У нього ще  й  досi
босi ноги i порватi на колiнах штани, та не в тiм справа. Он поле ожило  i
живе великим життям, i обiця? щедро воздати за твердi  днi  довгих  рокiв,
перебореш залiзною волею залiзних людей.
   - Ну,- каже батько,- пiдемо...
   Рушають i йдуть у  напрямку,  де  над  угорським  чагарником  зводиться
димова башта i звiдки вирива?ться  та  розгорта?ться  в  просторах  владна
пiсня мiцногрудих дiтей майбутнього.


   ВIЙНА I РЕВОЛЮЦIЯ

   Вiйна I

   Паринина Матвi?ва цього року над Угорською долиною. Хома Ет-то? i Кушка
Iван, сусiди з обох бокiв, мають там також сво? пасовисько. Землi  угорщан
широко й далеко розляглися - долина, озеро, луги - луком  вигнулись  проти
сонця, лiсом темним, дубовим вiд пiвнiчних вiтрiв  заставились.  Зруб  пiд
лiсом на другому  схилi  i  молодий  березняк.  Границя  широка,  виразна,
заросла морогом, твердо врiзалась в землю по  цей  бiк  долини.  На  схилi
розлогi кущi лiщини, молодi кучерявi дубочки, У кущах  камiнь  величезний,
сiрий, нiби спина кита, випнувся  на  поверхню,  обрiс  мохом,  порепався,
зненацька урваний, нiби по ньому вдарили велетенським  молотом  i  вiдбили
кусень,  що  вайлом  скотився  додолу  та  в  непевностi  зупинився  перед
сiножаттю Михайла Турка.
   Пiд урвищем земля роззявилась i  з  ??  пащеки  вирiс  коренастий  дуб,
розтятий громом на двi половини. Звiдсiль i озеро виднi?. Впало з небес  i
розбилось  на  кiлька  куснiв  великанське  дзеркало,  а  соняшнi  променi
водоспадом зливали до  нього  схили  долин  з  житом,  маком  польовим  та
волошками синiми i травагли з кмiном, що розрослись у пояс людини.
   Лишень з тих трав не багато хiсна. Рiк-рiчно, як виростуть до покосу  -
лiтнi спеки зливи нагонять, озеро води сво? пiдносить  i  невпинною  лавою
розправля? вздовж, як глянеш долиною. Трави никнуть пiд  брудною  навалою,
хвилi свавiльно i дико рвуть береги, напирають на кущi верболозу i вiльхи.
Коники-стрибунцi, рiзнi комахи i все, що жило  i  радiло,  гибло  нараз  i
мчало з водами в невiдому безвiсть.
   Бурхлива тодi ставала долина, шумiли води, вiльхи, дуби. Жито  хилилося
в покорi, колосся торкалось глинкувато? землi, а маки передчасно  обсипали
сво? шарлатнi шати. Та коли води  спадали,  на  поверхнi  столочених  трав
лишалася риба, мов кусники живого срiбла, лежали й  трiпотались  безвладнi
сотворiння.
   Тодi з Угорського i  Тилявки  баби,  дiвки,  пастушки-хлопцi  з  кошами
виходили i голими руками пiдбирали  карасiв  та  пiскарикiв.  Звичайно  за
здобич бо? зводились - угорщуки  й  тилявчани,-  перемагали  сильнiшi,  бо
закон ?х - закон хмар i буревi?в.
   Але не тiльки за рибу бились угорщуки й тилявчани. Нi, нi. Не тiльки за
це.
   Паринина Матвi?ва, Iвана Кушки i Хоми Ет-то? межу? з угорськими полями.
За межею поле покате до долу - тiнь та мочар - власнiсть  Григорка.  Мужик
земельний, та ледачий, та п'яничка. Поле вросло  дерном,  а  восени,  коли
збирали мiзерний вiвсик, лишалось пашi хоч пiдкладай косу. I хто б на таке
не  полакомився.  Тилявчани,  як  найближчi  сусiди,  вривалися   першими,
угорщуки впиралися, шикувалися бойовi ратi, рокотали  грiзнi  бо?,  градом
сипалось  камiння,  ломались  на  черепах  дрюки...  I  так  поколiння   в
поколiння.
   Володько цього славетного року заприсяжний пастух. Як мурин чорний  вiд
сонця, як тятива пружний, як коноплi волосся, як цегла репанi  босi  ноги.
Пасе шiсть корiв дiйних i четверо ялiвнику. Це не Лебедщина, розходу тут -
межа в межу, а тому будь на сторожi.
   Добре, що паринина не межу? зi "шкодою", на Ет-то? також  пасовисько  i
пасе там сво? четверо хвостяк "нiмий", на iм'я  Роман,  якого  кличуть  на
мигах i звуть "нiмий",дебелий, мiцний хлопчисько, твердий,  барви  палено?
цегли лоб i порепанi до кровi губи. Вiд Iванового сусiдують два бiлоголовi
"маминi лобури" Хведько та Iлько - дванадцятеро худоби, один би не впас, а
тому ?х дво?, межа чiтка,  креслена  в  планах,  законом  велико?  держави
суворо хоронена.
   - I добре,казав Матвiй.- Не люблю того спiльного. На сво?му хоч  стань,
хоч сядь, хоч покотом. Я тут пан. Так. Кожний ма? право на кусник права  в
собi.
   Тому межу суворо берегли, тому коло товару зiвакiв не давай i вуха  май
нагостро. "Ах, коли то воно скiнчиться",- дума?  не  раз  Володько.  Дума?
всоте, втисячне - поле, поле й поле, посерединi буда, соломою  крита,  там
мiх для спання, там лантухи на  гичку,  там  палицi  з  лiски,  цяцькованi
ножиком-рачком з червоною колодочкою за три копiйки. Буревiй, злива, дощ -
буда схова?, Володько сам ставив крокви, збивав лати, краденi з  двiрських
штахетiв, i пошивав старими з пансько? клунi снiпками. На випадок вiйни  -
два склади зручного камiння припасено.
   Думи заважають Володьковi... Клятi, вiчнi, дурнi думи.
   - А куди, Рогата, щоб тобi очi злегенька, Бог дав, вилiзли!
   Це саме тодi, коли думи разом з Тарасом Бульбою коло лубенського  форту
вертiлися, де славний батько Тарас карав неславного сина за зраду.
   - Хто були тi запорозькi козаки? - питав Володько минуло?  недiлi  свою
"госпожу" учительку, яку навiдував також лiтом та брав у не? книжки.
   - Такi були во?ни... На Днiпрi Сiч свою мали i за землю руську та  царя
православного ляхiв-?зу?тiв, туркiв та татар шаблями воювали.
   - А що то ? Укра?на? - невгавав Володько.
   - То, кажеться, така область над Днiпром... Там десь коло Ки?ва.
   Неяснi це вiдповiдi i цiкавiсть не вдоволена.
   - Во-лодь-кууу! Володь-кууу! - чу? зненацька  хлопець.  Зрива?ться,  бо
лежав черевом на землi i пацав ногами. Мав саме за Рогатою бiгти.
   - Володь-кууу!..
   - А чогооо?!
   - Угорщикиии!
   Це Хведько. Товар його у долинi над границею. Хведька видно  за  горбом
тiльки по пояс. Приложив долоню до рота i  кричить...  Небезпека!  Сполох!
Ворог на овидi!
   Володько зрива?ться i, мов стрiла, летить над границю. За Рогату зовсiм
забув. З долини швидко одну по другiй жене Iлько свою худобу.
   Корови попутанi гицають, як тiльки можуть,  з  останнiх  сил,  а  Iлько
газдилить по ?х клубах палюгою.  З  другого  боку  нiмий,  також  вiдганя?
скорiш сво? корови догори вiд границi.
   - До купи! Iльку! Згонь до купи товар! - кричить на  бiгу  Володько.  -
Ти! Ти! - вимаху? руками на нiмого i показу?, щоб згонив i свiй  товар  до
буди. Той помiча? i вихором летить на вказане мiсце.
   - Гей, гей! - кричить Володько, розмаху? товстючою  палюгою  i  пре  до
границi назустрiч вороговi. За ним побiг Хведько, за Хведьком нiмий.
   Добiгли до границi i зупинилися. Володько швидко диха?.  На  чолi  пiт.
Перед ними Григоркове з нескошеним вiвсом поле. З протилежного боку з гори
вiд каменоломень женеться в долину з  десяток  угорських  пастушкiв.  Вони
пасуть на толоцi, тому ?х багато. В руках у кожного бук i торба камiння.
   Побачили противникiв i зупинилися.
   -  Давай-давааай!  Давай-давааай!  -  потрясаючи  високо  над  головами
буками, хрипливими дикими голосами викрикують вони сво? во?нне гасло.
   "Приймати? Не приймати?" - швидко працю? Володькова  думка,  але  нiмий
уже белькоче i потряса? палицею.
   - Давай-давааай! - викрикнув Володько i добавив лайку.

   А дерманцi клинцi,
   пекли жабу в ринцi,
   всiх дерманцiв запрягали,
   з печi жабу витягали!

   Затягнули хором угорщуки. Така образа! Боже, така непростима образа!

   А вгорщани шмаркачi,
   пекли жабу у печi,
   батька й матiр запрягали,
   з печi жаабу витягали!..

   Вiдчитали ?м  Володько  й  Хведько.  Таке  нечуване  зухвальство  трьох
бельбасiв зовсiм роздратувало ворогiв. Нiмий лопотить безупинно,  розмаху?
товстючою сво?ю палюгою i готовий з копита кинутися в  бiй.  Але  Володько
нi.
   - Камiння давай! - гукнув вiн. Хведько кинувся до схованки по  камiння.
Цього цiнного вiйськового  знаряддя  по  цю  сторону  обмаль,  тому  треба
обходитися з ним обережно. Пiд час бою треба по можливостi  пiдбирати  те,
що накида? ворог.
   А той гнався вже щодуху вдiл до  сiножатей.  Ось  вже  гицають  високою
травою, добiгають до Григоркового вiвса i зникають.  За  пригорком  ?х  не
видно, тому напруження, поки вони вигулькнуть на цьому боцi, ще бiльше.
   Скiльки ?х? Раз, два, три - п'ять, що бiгли ззаду, а  спереду  також  з
п'ятеро. Нападу треба сподiватися з бокiв i спереду.
   - Держiться, хлопцi! - затиска? зуби та кулаки Володько.  Нiмому  наказ
дивитися на правий вiдтинок, Хведька ставить на лiвий, а сам усерединi.
   - Не пiдпускати до себе. Камiнюками! На палицi не  пiдемо...  Вони  нас
злущать... ?х утро? бiльше...
   I тут блискавично приходить Володьковi нова думка.
   - Схова?мся! - сказав вiн.- За гно?м...
   На полi поскидано купками гнiй,  i  хлопцi  миттю  залягають  за  ними.
Вискакувати зненацька, несподiвано. Володько подасть знак.
   Залягли. Очiкування. Пражить сонце. Володько запер вiддих i вслуху?ться
у кожний гамiр, що доходить з долини. Серце нагально стукотить.
   По небi нечуйно сховзають хмарки...  Мертво,  непорушно  стоять  дубки.
Зелений ?х лист вiдблиску? променем. У вiвсi стрекотять коники.
   Першими вигулькнули з-за горба тi, що  бiгли  навпростець.  Лiве  крило
пiшло пiд гору яром, праве кущами, де розбитий камiнь.
   Просто через овес  борса?ться  тро?  обвiтрених  чорнопиких  з  лишаями
хлопчиськiв. У руках буки. Вибiгли на рiвнину:
   - Давай - даваай! - крикнули майже нараз. Нiхто ?м не  вiдповiв.  Тиша.
Всi три зупинилися. Вiддаль вiд границi - раз кинути каменем.
   - Хлопцi, вперед! - викрику? Володько i зрива?ться,  мов  опарений.  За
ним зрива?ться Хведько, за Хведьком нiмий. Всi три стрiмголов летять проти
напасникiв.
   Це було так несподiвано для угорщикiв, що вони  не  встигли  хинути  нi
одного  каменя.  З  мiсця  пустилися  навтiки.  Стрибають  вiвсом,  тiльки
постольцi мигають та набитi камiнням торбини гарцюють по  задах.  За  ними
навздогiн летять камiнцi, а нiмий на цiлу околицю реве сво?м диким ревом.
   -  Стiй!  -  гукнув  Володько.  З  обох  бокiв  вигулькнуло  ще  кiлька
угорщукiв, якi, пригнувшись, пруть на допомогу сво?м товаришам.
   У вiддалi ста крокiв всi вони зупинилися. Володько i товаришi  вперлись
у них гострим лютим поглядом.
   Бац! - чiткий камiнчик вирвався з руки  угорського  лiвшуна,  описав  у
повiтрi криву струну i чвякнув у землю. Володько вiдступив лиш  два  кроки
i, пiднявши, сховав його в кишеню.
   - Кидай ще! Кидай, чортяча ратице! Рило тво? значно краще, як у  нашого
кнура,- кричить Володько. Нiмий жбурнув i собi камiнчика.
   - Ти! Не кидай! - накинувся на  нього  Володько,  показуючи  на  обмаль
камiнцiв. Хай вони, мовляв, першi кидають.
   Це було гаслом наступу угорщан. Кiлька каменiв сипнулося на  дерманцiв,
якi не встигали ?х пiднiмати. Кожний мусiв берегти себе вiд камiння...
   - Гурааа! - крикнули угорщани i всi сипнулися вперед.  Дерманцi  почали
вiдбiй. Камiнцi сипляться градом. Нiмий озвiрiв i готовий з буком кинутися
на напасникiв. Але в той мент кругла кам'яна галька бацнула його в  суглоб
право? руки. Хлопець закричав. Володько шворно шпурнув камiнчика  i  попав
угорщука в ногу. Той присiв одразу.
   Та не встиг Володько  повернутися  на  крик  нiмого,  як  в  очах  його
сипнулись iскри. Над самим сво?м  оком  вiдчув  го  стрий  дотик  камiнця.
Хвильку нiчого не бачить. А коли вiдкрив  очi,  угорщани  були  пiд  самим
носом.
   Дерманцi рухнули навтiки.  Угорщани  за  ними.  Крик,  свисти.  Камiння
сиплеться за втiкачами. Володьковi тече з чола пiт i кров. Нагнув  наперед
голову, щоб краплини спадали на землю, хоронив сорочку вiд плям - мати  не
мусять знати. Нащо?
   Аж на горi зупинилися. Угорщуки добiгли до буди i там застрягли.
   Володько нагнувся.
   - Ах, Боже! - вигукнув ?лько.- Володьку! У тебе цiле чоло розколоте...
   - Ааа! То нiчого. Але я й йому рiзнув. Бачив, як бебецнув...  Як  снiп.
При по воду!..
   Iлько пустився в Мозолянку по воду. Угорщуки гасали навколо буди, i  по
хвилинi з не? задимiло.
   - Володьку, Володьку! - кричить Хведько.- Твою буду запалили!..
   Володько глянув туди, тримаючи праву  долоню  над  правим  оком.  Через
пальцi сочилася кров i маленькими пружками стiкала i капала.
   - От,  зволочi!  -  з  притиском  вирвалось  з  його  уст.-  Васииилюю!
Василююю! - почав гукати.
   Дим над будою звiвся, мов верблюд, двома горбами i  все  вище  та  вище
вiдпихав блакить. Сонце смажило боки землi  з  найбiльшою  увагою.  Навiть
пiльнi коники цвiркуни i весь народ трав'яний середнього лiта принишк.
   А буда розпустила огненнi крила i, здавалось,  бажала  пiд  блакить  за
димом зверстися. Василя нiде не було. Це Володько лиш так, щоб  настрашити
угорщукiв, кричав.
   - Чекай, чекай, сто болiв тобi в ребра! - гука? Володько.-  Ми  ще  вам
покажемо!..
   Але  угорщуки  виразно  святкували  свою  перемогу   i,   налюбувавшись
видовищем огню, дико, рiзко викрикнули мерзенну лайку i побiгли...
   Бiгли стрiмко, сильно, як могли, нiби за ними хто гнався. Нiмий  послав
?м навздогiн сво?: - Та-та-ауааа! - та кiлька камiнчикiв.
   Iлько принiс у шапцi воду. Гнався,  мов  навiжений,  бо  вода  утiкала.
Володько мив чоло i цiле  обличчя,  але  бракнуло  води  i  вiн  недомитий
виглядав на недомальований образ. Ще раз погнав Iлька в Мозолянку.
   А корови паслися разом. Небезпека ворожого нападу днала усiх.  Пiдiйшли
до буди. Огонь, мов пес голодний, обглодував  крокви  та  лати.  Нi  одно?
соломинки не лишилося.
   У повiтрi лiтали кусники ватри i чути запах згарених Володькових лахiв,
що були захованi в будi.
   Разом з будою догоряв  i  день.  Над  лiсом  знялося  сонце,  б'?  бо?м
промiнняним на всi боки; тiнь вiд дубiв довша?,  сяга?  спочатку  паринини
Кушки, далi розтяглася й до Матвiсвоi. На угорських полях  хтось  виспiву?
протяжну, голосну пiсню.
   I коли сонце запало  за  лiс  та  увiнчало  його  короною  велетенсько?
пожежi, до Володька вийшла Катерина, щоб допомогти пригнати до дому товар.
   - А це ж хто такий дурний спалив буду? - здивувалась Катерина.
   - Угорщуки. Напали на нас чорти i геть усе розбили,- каже Володько.
   - А ви ж де були? Не могли ?м накласти?
   - Добре  не  могли.  ?х  десять,  а  нас  три...  Спробувала  б  ти  ?м
насипати...
   - А над оком у  тебе  що?  Господи?  А  сорочка!  Дадуть  тобi  мати...
Каменюкою дiстав,  що?  А  що,  коли  б  в  око  вгаздилив?..  Такi  дурнi
хлопчиська.
   - Ну, що ж... Вiйна...
   - Вiйна, вiйна. Шмаркачi такi i вже вiйна. Аби вам нарiзав у сiданку...
Та якби нарiзав, знав би один з другим, як воювати.
   - Ет, що ти тут тямиш... А що ж? По-тво?му, вони нападають  на  нас,  а
ми... Що ми? Ма?мо ?х ласки просити, що?
   Корови  вели  пов'язаними  на  ланцюгах.  Дорожинка  вузька,  то  треба
обережно. Дома "зводини". Зводили  клуню,  i  Матвiй  кликнув  людей,  щоб
помогли звести стовпи та платви. Сам перевiз половину пансько? клунi,  сам
додав матерiалу, сам потесав, подовбав, поскладав, тiльки сам не  потрапив
звести. Кожна сила ма? сво? межi.
   На зводини зiйшлося доста народу. Гармидер, жарти. По  працi  вечеря  i
чарка. У хатi мiсця мало, тому  зробили  столи  з  дощок  у  клунi.  Клуня
велетенська, не дильована, однi  стовпи,  платви,  бальки  та  крокви.  На
крайнiй вiд сходу кроквi тичку з великою китицею квiтiв прибили.
   Обсiли навколо столу. Настя спiдницю пiдтикала, рукави  позакачувала  i
носить мису за мисою. Матвiй ще не висох вiд поту, з  прилиплою  до  спини
сорочкою розлива? горiлку.
   - Щоб сто лiт стояла, повно кiп мала, нi грому, нi огню не  боялася!  -
пив дядько Стратон.Гура!
   - Гураа! Вiват! Хай жи?! - пiдхопили хлопцi.
   Чарка за чаркою  кружляла  навколо  столу.  Побажання,  жарти,  а  далi
вдарили пiсню.
   Впала роса i туман спустився нечуйно та розклався вигiдно над долиною.
   Та туман яром котиться,
   Гей! Краще жить нам хочеться!..
   Зоря вирвалась з само? глибини неба i, розтявши синю дорогу,  внизалася
у сталеву лiсову стiну. Туди ж добiгають, вдаряють i пiнявою луною  котять
у глибiнь хащi, розлогi парубоцькi пiдголосники. Стратонiв  Максим,  Хомiв
Мирон, Василь, а за ними старшi - збили вирву шалену,  широку,  незрiвняну
нi з чим.
   Ет-то? звiвся за столом на куцi у порваних штанях  ноги.  Свiтло  лампи
б'? в його заплилi маленькi очi i вони клiпають та горять, нiби сполоханi,
а шпаковатий його чуб задерся назад. Правиця з тяжким  залiзним  п'ястуком
звелася догори i твердо лягла на ляду столу.
   - Слухайте! Ет-то?, хочу сказати... Цитьте там! Гей!  Замовкнiть!  Хочу
сказати... ет-то? - ми "сьогодня" звели клуню! Так. Ми  звели  клуню.  Всi
ми, всi що ?, ет-то?, за цим столом. Ми звели  клуню  Матвi?вi  Антоновичу
Довбенковi, которий - всi зна?мо - господар - дай Бог нам усiм таким бути.
Да! Ето в?рно. Господар вiн чесний, зв?сно, порядошний i слово ма?  тверде
i важке. Скаже i руб... Кожне слово - грошi... От все одно, що,  примiром,
аблокат який, що перед самим  судьйою  царським  вста?  i  рiже  межи  очi
правду. Бо де правда, там Бог, а без Бога нi  до  порога.  Так  сказано  у
святих древнiх книгах.. А тому встав я сьогодня отут,  щоб  якось,  як  то
кажуть добрi люди, та й, ет-то?, закон  нашо?  землi  хоче  -  встав,  щоб
випити ще одну чарку за здоров'я нашого  товариша  i  господаря  Матвiя...
Многая лiта!
   На пiдтримку всi гримнули: "Многая лiiiта, многая лiiта!" - Стратон  аж
руку пiдняв, нiби регент, i розмахував нею поволi за спiвом.
   Матвiй заскочений i знiяковiлий. Його дебела постать завовтузилася поза
плечима гостей...
   -  Ет,помахував  вiн  незручно  лiвою  рукою,  бо  у  правiй  пляшка  з
горiлкою...- Все то нi до чого... Ет!..-  i  знизував  вибитим  плечем.  -
Чоловiк, зна?те,- казав вiн,- на те й родиться, щоб бути добрим i порядним
господарем... А що ж, а  як  же  ж!..  А  я  робив,  скiльки  мiг...  Дiти
виростуть, хай далi роблять... так.
   А Володько, поприв'язувавши  ланцюгами  корови,  жадiбно  накинувся  на
миску паруючих галушок з молоком.
   - Господоньку, Господоньку! - загомонiла Настя, глянувши на його чоло.-
I хто тебе отак позначив? Ти, вiтрогоне!
   Володько краще змовчить. Сидить на порозi, бруднi колiна повилазили  зi
штанiв, на колiнах гаряча миса. Сьорба? ?? i наслуху? гармидер у клунi.
   I при?мно йому бачити батька i його радiсть. Зда?ться,  Матвiй  святку?
якийсь особливий урочистий день. На рожевуватому тлi вечiрнього неба чiтко
зарисовуються вiзерунки кроков його гордостi - клунi.
   Опiвночi люди розiйшлись i рознесли по хуторах сво? виспiви.  Ще  довго
то там, то iнде знiмався i падав невтомний уривок пiснi, нiби  борюкаючись
iз упертою тишею, освiченою тяжкими, мов мiдь, вiдливами мiсяця.
   Завтра буде знов день. Встане сонце i встануть люди. I  Володько  також
встане пiсля настирливого матiрнього:
   - А вставай-но... Вставай!.. Чу?ш, ти?
   - Ах... Я ще трошки посплю... Ви вже подо?ли корови? "I як ?м  хочеться
так рано вставати",подума? вiн.
   - Ну, ну... Ти-но вставай. Он уже всi  погнали...  Сонце  вже  он  куди
вигналось...
   Вiн пiднiме i  розвi?  тяжкий  кам'яний  сон  i  вми?  холодною  росою,
зiбраною з листя маку:  руки,  очi,  побiжить  по  молодiй  конюшинi,  щоб
освiжити набряклi за нiч ноги.
   А поки що вiн спить так мiцно i так  невимовне  солодко.  Матвiй  спить
також. Спить надворi пiд недавно злеженою повiткою.  Настелив  на  трiсках
соломи, i логовисько готове. Спить, як  i  завжди,  горiлиць.  Сiре  пасмо
мiсяця прорвалось через дiрку повiтки i  всiлось  плямою,  мов  розбещений
кiт, на твердiй його бородi.
   Довжелезна, широка тiнь Жолобецького дубового  лiсу  швидко  коротшала.
Над лiсом спаялося  безлiч  невидимих  жерцiв,  якi  урочисто  зносили  на
небесне склепiння велетенське огненне свiтило.
   Земля  трiпалась,  мов  пiймана  пташина,  розгортала  окраси,  бринiла
барвами. Нивки поля, мов багатокольоровий прапор, ма?статно  маяли  сво?ми
просторими полотнищами.
   Володько бадьоро ступа? босими ногами по сухiй, холоднуватiй дорожинi i
веде на ланцюгу четверо -  цугом  худоби.  За  ним  Катерина  тягне  другу
чвiрку.
   Йде близько коло корови Лисо?. Праву руку  положив  ?й  на  хребтi.  Це
велика  червонаво?  мастi  з  лисиною  на  головi,  спокiйна   з   добрими
дурнуватими очима тварина. Належить вона Катеринi,  бо  дiстала  вiд  дiда
Юхима, коли вiдходила вiд нього.
   З Лисою зв'язана Манька. Вона дуже подiбна на  ту,  яку  колись  продав
Матвiй на купiвлю землi. Така  саме  на  масть,  та  сама  порода,  навiть
куцохвоста. Цi двi корови -  гордiсть  Матвi?вого  господарства.  Решта  -
дрiбницi, хiба ще Рогата.
   Корови повiльно i байдуже ступають, ?х широкi  ратицi  потрiскують  вiд
великого тягару.
   День буде жагучий, як i всi попереднi. Гарячi променi  стрижуть  прудко
по рештках роси, яка цi?? ночi надто неврожайно випала. Лиш червiнь  сонця
i загар мiсяця, на котрому воно прип'яте, пiдкреслено голосять  непевнiсть
дня, якусь змiну, якусь ворохобню...
   - Ах, коли б дощ... Так його, людоньки, треба... Так,  чу?те,-  тошнiла
Настя.
   - Дощу треба! - казав Матвiй при зустрiчi з сусщом.-  Земля,  як  гнiт,
тверда.
   - Ну-да, ну-да! Дощику брак,- вiдповiда? сусiд.- День по  дню  пражить,
як у пеклi.
   Володько це чу? зо всiх бокiв впродовж тижня. Пашня завчасно поспi?, не
налл?ться й засохне зерно. А це ж вiдомо...
   I коли пасе товар вiн, час вiд часу позира?  на  небо,  на  хмарки,  що
викочуються з-за лiсу. Дiйшовши до пiвнеба,  вони  розпливаються.  Хлопець
схвильований. Вiн ма?  досить  цiкавих  особистих  справ,  якi  безперечно
захоплюють, але "брак дощу" турбу? його навiть тодi, коли про це не дума?.
Цiла його iстота  вiдчува?  "брак  дощу",  бо  це  вiдчува?  земля,  жито,
пшениця, корови i все живе. А хiба ж вiн не одно, не цiлiсть iз тим  усiм,
що його оточу??
   На згарищi сво?? буди, свого, як вiн назвав, куреня, стояв  довго  i  з
болем у серцi мiркував над тим, як помститися над нахабними напасниками.
   - Чекайте! Прийде лиш осiнь... Тодi побачимо...
   Пригнав "з роси" раннiм, бо сонце смажило, як у кiтлi. Задумав обсадити
садок дубочками, але для того треба ?х виплекати. У одному кутi саду завiв
шкiлку i  зносив  туди  з  лiсу  молоденькi  дубочки.  Обережно  з  землею
викопував малюсiнькi деревця, приносив у шапцi додому, садив  рядочками  i
поливав. Та не дивлячись на удатнiсть, з якою вiн пильнував сво??  шкiлки,
дубочки в  бiльшостi  одразу  в'янули,  жовкли  i  курчились  листочки  на
вмираючих деревцях, якi вiн любив i плекав. Треба було йти знов  у  лiс  i
приносити новi на мiсце завмерлих.
   - Що то ти там ото витворя?ш? Ти!?  Камлуку  ти!  Дума?ш,  що  тут  лiс
виросте? - журила його мати...- Краще он пiшов би  та  ряднисько  зiлляччя
коровам припер. Пригнав з пашi, як дошки... Не бачиш?
   - Я думаю,розважав Володько,- що дубочки  в  господарствi  пригодяться.
Хiба нi? Виростуть, а лiсу тодi не буде, вирубають.
   Мати всмiха?ться i вiдходить. А батько взагалi не  мав  часу  до  таких
справ втручатися. Дяка Богу, ма? досить клопотiв,  аби  тiльки  голова  та
руки витримали.
   "На день" погнав Володько, коли над лiсом вiд заходу купчились  потужнi
куснi вайлуватих хмар. "Ах,  коли  б  вони  не  розiйшлися...  коли  б  не
розiйшлися?" - думав.
   Ступав бадьоро, радiснiше. Сонце оточене зi  всiх  бокiв.  Воно  вперто
змага?ться з велетенськими, сiрими хмарами, що бажають наповзти на нього i
задушити...

   Iди, iди, дощику,
   Наварю я борщику...
   Поставлю на вербi,
   Будуть ?сти гороб'?.
   Ще й останеться тобi...

   - виспiву? Володько. Вiн задира? високо голову i впива? погляд у хмари.
I вони його, зда?ться, слухають.  Повiльно,  мов  отара  летючих  мамутiв,
зсовуються кострубатi велетнi i зливаються в одну, сталево? барви  масу...
Знизу висуваються ще й ще хмарини. Барва неба  темнi?.  Повiтря  застига?,
лиш час вiд часу, ледь помiтно, гусне, то знов рiдне, нiби там  вгорi  хто
по ньому топчеться i душить.
   I коли  небо  прийма?  барву  старо?  бронзи,  коли  почина?  вирувати,
вибухають першi упередливi громовi рокоти. Сонце згасло  нараз.  Шарпнувся
вiтер. Знов i знов на чорнотi неба  хтось  блискавично  креслив  i  стирав
огненнi знаки.
   "Фiii! Фiii!" - брязнув вiтер. По дорогах пiднялася курява. Верхи дубiв
розпатлались. Пв житах i пшеницях заплигали згра? лютих  тигрiв.  Володько
не сто?ть, не сидить. Вiн бiга?, стриба?, голосно  виспiву?  якусь  пiсню,
яку щойно видумав i яку  зараз  забуде.  Голос  його  бореться  з  вiтром.
Волосся, сорочка рвуться з намагою зiрватись i вiдлетiти пiд хмари. Корови
злазяться докупи...
   Крап-крап, крап... Одна, друга, десять... На  вiдкриту  голову  луплять
хльосткi краплини. Трiснув грiм -  гуррур!  -  покотилося  горою...  Хтось
вiдкрив там заставу i дощ прудкий, скiсний, змiшаний з  градом  сипнув  на
землю...
   Володько нижиться... Мiцнiше, мiцнiше! По  чупринi,  на  чоло,  щоки  i
бороду течуть потьоки. Сорочину промочило одразу. Тiло чу? холоднi  струми
води, яка  стiка?  по  ногах  додолу.  Небо  рiшуче  розбурилось  i  громи
вигравали свою велику музику, що так личила до сiро-бронзових дубiв.
   I Володько не вiдчува? прикростi. Навпаки.  Йому  зда?ться,  що  це  ще
мало. Йому далi спiвати хочеться, i коли б дощ не так плюскав у  рот,  вiн
заспiвав би щось подiбного до того, що дi?ться навколо.
   Буревiй так  само  зник,  як  i  навалився.  Остання  черевата  хмарина
вiдкрила сонце, i воно  бризнуло  на  свiт  свою  горiючу  мiць.  Бризнуло
свiтлом, теплом, розсипалось  барвами  коштовних  каменiв  по  всьому,  що
росте. Бризнуло, щоб пiдняти з долини i  з-над  Жолобецьких  та  Угорських
лiсiв тяжкi валуни туману.
   Озеро вже вилилось, i вода свавiльно толочить трави. А навкруги  свiжо,
невинно, так нiби волошки, маки i все, все зненацька вiдчуло  молодiсть  i
засмiялось дзвiнким радiсним смiхом.
   Другого дня ранком Матвiй квапиться обiйти поле i поглянути на  те,  що
полишили вчорашнi веремi? неба. Гей!  гей!  Усмiшка  широка  сама  напина?
уста. Роса дзвенить... "А пшениця, рiзалма, таки вилягла. Казав не  давати
гною... Кiлька кiп полеглицi буде..." - мiрку?. А жито муром  сто?ть,  лиш
дещо вклонилося сходовi, по котрому вже гарцю? свавiльне сонце ранку.
   Зiтха? широко, легко. М'язи курчаться, мов у молодого. Ноги несуть самi
довгою, росяною межею - вздовж, впоперек i назад вздовж.
   Чудесно! Рости, рости! Клуню клав не  для  грашкiв.  Вмiститься  живого
золота досить. Ось тiльки стрiху поши?, та  дещо  нових  делiв  з  осичини
наколе, та подилю?, бодай  вiд  "фронту"...  Хай  хоч  вiд  дороги  вигляд
пристойний прийме... А збiжжя увiйде до не?... То, що увiйде, то увiйде...



   II

   Прийшла цього гарного лiта вiйна. Шлях  вiд  Крем'янця  до  Шумська  не
битий, але широкий. Вiд Матвi?вого хутора пiшов вiн просто полями на  схiд
i врiзався в саму гущу Жолобецького лiсу.
   Одного  ранку  ви?хав  звiдти  козацький  полк.  Конi  гиржать,   списи
вiдблискують у  сонцi,  шаблi  бряжчать.  Курява  вiд  комонникiв  товстою
ковдрою кри? стернi i пiвкопи налiво. Люди там, жiнки з  пишними  грудьми,
пiдтиканими спiдницями, позакачуваними рукавами,  дiти-пастушки,  старе  й
мале збiглось до шляху.
   Конi  ритмiчно  помахують  головами,  пирхають...  Спiтнiлi  ?х   груди
виграють вальками вип'ятих м'язiв. Копита м'яко топчуть  шлях  i  збивають
куряву.
   Вершники бадьорi й веселi. Гору кучерiв над лiвим  ухом  кри?  напнутим
дашком круглий кашкет, який дивом дивним трима?ться потилицi. Через  груди
навхрест  рушниця,  шабля  i  "патронташ":  Ширiзнi  штани   з   червоними
лампасами.
   - Дальоко ?що австрi?ць?
   - О, далеко! Там,- махали люди рукою...
   - ?й, красотка!..  Пайдьом  с  намi!..  На  н?мца!..  Дiвчина  закрива?
хвартушком очi.
   - Йдiть самi... Хiба вас мало?..
   О, немало, ?дуть - лава за лавою - мiцногрудi, усмiхненi. I де тi  конi
плекалися, яка земля ?х викормила? Боже, яка та, мабуть, велична земля!
   Додому верталися люди поспiхом. Хтось  засапаний,  без  кашкета,  побiг
полями.
   - На сходку! Всi на сходку! Вiйнааа!
   "Вiйна, вiйна!"  -  побiгло  полями.  На  магазинському  чорному  зрубi
прилiплена широка "бамага-об'явленi?". Така  сама  "бамага"  на  церковних
воротях i коло Гершка на перехрестi  до  паркана  старого  Соловiя  тiстом
прилiплена.
   Дядьки збивають  коси,  кладуть  серпи.  У  кожного  вираз  непевностi.
Вулицями, якими про?хали комонники, пiшли селяни.  Пiшли  поважнi  дядьки,
пiшли ?х жiнки, ?х дiти.  Коло  "шкальнi"  збори.  Старшина  чита?  вголос
царський наказ. Дехто кашкета стягнув i цупко трима? його в задубiлiй  вiд
напруження, долонi.
   - Так, значить, "перший разряд - червонобiл?тчики" завтра  раненько,  з
харчами на три днi, ви?хати до  во?нського  начальника,-  закiнчив  сво?ми
словами старшина.
   На дерманських хуторах "перворазрядчикiв" усього  один  -  зять-приймак
Тараса Здорова, що оце у Великодню з Манчжурi?, де  служив  пограничником,
вернувся.
   Нiчого сказати - пристойний i поважний "москаль".  Одяг  темно-синiй  з
зеленими нарукавниками та вильотами. Параска Тарасова  ходила,  мов  пава,
коли бiля не? побрязкував острогами ?? довгоочiкуваний...
   I от на... Але, що ридала - що голосила, руки ломала i билася об землю.
А вiн ?? пiднiмав, на руках нiс, цiлував при всiх - малих i  старих.  Коло
шкальнi чекають, тримаючи  у  кулаках  пужална,  пiдводчики.  Вози  високо
вимощенi. Конi байдуже помахують хвостами. "Перворазрядчики" вириваються з
обiймiв матерей, жiнок, наречених. Пiдводи рушають. Голоснi виспiви ридань
зносяться над селом.
   А шляхом  з  Жолобецького  лiсу  знов  висунулись  полки.  На  цей  раз
пiхоти...
   - Москалi! Москалi йдуть! - пронеслось селом. Володько, Хведот, Хведiр,
?лько i все, що могло бiгти, бiжить назустрiч "москалям".
   Ва-ку'... Да ва кузнiце!
   Ва-ку'... Да ва кузнiце...
   а кузнiце малади? кузн?ци.
   Вирива?ться з сотень уст розлогий вояцький спiв. Здоровi  з  загорiлими
обличчями люди. На плечах у кожного мiшок - "вещевой". Через плечi навскiс
згорнута калачем "шинеля" з пiдв'язаним  до  не?  "котьолком".  На  головi
кашкет з овальною трибарвною "кокардою".  На  поясi  патронташi,  лопатки,
келепи, сокири. Все нове, все щойно одягнене.
   Спереду ?дуть баскими випасеними кiньми надутi  старшини.  При  боцi  у
кожного шабля, мапа i далековид.
   - Ой, йой-йой! Скiльки ?х! -  вирвалося  у  Володька.  Переднi  вже  на
верству вiд лiсу, а заднi ще бозна-де.  Йдуть,  йдуть.  Бряжчать  котелки.
Рота за ротою виступа? з лiсу. Пiснi, жарти. Одна  рота  нарiзу?  весело?.
Звинний, барчистий з кирпатим носиком "москалик" вибива? спереду гопака.
   - Браво-браво, Бондаренко! Дай  лиха  закаблукам!  -  пiдбадьорю?  його
якийсь "прапорщик" в окулярах.
   А Бондаренко  вигупу?  тяжкими  закуреними  чоботиськами,  виплеску?  в
долонi. Пiт з нього  лл?ться  зливою,  промокла  навильот  "гiмнастьорка",
кашкет ледь трима?ться на злиплих пасмах волосся.
   Спереду чути команду. Роти зупиняються. Вiдпочинок. Бондаренко вiдгуляв
сво?...
   - Маладец, Бондаренко! - пiдходить до нього старшина.- Вот тебе руб' на
водку! А как водку т?п?р чертi п'ют, а чесним людям не  дают,  так  вип'?ш
чаю. Понял?
   - Так точно, ваш' бродь! - тягнеться Бондаренко.
   - Спасiба!
   - Рад стараться, ваш'бродь!..
   Направо й налiво дороги стелиться по стернях вояччя. Деякi бiжать далi,
ген туди в долину.
   - Ех, води! Дай, браток, води!
   Сонце смажить навмисне. Вiд Матвi?вого хутора бiгом несуть  дво?  вiдер
води. Нiби сполохана  зграя  зелених  птахiв,  все  зiрвалося  i  женеться
назустрiч водi.
   - Варатiiсь! Сукiни сини! Стооой! - горлають старшини. Дехто зупинився,
але iншi бiжать. Вiдра з водою трима? Катерина. Сотнi рук  з  "баклажками"
простягнулося догори.
   - Води! Дай, брат, одiн глаток!
   - Не л?зь! Куда прьош! Н? вiдiш, человек упал... На голову!..
   - Сукiни сини, всю  разберут!  Чернушка,  д?вушка-красотка!  Остав  для
меня!..
   - Задушите! Назад! - гука? Катерина.  Дружнiм  хором  матюкiв  заревiла
воячня. Заднi перли наперед, середнi назад. Посерединi,  облита  водою,  з
порожнiми вiдрами, Катерина.
   З'явилося кiлька вершникiв на  цибатих  огирях.  Замаяла  над  головами
нагайка.
   - Разайдiiсь! Разайдiiсь, сукiни д?тi!..
   Щасливий воячисько з  розхристаними  волохатими  грудьми  дiстав  повну
баклажку води i,  перевернувши  ??  над  головою,  вилива?  все  у  широко
вiдчинений рот. Зненацька вершник.  Нагайка  знялася  i  оперезала  голову
вояка. Баклажка випала з рук. На  обличчi  рiзкий  знак,  а  вояк  труснув
головою, вдарив матом i здивувався.
   - За что? - Хотiв було змахатися.
   - Марш, сволоч! Нельзя пiть води! Слихал?..
   Володько надзвичайно здивований таким видовищем.  Так  бити  просто  по
лицi... Нi... Цього не можна зрозумiти... А той  клишавий  дурень  нiчого.
Подивився зляканим сiрим поглядом,  витягнувся,  мов  стовп.  Вся  вода  з
баклажки на землю витекла.
   А люди бiжать зi всiх бокiв на "москалiв" дивитися. Крик, лайка,  запах
поту i вiдпадкiв. Вiйна.
   За пiхотою посунула гармата. О, таких коней Володько  i  нiхто  з  його
приятелiв нiколи не бачив. Конi, так конi. Копито, мов баняк. Шiсть  таких
потужних  звiрiв  тягнуть  гармату.  Крутi   верченi   посторонки   пружно
натягнутi. Велетенськi колеса повiльно котяться по м'якiй дорозi.
   Дванадцять батарей пройшло. О, як заговорять вони десь там за Поча?вом!

   Пiшет, пiiiшет цар германской,
   пiшет рууускому царююу...
   Я Расс?ею завоююую.
   Сам в Рас?ею жiть пайду...
   Виспiвують гарматчики...
   Отв?чаа?т цар наш б?елой,
   Ми Рас?е? н? дадiм; Соб?ром ми войска много
   Пайдьом н?еемца воювааать...

   Нiч впала, а вiйсько все сунуло. Сунуло, мов хмара, без кiнця  i  краю.
Де його стiльки набралося? Звiдки? Цiла  земля,  небо,  дерева,  все  нiби
змiнилося. Все принишкло, занiмiло. Лиш вiйсько  одно  -  рота  за  ротою,
батарея за батаре?ю, ескадрон за ескадроном,  мов  залiзна  топлена  маса,
плило в пащеку заходу, над котрим  розгорялась  неймовiрна  в  розмiрах  i
барвах пожежа.
   Другого дня недiля. Сонце встало,  як  i  завжди  -  весело,  барвно  i
свавiльно. Вiйсько урвало свiй похiд. Лиш дорога, втоптана  тисячами  нiг,
зберiгала слiд особливого значення.
   Матвiй вигнав на поле товар, лишив там Катерину i вернувся.  Зняв  свою
святочну одежину, кашкета зеленавого сукна з  пружним  сталевим  обручиком
всерединi. Раз-два шурнув по ньому щiткою...
   - Пiдеш до церкви? - пита?  Настя.-  Сьогоднi  у  нас  не  правиться...
(Звикла якось до того, що не кожну недiлю правилось у свому селi).
   - Пiду до Башковець. Може, почую що... Володьку! Не хоч зi мною?
   Ого! Чому нi. Володько звинувся, мов опарений.
   - Ось тiльки трохи помию ноги, тату! - аж викрикнув.
   - Ну, скорше, поки його дiйдемо.
   Йшли селом, опiсля долиною, лугами з покошеною осоковитою травою.  Йшли
майже мовчки стежкою. Матвiй спереду, а  Володько  за  ним.  Матвiй  крок,
Володько два, але хiба що...
   - А як ви дума?те, тату? Поб'ють нашi австрiяку?  -  пита?  хлопець.  -
Хал?ра така. I чого йому вiд нас треба...
   - Може, й поб'ють... Хто наших коли побив? Чого треба?  Хлiба.  Всi  на
наш хлiб зазiхають. Тям це...
   Село Башкiвцi вп'ялося, мов клiщ, мiж двох розток долини i добiга?  пiд
"казьонний" лiс. Церкiвця нiби забавка. Маленька, ледь визира? з  патлатих
лип, що оточили ?? навкруги. Пiд липами цвинтар: хрести  скiснi,  безладно
розсипалися...
   Народу зiйшлося досить. Служба тягнулася довго, а по службi о.  Клавдiй
вийшов над церковнi схiдцi i заговорив:
   - Милi брати i сестри во Христi!  Хмара  велика  насува?ться  на  Руску
землю. Ворог лютий, нехрист германець вже протягнув свою ненажерливу руку,
щоб загарбати наше добро, нашу землю, нашу худобу, наших  жiнок  i  дiтей.
Лютi полчища, як сарана, насуваються на нас з  огнем  i  мечем  та  несуть
смерть... Усьому смерть! Усьому живому - смерть  i  ру?ну.  Вже  опалилося
небо пожежами, вже полилася вчора наша невинна  кров,  вже  заянчали  нашi
дiти, катованi лютими за?рськими мадярами.  Вже  тяжка  ганьба  торкнулася
наших дочок i сестер... Нашi святинi, храми батькiв опоганено,  опльовано.
Мадярськi полчища нагадують отi татарськi  орди,  що  колись,  у  давнину,
летiли на нашу велику землю, нищили, плюндрували ??, брали в брань  жiнок,
дiтей,  старцiв,  над  якими  творили  дiла  сатанинськi.  Жiнок   гвалтом
ганьбили, дiтей били об камiнь, а чоловiкiв нечуваними тортурами змушували
до каторжно? служби у сво?х царствах.
   Отож встаньмо дружньо всi, як один - старий i малий, калiка i здоровий,
багатий i вбогий, для захисту нашо? батькiвщини Росi?. Встаньмо всi за  ??
честь i славу нашого батюшки царя православного. Не  дозволимо  нехристовi
посмiятися над нашими святинями, над могилами предкiв наших. Не  дозволимо
злому вороговi сягнути на нашу свободу, за  яку  довгi  вiки  лилася  кров
наших славних батькiв, дiдiв i прадiдiв - християн православних.
   Хай не буде нi одно? душi мiж нами, хто б не пiшов на брань велику, хто
б пошкодував для спiльного добра чи  то  коня  свого  укоханого,  чи  себе
самого. Не плачте, жени, i не ридайте. Знайте, що нема нiчого гiршого  над
неволю, а той, хто впаде на  полi  бранi  за  вiру,  царя  i  батькiвщину,
дiстане вiд Найвищого Царя небесного вiнець вiчностi. Будьмо всi  мужнi  i
готовi, бо ворог коло ворiт,  ворог  пiд  вашою  брамою.  Його  дикi  орди
пiдступають все ближче i ближче. I, можливо, поки наспi?  наша  "доблесна"
армiя, ворог "вторгнеться" у нашi володiння. .Але  будьмо  мужнi.  Дивiмся
просто небезпецi у вiчi. Принесiмо сьогоднi гарячу молитву  нашому  Отцевi
Небесному, Господевi милосердному, щоб вiн збавив нас i  наших  дiтей  вiд
гладу, потопу, огню i меча ворожого. Приготуйте усi вашi  вози  iз  добром
вашим, щоб коли ворожа хвиля нахлине, ви могли знятися  з  мiсць  сво?х  i
вiдiйти у глиб матерi Росi?, яка знайде для вас притулок i хлiб  насущний.
I я пiду з вами також. Як добрий пастир  череди  нiколи  не  покине  сво?х
овечок, так i пастир стада духовного не лишить в небезпецi свого мiсця. От
прийшли телеграми, що ворожа кiннота роз'?жджа? вже за Iквою, що  розвiдка
?х була вже у Березнях, а це чотири верстви за Крем'янцем.
   Отож не дрiмайте! Не лякайтеся i не плачте! Будьте готовi на все. Пiдем
углиб Росi?, не дамося вороговi на посмiховисько. За нами цар  i  Бог.  За
нами велике христолюбиве во?нство наше. Впадiмо на колiна,  здвигнiм  руки
до неба i воздамо  Небесному  Царевi  нашi  полум'янi  благання,  щоб  Вiн
милосердний зниспослав на наше во?нство перемогу над ворогом i  супостатом
- во iм'я Отця, i Сина, i Святого Духа - Амiнь.
   При цьому о. Клавдiй пiдняв високо руку з хрестом i благословив  людей.
Все рухнуло навколiшки. Жiнки залилися голосним плачем. Почалась  панахида
за першi жертви, за вiру, царя i батькiвщину  на  полi  бранi  живот  свiй
вiддавшi?. Тужливе "Господи помилуй" пронеслося  над  головами  людей.  Он
мати горне до лона свою дитину, а великi сльозини витiкають з  ??  очей  i
котяться глибокими зморшками до. бороди. Он дiд - сивий, як голуб,  припав
чолом до  порога,  б'?  засохлим  кiстлявим  кулаком  сво?  груди.  Молода
смуглолиця дiвчина тисне до грудей обидвi долонi,  нiби  там  огонь,  який
пече i який треба здушити.
   А сонце дивилося i завзято мовчки пекло. Небо  майже  чисте,  лиш  пара
сукуватих незграбних хмарин, i це все.
   Люди  понесли  пiд  сво?  стрiхи  жахи  i  ридання.  А  в   селi   нова
несподiванка. На "маказинi" знов вилiпили наказ - вибиратися.
   Матвiй уважно прочитав усi лiтери, усi  знаки.  Хотiлося  хоч  маленьку
ключечку знайти, щоб зачепити на нiй свою надiю.  Дарма.  Йди,  господарю,
витягай воза, клади на нього  сво?  господарство,  чiпляй  за  люшню  твою
худобу i ?дь.
   ?дь, куди хоч. Свiт без кiнця.
   Матвiй ступа? в поле. Йде стернею  мiж  пiвколами.  Став  i  глянув  на
захiд. О, нi! Коли ти хоч вже конечне, щоб я покинув цей шматок землi,  то
зроби так, щоб провалився вiн i на його  мiсцi  постало  море.  Хай  хвилi
гуляють тут, нiж ворожий чобiт, що топтатиме цю  скибу,  де  кожна  грудка
напо?на мо?ю кров'ю.
   Пiвсотня рокiв стелиться поза мною, i я згадую кожний день,  як  згадую
болючий зуб кожну секунду. О, це вже нi! Пiдходь, армi?  -  сто  тисяч,  я
стану проти, i хай тисяч куль б'? в мо? груди. А мiсця цього я не  дам!  Я
завоював його! Я - Матвiй Довбенко!
   Я не видирав його нi вiд кого з рук. Я заплатив! Так,- кров'ю, шматками
власно? плотi, рiками поту! Як хто смi? загарбати менi це?!
   Лицем до заходу звернувся, кинув зiр з-пiд  насупленого  чола.  Постать
мимохiть вирiвнювалась i долоня корчилась у жилавий п'ястук.
   - Йди, вороже! Ходи за власним кiнцем, стань на  цю  гарячу  ниву,  яка
спече тебе i зотлить тво? костi. Нi одно? скиби вороговi! Нi  одно?  груди
сво?? землi! Геть!
   Коли б мав дорослого сина, сказав би: "Бери хлiбину на три  днi  i  йди
пiд "ружо". Земля охорони потребу?". Коли б сам мiг двадцятку рокiв з плеч
скинути, став би також у лаву. Земля потребу? охорони!
   Сотня за сотнею рокiв йшли над землею i лишали  на  нiй  сво?  знаки  з
огню, з залiза; лишали наш  дух  тут...  лишали  костi  безлiчi  поколiнь.
Чу?те? Хто смi? вирвати нам з-пiд нiг цю вiковiчну пiдставу?
   Ступа? далi Матвiй. Поле перегорта? перед ним  сторiнку  за  сторiнкою,
мов якась велетенська книга. Тут стерня  до  зяблi  готова.  Там  конюшина
насiнна з порудiлим твердим, як камiнцi,  голов'ям.  Там  озимина  буде  -
жито, вусата червона пшениця... А он, над Мозолянкою  по  чужих  полях,  в
гуртi корови пасуться. Здалека це нiби зграя  птахiв,  i  дим  там  довгим
рукавом розтягнувся - видно, огонь кладуть пастухи.
   I обiйшов Матвiй також сво? новi будинки.  Кожна  цеглина  тут  власною
рукою кладена, кожний диль, кожний вбитий цвях... Ех... Так  i  бачиш,  як
молот вганяв його у платву. Подався на  садочок.  Щуплi  незмiцнiлi  щепки
тримаються, обнявшись перевеслом з кiлком. Це Матвiй ?х у землю ввiгнав  i
змусив стояти, рости... Так, це ж вiн...
   Приходить Стратон.
   - Ну як? Що ж? По?демо?
   Зморшки на Матвi?вому чолi вирiвнялися. Брови опустились зовсiм низько.
Уста скривилися.
   - Хiба що мене звiдцi мiною зiрвуть... Хiба тодi,- заявив вiн.
   - А там он люди буди на вози рихтують...
   - Буди. Теж видумали. Будочний народ... Цигани, грiм  вас  побий!  -  i
сплюнув.
   - Думаю,каже вiн,-  сидiти  тут,  аж  стрiльно  загуде  над  комином...
Подумайте, куме, яка дурна iсторiя...  Бачили  ви,  скiльки  ото  вчера  i
передвчора пересунуло перед очима? Бачили, скiльки того пiшло? I кацапи, i
нашi, i татари, i козаки, i хто тiльки  там  не  був!  I  тут  вiдступати?
Вiддавати на поталу все! Тьху! - бий тебе сила Божа!  -  коли  ми  вже  не
зможем шпурнути вiд себе якогось клишавого австрiяку!
   - Так. Жалко й обидно. Дiйсно... Але все одно "наша" вiзьме...
   Матвiй знизнув плечима i мовчав. Стратон Бога вмiшав, каже:
   - Прогнiвили! Хiба ж дотепер знали люди, що ? Бог? Хiба коли вiн,  один
з'другим, згадав це слово? Ну от... Ма?мо. Вiйна. На  тобi  нове  лихо  на
голову.
   Розiйшлися дядьки поночi. Шляхом  знов  вiйсько  потягло.  За  вiйськом
цивiлi-обозники на возах, не таких, як у  дас,  нi...  Ки?вцi  на  гарбах.
Здоровi мужчини, кажуть, тиждень в дорозi. Коло кожного воза кiлька коней,
мов леопардiв, прив'язанi. Матвiй i не думав, що десь така безлiч коней ?,
i то все як кiнь, то кiнь.
   Мiсяць  жарить.  Курява  високо  зводиться  i   пудру?   поля.   Пiснi,
гармонiя... Спати в таку нiч - не заснеш.  Тисячi  дум  лiзуть  в  голову,
крають мiзок. Як страшно, як неймовiрно страшно, хочеться жити й рости.
   Не дивлячись на все, другого дня Матвiй не одразу, як звичайно, подався
в поле, а виволiк з клунi воза i  почав  обглядати  його.  Потрусив  кожне
колесо - чи не хляба?. Пiсля одно за  другим  знiмав  з  воза  i  пробував
букшi. Порiшив також на всякий  випадок  драбини  мiцнiшi  дати.  При  цiй
роботi кпився сам з себе. Насмiшкуватий гiркий  вираз  не  сходив  з  його
обличчя. Що його на той вiзок забереш? Куди по?деш?
   Настя й собi не переставала лементувати, топпгiти, ломити руки. А куди?
А як? А що ми там робити будемо? Куди нас поженуть i де на нас  оте  лихо,
оте нещастя вискiпалося?
   Василь i Катерина працюють у полi. Хведот ставиться до всього  байдуже.
Володько весь цiкавiсть. Вiн  розумi?  чудесно  становище.  Вiн  зна?,  що
значить покинути доми, залишити все на знищення,  плюндрування,  але  його
тягне чомусь далi, туди... Ну, хай! Ну, хай  щось  станеться...  Хай  люди
вовтузяться, ворушаться. Буде змiна, рух, буде безлiч цiкавих переживань.
   А москалi йшли...
   - Н?бось... Ей,  матушка,  не  плач!  Чево,  глупая,  ревьош?  Вот  как
падайдьом, как суданьом етаво  самово!..  Пусть  усто?т,  пусть  папробу?т
устоять!..
   - Ех, москалики, москалики! Вiдженiть вiд нас  оте  лихо,  оту  мару!..
Кажуть, уже чули, як "горудiя" стрiляють...
   Настя по?ть москалiв молоком, кормить я?шнею.  А  ?х  безлiч...  Iдуть,
iдуть, безупинно i нiч i день iдуть...
   Спочатку йшли лавами, без збро?. Зброю дiставали у Крем'янцi.  Пiсля  i
зброю несли з собою, через плече  на  ремiнi  з  голим  "штихом".  Йшли  в
розстрiльну полями, ярами, лiсами. Кажуть, шпiонiв шукають. Кажуть, нiмець
безлiч шпiонiв наперед вислав i вони швендяються скрiзь, то жебраками,  то
черницями, то селянами.
   Одного разу прибiгли засапанi пастушки з лiсу -  там  хтось  пiд  кущем
сидить. Такий бородатий чоловiк з торбою, сидить i книгу в  руках  трима?.
Ми злякались i втекли.
   - Шпiон! - загули люди.- Чому ж ви москаля не кликнули?
   - Не було.
   - Ну, то ходiм! Раз-два!
   Коли прийшли, там лиш мiсце. Шпiон зник. Не дурний вiн там сидiти.
   Хоча i був наказ вибиратися, нiхто з села не рухався. Дехто навiть буду
на вiз поклав i шле? попричiплював. Але нiхто,  крiм  родини  священика  й
помiщика, не рiшався кинути рiдну хату. Та й не було видно потреби. Панiку
вiдступу робили самi сво? - iнтелiгенцiя.
   - Вони,гуторили дядьки,- рiзун його ма', тiльки нам баки забивають.  Не
даймось, не даймось! А самi, диви, за власну шкуру тремтять...
   А чого тiкати? Вiйсько йде на захiд... Нiяко? "опасность... Тьху!
   Стратон майже щодня Матвiя навiду?. Прийде i чергову  видуману  новинку
принесе.
   - Чу?те? Погнали! Кажуть, уже пiд Вiльговом!
   - Ого! Здорово! А хто казав?
   - Телеграма. Шкалiчник телеграми дiста?.  Горiлку  всю  заборонили.  По
цiлiй Рос?? нiхто не смi? пити... I правильно... Так i тра... А що? Хiба я
не казав. Ееее! Куди там отим австрiячкам. Кажуть, на станцiю у  Крем'янцi
цiлий  "ошалон  пл?нних"  привезли.  Нашi,  кажуть,  тiльки   пiдiйшли   з
"орудiями", тiльки хотiли вдарити, а вони всi з окопiв  гульк!  Пан  ваш!!
Ваш пан! I всi "оружi?" об землю i руки вгору. Ну, а нашим що? Забрали без
бою полк i пiшли далi. А люди з них все миршавi. А смердять - страх!
   Кажуть, сам Нiколай Нiкола?вич "у ставку" при?хав. Царя ждуть, чи що...
Вiйна скоро кiнчиться. От пройдуть нашi до В?ни i баста.
   При цьому Стратон дрiбно, з при?мнiстю  засмiявся.  Вiн  курить  товстi
папiроси. Пiд носом вуса  зовсiм  пожовтiли.  Пальцi  рук  нiби  обсмаленi
патики.
   - Смiха було, як розказу? один  рiзник  з  Бережець.  Каже,  увiрвались
австрiяки до них...  Одразу  кури,  гуси  дерти,  дiвок  чiпають.  Та  вiд
Крем'янця ?хала пiвсотня козакiв. А це ж, зна?те?.. Конi у  них...  Треба,
як птиця летить, треба, легше кота ступа?, а треба - до землi, як  людина,
приляже... Так от козаки у двi фалянки[9]. Як розгорнуться, та як гикнуть!
А мадярчики тiльки "майн лiбер Гот"... Тут ?м  такого  перцю  всипали,  що
вони аж мулу в пiдштанки напустили. От так креснули... Я вам кажу -  iскри
сипались. А нашi уже в Галiцi?,  а  там  також,  кажуть,  сам  наш  народ.
Нiколай Нiкола?вич "возванiс" видав, шо  вiднинi  весь  рускiй  народ  вiд
Карпат до Камчатки - все пiд руского царя  руку  пiдходить...  От  воно...
Да!..
   Матвiй понуро сто?ть. Слуха?  Стратона  задумано...-  А  я  вам  кажу,-
нарештi нiби прокида?ться вiн,- що добра  нiчого  чекати.  Будемо  зрештою
бачити... А поки що пiдемо в поле... Ми також вояки. Мусимо день у день на
стiйцi бути... Що ж.
   I вони йшли в поле. З поновною силою i  красою  зустрiчало  воно  сво?х
володарiв i разом сво?х рабiв.
   Двадцять вiсiм кiп жита поставив Матвiй, двадцять п'ять пшеницi.  Сорок
вiсiм кiп вiвса. Це вам не жарт. Таких скарбiв вiн ще не мав  у  руках.  А
тут вибирайсь... Хм!.. Теж видумали. Мiльйонна армiя i вибирайсь...
   Днi чергою посуваються наперед. Перед Чесним Хрестом "новий набор". Вiд
Василя, Здорового зятя, нема нiякого "зв?стiя". Пiшов у "першi бо?" i  хто
зна?, як... Параска червонi очi носить, ото чу?те, нiчого перед  собою  не
бачить... Що тобi день, що нiч рида?. Лiкера, мати ??, також плаче.
   Другий набор загорнув Бондарцевого Мирона, дебелого i вiспуватого брата
Кирила Деберного - Арйона, який, кажуть, разом з Гнидкою Матвiсве  сало  з
боднi витащив.
   - Бодай його перша куля не минула,-  винесла  свiй  суворий  селянський
присуд Настя. Але важне, що забрали ?лисейового Василя.
   Цiла  Матвi?ва  родина  любила  Василя,  як  свого.  Сам  Матвiй  радiв
племiнником бiльше, нiж сво?ми дiтьми. Нiяко? справи не було, щоб  вiн  не
порадився з Василем. I тепер його забрали. За два  тижнi  прийшов  лист  з
поворотньою адресою:
   "Саратов, 151 п?хотний полк, первая рота, п?раий взвод".
   Тепер черга за другим сином Хоми -  Ет-то?  -  Корнi?м,  за  Ониськовим
Нестором. А зо старших, мабуть, як перший  Iван  Кушка,  а  далi  Запорука
Кузьма i Стратон. Обидва однолiтки синьобiлетчики. Гнидка, хоч i  молодий,
але який з нього во?н з  перебитими  ребрами.  Ма?  бiлий  бiлет,  хiба  в
"не-стро?вую роту".
   Мирон i Василь попали в один полк i навiть  в  одну  роту.  Писали,  що
"дуже гонять", бо за  три  мiсяцi  мають  вiдставити  ?х  на  "германський
фронт".
   Пiшла також мобiлiзацiя на вози та конi. Тут  в  першу  чергу  потерпав
Стратон. Його жеребцi найлiпшi, найкращi на цiлiм хуторi.
   Десятник обiйшов усi хати i  наказав  такого-то  числа  усiм  ?хати  до
волостi. Була то недiля - гарний, соняшний осiннiй  день.  Ворота  кожного
подвiр'я  вiдчинялися  i  з  них  ви?жджали  пiдводи.  На  вигонi  збiрка.
Довжелезна черга возiв, а спереду староста i один стражник.  Вози  i  конi
кожний приправив так, щоб якнайменше звертали  на  себе  увагу.  Матвiй  i
колеса помiняв. Дав старi, розхлябанi. На конi портянi, вiд Бог  зна  коли
захованi,  шле?  напаяв.  Шле?  вузькi,  тиснуть  коням  ши?,  але   якось
видержать.
   Коли сонце пiднялось, велетенський обоз рушив з села.  З  Матвi?м  ?хав
також Володько, щоб "на возi посидiв", ?хали до Бiло? Криницi через  поля,
через "казьонний" лiс.
   "Зборний пункт" призначили на полях перед казармами. Широченна  долина.
Шiстнадцять сiл з'?халося сюди нараз. Як сягнеш поглядом,-  вози  й  вози.
Дядьки  ходять,  здоровкаються,  але  на  ярмарок  це  не  походить.  Нема
лiверантiв[10], запалу, биття в долонi, могоричiв. Кожний, хто  ма?  лiпшi
конi, потерпа?, що розлучиться з ними, як стiй та й дивись.
   -  Ех,  дядьку  Стратоне!  Пiдуть  вашi  шпачки  "н?мца  воювать"...  -
пiдходять до Стратонових коней дядьки, з насолодою поплескують долонями по
?х тлустих задах...
   - Ну, що ж,розводить руками Стратон. У очах його видно бiль. Конi любив
над усе. Ще в Дерманi на "трьох десятинах", i то добрi  муцики  держав,  а
тепер, хоч у фаетон запрягай. Ши?, мов лебедi, вигинають.  Матвi?вi  також
"нiчого собi", але одна сiра  кобила  ще  молода,  а  карого  коня  можуть
записати "в обоз". Стратоновi "в кавалерiю", напевно, пiдуть.
   По серединi площi мобiлiзацiйна комiсiя. Села пiд'?жджають  по  азбуцi.
Так само й окремi господарi. До Тилявки черга  прийшла  аж  пополуднi.  До
того часу Володько встиг досить  набратися  нових  вражень.  Оглянув,  хоч
правда здалека, вiйськовi казарми, ходив до цегельнi з височенним комином.
Коло Матвi?вого воза цiла зборня. Гуторять про вiйну.  Вже,  кажуть,  Гнат
Чорноокий, швагер бабиного Iвана,  ранений  прийшов  "на  поправку".  Куля
попала йому в праву щелепу, вибила кiлька зубiв, але кiсть якось  лишилась
цiла. Ранили його аж десь за Львовом. Кажуть, був великий бiй. Кинулися на
австрiйськi окопи, вибили з  них  "панiв"  i  заняли.  Стрiлянина  втихла.
"Солдати" вiдпочивають. Гнат лежав догори i курив цигарку. I тут  проклята
куля якось в самий окоп, нiби з неба, бацнула.
   Володько слуха? такi оповiдання  з  насолодою.  Вiн  уявля?  собi  бо?,
наступи "наших", мертвих, ранених...
   - Ах, що того  отi?ю  залiзницею  вчера  повезли...  Що  його  повезли.
Тридцять еталонiв ранених. Все на Ки?в, все десь  туди.  Ех,  перекалiчать
народу,-  говорив  якийсь  мiсцевий  дядько.-  Що  тобi  день,  що   нiч,-
продовжував вiн,- усе безупинно везуть: туди здорових, назад калiк.
   - То зв?сно! Вiйна...
   - Тилявка! Тилявка! Наступай! - чути викрик старости.  Дядьки  уривають
гутiрки i спiшать до сво?х возiв.
   - Андрущук Полiкарп! Скорей! Мiгом!..
   Андрущук Полiкарп, грубенький шпаковатий дядько,  хапа?ться  за  вiжки,
цвьога? батогом по конях i пiд'?жджа?...
   Руки його тремтять, сидить напружено. Конi його i не злi, i  не  добрi.
Пiдходять вiйськовi, мiряють зрiст, дивляться на зуби,  випробовують  силу
нiг.
   - Н? гадiтся! Па?зджай! Сл?дующiй!
   "Сл?дующiй" Антощук Петро. Попереднiй тим  часом  дiста?  посвiдку,  що
вiдбув мобiлiзацiю з помiткою категорi? його коней.
   Матвiй часто протискався наперед, щоб  побачити,  якi  конi  приймають.
Виявилось, що такi, як його, не пiдходять для вiйська. Поки  що  це  перша
мобiлiзацiя i вибирають самi найкращi.
   - Довб?нко Матвей!...
   - ?сть! Вйо! Вйо! Скорше!
   Треба спiшити, бо ще дуже багато людей. Хто пiд'?жджа? повiльнiше, того
пiдгонить нага?м козак. Володько сидить на возi за батьком.
   Конi тiльки помiряли. Не пiдходять. Малi.  Далi  не  дивилися.  Вiз  не
годиться.
   - Отвалiвай!...
   Дещо гiрша доля  спiткала  Стратона.  Його  зупинили  надовше.  Мiряли,
обдивлялися. Стратон весь, як на шпильках. Вся надiя на те, що  "шпак"  не
ма? ще досить лiт. Але "старший "шпак" пiдiйшов й повнотi пiд мiру.
   - Год?н! Кавалерiя! Отвалiвай!
   У Стратона затремтiли уста. Вiн  нервово  сiпнув  за  вiжки,  i  навiть
чомусь цьвьогнув батогом по конях, чого нiколи не  робив.  Не  мiг  нiколи
вдарити коня. Кiнь мусiв бути такий, що вiд одного - вйо! - йшов.
   - Н? бось, ат?ц! Д?ньгi достанеш... Другую  лошадь  кулiш!  -  говорили
йому старшини. Коли вiд'?хав набiк, де зупинялися тi, у  яких  "записано",
до Стратона пiдiйшло багато  людей,  пiдiйшов  Матвiй  i,  не  витерпiвши,
обережно, щоб не пiдлiзти якому  сердитому  козаковi  пiд  ноги,  пiдiйшов
Володько.
   - А скiльки дадуть? - питали Стратона.
   Той часто, нiби соромлячись, клiпа? очима й говорить:
   -  А  хто  його  зна?...  Ось  дали  "бамажку"...  Йди  з  нею   тепер,
домагайся... А, може, ще в шияку наженуть... Таке-то...
   - Но, то вже нi. Рублiв вiсiмдесят дадуть.
   - А все-таки шкода.
   - То  тепер  ще  нiчого.  Ще  вибирають...  Тепер  тiльки  первий  сорт
забирають... От що то далi буде...
   - Добра не буде... Це зна?мо...
   Володько в той час уважно  розгляда?  "принятого"  Стратонового  шпака.
Гарний, статечний  кiнь...  Рiвний,  як  панна.  Дивиться  собi  весело  i
байдуже, високо пiднявши легку з нагостреними вухами голову.
   Вiн зовсiм, мабуть, не зна?, яка доля чека? його. Ось був у Стратона. У
нього стайня у старiй батрацькiй кухнi. Тепла,  простора,  чиста.  Стратон
ходив за ним, як за дитиною. Син його Максим щодня ночу? коло  коней,  щоб
було, боронь Боже, хто не виволiк ?х.
   А тепер ось тут... А завтра?  Хто  зна?.  Заберуть,  вiдвезуть  у  гори
Карпати, де "Солдатскi? костi под снiгом лежать", як у пiснi спiвають.
   I дадуть того шпака якомусь  вояковi.  Той  осiдла?  його  i  по?де  "в
атаку". Це, мабуть, не проста рiч... А коневi що? Байдуже...
   - Гi-гi-гi! - довго  i  протяжно  зненацька  загиржав...  Кiлька  разiв
поворушив гострими тонкими вухами. Нiздрi роздуваються також неспокiйно...
   "А, може, вiн також все розумi?"? - дума? Володько.- "Може, вiн  чу?...
Хто його розбере?!"
   Додому верталися не всi разом, ?хали, хто коли  хотiв.  Коней  i  возiв
"приняли" мало. Матвiй не втратив ще нiчого.



   III

   Осiнь  проходить  майже  спокiйно.  Розпочалася   школа.   Учила   сама
учителька, бо учитель пiшов до  Крем'янця,  щоб  висвятитися  на  диякона.
Кажуть, щоб не йти на вiйну. "Псаломщик" також почав частенько  ?здити  до
Крем'янця i також в короткому часi почав вiдпускати коси та одягати довгий
з широкими рукавами одяг.
   Наука Володьковi одна забава. Ходить уже з ним  i  Хведот,  пiшло  дво?
дiвчат Тарасових - Устя i Мотря.  Пiшла  Кузьмова  Ганна,  Iванiв  Хведiр,
Хомiв Олексiйчик... Цiла армiя школярiв з одних дерманцiв.
   Володько "старий"  школяр  -  другогрупник.  У  нього  вже  не  порожня
торбина, як у першогрупникiв. О, нi. У нього торбина набита  книгами.  Там
"Закон Божий". Там читанка, рiк II. Там "задачнiк" з мудрими  задачами  на
додавання, вiднiмання, множення i дiлення. Там навiть  "Граматiка  рускаво
язика" зi "склон?нiями i спряженiями".  А  щоб  бiльше  було  книжок,  так
Володько завсiди брав у книгозбiрнi якусь "iнтересну"  книжечку  почитати.
Бо що йому наука? Чистий тобi плювак. Сiв, прочитав, i ?...
   Робили школярi вiйну. По  виходi  зi  школи  дiлилися  на  германцiв  i
"наших" - i давай. Поки ще був  учитель,  то  за  вiйну  суворо  каралося.
Учителька також не любила давати попусту, та хiба ж тут справишся з  отими
бельбасами. Почали робити, що ?м хочеться.
   Спочатку були  це  "бо?  пiд  Львовом".  За  германцiв  одерадiвцi.  Тi
засiдали за хатою старого Соловея, i пiдходь тiльки. "Нашi" ведуть наступ.
Львiв готовий розсипатися  в  ру?ну,  але  не  здатися.  Та  й  "нашi"  не
дармують. Снiговi кулi залiплюють  стiни,  дверi,  вiкна.  Ось  бренькнула
тахля. З дверей вирива?ться Соловей, хапа? коромисляку i, як  ?,  у  однiй
бiлизнi з розхристаною пазухою та матнею, накида?ться на фронтовикiв.
   Тi розсипаються, мов розiрвана шрапнель.
   - Ааа, руки б вам покорчило! - трагiчно-урочисто проголошу?  старий.  -
Ааа, сто-сот чортiв ув вашу ма'!..- Сто?ть, очима сiрими водить  навкруги,
розчухрана його сива грива ма? на вiтрi.
   А тi клятi, тi розпроклятi... Доганяй ?х.  Але  коли  б  тiльки  пiймав
кого... О, Соловей жартiв не зна?. Як звезе кого через спину коромислякою,
як обамбурить... Клякнеш одразу до землi.
   Але завзятi вояки цього не лякаються.  В  скорiм  часi  Солове?ва  хата
перетворилася у неймовiрну фортецю Перемишль.  Во?ннi  операцi?  набирають
особливого  гарту.  Збивають  снiговi  "укрiпленiй",  стягають   "крепоснi
орудiя". Одерадiвцi готовi життя сво? вiддати,  а  не  пiддатися.  Соловей
безрадний.  Не  хвата?  добiрних  побажань,  босий  ганя?   по   снiгу   з
коромислом... Навiть до старости зi скаргою звертався.
   - Ооота клята  байстручня!  А  бодай  вам,  Господоньку  поможи,  в'язи
позвертало. Бодай би вам руки потрощило!..
   До справи встрява? Солове?в син Овсiй. Цей з батьком  "на  ножах",  але
далi терпiти нема сили. Бо? набирали таких розмiрiв, що ?х жертвою ставали
всi плоти.
   Овсiй скида? попругу, засiда? десь за кутом i  коли  "нашi"  входять  в
запал наступу, а германцi вперто захищаються, вибiга? зненацька з засiдки.
Горе тому, хто попався  у  його  цупкi,  жилавi  руки.  Все  одно,  хто  -
германець чи "наш". Не розбирав.  Лiпше  буде  Содому  i  Гоморрi  в  день
страшного суду, нiж хороброму оборонцевi "Перемишля" у Овсi?вих руках.
   Одначе це не  дуже  впливало  на  хiд  бо?в.  Овсiй  врештi-решт  також
дiставав досить. Одно те, що його плоти являли собою дуже сумну картину на
землi, було для нього  доброю  нагородою  за  сво?  нечемне  обходження  з
хоробрим во?нством.
   I нарештi Перемишль "впав". Школи в той день не було. Учнiв поставили в
пари,  сказали  взятися  за  руки,  втицьнули  кожному  в   руку   клаптик
трикольорового паперу i повели "слухати благодарственний мол?бен".
   О.  Клавдiй  говорив  про  "наших  непобiдимих  геро?в",  якi   здобули
найбiльшу твердиню ворога.
   Володько слуха? з натхненням промову  священика.  Вiй  уявля?  собi  ту
твердиню такою, як та у  Дубнi,  яку  здобув  колись  зi  сво?ми  козаками
хоробрий Тарас Бульба.
   У скорiм часi з'явилися у школi великi барвистi картини з написом  "Бой
рускiх под  Перемишлем".  Володько  ще  бiльше  переконався  в  хоробростi
рускiх. На картинi купа москалiв, якi  буревi?м,  майже  один  другому  по
головах, мчать у "штикову атаку". Лиця ?х суворi, сильнi. На  плечах  гора
вояцького знаряддя. Напроти них в купi, де намальована потрощена гармата i
забитий ворожий кiнь, в неладi втiкають австрiяки.  Рускi  колють  ворогiв
"штиками", з боку наскочили козаки, якi сiчуть ?х шаблями, мов капусту.
   Одночасно з цими картинами з'явилися книжечки про  хороброго  донського
козака Кузьму Крючкова. Сам вiсiмнадцять  нiмцiв  забив.  Коли  напали  на
нього проклятi нехристи,
   Кузьма Крючков сiк ?х шаблею. Але шаблю вибив йому  ворожий  кiннотник.
Хоробро вiдбиваючись вiд ударiв, козак  колов  ворогiв  списом.  Не  стало
списа, козак стрiляв. Шiстнадцять ран дiстав могутнiй герой,  але  ворогiв
знищив.
   У "госпiталi", де лежав Кузьма  Крючков,  велика  метушня.  Всi  хочуть
побачити неймовiрного козака. Сама цариця довiдалась про чини хороброго  i
забажала його вiдвiдати та обдарувати  подарунками.  Козак  дiстав  з  рук
царицi святу iкону i портрет царя з  власноручним  пiдписом.  Коли  цариця
запитала, якi вiн ма? ще бажання, козак вiдповiв: "Скорей на фронт,  чтоби
ум?р?ть за в?ру, царя i ат?чество".
   Читали цi книжечки у школi, читали по хатах. Жiнки слухали i  жахалися,
чоловiки клiпали очима  i  довго  розмахували  руками,  вихвалюючи  такого
надзвичайного  козака.  Навiть  Матвiй  зворушився,  але  чомусь  у  нього
вирвалось: "еее, може, такого козака зовсiм i не було"...
   Володько аж гнiвався за це на батька. Як то не було? Раз про нього  так
докладно написано. I станиця, де родився, i iм'я його батька та матерi. Як
би то так дурили...
   - Дурять,не згоджувався батько.- Багато дурять.  Он  у  японську  вiйну
тiльки й писали, що "нашi" б'ють, нашi беруть в полон, нашi наступають,  а
що вийшло... А чому? Бо брешуть, бо неправдою хочуть народом правити... От
воно...
   Такi розумування батька Володьковi не зовсiм до вподоби, хоч вiн  проти
них не може нiчого сказати. Може, й так... Хто його зна?... Вiйна - рiч не
проста, раз там стiльки людей убивають.
   Ще перед Рiздвом прийшла звiстка,  "що  Кузьмiв  зять  Василь  поляг  у
первих боях". Також дуже прикрi вiдомостi про  ?лисе?вого  Василя.  Матвiй
навмисне ?здив до Дерманя i те, що почув, було дуже сумне. Хто його  зна?,
чи жи?. Пiшов у бо? пiд Варшаву i не  вiдомо,  де  подiвся.  Про  Хомового
Мирона було "зв?сно", що "впав".  Пiд  Варшавою  у  атацi  вiд  нiмецького
"штика" погиб. Товариш один, що ранений на поправку прийшов, на власнi очi
це бачив. А про Василя невiдомо нiчого. Чи погиб, чи  в  полон  попав.  Це
було нiби в лiсi, так десь над ранок. Кажуть,  нiмцi  несподiвано  напали.
Сiм  лав  скосили  кулеметами,  але  вони  йшли  без  кiнця.  Василь  нiби
знаходився у "зводi", який пiшов у протинаступ.  Це  було  на  взлiссi,  i
нiмцi оточили ?х. Василь нiби сховався у дуплявiй липi, але  невiдомо,  що
далi, бо вiд того "зводу" осталося тiльки дво? людей.
   Володько нiколи не плакав, але, слухаючи оповiдання про Василя, не  мiг
стримати слiз. Йому було надзвичайно шкода
   Василя. Вiн виразно уявляв собi його в бою, де "свищуть  кулi,  рвуться
снаряди". Навколо купи мертвих, а мiж ними, певно,  i  Василь.  Той,  який
колись найбiльше пестив Володька, той, який колись, коли Волоцьковi вдарив
кiнь у око, казав: "Ну, все було б добре, тiльки кепсько, що так знiвечило
нашого Володика. Ти мiй маленький цвяшечок"...
   Володько добре пам'ята? цi слова. О, вiн ?х нiколи не забуде... Нi, нi!
   I Мирон упав. Шкода i цього. Колись мало не бився з  батьком  за  гнiй,
але то було колись. А тепер... Боже... А таки здоровило був...  Рудуватий,
мiцний карк зi срiбними волосинками. Великий хвалько... Але  все-таки,  як
писав колись Василь: "на одной кроватi спадi, вм?ст? за  родiной  дальокой
тужiлi". Дивно, що за "родiной тужiлi", нiби Саратов ?м не "родiна",  нiби
то не за не? цiлу, велику, безмежну вмирати йшли.
   Сам Хома почув вiстку, мовчки пiдняв правий кулак i витер очi. А  лiвою
шапку зняв. Пiсля за великого морозу конi запрiг i  п'ятдесят  верстов  до
Дерманя по?хав, щоб з "очевидцем", як  було  дiлр,  поговорити.  Очевидець
Кулешник, однорiчник Мирона, i оповiв усе, що знав про нiмця, про "штика",
про кров, що ротом i носом хлинула з нього.  Бондарець  вернувся  назад  i
голова його посивiла подвiйно.
   А про Василя нiяких чуток. Навiть Кулешник нiчого  не  знав.  Знав,  що
первий "звод" пiшов у контратаку, а що  далi?  Хто  може  сказати.  То  ж,
чу?те, вiйна.
   Одарка всi ночi проплакала. То ж був ??  перший,  добрий,  працьовитий,
розумний. Люди його любили i вiн людей. Може, в полон попав? О,  Боже!  Та
ще й до нiмцiв. Чому якраз до нiмцiв, ах, чому?! Кажуть, то  самий  крутий
народ. То ж вони будуть його мучити, катувати. Того доброго привiтливого з
синiми ясними очима хлопця, який навiть нiкого поганим словом  не  назвав,
худобини не образив.
   Плаче Одарка, так плаче, що Господи. Почав ?й навiть ввижатися. Боялася
у темнотi  сама  лишитись.  Ввижався  ?й  обвiшаний  торбами,  як  жебрак,
обдертий, голодний, з впалими очима. Мамо! Так i чула це слово. Ти  родила
мене, ти ночей не спала, кормила, доглядала. Вирятуй мене!...
   А ?лисей недiльними ранками старого дiдового,  у  шкiряних  полiтурках,
"Канонiка" до  рук  брав  i  тремтячим  протяжним  голосом  акафист  Iсусу
Сладчайшему вичитував. Чита? книгу, а сльози  по  рудiй  бородi  спадають.
Давав i на молебен, але хто зна?, чи живий. Навiть не зна?ш, чи записувати
в "Грамотку", чи нi. Сестра Палажка вiд  плачу  червонi  очi  мала,  чорнi
одяги носила. Пiсля очi розболiлися i мусiла звернутися до лiкаря.
   - Останнiй раз, люди мо?, бачила в Здовбуновi,- оповiда?  крiзь  сльози
Одарка.- Перед Рiздвом пише вiн, наш голубчик: "любi i дорогi? мо?  папаша
i мамаша. Наше ученi? уже скiнчилося  i  ми,  такого-то  й  такого  числа,
будемо  через  Здовбуново  на  германський  фронт  ?хати.   При?дьте,   то
зобачимося".
   Як же не по?хати. Напекла я, що могла - мазуркiв на маслi, курочку (тут
Одарка сяка? у запаску носа i витира?  очi).  Боже,  Боже!  Взяла,  чу?те,
ковбаси, шинки, запрiг старий конi i нас  тро?  -  "вiн",  я  та  Палажка,
ви?хали. До Здовбунова 16 верстов, а тут Заверюха така знялася,  що  свiта
не видно. Дорогу замiта?,  свище,  реве...  Конята  ледве-ледве  тюпкають.
При?хали ми туди... А на  станцi?  москалiв...  Господи!  Анi  стати  нема
мiсця. А по?зди все ?дуть, все ?дуть. А  "?х"  там  сердешних  повнiсiнько
понабивано. Однi туди, а другi назад. Тяжко ранених везуть... Ох, що я там
надивилася. Серце окипа?, як згада?ш. А надворi  аж  пече  мороз.  Москалi
?дуть, руками вимахують - прощай, мамаша. Я плачу, Палажка  плаче,  старий
тупця? валянками по морозi. Людей, як i ми, з усiх сiл пона?здило.  Матерi
падають.
   I що то там за "позiцiя", i нащо та, чу?те,  вiйна?  I  нащо  там  того
народу стiльки - тьма-тьменна, як хмари, як води. Все, кажуть, на Варшаву.
   Дивимося ми, розпиту?мо, коли то  151-й  полк  ?хатиме.  Чека?мо,  день
тягнеться, мороз  дошкулю?,  ноги  одмерзають...  Боже  мiй  милий!  Вечiр
приходить, нiч, а його нема. Нема та й нема. А я цiлiсiнький день  рiсочки
в устах не мала, i не кортить нiчого... Навiть забула, що ?сти тра...  Все
очiкую, все жду. Цiлiсiньку  нiч  в  товкотнi,  в  тiснотi  на  зачовганiй
пiдлозi просовались. Свiта?, день... А його нема...  А  що,  як  вони  вже
про?хали? А  може,  в  дорозi  задержались.  Хто  його  зна?.  Старий  все
розпитувати ходить. Кажуть чекати, при?де i 151-й.  Але  коли.  Ми  вже  й
стояти не ма?мо сили. А додому не хочеться. Зда?ться, до смертi  чекала  б
на нього, хай краще вмерти, анiж не бачити.
   Ждемо ще день. Вечорi?. Старий турбу?ться за конi.  Овес  вийшов,  сiно
вийшло. Ще померзнуть на морозi. Почав вiн  розпитувати  скрiзь  у  вищого
начальства, кондукторам у руку -  тому  карбованець,  тому  два...  Кажуть
почекати ще i перевели нас до яко?сь теплiшо? хати, а конi також десь  там
пiд накриття затягнули.
   Йде найвищий начальник.  Старий  шапку  зняв:  "Ваше  високоблагородi?!
Скажiть, прошу вас, чи буде сьогоднi 151-й полк ?хати".- Та три рублi йому
в руку тикнув. Взяв той три рублi i десь побiг.  Каже,  зачекайте.  Побiг,
дума?мо, i три рублi побiгли, але нi... Видно,  якась  чесна  людина  (хай
йому Бог дасть здоров'я)... Вернувся i каже: "151-й полк скоро при?де. Вiн
мав при?хати ще вчера, але через сильнi навали глибоких снiгiв спiзнився".
   О-о-о, вирвалось у мене. Хвала  тобi.  Боже!  А  холод,  аж  до  кiсток
допiка?. Але вже не йдемо до ждальнi. Вже  сто?мо  i  цiпнемо  на  перонi.
Старий десь окропу роздобув i ми з Палажкою трохи цукровано? води  випили.
Стало дещо теплiше.
   А по?зд за по?здом, по?зд за по?здом  -  все  сунуть  i  сунуть.  Деякi
зупиняються, iншi ?дуть не зупинившися. Все обснiженi такi. Видно, в полях
метелиця.
   Коли  смеркло,  при?хав  довгечий,  облiплений  снiгом  по?зд.  Паровик
шипить,  приска?  парою.  Дивимось  -  висипають   москалики...   Озираюся
навкруги, чи не узрiю i "його". Нi. Не видно. Пита?мо  одного,  чи  це  не
151-й полк? - "Так, так, мамо! Це вiн..." Боже мiй! Я  пiдскочила,  як  на
огнi, i оглянулася. О, сину мiй... (Тут Одарка урива?  оповiдання.  Сльози
не дають можливостi говорити)... О, кажу,  сину  мiй!  I...  бiльше...  не
могла, чу?те, нiчого вимовити. У горлi голосу не стало, язик занiмiв... Ми
всi нiби постовпiли. Вiн обнiма? нас, довгий такий, високий.  "Шинеля"  на
ньому довга, на плечах торба. Усе московське... Ми сто?мо i не зна?мо,  що
далi... Старий почав грошi доставати,  а  руки  йому  пограбiли  i  навiть
пуляреса не вiдчинить. Звiдки ти, кажу, прилетiв? Де ти був? О, сину  мiй,
сину мiй! - одно тiльки i вимовлю. Засвистав по?зд. "?демо!" - каже  вiн.-
?деш? Вже? ?деш? Мiй милий, мiй дорогий, мiй одинокий!  Куди  ?деш?...  На
Варшаву? На Варшаву? Господи! I нащо тобi та  Варшава?  Вiн  отак,  чу?те,
хвилечку постояв. "Ну, бувайте здоровi! -  каже.-  Може,  не  по...  ба...
чи... мо... же,- каже,- не побачимось..."  Я,  чу?те,  вчiпилась  за  один
рукав, Палажка  за  другий...  А  по?зд  руша?...  "Пустiть!  -  просить.-
Пустiть, мамо... Мушу! Будьте здоровi!" Вирвавсь i побiг... Хлiб, хлiб!  -
кричу. Хлiб ти забув!  По?зд  ?де,  ?де...  Старий  за  мiшок,  бiжить  за
по?здом, пха?ться мiж людьми, не  догнав...  Де  там  доженеш  машину.  То
сила... То сила... То, чу?те, страшна сила... Кинув  торбу  з  хлiбом  мiж
москалiв, а тi тiльки зареготали... По?зд пролетiв, як вiтер...
   I не було вiд нього  нi  одного  листа  бiльше.  По?хав  i  як  у  воду
канув...- закiнчувала Одарка.
   Так минула зима. Василь, хоч i молодий, парубкував. Старших парубкiв не
було. Дiвчата, молодицi  -  московки,  а  чоловiкiв  нема.  Василь  уважно
русявого чуба оливою намащу?,  виглянцову?  халяви-бутилки  i  щовечора  в
село. Там зберуться тичбою i заведуть;

   Розв?сьоли? ребята, однiм словом, маладци...
   Царю в?рно i пакорно,
   А на службе вс? праворно!...

   Або:

   Сербiя, Белгiя, жаль мн? т?бя...
   Проклятая Германiя поб?дiла т?бя...

   На весну вдарив  новий  "набор".  Пiшов  цим  разом  Iван  Кушка  аж  у
Бахмут... Покинув дома п'ятнадцять десятин, четверо дiтвори  на  пiдтикану
вагiтну жiнку.
   При вiдходi казав:
   - Вiзьми наймита, а землю не лишай гуляти.  Коли  вб'ють  мене,  вiзьми
доброго приймака, але  гляди...  Дiтей  мо?х  не  обидь,  а  то  з  могили
проклену.
   I пiшов. Зiнька лишилась сама.
   Весна якось раптом прийшла. По холодi  нагальне  вдарило  тепло.  Перед
Великоднем почало протрахати поле i забажало працi i поту.
   Вiйна не вiйна, а робота не смi? стати. Матвiй  цупко  тримав  у  руках
стерно господарства. Цiна на збiжжя, а особливо на овес, значно пiднялася,
i новоселенцi мали нагоду навiть перед умовленим термiном  вив'язатися  зi
сво?х нелегких зобов'язань.
   Матвiй збирав на  нараду  товариство  i  вперто  наполягав  якнайскорше
сплатити борг у дворянському банку. Всi пристали на це, випродували пашню,
зайву худобу i одного разу Матвiй  зi  Стратоном  вiднесли  купу  банкiвок
пановi Iванову.
   Того не було  дома.  Десь  у  дi?вiй  армi?  служив.  Справи  його  вiв
заступник - нотар Гулянський.
   Володько разом з iншими ходив до школи. Вчиться добре. Чита? книжечки i
брошури. Учителька пестить його, як може, i да? йому  багато  волi.  Тепер
нiхто б не посмiв прозиватись з нього. Вiн перший, вiн скрiзь.  Де  дiлися
тi Родiони, ?вгени, Фони?  Нема  ?х.  Вiн  товаришу?  з  третьогрупниками,
помага? ?м рiшати задачi, ходить з ними навiть потай на вечорницi.
   Також ходить до дяка на спiванку. Спiвав спочатку дискантом, але  пiсля
перейшов на альт. На спiванцi  збира?ться  уся  сметанка  села.  Гуторять,
жартують, грають оброку, оповiдають про вiйну.
   По спiванцi бiльшi хлопцi на вечерницi махнуть, меншi додому.  Володька
часом також потягнуть такi гицлi, як Трохимiв  Антон,  або  Гнат  Дерешiв,
Вони значно старшi за Володька i товаришують з ним  тiльки  тому,  що  вiн
часто помага? ?м у школi.
   Додому вертавсь пiзно. Йти треба далеко за село. Проходив  долиною  мiж
дерманськими хуторами i селом. Тут якраз ота проклята яблуня - яцiвка, пiд
котрою, кажуть, кам'яна плита з  залiзним  кiльцем  закопана.  Пiд  плитою
заклятий скарб, який горить ярiючим огнем на Великдень, поки не заспiвають
"Христос Воскрес".
   На тiй самiй яблунi i Давид Ковбаснюк, якого звали Собакою,  повiсився.
На спiванцi не раз про це оповiдалось. Казали, як  то  пiд  яблунею  часто
огники мигають, як чорний кiт з блискучими зеленими очима не одному дорогу
переходить, а одного жида, кажуть, на  смерть  загриз.  Кажуть,  ?хав  жид
пiзно вiзком-одноконкою. Кiт той на ?вгенових черешнях  сидiв.  Як  тiльки
жид з яблунею зрiвнявся, кiт сплигнув на нього i зажер.
   Не можна сказати, щоб Володько був боягузом, але, коли  проходив  серед
ночi, коло дванадцято?, попри прокляту яблуню, нехотя  ставало  моторошно.
На спинi ?житься шкiра, на чолi виступа? пiт. Хлопець летить як стрiла,  i
боронь Боже оглянутися. Хай вже там ззаду всi чорти хапають - все  одно...
Аби не бачив ?х очима. Бiжучи потихеньку, "Да воскреснет Бог i  расточатся
вразi його" - вичиту?.
   Саме в той час, коли ще снiг не згинув, померла баба Iвана Кушки.  Сина
вже дома не було. Прожила стара сто i три роки  i  мала,  кажуть,  ще  усi
зуби. Дочка ?? - Iванова мати, мала також десь коло сiмдесяти...
   Не було кому псалтиря читати, так кликнули Володька.  Прийшли  за  ним,
мов за старим - сама господиня Зiнька. Володько пiшов i читав.  Дiстав  за
то книша.
   Також Володько читав i вiдписував Зiньцi листи. Кожний раз  закiнчував:
"кланя?ться тобi глибоким,  до  само?  землi,  поклоном  твоя  в?рна  жена
Зiновiя, а за не? неграмотную власноручно росписался - Владiмiр Довбенко".
   Пiсля стали його й iншi кликати листа читати. Володько йшов угору.  Вiн
вже тепер не той заляканий, забитий  хлопчисько.  Вiн  майже  парубок.  Ще
тiльки вирости дещо, та вусикiв дочекатися. А тодi...
   Коли весна вдарила i, мов вогку дергу, зняла  снiгову  накривуу  землi,
одного дня учителька влаштувала прогульку до лiса за пролiсками.
   Вже не всi ходили до школи, але тi, що ще зiсталися, пiшли до лiсу дуже
радо. Через попiвський город, сад, поле вийшли на зруб. За зрубом  лiс,  у
лiсi невеликi яри, де лiтом ростуть малини та суницi. Далi Угорська долина
й озеро.
   У лiсi майже сухо. Прибите  снiгом  листя  вкрило  землю  тонкою  сiрою
плiвкою. Через не? проверчують впертими носиками дiрки пролiски, що весело
та задавакувато бiлiють на сонцi. Брость на гiллях  дерев  нагаду?  окапки
воскових свiчок i пахне соком. Берези  гойдають  косами  -  пiднiмають  та
опускають довгi фа?, нiби дiвки при купаннi.
   Школярi скоро розсичалися  i  змiшалися  зi  стовбурами  дерев,  кущами
лiщини та пташачим спiвом.
   Володько подався просто на взлi'сся над  Угорщину.  Коли  приложити  до
чола  долоню,  видно  звiдсiль  цiле  плесо  озера,  що  жахкотить  зливою
променiв.
   Пiд ногами було досить квiток, але рвати ?х не хотiлося. Зiйшов на край
лiсу, оглянувся - сам. Так, вiн сам. Побачив  поблизу  дубового  пеньочка,
який, здавалось, навмисне поставлений тут,  щоб  на  ньому  присiсти...  I
Володько присiв. Чому, дiйсно, йому не присiсти.  А  присiвши,  голову  по
звичцi пiдпер i задумався. Згадав Василя. Вiн вже в полонi. Це всi знають.
Дiстали вiд нього подвiйну, зi зворотною адресою  листiвку.  Писав:  "жiв,
здоров, чево i вам вiд Господа Бога желают. Просив "посилки". Володько  не
раз - багато, дуже багато разiв згадував свого доброго Василя.
   У великiй задумi Володько не помiтив, що хтось коло нього ззаду сто?ть.
Почув смiх i оглянувся - Ганка Сидорчукова. Вона ходить до  першо?  групи.
Досить висока, струнка. Рiвний,  гарний,  дещо  покрапаний  ластовиннячком
носик. Синi розумнi очi, русявi довгi коси. В руках у  не?  великий  пучок
пролiскiв.
   - А ти ж що тут робиш? Володьку! Де тво? пролiски? Що скажуть "госпожа"
учителька?..
   Володько схопився i вiд несподiванки не знав, що  вiдповiсти.  Винувато
дивився на сво? порожнi  руки  i  нiби  дивувався,  що  вони  таки  дiйсно
порожнi.
   - А де ж ти нарвала стiльки? - нарештi вирвалось у нього  щось  подiбне
на запит.
   - Там!  -  тикнула  рукою  на  пригiрок  Ганка.-  Там  ?х  стiльки,  що
Господи... Я занесу учительцi...
   - Учительцi? А я, бач, не маю. Я шукав, а не знайшов. Нi. Я-то знайшов.
Були якiсь пiд ногами, але я, Ганко, хотiв гарних, великих, отаких, як оця
твоя, зiбрати. Йшов i ось найшов... Там озеро...
   Ганка глянула в долину i кивнула головою. Маленьке  пасьмисько  волосся
ма? вiд вiтру над ?? очима.
   - Умгу! - сказала вона.- А хоч,  то  я  дам  тобi  цю  квiточку?  Може,
назбира?ш ще таких... Ти ж зна?ш цю долину?
   - Ще б нi. Ми двi лiтi тут з  угорщанами  билися.  А  зна?ш,  тi  чорти
"здорово деруться".
   При цьому показав шрамик на чолi.
   - Бачиш? Це вiд камiння. Як мазнув, зволоч... Але й я  його  цiльнув...
Аж пiдскочив i сiв. Ха-ха-ха! Як  снiп  звалився,  ?й-богу!...  Ми  пасли,
зна?ш, отам... Там за лiсом. Там нашi поля. Я, Нiмий i Хведько  з  Iльком.
На нас напало... Ну... зо дванадцятеро...  О,  так.  Дванадцятеро  напевно
було. На Нiмого тро?, на мене тро?. А Хведько що? А я як почав... Ах, коли
б ти тiльки бачила... Ех, як почав ?м  мастити...  Але  до  них  на  помiч
пiдбiгли ще i один як цiльнув камiнчиком... Так  просто  й  поставив  менi
отут печатку.
   - А болiло?...- запитала Ганка, широко дивлячись на нього...
   - Ееет! - махнув вiн рукою.- Ми ще не так билися.  Ми  восени  порiшили
вiддячити ?м... Як пiймали удвох з  Нiмим  одного  постолячника...  Я  мав
отаку довгу "пiку" з вiльхи. Збив на цорупалок... Кров'ю вмив його...
   - Ото! - похитнула головою Ганка.
   Цю останню iсторiю Володько видумав. Навiть не  видумав.  Щось  подiбне
оповiдав йому Трохимiв Антiн. Але нащо i чому вiн бреше? Вiн  зловив  себе
на брехнi i виразно почервонiв. Одначе в той самий мент сам повiрив у свою
брехню.
   Ганка витягнула зi свого пучка ту найбiльшу, на  яку  Володько  вказав,
квiтку.
   - Ну, то хочеш цю, чи, може, цю?... Володько подивився байдуже.
   - Все одно, яку... Але тiльки одну? Що я з нею буду робити?
   - Назбира?ш ще! - майже викрикнула Ганка.- От  який  ти  ледачий...-  i
засмiялася. Володько зауважив також ?? зуби. Рiвнi i бiлi.  Узута  вона  у
великi з широкими халявами чоботи.
   - Тобi, Ганко, треба, щоб купили черевики...- зненацька сказав вiн.
   Вона кинула погляд на сво? чоботи...
   - Хто менi купить? Тата забрали i,  може,  вб'ють,  а  дiд  не  хочуть.
Кажуть, грошей нема. Але чекай... Побачиш, якi я матиму черевики влiтi...
   Далi Володько оповiда?, як вiн з Нiмим минуло? весни на отих  он  дубах
шулiчi кубла видирав, як дерся на височезне дерево, а шулiки  хижi  птахи.
Як злетить на людину, очi може виклювати. А що ж... Але вiн  не  дурний  з
голими руками лiзти. Вiн узяв собi  в  Нiмого  ремiнного  нагая,  за  пояс
застромив нiж тесак i тодi пiдлазь, коли хоч.
   Або яке нещастя трапилося з Хведотом. Вони  ж  ходили  по  лiсу  шукати
добро? берези на сiк. У дерманських лiсах нема берiз, а на чуже  -  не  те
щоб боялися... Не хотiли мати  клопоту...  Ну  його...  Так  вiн  i  каже:
"Нiмий! А прорубай-но зарубину в кленi. З клена також добрий  сiк".  Нiмий
руба?, розмахав сокирою i  саме,  як  на  тоте,  пiдлазить  Хведот.  Нiмий
.розмахнув узад сокиру i як пальосие Хведота. Просто в зуби...
   - Ах! - скрику? Ганка.- I не зарубав?...
   - Не зарубав, бо, на щастя, не попав лезом. Обухом мазнув... Геть-чисто
губи розм'якшив...
   Далi Володько згаду? кiлька геройських випадкiв з вiйни з угорщанами...
Скрiзь Володько герой, скрiзь хоробрий, скрiзь перший...
   Але Ганка вiрить. Чому б ?й дiйсно не  вiрити,  коли  вона  взимi  сама
бачила, як Володько Фоновi Гарбузi морду набив. А Фон же  на  цiлу  голову
вищий за Володька, ма? п'ятнадцять лiт i ходить другий рiк у третю  групу.
Бо Гарбуза не мав права... Карпiв батько Фанасько  ?хав  до  Гершка  сiчку
рiзати...  Кулi  на  санях  зв'язанi  старими  посторонками.  Один  кiнець
посторонка з петелькою телiпався ззаду. Зi школи  йшли  школярi  i  почали
чiплятися до саней.  Назар,  молодший  брат  Фона,  якось  попав  ногою  в
петельку. Шабелян нагнав конi, петелька зашморгнулася на нозi, шарпнула  i
Назар про?хався вiд Польоново? хати аж до  магазину  на  власнiй  сiданцi.
Коли б ще дорога рiвна, то ще сяк-так. А то груда замерзла...  Кричав,  як
скажений.
   А Фон-хал?ра пiдбiг до Володька. То ти, каже, його пхнув  i  вiн  попав
ногою в петельку.
   - Брешеш! Я його не пхав! Вiн сам, шалапут дурний, влiз у петельку.
   - Н?! То ти! Я бачив! То ти! Хоч, щоб я тобi наклав?..- i замахнувся на
Володька.
   А Володько як пiдскочить, як мазне Фона. З одного боку,  з  другого!  А
Антон, що любив такi видовиська, на цiле  горло  репету?:  бий!  бий!  бий
Гарбузу! Ну й було смiху...
   Це ж Ганка на власнi очi бачила.
   Але ж. Боже! Сонце не сто?ть на небi. Володьку! Вже час до школи.
   Бiгли пiд гору, як могли. Душно. Обличчя  розбарвились  нарожево.  Синi
очi такi ж, як i небо. Пiт на чолi, на носi...  Фу!..  Скiльки  не  втирай
рукавом, сочиться, мов з розсохло? бочiвки.
   Прибiгли до школи. Увiйшли разом. Очi всiх дiтей направленi на Володька
i Ганку. Учителька серед класу сто?ть i смi?ться. Вона щойно роздала дiтям
старi часописи, пуделка з пасти та  коробки  вiд  пушок,  як  нагороду  за
квiтки. Всi радi, всi вдоволенi.
   На кожнiй лавцi велетенськi барвистi паперовi шмати з картинами  вiйни,
рекламами  годинникiв,  музичних  iнструментiв,  книжок,   зубно?   пасти,
колонсько? води...
   А Володько з Ганкою стоять коло порога, i учителька навiть не  каже  ?м
сiдати на мiсце. Ганка така засоромлена, що зовсiм забула за сво?  квiтки.
Володько руки спустив, у лiвицi кашкета мне, обличчя пала?, очi бiгають по
стелi, по старих ветхозавiтних картинах на стiнах, по помосту...
   - Ааа! Ну, мо? мандрiвники!  Де  це  ви  так  забарилися?  Ми  вже  тут
радимося, щоб карету за вами пiслати.
   - Ха-ха-ха! - регоче дiтвора.
   - А онде-о Антiн впевня?, що наш  Володик  почав  зальотами  займатися,
каже, що батько нiби на Трiйцю женити його збира?ться.
   Володько ще такого сорому не переживав, Ганка вже реве, а йому хотiлося
провалитися в землю. Вiн лиш незграбно тупа? на мiсцi.
   - Ну, ну! Сiдайте вже, прошу ласкаво, на мiсце,  але  за  спiзнення  не
дiстанете нiчого з подарункiв.
   Володько пiшов i мовчки сiв, його уста суворо i вперто затиснутi. Часом
пробiга? по них ледь помiтне здригання, а зуби так мiцно зацiпнутi, що  ?х
не то плачем, але й колом не розважив би. Ганка замовкла також i  лиш  час
вiд часу хлипала.
   По лавицях розложенi коробки, пуделка, старi  часописи,  квiти,  бруднi
дитячi руки. Учителька оповiда? про вiйну,  з  ??  мови  постають  картини
далеко? карпатсько? баталi?, де в снiгах, скелях, проваллях  кладуть  сво?
бiлi костi нашi брати , i батьки. Дитячi  обличчя  горять,  очi  свiтяться
жарiючими iскорками страху й здивування.
   Але що у Володьковiй душi творилося,  того  не  розкаже  вiн  нiкому  й
нiколи. Картини вiйни, присмак слiз,  барва  сорому,  тремтiння  соняшного
променя зродили й визвали на кiн його буття велику тайну тайн - незрiвняну
з нiчим в красi i силi...
   Весна виробляла сво? веремi?, не дивлячись на нiщо. Земля, як i завжди,
пахтiла сво?м  тяжким  п'янливим  запахом.  Лiс  одягався  i  небо  горiло
блакитним огнем.
   Пора прощатися зi школою. Он Матвiй на полях чоботиськами грасу?, сипле
пригорщами зерно. Жайворонки б'ють в небо, нiби  крикливi  ракети.  Зiнька
хлопця привела, а тепер за плугом, як мужик, ступа?.
   Володьковi шкода було кидати школу. Ходить до самого кiнця. Ганка також
ходить, але бiльше з нею не балакав. I так осоружнi хлопчиська проходу  не
дають. З Фоном знов побився, навiть учителька зауважила, що "наш  Володько
балу?".
   З вiйни доходять чутки, що в руськiй армi? появилися "iзм?ннiкi".
   - Ота проклята дрань!  Ота  зволоч!  -  лаявся  Матвiй.-  Кров  людську
продають. А що робить Нiколай Нiкола?вич? Чому не вивiшу? все дотла...
   Кажуть, вiйську потрiбнi "снаряди", а вони сухарi  печуть.  У  Карпатах
худоба гине. Коней гнилими снiпками зi стрiх кормлять. А такi конi.  Боже,
Боже!..
   Вiд Василя знов нема нiяких вiсток. Хто його знас, чи живий.  Великдень
цього року, нiби поминальниця. Нема горiлки, нема спiву.
   При розговiнню свяченим яйцем, i в  ?лисея,  i  в  Матвiя,  всi  Василя
згадували.
   Одарка оповiдала:
   - Прийшла я,  голуб'ята  мо?,  на  всюночну  до  церкви...  Господоньку
Святий! I церква та сама, i свiтла не менше, i спiвають хороше, а на  душi
у мене нiби гнiт лежить. У Велику П'ятницю висповiдалась, до Причастя аж у
недiлю пiдступила, два днi рисочки в устах не мала. Стала навколiшки перед
Матiр'ю Божою, молюсь, а молитва не йде на думку. Диявол  заволодiв  мною.
Кажуть, що то грiх за людинею та побиватися, та ще й у  церквi...  Але  що
дiяти, що чинити. От клянуся, що я не могла за "нього" не думати.  Грiх  -
грiшний, але не могла... Про Бога треба б, так нi... Вiн, мiй  сокiл,  мiй
орел, моя кохана дитина, замiсть святого образа сто?ть сумний перед  мо?ми
очима.
   А як розговлятися почали, Палажка впала на постiль i так, мо? людоньки,
зайшлася, так тяжко заголосила. А я стою коло столу, як дерев'яна,  офiрку
в руках тримаю, хочу перед образом засвiтити. В  очах  мо?х  темно,  темно
зробилося, нiби хто мене узяв та й закрутив, а пiсля  раптом  поставив  на
землю. Не можу на лаву звестися, щоб офiрку прилiпити.  Вчепилася  за  рiг
столу, але не вдержалась. Як стояла, так i звалилася до землi. Плакати  не
було сили.
   Нiде нема радостi в тi днi. Нi на землi, нi на  небi.  Отже,  i  дзвони
дзвонили, але звуки ?х, мов тiнь вiд густого лiсу, мов траур  вiд  чорного
серпанку. На цвинтарi дiвки не виводять "кривого  танку",  анi  пiсень  не
спiвають. Голови, як i завжди, барвiнком та паперовими  квiтами  квiтчанi,
але смiху не чути. вивiскувань нема, парубкiв чубатих нема.  ?  недолiтки,
що тягнуться догори, на пальцi спинаються i  плачуть  вiд  мiцно?  затяжки
тютюном.
   Там десь у Карпатах парубки. "Ой,  по  горах,  по  горах  австрiйських,
солдатскi? костi пiд снiгом лежать",- виспiвують дiвки.
   А чи? костi? Пiшов Василь, Петро, Данило... Скiльки  ?х  пiшло.  Все  в
Карпати, все пiд Варшаву,  все  у  мазурськi  багна,  все  в  Августовськi
лiси... Напхали, завалили  трупом,  загатили  багна,  засипали  гори...  I
звiдки вiзьметься радiсть?
   На Великдень якийсь москалик плiвся шляхом i до Матвiя  забрiв.  Матвiй
запросив до столу, а Настя ковбасу i печеню, i все,  що  мала,  виставила.
Матвiй розiйшовся, що вiйна, мовляв, вiд Бога. Бог  так,  видно,  хоче.  I
слава Йому, все-таки "нашi" хоробро "деруться". Все-таки погнали  нехриста
углиб його царства.
   Матвiй говорив з вогкими, запаленими пристрастю очима, а  москалик  все
"оплiтав та оплiтав"...
   - Пробачайте, що, може, у нас не так, як у вас. У нас усе,  пробачайте,
по-простому...- вибачалась Настя.
   - Нiчаво, старуха. Колбаса хараша. А ти, тятька, зря гаварiш... Да!  Ти
старий чоловiк, ситий i дома. На фронтах ти не бував i вiйни  отi??  само?
не видав. Та й царя ти також не бачив. Я, можна сказати, ближче вiд  нього
був, а також не бачив. А вiйну оту саме хай  собi  чорт  спокiйно  вiзьме.
Дума?ш, я знаю, за що кров  ллю?  За  родiну?  Карпати  родiна  моя?  Так?
Помиля?шся. Плювать менi  на  тi  самi  Карпати...  От  що...  Родiна  моя
Рязанка... Понял? А  на  якого  чорта  мене  сюди  перли,  сам  толком  не
розберу...
   Матвiй замовк  i  знiяковiв.  Видно,  в  тон  не  потрапив.  Знати,  це
"роззлоблений" москалик.
   - Я уж, мамаша,- звертався москалик до  Настi,-  три  рани  в  Карпатах
дiстав...
   А от i третiй раз несу туди свою башку, по четверту рану; а нi, то куля
в лоб. I все до чорта хай прахом стелиться...
   Хто його зна?, що то за москаль. Може, надiсланий, може,  втiкач  який,
що народ бунту?... Але що Матвi?вi до того за дiло... От  на?сться  i  хай
йде собi з Богом. Може, вiн Карпат i не бачив, а тiльки хвалиться ранами.
   Зараз по Великоднi  кiнчився  шкiльний  рiк.  Пiсля  випадку  з  Ганкою
Володько уникав учительки. Не бажав  з  нею  зустрiчатися,  не  усмiхався.
Також не просив пуделок та коробок.  Все  це  Хведот  дiстав,  а  Володько
навiть не зацiкавився, навiть оком не кинув.
   Пiсля останньо? лекцi? останнiм вiдходив Володько.  Учителька  йшла  за
ним i, коли Володько сухе "досвiданiя" кидав,  протягнула  руку  i  мовчки
взяла його за карк. Вiн оглянувся.
   - Навiть до мене не зайдеш, Володику? Навiть не попроща?шся?
   Перед ним виходили надвiр босi дiвчата з хуторiв. Вiдходив з  маленькою
порожньою торбиною через плече Хведот. З тилявецьких дiтей не було нiкого.
   Володько  мовчки  повернув  до  учительчино?  кiмнати.  Там  чистенько,
пахнуть квiти, на стiнi чiтко тика? бiлий  годинник  з  тягарками,  жовтим
мiдяним вагалом, прикрашений квiточками-незабудками.
   - Ну, Володику! Чого ж ти такий сумний? Га? Що з  тобою?  Не  любиш  ти
мене? Не хочеш книжок? Я ось тобi тут, подивись, скiльки приготовила. Нашi
рускi? билiни... Ось про богатиря Iллю Муромця, ось...
   - Ааа! Я то знаю! - аж викрикнув Володько.- Я  вже  знаю.  Вiн  був  на
службi у Володимира Красного Сонечка i воював бiсурменiв та збив  з  сiмох
дубiв великого Солов'я-розбiйника... Але дайте... Я ще раз прочитаю...
   - Ну, бач,каже вчителька,- Ти зна?ш вже бiльше, нiж я  думала.  Ах,  ти
мiй синочок!..вирвалося у не? i вона обняла Володька i мiцно поцiлувала  в
чоло. Пiсля довго гладила його по головi. Володьковi  соромно  i  нiяково.
Вона назвала його синочком. Хiба ж вiн ???
   - Ти, Володику, не ма?ш на  мене  гнiватися.  Я  не  хотiла  тобi  щось
кепського зробити. О, нi... Нiколи... Я знаю, за що ти на  мене  сердишся,
але я тепер сама шкодую, що так тодi випало. А Ганка також гарна  дiвчина.
Вона казала, що у недiлю прийде до мене... Хочеш, можеш i ти прийти...
   - Нi... Я не гнiваюся. Ет... То не те... Я... У нас...  У  мого  дядька
пiшов на вiйну Василь... Вiд нього нема вiстки... Я не  знаю...  У  недiлю
мене, напевно, пошлють пасти худобу.
   - Ну, як хоч. Матимеш час - зайди. А ось для тебе книжка,  це  пуделко.
Матимеш на олiвцi, на пера, на ручки... Скажи  свому  татовi  i  мамi,  що
учителька ?х вiта?, i будь завжди добрий та слухняний.
   Володько загорнув на оберемок книжечки, пуделко, поцiлував учительку  в
руку i вiдiйшов. Учителька провела його на ганок.
   Як йому було прикро. Прикро тому, що вiн так  довго  сердився  на  свою
учительку. Прикро тому, що вона перша  звернулася  до  нього  i  попросила
вибачення. Йому було б куди при?мнiше, коли б це вiн  зробив  перший...  А
так...
   Хведот не чекав на нього. Коло магазину звiдкись верта?ться Ганка. Вона
не тут мешка?. Вона мешка? по тому боцi школи на долинi.
   Зустрiлись не вiтаючись.
   - Гершкова Теся обiцяла менi  пошити  блюзку  на  Великдень,  а  ще  до
сьогоднi не пошила...каже Ганка.
   - Чому? - пита? Володько.
   - Каже, працi багато. А що менi до того... Менi в недiлю треба пiти  до
учительки... У чому я пiду... А ти ще ходиш до школи?
   - Ходжу. Сьогоднi послiднiй день. Хiба не зна?ш?
   - I я ходила б. Дiд посилають за вiвцями... У нас ?х щось з шестеро  ?.
Тата мого таки вбили...- i повiсила голову.
   - У первих боях? -  запитав  Володько  тiльки  тому,  що  не  знав,  що
сказати. I вона мовчала. Тихо.
   - Мабуть, пiду...- сказала нарештi...
   - Треба йти,- сказав вiн. Обо? повернулися i вiдходять.  Володько  щось
пригаду?, обернувся i гука?:
   - Ганкоо!..
   - Чогоо?
   - Почекай. Ось я маю тут пуделко. Менi дала учителька,  але  нащо  воно
менi... Вiзьми.
   Ганка усмiхнулася й взяла. А пiсля розiйшлися.  Цiлий  день  до  вечора
думав за Ганку.
   Знов  гонив  товари  пасти.  Цього  лiта  паринина  на  "придатку"  пiд
тилявецькими городами, тому не ма? нiчого спiльного з угорщанами.
   Трапилась прикра пригода. Мало, мало було не втопився. Ходив  з  вiдром
до копанки по воду, щоб  полити  сво?  дубочки.  Став  на  кладку,  та  не
видержала i трiсла. Шубовснув у воду i захлинувся. При цьому викрикнув.
   Першою почула мати, прибiгла, затошнiла, наробила  лементу,  стрибнула,
як була, у воду i вирятувала.
   З клунi летiв розхристаний  батько.  Схопив  хлопця  на  руки  i  почав
гойдати. Обличчя його червоне. Тiпав  Володьком  з  усi??  сили,  поки  не
полилась ротом вода. Володько живий. Але усi його  дубочки  були  знищенi.
Батько не вважав його пралю за необхiдну. Все одно нiчого з того не вийде.
Дубочки повиривав i повикидав. Засохли навiть тi, що вже вчiпились були  в
землi за живе i зрослись з нею. Краше хай ростуть у лiсi, на сво?х мiсцях,
там де ?м треба рости.
   Ця пригода на деякий час притримала розвиток Володьково?  самопевностi.
Вiн перестав ходити дерти  кубла,  перестав  дряпатися  по  дубах,  уникав
товариства, а особливо нiмого.
   Натомiсть вiн залiз у гущавину книг. Цi славнi, тихi  приятелi  оточили
його зо всiх бокiв, розгорнули перед ним необмеженi обрi? i манили  кудись
- далi, все далi у безконечнiсть, пiд зоряне небо, на  степ  розлогий,  на
моря та океани у борню з буревiйними хвилями. Там хвилi, мов гори,  котять
i б'ють об скелi, об гранiт. Там блискавки рiжуть олив'янi  хмари,  сiчуть
?х легко на куснi i вiтровими рухами розкидають,  куди  хочуть.  Там  грiм
клекоче, мов мiльйон орлiв яко?сь незнано? породи.
   Ах, який широкий свiт! Як далеко можна йти,  як  багато  можна  бачити.
Туди! Он... Геть, геть туди!..
   У тi самi днi, коли  поля  починали  сiрiти,  коли  вилазили  зi  сво?х
схованок серпи, коси, грабки i люд хрещений  знов  збирався  знiмати  дари
велико?  землi,  в  тi  днi  шляхами  потягнули  на   схiд   першi   валки
"галiцiянiв".
   Сухi, спокiйнi, з впалими  очима,  у  солом'яних  капелюхах,  чоловiки.
Тихi, байдужi жiнки. "Вiсьтагей!" - пiдганяли вони сво? конята,  запряженi
у довгi з будами вози.
   На возах усякий домашнiй крам. За возами тягнуться корови. Цi  потужнi,
гарнi тварини, що ? цiлим  багатством  втiкачiв,  виглядають  дуже  сумно.
Пiдбиваються, кульгають i не зводяться.
   - Ви звiдки, люди, ?дете? - пита? Матвiй.
   - Еее, пане Газдо... Най не казати... Здалека...
   - А куди?
   - А ци зна?мо куди? До Росi?... Туди... ген... Володько пригнав  корови
додому. На подвiр'? вiз з будою. Вiз  не  "наш",  галицький.  Пара  худих,
тонких, мов дошки, конят шомрають з опалки сиру  конюшину.  Коло  воза,  з
напухлими ратицями, корова сумно  дивиться  великими  байдужими  очима  на
жiнку, що сидить коло не? на землi, обгорнувши  босi  ноги  спiдницею.  На
руках у не? дитина ссе цицьку. До  полудрабку  воза  пiдвiшена  плетена  з
лозини колиска.
   Матвiй сто?ть коло кiпця, що насипаний над ямою, яка  тимчасом  править
за льох,- з вiдром у руках i поважно  розважа?  з  "газдою".  Це  старший,
жилавий, високий чоловiк, що дивно вимовля? лiтеру "о.  У  нього  виходить
вона м'яко, аж свище. Вiн каже: "Я сi находив... Я сi наробив..." Дивно.
   Володько диву?ться, що говорить  зовсiм  по-нашому,  от  тiльки  кiлька
таких дивацьких змiн. Але що там дивуватись. Ось  навiть  тилявчани  деякi
слова iнакше, нiж дерманцi, вимовляють... А то ж "австрiяки".
   Матвiй все на генералiв напада?.
   - Ота, чу?те, нечисть проклята. Це  вони  нам  Росiю  продають,  сукини
сини... Коли б не "зм?на", дума?те, що нашi вiдступили б? Нiколи! Вiн  б'?
"снарядами", а нашi чим? Сухарями? Не даром  Нiколай  Нiкола?вич  в  морду
кiлькох набив. Мало повiсити мало. Нiмець газою душить,  огнем  палить,  а
нашi... Ет! Тьху, та й годi! Порядки такi в Росi?!..  Сухомлинова  якогось
дали...
   I Перемишль, кажете, здали?
   - Напевно, здали. Ми ось вже два тижнi по дорогах... Ая...
   - А скiльки кровi за нього пролили... Ех...
   Прийшла дiвчинка. Маленька, щупла,  рокiв  дванадцять...  Ноги  бруднi,
порепанi. Тонесенькi, мов патики, литки. Обличчя блiде, обвiтрене, волосся
вилиняле, аж бiле. Однi очi гарнi, живi, великi i розумнi.
   Вона видо?ла корову, процiдила молоко, принесла горнятко матерi, а сама
також ще теплого вiд корови кварту випила.
   Володько ввесь  час  придивлявся,  обходив  навколо  воза.  Коло  нього
Хведот. Мати варить в хатi вечерю. Сонце зовсiм спада? й обiцю?  сховатися
за велетенськi черешнi, що ростуть на городi Iвана Пустяка.
   Майже щовечора Володько з Хведотом бiжать на город, який колись вимiняв
батько у Тизя. Там зародили рясно грубезнi черешнi. Чужi дiти лазили перед
вечором туди ж, м'яли пiд черешнями овес i обривали ягоди.
   Володько ма? i тепер бiгти на черешню, але соромився сказати  дiвчинцi,
щоб i вона з ним пiшла. Нарештi вiдважився. Та згодилася.
   - Можна менi, мамо, пiти з сим хлопчиком нарвати ягiд?
   - Iди, доню... Але чекай...
   Мати вiдложила дитину, вийняла з-за пазухи якийсь вузличок,  розв'язала
i подала дiвчинцi. При тому щось ?й шепнула на зухо.
   - Добре! - кивнула дiвчинка головою.
   I вони обо? побiгли. Володька дуже кортiло побалакати з  "австрiячкою".
Вiн ще нiколи  не  розмовляв  з  людьми  з  австрiйського  царства.  Вона,
напевно, зна? тих мадярiв, що рiжуть, вiшають...
   Одразу подряпалися на черешню. Володько не ?в ягiд, як звичайно...  Вiн
рвав ?х до кишенi з намiром  вiддати  дiвчинi,  яка  взяла  фартушок,  щоб
"нарвати мамi".  А  вже  скоро  стемнi?.  Багато  не  нарве.  Треба  ж  ?й
допомогти...
   При цьому вiн ?? ввесь час розпиту?. Про мадяр, як  вони  одягненi,  як
говорять... Далi про школу. Як там у них вчаться? Чи вона  вже  ходила  до
школи? Так. А до яко? групи. Ага. У них нема груп... Класи... Ага,  добре.
А якою мовою вони вчаться? Руською? Володько  аж  зрадiв.  От  це  так.  У
Австрi? й по-руськи... Дивно... Видно,  по  цiлому  свiтi  "руський  язик"
первий... А з яких книжок? Яка читанка? Чи "С?ят?ль" книга друга? Нi...  А
чи зна? вона "Дедушка Федот",- стiхотворенiя  таке...  "Пiсм?цо  от  унука
получiл Федот"...? Нi? А "Стрекоза i мурав?й"?  Це  басня  Крилова...  Або
Пушкiна "Люблю т?бя, Петра творенье"? Також нi? . Ну, а що ж вона зна??
   ке розчарування. Вона зна?: "мова рiдня, слово рiдн?"... Це Вороб...
   -- Ха-ха-ха! Як,  як?  Мова  рiдня?..  Як  це  ти  казала?  -  реготить
Володько, аж за ягоди забув...- То це ж не по-рускi!.. Де ж  це  по-рускi?
Це ж по-мужицьки, по-простому, по-хахлацьки!.. То вас так вчать? О, у  нас
нi! У нас по-"настоящому"...
   Город чудний, город древнiй,
   Ти вм?стiл в сво? конци...
   I посади, i деревнi,
    палати, i дворци...
   Зрозумiла? Це ж по-рускому. Так говорять у Росi?,  там  десь,  отуди...
Хм... Росiя... То вона, мабуть, зовсiм i не зна?, що то Росiя...
   - Ти кажеш, Росiя... Не Росiя, а Росiя... Ох, то государство...  Велике
государство. Наш цар перший у цiлому свiтi.  Володько  купив  картину,  де
намальованi усi царi.
   - Там "наш" перший...- Нiколай Александровiч iмператор  i  самодержавец
всеросiйський. Другий нiмецький, такий з вусами догори  -  також  порядний
цар... I аж третiй "ваш"... Але старий... Борода  така  смiшна...  Як  вiн
зветься?..
   - Цiсар Франц-Иосиф...
   - Хм... Як дивно... Цiсар... Хм... "Мова рiдня, слово рiдн?"!.. Хм... А
хто то, кажеш, написав?..
   - Такий поет Воробкевич... Панi учителька  казали,  що  найбiльший  наш
поет Шевченко...
   - Зовсiм неправда. Я таких поетiв i не чув... Це-не рускi поети.  Рускi
це: Пушкiн, Л?рмонтов, Кольцов, Нiкiтiн.
   - Ой, нi...пробувала сперечатись дiвчина...- То, може,  росiйськi...  Я
не знаю... Може, то  московськi...  А  звiдки  я  знаю...  Я  в  Росi?  не
вчилася... Я знаю нашi, руськi, або укра?нськi...
   Западала нiч. Гуторячи дiти злiзли з черешнi. Володько  вперто  захищав
рускiх поетiв i дiвчинка, як гостя, здалася перша. Вiн  пiдiйшов  до  не?,
притриму? свою, набиту ягiдьми, кишеню.
   - На,каже.- Я нарвав у кишеню трохи, ?сти менi не  хотiлося.  Я  кожний
день ?м ягоди.  Дай,  я  пересиплю  тобi  у  хвартушок.  Вони  у  мене  ще
подавляться.
   Дiвчина наставля? фартушок. У нiм з кварта черешень.
   - Ну, добре. Але ти ма?ш взяти за це грошi... Володько поспiхом висипа?
з кишенi ягоди i не чу? ??. У них ? досить ягiд... Ось ще  там  у  рiвчаку
двi черешнi. Одна чорна, друга червона. Добрi ягоди. Дiвчинка тиче йому  в
руку монету...
   - Еее, нi! - засоромився Володько i хова? руки  за  спину,  вiдступаючи
назад.- Нащо менi то? Сховай. Ви в дорозi.
   - Ну, то я не вiзьму ягiд... Не вiзьму.  Мама  казали...-  Вона  хотiла
силомiць втхнути йому грошi.
   - Нi, нi, нi! - аж кричить хлопець i почав тiкати.- Цих  грошей  у  нас
навiть нiхто не вiзьме. Це ж австрiйськi.
   - Нi! Це три копiйки...
   - Три копiйки! То ж тi ягоди навiть копiйки не вартi.
   - О, вартi. Тут багато.
   - I добре. Шкода, що темно. А то ми б нарвали бiльше. Дiвчина вперлась.
Володько тiка? навколо черешнi. Вона за ним. Кружляють так...
   -  Все  одно,  не  вiзьму!  ?й-бо!  нi!  Не  можу!  -  аж  кричить  вiн
засапавшись.
   - Ну добре,зупинилась дiвчина.- Черешня при межi. З сего боку тво?,  чи
з сего?
   Володько не розумiв одразу, в чiм рiч.
   - З цього,каже вiн.
   - Ну так он тi грошi. Дивись! - i кинула ?х у пашню.- Завтра найдеш!  -
крикнула i швидко, швидко побiгла.
   - Ах, ти! - вирвалося у Володька. Вiн чувся ображеним. Додому  не  йшли
разом.
   Дома  Настя  доварю?  вечерю,  пора?ться  з  мисками.  Зараз,   мовляв,
зiйдуться всi, а вечеря мусить на столi бути. Володько пiдiйшов до матерi.
   - Мамо.
   - Ну, чого тобi?
   - Та дiвчина закинула у наш овес три копiйки.
   - А то ж нащо?..
   - А випало ?й... Хотiла... Тримала в руцi, якось  махнула  i  випало...
Мамо!
   - Ну, що ти хоч? Бач, я бiгаю, а ти причепився.
   - То ж у них, може, бiльше й не було.
   - Чого?
   - А тих грошей.
   - Ах, хлопче... Чого ти вiд мене хоч?.. Не маю часу...
   - Я хочу. Дайте менi три копiйки... Я вiддам ?й, а завтра найду...
   Мати зупинилася i здивовано подивилась  на  хлопця.  Вiн  сто?ть  перед
челюстями печi, що в нiй на купi  жару  догоря?  кiлька  трiсок.  Вiдблиск
згасаючого полум'я б'? в його обличчя, освiтлю? поважнi, блискучi очi.
   Настi робиться чомусь дуже при?мно... Усмiшка сама собою зiйшла  на  ??
тонких сухих устах. Вилиняле ?? обличчя ледь торка?  свiтло  з  печi,  але
Володько пiймав усмiшку.
   Iншим разом вона, напевно, кричала б на нього  за  "такi  витребеньки".
Тепер нi. Поставила повну по вiнця мису гарячо? юшки на столi, пiдлiзла на
лаву i рукою сягнула за образи. Там у шматинцi зав'язанi кiлька срiбних  i
мiдяних монет - ?? збереження.
   Виняла плескатого, стертого трояка i подала хлопцевi.  А  вiн  мимохiть
схопив ту руку i поклав на нiй голосний цiлунок.  Було  ж  у  хатi  темно.
Нiхто не побачить таких пестощiв. А хiба ж не варто поцiлувати ту руку, що
так часто била його, гладила по головi, а найчастiше захищала?  Цей  намiр
виринув у нього раптом. Не мiг же сподiватись,  що  мати  так  легко,  без
слова  докору  про  марнотратство,   дасть   аж   три   копiйки.   При?мно
засоромившись, вiн схопив грошi i стрiмголов вибiг з хати.
   На дворi пiдбiг до чужо? жiнки. Та, видно, втомлена.
   Дитина вже спить у колисцi, а сама сидить над нею i куня?.
   - Тiтко,каже несмiло хлопець. Жiнка  не  спала.  Ксмздi  дзеленьчать  i
падають на дитиву... Втома брала ?? i завазала у сон.
   - Що тобi, сину? -- пiдняла аоволi розчухрану голову.
   - Ваша дiвтана... Ми були...  Нi.  Вона  згубила  ось  три  копiйки.  Я
знайшов... Ось вiзьмiть ?х...- I Володько  швидко,  вткнув  жiнцi  монету,
нiби вона гаряча була, а сам побiг.
   Вiн побiг  до  батька.  Той  виходив  з  садка  i,  розмахуючи  руками,
пояснював галичаниновi:
   - У цьому рядку чотирнадцять щеп. Сам щепив. Овоч все  добiрна.  Ми  не
садимо усякого смiття. А рядкiв таких  поки  п'ять.  Несила,  зна?те,  усе
нараз. Вiсiм рiзних сортiв... Все колись на продаж  пiде.  Цього  року  на
Спаса своя "хрукта" буде. А там он за свининцем школку завiв. Тут мiсце на
будучу хату. Тим часом баба тут усякого зiлляччя - рожi,  пова,  сяке-таке
натицяла. Я того не одобряю, але що ж... Вона, бачте, квiтку любить.  Цi??
весни знов вiсiм дичок защiпив. Росте у нас то... Добре росте. А по  наших
запустах,- ото вийдеш з мотикою, не полiнуйся,  копни  i  дичку  на  втiху
ма?ш... А люблю я це дiло. Господарку  люблю,  аби  на  чому.  Це  вже  на
третьому мiсцi гнiжджуся...
   - Ая, ая,похитував головою галичанин.- Садочок ма?те файний.  Файний...
I я сi також був посадив, та...-- i махнув рукою.
   - Матвiiiю! А клич там людей!
   Це Настя з порога гука?. Матвiй збiльшу? кроки. Вiн зна?, нащо кликати.
Коло копанки хтось хлюпа?ться. Там дiвчинка втiкачiв щось пере.
   - Володьку! Кликни дiвчинку. Ходiть з нами, дещо гарячого  сьорбнем,  -
каже Матвiй.- Тiтко! Ходiть до хати...
   - Еее, людоньки! Не можу з дiтинов... А саму не лишу. Комарi так тнуть.
   Настя меншу мисочку витира?, налива? повну юшки. Коли прибiг  Володько,
вона каже:
   - Вiднеси це тiтцi, дитино... Не розхлюпай. Вiн узяв. Ступав  уважно  й
обережно. Миску держить обома руками за  вiнця.  У  руки  пече.  Принiс  i
поставив на землi.
   Пiсля побiг по хлiб i ложку.
   - О, кохана дитинонько! Ох, ?к тобi д?кую... Та й мамцi i  татковi  най
Бог здоров?чко пiшле... Горячого давно не iлам. Двi недiлi в  дорозi.  Дай
тобi Боже щаст? й здоровл?. Параню!
   Параню! Ходи, дитино, зi  мнов  ?сти...  Сама  стiльки  не  подужаю..,-
кликнула вона на свою дiвчину.
   Та присiла i обидвi почали ?сти. Газда ?в у хатi з  Матвi?вою  родиною.
Хведот ?сть на голу окремо. Володько не ма? де сiсти за столом, тому  ?сть
перед  столом  стоячи.  На  комiнку  свiтиться  невеличка;  третiй  номер,
лампочка без гакла. На пiнах ледь помiтнi балухатi тiнi.
   Сувора, невблаганна нiч навалилася на цiлий мир.  Земля  вгрузла  у  ??
чорну глибiнь. Заснули люди, звiрi,  рослини.  Тиша  сторожка,  мов  птах,
та?мно й пiдступно  ховала  останнi  хвилини  "спокою",  бо  коли  б  хто,
припавши вухом до землi, мiг почути ??  тремтiння,  нiби  там  десь  хтось
тяжкий i неухильний твердо ступав над народами й державами.
   Сплять на хуторi Матвiя. I тiльки  перша  зiрниця  розлила  пожежу  над
Жолобецьким лiсом, а за городом запiдпiдьомкали перепiлки, втiкачi  почали
рухатись зi сну. Газда ладнав свою "фiру",  газдиня  вкладала  дiтей,  щоб
могли, ?дучи, спати.
   I коли Володько встав, двiр був порожнiй. Лиш у тому мiсцi,  де  стояли
конi, парував ще свiжий гнiй.
   - Куди вони по?хали, тату?
   - Хто зна?. "У глуб" десь...
   Голос  Матвiя  непевний.  Вiн  ввесь  у  обiймах  якогось  внутрiшнього
неспокою. Часто, вийшовши ранком, вiн грiзно  подивлявся  туди,  де  сонце
заходить.
   Шляхом ?дуть i iдуть "фiри". Люди у солом'яних капелюхах  привiтливо  i
щиро  здоровлять:  "Слава  Йсу  Христу".  Матвiй  спочатку  не  знав,   як
вiдповiдати.- "Дай Боже i вам здоров'я", казав. Пiсля  навчився.-  "Навiки
Слава!" - промовляв.
   По селi гострий наказ прийшов: вся молодь  "до  окопiв".  Кожна  родина
мусить дати одного робiтника. Мають ?хати  закрiпляти  границю.  Там  десь
коло Радзивилова треба вкопати в землю кiлькамiльйонову руску армiю.
   Шарварок великий по селi. Жнива на носi. Хлiб порiс, мов очерет. Браку?
робочих рук, а тут i тих, що ?, вiдривають.
   Матвiй шле Василя. Настя велику  торбу  харчiв  "рихту?".  Пече  коржi,
рiзники сала в капустяне листя загорта?.
   На вулицi чекають пiдводи. Велика юрба дiвок i парубкiв-пiдлiткiв пiшки
вибира?ться за село. Жарти, смiх, дотепи. Молодь весело вируша? з села.
   Вiд Василя знов прийшла чутка. "Жив i здоров", як i завжди, тiльки ще з
бiльшим пiдкресленням просить посилки. Просить сухарiв, "бо ?сти зовсiм не
iм??м чево".
   Одарка напекла для нього мазуркiв з петльовано?  нулiвки  на  маслi  та
яйцях... Зi сльозами на очах вiддавала  ?лисе?вi  пакуночок.  Той  iде  на
пошту... Але чи "получить" вiн все? Хто те зна?.  То  ж  у  тiй  Германi?,
кажуть, брукву сушену на потеруху труть i з того хлiб печуть. Як же "вони"
"йому" такi мазурки пропустять.
   Наступили жнива. Пашня поросла вище голови, а зерно, якого навiть старi
люди вiд прадавна не пам'ятають. Жито буйне, як  лiс.  Колосся  -  п'ядiнь
цiла. Пшениця лягла вiд  тягару.  Овес  аж  дзвонить.  Навiть  молоденький
Матвi?в садочок на?вно вродив i нелiтнi яблуньки дали плоди зовсiм подiбнi
на всякi iншi - плоди раннього юнацтва.
   Матвiй брав цього лiта над мiру. Поле, мов лютий пан, скувало кайданами
по руках i ногах сво?х рабiв.  I  тiльки  сонце  здiйметься,  тiльки  роса
дозволить класти покiс - родина вся, нлече в плече, при працi.
   - Шляхом все "фiри" йдуть.
   - Людоньки, людоньки! Нащо ви все тото робите? Ой, пустять його  козаки
з димом, ой, пустять.
   - Ну, хай пустять, а  на  полi  не  смi?  клякнути.  Умер  би  чоловiк,
дивлячись, що такий хлiб на полi гине...
   Не вiрив Матвiй, щоб "нашi" отак себе осоромили, щоб край цей  чудесний
мадярвi на поталу дали. Вiн  вже  думу  привабливу  пестив,  що  надходить
нарештi час, коли можна буде  зняти  з  плеч  сво?х  тягарi  боргiв,  бути
чистим, свобiдним з сво?м куснем хлiба у сво?й хатi.
   Часом у недiлю збирав бабню на нараду. Збирав  усю  ту  "погань",  яко?
колись "терпiти не мiг", i розгортав перед ними плани.  Мовляв,  зародило,
цiна кругла на пашню пiшла, сипнемо пудами зерна i заплатимо готiвкою - на
ось, мовляв, на стiл купу тисячок, зiбраних нами на наших ланах.
   Бабам та рада "по  нутру".  ?х  гордiсть  господинь  досягла  найвищого
мiсця. Чоловiкiв нема... Дарма! Вся честь на них ляже. Тi "кров  лили",  а
цi землю тисячками сплачували, до пуття привели. Це можна буде цiле  життя
чоловiкам "у вiчi цвiркати".
   По двох недiлях вернувся вiд окопiв басиль. Чорний, з опаленою на  носi
шкiрою, що лущилась, з довгим вилинялим волоссям. Володько розпиту?  його,
як там йому поводилось, але Василь оповiда? неохоче.
   - От другий раз сам пiдеш i побачиш. Як накормлять тебе ча?м з цегляним
хлiбом,- не бiйсь, не захочеш танцювати.
   Спали у нашвидку збудованих будах. Працювали ввесь час у лiсi.  Заробив
чотирнадцять рублiв, але додому  тiльки  половину  принiс.  Все  на  харчi
пiшло, бо "казьонного" мало.
   Дома озимина вже зiбрана. Треба набивати грабки пiд ячмiнь та овес.  По
полях ?здять iнженернi щось мiряють. Кажуть, i тут будуть копати окопи.
   Шлях став дуже гамiрним. День i нiч зо сходу i заходу ?хали пiдводи.  З
заходу "галицiяни", зо сходу ки?вцi, подiльцi. Цих гнали  "до  окопiв"  на
цiлi мiсяцi. З'явилися якiсь  чужi  жовтi,  косоокi  люди.  Привезли  юрби
китайцiв, татарiв, киргизiв. Все це дешева, слухняна,  невибаглива  робоча
сила. На сотнi  кiлометрiв  у  ширину  розгорнулася  праця  -  закрiплення
запiлля. Здовж Iкви рили глибоченнi викопи, клали дерев'янi дороги, робили
мости.
   По дорогах, по селах, на полях i лiсах  безконечнi  бiженецькi  табори.
Звiдки вони? Де тих людей стiльки набралося?  Сiрi,  понурi,  заклопотанi,
переляканi. Небо захмарилось, розпочалася сльота,  дороги  розбилися.  Над
лiсами дим здiйма?ться. Пiд  кожною  деревиною,  нiби  комахи,  метушаться
змоклi  люди.  По  полях  блука?  худоба.   Расовi,   виплеканi   дбайливо
господинею, корови падали серед дороги i нiякi скарги, благання i плачi не
в силi були звести ?х на ноги.
   Все посувалося далi на схiд. А зо сходу знов хвиля за  хвилею  котяться
навали людей. Безконечнi потяги везли  "гарматне  м'ясо".  Дорогами  сотнi
верстов  гнали  отари  сiрих  степових  волiв   "на   порцi?".   Прищуленi
"солдатiки-н?хлюдкi" у подертих шинелях день по  день  пiдганяють  худобу,
пасуть, де попало, на селянських полях.
   А фронт все  ближче  пiдсувався  до  границь  велетенсько?  iмперi?.  У
запiллю безлад i сутужна праця.  Чути  впертий  спротив,  напруження,  але
все-таки гнулася, трощилась лiнiя фронту i  якась  неймовiрна  сила  сво?ю
дужою долонею свавiльно вiдгортала багатомiльйонну армiю з ?? володiнь.
   I дивувалися люди тiй потустороннiй силi. Хто там? Яка  Божа  кара?  Що
вони, зi сталi кутi, безсмертнi? Як вигляда? той могутнiй борець,  що  гне
карк непереможному велетневi?
   Ох, як гостро, кантато ставали перед Володьком цi питання.  Хведот.  Що
йому? Вiн прийма? усi подi? - днi, ночi, години -  просто,  безпосередньо,
без впливу власно? на це волi i без спротиву. Але Володько... Цей виходить
на поле, зжате житнисько, що на ньому засiвалося висипане зерно (батько не
вправився вчасно ззяблювати), дивитися з пригiрка на шлях, всiяний возами,
худобою, людьми, i дума його, мов молодий  орел,  знiма?ться  над  усiм  -
високо, високо, щоб звiдтiль  з  недосяжно?  головокружно?  висоти  обняти
страшну, небувалу дiю, що вiдогра?ться на його очах. I вiн не  нарiка?  на
час. Нi. Навпаки. Йому зда?ться, що тiльки  йому  судилося  бачити  драму,
яко?  вiдгуки  лунатимуть  у  майбутньому  цiлi  вiки,  тисячолiття.  Йому
зда?ться також, що всi тi люди там  на  шляху,  там  на  двiрцях,  там  на
залiзницях i нарештi, там - на гранi життя i смертi, де  впадають"  брати,
батьки,- що всi вони навмисне створенi для нього, для його цiкавостi,  для
його ненаситнього бажання великих переживань.
   Вiн нiколи не чу? себе малим, сiльським хлопчиною у подертих штанцятах.
Нi. Нi. Хто б так подумав, жорстоко помилився б. Вiн  чу?  себе  володарем
цього всього.
   Гур! Гур-гур! Земля на сотнi кiлометрiв тремтить  вiд  говору  сталевих
потвор. Цi згуки, мов музика, лоскочуть його неусвiдомлене ядро душi.
   I мало було "оцього навкруги". Це до огиди мало.  "Руская  победоносная
армiя", перед якою ще недавно схиляв у пошанi чоло,  стала  так  знайомою,
сiрою i навiть  не  "грандiозною",  як  стара  обридла  кiмната.  Хотiлося
пiзнати далi туди "за  фронт".  Хто  там?  Уявляв  собi  "тамтих"  воякiв,
старшин. Уявляв собi ?х одяги, ?х обличчя. Хотiв знати, чи i  вони  вмiють
так само думати, бути такими великими й блискучими  "офiцерами"  з  такими
чортячо-гордими виразами, як "нашi". Бачив речi тих воякiв i кожну  з  них
оглядав, як надзвичайну дивовижу. "Не така, як у наших".  Може,  лiпша,  а
може, гiрша. Спочатку була безперечно гiрша. "Наша" лiпша.  Пiсля  вкрався
сумнiв. I разом з тим сумнiвом зменшилась сила, велич, вартiсть "свого".
   Бачив полоненого. Це вбога, чорна, вихоплена з огню на цей бiк, людська
комердяка. Дивився на не? без страху, без спiвчуття - з погордою. Не  було
на нiй нi  порядно?  "шинелi",  нi  чобiт.  Черевики  з  обмотками,  якась
каптурка на головi.
   Iнодi хотiв  уявити  собi  тих  у  черевиках  з  обмотками,  у  смiшних
каптуриках людей при збро?, як вони ходять у  себе,  як  говорять,  ?здять
автами.
   О, тодi вони, напевно, не такi вбогi. Тодi вони, хто зна?... Може, вони
тодi також вояки, що потраплять стрiляти i навiть "бити рускiх".
   Ах, як цiкаво, як неймовiрно цiкаво.
   Знов "набор". Одного сiруватого ранку, коли небо  нагадувало  наолi?ний
папiр, через котрий ледь протискався соняшний жовток,  прийшли  до  Матвiя
Стратон i Кузьма.
   - Ну, дядьку Матвiю... Вже i ми йдемо...
   Матвiй бачить, що шкоруплi жовтавi Стратоновi уста тремтять.  Очi  його
вогкi, прищупленi, i вiд них, мов промiння, розсипаються тоненькi  пряски.
Чоло насильно морщене глибокими зморшками, якось згори,  бо  брови  вперто
супляться i натискаються на ями-очницi.
   - Все одно "помiрать",- витиснув скупi, вiдча?нi слова Кузьма - Раз  чи
два, тепер чи завтра... Все одно "помiрать" прийдеться...
   Цим  Кузьма  нiби  пiдбадьорював  себе.  Нема,  мовляв,  чого  боятися.
Найстрашнiша смерть, але раз "все одно помiрать", то чого  i  ??  клятущо?
боятися.
   Меткiй пiдняв незграбно лiву руку i положив шорстку долоню на чоло.
   - Так тепер зовсiм сам буду...- сказав вiн.
   - Ах! Скiльки людей...- кинув  Стратон,  хоча  вiн  добре  розумiв,  що
значить "сам". Розумiв, що те грюкотливе страшне потворище, що так  вперто
i неухильно повзе з далекого заходу, вирива? з землi  господарiв.  Ось  тi
руки, заковзанi чепiгою, косою, цiпилном, якi вже  форму  особливу  мають,
якi окованi якоюсь  особливою  крицею,  цi  руки  мають,  може,  назавжди,
вiдорватись вiд сво?х речей i брати "вiнтовку". Як незграбно лежатиме вона
у тих руках. Як незручно вiзьме такий Стратон "ту западенну люшню",  цупко
затисне в п'ястуки, прилипне животом, мов  дiтвак  чи  п'яниця  до  землi,
приплющивши лiве з прясками око. Вiн сам здиву?ться що та "проклята люшня"
- раз, другий,  третiй  i  бахне.  Його  наляка?  смертельно  розквоктаний
"знаряд",  який  хрусне  так  голосно,  що  земля  затремтить.   Над   ним
заскавiчать, "дум-дум", зацьвьогають, як по шнурi, скорострiльнi кульки. I
тодi забуде вiн - не зовсiм, а все-таки забуде те, чим жив колись. Влiзе в
уста матюк.
   "Котьолок" вiдучить вiд окремого "свого". Страх  перед  смертю  на?жить
його зовнiшнiсть i його  уста,  очi,  зморшки  чола  стратять  лагiднiсть,
скриту доброту... I тодi не стане Стратона Булiя, а лишиться "москаль".
   Матвiй лиша?ться на хуторах "сам". Сам з тих, що йшли колись  з  ним  в
однiй лавi завойовникiв землi. Лиша?ться ще,  правда,  Тить  Коган,  Тарас
Здоров. Лиша?ться, мов обтятий  вiд  пасинкiв  стовбур,  Хома  Ет-то?.  Бо
другий син його - "моя кров", ет-то?, якому хотiв майстерство в руки  дати
i вчив "на коваля", також "пiшов. Забрали його в кiнноту.
   Черга за  молодесенькими  "хлюстами",  яким  ще  "молоко  на  губах  не
обсохло", Матвi?вим Василем та Стратоновим Максимом. Це "один рiк". Нестор
Ониськiв пiшов i невiдомо, що з ним. Два мiсяцi перед вiдходом  "на  якусь
повiтру" оженився, дiвцi свiт зав'язав, живота ?й лишив, а сам пiшов.
   Бiльше нема кого брати. Навiть бiлобiлетчик безребрий Микола Гнидка,  i
той потерпав. Не  лишать  i  його,  в  обоз  запруть  i  скажуть  картоплю
оббирати.
   Так,  так...  Матвiй  попрощався  зi  Стратоном  та  Кузьмою.  Прощався
"раз-другий-третiй", щоб забули вза?мно все зло, яке один одному мiг  коли
вчинити. Провiв ?х  полями,  оглянули  "може,  востанн?"  сво?  володiння,
говорили про Бога, про його незмiнну волю. Раз ?м  суджено  так,  значить,
так i буде, бо нiхто не в силi змiнити "волi Його".
   ?м здавалося, що бачать це  все  дiйсно  останнiй  раз.  Раз  iдуть  на
вiйну... Раз там з гармат, з  кулеметiв  човпуть  людей,  раз  там  газами
душать... Боже, хто вернеться звiдтам? Дивно... Йдеш  i  зна?ш:  там  тебе
вб'ють, а все-таки йдеш, все-таки не ма?ш права не йти. Але "все одно, раз
мати родила, раз i помирать"...
   Так мiркували дядьки, прощаючись з Матвi?м, з полями, з родинами...



   III

   Наближався час школи. Чи буде вона в цьому роцi?  Володько  по  довшому
часi порiшив вiдвiдати учительку.  Прийшов.  Зiйшов  на  ганок,  застукав.
Тихо. Нiхто не вiдповiда?. Застукав ще. Пiсля ще й ще, але в школi пустка.
   Пiшов до сторожа.
   - Еее, хлопче! Учителька вже давно вибралась. Не буде школи.
   Це зовсiм Володьковi не до вподоби. Значить, цiлу зиму дома, I Ганки не
буде бачити. I так не бачив ?? цiле лiто. Раз один у церквi  помiтив,  але
не дивився на не?. Здавалося, що всi люди звернуть на нього увагу, коли  б
дивився. Зрештою, вiн майже забув ??. Вона зв'язана в'нього зi школою.  От
сидiв собi на лавицi друго? групи i  не  раз,  коли  не  було  що  робити,
оглядав клас. Цiкаво було оглянути  обличчя,  тому  уважно  розглядав  ?х.
Здебiльша безвиразнi, блiдi й очi нецiкавi. Тiльки одно зупиняло  увагу  -
Ганчине. Тi "шельми" очi. Тi очi такi рухливi i такi блискучi. Хочеться на
них дивитися. Чоло цiкаве i нiс розумний. Навiть ластовиннячко не  шкодило
йому. Навпаки. Здавалося,  що  через  нього  барва  обличчя  якась  бiльше
притяглива.
   Але це тiльки в школi. Коли вийшов з не?, коли пiшов у поле,  зжився  з
працею... Де там згадувати Ганку. I тiльки натяк на школу,  тiльки  мiсяць
серпень доходив досередини, мимохiтно згадалася Ганка.  Ах,  як  би  хотiв
знов зустрiти ??, вийти в поле за лiс туди, на те мiсце, де  колись  сидiв
на пеньочку i дивився на  озеро.  При?мно  було  тодi.  Вiдчував  соковите
життя, вiдчував весну.
   Вертаючись зi школи, Володько помiтив в долинi великий рух. З захiдного
боку з гори поволi тягнувся обоз. Нi, то вже не "галiцiяни". То  справжнiй
обоз - москалi.
   По селi пiднявся гамiр. В скорiм часi кожне подвiр'я мало гостей.  Обоз
розташувався "по хатах".  У  школi  зупинився  штаб.  На  вивiсцi  крейдою
зазначено: штаб такого-то обозного дивiзiону. Загицали по  селi  вершники.
На долинi зупинилися кухнi та санiтарнi вози.
   Володько дивився на все зацiкавленими очима, а пiсля  квапився  додому,
щоб побачити, чи й "у нас  ?".  А  що,  як  нема?  Володьковi  надзвичайно
хотiлося, щоб i до них за?хало кiлька пiдвод.  Новi  веселi  люди.  Спiви,
гармонiя, вояцький "суп" значно смачнiший вiд сво?? юшки, коли ?сти його з
"котьолка" широкою вояцькою ложкою.
   На жаль, "до нас" обоз не до?хав. На дерманських хуторах не було жодно?
пiдводи. Тому, коли  настав  вечiр,  Володько,  Хведот  i  цiла  армiя  ?м
подiбних подалися у село на  вигiн.  Там  гамору,  мов  на  ярмарку.  Саме
дiставали "москалi ужiн". Зi всiх бокiв села йшли в долину  з  вiдрами  по
"суп i порцiю" волов'ячого м'яса. Коло кухнi велетенськi  балi?  "порцiй",
нанизаних на маленькi дерев'янi патички. Кожний вояк дiста? у  сво?  вiдро
кiлька черпакiв юшки, ложку мастко? гречано? кашi i порцiю яловичини.
   Деякi дiставали просто "в котелок" i  зараз  сiдали  на  землi  й  ?ли.
Здебiльшого не до?дали.
   - Ей, малишi! Кто желает ?сть суп?..
   "Малишi"  не  голоднi,  але  хто  вiдмовиться  вiд  таких  ласощiв,  як
"московський суп". Кожний бажа? поласувати. Тодi  вояк  брав  "котелок"  i
йшов ще раз до кухнi. Там давали йому ще  одну  порцiю,  яку  з  насолодою
нищили "малишi".
   По вечерi "водопiй". Це також цiкаве явище. Зi всiх дворiв ведуть коней
до криницi. Коло одно? мало  мiсця,  тому  воякiв  подiлили  на  "райони".
Кожний район ма? свою криницю. А там крик, матюки, вивiскування  коней.  В
скорiм часi конi так розгрузили землю, що до криниць не було доступу.
   По водопо? гульня. На  широкому  вигонi  "круг".  Перед  кругом  довгий
стiлець. На стiльцi з розтяжними "трьохрядками" гармонiсти. Навколо  муром
сiрi шинелi, товстi червонi пики з вишкiреними зубами.
   Кирпатий  "чорномазий"  Ванька  пiд  розлогi  звуки  гармонiй  "трепака
вибива?". Його ноги, рухи i цiле тiло стрибають, як у "чортика". Присiда?,
плеще долонями по халявах, пiсля по щоках, по губах. Далi  й  далi  -  все
новi i новi викрутаси. Кружля? дзигою на однiй нозi, ста? догори ногами  i
танцю? на руках.
   Воячня вдоволена, щаслива. Деякi присiдають до землi зi смiху.
   А коли скiнчився "трепак", виступив оповiдач. "За горами, за долами, за
широкими  морями,  за  дрiмучими  лiсами,  в  славнiм  царствi-государствi
жив-був славний цар-государ - Матвей по прозванню Беревд?й..." - рвучко  з
мiсця розпочав оповiдач, збивши свою  "фуражку"  на  потилицю.  Над  чолом
копицею чуб, комiр "гiмнастьорки" розхристаний. Лiва рука в боку,  правав,
мов нагай, вимаху?ться над головою.
   Воячня замовкла мов камiнь. Звучний голос оповiдача дзвенить, як дзвiн.
Над усiм небо чисте й зоряне. На заходi догоря? велетенська пожежа. А вояк
веде свою повiсть, як цар  Матвей  Берендей  та  задумав  морську  царiвну
красуню, володарку морiв, океанiв,  зо  всiма  багатствами,  скарбами,  зо
всiма пiдводними царствами й государствами собi за жiнку здобути.
   Пiдводна красуня косу ма? чистого  золота,  очi  найкращi  агати,  тiло
барви бурштину. Цiлунок ?? пiк, мов дотик розпаленого до  червона  залiза.
Але нi один зо всiх найкращих лицарiв, багатирiв, козакiв-отаманiв не  мiг
здобути ?? прихильностi. Тiльки грiзний  цар  Беренд?й,  що  правив  усiма
суходолами, усiма звiрами земними, усiма горами пiдземними, взявся здобути
??.
   - Так,сказав Беренд?й.- Кров з носа, лусни, умри, а мiць  свою  покажи!
Моря й океани вилий на берег, у рiки пiдземнi спусти всi  води,  а  вилови
"шельму" - красуню чарiвну!
   Ех, як гримнула вiйна. Суша i море звелися й вдарились. Звiрi  земнi  i
морськi чудовиська стялися у герцi жахливо? смертi. I побiлив цар! Полонив
свою бранку, вiднiс ?? у "хороми" з хрусталю i камiння дорогого  i  поклав
на тронi сво?м пiвмертву...
   "У труби тодi трубили, в дзвони тодi дзвонили,  били  гармати  двадцять
один раз! Пир тодi дав цар Беренд?й усьому свiтовi на славу - пир на  весь
мир! Вино  рiкою  текло,  страви  заморськi  давали,  музики  грали  хвалу
славному-преславному великому царю й государю.I при тому я також був, мед,
пиво пив, по губах текло, а в рот... так! У рот  не  попало.  Да!.."  -  i
рвучко труснувши головою, закiнчив оповiдач.
   - Браво, Анiско! - гримнуло зо всiх бокiв,-  Браво!  Браво!  От,  сукин
син! Про того... як його! Про султана! Про султана! - кричать з  натовпу.-
Давай, брат, про султана! Говори!
   - Про султана, так про султана! - обтираючи чоло долонею i змiнивши тон
i мову, заговорив Онисько. Перше говорив московсько-укра?нською мiшаниною.
Останнi слова розмазав повiльною полтавською говiркою.
   - Виходь сюди, козачня! - крикнув вiн.- Огню, стола! Клади огонь!
   I десяток воячнi кинулося класти багаття. Дрова вже  були  приготованi.
Запалили сухий трусок i полум'я замаяло по вояцьких подобизнах.
   З'явився стiл, лампа, якась книжка. Вийшли з натовпу з тузин козарлюг i
без слова зайняли мiсця навколо столу. Однi стоять, iншi сидять, ще  iншi,
опертi черевом на стiл, напiвлежать.
   Тиша. Приходить вiстун - проголошу?:
   -  Славнi  козаки!  Великий  султан,   володар   турецький,   грецький,
македонський i ?гипетський вислав до вас сво?х послiв з грамотою.
   - Го-го-го! - зареготали козаки.- Давай його сюди! Приходять посли.  Це
у вивернутих шинелях вояки з позав'язуваними рушниками  головами.  Один  з
них бундючне розгорта? довгий папiр i згучним, глухим,  повiльним  голосом
проголошу?:
   - Я, великий султан турецький,  грецький,  македонський  i  ?гипетський
володар... такий-то й такий, намiсник Аллаха i т. д.
   Велетенський натовп завмер. Не чути нi одного  згуку.  Вояки,  дiвчата,
дiти - все занiмiло з цiкавостi, все пнеться  навшпиньки,  щоб  хоч  одним
оком глянути на небувалу комедiю.
   Серед велико? тишi  слова  султанського  пiсланця  звучать  натхнено  й
урочисто. Пала? вогонь.  Обличчя  тих,  що  мають  щастя  стояти  спереду,
палають огненною барвою. У безвiтряному  просторi  дим  товстючим  стовпом
зводиться догори i там десь  пiд  зорями  розводиться  у  бузово-сталевому
склепiннi.
   Козаки  вислухують  грамоту  i  починають  писати   вiдповiдь,   натовп
розсiда?ться  вiд  реготу.  З  його   середини   уривно   вирива?ться:   -
Македонський дурень!
   - Ха-ха-ха! - в один голос реве натовп.
   -...Свиняче ухо!
   - Xa-xa-xa! - rororo!..
   - ...Кобилячий хвiст!..
   - Xa-xa-xa!
   - ...а нашого Бога блазень!..
   - Xa-xa-xa!..
   - ...числа не зна?м, бо календаря не ма?м, мiсяць на небi, а день такий
у нас, як i у вас - поцiлуй ось куди нас!..
   Тут уже дiвки, молодицi, бородатi вояки присiдають до землi, тримаються
за животи i регочуть,- регочуть.
   Писав листа той саме Онисько, що перед тим оповiдав про Берендея.
   Володьковi вiн видався чимсь надлюдським. Вiн пробився наперед,  сто?ть
в дуже невигiдному мiсцi, бо  зi  всi??  сили  мусить  опиратися  напоровi
ззаду, вiд чого аж млiють i тремтять ноги, але все-таки вiн  не  пропустив
нi одного слова, нi одно?, здавалося, рисочки на обличчi оповiдача.
   Пiсля рухнула загальна гульня пiд гармонiю. Вояки хватають дiвок, цупко
тримають  ?х  у  дужих  руках  i  викручують  буревiйну  польку.  Викрики,
висвисти, дiвочi вивиски лунають долиною.
   Зiйшов велетенський, надутий мiсяць i зупинився над вiльхами двiрського
ставу. Пала? багаття. До нього  пiдкидають  грубечi  комердяки,  сипляться
снопами iскри, рухи гармонi? вилiтають з ворохобного  натовпу  на  вiльний
простiр i розкладаються по долинi приманливою, пориваючою луною.
   Пiзно вночi вертався  Володько  з  товаришами  додому.  По  долинi,  по
дорозi, не дивлячись на пiзню добу, вешталися вояки. Де-не-де чути  жiночi
хiхи та ха-хи.  Там  десь  на  другому  взгiр'ю  голосний  дiвочий  регiт:
"Ха-ха-хаааа!.." - аж покотилося.
   Нiч ясна, холоднувата. З неба зриваються i падають у чорну землю  зорi.
На травi холодна роса. Хлопцiв пробира?,  вони  знизують  плечима,  швидко
стрибають босими ногами по росi.
   Перед ними мигають п'ятами гурточок дiвчаток. Хлопцi прискорили бiг. Тi
вiдчули, що ?х хочуть нагнати, вивиснули, наподоблюючи  великих  дiвок,  i
дрiбно залопотiли пiдошвами по землi. Хлопцi ще придали духу...
   Бiжать, вигукують, от-от наженуть. Ще мить, ще хвилька...
   - Ай! Що ти. Я тобi дам! Як скажу мамi, то побачиш... Володько  i  собi
розхоробрився. Викрикнувши якусь примовку, вiн увiгнався у  саму  середину
дiвчаток i навiть одважився схопити одну за плечi.
   Та рiзко, пронизливо вискнула i Володьковi руки вiдсахнулися, нiби  вiн
схопив за щось гаряче... То була Ганка. Вiн  виразно  пiзнав  ??,  але  не
зупинився, не промовив нi одного слова, а якмога скорше вирвався наперед i
побiг, мов дикий кiнь. За ним побiгли усi хутiрськi хлопчики i дiвчатка.
   Бiгом, бiгом вперед! Бiгли на гору, повз школу, повз дякову хату,  повз
шкальню. Зупинився Володько, аж коли був за  селом  перед  сво?м  хутором.
Хведот бiг також за ним. Обидва засапалися, розiгрiлися. Хведот щось хотiв
говорити, але Володьковi не до гутiрки.
   Пережите цього вечора вплинуло на нього надзвичайно. Ще нiколи в  життi
не бачив вiн кращого оповiдача i кращо? "комедi?". Пiсля танцi i...  i  та
сама Ганка... Чи помiтила i вона його?
   Мабуть, нi... Напевно, нi. Вiн так скажено бiг.
   Дещо  непри?мно  вразили  його  слова  одного  сiльського,   свого-таки
"москаля", що був ранений i прийшов "на поправку".
   - Сукини сини! - казав вiн.- Кашожери мордатi!  Хiба  вони  знають,  що
таке вiйна? От зiбрав би ?х, сволоту чортову, та  пiслав  у  перву  лiнiю;
там, сукин син, один з другим загуляв би.
   Нащо так сердитися, думав Володько. Мусить же хтось i в обозi бути.  Не
всi конечне у перву лiнiю...
   - То,- каже ?вген Паламар,- самi "супчики"...  Бачте,  морди  якi,  хоч
пацюкiв бий  -  позалазили  у  "третiй  разряд"...  А  на  фронт  дiтвору,
бiлобiл?тчикiв пруть...
   ?вгеновi, правда, вiдорвало лiву руку, але його все  одно  "зовсiм"  не
пустили додому. Вiн кляв вiйну "на чом свiт сто?ть"...
   Володько зовсiм iнакше на тi речi дивився.  Навiть  вiдiрвана  ?вгенова
рука не робила на нього такого вже великого  враження.  Розмах  подi?,  ??
романтика, ворохобня i якась сво?рiдна  краса  полонили  його,  затуманили
розум усе, що вичитав, усе, що навчився в школi, вiдiйшло  на  деякий  час
набiк, а перед ним постала у всiй сво?й величi i красi - Бог  i  сатана  у
однiй подобi - вiйна.
   Обоз постояв у селi всього три днi i вирушив далi "в  тил".  За  обозом
по?хав другий обоз втiкачiв. По ?х мовi чути, що це  вже  не  "з  глибоко?
Галiцi?", а  десь  з  недалека,  з-за  Поча?ва  вiд  Радивилова  i  з  тих
мiсцевостей.
   Знов одного дня за?хала  на  вiдпочинок  до  Матвiя  пiдвода  втiкачiв.
Чоловiк, жiнка, стара мати i тро? дiтей - два хлопчики i дiвчина.  Дiвчина
вже старша - дiвочиться, уже й ходани  ходили,  як  заявила  мати.  Батько
"москаль" у вiйськовому, прийшов з фронту ранений на поправку. Застав його
приказ вибиратися.... Ну, не покине ж вiн отак на Божу волю родину...  Що,
нi? Правда ж. Мав вiдiйти тиждень тому, а тепер все не зна?, як буде. Самi
ж жiнки... Бiйтеся Бога... А що буде за те, що "у срок не з'явився",  чорт
його зна?. Розстрiляють, то розстрiляють. Гiрше смертi нiчого не видума?ш,
але, напевно, не розстрiляють самi, а пiшлють на фронт,  щоб  там  уже  те
брудне дiло iншi зробили... Походить  чоловiк  вiд  само?  границi  -  три
верствi... Вже, може, з хати та з цiлого села одно мiсце на  землi...  Хто
зна?... А "тре буде" все-таки десь отам далi серед лiса,  чи  серед  поля,
чи, може, i на гладкiй дорозi жiнку з отими-о щенятами лишити i йти...  Що
зробиш...
   Говiркий i поважний гiсть сподобався Матвi?вi.  Настя  варила,  кормила
цiлу родину. Жiнка ввесь час побивалася, плакала. Увiйде до  хати,  що  не
побачить, що не вiзьме до рук, i одразу:
   - I ми, жiночко, мали таке... Ще лiпше... Все геть-чисто сво? мали... А
тепер жебраки, сироти, викидьки на сором та ганьбу...- i сльози одразу  ?й
витечуть з очей,каламутнi у почорнiлих, попухлих очницях сльози.
   Два днi  вiдпочивали  бiженцi  на  Матвi?вому  дворi.  На  третiй  рано
ви?хали.
   Серпень добiгав кiнця. На полях запiзнений  збiр  хлiба.  Безлiч  вiвса
мокне у пiвколах. Дорогою ?дуть i iдуть  обози  -  вiйськовi  й  цивiльнi.
Дорогу розширили  в  три  рази.  Прийшли  якiсь  землемiри  i  вимiрили...
Бараболi не бараболi,  просо  не  просо,-  все  одно.  Вiдтяли  стiльки-то
сяжнiв, i дорога.
   Посунули пiдводи, кiннота, пiшi. А Матвi?ва родина при працi.
   - Ей, ви! Що ви  там  ще  мучитесь!  Все  одно  пропаде!  -  гукали  на
Матвiя...
   - Пропаде, то пропаде, а до пуття довести треба. Не лишу ж отак усе  на
полi...
   - То в стодолi згорить...
   Матвiй розводив руками, дивився  на  захiд,  звiдки  вже  виразно  чути
гуркiт гармат. Нi! Все-таки збирати треба. Возив, збирав, складав у клунi,
всi засторонки запхав пiд самий стрiп... У полi ще одна насiнна конюшина.
   Нарештi гострий наказ (десятник у кожнiй хатi наказав), хто ма?  зайву,
тяжку до ходу худобу, хай вiдводить на "зборний пунт"  до  Бiло?  Криницi.
Там усе на вагу куплять. Хто  не  псведе,  то  в  дорозi  даром  покине...
Вiдступ вiйська не припиня?ться. Вибиратися прийдеться все одно...
   Вiд такого наказу у Матвiя лiг у грудях тяжечий гнiт i нiщо не  в  силi
зняти той тягар зi серця.
   Увiйшов до хлiва. Шiсть корiв  одна  коло  одно?  стоять  спохiйно  при
жолобi. Не можна Бога гнiвити. Було молочка,  i  собi,  i  людям.  Хто  не
прийде, бувало, дiстане кварту доброго густого молока... А платити?.. "Хай
Бог заплатить!.. Здоровi споживiть",- казала Настя...
   I от цi корiвки, цi чудеснi тварини, на якi чекав  i  силу  свою  нищив
такi довгi роки, тепер треба нищити. Так. Нищити. Просто виведи в  поле  i
скажи: йди, худобино, куди очi бачать. Не треба  менi  тепер  тебе...  Або
вiддай "на пуди" за безцiн - аж серце болить...
   А тут тобi зi всiх бокiв:
   - Вибираймось та вибираймось. Он батюшка всю родину вивiз. Сам  лишився
i чека?, поки село рушить. Усi нашi ви?хали... Навiть управитель, i той не
лишився.
   Хм... Ведiть "зайву худобу". Цiкаво, хто  ма?  ту  зайву  худобу.  Який
добрий господар ма? зайву худобу? Ох,  зайву,  зайву!  Бодай  його  кольки
скололи, хто видумав цю штуку.
   I дума? Матвiй: не було колись худоби, не було  гроша,  не  було  часом
чого в рот вложити... А тепер i  худобина  усяка,  крiвавицею  здобута,  i
поле... Мав вiд раня до вечора турботу, i от тепер лиш чоло морщиться  вiд
жури: i як його усе знищити... Знищити так, щоб менше болiло отут десь, де
сидить мужицька, на всi болi гартована, душа.
   Тiльки що на  ноги  звiвся.  Пiвсотню  рокiв  товкся,  мов  останнiй  з
останнiх, гiрко горював, тяжко бiдкався. Нарештi поля того шмат  роздобув,
халабуду якусь злабудав. Все воно "на тимчасом", на "поки що". Поле  також
не Бозна-як вироблене. Туди треба б такого гною, а туди iншого. До  всього
худобини потрiбно, до болю, до останнього  потрiбно.  Одно  чiпля?ться  за
друге.
   А що село? Що люди? Де ? тi самi люди i що вони думають? Ах,  люди.  Не
кажiть менi про тих  людей.  Боляче  згадувати.  Хiба  вони  вмiють  мiцно
хотiти, до змори працювати, битися з останнiх тих  справжнiх,  якi  тiльки
людинi дано, сил? Нi. I, кажу вам ще раз,- нi! Вони рухаються, ходять, але
без думки... Думки нема тi??, як то кажуть,  живо?,  болючо?,  як  оголена
рана. I свiдомства мало. Не кажемо, яко?сь велико?  свiдомостi,  а  навiть
свiдомостi того, що вони до людей належать.  Так,  так...  Горе  це...  Це
якась вийнятково безталанна, загнана i збита, мов  макуха,  юрба,  яка  не
вмi? вiдбити напору ворожого... Цiле село i всi, всi  геть  села  навколо,
забули за себе. Гримнула десь Бозна-де гармата i все у крик, все в лемент,
так нiби ?х життя саме найважнiше... А де ж господарства?
   Так думав огiрчений Матвiй. Не мав кому цього сказати. Сам собi  думав,
ступаючи широко полем,  розмахуючи  стиснутими  п'ястуками...  Часто  дума
вголос виривалася... Кантате тверде слово рвалося з  придушених  грудей  i
падало у порожнiй, безлюдний простiр. Разом  зi  словом  рвалося  серце  -
насильно  рвалося,  нiби  хто  виривав  його,  як  рiпу.  Якi  болi!   Якi
невисказанi болi! Лиш мужик зна? ?х, той, хто твердим хлiбом кормився, хто
не чув нi холоду, нi спеки, хто не знав про iснування нервiв i бацил.
   Матвiй iде полем i, зда?ться, це  ступа?  месник,  кара.  Зупинiться  i
погляньте в його  обличчя.  Нiхто  не  бачив  такого  грiзного,  зрiзаного
зморшками чола. Кожна та  зморшка  кричить  болем.  Гляньте,  очi  його  з
червоними жилками, в  яких  горять  блискавки.  Гляньте,  вiн  навiть  без
кашкета i вiтер, рвучкий осiннiй, що дме з-над  угорсько?  долини,  патла?
його рiдке волосся, нiби вiхоть соломи. Поли його куцана  розпадаються  на
всi боки, нiби якiсь особливi крила особливого неземного птаха.
   Вiн не йде, а летить. Не дивiться, що  його  великi  широконосi  чоботи
лишають широкi слiди на свiжозоранiй рiллi. Вiн  все-таки  летить  он  пiд
тими хмарами,  якi  рвуться  з  його  злисiло?  голови  i  застеляють  все
навкруги: землю, лiси i небо.
   Так кожний день лiта? Матвiй по сво?х полях. I що виразнiшали  гарматнi
перегроми, то лет його збiльшу?ться, набира? особливого значення...
   А все-таки одного дня Матвiй увiйшов до хлiва, де стоять корови.  Шiсть
?х. Усi ланiцогами  до  жолоба  поприв'язуванi.  Он  Лиса,  Манька,  Ряба,
Рогата. Он та, шо цього лiта на ярмарцi купив,- без  назви.  Далi  шустра,
рухлива корiвка - Сивенька. Стоять усi по зросту - вiд лiва до права. Лиса
найбiльша, найтяжча, далi Манька...
   Матвiй одв'язав  двi  i  вивiв  на  двiр.  Кликнув  Володька.  Цей  ма?
пiдганяти корови. Це тi - Манька i Лиса. Володько пас ?х дво? лiт  i  зна?
?х, як i себе. Поважнi корови, незворотнi, тому i в  шкоду  менше  ходили.
Добрi були, слухнянi... Шкода ?х йому... i не шкода... Якось... Чомусь  не
шкода. Так, нiби це його не обходить...
   Настя вибiгла з хати,  глянула...  Здавалось,  вона  хотiла  обняти  тi
тварини i горнути до себе. Замiсть того попробувала за дiйки, чи не повнi,
щоб за дорогу не набрякли.  Володьковi  всунула  в  руку  вузлик  хлiба  з
маслом. Повели. Повели  на  продаж  до  Бiло?  Криницi.  Володько  йде  за
коровами босий. У нього зовсiм нема чобiт. Батько веде за повiд  корови  i
не промовить нi одного слова. Не хочеться йому в такий час розмовляти. Так
i пiшли. Через село, долиною до Башковець, через "казьонний" лiс. Володько
вже зна? цю дорогу. Торiк на "мобiлiзацiю" ж ?здив. За цiлу дорогу  тiльки
парою слiв перекинулись.
   У волостi величезна черга. Прийди, рiзун його матерi,  зi  сво?м  i  ще
чекай, проси, поки то "вони" зводять  забрати  тво?  добро.  Пiсля  корови
важили i видавали "квiтанцi?". З тими квитанцiями треба йти в друге мiсце,
щоб дiстати грошi. За обидвi корови дiстав Матвiй сто одинадцять рублiв  i
ще якiсь там копiйки. Видали цiлу "катеринку", а решту рублями.
   Матвiй зав'язав тiсно грошi у кiнець  шматини,  в  якiй  був  замотаний
хлiб. Коли продали корови i  Володько  лишився  тiльки  з  прутиком,  яким
пiдганяв, а Матвiй навiть не дiстав назад свого повода (добре,  що  ще  не
взяв ланцюга), обидва посiдали на морозi i ?дять  хлiб  з  вареним  салом,
?дять мовчки. Матвiй щось мiрку?, а  Володько  передуму?  усе,  що  бачив.
Пiсля на Матвiя якась злiсть найшла, чи що... Досить, що напало  на  нього
неухильне бажання нечуваного марнотратства. Сам устав, пiшов до крамницi i
по часi винiс звiдти цiлу пляшчину лимонаду та здоровенну булку.  О,  така
булка напевно досить кошту?.
   Власними руками розтрощив булку  на  двi  половини.  Одна  собi,  друга
синовi.
   - На! Хоч з'?мо. Що з'?мо, що вип'?мо - то тiльки й ? наше. Клятi  часи
настали...
   А пiсля пиячили порядно по черзi. Цiлi три копiйки  луснули,  як  i  не
було. Володько з при?мнiстю потягнув гострого шипучого напою. Втомився, та
й ноги клятi попiдбивалися, а до дому ще верстов двадцять, бо рiшив Матвiй
чомусь через мiсто Крем'янець вертатися.
   Хай хоч побачать, як там тепер вигляда?, що поробля? "жидва".
   Треба рушати. Сонце не сто?ть на  мiсцi.  Воно  вже  давно  зiйшло  над
крем'янецькi гори, туди, де станцiя знаходиться.
   Йдуть  сошею.  Повз  казарми,  повз  велику,  червоно?  цегли,  похмуру
"гарнiзонову" церкву, повз вiйськовий цвинтар. Сюди й  туди  без  кiнця  i
перерви ?дуть обози.
   Дiйшли до станцi?. Володько в душi вдячний батьковi,  що  пiшли  сюдою.
Хай це яких шiсть верстов бiльше. Пусте. Вiн же ще  нiколи  не  бачив  анi
залiзно? дороги, анi по?зда, нi паровоза. Колись, бувало, ще в  Лебедщинi,
коли збирався поза Мартинiв запуст на пригiрок, бачив дим з по?зда.  А  то
далеко, верстов дванадцять було. А, може, то i  не  з  паровоза  був  дим.
Може, то просто собi якийсь дим  та  й  годi.  Але  для  Володька  то  був
особливий дим, i вiн дуже радо ловив його сво?м далекозорим оком.
   Тепер ось вони обидва з батьком зовсiм близько коло  станцi?.  Марширу?
двi роти зi "штиками на смiрно". Спереду офiцери з голими шаблями.  Справа
пруги рейок врiзалися у землю й обросли бур'яном. По них  старi  вагони  з
написами: Ю. 3. Ж. Д.
   Ще далi "добрi" вагони. На них грузять  корови,  конi,  людей.  Кортiло
Володьковi пiдiйти до то? метушнi ближче i все докладно оглянути, але мало
було часу.
   Йшли ввесь час по гострому дрiбному камiнню, тому вiдчував прикрий бiль
нiг. За тiснотою навiть не мiг iти тудою, де хотiв.
   У мiстi, що здушене невеликими, але гарними, горами,-  тiсно,  рухливо,
гамiрно, ?здять авта. Кожне з них напхане вiйськовими. Особливо  кидаються
у вiчi юрби "золотопагонникiв". Здавалось, вони  зiйшлись  сюди  з  цiлого
фронту.
   Але крамницi скрiзь  вiдчиненi  i  скрiзь  iде  гарячкова  торгiвля.  У
Володька виника? та?мний задум,  який  в  короткiм  часi  розроста?ться  в
непереможне бажання. Повстав вiн i розрiсся до неймовiрних розмiрiв,  коли
проштовхувалися з батьком через ринок i проходили повз крамницi з  дешевим
взуттям.
   I як його не згадати про чобiтки, коли ноги так порепанi, так  пiдбитi.
Хай би хто спробував не згадати.
   На ринку Матвiй купив  цiлий  хунт  грушок.  Знов  нечуване  i  зухвале
марнотратство. Видно, Матвiй поспiшив: хай все гине, коли так!
   Знайшли шматок вiльнiшого мiсця у кутi ринку, сiли i  смакують  грушки.
Володько слуха?, як сiпа? в ногах бiль, i дума про чобiтки не  вилазить  з
голови. Напроти брудна, з заялозеними дверима, крамничка. Там знана  Рухля
прода? гнилi оселедцi, смердячу тараню, коломазь та сiре мило. Запах тако?
крамницi надзвичайний.
   Ось вони  до?дають  грушки...  Матвiй,  видно,  готу?ться  вставати  та
вiдходити. Вiн же ще мусить накупити "дещо до хати". Володько рiша?ться на
останн?. Будь-що-будь, а сказати вiн мусить.
   -- Тату! - обережно, з прищуленими вiд нiяковостi очима; каже Володько.
   - Ми там проходили коло крамниць... Бачили ви,  якi  там  добрi  юхтовi
чобiтки висять?
   - Ну, так що?.. Хiба тут мало тих юхтових чобiток?
   - Я... Менi... Ви зна?те, тату... Я так попiдбивав собi ноги... Ах, так
болять отут коло пальцiв. Дивiться...- i вiн навiть  одну  ногу  пiдняв  i
показав батьковi. Пiдошви попухли,  деякi  пальцi  попiдбиванi.  Найменший
пiдрiзався й щемить, як хал?ра...
   - Так, зна?те, мерзнуть ноги, як виженеш "на  росу".  Пiдняв  голову  i
дивиться благальними очима на батька. Очi того насупленi. Зирнув  на  ноги
сина i каже:
   - Ну, а як же ж хотiв? Ти ж не панич i батько твiй не пан...
   -  Нiii...  Я  знаю...  Але  коли  б  я  мав   якi-небудь   паршивенькi
шкорбунцi...
   - О-ооо! Ще чого заманулось...
   - Дума?те, я так багато хочу? Нi. Менi якi-небудь чоботи... От i все.
   - Хм... Дума?ш, то не багато. Чоботи, дума?ш, за се, за те  купиш...  А
дума?ш, коли... То що? Отак одразу в росу ?х... Довго той  чобiт  видержав
би тодi...
   - Нi. Я буду ?х шанувати. Куди не треба, не взую.
   - Ну, то й купляти ще не потрiбно. Менi грошi он  на  викуп  купчi,  на
сплату банку потрiбнi... Ти ж зна?ш...
   - Тату!..
   - Не морочи! Не маю я грошей. Не буду я ж сто  рублiв  тобi  на  чоботи
мiняти. Ходiм!.. Вже пiзно...
   I батько встав. Володько не хоче пiднiматися... Пробу? перечити...
   - У вас же ? дрiбнi...
   - Дрiбнi... Дрiбнi. То i треба ?х ще тих дрiбних  дома.  Он  мушу  дещо
купити i по дрiбних.
   - Але, тату,- канючив Володько.- Мене так болять ноги... Так болять.  А
за що ж я цiле лiто отi корови пас? - осмiлився вiн навiть  такий  гострий
кинути докiр.
   Батько скривив уста в подобу усмiшки. Це дещо пiдбадьорило хлопця.
   - А я? - сказав батько.- А я за що цiле  лiто  орав,  сiяв,  косив,  до
клунi возив? За що - га? Ходiмо! Нiчого тут гадурати!
   Ой-?й! Видно, що з Володьково? витiвки нiчого не вийде. Встав.
   - Ет, тату! - вирвалось у нього.- Менi навiть додому не хочеться йти, я
ж хочу однi тiльки чобiтки. Якi-небудь,  поганi,  самi  найдешевшi...  Ось
вiйна йде...
   - Ет!.. Дурню ти! Вiйна. Все тобi з вiйною лiзе. Тобi одно в голову,  а
менi тисяча...
   Вже йдуть. Володько дуже невдоволений. Вiн обережно ступа? по камiнцях,
ойка?, коли попада? на  гострiший...  Думи  його  прикрi,  докiрливi.  Так
завжди. Бiгай, бiгай, дерися... Раненько вставай, мерзни,  мокни,  а  коли
купити що... Ну... Хоч до чужих йди...
   Батько йде спереду, рiвно трима? голову,  плечi  дещо  сутулуватi.  Вiн
дума?. На чолi виграють зморшки. "Втрата, то втрата... Самого коштували тi
корови бiльше... Але малому чоботи таки потрiбнi. Все одно, не тепер, то в
четвер, а  купити  мусиш.  До  зими,  може,  не  подре,  а  тут  за  одним
заходом"...
   Але вони вже досить далеко вiд дешевих крамниць вiдiйшли. Вертатися?  В
iнших, що на Широкiй вулицi, крамницях дорожнеча... Там хiба сама офiцерня
купувати може.
   - Одлупити б тебе треба! -  чомусь  вирива?ться  у  батька.  Вiн  майже
сердитий на сина, що той нагадав йому таку непри?мну рiч.-  Ну,  то  ходiм
вже... Може, що виберем...
   Володько зрадiв. Вiн зовсiм не ображений отим "вiдлупити",  хоча  i  не
почува? за собою нiяко? провини. Коли  верталися  на  ринок,  навiть  ноги
перестали болiти.
   Виявля?ться, що за зовсiм дрантивенькi  чобiтлята  з  погано?  пiдробки
юхту, пришитки до старих порепаних халяв "знайомий"  жидисько  хоче  п'ять
рублiв.
   Матвiй одразу хотiв плюнути, жбурнути  тi  шкарбуни  жидовi  межиочi  i
пiти. Мовляв, на коровах втратив, то не будеш грубу суму  на  таке  дрантя
видавати.
   Але Володьковi навiть "таке дрантя" Бозна-чим видавалося.  Коли  б  вiн
мав i такi. Ого, чого б вiн бiльше хотiв. Поки батько жорстоко  воював  "з
клятим пархачем", Володько переживав неабиякий мент.  Вираз  його  обличчя
так само швидко мiнявся, як мiнявся хiд торгу.
   Нарештi крах. Батько таки плюнув i вийшов. Де ж таки... Вже  з  пiвтора
рубля майже до двох дртягнув, а "стопроклятий парх" затявся на трьох i анi
копiйки вниз...
   Обiйшли ще кiлька крамниць, перебрали з десяток пар чобiт.  Кожний  раз
Володько мусить натягати на  свою  болючу  ногу  чобiт,  i  кожний  з  них
видавався йому "зовсiм добрим".
   Вiн не перебира?, як батько. "Якi-небудь" - вiн же це сказав виразно.
   При кожному торзi Володько почува?, нiби  сто?ть  перед  судом  i  його
засуджують на смерть, чи дарують невимовне щастя. Третiй жид, який:  "Я  ж
вас ще позаторiк знав... Дядько  Матвiй?  Нi?  Боже!  То  ж  ми  коли  вже
знайомi?.. А для вас... Для вас у мене пiвцiни... Оцi добрi з варшавського
юхту... Зна?те ?м цiну? Задурно... Хай я до  шабасу  не  доживу...  Усього
чотири рублi... ?й-богу, це задурно. Помiряй... Малий! Помiряй до  ноги...
Ну? Нiби на мiру".
   Цей самий щебетун не захопив Матвiя. Вiн бере чобiт, мiцно звива?  його
в руках, пробу?, чи не трiска? шкiра, чи не вiдлiтають  одразу  пiдошви...
Бо i таке бувало... Вiзьмеш те дрантя в руку, а воно розлiта?ться.
   Знов торгування. Цей затявся на трьох i десяти копiйках. Хай його  дiти
суботи не дiждуть, якщо вiн бiльше,  нiж  десять  копiйок  на  цих  добрих
чоботях заробить. Це ж не який-небудь тендит. Не буде ж вiн знайомим людям
якесь смiття продавати.
   А Матвiй сказав твердо:
   - Два рублi й з половиною! Хоч - беру, не хоч - можеш сам у них ходити!
   I вийшов. Володько тяжко зiтхнув.
   - Де ж таки,- звернувся батько до сина.- За таку непотрiб такi грошi. Я
сам за оцю (i пiдняв праву ногу) три роки тому три рублi заплатив. Але  це
чобiт. А то... Тьху, бий тебе всi громи!..
   Йдуть геть i не оглядаються. Раптом хтось смика? Матвiя за полу.
   -  Хазя?н!  Хазя?н!..  Вернiтьсяi..  Ну,  платiть  грошi...  Це   суха,
кривов'яза жидiвочка з крамницi.
   - Бодай би тебе кольки скололи... Чому ж ти не  сказала  цього  одразу?
Чого морочиш?
   Матвiй вернувся й довго вилiчував грошi.
   - Це тiльки для вас... Знайте, що це тiльки знайомим.,.- умовляв жид.
   Матвiй дав грошi, взяв чоботи i передав ?х Володьковi. Цей схопив ?х на
оберемок i тримав обережно, нiби вони з  найтоншого  шкла.  А  що  в  його
очах... Скiльки в них справжньо? втiхи. Там цiла безодня радостi, яка геть
до тла  знищила  усякi:  бiль,  острах,  безнадiйнiсть.  У  думцi  дякував
батьковi, Боговi i цiлому свiтовi, а нiс сво? скарби  так,  нiби  це  щось
рiдке, що може розхлюпатись. Тепер  тiльки  важке  питання:  чи  варто  ?х
взувати "на росу", чи далi мерзнути? Шкода ж дiйсно нових чобiт.  Ну,  але
добре, що ?!..
   Додому п'ятнадцять верстов. Прийшли, коли  вже  всi  спали.  Володьковi
ноги так болiли, що навiть не мав бажання хвалитись чобiтьми. Поставив  ?х
у таке мiсце, де б не замастились, сам пiшов до клунi, вкрився  кожухом  i
заснув дiйсно сном каменя.
   I добре, що продав корови. Незабаром гармати пiд Крем'янцем загули.  Нi
дня, нi ночi. Чорна хмара i чорний  дим  застелили  небо  i  землю.  Осiнь
вдарила дощами. Парковi обози гарматних дивiзiонiв зрили немощену  дорогу,
i в ?? драглинi грузнули бiженецькi коники по самi черева.  ?хали  вже  не
дорогами, а полями.
   Пiд. гуркiт гарматних перегромiв янчать у будах дiти. Смi?ться i  плаче
якась чорнолиця жiнка, що  сидить  на  брудному,  мокрому  клунковi.  Вона
оповiда? вголос, як козаки ?? хату палили, як вона втратила дитину, бо  на
полi саме була, а дитя нiби в  хатi  лишила.  Прибiгла,-  "дитини  вже  не
було". Вергла себе в  огонь,  але  вирятували.  А  чоловiк  ??  у  Карпати
пiшов... "Бодай ?м, як довго житимуть, в головi карпатало".
   Вона протягала руку, благала когось. Хустина злiзла ?й на  потилицю,  а
розбите каре волосся всiвав дрiбненький дощик.
   А обози пливуть собi повз байдуже, поволi. Часом коняка яка черевом  на
грязюку пада?. Били, зводили матюками. Налiпленi  стопудовi  колеса  возiв
сутужно  обертають  маточинами.  Не  обiйшлося  i  без  хриплого  спiву  i
тнриндикання губно? гармоньочки.
   А Матвiй усе працю?. Поле не смi? так лежати. Косить насiнну конюшину.
   - Божевiльний,- гомонять сусiди.- I на яку  хал?ру  вiн  працю?...  Все
одно пропаде.
   Матвiй мiркував: пропаде моя праця тодi, коли мене не  буде...  А  поки
костi мо? при купi, доти не смi? пропасти нi одно зерно.
   Одного ранку з гуком  i  криком  в'?хав  у  село  обоз  армi?  "первого
розряда".  На?хало  видимо-невидимо.  Стали  по  кущах  i  садах.  Частина
зупинилась на чистому полi, саме на Матвi?вому.
   На подвiр'? повно воячнi. Дверi хати не  замикаються.  Пiд  клунею  двi
двоколки, запряженi велетенськими карими кониськами.
   Матвiй задумав молотити овес. Може, хоч дещо продасть.  А  тут  дощ  не
переста?.
   - Еее, дядька! Пошто работает? Всьо равно бросiш!..
   - Нiчого. Брошу то брошу, а молотити треба...
   I зародило ж, як на тоте... Копа вiвса десять пудiв сипле.
   Усi сусiди самi до "фуражирiв"  йдуть,  просять:  -  Купiте,  гаспадiн!
Харошiй авьос...
   I продавали у снопах за безцiн. Продавали все, що могли: свинi, телята,
кури, гуси. Ячменю, пшеницi, жита нiхто не хотiв. "На што? Нашi  лошадi  й
аавса не жрут больше... На кой чорт ячм?нь..."
   I як, прошу вас, будуть жерти? Бiля  конов'язi,  як  глянеш  -  овес  у
снопах. Дощ не дощ - все  одно.  Конi  топчуться  по  снопах,  розгрiбують
копитами.
   На возах  м'ясо  псу?ться,  шнури  тютюну,  що  у  крем'янецьких  мiщан
набрали, гниють. У Матвiя на току купа, пудiв  двiстi,  вiвса.  Солому  на
дворi в ожередi дощ перемива?. Який дивак буде тепер вiвсяницею, та  ще  й
такою грубою, пiклуватися. Хiба Матвiй." Так. Вiн не забув  i  за  солому.
Вояки, мов велетенськi мурахи, стежку через  город  до  соломи  вторували.
Кожний в "палатку" потребу? для спання. Головне, що ?? отак розтягнуть  по
дорозi i втопчуть в грязюку.
   Матвiй i солому ряту?. Ходить з вилами по дощi i скида? розволочене  на
купу. За овес навiть i не питай... Хiба ж хто чув, хiба ж хто  бачив,  щоб
за овес тридцять-сорок копiйок платили? Нi. Хай вже краще огонь зжере,  як
на галай-балай, отак чортовi нетрудженому в зуби вiддати.
   Ну, а як? Того... З вибиранням як? Он село вози маже, буди  на  лiсковi
обручi з ряден напина?. Все дума? рушити. Рушить цей обоз, рушить i народ.
Рушить, як ? - селом, повiнню...
   - Пiд ряднами дума?те зимувати? Ех!.. Дума?ш, один з другим.  Бог  тобi
пiч з неба скине?
   - Але старий." Подумай про дiти... Роби щось. Напни що на вiз i собi!..
Чу?ш, як бовха?,- гуторила Настя.
   - Ет, дурна ти бабо! Коли б у тебе розуму було, як у  курки,  то  й  то
бiльше голова твоя варила б. Куди, до чортово? матерi, по?деш...
   Настi лиша?ться одно - плач. I вона використову? хоч це. Сльози,  як  i
завжди, шукають найглибших зморшок i тихо спливають кiлькома галузками  до
тiсно эатиснугвх уст.
   Матвiя досада люта, мов iржа, гризе. Серце чу? в грудях  ствердле,  мов
галька крем'яна. Рiзьба чола нагаду? майстра, що кохався  у  величi  гнiву
великих богiв великого минулого.
   Грязюкою шляху чвалають козаки. Черева коясй тинкованi товстою верствою
землi. Нага?, чоботи, носи i чуби - грядь, грязь i грязь.  Однi  очi,  мов
пожежа, яку тi люди так покохали, здавалось, все зотлять на попiл, порох i
небуття.
   От як конi рвуть копитами з грузько?  землi,  як  соковите  цмокають  i
прудко хльоскають навколо пригоршнi багна. Нiздрi  грають  i  рвуться  вiд
шарпкого дихання, бризкають пiну i кров.
   - Куда дарога на Жолобкi?
   - Пряма... Вот там!.. За л?сам!..
   Це пре кур'?р штабу чотирнадцятого корпусу, що зупинився  в  сусiдньому
селi. З фронту страшний наказ летить - все на шiстдесят  верств  в  ширину
огнем вкрити. Смуга чорна, як чорнозем, хай ляже вiд полудня  до  пiвночi.
Небо i земля тiльки...
   Гуруррр! Гур, гур, гур!..
   По бронзовiм пiтнiм тлi неба  валун  за  валуном,  мов  випар  вулкану,
котять хмари. В далечiнь i ширiнь небо згорнуло панцир,  здушило  повiтря,
стлумило соняшне свiтло, що ввiйшло в пiдземелля. Лишилось iнше свiтло, не
того ясного сонця, що навiки, мабуть, щезло,  мов  стерта  брудною  шматою
пляма кровi. Постало й поволi, мов свiтанок,  ширилось  свiтло  попелясто?
барви, яке заволiкало ?дкою поволокою поля, гори, лiси. Дороги  йшли,  мов
тунелi. На них  литi  з  чавуну  iстоти  в  загравi  далеких  пожеж  iшли,
котились,  чвалали,  йокаючи  животами...  Сто  сiмдесят   мiльйонiв   душ
приносило жертву, i чорний дим закоптив небо. Десь там у сiрих хащах,  мiж
золотом i  вогнями  сам  коронований  володар  тягнувсь  багнюкою  велико?
iмперi?. На пiвнiч! На пiвнiч! В лiси! Обернемо вiсь бiгуна[11]  i  пустим
планету навскiс у безвiсть бездонну... Кiнець вам!..
   Цю метушню нiс Матвiй у черепi, у душi,  у  очах.  Вiн  брав  пiвпудову
сокиру i тесав буду. Таки, мабуть,  пiде.  Земля  трима?  його  страшними,
цупкими обiймами, але вiйна сильнiша землi. Одяг, посуд, худоба,  свиня  з
восьма бiленькими  поросюками,  годований  вепрук,  зграя  чубатих  курок,
широкодзьобих качок.,..
   Куди з тим? Все вижени в поле, нажени: гижа, гиля! - i хай  сi?ться  по
широкiй землi. Хай iде лiсами i множиться.
   Буда вийшла справжня матвi?вська. Настя, як побачила, руками сплеснула.
   - Та куди такий тягар повезеш? А мiшечок муки, мiшечок  круп,  боденька
сала, дрантя всяке....
   Матвiй до солдатнi йде, гне спину, яка нiкому, крiм працi, не гнулася:
   - Купiть, на милость, веприка. Годований, сала на п'ядь  буде.  Що  вже
дасте - добре.
   Дванадцять  рублiв  втицьнули  за  веприка...  Забили  обухом,   тулуба
забрали, а  кишки  собаки  розтягли.  I  добре,  що  так.  Добре,  що  хоч
дванадцять дали. Iншi солдати однi пiвники по?дали. Що ж,  коли  на  такiй
трудовiй землi домашнього птаха, нiби ворiння, розвивалося.
   Василь рiзав поросята. Баняк холодницi зiпсувся i  не  було  нi  одного
голодного пса, який би на таке поласував. Гармидер  навкруги,  огнi,  дим,
дощ... Дядьковi одному шкапи пристали. Скривив рота, вагався, що скидати -
жiнку чи мiх з мукою. Чорт з мукою, а жiнки жалко.  Розв'язав  мiшисько  i
сипнув муку на рiденьку грязь дороги. Вiтер дещо пiдняв, але дрiбний дощик
зразу ж уйняв мучну хуртовину.
   - Вйо! - Шкапа одна не йде. Впала, чортова тварина, i лежить...  Просто
в муцi!..
   - Вйо! Вйо, згорiла б ти ясним огнем!
   Шкапа лежить i постогну?. На дядька  лють,  мов  чорна  хмара,  найшла.
Обернув пужално держалном. Бемц, бемц по ребрах. Тiльки ногами засовала. У
дядька пiна ротом виплюснулась.  Плигнув  на  вiз...  Якiсь  миски,  якiсь
горшки, якась дiжечка, все те випурхувало з буди i розлiталося на  скалки,
ще не доторкнувшись землi.
   З'явився якийсь москалик. Зiйшлися  люди.  Нагай  затанцював  по  спинi
тварини, полосував ?? вздовж i впоперек. Нарештi люди  кiлками  пiдважили,
поставили-таки на ноги, витягнули з  багна  колеса,  що  вгрузли  по  самi
маточини, пхали воза, а вiз шкапу. Дядько поплужився далi "вглуб Росi?".
   Обоз не руш?. Вiз у клунi готовий - честь  честю  -  сто?ть.  Колеса  в
битий шлях вгрузають. Купа вiвса також лежить. Не продав Матвiй нi  одного
пуда. Гармати  день  i  нiч  виграють.  Часом  брязкотять  скорострiли  i,
вида?ться, десь отут за башковецьким "казьонним" лiсом.
   Матвiя ?жа не бере. Сон десь зник. У думцi покошена i  мокра  конюшина,
що  лежить  в  копицях  на  полi.  А  повна  така,  головчаста   -   пудiв
п'ятнадцять-двадцять було б, по десять рублiв пуд.
   Метушливi люди вибиратись квапляться.
   - Ось, кажуть, перетнуть нам дорогу в Шумську на греблi i баста. I  так
по три днi стоять втiкачi, поки через  греблю  переповзуть...  А  коли  ще
натиснули б.
   -  Хочете,  то  вибирайтесь,  а  менi  дайте  чисту  годину,-   сердито
вiдповiдав Матвiй. Баби не одважуються самi рушити. Хай вже "вiн" наперед.
А той "вiн" сидiв, мов камiнь  i  нiяка  вiйна  не  зрушить  його.  Кiлька
дядькiв з Тилявки не видержало i знялося. Виповзли на шлях i поряхалися  в
напрямi жолобецького лiсу. Матвiй  провадив  ?х  очима  i  мовчав.  Що  ?м
казати. А ?х хати, вже другого дня, стояли вилущенi, мов порожнiй стрючок.
На мiсцi дверей i вiкон однi нори, а всерединi, нiби буревiй бушував.
   Кажуть, завтра чи коли там, козаки  вiд  Iвана  з  тамтого  кiнця  село
пiдпалять i люд, мов блощицi, викурять. Хай. Хай палять. Все одно.
   У Матвi?вiй хатинцi двадцять "денщикiв". У печi пала? огонь,  смажаться
кури, поросята... Дверi навстежiнь вiдчиненi, долiвка, мов на дорозi.  Сам
господар не сидiв у хатi. Ходив i ходив. I коли  сили  спадали,  приходив,
брав мовчки в кулак дещо "покомлати" i вiдходив до клунi, до свого. вiвса,
до сво?? машини, яку щойно два роки тому купив. Там i жив, мов горобець  у
стрiсi.
   Володько також купку марок за кури та всякi прислуги зiбрав. Були синi,
з "Миколою другим", зеленi з "першим". Солдати  якось  до  двора  пiшли  i
мiшок  яблук  приперли.  Висипали  серед  подвiр'я  i   хто   хотiв,   ?в.
Розказували, що там твориться.
   Володько нiколи у дворi не був, бачив  здалека  велику  садибу,  поко?.
Бачив часом паничiв, що з зализаними  головами  "спацерували"  селом.  Але
близько не пiдходив, нiчого спiльного з ними не  мав  i  чомусь  не  любив
того... Не чув до них того, що, бувало, в Дерманi до учнiв  семiнарi?.  Тi
також "чисто ходили", блискучi "козирки" кашкетiв, блискучi  халяви  мали,
але Володько сам хотiв "таким бути".  Нiчого  лiпшого  не  було,  як  бути
учнем-Паничем? Нi. Прийде тобi.
   - А, скажiте, пожалства... Что ет' такое? - показу? на жито.
   Не зна?, що таке жито, а жи? ж у селi. Тьху! Руки якi у них...  Пальцi,
мов шклянi. Коли б здушив -  розсипалися  б...  Дiвки  губи  до  червоного
мажуть...
   Тепер слухав, що "там" твориться, i собi пiшов. Подивитись.
   Сад гарний, великий. Яблунi гнуться вiд овочу.  Скрiзь,  де  не  глянь,
солдати. До яблунь поприв'язували коней. Яблука спадають просто пiд копита
i тут чавляться.
   У покоях уже всьому кiнець. Лиш бiлi папiрчики, що  летять  з  вирваних
вiкон та дверей, пурхають вiд  вiтру  по  клумбах  квiтiв.  У  палiсаднику
обтрощена пальма i пара кактусiв. Володько вiдломив i  собi  одну  цiкаву,
невидану, подiбну на пiр'?ну гiлку з пальми.
   Пiсля не без остраху всередину вступив. Там солдати, баби, дiти.  Якiсь
розбитi бебехи. Пух розвiяний по помостi. Вирванi з одвiркiв дверi  лежать
пiд порогом i по них топчуться.
   У просторiй кiмнатi дзеркальна стiна. Перед нею москаль у мокрiй шинелi
- вус фертом, шапка на потилицi чудом засiла. Володько  i  свою  непоказну
постать перший раз на цiлий зрiст побачив.  От  чоботи,  тi  самi,  якi  у
батька виканючив, надто у грязюцi. Аж злякався, коли глянув,  Що  вони  на
помостi, колись, мабуть, навiть лакованому,  стоять.  А  очi  якi  смiшнi.
Чуприна, як щiтка, якою замiтають. Шморгнув носом i пiшов далi.
   З протилежних дверей вилiз ще москаль. У руках його сокира.
   - Ти што, мать твою розтаку, как баришня, рило свойо расматрiва?ш!  Вот
?во!
   Бах, бах! Вправо, влiво! Обух торкнувся  дзеркала  i  те,  мов  розбита
вода, хлюпнулось на всi боки. Бренькнули кусники шкла, а  москаль  кашкета
збив на потилицю, лiву руку в бiк упер, у правiй сокира  -  сто?ть  гордо,
нiби переможець великий.
   Один Володько, мабуть, здивувався, решта все, що  входило  i  виходило,
бiльше бачило. Той, що розглядав "сво? рило", до фортепiана пiдсiв i  взяв
кiлька акордiв. Фортепiано заревiло i заповнило простiр дикими згуками.
   - Какой-то-сукiн син сапагамi по клавiшах топтался,- з серцем вирвалось
у музики.
   - А ти р?ж! - кричить на нього той з сокирою.- Раскамарiнскаво!
   Той брязнув щось розгульне. Солдат сокиру за пояс  заткнув,  плюнув  на
руки так, нiби з тим сплювком усе серце виплювать хотiв, i  тупнув  кiлька
незграбних присядок.
   Десь взялися дiвки. Закрутились шинелi, спiдницi.  Чоботи  гупотять  по
помостi i розкидають закарвашi болота, фортепiано  одчайдушне  реве,  пики
барвою наливаються i бiлi зуби мигають, мов блискавки.
   I зненацька музика урвав.  Розкрученi  пари  фургалом  вертiлись  далi.
Зупинились i стихли, коли "розкамарiнский" попiд стелею  розвiявся,  а  на
мiсце його розлилася розлога та повiльна мелодiя.
   Володько не розумi? того всього, але задубiло сто?ть  i  цiлою  iстотою
вника? в оточення. Ось музика  буриться,  пiднiма?ться  на  височiнь.  Чу?
вiтер, що б'?ться об скелi i квилить злим  духом.  Чу?  густоту  мороку  i
вихор, що бушу? в ньому, оточуючи блiду пляму сонця, яке ледь прорива?ться
через хмари. Чоботи, носи, очi червонi, чорнi, синi... Чуби, що мають  вiд
вiтру... Жмут сяйва, що хлеще у прижмуренi очi й освiчу?  велику,  насторч
розбиту брову.
   Все преться i преться перед очима, мов змора. I коли  влетiв  з  нага?м
офiцер i рiзким голосом ревнув: "Смiрнааа!" - у  Володька  все  ще  бiльше
змiшалося в головi i вiн витиснувся через розтрощене вiкно пiд  капiж,  де
лежала розчовпана купа вазонiв.
   З дверей поко?в бомбами вириваються вояки, баби, дiти. Деякi несуть  на
плечах знак  брудного  нагая.  Але  все  чомусь  регочуться.  Видно,  були
вдоволенi.
   Володько обiйшов поко?. В одному вiкнi побачив  знайомого  хлопця.  Той
манить його пальцем i щось показу? на помостi. Володько пiдiйшов до  вiкна
i глянув досередини. Там  стоси  розбитих  книг.  Володько  плигнув  через
пiдвiконня i накинувся на книжки.
   Вибрав  з  них  те,  що  вважав  найцiкавiшим.  Скинув  пасочок,   яким
пiдперiзував  штани,  i  накладав  на  нього  стоску  книжок,  недописаних
журналiв, картин. Все це рухнув  на  плечi.  Але  вага  була  надзвичайна.
Прийшлося трохи скинути. Володько довго вибира? менш вартiсне,  але  кожна
книжка липне сама до його рук.
   В iнших кiмнатах обривали на стiльцях  плюш,  розбирали  якiсь  горшки,
розбивали шухляди i витягали з них  клямки  та  замочки.  Володька  це  не
цiкавить. Вiн несе скарб, несе так, як несе кожна  людина  щось  таке,  що
безперечно й невiд'?мно ?й, i тiльки ?й однiй належить.
   Все одно ж там все те знищать. Що, нi? Напевно, так. Знищать. А вiн  же
хотiв це прочитати. Перший раз у життi мав вiн нагоду бачити, вiдчувати  i
торкатися до тако? маси книг. А якi соковитi,  виразнi,  палаючi  картини,
лiтери... Нi, нi. Хто посмi?  заборонити  йому  вирвати  тi  скарби  з-пiд
салдатського чобота, який не зна? милосердя i шани?..
   Але, пiдходячи додому, вiй бiльше вiдчував, як розумiв, що цього вчинку
батько не похвалить. Тому вiн i не показався на очi батьковi. Пiдiйшов  не
з дороги, а з горбу... Обережно прокрався поза ожередою соломи i занiс  до
льоху. Там у темнотi звалив усе з натомлених плiч i сiв  навшпиньки  перед
здобиччю... Довго розкладав зiм'ятi листочки, обривав  пошарпане,  складав
розсипанi сторiнки. Надзвичайно мало свiтла, тому  призирався  до  всього,
мов слiпець, що цiлим ?ством прагне побачити яснiсть предмету.  Шкода,  що
вiн не може ось тут засвiтити i сiсти на цiлу нiч за читання.  I  хай  там
б'ють зверху гранати... Хай валиться там свiт... Що то все його  обходить,
коли перед ним купа дорогоцiнних скарбiв.
   Розказав про це тiльки  матерi.  На  другий  день  i  та  пiшла  з  ним
подивитися на ру?ну. У покоях було вже порожньо. Якимсь  чудом  лишився  i
лежав у кутi, мов тяжко ранений iнвалiд,  круглий  лакований  столик.  Три
ноги його вiдбитi, i невiдомо де знайшли вони свiй кiнець. Одна  четверта,
зухвало й жалюгiдно, сторчить догори...
   Настя злякалася. Таке багатство гине... Така  розкiш...  Вона  мало  не
ридала над тим нещасним столом. А стiл аж просився пiдняти його, дати йому
змогу далi жити, робити комусь вiрну незаздрiсну службу.
   I жiнка пiдняла його на сво? худi плечi, стогнала, сапала i так занесла
бiдолашну калiку до сво?? темно?, з мокрою згруженою долiвкою, хати.
   На те навинувся Матвiй. Уже одного його погляду було досить, щоб  Настя
почала:
   - Ото все нищать. Все  розбивають  на  скалки.  Думаю,  хай  вiзьму,  а
вернуться, тодi вiддам. Поставимо у хлiвi. Це ж так добре  буде  на  ньому
кришити буряки, картоплю...
   Але не договорила.- Зна?ш ти, стара, що? Тобi вже, видно, таки зовсiм в
головi перевернулось. Чи ж тобi не сором? Зараз менi вiднеси оту  непотрiб
туди, де взяла! Чу?ш? Щоб я й слiду вiд  цього  не  бачив!  Бо  як  вiзьму
напругу, то я тебе навчу...
   Цього було досить. Лiпше не чекати на щось бiльшого. Бо хiба  ж  ви  не
бачите, як вигляда? сьогоднi "наш  батько".  Вiн  же  тiльки  що  "новину"
дiстав. Хоч ти в землю лiзь, а вибиратися мусиш. Прибiг засапаний десятник
- жiнка Iвана Бабиного, i сказав:
   - Завтра всi, як один, мають ви?хати. Обоз також вiд'?жджа?...
   Матвiй тодi подався до клунi мiж сво? снопи, машини i всяке  таке...  А
там на стiл, на якiм подають в барабан, голову на руки спустив  i  пережив
одну тiльки годинку так. Хм... Коли б ви знали, що то ?...
   Встав був Матвiй, як  сторож  роду  свого,  як  здоровий  корiнь  землi
сво??... Десятки рокiв минуло з того часу. На  весь  зрiст  пiднявся  вiн,
непоборний син п'янкого чорнозему, щоб закреслити й загладити вину дiдiв i
батькiв. Його потуга росла, мов повiнь, мов гiрська стрiмка  лавина.  Силу
велико? душi i сильних м'язiв впо?в у  землю,  напо?ну  дивним  чадом,  що
давав життя, муки, радiсть i смерть. I  пiслав  у  життя  синiв,  дочок  з
твердою наукою: закон ваш -  закон  землi.  Будьте  сильнi,  як  вона,-  i
вiчнiсть вам забезпечена.
   I от на цiй висотi, на цьому тронi чистоти, вiри  i  могутностi  заста?
його цей страшний жорстокий гад, "що тiлом брязкотить i де проповза?,  там
все вигоря?". Перед роками чула його душа того гада й  у  снi  пiдказувала
страшнi роки.
   Вiйна. Нечувана, небувала. Вона свавiльно, неухильно ступа? по хрустких
кiстках мiльйонiв i от-от готова схопити  в  сво?  обiйми  й  Матвiя,  щоб
жбурнути його знов у безодню темноти, горя й нужди.
   I виростуть такi сини i дочки, напояться отру?ю порохового чаду, пiдуть
по широких дорогах степiв i лiсiв, розгублять чистоту душi... Кров,  барва
i випад ??, змiшанi з тонами гармат, хто зна?, чи не похитнуть вiри в Бога
поколiнь, землi i неуявно? батькiвщини...
   У Матвiя тремтiли руки i ноги. Вiн ходив,  стояв,  сидiв,  спав,  як  i
завжди, але у цi днi вiн вiв надлюдське змагання з якоюсь невидимою силою.
Часами цiпив зуби, нiби тамував  невимовний  бiль,  нiби  тлумив  страшний
крик, що самохiть рвався з його здушених грудей...
   О, Володько так зна?, розумi?, вiдчува? свого тата. Нi  одне  слово  не
вирветься з нього на знак протесту. Вечером за башковецьким лiсом особливо
ревуть гармати. Небо там  пожежею  жарi?  i,  зда?ться,  по  хмарах  iдуть
легiони воякiв, щоб iз неба лити на землю вогонь..  Дорогою  йде  обоз.  У
таборi горить безлiч огнiв, i дим застеля? долину.
   Володько звалив на спину стола й пiшов з ним униз городом до  долини...
Пiшов, твердо  ступаючи  пiд  тягарем  молодими  ногами,  i  сховався  пiд
покровом диму.
   Йшов по  межах,  чув  як  двигтiла  земля  вiд  гарматнiх  перегукiв...
Здавалося, йде  тут  останнiй  раз.  Ось  минув  поле  Хоми  Ет-то?.  Далi
Гнидкове. Невибранi, посохлi бараболi. Хтось, видно,  ще  недавно  вибирав
?х, клав огонь, димок вiд нього ще тоненькою вуалькою пiднiмався i  пахнув
так знайомими згарами бараболь.
   Далi i далi пер того проклятого безногого  стола.  Хотiв  минути  сво?х
хуторян, щоб заховати сором батька бодай перед сво?ми. Йому тяжко.  Голову
зовсiм зiгнув, i жмли  на  карку  сильно  натягнулись  i  вип'ялись.  Руки
розп'яв  i  мiцно  тримав  стiл  на  плечах.  Донiс  свою  ношу  майже  до
жолобецького лiсу. Там жбурнув ?? в рiвчак, зарослий  лiщиною  та  вовчими
ягiдками. Чомусь зупинився над тим мiсцем, куди покотився стiл,  i  деякий
час дивився униз.
   Недалеко чорна стiна старого дубового  лiсу.  Небо  затягнене  хмарами.
Легкий вiтер поривно вi? з заходу. Пiд тилявецькими садками  горять  огнi,
там чути вигуки, спiв, згуки гармонi?. Час вiд часу погуркують гармати.
   Володько оглянувся навкруги. "Яка  дивна,  несамовита  околиця.  Що  це
твориться перед мо?ми очима?" - дума? вiн. Але нема? часу  довго  над  цим
зупинятися. Поверхня землi здрига?ться, нiби по нiй щось неймовiрно  тяжке
котять.
   Згадав ще про книжки. I те мусить вiн десь спрятати. Батько не  повинен
ще раз впадати в гнiв. Зiрвався з мiсця i швидко поскакав межами назустрiч
вiтровi з димом, назустрiч огням.
   Дома залiз у льох i почав збирати книжки. Збирав  поспiхом,  хоробливо.
Яким безглуздям здавалось йому  те,  що  вiн  мусить  розлучитися  з  тими
неоцiненними книгами.
   А куди з ними? Ага. Добре. Закинув на плечi  в'язочку  i  швидко  понiс
тi?ю самою дорогою, якою перед хвилею нiс стола. Донiс до  бараболиська  i
знайшов уже майже згасле вогнище. Тут зняв з плечей книги. Огонь догорiв i
вкривався верствою легкого бiлого попельцю.
   Володько дмухнув, i жар вишкiрив червонi зуби. Тисячi  теплих  снiжинок
пiднялося i розсiялося перед його носом. Узяв верхню книжку  i  придивився
при свiтлi жару до  заголовку.  Щось  незнайоме.  Положив  на  жар.  Папiр
засмердiв i затлiвся, але  не  занявся  полум'ям.  Треба  було  дмухати...
Бризнув огник  i  застрибав  по  Володькових  вилицях,  затиснутих  устах,
вiдбився у свiтлих сочках очей, де вiдбилась також цiла картинка  палаючо?
книги.
   Володько бере другу книгу  i  знов  дивиться  на  заголовок.  Тургенев.
Розгорнув. Натрапив  на  якусь  сторiнку  i  поки  трiпотливе  полум'я  не
проковтнула темнота, пробiг очима кiлька рядкiв. Урвав на пiвсловi, бо  не
хотiв, щоб згас огонь. Поклав на його згасаючий язик  книжку  i  протягнув
руку за черговою жертвою.
   Ах, яка це тяжка, черевата книжисько. "Нiва". Так. Це рiчник  "Нiви"  у
твердих палiтурках. Скiльки в нiй картин, вiршiв,  оповiдань,  реклам.  Цю
рiч дiйсно мусить вiн переглянути, ще раз востанн?, поки огонь не зжере ??
трупа i вiтер не розвi? шматочки попелу по оцих-о полях.
   Зiп'явся над огнем, присiвши на пальцях. У колiнах млiють ноги.  Скинув
з голови старого кашкета, положив на землi i сiв на ньому.  Це  вигiднiше.
Один за другим розбира? хлопець све? цiннi, награбованi скарби i  нелегкою
рукою вiдда? ?х на знищення. "Нiва" тим часом дала  йому  те  останн?,  що
могла в такий короткий час дати, поки i сама,  без  спротиву  i  нарiкань,
лягла на ложе небуття.
   I коли згас ?? останнiй листочок, а ворохобний, мiнливий  попiл  швидко
набирав барви вiчно? пiтьми, Володько впер лiктi в колiна й обняв долонями
пiдборiддя.
   Що вiн думав? Що в такий час можна думати? За плечима  серiями  гримiли
гармати i, може, в цей саме мент серiями летiли в повiтря двоногi  "корони
Божого творiння".
   I дивно, що у цей мент Володько не вiдчував нi жалю, нi  спiвчуття,  нi
страху. Йому було навiть весело. Одно  тiльки  дошкульно  ворохобило  його
душевну рiвновагу -  стан  батька.  Володько  аж  надто  добре  розумiв  i
вiдчував його.
   Вiн навiть по-варварськи дав вогневi пожерти  книги,  якi  вже  рахував
сво?ми i якi, iншим разом, не випустив би  зi  сво?х  цупких  пальцiв  так
довго, поки не висмоктав би з них весь, до останньо? каплi, сiк i  трунок.
Це вiн зробив "для них"...
   Так. Це тiльки для батька, ?диного батька, якого нiхто бiльше не ма?  i
який ? так чудесний та дужий, як сама вiйна.
   До полудня другого дня  все  було  по-звичайному.  Шляхом  iшли  обози,
роз'?жджались козаки. Табор стояв на мiсцi. В полудень у таборi  засурмила
сурма i счинився надзвичайний рух. Зi всiх подвiр'?в бiгли москалi.  Крик,
лайки, гиржання коней. За пiвгодини табор рушив i розтягнувся  довжелезною
валкою по шляху.
   За башковецьким лiсом розiгралась канонада.  Гармата  ревла  безупинно.
"Аж вiкна бряжчать",- казали, хоча Володько ще не чув, щоб вiкна бряжчали.
   Матвiй уже сам не зна?, що далi...  Дума  зiрвалась.  Нiколи  у  сво?му
життi не плакав вiн, нiколи не вирвалася з його уст якась скарга. Але горе
його було видиме i велике.
   Уже навiть сусiди "рушають". Що робити? Всi зiйшлися на нараду, але  на
Матвiя зненацька находить впертiсть.
   - Не по?ду!..- заявив.
   -Як то? Тож козаки он нагайками гонять... Он, кажуть,  з  тамтого  боку
село пiдпалюють...
   - Хай! Хай гонять; хай пiдпалюють, а я не по?ду. Це вирвалось у нього з
вiдча?м i не так певно, як цього хотiв.
   - Люди!? Куди по?демо? Що ви собi дума?те? Чи там ви хату знайдете,  чи
хлiб? Ось вечорi?... Куди на нiч? Ну... Зна?те що? У нас худоба... Кажете,
за одну нiч у нас можуть  бути  мадяри.  Так  худобу  для  безпеки  вишлiм
наперед, а завтрiшнiй ранок нам покаже, що ма?мо  робити.  Хай  переженуть
худобу через Шумську греблю i там чекають на нас... Добре?
   - Катерино! - звернувся вiн  до  дочки.-  Ти  он  з  Володьком  поженеш
худобу! Збирайся, Володьку!
   Вiн давав розпорядки, але сам не рухався.  Стояв  мов  мур,  мов  викут
кам'яний. Вiн ще не  вiрить,  що  вiйна  прийде  сюди.  Його  твердiсть  i
витривалiсть перед стихi?ю передавалися на всiх присутнiх, i тi  згодилися
"почекати до завтра".
   Сам Матвiй, нiби вмираючий, що хапа?ться за кожний мент життя, вiдпихав
як мiг страшну розв'язку трагедi?.
   Але тим  часом  зi  села  над?жджали  пiдводи  тих,  що  вже  рушили...
До?жджали  до  останньо?  Матвi?во?  хати  i  в   непевностi   зупинялися.
Здавалось, не рiшалися переступити кордон села.
   На Матвi?вому подвiр'? повно народу. Як на тоте,  гарматна  тарабанщина
ще збiльшилась i чути навiть скорострiльний огонь. Пiд тi клекоти  говорив
надривним  глухим  голосом  Матвiй.  Чоловiки,  жiнки  повитягали  ши?   -
слухають.
   - Люди! - казав вiн, опертий на довге грубе цiпилно, стоячи  на  порозi
клунi.- Люди! Мо? дорогi? люди! Ви ж бачите, що робиться!..- i  тут  повiв
навколо довгою, в широкiм рукавi сукняного куцана, рукою,  нiби  намагався
вiдкрити всiм усе те, що вони бачать i не розумiють.- Чого ви спiшите?  Чи
дума?те, що так втечете вiд смертi? То ж все одно, не тепер, то пiсля десь
там коло Рiздва, на дорозi, серед чужих, у снiгу  умрем  усi...  А  кинемо
сво? садиби... Ви ж зна?те: не вiйна страшна, а  люди...  Коли  вийдемо  з
наших хат, на ?х мiсцях стануть ру?ни, навiть, коли фронт сюди  не  дiйде.
Жийте тут далi! Не кидайте  цих  мiсць!  Чу?те?  Не  кидайте  тепер...  Не
кидайте, навiть коли б вас гнали нагаями. Зубами гризiть, а боронiться, бо
то вашi кубла, здобутi працею, потом, кривавою нелюдською  працею.  Це  не
грошi, не золото. Це ваша земля, яка ссала впродовж  вiкiв  вашу  i  ваших
дiдiв-прадiдiв кров. Дiти вашi ростуть i вони мають замiнити  вас  на  цих
мiсцях... А вiйна, а ворог? Ворог i хоче, щоб ми всi втекли  звiдсiль,  бо
тодi прийдуть його люди i засядуть на сiдалах наших  батькiв.  Знайте,  що
без опору, без волi нашо?, без нашого твердого слова  спротиву  нiчого  не
буде... Все зникне! Нас випхнуть на шлях i,  мов  ту  черву,  затопчуть  у
багно... Ви ж гляньте! Вернiться! Прошу  вас!  Худобу  хай  женуть,  а  ви
вернiться! Завтра... Чу?те? Вже завтра хай по?демо!
   Сам Матвiй здивувався, де взялися в нього ця впертiсть i цi  слова.  Це
не розум, не розвага. Це його Бог, що з його iстоти в час  Страшного  Суду
говорив словами правди i мудростi. Вiн випростався й очi його засвiтилися,
нiби в людини, що випила чогось п'янючого...
   Пiд гарматнi рокоти люди почали вiд нього, нiби ватага якого, вимагати:
   - ?демо! У нас дiти!.. Не кажiть так, дядьку Матвiю!
   Вiн зiрвався з мiсця i, опираючись на цiпилно, широкими кроками  вийшов
на дорогу.
   Там валка возiв з будами. Коло них дiти, худоба. З заходу насува? якась
не то хмара, не то дим. Б'? гармата. Вiтер рвучко стриже по лицях,  патра?
кiнськi гриви.
   Це вплива? на Матвiя, як трунок. Вiн  тратить  зовсiм  розум.  На  його
головi нема нiякого покриття i вiтер свобiдно  перебира?  i  шарпа?  рiдкi
довгi пасмвська сивавого волосся.
   На нього найшла якась певнiсть  пророка  i  вояка  разом.  Впасти,  але
непереможеним i незломленим. А поки в грудях б'?ться серце i в жилах  тече
кров - свята боротьба, мов вiчний огонь  життя,  нiколи,  висоли  не  смi?
згаснути... Жити - значить боронитися. А вмерти - значить не бути  бiльше.
Мертвi не мають сорому!
   Матвiй знав це усiм: розумом, нервами, цiлою iстотою  i  тим  усiм,  що
гнало його через великi житт?вi перешкоди.
   Стоячи перед валкою  возiв,  обернений  грiзним,  з  блискучими  очима,
обличчям до суворого заходу, вiн нагадував втiлення сили i мужньо?  краси.
Вiн, здавалось, виступпроти само? царицi життя i смертi - вiйни.
   I в той саме мент iз-за башковецького лiсу вирина?  велетенська  хмара.
Кра? ?? горять, озаренi якимсь огнем.
   - Дим, дим! - крикнув хтось,- Башкiвцi горять!  Дядьку  Матвiю!  ?демо!
Хочете ?дьте, хочете не ?дьте! Ми ?демо!.. Матвiй розiп'яв руш.
   - То хмара! - крикнув вiй.- Сонце ??  освiтило!  Не  ?дьте!  Лкади,  не
?дьте! Вернiться! Нiч, дощ!.. Куди?
   Серед валки бiженцiв заколот. Однi похапцем сiдають на вози,  вйокають,
цыьогають по конях батогом. Iншi стоять у непевностi. Один чи  два  дядьки
вертаються иазад i рiжуть колесами м'який  грунт  поля,  заточуючи  велике
коло.
   Над'?хав обоз. Це гарматнi парки, запряженi  по  шестеро  тяжкокопмтввх
бевдюхнхкхв. Грубечi посторонки пружньо натягнутi. Високi, дзвiнкi  колеса
поволi обертаються, крають ще глибше дорогу.
   - Вiн  "сумашедший"...  Дивiться!  Вiн  з  ума  зiйшов...  Дивiться  на
ньогоi..- гуторили баби. Але ?хати - не ?хали. Хто зна?, яка сила  з  того
сумашедшого промовля?.
   Гарматний парк поволi тягнувся, i це перешкодило селянам рушати.
   - Куда, дуракi, ?д?т?? - вирвалося в якогось гарматчика,  що  сидiв  на
конi з коротким  кривим  тесаком  при  боцi.-  Вот  снарядов  подв?зьом  i
засиплем н?мца!..
   Це для Матвiя пiдсилення.
   - Так! - крикнув вiн,- Дурнi будемо, як рушимо. Вертайтеся всi!!
   Люди завагалися.
   - Хм... Якщо вiн не ?де... Хто його зна?... Може,  воно  й  того...  Як
його... Чи не вернутися й направду нам? Воно-то "дiствiтiльно"  краще  вже
дома переночувати. До ночi, хто зна?, чи й доплужимося до Шумська. Хай вже
завтра.
   I люди дiйсно почали  вертатись.  Оте  "засиплем  н?мца",  видно,  було
найбiльш переконливим словом. А худобу таки треба вже вперед пiслати.
   Боротьба Матвiя  зi  селянами  та  сво?ми  хуторянами  скiнчилась  його
перемогою. Поважно вдоволений, вiн, нiби якийсь великий промовець, сходить
з трибуни, витира? пiтне широке чоло.
   Катерина з Володьком вигонять з хлiва корови. Рогата,  Ряба,  Сивенька,
дво? озимкiв.
   Матвiй навiть не хоче дивитися. Пiшов  швидко  до  хати  i  винiс  сiру
"кредитку" - трирублiвку.
   - На! - сказав твердо, подаючи Катеринi грошi.  Катерина  взяла.  Настя
втиснула Володьковi вузличок печено? поросятини. Хлiба не варто таку  путь
дричити. У Шумську купиться...
   Почекали з худобою, поки зiгнали всi хуторяни.  Сiльських  пристало  до
дерманцiв тiльки дво? чи тро? людей. Гнали телят i навiть свиней.
   Дивно, що Володько тiльки назовнi мав  вигляд,  що  йому  сумно  кидати
дому. У дупгi (не хотiв чи соромився признатися) навiть  радiв  тi?ю  його
особистою й особливою радiстю" коли йому вдалося  щось  нового  бачити  чи
пережити. До того був заклопотаний. Вiдходячи, нi разу  не  обернувся,  нi
разу не кинув  погляду  на  те  мiсце,  де  он  зiбралася  купа  будiвель,
обтиканих навколо малкмн деревцями.
   Зi  заходу  досить  швидко  насувають  лапатi  хмари.  Володько  навiть
теплiшо? одежвии при собi не  ма?.  У  ваговому  куцому  курташку,  чоботи
зв'язав i несе на палицi через плече. Це i все.  Катерина  ма?  ще  велику
теплу хустку.
   Женуть худобу самi дiвчата. Тарасова Уляна,  Кузьмова  Христя,  Титьова
Харитина i ще кiлька. Володько, як виявилось, був  одиноким  представником
славного мужеського роду в цьому жiночому товариствi.  Це  його  аж  надто
мало тiшило,  хоча  решта  ?  цiлком  вдоволена,  що  мають  бодай  такого
чоловiчого пасинка.
   Дорогою дiвки регочуться, жартують, продають  москалям  зуби  i  терпкi
вiдповiдi за не  менш  терпкi  запити  та  побажання.  ?м,  видно,  зовсiм
байдуже, що лишили, може, й назавжди,  дому  та  рiдню.  Володько  ж  цiлу
дорогу ма? поважний  i  заклопотаний  вигляд.  Спостерiга?,  прислуха?ться
нутром свого ?ства до настрою оточення. З острахом  позира?  на  насуваючi
хмари, якi, на щастя, дiйшовши до жолобецького лiсу, поволi розправлялися,
тихшали i майже  зникали.  Схiд  навiть  усмiхався  блакитною  плямою,  i,
здавалося, там лежить та щаслива кра?на, яка пригорне всiх, хто  жаха?ться
i тiка? вiд шорсткого обличчя вiйни.
   Дещо змiнився настрiй дiвок, коли над вечiр  досягли  мiстечка.  Вже  в
Рохмановi,  що  вiддiля?ться   вiд   мiстечка   ставом,   було   величезне
стовковисько вiйськових та бiженецьких пiдвiд. Шлях обернувся на  суцiльне
багно, в якому  колеса  возiв  грузли  по  самi  маточини.  Деякi  пiдводи
позастрягали i не могли рушитись далi. З  iнших  возiв  вiдпрягали  коней,
спрягались по четверо i так рятувалися.
   Вiйськовi двоколки, тачанки, парки, запряженi четверма сильними кiньми,
рiжуть багно, чiпляються за селянськi  вози,  вiдривають  ?м  люшнi.  Баби
репетують, лаються. Дiти верещать, вояки матюкаються.
   Все це не могло  гарно  вплинути  на  дiвчат.  Поки  перебралися  через
греблю, почало сутенiти. До того загубили дво? свиней i тягаровий  самохiд
роздушив теля. Перелякалося i вперлось просто пiд колеса.
   На нiч зупинилися на полi за мiстечком. Поле широке,  рiвне,  як  гляне
око - заставлене безконечним табором вiйська i втiкачiв.  Нiде  нi  одного
шматка вiльного мiсця.  Люду  скрiзь,  мов  комах  в  комашнi.  Добре,  що
принаймнi розбились хмари i загроза дощу проминула. Холод  також  не  дуже
дошкулював.
   Отаборилися в невеличкому проходi мiж вiйськовим i цивiльним  таборами.
Володько ма? досить клопоту. Нема чим поприв'язувати на нiч худоби. Нема з
чого класти вогонь, нема на чому спати. У таборi втiкачiв розпалюють огнi.
При найближчому возi мати проказу? голосно сво?й дитинi "Отче наш".  Слова
виходять у не?  з  "нашою  вимовою".  Це,  мабуть,  "галiцiянка".  Чоловiк
розмаху? високо над головою  сокирою  -  коле  великi  дилi  на  дрова.  У
вiйськовому таборi сурма висурмлю? до вечерi. Шляхом  гудуть  i  котять  з
розсвiченими зiрками самоходи.
   Володько дума?, як i де роздобути нейвеобхiдвiше  для  нiчлiгу.  Дiвки,
мов потомленi кури, поприсiдали до  землi,  повкривали  бруднi  босi  ноги
спiдницями i плачуть. "Боже, якi вони  дурнi",-  дума?  Володько.  "Одразу
плачуть... А не бiйсь... Як виходили з дому,  не  думали,  що  будуть  там
робити"...
   Володько йде мiж  табором,  збира?  розкиданi  купки  зiм'ято?  соломи,
полiнця дров, бляшанки з консервiв. Все це зносить до свого  табору.  Йому
зовсiм  не  смутно.  Навпаки.  Це  нагаду?  якусь  фантастичну  пригоду  з
книжок... Може, це вони в якомусь татарському полонi, насильно  вирванi  з
рiдних гнiзд. А може, вони плили розбурханим морем, корабель ?х  розбився,
а вони змушенi були пристати до якогось  берега  дивовижного  царства,  де
весь народ жи? на возах. I тому вони мусять якось рятувати себе, знаходити
вихiд зi становища, давати собi раду.
   Ось Володько назносив уже чимало соломи. Можна буде  розсгелити  ??,  i
всi спатимуть солодким сном на  м'якому  леговиську  пiд  ясними  далекими
зорями. Ось у нього купка дров, якась бляха, досить для кожного консервних
бляшанок.
   Почекайте тiльки трохи. Вiн ось побiжить до он  того  воза  i  позичить
головешку з огнем. То добрi люди... Просимо, просимо. Вiзьми собi... Вогню
ми, дяка Боговi, не купу?мо... Божий дар...
   Володько несе головешку, iскри навколо, мов золотi бджоли, мотаються  i
зникають, не долетiвши до землi. Дiвки бачать, що вiн працю?  -  почали  й
собi рухатись. Кожна за бляшаночку i давай корови  турбувати.  Тi  вдiлили
?м, скiльки могли, теплого молока. Хлiб ?, м'ясо ?.
   Ось Володько вже колiнками рачку?, виставив полатану сiданку догори,  а
носа мало не до  головешки  приложив.  Зi  всiх  сво?х  сил  дме  на  жар,
приложивши до його зубiв пучок соломи. Ось дим пiшов i  просто  клятий  до
очей преться. Володьковi очима й носом дещо мокрого потекло, але на  те  ж
йому кулаки данi, щоб мiг вiн його як слiд пiдтерти. А до того можна мiцно
шморгнути носом i "бодай ти згорiло" вiд щирого серця вилаятися.
   Огонь радiсно бризнув. Володько зрива?ться на ноги i дивиться вниз, мов
переможець. Трiски, вiдламки з возiв, якiсь,  Бознаким  викинутi,  кусники
дерева виявили з себе найкращу  поживу,  яку  огненнi  язики  смакували  з
найбiльшою насолодою.
   Дiвки злазяться зi всiх бокiв, оточують огонь i грiють ноги. ?х обличчя
поволi яснiшають. ?ли хлiб з м'ясом, пили молоко.
   Володько не буде отак собi сире молоко пити. Вiн ось ма? чудесну бляху,
яку знайшов отам коло московського обозу. Положить ??,  поставить  на  не?
консервну бляшанку. Ну, ось бачите. Огонь горить  i  молоко  пражиться.  А
хiба йому язик втече, як трохи почека?.
   - О, о, Володьку! Молоко перевернулось!..  А  бодай  ти  згорiла,  сама
бляхо! Не треба ?? лаяти, бо вона й сама згорiла. Як може  чоловiк  знати,
що та бляха з якогось такого залiза,  яке  (хал?ра  паршива)  взяло  та  й
згорiло. Бляшанка провалилась, перекинулась. Молоко все на вогонь... Ах!..
   Володько ряту? огонь. Коби хоч вогонь був, а вiн уже якось переспить цю
нiч i без молока. Кладе солому, сухi трiски...  Огонь  прорвався  знов,  i
знов весело вiд нього стало. Молоко  шипить  собi  по  землi,  яка  поволi
втяга? його в себе.
   Кузьмова  червонощока  й  кароока  моргуха  Христя  реготом   зайшлася.
Володько глянув на не? недобрим оком. Чого то, мовляв, скалити зуби...
   Але вона не тiльки реготала. Нi. Вона взяла свою  бляшанку,  пiшла  мiж
корови. Тi, небораки, також тут навкруги скупчились, жують широкими губами
i з байдужими очима, думають, мабуть, до безконечностi дурну  думу.  Скоро
зациркало у бляшанку пружними струмками молоко, i по хвилi  Володько  знов
примощував до огню свою порцiю. Вперся. Раз казав,  що  сирого  молока  не
п'?, то, значить, не п'?... I на цей раз таки перепер. Молоко закипiло,  а
Христя по-сво?му радiла також. Хто зна?, чи й не сподобався ?й отой  самий
дивачок Володько... Хто зна?...
   Вечiр не забарився довго. Огнi у  таборi  поширились,  пояснiшали.  При
сусiдньому вогнищi сидить на комердяцi сухий  довгов'язий  дядько,  курить
люльку i плю? в огонь. Володько покинув дiвок i пiдiйшов до нього.
   - Я знов до вас. Бачите, ми вибрались з дому з худобою наперед...  Нашi
завтра при?дуть... Нiчого з собою не ма?мо... Чи не  сказали  б  ви  менi,
дядьку, де тут дрова на вогонь беруть...
   Дядько не вiдповiв одразу. Нi. Вiн перш усього вийняв  з  рота  люльку,
сплюнув, приплющивши очi, в огонь, повернув голову до Володька.
   - Що? -  проговорив  уривно.  Володько  мусiв  ще  раз  повторити  сво?
прохання...
   - А ти ж вiдай?..
   - З Тилявки?.. Хм... А далеко там вiйна?..
   - По правдi сказати, не знаю. Як ми виходили, кажуть, за Крем'яйцем  ще
була?
   -  Еге?  Тьху!  -  i  затягнувся.  Володько  нiяковi?.  Якийсь   дивний
чоловiк... Жiнка його, що проказувала "Отче наш",  мабуть,  спить.  Дитина
також, мабуть, спить. А вiн от сидить i журиться, а може, й  не  журиться,
бо ж вираз лип" його не сумний. Вiз з будою сто?ть. Коло нього пара  коней
i корова. Пiд возом цебрик. До полудрабка пiдвiшена дiйниця.
   - ? у тебе отець? - зненацька, не виймаючи з  рота  люльки,  проговорив
дядько...
   - ?,коротко вiдповiв Володько.
   - На вiйнi?..
   - Еее, де там...- заперечив Володько так, нiби йому навiть i  в  голову
не йде, як його "отець" могли на вiйнi бути...
   - А брат ??
   I чого вiн хоче? Нащо йому все знати?
   - Двох маю...
   - На вiйнi?..
   - Дома. Старшого, певно, скоро заберуть...
   - То ти щасливий. Усi дома... А я от думаю...  Сиджу  i  думаю.  От  як
навкруги багато люду... Все люди, все люди... А  я...  Мав  i  я,  голубе,
трьох синiв. Забрали. Сеся, що в будi, невiстка з дiтинов. Ади, семий  рiк
ма?... Старшого мого... Десь, кажуть,  нiби  в  полон  попав  i  на  Сибiр
погнали... В Сибiр... Меншi обидва самi пiшли... Хотiв?м, ?к то кажуть,  в
люди вiвести... Хотiв?м, ади, свiт  показати  ?м.  На  гiмназiю  до  мiста
пiслав. Ет! - i старий махнув рукою...Училисi. Прийшла вiйна. Оба, диви, у
сiчовi стрiльцi подалися. I тепер - хiба я знаю?
   Володько зовсiм не мав бажання слухати iсторiю його роду. Але  вираз  i
мова старого такi щирi, такi простi, що хлопець присiв до нього i  слуха?.
Старий розповiв про сво? життя-буття. Згадував кiлька разiв слово Укра?на.
Володько слухав, але бiльше  з  пошани  до  нього,  як  з  цiкавостi.  Вiн
потребу? дерева на вогонь. А старий, видно, не ма? з ким подiлитися сво?ми
думками. Говорить з ним, мов зi старим. I чомусь  пригадав  Володько  дiда
Юхима, його пасiху, його господу зi садом i черешнями...
   Як то вони сидiли тодi у травi i читали... Ах, як то давно було.
   На вогнi горять широкi почорнiлi дошки з жидiвськими написами.
   - Ви де набрели тих дров? - пита? Володько...
   - Тотих?
   - Еге?
   - Там. Там он окописько... Вояки розбили частокiл... Нема ж чим палити.
Змерзнемо без ватри.  Пiшли  й,  хай  Бог  простить,  мертвих  обiкрали...
Мертвих не мож поганити... Але - що ж...
   - А бiльше тут нiде не дiстану дров? Старий похитав головою. При  цьому
не вiдривав погляду з огню, нiби там читав що...
   -Я там маю досить. Вiзьми собi... Вiзьми, вiзьми, хлопче!..
   - От спасибi вам! - аж викрикнув Володько. Такий добрий  дядько...  Вiн
ще й на старого не вигляда?, а вже три сини  ма?...  Журиться  бiдачисько.
Видно, добрий "газда" був. Руки i чоло, й очi  свiдки  того...  По  цiлому
нашому свiтi добрi "газди" ?... Розумнi люди, поважнi люди, "з толком", як
сказав би його батько. "I з Австрi?, а зовсiм, як наш",- думав хлопець.
   Набрав дилiв на оберемок i вийшов. Коло свого  вогню  застав  москалiв.
Дiвки, мов вiвцi, докупи збилися i зрiдка вiдповiдають на вояцькi  допити.
Володьковi це не до вподоби. Краще йшли б собi геть. Не дадуть спати.
   Розстеляють солому i всi гурточком лягають. Москалiв прогнали  таки,  i
тi пiшли геть. Дiвки мають для вкривання великi хустки, а Володько не  ма?
нiчого.  Але  якось-то  до  завтра  видержить.  Розiклав  бiльший   огонь,
згорнувся калачем, мов пес, i заснув.
   Але спав не довго. Розбудив його холод.  Огонь  загас  i  стало  зовсiм
темно. Дров бiльше не було. По плечах бiгають мурашки холоду. Поглянув  на
дiвок, на худобу. Дiвки смiшно сплять поскручуванi майже  вдво?.  Встав  i
подивився на худобу. Щось ?? дуже мало. Багато корiв браку?. З його товару
нема? Рогато? й обох озимкiв.
   -- Гей, гей! Дiвки! - крикнув вiн на  сплячих.-  Вставайте!  Вставайте!
Товару нема!
   - Що? Де? - Дiвки зiрвалися, мов опаренi, на ноги.  Кожна  кинулась  до
сво?х корiв. Посвищи! Почали поблизу шукати, але дарма. Бiда  та  й  годi.
Нiч, холод, безконечний сплячий,  повитий  димом  i  туманом,  табiр.  Вiд
холоду Володько тремтить i цокотить  зубами.  Дiвчата  знов  розплакались.
Шукати треба!.. Десь пасуться. Вкрасти нiхто не мiг. Кому тепер тi  корови
потрiбнi.
   Володько кида? заспаних,  наполоханих  дiвок  i  пода?ться  мiж  табiр.
Огляда? скрiзь вози, худобу при  них...  Коло  деяких  палахкотять  великi
вогнi. На них горять здоровеннi  комердяки.  Люди  сплять  на  возах,  пiд
возами, на землi коло вогню. Володько зупиня?ться не раз, щоб погрiтися  i
волочеться далi.
   Табiр тягнеться безконечно.  Маленькi  проходи,  намети,  буди,  вогнi.
Поприв'язувана до вбитих у землю палiв худоба.
   Конi хрупають що-небудь, корови жують жвачку, люди хропуть. По сошi все
ще тарахкотять обози i далеко висвiчують сво?м  пружним  яскравим  свiтлом
самоходи.
   Мiльйони людей спить тут. Вгорi дзвiнке,  з  грубими  осiннiми  зорями,
небо. Гуркiт гармат нагаду? близькiсть фронту. Небо там - нiби  хрусталева
чаша з вином.
   Хлопець довго блукав помiж возами, вертiвся часто по одних i тих  самих
мiсцях, зазирав до кожно? корови, але все безуспiшно. Часом здавалося,  що
ось вглядiв, що ось виразно бачить Рогату, теличку...
   Пiдходить, нi. Мусiв переконатися, що це омана. Довго так блукав,  поки
нарештi втомився. Сон морив його також порядно. Захотiв вернутися до свого
табору. Але скiльки не намагався,  не  мiг  його  знайти.  Йшов  навмання.
Звертав вправо, влiво, обходив вози.  Все  даремно.  Нi  корiв,  нi  сво?х
людей. Заблудив та й все. Треба перечекати до ранку.
   Налазить на великий огонь, знаходить коло нього  дошку  i  ляга?.  Крiм
нього, тут сплять два чоловiки в порваних черевиках. Обидва вони лежать на
широких дилях, пiдклавши пiд голови по куску дерева.
   Незчувся, коли й заснув. Спав мiцно, розкiшне. Нi болiв,  нi  снiв,  нi
тяжких думок. Сам-один серед безлiчi чужих людей. Голова лежить  на  лiвiй
руцi. Сяйво вогню ярко освiчу? його бiднувате обличчя. Його скорченi  ноги
звiшуються з диля й опираються об пеньочок, на  котрому,  мабуть,  рубають
дрова, бо поцюканий.
   Спав годин двi. Прокинувся. Огонь догоря?.  Великi  головнi  жарiють  i
вкриваються попелом. Чоловiки ще сплять. Туманно. На  сходi  арi?  небо  -
мабуть, свiта?.  Недалеке  лежить  i,  широко  роздуваючи  нiздрi,  чмиха?
корова. Не спiвають пiвнi, не женуть пастухи на  пашу  худобу.  Нема  хат.
Безконечний, вкритий туманом, табiр.
   Здивувався, поки знайшов свiй табiр зовсiм  поблизу.  Це,  зрештою,  не
диво. Дiвчата збилися купкою, i  нелегко  ?х  вiднайти.  Товар  розбрився.
Володько застав ?х, коли всi спали глибоким сном.
   Побудив.
   - А де ж худоба? - спитав вiн.
   - А ми тебе, козаче, спита?мо: де худоба?
   - Ну, то шукати треба! - крикнув вiн.- Сама вона не прийде.
   Тi не мали що казати. Пiшли шукати. Тепер, по денному свiтлi, це не так
важко робити. Внедовзi,  ще  здалека,  вгледiли  свiй  товар.  Пiзнали  по
Рогатiй, яка вiдзнача?ться сво?ю окрасою.
   Корови спокiйно  паслися  по  другiй  сторонi  сошi.  Цiкаво,  як  вони
перейшли туди? Голод. Так. Голод загнав.
   Починався новий день в нових обставинах. Треба якось пристосувати  його
до власних вимог, поки над'?дуть пiдводи.  Треба  кормити  худобу,  варити
снiданок, обiд. Шукають пасовиська i знаходять його на лугах за  Шумськом.
Дво? дiвчат j  женуть  пасти  худобу,  решта  варить  обiд.  Володько,  як
господар, ма? пiклуватися вогнем. Мусить придбати дров.
   I вiн сумлiнно викону?  сво?  обов'язки.  Головне,  що  його  драту?  i
сердить,- поводження дiвок. Бо ж що за  розмазаний!  народ.  Дома  i  зуби
скалять i гиржать, мов лошицi, на цiле? поле, що аж  пiд  Жолобецький  лiс
чути. А тут ось кiлька годин прикрiшого життя, i зараз - плач,  сморкания,
нарiкання.
   З'явилися знов москалi, жартують, як завжди. Дiвки надутi, i  ?м  тепер
не до жартiв. Але  тi  товчуться  тут  весь  час.  Володько  йде  оглядати
околицю. Пробрався через табiр, зауважив примiтки, по яких  ма?  вертатися
назад. За табором долина i жидiвське окописько. Огорожа  навколо  розбита.
Дошки на могилах подекуди  повириванi.  Сторчать  однi  кам'янi  плити.  А
мертвим що? Хай там воюють, мруть. Тут ?м затишно, тихо. Он хата  одинока,
брудна з вiдчиненим вiкном. У вiкнi голова довгобородого,  зовсiм  бiлого,
жида. На головi у нього ярмулка  i  чорна  маленька  коробочка.  На  плечi
накинена  пасмужиста  хуста.  Постать  старого  безупинно,  мов,   вагалко
годинника, хита?ться.
   Пiсля гамору i метушнi табору, цей кут з мертвими i старим дивним жидом
вида?ться Володьковi якимсь надзвичайним i загадковим.  Кам'янi  гладенькi
плити, дивнi написе, яких нiзащо, хоч би луснув,  не  прочита?ш.  Ось  тут
хiба Ха?м Цаль, поважний громадянин мiстечка Шумська, склав сво? метушливi
костi. Як дивно... Як  дiйсно  дивно.  Все  навкруги  таке  дивне,  зовсiм
iнакше, як було колись.
   I мимохiть пригадав минулу нiч, блукання мiж возами й  огнями,  старого
"галiцiяна", що плював у вогонь. Згадав ще раз дiда Юхима. От  цiкаво,  чи
живе вiн ще... Згадав прогульку з ним у ту  туманну  пахучу  долину,  коли
йому щемiли утомою слабi ноги. Пригаду? виразно, як дiд казав  про  вiйну.
Невже вiн знав, що буде вiйна? А батьковi сни.
   Але чому  вiн,  малий  Володько,  ма?  все  згадувати,  помiчати  кожну
дрiбницю, низати все на ланцюжок думок, порядкувати  подi?,  днi,  настрiй
?х? Тут ось тисячi тис"ч народу. Чи задуму?ться ще хтось, крiм нього,  над
цим? Зi всiх йому знайомих, крiм батька й  отого  старого  з  люлькою,  що
плював у вогонь, напевно, нiхто! Як його бути байдужим, боятися  i  бiгти,
упасти i плакати, виразно належати до того скоповиська людей, як вiвця  до
череди. Нi ж... Через голову лiзе думка, що пiднiма?, мов  вага,  усе,  що
ловлять зором очi, i важить, цiнить. Очi горять не даремно  i  не  даремно
бачать дороге чарiвне свiтло i барви його усi, що розлитi скрiзь, куди  не
ступить нога.
   I чи ж  не  бачить  Володько,  що  на  його  очах  твориться  щось-таки
незвичайне, щось дiйсно велике. .Вiн родився в такому-то  роцi  в  глухому
закутi свiту i, здавалося, все  життя  мине  перед  ним,  мов  струм  води
спокiйно? рiчки. I нi. Сталося так, що вiн побачить дiю, яка твориться раз
на вiки, яка перетне старий свiт i  вiдхилить  завiсу  в  новий.  I  невже
Володько ма? увiйти туди  першим  -  нi,  одним  з  перших?  Мабуть,  так.
Щасливий ти, Володьку. Буде колись мир,  замовкнуть  гармати,  родяться  i
виростуть новi люди, але не будуть бачити вони нi отих москалiв,  нi  отих
коней, нi галiцiянiв в капелюхах з люльками, нi таборiв... I  будуть  вони
заздрити тим, що колись метушилися, пружились i вмирали. "I все, що  бачив
ти,  запиши",  -  казав  дiд  Юхим,-  "а  тi  будуть  вечорами  читати   i
жахатимуться i думатимуть". Зле було, але сяйво  вогнiв  i  перегуки  гирл
гарматних i ворох обня, яко? свiт не бачив - це  ж  не  дiйснiсть.  Це  ж,
чоловiче, казка. А що ? бiльш привабливого вiд казки?
   А Володько сам переживав ту  казку,  бачив  ??  очима,  торкався  цiлою
iстотою ?? змiсту i переболiв кожне ?? слово, писане вогнем i  кров'ю.  Не
раз, бувало, ходив на мiсце бойовища. (На Валах у Дерманi).  Казали  люди,
там козаки з ляхами билися. Пружив уяву, щоб  вловити  постатi,  якi  десь
далеко, далеко в мороцi минулого невиразно йшли перед ним. Знаходив костi,
вгадував: козача? лядська? Колись  це  людина  була,  що  шаблею  навiдмах
тяла... Хтось i по нiй галазднув шаблюкою, впала до землi й увiйшла в не?,
тiльки кiстка лишилась валятися. Знаходив i речi. На "придатку" в  Тилявцi
виорано шаблю. Тут, кажуть,  козацький  загiн  витяв  упень  ляхiв.  Шабля
груба, гнута, тяжка.
   I це було так давно. Тiльки книги однi згадують тi часи  i  барвно  про
них розповiдають.  А  бiльш  нiчого.  А  це  ж  ось  перед  очима.  Це  не
оповiдання, не сон. Це дiйснiсть. Бачив, як рускi лiзлм водхамм в Карпати,
щоб там зложитж бiлi костi. Бралм Австрiю, Львiв,  Перемишль,  пiд  Кракiв
сягнули. Перемагали i зникали...
   Здоровi, вибранi були люди. Спiвали весь час,  танцювали.  I  там  десь
лягли. Ходили в Польщу, боронили  Варщаву,  грузли  в  Мазурських  багнах,
гинули в Августовських лiсах. Ех, i полки ж  були.  Сибiряки,  "стрiлкових
полкiв", латишi, китайцi, черкеськi полки, кубанськi сотнi, донцi.
   Можна все зрозумiти. Можна зрозумiти, чому  кита?ць  носить  косу,  але
зрозумiти цей шматочок часу... О, це не тепер буде зрозумiлим.
   Володько все це не зовсiм так розумi?, але приблизно так. В його головi
колотиться  туманна  дума,  повна  гострих  протирiч.   Чув,   що   губить
"отечество". Його iм'я вiдходить вiд нього,  ста?  iнодi  чужим,  туманi?.
Переставав вiрити в непереможнiсть "рускаво  оружiя".  Свята  Русь,  що  в
"крас? царственной по лiцу землi пораскiнулась", тратить привабу i вiн все
менше i менше болi? ?? поразкою. До отих  "галiцiянiв  -  австрiякiв"  чу?
бiльше притягливо? сили, нiж до кацапiв, татарiв, гирян, калмикiв, якi все
ж таки були "рускiми".
   Ах, ну його зрештою. Вставай, чоловiче, i йди далi...
   Володько вста?, йде шукати дров. По довгому  блуканнi  знаходить  якiсь
комердяки i пре ?х до табору.
   Табiр димить, готу?ться обiдати. Коло  свого  огнища  не  заста?  всiх.
Катерина пiшла до мiстечка купувати хлiб i мотуззя, щоб на другу нiч  було
чим поприв'язувати товар.
   Позатим нiчого не робиться, щоб якось лiпше  улаштуватись  на  наступну
нiч. Усi чекають на сво? родини, якi мають от-от над'?хати. Цiлу нiч кипiв
бiй, i австрiяки, напевно, попруть руских.
   Незабаром вернулася Катерина, пригнали з  пашi  товар.  Горить  вогонь,
доять корови. У позиченому вiдрi  пiниться  i  пару?  над  палаючим  огнем
молошна каша. Зганяють миску, ложки.
   Сiдають всi пiдковою  на  сирiй  землi  й  сьорбають  ложками  з  одно?
величезно? миси рiдку кашу. Сьорбають мовчки. Не жартують. Не шкiрять,  як
звичайно, зубiв. Навiть червонощока чорнявка Христя замовкла. Де  ж  таки.
Полудень мина?, а з дому нiяких чуток. Може, вже в полонi. Може,  не  тi?ю
дорогою по?хали. Може, туди на лiси, на Дермань до сво?х  подалися,  а  ?х
усiх отут мiж оцими людьми на поневiряння лишили. Така дума, такi  здогади
турбують i непокоять дiвок, i вони впадають у чорну безодню  безпорадностi
та зневiри.
   Володько знов-таки не подiля? ?х горя. Але на всякий випадок вислали за
мiстечко до села двi дiвки, щоб пильнували i,  якщо  б  ?хали  ?х  родини,
вказали, де ? табiр з худобою.
   Швидко мина? повний метушнi день.  Сонце  заходить  червоно.  Вернулися
дiвки, але самi. У таборi палахкотить огонь.  Дiвки  принишкли.  Коло  них
знов в'ються москалi, напрошуються ночувати. Дiвки вiдгризаються, але в ?х
мовi не чути рiшучостi. Це чомусь непоко?ть Володька.
   Вiн цiлий  день  працював.  Стягав  i  тесав  кiлля,  вбивав  у  землю,
прив'язував корови, зносив на багаття дрова. А тi дiвчиська, мов подурiли.
Понадувались, мов печерицi.
   Цю нiч табiр ?х ма? зовсiм пристойний  вигляд.  Корови  поприв'язуванi,
свинi загнанi до маленько? кошари. Палахкотить огонь.  Дiвчата  лягли  всi
гуртом ногами до вогню, а Володька взяли всередину, щоб не лiзли  мiж  них
москалi.  Цi  кружляють  навколо,  мов  голоднi   вовки.   Один   солдатик
Христом-Богом блага?:
   - Дурнi дiвки... Я ж вам нiчого не зроблю. Што ж, навiть недзя  на  вас
полюбуватца? Завтра, вот вам, пiвпуда гречаних  круп  принесу...  Направду
принесу...
   - Йдiть ви собi, москалю, звiдки прийшли,- вiдгризаються дiвки, а  самi
стискаються, мов вiвцi, одна до друго?. Володьковi тiсно, але натомлений i
невиспаний минуло? ночi, вiн скоро вiдда?ться на ласку i  неласку  тяжкого
сну.
   Прокинувся. Пiдняв голову. Зоряне небо, осiння роса, догорiле й  тiльки
злегка жарiюче вогнище. Земля вогка. По спинi пронизливо перебiга?  холод.
Шкiра ?житься. Встав, щоб пiдкинути дров на вогонь.
   Холодно, вогонь згаса?. Дров не хотiлося  пiдкидати.  Рiшив  пiти  собi
геть. I Володько пiшов по таборi шукати лiпшого мiсця.
   Довго стоконя?ться мiж возами. Горять огнi, скрiзь повно сплячих людей.
По годиннiй блуканинi знайшов пригоже мiсце. Великий огонь. З  обох  бокiв
сплять люди. Посерединi диль з якогось будинка. Розкiшне розлiгся на нiм i
думав заснути.
   Та це не так легко. Думки, холод. Обернеться до вогню передом  -  спина
стражда?. Задом - груди i живiт скаржаться. Не забув i про  дому.  От  уже
друга нiч в оцiй комашнi, а що там? Щоб часом дiйсно не стратились вони  i
не по?хали бозна-куди. Лишатися?..  Коли  б  хоч  не  з  отими  осоружними
дiвками.
   I таки заснув. Розбудив його червонопикий чоловiк аж  рано.  Потребував
диля на вогонь. Володько зiрвався, мов  за?ць,  i  пiшов  геть.  До  Свого
табору прибув пiзно.
   Дiвки неймовiрно розгосподарились. Самi  й  в  огонь  дмухають  i  диму
скоштували. Побачили Володька i всi юрбою:
   - Ааа! Володько! I де ти пропадав?..
   Володько кинув гострим зором навкруги i зауважив торбинку  з  гречаними
крупами. Це його схвилювало. Згадав вчорашню обiцянку москаля. Володько аж
надто добре зна?, звiдки з'явилась тут та торбинка. Уста, чи краще,  кутки
його уст, опали i на них ?дка, iржава усмiшка. У  думцi  нищив  ?х  самими
мiцними докорами, якi ще  тiльки  iснують  на  свiтi.  Володько  тепер  не
Володько. Надувся i, в кожному разi,  вiн  мало  не  який-небудь  поважний
дядько або я знаю, хто. На дiвок можна i не звертати уваги.
   Шалихвiст Христя, що подiбна на вiтер i  разом  на  захiд  сонця  перед
бурею, взялась термосити ним, але нiщо не поможе ?й. Вiн тепер i не  дума?
постачати ?м дрова. Хай самi собi йдуть шукати, коли такi розумнi. Вiн iде
тепер сам на греблю виглядати сво?х. Хай роблять тут осоружнi дiвчатиська,
що ?м заманеться.
   I це не погроза. Зовсiм нi. Володько оберта?ться i вiдходить.
   -  О-о-о!  Дивiться,  дивiться...   Здурiв   хлопчисько,-   затерендiла
Катерина.- Та куди ж ти йдеш?! Он кашу зваримо!.. Це Володька зрива?,  мов
iскра бочку пороху.
   - Сама ?ж ту кашу! А я не буду ?сти всяко? даровизни...
   - Тю-тю-тю! Здурiв! З ума з'?хав...
   Але Володько вже не слуха?. Вiн швидко вiдходить в напрямку мiстечка  й
iде просто на кузню, що сто?ть бiля сошi. Нiчого ще  не  ?в.  Не  взяв  зi
собою нi хлiба, нi грошей. Твердо порiшив iти на греблю  й  не  вертатись,
поки не при?де батько.
   Ось вiн уже  коло  кузнi.  Довга  шопа  технiчно?  майстернi.  Дзвенить
залiзо, гупають нараз кiлька молотiв, сичить i плю?ться жаром горнило.  По
кулястому бруку котять самоходи, вицокують верхiвцi.
   Але що це? Нi, це ж неможливо... Зупинився i дивиться. Так! Так.  Це  ж
батько. I як дивно. Мiж вершниками, на осiдланiй мiшком череватiй каштани!
чвала? батько. Довгi ноги бомбають i  мало  не  торкаються  землi.  Дебела
постать, на головi знайомий, засмальцьований вiд поту кашкет темно-зелено?
барви.
   "Татусю!" - викрикнув хлопець у думцi. "Дорогi тату!"
   - Татууу! - гука? вiн уголос.
   Матвiж огляда?ться, але не  помiча?  одразу  Володька.  Тут  пря  кузнi
стiльки того народу.
   - Я тут, тату! - вигуку? вiн ще раз.
   Матвiй зобачив його i пiд'?хав. Кобила  впотiла,  тяжко  сапа?.  Видно,
шпарко чвалав.
   - Де дiвчата з худобою? - було першим запитом батька.
   - Там, тату! Недалеко. Ми там розтаборились. А що дома? Де нашi всi?
   - Нiчого, нiчого! Володьку; - викрику? Матвiй.- Все добре!  Ми  ще  всi
дома. Фронт зупинився за Крем'янцем. Наступ  австрiякiв  вiдбито...  Тепер
додому з худобою!
   Матвiй нiби хлопчик радi?. Ця радiсть передалася й на Володька,
   - Додому! - крикнув вiн.- Чого ж  тут  капiти?  Чудесно.  Значить,  все
гаразд. Значить, поженуть худобу додому,  будуть  i  далi  дома.  Все-таки
привабливе це, чорт бери, слово...  Володько  радi?,  мало  не  пiдскаку?.
Бiжить коло кобили i все розпиту? батька, нiби вiн бозна-коли з дому.
   Виявля?ться - цiлу нiч човпли з  гармат.  Билися  здорово.  Земля,  мов
бубон, гула. Але рiчка Iква не пустила австрiяку. Рускi окопуються.
   Володько готовий навiть i з дiвками помиритися. Але вони  тепер  зовсiм
йому непотрiбнi. Ось вiн разом з батьком. Разом i  до  табору  прибули  на
превелике здивування дiвок.
   - Оооо! - загули всi разом.- Дядько Матвiй! Боже! Очi, дивись,  горять.
Де вся та надутiсть, заплаканiсть. Дядько Матвiй з'явився, мов добрий  дух
визволення. Обступили його, шарпа? кожна до себе,  розпитують  навперебiй,
що й вiдповiдати не встигнеш. А Матвiй не той, що завжди. Нi суворих очей,
нi брiв насуплених. Теплий i  привiтний,  мов  пшеничний  пирiг.  Коли  ще
вiстку вчули, що додому вернуться, затупцяли, завiскали, мов без ума.  Тi,
що товар на пашу погнали, миттю назад прилетiли.
   Матвiй закомандував худобу зганяти i в дорогу. А тим  часом  торбину  з
харчами розв'язав. Володько вовком накинувся  на  все  домашн?.  На  вогнi
варилася каша...
   - Чому дiвчатам не даси м'яса?  -  запитав  Володька  батько.-  Що  ти,
найголоднiшяй, чи що?
   - А вiн тут не хотiв ?сти!..- зауважила котрась.
   - А то ж чому? Есе, Володьку! Так не можна... Де взявся в батька  такий
лагiдний голос? Диво дявие. А на дiвок глянув Володько докiрливо.  В  очах
його вогко. - Ех,вирвалося в нього.- Що тут казати?..
   I бiльше не сказав нiчого. Дiвки  вдячнi  йому.  Дивний  такий.  Iнший,
напевно, он як усе розплескав би.
   Гнали назад худобу  до  самого  вечора.  Гнали  не  шляхом,  а  бiчними
дорогами. Володько чув велику втому  й  батько  кiлька  разiв  давав  йому
каштанку.
   - ?дь! Менi вже геть зад облiз. Пер, мов вiтер. Ночей, дубило його ма',
не спав.
   Володько ?хав. Минали поля, луги, села. Батько збив на потилицю кашкета
i був надзвичай говiркий. На половинi дороги Володько пiд'?хав до нього.
   - ?дьте ще ви, тату! Я вже вiдпочив.
   - Но, но... ?дь, ?дь...
   Несли до рiдних хат втому i радiсть. Якi чарiвнi отi своя  хата  i  все
навкруги. Як при?мно сiсти на  лавi  за  знайомим  столом.  На  нiм  миска
тлусто?, гарячо? юшки. Заклопотана мати з усмiшкою на устах  i  сльозою  в
оцi. Працюють ложки, зуби. Пара страви лоскоче нiздрi. Уривнi  оповiдання.
I, зда?ться, нема сили, яка б могла розiрвати цей маленький гурт  людей  з
назвами: тато, мама i дiти.



   IV

   Почалося нове життя в сусiдствi фронту. Гарматнi перегроми поволi стали
улюбленою музикою... Село  жило  вiйною.  Школа  втiкла...  Згра?  дiтвори
пасуть по лiшниках та запустах худобу, палять купи листу,  будують  окопи,
наступають, варять "у кухнi" i дiстають порцi?.
   Осiнь швидко мина?.  Шляхом  снують  обози,  лiтають  козаки  зi  штабу
корпусу, що зупинився й осiв у Жолобках.
   Розпочина?ться попит на овес та сiно.  "Ага,-  дума?  Матвiй.-  Уже  не
йдуть самi до них, не просять. А скiльки то знищили того вiвса"...
   Матвi?вi, отому мужиковi,  що  ма?  поломленi  працею  руки,  мозолi  в
долонях, вiдколи ?х носить; тi очi, де безодня змагання, муки,  впертостi.
Йому все ясне. Вiн бачить, мов на долонi, цiлу подiю i не тяжко  розумному
оковi оцiнити ??. Бачить i зна? людей - чужих i сво?х... I вiн казав:
   - Пропаде все, бо господаря нема. Нема в Росi? хазя?на!.. А  без  нього
все "нипочом"...
   Це був тяжкий i суворий присуд.  Але  iншого  в  Матвiя  не  знайшлося.
Вiйсько, здавалось йому, на те й сотворене, щоб руйнувати. I  та  руйнуюча
сила переважила над тими, що снажились i вибивались зi  сил,  справною  та
твердою рукою тримали стерно гiгантського корабля.
   - Кров така,- Казав вiн.- Татарська!..
   У Суражi за Шумськом "база поповнення". Тонка одноколiйка зв'язу? ??  з
Острогом.  Гарматний  говiр  не   вмовка?.   Пiшли   "маршовi   роти"   на
"пополн?нi?". Тилявка на серединi дороги мiж фронтом  i  запасовою  базою.
Майже кожного дня надвечiр  дiти  зриваються  з  гамором  i  женуться  пiд
жолобецький лiс.
   - Москалi йдуть!..
   Знайомi незабутнi слова. А з лiсу висуваються роти -  одна  за  другою,
без крику i пiсень. Це ж не "первi бо?". Тепер  iдуть  бородатi  сибiряки,
молоденькi кацапчуки з Рязанi, Вологди, В'ятки, хто зна?,  з  яких  кра?в,
яких земель. Раси, говори, барви...
   У Тилявцi нiчлiг. "Квартир'?ри" розписують на воротах крейдою:  5,  10,
15, як де. До Матвi?во? хатинки втискали вiд 5 до 12. Менше не можна було,
бiльше не влазить.
   По приходi в  село  "роти"  розпочинають  торгiвлю.  Новенькi  "сапагi,
палатки", ватовi "фуфайкi", штани, в'язанi "кальсони". Салдат i душу чорту
продасть! Да! Мiняють на старе, продають, за що тiльки можуть.
   - Старiк! М?няй сапагi!.. Давай какi?-н?буть, лiш би на ногу абуть...
   - А вам же...
   - Плювать. У Крем'янце новия дадут. Н? пустять умiрать у старих...
   I мiняли. На дрантя, на непотрiб з  доплатою  "два  ц?лкових".  А  роти
виходять зi села,  мов  ограбованi.  Вiдходять  i  не  вертаються.  Полон,
смерть, ранения... З Крем'янця потяги тягнуться i "маршовi роти" розвозять
по "тилу" калiками. В полон гатили тисячi. Землю кiстками забрукували.
   Що ближче зима, то бiльше в селi "фуражирiв". Уже й  на  солому  попит.
Ячмiнь також у моду пiшов.
   Продав Матвiй першi п'ятдесят пудiв вiвса по "руб i двадцять".  Ну,  це
вже цiна, але й ще не  справжня.  Фуражир  бiлий  папiр  до  пiдпису  тиче
Матвi?вi.
   - То нi, господин фуражир. Не пiдпишу.
   - Пiшi, ат?ц. Усьо равно... Пiшi!
   - Ее, н?... Не можу. Характер не дозволить.
   - Крутой ти д?дя. Ну, ладна...
   I пише розписку з цiною два  рублi  за  пуд.  Дивиться  на  те  Матвiй:
нечесний пiшов народ. Але... I пiдписав.
   - Н? бось, ат?ц. Нiкто т?бя н? трон?т. А жiть i нам нада.
   - Крадуть, аж курить,- казав пiсля Матвiй.- Краде, хто  може.  Мiльйони
злодюг... Не буде добра, ох, не буде.
   А фуражири, офiцери обозiв впасенi, мов  кабани.  Матвi?в  знайомий,  з
бiлими вусиками "батаре?ць", завжди на?жджа? за вiвсом, ячменем,  соломою.
Заночу?, замовить курку, заплатить добрi  гропгi.  Вечором  чай  жлуктить,
"Кузьму Крючкова" розкурю?
   - Ех, жiсть, жiсть! - вирветься часом, коли витягнеться на розстеленому
серед хати кулi.Вiжу, ат?ц, ти на всьо свой глаз  iм??ш...  Панiмаю...  Но
вайна сволоч разлажiла рускава челав?ка...  Кут?рма  пашла...  Гнiйот  наш
челав?к...
   - Бо нема хазя?на... От воно! - вiдповiда? певно Матвiй.
   - Да. Может, ти i прав. Царiшка наш растерялся... Вот би т?бя, ат?ц, на
царя... Аа!
   "Мерзенна думка, бий тебе сила Божа!" - думав Матвiй. Вiн такого зовсiм
не мав на думцi. Цар царем. Царя нiхто й не вважав  господарем.  Цар  собi
цар. Сидить i царю?, от нiби архiрей при Службi Божiй у церквi.  Господарi
iншi - мiнiстри всiлякi. Але тi нiнащо звелися. Хто зна?, що  за  мiнiстри
там, але армiю паничиками  бiлоручками,  що  нi  бе,  нi  ме  не  тямлять,
запхали. Лiзе тобi отаке в окулярах з тоненьким носиком - хлюст хлюстом...
Тут огонь, смерть,  а  воно  з  "сестрами"  (теж,  прости  Господи,  слово
споганили) розгул творить... Пошли таке в бiй. Дай в його команду народ. А
ними всi штаби, всi обози запханi. Цигарки, перстенi на пальчиках, сестри,
подушки... Тьху! - теж вояки!
   Почали пiдводи зi села  в  "наряд"  брати.  Селяни  це  стiйкою  звуть.
Заберуть пiдводу до штабу, поставлять на добу, i дощ не дощ, снiг не снiг,
стiй, чапи, поки який хлюст зi сестрою на гулянку не зволить про?хатись. А
спробуй, слово скажи... Морда твоя трiщатиме, бо  така  нечисть  запальна,
мов порох. Нерви... Все нерви. Безсоннi ночi з бабами. Одеколон, що  пили,
мов воду. Спирт зi шпиталiв сестри викрадали i пропивали, лярви проклятi.
   Це твориться по цiлому запiллi фронту. А там  на  фронтi  тисячi  тисяч
вмира?. Кров лл?ться, де тiльки глянь. I це бачить дядько i кожна  дитина.
"Паничики" - стало лайкою.
   - Ех,- каже, бувало, Матвiй,- хоч i кажуть, що не буде  з  Iвана  пана,
але я думаю, що з кожного Iвана лiпший був би пан, як отi хлюстх... Нема в
них кровi живо?. Шкiра ?х поту нiколи не пропускала, а пiт з'?сть  людину.
Працею вигониться пiт з нутра...
   Ого. Матвiй навiть i до такого дiйшов. I як не  дiйти.  Хiба  ж  людина
дерево чи тварина безмовна. Хiба ж йому очi не так на свiт дввляться, як у
мудрого сотворiння, що бачить бiле, чорне, добро i зло?
   От тiльки життя сутужне пiшло. Снiги раннi  вергнули  з  неба.  Маршовi
роти йдуть тьма-тьмою без настанку i кiнця. До Матвг?во? "халупи"  десяток
впхнуть i повернутись нiде.
   Сiм душ сво?х, десять чужих... Сiдають i так сидячи сплять. Дихати нема
чим. Коли б хоч махорнею не чадили.
   Вечором плиту розпалять, "кип'яток" на чай варять, жлуктять  кацапи  по
двадцять шклянок чаю. Цукру  досить.  Володька  за  булками  пошлють.  Сам
Матвiй у самий  кут  заб'?ться,  десь  на  пiч.  Там  справжня  лазня.  За
махорчаним димом його зовсiм i не видно. Настя коло плити душиться.  Груди
?? диму не переносять. Кашель усi нутрощi вирива?.
   Москалики просять:
   - Купi, матушка, палатку. Дьошово. Полтiннiк даш i б?рi.
   - Ее, москалю. Ми вже тих палаток накупили,  що  й  не  зна?мо,  де  ?х
дiвати.
   - Трiдцать кап??к дай i берi... Всьо одно на фронте брошу...
   - Та кажу ж, що нема куди дiвати. Ось дивiться, у нас усе з палаток.  I
штанята лобурям з палаток поробила. I старого палатками вбрала, i  сама  з
нiг до голови в палатках...
   - Ех!.. Н?гд? i картiшкi сигарнуть-та!.. Скотская, мать  ?йо  поп?рьок,
жiсть! Хахли н? ум?ють жiть... Багати?, а дуракi...
   - Зач?м, ат?ц, iзбу такую вистроiл? Лесу, что ль, мала'ть?  -  виспiву?
ярославець.
   - Ми тiльки у тисячу дев'ятсот  тринадцятому  году  сюди  перебралися,-
вибачливо i старанно заявля? Матвiй десь з-за хмар, з  найвищого  престолу
хатини.- "Невмоготу" було все разом.  Банк  платили,  довги  великi  мали,
проценти сплачували. Думали, це  все  "на  врем'я"  тiльки,  а  тут  вiйна
"грянула"...
   - А тж i вайну по шапк?... Строй i толька... й,- дода? в'ятчак.
   - Недзя. Старий вже я. Сам усього не попну. Всi "плотники" на фронтi, а
з бабами яка робота...
   - В?стiма,замика? саратовець,- Куда там у вайну. Кой чорт у вайну работ
занятся хатiт... А нам-та вот плажiтся некуда... Вот жiсть, т?тка ?я с ума
сашла... На что матушка кржхт?ла, када рiдiла?.. Вот уже  етава  нiкак  не
ждала, чтоб нам i картiшкi разлажiть н?гд? била...
   - Ех, Валинь, гром ?я бей, проклятую! - люту? ряза-нець,-  У  нас-та...
Вабче Хахландiя н? страна,  а  нсдара-зумл?нi?...  На  кой  чорт  защiщать
?йо... Рязань мая далеко... Пусть ?йо н?мец берьот!..
   П'ють чай. Перед кожним  мiюечок  цукру.  За?дають  булочками.  До  чаю
яблучка кришать. Хахландiю останнiми словами здоблять, Матвi?вi хатчину "в
щепкi розпльовують" i все "угли радния"  згадують.  Кожному,  видно,  сво?
нав'мi...
   Матвiя духота з печi жене, дим очi вигриза?. Але й на полу мiсця  нема.
Його дебела постать стражда?. Костi за день досить натрудяться i  нема  де
розiкласти ?х для вiдпочинку.
   На полу в кутi дебелий вояк розлютився, розклав "в?щевой м?шок", вийма?
сало i ?сть. Матвiй пiдсiда? до нього й вибачливо поясню?, чому  вiн  таку
малу хату ма?. Не можна було, мовляв. Це вже на третьому мiсцi буду?ться.
   Вояк до?в добрий шмат сала i собi почав.
   -  Те?,почина?  вiн  з  протягом.  Видно,  полтавець...-  От   ти   там
бiлобрисий,- тика? вiн пальцем у рязанця...-  Чово  так  розкодкудахтався?
Якого чорта  халяву  свою  з  рiдкими  вусами  дереш...  Волинь  ти  ла?ш,
Хахландiю розносиш... А зря... Жалко, чорт бери, що топчется ти тут сво?ми
клишавими лапами. Старика от руга?ш... Але коли, так  сказати,  правду  за
чуба взяти, та тобi одному з другим  перед  балами  тво?ми  поставити,  то
вийде, що ти один з другим тiльки й життя взнав, що тут. Н?-н?. Не  дуйся.
Оце ти в себе коли бачив? - згрiб полтавець у широку долоню торбину  цукру
i потрусив нею над головою...- Дулю ти  в  себе  бачив.  Ча?м  без  сахару
заливався та жер тюру. Да, да! Не протестуй! Т?рп?нi?! Злiсть  мене  бере,
що ви, сукини сини, влiзете в чужу хату i вда?те, що  гаспада  якiсь...  А
дома в  курятнику  коптився,  при  лучинi  вошi  лущив,  на  полатях  боки
вiдлежував. Ось тобi зайдеш  у  якiй-небудь  Рязанщинi...  Мiхайловка,  чи
Вшiловка, чи якась Розплю?вка в лiсах заборсалась. Iзба сто?ть. Улiз i  не
зна?ш куди. Чад, бруд. Свиня тут же  рядочком  рилом  мудростi  розводить.
Далi податi. Двоетажна така тобi хванаберiя на двадцять душ, як  у  тюрмi.
Йдуть спати i. батько наказу? синовi: ти вот, Мiшка-та, не трясi са снахой
ц?лу ночь... Вам би всьо, щенкам, курал?сiть!..Щоб не змилитись, бо мати у
лаптях спить... Да, да! Не валнуйсь, не валнуйсь... Бачу,  дмешся,  правда
очi тобi коле.
   Полтавець у силу входить, руки в хiд пустив i  колотить  кулаками  дим.
Повiтря нагаду? океан на мапi. Кацапи лютують, але полтавець мiцно держить
стерно  сво??  мови.  Кацапськi  слова  з  прихрапом,  з  присвистом  носа
переда?...
   - Та ти,каже,- бачив коли-небудь у себе яблуко? Чи пробував коли булку?
Чи зна?ш ти, де вона росте i з чого н роблять? Ти он навiть  не  зна?ш,  з
якого боку ?сти ??, он i зараз знизу почав. Та у  вас  навiть  ложками  не
вмiють ?сти, а кладуть у рот лопаточками. Рязанець нарештi не видержу?.
   - Врьош ти, сукiн син! Вот как заеду в твою ряжку...
   - Фi-фi-фi! Тiльки пiдходь! Як  мазну  у  твою  сплювачку!..  А  це  ти
бачив?..- розгорнув полтавець хустинку, а там Георгiй i медалiя...
   Це вплинуло на рязанця.
   - Замовк! Так, так,- каже полтавець.-  Краще  от  замкни  сво?  рило  й
мовчи. А то: а на кой чорт ваюю? А чаво Хахландiю защипаю? Тьху! Грiм тебе
ясний побий! Кликали ми тебе сюди? Просили? То йди собi до чортово? матерi
в свою Кацапiю i не псуй тут воздуха. Ая? За що ми вою?м? А за що наш брат
кров лл?? За Волинь? Н??т,  брат.  За  мазурськi  багна,  за  Варшаву,  за
Карпати! Ти от, сукин син, напевно, по околодках прошлявся, а я третiй раз
на фронт йду, п'ять ран i оцю чепуху "за атлiчi?" дiстав...  Ех,  ви,  ви!
Сохами землю дряпа?те. Дерев'яною бороною скородите, а дереш носа...  Хами
ви, от що!.. А тут на дядька напав, що хати тобi ще - поко?в не  виставив,
що ти хоч раз на жiсть у чистому полежав. Дрянь ти! Морда твоя осляча!..
   Полтавець розiйшовся до того, що, здавалось,  зiрветься  i  почне  бити
всiх тих кацапiв. Щоки розчервонiлись, очi заблищали.  Слова  вилiтають  з
уст, мов удари сокири. До сварки вмiшався вусатий бесарабець. Цей  слухав,
слухав:
   - Ша, кiндер! Да ну вас до ста  бiсiв!  Якого  диявола  розприхалися...
Брось!
   - Н??! Я йому докажу, що...
   -  Та  брось,  Ковал?нко!  Надоть  тобi  з  всякою  задницею  на  рожни
спиратись... А ти, Лаптьов, також ослом таким видався... Якого, мать  твоя
кобила, дурака втелила!.. Молчать!..
   Полтавець замовк i сiв на сво?  мiсце.  Рязанець  двадцяту  чашку  чаю.
Бесарабець, щоб згладити прикрий настрiй, розпочав "врать".
   - Еее, ввобче вiйна роз'?да? нашого брата. Коваленко чи Лаптьов,  чорт,
диявол - всiх однаково в грязюку все топче! - закро?в бесарабець.
   Почав я, братцi, з  самих,  так  сказати,  Карпат,  коли  нашого  брата
послали в первi бо? на австрiйця. Не вiйна це була, а церемонiяльний марш,
парада. До наших нiг клались Галич, Львiв, Перемишль. Закинули вуздечку на
Карпати й дайош В?ну!.. Славу руско? збро? несли на кiнцях штикiв, а пiснi
ж, зна?те? Лунали чортом по всiй землi, як гукнемо, було,- хоч то горб, чи
камiнь, хоч диявол душу твою давно льодом вкрив -  все  одно  йохне  нутро
тво? i вогонь очима вулканом виприсне.
   У тисяча дев'ятсот п'ятнадцятiм на Новий рiк були ми в горах  Карпатах,
на верхах, по яких лиш вiдьми на  мiтлах"  шугали...  Стояли,  значить,  у
лiсi, мов ведмедi, вкритi льодом. Я був собi хлопчак от  такий,  як  он...
(тикнув на Василя). Щiчки рум'янi, вус засiвавсь.  Горiв  усякими  любвами
преподобно? мироносицi ?вгенi? Петровни,  любвиобильно?  матрони  славного
мiста Кишиньова. Зiрвала мене рожевого, як квiтку, а я чурбан -  чурбаном,
сльози лив, вiршами признання скиглив i думав вiшатись, бо згубив, мовляв,
красу невинну.
   Та, треба сказати, кров моя i душа, i все, що хочете,  були  на  мiсцi,
владу. А серце, нiби новий годинник у чистiй ватi, чулось м'яко i цокотiло
до всiх, включно ?вгенi? Петровни, такими згуками, що тепер посвищи...
   Але от два роки минуло, як покинув Петровну. Коли  б  ще  от  так  собi
чоловiк жив, поле орав, жiнку бив, з жидами лаявся - два роки,  тьху,  нюх
табаки. Але в нас... У нас, брат, два роки пiдземного благод?нствiя,  коли
над тобою,  перед  тобою,  за  тобою  янчить  смерть,  значить:  що  ти  з
перкальового юнака станеш отаким ведмедем - ?ж первий ?сьм аз.  Вуса  тобi
таким ось рогом попруть, лоб зчугунi?, очi - олово, дивись не  дивись,  нi
думки, нi страху, нi сумлiння в них, бо все там сiрою масою злилось, от як
пiнявий сплювок.
   I тодi ти зна?ш одно: гину я, все гинь, i чхаю я на все те, хоча б воно
бозна-яким  там  свiтом  звалося.  Пригадую,  останнiй  раз  того   самого
карпатського Нового року батал?й наш польову Службу Божу в лiсi на  галявi
отакiй ширiзнiй зi снiговим паркетом вiдбув. Пригадую, ялицi  отак  у  двi
стiнi восковою колонадою в саме сiре небо шпичками вгрузли. Пригадую,  дим
кадильний вiд самого престолу димiв i попик наш  у  всяких,  честь  честю,
ризах голоском розкамарiнскiм Божi слова розтягав аж до наших вух.  А  ми,
мов ступи, рядами все, та все рядами з папахами,  та  кляпами,  та  синiми
носами... Ех, i народ був! I церкву,  i  Слово  Бога  на  шпилi  Карпат  у
часточках самого серця, Пана нашого, винесли. I я  там  стояв  i  чув,  що
погони мо? крилами ростуть i хочуть пiдняти мене понад усе. I  чув,  що  в
душу мерзлу i мерзенну знов теплота ладану просяка? i розводить  лють  мою
воячу. А коли хрест над нами знявся, грохнули ми всi  у  снiг  колiнами  i
многолiття ринними голосами виводили...
   I тут зненацька бах, тарах! Як хильнуло смереками, як судонуло  мерзлою
горою! Раз за разом три довбешки довбнуло, сукиного сина, у галяву.  Ми-то
всi, i я, i батюшка з хрестом, i весь старшинний персонал, мов  листя,  до
землi припали i душами вп'ялися до ?? грудей.
   - Здорава! - перервав котрийсь слухач.
   - Двадцять трупiв  лишили  на  галявi.  Змiсило  черепи...  Ех!..  -  i
оповiдач майнув пальцями лiво? долонi.- А  раненi  от  так  i  повзали  по
власнiй кровi, мов моржi. "Даб?йт?! Братци!  Даб?йт?!  Хрiста  радi!"  Кий
чорт добивать стане, хоч би ти кишки сво? по цiлiй галявi розволiк.
   I так чоловiк спрашу?: Бог чи чорт сильнiшi на цiй самiй землi?  I  тут
чоловiк i торкнеться отого самого иерву, на  котрому  висить  уся  людська
менажерiя. Так? Чи так? Куди от пiдеш, чого не вiзьмешся - всюди рука твоя
торкнеться сажi з пекельного  горiла.  I  чоловiк  стане  чорний,  як  отi
челюстi печi, випаленi вогнем. I серце його ствердне й нерви всi зникнуть.
   Тому я й кажу: не видержимо, братцi. Повстанемо один на другого, будем,
як пси, гризти один другому горло. Нема вже у нас отого всiлякого...  Бог,
чорт, дiвоча краса чи гнiйна утроба  розбитого  чоловiка  -  все  на  одну
пiшло. Все от так, як смерч, крутить землю з небом чорним стовпом, i  нашi
голови закрутяться, i ми всi крикнемо: досить! Брязнем  усе  об  землю,  i
нашi вiитовки,  i  наших  старших,  i  нашi  заслуги...  Потопчемо  нашими
чобiтьми все те, перед чим колись репетували ура, що  на  лобах  у  барвах
несли, що в серцях  сидiло  теплим  розумним  словом  i  що  вело  нас  на
смерть... Так. Будете бачити!.. Це станеться точно,  бо  весь  наш  люд  -
мiльйон на мiльйонi - втратив бажання далi тягнути лямку оцього скотського
животiння...
   Бесарабець скiнчив. У хатi тихо. Пики солдатiв сторчали, мов  омамленi.
Пiсля всi ворушилися, всi загомонiли, всi ловили поглядом: "Ну? Як ти?"  -
"А як ти? Що скажеш?"
   "I звiдки вiн узявся такий тут розумний?" - подумав Володько,  який  не
слухав, а жлуктив цiлим сво?м ?ством слова солдата.
   - Ей, братва! -  кричав  котрийсь  знадвору,-  Сюди!..  Половина  мужви
знялися i в хмарi пари витиснулися  в  чорне  провалля  дверей.  На  дворi
мороз. Велетенських розмiрiв мiсяць хвойно  злетiв  на  широчiнь  небес  i
зупинився. За лiсом, за пiдлiсом, там, де угорське  озеро,  гудiло,  гуло,
клекотiло, здавалось, мороз i мiсячне сяйво тнуть i трощать  лiси,  мерзлу
землю, кам'янi гори  i  саме  склепiння  неба,  яке  час  вiд  часу,  нiби
смертельно хвора людина, озарялося тремтячим струмом червоного сяйва.
   Кулемети лiчили одним тягом. Гармати наподоблювали  дiда,  що  зайшовсь
страшним коклюшем, посинiв, зачмихавсь i вже  невстанi  зупинити  шаленого
пориву... З глибини, десь з-пiд лiсу, нiби з придушених  подушками  ротiв,
виривалось глухе: "Урааа! Урааа! Урааа!.."
   Солдати збились тичбою, повитягали ши?. Мiж ними молодики безвусi,  отi
перкальовi юнаки. Всi наслухують говору заходу, який, здавалось, iде  сюди
якимись та?мними пiдземними ходами.
   - Iш надайот! - зауважив котрийсь.
   - Да. А завтра-то i ми iспробу?м н?м?цкаво перца...
   - Ми, браток, вже нанюхалися його, аж у носi крутить,- додав той  самий
полтавець.Пiдемо спать! - байдуже закiнчив вiн i пiшов до хати. За  ним  i
решта пiшли. Лиш один молодик довше стояв i вслухувався у мову вiйни.
   "Назад" не верталися. Шляхом назад гнали лиш  часом  козаки  полонених.
Iдуть цибатi кiстяки по грузькiй дорозi в черевиках з обмотками.  Хочеться
дивитись на них з витрiщеними очима, такi вони дивнi, чужi й не нашi.
   - Хл?ба! - просить  i  протяга?  жовту  ручиську.  На  долонi  металевi
грейцарi. На чорта вони. Сховай. На шмат хлiба... А, мадяр?  Не  дiстанеш,
коли мадяр...
   А також  гнали  до  штабу  й  зi  штабу  дезертирiв.  Це  народ  iнший.
Розплювательний - вишкребки велико? iмперi?.  Приводили  таких  до  штабу,
клали, один козак всiдався на карк, другий на  п'яти,  третiй  вкладав  на
дезертирську спину - двадцять п'ять, п'ятдесят або й подвiйно - вiдповiдно
до того, скiльки раз без дозволу частину свою залишив.
   А козачнi в Жолобках повно.  Рослi,  стрункi,  з  кучером  на  двадцять
п'ять. Дiвоньки липнули до таких, а зупину не було.  Не  одна  носила  пiд
серцем козачого сина. Кров волинських лiсiв i придонських степiв зливалась
в полум'? кохання i тремтiло серце, i палали очi, ноги самi в танець несли
пiд козачу гармонiю.
   У цi днi Володько пережив подiю, що поклала йому на душi  незабутнiй  i
незлiчимий рубець. Все перегорiло i попiл розвiявся. Не  розвiявся  тiльки
отой змiст, який  ма?  в  собi  кожна  подiя.  Весна,  лiто,  осiнь,  зима
кружляють навколо людини, що сто?ть  в  серединi  всього,  а  змiст  подiй
лиша?ться в колi i творить повiтря людини, творить ?? клiмат.
   Стiл безногий, стократ проклятий, i  купа  книг,  якi  Володьковi  руки
зняли з-пiд вояцько? пiдошви, наробила  гамору.  Вернувся  нiби  хтось  до
двора... Кажуть, знайшов порожнi поко? зi  стiнами,  на  яких  однi  плями
вказували на минувшину. Пiшли по селу запити та перепити. Докотилося i  до
Матвi?вого хутора, бо ж Зiнька Кущина "хрест святий i приссяибо"  власними
(от хай повилазять, як нi) очима бачила, що Настя несла дуже гарний  стiл.
I вона, Зiнька Кущина, подумала собi: це,  певно,  з  двора.  А  хай  йому
частець. Пiдiткнула спiдницю вище колiн i стрiмголов до двора. Спiзнилася.
Не знайшла бiльше стола для себе.
   Ну, чекай. Вона тiй Настi западеннiй не подару?. Понеслася i все чисто,
де треба, розказала.
   Настю нiхто не чiпа?, але Матвiй таки дiстав "повестку" тодi-то й  тодi
явитись до штабу корпусу - Жолобки, дня i т. д.
   У штабi суд i розправа. Те i друге  короткi,  стислi  i  без  того,  що
зветься жалiсть. Кажуть (це всiм на  злiсть  тiтка  Зiнька  пустила),  там
кладуть двадцять п'ять у певне мiсце, заплати за "вбиток" i кiнець.
   Матвiй чутки легковажив, але "повестка" й козаки, якi вже знали,  що  в
таких випадках робити, повергли його у тьму i морок кромiшний.  Йти  туди,
спускати латанi штани на такому-то сивому  роцi  житття...  Нi.  Це  трохи
забагато. Нi, не брав, не крав, нi соломини чужо?, нi, навiть у  думцi.  В
розглядах його - як далеко не сягають вони - все  було,  лиш  не  було  нi
одного зерна, що та?ло б у собi корiнь нечистого дiла. Путь його, довгий i
встелений тернами, йшов вiн власними ногами i кривавi слiди,  що  лишались
за ним, були його слiди, литi з його кровi.
   I от пiсля тi?? "пов?сткi" Матвiй раптом вгруз сам  у  себе.  Вiн  взяв
папiрець у руки, розглянув його, очi дивно погасли. Глянув  на  жiнку,  на
Володька i знов загорiлися вогнi очей, як колись  у  днi  Лебедщини.  Кров
його збурилась i закипiла. От вони! От вони, тi  винуватцi.  Сидять  перед
його зором i клiпають сво?ми дурними балами. Скоч на них звiрем i стратуй.
Знищ разом з ганьбою i соромом.
   Нi. Матвiй цього не зробить. Уже не той вiн, що був колись. Рука  його,
може, i мiцна, але воля трiснула i подалася виразно. Встав мовчки, брязнув
дверима i пiшов до клунi.
   Через  малюсiньку  незамерзлу  латку  в  тахлi  вiкна  Володько  бачить
батькову постать, лисину без покриття зi жмутком рiдкого довгого  волосся,
яке патла? i перегорта?  поривний  пiвнiчний  вiтер.  Спина  його  виразно
гнеться, мов ресора, пiд великим тягарем. Зда?ться, вiн несе десятипудовий
мiх пшеницi... Навiть, зда?ться, ноги його слизькаються...
   Батьку! - кричить Володькова душа. Баатьку! I рве щось те, що сидить  у
хлоп'ячих грудях, чого не змела нi  вiйна,  нi  солдати;  рве  його  груди
гостродошкульним гаком... А слiв нема. Слiз також  нема.  У  грудях,  нiби
рiка замерзла, ломить свою поверхню i спина?  одну  на  другу  гострокантi
крижини.  Володько  хлiб  жував,  i  коли  батько  вийшов,  рот   перестав
працювати, кусник хлiба застряг у зубах, а решта, що був у  руцi,  лiг  на
кра?чку столу i лежить. Всi закамарки його душi наповнив гiркий дим згару,
який гриз сумлiння, як гризе кислота залiзо.
   А час бiжить. Настав обiд. З'явилася на столi  миса  тлусто?  зi  салом
капусти. Нiхто не торка?ться нi столу, нi ложок на нiм. Пара капусти,  мов
зменшена хмара, пiднiма?ться й урочисто розклада? на боки сво? патли.
   Розпочали Василь з Катериною, якi грiха за собою не чули i якi, може, й
грiшно тiшаться з горя матерi та ?? улюбленця.
   - Йди-но клич тата,- озвався  Василь  навмисне  до  Володька.  Володько
щойно прокинувся. Вiн спав i очi спали. А прокинувшись, щось  там  накинув
на плечi i пiшов до клунi.
   Рипнув i вiдхилив тяжкi на дерев'яних  бiгунах  половиннi  дверi.  Тихо
тут, нiкого нема.
   - Тату! - несмiло промовив вiн. Нiхто не вiдгукнувся. Все мовчить такою
впертою суворою мовчанкою.
   - Тату!
   В околотах  щось  заворушилось.  Схилена  постать,  кiлька  соломин  на
чупринi. Син нiколи не бачив сумнiшого  видовиська,  i  нiщо  в  свiтi  не
проймало його так гостро й боляче, як та картина зiгнуто? дебело?  постатi
з отими невинними соломинами на чупринi.
   - Ну? Чого ти хоч? - пада? батькiв запит. Володько дивився йому у  вiчi
ясним, теплим поглядом. Батько глянув також i зiр ?х зустрiвся.
   I як дивно. Цього Володько нiколи б не мiг пояснити. I чого з очей його
викотились отi сльозини. Дивно i ще раз дивно. Коли ж вiн  отак  з  нiчого
перед батьком плакав? Таж нiколи. А то глянув i  сльози  пустив,  а  пiсля
цього рухнув на батька, пiймав його руку i голосом  розбитим:  "Ой,  тату,
тату!" - просив.
   - Я ж не знав...- ковта? Володько слова, лiтери, точки i зупинки  разом
з солоними сльозинами, якi нагальне ринуть з очей.
   - Ви... Я... Тату... Я сам пiду в штаб. Я... Я... Я розкажу... Хай мене
й б'ють... Iй-богу, тату, пiду...
   Батько анi не поворухнувся. Сто?ть дещо похило, i лiва рука  пiднята  в
напрямку сина. Пiсля чоло його зсунуло  гармонiю  зморщок,  заглибило  ?х,
пiднятi на цiлих два сантиметри брови. Очi такi  великi  i  такi  все-таки
добрi виринули звiдтiль з отi?? ями. Володько ж зна?, що пiд тими бровами,
за тими зморшками i мiшечками барви новелу ховаються батьковi дзеркала,  в
яких свiт i вiн сам,  Володько,  вiдбивалися  у  справжнiй  величi  натури
буття, без ?дино? струнки фальшивих барв чи тонiв.
   На те якраз хтось  над'?хав.  Через  шпари  дилiв  видно  надворi  двох
вершникiв на цибатих спiтнiлих конях. Один пiд'?хав пiд вiкно i  знайомими
словами загукав:
   - Хазя?н! Ат?ц! Дома ти?.. Матвiй вийшов з клунi.
   - Здраст?, ат?ц! Ми вот апять к тяб?...- зрадiв "бiловусий фуражир".
   - Салому iм??ш? Ц?ну палучiш...
   - Солому? Нi. Не маю...-  проговорив  Матвiй.  Вiтер  сипле  зi  стрiхи
дрiбний снiг, який чiпля?ться неприкрито? Матвi?во?  голови.  Володько  це
помiтив, здмухнув сльози, стрибнув до хати i винiс батьковi вовиянку.
   -Да ти, ста рiк, н? упрямся. Зна?мо дело -  салом  iм??ш...  Н?  врi...
Полна тяб? упрямiтся, как д?вка под. в?нцом... Два рубля за пуд палучiш...
Пудоф двадцать надоть...
   - Ну,сказав Матвiй.- Два рублi тепер не гропгi, але солому свою  я  вам
покажу. Як хочете.- I повiв фуражира пiд ожереду.
   Це була купа промокло? овсяиицi, яку  розтягнули  були  солдати  й  яку
пiсля пiдiбрав. Солома запрiла i змерзлася. Фуражир вийняв шаблю  i  ткнув
нею пару разiв у солому. Пiсля жменю висмикнув i глянув...
   - Нiчаво! - сказав.- Б?рьом...  От  самаво  утра  ?здiм,  нiгд?  саломи
н?т...
   - Як хочете...
   З цим вершники вiд'?хали, заявивши, що завтра при?дуть по солому.
   - От бач,сказав Матвiй Володьковi  i  Василевi,  який  також  вийшов  з
хати.- А треба було, дубило ?х ма', все нищити. Мене  те  все  вже  дурним
робить...
   - Ходiть, тату, ?сти,- сказав Володько.
   - Ходiть, бо капуста холоне,- додав Василь. ?в Матвiй  мовчки  i  мало.
По?в i знов на двiр подався.  Володько  слiдкував  за  батьком,  пильнував
кожного його кроку.
   Третього критичного дня Матвiй вибрався до штабу. Зрання зiрвався вiтер
i мело снiгом. У штабi треба бути "в дев'ять часов". Але  годинника  нема,
сонце також не свiтить, тому ранок застав Матвiя i Володька, який разом  з
батьком не спав цiлу нiч, на ногах. Ах, i нiч то була. Володько  бачив  не
раз, як нагай офiцера здiймався над головою вояка. Бачив,  як  вояк  стояв
струнко, не смiв захищатися i тiльки очi  та  уста  вказували,  що  в  тiй
людинi ? душа i все те, що чинить вираз болю.
   I от на мiсцi такого вояка Володько уявляв собi батька. I ще гiрше. Там
кладуть, знiмають штани... Ууу! Хлопець цiпив зуби, обертав  головою  i  з
уст його рвались куснями згуки... Нi, нi. Володько  пiде,  впаде,  розкаже
все... Де ж тi пани? Де, в чорта, тi пани? Може б, вони  не  тягнули  його
батька, який нiколи ж не був на панському дворi, який навiть не  зна?,  як
виглядають тi поко?.
   Панський двiр аж за селом i за долиною. Чого б туди  батько  ходив.  То
тiльки його, Володька, понесла туди нечиста сила, щоб учинити нечувану для
родини бiду.
   Ранок. Батько чомусь заговорив, не  ?  такий  сумний,  як  минулi  днi.
Говорить за всякi господарськi справи, щоб усе було в  порядку,  наколи  б
його задержали, чи що...
   Але хiба це Володьковi втiха? Мати, мов у воду опущена. Пече картоплянi
млинцi й очi ?? мокрi. Батько з'?в кiлька.
   - Ну,каже,- лiпше пiду. Лiпше хай прийдеш скорше, як спiзнишся.
   I одяга?ться. Вийшов, не сказавши  нi  слова.  Володько  також  накинув
вiдоме сво? "пальтiшко", що з великого зробилося малим i з нового аж надто
старим. Латки почiплялися до нього, де тiльки могли, i  барви  ?х  -  сама
невибагливiсть та суперечнiсть...
   Хто  зна?,  куди  збира?ться  Володько,  i  яке  кому  дiло,  куди  вiн
збира?ться. Вийшов пiд ранок i метелицю, вибрався через замету, де лишився
батькiв глибокий слiд. на шлях i пiшов у напрямку Жолобецького лiсу. Вiтер
пре в спину. Спереду ледь маячить темна постать - батькова постать.  Слiди
його одразу замiта? вiтер,  хоча  Володько  широко  ступа?,  щоб  попадати
чобiтьми на тi самi мiсця.
   Чи бачив батько свого послiдовника? Хто зна?. Вiн  не  оглядався.  Йшов
усе далi полем. Вiтер напирав  йому  в  спину,  прибивав  до  нiг  критого
вiйськовою шинелею кожуха.
   Ага. Он вiн.оглянувся, обернувся. Видно,  таки  зауважив,  бо  ж  став.
Володько зупинився також. "Аа-о-у-е..." - видно, батько гука?.  Вiтер  рве
на шматочки слова i розсiва?, де йому хочеться. Ще й  ще  кричить  батько,
але син, хоч ти його вбий, не розбира? нi одного пiвслова. Он батько маха?
рукою, одверта?ться i борха?ться далi.
   Володько, мов тiнь, волочеться за ним, Матвiй ще раз  оглянувся  i  йде
назад. Тiкати? Стояти? Поки що сто?ть хлопець i чу?: "Ве-рр-ни-ся!" Куди ж
?
   Вiтер люто шарпа? i пре вперед. Зда?ться, коли б  пустився  та  лiг  на
снiгову габу - понiсся б вихором, мов дубовий лист, просто на чорну лiсову
стiну.
   - Вернися, ти, шмаркачу! Куди там полiзеш?.. Марш менi додому!  Чу?ш?..
Наказую!..
   Брав той наказ хлопець, як те останн?, що одно хiба поверне ним - проти
вiтру, проти метелицi i проти власного сумлiння - додому.
   Матвiй пiшов далi. Син його сто?ть на  мiсцi  й  дивиться  йому  вслiд.
Фi-уфiii-iii!..- ?дко  i  хижо  вчепився  вiтер  яко?сь  сухо?  билинки  i
висвисту? беззубим ротом. Он плужаться сiрi оберемки. Здалека нi  нiг,  нi
колiс не видно. Зда?ться, щось над землею проти вiтру повзе. Щось,  видно,
надто вперте. Пiсля видно, що то пiдводи. На них... Хто ж ма? бути на них?
Це пiдводи "земського обозу", що лазить отут кожний день  i  пiд  мерзлими
брезентами тяга? сюди й туди якiсь клунки.  Люди  повлазили  у  кожухи,  у
валянки, в сибiрськi шапки, що й грiм ?м  нiщо.  Конi  якось  тягнуть  отi
возиська, що нагадують мажi середньовiччя.  Шпицi  в  колесах  затинкованi
багном та зледенiлим снiгом.
   Пропустив повз себе земцiв. Далi з лiсу  вирвались  козаки.  До  чорта,
хiба в таку пору верхи  ?здити.  Носи  ?м  померзли,  конi  борюкаються  з
вiтром. Чи бачили вони Володька, що ось збоку сто?ть чогось  i  чапить  на
холодi? Хто там ?х зна?. Чи ж ?м до якогось  там  Володька  тепер?  Кожний
щось сво? ма?. А Володько ось посто?ть ще трохи, поки батько не  зникне  з
зору й вернеться.
   Що ж йому ще залиша?ться? Не впаде ж отут серед снiгу  i  не  дозволить
вкрити себе заметою, поки серце його чiтко i мiцно  стукотить  у  дзвiнких
грудях, що нiколи, нiколи не вiдмовляли мiсця i простору отому метушливому
куснику м'яса.
   Матвiй вже зник. Тiльки сiра завiса вiд неба до землi  окружена  чорним
рубцем лiсу. I там десь по  тому  вже  боцi  i  батько  Володька.  Хлопець
вернувся...
   Але так трагiчно не було, як це видавалося. У штабi i сво?х  справ  "до
чортово? матерi". Хто там, особливо за якiсь "барськi" стiльцi та  бебехи,
буде голову сушити. Був, правда,  якийсь  в  окулярах,  що  самi  до  носа
вчепилися, питав Матвiя, покартав, що, мовляв, не  до  свого  дiла  старий
брався. Натомiсть старий делiкатно, уважно та докладно  вияснив,  що  "ото
жiнка i малий полiзли" туди, а вiн сам "Богу душу винен" i  хай  який  суд
прийде, то вiн на хрест присягне, що нiколи в  життi  чужо?  соломини  для
себе не взяв.
   Той в окулярах i не довго питав. Чогось розсердився, лаяв управляючого.
   - Вайна, а он чьорт зна?т з ч?м л?з?т. ?дi, старiк,  домой  i  сiдi  на
п?чк?.
   От i все. Вернувся Матвiй i все до слова розповiв. Володько й очима,  i
ротом, i вухами впива? слова i з кожним згуком з душi його  сповза?  тягар
великий. Але все-таки весь не  сповз,  а  лишився  десь  там,  мов  рештки
якогось намулу...
   У цей саме час за селом на тилявецьких, башковецьких i угорських  полях
риють окопи. День по день ходять  до  них  сiльськi  дiвчата  та  пiдлiтки
хлопцi. Ходить i Катерина. Дощ, снiг, мороз, метелиця - все одно. Вiйна  ж
не сто?ть у дощ чи метелицю. Хлопцям, що понад  п'ятнадцять  рокiв  мають,
платять руб', дiвчатам усiм на гул п'ятдесят копiйок.
   Справляють дороги. Рубають  молодий  лiс  i  жердям  встеляють  дорогу.
Рубають хворост, в'яжуть в'язки, стелять по дорозi i присипають.
   Працi досить, та хiсна мало.
   Умерла тодi Марта - сестра Гнидки. Молода ясноока дiвчина. Володько  на
похорон  ходив.  Пiшла  назяблася  на  окопах,  дiстала  якусь   погибель,
покашляла два тижнi, похирляла i вiдiйшла.  Мала  вiсiмнадцять  лiт.  Саме
тодi i Гнидку - бiлобiлетчика потягнули.
   А Володько? Хiба вiн сам не працював для вiйни. Перед Рiздвом  метелицi
ущухли i почалась вiдлига. Химерний, лютий захiд  жбурнув  дикими  теплими
вiтрами. Щезли  на  вiкнах  ласицi,  поспiхом  оголювалась  земля,  дорога
погнулась, попустила й тяжкi батарейнi конi мiсять мерзенну багнюку.
   Гострий наказ: всi до працi! Погнали з кожно? хати по двох,  по  трьох.
Катерина не вилазить з окопiв. Василь лiг, кашель його  душить,  у  грудях
пекло, голова стяжiла. Простудився, видно. Забрали Володька. Пiшов  вiн  у
казьонний лiс i день по день  сiче  хворост  на  дорогу.  Сажень  -  руб'.
Вечором тягнеться сiм верстов додому. Приходить i  навiть  роздягатись  не
хочеться, але лягти нiде. Скрiзь москалi з "маршових рот".
   На Рiздво, першого дня  по  всеношнiй,  люди  святкувати  захотiли.  Не
вийшли до працi. Саперне начальство  двох  верхiвцiв  замiсть  старости  в
наказ по селi пустило. Тi буревi?м пролетiли селом, вiд  п'ят  до  очей  в
багнi, нагеями, кого зустрiли, списали здовж i впоперек. До  кого  в  хати
ввiгналися,  застали  людей  при  обiдi  -  столи,  миски,  горшки,-   все
стрiмголов на боки розлiталося, а хто був у хатi, кожний хапав лопату й до
працi. Дiсталося й хворому Василевi, бо в Матвiя в той  час  якраз  нiкого
дома не було. Лютий сапер накинувся на  хворого  й  сперезав  його  кiлька
разiв нага?м.
   Пiсля лiсу Володько ходив "до окопiв". По вiдлизi знов притиснув мороз.
Гола земля закостенiла й тiльки де-не-де видно снiговi лати. Ранок. Усi зi
свiтанком  встають.  Мати  варить  "кiрпiчний"  чай,  Катерина,  Василь  i
Володько йдуть. Вдома батько, мати i малi.
   По полях копають глибочезнi ями, ярусами  вкладають  дерево,  засипають
землю. Копають  окопи  з  ходами,  блiндажами,  скорострiльними  гнiздами,
перебiжками, захоронками.
   На весну, видно, наступу сподiваються. По цiлому запiллi фронту  -  йде
чи повзе праця.  Копають  ями,  ?х  заносив  снiг,  снiг  розтавав  i  ями
заливались водою, обвалювались, ринулись. Пiсля ?х оправляють. Часто  цiлу
лiнiю окопiв касували i починали нову.
   Чому це так, пощо - Володько не мiг знати. Нiхто й iнший цього не зна?.
На то ? там вгорi iнженери.  В  мудрiсть  тих  iнженерiв  навiть  останнiй
непомiтний хлопчина Володько не вiрить. Стiльки народу,  стiльки  працi  -
зайво?, нерозумно?. Стiльки грошей. Нiчого не робиться докладно,  освоено.
Знаряддя працi, якого цiлi гори  навезли,  не  шану?ться,  нищиться.  Купи
iржавих з вiдбитими ручилнами келепiв, лопат валя?ться без догляду,  i  ?х
розтяга?, хто хоче.
   Доглядачi сапери вiд найменшого до  найстаршого  дивляться  на  все  "з
наплюват?льной точнi зр?нiя". По блiндажах горять огнi  i  там  гуляють  з
дiвками Бикови, Рикови, Колумба?ви. Пики в них повнi, червонi. Одягненi  у
довжелезнi шинелi, взутi у валянки, в папахах,  з-пiд  яких  стирчить  лиш
нiс, пiд котрими безупинно димить махорчана цигарка.
   Деякi дiвки набирають собi  багато  "днiв".  Iншим  ?х  знов  недоста?.
Володько в сво?му пальтечку та чобiтках надто гостро  вiдчува?  холод.  На
нього не зверта? уваги нiякий Биков, а  жене  "у  баранячий  рiг".  Тiльки
Володьками й  тягнулася  праця,  наскiльки  ставало  ?х  сили.  Мозолi  на
хлоп'ячих  руках,  душевне  огiрчення,  злiсть  на   несправедливiсть.   З
Володьком сотнi iнших хлопчикiв, подiбних на  виколупленi  землянi  брили.
Всi вони довбають келепами, рискалями мерзлу землю.  Бризки  ??  сiчуть  у
вiчi. Вiтер стриже  полями,  смалить  обличчя,  що  горить  лютою  барвою.
Червоне буревiйне сонце поволi хилиться й спада? за вашковецький лiс.
   У суботу в хатi Трохима Пацюка коло церкви  "рощот"  за  цiлий  мiсяць.
Низька, простора кiмната. У передньому  кутi  пiд  двома  ярусами  образiв
довгий стiл. За столом штабскапiтан Смiрнов. Червона, випещена  пика.  Чуб
?жаком, випущенi сiрi очi, на  них  пенсне.  Борiдка  -  шпаньолка.  Перед
Смiрновим   скринька   новеньких,   нi   разу   не   вживаних    банкiвок:
двадцятип'ятирублiвки,  десяти-,  п'яти-,  трьох-  i  однорублiвки.  Побiч
Смiрнова секретар з трьома личками. Перед ним список i рахiвниця.
   Вiд столу до порога черга, плече в плече, людей. Дiвки, старшi  дядьки,
молодi хлопцi. Обличчя ?х цегельно? барви, чуприни розбитi, очi загнанi  в
сво? мiсця мiцно й рiшуче. Черга врива?ться коло  дверей,  якi  ввесь  час
рипаються. За дверми знов черга, а там море  людських  голiв.  Все  то  за
"получкою" за "днi" сво? прийшло. Кожний добре лiчив тi  днi,  випiкав  ?х
жарiючою думкою на мозку. ? мiж тими людьми  тро?  з  Матвi?во?  родини  -
Катерина, Василь i Володько.
   Черга його, на щастя, не далека. Лiтера Д тут багато допомага?. Ось вiн
уже добрався за порiг хати. Викликають:
   - Горпiна Гудз!
   - ?!..
   - Сколько дньов?
   - Двадцять...
   Ого, дума? Володько. От бреше. Вона бiльше, нiж вiсiм днiв, не ма?.  Та
й то лиш по блiндажах з Биковим перекидалась.
   Цок-цок на рахiвницi - i новенька десятирублiвка у Горпининих руках.
   - Та,  Хресто  святий,  ота  Горпина  ма?  щастя.  Капiтановi  замiтала
пiдлогу, а диви...- шепочуть iншi дiвки.
   - А хiба тiльки капiтан?.. А з тим... як його, отим рудим Риком, чи  як
його... Хiба не бачила.
   - Софiя Гладюк! - викликують далi.
   - ?!
   - Сколько дньов?
   - Та двадцять...
   Цок-цок. Софiя дiстала дрiбними. Вона й рахувати не  ма?  часу.  Скорше
випихають геть, бо он ще сотнi ждуть.
   Раденька, що дiстала, бiжить надвiр, перед вiкном пiд свiтлом лiчить.
   - Маатiнко Божа! А, Хрестосвятий, вони менi рубля  не  додали.  А  грiм
мене побий, коли не так.
   У дiвчини плач рветься. Але куди його бiгти, кому скаржитись? Он сидить
той капiтан, але добийся до нього. Он вiн i виплату перервав, бо "диньчик"
чай у глечику принiс i шклянку i блюдечко.  Поставив  шклянку,  чай  через
цiдилечко блискуче процiдив. Блищить чай, мов огонь. А каштан  сьорба?  по
трошки та малюсiнькими сухими коржиками закусу?.
   Володько ще вiд полудня нiчого не ?в, але, дивлячись на блискучий чай i
на сухарцi, йому зовсiм не  хотiлося  ?сти.  Не  тi  почування  виринають.
Капiтан i його срiбнi "пагони", i гудзики  блискучi  з  орлами,  i  чай  з
цiдилочкою та коржиками, i тi купи грошей... Все те щось не з цього  свiту
працi. Це щось iншого. Це щось недосяжне нам усiм, що  сто?мо  тут  довгою
чергою, щоб "получити" отi п'ять,  десять,  п'ятнадцять  -  по  заслузi  -
рублiв. I люди коло  нього,  нiби  пружини.  Все  "ваш'  всок'  бродь"  та
закаблуками цокають. Навiть отой з трьома личками, також в окулярах,  а  i
той все:
   "Так точьно, ваш' всок' бродь! - Нiкак н?т, ваш' всок' бродь!.."
   Цок-цок-цок. Рубель, два, п'ять, десять, сто, тисячi... Тож там тисячi,
?й-Богу, тисячi! I капiтан дивиться на них вилученими очима, байдуже то  з
тi??, то з онтi?? коробки бере папiрець  i  да?  Гординi,  Софi?,  Килинi,
Ганнi. Кому скiльки хоче, як хоче, що хоче.
   "Боже, який я маленький проти того капiтана",-  дума?  Володько.-  Одно
слово його - i мене нема".
   Нарештi:
   - Довбенко Владiмiр!
   - ?сть! - викрикнув Володько i  здригнувся.  Тремтить,  мов  пропасниця
його напала. Стояв у черзi, тиснеться наперед, шапку у руцi зiм'яв.
   - Сколько дней?
   - Двадцять.Вiн добре пам'ята? - двадцять.
   - Ти вот, - почина? капiтан, пiдперши лiвою рукою клинцеву  борiдку,  -
уже бальшой. Сколько т?б? л?т?
   - Я рождьон тисячу... i такого-то года,- мудро вiдповiв хлопець.
   - Да. Значiт, ти н? малий. А кто т?бя так научiл врать?..- i  очi  впер
на хлопця гострi i сердитi.
   Володько знiяковiв до болю. Врать? Що ж вiн  "вре"?  I  його  очам  так
зробилось, нiби ?м соромно стирчати в головi.
   - Да! - пiдносить капiтан голос.- Ти врьош, как хiд! Сразу  вiдно,  что
вором будеш!.. На, палучай i марш атсюда!..
   Як Володько брав тi грошi i як зробив  "марш  отсюда",  про  це  можуть
краще розказати iншi, що за ним стояли. Сам вiн якось не пам'ята?  всього.
Зна?, що вилетiв на подвiр'я. Зна?, що в темних сiнях зачепився кишенею за
завертку дверей i як слiд розпанахав пальтечко. "Чорт його бери",- подумав
вiн.- "Хай дереться. Уже ? нова шинеля, i йому самi тато  обiцяли  одвезти
?? до Шумська та перешити". Ось i грошi ?.
   Раху? ?х раз, другий. Що там довго рахувати. Ось п'ять рублiв цiлих,  а
ось чотирi по рублi. Разом дев'ять. Рубля вкрали, а коли б не вкрали,  мав
би десять. Десять рублiв все-таки - копiйка. А так вже зжився був з думкою
- десять рублiв... Но...
   Пiдпер носа кулаком i... "а що його сказати татовi? Що подумають...  що
взяв собi рубля... Хто там ще репету??"
   Репетував Хома Ет-то?. Перш усього йому перекрутили прiзвище.  Написали
Ет-то?. Який вiн Ет-то?. Ето?? Як його якась там дурна  баба  по-вуличному
зве, то це не значить, що i в "бамаги" так записувать...
   -  Моя  фамилiя,  ет-то?,  Бондарець.  Так,  ваше  благородi?.  Так   ?
правильно. Мiй ет малий без слуху, онiмiв, а хтось за  нього  пiдсказав  i
вийшло Ето?. Я його законний от?ц i прийшов за нього получить г?нгi. Бо що
ет з нiмим. Його куди пхнеш  -  пiде,  а  находив  вiн  двадцять  днiв  по
пiврубля (мало,  чу?те,  ваше  благородi?,  по  п'ятдесят  копiйок  такому
хлопцевi. Дуже мало) 10 рублi... Ет маю получити.
   Хома ще  до  свого  "ет-то?"  не  любить  докiнчувати  слiв  у  родових
вiдмiнках. Смiрнов подивився на такого говiркого чоловiка,  зняв  окуляри,
витер, знов наложив. Пiсля грошi вилiчив i мовчки дав Хомi.
   Той хотiв одразу й полiчити.,
   - Вон, вон, старiк! Вон! Пшол, гварят т?б?! Там пощiта?ш дома на п?чк?.
   Пхають Хому, але вiн опира?ться  i  раху?.-  Ееее,-  крикнув  вiн  коло
дверей.- Так це, ет зв?нiт?, обман! Малий мiй лазив до отих окопiв... Ваше
благородi?! Тут всьо вiсiм рублi... Такi ет щота менi... такi щота...
   - Куда прьош?! - визвiрився на нього солдат. Але Бондарець на  таке  не
зважа?.
   - Ваш' благородi?,- кричить вiн,- тут ось ошибка случилась.  Мiй  малий
нiмой. Його...
   - Кто там шумiт? - пружньо встав i ревнув Смiрнов, а очi його ще бiльше
вип'ялись, нiби ?х хто видув зсередини.- Пазвать ?во!
   Бондарця штовхнули в плечi, i вiн опинився перед самим благородi?м.
   - Так вот его ти  врьош?  -  визвiрився  Смiрнов,  ах  нижня  челюстина
подалася йому наперед. Юрба  людей  принишкла.-  Ти  вот  шуметь  вздумал?
Бунтовать? Да? Атв?чай! Бунтовать хатiш? Салдат!
   - Слуш'ь, ваш' всок' броць!
   - Я,- не злякався, а смiло i навiть задавакувато почав Хома...-  Я  ет,
ваше благородi?, тiльки за правду. У мене ет-то? талько  i  ?сть  ще  один
отой нiмой. Старший мiй сни упав  пiд  Варшавою,  а  середнiй  кузнiцой  у
кавалерi? служiть. Я маю право за свого нiмого сина слово пiднять...
   - Малчааать! - скипiв одразу Смiрвов. Вiн нiби з  пороху  злiплений,  а
тут якийсь паршивець Бондарець пiдсунув сiрника. I очi, i брови, i борiдка
- все танцю? по обличчi. Кулак раз, два брязнув об стiл i кiлька банкнотiв
пiднялось i в темний низ вертко спустилося.
   - Ти што, салдат?! Взять ?во! Завтра ми  ?во,  разпрасукiнаво  сина,  в
православную в?ру обратiм!
   Хому вхопили, нiби вiн гарячий вуглик, i виперли...
   - Це кров моя! - гукав вiн.- Тут ет, як бачу, мошенство. Тут ет i слово
не скажи!..- але твердий саперний кулак стукнув Хому просто по зубах i той
за?кнувся на пiвсловi. Кажуть, кров так i  полляла  йому  через  шпакуватi
вуса i бороду геть-чисто перебарвила.
   А Смiрнов бiльше не мiг виплачувати. Пiсля такого хвилювання хто б  мiг
виплачувати.
   Люди масово рухнули додому.
   - I треба було йому за якогось рубля знiмати бучу! - сердився хтось...
   -  Н???!  Я  несогласен,-  перечить  другий.-  Тут  перву   ролю   гра?
справедливiсть. Хiба ж не сукин син отой самий капiтан...
   - Та це ж звiсно. А хiба вони не всi такi? ?здив  я  оце  до  штабу  на
стiйку. Стаю, мерзну я, мерзне худоба, а вiн, таку його  мать,  визвiрився
до мене, що я, бач, килима з дому не взяв. А  може,  я  того  килима  дома
зовсiм i не маю. А якби й просто на в'язцi сiв... Що, йому вiдлетiла  б?..
То-то... То зветься вiйна. Один на  фронтi  в  мерзлому  багнi  лежить,  а
другий, бач,  на  в'язцi  соломи  не  сяде...  Бо,  бач...  Ееет!  Тьху!..
Порядки...
   - Що, чу?те, про отого капiтана говорять, то  тiльки  "мразь  i  стид".
Живе ото  в  школi.  До  нього  нiби  всi  отi  вищi  члени  з'?жджаються.
Позавiшують, каже, вiкна червоним. На  столi  пляшок  повно,  "Боже  цара"
ревуть. То ж то ота сама Горпина й казала. Каже, впо'?ли,  роздягли  ??...
Тьху, бий тебе  Божа  сила!  Вона,  бачте,  нiчого  собi,  а  от  до  чого
докотилася. Шлюха! Сестри[12] навчили...
   Володько верта?ться додому i слуха?, що гуторять. Бачив i сам  вiн,  що
за школою багато бляшанок з добро? риби,  з  овочiв,  з  рiзними  написами
валя?ться. Горпина хвалилася, що вино туди "ящиками" привозять.
   "Чорт його бери, того рубля",- вертиться  у  хлопця  думка.  Добре,  що
принаймнi й тi дiстав. А рубля вiн дома ма?, доложить i  все  батьковi  на
перешиття шинелi вiддасть.
   Там, де  село  кiнча?ться  i  починаються  хутори,  зустрiча?  Володько
"маршовi роти". Сьогоднi пригнали ?х видимо-невидимо. Нiби  повiнь  залили
вони село,  кричать,  матюкають.  Все  молодi  кацапчуки,  що  говорять  з
прихрапом у нiс, ковтаючи  слова.  Одягненi  добре.  Новi  до  самих  п'ят
шинелi, вовнянi сiрi шапки, добрi з довгими халявами чоботи.
   Казали, що наступ буде. Ага. То оце ж i женуть. Володько йде повз  лави
воякiв i, зда?ться, не буде ?м кiнця. Йдуть i йдуть, топчуть  дорогу.  Все
по чотири, навантаженi. Бряжчать металевi речi.
   Дома застав повно. Увiйшов до хати i, зда?ться, попав у густий чагарник
з живих дерев. На лавцi, на печi, на миснику - скрiзь, де тiльки  ?  якесь
мiсце, гори наплечних мiшкiв, пояси з патронташами, мокрi  шинелi,  газовi
маски, лопатки,сокири.
   Пiд плитою вже топиться, а на плитi два  здоровеннi  баняки  води.  Пiд
комином безлiч котьолкiв i в кожному щось З харчiв видно.
   - Ага! Вот, вот! Мальчiк паявiлса... Р?бат', р?бат'! Вот нам мальчiк за
булкамi сб?га?т...загуторили солдати.
   - Хош', малиш, за булкамi iтi? Да?
   - Да! - кивнув головою Володько.
   - Р?бат'.' - загукав один солдатик,- Давай д?нгi.  Мальчiк  за  булкамi
йдьот.
   - Пачьом булкi?
   - Да чьорт зна?т. Па десятi, что ль...
   - Мне две.
   - Мн? трi!
   - Нам с Грiшкой п'ять.
   - Да н? галдiте вс?, как л?шi?! Па парядку! Мiтька!  Падай  маю  сумку.
Вот та, каторая с пятном... Да н? брасай на голаву! Вот, сукiн  син,  мать
твая в?дьма, нiкак рускiй чал'?к н? де?ржiт парядка!
   - П?труха! Да, разтаку твою в самам д?л?! В м?ня там сирь, а ти заднiцу
туди прьош!..
   -Ей, щенкi! Н? арiт?! Вот мальчiк ждьот!  -  встав  i  крикнув  старший
солдат.
   Вирвавшись на вiльний простiр з купою марок у руцi, Володько знов  жене
в село. Дивне вiдчування. Зда?ться,  село  змiнилося,  зникло.  Неймовiрно
велика кiлькiсть людей обернула його в якусь людську комашню.  Все  скрiзь
ворушиться. Дим над  стрiхами  зводиться,  подвiр'я  гудуть,  вовтузяться,
дорога, не дивлячись на приморозок, стоптана до того,  що  розта?  снiг  i
рiденька грязюка збiга? у рови. Сюди й туди,  без  перерви,  снують  люди.
Своя мова зникла. ??  залила  чужа  акаюча,  горлова.  Хмари  круглi,  мов
барани,  летять  гладеньким  небом,  купляться  навколо  молодого  мiсяця.
Подекуди миготять зорi.
   Коло бувшо? шкальнi черга за булками виповза? кiнцем аж на  дорогу.  До
не? прилипають все новi i новi кiльця. Але Володько не  дурень.  Вiн  зна?
ходи до крамницi i по короткому часi з мiшком булок на  плечах  верта?ться
додому.
   Тут чай на столi. Пару?, димить. З вояцьких  облич  стiка?  пiт.  Булки
розхапали, i почалася жерня. Володько заробив пiврубля, але це його не так
особливо тiшило. Нема де сiсти, а вiн i так цiлий день мерзнув надворi.
   За  ча?м  розмови  i  сварка.  Найшовся  старший  вояк,  який  розносив
начальство. В той час хтось застукав у вiкно.
   -  Хазя?н!  Хазя?н!  Вийдi,  ат?ц!..  Матвiй  почув  голос  "бiловусого
фуражира". Накинув кожуха i витиснувся надвiр.
   - Ти, ат?ц?
   - Я. А що таке? - Матвiй бачить, що фуражир  не  сам.  З  ним  ще  один
кiнно-гарматник.
   - Прiнiмай, старiк, нас нач?вать!
   - Ну,знизу? плечима Матвiй.- У мене й  так  повна  хата.  Навiть  сiсти
нiде...
   - Н? лаб?зь, ат?ц. Ми всю д?р?вню с'?здiлi... Там ?щьо хужей тво?во.  У
сараях людi сплят...
   Що робити? Завiв конi до клунi, а люди втиснулися до  хати.  Вояк  далi
розмову веде.
   - ...У них, чортового сина, все якось не так. Там, наприклад, чи  вояк,
чи офiцир - все одно. Дiстiплiна то дiстiплiна, але не наша. У нас  солдат
- грязь, багно, сплювак,афiцир  цар,  бог,  недосяжне  щось.  Салдату  хоч
сапогом по лицi - нiчаво, афiцир салфеткою тавос пiдпира?. Два рази був  у
плiну, два рази втiк. Три рани дiстав. Тепер пiду i посвищу... Сам в полон
пiду. Досить воював, досить кров проливав, досить  царя,  от  того  самого
невидимого царя, штихом i груддю захищав. Там он Распутiна робота  наривом
на Росi? сходить. Цариця у дворцi гуля?, а  ти  йди,  бийся,  по  Карпатах
дерись. От наженуть дiтвори... Ну, от ти! Ти, жовторотий?
   - Чаво? - витрiщив очi молоденький кацапчук.
   - Зна?ш ти, куди йдеш?
   - В?стiма. На фронт.
   - Дурак. На смерть. На гибель. Завтра  з  тебе,  лупленого  осла,  однi
ратицi лишаться. От заженуть вас, а завтра в атаку. Сто тисяч i  виложать.
З Пiтера, з Владiвасгока,  з  Бердичева,  з  Самарянських  степiв  -  всiх
дуракiв зженуть на бойню, на м'ясо гармат, на ганьбу, яко? свiт не  бачив.
I вже, зда?ться, досить! Париж, Карпати, Балкани, Альпи, Манджурiя  -  все
ми, все наш брат солдат трупом вкладав, дорогу тисячi верст ногами  сво?ми
робив. А коли кiнець? Спрашую: коли кiнець? Далой!..
   I зненацька в цю  саме  мить,  коли  всi  напружено  слухали  промовця,
тарахнув страшний вибух. Хатина здригнулась. Всi замовкли. Лампа згасла  i
хильнулась густа тяжка темнота. Настя дико викрикнула i майже умлiла. Мала
Василина, що спала на полу, прокинулася i почала плакати.
   - Какой там сукiн син балу?т? - реве з темностi густий голос.
   Блиснула бензинова  запальничка  й  освiтила  хмарку  диму,  що  поволi
розповзався над головами солдат. Деякi з них поблiдли на папiр.
   Виявля?ться, "бiловусий фуражир" обурився  мовою  солдата  i  пострiлом
револьвера припинив ??.
   -Ти што, мать твою разтаку! - накинувся фуражир на промовця. Бунтавать?
Бунтавать вздумал? Зна?ш, что за такi? розгавори дають?  Н?  вiдiш,  зд?сь
д?тi...
   - А ти кто такой? - смiло, вперто i виразно пита?  промовець.-  Супчiк?
Кожелуп? Тильная криса! Фронту ти, сукiн син, н? вiдал.  Плюю  я  на  тва?
угрози. Ми? всьо равно, хоть  с?водня,  хоть  завтра  пулю  в  лоб  вганi.
Плювать мн? на всю ету ва?нную жiзнь! Вiжу, рило твайо вот  как  разнесло,
ряжка хоть памо? вилiвай!..
   Вiдрубав i тиша. I що ж? Нiчого. Тиша,  нiби  всi  скам'янiли.  Фуражир
виразно пружився плигнути наподобу тигра, схопити  нахабного  збунтованого
пiхтура за горло, але тут, нiби по командi, стало мiж ними кiлькох солдат.
   - Н???т, братци! Драться дудкi.
   Схопили обох i погрузили в масу солдат, одного коло порога, другого  на
лавi  коло  столу.  Пiсля  цього  напружена  мовчанка.  Далi  хтось   щось
заговорить уривком лайки.
   Матвiй i родина на полу, коло печi. Всi  нагострили  цiкавiсть.  Матвiй
бiльше байдуже, Настя уже хотiла кинутися розбороняти. Василь, Володько  i
Хведот  з  виразом  недовершеного  страху,  цiкавостi  i  навiть   якогось
вдоволення.
   Клалися спати. Несли солому i хто де мiг, схилив голову.  Володько  чув
надзвичайну втому, але  пережите  дня  все-таки  настiльки  проймаюче,  що
уривки втомлено? думки весь час чiплялися  бачених  i  пережитих  людей  i
картин.
   Перший раз почув кiлька незнайомих слiв. Перший раз бачив огонь в  очах
вояка, який сказав простими i певними словами те, що та?ла в  заледенiлому
нутрi бiльша частина солдатсько? маси. I як рiшуче! Якi очi!  Якi  зморшки
коло кутикiв уст i як цiпився кулак. Це, чорт бери...
   Сон, виплата, Смiрнов...  Знов  новенькi  банкiвки.  Чорний  простiр  i
безлiч вояцьких облич у папахах, з торбами. Пострiл.
   Ще раз здригнувся хлопець, груди потягли струм густого тяжкого  повiтря
i почали рiвно й  мiрно  гойдатись,  нiби  спокiйне  море  пiсля  ущухлого
буревiю.



   V

   Чорний простiр без початку  i  кiнця,  сiрi  клуби  туману  в  сприсках
стрiльних iскор, що вириваються i зникають. Земля була не влаштована i дух
Божий - всеможний шум несеться в серединi всього i лиша?  по  собi  творчi
початки.
   Як дiлилось свiтло i тьма. Як  радiв  i  яснiшав  етер.  Як  завертався
перший раз хаос, задзвенiв у пружнiх руках Великого  Майстра,  що  дув  на
прискаючу вогнем масу сво?м натхненним  подухом  творчостi.  Клались  гори
вправо й улiво, океан вздовж сяючим плесом опав, вiдбив блакить i  жбурнув
в далечiнь i ширiнь.
   Родилась людина. Брав Майстер першу частину землi - як основу. Брав Вiн
також частинку вiд дерева живого i вiд мертвого каменя. Брав воду солону i
не забув барву вiд лiлей, i вiд рож пахучих, i вiд фiалок весни... I ще не
все. От сто?ть твiр перед очима Творця, ма?  вигляд,  барву,  але  не  ма?
того, що зветься кров. I тодi брав Творець частинки вогню, та дiлив ?х  на
барву i тепло. Зачерпнув роси, з пiднебесних височин,  що  впала  була  на
лист рослин, змiшав з барвою  вогню.  Далi  все  запалив.  I  вийшов  твiр
прекрасний. I сказав Творець:
   - Насолода творчостi хай буде вiчною. Хай нiколи не буде вiднятий  менi
мiй рiзець. Я буду безконечно нищити тебе, мiй великий твiр, щоб мав змогу
безконечно творити наново. На ось  i  вложи  у  груди  тво?  цей  червоний
злiпок. Барви його - барви вогню. Йому властивi властивостi хижого звiра i
невинного ягняти. По цiй сторонi його  добро,  по  цiй  зло.  Вони  ?  тим
коромислом, на котрому спочива? тягар життя.
   Увага! Вiдкрий сво? очi i вуха! Бач i чуй!
   Щум океанiв, пралiсiв, спiви птахiв,  рокоти  грому  брязнули  зi  всiх
бокiв. Небо дивилося синiм оком i вiдбились у нiм  квiти,  дерева,  мов  у
дзеркалi.
   I сказав Майстер:
   - Збери всi шуми, спiви, вигуки i вибери з них найлiпше. Це буде  тво?м
словом. I всi барви, якi ?, якi я складаю в число днiв мого творення,  хай
будуть доступнi оку тво?му. Я так хочу!
   Сталося слово, росло навколо воно, множилося, обняло  свiт.  Найбiльшим
даром нагородив тебе Майстер, тебе одиноко - людино...
   Полем iде Матвiй. Захiдний вогкий вiтер протиска?ться до  чорно?  плотi
землi i жере хрусткий соковитий снiг. Гарматнi рокоти трiпотливо мiшаються
з першим спiвом жайворонка. Повiтря кра? лiтак, що пряму? над  жолобецький
лiс. Там гу-понуло кiлька  вибухiв,  на  котрi  вiдповiв  дрiбним  цокотом
скорострiл.
   Маршовi роти, що вилазили з лiсу, лягли, мов кошена трава.
   А лiтак все кружля?. Ось вiн над головою Матвiя.  Став  чоловiк,  задер
галову: "Дивись, рiзун його ма',  гармидер..."  -  i  не  договорив.  Щось
неймовiрне брязнуло в його вухах. Дикi дзвони дзвонили навкруги, пiтьма  з
блискавками линула у порожнечу свiту i вже не хотiлось йому бiльше нiчого.
Клякнув до чорно? лати землi, що вилiзла з-пiд снiгу, руку праву  вiдкинув
вiд себе, на лiвiй лежала голова. З-пiд рiдкого волосся на чолi  виступила
червоно? барви роса, збилась в струмок,  стекла  чолом,  через  перенiсся,
лiве око i покапала на землю.
   - Тааатууу! Тааатууу! - женеться i гука? Володько. Бiжить  через  поле,
грязюкою. Земля рветься за  його  чоботятами  i  розлiта?ться  закарвашами
навкруги. Вiн вже не чу? нi лiтака,  що  все  ще  кружля?  у  блакитi,  нi
вибухiв, зривiв, нi крикiв, що несуться з-пiд лiсу. Здалека бачить вiн, що
там, де йшов батько, порожньо. Чув  вибух,  i  серце  його  йокнуло  таким
рiзким болем, якого ще не вiдчував нiколи. Тисячi тисяч  вибухiв  шаленими
рокотами згучали в його вухах, але всi вони не торкались його  нутра.  Цей
один трiпонув ним цiлим. Затремтiли руки, ноги. У очах  чорний  дим  вився
дивовижними клубами.
   - Тааатууу! Тааатууу! Прибiг.
   - Таа!..впав на батька. На руках, на ногах, на тiлi купи грязюки. Дивно
i страшно лежить голова. У горлi Володька засiкся вiддих, i вiн  не  зна?,
що робити. Судорожно стиска? батька, а колiна його вгрузли в землю.
   - Тату, тату! - вирвалося нарештi в нього.- Ой, тату?! Що з вами?!
   Вiн знав, що з татом. Долоня його торкнулася чола  i  на  нiй  лишилась
одна пляма. Вiн швидко тернув нею об штани. "Ой!"  -  вирвалось  у  нього,
нiби йому пекло. А батько непорушний...
   Але переляк, окам'янiлiсть змислiв,  вiд  чого,  здавалось  Володьковi,
окам'янiла також цiла природа навколо, одним штовхуном зрушив у  рух  один
удар батькового серця. Хлопець вигукнув, ще раз припав вухом до  грудей  i
навiть затримавсь. Чу?... Так!.. Б'?ться!  З  неуявно?  глибини  доходять,
удар за ударом,- кроки батькового серця, i Володько переконаний, що це б'?
рiвним бо?м могутня чорна земля.
   Дикий i розгублений побiг в напрямку сво?? оселi,  з  подвiр'я  котро?,
незважаючи на небезпеку, бiгли мати, Василь, Катерина, Хведот. Всi  блiдi,
всi окатi, i вiтер, як на те, пружно б'? проти них.
   Коли добiгли,  батько  вже  дивився.  Дивився  рiвно  й  спокiйно.  Очi
темно-синi й яснi, а Володько перший раз надмiрно  звернув  увагу  на  той
погляд, що дивився просто у вiчнiсть неба.
   Земля мокра. Колiна Матвi?во? родини вгрузли в ?? поверхню. Жах, надiя,
благання Бога. Нi, це не родина. Це  сам-один  Матвiй  у  сво?му  великому
продовженнi. Це вiн - безперечно, вiн. I той жахливий  рев  "Юнкерса",  що
летiв з висоти, i тi вибухи, що гулкою луною стрясали лiсом,  не  в  станi
стлумити непереможного бажання  жити...  Вiн  жив,  хоч  не  раз,  бувало,
виривалось з уст його: "Чесна людина смертi не бо?ться. Страшно  хiба  те,
що ти переконаний, як ще багато дiла не довелося довести тобi до кiнця.  А
решта..."
   I правда. Матвiй не брехав. Спокiй,  який  спочивав  на  його  обличчi,
пiдтверджував силу його душi... Так. Такi  люди,  як  Матвiй,  не  кидають
сво?х слiв на вiтер. Кажуть те, що виходить з ?х глибинного переконання, i
замовчують те, що не  повинно  голосним  бути,  бодай  би  гострим  цвяхом
стирчало воно в думцi.
   Мати пiзнiше казала:
   -I от, кажуть, що  нема  чуда.  Хiба  ж  то  не  чудо?..  А  пiдiть-но,
людоньки, та подивiться... Яму таку вирило, що кiнь схова?ться,  а  "його"
тiльки приголомшило i дещо на лобi дряпнуло. Кому не суджено - Не вмре. От
дивiться... казали: ее, що  йому...  Вiн  старий,  його  на  "позицiю"  не
заберуть... А тут нечиста сила "аропляна" принесла, i на тобi позицiю...
   Матвiй кiлька днiв лежав. Володько не  вiдходив  вiд  його  леговиська.
Видумував, що б батьковi дати по?сти. Бiгав до  "лавки"  i  принiс  булки.
Матвiй усмiхнувся. Володько, безперечно, нiколи не  забуде  тi??  усмiшки.
Вона розвiяла той чорний липкий острах, що твердо залiг у душi хлопця.
   - Еее, цим мене не накормиш. Булка  -  пiнка,  а  менi  щось  поживного
треба,- сказав Матвiй. Мати зарiзала дво? курей.
   - Не першина менi,- говорив батько.- Як зiрвав  грижу,  живота  рiзали,
кишки на мiсце впихали. Три тижнi одною юшечкою жив. Як  подума?ш...  Цiле
життя - одна вiйна... Руку вибив... Ет... Видно, iнакше годi.
   Надворi сильно вигравало сонце. По кiлькох днях Матвiй звiвся  i  дибав
пiд клуню. Сюди, з неуявних висот, зливою лилися i впиралися цiлим тягарем
пахучi променi. Рiй раннiх  мух,  мов  струни,  бренькав  по  дилях.  Поля
висихали.  Брость  дерев  оберталась  на  бруньки.  У  Крем'янцi   бовхали
"зiнiтки" i рев лiтакiв нагадував осiннi гармидери  молотилок.  Але  це  ж
весна. Так. Особлива, але все-таки вона - та сама, що  викликала  квiти  з
чорнозему i небо барвила наново.
   Маршовi роти йшли тепер ночами. Але йшли без кiнця. А скiльки,  кажуть,
залiзною дорогою перли ?х. О, весна зрушить  "?х".  Не  будуть  вони  далi
стояти на мiсцi. Кажуть, генерал Брусiлов за дiло взявся. "Тамтi",  видно,
пронюхали також. День по день лiтаки пускають, нишпорять, скидають  бомби.
Парки все стрiливо пiдвозять.
   "Бiловусий фуражир" i безлiч iнших силою видирали в людей  те  останн?,
що десь лишилось. Видирали солому, навiть гнилу. Сiна нiхто й не питав.
   - Ех, кеб Бог дав, щоб ви вибили  отого  австрiяку  трохи  туди  далi,-
говорить Матвiй.
   - Вибйом, ат?ц, вибйом... Ти толька саломи н? жалей. У Карпатах ?щьо н?
такi? д?ла бивалi. Камандiр наш, бивала, как наставiт батарею -  лiбо  л?с
рубi, лiбо гори раскапивай. I рубiлi, i  раскапивалi.  Да,  да...  Снасiлi
гори, а сн?гу бивала аршiн аль два. За ночь всьо сн?сут. А сасни там - что
чудо одно. I кто т?бя  такую  пасадiл  здесь?  -  ругаються  салдати...  А
зд?сь... Пустякi...
   Вже перетомились  люди.  Загнав  проклятий  фронт.  Весна  рвонулася  й
розлилася океаном по садах,  полях  та  лiсах.  Птаство  всiляке  хоралами
бризка?, та кому то потрiбне? Хто тепер зверне на це увагу?  Все  в  огнi,
все в русi, все у  працi.  Матвiй  видужав  i  знов  по  рiллi  тупчеться.
Володько в полi, Василь у полi, Катерина в окопах, мати на городi.
   Спали знов у клунi. Солому вигребли до дна й одна потеруха лишилася. На
нiй покотом спали солдати, воюючи поки що з легiонами блiх.
   Забирали також худобу. Цiкава iсторiя з Рогатою випала. ?? мобiлiзували
останньою, бо бiльше по закону не мали права мобiлiзувати.  Лишилася  одна
тiльки корова. Рогату потягнули силою.  Нi  одна  тварина  так  вперто  не
змагалася, як вона. Не хотiла виходити з хлiва. Москалi били  ??  нагаями.
Настя залилася слiзьми. Матвiй краще пiшов собi геть, щоб не бачити.
   Корову витягнули на шлях i погнали.  Вона  вперто  оглядалася,  жалiбно
мукала. Але яке здивування постало в  усiх,  коли  вечором  перед  дверима
хлiва знайшли Рогату. Прибiгла i так  протяжно,  нiби  людина,  заголосила
сво?м добрим коров'ячим голосом.
   Настя одразу пiзнала ?? голос i вибiгла. Бiдна тварина. Уся в багнi. На
спинi раз коло разу бруднi пруга вiд нага?в.
   - О, ти, моя мила корiвко! - сказала Настя  й  обняла  корову  за  шию.
Тварина незграбно тернулась головою об ?? запаску.
   Корову пустили до хлiва, але другого ранку за нею все  одно  прийшли  i
забрали.
   Настав травень. На полях вже хвилi гарцюють. Фронт  нiби  затих.  Сонце
горiло по-лiтньому й обiцяло першi майовi сльоти.
   Тi?? ночi, як i завжди, Володько спав у клунi.  У  кутi,  коло  задньо?
стiни приробив собi полик, i це дещо спасало його вiд блiх. Батько спав  у
другому кiнцi. Москалiв якраз не було.
   Серед ночi Володько прокида?ться. Через шпари  дилiв  видно  захiд,  що
горiв пожежею. Звiдти рвались дрiбно вибухи, нiби хтось бубонiв  у  якийсь
велетенський  бубон.  Земля  виразно  тремтiла.  Скорострiльна   трiскотня
злилася в один звук з лопотом рушниць.
   Володько зiрвався i вибiг надвiр. Над селом  пролiтав  цепелiн.  Шляхом
гналися вершники,  а  пiсля  промчало  авто.  I  цепелiн,  i  верхи  дерев
вiдбивали вiдблиски  рефлекторiв.  Здавалось,  там  горить  i  валиться  у
безодню земля.
   - Бр-р-р-р! Бр-р-р-р!  Бр-р-р!  -  сiпали  серiями  гармати.  Чути,  як
стрiльна довбали поверхню планети.
   "I там впакували всiх тих, що цiлий мiсяць гнали",- думав Володько. Але
видовисько, якого ще направду не бачив, i хто зна?,  чи  не  навмисне  вiн
родився в такий час, щоб бути свiдком заповiдженого Страшного Суду.
   А це ж вiн i був. Он змi? рвуться у чорну  небесну  глибiнь,  вигинають
барвнi хвости, плюють iскрами. Он тремтяча корона  вогню,  що  вирвався  з
преiсподньо? i порскнув сяйвом до самого престолу  Божого.  Дуднiли  гирла
сталевих потвор...
   Матвiй також прокинувся, вийшов i зупинився у  дверях  клунi.  Володько
помiтив довгу бiлу постать i пiдiйшов до не?.
   - Бачите, тату, що там робиться? - приляканим голосом пита? син.
   - Бачу, бачу, сину! - на диво спокiйно вiдповiда? довга бiла  постать.-
От так вигляда? вiйна. Затям, а  виростеш,  розкажи  iншим.  Хай  все-таки
знають. Про це й варт знати.
   I бiльше батько не сказав нiчого. Стояв i мовчки наслухував, як дуднiла
земля. Син мовчав також. До них скоро прилучився ще й Василь.
   - Здорово пражить,- сказав вiн.-  Кажуть,  австрiяки  у  цементовi  ями
позалазили... Але i там ?х дiстануть.
   А Володько виразно  уявляв  собi  тих  австрiякiв,  як  вони  сидять  у
цементових ямах, а на них з неба сиплються  стрiльна[13].  Раз  коло  разу
б'?. Тi гнуться, припадають до землi, кривлять тремтячi губи,  очi  лiзуть
наверх. Ось уже  пробили  накриття  тако?  ями.  Гепа?  останн?  стрiльне,
прорива?ться в яму i - гууух! Пiд саме небо вулканом летить земля, а в нiй
руки, ноги, голови австрiякiв.
   Стояли так мовчки довго. Нарештi рушив рукою батько:
   - Ну,сказав вiн. - Все одно нiчого ми не зробимо звiдсiль. Це не вiйна,
а правдивий Страшний Суд. Ходiмо.
   Пiшли всi три до клунi. Але хiба ж можна  в  таку  нiч  спати?  Аж  над
ранком вдалося дещо прикорхнути, та не надовго.  Уже  перший  день  принiс
першi наслiдки бою. З села чути глухий гамiр, який все збiльшу?ться.
   По короткому часi за клунею справжнiй Вавилон мов.  Через  шпари  стiни
клунi Володько пiзна? тих самих австрiякiв. Пригнали  чомусь  аж  сюди  за
село i лишили, видно, вiдпочинути. Пiд клунею i по  обох  сторонах  дороги
повно чужих воякiв, а мiж ними про?жджають козаки.
   Володько зiрвався швидко, натяга? на себе штани i бомбою пре на шлях.
   Оооо, скiльки ?х. Якi дивнi люди... Вони всi звiдти. От, дiйсно, дивно.
Ще вчора, ще цi?? ночi вони були там. Якi чорнi ?х лиця i як багато на них
навантажили всяко? всячини.
   - Хлопчику! Може б, ти менi принiс кусник хлiба? - вста?  з  мокрувато?
землi i зверта?ться до Володька один австрiяк. Володько оторопiв.  Очi  не
хочуть вiрити i вуха, мабуть, помилилися. Вiн так гарно сказав  по-нашому,
що Володько дiйсно мусiв здивуватися. Володько зна? ж добре, що в  Австрi?
нашi люди ?, але що вони i воювали  за  не?,  i  вмирали,  цьому  нiяк  не
хочеться вiрити. Як може наш чоловiк битися за якусь мадярську Австрiю?
   Володько зiрвався i побiг. По двох хвилинах був назад з порядним куснем
хлiба в руцi. До нього пiднялося зi землi безлiч полонених.
   - Гл?ба, гл?ба!..
   - Хлапечку! Дай коусечек!
   - Брот!.. Гиб мiр...
   Боже, скiльки тих рук. Долонi все. На кожнiй з  них  грошi,  годинники,
ножики. Деякий ковдру простяга? i тиче пiд самий нiс.
   - Гетьте! -  кричить  Володько.-  Ей,  ви!  Наш!  Нате!..  "Наш"  ледве
продерся наперед i дiстав хлiб.
   - ? то мадяри? - пита? Володько.
   - Всякi, хлопче. Всякi... Ось на  тобi...-  i  тика?  кiлька  нiкелевих
монет.
   - У нас таких грошей  не  потребуються,-  сказав  хлопець.-  Можете  ?х
викинути. Проклятi мадяри! - вирвалось у  нього  мимохiть...-  Це  ж  вони
вiшали наших людей! - добавив по коротенькiй перервi.
   Полонений наш паку? у рот хлiб. Iншi заздрiсне дивляться на нього...  В
той час пiдходить до Володька якийсь цибатий вояк...
   - Добже, хлапечку злати! Добже!  Я  йсем  чех...  Це  останн?  Володько
розiбрав зовсiм виразно.
   - Чех? - сказав вiн.- Не вмiю по-чеськи, але он стоять мо?  тато.  Вони
вмiють...
   Але чех, видно, не зовсiм розумi? Володька, щось  говорить  словами,  з
яких Володько чу? дуже багато твердих i шиплячих звукiв.
   В той час Настя винесла в решетi кiлька бохонцiв  розкраяного  хлiба  i
розда?, кому попало. На не? сипнулися всi i сотнi рук тяглися наперед.  За
хвильку розiрвали все. Примчав козак.
   - Ей, старуха. Закройсь там. Куда ?х кармiть. Всех н? накормiш.
   Настi вiддають, хто що може:  ковдри,  новi  запаснi  черевики,  плащi,
шатра i навiть заячi муфти...
   - Тоже во?ни, чьорт б?рi! - зауважу? козак.
   - ?х н? ва?вать, а  на  багамоль?  наслать  би...  Iш  сколько  на  нiх
барахла. Навючiлi, словна аслов...
   Але що Настi до того, чи вони можуть воювати, чи нi.  Вона  зна?  одно:
люди ?сти хотять, аж почорнiли... То ж "там" творилося... Боже, Боже... Як
тi люди стiльки видержать...
   А Володько згадав солдата, що повiдав про "них". I ось вiн  мiж  "ними"
сам, ходить, бачить, чу? ?х, до речi, прикрий запах. "У них, що  вояк,  що
офiцир - все одно"... Може, i так. Все в них не  так,  як  у  нас.  Он  ?х
муфти... Хто б у нас муфту носив? Видно, у них все  по-панському.  Недармо
?х кличуть солдати згiрдливо "пан"...
   - Ей, ти, пан! Iм??ш часи?  Тащi,  разтаку  твою!..  "Пан"  i  годинник
вiдда?. Нащо йому отi "часи". Тут у Росi? хто по "часах"  живе,  коли  тут
стiльки сонця. А що тодi робитиме сонце?
   - Паднiмааайсь! -  на  цiле  горло  кричить  спереду  козак  i  показу?
нагайкою, як пiднiматися. Люди  поволi  рухаються,  зводяться  i  йдуть...
Iдуть, iдуть i йдуть. Зда?ться, кiнця нема.
   Гармати ще бовхають, але, вида?ться, вже далi. В полудень  пригнали  ще
одну партiю полонених, а перед вечором знов.  Хто  там  знав,  скiльки  ?х
тисяч було. Йшли, як хотiли  Деякi  пристають,  падають  на  дорозi,  дещо
вилiгуються i йдуть самi далi. Скидають все зайве, непотрiбне  i  кидають,
де попало. Дiти бiжать пiсля й пiдзбирують, але  не  так  всякi  речi,  як
набо?, яких також багато валя?ться по дорозi.
   Минуло ще двi ночi. Шляхом  вiд  Жолобецького  лiсу  потягнулися  першi
обози. Це знак, що "нашi" вiдiгнали австрiйця, ?дуть  пекарнi,  парки.  За
ними  рушив  штаб  корпусу,  що  стояв  у  Жолобках.  Гiрше  за  все,   що
вiд'?жджають козаки, ?х кучерi, променистi очi, лампаси лишали мiцний слiд
у  серцях  селянських  красунь,  i  не  одна  проводить  свого   коханого,
тримаючись за стремено з останньою надi?ю, "що вернеться i вiзьме на Дон".
   Але гай, гай! Скiльком це  говорилося,  скiльки  ?х  носили  цю  гарячу
надiю, зрошену не менш гарячими слiзьми.  Легковажне  дiвоче  серце  пала?
силою великого життя i в радощах палких  пестощiв  без  вагань  да?ться  у
владу непереможного гону.
   Мина? скоро тиждень  пiсля  великого  бою.  Гармати  ущухли,  полонених
перегнали, обози й козаки просунулися вперед. Небо затягнулося  хмарами  i
розпочалася сльота.
   У селi наказ всiм iти на окопи.  Староста  оббiгав  кожну  хату.  Брали
самих хлопцiв до працi на бувшiй позицi?. Кажуть, там  збито  -  ногою  не
ступиш. Кажуть, там трупи купами лежать  i  гниють.  Кажуть,  поле  всiяне
нерозiрваними стрiльнами, якi  при  найменшому  доторку  рвуться.  Кажуть,
мадяри полишали пiрокселiновi цигарнички, ножики. Оповiда? один: - Товариш
мiй цигарничку знайшов. Гарна така -  любуйся.  Закурив  i  тiльки  кiлька
разiв потягнув - трах! - I череп злетiв з голови.
   I от йди туди. Хоч-не-хоч, мусиш.  Усiх  хлопцiв,  якi  були,  мало  не
десяти рокiв, аби тiльки рослiшим виглядав, загорнули. Погнали  й  Василя.
Володько стояв на дворi.А етот!  -  кивнув  головою  козак,  що  ходив  зi
старостою.- Бальшой парняга, дайош!..
   Батько думав перечити, мати тошнiти.
   - Нiчаво. Вон уж, глядi, парень, что ж?нiть нада...
   А Володько й не думав перечити. Вiн пiде. Вiн навiть охоче пiде.  Пiти,
стати власною  ногою  на  тому  гарячому  мiсцi,  кинути  погляд  на  поле
смертi... Хiба це не варт того - раз поставити  хлоп'яче  життя  на  карту
небезпеки i вiдчути в глибинах душi при?мно-страшний лоскiт шалено? гри?
   I пiшов. Пiшов разом з братом i iншими хлопцями.
   Крапа? дощик. Дорога мокра. Хлопцi йдуть i ревуть, хто-що  i,  звалось,
вони спiвають. Через Башкiвцi, Три Кiнцi, попiд Крем'янцем. Заночували  на
Веселiвцi.
   Другий ранок засiрiв, зiгнав галасом хлопчакiв.  Окрiп,  чай.  Вирушили
попiд горою дорогою,  що  моталася  рiвною  долинкою  мiж  вербами.  Першi
розторощенi будови. На сходi над горою i лiсом зводиться затуманене сонце,
нiби золяний камiнь в паруваннi окропу.  Соша.  По  нiй  колись  гараздали
стрiльна, а тепер лежить  нiкчемно  порвана.  Гармидерний  обоз  поповз  у
ранковий туман, що висить над рiчкою Iквою.
   Хлопцi йдуть полями. Мiж ними Володько чи не найменший.  Москаль  кладе
йому цегляну руку на плече.
   - Ну, малий! I т?бя ва?вать пагналi? Астарожна тольки, нi то  напорешся
i все тво? патрошкi розн?сьот...
   - Н???т! - вiдповiда? певно  Володько.  Влазять  у  туман  Iкви.  Грунт
здовбано. Раз коло разу лiйки. З лiвого боку туман вiдкинув полу.
   - Сапанiв! - хтось каже. Володько дивиться на  той  берiг  рiчки  i  не
бачить Сапанова.
   -Де?
   - А онтам. Там вiн був. Пригаду?ш Iвана Штуку? Оповiдав, що в них  дуже
добре родила капуста. Капустник його до само? Iкви дотягав. Може, он...
   - Н??! Який чорт. То австрiйськi окопи...
   - Ей там! Н? з?вай! Астарожна! -  Кричать  спереду.  Рiчка.  Переправа.
Здовж  зборханi  купи  колючих  дротiв,  що  погрузли  в  жовтувату,  нiби
бронзову, воду.
   За рiчкою вся земля вросла колючим залiзним чагарником. Вузька  дорiжка
просiчена поперек до окопiв. Туман довгою  палькатою  рукавицею  розп'явся
над рiчкою, нiби бажа? згрiбнути ??, щоб линути на запаскудженi  поля.  Iз
землi пiднiмаються випари, що б'ють на мозок, пригадують трупи, яких  поки
ще не видно. Навколо мертво, нiби тут ще не було людей, нiби це  мiсце  на
якiйсь новiй планетi, де вiками панували однi гурагани.
   А чи хто дивувався, цiкавився цим мертвим мiсцем? Ледве. чи  так.  Хiба
Володько, цей гусак з витягненою ши?ю, який,  здавалось,  хотiв  заглянути
кудись у щось вище i бiльше за нього. Решта принишкли i, обережно один  за
другим, диба? вже несвiжими ногами, певно з рiзними думами:  однi  бажають
знайти грошi,  iншi  офiцерськi  плащi,  ще  iншi  мрiють  про  годинники,
розсипанi тут панкуватими австрiяками, у котрих, як вiдомо, годинники, мов
картопля, родяться на полях. Далi... Хто зна? ?х, тi злободеннi,  рухливi,
смiложитт?вi думи, що рояться у тих  головах  на  полi  великого  бойовища
цього вогкого соняшного ранку.
   I нарештi роздовбаний цементняк. Так от вiн, отой недоступний  чортяка,
на котрому поламало зуби не одно стрiльно...  Але  все-таки  дивiться:  он
бабахнув, видно, "чамайдан", розколов цемент i химерно, направо й  налiво,
розгорнув його щелепи. Кiлька куснiв людини, у виглядi погнилих  ганчiряк,
валя?ться навкруги. Таке побачив Володько уперше, кликнув Василя i вказав.
Але хiба Василь сам не бачить.
   - Когось розiрвало,- каже вiн,- але де голова?
   - Ей, р?бят! За работу! - репету? прищуватий москалисько. Нiби  з  неба
впали ношi, рискалi, сокири. Не з неба, а з-пiд землi.  Земля  ця  родючою
стала на такi речi. За окопом он невеличке шатро, i коло нього вовтузяться
"н?хлюдки" у велетенських чоборниськах  з  попiдв'язуваними  австрiйськими
попругами, одвислими животами. Коптить соромливим сивастим вусом димок,  а
в ньому притаковилося кiлька "котьолкiв". Щось вариться. З  бокiв,  тут  i
там купи знаряддя - руского й австрiйського. Робiтники пiдходять i беруть.
Москалi дiлять ?х на партi?.
   - Ви, десяток, шiн?лi, сапагi i всяке?  такое  барахло  снасiть...  Да,
сукiни сини, н? варавать, нi то кантрабьошкi всип?м...
   - Ви, п'ятьдесятков, трупов iскать. Больше вон там! - тикнув  рукою  на
поле,  що  збiгало  до  рiчки,  засiяне  колючими  залiзними  ожинами,  що
розповзались в неладi, куди ?м заманулося.
   - А ви, кто посмелей i умн?й, сюда! Аружi?  сабiрать,  но,  чорт  бярi,
?слi  каторий  башку  пот?ря?т.  Ти,  малиш,-  кивнув  репаним  носом   на
Володька,- до первой групи ступай. А ви  руж'я,  шашкi,  патрони  -  всьо,
аднiм словом, сб?рiт?, н?  дайт?  сирой  земл?  етiх  прекрасних  вещiц...
Понялi?
   - Понялi!
   - Все понялi?
   -Все!
   I "н?хлюдка", що несе сво? пригноблене тiло, спереду, i десять  молодих
хлопчакiв за ним розлiзлися по ходах, сполученнях, блiндажах. Володько  не
вiдста?. Ось вiн у глибокому блiндажi. Причi з  дротяних  сiток.  Стiл  зi
селянсько? хати.  Пiд  столом  пляшки,  кiлька  пар  черевик,  бляшанки  з
консерв, рушницi. Сидiли тут, кинули все i вивтiкали десь до друго? ями.
   Але люди тi були працьовитi. Гляньте, чого тiльки  не  понаробляли.  Он
вихiд, сходи з рiзьбленими поруччями. Далi перебiжка,  ще  далi  майданчик
для невiдомих потреб, здзьобаний стрiльнами, якi розкидали  бiлi  березовi
кiлочки. Нiби дiти бавились тут, поки не посварилися i не розкидали...
   Онде-о Василь. Вiн ще з одним дричить на ношах купу  прогнилого  м'яса.
Володько пiдбiга?...
   - Не пiдходь! - кричить  Василь.-  Хай  вiн  згорить,  як  смердить!  -
Володько не потребу? близько пiдходити. Вiн i здалека бачить те, що колись
звалось австрiяком. Його поперли в долину, де копають довжелезну яму.
   Фу! Яку бридку дiстав Василь роботу.
   В обiд не мiг ?сти, все плював.
   - На них черви, як  борозняки,  лазять,  а  ти...  Тьху!..  В  отих  он
"загражд?нiях" пiвсотню пiдiбрали.
   Натомились всi за день, як чорти. Спати йдуть у покинуте  село,  де  ще
стояло кiлька розбитих хат. I пiснi навiть не лiзуть  на  думку.  Клякнути
десь, схилити голову i спати. Всiх контролюють,  бо  хто  смi?  "казьоние"
добро по домах розволiкати.
   Прийшли всi гаразд, але одинокий старший зi шлаковатою  головою  дядько
Польок втяв штуку. Чорт зна?, де вiн того пильника на  свою  голову  дурну
вискiпав. Принiс у малiй кишенцi блюзи  один  револьверовий  невистрiлений
набiй, зсунув на потилицю  заяложену,  подiбну  на  стару  капицю,  шапку,
присiв i давай пилувата.
   - Що робите, дядьку Польон?..
   - Папiросницю.
   - Дивiться, щоб воно вам не приснуло пiд нiс.
   - Скорше йому очi виприснуть... I не договорив. Бах!  Польон  сидiв  на
каменi й полетiв навзнак.
   - Ой, ой, ой! Рятуйте!
   Погналися до нього, хто був поблизу. Лежить старий, шапка  вiдкотилася,
з пальцiв на руках сочиться густе червоне. Сорочка на грудях розпанахана.
   -  Сукин  син,  старий  дурень!  -  ла?ться  хтось.-  При   котрий   за
санiтаром!..
   Але санiтар бiг сам. Польон лежить на землi i янчить.  Пiдняли  його  i
шапку й понесли. Пiсля довго всi гуторили i лаялися.
   Володько, звичайно, коли приходив  звiдкись  додому,  любив  розповiсти
матерi про все, що бачив. Тепер просто не знав, чи й буде  оповiдати.  Все
тут таке якесь, що в головi не вмiща?ться, i хочеться тiльки байдуже, нiби
лiнивий дядько, що ледве коли витисне слово, махнути рукою.
   Лiг, а сон оберта?ться другою стороною i сниться далi, тiльки  в  iнших
барвах та  тонах.  Ранок  знов  верта?  вчорашн?.  Зубате  коло  скреготне
чiпля?ться часу i поверта? його незграбними рухами. Одно сонце таке, як  i
завжди. Опаля?  собi  навкруги  товсту  землю,  що  рветься  з  ру?н,  щоб
воскреснути та крикнути всiм величезну знану пiсню.
   Хочеться скинути одяг, пружно розставити до нього руки, випнути  груди,
щоб аж видно було ребра, i кричати:
   - Обiймемось! Ти i я! Ми обо? потопчемо  смерть.  Ось  вона  пiд  мо?ми
ногами, бо я  чую  виразно  ??  кiстяк  пiд  пiдошвами.  Над  нею,  певно,
воскреса? трава i квiти вiдкривають променистi очi.
   Другого вечора Василь оповiдав дивнi речi. Шкода, що Володько  того  не
бачив.  Михалкiв  Карпо  провалився  у  глибоку  яму,  де  сидiли   мертвi
австрiяки. Карпо з переляку онiмiв, а поки розкопали  та  витягнули  його,
був непритомний.
   Третього дня ще одна пригода. Купа людей зi села Жолоби  напоролася  на
"фугас". Як чмихнуло - п'ять молодих хлопцiв вилетiло пiд хмари,  а  назад
вернулися куснями.
   Поле, рiчка, мiсця, де купчилися колись села, вкрилися вiспою i  ходили
там люди розгублено,  обережно,  торкалися  небезпечно?  землi,  щоб  знов
оговкати лiк на рани ??.
   Коли вертались хлопцi до свого села, видавались  старими.  Кiлькаденний
побут на мiсцi смертi поклав на них знак, який  вже  не  зiйде  з  них.  I
Володько також дiстав той знак, можливо, сильнiший вiд iнших, бо торкнувся
вiн його душi, коли ще та шукала лиш форми.  Ооо,  не  дивуйтеся  виразовi
його очей, в яких радiсть подiбна на смуток, а смуток зовсiм  вiдiйшов  за
"лаштунки". З нього буде також людина, але не сподiвайтеся  бачити  в  нiй
себе, ваших батькiв - розгорнiть минуле  далi,  де  в  тiнях  стоять  вашi
пращури, i в них хiба шукайте Володька. I  ще  можете  дати  волю  уявi  -
будучнiсть розсiкти простими лiнiями i  на  ??  шахiвницi  в  шаленiй  грi
пристрастей узрiти молодого  партнера.  Це  може  бути  Володько  -  тихий
хлопчик, що  вирiс  у  затушкованiй  Лебедщинi  з  вербами,  з  рiчкою,  з
чорногузами пiд соняшнi спiви птахiв... i попругою батька.
   Хто зна?, чи жи? Юхим. Так. Вiн ще жи?, але вiн сам не пiзнав би  тепер
Володька, який пройшов щойно вступ до першо? капiталi.
   Стало легше й простiрнiше. Таки вперлися й вiйну  пхнули  назад.  Пiшли
собi обози, зникли розхижiлi фуражири, гарматнi стогони втихли також,  лиш
час вiд часу "тилякi-земцi" розлогими гарбами турбували шляхи.
   Матвiй за зиму i весну стоску "бамажок" склав. Мiж рублiвками з'явились
i "четвертнi", i "катеринки" навiть. Складав ?х уважно,  щоб  не  заломити
кiнцiв i не раз в переливах ?х барв уявлявся новий шмат поля - бо  ж  хiба
рости це грiх? Ой,  нi!  Мабуть,  так  писано  там,  звiдки  походять  всi
скрижалi заповiтiв.
   I так господарство його лишилось обскубане, залишене.  Одна  корiвка  з
ялiвкою. Пара конят. А де ж решта? Вiдомо.  Ненажера-вiйна  лишила  чiткий
слiд, але сила землi i мужика все направить. Всi рани, всi  ру?ни  залиже,
знесе, зведе, поставить хоч що...
   Жнива вичавлювали з  Матвiя  останнiй  пiт.  Пiсля  контузi?  ще  гiрше
бастувала спина  i  найкращими  ранками,  коли  сонце  нестримно  перло  у
височiнь, кожний ?? суглобчик болiв окремо вишуканим болем.
   Але старий встав. А як же. Брав грабки i  йшов  класти  пшеницю.  Настя
пiдтакувала, закачувала рукави... ?? руки  висохлi,  мов  копистки,  барви
тютюну. Але як жваво звиваються вони з тяжечими граблями -  "отi  западющi
тарани, i для кого вiн таке витесав".
   Василь також косою шмагав,  покоси  рiвняв,  мов  дядько  з  бозна-яким
досвiдом. Катерина, хоч до пiзнього вечора вистоювала з милим пiд  вербою,
але ранок ? для всiх ранок i праця безжалiсна, мов суд. Земля  тодi  тягне
гаками, тяжечi вi? спадають на очi, ноги iнодi  млiють  i  пiдгинаються...
Ну, але молодiсть ?  безоглядний  пан,  i  рабство  його  i  в  болях  ма?
насолоду.
   А Володько все одно: товар гнати. Ранки, вечори, погода чи сльота - все
одно. Поля скинули одяги, зашуржiли пiд плугом стернi, зiйшов опар. Корови
гуляють, бо розходу, як оком глянеш.
   Знов закипiли бо? з угорщанами. Лiсами, запустами, ярами ходили  армi?,
обтяженi тяжкою збро?ю. Напади,  проти-напади.  Вогнi  тут  i  там  жеруть
шелестливе листя, а диму повно - колотиться дикими начосами долиною.
   В цi часи Володько затвердiв, обвiтрився, помудрiшав.  Голова  його  не
займалася "дурницями", як це було колись, коли хворiв, коли  було  стiльки
вiльного часу в лежнi, в  болях  i  стражданнi.  Тепер  вiн  пружний,  мов
тятива. Чоло i лиця бронзовi, очi ще синiшi, пружнi, з  гострими  скалками
погляду.
   Коли вiв у бiй сво? во?нство, у думцi його  було  одно:  перемога.  Пер
шалено з гори, а обличчя рiже  прудкий  вiтер.  За  ним  решта,  назустрiч
угорщани. Збiгалися i камiння з палицями  йшли  в  роботу.  Гулi,  синяки,
кривава слина... Еет, що то значить. Зате радiсно йому прогнати  "чортових
постолячникiв" на ?х гору i заволодiти ?х просторами.
   Незрiвняно-величний iнстинкт боротьби. Чари влади i сили  найбiльшi  за
всiх.  Лишень  немiч  i  страждання  рiвнозначнi  ?м  за   силою,   тiльки
нерiвнозначнi в наслiдках.
   Снiг застав Володька в лiсi. Перший незабутнiй, м'який, мов  кiт,  снiг
непомiтно крадеться до землi i вкрива? ??. Он  вогонь  ще  димить.  Кiлька
дубових  комердяк  змагаються  з  мокротою.  Присок  попелi?,  i  в  ньому
лишаються на зиму недопеченi картоплi.
   - Гей, гей! - кричать пастушки.- До-до-му.
   Всi йдуть по снiгу додому. Корови поскрипують ратицями. ?х мокрi хвости
попадають мiж ноги i бомбаються по колiнах. Хлопчики й  дiвчатка  востанн?
цього року йдуть сво?ми пастушими стежками, мимохiть озирають  мiсцевiсть,
де все замовка?, глухне, згорта?ться. Дерева, нiби  баби  перед  сповiддю,
стоять  понуро,  каються  i  б'ються  в  груди.  Он  граб  "Перегуда",  що
розкарачивсь на трьох ступнях. Он береза  "Дудля"  звiсила  коси  i  легко
хита? сюди й туди. Снiг обтяжу? , ??, мов сон жебрака. Онде-о дуб той,  що
"стогне ночами", по котрому чорт верхову ?зду вправля?.  Грiм  утрет?  бив
його, та не збив. Там i сто?ть  на  втiху  нечистому.  I  липа-дуплянка  з
дикими бджолами незугарнотовста,  мов  баба-сидуха,  криво  усмiха?ться  i
плющить поволi очi. Спи, спи, стара!
   Але другого ранку староста заповiв до школи... ?й-богу? Правда це? Хiба
ще iсну? десь на свiтi школа? Он Володько i читати, мабуть, забув. Вiн вже
давно роздивився в лiсi за добрими полозками з корiння i мав намiр  одразу
вирвати ?х з землi. Навiть сокиру в батька вкрав i деякi долота погострив.
   Ну, школа. Кинув усе; як махнув, ?й-богу,  все  пiшло  до  бiса.  Торбу
нап'яв, опалка кусень засунув до не? i гайда в саму третю групу, де i чорт
йому не рiвня. Тепер провались ви, усi Родiони.  Вони  й  ще  десь  позаду
плетуться. Хведот також урочисто у другу  групу  засiв  i  дiстав,  уявiть
собi, навiть "закон Божiй - в?тхого i нового зав?ту". Наука неабияка.  Ну,
а Володько, цей просто вже  бозна-якi  премудрощi  витина?.  "Задачник"  -
часть III. Там уже й дроби i ще бiльшi математики. Для  нього,  зрештою  -
парубка, хоч сватай - все то рiвно раз плюнути, а всi тi  "стiхотворенiя",
як "Смерть Сусанiна" чи "В?щiй Олег", лепетiв, мов скорострiл.

   Как нин? сб?ра?тся В?щiй Олег
   Отмстiть н?разумним Хазарам...

   Ах, як  це  велично.  I  малюнок.  Лицарi  у  гостроверхих  шоломах  та
кольчугах.  Олег  спереду  i  темний  лiс  стiною,  з  котрого  з  палицею
дiд-характерник виходить. Довга бiла борода,  хитон  пiдперезаний  широким
поясом, при котрому висить якийсь рiжок.

   Скажi мн?, куд?снiк, любiм?ц богов,
   Что збуд?тся в жiзнi со мною?!

   Наказом i благанням згучать  слова.  Брови  спадають  на  очi,  дружина
завмира?.

   Открой мн? всю правду, н? бойся меня,
   В награду любого возмьош ти каня!...

   Характерник непорушний, мов викут iз каменя. Дума  виразно  сходить  на
його чолi й очi впираються в далечiнь безмежну. I раптом вiдчиняються його
уста i пливуть з них слова, що пророчать князевi велику славу.  I  щит  на
воротах Царгороду, i багатство, але все-таки смерть його  ча?ться  в  його
коневi.
   I Володько виразно бачить, як потьмарились князевi  очi,  як  подивився
вiн на свого улюбленця бiлого гнучкошийого стрибуна, занiс ногу i став  на
землi. "Вiзьмiть його!"
   Дружинники беруть коня i вiдводять. I дають йому iншого. З мiсця  учвал
руша? князь i дружина, дуднить сира земля пiд твердими ударами копит. Лише
кудесник старий сто?ть  на  сво?му  мiсцi  на  взлiссi  i  довгим  свiтлим
поглядом проводить комонну валку аж ген до обрi?в.
   Володько не раз аж скрику? вiд ясностi i краси картини. Вiйна, смерть i
знов життя. Бувальщина, що хова?ться за  всiм,  зника?.  Приходить  хтось,
каже слово. I слово те, мов огонь, мов яснiсть сонця.  I  все,  що  далеко
було, виразно пiдступа?, вдяга?ться в шати, переливнi барвами i  променем.
Горять очi вiд краси, а розум каже: найважнiше, Володьку, жити. Жити i  ще
раз жити!
   Он друга група i там Ганка сидить. Ма? червоненьку спiдничину. Чи ж  ?й
це не личить? Ще й як, хай йому частець, як вона все отак пiдбере до личок
сво?х i до очей. Пружна така, краща вiд усяко? панянки.
   Коли Володько вста? говорити сво? "стiхотворенi?",  то  говорить  однiй
Ганцi. Учителька могла собi кивати  головою.  Вiн  на  не?  не  зважа?,  а
говорить чiтким згучним голосом, слово в слово, мов перли низав у намисто,
i дивись: на тобi, Ганко.
   Учителька вже не та. Стара, добренька, з  солодким  голосом  "матушка".
Тамта по?хала i не вернулась. Володьковi пару днiв  не  подобалась  змiна,
але в скорiм часi матушка також стала його прихильницею.
   У груднi забрали й Василя. Три днi ходив зi збитою на потилицю  шапкою,
як рекрут, а на четвертий батько  запрiг  конi  у  гренджоли,  мати  торбу
харчiв взяла, i, хоч вiн пасинок, та все-таки  сльози  падають.  Якось  не
можна без слiз. От нащо вже Володько. Хiба ж вiн мало бачив, пережив? Хiба
ж не тверде його серце, мов ота крем'яна галька? Але Василь  ?  Василь.  У
нього такi милi очi, такi задавакуватi i такi самовпевненi.  I  чуприна  в
нього нiби посрiблена. На чолi, на носi  i  карку  ластовиннячко.  Все  те
Володьковi подобалось у Василя, бо Василь безперечно куди кращий, бiльший,
сильнiший, а хто зна?, чи й не розумнiший вiд нього. Тому й  любив.  Тому,
коли вiдвозили Василя, примостився на мiшку оброку i цiлу  дорогу,  аж  до
школи, ковтав твердi сучки, що, клятi, невпинно  пiдлазили  пiд  горло.  А
коли востанн? цiлувалися, не видержав i соромливо спустив сльози. Ах, коли
б принаймнi всi зi школи не  так  витрiщали  на  нього  отi  зiрки.  Ганка
все-таки невесела. Може, згадала, як проводила  тата,  що  десь  "поляг  у
первих боях".
   У сiчнi прийшли вiд Василя першi поклони. Кому тiльки  не  кланявся  до
само? землi i чи?х не обцiлував "сахарних уст  i  бiлих  ручок".  Так  уже
казав закон. Сам Матвiй вiдписував йому "подробно", як  i  що.  Пiдписував
великим, чiтким письмом: "твой от?ц Матвiй Довбенко" з  добiрним,  лапатим
гачком над й,  який,  здавалось,  хотiв  на  подобу  шулiки  здiйнятись  у
височiнь i бозна-куди вiдлетiти.
   ...а у березнi сталася революцiя.



   Революцiя

   - Ну, дiти,сказала одного ранку матушка-учителька.- Сьогоднi не  будемо
вчитися. Прийшла телеграма, що  наш  цар  Нiколай  Ал?ксандровiч  вiдрiкся
престолу.
   Щооо? - став вад дiтьми довгий запит. Голови всiх звернулися на  стiну,
де висiли в позолочених  рямцях  два  портрети:  царя  з  добрим  ласкавим
поглядом i червонощокого наследника у вовнянiй шапцi.
   Дiти принишкли. Нiхто нiчого не каже, але вогляди розгублено бiгають по
класу з невiдомими  запитами.  Не  вiриться!  Кажiть  що  хочете,  але  не
вiриться.
   Пiсля ж учителька сказала сторожевi зняти портрети царiв. Незграбний, у
величезних вояцьких чоботях, сторож ступав на лавицю i  мовчки  знiмав  не
тiльки  царя  i   наслiдника,   а   також   "царя-миротворця"   Александра
Александровича i "царя-освободителя" Александра Нiкола?вича.
   Всiх ?х сторож ?вмен обережно зняв, поставив спочатку  в  кут,  а  далi
один за другим заставив за грубку. На стiнах залишилися тiльки мiсця,  якi
ще довго нагадуватимуть про портрети.
   - А тепер усi  ставайте  парами  i  пiдемо  до  церкви.  Помолимося  за
"нiзверженi?" царя, що так довго тримав Росiю  у  кайданах  неволi.  Тепер
зася? над нами сонце свободи i наша Росiя буде зватися республiкою.
   Навiть Володько дивився на все витрiщеними  очима.  Решта  слухали  так
дивно i разом так байдуже, що сама учителька нiяковiла. Сторож ?вмен обтер
руки об "палатковi" штани i також нiяково запитав:
   - Так я, матушко, можу вже йти? -  i  обернувся  до  дверей.  У  дверях
чомусь зупинився i кинув: - Вiрте, матушко, менi чи не вiрте, але ото все,
що ви кажете... Ой! Боюся я, що тут щось не те... Цар штука  собi,  кажiть
не кажiть, не така проста...- i вийшов.
   Матушка, як могла, поясню?, чому цар вiдрiкся престолу.
   Мабуть, тому, що покаявся, бо чу? за собою велику вину, але як же тепер
без царя? Хто буде правити? Добре собi сказати -  республiка...  А  що  то
таке? Що каже душi i серцю те  дивне  слово,  вiд  котрого  мало  язик  не
поломиться?.. Хто в нiй буде царем, бо ж без царя,  кажiть  не  кажiть,  а
жити таки не можна... Хтось мусить правити народом...
   Так розважають селяни.  Так  говорять  вони,  зiбравшись  того  дня  на
колодках. А школярi йдуть з прапорцями до церкви, кричать "ура",  слухають
"благодарствений молебен".
   Матвiй з приводу всього того заявив:
   - Но... Я казав i кажу: не був  вiн  хазя?н...  Росi?  не  такого  царя
треба.
   - Ну. а хто ж тепер буде? - питав Володько. Це уперше  зацiкавила  його
полiтика. Матвiй  не  ма?  з  ким  подiлитися  сво?ми,  з  цього  приводу,
мiркуваннями. Нi Стратона, нi Iвана Кушки. Один Володько.
   - Хто ж,каже вiн.- Государственна дума. Хто ж  iнший?  Народ  виборний.
Вiд нас також там ?. З Людвищ один чоловiк  там...  Ех,  i  платять  ?м...
Каплицю збудував...
   - А що ж цар? - пита? Володько.
   -  Побачимо.  Може  бути  кепсько.  Чув   же,   як   торiк   москалi...
Невдовольствi? пiшло. Як не захочуть воювати - фронт унутр Росi? рухне.
   А село жило далi  сво?м  життям.  Стояв  якийсь  обоз.  За?жджали  знов
фуражири за вiвсом, за сiном, за соломою. Гнали людей на  стiйку,  але  ще
далi, десь аж до Поча?ва, до Радивилова. Казали, що на  мiсце  царя  стало
"Временное  Правительство".  Згадувалося   часто   Корейського,   Гучкова,
Мiлюкова, але що i хто вони, годi розiбратись. Кажуть, вони нiби за народ.
Кажуть, землю у помiщикiв вiдняти мають i працюючому людовi роздати.
   О, це так! Землi треба. Це справедливо.
   - За що я кров на всiх фронтах проливав? - дорiка?  iнвалiд  Степанко,-
Землi давай!
   Влiзли  до  вжитку  слова:  буржуй,  революцiя,  республiка,   земельна
реформа. Ще далi все частiше згадувалм Распутiна.
   Одного  разу  потрапив  Володьковi  в  руки  часопис  "Шiповнiк".   Там
намальовано в дуже смiшному виглядi царя, який зовсiм  придушений  тяжечою
царською шапкою. Пiд малюнком напис: "Ех i  тяжела  ти,  шапка  Мономаха".
Распутiн, Мясо?дов, Сухомлiнов, Штюрмер, цариця... Зрада, розпуста. Всi цi
прiзвища все бiльше i бiльше вилазять на поверхню народного моря. ?х  дiла
i подвиги дивують селян. "Святий Старець". Распутiн  переходить  з  уст  в
уста, вироста? у народнiй уявi до величi чорного духа царсько?  держави...
Це вiн винен! Повiсити катюгу!..
   - То ж його вже бекецнули!.. Князь Пуришкевич з великим князем...
   - Брехня. Не вiримо, щоб такого чорта розстрiляли... Напевно,  десь  зi
шлюхами людське добро пропива?.
   - Чу?те, Корейський, кажуть, також не зовсiм з народом.  Кажуть,  князя
Орлова держить, капiталiста Родзянку. А вже, як буржуазiя залiзе, не чекай
наш брат добра.
   - Ее, чутки. Саме главне мир зробити, а землю самi заберемо. Обернемося
зi штиками проти помiщикiв, i давай землю. Нам вона  належить.  По  десять
десятин на душу!
   Ей, стягаються  на  обрiю  тяжкi  хмари,  гураган  буде.  Народне  море
почорнiло i пiнити почало. Хвилi на  поверхнi  кошенятами  збiгаються,  аж
нутро бурхливо пiдносить свiй тягар. Буревiй буде!
   Ось  хтось  принiс  до  села:  "Кто  такi?   большевiкi?",   "Волинскiй
гвард?йскiй полк", "Релiгiя опiум народа", "Керенскiй i керенщiна".
   Володько перший накида?ться  на  тi  неохайнi,  в  червоних  палiтурках
книжечки.  I  довiду?ться,  що  велетнi  волиняки  збили  царський   трон.
Довiду?ться, як охороняли вони царя, як вникали до них  агiтатори  "вiчно?
правди", як бурилися гвардiйцi...  Бачить  Володько  офiцерика  в  золотих
окулярах з ?дкою гадючою усмiшкою.
   - Смiiiрнааа! - кричить вiн,  вганяючись  в  казарму.  Гвардiйцi  муром
мовчать. Нi одна брова не моргнула.
   - Бунт! Разстр?лять!
   - Далой! - ревуть вояки.- На вулицю!
   Рвонулось море i роздалися береги. Повiнню  рухнув  солдат  на  вулицю.
Червонi прапори: "Да  здраству?т  рабоче-крестьянская  власть!"  -  горять
лютим огнем. Офiцер в золотих окулярах  летить  на  панель,  з  чола  його
сочиться кров, а окуляри вiдкотилися пiд ноги маршуючо? воячнi. Гей! "В?дь
ми работнiкi ?дiнай, в?лiкай армi? труда. Владеть земльой iм??м  право,  а
паразiти нiкагда"...
   Далi i далi чита? Володько. Що ? Бог? Де той Бог? Нема Бога!
   Цi слова  стрясають  Володьком.  Йому  здавалось,  що  кожнi  уста,  що
промовлять таке, мусять стати каменем,  кожна  рука,  що  одважиться  таке
написати, мусить вiдсохнути, вiдлетiти вiд тiла i розсипатися на порох.  А
от нi. Тут чорним на бiлому написано: релiгiя народня отруя.  ??  видумали
вороги народу, щоб краще володiти  ним,  щоб  тримати  народ  в  страху  i
покорi. Пости вбивають народ. Чуда i мощi неймовiрний обман.  А  сам  Бог,
сивий дiд з бiлою бородою i добрими очима, виставлений  як  посмiховисько,
як шмат мальованого паперу, як поганський iдол...
   - Боже! - вирива?ться у Володька само з себе, так як  тодi,  коли  його
зненацька вдарила коняка копитом в око...  Глянув  на  образи,  глянув  на
матiр, на батька, якi працювали собi, хто з чим, i зовсiм не знали, що там
чита? ?х син. "Правда то? Нi?.. Боже! Хто менi скаже правду? А що, як це ?
дiйсна, всемогуча, всесильна правда, яку цiлими  вiками  заковану  тримали
пiд царським троном. А що, як ?х усiх темних, забутих  працiвникiв,  дiтей
землi, дiйсно дурили?.."
   Але одночасно... Володько згаду? Дермань, монастир,  шипучi  смереки  i
бамкання вечiрнього дзвона. I згаду? також церкву, де сяють ризи образiв i
пломенiють тоненькi  восковi  свiчечки,  порскаючи  свiтлом  i  тiнями  по
обличчях людей, що он грузнуть у темнотi мiж товстючими колонами. I бачить
Володько там матiр свою зi зложеними  працьовитими  руками,  як  хита?ться
вона поволi, нiби ?? гойдають хвилi при?много спiву. Очi ?? майже закритi,
а уста шепочуть...
   "Свiте тихий, святия слави безсмертного, Отця небесного..."  -  лл?ться
з-пiд зводiв склепiння чернечий спiв. I  Володько  чув,  що  в  душi  його
загорявся дiйсний огник могутньо? вiри у великiсть Бога. Вiн же це чув так
виразно, нiби сам той Бог десь стояв  над  ним  i  дихав  на  нього  сво?м
житт?творним диханням. Невже це був обман?
   Але червонi прапори лопотять. Лiтери ?х горять i слiплять очi гiрше  як
сонце. Спiв несеться з нутра Росi?, шириться мов пожежа, захоплю? село  за
селом, залазить у душу кожного селянина, тлумить  у  нiй  вiру,  святiсть,
захоплю? i батюжить бажанням невiдомого, пре у безвiсть...
   I Володька зхопило. Закрадався сумнiв: монастир, чернечi спiви, матiр -
чи не видумка це, уява? Якийсь пекучий огонь повiяв з далекого  сходу,  що
пече, п'янить. Чи правда не в ньому? Залiзна, рiзьблена страшним рiзьбарем
правда, чи хто вiдважиться протиставитись ?й?..
   Але Матвiй... Нi. Цей послухав, що пишуть, i прорiк:
   - Хай то буде сто раз правда, а по-мо?му - це брехня.
   - Таату!...
   - О, ти ще побачиш... Мовчи лiпше...
   Вiн це сказав, мов невблаганний суддя чи пророк. Навiть правиця його  з
розгорненою долонею простягнулася i придушила Володькiв спротив.  Володько
хитнув головою, а слова з уривками  слiв  лишилися  в  устах.  Кутики  уст
опустилися, а на юному чолi збiгли пiнно-нiжнi хлоп'ячi зморщки.
   У селi колись не було нi книжки, нi газети. Звiдки пливуть вони  тепер?
Хто пише  ?х  i  хто  друку?  стiльки,  щоб  нагодувати  ненаситний  голод
мiльйонiв? Хто, яка сила пригадала отой "народ",  що  подiбний  на  лютого
звiра, але разом на ягня? Його голодна душа i тiло, мов губка  воду,  пили
все, все, що попадалося, бо треба було, бо вiн жив i  горiв.  I  той,  хто
перший прийшов з поживою, той за найдешевшу брошуру купив непiдкупну нiчим
мужицьку душу. Темнота, що тяжiла над ним вiками, була тяжча для нього  за
всi бiди на свiтi, i вiн, хоч нерозумно, та рiшуче пробивав мури  тьми  до
ясних i соняшних просторiв.
   I дивно... Коли Володько приходив до школи, був рухливий, говiркий, але
не було для нього Бога. Так. Не було. I в церквi  порожньо.  От  старенька
бабуся церкiвця, з недбало мальованими образами,  стала  такою  пусткою...
Пiст, поклони. Володько ж так любив цi днi, якi нiколи не видавалися  йому
сумними. Навпаки. Так весело було. Ось  весна  йде,  буде  надзвичайний  з
надзвичайних Великдень, вдарять дзвони...  Спiв  "душе  моя,  душе  моя  -
возстанi" кликав прокинутись i зустрiти  якийсь  особливий  кiнець.  Може,
отой "страшний суд" з трубами архангелiв, з громами i блискавками, коли то
сам Бог засяде на престолi i роздiлить усiх "яко пастир  добрий  роздiля?т
козлiща от овець".
   Хiба ж не найбiльше щастя було б пережити таке видовище, коли  то  цiла
земля поставиться на суд вiчностi. Володько  смiло,  з  розбудженою  душею
може стати на такий суд. За тата i маму йому  також  нiчого  боятися.  Бог
напевно скаже ?м: "Я алкав, i ви наситили мене. Я хворiв, i ви прийшли  до
мене, був у темницi, i  ви  вiдвiдали  мене.  Iдiть  до  царства  вiчного,
приготовленого для вас мною".
   I от... Все те зника?. Вiн, як i завжди, сто?ть  у  сво?й  церковцi  на
крилосi i спiва?. Тут  також  спiва?  i  батько.  Страстi.  Батюшка  чита?
дванадцять ?вангелiй. Дзвонять у рейки, бо дзвони  зняли.  Кадильний  дим,
свiчки.  Голос  священика,  як  i  колись,  повiда?  про  муки  Розп'ятого
Галилеянина, про Петра, що вiдрiкся, поки "ал?ктор не возопiв  тро?крати",
пiсля чого вiдречений "iсшед вон i плааакася гооорько",закiнчу? священик.
   Хор спiва?. Спiва? i Володько. Спiва? вiн свою улюблену  "?гда  славнi?
ученiци на умов?нi? вечерi просвiщахуся". I бачить вiн ще раз перед  очима
чорний  облик  "Iуди  злочестивого",  що  "сребролюбi?м  вопомрачахуся   i
беззаконним судi?м Тебе Праведного Судiю предад?"...
   Ах, революцiя, революцiя! Дух мiй ? з тобою. Але я кричу,  як  пес,  як
божевiльний! Я люблю свого Бога i не руйнуй  менi  Його  святостi!..-  так
кричала Володькова душа. Безперечно, так  кричала.  По  його  блiднуватому
обличчi бiгали: тiнi, сяйво, радiсть i мука. Очi горять, як  нiколи  перед
тим. Чоло вже в напруженнi думки, що хоробливо працю?,  кипить,  топить  в
собi бiжучi подi?, мов огонь залiзо, i лл? з них закони,  яким  прийти  на
землю пiзнiше...
   Одна мати незрушна. Так, як i "бувало", так i тепер Вербниця,  Страстi,
Плащаниця. Так, як i  бувало,  десь  розшуку?  сво?  знаряддя  до  писання
писанок,  цю  найулюбленiшу  Володькову  процедуру,  до  яко?  з  запертим
диханням придивлявся. З'явля?ться мацюпенький обвощений  горщик,  пензлик,
зроблений з тоненько? бляшки з образiв та патичка, вирiзаного з березового
вiника. Так, як i бувало, вечором, як топить у плитi чи в печi, бере  вона
на череп'яну покришку дещо жару, ставить на нього  горщечок  з  воском  i,
коли вiск розта?, мача? у нього пензлика i виводить по злегка  пiдогрiтому
яйцю сво? невибагливi, але чудовi вiзерунки.  Виводить  "зiрки",  виводить
"ключки", виводить "кривий поясок". I ще,  i  ще  виводить  всiлякi  назви
писанок, все вiдмiннi, все одна краща вiд друго?. I при тому вигляда? вона
натхненно. Очi ??, звичайно заклопотанi,  повнi  смутку,  починають  тепер
горiти тихим, рiвним i дiйсно теплим огнем. Уста ??  щiльно  затиснутi,  а
чоло майже непорушне.
   Революцiя? О, нi. Маму революцiя не торка?ться. Мама йде  рiвно  вперед
по простому, знайомому шляху. Мама священно-дiйству?,  мама  працю?,  мама
стражда?... Це мiня?ться, як мiняються часи року, як мiня?ться  мiсяць.  I
яка тут революцiя...
   I прийшла свята нiч, москалiв у хатi нема. Гармат  не  чути.  На  столi
бiлий настiльник, кiш iз паскою, крашанками, ковбасою, сиром i маслом. Пiд
образами, тими самими,  що  були  й  у  Дерманi,  i  в  Лебедщинi,  такими
знайомими, що за сто рокiв людина виразно пам'ятала б ?х облики, горить та
сама червона лампадка й у хатi вiд не? той самий спокiй, розведений теплою
радiстю.
   Але коло церкви другого дня мiтинг постав. По розговiнню зiбрався народ
- старе й мале. Прилiз один-другий iнвалiд, що в первих боях стратив  щось
вiд себе, прийшли пiдлiтки, прибули "дiди-обозники", що стояли в селi.
   З дзвiницi винесли стару бочiвку, на не? вилазить салдат i говорить:
   - Таварищi салдати й крестьяне!
   Так починалось. Обличчя салдата вiспувате, кругле  i  добре.  На  ньому
сiра, з поганого сукна шинеля, пiдперезана  витертим  ременем,  на  головi
сiра папаха, заломана набакир.
   I говорить той "салдатiшко" так певно, ясно i переконливо, що  нiхто  в
свiтi не змiг би встояти  проти  правди,  що  живою,  опромiненою  сонцем,
виривалася з його уст. Володько не слуха? його, а впива? кожне  те  слово,
що пройма? його глибини душi. Вiн же нарештi почув, що хтось упiмнувся  за
нього, за цiле його життя, за  його  батька  й  батькове  життя.  Так.  Це
правдиво. Той, хто працю?, ма? повне  право  бути  паном  життя.  Ледарям,
кровопивцям, бiлоручкам, розпустникам нема мiж нами мiсця. Хай  щезнуть  з
лиця землi!
   - Да здравствует Революцiя!
   - Да здравствует рабоче-крестьянская власть!
   - Мiр хiжiнам i вайна дворцам! Ура!
   Володько геть-чисто забув Страстi, писанки, розговiння. Вiн реве  "ура"
цiлими грудьми, кричить до  хрипоти  i  готовий  кинутись  на  вiспуватого
добряка салдата й обняти його мiцними  мужицькими  обiймами.  На  дзвiницi
б'ють у рейки. Дядьки, що "бачили ще не таке", скептично попльовують i  не
виявляють того, що виявля?  Володько.  Ет,  що  вони!  Хiба  вони  взагалi
коли-небудь чимсь проймалися? Темнота.
   Але Володько... Нi. Вiн не з таких. Вiн не може не зрозумiти  того,  що
ясне, мов сонце. Тож подумайте: хiба ж справедливо, що батько  його  мусiв
тяжкою працею здобувати собi шматок землi, щоб  могти  свобiдно,  безмежно
лити на нiй свiй власний пiт, а другi он мають ма?тки, "iм?нiя",  на  яких
вони нiколи не працювали i яких нiколи не купували.  Бо  хiба  ж  так  ма?
бути, щоб вiн, малий хлопчина, не мiг дозволити  собi  на  цiлий  олiвець,
зайвий шматок чистого паперу, на плашчину чорнила, на якусь книжку? Як  же
так? Це вiн переносив, бо не розумiв , бо думав, що так треба,  що  iнакше
не може бути, що сам Бог так хоче.
   Але тепер... О, тепер це не так буде. Тепер вiн буде жити свiдомо.  Вiн
зна?, що вiя син мужика, викормлений твердим запрацьованим  хлiбом,  що  в
нього мiцне, невибагливе, не рознiжене тiло i суцiльна  проста  душа.  Вiн
дума? так, як треба думати кожному, хто чесно хоче жити на землi,  хто  не
бажа? чужого, але й не  дозволить,  щоб  i  його  використовували.  Згадав
Смiрнова. Хiба ж здригнеться Володькове серце, коли таку тварину "вiзьмуть
на штихи"? Нiколи. Хай за рубля -  все  одно.  Як  смiв  вiн  витягнути  з
Володьково? кишенi отого самого рубля? Як вiн, мерзотник, смiв?
   То? весни Володько мало сидiв у  хатi.  Гасав  по  полях.  Вертався  зi
школи, де готовився до кiнцевих iспитiв, i йшов одразу в поле й  лiс,  щоб
там вiтати вiднайдену правду, щоб тут передумати ще раз те, що,  може,  не
додумав. А разом брав  чергову  брошурку  в  червоних  палiтурках.  I  вiд
читання ?? хмари по небi мiняли свою барву, вiтри гострiшали i рвались  не
так, як до цього  часу,  чорнозем  пахнув  потом  i  кров'ю.  Володько  не
втримувався, зривався на  пень,  уявляв  перед  собою  море  катованого  в
кайданах люду, якого до цього часу не бачив нiколи, але який все-таки десь
був, десь брязкав кайданами, десь гнув свою спину, сполосовану помiщицьким
нага?м. I бачив виразно всiх  тих  гнаних,  переслiдуваних,  катованих,  а
серце налива?ться правдивим гнiвом. З уст виривалися надзвичайно пiднесенi
слова, якi вергли громи на тиранiв.
   Ех, коли б хто бачив у таку хвилину Володька. Коли б тут не  граби,  не
клени, не липи,  а  отi  справжнi  катованi  буржуазi?ю  страдники.  Вони,
напевно, проголосили б його сво?м ватагом i  рухнули  б  залiзними  лавами
визволяти свiт з-пiд влади кровожерних буржу?в.
   - Нi, нi, тату! - сперечався вiн дома.- Що ви менi  не  кажiть,  а  так
далi не може бути. Пани мусять бути винищенi. Скiльки вони випили кровi  з
працюючого люду. Скiльки воци загнали  революцiонерiв  на  Сибiр,  скiльки
вони винищили люду.
   - Но,- казав спокiйно Матвiй.- Я цього не бачив. Я прожив  вiк,  але  в
нас такого не було. То там десь, як у книжках пишуть... А у  нас,  хвалити
Бога, пан був пан, а мужик сам по собi, як  кожний  чесний  чоловiк.  Коли
мужик добився - мав, не добився - не мав. А пани... Вiзьми он наших...  Та
кого там вони катували. Мiзерiя, не пани... Та я тобi  кажу:  коли  б  наш
чоловiк до "управл?нiя" такого "iм?нiя" став, той би  доказав,  а  пани...
Тьху, та й тiльки! Хiба ж вони що тямили.  Вони  десь  все  по  Ки?вах  та
Петербургах. Що вони там учились, це тiльки  вони  й  знали.  "Iм?нiя"  ?х
запускалося, закладалося раз, другий, часом  i  третiй.  "Управляющий"  ?х
обкрадав,  мужик  обкрадав,  бо  як  же  не  обiкрасти,  коли  ж  той  пан
нiчогiсiнько, от як той пень, не тямив. Так вiн тобi не вмiв  пшеницю  вiд
жита розтого... розпiзнати... Я бачив пана, що плакав, коли побачив  ,  що
мужик косив його пшеницю i сiв спочивати. Каже: дядя!  Тяжело  работать!..
Ех, каже, ви однi ма?те право жiть, а ми должни уйтi...  От  так,  дурило,
розважав... А мужик знав, що пан дурний, плюнув на  долонi  i  давай  далi
шмагати грабками. Пан не вiдста?... Все: а дай, дядя, я спробую...
   Вiдiйдiть, каже дядько, нi, то вкошу!  Ви  не  подужа?те...  А  пан  як
найнявся. Дай i дай... Той йому дав.  Max,  мах  косою,  б'?  по  вершках,
штурхнув униз, загнав у землю косу i трах - розламав... Ех,  каже  дядько,
вам не косити, а гуси пасти... Пан вийняв двадцять рублiв i дав  за  косу.
Дядько тiльки усмiхнувся... Так... А ти,кровопивцi. Та якi  в  чорта  вони
кровопивцi. Дурнi, виродки - от що вони. Ти дай менi такий ма?ток,  так  я
гори озолочу, а вони гнили в них щорiк, щодень, поки не зогнили...
   А земля, правильно, не смi? гуляти. Земля належить тому, хто  працю?  i
хто хоче працювати. Так i ма? бути. Даром нi. Не  хочу  даром,  коли  можу
купити, а той, хто  не  може  -  в  рострочку,  на  виплат.  Знаю  i  тобi
заповiдаю: дароване завше  боком  вилiзе.  Тiльки  сво?,  працею  куплене,
солодке й дороге. Не оповажся робити iнакше.
   I Матвiй вмовк. Висказав усе i точка.  Що  бiльше  казати?  А  Володько
хитався. Правда й це, але там у брошурах також правда.
   Сталася ще одна подiя. Володько не забуде ??, не забуде,  бо  не  може.
При?мно i радiсно буде згадати той весняний день,  коли  сонце  жахкотiло,
коли обидвi черешнi, що коло школи, облiпилися бiлим цвiтом. При?мно i  ще
раз при?мно.
   До iспиту готовиться ?х тро?: Володько, Юдкiв Мошко й  Антiн  Трохимiв.
Цi дiйшли "до кiнця".  Решта  розсипалася,  хто  куди,  бо  "нащо  ?м  той
iкзамен". Вони на попiв не будуть вчитися, а мужиковi й так вистачить.
   Володько, Мошко й  Антiн  -  приятелi.  Найстарший  Антiн,  наймолодший
Володько. За першенство змагаються: Володько i Мошко. Перший бере "Законом
Божим" i  "руским  язиком",  другий  "аритметикою",  хоча  i  Володько  не
вiдставав у арифметицi. Антiн  клега?  позаду,  хоча  три  роки  гризе  ту
нещасну третю групу. Вчить ?х добренька матушка.  Готу?  ?х  до  iспиту  i
тремтить за них. Деякi  вiршi,  як  "Смерть  Сусанина",  "Слався,  слався"
викинули з читанок i з при?мнiстю забули. Лишилося досить i без того.
   Цього ранку сонце у змовi з цвiтучими черешнями. Свiжо, чисто, радiсно.
Хлопцi не можуть всидiти в класi. Винесли лавицi на подвiр'я пiд черешнi -
сидять, "зубрять" завдання та очiкують на матушку-вчительку.
   Але вона сьогоднi ие прийде. Нi. Ще раненько ви?хала  високо  вимощеним
возом до Крем'янця. Натомiсть прийде ?? син, студент-панич. Приходила нiма
служниця i сповiстила це сво?м бебеканням та рухами  рук.  Ледь  зрозумiли
??.
   Так. Вiн он уже йде вузькою стежкою через город. Ще здалека всмiха?ться
до хлопцiв, нiби приятель, i несе пiд пахвою кiлька книжечок.
   Прийшов. Хлопцi встали, як звичайно.
   - Добрий день!  -  сказав  вiн  по-простому  i  всмiха?ться.  На  ньому
студентський одяг. Кажуть, вiн десь у Ки?вi чи в Одесi  у  високих  школах
оберта?ться. Високий, блiдий. На скронях темно-каштановий пушок.  Говорить
по-простому, так, як у всiх людей дома розмовляють, скажемо, тато чи мама,
чи сама найпростiша жiнка. На всiх "вика?"...
   - Ваше прiзвище як? Ага. Добре. Сiдайте. А ви Гольденберг? Знаю, знаю.
   Це до Мошка на ви. Чого доброго, коли б тут був Хведот,  вiн  би  й  до
нього викав. Володько i всi хлопцi бачать, що ця людина побувала в свiтi i
то не близькому.
   - Ну от i гаразд,- (останн? слово для Володька  новинка)  каже  панич.-
Ви, значить, Михальчук, ви  Довбенко,  а  ви  Гольденберг.  А  зна?те  ви,
Гольденберг, що значить ваше прiзвище?
   - Ну, почему нi. Золота гора, господiн панич,- вiдповiда? Мошко.- Гольд
значить золото. Берг - гора,- дода? для бiльшо? ясностi.
   Панич смi?ться, Володько також  всмiха?ться.  Небо  i  цвiтуча  черешня
дивляться на них ясними очима.  Подиха?  вiтерець.  Кiлька  на?вних  бiлих
пелюсточкiв зрива?ться десь там i сиплеться просто на лавицю, на голови  й
куди попало. Але нiхто ?м не перешкоджа?.
   Панич заявля?, що вiн сьогоднi не буде питати  хлоицiв.  Вiн  краще  ?м
щось прочита?. Ось у  нього  невеличка  книжечка.  Це  "Малий  Кобзар".  А
написав його Тарас Шевченко. Чи знають вони, хто такий Тарас Шевченко? Нi.
Ну, то вiн розповiсть ?м про нього.
   Хлопцi слухають: Моринцi, ягнята, пан. Викуп з неволi.  Цар.  Кара.  Не
життя, а казка. Володько слуха? так само уважно,  як  колись  у  млинi  на
Лебедщинi дядькiв-завiзникiв.
   "I вiн умер. Ще перед смертю написав вiн сво?м приятелям такий заповiт:
"Як умру, то поховайте мене на могилi, серед степу  широкого,  на  Вкра?нi
милiй. Щоб лани широкополi, i Днiпро, i кручi було видно,  було  чути,  як
реве ревучий. Поховайте та вставайте, кайдани порвiте i вражою злою кров'ю
волю окропiте".
   I приятелi сповнили заповiт Шевченка. Викопали його домовину,  що  була
похована на кладовиську в Петербурзi,  та  неревезли  ??  в  Укра?ну.  Тут
поховали його над  самим  Днiпром  на  високiй  горi,  яку  здалека  видно
навкруги. I на могилi його поставили великий бiлий хрест. Пiд тим хрестом,
на горi, над Днiпром-рiкою лежить вiн, наш  великий  кобзар,  наш  спiвець
слави колишнього, теперiшнього i будучого",закiнчив панич.
   Хвилина глибоко? тишi. Обличчя хлопцiв поважнi, непорушнi. Нi небо,  нi
цвiтучi черешнi не рушать ?х захоплення. Володьковi очi вже давно бачать i
степ, i гору високу, i ревучий Днiпро. А над усiм бiлий,  мов  зi  срiбла,
хрест, що береже вiчний спокiй незнаного, чудесного Шевченка.
   Далi панич чита? ще кiлька Шевченкових пiсень.
   Якби менi черевики,
   То пiшла б я на музики,
   горенько мо?...
   Черевикiв нема?,
   А музика гра?, гра?,
   жалю завда?...
   Чоловiчки Володькових очей зовсiм змалiли. Але в них уже  виник  образ.
Близький, зрозумiлий, рiдний.
   Ой, пiду я боса полем,
   Пошукаю свою долю,
   доленько моя...
   I як вiй це зна?? Хто ж ти, Шевченко? Як зна?ш ти це? Хiба Володько  не
раз ходив босий полем, а Шевченко i про це не забув. Знайшов простi, теплi
слова, вложив до них частину сво?? душi i дав образ.
   Дiвчаточка на музиках,
    червоних черевиках...
   Володько бачить тих  дiвчаток  у  червоних  черевиках  i  парубкiв,  що
лицяються. Одна тiльки з карими очима, боса, иу-дить свiтом. Вона не  може
на музики. В очах ?? карне яснi сльоза заздрощiв.  Володько  чу?  ??.  Ах,
коли б вiн мiг допомогти ?й.
   Ще й ще чита? панич пiснi.  Ясно,  просто  i  разом  так,  що  хочеться
любити, хочеться встати,  вирiвиятись  i  стати  отвертими  грудьми  проти
дiбево? неправди. Сила в них. Душа  в  них.  Правда  в  них.  Земля,  небо
злилися в них i все горить, все пала? яскравим сонцем любовi.
   Володько просить, щоб панич позичив йому додому "Кобзаря". Той  зичить.
Руки тремтiли, коли торкнувся ними тi?? книжечки. Бiжить додому. По дорозi
зупиня?ться i чита?. Дома залiз у малини за хату i знов чита?. Степ. Сонце
заходить. Безмежна до обрiю ширiнь i безлюддя. Одинокий  вiз,  а  пiд  ним
чумак. Товаришi покинули його. Круторогi воли хилять  голови,  з  далекого
степу летять гайворони. Вирвалхся з отi?? далеко?'  щiлини,  куди  недавно
засунулося сонце, i летять. Мають  широкими,  чорними  крилами  просто  до
чумака. Але той не ляка?ться. Вiн просить ?х не торкатися його трупа.  Вiн
не бажа?, щоб i вони, наклювавшись, вмерли разом з ним.
   Вечором при  лампi  Володько  розповiда?  про  Шевченка  батьковi.  Той
натомлений вернувся з поля, поволi ?сть i слуха?.
   Коли Володько скiнчив, батько каже:
   - Все то добре. Але я не вiрю, щоб вiн коли такий був.
   - Хто? Шевченко? - диву?ться Володько.
   - Певно. А хто ж?
   Володьковi аж дух забило. Не зна?, що й казати.  А  батько  кида?  далi
окремi, твердi слова:
   - Так. Напевно видумали. Коли б був - усi б про нього знали.
   - Але ж, тааату! Цар не дозволяв! Чу?те ж, що сам цар покарав його.  На
цiле життя в москалi його запер.
   - А який такий дурний цар був? - гостро дода? Матвiй.
   - Та ж той...Миколай первий...
   - А все-таки мало вiн розуму мав. Як так не давати народовi  про  таких
людей знати. Ет!...Матвiй не знаходить бiльше  слiв,  щоб  висловити  сво?
невдоволення. А Володько  диву?ться,  як  таки  можна  не  вiрити  в  такi
очевиднi речi.
   Кобзар приносить Володьковi нову вiру.  Перед  ним  почина?  жити  щось
таке, чого до цього часу не розумiв. Вiн не да? йому спокою. По iспитi ?де
до мiста, заходить до книгарнi i купу? собi свого власного "Кобзаря".
   Революцiя йде далi. Перед самими жнивами прийшов на  вiдпустку  Василь.
Скорострiльщик.  Вирiвнявся,  поздоровшав.   На   плечах   "пагони".   Вiн
прихильник Корейського i вiйни "до победоносного канца". Володько до нього
з Кобзарем. Куди там. Василь уже чув про ту Укра?ну. Але дарма.
   - Але ти, Василю, тiльки послухай. Я тобi нiчого не перечу.
   I Володько почав. Василь закурив цигарку, пирска? димом i слуха?.
   За байраком байрак,
   А там степ та могила,
   ?з могили козак
   Вста? сивий, похилий...
   - чита?  Володько.  Голос  його  рiвний,  дзвiнкий.  Слова  вириваються
виразно i вкладаються у струнку колону.
   Провалився козак,
   Стрепенувся байрак,
   А могила застогнала...
   Тут Володько пiдняв свiй голос. Очi його блиснули. Чути, як здiйма?ться
висока могила i сира земля стогне тяжким стогоном. Вона  зберiга?  в  собi
великий, страшний скарб. Над ним вита? сторож, який щоночi вста? i  щоночi
провалю?ться.
   Василь вислуху?.
   - Даа!вирива?ться з його уст.
   - Зачекай, Василю. Я тобi ще прочитаю.
   Василь не перечить. Хай, мовляв, чита?. Йому це  не  шкодить.  Але  чим
бiльше Володько чита?, тим бiльше ста? Василь слухняним та уважним. I коли
б не батько, який нагнав обох пiти вкосити вики, хто  зна?,  як  далеко  б
вони зайшли.
   Надворi сльота. Сi? дрiбний дощик. Жита похиленi. Небо затягнуте  сiрою
поволокою i вiтер гойда? молодим живоплотом. Василь накида? на плечi  свою
перешиту "на ел?гансько" шинелю, Володько напина? на  голову  кропив'яника
мiшоч-ком i, ховзаючись, обидва йдуть у поле. Василь наспiву? пiд нiс сво?
улюблене "Било в м?ня два друга, товарiща родних", але по всьому видно, що
думка його не в пiснi. Вона десь далi вхта?, тiльки Василь тепер ще бiльше
впертий, як був, i Володько не витягне вiд нього нi одного слова.



   VII

   Налягають жнива, але Василь  мусить  вiдiйти.  Матвiй  вiдвiз  його  ва
станцiю. Вернувся i в працю. День по день iде праця, мов машина.  Володько
вже як парубок. Навiть до коси береться, хоч м'язи його рук  надто  слабi.
Скiнчилась коса,  пiшов  плуг.  Хилить  до  осенi.  Полем,  як  i  завжди,
струнчасто стелиться бабине лiто. Знов загоряються лiси.
   Володько верне скибу за скибою. Матвiй насипа?  коробку  зерна,  ступа?
рiллею i кропить ?? плодом. Пiсля Володько скородить. Вiд сходу  сонця  до
його заходу бiга? день-денно по рiллi. Поле ста?, мов  скатертина,  рiвне.
Вечором Матвiй обходить його навкруги.
   - Добре! Але пiди отам коло межi зачепи. Та на  лужках  також  ще  пару
разiв бороною заверни. А то засохне i буде груда.
   Сонце вже давко сiло. Лiс кинув довгу тiнь i  вкрив  нею  чорну  землю.
Володько майже не чу? нiг, але  слова  батька  -  закон.  Оберта?  кавi  i
напомацки йде здовж одно? межi, здовж друго?, заверта? на  лужок,  крутить
там боронами. Нi одна дернина не смi? лишитися. Матвiй ненавидить цього, а
поле також.
   Приходить вересень. Бачить Володько, що батько в турботi. Знов  бачився
вiж з о. Клавдi?м. За тиждень перед першим  по?хали  до  Крем'яним.  Довго
вибирали рiзнi "жупани"  та  "курташини",  а  зупинилися  на  офiцерському
"мундурi". Прода? його вояк. Мундирчик невеликий. Надягнув.  Нiчого.  Дещо
задовгi рукави та широкий у плечах, але нiчого.  Пiдросте  i  добре.  Зате
матерiя - дiагональ, перша якiсть, не яка тобi жидiвська тсндита.  Гудзики
також прiма. Срiблом ллють, i орли до того. Мабуть, чортiв синок  офiцерик
в карти продувся, а може, кулею отам за  цим  мiстечком  вбитий.  Треба  ж
Матвi?вi сина свого мiж люди причепурити.
   По кiлькох днях намостили воза i  по?хали  до  Дерманя.  Володько,  мов
принц який, у  мундирi.  Комiр  трохи  заширокий,  твердий  i  високий  на
Володькову шию. Груди колесом, а гудзики  горять.  На  вечiр  при?хали  на
мiсце. Привiталися з рiдними. "Скубента"  нового  до  семiнарi?  привiз",-
заявив Матвiй.
   - Ну що ж. Хай iде в люди. Раз судилось йому паном бути - не  минеш,  -
дода? ?лисей.
   - Еее, паном. Не на пана йому. Цiле лiто волом тягнув. Не до пана, а до
розуму довести хочеться,- розважа? Матвiй.
   На другий день пiшли до церкви. Тут повно народу.  Революцiя  да?  себе
знати. Тут не те, що в Тилявцi. Там спокiй, тут рух.
   Пiсля церкви Матвiй iде розвiдатися, що там i як у семiнарi?. Вона саме
зi Житомира повернулася, куда по?хала була пiд  час  вiдступу  росiйського
вiйська. При семинарi? двокласова зразкова школа, до котро? мусить поки що
вчащати Володько.
   I вiн гордий з цього. Вiн навiть не вистояв до кiнця у  церквi,  вийшов
на половиш Служби  i  подався  подивитися  на  свою  школу.  Гарна  школа.
Велетенський бiлий будинок, критий зеленою бляхою.  Здоровеннi  вiкниська,
перед ними запущенi квiтники. Навколо будинку  сади.  Широколистi  горiхи,
каштани, сливи, яблунi та грушi. Все  гнеться  пiд  тягарем  овочу.  Через
вулицю вiд семiнарi? старий двоповерховий будинок  "корпус".  Двi  колонки
пiдпирають старий спорохнявiлий балкончик. Колись, коли ще Володько жив  у
Лебедщинi i проходив повз корпус,  не  раз  бачив  на  балкончику  якихось
панiв, що сидiли там,  пили  чай  i  весело  розмовляли.  Тепер  балкончик
спорожнiв. Цiлий корпус майже порожнiй  i  скида?ться  на  старе  покинуте
кубло.
   Далi вiд корпусу "Ян". Це  старий  пам'ятник,  що  сто?ть  мiж  чотирма
велетенськими липами. На однiй з них дошка, де вивiшують оголошення. Тепер
тут висять плакат. Володько чита?:
   - Таварiщi крестьяне!
   Далi йдуть заклики, обiцянки. На кiнцi:
   - Да здравствует мiровая революцiя!
   Ще далi дзвiниця монастиря з  образом  Свято?  Трiйцi.  Через  дзвiницю
брама на, подвiр'я монастиря. Давно вже Володько не  бував  тут.  Тi  самi
шумливi смереки, тi самi горiхи i каштани. Навколо "холодно?"  церкви  так
само, як i колись, ходять хлопцi та дiвчата.  У  церквi,  чути,  спiвають.
Великий будинок, де  живуть  ченцi,  зi  широкими  сходами  до  помешкання
архимандрита.
   Все те оглянув Володько. Кожний кутик знайомий i дорогий  йому.  Там  у
Тилявцi все не так, все iнакше, i  недаремно  колись  так  довго  сумувала
Володькова мати за цим мiсцем.
   Володько тiшиться, що знов буде тут близько, пю буде ходити до  велико?
школи. Давня мрiя його здiйсню?ться, тiльки тепер  уже  не  те,  що  перед
вiйною. Семiнарiя запущена. Учнi не так гарно вдягнутi. Не  всi  однаково.
Багато з них носить вiйськовi шинелi. Та все-таки. Добре, що хоч так.
   Пiсля церкви всi сходяться на обiд. Приходить Матвiй.
   - Зна?ш що,каже вiн.-  Нiчого  не  зробимо.  Прийдеться  ?хати  нам  ще
додому, Володько витрiщив очi.
   - Семинарiя,- продовжу? Матвiй - тiльки  що  вернулася.  Ще  нiчого  не
влаштовано. Двокласна школа почнеться аж за два тижнi.
   Серце Володька опало.
   - Але наука буде? - пита? вiн голосом надi? i розпуки.
   - Казали - буде. Зостався б  тут,  але  ти  ж  зна?ш.  Дома  роботи  до
погибелi. Не будеш тут дармо ?сти та бомкя стрiляти. Нi.
   - Певне,згоджу?ться Володько.
   I через два днi батько та син  вiд'?хали.  Нарвали  повний  вiз  яблук,
слив, грушок. У Тилявцi того нема, а Матвiй ма? повне право на овоч. То  ж
вiн садив тi яблунi, тi сливи, тi грушi, що сьогоднi засипають усiх сво?ми
чудовими плодами.
   Дома знов праця. Поле, рiлля, ширiнь. Вiтер гуля?, сонце кладе навкруги
ознаки осенi. Досiвають добрий шмат поля над шляхом. Володько  вiд  самого
свiтанку скородить. Чорва, пухка рiлля. Копита коней глибоко грузнуть у ??
поверхню. Сонце поволi обходить свiй  денний  шлях  i  спокiйно  та  гордо
вступа? туди ген за село, за черешнi Iвана Пустяка.
   Володько не шкодував сво?х сил. Цiлий день вiддавав сво?й рiллi все, що
мав. Ще пiвгодинки, i кiнець. Вiн  з  при?мнiстю  востанн?  обiйде  кiлька
разiв коло межi Iвана  Кушки,  заверне  конi,  пройде  ще  над  шляхом  i,
дiйшовши до свого подвiр'я, витрусить борони та заволоче ?х на мiсце.
   Але поки що зупиня?ться i сiда? перед кiньми на рiллi,  щоби  перевести
дихання.  З  при?мнiстю  вiдчува?  прохолоду  землi.  Босi,  бруднi   ноги
вiдпочивають, нiби на перинi. Конi тяжко зiтхають i  протягають  до  нього
сво? морди. Вiн пiдставля? ?м долоню i вони лапають по нiй сво?ми  грубими
волохатими варгами.
   - Ну,  ну,розмовля?  Володько  з  кiньми.-  Ось  ще  трошки  i  кiнець.
Напрацювалися? Молодцi. Прийдемо i дiстанете вiвса. А ви  любите  його?  I
ти. Шпачка, i ти, Карий. Обо? дiстанете. Ну, певно. Само собою...
   Тварини  розумiють  його.  М'якi  ?х  оксамитовi  носи   з   при?мнiстю
роздуваються, нiби бажають дати зрозумiти, що мова ?х юначого пана  цiлком
?м подоба?ться. Вони пощипують його кашкет, сорочку.
   -  Здравствуй,  малад?ц!  -  зненацька  чу?  Володько  над  собою.  Вiд
несподiванки вiн здрига?ться i пiднiма? голову. Майже над його головою  на
велетенському бiлокопитому каштанi  сидить  i  посмiха?ться  гарна  панна.
Володько зяа? ??. Це дочка жолобецького пана  Калiновського.  Вiн  не  раз
бачив ??, як вона сама, або в товариствi  якогось  офiцера,  про?жджа?ться
верхи. Тепер вона сама. Мабуть, побачила Володька з дороги  i  нечуйно  по
рiллi пiд'?хала. Струнка, рожевощока. Одягнена в червоний вовняний светер.
На шапочцi червоний серпанок. Сiдаю жiноче на одну сторону.
   -  Ну,  що?  Втомився?  -  пита?   вона   дзвiнким,   чудовим   голосом
по-московськи. Володько  нiяковi?  i  зводиться  на  ноги.  Червона  барва
залява? його шорстке обвiтрене обличчя.
   - Н?! - кида? вiн уривно, хитнувши головою.
   - Це ти сам усе зробив? - пита? вона далi.
   - Певно,  що  сам...  А  тож  хто,-  вiдповiда?  вiн  здивовано.  Панна
всмiха?ться. Володько спуска? очi.
   - Любиш ти конi? Так?
   - Певно,коротка й самозрозумiла вiдповiдь.
   - А як ти звешся?
   - Володько Довбенко.
   - Володя. Гарно. Твiй батько там живе?
   - Умгу,кивнув головою.
   - Чудесно. Так ми сусiди. Можем бути приятелями. Нi?
   - Нi,- як утяв Володько.
   - А тож чому? Не подобаюсь я тобi?
   - Не те... Я тут не буду.
   - А то ж де будеш?
   - До Дерманя ?ду. Там на вищу школу подамся,- хвальнувся вiн.
   - Он як! Ага! Тому ти не хочеш зо мною знатись. А нижчу вже скiнчив?
   - Певно.
   Панна  голосно  смi?ться,  кида?  "добранiч"  i  вiд'?жджа?.   Велодько
проводить ?? поглядом. Ви?хала на шлях, оглянулася i махнула  рукою.  Кiнь
бiжить. Червоний серпанок ма? на вiтрi. Володько так  довго  проводить  ??
поглядом, поки вона не зникла з його зору.
   Коли залишився  сам,  в  його  головi  миттю  ще  раз  з'явля?ться  цей
несподiваний образ. Хтось до нього  прилетiв,  заговорив  дзвiнкою  мовою,
усмiхнувся i зник. А вiн ось знов сам зi сво?ми кiньми.
   - Вйо, конi мо?!
   Конi  слухняно  рушають  i  тягнуть  борони.  Скоро  кiнець.   Володько
пiдбадьорився. У нього прибуло сил, а на устах,  на  очах  радiсний  смiх.
Перед ним все ще рожевощока гостя, синi очi i червоний серпанок.
   - Вйо, вйо, коники! Вже скоро кiнець!
   Цiлим ?ством чу? Володько величну радiсть повного життя. До  нього  все
смi?ться радiсним смiхом, i йому сильно хочеться невтомно гнатися вперед.
   I гарний захiд сонця, що так само  спрацьоване,  спокiйно,  ма?статично
сiда? за обнятий пожежею лiс, i гарний,  повний  мiцних  випарiв,  сутiнок
вечора,  що  залива?  все  навколо  i  творить  чар  неймовiрно?  насолоди
доцiльного, великого i необхiдно-потрiбного буття. I навiть  втома  гарна,
ври?мна i здорова. I  коли  до  цього  шматочок  яко?сь  втiхи,  крихiтний
промiнчик чогось нового, щира  усмiшка  рожевих  уст  -  о,  тодi  стократ
благословенне життя. Чути, як воно, барвисте, трiпотливе, б'?ться у кожнiй
билинцi, у кожнiй грудочцi сиро? землi.
   Он Матвiй вже вийшов, щоби востанн? провiрити Володькову працю.  Широко
ступаючи, вiн iде здовж межею, зупиня?ться, розчавлю? чоботом якусь груду,
пiднiма? i викида? на межу якийсь  вiхоть  пирiю.  Володько  обходить  над
дорогою  востанн?.  Конi  пiднiмають  вуха,  бо  чують  вiдпочинок.  Сонце
перекотилося за черешнi Пустяка, торкнулося далеко?, чорно? смуги  лiсу  i
вгрузло в його густу масу.
   Вечором цiла родина збира?ться в хатi. Конi вже побрязкують при  жолобi
ланцюгами i смаковите за?дають обрiк. Володько ми? руки та  обличчя.  Мати
ставить на стiл вечерю. Батько присiда? на лавi, трима?ться рукою за бiк i
говорить:
   - Ах, щось, рiзало ма', в боку коле.
   "Ну, те в боку",- дума? Володько i погляда?  на  батька,  на  якому  не
помiтно нiчого. Але раз вiн каже, значить, коле. Дрiбниць  вiн  не  любить
завважувати. Бувало, протяв до  костi  пальця,  лайнувся,  шарнув  ним  об
холошню, щоби кров стерти, i теше далi. А не  вгава?ться  кров,  обов'язав
якою ганчiркою, i все.
   - Ви б, тату, полежали трохи,- завважу? Володько. Батько не вiдповiда?.
Мовчки всi сiдають до вечерi.
   Якась велична, чарiвна сила  зв'язу?  цей  гурток  людей.  Нема  в  них
радостi i ? в них радiсть. Нема в них горя i ? воно велике. Он вiн, голова
цього найкращого з царств, погляда? на всiх  невеселими  очима,  i  як  не
вiдчути того погляду, в якому стiльки велико?  скорботи,  стiльки  Божого,
стiльки незабутнього.
   На другий день Матвiй не звiвся, як звичайно, зi свого леговиська. Йому
тяжко  дихати  i  зовсiм  не  хочеться  ?сти.   Субота.   Завтра   недiля,
чотирнадцяте число - день, коли Володько мусить  вiд'?хати  до  школи.  На
полi ще безлiч працi. Володько  роздуму?:  як  залишити  все  те  на  руки
хворому батьковi?
   - Може б ви, тату, до лiкаря. Га? - каже Володько. Матвiй вiдповiда? не
вiдразу. По хвилi поворушив устами i повернув голову.
   - Нiколи, бач, не ходив з такими хворобами до лiкаря, не пiду й тепер.
   Змагатися з ним зайво. Ще й тепер слово його - як  сказав,  то  сказав.
Тiльки в самих тяжких випадках звертався вiн  до  лiкарiв.  Решта  -  сама
природа лiкар. Але тепер вiн подiбний на  дуба,  бо  сто?ть  на  найвищому
мiсцi. Житт?вi буревi? i громовицi не жалували його. Та все-таки днi  його
незчисленi, бо чу? вiн у собi силу небуденну.
   Ввечерi остання нарада, що буде з Володьком. Першим заговорив,  лежачи,
Матвiй.
   - Ось тут лежу i думаю,- каже вiн.- Ти, Володьку, пiдеш завтра пiшки  -
до  Дерманя.  Iнакше  не  виходить.  Мати  довезе  тебе  до  Москалiвни  i
вернеться. У лiс ?хати бабi тепер небезпечно. Нападуть гультiпаки, скинуть
?? з воза i заберуть конi. Там он коло рова за Васi?цями вбили  так  цього
лiта чоловiка. А я ось трохи полежу i встану...
   Так i ма?  бути.  Володько  виходить  ще  надвiр.  Ма?  дещо  попорати,
приготовити назавтра воза. Хвильку став i постояв у  темнотi.  Нiч.  Зорi.
Навкруги тиша. А може, йому вiдмовитися вiд школи. Для Володька це  велика
жертва, але ж батько... Може, вiн життям сво?м жертву?. "Встану..." А  що,
як нi. Бог його зна?, що ?м догаря?. В боку болить,  у  спинi  болить.  Нi
звестися, нi з'?сти. Прийшов до хати.
   - А може, я, тату, поки ви встанете, того... Може, от  поорю  трохи,  а
тодi вже...
   - Раз тобi сказав i досить! - твердо  промовив  Матвiй.  Тепер  вiн  ще
впертiший, нiж коли iнодi.
   Володько  бiльше  не  перечить.  Настя  вже  й   торбинку   для   нього
приготовила.
   - Ось пара бiлизни,- каже вона.- Друга пара на  тобi...  Поки  хватить,
?сти ось на дорогу ма?ш, а там щось таки дадуть. При?демо, вiддамо.
   До того Володько додав: кiлька малих зшиткiв, течку з цiнними для нього
паперами, шкiльне свiдоцтво i "Кобзаря". Одягу  ма?  досить.  Перешитий  з
австрiйсько?  "шинелi"  плащ,  офiцерський  мундир.  Чоботи   перешитi   з
Василевих. Дещо широкi халяви, але коли  вичистить  ваксою,  блищать,  мов
сонце.
   Але менше з тим. Нема часу про це думати. Коли лiг спати, iншi думи  до
голови тиснуться. Дума? про роботу, що лиша?ться, про хворого батька,  про
те, що зустрiне його там, на новому мiсцi. У хатi темно. Батько не  спить.
Мати, як i завжди в таких  випадках,  сто?ть  перед  образами  i  довго  в
темнотi шепоче. Той шепiт зветься молитвою. Хто зна?, що  твориться  в  ??
великiй душi, але Володько виразно чу?, що мати молиться за нього.  Так  i
чу?, зда?ться, як блага? вона:
   - Боже великий. Ти бачиш нас i нашi турботи. Допоможи  нам.  З  велико?
сво??  ласки  вдiли  нам  частину  щастя  i  благослови  нашi   починання.
Благослови, Боже, його, мого малого сина i пошли йому  ангела  свого,  щоб
хоронив його вiд усього злого. Поможи йому в його науцi i виведи в широкий
свiт, де бiльше мiсця, як у нас.
   Розумi? те Володько i йому ста? при?мнiше. Може,  i  справдi  до  нашо?
темно? мало? хати приходить Бог i нiхто,  крiм  матерi,  не  вiдчува?  так
виразно його присутностi. З цi?ю думкою хлопець засипля?.
   На свiтанку другого дня прокинувся i почав  збиратися  в  дорогу.  Мати
нашвидку готу? снiданок. Володько йде запрягати конi. Прощання без плачiв,
без цiлування. Плачуть та обiймаються пани. Володьковi таке не личить. Ось
уже ма? вiдходити. Батько не може встати. Лежить навзнак по груди  вкритий
старим кожухом. На обличчi ледь помiтна  блiдiсть.  Очi  поглибшали.  Лiва
його долоня лежить на грудях.  Шкоруплi  товстi  пальцi  пiдiгнутi.  Права
вiдкинута на постiль.
   - Ну,- каже вiн, дивлячись у стелю,- йдеш? Iди. Не журися. Батько  твiй
також не ?здив бричками, а ходив. Главне, будь чесним i  не  падай  духом.
Чесна людина, чесна праця, чеснi дiла не  пропадуть.  Хоч  з  яких  глибин
наверх випливуть i люди то  побачать.  Не  лякайся  перешкод  та  кепських
людей. Кепськi люди - слабi люди. Обiйди мовчки напасть i роби сво?  дiло.
I ще скажу: той тiльки  зна?  цiну  "жизнi",  хто  все  на  власнiй  шкурi
пережив. А як матимеш силу та правду за собою... Не бiйся. I кепськi  люди
схиляться перед тобою в пошанi. Ну, йди вже. Мати чека?. З Богом!
   Володько сто?ть у ногах батька i слуха?. Пiсля  нахилився  на  постiль,
похапцем взяв батькову руку i,  як  лежала  вона  догори  долонею,  так  i
поцiлував ?? в самi мозолi.
   - Ну, ну. Будь здоров, сину! - додав вiн.- А оце  тобi  на  дорогу.  Як
видужаю, сам при?ду.
   Володько не дивився, що взяв вiд батька.
   Коло воза чекали на нього мати, Катерина i Хведот. Кинув усiм - бувайте
здоровi! Конi рушили i повезли.
   Спочатку ?дуть поволi. Володько сам поганя? конi. Дивиться на папiрчик,
що дiстав вiд батька, i хова? його до кишенi. П'ять рублiв невеликi грошi,
але як ще вони придадуться йому. Мати сидить коло нього  побiч  на  в'язцi
соломи. На ?? обличчi скорбота.  Хоче  щось  говорити,  але  не  знаходить
вiдповiдних слiв. Пiсля говорить про бiду, про батькову  хворобу.  Обiця?,
що, як трохи вiн поправиться, то при?дуть. Журиться, що в полi ще картопля
й насiнна конюшина. Хто то викосить ??.
   Володько все це добре сам зна?. Дума тяжка не да? йому спокою, але  вiн
гонить ?? вiд себе.
   Минаються поля, лiс. Конi бiжать пiдтюпцем. Дорога виложена дерев'яними
кругляками. Дiброва. Товстючi  столiтнi  дуби.  Пастушки  пасуть  товар  i
грiються коло вогню. Ранок холоднавий.
   Жолобки. Старе, Занедбане село. Похилi, з тяжкими солом'яними  стрiхами
хати. Дорога йде в долину. На другому боцi долини панський палац з парком.
Там  стояв  штаб  корпусу.  Дорога  йде  попри  парк.   Вигiн,   мiсточок,
велетенськi  осокори.  У  парку  сосни,  смереки,  каштани,  берези.  Вище
овочевий сад. Буда садiвника, з яко? валить дим, i хата з чорними вiкнами.
   Конi йдуть поволi нагору. Глибока обсаджена дикими грушами та  березами
дорога. Далi поле аж до Рохманова. Налiво в сторонi села Обичi, Залуже. Ще
далi за ними на обрiю смуга лiсiв. Там пiвнiч. На пiвдень поля, а десь там
у долинi село Кордишiв. Але його не видно. Поле, поле i поле.
   Пере?хали Рохманiв. Над шляхом багато жидiвських хаток. Збоку  мiстечко
Шумське, став, гребля i погорiлий великий млин. Повернули налiво. Болотянi
Васькiвцi. За ними поле аж до Москалiвки.
   Великий "казьонний"  суразький  лiс.  Чорно-бiлий  стовп  з  понищеними
таблицями. Молода смерекова  посадка  i  садиба  лiсничого.  Тут  Володько
проща?ться з матiр'ю. Злазить з воза, кладе на себе торбину,  через  плечi
плащ i гайда. В очах матерi сльози. Володько не розумi?, чого тут плакати.
   - Коли дожене тебе яка пiдвода,  попроси,  хай  тебе  пiдвезуть.  Може,
якраз добрi люди трапляться. Йди, дитино, хай тебе Бог  благословить...  i
помага?...
   Уста матерi тремтять, але плач стриму?. Володько  цiлу?  ??  в  руку  й
вiдходить.
   - Зайди там до дiдуня! - гука? навздогiн мати. ?й  не  хочеться  одразу
?хати назад. Вона хотiла б ще щось сказати  йому.  Сто?ть  i  хрестить  за
сином дорогу. Ось вiн оглянувся.
   - Добре, мамо! Зайду!
   - А може, чоботи подеруться... Попроси, хай поладять...
   - Добре, добре!
   - Та тiтки Зiньки не забудь! Вiдвiдай Катерину. Вона напевно щось  тобi
допоможе!
   Вiдповiдь Володька  вже  невиразна.  Вiн  вже  на  зворотi  дороги.  Ще
хвилинка, i його заступили стрункi молодi смеречки. Мати дивиться. Пiскова
дорога й смереки перед нею, а бiльше нiчого. Повернула конi i вiд'?хала.
   А Володько вже сам. Лiс i тиша.  Лише  час  вiд  часу  проходять  якiсь
святочно одягненi люди. Вони кажуть "дзiньдобри" i питають Володька,  куди
вiн iде. Володько вiдповiда? одним словом. Не ма?  часу  на  розмови.  Вiн
дума?. Але все-таки Володьковi при?мно йти. Як колись, так  i  тепер  йому
при?мно, коли почина?ться щось  нове,  невiдоме.  Згаду?  всiх  рiдних  та
знайомих у Дерманi. Ноги м'яко ступають по  сухому  пiску.  Шелестить  пiд
ногами опалий лист. Дорога спуска?ться вниз.
   Йде, йде, йде. Дерева не  рiдшають  i  не  густiшають.  Велетенськi  ?х
стовбури поволi пересуваються перед очима. Ззаду чути голосне вйокання. По
часi Володька наганя? пiдвода. Маленький  драбинячок,  запряжений  гнiдими
шкапенятами. Шле?, вiжки i все, що на них, портяне. У  розбитiй  ?х  гривi
реп'яхи. Бiжать пiдтюпцем.
   На голiй дошцi драбинячка, звiсивши через щаблi ноги, сидить дядько. На
ньому  палатковi  штани  й  австрiйськi  вiйськовi  черевики.   Володьковi
хотiлося б попросити,  щоби  пiдвiз,  але  шкода  розставатися  зi  сво?ми
думками та самотою. Ноги ще не болять i хоч дорога ще далека, але  i  часу
шмат добрий. Ах краще хай собi ?де.
   Але дядько не так дума?. Вiн цiкавий,  що  це  за  мандрiвник  такий  з
торбиною на плечах та палицею  в  руках.  Порiвнявшись  з  ним,  притриму?
конята.
   - Дзiньдобри! А куди, хлопче? - пита? високим викриком.
   - До Дерманя,- просто вiдповiда? Володько.
   - Ого! То ж то буде далеко! То ж то десь онтуди... Аж за Мости. А ти  ж
звiдки?
   Володько вiдповiда? одним словом. Дядько цiкавиться далi i  довiду?ться
про все. Вiн диву?ться, що батько пустив такого хлопця в дорогу.
   - Онтам он, коло мостiв, знов чоловiка вбили. Теж часи настали.  Просто
вбивають, та й годi.
   - Мене не вб'ють,- каже Володько. Дядько галаса? на цiлу губу. Володько
йде при возi. Нарештi дядько спохватився.
   - Пробачай,каже вiн.- Нема на чому сiсти, але, як хоч, примостись  отам
на лютринi. Все-таки трохи пiд'?демо.  Я  тут  недалеко,  верстов  двi.  З
Гiсерни.
   Володько сiв спиною до дядька i звiсив ноги назад. При?хали до Гiсерни.
Дядько лишився, а Володько посмаляв  далi.  В  полудень  досяга?  Зеленого
Дуба. Це половина дороги. Вiдпочив i пiдживився. Тут почина?ться  справжня
Волинь. Там з-саду за лiсом ще Подiлля. Iншi люди, iншi кра?види.  Спереду
Волинь. Сувора, тiнна, стара земля. Люди бiльше  похмурi,  менше  говiркi,
але дебелiшi,  рiвнiшi  й  охайнiшi.  Села  кращi  почнуться.  Ось  тiльки
минуться пiски, почнуться хмельницi, плантацi?  цукрових  бурякiв.  Бiльше
критих залiзом хат, менше соломи.
   Володько чу? цю  землю,  бачить  ??  красу,  ??  радiсть  i  горе.  Вiн
наближа?ться до того мiсця на землi, де вперше  побачив  свiтло  сонця  та
вiдчув першу радiсть життя. Зате цiле його ?ство повне вдячностi до  цього
клаптя велико? сво?? батькiвщини.
   Довга, тяжка дорога. Надвечiр ноги вiдмовляються йти.
   Торбина стала значно  тяжчою.  Кiлька  разiв  вiдпочивав  i  аж  поночi
опинився на дерманських полях.  Але  ноги  мов  дубовi.  На  щастя,  вiтер
зiрвався i попиха? його в спину. Через темноту збився з дороги  i  замiсть
на Запороже попав десь на Тихонцi. Довго лазив по чужих городах i  дражнив
собак. Нарештi натрапив на якусь хату, де ще свiтилося. Там, мабуть,  були
гостi. Щось пили, ?ли, гомонiли.  Володько  застукав  у  вiкно.  В  темних
дверях сiней з'явля?ться дядько.
   - Ти, стало бути, як? На хрестини? - пита? дядько, не бачучи  Володька.
Вiн  хита?ться  i  тупця?,  нiби  сто?ть  на  гарячому.  Володько  почина?
вияснювати, чого бажа?. Голос його за довгу дорогу ослаб, i  дядько  довго
не може розiбрати, чого той хоче.
   - Ага! - нарештi зрозумiв дядько.- Так ти, стало  бути,  зi  скубентiв?
Ти, значить, вобче, так сказати, до нашо? семинарi?  в  образованi?  йдеш.
Правильно! Харашо! А може, чарку горiлки? Хаарошая! Первий у нас  самогон.
Посл?дня новость сезона. Панiма?ш? - i вiн сплюнув через порiг.- Таки  нi?
Ну так, Гануню! - гукнув вiн до хати.- Покажи йому навпрошки,  щоб  махнув
отак через займиська та пiд гору. Там буде видно.  А  ти  ж,  пробач,  чий
будеш? Яка твоя личность i фамилiя? Ооо!  Матвi?в!  Отого,  що  у  Тилявку
вибрався? Почому не знать! Знаю! Так ти сам його накоренок? Це тобi  от  i
на... А я думав, яка очмана по вечорах  шля?ться.  А  то  аж  iз  Тилявки.
Га-нуууню! - пiдняв вiн голос.- А покажи йому, та виведи.  Це  ж  Матвi?в.
Вiн до ?лисея Гуци прошку?, просто  з  Тилявки  п'ятдесят,  диви,  верстов
учухрав.
   Гануня нарештi з'явилася. Провела Володька над долину i  показала  куди
йти. До дядька свого прибув Володько аж пiзно вночi. Ледве достукався,  не
хотiв ?сти, скинув зi себе  верхню  одiж  i,  зовсiм  знесилений,  лiг  на
тапчанi спати.
   Рано на другий день Володько прокинувся, а вставати не  хочеться.  Ноги
його попухли. Лежить,  протяга?ться,  вслуху?ться  до  болю  в  них.  День
яснiший вiд вчорашнього. За вiкном вiтер похиту? гiллям горiха  i  шкряба?
ним о бляшану стрiху.
   Пiсля вста?, снiда?, оповiда? останнi новини  з  Тилявки.  По  снiданку
рiша? вiдвiдати школу.
   Виходить  через  затильнi  дверi  на  садок.  Сливи   обсипанi   синiми
соковитими овочами. Яблунi ледь втримують свiй  тягар.  По  листi  розлита
холодна роса осенi.
   Володько йде вниз через Мотрин садок та Ляшове займисько. Старi, косатi
берези ряботять жовтавiстю i час вiд часу з них зсипа?ться кiлька  золотих
лусочок. Сходить вниз, iде берегами до монастиря. Пiд монастирем ставок  з
острiвцем посерединi. На острiвцi та навколо ставка старi  осокори.  З  ?х
листя капа? роса i по гладенькiй, чистiй поверхнi ставка викреслю? рухливi
кола, що швидко збiльшуються, вза?мно перетинаються, добiгають до берега i
там никнуть. У водi вiдбива?ться  син?  небо  з  ковтунястими  хмарами.  З
осокорiв спада? лист, пада? на хмарини i, зда?ться, разом з ним пливе  пiд
берег.
   Володько йде далi. Ось подвiр'я школи. Кiлька великих  дверей.  Коли  б
Володько знав, у котрi з них входиться, то вiн одразу б увiйшов. А то став
i вага?ться. Острах його бере. Вiн ще ж нiколи не  входив  у  такi  великi
дверi. Хто зна, що там за люди за  ними.  В  кожному  разi  не  такi,  щоб
Володько почувався перед ними гаразд. Вiн приготовив сво?  "свiд?т?льство"
i шапку зняв. Ну, Володьку! Смiливо вперед! Добре. Вiн одважився, виходить
по кам'яних сходах, вiдчиня? великi, бiлi з мiдною клямкою дверi i входить
у коридор.
   Школа вже почалася. Тiльки що  скiнчилася  перерва,  по  класах  гудуть
школярi. Коридором бiжать до класiв учителi. Коло вiкна сто?ть священик  i
розмовля? з молодим кучерявим у галiфе панком. Священика Володько зна?. Це
ж дерманський батюшка. У нього на устах вiчно насмiшкувата мiна. Зда?ться,
вiн не розмовля?, а кпить. Володьковi  не  хочеться  самому  пiдходити  до
батюшки, але той помiтив його.
   - А т?б? чево? - пита? Володька. Володько  нiяковi?,  цiлу?  батюшку  в
руку, пода? сво? свiдоцтво i каже:
   - Я, батюшка, хотiв би записатися до школи. Нашу школу я вже скiнчив, i
ось тут свiдоцтво.
   I батюшка, i  той  другий  у  галiфе  розглядають  свiдоцтво.  Володько
сто?ть, мов на шпильках. Йому зда?ться, що саме тепер важиться його  доля.
Батюшка перечитав i каже:
   - Так, так. А ти чей? Володько сказав.
   - Ааа, его тот Матвей, што в Тилявку ви?хал? Знаю. Ну, а как? ?сть  там
у нас како? м?сто? - зверта?ться до кучерявого панка.
   Той хита? головою. Володько запира? дихання.
   - Н?т м?ст. По трi на партах сiдят,- заявля? панюк.
   - Господiн учiтель,- просить Володько.- Я так далеко йшов.  Ми  були  з
татом перед двома тижнями i нам сказали, що школа аж за два тижнi буде.
   - Ето да! Но т?п?р н?т м?ста i кан?ц. Нет. Понял? ?дi с?б? дамой.
   - Гаспа...
   - Н?т, н?т, н?г! Нельзя! Школа  переполнена!  -  заговорив  батюшка.  -
Слишiш же, што н?т м?ста?
   Пiсля цього батюшка i кучерявий панок  пiдходять  до  класiв.  Володько
залиша?ться сам на  коридорi.  На  душi  в  нього  тягар.  Вiн  зовсiм  не
допускав, що i тут можуть бути перешкоди. Сказали, йди  додому  i  кiнець.
Добре ?м казати. Стiльки рокiв жив цi?ю думкою, а тепер iди й кiнець.
   У класах iде навчання. Якi щасливi там сидять хлопцi. Володько не  може
?м не заздрити. Але ж вiн нiяк не може вертатися додому. Що скажуть  тато,
знайомi? Скажуть:
   - Ну, от. Пiшов. Поставили його там на "акзамин", а вiн тобi нi бе,  нi
ме. I прогнали.
   Володько сто?ть коло вiкна. Не пiде звiдсiль. Обдуму?, що  ма?  сказати
тому вчителевi, щоби вiн його зрозумiв. Бо ж вiн не розумi? його. Не  може
ж так бути, щоб не було там якогось одного мiсця. Вiн буде стояти. Вiн  не
великий пан i з при?мнiстю пересто?ть тих кiлька годин навчання. Не може ж
вiн. нiяк не може вертатися додому.
   Година довго  тягнеться.  Володько  сто?ть  i  сподiва?ться.  Надiя  не
покида? його. Вiн хоче. Вiн неймовiрно хоче. Вiн знайде якесь слово  i  тi
зрозумiють його.
   Нарештi дзвiнок. Година кiнча?ться. З класiв  виходять  учителi,  а  за
ними ро?м сиплють школярi. Володько перейма? батюшку.
   - Ти ?що зд?сь? - пита? той  здивовано.-  Ступай  дамой!  Н?т  м?ста  i
больше н?чево гаворiть!
   I батюшка пiшов. Вiн навiть не хоче з ним говорити. Всi  вчителi  також
не звернули на Володька анi найменшо? уваги.
   Володько вiдходить. Та сама дорога, але вiн не помiча? вже  нi  ставка,
нi осокорiв. Йому боляче. Не розумi?, чому люди такi недобрi. Вiн так мало
собi бажа?, а вони i того йому не дають.
   Дома не сказав нiчого дядьковi. Порiшив пiти ще завтра, а  може,  якраз
приймуть. Але i завтра не помогло. Батюшки вже не бачив, але й iншi навiть
не хотiли Володька чути. Прийшов додому i хоч-не-хоч, а розказав дядьковi.
   - А ти ж ?м сказав, що пiшки аж з Тилявки йшов? - пита? дядько.
   - Певно, що сказав.
   - А "свiд?т?льство" сво? показав?
   - А що ж. Певно.
   - А чому ж ти не попросив добре?
   - А хiба ж я не просив. Ще й як. Нема, кажуть, "мест" i все.
   Дядько ?лисей далi не пита?. Вiн мiрку?. Володько мiрку? також. Обом ?м
невесело. Пiсля дядько каже:
   - Ну, пожди. Завтра ми обидва з тобою пiдем... Де самого архимандрита.
   Серце Володькове пiдскочило. Надiя, мов блискавка, знов мигнула на його
захмареному небi. Добрi дядько. Нi,  що  не  кажiть,  а  Володько  таки  в
щасливий мент народився. Всi за ним. Хай тамтi ще почекають. Ми  побачимо,
хто-переможе. А дядька вiн завсiди любив. У них короткозорi очi, але  вони
багато знають. Кожно? вiльно? хвилини у  них  завжди  книжка  в  руках.  У
вiйську "унтирцером" були, татар вчили i з ними татарсько? мови навчилися.
Вони люблять спiвати:
   I кепести чекарган,
   i барчак тукарган,
   i кузук утарган,
   матер буис семинга.
   Оповiдають про  старе,  про  князiв  та  генералiв.  Щось  непри?много,
скорбота якась, чи що... Дядько напiвноважно, напiвжартом питають:
   - А чи знав ти князя Ашкiнази?
   Володько всмiха?ться, i йому знов добре. Нема смутку, нема горя. А коли
i ?, не треба перейматися ним до глибини. Перш за все пошукати  можливостi
до виходу з тяжкого становища.
   На другий день дядько натяга? сво? "новi",  ще  з  передво?нного  корту
штани, взува? вояцькi чоботи, не менш вiд штанiв iсторичного кашкета, бере
улюблену свою сукувату палицю, й обидва з Володьком iдуть до монастиря.
   Приходять. На монастирському подвiр'? спокiй. Увiйшли  до  будинку,  де
живуть ченцi, i  запитали,  кудою  зайти  до  архимандрита.  ?м  показали.
Довгий, темний коридор. З обох бокiв багато дверей.  Широкi,  старi  сходи
провадять на другий поверх. Там показали ?м однi дверi. ?лисей вiдчиня? ?х
i бачить, що за ними ще однi дверi. Увiйшли.
   Опинилися в мешканнi архимандритового келейника. Це блiдий,  зi  синiми
на скронях жилками, хлопчина. Вiн ввiчливо привiтав гостей, просить сiдати
й зачекати. "Його преподобi?" зараз прийдуть. Чекання. Невеличка  келiйка.
Стiни закопченi. Чорний образ Христа в терновому вiнку i якогось ?пископа,
подiбного на Миколу Чудотворця. Пахне карболкою.
   Володько зiтхнув. Дядько подивився на нього i моргнув рудуватою бровою.
Не журися, мовляв.
   По короткому часi дверi раптом вiдчиняються i  входить  архимандрит.  У
чорному, високий, стрункий, подiбний до  Христа,  вiн  одразу  подоба?ться
Володьковi. Яснi хоробливо блискучi синi очi. Борiдка  каштанова  клинцем.
Тако? ж барви довгi коси, роздiленi посерединi виразним продiлом. Володько
з дядьком пiдходять пiд благословення.
   -  Ну,  гостi  мо??  Кажiть,  що  вас  направило  до  мене,-  заговорив
архимандрит.
   - Ваше високопреподобi?!  -  зачав  дядько.-  Оце  прийшли  ми  до  вас
просити, чи не могли б ви з ласки сво?? допомогти  нам  примiстити  оцього
хлопця до школи при семiнарi?. Це ? син мого брата. Живе у  крем'янецькому
"у?здi", п'ятдесят верстов звiдси. Прийшов вiн таку путь пiшки, а школа не
прийма? його. Ма? добре "свiд?т?льство".
   Архимандрит глянув на Володька, пiдiйшов до  нього,  поклав  свою  руку
йому на голову.
   - Ну,- каже вiн.- Бачу, що вiн дуже хоче вчитися. Добре. Я переговорю з
управителем. А ти завтра приходь туди.
   Володько ожив. Цi кiлька слiв вернули йому  вiру  в  справедливiсть.  А
також вiн певний, що ? радiсть велика, тим бiльша i яскравiша, чим темнiше
?? тло i чим тяжчий шлях до не?.
   Вийшовши вiд архимандрита, Володько до цiлого свiту  смi?ться.  Радiсно
йому. Так багато стало простору i так весело свiтить велике сонце. Ах,  як
при?мно ступа?ться по такому просторому свiтi. Йдуть - дядько i вiн...  Як
мало треба було, щоби зробити ?х щасливими, щасливими в повному  розумiннi
слова.
   На черговий день Володько вже у школi. Учитель,  той  самий  у  галiфе,
показав йому його мiсце. Школярi, що сидять на тiй лавицi, не хочуть,  щоб
Володько коло них сидiв, ?м i так тiсно. Володько притаковився  зовсiм  на
кра?чку лавицi. Йому все одно. Йому не треба багато мiсця. От кра?чок один
i досить. Зате вiн слуха? виклад. Говориться про слов'ян, про ?х  племена.
Перед кожним учнем невеличка книжечка в  червоних  полiтурках.  Шкода,  що
Володько не чув усього спочатку. Цi вже другий  тиждень  учаться.  Але  не
бiда. Головне переборене. Володько все-таки переборов, досягнув свого.
   А тим часом оповiда?ться, як слов'яни йшли до варягiв, як  просили  ?х:
"Земля наша велика й обильна, но порядка в н?й н?т. Приходiт?,  княжiт?  i
владейте намi". Володько уважно це  слуха?.  В  його  уявi  постають  новi
образи. Почина? знайомитися з минувшиною свого краю.
   Проходять днi. Володько вчиться. Пiзна?, що найкоротше  вiддалення  мiж
двома точками це проста лiнiя.  Довiду?ться  про  пасати,  мусони,  бризи.
Рюрики. Усе нове, все цiкаве. Усе порива? за собою. Цiла Володькова  увага
там, у книгах. Забув за поле, за сво? конi. Лиш час вiд часу пригаду? собi
дiм i журиться, що то робить хворий батько.
   Товаришi все ще не приймають його до свого гурту. Нiчого. Вони ж ще  не
знають Володька. Як вони можуть так скоро  пiзнати  його.  Почекайте  лиш,
дайте оглянутись, знайти себе. Дайте йому можливiсть  врости  в  оточення,
навчитися смiливо ступати по широких залах, голосно  й  отверто  вимовляти
слова, яких ?  повнi  уста,  але  яких  не  пускають  назовнi  скромнiсть,
непевнiсть, сором. А тодi знов розгорнеться Володько, i всi  побачите,  що
ви помилилися.
   I так сталося. Володько  швидко  вроста?  у  тверде  середовище  школи.
Першим вiдкрива? його вчитель, той самий, що не хотiв його прийняти. Пiсля
першого запиту на лекцi? Володько виходить  iз  честю.  Другий  пiдкреслю?
його вагу. Третiй змiцню?  i  закрiпля?  ??.  Сусiди  -  перший  Володимир
Галабурда, другий Леонiд Товстий, що  не  вимовля?  лiтери  р,  м'якшають,
рохманiють. Вони ще, правда, величнi й недосяжнi, але погляди ?х  час  вiд
часу спадають iз недосяжно? висоти i на Володька.  Решта  товаришiв  також
наближаються до нього мiлiметровими кроками. А  Володько  все  росте,  все
ширша?. Ось  вiн  вже  i  ступа?  смiло.  Яко?сь  суботи  достуку?ться  до
бiблiотеки. Там повно книг, i Володько може ?х читати.  Просто  -  бери  i
читав. Скiльки хоч, читай. Майн-Рiд, Жюль Верн, Марк Твен.  Боже,  скiльки
тих чудернацьких назв. Якi дивовижi, якi чудеснi кра?, якi  люди.  Хiба  ж
можна жити отак i не спробувати зробити мандрiвку на мiсяць, познайомитися
з чудесним капiтаном Немо, об'?здити з  ним  усi  бiгуни  попiд  морями  й
океанами? А хiба ж не золотi приятелi Том Со?р та Гек Фiн? Хiба не  розкiш
про?хатися з ними по повних водах  казково?  Мiссiсiпi,  пережити  стiльки
дивовижних пригод, здобути великi скарби? Так! Розкiшне,  гарно,  чудесно!
Добре погрузнути в таке  життя,  жити  ним  i  ще  раз  жити,  гризтися  з
потворами, полiпами його глибин,  збагачувати  себе  скарбами  найглибшого
його дна, захованого там колишнiми мандрiвниками.  Рости,  ширшати.  Знати
всi смiхи, всi болi, всi розкопи душевного прагнення, що не зна? тих  меж,
за котрими вже не знайшлося б нiчого, що притягало б людську цiкавiсть.
   Революцiя росте. Смутнi вiстки долiтають iз далеко? пiвночi.  "Аврора",
"Смольний".  Большевики.  Назви,  що  якось  ширяться,  ростуть,  хвилюють
мужикiв.
   - Земля i воля! Усе народовi!
   - Помiщицькi землi без викупу! Так. Без викупу. За що  кров  проливали?
По десять десятин на душу.
   Мов буревiй летять домагання з душi мужика. Встав, оглянувся, направо й
налiво пiдозрiло зирнув: можна! Так. "Слабода"! Скрiзь "слабода". Ось лiси
вiковiчнi яко?сь княгинi, що живе десь у Парижi. Он сiножатi, поля,  двiр.
Пiдходь смiло, закладай пилку пiд товстючу сосну, вали ?? i при до себе.
   Маленький чоловiчок з "раскосимi очамi" осiдлав iмперiю, пхнув  на  не?
всi пiдземнi сили. Розгойдався мужик,  запiнився  люттю  робiтник.  Солдат
поверта? цiвку рушницi, гарматне гирло в обличчя  "родiни".  Зiркатi  очi,
засмальцьованi  тупi  носи.  Стискаються  кулаки  i  кривляться,  в   лють
покусанi, синi уста.
   А в Ки?вi "д?д Чорномор" зручною рукою керму? нервовою сектою  "щирих".
Грибами ростуть вони у спiлки, союзи, комiтети, ради. Зiбрання, засiдання,
палкi слова, патлатi голови, звiти, привiти.
   I поплили на села  першi  "оголошення".  Ось  i  в  Дерманi  на  брамах
приходсько? церкви, на липах коло Яна з'явились вони на барвистому  паперi
й "мовою" промовили:
   - Укра?нцi! Увага!
   - Хто такi укра?нцi? Звiдки вони взялися? Далой! Чотири роки  з  одного
"котелка" ?ли i тепер вiддiляться. Н?  жела?м!  Сукини  сини,  пiд  мужика
пiдшиваються!
   - Правильно! Далой!
   Володько  ходить  до  школа  в  товариствi  Климового   Петра.   Обидва
однолiтки, сусiди, ще малими дiтьми разом бавилися"
   Володьковi кепсько. З дому нiяких вiсток, а тут сталася прикрiсть. Нема
бiлизни, розлiтаються чоботи. Дядина вже нарiкати пробу?.
   У саму прикру годину; коли берегами, кудою треба ходити до школи, вода,
мокрий снiг, Володьковi  чоботя  "зовсiм  добрi",  перешитi  з  Василевих,
ганебно зраджують свого володаря
   Ось квапляться хлопцi до школи. Володько навмисне пiдкульгу?  на  праву
ногу, бо вiдчува?, що пiдстава  зовсiм  вiд  мовля?ться  надалi  триматися
свого законного мiсця.
   Гарна це година. Володько  любив,  коли  олов'яне  небо  заложить  цiле
склепiння, з якого виринають i  легко  спливають  донизу  лапатi  рушинки.
Вiльхи стоять непорушне, мов птахи,  що  наслухують  якусь  небезпеку.  На
землi росте бiлий килiiм, що лiг геть скрiзь - море не море, гора не гора.
Он там килим промок, i вида?ться, нiби там розлив хто рiдкого  олова.  Там
он зовсiм чисто i м'яко. Зайдiть от собi i  сядьте  отам  пiд  вiльхою  на
кiпчику.  Сядьте,  посидьте,  послухайте,  як  тихо  торкаються   снiжинки
снiжинок...
   Але Володько з Петром не мають на це зовсiм часу.  Вони  ж  квапляться.
Западеннi перелази... Скачи по них, мов скажений собака.
   - Стiй,- i Володько лайнувся.  Клята  пiдошва,  брудна  i  мерзенна,  з
погнилими дерев'яними штифтами таки вiдлетiла. Он лежить, чортова паскуда,
i кпиться з Володька. Червонi пальцi ноги й собi вигулькнули з розквашено?
онучi. Ага. Он якраз верба i пiд нею зовсiм  добре  можна  собi  присiсти.
Володько й сам бачить те мiсце. Йде, сiда?, стяга? чобiт, розмоту?  онучу.
Нiчого не лиша?ться iншого, як видерти з онучi страпка та добре загнуздати
чобота. Що ж iншого робити? Петро не хоче чекати. Але  скорше.  Чорт  зна,
якi поганi чоботи носить той Володько. Через них приходиться спiзнитися до
школи.
   I спiзнилися. Учитель уже в класi. Он  сидить  за  катедрою.  Розстелив
свiй журнал i переклика? учнiв.
   - Ааа, мо? поважання,  панове  спiзняйки!  Ну,  ну.  Почекайте  сiдати.
Постiйте собi он там.
   Хлопцi стоять, усмiхаються. Володькiв чобiт бажав би  десь  провалитися
краще крiзь землю, нiж тут на очах усього класу стирчати.
   - Ну, на мiсце,- сказав учитель. Гаразд. Хлопцi з при?мнiстю сiдають на
сво? мiсця.  Пiсля  лекцiй  спiванка.  Семiнарiя  готу?  виставу  "Наталку
Полтавку". Зразкова школа бере також участь. Карпо Пилипович утворив хор i
дума? виступати також. Володько всiми силами намагався  попасти  в  хор  i
попав. Ось вiн уже в хорi, спiва? зовсiм молодечим тенорком. Сьогоднi  вiн
все хова?ться за спини сво?х товаришiв.
   - Довбенко. Стань спереду!
   Гаразд. Довбенко стане, хоч це йому зовсiм мало  спричиня?  при?мностi.
Клятущий, щоби вiн згорiв, чобiт увесь час розповза?ться, не дивлячись  на
нiякi спини. Сто?ть Довбенко i спiва?: "Сто?ть  гора  високая".  Сумний  i
одночасно веселий мотив. Гора, гай. Рiчка срiблиста i верби напевно  такi,
як там у Лебедщинi, що позвiшували довге вiття до само?  води.  "До  тебе,
люба рiченько, ще вернеться  весна.  А  молодiсть  не  вернеться"...  Так.
Неухильна правда. Радiсно i при?мно бути  молодим,  здоровим.  Що  значить
яка-небудь маленька прикрiсть,- коли роздумати як слiд, то це щось  зовсiм
непомiтне. Гурток спiвакiв, дзвiнкi, сильнi голоси, i мiж ними Володько зi
сво?м також дзвiнким голосом. I радiсно йому так жити з малими прикростями
i з великими при?мностями.
   Дома того самого дня Володькова прикрiсть  щасливо  кiнча?ться.  Дядько
сам оглянув чобiт.
   - Ого... Арди ма, хiджi ма... Вiн, видно, хоче кепести  чiкiрган.  Майн
лiбер Гот. Нема iншо? ради, як викинути його на вишки, i хай там спочива?.
А знав ти коли,  як  граф  Румянцев  там  сражався,  князь  Потьомкин  там
разив?.. Нiчого, Владимир Матвiйович. Ми  тобi  зараз  чобiток  антi-пiкiс
винайдем.
   Пiшов до комори, пошпортався деякий час там i винiс чобiток антi-пiкiс.
   - Дивись, яке бульдо. З-пiд самого Луцька привiз, як ?здив  до  окопiв.
До нього, мабуть,  i  пара  була,  та  десь  стратилась.  Якийсь  покiйник
австрiяка в ньому землю нашу топтав... А дивись, яка пiдошва... Як  сталь.
I цвяхи ще всi. Га? Якраз на праву ногу. Взу?ш i будеш франт Iванович.
   Другого ранку Володько  дiйсно  франт  Iванович.  Офiцерський  бахматий
мундир. Посрiбленi гудзики. Спряженi ходаки - правий тупоносий -  дебелий,
лiвий гостроносий - делiкатний. Але до школи можна йти. Можна  буде  й  на
"спектаклi" гульнути. "Наталка Полтавка". Що можна  до  цих  слiв  додати.
Терпелиха, Возний, Петро, Макогоненко. Наталка. Скiльки турбот,  бiганини,
смiху й смутку наробило це iм'я.
   Семiнарiя гуде, ворушиться.  По  залах,  коридорах  ревуть  спiваки.  У
головнiй  залi  будують  помiст,  лаштунки,  вiшають  завiсу.   Здоровенне
полотнисько. На нiм луг, левада, рiчка з лiлеями i  похилi  високi  верби.
Далi копиця сiна, молодиця з граблями на  плечах.  А  ще  далi  хатина  зi
соняшниками, рожами, плотом i горщиками  на  кiлках.  Стовп  синього  диму
зводиться з комина хатини i сяга? попелястих, мов  ягнята,  розсипаних  по
блакитi хмарок. Укра?на. Така  вона.  Такою  чують  змисли  ??  мешканцiв.
Тепло, запах, велетенська тиша спнята в барвах, тонах, дужим сонцем.
   Володько все бiльше i бiльше вiдкрива? отi широкi лани, отi левади, отi
особливi хмари. Почина? навiть розумiти  матнистi  штани,  кресатi  брилi,
косники в бiлих вишитих сорочках. Нi в Дерманi, нi в Тилявцi, анi  нiде  в
околицях так не ходять, але це нiчого не значить, що й там,  на  справжнiй
Укра?нi, де козаки, Сiч, де Днiпро з плавнями i порогами, так  не  ходять.
Там  справжня,  приваблива  Укра?на.  Хочеться  наслiдувати  ??.   Вiн   з
при?мнiстю буде рахувати себе укра?нцем, мешканцем тако? чудесно? землi. I
також при?мно йому, що вибрали його до хору. I тут вiн не останнiй! I  тут
вiн братиме чинну участь у такому гарному  дiлi,  як  вистава  укра?нсько?
комедi?. Вийде на помiст, буде звiдтiль дивитися на всiх людей, спiватиме,
подивиться, як ? за лаштунками, все огляне,  затямить  i  iншим,  тим,  що
нiколи тако? штуки не бачили, розкаже.
   В суботу "генеральна репетицiя". Зала вже повна. Чекання. Рiчка, верби,
хата зi соняшниками пiдносяться i никнуть пiдстелем. Вирина? гай, криниця.
I верби знов з'являються, а пiд ними дiвчина з вiдрами. Наталка.  Байдуже,
що то передягнений першокласник Буцманюк. Кому прийде в голову  божевiльна
думка сумнiву, що це не  справжня  страждаюча  великим  коханням  Наталка.
Байдуже, що голос ?? не зовсiм дiвочий, штучний. Хто не хоче чути, чого не
треба, не почу?. Вона спiва? так жалiсно, що серце млi?. Навiть  чути,  як
вiтри вiють i дерева гнуться.
   Возний. Ха-ха-ха. Який рудий. I фрак його тако? само? барви. На  головi
дивацький капелюх. Штани картатi, з червоною хустиною, що  телiпа?ться  зi
заду в розрiзi фраку. "Ловко", те?-то-як його. Чудесно. Луснути  зо  смiху
можна. Сам дiдько не видумав би кращо? дивовижi.  I  палиця  геть-чисто  -
"рихтик" до всього лицю?. Навiть табачницi не забули дати  йому,  бо  хiба
без табачницi мiг би обiйтися такий чепурний панок.
   А Макогоненко. Ой,  Господи!  Свита,  червоний  пояс,  вуса.  Справжнiй
дядько  Гапон,  коли  верта?ться  з  "трахтиру"  до  сво??   куми   Килини
Пiдпiдьомчихи. Ну ж втяли. Басом таким реве "ой пiд вишнею". Возний табаку
нюха? та слуха? i сердиться, що, те?-то-як його, Наталка щезла, а  замiсть
не? оцього навiженого принесло.
   I Терпелиха-тiтка мироносниця така примиленна. Це ж Трохимчук. ?й-Богу,
вiн. I плаче, капосник, мов справжня мати. Голосок такий... ех!..
   Петро зi щоками, мов огонь. Шапка смушева i вусики, мов  у  Князькового
сина, отого вiдомого, що всiм дерманським "франтам" ши? найкращi галiфе  i
френчi.
   Це ж театр. Це ж той помiст, на якому ще i ще раз виступають  дивовижнi
люди далеко? Полтавщини. Виступають i  обдурять  невинно-чудесними  сво?ми
скорботами, викличуть хвилювання, вичавлять вогкiсть  на  очах  i  справдi
щирий смiх. Пiсля йдемо далi у свiт, а вогкiсть очей, смiх i навiть  запах
картини несемо зi собою. О, напевно радiсно буде згадати тi постатi в днi,
коли прийдеться робити звiт прожитого.
   Володько вже не потребував би бiльше  дивитися.  I  так  затямив  кожне
слово. Але все-таки пiшов i другого дня. З при?мнiстю пiшов. Причепурився,
як мiг. Ваксував сво? чоботи до блиску. Вiн же виступа? на сценi.  Про  це
знають усi, i всi знайомi будуть на нього дивитися iз зали.
   Зала  убрана.  На  стiнах  Шевченко,  Франко,  гетьмани.   Перший   раз
жовто-синi прапорчики з'явилися. Володько он далеко ззаду  в  самому  кутi
притаковився. Вiн ще  раз,  поки  не  покличуть  його  спiвати,  пережива?
трагедiю Полтавки. Зала набита. Панi на?хали зо всiх околиць. З Мизоча,  з
Верхова, з Гiльча.  Бiлi  такi,  прозорi.  Цвiтуть  по  залi,  мов  лiле?,
особливо он там, далеко спереду, на тих червоних, позичених  у  директора,
плющових стiльцях. А тиша навколо велика. Володько огляда?ться  навколо  в
сво?му кутi. Спина?ться на пальцi, щоб  якось  i  собi  кинути  погляд  на
сцену. Ось близиться до кiнця. Завiса пада?. Зала зрива?ться  i  клекотять
оплески. Затремтiли  спiтнiлi  стiни.  Володько  бочком  протиска?ться  до
переду.   Вони   виступають.   Карпо   Пилипович,   вилизаний   у    сво?х
галiфе-еропланах, бундючно шику? сво?х хористiв.
   Готовi.  Хор  сто?ть  непорушне  i  чека?,  поки  пiднiметься   завiса.
Володькове серце чiтко тукотить.  Карпо  Пилипович  да?  знати,  i  завiса
полопотiла догори. Володько не  бачить  нi  залi,  нi  людей  у  нiй.  Вiн
дивиться просто  в  рот  Карповi  Пилиповичу,  який  вiдчайдушне  розмаху?
руками. Пiсня виходить  значно  гiрше,  нiж  було  на  спiванках,  але  по
скiнченнi чорне  провалля  спереду  вибуха?  такою  трiскотнею,  що  Карпо
Пилипович, нашвидко вiдкланявшись, завда?  тон  на  другу  пiсню.  Це  вже
лiпше. Володько почина? вiдчувати себе. Щось  два  рази  поворушив  навiть
головою. Помiтив також, що в чорнiй прiрвi перед ним повно облич.
   Кiнець. Гураган оплескiв. Завiса  рiшуче  вiдтяла  з-перед  очей  залу.
Хористи виходять. Вони можуть собi йти додому, щоб не заважали публiцi при
танцях. Жорстока несправедливiсть. Вони навiть не мають права  подивитися,
як танцюють.
   На залi гримнула оркестра. В'язанка  пiсень  Давидовського  нада?  всiм
крила, пiдносить. Публiка виходить i розлива?ться по "фой?" та коридорах.
   Тут знов щастя всмiха?ться Володьковi.
   - Гей, там, хлопцi! - гукнув Карпо Пилипович.- Стiльцi зносити!
   Чудесно. Хлопцi кидаються зносити стiльцi. Вони ще не зовсiм  зайвi,  а
там, мовляв, побачимо. Можливо, якось замiтаються в юрбi, i хто там на них
буде  звертати  увагу.  Володько  щасливий  неймовiрно.  Власними   руками
торка?ться ще теплого вишневого плюшу. Ах, яка божевiльна насолода  носити
цi стiльцi. Бiга?, гримотить кованим чоботом i, вида?ться, нiби  на  однiй
нозi гица?.
   I ось зала чиста. Однi, Шевченко, Франко i черга дрiбнiших  панують  по
стiнах. Шевченко суворо ловить на мушку погляду  кожного,  нiби  продивити
його хоче. Франко байдуже й абстрактно поверх  усiх  дивиться.  Жовто-синi
прапорчики, мов екзотичнi  метелики,  почiплялися  кутикiв  ?х  рямцiв.  А
посерединi велико? стiни владною i певною мовою твердить  плакат:  "Встане
Укра?на i розвi? тьму неволi".
   Але, хлопцi, Володьку! В кут! Робить наступ струнна оркестра. Ось  вона
увiйшла,  розмiстилася.  Раз,  два,  i  бризнув  вальс.  Залу   заливають,
заповнюють... Навколо мигають серпанок, плечi, коси. Володько тиснеться  в
кут. Коли б тiльки розпорядник не заглянув сюди. За  сво?ю  звичкою,  вiн,
напевне, не захоче зрозумiти Володька i лишити його в  спокою.  А  тут  за
спинами  людей  вiн  зовсiм  непомiтний  i  нiчого  такого  кепського   не
станеться, як вiн i собi послуха? вальса та  полюбу?ться,  як  отi  шаленi
люди крутяться. А тут йому  зовсiм  вигiдно.  Вiн  i  не  дума?  лiзти  на
презент, отуди до переду. Хто хоче,  то  i  звiдсiль  все  побачить.  Само
собою...
   А зала живе. Музики  розгойдують  "Дунайськi  хвилi".  Ходором  пливуть
пари. При?мно, радiсно. Володько бачить це уперше у сво?му життi.  Гордий,
що може це бачити, що пробився  через  мужицьку  гущу  до  ясно?,  залито?
музикою, зали. I хоч вiн тут не яка важна  персона,  одначе  неважно  йому
грати якусь там персону. Важно бути  тут,  бачити,  чути,  пiзнати  розмах
життя, щоби пiсля роздумати над ним, розповiсти матерi, сво?м товаришам  з
Тилявки, розбудити й у них бажання пiднiматися знизу  до  верхiв,  де  так
радiсно, просторо й ясно.
   I мимохiть згадав хатину свою, матiр, батька. Забули його, не ?дуть.  А
хто його зна?, чому не  iдуть.  Бачить  виразно  батька,  як  той  лежить,
вкритий старим кожухом, i дивиться у стелю. В очах докiр.  Це  Володьковi.
Це вiн, невдячний син, кинув одинокого  i  недужого  батька,  а  сам  отут
розкошу? по балах.  Хто  ж  там  тепер  молотить,  хто  воду  носить,  хто
пора?ться з худобою... Катерина. Коли б хоч Василь скорше вернув.
   Ах, той розпорядник. Таки помiтив. I хочеться  йому  по  всiх  закутках
лазити та турбувати чесних глядачiв, якi чейже нiяко? не роблять шкоди.
   - Додому, додому, хлопцi! Спать пора!...
   Теж опiкун який найшовся. Хоч-не-хоч, а вiдходити таки  треба.  Онде  i
Карпо Пилипович такою тобi iжицею погляда?. Щастя, що  вчепилася  йому  до
руки якась брюнетка. Копиця чорнiзного волосся, горiючий червоний бант  на
ньому. Вiн прилип до не?, блискучi зуби, смiх. Вiн, видно, зовсiм забув за
сво? iменники та прикметники...
   Володька i спiлку далекого кута попрохали опустити залу. Надворi  пада?
густий лапатий снiг. Багато саней, повкриванi дергами конi.  Через  широкi
вiкна рветься назовнi яскраве свiтло з не менш яскравими тонами  оркестри.
Пiд вiкнами купи воячнi "нижчих  чинiв",  що  кiлькома  поверхами  стоять,
шкiрять зуби i лаються. На них верга?  густо  освiчений  снiг,  що  поволi
розта?.
   Неба зовсiм нема. Зникло в безмежному сiро-чорному  просторi.  Тепло  i
радiсть поволi залишають тiло, яке грузне в холодну зледенiлу нiч.
   Революцiйна нiч, напружена нiч. Ген там навколо в цьому снiгу i  мороцi
живуть революцiйнi люди. Вони зазначують сво? iснування стрiлами, якi чути
зо всiх бокiв, бо ж кожний, хто приходить  з  вiйни,  приносить  iз  собою
"вiнтовку". Стрiляють, куди попало. Навiть нiч не робить ?м спину.
   На "Горбаях" чути спiв. Розпучливий голос  виспiву?  "Коробочку".  Чути
п'яний, хворий свiт. Чути, як гуде той  голос  надмiрним  болем,  нiби  це
голос раненого звiра. Навiть вiльхи на лузi стоять напружено й  жахаються.
На повiки очей падають снiжинки, розтають i  лишаються  з  них  малюсiнькi
краплини води. На щоках збiгають холоднi  потiчки.  Хлопцi  йдуть  мовчки,
швидко пiд гору.  Володьковi  чоботи  кляпають  на  ногах.  Це  ?  "Ляшове
займисько". Того самого Ляша, що повiсився i що часто  переходить  дорогу,
коли хтось iде сюдою вночi. Але нема часу думати про Ляша. В головi безлiч
iнших думок.
   Хлопцi вибiгають на гору. Ось i садиба дядька. У вiкнi  "велико?  хати"
видно свiтло. Так пiзно свiтло, дума? Володька. Приходить до хати. В кухнi
обтрусив iз себе снiг. Вiн вже зна?, чому так  пiзно  свiтиться.  Он  мама
сидять на тапчанi пiд гарячим буга?м[14].  Ноги  пiдгорнули  пiд  себе,  а
великi ?х чоботи недбало стоять коло тапчана.
   - Ах, ти мiй шмаркачу,- першою заговорила мати.- А де то  ти  по  ночах
лазиш? То ти так вчишся?
   - Ви при?хали? - не то здивувався,  не  то  особливо  зрадiв  Володько.
Пiдiйшов i поцiлував у руку.
   - То вiн, чу?те, кумо, на "приставленi?" був. У  семинарi?  в  нас  усе
приставл?нiя йдуть,поясню? з печi дядина Одарка.
   - А тато де? - пита? хлопець.
   - Не може вiн. Мало зводиться. Щось йому в боку...  Певно,  то  граната
наробила. Сова?ться в постелi...
   - А ви самi при?хали?
   - Хто ж мав при?хати.
   Так прикро. Забув i за чоботи.
   - Що ж ? татовi?
   - Перед Дмитром,- продовжу? мати,- якось звiвся. У клунi  стрiп  вiтром
знесло i лиха година надала йому полiзти  на  таку  височ  пошити  стропа.
Господоньку святий. Як злiз, кричма кричав, за спину  хапався.  А  коли  б
тобi, хоч що сказав. А то: ox, ox, ox!... I зуби зацiпить... Господи, Боже
мiй!
   Володько сто?ть, нiби кам'яний. Нiхто не скаже, що то не  батькiв  син,
хоч i подiбний на матiр. Нi один м'яз його обличчя не ворухнеться, хоча  в
очах бачить вiн батька з зацiпленими устами i чу? виразно його охи.
   - Ну, а хто ж на господарствi?
   - Взяли якогось галицiяна з пл?нних вуйка Павла. I Хведот i Василина до
нього, як до свого. Ходив у поле, дещо заволочив, дещо попорав. Тепер коло
хати совга?, се?-те? шкорпа? на  дворi.  Святе  письмо  чита?,  на  картах
ворожить i все червоний дощ пророчить. Каже, впаде червоний дощ,  що  буде
подiбний на кров. Кривавi рiки, каже, потечуть. До чого вiн ото  торочить,
один Бог зна?. Кажуть, вiн з ума зiйшов. Але  чоловiк  трезвий  i  грамоту
зна?, i робить потрохи на харчi, як то кажуть. Привезла он тобi  шкорбуни.
Сама у Зiнька замовила. Наказувала: не зробiть, чу?те,  малих.  Хай  Лiпше
бiльщi. Чи то онучу добру взу?ш, чи що... Завжди чобiт не ма? бути, як  то
в жижликiв мiських... Нiби ?х ото прилив на ногу. А прийдеться взутися  чи
роззути, то мучиться, рве взуття, пруча?ться.
   - Але ж, мамо!.. Вони величезнi!
   - Нiчого. Зате взу?ш онучу суконну... Не бiйсь, не померзнуть ноги.
   Далi Настя оповiда?, що до них знов якийсь обоз  приволiкся  i  став  у
селi.  Всi  москалi  збунтувались,  кажуть:  далой  войну!  Кидають   усе,
геть-чисто все: конi, вози, ну геть усе, як було, а самi, хто  зна?  куди,
розходяться. Найгiрше отi конi... Господи!  Що  та  бiдна  худiбка  такого
зробила... Вигнали ?х на поля, нiби собак. Iдiть собi... А  худоба  гарна.
Приходить москаль до нашого: купi, дед, лошадь. А скiлько? Еет, каже.  Дай
бутилку самогону й бери. Наш дво? купив. Не хотiв даром.  За  кару  кобилу
двадцять, а за, як то каже Хведот, киргиза шiстдесят карбованцiв заплатив.
А, Боже, що то було за лихо. Тиждень кониська на  ноги  не  вставали.  Але
поправились. Ось i сюди ними присунулась. Цiлий день плужилась. Все  хода,
все хода. Вечiр застав мене на Мостах, а поки доплужилась до Дерманя, мало
не на пiвнiч. Ох, бiда... Отак, люди мо?... То се, то те i нiяк  не  можна
було зрахатись. Дума?мо: Матiнко Божа. Та воно ж там i без сорочки, i  без
чобота. I хто зна?, хто йому ?сти дасть...
   - Ну, коли вже вiн у нас,- вставив дядько,- то бiда невелика. Ми так  i
гадали, що там у вас не все в лад iде.
   Володько слуха? матiр, взува? сво? новi чоботиська i шкорба?  по  хатi.
Радий i сумний. Якось би хотiлося не так. Хотiлося б по-людськи.  Хотiлося
б на себе щось кращого надягнути, як у iнших хлопцiв,  якi  мають  усе  на
себе примiряне, все акурат.
   Довго ще гуторять, мiркують i кладуться. Володько  ляга?  на  лавi  пiд
вiкном, бо на його тапчанi ляга? мати. Укрива?ться вiн  маминою  бекешкою,
бо пiд вiкном студить.
   Лягаючи, мати довго молиться Богу. Пiсля ще довго  в  темнотi  розпиту?
сина, що та як... Хочеться ?й знати все, та й батько, либонь, цiкавиться.
   - Лежить ото... Щось набреде на думку i запита?: ну, а як  то  там  наш
"скубент"? А ти, дитино, не дуже-то до отих безбожникiв  прислухайся.  Ото
на днях вернувся Корнiй Ет-то?в. На?вся, кажуть,  ляшнi,  встав  i  навiть
лоба не перехрестив. А Хома встав i каже: а то ж що? Турок ти, чи  що?  Не
бачиш он образа, iкони свято?? "Плюю я на вашу iкону". Так, чу?ш,  дитино,
i сказав. Уляна як почула, то ?й, сердешнiй, руки й ноги потерпли  i  язик
занiмiв. Хома за полiно i полiном, i полiном...  Та  по  Корнi?вi,  та  по
Корнi?вi. Той за иагая. Боже святий! Батько ж наш не раз читав  колись:  i
постане син на батька, а батько на сина. Чи ж це вже не так ?. I  до  чого
воно отак дiйде.  Але  ти  пам'ятай,  дитино.  Пам'ятай  все-таки,  що  ти
господарський син. А господарський син проти Бога i батька не  пiде.  Ооо,
то нi. То вже я вiрю, що нi. Який-небудь хлюст  хiба...  Виродок,  хорони,
Боже. А також науки пильнуй. Вчать там вас хоч чому путньому? Хоч заповiдi
Божi не забув? Га?
   - Ах, мамо. Те, що навчився  колись,  не  забуду.  З-за  бугая  озвався
дядько. Вiн, видно, також не спав i все слухав.
   - То, рiзун ?х матерi, й у нас страшне твориться.  Камiнякiв  матрос  у
шапцi до церкви заходить. Од свiчки цигарку прикурю?, i що хоч йому  роби.
Бо що ти йому тепер зробиш.  Свобода  вже  така  велика,  що  всяка  немiч
пурисом стала, i не пiдступай. Хто йому тепер рiвня. А онде дивiться, що з
двором зробили. Правда, не люди самi почали то. Почали москалi, але  ж  на
якого чорта все бити, нищити. Двiр ? двiр. Понятно. Що народовi землi тра,
також понятно. Але, рiзун ?х матерi; нащо його той лемент  робити.  Пiшли,
розтрощили. Ет, плюнути хочеться i тiльки.
   - Спи вже, старий,-  завважу?  з  печi  дядина.-  Кума  також  за  день
намерзлися i хочуть задрiмати.
   - Ох, Боже, Боже! - зiтха? Настя. Вона нiжиться i горнеться до  теплого
бугая.  Володько  мовчить.  Його  думка  займа?ться   одночасно   кiлькома
справами. I  хворий  батько,  i  прохання  матерi...  Болюче  i  зрозумiле
прохання. Але що ж вiн винен. Вiра тiка? з душi. Нема  сили  втримати  ??.
Вiрити - не знати, знати не вiрити. Вiн же й не зна?, i не вiрить.  Прикра
пустельна середина. Вiн прагне знати все до безмежностi, а дiйде до  кiнця
пiзнання, далi знов буде вiрити.
   То знов у очах мига? освiчена  зала.  Рояться  людськi  постатi.  Спiв,
музика. Он чоботи з темноти вилазять. Дивиться на них i нiяково ста?.
   Нiч уже давно пану?. Шумить вiтер. По бляшанiй  стрiсi  хати  стукотить
гiллям  розлогий  горiх.  За  вiкном  вибрiху?   сусiдський   Боско   сво?
невибагливi розмови з ворохобною нiччю революцi?.
   Цi?? само? ночi пограбували монастир. Вiдчинили всi  льохи,  вигнали  з
келiй послушникiв. Все, що знайшли  в  льохах,  вичистили.  Кажуть,  п'янi
большевики. Наджорився один з другим ханжi, самогону, зiбрались  бандою  i
хотiли  на  "приставл?нi?"  влiзти.  Семiнаристи  виперли.  Так  вони   до
монастиря. Сушенину, сливи, пшона -  все,  як  ?,  пiд  ноги.  А  пiсля  у
приходського батюшки двадцять тисяч золотом вимагали. Двi години босого на
снiгу потримали i дарма.
   - I де вони в чортяки набралися, отi большевики? Яка хал?ра породила ?х
на свiт?
   - Каторжани! Не зна?те. Всi каторги повiдчиняли. Он зi Сибiру,  кажуть,
сто тисяч ?х суне.
   - Каторжан?
   - А що ж. I спину ?м нема, бо ж ?м все нiпочом.  Мо?-тво?.  Для  такого
жизня все одно сплювак. Кулю в лоб i шлюс.
   - А де ж власть? - грiзно пита? котрийсь.- Он у Довгощика  також  були,
п'ять тисяч стягнули i молодицю споганили. Олiйниковi  записку  пiдкинули:
таку-розтаку твою, як не приготу?ш десять  тисяч  золотом,  кулю  в  череп
заженем i баста. На Горбаях цiлу нiч свиню смалили i стрiляли в небо.
   - Какая теперь вдасть! Вон у Ки?вi  Центральна  Рада,  кажуть,  войсько
собiра?. А какой сознатiльний чолов?к пойдьот сьогоднi воювать.  За  кого,
спрашу?ться?...
   - Чому нi. Пiшов би всякий, але надо режим встановить.  Без  режиму  не
пiде.
   Народ. Затиснутi, спраглi уста, напружене кантате чоло.  Очi  впо?нi  в
каламутну далечiнь, нiби  очi  божевiльного,  що  зненацька  наткнувся  на
неймовiрно яскраву цiль. Але як пiзнати ??? На  очах  сiра  шкаралуща.  На
душi вируючий накип ?дi, що збирався там впродовж столiть. Стряса? дико  i
нервово головою, пруча?ться пустити в рух застояну, заржавiлу думку.
   Одного дня оголошують, що на Шинкiвцях будуть  роздавати  тараню.  Десь
там залежалося багато таранi й ?? порiшили роздати народовi. Кажуть,  буде
велика зборня.
   Йдуть  усi  чоловiки.  Цiкаво.  Володько  також   не   промине   такого
видовиська.
   Пiшов. Перейшов через двiрський сад. Сила  народного  буревiю  залишила
тут  виразнi  слiди.  Пошарпанi  будинки,  повириванi  вiкна  позiхають  у
простiр.  По  алеях  розсипанi  папiрцi.  Володько  пiдiйма?  один   такий
папiрець. Писано латинкою. Сховав до кишенi. Пригодиться. Дома розбере, що
там написано.
   На Шинкiвцях тьма-тьменна народу. Ось мурований червоно? цегли i критий
смоленою  бляхою  будинок  колишнього  банку.  Обчовганi  мiдянi   клямки,
витоптанi пороги, забруджений помiст. Махорчаний дим розводить у  просторi
фанабернi викрутаси.
   Зда?ться, сто тисяч дядькiв прибуло за таранею, ?х жiнки, ?х дiти. Цiлi
поколiння скупчилися ось тут. На них шинелi, фуражки, папахи. На плечах не
позаростали, не  злилися  зi  загальною  сiриною  слiди  вiд  погонiв.  На
обличчях загар окопiв, у очах вибушнi вогники.
   Не за таранею прийшли вони зо всiх сво?х "куткiв" сюди. Порядний  мужик
за такою, пробачте, гнилою паскудою навипередки не поженеться.  Зiбралися,
щоби збити себе в гурт, в лаву. Разом у гуртi виразнiше чути силу свою.
   - Власть. Давай тверду власть! - гукають вони. Он по селу гаса?  п'яний
москаль i топчеться, по чому попало... Он ступають страшнi матроси, якi не
забули ще силу океанських хвиль. Краяти землю ?м хочеться. Пороти твердiнь
непiддайностi мужика.
   Той он оповiда?, щотакий-то кум i сусiд Тодосько за яблока двi  тисячки
лупнув. Уночi прийшло до нього п'ятьох з  "ружжами".  "Руки  вверх!  Дайош
генгi!" Тодосько вийняв тисячки i вiддав. Жизня кожному за грошi  дорожча.
За не? вiддаси все.
   А зна?те, як Бурачиха Санька за "сво?м" побивалася. Лисий  тесть  Марко
не давав ?й проходу. Ночами, бувало, гониться за нею по снiгу до  сусiдiв.
Казав перед людьми:
   - Ну, люди, сестрички, братчики i всi православнi! Я на вiру вашу  (був
католиком) пристав, я церкву поновив, я дзвона в  триста  пудов  спорядив,
батюшцi чистошовкового пiдрясика справив, але "?й", невiстцi,  мо?й  скусi
не можу против ставити. Надто вона шиковна, як лебедиця,  все  одно...  Як
княгиня, тiльки трон дай.
   I дав би. Сто тисяч у банках ляснуло, а других сто розклав  перед  нею,
мов карти. Нi. Не взяла, сатана. Одвернулася.  I  цим,  клята,  ще  бiльше
прикула. Не будь я Криницький, по-вуличному Буряк, як не вiзьму ??...
   I почав пити. Пив, пив... На раз двi лiтри  перваку  виджорив.  Баби  з
другого кутка на руках притягнули, мов  стерво  яке,  пробачте.  Саме  син
Ясько з кавалерi? при шпорах прибув Батько пiзнав його аж на другий  день.
А на третiй, вчора серед ночi, якiсь люципери  застукали  у  вiкно.  Ясько
жiнку в постелi лишив, зiрвався.
   - Хто там?
   - Отвори! Сво?!
   Засвiтив i гiльки вiдхилив дверi...- баах! Куля просто в кишки пiшла  i
вирвала спину. А Буряк нiби в другiй хатi спав i нiчого не  чув.  Сьогоднi
он усiх попiв звозить, тисячки на похорон сипле.  Такий  великий,  гидкий,
страшний злочин, що взива? пiмсти з неба, а  суду  нiякого.  Бо  хто  буде
судити.
   З семiнарi? прибуло кiлькох учнiв. Налiплюють оголошення. Дядьки, слово
по слову, добирають толку. Ага. Землю  без  викупу  обiцяють.  Додумалися.
Знають, що коли не дадуть, i питати не станемо. Ану, списки  робити.  Ану,
доста з таранею возитися. Застав'? доки буде лежати.
   На фацiятi банку хтось почiпив  червоний  "хлаг".  Небо  грiзне,  сiре.
Хмари, мов з олова литi. Очi дядькiв прудкi, мов шрiт.
   Аж коли  зложили  комiтет  i  зробили  списки  "бедного  малоземельного
класа", Володько порiшив покинути  Шинкiвцi.  Мав  ще  важливу  справу  до
Галабурди, який мешка?  пiд  могилками.  Задумав  роздобути  "перший  сорт
обрiза". Хтось там десь прода?. На це мистець Галабурда.  Молодший  дядько
Перхвен влiтку привiз австрiйську "вiнтовку", але вона тяжка, як хал?ра, i
б'?, мов грiм. Легкого,  доброго  обрiза  Галабурда  обiця?  за  три  копи
волоських горiхiв i за чвертку самогону роздобути.
   Iде Володько через пригiрок Плоске. Унизу, коло Харитонового займиська,
якась очмана з рушницi  пахка?.  Одна  куля  пiд  самим  Володьковим  ухом
пролетiла. Якийсь сучий пасинок, напевно, жарти стро?ть, на  мушку  ловить
здалека. Краще зiйти в долинку, а  то  ще  зловить.  Баах!  Дзз!  Володько
присiв. Пiсля вiн швидко бiжить в долину. Навздогiн продзижчало ще  кiлька
куль, але плювати йому на них. Все одно нi одна не вцiлила.
   Коло приходсько? церкви знов натовп. Володько мiрку?,  що  це,  мабуть,
похорон. Яська. На дзвiницi б'ють у щити та рейки. Зайшов.
   На хорах виспiвують протяжне "Господи помилуй". Розсвiчено всi  свiчки,
велике й мале паникадило. Повно ялiвцевого диму. Править кiлькох у  чорних
ризах батюшок.
   Братчики й сестрицi оточили пiдковою вiдкриту  домовину  i  тримають  у
руках горiючi грубi восковi свiчi. Старий  Буряк  схилив  сво?,  в  довгiй
вичовганiй вiд клякання халявi, колiно  перед  чорною  домовиною.  Обличчя
його не видно. I так сто?ть непорушне, мов тесаний з каменя.
   А побiч блiда, мов стеаринова, сто?ть непорушне його красуня  невiстка.
Сто?ть рiвно i трима? через хустинку палаючу  свiчку.  Зо  свiчки  капають
восковi окапки, з очей сльози. Те i друге попада? на ?? загорiлу з довгими
пальцями руку. Але вона цього,  мабуть,  не  помiча?.  ??  очi  спрямованi
просто вперед i невiдомо, що бачать вони.
   У домовинi  прибраний  i  вдягнений  у  вiйськове  мрець.  Голова  його
вiдкрита. Покрита вiдрослою золотавою щетиною, його борода задерта догори.
Очi заплющенi й опалi. Чоло плитке i жовте, нiби вилiплене з воску.
   Правлять панахиду, але панахидного настрою не помiтно.  Люди  спокiйнi.
Зiгнутий  у  чемерцi  Буряк.  Вида?ться,  нiби  вiн  прикида?ться.  Навiть
заплакана красуня невiстка не прозраджу? повно? глибини болю.
   Володько глянув на священика. Це ж його протримали босого на снiгу. Ах,
нi. Це певно не його. Той панськуватий, делiкатний пiп, що ма?  матушку  в
ракових окулярах, вигляда? як i колись. Його уста такi ж насмiшкуватi,  як
i тодi, коли Володько зустрiв його у школi. Править  смiливим  голосом  i,
певне, вимага? вiд Господа Бога "убi?нному рабу Божому во?ну Йоану"  мiсця
на лонi Авраама й вiчно? пам'ятi.
   Церква не така тепер, як колись в тi часи, коли привозили сюди Володька
хворим. Нема святостi, урочистостi. Революцiя i  сюди  внесла  сво?  тони,
настро?. Тi самi вiзерунки на стiнах. Тi самi святi. Он пiд  самим  зводом
куполи той самий суворий з розiп'ятими руками Бог-Саваоф i навiть тi  самi
смаглявi по кутах банi ?вангелiсти. Лишень не так тепер  радiсно  тут,  не
так затишно, не так тепло. Все це носить на собi слiди  скрито?,  холодно?
байдужостi. Один спiв торка? Володька так само, як i колись.
   I це Володько дуже виразно вiдчува?.  Цей  час  ма?  свiй  запах,  свою
барву. Храм не  ма?  тепла.  Опустiв.  Весь  жар  i  тепло  забрала  вона,
революцiя. Вона ограбувала святинi, образи, позолотку  ?х  риз.  I  навiть
кадильний дим не пахне ладаном, а ялiвцем.
   А може, це недостача вiри. Володько не завдавав собi цього питання.  Не
було коли. Тепер не  тi  часи.  Тепер  i  смерть  не  така.  Хто  сьогоднi
жаха?ться смертi. Звикли.
   Коли скiнчилася панахида, було досить пiзно. До Галабурди вже не пiшов.
Пiшов додому.
   Зима швидко приходить. У м'ясницi прийшли нiмцi.  Володько  побачив  ?х
уперше  коло  монастиря  на  масляну.  Прийшли,  у  шоломах  усi,   багато
кулеметiв. Розташувалися коло  монастиря  на  вулицi,  пiвдня  постояли  i
вiдiйшли. Не чiпали нiкого. I чого ?м когось чiпати.  Кажуть,  вони  хлiба
потребують. Кажуть, голод у них.
   - Господоньку, Господоньку,- тошнi? Одарка,- i "наш" .там  десь  бiду?.
Коли б хоч побачитись. Коли-то вiн вернеться.
   - А дивно якось. Бились з ними, воювалися, а от дивись, прийшли без бою
i хоч би що...
   - Бо ж не чули хiба, що Центральна Рада мир заключила з ними.
   - Щось я не вiрю... Тодi чого ж вони прийшли до нас.
   - Контрибуцi? хочуть.
   - А хал?ри ясно? не хочуть? ?м ще контрибуцi? захотiлось.
   - Коли тiльки за пом?щикiв i за буржу?в стоятимуть, бiда ?м буде.
   - Ага! Коли тiльки... Хiба он не чули, що у Верховi зробили?  Людей  на
сход зiбрали i казали все пом?щицьке вернути.
   - А Центральна Рада ж як? Чого мовчить?
   - Хiба вони Центральну Раду слухають. Вони слухають сво?х командирiв.
   - Ну, ще побачимо.
   До села прибувають все новi й новi фронтовики. Нема вже фронту, зо всiх
усюдiв вертаються розсипанi по цiлому свiтi люди. Кожний, де б не був,  де
б не ходив, мiсця того, де вперше свiт побачив, шука?. Багато не вернулося
i вже не вернеться.
   Наближа?ться весна. Великдень цi?? весни радiснiший, нiж минулих весен.
Цiлий пiст працювали куби, тому самогону не браку?. Розкiшнi соняшнi  днi.
По  гаях,  лiшниках  витикаються  першi  веснянi  квiти.   Бруньки   дерев
набрякають, а берези обнизалися жовтенькими френдлями.
   Володько шалено любить такi днi.  По  полях,  гаях,  яругах,  зда?ться,
ходить якийсь невидимий, дбайливий господар i проводить до порядку все, що
попсували зимовi веремi?. Там пiдбарвлене все свiжими  яскравими  барвами.
Там непомiтно знесена брудна снiгова замета, i навiть висушене та  засiяне
квiтами те мiсце, де вона лежала.
   Гарна весна. Гарне село Дермань. Гарнi, живi, веселi, працьовитi  люди.
Ось ще кiлька днiв i захлинеться  все  навкруги,  як  глянеш  оком,  бiлим
цвiтом садовини. По лiшниках розiллються спiви солов'?в, i тодi  нiхто  не
знатиме, що значить смуток. У ширiнь i далечiнь, по пагорбках,  розляглося
чудесне, з бiлими хатами, прадавнiми церквами, пишними  садами-гаями  село
Дермань.
   Але Володька гнiтить весна. Як тiльки ви?хав дядько ?лисей переший  раз
у поле, Володько пригаду? дiм, пригаду? хворого батька. Вiн  уявля?  собi,
як батько вста? ранком, довго розворушу? закляклу потрощену спину i поволi
ступа? на поле. Протряхло воно. Сонце лл? та лл? водоспади  променiв.  Над
чорною нивою серпанком мерехтить випар. Жайворонки розсипались по  синьому
чистому склепiннi над  землею  i  радiють  безмежно.  Додому!  До  батька!
Допомоги йому треба. Але й школа трима? мiцно. Не можна ж отак:  розпочав,
не докiнчив i пiшов. Сам батько  так  не  дозволить.  Скаже:  то  вас  уже
розпустили? I тодi бреши, а нi то на  другий  день  назад  пожене.  Одначе
Володько дуже добре розумi?, що батьковi допомога потрiбна. Не буде ж  вiн
сам i за плугом ходити, i сiяти, i скородити.
   I як тiльки минув Великдень, почав Володько мiркувати, як  би  i  школу
скiнчити i батьковi допомогти. Всi предмети науки знав добре.  Цiлий  курс
майже пройдено. Лиша?ться тiльки дочекатися розпуску та дiстати свiдоцтво.
Та коли це буде.
   Хлопець вирiшу? звернутися до учительсько?  ради,  щоб  дозволила  йому
скорше лишити школу. I  несподiвана  радiсть.  Йому  дозволяють  це.  Йому
видають свiдоцтво i з Богом. Свiдоцтво гарне. Таке свiдоцтво не  осоромить
його перед батьком. Прийде, виложить: дивiться! Даремно не  стратив  часу.
Батько подивиться, але не здиву?ться. Чого б там дивуватися. Його син i не
смi? дiстати iнше свiдоцтво. Iнакше хай iде не "на школи", а свинi  пасти.
Нiчого даром не да?ться.
   Так. Володько лиша? Дермань. Лиша? дядька, сво?х  приятелiв.  Його  вже
тепер не цураються, не кепкують, не оминають. Його проводять добрi  хлопцi
зi школи, прощаються i просять навiдатися до них улiтку. Аж тодi десь,  як
садовина поспi?. У Тилявцi, напевне;  нема  таких  садiв,  як  у  Дерманi.
Добре. Володько не промине навiдатися, а восени, як  Бог  дасть  здоров'я,
знов прибуде до школи.
   Виходить Володько  в  далеку  дорогу  зовсiм  раненько.  Ледь  на  свiт
благословля?ться, ледь обарвилось небо на сходi, а  Володько  вже  палку?.
Ось знайомi хати, сади. Люди  ще  не  скрiзь  повставали.  Свiжо.  Повiва?
сухий, схiдний вiтер. Ах, далека та  клята  дорога.  На  пiшака  аж  надто
далека. А чекати, поки при?дуть, нiколи. Речей сво?х не забрав  зi  собою.
Колись при?дуть i заберуть.
   Знов знайомi лiси, пiски, самота. Нiхто в цих лiсах не ходить, нiхто не
?здить. Лише час вiд часу  якийсь  зачовганий  полячок  проповзе  пiсковою
дорогою сво?ми череватими конятками. Дубовий лiс ще не  розвився.  Лиш  по
землi зеленi? трава та розквiтчались веснянi квiточки.
   Володько йде швидко. Не зупиня?ться, не роздивля?ться навкруги, як тодi
восени. Нема часу. Хотiлося б ще цього дня дiстатися додому, але  ледь  чи
вдасться це. Коли б яку пiдводу нанесло. Присiв би  i  пiд'?хав  би.  Ноги
вiдпочили б, а тодi хоч цiлу нiч iти.
   В полудень на Зелений Дуб дiйшов.  Сiв  на  пригiрку  пiд  сосною  коло
колодязя i  пополуднував.  З'?в  кусень  старо?  паски,  що  лишилася  вiд
Великодня. З'?в шматок сиру. Пiсля витягнув з колодязя вiдро води i все те
порядно запив. Дещо прикро з губами. Суховiтер обпiка? ?х i вони засихають
та репаються. Ноги також промовляють за себе. Поки йшов - нiчого.  А  сiв,
посидiв i вставати не хочеться. Так би й сидiв тут до ночi. Ах, як при?мно
було б тепер присiсти до кого-небудь i пiд'?хати.
   Як на тоте з гори затарабанив вiз i з-за кущiв ви?хала  якась  пiдвода.
Володько зрадiв. Подивився на конi. Зда?ться, шустрi стригуни.  Ще  зовсiм
молоденькi, але нiчого собi. На возi дебелий обвiтрений дядько.
   На бiльше Володькове щастя дядько пiд'?хав до колодязя i почав напувати
конi.  Володько  визвався  витягнути  води.   Дядько   недовiрливо   з-пiд
насуплених брiв подивився на хлопця i мовчки  погодився  на  це.  Володько
запрацював, викрутив кiлька вiдер i налив  повне  корито.  Конi  п'ють,  а
дядько посвистом пiдда? ?м смаку. Дядько все ще мовчить,  загнузду?  конi.
Володько також не знаходить вiдповiдних слiв для розмови, хоч  розмовитися
необхiдно.
   Нарештi дядько пита?:
   - А ти звiдки будеш?
   - О, здалека. З Тилявки.
   - З Тилявки? А де то ?? - байдуже, поволi пита? далi. Володько  коротко
i ясно вдовольня? його цiкавiсть. Дядько поправля? на конях шле?  i  сiда?
на вiз. Пiдвезе? Не пiдвезе? Треба сказати. Нi. Не  поверта?ться  язик.  А
дядько вже руша?.
   - Чiпляйся там iззаду,-  вже  на  ходу  кида?  дядько.  Володько  миттю
виковистову? нагоду. Пiдбiг, пiдскочив i присiв ззаду на голiй дошцi. Коли
хлопець уже садить, на дядька находить сентимеят.
   - Сiдай, чу?ш, зручнiше. Тягни он опалку пiд себе.
   -- О, менi й так добре. Дуже добре. Оце трохи пiд'?ду. Чортовi ножиська
болать, зна?те...
   Але дядько, видно, наговорився вже  вволю  i  бiльше  не  ма?  бажання.
Дорога саме йде в долину i дядько нагнав конi. Володько рiвно ж не виявля?
великого  бажання  провадити  розмову  з  таким  насупленим  типом.  Iдуть
трусячком. Дорога м'яка пiскувата. Володько вдоволений. Не зна?, куди  ?де
дядько" як далеко вiдвезе його. Все одно.  Коли  дядько  звертатиме  туди,
куди Володьковi не по дорозi, хлопець зiскочить з воза i все.
   Пере?хали долину. З обох бокiв дороги поруб. Ще перед вiйною почали тут
рубати лiс, наставили гелеток, стосiв, кiз i так залишили. Вже засiявся  i
пiдрiс молоденький запуст. У запустi безлiч рясту, спiвають птахи.  Дорога
зводиться пiд гору. Коники звiльняють  бiг  i  йдуть  ходою.  Дядько  щось
мiрку?, кива? головою i зверта?ться пiвзворотом до Володька.
   - А. того... Ти ж звiдки того... Йдеш? То ж Тилявка  аж  десь  отуди...
пiд того, пiд Крем'янець.
   - Я йду з Дерманя. Перерва. Мовчанка. По хвилi:
   - Аааа! З Дерманя. То десь того...  отуди,  як  до  того...  Отуди  пiд
Здовбуново.
   - Еге. Коло Мизоча.
   - А того... А що ж ти там... робив?
   - Я там учився. Там ? школи. Там ? семiнарiя,- не проминув  похвалитися
Володько.
   - Семiнарiя? Ого!  То  мусять  бути  того...  великi  училiща.  То  ти,
значиця, з отих, як його... Зо студентiв. Ой тi студенти... Я б ?х коли  б
узяв.  А  добре,  що  нiмцi  прийшли.  ?й-бо,  добре.  Там  люди   того...
скаржаться, а я кажу: добре i шлюс.
   - А то ж чому?
   - Порядок зробили. Чому? Вiн ще того... чому, пита?. Я б, коли  би  був
яким мiнiстром,  чи  там  урядником,  то  того...  зiбрав  би  отих  самих
скубентiв та всипав би кожному по двадцять п'ять нага?в, i май.
   - А то ж чому ви так на студентiв? - осмiлю?ться запитати Володько.
   - Чому. Вiн ще того... пита?. А революцiю хто робив? Хто,  спрашу?ться?
Студенти, каторжан?. А ще соцiлiсти. Тож нацiя.  Скинули  царя  i  порядку
нiкакого. От так все на вспас, твойо-майо. Ганархiя повна. Вилiзе тобi  на
бочку такий горлатор, розверне ротиська i репету?... А до  роботи  вiзьми,
то його, не бiйсь, i гаком не затягнеш. Бо вже  у  студентах  побував,  на
каторзi. Там усе за дурничку. Там не треба  рано  вставати,  йти  в  поле,
орати, сiяти. Там сiв собi, закурив делiкатну папiроску i попльову?. А наш
брат, землю верни. Наш брат, пiт лий. Наш брат, рийся в гною, як отой  жук
подорожний. От яке то правл?нiя. А коли ти чого добився, так  вiн  тобi  в
очi тво?м трудом цвiрка?.
   Дядько зовсiм розiйшовся. Кострубата,  тяжка  його  мова  розгладилась,
набрала мiцi, вогню. Володько просто захопився.
   - I добре,продовжу? дядько,- що прийшли нiмцi. Вони б'ють наших хахлiв.
То iстинна правда.  Вчора,  кажуть,  у  Шумську  сто?ть  на  греблi  ?хнiй
патруль. ?де мужик. "Гальт!" - кричить той. Це, нiби по-?хньому  все  одно
що стой. Це в них так. Але наш що. Що мужик понiма?. Йде собi, та й  годi.
Нiмець як пiдбiжить, вихопив з тако?  кабзульки  якогось  патика  i  давай
молотити дядька. Збив, збив i ще на гавпвахту потяг. Так-то.  Але  порядок
завели. Тепер тобi от не пiдеш, куди очi бачать. Тепер  гальт,  цурiк,  то
роби, а то не роби.  ?де  клятущий  конем,  пiд'?хав  до  криницi,  вийняв
градусника i воду мiря?. Каже, щоб коневi в зуби зашпори не зайшли, щоб не
дуже холодна була вода. Воно-то в нас  у  криницях  води  не  грiють,  але
дивись, сто чортiв його матерi, який тобi порядок. I нам  того  треба.  От
чого нам треба. Порядку. Був цар, був вратник, був  порядок.  А  тепер  що
стало? Каторга пiшла порядок робити, а тож звiсно...
   Володько й собi перейма?ться розмовою. Спочатку легко, далi все певнiше
i певнiше почина? перечити дядьковi. Вiн, мовляв, тi?? думки,  що  порядок
потрiбний... Це призна? кожний.  Але  щоби  вмiти  порядок  робити,  треба
вчитися. Не всi вчаться тiльки на те, щоб закурити делiкатну  папiроску  й
попльовувати. Були й такi, але вони приносили  бiльше  шкоди,  нiж  добра.
Тепер учаться на те, щоб вмiти краще жити, краще господарити, краще  уряди
вести. Цар. Воно правда, що за царя був порядок, але який.  За  царя  мали
право тiльки однi. Тi могли  вчитися,  тi  могли  уряди  займати,  а  iншi
нiчого. Десь там якийсь мужик  мiг  достукатися  чогось  лiпшого.  Але  то
коштувало його багато  працi  та  намаги,  бо  мусiв  сам,  сво?ми  силами
пробивати собi дорогу. А за дворян, за багатих людей грошi робили.  Дядько
слуха? уважно. Пiсля зазнача?:
   - Воно то як розсудити сознатiльно, ти ма?ш правду.  Але  зачем  робити
революцiю.
   - Революцiю роблять для того, щоби дати право всiм  без  роздiлу.  Всiм
класам народу.
   - Еее! - махнув рукою дядько.- Када нема порядку, то й  право  нипочом.
Перш треба навчитися порядок робити, а тодi право давати. Так я думаю.
   ?дуть все далi i далi. Володько вдоволений, що може стiльки  пiд'?хати.
Ось уже Гiсерна. Ще один великий пере?хати лiс, i там Москалiвка.  А  далi
поля, бита дорога. Дядько переходить з полiтики  на  господарськi  справи.
Пита? Володька, хто його батько. Диву?ться, що той такий  самий  господар,
як i вiн, а задумав так марнувати свого сина. Володько знов перечить.  Вiн
намага?ться пояснити дядьковi, що вiн  зовсiм  не  збира?ться  вчитися  на
пана, а тiльки, щоби бути розумнiшим, щоби вмiти лiпше господарювати.
   - Ееет! Для того вчитися не треба. Дай менi тiльки досить  поля,  то  я
тобi без науки докажу, який з мене господар.
   Володько знов перечить. Вiн згаду? отих самих нiмцiв, яких  дядько  так
вихвалював. У них, мовляв, усi люди вчаться, тому вони й  порядок  знають.
Дядько, видно, призна? Володьковi рацiю, але перечити не переста?.
   - Не кажи. А я тобi скажу. У них вже то в кровi. Так!
   Володько знов перекону?, що й нiмцi не завше в себе мали порядок.  Були
й у них заколоти i революцi?. Але вони вчилися, всi вчилися, i тепер  вони
у всьому толк мають.
   Пере?хали Москалiвку i ви?хали на поля. Пiски лишилися в  лiсках.  Знов
чорнозем. Зi сходу дме прудкий вiтер. На полях  вовтузяться  люди.  Орють,
сiють, скородять. Нiде не видно  революцi?.  Ген  на  пiвдень  у  соняшнiй
далечинi  бiлiють  якiсь  хутори.  Пiд'?жджають  до  Васьковець.  У   селi
неймовiрне болото. Колеса грузнуть до маточини. Конята ледь тягнуть  воза.
Дядько ла?ться. Нарештi вилазять iз брудних Васьковець i  наближаються  до
Шумська. Якось дивно. Володько найбiльше зна? цi мiсця  ще  з  тих  часiв,
коли тут було скрiзь повно люду, обозiв. Тепер  порожньо,  тiльки  здалеку
видно, на головному мостi греблi сто?ть нiмецький патруль у шоломi.
   Ви?хали на шлях, що йде на Крем'янець, i дядько зупинився.
   - Ну,- каже вiн,- тепер ми розминемось. Я ?ду отак через мiсто, а тобi,
зда?ться, сюди на Крем'янець.
   Володько дяку? i злазить. Дядько зовсiм подобрiв i шкоду?, що  не  може
далi пiдвезти.  Але,  може,  хто  буде  ?хати  з  мiста  i  Володько  знов
попроситься.
   Нiчого.  Володько  i  так  вдоволений.  Вiн  зовсiм  вiдпочив  i,  коли
прийдеться йти пiшки, також не бiда. Ще раз подякував i йде.
   Сонце ще досить високо. Хотiлося б йому до  заходу  сонця  добитися  до
дому. Йде через село Рохманiв.  Дорога  тут  лiпша,  виложена  дерев'яними
кругляками. Побiч здебiльша жидiвськi, обiдранi  хати.  Виходить  у  поле.
Вiтер сильнiша?, напира? ззаду i помага?  йти.  День,  хоч  весняний,  але
непривiтний, холоднуватий, сiрий. Уста зовсiм порепалися. У ротi й у  носi
висиха?. Ноги вiдпочили, i тепер майже не чути втоми.
   Як завжди, так i тепер, Володько виразно помiча? змiну кра?ни i  людей.
Там, за лiсами,  коло  Дерманя,  йому  значно  бiльше  подоба?ться.  Якiсь
яскравiшi, виразнiшi люди. Цiле життя  якимсь  дзвiнкiшим  вида?ться.  Тут
сiрiше. Села тут i  не  бiднi,  але  вигляд  ?х  надто  простацький.  Люди
здебiльша байдужi. Тут i революцiя не так помiча?ться.  Нема  тих  великих
сходок, нема промовцiв. Землi i тут домагаються, але не так пристрасно. Де
причина цього? Не треба далеко за нею ходити. У Дерманi школи, монастир. А
тут... Тi маленькi пiд солом'яною стрiхою хатини, що звуться школами, хiба
то школи? А он Жолобки, Угорське i багато iнших подiбних,  скiльки  стоять
на землi, не бачили в себе школи. Не диво, що й люди  тут  сiрi,  лишайнi,
розчухранi, мало не дикi.
   На вечiр Володько дома. Смерка?. Ще здалека почув його собака Пундик  i
вибiг назустрiч. Зворушливi обiйми, пестощi. Он рiдний  хуторець.  Садочок
розроста?ться, а навкруги поле. Вiтер  свобiдно  шуга?,  б'?ться  об  мури
хлiва i хатини, на клунi мiсцями позривало снiпки i майже  зовсiм  зiрвало
стропа.
   Володько входить до  хати.  Там  одна  мати  з  Василиною.  Привiтався,
поцiлував матiр у руку. Стара заметушилася. Вона зовсiм не сподiвалася, що
той прибуде.
   - Яка низенька хатина. А плита. Зовсiм низька. Мало не по колiна,- каже
Володько.
   - Бо ти вигнався,- радiсно зазначу? мати,- Було таке кордупленя,  а  то
дивись...
   Володько аж тепер помiча?, як багато вiн за зиму вирiс. Тепер вiн  мало
не парубок. Справжнiй "скубент". I делiкатностi  набрався.  Все  тобi  так
зручно  в  нього  виходить.  Навiть  мова  злагiднiла.  Не  така   уривна,
кострубата.
   Зовсiм смерком приходить з поля  батько.  З  ним  Катерина.  Хведот  ще
ходить до школи, а пiсля школи пасе товар.
   Батько побачив Володька i першим йопэ словом було:
   - Ну, так уже прийшов? Розпустили?
   Володько привiтався з батьком так  само,  як  i  з  матiр'ю.  Поцiлував
брудну батькову руку. Вiн боявся одного, що застане  батька  дуже  слабим.
Але тепер нiчого такого особливого не помiтно. Батько ходить щодня в поле,
працю?.
   При вечерi коротка розмова. Володько  показу?  свiдоцтво.  Батько  взяв
папiр у руку, подивився i  зараз  повернув.  Не  сказав  нiчого.  Володько
вдивля?ться тiльки у вираз батькового обличчя. На  цей  раз  усi  прикмети
вказують, що батько вдоволений. Далi вiдпочинок, гасне лампочка.  Володько
аж тепер чу? сво? ноги. Але нiчого.
   Другого ранку Володько вже в полi. Знов вiтер, рiлля, жайворонки.  Знов
простiр  i  рiдна,  чорна  земля,  а  Володько  син  ??,   справжнiй   син
найсильнiшо? з матерiв.



   VIII

   Шалi? весна. Цвiтуть i одцвiтають сади. Земля жене iз себе силу велику.
Ростуть i хвилюють жита. Небо наганя? потопу сонця i дощу.
   Володько господарить з батьком.  У  його  розпорядженнi  конi.  Чудеснi
"казьоннi" тварини з таврами на стегнау. Кара  блискуча  кобила  i  гнiдий
кiнь-киргиз, ?здить ними до лiсу, возить гнiй, водить на пашу, до  води...
Особливо подоба?ться Володьковi "кiргiз". На ньому чудесно iдеться  верхи.
Всiвся, гикнув i понiсся стрiлою.
   Село швидко мiня?ться. Вернулися з  вiйни  Стратон,  Кузьма,  Iван.  Не
вернулися тiльки Хомiв Мирон, Тарасiв  Василь  i  Ониськiв  Нестор.  Це  з
дерманцiв. Iз сiльських не вернулось багато. Матвi?вого Василя також нема,
але вiн ще служить у якомусь укра?нському полку. Недiлями знов  збираються
селяни в Матвiя i ведуть розмови.
   Одного разу поиходить вiстка, що в Ки?вi змiнилася влада. Настав якийсь
гетьман. Що то таке - нiхто не вiда?.
   "Плохо д?ло". По мiстах якiсь гайдамаки  завелись.  Одягаються  в  таке
тобi рябе. Червонi штани, синя блюза. Просто, як циган який. А  по  селах,
кажуть, карательнi "отряди" пiшли. Скрiзь, де тiльки пан був i де люди  не
вглядiли панського майна, тепер бiда. Приходять,  чу?те,  збирають  людей,
лежать по черзi на стiлець, скидають штани i  сиплять  по  двадцять  п'ять
кожному. Це тобi не жарт.
   Матвiй з приводу того так висловився:
   - Воно дурне правл?нiя. Що там за гетьман i хто вiн -  не  зна?мо.  Але
коли б вiн мудрий був, не допустив би, щоб його  люди  i  пiд  нього  таки
копали яму. Як не кажiть, а проти народу не можна йти. Не  можна  народовi
волю велику давати, але ж не можна над ним канчуком правити.  Треба,  щоби
було справедливо. Розiбрали ма?тки. Бо вiйна прийшла. Революцiя.  Нащо  до
революцi? гнали. Дума?те, що революцiю робили революцiонери. Нi. Офiцерня,
паничики. Оцi самi, що тепер по селах ?здять i народ нагаями порють,  поки
?х не вишпурнуть пiд сто чортiв. Ех,  я  казав  i  кажу.  Люди  не  бачать
правди, а вона ?. ? правда. Всiм ? досить мiсця  на  землi,  тiльки  треба
вмiти розумно i чесно жити. Скинули царя - добре. Бо цар  не  був  у  себе
паном. Не був хазя?н. Вiдiбрали помещикам землю - також добре. Бо хiба ?м,
отим паничикам, вона потрiбна. Яке государство  буде  терпiти,  щоби  такi
обшари землi марнувалися. А по-мо?му, коли пом?щик  добрий  господар,  хай
господарить. Нi,забрати йому землю i вiддати чесним господарям.  Бо  землi
таки мало. Це призна? кожний. Але коли би добре та до ладу ?? роздiлили  -
всiм хватило б. А найважнiше: земля належить тому, хто ?? любить i на  нiй
добре працю?. Государство буде тодi багате, як  усi  будуть  працювати...-
хто б вiн не був. Чи то пан, чи мужик, без роздiлу... I треба дивитися  не
на того, хто ма?, а на того, хто не ма?. Прийди i запитай його: а  чому-то
ти не ма?ш? Вiн тобi скаже: так i так. Я ось маю дуже мало  землi,  багато
дiтей. До старости, до громади: люди добрi? ? це працьовита людина?  ?  це
чесний хазя?н? Так, скажуть люди. ? це чесний i справедливий  чоловiк,  не
злодiй i не п'яниця. Йому треба без викупу дати  землi.  Хай  ма?  собi  i
дiтям. Норму на все. А коли  це  злодiй,  гультiпака,  пролiтарiят  усього
свiту, геть iз ним. Государство вiд  такого  все  одно  нiчого  нiколи  не
дiстане.
   Те саме i з панами. I мiж тими ?  такi  самi.  Однi  ведуть  хазяйство,
працюють, iншi по заграницях грошики  протринькують,  з  лярвами  гуляють,
людей зневажають, Бога поганять. Вiдняти землю таким i баста! Без  викупу!
Хай iде собi i що хоче робить! Хоче,  за  працю  береться,  хоче,  здиха?,
хоче. Божим духом живе.
   А ще треба  народовi  просвiток  дати.  Це  дуже  важне.  Темний  народ
по-темному робить. Колись, розказують, цар i пани не хотiли народу  вчити.
Кажуть, думали, темним народом легше  правити.  Передумались.  Не  по  тiй
лiнi? думали. I звiрина тресована потрiбнiша, нiж дика. А ми ж,  як-не-як,
люди. Ми також  не  худоба  i  розум  ма?мо.  Сво?м  розумом,  без  помочi
доходимо: так, а не  так  потрiбно.  I  коли  би  вчили  нас,  не  було  б
революцi?, не було б отих грабункiв, отих злодюг i  справа,  i  злiва.  Бо
зараз не чеснi люди бiй ведуть,  а,  пробачте,  тi,  що  не  працювати,  а
грабувати хочуть. От що. В тiм-то й бща. Кажу, люди мо?! Бiда тепер  тому,
що всi чеснi люди не хочуть кидати отi?? само? землi, яка вже для  них  не
радiстю, а прокляттям ста?. I ще найважнiше, що нема в тих людей  шани  до
себе, не чують сили сво??.
   Старий я вже i не маю сили починати все наново.  Але  я  вже  бачу,  що
треба робити. Свiт новий наста? i ми, хто зна?, чи будемо  в  ньому  голос
мати. Але дiтям сво?м наказую: дiти! Мусите перш,  нiж  торкнутися  землi,
пiзнати себе. Вчитися мусите. Всi до одного. Чу?те? Всi до одного.  Не  на
панiв учитися, а на господарiв, на докторiв, на потрiбних i чесних  людей.
От воно. А то здоровий  чоловiк  землю  рив,  а  гультяй  з  паном  власть
держали. I вони вмiють держати ??. I  тепер  гультяй  з  паном  бiй  веде,
грасу? по наших полях, по нашiй працi,  а  ми  сидимо  i  мовчимо.  I  нас
затопчуть, бо ми ще не вмi?мо обстояти за себе. Але  кажу:  правда  завжди
наверх вийде. Прийде час, i ми, люди мо?, чи нашi дiти до голосу  прийдемо
i сво? государство востановимо. Це стане, бо ж iнакше не можна буде жити.
   Солодко i радiсно чути Володьковi розумування батька. Може, вони  i  не
такi, .як треба, але вони все-таки правдивi. В них нема фальшу. I головне,
вiн дiйшов до цього сам. Нiякi книги, нiякi вчителi чи оратори. Боже  мiй.
Скiльки в цiй людинi розумного, доброго,  справедливого.  Яка  непереможна
воля жити. Всупереч усьому. I не тiльки жити, а рости, ширитись.
   Ось не встигли одгримiти гарматнi перегроми i Матвiй знов зводиться  на
цiлу свою  величину.  Поширилися  чутки,  що  деякi  пани  поспiхом  землю
розпродують. Кажуть, що й угорський пан хоче продати добрий  шмат  поля  i
лiсу. Одно? недiлi Матвiй бере в руки  палицю  i  ступа?  сво?м  розмашним
ходом на Угорщину. Пiшов i оглянув молодий запуст. Кусочок  чималий.  Цiлi
двадцять  десятин  в  одному  загонi.  Цiна,  кажуть,  тисячу  карбованцiв
десятина. Це ж просто даровизна. Купляти!
   Люди кажуть:
   - Ее, зна?те! Хто його зна?, як ще воно буде. Дума?те, що  той  гетьман
вдержиться. Наврат. Раз проти народу - баста! Тут  чоловiк  стягатиметься,
купуватиме, а прийдуть iншi й вiдберуть. Нi. Таки лiпше вже зачекати.
   Вагання Матвiя збiльшу?ться i збiльшу?ться. Вчора перед вечором заходив
Стратон.
   - Дайбо здоров'я! Чули, що зробили з Мощаницею? При?хав  он  з  Дерманя
Титко. Чорно зробили. Нiмцi. Це останн? слово вимовля? Стратон та?мничо.
   - Чужа кров, що ж... А що робить наша власть? Кажуть, Таксарi почали за
сво? розбитi тартаки впоминатися. Воно  понятно,  але,  що  можна  зробити
таким способом, як вони задумали. Послали в село нiмцiв, щоби  контрибуцiю
для жида стягти. Мощаничани  виставили  за  селом  кiлька  "пулiмьотiв"  i
сипнули  по  нiмцях,  бо  ж  зна?те...  Коли  вже  вони  прийдуть  стягати
контрибуцiю, не проси змилування. Зате, по кiлькох днях, до  села  прийшла
цiла нiмецька рота. Виловили матросiв i  iнших  главарiв,  зачинили  ?х  у
магазинi i живцем спалили. Кажуть, живих людей у вогонь кидали.
   Матвiй подумав.
   - Не вiриться, щоб це правда була. Де ж видано, щоб живих людей палили.
   - Ну, зна?те. Хто його  зна?.  Титко  каже,  що  йому  самi  мощаничани
розказали. Все, каже, село розбiглося. Хто куди бачив.  I  кобто  покарали
винних. А тож невинних якраз;  бо  хто  винним  чувся,  хiба  дурний  дома
сидiти.
   - Нi,сказав Матвiй,- Не  втрима?ться  ця  вдасть.  Он  усе  бiльше  про
большевикiв гуторять. Тi золотi гори обiцяють, а цi вiдразу з  нагаями  та
канчуками заходилися.
   Вiд цього часу Матвiй занехту? думку про нову купiвлю землi.  Вiн  весь
стурбований. Оповiдання Стратона вплинуло на нього надзвичайно.  Вiн  зна?
Мощаницю, зна? людей з не?. Колись  навiть  купив  у  одного  мощаницького
дядька корову. Дивний свiт для Матвiя настав. Незрозумiлий. Вiн знав  свою
силу i вагу i вперто, смiливо йшов вiд перемоги до перемоги. Але  настають
часи, що вимагають iнших сил i iнших борцiв. Матвiй розумi? це, але не чу?
бiльше сили вступити в лави  нових  змагунiв.  Вiн  почина?  розумiти,  що
змагання тепер не за землю,  ту,  яку  вiн  десятини  сточував  та  тiсний
родинний вузол в'язав, а за  право  влади  над  тi?ю  землею.  Вiн  поволi
почина? розумiти, що й вiн  не  був  паном  сво?х  мрiй,  а  був  вiн  лиш
знаряддям якихось вищих вiд нього сил, якi щойно  тепер  зводять  жорстоку
боротьбу за втримання влади над  ним.  А  що  ж  вiн?  Невже  вiн  чесний,
справедливий працiвник, що рiс, як росте дерево знизу доверху, не ма? сили
озватися за право сво?? Мабуть, так. Мабуть, не ма? вiн тi?? сили. Вiн  не
ма? змоги вiдорватися вiд скиби, з якою цiлинне зрiсся. I тому ходить  вiн
тепер якийсь безрадний, якийсь пригноблений.
   За пару днiв  прийшлося  по?хати  до  Кордишева  до  млина.  Ви?хали  з
Володьком раненько. Дзвiнкий лiтнiй ранок. Тиша.  Сходить  потужне  сонце.
Лiс жолобецький спiва? небуденну пiсню, хоч вiчно одну i  вiчно  незмiнну,
?дуть долиною над рiчкою. Над рiвною  зеленню  лугiв  вигойду?ться  туман.
Зрiдка вилiтають з молодого очерету чайки, попадають  пiд  зливу  раннього
промiння  i  там  виблискують  срiблом  сво??  барви.  Якi   вони   вперто
неспокiйнi. Скiльки настирливостi. Хижi ?х  голоси  скаржаться  i  плачуть
сердитим плачем.
   За цiлу дорогу мало зустрiчають людей. Не  видно  революцi?.  Зда?ться,
вiдгула вiйна, вернувся мир, спокiй. Он на лiвому схилi долини  хвилю?ться
пшениця жолобецького пана. Мiж нею цвiтуть волошки i червонi маки. На лузi
та очеретi цвiте дика коситинь. Спокiй.
   Коло млина, як звичайно, завiзники. Сидять  на  сонцi  селяни,  курять,
регочуть i очiкують сво?? черги. Знаходяться такi, що знають Матвiя.
   - Ааа, дайбо здоров'я! Як ма?мось? Що доброго, дядьку Матвiю?
   - Та звичайно. Доброго тепер не жди.
   Матвiй з Володьком зносять мiшки, важать  ?х.  Завiз  великий  i  зараз
змолоти не вдасться. Прийдеться залишитися на нiч. Ось тiльки пiдживляться
конi, й назад. Володько по?де, а Матвiй залиша?ться.
   Поки пiдкормлюються конi, Володько  йде  оглянути  млин  i  став.  Дещо
нагаду? йому Лебедщину, але тут став значно  бiльший,  глибший.  Стависько
також велике. Вода в ставу чиста так, що видно  дно  i  згра?  рибок.  Над
ставом крутяться i кигикають  чайки.  Володько  сiда?  на  самому  кра?чку
дерев'яно? запруди i вдивля?ться в прозору  воду.  Онде  лiзе  рачок.  Так
давно не бачив цих цiкавих тваринок. Йому при?мно сидiти так  на  сонцi  i
бачити життя, що нагаду? дитинство. Але  разом,  яка  велика  рiзниця  мiж
теперiшнiм i колишнiм. Як неймовiрно далеко пiшло життя  наперед.  За  цей
час вiдбулася  вiйна,  почалася  революцiя.  Мiняються  влади.  Змага?  до
самостiйностi його пробуджена кра?на i  от-от  здобуде  цю  самостiйнiсть.
Вона вже вважа?ться самостiйною i  Володько  ??  громадянин.  Вiн  уже  це
розумi? i йому навiть  при?мно  це  розумiти.  У  нього  влива?ться  якась
частинка гордостi вiд того розумiння. Цей млин, цi люди, цей став  -  все,
все навкруги це Укра?на, i навiть отой рачок у  ставу,  це  вже  багатство
Укра?ни. Як радiсно, як при?мно.  I  дарма,  що  он  тi  селяни  так  мало
почувають себе господарями сво?? держави. Вони не можуть цього почувати. В
них нема? такого радiсного, при?много чуття.
   Матвiй покликав Володька. Хлопець сам незчувся, яким  чином  виникли  в
нього такi думки. Все це навiяв спогад дитинства. Вiн зiрвався i пiшов  до
батька.
   - Ну, так по?деш до дому,- сказав той. - А завтра рано при?жджай.
   Володько вiдчiплю? опалку, гнузда? конi. О, ви, мо? добрi  конi,  дума?
вiн. Гладить блискучу пружну шию каро?. Вона дивиться на  Володька  добрим
байдужим поглядом. Киргиз також не перечить нiчому, ?м обом байдуже.  Вони
пройшли вiйну, пережили дуже багато. Зазнали цi тварини всячини, i коли  б
не купив ?х Матвiй, ?х костi напевно валялися би по  ярах  разом  з  тими,
яких цiлi стоси отут валяються та свiдчать про прикрi часи.  Добрi,  щирi,
спокiйнi тварини.
   Володько любить сво? конi. Нема причини ?х не любити. Вiн сiда? на  вiз
i iде. Шкода гонити конi, а часу досить. Коло хуторiв Ляхiвцi доганя? двох
гайдамакiв. Вiн вперше ?х бачить. Не мав якось нагоди бачити, й аж  тепер,
невiдомо звiдки, вони тут взялися.
   - Стой! - рiзко гука? один з них.- Куда ?д?ш, маладой человек?
   Володько зупиня? конi й поясню?.
   - Харашо! Так i нас с сабой подв?зьош! Пригай, Мiтька! - звернувся  вiн
до свого товариша.
   Володько перечити не бажа?. Пiдвезти ?х не така  бiда.  Гайдамаки  щось
там лаються, що мало соломи на вiз намощено. Володько поясню?,  що  вiн  з
млина iде. Одвiз мiшки, тому не мiг набирати бiльше соломи.
   Гаразд, ?дуть далi. Володько трохи диву?ться, що гайдамаки  розмовляють
по-московськи. Ну, але що тепер дивуватися. ?дуть. Яке йому до  них  дiло.
Перед Жолобками один з гайдамакiв зверта?ться до Володька:
   - Слиш, козак. Ти  атв?зьош  нас  с?водня  до  Кременца.  Лошадi  iм??ш
харошi?. А что, анi казьонния?
   Володько  чу?  i  зна?,  до  чого  той  провадить,  але  мовчить  i  не
огляда?ться. "Казьонни?"! Тодi коли вони  сновигали  по  полях,  грузли  в
снiгових заметах, гибли, мов мухи в осенi...
   Не бiйсь... Тодi вiн один з другим не бачив, що то "казьонни?". Вйо!  I
Володько чомусь злiсно хльоска? по конях батогом, нiби тi щось виннi.
   - Не можу я вас везти сьогоднi  до  Крем'янця,-  раптом  смiло  озвався
Володько... Гайдамака пiдняв голову.
   - А почему?
   - Бо не можу!
   - Ето не аргумент... Пав?зьош... Да, да. Пав?зьош, пав?зьош! Н? то ми i
лошадi тво? канфiску?м... Ета казьонни?.
   Володько далi насуплено мовчить. Що казати. Вiн дуже добре розумi?  тих
нахабних i дурних парубкiв, може, зi сусiднього села,  якi  живуть  скорше
iнстинктом, нiж розумом. А раз мають револьвери при боцi, що  ?м  тодi  на
перешкодi дещо поглумитися над безборонним.
   I ще змiцнився Володько у запозиченому вiд батька переконаннi, що нiхто
тепер, по вiйнi, не дума? творити порядку. Нема сили в людей,  щоб  наново
взятися за працю. I хто би то не був, чи ось цi гайдамаки, чи  большевики,
всi вони однаковi вороги порядку i справедливостi, бо всi вони  хочуть  ще
бенкету,  революцi?,  хочуть  пожити,  бо  нащо  "стiльки-то  рокiв   кров
проливав". I всi вони найбiльшi вороги тих, що  працюють  та  щось  мають.
Революцiя, права чи лiва, перш усього  ляга?  тягарем  на  господарiв.  Тi
дадуть, що мають, i кожний, хто не прийде, не скаже "на", тiльки "дай". Це
селянське пересвiдчення зна? Володько  i  тому  подiля?  байдужiсть  сво?х
сусiдiв до всiх. "Еее, всi вони однаковi!"
   Але  Володько,  як  син  землi,  може  бути  iншим  захоплений.   Цього
захоплення поки що не подiляють нi Стратон, нi  Iван,  анi  навiть  рiдний
батько. Воно ма? свiй грунт не на  землi,  а  в  душi.  Вiн  прочитав  уже
Кащенка. Вiн вивчив Шевченка. Вiн зна?, що  були  колись  Сiч,  Запорiжжя,
вiльнiсть. Його душу полонила романтика того привабливого давноминулого, з
чубатими козаками, з днiпровими порогами, зi  степами  широкими.  То  була
Укра?на. Так. Це Укра?на, його батькiвщина, дивна й незнана земля, що  ма?
два обличчя. Одно чорне, з потом працi, друге радiсне, усмiхнене,  рожеве,
як барва рожi, зрошено? росою. I це приваблю? Володька. I за це  вiн  хоче
битися i звести  до  бою  батька,  сусiдiв  -  чорних,  зачовганих  працею
чоловiкiв... Володьку! Ти смiшний.
   Конi бiжать. Ось уже Жолобки. Гайдамаки сидять i курять.  Ви?жджають  з
долини на пригiрок.
   ?дуть вулицею. Пiд'?жджають до кращо? бiльшо? хати.
   - Стiй! - чу? Володько. Огляда?ться.- Стiй тут. Пiдем снiдати. Хто  тут
живе?
   - Дяк,вiдповiда? Володько i зупиня? конi.
   - Прекрасно! Он i дякiвни тiп-топ виглядають. Стiй i чекай на нас.
   Зiскочили i побiгли на подвiр'я. Володько сидить на возi. Конi стоять i
помахують хвостчми. На них падають гедзи i тнуть.  Гайдамаки  сховалися  в
сiнях, звiдки одразу чути гармидер. По  деякому  часi  вибiгла  струнка  i
гарненька,  вдягнена  в  суконку  з  доморобного  полотна,  дякiвна.  Вона
усмiха?ться. Володько дивиться на не? з-пiд лоба.
   - Чого ти такий сердитий? - пита? дякiвна. Володько сказав, чого.
   - Ну, то ми ?х там заговоримо, а ти ?дь собi i все... Знають  вони,  де
ти живеш?
   А Володько й сам уже думав над цим. Тепер мiрку?  лиш,  як  його  краще
"чкурнути". Дякiвна допомогла. Пiшла до хати  i,  коли  гайдамаки  по?дали
я?шню, вийшла та  махнула  рукою.  Володько  рушив,  спочатку  хода,  далi
смикнув по конях батюгою i тiльки хмара куряви знялася за ним.
   Другого ранку Володько був у  Кордишевi  й  усе  оповiв  батьковi.  Той
зазначив, що тепер не дасться вдержати цi конi.
   I його слова справдились. Через кiлька днiв до Тилявки  прийшов  вiддiл
нiмцiв. Виявилося, що це той самий вiддiл, що так особливо розквитувався з
Мошаницею. Зi собою мали вони  ще  багато  мощаницько?  здобичi.  В  однiм
добрiм мощаницькiм возi зломилося колесо. Почали шукати по хуторах чогось,
чим би можна того воза  замiнити.  В  Матвiя  сто?ть  на  подвiр'ю  добрий
"казьонний" вiз. Побачили його i без слова замiняли на мощаницького. Та на
цiм не кiнець. Володько  привiв  саме  з  пашi  конi.  Нiмцям  сподобались
вони... Оглянули, вiдв'язали кару кобилу, шось гергочуть  i  ведуть  геть.
Цiла Матвi?ва родина в лемент, але це мало вплива? на  нiмцiв.  Володьковi
сльози стоять на очах. Нiмець вивiв кобилу на шлях, веде за повiд. За  ним
ступа? розгублений Матвiй, а за Матвi?м Володько. Вони не  хочуть  вiрити,
що той чужий чоловiк забере ?м ?х власну коняку.  Вони  йдуть  i  на  щось
надiються. А може... А може, вiн таки змилосердиться...
   - Пане! - просить Матвiй.- Не берiть менi ??. Я не буду мати чим робити
в полi.
   Який вiн дивний, той Матвiй. Це ж все  одно  коли  б  вiн  благав  отой
камiнь, щоби вiн зiрвався i летiв птахом.
   Але Матвiй все-таки не пада? духом. Йому приходить на думку неймовiрне.
Коли дiйшли аж до церкви, Матвiй вийма? з кишенi свого пуляреса, видобува?
з нього "катеринку".
   - Пан! Гей, пан! - кличе Матвiй i пiдходить  аж  до  самою  нiмця.  Той
огляда?ться, Матвiй тиця? йому катеринку.  Той  робить  вираз  ображеного,
але, пройшовши крокiв десять, зупиня?ться. Володько бачить це,  i  в  його
душi острах та  надiя.  Кобила  байдуже  сто?ть,  помаху?  хвостом.  Сонце
лл?ться на ?? чорну гладеньку спину, на клуби  i  вiдбива?ться.  Ось  вона
зводить високо голову, випросту? пружнi шпичастi вуха.
   Нiмець протяга? руку i бере в Матвiя сотку. Натомiсть переда?  Матвi?вi
повiд Каро?. Володько пiдстрибу?.
   - На! - гука? Матвiй. Володько пiдскаку?, миттю злiта? на  кобилу  i  з
копита пуска?ться в чвал. Матвiй суворий i сердитий  поволi  йде  вулицею.
Вiн мiрку?. У нього вже виникло тверде рiшення продати тi конi. Не мине ?х
революцiя.
   А нiмець пiшов собi далi.
   Ще через кiлька днiв прибули до Матвiя купцi.  Сторгувалися  i  забрали
кару i Киргиза за три тисячi й сто карбованцiв.  Половину  "микола?вками",
половину "хвартушками" та "осиковатими". На цих останнiх герби й  атрибути
Укра?нсько? Держави. Але нi  Матвiй,  нi  Володько  не  виявляють  з  того
велико? втiхи. Не чуються вони в  сво?й  державi.  Хтось,  десь  невiдомий
править тi?ю державою,  з  яко?  тiльки  i  ?,  що  тi  "осиковатi"  знаки
державно? скарбницi.
   Наближаються жнива. Матвiй купу? новi конi, звичайнi селянськi коники -
сiра кобила, карий кiнь i в добавок до того, купу? великого, молодого, але
дуже занедбаного коростявого шпака.
   Перед самими жнивами сталася подiя, що лишила Володьковi глибокий слiд.
Одного дня з Дерманя прибуло  кiлька  молодих  жiнок.  Мiж  ними  дядькова
?лисе?ва Палажка i молодша дядина Мотря.  ?дуть  до  Поча?ва.  Це  уперше,
вiдколи затихла вiйна. Кличуть також Катерину i Володька.
   Володько на такi справи перший. Мандри, вiдвiдини  незнайомих  мiсць...
Iти широким  шляхом,  полями,  лiсами,  селами...  Звiльнитися  трохи  вiд
турботи i гризот щоденних... Думати над долею рiдного  краю  i  любуватися
його чарiвною красою - на це Володько перший. I мати не проти цього:
   - Бувало, дiтоньки, й сама ходила...  Десяток  разiв,  милi  мо?,  iшла
вiдвiдати святе мiсце, де сама Мати Божа на камiнь ступила i лишила вiчний
слiд.
   Ще звечора палахкотить у челюстях печi вогонь. Печуть коржi  i  смажать
м'ясо. На другий день раненько - ще сонце не винеслося  з-за  жолобецького
лiсу - вiдхiд. Володько накульбачив на себе торбу. Чоботи  позв'язував  на
палицi, а йде босонiж.
   Пражить сонце. Направо й налiво поля мов застиглi золотi  озера.  От-от
пiдкладай косу, серп i вали дорiдне жниво.
   ?дуть через Крем'янець. У мiстi тихо, чисто. Коло  будинкiв  полiцiйно?
управи вартовий у шоломi. Нiмець.  Сто?ть  i  насуплено  дивиться.  Дивнi,
суворi люди. Нема в них усмiшки.
   Перейшли Широкою i звернули на Костельну до гори. Коло будови колишньо?
"у?здной  касси"  Володько  зупиня?ться.  Вдивля?ться  в  напис  "Повiтова
скарбниця" i  над  цим  тризуб.  При?мно.  Нiщо  iнше  не  вказу?,  що  це
укра?нське мiсто, хай хоч що-небудь.
   Далi на гору. Звiдтiль видно цiле мiсто.  Бiлi,  великi  будови  лiцею,
собор, монастир. Сади розкидалися по взгiр'ю. Гора Бона  нагаду?  забутий,
врослий у землю велетенський шолом. А навколо села, сади i знов села.
   Велична земле моя, радiсть моя! Благословляю красу й ширiнь твою i  люд
правдивий, щирий, простий. Може, земле моя кохана, i над тво?ю долею зася?
ясна зоря свободи. Ще крок, ще тiльки один  крок...  I  чудесна,  споююча,
свята свобода розгорне золотi сво? крила над цими селами, садами, полями.
   Як неймовiрно радiсно. Володько забува? все те,  що  було  недавно.  До
нього верта?ться його божок, божок цiкавостi, радостi, божок молодо? сили.
Ще далеко, дуже далеко, двадцять два кiлометри  той  Поча?в,  але  з  гори
Хрест уже виразно видно  золоту  баню  його  дзвiницi,  що  палахкотить  у
соняшнiй зливi. Вона сто?ть на  чорнiй  смузi  лiсу,  мов  маяк  на  скелi
океану. Лiси, яри. Сходять мандрiвники вниз. Баня Поча?ва  хова?ться.  Пiд
ногами мiня?ться грунт. Мiж  гаями  крейдянi  поля,  вбогi  розбитi  села,
виснаженi люди.
   Слiд вiйни помiтно надто виразно. Рiвнина Iквй спорота здовж i  поперек
окопами. Чагарники колючого дроту вростають бур'яном. Де-не-де,  на  мiсцi
колишнiх сiл зводяться хатки; через непокритi стрiхи курить дим, голi дiти
вибiгають на дорогу.
   -  Дайте,  тiточко,  кусник  хлiба!  -  протягають  худi,  мов  патики,
рученята. Подорожнi скидають торби, виймають хлiб, дають.  Урадуванi  дiти
бiжать до сво?х недокiнчених хат.
   Дуна?в. Село, де всi мандрiвники вiдпочивають, полуднують; п'ють чисту,
мов лiд холодну, джерельну воду. Ще один перехiд в'юнкою сошею, через  лiс
i вже Поча?в. Ось тут, кажуть,  стояла  колись  каплиця.  Пiд  нею  завжди
вiдпочивали мандрiвники. Володько стiльки разiв чув про ту каплицю.  Тепер
з не? лишився тiльки один фундамент. На ?? мiсцi поставили хрест, на якому
скарбонка для пожертв.
   Цiле село розбите. Залишилося лиш кiлька  хат  i  дерев'яна  церква  зi
збитою i похиленою на бiк банею.
   Володько сидить на каменi в гуртi мандрiвникiв i дума?. У  ногах  сiпа?
бiль. Засмажене  сонцем  обличчя  горить.  У  голову  тиснуться  думи  над
минулим, теперiшнiм i будучим. Уявля?ться йому вiйна, що бушувала  тут  ще
недавно. Уявляються тi люди, що робили з цi?? землi ру?ну, билися, клалися
трупом, щоби все так нагло урвати i безславно зникнути.
   По?ли, попили, вiдпочили, обдiлили жебрацьку дiтвору та калiк i далi.
   Дiвчата веселi, смiються, жартують. Володьковi радiсно, але йому нiколи
смiятися. Його приневолю? до поважностi надзвичайна  хвилина.  Зворушливе,
дивовижне, надзвичайне дивовисько, яке пройшло перед його очима, це вiйна.
I от тепер вiн ступа? по тих мiсцях, де кожний камiнець кричить вiйною. По
дорозi валяються розбитi вiйськовi  вози,  рiзнi  речi,  набо?.  По  полях
розсипанi ями вiд стрiлен, що рвались.
   Поча?вський  лiс.  Старi  товстючi  дерева.  I   тут   помiтно   вiйну.
Розторощенi стовбури, укриття. Порозкиданi, зiпсутi речi.
   У лiсi дещо прохолоднiло. Йдеться легше. Жарти i смiх стихають,  бо  ще
пiвгодинки, ще пара кiлометрiв, i перед очима Поча?в. Виходять на взлiсся.
   Всi зупиняються,  стають  навколiшки,  хрестяться.  Володько  в  полонi
враження. Вiн хреститься також. Перед очима велетенська, ма?статна постать
лаври зi всiма ?? будовами. Володько безлiч разiв бачив ?? на  малюнках  i
от аж тепер нарештi бачить ?? власними очима. Це вона, та гора, де "пасли,
пасли пастирi, пасли овци на горi, та й увидiли Божу Матiр на  скалi".  Це
тут змагалися здобути святиню турки, що впали жертвою кари Матерi Бога.
   Сила  враження,  вiри  охопила  й  узбро?ла  його.  Вiн   бачить   лише
великанську бiлу, залиту передвечiрним сонцем святиню,  до  яко?  впродовж
вiкiв зi всiх куточкiв його рiдно? землi спливали люди,  щоби  бодай  тут,
разом iз водою зi "стопи" Матерi Бога, зачерпнути пiдсилення вiри - ?дино?
опори жорстокого селянського iснування.
   0н клячать гурти в бiлих свитках  i  постолах.  I  цi  сiрi  розчухранi
постатi, з цiлими горами клункiв на плечах, бозна з яких  лiсiв  i  багон,
принесли на  показ  свiтовi  свою  бiду,  свою  темноту.  Он  стоять  вони
навколiшках, i ?х безбарвнi очi горять великою вiрою.
   Вiра. Страшне недоторкане слово. Над свiтом вiйна, над свiтом пожежа, а
вони клячать у поросi. Якi сили пiднiмуть ?х iз того пороху  й  уведуть  у
храм, де зустрiне ?х усмiхнений Бог i  скаже  ?м:  встаньте!  Ви  образ  i
подоба моя! Огляньтеся на себе i пiзнайте  сво?  вбожество,  вiднайдiть  у
собi гiднiсть мого найкращого творiння,  яке  я  назвав  найкращим  iм'ям.
Встаньте i будьте самi собою!..
   Вдарив велетенський дзвiн; i вiд його громового рокоту затремтiли люди,
дерева, земля.
   - Ну, люди! Вже час! Вставаймо!
   Серед глибоко? тишi, пiд звуки велетенського дзвону слова тi  видаються
закликом.
   Всi встають, назувають на ноги взуття i  йдуть.  Все  ближче  i  ближче
лаври. Все ближче  i  ближче  мета.  Все  потужнiше  гуде  великий  дзвiн,
розтягаючи сво? бамкання геть навколо, як далеко сягне око.
   Приходять.  Скрiзь  люди.  Шукають  мiсця  для  нiчлiгiв.  Багато   хат
розбитих. Знаходять одну хату, де ?х приймають. Ще не оправлена  вона  вiд
вiйни як слiд. Новi дверi, новi вiкна, полатаний помiст. Меблi зганянi. На
стiнi стародавнiй з тягарками  годинник.  Чоловiк,  жiнка,  дво?  русявих,
живих малих. Мандрiвники займають  передню  кiмнату  i  розташовуються  по
помостi.
   Перед спанням iдуть "на вечiрню". Зi страхом i трепетом  вступають  пiд
зводи велетенського храму, де розноситься спiв,  ладан,  золотий  вiдблиск
сяйва свiчок i електрики. Он золота iкона над стопою. Онде-о тi  вiдомi  з
чистого срiбла дзеркала. Кажуть, нiмцi пiдмiняли ?х. Онде мiсце, де сто?ть
чудодiйна iкона Матерi Божо?. Пiд нею милицi людини,  що  колись  належали
калiцi, який вiрив i одужав. Малюнки чудес,  якi  сталися  тут,  на  цьому
мiсцi.
   Володько на деякий час ста? знов тим малим Володьком, який не ма?  часу
нi молитися, нi роздумувати над усiм, що бачить. Вiн  увесь  увага,  ввесь
переживання,  ввесь  уява.  Розкiш  святинi  полоня?  його,  i  треба  все
оглянути, пережити  нутром  i  затямити  кожний  непомiтний  звук  велико?
душевно? музики.
   Другий день. Молодицi, дiвчата спiшать на ярмарок. Там буди з  всiляким
дешевим крамом. Свистуни,  гармоньки,  кульчики,  бляшанi  хрестики.  Юрби
дiвчат купчаться коло балаганiв, торгуються, купують. Он  сто?ть  безногий
чоловiк iз катеринкою. На катеринцi папуга, що тягне "щастя". На  хiдниках
пiд парканами янчать  калiки,  риплять  сво?ми  невибагливими  струментами
лiрники. Висвистують свистуни, виграють на  губних  гармоньках,  вигукують
продавачi.
   Володько огляда? все, цiкавиться, але  не  знаходить  для  себе  нiчого
гiдного уваги. Вiн кида? жiнок, якi захоплюються торгiвлею i  пiднiма?ться
нагору, проходить брамою на лаврське подвiр'я.  Там  вiдчиненi  образарнi,
книгарнi. Володько заходить до книгарнi. Вiн хотiв би купити якiсь книжки,
писанi по-укра?нськи. Але  таких  нема?.  Книжки  все  русскi.  "Святiт?ль
Пiтiрiм Тамбовскiй", "Сергiй Радон?жскiй", "Серафiм Саровскiй". Он  вiдома
"Откров?нi? во?на iз карiта". Бачить також "Ад i рай". Цi книжки нагадують
Володьковi дитинство. Не любить вiн тепер такого читання, але чомусь купу?
"Ад i рай" i "Откров?нi?". Нiяково так вийти, не купивши нiчого.
   Далi йде пiд дзвiницю, задира? голову догори. Висока.  Мури  якi!  Сила
людська непроста рiч. Все зробить.  Заманулося  полiзти  на  дзвiницю.  На
другому поверсi велетень  дзвiн.  Коли  знiмали  його  i  вивозили  "вглуб
Росi?", пробили цiлу стiну. Тепер вона забита дошками,  а  дзвiн  знов  на
сво?му мiсцi. Полiз далi, вилiз на самий останнiй поверх, туди, де  сто?ть
машина годинника. Вiйна зупинила його i вiн не руха?ться.  Через  дiрки  в
його циферблатi нiмець слiдкував за руским. Розказували ж, що руский хотiв
з "орудiй" креснуть по дзвiницi, та побоявся грiха.
   Тепер Володько сам висадив голову через  дiрку  i  з  острахом  огляда?
далеку землю, всипану дрiбненькими людьми. Навколо у простiр летить зiр  i
не бачить собi  межi.  Отам  десь  Галичина.  Звiдтiль  ?хали  дядьки,  що
вiсьтали. Там Австрiя. I ще далi  там  багато  держав  i  багато  народiв.
Шкода, що зiр так близько сяга?, що нема крил у людини, що сила не в станi
здобути того, чого прагне душа. А Володько дуже, дуже хотiв  би  вiдвiдати
тi далекi дивнi кра?, побачити, як там живуть, що там роблять. У його уявi
встають постатi минувшини тих кра?н. Вальтер Скотт  навчав  його  iсторi?,
Жюль Верн фiзики, Купер географi?. Там шаленi мiста,  там  Париж,  Берлiн,
Лондон. Там височеннi Альпи i безконечний  широчезний  океанський  шлях  у
кра?ну Тома Со?ра та на мiсця пригод Майн-Рiдовських геро?в.
   Знiмись, хлопче, махни крилом i край кришталевi простори, привабливi  i
чарiвнi.
   Через годину Володько знов у храмi,  знов  спiв,  розкотисте  басування
архидиякона, вiд чого тремтить цiлий масив будови. Хлопець iде в печорськi
церкви. На сходах малюнки. Цiлi натовпи угодникiв  Божих,  що  посходилися
сюди з цiло? Росi? та оздобили цi мури.  Все  печерний,  темний,  висохлий
народ. Все терпеливцi i страдники. Все носi?  великого  одушевления  сво?х
часiв.
   Тут i Йов Северський спочива?. Он домовина його, а над нею чернець.  До
домовини пiдступають переляканi,  ледь  дихаючi  жiнки,  а  чернець  грубо
попиха? ?х сво?ми сильними руками i басом пiдганя?:
   - Ну там! Жiв?й!
   Переляканi жiнки не чують  цього.  Вони  зачарованi  святiстю  мiсця  i
штовхуни ченця приймають як  належне.  Але  на  Володька  робить  це  дике
враження. Вiн не тиснеться побачити мощi, а сто?ть осторонь та огляда?.
   Пiсля сходить у найнижчу печерну церкву. Тут залишилися слiди та  запах
вiйни. I вирванi з iконостасу  дверi,  та  оголений  пiдставець  престолу;
солома, що лежить так, як лежала тодi,  коли  в  нiй  спали  во?ни  чужого
народу, i навiть тi скинутi зi стiни чорнi олiйнi образи  з  прохромленими
обличчями, все це говорить винятково дивною мовою, мовою,  яка  влазить  у
святе святих людини i розроста?ться там до неймовiрних розмiрiв.
   Пiднiмаючись мiж колонами печерцiв по сходах нагору,  Володько  не  чув
святостi. Поведiнка ченця, прохромленi святi, солома... Яка  це  святiсть?
Чому не встане Йов i не прожене  тих,  що  поневiряють  людським  побожним
наставлениям?
   I аж на галерi?, з яко? вiдхиля?ться перед зором ширiнь  рiдно?  землi,
Володько знов  бере  себе  в  руки.  Тримайся,  хлопче!  Ще  не  час  тобi
спотикатися i падати. Дивись, сонце яке i як горить воно великим огнем.  I
дивись, яка держава лягла направо й налiво, взад i вперед вiд стiп  тво?х.
Вона ? державою духа i вiри. Iди  вперед  i  будь...  Зазначи  сво?  буття
вогнем ново? вiри, розложеним на попелищi старого вогнища. Iди i будь!..
   Обтяженi свистунами,  кониками,  iконами,  шкляним  намистом  i  всяким
подiбним поча?вським крамом, вертаються мандрiвники  у  сво?  села.  Спека
добiга? до найвищо? точки. Захiд прорива?ться, з-за обрiю  догори  рвуться
гнiдо-чорнi клуби, розмальовують небо  на  бронзу,  i  ста?  шумно.  Громи
трiскають хльостко, сердито i  несподiвано.  Дощ  люрить  нараз  потоками.
Мандрiвники серед чистого поля, щойно минули шпилясту, на рiвнинi одиноку,
гору Гостру. На нiй високий хрест i кiлька химерно  покалiчених  iнвалiдiв
вiйни у виглядi дерев. Мандрiвники всi бачать,  як  гатять  у  тi  нещаснi
рештки гiрсько? окраси небеснi сили свiй гнiв  i  стрiли.  На  голову,  за
комiр, у рот, мов  iз  ринви,  лл?ться  теплувата  безсмачна  вода,  i  по
короткому часi всi подiбнi на топленикiв, яких щойно  врятували.  Спiдницi
дiвчат липнуть до нiг i перешкоджають у ходi. Вони пищать,  гнуть  голови,
нiби при купаннi, коли бавлячись люди хлещуть один другому  у  вiчi  воду.
Але Володьковi це не  шкодить.  Навпаки.  Вiд  спеки  розболiлася  голова,
потоки води охолодили жагу i вибухи кровi втихомирились. Жита  похилилися,
трава заярiла, лiс шарнувся сюди й туди, нiби бажа? вихитатись iз грунту i
вiдлетiти пiд гуркiт i свiтло неба, в невiдоме...
   Додому дотягнулися пiзно вночi. Кожний суглоб,  кожний  шматок  м'язiв,
кожна кiсточка щемить, догоря?. Втома звалю?  людей  у  провалля  твердого
сну. Сплять у клунi на соломi, а над клунею б'ють громи, котить  хмара  за
хмарою, лл? ударно дощ. I так трива? до рання. Спати в  таку  нiч  мертвим
сном у сухому i теплi, це втiшатись великою насолодою кпин з лютi могутнiх
сил неба i землi, в певному  переконаннi,  що  всi  ?х  намагання  безсилi
перешкодити нам...
   Наступають жнива.  Перед  Петром  приходить  додому  Василь.  Вiн  став
справжнiм вояком. У його посвiдцi звiльнення написано  "козак  (такого-то)
полку"... Говорить Василь по-укра?нськи. Слова  "загально",  "головний"  i
багато iнших, невживаних на селi, замiнили йому  "вобще,  главний"...  Вiн
вирiс, став розумнiший. Батько спитав:
   - Що ж вас розпустили? А як же "государство" буде? Без войска?..  Нiмцi
господарять?..
   Василь оповiв, як ?х полк подiлився, як укра?нцi  вiдiйшли  i  сказали:
"Не бажа?мо бiльше разом iз кацапнею! Дайош нашу армiю!" До  Винницi  сила
москалiв стягнулось. Так ми викотили нашi "максими", як брязнули по них  -
не стало москалiв. Зброю, сучi коти, зложили i в Кацапiю
   вiдiйшли...
   - А проти нiмцiв так i не встояли?..
   - Нi. Чому. I нiмцiв не боялися,  та  наказ  прийшов.  Склали  зброю  i
роз'?халися.
   Матвiй крутить головою, морщить широке чоло, маца? його цiлою  долонею,
нiби воно гаряче. Видно, вiн невдоволений.
   Жнива минають. Поля криються гострими стернями. Яснi, дзвiнкi днi, коли
рiдке повiтря далеко переносить кожний звук. Падають з неба зорi.



   IX

   Цi?? осенi до школи в Дерманi виправляють Довбенки  двох  членiв  сво??
родини. Хведот скiнчив сiльську початкову  школу,  але  що  вiн  там  того
навчився. Тепер чоловiк з такою наукою все одно що  й  без  не?.  Пiдросте
дитина, пiде мiж люди - скрiзь розторопнiший той, хто грамоту зна?. А  хто
сво?й дитинi ворог. Хай iде, вчиться, росте, набира?ться розуму.
   Двадцять дев'ятого серпня ви?хали Володько з Хведотом з  Тилявки.  Везе
?х сам Матвiй. Обидва хлопцi мiцнi, загорiлi, з мозолистими долонями.
   Володько лиша?ться по-старому в дядька ?лисея на помешканнi, а  Хведота
дають до тiтки Зiньки на Залуже. Це досить далеко вiд школи, геть  аж  пiд
верхiвським лiсом. Але що робити.
   Батько вiд'?жджа?... Володько знов у Дерманi. Знов рiднi сади, лiшники,
займиська, стежки й перелази. Любить Володько  це  розлоге,  хороше  село.
Сади знов сипнули овочем... Стоять яблунi, мов розцiлованi дiвчата. Ранок.
Сонце зводиться над монастирськими шпичастими смереками.  З  листя  яблунь
скапують сльозини холодно?  роси.  Десь-не-десь  вдарить  об  вогку  землю
твердий  соблук[15],  чи  воскова  довгощепа,  або  золота  ренета.  Грушi
хунтiвки, мов зеленi дзвiнки, обчiпляли галузки дерева. Сливи  наливаються
синiм вином i, коли п'?ш оком ?х барву, мимохiть п'янi?ш.
   По взгiр'ях, по горбках та ярах розкидалися садиби. Здебiльша  мурованi
хати - критi бляхою. Клунi на  мурованих  стовпах.  Кам'янi  хлiви.  Кожна
садиба втопилася й захлинулася садом. Вiд садиби до садиби перелаз. Стежки
збiгають садами, лiшниками, поплутанi без пуття  i  лiку.  По  них  ходять
босими ногами моторнi й химернi дiвчата, голоснi молодицi, стрункi та дужi
парубки.
   Дерманцi не знають смутку. Життя ?х пружне та метушливе. Палке кохання,
буревiйна гульня i така ж ?х революцiя.
   Нi одно село не зна? стiльки сходок, стiльки крику, стiльки гамiру,  як
Дермань. Нiмцi дещо збили пиху того села, але бундючнi матроси, що зграями
прибувають зо всiх морiв та океанiв, заповiдають  буревiй.  Щонедiлi  коло
церкви та монастиря юрбами стоять цибатi вiйськовики. Мова ?х терпка. Бiда
вам, нiмцi, буде...
   По гаях, лiшниках стрiляцина. Навiть Володько з Петром частенько беруть
сво? обрiзи, напихають кишенi "патронами" i  тарахкають  "по  чом  зря"  у
стару  черешню  пайкового  липнику.  Всадив  патрон,  тарах!..  Луна  геть
покотилася, а черешня рану нову дiстала, скорше  зi  свiта  зiйде.  I  так
порохнява. Досить настоялася, народилася.
   У Пилипiвку зчиня?ться метушня. Кажуть, нiмцiв пiд сто  чортiв  женуть.
Повстанцiв веде якийсь Петлюра. Хай. Досить нiмецького "правл?нiя".  Давай
"рабоче-крестiянску" власть.
   Молодшому Володьковому дядьковi  Пархвеновi  бракнуло  олiю.  Всипав  у
мiшечок на макуху рiпаку, взяв баньку в руку i поклигав до Мiзоча.
   Пiшов i нема. Дядина Мотря метушиться, бiга?.
   - Щось менi, чу?те, так сутужно... Щось так не по менi...  Хилиться  до
вечора день, вечорi?, смерка?... Нема Пархвена. По смерку прибiга? хтось i
гука?:
   - ?дьте скорше, бо пiд Мiзочем нiмцi Пархвена ранили.
   Дядько ?лисей за конi i гайда. За годину привезли Пархвена.  Лежить  на
санях блiдий, мов iз крейди рiзьблений. Пiд носом кров, на чолi кров, руки
в кровi. Ноги  замотанi  замерзлою  в  кровi  рядниною.  Права  нога  його
перебита. Ледве живим довезли.
   Кажуть: у Мiзочi "отряд" Рикуна напав  на  нiмцiв.  А  вони  лютi,  мов
роздратованi оси. Оточили Мiзоч i нiкого не випускають. Винесли  над  гору
вiд Мiзоча кiлька кулеметiв, сiкнули по  жидiвських  хижах.  Тiльки  вiкна
висипались, а з людей нiкого не чiпило.
   Пархвен олiю набив i несе спокiйно в  баньцi.  Пiшов  стежкою  i  якось
минув нiмецьку заставу. I вже коли був далеко пiд пригiрком, побачив  його
нiмець.
   - Гальт! - крикнув вiн. Пархвен не чу?. Вiн спiшить з олi?м додому. Там
чека? на нього Мотря.
   Нiмець прицiлився, бабахнув, i пропала Пархвенова нога. Впав у рiв коло
дороги. Холод, снiг. З ноги тече рiчка. Навкруги нi одно?  людини,  тiльки
вiд Мiзоча кулi посвистують.
   Щастя, що хтось його там побачив. А нi, то гегнув би й кiнець.
   Одвезли Пархвена до Острога. Хто зна?, чи вилiкують.  У  селi  шириться
iспанка. Мруть люди. В сусiда Iвана помира?  одна  за  другою  три  молодi
дiвки. Плач, похороннi
   спiви.
   Одночасно по займиськах  курить  дим.  Це  самогонщики.  Юрба  людей  у
кожухах та  "шинелях"  оточила  "куб"  i  очiку?  "перваку".  Куб  сто?ть,
побульку? всерединi. З рурки холодильника попшику?  пара.  Пiд  рукою  вже
приготована пляшка. Ще хвилина, друга, i пара переста?  йти,  а  натомiсть
тоненьким цюрком  линувся  первак.  Червона,  зашкорупла  рука  пiдставля?
чарку, трима?, поки набiжить повна i  несе  ??  пiд  зарослi  вусом  уста.
Хильнула... Ааах! Ух! Мiцний чортяка! Пробуйте, куме!
   Кум пробу?, сусiд пробу?, всi пробують. Було мовчки, а  по  пробi  ста?
гамiрно.
   Вечорами в хатi ?лисея "зборня". Вернувся  матрос  Балтiйського  флоту,
Сергiй Корнiйчук. Вiн одинак. Хату ма?, кiлька десятин землi. Але  не  ма?
нi батька, нi матерi. Прийшов додому i "повний пролетар". Одна з  вибитими
вiкнами пустка в садку i це все.
   Але iз себе "герой первого сорта". Карк,  пика.  На  руцi  годинник.  1
грамоту зна?, на крейсерi писарем був, а пише здорово.  Виведе  стрiчку  i
без лiнiйки, а як струна проста.
   Бував у Кронштадтi, Петроградi, Гельсiнгфорсi. Зна?, чим  вiдрiзня?ться
Корейський вiд Ленiна. Перший - сукин син, буржуазний прихвостень,  другий
- товариш Л?нiн, вождь большевикiв-комунiстiв, що  несе  всьому  трудовому
народовi свободу, рiвнiсть i братерство. Селянам усiм несе вiн  землю  без
викупу, скiльки кому треба. Касу? приватну власнiсть, бо земля не належить
нiкому, тiльки тому, хто на нiй працю?.
   t ще зна? вiн, хто такий Троцький, Мiлюков, Гучков,  Терещенко.  Перший
пролетар,  решта  буржуазiя  i  капiталiсти,  що  ссали   кров   трудящого
прол?тарiяту.
   Зна? вiн i про Петлюру. Контрреволюцiйна зволота, кiлька тисяч  десятин
на Полтавщинi. Не менша "гидра контрре-
   454
   волюцi?" i Грушевський. Кому не вiдомо,  що  в  Ки?вi  його  миловарний
"завод".
   Це ж  тi,  що  хочуть  "самостiйно?".  Це  ж  вони,  що  пишуть  "мовою
оголошення". Але нас не вiддiлиш вiд "руского брата, з котрим чотири  роки
разом кров проливав, з одного ко-
   тьолка ?в".
   - А я ж що кажу,- зазначу?  ?лисей.-  Куди  його  вiддiлятись.  На  яку
погибель, сто болiв ув його ма', дiлитися. Сказано: чим бiльше  хазяйство,
тим i "пользи" бiльше. Нi?  -  1,  виговоривши  сво?  переконання,  ?лисей
по-свойому кутом  рота  прудко  спльову?,  що  значить  поважне  ставлення
справи.
   Володько горить, мов сiрник. У нього нема? нi  слiв,  нi  вiдваги,  але
казати щось треба. Не можна про такi речi мовчати.
   - Не треба, кажете, дiлитися. Бо  ви  не  зна?те...  Вам  зда?ться,  що
москаль ваш брат, а вiн ваш "експлостатор". (Оо,  Володько  вмi?  i  вчене
слово пiдпустити). Подивiться:
   де на Укра?нi великi фабрики чи заводи? Де "оружейний завод"? В Тулi, в
Iжевську. Де обробляють укра?нське залiзо?  У  Москвi,  Петроградi,  бо  в
Укра?нi, бачте, небезпечно. З  не?  тiльки  хлiб  та  хлiб  помпують,  всi
заграницi, всi чужi держави кормлять та московську казну поповняють.
   Володька слухають, мов старого. Раз вiн i за укра?нське залiзо зна?, tq
чого ще треба. Навiть Сергiй нiчого лiпшого не втне.  Тiльки  Сергiй  "сам
був, сам бачив", а Володько? Хiба з книжок.  А  книжка  хiба  що?  Бог?  t
книжка бреше.
   Та Володько не дума? пiддаватися без бою. Вiрять йому, не вiрять -  все
одно. Слово по слову, ступ за стулом, в гущу, в незнання, в  несвiдомiсть!
Вперед, Володьку!
   Сергiй пригаду? про "залiзяку на пузяку, геп!" Це,  мовляв,  "мова"  зi
"самопер попер до мордописнi".
   Регiт. Володько гарячиться. Вiн чу? в цьому  щось  жорстоко  дике,  але
йому браку? витривалостi, такту переслухати, стати понад це,  злегковажити
тих близьких i дорогих людей. Володько вибуха?, мов динамiт. Вiн хотiв  би
побити того матроса, але не чу? досить сили, тiка? у другу темну кiмнату i
там пiд буга?м на тапчанi  реве  ревом  лютi,  болю  i  жалю.  Тут  уперше
вiдчува? Володько трагедiю свiту, з котрого вiн  походить,  але  який  вiн
любить i в який вiрить. Тато, дядько, Сергiй i безлiч  Сергi?в.  Всi  вони
яскравi, виразнi здоровi постатi, справжнi геро? працi  i  якiсь  самi  не
сво?. Хтось сидить у ?х душах i говорить ?х власними устами хулу i зневагу
на самих себе. Хто? Хто ти, бiсе, що сидиш у душах мо?х батькiв, дiдiв?..
   I Володько  почина?  гарячкове  шукати  вiдповiдi  на  пекучi  питання.
Почина? вiд себе i того вогнища, коло  котрого  зав'язалось  i  розрослось
його життя. Почина?  згадувати  кожний  виразнiший  мент  свого  короткого
житт?вого шляху, починаючи вiд того цвiркуна  в  печi,  що  навiв  його  i
батька на розмову про Росiю i рускiсть... Так. Вони були рускi... "Не такi
рускi... Не кацапи... Нi. Ненастоящi... А хахли, люди,  простий  народ"...
Але укра?нцi? Нi. Укра?нцями вони нiколи не були, тому яка жура, що  честь
i шана того iменi топчеться. Але як тiльки ?х свiдомiсть приняла  цю  нову
назву, коли вiдчули ?? близькiсть, вони зненацька оберталися  "до  фронту"
iншою, незнаною, новою стороною i  на  обличчi  ?х  родились:  самоповага,
гострота зору в майбутн?, гордiсть iз того,  що  належать  вони  до  цього
обновленого, воскреслого з небуття народу.
   Це  Володько  перший  зi  свого   оточення   пiшов   незнаною   дорогою
самопiзнання. I, переболiвши першi прикростi, вiн навiть не гнiва?ться  на
сво?х батькiв. Вiн iде далеко наперед  i,  виперши  дурну  сльозу  образи,
гука? веселим дзвiнким голосом: таату! дядьку, Сергiю! Сюди!  Не  бiйтесь.
Тут обiцяна земля! Тут сонце i виноград!
   Ну й чого я сварюся? - дума? Володько. Так нiби менi не  ясно,  як  два
рази два, що перемога за мною. Терпiння! Праця!  На  цьому  ось  Запорiжжi
родились, росли, дiставали iмена та прiзвища безлiч цiкавих, дужих  людей.
Вони геть-чисто такi, як треба ?м бути, тiльки на  очах  полуда.  Зiрвати!
Мова, старi хати, призьби.. Солома  мiня?ться  залiзом.  Поволi,  крок  за
кроком. Не можна дико обертати думок. Розум треба  тримати  при  собi,  як
вiрного слугу свого. Бо все те, i хати, i призьби, i мова, творить цiлiсть
одну, велику, нерозривну з тим, що було, з тим, що ?, i з тим, що буде.
   I чого цi слова пруться наввипередки? Хай пруться.  З  них  буде  дiло.
Велике буде дiло. Прийдуть люди колись,  дивуватимуться,  що  були  великi
майстри, якi творили такий величний, такий хороший твiр у вогнi найбiльшо?
з пожеж...
   Разом iз хуртовиною женуться у безвiсть днi. Нема часу на довгi  думки.
Бризка? у вiкно льодовий дощ. Мов  божевiльний,  шарпа?ться  перед  вiкном
горiх i шкряботить пазюринням  по  огольоденiй  блясi  стрiхи.  На  повiки
нижуться голочки iнею, ломляться, падають на червонi гарячi щоки i  стають
перлистими краплинами.
   Ще вчора, сидячи  самiтно  в  темнотi,  Володько  кулився  вiд  прикрих
розмов. Сьогоднi знов, радiсний i  повний  надiй,  женеться  з  Петром  до
школи.
   Там остаточно "укра?нiзацiя". Читанки  Курила,  прикметники,  дi?слова.
Зникли "глаголи" й "прилагатiльни?". Все пiдда?ться, бо йде Укра?на,  так,
як повiнь, як буревiй. Нема перепон ??  шаленому  маршевi.  Один  Ферапонт
Яковлевич - кам'яна душа, "так сказать",  малорос,  чiпля?ться  за  кожний
сантиметр сво?? глупоти. Класи, коридори,  дроворуби,  кухарка  Грущиха  i
навiть е-е - Михайло Петрович "в?лiкiй прiкм?тнiк" - всi проти нього.
   Очi й нiс Ферапонта виявляють неспокiй.  Усмiх  його  гiркий.  Двадцять
рокiв учив вiн про "Ст?пни? края, Чернозьомную полосу",  i  тут  зненацька
Укра?на. Дiд Днiпро, Тарас Шевченко, мова... З невiдомого, з пiдземелля, з
туманiв минулого виступа? й залива?  класи,  коридори,  обступа?  навкруги
пана географа та iсторика Ферапонта ненависна Укра?на.
   Вiн не ходить, не сидить, не спить. Вiн гаса? з класу в  клас,  брязка?
невинними дверима, шарпа? старенького Iванова, в  якому  короткi  й  довгi
Пiпiни починають балакати "мовою".
   I не видержав Ферапонт. Цього особливого  ранку  з'явля?ться  в  класi,
робить кiлька напружених зусиль i почина?:
   - Панов?!  Вiд  сьогоднi  пiчнемо  вiкладати  iсторiю  й  географiю  на
укра?нськiй мовi.
   Всi класи, зали й коридори розносять  нечувану  вiсть.  Ферапонт  упав!
Великий малорос не видержав. Матроси i Пушкiн  не  помогли,  зрадили.  Йде
мова i валить язик. Нема ради...
   По Водохрещах поверта? з нiмецького полону  дядькiв  Василь.  Вечiр.  У
свiтлицi на комiнку блима?  маленька  нафтова  лампочка.  На  лавах  куня?
кiлька сусiдiв, що зiйшлися "посидiти", полаяти погоду, оповiсти,  хто  де
помер на iспанку, згадати Петлюру. Переговорили  все  i  замовкли.  Одарка
сидить на печi, ?лисей пiд буга?м на тапчанi  "пiдбива?"  мотузом  постiл.
Йому зовсiм нiчого не видно, але свою роботу вiн  зна?,  i  пальцi  зовсiм
добре замiняють очi. Вiн виводить пiд носом якусь стару протяжну пiсню...
   У  кухнi  зовсiм  темно,  тiльки   маленька   смужка   кволого   свiтла
продира?ться через напiввiдчинену половинку дверей.
   Сiннi дверi рипнули i хтось увiйшов до кухнi.  Всi  пiднiмають  голови.
Володько вста? зi стiльчика, що сто?ть перед горiючою грубкою, i  вiдхиля?
дверi. З темноти виступа? Василь.
   - Добрий вечiр вам! - каже  вiн  повiльною  мiшаною  мовою.  Вимовив  i
сто?ть,  огляда?ться,  нiби  хоче  отямитися,  куди  вiн  попав.  Маленька
хвилинка тишi. З тапчана вста? ?лисей. З  лав  зводяться  сусiди.  З  печi
злазить Одарка. Очi в  не?  великi,  здивованi.  Вираз  нiби  переляканий.
Палажки нема дома. Вона десь вийшла, може, до Харитини.
   - Василю!
   Це вирива?ться майже одночасно в  усiх  присутнiх...  Боже!  Василь!  З
нiмецького "пл?ну" вернувся. Нiхто не вiрив, що живий. Так. Вiн живий, але
вiн ледве трима?ться на тонких, мов патики, ногах у черевиках та обмотках.
На ньому чорна по колiна "шинеля" з жовтим нарукавником на лiвому  рукавi.
Щоки повпадали, вiд чого вип'явся наперед великий,  злегка  горбатий  нiс.
Пiд носом великi вуса.
   Обiйми. Одарка плаче. Ну, ну...  Чого?  Вiн  же  вернувся.  Не  було  i
вернувся. Чотири роки не було. Ходив  далекими  дорогами,  чужими  краями,
страждав, а ось живий вернувся i знов у рiднiй хатi, серед рiдних людей.
   Зняв чорну "капоту", сiв на лавi, опер довгi висохлi руки на  колiна  i
дивиться глибоким зором по стiнах, по стелi, по долiвцi.
   - Знов дома,- проговорив.- Часом навiть не вiрилося, що буду тут...-  I
повiв широкою плиткою долонею перед  собою.-  Був  у  Остпройсен.  Схiднiй
Прусi?...- добавив.
   Одарка, мов задубiла, сто?ть перед ним, ?лисей  опритомив  ??  -  давай
йому ?сти!.. Чого ж ти!..
   - Охляв,каже Василь.- Три тижнi в дорозi.  По  станцiях  повно  народу.
Тьху!.. У Гомелi два тижнi в  "лазаретi"  пролежав.  Тиф.  Недавно  встав.
Трудно. Зi Здолбунова,  коли  б  не  пiдвiз  отой...  Вже  й  забув...  Зi
Шинковцiв один... Мабуть, не дiйшов би... Да.
   Одарка  смажить  нашвидку  я?шню.  Василь  роззува?  поволi   черевики,
розмоту? отбмотки. Кожну  рiч  обережно  i  байдуже  бере  довгими  бiлими
пальцями i склада? купкою на боцi.
   - Все вошиве. На станцiях без перерви сунуть. Зi Сибiру, з  Германi?...
Туди й назад. Валить народ. Отак клякне  десь  коло  куба  з  кип'ятком  i
лежить, як стерво.
   Розмотав з нiг промоченi ганчiрки, стягнув протоптанi вовнянi  панчохи,
виглянули бiлi, кiстлявi, з довгими покоцюрбленими пальцями, ноги.  Одарка
цебричок тепло? води пiднесла. Василь ми? ноги, всi  дивляться  на  нього.
Володько слiдку? за кожним його рухом. Вiн не може погодитися з думкою, що
це Василь. Веселий, радiсний Василь, якого вiн так  любив,  якого  стiльки
разiв згадував. Життя, видно, не проста рiч. Зiмне, зiбга? тебе,  видушить
iз тебе форму, яку захоче, i все...
   Ось Василь помився, пiшов у кухню, передягнувся у чисте сво?. На  столi
чека? на нього ?жа.
   - Ви менi, мамо, не  давайте  такого  одразу.  Це  тлусте,-  каже  вiн,
дивлячись на я?шню, на смажену ковбасу.
   - Ну а що ж? Що ти хочеш? Я думала як найлiпше...
   - Дайте менi молока...
   - Молока? Боже мiй! То ж нi одна корова тепер  не  до?ться.  Сиру  хiба
солоного, масла...
   Одарка побiгла до комори за сиром i маслом. Прийшла  Палажка.  Побачила
Василя i залилася сльозами. ?лисей знов  одвернувся...  На  очi  набiгають
сльозинки радостi, i вiн сам не зна?, що казати.
   - Ферштеген зi дойч? - чомусь вставив якийсь мудрагель зi сусiдiв.
   - Я, я! - хита? Василь головою.- Яволь!..
   - Ах, кiчкiне! Сусунате мутелi,- бурмоче ?лисей.- Ах, май лiбер гот!  -
Вiн тепер знов ма? сина. Пропадав i знайшовся. Був мертвий i воскрес. I як
не радiти, як не витирати шорстким кулаком мокрих  очей  i,  не  знаходячи
справжнiх слiв, як не бурмотiти хоч  чужi,  незнайомi,  в  яких  так  само
та?ться i блищить велика радiсть, як у кам'янiй рiнi ховаються  й  блищать
зернинки щирого золота.
   Днiв цих не забудуть нiколи. Вони нагадують дивну книгу, писану великим
мрiйником.
   Зима лагiдна i небезпечна, мов тигриця. Вiтер заходу несе теплi  хвилi,
топить снiг. Льодовi фреидлi звисають  пiд  стрiхами  там,  де  хороняться
пучечки червоних китяг калини "прялкам на слину".
   З пiвночi чутки йдуть. Там десь петлюрiвцi курiнями,  полками  засипали
станцi?. Звiдтiль прибувають матроси, що прагнуть великих  чинiв,  промов,
походiв... Село нi. Село бажа? землi та "твердо? влади".  Осточортiла  вже
ота западенна "слабода". Хоч i можна даремно рубати лiс,  дiлити  панський
лан,  зате  порядку  нiякого.  Карбованцi  пiшли.  "Осиковi"  папiрцi,   а
"микола?вки" купами трухлявiють за образом, i не зна?ш, чи ховати далi, чи
викинуть... Був Нiколка, знав чоловiк,  що  хтось  над  тобою  ?...  Хтось
чату?, стрим робить. А тепер чортзна-що. Нi Бога, нi царя.  "Послушанi?  й
почот" все тобi отак - тьху!.. Хал?ра зна? - що...
   Бувало, приказ... Висить тобi бамага - номер, орел, печать... Чу?ш,  що
уряд з тобою говорить, що тверда власть, хоч шапку з голови далой!  А  то:
товаришi селяни! Громадяни!.. Сповнiть ваш обов'язок! -  В'язало  б  тебе,
недуга в твою м', до банти!...
   В недiлю на церковнiй та монастирських брамах появляються оголошення.
   "Товаришi с?лян?! Петлюра зi сво?ми  радами  не  встановля?  настоящого
режиму. Вiн несе безвладдя, бандитизм, непорядки. Права селян i робiтникiв
загроженi, бо до влади знов приходять рiзнi пам?щикi й капiталiсти.  Далой
з пам?щицькими та капiталiстичними акулами. Заклика?мо вас усiх з  оружi?м
в руках встати  для  захисту  народу.  Хай  живе  соцiялiстична  радянська
республiка!.."
   Пiдписаний народнiй повстанчий комiтет села Дерманя.
   Заклик цей, мов блискавка, пролунав  селом.  Заповiдають  мiтинг.  Лави
сiрих шинель  заливають  площу  коло  Яна.  Виступають  оратори.  "Петлюра
самозванець об?дiнiлся с галiчанамi, австрiйцамi, н?мцамi. Он продайот наш
народ в капiталiстiческую кабалу... Далой Петлюру!.."
   - Далой! Далоой!..
   Камiняка дивиться люто на юрбу. Матроська його шапчина  збилась  назад.
Чоло всiяв пiт. Вiн обiця? пiдняти Дермань, повiт, цiлу Волинь. Вiн поведе
народ визволяти Укра?ну, встановить порядок, спокiй.
   Перший похiд на  Здолбунiв.  Там  на  станцi?  цiла  "батарея"  гармат,
скорострiли i навiть три лiтаки.
   Дермань готу?ться до повстання.
   Он той двоповерховий будинок, що  зветься  "корпус"-ом,  живе  вдень  i
вночi. Там трiскотать "Адлер", там дзвонить дзвiнок телефону. Кабель  його
пролiз через вiкно, в'?ться мiж гiллям слив i десь зника?.
   У штабi Сергiй Корнiйчук. Там i Камiняка. Не ?сть, не спить, лиш курить
цигарку за цигаркою, жу? мiцними зубами папiросницю.  Барва  його  обличчя
нагаду? барву шинки. Чоло зрiзане  пругами  випнутих  жил  i  зморщок.  На
попрузi два нагани.
   Зi Здолбунова прибув  Комаров.  Куций,  барчистий  обрубок  у  соляному
овечому кожушку. Очi  сiрi  й  гострi.  Неголена  щетина  бороди  вiдлива?
золотом. Пiд носом "фузики", нiби повбиванi...
   Жижлик Гнатюк у галiфе, мов аероплани, в хромових  чоботях.  На  френчi
слiди "пагонiв". Весь чорний, мов баняк. Наолi?на голова розсiчена  рiвним
бiлим продiлом, а очi, мов двi шротини.
   Це штаб. Це своя  "тверда  власть"  республiки  Дермань.  Коло  корпусу
щоденно юрби ?? громадян. Сходяться, зносять  зброю,  харчi,  шикуються  в
роти, батальйони. З околичних сiл прибувають вiддiли, при?днуються.
   На перший день великого посту армiя дермансько? республiки  виступа?  в
переможний похiд. Перша мета здобуття Здолбунова. Завтра  Дермань  покаже,
що варта сила його в захистi здобуткiв Велико? Революцi?, Вiн запише  себе
в iсторiю тривким чином...
   На семiнарському подвiр'? шикуються батальйони.
   - Смiррнааа! Равн?нi? напррава! Смiрна!.. На крраул!..
   Обвiшений наганами, у матроському  бушлатi,  Камiняка  огляда?  хоробру
революцiйну армiю. Вiйсько муром сто?ть i проводить зором свого вождя.
   Промова, наказ. Сурмач сурмить "вiльно" i розхiд.
   Останнiй день масляно?.  У  монастирi  бамка?  дзвiн,  правиться  перша
постова вечiрня. Але церква  порожня.  Все  там,  у  вирi  революцi?.  Нiч
надходить. Ясна зоряна з приморозком нiч. До штабу прилiта? вiстка, що  до
Будаража прибув вiддiл кiнних петлюрiвцiв.  Командуючий  збройними  силами
республiки  Дерманя  негайно  засила?  вiддiл   вiйська   для   лiквiдацi?
противника, що мав смiлiсть зайти на терен  республiки.  Над  ранок  геро?
вертаються переможцями. Вiсiм петлюрiвцiв попало  ?м  у  полон  з  кiньми,
шаблями, сiдлами,  добрими  кожушками  та  чобiтьми.  На  першому  поверсi
корпусу замкнули полонених. Конi, чоботи й кожушки  пiшли  у  "строй".  Це
перша кiнна сила республiки.
   Другий день - день виступу. Сурма склика? усiх громадян на  майдан  пiд
монастир. Армiя у зборi. В саду закопанi казани,  в  яких  вариться  обiд.
Нагода хотiла, щоб у той час мiзоцький жидок Янкель купив  пару  ялiвок  i
вiв ?х попри табiр революцiйних сил. Варта затримала Янкеля та  повiдомила
про це уряд республiки. Той не завагався виявити цiлу велич  сво??  влади.
Iменем революцiйного командування  обидвi  Янкелевi  ялiвки  беззастережно
мандрують у казани армi?, а Янкель дiста? "талон" з печатями  i  пiдписами
до скарбу велико? республiки.
   В полудень з високо? дзвiницi сурмач  сурмить  "призив".  Усi,  хто  ?,
хоч-не-хоч мусять кинути батькiв, жiнок i дiтей та пожертвувати  себе  для
великого дiла.
   Не минуло це й ?лисе?вого Василя, Вiн уже  поправився  i  мусить  також
вiдiйти. Одарка з Палажкою витирають мокрi очi...
   - Тiльки що, люди мо?, прилiз... Ледь живий був... Ще  не  огрiвся,  не
обувся i знов.
   Нема часу. Там вiйсько шику?ться в лави для  виступу.  На  лiквiдованих
конях гарцю? начальство й розвiдка. Комаров наперед  подався  до  Здовбицi
пiдготовляти грунт. Там чека? на нього любка його - жiночка. Вона, мабуть,
i не зна?, що коханий ?? зненацька президентом республiки став.
   Надвечiр востанн? стали перед корпусом батальйони. Половина без  збро?.
Нiчого. Прийдуть, побачать i переможуть. Буде зброя. Там гарматна батарiя,
лiтаки, скорострiли.
   - Поротно! Смiррна! С п?снямi шагом мааррш!
   - Раз-два-три! Л?вой! Л?вой!..
   Гримнула перша озбро?на рота. Хитаються сiрi шапки,  хитаються  рушницi
на смiрно, разом з помахом рук...
   За нею друга рота, третя!.. Кожна пiсню виводить, ноги  самi  вибивають
крок, а за ротами юрби дiтей, дiвчат. Позаду два вози i пара кiннотникiв.
   Пiзно вечором верта?ться Володько до  дому.  Цiлий  день  сторчав  коло
монастиря, придивлявся до всього, що дiялось на його очах. Спочатку навiть
захопився рухом, гармидером. Повно народу, гутiрки, промови. I аж вечором,
коли йшов додому, на нього сходить незрозумiлий острах за наслiдки всього,
що власними очима бачив сьогоднi.
   Острах побiльшу?ться  дома.  У  хатi  тихо  i  сумно.  На  комiнку,  як
звичайно, свiтиться маленька лампочка. Коло печi на стiльцi сидить  ?лисей
i чита? якусь книжку. Одарка лежить на печi, Палажка десь пiшла.
   Лампочка да? дуже мало свiтла i куцозорий ?лисей  трима?  книжку  обома
руками пiд самим носом. Почувши Володька, вiн пiдводить голову i пита?:
   - Ну що? Пiшли?
   - Пiшли,вiдповiда? понуро Володько i ходить по хатi.
   - А нашого не бачив? - пита? Одарка.- Ми вже вечеряли. Отам картоплi  в
горщику й огiрки з олi?м,- дода?...
   - Бачив,каже Володько.- Скиданець на конi... Пiшли всi,  а  половина  з
них без "вiнтовок". Чорт ?х зна?, що вони там робитимуть...
   Володько бере картоплю, огiрки i ?сть. Одразу видно, що настав  великий
пiст. Одарка суворо притриму?ться постiв.
   - А я от тут сиджу i читаю,- каже ?лисей.- Взяв у Iванового Захара  оцю
книгу. Iсторiя... Ото, як то воно, рiзун його матерi,  i  колись  те  саме
було.
   - Так,- каже Володько.- I колись нашi на наших походами ходили, билися,
нищились.
   ?лисей приклада? носа до само? книги i вголос прочиту?:
   "i всi городи, i всi  села,  i  весь  люд  хрещений,  що  назива?  себе
русо-укра?нським, вста?, як один муж, для захисту  краю  сво?х  батькiв  i
дiдiв. Ворог не видержав велико? сили i побiг. Шлях  уступу  його  вкрився
трупом, на котрiм виросла i розцвiла воля переможцiв".
   "Здавалось, треба  тiльки  прикласти  рук  i  розуму,  щоби  на  ру?нах
звiльнено? батьковщини будувати й закрiпляти силу й потужнiсть  свою.  Так
нi. Воля слiпила очi, п'янила розум. Надто довго предки  нашi  несли  ярмо
неволi, щоби, визволившися, втримати присутнiсть розважностi та рiвноваги.
Всi стали, як були числом у сотнi  тисяч,  панами.  I  не  один  не  хотiв
признати зверхностi другого. Що вiн менi? - казав  перший.  Вiн  так  само
говорить, як я, так само одяга?ться, як я, так само молиться,  як  я...  I
чому я маю коритися йому? Другий казав: вiн не ? нi князь, нi во?вода, анi
пан великий. Його iм'я таке ж просте i зрозумiле, як мо?. Як може бути вiн
зверхником мо?м? Були й iншi голоси. Вони подiбнi на цi, що я сказав  вам.
Всi зворохобилися... Встав брат проти брата i вбив один другого пiдступною
кулею. I як холодний лик мiсяця з плямою вiчно? ганьби перед  цiлим  миром
сто?ть, так холоднi тепер серця мертвих братiв, що лежать на землi.  Нiхто
не сказав ?м: брати! Вас родила одна мати i старший хай  буде  старшим,  а
молодший його опорою. Брати! Вчините  ганьбу  велику,  коли  станете  один
проти другого з пiною  лютi  на  устах  i  вогнем  зненавиди  в  очах.  Ви
прохромитесь на вашi списи i ворог лютий реготатиме над вашими кiстками".
   Володько переста? жувати i слуха?. Якi правдивi слова. Де взялися  вони
тут, якраз цього вечора? ?лисей зупинився. Володько пита?:
   - А де ви взяли цю книжку?
   - Кажу ж - Захар принiс... Прийшов, i ми  посперечалися.  Я  одно,  вiн
друге. Ну, каже. Принесу вам, каже, iсторiю. Пiшов i з монастиря принiс.
   По короткiй перервi ?лисей пристрасно спльову? i  кива?  головою.  Вiн,
видно,  сам  собою  невдоволений.  Пiсля  без  нiяких  передмов  висловлю?
продовження сво?? прикро? думи вголос:
   - А який чорт зна?, що ми не рускi, а укра?нцi?..  Я  за  руского  царя
воював, чин носив, татарами командував. Дiд  наш  польських  харцизяк,  що
збунтувалися, по лiсах косою витинав... Звiдки я мав знати, що син мiй ма?
за Укра?ну встати? Га? Що, я Бог чи пророк? Правильно!  Ми  ось  бунту?мо!
Може, там i ? яка власть, що дума? добре, а хто ?? в нас  бачив  чи  зна??
Чому нiхто не покажеться, не скаже: народе, чорте, бiсе, чи як там!..  Так
i так. Ми от, мовляв, задумали царя i Росiю збурити, а на ?х мiсце Укра?ну
встановити. А пiсля розкажи все честь честю про ту саму Укра?ну. Кожний, i
такий  i  сякий,  мусить  знати,  за  що  воювать  ма?.  А  не   отак   на
галай-балай...У кра?на! Укра?на! А яка  Укра?на,  що  за  Укра?на,  звiдки
Укра?на!? Здраствуйте вам... Ось ми за Укра?ну, мовляв. Добро  пожалувати,
будьте з нами, бо ми так само говоримо, як i ви... Мало  хто  сьогоднi  не
так само, як ми, говорить... Н?, н?... Це ще не все.
   А от iз цi?? книжки видно: царi й королi гризлися за нашi землi,  а  ми
?м помагали. От i так. Але царство наше, царство руске знали ми  всi  i  в
душi носили  його.  Осьдечки  Хмельницький  Богдан  до  царя  московського
царство руске прилучив i я сам у Ки?вi бачив його  пам'ятник.  На  баскому
конi, нiби на небо виплигнути хоче... I на пам'ятнику виховано:
   "?диная недiлимая Росiя". От що...  А  я  ще,  як  в  Якутському  полку
старшим унтер-официром служив, не раз бачив: не  ?дино  недiлимая.  Кацапи
були кацапами. Ми хахли - хахлами. Татари, яких я сам  учив,  татарами.  I
раз Хмельницький управляв нашим кра?м, значить, вiн був наш князь  рускiй,
що до Московщини зi союзом пiшов. От як... I Московщина, як з  цi??  книги
бачу, союз  зламала,  землю  нашу  в  пустиню  обернула,  iм'я  наше  собi
присво?ла, а нас назвала хахлами - значить, кiнець. Значить,  нема  бiльше
дружби. Значить, ти менi, а я тобi  вороги  смертельнi  i  нiчого  нам  не
поможе, хiба брань войскова!
   А за той час, потайки вiд народу, край наш Укра?ною став. Хто знав  про
це? Спiвали ми: повiй вiтре на Укра?ну... Але то десь там далеко земля  та
лежала... Так звалась вона. Сьогоднi, видно,  все  так  звати  хочуть.  От
як... А власть укра?нська, може, зараз i ? в Ки?вi... Але в  нас  нi...  У
нас ще Росiя. Нiхто у нас не пройнявся Укра?ною, тому i  не  диво,  що  ми
бунту?мо. Хай би не боялися нас, а прислали якого оратора i все... Хiба ти
не  бачив,  скiльки  книжок  розкидали  мiж  людьми  отi-о,  що  революцiю
повели... А що ж укра?нцi? Чому нiчого нема?..
   - ?,- каже Володько.- Он i Захар зна?. У семiнарi? "Просвiту"  роблять.
Хуру книжок привезли...
   - Мало! - рiзко i твердо заявля? ?лисей.- На Дермань не хуру, а сто хур
треба. У кожну хату. Хай не пожалують грошей. Осики хватить  на  папiр,  а
книжка хоч чорта впече. Та й не одна книжка. Живе слово  повиннi  мiж  люд
пустити. Скажiм, хто не зна? читати... А ? такi,- взяв книжку i скурив.  А
живе слово всiх сягне. Чому Петлюра цього не робить?..
   - Сам вiн усього не може робити. Стiльки  мiст,  стiльки  сiл,-  пробу?
захищати Петлюру Володько.
   - То... Хм... Сам. Сам нi.  Наказ  треба  дати.  Послати  когось.  Мало
горла?в?
   Дивним став ?лисей. Вiн нiби сам на себе сердиться. Книжку цупко трима?
у правiй руцi. Вiн сердиться, що все так нiби просто, а нiхто як  слiд  не
зробить. Чому, мовляв, нема нiде чоловiка. Сказав так i ? так.
   Не бере цi?? ночi сон.  Усi  знають,  що  дi?ться  сьогоднi  на  свiтi.
Володько довго вичiку?, поки дядько пiде спати,  щоби  скористати  з  його
та?мничо? книжки. Нарештi до справи втруча?ться Одарка. Вона сердиться:
    Старе дупло, а вiчно з отими книжками носиться. I нащо воно тобi?..
   Хоч це вiдноситься до ?лисея, але ж йому не догаря?, бо це не  первина.
Як розтолку?ш "?й", що значить книжка? Де ?  таке  слово?  Чи  ж  зрозумi?
вона, сухенька, оточена клопотами, горшками, кумами  жiнка,  що  поза  тим
iсну? величний свiт - вширiнь, вдовжiнь, взад i вперед, на безлiч вiкiв  i
верстов... Що в тому свiтi живуть люди... I люди творять  iсторiю,  вбрану
ось у цю купку пов'язаного паперу. Вiзьмеш його, пiднесеш пiд нiс  i  твiй
короткий погляд ста? безконечно довгим. I вiдкрива?ться перед ним  страшна
картина, подiбна на страшний суд. I чу?шся ти великим судi?ю з насупленими
бровами, бо серце тво? болить - чому так, а не так, сталося?  Береш  вагу,
кладеш на терези добро i зло й бачиш  безлiч  зла  i  так  мало  добра.  I
дума?ш: нi. Далi так не смi? бути.  Моя  мудрiсть  -  велика  мудрiсть.  Я
зроблю так, як сам Бог хоче. Перед  мо?ми  очима  тисяча  помилок,  якi  я
розумiю, вiдчуваю i якi напевно  тепер  обмину.  Предки!  Я  болiю  вашими
хибами, але я благословлю вашу вiдвагу, з якою ви ?х робили, щоби показати
менi, як ?х обминути.
   ?лисей дума?. Пiсля кладе книжку  i  виходить  надвiр.  Поки  вернувся,
Володько вже заволодiв книжкою, вiдхилив першу завiсу до входу ?? великого
свiту i захлинувся ним. Увiйшов ?лисей. Постояв  коло  Володька,  а  пiсля
каже:
   - А зна?ш... Коли вони збиралися, сам радiв. Треба ж нам твердо? влади.
А ось тепер. Вийшов, зна?ш, надвiр, щоби послухати на  Здолбунiв...  Чорна
нiч i тихо. Шкода, що вони пiшли туди. Вони ж пiшли, щоби покласти на наше
село i на наш люд вiчну пляму ганьби... А хiба ж це справедливо?.. А  хiба
ж наше село не лiпше зi всiх сiл, що ? навколо? I як то так?
   Цi питання заскочили Володька, Як на  них  вiдповiсти?  Вiн  подумав  i
сказав:
   - Може, то тому,  що  тут  стрiлося  двi  сили.  Сила  порядку  i  сила
непорядку. Сила непорядку взяла верх. А зрештою, хто зна?. Отi  матроси...
Самi ж ви сказали, що Сергiй  все  зна?,  бо  вiн  усе  бачив.  Вiн  бачив
хтозна-що. Вiн усе торочить про Л?нiна i Маркса. Ви ж чули. А хiба ж  наше
село це потребу?? Село хотiло твердо? влади...  Правда  ж?  А  Камiняка  з
Корнiйчуком Маркса.  Дурнi  дурних  пiзнали  i  пiшли  валити  Петлюру.  А
Петлюра... Хто зна?, хто вiн... Але, що вiн не помiщик, це вiдомо. Вiн  за
Укра?ну i все...
   - Бо вiн сам винен... Сам i бiльш нiчого. Я це казав, кажу й  казатиму!
- сердито з притиском зазначив ?лисей.- Раз берешся за дiло, то роби  так,
щоби пальцi тво? на всьому видно було. Щоб усi чули,  що  ти  господар.  З
нашим народом усе можна зробити, але треба руки... Хiба не зна?ш, як  твiй
батько перебирався до Тилявки. Поки давав попуст  -  все  розповзалось.  А
взяв у жменю вiжки, закрутив на п'ястук i по?хав. От як треба.
   Пiсля цього ?лисей ще раз сердито спльову? i вiдходить до кухнi, де пiд
буга?м кладеться. Але спати не спить. Чути, як переверта?ться  з  боку  на
бiк, щось бурмоче пiд нiс, ла?ться.
   А Володько пiшов у книгу. До нього заговорив його вiчний  голос,  голос
бажання знати. Кожна картка це ступ у невiдоме. Вiн чита? i  бачить  перед
собою стару Укра?ну. Степи, луги, пралiси,  дикi  трави.  Це  рай,  повний
звiра всякого, повний меду i квiтiв запашних.  I  ходить  у  тому  пралiсi
чоловiк, що зветься козак. У очах його далечiнь, за якою не  бачить  того,
що перед ним. А коли гляне в землю - забува?, що,  крiм  цi??  плямки,  на
якiй спинилось око його, iсну? великий мир навкруги.
   Нiхто не взяв козака за свого i нiхто не випустив його з рук  сво?х.  I
так тягнулось лiт триста.
   Ще оповiда? Володьковi книга про царства та королiвства. Встають в уявi
якiсь, не то хижi, не то дикi царi. Набубнявiлi сiрi очi дивляться в чорну
безодню, де плач, муки, слизька плiснява здовж i вширш безконечно?  тюрми.
Сатана по нiй верхи на дикому  огирi  гаса?,  топче  погнутi  спини  сво?х
пiдданих, сiче живi голови сатанинським мечем. I нiхто не вирве з його рук
влади, бо за ним диявольськi, заклятi великим  прокльоном,  легiони.  Вони
такi ж безогляднi, як смерть, i рятунку вiд них нема нiкому.
   Володько бачить ще королiв. Нiщо в свiтi не може бути  бiльш  бундючне,
зi закопиленою навмисне для показу губою, нiж цi  безкостi  постатi.  Вони
сходять угору i вниз по сходах, що  нагадують  мармур,  а  в  дiйсностi  ?
звичайним деревом, критим дешевою барвою, що наподоблю? барву того каменя.
I це якось так дивно вигляда?, нiби в  комедi?.  Кунтушi,  лемент,  штучнi
слова, штучнi постави, штучнi рухи. Одна, друга, третя дiя i пада? завiса.
Все зника?, тiльки лишаються спогади, лiси, повстанцi, дивна мова, химерна
тiнь, чи свiтло, що час вiд часу вибухне i згасне.
   Далi Володько все зна? сам. Зна? iмперiю, що  все  пiд  себе  взяла:  i
короля, i козака, i самого сатану. Назвалась iм'ям предкiв цих  самих,  що
сьогоднi, в цю страшну нiч, трощать ту  назву  i  в  боротьбi  кують  нову
пiдвалину ново? iмперi?. Бо сила цих людей - вiчна сила. Вона родить  нову
назву, що стане знов назвою усiм королям, козакам, царям... Так хоче  вище
Велiння.
   Одарка вже давно спить. Прийшла Палажка... Захекана, перелякана.
   - Стрiляють! - кинула вона одно слово.
   Володько шарпнувся i вирвав себе з цупких  обймiв  книжки.  Його  чоло,
щоки, очi в огнi. Як сидiв, зiрвався i бiжить. У кухнi зрива?ться  ?лисей,
натяга? босонiж чоботи, накида? куцана. Всi бiжать надвiр.
   Там чорна, дзвiнка, зi зорями нiч. Там, де на небi Великий  вiз,  видно
заграву вогню, що пiднiма?ться i  промiню?  знизу  уверх.  Звiдти  ж  чути
глухе, довге, майже безупинне тукотiння, так нiби з яко?сь ями. Всi знають
цi звуки. Луна ?х ще не ущухла у вухах вiд часу, коли геть упоперек  цiло?
землi лежала лiнiя смертi, з назвою фронт.
   Це  кулемети.  Вони  тукотять  без  перерви.  Час  вiд  часу  двократно
вибухають сильнiшi звуки. Буувуу-буух! Буувуу-буух!.. Ту-ту-ту.
   ?лисей, Володько й Палажка стоять зi запертим диханням. Нема слiв i  не
тра слiв. Все ясно i зрозумiло. Там, у ту сторону, лежить Здолбунiв.  Туди
пiшли дерманськi хлопцi шукати, однi  -  твердо?  влади,  другi  Маркса  i
Л?нiна...
   Вернувшись до хати, Володько ще довго сам собi мiрку? над тим усiм,  що
дi?ться на рiднiй землi в цей час. Пiсля заснув.
   Прокинувся вдосвiта. Ледь свiт побiг до монастиря. Там уже  рух.  Щойно
привели полонених "петлюрiвцiв". Привiв  ?х  Скиданець.  Цей  подiбний  на
справжнього рубаку. В кожушку, на раменi револьвер, через плече карабiнка,
при боцi шабля. Зда?ться, його куций зрiст створений на кiннотника. Просто
вроста? в сiдло.
   Полоненi, мабуть, старшини. Одяги все новi. Чоботи зi  жовтого  ременю.
?х долучили до тих, що привели перед парою днiв.
   Вiстки,  якi  привiз  Скиданець,  пiдняли  дерманцiв.   Успiх   повний.
Здолбунiв зо станцi?ю в руках повстанцiв. До них пiдходять усе новi i новi
ватаги. Захопленi цiлi потяги збро? та набо?в. Завтра вимарш на Рiвне.
   Пiд  вiкнами  "корпусу"  мiтинг.  Захопленi  вiсткою  дядьки  вимагають
"повно? мобiлiзацi? всiх до  п'ятидесяти  лiт".  Хто  не  послуха?  -  пiд
польовий суд i амба!
   В полудень  прибува?  начальство.  З'явився  Комаров,  Камiняка.  Серед
полонених  перевели  ревiзiю  i  все,  що  знайшли,  включно   до   чобiт,
конфiскували на потреби армi?  дермансько?  республiки.  Пiшли  чутки,  що
конфiсковано двадцять п'ять тисяч гривень, якi знаходяться на  схованцi  у
Комарова та Камiняки.
   Одночасно перед "корпусом" почали  все  бiльше  i  бiльше  прибувати  й
гуртуватися учасники походу. Коли i як встигли вони вернутися -  невiдомо.
У декого при поясi бомби, через плече  кулеметнi  стрiчки.  Чоботи,  руки,
обличчя залiпленi грязюкою.
   Почали  ширитися  новi  чутки,  що  успiхи  дерманцiв  зовсiм  не  такi
блискучi, як це видавалося Скиданцевi. Кажуть, той сукин син навiть  i  не
бачив бою. Вiн крутився з конем позаду, а коли на станцi? зупинили  по?зд,
що вирушував саме  на  Рiвне,  в  якому  затримано  вiсьмох  старшин,  так
Скиданець першим кинувся шукати по вагонах, чи не  знайде  чого.  А  пiсля
визвався провести полонених.
   Дома, куди Володько прибув  на  обiд,  заста?  Василя.  Вiн  тiльки  що
вернувся разом з кiлькома сусiдськими товаришами. Усi вiд нiг  по  вуха  в
грязюцi. Усi лаються останнiми словами.
   -  Комаров!  Брехун,  самозванець  проклятий.  Людей  без  оружжя   пiд
"пул?мьот" пiслав, а сам у Здовбицi з лярвами цiлу нiч  пиячив.  Ми  вночi
пiдiйшли пiд Здолбунiв. Зо станцi? саме руша? по?зд. Нам  подали  команду:
хто ма? "вiнтовки", смали по по?зду. Сипнули кiлька "залпiв". По?зд  став.
Кинулись до нього. Найшли один вагон "вiнтовок", але всi без "затворiв".
   Корнiй i ще кiлькох вдерлися на перон. Там  стояло  кiлька  "орудiй"  i
скриньки  "снарядiв".  Корнiй  одразу  за  комiр,  обернув  ??  лицем   до
цементового заводу i почав кресати по комину. А там петлюрiвцi.  Засiли  в
заводi i строчать, сукини сини, з кул?мьоту. Нашi  крикнули  ура,  але  що
онте ура, коли ми без вiнтовок. Ми тiльки за залiзничний вал показались, а
тут по нас як сипнуть...  Ми  назад.  Один  Корнiй  кашля?  та  кашля?  по
заводському комину. Ми ж прилипли  до  землi  i  лежимо.  Холодно,  мокро.
Нарештi над ранок чу?мо десь крик: "Слааавааа!" Послали кiлькох хлопцiв  у
розвiдку. Через пару мiнут тi летять: "Хлопцi! Спасайтесь,  хто  як  може.
Вiд Здовбицi  "цепю"  наступа?  петлюрiвська  пiхота".  Сучо?  матерi!  Ще
погибнемо тут, чорти знають защо. Зiрвалися i в ноги.
   - Гади! - закiнчу? Василь.- Розстрiляти  мало.  Все  Камiняка,  чортова
заволока, збурив людей, а тепер хто зна?, що буде. Прийдуть, спалять  село
i все. Бо ж якого диявола ми туди йшли? То армiя, регулярна, вооружена,  а
ми, як барани, з голими руками... Тьху, бий тебе всi громи!..
   - А я хiба не казав! - пiдхоплю? Василеву злiсть ?лисей, забувши те, що
сам радив iти на Здолбунiв.- Казав я: не йдiть! Не зна?те, проти кого i за
ким - сиди один iз другим у запiчку  i  не  рипайся.  Нi,  пiшли,  всунули
голову в багно й от ма?мо. Йди його тепер одного й другого вкуси  за  зад.
Комарова й Камiняку пiд народний суд. Пiд суд ?х!..
   Надiйшов  вечiр.  У  кожнiй  хатi  мiтинг.  Село   гуде   i   буриться.
Невдоволення, протести, вимоги кари на "верховодiв". На другий  день  усiх
скликають на велику сходку.  "Верховоди"  будуть  виправдуватися  за  сво?
вчинки.
   Тьма-тьмуща народу посунула до монастиря. Там уже  знову  зiбрано  роту
вiйська, переважно зi сусiднiх сiл - Бущi,  Борщiвки,  Будаража.  Вони  не
втекли додому, а лишилися при штабi.
   Першим виступив Комаров. Говорить з ганку "корпусу".
   - Товарiщi салдати  й  крестьяне!  Да  здравствует  робоче-кр?стьянская
повстанческая армiя. До нашiх св?д?нiй  дашло,  что  в?дьотся  протiв  нас
пропаганда. Гаварят, что ми про?гралi п?рвий бой. Какой бой? Кто  гаварiт?
Виступай, кто гаварiт, что ми про?гралi. Д?з?ртiри, труси, хами, бужуазни?
прихвости так гаварят. Ho eтa явная лож! Ми  iм??м  ва?нний  атд?л  лучшiх
революцiонних сiл. Ми  iм??м  пл?нних  петлюровцев,  над  каторимi  сейчас
устро?м наш народний салдатско-кр?стьянскiй суд. За намi сiла  народа!  От
Б?рдiчева наступает  руская  рабоче-кр?стьянская  красная  армiя,  которая
см?тьот всю петлюровскую сволоч з лiца землi. Кто  т?п?р  скажет,  что  ми
про?гралi? Виступай, сукiн син! Я сам п?рвий вганю тому  мерзавцу  пулю  в
лоб вот с етаво нагана...
   I Комаров вишарпнув з кобура револьвера. Обличчя  його  люте,  червоне.
Говорить рiзко. Дикий крик разом iз  бризками  слини  вирива?ться  з  його
широких розтяжних уст.
   Це вплива? на юрбу. Помiтне схвилюйання. Камiняка  зiбрав  гурт  бабiв,
вимаху? перед ними револьверами:
   - Щоб менi до завтра був тут хлiб! Зрозумiли? А нi, куля в лоб!
   Комаров пiдда? думку зараз розпочати суд над полоненими. Завести  ?х  у
залу в семiнарi?.
   - Пiд суд ?х!  Правильно!  Чого  лазять  по  наших  селах  i  обдирають
народ!..- почулися вигуки...
   - Що там з ними довго цяцькатись! На  дзвiницю  ?х  -  вниз  головою  i
амба!..
   Комаров знайшов вихiд для народного обурення.  Все  захоплю?ться  новою
подi?ю. У кожного заграли очi.
   Полонених вивели з "корпусу",- завели в залу семiнарi? i примiстили  на
театральному пiдвищеннi. Юрба хильнулась в залу. Через пару хвилин  велика
зала набита  людьми.  На  сценi  коло  полонених  прокуратори  -  Комаров,
Камiняка i весь штаб. Стiл. На столi револьвер i кусень паперу. Секретарю?
Сергiй Корнiйчук.
   Юрба хвилю?, мов розбурхане море. Що там ще, мовляв, довго з  ними.  От
виведемо на могилки i дрючками ?х!.. Поб'?мо i все!.. Нi! Нi! Розстрiлять!
На дзвiницю! Вниз головою.
   Виступа?  ще  раз  Комаров.  Вiн  з'ясову?  провину   контрреволюцiйних
прихвостнiв буржуазi?. Вiн вимага? для всiх петлюрiвцiв кари смертi.
   - Правильно! - реве юрба.-- Бий ?х! На дзвiницю i вниз головою!  Смерть
?м!..
   - Хто проти смертi петлюрiвцiв? Нiхто. Секретар. Прошу  запротоколувати
одноголосний присуд.
   Полоненi тихо сидять купою на сценi. Деякi хвилюються,  iншi  спокiйнi.
Один, високий  i  стрункий,  бiльше  всiх  виявля?  неспокiй.  Хвилю?ться,
порива?ться щось сказати, просить слова. Але слова йому не дають. Аж  коли
запротокольовано смертний присуд, Комаров зверта?ться до людей:
   - Чи ма?мо дати останн? слово тому петлюрiвцевi?
   - Дати! Нi! Дати! На останн? слово ма? кожний право! Хай говорить!..  -
заревла юрба.
   Неспокiйний полонений зрива?ться з мiсця, вибiга? на край  сцени  перед
стiл i запальним, гострим голосом почина?.
   - Люде добрi! Укра?нцi!.. Чи зна?те, кого судите  сьогоднi?  Чи  зна?те
ви, що перед вами сидять найлiпшi сини таких саме людей, як  ви,  якi  так
само говорять, як ви, так само моляться, як ви!  Ми  не  ?  петлюрiвцi,  а
вояки укра?нсько? армi?, яка бореться за нашу хату, за  нашу  державу,  за
нашу землю i волю. Ви не  зна?те,  що  ми  боремося  не  за  помiщикiв  та
буржу?в, а за Укра?ну, за цю землю, на якiй тисячi лiт живе наш народ. Але
наш народ був цiлi столiття в московськiй неволi.  Ним  правили  царi,  що
звели нас на хахлiв, на гнiй, на пiднiжкiв, на отаких от, як  ви,  дурнiв,
баранiв, що слуха?те кiлькох оцих каторжанiв...
   - Стой! - гримнув Комаров.
   - ...Якi ведуть вас на загибель... - не слуха?, а ще сильнiшим  голосом
кричить полонений.- Ви нас уб'?те, але знайте, що завтра прийде сюди...
   - Стой! - гука? Камiняка i хвата? револьвер.
   - Хай говорить!.. Далой!.. Хай говорить... Кожний ма? право  на  слово!
Слабода! - вибухнула юрба.- Слово! Слово!
   - ...А завтра,- продовжу? полонений,-  прийде  сюди  полк  укра?нського
вiйська i вашi хати зрiвня? з землею. Але мало  хати...  На  вас  i  дiтях
ваших лишиться вiчна чорна пляма, що ви в  цей  страшний  час,  коли  наша
молода Укра?нська  Держава  веде  смертельну  боротьбу  з  одвiчним  нашим
ворогом, москалями, виступили проти свого вiйська, сво??  власно?  Держави
Укра?нсько?... Подумайте, що це значить! Подумайте!
   Тут Камiняка не видержав, напнувся i, як тигр, плигнув  на  промовця...
"Малчаать!" - ревнув його страшний голос. Але промовець, видно,  не  бачив
перед собою нiчого, крiм лютi, жаху смертi i безоднi  людсько?  темноти...
Всi сили його досягли найбiльшого напруження.  Блискавичним  помахом  руки
вiн вибива? з руки Камiияки револьвер,  який  летить  мiж  публiку.  Сотнi
голов ревли невиразними голосами. На допомогу Камiняцi кинулись Комаров  i
секретар, але проти них муром, як один, стали  всi  полоненi,  якi  зовсiм
забули про небезпеку.
   Постава i вчинок полоненого миттю прихиля? до себе  цiлу  юрбу.  Кiлька
десяткiв чоловiкiв ринуло до сцени.
   - Стой! Не смiй пiднiмати руку на пленного! -  гримнув  дебелий  дядько
Сидiр, хватаючи Камiняку за руку.
   - Раз свобода - всiм свобода! Кожний ма? право слово сказати.  Чи  так,
люди?
   - Правильно. Хай говорить далi! Далой Камiняку!.. - реве народ.
   Повстанчий штаб бачить, що справа сто?ть кепсько. Промовець  входить  у
силу. Вiн вiдчув вагу слова свого, вiдчув голод отих усiх, що стоять перед
ним, на правдиве щире слово. I коли  Камiняку  з  Комаровим  вiдзбро?ли  i
посадили збоку, промовець почав говорити далi...
   - Люди добрi! Я, ми всi i цiла Укра?на  не  обвинувачу?мо  вас.  Ви  ?,
може, тi найлiпшi сини сво?? держави, бо ви з ризиком  життя  свого  йдете
шукати "твердо? влади", Ви хочете порядку i ми  розумi?мо  це...  Але  вас
обдурюють i бунтують усякi темнi продажнi  типи  на  подобу  ось  цих,  що
судять нас ось тут в мурах цi?? укра?нсько? учительсько? семiнарi?... Нас,
старшин укра?нсько? армi?! Нас, що несуть життя сво? за визволення  цiлого
нашого народу з  неволi  московсько?,  нас,  що  хочуть  привернути  цiлiй
Укра?нi спокiй, владу i порядок.  А  цi  мерзотники  обдурюють  вас.  Вони
ограбували нас, забрали нашi одяги, грошi, а чи зна?те, для кого  вони  то
забрали?..
   - Правильно! Гу-гу-гу! Ага... Де, сукини сини, грошi? - заревiла юрба.
   Це влуча? в саме серце народу.
   Дядьки приходять до притомностi, й один, той саме  Сидiр,  вискочив  на
сцену, високо здiйняв п'ястука i крикнув:
   - Люди! Прошу слово!..
   - Говори! - крикнула юрба.
   - Правильно сказав цей укра?нський охвицер.  Подозволю  собi  поставити
товарищевi  Камiняцi  i  товарищевi   Комаровi   следующий   вопрос,   де,
спрашу?ться, тi д?нгi, якi ви забрали в оцих людей?
   - Нема! Забрали! Пропали! - загомонiло скiлька голосiв.
   - Стоп, люди! - пiдняв руку Сидiр.-  Ще  вопрос.  Камiняка  зiрвався  i
почав кричати:
   - Я тебя, сукин син, на мiсцi вб'ю!.. Як собаку!.. Ти!..
   Але Сидiр сто?ть непорушне, мов кам'яний стовп. Старшина  промовець  за
ним. Решта полонених напружено чекають,  що  буде  далi.  Вони  чують,  що
бiльшiсть у залi на ?х боцi. Виразно помiтно гнiв народу проти Камiняки...
   Комаров уже не пнеться бiльше наперед. Цiла його хробрiсть погасла, мов
свiчка. Блiднуватий, прищулений, вiн забився пiд  самi  лаштунки  сцени  i
звiдтiль визира?... Сидiр розтягнув широкi, барви буряка, губи, внизив зiр
у Камiняку.
   - Тии! Як ти не замовкнеш... -  зашипiв  вiн  люто.-  Досить  iз  тебе,
зволота ти проклята, народ  дурить.  Бандити!..  Ууу!..  Де  грошi  дiв?..
Народе! - звернувся Сидiр до  людей.От  моя  думка...  Всiх  оцих  пл?нних
товарiщов вiдпускаймо на  всi  чотири  сторони.  Хай  iдуть  собi,  звiдки
прийшли. А щоби вони не наробили нам у селi какiх бешкетiв, то виведемо ?х
за село i пустiм... Кто жела?т, може пригласiтся в конвой. Тольки за  село
i досить... А оцих,- показав на Камiняку i товариство,ма?мо посадити на ?х
мiсце, бо вони не отв?тiли на наш вопрос... Чи не правильно я кажу?..
   - Правильно!.. Само собою... Де д?нгi народни??.. Хай вiдповiдають...
   Виступив Камiняка.
   - Товаришi крестьяне! Д?нгi ?сть!.. Я прi с?б? не iм?ю, но анi  сховани
на потреби войска. Пл?нних можете вiдпустiть... Як хочете... Але дозвольте
нам з товарiщом Комаровим пiти до штабу i принести всi нашi отчета.
   Сидiр  на  таке  не  погоджу?ться,  але  юрба  дiлиться  надво?.   Однi
дозволяють Камiняцi й Комарову пiти до штабу. Iншi нi. Врештi всi годяться
вiдпустити  ?х.  Полонених  вiдпуска?ться  також  на  волю.   В   допровiд
зголошу?ться знов-таки Скиданець...
   Вечорiло. Люди наговорились i почали розходитись.
   - Еет... Чорти зна що... Хай  про  мене  один  другого  живцем  зжере..
Хал?ра ?х бери всiх разом.
   - Однi так, другi отак... Однi за Ордiя, другi за Овсiя, i розберися  в
них. Чесному чоловiковi спокою не дають...
   - А все-таки той "Петлюра" здорово того... Молодець!.. Я  покметив,  що
вiн рехтельний чоловiк. Коб заслати отаких  на  села  бiльше,  i  знав  би
чоловiк, за кого i що держати... А то ж стовпотворенiя. Чи  ж  не  ганьба,
щоб отакий Камiняка, шмаркач, пробачте, якого я знаю  ще  отаким  зiркатим
бахуром без штанiв, цiлою громадою кермував. Де ж таке  видано?  I  батько
його не був господарем, i дiд, кажуть,  зi  Знахорцем  кiнською  полiтикою
через Бущенщину управляв. Хiба люди забули,  як  якого  дiдовi  по  смертi
Доманиха зуби коцюбою вибила. Оце, каже, за мо? гуньки! А це за кожухи!  А
це за намiтки та полотно! Бразь, бразь по зубах коцюбою, i поки люди  бабу
вiдволокли - у мертвого злодюги зуби висипалися. Але  нiчого  не  сталося.
Люди його ломаками прилюдно забили,  щоб  на  Сибiр  не  заслали.  Бо  що,
кажуть, Сибiр. Завезуть туди, пошля?ться мiж каторжниками,  набереться  ще
бiльше злодiйського ремесла, вернеться i знов  бiда.  Кажу.  То  вже  кров
така. Большевики... Кажуть, дають без викупу землю. Го-го-го!.. Якщо  ними
такi Камiняки управляють, то та даровизна в сто раз боком вилiзе...
   - Ну, а куда ж?.. За ким пiдемо?..
   - Куда. Нiкуда! Пока  незв?сно,  хто  управля?  -  нiкуда!  Коли  темно
навколо - люди сплять... От i все... Просв?щенi? треба людям дать...  А  з
Камiняками нам не по дорозi. От забрали у  людей  грошi,  й  уже,  один  з
другим, у кулацi затиснув. Дiдова кров...  Твойо  -  мойо,  а  мойо  -  не
твойо!..
   - Хо-хо-хо! Правильно, кольки його матерi.
   Так гуторять дядьки i поволi розходяться. Камiняка з Комаровим i рештою
штабу  подалися  до  "корпусу".  Полонених  з  мiсця  вирядили  в  дорогу.
Скиданець миттю з'явився з конем i повiв ?х. Дорога мокра.  Поволi  розта?
снiг. У деяких мiсцях земля випнулась назовнi чорними м'якими латами.
   Полоненi почвакали вимiняними чобiтьми в напрямку Мiзоча.  За  ними  на
конi бундючне ?де Скиданець.
   У приходськiй церквi ударили в рейки та щити на вечiрню...
   Володько вернув додому i не встиг  до?сти  сво??  вечерi,  як  до  хати
увiгналась Тетянина Харитина i крикнула:
   - Петлюрiвцi!
   Всi - ?лисей i цiла родина - зiрвалися мов опаренi.
   -Де?
   - На Поповому! Он на Тихонах уже ловлять людей. Чути  стрiльбу...  Люди
вибiгають на поле i бачать: вiд Мiзоча наступа? на Дермань видимо-невидимо
петлюрiвцiв! Тiкайте, хто куди може!..
   - Чорт зна що! - вирива?ться у Василя. Куди пiдеш вночi? В Бущенщину!..
I Василь побiг надвiр.  За  ним  вибiгли  всi.  Надворi  рейвах.  На  всiх
подвiр'ях люди. До Володька прибiг Петро...
   - Ну, що?..пита? Володько...
   - Петлюрiвцi! Наступають... Вiд Попового!.. Бiжiм до монастиря...
   - Нi! - каже Володько.- Вибiжiм "пiд гору" i подивимось.
   - Добре!
   Володько гукнув, що вiн з Петром женуться на  розвiдку...  Вибiжать  за
Тетянину хату, подивляться, прибiжать i скажуть.
   Добре. Раз-два i хлопцi за селом "пiд горою". Темно.  Повiва?  захiдний
вiтер. Пiд ногами мокро. Засапанi, зупинилися.  У  грудях  сильно  калата?
серце. Заперли дихання i слухають... У темнотi за ровiцькими хуторами чути
бiганину, рейвах. Хлопцi присiдають до землi.
   - Бачиш? - пита? шепотом Петро.
   -Нi.
   - Не бачиш! Дивись... Отам... Отам... Лавами... Оооо! Встають, бiжать i
падають знов... Наступають... Бачиш?
   Володьковi виразно мигнули в очах  якiсь  чорнi  постатi  на  ровiцьких
полях, що зриваються вiд землi, бiжать i знов падають... Саме в той мент з
Тихонiвських займиськ вирива?ться i розноситься в темнотi вечора протяжне:
   - Рятууууйте!.. Ратууууйте!.. Гвааалт!..
   Нема нiякого сумнiву. На село напали петлюрiвцi. В очах хлопцiв мигнули
страшнi картини. Пiдпаленi хати, стрiлянина... Тiкати! Бiгти до монастиря.
Бити на сполох. По цiлому тiлу,  мов  блискавиця,  пробiга?  жах,  сила  й
бажання життя. Де рятунок?..
   Мов шаленi, хлопцi бiжать до села i кого не зустрiнуть, гукають:
   - Спасайтесь! На село наступають петлюрiвцi. Люди  метушаться.  Баби  в
плач.
   - Бач! Не казала я... Сидiть тихо. Не рипайтесь, поки вас не зачiпають.
Нi! Що то ви, дурнi баби...  Ми  ось  вам!..  I  бачите.  Послухали  отого
каторжанина, отого западющого безбожника,  отого  злодюгу...  А  тепер  ?х
хал?ра найде, а ми за все покутуй!..
   Молодшi, особливо учасники славетного здолбунiвського походу, накинувши
на себе, хто що мав теплiшого,  дали  чосу  в  Бущенщину.  Поважнi  дядьки
хапаються за палицi i палкують до монастиря.  Володько  з  Петром  поперли
також туди.
   Коло монастиря Содом  i  Гоморра.  Перед  "корпусом"  велетенська  юрба
дядькiв. Гукають, вимахують руками. До них прилучаються все новi i  першим
питанням ?:
   - Де той сукин син? Де вiн?..
   - Втiк! Втiкли всi. I грошi забрали...
   - А хто вартував? Такi ж собаки, як i тi,  кого  вартували.  Давай  ?х!
З-пiд землi давай! Он село в "опасность. Пiдпалять село,  а  тi  каторжани
втiкли. Давай ?х!..
   Але крики дядькiв  даремнi.  Камiняка  i  вся  чесна  кумпанiя  встигли
щезнути, як вiск вiд лиця вогню. Дядьки ввiрвалися до "корпусу",  рознесли
на трiски штаб, розбили  машинку.  Сидiр,  який  i  тут  виявив  найбiльше
притомностi духа, почав кричати, щоби втихомирились, бо вiн просить слова.
Поволi втихомирились. Сидiр пропону? вислати напроти петлюрiвцiв депутатiв
вiд села з бiлим "хлагом". Не татари ж вони. Зрозумiють нас.
   - Добре! Правильно! - Наскоро вибирають депутацiю,  але  як  тут  серед
ночi йти з бiлим "хлагом". Все одно не побачать.
   - Ну, а що ж тодi? Зложити руки i чекати Божого змилування? Село! Люди!
"Обчество!" Я вам кажу... Коли ми такi будемо, коли: а що? а як? А...аа!..
Тьху! Бий  тебе  сила  Божа!  Загорнуть  нас  в  онучу  всi,  кому  тiльки
захочеться. Бо ми гречкосi?, хлiбаки, борозняна черва... Ось  пожалуста!..
Явиться вам такий паскуда - ось iз тамтого кутка, надягне  тобi  матроське
кльош, i вже йому цiла громада в ноги... Проше пана  капiтана!  Веди  нас,
баранiв, хоч у прiрву... I ми лiземо в прiрву... Найшли  рай!  Рай!  Земля
даром, море по колiна, грушi на вербi... От що! I вже ми роззявили рота  i
вже повiрили. I вже дайош Здолбунiв,  батарею,  ароплани.  Вже  готовий  у
прiрву. А шубовснув з головою, попав у халепу  -  розум  тодi  вилетить  з
макiтри на плечах i хоч патиками його бери... Ради нема...
   Сидiр аж засапався. Дядьки слухають, ахкають. Пiсля вирива?ться один iз
натовпу:
   - А куди  пiдеш?  Не  бачиш?..  Нiч  навколо...  Тьма!  Тьма-тьмуща!...
Гада?ш, вийдеш на горби, станеш i гукнеш: сонце, зiйди! Освiти нас  i  наш
"хлаг", бiлий, невинний, чистий "хлаг"! Дiти ми! От що!  I  ще  раз  кажу:
дiти! I сонце нам не зiйде, а поки  не  дочека?мся  його  сходу.  Бог  сам
пiднесе його i з ночi стане день. Кричиш, Сидоре... Ми всi кричимо, а крик
криком i ?... Справа,  злiва,  звiдти,  звiдци  наступають  -  петлюрiвцi,
большевики, Камiняки всякi... А от ти вийди i крикни нам так,  щоб  одразу
пiзнали ми: це вашi, а це не вашi. От ти господар первий сорт,  а  Петлюри
од Ленiна не розрiзниш... Не ? це, скажете, саме главне?..
   - Чекай, поки воно зiйде... Поки Бог його сам пiднесе... Роса очi  тво?
вигризе...
   Нiч не сто?ть. Село кипить, клекоче. Всi, хто чувся молодим  i  винним,
покинули сво? хати i подалися в Бущенщину.  Там  лiс,  яри,  ?  де  знайти
притулок у цей терпкий  час.  У  вiкнах  хат  блимають  слабенькi  вогники
свiтла. Жiнки ломлять руки, нарiкають на нерозважних сво?х чоловiкiв.  Всi
сподiваються: ось увiйдуть,  оточать,  запалять  першу  хату  вiд  заходу,
пустять огонь з вiтром, i не стане Дерманя на цих пригiрках, ярах,  лугах.
Згинуть сади, а працьовитi люди кинуть селище i пiдуть на всi чотири  боки
шукати мiсця, де би притаковити свою голову.
   Нiч. Жорстока,  чорна,  цвяхована  зорями.  Непевнiсть,  рейвах,  виття
собак... Мина? час. Година за годиною проходить над селом  засудженим,  як
Содом i Гоморра, на пожертя вогневi пекельно? помсти.
   Та все це скiнчилося значно простiше. Переляк i рейвах зчинили ж  тому,
бо товариша Скиданця, того "морового" кавалера i вiдчаяного революцiонера,
спiткала дивна пригода. Вiн привiв зi Здолбунова полонених i  визвався  ?х
провести назад, поза володiння дермансько? республiки. Коли  опинилися  на
полi, полоненi легенько пожартували з ним.  Стягнули  Скиданця  зi  сiдла,
зняли з нього все, до сорочки  включно,  i  пустили  стрибати  босонiж  по
примерзлому рiзучому  снiжку  через  ровiцькi  поля  до  села.  До  всього
котрийсь халамидник пустив за стрибуном кiлька шворких куль з його власно?
карабiнки. Кулi продзижчали пiд самим вухом Скиданця, але намiри  ?х  були
виключно виховничi та заохотливi. В той час в очах Скиданця постали  лави,
полчища петлюрiвцiв, що ринули на нього зо всiх сторiн. Вiн не жалував нiг
сво?х, гнався через поля, мов божевiльний, i,  прибiгши  до  першо?  хати,
наробив шелесту на цiле село.
   А Камiняка, Комаров, весь штаб i хоробре во?нство  республiки  залишили
свою столицю на волю Божу. Дядьки гострять зуби:
   - Ех, коли б так одного з другим розклав на стiльцi та вилiчив  кожному
пiвсотню шомполiв... Отодi знав би, як чесний народ з пантелику збивати.
   Минула нiч, а  село  стояло  собi,  як  i  до  цього  часу.  Навпомацки
вертаються втiкачi. Деякi одразу, щоб не гаяти часу,  беруться  за  працю.
Грицько Сидорчук потребував до млина. Наклав  на  вiз  мiхiв,  всунув  пiд
солому "люшню" i пособкав до мостиського млина.
   При?хав, знiс мiхи, зважив i очiку? на чергу. Стоячи коло воза, Грицько
бачить, що  дорогою  широким  кроком  палку?  хтось  нiби  знайомий.  Iде,
зрiвнявся. Сiра вовнянка на потилицi. Комаров! ?й-Богу, вiн...  I  як  вiн
сюди в це глухе село попав?
   - Ей! Товариш Комаров? Куди? - гукнув Грицько.
   Але Комаров  не  чу?.  Це  розбира?  Грицька.  Вiн  же  зна?,  як  радо
поговорили б тепер дерманцi зi сво?м проводирем.
   - Стой, Комаров! - крикнув Гриць рiшуче. Комаров почув,  але  одразу  в
ноги. Гриць висмикнув iз соломи "люшню", приложив до плеча,  прицiлився  -
бац!..
   Влучний був той бац... Комаров  пробiг  ще  кiлька  десяткiв  крокiв  i
клякнув до мерзло? землi, влучений пiд саму лопатку.
   Зчинився рейвах. Повибiгали з хат, iз  млина  люди.  Он  на  дорозi  на
мерзлiй гно?вцi лежить чоловiк. Вiн вовтузиться. Ноги його  совгаються  по
землi. З грудей вириваються тi звуки, в яких не чути вже нi  гордощiв,  нi
злоби, нi  любовi...  Це  тi  звуки,  якими  людина  ловиться  за  останню
можливiсть, щоби втриматися на цьому свiтi. Вiн не хоче вмирати... Нi, нi.
Зовсiм навпаки. Йому неймовiрно хочеться жити i, почувши коло серця  дотик
смертельних щупок, вiн згадав усiх, хто б тут не був, i кличе на  допомогу
сво?м стогоном...
   Гриць сам отетерiв. Вiн i не думав, що за чотири во?нних роки його  зiр
навчився так непомильно вцiляти. Кинувся до коней, поправив ?х i  пiд'?хав
до Комарова. Люди допомогли йому положити раненого в  обшивнi,  i  Грицько
повiз свою здобич на вiчний суд.
   Вечорiло, коли Грицько довiз  Комарова  до  Дерманя.  В  останнього  ще
жеврiла iскорка життя, хоч стогнати перестав. Його рот наповнявся червоною
пiною, що переливалася кутками уст i стiкала по щоках до вух.  Шкiра  його
обличчя набрала барви чищеного воску i вiдрослi волосинки неголено? бороди
стирчать на?жено...
   - Комаров! Комаров! - загули тi, що  чапiли  коло  "корпусу".  -  Давай
його! Давай, сучого сина! Втiк! Обдурив, обiкрав i втiк!.. Ууу!
   Кiлька десяткiв  дядькiв  хижо  кинулося  на  Комарова,  муром  оточили
залубнi Грицька. Здавалось, вони всi накинуться i  розiрвуть  Комарова  на
шматочки...
   Але Комаров уже не бо?ться. Вiн лежить горiлиць  у  залубнях,  ворушить
губами, повiльним рухом язика випиха?  з  рота  кров.  Вiн  силиться  щось
промовити.
   -  Та-ва-рi-щi!  -  зовсiм  тихо  вирива?ться  з  його  кривавих  уст.-
Та-ва-ри-щi!.. Атв?-зi-т? меня к Гна-тю-ку!..
   Мур дядькiв миттю холоне i нiмi?. Вираз облич мiня?ться...
   - Вмира?! - хтось, майже пошепки, промовив...
   - Може б, кликнути попа?.. - додав другий.
   - Куди там... Цей в Бога не вiрив. Каманiст же... Не зна?ш?
   - А все-таки, хто зна?... Може б, його й... - слова  останнього  дядька
не вийшли назовнi. Комаров якось особливо захарчав...
   -- Ей! Хто там привiз його? Ти, Грицьку? При його до Гнатюка! Бач,  вiн
просив... - голосно i зненацька гукнув один дядько  i  тикнув  пальцем  на
Комарова.
   - Проступiться! - поганяючи конi, заговорив Грицько.  Всi,  без  одного
слова,  розступилися.  Обережно  рушили  конi,  сани  поповзли  по  мокрiй
голольодицi дороги. За ними пiшли дядьки...
   - А... зна?те... Воно, як сказати правду... Хто його  розбере...  Може,
вiн i не був такий...
   - Який?
   - Ну... Отакий... Хто там бачив, чи вiн тi самi грошi того...
   Дядьки виразно  розчулились.  Вечiр  все  смiлiше  огорта?  землю.  Над
хрестом .приходсько? церкви сторчить серп молодика...
   Всi днi трива? одлига. Небо обложило. Дме вiтер заходу.  Верхами  садiв
котять хвиля за хвилею вогкi подихи далеких морiв.
   Комаров сконав. Знайшлися теслi, що збили  йому  домовину  зi  соснових
пiвторачок. Два днi простояла вона у "корпусi". Сходилися дядьки, гуторили
так i так, мiркували. Нарештi прибула жiнка покiйника i забрала його. Не в
щасливий, мабуть, час прийшов вiн до цього дивного села.
   Ще через пару днiв, у суботу надвечiр, з пiвнiчного сходу, там,  де  за
пригiрками та лiсами села Лебедi та Гiльче, почулися першi потужнi  вибухи
гармат. Люди виходять з хат.
   - Бууувв-шшш! Фi-ii! Пааах!..
   Пахнуло десь там за могилками. Луна хльостко вдарила  i  вiдбилася  вiд
семiнарсько?  будови.  За  хвильку  знов.  Чути,  як  у  повiтрi  свистить
стрiльне. Чути, що неухильнi його дорога та мета.
   З Iваново? пасiки бiжить Трохим.  Вiн  без  шапки.  Вiтер  патла?  його
волосся.
   - Б'ють! - гука? вiн, не дивлячись на те,що всi бачать i  чують,  як  у
лузi та пiд семiнарською горою лускають усе новi i новi стрiльна.
   Метушня. Люди з долини бiжать на гору. З гори в долину.
   - Це вони в семiнарiю б'ють. Нi. В корпус. Е, нi. В  монастир.  Кажуть,
дзвiницю зсадити хочуть...
   - Та нащо?
   - Нащо? Щоби показати. Ясно... Он завтра в село прийдуть  i  каменя  на
каменi не лишать.
   А стрiльна все виють над Дерманем. Рвуться i рвуться. Володько з Петром
з цiкавостi бiжать до монастиря, не дивлячись,  що  туди  саме  стрiляють.
Коли в повiтрi  засвистить,  хлопцi  зупиняються,  напнято  вслухуються  в
посвист i вгадують, куди паде.
   - В лiшник, в лiшник! - викрикнув Володько. В ту  саме  мить  внизу,  в
лiшнику, коло самого лугу, де  росте  гурток  густих  струнких  осичок,  з
демонiчним рокотом бризнуло стрiльне.  Хлопцi  самохiть  дали  сторчака  i
припали до пня коронатого дуба. Черешнi, клени, берези  шарпнулися  назад,
нiби  дiстали  поливника,  а  молода  осичина,  куди  шелепнуло  стрiльно,
наполовину вилетiла в повiтря.
   Хлопцi бачать, що це не жарт. З гори через городи бiжать парубки.  Вони
шукають кращого мiсця для сховки. Володько i Петро зриваються  i  женуться
до монастиря.
   Там повно народу. Вже вислано до Гiльча  пiсланцiв  з  бiлим  "хлагом".
Через деякий час стрiлянина вмовкла. Коло семiнарi? в  саду  лишилися  двi
лiйки вiд зриву стрiлен i вiкна другого поверху висипалися.
   Рейвах, розгубленiсть. Молодих нiкого не видно.  Самi  старi  i  жiнки.
Люди йдуть на вечiрню. На обличчях острах i непевнiсть.
   Володько i  Петро  знаходять  сво?х  товаришiв.  Цi  не  виявляють  анi
найменшого страху. Вони навiть вдоволенi, що от нарештi  прийдуть  в  село
справжнi укра?нськi вояки.  Бачили  салдат-москалiв,  бачили  большевикiв,
бачили нiмцiв, а укра?нського вiйська до цього часу не  бачили,  хiба  тих
полонених... Але полонений нiколи не да? повного образу вояка...
   Тому хлопцi тiшаться, що прийдуть "петлюрiвцi". Хтось рознiс чутку,  що
вони приймають до себе молодих хлопцiв, i помiж  учнями  з'явилося  одразу
кiлькох, що виявили бажання "повоювати".
   Майже цiла нiч у непевностi й журботi. Як  розвиднiлось,  до  монастиря
пiшло все, що не хотiло ховатися в Бущенщинi.
   Рано до села, вулицею вiд "Лисiв", увiйшов перший сiчовий полк. Молодi,
веселi, у сiрих чемерках, хлопцi. На головах кашкети з тризубами.  Спереду
везуть кулемети.
   При входi в село поставили заставу. Коло монастиря на перехрестi вулиць
кiлька "максимiв" з приготовленими стрiчками. Але дуже суворого вигляду  в
цих воякiв не помiтно.  Проходять  святочно  одягнутi,  дiвчата  смiються,
жартують...
   - Ей, дiвчата! А куди?.. - пита? молоденький сiчовик...
   - А до церкви. Ходiть i ви з нами.
   - А воювати нас не будете?..
   - Ха-ха-ха! А що ви за вояки, що бо?теся дiвчат?
   - А де то вашi хлопцi?..
   - Нашi хлопцi такi, як i ви... В лiсi...
   - Ну... Попадуться вони в нашi руки...
   I дiвчата пiшли. Володько i гурток його приятелiв пiдходять до  воякiв.
Пом'явшись, Володько несмiло виявля? бажання вступити до "петлюрiвцiв".
   Тi регочуть.
   - А що ж, синку, ти в нас робитимеш?.. - питають...
   - Воювать... Воювати будемо! - горда вiдповiдь.
   - Кого?
   - Та всiх, хто проти Укра?ни...
   - От так-так! А де ж ви були, коли вашi он на Здолбунiв iшли?..
   Хлопцi вияснюють, як то сталося. Вояки  вдоволенi.  Володько  знаходить
одного земляка з Крем'янеччини. Той карта? дерманцiв. Таке чудове село,  а
таке несвiдоме...
   Пiсля церкви проглосили велику "сходку"  в  залi  семiнарi?.  Покликали
старостiв обох частин села. Гострий наказ, щоб з'явилися усi господарi.
   Зала набита. Прибув полковник. Молодий,  меткий  i  рухливий  вояк.  На
обличчi великий шрам. Одягнений у жовтий кожушок, штани-галiфе.  На  ногах
жовтi елегантнi чоботи.
   При його появi в залi  народ  розступа?ться  на  двi  лави.  Посерединi
лиша?ться порожн? мiсце. Не входячи на  пiдвищення,  полковник  почина?  з
мiсця енергiйним, рiзким тоном свою промову:
   - Селяни! Не бачу мiж вами нi одного молодого обличчя. Це добре.  Добрi
з ваших синкiв геро?. Заварили, мовляв, кашi, а ви, батьки,  розхльобуйте.
Дуже менi прикро, що я, полковник укра?нського вiйська, мушу знiмати  свiй
полк iз фронту проти москалiв i обертати  його  проти  сво?х  збунтованих,
збаламучених несумлiнними агiтаторами селян... Бо чи ви зна?те, проти кого
ви бунтувалися? Чи зна?те, на чий млин лили i лл?те ви воду?  Нi.  Напевно
не зна?те. Ви не зна?те, що пiшли ви зi  збро?ю  в  руках  проти  свого  ж
вiйська, в якому служать такi ж саме укра?нськi селюхи, як i ви...  Ви  не
зна?те i вашi проводирi вам напевно цього не сказали, що те вiйсько, проти
якого ви виступили,  боронить  вас,  ваших  дiтей  i  ваш  добробут  перед
большевиками, московськими бандами, якi напирають на нас iз  Московщини  i
якi хочуть знищити вас, як господарiв... Вони хочуть заперти вас  усiх  до
комуни, забрати од  вас  усе  i  зробити  з  вас  слухняних  рабiв  сво?х,
наймитiв, щоб могли вами, як ?м захочеться, каверзувати. От  на  чий  млин
лили ви воду, от кого слухали! Большевики,  комунiсти  розпускають  скрiзь
сво?х агiтаторiв, якi бунтують народ проти  нас...  Але  ми  докажемо,  що
ма?мо ще силу в руках. Знайте, що за те, що ви  зробили,  наша  укра?нська
влада по головцi вас не погладить. Вона покара? вас i то  покара?  суворо.
Ми вимага?мо вiд вас, щоб протягом двадцяти чотирьох  годин  ви  видали  в
нашi руки всiх сво?х головарiв, яких список ми ма?мо зi собою.  Iнакше  ми
знайдемо спосiб, як вiддячитись вам за нашi сьогоднiшнi у вас вiдвiдини. Я
не погрожую, а кажу:  коли  не  послуха?те  сво??  влади,  будете  вiчними
невольниками чужих влад, якi розмовлятимуть з  вами  iншою  мовою,  Я  маю
великi повновластi i можу зробити з вашим селом те, що в ньому не лишиться
камiнь на каменi. I це собi зарубайте на носi. Всi тi люди, що списанi  на
ось цьому  паперi,  мусять  бути  в  наших  руках.  Старости!  Наперед!  -
скомандував полковник.
   Вiд тако? мови селяни споважнiли. На кожному обличчi  з'явився  острах.
Обидва старости, цi вiчнi мученики революцi?, без ?диного  слова  спротиву
виступили наперед перед очi сердитого полковника. Очi ?х широко вiдчиненi,
чола напруженi  думкою.  Полковникенергiйно  пiдступив  до  них  i  рвучко
запитав:
   - Видасте нам оцих харцизяк?
   - Господин...  Ваше  високоблагородi?!  -  заговорили  обидва  старости
нараз.  Вони  не  знають,  як  ?м  говорити.  "По-мужицькому"  нiяково,  а
по-русски зле. Пан же перед ними i то справжнiй, бо сердитий.
   - То пожалуста. Очiнь радо i даже з приятнiстю видали  б  ми  вам  отих
сволочiв... Але змилуйтесь. Вони ще перед кiлькома днями  втiкли.  Одного,
дякувати Боговi, пiдстрелили, а решта  повiялись...  А  куди  -  хто  його
зна?... Ось людей спитайте!..
   - Правда, правда... Правильно! - загула сотня голосiв.
   Полковник не зда?ться, хоча бачить, що мова i вираз ?х облич щирi. Вони
знають, що зробили помилку, але як ?? направити? Та й  вчора  мали  нагоду
безпосередньо вiдчути, що то значить, коли над тво?ю хатою, де тво?  жiнка
та дiти, прогуде ота пекельна страшна видумка.
   Нарештi полковник зменшу? сво? вимоги. Вiн заявля?, що  в  скорiм  часi
селяни помiтять самi свою помилку. Вiн не буде нищити  села,  але  вимага?
яко?сь нагороди за втрати, спричиненi цими подiями. До  другого  ранку  до
монастиря мусять знести таку-то й таку  кiлькiсть  сiна,  вiвса  та  iнших
необхiдних для вiйська продуктiв.
   Селянам нема iншо? ради, як погодитися. Слава  Богу,  що  хоч  на  тому
скотилося. Могло бути значно гiрше... Багато помiг  випадок  Грицька  коло
млина на Мостах i та кулька,  що  одним  доторком  перетяла  биття  серця,
зараженого страшним трунком зловинно? iде?...
   За пару день зi школи зник один з Володькових  приятелiв.  Кажуть,  вiн
"подався в петлюрiвцi". Також кiлькох парубкiв зi села пiшли до Здолбунова
i там зголосилися до вiйська.



   Х

   Семiнарiя готу?ться до великого свята. День-денно пiсля лекцiй вправля?
хор. Прибира?ться зала. На стiнах з'являються плакати: "В сво?й хатi  своя
правда, i сила, i  воля",  "I  чужому  научайтесь,  свого  не  цурайтесь",
"Встане Укра?на i розвi? тьму неволi", "Обнiмiться, брати мо?!  Молю  вас,
благаю!.."
   Мають жовто-синi прапори. Нарештi з'явля?ться на сценi бюст. Це вiн. Це
той, чи?м словом, волею повстала з мертвих приспана, окрадена...  Повстала
в огнi i муках. Найяскравiша Правда Правд... Великий Творче неба i  землi?
Зниспошли свою ласку на народ сей i дай очам його узрiти Правду  вiд  духа
Твого iзшедшу. Ти благословив крiпачку матiр, що завагiтнiла i дала спiвця
правди i волi, благослови i той чин,  що  вирiс  зi  слова  любовi,  слова
страждання, слова, вирваного з мiльйонiв душ... Боже  Великий!  Ти  хотiв,
щоб малий пастушок ягнят  пiдслухав  мову  кожно?  билинки  степу,  кожно?
пташини гаю, кожно? сироти, кожно? матерi - всiх, хто був,  хто  ?  i  хто
буде на цiй нашiй землi... Благослови ж, о Боже, днi сi? i сi? ночi, в якi
над всесвiтом зводиться нова зоря, що ?дина освiтить темноту неволi...  Ти
хотiв, щоб син темноти i неволi встав, розторощив трон, порвав  порфiру  i
на сторожi отих рабiв нiмих поставив сво?: слово - правду, слово  -  волю,
слово - любов. Хай тричi буде благословенний той день,  коли  родилось  те
слово.
   I ще раз благаю тебе. Творче Всесвiту, вiдкрий вуха всiм живим тепер  i
тим, що будуть пiсля, щоби чули Слово  Правди  Правд.  Пошли  згоду,  мир,
пошли ?м свободу i те, що да? право на не? - розум, силу i хоробрiсть.
   Та буде святе iм'я Тво? во вiки вiчнi!..
   Так молиться Володько, слухаючи концерт. Не цими словами. Нi. Але  душа
його повна молитви, повна прагнення великого. Вiн  не  згаду?  слова  Бог.
Нащо? Хiба не при?мнiше зацiпити уста, зуби,  заплющити  очi,  забути  всi
слова i тiльки всупереч  усьому  i  всiм  вiдчути  найбiльше  зближення  з
Найвищою Силою. 1 тодi не страшне безвiр'я. I тодi навiть не  страшне  все
те, що твориться там, за муром зали в селах, мiстах, степах  широко?  його
батькiвщини. Вiн добре зна? цей мент i  ма?  готове  для  нього  iм'я.  Не
лякайся, хлопче, мук народження. Лякайся кiнця, смертi, забуття...
   Он вийшов на сцену хор. Мають барви, тi самi барви,  яких  повно  серед
ланiв, га?в, степiв. Тi самi радiснi барви. Бризнули голоси.  Такi  голоси
родяться тiльки в одному мiсцi на землi: там, де небо i земля  широкi  без
меж... Вiнок дiвчат дзвiнких, мов струни... Якi щасливi мужi  тi??  землi,
на якiй виросли тi пишнi квiти. Якi радiснi дiти будуть сходити по  сходах
вiчностi зi самого низу  до  самого  верху,  ?м  вiчнiсть,  ?м  слава,  ?м
будуччина...
   З глибини грудей, з плотi i кровi вирива?ться кантата:
   "Б'юууть порооги!.. Мiсяць схооодить!.."
   Цiла зала повна, повна людей, зника?... Нема вже нiчого в очах,  тiльки
Днiпро, тiльки пброги, тiльки величний, жорстоко? барви  мiсяць  ма?статно
вста? з-за чорного муру дубового лiсу, пiдноситься вверх i зупиня?ться над
самою серединою могутнього Днiпра.
   Неухильною  лавою  котять  води.  Тисячi  самоцвiтiв  знизу   i   згори
сполучують низинь i вишiнь, мiж котрими гнучко  рине  велична  рiка...  Он
каменi на дорозi. Скелi. Рiка не зна? перешкод. Вона зводиться дуба,  кра?
на тисячу скалок мiсяць, зорi i з лютим ревом плига? у пiнну безодню...
   I хочеться далi дивитися великим оком душi, i хочеться бачити: свобода,
гiднiсть, честь. Бо так  наказу?  закон  землi.  Так  наказу?  кожна  мить
великого часу i простору всiх вимiрiв. Так у тому  синовi  крiпачки,  бюст
котрого сто?ть, умаяний прапорами того народу  i  тi??  держави,  про  якi
снився йому чарiвний сон. I який короткий час вiд сну до дiйсностi. Там, у
цiй ночi, на полях бо?в рев гармат говорить: "Встаньте! Кайдани  порвiте!"
Там вражою злою кров'ю кроплять волю. А тут, у великiй родинi, безлiч  душ
згаду? незлим тихим словом ту дивну, ту особливу, ту  незрозумiлу  людину,
що вiщувала цi страшнi й незабутнi днi.
   Концерт  кiнча?ться.  Володько  вста?  зi  свого  мiсця,  весь  спо?ний
образами, думами. До нього пiдходить  його  брат  Хведот,  i  Володько  не
втриму?ться. Кида?ться до брата, тiсно обнiма?  його  i  на  очах  безлiчi
товаришiв  i  незнайомих  людей  мiцно  цiлу?.  Який   немужицький   прояв
захоплення. Яка ганьба сентименту. Але що зробить Володько, коли  ним  так
сильно заволодiв Бог любовi, вiри i прагнення.
   - Буде Укра?на! Буде, буде!  -  вирива?ться  з  його  уст.  Вирива?ться
голосно i так певно, що Хведот i вся  решта  товаришiв  не  втримуються  i
починають гукати:
   - Слава Укра?нi! Слава, слава, слава!..
   Це пiдхоплюють iншi i сотнi голосiв одним звуком вигукують славу.
   Зi  середини  натовпу  вириваються  слова   гiмну,   всi   пiдхоплюють,
зупиняються, i звуки пiснi народу стихiйно  заливають  залу.  Всi  стоять,
спiвають. Щоки червонi. Горiючi очi.  Вираз  натхненний.  Спiвають  старi,
малi. Спiвають навiть тi, якi ще недавно глумилися з мови, прагнень  свого
власного народу. Он сто?ть, витягнувшись, Ферапонт Яковлевич. На ньому  ще
старий "сюртук" бувшо? iмперi?. Той сюртук прилип  до  кожного  сантиметру
його тiла. Вiн зрiсся з ним в одно, але все-таки i Ферапонт сто?ть струнко
i спiва?. Бо ж як не спiвати? Сила вiдродження страшна, неухильна. Нема ?й
спротиву i нема ?й кайданiв.
   За пару днiв Василь iде до  Острога  навiдати  Пархвена,  який  все  ще
лежить у лiчницi. Володько й собi бажа? по?хати з ним. Добре.  Одягаються.
День гарний, соняшний, хоч по полях ще  скрiзь  снiг.  Дорога  санна,  але
попсута близькою весною.
   Володько не був ще в Острозi вiд того часу, коли  малим  хлопцем  ?здив
туди з батьком. Пригаду? виразно  те  захоплення  i  тi  переживання,  якi
викликав у нього кожний новий шматок простору, кожна нова подiя. Як далеко
пiшов вiн наперед тепер! Мiсто для нього не ма? вже  такого  значення,  як
тодi. Пригаду? ту жидiвку, що воювала з батьком за пiвня, пригаду? пана на
велосипедi,  москалiв,  що  спокiйно  маше-рували  на  подвiр'?   казарми,
панночок, вiтрини.
   Зовсiм не те тепер. Перше, що кинулось, це полк вiйська, що  вступав  у
мiсто. Василь зумiв з'?хати на сторону i перечекати, поки пройде  вiйсько.
Володько не може сидiти, захопившись тим  полком.  Звiдки  взявся  вiн.  I
наплiчники, i патронташi, i лопатки - все, честь честю, справжн?  вiйсько,
якого вже давно не бачив Володько вiд початку вiйни. ?дуть та йдуть  вояки
лавами, бадьорi, червонощокi, веселi. На вовняних шапках жовто-синi значки
з тризубом.
   - Звiдки йдете? - пита? Василь воякiв.
   -З фронту. На вiдпочинок.
   Дивно. Зовсiм не  видно  на  них  слiдiв  фронту.  Такi  радiснi,  такi
голоснi. Володько не сидить. Нема  сили  сидiти.  Вiн  же  власними  очима
бачить вiйсько Укра?ни, сво?? держави, сво?? велико? батькiвщини. Володько
вста? i зовсiм близько пiдходить до лав вiйська. I, побачивши його кiнець,
кида? Василя зi саньми й iде побiч машеруючих лав у напрямку  мiста.  Там,
коло казарм, назустрiч полковi виходить  вiйськова  оркестра.  Блищать  на
сонцi мiдянi труби. Спереду чути команду:
   - Струнко!.. Рушницi на плече!..
   По   лавах   пробiга?   вогонь.   Всi   випростовуються.   Рушницi    з
понасаджуваними на них багнетами вкрили щетиною вiйсько. Оркестра  вдарила
марш. Серце Володька затрiпотiло i вiн виразно вiдчув дуже при?мний бiль у
нiм. На очi зiйшли сльози радостi.
   Коло оркестри завважив начальство i багато людей, здебiльша молодi.  По
одягах Володько  пiзна?  учнiв  i  учениць  мiських  гiмназiй.  У  кожного
пришпилена жовто-синя стрiчка.
   Перед  начальством  сотня  за  сотнею  проходить  полк.  Молодi  козаки
вибивають крок. Рушницi на струнко. Зближаючись  до  начальства,  сотенний
команду?:
   - Вправоо д'вись!
   Всi очi звертаються направо. Головний начальник сто?ть струнко i  вiта?
пiднесенням долонi на рiвнi правого плеча. Молодь скида? кашкети i  дружн?
"слава" змага?ться з маршем оркестри.
   Полк заходить до казарм. За полком  ще  обоз.  На  санях  гурт  веселих
козакiв.
   В одного видно гармонiю. На самому кiнцi  iде  кiлькох  кiннотникiв  на
гарних гнiдих конях...
   Коли скiнчився похiд, Володько  пiдiйшов  до  Василя,  що  поволi  ?хав
позаду вiйська разом з безлiччю iнших пiдвод.
   - Ну, що, Василю? - пита? Володько, знаючи, що Василь не раз кепкував з
"петлюрiвських козакiв".
   Василь не вiдповiда? нiчого, але з усмiшки, що  ся?  на  його  обличчi,
виразно променить радiсть. Це Укра?на! Вона виросла зненацька  з  небуття.
Це укра?нський полк, зроджений з простору, з туману. Якийсь генiй захотiв,
щоб вiн став, i вiн став.
   Ще бiльше несподiванок чекало ?х у самому мiстi. На всiх  будинках,  на
всiх крамницях  жовто-блакитнi  прапори.  На  хiдниках  повно  народу,  бо
недiля. Видно гiмназистiв, що чiпляють всiм якiсь  карточки  i  за  те  ?м
кидають до скарбонки грошi.
   Володько й собi пiшов на хiдник, щоб i  йому  причепили  карточку.  Але
вигляд Володька зовсiм не нагаду? грошовиту людину, тому  його  обминають.
Тодi вiн пiдiйшов до одно? пари.
   - Дайте i менi карточку,-  сказав  вiн  i  вкинув  до  скарбонки  п'ять
гривень...
   Чудова, кучерява, чорноока панночка пришпилила  нiжними  бiлими  руками
Володьковi значок. Володько зовсiм вдоволений, бо,  крiм  цього,  панночка
обдарувала його дуже милою усмiшкою i не менш милим "дякую".
   Володько чита? напис карточки: "На Просвiту".  Чудесно.  Вiн,  значить,
дав щось також на Просвiту. Шкода тiльки, що так мало. Згадав, що ще  ?  й
Василь. Той ?де поволi обережно правою стороною вулицi,  бо  скрiзь  повно
пiдвод. Володько пiдбiга? до нього.
   - Василю! Ма?ш пару карбованцiв? - гука?.
   - На що?..
   - На Просвiту. Дивись, он там збирають.
   - Не можу стати, щоб видобути з кишенi пуляреса. Бач, вiжки в руках.
   - Давай сюди вiжки...
   Хоч-не-хоч, а Василь витягнув таки два микола?вськi  карбованцi.  Шкода
тiльки, що зникла та чудова панночка, яко? дотики такi  при?мнi.  Он  iнша
парочка. Пiдбiг i втиснув у скарбонку грошi. Вона вже повна.
   Як радiсно, як просторо. Володько аж надто пройма?ться живою,  бадьорою
атмосферою мiста. Написи, барви, мова... Все рiдне, все  сво?.  Де  зникла
Росiя, ?? городовики, ?? мова?  Де  взялася  так  швидко  незнана,  забута
Укра?на?
   Пiд'?хали до невеликого одноповерхового  будинку  з  написом  "Повiтова
лiкарня". За?хали на подвiр'я. Лишили конi i пiшли всередину.  Одягнена  в
бiле сестра вводить ?х до "палати". Повно лiжок. Хоч свiтить ясно сонце  i
вiдчиненi у вiкнах кватирки, повiтря в  кiмнатi  тяжке.  На  лiжках  тяжко
раненi, покалiченi.
   Он i Пархвенове лiжко. Жовтий,  мов  вiск,  лежить  горiлиць.  Вiн  уже
поправля?ться. Порозмовляли, оповiли новини зi села, про повстання й iнше.
Довiдалися, що он на тих двох лiжках гояться два тяжко раненi  большевики.
?х гоять, а пiсля мають розстрiляти, бо то якiсь важнi злочинцi.
   Володько диву?ться: нащо ж ?х гоять, щоби пiсля розстрiляти. Хiба ж  ?м
не все одно вмирати?
   - Нi,сказав Василь,- ?х поставлять  перед  суд.  Вони  десь.  там  нiби
зiрвали залiзничний мiст, щоб затримати укра?нський панцерник,  що  спiшив
на фронт пiд Хвастiв. Один iз них жид. Громада  жидiв  Острога  хоче  його
визволити, але лiчницю день i нiч береже мiлiцiя.  Поранили  ?х,  коли  тi
хотiли тiкати. Одному  куля  пройшла  через  живiт,  другому  через  праву
лопатку.
   Володька ця iсторiя цiкавить. Вiн навмисне намага?ться стати, як  може,
ближче коло лiжок  тих  злочинцiв.  Вони  обидва  лежать  навзнак.  Жовтi,
висохлi. Уста спраглi. Жид весь чорний, давно голений, з твердою вiдрослою
бородою.
   Володько дивиться на нього i дума?:
   - Ну й чому жидовi втручатися в нашi справи? Яке вiн ма? на  це  право?
Бозна-звiдки прийшов на нашi землi, може жити  i  торгувати...  Так  нi...
Йому того мало. Вiн ще задумав шкодити молодiй державi... Йому хотiлося б,
щоби народ цей нiс вiчно ярмо неволi...
   Повний вражень верта?ться Володько з Василем  додому.  Коли  ви?хали  в
чисте  поле,  йому  робиться  нудно,  холодно.  Сонце  над  заходом,  тому
холоднiша?. Володько щiльнiше захристу? свiй  одяг.  Але  вiн  чу?,  що  в
головi ста? неясно. У очах нiби туман. По цiлому тiлi, зда?ться, хтось лл?
холодну воду. На  обличчi  з'явля?ться  блiдiсть  так,  що  навiть  Василь
помiча?.
   - Що тобi, Володьку?.. - пита? вiн.
   - Щось зле... Трясця трясе...
   - Йди сюди... Сiдай осьде...
   Василь огорнув Володька кожухом, вкрив ноги  i  вдарив  по  конях.  Вiн
бо?ться за Володька. Вiн сам не раз бачив i пережив  рiзнi  хвороби.  Тиф.
Страшне слово. На ньому дуже виразно помiтно тиф...
   Як до?хали додому, як злазили зi саней, все це Володько ледь  пригаду?.
Йому постелили на печi на гарячому  черiнi.  На  чоло  виступив  пiт,  але
пропасниця не вгавала. Почали лiзти  на  думку  рiзнi  нiсенiтницi.  Якесь
чорне пооране зi широкою борозною поле. Вiн iде ним, стриба? зо  скиби  на
скибу... Перед ним, над ним, за ним безлiч чорного галач-чя.  Чорнi  птахи
лiтають, кричать, торкають його крилами, застеляють вiд зору небо i сонце.
Йому зда?ться, що вiн не дiйде до кiнця  того  поля,  що  впаде.  Але  вiн
мусить дiйти. Мусить! Вiн зна?, що як не видержить, як тiльки спiткнеться,
як тiльки впаде чи присяде, на нього  накинеться  i  заклю?  все  те  хиже
галаччя. Тому вiн мусить йти...
   Далi вiн бачить стару свою хату в Лебедщинi. Виразно пiзна? лаву, стiл,
образи. Бачить той головний образ Бога-Саваофа на покуттi  i  бачить  ледь
помiтне червоне свiтло перед ним. У хатi i не свiтло,  i  не  тьма.  Жовто
так, нiби всi вiкна зi жовтого шкла i через них переходить  свiтло  сонця.
Вiн ще зовсiм малий, ходить сам  один  по  хатi  i  чогось  шука?.  Ходить
навкруги коло лавиць маца?  щупками  сво?х  пальцiв  кожний  предмет,  мов
слiпець, i йому зда?ться,  що  в  цiй  хатi  вiн  забув  чи  загубив  щось
неймовiрно дороге. Зда?ться, що вiн мусить те знайти i  винести  на  денне
свiтло.
   У головi шумить. Поволi вриваються останнi ниточки  свiдомостi,  i  вiн
грузне в безконечну безодню темноти.
   Дивне було його пробудження. Перше, що кинулося в  очi,  це  яскравiсть
соняшного промiння, що товстим стовпом врива?ться до кiмнати.  Вiдкриваючи
бiльше  очi,  вiн  нiби  жаха?ться.  Зда?ться,  що   то   далi   тягнеться
непритомнiсть i кошмар. Перед сво?ми очима виразно бачить обличчя  батька.
Велике, порiзане зморшками, заросле бородою.
   - Ну? Ну, як же тобi? - чу? батькiв голос.
   Володькове обличчя стяга?ться... Вся його сила збiга?ться до  уст,  якi
хочуть виявити хоч яку-небудь усмiшку. Бо через  сон,  слабiсть  i  свiтло
сонця бачити батька i ? йому дуже при?мно. Зда?ться,  що  вiн  десь  довго
блукав серед буревi?в та революцiй, попав на якийсь новий тихий  свiт,  де
затишно i так байдуже. Сонце i бiльше  нiчого.  I  ще,  правда,  батько...
Любий мiй, коханий батько!..
   Володька оточили всi присутнi.  Матвiй  почув  лиху  вiстку  i  прибув.
Застав Володька вже пiсля кризи, яка пройшла щасливо.  Сiм  днiв  лежав  у
непритомностi. Тепер опритомнiв i вiдчув голод. Йому дали пареного молока.
Випив трошки  i  дуже  швидко  почув,  як  прибува?  сила.  Вже  вiн  може
поворушити язиком, пальцями рук i нiг. Смак молока  видався  дуже  гiрким.
Хочеться чогось солоного або кислого. Одначе
   такого йому не дають.
   За вiкном уже весна. На рiчках рухнув лiд. На полях зника? снiг.  Сонце
лл? i лл? гарячi променi на землю, залива? ними кожну  травинку,  билинку,
камiнь. Ожива? природа, бринить, барвi?.
   Матвiй при?хав ще саньми, але тепер квапиться вертати, бо  бо?ться,  що
зникне останнiй снiг i не буде можна ?хати. Оповiда?, що i в Тилявцi  люди
на тиф нездужають. Довiду?ться, що в Дерманi за цей час багато  похворiло.
Багато людей померло. Матвiй хоче забрати Хведота додому. Василя вислав до
вiйська. Це дуже всiх здивувало. Як же так?  Нема  нiяко?  мобiлiзацi?,  i
порядний господар висила? свого  найстаршого  сина  до  вiйська.  Хай  там
вовтузяться всякi волоцюги. А хазя?новi не мiсце там...
   На це Матвiй:
   - Воно, я помiркував так: бачу, що минуло вже наше.  Тепер,  люди  мо?,
мало за землю битися.... Тепер, зна?те, наперед ту землю вiдвоювати треба.
I я так кажу: за нашу землю вою? тепер всяк, кому тiльки не заманеться.  А
господар ??, наш мужик сидить зложивши руки  i  чека?.  Дума?  собi,  хай,
мовляв,  б'ються,  а  я  перечекаю.  Нi.  Тепiрка  не   те.   Тепiрка   не
перечека?ш... Тепiрка хто кров пролл?, того земля... Я цiлий свiй вiк  лив
за не? пiт свiй, а тепер сина пiслав, хай кров пролл?, як треба  буде.  Не
чийого сина, а свого-таки...
   - Так Василь у вiйську знов? - не витерпiв i через силу  радiсно  пита?
Володько.
   - Еге ж! - коротко вiдповiв Матвiй.- А Хведота заберу. Он весна  йде...
Може, хоч бороною поволочить трохи. Посiяти сам ще потраплю...
   Володько чу? безсилiсть. Вiн не може  втримати  слiз  сво?х.  Може,  то
слабiсть, може, щастя велике. Вiн ще  i  ще  раз  перекону?ться,  що  отой
суворий, простий, з розумними очима дiд,  то  його  власний  батько.  Йому
при?мно вiд цього, бо бути сином  такого  батька  це  найбiльше  щастя  на
землi. Володько не зна? добре, що з ним твориться. Оголенi його нерви  так
само, як i колись  в  дитинствi,  гостро  сприймають  кожний  звук,  кожну
барву... До голови приходять возвишенi думки, якi немов вiдкривають  перед
ним новi, невидимi до цього часу, простори. I от тепер, бачачи перед собою
рiдного батька, чуючи його мову, йому хочеться зiрватися з постелi, обняти
батька i цiлувати його твердi  мозолистi  руки,  його  широке  чоло,  його
благороднi, зi щирим, одвертим поглядом, очi.
   Вiн помiтив; що батько не тiльки працю?, але й дума?.  Вiн  не  виявля?
сво?х дум назовнi. Зда?ться, все робиться так, як йому хочеться. Але  коли
приглянутись, то вiн цупко трима? житт?ве стерно у сво?х мiцних  п'ястуках
i пильно стежить, щоб нi одна хвилина його життя не  лишилася  неоплiднена
творчою думкою.
   Шкода, що Володько не може встати, щоб  довше  побути  з  батьком.  Тих
кiлька днiв, якi тут проведе, надто мало для Во-лодька, а  до  всього  вiн
бачить батька лише пару разiв  на  день.  Все  вiн  десь  ходить,  ?здить,
говорить з людьми. Володько  не  од-важиться  сказати  батьковi,  щоб  вiн
лишився коло нього...
   При?хав iз Залужжя Хведот. Вiн вдоволений,  що  ?де  додому.  Наука  не
цiкавить його. Його бiльше тягне до господарства. А Матвiй каже:
   - То, зна?те; кому що... Кому кадило, а кому цiп. Кожна людина  ма?  те
робити, до чого лежить ?? душа. Силуваним волом не наробишся...  Мо?  сини
мусять самi собi вибирати житт?ву дорогу. Я маю допомагати ?м  так  довго,
поки буде на це потреба. Далi хай самi борються.
   Вечором сходяться до ?лисея люди...
   - Ну, а як там у вас? Що там Петлюра?..
   - У нас тихо. Он тiльки зле самогон женуть. Нема кому припильнувати.
   Довго гуторять, мiркують. На весну мають дiлити панськi  землi.  Матвiй
заявив, що вiн у тiм  "неконтентний".  Хай,  хто  хоче,  бере,  а  вiн  на
дароване не ласу?. Вiн на свому  прожив,  дiтей  сво?м  хлiбом  вигодував,
хотiлося б на свому i костi зложити.
   Матвiй  з  Хведотом  вiд'?хали.  Володько  ще  не  вста?,  хоч  виразно
поправля?ться.  Дуже  тяжко  дiткнула  його  вiстка,  що  померла  тiтчина
Катерина. Ще недавно була здорова. Матвiй був у тiтки, вiдвiдував,  забрав
Хведота. Все було як слiд... А минуло пiвтора тижня, Катерина лягла  i  по
кiлькох днях не стало ??. Лишилася ??  маленька  дочка  сиротою.  Володько
згаду? ту людину. В  очах  його  вона  все  та  весела  щебетуха,  ясноока
дiвчина, яку знав ще в Лебедщинi. Чого побоювалась Настя, те i не  минуло.
Не мала вона щастя замужем. Чоловiк не шанував ??. Родилась дочка,  а  вiн
хотiв сина. Мало не вигнав ?? разом з  дитиною.  Катерина  поплатилася  за
нерозважне кохання, мов той  метелик,  що  легковажно  летить  на  вогонь.
Скiльки пiсень виспiвала вона. Скiльки не доспала ночей. Скiльки  вилилося
з ?? синiх очей  гарячих  дiвочих  слiз.  Всьому  тепер  кiнець.  Володько
нездужав навiть пiти на похорон...
   Але весна сильнiша вiд смертi. Коли змiг  зводитися  на  ноги,  навколо
було повно тепла, сонця, квiтiв. Виходив поволi на садок, в лiшник.  Пiсля
хвороби життя зда?ться обновленим i  яскравiшим.  На  грядках  витика?ться
городина. У квiтнику пнуться  догори  турецький  часник,  пiвонiя,  зiрка,
м'ята. По садах вештаються кури i розгрiбають усе, що, на ?х думку,  гiдне
уваги... Бундючнi пiвнi вискакують  на  вищi  мiсця  i  звiдтiль  урочисто
передають один другому сво? захоплення весною i життям.
   Он у бгiжi молода черемуха, ?? галузки  обсiли  липкi  зеленi  метелики
всумiш iз мережками чарiвно? тонко? роботи, що ?х  за  два-три  днi  сонце
зробить справжнiми китягами цвiту. I бузина не дарму?. Вовчi  ягоди  також
здобляться. Лiщина молодече i на?вно чепуриться, а гурт кучерявих кленiв -
мов ватага парубкiв... Зда?ться, от-от гримнуть  пiсню.  Берiзки  моторнi,
усмiхненi радiють цiлим  сво?м  ?ством...  Хiба  що  ота  прамати  ?х,  ??
величнiсть береза, дещо сумнiше дивиться на свiт Божий, i не диво.  Багато
рокiв зустрiчала вона таку весну. Кора ?? постарiлася й  порепалась.  Коси
вiдросли i звiсились додолу. Чешуть ?х хiба вiтри... Стовбур ?? поверчений
i протиканий цiвками. Люди точать ?? солодку кров i нема ?м спину...
   Так Володько мандру? по садках  та  гаях,  придивля?ться  до  творчостi
весни. Життя минуло?  зими  було  надто  бурхливе.  Жив  нервами.  Хвороба
зложила його, мов складаний ножик, i  вложила  до  кишенi  на  вiдпочинок.
Тепер ось видряпався на свiт Божий i знайшов його, як завжди,  невблаганно
хорошим. I хоч ноги його ще слабi, хоч руки тонкi i бiлi, мов  iз  земного
воску, хоч очi вгрузли пiд чоло i звiдтiль  починають  наново  синiти,  та
проте цiла його iстота, мов спраглий води, прагне знов жити, знов  бiгати,
знов хвилюватися. Нерви його оголенi i надмiрно вразливi. Душа неспокiйна,
голодна, Вона виразно бачить далекi, незбагнутi  свiти  i  прагне  пустити
туди срiбнокрилi вiтрильники, щоб вiдкривати, пiзнавати i ставити  на  них
свiй яскравий соняшний прапор перемоги.
   I все так розумi? i зна?. Все пада? в око,  росте  разом  з  думкою  та
уявою, виходить знов на свiт у чинi, у словi.
   Весна розгорнула все. Поле  вкрилося  засiвом,  росою.  Йдуть  щасливi,
короткi днi. Люди i птахи однаково вiльнi, i не знати,  де  кiнець,  а  де
початок.
   А що робить батько? - пита? себе  Володько.  Невже  вiн  так  i  сказав
Василевi: "Йди i воюй"? Просто не вiриться. Ах, той батько...  Як  комаха,
?й-Богу - колись i тепер.
   Зродиться така людина. Цiлий вiк, день-по-день дума? й творить, дума? й
творить. I ростуть будови, сади, лани пшеницi. Родяться новi люди. Чудесне
мо?, хороше мо? життя! Колись виросту i збудую великий  храм.  Назву  його
цим самим словом, i хай собi люди  проходять  повз  i  любуються  задармо.
При?мно ж, як всi всмiхаються i кажуть: гарно. Дуже гарно! Оте  сонце  там
он пiд копулою... Нi! То, мо? милi, направду гарно!
   На Зеленi Свята знов при?хав Матвiй. Володько проща?ться  з  друзями  i
вiд'?жджа?.
   Батько й син знов  разом,  ?дуть  знайомою  дорогою,  лiсами,  пiсками.
Батько оповiда? про те, що дiялось тут за  його  молодечих  лiт.  Володько
бачить, як свiтяться його очi  при  згадцi  тих  давнiх  часiв,  коли  все
починало цвiсти.
   Тилявка видалася Володьковi чужою. Стiльки переживав, що не  було  часу
згадувати про не?. Ось батько, мати.
   - Але ж вiн вирiс,- говорять Настi сусiдки.- "Настоящий" панич.
   Настя та?мничо посмiха?ться. В ?? сiрих глибоких очах виразно свiтяться
iскорки особливо? радостi. Чому б нi. Чому б ?? син не  мiг  виглядати  як
панич. Ось тiльки шкода, що вiн якось церкви цура?ться.  Думала:  виросте,
навчиться грамоти, пiде в недiлю до церкви i перед цiлим  миром  так  тобi
прочита? "Апостола", що й сам дяк ледве чи дорiвня?ться. А  от  вирiс.  Ще
безвусе, але вигналось вгору... Господоньку, Господоньку! Не  спусти  його
зо свого Божого ока.
   Коли Володько йде селом, навiть старi дядьки вiтають  його  з  повагою.
Видно, в дечому вiн рiзниться вiд решти хлопцiв. Колишнi його  товаришi  й
товаришки цураються його, оминають. Та й вiн зовсiм вiдучився розмовляти з
ними. Побачив раз Ганку. Пiдросла i вирiвнялась, але байдуже привiтав ?? i
пiшов далi. Ну, що ж з нею почнеш?.. У ньому ще повно  Дерманя.  Ходить  у
поле водить пасти конi, чита? рiзнi книжки. Чу? в  собi  якусь  порожнечу,
непевнiсть. Навiть гордiсть якась опанувала ним.  При  зустрiчi  з  людьми
трима? себе не так, як колись: просто, природно. Мимохiть постава й  вираз
його набирають штучностi...
   Вiн все це розумi? i зна?, що то кепсько, але як же  бути.  Така  дивна
пора. Одно щось згубив, а другого не знайшов. У головi дещо лишилось. Свiт
також дещо поширшав. Вiд Днiпра до Амазонки, через всi моря й океани,  вiд
Кордиль?р до Гiмала?в, обiйма? його зiр планету i,  мабуть,  це  саме  так
зненацька змiнило в його очах старе сво? село, людей, товаришiв  i  навiть
батькiв. Його взяв хтось i посадив  дещо  вище  вiд  решти  тих,  що  його
оточували. I вiн ще не навчився тримати себе на такому рiвнi.
   I батько в дечому змiнився. Вiн  ще  бiльше  замкнувся  в  собi,  ще  з
бiльшою натугою думки намага?ться вловити i розгадати непевнiсть  часу.  В
його життi постала також революцiя. Сини i вiн. Вiн ще у  кермi  -  так...
Вiн ще й не дума? випускати господарсько? керми  зi  сво?х  рук,  але  вiн
виразно бачить, що сини його пiдуть до конечно? мети iншими  дорогами,  як
вiн, його батько, дiд. Вiн бачить це i не  перечить.  Iнакше,  мабуть,  не
можна. Поле те саме. Так само засiяне, так само котяться по нiм хвилi, так
само ростуть стеблини жита, пшеницi, але не тi самi часи i не та сама цiна
працi на полi. Он Василь, вирiс, окрiпнув, розгорнувся в мужчину i подавсь
у вiйсько. Матвiй нi одним словом не заперечив йому.
   - Ну, як ти так дума?ш - iди! А пiсля, щоби  виправдати  перед  хазяями
такий свiй вчинок, твердив:
   - А ви дума?те як? Дума?те, що не прийшов час i хазя?новi за право сво?
впiмнутись? Земля, дума?те, отак сама у вашi руки прийде? Ще б  нi...  Он,
кажуть, поселенцi, що вибрались перед вiйною до Смоленсько?, всi чисто  до
одного повернули. Голi, босi... Кажуть, напали на них кацапи i  все  чисто
розбили... А дума?те, з нами того не буде, коли ми отак собi руки зложимо,
чи землю оратимемо та Божого змилування чекатимемо? Буде! Прийдуть  iншi.-
Ти, Даниле, Макаре - сякий-такий, пiдеш вниз, а зверху сяде  завойовник  i
годi. Кажу!.. Час непевний... Чую, що так ?...
   Люди однi згоджуються, другi нi.  З  села  ще  кiлькох  в  "петлюрiвцi"
пiшло, але решта нi... Коли би, каже, ще мобiлiзацiя  яка...  А  то  ж  не
випада?. Прийди i просися, щоби тебе прийняли. Он  Той  пiшов...  А  чого?
Щоби шинелю нову дiстати та й додому втiкти. Нi?
   - Правильно. Що то за вiйсько зi збiрно? голоти... А добровiльно  нiхто
голову не понесе на втрату...
   Матвiй пильно стежить за подiями. Думка про Василя не виходить у  нього
з голови. Пiшов i чуток нiяких. Бувало, десь там в Саратовськiй, чи в якiй
там був, хоч листа пришле... А тепер нiчого.
   Коли людей яких зустрiне, одразу зупинить словом:
   - А ви здалека, пробачайте, будете? Ну, а як там у  вас?..  Що  чувати?
Вийде з того що?
   Дехто зна?, чого  хоче  Матвiй,  дехто  й  не  зна?.  Оповi-да;оть,  що
"петлюрiвцi"  вiдступають.  Кажуть,  бандити  та   бсльшевики   по   лiсах
розвелися, на обози нападають... Хто його розбере, що й  до  чого...  Отак
усе перемiшалося...
   А життя таке бурхливе, таке чудове. В далечiнь i ширiнь, мов на  приказ
якогось особливого голосу,  твориться  i  росте  небувале...  Росте  новий
народ.  Прокида?ться  i  мiня?  назву  могутня  раса  -  творець   велико?
минувшини, великих iмперiй.
   Матвiй не розумi? цього, але вiн вiдчува? те сво?м здоровим iнстинктом.
У його потужнiй постатi зароджуються i набирають сили новi почування, новi
житт?вi закони.
   Часом у недiлю Володько чита? Матвi?вi вголос  iсторiю.  Матвiй  любить
слухати цю книгу "про старе". Хто не шану? старого, не здобуде  й  нового.
Це його переконання. Укра?на в його уявi вже не те щось видумане, химерне.
Нi. Укра?на це вiн сам - Матвiй Довбенко. Цей велетень працi, цей величний
господар з твердим чавунним кулаком i метким  розумним  зором.  А  Василь,
Володько, Хведот - сини його. Катерина й Василина - дочки. Сухенька  Настя
- мати, що родила, доглядала, пiклувалась... Кров, сила ?? пiшла на "?х" -
батька i дiтей. А всi разом вони - ядро, пiдстава, початок  всього...  Вiд
них поженуть здоровi паростки на всi боки. Ось "?х" три сини.  Ти,  сказав
голос Матвiя,- вояк. Ти вчений. Ти мiй спадко?мець - плугатар.  Тримайтесь
усi цупко чорно? скиби землi, на  котрiй  вперше  вздрiли  сонця  промiнь.
Борiтесь за не? мечем, пером, плугом, гризiться  за  не?  зубами...  Дайте
працю ?й велику. Змочiть ?? потом i кров'ю i не  забудьте  заповiтiв  Бога
вашо? душi.
   Постать Матвiя вже не та, що колись. Довгi  десятки  рокiв  змiнили  ??
вигляд. Сила ?? вилилась разом з потом. Кiстяк давно порушив  свою  форму.
Голова стяжчала, плечi розступилися i втягнули ?? вниз. На  нiй  лисина  i
срiблистi пасма масткого вiд поту волосся, що вiдростають донизу  i  легко
кучерявляться.
   Але все-таки вiн незмiнне  Матвiй,  незмiнно  сторож  порядку,  законiв
землi i родини. Дух його ще не впав, хоч часом вирива?ться з його уст:
   - Охо-хо-хо! Кажуть - вмирати страшно... А я кажу: хто не боявся жизнi,
не бо?ться i смертi.
   Та все-таки цiле його ?ство знутра i зiзовнi  прагнуло  тiльки  жити  i
навiть жити, як треба, спочатку, по-новому.
   Володысо тепер несамостiйний. Вiн у полонi мрiй. Кiлька книжок,  кiлька
великих планiв вiдмежовують юнака вiд дiйсностi. Вiн не сидить тепер дома.
Його стихi?ю поля i лiс. Вкритi пашнями  лани  видаються  йому  морем,  по
котрому бушують хвилi-гори. Вiн iде на пригiрок,  ста?  на  отвертому  для
вiтрiв мiсцi, розхристу? сорочку, збива?  кучерi  й  наслуху?,  як  пориви
вiтру б'ються об його молодi нагi груди, як шарпа?ться на головi  волосся.
Це море! Он пливуть кораблi -  один  за  другим  iдуть  безмежним  водяним
шляхом тi велетнi. Володько бачить на ?х чардаку  бронзолицих  матросiв  з
нагими валкуватими руками. Бачить гострозорих капiтанiв, що дивляться  ген
туди за обрi?, де лежать скелястi, утиканi патлатими пальмами береги.
   Як хотiлося б Володьковi й собi до них. Кинути все це -  землю,  плуги,
гнiй. Обнятись би з небезпекою, буревi?м. Обпектись би сонцем  i  вiтрами.
Здобути силу, славу, грошi.  Стати  великим  морським  геро?м  i  наганяти
острах ворогам.
   Днi бадьорi, яснi, свiжi. Небо фiалково-син?, а по нiм ковтуватi  бiлi,
мов снiг, хмарки. Жита, пшеницi, вiвси.  Кожна  стеблина  мiцно  вчепилась
рiдно? землi, осе ?? чорну кров i  хита?ться  вiд  подуву  вiтру.  Колосся
шумить тихим, ледь чуйним шумом. Дзвiнко пiдпiдьомкають перепелицi.
   Серед такого оточення росте i мiцнi? Володько.
   Вiн не ма? товаришiв i вiн не потребу? ?х. Вiн любить себе i сво? мрi?.
Вiн навiть гордий собою i часом, коли захоплення життям, молодiстю досяга?
найвищо? мiри, вiн  почина?  спiвати,  стрибати.  Йому  зда?ться,  що  вiн
найрозумнiший з людей i всi його мрi? це не мрi?, а  дiйснiсть  недалекого
прийдешнього.
   Навколо тихо. Села, поля, лiси живуть звичайним життям. Вiйни не стало.
Зникли москалi, ?х мова, ?х лайка. По полях чути пiснi дiвчат. У недiлю  в
селi грають музики. Там витанцьовують  парубки  сво?  танцi,  залицяються.
Нiхто ?х не турбу?. Не чути бiльше, щоби гнали  когось  "на  стiйку".  Всi
дома, всi досягли свободи. На панських ланах пругами лягли  межi.  У  лiсi
таксують дубину, валять ?? з пнiв i розтягають по селах. Платять гривнями,
женуть самогон, кохаються, вiнчаються, закладають новi хати...
   Кожний цей день - день укра?нсько?  державностi.  Володько  розумi?  це
також. Матвiй продав овес, взяв двi^ тисячки гривень  i  вирiшив  накупити
дубини. Прийде з вiйська Василь, ожениться i хату треба нову...
   Iдучи з батьком до лiсу, Володько бачить, як усi села, всi люди - старi
й малi взялися за працю. У лiсi повно  людей.  Вiдкраяли  дiлянку,  валять
товстючi  дуби,  обтинають,  тешуть  на  пiдвали,  на  шпали,  на  клепки.
Канцелярiя працю? безупинно. Побережники ходять зi сво?ми сурмами. Мабуть,
багато вiкiв не чувся цей народ ?? господарем. Все вiдчуло нараз, як спали
з рук пута. Всiм захотiлося валити дубину, тягти  додому,  будувати  новi,
високi, свiтлi хати. Всiм хочеться жити, жити, жити...
   Край цей умi? жити. Край цей умi? працювати.  Була  вiйна,  змела  села
вогненною мiтлою. Прийшов рiк миру i села повстали вогненною  працею.  Дай
миру, волi!..
   Назустрiч  цьому  благанню  завзято  регоче  кулемет.  Майже  непомiтно
надiйшли днi, коли в селах знов повно воякiв, коли вже десь там  зi  сходу
вiд Острога, Кунина почали доноситися знайомi голоси гармат.
   Одного недiльного ранку з жолобецького лiсу, так само,  як  тодi,  коли
почалася свiтова вiйна, ви?хав козацький полк. Але це  козаки  укра?нськi.
Загорiлi обличчя,  бадьорий  вигляд,  шворна  пiсня.  Цiле  село  збiглося
дивитись "на петлюрiвцiв". Нiкому не прийшло на думку спитатись  ?х,  куди
вони iдуть. Село вже звикло до вiйни. Пiдуть однi - прийдуть iншi. Чи ж не
все одно?
   У селi козаки розташувалися, щоб вiдпочити. Володько пiшов також  туди,
щоби зблизька приглянутися до свого вiйська.
   Воно прийшло здалеку. Воно облетiло цiлу Укра?ну. Скiльки шалених  атак
пережили  цi  дужi  сини  сво??  землi.   Вигляд   ?х   якийсь   байдужий,
насмiшкуватий. Володько вiдважився запитати одного:
   - А куди ви ?дете?..
   - В гостi, молодий козаче...
   Володько не ма? чого бiльше питати. Навiщо? Зна? вiн i так, куди. Чутки
невздержно летять  i  приносять  вiстки,  що  десь  там  за  Острогом  вже
большевики.
   Козаки покормили коней, дiстали з польово? кухнi  обiд.  Сурма  сурмить
збiрку. Пiдтягають коням пiдпруги, гнуздають i спiшать на збiрку...
   - На коня! - скомандував полковник. Брязнули шаблi, рушницi,  i  козаки
на конях.
   - Шикуйсь! Кроком руууш!...
   Нi. Нi. Це не була парада. Не були  це  привiтнi,  спокiйнi  люди.  Але
Володько нiколи не забуде ?х такими,  як  бачив  ?х  тодi,  у  найрiшучiшу
годину. Такими  напiвсердитими,  напiвбайдужими  до  всього.  ?х  загорiлi
бронзовi чола, ?х закуренi  шапки  й  блюзи,  ?х  витертi  сiдлом  червонi
"галiфе". Вiчно звучатиме в його вухах оте рiзке, певне: "На коня!"
   На  другий  день  потягнулись  обози.  Також  розташувалися  в  селi  i
простояли кiлька днiв. При?хали люди з Крем'янця й оповiдають, що  завзятi
бо? йдуть по  залiзничнiй  лiнi?  Рiвне-Здолбунiв.  До  Крем'янця  звезено
безлiч вагонiв з рiзним вiйськовим майном. Далi нема куди  вiдступати.  За
Луцьком поляки. Кажуть, ?х трима? якась невеличка частина.
   Щодень, щонiч новi  невеселi  вiстки.  Зо  всiх  бокiв  чутнi  гарматнi
перегроми.
   Як на тоте, небо затягнулося i розпочалася сльота. Шляхом тягнуться все
новi й новi частини. Пройшла й пiхота. Молодi хлопцi у сiрих  чемерках  та
шоломах. У селi повно  вiйська.  У  кожнiй  хатi  набито  козакiв.  Мокрi,
потомленi, голоднi. Цiлi мiсяцi провели в затяжних боях i  лишили  там  за
собою не один десяток i не одну сотню сво?х товаришiв.
   Тiльки на Матвi?вому хуторi ще порожньо. Але надвечiр прибува? ще якась
частина. Самi молодi хлопцi. Матвiй сам попередив, щоб не йшли в  село,  а
лишалися на нiч у нього на хуторi. Клуня велика. Цiлий полк влiзе.
   I дiйсно, це був Стародубський полк. Козаки почали нарiкати,  що  нема?
мiсця i харчiв. Старий, шпаковатий полковник почав ?х втихомирювати.
   - Дiти мо?! - лагiдно говорить вiн.- Перетерпiть. Все для Укра?ни!..
   Дiти втихають, займають клуню. Там темно.
   - Ей, ти, Сорока? Де ти ??..
   - Тут! Лiзь сюди! Тут гаразд!
   - Дурдело?
   - Га!..
   - Де тебе дiдько носить?..
   -  Тихо!..  Перший  курiнь,займай  крайнiй   засторонок...   Дотримуйсь
порядку. Другий слiдуючий i т. д. По куренях виходьте до вечерi...
   Володько вешта?ться i смi?ться...
   - Ти, хлопче, скажи, де тут у вас гарнi дiвчата?
   - А ма?те "патрони" - скажу... - заявля? Володько...
   - А тобi нащо патрон? Ей, ти! Чи не хочеш ти часом на обози налiтати?..
   - Я укра?нець i на обози не маю смаку. На обози налiтають бандити.
   - Ого. Це здорово... Петро! Дай йому пару десяткiв набо?в. У  Крем'янцi
дiстанемо...
   Володько побiг до матерi,  випросив  кусень  сала.  Вояк  дiстав  сало,
Володько "патрони". Вiн мусить зiбрати якнайбiльше набо?в...
   У малiй хатi набито людьми. Старий полковник, два курiннi  i  священик.
Настя  топить  у  печi  i  варить  молошну   кашу.   Матвiй   розважа?   з
полковником...
   - То, зна?те, добра з того  не  буде...  Мiй  старший  син  також  десь
вою?... Але... не видержимо... Н?... н?... - i Матвiй хита? головою...
   - А чому, ви дума?те, не видержимо? - пита? полковник.
   - Звiсно. Коли не всенький народ в одно... Як можна видержати...  Народ
наш - один в лiс, а другий в поле...  Тяжко...  Довго,  зна?те,  цар  був.
Довго наша земля йому гнулася. А трон ? трон. Пiд троном всяк спину  зiгне
i не скоро випроста?... Мiй отой-о,i показав на Володька.- Чита? часом, як
то цариця Катерина  руйнувала  орлячi  гнiзда.  I  зруйнувала.  I  замiсть
орлячих наставила сов'ячi, що бояться i не знають дня, нi свiтла  сонця...
От як воно вийшло. А тепер куди його?..  Нам,  чу?те,  господин  полковой,
десять лiт школи треба, а тодi хоч i за зброю!.. Так я думаю...
   - Ви дума?те добре, пане хазя?не!.. Шкода тiльки, що ми ма?мо таких, як
ви, дуже мало...
   - Не мало, пане!.. Всi ми такi. Весь наш народ отакий, як я... i  я,  i
Грицько, i Данило - всi ми однаковi. От хiба що мо?й  думцi  i  мо?м  очам
дещо скорше ста? понятно: то бiле,  а  це  чорне...  Але  всi  ми  такi...
Прийде, кажуть вам, час i всi, як один, встануть i синiв сво?х  дадуть,  а
дочок заставлять робити те, що робили сини... От у такий час, як сьогоднi,
i ще раз встанемо. Дума?те, я сам не був темний, як  пень.  Дума?те,  коли
прийшла вiйна, ота-о сама, що стiльки народу нашого вичавила, я не йшов за
царя?.. Йшов. Бо був рускiй, i дiд мiй був рускiй... Хто знав, що  москаль
вкрав iм'я наше... Який чорт мiг одразу помiтити його овечу шкуру. А  вовк
? вовк, i з вовком одна розправа... Бий i все!.. Всяк це мусить знати!..
   - А ваш син де служить? - пита? полковник.
   - Незвiсно. Нема, бачте, чуток. Може, вже й не жи?...
   - А цей?..
   - Цей нiби того... На школу його подав...
   - О, це добре  зробили!..  -  пiдкинув  один  iз  курiнних,  що  уважно
слухають.
   - Народний учитель буде,- дода? священик.
   - Так, батюшка! I таких тра чимало... А хлопець ма? до того голову.  Що
тепер земля. Науки все пiшли. Голова важнiше рук.
   Настя наварила баняк кашi i поставила на стiл миски.
   - Просимо! - встав i нiяково сказав Матвiй.-  Бачте!  Що  ма?мо  -  тим
вгоща?мо. Я навiть дуже радий, що до мо?? хати  такi  гостi  зайшли...  От
коли б чого лiпшого, але самогону я не п'ю... Не пив "казьонки", не п'ю  i
цього, пробачте, хузу. Характер не такий...
   - Нiчого, нiчого, пане хазя?не! - каже полковник.- I ми тiшимося, що за
довгу мандрiвку натрапили на таку хату...
   - Ей, бiдна вона, бiдна... Коби ще не вiйна... Я  мiркував  багато,  та
вийшло мало... Була сила, було хотiння... Тепер от старiю...
   Всi засiли за стiл. Полковника засадили на покуттi. Вiн хотiв, щоб коло
нього засiв конечне Матвiй, але той вiдмовився  на  користь  священика.  З
бокiв посiдали курiннi отамани. Матвiй з Володьком.на стiльцi,  а  Хведот,
Катерина з Василиною коло припiчка на плитi примостилися...
   - А ви ж, тiточко, чому не примощу?тесь?..  -  звернувся  полковник  до
Настi...
   - Аа!. - махнула та рукою.- На мене, якусь там бабу, не  зважайте...  Я
буду на стiл подавати...
   - Ее, нi. То вже нi! То  вже  вибачте...  Ми  ма?мо  джуру.  Сiдайте  з
нами!..
   В той час увiйшов джура. Вiн принiс якийсь пакунок. Розгорнув  i  виняв
консерви, сир, ковбасу.
   - Еее, тiтко! Гада?те, що тiльки  ви  багатi...  Ми  ма?мо  також!..  -
заговорив один iз курiнних.
   - Матiнко. То ви ще багатшi, нiж я. Дайте,  москалику,  сюди...  Я  вам
присмажу... - каже Настя.
   - Ха-ха-ха!.. - сипнули всi реготом... Настя засоромилась i не зна?, що
?й робити.
   - Тiтко! Та який же вiн москаль? Це наш  Мирон  Ковальчук,  такий  саме
укра?нець, як i ми!.. - поясню? полковник...
   - То, бачте... - встрiва? Матвiй - у нас же,  зна?те...  Було  так:  що
вояк, то й москаль...
   - Ну, а як же? - диву?ться Настя.
   Настя  пiдсмажила  ковбасу,  сало.  Розрiзали  консерви...  Всi  ?дять,
гуторять. Володько, що довший час мовчав,  i  собi  до  розмови  вмiшався.
Утворився дивний, небувалий настрiй.
   По вечерi молитва. Священик прочитав уголос  кiлька  молитов  i  почали
ладитися спати,
   У хатi мало мiсця. Нема де  всiм  подiтись.  Матвiй  полiз  на  горище.
Полковника  зо  священиком  примiстили  на  полу.  Курiнних   поклали   на
розстеленiй по долiвцi соломi. Володько з Хведотом також тут примостилися,
бо в клунi теж нiде приткнутися. Решта - хто де мiг...
   Настала нiч. Хмари дещо розiйшлися. Виглянув щербатий  мiсяць.  В  його
сяйвi сто?ть село, бiлiють хати, хвилюються пашнi.  На  Матвi?вому  хуторi
тихо, тiльки коло вiйськово?  кухнi  на  подвiр'?  сюди  й  туди  походжа?
вартовик.
   На другий день полк вiдходить далi. Перед вiдходом  закупили  у  Матвiя
двадцять пудiв картоплi. Курiнний, що весь час  кликав  Володька  народним
учителем, завзято торгувався за цiну. Матвiй ходив у  село,  тож  продавав
Володько. Обидва вперто змагалися за кожного шага...
   - О, ти умная голова, народний учитель,- говорив курiнний.- 3 тебе буде
господар не гiрший вiд батька. Полковник сто?ть i смi?ться.
   - I гаразд,каже вiн,- Кожний ма? свого пильнувати.
   Добре, молодий козаче!..
   Матвiй вернувся з села, запряг конi i  вiдвiз  картоплю  до  сусiднього
села Башковець.
   Зараз по вiдходi Стародубського полку при?хав якийсь гарматний полк. Цi
зовсiм не подiбнi на попереднiх. Начальник гарматникiв в'?хав на подвiр'я,
не сказав нiкому
   нi слова й одразу подався до клунi.
   - Хлопцi! - скомандував вiн там.- Машину винесiть на двiр  i  заметiть.
Сюди влiзе дванадцять коней, а сюди також дванадцять. Раз-два!
   Голос його суворий, низький. Сам здоровило. Обличчя подiбне  на  цеглу.
Видно, недавно зголив бороду, бо мiсце, де вона росла, вiдбива? вiд  решти
лиця, нiби вибiлене крейдою.
   Володько спробував було перечити, бо  на  току  лежить  якраз  прикрита
околотами купа вiвса. Це рештки непроданого з весни.
   Начальник глянув на Володька нiби з вежi i затрубив:
   - Ну й гаразд. Значить! овес на мiсцi ма?мо.  I  пiсля  цього  не  було
гутiрки.  Пiвтузiна  широкоплечих  гарматникiв  легко  схопили  i  винесли
молотилку. Гармати виставили на полi  сусiда,  а  конi  завели  до  клунi.
Володько не перечить. Що перечити. Коли б хоч не  чiпали  вiвса.  По  часi
начальник гарматникiв зверта?ться до Володька:
   - Гей, батькiв сину! А де ж твiй старий?..
   - Батько?..
   - Само собою.
   - По?хали зi Стародубським полком. Не знаю, коли вернуться...
   - А мати?..
   - На полi...
   - То, значить, ти тут цар i Бог. Не продаси ти нам того самого вiвса?..
   - Коли б при?хали батько... Вони...
   - Батько, батько... А ти ж що?  Не  хазя?н?..  А  конi  нашi  також  не
виявляють бажання чекати. Ну?.. Володько вага?ться...
   - Досить ломатись. Давай i все. Цiну дiстанеш. А то прийдуть большевики
i по вiвсi тiльки мiсце лишиться. Тi з  тобою  не  стануть  лимонничать...
Хлопцi! За вiвсом! Постачання! Сiм копанок чортiв, бiсовi дiти!
   Вiд батаре? прибiг начальник постачання.
   - Бачиш,каже полковник.- Ось тобi й овес виторгував. Тягни вагу!..  Але
хлопця не обдури... Сам припильную...
   Володько,  хоч-не-хоч,  вiдкрив  овес.  З'явилася  вага,  мiхи.  Почали
насипати. Але Володько помiтив, що в деякi  мiхи  вложили  торбинки.  Дво?
тримають мiх, один сипле.
   Пiсля трима? один, а один. вийма? з мiха повну торбину i тiка?.
   - Козаки! Так ви зветесь укра?нськi козаки?.. Красти овес?
   - Мовчи ти, гусячий пуп!
   - Що  значить  мовчи?  Купувати,  так  купувати!  А  красти  й  лаятись
нiчого...
   - Iш ти!.. А ти хто такий? Хоч, щоби  перегнув  тебе  через  колiно  та
всипав?..
   - Що за крик? - затрубив голос ззаду. У дверях начальник.  Володько  до
нього. Так i так...
   - Хто? Сто копанок дияволiв... Хто краде. Завернуть усiх!.. А  ти  чого
лаятись?.. Його добро i вiн ма? право на нього. Поняв?..
   - Так ?, пане полковнику! - витягнувся гарматник.
   - Ну, але нема часу. Конi ?сти хочуть, та  й  ми  нiякого  люципера  не
жерли... Ти, молодий громобiй, не журись. Дiстанеш заплату...
   Овес розважили, записали, грошi заплатили. В  кожного  коня  на  головi
торбина. При?жджа? Матвiй. Глянув. Гостей повно.  Коло  кiпця  над  льохом
багаття, а над ним велетенський чорний казан. Настя сюди й туди бiга?.
   Матвiй розпряга? конi. Володько помага?. Матвiй не  зовсiм  вдоволений.
Особливо прикро йому, що винесли машину. Роки стояла на мiсцi.  Вмоцована,
а тепер виважили i чортизна-що...
   Десь навинувсь полковник...
   - Це ви, старий, тут хазя?н будете?
   -Я.
   - Не гнiвайтесь. Бачте, вiйна... В селi повно козакiв.
   - Вiйна то вiйна,- сказав Матвiй.- Зна?мо вже ??. Надивилися.
   - Але тако?, як це, не бачили...
   - Хвала Богу, й таку побачили. Може, iншi багато даватимуть,  щоб  таку
побачити...
   - Правда, дiду! А що буде, коли ми от завтра та закотимо отак звiдти  з
того горбика вогонь. Дочува?мось, що огудою поза селом  коло  Титильковець
большевики...
   - Ее!.. То ви вже лiпше трохи вiд'?дьте далi. Бо ще коли тiльки ви  отi
штуки ма?те - добре... Але може так бути, що й тамтi мають... Вам  нiчо...
А менi все з коренем видовбуть...
   В той час розгонно в'?хав на подвiр'я якийсь вершник...
   Матвiй перший його побачив i пiзнав.
   - Ого! - вирвалось у нього.- Так це ти?..
   - Василь! - викрикнув Володько i кинувся  до  Василя.  Той  сплигнув  з
сiдла.
   - Син мiй! - Зверта?ться Матвiй до полковника i усмiхнувся матвi?вською
усмiшкою.
   - Дай Боже, батьку! Як живем? - i обнялися. Пiсля обнялися з Володьком,
який одразу переняв вiд Василя коня. Прибiгли Настя,  Катерина.  Хведот  у
полi з коровами. Василинка бiжить iз городу, аж спотика?ться.
   - А у вас досить гостей! - завважив  Василь.-  А  я  думав  сво?х  сюди
завести...
   - А ви, пане, якого полку? - запитав полковник.
   - Наливайкiвського. Полк мiй у походi. А ви?..
   Полковник сказав.
   - Ну, вояку,- ходи! - каже Матвiй.- Стара! Готуй там що...
   Матвiй навiть заметушився. Скоро впорав сво? конi.  Володько  розсiдлав
Василевого каштана. Вгонився бiдняка. Мокрий. Скрутив зi соломи  вiхоть  i
витер мокрого коня. Пiсля  поставив,  щоби  прохолов.  Не  можна  гарячому
коневi одразу овес давати. Схватиться.
   В той час Катерина ганя?  за  курми.  Чути  кудакання.  По  часi  курка
смажиться. Василь скида? пояс зi шаблею та  револьвером,  верхню  блюзу  i
ми?ться. Матвiй дивачно тупця?. Вiн хотiв би якось виявити  свою  радiсть.
Пiднiма? Василеву зброю й огляда?...
   - А Володько також збира? оце,- i тикнув збро?ю перед себе.-  Не  носив
цього анi я, анi батько мiй.
   - А ми ось, батьку, носимо i дiтям  заповiмо,  щоби  носили,-  миючись,
каже Василь.
   У хатi топиться. На дворi повно  гарматникiв.  Полковник  заборонив  ?м
заходити до хати i сам вiдiйшов -  видно,  щоб  не  перешкоджати  родиннiй
радостi. Володько весь час пора?ться з Василевим  конем.  Надто  вiн  йому
сподобався, i вже наперед пообiцяв  собi  про?хатися  на  нiм  верхи.  Ось
тiльки вiдпiчне та на?сться.
   Василь умився, почистився i, поки готу?ться страва,  вийшов  з  батьком
надвiр.
   Володько  сво?м  братом  аж  надто  захоплю?ться.  Пружний,   стрункий,
високий. Зда?ться, погрубшав, сильно загорiв. Зовсiм не подiбний  на  того
тендiтного Василя, якого знав колись.
   Матвiй вида?ться коло нього малим. Старiсть. Але  зате  як  вiн  радi?.
Сторонн? око не запримiтило б цього, але Володько  зна?  свого  батька  до
найменших дрiбниць. Вiн зна?, коли той неспокiйно тупця?,  посмiха?ться  в
ус, погладжу? двома - великим i середнiм - пальцями свою бороду,  значить,
йому при?мно.
   - От при?хали, мене не було дома,  закупили  овес,  i  собi  нiчого  не
зосталося,- не забув поскаржитись Матвiй.
   - Нiчого, батьку!.. (Звiдки  Василь  навчився  отого  батьку?  -  дума?
Володько). Хай купують. Прийдуть большевики -  заберуть.  Тi  не  купують.
Твайо-майо... Ви ще ?х не зна?те.
   - А прийдуть?..
   - Пруть здорово - значить,  прийдуть.  Наша  армiя  не  справиться,  ?х
бiльше...
   - А що ж буде?..
   - Вiдступимо. Пiдемо на Подiлля...
   Матвiй  хита?  головою.  Це  йому  не   смаку?.   Пiдходить   полковник
гарматникiв.
   - Ну, що, дiду? Тiшитесь?
   - Тiшуся... Ось як прийдуть тi самi большевики... Буде не до втiхи...
   - А сюди ?х, дiду, треба. Волинь ваша  "пiдкачала".  Ось  пустимо  сюди
большовичкiв, а тодi i згада?те нас... Так, так... А то отам у лiсах  коло
Кунева на нашi обози "нальоти" робили.
   - Тим, що робили, гiрше не буде... А от нам... - каже Матвiй.
   - Ну, батьку! Не сором нашого роду. Скиглить нiчого,- вмiшався Василь,-
Одвою?м Укра?ну, i все. Так чи так, а одвою?м... Без жертви й  таргана  не
вб'?ш. А не одвою?м ми - нашi дiти одвоюють. Мусить так бути...
   Пiшли в садок. Щепи значно пiдросли. Цвiте й  одцвiта?  мак.  Соняшники
повиганялися вище людського зросту i  кивають  ще  нерозцвiлими  головами.
Натина бурякiв i листя кукурудзи виблискують на сонцi. Немов зеленi вужi з
полум'яними квiтами розповза?ться бадилля  гарбуза.  З  квiтки  на  квiтку
перелiта? товстий джмiль.
   Чоловiки не завважують того. Василь  оповiда?  про  Жмеринку.  Бо?  там
великi були. Сам мало до большевикiв не попав. На завтра сподiва?ться свiй
полк в свому селi побачити...
   З порога гука? Настя:
   - А ходiть но, люди!.. Клич, старий!..
   Коли увiйшли до хати, на столi вже  стояло  повно  страв.  Покликали  i
полковника гарматникiв. Всi ?дять, розмовляють. Бо?,  комунiсти,  москалi.
Матвiй висловлю? сво? здогади. Полковник ла? Волинь. Василь боронить i  не
боронить. Володько то сям, то  там  i  свого  шага  до  загально?  гутiрки
докине.
   На другий день до Тилявки вступив Наливайкiвський полк.  До  Матвiя  на
подвiр'я в'?хало двi тачанки з  кулеметами  i  кiлькох  вершникiв.  Василь
буйно зустрiв товаришiв походу.
   - Гей, панове. Злазьте всi. Ось знайомтесь. Це мiй батько, це мати,  це
ось сестра, а це  брат,  будучий  професор  чи  що!..  Володьку,  жени  до
Гнидки... Вiн напевно ма?... Ось тобi!.. -  i  вийняв  з  пуляреса  стопку
гривень.
   Володько побiг до Гнидки, що гнав найлiпший самогон. Настя тiльки  знай
сво?... Печи, вари... Катерина ?й допомага?. Батарея  ранком  знялася,  то
прийшли iншi.  До  всього  насходилося  сусiдiв.  Дехто  принiс  зi  собою
пiвока[16]. Засiли, обiйшло  по  чарцi.  Матвiй  довго  змагався,  але  не
видержав.
   - Ех... Знаю, що завтра вiдлежу, та була-не-була... Раз так. Хто  зна?,
чи скоро побачимось. Дай Боже здоров'я, дiти мо?!.. - i випив.
   Гей, у лузi червона калина похилилася...
   Чогось наша славна Укра?на зажурилася...
   Затягнув соковитим баритоном Василь...
   А ми тую червону калину пiдiймемо! А ми нашу славну Укра?ну
   гей, гей!.. розвеселимо!..
   Дружно пiдхопили козаки.  Пiсня  рвонулася,  затопила  хату,  пробилась
крiзь вiкна та дверi  надвiр.  Матвiй  чогось  зажурився.  Селяни,  видно,
хотiли б i собi пiддержати спiвакiв, але пiсня для них нова. От коли б так
ще "У Ки?вi на риночку". Але i це гарна пiсня.
   - Так, люди добрi,- почав зворушений Матвiй, коли скiнчилась  пiсня.  -
Не тямущий я, простий мужик... Не вмiю гладко говорити...  Нiхто  мене  не
вчив розуму. Одна земля наша годувала i вчила мене. I  робив  я,  що  мiг.
Багато нi, але без працi також не сидiв. Свою дорогу чесно йшов, душею  не
кривив. I ви, мо? дiти, не згада?те свого батька кепським  словом,  бо  не
пропив я, не згайнував, не затратив марно анi одного зернятка. Все  думав:
виростуть вони - хай мають. Бог благословив мене -  хай  i  ?х  не  лишить
сво?? милосердно? опiки. Але  перш  за  все  потрiбна  ?м  моя  опiка,  як
батька... Отак i робив... А ви... Перед вами новий свiт розгорта?ться. Але
де б ви не були, що б не робили, повиннi тямити, що тiльки власною  працею
власних рук, голови, здобудете щастя сво?. Чи це на вiйнi, чи в школi,  чи
на рiллi... Укра?на наша, дiти мо?, потребу? чесних людей, розумних  людей
i працьовитих людей.
   При цьому вiн знявся на цiлий  свiй  зрiст,  випроставсь,  пiдвiв  сиву
голову. Його дебела, костиста, з чiткими пругами жил, права  рука  знялася
над столом. Вiн подiбний на  патрiарха,  на  пророка.  Очi  його  вогкi  i
натхненнi.
   Козаки слухають  його  з  великою  увагою.  Один  з  них  не  видержу?,
зрива?ться на ноги, хвата? руку Матвiя i говорить:
   - Так, батьку!.. Щасливий ви, що дожили цього часу. А ще щасливiшi вашi
сини, що мають такого батька. ? що б з нами не було!.. Чи  переможемо  ми,
чи ляжем трупом до одного, як лягали колись нашi славнi козаки  запорожцi,
не журiться i не плачте. Ми ? дiти землi -  нашо?  землi!  Ляже  сотня  до
грудей ??, тисяча на тому мiсцi повстане!.. А Укра?на жити буде!..
   - Славааа! - вигукнули враз козаки.- Слава Укра?нi!..
   - Так, так! - якось сумно хитнув головою Матвiй...
   Всi почали голосно нараз гомонiти. У хатi утворився веселий  пiднесений
настрiй. Враз почулося, нiби гримить.
   - Ого! - завважив котрийсь... - Б'ють!
   Всi притихли. Дехто зiрвався i побiг  надвiр.  По  хвилi  вийшли  майже
всi... Зi сторони Крем'янця раз за разом чути гарматнi сальви.
   Буув! Був-був-був! Буув-був-був!..
   - Десь так на  "Трьох  Кiнцях",  або  в  "казьонному"  лiсi,-  завважу?
Матвiй.
   Дорогою вiд Жолобеччини чвалом промчав якийсь кiнний вiддiл. Що  то  за
вiддiл? Невiдомо.
   - Ее, панове-товариство! - зверта?ться один з козакiв до всiх.-  Видно,
що нашiй гостинi кiнець. Ходiм до?дати, бо хто зна?, чи не дiстанемо наказ
виступати.
   Всi пiшли до хати, але не встигли до?сти полуденку, як прибiг  козак  i
гукнув:
   - Ви-и-марш!..
   Всi зiрвались. Василь почав накладати на себе зброю.  Матвiй,  Настя  i
цiла родина зовсiм не чекали такого кiнця цiй гостинi. Козаки  квапляться.
Вбираються, сiдлають конi. Володько побiг приготовити Василевого коня.  На
серцi у нього щось тисне... Невже Василь по?де? Просто в бiй. Може,  ви?де
за село i пiд кулi. Пiд горло тиснуться твердi  валки.  На  очi,  всупереч
хотiнню, наплива? щось мокрого.
   Накинув на коня сiдло, пiдтягнув попруги...  Василь  вже  проща?ться  з
родиною.  Настя  втира?  запаскою  очi  i  нiс.  Катерина  з  Василиною  в
сльозах... Матвiй нiби борюка?ться з ким. йому тiсно. Земля пiд ним гаряча
i сковзька.
   - Бувайте здоровi! - гукнув Василь i махнув на сiдло. Тут уже й  Матвiй
не видержав. З очей його витiкло кiлька сльозин i вiн ?х навiть не  ховав.
Перший раз у життю не витримав. Видно старiсть. Володько трима? Настю,  що
побива?ться нiби за рiдним сином. Вона  хрестить  дорогу,  говорить  якусь
молитву.
   В той час викотились тачанки. Козаки скакають на них i гукають:
   - Бувайте здоровi, батьку й матко! Не згадуйте лихом!..
   - ?дьте здоровi! Та скоро вертайтесь!.. Не забувайте нас.
   Бувай здорова, люба Укра?но,
   Заплаче за нами не одна дiвчина!..
   Вдарили козаки пiсню. Конi рушили вчвал. Василь зняв шапку, махнув  нею
кiлька разiв i  пустився  навздогiн  тачанкам.  Родина  Матвiя  вийшла  на
дорогу. Всi плачуть, всi засмученi. Тачанки й  верхiвцi  вже  коло  садиби
Ет-то?! Там, видно, хтось вибiг на вулицю. Це, мабуть, Здоровова  дiвчина.
Василь на хвильку зупинив коня, нагнувся, постояв i рушив  далi.  Ось  вiн
хова?ться. Ось видно ще тiльки голову... Сховався...
   Матвiй, родина i всi, хто з ними був, вертаються на подвiр'я.
   - Як прилетiв, так i вiдлетiв! - завважу? Iван Кушка.
   - Ну, що ж... Iншого виходу нема... ? тiльки один - просто  до  кiнця,-
сказав Матвiй.
   Буув-був-був! Бууув! Ш-ш-ш-ш!.. бухка? i шумить казьонним лiсом.  Сонце
хилиться на захiд. Кiлька куп  велетенських  хмар  трима?ться  над  селом.
З-пiд них виховзують соняшнi променi  i  стрiмко  б'ють  у  золотий  хрест
церкви, що ледь визира? з садiв села.
   Смерком долучились до гарматно? стрiлянини кулемети. Хто  зна?,  чи  не
Василь це строчить... А дорогою йдуть  все  новi  i  новi  частини.  Обоз,
кiннота, пiхота. Йдуть у село i там повертають на  Людвищi.  До  Крем'янця
нема вже дороги.
   За тиждень стала  большевицька  влада.  Кiлька  днiв  тишi.  Стрiлянина
потягнулася десь туди на пiвдень, до Вишневця. По селах порожньо.  Десь  ?
большевики, але нiхто ?х не бачить. Аж коли  по?хали  люди  до  мiста,  то
бачили,  що  там  вешта?ться  кiлька  жидкiв  з  рушницями  та   червоними
стрiчками.  У  мiстi  порожньо.  Крамницi  здебiльша  зачиненi.   Торгiвля
провадиться чорним ходом. Це, кажуть, котовцi. Штаб ?х у  духовнiй  школi.
Вже, кажуть, розпочали навколо мiста реквiзицi?. Арештували i  розстрiляли
двадцять шiсть офiцерiв. Навiть з Тилявки ходили люди копати ями для них.
   Матвiй з родиною живе, мов пiд обухом. А що, як довiдаються про все.  З
тими кепськi жарти. Але проходять днi, тижнi,  i  нiчого.  Володько  часом
виходить у поле i прислуху?ться, чи не чути звiдки стрiлянини.  Нi.  Тихо.
Невже не вернуться? Хотiв i собi йти туди на пiвдень, куди  пiшли  "вони".
Здавалось йому, як пiде, все поправиться. Раз навiть сказав про свiй намiр
батьковi, але той i слухати не хоче.
   - Що будеш там робити? Прийде й на тебе час!.. Але ж  коли  прийде  той
час. "Вони" вiдходять... Боже! Вони вiдiйшли, i нема про них нiяко? чутки.
Хоч би гармати заревли. Хоч би один раз почути регiт свого кулемета... Все
далi i далi вiдходять "вони"... Йдуть через села, лiси, яри, степи.  Люди,
конi, тачанки. Там десь i Василь. Може, тепер у бою, може, вже  нема  його
на цьому свiтi.
   Жнива,  праця.  По  жнивах  одного  разу  ввiгналося  до  села   кiлька
кiннотникiв. Випустили  в  небо  кулеметну  стрiчку  i  наказали  старостi
зiбрати стiльки-то  й  стiльки  харчових  продуктiв.  Зiбрали,  забрали  i
по?хали. Знов тиша.
   Але одного дня над осiнь до  села  при?хали  якiсь  люди.  Так  i  так.
Повстання! Весь нарiд вста?. До збро?!
   Село заворушилось. З'явилися рушницi, кулемети. Встали сотнi i знов  зо
всiх бокiв заговорили кулемети. Не видержали большевики.
   Масою рухнули до вiдступу. Повстанцi масою посунули на схiд.  З'явилася
надiя. Знов сво?, своя мова.
   Але по часi розiйшлися повстанцi по домах.  Стало  тихо.  Нема  нiкого.
Нiяко? влади. Десь там якась повстанська частина сто?ть, але невiдомо,  де
вона. Кажуть, з заходу сунуть поляки.



   XI

   Минуло двi недiлi спокою, безвладдя, непевностi. I  от  одного  дня  до
села почало йти якесь  вiйсько.  Мундири  на  них  нiмецькi.  Спереду  iде
кiлькох кiннотникiв  з  ручними  кулеметами.  В  деякiй  вiддалi  вiд  них
товстючий начальник. Кiнь пiд ним сильний,  гнiдий.  Ступа?  повiльно.  За
начальником пiхота.
   Володько прислуха?ться до ?х мови. Не  розумi?.  Одяги  нiмецькi,  мова
невiдома... Зовсiм не так уявляв ?х собi Володько. Це мали  бути  дивнi  в
рогатих шапках з пiр'ям люди. А тут i не рогатi шапки, i не  пiр'я.  Якiсь
кругленькi шапочки, якi навiть можна  було  купити  в  Крем'янцi.  На  них
бляшанi крилатi орли.
   Iдуть рiвними лавами сотня за сотнею. Багато ?х. Звiдки  вони  прийшли,
де взялися? З яких лiсiв, з яких болiт? То ж там у них самi лiси, пiски  i
багна.  Пригадуються  Володьковi  оповiдання,  як  то  колись   по   лiсах
виловлювали мужики ?х ворохобникiв. О, цi вже не подiбнi на ворохобникiв.
   Справжн? вiйсько. I невже вони будуть панувати в  нашiм  краю?  Нi.  Це
неможливо. Це нiяк неможливо. Хто-хто, але не цi. Це якось  не  пiдходить,
не вмiща?ться в головi. Це ж не ?х край i не ?х люди. Яке ?м дiло до нас?
   Перейшли сотнi i потягнулися гармати. Ууу, це сила. Але де вони були до
цього часу? З таким вiйськом, з такою силою вони могли б уже давно вигнати
большевикiв?.. Боялися. Дуже обережнi. Знають добре, що нiкого  тут  нема,
хто б ставив ?м спротив, а йдуть  бо?вим  ладом.  Полями  он  iдуть  чати.
Бояться...
   - Снився менi колись сон,-  заговорив  Матвiй,-  Ну  й  дивiться...  Не
справдилось?.. А то ж було ще перед  вiйною.  Росiя  була...  Хто  б  таке
подумав...
   Настала нова влада.  Дивний  i  незрозумiлий  настрiй.  Нiхто  не  хоче
вiрити, що це вже не "петлюрiвцi" i не "большевики", не "нашi", а чужi. Бо
всi, що були до цього часу, були  "сво?".  Одних  хотiли  однi,  других  -
другi, але все-таки  якось  зрозумiлiше  було.  Декому  здавалось,  що  от
поб'ються однi з другими, якось помиряться i стане знов Росiя або Укра?на.
Так i говорили:
   - Чорт ?х зна?... I за що вони ото б'ються? I тi  за  землю,  i  тi  за
землю. I тi за народ, i тi за народ. Большевики за  "комунiю",  петлюрiвцi
проти комуни. Ну, так просто: хоч ти комунiю - йди в комунiю. Хто не бажа?
- будь сам собою, сиди й працюй. Ех, народ,  народ!  Б'ються,  б'ються,  а
тут, дивись, хтось чужий користа?...
   -Бо нема настоящого сознанiя! - певно добавля? якийсь-небудь Семен.
   - Кеб то один з другим повоював чотири годи, як я на настоящiй  позицi?
в окопах - не захотiв би бiльше по  свiтi  шлятися  i  пiдстрiлювать  один
другого.
   - Но... А дивiться он, поляки... Хто про них колись  путн?  слово  чув?
Тiльки лаялись. А вони он вiйсько яке зiгнали. Що? Скажете, не  вiйсько?..
От прийшли, заняли i все... По?хав я ото до Крем'янця... Тiльки й чу?ш: цо
та цо... Всi тобi цокають. Жиди тобi - не пiзна?ш. Всi вивернулись...  Чую
один: пан?! Купц? чапке...
   - Iдзь, пся крев! - каже йому  той...  Вже,  чу?те,  мац?ювок  нашив  i
прода?... А що ж... I вивiски скрiзь не нашi. Не розбереш нi слова.
   - Ет! I цi довго не всидять. Поженуть! -  заявля?  якийсь  скептик,  не
думаючи над тим, хто пожене i як пожене. Хтось з'явиться i  пожене.  Чи  ж
мало ?х, всяких воякiв наплодилося.
   Минають днi за днями.  Минули  жнива.  Зiбрали  жита,  пшеницi,  вiвси.
Пiдступа? обережно осiнь. Днi соняшнi, меланхолiйнi. По стернях  стеляться
струни бабиного лiта i, зда?ться, хтось  вигра?  на  них  ту  саму  жовту,
шелестючу пiсню, подiбну на золотий  спадаючий  листок  клену,  на  вигляд
безсмертникiв, на горiючi барви настурцi?.
   На полях виорюють бараболi. Горять вогнища.
   Дим  пiднiма?ться  догори,  або  клубато  котиться  землею.  У   нiздрi
тиснеться запах згорiлого бараболиння. Чути пiсню.
   Це безперевно виспiву? Христя. То в не? такий  теплий,  нiби  гармонiя,
голос. Це нiхто iнший. Вона любить працювати i спiвати одну з любих  сво?х
пiсень, яких зна? безлiч. Вона вже давно  дiвочиться.  Ходить,  як  дiвка,
смi?ться, як дiвка, навiть воду на коромислi,  повнi  вiдра,  носить,  хоч
стан, мов у оси, тоненький i гнучкий.
   Всi працюють у цi днi. Ступа? повна осiнь над землею.  Ступають  рiллею
мужицькi ноги. Сiють i сходить озимина.
   Матвiй з  Володьком  i  цiлою  родиною  також  у  працi.  Ось  уже  час
Володьковi до школи йти, але чутка прийшла, що цього  року  школа  пiзнiше
почнеться. Мiж тим ось бараболю виберуть, досiють i пiде.
   У цiй тишi, в музицi осенi, в запаху бараболяного  згару  ча?ться  нове
горе.
   Одного дня  -  туди  десь  у  сторону  Людвищ  затарахкотiли  зненацька
кулемети. Матвiй з Володьком були саме на полi i переорювали бараболисько.
За тиждень Володько ма? вiдiйти до Дерманя...
   З Жолобок навзаводи  пре  якась  пiдвода.  На  возi  видно  чоловiка  з
рушницею. Зрiвнявшися з Матвi?м, той розмаху? рукою,  показу?  на  село  i
гука?:
   - Гей! До села! Повстання!..
   I, не зупиняючись, женеться далi. В селi  того  вечора  зiбрався  сход.
Почали радити,  кричати.  Хтось  говорив  палку  промову...  Всi,  мовляв,
повстають. Людвищi, Жолобки, Титилькiвцi. Всi, як  один;  Он  на  Ляхiвцях
забили трьох жандармiв...
   Але Тилявка вага?ться. Однi -  за,  другi  -  проти.  Перемогли  другi.
Агiтатори по?хали. На другий день рано з пiвденного сходу почули  гарматне
бовхання. Хто i на кого стрiля?, не вiдомо. Донеслися чутки, що то  бiй  з
повстанцями. У Шумську на греблi засiло кiлькох хлопцiв з кулеметами,  якi
випустили кiлька стрiчок по "гал?рчиках", що саме входили до мiстечка. Але
зле. Не видержали. Тi засiли i випалили кiлька  сальв  з  рушниць.  Хлопцi
втiкли.
   У Людвищах нiби гурт хлопцiв  з  рушницями  напав  на  вiддiл  вiйська.
Кiлькох пiдстрiлили. Вiйсько втiкло. Що буде далi, невiдомо. Всi чекають i
сподiваються, що прийдуть петлюрiвцi. Кажуть, вони десь там за Ямполем.
   Мина? ще одна напружена нiч. У деяких  мiсцях  чути  стрiлянину.  Ранок
принiс уже першi  наслiдки.  Над  тим  мiсцем,  де  сто?ть  село  Людвищi,
зненацька починають здiйматися  тяжкi  чорнi  хмари.  Час  вiд  часу  чути
рушничнi стрiли.
   До Тилявки прибiгли першi втiкачi.
   - Палять! Бiда! Ховайте нас! Рятуйте нас!.. Пропали ми!..
   - В лiс! В хащi!
   А димовi хмари все ростуть, пiднiмаються, сягають  сонця  i  закривають
його. Робиться моторошно. З-за пригiрка i садiв вирива?ться  вогонь.  Небо
подiбне на розжарений метал. Вряди-годи вирива?ться  вiд  землi  i  б'?  в
височiнь  новий  стовп  огню.  З'явля?ться,  спочатку  легкий,  далi   все
сильнiший i сильнiший вiтер.  Димовi  хмари  колотяться,  розтягаються  i,
розчепiривши дико довжелезнi кострубатi крила, летять на схiд.
   Зда?ться, в тому мiсцi провалилася земля i весь огонь ?? нутра вирвався
назовнi. Шириться навкруги гострий запах згару.  Гора,  лiс,  сади,  верхи
смерек окутуються димом. По стернi стеляться кусники чорно? ватри.
   Всi люди навкруги лишили сво?  хати,  свою  працю.  Людвиськими  полями
бiжать якiсь люди, добiгають до долини  i  зникають.  У  Тилявцi  ширяться
чутки, що по Людвищах те  саме  чека?  Жолобки,  Титилькiвцi,  Рохманiв  i
Тилявку.
   Матвiй кинув працю на полi, пiшов на подвiр'я i почав швидко зносити до
льоху все, що було можна. Лантухи з борошном, одiж, посуд. Настя винесла з
хати майже все, навiть образи. Конi й корови Володько з Катериною  погнали
в лiс.
   Пополуднi до села увiрвався якийсь вiддiл вiйська. Майже  всi  вояки  в
довгих, жовтих кожухах, з великими виложеними комiрами. Люди  пiзнають  тi
кожухи. Це знанi людвиськi кожухи.
   Вояки кинулися по хатах. У Титя Когана вiдчинили  свининець,  випустили
поросята i кiлькоро з них пiдстрiлили, мов дичину. Шукали сметану та яйця,
але всi хати порожнi. Декому дiсталося скоштувати нага?в.
   У лiсовiй хащавинi на Угорщинi повно людей з худобою. Конi, корови. Всi
переляканi стурбованi. Володько також тут. Вiн сидить пiд великою липою на
купi скиданого труску i дума?. Дивнi, винятковi думи. Нема  на  них  слiв.
Вони родяться з глибини нетрiв людського я, ростуть  у  гнiв,  у  лють,  у
велику  душевну  рану,  яка  не  зна?  лiкiв  i  не  зна?  забуття.   Вона
ятритиметься цiле життя i дошкульним болем вiчно  викликатиме  спогад  цих
винятково дивних днiв.
   Вiн дума? також, що вже час iти до школи. Але  як  залишити  в  цi  днi
сво?х рiдних i хату. Пiдеш i, може,  востанн?  попроща?ш  тi  будови,  якi
коштували стiльки тяжко? працi.
   А зима не сто?ть. Старi люди, дiти... Куди з ними? Де порятунок?
   На другий день прийшли й до  Жолобок.  Тилявку  обминули.  Але  Жолобки
стояли одною пусткою. Хатки приготованi на пожертя вогненнiй силi.  Одначе
впала кара на п'ять господарств. Решту пощадили.
   Днi минають. Непевнi, чорнi. Дими поволi  розгортаються  по  долинах  i
легким дотиком, нiби лякаючись чогось, опадають на землю.  Тихне.  Караючi
чужинцi в жовтих кожухах зникли. Люди вилазять iз лiсiв,  оглядаються.  Он
хати ?х... Он попелища... Он там  на  рiллi  вдовиця  з  гурточком  малих.
Плачуть, бо що ж робити. Батько ?х кiлька разiв обiйшов Карпати i десь "за
царя i отечество" з життям розпрощався. Обiкрало  воно  його,  нерозумного
слiпака, а ти, матiр, i ви, дiти,  сидiть  на  рiллi  пiд  голим  небом  i
плачте, плачте!..
   Плачте, бо вашi сльози ще таншi, як роса, як  вода  морська.  Нiхто  не
прийде до вас i не запита?: за що вас карають? За дiдiв сво?х, за батькiв?
За царя i отечество, якому вiрно служили, i за тi столiття, за якi з ваших
душ не вийшов нi один терпкий вiдрух, нi один спротив,  нi  один  протест.
Плачте, бо ви закопали самi себе в пiдземелля, де  пекло  на  землi  i  де
скрегiт зубiв.
   П'ятниця, субота. Завтра недiля. Село чека? вас,  люди.  Он  хати  вашi
стоять. Iдiть i займайте ?х знов, бо це ж вашi. Чу?те? Вашi,  i  нiхто  на
землi не ма? права забрати ?х вам. Он церква ваша сто?ть. Хрест на нiй, як
i завжди, жарi? в сяйвi вечiрнiх променiв. Але на дзвiницi нiхто не турбу?
великого дзвону. Тихо навколо... Йдiть, люди, i займайте вашi хати i  вашу
церкву.
   Послухали. Голос ?х нутра  сильний.  Кинули  лiси,  печери,  вогнища  i
вернулися пiд стрiхи сво?. Пережили  нiч,  а  на  рано  село  вже  оточене
ланцюгом завойовникiв. Нема  виходу.  Зiгнали  малих  i  старих,  матерiв,
наречених...
   Зi сотень вибрали  тiльки  шiстнадцять  самих  молодих.  Виставили  пiд
панським парком на вигонi i з кулемета висiкли. Пiсля на  купу  скидали  i
приставили варту. Уляна Сорока, та сама, яко? хата пiд самим  цвинтарем  в
кiнцi села, не боялася до сина свого пiдiйти. Вiн лежав на купi з вiдбитим
куснем голови i не мiг вмерти. Мати сама власними руками пiдтримувала його
голову до ранку, поки не витекла остання  крапля  синьо?  кровi  через  ??
старечi пальцi.
   Варта вiдiйшла. Розiбрали сво?х синiв  тi,  кому  вони  належали.  Коло
цвинтаря виросла велика могила, на якiй заборонено поставити напис.
   От якi днi. Матвiй пережива? ?х по-свойому. Цiле його ?ство  знов,  мов
слимак, згорнулося  само  в  собi  й  скам'янiло.  Чоло  вкрилося  знаними
зморшками, i кожна з них  наллята  виразним  гнiвом.  А  все-таки  вiн  не
забува? свого.
   - Тобi, Володьку, на школу час! - завважив раз.- Мусиш пiшки, бо  ж  як
тепер по?деш. А втихомириться, то привезу харчi...
   Катерина забажала й  собi  навiдати  Дермань.  Добре.  Значить,  пiдуть
удвох.
   Вийшли раненько. Пiшли шляхом у напрямку Жолобок. Минули  лiс,  увiйшли
до села. Онде свiжа  могила.  Ходять  люди.  Онде  пожариська.  Дiйшли  до
вигону. Володько звернув з дороги i знайшов те мiсце з  виразними  слiдами
подi?.  Земля  ще  не  встигла  впити  рештки  розлито?  кровi.   Володько
зупинився,  оглянувся  навколо.  Парк,  соснина,  смеречина,   велетенськi
осокори. Онде палац. Он хати i корчма. Онде, навiть, пасуться  гуси.  Небо
сiре по-осiнньому. Осокори  роять  лист.  Сосни  й  смереки  шепочуть,  чи
шумлять, чи, Бог ?х зна?, як звуться ?х тихi рiзнi звуки, що не  мають  нi
початку, нi кiнця.  Затям  собi,  Володьку,  те  все.  Доторкнися  щупками
пальцiв ще раз цi?? латки гарячо? барви землi й iди далi. Йди i вчися...
   I вiн пiшов. Довга знана дорога через поля, лiси, гори  i  доли  рiдно?
землi. Йти по нiй, чути кожний вiдзвук твого кроку, бачити  барви  неба  i
землi при?мно, але боляче. Захiдний  вiтер  жене  хмари.  По  полях  згра?
вороння i шпакiв. Десь-не-десь видно  орачiв.  Скрiзь  розсипанi  барвистi
рухливi плямки. Це  худоба.  Пастушки  кладуть  багаття  i  грiються.  Дим
стелиться низом, не торкаючись землi.
   Цi?? зими Володько ще з бiльшим завзяттям пустився  здобувати  твердиню
знання. Все пережите оздобило його чоло двома  малопомiтними  рисками,  що
надали обличчю поваги. Життя не жарт. Життя тяжкий  бiй.  Переможець  той,
хто ма? силу i вмi? володiти ним. Життя наглядно да? йому жорстокi лекцi?.
I черговою з них була та, яку пережив вiн цi?? зими в непокiрному, гордому
Дерманi. Одного ранку зненацька вступив  до  цього  села  вiддiл  вiйська.
Брали з вулицi всiх мужчин, кого зустрiчали, i зiгнали до зали  семiнарi?.
Школу розiгнали. По селi заповiли суворий наказ, щоб зiйшлися  всi  молодi
мужчини на сходку. Хто не з'явиться - смерть.
   Зiбраних у залi клали по черзi i навчали гумовими  кишками  так  довго,
поки жертва була притомна. Така наука  залiзним  прутом  випекла  в  душах
цiлого поколiння спомин i параграф закону, який передадуть з  поколiння  в
поколiння, як обов'язок i осторогу. Деякi говорили:
   - Так нам i треба. Не вмiли шануватися в свiй час - рiк минув i заплата
виявилась.
   ?лисей з приводу цього говорив:
   - Но... Злушпачили не одного... Але коли б не цих два  днi,  наше  село
стратило б десять рокiв. Сумна це правда, але правда.
   У нових умовах село принишкло, згорнулось равликом, давало все  новi  i
новi датки. З'явилися отари жебракiв. Повернулися на  сво?  мiсця  бiженцi
вiйни, знайшли на мiсцi сво?х хат ру?ни або ями. Прийшла  зима,  а  з  нею
голод. Цiлi ватаги торбоносiв подалися на схiднi села по хлiб. I от  iдуть
з хати до хати з торбами молодицi, дiвчата. На них  подертi  свитки,  самi
взутi в постоли.
   - Дайте, людоньки добрi, хоч жменьку ячменю.  Голод.  Рятуйте  нас  вiд
голодно? смертi. Дома дiтки нашi мруть. Нi хати, нi хлiба. Смерть одна...
   I так  мина?  зима.  Володько  вперто  вчиться.  Перечитав  гори  книг.
Завзяття його в цю зиму досягло найвищого ступеня. Хотiлося вбити  в  свою
голову все, що створив людський розум, пiзнати всi  глибини,  всi  висоти.
Кожний день - нова сторiнка велетенсько? книги життя i Володько не  тiльки
перегортав ??, але й перечитував, вникав у кожну ?? кому, торкався всiх ??
мiсць i переживав цiлим сво?м ?ством повноту ?? многогранного змiсту.
   Зовсiм не стямився, коли минула зима. Весна знов обновила  його.  Разом
iз сонцем вставав, iшов за звичкою у садок оглядати,  як  цвiтуть  дерева.
Коли пiднiма?ться сонце, вони кришталевiють i блищать. Хлопець не зна?, що
йому робити. Спiвати, танцювати.
   Великдень. Знов появилися дзвони.  Привезли  ?х  якось.  Люди  оживають
-також.
   Одного  дня  по  Великоднi  Володько  пiшов  вiдвiдати  свого  приятеля
Володька  Галабурду.  Соняшний  пахучий  день.  Черешнi  вiдцвiли,   вишнi
осипаються, яблунi та грушi в повному розгарi. По горах i долах, скрiзь  -
там i там бiло, прозоро, пахучо.
   Хата Галабурди в  садку.  Вiкна  вiдчиненi,  i  вiти  яблунi-виноградки
сягають серпанкових занавiсок.
   Володько входить  до  хати.  Дома  -  нiкого,  крiм  сестри  Галабурди,
Наталки. Сидить перед вiкном спиною до дверей i ши? на машинi.  На  ши?  у
не? висить центиметр. Сонце лл?ться просто на ?? каштановi кучерi i кожний
волосок свiтить, горить i вiдлива? бурштином.
   Володько за сво?ю звичкою нiяковi?.  Несмiло  привiтався,  запитав,  де
Володимир, i що ж далi? Сто?ть i невiдомо: тiкати, стояти далi? Очi його в
таких випадках надто синiють, а щоки пашать жаром.
   Наталка оглянулась i чогось зрадiла.
   - Ааа! Мо? поважання! - проговорила вона так весело свiй новий  привiт.
Крутнулась на свому округлому стiльцi i зiрвалася на ноги.
   - Уу, як давно, страшенно давно  вас  бачила.  Сiдайте!  Трохи  при?мно
помовчимо. А наш шибеник нажерся i хто i зна, куди подався. Кажуть, ходить
у луг ворон дерти. Такий  парубiй,  i  ворони.  Як  вам  це  вмiща?ться  в
головi?..
   При  цьому  Наталка  заклала  сво?  нагi  руки  за  потилицю  i   мiцно
натягнулася, ?? пружнi молодi груди виразно округлились.
   Володько часто бачив Наталку, знав ?? звички, але нiколи не  завважував
анi ?? грудей, анi темних вогких очей. Це вiдкриття ще бiльше  занепоко?ло
його. А тут ще сонце, яблуневий цвiт.
   - Ух, як втомилася! Така  весна,  а  я,  мов  каторжна.  Шию  й  шию!..
Дивiться, Володьку. Дивiться, скiльки в мене працi. I все мушу перешити. А
це ще вiд свят. Мене вже там лаа-ають... Ех!.. Але ну його!.. Не розiрвуся
я! Нi? Там весна така... Що в те вiкно влiзе весни. А вийдiть лиш отуди на
гору пiд цвинтар i гляньте вниз. Страх - стiльки того цвiту!  Мама  казала
Володьковi: висип палiсадник. Де там. Повiявся i лекцiй не вчиться...
   Але сiдайте ж! Боже мiй! I чого ви, Володьку, такий соромливий. Ну,  як
дiвчина. Такий парубок. Ви вже  напевно  якусь  симпатiю  ма?те.  Що,  нi!
Но-но-но! Ха-ха-ха! Як рак. Боже! Тож ви  спалахнете!  Зна?те...  Нi.  Вам
таких речей, Боже борони, казати. Читали ви Винниченка?
   - Читав,кивнув вiн головою.
   - Ви? Винниченка? Ви Iван Царевич i читали такого автора? От вам i  мо?
поважання.
   Наталка прижмурила сво? чорнi очi так дивно, що Володько  спустив  сво?
додолу.
   - А сонця, цвiту скiльки! Боже, скiльки цвiту i вже, напевно, починають
спiвати соловейки. Нi? Напевно!
   Вона пiдстрибнула до вiкна, вiдщипнула срiбно-рожеву квiточку яблунi  i
протягнула Володьковi.
   - Нате, Iван Царевич. Прошу. Це вiд  мене.  Найбiльше  люблю  цi  i  ще
конвалi?. Такi порцеляновi, холоднi, але... - i вона цмокнула.
   - Ну... я вже б пiшов... - несмiло заявля? Володько.
   - Я вже б пi-шов... - кривиться з нього Наталка.- Це чудесно.  Посидiв,
намовчався, начервонiвся i все дума?, як би драла дати. Ну, йдiть,  йдiть,
вельмишановний Iване Царевичу. До побачення...
   Володько  вста?.  Знадвору  подиха?  вiтер.   Гiлка   цвiтучо?   яблунi
ворушиться,  й  ??  тiнь  на  лутцi  вiкна  тремтить.  Серпанок  занавiсок
надува?ться, мов  вiтрильник.  Десь  вискiпався  метелик.  Його  платиновi
крильця мигають i торкаються цвiту. Думка  хлопця  посилено  працю?.  Йому
надзвичайно  при?мно  й  одночасно  хочеться  кудись  сховатися,   втiкти.
Вiдчува?, як його iстота дво?ться, ста?  в  суперечнiсть  сама  собi.  Вiн
напружено вслуху?ться в саму суть цього  виняткового  для  нього  менту  i
намага?ться знайти йому якусь назву. Якiсь натяки, знаки, пiвслова.  Цвiт,
серпанок, метелик, голос Наталки - все одно, що прудкий  вiтер  з  рiзучим
снiгом в обличчя, вiд чого воно горить огнем. I от знов злилося все. Серце
тремтить. Не розумi? нiчого зокрема. В очах барвисте,  на  душi  тепло,  в
грудях боляче.
   Дiвчина використову? його захоплення. Вона не дума?,  не  розумi?,  лиш
чу? i регочеться. Вiн прокида?ться, очi наливаються теплою синьотою.
   - У вас чудовi очi! - викрику? вона.- Нiколи не думала, що у  вас  такi
чудовi очi!
   Це вже занадто. Все ма?  сво?  межi.  Володько  зрива?ться,  кида?  "до
побачення" i бiжить геть.
   Наталка лиша?ться сама. З неба лл?ться сонце. Лл?ться на цвiтучi  сади,
квiтники, на золоченi хрести церков. Повно весни i хвилювань.  Пiд  ногами
м'яко. Стежка в'?ться лугом, на котрому зеленi? трава  i  барвисте  горить
безлiч квiтiв. Над вiльхами вертко шугають щебетливi ластiвки.
   Вiд цього дня Володько сам не свiй. Свiт його обмежився до  дуже  малих
розмiрiв, але цiле пережите недавн? минуле не хвилювало його  бiльше,  нiж
ця незначна подiя.
   Наталку виминав. Вчитися вже не ма? сили. Пiсля лекцiй  не  йде  одразу
додому. Вiн iде в семiнарський сад, обходить гору цвинтаря,  мина?  гай  i
зупиня?ться над  Галабурдовим  садком.  В  його  пiннiй  глибинi  втопився
будинок хати i лиш череп'яна сiра стрiха трима?ться  поверхнi.  Над  усiм,
виблискуючи срiблистими крилами, лiта? зграя голубiв.
   Тут якраз i камiнь з землi виступив. Хтось колись висiк на ньому  серце
i стрiлу, але зачовгане його чоло мовчазне, i та?мниця  серця  та  стрiли,
напевно, не буде зраджена. Володько сiда? на каменi  i  сидить  непорушне.
Сонце хилиться до заходу. Коли торкнеться верхiв отих  далеких  смерек  на
панському - вечорi?. У монастирi бамка? дзвiн. Треба вставати, треба  йти,
але камiнь iз серцем та стрiлою трима? його. Нема сили вiдiрватися. У душi
велика солодка мука. Перший раз пережива? ?? таку. Були вже натяки на  це,
але все те не проймало його так, не тисло,  не  путало  його  волi.  Боже!
Зроби так, щоб вона вiдчула мене, вийшла з пiнного саду i сво?ми  пальцями
торкнулась мого палаючого чола.
   Дома перебира? книжки, перегорта? ?х сторiнки, але ?х запах, ?х  барви,
?х слова стали йому буденними. Нема  в  них  нiчого  цiкавого.  Нема  тi??
соковитостi, того чаду, який знаходив у них до цього часу. Чад  його  душi
значно бiльший i в ньому тоне все, що оточу? його.
   - Тобi щось сталося? - пита? його Василь. Володько не  то  всмiха?ться,
не то кривиться.
   - Нiчого.Певно i коротко вiдповiда?.
   Краще зiйти з постороннiх очей. Iде в лiшник i  тут  пiд  дубом  думкою
мандру? в дитинство. Лебедщина, луг, верби. Катерина, вона вже не  жи?.  А
казала: тебе будуть любити, Володику.  Ти  гарний...  Гарний.  Як  смiшно.
То-то й ?, що негарний i любити таких не полюблять веселi дiвчата.  Згадав
i Юхима. Чи жи? вiн ще? Навiть не зна?. Це ж грiх. Той чоловiк зрозумiв би
його навiть тепер. Напевно, зрозумiв би. Хто не носить  в  душi  зла,  той
вiдчу? в людинi завжди те, що якраз треба вiдчути. Зло i заздрiсть  стоять
на перешкодi, щоби зрозумiти й бути приятелем.
   Тим часом Володько уявля? собi себе в.будуччинi. От вiн росте.  От  вiн
скiнчив семiнарiю. Але це не кiнець. Нi, нi.  Такi,  як  вiн,  на  половиш
дороги не зупиняються. Вiн iде далi. Там десь у Ки?вi чека?  на  нього  ще
школа. Вiн скiнчить ?? i стане великим адвокатом. Його виступи  i  промови
чарують слухачiв. Тисячi народу добиваються мiсця в залi, щоби хоч здалека
послухати його. Його слава гримить на цiлу  Укра?ну.  Всi,  що  ненавидiли
його, впадуть  до  його  нiг,  i  вiн  дару?  ?м  ?х  провини.  "Приятелi"
наперегони повчатимуть його, оберiгатимуть перед можливими  i  неможливими
речами. Стiйте! - скаже вiн ?м. Замовчiть! Хто не вiрив у мене,  хай  далi
не вiрить. Хто заздрить, хай виступа? з ним на чесний герць.  На  одвертiй
аренi хай помiря?ться з ним сво?ми силами, а не робить потайки за  плечима
капостi. I не буде йому рiвних у змаганню, бо сила його душi неймовiрна...
   I тут саме десь вiзьметься  Наталка.  Вiн  уже  давно  не  хлопець,  що
червонi? вiд кожного ?? погляду. Вони зустрiнуться на балу. Вiн  запросить
?? на танець. "Наталю! Даруйте менi, але я кохаю  вас!"  -  скаже  вiн  ?й
тихо. Вона здригнеться, почервонi?. Танець скiнчиться. Вiн  вiзьме  ??  за
руку i виведе в сад. Тут пiд вiдомим горiхом на лавчинi присядуть. Наталка
мовчить.
   - Я кохаю вас цiлим ?ством. Будьте мо?ю!.. - Наталка почина?  плакати.-
Наталю! Моя Наталочко! Люба,  моя  Наталю!..  -  йому  не  ста?  слiв,  не
знаходить таких якраз, як треба.- Ну, що? Чого,  Наталю?  Образив  вас?  Я
знаю... Я не заслуговую на таке щастя, але  даруйте  менi!..  Ох,  Наталю,
Наталю!..
   Останнi слова вириваються вголос. Володько прокида?ться.  Свiт  дивний,
не той, в якому тiльки що мандрував i в який  вiрив.  Яке  щастя  обдурити
себе i вiрити в ту брехню. Яке щастя носити в собi жагучу  любов,  подiбну
на весну, на молодiсть, на сонце, що в ма?статi ранку пуска? стрiли сво? i
ранить все живе великими ранами любовi i краси.
   Перед кiнцем шкiльного року  семiнарiя  улаштову?  виставу  з  танцями.
Володько давно вже не бачив Наталки. Та дiвчина нiби з вогню. Вона  танцю?
безупинно, ?? смiх  луна?  у  всiх  кутах  просторо?  зали.  З  Семенюком,
Янушевським. Кожний пiдходить i  прошу!  Взяв  i  пiшли  ходором  навколо.
Легко, свобiдно. Вальс буревi?м гримить, хвилю? море, а  вона,  мов  пiнна
сирена, плава? навкруги. Недотепа, ведмедисько Семенюк. I що в ньому  може
?й подобатись? Але як вони чудово витанцьовують вальс...
   I знов ?дка заздрiсть мучить Володька. Ну, чому вiн не подiбний на того
самого  Семенюка?  Чому  Бог  обiдив  його  таким   непоказним   виглядом,
непевнiстю, соромливiстю? Станеш, вона дивиться на тебе, а ти, мов дурень,
не  знаходиш  нi  одного  влучного  слова.  Сто?ш,  паленi?ш   i   блима?ш
посоловiлими очима. Препогане становище.
   Танець кiнча?ться. Володько  у  вiдчаю.  Врештi  в  нiм  родиться  iнше
переконання. Що в дiйсностi, як подумати тверезо, в нiй такого особливого?
Звичайна дурна мiщанка. I нiколи вiн ?? не  любив.  От  прочитала  два-три
романи якого-небудь Винниченка i чваниться.  I  чим  там  чванитись.  Хiба
соромитись!
   Вдесяте пiдходить до Володька Галабурда.
   - Чого ти сьогоднi таким Дон-Кiхотом напузився? - пита? вiн.
   Володько отетерiв. Нема часу на вибагливi вiдповiдi.
   - А ти не корч зi себе Санчо Панса.
   Семенюк i Наталка роблять останнiй  зворот  i  зупиняються.  Володьковi
видалось, що це прокотилась огненна куля й опекла його. Серце стрибнуло  i
сильно стукотить, мов переслiдуваний втiкач у зачиненi дверi.
   - Володьку! Голубчику! - каже Наталка до свого брата.- Побiжи, братику,
i принеси вiд Степана Павловича мiй редiкюль. Ааа! I ви тут! - вирвалось у
не? захоплення, що вiдноситься до Володька.- Але чого ви такий екстра-пуф?
   Гидке слово. Кров, свiтло, очi... Все  мiша?ться  i  крутиться,  мов  у
каруселi. Помiст помiтно хита?ться й окремi хиткi крижини  ледь  втримують
палаючого  хлопця.  Уста  ганебно  тремтять.  Язик  пруча?ться  з  навалою
звуково? сировини, з яко? на силу Божу  вилазять  сякi-такi  слова.  Горло
пересиха?. Мозок вилетiв з черепа, а на його  мiсце  лягло  щось  тяжке  i
гаряче.
   Семенюк, Наталка,  Володько.  Он  сунеться  ще  якийсь  тип.  Всi  вони
навмисне сходяться надивитися на Володькову ганьбу, щоби пiсля навипередки
рознести ?? по цiлому  селу.  I  що  тут  дивного?  Над  чим,  прошу  вас,
смiятися? Якого чорта шкiрить отой  сво?  осоружнi  скалозуби?  А  Наталка
здивована. Де ж таки... ?й нiчого не  вiдомо.  Вона  сьогоднi  цяця.  Вона
зовсiм у нiчому невинна...
   - Що з вами? Що таке?
   Фу! Осоружнi, бридкi  запити!  Нiкчемне  кокетство.  Володькова  злiсть
росте, мов балон, що його надувають.
   - Нiчого! - випалю? вiн.- Нiчого зо мною. Це все  вiн,  Володимир.  Вiн
назвав  мене  Дон-Кiхотом!..  Я,  зрештою...  Менi  все  одно.  Я  не  маю
приятелiв, знайомих, друзiв. Всi мене якогось чорта  цураються...  Але  не
думайте, що менi на цьому так залежить!
   Далi вже нема що казати. I це, що сказане - дурне, гаряче й  зайве.  Це
вiн розумi?. Але раз розiгнався - рiв не  рiв  -  плигай!  Нiхто  не  смi?
подумати, що Володимир Довбенко боягуз. Вiн сказав  ?м  те,  що  треба,  i
тепер до побачення.
   Обернувся на мiсцi кругом i вiдiйшов. Як одягався, як гнався коридором,
як летiв вихiдними сходами ганку, цього  не  помiтив.  Свiдомiсть  догнала
його аж пiд вiкнами помешкання  Ферапонта  Яковлевича,  з  котрих  сi?ться
м'яке свiтло просто на купу цвiтучого бозу.  Десь  взявся  дрiбний  дощик.
Вiдчув вiдомий його шепiт з листям.  Володько  прорiзу?  кiлька  свiтляних
стовпiв i кулею вгруза? у глибоку пiтьму тепло? ма?во? ночi з дощиком.
   Бiжить "коло Яна"  в  долину.  Поверта?  на  стежку  "через  береги".Он
ставок. Дощ густiша?. Його краплини дрiбно сiються по водi. Листя осокорiв
шелестить. Небо - прiрва, залита чорною тушшю.
   Володько женеться далi. Йому боляче, соромно, тiсно. Хотiлося б знищити
себе, або принаймнi порядно назнущатися над собою. Згадав Бога i викрикнув
уголос: Боже! Поможи менi:
   Чорне небо, куди спрямований його  вигук,  бризнуло  в  гаряче  обличчя
жменю води. По дашку його кашкета бiжать струмки. Стiкають на  вилицi,  на
нiс, на  бороду  i  скапують  вниз.  Бiжить  далi.  У  Ляшовому  займиську
зупинився знову. Це тут якраз мiсце, де темними  ночами  переходить  людей
страшний бувший власник займиська вiшальник Ляш. Он купа осик, куди гепнув
колись "снаряд". Вирив яму, вирвав  осички,  зiбрав  ?х,  створив  iз  них
хащавину. На тому мiсцi поросла  глуха  кропива  i  кiнський  щавiй.  А  в
хащавинi  гарний  притулок  для  ранених  звiрiв.  Володько  скористав  зi
звiрячого пристановиська. Забув Ляша. Найбiльший страх його - вiн  сам.  I
коли б мiг, лишив би себе i втiк би. Вiн пiдлiз пiд кущi i присiв.
   Тут зовсiм гарно. По листi шелест дощу, але  краплi  його  не  доходять
сюди. У темнотi вище ледь помiтнi косатi  старi  берези.  Кiлька  дубiв  i
кленiв стоять осторонь. У травi розмокають  дозрiваючi  суницi.  Десь  над
самою головою прокинувся й лунко задзвенiв соловейко-нiчняк.
   I хiба грiх у таку нiч трiшки збожеволiти, стати на грань добра i зла i
десь далеко, далеко вiд стороннього  ока  крапля  по  краплi  пити  трунок
великого келиха  життя.  I  хай  ллються  тодi  чистi  юначi  сльози,  хай
кiльчиться й зроста? перше бажання зiрвати квiтку щастя, що  завжди  росте
тiльки на мiсцях недосяжних.
   На другий день Володько в школi. Вiн блiдий i похмурий. На його чолi, в
очах слiди яко?сь особливо? пожежi. Галабурда хоче з ним  розмовляти.  Нi.
Володько не бажа? нiяких розмов.  Ось  висидить  години,  здасть  останнiй
iспит, в якому закони Бойля й Марiота на хвильку повздержать iншi  закони.
А пiсля пiде собi. За тиждень вiн все одно покине все...
   Галабурда  натякував  на  Наталку.  Вона   нiби   згадувала   Володька.
Розумi?ться. Прошу  вас...  Вона  не  буде  згадувати  такого  виняткового
iдiотства. Що ж тодi згадувати
   Iдучи додому, Володысо наскочив ще  на  одну  дурiсть.  Так.  Наперекiр
усьому. Вiн таки напише ?й листа. Хай принаймнi зна?.
   А може, нi? Смiх, кпини? Хай. Хай смi?ться. Хай  кпиться,-  скiльки  ?й
хочеться. Все одно. Сяде й напише. От тiльки як?  Читав,  бувало,  романи,
дивувався, що геро? такi безпораднi у зовсiм простих справах. А тут  i  не
роман. Тут життя, саме оголене i саме правдиве. Все ясне, як те сонце,  як
небо. Кожний предмет у тво?х очах, i ти можеш дивитись на нього, як хочеш.
Нiхто не смi? перешкодити тобi.
   Але ж нi. Кожний предмет у тво?х очах це лиш  обставина  сцени,  а  ти,
приятелю дорогий, актор, яким керу? незнаний тобi режисер. Вiн хоче,  щоби
ти писав листа. Добре.  Сiдай  i  пиши.  Хай  це  смiх,  радiсть,  сльози,
розпука. Сцена твоя - страшна сцена, i цiлий свiт у мiлiонах  сердець  хай
несе тони тво??  велико?  гами  переживань  у  вiчнiсть.  Пиши!..  Я  твiй
режисер.
   Хiба ж Володько може ставити опiр наказовi вищо? волi? Нi.  Вiн  сiда?,
бере перо, дивиться на його кiнчик i зовсiм свiдомий, що  з  того  кiнчика
може сплинути його щастя чи ганьба. Але що  в  дiйсностi  -  як  може  вiн
знати?..
   Кохана Наталю! - Цей заголовок i навiть великий знак  оклику  запозичив
вiн у якомусь романi. Так, мабуть, треба. Раз  люблять,  раз  хочуть  щось
сказати - треба перш за все кохати. I на це ? деякi слова, що з роду в рiд
передаються, вiчно свiжi i вiчно недоторканi.
   "Вибачте, що так Вам пишу. Дуже добре знаю, що, прочитавши вже першi цi
слова, Ви вибухнете Вашим вiдомим смiхом. Але я рiшився на все.  Смiйтесь,
лайтесь, розповiджте всiм, який я дурний хлопчисько. Менi все одно. Раз  я
полюбив, я мушу сказати: люблю вас! Мушу, дорога насмiшнице, бо любов  моя
анi Вам, анi нiкому iншому на нашiй планетi незнана. Вона  така  велика  i
така криштально чиста, що  про  не?  можна  говорити  навiть  у  храмi,  у
святая-святих, куди мають  право  вступу  тiльки  вибранi.  Менi  хочеться
написати Вам про кожний вiдрух мо?? думки...
   Я боюся кiнчати речення крапкою,  бо  менi  зда?ться,  що  безлiч  дуже
цiкавого i, можливо, найважнiшого я Вам не сказав.
   Менi хотiлося б сказати Вам, як страждав, як на мо?х очах  тлiв  кожний
нерв мо?? iстоти. Менi хотiлося б оповiсти Вам про кiлька радiсних хвилин,
коли Ви разом з сонцем, з  цвiтом  яблунi,  з  метеликом  i  смiхом  сво?м
вкладали в мене мою  думку.  Я  десь  вичитав,  що  кожна  листана,  кожна
билинка, кожна пташка i все живе любить, бо так треба, i не смiйтесь, коли
скажу: найбiльше щастя - щастя любити.
   У мене, Наталю, болить голова. Час вiд часу я кладу на чоло  свою  лiву
долоню, бо вона надзвичайно холодна. Пальцi рук мо?х також  холоднi,  хоча
вуха, щоки i особливо мiсця на вилицях i попiд очами - палають.
   Бачу, бачу... Ви iронiчно зложили Вашi уста i пiдняли брови.  Хай.  Все
одно буду казати. Все буду казати. Пригаду?те, як поводив я себе  тодi  на
вечорi? Чого питати. Певно, пригаду?те. Що путн?, забува?ться,  але  хиби,
помилки, людськi слабi мiсця, коли вони спотикаються, завжди пам'ята?ться,
?х пiдхоплюють, розвозять, передають з уст в уста, як бозна-якi  скарби...
Найближчi люди, що часом звуть себе навiть  друзями,  з  якоюсь  особливою
насолодою пiдкреслюють вашi хиби, бо  це  приносить  ?м  вдоволення.  Люди
люблять у сво?х ближнiх бачити бiльше тiнну сторону,  як  соняшну.  Дивно.
Нi?
   Але я чомусь хочу бачити Вас не такою, як yсi. Ви моя та, яку я  вибрав
собi для сповiдi. Менi зда?ться, що Ви мусiли б чомусь зрозумiти мене, або
бодай не одважитись пiдняти камiнь, щоб кинути на мене за мою любов.  Я  ?
надто молодий. Так. Це зна? всякий i це не грiх. Але думаю, що я  вже  маю
право вимагати чогось вiд життя. Бо ж хiба я нiщо? Хiба не подоба?ться Вам
оце, що пишу? Хiба це не правда? Хiба не зворушу? воно Вас, не хвилю?,  не
виклика? у Вас особливих думок, яких Ви  напевно  не  дума?те,  сидячи  за
Вашою машиною? Правда ж! I Ви надивуйтеся, що я  дещо  комiчно  поводився.
Люди, що сильно люблять землю, батькiвщину i що б то не було, завжди  дещо
комiчнi. Некомiчнi лиш тi, якi так само не можуть бути комiчними, як  риби
не можуть бути гарячими. Це правда. Впродовж довгих ночей,  днiв  думав  я
про свою велику любов. I от пишу Вам про не?. Дивiться i... (закреслив). Я
не знаю, що дивiться. Все одно, що. Я  боюся  тiльки  одного:  Ви  напевно
покажете цього листа комусь... А це ж не мусить бути. Як можна смiятися чи
кпити собi з мо?х слiв, стрiчок чи ком, коли в кожнiй з них тече жива кров
i кожна бо?ться дотику розкладово? бацили. Пожалiйте ?х. Вiд цього  i  Вам
колись буде при?мно".
   На цьому скiнчив лист. Подумавши,  закреслив  останнiй  рядок.  Вiн  не
бажа? ?? жалю. Тепер треба якось  лист  вiдiслати.  Згадав,  що  сусiдська
дiвчина Ганна ходить до  Наталки  вчитися  шити.  Добре.  Це  i  буде  той
iсторичний листоноша. Вiддав i чека? цiлий день. Але  мало  чека?...  Його
мучить сумлiння й острах. Пишучи листа, вiн був  у  якомусь  трансi.  Цiла
сила його почуття, мов повiнь, рвалася, щоб ?? висловити. Слова i  речення
низалися одно до другого  всупереч  власнiй  волi,  але  скiнчив,  вiддав,
пройшовся, прохолов. Предмети i думки вияснилися. Проза життя виявилася  в
розкiшних тонах, як  тодi  i  весь  ефект  його  захоплення  видався  йому
безмежно на?вним i смiшним. Безперечно, вона  посмi?ться  над  ним,  порве
дорогi листочки i викине. I як можна бути дiйсно таким некритичним...
   Але вже пiзно. Зробленого  не  повернеш.  I  "Кохана  Наталю",  i  знак
оклику, i гарячi слова - все вже пiшло в свiт. Широкий дивний свiт.
   Сонце в таких випадках не квапиться. Воно ма?  час.  Земля  оберта?ться
тим самим способом. I не треба знати, що дума? Володько.
   Вечiр.  Сонце  зникло.  Захiд  ще  горить,  схiд  гасне.  Тут  то   там
появляються зорi. Володько чека? Ганни на стежцi в садку.  Чека?  довго  i
вперто. Ой хтось руха?ться в темнотi. Вона. Нi. То Iван.  Був  у  млинi  й
запiзнився. Перед святами завiзно. Зрiвнявся i "добрий вечiр" сказав.
   - А ти ж чого тут?.. - пита?.
   Йди, йди, чоловiче добрий, сво?ю дорогою. Не втручайся  в  справи,  якi
тебе не торкаються.  О,  нi.  Iван  стане,  посто?ть,  скрутить  папiроса,
попросить огню, не дiстане i знов схова? його. А за той час  оповiсть,  що
там люди толкують.
   - Он, кажуть, що тiкають вже цi... Женуть ?х з-пiд  самого  Ки?ва.  Ох,
кебто вже скорше тi большевики!..
   - Большевики? Де вони?
   - Йдуть! З-пiд Ки?ва йдуА. Цi тiкають - страх. Все кидають. Кажуть,  он
за тиждень i змiна влади..  Знов  "нашi"...  Вiд  захоплення  Iван  зручно
чвирка? кутком рота.
   - З кiньми треба "осторожно". Кажуть, цi вже по дорозi забирають. Скажи
там свойому дядьковi.
   Володько слуха? i не слуха?.  Большевики?  Цi  тiкають?  Б'ються?  Цiла
Укра?на в огнi? Все в огнi.  Гримлять  гармати.  Вмирають  люди.  Прийдуть
большевики i знов пройдуть по селах, мiстах  новi  порядки,  новi  закони,
новi слова. Знов.
   Ага. Ганна.
   - Ну як? Що?.. Дала ?й?
   Ганна вийма? щось i пода? Володьковi...  Лист!  Вiдповiдь.  Нi.  Це  не
вiдповiдь. Це Володькiв зiм'ятий листок у тiм самiм рожевiм конвертi.
   - Прочитала,- каже Ганна,- i вернула.
   - I бiльш нiчого?
   - I бiльш нiчого. Тепер у не?  безлiч  працi.  Он,  кажуть,  большевики
йдуть...
   Большевики! Большевики! Большевики!.. Знов большевики. Знов... Ах...  А
як же Наталка? Що вона?..
   Знак запиту i точка. Нема вiдповiдi. Йди, Володьку. Йди  геть.  Шовкова
тепла нiч i зорi поволi плинуть. А там десь у просторах iдуть  большевики.
Володько знищений. Вiн може записати  собi  цю  хвилю,  як  першу  лекцiю.
Одвертим i щирим не завжди безпечно бути.  Зрозумiння  тво?х  почувань  не
шукай у когось, а силою фактiв приневолюй признати ?х. Жiнки.  Не  помiчав
?х iснування у справжньому ?х виглядi. Перший  зудар  з  ними  вплинув  на
хлопця мов струм холодно? води на гаряче залiзо. Любити ?х  без  ненавистi
не можна. I тут, як i скрiзь, найнебезпечнiшим мiсцем - легковажнiсть.
   Висипався  ячмiнь.  Замовкли  соловi?.  Зачервонiли  i  налилися  соком
черешнi. Скiнчилася школа.
   Володько не мiг перемогти в собi свого  почуття.  Ходив,  мов  ранений.
Юначi його очi засвiтились небезпечними вогниками ненавистi. Хотiлося б на
комусь помститися. На пальцях вiдчува? замiсть нiгтiв звiрячi  пазурi,  що
час вiд часу показуються на свiт, то знов ховаються, мов у молодого тигра.
   Збирався  йти   додому,   але   майже   несподiвано   налетiв   буревiй
большевицького наступу. Чутки i розмови про це не вмовкали, але  нiхто  не
думав, що воно станеться так скоро. Люди чекали, сподiвалися i радiли.
   - О!! Чекайте! Як прийдуть тi!.. Вони цим покажуть!..
   - Що покажуть, то покажуть. Кажуть, Л?нiн  i  Троцький  все  по-старому
повернули. За комунiю нi слова.
   - За грабунок кара?ться смертю. Он, кажуть, один большевик у когось там
взяв курку. Мужик поскаржився i большевика розстрiляли мов собаку.
   - Не тво?, не бери. Хочеш мати - купи!.. Такi розмови чути  на  кожному
мiсцi. Нiякi слова, нiякi противнi докази не  мають  успiху.  Так  допекли
"цi", що нiкому не може прийти на думку, щоби були ще гiршi. Одного  ранку
зненацька по кутку чутка;
   - Тiкають!.. Ховайте конi!
   Всi, хто ма? конi,  пре  ними  в  лiс  та  хащавини.  Володько  схватив
дядьковi лошаки i пiгнав "у Хвищик". Густий грабовий молодняк. Побiч  рiв,
зарослий калиною, терном i дикими черешнями. До самого рову i  далi  через
лiс глибоким проваллям врiзалася вузенька дорожина. День ясний, соняшний.
   У гущавинi рух i життя. Скрiзь поприв'язуванi конi, а коло них  гуртами
молодь i старшi люди. Конi нагодованi. Як тiльки що - за повiд, махнув  на
коня i гайда далi. На взлiссi i на полi варта. У лiсi також вартовики.
   Володько видряпався на високу струнку черешню. Черешня  вища  вiд  всiх
дерев i звiдсiль видно польову дорогу, що йде  вiд  Верхова.  Видно  також
чеську колонiю Борщiвку, поля, луг. Десь на сходi раз-пораз чутно гарматну
мову. Мiж листям кругом Володька спiлi ягоди. Не можна втриматися, щоб  не
рвати ?х. Вiн ?сть ?х i спльову? кiстки на землю. З-за горбка на  схiд  по
дорозi з'явля?ться якийсь гурт людей. За кiлька хвилин Володько бачить, що
то вояки. Число ?х невелике, а з ними один вершник.
   Вояки не йдуть, а майже бiжать. Варта з-пiд лiсу пода? сигнал. Володько
також свиснув умовленим посвистом, щоб там,  унизу,  були  готовi.  Кiлька
людей ма? зброю i  коли  б  ворогiв  не  багато,  ?х  можна  зовсiм  легко
пiдстрiлити.
   Майже одночасно з протилежного кiнця дороги з'явля?ться якась  пiдвода.
Вона до?жджа? до тi?? дорожини, що збiга? вниз "до Хвищика".  Вершник,  що
iде з утiкаючими вояками,  помiча?  пiдводу,  наганя?  коня  i  чвала?  ?й
назустрiч. Пiдводчик раптом зрива?ться, оберта? батiг пужалном,  гараздить
по втомлених конях, зверта? на дорожину i пре вниз у провалля...
   - Стуй! Стуй, пся  крев!  -  крикнув  вершник  i  пустився  через  овес
навперейми за пiдводою.
   - Стуй! Стшелям!.. С-вий сину! Стуууй!..
   Дебела, суха коняка вершника ледь клига? вiвсом. Вершник  погрожу?,  що
буде стрiляти, але не  знiма?  з  плечей  рушницi.  Пiхотинцi,  що  бiжать
дорогою, теж погрози не виконують.
   В той час iз лiсу чути  кiлька  стрiлiв.  Це  селяни.  Вершник  вiдразу
зупиня?ться, круто поверта? коня i тiка? назад вiвсом на дорогу.
   "Пак! Пак! Пак!.." - впало ще кiлька стрiлiв.  Вершник  зо  всi??  сили
острожить коня, але вiдразу щось з ним сталося. Вiн випуска? з рук  повiд,
деякий час ще незграбно пiдгицу? на сiдлi i далi пада? на землю.
   В той час з-за гори, звiдкiль вибiгли  вояки,  вигулькнуло  ще  кiлькох
вершникiв. Пригнувшись до  кiнських  ший,  вони  навзаводи  пруть  вперед.
Пiхотинцi, що бiжать спереду, починають нервуватися i  нараз  розсипаються
по полю.
   Знов чути кiлька стрiлiв. Деякi попадали просто на дорозi. Але вершники
пруть вперед. Крик, свист, заблищали шаблi.
   - Ааай! Матка Боска! - виразно вчув Володько i  побачив,  що  пiхотинцi
позривались на ноги та  попiднiмали  вверх  руки...  Але  шаблi  вершникiв
замигали над головами пiхотинцiв.  ?х  все  менша?.  За  хвилину  вершники
кидають усе i з мiсця пруть далi. Ще хвилина, i вони сховалися за могилою.
   Володько швидко злазить з черешнi i, розгортаючи галузки кущiв,  бiжить
до коней.
   - Большевики! - гука? вiн. Але там уже всi знають про це.
   Iз села прибiгло кiлькох розчервонiлих i засапаних дядькiв:
   - Вертаймось додому! Большевики!
   - Додому! - пода?ться  далi  ланцюгом  чутка.  Прибiгли  також  тi,  що
стрiляли, з рушницями "на пасi". Вони вдоволенi сво?ми успiхами.  Все-таки
не даремно "патронiв" висмалили.
   - Це я його так,- хвалиться Iван Сурко.
   - Н??.. Бреш, брате! Он i Мифод свiдок. Я! ?й-бо, я!..
   - Та не бреши!..
   - Хрест на церквi, комин на хатi, що я...
   - Ха-ха-ха! Ти, так ти! Чорт з тобою. Хай  там,-  i  тикнув  пальцем  у
небо,- на тебе його й запишуть.
   - А в селi,захоплено оповiда? вiдомий ентузiаст "змiни влад"  Терешко,-
пооовно! Повно! - з притиском зазначу?.- В'?хали й одразу: "Гд? староста?"
I рiзнув матюком. Кавалерiя з "красним хлагом"  пролетiла...  Кажуть,  сам
Будьонний...
   - Ну... То "наврат"... - сумнiваються скептики.- Який-небудь з менших.
   - Але кавалерiя! Ех! Кожний,  як  вогонь.  Сорочки  розхристанi,  шапки
набакир. "Тi" ще в селi з маслом та сметаною розправлялися, а цi, грiм  ?х
убий, як з неба! Ох же й наклали ?х. Нi  одного  "в  пл?н"...  Всiх  -  на
мiсцi...
   - Здорово! Звiсно пани. Сметаною захопилися.
   - А баби пiсля, зна?те,  оджогами  ?х,  коцюбами!  А  це  тобi,  Яську,
сметана! На, на! ?ж!..
   - Ай, да баби! - гукають будьонцi.- Так ?х, панов, сукiних синов!..
   Всi вдоволенi такими вiстками. Бiльш нетерплячi  хапаються  вести  конi
додому.
   Обережнiшi втихомирюють:
   - Почекай. Не прися на рожен...  Чорт  нiколи  не  спить.  Нарвешся  на
такого, заметуть тобi коники, як стiй...
   - Нi чорта. "Цi" не чiпають,..
   - Не чiпають. Почекай побачиш. Уже "?х" досить було. Хто не прийде,  не
скаже- на, тiльки - дай... Нi?
   - Звiсно.
   Дядьки вичiкують. Аж надвечiр розвiдка приносить  остаточну  вiсть,  що
все тихо. Ви?хали враз. Довжезна валка коней тягнеться до села. На  дорозi
лежать розкиданi "Яськи", але на них не зверта?ться уваги.  Завтра  накаже
староста й пiдберуть. За Осовцем, там, де Мiзоч, заходить  велике  червоне
сонце. Навкруги тихо. Хтось затяга? пiсню. Решта пiдхоплюють i в ?? звуках
никнуть усi подi? дня. Нiби нiчого й не сталося. От водили  собi  конi  на
пашу, а тепер вертаються додому.
   У селi повно чуток, але нi одного большевика. Увiрвалися, на?лися  самi
й конi, i далi. Зда?ться, то не люди, а буревiй. Конi ?х загнанi, вiчно  в
милi, що, змiшавшися з  порохом  дороги,  творить  нiби  шкаралущу.  Одяги
рiзнi. Англiйськi, старi нiмецькi,  росiйськi.  Зброя  також  рiзна.  Однi
шаблi справжнi козацькi, i вони самим сво?м виглядом  наводять  на  людину
непри?мне почуття. Вигляд ?х - вигляд диких.  Чорнi  вiд  сонця  i  вiтрiв
обличчя. Груди розхристанi, сильнi,  оброслi  волоссям.  Мова  ?х  рiшуча,
коротка - наказ i лайка. Перечити ?м небезпечно.
   Володьковi пригадалися оповiдання про татар, Пугачева, Ст?ньку  Разiна.
Це вони - душi минулого, мешканцi безмежних степiв злетiлися в орду i  пiд
зручним керуванням ханiв пруть на захiд.
   Мина? кiлька порожнiх днiв. Спi? жито, ячмiнь.  У  селi  спокiй.  Одно?
суботи парний вечiр. Над заходом  у  нерiшучостi  зупинилася  отара  хмар.
Поволi вони пiднiмаються по небу. Дiйшовши до якогось мiсця, бризнули вони
теплим дощем i розтопилися. Сонце сховалось. Показався  молодик  i  кiлька
зiр. Дерева нiби спiтнiлi.  З  землi  пiднiма?ться  легкий  теплий  туман.
Вiддзвонили на вечiрню.
   На полях "за Поповим" крики. Полями вiд Мiзоча бiжать люди  i  кричать.
Що сталося? Вiд крайнiх хат добiгають неймовiрнi вiстки. З Мiзоча прибiгли
люди i перелякано оповiдають, що з лiсiв вийшло дуже  багато  полякiв.  По
дорозi вони нищать усе.
   Того самого вечора в Бущенському лiсi  розпочалася  гарматна  канонада.
Раз за разом бовхали гармати i робили довгу й гомiнку луну. I  не  вiдомо,
хто з ким б'?ться, де вороги. Село принишкло i мовчить.  Люди  виходять  у
садок. Мiсяць, зорi, тiнi на землi, легкий теплий туман i гарматнi  вибухи
з лунним шумом.
   Аж ранком прийшли вiстки:  Бущенщиною  на  захiд  сила-силенна  полякiв
просунулась. Мов злива. Без дорiг, без ладу, отак просто, хто  кудою,  пiд
розлогим прикриттям лiсу. У деяких мiсцях зупиняться,  обернуть  кулемета,
сипнуть у небо "по кавалерi?" i знов втiки. А будьоновцi, мов  чабани,  зо
всiх бокiв на кониках гарцюють. Часом десь гармата загуде i лупить у  саму
гущу.
   На другий день народ коло церкви. З'явилися  набундюченi  "хлюсти"  при
французьких шаблях з острогами. Це все тi, що "з первих дн?й революцi? под
красним знам?н?м кров пролiвають". З Дерманя ?х чимало таких пiшло "туди",
а тепер вернулись, щоби показатись усiм, що з них вийшло та й  кому  треба
носа втерти. Тепер вони пуриси великi. Тепер  ?м  море  по  колiна.  Тепер
"твайо-майо, а майо не твайо". Захоче - з поповою дочкою  в  танець  пiде.
Дудки вiдмовить, коли вся власть сав?там, коли хто був нiчим, той усiм.
   В понедiлок рано "заказали" конi вести  "на  прийом".  Повели.  Кiннота
коней потребу?.
   Вiд самого Ки?ва без вiдпочинку пруть. Впав  кiнь  -  покинув,  другого
давай. Буревiйним маршем пролетiли Укра?ну, i "дайош Варшаву".
   Через  село  "коло  Попового"  пройшло  того  не  мало.  Обоз.  Ки?вцi,
волиняки. Вигнали з дому все, що попалося. На возах чорнi люди з червоними
ганчiрками. Скриплять немащенi вози, трiщать колеса, падають конi. Матюки,
курява, поржавiлi рушницi. Реве гармонiя:

   Я на бочк? сiжу,
   а пад бочкай слiзка,
   ут?кайт?, палякi,
   альшевiкi блiзка.

   Хрипить гармонiя, хрипить забитий курявою голос. Iде орда зi  сходу  на
захiд.
   Укра?нський степ, Дон, Волга. Далека Азiя, жагучi вiтри,  сипкi  пiски.
Очi бронзовi, скiснi, а на чолi шарпа? вiтер зрудiле волосся. Все  то  пiд
барвою Маркса. Все то слухнянi  й  п'янi  слуги  великого  "пророка".  Хто
визбирав ?х таких якраз, як треба, таких, один на другого подiбних,  таких
хижих i таких спрагнених перемоги?

   Буржуй, б?з разсужд?нья
   давай-ка мiлiони...
   теперь наш? правл?нь?,
   т?п?рь нашi закони...

   Так. Це ?х "правл?нi?". Це також ?х закони, писанi не чорнилом, а живою
кров'ю на живому тiлi конаючо? iмперi?.
   Ех, яблучко, куда котiшся?..
   Хто зна?, куди. Хто скаже, яке заборонене дерево зродило  тебе  i  який
грiх зiрвав тебе та пустив котитися. Маркс? Царi? Сатана, що збурив пекло,
щоб на його мiсцi поставити сатанський рай?
   I, зда?ться, нема нi кiнця, нi  краю  тому  обозовi.  Хто  кормить  ?х?
Земля. Адже ж вони "за землю i волю кров ллють". Хто ма? ?х кормити. Он на
полях вiвси зеленi. На возах коси. Он  пасуться  селянськi  корiвки.  Село
"самообложиться" i дасть. Не дасть - "реквiзицiя  лишкiв".  Не  хватить  -
"все на фронт"... I тодi не запитають i не попросять. Вiзьмуть, а хоч,  то
й кулю в лоб додадуть.
   Володько йде в село. Близяться  жнива,  але  село  святку?.  При?хав  i
зупинився якийсь штаб. Нi. Не штаб це - цирк. На всiх  парканах,  стовпах,
воротах,  скрiзь,  де  тiльки  знайшлося  догiдне  мiсце  -  плакати.  Ось
бородатий кацап сохою оре  поле.  На  нього  нападають  здоровеннi  пси  з
написами:
   Д?нiкiн. Петлюра. Колчак.  Юд?нiч.  Врангель.  Кацап  хвица?  постолом,
лупить Д?нiкiна в зуби, Петлюру в бiк, Юденiча в зад, Врангеля  пiймав  за
хвiст, розкрутив i  вишпурнув  за  Чорне  море.  Ось  там  нарисовано,  як
Пiлсудський навзаводи кида? Ки?в.  Його  во?нство  з  "яйками",  сметаною,
курми, "квасьним мл?к?м" пре за ним навздогiн. Баби з коцюбами женуться за
втiкаючим во?нством. Пiд усiм пiдписано: "До лясу, панове! До лясу!"
   "Ми на гор? вс?м буржуям мiравой пажар разду?м!"
   "Мiр хiжiнам, вайна дворцам!"
   "Да здраству?т красная армiя - защiтнiца слабих i угн?тьонних!"
   "Прал?тарi? вс?х стран - са?дiняйтесь!"
   "Релiгiя - опiум народа!"
   Крик, барви, музика. На семiнарському подвiр'? концерт. У залi  мiтинг.
Почався вiд ранку. Мiняються вуличнi продавцi. Вони невтомнi,  невгомоннi.
Сотнi промовцiв, сотнi одноголосно ухвалених резолюцiй. Всi на фронт! Всi,
плече в плече, в лави червоно? армi?! Червона  армiя,  обiдрана,  голодна,
несе в обличчя цiлому свiтовi слiпучу правду.  I  нема  ?й  спротиву.  Вiд
тайги, вiд Бiлого моря рветься цей гураган. Тремти, ?вропо! Червона  армiя
- це початок i кiнець, це альфа й омега, це вiнець сили, мужностi! Червона
армiя, армiя робiтничих синiв, синiв селян, синiв працi! Червона  армiя  -
це кара  за  кров,  за  пiт,  за  працю,  виссану  ненажерами  капiталу  з
працюючого люду! Хто ? проти не?? Де той жахливий зрадник  великого  дiла?
Смерть йому на мiсцi! Без милосердя, без спiвчуття!
   Сонце хилиться до хреста приходсько? церкви. Там  далi  за  коренастими
черешнями його захiд. Володько цiлий  день  чапить  коло  монастиря.  Йому
хочеться все бачити очима, чути власними вухами. Вiн забув  за  обiд.  Вiн
забув i за Наталку. Щось неймовiрне твориться на його  очах.  Не  хочеться
вiрити,  що  це  дiйснiсть.  Думки  розбiгаються,  збiгаються,  купчаться.
Хочеться охопити весь смисл подi?, найти  ?й  назву,  усвiдомити  собi  ??
закони. Це ж твориться на землi, що  дала  йому  початок  буття.  На  його
землi, землi його батькiв, його дiдiв.
   Володько вирива?ться з крикливого натовпу i йде  в  сад.  Тепер  скрiзь
вiдчинено, скрiзь вiльно йти. Онде обтрощенi семiнарськi вишнi. Он обдерта
пасiка. Ферапонт Яковлевич, мабуть, забув за не?. Деякi  вулi?  лежать  на
землi i бджоли лiтають навкруги. Видно, поки у залi однi промовцi  громили
буржуазiю, другi громили бджоли.
   Володько йде вгору до цвинтаря, мина? його рiвною  дорогою.  Направо  й
налiво могили близьких рiдних.. Он  стара  каплиця.  Тут  тихо.  Сонце  ще
свiтить i б'? променем у стiну  каплицi.  Рiй  мушок  лiта?  перед  носом.
Володько на хвильку зупиня?ться, огляда?ться  навколо.  Йому  хотiлося  б,
щоби тут не було нiкого з живих людей. Вiн хоче думати i хоче знайти себе.
Його душа  розшарпана  промовцями,  поняттями,  плакатами.  Вiн  ще  надто
молодий, щоби знайти справжню вiру свою, тверду, мов камiнь, i  непохитну,
мов гори. Вiн мусить чути, бачити i пiзнати iстину.
   Тим часом зiйшов на другий схил гори. Перед ним  на  пiвнiчний  схiд  у
сяйвi вечiрнього сонця розклалися луги, рiчка, стависько. Ага. Це царство,
в якому колись царював Володько, той, що ходив  шукати  мiсця,  куди  тече
рiчка. Це ж Лебедщина. Це мiсце, де родились першi думи, де пережив  першi
пригоди життя, де знайомий кожний горбик, кожна долина, кожна верба.
   Володько вже пройшов кусень житт?вого шляху. Вiн зна?, куди тече рiчка.
Але його мучать ще iншi сумнiви. I  хто  пiдкаже,  де  iстина?  Хто  вкаже
дорогу? Так, як i колись, так i тепер iде Володько  сам  ногами  по  землi
батькiв i дiдiв, iде в поля й луги, щоб розгадати загадку, таку  очевидну,
але таку тяжку для розгадки.
   I раптом Володько пригаду? собi дiда Юхима. Боже мiй! То ж вiн отам  за
тим лiсом мешка?. Може, ще живе. Не  було  чутки,  щоб  помер.  До  нього!
Послухати, що скаже вiн. Може, й ? на цiй старечiй нашiй  землi  люди,  що
бачать будуче, що промовляють так, як чу? душа. Промовляють не мовою  отих
промовцiв, а мовою землi, мовою предкiв, мовою сущих i прийдучих.
   Володьковi так привабливо  яскраво  уявився  дiд  Юхим,  що  захотiлось
бачити його. Вiн виразно почув його голос, що в соняшнiй  тишi  промовля?:
"...не бiйся нiчого, що  треба  буде  перетерпiти  тобi.  От  диявол  буде
шпурляти з вашого оточення в темницю, щоби спокусити вас... Будь вiрним до
смертi, i дам тобi вiнок життя".
   Чому вiрний? Що ма? цей молодий юнак у душi сво?й такого, за  що  треба
змагатися до смертi?
   Володько не пiшов, а побiг в долину. Не хотiв обходити навкруги дорогою
чи стежкою. Махнув рукою навпростець i подався. Болото,  iржава  вода,  що
чвирка? з-пiд кожного ступу. Зовсiм так, як тодi, того холодного осiннього
вечора. Тiльки Хведота нема. Сам-один. Рiчка.  Яка  вона  тепер  маленька,
мiлка. Стрибок - i на другому боцi. Ще кусник болота i сухо.  Збоку  млин.
Цей той самий, де Володько  вислухував  перекази  дядькiв.  Змiнився  вiн,
побiльшав. Уже не видно його колiс. Вони забитi дошками. Десь зникли старi
верби. Але трепеток сто?ть.  Така  сама  чепурна,  одинока  над  дорожиною
деревинка.  Срiбно-зелене  ??  листя  так  само,  як  i   колись,   дрiбно
трiпочеться, навiть при зовсiм спокiйнiй погодi.
   А де ж хутiр? Нема. Нi  саду,  нi  огорожi,  нi  грабового  висаду  над
дорогою. Тiльки на тому мiсцi, де стояла хата, темнiший  i  бiльший  кущем
овес. Володько зупиня?ться, сто?ть, вслуху?ться в оточення.  Дивиться,  як
сонце сiда? за Дерманем.  Чи  так,  як  i  тодi?  Зовсiм  не  так.  Не  тi
вiдчування. Не так вплива? все навкруги. Може,  Бога  забув.  Може,  менше
безпосереднього, того, що ?днало з землею.
   Володьку! Не стiй! Далi. Йди далi в той клапоть соснини, де колись клав
багаття, молився i пiк бараболi.  Шукай,  Володьку,  i  найдеш,  дивись  i
побачиш. Ти зацькований промовцями. Вуха тво? залiпленi  липкими  словами,
принесеними  з  далеких  чужин.  Очi  тво?  заслоненi  плакатом  крику   i
ненавистi.
   Володьку, увага! Замкни свою душу i не впусти бацили розкладу. Впади на
тому мiсцi, де горiло перше вогнище тво?? свiдомостi, цiлуй  землю  ту,  в
якiй корiнь твiй, i бийся за не? зо всiма Марксами, в яких  би  одягах  не
прийшли вони до тебе.
   Так говорить Володьковi рiдна земля. Яке щастя, що вiн послухав  голосу
душi й  у  цей  якраз  день  вирвався  сюди.  Яке  неймовiрне  щастя.  Тут
Володьковi стало легше. Голос  землi  втихомирив  дещо  голоси  карикатур,
плакатiв i промовцiв. Вiн згадав Василя, згадав днi минулого лiта, i  йому
стало до болю прикро.
   Через лiс i поле пiшов до Юхимового хутора. Сутенi?.
   На хуторi тиша. Замiсть одно? хати десь взялося двi. Не  свiтиться.  Не
бреше лютий пес, не гудуть бджоли, не пахне медом.
   Увiйшов до хати. Там якась незнайома жiнка.
   - Добрий вечiр вам!.. - проговорив Володько.
   - Дай Боже здоров'я! - вiдповiла жiнка не то злякано, не то сердито.
   - Не бiйтесь. Я прийшов навiдати дiда Юхима.  Я  звуся  Володимир.  Мiй
батько Матвiй. Ми жили колись йтам у Лебедщинi.
   - Ааа! Чула. Вони вийшли. Я зараз... От шкода, гасу не
   ма?мо. Нема чим свiтити. Сiдайте. Вони зараз прийдуть.
   I жiнка вийшла. Володько чека?. Це  кухня.  У  кiмнатi,  мабуть,  хтось
спить. Чути тихе сопiння. Коло комина дзижчать мухи. Пахне кислим молоком.
   По хвилi в сiнях рейвах, рипнули дверi й увiйшло двi постатi.
   - Нiчого не  бачу,  але  чую,  прийшов  Володько...-  проговорив  живий
знайомий голос. Як щиро, як при?мно.
   - Так, дiдуню! Це я!
   - Ти? Ооо, як тiшуся!.. Ходи сюди. Хай обмацаю. Свiтла, бач,  не  стало
на нашiй землi.
   Володько пiдiйшов до дiда. Той поклав йому на плечi обидвi руки.
   - Вирiс. Ну, пора. А як батько? - зробив наголос на о.-
   Нiколи навiть не загляне... Постарiв?.. А як же це ти так?..
   Заблудив, що?..
   - Може, й заблудив. Тяжко в нашi часи не заблудити.
   - Сядь. Ось тут. Принеси, невiстко, чого там... Тяжко, кажеш? Так. Весь
народ блудить, але Матвi?в син хай батькiвських слiдiв трима?ться.  Нiколи
не зiйде на манiвцi. Хай робить - що  робить,  завжди  дiйде  на  справжн?
мiсце.
   Володько не бачить Юхима i  вида?ться,  це  говорить  молодий  хлопець.
Голос ясний, дзвiнкий. У такiй пiтьмi  при?мно  щось  ясне  чути.  Увiйшла
невiстка i принесла кисле молоко.
   - От трохи зле, Володьку, що нiчим вгостити. Нам не  повезло.  Хутiр  -
бiда. На днях тiльки третiй раз обiбрали. Минулого року  на  Великдень  то
таки чистенько нас обшкрябали. А до того i сина... вбили...
   - Клима?..
   - Нi. Молодшого. Iвана. Гарячий був...
   - Ааа. Я чув. Говорили.
   - Обросли дещо, прийшли iншi, забрали, що  найшли.  Взимi,  як  ото  на
Дермань накинулись, i мене якось кiнцем сягнуло. А оце перед трьома  днями
то таки зовсiм дотягнули. Навiть Боска не лишили. На?хав отой обоз  i  все
рознесли...
   Далi Юхим розпиту?,  як  пожива?ться  Володьковому  батьковi.  Володько
оповiда?.
   Повечерявши, йдуть спати в сiно на вишки. Тиха натхненна нiч.  На  небi
майже прозорий мiсяць. Густi тiнi  будов  та  дерев  непорушне  лежать  на
землi.
   - Гарно надворi,- проговорив Юхим.- Завжди  гарно.  Полiзли  на  вишки.
Юхим витяг  з-пiд  сiна  вiйськову  рушницю,  клямцнув  замком,  загнав  у
магазинок п'ятку набо?в i поклав коло себе.
   - От так, як бачиш. Старий я вже, сину, але здаватись не хочу.  Порiшив
собi: пiдлiзе ще яка хал?ра, або вона мене, або я ??. Розторощу  череп,  i
все.
   Володько лiг на сiнi горiлиць, розклав натомленi ноги i  руки.  Старого
не видно, тiльки з темноти чути рiшучi слова.
   - Так, так. Програли ми, сину. Вмiли гречку сiяти та бджолу  плекати...
Але не вмiли боронити себе. Я не нарiкаю. От все мав. Повнi  обори,  повнi
клунi, повнi засiки. Все пiшло. Але не шкода нiчого. Бог дав. Бог i  взяв.
А от шкода тiльки, що коли був час, коли сяка-така власть своя була, сидiв
отут на свому хуторi i думав: моя хата скраю... Ой сину, нi! Ой,  нi,  нi!
Ми всi дiстали науку... I кажу тобi: ви,  молодi,  тi,  що  будете...  Ви,
хоронь вас Боже, жити таким способом, як ми жили. Згинемо  всi.  Весь  рiд
наш згине. На наших мiсцях сядуть чужi  i  осмiють  не  тiльки  нас,  а  й
могили, честь нашу... Тям це,  сину!  Я  вже  старий,  щоб  неправду  тобi
радити. За землю нашу треба вмiти не тiльки пiт, а й кров  лити...  Битись
треба!
   Володько не здивований такою мовою. Старий  пережив  досить,  щоби  так
говорити. Володьковi хочеться тiльки запитати кiлька слiв,  але  не  зна?,
як... Нарештi вiдважився:
   - А як же, по-вашому, цi?.. - запитав.
   - Ота лая?
   -Еге ж...
   - Згине! Кажу твердо: згине! На нашу  землю  не  раз  нападали  татари.
Налетять, обжеруться й виздихають. А ми, як жили, так i живемо. Бо  в  нас
справжня сила, а в них заздрiсть. Заздрiстю жити не можна. Але ми куцозорi
i терпеливi.  Ми  сидiли  й  перечiкували,  поки  хмара  перейде,  а  тодi
вилазили. Треба ж не пустити до себе диких. Земля наша не на те,  щоби  по
нiй вiчно орди грасували.
   Останн? речення вимовив пiднесеними словами. Володько виразно напнувся.
   -  Знаю,продовжу?  старий.-  Вони  там  золотi  гори   обiцяють.   Рай.
Л?ктрику... Блазнi диявола! Вони дадуть рай. Вони,  що  душу  Анцихристовi
дали i перекреслили себе тричi... Вони збудують  рай.  Блазнi,  катаржани,
шарпатюги, злодi? рай дадуть... Поцарствують вiк i згинуть!..
   - Вiк?
   - Ну да. Вiк. Сто лiт царство ?х буде. Сто лiт голод, мор, нужда буде.
   - А чому ж вiк? То ж все загине...
   - Не загине. Наш народ не то що червоною шматою, але й червоним залiзом
з його мiсця не випечеш. А  от  силу  свою  за  той  час  назверх  покаже.
Навчиться битися за себе. Цар був i не з нами, i не проти нас. А цi  проти
всiх. Бо цi з чужим духом. З татарським...
   Володько хотiв перечити. Все, що говорить старий, дивне й  незрозумiле.
Але хiба ж вiн зна?, як перечити. Старий говорить очевидну правду. Вiн  не
вичитав ?? з книг, але вичув сво?ю душею. Як не вiрити йому. Треба вiрити.
   Володько ще довго не мiг заснути. Йому не вiрилось, що це вiн лежить  у
Юхима на сiнi. Не вiрилось, що вiн сво?ми вухами чув тi слова... Тi -  там
у залi, i цi - тут у темнотi на сiнi. Хто з них ма? правду i за  ким  пiде
Володько? Володько - син Матвiя i Настi, син села i землi. Син неба  свого
i сво?? природи.
   На  другий  день  Володько  покинув  Юхима.  Не  хотiлось  дивитися  на
зруйнований, колись цвiтучий хутiр. Дивно, що аж на ру?нах  сво?х  хуторiв
шука? вiн сво?? правди.
   Перед вiдходом Юхим сказав:
   - Дякую, що вiдвiдав. Думаю - бiльше не побачимось.
   Я вже старий. Ходжу, але... Ет... Все одно, а вмирати не хочу. Хотiв би
бачити, що далi буде. Пiдеш додому - батька здоров. Славний  вiн  чоловiк.
Так i скажи.



   XII

   Надходять  жнива.  Обози  пройшли.  За  ними  лишилися  широкi  дороги,
потоптанi поля, покошенi зеленi вiвси.
   Володько йде додому. Найвищий час. Батько, напевно, чека?.
   Забрав дещо свого майна в торбину i махнув напiшака просто через поля i
лiси на Крем'янеччину. Дороги не трима?ться. Пощо йому тепер  дорога.  Вiн
зна? землю свою, як самого себе. Аж надвечiр вибрався з  лiсiв  на  рiвний
шлях.
   I тiльки вийшов на дорогу, одразу на двох вершникiв наткнувся.
   - Стой! Куда йдьош?.. - пiд'?хав до нього один. Володько сказав, звiдки
й куди йде, та показав посвiдку школи. Большевик  подивився  на  посвiдку,
вiддав назад i махнув нагайкою.
   - Валяй своей дарогой! - сказав вiн, хльоснув коня  i  по?хав.  За  ним
по?хав i другий.
   Аж пiзно вечором прибув додому. На дворi застав повно вiйська. У  клунi
конi, пiд шопою конi. На подвiр'? вози. На городi димить багаття.
   У хатi зустрiвся з матiр'ю.
   - Це ти? - пита?, як звичайно. Вiта?ться, цiлу? матiр у  руку.  Прийшла
Катерина, Хведот. Вони були в полi. Василина пасе вже корову.
   - А де ж тато? - пита? Володько.
   - Вiн там,каже мама.- Пiд кущами на полi. Не хоче додому. У нас  тут...
Боже, Боже! Що тут, дитино, робиться. Вiдступали тамтi вночi...  Щось  там
зблудили, чи що... При?хали, чу?ш, до нас, збудили батька i так босого  та
невбраного погнали в село, щоби дорогу до старости вказав.  А  саме  падав
дощ. Дорога розбита. Десь там його ще збили...Так, чу?ш, нагаями збили, що
ледве додому дiйшов...
   Слуха? матiр Володько, й уста його все бiльше i бiльше у розтягаються i
кривляться. Брови насунулись на очi.
   - А за що ж били? - вирива?ться у нього само собою...
   - За що... Хiба вони знають, за що... Бог ?х поб'?... А  прийшли  цi...
Знову... Одразу забрали Шпака. Кобили також  хотiли  забрати,  але  обидвi
жеребнi. За Шпака дали нам якусь булану  лошивку.  А  оце  на?хало  повний
двiр. Викосили ниву, половину вiвса, а тепер конюшину докошують. На  садку
цiле спустошення. Ото вродило на щепах кiлька яблук. Ще зовсiм зеленi.  Де
там... Обтрощили, обнесли. Огiрки вирвали... Боже, Боже! I  то  по  цiлому
селу так. Батько вже не може на то дивитись.  Боронився,  а  вони:  "А  ти
сякий-такий кулак. У матiр, у Бога, у небесну канцелярiю..." Лаються...  I
що воно за люди? I де вони такi видерлись?..  Ти,  каже  до  батька,  цiле
життя кров батрацьку пив!.. Ти чужим трудом наживався!.. Все забрали.  Все
чисто. От корова ще лишилась... ?сти не  ма?мо  чого...  Але  цить...  Iде
хтось...
   Рипнули дверi, i до хати увiйшов большевик.
   - Ей, мать! Дай нам какой-нiбудь гарщок.
   Настя нiчого не сказала, знайшла баняк i дала йому. Той взяв i  вийшов.
Володько чу? втому i голод. Мати лiзе на постелю i  з-пiд  подушки  вийма?
пiвбохонця хлiба. Пiсля лiзе  на  горище  i  десь  находить  шматок  сала.
Володько зi смаком з'?в i захотiв пiти до батька.
   Застав його у винятково дивному станi. Зробив собi зi снопiв буду  й  у
нiй живе. Вдень жне або косить, ?сти приносять йому. ?сть мало.  Зеленину,
хлiб, молоко. Спить на снопах. Коли дощ,  зверху  прикрива?  свою  хлiбову
печеру ряднами.
   Тепер саме чудова погода. З небесно? висоти свiтить повний  мiсяць.  Зi
села чути вояцькi спiви i гру  гармонi?.  Коли  Володько  прийшов,  Матвiй
умостився якраз для вiдпочинку. За сво?ю  звичкою  лiг  горiлиць,  ноги  i
груди прикрив якоюсь одежиною. На ногах старi  великi  чоботи,  на  головi
кашкет. Мiсяць лл? сво? сяйво на поля, на стернi, на пiвкопи i на Матвiя.
   - Де ви, тату? - запитав Володько. Матвiй почув  голос  сина  i  швидко
звiв голову.
   - Тут - сказав вiн.- Це ти, Володьку?..
   -Я.
   - Прийшов?
   - Так.
   - Коли вийшов?..
   - Сьогоднi раненько...
   - Го-го! То ти мусiв добре смалити... Болять ноги?.. Володько  нагнувся
над батьком, найшов його руку i поцiлував ??.
   - Трохи щемлять... Iшов навпростець. Через лiси...
   -  Так  лiпше.  Дорогами  тепер  не  пройдеш.  А  як  же  там?..  Також
"товаришi"?..
   - Ну, а хто ж. Повно. Батько зiтхнув.
   - Повно,повторивши Володькове слово i не зна?, чи казати  що  далi,  чи
лiпше мовчати.
   - Перед двома  днями  заходив  до  Юхима,-  промовив  Володько.  Матвiй
зацiкавився...
   - Ну, й?.. Як вiн?
   - Казав здоровити вас... Обiбрали його дотла...
   - Не диво. Кого ж вони  не  обiбрали.  А  як  ще  кого  не  обiбрали  -
обберуть. А старий ще трима?ться?..
   - Трима?ться, але обiцяв скоро зложити руки. Каже, що старий...
   - Вiсiм десяткiв прожив. Я й того не дотягну. Коли  б  ще  не  оте,  що
твориться... Не маю сили дивитися на  таке.  Хай  би  вже  брали,  хай  би
зiгнали народ  на  сходку,  хай  би  обложили...  Але  ж  отого,  що  вони
творять... Рвуть, толочать, грасують... все ж то праця  людська...  А  для
них то плювак. Думав: пiдпалю  все  до  чорта  i  хай  вигорить.  Рука  не
пiднялася. Поки жи?ш, за живе дума?ш... А наших там нiде не чути?..
   - Нашi ж з поляками...
   - Додумались. Найшли собi пару...
   - А про Василя нiчого?..
   - Мовчи тепер. Не згадуй. Нiчого не чув. Пiшов отодi, i як у воду.
   Батько й син по довгiй розлуцi не мають бiльше слiв  для  розмови.  Все
вiдоме. Все сказане.
   - А вам тут не холодно, тату? - пита? по хвильцi мовчанки Володько.
   - У житi? Нi. Навiть люблю  тут.  Пахне  колос.  Земля.  А  помовчавши,
дода?:
   - Ми люди хлiба i землi. Тому нас i ненавидять отi...  Вiн  менi  каже:
кров чужу пив. Я? Хм... Кулак... А коли  так  -  хай  буде  кулак!  Хай  я
кулак!.. Хай мiй син - кулацький син, але вони згинуть!.. Я дурний  був...
Треба менi було в народ iти i  на  кожному  перехрестi  проповiдь  казати:
люди! Йдiть всi право сво? боронити! Ви мусите!.. А ми мовчали.  Он  цi...
пролетарi, як то вони себе йменують... Жид з ними, кита?ць з ними, татарин
з ними, цiла Азiя з ними. Завели балаган.  Он  у  селi  паперiв  навiшали,
театри  грають.  Все  на  ноги  поставили,  щоб  темному   людовi   голову
одурманити, щоби знищити його. Там обiцяють, а тут беруть... I заберуть.
   Все  чисто  заберуть...  Але  скажу:  вони  згинуть!..  Час  прийде   i
згинуть!..
   - I Юхим так каже,- зазначу? Володько.
   - Бо то правда. Скiльки б не  були  при  властi  злодюги  i  брехуни  -
кiнець?м надiйде. Ви, дiти, мусите все кинути, а вибороть  право  сво?.  В
Укра?нi досить розумних i чесних людей. Я пiвсотнi лiт день-денно лив свiй
пiт, трощив сво? костi. Плуг, коса, сокира, лом... Тепер  нема  на  мойому
тiлi мiсця, де б я не чув рани. Я збирав клаптик по клаптику землю. Думав,
виростете, хай ма?те. I все дарма. Сьогоднi прийшов паршивий шарпатюга  до
мо?? хати, сiв i розпорядки да?... Ууу!.. Як шкода, що  сили  нема.  А  то
одною рукою в'язи скрутив би i вишпурнув би на гнiйницю. Пролiтарiя!  Воша
смердяча! Зволота земська! Задля них голод, мор.  Мiлiон  на  Голготу  ма?
йти, бо, бач, босяк i злодiй задумали собi в панiв бавитись!..
   I Матвiй урвав свою мову. Володько ще нiколи  не  чув  такого  гнiву  в
батькових словах. Нi. Це не Матвiй гнiва?ться. Це гнiва?ться земля,  хлiб.
Це гнiва?ться потоптана й опльована справедливiсть.
   Перерва. Мовчанка. Мiдяне сяйво лудить поля. Володько  хоче  вiдпочити.
П'ятдесят кiлометрiв -  кус  дороги.  Вста?,  кида?  батьковi  добранiч  i
вiдходить.
   На другий день пiшов косити грабками ячмiнь. Вiн  перестояв  i  покляк.
Косив до вечора, а вечором подався в село подивитися на "театри". В  однiй
клунi збили сцену. Народу зiйшлося безлiч. Вiдкрили "брезент"  i  Володько
побачив буржуйського офiцера та його денщика Голопупенка. Офiцер  в  карти
гра?, п'? шампан i лущить морду Голопупенка. А цей кривиться мавпою,  меле
нiсенiтницi. А юрба реве реготом з пришелепуватого хахла. Нещасна,  забита
юрба. Полiтрук  Йойна  Цiперович  гаркавим  голосом  дяку?  за  вiдвiдини,
просить не забувати гостинно? червоно? армi?.  Реве  обховзаний  грамофон,
гойда?ться червоне рядно, кривиться карикатура контрреволюцiонера.
   Село дiстало наказ пекти для червоно?  армi?  хлiб.  Сiльський  комiтет
зiбрав муку. Пшеничну, житню, ячмiнну, вiвсяну, яку хто ма?.  Зсипали  все
докупи, розважили на "па?" i роздали господиням. Хлiб той завтра ма?  бути
вiдставлений на фронт "бiйцям". Село мусить дати "наряд" пiдвiд.  Але  всi
пiдводи були вже в нарядi. Деякi тижнями гуляють  по  лiсах.  Стратон,  що
вмудрився заховати сво? "орлята", не вилазив з гущавин.  На  нього  почали
ремствувати:
   - Як то? Я вже третiй раз iду, а той нi разу.
   - Вiн у млинi...
   - У млинi. Щось там дуже довго  мелеться...  Кожний  раз,  коли  тiльки
треба пiдвiд, то вiн або в млинi, або до Дерманя по?хав, або на торг...  А
коли ж вiн буде дома?..
   На цей раз до Стратоново? баби прийшли не сво?, а  "товаришi".  Сказали
?й:
   - Слишь, баба... Не явиться твiй старик до завтра, з  хати  один  попiл
буде.
   Над ранок Стратон при?хав з ярмарку. Конi спали,  бо  кормив  ?х  мало.
Серце його на кусся рветься,  коли  бачить,  як  його  Шпак  i  Бiлогривий
"скидають стерво", тратять блиск, випинають клуби та ребра. Та що  робити.
Заберуть як стiй. Усiм забрали.
   Крiм  Стратона,  з  Дерманських  хуторiв  назначили  в   наряд   нового
Тарасового приймака Макара, Тита Когана та Володька. Матвiй почув про це i
тiльки рукою махнув.
   - То... Хто зна?, чи приведеш назад конi... Як заженуть пiд Варшаву...
   - Но,- каже Володько.- Будемо бачити. За цей час Володько навчився дещо
большевицько? мови. Трима? себе певно, говорить рiшуче, з присмаком.  Один
матюк нiяк не да?ться йому. Не поверта?ться язик на це мерзенне слово.
   У Матвi?вiй клунi, крiм  коней,  примiстилися  шевцi.  Весь  час  шиють
фронтовикам взуття. Вечором один пiдходить до Володька.
   - Слиш... Таварiщ. Скажi, гд? д?вкi хорошi?. Палучiш на сапагi товару.
   Володько подумав i сказав:
   - Пiдем у село. Покажу.
   Пiшли. Таварiщ радi?. Володько завiв його пiд хату Соловiя. Старий  вже
помер. Лишилась його горбата й ослiпла бабця.
   - Туди йди... Там прекрасна фея мешка?,- показу? Володько.
   - Вот харашо. А прiмьот?
   - Кан?чно. Она такiх любiт.
   - Ну... Палучiш на сапагi.
   I большевик пошелестiв через кукурудзу пiд хатину  Солове?хи.  Володько
посмiха?ться i йде додому.
   - Сукiн ти син! - ла?ться на другий день большевик.
   - В чiм справа? - пита? Володько. - Сам зна?ш. Зашел, а  там  стол?тная
яга. Тьху, чорт берi!..
   Володько регоче.
   - Дурак ти, товарiщ... У не? дочка ?. Не бачив?..
   - Врьош? Н?т. Д?вкi н? вiдал.
   - Мало чого ти не бачив. А де товар на чоботи?
   - За что? Обманул м?ня i ?що...
   - Н? обманул. Сам ти  матня  безнадiйна.  Сьогоднi  пiди  ще  раз,  але
порядно обшукай хату. А товар давай. Обiцяв, так давай...
   - Ну, на подошви достанеш. Чорт с  табой.  Но,  как  ти  м?ня  обдул...
Сматрi...
   Володько  сьогоднi  вiд'?жджа?  на  фронт.  Вiн  мiрку?,  як  би   йому
виховзнути вiд цього. По обiдi запряг конi, сiда? на вiз i ?де в поле. Там
за горбом над Угорщиною скошена конюшина. Володько ма? намiр по?хати туди,
набрати конюшини, а як нiхто не слiдкуватиме, чкурнути в лiс.  Але  тiльки
вiн ви?хав на поле, як вiд хутора Хоми Етто?  вирива?ться  охляп  на  конi
будьоновець. Володько побачив його, вдарив по  конях  батогом  i  пустився
вчвал. Будьоновець пре  навпростець  через  овес,  маха?  люто  кулаком  i
матюка?ться. Але  Володько  не  огляда?ться.  Вiн  ?де,  як  може  швидко.
Будьоновець женеться за ним. От-от дожене. Вже  виразно  чути  ззаду  його
матюки. Володько розгонно пiд'?жджа? до покосiв конюшини, круто  поверта?,
злазить з воза i спокiйно почина? класти конюшину.
   Приганя? будьоновець. Кiнь тяжко диха? i приха? пiною.
   - Ах ти, сукiн син!.. А я думал, ти удiрать? Разв? ти н? вiдял,  как  я
скакал?
   - Кто т?бя зна?т, чево ти скакал,- каже  спокiйно  Володько.-  Менi  он
треба на дорогу пашi.
   - Ну, ладна. Б?рi пабольше. Моя лошадь тоже с табой пайдьот.  Вот  чорт
какой...
   На дорогу Настя нав'язала Володьковi  вузлик  хлiба  i  сала.  Володько
ви?хав. У селi чекають на нього Макар, Тить  i  Стратон.  Тить  i  Стратон
нервуються та лютують. Особливо останнiй.
   - Анцихристи, нелюди. Ото ж у Святому Письмi написано: прийде час i  не
останеться каменя на каменi. У "откро-венiях" ясно  писано,  що  Анцихрист
родиться вiд жидiвки. А Троцький хто? Не жидюга? Зiбрав христопродавцiв  i
пре на народ християнський.
   Тить слуха? Стратона, але йому iнше в головi.
   - Ой-йой-йой! У мене на полi всi коси. Прийде сльота i все погни?.
   Макар i Володько, як молодi, спокiйно дивляться на справу. Макар тiльки
побою?ться, щоб йому його бiлих  кобил  не  забрали.  При  вiд'?здi  тесть
наказував: - Заберуть, то й самi не вертайся. Гляди менi!..
   Макар чоловiк спокiйний, рiвний, неговiркий. Колиi прийдеться до  дiла,
хто зна?, чи не вкладе вiн спокiйно? когось з "товаришiв".
   Всiм чотирьом хуторянам вложили не хлiб, а набо?. Ви?хали  надвечiр.  З
села виплутався довжелезний обоз i посунувся хвилястим шляхом. Для охорони
приставлено вiддiл кiнноти.
   Над Крем'янцем сiда? велетенське  сонце.  Хмарою  знiма?ться  з  дороги
курява i засипа? вуха, нiс, очi. Один за другим поволi котяться вози. Коло
Крем'янця зустрiлися ще  з  якимсь  обозом,  що  йде  напроти.  Курява  ще
збiльшилась.  У  деяких  мiсцях  пiдводи  затикають  шлях  i  цiлий   обоз
зупиня?ться. Хвилина тишi. Пiсля заднi гукають:
   - Ей, там! Поганяй!
   - Стой! Куда па?д?ш? Н? вiдiш,  чтоль?..  "Гi-гi-гi-гi!"  -  лiржать  i
прихають конi. Хтось заводить "яблочко"...

   Ех, яблочко, да налiва?тся,
   Махно жiда ос?длал i ката?ться.

   Серед ночi обоз в'?жджа? в якесь село i зупиня?ться нанiч. Пiдводи самi
собi шукають пристановиська. Володьковi вда?ться попасти пiд браму якогось
дядька. Все-таки пiд накриттям лiпше, хоч нiч тепла, мiсяшна. З  Володьком
весь час трима?ться той самий будьоновець, що виганяв його.
   Зупинилися. Володько впорю? конi. Передовсiм мусять  дещо  прохолонути.
Пiсля напо?ть ?х та пiдчепить до дишля  опалку.  Тим  часом  виняв  шматок
хлiба, сала, розломив усе наполовину, одну собi, другу будьоновцевi.
   Той взяв. ?дять i гуторять.
   - Чорт знает,  кагда  ета  вайна  кончiтся,-  скаржиться  будьоновець.-
Ваю?ш, ваю?ш, а что с етаво - чьорт знает...
   - Глупа вiйна,- зазначу? Володько.
   Далi Володько вiдчiплю? конi i веде  ?х  до  води.  Посеред  села  тече
рiчка. Вода чиста. Мiсяць вiдбива?ться i сипле у вiчi скалки  промiння.  В
осоцi стависька крекотять жаби.
   Конi жадiбно п'ють. Володько ?м пiдсвисту?.  Пiсля  веде  ?х  до  воза,
заклада? опалку i вмощу?ться спати.
   Ледь свiток зчиня?ться крик.  На  сходi  яскраво-червона  заграва.  Над
рiчкою бiлий кострубатий  туман.  Зо  всiх  дворiв  ви?жджають  пiдводи  i
лаштуються на дорозi.  Вздовж  возiв  чвалом  пролiта?  на  конях  кiлькох
вершникiв. У ?х  руках  трiпочеться  червоний  вилинялий  прапор.  Стратон
сто?ть навколiшки на сво?му возi й  уголос  демонстративно  молиться.  Вiн
хреститься широким  розмашистим  хрестом  i  вичиту?  "Отченаш",  "Вiрую",
"Богородице Дiво". На нього зо всiх бокiв сипляться матюки, кпини, але вiн
не зважа?.
   Закiнчу? молитву словами:
   "Господи, Боже неба i землi. Ти великий i могутнiй.  Тво?ю  волею  живе
все  на  землi.  Не  допусти,  щоб  нечиста  сила  посмiялася  над   тво?ю
величчю"...
   - Ей, старiк! -  гука?  якийсь  большевик  i  дода?  мерзенну  в  сво?й
винахiдливостi лайку.
   Обоз руша?. Володько шука? торби з хлiбом, щоби поснiдати. Але находить
в нiй тiльки маленьку скибочку хлiба. "Зжер, сукин син", - дума? Володько,
а вголос зверта?ться до будьоновця, що ще поруч...
   - Товарiщ! Ей, таварiщ? Ти сожрал весь хл?б. Ето н? потоварiщескi...
   - Врьош! Я тво?во хл?ба н? брал,- вiдгриза?ться будьоновець.
   - Но, но. Н? валяй дурака. Сожрал i кан?ц,- спокiйно дода? Володько.
   Обоз виповза? з  села  i  розтяга?ться  рiвниною.  Сонце  пiднiма?ться,
пiдбира? росу i почина? припiкати. Направо й налiво поля. Озимина в копах.
Ярина ще на пнi. В долинi видно Божу Гору. Битий  шлях  тягнеться  долиною
Iкви.
   Це мiсце, де шалiла велика вiйна. Села починають  означуватись.  Городи
зазеленiли городиною. На полях засипають окопи. Коло полудня обоз  досяга?
Божо? Гори. Звiдтiль чути глухе трiскотiння кулемету.  Кiннота,  що  ?хала
спереду, звернула налiво i "пiшла в атаку". В обозi  повстала  мiшанина  i
рух. Всi квапляться швидше минути гору. Хтось дiстав  рану.  Комусь  вбито
коня. Широким рiвним полем у напрямку гори  летять  вершники,  що  здалека
видаються згра?ю гончих псiв. З гори вирвалось кiлька гарматних стрiлiв.
   - На шрапнель беруть! - гука? хтось. Серед метушнi Стратон десь  дiстав
сокиру i вибив з власного колеса кiлька шпиць.
   - Сторонiсь! - чути рiзкий крик ззаду. Обоз з'?жджа?
   на праву сторону дороги. Швидким чвалом пролетiло кiлька гармат. Конi в
милi. Люди сердитi. Колеса гармат грюкотять
   по нерiвному бруку. Крик, стрiли.
   Обоз почина? ?хати чвалом. Ось тiльки минути гору, пересiкти  рiчку,  а
там знов безпечно. Мiст на рiчцi нашвидко  збудований  i  гойда?ться.  Але
трима?. Навiть гармати витримав.
   За годину обоз втихомирю?ться. З сусiднього села чути вибухи гармат. Це
"стали на лiнiю" тi, що недавно при?хали. Вони  завзято  обстрiлюють  Божу
Гору.
   Пополуднi обоз в'?хав до бiльшого села, в якому повно кiнноти i пiдвiд.
Конi потомленi, спраглi. Люди чорнi вiд спеки i вiтру. Володько хоче ?сти,
але про якесь задоволення цього хотiння нема чого й думати.  Перш  за  все
необхiдно напо?ти й покормити конi.
   Дуже дивно бачити, що Стратонiв вiз став зовсiм нездатним  ?хати  далi.
Шпицi одного колеса вибитi. Драницi драбин  стратилися,  солома  зникла  i
скриньки з набоями лежать на голiй дошцi.
   - Не  можу  далi  ?хати  й  кiнець!  -  рiшуче  заявля?  Стратон  якому
старшому.- Ну посудiть самi...
   Старший видався "плохий". Оглянув розбитий вiз i заявив:
   - Чорт с табой! Катiсь с?б? дамой! А патрони розложiть на другi? вози.
   Стратон заметушився, мов опарений. Схопив скриньку i переклав  Титьовi.
Другу Макаровi. Третю хотiв дати на Володькiв вiз, але якраз  десь  взявся
будьоновець, який рiшуче спротивився.
   - Пашол вон! Хатiш чтоб т?бя с'?хал? Валiсь.ти  с  сва?мi  патронамi  к
чортовой мат?рi. У нас н?т м?ста!
   Стратон не ма? часу змагатися. Двi скриньки патронiв скида? на землю  i
бiжить до старшого.
   - Так я вже ?ду!.. Таварiщ старший. Я вже ?ду...
   - Атвалiвай! - кричить  той.  Стратон  швидко  оберта?  конi,  поспiхом
часту? ?х пужалном i вiд'?жджа?.
   - Хитрун,байдуже заявля? Клим. Тить  лютий  i  тiльки  спльову?  чорною
густою слиною. Володько посмiха?ться.
   Хоч-не-хоч, а Володьковi прийшлося таки взяти на свiй вiз одну скриньку
набо?в. Другу вложили Макаровi.
   Обоз ви?жджа? далi. До нього долучу?ться ще  кiлька  десяткiв  возiв  i
вiддiл кiнноти. На мiсце "будьоновця" до  Володька  приста?  якийсь  новий
вершник. Кiнь i одяг зраджують у  ньому  когось  бiльшого,  як  звичайного
козака. Володька почав вiн кликати "мальчик".
   - ?ду с  табой!  -  заявив  вiн  Володьковi.  Час  вiд  часу  до  нього
пiд'?жджають вершники, i вiн да? ?м розпорядки.  За  селом  обоз  поверта?
налiво i сунеться навпростець без дороги через засiянi поля.  Нi  початку,
нi кiнця його не видно.
   Тiльки  десь  там  далеко,  далеко  спереду  помiтно  трiпоче   червоне
полотнище i чути спiв. Володько вже чув ту пiсню.  Це  переробка  "Ст?нькi
Разiна".

   Iз л?сов, л?сов др?мучiх
   Будьоновци iдут.
   В сва?х руках магучiх
   Сав?тов флаг несут.
   Ми людi, людi вс? прости?.
   Кр?стьянскi? сини.
   Разбiть палкi стальни?
   Паляков созвани.

   Спiв сильний, розгульний. Нема часу роздумувати над ним, але Володьковi
повстають в уявi "др?мучi" лiси i тi "розбiйнички", що на схрещених  мечах
несуть свого раненого отамана. Мимохiть чу?ться й  сам  учасником  якогось
шаленого походу розбiйникiв. Суворi, загорiлi люди. Стрiлянина. Нi  одного
слова без триповерхового матюка. Побiч ?де на конi сильний,  загорiлий,  з
горбатим носом козак. Кашкет його набакир. Зiр вперто скерований наперед.
   - Куди ?демо, товариш? - запитав Володько.
   - А вот увiдiш. Сiдi й малчi! - вiдповiв той. Володько  чу?  дошкульний
голод. Тить також скаржиться. Конi зовсiм потомленi. Минають  села,  поля.
Сонце хилиться
   до заходу. Спека спада?.
   Надвечiр в'?жджа? обоз у село. Пiдводи роз'?жджаються .  по  подвiр'ях,
тому, мабуть, тут зупиняються нанiч.  Володька,  Макара  i  Титя  тримають
окремо, ?х завели на город, поставили просто на буряках i сказали  чекати,
поки не прийде новий наказ.
   Володько одразу береться розшукати щось попо?сти. Йде на город, вирива?
кiлька стручкiв фасолi, вигребу? бараболi i береться варити  юшку.  Але  в
чiм. Рада проста. Йде до господинi городу i просить баняка.
   - Боже, Боже,- тошнi? жiнка.- Перший рiк, як засiли пiсля бiженства,  i
знов отака пагуба. А смуток би на них лихий найшов.
   - Ми, тiтко, не по сво?й волi. Нас вигнали. Я от взяв з дому  хлiба,  i
большевик вкрав. Сам цiлий день, як собака, голодний
   - Хiба я на тебе кажу. На них. На отих волоцюг... Боз-на-вiдки прийдуть
i топчуться по городах...
   - У нас вони все знищили. Нiчого не шанують.
   - Кара вiд Бога i бiльш нiщо...
   Володько взяв баняк i хоче йти.
   - А чекай-но,- зупинила  його  тiтка.  Пiшла  в  сiни,  дiстала  кусник
доброго  житнього  хлiба  i  великого  кислого  огiрка.  На,  хлопче.  Хоч
що-небудь по?ж. Самi зна?мо голод.
   Володько подякував, стоячи з'?в хлiб та огiрок. Пiсля пiшов  з  баняком
до сво?х хуторян. Там натрапив на велику  несподiванку.  Саме  при?хали  з
фронту козаки. Багато  ?х  коней  поранено.  Кожний  власник  таких  коней
кида?ться до пiдвiдчикiв, щоб замiнити скалiченого коня на  здорового.  До
Володькових коней також один присватався. Огляда? кобили, мiря?. На поводi
у нього великий сивий кiнь. Задня його нога прострiлена.;
   Володько дивиться на нього, а далi пита? козака:
   - А де ви цього коня взяли?..
   - А т?б? что?..
   - Менi вiн знайомий. Не в Тилявцi часом?..
   - Да. Может бить. Там ми стоялi...
   Не було сумнiву. Це Матвi?в Шпак. Володько одразу пiзнав його, хоча вiн
дуже схуд.
   Колись веселий, стрункий, тепер повiсив голову. Задню пiдстрiлену  ногу
весь час тримав у повiтрi.
   - Це мiй кiнь,- каже Володько.- Ви узяли його у мого батька. Бiльш ви в
нас не можете нiчого взяти. Обидвi цi кобили  жеребнi  i  за  пару  тижнiв
матимуть лошата.
   - Да. Ето не гадiтся,- заявля? козак i пiсля того пристав до Макара.  У
цього також кобили. Двi  череватi  старi  кобили.  Козак  оглянув  одну  й
заявив: - Вот ету випрягай.
   - Хiба ж вона годиться пiд сiдло. Це ж не коняка, а  корова.  Я  сам  у
кавалерi? служив i знаю, що до чого...
   - Всьо равно. Нет лучшей, а ва?ваць нада. А т?б? вот ету:  лошадь  дам.
Ето лошадь первой сорт, только прострелена. Я обещал сотню ляхов  за  н?йо
на тот св?т отправiть.
   Нiчого не помогло. Одну з Макарових кобил випрягли i забрали. Макара на
цiлу нiч вiдправили додому. Що вiн тут з калiченим конем робитиме? Лишився
Володько з Титьом.
   Володько ще зварив юшку, пiшов до одиноко? на цiлий полк польово? кухнi
i випросив жменю солi, щоби посолити ??...  ?ли  всi  три.  Юшка  недобра,
пiсна, але нема часу перебирати. Тить молов на  всю.  Макар  не  квапився.
Вигляд у нього кислий. Вiн непевний, чи його вимiняний кiнь дiйде додому.
   Макар вiд'?хав. Сонце захопить i почина? сутенiти.  Конi  вже  пiд'?ли.
Володько i Тить стоять i не  знають,  що  мають.  робити.  На  землi  купа
скриньок з набоями. Десь  за  селом  чути,  як  строчить  кулемет.  Якийсь
большевик розносить i розда? часописи. "Красноармеец" i "Красная  Звезда".
Друкованi вони на сiрiм поганiм паперi. Володько  дiстав  два  часописи  i
почав читати.
   Велетенськi успiхи хоробро? червоно? армi?. Накази. Описи.  Оповiдання.
Вiршi. Володько чита?  так  довго,  поки  не  стало  зовсiм  темно.  Пiсля
роздуму? над прочитаним та вслуху?ться в настрiй оточення.  Йому  хочеться
затямити кожний звук, кожний рух цього вечора. Це ж  не  звичайний  вечiр.
Таких вечорiв мало бува?. Колись вiн  сам  згада?  не  раз  цей  винятково
дивний час i, може, колись, на старостi лiт, сяде й розкаже сво?м дiтям та
внукам про те, що дiялось на нашiй землi. Всi  будуть  слухати  й  казати:
"Слава Богу, що минуло, а ще бiльша Йому слава, що лишило нам науку. Нам i
нащадкам нашим".
   Мiсяць пiднiма?ться, тiнi густiшають, на патину бурякiв сiда? роса.  По
селi крики коней i людей. Тить розлiгся на. взнак на  скриньках  набо?в  i
хропе. Конi жують зiв'ялу, зiм'яту конюшину. Ну, дума?  Володько.  Мабуть,
тут i переночують. Але нi. По часi розгонно пiд'?хав той самий вершник, що
?хав з Володьком.
   - Мальчiк! - загукав вiн.- А, мальчiк! Па?зжай за мной. Старiк тоже!..
   Володько зiскаку? з воза, будить Титя, вклада? собi й  Титьовi  на  вiз
скиданi Макаром скриньки й руша?. За ним ?де Тить.
   Ви?жджають за село. Мiсячно й тихо. Дорога висаджена густими коронатими
деревами. Далеко спереду маячить  вершник.  Десь  ззаду  дроботять  коники
Титя. Про?хали з годину й опинилися в якомусь не  то  садку,  не  то  гаю.
Зовсiм тихо, хоча пiд деревами видно вози й конi. Вершник знаходить  мiсце
для Володька, а Титя веде ще далi. Володько пiд'?жджа? пiд розлоге  дерево
i зупиня?ться нанiч. Розпряга? конi, прив'язу? ?х так, щоб вигiднiше могли
вiдпочити.
   За хвилю при?жджа? вершник. Вiн да? Володьковi мотуз i каже, щоб  пiшов
отуди на поле. Там лежить у покосах овес. Володько йде й  приносить  добру
в'язку вiвса. Вершник прив'язу? свого коня до Володькового воза i пита?:
   - ?л ти что?..
   - Мало,вiдповiда? Володько.
   - Ну так падi са мной...
   Мовчки обидва вiдходять. Iдуть досить довго. Приходять в гущавину  гаю.
Тут сто?ть обставлена високими дилями загорода,  посерединi  котро?  пала?
велике багаття. Навколо лавицi, столик, комердяки. Скрiзь стоять,  сидять,
лежать люди. Мужчини i жiнки. Цi останнi стриженi, у мужеських одягах i  в
кепках.
   - Здаро, братва! - проговорив вершник.
   - Здравя жела?м, таварiщ командiр! - вiдповiли йому хором.
   - Чай ?сть? - запитав командир.
   - ?сть...
   - Тянi сюда! Кто там с?водня  хазяйка?..  На  дво?х  л?й.  У  м?ня  вот
маладой таварiщ жрать хочет. Ну как ляхi?..
   - Нiчаво. Нашi пака толька балуют. С?водня ссадiлi ?роплан.
   - ?хнiй?..
   - Панятно. I то обознiкi, с вiнтовок...  Грiцко-шорнiк  здорава  бйоть.
Трi пана забралi i ломаную машiну...
   - Жiви? пани?..
   - Жiвйот. Адному тока башку свернуло.
   З'явля?ться теплий в алюмiнi?вих  чашках  чай,  чорний  грубий  хлiб  i
холодна яловичина. Командир ?сть стоячи, Володько присiв на iсуснi дерева.
I чай, i яловичина смакують надзвичайно. Володько ?сть i розгляда? обличчя
людей та ?х одяги. Сяйво багаття  яскраво  освiтлю?  цi  дужi  у  шкiряних
одягах постатi з крутою  й  уривною  мовою.  Називають  себе  полiтруками,
во?нкомами, або просто "командiрами". Розмова точиться живо. Час вiд  часу
зрива?ться й вибуха? буревiй реготу. Сильнi  бiлi  зуби  блищать  у  сяйвi
полум'я.
   З'?ли, що подали.
   - Сит? - запитав командир Володька.
   - Кажеться,вiдповiв той.
   - Вот eтa вазьмi с сабой,- i пода?  боханець  хлiба  i  торбину  цукру.
Володько мовчки бере i вiдходить до свого воза. Глибока ясна  нiч.  Мiсяць
звiвся на височiнь i свiтить завзято.
   Володько примостився спати на возi. По деякiм часi приходить командир.
   - Спiш, мальчiк?..
   - Сабiраюсь,- вiдповiда? Володько.
   - А мн? буд?т там место? - пита? далi.
   - Пожалуй, хватiт,- каже Володько.- Вот здесь,- i сам  вiдсува?ться  на
бiк.
   Командир пробу?, чи  досить  соломи,  йде  кудись,  приносить  оберемок
вiвсяних отрубiв. Стелить для себе i для Володька.  Пiсля  обидва  лягають
разом горiлиць. Через вiти  дерев  моргають  на  них  зiрки.  Десь-не-десь
прокрада?ться' пасьмо мiсячного сяйва. Командир сильно позiха?  i  почина?
розважати.
   - Ех... краще було б пiвнем родитись...  Не  людина,  а  хмара  летюча.
Сьогоднi тут, завтра за тридев'ять земель, а пiслязавтра в чорта.  Ти  сам
то звiдки?
   - Я? - перепиту? Володько.- Тутешнiй. Волиняк. Верстов вiсiмдесять  вiд
цього мiсця... - Цiлком поважно вiдповiда? Володько.
   - Батька ма?ш?..
   Володько вiдповiв.  Пiсля  командир  зацiкавився  Володьковою  освiтою.
Дiстав вiдповiдь...
   - Я так i думав. Освiта важна рiч. Нiс мужицький, а очi одразу  того...
Блищать логарифмами. Математику вчив?.. Перва,  брат,  рiч.  Сам-Маркс  на
математицi пролетарський клас у другу  степень  поставив.  От,  наприклад,
Бог... Був Бог, а тепер виявля?ться, космiчна сила  суворо,  як  два  рази
два, пiдпорядкована законам вищо? математики... Тисячi лiт людськi тварини
не могли додуматися, що всяке тiло, занурене у воду, тратить на сво?й вазi
точно стiльки, скiльки важить витиснена ним вода. Будь то камiнь,  людина,
чи iндiйський слон. А от з'явиться ще Архимед i скаже: от та он зоря, яко?
свiтло доходить до нас впродовж, скажемо, двох мiльйонiв лiт, ? нiщо iнше,
як якась неiснуюча тепер формула, складена з смiшно нiкчемних математичних
знакiв.
   Нi? i тодi питаю: де Бог? Що ? Бог?..
   Володько слуха?, але чу? не  те,  що  говорить  командир,  а  той  ледь
помiтний вiдгук слiв  у  ньому  самому...  Вiн  чу?,  що  в  ньому  швидко
прокида?ться i миттю по цiлому тiлi розлива?ться  велике  бажання  й  собi
вплутатися в хащавини темних командирових мiркувань. Але  дух  боротьби  й
змагання ставить Володька в становище противника.
   - Бог? - каже Володько.- Про це тяжко  говорити...  Колись,  як  я  був
дитиною, чи малим хлопцем, я не знав Бога, але вiрив у Нього. Тепер  же  я
часто чув i читав, що Бога нема.  Пiд  тим  напором  я  часами  переставав
вiрити в Бога, але я пiзнав Його...
   - А от цiкаво, як?..
   - А от як: передовсiм мене цiкавить, чому люди так багато придають ваги
тому, що якийсь Архимед винайшов такий простий закон, а так мало дивуються
первопричин! того закону. Ви самi сказали, що тисячi лiт люди не  розумiли
тако? просто? речi. А як зрозумiли, то' що з того? Чи можуть вони  змiнити
той закон. Чи знають вони його причину?..
   От вiзьмiмо, скажемо, людину. Я сам недавно читав, що людина  це  твiр,
зложений iз клiтинок. Що кров, яка пiдтриму? життя клiтинок, ма? якiсь там
червонi тiльця. Що в цiлому тiдi здорово? людини ? тих тiлець 22  бiлiони.
Що завдяки функцi? печiнки живуть вони, зда?ться, всього 20, днiв. Щоб  ми
з вами могли жити, мусить наш органiзм фабрикувати тих тiлець 10  мiлiонiв
в одну секунду. Навiть вiдомо, скiльки  разiв  за  сво?  життя  переходить
кожне тiльце через людське серце. Це робить воно коло  3000  разiв.  Серце
людини це вiчний рух. За нормальне життя воно зробить ЗО мiльйонiв ударiв.
I тiльки по двох ударах воно робить перерву одну шесту секунди...
   I от скажiть менi, товариш командир: чи розумi?те ви, не  дивлячись  на
цiлу масу математичних знакiв, що то ? людина? Чи розумi?те того  майстра,
хто сказав ?й: повстань, жий, родися, воюй?..
   Слухаючи таке, командир аж звiвся на лiкоть.
   -- Чорт бери,- проговорив вiн.- То ви вчена людина!..  Цифри,  до  яких
командир ставився з таким пi?тизмом, приголомшили  його.  Володько  одразу
помiтив його перехiд з "ти" на "ви". I ще помiтив, що вiн не зна?, що йому
далi казати, тому звернув на iнше.
   - Да... Це все глупо. Життя страшно дурна  рiч.  Особливо  наше.  Воюй,
бийся... Ви, молодi, не знатимете такого...
   - Дивлячись, якi молодi,- каже Володько.- Я, наприклад,  досить  зазнав
його. О, досить. Вiйна. Змiна шести влад. Цар, Керенскiй, Центральна Рада,
Гетьман, Петлюра, большевики, поляки,  знов  большевики...  От  вам  i  не
шiсть, а вiсiм змiн. Хiба це не досить? Ви...  Чи  знали  ви,  скажемо,  в
дев'ять рокiв, що таке смерть? Бачили ви кров?  Чули  рев  гармати?  А  я,
товаришу, все це не тiльки бачив, а пережив кожним нервом, кожною  з  отих
222 кiсточок. Дитячим нервом i дитячою кiсточкою. А це, товаришу, рiзниця.
   Володько чу? до цього чужого чоловiка  якесь  iнтригуюче  довiр'я.  Вiн
навiть задоволений, що може довiдатись про глибшi й та?мнiшi  думки  цього
сирого створiння.
   -  Також,добавля?  Володько  в   перервi,   поки   командир   намiрявся
вiдповiсти,- i щодо Бога. Скажу  сам  за  себе.  Називаю  себе  найбiльшим
дурнем дурнiв. Вiд кiлькох лiт я захотiв не вiрити.  Я  навмисне  перестав
хреститися й молитися. Я навiть слово  Бог  демонстративно  пишу  з  мало?
лiтери. I  менi  спричиня?  при?мнiсть.  Розумi?те?  Те  саме,  як  дитина
бавиться з вогнем. Але в глибинi душi  я  забобонне  боюсь  Бога.  В  часи
упадку чи особливо тяжких ментiв життя я потайки молюся з глибокою  вiрою,
що Бог вищий вiд мо?х дитячих химер i вiн з при?мнiстю дару? менi ?х.  Але
це ? легке вiдношення до сво?? вiри. В будучому... О, товариш командир,  я
напевно буду не тiльки вiрити в Бога, але й буду  шукати  форми  для  тi??
вiри....
   - Даа! - протягнув командир.- Чорт зна?, що з  вашого  брата  за  народ
вийде. Але по всьому бачу, ви контрреволюцiонер.  Такi  слова,  у  стiльки
лiт. Скiльки вам? Шiстнадцять? Не бiльше. Але ви людина недурна.  Нi,  нi.
Недурна. А яка, по-вашому, зо всiх змiнених влад найлiпша?..  Мо?  питання
дурне. Знаю... Але все-таки. Надiюся на вашу одвертiсть...
   - Хм,сказав Володько.- А по-вашому?
   - Наша! - зазначив твердо командир.- Наша! Ми, молодий чоловiче,  дикi.
Так. Але ми за найбiльшу правду...
   - Ну, а як з вами хтось не погодиться?
   - Хай спробу?. Бачили отих людей, що вгощали нас ча?м? То ? суд,  закон
i розправа. Люди, мов з крицi. А нашi козаки. Сам чорт ?м не брат. Нам ось
тiльки  Варшаву...  А  там...  Берлiн,  Париж...  Котовського  посадимо  у
Варшавi. Будьонному - Берлiн... А Париж у царство Тухачевському. Над  усiм
Л?нiн iз Троцьким управлятимуть... З Москви! Цiлою ?вропою! Розумi?ш?
   Такий розмах iмпону? Володьковi. Вiн не бачить  командира.  На  хвильку
забувсь його вигляд бронзового монгола.
   - Це так,зазначу? Володько.- Тiльки чому ж Москва?
   - Москва?.. Центр! Розумi?те? Москва центр усього.
   Влiво  -  Азiя,  вправо  -  ?вропа.  А  в   Москвi   червоний   прапор,
Iнтернацiонал. Кремль - серце пролетарського миру. Наш прапор  проповiду?:
"Пролетарi всiх кра?в - ?днайтеся"!
   Всiх кра?в. Розумi?те?..
   Володько мовчить. Командир продовжу?:
   - Але цього нiяк не тямить народ. Всякi Пiлсудськi, Петлюри,  Денiкiни.
Це ж смiшно. За панськi ма?тки, гайдамацьку матню чи  золотi  погони  кров
лити. За свободу, землю, за свiтову силу працюючого народу!  От  наш  бог;
бог, якого поставив Маркс на перехрестi математичних формул!
   Останнi слова вирвалися з його  уст  патетично  й  натхненно.  Володько
вiдчува? безцiльнiсть розмови з ним. Вiн нагаду? собою  собаку,  який,  що
бiльше його дражниш, то лютiша?. Володько лiпше мовчить. Командир замовка?
також. Хвилева тиша.  Але  обидва  думають.  Володько,  по-перше,  почина?
розумiти,  що  цей  прихильник  математики  не  ма?  нiчого  спiльного   з
математикою. Друге, що помiча?  Володько,  що  цей  чоловiк  не  ?  нiяким
iнтернацiоналiстом.
   З неба рине мiсячне сяйво, з неба моргають зорi, роса пада?  на  траву,
на покриття Володька, голосно жують i пирхають конi.
   Сон короткий, кам'яно-твердий. Ранок  соняшний  i  рухливий.  Уночi  не
видно було нi тих возiв, нi коней, нi людей. Попiд деревами  скрiзь  повно
вiйська. Он там пала? багаття,  вариться  у  вiдрi  вода  на  чай.  Кiлька
обпалених сонцем жiнок вешта?ться коло буди з написом "лазарет". На  сонцi
стоси книжок.
   З другого  боку  дороги  пiд  недобудованою  клунею  нiмецького  складу
шику?ться до вимаршу вiддiл кiнноти. Мiж ними  побачив  Володько  черевату
Макарову кобилу. Яка дивна i смiшна та тварина в новому становищi.
   Цiлий день Володько ?здить на поле по овес, по м'ясо, по хлiб.  Увечерi
знов довга розмова з командиром,  вислiдом  яко?  стало  те,  що  командир
призна? за Володьком його вченiсть i вмiння  логiчно  розважати.  Володько
рiша? використати командирове довiр'я i просить, щоби той  вiдпустив  його
додому. Той погоджу?ться. Вiдпуска? не лише Володька, але й Титя, що стояв
десь далеко спереду на самiй позицi?, куди долiтали ворожi кулi. На щастя,
стрiляли мало. Бiльше працювала кiннота. Тить верта?ться ледь живий.
   - Ото, чу?ш, стою... Якась хал?ра задзичала. Що  за  погибель  лиха?  -
думаю. Пак, пак, пак! - чути здалека. Пуля! Стрiльнуло менi в голову, i  я
грохонув на землю. Але ж конi. Тi тобi не тямлять, що i як.
   Так оповiда? Тить. Перед вiд'?здом командир каже:
   - Ну, а як же ви по?дете? Вас же десять разiв дорогою пiдберуть.
   Вiн звелiв, щоб з ним ?хало двох козакiв до обозу другого розряду.
   Ви?хали раненько. Конi вiдпочили i пiдкормилися,  тому  бiжать  прудким
бiгом. Минають села, мигають поля рiдного, знищеного, стоптаного  ворожими
ногами краю.
   В полудень вiдпочинок у Крем'янцi. Рух, гармидер. На ринку юрба народу,
i семiт-промовець страшним гаркавим голосом з пiною на устах викрику? щось
про красну армiю. Чути лишень:
   - Кгрррасная агрррмiя... та... та!..
   Вiн викрику? це безконечне число разiв. Його голова, руки i навiть  очi
роблять розпачливi рухи. Володько деякий час сто?ть,  не  слуха?,  що  той
викрику?, тiльки спостерiга? його  дикi  й  розпучливi  рухи.  Вiн  цiлком
подiбний на тих сво?х спiвбратiв, що в  Судний  день  розпучливо  благають
?гову миллосердя над ними.  Коли  ж  нi,  коли  ?гова  не  послуха?,  вони
погрозять йому, вони кинуть проклiн на себе й на дiтей сво?х. Але ?гова не
допустить до такого кiнця. Нi, нi. Того не станеться.
   Збоку сто?ть двох дядькiв. Прижмуривши сiрi очi, вони  уважно  слухають
промовця. Пiсля один хльостко спльову? i поважно зазначу?:
   - Чортiв жидюра!
   Бiльш не сказав нiчого. Його товариш обернувся i кинув:
   - Ходiм!..
   Обидва пiшли вниз. Володько також кида? ринок. Вiн чита? оголошення, що
в залi лiцею публiчний народний концерт.  Просту?  туди.  Старими  сходами
пiднiма?ться на перший поверх.
   Усi стiни залiпленi плакатами. Заклики,  гасла,  карикатури.  Найбiльше
карикатур.
   У залi й по коридорах  снуються  люди.  Помiст  затоптано,  запльовано.
Скрiзь валяються окурки. Вряди-годи гра? мiський оркестр  маршi,  в'язанки
народних пiсень, "Iнтернацiонал". Пiсля кожно? точки на сценi  з'явля?ться
промовець. Знов - Кгррасная  агррмiя!..  Знов  рухи,  слина,  вигуки.  Але
публiка слуха?. Однi поважно, другi насмiшкувато. У багатьох пришпиленi на
грудях червонi стрiчки.
   По часi Володько лиша? залу. Його кортить оглянути мiсто. Вiн iде  знов
через ринок на Широку вулицю. Тут рух, але  багато  крамниць  зачинено.  У
деяких вiкнах червонi пра-порчики. Вулицею гуртами проходять молодi жидки.
   См?ло ми в бой пайдьом,
   За власть сав?тоф...
   - виспiвують вони.
   У кожного на кепцi звiзда, на грудях червона стрiчка.
   Володьковi ця парада, ця радiсть, це свято синiв ?зра?ля не до вподоби.
Надто пiдкреслено, надто нахабно й крикливо зазначують вони  свою  непевну
перемогу.
   Коли вернувся Володько до воза, на нього давно з властивою нетерплячкою
чекав Тить. Його  не  цiкавить  нiчого.  Вiн  дума?  тiльки  одно:  як  би
найскорше додому, пiд свою стрiху.
   Володько  сердиться.  Надто  рiзкий  контраст:  отi  там  з   червоними
стрiчками i цей гречкосiй. Володько почина? розумiти, чому -гi виграють, а
цi програють. Але все-таки вiн вдоволений. Кожним днем  революцi?,  кожним
рухом, кожним словом у його душi  росте  й  мiцнi?  майже  новий  ще  один
Володько. Це той, що не тiльки любить, не тiльки дума?, а й гнiва?ться  та
ненавидить зло. Його колись така м'яка душа, душа землi, цвiту  i  синього
неба, твердi?, набира? пружностi та кантатах тривких форм. Любов. О,  вона
вмi? любити! Кожний крок життя оплачений  упертим  змагом.  Як  не  любити
здобутого? Як не бажати ласки й втiхи тi?? землi та ?? дiтей? Вийти в поле
широке, зняти руки до хмар, гукати сонцю привiт. Або впасти до ??  чорного
лона i цiлувати ??, гризти ??, сосати живучi соки ??...
   Але, Боже великий! Ти дав, крiм любовi - гнiв. Планета  тремтить  перед
гнiвом тво?м! Ти створив вулкани й буревi?. Ти дав  сонцю  страшнi  плями,
страшнiшi вiд огню. Володько вже вступив за  межу  раю  на  землi,  вкриту
тернями, каменюками й чортами.  Велика  сталася  подiя.  Родився  ще  один
мужчина, а на його устах, в гостротi синiх очей, на  бiлому  рiвному  чолi
лiг знак тих, що бажають боротьби й перемоги.
   Зо всiма тернями, зо всiма каменюками, зо всiми чортами - боротьби.
   Матвiй не чекав так скоро побачити Володька. Днi  i  ночi  проводить  у
полi. Усi?ю душею ненавидить "?х". Не бажа? "?х" бачити. Вiн бореться собi
далi, мов медвiдь, зо всiма перешкодами, але з ними нема сили.  Тому,  мов
звiр, що не здола? перемогти чогось, чуттям сво?м  береже  себе  й  омина?
небезпеку.
   З Володьком при?хали обидва козаки. Вони мали залишитися у селi в свому
обозi, але той, чорти знають, куди потягнувся далi.
   Матвiй побачив Володька.- Аа! Дивись... Так ти вже?..
   - Вже, тату!.. Але... - i поясню?. Чоло Матвiя наповза? на очi.
   - Так до "предсiдателя" ?х. Хай шука? когось, хто ?х повезе далi. А  де
ж Титко?
   - Втiк, хал?ра.  Тiльки  припер  додому,  навiть  на  двiр  не  за?хав,
увiгнався дохати, вхопив кислого огiрка, лобок хлiба i гайда в поле... Хто
зна?, в яких хащавинах вiн "возить копи"...
   - Еее, Титко!.. Шворнем такого  не  прикрутиш,  не  по?деш.  Теж  кусок
видався... А?..
   - Був у нього,- перебива? Володько, знаючи,  що  батько  ма?  на  думцi
"предсiдателя".
   - Ну i що?..
   - Каже i Богом клянеться: нема нiкого. Цiле село в "нарядi".
   - В "нарядi"... По лiсах. А половина: вози  поломанi,  конi  скалiченi.
Бачив нашого Шпака? Вiчний калiка. А був кiнь...
   А козаки налягають, щоб везти ?х  далi.  Володько  цiлий  день  не  ?в.
Матвiй помiркував, натягнув "куцана" та чоботи.
   - Сиди дома ти. Я ще по?ду... Подивлюся на "них"...
   Не випрягаючи зi шлей конi, Матвiй  по?хав  далi.  Володьковi  протести
зайвi. Матвiй ще ? все-таки Матвiй.
   Володько лиша?ться дома. Хвилина тишi i спокою.  Мати  ходить  у  поле.
Хведот пасе, що там лишилося. Василинка на  городi,  Катерина,  як  дiвка,
спiва? пiснi, жне... Обози пере?хали i потягнулися десь туди д'заходу.  По
стернях стоять та чорнiють копи. Овес чека? косаря.
   Матвiй  три  днi  барився,  а  гадав,  одвезе  дванадцять  верстов   до
Антоновець i вернеться.
   В Антонiвцях скинув козакiв. По дорозi назад зустрiли iншi.  Всiлися  i
хоч-не-хоч, а до Обич вiдвезти мусiв. З Обич ?хав шляхом. Перед  Жолобками
нова банда:
   - Стой! Паварачiвай, старiк!.. Нам с?водня в Шумск? бить нада!..
   - Такi ось каналi? землю нашу обсiли. Питаю, звiдки. С Тамбовскай. Бач.
Наперло зо всiх кiнцiв. Гаддя не народ!.. - говорить повiльно, але  твердо
Матвiй. Сонце засмалило його чоло, щоки опали, барва очей згусла...
   При вечерi Матвiй весь час сидить мовчки. Володько спостерiга? батька i
намага?ться  вгадати  його  думки.  I  аж  в  кiнцi   вечерi   несподiвано
зверта?ться до сина i заявля?:
   - Нiчого не пошкодую, щоб ти став грамотним!
   I бiльш нiчого. Знов мовчить i знов дума?.  Але  Володько  вже  розумi?
батька. Пощо слова. Думка i чин. Ось двi передумови для людей, що  творять
будучнiсть. Володько це чудесно розумi?. Це не викрики, це не маячення, це
не легковажнiсть. Розум, праця,  вiра!  Слова,  якi  вщерть  налитi  живою
кров'ю, натхненi живою душею.
   Матвiй iде вiдпочивати. Як звичайно, спить  вiн  у  клунi.  Мiж  сво?ми
снопами, мiж сво?м знаряддям.  Запах  зерна  свобiдно  влива?ться  в  його
широкi втомленi груди. Так само, як i колись, кладе на груди знак  хреста,
так само просить ангела-хоронителя заняти коло нього  мiсце  i  бути  йому
охороною в часi нонi. Душа його спокiйна. Вона певна, що минулий день,  як
i всi попереднi, був днем, що творить одну сходину  до  того  незнаного  i
разом знаного кiнця. Вона сходить догори, ?й  розгорта?ться  небо...  Вона
бачить багато зi сво?? висоти. Мир великий робить щоденну  свою  дорогу  в
хаотичному ладi, подiбний на страшну музику. I в  нiм  iде  Матвiй,  такий
самий, як i все, що його оточу?.
   Володько  працю?  в  полi.  Разом  з  батьком  вiн   вимаху?   тяжечими
батькiвськими грабками. Анi його руки, анi плечi не набрали ще  необхiдно?
сили та пружностi, але вiн не бажа? виявити втоми чи  безсилля.  Розмашно,
рiвно, помах за помахом, згорта? вiн великi стебла вiвса.  Довгий,  рiвний
покiс лиша?ться за ним рiвнобiжне до двох довгих слiдiв,  витоптаних  його
ногами. Ш-ш-ii, Ш-ш-ii. Батько спереду, син за  ним.  Вiд  покосiв  пружно
вiдбризкуються  коники-стрибунцi.  Зграя  курiпок  довго   ча?лася,   щоби
пересидiти небезпеку. Але бажання марнi. Ритмiчно i неухильно наближа?ться
небезпека. Фр-р-р-р! Всi,  як  одна,  зриваються  i  летять  туди  десь  у
Мозолянку. Нiхто на них не зважа?. Косарi рiвно виводять сво?  покоси  вiд
межi до межi. Зупиняються, гострять коси, втирають долонею на чолi  пiт  i
йдуть далi. Нема спину. Треба  зiбрати  засiяне  зерно,  що  ось  виросло,
вкрило собою землю, а тепер проситься до клунi.
   Через пару днiв приходить Настя з  Катериною.  В'яжуть  i  складають  у
пiвкопи. Володько возить снопи до клунi. Розпустив довжелезного  драбиняка
i тягне додому по кiлька кiп нараз.
   Смажить сонце. На конi падають гедзи. Пiт залива? очi. Дорогою сунеться
возик,  запряжений  двома  препоганими  конятами.  На  возику  розчухраний
дядько. Сидить на голiй  дошцi,  а  ноги  звiсив  на  стельвагу.  За  його
плечима, опершись на рушницю, сидить на полудрабку большевик.
   - Во! Но! - гука? щохвилi дядько i газдилить пужаля-кою по сухих ребрах
конят. Але тi мало  звертають  уваги  на  таку  поведiнку.  Сунуться  собi
помаленьку, ледь переступаючи з ноги на ногу.
   Дядько пiд'?жджа? до Матвi?вого хутора. Саме в той мент  Володько  везе
хуру снопiв i намiря?ться в'?хати просто в клуню на тiк.
   - Стой! - чу? Володько. Це кричить большевик, але Володько не ма?  часу
зупинятися. Не звертаючи на большевика уваги, вiн в'?жджа?  на  тiк,  бере
довгi вила i скида? на ожереду снопи. Там сидить  Катерина,  що  тi  снопи
рiвня?.
   По хвилi входить до клунi большевик.
   - Ти что?.. Н? слишал м?ня?.. - говорить вiн.
   - А хiба що?.. - вiдповiда? Володько  i  дивиться  всторч  тiй  людинi.
Дивне сотворiння. Його обличчя нагаду? тахлю  вiкна,  до  яко?  роками  не
торкалась  ганчiрка  господинi.  Безлiч  бiльшого  й  меншого  ластовиння.
Бородавки.  Вздовж  i  впоперек,  нiби  залiзнича  сiтка  мапи,  поплутанi
зморшки. Очi, мов розлюченi звiрки, бiгають пiд настовбурченими, подiбними
на вiники бровами.
   - Как що? Пов?зьош  м?ия  до  Крем?нца.  На  Володька  напада?  таке  ж
зухвальство.
   - Навряд,каже вiн.- У нас ? сiльська рада i  ?  ??  голова.  Потребу?те
пiдводу, йдiть до голови, а той буде знати, що робити...
   Але "товариш" сердиться. Нечувана рiч. Йому  вiдмовляють  послуху.  Хай
вiн i непоказний. Хай на ньому порвана "гiмнастьорка" i розпанаханi на всю
штани, але ж вiн зi звiздою на шапцi та рушницею за плечима.
   - Глупосгi всьо. Па?д?ш i кан?ц! -  Заявля?  вiн  рiшуче  й  остаточно.
Постава i вираз його обличчя вказують, що бiльше балачки вiн  не  бажа?  i
справа полагоджена. Володько швидко змiряв його  вiд  голови  до  порваних
чобiт разом iз поржавiлою рушницею. Висновок ясний, мов сонце. Вiн не кине
на полi снопи i не повезе  цього  типа  нiкуди.  Мовчки  скида?  снопи,  а
доскидавши, стряса? з дошки нам'яте зерно i мовчки ви?жджа?.
   - Стой! - гука? "товарищ".- Ти куда? Стой!..
   Але Володько ще  дужче  пустився  вперед.  Большевик  перебiг  з  клунi
навпростець i схопив конi за вiжки. Очi його налилися червоним.  З  пащеки
рвуться страшнi триповерховi мати, що торкаються  Бога,  Христа  i  "всi??
небесно? канцелярi?".
   Володько зацiпив зуби, шарпнув вiжками i рiзко сiкнув батогом по  руках
"товарища". Той одразу пустив конi i схватився за рушницю.
   - Вб'ю! Двадцять п'ять лет прiнудiт?льних работ -  трам-та-ра-рам!..  -
кричить вiн, та Володько з копита рванувся i пустився через  поле  тiкати.
Большевик бiжить, клямца? рушницею. "Клямцай,- дума? Володько.-  Все  одно
не ма?ш чим стрiляти. А догнати не доженеш". Назустрiч бiжить Настя.  Вона
перелякана.
   - Стiй, дитино! Вiн тебе заб'?! Стiй!..
   - Не бiйтесь! Не заб'?,- кида? Володько i жене далi.  Большевик  пiдбiг
трохи i зупинився, а Володько просто через поле подався в долину. Там лiс,
там хащi. Цих мiсць ще не здобули "товарищi".
   Цього дня робота перервана.  Володько  за?хав  у  запуст  i  перечiку?.
Дивний час. Людина тепер нiщо. Лiс, дерева, небо високе, син?,  безхмарне.
Все таке, як треба бути, тiльки люди пошалiли,  змiнилися.  Володько  зна?
причину цього, але не розумi?, чому так дико, так зайво жорстоко  повстали
однi на других за пустi, безвартiснi речi. За землю? Нi. Тi,  що  боролись
за землю впертою вiковою боротьбою, тi  сьогоднi  гнанi  i  переслiдуванi.
Тепер боротьба тих, що хочуть зробити все по-свойому.  Це  ?  та  половина
людей, що живе страшним ворохобним життям, таким, як жили колись давно тi,
про яких лиш у пiснях спiвають. Раз на столiття, на кiлька столiть цi люди
вилазять  зi  сво?х  пустинь,  степiв,  пролiтають  гураганом,  поруйнують
святинi, мiста,  заплiднять  проклятим  плодом  жiнок,  щоб,  вичерпавшись
ударним життям, лягти й увiйти в чорнозем. I тодi поволi встають та  йдуть
до працi iншi люди. Цi знов зводять святинi, цi знов закладають мiста,  цi
знов уговкують i освоюють окаянний плiд диких, творять владу i закон.
   Краю мiй! Страшний, дво?душний,  розколений  краю!  Нiколи  не  був  ти
упокорений ворогами. Ти був, ? i довго  ще  будеш  рабом  власно?  натури,
накинуто? тобi в сiру давнину не  ворогом,  а  стихi?ю.  Будь  тверезим  i
мужнiм.
   Сонце хилиться до заходу. Срiбнi листочки молодих осичок  тремтять  пiд
подувом ледь помiтного вiтру. Останнi променi сонця  обцiловують  зо  всiх
бокiв зелень, i всяка барва знаходить вiдгук ?х пестощiв.
   Приходить Матвiй. Вiдхилив кущi, подивився.
   - Ти тут? - запитав вiн.
   - Не хочеться лiзти чортовi в  зуби,-  каже  Володько.-  Перестою  тут.
Думаю, наша Шпачка ожеребиться. Нiяк не хотiла бiгти.
   - I я так думаю. Треба уважати. Ти добре зробив, що вирвався  вiд  того
шарпатюги.
   Володько задоволене посмiха?ться. У Матвiя пiд рукою при поясi сокира.
   - Думаю,каже вiн,- зрубати кiлька деревин на дрова. Тут гарно,- додав i
оглянувся навкруги.- Ех,- каже далi.- То колись,  бувало...  Не  знаю,  що
сталося.:. Чи то старiсть, чи то свiт змiнився, але тепер все не  так.  От
квiтки. Бувало, в нас там на Запорiжжi в Дерманi вийдеш на садок...  Квiту
того... Безлiч. А все такi барвистi!..
   Матвiй не ма? багато  слiв,  щоб  висловити  всi  сво?  почування,  але
Володько стократ бiльше розумi? його, як виявляють тi слова.
   - Шкода, що мене не вчили,- продовжу? Матвiй.- А то  -  сiв  би  i  все
списав би. Все чисто. Як було, як ? i як буде...
   - Як буде?..
   - Ну. Певно. Хiба тобi дивно? Не казав я, що буде вiйна? I тепер  кажу:
нема лиха без добра. За цей час, вiд початку вiйни до наших  днiв  ми  всi
переломилися. Так. Ми, мужики, цiлий наш народ.  I  хай  там  дi?ться,  що
хоче, але те, що родилось у нашiй душi, i те, що росте у нiй, не загине  i
не вмре. Виросте i дасть великий плiд. Край наш, Укра?на буде.  Це  вже  я
бачу... А ти - мiй син, якому не давав я булок, а той самий кусень чорного
житнього хлiба, який i сам ?в, ти йди далi... Може, станеш доктором. Може,
будеш  редактором  яким...  Може,  будеш  бiльше,  нiж  я,  знати.   Може,
учителем... Нiчого тобi не кажу. Ти сам чу?ш голос тво??  душi  i  ти  сам
вибереш собi роботу. Але ким би ти не був, не допусти до себе  гордощiв  i
заздростi. А ще одно: як могтимеш, вiзьми колись шмат  паперу  i  все,  що
чув, що бачив, спиши. Хай знають тi, що прийдуть колись, якi люди жили  на
цiй землi, що думали вони, що пережили, якi вiйни,  свари  були...  Кожний
день  нашого  часу  ?  днем  незабутнього.  Бо  ж  тепер   родиться   наша
будуччина...
   Говорячи це,  Матвiй  присiв  на  пеньочку.  На  чолi  його  дрiбненькi
крапельки поту. Великою сво?ю шорстокою долонею стира? вiн пiт i дума?.  В
мiжчасi Володько вставля? сво?:
   - Я, тату, думав над цим...
   - Так?
   - Думав,продовжу? Володько.- Хлiборобом я не буду. Ви ж бачите.  Прийде
на нашу землю яка-небудь чужинецька шпана i як  свому...  А  чому?  Бо  ми
хлiбороби. Вмi?мо землю орати, сiяти,  жати,  але  не  вмi?мо  добро  сво?
спожити... Ми потоптанi. Ми упослiдженi.  Ми  нiщо!  Сьогоднi,  там...  Я,
зна?те, хотiв кинутися на того хама i роздерти його на кусся. Отак  просто
роздерти i все... Лють мене ?сть...
   Матвiй дума?.
   - Аби тiльки,- каже,- всi до цi?? думки  дiйшли.  Нi.  Не  кажу  кинути
плуг. Нi. Цього не треба. Земля основа всього.  Але  кожний  господар  хай
тямить: поки ми тiльки коло плуга, а там на горi сидять вужi  -  нема  нам
щастя. Ми мусимо виповнити собою все!.. Ми, чеснi люди, що родились тут  i
тут мiсце!..
   А по хвильцi дода?:
   - Але до працi. Праця всьому дасть життя. А тi перешумлять i  загинуть.
Знаю, що загинуть!.. Ходiм, зрiжемо кiлька деревин. Думаю  собi:  вiн  там
по?хав, сто?ть, i конi стоять, а тут стiльки роботи. Гадаю  рiзати  дерево
звiдсiль, вiд запусту. Тут молодий лiс ростиме. Гарно засiявся.
   Батько i син встали й пiшли. Батько показав великого старого граба...
   - Ну, зрiжемо цього.
   Вмостилися i почали рiзати. Сонце  заходить.  У  лiсi  кладеться  тiнь.
Тиша, тiльки  шурання  пилки  чути.  По  часi  пiдрiзаний  граб  затрiщав,
похилився i, пробиваючи собi помiж гiллям iнших дерев дорогу, цiлим  сво?м
тягарем грюкнув об сиру землю. Батько i син хвильку стоять i обтирають  iз
чола пiт.
   Цi?? ночi Шпачка ожеребилася. Через пару днiв ожеребилася i Гнiда. Дво?
шустрих малят лошачкiв родилося на свiт. У село  на?жджають  "товаришi"  i
вибирають все новi та новi "самообложенiя". Роз'?жджають усе новi та  новi
агiтатори. Сходки, мiтинги. Володька ще раз  беруть  "в  наряд".  Три  днi
про?здив з агiтаторами  по  селах.  При?дуть  до  села  -  сход.  У  школi
збираються дядьки. Обличчя ?х на квiнту. Настрiй - нуль.  Зна?мо,  мовляв.
Досить нам наговорили. Баки тiльки забивають.
   Але входить  товариш  комiсар.  Рудий,  сiрi  очi,  плитке  чоло,  вуха
вiхтями. П'ять лiт у Сибiрi на каторзi за червоний жовтень  страждав,  вiд
перших днiв революцi? на всiх фронтах диявольську контрреволюцiю громить.
   Вилазить на стiлець:
   - Товаришi селяни! Знаю, що не прийшли ви сюди, щоби  слухати  тарибари
якого-небудь обридлого крикуна. Знаю, що село  вже  ма?  досить  слiв,  за
якими нема нiчого, крiм брехнi... Але, товаришi! Всi, хто  не  прийшов  до
вас,  кожний  тiльки  брав.  Кожний  тiльки  намагався  використати   наше
втомлене, вимучене довгою революцi?ю село. Нiкого не обходить те, хто  тут
жи? i чи ма? вiн що ?сти i в що вдягнутися... Нiхто також не  завда?  собi
працi подумати над тим, що селяниновi нiхто не  да?  анi  одно?  соломинки
даром. Все то зароблене тяжким кривавим  трудом,  твердими  мозолями  двох
рук...
   - Правильно! - перебива? хтось. Настрiй слухачiв проясню?ться.
   - Так,продовжу? товариш.- Я сам син бiдного селянина,  який  родився  i
вмер на рiллi у працi, у ярмi. До мозку костей  знаю,  що  значить  вперта
день-денна в потi, брудi, в голодi каторжна праця,  наслiдки  яко?:  болi,
болi i тiльки болi. Хто з вас скаже, що за  сво?  життя  прожив  хоч  один
щасливий день, добре з'?в, гарно одягнувся, не мав турбот?  Нiхто,  Бо  ми
дiти працi, дiти землi, ми не ма?мо на це змоги. Ми, як та машина,  щодень
i нiч тягне цiлу фабрику, не смi?мо зупинитися, випростатися, вiдпочинути.
   - Правильно говорить,- чути з юрби. Настрiй ще бiльше теплiша?.
   - Але, товаришi селяни! Кожний з вас хоч i здалека бачив i iнше  життя.
Он у селi стоять палати. До них належить за  селом  кiлька  тисяч  десятин
добро? земельки. Власники ?х не купували ??, не орали, не сiяли, а збирали
бiльше, як ви всi, що  тут  зiбралися.  I  ви  бачили  ?х  життя.  Бачили,
роз'?жджали вони фаетонами, каретами, четвернею. Бачили, як  гуляли  вони,
як пиячили. Все це ви бачили i нiкому з вас не прийшло на думку: а  за  що
то вони так живуть? А чи?ю то працею здобувають вони отi великi ма?тностi,
отi добра, отi четвернi? Не приходило це на думку, бо всi думали,  що  так
треба, що так ма? бути, що сам Бог ваш так хоче. Але так воно  не  ?.  Так
воно не мусить бути. Всi мусять знати, що земля i все, що  на  нiй  ?,  не
належить однiй людинi - пановi, поповi, царевi. Нi! Сто разiв нi!  Все  це
належить усiм людям, що живуть  iз  працi  рук  сво?х;  належить  порiвну,
однаково, без всяких винагород i викупiв! Так воно мусить бути.
   Голос  промовця  пiдноситься,  набира?  звучностi,  сили,  переконання.
Селяни слухають.  Очi  ?х  поволi  загоряються.  Промовець  згаду?  партiю
комунiстiв-большевикiв, що пiдняли священний червоний прапор  боротьби  за
волю та землю. Згаду? свiтову буржуазiю, що  йде  на  допомогу  Денiкiнам,
Петлюрам, Пiлсудським, щоб  розчавити  великий  зрив  працюючого  люду.  У
рожевих барвах малю? привабливi  картини  прийдешнього,  коли  то  могутня
селянсько-робiтнича червона армiя переможе всiх сво?х ворогiв.
   Тодi настане час  вiдпочинку  працюючих,  час,  коли  за  людей  будуть
працювати машини, коли всi будуть рiвнi, щасливi i свобiднi. А це настане.
Це не слова, а дiйснiсть. Це мусить  статись,  бо  цього  бажа?  собi  сто
п'ятдесята мiльйонiв працюючого народу.  Але  для  цього  треба  останнiми
силами пiдтримати славетну червону армiю, армiю геро?в боротьби i працi.
   Так. Селянський люд зна?, що буде далi. ?х обличчя,  ?х  очi  холонуть,
мов метал. На ?х устах знов сходить ознака лютi. Чотири роки кров лив.  По
Карпатах, пiд Варшавою, у пiнських багнюках. А тепер  приходить  ось  тобi
отакий i рве - брехнею, пiдступом, силою,- останн? вiд уст сво?х рве.
   Iди, Арйоне, додому. Вiйна не з'?ла ще одно? тво?? красулi. Одв'язуй ??
вiд жолоба i як офiру вiддай добровiльно. Бо, бач, геро? працi й боротьби,
що ордою з кацапi? насунули, потребують ??. А ти, Арйон, ти що  кров  лив,
пiт лив, орав i сiяв гречку, ти дай i ще раз дай... Себе, жiнку  i  дiтей.
Клятий жидок, вошивий руский гармидер зняли, в  ?вропу  б'ють,  сто  тисяч
коней  загнали,  бо  здобувають,  бач,  трактора,   електричну   лампочку,
комуну...
   Тьху! Громи на вас! Дядьки розходяться. "Председатель"  списки  зробив.
Десять ялiвок, п'ятдесят пудiв хлiба  "добровiльно"  за  гарнi  слова,  як
тьху, пiшло.
   На другий день Володько ?де додому сам. Оратори залишилися на селах.  З
села в село пiдуть i обберуть, мов липку обдеруть гречкосiя.
   ?де Володько, перегортаються рiднi  поля,  он  село  -  одно,  друге  i
вiтряки, i обрiй сивий, звiдки  вилазить  кiлька  брудних  хмарин.  Стернi
на?жилися.  Земля,  мов  кулак,  скорчена.  Гнилi,   посивiлi   полукiпки.
Недоораний загiн i забута борона, на якiй  ворона  голосно  харчить,  нiби
ла?ться.
   I чу? Володько виразно, що земля почала вiдступ. Вона нiби охолола.  На
нiй, мов на мерцевi, щетина, стерня, аж дух ??, той жорстокий п'янючий дух
здiйнявся i хтозна-куди вiдлетiв.
   Нi, не буде вже бiльше тих завзятих коханцiв землi. Нi, не буде  весни,
рiллi, великого неба i сонця для орача, що пiт, кров, душу разом  з  Богом
згорне, бувало, в одно зерно i вiддасть землянiй грудi на пожертя. Нi,  не
буде бiльше таких. Тi, що були, ображенi, побитi, обдуренi.  I  та  образа
передасться вперед на всi поколiння, i  кожне  з  них  iз  при?мною  жагою
бразне плуг, i скаже: "Ганьба мо?х батькiв - моя ганьба! Я i  син  мiй,  i
мiй онук хай росте, як хижак, у лiсi, в лузi, в землi пiд  скибою,  i  хай
день i нiч раху? вiд початку, бо наш час пiде вiд  того  дня  вперед,  вiд
котрого спаде з очей наших остання скалка  ганьби,  неслави,  наруги.  Так
буде!"
   Бiжiть, конi мо?, по рiднiй дорозi.  Несiть  мене  пiд  стрiху  батька.
Звiдти я вийшов у свiт, звiдти почну роботу. Всi днi, а  ?х  буде  безлiч,
вставатиму бадьоро i нi одного не вiддам умарне. Почну вiд себе. От  серце
мо?. Воно гаряче, мов жарини. Ллю воду холодну, i хай прийма? гарт, i  хай
от так ствердне, мов лiпша криця.  Добре!  Боже,  приношу  дяку  тобi,  що
родився в час, коли родиться вiра моя - в Тебе, в Батькiвщину, в Працю.
   Iдуть днi. Лiто хилиться до спаду. Величне лiто, яке було один  раз  на
триста лiт. Хто бачив небо, або хмари, або сонце  того  лiта,  той  скаже:
так! Iстинно велике було. Бо того  лiта  народилися  новi  люди,  мiльйони
нових людей i мiж ними Володько Довбенко. I вiн гордий з цього. Бо  земля,
вiд котро? вiн узяв силу свою, барву кровi й огонь серця, нарештi, дiстала
- одних, що пiшли i впали, других - що родилися i живуть, ?х очi бачать  i
вуха чують... ?х молодi барви формуються так, щоб взяти на  себе  страшний
тягар в iм'я Бога, честi i слави землi сво??...
   Син Володько i батько Матвiй  привчають  покинуту  большевиками  молоду
булану лошицю. Вона шарпа?ться i стриба? в плузi, мов спутана  блоха.  Але
Матвiй зацiпив зуби, цупко  трима?  в  свому  сталевому  кулацi  сирицевий
повiд. Лошиця зводиться  дуба,  мота?  запiненою  мордою,  хвица?  заднiми
копитами.- Нiчого! Нiчого! Пiдеш! Пiдеш! - Через зацiпленi зуби  промовля?
Матвiй. Володько трима? чепiги плуга.  Плита  глибоко  зарита  в  глейкий,
мокравий чорнозем. Уночi лив дощ, небо котило хмарами,  мов  горами,  i  .
тепер ще он валуни по синьому розкиданi. Вiтер дме i булана  грива  лошицi
шарпа?ться на всi боки, а бурштиновi ?? очi почервонiли.
   - Пiдеш, пiдеш! - крiзь зуби говорить Матвiй.- Мусиш!.. Вьйо!
   Булана рушила i потягнула плуг. Плита верне скибу, тне корiння, трiщить
пирiй... Ах, чорт бери, як верне землею, рве, трощить на куснi.  Раз,  два
обiйшли, на буланiй пiт виступив. Стала, приска? пружнiм диханням. Ти  три
роки. Струнка, пружна, мов стрiла.
   - А тепер впряжем до не? Шпачку,- зазначу? Матвiй.- Хто сказав, що вона
не пiде? Пiде! Тiльки треба вмiти ?? заставити...
   В той час шляхом ?де тачанкою большевик. Пара  карих  коняк  вгнанi  до
останнього. Не помага? нi матюк, нi нагай.
   - Стой! Вон пашет челав?к!
   Плигнув у грязюку дороги, женеться через свiжу скибу.
   - Д?д! Давай лошадь! Випрягай раз-два!
   Матвiй зупиня?ться. Випростався. Глянув. Володько  ще  трима?  в  руках
чепiги. Большевик обрива? посторонки, рве лошицю, скида? з не? шлею.
   - Стiй! - крикнув Матвiй.- Ти куди? Тво?? Большевик висмикнув з  кобура
нагана.
   - А вот!.. Не хоть в лоб? Очi його, мов шротини.
   - Падайдi толька, кулацкая морда! Ето т?б? н? старий режiм...
   Матвiй налива?ться страшною люттю, що  приска?  з  кожного  його  руху.
Великi його чоботи злилися з землею i, вида?ться,  нiби  вiн  вгруз  в  ??
поверхню, нiби вирiс з ?? чорноти. Жили його широкого чола налилися кров'ю
i, зда?ться, видно, як б'? вона чiткими, сильними ударами.
   - Xa-xa-xa! - зареготав большевик, тримаючи в лiвицi повiд булано?, а в
правицi нагана. Його вип'ятi, мов бараболини, вилицi,  скiснi  чорнi  очi,
твердий, низький лоб, мов литi зi старо? бронзи. Пiски, пустиня,  кiнський
пiт. Номад, дума? Володько.
   Груди Матвiя знiмаються i опадають. Вiн дивиться на  кулак  з  наганом,
корчиться, нiби бажа? плигнути на свого грабiвника, але в останнiй хвилинi
з силою вирива? себе з такого стану, круто поверта? i  без  ?диного  слова
йде в поле.
   Володько дивиться за батьком. Вiтер розкида?  поли  його  куцана.  Ноги
його ступають рiвно, широко й рiшуче.
   А большевик випряг одну коняку, прив'язав  ??  ззаду  тачанки  i  впряг
булану.
   - Садiсь, малад?ц, са мной! В Жолобках другую лошадь дастан?ш!
   Володько плига? на тачанку. Большевик сiв на сидiння. "Вьйо!" -  гукнув
сердито i шмигнув нага?м булану. Та пальнула заднiми ногами, шарпнулася  i
сп'ялася диба. Большевик закотив триповерховий  матюк,  завинув  на  лiвий
кулак вiжки, а правою схопив за цiвку рушницю, що стояла коло нього, i  зо
всього розмаху гепнув прикладом по буланiй... Та витягнулась, рванулась  i
зi страшною силою поперла за собою тачанку з обома шкапами.
   Гналася, мов вiтер. Колеса бризкають закарвашами грязюки. Тачанка,  мов
дитяча забавка, плига?  по  нерiвнiй  дорозi.  Мигають  поля,  лiс,  село.
Долина, вигналися на гору i розгонно вкотили на панський двiр.
   - Стоп! - натягнув вiжками большевик. Булана стала. На нiй нема  сухого
мiсця. З рота, нiздрiв рвуться куснi пiни. Живiт, спина й зад у милi. Ноги
тремтять.
   - Вiдал? - зверта?ться до Володька большевик.- Вот так с вамi нада!
   Обличчя його купа багна. Сива довнянка закотилася на потилицю.  Помахом
рукава розвiв на чолi пiт i грязюку, плигнув на  землю,  кинув  Володьковi
вiжки, а сам пiшов в напрямку великого будинку з оббитими стiнами.
   Вечорi?. По небi летять клубатi хмарини. Навколо  рейвах,  нелад,  нiби
тут панував землетрус. Он якiсь хлiви, чи стайнi. Тинк на них упав.  Гонти
на стрiсi прорванi,  нiби  навмисне.  Перед  дверима  потрощена  жниварка,
обламки грабель i ржавi вила. Далi купа недосушено? з будяками конюшини.
   Коло не? сто?ть кiлька зачовганих, збасованих брудними нагаями коняк.
   З будинку чути крик большевика. За мент вiн виходить  з-за  рогу  хати,
плю?ться в Бога i пiдходить до Володька.
   - Сукини сини! - кида? вiн  Володьковi,  хоч  той  не  розумi?,  в  чiм
справа.- Б?рi вон ту клячу i атвалiвай ко вс?м чертям!
   Володько бiжить до коней i бере лiпшого.
   - Н? ту! Другуйю! - кричить большевик. Володько бере  ту,  яку  показу?
большевик, вискаку? на ?? гостру спину i верхи клига? в село.
   Матвiй iшов у поле. Не раз iшов вiн по цiй землi. Не раз болiв вiн  над
?? долею, але сьогоднi, в цей страшний день, вiн виразно став лицем в лице
з тою силою, що заступила  йому  його  житт?ву  дорогу.  Нiколи,  нiщо  не
перемогло його. Вiн не лякався вiйни. Вiн готов  був  зустрiти  смерть  на
полi бою, як вояк, як орач, як той, що до останньо? хвилини цупко трима? в
сво?х п'ястуках свою зброю.
   Але сьогоднi... Нi. Вiн чу? ще той регiт, той зневажливий лютий погляд.
Ууу, ти, косоока тварино! Почекай. Мiж нами нема рiвностi! I ти, i я -  ми
станем ще, i буде тодi останнiй бiй. Матвiй бачить поле  сво?,  як  лежить
воно перед ним доступне, мов раб. Рiки поту пролив за нього.  Сина  в  бо?
послав. Цiлi ночi продумував i брилу по брилi складав цитаделю сво?? сили.
I, мабуть, ще мало. Так. Мало. Не одного, а  мiльйон  Матвi?в  треба.  Сто
мiльйонiв синiв треба послати в бо?. Iнакше прийдуть з наганами, випряжуть
твого коня з плуга i посмiються.
   Матвiй пройшов впоперек, вздовж свого поля. Прудкий вiтер б'? крилами в
його обличчя й охолоджу? палаюче чоло. Пригадав,  що  пiслязавтра  мав  би
вiдiйти Володько до школи. Але хто дома?.. Сiяти. До чорта. Пiде.
   Запада?  нiч.  Матвiй  верта?ться  додому.  В  хатi  пора?ться   Настя.
"Господоньку; Господоньку! - журиться вона.- I куди той хлопчисько з  отим
каналi?м поперся? Ще возьме там у лiсi...  Бахне,  i  буде  по  ньому.  Що
такому каторжановi..."
   Матвiй мовчить, ?жа його не  бере.  Посидiв  мовчки,  а  опiсля  вийшов
надвiр.  Нiч  темна  i  вiтер.  Пiшов  на  дорогу  i  слуха?  в   напрямку
жолобепького лiсу. Минають хвилини, години, а Матвiй не сходить  зi  сво??
стiйки. Навкруги все нiме, чорне, мовчазне.
   Нарештi над'?жджа? Володько. Матвiй здалека помiтив його,  i  коли  син
зрiвнявся, зупинив.
   - Стiй-но. Що то приволiк? - каже Матвiй.
   - Та от дали. Взяв, хай, думаю, хоч таке буде.
   - Не тре'було брати. Все одно завтра за рiвчак витягнеш. А та не лопла?
   - Нi. Але зiрвалась напевно. Як не витягн? до завтра ноги, буде добре.
   - Хал?ра чортова. Все зжере i сама здохне. Ех, коли бв не той наган. Не
хотiлося напоротись на кулю, а  то  би...  Aле  поживем,  побачим.  Завтра
доскородиш отам, а пiслязавтра до школи.
   - А як же ви самi?..
   - Не журись. Тут вже я досiю, а ти вчись деiнде сiяти.
   Завели коняку до стайнi, дали ?сти, а самi повечеряли i поклалися.
   На ранок витяг Володько на скибу борони, взяв нову  коняку,  допрiг  до
не? Шпачку. Придивившись, помiтив, що новому коневi вибито око.  На  мiсцi
ока - струп. Нага?м, видно, смальнув.
   Скородив  мало  не  до  вечора.  Думав,  докiнчить,   приготу?ться   до
завтрiшнього походу. Але надвечiр  несподiвано  з  села  виволiкся  якийсь
обоз. Дядьки, дядькiвськi конi, вози, а на возах раненi.  Безлiч  ранених.
Лежать по два, по три на возi. Пообв'язуванi i так. Стогнуть, кричать.
   - I де ?х стiльки наклали?
   - А хто ?х зна?. Дiстали.
   Пiдвода за пiдводою сунуться ходою, на цiлу дорогу  вiд  села  до  лiсу
розтягнулися. Кiлька вершникiв, кiлька  пiдвод  санiтарiв.  Одна  з  таких
пiдвод зупиня?ться чомусь коло Матвi?вого подвiр'я.
   По часi до Володька йде батько, за ним большевик. Батько сумний,опалий,
тихий.
   - Випрягай з борiн конi, бо по?деш,- каже вiн нiби не сво?м голосом.
   - Куди? - пита? Володько.
   - А от,кивнув головою на большевика.
   - Тiльки до Шумська,- каже той по-укра?нськи.
   - Але ж конi цiлий день у запрязi були.
   - Ну... Довезеш до Шумська  i  вернешся.  Матвiй  мовчить.  Вiн  раптом
чогось змiнився.
   - Ах, одвези вже ?х. Все одно,- каже вiн i, повернувшись, iде додому.
   Володько  швидко  розпряга?  конi  з  борiн,  запряга?  до  воза.   Вiн
сердиться. Чортзна-куди на цiлу нiч ?дь. А завтра конечно  хотiв  вийти  в
дорогу.
   Ви?хали. За Жолобками почина? вечорiти. Обоз повзе ходою. На возi  коло
Володька сидить большевик. За ними якiсь лантухи. Наганяють i  переганяють
вершники. Конi загнанi, обтрiсканi багном.
   - Ну как там? - пита? большевик одного з вершникiв. Той  тiльки  махнув
нага?м.
   - Панiка? - пита?; ще.
   - Чорт ?во разб?рьоть. Всьо смешалось! Володька нашорошився.
   - Що там таке? - пита? большевика.
   - Та вiдступа?мо. Знову будете пiд панами. Францiя цiлу Варшаву жене.
   Володько мовчить. Що ма? казати. Однi вiдходять, прийдуть iншi.  Чи  не
все одно? Пригадав тих, з якими пiшов Василь. Де вони. Пiшли туди  десь  к
Подiллю i не чути бiльше. Невже не вернуться? От дивина. Прийшли, побули i
зникли. Нагадали якийсь .сон, щось неймовiрне i вiдiйшли.  Десь  туди  все
йшли, к Подiллю. Хлопцi  веселi  були,  у  сiрих  чемерках,  у  кепках,  у
шоломах. От уявля?ться: дощ, грязька дорога, а вони йдуть  -  все  молодi,
молодi, мов дiти. Катерина вийшла i сто?ть на порозi.
   - Ей, дiвчино! Дай Боже, чорнобривко!
   Катерина смi?ться собi на  них.  Це  ж  тi,  що  нiкого  не  зачiпають.
Петлюрiвцi. Славнi хлопцi мiж ними. А як увiгнався Василь. Що ж, не був то
гарний козак? Нiхто би не сказав, що то був той  самий  Василь,  що  вирiс
десь на хуторi в Лебедщинi, що любив собак i коней, що кпився з  Володька.
Коня ж мав. Ех, i був коник. Любив його, кормив, чистив.  Володько  так  i
бачить, як розпуска? пiдпруги сiдла. А  остроги  побренькують,  шабля  при
боцi. Руки мiцнi, жилавi, довгопальники зi злотосрiбними волосинками.
   - Ех,вирива?ться у Володька. Большевик подивився на нього.
   - Чого зiтха?ш, козаче?
   - От так собi. Думав, завтра пiду до школи. А це не близько.
   - А то ж куди?
   Так i так. Володько оповiда?.
   - Тепер пропало,- закiнчу?.
   - Чому? Сказав до Шумська, так до Шумська.
   - А не до Житомира?
   - От дивак.
   А помовчавши, каже:
   - А ти хiба мене не зна?ш?
   Володько подивився на нього. Зда?ться, щось знайоме, але  пригадати  не
може. А той посмiха?ться й мовчить.
   - Hi. He знаю.
   Уста большевика щiльно, смiшливо стуленi.
   Мовчить. Володько не пита? також, ?дуть поволi за ступом на  схiд.  Нiч
там. I хмари туди женуться. От туди,  у  ту  щiлину  мiж  небом  i  землею
затискаються. А небо тяжече i, коли б не вiтер, рухнуло би i завалилося би
отак просто на все. Грохонуло би i  вкрило  би  горами  поля,  i  були  би
скрiзь, як глянеш, гори однi. Краще хай провалиться,  щоби  море  стало  з
хвилями. Щоби буревiй, щоб рокiт хвиль i вiтру  отак  вдарив  i  вiдбився,
вдарив i  знов  вiдбився.  I  так  от  щоби  билось  все  навкруги,  повне
бурхливого життя, повне сатансько? борнi. А ми, щоб отак на кораблях,  всi
як один. Очi струнко вперед, брови нап'ято стягнутi, а  груди  проти  всiх
хвиль, проти всiх буревi?в.
   Нi. От в очах тягнеться низка  возiв  з  потрощеними,  хто  зна  чи?ми,
синами, що стягалися сюди зо всiх степiв, зо всiх пралiсiв. Напнуте небо i
поля, поля - ген аж туди десь поля.
   Вiтряки пiд Рохмановом стоять. Розставили сво? довгi руки i борються  з
напором вiтру. Мiстечко Шумське втикане жарiючими свiтляками. Широкий став
прибива? пiд греблю хвилю за хвилею, а взад i  вперед  через  мiст  обози.
Туди йдуть, назад iдуть. Драбиняки, тачанки. Коники витягають ши?,  дядьки
байдуже пливуть, все одно, в яку сторону. Хай котить  хвиля  чи  взад,  чи
вперед. Вечiр, мов чорний  кiт.  Поволi,  крадькома  крадеться,  замотуючи
вози, конi, тачанки та?мничою оманою. Ру?ни млина Райха, дебелi  мури,  за
котрими засiдали з кулеметами  повстанцi  i  строчили  отуди  по  той  бiк
стависька в очерети. Отам тарахнула на  лiд  нiмецька  бомба,  вiд  котро?
вмерло з переляку кiлькох жидкiв.  По  греблi  марширували  "гел?рчики"  в
синiх рогатiвках i награвали французькi маршi. Пiсля ?х кiлько ж впало  до
бруку, прошитi, наскрiзь кулями. Боже, скiльки гармидеру було! Горiли села
i трупи сипались, мов спiлi грушки. Земле моя! Кра?но моя!
   А обоз усе сунеться греблею. Ось першi хати. Вiкна заставленi ставцями.
Блiдо  жарiють  електричнi  грушки.  Вiтер  зо  ставу  розгонко  вдаря?  в
телефонiчнi дроти i  вони  дзичать  тривожно.  Кiлька  -  раз,  два,  три,
самоходи ллють сяйво сво?х рефлекторiв, а на них стриженi, в кепках  жiнки
з санiтарними опасками на рукавах.
   - Стой! Куда прьош?
   - Разiйдiiiсь!
   Дебелi, цибатi конi, мов вуглевочорнi  примари,  вириваються,  плигають
через вози, через дядькiв. Пiдкови копит  цокотять  об  камiнь  i  крешуть
iскри. Вони проносяться, як вiтер, i  зникають.  Нiч  живе,  нiч  страшна,
неповторна. Мов глибина морська, та?ть у собi життя, смерть i буревiй.  Цi
неймовiрнi люди, народженi ще вчора,  сьогоднi  пишуть  хаос  сво?рiдного,
перекрученого Апокалiпсису. Сюди люди, туди люди. Однi  до  других  лицем,
грудьми. Дороги нема. От упав хтось i по ньому про?хала  тачанка,  бо  був
слабий. Отам на полях фронт. Там сто п'ятдесят тисяч. Двi тисячi  ранених,
тисяча трупiв. До чорта спiвчуття!
   Але Володьковi все-таки пощастило  вирватися  з  того  рейваху.  Дiстав
посвiдку, що ?здив три тижнi, вiдкинув задок воза в рiв, вьйо! - i по?хав.
   За Рохмановом порожньо. Вiтер  назустрiч  i  нiч,  мов  антрацит.  Конi
намацують копитами шлях, що лiг тут взад  i  вперед.  Пройшло  ним  людей,
заплющ тiльки очi i дивись: всi народи, всi мови, всi барви. Йшли, минали,
падали далi вiд куль, та знов iшли, втомилися i спалахнули  гнiвом.  I  от
горять... Всi горять. I нема кiнця. Мов навмисне вiтер дме  i  земля,  оця
укра?нська смоляна земля, диха? на всiх п'яним жаром приваби. Ах, як найти
слова, щоб розповiсти i щоб знали всi про днi та ночi, коли люди,  конi  й
тачанки йшли отак через поля, мов збиточнi дiти,  а  вмирали  на  городах,
там, де ростуть гарбузи та цвiтуть безсмертники.
   Пiд Жолобками знов обоз. Знов  дядьки  та  конi.  Вершники  подiбнi  до
привидiв. Пiд  горбком  стовковисько.  Кiлька  пiдвiд  з'?халося  в  купу.
Спереду серед дороги лежить коняка. Вона ще жива, але йти далi пiд гору не
в станi. Сили ?? вичерпанi. Вона дiйшла до то?  границi,  за  яку  вже  не
зважилася переступити. На не? накинулися з нагаями i, як звичайно в  таких
випадках, били. Але коняка не встала.
   Знизу  над'?хали  тягаревi  самоходи.  Пружне  свiтло  ?х   рефлекторiв
освiтило большевикiв, дядькiв, вози i коняку.
   - Доб?й ?йо i канец! - гука? хтось. Один вийма?  револьвер.  По  дорозi
ворушаться густi тiнi. Баах! Коняка ще кiлька разiв хитнула  головою,  але
до ?? решток вчепилося кiлькох i стягнули в рiв.
   - Ааа, вот прекрасна! Стой! Праварачiвай! Па?деш с намi!..
   - Дароогу, трам-та-ра-рам! - Ревуть  шофери.  Володько  бачить,  що  не
виверне. Коло воза справа й злiва освiченi обдертуси з  рушницями  цiвками
вниз на животi. Вiн проситься,  що  з'?де  ось  туди  вниз  i  обернеться.
Протиска?ться повз вози,  повз  самоходи.  Коли  минув,  одразу  погруз  у
темноту. Дорога вниз порожня.  Пустив  вiжки,  вiз  попхнув  конi  i  вони
погналися вниз, в глибину, в чорну нiч.
   Гналися довго й шалено. Земля все опадала i спини  коней,  втiкали  вiд
зору i не могли втiкти. Парк Калиновського  вперто  змага?ться  з  вiтром,
осокори, мов скелi гiр, перевертаються, хиляться, зникають за плечима.  За
ним шумлять ялицi, клени пускають лист за листом, що летять по вiтрi,  мов
телеграми. Дошки мостика затарабанили пiд колесами, пiдкинули сердито воза
i лишились.
   Вже на другому боцi долини, на горi, коло церкви конi перестали слухати
батога. Але далi нема й чого гнатися. За плечима тихо. Село також мовчить.
Кожна  хата  принишкла,  прича?лася  в  темнотi  ночi,  приплющила  вiкна,
замкнулась заверткою i хай там  потопа.  Лиш  собаки  живуть.  Вони  чують
великий ворохобний свiт. Нема iншо? ради, як брехати.  I  вони  брешуть  -
завзято, безупинно.
   Дома розпряг коняки,  витер  перевеслом  змиленi  ?х  стегна  i  накрив
дергами. Приходить батько.
   - Таки при?хав? - пита?. Голос його змiнився. Тихий голос, не  Матвi?в.
Володько швидко оповiда? й спльову?. Пiсля йде до хати, п'? кварту молока.
Мiдяне свiтло лампочки лазить по  його  загорiлому  лицi,  але  нiчого  не
помiтно з того, що перед годиною переживав. Матвiй мовчить. Настя готовить
на завтра торбу, бо ж "вiн" все-таки пiде.
   - Не спиниш його. Ой, людоньки мо?, по батьковi, геть рихтик по  ньому,
пiшов. Задумав i хай тут гори вернуть, хай валиться земля... Пiшов i  вже.
Рiд такий, бачте...
   Обличчя Настi таке, як i завжди, що до нього хочеться побожно молитись.
На ньому та вiчна тепла скорбота матерi, в очах  той  тихий  смуток  i  тi
завжди готовi сльозини. Ах, краще вже мовчи, кажуть тi вчi. Породила ?х, а
тепер стократ дужчi за не? i бiжать - куля не куля - не зупиниш. Лиш любов
тобi, мати. Лиш ночi довгi i молитва. Хай  Бог  хоронить  ?х  там  десь  у
широкому свiтi, на чистому  полi,  в  далекiй  дорозi,  пiд  вiтрами,  пiд
дощами, лицем в лице з небезпекою.
   Володько добре зна? матiр i зна? ?? думки. Вони ж  бо  виписанi  на  ??
чолi, очах, устах. Але вiн не встане, не вiзьме за  сухенькi  плечi  i  не
вимовить: "Мамо моя!"
   I не подивиться в ?? безодню очей, i не осушить  тi  сльози,  ни,  хоча
цiла його iстота обнята пожежею велико? любовi.  |  Не  вчило  його  життя
пестощiв. Було завжди  шорстке  й  холодне,  i  всi  очi  дивилися  вперед
насуплено й суворо. Чорна земля, чорна долоня, чорний хлiб. Нi,  нi,  сину
чорно? землi! Тобi не лестощi, тобi мовчазним бути. Тобi  горiти  страшною
думкою i в серцi, в м'язах тiла складати силу. Схiд i захiд  сонця  несуть
на тебе вогонь, потоп, мор i меч. Нiхто, нiхто  на  цiлiй  широкiй  землi,
нiхто не роздiлить тягарiв тво?х. Сам-один, по колiна в твердiй землi,  ти
здвигнеш налитими пружними м'язами i струснеш планетою. Так буде.
   Батько. Вiн сидить на лавi, погрузлий у думи сво?.  Не  торкайте  його.
Коли вiн дума?, хай все мовчить. Сьогоднi дума його  насправжки  особлива.
Обличчя його закрите туманом i тiльки невиразнi контури брiв, чола,  носа,
бороди. Зда?ться, вiн далеко  серед  широкого  поля  вкопався  в  землю  i
головою торка?ться хмари. Чорнi, густi мряки  налiтають,  закутують  його,
колотяться i рвуться далi. Володько  не  одважу?ться  озватися  до  батька
свого. А слова ?. Слова самi гуснуть у горлi й печуть.  У  хатi  порожньо.
Катерина й Хведот сплять у клунi.
   - Так, кажеш, i цi вiдступають? - вирива?ться з батькових уст.
   -  Дуже  спiшно,-  вiдповiда?  Володько.  Мовчазлива  перерва.   Батько
хвилю?ться. Син i мати дивляться на нього i не розумiють його.
   - А той... - почина? поволi продовжувати мову батько.- Нiчого вiн  тобi
не згадував?
   Володько не розумi?. Дивиться на батька широко вiдчиненими очима.
   - Хто, тату?
   - Ну, а той, що з тобою ?хав. Володько дума? й хита? головою.
   - Питався тiльки, чи не пiзнаю його...
   - I бiльше нi?  А  до  мене  прийшов...  -  Тут  знов  перерва.  Матвiй
змага?ться сам з собою. Слова не iдуть на язик.- Прийшов i  каже:  зна?те,
дядюшка, мене? Я знизнув плечима. Нi. Не можу,  кажу,  вас  знати.  Народу
стiльки перейшло. За сто лiт стiльки не перейде, як за  цi  роки.  Були  й
такi й сякi. Були добрi, були злi. Шлях, кажу, коло нас i земля  наша  для
всiх вiтрiв одкрита. Йди, хто хоч. Не пита?мо, хто.
   Матвiй перерива? мову i дивиться в землю. Права  його  долоня  спокiйно
лежить на колiнi.
   - А пiсля... Каже: чули щось про Василя? Подивився я  на  нього  i  сам
вiдгадав усе. Нема нашого Василя.
   - Нема?
   Володько звiвся на ноги. Очi його широко вiдчиненi. Вiн не вiрить. У це
не можна повiрити. Нiяк не можна. Он i мати не вiрить, але й вона  встала.
Всi повставали й дивляться так, нiби мiж ними сам Василь. Нiби вiн,  i  не
вiн. Не можна, щоб його не було на свiтi. Всi ж бачать  його  перед  собою
таким, як того лiтнього дня, коли вiн примчав  каштаним  конем  додому.  А
може, то був тiльки сон. Може, не було Василя, анi того дня,  анi  взагалi
нiчого того на свiтi не було. Сон був i всi не вiрили в нього,  бо  несила
було вiрити. А може, це тепер сниться. Нiч темна i  глибока.  Навколо,  як
широкий наш край - нiч одна, а тодi все ж таки всi бачили ясне сонце.
   Матвiй, мов з каменя рiзьблений. Вiн завжди такий, коли треба. Тодi  на
його чугунних долонях ще виразнiше випинаються галузки жил, а очi  металом
горять. I, вида?ться, навколо громи б'ють, а вiн грудьми проти  всiх  сил.
Вража куля десь там на полях стяла його сина.
   - Ну,сказав Матвiй.- Бiльше ми не могли зробити.
   А Володько повний подиву, як i колись.  I  тодi,  i  тепер  вiн  любить
батька  свого,  свого  великого,  свого  дужого.   Неймовiрна   вiстка   з
большевицьким обозом прилетiла. Хата погрузла у  глибину,  у  прiрву,  лиш
батько один над усiм. Хай. Так сказала земля, так хотiв ?? Бог.
   Прийде ранок завтра, i другий син разом  з  сонцем  встане  i  пiде.  I
понесе спомин про Василя над полями,  над  селами  i  мiстами.  Мов  книгу
велику кладе пере очима i бачить, що було. Вiд дошки  до  дошки  перечита?
??. З гарячою уявою, з палаючими очима. Темними  ночами  виривав  думу  за
думою i складав ?х у вiдповiднi мiсця.
   Полями, довгими шляхами, через села та мiста проходили не люди, а  тiнi
того, що прийде. Проходили мiльйонами. Отам далi падали, мов у прiрву,  не
було ?м нiяк вороття, бо треба було йти i треба було впасти.  Яка  безодня
облич, яке число очей. Потом всiянi ?х кутi з металу лиця.
   Полки, дивiзi? - ?х безлiч, мов гнанi вiтром сюди й туди пройшли. Тяжкi
копита з пiдковами, i дужi грудницi, i посторонки крутi, i хомути.  Колеса
двоколок крають шляхи. I батарея за батаре?ю - жерла барви в'яло? трави  в
чохлах. Поволi йдуть вони, поволi обертаються велетенськi  колеса,  поволi
ступають копита, а земля вгруза?. Кокарди,  патронташi,  тесаки,  за  ними
солдати.
   Минулось. Натомiсть встала легенда, яко? ще не було.  Предки  вийшли  з
могил i на тачанках пройшли степами. Вони боролись i побороли, вони шукали
i знайшли. Хай будуть  благословеннi  днi,  коли  сонце  свiтило  ?м.  Хай
пам`ять про них вовiки царству?. Он ?х слiди i по них  iдуть,  все  йдуть,
все новi, все спрагненi перемоги. I коли тi,  що  увiйдуть  у  землi  сво?
переможнi, стануть до сходу i до заходу на  всi  сторони  великого  свiту,
вони засвiдчать: землi цi купленi за  пiт  i  кров  поколiнь.  Вовiки  хай
живуть на них вiльнi люди. Чуйте, глухi, i бачте, слiпi! Ми кажемо це  вам
усiм - навiть тим, що ненавидять, i тим,  що  не  вiрять.


   КIНЕЦЬ ЧАСТИНИ ДРУГО?



   БАТЬКО I СИН

   Жолобецький лiс був ще  чорний,  хоча  над  ним  уже  зносилось  сонце,
яскраво, радiсно, барвисте. З полiв стiкав у  долини  молошний  туман,  що
вiдпливав у напрямку лiсу й там зникав. По стернях, по свiжозораних нивках
розсипались соняшнi променi i все навкруги починало смiятися.
   На хуторi  Матвiя  зчинився  рух.  Володько  прокинувся  також,  але  з
при?мнiстю пригадав, що сьогоднi недiля i вiн може трохи повалятися.  Спав
у клунi високо на стiжку  свiжо?  вiвсяницi  пiд  самими  кроквами.  Сонце
продиралось у кожну щiлинку, будило, вабило  надвiр,  жартувало.  Володько
вдоволено потягнувся. Вчора пiзно вернувся з Дерманя, йшов кiлька десяткiв
кiлометрiв пiшки, i ноги ще не встигли вiдпочити.
   Матвiй з Хведотом спали також  у  клунi,  але  з  другого  кiнця,  бiля
машини. Старий не мав звички засипляти чи  валятись  у  постелi.  Вставало
сонце - вставав i вiн. Йому болiла спина, але вiн пiдпирав ?? правою рукою
i, зацiпивши зуби, зводився. Тепер  вiн  лишив  Хведота  поспати,  заложив
коням зелено? конюшини i почав вбиратись на утреню,
   Настя подо?ла  корови  та  помогла  Василинi  вигнати  ?х  на  стерiнь.
Володько це чув, i йому шкода було Василини. Найменша, а  мусить  найранше
вставати. Навiть у недiлю. Йому не раз хотiлося змiнити  ??,  але  кожного
ранку почував себе таким ледачим, що не мiг виконати свого намiру.
   Зрештою, Василинка нiкого й не просить ??  змiняти.  Сво?  дiло  робить
щиро, вiддано й завзято, так що Володько диву?ться: звiдки та  ??  сила  й
енергiя? Йому робилось заздрiсне. Чому й вiн не  може  бути  завжди  такий
бадьорий i пружний? Ще сонце не зiйшло, а вона вже вста?,  вмива?ться,  на
ходу молиться, бере сво? вишивання та снiданок i бiжить  за  худобою.  Все
робить швидко, добре, просто. Нiколи не почува?ться втомленою,  нiколи  не
скаржиться, нiколи не треба ?? будити, хоч завжди просить звечора матiр:
   - Мамо. Прошу, прошу. Розбудiть мене завтра... Але раненько! Чу?те?
   - Ну, ну,каже Настя,- чого так намага?шся...
   Бо Василина не перенесла  б  сорому,  коли  б  останньою  вигнала  свою
худобу.
   А в полi сяде пiд пiвкопою, вишива? та голосно на цiле  поле  виспiву?.
Вишивання свого не показу? нiкому. Одна мати зна?  про  це.  Хоче  зробити
Володьковi несподiванку. Сама хоче вишити йому сорочку. От вiн здиву?ться.
   Мiж Володьком та Василиною завжди непомiтна, та?мна приязнь.  Вони  про
це не говорили, намагалися ховати сво?  почуття,  але  обо?  це  розумiли.
Василина горда сво?м братом. Вiн, на ?? думку, вчений,  розумний,  гарний.
Володько знову намагався  допомогти  сестрi  в  науцi,  давав  ?й  книжки,
поради. Йому подобалось також, що вона  хоче  скорше  бути  дорослою.  Щоб
виглядати такою, вона робить все, що роблять  дорослi,  хоч  ?й  це  часом
тяжко да?ться. Допомоги нiяко? не бажа? i вважа? це для себе за образу.
   - Господоньку святий! - говорить часом  Настя.-  Що  я,  людоньки  мо?,
намучилася з тими хлопчиськами. Прийде ото ранок, сонце геть  на  небi,  а
його хоч колом пiдважуй... А ця... Ще навiть я лежу, а  вона  вже  бiжить,
рве... I в кого воно вдалося? Коли б Пречиста Мати ?? хоронила.
   Поки Володько надуму?ться встати, Василина давно вже в полi. Вiн чу? ??
спiв i рiша? пiти звiльнити ??, щоб могла  пiти  до  церкви.  Вона  любить
це...
   Вiн поволi вста?. Здоровий ранок гарно вплива? на його  настрiй.  Сонце
вже високо пiднялося. В повiтрi лiта?  бабине  лiто.  З  полiв  чути  спiв
пастухiв. З села долiта? бамкання великого дзвону. На городi видно  великi
гарбузи, динi... Непорушно стоять високi, пожовклi соняшники.  Зернята  ?х
повидзьобували птахи... Лишились порожнi, широкi, мов решета, голови.
   Володько вмива?ться на дворi. Вода холодна, вчора звечора привезена. Не
шкоду? ??. Мiцно натира? милом обличчя,  шию  i  руки.  Пiсля  облива?ться
водою i витира?ться шорстким рушником.
   Потiм входить до хати. Мати розчервонiла, пiдтикана, варить обiд.
   - Ти вже прийшов? - пита?  заклопотано.-  А  ми  й  не  чули.  Напевно,
голодний лiг. Треба було збудити. Пiдеш до церкви? Володько не зна?, на що
скорше вiдповiсти.
   - А ви не пiдете? - каже вiн, розчiсуючись перед шматком дзеркала.
   - Сьогоднi служба в Башiвцях,- вiдповiда? мати.
   - Ах, правда... То йдiть до Жолобок,- каже Володько. Йому  досадно,  що
не зможе вслужитись Василинцi.- А де батько?
   - Хiба я знаю. Десь вже поволiкся. Певно, найшов когось i  просторiку?.
Хоче йти з Хведотом до церкви.
   - До Башковець?
   - Нi, до Жолобок.
   - А конi в хлiвi?
   - А де ж. Тiльки вас ?, а не витягнете ?х, щоб  попаслися.  Все  готове
да?те. Навкруги паша виляга?, а вони кошеним годують... Хтось  мусить  хоч
до води повести.
   - Я думав, пiду  змiню  Василину,-  не  видержав  i  похвалився  добрим
намiром Володько.
   - Думав, думав... Ти б не думав, а хоч би раз встав раненько та  погнав
за не?. Воно, бiдачисько, досить за цiлий тиждень набiга?ться.  Ах,  Боже!
Коли б я мала хоч дво? таких дiвчат. А хлопцi... Тiльки й зна?те: поспати,
по?сти... А до роботи... - не договорила. Саме дувся в печi горщик, i вона
кинулась його рятувати.
   Володько дивиться на матiр, в душi погоджу?ться  з  нею,  але  все-таки
перечить:
   - Ну, ну... Коли б но вам самi дiвчата... Побачили б...
   - Побачила б, побачила б... Що побачила  б?  Он  у  Григорка  дiвки,  а
подивись: не тягнуть косу, не йдуть за плугом, не водять на нiчлiг конi? I
тягнуть, i оруть... все роблять. А я ось  вiд  свiтанку  тупаю,  тупаю,  а
помогти нема кому... А що там  у  Дерманi?  Як  нашi?  Певно,  не  був  "у
дiдуня". Нiколи туди не зайдеш. Скажуть - загордiв, цура?шся.
   "У дiдуня" - це у матiрньо? рiднi. Сам дiдуньо помер  ще  в  революцiю,
але говорилося й далi "у дiдуня". Володько зна?, що мати не  любить,  коли
вiн омина? ?? рiдню, але там нема нiкого,  з  ким  мав  би  якiсь  спiльнi
iнтереси. Не  любить  вона  також,  коли  син  ранком  заспить.  Та  це  ж
непростимий грiх! Сонце свiтить, а вiн собi спить.  Нащо  добрий  Бог  дав
день i нiч? Прийшов день, звелося сонце - зводься i ти,  людино.  Вставай,
випростуйся, закачуй  рукави  й  до  працi.  А  прийде  свято  Боже  -  не
зловживай. Полеж, та не залежуйся, бо ж дзвiн бамка?, а там  церква,  а  в
церквi Бог... Пiди й подякуй йому за всi блага, що  дiста?ш,  людино,  вiд
жизнi земно?. Так треба. Такi нашi закони. Не встановляли ?х, анi ми,  анi
батьки нашi... Встановив ?х сам Сотворитель i не нам ?х касувати.
   Так розважа? Настя. Вона й сама  любить,  щоб  ??  пестун  трохи  довше
повалявся в постелi, але це не  смi?  бути  ледарство.  Полежи  хвилину  i
вставай. Все навкруги  руха?ться,  жи?...  Треба  й  собi  жити...  Як  не
шкодувати того чудового ранку, того повного, гарного шматка життя?
   Володько дуже добре розумi? свою матiр. Дивиться на ?? висохле, пооране
зморшками обличчя, бачить добрi, заклопотанi очi, i йому хочеться  сказати
щось при?мне.
   - Ну, мамо... Не сердьтесь.- Зненацька пiдходить до старо? i  нiжно  ??
обнiма?. Тон i пестощi сина зворушили ??, але вона того не зраджу?.-  Йди,
йди, йди! Геть вiд мене! А то, як вiзьму костура...
   Iнших слiв вона не знайшла у сво?му словнику, але очi ??  дивляться  на
сина так, як тiльки вмiють це робити очi матерi.
   Володько посмiхнувся i вийшов надвiр.
   Навинувся Матвiй. Вiн iшов повiльним, широким кроком з  поля  i  нiс  в
руцi кiлька пiдiбраних на стернi зчорнiлих колоскiв. Його постать  все  ще
дебела i кремезна, хоч останнi роки досить лишили на нiй слiдiв. Очi  його
поглибшали, волосся майже посивiло, рухи стали ще повiльнiшi, обличчя  ма?
вираз кам'яно? твердостi. Воно нагаду? морську скелю, що бачила на  сво?му
вiку багато буревi?в, i нiякi новi хвилi, нiякi вiтри не  здивують  бiльше
??.
   - Вночi вернувся? - запитав вiн байдужим голосом сина.
   - Вночi.
   - Йшов пiшки?
   - До Озерян пiшки. З Озерян до Крем'янця машиною, а тут знову пiшки.
   - Сiм миль волом, а милю сiдлом... З Мiзоча не йде  машина?  Зiрвали...
Коли-то направлять? Зiрвати легко,  але  направити...  А  що  ж  там...  у
Дерманi? Як семiнарiя?
   - Закрили.
   - Таки закрили,- сказав понуро Матвiй.- Два роки дурили...
   - Якраз бачив, як вивозили... Все вивезли... Книги,  лавки,  препарати.
Там того було. Пiдвiд сто...
   - А куди повезли? - знову запитав старий.
   - Кажуть, до кременецького лiцею...
   - Та... Воно то й... Ет!  Що  тут  казати!  -  не  знаходив  потрiбного
слова,- Сто лiт була школа... Ну, що ж. Чия сила, того й право. Тепер куди
пiдеш? Вирiс, вигнався... А як же вчителi?
   - Хто його зна?...
   Саме вставав Хведот, Йому трохи соромно, що заспав, i через те  неохоче
показу?ться на очi батька i брата.
   Матвiй не хотiв довго розмовляти. Намiрився йти до  хати,  але  прийшов
його зять, Катеринин  чоловiк,  Микола.  Принiс  вiд  старости  Володьковi
часописи. Це високий, тонкий, побитий вiспою чоловiк.
   Володько взяв часописи й одразу почав читати.
   - Ну, що там? по "казетах"? - пита? Микола.  Вiн  любить  полiтикувати,
хоч до "казет" ставиться трохи зневажливо. За це Володько його не любив.
   - Скоро буде вiйна? - пита?  знову  Микола,  бо  Володько  мовчав.-  То
зна?те,- продовжу? свою мову, не дiставши вiдповiдi.-  Так  воно  не  може
довго бути... То було государство, цар, порядок... А це...  -  i  вiн,  як
звичайно, сплюнув.
   Микола повторю? це завжди при кожнiй нагодi. Володько зна? його звичку,
тому не хоче встрявати з ним у зайву розмову. Одначе  Микола  не  вмовка?.
Нарештi Володько не витриму? i сердито вибуха?:
   - Нiяко? вiйни не буде! Чу?ш? Нiяко?! Програли ви вiйну й досить!  Сиди
й мовчи!
   Микола не обража?ться. Вiн тiльки пiдносить голос i провадить сво?:
   - Не буде? Ти дума?ш? А зна?ш, що сказав Габель? Все  в  руках  Англi?.
Так. А та захоче вiйну - вiйна. Захоче революцiю - революцiя! А хто зробив
свiтову вiйну? Вона... Англiя. Ооо,  ти  ще  не  зна?ш,  Англiя  -  велика
справа!..
   Володько зневажливо посмiхнувся. По хвильцi не видержав:
   - Твiй Габель дурень, а ти, як папуга, повторя?ш, що той скаже.  Зна?мо
й без нього, що таке Англiя. Але нiяко? вiйни не буде. Нема  вiйни!  Вiйну
вже скiнчили.
   - А чи надовго,- вже спокiйнiше, зрезигновано i трохи ображено говорить
Микола,- Ось тiльки зiйдуться знову мiнiстри...
   Володько перебив:
   - Не говори,  Миколо,  дурниць.  На  Бога,  не  говори  дурниць...  Якi
мiнiстри? Де? Коли? Мiнiстри сходяться завжди... Вiйна скiнчена й  досить.
Нас з тобою  збили  на  нюх  табаки,  нiмця  збили,  турка  збили...  Свiт
пересунули на другу колiю. Однi гинуть, другi пробують панувати... Ет,  що
про це! Треба щось робити! Тут! У нас! Серед нас! Ми  тiльки  говоримо,  а
прийде до працi...
   В розмову вмiшався Матвiй:
   - Досить,сказав вiн.- Ми робили що могли. А тепер  попробуйте  ви!  Але
робiть! Ми жили на широкiй землi. Ви на вузькiй. Хто зна?, хто  скорше  до
правди дiйде...
   Настя покликала всiх до снiданку, ?ли й говорили. Про новi кордони. Про
порядки. Про змiну, що настала  тепер.  Згадали  Василя,  що  пiшов  i  не
вернувся...
   Потiм Матвiй зiбрався й пiшов до Жолобок. З  ним  пiшов  також  Хведот.
Микола  зiбрався  додому,  пообiцявши  прийти  на  тижнi  з  Катериною  до
картопель. Володько поки  що  зiста?ться  дома.  Вийшов  на  город.  Сонце
яскраво освiчу? кожну дрiбницю на землi. Синяве, густе  повiтря  затягнуло
обрi?... I там, пiд жолобецьким лiсом, i на  Угорщинi,  i  пiд  сiльськими
пастiвнями. Тонке мереживо повiтря повiльно хвилю?ться... На полях з мiсця
на мiсце перелiтають веселi згра? шпакiв. Рухливi,  гамiрнi,  вони  швидко
бiгають по рiллi, видзьобують  зернята,  черв'якiв,  час  вiд  часу,  нiби
наляканi, з шумом зриваються i, облетiвши коло, осiдають на другому мiсцi.
Мiж ними люблять бувати галки. Незграбнi, тяжкi, вони ледве  встигають  за
сво?ми легкими приятелями, одначе мiцно тримаються ?х товариства.
   Володько вийшов у садок. Молодi, обсипанi овочами яблуньки. Деякi з них
пошкодженi революцi?ю, але бiльшiсть видужали,  пiдросли  й  ось  вродили.
Ренети, тирольки, цегелки, райки. Бiлi, жовтi, зеленi,  червонi.  Батькова
праця, думав Володько. Нагинався й пiднiмав якесь яблуко та вiдкидав  його
на купу спадкiв. Осiнь. Чудова, соковита, барвиста осiнь, ?? видно скрiзь.
На кожному кроцi помiтнi ?? слiди... I на городi, i в садку, i  на  полях.
Вона була на кожному мiсцi, зробила все, що треба було, й пiшла далi...
   Любить ?? Володько, тiльки ця осiнь, так само, як  i  минула,  наводить
скорше сум, нiж радiсть. Вiн звик бути в цей час у школi, а  тепер  ходить
ось тут i не зна?, до чого взятися. Ма? один план, дума? над  ним  i  хоче
перевести його в життя.  Треба  ж  щось  робити.  Тепер  все  ясно,  школа
закрита, треба шукати щось iнше...
   З цього приводу порiшив вiдвiдати Левинських. Сьогоднi, зда?ться,  буде
дома його приятель Олег Левинський. Поговорить з ним про  гiмназiю.  Пiсля
навiда? Сергiя... Перед тим нiж вiдiйти, повiв до води  конi.  Вернувшись,
одягнув нове вбрання - бiлу з виложеним комiром  сорочку,  чорнi  штани  й
такi ж черевики, причесавсь i вiдiйшов.
   Вiн жив i вирiс на хуторi, тому не дуже любив село. Воно тягнуло  його,
цiкавило, але до цього часу вiн боявся  торкатись  його.  Залюбки  виминав
його й обходив. Воно дратувало його,  особливо  це  село,  сво?м  споко?м,
байдужiстю,  солом'яною  красою,  глиняним  добробутом.  Дикуватi  дерева,
лопух, безладдя... Сiрi, обмитi дощами стiни, валькуватi призьби, маленькi
вiконця. Повiльнi, а що, а як, люди... Позiхання, чухання, сплювок набiк i
при тому чорт... Як можна жити  так  з  дня  на  день  -  роки,  столiття,
родитись, вмирати й завжди пити, пити й пити. Сорок п'ять,  сорок,  спирт,
ханджа, самогон - хай царська, хай панська, аби тiльки гiрка та п'янюча.
   Це ? село. Як пiдступити до нього, взяти  в  руку  й  звести?  Вставай,
село! Вiдчини очi й дивись! Скiльки ?х, сiл таких  навкруги...  Таких,  як
це, провалених у власне нутро, заспаних,  зачуханих...  Можливо,  це  й  ?
причина, що так ось сталося, як ? тепер...
   Володько вимина? село. Йде уздовж валом, що  вiддiля?  колись  панський
лiс вiд селянських городiв. Городи городами зiстались, але лiс щез. Тiльки
зрiдка розкиданi насiнники та високi, в пояс  людини,  оброслi  губками  й
пасинками пнi. Це свiдки часу, кали  отам  далi  гули  гармати,  а  ледачi
сапери стинали цi дерева на дорогу й окопи. Тiльки над угорською  границею
ще гурток дерев, що нагадують вимираюче плем'я. Все далi й далi  вiдступа?
воно пiд натиском дядькiвських плугiв. Решта поля, межi,  просянi  стернi,
оброслi опеньками пнi...
   На городах ще не вибрана картопля. На межах плоти з пожовклим бур'яном,
кущi лiщини та широкi черешнi. Отам кiлька диких, розлогих груш,  за  ними
сливки. Там також соняшники, кукурудза, коноплиська, а  за  ними  зчорнiлi
стрiхи...
   Ось стежка, що веде до попiвського саду.  Ось  i  сад.  Спочатку  старi
вишнi,  купка  диких  слив.  Далi  в  неладi  горбатi  яблунi,  покручений
частокiл, що вiддiля? "другий сад" вiд "першого", збоку густий бузинник, з
другого боку городжений плiт, а скрiзь кропива,  лопух,  кiнський  щавель,
дикий хмiль... Колись тут  були  дорiжки,  але  тепер  вони  обернулись  у
звичайнi, химерно виведенi стежки. Одна з них тягнеться  вздовж  саду  пiд
високi, розлогi горiхи. Тут перехрестя зi стежкою, що веде до хати, й  тут
почорнiлий, похилений стiл та кiлька лавиць.  Звiдсiль  через  вiття  слив
видно стару,  бiлу,  дерев'яну  церкву.  Перед  церквою  окремо  дерев'яна
дзвiниця i два хрести - "фiгури". На них вiшають фартушки, квiти,  вiночки
з паперу.
   На лавицях пiд горiхами сидiла панна Ольга у бiлому. Бiля хати пасiка й
там гудуть бджоли. За садом на подвiр'? гавка? собака. Казан. Деякi дерева
обтяженi овочами. Сонце м'яко, по-осiнньому освiчу? все  навкруги,  вника?
через вiти до землi, пада? на  зiм'ятi  кущi  лiлей,  гвоздик,  орхiдей...
Високi,  бiлi  стiни  хати  поплямованi  сонцем  i  тiнями.  Великi  вiкна
видаються зовсiм чорними, хоч деякi з них вiдчиненi й завiшенi  мережаними
занавiсками.
   Володько неохоче заходить до хати. Всiлякi тi вiтання, запити. Краще ?х
оминути. Але сад порожнiй. Хлопцi невiдомо де, i треба ?х шукати. Володько
пiдходить до Ольги. Вона хворi? на сухоти,  але  вигляда?  добре.  Обличчя
кругле, повне, загорiле. Очi чорнi, з хворобливим вiдблиском  та  при?мною
усмiшкою. Волосся заплетене у двi чорнi коси, посерединi виразний продiл.
   Вона побачила Володька, коли той  пiдiйшов  зовсiм  близько.  Вiдiрвала
погляд вiд книжки й весело проговорила:
   - Ааа! Володя!  Здраст?!  -  Не  встаючи,  подала  м'яку,  теплу  руку.
Володько трохи збентежений.
   - При?хав Олег? - запитав одразу.
   - Так. При?хав. Ал?г! Ал?г! Валодя прiшол! - загукала вона  в  напрямку
хати.- Садiтесь. Как пожива?те?
   - Дякую. Що ви чита?те? - присiв i запитав Володько.
   - Какая - то чепуха. Це ще старi  прiложенiя  до  "Вокруг  Св?та"...  А
зна?те. Я б хотiла дiстати одну книгу... Може, ви зна?те? (назвала  автора
й книгу). Глiб сказав, що це необхiдно  перечитати.  Недавно  менi  Андрiй
Андрiйович передав  кiлька  речей  Бальзака.  Вiн  дуже  любить  Бальзака.
Бальзака й Iбсена. Я перечитала. Ну зна?те: я це читала  другий  раз,  але
вражiння... Велетенське! Колосальне!.. Перший раз я читала Бальзака  ще  в
Острiзькому  Братствi.  Ну,  що  я  могла   тодi   розумiти?   Менi   тодi
iмпонували...
   ?? мову перебив Олег. Вiн бiг вiд  хати  довгими  кроками  й  захоплено
гукав:
   - Володя! Здоров! Скiльки зим, скiльки лiт?  Де  тебе,  друзяко,  чорти
носили? Коли в гiмназiю?
   Щире, радiсне вiтання. Ольга встала, вибачилась i вiдiйшла...
   - Не мiг зайти до тебе,- казав Володько.- Праця, а це ?здив до Дерманя.
Все надiявся, що буде семiнарiя.
   - Кинь ту семiнарiю! Вали до нас... В гiмназiю...
   - Добре тобi сказати. Мови, друзяко!.. Французьке, латинь...
   - А я тебе давно чекав. Бачив Сергiя. Де, питаю, Володя. Не знаю! Дивак
той Сергiй. Хоче йти в бандити. Каже: куди пiду? Нi, нi!  Ти  його  рiшуче
збаламутив.
   - Я? Чому я?
   - Рома! Рома! Стой! Прiшол Валодя! - гукнув  вiн  на  свого  брата  вже
по-московському.  Той  саме  вставав.  Спить  вiн   у   курiнi.   Немитий,
розхристаний бiг до хати.
   - Аа, Валодя! Здраствуй! Ти прiшол? Вот ета харашо! Падi ка мн?.
   Володько пiдiйшов.
   - Ми вчера с Сашей i  Мiшей  Лiнкертом  здораво  клюкнулi,-  похвалився
одразу Роман.
   - Видно по тобi. Зовсiм рознесло,- зауважив Володько.
   - Валодя! - заметушився Роман.- Ти ?що н? уходiш? Падаждi  м?ня.  Ал?г!
Ти всегда курiш ма? папiроси! I теперь мою курiш! - сердиться вiн.
   - Врьош, Рома. Я сва? курю,- вiдгризнувся Олег.
   - Сва?. Чорта  старова  -  сва?.  Пастой,  Валодя,  Абаждi.  Абаждi.  Я
расскажу т?б? про вчерашн??. Ех, i в?с?ло било.  Па  бутилк?  на  каждаво.
Iлi... Паслушай. Пайдьом в комнату. Нiкаво н?т. Пайдьом.
   - Нi, Володю. Зiстанься краще тут,- просить Олег.
   -Ал?г! Ти падл?ц. Н?т, Валодя! Н? слушай дурака. Пайдьом в  комнату.  Я
покажу тебе свою новую...
   - Сам ти дурак са сваей новой курткой. Зробив якусь нову куртку i  всiм
хвалиться,перебива? його Олег. Це Рому зрива?.
   - М?рзавець! Всю тваю рожу разтварожу! - кричить вiн хриплим голосом  i
кида?ться на Олега.
   - Ее, нi! Стiй! Якого чорта! Розiйдись, бо  стрiляти  буду!  -  крикнув
жартiвливо Володько. Олег швидко замахав руками, а  Роман  застрибав,  мов
пiвень. Вiн розмахнув кулаком i намагався вдарити Олега.  Володько  рiшуче
встрява? мiж них, i по часi обидва  втихомирюються.  Всi  йдуть  до  хати.
Входять до кухнi. Там пораються з обiдом матушка й нiма,  з  червоним,  як
жар, обличчям служниця.
   Побачивши Рому, матушка накида?ться на нього.
   - Подумайте! Вже скоро дванадцять часов, а вiн тiльки вста?,-  говорить
вона мiшаною мовою, зчепивши обидвi руки.
   - Мама! - сердито вибуха? Рома.- Ти всегда тичеш нос н? в свайо д?ло.
   Володько вже звик до таких виступiв  свого  товариша  й  не  диву?ться.
Пiдходить до матушки й цiлу? ?? в руку.
   - Дивiться, людоньки! - тошнi? вона.- Н? майо д?ло! А чи? ж то д?ло?
   - Ето майо д?ло i я уже многа раз гаварiл: н? пазволю вм?шiваться в ма?
iнтереси!
   - Боже, Боже! - сумно говорить матушка.- Вже ти йому не ма?ш права щось
сказати. Вже вiн, бач, пуриц великий. Треба ?хати до школи,  треба  робити
екзамени, а вiн волочиться по ночах, п'? й анi на зубок нiчого не  робить.
Боже, Боже!
   Але Роман вже не слуха? ??. Пiшов до передпокою й почав  готуватися  до
миття.
   - Дура! - сердито завершу? вiн свою думку.- ?й всегда нада  сунуть  нос
куда нет надобностi. Володьковi  це  не  зовсiм  подоба?ться.  Тим  бiльше
непри?мно, бо Роман говорить таким тоном, нiби вiрить, що
   Володько йому спiвчува?.
   Володько переходить до ?дальнi.
   - Закурi, Валодя! - кричить з  передпокою  Роман.-  У  м?ня  прекрасни?
папiроси. Сам набiвал.
   Володько вiдмовля?ться курити.  Сiда?  на  широкiй,  твердiй  канапi  й
чека?. Перед ним довгий, застелений настiльником стiл. Навколо нього шiсть
досить незграбних стiльцiв. Над  столом  велика  висяча  лампа.  На  стiнi
портрети батюшки й матушки, якийсь креденс зайняв цiлий заднiй кут, а коло
нього висить такий самий стiнний годинник з широким, мiдним вагалком.
   Вганя?ться Олег. До нього знову вернулось його захоплення.  Вiн  радий,
що може хвильку побути дома, що гарна  погода  i  що  несподiвано  прийшов
Володько. Кида?ться до свого приятеля, обнiма? його.
   - А, це чудово, що ти прийшов! Мусимо укласти собi план на сьогоднiшнiй
день. Завтра вiд'?жджаю знову, роботи поки що нема. Зараз, отже, обiд.  Ти
обiда?ш з нами. Ах, коли б куди вiднесло Романа. Вiчнi з ним скандали. Ну,
але... Допустимо, що вiн з нами. Чорт з ним... Ма? прибути Лiнкерт  i  вiн
буде з ним. Галя, Оля,  Саша.  Пiдемо  на  прохiдку,  накладемо  на  зрубi
багаття, будем... Ах, коли б прийшла Галя ?жакевич. Ти зна?ш  ??.  Чудова!
Чудова! Мушу до не? зайти. Вона тепер якраз гостить у Ронiв. Хочу  й  тебе
познайомити. Вона, напевне, й тобi сподоба?ться.
   - Не знаю, Олегу! Я, мабуть, не пiду,- сказав Володько.
   - А чому нi? Чому нi? - кричить Олег.
   - Что за шум!,- вiдчиняються з дiвочо? кiмнати дверi, i звiдти виходить
старша сестра Олега Галя, а за нею Саша.
   - Здраст?, Валодя! Нiчево, нiчево; сiдiт? на м?ст?.  А  наш  Ал?г,  как
жер?бчiк... Крiчiт! Ужас! - швидко проговорила Галя. Володько потиснув  ??
руку.
   - Майо пачт?нi?,- поважно, дивлячись з-пiд  лоба,  проговорив  Саша  .i
подав Володьковi широку, тверду руку.
   Галя пройшла через ?дальню i зникла в кухнi. За нею вийшов Саша. В  той
саме час з протилежних дверей, що ведуть до ганку й до  вiтальнi,  входить
пан Глiб. Це симпатичний, досить високий, поважний, але веселий пан. Вiн у
цьому селi учителю?, часто зустрiча?ться з Володьком i часто веде з ним на
рiзнi теми дискусi?.
   При його входi Володько зводиться на ноги.
   - Мо? поважання, Володю! - ввiчливо, з  усмiшкою  вiта?ться  пан  Глiб.
Володько з пошаною стиска? його руку й сiда? знову. У руках Глiба розтягач
для вправ рук. Одягнений у сорочку без краватки, наопашки накинута  стара,
барви хакi, куртка. Гудзики на нiй  масивнi,  позолоченi,  з  московськими
двоглавими орлами. Вiн щойно вправляв перед ганком на сонцi, трохи вгрiвся
i, накинувши вiд протягiв куртку, увiйшов, щоб поставити в кухнi самовара.
   - Що робите, Володя? Чита?те? Ма?те що? Читали ви?..  -  i  вiн  назвав
книжку, що недавно згадувала Ольга. Володьковi трохи нiяково. Не читав.
   - Раджу прочитати,- казав Глiб.- Найдете  частинно  вiдповiдь  на  нашу
останню розмову. Питання проводу в минулiй революцi?...  Нi,  нi.  Цим  не
легковажте. Ми ж розбитi. У  нас  члени  одно?  родини  належать  до  двох
нацiй... Всi; соцiялiзм, соцiялiзм... Дайте спокiй.  Нам  вже  нудить  вiд
нього, а говорити ми ще не навчилися... Зося руская. Маня  нiмецька,  Леся
австрiйська... Ми не народ, а вiнегрет. I  подають  нас,  як  вiнегрет  на
закуску.
   - Це тiльки у нас... На Волинi,- пробував перечити Володько.- Але ви не
заперечите, що нацiональна свiдомiсть...
   - Ну, ясно. Безперечно,- перебива? Глiб.- Нацiональна свiдомiсть росте.
Ясно. На жаль, поволi. Поволi. Дуже поволi. I не тiльки в нас.  I  там,  i
там... На всiх землях. Прошу вас. Таж була революцiя, йшло  наше  вiйсько,
лишились могили, кров, пiснi...  Що  ви  хочете.  Мене  цiкавить  проблема
проводу й характер... I власне, в тiй книзi... Ви прочитайте. Обов'язково!
Пiсля останньо? нашо? розмови я довго розважав i прийшов до  висновку,  що
тут у нас на Волинi дуже й дуже розложений характер. Не кажу - в селян.  В
iнтелiгенцi?. Жахливо! Просто жахливо. Ми якiсь... Ну, я б сказав...
   З передпокою висува? голову матушка.
   - Ти тут, Глiбчику? А йди, дитятко, поможи Галочцi.
   - Зараз, мамо! - говорить Глiб, перерива?  мову,  зрива?ться,  на  бiгу
вибача?ться i зника? у кухнi.
   Роман ми?ться довго й уважно. Докладно вимива?  руки,  груди  та  спину
губкою,  а  потiм  витира?ться  шорстким,  домашнього  виробу,   рушником.
Вмившись, робить кiлька ле дачих рухiв руками, що ма? значити  гiмнастичнi
вправи. Пiсля по черзi корчить i напружу? то лiву, то праву руку  й  маца?
?х м'язи. Намацавшись, iде без сорочки до ?дальнi, щоб похвалитись  сво?ми
м'язами Володьковi.
   - Володя! Пащупай! - крекче, напружу? м'язи й  пiдходить  до  Володька.
Той маца?, мовчить. Роман, весь  червоний  i  напружений,  чека?,  що  той
скаже.
   - Да! - резюму? Володько.- Мускули iм??ш жел?зни?.
   - А зна?ш, что я кушаю? - з задоволенням  пита?ться  Роман.-  Картошку.
Зна?ш, астилую с салам. Ета очень вкусна. Сам делаю.
   З кухнi знов обережно вигляда? матушка. Шука? когось очима й говорить:
   - Рома! Ти б пiшов прив'язав Казана.
   - Разве ти н? вiдiш, что я без рубахi! - сердито вiдгриза?ться Роман. -
Пусть пайдьот Ал?г. Он нiчево н? д?ла?т.
   - А ти ужаасно занят. Да, да... Олег гiсть, а ти... - i не договоривши,
вона хова?ться за дверима.
   - Я, мамо, зараз! - зрива?ться за нею Олег i вибiга?.
   - Ех, i мазнули ми вчора! -  хвалиться  Роман.  Говорить,  розумi?ться,
по-московському.- По пляшцi на рило вийшло. Шкода, що не було тебе.
   - А хто був? - перебива? Володько.
   - Саша, Лiнкерт i я. Пiсля пристав дядя Кiндрат.
   - Хто платив? - запиту? знову Володько.
   - Я. У мене завелась "д?ньга"...  На  пляшок  десять.  Ти  сьогоднi  не
вiдходь з Олегом,- каже Роман. Говорить з посмiхом, нiби хвалиться.
   Володько байдуже вислуху? i каже:
   - Нi. Я мушу побути з Олегом. Вiн завтра ?де.
   - Ну, то ми й його загорнем.  Як  хвостика.  Зна?ш?  Саша  назвав  його
хвостиком. Чудово, нi? "А как же  он  сюда  папал?",  зна?ш?  Хе-хе-хе!  -
засмiявся Роман.
   - Нi не знаю.
   - Олег за це страшенно сердиться. От скажи йому хвостик.
   - Нащо?
   - Ну, але скажи. Так собi...
   - Вийде по-дурному.  Для  чого  сердити.  Менi  це  не  зробить  нiяко?
при?мностi.
   -  Бо  вiн  ще  зовсiм  хлопчина,  а  уявля?  себе  дорослим,   курить,
залиця?ться.
   - Але ж i ти не багато старший.
   - Як не багато. По-тво?му, два роки не багато?
   - По-мо?му, не багато.
   - Але ж я голю вуса. Ти тiльки помацай. Справжня пiд  носом  щетина.  -
При цьому Роман надув губи, щоб Володьковi вигiднiше помацати.
   Володько засмiявся.
   - Так. Якийсь мошок ма?ш,- пiдтвердив вiн.
   - Але у тебе... У тебе вже й борода росте,- заздрiсне  зауважив  Роман.
Володько не вiдповiв нiчого й одвернувся.
   Пiсля Роман почав так  само  уважно  й  довго  вдягатися.  Довго  шукав
краватку - метелика, лаяв усiх,  що  йому  кудись  ??  закинули.  Володько
сидить i чека?. Йому досить непри?мно. Чи не краще  б  встати  й  пiти  до
Сергiя. Вiн давно не бачився з ним. Востанн? дав йому читати  книгу  "Саша
Жегульов" Андреева й вiд того часу не бачив його.
   Увiйшла Галя i почала накривати стiл. Прийшов також Олег.  Роман  хотiв
кудись вийти i кликав Володька, але вiн не пiшов.
   - Ну, що? - пита? Галя,- Ви ще не закохались? Володько почервонiв.
   - Чого червонi?те? - продовжу? сво?м дзвiнким,  жартiвливим  контральто
Галя.- Нема чого червонiти. I не такi зубри закохуються. Чула, що ваш тато
збира?ться вас одружити. Якась там багата жолоб'янка, три десятини  землi,
пiвтисяча долярiв. Ну що ж... Женiться. Почекайте з пару рокiв, вiдпустiть
вуса й вйо! Чого там... Нашi он по всiх хуторах за дiвчатами гасають.
   - Не можу закохатись,- рiшився щось сказати Володько, розумiючи жарт.
   - Ой-йой-йой! Дивiться менi. Весь, мов з кришталю, аж нiздрi  тремтять,
i той бреше. От дiйсно кам'яне серце -  Апроксiн  Кападокiйський.  Ага!  -
перервала раптом мову Галя.- Папа прi?хал.
   У кухнi заметушились. При?хав з Башковець о. Клавдiй. Високий,  рiвний,
з широкою лисиною, завжди поважний, вiн вступив до ?дальнi. Був засапаний,
втомлений. Вiн  хворi?  на  сухоти,  здебiльша  лежить  у  лiжку  й  ледве
вiдправля? свою службу.
   Володько шанував цього священика вiддавна. Встав i потиснув його руку.
   - Тато дома? - спитав вiн Володька.
   - Дома, отче Клавдiю,- вiдповiв вiн.
   - Вже зiбрали з поля? - запитав вiн ще раз.
   - Вже. Зiсталась тiльки насiнна конюшина й картопля,- ввiчливо й дiлово
вiдповiв Володько.
   - Ага... Ну, й добре! До свiдання! -  байдуже,  сапаючи  проговорив  о.
Клавдiй i пiшов до сво??  кiмнати.  Займав  велику,  соняшну  кiмнату,  що
колись була для гостей. Там жив, там проводив  увесь  час,  там  обiдав  й
вечеряв.  Там  спав,  зрiдка  виходив  на  сонце   пройтися.   Вiв   тихе,
вiдокремлене життя, що догоряло, мов свiчка, але обов'язки сво?  виконував
точно, пильно й сумлiнно. Нiхто в селi не може на нього поскаржитись.  Всi
люблять його й шанують, хоч з людьми вiн не дуже любить стикатись.
   Нарештi стiл накритий. За вiкном чути: скликають на обiд. Входять  Оля,
пан Глiб, Саша. Приходить i Роман зо сво?ю  краваткою,  одягнений  у  свою
улюблену коротеньку курточку. Матушка вибача?ться i вiдходить  до  кiмнати
о. Клавдiя, щоб робити йому товариство. За господиню сьогоднi панна  Галя,
через те увiйшла вона за нiмою, що несла велетенську мису борщу.
   Всi розсiлися коло столу, забрязкали ложки,  ножi,  видельця.  Володько
сидiв мiж Олегом i Олею. Оля пробу? жартувати, але не  влучно,  ??  добре,
на?вне обличчя одно тiльки реагу? на власнi жарти. Володько не звиклий  до
товариства, намага?ться бути поважний, одначе  робленiсть  його  виразу  й
рухiв всiм кида?ться у вiчi. Вiн i сам це розумi?, хвилю?ться й  через  те
почува? себе недобре.
   Розмова ведеться московсько-укра?нською мовою. По-московському  вперто,
демонстративно говорять Саша, Роман i частинно Галя.  По-укра?нському  пан
Глiб, мiшано Олег i Оля. Володько, як  гiсть,  говорить  так,  як  вимага?
ситуацiя. Мiж Сашою й Глiбом на  цьому  тлi  напруження.  Зустрiчаються  i
говорять тiльки з чемностi. Завзятий, хоч не завжди вигiдний помiчник Сашi
? Роман. Вiн завжди хриплим голосом спiва? "Боже  Царя",  кпить  з  Глiба,
його мови. Глiб iгнору? його й намага?ться бути вiд нього подалi.  Саша  й
Роман, певно, хоронять чистоту сво?? культури  й  виховання.  Босяцькi  та
вояцькi пiснi, пляшка й коркотяг - це ?х оздоба.
   А пан Глiб навiть у ?дальнi помiстив портрет  Шевченка.  Навмисне.  Сам
щодня чита?, вправля?, бере соняшнi ванни й щодня ходить вчити дiтей.
   I портрет на стiнi в ?дальнi, i людина, яка щодня бере  соняшнi  ванни,
що робить "той iдiот", як його в душi назива? Саша,  впливають  на  нього,
мов погана сльота. Але нема ради. Саша тут  гiсть,  емiгрант,  при?хав  зi
сво?ю сестрою, що вийшла за одного зо старших братiв Левинських. Сестра  з
чоловiком погостили й вiд'?хали до Данцiгу, а Саша лишився. Село,  нудьга,
безробiття. Поволi, поволi й хоч-не-хоч вiзьмешся за чарчину.
   По обiдi цiле, за ви?мком Глiба, товариство вибира?ться на прогулянку в
лiс. По дорозi зустрiли Лiнкерта. Високий,  у  гнiдому  френчi,  у  кепцi,
блiдий юнак. У сусiдньому селi живе двi його бабунi. Обидвi мають  поряднi
ма?тки. Одна -  жiнка  недавно  померлого  генерала  Маклакова,  друга  ??
сестра, фрейлiна двора його iмператорсько? величностi,  Веронiка.  Лiнкерт
?диний ?х спадко?мець.
   Не дивлячись на це, вiн встиг побувати  в  бригадi  Котовського,  пiсля
дезертував, сидiв у польськiй в'язницi, у  таборi  iнтернованих,  поки  не
витягнули його звiдти бабцi.
   Роман побачив Лiнкерта й побiг йому назустрiч. Хотiв сказати, що ма?  у
будi двi пляшки... В товариствi Лiнкерт дещо Рому  легковажить.  Пiдпуска?
йому шпильочки, кпини. Роман прийма? це за  жарт,  легко  вiдгриза?ться  й
терпить. Таке високе товариство! Дворянин, кадет. Це для Романа ма? велике
значення. До всього, коли вони самi, завжди добре розумiються, попивають i
спiвають соромiцькi пiснi.
   З рештою товариства Лiнкерт поводить себе досить офiцiйно.
   - Ви,  пане  Лiнкерт,  мов  президент  Сполучених  Штатiв,-  заговорила
звичайним сво?м жаргоном Галя.
   - Урочисто вдячний за шану,- вiдповiв з легким кивком голови Лiнкерт.
   - Нi. Пан Лiнкерт справжнiй Льот Кнобль з  романiв  Сталь,-  засмiялась
цiлим обличчям Оля.
   - Вiддаю шану вашiй вишуканiй фантазi?, хоч би такого Кнобля й не  було
у Сталь,- вiдповiв Лiнкерт.
   - Сьогоднi чудова погода,- чiтко, протяжно з  натяком,  щоб  перемiнити
тему розмови, проговорив Саша.
   - Дякую за спасiння потопаючого.  Вашi  родички  мають  досить  гострий
язик,- зрозумiв Лiнкерт намiри Сашi, але хотiв  показати,  що  вiн  i  сам
впора?ться з тими родичками.
   - Кинь, брат, брудне дiло... - вставив сво? Роман.
   - Так, Ромушка. Iнодi й бруд золото. А ви ж, Олег, як?  Чого  вiдстали,
мов хвостик?
   - Ха-ха-ха! - засмiявся Роман.
   - Панове! Хто це показав Ромi два пальцi? - презирливо сказав  Олег.  -
Пане Лiнкерт? А чи показував вiн вам свою курточку?
   Засмiялась панна Оля.
   - Ну, розумi?ться... I курточку, i цигарки, i м'язи,  i  перейнятi  вiд
Сашi дотепи про двох гусарiв. Все знаю, через те й про  хвостика  згадав,-
проговорив з посмiхом Лiнкерт.
   - Ах, лишiть це, панове! Така чудова  осiнь!  Лiс,  небо!  -  захоплено
вигукнула Оля.

   "Гей, хто в лiсi озовися!
   Хто за лiсом обiзвися!"

   - затягнула вона сво?м милим,  слабеньким  голосом.  Олег,  цей  вiчний
ентузiаст, одразу пiдхопив, викрикнув неозначеним тоном,  на  що  закричав
Роман:
   - Панове! Панове! Затикайте вуха! Олег спiва?! Олег перервав свiй  спiв
на пiвсловi й почав, наслiдуючи студента  з  "Днi  нашей  жiзнi",  жалiбно
скаржитись:
   - Але ж я хочу спiвати! Яке кому дiло до мого голосу? Я хочу спiвати!
   Перейшли город i вийшли до валу. Тут починаються  зруби,  ще  не  оранi
просяниська, засохлi коло пнiв  будяки.  Вискочив  звiдкись  перестрашений
зайчик. Вiн розiгнався було просто на товариство, але  всi  пiдняли  крик,
зайчик зупинився, хвилинку постояв, повернувся  i  стрiмголов  помчав  пiд
угорську долину. Олег зiрвався й собi побiг за ним, хоч розумiв, що нiчого
з його бiгу не вийде. Але вiн бiг довго й вперто, а вернувся засапаний,  з
краплинками поту на чолi. Оля одразу йому зауважила:
   - Олег! Ти не смi?ш так бiгати! Це тобi шкодить.
   Пiсля увiйшли у смужку рiдкого лiсу  над  угорською  межею.  Це  старi,
добре  знанi  мiсця.  Особливо  зна?  ?х  Володько.   Тут   пройшло   його
хлоп'яцтво... Худоба, вогнi,  бо?  з  угорщанами.  Пригадав  Ганку  й  той
весняний день, коли зустрiвся з нею. Пригадав пролiски, ?? червоненькi, ще
дитячi щiчки, ?? синi, теплi оченята.  Захотiв  знову  зустрiтися  з  нею,
вiдновити з нею сво? знайомство.  Багато  разiв  бачив  ??  в  церквi,  на
вулицi, але не пiдходив, не заговорював... Сказав  привiтання  й  далi.  I
вона так само. Гляне тiльки на нього, скаже,  що  треба,  i  далi.  А  вже
дiвка. Висока, струнка, весела. Гуля? з дiвчатами, виспiву? дужим голосом,
гарно й дотепно жарту?.
   Увiйшли в густi кущi лiщини. Товариство само собою почало  дiлитись  на
гуртки. Галя весь час з Сашею. Ользi  з  чемностi  пiдтримував  товариство
Лiнкерт. Бiля них також крутився Роман. Володько хотiв зiстатись з Олегом.
   По часi вони були самi. Кущi,  долина,  озеро.  Направо  запуст.  Сонце
скiсно освiчу? ледве помiтно зжовкле листя.
   - Люблю цi мiсця,- казав Володько. Вiн дiйсно почував себе  тут  значно
краще, нiж у ?дальнi. Вiд того пiднявся його настрiй.- Отам, бачиш,- казав
вiн,- високi дерева? Пiд ними галявина. Трава висока, м'яка. Ляжу не раз i
думаю... Ах, скiльки я там передумав. Коли б мiг все це виказати,  Ну,  як
гiмназiя? Сядьмо. Сiли.
   - Цього року перевели на трет? мiсце,- сказав Олег.-  Спочатку  були  в
лiце? - вигнали. Присусiдились до вище-початково? школи. Ходили  на  другу
змiну. Тiснота... Мусили й звiдти  вийти.  Тепер  у  жидiвському  будинку.
Гнилi помости, стрiха тече, через вiкна  дме.  Ходимо  однi  другим  через
класи... Оце й ? наша гiмназiя. Але вчимось. Не  ма?мо  нi  кабiнетiв,  нi
бiблiотеки, нi порядних лавок...
   - А я вчора  з  Дерманя,-  сказав  Володько.-  Там  вивезли  семiнарiю.
Скiльки там було майна. Зна?ш... Книги виносили  оберемками,  як  дрова...
Насипали в драбиняки й так везли... Лавицi, залiзнi... Зна?ш? З  рухливими
столиками й стiльцями... Бачив свою  лавицю.  Я  там  вишкрябав  В.  i  Д.
Кабiнети якi були. Всi апарати фiзичнi,  геологiчна  збiрка  -  самi  учнi
зложили, зоологiчний кабiнет... Все вивезли.
   Олег слухав Володька  з  широко  вiдчиненими  очима.  У  нього  добрий,
одвертий, юначий вираз.
   - I куди вивезли? - здивовано спитав вiн.
   - До лiцею...
   - До крем'янецького?
   - Розумi?ться.
   Обидва замовкли. Володько вирвав травину, вiдкусував вiд не? кусники  й
випльовував.
   - Нiчого,перший проговорив Олег.- А ми навчимось, i  без  кабiнетiв,  i
без лавиць...
   - Навчишся... Де? Олеже, де? От я... Куди дiнуся? Таж я ту науку... Сам
зна?ш... Я виривав ?? з  землi!  Я  так  хочу  вчитись!..-  останнi  слова
вирвались Володьковi через  зацiпленi  зуби.  Поглянув  навкруги  сердитим
поглядом, нiби когось шукав.
   - Не можеш до нас? - швидко проговорив Олег.
   - Певно що нi. Коли б мiг - пiшов би. Не видержу  iспитiв.  Я  не  знаю
мов. Два роки чекав на ту семiнарiю, два роки думав, мучився... Ти дума?ш,
це легко... Нi. Я вже передумав. Вчора йшов з Дерманя до Озерян на станцiю
й думав: пiду я звiдсiль...
   Знову коротка перерва.
   - Ну, а куди? - глянув Олег на Володька допитливо.
   - Я вже говорив з тим... З Лазюком... Зна?ш його?  Вiн  ма?  зв'язки  з
Прагою.  Таж  там  наш  унiверситет,  учительський  iнститут,   матуральнi
курси... Чорт бери! Ми скорше встанемо унiверситет  у  Токiо,  нiж  тут...
Вчора я ?хав, i два рази питали мене про документи... Раз тут,  пiд  нашим
селом, бiля Iвана Бога...
   - Добре, що ти хоч ма?ш тi документи... Наша цiла родина взагалi нiчого
не ма?... "Картки перебування". Тут родився батько, дiд i  прадiд,  а  нам
сьогоднi дали "картки перебування" з обмеженням цiлого терену держави,  за
винятком нашого  повiту...  Ет...  Все,  друже,  речi,  за  якi  не  варто
говорити. Так можна дiйти до iстерики, до  божевiлля.  Я  тепер  вже  собi
постановив: мовчи, дихай, думай i вперто працюй.  Я,  Володьку,  вiрю,  що
нiякий Люципер нiчого нам не зробить. Два рази два буде чотири. Як ти його
не крути - все одно чотири. Нi?
   Володько не вiдповiв нiчого.
   - Чотири... Чотири... - сказав вiн по часi й зараз  добавив:  -  Олеже!
Слухай мене. Зна?ш, що думаю?.. Вгадай!
   - Ну, то кажи... Якого бiса...
   - Думаю дати виставу...
   - Де? Тут? З ким? Можливо, з дядьком Архипом, чи тiткою Домкою...
   - А Роман, а Ольга, а я!.. Ще знайдем. Пiде. Я обдумав.  Вчора  ?хав  i
думав, йшов i думав, лiг спати й ще думав... Все  ?...  От  тiльки  Романа
пiймати. Вiн  нада?ться...  А  уяви.  Тилявка  й  театр!  Уяви!  Я  вже  й
одноактiвку маю.
   - Чому якраз тепер?.. I я мiг би... Володько перебив:
   - Мушу тепер. Що буду робити? Надходить осiнь... Ну, що буду робити? Ти
ж уяви... Я знаю минулу осiнь. Таж я формально,  дослiвно  божеволiв...  Я
дивувався,  як  мо?  предки  могли  вiки  прожити  на  селi  й  нiколи  не
сумувати...
   - Сумували... Але... Горiлочка розраджувала. Нi?
   - Я потребую п'ять дiйових осiб,- швидко, пiднесено  говорив  Володько,
не слухаючи Олега... - i я ?х маю. Вони вже мо?. Я -  раз,  Роман  -  два,
Ольга - три, у Габеля гостю? тепер якась племiнниця...  "Я,  зна?те,  тоже
iграла". I ту потягну. П'ята роля маленька. То вже й кiнь може  заграти...
Ех, як вшкваримо!.. При?деш - побачиш. Сьогоднi мушу  пiдчепити  Романа...
Вiн же рускiй...
   - I за Габельом пiдеш?
   - Все, що ?, стягну. Пiсля буде iнакше. Початки... Олег  розумiв  свого
приятеля. За останнi два роки вони навчились себе розумiти. Вони ж  обидва
читали Майн Рiдiв, Куперiв, Лондонiв. Обидва мрiяли про далекi свiти, новi
кра?ни, бiгуни[17] та рiвники[18]. Поки що нiчого не сталося. Село,  повiт
i границя, але в ?х головах тi самi думки, в ?х жилах плине та сама  кров.
Вони знають обидва, що живуть на сво?й землi, на тiй самiй, на  якiй  жили
?х предки.
   Було тихо, лагiдно. Небо вкрите сiруватими баранчиками хмарин. Час  вiд
часу з запусту чути смiх Галi. Лiнкерт з Романом затягнули  якусь  вояцьку
пiсню ген аж там десь у долинi.
   Володько й Олег змiнили  розмову.  Говорили  про  Галю  ?жакевич.  Олег
зустрiв ?? у Ронiв, закохався й тепер не може ?? забути.  Але  вона  тепер
також у школi... Говорили довго. Почало хилитись до вечора.
   Сонце сповзало по небi, подував захiдний вiтер, час  вiд  часу  спадали
листочки, вертiлися в повiтрi й припадали до сухо? землi.
   По часi Галя з Сашою вийшли з запусту. Галя  несе  якiсь  осiннi  вiти,
весела, з блискучими очима, з широкими, на цiлу щоку рум'янцями.
   - Ал-л-льо-о-о! Ал-льо-о! - крикнула вона таким голосом, так  сильно  й
дзвiнко, що луна покотилась долиною й вiдбилась вiд другого схилу.
   З кущiв запищав слабий голосок Олi,  i  по  часi  з'явилися  Лiнкерт  i
Роман.
   - А ви чого надутi, нiби мiнiстри Британсько? iмперi?? - запитала  Галя
Володька та Олега i, не чекаючи вiдповiдi, сiла на пеньочку.- Опеньки  ось
ростуть. Збирайте, панове! - показувала  ногою  на  купу  опенькiв.-  А  я
попеклася. Фу-у!
   - Жорстокi це люди,- сказала Оля i вказала на сво?х кавалерiв.-  Зна?ш,
Галю, що ? ?х iдеалом?
   - Якi там у Романа можуть бути iдеали.  Випивка!  -  виразно  й  рiшуче
сказала Галя, роззуваючи черевик.
   - Вiйсько, бути старшиною й одружитися з  товстою  купчихою,-  пояснила
Оля.
   - Нi, панове! - заперечив  жартом  Лiнкерт.-  Це  Роман.  Я  хочу  бути
парагвайським або болiвiйським  мiнiстром.  Iнакше  не  бажаю...  Можу  ще
погодитися на ефiопського канцлера чи сiямського короля.
   - Нiякого чорта ви обидва не бажа?те,- проговорила знову  Галя.-  Тепер
вашим бажанням - зчитатися нас i випити.
   - Ви, мадмуазель Галя, вгадали,- пiдтвердив жартiвливо Лiнкерт.
   Верталися додому. Дiвчата квапилися  щось  там  помагати  матерi.  Саша
похмуро мовчав. Роман i Лiнкерт змагалися дотепами  та  сипали  каламбури.
Лiнкерт декламував пародiю на "Бурю" Пушкiна. Володько та Олег йшли окремо
й радились про виставу.
   Коли сонце збентежено торкалося пригiрка на Чешчинi, товариство ввiйшло
до саду. Овочевi дерева стоеть, нiби дiви-мироносицi  перед  сво?м  царем.
Прозорi папiрiвки, рожевi панянки, налитi, повнi, закоханi  самi  в  себе,
висять  на  гiлках  спокiйно,  велично,  урочисто.   Скiснi   променi   ще
прориваються крiзь вiти, пронизують  кiлька  дерев  i  зникають.  Обтяженi
овочами гiлляки гауться мало не до землi. А тиша велика й чудова.
   Володько почував себе дуже добре. В уявi бачив  сцену,  лаштунки,  живi
постатi. Крiзь обтяженi синiми сливами  вiти  смiялись  до  нього  великi,
яскравi, радiснi очi.  Безлiч  захоплених  облич,  безлiч  ясних  очей.  I
регочуть, i рвуться, i червонiють, i хвилюються, як море, як буревiй.
   По вечерi Роман i Лiнкерт переморгуються. Галя й Оля одразу щезають.
   - Володя! Пiдеш з нами? - пита? Роман.
   - Куди?
   - Побачиш.
   Хоч у пекло, хоч у прiрву. Володько скрiзь, Володько не бо?ться нiякого
диявола.
   - Добре. Тiльки ти мусиш менi щось пообiцяти. Пiдем на двiр.
   - Що за та?мницi? - проговорив Лiнкерт. Але Володько й Роман вийшли. По
деякому часi вернулись. Роман весь ся?.
   - Чудесно, Володя! - говорив вiн захоплено.- Це чудово! Я можу. Так!  Я
чудово можу грати на сценi. Я колись у гiмназi?  хотiв  виступати.  А  все
решту ми обговоримо.
   - Що там? - пита? Лiнкерт.
   -  Ура!  Ми  з  Володьком  умовились  зробити  у  нас  театр!  Лiнкерт!
Приступайте до нас! - захоплено гукав Роман.
   - А що будете грати? - байдуже й iронiчно проговорив Лiнкерт.- Як Гапка
закохалася в кума. Е-е! Гапко! Люблю  тебе!  Не  можу  без  тебе!  Нап'юся
горiлки. Гапка плаче. Не плач,  дурна.  Не  реви.  Вдаримо  краще  гопака.
Чудово, нi? Хто буде кум? Ви, Роман?
   Володько подивився на нього й не сказав нiчого.  Але  Лiнкерт  зрозумiв
його погляд. Роман  почувся  трошки  засоромлений.  Увiйшов  Саша,  i  всi
подалися в сад.
   Вечiр широкий, рожевий, наливаний.  Небо  вип'ялось,  вгрузло,  й  зорi
ядернi, мов  кулаки,  всипали  його  ширiнь.  З  села  долiтала  широка  з
безконечним пiдголосником парубоцька пiсня.
   Увiйшли до буди. Роман десь вискiпав церковну свiчку, але Саша ревнув:
   - Геть зi свiтлом! Хай живе темнота!
   - Хай живе сорок п'ять! - пiдхопив Лiнкерт. - Хай живе життя!  -  додав
Олег.
   - Хай живуть дурнi, iдiоти й полiтики! - крикнув Лiнкерт.
   Почалося. Через п'ять хвилин буда почала  поволi,  несмiло  обертатися.
Робилося тепло, затишно й  голосно.  Ще  раз!  Ще!  Наливай,  брате!  Пара
краплин огрi? людину! Комусь на голову впала згори порожня пляшка.
   - Лiнкерт! - вигукнув Роман.- Я вас, мов павука! Мов павука! Пуф!
   - Мовчи, Роман! Все одно розумним не будеш!
   "Слаб, i смiрiться гатов!
   I предкi ма? пакал?нь? рабов!"
   - продекламував несподiвано Лiнкерт,- Жарь Блока!
   - "I н?жностi ядам убiта душа!" - кричав Лiнкерт i  гримав  кулаком  по
розхитаному столику.- Саша! Спiвайте! Брудний буде фiнал! Карнiлова жарте!

   "I ета рука н? падiпм?т..."

   Кров моя чиста, мов шкло! Ви дума?те, що я п'яний?  Дурень  так  дума?.
Ех, Володя! Чорт з вами! Можете бути укра?нцем,  турком,  макогоном.  Менi
все одно! Плюю я на всi держави, тiльки Росiю обпльовую навкруги, бо люблю
??, чортову дочку. Великанська, чудова Росiя.

   "Русь, i ти била прекрасна,
   А т?п?р гнiйот твой дух!
   Б?за-абразний труп ужасний,
   Пасiн?л i в?сь разпух",

   - затягнув вiн низьким, хрипливим, бичачим голосом. Саша  кинувся  йому
перечити.
   - Не лiзь, Саша! - хрипiв Лiнкерт.- Не зна?ш,  що  кожне  слово  мо?  -
рубль царськими або сто мiлiонiв марок жечпосполiтих. Я  до  Володi  хотiв
сказати. Ви, молодий чоловiче, гада?те, що я п'яний. Помиля?тесь.  Глибоко
й глупо помиля?тесь i не зна?те людсько? психологi?. Все, що я  кажу,  так
собi - нiсенiтниця. Розумiю, але взагалi змiст у  цьому  ?.  Так,  так.  Я
людина широка, росiйська... От i живи. Нiде й кулаком  махнуть.  Махнув  i
одразу в чиюсь пику затопив. Зачинай, Саша!
   "Бо-оже, царя хранi!" - почав знову Лiнкерт. Пiдхопили Роман i Саша.
   "Сi-iльний державний, царствуй на славу нам!
   Ца-арствуй на страх врагам".
   Володько й Олег мовчали. Дикий рев виривався з  буди  й  розлягався  по
саду. Володько вста?  й  виходить  з  буди.  Перед  ним  кущ  бузини.  Вiн
пiдноситься, хита?ться, нiби бажа? вихитатись з кореня. Обтяженi  яблуками
яблунi також хитаються. З  села  ревуть  парубки.  Дужi,  крикливi  голоси
витягають пiд саме небо:
   "По Дону гуля-я-я?т казак маладой..."
   З буди вирива?ться:
   "Ца-ар православний!
   Боже, царя храни!"
   Слова, звуки й цiле довкiлля кричать,  репетують.  "Цар  православний!"
Вiрнi, завзятущi його слуги скрiзь, де тiльки поглянеш, пiд кожним  кущем,
пiд кожною купою, у кожнiй калюжi. Тiкати кудись! Нi!  Куди  тiкати!  Стiй
тут! Мов камiнь стiй! Почекай, перетерпи! Ось  там  бачиш  щось  миготить,
нiби свiтло. Так. То свiтло. Галя й Оля сидять у  сво?й  кiмнатi,  читають
якогось Арцибашева й марять.
   Вийшов також Олег.
   - Ти тут, Володя? - запитав вiн.
   - Тут! - вiдповiв Володько.
   - П'яний? - запитав знову Олег.
   - П'яний! - вiдповiв Володько.
   - З'?ж огiрка! Хоч?  А  я  почуваюся  добре.  От  тiльки  земля  трошки
крутиться, але ж Галiлея за те спалили. Нi?
   - Так, Олеже!
   - Завжди були дурнi, i була темнота, i було  свiтло.  Бог  сказав:  хай
буде день, i став день. А пiсля ще проговорив: хай буде  свiтло,  i  стало
свiтло. I це тривало днiв шiсть, хоча Бог зовсiм спокiйно  мiг  це  все  в
один день зарядити.
   - Ти розважа?ш, мов мудрець,- сказав Володько й хотiв щось  вiдповiсти,
але з буди почали гукати:
   - Во-ло-дя! Олег! Хахли! Хай живе Вкра?на! Сюди. Нова пляшка в походi!
   - Iдiть ви до чортово? матерi,- буркнув Володько. П'яний, з  пляшкою  у
руцi, Лiнкерт виплутався з темноти.
   -  Прошу,зовсiм  серйозно  й  рiшуче  сказав  Володько,-  до  мене   не
пiдходити! Три кроки!
   - Панове! Панове! - закричав Лiнкерт.- Володя п'яний!
   - П'яний Володя! П'яний! - бiжить i кричить  Роман.-  Молодець  Володя!
Наш! Панове! "Ще не вмерла". Для Володi!
   Роман i Лiнкерт ревнули "Ще не вмерла", але Володько й Олег покинули ?х
i вiдiйшли. Тi перестали спiвати, побiгли за ними, Лiнкерт  взяв  Володька
за руку i, дихаючи пiд нiс горiлкою, почав швидко говорити:
   - Ви обража?тесь? Ви? Ви, розумний, солiдний? Не розумi?те жартiв?  Ви,
дивiться! Який-небудь дурачок Ромка...
   - Я нiколи не ображаюся,- перебив Лiнкерта  Роман,-  коли  це  говорить
Лiнкерт.
   - От бачите! Ми розумi?мось. Ми сво? люди! Нам все нiпачом! Нам плювать
на всi закони, на всi правила, на всi моралi!  Вузькi  мiщанськi  рамочки,
забобончики, пампончики, Собакевичi, Манiлови - все нам плюнув i стер. Нi,
Рома?
   - Так, Лiнкерт. Ви князь!
   - Я ефiопський iмператор! Це вiдомо всiм! Мiсяць робив дурний кравець з
Гамбурга. А дурень. Не мав й поняття про мiсяць! Так говорив  Гоголь,  так
говорив Заратустра, так говорю я, Лiнкерт. Розумi?те, Володя? А  через  те
наплюйте на все, робiть свiй театр, запрягайте оцю корову,  збирайте  всiх
страждущих i пл?н?нних... А поки що випийте з нами. Роман як мул.  Тягнiть
його куди хочете. Позволяю!
   Перейшли знову до буди. Лiнкерт присiв до Володька.
   - Даремне ви дума?те,- говорив вiн,- що я проти Укра?ни. Я ? пiвнiмець.
У менi нiмецька кров! У мо?х грудях тiльки б'?ться руске серце,  бо  люблю
широку, велику Русь, люблю Досто?вського, читав, жер його, спав з  ним.  У
грудях мо?х справжн?, руске серце. А на Романа не звертайте уваги.
   26
   Хахол, мазниця з дiда-прадiда! Який вiн там рускiй. I  теля  може  себе
таким рускiм поважати. У мене бабцi, дiди все-то звiдси,  з  пiвночi,  вiд
тайги й океану.  Цар  якiйсь  мо?й  бабцi  наказав  взяти  собi  опричника
Лiнкерта й та взяла. I я прийшов на свiт i став  рускiй...  I  люблю  свою
Росiю кровно. За одну распутiнську лапу сорок  Вашингтонiв  вiддам.  Бо  я
рускiй! Так само як Л?нiн, чи остяк, чи тунгуз. Троцький жид, як сонце,  а
все-таки руска людина.
   I чим далi говорив Лiнкерт, чим бiльше вливав у себе  чарок,  тим  мова
його все бiльше плуталась, моталась у клубок. Змiшалися всi  планети,  всi
мови, всi люди  землi,  ?ли  огiрки,  житнiй  хлiб,  пили  солону  воду  з
оселедця, розбили стола й аж над ранок прилягли, хто де знайшов  мiсце,  й
заснули.
   Один Володько не  заснув.  Пив,  ввiйшов  в  азарт,  лаявся,  кляв  все
навкруги, але все-таки тримався на ногах i, коли скiнчилось, залишив  усiх
i пiшов у морок осiнньо?, холодно? ночi.
   Було вже тихо. Село спало, тiльки  перекрикувались  голосно  й  сутужно
ранiшнi пiвнi. Схiд зблiд, починав рожевiти, гасли меншi зiрки, тiльки  тi
бiльшi, ядернiшi цупко трималися сво?х  мiсць.  Хати,  понуро  задуманi  й
задивленi самi в себе, стояли в тiнi дерев, нi одно вiкно не свiтилося, нi
одна людина не показалася на дорозi,  тiльки  на  перехрестi  коло  Гершка
стояли одягненi в кожухи два вартiвники.
   - Хто йде? - озвався вiд них голос.
   - Свiй! - байдуже буркнув Володько й не зупиняючись пiшов далi.
   За дерманськими хуторами було вiльнiше. Починалось поле. Темнота поволi
розвивалася,  й  далеко-далеко  ледве  помiтно  на   обрiю   чорну   смугу
жолобецького лiсу.  Володько  почував  себе  погано.  Сором,  невдоволення
мучило його, i  йому  не  хотiлося  так  вертатися  додому.  Чи  не  краще
завернути в поля чи в лiс i сховатися. Нiч то нiч,  але  й  нiч  ма?  сво?
чорнi очi. I в ночi ? щось гострозоре, насмiшкувате, що свердлить тебе  до
самого сумлiння.
   Але й так добре! Нiчого, що перед тобою, не обiйдеш.  Мусиш  торкнутися
того й другого. Мусиш вкусити кожного овоча, а  раз  почав  -  iди,  вези,
тягни... Пий до дна свою чару, що б там не було...
   II _
   Сергiй Макарiв мав  дивну  звичку  посмiхатися  в  ус.  Сидить,  курить
цигарку, пуска? густо дим i мiрку?. Ла?ться зрiдка, зате з чуттям. З  часу
як завiв люльку та почав залицятися до Мокрини, життя дещо змiнилося. Став
веселiший.
   - Ех, люлька моя. Закурим, що? Тягни, Сергiю, бакун!
   I закурював, дим iшов, колотився над Сергi?вою розкошланою головою.  Не
було iншо? жури, але хто без жури живе. Почав Сергiй журитися, що так  ось
жити не годиться. Батько батьком, Мокрина Мокриною... Але  й  поза  тим  ?
свiт. Не мiг його бачити. Село вузьке. Тодi брав книги й просиджував  цiлi
ночi. Раз до Крем'янця пiшов i принiс великого Шевченка в кожусi.  Вправив
його в саморобну рамку й примостив бiля  святих.  На  дворi  також  зробив
вiдзнаку. На липових дверях клунi вирiзав тризуба,  а  навколо  нього  три
лiтери: У. Н. Р. "Це вiд чортiв",- казав вiн i посмiхався в вуса.
   Мав вiн  клопiт  з  батьком.  Занадився  старий  до  Теклi...  А  Текля
Мокринина сестра. Макар вже давно вдiвець i може женитися.  Це  сердило  i
Сергiя i Мокрину.
   Володько знав Сергiя давно, ще зi школи, але сприятелювався з ним перед
роком. Заходив, приносив ту чи iншу книжку. Часом iшли за село, за хутори.
Сiдали десь збоку й говорили.
   Пiсля цього Сергiй попав спочатку в "Просвiту", далi  почав  арифметику
вчити. Потiм перейшов до алгебри. Все це йому подобалось.
   I цього вечора Володько зайшов до Сергiя. У хатi ще не свiтилося.
   - Добрий вечiр! Сергiй дома? - дивиться Володько у темряву й нiчого  не
бачить...
   - Заходь, заходь,- вiдповiда?  з  темряви  голос,-  Мотре!  Засвiти!  -
гукнув на сестру.
   - Нi! Краще вийди надвiр,- сказав Володько. Сергiй вийшов.  У  зубах  у
нього стирчить люлька. Мiцно потиснув i трiпнув Володькову руку.
   - Де був? - проговорив грубо й уривно.
   - У Дерманi. Ховав семiнарiю,- так само коротко вiдповiв Володько.
   - А я вчора гуляв. Була на другiй горi музика. Ти б коли  зайшов...  Не
каявся б... А що нового?
   - От хочу виставу робити... - вiдповiв Володько. Йшли поволi до вулицi.
   Сергiй здивувався.
   - Ти? - крикнув вiн.
   - Я. Розумi?ться. А ти  також...  Притягни  iнших  хлопцiв.  Потребу?мо
хору.
   - Це було б дiло,- зазначив Сергiй.- Тепер дума?ш робити? - запитав вiн
знову, нiби не вiрив.
   - Ну. Думаю тепер. Я вже все обдумав. Потребу?мо хору.  Хто  тут  добрi
спiваки? Антiн? Ще хто?
   - ? досить. Тiльки, чи пiдуть? Десь скоро  мають  вернутися  з  вiйська
Йон, Демид та Iлько. Сама артилерiя. Баси. Ну, нiчого. Я  цього  допну,  -
додав вiн по короткiй надумi.
   Поки дiйшли до дерманських хуторiв, справа була  обговорена.  Повернули
назад. Володько мав багато що розповiсти сво?му приятелевi. Дiйшли  аж  до
церкви. У Левинських свiтилося, i Володько  вiдважився  вступити  до  них,
незважаючи на час.
   Його дуже радо зустрiв  Роман,  одначе  вiн  хотiв  говорити  з  панною
Ольгою. Тимчасом усiвся в ?дальнi, де  свiтилась  на  столi  мала  нафтова
лампа. По часi увiйшла панна Ольга. Була у квiтчастому шляфроцi,  коси  не
заплетенi, тiльки зв'язанi на потилицi стрiчкою.
   Обережно почав говорити про сво? пiдпри?мство.
   - Я ще нiколи не грала на сценi,- казала панна Ольга.  Вона  вiднеслася
до цього поважно. Володьковi не тяжко було вмовити ?й, що грати  на  сценi
зовсiм легко. Це ж цiкаво, нi?
   Прийшов зi школи пан Глiб. Довiдався в чiм справа й пiдтримав Володька.
Панна Ольга погодилася.
   Потiм усi пили чай. При цьому цiла родина поважно  обговорювала  справу
вистави. Кожний щось  пропонував  сво?,  один  тiльки  Саша  мовчав  i  не
втручався до цього.
   Пiзно  вночi  Володько  вернувся  додому.  Мав  добрий  настрiй.   Йому
здавалося, що почина? жити. "А можливо,  й  пiде!  Чому  б  не  пiшло?"  -
говорив собi. Уявляв усе наперед.  Сцену,  декорацi?,  артистiв,  публiку.
Маленьке це дiло, але все ж таки... Таж це  село  сто?ть  на  цьому  мiсцi
багато столiть... А чи бачило воно у себе театр? Нiколи.  I  от  приходить
Володько, почина? думати про це, шука? людей... Це ж дуже цiкаво.  Зводити
тих людей, вибирати з них кращих i казати:
   от ти роби так. А ти знову так. Всiх стягати, всiх... Ставити ?х на  ?х
справжньому мiсцi, вчити  говорити  правдивi  слова,  ще  нечуванi  тут  i
небувалi...
   Така справа захоплювала Володька.  На  другий  день  говорив  з  панною
Розою. ?? не треба було вмовляти. Накинулася сама,  бо  ?й  так  смутно  у
дядька. Вiчно тiльки сяде, виставить черево й сопе. А  яку  дiстане  роль?
Володько сказав:
   - Матiр.
   - Матiр? Стару? -  перелякалася  Розочка.-  Я  ж  молода.-  Образилася.
Володьковi щось треба казати.
   - Матiр  найпочеснiша  роля  в  життю,-  сказав  Володько.  Хотiв  нiби
жартома, але вiрив у сво? слова,- Це досить тяжка й вiдповiдальна роля. Це
одна з головних. Там ? ще дочка, але  що  дочка.  Мiзерна  ролька...  -  i
Володько забожився.
   Все-таки Розочка погодилась.
   За  пару  днiв  усе  полагоджено.  Пан  Глiб  вiдпустив  у  школi  сво?
помешкання. Хотiли клас, але класу не можна. На такi речi класу  не  можна
дати. Обiйшлися без класу. Почалися проби.  Одночасно  стали  говорити  по
селi про "кумедiю". Чутки добiгли до Андрiя Андрiйовича Рони. Як можна, що
його не запросили? Це дуже дивувало пана Рону. Одного вечора сам прийшов i
запропонував сво? режисерськi послуги.
   I це було до речi. Сам Володько не зовсiм добре справлявся з цим.
   Пан Рона вже поважний пан. Вiн був у Ки?вi, Петроградi, Москвi. Вiн мав
знайомства з вiдомими артистами. Вiн сам грав i навiть  сам  писав  п'?си.
Нарештi, у  нього  на  носi  пенсне...  Володько  навiть  здалека  не  мiг
рiвнятися до пана Рони. Андрiй Андрiйович одразу все перевернув по-сво?му.
Того поставив там, того там. Той мусить говорити  так-то,  робити  такi-то
рухи. Кожний голос ма? сво? мiсце. Розумi?ться...
   I справа пiшла.
   Кожного вечора в кiмнатi пана  Глiба  повно  молодi.  Свiтиться  велика
лампа. Вiкна завiшенi. Зi стiни дивиться Шевченко...
   Надворi дощ i темно... Зовсiм темно, хоч око виколи...  Захiдний  вiтер
нагнав повно хмар  океану.  Полився  нудний  дощ.  Поля  розмокли,  дороги
розмокли, стрiхи розмокли. Дим  не  пiднiма?ться  догори,  а  котиться  по
мокрих стрiхах, по зболоченому подвiр'ю, по  кострицi  на  городi.  Ворони
сумно чистять сво? дзьоби, зрiдка невдоволено  крякають  i  перелiтають  з
города на город. Горобцi зашиваються пiд стрiхи й так мовчки  сидять,  мов
покаранi. Собаки по ночах виють з нудьги. Однi п'яницi розкошують  у  такi
днi. Цiлi  довгi  вечори  просиджують  у  Габеля,  а,  вертаючись  додому,
виспiвують "голоту" або "прощай ти, город, прощай, Кавказ..."
   Цi?? осенi по селi йде чутка: будуть театри. Так. Будуть театри.  Чутка
перелазить з хати до хати. Сьогоднi тут,  завтра  на  другому  кiнцi,  пiд
Одерадiвкою. На всiх вечорницях, у Габеля, у козака. П'янi й тверезi - всi
гуторять про театри. Кажуть, нiби  переодягнуться  й  будуть  говорити  до
ладу, i все смiшне. Нiкого тепер не впускають до школи. Кожного вечора там
люди пiд вiкнами, але до середини не пускають. Готуються...
   До Матвiя та чутка давно дiйшла, але  вiн  довго  мовчав.  Володько  до
цього часу сидiв дома, а тепер зникав кожного вечора. Дощ не  дощ,  болото
не  болото,  а  вiн  iде.  Коли  верта?ться,   нiхто   не   чу?.   Це   не
по-господарському.
   - Зна?ш що? - заговорив одного разу батько.- Ти вже вирiс i  ма?ш  свiй
розум. Театри театрами, але  господарство  перва  рiч.  Кажу:  не  забувай
господарства... Он, кажуть, полiцiя вже розпитувала про тебе...  Це  казав
козак...
   - Ви бо?тесь полiцi?? - запитав зненацька Володько. Матвiй збентежився.
   - Ну... То нi... Але... Володько перебив старого:
   - Тату. Я знаю, що роблю.
   На цьому ?х розмова скiнчилась. Матвiй вiдiйшов. Пробувала ще  говорити
мати.
   - Завжди не сидiв, завжди шукав на себе лиху годину...  А  прийдуть,  а
заберуть тебе...
   - Не прийдуть i не заберуть. Не бiйтесь,- коротко  вiдповiв  матерi.  А
сам iшов далi. Не мав часу на довгу розмову. Жив. Був мiж  людьми.  Чув  i
бачив ?х. То  в  Левинських,  то  в  Сергiя.  Говорив,  говорив,  говорив.
Сперечався з паном Глiбом, повчав Сергiя, грав роль Тимоша, спiвав "Ой, що
ж то за шум", смiявся,  танцював  з  панною  Женею,  що  недавно  при?хала
гостювати до Левинських. Ольга вмовила ??, i та при?хала.
   Часом заходив до Андрiя Рони. Пили чай i розмовляли про  Iбсена.  Потiм
переходили на полiтику. Рона перекону?, що треба владi скоритися. Влада  ?
влада. Дурна чи розумна, але влада. Але,  розумi?ться,  не  можна  зложити
руки й сидiти. Треба робити.
   Володько ма? на цi речi свiй погляд.
   А проби йдуть. Скоро вистава.  Треба  вiд  староства  дозвiл.  Написали
прохання, приложили марки, Володько випросив у батька конi й по?хав.
   Староство. Червоний, поверховий будинок. Над дверима  овальна  вивiска,
орел i напис. Вузький коридор, направо дверi, налiво дверi... Просто сходи
на поверх. Прохання приймають на поверсi. Там молодий пан у френчi.  Довгi
ноги, руки, пальцi... Володько подав йому прохання.  Той  подивився  й  по
часi сказав:
   - Мусите додати до прохання два примiрники п'?си.
   - I бiльше нiчого? - запитав Володько.
   - Нiчого.
   Володько побiг до мiста, обпитав у всiх книгарнях, чи не  можна  купити
два примiрники п'?си. Не знайшов. Прийдеться ту рiч два  рази  переписати.
Вiд'?хав додому, взяв собi на допомогу Романа й за два днi знову  з'явився
у староствi. На цей раз пiшки.
   Ага. Це вiн. Добре. Прошу почекати внизу до  друго?  години,  поки  пан
староста розгляне ваше прохання й накладе резолюцiю.
   Володько сходить вниз i чека?. Почекальня досить йому вiдома. Чекав тут
аж три днi разом з батьком i матiр'ю,  коли  перед  роком  му  сiли  брати
легiтимацi?. Велика, простора, з поганим, недокiнченим  помостом  кiмната.
Навкруги бруднi, недбало зробленi й небарвленi лави. Дво? дверей, налiво й
просто.  Дво?  великих,  барвлених  червоною  барвою  вiкон.   На   стiнах
оголошення про недавно розстрiляних бандитiв,  великий  державний  орел  i
портрет начальника держави в мац?ювцi[19] та сивому вояцькому френчi.
   На всiх лавицях сидять люди. Багато з них не мають де сiсти,  через  те
стоять, а невибагливiшi сидять просто на  затоптанiй,  бруднiй  долiвцi  й
сумно дивляться перед собою. З тих чи iнших дверей час вiд  часу  виходять
урядовцi, проходять через почекальню й  зникають  у  iнших  дверях.  Часом
когось покликають. Тодi з тих дверей,  що  напроти,  виходить  молодий,  у
сiрому одязi, зо шрамом на  чолi  панок,  дивиться  насупленими  очима  по
кiмнатi й кличе. Хтось, десь вста?, дверi зачиняються, i по часi  виходить
знову. Вигляд його сумнiший вiд осiнньо? ночi. Вiн  щойно  був  у  карного
референта пана Лiванського. Входять новi люди. Ось  привели  полiца?  юрбу
закордонцiв. Пiймали ?х на кордонi, коли переходили купити сiрникiв,  мила
чи солi. Всi обiдранi, виснаженi. Ноги, здебiльша босi, дивляться навкруги
розгублено, дико.
   Всi, хто тут не ?, так само як i Володько, чекають  до  друго?  години,
щоб дiстати резолюцiю вiд пана старости. Дехто тяжко зiтха?, ось там  тихо
плаче старша жiнка, тисне в собi кожний звук, тiльки  сльози  не  в  станi
затиснути. Витiкають з глибоких, запалих очей i течуть по щоках. Вона  вже
навiть не пiдтира? ?х.
   Час тягнеться поволi, лiниво. Тi, що стоять (а мiж  ними  й  Володько),
переступають з ноги на ногу або виходять, щоб трошки пройтися.
   У двi години у дверях з'явля?ться карний референт з цiлою купою  паперу
в  руках.  Почина?  читати  вироки.  Пiднiма?ться  плач,  крики.  До  дiла
приходять полiца? i вiдводять кого треба.
   Володько довiду?ться в сво?й справi таке:
   - Пан референт, що да? дозволи на вистави, не  встиг  переглянути  ваше
прохання, i через те ви мусите прийти ще раз...
   - А коли? - запитав Володько. Настрiй його впав дуже низько, так  що  й
голос вiдмовля?ться висловити якесь слово.
   - Ну, прийдiть так за днiв три.
   За три днi Володько  з'явля?ться  знову.  Знизу  його  послали  нагору,
звiдти знов униз. Унизу урядовець розсердився i заявив, що вiн  з  тим  не
ма? нiчого спiльного й хай знову йде нагору, число дверей п'ять.
   Володько ще раз пiднявся на горiшнiй поверх, несмiливо вже  постукав  i
несмiливо увiйшов. Кiлька столiв i  кiлька  за  ними  урядовцiв.  Володько
пiдходить до першого, що сидить налiво... Лисий такий, з чорною,  зарослою
волоссям латкою коло право? брови.
   - Прошу ласкаво так i так. Я... Але Володько не скiнчив свого  речення.
Урядовець, видно, зовсiм його не слуха?, насупив брови, очi його забiгали.
   - Ви що? - визвiрився вiн на Володька.- Куди ви зайшли? До  корчми?  Чи
до уряду?
   Володько вiдчува?, що блiдне, й здивовано знизу? плечима.  Дивиться  на
себе, помацав у руцi кашкета.
   - Руки! - ще сильнiше крикнув  урядовець.-  Де  вашi  руки?  Як  ви  ?х
трима?те?
   Володько аж тепер помiтив, що пiдступив надто близько, щоб  його  краще
почули, i що його руки торкнулися пальцями до урядового столу. Вiн швидко,
нiби вiд гарячого, вiдрива? руки, вiдступа? кiлька крокiв  назад,  почина?
сильно хвилюватися, забува? всi чужi слова й не  може  як  слiд  пояснити,
чого властиво йому треба. А урядовець все кричить:
   - Вже час навчитися державно? мови! Лепече чорт зна що, пся-крев!
   I пiсля цього урядовець вiдсила?  Володька  до  сусiднього  столу.  Там
сидiв пан з золотими зубами й трошки привiтнiшими очима. Володько обережно
поясню?, чого йому треба. Пан з золотими зубами заявля?, що  пан  староста
принципово погоджу?ться дати дозвiл, але необхiдно, щоб хтось iз  села,  i
то людина старша, взяв на себе вiдповiдальнiсть за хiд вистави й забави.
   - А без того не може бути? Я... - почав було  Володько,  але  урядовець
негайно його перебива?:
   - Прошу зайво не розмовляти. Раз сказане  треба  розумiти  належно.  До
побачення!
   Володько поволi спуска?ться вниз, виходить зо  староства,  йде  вузьким
хiдничком. Сором, ганьба, зневага. Отямився геть за мiстом, коли  опинився
сам серед широкого поля рiдно? землi. Сiре осiнн?  небо,  захiдний  вiтер,
грязька, нерiвна дорога.  Перед  ним  п'ятнадцять  кiлометрiв  дороги.  На
щастя, догнав Володька один дядько з села й трохи його пiдвiз.
   Пiсля цього Володьковi вже не хотiлося бiльше йти за дозволом, але ж як
бути?  Невже  при  першiй  непри?мностi,  при   першiй   невдачi   ганебно
вiдступити, здатися? А може, поскаржитися  на  урядовця?  Подати  його  до
суду? Андрiй Андрiйович, що сам служив у староствi й  добре  зна?  тамошнi
вiдносини, сказав:
   - Скаржитися на нього марна рiч.  Кому  скаржитися?  Вiн  завжди  найде
проти вас аргумент, знайде свiдкiв, а що ви?  Одно,  що  зробите,  що  вам
пiсля того не видадуть нi одного урядового папiрця.
   Володько ликнув образу, зата?в гнiв, заручився  "вiдповiдальнiстю",  що
взяв на себе Андрiй Андрiйович, випросив у батька коня й опинився  знов  у
староствi. По короткiй мандрiвцi зверху вниз i навпаки та пiсля очiкування
мало не до друго? години, Володько довiду?ться,  що  дозвiл  буде  готовий
завтра. Може прийти за ним хто-небудь.
   При виходi в коридорi Володька  зупинив  молодий,  русявий,  з  гострим
носиком, у гранатовому одязi панок.
   - Так ви з Тилявки? - запитався вiн посмiхаючись.
   - Так,вiдповiв Володько.
   - I, значить, робите там виставу? - пита? той далi. Володько вiдповiв.
   - Ви зветесь Володимир Довбенко? - тягне панок все далi.
   Володько пiдтвердив.
   - А хто там бере на себе вiдповiдальнiсть? Довiдався.
   - Ага. Знаю, знаю. Ну, нiчого.  Дозвiл  дiстанете...  Коли  сказав  пан
референт?
   - Завтра.
   - Ну, значить, завтра й дiстанете. Дуже  при?мно.  До  побачення,  пане
Довбенко.
   Панок пiшов дерев'яними сходами наверх, а здивований Володько вийшов на
вулицю, сiв на коня й помчав додому.
   Додому прибув досить пiзно.  Кiнь  зовсiм  задрiпаний,  сам  втомлений,
розбитий, голодний. Батько невдоволений. Нiчого йому не згадував про  сво?
пригоди в урядах, мовчки вислухав його нарiкання, мовчки на?вся  й  одразу
вiдiйшов у село.
   - Еее,казала Настя.- Поки росте, доти хоч ма?ш його  дома.  А  тепер...
Хто зна?, де вiн ото ходить i  що  робить.  Дома  стiльки  скрiзь  роботи.
Молотилка на носi, гнiй треба викидати, навiть сiчки нема  кому  нарiзати.
Дрова сама он цюкаю, що  менi  аж  спина  трiщить...  Коли  б  хоч  сокира
людська, а то такий тягар, що ледве двига?ш...
   На другий день за дозволом пiслали Сергiя. Володько мав досить  роботи.
Треба замовити оркестр, приготовити сцену, упорядкувати. залу. Крiм  того,
Сергiй ма? зайти до позичальнi перук i взяти ?х кiлька.
   Володько цiлий день працював. З  ним  працювало  кiлька  хлопцiв,  яким
пообiцяли на чарку. Носили дошки, тесали,  збивали  сцену,  упорядковували
лавки, бiгали, хвилювалися. Пiт густим горохом стiкав  по  чолi,  змокрiла
спина. Працював, як вiл, як добрий кiнь. Не ходив, а бiгав, давав  накази,
планував, обдумував  кожну  дрiбницю...  I  до  вечора  недокiнчена  клуня
обернулася в театральну залу.
   Пiзно вечором прийшов Сергiй. Принiс перуки, барви,  все,  що  потрiбно
для сцени, тiльки не принiс дозволу. Чому? Бо дозвiл ще вчора пiшов  через
"постерункового" угорсько? полiцi?.
   Нарештi все готове. На "шкальнi", на магазинi, на Соловейовому  парканi
коло  Гершка  розлiпленi  великi  плакати.   Лапатi   червонi   лiтери   з
велетенськими знаками оклику скликають народ на виставу. По всiх хатах, на
дорозi чи у Габеля тiльки й мови що про "театри".  Оркестра  найнята,  хор
вимуштруваний, артисти знають сво? ролi.
   Приходить день вистави. Недiля. Небо зрання похмуре,  i  час  вiд  часу
накрапа? дощик. Не дивлячись на це, з самого рання юрби дiтвори  товчуться
коло клунi Якова. Ще все зачинене, ще Яковова жiнка гонить ?х  з  подвiр'я
"пiд сто чортiв", ще навiть Володько не прийшов у  село,  але  скрiзь,  по
всiх вуличках, на перелазах збираються гурти дiвчат,  хлопчакiв,  часом  i
якийсь парубок цiкавiший так, нiби мiж iншим, пройдеться коло Якова й кине
кiлька поглядiв на подвiр'я. Навiть i старшi, поважнi дядьки,  що  все  ще
посмiхалися "з театрiв",  все  ближче  пiдступають  до  Якового  подвiр'я,
розважаючи про погоду, врожай i рiзнi селянськi справи.
   Найкращi дiвчата, як Настя Михайликова, як Ганка, як Тетянка  Овсiйова,
як Наталка "з тамто? гори", i багато iнших  повбиралися  сьогоднi,  як  на
Великдень.  Найкращi  спiднички,  панчiшки,  черевички,  блузки,  тоненькi
безрукавки, нiби улiтi, черевички-човники. Нiби панянки з мiста. Що  ж.  У
церквi спiвають. Треба знати, як мiж люди виступити.
   Вулицею проходять все новi й новi юрби людей, нiби на  вiдпустi.  Перед
плакатами весь час сто?ть натовп. Читають по лiтерах, що  й  де  написано,
розтовкмачують один одному...
   На щастя, перед полуднем i день повеселiшав. Хмари поволi  розповзлися,
небо показало кiлька блакитних лат, час вiд часу й сонце почало проглядати
i, коли люди з'?ли полуденок, стало зовсiм гарно та тепло,  нiби  спочатку
осенi.
   Подвiр'я Якова вже повне людей. Дiвки, парубки,  старшi  хазя?,  навiть
старi дiди, що курять люльки  та  спльовують.  Вже  й  Яковиха  нiчого  не
порадить з ними. Володько випросив  у  не?  стола,  поставив  перед  новою
клунею, накрив бiлим настiльником i посадив Сергiя продавати бiлети.
   Пiсля вийшов до людей i промовив:
   - Сьогоднi в нашому селi вперше буде театр. Самi побачите, що то  буде,
а буде то дуже гарне... Тiльки той, що хоче  бачити,  мусить  купити  собi
квиток. Iнакше його не пустять.  Ось  тут,  хто  хоче,  може  вже  наперед
купити, бо може так статися, що й не вистаче ?х всiм.
   Всi слухали Володька з увагою,  але  нiхто  не  йшов  купувати  квитка.
Сергiй сидiв за столом, дивився на людей, люди на нього, проходив час, але
нi один не вийшов з юрби за квитком.
   Сонце хилилось до заходу. Нарештi десь там,  починаючи  вiд  "шкальнi",
заграла духова музика. Веселi, радiснi звуки  маршу  бадьоро  вирвались  i
рознеслись  по  селу.  Затремтiло  село,  зашумiло,  затрiщали   перелази,
замиготiли по всiх городах, по стежках жiночi одяги, i не дiйшла музика до
Яково? садиби, як вже за нею тягнулась сила народу. Здавалось,  цiле  село
пiднялося. Вуличку, що вела до Якова, й весь двiр  залили  по  береги.  Не
можна було протиснутись... Але Сергiй все сидiв перед  столом  i  чекав...
Почали потрошечки, обережно пiдходити... Виймали з вузликiв зiм'ятi марки,
питали, чи не можна б купити дешевше. Ось якась дiвчинка вийма? три яйця й
просить благальне пропустити ??. Друга непевно пiдходить,  довго  дивиться
на Сергiя, довго мiрку?... Нарештi просить пустити ?? на борг. Завтра вона
принесе грошi. Божиться, що принесе. Тепер якраз не ма?, а додому далеко.
   - То ще ж досить часу. Ще  можна  побiгти  додому  i  вернутися,-  каже
Сергiй. Але дiвчина бо?ться бiгти додому. А що як вона пiде, а тут почнуть
без не?. Вона й завтра заплатить. Хiба ж Сергiй не зна? ??.
   Але Сергiй сьогоднi не зна? нiкого. Як тiльки музика зайшла  до  клунi,
як тiльки прорвалась несмiлiсть, як тiльки всi переконалися, що нiкого  не
пустять задурно,навалились до столу всi  нараз.  Почалась  метушня.  Заднi
тиснулись, передавали грошi через переднiх. Сергiй впевняв, що всiм  стане
квиткiв, Володько прибiг, побачив таке й побiг шукати ще одного продавача.
Знайшов Олега, що при?хав на виставу, i просив його помогти Сергi?вi.
   У дверях клунi стали два здоровi, плечистi парубки. Всерединi знову два
впорядчики. Народ  хильнувсь,  мов  повiнь.  Володько  не  встига?  давати
розпорядки... Однi просяться пропустити ?х без грошей, iншi щось  питають,
ще iншi скаржаться. У дверях зчинився крик  i  гамiр.  Два  п'янi  парубки
лiзли без квиткiв, але ?х зупинили.
   - Назад! Не бачиш, тут варта?
   - Пшол! Що менi варта. Пускай!
   I тиснеться далi... Але не встиг дiйти до порога, як мiцнi руки схопили
його за комiр, i той, мов лантух, полетiв на подвiр'я. Регiт, крик. П'яний
зiрвався, кинувся битись,  та  з'явилось  ще  кiлька  впорядчикiв,  i  вiн
вiдiйшов...
   Сонце зайшло, засвiтились лампи. Клуня набита людьми й зачинена. Бiльше
не влазить. Гра? музика. Сцена закрита  завiсою  з  ряден.  Навколо  клунi
стоять люди, що не встигли  дiстати  квитка.  Малi  хлопчики,  мов  клiщi,
повпивались у стiни клунi й  крiзь  щiлини  дивляться  цiкавими  очима  до
середини. Iншi ?х вiдпихають, бо хочуть собi поглянути...
   - Петре, Петре! Пусти ще мене! Ти вже надививсь.
   - Гнате! Дай я ще побачу. Лиш трошки!
   - Тож там ще нiчого нема. Сам нiчого не бачу.
   - Ага, нема... А дивиться. Пусти, пусти! Я тiльки трошки...
   Iншi знову дряпаються на стрiху або приносять пiдставку, щоб стати вище
й дивитися.
   - Не тягни! Ти, хал?ро! Не тягни! Куди лiзеш. Впадемо всi!
   Гуууррр! Пiдстава звалилась, i все полетiло. Почина?ться бiйка. Михалко
кинувсь на Iвана, Iван божиться, що винен Микола, Микола  спиха?  вину  на
iншого. Вибiга? впорядчик i вiдгонить всiх, бо такий  крик,  що  музик  не
чути.
   На залi гамiр, нiби в набитому вулi?.  Музика  тне  беззупину.  Спереду
сидять почеснi  гостi.  Он  i  комендант  угорсько?  полiцi?.  Коло  нього
розложився з жiнкою Габель. При?хала й стара панi Неонiла Адрiянiвна, мати
Андрiя Андрiйовича. Гольденберги цiлою родиною - Мошко, Маня,  Рая,  Соня,
Iцко... Там також мiсце для панни Галi, що сама не гра?, але занята  разом
з iншими на сценi, там Саша й Лiнкерт. Обидва вже встигли випити  й  мають
веселий настрiй.
   На сценi тиха, швидка метушня. Артисти  одягаються.  Андрiй  Андрiйович
характеризу?, намазу? барвами. Володько  запiзнився,  бо  весь  час  бiгав
скрiзь, де тiльки  треба,  прибiг,  швидко  почав  одягатись.  За  хвилину
зробився рожевощоким, здоровим, в  широких  штанях  з  брилем  на  головi,
парубком. Перед ним Роман, але це не Роман. Нiхто його  не  пiзна?  тепер.
Вуса, чуприна пiд китицю, чемерка й люлька в зубах. Оля  стала  дiвчинкою.
Веселою, доброю, у бiлiй, трiшки  вишитiй  сорочцi,  боса.  Вона  стриба?,
сипле очима смiх, танцю? тихо. I Роза Габльова змiнилась. Свитина, очiпок,
запаска. Очi пiдведенi, зморшки... I багато iнших... Всi тут, всi на мiсцi
чекають... Ось тiльки завiса вiдхилиться.
   - Дзвiнок, дзвiнок! - тихо наказу? Володько.- Антоне, Iльку, Демиде! На
мiсця! Хор! Займайте всi мiсця! Пам'ятайте, що перше спiвати!  Я  вам  дам
знак рукою! Махну отак - "Гиля-гиля".  Отак  -  "Ой,  що  ж  то  за  шум".
Розумi?те? Ну так. Другий дзвiнок! Подивiться, чи  вже  всi  всiлися!  Але
тихо!
   Андрiй Андрiйович розмiща? першу яву.
   - Олю! Розо! На мiсця! Ви, Розо, трiшки схиленi, голова оперта на руку.
Ви уважно слуха?те вашу дочку. Оля сидить, руки в пеленi, уважно  дивиться
на свою матiр, оповiда? свiй сон, сво? скорботи, хоче, щоб мати  зрозумiла
??. Ну! Добре! Готово! Можна третiй дзвiнок...
   - Дзвiнок! - тихо говорить Володько.- Всi за лаштунки! Суфлер! Увага!
   Робиться велика тиша. Зала швидко вмовка?, тiльки за стiнами шкряботять
i туляться хлопчики. Завiса  поволi,  майже  непомiтно  розходиться  двома
половинами на боки. На залi гасне свiтло,  на  сценi  збiльшу?ться.  Перед
глядачами картина: хатина з одним вiкном i дверима.  Вiд  не?  вправо,  на
кiлках, за плотом соняшники й рожi, на плотi в'ються гарбузи,  на  кiлках,
не дивлячись на вечiр, глечики. Влiво садок i рiг повiтки. Вечiр.  Свiтить
мiсяць. Тихо - нi одна гiлка не  ворушиться.  Здалека  долiта?  парубоцька
пiсня.
   На призьбi перед хатою сидять мати й  дочка.  Мати  трохи  похилена,  а
дочка ?й оповiда?: "I от сниться менi, мамо, нiби бiжу я... коло такого-от
вiтряка"... Серед глибоко? тишi  ??  м'який,  нiжний  голос  бринить,  мов
срiбна струна. Трiпотливi, повнi остраху звуки вириваються  з  тi??  живо?
картини, несуться над головами слухачiв, долiтають до найдальших  закуткiв
i десь там зникають. Куди залiтають вони й де зникають? Там  десь,  у  тих
палаючих цiкавiстю очах, у тих розкритих, висохлих вiд напруження устах, у
тих вухах, що з напруженням ловлять кожне таке просте,  але  таке  чарiвне
слово. Ось дiвчина, що не може всидiти на мiсцi. Вона бачить все,  але  ?й
зда?ться, що це мало, й вона поволi, непомiтно спиня?ться навшпиньки... ??
очi бiгають по сценi, ловлять кожну дрiбничку,  слух  напружений.  Обличчя
весь час мiня?ться. Жаль, скорбота, радiсть, смiх - все, що  бачить  перед
собою, все чистою, невинною душею прийма? i стражда?  чи  раду?ться.  Цiла
зала - всi уважно дивляться, всi слухають цю дивовижу, це життя,  цю  живу
красу. Бачать i розумiють серцем,  цiлим  ?ством.  Бiдна  дiвчина  просить
матiр вплинути на батька, щоб пустив ?? вечором погуляти. Там  так  гарно.
Там стiльки молодих, веселих iстот. Там так хороше бавляться. Там, у гаях,
у тих садах,  пiд  мiсяцем,  серед  чудового  спiву  розцвiта?  барвистим,
пахучим цвiтом перше, жагуче кохання. Там ходять вони, тi,  що  тiльки  що
вступили у справжн? життя, тi, що чують себе й хочуть жити повно, барвисто
й широко.
   Дiвчата слухають ту казку й розумiють ??. I коли б творилась вона перед
очима не годину, а цiлу нiч, вони прослухали б ?? з такою самою увагою вiд
початку до кiнця, бо ж як не слухати... Хто з них коли бачив щось  кращого
в життi? Хто показав ?м щось, що дi?ться на широкому свiтi? Хто  кинув  ?х
жагучiй цiкавостi хоч один шматочок поживи? Нiхто,  нiколи.  Росли,  жили,
плодились, вмирали.
   А там бореться старiсть з молодiстю, минулiсть з сучаснiстю. Там  цвiте
велика любов, що захоплю? все молоде, все живе. Всемогутня, чудова любов!
   Проходить велика година. Для цих людей  пройшла  вона  по  землi  майже
непомiтно, мов тiнь, але скiльки яскравого, гострого, незабутнього  лишила
по собi... Сцена доходить до кiнця.  Серед  велико?  тишi  на  залi  хтось
сильно, дико висвиснув. Це Оксана. Ось на сцену виходить похилий,  старий,
з калаталом, сторож. Оксана пiзнала в ньому свого Карпа й не вдержалась...
Голос сам вирвався, серед тишi промчав стрiлою й завмер.
   Завiса швидко закривала кiнець.
   Але, щоб продовжити програму, Володько вивчив Женю кiлькох танцiв.  Ось
знову розiйшлася завiса й на сценi дiвчина в розкiшному  вбраннi.  Вишивки
горять, мов живий мак. Намисто,  стрiчки,  квiти.  Коло  дiвчини  моторний
парубок. Вдарила музика, i пiшов  буревiйний,  смiливий,  широкий  танець.
Парубок не жалу? сво?х нiг.  Пiшов  навприсядки,  аж  iскри  сипляться,  а
дiвчина,  мов  метелиця,  мов  гонивiтер,  тiльки  спiдниця   та   стрiчки
розвiваються, тiльки чобiтки миготять.
   Глядачi не можуть всидiти на мiсцi. Очi у всiх загорiлися, руки й  ноги
затремтiли, кожна жилка напружилась, мов струна. Так би  хотiлося  й  собi
зiрватись та закрутитись у тому шаленому танцi. А музика все тне, все жене
вперед... Танцюристи ось-ось зiрвуться й вiдлетять вiд землi.
   А коли скiнчився танець, все, що було в залi, вибухло буревi?м  радостi
й захоплення. Заплескали, загукали, замахали руками. Вийшли на  сцену  всi
гравцi, а на них посипались квiти. За сцену тиснуться всi, хто  може,  щоб
привiтати Володька й iнших. Андрiй Андрiйович вдоволений сво?ми артистами.
Всi веселi, пiднесенi, захопленi. Сотнi очей сяють нестримною радiстю.
   - Гарно! Чудово! Молодцi! Показали себе!  -  тиснуть  Володьковi  руку.
Навiть комендант полiцi? i той стратив  свою  насупленiсть  i  прийшов  на
сцену.
   - Добже, добже! - сказав вiн.
   Габель принiс сво?й племiнницi цiлий оберемок жоржин, повнякiв,  айстр.
Володько дiстав китицю вiд Галi, Женi та Сашi. Оля вiд Андрiя Андрiйовича,
навiть Лiнкерт потиснув руку Романом й буркнув:
   - Шкода, що й ви не вдарили гопака...
   Володько вiдходить набiк i  присiда?.  Вiн  втомлений  танцем.  З  чола
сочиться рясно пiт i тече по обличчю, але з огляду на  грим  обтертися  не
можна.  Вiн  до  глибини  душi   зворушений   i   вдоволений.   Намагався,
напружувався, не шкодував сво?х сил, але кажуть, що було добре.
   Одначе нема часу вiдпочивати. У  залi  знову  рейвах.  Виносять  лавки,
очищають мiсце для танцiв. Люди виходять надвiр, але нiхто не йде  додому.
Вечiр темний. Десь-не-десь мигне на  небi  зiрка,  щоб  за  хвилину  знову
сховатися. Музика готу?ться, дiвчата чепуряться й оглядаються на сво?х...
   Володько встав i почав робити порядки. На  сценi  за  лаштунками  повно
людей, хоч вони зовсiм не мають що  тут  робити.  Гравцi  змивають  барви,
переодягаються. Ось на залi  вдарила  музика  й  Володько  пiшов  вiдкрити
танок. Он сто?ть Женя. Стрiчки, корсет,  вишивки...  Веселi,  синi  очi...
Взяв ?? й закрутився в буйному  колi  вальса.  Яка  вона  легка,  тонка  й
звинна. Вона не ходить, а лiта?. Земля сама тiка? з-пiд нiг, а цiлий свiт,
мов каруселя, крутиться. За ними пiшли й iншi. Спочатку Олег, Оля,  Роман,
Галя, а далi численнi Гольденберги, за ними вiдважнiшi  парубки.  По  часi
вже не було мiсця, й Володько з Женею виступили та вiдiйшли за сцену.
   - Панно Женю! Вам так це личить! - шепнув Володько майже на вухо  Женi,
вказуючи на ?? вбрання.
   - Та невже? - жартом вiдповiла Женя. Мовляв, сама знаю. Вона все жарту?
з Володька, не бере його поважно. Вона нiкого не бере поважно. Для не? все
жарт, цiле життя, весь свiт.
   Вiд'?жджала Неонiла Андрiянiвна.  Сказала,  що  хоче  попрощатись  i  з
Володьком. Пiдiйшов до не?.
   - Да, да! Далжна атдать справ?длiвость. Андрей Андр??ч всегда  гаварiл,
что ви талант. Да свiданiя i благадарю!
   Володько  цiлу?  старiй  руку,  дяку?,  що  вiдвiдала  такий  скромний,
селянський театр...
   Сергiй принiс касу. Цiлий мiшок паперових грошей. Нiхто не  сподiвався,
що матимуть такий збiр. Володько перебрав  грошi  й  вiдтинки  квиткiв,  а
Сергiя послав за горiлкою для музик. Габель заробить перший, а  без  цього
не можна обiйтись.
   Володько почав розкладати грошi на купки й рахувати. Стане на залу,  на
всi видатки, i зiстанеться для "Просвiти". Ах, як  буде  чудово,  коли  на
другий тиждень Володько  з'явиться  в  Крем'янцi  й  передасть  "Просвiтi"
стiльки грошей.
   - Володю! Ах, ви, мошенник. Запросили мене на танець  i  забули!  -  Це
Женя. Коло Володька нiкого нема, всi пiшли танцювати.  На  столi  маленька
нафтова лампочка й купи лапатих зiм'ятих банкнотiв.
   - Ах, Женю! Дивiться! Тут сто тисяч! Купа марок. Це ж  ми  витанцювали.
Рахуйте!
   Женя також захоплю?ться купою грошей. Бере пачку  й  швидко  маленькими
прозорими пальцями раху?. Володько раху? також. Вона часто його перебива?,
обо? збиваються й починають спочатку. Женя весело смi?ться,  б'?  його  по
руках.
   На сценi вигра? музика танець, у залi танцюють,  але  Володько  не  чу?
того. Женя також швидко забула про танець. За лаштунки прибiга? Олег.
   - Олег! Ви не танцю?те? - кида? Женя мiж рахунками, дивиться на  нього,
а пальцi ?? швидко перебирають папiрцi.
   - З ким? - пита? Олег.
   - ... двадцять один, двадцять два, двадцять три... Боже мiй! З Розою, з
Неонiлою Адрiянiвною, з Галею, з  Олею,  зо  мною,  з  дiвчатами...  Тьху!
Чотири, п'ять... Проклята лампа. Так мало свiтла...
   - Йду! Танцюю! - крикнув Олег i вибiг.
   - Ах! - вирвалось у Женi, i вона вiдiрвала очi вiд грошей.
   - Що, Женю? - спохватився Володько.
   - Злякалась. Нi, то парик. Фу, яка я дурна! - вона дивилась  просто  на
Володька. Вiн не мiг видержати ?? погляду,  червонiв,  дивився  на  другий
маленький столик. Там перуки, барви, маски... I  раптом  Женя  збира?  всi
полiченi грошi в одну купу й гука?: - Володю! Дивiться! Володьку!
   Володько здригнувсь i поглянув  на  не?.  Вона  тримала  на  руцi  купу
грошей, але дивилась на нього.
   - Нате!  -  сказала.-  Ви  сьогоднi  принц,  багач,  красунь!  Ви...  -
увiрвала, але одразу додала: - чудовий! Я вас люблю, Володю!
   Вона це  хотiла  сказати  жартом.  Вона  говорила  таке  всiм.  Але  це
вирвалось у не? по-укра?нському, через те вийшло трiшки  iнакше.  Це  вона
також вiдчула й густо почервонiла. Одна ?? рука лежала на столi з  грiшми,
i Женя помiтила, що вона тремтить, i що Володько бачить це також.
   - Ах, це дурне! Нате грошi! Ходiм. Тут нiкого нема! -  викрикнула  вона
вривно й схвильовано. Володько встиг сказати:
   - Панно Женю! Дякую за вашi очi! Я ?х буду носити з собою.
   Вiн взяв вiд не? грошi й запхав до всiх кишень.
   - Пiдем в танець! - сказав швидко.
   - Пiдем!
   Взяв ?? руку й потиснув. Вона  швидко,  нервово  вiдповiла.  Знiяковiлi
обо? й просто через сцену коло музик вийшли. Музики  саме  урвали  танець.
Володько й Женя лишились у всiх на очах. Хтось гукнув: "Женю!" Другий  (це
був Олег) крикнув: "Володьку!" i всi голосно, рясно заплескали.  "Козачка!
Козачка!" - загукали. Але Женя, червона, мов жарина, вирвала вiд  Володька
свою руку й плигнула мiж публiку. Володько вернувся назад за лаштунки.
   Це сталось несподiвано, i через те  схвилювало  Володька.  Пiдiйшов  до
столу й присiв на  стiлець.  Лiва  рука  лягла  на  столi.  Чув  неспокiй,
тремтiння... Боявся, що ось зараз сюди ввiрвуться  люди  й  побачать  його
таким. Одночасно було йому при?мно й  весело.  Рiс,  горiв  i,  здавалось,
виповняв собою цiлий простiр.
   I дiйсно. За хвилину  було  тут  повно  людей.  Лiнкерт,  Саша,  Роман.
З'явилися вже пляшки.
   - Пий! - пiдносять Володьковi чарку.
   - Нi! Сьогоднi не п'ю! - вiдмовив твердо й рiшуче.
   - Дурень! - проговорив Роман i вихилив.
   - Браво, браво! Володя не п'?! Принаймнi  один  знайшовся,-  загомонiли
дiвчата, а особливо Галя й Женя.
   - Кричiть! - говорив Лiнкерт.- Горiлка шана й радiсть. Хто  не  курить,
не п'? - не мужчина. А жiнки, що таких люблять - кури й мiзерiя.
   - А тi, що п'ють - тваринки, що  хрюкають!  -  докинула  котрась.  Шум,
гамiр, рух. Галя знайшла собi обрiзок дошки й  присiла.  У  не?  на  руках
примостилась Женя. Оля принесла торти. Самi пекли, самi  принесли  й  самi
себе гостять. Оля вся ся?, до всiх смi?ться, меле  при?мну  нiсенiтницю  й
сама з себе регоче. Володько хвилинку сидiв тихо.
   - А, панове! Забули! Скiльки грошей? - викрикнула Галя.
   Володько зрозумiв, про якi грошi гутiрка. Вiн став i, вдаряючи себе  по
кишенях, казав:
   - Ось! Тут! Повно! Ще не встиг полiчити! Женя швидко затупцяла ногами й
закричала:
   -- Галю! Ти iдiотка! Як тобi хочеться говорити  про  грошi!  Рома!  Дай
менi чарочку. Скорше!
   - От, це так! - сказав Лiнкерт.- Лий! Женя герой! Повно лий!
   - Ха-ха-ха! - заходилась реготом Оля, а Галя зiпхнула з колiн Женю.
   - П'янице! Геть! - сказала вона й струсила на колiнах сукню.
   Роман пiдскочив з чаркою. Женя взяла ??, дзвiнко  засмiялась  i  випила
половину. Решту вилила через голову.
   - Так п'ють в селi! - весело сказала вона й взяла кусник хлiба.
   Увiйшов Сергiй з двома порожнiми пляшками.
   - Ну, що? - зiрвався до нього Володько.
   - Витягли! - сказав Сергiй... - I ще хочуть.
   - Досить! Хай грають. Почастуй краще хористiв.
   У залi також рух. Скрiзь набито молоцi, всi гарячi й  веселi.  По  часi
Володько лиша?  товариство  за  лаштунками  й  виходить  до  зали.  Музика
заграла. Володько оглянувся навкруги, побачив Ганку й пiдiйшов до не?.
   - Дозвольте вас попросити на танець,-  сказав  ?й.  Вона  зашарiлась  i
вiддалась мовчки в його руки.
   Володьковi дуже при?мно, що так сталося. Вже  давно  не  зустрiчався  з
цi?ю дiвчиною, вже давно не бачив ?? зблизька. А тепер ось танцю?  з  нею,
чу? ?? зовсiм близько коло себе, чу?  дотики  ??  грудей,  чу?  навiть  ??
хвилювання, що переда?ться також на нього. Хотiв би з нею заговорити,  але
не знаходить вiдповiдних слiв. Вона заговорила сама.
   - А ви ще не забули мене? - запитала непевно, з посмiхом... Блиснула на
нього очима й одразу сховала ?х.. Володько посмiхнувся також.
   - Певно, що нi,- сказав вiн.- Як можна. Вона:
   - Ой, йой! Напевне забули. Я кiлька разiв зустрiчала вас. Навiть у  мiй
бiк не глянули. Вiн:
   - Бо, мабуть, вас не бачив. Вона:
   - Бо не хотiли бачити. Вiн:
   - Або, може, вас не пiзнав. Будете багатi. Вона:
   - Хто не хоче когось пiзнати - не пiзна?. Запанiли. Вiн:
   - А, де там запанiв.
   Хвилина тишi. Пiсля знову почина? вона:
   - Цього Великодня на цвинтарi коло церкви з Даркою коло вас  пройшла  й
кинула на вас паперову квiтку. А ви?.. Вiн:
   - Це ви були? Ах, Ганусю! - вирвалось у нього зненацька.- Я вас пiзнав,
але ви дуже швидко тiкали. Перед людьми не  вiдважився  вас  доганяти.  Ви
були в голубому. Нi? I з вiнком на головi...
   Вона:
   - Ее, хто! Хтось...
   "Така сама, як i тодi", - подумав Володько.
   - А пригаду?те, Ганко, там у школi?  -  запитав  по  короткiй  перервi.
Вона:
   - Ще б нi. Ой-йой, як пригадую... I не раз.  Як  то  на  Ронiвському...
Зна?те? Тi пролiски для учительки Машi. Як то ви менi оповiдали... Це було
давно.
   Мовчанка. Музики грають.  Вони  спокiйно,  плавно  обертаються  пiд  ?х
звуки. Вiн  чу?  ??  коло  себе  й  хоче  ще  ближче  пригорнути,  але  не
вiдважу?ться. Навколо  стiльки  людей.  Одягнена  вона  у  бiлу,  тоненьку
блузочку. На грудях червона в'язанка. Спiдниця гладенька, чорна, майже  до
колiн, коротка. Володько хоче ?й ще щось сказати. Вiд  не?  вi?  свiжiстю,
здоров'ям i ще чимсь, що хвилю? його.
   Ага. Он танцю? Олег з Женею.  Бачить  його  й  морга?  очима.  Володько
нагнувся до вуха Ганки й шепнув:
   - Ну, а коли б я тепер до вас заходив? Вона запаленiла, мов  жарина,  й
мовчала.
   - Ну, чого ж мовчите? - спитав ?? знову.
   - Хiба я знаю...
   - А хто ж може знати?
   Вона нахиля?ться до нього й шепче:
   - Прийдiть... Прийдiть, Володьку! - i затремтiла, мов пташина. Володько
виразно вiдчув те радiсне, лячне, жадiбне тремтiння. А  по  часi  несмiло,
уникаючи його погляду, ще тихше сказала:
   - А зна?те що? Прийдiть до ?вдошки. Ми ма?мо  там  вечорницi.  Сергi?вi
скажiть. Вiн вас заведе. До нас заходять хлопцi  з  Башковець,  з  Людвищ.
Заходять i сво? -  Антiн,  Iлько,  що  прийшов  оце  "з  полякiв".  Багато
заходять. Зайдiть i ви... Але де там... Ви не зайдете. Дурите... Он на вас
дивиться ота... Боже, яке гарне у не? вбрання. Вкра?нське,  нi?  Гарне,  i
корсет оксамитовий... А скiльки стрiчок... Як ви  танцювали  з  нею,  менi
здавалось, що то... Не скажу, а вже хотiла сказати... - i замовкла.
   - Що ви хотiли сказати?
   - Не скажу. Смiялися б.
   - Шкода. Хiба я такий насмiшник.
   Вона не вiдповiла. Натомiсть промовила сво?:
   - Дума?те, коли б я надягнула таке... Дарка сказала  менi...  ха-ха-ха!
Не скажу. Знову не скажу! ?й-Богу, не скажу!
   -  Що  там  таке?  Чому  не  скажете?   Вона   та?мничо   пiдтягнулася,
притиснулася до нього й майже на вухо шептала:
   - Казала менi: ти дурна. Купи собi таке  вбрання,  такий  корсет,  такi
стрiчки, i вiн тебе полюбить. Будеш, каже, бачити.  Вона  менi  весь  час,
цiлi роки вами у вiчi цвiрка?. Каже: це твiй. I завжди так каже.
   Замовкла. Треба було крутитися. Володько запитав ??, окручуючи:
   - А ви?
   - Смiюся тiльки. Бо куди ж... Я, зна?те, зовсiм  не  сподiвалася  ще  з
вами говорити. I тодi на Великдень... Взяла на себе голубеньке, вiночка...
Воно менi так подоба?ться. Дарка каже: "А ходiм, Ганко,  на  цвинтар.  Там
дiвчата кривого танця виводять". Менi якось не хотiлося, бо думала йти  на
мiщани до тiтки. (У мене на мiщанах тiтка,  Ольга,  ?)...  Але  вона  все:
ходiм. Ну, я й пiшла. Iлько саме тодi був на вiдпустцi - пристав до нас  з
Наталкою. Ви зна?те Наталку? Вона не ходила до  школи...  Iлькова  сестра.
О!.. Перестають грати...
   Музики урвали гру. Танцюристи почали поволi розходитись. Володько  взяв
Ганку за руку й сказав:
   - Ходiмо на хвильку надвiр...
   Вона згодилася.
   Дверi тепер вiдчиненi навстежiнь. Свiтло з клунi б'?  в  темноту  ночi.
Багато хлопцiв i дiвчат  виходять  парами  й  зникають  по  рiзних  кутах.
Протискаючись помiж людьми. Ганку хтось майнув хустинкою по носi, i якийсь
дiвочий голос гукнув: "Ганко!" - i бiльш не сказав нiчого. В  тому  голосi
чулась усмiшка, заздрiсть i щастя. На обличчi Ганки помiтне те саме.  Вона
оглянулась i кинула:
   -Ти!
   Надворi холоднувато, але молодь на це не зважа?. Налiво веде дорiжка  в
садок. Там повно людей. Чути смiх, дзенькiт скла. Коло плоту ряд слив.
   Пiд одною сливою Володько й Ганка зупинились. Вона стала коло  плоту  й
оперлася. Вiн взяв ?? обидвi руки, i так стояли. Руки  ??  теплi,  твердi.
Деякий час стояли мовчки, нiби набирались сили. Зненацька вона засмiялася.
   - Чого ви смi?тесь? З мене?
   - З вас? Ай! Якби я з вас могла смiятись?
   - А чого ж?..
   - Ах, так... Не знаю... - знизала плечима та спустила  вниз  очi.  Вона
хвилювалася, не знала, якi вибрати кращi слова.
   - Як то? - питав ?? Володько, хоч добре розумiв ??.
   - Я кажу: ми, сiльськi дiвчата, всi дурнi.
   - А то ж чому?
   - А так. Не знаю, як вам сказати... Ми дуже вiримо. Володько перебив ??
i нагадав нескiнчену розмову.
   - Ее,сказала вона.- Не можу вам усього розказати. Це  було  б  на  цiлу
нiч. А тодi, на Великдень, пiдходимо до  цвинтаря.  Смi?мося,  жарту?мо...
Зна?те, як то нашi сiльськi дурнi дiвчата... Невченi, простi... Всi  отак,
зна?те... Пiдходимо. Дарка ще на дорозi кричить: "Ганко, Ганко! Глянь!"  -
"Куди?" - кажу.  "Он  туди..."  Я  глянула,  дивлюся:  а  ви  сто?те  коло
попiвського паркану з Олегом... Менi щось так зробилося... Не можу й слова
сказати. I радiсно, i соромно... Та, нiби мене  хтось  накрутив  i  раптом
поставив на землю. Дивлюся, зна?те, чую, що вся горю з сорому,  але  кажу:
та що? Чи ти, кажу, здурiла? Ай, кажу: геть-те!  Вирвала  вiд  Iлька  свою
руку, вiн мене за руку вiв. Ви всi, кажу, дурнi. А  вони  в  смiх.  I  так
увiйшли ми на цвинтар. Ви якраз хотiли вiдходити, а я не знала, що робити,
вирвала з вiнка одну квiтку i кинула на вас.  Ви  оглянулись,  засмiялись,
але пiшли далi й не вернулись. Я тодi пiзнала, що ви вже мене забули. Менi
було так сумно, так сумно. Не знала, де подiтися. А  Iлько  ще  договорю?:
"Ааа! Втрiскалася! Вiн на тебе й не дивиться!" Йди,  кажу,  ти,  нещаснику
рогатий! (вiн тодi саме рогату шапку носив).  Не  хотiлося  спiвати,  була
зла, зда?ться, когось роздерла б. Куди там, думаю, йому до мене.  Там,  за
парканом, на дорожках та лавицях Галя, Оля, ще якiсь панни. За нас, сво?х,
вiн вже забув. Ще й тепер на вас зла. Так, так! Зла, й кiнець!
   - Невже! Чому? Ганусю! - проговорив лагiдно Володько, особливо  останн?
слово.
   - Тому! Бо зла! Серджусь на вас! Мала б казати вам ти, як колись.  Хiба
ми що? Iншi? Те саме грiшне  тiло,  i  тi  самi  руки...  Тiльки  тепер  з
мозолями. Вашi, мабуть, нi? А я думала про вас: думаю, чому вiн нiколи  до
нас не загляне? Запанiв, забув. А я все думаю, все думаю.  Колись  очей  з
мене не спускав, а тепер... Все чисто забув... I село, i нас... От чому на
вас зла!
   - Я хотiв прийти,- сказав Володько.
   - А не прийшли. Чому?
   - Боявся.
   - Дурите... Чого боялись? Мене? Хлопцiв?
   - I вас, i хлопцiв, та й дiвчат.
   - Дiвчат? Ха-ха-ха! Ну, чого? -  Ганка  дивувалася  щиро.  Не  розумiла
його.-  У  нас,  зна?те,  просто:  прийшов,   обняв,   вщипнув.   Захотiв,
поцiлував... Що хотiв, сказав. Ми ж не панянки... Пужалуста,  пужалуста...
Ми вам не пужалуста. Простi дiвчата. Що на думцi, те й  на  язицi,  i  так
добре. Менше брехнi...
   У клунi знову почали грати, але нi Володько, нi Ганка не квапились туди
йти. За плечима лоскотав холод. Нiч темна,  мов  вугiль,  але  та  темнота
сьогоднi при?мна й чарiвна. Такi ночi не  трапляються  часто.  Такi  сво?,
довiрливi... Трима?ш руки тi?? iстоти з  двома  довгими  русявими  косами,
синiми очима, з тонким гнучким станом i, хоч ?? не бачиш, але чу?ш  кожним
нервом, вiддихом. Чарiвна темнота пливе навколо тебе, а ти  трима?ш  чи?сь
руки й дума?ш якраз так, як часом марив в тi  найкращi,  найяскравiшi  днi
молодостi. Так. Це "вона".  Вона  i  ?.  Близька,  доступна,  пружна,  мов
тятива, й п'янка, мов добре вино. Таку тiльки бачиш у снах; у мрiях, а тут
вона на явi... Тут вона в тво?х руках - та  величезна  дорогоцiннiсть,  що
тiльки молодостi да?ться зовсiм даром.
   А Ганка оповiда? далi. Оповiда? про себе,  про  сво?х  приятельок,  про
досвiтки, що там роблять, що говорять. Вона бажа? розповiсти йому всi  днi
й години свого цiлого дiвоцтва, щоб вiн знав ?? i бiльше  не  боявся.  Час
все йде поволi, нiч вiдходить все далi й далi. У клунi  грала  музика,  то
знову вмовкала. Люди входили, виходили, танцювали, бавилися...
   I  от  Ганка,зда?ться,  сказала  все.  Володько  зна?,  хто   до   кого
залиця?ться, хто за ким плаче, хто смi?ться...
   - Ах, як гарно було там! - завершу? свою думку Ганка.  Пiд  "там"  вона
розумi? сцену, декорацi?, спiви.- Так би й я хотiла жити. Я плакала  разом
з Оленою.
   Володько посмiха?ться. Вiн розумi?  ??  та  ??  плач.  Це  не  плач,  а
радiсть. Але треба все-таки розходитись.
   - Ну,- каже нарештi Володько, потягнувши Ганку за  руки,-  пiдемо.  Там
нас чекають.
   Вона погоджу?ться, але ставить умову:
   - Прийдете до нас? Направду? Дурите! Не вiрю! Ну, побачимо.
   Розiйшлися. Володько спiшить на сцену. Тут уже розходяться,  прощаються
з Володьком. Женя жартiвливо йому погрожу?. Габель забира?  свою  Розочку,
хоч це не до вподоби Романовi.
   Володько почав розплачуватись. Заплатив Якововi. Той не спав цiлу  нiч,
все навкруги обiйстя бiгав та вiдганяв напасникiв. Дiстав за  сво?.  Пiсля
пiдiйшли музики й просять "на двi пляшки" для кожного.  Подивився  на  них
сердито, але розплатився.
   - Йдiть! Пийте!
   - Пiдем,сказав "бiдний чоловiк" Симон.- Може, й ви з нами?
   - Йдiть самi. Я не п'ю. Потребу?мо ось на "Просвiту"...
   - То зна?те... "Просвiта" "Просвiтою", але наш  брат  мусить  зайти  до
Габеля. Такий, бачте, закон.
   - Дурний закон. Розстрiляти його варто.
   - Но... Не ми його  встановляли,  не  ми  й  будем  розстрiлювати...  -
завершив Симон.
   Пiсля пiдiйшов до Володька Антiн i говорить потиху:
   - Там он чекають хлопцi. Зна?ш... Вони стiльки  для  тебе  попрацювали.
Дай ?м. На другий раз ще пiдуть. Хоч "по пляшцi" дай.
   Володько не стримався:
   - Для мене? Працювали? Хiба то для мене. На, дай ?м! Хай п'ють...  Чорт
з ними. Але працювали вони не для мене.
   - Ну... - затупцяв Антiн.- Хто  там  буде  розбирати,  для  кого...  Що
виробили, то виробили. На чарку стане...
   "Говори з кобилою отченаш,-  думав  Володько.-  А  це  ж  найповажнiший
парубок..."
   Володько нарештi розплатився зо всiма, а решту  сховав  на  "Просвiту".
П'ятдесят тисяч зiсталось, i то добре. Розпрощався з Олегом  i  Сергi?м  i
пiшов сам додому. На вечiрцi були Василина й Хведот, але тi  вже,  мабуть,
давно сплять дома. Нiч уже мина?. Ось на сходi почина? яснiти...  Володько
ледве ступа?. Втома, враження, плани на будуче навантажили його  тягарами,
а вiн несе все, мов добрий бендюжник. Ноги  ступають  по  землi,  а  вона,
зда?ться, гнеться вiд його тягару. Але вiн йде, все йде, все  ступа?  туди
на схiд, назустрiч сонцю... Перебирав у думцi всi вражiння, посмiхався  не
раз, зупинявся i, здавалось, з кимсь говорив. Може,  з'явилася  перед  ним
синьоока Гануся, може, весела Женя,  можливо,  згадав  тi  слова,  що  чув
сьогоднi...
   Але все те разом - добре.  Тепер,  зда?ться,  зрушилось,  тiльки  треба
впертостi й бажання. Коли дiйшов до  свого  хутора,  зупинився  й  ще  раз
глянув на село. Добранiч. Пiдем вiдпочивати. На перший раз досить.  Завтра
встанемо й будем рухатись далi...



   III

   Анi Матвiй, анi Настя не були на виставi. Досить того, що  й  так  цiла
родина там. Не  можуть  отак  батько  й  мати  геть  з  дiтьми  забратися,
зоставити господарство на волю Божу i пiти  на  фiглi-мiглi  дивитись.  На
Володька Матвiй махнув рукою... Все одно  не  буде  з  нього  господаря...
Даремна рiч. Цiле життя сам на нивi сво?й дерся,  i  на  старiсть,  видно,
приходиться самому товктися. Нема  менi  змiни,  хiба  в  домовинi,  думав
старий. Росли дiти, думав про них, з-пiд землi  рвав  -  думав,  господарi
будуть. А тут... Той пiшов i не вернувся. Той  все  марить  Бозна-що,  все
дума?, все невдоволений. Йому бач вже тiсно стало на сво?й скибi, йому бач
заманулося в свiт. Хоче, мовляв, все бачити йвсе знати... Не буде з  нього
толку для господарства,- закiнчу? старий свою думку.
   I коли Володько вернувся  над  ранок  з  вистави,  коли  лiг  i  заснув
кам'яним сном, Матвiй тiльки пiдiйшов до його постелi, подивився,  побачив
його втомлене, виснажене обличчя й не сказав нi одного слова. Треба йти  в
поле й заорати конюшинисько, але не будив його. Сказав Хведотовi:
   - Слухай! Покорми конi, поки худобу виженеш...
   - А Володько чому не вста?,- вiдгризнувся Хведот. Вiн мусить  тепер  за
Василину худобу на цiлий день пасти та ще й дома працювати.
   - Володько,похмуро муркнув старий.- Володько вже не наш...
   Пiсля  Матвiй  виволiк  плуга,  пiдмазав  колiщата  телiжки,  прикрутив
мiцнiше плиту й причепив шле?. Конюшинисько треба  орати  глибоко.  Мусить
все бути на мiсцi.
   Випив кварту свiжого з житнiм хлiбом молока й пiшов. Настя все  бiгала,
потиху гуторила, скаржилася на Володька, але Матвiй не промовив нi  одного
слова. Забрав конi, плуга й пiшов у поле.
   День видався нi добрий, нi поганий. По небу пливуть великi,  мов  гори,
хмарини. Помiж ними прорветься десь шмат синього неба, часом  i  сонце  на
хвилину блисне, щоб кинуть на землю кiлька тих байдужих променiв.
   Вiтер вi? з-над угорсько? долини. Лiс приспiшено  скида?  свою  оздобу.
Жовтi, нiби восковi, листочки вiдриваються  вiд  сво?х  галузок  i  летять
Бозна-куди. В поле, на долину... Летять, летять,  трiпочуться  в  повiтрi,
опадають, то знову пiдносяться,  нiби  бавляться  чи  змагаються  з  сво?ю
долею. Деякi залiтають дуже далеко, геть аж до Матвi?вого конюшиниська.
   А Матвiй зайняв  загiн  вiд  Ет-то?во?  межi  й  пiшов.  Плита  глибоко
зарилася в тверде, проросле мiцним корiнням конюшинисько. Конi напружилися
й потягнули. Груба скиба виверта?ться, аж корiння трiщить, i кладеться  як
попало на другий бiк. Матвiй цупко трима? чепiги, поцмоку?  на  конi,  час
вiд часу пiдгонить ?х посвистом батога й ступа? за плугом.
   Треба на зиму обернути це поле. За два  лiта,  коли  його  не  оралось,
завелося у ньому досить рiзно? черви. Треба вивернуть, щоб мороз  покiнчив
з тим усiм. На весну можна ярицю посiяти або овес. На конюшиниську поросте
все. Вилежалась земля, та й конюшина сама дода? сили...
   Вiд дороги ген аж туди на горбок  тягнеться  борозна.  Налетiли  галки,
ворони, шпаки. Скачуть борозною, по скибi, вибирають з  землi  борознякiв,
б'ються...  Надiйде  Матвiй,  птахи  зiрвуться,  облетять  дугою  й  знову
осядуть. А хитриш з них лишають гурт i йдуть борозною за Матвi?м.
   Он по дорозi хтось iде.
   - Дай Боже здоров'я, дядьку Матвiю! -  гука?  подорожнiй.  Це  Карпо  з
Дебрi.
   - Боже поможи!
   Матвiй на хвилинку зупиня?ться.
   - Спаси-Бiг! - вiдповiда?. Голос його вже досить втомлений й нерiвний.
   - Добре ореться? - пита? Карпо.
   - Е! Не дуже. Тверде.
   - Що будете на ньому сiяти?
   - Картоплю, думаю, посаджу на зарiк.
   - Але тре буде вироби...
   - Та певно. Ось виорю, за зиму вимерзне, пiдвезеться  трошки  гною.  На
весну ще раз переверну та роздеру трояном, i буде...
   - Досить працi з тим...
   - Що ж. Без працi нема нiчого. Життя.
   Карпо вже зупинився й хотiв би погуторити. Вiн постояв би з при?мнiстю,
вийняв би папiрка, закурив би. Пiсля,  уважно  спльовуючи,  розповiдав  би
докладно про погоду, про те, яка то була торiшня осiнь, а яка  тепер,  про
те, що пашня трошки нiби подорожчала, що "проклятюща марка"  все  пада?  i
пада?... Ось скоро добрi грошi були, а  тепер  смiття,  що  гидко  в  руку
взяти... При цьому не оминув би "правл?нi?" й "чортових панiв"...
   Але Матвiй не виявля? намiру стояти й галакати отак  на  пусто.  Робота
сама не зробиться. Треба орати. Оберта?ться, жене конi й решту слiв вже на
ходу вiдповiда? Карповi. Нема на гутiрки часу, нема...
   Матвiй краще ось обдума? сво?. Не можна випустити з  рук  господарство,
коли нема кому перейняти його. Старий не старий, слабий не слабий -  тягни
й все. Ось хату нову, аж кричить, ставити треба. Тулиться чоловiк  в  отiй
норi вже стiльки лiт, нема де навiть костi протягнути. Вже  дерева  нiбито
навозив i цеглу вже замовив. Ось тiльки прийде санна  дорога,  треба  буде
перевезти. Не можна опускати рук... Треба тягнути, коли Бог хотiв, щоб вiн
i на старiсть не мав яко?сь змiни. Може, хiба аж той найменший  пiдросте'.
А цей... Не буде з нього для хазяйства толку.
   Згадав Матвiй Василя. Згадав його таким, як  бачив  востанн?.  На  тому
каштаному... Ех! Минулося, як сон. Прогуло, прогримiло й тiльки голод, мор
i чорнi круки лишились... Пригадав, якi-то недавно були роки, коли за  пуд
ячменю десять хур колючого дроту та хуру гарматних щитiв який-небудь  Iван
Штука з Сапанова давав. За сiллю  люди  по  сто  верстов  ходили.  Такi-то
пережили роки, i все даремно.
   А може, й нi. Побачимо, що буде далi.
   - Вйо, Сiра! Тягни, тягни! - проговорю? старий до коней.
   Сусiди виходять, дивляться, як працю? Матвiй, говорять:
   - Бач. Батько поле оре, а син комедi? виробля?. I розумний  старий,  а.
дурний. Дав би я йому таку комедiю, що не знав би, де сво?  зуби  збирати.
Заманулось сина зробити паном, а тут вiн не пан й  не  Iван...  А  сам  як
тягнув плуга, так i тягне...
   Володько не спав довго. Коли  сонце  досить  високо  пiднялося,  встав,
швидко помився, поснiдав i пiшов на поле змiнити батька.
   - Йди, йди! - казала Настя.- Де ж видно, щоб старий весь час тягнув.  I
коло хати стiльки працi, що тiльки Господоньку, поможи!
   Коли Володько вийшов, Матвiй вже Зорав досить порядний шмат.
   - Будеш орати?- спитав старий.
   - Поорю.
   - Тiльки отам, на закрутi, притримуй добре. Скоро обiд. Конi втомилися.
Тверде, як камiнь. Коли б то Бог дав,  трохи  протягнула  добра  година...
Добре було б отам пiд Угорщиною  зяблю  заскородити.  Навеснi  тодi  краще
ореться... Пiд лiсом просянисько також варто привести до порядку. Пнiв там
стiльки. Колись, було, як мав ще силу, пiшов i повикидав. А тепер  хай  ще
гниють... А озимина, зда?ться, гарно зiйшла, коли б  тiльки  зима  порядна
видалась. Змiнилися нашi зими, змiнилися. Не знаю,  що  то  сталося,  але,
бувало, оце по Михайлi як прийшли морози, як замерзла земля, як впав снiг,
то аж на весну зiйшов. А тепер дивись:  дощ,  дощ...  Земля  не  замерзне,
впаде снiг, полежить, згине, знову напада? по колiна. Земля не замерзла, i
пашня випрiва?...
   Ще довго поволi оповiдав Матвiй Володьковi. Хотiв, щоб  трошки  й  конi
вiдпочили. Натягнулися досить, аж мило на них зiйшло. Оповiдав,  що  i  де
ма? зробитися, що на весну будуть сiяти, про колишн?... А коли трохи  конi
вiдпочили,
   сказав:
   - Ну, тепер пiдеш. Як доореш сьогоднi, то завтра заволочиш зяблю...
   - Я завтра думаю пiти до Крем'янця,- сказав Володько.
   - А то ж чого? - пiдняв трохи голову Матвiй...
   - Дiстав он  листа.  Вибори  будуть,  так  кличуть  мене  до  мiста  на
нараду...
   - Вибори? Якi то вибори?
   - До сойму вибори. Вибиратимуть послiв. Голосування
   буде.
   - Таак? То ти, значить, пiдеш? Ну, то я скажу Хведотовi, щоб заволочив.
Худобу вижене стара, або й я сам. А якi там будуть посли?
   - Та ще й я не знаю. Пiду, послухаю, що там будуть казати. Треба  сво?х
людей пiслати...
   - Ну, то напевне. Толку з того буде стiльки, як i торiшнього снiгу, але
хай все-таки йдуть. Колись i до думи вибирали. Он з Людвищ одного вибрали.
По тисячi рублiв на мiсяць дiстав, каплицю .виставив муровану... Тiльки  й
лишилося по його послуваннi. Навiть господарем порядним не став. Мав грошi
в банку, прийшла революцiя - й все пропало. А хату й господарство пiд  час
повстання спалили. Тепер жебрак.
   - Ну, а як там твоя вистава? Вдалося то? - запитав Матвiй наостанку.
   - Добре було, тiльки багато мороки.
   - Зiбрали якiсь грошi?
   - Сто двадцять тисяч.
   - Ого. То було дiло. А що з тих грошей буде?
   - Розплатились за все, а п'ятдесят тисяч на "Просвiту".
   Матвiй не сказав бiльше нiчого й вiдiйшов. Володько залишився орати,  а
одночасно обдумував сво? справи. Треба було пiти  в  село  й  зробити  там
порядок. Все так i зiсталось на купi. Може, хоч Сергiй надума?ться та пiде
до Якова. Треба розтягнути та повiдносити позиченi дошки,  треба  вiднести
перуки. Ну, це Володько зробить завтра...
   Треба було й до Левинських навiдатись та  подивитись,  який  то  у  них
настрiй. Цiкаво було б взагалi послухати, що говорять в селi...
   Пiсля Володько пригадав Женю й Ганку. Обидвi стояли в його очах,  i  не
знав, за котрою побiгти. Женя вже ось скоро  вiд'?де,  а  Ганка  лишиться.
Женя весь час нiби жарту?, нiби кпиться. Весела, в'юнка, говiрлива.  Ганка
пружна, мов тятива, i гаряча. ?? очi завжди горять, завжди бiгають... Уста
?? вогкi й соковитi, груди молодi й пружнi.
   - Вйо, Карий! - пiдганя? Володько коня. Йде борозною,  трима?  в  руках
чепiги, на шию зачiпив вiжки. Конi поволi,  тяжко  ступають...  Копита  ?х
грузнуть в землю. Доходить до кiнця поля, оберта?ться,  викида?  плуга  та
деякий час йде вiльно. Блискуча плита  вiдбива?  соняшний  промiнь.  Часом
Володько вiдкида? на ходу з-пiд градiля пирiй, що за якийсь час  наб'?ться
туди. Пiсля, дiйшовши до друго? борозни, зручно хапа? за  праву  чепiгу  й
ставить знову плуга. Конi так навченi, що самi заходять у борозну.
   Тут за плугом родяться всi Володьковi плани.  Звiдси  бачить  вiн  свою
житт?ву дорогу, що далеко, далеко, перетинаючи границi й закони, стелиться
десь туди до далекого Днiпра й Ки?ва. Ось вiн тут, бачить сво? добрi конi,
бачить поля, свiй хутiр зi садком, але думка не тут.  Нi,  нi.  Нi  одного
разу не зупинилася вона на цiй рiллi, пiд цi?ю  солом'яною  стрiхою,  десь
тут поблизу. Цi обрi? й цi широти вузькi для не?. Направо й налiво широкий
свiт,  направо  й  налiво  безлiч  нового,  небаченого,  незнаного.  Пiти,
пiзнати, вирвати звiдти все, що доброго, й вернутись, хоча б  сюди  на  це
поле та вже не зрушитись. Навчити або змусити цi поля й цi  стрiхи  чогось
такого, що обновило б ?х, спружило б,  привернуло  б  ?м  розумний,  Божий
образ, так давно десь ними страчений i затоптаний...
   Гори, моя пекуча уяво, i поможи! Постав знаки такi й iншi та дай слова,
налитi живою, кипучою кров'ю. А коли ти. Боже, десь ? коло мене й розумi?ш
мо? бажання, вдiли менi не багато... Непомiтно  -  дрiбну  частинку  сво??
мудростi вдiли, i я вже благословлю тво? велике iм'я.  I  я  пiду  по  цiй
землi, починаючи вiд цi?? чорно? скиби, i буду там i там - геть по  широтi
сiяти чудовий твiй глагол во iм'я Правди i Честi. Пiшли мене куди  хоч.  Я
пiду й буду скрiзь так, як мiй батько зерно, сiяти добре,  розумне,  чесне
слово... Потрiбне слово, конечне слово.
   Володьку, Володьку! Чого зупинився там i дивишся, мов маг, на той схiд?
Ори землю, край ?? лемiшем твого плуга та мовчи, мов залiзо,  мов  камiнь.
Тво? в тобi, i всi закони ? проти тебе, а може, й сам  Бог.  Ти,  чи  твiй
батько, чи, може, дiд зробили один  грiх  i  сiм  поколiнь  не  спокутують
його... Рабами будуть! Худобою без язика й без слова! Попихачами на  свому
власному грунтi! Юдами i  Ка?нами,  що  продадуть  за  пiвсрiбняка  честь,
свободу, право!
   Вйо, конi! Далi. Мати на дорогу вийшла й кличе на обiд.
   Сонце вже пiднялося високо, конi втомленi, з позападалими  вздухвинами.
Сам орач прокида?ться,  мов  спросоння,  й  диву?ться,  що  навкруги  одно
поле...
   А вечором пiсля працi подався в село. Ще як тiльки почав умиватись,  як
тiльки причiсував перед  кусником  дзеркала  свою  чуприну,  Настя  одразу
почала:
   - Господи, Господи! Находився, наморився! I що там тебе тягне? Два роки
не ходив, а тепер що Божий вечiр...
   Володько, як звичайно, подивився на не?, але не сказав нiчого,  I  коли
вiн вiдiйшов, Настя накинулась на Матвiя:
   - А чого ти мовчиш? Ти ж батько?
   - Говори вже ти. Ма?ш язика за всiх,- спокiйно вiдповiв
   Матвiй.
   - Говори, говори... До вас говори,  як  до  муру.  Слова  мо?  для  вас
полова. Я можу день i нiч говорити, а ви всi сво?.
   Останнi слова витиснула разом зо сльозами. Матвiй поблажливо дивився на
не?, злегка кивнув рукою й одвернувся. Мовчав, супив чоло,  час  вiд  часу
розгладжував його сво?ю широкою  долонею  й  думав.  А  коли  Настя  трохи
втихомирилась, вона несмiливо промовила:
   - Ти... Слухай. А може б, його того... Оженити?  Хтозна  чого  вiн  там
ходить. Що ти дума?ш?
   Матвiй посмiхнувся, а по короткiй мовчанцi промовив:
   - Це ти вже йому сама скажи.
   Бiльше не сказав нiчого.
   А Володько тимчасом подався до Сергiя. Мешка? той з другого  боку  села
за церквою й школою, там, де дорога почина? йти в долину. Стара, непоказна
хата. Подвiр'я також  просте.  Садочок,  плiт,  налiво  клуня  з  широкими
подвiйними дверми.
   У хатi направо вiд входу пiч, далi дво?  лiжок,  розхитаний  стiл.  Над
столом пiвтузiна святих i Шевченко в кожусi. Вiд нього вбiк  попiд  стелею
полиця, i на нiй пара десяткiв книжок. Макар не раз погляда? на них  ласим
оком, коли бракне папiрка. Але торкнути ?х ще не вiдважився.
   До Сергiя ще заходять Никон Бохiн i Кiндрат "дядьо". Цей  весь  мiцний,
суцiльний. Обличчя нагаду? мiсяць уповню, а  на  нiм  маленький,  кирпатий
носик. На просторому обводi вiн майже тратиться. Зате  чуб  мiцний.  Добре
врiсся на свому мiсцi.
   Никон iнший. Це вже "таку-го-ма" жижлик, але кращо?  породи.  Нiс  його
заняв сво? мiсце гiдно. Очi сiрi й посмiшкуватi. Коли говорить, ноги  його
в колiнах подригують. При тому дода? "таку-го-ма" i чвирка? кутом рота.
   Цi два й Сергiй з Володьком якось одразу зiйшлись  i  злилися  в  одно.
День-денно Володько вiдвiду? ?х. Мова. Слова, смiх. Щодень  те  саме,  мов
крапля, що твердий камiнь довбе.
   I цього вечора зайшов Володько. Застав усiх.
   - Ааа! Здоров, Тимоше! Ха-ха-ха! Не пiдступайте, не  пiдступайте!  Знаю
вашi намiри! - наподоблю? Никон вчорашню гру Володька.- А ходив батько  до
волостi? Ха-ха-ха! Добре! Добре! Смiху-у! Нашi дiвчата боки рвали.  Ну,  а
що тепер?
   - То как я бил у солдатах,- почав Кiндрат,- i стояли ми у Вiльнi.  Дали
нам преставленi?. От було смiха.
   - Смiха то смiха, хлопцi,- сказав Володько.- Ось  нам  треба  про  щось
iнше подумати.
   - В?рно! - зазначив Кiндрат.
   - Нам треба, братва, читальню,- сказав Володько  й  подивився  по  всiх
обличчях. Нiхто нiчого не казав. Настала тиша. Тiльки по хвилi заворушився
мовчазний Сергiй i докинув:
   - Це треба.
   - Ну да! - проговорив i Кiндрат.
   - Далi нiчо. Можем,- зазначив i Никон.
   - Мусим виписати хоч одну газетку,- докинув Володько ще  одне  полiнце.
Згорить то згорить. Але пiсля цього настала довга, вперта мовчанка.
   - А де ж грошi? - ляпнув нарештi Кiндрат. Володько подивився  знову  по
всiх обличчях. Никонове було байдуже. Йому хотiлось закурить i думав, де б
дiстать папiрка. Кiндрат вiдговорив сво? й досить. Пiднiмав правого чобота
й бурчав:
   - Ну й проклята грязюка.
   Сергiй посмiхавсь у вус. Дивився на Володька з-пiд лоба  й  ловив  його
думку. По часi вiн сказав:
   - Грошi ?. А не стане - зложимось!! Це вийшло зовсiм певно й  вiдважно.
Але Никон i Кiндрат ще бiльше замовкли, а Володько сказав:
   - Ну, а що там на селi? Гуляють хлопцi?
   - Гуляють! Аж курить! - одразу  озвався  Кiндрат,-  В  суботу  у  Химки
весiлля. Тараска вчора витягнули з болота ледве живого. Напився в мозок.
   - А Йон знову побив людвищан. На другу недiлю збираються до Башковець,-
сказав Никон.
   -Хто?
   - Антiн, Iлько, Йон, твiй Демид. Там весiлля...
   - I не бояться. Хiба тамтi забули за празник?
   - Кого нашi бояться? Коли до чого - Йон пiдступить:  тарах  в  зуби,  i
справа скiнчена. А дiвки аж пищать. Йон двом нараз голови розбив. Тарахнув
дрюком, вправо, влiво!.. Було смiху.
   - Десять пляшок, кажуть, випили...
   - Було. Дай, Сергiю, папiрка!
   - Не маю. Хiба з газети.
   - Давай хоч бiбулу. Треба б купити папiрка.
   - Завтра йду до Крем'янця. Можу купити,- сказав Володько.
   - Йдеш до мiста? - перепитав Сергiй,- Пiшки?
   - Так.
   - Чекай до середи. Буде ярмарок. Пiд'?деш, ще й чарку  вип'?ш,-  сказав
Кiндрат, посмiхнувся.
   - Нi. Йду завтра. Вибори будуть, голосування.
   - Ого! А це ж куди вибори? - здивувався Кiндрат.
   Володько почав пояснювати. Кiндрат i  Никон  деякий  час  слухали,  але
пiсля почали все виразнiше проявляти байдужiсть. А Сергiй все  сидiв,  все
мовчав i все посмiхався. Вечiр тягнувся  мляво.  Володько  почував  велику
втому, розпитався,  що  зробили  з  дошками  й  чи  розчистили  клуню,  та
вiдiйшов.
   Була чорна, осiння нiч. Неба зовсiм не видно. У глибокiй темнотi грузли
хати, i тiльки десь-не-десь проривалось кволе свiтло з вiкна. Коло  Габеля
стояло кiлькох людей, а в шкальнi ясно свiтилось i було гамiрно.
   На другий день Володько вiдiйшов до Крем'янця. Погода все  псувалась  i
до вечора почав сiяти дрiбний дощ. Дорога розбилась  зовсiм.  Втомлений  i
голодний вернувся Володько аж iiiзно вночi, а вже до рання на  магазинi  й
на всiх видних мiсцях були мiцно налiпленi плакати.  Час  вiд  часу  перед
ними хтось зупинявся й довго, вперто читав.
   Але за пару днiв коло тих плакатiв  з'явилися  iншi.  Володько  зустрiв
Сергiя.
   - Не зна?ш, хто то поналiплював оте? - показав один зiрваний  з  числом
двадцять два.
   - Козак,сказав Сергiй,- Вчора в нього  була  нарада.  Сидiв  комендант,
вiйт. Довго пили. Кiндрата також по?ли. Пiсля вiн i порозлiплював...
   - Кiндрат?
   - Вiн. Але я зустрiв його й кажу: дурний. Будеш  оте  розлiплювать?  "А
що?" - пита?. Сховай на оселедцi. Вiн порозлiплював  кiлька,  а  решту  ми
сховали. Бачив, як порозлiплював? Вiтер вже, напевне, ?х пiдiбрав.
   - В недiлю в Крем'янцi вiче. Не хотiв  би  пiти?  -  сказав  мiж  iншим
Володько.
   - В недiлю? А весiлля?
   - В суботу вiдтанцю?м, а в недiлю махнем. Нi? Це варто, Сергiю.
   Сергiй замовк. Думав, що ма?  робити.  Умовився  з  Мокриною,  що  буде
танцювати на весiллi, аж тут перешкода.
   - Добре! - викрикнув Сергiй по часi й трiпнув правою рукою.- Пiдем!
   Днi поволi тягнулись. Сльозливi, похмурi днi. Сiяв  дощ,  шумiв  вiтер.
Дерева вертiлись то вправо, то влiво, на всi боки, мов дiвчата на весiллi.
Спадало листя, летiло з вiтром, куди той хотiв. Поля  пустiли  й  пустiли,
нiби забутi й залишенi. Навiть пастушки трималися лiсу й запусту угорських
хащавин. Там тепер весь  час  курiло,  звiдки  неслися  виспiви  Кузьмово?
Христi, там десь бебкав Ех-то?в нiмий, що, не дивлячись на свiй  вiк,  все
ще пас худобу. Кузьма також не мав  пастуха,  через  те  вигонила  Христя.
Часом приходили туди парубки, починались жарти. Пiд деревом горiло  велике
багаття. Дим вився навкруги, а  з  галузок  скапували  краплинки  роси  на
голови.
   Володько любив такий час. Пригадував сво? хлоп'яцтво,  i  тягнуло  його
туди, до веселого товариства. Але не мiг  вiдважитись  пiти  туди.  Зовсiм
вiдбився вiд сво?х, вiдучився з ними говорити, не  знав,  що  ма?  з  ними
робити.
   Йшов сам у поле, у лiс... Блукав по запустi й  придивлявся  до  всього.
Ось пень, що його зрiзали колись з батьком. Рiвний, гладенький, вогкий. До
нього прилипло кiлька палькатих, порудiлих кленових листочкiв. Он той  вже
встиг обрости пасинками. Там далi гурт струнких осичок. Листя ?х вже майже
осипалось, тiльки трохи лишилось, але й те весь час хвилювалось,  тремтiло
й, здавалось, ось-ось одiрветься. Коло деяких пнiв росли  купами  опеньки.
Не хотiв ?х збирати, бо не думав скоро вертатись до хати. Чув  себе  добре
на самотi з природою. Якась солодка туга входила  в  душу.  Все  бiльшi  й
бiльшi думки огортали його. Iнодi вилазив на високий пень, ставав, дивився
перед себе, а пiсля починав спiвати. Голосно, сильно спiвав i  сам  слухав
свiй спiв, сам ловив його звуки, що летiли далеко, далеко туди, в хащi.
   Пiсля йшов глибше в запуст. Ось гарний, захисний  куточок,  обставлений
молодими берiзками. Чудовi, веселi  дерева.  Кора  ?х  свiжа,  бiла,  нiби
мальована, тоненькi, бронзовi галузки, легкi, округлi листочки. Помiж ними
клен старий, насiнник сто?ть, нiби для захисту. Ось виглянуло на  хвилинку
сонце й пригрiло сюди... Володько присiв на погнилому пнi проти  сонця.  I
стала перед ним Ганка. Виразно бачив ?? синi, як небо, як волошки,  очi...
I бачив усмiх ??, нiби усмiх сонця, що ось виглянуло з-за хмар у цю осiнню
пору. А в серцi вiдчув солодкий, тремтячий неспокiй...
   Спустив голову й опер ??  на  руки,  впертi  лiктями  в  колiна.  Довго
дивився вниз на сво? мокрi, з прилиплим листом чоботи.
   Ах, коли б стояла вона тут направду. Коли б дивився отак на не?  i  чув
голос ??, i бачив очi... Прийди,  кохана,  прийди!  Не  хочу  нiчого,  лиш
бачить хочу тебе!
   Марив, снив, тягнувся в незнане - велике,  широке,  чарiвно  незнане...
Хотiв кохати  свiжою,  палкою  й  криштально  чистою  любов'ю.  Такою,  як
описують в книжках, такою, як в пiснях  спiвають,  такою  нiжною  й  разом
твердою, такою звучною й разом тихою любов'ю.
   Йшов час, небо все бiльше вiд заходу вiдкривалося, вiтер  сюди  й  туди
розкидав великi хмарини, нiби вони перешкоджали йому кудись бiгти. Нарештi
майже зовсiм розкидав. Небо зiсталось син?  й  чисте,  лиш  час  вiд  часу
гналась по нiм хмарина, нiби квапилась догнати тих, що втiкли за обрiй.
   Сонце через те зайшло свобiдно  й  червоно.  Весь  захiд  нiби  облився
червоним, а цiлий пригiрок на Чешчинi  палав.  Володько  навмисне  покинув
свiй запуст, вийшов на взлiсся, стояв тут,  мов  стовп  граничний,  i  все
дивився на захiд, на озеро, що половиною вже ховалось у тiнь, на березовий
гай, що на другому боцi долини. Як любив вiн це все. Як на все  оглядався.
Як цiкавила його кожна та незначна деревина, нiби вона йому рiдна  сестра.
Боявся сам себе через цю дивачну любов, що змiшувалась  з  iншою  любов'ю,
пiсля ще з iншою, сплiталась, зливалась у щось одно. Боявся сам  себе,  бо
знав, що так як вiн, так не любить нiхто... I що можуть його  тут  бачити,
можуть сказати людям, а тi будуть смiятись, пальцем на нього показувати...
Скажуть, ледащо, час дорогий марну?, бiга?, нiби скажений собака, по полях
та по лiсах... Вiд людського ока хова?ться, нiби нечистий... Але захiд все
горiв. Кiлька хмарин, мов опали, знову випли-ли десь зовсiм зблизька, нiби
сидiли вони за горою, збурились i пiднялися.  Виплили  й  посунули  чистим
небом. Пiсля починало гаснути там, на Чешчинi, озеро  сховалось  зовсiм  у
тiнь. Кiлька ворон летiло з  тамтого  боку  просто  на  Володька.  Долиною
про?хав селянин. Володько провiв його поглядом, хоч той i не  догадувався,
що ним хтось з тамто? гори цiкавиться.
   Нарештi настав вечiр, i Володько пiшов додому. Боявся  тiльки,  щоб  не
зустрiти батька. Краще  не  треба.  Сьогоднi  треба  було  пiти  щось  там
заскородити, чи заорати, чи вивезти гнiй... Щось там треба  було  зробити,
але Володько не зробив. Покинув все й пiшов. Настя бiгала, тупцялась цiлий
Божий день. Матвiй також не дармував.  Хведот  ходив  з  кiньми.  Василина
прийшла зi школи й  одразу  взялась  до  роботи...  Тiльки  Володько  один
вiдбився вiд усiх... Вiдколовся, як громом вiдбита галузка...  Зайвий  вiн
тут. Хай йшов собi в той свiт, коли не хоче бути дома.
   Була це субота. З села долiтали звуки дзвона.  Повiтря  було  чисте,  й
звуки свобiдно собi плили й розкладались навкруги. По хатах свiтили лампи.
Родини сiдали до вечерi. Все втихало навкруги й навiть вiтер втихав,  нiби
змовився... Досить, мовляв, навiявся. Свято йде, й менi вiдпочить треба...
Бог дозволив йому: ну, йди, спочинь. Але завтра знову вставай рано!
   По вечерi Володько знову подався до Сергiя.
   Село стояло оповите переднедiльним  споко?м.  По  деяких  подвiр'ях  ще
вештались люди. Десь скрипiли ворота, десь брехав собака, але все це  так,
нiби рештки денного гармидеру, що не може нiяк втихомиритись.
   Як  Володько  вже  був  коло  церкви,  зачув  з  другого  боку   долини
бубнування. Згадав, що там сьогоднi весiлля i що всi хлопцi  пiдуть  туди,
i, напевно, у Сергiя тепер нiкого нема.
   I дiйсно. У Сергiя не було нiкого,  крiм  його  батька  Макара.  Сидiв,
розкарячивши ноги, на лавi, курив i спльовував на землю. Володька  вiн  не
зовсiм долюблював, бо той приятелю? з його сином, через те на питання,  де
? Сергiй, сердито буркнув:
   - Чорт його зна?, де. От десь пошлявся. Може, у Никона. Володько  пiшов
до Никона. Це перша сусiдська хата над самою  дорогою.  Зайшов  у  сiни  й
одразу вiдчинилися однi дверi...
   - Сюди!  -  крикнув  хрипливий  Кiндратiв  голос.  Володько  зайшов  до
маленько? кiмнатки з одним  вiконечком.  Було  темно  й  непривiтно.  Коло
великого столу понуро сидiв Кiндрат.
   - А де ж Сергiй i Никон? - запитав Володько.
   - Зараз прийдуть,- байдуже вiдповiв i задумався. Робилося зовсiм темно.
Маленька лампочка, що коптiла на поличцi, починала згасати.
   - Керосiни нема! - пробурчав Кiндрат i матюкнувся.
   - А чому не йдеш у велику хату? - запитав Володько.
   - Там сидить Тараско. Никонова мати й сестра в Башкiвцях на весiллi,  а
той старий бугайчик суму?.
   Знову стало тихо. Лампочка дуже швидко згасала й густа темнота заливала
кiмнату. Кiндрат схилив голову на стiл i тiльки час вiд часу матюкався  та
добавляв:
   - Ах, жизнь, скажу тобi. Сообача!
   - А це ж чому? - пробував заговорити веселiше Володько.
   - Д?нiг н?т. Коли б мав деньги... - i Кiндрат не договорив.
   У сiнях хтось затупав i по  часi  вiдчинилися  дверi.  З  темноти  чути
Сергi?в голос.
   - Кiндрате! ? вже Володько?
   - ?! - хрипко, але певно проговорив Кiндрат.
   - То клич.
   - Ходiм туди! - сказав Кiндрат.- Побачимо  Тараска.  Вiн  продав  вчора
хуру нецьок, а сьогоднi повинен пропити грошi...
   Обидва встали й через сiни перейшли до друго?, просторо?  кiмнати.  Над
столом висiла й ясно свiтилась лампа. Коло столу сидiв Тараско.  На  столi
стояла пляшка горiлки i кiлька головок часнику. Сергiй ходив  по  хатi,  а
Никон порався за буга?м[20]. Звiдти також виглядало дво? дiтей - хлопчик i
дiвчинка.
   - Дай Боже! - привiтався Володько й усiм подав руки.
   - Дай Боже! Сiдай з нами! - буркнув Тараско. Увiйшов Никон i принiс  на
тарiлцi сала. Привiтався з Володьком.
   - Чекали на тебе. Ось у дядька Тараска горло пересохло. Вже й  говорити
не може...
   - Нi! - сказав Володько.- Пити  я  сьогоднi  не  буду.  Прийшов  тiльки
сказати, що завтра йду до Крем'янця, й  може,  хто  з  вас  буде  менi  за
товариша.
   -  ?рунда!  -  понуро  проговорив  Никон.-  Вiд  чарки  тiльки   дураки
вiдмовляються!
   - Нi. Я не можу! - твердив сво? Володько.
   - Дурниця! - вибухнув Кiндрат.- Примусимо! Не будеш з нами, не будем  з
тобою! А будеш з нами - хоч у пекло полiзем за тобою...
   Сергiй мовчки дивився на Володька й посмiхався.  Володько  поглядав  на
сердитi, суворi обличчя сво?х  товаришiв,  на  чисту,  синяву  пляшку,  на
велику чайову шклянку, що стояла коло  не?,  i  не  знав  що  робити.  Вже
наперед чув в собi огидний присмак горiлки, але вiдмовитись не мiг. Iнакше
було б зле. Вiн ще хвилину вагався, але Кiндрат ревiв:
   - Брось дурака валять! Как удару кулаком,  весь  дiм  розвалю.  Що,  ми
вмирати мусимо, чи що?
   - Но, но! Що це ти того... Не дiвка ж... -  говорив  спокiйно  Сергiй.-
Сiдай, сiдай. Лий,  Никоне!  Дай-бо-здоров'я!  Ще  одну!  Одразу  по  двi.
Загрiтись треба.
   Володько випив одразу  двi  шклянки,  сильно  крякнув  i  почав  швидко
закушувати салом з часником.
   - Молодець! - заревiв знов Кiндрат.- Знаю, що  маю  дiло  з  чоловiком.
Лий, Никоне! Дядько Тараско чекають...
   Але Тараско не чекав. Вiн вже сам наливав собi повну  шклянку,  виливав
?? спокiйно в широкий, зарослий дикою рослиннiстю  рот  i  наливав  другу.
Пiсля ставив спокiйно пляшку й так само спокiйно закушував. По часi тiльки
буркнув:
   - Е-е-е! Чарка, варкою. А все-таки не та... I самогон був лiпший.
   Пiсля випили Сергiй, Кiндрат i Никон. На  Кiндратi  пляшка  спорожнiла,
але зараз же з'явилася знову повна. Кiндрат взяв ??, стукнув дном об  лiву
долоню, i  корок  полетiв  мiж  образи.  Володько  одразу  почав  п'янiти.
Робилося тепло, настрiй пiднiмався, язик ворушився й хотiлось говорити.
   - Ну! Чорт з вами! П'ю! - почав голосно,- Але завтра всi до Крем'янця.
   - А що там? - пробурчав Тараско.- Ярмарок? Як  буде  могорич,  то  й  я
пiду.
   - Пiдем! - рiшуче викрикнув Кiндрат.- Буде там вiче! Козак заявив - хто
пiде, попаде до жандарiв, але ми раз i на козака плю?мо!  Ось  вип'?мо,  а
пiсля на весiлля. Гей, козаки! Хто не п'?, не наш брат!
   - Правду, Кiндрате, кажеш! - ожив Тараско.- Ех! Це як колись  було.  За
Миколки! Я ще тодi чувсь молодим. До  Антоновець,  бувало,  пiдеш,  а  там
корчма над шляхом стояла. Блатваки туди заглядали. Часом  п'ять  коней  за
нiч спустять! Грошей було! Ех, було! Що тодi  бракувало  чоловiковi?  Нема
грошей, пiшов у лiс, проробив день, i руб в кишенi. П'ять пляшок  ?  -  не
пий, а купайся! От були часи!
   - Да! - хрипiв Кiндрат.- Дураки були,  що  революцiю  робили.  Цар  був
все-таки наш брат. Нi? Кажуть, дурак був, але всьо-таки человек. А це саме
главне. Водка була, хлiб був, сало було! Якого чорта ще  хотiли?  Слабода!
Вот тепер ма?м слабоду!..
   - Но, но! Досить там. Весiлля втече... - казав Сергiй.
   - Не так весiлля, як Мокрина. То ти йди.  Нам  i  тут  добре,-  перечив
Тараско.
   - Нi! - озвався Никон.- Хто  як  хто,  а  я  не  опущу  весiлля.  Йдеш,
Кiндрате?
   - Кiндрат не ваш брат.  Коли  Кiндрат  ходив  по  весiллях,  ти  ще  на
припiчку кашу ?в,- додав Тараско.
   - Нiчого, Тараску! - встав i зазначив Кiндрат.- Тут ще ма?те, пийте,  а
наше дiло парубоцьке. Пiдем, хлопцi!
   Зiбрались i вийшли на двiр. Нiч була темна. На  дорозi  ще  не  висохла
грязюка. З високого неба миготять зорi. З другого боку  долини  доноситься
виразно гра музик. Реве труба, квилить дрiбно кларнет, бубонить бубон.
   Володько був п'яний. Хотiлось спiвати, кричати, бiгти.  Затягнув  якусь
пiсню. Хлопцi пiдхопили ??, взялися  попiдруки  та,  не  оминаючи  болота,
пiшли хитаючись вниз.

   "Ой, там зiбра-а-а-а-лась бiдна голота До-о коршми гулять!"

   - виспiву? Володько. За ним реве Кiндрат, Никон, Сергiй. Йдуть  поволi,
часу мають досить. Дiйшли в  долину,  перейшли  рiчку,  влiзли  порядно  в
болото. Кiндрат лаявся. Далi йшли пiд  гору.  Музики  все  гучнiше  грали.
Почали попадатися  люди.  Ось  коло  перелазу  парубок  з  дiвкою  стоять.
Поприлипали одно до другого й стовбичать  хто  зна  як  довго.  Товариство
пройшло коло них, навiть не глянувши.
   На подвiр'?, де було весiлля, повно людей. Стоять  пiдводи,  бiгають  i
кричать  парубки.  Володько  й  товариство  одразу  подалися  на  тiк,  де
танцюють. Протиснулися через юрбу дiвок, Володько загорнув котрусь i пiшов
ходором.
   Дiвчина не знала спочатку, з ким танцю?, але поглянула  й  здивувалась.
Нiхто не сподiвався бачити Володька на весiллi. Всi дивляться  й  очам  не
вiрять. Всi знають його, Матвi?вого сина, але ще нiхто не  бачив  його  на
весiллю. А гуляти вмi?. Добре танцю?. Що б сказав Матвiй, коли  б  побачив
сина-гуляку? Що б? Нiчого б не сказав. Сам був молодий i сам гуляв. Нi?
   Коли скiнчився танець, до Володька пiдiйшли хлопцi. Десь взявся Антiн i
так приязно  положив  свою  руку  на  Володькове  плече,  що  те  мало  не
вiдкололось. Але Володько не моргнув й бровою.
   - Де в лиха взявся тут? - запитав.
   - А що? Хiба тiльки вам тут мiсце? - вiдповiв хвацько Володько.
   - Так! Правильно! - загуло кiлька  голосiв.  Ось  i  Iлько  з  Демидом.
Обидва недавно з Торуня вернулись, в гарматниках були, ще  навiть  рогатих
шапок не змiнили. Ходили мiж дiвками, перебирали ?х та спiвали  то-рунськi
"Гусi-сюсi...". Здоровi козарлюги... Володько звернувся до них:
   - А, чорти! Як там йде?
   - Йде! - кинув Iлько.
   - Мелеться! - додав Демид i почав говорити по-торунському...
   -  Ой,  щось  не  розумiю  тебе!!  -  сказав  Володько.-   Не   розумiю
по-панськему. Кажи вже краще по-мужицькому. А може, хлопцi,  затягнем  що?
Зна?те "Ой, на горi"?
   - Тягни! - крикнув  Антiн  i,  не  чекаючи  поки  хто  зачне,  затягнув
сильним, сирим басом. "0-о-ой, на г-о-о-рi там женцi жнуть!"  -  протягнув
вiн два рази, а решта пiдхопили:
   "А попiд горою, яром долиною,
   Козаки йдуть!
   Гей, долиною, гей, широкою
   Козаки йдуть!"
   Всi, що були, парубки прилучилися до спiвакiв. Пiсня  гримiла  на  цiле
село. Сильнi парубоцькi груди напиналися як могли. Володько  брав  першого
тенора й виводив його десь пiд самi зорi...
   У хатi йшов перепiй.
   - Тихо в лiс! - кричав сват.- Послухайте, люди добрi,  що  то  буде  за
мова! Десь тут ма? бути панi молодо? й пана молодого  тiтка,  Олена!  Живе
близько, перелаз низький, скрипучi ворота й рябий собака! Молода, сто  лiт
живе й  хлiб  жу?...  За  чужими  сватами  бiга?,  свого  чоловiка  часту?
макогоном. Гарна, мов писанка! Моторна,  говоруха-лепетуха,  тоненька,  що
поки навколо обiйдеш, цигарку викуриш.  Обсила?  ??  пан  молодий  i  панi
молода подарунком дорогим,  шовком  i  золотом.  Хай  пiдходить,  за  себе
промовить, нам покажеться! А нi, то вiддам на запорожцiв! - викрику? слово
високо й голосно.
   Хлопцi всi як один уривають пiсню i ревуть: - Г-у-у-у!  Дверi  й  вiкна
хати вiдчиненi. Там повно людей. Понад головами видно двi лампи, оздобленi
рушниками образи й руку свата, що високо  над  головою  трима?  тарiлку  з
подарунком.
   Брязнули знову  музики.  Хлопцi  пiшли  в  танець,  а  Володько  також.
Перш-лiпшу пiймав й закрутився. Сергiй i Никон  десь  зникли  мiж  людьми.
Сергiй все одно не танцю?, а йшов вiн на весiлля тiльки, щоб побачитись  з
Мокриною.
   Кiндрата також не видно. Вiн завжди трима?ться там, де  попивають.  Ось
вiн якимсь чином "за стiл" втесався, сидить спиною до дверей i,  обнявшись
з жiнкою свого кума Малая, умина? смажену капусту. А Малай -  пiдвiдчик  з
пiдбитим правим оком, сидить за столом коло  мисника  й  також  ?сть.  Пiт
лл?ться йому з чола. ?хали з церкви й на зворотi коло  Тараска  вiз  пiшов
шкереберть, а  дiвчата  висипались  у  грязюку.  Сам  Малай  мало  ока  не
стратив...
   Пiсля танцю вийшла з хати якась сваха,  знайшла  Володька  й  потягнула
також "за стiл". Трохи соромився, але йшов. За столом молода, коло  не?...
Ганка. Це вона шепнула молодiй,  а  та  покликала  Самiйлиху,  i  Володько
опинився коло Кiндрата.
   - О-о-о!
   - О-о-о!
   - Здоров! Як ма?ш? Дивись, яка кума! Як ягода! - показував Кiндрат свою
сусiдку.- Сiдай з другого боку!
   - Володьку! - гукнула з покуття Ганка. Володько кинув  на  не?  погляд,
посмiхнувся, але Кiндрат вже пiдносив йому пiд самий нiс налиту чарку.
   - За здоров'я мо?? куми! - ревнув Кiндрат.
   - За здоров'я пана молодого й панi молодо?,- сказав Володько й  вихилив
чарку.
   - А куму минув?
   - Ви! Кручений куме! -  червонiла,  нiяковiла  й  вiдбивалася  кулаками
Мала?ха. Сама гарна, повновида, з високими, сильними грудьми.
   - Що? Кепська кума? - шепче з другого боку поза спиною куми Кiндрат  до
Володька.
   - Кума двадцять п'ять,- вiдповiда? Володько, за?даючи капустою. Та чу?,
?й при?мно й вона голосно смi?ться.
   - Ви-но не того,- зверта?ться вона пiвзворотом до Володька.- У мене там
чоловiк ззаду...
   Володько обтер уста й потиху заспiвав ?й на вухо:
   "Набiк, хлопцi, набiк,
   Бо чорт мужа несе!"
   Кума голосно засмiялася. Кiндрат також. Ганка подивилася  на  Володька,
почервонiла й прикусила нижню губу. Молода й молодий спокiйно, як личить у
таку годину, сидiли, нiчого не ?ли, дивилися на гостей i  тiльки  час  вiд
часу когось зблизька припрошували:
   - А заживiть, тiточко! А попробуйте! Свату! А ви чого ложку  вiдложили?
Ану, ще трошечки!
   - ?ж, брате! ?ж! - ревiв через куму Кiндрат.-  Всяко?  даянi?  благо  i
всяк дар совершен звише! А через те ?ж. А де чарка? Е-е, щось воно...
   "Гей, хто п'?, тому наливайте!
   Хто не п'?, тому не давайте!"
   - заспiвав Кiндрат. Йому допомiг Володько. За плечима  вирувало,  як  у
кiтлi, сват все обсилав. На дворi спiвали хлопцi, у хатi  молодицi.  Скоро
мають вiдводити молоду до комори й переодягати. Кiндрат почав закидати  ?й
натяки.
   - Ей, ей! Не садиться нашiй молодiй! Комора тягне. А  ти,  Сидiр,  чого
надувся? Злякався? Не бiйся. Попроси мене, все обтяпаю!
   Володько випив ще  кiлька  чарок.  У  головi  стуманiло.  Стiл  почина?
пiднiматись, стеля також. Кiндрат по часi  вилiз  i  десь  зник.  Володько
зiстався з його кумою. Вона була зовсiм  привiтлива,  ближче  пiдсунулась,
говорила,  пiдспiвувала,  пiдливала  горiлки.  Ось  рука  ??  пiд   столом
доторкнулася до Володьково? руки, але  вiн  одразу  свою  вийняв  i,  нiби
нiчого не  помiчаючи,  почав  спiвати  весело?.  Кума  плеще  в  долонi  й
виспiву?:
   "Сидоруньо грушки тряс,
   Маланя збирала,
   А Маланя не йшла замiж,
   Сидора чекала..."
   - Гоп, г-о-о-о весiлля! - кричав щосили за плечима  сват.  Володько  не
мiг бiльше видержати за столом. Йому  все  пiдливали  горiлки  й  силували
пити. У головi й так шумiло, хотiв вирватись i тiкати.
   Коли заграли музики, викрикнув:
   - Ех, в танець! Пiдем, Ганко!
   - Почекайте! - кинула вона йому через стiл, хоч  це  не  належалось.  -
Пiсля!
   Вона мусила досидiти, поки  молоду  не  поведуть  до  комори.  Володько
залишив куму, вилiз i мало не через голови потягнувся  до  сiней.  За  ним
потягнулась i Мала?ха. Ось вiн вже на дворi. На току грають. Взяв  Мала?ху
й пiшов в танець.
   Танцював, мов скажений. Ноги ходили самi, був легкий...
   Носив Мала?ху навколо  себе,  що  та  ледве  встигала  за  ним.  Тiльки
спiдниця ?? розвiвалась.
   - Поля! Поля! - гукав Володько.- Гей, поля!  Танець  все  збiльшувався.
Парубки не хотiли вiдстати вiд Володька й гнались, мов вихори. Пiт залива?
?х, дiвчата вже кричать, але хто на це зважа?. Весiлля! Поля!  Гуляй  душа
без кунтуша!
   I коли скiнчився танець, Володько почув спрагу.
   - Ей, дiвчата! Котра подасть води! Зацiлую! Не встиг оглянутися, як вже
котрась подавала йому кварту з водою. Протягнув руку,  хотiв  взяти  воду,
але зиркнув на дiвчину. Стояла перед ним весела,  рожевощока,  з  великими
карими очима. Був п'яний, хитався на ногах, мов очерет вiд  вiтру,  широко
вiдчиняв очi, щоб краще бачити. Взяв у руку кварту, але  не  пив.  Дивився
просто ?й у вiчi.
   - Ну й карi! - сказав вiн.- Вас тiльки цiлувати!
   - Не кажiть! - вiдповiла дiвчина вiдважно й певно.- Ще перехвалите.
   - Йдiть собi! Зникнiть з очей поки не пiзно! Вiдiйдiть далi! Тут сто?ть
сам грiх!  -  поволi  говорив  Володько  i  розводив  руками,  нiби  хотiв
розгорнути з-перед себе людей.- Гей, поля! - викрикнув вiн, але заточився.
   Його пiдхопив Сергiй.
   - Хлопцi! Дорогу!
   Володько не перечив. Сергiй вiв його пiд руки,  а  той  йшов  слухняно,
похитуючись, i говорив:
   - Сергiю!  Чорте  мiй!  Брате  рiдний!  Кажи,  хто  та  дiвчина!  Невже
тилявчанка!
   - Хiба не бачив ??? Не хились! Випив  наперсток,  а  п'яний  на  вiдро.
Наталка то. Я ж тобi про не? казав.
   - Наталка? Ага! Стiй, брате! Наталка? Любив колись Наталку. Ах, Сергiю.
Зда?ться, сто лiт живу на землi. По?дем десь iнде.  Так,  кажеш,  Наталка.
Так, так! Це вона! Грiм мене на цьому мiсцi трiсне! Наталка!
   - Мовчи,шипить над ним Сергiй.- Он ?? брат Iлько. Вiн над нею сторожу?.
Ма? нареченого з Людвищ.
   - З Людвищ? Плюю! До Людвищ не  пустим  тако?.  Самi  потребу?м...  Тут
росла, тут жий! Сторож? Не боюсь сторожiв.  А  Кiндрат  де?  Ха-ха-ха!  От
дивак!  Пiдходить  до  синагоги,  кусень  цегли  у  руку  i  брязь.   Шиби
розсипались...
   Володько вже не мiг стояти. Його занесли до сусiда й положили на  лавi.
Лежав блiдий, знесилений, витягнутий, мов мрець. Час  вiд  часу  намагався
встати. Коло нього сидiв Сергiй, приходив дивитись Кiндрат.
   - Ну! Буде нас пам'ятати. Вгостили! - хвалився задоволено.
   Пiсля прийшов Никон. Володько все лежав, голова болiла, думки мiшалися.
   - А на вiче? Пiдем! Пiдем, братва! - говорив. Язик йому  заплiтався.  -
Кароока! Йди з дороги... Взяв цеглу... Прийшла й Ганка, глянула на нього:
   - Боженьку! Сергiю! Що ви з нього зробили? Нащо ви його так впо?ли?
   Пiдiйшла зовсiм близько до Володька, взяла його руку. Пiсля стала  коло
лавицi навколiшки.
   - Бiдний, бiдний Володько! - шептала вона  й  дивилась  на  його  блiде
обличчя.  Кiлька  смужок  волосся  спадало  йому  на  чоло,  а  очi   були
заплющенi... - Дурнi хлопцi! Так напо?ти!
   - Нiчого! - казав Сергiй.- Проспиться й пройде. Треба було охрестити  у
вiру християнську. Побудь тут з ним, а я пiсля прийду.
   Сергiй вийшов, i в хатi зiсталась сама Ганка  з  Володьком.  Бiльше  не
було нiкого. Всi на весiллi. Тро? дiтей спало на запiчку. Володько чув, що
коло нього Ганка, чув, що казала вона, але не  мiг  пiднятися.  Йому  було
навiть при?мно. Вона стояла схилена над ним, поводила легенько долонею  по
чолi, торкалась пальцями уст, брiв, заплющених очей. Шептала над ним якiсь
слова. Володько починав забуватись. В його уявi ще мигали  якiсь  шматочки
дерев, листя, очей... У вухах дзвенiли дзвоники. Чув, що  лавиця  пiд  ним
угина?ться й опуска?ться вниз. Починав поволi кудись  западати,  летiти  в
темноту, у прiрву. Часом здригався, хотiв зiрватися, але не мав сили й все
летiв у безмежну темноту.
   IV _
   Рано Володько прокинувся й довго не  мiг  отямитись.  Чужа  хата,  чужi
люди, взутий, вдягнений. Одяг зiм'ятий, чоботи в болотi. У головi  все  ще
шумить, очi невиразно дивляться на свiт Божий. Встав на ноги й заточився.
   - Ну, що? Виспались? - запитала господиня, тiтка Домка.
   - Де ж хлопцi? - запитав Володько, не вiдповiдаючи на ?? питання.
   - Якi? Кiндрат? Той десь повiявся. Сергiй  раненько  приходив,  але  не
хотiв вас будити. Казав, що прийде... А Ганка тут майже до ранку чепiла.
   - I вже пiшла?
   - Певно. Що ж. Вже люди з церкви повиходили.
   - Ну, я пiду,- сказав Володько.
   - Куди? А поснiдати. Ось пiдсмажила я?шню. Поснiдайте.
   Володько вiдмовлявся, але врештi сiв до столу й почав ?сти.
   - Не ма?те кислих огiркiв? - запитав.
   - А чому б нi. Я зараз.- I побiгла з мискою до льоху.  По  хвилi  миска
огiркiв стояла перед Володьком. Увiйшов Сергiй.
   - Ну, що? Вже? - питався Володька.- Як чу?шся?
   - Уяви, як може  чутися  свиня,  коли  проведе  нiч  у  багнi,-  сказав
Володько.
   - Свиня кращого мiсця й не зна?. Для не? то найкраще,- вiдповiв Сергiй.
   - Ну, але йдем до Крем'янця! - рiшуче проговорив Володько.
   - Дума?ш, пiдем? - перепитав Сергiй.
   - Неодмiнно. Клич хлопцiв i з  мiсця!  Нi  хвилини  далi.  Вiче  в  двi
години. Якраз встигнемо! Але раз-два.
   - Тут ще будуть музики. Ганка просила задержати тебе,- казав Сергiй.
   - Нi. Досить! Я мушу йти. Не пiдете ви, сам пiду. Я мушу! Досить цього.
В головi у мене, як в улiю. Фу! Чорт його зна?, як це все сталося.
   - Це мусило бути. Не пiшов би ти з нами, не пiшли б ми з  тобою.  Ще  я
пiшов би, але iншi... Зрештою, чому не можна випити...
   - Хiба це зветься випити?.. Положити чоловiка... Це випити? Де Кiндрат,
Никон? Пiди за ними...
   Але йти за ними не пришилося. Обидва прийшли  самi,  бо  не  знали,  що
сталося з Володьком.
   - Хо-хо-хо! Вiн вже танцю? знову,- проговорив весело  Кiндрат.-  Чи  не
варто б похмелитись?
   - О, нi! Це вже нi! Йдемо до Крем'янця! - сказав Володько.
   - До Крем'янця? Що ти здурiв? - здивувався Никон.
   - А що? Ти думав, я жартую? Зараз йдем. А не пiдете ви, я сам пiду.
   - Н?, брате! Я вчора сказав! - рiшуче  сказав  Кiндрат.-  Слово  святе.
Сказав, то сказав. Пообiцяв - зроби. Хай у пекло, а йди. Пiдем!
   - Ну, але треба поснiдати,- сказав Сергiй.
   -  Поснiда?м!  -  кинув  презирливо  Кiндрат.-  Зайдем  на  весiлля   й
поснiда?м. Ще й чарку дiстанем. А Ганка також зрадi?. Вона щось до  нашого
Володька- того. Дiвка, мов куля.
   Вийшли з хати й перейшли на  весiлля.  Там  нiкого  вже  не  було.  Всi
розiйшлися. Хто був, то спав. Молода вже встала, ходила по хатi  i  робила
порядок.
   - Ну, що? Як, Оксано? -  пiдморгнув  Кiндрат...  Молода  зачервонiла  й
вдарила його жартуючи кулаком.
   - Западенний Кiндрате! - проговорила.
   - Ну, й дивiться. Запитав ?? по-доброму,  а  вона  б'?ться.  Давай  ось
краще миску холодцю. Хлопцi снiдати хочуть! А де Сидiр? Спить?  Намучився,
бiдака? Трохи затовсту жiнку взяв. Ну, нiчого. Помiчник скоро  знайдеться.
Так, Оксано? Де Ганка?
   - Ганка пiшла до церкви. Спiва?.
   Оксана принесла миску холодцю, хлопцi  сiли,  змололи  ??  й  рушили  в
дорогу.
   Виходили на край села, пiд черешнi Iлькового батька...  Тут  починалась
дорога, що веде на шлях. Зустрiли  Iлька.  Вертався  десь  вiд  дiвчини  з
вечорниць.
   - Куди, хлопцi? - запитав.
   - Хоч, приставай i ти! Кидай мрежи своя, в якi ловиш дiвчат, i ходи  за
нами! Святим будеш! - сказав Кiндрат.- Йдем до Крем'янця, на весiлля.
   - Нi, справдi! Куди? - допитував Iлько.
   - Правду кажу! До Крем'янця. Взад  кругом  i  з  нами,-  жартував  далi
Кiндрат.
   - Як хоч, ходи,- сказав Володько,- Шкодувати не будеш.
   - Де  наше  не  пропало!  Пiду!  -  сказав  Iлько,  трiпнув  кулаком  i
засмiявся.
   Товариство збiльшилось. З заходу  повiвав  вiтер.  Небо  досить  чисте.
Дорога майже висохла. Хтось затягнув пiсню й хлопцi рушили.
   Йшли швидко, розмашно. Нi один не хотiв зменшити ходи, кожний  тримався
шику. Вийшли на шлях. Почали зустрiчати людей. Деякi ?хали на возах. Iлько
не знав, куди йде, але не питав, бо не хотiв виявити цiкавостi.
   За двi з половиною години пiдiйшли пiд мiсто.  Доходили  до  мiщанських
садкiв й тут зустрiли людей.
   - Куди, хлопцi? - спитав один дядько.
   - До мiста! - майже разом вiдповiли.
   - А ма?те документи? Он там  далi  стоять  жандарми  й  без  документiв
арештують. З пiвсотнi вже забрали.
   - Стоп! - сказав Володько.- А дiйсно! Ма?те, хлопцi, документи?
   Виявилося, що не всi мають.
   - Не бiда! - сказав Володько.- Хiба до мiста веде одна дорога?
   - По всiх дорогах стоять,- сказав дядько. Пусте й це.  Знайдем  стежку.
Ходiм, братва! Вперед! Все вперед!
   Парубки зiйшли набiк i межами пiшли просто на мiщанськi сади.  Виминали
дороги,  хати.  Перейшли  кiлька  садiв,  га?в,  заплутались  у   городах,
заблудилися. Нарештi натрапили на двох молодих хлопцiв.
   - Куди йдете, панове? - пита? один з хлопцiв.
   - Ми нiякi панове, а чеснi люди,- сказав  Кiндрат.-  А  йдемо  собi  до
мiста. От i все.
   - Не потребу?те нас боятися. Ми можемо випровадити вас на дорогу. Може,
на вiче йдете?
   - Так,сказав Володько.- Йдемо на вiче.  Поможiть  нам  вийти  на  якусь
дорогу.
   - А ви хто будете? - спитав знову Кiндрат.
   - Ми з укра?нсько? гiмназi?. Всi нашi учнi розiйшлися  проводити  людей
на вiче. По дорогах скрiзь сто?ть полiцiя.
   - А що це вони хочуть? - пита? далi Кiндрат.
   - Хiба не зна?те?  Напевно,  зна?те,  чого  хочуть.  Вiче  дозволене  й
законом i  чим  хочете,  тiльки  пан  староста  задумав  перевiрити  людям
документи. Зна?, що не кожний з документами за порiг виходить...
   - А ви не зна?те такого Олега Левинського? - запитав Володько.
   - Чому нi. З нашого класу. Вiн також десь тут. Сьогоднi цiла гiмназiя в
роботi.
   - А хто вам казав це робити? - запитав ще раз Волоцько.
   - Нiхто. Самi. Ми ще вчора знали, що сьогоднi буде... Так завжди бува?,
коли нашi щось задумують робити.
   Йшли й вийшли на вулицю. Гiмназисти провели парубкiв до  самого  мiсця,
де ма? вiдбутися вiче. Дiйшли до кiна  "Пересвiт".  Тут  було  вже  скрiзь
повно народу з села. Старшi, а переважно парубки, трохи дiвчат. До початку
вiча ще  добро?  пiвгодини,  а  цiла  вулиця  забита  народом.  Володькове
товариство вмiшалося й собi мiж народ.  Всi  говорили  про  вибори.  Помiж
людьми ходили  молодi  хлопцi  й  роздавали  плакати,  нумерки,  брошурки,
часописи. Всi брали, ховали в кишенi, щоб почитати дома.
   Володько хотiв знайти Олега, але це йому не вдавалося. Пiшов  до  нього
на квартиру, та не застав дома. Шукав його скрiзь мiж людьми,  але  дарма.
Занадто багато було скрiзь людей...
   У двi години вiдчинили кiно й люди почали входити. За пiвгодини в  залi
не лишилось нi одного вiльного мiсця. Люди тиснулись у  дверi,  щоб  якось
дiстатись до середини, товпились, натискали на переднiх.
   - Не тиснiться! Люди! Нема бiльше мiсця! - гукали спереду.
   Володьковi та його товариству вдалося зайняти добре мiсце.  У  великому
натовпi всi, навiть Кiндрат, споважнiли. Iлько аж  тепер  довiдався,  куди
вiн попав, i то зовсiм несподiвано. Сьогоднi хлопцi йдуть до Башковець  на
весiлля, будуть, напевно, чекати i його, а вiн, як крiзь землю провалився.
I цiкаво. Матиме що оповiдати пiсля.
   А людей все прибувало. Цiле подвiр'я перед кiном було заняте народом.
   - Бачте, що нашого  люду  насунуло,-  казав  Володько  сво?м  хлопцям.-
Бачте, як люди цiкавляться життям.  Тiльки  нашi  села,  як  копицi  гною.
Лежать собi й спокiйно гниють...
   Нiхто Володьковi не перечив. Навiть Кiндрат.  Дома  вiн  знайшов  би  i
слова  й  аргументи,  але  тут,  серед  цi??  людсько?  маси,  серед  цi??
велетенсько? сили, вiн не знайшов сво?х слiв. Думав: а може, воно  щось  i
потрiбне, коли за ним стiльки народу зiйшлося, I грошей тут не дають i  не
поять горiлкою, а дивись, скiльки народу зiйшлося. Мов хмари люду найшло.
   А народ хвилю?ться, гуторить. Всi очiкують, аж вiдкриють вiче. За добру
пiвгодину до залi увiйшло кiлькох людей. ?м зробили дорогу  й  мiж  людьми
почали шептати:
   -  Це  кандидати!  Нашi!  Отой  невисокий,  товстенький,  в  окулярах,-
кандидат вiд Крем'янеччини. Бачите? Той другий  також.  А  той  товстий  з
великим носом - це з Дубенщини. Сьогоднi будуть всi промовляти...
   - А он i полiцiя. Ого. Сам комендант. Ага! Засiв  на  трибунi  разом  з
послами. Пан який!
   Задзвенiв дзвiнок. Всi вмовкли так, нiби вимерли. На сцену  вийшов  той
самий кандидат з Крем'янеччини в окулярах i почав говорити:
   - Вельмишановнi збори! Дорогi товаришi й  товаришки!  Iменем  виборчого
комiтету нашого повiту вiдкриваю сьогоднiшн? вiче!
   Бурхливi оплески й крики "слава" перервали промовця. Кiндрат,  Никон  i
Iлько знiяковiли, але,  отямившись,  i  собi  почали  плескати.  Промовець
говорив далi.
   Завданням сьогоднiшнього вiча ? познайомити наших виборцiв зо всiм тим,
що розумi?ться пiд словом "вибори", чому-то вибирають  i  куди  вибирають.
Також  завданням  нашого  вiча  ?  познайомити  наших  виборцiв  з  iншими
виборчими листами, що ведуть мiж нашим народом  агiтацiю  й  пропаганду  з
намiром перетягнути наш народ на свiй бiк...
   Промовець говорив про довгий час  царського  режиму  на  наших  землях,
коли-то наш народ був зовсiм вiдсунутий вiд всяко? полiтики,  коли  нашому
народовi дозволялося тiльки пити  горiлку  та  молитися  за  царя,  що  ту
горiлку робив.  Через  те  ми  не  призвича?нi  думати  полiтичне,  ми  не
розбира?мося в партiях, ми не цiкавимося нiякими законодатними установами,
ми не зна?мо, що ? над нами якiсь уряди,  якi  беруть  податки,  беруть  у
вiйсько, коли треба, женуть на вiйну, але що то за держава, який то  уряд,
хто в ньому сидить, для кого й нащо платимо податки, за кого й пощо  йдемо
на вiйну й кладемо там сво? життя, це все ми напевно не всi зна?мо. А  все
це, шановне громадянство, треба знати. Бо iнакше ми не можемо вважати себе
громадянами держави, а скорше громадянами якогось звiриного царства, отак,
як, скажемо, десь у лiсi живуть звiрi. Ми мусимо знати, хто ми, де живемо,
на якiй землi, чи самi собою управля?мо, чи нами  хтось  управля?.  Мусимо
знати, кому ми платимо податки, мусимо знати, хто над нами пану?, i мусимо
знати, якi права нам належать. Це ми мусимо знати!
   - Ми,говорив промовець;- ? укра?нцi! Ми заселю?мо цiлу цю землю...  Всi
села, що густо розсiянi по цiлiй землi, ? укра?нськi села! I  цього  нiхто
не мусить забувати! Бо з цього виплива? все  дальше,  все,  що  торка?ться
цiлого нашого життя. Ми не ма?мо сво?? держави, але  ми  живемо  в  iншiй,
чужiй державi, яко? закони й конституцiя гарантують нам певнi права, i  тi
права  мусимо  вмiти  до  останнього  використати.  Також   мусимо   вмiти
домагатися вiд урядiв, щоб законом i конституцi?ю  гарантованi  нам  права
були урядами респектованi, щоб ?х не ламали, щоб ними не  зловживали.  Ось
через те ми мусимо мати там нагорi, коло уряду когось  вiд  себе,  якихось
сво?х людей, щоб пильнували нашi iнтереси там i не допускали до  порушення
?х урядами.
   Далi говорив промовець про  вибори,  про  сойм,  про  сенат.  Пригадав,
скiльки ? в державi партiй, що то за  партi?,  скiльки  ?  виборчих  лист.
Потiм перейшов до ?х пояснення. Перебирав одну за  другою,  починаючи  вiд
першо?, казав, хто за  тими  листами  сто?ть,  чого  вони  хочуть,  за  що
борються. Перебрав так усi й почав поволi пiдходити до тi??, за яку  ма?мо
голосувати ми.
   На залi було зовсiм тихо.  Люди  стояли  без  руху,  без  вiддиху,  без
найменшого звуку. Всi слухали,  хапали  слова,  намагалися  ?х  зрозумiти.
Кожне обличчя напружене, розчервонiле. У залi  пiвтьма,  тiльки  на  сценi
трохи свiтлiше, i  через  те  ця  суцiльна,  збита,  мовчазна  маса  людей
видавалась ще грiзнiшою, ще потужнiшою.
   Володько слухав також уважно, але не мiг стриматися, щоб не обернутися,
щоб не подивитися в  обличчя  свого  сусiда,  сво?х  товаришiв.  Всi  були
однакi: поважнi, спокiйнi й суворi. Справжнi, розумнi  люди.  Хотiлось  ?х
завжди такими бачити. Скрiзь,  на  кожному  мiсцi.  Зо  всiх  далеких  сiл
прийшли сюди, зiйшлися i збились в  одну,  велику,  сильну,  тверду  масу.
При?мно й радiсно бачити ?х. Душа пружиться  й  тiло  набира?  сили,  коли
дивишся на той вибраний народ. Бо сюди пiшли  переважно  кращi,  сильнiшi,
розумнiшi...
   А промовець все говорить. Ось вже вiн доходить до сво?? виборчо? листи,
коли зненацька спереду хтось крикнув. Серед глибоко? тишi той  крик,  крiм
голосу промовця, пролетiв над головами всiх слухачiв i викотився  десь  на
двiр. На сценi встав комендант полiцi?.
   - Iменем закона розв'язую вiче! - проголосив комендант.
   - Що? Як? Що сталось? - пронеслося мiж народом.-
   За що розв'язу?? Чому?
   - Просимо говорити! - почали кричати iз зали.- Просимо далi.  Нiхто  не
смi? нам заборонити говорити!
   - Тихо! - крикнув рiшуче комендант.-  Пан  староста  сказав  розв'язати
вiче, й так ма? бути!
   - Але ж за що? Ми ма?мо право робити вiче! - казав здивований  кандидат
на посла.- Пан староста мусить це знати.
   - Прошу розiйтись,- рiзко й рiшуче проговорив комендант до народу.
   - Не пiдемо! Як? Яким правом не дозволя?ться нам говорити? Всiм  можна,
а нам нi? Не дозволимо!
   Почався гамiр, крик, метушня. Володько поглянув на Кiндрата, на  Iлька.
Цi також кричали:
   - Не дозволимо! Ми ма?мо право! Хай говорить! Кiндрат навiть захопився.
Вiн увесь червоний, сердитий.
   Хтось крикнув знову..,
   - Тихо-о! -  закричав  комендант.-  Як  не  хочете  вийти  й  розiйтися
по-доброму, то ми вас попросимо! Розiйтися!..
   В цей час знову вийшов на трибуну кандидат на посла:
   - Шановнi збори!  Прошу  спокою!  Розв'язання  нашого  вiча  ?  виразно
незаконне й ми цей факт мусимо вияснити. Прошу розiйтися. Спротив все одно
не доведе до .нiчого. Тепер ви й так зна?те, хто ми, яке ? наше  на  землi
право й за кого нам треба голосувати. Прошу розiйтися!
   "Ще-е не вм-е-е-е-рла Укра?на, i сла-а-ава, i  во-о-оля!"  -  вирвалося
зненацька з середини збитого натовпу. Це було, як блискавка,  як  iскра  в
бочцi пороху. В одну мить цiла зала вибухнула могутнiм,  розлогим  спiвом.
Спiв той все ширшав, мов огонь, мов пожежа. Ось вiн вже вирвався у  дверi,
ось бушу? вже на дворi, ось прорвався на вулицю. Тисячi уст, тисячi грудей
злилися в одному, великому звуцi, в одному викрику, в одному кличi... Всi,
мов занiмiли, стояли без ?диного руху на одному мiсцi,  а  тiльки  уста  й
груди спiвали, тiльки очi  горiли  вогнем,  тiльки  серця  сильно,чiтко  й
нагально бились у тiсних грудях.
   Володько весь горiв. На ньому тремтiла кожна жилка, кожний нерв.  Серце
билось так, нiби хотiло його розтрясти, а поза шкiрою на спинi пробiгав то
холод, то  жар.  Вiн  поглянув  на  сво?х  хлопцiв.  Всi  як  один  стояли
витягнутi, нiби перед генералом, i всi спiвали.  Властиво,  спiвав  тiльки
Сергiй. Решта не знали слiв тi?? пiснi, але в цей час ?м було  соромно  не
знати ??, соромно перед цими тисячами таких саме, як вони, людей, I  через
те вони все-таки спiвали. Уста ?х також ворушилися, а груди також видавали
якiсь величнi звуки... I Володько ще бiльше радiв, дивлячись на них.
   Ось гiмн скiнчився.
   Пiсля цього всi почали поволi, мов лавина, що  сповза?  з  верха  гори,
виходити на двiр, на вулицю. Цiле широке подвiр'я, цiла, як глянеш, вулиця
була забита народом. Деякi все ще не  могли  втихомиритись  i  спiвали  на
хiдниках, серед вулицi. Десь взялися вiддiли пiшо? i кiнно? полiцi?.
   - Розходьтесь! Розходьтесь! - гукали вони... Люди поволi розпливалися у
бiчнi вулички, пливли широкою вулицею на обидва боки.
   - Хлопцi! Тримаймось разом! - крикнув  Володько.  Але  втриматися  було
тяжко, бо натовп все розхвилювався, все ставав  бурхливiшим.  Всi  рвались
кудись, мов хвилi розлито? в повiнь рiки...
   - Ах, чорт! Ах, чорт! - кляв весь час Кiндрат. Було  вже  шiсть  годин.
Починало темнiти. Всi вiдчували порядний голод, хоч кожний не мав  часу  й
нагоди про це сказати. I аж коли парубки витиснулись  на  вiльнiше  мiсце,
Володько обернувся до них i сказав:
   Хлопцi! Чи пiдем просто так додому, чи зайдемо щось з'?сти?
   А куди? - запитав Сергiй.
   - За що? - додав Кiндрат.
   - Я,- сказав Сергiй,- маю кiлька тисяч марок. Може, вистаче!
   - Так йдем! - сказав нарештi Iлько. Вiн майже весь час мовчав i  тiльки
дивувався. Тепер вже перестав дивуватись i почав бути чинним.
   - Ах, чорт бери! От так-так! - казав вiн, розмахуючи руками.- Оце, таку
йо-ма, коли б так... Е-е-е! Я вмiю з гармати бити! Я  вмiю  громить!  Ану,
братва! Веди, Володьку!
   Хоч в пекло!
   - Перш усього до Грицюка. Це мiй знайомий. Там по?мо, вiдпочнемо  й  на
цiлу нiч додому. Добре?
   - Добре! Смали!
   По короткому часi парубки входили до набитого людьми ресторану Грицюка.
Не було вiльного нi одного столика. Коло прилавка юрбилось кiлька  тузинiв
людей. Але Володько був знайомий з сином старого Грицюка й через  те  йому
вдалося скорше дiстати що треба.
   - Куди йдете? - питав молодий Грицюк.
   - Додому. Були на вiчi.
   - Добре випало, нi?
   - Було чудово! Я ще нiчого подiбного не бачив,- казав швидко  Володько,
беручи через плечi людей шинку й ковбасу. Вiн спiшив у третю  кiмнату,  де
було трохи вiльнiше. Його нараз хтось вхопив за плечi. Швидко оглянувся  -
Олег!
   - Олег!
   - Володю! Яким чином? На мiтинг? Чудово, нi? А  бачив,  як  спiвали?  А
бачив, якi сердитi всi були? Чудово! Розкiшно! Це було  щось!  Я  мало  не
здурiв вiд радостi. Ми цiлий день працювали, але не даремно. Я сам з  пару
сотень людей перевiв. Полiцiя помiтила. Ми йдемо, а вони через  город.  Ми
до хати одного мiщанина, та через плiт... Вони хотiли  за  нами,  але  той
чоловiк замкнув дверi й сам сховався. От було працi. Ти сам?
   - Де там. Дивись!  Хiба  не  бачиш?  -  i  Володько  показав  на  сво?х
товаришiв. Олег був такий захоплений,  що  дiйсно  не  бачив  нiчого.  Був
втомлений, виснажений, блiдий, але очi його горiли, грали, смiялись,  уста
хотiли весь час говорити, ноги й руки рухатись...
   - Кiндрат! Сергiй! Никон! Iлько! - вигукував Олег iм'я кожного зокрема,
нiби вперше побачив ?х у свому життi.- Яким чином? Як ви сюди заблукали?
   - А що? Хiба нам не можна? - хрипiв Кiндрат.- Захотiли й прийшли i  ще,
як треба буде, прийдем.
   Олег тiльки глянув на Володька, моргнув, але не сказав нiчого...
   - Ми ось,сказав Володько,- голоднi, як вовки, а тут i присiсти  нiде...
Вчора цiлу нiч на весiллю гуляли, а сьогоднi  ось  тут.  Життя  наше,  мов
буревiй.
   У всiх кiмнатах ресторану було повно народу. Все переважно тi, що  були
на вiчу. Скрiзь розмови про те, що сталося у залi  кiна.  Знайомi  радiсно
вiтаються й дiляться радiстю, що так випало.
   - Е-е,говорив один дядько, жуючи оселедця,- народ ? народ...
   -  Нiчого,додавав  iнший.-  Глечик  так  довго  носить  воду,  поки  не
розiб'?ться. Колись i на нашiй вулицi буде празник.
   А Олег говорив Володьковi:
   - Але ви мусите тепер взяти з собою прокламацi? й ну-мерки.
   - А де? - питав Володько.
   - Давайте! - ревiв вже пiд'?вши Кiндрат.-- Цiлу хуру вiзьмемо.
   - У виборчому комiтетi,- казав Олег.- Там дiстанете, скiльки хочете.  А
може, хотiли б пiти до кiна? Сьогоднi гарний фiльм дають.
   - Пiдем! - вирвався Iлько.- Раз вже стiльки йшли....
   - А грошi ма?ш?  -  поставив  питання  Сергiй.  Так.  З  грiшми  справа
нелегка.
   - От,- каже Володько.- Коли б вчора менше пропили, сьогоднi мали  б  на
кiно.
   На це йому нiхто не вiдповiв. А  вечiр  iшов,  надворi  все  темнiшало.
Дорога ще далека i нелегка. Час збиратись. Парубки на?лись,  розплатились,
пiшли до виборчого комiтету, навантажились паперами й вiдiйшли.
   Йшли так само, як i сюди, швидко. Нiч була темна, хоч зоряна.  На  поля
впала холодна осiння роса. Всi були надзвичайно  пiднесеш,  бадьорi.  Всiм
хотiлося спiвати. Проспiвали кiлька пiсень. Чисте осiнн? повiтря розносило
далеко ?х сильнi, молодi голоси й розсипало десь там по широтi  землi.  Це
чув кожний. Вiд "казьонного" лiсу, що ледве манячiв на обрi?,  вiдбивалась
голосна луна. У Башкiвцях також чути, як виспiвують парубки, i, хоч це  не
близько, ?х голоси дуже виразно досягають на шлях...
   - Ех, земля наша! - зненацька вирвалось у Кiндрата.- Сидиш у селi, п'?ш
чарку й нiчого не бачиш. А тiльки вийдеш за село - ширiнь, краса. Нi?
   - А що ж ти дума?ш? Земля наша над усi землi! - сказав Володько.-  Край
наш над усi кра? край... I попрацювати для нього щось варто. Рови  копати,
дороги класти, будинки новi здвигати... Тiльки ми, чорна,  земляна  мужва,
не бачимо анi його краси, анi багатства... Iншi приходять i  вичавлюють  з
нашо? землi собi пошану, честь i золото. А  ми  тiльки  те,  що  зо  столу
комусь спаде. А ми тiльки у себе в селi геро?. В землi, в хатi, в  гно?...
Жiнка та льоха - от наша культура. А  поза  тим  все  порожнеча.  А  вийди
тiльки отак в любе мiсце i стань та  подивись  гарненько...  Одразу  крила
вiдростуть... Одразу захочеш щось дiяти, захочеш вести  когось,  вказувати
дорогу вперед. О, я це дуже добре розумiю...  А  дума?ш,  легко  отак  йти
щовечора кудись, шукати людей? Питають: чого йдеш? Куди йдеш? Чи вистане у
мене нiг? А я кажу: мало ходжу. Бiльше треба ходити.  По  всiх  дорогах  -
скрiзь, де тiльки хата, стрiха, вiкно - скрiзь треба бути й казати.  Бо  ж
подумайте, хлопцi: нi батько наш, нi наш дiд, нi прадiд не  ходили  нашими
дорогами, а ми за всiх них вiдходити мусимо. Скiльки треба  слiв,  скiльки
дiла. Хай iншi думають, що тiльки лопата й цiп праця... Iнше нiщо.  Але  я
вiдрiкаюсь i лопати, i цiпа. Тисячi тисяч копачiв навкруги.  Самi  копачi,
земле?ди, борозняки, слiпаки... Досить ?х у нас. А  там,  за  нами...  Там
повно працi... По мiстах, по фабриках, по залiзних шляхах, по  школах,  по
церквах... Скрiзь там порожн? мiсце. Так, хлопцi! Порожн?! Там нас нема. А
де нас, чоловiче, нема, там пустка для нас, порожн? мiсце. Розумi?ш?
   Володько говорив все сильнiше  й  сильнiше.  Пружно  ступав  зо  сво?ми
товаришами, чув за собою силу, вiдвагу. Хотiлось все сказать, що сидить  у
грудях i чого не завжди сказати можна.
   - Я тут, хлопцi, не сво? дiло роблю. Не для того  родився.  Тягне  мене
iнша робота. Свiт, слава, широта мене манять, але поки тут, поки бачу  оцi
поля, оце небо - не можу сидiти й дивитись. Ось чого я ходжу!
   А дума?те, так легко  щось  здобувати?  Дума?те,  легко  було  прип'яти
крила, щоб летiти? Чи легко було океани переплисти?  Чи  в  глибiнь  землi
увертiтись? Нi! Скрiзь  було  тяжко,  але  через  те  думалось,  шукалось,
творилось. Тi люди не спали, як спимо ми. Тi люди не  тiкали  вiд  книжки,
вiд газети... Хапали ?? самi, виривали де  тiльки  могли,  а  не  було  де
взяти, самi сiдали й писали. I не тiльки писали книги... Скрижалi  писали,
заповiти писали, закони писали... На каменi, на залiзi... Огнем  i  кров'ю
писали, щоб було, щоб бачили, щоб читали. Ех, товаришi, товаришi! Коли б я
так мiг вас щось навчити... Але слiв нема... Бо нi одно з мо?х слiв  не  ?
те справжн?, чисте й тверде. Тут треба б таких  слiв,  щоб  пекли  вогнем,
залiзом розжареним... Таких треба слiв... А  я  ?х,  таких,  хоч  маю,  та
сказати не смiю.
   Ось ми пiдходимо до нашого села. Скiльки я вже до нього  пiдходив  i  з
яких тiльки бокiв. Скiльки разiв ставав на цьому мiсцi й  чого  тiльки  не
передумав. Мене мучили тут думки, росли й  зрiли  слова.  Знав,  що  треба
сказати... Скiльки тих слiв  приходило,  таких  якраз  яскравих,  сильних,
твердих... Але не мав мiсця, звiдки б мiг ?х сказати.  Треба  було  шукати
мiсця. Широкого, високого. Може, треба йти в свiт i там  його  знайти.  Бо
хотiлось сказати, щоб чули мене й ви, i iншi, i сьогоднi, i завтра,  i  за
сто лiт... От що хотiлось менi, дорогi товаришi!
   Володько на хвильку замовк. На хвильку не стало йому слiв.  Вiн  навiть
зупинився серед дороги, серед  чорно?  ночi.  Хлопцi  зупинились  також  i
слухали його. Вiн стояв чорний, у мороцi ночi, i з уст вилiтали  слова.  I
кожне було, мов iскра. Яскраве, живе, болюче. Кожне било й стьобало,  нiби
гарячий Дрiт.
   - Ах, як би карав я ?х, коли б мiг! -  говорив  вiн  по  часi.  Затинав
зуби, п'ястуки. Здавалось, бачив  перед  собою  тих  юд,  i  тiльки  якась
залiзна перешкода хоронила ?х вiд його кари i  гнiву.-  Як  би  виполов  з
рiдного грунту. Нi одного корiнця б не лишив. Бо ми ? ми  й  собою  мусимо
бути! Ми ж народ, люди! Моя мати ? мати! ?? мова - моя мова! I  хто  цього
не зна? - не людина той, а кусень  гною.  Хто  цура?ться  слова  матерi  -
худоба. Хто йде продавати нас - проклятий, нiкчемний. Хай  наша  земля  не
прийме ?х трупа. От що я вам кажу, хлопцi! I хочу, щоби  ви  це  затямили.
Хоч ви, що тут зо мною. Хай нас буде  не  п'ятеро,  а  дво?...  Хочу,  щоб
вiрили менi й щоб менi допомагали. Я не янгол. Я грiшна людина, але  разом
з великими грiхами хай зробимо ми хоч  одне  велике  дiло  Боже.  Це  буде
добре!
   Володько закiнчив. Минули хутiр Iвана Бога й спускалися вниз. Було  вже
досить пiзно. Село вже майже скрiзь спало. Тiльки в деяких мiсцях миготiло
кволе свiтло. По долинi, що йде з напрямку Башковець,  чути  якiсь  крики,
тупiт. Так, нiби там бiжать люди.
   Парубки зупинилися й наслухували. Але скоро й крики, й тупiт  замовкли,
й парубки спокiйно пiшли далi.
   - Ну, так що? Хто куди? - сказав Iлько. Його хата на цьому боцi, й  вiн
хотiв йти одразу спати.
   - Зоставайся. Ми пiдем кожний  сво?ю  дорогою,-  казав  Кiндрат.  Iлько
зостався, а решта парубкiв пiшли далi. У  Кiндратовiй  хатi  свiтилося,  i
чути там гармидер.
   - Зайдiм,сказав вiн.- Це, певно, Демид вернувся з  Башковець.  Розкаже,
як там було.
   Завернули з вулицi й зайшли до хати. Тут було  повно  парубкiв.  Антiн,
Демид, Йон, якого вчора не було на весiллi, Михалко й  багато  iнших.  Всi
були  розбуренi,  схвильованi.  Антоновi  з  голови  тече  кров.  У   Йона
перев'язане око.
   - Го, го! - вступаючи до хати, ревiв Кiндрат.- А це ж що за вiче?
   Всi хлопцi, як тi, що увiйшли, так i тi, що  були  у  хатi,  з  нiг  до
голови заляпанi в болотi. Тi й другi пiднесенi  й  розхвильованi.  Тi,  що
увiйшли, не могли одразу зрозумiти, що сталося, а тi що були  в  хатi,  не
могли довiдатись, звiдки привалили тамтi.
   Антiн i Йон стояли серед хати й, розмахуючи руками, сильно матюкали.
   - Все, що не було Iлька! - кричав  Антiн.-  Нас  було  мало!  Коли  Йон
тарахнув того в зуби, я вже одразу знав, що дiло зле.  Я  вирвав  з  плота
кiлка, але десь чорт Демка Коварду принiс. Вiн накинувся на мене ззаду,  а
в цю мить хтось пожбурив на мене пляшкою. Пляшка бамцнула  менi  в  лоб  i
розсипалась. Я вже не мiг нiчого робити, бо в очах сто блискавок стояло...
   - Але що було? Що сталось? - ревiв далi Кiндрат, криючи все матюком.
   - Що сталось? -  кричав  Йон.-  Побили  нас!  Башкiвчани!  Перший  раз,
вiдколи земля сто?ть! - i пiсля цього закляв.- Куди вас чорт  носив?  Тебе
не було, Iлька не  було.  Хто  мав  виступити?  А  ?х,  тi??  дрiбноти,  з
п'ятдесят на нас навалило. Гнались за нами майже пiд Тилявку.
   - Ну, але хоч тим останнiм дiсталось,- трохи вiдраднiше говорив  Демид,
що вийшов з бою без нiяких знакiв.- Зна?ш,- казав вiн братовi,  -  гнались
за нами аж пiд село. Ми тiкали, бо нас було всього чотири. До того Антiн з
розбитою головою, а Йон також вже дiстав кiлком по черепi. Я збив  кiлькох
на товч, але ?х там було  стiльки,  що  й  не  перелiчиш.  Почали  тiкати.
Бiжимо, бiжимо... ?м не хотiлося всiм бiгти. Бiгло лише кiлька. Ми пiдвели
?х пiд село й раптом на мiсцi обернулись. Тi оглянулись, а вони  самi.  Ми
дiгнали ?х, i кiлькох так i лишили на мiсцi. Мабуть, i ще лежать.
   - Ах, чорт бери! - обтирав Антiн закривавленою рукою з  носа  кров,  що
весь час сочилась йому з чола.
   - Ну, ми ?м цього не подару?м,- додав Йон.- Ми ?м ще покажемо, де  раки
зимують. А все Iлько, нас так мало. I де вiн в чорта  подiвся?  По  цiлому
селi шукали. Як у землю...
   - Хо-хо-хо! - зареготав Кiндрат.- Iлько був з нами.
   - Де? - запитали всi разом i наставили вуха. Володько, Сергiй  i  Никон
сидiли спокiйно коло мисника й тiльки посмiхалися.
   - Е, де! - говорив Кiндрат.- I вас, чортяк, треба б туди повести.
   - Володько завiв? Так? - питав Антiн.- А нам нiчого не сказав.
   - Ти ж не зна?ш ще, де,- казав далi  Кiндрат.-  Можливо,  тебе  туди  й
гаком не затягнув би. Ми були не на весiллi й не в Башкiвцях. Ми  були  на
вiчу, у Крем'янцi. А ось  тут  паперiв  нанесли.  Берiть  всi  й  читайте.
Розумi?те? Але не курiть. Двадцять другого вибори. Всi, щоб вас  сам  чорт
куди iнше тягнув, мусите на ось це число голосувати  й  батькiв  та  мамiв
сво?х на це пiдбити! А козака не слухати. Да? чарку - пий,  а  каже  що  -
мовчи та сво? дiло роби. Ось тут наше число, й усi ма?мо на нього в  другу
недiлю голосувати. Кожний ма? одну купу оцих паперiв помiж  сво?х  сусiдiв
рознести.
   - Зна?те що, хлопцi? - вмiщався до  цього  й  Володько.-  Менше  тiльки
говорiть, хто вам то давав. Особливо не  дуже  перед  Габелем  та  козаком
вiдчиняйте губу. Питатиме хто: дiстав i все. А тобi що?
   - Правильно! - хрипiв вiд  напруження  Кiндрат.  Йому  вже  й  в  горлi
висохло, i випити вiн хотiв, i закурити не мав чого. Але терпiв,  говорив,
розмахував сво?ми довгими руками, хвилювався.
   - А кому що до того,  що  мiж  нами  робиться?  -  кинув  котрийсь  мiж
хлопцями.- Ми ? ми, а iншi хай собi по-сво?му.
   - Ех, там i говорили! - кинув  ще  Кiндрат,  сiдаючи  коло  столу.  Всi
звернули на нього очi.- А комендант! - добавив по хвилi... - Нi! -  мотнув
головою.- Не забуду! ?й-бо не забуду! - А ще по короткiй перервi додав:  -
А пiсню ту навчитись мушу! Хай тут що, а мушу!
   Решта хлопцiв не розумiли, що вiн там говорить, але розумiли,  що  коли
вже Кiндрат чимсь захопивсь, значить, то варте уваги кожного.
   - Володьку! Спiвай! - кричав  по  часi  Кiндрат  i  зiрвався  зо  свого
мiсця.- Спiвай!.. - I вiн сам затягнув хриплим, порваним голосом...
   - Нi, Кiндрате! - говорив спокiйно Володько.- Не тепер. Не тепер! Iншим
разом.
   Пiзно вночi розiйшлися. Володько пiшов додому також. З ним iшов  Антiн.
Говорили дорогою про рiзнi речi, а  коли  мали  бiля  Гершка  розходитись,
Антiн сказав:
   - За тобою сьогоднi питала Ганка.
   - Так? - проговорив Володько,  розпрощався  й  пiшов  далi.  Думав  про
Ганку, але одночасно пригадував собi ту, що зустрiв на весiллi, ??  великi
карi очi, ?? червонi уста... Не мiг забути  за  них,  але  був  утомлений,
розбитий. Хотiлося скорше дотягнутися до якогось  свого  мiсця,  десь  там
схилитися, й заснути.


   Прокинувся пiзно. Соромно було ввiйти  до  хати.  Боявся,  що  зустрiне
батька, i не знав, що ма? йому сказати. Але батька не було нi в  хатi,  нi
на подвiр'?, анi в полi. Ще раненько вiн вiд'?хав з Хведотом до  млина.  У
хатi була сама мати, а Василинка була в школi.
   - А де батько? - запитав Володько.
   - До млина по?хав. Зовсiм не  було  муки.  Чекав,  чекав,  поки  ти  не
прийдеш, i не дочекався. По?хав з Хведотом.  Вчора  цiлий  день  ходив  по
полю. Вiн нiчого про тебе не згаду?, але як дивиться. Як  вiн  дивиться...
Боже, як вiн дивиться! Скiльки-то вiн побiга? по  тих  полях,  по  скибах.
Скiльки вiн пополiта? там. Так все те  любить,  так  страшно  любить.  Для
нього то все, що ? найкращого. Чому ти не хочеш його трохи змiнити?  Вчора
кажу; та посидь трохи дома. Чого бiга?ш? Чого? Ось,  каже,  поля  мо?,  як
пустка. Лежать, а господаря нема. Нема кому ?х передати, каже.  Нащо  цiле
життя дерся, як той останнiй каторжник? Так  страшно,  сину,  нарiкав,  що
Господи.
   - Що ж я можу зробити? Що я поможу? - сказав Володько.
   - Що? Хiба не зна?ш, що? Ти вже  дорослий.  Батько  твiй  у  тво?  роки
женився. Земля ?, господарство... Все ма?мо. А  пiдросте  Хведот,  вiддамо
його в приймаки. А господаря треба.  Вiн  старий,  а  не  так  старий,  як
недужий. Нi  одно?  здорово?  кiсточки  не  ма?.  Подивися,  як  вiн  рано
зводиться... Я ось також ледве руками ворушу. I  я  помiчницю  потребую...
Василина? Що вона. Мале  ще,  дитина.  Правда,  рветься  воно  до  всього,
кида?ться на працю, але воно ж мале... Аж страх бере, коли воно набере отi
повнi вiдриська води й несе... А ти все ходиш, все ходиш... Ось  десь  там
вийдеш, а менi вже й туркають у вуха: а вiн там. А вiн те робить. А вiн за
тою бiга?... Кажуть, он ти цiлу нiч на весiллi гуляв та пив. Чи правда те?
Та менi краще нiж у серце, нiж слухати про тебе таке.
   Володько мовчки ?в i слухав. Настя вичитувала сво?  горе,  дивилась  на
сина благальним поглядом, а коли вже не мала бiльше слiв,  стулила  щiльно
тонкi, сухi уста й чекала, що скаже вiн. Володько довго  не  знайшов  слiв
для вiдповiдi, I аж коли скiнчив снiданок i мав вiдiйти з хати, спокiйно й
байдуже промовив:
   - Нi, мамо! Господарем я не буду.
   - А чим будеш? - пiднесла голос Настя.- Жебраком? Пiдеш  у  свiт?  Сво?
кинеш, а пiдеш тулятись по чужому? Що? А для кого  то  батько  цiле  життя
тягнув, як вiл? Для кого?
   - Не знаю, для кого. Для мене нi. Я того  не  потребую.  Пiду  у  свiт,
знайду для себе роботу.
   Цi слова вдарили Настю, мов грiм. Не знала, що  сказати,  й  безнадiйно
стояла, опершись на комин. Володьковi стало ?? шкода. Пiдступив до не?.
   - Мамо, Не дивуйтеся, що так кажу. Батько знають сво?,  я  сво?.  Я  не
хочу так жити, як жили ви, як жили батько, як жили мо? дiди. Не хочу. Хочу
жити краще. Не хочу  сiяти  й  орати.  Хочу  щось  iнше  робити.  Не  хочу
заграбатись тут на трьох десятинах i починати каторгу спочатку...
   - А що будеш, дитино, робити? Куди пiдеш?
   - Щось буду. Знайду мiсце. Свiт великий. Пiду до мiста.
   - Але всi панами не можуть бути. Хтось мусить i свинi пасти.
   - Для свиней ? свинопаси. Хто для чого родився. Але я не для свиней.
   Пiсля того Володько вийшов надвiр. Не знав, за що взятись. Все,  на  що
падав його погляд,  здавалось  йому  чужим.  Обiйшов  цiле  подвiр'я.  Ось
дровiтня. Купа грабових полiн. Одно з  них,  сучкувате  й  раз  коло  разу
порубане, лежить на землi.  На  ньому  рубають  дрова,  й  через  те  воно
порубане й через те майже наполовину вгрузле в землю. Ось i сокира  сто?ть
сперта на полiно. Володько пiзнав ту сокиру.  О,  вона  знайома  йому.  Це
стара, давня батькова сокира. Ось як ?? старе, вичовгане долонею топорище.
Воно аж жовте, зда?ться,  вигризене.  Це  вичовгали  його  батьковi  руки,
батьковi мозолi. Скiльки разiв тримали вони його,  скiльки  разiв  махнули
цi?ю тяжечою, старою сокирою...
   Пiсля Володько поклав сокиру на ?? мiсце, але вже, куди  не  подивився,
скрiзь щось побачив, чого ранiше майже не  зауважував,  а  що  тепер  само
лiзло у вiчi. Скрiзь щось з батькового знаряддя. Все таке  ж,  як  сокира,
старе, тяжке й вичовгане. Он пiд стрiхою свининця кiлька старих кiс. Деякi
вже давно стирчать там, нiхто ?х  не  вжива?  бiльше,  але  вони  все-таки
зберiгаються. Хто зна, вiдколи вже вони iснують на цьому свiтi.  У  деяких
навiть повiдпадали кульки. У тих,  що  кульки  ще  держаться,  вони  також
повичовгуванi, як те топорище. Старi батькiвськi речi.
   Он пiд брамою  сто?ть  перевернутий  плуг.  Старi,  почорнiлi,  залiзнi
чепiги, старий дерев'яний градiль, старi колiщата. Ручки  чепiг  так  само
повичовгуванi та ледве держаться на сво?х мiсцях. I плуг старий, ще з  тих
часiв, коли Володько бiгав по полях i лугах Лебедщини.  Перемiнили  тiльки
кiлька разiв плиту, лемiш, а плуг все служив без змiни. I  тут,  i  там...
Куди не глянеш...  Ось  дильована  клуня.  Кожний  диль[21]  вирiзаний  чи
обтесаний батьковими руками. Частокiл, живоплiт, садок. Чепурнi,  яблуньки
стоять рядочком i скидають решту зiржавiлого листя. Хто  ?х  принiс  сюди?
Хто покопав ямки? Хто садив? Хто прив'язував ?х до кiлкiв, щоб не  вихитав
вiтер? Хто обчищав, обкопував, пiдливав? Вiн. Батько. Батько  все  нiс  на
сво?х плечах, все тягнув сво?ми руками, все обiйшов  сво?ми  ногами.  Цiлi
роки, десятки рокiв, пiвстолiття. Тягнув, рвав, тремтiв над кожним зерном.
А чи для себе?
   Нi. Це не для себе робив. Сам вiн не ма? нiчого й не  потребу?  нiчого.
Он його кут у клунi. Оберемок соломи, тверда,  напхана  сiном  подущина  й
старий кожух. Тут, коли приходить нiч, склада? на вiдпочинок  сво?  костi.
Не любить м'якого, вигiдного. Сам твердий, цiле життя мав тверде, через те
й голову на твердому любив схиляти. Так i дiтям казав...
   Ось вбитий у диль старий зуб з борони. На ньому висять  старi  батьковi
одяги. Ватовий пiджак з рукавами, що приняли  форму  батькових  рук.  Такi
самi штани... Ось i стара, порепана,  зсохла  батькова  попруга.  Володько
добре тямить ??. Багато рокiв минуло, попруга  зсохлась,  порепалась,  але
Володько пам'ята? ??  ще  з  часiв,  коли  була  нова,  тверда  й  гнучка.
Пам'ята?, як свою сувору,  тверду  вчительку.  Взяв  у  руки,  потримав...
Бiдна, стара  попруга!  Нiхто  вже  не  користу?ться  тво?ю  силою.  Стара
батькова попруга...
   Пiсля Володько змiнив на постелi солому. Викидав збиту мерву, а  принiс
i настелив свiжо?.  Витряс  рядно,  кожуха.  Напхав  до  подушки  м'якого,
свiжого сiна. Все поклав на сво?му мiсцi... Пiсля дивився,  що  б  мiг  ще
зробити батьковi. Але нiчого зробити не мiг. Так, нiби батько навмисне  не
хотiв вiд нього нiчого. Все, зда?ться, казало йому: бери! Бери  ось  цiпа,
молоти. Машина он сто?ть. Бери ??, це тво?. Садок, поля. Бери! Тво?  це...
Тво?, Володьку! Все аж руки до нього простяга?, просить. Нi, нi!  Володько
не чу? того голосу, а хоч чу?, закрива? вуха. Не хочу, не можу.  У  всьому
чу? дух батька,  дух  дiдiв.  На  всьому  лежить  ?х  знак.  Довгi,  довгi
поколiння, що вiдходять у безвiсть минулого... Безславнi, страшнi  роди  й
поколiння. Рабство, рабство й рабство... Коса, серп i рало. Нагнута  вiчно
спина й схилена голова. Праця, пiт i смерть  у  муках.  Нiма  безмовнiсть,
страх перед  всiм.  Безправнiсть,  погорда,  сваволя.  О,  ви  мо?  далекi
поколiння! О, ви батьки й дiди мо?! Ви всi тут коло мене. Бачу вас  i  чую
вашi скарги, болi. Чую ваш бiль i вашi скорботи. Беру ?х на себе й пiду  з
ними на суд, але тут вже не зостанусь... Прощайте! Не кличте мене даремно!
Прощайте навiк! Нi, нi! Не кричiть! Не послухаю!
   Володько вийшов у поле й пiшов межею  до  Угорщини.  Вiтер  вiяв,  сяло
сонце, синiло небо. Розлягався синiй, далекий простiр. Га? й  лiси  облитi
золотом. Поля, мов озера  топленого  залiза.  Купаються  у  них  листочки,
скиба, мов хвиля бiжить кудись. Вiтер дзвенить, мов  дика  струна.  Тисяча
осiннiх скрипок там i тут виграють. Оберта?ться все навкруги, коло  сонця,
коло Володька, коло батькiвського грунту, що стелиться ось пiд ногами, мов
покiрний раб. Топчись по ньому досхочу. Край його, рiж  його,  бери  його!
Мовчатиме в нiмiй покорi... Ах, ви лани мо?! Ах,  ви  мо?  болючi!  Це  ви
вмовляли мо?х дiдiв бути такими. Це ви, лани мо?! Ану пройдуся ще  по  вас
уздовж i поперек. Хочу, щоб кроки мо? вiдчули. Може, вiдчу?те те,  що  йде
за мною... Га? Армiя йде там, вiйсько велике! Вгинайтесь i тремтiть, лани!
Майте, мов прапор бойовий! Ви - золото мо?, ви - небо мо? високе!
   Поле лежало перед обличчям Володька, зоране, опоране, обведене дбайливо
межами. Ось рiвна, поскороджена рiлля. На нiй  видно  ще  широкi  батьковi
слiди. Оглянув ?х, змiряв оком, хотiв сам по них ступати, але слiди  скоро
стратились. Нi. Далi треба йти по-сво?му. Далi тратиться батькова  стежка.
В цей час щось в собi вiдчув. Щось поворушилось в його душi  й  забринiло.
Почув в собi силу велику. Здавалось, у нього виросли крила - широкi, довгi
крила - i ось вiн махне ними, пiднiметься над полем...  Все  вище  й  вище
летiтиме над сво?ми полями, над сво?ми межами, над долинами та лiсами, над
борами та гаями... Боже, скiльки пiснi, скiльки радiсного  крику,  скiльки
сили та любовi у грудях. Ось розiрвуться вони вiд тi?? нестримно?  повенi,
серце вискочить, кров жива полл?ться й оросить землю.
   Володько пiшов швидко додому, знайшов шматок паперу й почав писати.  По
короткому часi паперу стало мало.  Знайшов  ще  шматок,  але  й  цього  не
вистало. Почав шукати ще й ще i писав, писав i  писав.  Почав  з  поспiхом
великими, нерiвними лiтерами, руки тремтiли, кров грала  й  припливала  до
щiк, горiли очi... День тiкав, але вiн не  бачив  дня.  Сонце  заходило  й
гасло, стелилась пiтьма, а Володько сидiв схилений, нервовий,  розгорiлий.
Мати пiдходила до нього, дивилась,  зiтхала  й  знову  вiдходила.  Боялась
торкнутися його, боялася заговорити  з  ним.  Бачила,  що  дi?ться  з  тим
парубком. Бачила його палаючi уста й його хворобливо блискучi очi.
   I аж коли стемнiло  зовсiм,  Володько  вiдiрвався  вiд  свого  писання.
Оглянувся навкруги. Було чорно, нiмо, коло печi поралась  мати,  коло  не?
Василина.  Вузька,  низька,  закурена  хатина.  Розхитаний  стiл,   старi,
почорнiлi образи, мiцне лiжко, плита.
   - Володьку! - проговорила мати.- Ти ж не обiдав.
   - Ага! Так. Я не обiдав. Нi, нi! Я не хочу ?сти.  Або  нi.  Дайте  менi
щось...
   Було щось там, стояло вiд  самого  полудня.  Мати  пiднесла  йому,  вiн
мовчки почав ?сти...
   - Що ти, дитино, пишеш? - несмiло запитала вона.- I що з того буде?
   - Про вас пишу, мамо! - сказав певно й майже весело Володько.
   - Про мене? Що можна про мене писати? Кому я потрiбна? -  казала  вона.
Син, напевно, жарту?. Вiн взагалi дивак, невдачник. Напевно, жарту?.
   - Як то кому? - кричав вже Володько.- Не кажiть так. Я хочу  книгу  про
вас написати. Про вас, про батька, про наше життя! А хiба ви нiщо? А  хiба
ви не мати моя? А хiба ви мало попрацювали на цiй землi? А скiльки радiли,
скiльки слiз вилили, скiльки пережили? Хiба це нiщо? Нi, мамо! Про все  це
напишу... А тi, що будуть колись, хай читають. Хай знають, що  перед  ними
також були нашi люди, i також жили, i також любили все на Божому свiтi.  Я
хочу, щоб почалось  нове  життя.  Щоб  поколiння  нашi  не  тратились,  не
западали в землю, не зникали, мов худоба. Хочу лишити слiд, слово, музику,
барву. От що я хочу.  Я  хочу  також  розказати  про  свого  батька.  Хочу
полiчити його днi, його дiла.  Хочу  все  покласти  на  папiр.  З  повiтря
виловити розсiянi звуки, з оцих предметiв зняти мiрку  й  описати...  Все,
все мусить бути колись, що ? тепер. Щоб знали його й бачили...  От,  що  я
хочу, мамо!
   Настя дивилася на нього й  думала:  здурiв!  Напевне  здурiв.  Господи,
Господи! Спаси, схорони. Заступись, Царице Небесна, поча?вська Мати  Божа!
З ума зiйшов.
   Володько встав, вийшов i не вернувся. Довго чекала  його,  але  той  не
прийшов.
   - А вийди-но, дитино, за ним. Куди вiн побiг,- казала Настя Василинi. -
Хто зна, що з ним дi?ться...
   Перелякана Василинка побiгла на  двiр,  оббiгла  все  навкруги.  Клуню,
повiтку, хлiв. Заглядала на горище.
   - Володьку, Володьку! - гукала. Мало не  плакала...  Але  вернулася  до
хати.
   - Нема його нiде, мамо. Скрiзь оббiгала. Певно, в село пiшов.
   У хатi було темно. Засвiтили. Мати довго сидiла коло печi, у печi горiв
огонь, варилась  вечеря.  Чекала  на  Матвiя,  але  час  йшов,  а  вiн  не
при?жджав.
   При?хав зовсiм пiзно. Хведот розпрiг конi. Матвiй  ледве  ноги  волоче.
Прийшов до хати й сiв. Одяг його в муцi. Настя подала  вечерю,  прийшов  з
двору Хведот, i всi почали ?сти.
   По вечерi, коли Хведот вийшов,  а  Василинка  заснула,  Матвiй  запитав
тихо:
   - Ну, як? Був дома?
   - Ох, був, був,- зiтхнула Настя.
   - Нiчого не говорив?
   - Я почала йому говорити. А, кажу,  ти  не  роби  так.  А  подивись,  а
послухай. Зглянься, кажу, на батька. На  женячку  йому  натякнула.  А  вiн
встав i каже: не буду тут. Пiду в свiт. Не хочу господарем бути!  А  потiм
десь пiшов. Робити нiчого не робив. Пiшов десь у поле, а  пiсля  прибiг  i
почав писати. Як сiв у полудень - писав до пiзнього смерку.  А  сам  такий
гарячий, червоний... Я пiсля кажу: "А що ти, дитино, пишеш?" А  вiн  почав
кричати: "Про вас, про вас! Про батька! Про  все..."  Господи  святий,  як
кричав. А пiсля вийшов i не вернувся. Певно, знову подався в село... I  це
все. I так от, як бачиш...
   Матвiй вислухав спокiйно Настинi скарги, не промовив нi одного слова  й
вийшов на двiр. Надворi темно. Старий обiйшов подвiр'я,  скрiзь  заглянув,
подивився до хлiва. Пiсля став коло клунi, зняв  кашкета  i,  поклавши  на
себе потрiйно знак хреста, почав вголос  промовляти  молитви,  "...найпаче
омий мя от беззаконiя  мойого...",  "грiх  мiй  предо  мною...",  "i  Тебе
?диного возхвалю...", "работайте Господевi зо страхом i радуйтеся  йому  з
трепетом...", "благодатна Марi?, Господь з тобою...", "Боже милостив, будь
менi грiшному, без числа я згрiшив, прости менi... " - закiнчував Матвiй i
бив себе кулаком у груди.
   Коли вiн молився, думав увесь час про Володька.  Зда?ться,  молився  за
нього. Старий не любив молитись довго, при  людях.  Але  тепер  почав  все
частiше й частiше звертатись до Бога, особливо пiсля того, як не  вернувся
Василь. Десь у темнотi, у закутку, щоб  не  побачило  його  сторонн?  око,
зупинявся, стягав з голови кашкет i говорив цi молитовнi слова. Були  вони
гарнi, величнi, якось особливо сказанi.  Чув  коло  себе  Бога.  Великого,
свого Бога. Чув якусь силу, що керму? його долею, бо ж бачив: все, що  вiн
планував колись замолоду у сво?й головi, не  так  завершилось,  як  думав.
По-сво?му. Дiти, цiлий свiт, господарство. Все не так, як думав, сталося.
   Пiсля пiшов спати.
   А Володько вже сидiв у Сергiя. Був тут, як звичайно, Кiндрат, був Никон
i пара менших хлопцiв  та  дiвчат.  Кiндрат  голосно  просторiкував  сво?м
хрипливим голосом. Сергiй мовчав i посмiхався. Никон  час  до  часу  кидав
якiсь слова й скорочено матюкався при тому.
   - Нi чорта! - казав Кiндрат,- Буде наша!  Боятись  нема  чого.  Учитель
також з нами. ? дехто проти, але так i треба. Нi? А папiр  весь  рознесли.
Тепер скрiзь повно. Хай читають.
   Забалакались до пiзнього вечора. Нарештi при розходi Кiндрат сказав  до
Володька:
   - А ми вже й читальню ма?м.
   - Де? - запитав зацiкавлений Володько.
   - Е-е-е! Вчора ми всi тут радились. Никон нам свою  комiрку  вiдпустив.
Мати перечила, але хто ?? послуха?... Ще не докiнчили.  Я  сьогоднi  цiлий
день стола та лавицi тесав. Шевченка та Франка також  ма?мо.  Нема  тiльки
книжок. У нас на горищi ?, та хто тепер такi читатиме.  "Триста  лiт  дому
Романових", "Святий i рiвноапостольський князь  Владимир",  "Смерть  Iвана
Iллiча". Це ще Демид колись брав у школi й так зостались...  Батько  деякi
обкурив, але...
   Володько сказав, що книжок дiстане. Тяжче з часописами.  Треба  грошей.
Кiндрат тут мовчав. Ну, але завтра сходимося в читальнi. На чотирьох мiсця
досить, а бiльше не прийде.
   - Чому?
   - Ну. Хто тепер покине досвiтки, дiвок... Сергiй Володька проводив.
   - Зна?ш? Бачив Ганку.
   - Ну?
   - Казала, щоб прийшов на досвiтки. Хоч?
   - А чи варто?
   - Варто. Там не тiльки дiвчата. Там i хлопцi. Походиш - побачиш.  Треба
тiльки ?х пiдiбрати. Вони всi по  вечорницях  та  досвiтках  розсипанi.  А
Ганка каже: чому не прийде? Хай прийде.
   Володько уявляв, як вимовляла цi  слова.  Уявляв  ??  цiлу.  У  темнотi
зовсiм виразно перед ним з'явилась i стояла. Променистi, синi очi,  рожевi
щоки i тонкi, червонi уста. Вагався. Сергiй мовчав i чекав.
   - Нiколи ще не був на досвiтках,- сказав Володько.
   - Не важно.
   - Йду! - рiшив Володько.
   Обидва повернули й через городи пiшли. Темно було. Зорi зникли, по селi
спiвали пiвнi на змiну погоди.  Вiтер  час  вiд  часу  пошарпував  верхами
дерев, нiби сердитий учитель сво?х школярiв...
   Зiйшли в долину, перейшли кiлька подвiр'?в, перелiзли кiлька перелазiв,
роздражнили собак. Хата ?вдошки стародавня,  в  зруб,  з  малими  вiкнами.
Свiтло ледве пробива?ться назовнi, у вiкнах людськi плечi. Чути  лагiдний,
дiвочий спiв i регiт парубкiв. Десь вирвався пес i загавкав.
   - Ти! Пiшов геть! - крикнув Сергiй, i  пес  одразу  сховався.  Володько
почував себе негаразд, але бадьорився. Думав,  що  казати  як  прийде,  як
тримати себе.
   Сергiй iде попереду.  Повернув  дерев'яну  завертку  й  пхнув  скрипучi
дверi, що провалилися в чорну яму.  Переступили  високий  порiг,  зiгнувши
порядно голови.
   Дверi з хати вiдчинились самi.
   - Гей! Хто там ще? Нема мiсця! Вертайсь! - кричали з хати.
   - Зачини губу! - суворо крикнув Сергiй.- З дороги! Знову високий порiг.
Знову низький одвiрок. Простора, низька хата й повно диму та людей.
   - Дай Боже вечiр добрий! - театрально гукнув Володько. Парубки,  дiвки,
прядки, дим, смiх, пiсня.
   - У-У-у! - загули парубки. Тут вони всi. Iлько,  Антiн  з  перев'язаною
головою, Демид, Йон. Кинулись до Володька. Той пiдняв голову, як на сценi.
   - Здоров, братва! Як ??
   - Живем та хлiб жу?м!
   - Дай Боже, дiвчата! Чи приймете?
   - Дай Боже! Самi вступитесь. У нас не приймають,- хором вiдказали.
   - Ну, й хорошi!
   - Та не вашi!
   - Рада душа в рай.
   - Та хвiст не пуска?,- додав котрийсь з хлопцiв.
   - Ха-ха-ха! - зареготали всi, навiть тi, що сидiли навкруги на лавках i
що здебiльша слухали та мовчали. Верховодили Демид, Iлько, Антiн  та  Йон.
Здоровi, широкоплечi, справжнi  козарлюги.  Тiльки  коня  та  шаблю  i  на
Запорiжжя.
   Володько оглянувся по дiвчатах, але Ганки не бачив. Це  непри?мно,  але
не подавав знаку... Не бачив також i Наталки. Самi  молодшi  дiвчатка.  Зо
старших одна Дарка. Всi прядуть. Тiльки прядки гурчать.
   Настрiй при?мний. За вiкном свище холодний вiтер, а тут  тепло,  горять
двi лампи, молодi, веселi люди. Чимсь старим, давнiм вi?, нiби  тут  пану?
дух предкiв. Так, мабуть, було сто, двiстi й бiльше лiт перед цим,  так  i
тепер. Тiльки одяги дещо змiнилися.  Нема  нi  корсетiв,  нi  вишивок,  нi
свиток. Легкi перкалевi блузки, спiдницi... У хлопцiв кепки,  штани-галiфе
й чоботи.
   Всi якiсь напруженi. Очi, уста, щоки свiжi, здоровi,  блискучi.  Кожний
хоче з чогось смiятись, показать свою силу, свiй дотеп, свiй  розум.  Всi,
нiби на картинi... Вище, нижче, ще нижче... Там далi тiнi - чорнi й  сiрi,
невиразнi, ворухливi. Профiлi, вираз, мерехтлива змiна, на i  дай...  Ось,
зда?ться, чекають чогось... Очi, уста й  груди...  Гаряча  iскра  спаде  й
спалахне, i серце заб'?ться, i смiх розкотиться -  бадьорий,  лоскотливий,
жадiбний. Ось ноги тупотять i просять ритму, тремтять колiна,  вигина?ться
пружний стан, випинаються груди. Все  теплiше  й  теплiше  ста?.  На  чолi
сходить пiт, мов роса, мов  дихання.  В  очах  легкий  туман,  як  душного
вечора... У вухах дзижчить нап'ята струна.
   За вiкном  собачий  гавкiт  i  спiв  пiвня.  Вiтер  пiдхоплю?  звуки  й
вiдносить ?х куди хоче. У сiнях рипнули дверi, й у затишку, пiд зрубом вже
стоять. Вiтер б'? об зруб сво?ми  грудьми.  Сердито,  поривно.  Вiдступить
раз,  затихне,  нiби  збира?ться  з  силою.  Розiгнавсь  i  тарах!  Тiльки
заскрипiли крокви вгорi, i солома пiднялася. У  щiлинах  на  кiлька  ладiв
засвистало.
   - Нi, нi! Чекай!.. Йон! - Чорно так, а в хатi регочуть.
   - Сказився!.. Йоне!.. Ой!..
   Гарячi уста, що горять i тут... Вiтер  знову  вдарив,  знову  вiдбився,
знову заскрипiли крокви й знову всi щiлини  засвистали.  Недалеко  голосно
заспiвав пiвень. Оленка вирвалась, стрiпнулась,  скрипнули  дверi,  а  Йон
став проти вiтру...
   - Дми! Бий у груди! - Тiльки кучер ма? на вiтрi. Нiби на  летючому  ?де
конi...
   - Просто на тебе? - кричить Антiн.
   - Просто на мене!  Розмахнувся,  вдарив,  i  той  лiг!  -  чiтко,  ясно
вiдрубав Демид.
   - Трупом! - хльостко додав котрийсь.
   - Не трупом! В зуби калатнув,  а  душа  не  в  зубах.  Думав,  мене  не
вiзьме,- завершив Демид, повернувся рвучко й заспiвав.
   - Хто бреше? - хильнулись сюди й туди дверi, бо вступив Йон. Йому нiхто
не вiдповiв, бо всi спiвали. "Ой, у полi вiтер вi?,  та  жито  половi?.  А
коза-ак дiвчину, та вiрненько лю-у-у-бить, а зайнять не посмi?..." Дзвенiв
тенор, рвався на кусники, носився в  повiтрi.  Його  пiдхоплював  бас,  що
ревiв на всi боки. Хитались голови, миготiли  носи  й  кучерi,  напинались
карки й пiдборiддя.
   Серед пiснi знову вiдчинилися дверi й всi оглянулись. В одвiрках стояла
Ганка. Уста смiялись, очi смiялись, смiялась цiла  у  шовковiй,  бронзово?
барви хустинi.
   Володькiв тенор ще звучнiш задзвенiв, перелився кiлька разiв:  "...  що
женитись дума-а-а-а-а?, ой, i того ж вiн... та i не горне-е-е-е-ться, бо й
пого-о-о-о-вору бо?-i-i-i-i-iться..."
   Ганка протиска?ться до дiвчат, ?й пiдставляють ноги, Антiн,  басуючи  в
пiснi, пiвкроку поточився, i Ганка опинилась за  його  широкими,  як  мур,
плечима.
   - З дороги! Антоне! Пусти! - кричала вона й  гатила  обома  кулаками  в
Антоновi плечi. Але Антiн спiвав собi, тiльки бас  його  в  деяких  мiсцях
деренчав.
   Нарештi Ганка прорвалась до дiвчат. Ось пiдбiгла до одно?,  до  друго?.
Тiй щось шепнула, ту обняла, нагиналась,  розгиналась,  вiдкинула  велику,
теплу, що мала на плечах, хустку, поправила коси... Заложила  обидвi  руки
за потилицю, а груди повнi, круглi й пружнi вип'ялись пiд тонкою блакитною
блузкою. Одна тiльки мить.... Ось вона вже поправила  коси  й  обернулась,
хитнула головою...
   Пiсня скiнчилась.
   - Хлопцi! Оброку! - крикнув котрийсь.
   - Давай!
   - Хай буде обрiк.
   - Сип! Хто кормить? Терешку! Тримай  шапку!  -  кричав  Антiн.-  А  ви,
шушвалля, набiк! - крикнув на менших хлопцiв, що коло судника.
   "Шушвалля" розсипалось, куди могло. Терешко вмощувався коло  судника  й
тримав на колiнах шапку.
   - Хто ляга?? - кричав далi Антiн.
   - Бий! Чорт з ним,- сказав Демид, заклав руки назад, нагнувся й  сховав
обличчя у Терешковiй шапцi.
   Парубки збились всi позаду нього. "Бий",- показував мiнами  Антiн,  але
сам вже розмахнув сво?ю здоровенною, як лопата, долонею. Зробив собi мiсце
для вiдступу, два рази розмахнувся й чалапнув, у Демидовi щось йойкнуло, а
Ангiн швидко пару крокiв вiдступив.  Його  заступили  iншi  хлопцi.  Демид
поволi пiдвiвся, весь червоний...
   - Ну. Це, ?й-Богу, Антонова робота,- сказав i подивився на  Антона,  що
стояв, як мур,  непорушне.  Зав'язане  його  чоло  вiдкидало  на  припiчок
велику, балухату тiнь.
   - Сукин син!! - проговорив вiн добродушно  й  без  найменшого  спротиву
схилився до шапки.
   Парубки замахали руками. Кожний  хотiв  вдарити,  але  Демид  не  бажав
дарувати свого. "Розступiться",- показав мiною, блискавично мазнув рукою й
припiк Антоновi обрiк. Той увiгнувся.- Мiг би краще, Демиде, - сказав  вiн
встаючи.- Лягай!
   - Бачив,казав Демид лягаючи.
   - Твою бабу в запiчку! - вiдповiв Ангiн.- Не  бачив,  але  руку  пiзнав
одразу. Як копитом.
   На цей раз захотiв спробувати сили Володько. "Я!" - показав пальцем  на
сво? груди, розмахнувся й впiк щосили.
   - У-у! - загув Демид.- А хто це? -  дивився  по  всiх  обличчях.  Якась
свiжа рука. Чи не Володько?
   - Вiн i ?! - сказав Володько, виступив, сховав обличчя в шапцi,  вiдчув
запах поту й чекав на удар. Пройшло трохи часу. Терешко тримав мiцно  його
обличчя. Нiчого не чув i не бачив.  Чекав:  ось-ось  хтось  припече.  Бах!
Володькiв зад увiгнувся, нiби на  нього  звалилася  цiла  хата.  Не  подав
нiякого вигляду, звiвся й глянув на парубкiв.
   - Цiкаво, чия це була довбня,- казав, дивився всiм  у  вiчi.  Всi  були
спокiйнi, тiльки Йон холов, нiби його тiльки що викинули з  жару,-  Ти!  -
тикнув пальцем на Йона.
   Йон захитався направо й налiво та виступав наперед.
   - Лягай, лягай! - говорив Iлько.- Ще й  я  мушу  раз  стукнути.  Тiльки
тримайся цупко.
   Били, аж  гуло.  Входили  в  запал.  Долонi  кожного  горiли.  Клались,
вставали, знову клались...  Дiвчата  дивилися  на  сво?х  дужих,  здорових
хлопцiв. Не боялись ?х, анi ?х страшно? гри. При кожному ударi реготалися,
й чим був удар сильнiший, тим сильнiшав  регiт.  Ганка  реготалась  також,
бiгала, вертiлася. Була така  весела,  що,  здавалось,  це  ?й  пошкодить.
Володько почувався дуже добре. Чув  весь  час  на  сой  чи?сь  очi,  хотiв
показати себе зо всiх бокiв, чув силу в собi,  кров  грала,  блищали  очi,
голос дзвенiв особливо.
   Ось Ганка протиснулась i вийшла в сiни. Пройшов деякий час, а  вона  не
верталась. Володько також виступив з юрби й пiшов у сiни.  Дверi  на  двiр
вiдчиненi а в одвiрках чиясь постать.. Розгорнув руку й опустив  ??,  нiби
крило, на чи?сь плече...
   - Ого! Хтось ма? тяжку руку,- сказала Ганка.
   - Це ви? - обiзвавсь Володько.
   - Господи! Невже ви? - нiби здивувалась,- Сама не вiрю.
   - I  тепер  не  вiрите?  -  запитав  i  обняв  ??  обома  руками.  Вона
затремтiла, розп'яла  руки  й  хустку.  Вiдчув  ??  тепло,  ??  груди,  ??
тремтiння. Замовкла, голова ?? опала на його груди, пригорнулась.
   - Ще не вiрите? - вже зовсiм пошепки говорив  Володько  й  все  мiцнiше
горнув ?? до себе. Вона кивнула головою.
   - Вiрю! - зашептала вона, вiдхилила  швидко  голову...  Вiн  вiдчув  ??
гаряче дихання, трошки схилився й доторкнувся сво?ми устами  ??  палаючих,
трiпотливих уст.
   - 0-ох, Боже! - вiдриваючись вирвалось у  Ганки.  Вона  хотiла  тiкати.
Ноги млiли пiд нею, тремтiли руки, сильно до болю билось  серце.-  Пустiть
мене! Володю! Не втримаюсь...
   Ноги Володька також пiдгиналися, в очах туман,  все  перемiшалося,  але
вiн все-таки тримався мiцно й тримав ??  в  обiймах.  У  хатi  все  сипали
обрiк. Час до часу виривався регiт. Рипнули дверi, i хтось вийшов. Ганка й
Володько розступилися. Стояли обо?, мов  двi  непорушнi,  чорнi  тiнi.  Це
вийшла господиня хати, набрала води й знову пiшла.  Знову  темно,  тихо  й
безлюдно. Володько знову пiдступив ближче до Ганки, знайшов ??.руки,  взяв
i мiцно стиснув. Вiдчув такий саме сильний потиск.
   - Як шкода, що я вас не бачу,- сказав вiн i зовсiм близько нахилився до
не?. Дивилась просто йому в обличчя, чув ?? дихання.
   - Нi. Дуже добре,-  шептала  вона.-  Я  зараз,  напевно,  дуже  смiшна.
Володю? Невже це ви? Не вiрю. Нiяк не вiрю. Володю? Господи! Як  чекала  я
на вас. Вчора навмисне ходила побачити Сергiя... Казав вiн вам?
   - Казав,тихо проговорив Володько.
   - А я все не хотiла вiрити. Сьогоднi прийшла до нас тiтка. Я не  хотiла
йти на досвiтки... Зiсталась дома. Оце недавно... Вже ми хотiли  лягати...
Чую, хтось у вiкно: тук-тук-тук! Нахилилась. Хто  там?  -  кажу.  А  вийди
сюди, чую Дарчин голос. У  менi  одразу  забилось  серце.  Одразу  за  вас
подумала. Не знаю, що таке... Щось чула. Накинула теплу хустку  й  вийшла.
Ходи, каже. Вiн прийшов. Володько? - перепитую  ще.  Ну,  певно!  Я  кажу:
бiжи, а я прийду. Думала, що б його тiтцi сказати. Вони пiшли спати,  а  я
за хустку й сюди! Але ходiм звiдси. Тут весь час ходять. Переступили через
порiг, зачинили дверi. Перед ними чорна, глупа нiч i вiтер.  Рве  з  Ганки
хустку,  вона  горне  ??  до  себе.  Володько  не  зна?  нi  подвiр'я,  нi
мiсцевостi. Вона кудись потягнула його. Якась дерев'яна  стiна,  пiддашшя.
Вiтер сердито шмага?, але там за стiною.
   - Вам не холодно? - сказала вже трошки голоснiше Ганка  й  вкрила  його
сво?ю хусткою.
   - Менi? З вами? - здивувався Володько.- Коли б тут мороз, буревiй, коли
б тут хтозна-що, i то не чув би нi холоду, нi огню... Хiба ж можна.
   Намагався ?? краще загорнути, пiсля тулив ?? до себе. Перше  хвилювання
минуло, вiднайшлась сила, мова...
   Нiколи не почував ще такого чудового, лоскотливого в собi вогню, такого
при?много хвилювання, такого солодкого остраху.  Вiтер  бився  за  стiною,
нiч, тиша. Там далеко, на подвiр'? мерехтить вiконечко й в ньому  трошечки
свiтла. Регiт звiдти доноситься, там люди, життя. Але для Володька все  те
вже зникло. Чув, бачив тiльки це  щось  тепле,  при?мне,  трiпотливе  коло
себе. Хотiв би тиснути його до себе, горнути... Хотiв  би  казати  ласкавi
слова. Воно ось горнеться, тулиться.  Той  самий  вимрiяний  стан...  Рука
лежить на ньому... Тi самi не раз уявлюванi груди. Ось вони. Торка?ться до
них сво?ми грудьми. Тiльки щiк, уст i очей не видно.  Зате  чу?  ?х.  Вони
такi гарячi, такi солодкi, такi нiжнi...  Так  солодко  торкатись  до  них
устами й пити з них чад, втому, розкiш... Нi, нi! Вiдiрватись вiд них нема
сили. Якiсь окови на ногах. Звiдсiль не зрушиш ?х. I руки  окованi  також.
Все стискають ??, але розгорнути ?х нема вже сили.
   - Ку-кур-i-i-iк-у-у-у! - десь зовсiм близько закричав пiвень.
   - Боже! Це вже першi пiвнi! - схаменулась Ганка.- Так пiзно! А  в  хатi
все ще свiтиться.
   Вже кiлька разiв хтось вiдходив. Чути було вигуки  хлопцiв  по  селi...
Перегукувалися дикими совами, i гук той летiв по вiтрi десь у безвiсть.
   - Моя шапка там,- сказав Володько.- Не хочеться вже заходити.
   - Я винесу. Деякi хлопцi тут ночують.
   - Тут? - здивувався Володько.
   - Певно. У нас така звичка. З дiда й прадiда. I  це  нiчого.  Нiхто  не
диву?ться. Йон, напевно, з Даркою залишиться,- пояснювала Ганка.
   Володько й сам знав звички  свого  села,  але  не  мiг  про  це  навiть
подумати. Чув в собi забагато сили. Боявся самого  себе,  тiкав,  як  мiг.
Спокуса гналась за ним, ловила за  поли.  Озирався  назад,  бився  з  нею,
вiдкидав i знову тiкав, страшно тiкав.
   Боровся з собою поки Ганка ходила по його шапку, а як прийшла, сказав:
   - Пiду, Ганнусю! Хто там ??
   - Не бачила. Вже  згасили.  Я  ледве  знайшла  шапку.  У  темнотi  щось
затупало й пiдбiгло просто до Валодька. Вiн вiдступив.
   - Не бiйся. Це ?вдощин Жук,- сказала Ганка.- Жучку! Де ти був? Ти, ти!!
- i погладила пса по головi. Вiн радiсно махав хвостом, нюхав  Володька  i
скакав.
   - Пiду, Ганнусю,- ще раз сказав Володько.
   - Тiка?те? - проговорила вона.
   Пообiцяв, що прийде, вирвався силою з обiймiв i побiг в густу темноту.
   Сам не знав, куди бiгти. Стежку, якою провадив  його  Сергiй,  стратив.
Бiг просто через якiсь городи, натикався на плоти, перелазив,  спотикався,
падав. З заходу дув холодний вiтер, шарпав деревами. У селi кричали пiвнi.



   V

   Йшла осiнь. Дощем поливались поля, вiтер отам з-пiд  лiсу  виривавсь  i
бiг шаленим бiгом над селами й полями.  Дерева  шарпались,  сердитi,  злi.
Поля терпiли мовчки. Хати на цей час приникли, заплющили  очi,  огортались
чим тiльки могли. Ранками й вечорами курились  димарi.  Дим  виривався  i,
схиливши голову, чимскорiше намагався сховатись  за  стрiху,  припасти  до
землi, але вiтер налiтав,  топтавсь  по  ньому,  сiк  батогами,  шарпав  i
розривав його на дрiбнi куски.
   Хмари по небу плили гуртами, горами. Вайлуватi, сiрi, потужнi. Тяжко ?м
рухати сво?ми незграбними членами. Але йшли! Вперед! На схiд, нiби  армiя.
Мiсцями чомусь згорталися, родили дощ, що летiв униз  скiсно,  нiби  вiття
косато? берези.
   Такi були днi. Були й ночi такi.  Доба,  як  i  завжди,  мала  двадцять
чотири години. Тiльки тепер вона видавалась  довшою.  Сонце,  що  свiтить,
грi? й оживля? все, тепер мало з'являлось на небi, а ще менше було його на
землi. Днi були сiрi, а ночi чорнi, мов вугiлля.
   В цi днi поволi, але певно  росла  Тилявка.  Росла  вечорами,  довгими,
осiннiми вечорами. Кiльчилась  i  витикала  паросток  читальня.  Маленька,
закидана сотнями хат. Десь там у присiнку з вiкном,  заложеним  лубком,  з
Шевченком i Франком, тiстом прилiпленими до  нерiвно?  стiни.  П'ять-шiсть
людей приходило...  Сидiли,  слухали,  дивились.  Кволо  горiла  лампочка.
Пiвтьма й тиша. А серед тишi й пiвтьми з'являлися гетьмани, бунчуки, ревли
гармати. Чорне море, i Днiпро, i гори  синi...  I  запорожцi  йшли  лавами
через степи, через моря. 3-пiд Босфору.  З-пiд  Очакова  i  Москви.  З-пiд
Жовтих Вод, з-пiд Корсуня... З-пiд Пиляви i з-пiд Збаражу... I незабутнiй,
славний  Хмель,  нiби  живий,  в  кире?  ставав  отут,  i  булава   горiла
дiамантами. Палали очi всiх. Серця тремтiли враз. Йшли  могутнi  полки,  i
земля дуднiла. Гримiла слава на цiлий свiт!
   А пересунулось кiлька днiв вперед, i в читальнi стало  тiсно.  Перейшли
знову до Сергiя. Говорили, спiвали, читали. Прийшли й минули вибори. Село,
як один, вiддало свiй голос за себе. Козак живим лiз на хрест за  двадцять
два - не взяло його жертви небо.
   Одного вечора  пiд  вiкнами  Сергi?во?  хати  з'явилися  чорнi  люди  з
багнетами. Хлопцi почали сипать  оброку,  тi  послухали  й  пiшли.  Хлопцi
слухали з-за кутiв, як чвакають у грязюцi ?х чоботи.
   Володько жив селом. Щось сталось з ним, i  вiн  весь  увiйшов  у  село.
Кохання, втiха молодостi, буйне, молоде товариство. З кожним днем  вростав
у село, вшрубовувався в нього, до самого дна вникав. Приходив додому,  але
був тут не свiй. Батько дивився на нього  й  мовчав.  Син  i  батько  йшли
поруч. Один через сво? поля,  другий  через  село.  Мовчали,  тiльки  йшли
вперед.
   Часом, коли Володько вiдходив увечерi в село, Матвiй також  виходив  по
вечерi з хати... Обiйшов, як звичайно, сво? господарство, а пiсля  виходив
трохи далi за дорогу на пригiрок свого поля. Звiдсiль найкраще видно село.
Ось там воно лежить. Тепер нiч темна й нiчого не видно, але Матвiй  i  так
знав, що там село. Там i Володько десь у тiй  темнотi,  мiж  тими  хатами.
Знав добре тi хати й тих людей, що в них живуть. Не завжди  любив  ?х.  Ще
колись, коли чув силу в руках i грудях, не раз пiдганяв  тих  неповоротних
дядькiв. Не раз кляв ?х останнiм словом i знав, за що. Знав глибоко всi ?х
хиби й iнодi побоювався за свого сина. Чи видержить вiн? Чи не звалиться у
багно разом з яким-небудь Тараском, а потiм цiле життя стругатиме нецьки i
пропиватиме ?х? Тяжко було б батьковi бачити свого сина не на тiй  дорозi,
яку вже давно для нього вимрiяв. "Ну!" - завершав сво? думки. "Рiд наш був
завжди мiцний. Кожний з наших чоловiкiв мав не тiльки руки та ноги, але  й
голову на в'язах. Чому якраз мiй син мав би ?? стратити?"
   Це заспокоювало Матвiя. Вертався,  йшов  подвiр'ям,  думав  думу  свою,
шептався з рiзними духами, що наповнювали  хату,  клуню,  кожний  куток  в
господарствi. Все знав сво?. Зо всiм розмовляв, як з  живим.  Все  шанував
однаково: i корову, i курку, i ту машину, i навiть той кусень дерева. Все,
що тут на подвiр'?, все це потрiбне - значить i цiну ма?.
   Пiсля Матвiй говорив голосно з Богом! I тут любив яснiсть. Кожне  слово
вимовляв "трезво", повно.  Не  любив  дрiбних,  звичайних  молитов,  любив
псальми. У них говорилось до Бога гарною, вибраною мовою. Кожне слово, мов
ядерне, пшеничне зерно.
   "Ех, якось треба ще дотягнуть, поки той пiдросте",- думав  лягаючи.  "А
костi  все  частiше  й  частiше  вiдмовляються  носити  грiшне  тiло.   Не
шанувалось ?х колись, тепер вiддячуються..."
   Тихо ставало на хуторi Матвiя. Тiльки вiтер дув, свистав мiж дилями, та
час вiд часу гавкав Пундик. Матвiй натягав на голову кожуха й засипав...
   Прийшли запусти. Парубки не можуть  пустити  цей  день  у  небуття,  не
прогулявши його до решти. Простора хата Демида не вмiща? молодого  народу.
Бовха? здоровенний бубон, реве труба, кларнет  виписку?  високу  ноту.  По
втоптанiй, мокрiй долiвцi йдуть трусячка.
   Надворi холодний дощ i грязюка. Сонце виглянуло було на  короткий  час,
поки знову не наповзла на нього велетенська, мов сива ведмедиця,  хмарина.
Всi тиснуться до сiней, до хати. У коморi також повно. Там старшi  парубки
частуються, а мiж ними i Володько. Мала шкляночка кружля?  вiд  одного  до
другого -  "дай-бо!"  -  i  лигнув.  Щелепи  швидко  працюють,  розжовуючи
закуску. Пляшка одна за одною пiдходять, Кiндрат трiска? дном  об  долоню,
вилiта? корок. Далi - "дай-бо!", далi кружля? шкляночка. А коли вийшли всi
пляшки, вiдчинилися дверi i  кiльканадцять  парубкiв  виринуло  з  комори.
Антiн, Йон, Iлько, Кiндрат, Сергiй. У кожного блискучi очi. Обводить  ними
всiх, кого б у танець взяти.
   Володько танцю? з Ганкою. Носить ??, мов пiр'?ну, навколо себе,  тiльки
спiдниця розвiва?ться та б'?ться iншим по  ногах.  Крутиться,  мов  вихор,
притупу?, виспiву?. Решта хлопцiв також не дармують. Стогне вiд ?х  танцiв
земля i тремтять стiни.
   ? тут також Наталка. Володько взяв i ?? в танець, але танцював  з  нею,
мов з панночкою. Дуже тонкий i гнучкий у не?  стан,  дуже  чисте  i  свiже
личко. Задивився  на  не?.  Очi  самi  впиваються,  така  вона  яскрава  й
барвиста. Пробував заговорити з нею. Вiдповiла поважно й  мовчала.  Тiльки
уста ?? трошечки тремтять, нiби бажають посмiхнутися.
   Пiсля танцю потиснув ?й руку й подякував.
   - Нема за що,- сказала й  вiдiйшла  у  сiни.  Глянув  туди  Володько  й
побачив коло Наталки якогось у чорному галiфе, з кучером, що ледве в шапку
влазить.
   - А це ж хто, Сергiю? - запитав.
   - Не зна?ш? Наталчин наречений. З Людвищ,- байдуже кинув Сергiй.
   - Не бо?ться до нас заходити,- додав ще Володько. Оглянув того з нiг до
голови.
   - Iлько ж ?. Поки не було Iлька, не показувавсь. Досить вже з'?в кiлкiв
вiд наших хлопцiв.
   Заграли знову музики. Володька злiсть взяла: ану. пiдступлю ще.
   - Наталочко! Дозвольте  запросити!  -  хоч  знав,  що  не  пiде.  Хотiв
спробувати.
   -  Дякую.  Танцюйте  собi  на  здоров'я,-   вiдказала.   На   цей   раз
посмiхнулася.
   - А ви собi мур-мур!
   - Смiйтесь. Може, i з нас люди будуть.
   - Та ще й якi.
   - Не гiршi вiд сусiдських.
   "Ой, спасибi батьковi
   Та спасибi матерi,
   о нас добували..."
   Це Йон реве басом. Вивалився звiдкись, руки  в  кишенях,  голова,  нiби
вiхоть сiна, очi червонi. Направо й налiво, нiби очерет, розгорта?  народ.
Наштовхнувся на людвищанина.
   - Е-е, Iван! Здоров! Яким вiтром завiяло тебе до нас? - Не  виймаючи  з
кишень рук, пiдiйшов до Iвана зовсiм щiльно. Той вiдступив.
   - Та от iшов i по дорозi чую музики,- пробу? вiн жартувати.
   - Брешеш! Не по дорозi, а в хатi. Що це, по-тво?му? - вказав навкруги.-
Дорога? Дiм! Розумi?ш?  Живе  тут  славний  громадянин  нашого  села  Юрко
Кравченко з жiнкою, дочкою i двома, як орли, синами.  I  це  не  звичайний
тобi Кравченко, а генерал. Все одно, що  Потьомкiн-Задунайський.  Чув  про
такого? Нiчого ти, мудра голово, не чув.  Чого  шарпа?шся,  я(с  блоха  на
припонi. Постiй! Просто стiй! Дивись у  вiчi  чеснiй  людинi!  -  тут  Йон
протягнув руку до Iванового горла.
   - Еей, ей! Не рвись, бо зiрвешся! - почав вiдгризатись Iван. Коло нього
Наталка, i як тут дозволити творити над собою такi жарти. Кутки  його  уст
вигнулись, брови пiднялися.
   - Ти-и-и! - протягнув Йон,  напнувся  i  ще  далi  подався  на  Iвана.-
Забува?шся!  -  хрипiв  низьким  басом  Йон.  Уста  його  розтягнулись   i
затремтiли, а зуби зцiпились. Очi  ще  бiльше  почервонiли  i  вперлись  у
Iвана, як два мечi.
   Володько бачить, що буде зле, робить рiшучий крок i ста? мiж  Йоном  та
Iваном.
   - Кинь, Йоне! Плюнь на все! Ходи сюди! - говорив Володько.
   - Нi! Вiн мене, сучий син, вразив! Вiн, холера, харкнув менi  в  лице,-
ще лютiше заревiв Йон.- Пусти! - крикнув  вiн  на  Володька.  Обидва  його
кулаки корчаться й випинаються взад. Сильними вигнутими грудьми напира? на
Володька, нiби бажа? його роздушити. Володько хапа? його за обидвi руки.
   - Йоне! - кричить Володько.- Отямся! Що з тобою? Але Йон весь  тремтiв,
нiби в пропасницi.
   - Геть! З дороги! - кричав вiн, як бугай.- Мушу  його  розчавити!  Мушу
висипати з тузин його поганих зубiв, тодi знатиме, хто ми!
   - Hi, Йоне! Вiдступи! Ходи! Маю тобi щось сказати! - говорив Володько i
пхав його набiк. Iван робив вiдступ.  Наталка  дивилась  на  всiх,  бiгала
швидко поглядом по кожному, нiби вичiкувала, коли i вона мусить  виступити
до боротьби.
   Але Йон здався.
   - Що хоч? - ревiв вiн перед Володьком,- Хоч, щоб  i  тебе  чалапнув?  -
Одначе не чалапнув нiкого, а вiдiйшов з Володьком набiк.- Ну, що? Кажи!  -
сердито питався.
   - Дурень ти, Йоне! От що хочу тобi сказати! За що лiзеш на рожно? За ту
людвиську гниду?  Не  соромишся?  Чого  до  нього  вчепився?  -  так  само
вiдповiдав i гостро дивився Володько.
   - Чого? Не зна?ш? Як смi? у наше село заходити? I до того сам...  Зна?ш
же, що i я не зайду сам на музики хоч  би  до  Людвищ.  Я!  Йон,  що  оцiм
кулаком зiб'ю з нiг озимка[22]. А вiн прийшов. Як смi??
   - Бо ж чому нi. Село наше не святе.
   - Брешеш! Святе! Не смi? нiхто до нього торкнутись чужий. Вiдколи  воно
на цьому клаптi землi - нiхто не смi? у нього вступати без дозволу нашого.
Звичай такий!
   Наталка кинулась шукати Iлька. З'явився Iлько.
   - Хто? Хто там розбива?ться? - кричав Iлько.
   - Я! - захрипiв з кута Йон.
   - Ти, капустяна голово? Хочеш i мене  до  холери  вмiшати?  -  вiдповiв
Iлько.
   Йон шарпнувся, мов опарений, i кинувся на Iлька. Але Володько  затримав
його. Взяв його за руки, зо всiх сил напружився i втримав.
   - Йоне! Холеро! -  сичав  сапаючи  Володько.-  Тихо!  Тобi  боротись  з
биками. Дужий чорт.
   - Не можу! Не можу! - хрипiв розлючений Йон.- Серце мо?  не  видержить.
Трiсне, як черепок. На мене нападають, по менi топчуться. А я що? Терпiти?
   - Нi! Не терпiти. Чекай,  Йоне!  Ходiм  набiк!  По  часi  Йон  все-таки
скорився. Володько обняв його за стан, розбили натовп  i  вiдiйшли.  Iван,
Наталка та Iлько зосталися на мiсцi.
   Починало сутенiти. Небо затягнулось хмарами. Час до часу сi? дощ. Йон з
Володьком довго про щось говорили. Пiсля навинувся до них Кiндрат.
   - Кiндрате! Голубе сизий!  Знайди  оцьому  харцизяцi  хоч  кварту  яко?
запiканки. Серце його пала? образою, i треба гасити.
   - Ходiм,сказав Кiндрат...
   Зайшли знову до комори. Кiндрат знайшов пiвпляшки.  Розлили  й  випили.
Володько почав просторiкувати.
   - Не розумiю,- казав,- чому ми однi з  другими  ма?мо  увесь  час,  мов
барани, товпитися. Тiльки через те, що той з iншого села. Дурниця, хлопцi!
Сором! Там такi самi люди, як i ми. Битись. Розумiю. Не  мусимо  бути,  як
ягнята. Але треба знати з ким битись i за що битись. Треба...
   - А-а-ах! Кинь то! - перебив Володька Йон.- Ти  мудрий,  але  й  ми  не
хвости собачi. Iвановi морду наб'ю i кiнець!
   - Але за що? - питав сердито Володько.
   - Бо так хочу! Зрозумiв? - i Йон  полiз  у  глибоку  кишеню  штанiв  за
махоркою. Вийняв i скрутив цигарку.- Ма?ш,  Кiндрате,  сiрники?  -  кивнув
головою на Кiндрата. Руками  шукав  по  кишенях  сiрникiв,  крива  цигарка
стирчала в зубах.
   - На! - сказав Кiндрат i подав сiрники.- Але ходiм звiдсiль. Батько  не
любить, коли в коморi курять.
   Встали й вийшли. У хатi грали музики. Густою масою йшли всi  до  танцю.
Душно. Володько знайшов  Ганку  й  також  пiшов  у  танець.  Ганка  почала
випитувати, що там було, чого кричав Йон, Володько вiдповiдав виминаюче. В
його головi вертiлась якась думка. Ноги його танцювали, але ж очi й  думка
були десь iнше. Вони  виривалися  вiд  Володька,  вiддiлялись  вiд  нього,
лишали його, летiли повiльно над танцюючими людьми,  вилiтали  у  вiкно  i
линули десь туди - далеко, дуже далеко у невiдому, чудову кра?ну. I аж  по
хвилi помiтив, що з тими думками вiта? також ще хтось... Хто?  Придивився,
прислухався... Ага!  Знаю...  Посмiхнувся  i  труснув  головою.  Одночасно
сильнiше стиснув Ганку, так, нiби це була та,  яку  щойно  бачив  у  сво?х
думках.
   Йон також "гуляв", пiсля ходив сюди й туди по хатi, по сiнях,  чiплявся
до кiлькох дiвок, спiткнувся на ногу, що йому пiдставив Антiн, сунув  його
кулаком пiд' ребро, але бiльшого не зробив  нiчого.  До  Iвана  зовсiм  не
пiдходив. А той весь час тримався Наталки, час вiд часу водив ?? в танець.
Часом пiдходили до нього Iлько або Демид, щось говорили, смiялися... Дарка
весь час також танцювала та кидала погляди на Йона. Всi  знають,  що  вона
коха? його, але це все одно, що кохати хмарину або вiтер.
   Час бiг швидко. Коло дванадцято? пiдiйшов до Володька Сергiй.
   - Не хотiв би вже йти додому? - запитав Володька.
   - Бiльше не маю чого тут стирчати,-  сказав  понуро  Володько.  Настрiй
його чогось зкапсiв. Ганка дивилась на нього й не знала, що сказати.
   - А до нас не зайдеш? - сказала нарештi.
   - Сьогоднi нi. Втомився. Пiду з Сергi?м. А ти з Даркою...  Пiсля  цього
Володько й Сергiй вiдiйшли. Надворi чорна i  глупа  нiч.  Мрячить  дощ.  З
заходу повiва? вiтер. По всiх хатах вже сплять.
   Йшли спочатку мовчки. Сергiй iшов перед Володьком, чвакав  чобiтьми  по
грязюцi, але темнота майже ховала його з-перед очей. Тiльки час  вiд  часу
Володько уловлю? обрис Сергi?во?  спини  й  чобiт.  Перейшли  перед  хатою
Никона, й Володько згадав його. Чомусь не бачив його на музиках.
   - Сергiю? - промовив Володько.
   - Чого,озвався з темноти голос.
   - А не зна?ш, де подiвся Никон? Його ж не було у Демида.
   Сергiй довгий час не вiдповiда?. Дiйшли до мiсця, де мають розiйтися.
   - Як хоч,сказав Сергiй,- зайди на хвилину до мене.
   - А не буде пiзно? - вiдповiв Володько.
   - Скажу тобi про Никона.
   Хата Сергi?ва зараз  за  Никоновою.  Вузенька,  огороджена  хворостяним
плотом, вуличка веде  до  не?.  Вправо  садочок  -  тих  кiлька  випадково
втицьнутих деревин.
   Звернули й пiшли вуличкою.
   - Вашi сплять... Ще побудимо,- сказав вже пiд вiкнами Володько.
   - Не графи...  Не  здивуються,-  байдуже  промовив  Сергiй  i  вiдчинив
незамкненi дверi сiней. Володько пiшов  за  ним.  Рипнули  другi  дверi  й
тяжке, тепле повiтря хати  вдарило  в  обличчя  Володька.  Сергiй  черкнув
сiрником i, тримаючи його над головою, оглянув хату.
   Батькова постiль порожня. На долiвцi розстелено куль  соломи,  на  якiй
спить молодша Сергi?ва сестра Мотря, з сво?ю  сусiдською  приятелькою.  На
лавi спить разом  молодший  Сергi?в  брат  Онисько.  Вiн  вкритий  старою,
витертою вояцькою шинелею.
   Сергiй засвiтив лампу й одразу  подався  до  печi.  Вiдхилив  посмалену
затулу й дiстав горщик з якоюсь стравою.
   - Хоч ?сти? - кинув байдуже Володьковi.
   - Е-е, лиши. Йду ж додому,- сказав той.
   - Нi.  Як  хоч  -  бери  он  на  миснику  ложку  i  присiдай.  Володько
вiдмовився. Сергiй швидко ?сть з горшка. Недивлячись на свiтло й гармидер,
всi сплять глибоким сном. Володько огляда? хату. Нерiвнi,  знайомi,  трохи
закуренi стiни. Старi занедбанi образи. На них  кiлька  вилинялих  ще  вiд
празника паперових квiток i кiлька паперових барвистих  рушникiв.  Були  й
бiлi, але Сергi?в батько ?х покурив. Пiсля сповз очима на долiвку.  Сергiй
помiтив його погляд.
   - Хоч? - пита? вiн.- Лягай ось  скраю.-  I  тикнув  ложкою  на  дiвчат.
Володько подивився на Сергiя. Його обличчя було байдуже,  трохи  суворе  i
спокiйне. Нi. Вiн це не жарту?. Вiн каже це зовсiм поважно.
   - Ти  мав  говорити  менi  про  Никона,-  сказав  Володько.  Сергiй  не
вiдповiв, тiльки все черпав ложкою в горшку i швидко жував.  Була  глибока
мовчанка. Ось одна з дiвчат заворушилася, щось пробурмотiла зi сну, й одно
?? колiно виглянуло з-пiд рядна.
   Нiхто не звернув на це уваги. Сергiй довго ?в, а докiнчивши сказав:
   - Ну! Нарештi за цiлий день трохи напхався. А тепер пiдем до  клунi.  Я
там сплю.
   Зняв з полицi електричного лiхтарика, згасив лампу,  й  обидва  вийшли.
Перейшли до клунi. У правому засторонку, на купi околоту Сергi?ва постiль.
Рядно, зiм'ята, без наволочки подушка й старий кожух. Сергiй освiтив  свою
постiль, пiсля - тiк. На току сто?ть вiз, збоку сiчкарня i кiлька мiхiв  з
сiчкою.
   - Сiдай,посвiтив Сергiй мiшки й сам сiв.- Вже, мабуть, пiзно.  Спiвають
пiвнi. Дощ, хол?ра, як найнявся... Не закуриш? - казав вiн.
   - Нi. Хiба у клунi можна?
   - Нiчого. Я курю люльку. Понюхай, як пахне... Як Тараскова  шапка...  -
тут, мабуть, Сергiй криво посмiхнувся.- Собака десь бреше. Певно,  Кiндрат
подався до Теклi.
   - А батько ж де? - запитав Володько.
   - На Угорську. Мабуть, напився й заночував. Теклю зна?ш?
   - Розумi?ться.
   - До не?  цiле  село  ходить.  Цими  днями  хлопцi  витягнули  вiд  не?
батька... А Никона. Зна?ш? Забрала полiцiя... - спокiйно сказав Сергiй.
   - Полiцiя? За що? - здивувався Володько.
   - У тi?? само? Теклi вкрали теличку... Вона твердить, що то Никон.
   - А як ти дума?ш? Може це бути?..
   - Який там чорт! - перебив Володька Сергiй вже сердито.- Теличку  вкрав
Никонiв швагер, що також у Теклi ночував. Вони тiльки всi  на  Никона,  бо
Никон не може терпiти того всього... Що  там  робиться,  не  дай  Бог.  Та
Текля... Ти ж тiльки подумай: мiй батько -  раз.  Никонiв  швагер  -  два.
Часом Кiндрат - три. А до тога всього  скiльки  там  хлопцiв  кожно?  ночi
попiд вiкнами. Ганьба! Мiй батько есе до не? переносить. Я не  можу  через
нього одружитися з Мокриною. На Никона вони  тепер  всi.  Батько  свiдчить
проти нього, Текля проти нього. Той не може вказати на свого швагра, от  i
попав у злодi?...
   - Чому не може проти швагра? - запитав Волод&ко.
   - Шкода сестри. Минулого року щойно вийшов з тюрми, тепер знову забрали
б. А в  сестри  його  тро?  дiтей...  -  Тут  Сергiй  замовк.  А  по  часi
продовжував: - Я записався за  свiдка,  що  минуло?  ночi  ходив  разом  з
Никоном на  вечорницi.  Мушу  свiдчити...  Ах,  брате!  Село  наше  темне,
темне... Як нiч, як дерево... Тут працi треба. Тут треба  страшно?  працi.
Тут, брате, треба когось, що б не боявся  всього  того:  бруду,  розпусти,
брехнi, пияцтва.  Я  читав  недавно,  як  один  лiкар  лiкував  народ  вiд
хол?ри... Сам один серед безлiчi трупiв, де на кожному  мiсцi  смерть,  де
кожне дихання смерть... А все-таки той не боявся. I тут треба такого. I от
я тобi, Володьку, кажу: добре, що ти остався з нами. I коли ти пiдеш - все
залишиться, як було. Тисячi лiт було так  i  знову  так  станеться.  А  не
зляка?шся, пiзна?ш нас  i  видержиш  -  ми  врятованi.  Нам  треба  тiльки
початку. Нас тiльки рухнути треба... А далi вже пiде... Коли б  тiльки  не
припинили...
   - Оцього я й боюсь,- сказав Володько.- Я  не  пiду  тепер.  Видержу.  Я
знаю, що треба робити. Але влада... Ми дума?мо так, а там iнакше...
   - Але треба бодай почати,- понуро звучав Сергi?в голос.
   - О! Це безперечно! Ми ж почали. У нас все йде, як по дротi... Ми ма?мо
сили. Нашi парубки золото. Подивись на них. Це сила, вiдвага,  розум.  Але
що з того...
   - Як не пiднiмемось тепер, не зробим цього  скоро.  Колись  всi  кидали
село. Як тiльки з'явився хто розумнiший, одразу пiшов у свiт. А Росiя була
велика.  Курко  десь  у  Петроградi  служив  у  банку.  Мифоль  Сорока   у
Владивостоцi на залiзницi. Федiр був лiсничим.  Брат  Йона  у  большевикiв
команду? бригадою. Хто тут хотiв сидiти? Хiба, коли б не цi вiдносини,  ти
тут залишився б? Нiколи. Та й я, напевно,  знайшов  би  собi  трохи  краще
мiсце на землi... Тепер всi до села вертаються. Федiр он вже ставить хату.
На  його  мiсце  дали  когось...  iз  заходу.  Викидають  нас.  Нiкуди  не
приймають... Ну, куди йти? В бандити, хiба нi?
   Сергiй на хвильку замовк. Володько мовчав також.
   - Це, брате, Волинь,- байдуже проговорив Володько. Серед пiтьми й  тишi
цi слова  прозвучали  особливо.  Чути,  як  Сергiй  сплюнув.  По  короткiй
мовчанцi Володько добавив: - Я мiркую так: чого конечно в  бандити.  ?  що
робити. ?, друже! ? праця. Тут, мiж нами... Ти сам  зна?ш...  Можливо,  цi
роки i зроблять нас, дурних баранiв, трохи лiпшою звiриною.
   - А Йон? - нагло змiнив Сергiй  мову.-  Ну,  що  ти  дума?ш?  Вiн  тобi
сьогоднi пiддався. Такого ще з ним не бувало. Таж вiн мiг би звалити  тебе
одним помахом кулака.
   Володько сам собi посмiхнувся.
   - Кулак не завжди найбiльша сила.
   - Смiшно,говорив Сергiй.- Попручався, побурчав i  пiдгорнув  хвоста.  I
плаща гумового купив. Зовсiм, як твiй. Навiть краватка подiбна.  Ма?  Iван
щастя. Iнакше Йон  збив  би  його  на  квашу.  Вiн  же  також  стрiля?  за
Наталкою...
   - Хто? - швидко запитав Володько.
   - А Йон!.. Я знаю,  хоч  вiн  того  не  казав.  Я  раз  принiс  Наталцi
книжки...
   - Вона чита??.. - перебив його Володько.
   - Та-ак! I багато. Вона мудра дiвка. А скiльки  зна?  пiсень!  Цiкавих,
старих. Десь там у Тителькiвцях навчилась... А Йона не любить...
   - А Iвана?
   - Хто зна?. Вiн гарний i багатий. А у Наталки одна краса.  Правда,  ма?
ще двi сестри й п'ять братiв. I це  на  трьох  десятинах.  Iлько  заробля?
поденщиною.
   Володько мовчав. Потiм розмовляли про Никона,  про  Сергi?вого  батька.
Нарештi Сергiй сказав:
   - А зна?ш? Ти б все те описав. Я ще нiколи не читав  про  нас  так,  як
воно ?. Перецукровано, медово. Люди - янголи або шалапути...  А  ти  додай
кровi. Нашо?, селянсько?, густо?...
   - Побачимо,вiдповiв на це Володько.- Тепер пiду. Попрощався i вiдiйшов.
Було пiзно. Село спало глибоким сном. Навкруги велика, чорна тиша...
   Матвiй зiбрався молотити. Дощ трохи перестав. Зранку Володько  пiшов  у
село покликати до машини  Катерину.  Коли  вернувся,  застав  на  подвiр'?
екзекутора  Вислоцького.   Вiн   говорив   з   батьком   крикливою   мовою
по-московському i весь час матюкався. Володько  прийшов  на  двiр,  сказав
добридень i пiшов собi до сво?? роботи. На Вислоцького не  звернув  нiяко?
уваги.
   - Це ваш син? - запитав той Матвiя.
   - Мiй,вiдповiв Матвiй.- Хотiв вчити, але так сталося... - не  договорив
свого.
   - Бомки тепер стрiля?,- говорив Вислоцький.- Чув  я  про  нього...  Ним
цiкавиться полiцiя. Ви-но, Матвiю, не дуже давайте йому волю...
   Володько був у клунi й цю розмову чув. Знав  i  чув  також  досить  про
Вислоцького. Колишнiй царський  держиморда,  нiби  полковник,  чи  щось...
П'яниця, скандалiст. Пiд час революцi? робив якесь повстання,  а  тепер  у
податковому урядi. Ходить за податками. Володько не раз бачив його в селi,
але нiколи не звертав на нього  уваги.  Його  очi,  п'яна,  розпухла  пика
викликали огиду. Випитував у селян про Володька,  пиячив  i  подавав  куди
слiд. Це Володько зна? також.
   Коли вiдiйшов Вислоцький, Матвiй сказав Володьковi:
   - Будь з тим чоловiком  обережний.  То  отруйна  гадина.  Зо  мною  вiн
добрий, бо
   Володько не казав нiчого, порався коло машини, чiпляв до  кирата  шле?.
Прийшла Катерина й почали  молотити.  Володько  вiдкрив  вiд  соломотрясiв
солому й вiдносив ?? на стiжок. Пригадував нiчну розмову з Сергi?м i думав
над нею.
   А вечором сидiв дома. По вечерi присiв на кра?чку столу й почав писати.
Квола лампочка блима? на  столi,  освiчу?  папiр,  каламар,  схилене  чоло
Володька. Всi сидiли в хатi, гуторили, але Володько  не  звертав  на  нiщо
уваги. Рука його ввесь  час  виводила  стрiчки  на  паперi.  Перегорталися
сторiнки, аркушi. Вiн все писав i писав. Вуха i щоки його вже горiли, рука
починала тремтiти, лiтери виходили нерiвнi й невиразнi.
   Полягали всi спати, але  Володько  сидiв  далi.  Далi  блимала  нафтова
лампочка, далi перегорталися рядки. За вiкном дув i бився у тахлi вiтер. У
хлiвi через сiни побрязкували ланцюгами конi  й  корови.  На  лiжку  рiвно
дихали мати й Василина.
   А Володько все писав. Хотiв списати все, що бачать його очi,  що  чують
вуха. Хотiв зробити великий протокол, щоб приставити його на суд  iсторi?.
? Бог на небi. ? судi Вiчний суд, що не мина? нiкого й нiкому не дару?.  ?
щось, що трима? у мiцних руках цiлий свiт.  Володько  знав,  що  не  можна
мовчати. Вiн знав  також,  що  ?  Правда  й  Справедливiсть,  i  ?х  треба
домагатися. Силою, розумом, працею. I через  те  Володько  кидав  вила  чи
граблi i немитими, мозолястими  пальцями  тримав  це  просте,  заiржавлене
держальце пера, вмочав його в чорнило й писав.
   Йому здавалось, що коли вiн цього не зробить, не зробить  цього  нiхто.
Бог вибрав його одного. Так, це чу? вiн цiлим сво?м ?ством. Це знав колись
дiд Юхим, коли читав йому про трьох вершникiв, коли пророчив йому  силу  i
владу, коли просив: сядь i все то спиши. Диявол буде кидати вас у  темницю
- не бiйся. Видержиш i переможеш. А як згинеш,  то  згинеш  тiльки  тiлом.
Тво? слова, дiла й думки зiстануться i будуть далi чинити твою волю.
   На лiжку поворушилася мати. Розплющила очi,  побачила  у  хатi  свiтло,
побачила схиленого над столом сина.
   - Боже, Боже, дитино! Що ти собi дума?ш. Вже третi пiвнi  спiвають.  Чи
ти з того хлiб будеш ?сти, чи  що?  Всю  керасiну  випалиш,-  стогнала  як
звичайно стара.
   - Спiть, спiть, мамо. Я зараз...
   Вiдiрвався вiд столу, встав. Пiсля ще довго стояв i дивився перед себе.
Чоло його нахмурене. Часом  на  очi  насуваються  густi  брови.  Але  уста
посмiхаються, зда?ться, що вiн  чогось  радi?.  Зда?ться,  що  там  у  тiй
далечинi, куди сяга? його зiр, бачить щось таке,  що  раду?  його  душу  й
змiцню? велику його вiру в себе.
   Пiсля пiшов до клунi й заснув.
   На другий день знову молотили. А ввечерi Володько зiбрався  i  пiшов  у
село. У Сергiя застав  цiлу  юрбу  парубкiв.  Посерединi  стояв  Сергiй  з
Кiндратом, обидва розмахували руками й виводили грiмку  пiсню...  За  ними
тягнули всi хлопцi. Вiдчинились дверi й увiрвався Володько.
   Хлопцi загули. Подав усiм руку.
   - А вчора де був? - пита? Йон.- Приходимо, сидимо, а вiн,  чорт...  Що?
Читай що. Про козакiв!..
   - Часу не мав! - кинув Володько.  Помiтив,  що  Никон  також  з'явився.
Пiдiйшов до нього й байдуже запитав: - Ну, як?
   - Ма?ш там яку книжку? - запитав Володько Сергiя.
   - Кащенко.
   - Давай.
   Володько почав читати. У хатi зробилось тихо.  Проходять  години.  Коли
скiнчилось, Антiн пiдходить до Володька.
   - Чи не дав би ту книжку менi? - пита?.
   - На цигарки? - жартом каже Володько.
   - Йди к коров'ячому хвосту! Дома сво?м прочитаю.  Це,  брате,  все-таки
здорово.
   - Нi, Антоне! Кинь! Книгу беру я! - рiшуче заявив Йон.- Володьку! Я!  -
i вiн вдарив себе кулаком в груди.
   - Антiн перший сказав, вiн i бере. Ти вiзьмеш пiсля,- сказав Володько.
   - Ну чекай... Я тобi цього не дарую,- образився Йон. Але  пiсля  всього
пiдходить до Володька.- Слух! Не хоч з нами?
   - До ?вдошки? - посмiха?ться Володько.
   - А хоч би... Там же Ганнуся, гуся-сюся! Нi? Дiвка, але  проти  Наталки
нуль! Нi?
   - Вiдступи, нечистий! Не спокушай!  -  басом,  жартiвливо  насупившись,
проговорив Володько.Йдем!
   Парубки насунули шапки й вийшли. Дорогою болото, через те  звернули  на
городи. Легко,  нiби  молодi  тигри,  перестрибнули  кiлька  плотiв.  Йшли
швидко, тiльки закарвашi мокро? землi вiдривались вiд закаблукiв i  летiли
взад. Мовчали.
   - А зна?те що, хлопцi? - почав Володько.- Зда?ться  менi,  що  Сергi?ва
хата не зовсiм для нас вигiдна. Нас вже забагато...
   - Бiльшу треба. Ясно, i ми про це говорили,- кинув Йон.
   - Я думаю - варто б попробувати у шкальнi. А як ви?
   - Там же Габель.
   Далi йшли, далi летiли вiд закаблукiв закарвашi.
   - Габель? - промовив по часi Володько.- А хiба  що?  Чи  ми  з  ним  не
справимось? Потиснемо й видушим.
   Прийшли на ?вдошине подвiр'я. Загавкав собака. Вiдчинилися однi й другi
дверi, й хлопцi ввалились до хати.
   Так iдуть днi. Ось вже перестали  дощi.  Дерева  обкидали  листя.  Ночi
хрусталiють приморозками.  Ще  далi  й  почина?  замерзати  земля.  Худобу
виганяють на завруненi пшеницею чи житом поля. Одного  ранку  небо  почало
хмаритись, але хмари не летiли розшарпанi, як це було до цього часу.  Десь
взялися з пiвночi, рiвномiрно заложили небо олов'яно-сiрою  дергою.  Майже
тихо. Земля замерзла, дерева стоять спокiйно.  Почина?  трошки  теплiшати.
Ось десь вирвалась одна  снiжина.  Летiла  вниз  поволi,  довго  летiла  у
повiтрi й десь зачепилась. За нею з'явилась друга. Ще кiлька хвилин  i  ?х
вже цiлий рiй. Вiдриваються вiд сiрого, зовсiм  низького  неба  й  падають
химерно. На землi з'явився легкий  пушок.  Все  навкруги  принишкло,  нiби
заслухалось. Село замовкло, тiльки  десь-не-десь  на  току  пацають  цiпи.
Часом десь заспiва? пiвень або загавка?  собака.  Поза  цим  зовсiм  тихо,
тiльки снiжинки  легко,  химерно  спадають,  крутяться,  переплiтаються  i
припадають до землi. Добре  вслухавшись,  чути  ?х  ледве  чутний  шелест.
При?мний, спокiйний i рiвномiрний шепiт бiлих  кристаликiв,  що  десь  там
вгорi створились i спадають людям пiд ноги.
   До  вечора  вже  скрiзь  бiло.  Зi  школи  бiжать  школярi,  репетують,
топчуться по м'якому снiгу, кидаються ним. Он там вже хтось по?хав  саньми
по воду. Конi весело й нечутно бiжать, попирхують, а полоззя саней  ще  не
зовсiм легко ховзають по дорозi. Очi ще не звикли дивитись на такий  бiлий
i чистий свiт. I коли вечiр прийшов, не було вже так чорно навкруги, як до
цього часу. Земля, стрiхи, дерева - все те дбайливо окутане м'якою,  бiлою
периною. Нiч м'яка, спокiйна,  тiльки  з  димарiв  на  хатах  зводиться  i
пiднiма?ться дим i десь там ген пiд сiрим небом зника?.
   Прийшла гарна, весела зима. Вже кiлька  рокiв  не  було  тако?.  Тiльки
перед Миколою почались першi метелицi.
   Матвiй закупив на хату цеглу,  й  Володько  перевозив  ??  саньми.  Вже
кiлька рокiв стяга?ться потрохи на  хату  й  все  не  можна  ??  розпочати
будувать. Докучила вже та буда. Аж соромно, що в  такiй  хатi  приходиться
жити, але нема ради. Вiйна й революцiя знищили  господарство.  Треба  було
добудовувати й iншi будинки. Треба було купувати коня, корову. Треба  було
зробити нового воза. Скрiзь треба, а грошi на дорозi не  валяються.  Треба
десь заробити, а де тi заробiтки? Не продаси який там пуд тi??  пашнi,  не
будеш мати. А тут i пуди не дуже так сипали. Два роки не вродила  озимина.
Хлiб ?ли з ячменю. Конюшини також не було два роки.  Оце  перший  рiк,  що
зародила вона, але на все так тих грошей треба. Так дуже треба.  Василинка
росте... Бiгала вона цiле лiто, працювала. Не можна ж, щоб вона в зимi,  в
холодi не мала тепло? одежини. Також i Хведот свого домага?ться.  Вiн  вже
ось-ось парубок. Вигнався догори, вже скоро буде вищий  за  Володька.  Був
якийсь там старий, вояцький кожух. Хведот просив, щоб йому купили сукна та
покрили того кожуха. Тепер майже всi у таких ходять. А Володько? Цей також
не хоче дiдом ходити. Йде мiж люди,  бачать  його  скрiзь.  Хоч-не-хоч,  а
якусь поряднiшу одежину справити треба. Зима вже. У  тому  гумовому  плащi
тепер не видержиш.
   На щастя, трапилась добра нагода. Пан Глiб пошив собi  доброго  кожуха,
але вiн на нього трохи замалий. Чи не мiг би купити Володько? Той  запитав
батька. "А скiльки?" -  запитав  старий.  Вiсiм  долярiв.  Не  яких-небудь
злотих. Е-е!
   Матвiй покрутив головою. На такi грошi ми не купцi.  Але  коли  побачив
кожуха,  згодився.  Рiч  добра.  Викинеш  грошi,  але  на  десяток   рокiв
вистачить. Не  якась  жидiвська  тандита.  Довго  старий  мiркував,  довго
обдумував, як i де тi грошi взяти. А до того долярiв? Але  все  скiнчилось
гаразд, i от Володь-ко справжнiй пан.
   - Що, що,казав Матвiй вже по всьому.- А  одяг  i  харчi  мусить  людина
мати. Нащо тодi живе?


   Одного дня Володько дiстав листа. Велика подiя. Писали йому  з  партi?,
щоб прибув на повiтовi збори.
   Саме мело снiгом. Хуртовина розiгралася i в полi свiту  не  видно.  Але
Володько пiшов до Сергiя й обидва порiшили йти. Чей же не завi?.
   Надягнув свого кожуха, теплу, вовняну шапку, й подалися. Коли вийшли  в
поле, коли навкруги загуло, хотiли вертатися.  Вiтер  накидався,  мов  пес
лютий, рвав одяг, шарпав за поли, снiгом засипав очi.  Ну!  А  може,  таки
доб'?мось. Ану!
   Йшли, боролися з вiтром i десь коло полудня  дiйшли.  Зiйшли  у  долину
мiста. Тут затишнiше. Вiтер вiяв горою, сiяв дрiбненьким снiгом, бавився у
провулках, але це вже не поле.  Тут  вже  люди  ходять.  Бiжать  зi  школи
зiгнутi гiмназистики, снують сюди й туди жиди. Вiзники зi  сво?ми  шкапами
стоять  перед  рестораном  "Удзялуфка",  перед   готелем   "Бона",   перед
"Пасажем". Он полiцай, там далi староство.  Кiно  "Звiзда"  да?  фiльм  "У
пащецi лева" - серiя перша, частина третя. "Iнтимний театр" гра?  "Троянду
Стамбула".  Виступають  Горев,  Полiнова   -   артисти   Александровського
iмператорського театру. У кав'ярнi  Повольного  сидять  люди  й  попивають
каву. Володько зна?, що  колись  у  цьому  будинку  була  велика  книгарня
Просвiти.
   Тепер вона геть далi. Прийшли туди. У маленькiй кiмнатi повно  людей  у
кожухах. Посерединi стiл до писання, кiлька стiльцiв, по боках двi шафи  з
книжками. На стiнах плакати:
   "В  сво?й  хатi  своя  правда",  "Борiтеся  -  поборете!",  "I   чужому
научайтесь, свого не цурайтесь". Он i Шевченко у шапцi та  кожусi.  Сидить
насуплений i на всiх, мов Бог, погляда?. Коло нього худий, скромний Франко
у вишитiй сорочцi. Трошки далi  подiбний  на  учителя  "воскресно?  школи"
Драгоманiв. Зовсiм близько голо нього гетьман Мазепа. Пишний, гордий, нiби
йому нiяково у такому демократичному товариствi.
   За столом до писання - худа з  довгими,  тонкими  пальчиками  панночка,
невеликий, лисий мужчина й потужний  з  товстим  носом,  у  кожусi,  як  у
Шевченка, пан. I це все. Говорили псi потиху, кожний сво?. Лисий  добродiй
щось цокав на рахiвницi, худа панночка писала тонкими  пальчиками,  пан  з
товстим носом розмовляв з молодим дядьком i весь  час  при?мно  й  лагiдно
посмiхався.
   Пiсля довго шепталися,  довго  бiгали.  Ще  пiсля  сказали,  що  будемо
виходити, але не разом. Треба йти аж на другий  кiнець  мiста  гуртками  й
кожний гурток iншою дорогою. Сьогоднi усi, мовляв, кому треба,  на  ногах.
Хай принаймнi попрацюють, бо ж про сходини все одно знають.
   Кiмната, де вiдбувались сходини, невелика, але  вмiстила  цiлу  партiю.
Пiдлога навiть навоскована, й по часi,  коли  почали  розтавати  селянськi
чоботи,  на  ??  поверхнi  поставали  озера.  Вiдкрив  сходини  той  самий
симпатичний пан з товстим носом, тiльки вже без кожуха. Привiтав присутнiх
товаришiв i  представив  ?м  двох  товаришiв  редакторiв  зi  Львова.  Всi
витрiщили  на  них  очi.  Все-таки  вони  iз   самого   Львова.   Володько
познайомився з ?хнiми пiджаками, штанами, черевиками, краватками,  й  поки
тривало це знайомство, голова встиг сказати головне. Редактори  зi  Львова
сидiли поважно, як i належиться. Голова з при?мнiстю передав одному з  них
слово, i той почав говорити про "хлопську" радикальну партiю.
   Володько мав дуже поважний вигляд. Ще докладнiше познайомився з  одягом
пана редактора, не минув i  гудзикiв,  шпоньок.  Зауважив,  як  ворушаться
губи, особливо нижня, як  моргають  короткi  вусики.  Пiсля  досить  довго
стримав свiй погляд на бородавцi на лiвiй щоцi. Вiн сидiв  спереду  й  мiг
бачити  редакторовi  львiвськi  черевики  з  широкими  носками.   Володько
подумав: "От. Ще вчора тi черевики ходили по вулицях Львова, а я  не  можу
там бути. Певно, велике мiсто. Цiкаво б побачити трамва?..." Одна шнурiвка
черевика, зда?ться, порвана i зв'язана. "А цiкаво, у кого вони  ночують",-
знову мигнула думка. Пiсля та сама думка захопилася словом  "хлопи",  далi
перескочила на щось iнше, ще далi знову на iнше, i, коли редактор казав  -
"але, дорогi мо? товаришi, про це розкаже вам мiй колега, якому й  передаю
сво? слово",- Володько отямився, витрiщив очi, трошки заплескав i дивився,
як товариш редактор, обтираючи хустинкою чоло, сiда? на сво? мiсце.
   Другий товариш  редактор  говорив  досить  довго.  Люди  намерзлися,  у
кiмнатi тепло, через те над всiм всевладне панував сон. Видно було, як вiн
лiта? над всiма i, нiби великий прозорий метелик, спада? на ту чи на  iншу
голову. Голова починала ворушитись i  кивати,  нiби  квiтка  пiд  тягарем,
пiсля трошки хилитись додолу... Тодi товариш  редактор  збiльшував  голос,
починав швидше нищити буржуазiю цiлого  свiту,  вiдчайдушнiше  кликати  до
мiжнародно? солiдарностi всiх працюючих, i тодi  голова  скидала  сон,  що
знiмався i вiдлiтав десь на iншу голову.
   Це тривало досить довго. Засвiтили лампу. Редактор скiнчив.  Починалися
звiдомлення з мiсць. Прийшла черга й на Володька. Вiн встав  i,  дивлячись
на  львiвського  редактора,  не  знав,  що  йому  сказати.  "От,-  подумав
редактор,- i з таких туманiв склада?ться тут наша партiя",  але  терпеливо
чекав, поки Володько щось скаже. "У нас,- почав вiн несмiливо й обережно,-
для партiйно? роботи зовсiм не пiдготовлений грунт. У нас,  мовляв,  треба
перш усього  культурно-освiтньо?,  а  по-друге,  нацiонально-освiдомляючо?
роботи..." Зда?ться, Володько так i сказав, хоча вiн  так  хвилювався,  що
тратив сво? слова зараз, як тiльки вони родились на  свiт  Божий.  Товариш
редактор терпеливо чекав,  поки  той  виговорить  сво?  нiсенiтницi,  щось
записував до записника й коли нарештi Володько сiв, промовив:
   - Ну, а тепер ви, товаришу!
   Це стосувалося дядька, що сидiв побiч Володька.
   Нарештi кiнець. Сталося це досить пiзно, але  сталося.  I  Володько,  i
Сергiй чують у цiлунках велетенський голод. У ?х торбах ? хлiб i сало, але
нема мiсця, де б можна спокiйно закусити. Додому йти не можна.  По  довгих
нарадах, всiх товаришiв партiйцiв розвезли на нiч  по  хатах.  Втома  була
велика й спалося чудово.
   На другий день коло десято? години рано Володько  й  Сергiй  вийшли  на
мiсто. Метелиця втихла, свiтило сонце  й  було  досить  тепло.  Гора  Бона
бiлiла й посмiхалася, голуби лiтали над мiстом, жидiвки  вiдгортали  перед
хатками з хiдникiв снiг. Рух весь час збiльшувався.  Володько  з  острахом
оглядався, чи не. ведуть кого, але на цей раз не вели.  З  сiл  при?жджали
дядьки, везли дрова, жидiв, курей. У повiтрi вiдчувалась одлига.
   Парубки йшли мiстом, розглядалися. Коло друкарнi Цвiка хтось кликнув:
   - Довбенку!
   Володько оглянувся. Це був Лазюк. У свому розхристаному цегляно?  барви
пальтi, у свому м'якому капелюсi, у сво?х американських черевиках вiн  бiг
до Володька й весело смiявся. Володько вже зна? його давно.
   - Здоров! Куди йдете? - говорив Лазюк.
   - Додому,вiдповiв Володько.
   - На з'?зд, на з'?зд прибули? - швидко, з нотою iронi? казав  Лазюк.  -
Слухали хлопiв-радикалiв? Ха-ха-ха!
   Вiн  увесь  рух  i  веселiсть.  Стояти  йому  нiяк  не  хочеться.  його
американськi черевики так i пiдстрибують по черзi. Його короткi руки  весь
час вправляють якусь шалену гiмнастику. Його товстi уста вилонюють  безлiч
iронi? на всiх, на цiлий свiт. Сьогоднi вiн зовсiм пристойно поголений,  i
слiди вiспи не дуже псують його грубi риси обличчя.
   - Куди? Ага! По?сти! Ну, так до Гашка. Добре?
   До Гашка, так до Гашка. Зайшли  до  Гашка,  Тут  вже  дядьки,  валянки,
башлики, залiзна розжарена грубка, чорне пиво й сальтисон. Окупували стiл.
Лазюк  говорив,  смiявся,  оповiдав.  Кпини  його  безмежнi.  Iронiя  його
невичерпальна. Чого торкнувся  -  рознiс  у  порох.  Постукував  по  столi
товстим, круглим кулаком, дрiбно сам з себе смiявся, розпитував про село.
   Пiсля просив хлопцiв лишитися ще на одну нiч, та Сергiй  не  погодився.
Не мав змоги. Але Володько зостався. Зостався, бо мiсто тримало його.  Яке
б воно не  було,  а  все-таки  якийсь  рух,  плакат,  вiтрина,  електрична
жарiвка. Все-таки сякий-такий хiдник i телеграф.
   Цiлий день Лавюк не випускав з рук Володька. Були у  бiльярдi  Грицюка,
були у Повольного. Володько хотiв знайти Олега, але  не  вдалося.  Увечерi
пiшли до "Звiзди",
   Там дають "У пащецi лева". Третiй сеанс  ще  не  розпочався.  Чекали  у
почекальнi. Посерединi велика ваза й глиняний  Нептун.  На  стiнах  Пат  i
Паташон, Гарi Пiль, Мерi Пiкфорд. Двi  штучних  пальми,  штучний,  оббитий
мармур, штучна барва на губах окато? жидiвки в неможливо короткiй суконцi,
штучний шовк ?? панчiх.
   Але  Володьковi  подоба?ться  та  штучнiсть.  Це  мертве,  блiде  сяйво
електрично? грушки, цей витертий плюш стiльцiв i лавиць,  ця  публiка,  що
сидить i чека?  сеансу.  А  дверi  в  залу  ще  зачиненi.  Чути  дзирчання
фiльмового апарату й звуки пiанiно. Ось вони цяпають повiльно й рiдко,  то
знову зриваються, буряться, гудуть, бiжать  шалено,  нiби  зграя  звiрини.
Володькова уява малю? вже привабливi картини, i поволi все навкруги  никне
перед ?х ма?статом.
   Сеанс кiнча?ться. Вiдчиняються  навстежiнь  дверi,  й  з  них  натовпом
ринуть люди.  Червонi,  палаючi  щоки,  блискучi  очi,  теплi,  розмрiянi,
розхвильованi. Вони тiльки що  вернулися  з  далеких  мандрiвок  i  ще  не
вiрять, що вони тут, у Крем'янцi.
   Хто б подумав, що вони живуть тут,  ходять  до  кiна,  грають  бiльярд,
кохаються. Тут, на цiй землi, на  якому-небудь  п'ятдесятому  рiвнобiжнику
нашо? пiвкулi, за тисячу кiлометрiв вiд Парижу, Берлiну, Лондону. Десь там
далеко, далеко,  поганеньке  мiстечко,  а  все-таки  воно  живе,  все-таки
пнеться... Хiба тi панночки не в таких самих  коротких  суконочках,  як  у
Парижi чи Лондонi? Хiба не так само барвлять  уста  чи  стрижуть  волосся?
Проситься ?х не ображати. Вони на землi, мають барви  й  електрику,  мають
кiно "Звiзду" й багато iнших благ.
   Кiно також зна? собi цiну. Воно не ма? лож?.. Як  то  не  ма??  Он  тих
кiлька потертих стiльцiв з самого заду. А що то над ними  написано?  Ложi.
Там можна бачити комiсара полiцi? i навiть самого пана  старосту.  Вiн  ще
передвчора був у  Варшавi,  вiн  ще  пахне  столицею,  i  його  старомоднi
бакенбарди не мають найменшого зв'язку з провiнцiальнiстю.
   Кiлька хвилин  виходить  публiка,  кiлька  хвилин  входить.  Входить  i
Володько, входить Лазюк. Всi входять, всi знаходять сво? мiсця i  сiдають.
Он, зда?ться, направду чи не сам пан староста. А може, то й  не  вiн.  Нi.
Вiн. Сидить, пробачте, в ложi, значить, вiн.  Декiлька  людей  оберта?ться
туди, це також знак, що вiн.
   Нарештi  гасне  свiтло.  Сiренький,   потрiсканий   екран.   На   ньому
з'явля?ться Африка. Хащавини бамбука.  З'явився  здоровенний,  лютий  лев.
Вирвався з куща, мов артист, i зупинився на сценi. Шкура на ньому ?житься,
поводить навкруги головою, потрушу? гривою. Пiсля зненацька  зрива?ться  й
бiжить. Це вiн помiтив оту дiвчину, що вибiгла з кущiв, у чоловiчих штанях
i чоботях. Побачивши лева, дiвчина робить жахливi очi й пада? на землю, за
якийсь пень. Лев стриба? просто на не?, перестрибу? й бiжить далi. Дiвчина
зрива?ться, бiжить, зупиня?ться, когось кличе, ?? гарне личко  в  розпачi,
?? очi великi, переляканi, ?? чудове волосся недбало розкуйовджене.
   На ?? крик з'явля?ться сильний, у  порванiй  сорочцi  мужчина.  Обличчя
його всипане  великими  краплинами  поту,  волосся  розпатлане,  й  кiлька
мокрих, злиплих пасем спада? на чоло. На поясi у нього револьвер.
   Вiн бiжить до дiвчини.  Та  кида?ться  в  його  обiйми,  але  знесилена
заточу?ться й пада? непритомна. Мужчина пiднiма?  ??,  мов  дитину,  мiцно
тисне до сво?х грудей i, розгортаючи чагарник, несе кудись...  М'язи  його
рук напруженi. Мiцно ступа? по землi дужими ногами. Уста його розтягнутi й
щiльно затиснутi. Вiн зника? у тiм самiм напрямку, куди побiг лев.
   Картина мiня?ться.  Пiщана,  безмежна  пустиня.  На  обрi?  з'явля?ться
вiддiл арабiв, ?х конi мчать щосили, розвiваються бiлi  одяги,  вилискують
кривi шаблi. Вони мчать просто  на  лiс,  що  виднi?  далеко  перед  ними.
Пiд'?хали до пралiсу й спинились.  Веде  ?х  дужий,  страшний,  чорний,  з
лев'ячою головою вождь. Розмахуючи енергiйно  руками,  вiн  да?  верхiвцям
накази. Одна мить - i всi з обличчям хижакiв зникли у хащавинах.  Лишилось
тiльки кiлька коло коней.
   Рух, напруження.  Скiльки  у  тих  людей  сили,  яке  чудове  довкiлля.
Пустинi, пралiси, великi рiки, височезнi  гори.  Високi,  стрункi  пальми,
чорнi люди й лютi звiрюки. А ось знову мiсто з кам'яними, бiлими будовами,
пласкими стрiхами. Готель, музика, фокстрот мiж пальмами. Гра? водограй. У
басейнi золотi рибки. Пiд'?жджають i вiд'?жджають  блискучi  авта,  з  них
виходять стрункi, у бiлому  жiнки,  так  само  мужчини.  Йдуть  швидко  по
мармурових сходах, зустрiчаються  зi  знайомими,  вiтаються,  розмовляють,
смiються. Там знову танцюють, вигинаються чарiвнi  жiночi  постатi.  П'янi
коханням очi дивляться у саму душу, а уста самi складаються до  поцiлунку.
А до всього музика, що вирива?ться з темноти, оповива? уяву, бере легко ??
в теплi обiйми й вiдносить у безвiсть, нiби немовля.
   Це i ? той чудовий, величезний свiт. Пiти  й  завоювати  його,  пiзнати
його красоти, випити його солодощi, пережити  його  вибагливi  химери.  Не
бути там, не знати його - марно жити тодi на  землi,  де  нема  нi  пишних
палацiв, нi великих мiст, нi широких рiк, нi високих гiр.  Все  сiре,  все
маленьке, все спокiйне й ледаче... Ах, як мучить  жагуча  туга  за  повним
життям!
   I тiльки на вулицях мiста  прокида?ться  Володько  вiд  сво?х  снiв  та
помiча?, що вiн все-таки тут, на  цiй  землi.  Бруднi,  обдертi  жидiвськi
хижки, нерiвнi хiдники, вузькi, хвилястi, нiби  ?х  хто  навмисне  погнув,
вулички. Вже краще тодi село, нiж оця купа  бруду,  безладдя,  що  зветься
мiстом.
   Вже пiзно. З заходу повiва? й крутиться по  вузьких  завулках  вiтрець.
Ноги ступають по нерiвних каменюках, час вiд часу ковзаються. Майже темно,
тiльки де-не-де манячить лiхтар.
   Володько й Лазюк деякий час йдуть мовчки. Лазюк вже  не  смi?ться,  вiн
щось дума?. Володько також увесь поринув у  думки.  В  очах  його  все  ще
бiгають сильнi, енергiйнi, суворi люди, що, зда?ться, тримають свою долю у
мiцно затисненiм кулацi. Вiн хоче  щось  говорити,  але  не  зна?,  звiдки
почати.
   Розговорилися аж на помешканнi Лазюка.  Випили  прохололий  чай,  Лазюк
закурив, пропонував Володьковi, але той вiдмовився.
   - Так, так! Дорогий мiй! - почав Лазюк, нiби продовжуючи  свою  думку.-
Вiд нас самих залежить, чи виплута?мося ми з цього стану,  в  якому  тепер
опинились, чи залишимось i надалi оцiм порожнiм на планетi мiсцем, що його
сьогоднi репрезенту?м. Я над цим думав, ви, мабуть, також думали,  всi  ми
дума?м. Не раз i не два стукалася  менi  до  голови  думка:  звiдки  й  як
почати? З села? З мiста? Вiд "хлопа"? Вiд iнтелiгента? З "Просвiти"  чи  з
бомби? I прийшов до одного висновку: звiдки б його не починати,  нам  усiм
браку? одного - знання.
   Треба йти й учитися Треба не боятися ризику! Треба здобути  сво?  всiма
засобами! Треба братися тiльки за те, до чого прагне душа!  Треба  пiзнати
великий, Божий свiт! Треба  пiзнати  себе,  нас,  кожного  дядька!  Нас  ?
досить. Ми ? також не дурнi, не слiпi й не  глухi.  Нашi  голови  створенi
також не тiльки для того, щоб добре за них нас вiшати, а також  для  того,
щоб думати й розумiти. Ми мусимо йти у свiт i мусимо бути тут!  Ми  мусимо
наповнити собою всi кра?, всi народи. На кожному кроцi мусимо, мов  крапля
камiнь, довбати вперто й послiдовно людську байдужiсть - тут у нас i там у
свiтi. I всi нашi починання мусять бути великi розмiром,  глибокi  думкою,
вiдповiднi до величi народу нашого.  Сорок  п'ять  мiлiонiв!  Сорок  п'ять
мiлiонiв голiв! Сорок п'ять мiлiонiв сердець! Вдумайтесь, чоловiче,  у  те
число. Уявiть собi його. Сядьте, напишiть собi його на паперi й  розложiть
в уявi на сорок п'ять мiлiонiв людських одиниць. Зважте ?х  фiзичну  силу,
зрозумiйте масу, ?х думки, вiдчуйте биття ?х сердець. Боже  мiй!  Таж  ви,
коли ви ма?те хоч зерно"уяви, ви мусите жахнутись вiд  величi  народу,  до
якого належите! Обiймiть уявою мiсце, що той народ займа? на  землi.  Боже
мiй! Та ж це велич!
   Володько вже не раз слухав мову цi?? людини. Тi слова, тi звуки...  Вiн
зна? ?х напам'ять. Одначе вiн слуха? далi... Слуха?, бо треба це чути... У
вухах мусить завжди звучати та болюча музика... "Розшарпаний народ"...  Як
часто вiн  вжива?  цi  вирази.  Але  що  зробити?  Куди  вiд  них  втекти?
Границi... Навкруги границi...
   Сидiли один проти одного, а в обох однi  думки.  Часом  Лазюк  вставав,
часом ходив. Рухами рук витичував перед сво?м молодим гостем його  житт?ву
дорогу.
   Заснули пiзно. На другий день Володько верта?ться додому.  Було  гарно,
соняшно, тихо. В деяких мiсцях вiтер позносив з пiль снiг, в  iнших  знову
лежали хвилястi замети. Нерiвна дорога тiкала з-перед очей i  десь  далеко
на обрiю зникала.
   Володько мав час передумати все, що чув i  що  бачив  за  цi  два  днi.
Перебiгав у думцi слова й враження, мiркував над ними й розкладав кожне  в
належне йому мiсце.
   А он вже, славу Богу, те вiчне його село. Верта?ться  до  нього  завжди
однаково, завжди тi?ю самою дорогою, як до  неухильно?  дiйсностi,  як  до
того, чого нема сили обiйти.



   VI

   Молотили у Матвiя сво?ми силами. Не було за  що  наймати  чужих  людей.
Часом тiльки приходила Катерина. До кирата  запрягали  пару  сво?х  коней.
Поганяла ?х Василина. Хто зна, чи  легка  це  робота.  Цiлий  день  ходити
навкруги у великих, старих чоботях... А до того, як  пада?  дощ  чи  снiг.
Руки мерзнуть, ноги мерзнуть... Нi, нi... Це не так легко.
   Матвiй завжди робив ту саму роботу - пускав у барабан. Це вже  вiн  так
добре зна?. З барабану  сiче  у  вiчi  курява.  На  бородi  висять  бруднi
торочки. У ротi й носi болото. За цiлий день заросте  курявою,  що  тiльки
очi виглядають.
   Настя розв'язу? й пода? снопи.  Коли  приходить  Катерина,  тодi  Настя
вигорта? з-пiд соломотрясiв зерно  з  половою,  а  снопи  пода?  Катерина.
Хведот або вiдкида? солому, або, як нема Катерини,  вигорта?  зерно.  Тодi
солому вiдкида? й виносить на ожереду Володько.  Топтати  вже  нема  кому.
Потопчеться пiсля.
   Молотять довго, цiлий тиждень, а то й два.  Василинка  не  може  завжди
поганяти конi, бо ходить до школи. Поганя? тiльки по школi, а це ще бiльше
затяга? роботу.
   По молотiннi у клунi по всiх кутах гори невiяно?  пашнi.  Та  найбiльша
купа - овес. З другого боку ячмiнь. Пшениця зовсiм окремо, щоб не мiшалася
з житом. По  дилях,  по  балках,  пiд  стрiхою  -  повно  куряви.  Горобцi
почувають себе й добре й погано. Мають що ?сти, але гнiзда ?х вiдкритi,  а
це не так при?мно. Мишi розгромленi зовсiм. Кубла ?х, що були мiж снопами,
щезли безслiдно. Родини знищенi. Безлiч з них  пропали  назавжди.  Матвi?в
кiт нищив ?х вiд ранку до вечора. Крiм того, бив ?х кожний, хто тiльки мав
бажання. Тiльки небагатьом пощастило втекти у запасовi  нори  пiд  мерною.
Переляканi, вони сидять там i не показуються...
   Потiм довго вiють намолочене. Хведот крутить вiялку, а Володько насипа?
в кiвш. Ранiше це робив сам  Матвiй.  Тепер  вiн  вiдгорта?  чисте  зерно,
насипа? його дерев'яною лопатою в мiшок i вiдносить до комори... У  коморi
чотири засiки: на овес, на жито, на пшеницю й  на  ячмiнь.  Просо,  гречка
засипаються до дiжок, а конюшина сто?ть у густих мiшках.
   У такий час комора вигляда? гарно. При?мно зайти  туди,  подивитися  на
повнi засiки, запустити руку в жовту, зернисту пшеницю, набрати  ??  повну
жменю й поволi пускати через пальцi. Нiби кусники золота,  падають  ядернi
зернята. Пахне сонцем,  землею,  людським  потом.  Добрий  хлiб  насущний,
пожива людей, зiбрана з широких ланiв мозолистою рукою...
   На дворi снiгу досить. На  полях  також.  Санна  дорога  не  може  бути
кращою. Вже помолочено" повiяно. Ще трохи цегли не перевезено. Володько  з
Хведотом перевозять цеглу. З  не?  буде  хата.  Хотiлося  дочекатися  тi??
добро? хати. Вже час. Стiльки рокiв  минуло,  а  хата  все  та  сама,  "на
тимчасом" збудована.
   Але Володько наполовину вiрить у нову хату. У нього думки  iншi.  Чужi,
нетутешнi... Хто зна?, де на великiй землi схилить вiн  свою  голову.  Хто
зна?, де буде його хата... Вiн  сам  того  не  зна?.  Щовечора  по  роботi
ми?ться, зачiсу?ться та йде в село. Кожний день iде туди. Те село - то вже
його хата. Вiн вже не тут, а там. Сьогоднi у  Никона,  у  малiй  читальнi.
Завтра у Сергiя. Позавтра у ?вдошки. Там його життя. Туди  вiдносить  сво?
сили, сво? тепло, свою молодiсть. Не може тут вдержатись. Тягнуть до  себе
тi хати - всi хати, всi тi люди, що  в  них.  Любить  ?х.  Любить  серцем,
кров'ю, душею. Чу?  ?х  частиною  себе  самого.  А  коли  й  гнiва?ться  -
гнiва?ться з сльозами болю в очах... Чому ви, i ми, i я... Чому  ми  такi?
Сам себе пита?, сто разiв,  двiстi  разiв...  Безлiч.  А  питаючи,  сам  i
вiдповiда?... Вiдповiдь звучить, мов оскарження,- мов присуд. Слуха? ?? та
й каже: так. Ми жили погано. Жити треба iнакше. Я хочу iнакше жити.  Прошу
менi не перешкоджати...
   Поволi наближа?ться Рiздво. За кiлька днiв перед святом Володько по?хав
до мiста дещо купити. Взяв на продаж два мiхи пшеницi. Матвiй  завжди  сам
продавав пашню але тепер йому "якась колька влiзла в ребра". Старий не чув
себе добре.
   - Ти б, Володьку, зробив це сам...
   - Добре.
   Вечором Володько вертався з мiста. ?хав гренджолами. Була  гарна  санна
дорога. Конi бiгли бадьоро, стригли  гострими  вухами,  пирхали  й  дихали
парою, що двома струменями розсипалася перед ?х варгами[23]. Полоззя саней
легко ховзалось по вчовганiй  дорозi.  Часом  траплялись  затоки.  Сани  з
розгону  летiли  вбiк,  вдарялись  об  твердий  снiговий  вал,  але   конi
пiдхоплювали ?х i вiдносили.
   Навкруги безлюддя.  Сонце  зовсiм  ховалося,  i  останнi  його  променi
освiчували верхи дубiв дiброви. Часом повiвав вiтер, хитав поволi  дерева,
нiби пробував свою силу.  Кiлька  непорушних,  мов  велетенськi  пурпуровi
крижини, хмарин вперто стояло на заходi й сонце ледве виривалось з них.
   Мороз поволi мiцнiша?, щипа? за нiс, вуха,  щоки.  На  санях  порожньо.
В'язка соломи, опалка, мiшки, а на них Володько. Збоку кошик з покупками.
   Бiля Чугалiв дорога йде вниз. На Трьох Кiпцях пiднiма?ться догори. Конi
йдуть хода. Спереду йде якась жiнка. Одягнута в чорне пальто  з  котиковим
комiром. Тонка, висока... Хода рiвна й швидка. У руках несе пакунок.
   Володько ?? пiзнав. Наталка. Нагнав ??, придержав конi й привiтався.
   - Звiдки йдете, Наталко?
   - З мiста,вiдповiла коротко.
   - Хотiв би вас пiдвезти. Дозволите? - придержав конi.- Отут.- Розправив
мiшки бiля себе.
   - О-о! Дякую. Це буде добре.- Сiла, посмiхнулася.  Володько  закрив  ?й
дергою ноги.
   Вйо! Конi рушили. Ви?хали на  рiвне.  Володько  шарпнув  вiжками.  Конi
весело, рiвно побiгли. З-пiд копит вiдпада? на боки збитий снiг.
   - Ма?те гарнi конi,- сказала Наталка. Дивилася, як  ?х  хвилястi  гриви
маяли на бiгу.
   Уривна розмова. Конi,  вечорницi,  дiвчата,  хлопцi.  Хотiлося  сказати
багато, але не виходило. Час бiг швидко. Темнiло. Назустрiч бiжить село, й
перед ним Наталка  встане.  Володько  притриму?  конi,  але  вони  бiжать.
Невпинно бiжать конi, час, село.  Дороги  розходяться.  Володько  натягнув
вiжки, i конi зупинилися.
   - О, як вам дякую,- сказала вона. Володько  вийняв  з  рукавицi  теплу,
тверду руку й простягнув ?й.
   -  Будьте  здоровi.  Можливо,  побачимось?  -  проговорив.  Вона  трохи
незграбно подала йому свою. Притримав ??  довше,  нiж  належало,  аж  вона
поворушила пальцями. Пустив руку, посмiхнувся, цвьогнув по конях батогом i
швидко вiд'?хав. За хвилину сховався за пригорбком.
   Який у Володька добрий настрiй. Добре продав пшеницю. Добре ?халось. Чи
змерз. Яке там змерз. Зовсiм не змерз. Говорить з батьком, з матiр'ю.  Ось
Василинцi подарунок. Як добре, що якраз сьогоднi згадав  про  ту  стрiчку.
Невеличка, дешева стрiчка, а скiльки вона робить радостi... I  Володьковi,
а ще бiльше Василинцi. Вона розгорта? свою стрiчку кiлька разiв.
   - Правда, мамо, гарна?
   -  Ну,  певно.  Хороша  стрiчка.  Певно,  дорога...   Володько   тiльки
посмiха?ться. Ну що ж... Iнодi, бува?, людина якраз щось добре  зробить...
Без цього не можна.
   Володько лiг спати. Нi. Не спиться.  Вона  ма?  чудовi  очi.  Дивляться
просто на нього. Обернеться на другий бiк. I тут вони  дивляться.  Усмiшка
?? також гарна. Хто б подумав, що одна усмiшка може так грiти, так тiшити,
так пiдносити...


   У цих роках скрiзь настала змiна. Навiть Рiздво вже не те. Колись  було
Рiздво свято. По всьому свiтi, здавалось, ? свято. Тепер нi. Тепер  тiльки
люди святкують, а уряди так само, як завжди,  урядують.  У  родинi  Матвiя
також ? змiна. Так само варить Настя кутю, взвар, вареники. Так само пече.
На Свят-Вечiр родина так само  сходиться  до  хати.  Всi  моляться...  Але
Володько вже не так тiшиться. Хведот не такий цiкавий. Вони  вже  виросли.
Василинка, хоч мала, але надто поважна. Вона помага? матерi, мов доросла.
   I ще одна змiна настала  у  Матвi?вiй  родинi.  За  стiл  до  кутi  всi
сiдають, як i колись. Урочисто, поволi, побожно. Тiльки тепер мiж  Матвi?м
та Володьком одно мiсце порожн?. Нiхто там не сидить, хоча  перед  ним  на
столi сто?ть тарiлка з кутею. Перед образами  тепер  не  горить  лампадка.
Зате на тарiлцi, перед порожнiм мiсцем горить воскова свiчка, ?? ставить i
засвiчу? сам Матвiй. Перед тим, нiж почати  вечерю,  всi  встають  i  одну
хвилину мовчки дивляться на свiчку,  ??  полум'я  освiчу?  кожне  обличчя,
покрите смутком. Всi знають, за  кого  горить  та  свiчка.  Його  iм'я  не
висловлюють, але в серцi кожного горить  те  iм'я  так  само,  як  полум'я
свiчки, i свiтить. Одним вiн був сином,  iншим  братом.  Вiн  пiшов  i  не
вернувся, але вiн не вмер. Вiн там десь вита? в  просторах  рiдно?  землi.
Всi вiрять, що вiн колись вернеться на  тому  саме  великому,  каштановому
конi, на якому перед роками востанн? ви?хав з батькiвського подвiр'я.
   По хвилинi мовчанки Матвiй голосно,  поволi,  виразно  говорить:  "Отче
наш, iже ?си на небеси, да святиться iм'я Тво?, да прийде царство Тво?, да
буде воля Твоя, яко на небеси, так i на землi..."  По  закiнченню  молитви
всi хрестяться, сiдають i поволi  починають  ?сти.  Тиша.  Свiчка  горить.
Обличчя у всiх поважнi. Настя деякий час  не  ?сть.  Вона  витира?  чистим
фартухом очi, але не може витерти. В них виступають все  новi  сльозини  й
поволi стiкають по зморщених щоках. Василинка обережно,  щоб  не  порушити
урочистостi, горнеться до не? i пошепки каже:
   - То було за Укра?ну... Не плачте, мамо...
   Всi чують той шепiт. Володько  дивиться  на  сестру.  Йому  хотiлося  б
обняти ??, поцiлувати, але не вiдважу?ться. Все-таки вони мужицькi дiти, й
пестощi ?м не личать.
   А надворi така сама, як завжди, ясна рiздвяна  нiч.  Так  само  свiтить
мiсяць, така сама навкруги тиша, так само виблискують вiд мiсяця ласицi  у
вiкнi.
   Скоро всi лягають спати. Завтра всi йдуть на всеночну. Зiстанеться дома
один Володько. Вiн би також пiшов, але хтось мусить дома бути...
   На другий день  до  Матвiя  приходить  Катерина  з  Миколою.  На  столi
з'явля?ться пляшка, ?дять,  п'ють.  Настрiй  пiдноситься.  Микола  рветься
полiтикувати. Вiн все ще переконаний, що буде  вiйна,  що  нiмець  так  не
погодиться, що большевики попруть  на  Варшаву...  В  Укра?ну  вiн  ще  не
вiрить, бо в не? вiрить Володько.
   Матвiй з ним не погоджу?ться, бо взагалi не любить свого  зятя.  "Не  з
нашо? костi, м'який i хлюстуватий..." Не  хотiв,  щоб  Катерина  за  нього
виходила, але не було ради. Також не встрявав  з  ним  у  суперечку.  "Хай
собi... Тепер всi те й роблять, що полiтикують... Але  по-дурному...  Коли
треба було - мовчали..." Володько перечив батьковi: "Хай хоч  говорять.  I
це вже добре. Колись i того не було". Тут Матвiй змовчував.
   Над вечiр Володько пiшов до Левинських. На Рiздво при?хав  Олег.  Роман
знову розносився з випивкою. Ма? якесь там вино. При?хав  Лiнкерт.  Випити
необхiдно.
   Володько  не  мав  намiру  входити  в  те  товариство,  але  до   нього
прив'язався Роман, i той погодився. Пана Глiба не  було  дома.  Вiн  пiшов
вiдвiдати учительку в Башкiвцях. Ключа вiд кiмнати мала матушка.
   Роман попросив Олега, щоб вiн  дiстав  ключа.  Олег  дiстав.  Пiшли  до
школи. Олег,  Роман,  Володько,  Лiнкерт  i  Саша.  Сiли  бiля  маленького
столика. Випили. Над столиком на" цiлий зрiст портрет Шевченка. Саша довго
на нього дивився, I  пiсля  встав,  взяв  з  лiжка  простирало  й  завiсив
портрет.
   - Н?чево ?му  на  нас  сматр?ть,-  проговорив  задоволене.  I  Володько
обурився. Деякий час не знав, як реагувати. "Встати й дати йому в морду",-
думав. Нi. Зчиниться бiйка, розголос, скандал для пана Глiба.
   - Так. Йому нiчого дивитись на таких людей,- проговорив Володько. Хотiв
бути спокiйним, але не мiг. Обличчя його вже горiло, очi блищали.
   - Хахлацкiй бог... В шуб? i папах?,-  казав  далi  Саша.-  I  Настаящiй
Пугачев,- додав.
   Володько ледве втримався. Олег зiрвався на ноги.
   - Ви, Саша, не iм??т? права аскарблять ма?х гаст?й!
   - Н? тва?х, а ма?х! - перебив його Роман.
   - Тим гiрше,- перейшов Олег на  укра?нську  мову.-  Ти  дозволя?ш,  щоб
тво?х гостей ображали. Ви! Освiченi!.. Рускi?!.. Фуй!
   Саша зареготав.
   - Чого, Олег, скачеш, як пiвник. Менi плювать на всi вашi етiкети.
   "Чого я тут? Чого я з ними?" - думав Володько.-  "Геть  звiдсiль!"  Вiн
встав.
   - Я вiдходжу! - проголосив вiн рiшуче.
   - Нi, Володьку! Почекай,- швидко казав Олег.-  Не  ми,  а  вони  мусять
вiдiйти. Я дiстав ключа... Саша його перебив:
   - Хто? Ми? Ми вiдiйдем? - при цьому вiдкинувсь на  стiльцi  й  витягнув
ноги.- Спробуй мене вигнати,- проговорив нахабно.
   Лiнкерт був цим заскочений i мовчав. Пiсля вiн вiдiйшов набiк  i  почав
низьким басом спiвати:

   "Русь, i ти била пр?краснай,
   А т?п?р гнiйот твой труп..."

   Це обурило Сашу.
   - Пане Лiнкерт! Я вам не раз наказував не ображати Росi?. Такою  пiснею
ви ?? обража?те.
   Лiнкерт витягнувся на весь  довгий  рiст,  заложив  руки  до  кишенi  й
пiдступив до Сашi.
   - Пане Олександре Нуждiн! Дозвольте вас  переконати,  що  не  я,  а  ви
обража?те Росiю. Так. Ви! Ви син полковника, ви скiнчили середню школу, ви
були старшиною, а поводите себе, як кельнер.  Володьку!  Вибачте  менi  за
мого бувшого  колегу  Олександра  Нуждiна,-  При  цьому  вiн  пiдiйшов  до
Володька  i  церемонно,  глибоким  поклоном   вклонився.   Лiнкерт   круто
повернувся й також зробив крок. Роман кинувся мiж них,  Володько  та  Олег
лишилися збоку.
   - Панове, панове! - кричав Роман.- Та лишiть!  Годi!  От  знайшли!..  У
мене нова пляшка!..
   Саша й Лiнкерт лишили бундючнi, бойовi постави й  розiйшлись.  Виступив
Володько.
   - Я все-таки вiдходжу! - проговорив вiн швидко й без  прощання  вийшов.
За ним вийшов Олег.
   - Володьку! Куди йдеш? - кричав вiн навздогiн.
   - Хоч зо мною? - вiдповiв Володько швидко й рiшуче...
   - Куди?
   - Побачиш.
   - Я йду, але в мене ключi. Не можу ?х лишити самих...
   - Зроби, як хоч. Жду тебе в Сергiя.
   I Володько швидко вiдiйшов.
   Вечорiло. Погода змiнилася. Вчора небо  було  ясне,  i  свiтив  мiсяць;
тепер найшли хмари й затягнули його. Зате потеплiшало. Час вiд часу - там,
то там - пролiта? велика снiжина.
   Володько швидко йшов в долину до Сергiя. Йшов туди  охоче.  Вiн  навiть
радi?, що так сталося, що вирвався з того непри?много товариства. Хоча бiг
вiн не тiльки до Сергiя чи  хлопцiв.  Хотiв  бачити  Наталку...  Принаймнi
бачити.. Вiдколи пiдвозив ?? з мiста, стратив з очей... Навiть у церквi не
помiтив ??. Питати також нiяково, але думка думкою. Коли засяде в головi -
не виженеш... I не заставиш ?? чимсь iншим... I не за?си... Хай вже  Ганка
вибачить. Але йти проти серця тяжко... Кожний рух ??, кожний усмiх, кожний
погляд... Ну, що може  на  свiтi  ставити  спротив?  Це  й  ?  та  мрiя...
Володькова мрiя вiд раннiх, юначих часiв, коли то вiн ще тiльки рiс,  коли
спинався на ноги й коли мiг уявляти "??". Ось вона й ?. Нi,  Ганко!  Вибач
мою легковажнiсть...
   Але нi цього, нi другого дня не зустрiв  вiн  Наталки.  Був,  зда?ться,
скрiзь. З хлопцями, на музиках, на вечорницях, на  "колодцi"...  З  Ганкою
досхочу танцював, але Наталки не бачив...
   А час бiжить. У таких роках вiн бiжить надто швидко.  Свята  мигнули  й
нема...  Буднi  днi  -  то  мороз,  то  одлига...  Клопоти  дома...   Мала
читальня... Там вже тiснота, що нема де стати... А люди  прибувають  з-пiд
Одерадiвки, з-пiд Башковець... Тягне ?х щось сюди... Приходять,  стають  i
слухають... Очi ?х вiдкритi,  а  вуха  також...  Бачать  i  чують.  3-пiд|
Одерадiвки, з-пiд Башковець... Всi вони однаковi, тi люди. I тут i  там...
Хочуть вони того кращого слова, аби тiльки впало воно десь на цiй землi.
   Одного вечора, пiсля читальнi Йон, Антiн та Демид вiдiйшли набiк i щось
змовляються. Це вже надворi... Володько ще занятий... Його ще питають,  що
буде завтра... I Обступили зо всiх бокiв, мов попа...
   - Володьку! - чуе вiн за плечима. Оглянувся. То сам Йон.
   - Ходи, щось скажу,- сказав вiн. Володько виступив набiк.
   - Хоч з нами? - пита? Йон.
   - До ?вдошки?
   - Нi. На другу гору.
   Володько зна?, що то за друга гора. Туди ще  хлопцi  з  цього  боку  не
ходили. Вiн зна? також, що там Наталка. Давно вже  ??  не  бачив  i  майже
забув. А може, краще  не  йти?  Хвилинку  подумав.  Антiн,  Йон,  Демид...
Найкращi хлопцi... Не може ж вiн ?м вiдмовити.  Перед  ним  сто?ть  Йон  i
чека?.
   - Йдем! - сказав Володько рiшуче.
   За пару хвилин чотири чорнi тiнi вiддiлились вiд гурту й швидко  зникли
в долинi. Нiч темна. З заходу вi? прудкий  одлижаний  вiтер.  Верхи  дерев
гнуться й шумлять.
   Парубки швидко перебiгли долину, перейшли рiчку, перелаз  i  пiшли  пiд
гору вузькою, з обох бокiв огородженою стежкою. Йшли швидко,  мовчки.  Вже
ось  садки...  Володько  вiдчував  неспокiй.  Не  хотiв  цього   показати.
Намагався бути веселим та байдужим. Але чим ближче  пiдходили  до  садкiв,
тим його неспокiй зростав.
   Дiвчата не сподiвались таких  гостей.  До  них  заходили  менш  поважнi
парубки. Часом приходив до Наталки Iван з Людвищ.  Цього  вечора  його  не
було. Четверо дiвчат  спокiйно  пряли,  а  стара  Настина  мати  куняла  в
запiчку. Бiля мисника на лавi сидiло кiлька менших хлопцiв.
   Раптом забрехав собака. Всi настрожились. Настя встала  й  пiдбiгла  до
вiкна.
   - Дiвчата! ?й-Богу, до нас хлопцi йдуть! Хресто-святий! Йон!..  -  Вона
не договорила. Перед вiкнами  швидко  майнули  чотири  тiнi,  i  зараз  же
рипнули дверi до сiней. Дiвчата швидко почали охорошуватись. Одна  Наталка
сидiла спокiйно, крутила свою прядку  й  смикала  мичку.  У  сiнях  тупiт,
рипнули другi дверi, i хата наповнилась гамором.
   - Дай, Боже, всiм гоже! Чи приймете?
   Дотепи, смiх, жарти. Крутяться колеса, бурчать шпульки. По часi дiвчата
почали спiвати. Виводила Наталка. У не? при?мний, грудний альт.
   "Ой, там за горою, там за кам'яною,
   й, там ломить вiтер рожу з калиною"
   - виводить Наталка. Голос ?? пливе рiвно, спокiйно. Слова вимовля? так,
нiби спiва? про себе.
   "Ой, там ломить вiтер рожу з калиною,
   Ой, там розста?ться козак з дiвчиною"
   - спiва? Наталка. Спiвають всi дiвчата, але тих не чути. Спiва?  тiльки
одна вона, бо спiва? й дума? над тим. Кiнь  осiдланий  уявля?ться.  Сто?ть
коло плота, за плотом рожа й  калина.  Козак  чорнобривий,  а  коло  нього
дiвчина. Може, це сама Наталка. Так. Це напевно вона. Це ж  i  пiсню  сама
склала. Може, не ця Наталка, а ?? сестра, що жила колись, дуже давно, коли
ще були козаки, що ?здили в бо?.

   "Вернися, козаче, вернися, соколю,
   То впущу до хати, щоб не чула мати".

   Голос ?? шовковий плаче й просить. Вона, ця чудова Наталка, впустить до
хати. Прийди! Ось все мо?! Тихо! Вiзьми мою душу з собою в бiй.  Силу  мою
вiзьми! Вiзьми мою красу й молодiсть!
   "А як упускала, тяженько зiтхала,
    як випускала, сердечно плакала".
   Плач, дiвчино! Твiй любий козак вже  махнув  на  сiдло.  Прощай!  Може,
завтра зiтнеться в степу з татарином i ляже трупом. А  може,  вернеться  з
загорiлим, сильним обличчям. Дужий, чудовий.  Вiзьме  тебе  й  будеш  його
навiк.
   А коли  скiнчилась  дiвоча  пiсня,  хлопцi  втяли  свою.  Пiсля  завели
жидiвську школу. Антiн та Йон лементують басами:
   дубо-о-овий, дубо-овий! Демид другий тенор:  лiско-овий,  лiско-о-овий.
Решта хлопцiв, хто може, першим тенором: клено-о-овий, клено-овий...
   Володько вбрався за рабина. Напнув на голову  рядно,  дiстав  з  полицi
стару книжку. Хлопцi виводять кожний сво?, а  Володько  спочатку  тихо,  а
пiсля все голоснiше й голоснiше почав шверготати, кричати, хитатися на всi
боки, бити книгою по столi, вимахувати кулаками.
   Робив це добре. Дiвчата качалися зо смiху. А хлопцi все тягнули сво?. У
хатi стало весело. Навiть Наталка щиро смiялася, i ?? бiлi зубки  блищали,
мов перлини.
   Коли  скiнчилась  школа,  Володько  зняв  рядно,   пригладив   волосся,
обернувся кiлька разiв по хатi й сказав:
   - А тепер, чеснi люди, розповiм вам казку. Хочете?
   - Кажи! Хочем,- заговорили всi.
   - Тодi тихо! Слухайте i вважайте! Сiдайте всi  кругом,  хто  де  знайде
мiсце. Уявляйте, що у мене  довга,  сива  борода,  довгi,  кiстлявi  руки,
глибокi очi, закритi довгими, сивими бровами.
   Обвiв навкруги поглядом. Всi замовкли, нiби навмисне, нiби  чекали,  що
Володько ма? викинути якийсь жарт. Але вiн не жартував. Серед велико? тишi
почав сво? оповiдання.
   - Було це далеко,- почав вiн поволi, розважно, виразно.- Не  у  нас.  А
може, й у нас. У такiй саме землi, як  наша...  В  одному  селi  був,  жив
добрий господар на iмення Iван Борислав. Було  це  давно,  а  може,  й  не
давно. Було це на Щедрий Вечiр.
   Iван Борислав знався на травах лiчничих, на добрих  словах,  на  гарних
приповiдках. Всi навкруги по всiх селах  знали  його,  всi  любили  й  всi
поважали. Було пристрiт кого нападе, чи вроки, чи скаженина, чи  руку  хто
вивихне - одразу кличуть Борислава. I хай то буде удень чи вночi. У  свято
чи будень. У дощ, у сльоту  чи  метелицю...  Нiколи  нiкому  не  вiдмовляв
Борислав. Брав сво? лiки в торбину, у руку цiпок i йшов. Йшов до  хворого,
до страждучого й нiс йому допомогу, розраду, нiс добре слово.
   Одного разу на сам Щедрий Вечiр покликали Борислава до сусiднього  села
Колотокiв. Хтось там ногу вивихнув i потребував негайно? помочi. А село те
було не близько. За горою. А цiла гора лiсом покрита, а  в  лiсi  рови  та
скелi, а стежки снiгом засипанi. Але Борислав устав i пiшов.
   Прийшов до хворого, допомiг йому й верта?ться додому. Пiзнiй був вечiр,
зiрвався вiтер, мело снiгом. Iвана не хотiли пустити. Казали йому:
   - Не йдiть в таку погоду. Лишiться у нас на  святу  кутю.  Будемо  дуже
радi.
   - Нi,сказав Iван.- Не можу зiстатись у вас. Пiду!
   Встав i пiшов. Вiтер  мiв  снiгом,  по  небу  тягнулись  хмари.  Тiльки
десь-не-десь проривалась i моргала ясна зiрка, нiби око гарно? дiвчини, та
ще час  вiд  часу  то  випливав  з-за  хмар,  то  знову  ховався  великий,
круглолиций мiсяць. Борислав квапився,  бо  хотiв  до  Нового  Року  зайти
додому. А стежки зовсiм заметенi. Снiг глибокий, копкий. Ноги  грузнуть  i
ховзаються. Втомився старий, поки вийшов на гору, задихався,  а  коли  був
уже на горi, став, щоб вiдсапнути. I чу? Iван з  сусiднього  села  дзвони.
Великий дзвiн вдарив дванадцять разiв. Iван зрозумiв, що вiн вже не  дiйде
додому, що Новий Рiк прийшов. Зняв шапку, перехрестився широким хрестом  i
вклонився до само? землi. Так, нiби перед ним стояв Новий Рiк,  так,  нiби
Iван його бачив.
   В той час втих зненацька вiтер. Хмари на небi  десь  зникли  зовсiм,  I
лишилось воно велике, хороше небо  з  ясними  зорями  й  великим,  свiтлим
мiсяцем, що стояв майже над головою. Стало так гарно, так весело навкруги.
Молодi сосонки непорушне, нiби  завороженi,  стоять,  бiлий,  чистий  снiг
iскриться в очах, i стiльки скрiзь розсипано барв, що нiхто не зна?, яка з
них краща.
   I почув Iван, що зовсiм недалеко вiд нього хтось  нiби  закашляв.  Так,
нiби старша вже людина, що йшла й закашлялась. Iван насторожився й зрадiв.
О, дума?... Iще одна душа серед цього лiсу в такий  час  знайшлася.  Хвала
Богу! I не встиг Iван докiнчити сво?? думки,  як  з-за  молодо?,  розлого?
сосни виступив дебелий, старий чоловiк. Мiсяць ясно освiчував його  велику
постать. Мав вiн довгу, сивасту бороду. Одягнений у  жовтому,  з  великим,
виложеним ягнячим комiром кожусi. На плечi у  нього  ловецька  рушниця,  а
коло нього великий ловецький собака-вовчак.
   "Ну,- дума? Iван Борислав.- Не зробив я нiкому зла,  не  думаю,  щоб  i
менi хтось хотiв його робити".
   Зняв чемно шапку й виразно, голосно сказав:
   - Слава нашому Боговi! З Новим Роком будьте здоровi, добрий чоловiче! А
той вiдповiв:
   - На  вiки-вiчнi  слава  йому!  I  вас  з  Новим  Роком  вiтаю.  Звiдки
мандру?те?
   Так i так. Все, як було, розповiв.
   - Ага! - сказав чоловiк з рушницею.- Так! А чи не могли б  ви  пройтися
трохи зо мною. Хочу вас дещо розпитати. Що доброго  у  вас  чувати?  I  чи
готовi вашi села?
   Але тут мушу ще добавити: край, з  якого  походив  Iван  Борислав,  був
завойований чужинцями. Були там над Днiпром села, але не жили в них вiльнi
люди. Панували надi ними чужинцi. В урядах, в судах, у  школах.  Навiть  у
церквi. Не признавали чужинцi тих людей за людей. Не хотiли шанувати нi ?х
самих, нi дiтей ?х, нi ?х святих могил.  А  люди  мов  полоненi,  коритись
мусили.
   Iван Борислав сказав незнайомому:
   - Маю час i охоче з вами пройдуся... А в селах наших нiчого нового. Все
ще так ?, як було.
   - Ну, то обiйдем ось цю гору  й  пiдем,  скажем  ?м,-  сумi  проговорив
незнайомий.- Ходiмо!
   Обидва пiшли. Увiйшли в лiс глибокий. Йшли без стежок, без дорiг. Часом
на якусь галявину виходили. Мiсяць свiтив на них з  високого  неба.  Довга
тiнь тягнулась за ними. Собака, йшов спокiйно по слiдах незнайомого.
   Обходили всi яри, всi долини. Виходили на гори й дивились з  них  униз.
Краса й тиша скрiзь стояли. Iван часто не мiг заховати  радостi,  який  то
гарний, великий Божий свiт, яка чудова та його земля. I втоми вже не  чув,
бо радiв, як мала дитина. Здавалось, що вiн вперше в  життi  подивився  на
землю свою звисока й вперше побачив ?? сво?ми очима.
   - Господи Боже! - казав собi в душi.- Ти ?диний можеш  спасти  нас  вiд
великих грiхiв. Син Твiй за цiлий свiт постраждав i викупив його з неволi.
Подай нам, Боже, змогу принести жертву за себе й дiтей сво?х.
   Поки молився так Iван, його  проводир  йшов  мовчки  перед  ним.  Часом
тiльки зупинявся, ставав, обтирав пiт на широкiм чолi  й  тяжко  вiддихав.
Йшли так, поки не зайшли в чудову, розлогу долину.  Мiсячне  сяйво  зовсiм
заливало ??. Снiг горiв самоцвiтами. Тут незнайомий  зупинився  й  глухим,
тремтячим голосом сказав:
   - У долинi цiй колись, давно билися й впали в бою багато тисяч хоробрих
людей. Боролися й впали за свободу, ?х перемогли. Вони вже давно  вiдiйшли
вiд нас, але душi ?х тут... В оцiй долинi. Ходiм до них.
   Недовго вже йшли.  Пiдiйшли  до  яко?сь  стiни,  що  чорнiла,  мов  лiс
великий. Сюди й туди не видно кiнця. У  стiнi  тiй  залiзнi  дверi,  а  на
дверях два великi, мiдянi кiльця. Взяв незнайомий  за  те,  що  з  правого
боку, i вдарив ним раз, потiм ще  раз  i  ще  раз.  Три  рази  вдарив  тим
кiльцем. Довго не чути було нiчого, Борислав, незнайомий i собака спокiйно
стояли й чекали. Нараз за дверима нiби задзвонили малi дзвоники. Луна  вiд
них донеслася й назовнi. Тодi залiзнi дверi самi вiд себе  вiдчинилися,  а
за ними був чорний, мов угiль, вхiд у якесь пiдземелля.
   - Ти зостанься тут,- сказав незнайомий до пса.-  А  ви,-  звернувся  до
Борислава,ходiть за мною.
   Собака слухняно залишився надворi,  а  Iван  i  незнайомий  вступили  у
темний прохiд. Дверi за ними одразу зачинилися, й вони стояли  у  глибокiй
темнотi.  Пiсля  поволi  звiдкiлясь  взялося  блiде,  мертве,   нiби   вiд
порохнякiв-свiтлякiв, сяйво. Воно поволi збiльшувалось, i по часi Борислав
побачив перед собою довжелезний, нiби тунель, прохiд. Кiнця його  не  було
видно, а справа й злiва проходу стояли  прив'язанi  чудовi  конi.  Направо
стояли все карi, налiво все каштановi. Блискучi, випасенi всi, стоять коло
довжелезних жолобiв i нiби на когось чекають.
   - На кого чекають тi конi? - запитав Iван незнайомого.
   - Пiсля скажу,- вiдповiв суворо той.
   - А де ?х кiнець? - знову запитав Борислав.
   - Побачиш,так само  вiдповiв  незнайомий.  Iван  вже  бiльше  не  питав
незнайомого, а йшов за ним все далi й далi проходом. Йшли так дуже  довго.
Направо й налiво все стояли такi саме чудовi конi й нiби когось чекали.  I
по дуже довгiй ходi нарештi дiйшли до кiнця. Конi залишились  за  ними,  а
вони  самi  вступили  до  нового  пiдземелля.  Блiде  свiтло  тут  зникло.
З'явилось тут натомiсть синяве, нiби вiд горючого газу.  Була  це  велика,
безмежна зала, наповнена самою збро?ю. I  чого  тут  тiльки  не  було.  На
колонах, що пiдпирали склепiння зали, висiли старi шаблi й старi списи.  У
скринях лежали гарматнi кулi. На довжелезних  стояках  стояли  рушницi.  I
була тут не тiльки стара зброя, а була тут i  така,  яку  вживають  тепер.
Були там скорострiли. Стояли  довгими  рядами  на  високих  тринiжках,  на
колiщатах. Коло них готовi скриньки, повнi стрiчок. Були тут i  гармати  -
тяжкi й легкi. Стояли й чекали. Навiть  лiтаки,  навiть  танки  були  тут,
стояли довгими рядами й чекали. Все тут було, i все нiби на когось чекало.
Iван  Борислав  дивувався  надзвичайно.  Довго  не  хотiв  нiчого   питати
незнайомого, але з часом не витримав.
   - I нащо тут  стiльки  тi??  збро??  -  спитав.  Незнайомий  навiть  не
оглянувся. Здавалось, вiн зробився ще бiльш  непривiтливий  й  суворий.  I
тiльки по доброму часi сказав:
   - Ти, чоловiче добрий, до  всього  лiк  зна?ш.  Всяку  хворобу  вiдразу
вгаду?ш, а тако? просто? речi не  можеш  вiдгадати.  З  якого  ти  прийшов
свiту?
   Пiсля цього незнайомий замовк i повiв далi Iвана. По довгiй ходi дiйшли
до зали, завалено? рiзними вояцькими одягами.  Яких  тут  тiльки  не  було
одягiв i скiльки ?х було. Не можна було переглянути.  Iван  вже  не  питав
незнайомого, хоча дуже дивувався, нащо  тут  стiльки  тих  одягiв.  Мовчки
пiшов за ним далi, аж  поки  не  прийшли  до  найбiльшого  i  найтемнiшого
пiдземелля. Було тут зовсiм темно й так тихо, що власне дихання видавалось
надзвичайно голосним. Не бачив Iван нiчого. Стояв у темнотi, у  порожнечi,
заведений у незнайоме пiдземелля й тiльки дивувався. Що значить все це? Де
я? Куди мене той завiв? Де звiдси вихiд? По часi з глибоко? темноти  почув
Iван суворий голос незнайомого.
   - Бачиш щось тут?
   - Нi,вiдповiв Iван .- Не бачу нiчого.
   - Чу?ш щось тут? - знову запитав суворий голос з темноти.
   - Нiчого не чую,- вiдповiв Iван.
   - Свiтла! - сказав суворо незнайомий, i враз з'явилося свiтло. Було  це
справжн? свiтло дня, що вiд сонця лилося... Чарiвне, живе, тепле! Було  це
радiсне свiтло, що сяяло над Божим свiтом зовсiм  даром  всiм,  для  всiх.
Велике Боже око дивилось i зводило до життя все, що  було  на  землi,  все
велике  й  мале.  Кожна  мурашка,  кожна  билинка,  кожне  найменше  ?ство
дiставало вiд сонця стiльки, скiльки потребувало для свого  життя,  й  все
вiд того жило на землi, I було це таке хороше, таке  чарiвне,  таке  святе
свiтло.
   Iван побачив сво?ми очима все, що тут було.  А  було  це  таке  велике,
безмежне пiдземелля... Безлiч колон пiдпирало його склепiння.  Скрiзь,  де
гляне око, стояли столи, а коло них лави. На лавах  сидiли  рiзнi,  дебелi
люди, нiби вони заснули й когось  чекали,  хто  ?х  пробудить.  Так  гарно
свiтило сонце, кликало до життя, манило, грiло.... Але вони не  чули  того
заклику. Всi спали. Всi до одного. I коли Iван призвича?вся  до  яскравого
свiтла, вiн здивувався ще бiльше. Пiзнав у тих  людях  знайомих...  Рiзних
знайомих, з рiзних сiл, що знав навкруги. Все то були на диво  сво?  люди,
але чого ж вони сплять? "Боже! Чого вони сплять?" - питав себе  розпучливо
Iван. Але нiхто йому не вiдповiв, а сам не  мiг  догадатись.  Знав  безлiч
рiзних лiкiв на землi, знав усе, а цього не знав.
   - Боже мiй, Боже мiй! - не витримав i викрикнув Iван.- Але  чого  ж  тi
люди сплять?
   Незнайомий не вiдповiв Iвановi. Не обернувся до нього й не поглянув  на
нього. Звернувся тiльки до тих, що  сплять,  i  звучним,  сильним  голосом
промовив:
   - Сон ваш трива? далi! Ось зi мною свiдок. Села ще сплять!
   Пiсля цього незнайомий обернувся знову до Iвана й сказав:
   - А тепер час вертатись. Ходiм!
   I по довгому часi вони дiйшли знову туди,  звiдки  прийшли.  Незнайомий
свиснув на свого пса. Той з'явився й слухняно присiв коло його нiг.
   Iван був здивований до смертi й нарештi запитав:
   - А хто ж ви такий, добрий чоловiче?
   - Я! - вiдповiв незнайомий твердим, виразним  голосом.-  Я  ваш  Вiчний
Сторож.
   - А що ж це за долина? - запитав знову Iван.
   - Це Долина Чекання! - так само вiдповiв незнайомий.
   - А на що ж тут чекають? - знову запитав Iван, бо не мiг  так  вiдiйти,
щоб не довiдатись цiло? правди.
   - Чекають тут на добрi вiстi з ваших сiл. Я - Вiчний Сторож, що кожного
року раз на Новий Рiк виходжу вночi й обходжу цей край. Але тiльки раз  на
сто лiт можу я зустрiти живу людину з сiл. I я питаю ту людину: що доброго
на ваших селах? Чи вже  скоро  кiнець  неволi?..  I  коли  знатимуть  менi
вiдповiсти, коли я почую вiдповiдь таку, як треба,  тодi  прокинуться  усi
отi, що бачив ти сьогоднi, ?х там ? безлiч, I як тiльки почують:  "Готово!
Вставайте!" - усi встануть, всi прокинуться. Вiзьмуть ту зброю, посiдлають
тi конi й ви?дуть. I буде то чарiвний ви?зд! Але тепер мусять  спати  вони
ще сто лiт, поки я не зустрiну нову людину. I краще хай не  родиться  вона
на свiт, коли ма? принести менi таку вiдповiдь, як принiс менi  ти.  Краще
хай мати не родить ??, а як родить, хай коло серця придушить, хай втече  з
нею у дикi лiси, до диких людей, бо на цiй землi не повинно бути для таких
мiсця. Ця земля створена для людей живих, для людей розумних,  для  людей,
що вмiють самi над собою панувати, для людей, що неволi не  знають.  А  ти
йди тепер до людей сво?х i розкажи ?м, що чув i що бачив. З Богом!
   Вiчний Сторож повернувся й пiшов поволi в лiс.  Йти  йому  було  тяжко.
Голову нiс опущену. Ноги його поволi переступали, нiби в  кайданах,  а  за
ним тягнувся його вiрний собака.
   Iван довго стояв на мiсцi й не  мiг  рушитись.  Йому  вже  не  хотiлось
вертатись до села. Вiн зрозумiв, який тяжкий грiх взяв на свою  душу,  яку
тяжку вину перед Богом i людьми зробив вiн цього дня. Але  все-таки  треба
було йти. Треба було пiти й  сповiстити  iншим,  щоб  всi  знали  й  дiтям
переказували. Хай не родиться на свiт така людина, що принесла  б  Вiчному
Сторожевi такi вiстi, як принiс сьогоднi Iван.
   На  другий  день  знайшли  Iвана  недалеко  коло   села   непритомного.
Знесилився вiд холоду, втоми й тяжкого горя, не мiг дiйти до села, впав  i
мало не вмер. Але знайшли його  й  принесли  додому.  Скоро  сумна  вiстка
облетiла цiле село. Люди всi любили Iвана. Був вiн добрий, серце мав  чуле
й м'яке. Знав трави лiчничi й не одного з бiди та смертi вирятував.  Через
те зiйшлися до нього й тепер.
   Але тепер не могли пiзнати його люди. Лежав, мов камiнь,  твердий.  Очi
мав суворi. Коли побачив коло села людей i опритомнiв, почав оповiдати те,
що я вам оповiв. Хай не буде тепер людини, що не знала б,  як  вiдповiсти,
коли ще раз зустрiне Вiчного Сторожа.
   Цим Володько скiнчив i замовк. Все, що було в  хатi,  мовчало  глибокою
мовчанкою. Всi прядки стояли. Всi люди сидiли майже нерухомо. Антiн,  Йон,
Демид, всi, всi дивились на Володька й слухали. Володько виразно  вимовляв
сво? слова. Кожне слово виходило з його уст, нiби вибране. Коротке, просте
i ядерне, бо хотiв, щоб всi приняли й зрозумiли його.
   I видно було, як впливали тi слова на слухачiв. З сяйва очей,  з  рухiв
уст, з виразу цiлого обличчя. Володько знову перший порушив тишу.
   - Ну,сказав вiн.- Казку я скiнчив... А тепер знову хiба пiсню?
   - Еге... Пiсню...  -  промовив  придушеним  басом  Антiн.  Пальцi  його
незграбно ворушились на колiнi.- Пiсня тепер ледве чи й пiде.
   Йон встав на ноги.
   - Та-а-ак! - сказав вiн, заложив обидвi руки за потилицю й  потягнувся.
Демид також встав...
   - Ех, Iван, Iван,- вирвалось у нього, й бiльше не казав нiчого.
   Володько дивився на дiвчат. Тонка, бiлява Настя. Чорнява Одарка... Та й
друга всмiхнулись йому... Зупинив погляд на Наталцi...  Зда?ться,  глянула
також на нього... А можливо, помилився... Був це  такий  короткий  погляд.
Ось вона вже знову пряде... Права ?? нога ритмiчно наступа? понiж  прядки,
а тонка тканина спiдницi спада? майже додолу.
   - Йду! - сказав несподiвано Володько й швидко встав.
   - Чого так спiшите? - кинула Настя.
   - ?х чека?... Не зна?ш? - Це сказала Наталка. Так. Це  вона.  При  тому
посмiхнулася.
   - Дякую вам хоч за  це,-  вiдповiв  Володько.-  Вперше  почув  вiд  вас
слова... Йду! А ви, дiвчатка,  все-таки  не  сумуйте.  Ми  тiльки  з  хати
вийдемо разом. Демид та Йон вернуться вiд першого перелазу. Не бiйтесь.  А
ми з Антоном вже якось почимчику?м самi... Так, Антоне?
   - Iстинно так! - потвердив той басом.
   - Як хочете - знайдемо й для вас мiсце,- жартувала Настя.-  Пустимо  на
пiч. Мама посунуться...
   - Ха-ха-ха!
   - Смiйтесь на здоров'я. Смiх вам на користь... А вже, зда?ться, i пiвнi
кричать, I не хочеться ?м спати... Добранiч! Не поминайте лихом!..
   I парубки вийшли. Нiч.  Чорна,  вiтряна  нiч.  Глибока  навкруги  тиша,
тiльки час до часу переспiвуються пiвнi.
   Дiйсно, вiд першого перелазу Йон i Демид десь зникли. Парубки таким  не
дивуються. Володько й Антiн нiчого не помiтили й пiшли собi вниз.
   Одначе Володько не чув спокою. Щось турбувало його. "Невже Йон до не??"
- питав схвильовано й одразу гнав цю думку, мов настирливу муху.  Нi,  нi.
Нiколи вона не зробить такого. Нiколи!



   VII

   Посерединi села сто?ть просторий, критий  зеленою  бляхою  будинок.  "З
фронту" вiд дороги ма? вiн чотири вiкна  й  дверi.  Крайн?,  схiдне  вiкно
загратоване. Дверi подвiйнi. мальованi гнiдою,  вицвiлою  барвою.  До  них
просто з вулицi ведуть зложенi з кантястих, дубових брусiв сходи. Над ними
бляшана вивiска з написом: "Продаж вуткi i лiкеруф -  I.  Габель".  Лiтери
кривi, а крiм того лiтера К в словi "вуткi" вигляда? як Я, бо  намальована
навпаки. Збоку домальована пузата, подiбна на десятикiлову гирю, пляшка.
   Ввесь цей будинок зо всiми сво?ми  оздобами  зветься  "шкальня".  ?  це
найкращий будинок у селi, бо виставила його ще царська влада. Не  була  це
анi церковно-приходська школа,  анi  якась  лiчниця,  через  те  виглядала
по-людському. Продавали в нiм добру, царську горiлочку. За  вiйни  будинок
спорожнiв. "Шкаликiв" не стало, шкаличник вибрався, одну за другою витягав
хтось у вiкнах тахлi, бляха почала iржавiти. Пiсля поселився  там  во?нний
бiженець з Радивилова й почав торгувати булками, доморобними  цукерками  й
рiзним iншим крамом. "За Укра?ни" зробили з шкальнi кооператив.  Продавали
сiль, юхт, мило, оселедцi. "За  большевикiв  кооператив  пограбували.  "За
полякiв"  кооперативна  управа  сходилась  на  сво?  засiдання,   засiдали
здебiльша до рана й розходились зо спiвами. Пiсля кожного такого засiдання
кооператив опадав, мов вода пiсля повенi. Засiдання тривали недовго. Перед
роком вiдбулося  останн?,  перевибрали  управу,  замкнули  кiлька  тузинiв
поiржавлених голок, п'ять наперсткiв,  пляшечку  колонсько?  води,  кiлька
пачок шевських цвяхiв i "розщитали" крамаря. Пiсля  того  будинок  заглух.
занiмiв. Знову почали зникати з  вiкон  тахлi,  посипався  зо  стiн  тинк,
розринулись сходи. На дверях висiла велика  колодка,  а  сiльська  громада
щотижня сходилась i радилась, що з тим будинком робити. Тиждень за  тижнем
минав, а громада радилась. Колодка на дверях  висiла  далi,  далi  зникали
тахлi, далi осипався тинк. В одному кутi велико? кiмнати  стояв  закурений
стiл, а в столi хоронились голки, пляшечка колонсько? води, шевськi цвяхи,
старi протоколи й зовсiм добрий статут. Андрiй Андрiйович Рона перейняв на
себе головування, ходив по сво?х кiмнатах i думав. Тяжкi були  його  думи.
Хотiлось йому тi iржавi голки, ту воду й тi цвяхи пустити якось  "в  хiд".
Але, не дивлячись на всi його старання, все те майно лежало непорушне, мов
зачароване. Не було нi людей, нi грошей. "Стара  управа"  пiсля  славетно?
дiяльностi заслужено вiдпочивала, а ново? не було де взяти.
   Не везло Андрiйовi Андрiйовичу, зате повезло громадi. Навеснi  минулого
року прибув до села один чоловiк. Мав расового, орлячого носа, просторого,
вiд вуха до вуха, рота й завдатки на добре черево. Одягнений був у  сiрий,
потертий пiджак, полатане на колiнах галiфе, взутий був  у  старi  вояцькi
черевики з вовняними панчохами,  в  якi  запускав  "галiфе".  Говорив  вiн
поспiхом, любив покпитися, бути цинiчним, пускати в вiчi туман,  оповiдати
невдалi дотепи, з яких смiявся тiльки сам  та  дядько,  до  хотiв  дiстати
"наборг" пляшку.
   Всi довiдались, що за якогось  царя  Гороха  виступав  вiн  "на  перших
ролях" у малоросiйськiй трупi Гаркавенка чи iншого  Перерепенка.  У  нього
закохувались самi графинi, княгинi та рiзнi принцеси. Пiд час вiйни вiн  з
нашо? планети зник i якось вигулькнув... аж в легiонах.  Тут  вiн  завзято
воював на всiх фронтах... В нагороду за  це  дiстав  концесiю  на  "продаж
вуткi i лiкеруф". В цiй фазi свого житт?вого шляху прибув вiн до села  пiд
прiзвищем Габеля. Знайшов собi грошовитого спiльника... Ти -  грошi,  я  -
концесiя; винайняв вiд селян "шкальню",  найняв  Семена,  що  привiз  йому
кiлька  скриньок  "шкаликiв",  i  на  поличках  старо?  монопольки   знову
виглядало по-царському. Габель радiв, спiльник також, радiли й селяни.
   Габель погладжував спокiйно черево й посмiхався. Пiсля  витягнув  з-пiд
постелi скриньку з брудною бiлизною й, дивлячись на спiльника, казав:
   - Ну! У суд! Можеш у суд! Може, висудиш оце?
   Спiльник плюнув i по?хав, а Габель лишився. Через  кiлька  днiв  Габель
пiшов до сво?? "спулкi", позичив грошi, найняв Семена й на полицях шкальнi
знову з'явились шкалики. До нього  йшли  дядьки,  молодицi.  Несли  грошi,
кури, яйця. Габель жив собi в меншiй кiмнатцi шкальнi. Мав збиту  з  дощок
постiль. На постелi лахмiття й бебехи. Посерединi кiмнати на хистких ногах
столик.  На  столику  тютюн,  я?шнi  скаралущi,  бляшанка  вiд   сардинок,
бараболина й рiзне смiття. Габель жив щасливо. По часi прибула до нього  з
Варшави Габелиха. Товстенька, добряча, з виглядом павiяна, панi. Очi  мала
зеленi, глибоко вкладенi. Лоб весь сховався пiд волоссям, барви  попелу  з
сажею. Говорила на всiх мовах нараз, але що ?? нiхто не  розумiв,  уважала
за краще мовчати. I це було ?? найшляхетнiшою рисою.
   Щастю панства Габелiв не було меж. Кожного вечора в них повно  дядькiв.
Сидять  на  лiжку,  на  стiльцях,  "з-пiд  поли"  попивають  "познанську",
слухають Габеля й регочуть.  Габель  оповiда?  сво?  пригоди  з  грецькими
принцесами в Одесi, сво? хоробрi вчинки в легiонах. Перший був герой. Зате
тепер, як тiльки появиться де в мiстi чи в столицi,  всi  "грубi  риби"...
беруть його "на розхват". Бiда та  й  годi.  Зайде  до  одного,  сердиться
iнший. Зайде до iншого, сердиться ще котрийсь.
   А дядьки слухають i дивуються.
   - О-о-о! Що не кажи! Це, куме, чоловiк!
   - Го-го! - пiддержу? iнший.- Це сила! З таким краще не заривайся!
   А щоб вiддячитись Габелевi, вони також щось йому розкажуть.  Про  село,
про останнi новини.
   - Щось там, нiби, отой... Матвi?в  скубент...  Читальню  якусь,  нiби,-
почина? Семен, не докiнчу? речення словами, а сплюваком.
   - Еге! - пiдкидав трiсочку Габель.- Хоче, бачте, вас вчити...
   - Коли б ото узяв його та перегнув через колiно... та  всипав  двадцять
п'ять... Пам'ятав би. Учитель знайшовся. Ге!
   - Колись, бувало, за Миколки,- провадить друвий кум,- i не читали, i не
вчили, а жили...
   - Ще й як! - пiдхоплю? сусiд.- Пiшов у лiс,  заробив  руб  i  хлiба  на
мiсяць ма?ш... Сиди на печi та ?ж. А тепер. Е-е! Що й казать!..
   - А де це вони ту читальню роблять? - мiж iншим докида? Габель.
   - Е-е! Та хто зна! Десь там... - маха? дядько рукою на захiд.
   - Не зна?те хiба?  -  з'явля?ться  бiльший  знавець.-  А  у  того...  у
Макаревого... Щовечора, кажуть, повно! Як оселедцiв... Там ?х штаб... Ге!
   Довгий зимовий вечiр поволi собка? вперед. Дядьки попивають,  слухають,
курять. За дверима цi?? кiмнати спокiйно сто?ть пусткою iнша, велика.  Там
схороненi знанi голки, колонська вода й  шевськi  цвяхи.  А  ще  далi  вiд
пiвночi в кухнi живе в наймах Томко. Це також дуже поважна в  селi  особа.
Говорить часом з московська, ма? сварливу жiнку,  капелюх,  краватку  i  ?
членом кооперативно? управи пiд головуванням Андрiя Андрiйовича Рони.
   Будинок пiд назвою "шкальня" жив собi дуже щасливо,  але  не  довго.  З
заходу, десь звiдти з-за школи, вiд Макарово? хати, висунулась i з  кожним
днем наближалась велика загроза. Чесний, порядний будинок нiколи такого не
сподiвався.  Багато  рокiв  виконував  вiн  сумлiнно  свою,  самим   царем
визначену роль й не чув за собою нiяких свiдомих чи несвiдомих грiхiв. Але
загроза була невмолима. Сунула неухильно, крок за  кроком,  вперед  i,  як
тяжка Божа кара, повисла над будинком.
   Одного вечора несподiвано зайшов до  Габеля  Володько.  Габель  зрадiв,
розтягнув ще ширше свого рота, нiби разом з усмiшкою бажав  проковтнути  й
Володька.
   - А-а-а! Мо? поважання,  мо?  поважання!  -  заспiвав  Габель.-  Давно,
Володимире Матвiйовичу, не мав шани вас у себе бачити.  Сiдайте,  сiдайте!
Ось тут  краще...  Дядьку,  Трицю.  Подайте  менi  отого  стiльця.  Прошу!
Сiдайте... Чув, чув... А-а-а! Яка шкода, що моя Розочка  вiд'?хала.  А  як
вона гра?! У-у-у! Як вона гра?! Нi! Ех, минулося!.. I я колись грав, та ще
й як. Бувало, як виведу тобi в "Наталочцi" Петра - публiка млi?!
   - А я до вас у справi,- сказав Володько.
   - О-о-о! - витягнув наперед голову Габель.-  Це  менi  тiльки  при?мно.
Дуже, дуже прошу. Буду радий вам послужити.
   - Нашi хлопцi й сiльський староста  доручили  менi  передати  вам  оцей
лист,- сказав Володько й  передав  Габелевi  пописаний  безлiччю  пiдписiв
листок. Габель почав читати.
   - Ого! - сказав вiн i заклав ширшу нижню губу на верхню.- Листочок  цей
хтось  мудрий  складав,  але  вийшло  немудро.  Це  звучить,  як  погроза.
"Пропону?мо вам до трьох тижнiв вичистити помешкання, у якому  живете",  й
так далi... А зна?те ви, кому те помешкання належить? А чи зна?те, з ким я
робив умову? А  також,  чи  ви  зна?те  закони,  як  i  коли  вимовля?ться
помешкання? "В разi невиконання нашого бажання будем змушенi шукати  бiльш
радикальних засобiв". О-о-о! Це вже зовсiм-таки по-бандитськи, пробачте за
слово. А що, коли я отак передам оце все до суду? Чи подумали ви над  цим,
шановний Володимире Матвiйовичу?
   - Можете передати його,  куди  хочете,-  вiдповiв  Володько  спокiйно.-
Хлопцi всього села так бажають, а староста, як бачите, також.  Ось  тут  i
печатка.
   - Бажання гарне... Але...  Цього  папiрчика  я  все-таки  дозволю  собi
заховати на спомин. Може, вiн менi коли й пригодиться... - казав Габель.
   - Цього вам нiхто не боронить. Можете заховати й, як хочете,  навiть  i
дiтям сво?м у спадщину записати. Одначе краще вам очистити це  мешкання...
Знайдете собi iнше... У селi ?х досить... А з цiлим  селом  задиратись  не
варто. А тепер бувайте здоровi. Будемо чекати на вiдповiдь.
   Тi?? ночi Володько не мiг заснути. Лежав у темнотi на постелi й  думав.
Коло нього спокiйно спав його брат Хведот - щаслива, байдужа людина.  Його
не хвилюють речi, що безпосередньо його не торкаються.
   А Володько  уважно  обдумував  план  дальшо?  роботи.  Знав,  що  тепер
почнеться значно вiдповiдальнiша й тяжка частина  працi.  Знав  також,  що
тепер вступив у одвертий конфлiкт з темними силами  села.  А  сили  тi  не
малi. Габель йому цього не подару?. До суду  вiн  не  пiде,  але  вiн  ма?
досить можливостi для боротьби з хлопцями. Знав Володько також,  що  ввесь
тягар боротьби впаде на його молодi плечi, й треба бути дуже уважним,  щоб
не зломатися пiд тим тягарем i не впасти.
   Тепер конечно читальню улегальнити. Треба увiйти в  зв'язки  з  управою
кооперативу. Треба зробити безлiч працi й всю ту працю мусить  зробити  не
хто iнший, як Володько.
   За пару днiв Володько зголосився у голови управи сiльського кооперативу
Андрiя Андрiйовича Рони.
   Андрiй Андрiйович Рона "пам?щiк". Пiд  сучасну  пору  мав  ще  двадцять
п'ять десятин. Сам симпатичний "рускiй челав?к", що "не ма?  нiчого  проти
розвитку укра?нсько? культури". "Усадьба" його матерi, в якiй i вiн  живе,
? на пiвденнiй сторонi села, по  другому  боцi  долини.  Спочатку  старий,
майже висохлий став. Коло нього на греблi мiкроскопiчний млинок. Вище  пiд
гору гайок, а далi почина?ться  великий,  колись  чудовий,  сад.  Вiйна  й
революцiя залишили на ньому сво? чiткi слiди. Стоять ще посохлi дерева, що
?х позгризали революцiйнi  конi.  Нiхто  ?х  навiть  не  усуне.  Стоять  i
свiдчать, мов кiстяки, на страшному судi.
   Панськi поко? пережили також чимало. Про це свiдчить кожна стiна, кожне
вiкно, кожнi дверi. Однi густi й великi кущi  бозу,  що  оточили  навкруги
будинок, свiдчать про те, що було колись.
   Андрiй  Андрiйович  мешка?  тепер  у  "флiгелi".  Займа?  невеличку,  з
трухлявою пiдлогою кiмнаточку, що ма? вiкно на схiд.  Пiд  вiкном  ростуть
кущi бозу.
   У кiмнатi Андрiя Андрiйовича великий, завалений  книжками,  паперами  й
цигарками стiл. Рiвнобiжне з ним простора, покрита гнiдим, товстим пледом,
постiль. Пiд вiкном круглий, розколотий посерединi, мармуровий  столик,  а
на ньому  розкиданi  шахи.  Кiлька  стiльцiв  i  велика  шафа,  це  i  все
умебльовання.
   Володько увiйшов з заднього входу.  У  вузеньких  сiнцях  зустрiв  його
малий льокайчук Марко. Ломаною росiйщиною вiн заявив:
   - Барiн в столовой. Сiчас доложу. Пожалуйте у комнату.
   Пiсля цього льокайчук зник, а Володько не  пiшов  "у  комнату",  тiльки
лишився надворi.
   Цiле довкiлля це щось трошки з Тургенева, трошки  з  Гоголя,  трошки  з
Щедрiна. Це маленький, обскубаний острiвок того  "старого  доброго"  часу,
коли ще були живi "барiни", льока? з ?х мовою та звичками.  Навiть  цiкаво
входити у такий невеличкий музейчик i оглянути те, що минуло й  нiколи  не
вернеться.
   Проходить деякий час. Нiякий "барiн" не з'явля?ться  одразу.  П'ятдесят
хвилин можна пожертвувати. Потiм Андрiй Андрiйович з'явля?ться.
   - А-а-а! Радо вас завжди зустрiчаю,-  говорить  вiн  по-росiйському  i,
якось пiд кутом, пода? м'яку руку.- Прошу до кiмнати. Тут пекельний холод,
наколи в пеклi може холод бути...
   Увiйшли до кiмнати.
   - Давно хотiв вас бачити,- пiднесено говорив Андрiй Андрiйович. Вiн був
задоволений, шо Володько прийшов.- Чому нiколи не заходите? Марку! Принеси
самовар! Вип'?те чаю? - звернувся  до  Володька.-  Курiть!  Препоганi  маю
цигарки, але... Село. Воно вб'? мене. Ну, як живете?
   - Дякую, Андрiю Андрiйовичу. Живу. Прийшов до вас у справi.
   - Е-е! У справi! Ранiш поговоримо про щось цiкавiше, нiж справи. Гра?те
в шахи? Е-е, шкода, що не гра?те. А я люблю цю гру. Страшенно  люблю.  Це,
зда?ться, найстарша гра свiту. Зна?те, вiдколи ?? грають? Вже п'ять  тисяч
лiт. Й видумали китайцi.
   Увiйшов Марко з самоваром.
   - Марку! - казав  Андрiй  Андрiйович.-  Чому  ти  так  незграбно  несеш
самовар? Це ж не горщик з помиями.  Став  сюди!  Пановi  Довбенковi  також
шклянку. Раз-два!
   Марко поставив самовар i швидко вийшов.
   - Ну, як вам подоба?ться мiй льокай? - запитав Андрiй Андрiйович.- Дуже
цiкавий i iнтелiгентний хлопчак. Вчу його на льокая, i вiн робить  поряднi
успiхи. От тiльки говорити порядно нiяк не може  звикнуть.  Надто  сильний
укра?нський акцент. А ви, мабуть, читали про  останнiй  турнiр  Альохiн  -
Капабланка?  Чудесний!  Божеський!  От  хто  майстер!   Мiй   брат,   Юрiй
Андрiйович, порядний гравець, але ку-ди-и-и! Це все одно,  що  хрущ  проти
сокола. Я два днi ходив, мов божевiльний. Уявiть собi  генiяльнiсть  тако?
людини! Феноменально! Ну,  ну!  Прошу,  Володю!  Наливайте  собi  чай.  Не
дивiться на цей непорядок на столi... Я суворо  заборонив  Марковi  робити
тут порядок. Тепер працюю над новою п'?сою. Страшенно тяжко. Ви  не  ма?те
поняття, яке тяжке драматичне мистецтво.  Жорстоко  тяжке.  Я  працюю  над
одною п'?сою вже другий рiк. А треба сказати, я маю тут чудовi  умови  для
працi. Маю спокiй, а це саме головне для  мистця.  От  тiльки  жахливо  не
люблю рiзних дiлових справ, особливо господарських. Терпiти не  можу  всiх
тих проклятих рахункiв, розрахункiв, прохань... Не люблю господарства.
   Одягнений Андрiй Андрiйович  у  блузу  з  товстого,  гнiдого  сукна,  з
великою краваткою пiд  пiдборiддям.  Уста  його  вогкi,  пристраснi.  Зуби
шоколаднi, попсутi. Нiс простий, расовий, з вiчним  на  перенiссi  пенсне.
Чоло  рiвне,  високе,  чотирикутне.  Волосся  чорне,  мастке,   недбайливо
зачесане. Вiн, видно, стражда? самотою,  через  те  з  великою  при?мнiстю
висказу? сво? довго виношенi думки. Жадiбно хапа?ться за  кожну  тему,  що
тiльки попада? йому пiд  руку,  з  поспiхом  висловлю?  сво?  слова,  сво?
беззастережнi осуди, сво?  певнi  на  цей  час  переконання.  Перейшли  на
лiтературу.
   - Не можу похвалитися знанням  укра?нсько?  лiтератури,-  з  при?мнiстю
зазначу? вiн,- але  боюся,  що  укра?нська  лiтература  надто...  м-м-м...
надто, так би мовити, безпроблемна, зобразлива, фрагментарна. Так, так! Це
я якраз хотiв сказати: фрагментарна. Не обiйма?  нiяко?  цiлостi,  нiякого
комплексу. Старша надто плитка, а  молодша  тенденцiйна.  Мистецький  твiр
мусить  бути  до  найбiльшо?  жорстокостi   об'?ктивним.   До   найбiльшо?
жорстокостi. А особливо мистецький твiр не переносить полiтиканства.
   - Ну, а Джек Лондон,- перебив його Володько,- Гюго, Золя. Я  дуже  мало
знаю авторiв, щоб були безтенденцiйнi, неполiтичнi.
   - Ну-у! Це що iнше. Така "Залiзна п'ята"... Це зовсiм що  iнше.  Це  не
полiтика. Це велика свiтова  проблема,  це  внутрiшнiй  i  зовнiшнiй  свiт
людини. Це зовсiм що iнше.
   - Але дозвольте!  -  зазначив  знову  Володько.-  Розумiю  вас,  що  ви
вважа?те в укра?нськiй лiтературi за тенденцiю, ?? боротьбу за нацiональне
визволення. А хiба ж то тенденцiя? Хiба то не справжня дiйснiсть, справжн?
життя? Хiба то менша проблема вiд  тi??,  над  якою  задумуються  Золя  чи
Сiнклер? Хiба цi комплекси менше болючi, i вмира? за них менше  людей?  Ви
подивiться, Андрiю Андрiйовичу, на нашу минулу революцiю.  Пролилося  море
кровi! Впали мiлiони людей. Невже вам зда?ться,  що  тi,  що  боролися  за
десятину землi чи за колхоз, переслiдували важнiший i  бiльший  iдеал  вiд
тих, що полягли за свою батькiвщину, за честь, за славу цiлих поколiнь, за
традицi? свого роду? По-мо?му, нi. По-мо?му, цi бiльшi, цi геро?чнiшi, цi,
можна сказати, iдеальнiшi. Ну, а знову тепер? Подивiться: кожний  пацан  -
полiтик. Кожна кухарка - мало не мiнiстр. Ну, як ви в якомусь сво?му творi
оминете полiтику? Будете це все оминати? Будете казати,  що  цього  всього
нема? Не призна?те оцi?? нашо? розмови? Тож тепер всi так  розмовляють,  i
оминути це,  значить,  оминути  дiйснiсть,  значить,  нагинати  дiйснiсть,
фальшувати ??" творити власне нездорову тенденцiю. Нi?
   - Так. Розумi?ться. Погоджуюсь з  вами.  Але  треба  знайти  правильний
пiдхiд. Треба  подi?  не  видумувати,  а  виривати  з  самого  справжнього
життя... Щоб було ще тепле, щоб билось живчиком, щоб пахло. Ось  подивився
на земну кулю, вiдкро?в вiд такого до такого градуса шмат простору, вирвав
його i в книгу. Це буде творчiсть.
   - А я думаю,- сказав вже  спокiйнiше  Володько,-  це  залежить  не  вiд
пiдходу, не вiд реальностi зображення, не вiд фотографування. Це  залежить
вiд здiбностi автора.  Вiд  слова  його  залежить.  Можна  те  саме  слово
поставить так i сяк. I вiд того, яку воно буде кидати  вiд  себе  на  нашу
уяву тiнь, вiд того залежатиме сила самого твору. У словi сила.  Воно  ма?
безлiч вiбрацiй, безлiч тонiв, I коли автор ма? бiльший слух на слово, так
само, як композитор на тон, тодi вiн може витворити  бiльшу  гаму.  Я  так
думаю.
   - Дума?те правильно,- сказав Андрiй Андрiйович, бо не  хотiв  перечити.
Хотiв краще висловлювати сво? думки, що ?х мав так  багато  в  запасi.-  Я
все-таки люблю класикiв,- сказав вiн по короткiй перервi.- Такий  Бальзак.
Така його "Шагренева шкiра". Боже, Боже! Який величезний свiт  думок,  якi
чудовi порiвняння й  образи.  Або  Гюго,  Мопассан.  Росiйську  лiтературу
люблю. Це чудовi, монументальнi  речi.  Толстой!  Коли  я  його  читаю,  я
тремчу, я жахаюся. Що за невмолима логiка людських почувань. Чи то  жiнка,
чи мужчина, юнак, чи дитина - кожний вiд початку до кiнця, вiд  народження
до смертi, в кожному вiдтинку життя - кожний живий, справжнiй,  правдивий.
Нi одного фальшивого тону, нi один звук не рiже вуха. Люблю  Iбсена!  Менi
зда?ться, що коли б не вони, не тi люди, що колись жили й колись  творили,
я не бачив би нiчого на цьому  свiтi  дiйсно  вартого  уваги!  -  майже  з
пафосом говорив Андрiй Андрiйович.
   - Все минуле вида?ться кращим вiд сучасного,- сказав Володько.- Але  ми
тепер зовсiм задивленi в будуче, через те сучасностi майже  не  помiча?мо.
Ми цiлком в будучому. Я сам глибоко вiрю в кращу  майбутнiсть,  i  це  да?
менi силу бути тверезим у чинах i оптимiстом в думках.
   - Молодiсть! Чудова, мрiйна молодiсть! - викрикнув  Андрiй  Андрiйович.
Потiм зняв пенсне, витер його й знову одягнув. Поволi пили  чай.  Володько
не дуже любив чай. Пив його скорше з чемностi. Так само й курив.  Не  звик
курити, не любив тютюну, навiть цигарки не вмiв добре тримати.  Тримав  ??
незграбно мiж двома пальцями право? руки, час вiд часу  клав  ??  в  уста,
тягнув у рот дим i, не затягаючись, одразу випускав його.
   - Я зайшов,почав знову Володько,- до вас, Андрiю Андрiйовичу,  в  однiй
справi.
   - Кажiть! Слухаю!
   Володько пояснив, за чим прийшов. Розповiв про читальню, про вiдношення
кооперативу. Андрiй Андрiйович слухав його з увагою i  цiкавiстю.  I  коли
Володько скiнчив, Андрiй Андрiйович промовив:
   - Чудово! Я вас цiлком розумiю. Пiдтримуватиму вас всiми сво?ми силами.
Маю тiльки одно застереження.
   - А саме? - запитав Володько, дивлячись уважно на
   Андрiя Андрiйовича.
   - Ви говорили про "Просвiту". Маю вiдносно цi?? органiзацi? свою думку.
Не люблю ?? духу. Просвiтянщина на нашому грунтi не на мiсцi. А  по-друге:
хто там у тiй "Просвiтi"  сидить?  Константин  Павлович  Медведський?  Цей
буржуйчик з кругленькою голiвкою й такою ж iнтелiгенцi?ю? Цей "щирий",  що
з народностi зробив собi професiю й торгу? нею, мов сидуха  капустою?  Нi,
нi. Дозвольте менi бути на вiддалi гарматного стрiлу вiд вашо? "Просвiти".
Не маю намiру влiзти в шаровари й танцювати гопака.
   - Не можу з вами, Андрiю Андрiйовичу, погодитися. Не в  назвi  й  не  в
"просвiтянщинi" суть. Суть у змiстi. А  змiст  вклада?  той,  хто  працю?.
Можна плекати широкi штани, гопака, а можна й iншi речi. Я  принаймнi  маю
на увазi далеко ширшi намiри, нiж гопак i штани. Хоча скажу  вам  одверто,
що й гопак, i штани, i все iнше, що ма? цей народ, все це  складники  його
культури. По-мо?му, смiшно цуратися того, що мали нашi дiди. Мусимо тiльки
всьому надати iнший, новий змiст, i це все.
   Андрiй  Андрiйович  з  усмiшкою  дивився  на  захоплене,   розчервонiле
Володькове обличчя.
   -  Ну,-  казав  вiн,-  робiть,   як   зна?те.   Мене   пiдкуплю?   ваша
безпосереднiсть i ваш ентузiязм. Але читальню можна було б пiдтягнути поки
що пiд статут кооперативу. Це було б просто, практично й позбавило  б  вас
багато працi, яко? нiхто крiм вас не зробить. Ну, а куди дiнемо Габеля?  -
запитав на кiнцi Андрiй Андрiйович.
   - Це вже його турбота. Наше завдання вичерпа?ться пiсля  того,  як  вiн
вибереться звiдти. А це ми зробим - хоче вiн чи не хоче...
   - Скоро казка кажеться,  та  не  скоро  дiло  робиться,-  казав  Андрiй
Андрiйович.- Ну, але рiшено: ви робiть сво?. Я зберу управу кооперативу  й
закличу на засiдання вас. Виберемо вас  iнструктором  культурно-освiтнього
вiддiлу й вiддамо у повне ваше розпорядження читальню й  все,  що  до  не?
належить. Зробимо перевибори управи,  затягнемо  до  не?  нових  членiв  з
молодих, дiстанемо кредит, привеземо товарiв i рушимо крамницю в хiд.
   Пiсля говорили ще про полiтику, про  минулi  вибори,  про  послiв.  Час
iшов. Приходив i вiдходив  Марко,  щось  вiдносив,  щось  приносив.  Потiм
Андрiй Андрiйович прочитав уривок  сво??  п'?си.  За  цей  час  попiльниця
наповнилася попiлом цигарок, кiмната - димом, шлунки обох - ча?м.  Самовар
натомiсть спорожнiв, захолов, цигарки вийшли, до кiмнати  несмiло  вступав
вечiр.
   Володько мусить вiдходити.  Умовились  про  засiдання,  розпрощались  i
Володько пiшов.
   На старi яблунi, на вiльхи, що гуртами стоять в долинi над  рiчкою,  на
село сходив тихий  сiльський  вечiр.  Володько  ступав  униз,  мав  добрий
настрiй, почувався в силi. Коло обмерзло? криницi  багато  людей.  Однi  з
бочками, iншi з вiдрами. На протилежному схилi  долини  розсипанi  рухливi
точки. Це сходять або виходять люди з порожнiми чи повними вiдрами.  Люди.
Народ. Все якось рухалось, все щось робило. Кожний ма?  свою  думку,  свою
турботу. Багато, багато сiл навкруги й дуже багато таких  людей.  Володько
думав тепер якраз про них, про них усiх. Знав ?х, бачив ?х, розумiв ?х.
   А вечiр все зближався. Небо зовсiм затягнуте сiрою поволокою. З  заходу
повiва? нехолодний, одлижаний вiтрець. Починають падати  великi,  рiдкi  -
там, то там - снiжинки. Пiсля вони густiшають, летять з вiтром, в'ються  в
затишку, б'ються об дерева, об стiни будинкiв, липнуть до всього. У вiкнах
хат засвiтились неяснi вогники, люди ховались кожний на сво? мiсце, собаки
сидiли по будах i гавкали, вечiрнi пiвнi вiщували свiтовi змiну погоди.
   I дiйсно така змiна прийшла. Цiлу нiч падав  густий,  мокрий  снiг,  що
перейшов над ранок у дощ. Iз заходу вiяв мокрий  вiтер,  шарпав  почорнiлi
дерева, гонив з мiсця на мiсце неспокiйнi згра? ворон, що лiтали похилено,
хрипко крякали, шукаючи поживи. За пару  днiв  на  полях  з'явились  чорнi
лисини, на дорогах проломлювався вбитий, мов камiнь, снiг. У деяких мiсцях
його зовсiм не стало й виступала чорна, рiдка, нiби смола, грязюка.
   А був це щойно мiсяць лютий. Недавно вiдпровадили веселi м'ясницi. Село
повинно було замовкнути, бити себе в груди.  В  селi  рух,  в  селi  якась
робота. Тепер вже не ставало самих вечорiв, як до цього часу.  Дядьки,  що
уважно й здивовано слiдкували за сво?ю "шкальнею", помiчали дивнi,  просто
неймовiрнi речi. Спершу побачили, що в великiй хатi. побiч  тi??,  де  жив
Габель, одного вечора з'явилося свiтло.  Свiтилось  довго.  Пара  десяткiв
людських тiней сидiло  навкруги  стола.  Не  було  перед  ними  нi  одного
шкалика, але сидiли вони  довго  й  вперто  щось  говорили,  щось  писали,
рухались, ходили.
   Потiм дядьки бачили, що кiлька людей  кудись  ?здило.  щось  привозили.
Потiм бачили Володька й Сергiя, що носили на плечах з-пiд дзвiницi  товстi
дубовi дошки, що лишились там вiд того часу, коли робили церковну огорожу.
Бачили, як ?х тесали, збивали з них лавицi. Ще через пару  днiв  помiтили,
що з комори дядька Каплiя роблять чомусь хату.  Пробивають  вiкна,  дверi,
бiлять. За якийсь час дядьки  з  жахом  помiтили,  що  бляшана  вивiска  з
написом "Продаж вуткi i лiкеруф" щезла з дверей "шкальнi" й з'явилася  над
дверима  бувшо?  Каплiйово?  комори.  Одного  дня  погода  видалася  трохи
вiдраднiшою. Свiтило сонце, було теплiше. Цього дня дядьки бачили, як  всi
вiкна, всi дверi "шкальнi" зненацька вiдчинилися, i всерединi з'явилося  з
десяток дiвчат. Всi вони весело спiвали,  але  мали  позакачуванi  рукави,
попiдтиканi аж до колiн спiдницi i кожна мала скiпець з вапном. До  вечора
дядьки вже не могли пiзнати сво?? "шкальнi". Здивовано  дивилися  на  бiлi
стiни, на чистi вiкна, на  поправленi  сходи.  Вiдчували,  що  в  ?х  село
увiйшли якiсь чужi люди й, навiть не питаючи ?х, почали господарити. Треба
якось протестувати, якось  боронитись,  але  як?  Всi  ходили  збентеженi,
стурбованi. До Габеля вже не можна зайти. Там тепер  так  мало  мiсця,  що
один дядько Григорко, коли одягне  свою  нову  гуню,  цiлком  засяде  весь
простiр. Всi розгубилися.
   А тим часом шкальня все  мiнялась,  все  перероджувалась,  нiби  в  нiй
панував якийсь чародiй. Одного дня всi вiкна шкальнi, навiть тi, що нiколи
не свiтилися, ясно освiтилися...  У  великiй  кiмнатi  пiд  стелею  висить
здоровенна лампа. Свiтло  б'?  з  не?,  нiби  вiд  сонця,  залива?  велику
кiмнату, вирива?ться цiлим водоспадом через вiкна й освiчу? болото дороги.
I навiть з дороги побачили селяни, що всi стiни й  стеля  велико?  кiмнати
оздобленi вiнками, якимись картинами, якимись  прапорцями...  Отам  висять
якiсь два портрети... Тож всi добре пам'ятають, як там ще висiли  портрети
царя i царицi в золочених рамах, а тепер... Боже! Тепер там якийсь чоловiк
в кожусi й шапцi, без мундира й без  медалiв.  А  на  полицях  шкальнi  за
дротяною сiткою, де ще недавно так привiтливо виблискували чудовi  шкалики
- пiвоки, четвертухи,- тепер розложене жовте мило, сiрники,  цукор.  Он  у
кутi мiшисько солi, бочка оселедцiв. Он порозвiшуванi вила, лопати.  Якiсь
скриньки,  коробки,  бляшанки.  З'явився  крамар.  Ось  уже  навiть  якась
молодиця з вузликом я?ць увiйшла й  просить  за  два  яйця  солi,  за  три
"керосiни", за решту дiтям цукоркiв. Одна, друга, й торгiвля рушилась.
   А був це доперва мiсяць березень.  Ступала  поволi,  але  певно  весна.
Дороги розбитi, грузькi. Не раз i не два  змiряв  Володько  сво?ми  ногами
вiддаль мiж мiстом i сво?м селом. Але робив це  радiсно,  завжди  охоче  i
завжди бадьоро.
   Вiдчував якесь натхнення. Багато  вечорiв  i  ночей  вiддав  вiн  сво?й
роботi, але тiшився, що з кожним вечором росте його  сила,  шириться  його
вплив над селом. Вперто, мов вояк, крок за кроком добував хату  за  хатою,
людину за людиною. Мав перед собою непроглядну, дядькiвську, вперту  душу,
оточену чортами, забобонами; безпросвiтною, вiковою  темнотою.  Мав  проти
себе темнi, сатанинськi сили, що, зда?ться, навмисне родились на цей свiт,
зiйшлися зо всiх кiнцiв  землi,  щоб  ставити  спротив,  щоб  боротися.  I
все-таки чув, що перемага? вiн, Володько, син Матвiя, син  землi  дiдiв  i
прадiдiв. Був гордий з цього. Щось Матвi?вого свiтилось в його очах. Чувся
справжнiм сином свого батька... Не вимагав за працю свою нiяко?  нагороди,
не чекав ??, не думав про не?. Хто може тут нагороджувати? Якою нагородою?
Нiхто у цiлому свiтi, крiм цього села, не знатиме  його  iменi,  нiхто  не
запише у книгу iсторi?. Його -  Володька  й  безлiч  iнших  Володькiв,  що
родились, ростуть i працюють на цiй забутiй землi.
   Найбiльшою нагородою для Володька був  день  вiдкриття  його  читальнi.
Простора, свiтла кiмната набита молодими, веселими  людьми.  Велика  лампа
ясно освiчу? кожний кутик. Нiхто не курить, нiхто не плю?. Всi сидять, всi
уважно слухають. Це вже не тi люди, що ?х ще недавно  бачив  Володько.  Це
зовсiм iншi, що прийшли  невiдомо  звiдки  й  сiли  тут  i  слухають  мову
Володька,   iнструктора    культурно-освiтнього    вiддiлу    тилявецького
кооперативу. Це зовсiм iншi  парубки.  Вони  якось  iнакше  сидять,  якось
iнакше говорять. В очах ?х рiвна, яскрава думка. Волосся ?х причесане. Ось
один з них черговий. Вiн пильну?, щоб нiхто не курив  тут,  щоб  не  робив
смiття.
   Зi стiн дивляться  на  всiх  портрети,  оздоби,  написи.  Тисячi  рокiв
минуло. Було село, жили люди... Але вперше з'явились отам на бiлiй, рiвнiй
стiнi слова: "В сво?й хатi своя правда, i сила, i воля". Простi,  звичайнi
слова, але скiльки в них вложено! Скiльки неухильно?, намацально?  правди,
I скiльки сотень лiт минуло, щоб тi слова прийшли сюди, до цього села, щоб
стати всiм  перед  очима  на  бiлiй,  рiвнiй  стiнi!  Дивiться  на  них  i
розумiйте!
   Тим часом iшла весна. Ще падав деколи снiг, але й  одразу  розтавав.  А
одного разу повiяв зовсiм теплий вiтер, ринули потоки  води,  поля  зовсiм
почорнiли. На деревах набухли бруньки. Жайворонки пiднялися  вiд  землi  й
там високо пiд чистим, блакитним небом видзвонювали сво? пiснi.  Ще  день,
два мина?, пару? й протряха? земля. На взлiссю виглянули першi  квiтки.  З
вирiю верталися птахи.  Ось  закурликали  десь  журавлi.  Довго  не  можна
пiймати ?х зором. Слiпуче сонце закрива? ?х сво?м промiнням, але  ось  все
виразнiше й виразнiше чути ?х радiсний голос, i око  ловить  першу  низку.
Летять, вертаються. Були десь далеко в гостинi, але нiде не ?  так  добре,
як у рiднiй землi.
   Нарештi й берези пустили барву. Нiжнi,  жовтуватi  бруньки  набрякли  й
нагадують краплинки чистого воску. На поле  виходить  орач  i  заклада?  в
мастку, чорну землю плиту свого плуга. Полетiла набiк скиба. Сонце лл?  на
не? сво? тепло. Бризнули з руки сiяча зернята й оплiднили ??.
   Матвiй вийшов також на поле. Як i кожного року, так i цього йде  полем,
сi? сво? зерно. З ним Хведот. Он пiдходить Iван Кушка.
   - Боже помагай,- гука? здалека.- Протряхло?
   - Спасибi! - зупиня?ться й говорить Матвiй.- Рiлля гарна.
   - А добре сi?ться? - гука? знов Iван , хоч сам бачить.
   - Нiчого. Вiтер пiд руку!
   - А де ж Володько? Не вчиться сiяти?
   - Кожний сi?, що вмi?,- вiдповiда? спокiйно  Матвiй.-  Я  сво?,  а  вiн
сво?. Аби тiльки на добру землю.
   Не любив  Матвiй,  коли  йому  витикали  Володьком.  На  кожному  мiсцi
пригадували:
   - Не помага?. Навчився. Смердить гнiй. Не хочеться за працю братися.
   Матвi?вi й самому не зовсiм так хотiлося, як ?, але що зробиш. Був один
- пiшов i не вернувся. Пiдрiс цей i знову невiдомо, яка доля  його  чека?.
Доброго не можна сподiватися. Нема звiдки. Але Матвiй все-таки розумiв, що
iнакше бути не може. I вiн так робив би. Тепер вже  старий.  Вiк  свiй  на
рiллi проробив, то хай хоча дiти за нього  деiнде  попрацюють.  А  що  там
говорять - пусте. Самi не знають, що верзуть. Через  те  не  любив  Матвiй
починати тепер розмови з людьми. Навiть iз сусiдами. Оминав  ?х,  як  мiг.
Любив самоту, господарство, поля. Йшов сам серед чистого поля й  розмовляв
з ним уголос.
   - Гарно, гарно в Божому свiтi,- говорив Матвiй.- Шкода, що  сили  нема.
Ах, яка та землиця. Ось вже й витика?ться зерно. Коли б тiльки не  прийшли
приморозки.
   Був довгий, болiла йому спина, але, побачивши перший паросток зерна, не
мiг стриматись, щоб не нахилитись, не подивитись на нього зовсiм зблизька.
   - Гарно, гарно  сходить,-  говорив  знов  уголос.-  Вiтрець,  зда?ться,
досить теплий.
   Пiсля дивився навкруги  по  широкому  небу,  нiби  чогось  шукав.  Його
старечий вже зiр оглядав небо i,  зда?ться,  просив  його  не  бути  надто
немилосердним до тих зовсiм ще малесеньких паросткiв. Хай вже  пiдростуть,
хай будуть бiльшi. Цiла надiя всiх людей. Велике Боже добродiйство.  Вiчнi
скарби землi. Пiт i кров. Гаряча молитва.
   Небо було чудове, широке, син?. ?дине небо,  якого  бiльше  нiде  нема.
Дивилось звисока на цей земний свiт, трохи згорда, трохи поблажливо... Але
воно ма? повне право на те. Його краса, його величнiсть...  Вкрива?  землю
навкруги, носить на собi хмарини, ма? дощ, росу,  блискавки.  Ма?  чудове,
незрiвняне сонце... Чого ще треба тобi, дивна людино? Чого? Розуму  треба.
Розуму. Трошечки розуму, щоб вмiти розумно жити, щоб  щось  творити,  щось
давати життю. Трошечки  того  людського  розуму,  що  да?  бажання  щастя,
розумiння свободи, поняття честi.
   Йшло до Великодня... На полях вiд ранку до вечора ходять орачi. З вирiю
повертають птахи. Школу розпустили. Олег Левинський також при?хав  додому.
Кожного вечора над селом бамка? дзвiн, i люди йдуть говiти.
   У суботу перед вербною недiлею майже цiле  село  йде  до  церкви.  Мала
церква далеко не вмiща? людей. Гарне свято. Пригаду?  Христа,  що  ?хав  у
?русалим на ослi. Народ з пальмовими  гiлками  стелить  йому  сво?  одяги,
гука? осанну... Христос ?м не вiрив. Велика його душа чула, що завтра вони
будуть  гукати  "Розпни  Його!"  Вiн  болi?  над   людською   безраднiстю,
несвiдомiстю ?х людського, розумного первня. Вiн зна? ?х до глибини, через
те сьогоднi не радi? з ?х захоплення, так само, як завтра не  осуджу?  ?х.
"Вони не знають, що творять. Прости ?м. Отче".
   Матвiй дуже любив це свято. Не раз брав свою стару, ще  "за  отлiчi?  i
усп?хi" даровану на iспитi в школi  ?вангелiю  i  вголос  читав  тi  глави
страждання i воскресiння Христового. А пiсля мiркував:
   - У життi завжди ? так. Дiти мо?.  Нiколи  не  возгордiться,  коли  вас
хвалять, i нiколи не падайте духом, коли вас гудять. Робiть добро й  вiрте
в себе.
   У вербну суботу цiла  Матвi?ва  родина  в  церквi.  Мати  наперед  всiм
насукала свiчок. Добрих, з чистого, пахучого воску. У церквi й бiля церкви
повно народу.  Темний,  хоч  зоряний  вечiр.  У  церквi  спiвають.  Тiсно.
Григорко  Деберний  вносить  двi  величезнi  в'язки  вербових  галузок   з
котиками.
   Народ тиснеться. Молодий священик,  що  заступа?  хворого  о.  Клавдiя,
швидко розда? вербу. Над людьми замиготiло безлiч свiжих галузок. Хто  вже
дiстав сво?, витиска?ться надвiр i засвiчу?  свiчку.  Одна,  двi,  десять,
безлiч горiючих свiчок| Додому ще не йдуть. Стоять з палаючими свiчками  й
чекають кiнця вечiрнi. Обличчя кожного якесь  натхненне.  У  темнотi  ночi
воно нiби горить i свiтить... Всi рухаються. Малi. хлопчики бiжать ззаду й
б'ють один одного вербою. "Не я б'ю, верба б'?, Великдень за тиждень..."
   Володько був  також  у  церквi.  Вiн  стояв  у  тiснотi  на  крилосi  в
товариствi Олега, Романа й iнших сво?х товаришiв. Вiн  |  не  належить  до
церковного хору, але став на крилос, бо в церквi нема мiсця. Крилос  трохи
пiдвищений, i вiн може дивитися понад голови народу.
   Спереду церковий хор. Вiн сьогоднi у  повному  зборi.  Там  Антiн,  там
Iлько, там Володькiв  батько.  Не  дивлячись  на  старiсть,  вiн  все-таки
заходив на крилос,  бо  любив  спiвати.  З  дiвчат  там  Настя,  Одарка  й
Наталка... Ганка також у церквi, але вона тепер не  ходить  спiвати.  Вона
сто?ть мiж дiвчатами серед церкви.
   Володько часом погляда? на Наталку. Так рiдко ?? бачить i ще  майже  не
говорив з нею. Хотiв би затягнути ?? до читальнi. Там готуються  до  ново?
вистави, i добре було б, щоб Наталка взяла  в  нiй  участь.  Вона  напевно
могла б грати на сценi.
   Вона сто?ть спереду й спiва?. Обличчя ?? освiтлене ясно сяйвом  свiчок,
?? очi блискучi, вi? довгi й рiвнi. Володько бачить  ??  у  профiль.  Йому
хотiлося б, щоб вона помiтила його, але вона сто?ть рiвно, не огляда?ться,
спокiйна й зайнята спiвом.
   Аж  коли  почали  давати  вербу,  i  всi   заворушилися,   вона   також
повернулась.  До  не?  нахилилася  Настя  й  щось  ?й   шепнула.   Наталка
усмiхнулася й кинула погляд туди, де  стояв  Володько.  Це  помiтив  також
Олег. Вiн шепнув Володьковi:
   - Гарна дiвчина. Нi?
   Володько не знав, що сказати. Пiсля промовив:
   - Дуже хотiв би дати ?й одну ролю. Але вона не хоче...
   - Дай ?й. Затягни ?? до читальнi. Обов'язково! - сказав Олег.
   Потiм  всi  почали  виходити.  На  цвинтарi  повно   народу.   Володько
слiдкував, куди пiде Наталка. Хотiв пiдiйти до не? й заговорити,  але  як?
Ось вона стала в гуртi дiвчат пiд дзвiницею.  У  кожно?  дiвчини  верба  й
свiчка. Щось говорять, смiються. Наталка також смi?ться.
   - Володьку,каже Роман.- Зайдiм до нас...
   - Нi. Я мушу переговорити з дiвчатами... А ти куди,
   Олеже?
   - Додому. Заходь. Будеш у читальнi/
   - Певно. До побачення! - Володько це говорив, але думав про  iнше.  Вiн
бачить, що до дiвчат пiдходить Кiндрат i кожну б'? вербою. Хоче пiдiйти до
них також, але в той час чу? удар верби.
   - Не я б'ю, верба б'?... Це Ганка.
   - Це ти? - здивовано пита?. Ганка смi?ться.
   - Певно. Не бачиш? Чого такий смутний? Де бува?ш? Давно тебе не бачила.
Може б, мене провiв...
   - Добре,каже вiн. Йому було при?мно. Сердився сам на себе.  Бiля  нього
дiвчина. Вона весела, вона смi?ться, вона щось його пита?. Чому ж  вiн  не
радi? з того? Чому не заговорить з  нею  як  слiд?  Але  вiн  все-таки  ??
проведе. "Не побачусь з нею",промайнула тимчасом думка.
   Вийшли з Ганкою на вулицю. Проти церкви  "бiля  козака"  натовп  людей.
Течiя людей, що пливе поволi вiд  церкви,  тут  роздвою?ться.  Однi  йдуть
направо, вниз, iншi налiво.  Ще  iншi  зупиняються  бiля  натовпу.  Скрiзь
свiчки, огники, тихий гамiр. Ганка також несе  свiчку.  Вона  закрива?  ??
правою долонею, щоб не погасла.
   Володько провiв ?? аж додому. Тут бiля перелазу проща?ться.
   - Ти якийсь дивний,- казала Ганка.- Я не розумiю... ?й-Богу!
   Володько не вiдповiдав.
   - Ви ходите туди? На гору? - казала далi Ганка.- Я  знаю.  Менi  казала
Одарка.
   - Часом,промовив Володько.- Ми тепер нiкуди не ходимо.  Часом  заходили
до Настi. Але рiдко.
   - Ну... -  казала  химерно  Ганка...  -  Так  добранiч...  Твоя  свiчка
погасла...
   - Ха. Все одно не донесу. Добранiч!
   Володько повернувся й пiшов назад пiд гору. По дорозi зустрiчав  людей.
Зустрiв також Наталку. Вона йшла з Iльком. Свiчка ?? горить.
   - Здоров! Куди бiжиш? - гукнув Iлько. Володько пiдiйшов до них.
   - Додому. А де твоя свiчка?
   - А твоя?
   - Погасла. Зате як гарно горить у Наталки... Вийняв свою зiм'яту свiчку
й засвiтив ?? вiд Наталчино?. При тому глянув на не?.  В  той  час  надбiг
Демид. Вiн вже минув свою хату, а куди йде, невiдомо.
   - Куди? - знову гукнув Iлько.
   - Як хочеш - хода! - кинув на ходу Демид. Не зупинився.
   Iлько, видно, зацiкавився.
   - Куди?
   - Ходи, то побачиш! - казав далi Демид.
   - Слух'!.. Чекай! - Iлько зiрвався й побiг за Демидом.
   - Куди, Iльку? - гукнула за ним Наталка, але  вiн  не  вiдповiв.  Скоро
зник у темнотi.
   - Знають вони, куди,- додала Наталка..- Через те так побiгли.
   - А вам шкода? - запитав Володько.
   -Чого?
   - Що вiн вас лишив.
   - Хiба я дитина?
   - О, нi... Але ви так завжди... з братом... Скрiзь з братом...
   - Не я з братом, а вiн зо мною... Бо?ться... - але тут вона осiклася.
   - Чого бо?ться? - питав далi Володько.
   - Ет,кинула вона байдуже,- Не варто казати. Але чого ми сто?мо? Ходiм.
   - Провести вас? - питав Володько.
   - Ви вже провели. Нi? Надокучить багато. У  цих  словах  Володько  щось
вiдчув. В той час дмухнув вiтер й свiчки обох згасли.
   - Ой! - крикнула Наталка.- Боже!
   - Чого ви злякались?
   - Це недобрий знак. Подивiться. Обидвi свiчки... Нараз... Ваша i моя.
   - А ви вiрите в забобони...
   - Це не забобони. Я вiрю. Це буде недобре.
   - Не лякайте мене, Наталко. Я так  хочу,  щоб  все  було  якнайкраще...
Особливо тепер...
   Володько чекав, що вона щось скаже, але вона мовчала.  Йшли  в  долину.
Володько казав:
   - У церквi на вас дивився... Ма?те гарний голос. Люблю слухати спiви...
Бувало у Дерманi, ще малим, завжди ходив з матiр'ю  на  вечiрню...  Там  ?
монастир. В той час спiвав семiнарський  хор.  Ах,  як  це  було  гарно...
Пригадую одну вербницю. Був я, мама, сестра Палажка й тiтка Зiнька. Там  ?
великий образ Теодора  Острозького.  Бiля  образу  такi  схiдцi  й  довгий
свiчник. Нас затиснули аж на схiдцi,  пiд  самий  образ.  Нiколи  того  не
забуду. Перед нами горiло багато свiчок. Ми дивились через горiючi  свiчки
на людей. Тiснота була страшна. А хор так гарно  спiвав.  Мати  моя  також
любить спiви. Вона того не каже, але дуже любить. Пригадую, як  зараз,  як
вона молилась... На ?? устах, очах... Ну. Менi здавалось - вона  на-правду
бачить самого Бога... Але нащо я це кажу? - перервав  сам  себе  Володько.
Наталка весь час йшла бiля нього й мовчала.- Вам  це  зовсiм  не  цiкаве,-
додав по хвильцi...
   - Чому... Я  люблю...  -  Коротко  вiдповiла  Наталка.-  А  менi  Настя
казала,- сказала вона й замовкла...
   -Що?
   - Що ви на мене дивитесь.
   - А ви що?
   - Нiчого. Що я? Кiндрат казав, що ви робите театри. Закликав нас. Мене,
Настю...
   - Ну, i що?
   - Настя може йти. Що ?й? Але я... Мене не пускають. У нас такi  сусiди.
Скажуть: дивись. Не хоче робити. За хлопцями бiга?.
   - Ви мусите згодитися... Мусите бути з нами! Можливо, не хочете.
   - Я хочу. Хто казав, що не хочу. Я пiшла б...  О,  Боже.  Поговорiть  з
Iльком. Може, вiн щось скаже... А тепер добранiч.
   Були вже бiля рiчки. Володько дивився, як переходила  вона  кладку,  як
переступила через перелаз i як поволi зникала у темнотi. Потiм  повернувся
й пiшов вже не горою, а долиною вздовж рiчки до криницi.
   Було вже тихо. Люди розiйшлися. Долину залила глибока  темрява.  Дорога
мало помiтна, але Володько зна? ??  напам'ять.  Пахне  весною,  бруньками,
медом молоденьких листочкiв вiльхи.
   Володько чу?, що настрiй його пiднявся. Чогось йому весело. Ма?  багато
моментiв життя, що  ?х  не  забуде,  а  до  них  належить  i  цей.  Нiчого
особливого не сталося. Ну, був у церквi, ну, дивився, як роздають вербу...
Багато разiв був у церквi й багато бачив подiбне... Але це не те.  Нi!  Це
зовсiм, зовсiм щось iнше. У тiй темнотi, мiж полум'ям свiчок, мiж теплом i
диханням людей, мiж словами, зверненими до Бога, мiж спiвом, родилось щось
таке, що наповня? цiлу його iстоту. Неуявне, ненамацальне, одначе виразне.
Чу? його по цiлому тiлi - тут i тут, нервами, розумом... Хто  зна?,  що  з
цього може бути. Ах, нащо це знати?  Тепер,  на  початку  життя?  Навеснi?
Серед спiву цiло? землi, що ось прокида?ться й почина? дихати?
   I на другий день, i на третiй Володько  не  позбавився  свого  почуття.
Куди б не пiшов, воно йшло за ним. Був у полi -- воно там...  У  стеблинах
хвощу,  що  тiльки  витикаються  на"  поверхню...  У  бруньках  лiщини.  У
хмаринах, що розсипанi по синьому, бiлi такi, майже прозорi... Був у лiсi.
Так. Тут воно також з ним.  М'який  мох,  пралiски  над  Угорщиною,  першi
фiялки - все це видиха? з себе те почуття. Працював.  Iшов  за  плугом.  З
чола падав пiт. Але й тут, з-пiд свiжо? скиби,  разом  з  сильним  запахом
землi, промiнювало одно й те саме всемогутн? почуття.
   Хотiв ?? знову бачити. Кожний день хотiв ?? бачити.  У  четвер  вечором
знову  пiшов  до  церкви.  Це  "Страсть".  Це  вечiр,  коли  згадують  Юду
злочестивого й розбiйника. Знову горять свiчки  i  дзвонять  дзвони.  Уява
родить тi чи iншi, вже багато разiв родженi, картини, а мiж ними й ця,  що
сто?ть тепер перед очима.
   Наталка спiвала на крилосi. Але пiсля церкви не мiг з нею  Говорити.  З
нею був ??  наречений.  На  Великдень  також  не  бачив  ??.  Першого  дня
розговiння, вiдвiдини найближчих. А на другий день ?? вже  нiде  не  було.
Навiть у церквi.  Володько  був  на  цвинтарi,  де  сходяться  дiвчата  та
спiвають веснянки. Був на вулицi. Скрiзь  повно  народу.  Скрiзь  "Христос
Воскрес",  скрiзь  веселi  обличчя,  скрiзь  барви,   смiх.   Цiлий   день
безперестанку дзвонять дзвони. Хлопчики "б'ються"  крашанками.  Дiвчата  з
вiдкритими головами, у вiночках. Сонце, тепло, от-от розцвiтуть черешнi.
   Володько вже мiг одягнути бiлу, з виложеним комiром сорочку й так  iти.
Весняний, теплий вiтер при?мно  лоскоче  молоде,  пружне  тiло.  Чу?  себе
наповненим кипучою силою. Одначе йому непри?мно. Зустрiча?ться  з  тим  чи
iншим з хлопцiв.
   - Христос воскрес!
   - Воiстину воскрес! Як ма?мось?
   - Нiчого!
   Розходяться. Кожний ма? сьогоднi сво? радощi. Нема часу на чужi. Хлопцi
зiбрались на вечiр до Башковець. "Миритися". Кликали й Володька.  Нi.  Вiн
не може. Нi, то нi. Пiшли самi. Вдарили пiсню й пiшли.
   Володько йде вулицею сам. Бiля школи зустрiча?  Кiндрата.  Вiн  п'яний,
червоний i веселий.
   - А-а-а! Христос воскрес! Не  чув  хiба?  А  ми  тебе  шука?мо.  Був  у
Андрiя... Ех! - i не договорив.
   - Так. Я бачу, що ех... А хто там ще був?
   - Сво?. Сергiй... А ти, брате, що? Суму?ш? Хто сьогоднi суму? - дурень.
Ти пробач. Не тобi це влiпив, а так... взагалi...  Наталку  бачив  рано...
Йшла до Тетильковець. Я провiв ?? й кажу:  чому  не  хочеш  грати?  Дурна.
Ходи, й кiнець. А Iльковi наб'ю морду, й також  кiнець.  Нi.  Вона  завжди
туди ходить. Дiвка, як шкло!
   Володько легко почервонiв. Кiндрат не помiтив.
   - Не казала, коли вернеться?
   - Казала. За тиждень. Не йдеш зо мною? А де хлопцi?
   - Нi. Я додому. А хлопцi пiшли до Башковець. Будь здоров!
   Розiйшлися. Володько йшов бiля садиби Левинських. Згадав  хвору  Ольгу.
Вона вже другий мiсяць майже не вста?. Застав ?? не в кiмнатi,  а  в  саду
перед ганком.  Лежала  в  крiслi-гойдалцi.  Ноги  мала  загорненi  пледом.
Передвечiрн? сонце падало  на  не?  з-над  широкого  каштана.  На  клумбах
густими  кущами  росли  шпичастi  лiле?,   косетинь,   турецький   часник.
Розцвiтали кругленькi стокротки. Фiялки вже розцвiли.
   Обличчя Ольги блiде, кругле, але не худе. Гладеньке, чорне  волосся  ще
збiльшу? його блiдiсть. Великi, чорнi очi горять хворобливо, але весело.
   Вона зрадiла, що Володько ?? навiдав.
   -  Воiстину,  воiстину  воскрес!  -  сказала  радiсно   на   Володькове
привiтання.- Володю! Дуже тiшуся, що ви зайшли. Я тут сама.  Майже  всi  -
хто в лiсi, хто в гостях. Мама бiля тата. Вийшла ось трохи на сонце. А  що
ви? Олег все питав: а де ж Володько? Чому не зайде? Ми вас всi  чекали.  А
який гарний видався Великдень. Нi? Рiдко коли так бува?. Сонце, теплiнь...
Подивiться: отам вже розцвiта? черешня... То дуже добра черешня. Я  завжди
любила ?сти  з  не?  ягоди.  Чорнi  такi,  соковитi  й  солодкi.  А  тепер
розцвiта?... Кожно? весни розцвiта?,  але  рiдко  коли  на  Великдень.  Ще
пам'ятаю, раз розцвiла на Великдень. Я з Галиною ще були тодi у  братствi.
При?хали, пам'ятаю, на Великдень, i саме цвiла та  черешня.  Я  люблю  той
цвiт. Бiлий, радiсний, майже порцеляновий... Ну, а що ж дiйсно ви?  Я  все
говорю й говорю... Ви чогось нiби невеселi... Що таке? Дивуюся, як можна в
такий день мати похмуре обличчя. Можливо, закоханi? (Володько почервонiв).
А-а! Володю. Кохайте. Це не грiх. I я думаю, ще видужаю  й  ще  закохаюсь,
хоч раз... Тi люди, що не вмiють чи не  можуть  кохати,  вбогi,  окраденi.
Вони, можливо, i проживуть сво? життя, але наполовину гiрше. Я. цим  тепер
не раз думаю... Думки маю дуже яскравi. Iнодi зда?ться, що ось-ось досягну
iстину. Це, думаю, i ? те, чого людина стремить.  Як  його  назвати  -  не
знаю. Але знаю переконано, що я в цьому станi  духово  пiднялась.  Хвороба
загострю?...
   Вона так швидко й жадiбно говорила, що закашлялась. Деякий час не могла
вимовити слова,  тiльки  робила  рухи  руками.  Володько  дивився  на  не?
спiвчутливо й перечiкував кашель.
   - Вам не можна багато говорити,- сказав Володько...
   - Ет,махнула вона рукою.- Що це може значити, коли... вже ?...
   - Ви кажете, що я сумний. Сьогоднi вже менi  це  кажуть  вдруге.  Я  не
сумний. Просто весна. Коли я чую оцю пiсню, що спiвають на цвинтарi:  "Ой,
вже весна, ой, вже красна... Iз  стрiх  вода  капле...  Молодому  козаковi
мандрiвочка пахне...", я не можу видержати. Я  дiйсно  хочу  мандрувати...
Але що то? Ось ми не можемо зробити виставу... - почав Володько.
   - Чому? - запитала Ольга.
   - Не ма?мо вас... Нема кому грати... Нема жiнок...
   - Берiть з села... Там стiльки дiвок...
   - Не йдуть. Хлопцi ?, а дiвчат нема.
   Ольга на це не вiдповiла. Сидiла, зробилась зненацька поважною й мовчки
дивилася вниз. Сонце досягало верхiв каштана, i його тiнь вкривала вже  ??
ноги. Володько допомiг ?й. вiдсунутись далi на сонце. На цвинтарi  спiвали
дiвчата... Весь час в неладi баламкали дзвони. Прийшла  матушка.  Boлодько
привiтався з нею.
   - Тобi, Олюню, вже треба, мабуть, лягти. Не втомилася? Що у вас нового,
Володю?
   - Дякую. Нiчого особливого,- сказав Володько.
   - Я б ще трохи посидiла,- вiдповiла Ольга.
   - Ну, ну... Але весняне сонце... Воно, зна?ш?.. Виснажу?.
   Матушка сiда? на кра?чку старо? лавицi. Обличчя  ??  заклопотане.  Руки
трима? згорненi в пеленi. Слуха? Ольжинi розважання, але ?й не весело.  Це
трива? деякий час.
   Бiля церкви вмовкають спiви дiвчат. Чути, заспiвали "Христос  Воскрес".
Володько вста?, проща?ться й вiдходить.
   На цвинтарi перед церквою правиться вечiрня. Скрiзь повно  народу.  Хор
спiва? великоднi тропарi. Сонце поволi, спокiйно сiда? за церковний сад.



   VIII

   Великоднi дзвони вiддзвонили.  Довго  ще  по  широких,  соняшних  полях
стояли в повiтрi ?х звуки. Здавалось, вони  все  ще  вириваються  з  отого
мiсця, де над густим садом блищить золотий  хрест,  розлiтаються  по  всiх
полях i застигають.
   Кожний день щось ставалось нове. То розцвiли  черешнi,  то  пiдросли  й
пустили бульбахи  пiвонi?,  то  розгорнули  першi  липкi  листочки  косатi
берези. На полях кожний день iшли орачi. Вони  спiвали  пiснi,  розгортали
землю, сiяли зерно. На городах з кожним днем творились новi  грядки.  Хати
були бiлi, ще великоднi, осяянi сонцем. Навкруги церкви стоптана земля.  У
Левинських праця, рух i клопiт.  Олег  вiд'?хав.  Пан  Глiб  знову  ходить
учити. Ольга лежить, о. Клавдiй лежить.  Матушка  бiга?  по  господарствi.
Решта хто де...
   Село також працю?.  Сергiй  ходить  на  поденне  до  цегельнi.  Кiндрат
кожного ранку йде з сокирою тесати клепку в Жолобеччинi. Демид у полi. Йон
?здить на Угорщину по дрова. Iлько працю? в дворi.
   Матвiй ма?  нову  турботу.  Володько  хоче  вiдходити.  Куда?  У  свiт,
далеко... На Укра?ну... Вiн так i сказав: на  Укра?ну.  Хоче,  мовляв,  ??
бачити цiлу... Сходити ?? хоче вздовж i впоперек власними  ногами.  Якийсь
дивак той Володько. Раз стялися обидва  -  батько  й  син...  Нi  один  не
перемiг. Обидва лишились при сво?му. Матвiй тодi  подумав:  хай!  Не  буду
йому перечити. Хай iде! Вiн так говорить, нiби Укра?на це  його  подвiр'я,
де вiн може йти, куди захочеться. Але хай iде. Кiлька  днiв  ходив  старий
понурий i сердитий. Був такий i на палi, i вдома. Нiхто, крiм Володька, не
знав, що з ним сталося.
   Настя працювала на городi. Силу-силенну ма? тi?? працi. Василинка  мало
може ?й помогти, бо ходить до школи. Це вже останнiй рiк. Прийде зi школи,
вiзьме книжку й на город... Там присяде бiля матерi  на  грядцi,  в  однiй
руцi книжка, а другою поле зiлля. При тому вчить:
   "Бяла па?нчина стернiско укрила,
   Ой, жебим я прендзей шиць сен научила...
   Вишилабим   соб?   б?люхнон   хустучкен,   Брацiковi    мему    п?нкнон
кошул?чкен..."
   Мати довго, терпеливо слуха? ??, а пiсля не видержу?;
   - I що ти, дитино, ото цiлий час мелеш?
   - То, мамо, така пiсня...
   - I ти то розумi?ш? - При цьому Настя зводить на дочку  сво?  вилинялi,
запалi очi й дивиться на не? з жалем.
   - Ну, мамо...  Спочатку  нi...  Потiм  нам  пояснюють.  Зна?те,  що  то
"кошул?чка"?
   Мати поважно й здивовано  дивиться,  але  не  вiдповiв  Василинка  сама
поясню?:
   - То сорочечка...
   - А-а-а! - маха? рукою Настя.- Таке воно тобi потрiбне, як  менi  бiда.
Будеш з того щось  мати...  Господнi  Господи!  Якi  тi  люди...  -  дода?
зрезиговано й знову поле грядку.
   Хведот у полi за копанкою скородить. Мати про нього казала:
   - Но! Вже до тi?? роботи пнеться... Можливо, хоч цей буде до  чогось...
Але надто вже вiн крутий.
   Хведот дiйсно крутий. Це анi Василь, анi Володько.  В  духовному  життi
вiн не бере участi. Воно для нього не iсну?.  Вiн  жи?  кiньми,  коровами,
господарським начинням, полем. Володько, на  його  думку,  "дурний".  Його
читальнi, вистави... Його мандрiвки по ночах  з  хлопцями,  особливо  його
книжки й писанина... Кому то потрiбне?  Хведот  дивиться  на  свого  брата
виразно згори. Нiчого з нього не буде. Анi пан, анi Iван...
   Володько сам зна?, що вiн не пан i не Iван. Це i  ?  причиною,  що  вiн
тепер такий розгублений, такий не свiй.  Чу?  себе  розiрваним  на  кiлька
шматкiв. Зна?, що йому поплутано всi стежки. Всi  дороги,  якими  йшов  до
цього часу, перетято... Треба шукати новi. Бо ж вiн зна?, що не тут, не  в
цьому селi його справжн? мiсце.
   Але куди йти? Як? На це не да? нiхто вiдповiдi. Нi рiднi поля зi  сво?ю
вiчною красою, нi предки, що нiкуди не ходили - тут родились, жили  й  тут
лишили могили, анi живi люди, що оточують Володька.  Вiн  тiльки  чу?,  що
мусить iти. Чу? навкруги  себе  якесь  коло,  якусь  межу,  ще  ??  мусить
переступити. Треба вирватись тiльки звiдси, з цього  ось  мiсця,  з  цього
села. А там вже знов вiднайде свою дорогу...
   Його днi йдуть неспокiйнi, нервовi. Його не тiшить нi рiлля, нi сад, нi
чепiга. Бiжить у поле, у лiс... Шука? самотностi. По часi хоче бачити бiля
себе людей - живих, чогось спрагнених, неспокiйних. Вирватись! Вирватись з
цього мiсця! Воно засмокту? в глибiнь... Ноги грузнуть по  колiна,  а  тут
треба йти... Завжди один i той саме наказ...
   Через те вiн i сказав батьковi,  що  вiдiйде.  Вирвалось  з  уст  слово
Укра?на, бо не мiг його обiйти. Не мiг! Вiн уже зрiсся з тим словом i його
тягне далечiнь, що простягавсь туди далi на схiд. Рiки туди течуть, дороги
туди бiжать...
   Думки все туди й туди летять... Боже! Чому не так ?, як ма? бути?
   У Провiдну суботу Володько вийшов з  дому  й  пiшов.  Ще  сонце  стояло
високо. Напередоднi випав перший весняний дощ.  Все  зазеленiло.  Навкруги
зелено, зелено й зелено. Свiжо так  i  тепло.  Вiн  пiшов  через  поля  до
"предаткiв", потiм вузькою дорожиною до Одерадiвського березового гаю. Тут
повернув праворуч й розмитою дорожиною пiшов униз до села. Перейшов  село,
долину, рiчку й пiшов на гору.
   Коли вийшов на рiвне до Тетилькiвсько? дiброви, йому здавалось, що  вже
можна й не вернутись. Варто йти далi так само на схiд, все на схiд...  Там
десь у тих полях границя... Переступити ?? ось так, як цю межу, i йти собi
по землi. I там так зелено, так свiжо, так гарно. I там люди сво?, i села,
i яри, i га? рiзного дерева.
   Ще  сподiвався  Володько,  що  зустрiне  тут  Наталку.  Вона  ма?  десь
вертатися з Тетильковець. Чекав  ??  до  заходу  сонця,  але  марно.  Геть
вечором вернувся додому й застав дядькового Василя...
   Вiн тiльки що прийшов з Дерманя. Сидiв  i  вечеряв.  Бiля  нього  сидiв
Матвiй. Настя поралася бiля печi. Хведот i Василина  вже  полягали  спати,
але тепер повставали знову.
   Василь засмалився вiд сонця, вуса його пiдросли. Одягнений у чорне.  На
ногах черевики.
   - Що нового в Дерманi? - питав Володько.
   - Нема, Володьку, нiчого  доброго,-  сказав  рiшуче  Василь.-  А  потiм
продовжував перервану розмову з Матвi?м:- Цiле Застав'я  -  все  заселили.
Геть туди, як ?хати цим боком до Лебедiв. Хати вже ставлять. Лiс дали  ?м,
землю й ще грошей на розбудову. Соснину, що була  над  нашими  сiножатями,
майже вирубали.
   Ще довго оповiдав про це все i не було потреби щось питати. Всi  й  так
знають. Мова йшла про так званих польських осадникiв. Матвiй довго  мовчки
слухав Василя. Голову держав рiвно й дивився просто  перед  себе.  Нарештi
проговорив:
   - Не встигли тодi викупити... Ах, дерманцi, дерманцi! Володько вiдчув у
цих словах тяжкий докiр. Можливо, навiть не за те, що не встигли викупити.
Зда?ться, за iнше...
   А Василь так i зрозумiв...
   - Зна?те, дядьку,-  сказав  вiн  на  Матвi?ву  мову.-  Дерманцiв  треба
ганьбити, але хто тодi знав? Ну, от я. Що я мiг знати? Звiдки? Цар був над
всiм. Нi? А прийшла Укра?на... Ет! Те повстання, тi всiлякi  Камiняки,  тi
крикуни...
   Села нашi тепер за них несуть покуту й будуть довго  нести  Але  скажу:
народ встав! Так! Встав народ!
   Ось, наприклад,- провадив далi Василь. (Володько  подумав:  звiдки  вiн
навчився "наприклад"? Ранiш все казав "например"),- В нас  помер  Ферапонт
Яковлевич...
   - Ферапонт помер? - раптом перебив Василя Володько.- Що йому?
   - Помер,коротко вiдповiв Василь.- Не знаю, що йому було. Кажуть,  слiпа
кишка... А був вiн  уже  другий  рiк...  Ну,  нiби  директором,  чи  що...
Народно? школи. Тепер  "семиклясувка"...  Наш  Андрiй  ходить  до  п'ятого
класу.  Прийшов  раз  зi  школи  й  розказу?:  дали  нового  директора.  З
Познаньщини... Каже, одразу  наказав  учителям  вивчити  дiтей  державного
гiмну...  Почали  вчити.  Перший  раз  як  заспiвали...  Дiти  нiзащо   не
тягнуть... А тiльки вийшов учитель - як вдарять свого...  I  нiхто  ?м  не
казав. Самi. Учителi перелякались, директор почервонiв, сердитий...
   Говорили до пiзньо? ночi. Про землю, про дерманськi новини, про  рiдню.
Всi були в доброму настро?. Василь хоче покинути Дермань. Нема  там  мiсця
для  людини,  що  хоче  рости.  Хоче  по  Матвi?вих  слiдах  iти.  Прийшов
розвiдати, чи не продасть часом Рона свою  землю.  Охоче  б  з  того  щось
купив...
   Потiм полягали спати.
   Володько заснув не  одразу.  Розмова  й  настрiй  Василя  пiддали  йому
завзяття. Порiшив знов iти в село й знов  там  працювати.  Вiн  ?  з  роду
Довбенкiв. А це мiцнi, твердi люди...
   Другий день - Провiдна недiля. Люди йшли на могили,  правили  панахиди.
Потiм вiдходили набiк,  розстеляли  на  зеленiй  травi  бiлi  настiльники,
розкладали паску, крашанки, ковбасу, драглi... Сходилися куми та  свати  й
поминали  мертвих.  Пiсля  кiлькох  чарок  робилося  весело.   Пiд   вечiр
верталися, i зо всiх бокiв села було чути спiви.
   Володько був у читальнi. Справа з виставою вирiшена й пiдписана. Браку?
тiльки дiвчат. Надвечiр Сергiй сказав Володьковi:
   - Не хотiв би часом зо мною?
   - Куди?
   - Побачиш.
   Вiддiлилися вiд хлопцiв i пiшли просто селом. У селi повно люду.  Деякi
так розспiвалися на  проводах,  що  й  дома  не  можуть  утихомиритись.  У
Польона, що йому пiд Сапановом обiрвало  пальцi,  справжня  гульня.  Вiкна
вiдчиненi, за столом повно гостей, мов на весiллi. Спiвають "Чарочку". Пiд
вiкнами бiгають i бавляться "у цвiт" дiти.
   Сергiй i Володько пiшли далi. Сонце заховалось за обрiй i там лишилось.
М'яка весняна темнота оповила землю. Чисто, свiжо й тепло.
   На колодах, що лежать на  вигонi,  сидить  Мокрина.  Вона  загорнута  в
велику чорну хустку. Голова вiдкрита, а  волосся  заплетене  в  двi  довгi
чорнi коси. Вона чека? на Сергiя...
   Ось i вiн, але не сам. З ним Володько.
   - Це добре, що ти його привiв,- сказала Мокрина.- Та дурна  Наталка  не
да? менi спокою... Хочете ?? бачити? - запитала рiшуче.
   Для Володька це несподiванка.
   - Вона не в Тетилькiвцях? - промовив вiн.
   - Та де... Вже три днi тут... Вчора в дворi сiяли разом  квiтки...  Все
спiва?... А часом набреде на думку щось i пита?: а ти пiшла б до читальнi?
Певно, що пiшла б... Чому нi, кажу. Володьку! Ви! Хол?рнику!  Вона  у  вас
втрiскалась по вуха... Я знаю.
   Володько не знав, що вiдповiсти. Йому було  при?мно  це  чути,  але  не
виявив нiчого назовнi. Присiв до Мокрини й жартома ?? обняв.
   - Ах, Мокрино, Мокрино! Золота ви дiвчина! - майже вигукнув.
   - Так. Золота... Бiля золота лежала... а ти, Сергiю, дивись: обнiма?...
   - Хай. Для Володька все... Ми з ним одно. Он i мiсяць почина?  сходити.
Це також для нас.
   - Хочете, Володьку? Пiду викличу? -  запитала  Мокрина...  -  Дивiться.
Вона там... Володько зна?, про кого мова.
   - А вийде? - запитав непевно...
   - Ха-ха-а! - голосно засмiялась Мокрина. Голос у не? дзвiнкий, низький,
сильний. Смiх покотився долиною. Потiм зiрвалась з мiсця, кинула "чекайте"
й побiгла. Скоро вона зникла за рiчкою...
   Парубки зiстались самi. Мовчанку перервав Сергiй.
   - Як тiльки Наталка погодиться - одразу за виставу... Але рiшуче!
   Володько дума? щось iнше, але вiдповiда?:
   - Так. Одразу. Тiльки чи знайдуть час хлопцi...
   - Мусять. По вечорах... Все одно не йдуть  одразу  спати.  Обговорювали
подробицi вистави. Сходив мiсяць. Поволi, ма?статно.  Небо  прояснювалось,
земля  пiдносилась.  Вiд  дерев  лягли  набiк  довгi,  невиразнi  тiнi.  В
декiлькох мiсцях заблищала рiчка. На горi виступили з темноти й пiдступили
ближче бiлi хати.
   Мокрина вернулась скоро. З  нею  прийшла  Наталка.  Боса,  так  само  у
великiй хустцi, з вiдкритою головою.  Була  весела  жива...  Принесла  двi
квiтки турецького часнику. Володько не мiг ?? пiзнати.
   - Це вам принесла квiтки,- казала вона.- Бiгла з Мокриною й  вирвала...
У нас вже розцвiли. Хочете? - i подала квiтки Володьковi.
   - Якими словами вам дякувати?
   - А частець би на вас,- казала Мокрина.- Вони тут  роздякувались,  нiби
пани. Володьку! Отак ??! - Кинулась на шию Сергiя,  мiцно  пригорнулась  i
дзвiнко,  соковито  поцiлувала.  Пiсля  зареготалась,  аж  луна   покотила
долиною.
   - Не моя... Не смiю. Iнакше знав би, що робити,- сказав Володько.
   - Не ваша. Дивись, яке мо?-тво?. Нiби це мед. Розлижуть... А ми  йдемо.
Сергiю? Йдеш? Менi ще до двора  треба.  Завтра  бариня  встане:  "Макрiно!
Оп'ять за парнямi б?гала! Сматрi в мiня!" Ха-ха-ха! Добранiч!
   -  Мокрино!  Куди?  -  крикнула  Наталка.  Але  Мокрини  вже  не  було.
Зiрвалась, гукнула Сергi?вi "лови" й побiгла в мiсячний туман здовж рiчки.
Сергiй також побiг за нею...
   I ось вони самi. Володько й Наталка. Знов тут на тому самому мiсцi,  де
були у вербну суботу... Думки пролiтають, крутяться. Що  сказати?  Сталося
це несподiвано, як i все, що цiкаве. Пiдступив до Наталки  й  взяв  ??  за
руку.  Не  вирвала,  навiть  не  поворушила.  Вiд  цi??  близькостi,   вiд
хвилювання, вiд непевностi його рука затремтiла.
   Вона мовчала. Схилила трохи голову, спустила очi, яки i так  в  темнотi
не було видно, i мовчала. Та мовчанка ще поглиблювала  iнтимнiсть,  родила
надiю,  а  одночасно  творила  ледве  помiтну  непевнiсть.  Варто   тiльки
потягнути за руку, пригорнути i  все...  А  як  образиться?  Сполоха?ться?
Втече? Нi. Нема сили. Коли б це Ганка чи яка iнша. Ця зовсiм  вiдмiнна,  й
не може робити з нею так, як радила Мокрина. Вiн зна?, але не  може.  Руки
вiдмовляють послуху. Серце мiцно? б'?ться в  грудях...  Почуття  набралися
повнi груди. Цiле тiло в його владi й навiть язик не  хоче  повертатися...
Але не видержав:
   - Наталю! - Це був майже шепiт, а хотiв сказати твердо.
   - Що? - подiбно вирвалось у не?...
   - Я вас... - слово урвалось на серединi. Заплутався язик. Але  все-таки
доказав виразно:
   - Люблю.
   Хвилина тишi. Велико?, напружено?... Що вiн сказав? Що вона? Вiд  серця
догори наплива? повiнь i, зда?ться, з нею пiдноситься само серце.  В  очах
туман.
   - Кажете правду? - ледве чу? слова, що майже так само звучать, як  його
власнi.
   - Дуже велику...
   А на це мов луна, з туманно? далечини прилетiло:
   - I я вас...
   Зненацька стало ясно в його душi,  головi,  очах.  Здригнувся...  Впало
слово, мов щось гаряче... Боже мiй! Це ж значить... Це... Значить, воно ?.
Все ?.  Значить,  можна  ??  пригорнути  й  загорiтись...  Огнем,  сяйвом,
щастям...
   Вiд не? почув глибоке, кiлька разiв розiрване  зiтхання.  Вона  пiдняла
голову. Бачив ?? обличчя зблизька. Схвильоване, поважне й  щасливе.  Щастя
видно на ньому. Навiть при мiсяцi. Очi поблискують, широкi такi, вiдкритi,
яснi й глибокi. Заглянув у ?х глибини, i йому захотiлось пiдняти ??, бiгти
з нею й спiвати пiсню. Так весело на душi, так багато сили в  грудях,  так
неуявно багато навкруги життя.
   Слова, пiвслова, питання, вiдповiдi. Мiсяць все плив i все догори. Нiч,
десь пiсня, срiбний туман... Могло б це тягнутись у вiчнiсть, коли  б  так
треба було...
   Вертаючись долиною повз криницю, Володько весь час повторював:
   - Ось воно те справжн?! Прийшло!
   Все навкруги: i мiсяць, i зорi, i дерева - все то щастя, щастя й щастя.
От яка нiч... Вдивiться в не?... Ах, що й казати!
   Ступав широко, легко... Нiс у собi ще тепло дiвчини, ?? iм'я звучало  в
ухах. Вибiг нерiвною, кам'янистою дорогою пiд гору  й  тут  на  перехрестi
дорiг зустрiв... Йона.
   Несподiвана й непри?мна зустрiч.
   - Куди бiжиш? - грубо запитав вiн Володька...
   - Дивлюсь... Володько. Стриба?, мов теля... Йон - завжди  Йон.  Грубий,
сердитий... Хто його бачив несердитим? Вiчно клямца? зубами, мов вовк. Ось
вже рiк вiн трошки зрахманiв. Вже не  чути,  щоб  когось  побив,  але  при
кожному дотику ?жить шерсть. Ось-ось вгризе. Довший час Володько не  бачив
його. Десь було зник...
   - Звiдки? - знову впав запит вiд Йона.
   - Не зна?ш? - так само вiдповiв Володько.
   - Вiд дiвки. Ну! - Це "ну" витиснене з уст, нiби погроза.
   - А ти звiдки? - запитав i Володько.
   - Я? Бував скрiзь... У Рони тепер п'ють. Нашi там всi. Iдiоти!
   "Звiдки в нього те слово?" - подумав Володько. Уголос сказав:
   - А ти? Тебе десь не видно... Де бува?ш?
   - Пити не ходжу... Бував у Крем'янцi.- Хвилину помовчав i сказав:  -  А
ти киснеш? Читальня, "Просвiта"... Петлюрiвщиною зайнявся... Йшов би краще
на Укра?ну...
   - А тут що? - запитав швидко Володько.- Звiдки тi слова, Йоне? Це  щось
не наше...
   - Вгадав. Наше це не ?. Наше: "Просвiта", пан Рона, дiвки... Такий  ось
ти...  Вчився,  вчився,  а  сидиш  у  батька  на  карку.  Дума?ш,   поможе
"Просвiта"?
   - А хто, по-тво?му?
   - Гм!.. ? трохи бiльша сила. Тож два кроки на схiд межа, нi?  Тож  сила
наша там, нi? Мiй брат у  Ленiнградi  команду?  батальйоном,  а  тут  тебе
навiть волосним писарем не пустять  А  ми  iдiоти:  "Просвiта",  читальня,
вистава... Може, Петлюра прийде й ще раз продасть за миску сочевицi.  Туди
треба йти. Займати мiсця. Хай зо мною  поговорять,  коли  за  плечима  сто
мiлiонiв стоятиме...
   Володько не перечив. Йоновi слова яснi,  а  Володько  не  ма?  тако?  ж
вiдповiдi. В його головi непевнiсть. Можливо, й так.  Там  все-таки  сила.
Цей клаптик землi... Милий вiн, але все-таки клаптик...
   Йон провiв Володька аж до дерманських хуторiв i повернув до  села.  При
цьому весь час кидав сво? сердитi слова. Володько бiльше слухав. Пiсля, як
залишився сам, мiг подумати над ними. Одночасно йому  хочеться  переживати
те, що наповняло його сьогоднi. Радiсть ту велику. Ось перед  ним  батькiв
хутiр, цвiте молода черешня,  розцвiтають  яблуньки.  Скрiзь  така  весна,
скрiзь так молодо... Можливо, не варто  зараз  розривати  все  на  шматки.
Треба ним пожити...
   Все, що говорив Йон, було дуже важливе,  але  Володько  не  надав  йому
великого значення. Вiн дуже жив... Жив сво?м молодим тiлом,  сво?ю  свiжою
душею, сво?м нерозвиненим розумом. Навкруги так  добре.  Батько  й  Василь
ходили оглядати землю. Потiм Василь вiдiйшов. Вечором Володько  подався  в
село. Був захоплений i це  захоплення  передалось  на  хлопцiв.  Через  те
взялися  завзято  до  вистави.  Треба  було  дiвчат  -  знайшли.  Звели  з
Башковець, з Угорського, прийшла Наталка, Настя, Ганка... Грали,  спiвали,
танцювали... Вечорами  Володько  виминав  Ганку  й  зникав  несподiвано...
Можливо, вiн недобре робив. Дуже можливо. Але вiн  не  мiг  iнакше.  Ще  в
читальнi Наталка казала:
   - Я вийду пiд черешнi...
   Володько добре зна?, де тi черешнi. Там  за  городами,  де  почина?ться
широке, до самих Людвищ, поле. Черешнi  старi,  широкi.  Пiд  ними  довгий
хвилястий плiт, пiд  плотом  молода,  зелена  трава.  Далi  поля,  засiянi
яриною, й межi, що бiжать далеко, майже до обрiю... Не можна було  не  йти
туди, хоч Наталку проводив додому Iлько, а дома часто чекав на не? Iван  з
Людвищ.
   I Володько, i Наталка крали сво? щастя. Тiльки Сергiй та Мокрина  знали
про це. Часом Володько приходив "пiд черешнi", сидiв там довго,  вдивлявся
в темноту, тратив вiру, що прийде, але все-таки сидiв.  Завжди  приходила.
Насторожена,  трохи  перелякана.  Пригорталась  цiла  -  гаряча,   гнучка,
трiпотлива... Часом знов Мокрина викликала ?? "на колодки". Тодi були вони
всi разом -  Володько  -  Наталка,  Сергiй  -  Мокрина,  мов  дикi  птахи,
зривалися й вiдлiтали в темноту. Звiдти чути було дзвiнкий Мокринин  смiх.
Вона не боялась смiятись.
   А тi, що лишались? Наталка  не  вмi?  й  не  може  так  смiятись.  Вона
трагiчна. Коди навiть смi?ться - через  смiх  прорива?ться  щось  поважне.
Вона тепер цiла горить. Коли цiлу?, напружу?ться, мов струна, i  тремтить.
Вiбрацi? ?? тiла передаються на Володька.  Вiн  тодi  забува?ться  й  йому
зда?ться, що земля пiд ним вгина?ться.
   Додому верталися пiзно.
   - То нiчого,- казала Наталка.- Висплюся.
   - А прийдеш  завтра?  Прийдеш!  Правда,  прийдеш?  Володько  верта?ться
завжди  далиною.  Сюдою  найкраще  йти.  Тут  не   ходять   люди.   Свiже,
передранкове повiтря охолоджу? його розпалене чоло...  Часом  заходить  до
криницi, сiда? на цебринi, черпа? долонею  кришталево-чисту  воду  й  п'?.
Навкруги велика тиша. Дума? про себе й Наталку. Що буде з нею?  Ще  кiлька
тижнiв, ще мiсяць, i вона не його. Вона належатиме iншому. Як буде вiн без
не?? Як? Любить ??, не може бути без не?. Колись цього не розумiв, але тим
краще розумi? це тепер. А чи може з нею одружитися? Нi. Що з нею робитиме?
Куди пiде? Нi батько, нi мати не дозволять цього, I сам вiн  зна?,  що  це
неможливе. Про це навiть не смi? нiхто знати. Нi Iлько, нi Ганка, нi Iван,
навiть Йон. Цей нiби з презирством ставиться до жiнок, але все те  брехня.
Вiн любить Наталку. Можливо, вiн i Володька через не? ненавидить.  Вiн  не
зна?, що мiж тими ?, але зна? що ? щось...
   I це помiчають iншi. Вони зустрiчаються вечором у читальнi. Вони  разом
грають. Часом вони непомiтно  сходяться  й  щось  говорять.  Iлько  уважно
слiдку? за сво?ю сестрою... Вiн зна? ??. Може бути погано...
   Ще гiрше з Ганкою. Вона також ходить до  читальнi,  але  чому  Володько
уника? ???  Чому  вiдмовля?ться  провести?  А  як  проводить,  чому  такий
байдужий i холодний? Колись того не було...
   Але Ганка розумна й горда дiвчина. Вона не хоче виявити сво?х сумнiвiв.
Вона тiльки iнодi каже:
   - Володьку. Ти мене вже  не  любиш.  Правда,  нi?  Ну,  скажи...  Це  ж
правда...
   Що ?й вiдповiсти? Мила, добра, весела Ганка.  Зна?  ??  вiд  дитинства.
Любив ??. Ходив з нею прилюдно.
   - Не кажи так, Ганко,- говорить вiн.- Не кажи так...
   - Але то ж правда,- наляга? вона...
   - Нi.
   - Можеш забожитись?
   Почина? говорити ?й про все, що разом пережили. Згаду? минуле. Як  може
?? не любити?
   Вона слуха? уважно, не перебива?... Увага ?? аж надто велика. Так, нiби
хоче вловити в тих словах все, що мiж ними заховане. А потiм каже:
   - Вiрю. Ти любиш мене... Але ти мене не коха?ш. Нi, нi... Мовчи!
   Пiсля цього й сама мовчить. Вiн також не зна?, що сказати...
   - Ах! - зрезигновано перерива? мовчанку Ганка...-  Iнакше  й  не  могло
бути...
   Цi слова найбiльше ранять Володька. Вiн спокiйно, але певно каже:
   - Не можу себе перемогти. Я, Ганко,  iнший.  Не  такий,  як  всi.  Мене
навiть i любити не слiд...
   Ганка довго мовчить. Передуму? слова, що вирвались у  Володька.  Потiм,
нiби сама до себе, каже:
   - Але... Володьку! Я тебе так люблю... Так люблю! Ти, може,  не  вiриш.
Але скажи менi: "Ганко! Скоч у ту рiчку!" Скочу!  Я  не  знаю...  Сама  не
знаю, що це таке... Я знаю, що ти зо мною не будеш,  що  ти...  Ах,  цього
навiть не хочу висловити... Ти знайдеш собi  iншу,  не  таку  просту...  Я
проста i... дурна. Так.
   У не? на очах з'являються двi сльозинки, вiдриваються й спадають. Голос
?? тремтить.
   Пiсля таких слiв Володько нiяк не може сказати ?й правду.  у  нього  не
ста? вiдваги. Йде з певним намiром сказати,  а  верта?ться  ще  з  бiльшою
непевнiстю, нiж було до цього часу.
   Тимчасом iшли проби вистави. Треба знову  дозволу.  Володько  дуже  був
вдоволений, що цю справу взяв  на  себе  пан  Рона.  Той  найняв  пiдводу,
парадно одягнувся... ?хав на  високо  вимощеному  й  застеленому  килимами
возi. Вернувся з добрим настро?м, повний надi?.
   - Дозвiл буде,- казав вiн урочисто.
   Це всiх пiдбадьорило. Праця пiшла ще жвавiше. На селi рух. Пiд  вiкнами
читальнi товпляться люди. Один Йон був завжди насуплений i невдоволений.
   - Що з тобою? - вита? його Володько.
   Йон замiсть вiдповiдi сплюнув набiк. Потiм вирiк:
   - Ет... Все те дурниця!..
   - Що дурниця? Чому дурниця?..
   - Бо дурниця! - казав вiн рiшуче  й  сердито.-  Вистава!  Велике  дiло!
Поможе це нам, як мертвому кадило.
   - Але ж, Йоне! Хiба  ти  не  бачив,  що  творилось  минуло?  осенi?  Ту
радiсть, те захоплення... То не  була  вистава...  То  було  свято.  Ти  ж
бачив...
   - Ну, й що ж?.. Бачив! Тобi свято... Нам гнуть карка, а ти свято... - I
Йон презирливо глянув на Володька.
   - Йоне. Кажу тобi! - рiшуче проговорив Володько.- Це людей  ушляхетню?,
вчить. Люди бачать, крiм будня, щось iнше. ?х  думки  збуджуються,  голови
думають...
   Йон розреготався.
   - Ушляхетню?... Ха-ха-ха! Нам не шляхетностi, а сили  треба.  Сили!  Не
розумi?ш? А ще й вчився!
   - Ну, як собi хоч... Я не можу  вiдняти  народовi  крихту  розради.  Це
роблять всi... Хочу сказати, всi народи, що звуться культурними. А  з  тим
самим народ росте! Так, так...  Можеш  не  кривитися.  Росте  й  потужнi?!
Вроста? в силу...
   Так i розходились. Володько на сво?му, Йон на  сво?му.  Не  розумiлися.
Йон вiдмовився грати на сценi. Добре. Може не  грати.  Натомiсть  Йон  все
ходить до Крем'янця та збира? бiля себе рiзних хлопцiв. Вiн щось  говорить
з Никоном. Никон приходить раз до  Володька  й  швидко,  спльовуючи  через
зуби, розповiда?:
   - Зна?ш? Той Йон... (чвиркнув). Вiн менi говорить: заложiм комунiстичну
ячейку. "Що за ячейка?" - Така,  кажу.  каже,  мала  група  людей.  Як  ти
дума?ш? Сергiй не хоче...
   - I я не хочу,- просто вiдказав Володько.
   - Ну, але... (Никои мнеться). Там, за границею... Йон там був...
   - Йон був там? - швидко запитав Володько.
   - Але ти мовчи. Вiн менi сказав так собi... Просив мовчати...  А  може,
правда... Володьку? Ти подумай: там все-таки нашi. Нi? Нашi ж... Як щось -
до кого звернешся? А там, зна?ш, таке... Йон принiс цiлу  купу.  Газети  -
ось такi! (Никон широко розвiв  руками).  По-укра?нськи.  ?й-бо'!  Книжки.
Шевченко. Листа показував. Дивись, каже: марка наша. У всiх, каже,  школах
по-укра?нськи... Ну, а це ж що?.. А там...
   Володько не знав i тут, що сказати. Вiн нiчого не зна? Звiдки вiн  може
знати, що там i як там? Границя близько, але  вона  зачинена.  Заходив  до
пана Глiба. Глiб був рiшуче проти:
   - Не вiрте! Москвi не  вiрте  нiколи.  Де  Москва,  там  не  може  бути
Укра?ни! Ось поговорiть ви з нашим Сашою...
   - Саша чорносотенець.
   - Не чорносотенець, а москаль! - рiшуче казав  пан  Глiб.-  Цей  тiльки
дурний, а там розумнiшi...
   Це все Володька мучило. Де правда?  А  що,  коли  б  так  пiти  та  все
власними очима побачити? Та сходити всю  Укра?ну  вздовж  i  впоперек?  Та
доторкнутися ран  ???  Та  вiдчути  ??  цiлим  нутром?  Приваблива  думка.
Володько не може  з  нею  розстатися.  Бачити  Ки?в!  Ки?в!  Над  Днiпром!
Справжнiй Ки?в! При цьому в нього загорялися очi, нiби в малого хлоп'яти.
   В цей також час Матвiй розпочав будову ново?  хати.  Копали  фундамент,
прийшли мулярi, рух, гармидер. Цiле  подвiр'я  завалене  цеглою,  дошками,
колодами. Володько в подертих, заляпаних штанах, без сорочки,  у  патинках
на босу ногу мiша? вапно, пiдвозить цеглу, носить з батьком дошки,  буду?.
риштування. Прийшли  гарячi  днi.  Сонце  смажить,  обпiка?  спину,  руки,
обличчя. Шкiра стала гнiдою, волосся вилиняло,  щоки  запали.  Вiн  зовсiм
змiнився. Став костистим, худим,  витягнутим.  Спина  гнучка,  випина?ться
хребет i ребра.
   Але все-таки вiн щасливий. Так. Вiн весь заповнений. Не чу?  часу.  Ось
вiн дiстав якусь книжку. Передав йому ?? Лазюк з мiста. Спецiально йому...
Нiкому iншому. Хай прочита? й поверне. Написав листа.  "Ця  книжка  дечому
вас навчить i допоможе розв'язати питання, що вас сьогоднi хвилюють".
   Володько чита?. Пiд час снiдання, в обiд, у перервах. Всi -дивляться на
нього, як на дивака. Але вiн  весь  у  тiй  книзi.-  Англiя.  Вiсiмнадцяте
столiття. Невелике приморське мiсто. Море рибалки, пiрати, кораблi, бруднi
шинки й сильнi, суворi люди. На вiтрильних  кораблях  вони  пливуть  через
океан у всi кiнцi свiту Для них вiдкрита Канада. Для них  доступна  Iндiя.
Крок за кроком вони  пiдгортають  Африку...  Пiдгортають  собi,  мов  купу
виграних грошей.
   У тому мiстечку живуть два приятелi: Джонатан Блек i  Горацiо  Нельсон.
Обидва ще малi хлопцi. Перший не ма?  батькiв.  Вiн  прислугову?  в  шинку
сво?? старо?  й  сварливо?  тiтки.  Другий  ?  сином  поважного  морського
старшини, й вiн ходить до школи. У школi вчать його не так  граматики,  як
почуття  гiдностi,  обов'язку  й  витривалостi.   Сварлива   тiтка   часто
нагороджу? Блека стусанами, але вiн на це не зважа?. Вiн  дуже  захоплений
гостями, що приходять до шинку, придивля?ться до них, прислуха?ться до  ?х
розмови. Туди заходять матроси з далекого плавання. Вони оповiдають цiкавi
пригоди. Мiж ними трапляються пiрати. Одного разу Блек  пiдслуху?  розмову
таких пiратiв. Довiду?ться, що на рейдi сто?ть корабель з вантажем золота.
Власник корабля намовив пiратiв перенести золото на другий корабель, а той
затопити. За нього можуть дiстати  вiд  забезпечельнi  Лойд  десять  тисяч
фунтiв.
   Ця справа приголомшу? малого Блека. Вiн не може прийти до себе.  Пiрати
дали йому фальшивi грошi, але вiн того  не  помiча?.  Тiтка  б'?  його  за
недогляд i викида? на вулицю. Але й це його не пригноблю?.  Вiн  весь  пiд
враженням новини. Бiжить з  цим  до  свого  приятеля.  Але  той  у  школi.
Викликав його через вiкно й оповiв все, що знав.
   - По?деш зо мною? - пита?.
   - Куди?
   - На той корабель.
   - Не можу. Джонатане. Мене не пустять...
   - А пам'ята?ш нашу умову? - каже Блек. Кожний з них мусить один  одного
послухати. Не послуха?, дiстане бокс.
   Горацiо пригаду? умову й погоджу?ться. Йдуть.  Беруть  чужого  човна  й
пiдвечiр ви?жджають на море. Гребуть по черзi. По часi знаходять  корабель
i по линвах видряпуються  на  нього.  Вилiзли.  Обидва  засапанi,  з  обох
сочиться пiт. Дивуються, що корабель порожнiй, але побiч нього на прив'язi
другий корабель. Ходять по чердаку, але нiкого не бачать. Нарештi  з  доку
вийшли люди. Хлопцi сховалися. Бачать власникiв корабля,  бачать  пiратiв.
Потiм бачать, як  пiрати  перекладають  золото.  Хлопцiв  пiсля  помiтили.
Почали за i ми бiгти. Тi пострибали в воду й поплили. За  ними  стрiл  але
даремне.
   По довгих зусиллях хлопцi виплили на сухе й заховалися в  очеретах.  Що
тепер? Треба сповiстити про це забезпечальню Лойд у Лондонi. Але це за сто
миль. Як туди дiстануться
   - Пiшки,сказав Блек.- Iнакше нi.
   Нельсон не погоджу?ться.
   - Забув умову? - знов сказав Блек.
   Добре. Нельсон погоджу?ться. Вони пiдуть.
   На другий день Блек чека? Нельсона на  умовленому  мiсцi.  У  нього  за
плечима  на  палицi  клунок.  Вiн  готовий  в  дорогу.  Нельсон  довго  не
приходить. Блек терпеливо чека?, але ось i Нельсон. Вiн  одягнений  зовсiм
не по-дорожньому. Пода? приятелевi руку й з жалем говорить:
   - Небожу, Блек, з тобою. Мене вiддають на службу. Буду моряком  i  буду
воювати iспанцiв.
   Це причина важлива. Блек жалку?, що Нельсон не може, але погоджу?ться.
   - Добре,каже вiн.- Тодi я йду сам. Будь здоров!
   - Але... - мнеться Нельсон.- Я порушив умову. Ти мусиш мене вдарити.
   - Нi. Не можу тебе вдарити,- каже Блек.
   - Мусиш! Я вимагаю! Бий! - гнiва?ться Нельсон.
   Блек легко вдаря? його в щелепи.
   - Слабо! - каже Нельсон.
   Пiсля прощаються й розходяться.
   З  великими  трудами  дiстався  Блек  до  Лойду.  Його  там  приймають,
нагороджують, пояснюють, що таке Лойд.
   - Наша велика кра?на трима?ться торгiвлею. У всi кiнцi свiту сяга? наша
торгiвля. Але все то побудовано на честi й солiдностi,- кажуть йому  там.-
Тiльки чесна й солiдна праця да? великi наслiдки. ,
   Блек слуха? цi засади. "Так! - вирiшу? вiн.- Я буду працювати  чесно  й
солiдно". З тим вiн вiдда?ться працi. Вiн дума?, як полiпшити iнформативну
службу. Вiн винаходить перший, примiтивний телеграф.  Вiн  наражу?ться  на
небезпеку й вислiджу? та?мницi  ворожо?  Францi?,  що  намагалась  знищити
потугу Англi?. Вiн  ряту?  вiд  переслiдувань  наполеонiвських  гвардiйцiв
жiнку великого аристократа, закоху?ться в не?,  закоху?  ??  в  себе.  Вiн
заклада? в Лондонi власний картель, здобува? велике майно. Вiн бореться  з
власним громадянством, що намагалося змусити мiнiстра флоту, щоб  той  дав
наказ во?нним кораблям охороняти торговельнi кораблi.
   Блек перечить цьому.  Во?нний  флот  не  смi?  бути  роздiлений.  Треба
з'?днати всi сили й змусити Францiю  залишити  переслiдування  англiйсько?
торгiвлi. Громадянство з  ним  не  погоджу?ться.  В  рiшучий  момент  Блек
пуска?ться  на  обман,  ?де  через  Ла-Манш  i  пода?  фальшиву   звiстку:
французький флот  розбито.  Всi  приймають  звiстку  з  захопленням.  Флот
лишають цiлим. В той час адмiрал флоту  скупчу?  всi  сво?  морськi  сили,
змушу?  французький  флот  до  бою  й  розбива?  його.  Це   сталося   пiд
Трафальгаром, I адмiралом тим був нiхто iнший, як колишнiй приятель  Блека
Нельсон. У тiм бою Нельсон був смертельно ранений, але сила, потуга Англi?
врятованi назавжди. При  цьому  багато  помогла  Блековi  жiнка,  що  його
кохала. У критичний час вона вiддала для  його  картелю  все  сво?  велике
майно, щоб спасти його вiд упадку...
   Володько проковтнув цю книжку за раз.  Мiж  його  вапном,  цеглою,  мiж
мулярами миготiв у його очах Лондон,  забезпечальня,  море,  бо?...  Дужi,
могутнi люди... Великi пристрастi, великий спокiй, великi намiри й  великi
наслiдки.
   Це все оповiда? Володько Сергi?вi, потiм Наталцi. Наталка  любить  таке
слухати. Вiн оповiда? ?й зрозумiло. Вона дивиться  йому  просто  в  рот  i
живцем вирива? слова. Потiм Володько каже:
   - Ну, от... Ти бачиш, I я хочу бути таким Блеком  чи  таким  Нельсоном.
Дума?ш, не можу?
   - Чому? Можеш,- вiдповiда? Наталка.
   - Але я мушу звiдсiль iти. Тут нема мiсця.
   - Куди ж ти пiдеш?
   В це питання Наталка  вклада?  можливо  бiльше  спокою.  Але  слова  не
виходять рiвними...
   - А-а! Наша кра?на дуже велика, Наталко. Дуже велика.- Вiн  намага?ться
?й пояснити, яка велика його кра?на. Вона не зовсiм це уявля?. Вона нiколи
не була далi, як у Крем'янцi. Хто зна, яка та кра?на.
   - I ти мене покинеш? -  пита?  потiм  Наталка...  Володько  бо?ться  ?й
вiдповiсти.
   - Ти все одно не будеш моя.
   - Коли б ти тiльки хотiв. Ти ж зна?ш.
   - Ах, Наталко! - пристрасно викрику? Володько.- Я дуже багато люблю.  I
то нараз. Люблю нашу землю. Люблю батькiв. Люблю свiт i люблю тебе. Я  все
люблю!
   Враження, що зробила прочитана книжка, довго не залишало Володька. Його
це пiдсилило. Вiн не тiльки мрiяв, але й хотiв.  Його  мрiя  сплiталась  з
планами,  як  досягнути  вимрiяного.  Навкруги  стоять  "обставини".  Нема
грошей.
   Нема пашпорту. Нема свободи. Границя. Ну?  Що  робити?|  А  треба  щось
робити. Так не можна.
   Володько живе сво? днi напружено, радiсно. Все буде добре.  Вiн  знайде
вихiд з цього положення. Одначе за його обрi?м вже збиралися  хмари.  Щось
буде. Часами, коли його душа втихомирювалась, вiн чув щось непевне.  Iнодi
йому снились турботнi сни. Вiн тiкав, за ним  бiгла  стежа.  Вiн  ховався,
вiдбивався вiд напасникiв. Все це збiльшувало його  пiдсвiдомий  неспокiй.
Але не було часу пiддаватись цьому. Та одного разу, коли Володько  прийшов
на пробу, до нього пiдступив Iлько.
   - Слухай,сказав вiн.- Наталка бiльше не прийде на проби.
   - Чому? - швидко запитав Володько i насторожився.
   - Ти сам зна?ш. У не? скоро весiлля. А ти запиши ??  в  споко?.  Я  так
хочу. Це Володька обурило.
   - Але ж, Iльку! Зрозумiй. Ми  перед  самою  виставою.  За  тиждень  все
готове. Ми не смi?мо самi розбити це. Стiльки працi.
   - Сестра не може,- понуро й твердо проговорив Iлько.
   - Наталка гра? головну роль. Нiхто ?? не заступить.
   Пан Рона здивований i сердитий. Всi обуренi.
   - Як то? Чому? Чому не пiде Наталка? - налягали на Iлька.
   - Не пiде i все! Не мушу вам казати! Вiн  зна?!  -  викрикнув  Iлько  й
тикнув рукою на Володька.
   Бiльшiсть знали, про що йде. Не знав тiльки пан Рона.
   - Посвятiть нас у вашi трагiчнi та?мницi,- казав вiн  напiвжартом.-  Ми
сплетем двi драми в одну... Любов?
   Нiхто не засмiявся, тiльки дехто пiдсмiювався. Мiж  ними  був  Кiндрат.
Вiн вже давно зна? "що в свiтi робиться". Але не мо?, не лiзь.  Вiн  зна?,
де Володько по вечорах зника?...
   Але що робить Ганка? Вона забилась у  самий  кут,  трошки  почервонiла,
споважнiла й мовчить. Потiм вона непомiтно висмикнулась i зникла. Володько
навiть не бачив, як це сталося. Вона вже догадалась, у чiм справа.  Вже  й
так давно догадувалась. Пан Рона дуже зацiкавився.
   - Володьку,сказав вiн вже серйозно,- Хочу з вами поговорити.
   Володько вийшов i проговорив прилюдно:
   - Андрiю Андрiйовичу! Нiчого нема. Скажу вам всiм:
   Iлько бо?ться за свою сестру. Це дуже дивно.  Вона  вже  не  дитина,  а
скоро ма? весiлля...
   Вечiр  пройшов  напружено,  цiкаво,  схвильовано.  Центром  уваги   був
Володько. Наталки не було зовсiм. Володько дуже хотiв  ??  побачити  й  не
знав як. Пан Рона вже надворi, коли розходились, пiдiйшов  до  Володька  й
почав говорити:
   - Володьку. Краще признайтесь. Що  сталося?  Володьковi  непри?мно,  що
втручаються в його справи.
   - Нiчого! - рiзко й коротко вiдповiв вiн.- Просто Iлько збожеволiв.
   Володько дiйсно не знав, що сталося. Покликав  Сергiя,  але  й  той  не
зна?. Тiльки догаду?ться: Наталка, напевно, не хоче  Iвана.  Але  що  собi
дума? Iлько? Вистава мусить вiдбутися! Ми будемо вимагати.
   - Iльку! - гукнув Сергiй.- Ходи сюди. Iлько залишив товариство Антона й
Демида й пiдiйшов до Сергiя. Всi тро? - Володько, Сергiй  та  Iлько  пiшли
дорогою.
   - Що тебе напало, Iльку? Здурiв? Вистава. Хочеш ?? розбити?  Бо?шся  за
сестру?
   - Нi. Не  боюсь,-  проговорив  Iлько.-  Але  Володько  сам  винен.  Вiн
закрутив ?й голову. Батьки сердитi. Вона  знов  робить  веремi?.  Не  хоче
Iвана... Ви ж зна?те, що вона мусить вийти замiж...
   Володько мовчав. Iшли дорогою  в  напрямку  до  Сергiя.  Зрiвнявшись  з
дякiвською садибою,  з-пiд  Григорково?  брами  хтось  неголосно  покликав
Володька.
   - Хто там? - сказав Сергiй.
   - А тобi нащо знати? - почувся знов голос. Там було темно й  не  видно,
хто говорить. Голос дiвочий... Володько подумав, що це напевне Наталка.
   - Я йду,сказав вiн. Попрощався й вiдiйшов. Але помилився. Кликала  його
Вiрка Григоркова. Вона повела Володька в сад, i там побачив Ганку.  Сидiла
на перелазi,  загорнута  в  хустку,  й  мовчала.  Вiрка  одразу  вiдiйшла.
Навмисне лишила ?х самих. Це Володьковi непри?мно.  Та  ж  вiн  зовсiм  не
зна?, що ма? казати цiй дiвчинi. Зовсiм не зна?. А казати щось треба.
   - Нiчого, Володьку,- проговорила дiвчина.- Я нiчого.  Я  тебе  не  буду
держати. Я... - але вона не договорила, не  видержала,  вибухнула  плачем,
зiрвалась i  хотiла  кудись  бiгти.  Володько  схопив  ??  за  руку.  Вона
шарпалась i все казала:
   - Пусти! Пусти! Ой, пусти мене!
   - Ганко! Отямся! Прошу тебе! Нащо ж ти мене кликала? Вона сiла знов  на
перелазi, тяжко хлипала, втирала очi хустиною, що тримала  в  лiвiй  руцi.
Володько все повторяв:
   - Ганко. Отямся. Ну, що хоч' сказати?
   - Ти... зна...?ш,- хлипала вона, мов мала дитина. Володьковi  зробилось
?? шкода. Пiдступив до не? ближче, обняв i пригорнув. Вона не боронилась.
   - Ганнусю! - сказав вiн тихо й нiжно.- Не плач, люба! - гладив ?? рукою
по волоссю. Вона все-таки плакала, хлипала, тримала хустину бiля  очей.  У
саду зовсiм темно, й Володько не може бачити ??. Потiм вона встала.
   - Ходiм,ледве чутно проговорила.- Проведи  мене.  Володько  ??  провiв.
Мовчали. Вона сказала йому все сво?ми сльозами. Вiн, зрештою,  розумiв  ??
мову, але як мiг вiдповiсти. Нема вiдповiдi. I, аж прощаючись, запитав ??:
   - Будеш ходити на проби? Вона довго не вiдповiдала.
   - Не буду. Не можу з нею... Не хочу ?? бачити... - сказала по часi.
   - Але ж вона нiчого не винна. Винен я.
   - Вона знала, що ти ходиш зо мною...
   Володько почував себе дiйсно погано. У ньому боролось двi сили: добра й
зла. Вiн хотiв би вiддати себе цiй дiвчинi, а  з  другого  боку,  не  мiг.
Одночасно мусить вмовити ??, щоб ходила на проби. Що може на не? вплинути?
Пiдлесливiсть, брехня? Брр! Йому бридко, що в його чисте, справдi велике й
справдi святе почуття мусить вноситись цей бруд. Вiн не шукав Наталки. Вiн
не хотiв зраджувати Ганку. Це прийшло само вiд себе. Це було гарне  й  вiн
не мiг вiдгорнути вiд себе його. Нiчого, що перечило б його  сумлiнню,  не
знаходив у сво?му поступованнi.
   По часi Володько вiдкида? пiдлесливiсть.
   - Ганко,сказав вiн звичайним, спокiйним голосом.- Май розум. Сталося. Я
не хотiв так, але так сталося. Ну, що тепер? Будемо топитися чи  вiшатися?
Розпочали виставу. Мусимо ?? кiнчити. Ти ж сама зна?ш... Подумай i  скажи:
пiдеш чи нi? Ти була завжди розумна дiвчина. Вiрю, що  зiсталась  такою  й
тепер...
   На цьому скiнчилося. Вона сказала, що подума?. Розпрощались, i Володько
пiшов у темноту.
   Йшов швидко пiд гору. На горi зупинився й подивився на протилежний бiк.
Нiчого не видно, але думка Володька була там "пiд черешнями".  Можливо,  й
вона тепер там. Дуже можливо, чи  не  пiти?  Нi.  Вже  пiзно.  Це  було  б
божевiлля...
   Зайшов натомiсть до Сергiя. Той вже спав у клунi. Збудив його.
   - Хто? - спросоння крикнув Сергiй.
   - Не лякайся. Я! - сказав Володько.- Вже спиш? Чу?ш
   мене?
   - Ну? Що хоч'? Де ти був? У мене була Наталка...
   - Була? - Володько схопився. Мало не викрикнув.- Я хотiв  сказати,  щоб
ти завтра пiшов i вмовив Iлька...
   - Не треба,сказав Сергiй.- Наталка казала, що  все  одно  буде  ходити.
Була зовсiм спокiйна й поважна. Думала, що ти прийдеш.
   Голос Сергi?в хрипкий i заспаний. Темно. Недобре пахне мерва. За стiною
шелестить листя горiха.
   Володько пiшов додому.



   IX

   Цi?? ночi, мабуть, Володько все обдумав i вирiшив. Довго не спав, довго
ходив по саду, довго думав. Нiч спокiйна. Молодi дерева навкруги. Лiг  над
ранок i заснув мiцно.
   Рано його не  будили,  бо  недiля.  Спав,  скiльки  хотiв.  Встав,  був
пiдсилений. Його костисте, змарнiле обличчя  вiдсвiжилося.  Добре  помився
холодною водою й поголився.
   Матвiя не було дома. Був у церквi.  Хведот  i  Василина  в  полi,  бiля
худоби. Настя пора?ться по господарству. Коли Володько  увiйшов  до  хати,
вона довго мовчала. "Мабуть, гнiва?ться,-  дума?  Володько.-  Всi  встали,
тiльки вiн спить...." Потiм Настя заговорила:
   - По цiлому селi ходять про тебе чутки... - казала непевно.
   - Хай собi ходять,- сказав байдуже Володько. Мати  бачила,  що  вiн  не
хоче про це говорити, й замовкла. Володько знав, якi чутки, i вони його не
цiкавили. Йому все одно. Ось тiльки треба виставу докiнчити.
   Потiм  Володько  пiшов  з  дому.  Зайшов,  як  звичайно  в  недiлю,  до
Левинських. Вiдвiдав пана Глiба й Ольгу. Олег ще в школi.
   Пан Глiб був зайнятий, але Ольга, як звичайно, радо з  ним  розмовляла.
Стан ?? не погiршився й не полiпшився. Здебiльша лежить у  крiслi-гойдалцi
де-небудь на соняшному мiсцi, чита? або, закривши очi, дума?.  Обличчя  ??
все таке ж повне. Вона зовсiм не загоря?. Шкiра блiдувата, суха, хоч часто
на чолi з'являються дрiбненькi краплинки поту.
   - Ну, як ваша вистава? - питала вона Володька... - Всi ми пiд враженням
вистави... Навiть Галя. Ач, як змiнилося вiд минулого року.  То  було  все
ми, а тепер роблять iншi, а ми збоку. Один Роман там... Але вiн не ма?  що
робити... А вчора вiн оповiдав про вас. (Володько спустив  голову).  Гарна
та дiвчина? Нi. Я не так хотiла сказати... Чи цiкава? Гарна,  то  гарна...
Бачила ?? не раз у церквi...
   - Як кому,вiдповiв Володько.- Менi цiкава.
   - Але вона виходить замiж.
   -Так.
   Ольга поважно, байдуже дивилася перед собою. Потiм повiльно казала:
   - "Не всi тi? та  сади  цвiтуть,  що  весною  розцвiтаються..."  Чи  не
правда? А вам грiх, що ви ?? зводите...
   - Тяжко вам це пояснити,- сказав Володько.  Дивився  вбiк.  Виминав  ??
погляду.- Ви самi казали колись, що треба любити.
   - Певно. Але любити вiльну...
   - Люблю те, що можу... Люблю не для втiхи. Люблю, бо бачу в нiй те,  за
чим тужив... Але життя життям.  Можете  казати,  що  це  грiх.  Бог  цього
напевно не скаже.
   - Ну... Можливо. Ми цього не  зна?мо...  Це  дiйсно  Божа  рiч:  любов,
кохання, щастя, нещастя... Життя i смерть... Все йде,  мина?...  Приходить
щось нове. Але жити треба вiдважно. Навiть перед смертю.
   Потiм прийшов обiд. Володько залишився  обiдати.  За  обiдом  пан  Глiб
оповiдав за iнспекторську вiзитацiю школи. Мав добрий  настрiй,  через  те
оповiдав зi смiхом...
   - Дивний народ. Насильно пруться, щоб ?х  любити,-  сказала  мiж  iншим
Галя. Вона говорить  по-московськи.  Питання  цi  ??  не  цiкавлять.  Вона
зайнята зовсiм iншим. Саша ма? намiр вiд'?хати, й це ?? хвилю?.
   Обiд тягнеться довго. По обiдi Володько йде в село. Була гарна  погода.
У читальнi почали збиратись учасники вистави. Прийшли всi.  Настрiй  трохи
натягнутий,  але  нiчого.  Проба  пройшла  добре.  Пiсля  проби   вирiшили
остаточно день вистави. Далi тягнути не можна. На цьому особливо настоював
Володько. Вистава в наступну недiлю.
   Вечором у дiбрi на подвiр'? Юхима заграли музики.  Парубки  та  дiвчата
пiшли туди. Володько пiшов  також.  Мав  добрий  настрiй,  без  огляду  на
вчорашнiй вечiр. Всi дiвчата дивились на  нього  з  незата?ною  цiкавiстю.
Мабуть, цiле село зна?, що сталося вчора в читальнi.
   Наталки на музиках не було. Не було також Ганки. Володько  перетанцював
кiлька разiв з тi?ю самою Вiркою, що вчора  ввечерi  покликала  його  бiля
Григорково? брами. Це маленька, гарна, чорна, мов  циганка,  дiвчина,  ?й,
видно, подоба?ться, що Володько з  нею  танцю?.  Вона  оповiда?  йому,  що
казала ?й Ганка.
   - Казала, що дуже вас любить.  Зна?те?  А  ще  казала,  що  Наталцi  не
подару?. Дурна, кажу ?й. Що вона винна. Нi?
   Музики грають польку. Пари швидко крутяться. Тут  майже  всi  видатнiшi
хлопцi. Йон також тут. Вiн ходить, пiднявши голову.  Так  само  й  танцю?.
Зда?ться, i тут вiн сердитий. Сердито крутить дiвчиною  й  мiцно  притупу?
великими, вичищеними чобiтьми. "Комунiст",- дума?  Володько.  Пiсля  танцю
бiля Йона гурту?ться кiлька хлопцiв. Вони тримають себе зухвало.  Мають  в
собi щось Йонiвське. Вони  вiдрiзняються  вiд  решти  хлопцiв,  хоч,  крiм
Володька, нiхто того не помiча?.
   У вiдчиненому вiкнi хати сто?ть невелика нафтова лампа. Вона кида? дещо
свiтла на подвiр'я, де крутяться танцюристи. Збита, густа маса молодi  без
перерви ворушиться. Смiх, вигуки, миготять i зникають у  темнотi  обличчя,
бовка? великий бубон i все заглушу?.
   Кiндрат вже встиг випити. Вiн мне пiд ясенком якусь дiвку, а бiля нього
сто?ть Роман. Де вiн тут взявся?
   - Оксано.
   - Мовчи. Чого кричиш, нiби тебе рiжуть! - каже Роман. Вiн також п'яний.
   Володько побачив Мокрину й пiдступив до не?.
   - Хочу з вами поговорити,- сказав вiн. Вiдiйшли набiк.
   - Де Наталка? - пита? Володько.
   - А хресто-святий, не знаю,- спiвчутливо вiдповiда?  Мокрина.-  Вона  ж
була в читальнi?
   - Була. Куди пiшла - не знаю. Не можете ?? викликати?
   - Сергiю! - гукнула Мокрина. Пiдiйшов Сергiй.
   - Побудь тут. Я скоро прийду,- сказала вона. Сергiй не  питав,  куди  й
чого йде. Вiн тiльки сказав:
   -Добре.
   - Пiдем,сказала Мокрина. Володько пiшов з нею. Мокринi  подоба?ться  ця
та?мнича гра. Робить вона це поважно. Зрештою, вона  любить  Наталку,  так
само, як Сергiй
   Володька. Вона охоче ?м поможе...
   Йшли дорогою. Десь-не-десь вештаються люди.
   - Добривечiр!
   - Дайбо здоровля!
   Потiм звернули на вигiн до колод. Дiйшли до рiчки. Хтось у темнотi йде.
   - Агов! Хто йде?
   Володько стрибнув i одразу був бiля Наталки. Це вона. Пiзнав ?? по ходi
й по голосi. Вона його також пiзнала.
   - Йшли за тобою! Де провалилась? - грубувато казала Мокрина. Але  в  ??
голосi чулась велика приязнь.
   Потiм Мокрина пiшла назад на музики, а Володько з  Наталкою  зiстались.
Темнота, безлюдця... Там у дiбровi бовка?  бубон  i  гудуть  труби.  Потiм
хлопцi заспiвали пiсню. Чути хрипкий голос Кiндрата. Вiн  псу?  ту  гарну,
буйну пiсню. "Ой, на горi вiтер вi?... Та жито половi?... А козак  дiвчину
та вiрненько любить, а зайнять не посмi?..."
   Володько веде Наталку трохи далi вiд стежки. На вигiн лягла  роса.  Вiд
рiчки тягне вогкiстю. За рiчкою вiльшина злива?ться з горою, гора з  садом
Рони. Все те чорне. Вида?ться, що там чорна безвiсть i в не?, не дивлячись
на нiщо, йдуть цi дво? людей.
   Наталка оповiда?, що сталося.
   - Нiчого не сталося. Почали мама. Куди ти все ходиш? А  куди  я  ходжу?
Ти-но менi дивись,  I  почали  сваритись.  Потiм  прийшов  тато.  Спочатку
нiчого, а по часi кажуть: не смiй з ним ходити! Iнакше буде зле.  А  я  не
видержала. Я не ваша худоба й ви не ма?те  права  мене  продавати.  Ну,  й
пiсля цього пiшло. Ет... Я зроблю, як хочу... - закiнчила Наталка.
   Володько уважно ?? слуха?. Потiм мовчки горне ?? до  себе.  Серце  його
стиска?ться. Знаходить ?? уста. Вони теплi й вогкi. Чу? ??  пружнi  дiвочi
груди. Пiд рукою вигина?ться тонкий стан. У головi туманi?.
   - Мила моя! - шепче пристрасно.- Ти!
   Вона мовчки горнеться до нього, а серце  швидко  б'?ться  в  грудях.  У
Ронiвському саду голосно затьохкав  соловей.  З  другого  боку  села  чути
пiсню. Але це вже не та пiсня, й спiвають ?? на горi бiля Демида.
   Володько пiзно вертався додому. Нiчого не умовився з  Наталкою.  Нiчого
не сказав ?й, а вона йому. Не хотiли говорити про те, що буде.  Жили  тим,
що ?. Воно таке коротке. Вiн тiльки зайшов до криницi  й  сьорбнув  кiлька
разiв чисто?, холодно? води. Був майже п'яний, i це трохи освiжило його.
   До вистави все-таки не дiйшло. Повiтове староство не дало  дозволу.  Це
сталося в останнiй  момент.  Все  було  готове.  Розлiпленi  плакати  -  у
Тилявцi, на Угорську, в Жолобках,  Башкiвцях  i  Людвищах.  Готова  сцена.
Готовi перуки. Готовi ролi. У суботу вечором ще була  надiя,  але  при?хав
Сергiй i привiз вiдмову.
   Пiд читальнею ще бiльше людей, нiж звичайно. У  читальнi  також  повно.
Вiсткою, що ?? привiз Сергiй, всi були  приголомшенi,  але  найбiльше  пан
Рона. Вiн був так переконаний, що дозвiл буде.  Володько  встав  i  сказав
кiлька слiв.
   - Товаришi,сказав вiн.- Не  сумуйте  й  не  падайте  духом.  Це  тiльки
початки!
   Можливо, що його й не всi зрозумiли. Потiм вiн сказав  кiлька  слiв  до
людей пiд читальнею. Говорив через вiдчинене вiкно.
   - Прошу уваги! Вистави не буде. Повiтове староство не дало нам дозволу!
   Надворi зчинився гамiр, але Володько його не слухав. До  слова  прийшов
Рона.
   - Так, панове! - казав вiн.- Тимчасом до побачення...  У  Другу  недiлю
влашту?м шаховий турнiр. Будемо змагатись без дозволу. А тепер пiдем.
   Вiдходячи вiн ще звернувся до Володька.
   - Перекажiть вашому братовi, що я продаю землю. Вiн був у мене,  але  я
ще тодi не знав... Продаю. Передайте це. Хай прийде записатись...
   Вiн подав руку й мовчки  вийшов.  За  ним  виходили  iншi  -  хлопцi  й
дiвчата. При цьому кпилися з себе  самих.  Настрiй  не  був  пригноблений.
Навпаки. Кiндрат, мабуть, пригадав  собi  минулорiчнi  вибори  й  затягнув
хрипливим голосом "Ще не вмерла"... Йому  дехто  пiдтягнув.  Впало  кiлька
непристойних вигукiв, але Володько втихомирив.
   - Спокiй! Без iстерики!
   Вiн залишився останнiм. Мав намiр вiдiйти за Наталкою. Вона там напевне
десь його зачека?. Але до нього прив'язався Йон.  Був  вiн,  як  звичайно,
напханий сердитими словами i всi хотiв одразу висипати перед Володьком.
   - А що? Не казав тобi? Бачиш!.. Треба iншого...
   - Ну, що? - сердито питав Володько. Це вже йому докучило.
   - Органiзацi?... Опертися на силу. Кажу тобi: не сиди  тут.  Йди  туди.
Займай там мiсце. Ми тут будемо готовити. Що до чого, i ми матимем  опору.
Не розумiю, чого ти ждеш...
   Володько мовчав. Дивився перед себе в темноту. Йон говорив далi.
   - Тут  вже  ?  велика  органiзацiя.  Ми  мусимо  включитися  до  не?...
Невiдмовно мусимо. Ти все: "Просвiта", "Просвiта"...
   "Просвiта" не поможе. "Просвiту" можна придушити за один  день,  а  тут
треба...
   Вiн все говорив i говорив. Говорив пристрасно й сердито. В його  словах
безлiч ненавистi. Володько мовчав, слухав нiчого не перечив. Здебiльша вiн
годився з Йоном. В його вухах тiльки звучали слова, сказанi колись Глiбом.
Не мiг переказати ?х Йоновi. Той ще не розумiв Москви  i  не-Москви.  Його
чуття було ще чисто земляне. Його брат  був  десь  там  бригадиром,  писав
гарнi листи, багато обiцяв, прислав навiть свiтлину. Це Йон  розумiв.  Все
решта в  нього  -  "петлюрiвство"  й  "сентименти"  -  слова,  заученi  на
партiйних сходинах у Крем'янцi.
   - Все це сам знаю, Йоне! - накiнець казав  Володько.-  Тiльки  воно  не
таке просте, як ти дума?ш...
   Йон на це сердито сплюнув. Вiн покинув Володька  й  пiшов.  Обiцяв,  що
буде сам органiзувати хлопцiв. Тодi побачить, хто переможе.
   Подi? останнiх тижнiв  поважно  вплинули  на  Володька.  Мусив  думати.
Враження  вiд  книжки.  Наталка.  Ранка.  Йон  iз  сво?ю  сердитою  мовою.
Заборонена вистава. Стiльки вложено працi, напруження,  надiй.  Це  змушу?
думати про будучнiсть. Що буде далi? Днi летять, роки йдуть. Вiн сам, нiби
в повiтрi. Так. Вiн жив сво?м великим коханням, але життя робить  удар  за
ударом i змушу? дивитись на свiт тверезими очима. Необхiдно вiдважитись  i
зробити якийсь рiшучий крок.
   Переказав батьковi слова пана Рони. Старого це поважно затурбувало.
   - Як то? Коли продаватиме? Вже тепер?
   - Казав записуватись...
   - Ну, добре... Але ж... Якраз такий час. Як ми йому скажемо?  Може,  ти
пiдеш до Дерманя? Я не можу. Хто буде коло мулярки?
   Матвiй хвилинку подумав i сказав ще рiшучiше.
   - Пiди. Це  треба.  Я  тимчасом  сам  зайду  до  Рони.  Василевi  земля
потрiбна.
   Потiм Володько сказав батьковi про заборонену виставу.  Це  його  менше
торкнуло.
   - Ти-но пильнуй бiльше землi. Це главне,- сказав вiн.
   - А-а! Главне. Я вам вже не раз казав, що главне. Як  впильну?мо,  коли
нам ?? вирвуть. З рук рвуть.
   - Дума?ш, поможе вистава!
   - Поможе собi свiдомий народ.
   - Йди, йди, йди! Не говори! Зараз йди! Сьогоднi збирайся та йди!  Якраз
недiля... I скоро вертайся, бо всюди повно працi.
   Одночасно сказав Настi:
   - Зготуй йому що на дорогу. Скоро!
   При цьому вiн, видно, хвилювався. Йому здавалось, що земля може  втiкти
й Василь не пiйма? ??.  Треба  робити  скоро.  Не  можна  гаяти  нi  одно?
хвилини. Володько зна?, що в такi  моменти  перечити  старому  небезпечно.
Одразу почав збиратися в дорогу.
   Збори невеликi. Документ, вузлик харчiв i готово. Перед  ним  п'ятдесят
кiлометрiв дороги, але зна? ?? дуже добре. Навiть при?мно  ще  раз  пройти
тими лiсами, пiсками... Пригадати старi стежки. Вийшов з дому  бадьорий  i
пiшов навпростець через Угорщину. Шкодував тiльки, що не мiг  ще  побачити
Наталки. Хлопцi будуть також без нього. Там ще стiльки роботи.  Все  треба
розбирати й приводити до порядку. "От  будуть  лаятись,-  думав  вiн.-  От
наберуться огню..."
   Матвiй одразу пiшов до пана Рони. Той ще спав. Не хотiв чекати даремно.
Пiшов оглянути поле. Вже не раз бачив його, але його очi хотiли бачити ще.
Вийшов але?ю з саду й зупинився. Перед ним  не  поле,  а  ласкава  долоня.
Сонце освiчу? ??, i Божi дари хвилюють  сюди  й  туди,  як  морська  вода.
Старий зняв шапку. Вiтер поворушив його сивим, рiдким волоссям.  Очi  його
прояснилися. Вiн вже бачив свого улюбленого Василя,  що  йде  тим  широким
полем, оре його i сi?. Отам може поставити хату. То добре мiсце. На  город
там також добре. Трохи до води далеко, але потiм, з часом можна отам нижче
дiстати воду... Глибоко тут  вода,  але  дiстати  можна...  Тимчасом  буде
возити воду з долини.
   Любить вiн того Василя. Бачить у ньому самого себе. Стратив свого,  але
зостався братiв. Його дiти не такi. Розходяться, куди можуть. Не чують так
землю, як вiн сам. Вiн  би  мiг  ??  цiлувати.  Обняти  старими  руками  й
цiлувати. Оцю саму, що топче  ногами,  що  наступа?  кожний  день.  Шкода,
шкода! Ах! Так роки втiкли. Ще хотiв би змагатись. Тi дiти... Що вони?  Не
зовсiм довiря? ?х силi. Якiсь  такi  все  перечуленi,  панькуватi...  А  з
панськими руками до дiла не пiдступай. Дiло робить мозоль, твердiсть...
   Пiшов у напрямку долини. Там, зда?ться, суглинок. Коли б отак  викро?ти
його... Ну, але не бiда. Погно?ти - родитиме. Тут земля - земля.  Пригадав
старий Володьковi слова: "З рук вирвуть". Якi дикi слова. Людинi вирвуть з
рук власний шматок хлiба, а ?? випхнуть... Куди? I не спитають, куди. Йди,
куди хоч - у воду, у далекий свiт, вiшайся на банти...
   Але... Тут старий зупинився i випростався. Подивiться! Вiн ще  все-таки
великий. Вiн ще ма? силу. Вiн вже постарiв, так... Одначе  навкруги  нього
ростуть пасинки - сини й дочки з його кровi й  костi,  що  вийшли  з  цi??
землi, на якiй сто?ть вiн, його дiд i прадiд. Це, мабуть, i ?  закон!  Той
найбiльший, найсильнiший, що його сам Бог десницею благословив. Але треба,
дума? старий, сили... О, треба, треба! Бо, хоч сила без закону  мала  рiч,
то сам закон без сили - нiчого... Так воно ?...
   Потiм старий пiшов до пана Рони. Той вже встав.
   - Зд?сь какой-то мужiк прiшол,- доложив Марко.
   - Кто там? - гукнув з кiмнати пан  Рона,  але  Матвiй  вже  протискався
незграбно у вузькi дверi.
   - Це я,сказав вiн.- Добре утро!..
   - А-а-а! Дядько  Матвiй!  Здрастуйте!  -  казав  пан  Рона,  зав'язуючи
краватку.- Що скажете?
   - Чув, зна?те,- казав повiльно Матвiй,- що прода?те землю.
   - Продаю.
   - От я й прийшов... У мене, зна?те, племiнник Василь, син  мого  брата.
Так вiн ото хоче...
   Пан Рона зав'язав краватку й обернувся до Матвiя.
   - Я вчора казав Володьковi про це. Добре, що ви прийшли. Зробимо  дiло.
Землю продам. Не вмiю на нiй робити... Матвiй затупцяв.
   - То зна?те... Що кому... Воно так. Хочу, значить, довiдатись цiну.
   - Триста рублiв. Золотом,- коротко сказав пан  Рона.-  Нi,  нi,  нi!  -
казав далi пан Рона, хоч Матвiй йому  нiчого  не  перечив.-  Нiяких  iнших
грошей не прийму. Тiльки золото.
   Матвiй згоджувавсь:
   - Золото так золото. Землi за марки не купиш. А от що триста  рублiв...
Воно...
   - Дорого? - перебив пан Рона.- Не дорого. Остання  земля.  Дякуйте,  що
продаю. Не продав би вам - прийшли б iншi й забрали б...
   Матвiй це сам зна?. Перечити тут зайве, а до  того  цiна  можлива.  Сам
колись дорожче платив.
   - Ну,проговорив вiн.- Я нiчого. Будем брати. А за грошi не бiйтесь...
   Згодились. Хай тiльки приходить Василь i  вiдкрою?,  скiльки  потрiбно.
Матвiй вдоволений. Вийшов вiд пана Рони осяйний i  щасливий.  Все-таки  ще
вирвав шматок землi з нероботящих рук i передав у  роботящi.  Це  йому  не
первина. Вирвав ?? на сво?му життю досить, але не за дурно.  Сво?м  потом,
працею й золотом... Не хотiв би iнакше. Хотiв, щоб було то його  за  всiма
правилами...
   А Володько все йшов i йшов. Цiлий день. Через  лiс  -  просто  так,  як
бачать очi. Часом тiльки виходив на дорогу. Дорога  пiщана,  копка.  Пiсок
розiгрiвся сонцем i пече в ноги.
   Самота виклика? безлiч думок. Пригадуються минулi роки. От тут  не  раз
iшов, отам спочивав. Зна?, коли i як то було. Пригаду? виразно той настрiй
при?мно-меланхолiйний, бо йшов переважно восени,  коли  спадало  листя  та
шелестiло пiд ногами. Завжди з радiстю йшов туди, на пiвнiч. Там  все-таки
якось iнакше... Завжди це виразно вiдчував.
   Трохи iнакше i тепер. Весна, все зелене, спiвають  птахи.  В  сосновому
борi сильний запах живицi. Сам вже не той - майже мужчина з довгими ногами
й мiцними м'язами. За собою лишив село, а там його любов. Ось  вийде  вона
сьогоднi в село й нiде його не побачить. А вечором також даремно чекатиме.
   Так воно тепер. I багато воно тепер змiнилося. Навiть дерева, зда?ться,
не тi... I небо... Не так промовля? до тебе, iнакше дивиться, не тi  думки
виклика?. Аж дивно, яке то було тихе життя.  I  верби,  i  бiла  хатка,  i
лагiдний захiд сонця... Зорi з неба лагiдно дивились.  Де  те  все  дiлось
тепер? Нiчого нема. В очах все  ще  розбурханi  хлопцi,  спiв  учорашнього
вечора, сердитий Йон. З його  уст  вискакують  слова,  мов  жарини.  Кожне
болить i пече. Знов тi рiзнi уряди. I тi також сердитi. По всiх мiстах при
бюрках люди, й нi одного лагiдного обличчя.
   Чим далi йшов Володько, тим бiльше пробирала втома. Перш  усього  ноги.
Вже вiд Зеленого Дуба почали поболювати.  Коли  вийшов  за  Мости,  болiли
зовсiм. Але йшов. Сонце хова?ться, а спереду шмат дороги.
   Поки вибрався з лiсу, настала темнота. Повiяло рiдним вiтром.  Все-таки
це багато значить. Тут воно не так. Ось i дерманськi поля. За цей час,  що
?х не бачив, вони ще бiльше промовляють до душi. Йшов, трохи  похитувавсь,
але знайомi, дорогi мiсця надавали сили й  бадьоростi.  Пiдходив  до  того
мiсця, де народився на свiт. Глибока нiч. За кiлька годин буде ранок.  Все
навкруги спить мiцним сном.  Iшов  стежкою  "вiд  Могили"  через  поля  до
Запорiзьких городiв. Оточенi високим живоплотом, сади стоять  непорушне  в
темнотi, мов чорнi, фантастичнi замки. Стежка хвиляста, втоптана.  По  нiй
не раз колись бiгли його малi, дитячi ноги. По нiй  не  раз  ступали  ноги
його рiдно? матерi, дитячi, коли ще його зовсiм не було на цiм  свiтi.  По
нiй ходили його дiди й прадiди... Навкруги старi,  виробленi,  сполосованi
на вузькi нивки, поля. Межi  бiжать,  мов  двi  колi?  дороги,  одна  коло
друго?, i там зараз на пригорку зливаються. Тiсно тут тим  полям.  Вузькi,
тонкi, мов черви, сповзлись пiд самi городи й, зда?ться, домагаються,  щоб
?х визволити з цi?? тiсноти. Виразно чути ?х пригнiчену мову,  ?х  тяжкий,
безупинний стогiн.
   Зате  сади  чудовi,  розлогi,  обсадженi  вiд  захiдних  вiтрiв   живим
розрослим плотом. Непроглядно  густо  сплелось  грабове,  липове,  ясенове
пруття й творить високий зелений мур. Отам на  розi,  мов  вежа,  зiп'явсь
догори тонкий, пiдчухраний ясенок. Ряд старих,  череватих  черешень,  нiби
фортецi, потужно сто?ть i хоронить тi мирнi, спокiйнi рядочки  яблунь,  що
вже давно одцвiли й поволi вагiтнiють. Нiякий вiтер не прорветься  туди...
Вдарить з розгонного поля, строщить крила й ляже тут пiд мурами.
   Володько пройшов дорожиною пiд живоплотом, а пiсля  звернув  направо  у
вузьку, закриту садами вуличку, що веде аж до брами подвiр'я.  Колись  тут
бавились дiтьми. Отам за брамою ховалися. На тих широких дверях та  стiнах
малювали крейдою або вуглем страшного Дiда-Рачинця.  Приглянувшись  вдень,
напевно, можна помiтити тi дивовижнi малюнки. Вiд брами вбiк, мiж хлiвом i
шопою, вузенькi, темнi суточки. Вiд Тетяниного саду вiдгородженi плотом  i
зарослi густою бузиною. Там колись Володько провалився в  яму.  Це  рештки
дiдiвсько? гончарнi, що були прикритi й забутi...
   Вiд брами просто  дорога  на  подвiр'я  "Панка"  Iвана,  а  налiво  "до
дядька". Великий, мурований з каменю хлiв. Фацiят з  дверцятами,  до  яких
приставлена драбина. На хлiвi сiно, там влiтку сплять. Там i Володько спав
колись.
   Володько звернув на подвiр'я. Проти нього  стояла  велика  бiла,  крита
чорною бляхою хата. Направо шопа, налiво клуня  й  свининець.  Здоровенна,
широка яблуня й  сливовий  садок  заступили  пiвнiч.  Перед  вiкнами  хати
широкий квiтник i розлогий, молодий горiх. Прокинувся старий собака Дунай.
У дядька вiд давна-давен всi собаки звуться Дунаями. Володько пам'ята? вже
два Дуна?... Собака кiлька разiв  ледачо  брехнув,  але  пiзнав  Волоська,
пiдбiг до нього й почав розмахувати товстим,  кудлатим  хвостом.  Володько
погладив його по головi.
   - Ну, що, старий? Ще служиш? - сказав уголос. Дунай не вiдповiв нiчого,
але виразно дав знати, що йому мало  одного  хвоста,  щоб  висловити  сво?
вдоволення.
   Тут, де тепер стiжок соломи, стояла колись старенька, кривобока хатина.
Та широка яблуня вже й тодi  закривала  ??,  мов  хмарина.  Там  народився
Володько. Там вперше побачив  свiтло  сонця...  Звiдсiль  вийшов  у  свiт,
обiйшов шматок житт?во? дороги, але це мiсце завжди тягне,  мов  магнiт...
Дороге,  благословенне  мiсце  на  землi...  Далеко  вiд  великих  шляхiв,
заборсане в садах, крутих ярах, але його здалека видно, куди б не пiшов...
Де б не був, думки завжди до нього вернуться... Тут страждала мати  муками
пологiв... Тут вперше забилось тво? серце... Тут вперше промовив  слово...
Величне, рiдне, святе матiрне слово.
   Благословенна будь! Прийми вiд меве тепле, добре слово, Рiдна Земле! Ти
дала менi його через уста, через серце мо?? матерi... Вертаю. На! Кладу  у
стiп Тво?х, Пренепорочна i Свята... Я бiльш нiчого не можу дати... Це  все
мо? багатство. Виймаю з уст святi частинки й кожну  з  них  я  радiсно  iз
чистим серцем кладу на жертвенник Тобi, болюче кохана, Тобi, кровно-рiдна.
   Так. Це, певно, втома. Це розчулення наплило зненацька проти  волi.  Не
мiг  стримати  себе.  Любить!  Це  все,  що  бачать  очi,  це  старе,   це
прапрадiдiвське... Он пiд шопою той великий камiнь. Вiн вгруз у землю,  бо
лежить тут бiльш нiж столiття. Володько присiв до  нього.  Можливо,  трохи
вiдпочине. Перед ним лiг старий Дунай. Ма? пiдняту голову  й  вигляда?  на
чорну, висiчену фiгуру.
   Довго не сидiв. Не хоче йти до хати  й  будити.  Повернувся  до  брами,
пiдлiз по драбинi на горище хлiва, знайшов на сiнi мiсце, лiг i  незабаром
заснув сном здорово?, втомлено? людини.
   "У дядька" багато змiн. Володько не може призвича?тись до них. Вiн  був
тут колись, як вдома. Тепер тут iншi, зда?ться, чужi люди. Ота привiтлива,
бiлява молодиця. Це Василева жiнка Маруся. У колисцi малий хлопчик. Це син
Василiв Михайло. Андрiй пiдрiс, витягнувся. Палажка вже  давно  на  сво?му
господарствi. Сам дядько значно постарiв, але так само веселий,  так  само
спiва? татарську пiсню, так само сипле чужими словами.  Дядина  ще  бiльше
схудла, але завжди  на  ногах...  Ходить,  клопочеться,  молиться  Богу  й
постить.
   Хатнi меблi тi самi. Той сам  стiл,  барвлений  жовтавою  барвою,  бiля
якого Вододько завжди вчив сво? шкiльнi завдання. Тi самi довгi з поруччям
лавицi. Бувало, в революцiю на них. не раз сидiло багато  людей.  Тi  самi
лiжка й  полик.  Тiльки  на  стiнах  мала  змiна.  Мiж  тьм'яним,  великим
дзеркалом i ки?вською, видертою  колись  Володьком  з  журналу.  Лаврою  в
саморобних, небарвлених рямцях, висить  Шевченко.  Колись  його  не  було,
тепер ?. Пiд ним стара, вилиняла фотографiя: Василь  ще  рекрутом  з  I9I4
року, у короткому пiджаку, з перекинутим назад  башликом  i  в  кашкетi  з
напнутим дашком. З ним два його товаришi:  Хоть  "з-за  рову"  i  Валентин
Рогачок. Всi стоять струнко по-вiйськовому.
   - Ну, от i добре,-  казав  Василь  на  звiстку,  що  принiс  Володько.-
Значить, вибира?мось.
   -  Господи,  Господи!  Як  подума?ш...  Я  знаю:  вибиратися   звiдсiль
мусимо... Але все кидати!  Церкву,  людей,  нашу  хату...  -  Це  говорить
Одарка.
   Володько пригаду? цi самi слова з уст його матерi. Вiн каже:
   - Дядино. Мама колись казали те саме. А пiдiть запитай те ?х  сьогоднi,
?м нiде вже нема краще, як там.
   - Та правда! - весело каже ?лисей.- Що там. Там добре,  де  ?  на  чому
робить.
   - Нема що балакати! - каже рiшучо Василь.- Зараз же йду шукати на  нашу
землю купцiв. Вони знайдуться. Тiснота.
   ?лисей його перебив:
   - Нi. Купцiв знайду я. Ти краще йди з Володьком.  Або  запряжи  конi  i
?дьте. Скорше буде.
   - А як буде з млином? - запитала Маруся.- Муки вже нема.
   Правда. Треба наперед ?хати до млина. Нiчого. Василь зараз же кладе  на
вiз мiхи i ?де до млина, а завтра до Тилявки. Раз-два.
   Василь з  мiсця  береться  до  роботи.  Одарка  швидко  готовить  ?сти.
Володько iде також з Василем. Ще раз  погляне  на  Лебедщину,  на  знайомi
мiсця.,
   За годину ви?хали. День погожий, ясний. Бiля попового саду  довжелезним
валом цвiте бiлий i звичайний бузок.  Бiля  монастиря  також.  Про?жджаючи
побiля колишньо? семiнарi?, Василь тикнув батогом.
   - Тепер там ?пархiяльна жiноча школа. Перевели з Крем'янця.  Щось  пара
десяткiв "баришнiв"...
   Володько, як довго мiг, проводив зором той будинок.  Там  пройшли  його
хлоп'ячi i юначi роки. Тепер там  порожнеча.  На  широкому  подвiр'?  буя?
бур'ян. Стiни мiсцями оббитi. Бляха на стрiсi поржавiла. Сад також, видно,
запущений.. Такий хороший, великий сад...
   По?хали вулицею "бiля Лисiв" i ви?хали на Городн?.  Боже,  якi  знайомi
мiсця!  Просто  дорога  на  Залужжя.  Влiво  до  монастирського  млина  на
Лебедщину. Отам нижче понад берегом стежка. Та сама, що нею малий Володько
ходив з матiр'ю до церкви. ? що згадати. Було це не раз i  не  два  i  все
воно миле, при?мне, яскраве. Все сто?ть у очах, нiби це. дiялось сьогоднi.
   - А бачиш отам? - обернувся до Володька й спитав Василь. Тикнув виразно
в той бiк батогом. Володько вже те бачив. Дивився туди уважно. Це i ?  те,
сьогоднiшн?, те, що дiлить все, що було i  що  ?.  Цiлий  ряд  розкиданих,
недокiнчених будов. Одна там, друга там. Польськi осадники.
   Володько хотiв щось питатися, але змовчав. Яка користь з порожнiх слiв.
Минули те видовисько й по?хали далi. Скоро до?хали до  млина.  Там  досить
завiзникiв. Володьковi пригадалось колишн?. Ще сто?ть  та  причепа-хатина,
де колись слухав оповiдання  дядькiв.  Постарiлася.  Бруси,  з  яких  вона
зложена, почорнiли, порепались, мох у шпарах погнив i висипався, гонти  на
стрiсi порозгорталися, вiконцята стали матовi вiд  мучного  пороху.  А  як
всерединi? Майже так само, тiльки все  старе,  вичовгане.  Навiть  залiзна
грубка подiбна на ту, що була колись.
   А навкруги стiльки змiн. Млин побiльшав. Колеса вже не зовнi, як  було,
а забитi дошками. Став, зда?ться, поменшав,  зарiс  лататтям  та  рогозою.
Рiчка значно вужча. Там, де були очерети - косять сiно.
   Василь зносить мiшки. Володько йому помiг i пiшов далi. Зараз за млином
звернув на стежку, через кущi верболозу, через рiчечку вийшов  на  береги.
Грунт пiд ногами м'який, при?мно вгина?ться. Колись  тут  було  болiтце  з
iржавою водою. Його  завжди  обходили  й  витоптували  траву.  Тепер  воно
висохло. Он та рiчка. Вона тече так само, тiльки поменшала.  Рiдна  рiчко!
Пам'ята?ш ще мене? Я бiгав  тут  над  тво?ми  берегами,  купався  в  водах
тво?х... Багато думок пустив з тво?ми  водами.  Вони,  мов  птахи,  летiли
туди, на схiд сонця... I тепер летять вони туди. Так. Туди!
   Потiм Володько звернув на мiсце, де стояв  Матвi?в  хутiр.  Нiчого  там
нема. Рiвне, засiяне житом поле. Нема нi лiсу, нi  рiвчака  з  тернами  та
соснами, нi молодого саду. Один  трепеток  зiстався  якимсь  чудом.  Мила,
одинока деревина.
   Зате трохи далi отам стоять аж двi хати.  В  однiй  живе  Трихонiв  син
Грицько, друга невiдомо чия. Вбогi, недокiнченi хати на чистому полi. Бiля
них втицьнуто кiлька рядочкiв щепок, але вони не  роблять  враження  саду.
Навкруги жита. Гарнi, зеленi, рiвнi, оточенi над проваллям дороги червоним
маком.
   Тут варто постояти. Земля, небо... На нiм хмарини, легкi, мов серпанок,
i прозорi. Тиша дуже знайома. Хвиляста, мiсцями глибока, дорожина  обросла
з бокiв орiшиною, кущиками сокирок, деревi?м, Петровим батогом.
   Володько стояв i пригадував, де росли тут дерева, де стояли будинки, де
був грабовий живоплiт. Потiм нахилився, взяв грудочку землi й роздушив  ??
в долонi. Свята земля. Будь i роди.
   Потiм вiн  пiшов  поволi  межею  пiд  гору,  де  стояв  лiс.  Нема  тих
ма?статних, коренастих сосон. Пiд ними росли маслюки  та  сиро?жки.  Тепер
навкруги жито  й  тiльки  ген  там  далi  кiлька  одиноких,  пiдстрижених,
невiдомо для чого залишених сосонок.
   Володько  йде  все  далi  й  далi.  Жита,  межi,  коники-стрибунцi,  що
стрибають пiд ногами. По часi вiн вийшов  на  клопiтську  дорогу.  Здалека
видно ряд широких черешень i кiлька хат. Юхимiв хутiр. Старий вже не живе,
але Володько хоче зайти туди.  Тут  також  змiна.  Залiзне  покриття  хати
перемальоване начорно. Пасiка зникла. Довгий, зi стрiшкою плiт  розiрваний
на двi частини й замiнений частоколом  зi  сливового  дерева.  Нема  також
великого пса, що колись так рвався на ланцюгу пiд шопою.
   Володько заходить до Клима. Привiтався.  Його  ледве  пiзнали.  Климова
жiнка вагiтна. У хатi й надворi якiсь дiти.
   - Зайшов отак подивитись, як живете, та згадати дiда,- казав Володько.
   - Вони, царство ?м небесне, i вас не раз згадували,- вiдповiв Клим.
   Потiм вiн показав Володьковi  господарство.  Нiчого.  Якось  воно  йде,
тiльки дiтей багато. Треба шукати для них мiсця...
   - Шукайте землi,- казав Володько.
   - Шукаю. Оце недавно ?здив геть аж туди у вашi  кра?.  Бiля  Шумська  в
одному селi гарний ма?ток, тiльки над самою границею.
   - Так. Над границею тепер життя тяжке. За  порiг  свобiдно  не  вийдеш.
Люди живуть, як у в'язницi.
   - Але доведеться взяти. Маю шiсть хлопцiв... - закiнчив свою мову Клим.
   Потiм Володька вгостили кислим молоком зi сметаною та коржем. Наостанку
вiн захотiв побачити Юхимову кiмнату. Зайшли. Його поличка з книжками. Так
само лежать товстi, у шкiряних палiтурках, книги. Он  та  Бiблiя,  з  яко?
старий прочитував Володьковi.
   - Можна подивитися? - спитав Володько.
   - Можна. Чому нi...
   Володько повернув голову на другий бiк i дуже здивувався...
   - А це ж що? - здивовано спитав. Клим не знав, як вiдповiсти.
   - То ще батько зробили. Не знаю, що на них прийшло.  Пiшли  до  Мiзоча,
купили й повiсили.
   - А де ж той Освободитель-цар?
   - Самi винесли. Тепер, казали, наш освободитель вiн. I вказували на цей
образ...
   Володько був здивований. Юхим ? Юхим. Образ, що висiв  на  мiсцi  царя,
був Шевченко. Ще  бiльше  здивувався  Володько,  коли,  здiймаючи  Бiблiю,
натрапив  на  Кобзаря.  Так   само,   як   Бiблiя,   дбайливо   й   охайно
переплетений...
   Ця маленька подiя при?мно пiдсилю? Володька. У душi  зробилось  яснiше.
Коли повертався, йому здавалось, що над цими полями вже зводиться дбайлива
Божа десниця i благословля? ?х. Не шкода тих верб колишнiх, нi спокою,  нi
iдилiчних вечорiв iз запахом меду й бренькотом комарiв. В цей мир, мiж  цi
жита, поля, мiж тих людей вступа? повiльним, певним кроком  свiдомiсть.  У
них вже ? душа. Вони вже не вмруть.
   З таким настро?м Володько вернувся до млина. Василь вже молов,  але  це
буде тривати з годину. Володько  не  мусить  на  нього  чекати.  Вiн  собi
пройдеться пiшки.
   Пiшов. Понад берегом, стежкою, старою, знайомою стежкою, попiд Городним
аж до Лисiв. Сонце привiтливо сповзало вниз, цвiв бузок,  бамкав  вечiрнiй
дзвiн. До села верталися з полiв  дiвчата.  Вони  спiвали  знайому,  стару
пiсню, а в кожнiй на плечi копалиця. Це вiд бурякiв. Потiм гнали  пастушки
отари корiв. Зводилась курява, мичали корови, чулись вигуки.
   Володько йде швидко. До темноти хотiв би дiйти додому.  Бiля  монастиря
не звернув налiво вiд "Яна" вниз, а пiшов просто  до  приходсько?  церкви.
Мав намiр поглянути ще раз на стару церкву, а, як вiдчинена, то й зайти до
не?.
   Але так не сталося. Коли виходив знизу глибокою  дорогою  вiд  земсько?
народно? школи з намiром  повернути  вправо  до  приходсько?  церкви,  вiн
зненацька почув за собою:
   - Гальо!
   Несподiваний, але знайомий оклик, мав нагоду не раз щось подiбне чути в
минулому, непри?мне вiдчуття поняло його, вiн миттю оглянувся. Знизу,  вiд
монастиря, з рушницями за плечима, йшло за  ним  дво?  полiца?в.  Володько
зупинився i одразу сягнув рукою до кишенi за документом. Полiца? повiльно,
мовчазно пiдiйшли, Володько так само мовчазно подав ?м свою стару, витерту
особисту виказку. Вони оглянули його документ, пiсля його самого, i один з
них буркнув:
   - Сконд ?стесьц??
   Володько вiдповiв.
   - Цо ту робiц??
   Володько вiдповiв.
   - Для чего и? зам?льдовани  у  солтиса?  -  I,  не  чекаючи  вiдповiдi,
полiцай вiдкрив свою шкiряну торбину,  вийняв  чорну  записну  книжечку  i
чорнильний  олiвець.  Володько  намагався  щось  вияснити,   але   полiцай
холодним, методичним тоном питав його  iм'я,  його  прiзвище,  його  мiсце
народження, його заняття... Все це заносилось до чорно? книжечки  i  пiсля
цього ?? було заховано назад до шкiряно? торби, але вже не одну, а разом з
Володьковою виказкою. I одночасно Володько довiду?ться,  що  може  дiстати
назад свiй документ аж завтра i то лиш у коменданта полiцi? в Мiзочi. I не
сказавши бiльше нiчого, полiца? байдуже вiдiйшли.
   Володько залишився на мiсцi i був, здавалось, вдарений громом. I  то  з
ясного неба. Йти аж до Мiзоча, вiсiм кiлометрiв зайво? дороги, i невiдомо,
що його там чека?. Гостре, отруйне почуття заповняло душу, серце й  мозок.
Мав такий пречудовий, чистий настрiй,  i  все  це  так  нагло,  безоглядно
змiнилося.
   Вертався до дядька на Запорожжя злий, пригноблений,  вибитий  з  колi?.
Розповiв дядьковi про свою бiду.
   - Так то воно тепер у нас скрiзь. За порiг, рiзун  його  матерi,  бiйся
вийти,- казав сво?ю чiткою мовою дядько ?лисей i з серцем сплюнув.
   При?хав з млина Василь, насходились сусiди. Ця вiстка всiх ранила,  всi
гостро реагували, а найбiльше  старий  Трихон,  який  "тих  ляхiв  не  мiг
переварити".
   - Чортова голота! Що я - злодiй? Бандит? Не на  сво?й  землi  живу?  Не
свiй хлiб ?м? Забрались на чуже i не дають тобi  кроку  ступити...  Одного
разу ми ?м ще покажемо, де тi раки зимують.
   Виникла жвава розмова, згадав хтось i царя,  хтось  знов  натякнув  про
Укра?ну. За царя, мовляв, на цiлу волость було два стражники, а  тепер  он
де не ступиш... На собаку кинеш, а на полiцая потрапиш...
   Володько, що прислухався до розмови, додав до цього:
   - Воно так то так... Але за царя нас не боялись, а тепер... Дядькам  ця
думка подобалась, ?х настрiй одразу змiнився, почали смiятися...  Говорили
про все i довго i розiйшлися ген бiля пiвночi.
   А другого дня Володько вставав  рано,  але  Василь  ще  ранiше,  бо  на
подвiр'? вже стояв високо вимощений, готовий до ви?зду вiз.  Запрягти  лиш
конi i ?хати. Вони мали разом ?хати до Тилявки, але тепер Володьковi треба
йти до Мiзоча за тим чортовим пашпортом. Це ?х обох лютить, але нема ради.
Вони про?хали разом лишень  "до  Черешеськи"  i  тут  розлучились.  Василь
позичив Володьковi на потяг грошей,  бо  може  прийдеться  вертатися  тому
залiзницею через Крем'янець, а сам по?хав далi на  Мости.  Володько  пiшов
пiшки через Осовець в напрямку Мiзоча.
   Ранок барвистий, свiжий, радiсний... Лишень думи тяжкi i гнiтючi.  Знав
цi стежки i цi дороги з раннього дитинства i не мiг  згодитися,  що  якась
чужа сила ма? вносити сюди це пониження i цю зневагу.
   До всього не застав коменданта в урядi, довго на нього  чекав,  настрiй
мав препоганий. Нарештi з'явився i той комендант.  Володька  покликали  до
головно? канцелярi?. Комендант сидiв за великим столом,  перед  ним  лежав
потрiпаний Володькiв документ. Вiн мав сердитий,  ворожий  вигляд,  ставив
знов тi самi питання: а хто,  а  звiдки,  а  чого  сюди  прибув.  Володько
намагався все це вияснити, i нарештi комендант  заявив,  що  той  документ
тепер вже не важний, що вiн вiдсила? його до староства в  Крем'янцi,  куди
Володько ма? звернутися за новим пашпортом. Тим часом Володько не  ма?  що
тут робити, а тому хай негайно верта?ться назад  до  свого  села.  Чи  вiн
зрозумiв? Негайно! Iнакше може бути погано.
   О, так... Вiн це зрозумiв, I йому це дуже i дуже не  iмпону?.  Розумi?,
що справа тут далеко не в документах, а в чомусь зовсiм iншому, i що  вона
ускладню?ться та набира? загрозливого вигляду.
   Володько, вже без нiякого документу, залиша? полiцiйний уряд  i  одразу
бере напрям, спочатку пiшки вiсiм кiлометрiв до  станцi?  Озерани,  а  вже
звiдтiль потягом до Крем'янця. Була година пiв на дванадцяту, а  о  першiй
вiдходить його потяг. Чи вiн встигне його пiймати? А тому  вiн  вирушив  i
майже побiг старим залiзничним насипом з погнилими шпалами, що по ньому до
вiйни ходив невеликий локальний потяжок, якого скасувала революцiя i ще не
вiдбудувала нова влада. Революцiя була тут вельми злюча,  слiди  ??  ще  й
тепер на кожному  кроцi  -  розметенi  рейки,  зiрванi  мости,  пострiлянi
написи, розшарпанi буди.
   Щастя Володькове i на цей раз йому не сприяло.  Засапаний  i  впотiлий,
вiн прибiг майже  пiд  станцiю  майже  саме  тодi,  коли  невеликий  потяг
Рiвне-Львiв, зi старим чорним паротягом,  який  розкидав  по  полях  шмати
чорного диму, вiдiрвався вiд станцi? i прочмихав сливе  перед  самим  його
носом, щоб десь там далi за горбами розчинитися в просторi.
   Дуже невелика це втiха. Наступний такий саме потяг, що  ма?  сполучення
до його фатального Крем'янця, вiдiйде звiдсiль аж  по  дванадцятiй  годинi
ночi, а прибуде до Крем'янця десь бiля шосто? рано. Володько, розумi?ться,
лютий до  краю,  вiн  вже  без  поспiху  дiйшов  до  станцi?,  знайшов  ??
почекальню, сiв на найближчiй, вичовганiй лавицi,  розгорнув  пакуночок  з
?жею - хлiб iз салом, що йому загорнула у шматину дядина,  ?в  повiльно  i
оглядав порожню, невелику залу з ?? спорожнiлим в кутi  буфетом,  за  яким
молода панночка, з великою чорною родимкою  на  щоцi,  збирала  посуд.  На
переднiй стiнi зали висiв портрет Пiлсудського у сiрому вiйськовому  одязi
i мац?ювцi з орликом, а трохи далi вiд нього,  над  буфетом,  такий  самий
портрет президента Войцеховського з вусиками у цивiльному одязi. На бiчнiй
стiнi злiва вивiшено кiлька оголошень, а мiж ними також плакат корабельно?
лiнi? "Кюнард", який закликав ?хати до яко?сь незнано? i  далеко?  Канади;
Великi,  червонi  на  синьому  тлi  кораблi,  а  над  ними   зграя   бiлих
альбатросiв. Ними можна вiдплисти за океан i взагалi  кудись  далеко  поза
межi цi?? невесело? дiйсностi.
   Години чекання, як звичайно i як завжди, дуже лiнивi i  проходять  вони
дуже повiльно. Володько сидiв, нудився, думав сво? турботнi думки, виходив
надвiр, йшов куряною дорогою геть туди далi аж до поля, оглядав  довкiлля,
прилiг було пiд кущем бузини з намiром заснути... Але сон не  квапився  на
очi. Його розганяли i проганяли  далi  тi  самi  настирливi  думки...  Так
багато ? про що  думати,  вiн  такий  ще  молодий,  його  умови  тут  такi
безвигляднi, його майбутн? таке невиразне. Гнiтить i  болить  тупим  болем
поневолення  чужого,  ворожого  займання.  Нiяких  надiй,  нiколи  нiякого
вдоволення, вiчна туга за повнотою самого себе...
   Довго i  барвисте  заходило  сонце,  довго  тягнулось  смеркання.  Бiля
десято?  години  вечора  до  станцi?  почали  стягатись  люди.   Переважно
селянськi жiнки, босi, з великими за плечима клунками.  Це  ж  пiслязавтра
"Вшестя", i вони напевно ?дуть до Поча?ва на прощу. А все-таки ?дуть. Як i
колись, як i давно, як i завжди, I моляться. Переважно старi, спрацьованi,
добрячi  бабусi.  Голова  кожно?  пов'язана   старосвiтською,   ритуальною
пов'язкою з велико? терново? хустки.
   З часом ?х прибувало все бiльше i бiльше... Засiли всi лави почекальнi,
а не хватило мiсця на лавах - щось розстеляли i сiдали де лиш  було  мiсце
на бруднiй бетоновiй долiвцi, ?х босi худi ноги виднiлися скрiзь по  залi.
Сидiли мовчазно або потиху мiж собою гомонiли.
   Ще далеко перед дванадцятою годиною всi бабусi заворушилися, вставали i
юрбою виходили на перон. Стояли там збитi гуртами  довго  i  терпеливо,  а
коли по дванадцятiй годинi з гуркотом прибув потяг, бабусi з  клунками  на
плечах пiшли в наступ на вагони, чiплялися  за  поруччя  схiдцiв  i  силою
втискалися у вузькi дверi передiлiв, ?х сила не дуже  велика,  ?м  нелегко
здолати труднощi тако? операцi?,  одначе  всi  вони  настирливо,  крок  за
кроком, здобували собi мiсце i заповнили сливе всi вагони.
   Потяг руша? i поволi ?де далi. У Дубнi Володько висiда? i  довго  чека?
на пересадку до Крем'янця... Бабусi ?хали далi  до  Поча?всько?  Руднi.  О
шостiй   рано   Володько   все-таки   висiдав    на    останнiй    зупинцi
Крем'янець-Дубенська Рогачка.


   Земля прагнула дощу, а його не було. Безхмарне, чисте небо  i  яскраве,
слiпуче сонце. Дорога вкрита грубою верствою куряви. Пiдводи  збивають  ??
хмарами, що повiльно осiдають по  полях.  Жита  саме  квiтнуть.  Кожне  ?х
стебло сто?ть тихо, нiби у щось  заслухалось.  Пшениця  вибива?  колос.  З
полiв раз по раз випурхують такi i iншi птахи. П'янi, крикливi  жайворонки
висять у небi, та?мнича i скромна перепiлка зненацька вкрадливо визирне на
межi, зирне туди й сюди i знову пiрне у гущавину  збiжжя.  Жита,  пшеницi,
знов  жита.  Отам  далi  темно-зелена  купа  дерев.  Невеликий,  застиглий
хуторець - бiла хата, сiра клуня,  кудлатий,  як  вiвця,  вишняк.  Лiнива,
поплямлена  маковим  цвiтом,  долина,   та?мничий,   закритий   величезною
черешнею, ярок. А помiж цим - на схiд i захiд дорога. Знана, як старий  на
покутi образ.
   Тi?ю  дорогою  вертався  зi  сво??   подорожi   Володько.   Обвiтрений,
обпалений, втомлений. Курява пiдфарбувала його шапку,  одяг  i  взуття  на
сiре.  У  правицi  мав  кострубатий  кий...  I  коли  сонце  застигло  над
Башковецьким лiсом - вiн пiдходив до свого села.
   Воно... I ще, i ще раз воно. Зачароване  царство  його  мороки.  Завжди
переходив його зi спрагою на устах, а цього; разу  особливо.  I  не  пiшов
одразу на другий його кiнець до  свого  дому,  а  завернув  у  суточки  до
Сергiя.
   Чи застане бодай дома? ?! Застане!
   - Дай Боже! - голос його, нiби пiсля тяжкого перепою; сiв тяжко на лаву
бiля столу, вiдкинув на бiк шапку.
   - I де ти в дiдька пропадав? - питав Сергiй.
   - Давай бодай води! Але свiжо?!  Проклята  пилюга!  -  вiдповiв  на  це
Володько.
   Сергiй подав йому велику, мiдяну, з гарматно? гiльзи, кварту,  Володько
перейняв ?? по серединi  палькатою  рукою  i  перехилив  над  устами.  Пив
жадiбно. Краплi води спадали на запорошену пазуху, пiд пiдборiддям моргало
адамове яблуко.
   Випив воду до дна, вiдiрвав вiд уст кварту, хвилину потримав ?? в руцi,
глянув по хатi, тупнув ногою i поставив кварту на стiл.  Поставив  твердо,
iз серцем.
   - Де пропадав, пита?ш? Не повiриш. Гонився за хмарою. I  не  догнав,  I
буде кара... А-а-а! Чорт з ними! Плюю я на цiлу  ту  ?х  ойчизну.  Дай  ще
води!
   Сергiй  подав...  Дивився  здивовано  на  Володька,  не   зовсiм   його
розумiв...
   - Як то? - запитав вiн, а його тонкi уста з молодим пушком  на  верхнiй
губi болiсно всмiхалися.
   - То ж пашпорти! А чи пригаду?ш, як два роки тому ?х нам  видавали?  Як
ми днями стояли у чергах? Отам бiля староства... У Крем'янцi.  Тепер  вони
на смiття. Вимагають iнших. А чи коли хто нам казав, що ?х треба мiняти? -
казав Володько. Слова виривались так, що  мусiв  кричати...  I  при  цьому
викричав Сергi?вi цiлу свою макабричну пригоду. I так дихав, нiби  боровся
з биком.- Ну, а що тут? - хотiв змiнити мову.
   - Нiчого,буркнув Сергiй... I одразу додав: - То ж  на  Зеленi  свята  у
Наталки весiлля.
   Володько вiдчув, що його  чимсь  дошкульним  шмагнули  через  голову...
Вийняв з кишенi зiм'яту i нечисту, як помисли злодiя, хустину, витер чоло,
уста... Тодi встав...
   - Треба йти,- сказав напружено, нiби боявся звалитися... -  П'ять  днiв
не був дома. Може, проведеш?
   Сергiй безсловесно насунув свою заяложену  кашкетку  i  обидва  вийшли.
Йшли мовчазно. По якомусь часi, вже на вулицi, Володько порушив мовчанку:
   - Зна?ш? Йду! Рiшився! Будь-що-будь! - I пiсля коротко? перерви  додав:
- Але ти не думай, що я тiкаю. Нi. Так не думай. Просто пiду...  Менi  тут
тiсно... А ще по хвилинi мовчанки продовжував:
   - Потребую свiту... Простору... Знання. Менi  треба  вчитись...  Шукати
якогось права... Яко?сь правди. Мiсця! Йшов я оце i думав... Дуже невесело
думав.
   Сергiй, можливо, ще  нiколи  не  бачив  Володька  з  таким  настро?м...
Розумiв його мову, бо ж вони не раз про це говорили, але до цього часу  не
брав ?? аж так поважно. Мало чого люди не говорять. Вiн був  проти  такого
рiшення, не бажав стратити такого товариша, одначе на цей раз вiдчував, що
перечити тут було  б  зайво.  Не  мав  аргументiв...  Намагався  перевести
розмову на iнше... Нагадав, що i Ганка пiшла зi села, кудись "на  мiщани",
до тiтки чи щось таке... А  потiм  перейшли  на  Йона.  Збира?  бiля  себе
хлопцiв i щось затiва? - невiдомо поки що.
   - Хай збира? i хай затiва?,- зi серцем казав Володько.
   - Хочуть нiби перебрати читальню,- вiв сво? Сергiй.
   -Хай.
   - Йон проти церкви.
   - Бо знайшов вiру, а церква безвiрна. Кар'?ристи,  iнтригани...  Вiзьми
той наш Крем'янець. Самi брати Борецькi чого  вартi...  А  та  ?пископська
панi Радченко... А весь той славетний  причт  церковний.  А  Йон...  Душа,
жадоба, суцiльна людина i вiн шука? повноти. Ти ж зна?ш:  коли  одна  вiра
вигоря?, ?? заповня? iнша. Вiдчуваю, що i ми  тут  роздво?нi...  Навiть  я
сам. Я ще лиш шукаю себе... I свого мiсця. Вiдчуваю, що я половина чогось,
а мiцнi люди ? цiлiсть. Ось, як мiй батько.
   Це був несподiваний, пiд тиском настрою, провокацiйний вибух,  Володько
сам не сподiвався такого, а тому швидко отямився i замовк. Вiн  глибоко  в
собi вiдчув, що вiдруховим, недодуманим спротивом тут не зарадиш...  Треба
вiднайти також мiру сво?х почуттiв... А головне - характер. Самi балаганнi
протести - солом'яний спалах. Характер, послiдовнiсть,  логiка...  Ах,  це
так все гарно сказати. Треба все це наперед перевiрити. Все!
   Далi йшли мовчки, дарма що виповненi думками. Йшли здовж села, починало
вечорiти, у вiкнах хат появились блiдi свiтла, зустрiчались люди, мiнялись
"добрим вечором". Володько все був пiд тиском протестацiйного настрою i не
мiг стримати свого язика.
   - I взагалi,- казав вiн.- Всi тi нашi  порядки.  Де  нашi  iдеали?  Чим
цiкавимось? Пригадую, Лазюк колись казав: нема? в свiтi менше зацiкавлених
проблемами людей, нiж i iнтелiгенцiя... Нiчого не знають, нiчого не хочуть
знати, живуть днем за?ждженi провiнцi?...  Зрештою,  чи  менi  це  казати?
Питання, що я сам зробив... Ось лише серджусь на в  i  все...  I  себе  не
люблю, i iншим дорiкаю... Але iнколи, Сергiю, так виразно зда?ться,  що  я
мiг би багато зробити чогось доброго... Чогось...  Чогось...  Зрештою,  це
невловима тема, але було б образливо для людського роду,  з'явитись  i  на
цiй планетi, з'?сти сорок вагонiв хлiба i вiдiйти з чим i йшов". До дiдька
ясного - треба ж залишити по  собi  як  слiп,  i  ця  думка  не  да?  менi
спокою... А може, це лиш зарозумiння...
   У таких випадках Сергiй як звичайно мовчить, але  слуха?  дуже  уважно.
Цiла його, на вигляд спокiйна, iстота майже  помiтно  насторожу?ться,  вiн
також щось би хотiв сказати, але, мабуть, слова його не конче слухнянi  на
таке. Чи не краще  тодi  помовчати  i  вже  самою  мовчанкою  стверджувати
погодження.
   Коли дiйшли до колоди, що лежить в  долинi  мiж  селом  i  дерманськими
хуторами, ставав кольоровий, сизо-синiй, теплий, як кожух, вечiр. Володько
втомлений, голодний, розбурханий,  а  тому  чи  не  краще  розпрощатися  з
товаришем i розiйтися. Завтра свято, i вони напевно знов стрiнуться...
   А другого дня, у четвер було Вшестя,  у  Жолобках  храмове  свято,  вже
зрання вiдiйшли туди цiлi юрби дiвчат  i  хлопцiв  у  святочних  одягах...
Кликали i Володька, але вiн вiдмовився... Далебi, чи не краще йому  побути
дома, походити по  садку,  на  полях...  Батько  ось  вже  другий  день  з
дядьковим Василем, що прибув з Дерманя, вони обидва  люблять  бути  разом,
мають багато  спiльно?  мови...  Ходили  разом  оглядати  Ронiвське  поле,
обговорювали цiну. Матвiй в таких випадках;
   ще раз переживав свою  молодiсть,  а  Василь  набирався  досвiду  свого
улюбленого дядька... Разом пройшлися здовж  i  впоперек  Матвi?вим  полем.
Василь весь вдоволення, отакий би i йому шматочок землi, а тодi розгорнись
душа. Цiлими; годинами  на  полях  та  на  полях,  пiд  сонцем  i  вiтром,
мiркували, купували, будували, ?х постатi видно було здалека i, здавалось,
вони не йдуть, а пливуть у високому збiжжi...
   Володьковi не хотiлось казати батьковi про сво?  пригоди,  не  хотiлося
нiвечити його доброго, святочного настрою... О, i  забрали  там  документ,
велика бiда, дiстанем iнший... Вiн  такий  захоплений  тим  сво?м  чудовим
ланом, тими переливами жита, тими пшеничними, золотими килимами, що було б
грiхом руйнувати його це близьке, рiдне щастя.
   Пiдвечiр Володько йде до села... Йому хотiлося бачити Наталку.  Вiдколи
Сергiй нагадав про не? -  думка  Володька  не  могла  звiльнитися  вiд  ??
присутностi, ?? образ переслiдував його уяву i хотiлось ??  бачити,  чути,
бути з нею... Але як, але де ?? зустрiти? Зайшов знов до Сергiя - одиноко?
його  поради...  На  щастя,  застав  його  дома,  був  розкошланий,  майже
заспаний, невдоволений. Зi Сергi?м пiшли  до  Мокрини,  Мокрина  пiшла  до
Наталки, але даремно, бо не застала Наталки дома... Хтозна,  чи  не  пiшла
вона до Жолобок на вiдпуст.
   Але вечором, зовсiм випадково, на вигонi бiля  званих  колод,  Володько
зустрiв Наталку, коли вона йшла з дiвчатами на музики. Вiдкликав ?? набiк,
були такi близькi i подiбнi, загорiлi, засмаженi сонцем, свiжi,  молодi  i
здоровi... Як звичайно, йшли далi вiд зору людського здовж  долиною  понад
рiчкою... Десь там далi у  селi  грали  музики,  бухкав  барабан,  спiвали
парубки, але ?м обом це нiчого тепер не казало...  Вони  ось  знов  разом,
такi безмовнi i такi напруженi...  Над  ними  лиш  зоряне  небо,  довкруги
весна, так багато треба б сказати... Вiн пита? ??, вона пита? його i  обо?
знають, що ?м не знайти вiдповiдi, бо мiж ними не лишень ?х велика  любов,
гаряча, майже огненна сила, яка  ?х  розрива?  на  кусся,  мов  звiр  свою
жертву. Володько не раз казав ?й про сво? намiри вiдiйти,  вона  це  зна?,
але цього нiяк не досить. Нiч, така нiч,  така  сила  втоми,  така  жагуча
заграва ранкового неба, i пiвнi довкруги по селi  сповiщають  свiтання,  i
втихла музика, i роса холодна по травi...
   - Як буду без тебе? Як? Скажи, Володику, як? - шептала вона...
   Нема на  це  вiдповiдi.  Нiхто  не  може  сказати  як.  Це  приречення.
Домовлялися не сходитись бiльше, але що тi ?х домовленна,  коли  над  ними
така велика сила iншого, незнаного, Божого примусу...
   "Ти будеш менi, як радiсний, чарiвний сон життя,  як  казка,  що  ??  я
одного разу пережив тiлом, духом, натхненням... Ти  зоря,  що  родилась  у
синьому далекому просторi i що свiтила менi полум'яним сяйвом  недосяжного
щастя. Ми розiйшлись, але я понесу тебе зi собою на всi боки свiту - цього
i поза цього, до кiнця, до краю, да останньо? секунди буття..."
   Це, можливо, те, що хотiв би сказати ?й Володько, але в такий час  такi
слова не приходять. Вони бояться  торкнутися  цього  напруження,  як  голi
пальцi бояться торкнутися проводу високого наладовання електрики.
   У п'ятницю Володько працював бiля будови хати, пiдвозив тачкою  мулярам
цеглу,  повiльно   здiймалися   вгору   стiни,   пiдносилось   риштування,
вставлялись одвiрки, рами дверей i вiкон, але це дiяння було для  Володька
нiби чужим i, можливо, зайвим... Його думи, як завжди, вiдносять його у тi
iншi заморськi  царства-государства,  де  вiн  ма?  зустрiти  сво??  якесь
незнане призначення...
   Але поки що вiн ось тут... Сьогоднi, i завтра, i пiслязавтра. У  суботу
знов на будовi i тiльки вечором прибув зi села староста i вручив  йому  ту
фатальну повiстку, з'явитися в повiтовому староствi вже в понедiлок рано о
годинi дев'ятiй. I це отру?ло йому весь наступний недiльний день.  Не  мiг
цього, прогнати з думки. Був на музиках... Танцював i спiвав з,  хлопцями,
але нерви, нiби струни перетягнутi, грали фальшиво. Вiдчув жаль i  зневагу
- головне, що не мiг боронитися, що не мав для цього сили... Ах,  тi  його
товаришi - Антiн, Сергiй, Демид, Кiндрат... Нiколи, нiколи не любив ?х  iз
такою гострою, вiдданою силою. У них стiльки ще молодостi i яка шкода,  що
вона змарну?ться у цiй затру?нiй атмосферi чужо?, насильницько? влади...
   А в  понедiлок,  раненько,  мовчазно  зiбрався,  не  сказав  нiчого  нi
батьковi, нi матерi i вiдiйшов до  Крем'янця...  А  там  набридло  знаний,
червоний,  урядовий  будинок...  Володька  направили  одразу  до   карного
референта, довго сидiв i чекав разом з iншими незнаними  людьми  на  вимiр
сво?? кари, i щойно бiля першо? години вiдчинилися  високi,  вузькi,  рудi
дверi i з них вийшов  малого  росту,  передчасно  лисий,  у  сiрому  одязi
референт карний...  Викликались  прiзвища,  а  коли  дiйшло  до  Володька-
"Володимир Довбенко, син Матвiя... Пан староста кара? вас  за  несво?часну
змiну особистого документу тридцятьма злотими  гривни  i  замiну,  в  разi
незаплачення,  двома  тижнями  арешту.   Пiдписати"...   "Влодзiм?ж,   син
Мат?я"... Володько зна?, що в його роду ще не було караних, нi  судом,  нi
адмiнiстрацi?ю i справа тут не в висотi кари, а в ?? сутi. Вiн зна?, що це
лиш шикани, попередження, що далi чека? багато iншого, що вiн натрапив зуб
за зуб, що вiн ображений i що цього вiн нiколи не викине з пам'ятi...
   Коли вийшов зi староства i опинився на вулицi, все довкруги  видавалось
йому чужим, ворожим, зненавидженим. Назви вулиць, написи крамниць,  нiчого
нiде свого, нiяких ознак спiвжиття, ти тут, хлопче, чужий, це все не тво?,
тобi все забрали, заперечили, вимазали з життя.
   Йшов без поспiху вверх костельною вулицею, невдовзi повернув попiд мури
лiцею, дуже потребував з кимсь говорити i думав, куди б  його  зайти,  щоб
знайти когось зi сво?х людей. Пригадав Лазюка. Чи не зайти, бува, до нього
i щось запитати? Машинально прямував попiд високим, сiрим муром, дiйшов до
ринку перед лiце?м, що його вже касують i  на  його  мiсцi  мають  зробити
сквер, квiтник, щось для розваги i окраси. На хвилинку зупинився  i,  нiби
вперше, дивився i бачив велику стару, бароккову будову лiцею, сполучену  з
церквою чи тепер костелом, на вежi яко? годинник показував двi години.
   Саме скiнчилася наука i з широких брам  лiцею  юрбами  виходили  молодi
люди - хлопцi i дiвчата, у синiх,  чотирикутних  шапочках,  гарних  чистих
одягах з книгами i портфелями. Йшли, гармидерили,  пустували,  смiялися  i
розходились хто куди на всi боки. Володько стояв i давився на них, аж поки
вони не розiйшлися. I вiдчував виразно у сво?й  iстотi  згустки  недоброго
почуття, дуже виразно? заздростi, а може, не  так  заздростi,  як  ,гнiву,
почуття кривди, а одночасно i  почуття  гострого  докору  i  самому  собi.
Пригадав i тi лави шкiльнi, забранi з Дермансько? семiнарi?  i  перевезенi
сюди, на яких колись сидiв також вiн сам i на яких  напевно  можна  знайти
його основнi лiтери В. Д.,  вирiзанi  на  лядi  лави.  Це  ж  твоя  земля,
Володьку! Твiй край, тво? мiсце на землi! Хто i яким правом заперечу? тво?
право до не?? I чому ти дозволив на цю ганебнiсть? Навiщо  годишся  з  цим
грубим пониженням. Ти - жива, розумна людина!
   I при цьому його вигляд говорив, можливо, бiльше, нiж його думки.  Така
неприхована, безпосередня погроза, такi насупленi тi  молодi  брови,  такi
сердитi синi очi, такi затиснутi уста. Дивився на тi мури  лiцею  i  бачив
?х, як виклик сумлiння... Як кару за  минувшину...  Колись  давно  прийшли
вони сюди i вкопалися у твердiнь цi??  землi,  як  бастiони  твердинi,  як
символи чужо? надвлади. Можливо, саме вони, цi мури, i виннi  за  цiлу  цю
моторошну дiйснiсть. Можливо,  саме  в  них  i  та?ться  виправдання  отих
хлопцiв i дiвчат в рогатiвках. Можливо, сама гола земля ще не земля, а лиш
мiсце змагання за владу  над  нею?  I,  можливо,  тi  мури  ?  свiдченням,
ордером, пашпортом ?? приналежностi.
   Такi ось думки бентежили того Володька i чи знайде вiн мiсце на  землi,
де зможе ?х висловити повним голосом з висоти яко?сь трибуни? Чи може  вiн
сказати це сво?м хлопцям у Тилявцi? О, вiн вже ?м про це  казав  i  то  не
раз, а все це ще мало. Це мало. Це  дуже  мало.  Треба  бiльше,  багато  i
бiльше... Виразнiше, глибше, сильнiше...
   У цей саме час iз-за рогу лiцейного муру, вулицею  ректорською,  почали
виходити також учнi укра?нсько? гiмназi?... Десь звiдти згори, де там далi
в кiнцi сто?ть невеличкий, жовто-рожевий, старий одноповерховий  будиночок
- власнiсть мiсцевого  торгiвця  Лазаря  Бакiмера.  Це  там  мiститься  та
укра?нська, iм. I. Стешенка,  гiмназiя-права,  без  мiсця,  без  яко?-будь
державно? допомоги... А хлопцi i дiвчата, що вiдвiдують  ??,  належать  до
мiсцевих сiльських родин, розкиданих по всiй цiй провiнцi?.
   - Здоров, Володьку! -  чу?  Володько  знайомий  голос.  О,  це  ж  Олег
Левинський.  Бiжить  назустрiч  з  другого  хiдника  нерiвною  кострубатою
вулицею, весь  радiсний,  лишень  трохи  зблiдлий,  без  кашкета,  волосся
розкуйовдив вiтер.- Що тут робиш?
   - Я? - знiяковiв Володько.- Так собi... От iшов... Був у староствi...
   - Зайди до мене,- казав Олег... - Переночуй... Вечором пiдем на гори...
У кiно... Чи ма?ш грошi? Чого насупився?
   Володько хотiв було по-сво?му вiдповiсти на  це  захоплення,  але  Олег
роззброював його сво?ю безпосередньою безтурботнiстю, i  йому  було  шкода
нiвечити цю щирiсть. Вони такi рiзнi i такi ще не зiгранi.
   - Зайду опiсля,- сказав Володько з ноткою поблажливостi.- Тимчасом  маю
справу.
   А трохи згодом Володько стукався до старих, вилинялих  дверей  скляного
ганочка на вулицi Пiдгiрнiй, i  йому  вiдчинив  середнього  росту  молодий
добродiй у однiй сорочцi без комiрця i  в  пiдтяжках,  не  конче  старанно
голений. Це був Лазюк. Вiн зрадiв Володьковi, запросив до сво?? невелико?,
зi старими  меблями  кiмнати,  де  так  пронизливо  вражав  запах  якогось
сильного тютюну... Володько сiв на канапi, вiдмовився вiд цигарки, оглядав
стiни зi старими лiтографiями  i  портретом  Шевченка  у  вiдомiй  папасi;
етажерку з укра?нськими, переважно не  оправленими  книжками,  незастелену
постiль, розкиданi речi, убрання. Як i  багато  iнших,  Лазюк  належав  до
iдейних, заклопотаних справою визволення  людей,  а  тому  його  побут  не
виявляв для нього особливо? значення. Володьковi це кидалось у вiчi i йому
здавалось, що в цьому та?ться  якась,  ще  незбагнута  для  нього,  кволi?
iстотностi тiла i духа... Але цього вiн ще нiкому не говорi Люди назвали б
це мiщанством, а iнколи ще гiрше, "буржуазним забобоном"...
   Володько обережно розповiв Лазюковi пригоди  сво?х  останнiх  тижнiв  i
нарештi висловив бажання йти до Ки?ва.
   - Тепер? -  вирвалось  у  Лазюка.  Володько  пiдтакнув  головою.  Лазюк
хвилинку подумав, обличчя його набрало виразу поважностi.
   - Я б вам не радив туди... Це не вихiд... Ви дума?те... - вiн  пiдiйшов
до заставлених книжками полиць i вийняв  кiлька  книг...  -  дума?те,  там
Укра?на? - договорив вiн свою думку.
   "А де ж тодi Укра?на?" - сперечався в думцi Володько, але вголос  цього
не висловлював. Тож мiлiони людей... I Днiпро, i Ки?в... I отi книги...  I
державне видавництво...
   Але Лазюк вибрав одно мiсце з книги i сво?м  пальцем  з  довгим  нiгтем
пiдкреслено вказував.
   - Ви ось читайте... Ви ось тiльки читайте... Дивiться! I  вiн  прочитав
кiлька речень, у яких говорилось  про  пролетарiат,  про  спiльнiсть  його
iнтересiв, про злиття мов, культур... I нарештi про... Лазюк  це  особливо
наголошував... Про велику мову Ленiна,  що  на  нiй  висловленi  найбiльшi
правди людства...
   - I так,казав Лазюк... - дуже виразнi тi правди... Хоча Володьковi вони
не були аж так виразнi... I десь в душi вiн не погоджувався з Лазюком.
   - Це писано, щоб когось дурити... Нас!  Мене  i  вас...  -  казав  далi
Лазюк.
   - Я мушу вчитися,- вiдповiв на  це  спокiйно  Володько.-  Я  десь  мушу
вчитися... Я не маю де...  Я  мушу  щось  робити...  -  Володько  повiльно
перегортав сторiнки книги, очi мав опущенi...  Книга  друкована  в  Ки?вi.
Рiдною мовою... Чого той Лазюк ще хоче?
   - Зна?те, мiй друже,- тут у нас у Крем'янцi  дi?  Пiлсудський  з  отими
чотирикутними шапочками... I вiн хоче лиш Польщi "вiд моря да  моря".  Але
там, у Ки?вi... Там дi? Л?нiн... I вiн хоче... Все! Весь  свiт!  Пролетарi
всiх кра?н, ?днайтеся! На мовi Ленiна... Про Укра?ну там не  може  бути  й
мови...
   - Але ж ми люди i ми ма?мо  право,-  хотiв  було  вiдповiсти  Володько,
одначе вийшло це у нього не досить переконливо...
   -  Там,  мiй  голубе,  не  думають  категорiями  людей,   там   думають
категорiями чотирикутних шапочок, або "пролетарi всiх кра?н"... Це...  Мiй
милий! Це епоха! Така епоха... На краю мiж чуттям i глуздом...  Ви  хочете
вчитися... Наша школа ось тут,- вказав вiн на чоло... I тут,- вказав ще на
серце.- Мусимо самi створити свою школу... Думати треба...
   Самостiйно. По-сво?му... ?дьте до Праги,- несподiвано закiнчив вiн свою
думку.
   Володька ця думка, здавалось, заскочила, вiн хвилину вага?ться...
   - За що? Менi навiть не дадуть пашпорта,- вiдповiв:
   Вiдчувалось, що вiн тут спереча?ться сам зi собою, що I намiри iншi.
   - ?дьте до Праги! Без нiчого... Без пашпорта... Iдiть пiшки...  Ламайте
закон, але йдiть, I бiльше  нiчого.  Туди,  ще  ?  живий  людський  глузд.
Шукайте людського глузду, i  тут  у  нас  його  ще  нема?.  Просто  нема?!
Пам'ятайте, що одного разу i шапочки, i тi пролетарi полетять до  чортово?
i матерi, а без глузду не можна! Без Глузду  не  можна!  Раз  назавжди  це
затямте!
   Володько виразно збентежений, вiн не був готовий аж  такий  вибух  саме
тако? думки. У ньому вже горить i пече зовсiм щось  iнше.  Нiби  розумiючи
його, Лазюк зненацька пропону?:
   - Як можете - ходiть зi мною до кiна.  Там  якраз  дають  "Нiбелунгiв".
Варто це бачити.
   Володько  розумi?  тенденцiю  Лазюка,  вiн  вже  зна?  також  що   таке
"Нiбелунги", i йому справдi хотiлося б це бачити хоч би у  кiно,  але  при
цьому пригадав сво? фiнансовi гаразди...
   -  Може,  iншим  разом...  Мушу  йти  додому,-  вiдповiв  вiн.  I  вони
розiйшлися недоговоренi. А коли Володько  спинився  знов  сам  i  знов  на
вулицi, вiн був деякий час, мовби ви колiсний  зi  свого  напрямку,  чуття
його виразно дво?лося i вiн почувався винятково непевно. В його вухах  все
ще звучала мова Лазюка, але одночасно його полонило ще одно уявлення,  яке
нiяк не лишало його. Мати свою думку! Це дуже гарно, але я можу мати ?? не
лишень у Празi... Але й... деiнде... Навiть у Ки?вi. А хiба не можна  нiяк
бути там самостiйним Вiн вiдчував тут вагання, вiн вже вистачально знав  i
розумiв якi саме думки  i  сили  там  домiнують,  вiдчував  ?х  настирливу
динамiку... Це щось не знутра, а ззовнi i не вiд думки,  а  вiд  простору,
повiтря, маси, чогось загального, з яко?сь висоти. Можливо, це ? воля доби
i люди тут не мають голосу. Вони зараженi, унесенi,  обезвладненi...  Вони
лиш медiум, на яки невидимий гiпнотизер вправля? свою волю.
   Йшов поволi вузькою, головною вулицею, що ?? назвав  Широкою,  проходив
побiля кiна "Пересвiт", де давали ти  самих  "Нiбелунгiв",  зайшов  навiть
оглянути рекламнi образки - Зiгфрiд i Кримгiльда... Перемога  над  кра?ною
туманiв чарiвною силою ясного, соняшного генiя... Ось
   Зiгфрiд - молодий, юний, чистий, зi сво?м мечем,  серед  бiлих  ромашок
клячить бiля чистого потоку i долонею черпа? прозору воду... А там он  вiн
проща?ться з Кримгiльдою... Вона  благословля?  його  в  далеку  переможну
дорогу... I Володько пригадав свою Наталку з ?? довгою косою... Зовсiм  як
Кримгiльда - висока, струнка, спокiйна... Поважно схвильована. О,  коли  б
вона благословила мене так само вiддано i спокiйно...
   А потiм вiн йшов далi, проходив побiля "Просвiти", на  цей  раз  оминув
??, але тут трохи далi, несподiвано побачив невеликий, втиснений у  вузьку
щiлину  крамнички,  мабуть,  недавно  вiдкритий  кiоск.  Книжки,  картини,
часописи... Невелика,  виложена  червоним  вибiйчаним  папером  вiтрина...
Обрамлений також червоним портрет Шевченка  поруч  з  таким  же  портретом
Маркса... Внизу на передньому планi роман "Залiзна п'ята" Джека Лондона, у
густо-багряних палiтурках.
   Володько зупинився перед цi?ю  вiтриною  i  не  мiг  позбутися  почуття
здивування, нiби вiн стояв перед сво?рiдним вiвтарем чи престолом. Все тут
наповнене якоюсь магiчною, вражаючою i  чаруючою  силою.  Кольори,  книги,
портрети мають завдання не вчити, а полонити, обезвладнювати i корити.
   - Вам, товаришу,  що?  -  почув  Володько  голос  вiд  дверей  кiоску.-
Зайдiть. Може, потребу?те яких книжок?
   - Нi... Я лиш дивлюся,- вiдповiв Володько... Але все-таки чомусь зайшов
до кiоску... Там, у вузькому заставленому речами просторi, у рiзних позах,
стояло i сидiло кiлькох молодих людей, переважно хлопцiв з  розкуйовдженим
волоссям  або  у  старих,  пом'ятих  кепках.  Хлопцi  напевно   про   щось
сперечалися. ?х обличчя були розчервонiлi, ?х руки нервовi... Один з  них,
одягнений у старий, рудий пiджак i в кепцi, що нагадувала пiдпалка,  трохи
старший, на коротких грубих ногах, запальне говорив щось про "Просвiту"...
   - Власне, власне! - казав вiн з ораторською вирвою... -  Нам  якраз  на
цьому й залежить. Ми вимага?мо, щоб така установа, як "Просвiта",  служила
iнтересам не петлюрiвщини й буржуазi?, а  працюючим.  Нам!  Менi,  тобi...
Всiм, що з народом i що працюють. Розвiсили: гетьмани, отамани, куртизани,
попи... Вимага?мо, щоб там були вождi  працюючих...  Робiтничi  журнали...
Твори пролетарських письменникiв, книги  радянських  видань.  I  вимага?мо
перевиборiв управи... Засiли  тобi  всiлякi  буржуйчики,  розвели  "ще  не
вмерла" i хизуються сво?м жовто-блакитством. Ха! Погнати ?х до сто чортiв,
i саме це я хотiв пiдкреслити... I ми будемо так довго...
   А  його  опонент,  ще  зовсiм  молодий  хлопець,   можливо,   гiмназист
укра?нсько? гiмназi?, весь, як лампiон, червоний,  I  хотiв  було  i  собi
вставити до цього якесь слово, але добродiй у рудому пiджаку не давав йому
для цього нiяко? можливостi...
   - Але... - починав вiн на кожнiй зупинцi патетичного  промовця,  одначе
нiколи не мiг вияснити, що це мало значити... А коли по довгому часi, йому
все-таки пощастило увiрватися до потоку мови добродiя  у  рудому  пiджаку,
вiн встиг лишень вирiкти: - Але не забувайте, що для влади цього тiльки  i
треба... Вона вже давно шука? причини закрити "Просвiту". А то скажуть, що
вона комунiстична, i закриють. Кому це потрiбно?
   - Хай! - рiшуче казав головний розмовник.- Ми вiд цього  не  потерпимо.
Потерпить хто iнший. Ми сво? дiло зна?мо... А маси будуть розбурханi...  -
висловив вiн це останн?  речення  з  винятковим  пiдкресленням.  При  тому
вийняв з кишенi штанiв брудну, бiлу хустину  i  голосно  висякав  носа.  I
одночасно  нагло  помiтив  Володька,  який  переглядав  збоку  часописи  i
прислухався до розмови.
   - А ви, товаришу, хто будете? - звернувся  вiн  до  Володька.  Володько
вiдповiв.- А! То ви,- зрадiв вiн,- напевно зна?те Йона Пацюка.- Володько i
це пiдтвердив.- Як вiн там пожива?? Добрий паруб'яга! Люблю.  Скажiть,  що
його вiта? Шпачук... А як там взагалi?..
   I вони  розмовились...  Володько,  як  селюх,  почував  себе  не  конче
найкраще,  названий  Шпачук  закидав  його  питаннями,  вiн   був   гаразд
ознайомлений з його селом, вимагав,  щоб  вiн  зiйшовся  ближче  з  Йоном,
виясняв, пропагував, вмовляв... Тим часом хилилось до  вечора,  входили  й
виходили iншi хлопцi, всi вони мiж собою зналися, вiталися кивками голови,
кликали один одного товаришем. Обступили також Володька, i в скорому  часi
вiн був весь втягнутий у загальну течiю загального настрою, так  нiби  вiн
завжди сюди належав... Показували йому новi книги з Ки?ва, цитували  твори
нових письменникiв, читали навiть  листи  з  поштовими  марками  "Ки?в"  i
обiцяли додати йому повну, нову, люксусову збiрку творiв Лесi  Укра?нки  -
улюблено? його поетки, яку вiн давно вже хотiв набути...
   Але взагалi вiя не мiг сказати, що мова з цими новими  його  приятелями
йому подобалась. У нiй було стiльки сво?рiдного недомовлення, що  робилося
моторошно, так нiби тi люди намагалися заплутати його у якусь  недозволену
змову, звести його на якiсь темнi дороги, позбавите його  власно?  волi  i
навiть вiдiбрати вiд нього його iдентичнiсть. Одначе, коли, по  часi,  вiн
залишив цей червоний кут з тим Марксом i тi?ю "Залiзною п'ятою",  вiн  мав
враження, що вiн безповоротно кудись вiдходить  i  вже  нiколи  не  знайде
дороги назад. Таке якесь терпке,  нищiвне,  обезвладнююче  почуття...  Вiн
починав не думати, а вiрити, не бачити, а уявляти... Речi i факти втратили
вартiсть,  i  все  довкруги  затягалось   гнiвом,   образою,   мороком   i
нетерплячкою.
   Лазюк, з яким так недавно говорив, вiдiйшов назад зi сво?ю мовою, i всi
його iншi клопоти, нiби на сценi, накрились завiсою...  Усе  замiнилося  i
затьмарилось одним одиноким стремлiнням - йти до Ки?ва.  Ось  завтра  рано
встане i пiде... I нiщо не зможе його зупинити... Здавалось, вiн вже був в
дорозi i тому вiдчував у собi стiльки рвучо?  сили,  що  нiяка  втома,  нi
голод не були на завадi, щоб зiрватися вiд землi i летiти,  як  це  iнколи
ввижалося у снi. Там он зовсiм близько границя, а за нею простiр...  Свiй,
рiдний... Дороги, будiвлi, люди... Все живе,  реальне,  намацальне,  повне
життя i повне надi?.
   Картина за картиною безконечного, фантастичного екрану  закривала  весь
обрiй, малювалось мiсто  золотих  бань  з  вулицями,  парками,  кра?видами
велико? рiки, з iсторi?ю, що вгрузла у  глибiнь  землi,  i  йому  хотiлось
самому стати частиною тi?? сили, впо?но? у чорнозем, у  камiнь,  у  береги
рiки i будови... Як можна закрити очi, вуха,  чуття,  щоб  не  чути  й  не
бачити, щоб не вiдчувати себе в собi, щоб позбавитись  волi  i  не  бажати
вирватись з низин низинностi i безсилля.
   Так вiдчував Володько... Той  м'який,  вкритий  глибокою  курявою  шлях
Крем'янець - Тилявка був його червоним  килимом,  простеленим  у  простори
вiчного. Доходячи до села, вiн вже не йшов, а майже бiг,  а  коли  затемна
вiн прибiг додому, всi зрозумiли, що з ним нема бiльше  мови.  Вiн  одразу
почав  збиратися  в  дорогу,  дарма  що  нiякого  особливого  збирання  не
вимагалося, за винятком хiба вузлика, на пару днiв, з  харчами.  Вiн  гнав
вiд себе всi розважання з цього приводу... Вiн  йде  навмання,  заплющивши
очi, на щастя чи нещастя, на прю з умовами,  на  виклик  долi.  Вiд  цього
залежатиме бути чи  не  бути  -  цiле  його  життя,  яке  ще  цiлковито  у
майбутньому. Треба йти, i нема вiдклику.
   Це була безсонна, напрочуд довга, хворобливомiстична, повна  дивовижних
уявлень нiч, що в нiй брала участь цiла Матвi?ва  родина...  Для  Володька
вона здавалася фатальновирiшальною, це сво?рiдна межа долi, яка  визначить
його буття назавжди - в  минулому,  теперiшньому  i  майбутньому.  Вiдiйти
кудись в невiдоме з цього  мiсця  -  значило  порушити  приречення  вiкiв.
Вирватись вiд корiння, залишити замкнений  круг  роду,  переступити  лiнiю
огнища часу i, можливо, нiколи не вернутися,- це далебi в  його  застиглiй
вiд давнини уявi було б порушенням закону землi  i  неба  цього  простору.
Його сливе мовчазна, насичена нiмою волею материнства мати була для  нього
найсильнiшим вузлом, що в'язав його особисту волю... Його прекрасна, нiжна
i розумна сестра тримала його за руку, мов дитину,  його  сухий,  холодний
брат заморожував його сво?м презирством i нарештi  той  батько...  Батько.
Ессе гомо! Вiн не скаже нiчого. Його  мовчанка  страшна.  У  ньому  горить
огонь спротиву, але  його  уста  затиснутi,  i  нi  один  звук  скарги  не
вирветься  крiзь  них  назовнi.  Нелегко  лишити  його  самого  в   такому
виглядi... Нi, нi, нi!
   Поволi, як цiла планета, оберталась нiч борюкань  зi  собою.  Спати  не
мiг. Спати в такий час не можна. А рано, перед сходом сонця, залишив  ложе
i був переконаний, що повороту не може бути.
   Мати i сестра тихо плакали, брат був здивований i не  розумiв,  куди  i
для чого вiн йде, батько перед вiдходом  сина  пiшов  було  до  комори  i,
вернувшись, подав синовi малий, зав'язаний у шматину, тяжкий вузлик.
   - На. Можливо, придасться. Знай, що волi мо?? з тобою нема... Але  ма?ш
свою голову i свiй розум...
   У вузлику було шiсть золотих, з  царськими  головами,  монет.  Кожна  у
п'ять карбованцiв. Цими днями старий продав корову, цi монети мали,  було,
пiти на закiнчення хати...
   - Хата ще почека?,- подумав вiн.
   Потiм Володько вийшов з дому. Над Жолобецьким лiсом, як завжди, сходило
сонце... Це так само, як i  колись,  коли  щоосенi  вiдходив  до  Дерманя.
Сам-один, за плечима клунок... Тiльки цього разу вiн пiшов не  дорогою,  а
полями... Був вiтер i захiд погрожував  негодою...  Володько  поглядав  на
небо, на хмари, оглядався  на  поля,  городи  i  сади  села...  Думав  про
Наталку, уявляв ?? i дякував ?й в думцi.
   Земля поволi вiдходила з-пiд нiг... Небо крилось хмарами.



   Х

   У Крем'янцi на "Лубенськiй рогачцi" сто?ть  просторий,  битий  часом  i
погодою, одноповерховий будинок. Довкруги нього видимо, як  туман,  стояла
понура тиша.  Вiн  вiддiлений  вiд  вулицi  городом  i  оточений  високим,
дерев'яним, гострошпилим частоколом... З вулицi видно лишень його бляшану,
червоно-буру покрiвлю.
   Це повiтова тюрма. У п'ятницю, о другiй годинi, дво? звичайних полiца?в
у темно-синiх унiформах, з бiлими цифрами на сво?х кашкетах i рушницями за
плечима привели до канцелярi? цi?? тюрми кiлькох молодих людей.  Всi  вони
бруднi,  зiм'ятi,  немитi  й  неголенi.  Всi  вони  мовчать  i  виглядають
байдужими... I лишень один з них проявля? трохи зацiкавлення. Його помiтно
цiкавить все - полiца? з  ?х  шкiряними  торбами...  Меблi  i  люди  з  ?х
обчовганим  виглядом.  Тупiсть,  безбарвнiсть,  понурiсть.  Все  манекенно
штивне, кам'яно сiре, тваринне безмовне. Всi  погрузлi  самi  в  себе,  на
приведених людей не звертають уваги. Один з полiца?в пiдступив до бюрка  з
безвиразним обличчям урядовця, вiдкрив свою торбу i подав  кiлька  листкiв
паперу. Безвиразне обличчя, навiть не глянувши на поданi папери, механiчно
передало ?х свойому довгошийому  сусiдовi.  Той  прийняв  папери  i  почав
однотонно вирiкати:
   - Платон Дуб, адмiнiстрацiйно покараний - три мiсяцi й п'ятсот злотих.
   - ?ст,понуро озвався голос з юрби новоприбулих. Довгоши?й вирiка? далi:
   - Iван Собчук, адмiнiстративно покараний - мiсяць i сто злотих...
   - ?ст,озива?ться ще один голос.
   - Володимир Довбенко, адмiнiстрацiйно покараний  i...  пiдслiдний.  Три
мiсяцi й п'ятсот злотих... - Довгоши?й  вперше  кинув  погляд  на  чергове
"?ст" i побачив немите, заросле  стернею  волосся,  виснажене  обличчя  iз
запалими синiми очима. Погляди цих двох протилежностей на мить зустрiлися,
довгоши?й перший опустив очi  i  почав  писати.  Мав  тонкi,  худi,  блiдi
пальцi, що тримали посерединi довге перо. Уста виднi, нiби для поцiлунку.
   Скiнчився  переклик,  вiдбулася  ревiзiя  речей,  з'явився  невеличкий,
округлий, одягнений у тверду синьо-сiру унiформу чоловiчок, i  новоприбулi
йдуть за ним. Вони вже в'язнi.
   Пiсля канцелярi? ще лиш хвилинка по  цей  бiк  брами.  Дерева,  зелень,
люди... Брязкiт ключiв, вiдчиня?ться  тяжка,  обкована  бляхою  хвiртка...
Новоприбулi один за одним переступають порiг. Зникають  дерева  i  зелень.
Довкруги частокiл, злiва сiра, поплямлена стiна  i  загратованi  вiкна.  У
вiкнах, у кожнiй гратцi, кругла, блiда, стрижена голова.
   - Скiльки? - падають запити.
   - Звiдки? - цiкавляться стриженi голови.
   Нiхто не вiдповiда?. Новоприбулi швидко перебiгають подвiр'я i зникають
у вiдкритих дверях довгого, сирого з мокрою, цегляною  долiвкою  тунелю  з
цiлим рядом позначених цифрами дверей. Всi  вони,  за  винятком  Довбенка,
босi, порванi штани, блузи, пiм'ятi кепки... Через дiри просвiчу?  тiло...
Закордонцi. Всiх ?х направлено до камери з числом I2.
   Володька натомiсть впущено до камери 7. I йому було шкода  розставатися
зi сво?ми новими знайомими... Особливо з  тим  Платоном  Дубом  -  мiцним,
широкоплечим, у пiдранiй вiйськовiй блузi, що  мав  гострi,  розумнi  карi
очi. Його понурiсть i мовчанка свiдомо напущенi. Його погляди завжди  щось
питали. Розiйшовся з ним без ?диного слова i ще бачив, коли  вiй  разом  з
iншими зник за дверима камери, яку було  з  брязкотом  замкнено.  За  пару
хвилин пiсля цього i сам вiн був пiд замком.
   I нарештi дивне, збаламучене, тупе й нiме почуття безсилля.  Невеликий,
цвiлий, сирий, зплямлений простiр, вигнилий, полатаний, дерев'яний помiст,
загратоване, високе вiкно, довгi, широкi причi[24],  купа  сiнникiв,  сiрi
ковдри... I  тузи  рiзноманiтних,  рiзнокольорових,  бiлолицих,  переважно
босих або в шкiряних вiдпорках на босу ногу людських постатей, якi сидiли,
лежали, ходили. Новоприбульця приняли досить байдуже, лишень пара питань -
звiдки, за що, скiльки... Малий, щуплий,  зi  золотим  зубом  чоловiчок  -
староста камери. Вiн зупинився  перед  Володьком,  що  стояв  бiля  дверей
розгублено, i польсько-московською мовою сказав:
   - Н? бойс?н... Всю будет харашо. А передачi будеш мати?
   - Буду,вiдповiв Володько.
   - Пустое. Пiвроку... Ха... Я, браток, два з половиною, i то плювать...
   Володько не мав намiру вдаватися  в  розмови,  йому  хотiлося  лиш  без
перешкоди присiсти, сiмдесят кiлометрiв пройшов пiшки, кiлька ночей провiв
без сну, вчора, зда?ться,  востанн?  по?в...  Вiдiйшов  вiд  дверей  i  на
першому-лiпшому вiльному мiсцi пресiв просто на долiвцi пiд стiною.
   - Я втомлений,- сказав вiн невiдомо кому. Зайвi  слова,  i  так  видно.
Сидiв з пiдiгнутими  ногами,  колiна  лiд  саме  пiдборiддя  i  зовсiм  не
збагнув, як це сталося...
   - Ей, ей, ей! Слухай! Це не готель! - почув вiн над собою, нiби з неба,
глухий голос, i одночасно хтось скубнув його за волосся. Прокинувся. Перед
ним стояв той самий староста, що смiявся золотим сво?м зубом. Збоку стояв,
розкарячивши  ноги  у  шкiряних   отпорках,   широкоплечий   чолов'яга   у
росiйськiй,  офiцерськiй,  вiйськовiй  блузi.  Борода  його  була  заросла
густою, чорною щетиною, що гостро вирiзнялася на блiдому тлi обличчя.
   - Роскис, хлопче? - говорив вiн по-укра?нськи.- У цей час спати тут  не
приписано. Привикай, привикай...
   - Е, що там з ним панькатись! Я його зараз пробуджу! -  вигукнув  один,
що сидiв на причах у мшпатому тюремному одязi... Одночасно  вiн  схопив  з
полицi череп'яну ринку з водою i вилив ?? ва Володька.
   Володько  миттю  зiрвався  на  ноги  i  без  надуми  кинувся  на  свого
напасника.
   - Що? - вереснув той високим фальцетом.- На мене? Ти, паршиве щеня, - i
рвонувся злiсно на Володька. Володько був вищий, пiдняв руку, щоб  вiдбити
напасть, але його схопили ззаду. Одночасно вiдчув кiлька  ударiв  в  лице.
Вiй люто копнув ногою i  малий  чоловiчок  у  мишатому  одязi  полетiв  на
парашу.
   - Гетьте! - шарнувся зi всi?? сили Володько i вишарпнув одну руку. Його
блуза бiля пазухи трiснула й розпоролася. На нього накинулось  ще  кiлькох
в'язнiв, вiдчув кiлька ударiв по головi, щось дошкульно  торкнулось  носа,
потекло щось мокре i тепле, не  мiг  обтертися,  кiлька  червоних  крапель
впало на пазуху.
   Володька осадили... Мав розiрвану блузу, замазане кров'ю лице i був, як
чорт, лютий.
   - Битись не ма?ш права!  -  кричали  на  нього.-  Ти  новий!  Тепер  ти
побачиш!
   - Плюю я на вас. Я бачив краще... Я два днi перебув на полiцi?!
   Це, мабуть, вплинуло.
   - Ти! Будний! Лиши його! Дай чоловiковi спокiй. Не  бачиш  хiба?..-  Це
був той самий зарослий  чорною  щетиною.  Володько  поволi  обтирав  носа.
Вийняв з кишенi шматок брудно? матерi? i витирав кров. На деякий час  його
лишили, а один навiть пiдiйшов i спитав:
   - ?в що?
   - Сьогоднi ще нi,- байдуже вiдповiв Володько.
   Той пiдiйшов до полицi, зняв шмат хлiба i обрiзану з пляшки склянку  зi
смальцем... Вiдкраяв окра?ць  чорного  хлiба,  намазав  смальцем  i  подав
Володьковi. Обтираючи далi кров, Володько взяв окра?ць, байдуже  подякував
i почав ?сти.
   Цей наглий випадок вплинув на Володька добре. Болiла  голова,  але  сон
проминув. Мiг принаймнi триматися на ногах або сидiти з пiднятою  головою.
Оглядав поволi камеру. Той, що частував його хлiбом, здавалось,  був  йому
трохи знайомий. Десь його бачив. Середнього зросту, молодий, у  цивiльному
одязi, не селянського вигляду, парубок. Мабуть вже сидить довше...  Блiдий
i нiби опухлий.
   О третiй годинi камера йшла на прохiдку. Володько йшов також,  хоча  це
було для нього зайве. Вiн i так чорний вiд сонця,  вiтру  i  дощу.  Навiть
синцi обличчя, що ?х дiстав на полiцi?, майже непомiтнi. В'язнi не  ходили
вколо, як це вiн уявляв подiбнi прохiдки,  а  ходили  по  залитому  сонцем
подвiр'ю свобiдно, пустували, бавились, перекидалися словами зi  знайомими
з iнших камер пiд оклики "вiддiлового", що стояв з рушницею на  сторожовiй
будцi понад частоколом.
   До Володька також пiдiйшов незнайомий молодий  парубок  iнтелiгентного,
здавалось, вигляду, який запитав:
   - Слухай. Ти часом не з Погорець?
   - Нi,вiдповiв Володько.
   - А менi видалось... Ми, зда?ться, десь бачились,- казав той. На  ньому
дуже брудна, пропечена, розхристана,  з  позакачуваними  до  самих  плечей
рукавами, синьо-смугаста сорочка.
   - Не пригадую вас,- каже Володько.
   - Чи не мiг би ти позичити менi на короткий час свого пояса? -  запитав
той. До речi, Володько справдi мав доброго, нового, жовто? шкiри пояса, що
кожному падало у вiчi.
   - У  нас,каже  той,-  позабирали  пояси,  а  ми  потребу?мо  нагострити
бритву...
   Володько подивився на нього пiдозрiло й недовiрливо,  але  чомусь  зняв
свого пояса i подав його незнайомому.
   - На,- казав вiн,- поверни до сьомо? камери.
   Той забрав пояса, вiдiйшов, на ходу подякував  i  зник  у  темнiй  норi
коридору. Володько залишився без пояса, йому спадали штани, пiдтримував ?х
рукою, мав розiрвану, поплямлену кров'ю блузу, з-пiд яко? визирала брудна,
промочена дощами i потом,  давно  не  бiла,  а  майже  руда  сорочка...  I
виглядав, нiби обмолочений цiпом, снiп збiжжя... I був неймовiрно  вибитий
зi свого звичайного поточного, дотеперiшнього житт?вого  наставлення,  так
нiби його раптом переселили на якусь iншу позаземську  планету  зi  зовсiм
вiдмiнними щоденними iнтересами. Все ще був пiд тим ударом, що його дiстав
на самiй границi тi?? темно?, дощово?, бурхливо?  ночi  одним  тим  словом
"стуй!".
   I що це мало те  "стуй"  значити?  Яке  його  приречення?  Добре?  Зле?
Фатальне? Спасенне? Поки що це лиш шок, удар, прокляття.  Розсипались  всi
його  гарячi  прагнення,  а  перед  ним  лиш  цiлий  ряд   гострих   нових
непри?мностей. Але досить про це. Його мозок i так  пухне  вiд  думок,  що
розпирають його, мов динамiт.
   О шостiй годинi розносили коридором  велику,  чорну  дiжку  з  паруючою
юшкою, яка сво?м запахом нагадувала старi, залежанi лахи. Це був варений у
чистiй, благороднiй водi погано дертий пенцак, або "перлова крупа", що мiг
зватися також шротом для  ладування  збро?.  На  цю  появу,  з  винятковим
грюкотом, вiдчинялися однi за одними  дверi  i  з  ?х  отворiв  витикалися
переважно голi i худi руки зi  всiлякими  черепками,  до  яких  мiцний,  з
облiзлою, мов старий кожух,  головою  кухар  великим  дерев'яним  черпаком
наливав юшку. Володько не мав ще сво??  посудини,  але  йому  хтось  подав
поливаний глечик чи краще пiв глечика, черепок з вiдбитою шийкою,  i  йому
налили його майже по вiнця... Перша тепла, за  кiлька  днiв,  рiдина,  яка
могла навiть дуже добре замiняти ?жу...
   А двi години пiзнiше - молитва. Всi ставали у два  ряди,  чоловiчок  зi
золотим зубом польською мовою давав команду, всi  решта  старослов'янською
мовою грубими голосами спiвали "Отченаш"... Всi вiкна всього будинку  були
вiдчиненi i з ?х загратованих отворiв виривався одночасно той "Отченаш"  i
понад частоколами летiв просто у високе, вечiрн? небо,  на  якому  все  ще
десь горiло також сонце...
   Пiсля цi?? церемонi? залишалась ще одна подiбна з  назвою  "апель".  Ще
раз всi ставали у два ряди, ще раз падала та сама команда, дуже  помпезно,
нiби генерал, ходив старший, високий у напнутiй шапцi дозорець з книгою  в
руках, за ним  появлявся  його  помiчник  з  довгим  дерев'яним  молотком.
Старший вислухував "мельдунки" i рахував  присутнiх,  молодший  постукував
молотком грати, оглядав  помiст,  а  далi  "добранiч"  з  "добранiч,  пане
старший", дверi зачинялися, замикалися i починалась друга, темна  половина
доби - нiч.
   Володько дiстав мiсце на стертому, набитому  нiби  сiчкою,  заяложеному
сiннику на долiвцi пiд самим вiкном... I як тiльки до  нього  торкнувся  -
стрiмголов провалюся i знак.! Це був сон. Майже смерть. Провалля,  царство
демонiв, небуття.
   I коли  його  хтось  штуркнув  нiском  отпорка  пiд  ребро,  вiн  нагло
прокинувся. На диво це був, без сумнiву, ранок,  день  другий,  ще  якийсь
один небувалий шматок часу. На коридорi  розпачливо  дзвенiв  дзвiнок,  до
вiкна лилось справжн? ранiшн? сонце,  на  протилежнiй  замацанiй  долонями
стiнi чiтко зарисовувались квадрати  грат.  Володько  деяку  мить  не  мiг
отямитись... Де вiн? Де вiн? Де вiн? Ага! ?! Он бiля дверей параша, i  над
нею за чергою стоять цибатi, голi, волохатi ноги. А який це день?  Субота?
Боже мiй! Тож завтра Зеленi свята i... Наталчине весiлля... Вiн ще раз  на
хвилинку закрив очi...
   Але лишень на хвилинку... Над ним i бiля нього  дуже  наглий  обов'язок
безвладно? замкнено? людини ва самому днi  iснування.  Вiн  мусить  швидко
зриватися, згортати свого сiнника, митися, виносити парашу, бiгти за  тим,
за iншим, мовчати i не думати...
   Але ж як  не  думати?  Вiн  зараз  весь  переповнений  найдошкульнiшими
враженнями свого життя, вiн увiйшов у одно ще незнане буття на цiй  землi,
за яким, можливо, почина?ться безлюддя. Он той щуплий,  сухорлявий,  рудий
зi  золотим  зубом  -  звичайний  кишеньковий  злодiй  з  Лодзi.  Верткий,
рухливий, неспокiйний... Дитина  вулицi  i  пiдсвiту.  Йому  не  можна  нi
довiритись, нi повiрити, нi  сполягтись.  Вiн  може  тебе  вкусити  кожно?
хвилини у кожне мiсце. Вiн бреше, вiн хвалиться,  вiн  заляку?,  вiн  бере
пiдступом. Нiяка мораль його не обов'язу?. З ним мусиш бути обережний, мов
з гi?ною... Iм'я йому Слюсарський, i вiн тут голову? -  староста  келi?  i
коридорний писар.
   Той он, що вилив на Володька воду - "пан Будний", або "Баня",  опинився
тут за згвалтування нелiтньо? дiвчини, за що  мусить  тут  перебути  шiсть
рокiв... Куций i череватий з рудуватою, твердою мефiстофельською мичкою на
бородi. ?хидний, пiдлесливий, трiйливий... Легкодух i  тиран  одночасно...
Ворог всiх добрих чеснот, що завжди носиться з молитовником.
   Той блiдий iз зарослою бородою - колишнiй царський старшина...  Твердо?
волi i добрих намiрiв i оскаржений за  вбивство  власного  батька  на  тлi
любовно? трагедi? з власною жiнкою. Одинадцять мiсяцiв чека? на закiнчення
слiдства i всiх докруги запевня?, що вiн  лиш  жертва  неймовiрного  збiгу
обставин.
   А  мiж  ними  i  той,  що  подав  Володьковi  шматок  хлiба.   Молодий,
натхненний, з ясними блискучими, синiми очима i сидить вiн, загальнознано,
"за  Укра?ну"...  Поповнення  найбiльшого  злочину  доби...   Поборюваного
писаними, а ще бiльше не писаними законами  i  надзаконами  молодого  ладу
двох держав, побудованого пiсля останньо? велико? вiйни.  Вiн  тут  вперто
мовчав. Така глумлива неспiвзвучнiсть душ i сердець, що  годi  знайти  для
цього потрiбне слово. Але з Володьком вiн мiг говорити, а що вiн був  поет
серця, вiн намагався сказати бiльше, нiж мiг  сказати,  бо  висловити  цей
згусток надмiрно? його правди було для нього найвищою вимогою.
   - Зна?те, що таке Укра?на? - питав вiн з  тихим  пафосом,  i  очi  його
горiли тим огником святостi, що  його  можна  бачити  лишень  у  натхненно
вiруючих.- Це наш закон... Мораль...  Приречення.  Це  не  тiльки  те,  що
бачимо, а також те, що не бачимо... Запiзнене  вийшло  з  минулого  i  йде
неухильно назустрiч,  як  день,  як  нiч,  як  смерть,  як  народження.  З
глибинностi життя, вiд серця планети, з кожного нас... З  частинок  нашого
щоденного думання,  з  болiв  наших,  нервiв  i  кожного  тiльця  кровi...
Поколiння, iсторiя, могили, коханi люди, народження i костi в землi...  Iя
вам, ще такому молодому, хочу сказати: Укра?ни до цього часу ще не було...
Вона щойно тепер на наших очах родиться... Воiстину, вона щойно родиться.
   Вони, звичайно, ходили поруч  по  камерi  зi  заложеними  назад  руками
кiлька крокiв вперед, кiлька крокiв назад, як це роблять часто замкнутi до
клiтки звiрi, i ?м здавалося, що саме вони ? учасниками такого народження.
I нiхто не звертав на них уваги  тут  у  цьому  маленькому  просторi,  але
здавалося, що ?х бачили з багатьох високих мiсць ген там у просторах  поза
гратами.
   - Ви,- казав той поет,- йшли "туди"...  Не  шукайте  ??  виключно  там.
Шукайте ?? також в Нью-Йорку, Лондонi, Харбiнi. Вона  в  цiлому  свiтi,  у
всiй планетi... Хiба ви цього не чу?те?
   Володьковi хотiлось iнодi залягати, за що саме конкретно  його  пiслали
сюди, але вiдчував, що таке питання зайве. Навiть Слюсарський, навiть Баня
знали його параграф, i всiм ?м тут здавалося, що це один  з  найбiльших  й
найнебезпечнiших злочинцiв свiту, ?х карають i тут i там, i завжди  за  те
саме. Бо вони родилися не так i не там, як це подоба?ться багатьом iншим.
   Трохи згодом Володько довiдався, що тих "за Укра?ну" у цьому повiтовому
ув'язненнi багато бiльше. Вiн знайомився з ними по всiх камерах i пiзнавав
?х серед людських вiдпадкiв на перший погляд ока. Вони були всi рiзнi, але
в чомусь також подiбнi. Завжди незалежнi, не пов'язанi  з  цим  мiсцем,  з
думками у якомусь, для них знаному, просторi майбутнього.
   I особливо цiкавила Володька камера число I2, а згодом  також  II.  Там
"закордоннi", ?х пригонили цiлими юрбами майже щодня. Однаково  всi  босi,
завжди обiдранi, так нiби вони  верталися  з  яко?сь  довго?  подорожi  по
недоступних диких  кра?нах.  "I  чого  вони  йдуть  сюди?"  -  питав  себе
Володько, маючи на увазi свою останню мандрiвку "туди". Вiн  намагався  ?х
пiзнати i почути ?х думку. Але всi вони були нiмi i не тiльки замкнутi  на
замки камер, але також самi в собi. Кожний з них  був  силою  вирваний  зi
землi предкiв, i його тисячолiтн? корiння  кривавилось  тяжкими  згустками
болю... Кiлька разiв то там, то сям зустрiчав свого знайомого Платона Дуба
(хто його зна?, яке його справжн? прiзвище), з вiтався  з  ним,  намагався
розмовитись,  але  той,  так  само  як  i  iншi,  виглядав  понуро  i   не
прозраджував намiру наближення. Володько приносив йому кусники хлiба,  якi
вiн почав дiставати через сестру Василину, з дому, той  приймав  хлiб  раз
мовчазно без подяки, другий раз подякував, за третiм разом  посмiхнувся...
Ще iншим разом  промовив  кiлька  слiв.  Володько  не  був  настирливим...
Зустрiчалися в робiтнi кошикiв, десь випадково на коридорi, на  дворi  пiд
час прохiдок... I одного разу Дуб запитав:
   - Ви, напевно, тутешнiй?
   - Так,вiдповiв Володько.
   - Ви йшли до большевикiв? - питав той далi.
   - Не до большевикiв... На Укра?ну.
   - То, чоловiче,  Совдепiя.  Окрема  планета.  Затямте  собi  це...  Раз
назавжди! - Вiн висловив це з таким притиском, що Володько вiдчув удар. Те
"депiя", щось як деспотiя... Подражнена уява верталася до рокiв недавнього
минулого... Большевики, курява, ?х обози,  ?х  бруднi  обличчя,  пошарпане
лахмiття, матюки... Пролетiли ватагами на худих конях i думалось,  зникли.
Нi. Вони десь ?. За тi?ю границею. Там ?х царство. Совдепiя.
   Розмови на цю тему множились, Володько довiдався бiльше, дальше, глибше
про ГПУ, про "допри", про "радянське  правосудi?",  про  тисячi  вигнаних,
засланих,  знищених,  розбитих,  змарнованих.  Вiд  цього  ставало  сумно,
соромно, тiсно. Не хотiлось вiрити, але вiрилось i дивувалось,  чому  саме
все це мусило дiятись на землi наших предкiв.
   А трохи згодом Володьковi випадково пощастило побувати  кiлька  днiв  у
найбiльшiй гущi совдепських жертв дванадцято? камери. Пiвсотнi люду - тiло
на тiлi - голоднi, сухоребрi, блiдi, нагi i бруднi. I  справдi  вирванi  i
викинутi пiд ноги життя.
   Володько нiколи не був большевиком, вiн  лиш  з  болем  мирився  з  цим
все-таки людським явищем, але пiсля дванадцято? камери  йому  спротивилась
сама ця назва. Вiн ?? зненавидiв. Йому хотiлось плюнути в ?? лице, вирвати
?? зi словника, випекти з уяви...
   Камера дванадцять не стояла на мiсцi. Вона  йшла.  Вона  поволi  текла.
Кожного дня притiкало i  витiкало  п'ять,  десять,  дванадцять  -  бiльше,
менше, все iнших, але все тих самих. Скiльки протече ?х за рiк? За два? За
десять? Куди жене ?х той садизм. Чого шукають вони у  свiтi?  Де  були  до
цього часу?
   I пiсля цього Володько  пригадував  собi  всю  Волинь...  Мiсто...  Той
червоний кут з Марксом...  Сво?  село  з  Йоном...  Тi  патетичнi  люди  в
кепках...  Яка  глибинна  безодня  жорстоко?,  первiсно?,   дитинно-чисто?
на?вностi. Яка армiя напо?них дурманом патологiчних покручiв. "Нiколи,  нi
одно столiття, анi тисячолiття не  простить  большевизму.  Нiхто  його  не
виправда?. Вiн буде вiчним мiнусом в iсторi?  людства"  -  слова  Платона.
Коли б ?х висловив бородатий професор, чи побожний проповiдник, чи  знаний
президент, чи великий мистець - Володько не так повiрив би в них, як тепер
з уст цього обiдраного велетня з дванадцято? камери. Слова легко кидати  у
простiр або класти на папiр, але вони мають виправдання лишень тодi,  коли
походять з уст, на яких позначилась спрага пекла.
   Червень, липень - лiто. Були i  проходили  чудовi  днi  за  мурами,  за
гратами,  за  частоколом.   Володька   викликали   на   допити,   вимагали
признання... Чого йшов? Що там шукав? А чи справдi з власно? волi? I  сам?
Хто його посилав? I з якою метою? Пороли одяги, взуття -  шукали  доказiв.
Не вiрили нi одному його слову... Та, зрештою, не легко було  i  повiрити,
що вiн хотiв лишень до Ки?ва, а тому ламав границi й порушував  закони.  А
йому хотiлося крикнути ?м у вiчi: для мене  вашi  границi  не  границi,  а
кайдани! I я не  визнаю  ?х  нiде  й  нiколи!!  вони  це  по-сво?му  також
розумiли, а тому вiн не мiг знати, коли вiн звiльниться з цього  павутиння
i чи звiльниться взагалi. Формально це мало б бути  лишень  три  мiсяцi  i
п'ятсот злотих, що мало б значити три додатковi мiсяцi, бо  нiяких  злотих
вiн не мiг платити. А до того - додатковий суд за вiдiбранi золотi монета,
яких вiн не мав права виносити за кордон... А ще до того  -  не  вирiвненi
залеглостi у  справi  пашпорту.  А  на  завершення,  слiдство  з  вимогами
признання до неiснуючих грiхiв. Направду цей хлопець мав над  чим  думати,
бо вiдчував, що грунт пiд ним запада? i вiн грузне й грузне в якесь  багно
i що годi з нього вирватись. Вiн був ще, далебi, надто молодий i не  конче
вправний до тако? безглуздо? акробатики цього трагiкумедного цирку.
   Були ще й деякi iншi, також дошкульно болючi, але все-таки  зрозумiлiшi
моменти його теперiшнього борюкання за життя. Кожного понедiлка  i  кожно?
п'ятницi пiд тiюремну браму приходили  мати  або  сестра  i  приносили  тi
ославленi "передачi". Приходили, просили  побачення,  ?м  вiдмовляли,  але
вони все-таки вперто i  довго  чекали  безнадiйно  надiючись.  Засуджених,
звичайно, випускали за браму, вони могли бачитись з рiдними, але Володько,
як пiдслiдний, до таких не належав. Та одного разу... Падав  якраз  дощ...
Володько випадково був на подвiр'? i йому пощастило пiдбiгти  до  брами  i
через дiрку виглянути назовнi. Побачив багато  людей,  переважно  жiиок  з
пакунками, якi просто пiд дощем без нiякого накриття чекали перед  брамою,
i мiж ними побачив  також  i  свою  таку  знану,  близьку,  рiдну  i  таку
несказанно скорбну, втомлену матiр, яка мусила дуже рано вставати, зробити
пiшки п'ятнадцять кiлометрiв дороги i стояти тут пiд дощем у  тому  сво?му
старенькому темно-синьому жакетику,  пов'язана  старосвiтською,  обрядовою
пов'язкою "терново? хустки", з тим повним рогозовим кошиком... ?? глибокi,
сiрi, вигорiлi були впертi в  браму,  а  ??  округле,  порiзане  зморшками
обличчя, як здавалось, було мокре не лишень вiд дощу, але  й  вiд  слiз...
Потiм вона пiдiйшла до дозорця у свiтлiй синьо-сiрiй унiформi, що стояв  з
рушницею бiля брами, i мiшаниною укра?нсько-польсько? мови просила:
   - Пане! А може б, ви пустили! Прошу, прошу!
   - Казав же вам, що не можна! - такою ж мiшаниною вiдповiдав дозорець. -
Не од мене це залежить. Йдiть до слiдчого - хай вам дасть дозвiл.
   Мати не знала, що далi робити, вона повернулася,  розгублено  постояла,
верхом долонi обтерла очi i вiдiйшла вiд ворiт...
   Володька це ранило, гнобило, викликало почуття вини, бо в його роду  ще
нiхто нiколи не бував за гратами, а також ще нiколи нiчия мати  не  мусила
переходити такого тяжкого пониження. Але вiн також починав розумiти  добу,
у якiй  народився...  Вiн  бачив  у  камерi  одинадцятiй  багато  матерiв,
подiбних до його, якi мусiли десь там кинути свою дому взагалi, переходити
кордони, щоб дiйти ось сюди, а далi невiдомо куди... А скiльки ?х таких по
всiй його замученiй землi... Гноблених, морених, гнаних, ображених... I  з
цього моторошного видива почали виринати одно за одним новi питання: а що,
як ми тут ще слiпi, немiчнi i  безпораднi,  дарма  що  пишемо  томи  книг,
кладемо границi i виголошу?мо так багато пустослов'я про справи,  яких  не
зна?мо? Цiле сплетiння моторошних питань... Вiн ще також далеко не готовий
давати на них вiдповiдi, бо це лиш першi натяки сумнiвiв, першi  проблиски
власного думання, але це ще далеко, дуже далеко не вiдповiдi. I,  можливо,
Лазюк мав рацiю: не хапайся беззастережно  магiчних  фраз  унесених  магiв
словоблуддя про чудодiйне спасiння людства, а намагайся знайти  дорогу  до
звичайного, простого, але ясного  людського  глузду.  Але  як  i  де  його
знайти?
   Одначе цього самого гострого на вражiння дня, ген по обiдi,  майже  пiд
вечiр, коли вже давно скiнчились "передачi", Володька викликають  знов  до
брами.  О,  напевно,  тi  три  посiпаки  з  тими  сiрими  холодними  очима
"дефензиви", що викликають його на постiйно новi i новi  допити.  Але  був
здивований, що на цей раз його вели не до  вузенько?  тюремно?  санiтарно?
амбулаторi?, де, звичайно, тi допити вiдбувалися, а  просто  до  брами,  i
коли вiдчинили хвiртку, вiн одразу за нею побачив знов свою матiр.
   Вона там, зовсiм сама, стояла з тим сво?м кошиком  i  якось  незграбно,
крiзь сльози, посмiхалася... Володько кинувся до не?, обняв таку  маленьку
i хистку, нiби перший раз у життi, i вiдчував, як тремтiли ?? руки, а коли
цiлував ?? щоку, вiдчував солонiсть ?? слiз, i хоча  давно  перестав  дощ,
але ?? одяг був все ще мокрий, I так хотiв ?й щось виняткове  сказати,  що
вiд цього зворушення забув i тi найпростiшi слова, а жив лишень  глибинним
вiддихом вiдчуття ?дностi з цi?ю силою любовi,
   - Ну, ну, ну... Все добре... Все буде добре,- казав вiн у вiдповiдь  на
?? сльози, що лилися з глибоких ?? очей.
   - А тебе не б'ють? - було першим питанням.
   - Нi-i-i,вiдповiв вiн з притиском.
   - А я чула, що б'ють. Хтось там тебе в староствi бачив  -  Боже,  що  я
пережила. Кожний тиждень у понедiлок  i  п'ятницю,  то  я,  то  Василинка,
йдемо... А дома жнива, роботи стiльки... Батько сердитий. Каже: i чого  ти
ходиш!.. Адо нас, чу?ш, Два  рази  зi  староства  при?жджали,  все  шукали
чогось - хто ?х зна?, чого  шукали...  Перерили,  перекидали...  Всi  тво?
папiрцi забрали.
   - Я знаю,казав Володько.
   - Зна?ш? Тобi казали? При?хали раз - шукали, шукали, нiчого не  знайшли
й по?хали. Потiм знов при?хали. Людоньки Божi, кажу... I чого ви  шука?те?
У нас нiчого нема... Комунiстичеського  нiби  шукали.  Господи!  А  батько
чу?ш, сердитий - страх сердитий! Казав, каже, йому... Не хотiв  слухати...
Пiшов знайти собi бiду... Кажуть  менi:  там,  чу?те,  б'ють...  Там  всiх
б'ють... А я не сплю i не ?м... Били тебе?  -  I  вона  дивилася  на  сина
такими очима, що той не мiг перед тим поглядом встояти...
   - Нi, нi! Хто вам таке казав? Бачите ж... Все добре Я скоро вийду!
   - Вийдеш? А мене не хотять все пустити...  А  сьогоднi  пiшла  до  того
слiдчого. Що я, дитино,  находилася...  Шукала  того  слiдчого  по  цiлому
мiсту, питалася, питалася... А найшла, то знов пустити не хочуть.  Кажуть,
пiзно. А я стала вже i плачу. Потiм все-таки змилувався,  написав  якогось
папiрця й каже:  iдц?  з  тим  пап?рк?м...  Вас  пустять.  Прийшла  i  ото
пустили...  А  Василинка...  Що  вона,  бiдачисько,  поплаче...   Господи,
Господи!
   Вона говорила швидко, хотiла все сказати i боялася, що  не  хватить  ?й
анi слiв, анi часу, а тому решту договорювала сльозами, якi вона  витирала
сво?ю шорсткою, брудною долонею. Бiля них, на щастя,  не  було  нiкого,  а
дозорець,  що  трохи  далi  стояв  зi  сво?ю  рушницею,  мабуть,  навмисне
одвернувся...
   З часом вона трохи заспоко?лась, бачила, що ?? син  виглядав  непогано,
намагався допомогти ?й прийти до себе i навiть посмiхався...
   - Тепер, мамо,- казав вiн,- до такого треба призвичаюватись...  Нас  не
залишать в спокою... А це ще тiльки початки...
   Потiм Володько мусив вiдiйти. Мати стояла i дивилася поки вiн  не  зник
за брамою, ?й було все це дивне i  незрозумiле...  I  те,  що  вiн  сказав
востанн?, а ще бiльше те, що ось вона, його мати, яка його породила i  яка
вже бiльше не ма? на нього права... А мають те право iншi, чужi, грубi, не
розумнi, якi беруть ?? сина, замикають його, мов худобу, разом зi злодiями
та розбiйниками. I вона не може нiчим запобiгти,  нiчого  помогти,  нiчого
навiть сказати.
   Мiсяцi йшли далi... Володько знав вже добре  цей  свiй  iнший  свiт  за
замками i гратами... Кожна його камера - це окремий роздiл однi?? повiстi,
яку вiн перечиту? просто з долонi  буття.  Тi  натовпи  рiзних  людей,  що
проходили  перед  його  зором,  залишали  в  його  iстотi  безлiч  цiнного
матерiалу для пiзнання iстини, байдуже яко? вартостi вона була. Такого вiн
не мiг бачити там на сво?х рiдних полях, на рiллi, мiж деревами, будовами,
звiрятами i птахами свого старого, одноманiтного  села...  I  одно  лишень
турбувало: коли вiн звiдсiль вийде? Слiдство затягалося i, здавалось, воно
не  скiнчиться.  Йому  просто  не   вiрили,   що   вiн   не   шпигун,   не
"вивротов?ц"[25], не змовник, а просто молода людина, яка шука?  на  землi
свого законного людського права i мiсця, ?м хотiлося б конче бачити його в
ролi найбiльш зрозумiлiй для ?х нескладно?, дитинячо?, елементарно на?вно?
уяви... Вони вдиралися до його дому, грабували його власнiсть, копалися  в
його думках... Влазили до святого святих людини з брудом, злом,  ру?ною  в
переконанню, що цим вони  оберiгають  границi  сво??  держави.  Нiколи  не
догадуючись, що  безпека  тих  границь  та?ться  в  мозку,  серцi  i  душi
звичайного  Володька  зi  звичайного  села  Тилявки.  Тисячi  i   мiльйони
нещасливих душ i сердець не гарантують безпеки границь, байдуже скiльки  б
поставити на них охоронникiв у тих чи iнших унiформах.
   Серпень, вересень, жовтень... Надворi сiро. Дощi ллють. Сонце  вигляда?
рiдше.
   Одного негожого понедiлка Володька  покликали  за  браму,  напевно,  на
побачення, дарма що вiн просив матiр у такий час не приходити. За  брамою,
як звичайно, багато матерiв, жiнок i сестер, якi  прийшли  навiдати  сво?х
синiв, чоловiкiв, братiв. Володько  сподiвався  побачити  мiж  ними  також
сво?х рiдних, але нiкого з них не  мiг  вгледiти,  а  натомiсть  до  нього
пiдступила одягнута у мiський одяг чужа, молода жiнка.
   -  Це  ти?  -  здивувався  Володько.  Це  була  Ганка.  Була  спокiйна,
вирiвняна, здавалось, похорошiла. Володько нiколи  не  сподiвався  ??  тут
побачити.
   - Пiзнав мене? - питала вона з ноткою кокетства.- Я тут  на  мiщанах  у
тiтки. Почула, що i ти тут...  Моя  тiтка  ма?  знайомого  дозорця...  Той
дiстав менi дозвiл... Ну? То як?
   Вона дивилась на нього все тими самими  синiми,  злегка  посмiшкуватими
очима, якi вiн знав ще з дитинства. Тепер вона  направду  була  здивована,
коли бачила Володька в цьому мишатому, тюремному  бушлатi...  Володько  не
знав, що й вiдповiсти, така далебi несподiванка.
   - Принесла тобi ось,- i подала йому невеликий пакунок.
   - Була ти в Тилявцi?  -  запитав  вiн  нарештi  i  прийняв  без  подяки
пакунок.
   - Була. На Чесного хреста.
   - Що ж там?
   - Нiчого. Все добре. На празник були музики. Танцювала.
   Володьковi хотiлося знати, чи не забули там його, але  вагався  про  це
питати. Вона вiдгадала його думку.
   - Тебе також згадують... Сергiй хотiв навiть зайти сюди,  але  його  не
пустили. Я танцювала з Йоном.
   Цi ?? останнi кiлька слiв хотiли, мабуть, сказати  значно  бiльше,  нiж
лишень про танець з Йоном, i Володько це.  вiдчув  також.  Здавалось,  вiн
бачив ?? такою ж, як колись давно над Угорською долиною з  пучечком  бiлих
пролiскiв, i тепер йому було нiяково дивитися ?й у вiчi.
   - Ага,вiдповiв вiн невиразним звуком.- А як там  читальня?  -  квапився
перейти на iншу мову.
   - Добре. Читальня йде. Йон трохи проти Рони, але  Сергiй  з  Роною.  Не
розумiю того Сергiя... А зна?ш? - Ганка на мить завагалася... - Наталка не
вийшла замiж.
   Володько швидко глянув на не?, нiби його вкололи.
   -Як то?
   -  Не  знаю,  як  воно  сталося.  Перед  Зеленими  святами  вона  тяжко
захворiла... Мала запалення легенiв... - i Ганка замовкла.
   - Ну, i що? - хотiв вiн довiдатися бiльше,  але  очi  ?х  зустрiлися  i
настала незручна мовчанка. Володько бачив в ?? очах докiр, жаль i щось  ще
iнше, чого б не мiг висловити. Пiсля цього Ганка скоро вiдiйшла.
   Але залишила по собi враження. Навiть вже  в  камерi  Володько  все  ще
бачив ?? докiрливий погляд,  а  разом  чув  ??  голос,  повний  натякiв  i
тривоги. Як також та вiстка про Наталку... Така справдi болюча рана в його
серцi - хотiв було i позбутися цього разом зо всiм тим, що там  було,  але
один i тiльки маленький натяк - i все знов оживало величезними  хвилюючими
картинами чогось такого, що раз приходить у  життi  i  лиша?ться  в  ньому
назавжди.
   Дарма що за цей короткий час його мандрiв  Володько  помiтно  змiнився.
Змiнився сам його м'який, довiрливий погляд i навiть лагiднiсть усмiшки...
I  вдача  його  затратила,  можливо,  ту  найдорожчу   свою   прикмету   -
безпосереднiсть  i  довiр'я,  особливо  те  до  людини.   Починав   бачити
противенства мiж думками i дiлами, однаково, як там десь високо  на  горi,
так i тут на цьому найглибшому днi. Правдоподiбно, людина не хоче  або  не
може бути такою, якою вона хоче бути, а мусить бути такою,  якою  хоче  ??
мати вища  сила  поза  нею.  Поняття  доброго  i  недоброго  дуже  виразно
розмежованi, i треба бути дуже вправним знавцем цi?? штуки,  щоб  цi  речi
вiдповiдно бачити.
   Змiнився Володько i зовнiшньо, зорово, тiлесно. Здавалось,  вiн  вирiс,
змужнiв, згрубiв, спотужнiв... У кутиках його рота залягла твердiсть.  Мiг
бути рiзким i мiг без на-думи кинутись  у  бiйку  i  битись  до  кровi  за
передачу,  яку  хотiли  йому  викрасти,  за  незнаного  хлопчиська,  якого
кривдили iншi, за свiй пояс, якого не хотiли йому повернути...  При  цьому
мiг  впасти  скривавлений,  бути  побитий,  але   не   упокорений.   Набув
переконання, що в цьому тваринному свiтi упокоренi можуть мало сподiватися
вiд норовисто? фортуни, байдуже до яких  категорiй  добра  i  зла  вони  б
належали.
   Мiсяцi йшли далi: листопад... грудень.  Рiздво.  Новий  Рiк.  Сiчень...
Лютий...



   XI

   У Матвiйовiй хатi вже давно не було так тiсно. Вечiр. Над столом висить
восьминомерна нафтова лампа. У плитi топиться.  На  лавi  сидять  Стратон,
Iван Кушка, Кузьма Запорука,  Хома  Ет-то?...  Всi  вони  курять.  Над  ?х
головами стоять хмари диму. За столом сидить Володько. Вiн роздягнутий  до
сорочки, комiр  розщеплений,  обличчя  виголене,  вимите,  свiже.  Волосся
дбайливо зачесане i роздiлене злiва продiлом.  Перед  ним  тарiлка  я?шнi.
?сть виделкою i розмовля? з сусiдами.
   Матвiй сидить збоку на полику, заложив ногу на ногу i слуха? оповiдання
сина. Той щойно вернувся з тюрми.
   За вiкном ви? метелиця i раз  у  раз  сипле  у  шиби  снiгом.  Володько
говорить спокiйно, байдуже, нiби вiн зробив звичайну прогулянку до мiста i
назад. Рухи його, здавалось, менше рiзкi,  зате  потрiбнiшi  i  певнiшi...
Голос нiби понижчав, очi дивилися певно i рiвно.
   - То  вiн,  ?й-бо,  у  тiй  казелюпi  поправився,-  казав  Iван  Кушка,
вiтаючись з Володьком.
   - То, може б, i вас, куме, туди пiслати,- вiдповiдав на це Стратон.  На
це, як велить звичай, всi вiдповiли дружнiм смiхом...
   Володьковi було при?мно бути зиов мiж цими  сирими  обрубками  людських
подобизн з ?х незмiннiстю природи, що сво?м  виглядом  сяга?,  можливо,  в
далекi правiки минулого i що ?х  думав  було  залишив  назавжди  i  бiльше
нiколи до них i не вернеться. Вiн ще ось не може як слiд прийти до себе...
Сталось щось несподiване. Ще цього самого ранку - гамiр, метушня, тiснота,
сморiд, грати, а це ось знов запах махорки  i  тепло  родинно?  берлоги...
Рано, о дев'ятiй годинi, його викликали до канцелярi? "з речами",  боявся,
що це може бути вивiз до iншо? тюрми, а тут несподiвано  сказали,  що  вiн
може йти  на  всi  боки.  Зайшов  лишень  до  старости  полагодити  справу
пашпорту, бiгав по мiсту, щоб знайти яку пiдводу, а тепер ось знов дома...
Перед ним тi ось дядьки. Говорять, як i завжди, про "порядки в свiтi", про
Польщу, що, на ?х  думку,  "не  вдержиться  довго",  про  "сов?тiв",  якi,
кажуть, "змiнилися", про цiну жита, про вивiз гною на придатки...  Стратон
так само, як i колись, оповiда? про Антихриста-Троцького, безупину  курить
тi сво? товстючi цигарки з бакуну i газетного паперу, вiд чого кiнцi  його
пальцiв i зарiст пiд носом набрали кольору рудо? глини. Iван  Кушка  купу?
знов землю i на весну ви?жджа? з Тилявки десь отуди за Шумське,  пiд  саму
границю. Його численна родина так збiльшилась, що змушений шукати також  i
бiльшого мiсця. Кузьма потовстiв, збагатiв, побудував нову муровану  хату,
помалював ?? рожевою барвою, покрив  гладкою,  сивою  черепицею.  У  нього
сiм'? лишень двi дочки i цього йому досить. Хома Ет-то? помiтно  постарiв,
його i так шпаковата борода побiлiла зовсiм, його старший син коваль давно
вiддiлився, перебрався на хутiр, а живе вiн тепер з молодшим нiмим Романом
i наймолодшим Олексою.
   Усi тi дядьки, що з ними свого часу мав  стiльки  клопоту  Матвiй,  вже
давно тут обулися, вросли в нове мiсце i дуже його полюбили. Одначе, як  i
спочатку, тримаються вiд села здаля, ?х мало обходять  справи  села,  вони
собi самi по собi... I дивуються, що отой Володько весь час тiльки  там  й
чапить. I що йому до села? Щоб тiльки дражнити полiцiю?
   Але, як вiдомо, Володько думав про цi речi далеко не так само, село для
нього жива, велика, кровна справа, вiд яко?  залежить  майбутнiсть  цiлого
народу. Усi тi "сiльськi справи" не лишень сiльськi справи, а  також  його
особистi справи, справи його роду, його майбутнього, його життя як життя i
як мiсяць пiд сонцем. I особливо тепер. Ось вiн довiдався, що за час  його
вiдсутностi у селi збiльшився один небезпечний рух, до слова прийшов  Йон,
що несподiвано одружився з Ганкою i тепер там на всю ширiнь верховодить.
   I навiть ось зараз, не дивлячись на  вечiрню  годину,  анi  на  те,  що
тiльки що прибув, як тiльки на?вся,  встав  i  почав  одягатись.  Настя  з
острахом лишень запитала:
   - Що? Ти хочеш йти? А куди?
   - Вийду в село,- буркнув Володько.
   - Але ж там мете... Свiту не видно.
   - Кому треба - видно,- вiдповiв спокiйно вiн.
   Матвiй, як звичайно, до слова не втручався, а сусiди дивувалися.  Трохи
згодом Володько був одягнутий, вийшов  i  пiшов  проти  вiтру  в  напрямку
заходу. I коли вийшов - вiдчув стiльки пружностi  й  сили,  що  далебi  не
йшов, а гнався, бiг, летiв. Хотiлося швидше там бути. О, як  вiн  все-таки
зрослий з тi?ю сiрою просторовiстю,  заставленою  купками  солом'яно-бiлих
хижок з тими прорiзами розсвiтлених вiконець. З  тими  дядьками,  тiтками,
запахом диму i  гною,  гавкiвнею  собак,  скрипiнням  ворiт  та  криничних
журавлiв. Так. Село. Ось воно довкруги в  темнотi,  тут  затишнiше,  вiтер
топчеться по верхах  дерев  i  шумить  навiжено,  до  очей  сипле  дрiбним
снiгом... Вiконечка в темнотi ледве  манячiють,  темна  закутана  постать,
"добривечiр", копка, бiла пiд ногами рiвнина.
   А ось i читальня, всi вiкна свiтяться, через них видно людськi  постатi
всерединi. Володько рiша? не заходити одразу до читальнi,  це  наробило  б
забагато метушнi. Чи не краще було б знайти десь Сергiя i розвiдатись,  що
тут, властиво, дi?ться, але вiн напевно тут в читальнi.  Вирiшив  все-таки
йти до Сергiя i коли б не застав його дома - просив би  когось,  щоб  його
покликали.
   Але Сергiй був дома i не сам, а з ним Кiндрат i навiть Антiн. Звичайно,
нудились,  сидiли  похнюплено,  перекидались  окремими  словами,  i   коли
вiдчинились хатнi дверi i в них появився у сво?му жовтому кожушку i чорнiй
кепцi Володько, вони  всi  тро?  зiрвалися  зi  сво?х  мiсць,  мов  облитi
окропом.
   - Свят, свят, свят! Чи не ? це  мара,  хлопцi!  -  викрикнув,  звичайно
неголосний, Сергiй.
   - Амiнь! Справжня! Здоровi, козарлюги! - енергiйно увiрвався Володько i
мiцно потиснув кожному руку.- Що нового?
   - Що нового! - озвався бурхливо Кiндрат.- Тут, брате, без  тебе  просто
канiт?ль. Ось сидимо i радимось. Добре, що прибув -  тепер  рiшай.  У  нас
вiйна.
   - Що за вiйна? - смiявся Володько.
   - Йон. Той сучий пасинок,  робить  наступ  на  читальню  й  кооператив.
Розкажи... - звернувся Кiндрат до Сергiя.
   - Е-е-е! - досадно говорив Сергiй, i  його  верхня,  iз  заростом  губа
помiтно здригалася.Йона ти зна?ш... Ходив, ходив аж доходився.  Тепер  вiн
тут пан, Троцький... Як тiльки ти вiдiйшов - почав збирати та намовляти...
I на тебе вказував... Диви он, мовляв... Ге! I багато пiшло  за  ним...  I
Iлько вже там, i Никон там, i Демид хита?ться... Побрався з Ганкою, а вона
тепер Кляра Цеткiн,  обробля?  жiнок...  Хочуть  перебрати  кооперативу...
Стара управа... Ти  ж  зна?ш:  Рона  -  голова,  Iлько  -  секретар,  я  -
бухгалтер, Кiндрат, Антiн i Симон - члени... Але ж Симон - зайво казати...
П'яниця, нероба, його втягнув Рона задля товариства "мокрого клубу".  А  я
оце був у Крем'янцi i менi там сказали: як тiльки переберуть  камонiсти  -
кiнець нашiй лавочцi... Тепер до нас перевели "постерунок",у дяковiй  хатi
сiм полiца?в, по селi бешкети... На Рiздво Йон зробив  дебош  y  церквi  -
зiбрав свою галайстру, зайшли до церкви в шапках з  цигарками  в  зубах...
Люди мало його не розiрвали. Тепер  вони  збирають  пiдписи,  щоб  зiбрати
надзвичайнi збори, i завтра це ма? статися... Я, Антiн i Кiндрат  вирiшили
воювати. До останнього. Проти Йона... А тепер нам цiкаво, що на це ти...
   Всi три дивились на Володька.
   - Яз вами,промовив вiн.- Ясно. Я "туди" йти - йшов,  але  не  дiйшов  i
добре, що не дiйшов, а за науку заплатив, бо бачив на власнi очi  людей  з
того ославленого раю... Тисячами тiкають... А тут ми мали б самi  лiзти  в
його лабети. Хлопцi! Кажу. Це не  большевизм,  це  чума!  З  Йоном  будемо
боротись... До останнього! Або ми, або вiн.
   На це звiвся Антiн, а його дебела постать сягала пiд самий сволок...
   - Ти, Володьку, викликав того вовка - ти його мусиш загнати назад. Село
кипить, як казан, по хатах деруться. Я  вчора  одному  паршуковi  викришив
кiлька зубiв. Йди ти, кажу, iк чорту з тими сво?ми л?нiнами...  А  вiн  до
мене з матюком... О-о, коли ти вже  до  матерi  за?жджа?ш,  то  вже  зась.
Мазнув його по зубах, що той полетiв в коцюбник,  а  два  зуби  у  смiтник
виплював. На мене хотiли накинутись, але  не  вдалось.-  I  Ангiн  байдуже
пiдняв свого кулака. Володько з пошаною дивився на мого барки.
   - Зате Йон. Ех! У нього ще всi зуби i тверда рука,- докинув Кiндрат.
   - Ну, що ж... У нього зуби - у  мене  зуби.  Будемо  гризтись,-  розвiв
незграбно руками Антiн.
   - А зна?те... Я  чув,-  заговорив  Кiндрат,-  Йон  хоче  вiдкрити  свою
"лавку". На мiсцi козака... У Григорковiй хатi...
   - Та бре... - озвався Антiн.
   - ?й-бо! Ганка намовля? Григорка, щоб той  викинув  козака...  А  козак
зв'язався з комендантом...
   - 0-ха-ха! Отодi б наш кооператив дiйсно ляснув,- сказав Володько.- Але
ж то буде коломийка, I  козак...  А  в  нього  все  ще  купують?  -  питав
Володько.
   - Як не будуть купувати,- озвався Сергiй... - Тож наш  "прикажчик"  там
дню?  й  ночу?.  Ех,  Рона,  Рона...  Казав  йому  не  в'язатись  з  таким
пройдисвiтом... Всiх покупцiв до козака спрямову?. А Рона не вiрить...  То
ж його Бухлов... Iнтелiгентний человек... Щоб вiн здох, такий.
   Говорили довго, жваво, гаряче. У хатi дим вiд цигарок. На сiрих  стiнах
балухатi тiнi. Аж то  прийшов  Сергi?в  батько,  був  трохи  напiдпитку  i
розмова  припинилася.  Почала  про  вечорницi...  А  трохи  згодом,   коли
розiйшлися i Володька проводив, як звичайно,  Сергiй,  вернулися  знов  до
тi?? ж справи.
   - Маю найбiльшого ворога: батько. Злигався з "ними". I все за  Мокрину.
Доносить ?м ва мене...
   Метелиця не  втихала,  бiля  церкви  зайшли  пiд  дзвiницю  i  стали  в
затишку...
   - А,- казав Сергiй,- тут зна?ш, все так чортяче сплелося, що сам дiдько
не розбереться. Село дiйсно кипить, i я не знаю, яка з цього  вийде  юшка.
Як завтра програ?мо - все пропало.  Козак  веде  свою  лiнiю,  злигався  з
полiцi?ю, доносить, що у нас тут дi?ться,  але  добре,  що  вiн  стявся  з
Йоном...
   Володько  вислухав  цiлий  довгий  звiт  про  цi  справи  до  найменших
подробиць, йому ця картина ста? ясною, вiдчува? i свою вину, а  головне  -
повна несвiдомiсть людини у всiх ??  промiрах.  Вкинуто  бацилу  "класово?
боротьби" туди, де не iснувало нiяких класiв, а тому постала боротьба  для
боротьби,  гарячка  мiкробiв   тифу   в   примiтивно-здоровому   органiзмi
недорозвиненого  iнтелектуально  людського  ?ства.  Розумi?ться,   що   це
пов'язане i з нацiональною амбiцi?ю цих людей. Вони тут "пiд  Польщею",  а
там же Укра?на, байдуже яка за формою, а коли це лиш "трудящi", "робiтники
i селяни", то, можливо, ще краще, дарма що i тут нiяких iнших  класiв,  за
винятком до кiнця зпролетаризованого колишнього  помiщика  Рони,  вони  не
бачать... Але вiв лиш одна, в деяких  справах  дуже  корисна,  а  морально
знищена алкоголем iстота, i нiяко? небезпеки для "трудящого  народу"  вона
не може творити. Чому ж тодi боротьба з "помiщиками й буржуазi?ю"?  На  це
питання нiхто не збира?ться вiдповiдати, бо його давно вияснив Карло Маркс
i Володимир Л?нiн. Тому навiщо про це думати.
   - А слухай... Що з Наталкою? - обережно запитав Володько.
   - Хворi?. Тяжко... Сухоти чи що...  Не  виходить  нiде.  Зараз,  як  ти
вiдiйшов - лягла. Кажуть, дуже простудилася... Десь там на полях ходила...
Була, мов непритомна. Мокрина вiдвiду? ??. Я казав Iльковi: не  силуй  ??.
Не хоче, то не хоче Але Iлько, як Iлько, розуму  в  нього,  як  у  доброго
козла... Бо?ться, що замiж не вийде i зiстанеться  йому  на  ши?.  Хiба  ж
Наталка з таких, що сидiтиме комусь на ши?... Iлько  страх  проти  тебе...
То, каже, вiн все наробив... Його стримував Йон, дума?, що ти з  ним,  але
тепер, як довiда?ться... Зна?ш, як то там у них водиться. Поки ти "з ними"
- все добре... Hе з ними - бiда. З тебе зроблять смiття.  Це  ?х  етика  -
також "для добра людства".
   Володько мовчав. Згори, з пiддашшя, особливо коли повiвав вiтер, сипало
дрiбним снiгом, але холодно не було, а було тихо i навiть затишно,  лишень
тi неспокiйнi думки i тi болючi вiдчування.
   - Наталка анi тепер не виходить? - запитав Володько.
   -Нi.
   - Лежить?
   - I лежить i не лежить... Ти б ?? тепер не впiзнав. Один кiстяк. Я  оце
було до не? зайшов... Вона запитала: дума?ш, вiн мене ще  буде  любити?  Я
кажу: хiба я знаю. Зовсiм занепала Зовсiм. Каже: я хочу вмерти.  Попiвська
Ольга також вмира? I взагалi, у Левинських,-  продовжував  Сергiй,-  тепер
дуже кепсько. Вмира? також о. Клавдiй. У хатi дво?  вмираючих  i  обо?  на
сухоти. Глiба iнспектор хоче перенести на iнше мiсце...  Роман  пиячить...
Олег залишив гiмназiю й перейшов,  до  духовно?  семiнарi?,  щоб  уникнути
побору... Одна матушка все ще держиться на ногах, але також дуже пiдупала.
   Володько, розумi?ться, мав про що думати... Йшов поволi  додому,  темна
нiч, засипана снiгом дорога, шумiв вiтер...I всi цi клопоти, що  зiбралися
нараз, нiби зграя хижого вороння. Ще ж треба платити тридцять злотих  кари
за пашпорт...
   А де тi грошi взяти... Нема ось за що сестрi чобiт купити, на сiль,  на
сiрники, на нафту  не  хвата?...  А  тут  ще  один  суд  над  головою.  Не
сьогоднi-завтра викличуть на суд за тi золотi монети, що ?х  вiдобрали  на
границi... I мало  -  вiдобрали,  прийде  нова  кара...  Добре,  що  бодай
слiдство припинили... Невiдомо як  надовго,  але  поки  що  вида?ться  все
гаразд.
   А головне, те  село!  Те  село.  Його  болюча  рана.  Так  багато  було
зроблено... Що буде з ним. Воно зовсiм хворе. Воно в гарячцi лихолiття,  i
треба негайно щось робити.
   Другого дня Володько встав рано, метелиця трохи  ущухла,  збиралося  на
вiдлигу. Матвiйове подвiр'я  завалене  заметами.  Володько  одразу  взявся
прочищати снiг, кормити коней, худобу... Матвiй знов  мав  дiло  зi  сво?ю
спиною, а тому мусiв зрання полежати. Настя зробила снiданок  i  покликала
Володька.
   Снiдали самi чоловiки - батько й  сини.  Мати  поралась  бiля  печi,  а
Василина виносила свиням поми?. За  звичкою,  Настя  почала  бiдкатися  за
Володька... Знов з тим  селом...  Мало  йому  старо?  бiди,  то  шука?  ще
ново?... Володько вiдповiдав рiшуче й остаточно:
   - Це, мамо, треба! Не можу стояти осторонь. Я мушу там бути!
   - Господи... Хоч, щоб знов замкнули.
   - Замкнуть, то замкнуть. До розмови встрявав батько:
   - То ?, як було i зо мною. Я вивiв людей  з  Дерманя...  Купив  ?м  тут
землю, а ти бачила, що вони робили? Тепер господарi, а тодi мало  мене  не
загризли. Коли б був пiддався - затоптали б. Такi ми люди.
   Володьковi ця батькова мова не дуже подобалась, сподiвався iншого.  Вiн
зна?, що старому та його мандрiвка дуже не була до серця, вiн сердився, нi
разу не вiдвiдав у тюрмi... Старий як сердився, то сердився, але тепер це,
зда?ться, минуло.
   Володько розповiв про кооператив.
   - Я то вже чув,- сказав старий.- Того чортового комунiзму не допустiть.
Я вже раз бачив його... В революцiю. Досить.
   Володько не гаяв часу,  настрiй  йому  сприяв,  надворi  розпогодилось,
потеплiло, свiтило сонце, слiпуче блищало бiле  рiвне  снiгове  поле.  Вiн
одразу вибрався, просто через поля, сади  i  долину  до  Рони.  Було  бiля
години десято?, але Рону застав ще у постелi. Вiн читав щось з  Купрiна...
У кiмнатi, як звичайно, "лiричний непорядок", а до того сьогоднi додавався
ще й "собачий холод". У сiнях розчухраний Марко возився зi самоваром.
   - Володько? - викрикнув Андрiй Андрiйович, коли
   Марко доповiв про його прибуття.- У-у! Прошу! Розумi?ться!
   Володькiв вхiд нагадував вихiд на сцену якогось артиста Рона був дiйсно
несподiвано заскочений, не мiг заховати свого вдоволення, просто як був  у
нижнiй бiлизнi, зiрвався з постелi i почав швидко натягати зiм'ятi, добро?
темно-синьо? матерi? штани.
   - Марку! Швидше самовара! У мене тут... чортячий холод... Нема? дров. А
це прекрасно! Коли ви прибули? А що там? А як там? Кажiть, кажiть, кажiть.
I дуже добре, що вас там на тiй границi... Що? Недобре? Посидiв трохи. Ха!
Велика справа! А ми тут по шию в клопотах. Безлiч.  Жах.  Сьогоднi  у  нас
загальнi збори. Чули? Хочуть нас викинути. Ну? Що ви скажете? Мене? З мого
кооперативу? То ж я його викохав. Я вдержав його при життi...  То  ж  туди
пiшли всi мо?... Га! У мене он нема за що  дров  купити,  а  Йон:  буржуй!
Тобто, за Йоном - я буржуй... Ну? Що ви? Кажiть. Ви, напевно, за Йоном!
   Володько спокiйно посмiхнувся.
   - Нi, Андрiю Андрiйовичу,- вiдповiв вiн.
   - З нами? Чуд-дово-о-о! То ми будем дужi.  Але  чого  хоче.  той  самий
святий прол?тарiй Йон? Я ж йому казав: Йоне Трохимовичу. Хочете до управи?
Прошу. Дамо вам функцiю.  Тiльки  працюйте.  Нi,  вiн,  бачите,  хоче  сам
керувати. Хоче викинуть мене, Сергiя, Антона... Але ж дурень. Не  розумi?,
що без нас це дiло не пiде. Не хочу хвалитися, але ж всi недобори покривав
я. Зi сво?? i так порожньо? кишенi. Десятини продавав. Загляньте тiльки до
книг... Приватники нас б'ють i в хвiст i  в  гриву...  А  вiн  тут  з  тим
комунiзмом... То ж там нi одно? грамотно? людини, i  сам  Йон  женився  на
куркульцi i затiва? он забрати мiсце козака.  Як  вам  це  подоба?ться.  А
влада матиме блискучий претекст розв'язати всю ту нашу лавочку...  -  Рона
говорив поспiхом, шукав без пенсне на столику цигарки,  нiчого  не  бачив,
нервувався... - Марку! Давай чай! Ви, Володя, вип'?те також скляночку...
   - Дякую. Я вже поснiдав.
   - Е! Вип'?те! Це вже обiд. Не роздягайтесь - замерзнете. У мене недавно
був турнiр. Грали й комунiсти. Але мене тi турнiри зажеруть. Ледве  хвата?
на призи, А ваш браток вже засiяв на мо?му озимину. Чули? Навеснi пере?де.
Тринадцять десятин вiдпустив i вже просвистав...  Хай  хоч  хтось  працю?.
Я... Ет... Який я, скажiть, господар.
   Шаховi турнiри, пiсля кооперативу, театру, футбольно? гри i  пиятики  -
ще  одна  хронiчна  пристрасть  цi??  сво?рiдно?,  загублено?  у  глибокiй
провiнцi?, людини. Вiн помiтно, добровiльно, добродiйно здавав сво?  життя
в ломбард i ?диною його чеснотою було  -  не  сперечатися  з  долею.  Так,
мабуть, хтось хоче i нема потреби робити якiсь зусилля спротиву.
   Марко принiс на дерев'янiй  тацi  двi  порцеляновi  чашки  чаю,  обидва
присiли  до  круглого,  розколотого  посерединi,  мармурового,   холодного
столика, пили чай, i Володько, сво?ю  плутаною  мовою...  (вiн  завжди,  в
товариствi Рони, почував себе не свобiдно) намагався пояснити поступовання
Йона.
   - Я знаю Йона,- казав вiн.- Як також про що ?м ходить. По-перше, Йон не
з тих, щоб дiлився з кимсь владою... По-друге, вони мають згори iнструкцi?
перебирати на мiсцях всi органiзацi?... Що тi органiзацi?, пiд  претекстом
комунiзму, влада може закрити, це ?х  мало  турбу?.  Для  них  важливе  не
органiзацi?, а настрiй народних мас... По-друге, це буде корисне i  цим  i
тим, i там у Москвi, i тут у Варшавi... Буде рух,  фермент,  невдоволення,
покривдженi... Причина для визволення тим i причина для лiквiдацi? цим.
   - Можливо,  можливо,-  байдуже  казав  Рона,-  але  у  нас  тут...  Тож
кооператив народовi... Це його хлiб... Коли я вiдiйду... Що це ?м дасть?
   Володько делiкатно перебив:
   - Дозвольте, Андрiю Андрiйовичу... Хочу звернути  вашу  увагу  на  одну
справу... Оповiдають, що ваш прикажчик приятелю? з козаком.-  Володько  на
хвилинку замовк... - I ще бiльше... Що вiн  посила?  покупцiв  до  козака,
навiть коли ма? потрiбнi товари у себе.
   - Не вiрю,рiшуче вiдповiв Рона.- Не може бути... Що  Бухлов  сволота  -
так, але що аж така сволота - не вiрю.
   - Але чим пояснити, що постiйно ма?мо недобiр?
   - Бо мало купують. Всi iдуть до мiста.
   - А чому козак не ма? недобору?
   - Бо  вiн,  по-перше  сам...  По-друге  -  наш  народ  ще  не  звик  до
кооперацi?. Це... Зрештою, ви це добре зна?те... - казав Рона.
   - За шiсть рокiв був час призвича?тись. Колись же  торгiвля  йшла...  I
були зиски.
   - Розумi?ться... Були зиски... Бо були  люди...  Зацiкавлення...  Тепер
молодь дума? за все, лишень не за те, що треба.
   Володько не вважав за потрiбне вдаватися в суперечки,  вiн  мав  на  це
свiй усталений  погляд.  Козак  вiв  справу  сам,  особисто,  незалежно...
Кооператив це  iнституцiя,  форма,  бюрократiя.  Все  догори  ногами...  У
м'ясницi привезуть оселедцiв, у пiст ?х забракне. Але такi думки  на  Рону
не впливали... До того ж вiн не економiст... Вiн тiльки цю справу любить i
в не? вiрить... Хоча само? вiри для цього мало.
   Зрештою, це цiла фiлософiя, тим часом треба думати про  конкретне.  Всi
?х справи поважно загроженi i треба знаходити вихiд. I  саме  про  це  йде
мова... Яка кiнча?ться ген по обiдi...
   -  Ах,  Володимире  Матвiйовичу,-  казав  на  закiнчення   Рона,   весь
зачаджений тютюновим димом,- село страшна потвора. Головне, що  воно  дуже
глибоко вросло у землю... А треба б трохи i неба...
   Цього самого часу у хатi Трохима Пацюка, у тiй самiй низькiй  з  малими
вiкнами кiмнатi, де то за вiйни штабс-капiтан Смiрнов робив звичайно  свiй
"рощот" за працю на окопах, велася жива  нарада.  Сидiли,  стояли,  ходили
Йон, Iлько, Никон, Демид, кiлька молодших парубкiв... Було i пару  старших
хазя?в - Терешко Соловей i  Гнат  Чорноокий...  Одягненi  у  чорнi  ватовi
пiджаки, настро?нi ударно. Йон вiв промову... Одруження надало йому поваги
i взагалi вiн, як казав Сергiй, "? дурний дядько".
   - Отже, кажу вам,  товаришi...  Наша  перемога  в  наших  руках.  Ма?мо
сiмдесят п'ять вiдсоткiв членства. Я був у старости. Так  i  так,  кажу...
Мусимо  забрати  дiло  в  нашi  руки"..  Дамо  молодших  людей,  рухливiшу
управу... А то цi проп'ють. Сам пан Рона проп'? ту крамничку.  Тепер  нiби
вiн ?? пiдтриму?, але, пита?мо, чому? Бо вложив туди сво? грошi... А  коли
не стане грошей, що тодi? Пан Рона набира? все в борг,  розплачу?ться  раз
на пiвроку, капiталу нема. Його прикажчик веде коншахти з козаком... Це  ж
ми всi зна?мо i зна? це пан Рона. Але чому не розщитають Бухлова? Бо  ж  з
ким пан Рона, коли прийде до крамницi, буде грати в  шахи.  Це,  товаришi,
нiякий жарт... А прав да... Гниль... Залишки  зi  .старого  часу...  I  чи
треба це терпiти далi?
   Вiдповiдь на це була проста:
   - Викинути ?х всiх до ста чортiв  i  все,-  загули  всi  майже  в  один
голос.- В кооперативi треба навести порядок!
   До Йона пiдступив маленький, згорблений, у пiдраному ватовому  пiджаку,
спитий дядьчина. Це Сергi?в батько Макар.
   - Зна?ш, Йона,- казав вiн.- Вернувся Володько.
   - Товаришi! Вернувся Володько,- оголосив на голос Йон.
   - Вернувся? Гов! - загули довкруги голоси.
   I в цьому гаморi була ще одна мовчазна людина, яка почула цю  вiстку  i
сприйняла ?? дiткливо. Це  молода  Йонова  жiнка  Ганка,  яка  поралась  у
ванкiрi за буга?м i виглянула на хату, нiби хотiла краще  чути,  що  скаже
Йон.
   - Ви його бачили, Макаре? - запитав вiн.
   - Був у нас вчора.
   Йон не питав бiльше, але Макар сам додав:
   - Було там бiльше. Мабуть, радились.
   - Нам ?х наради не цiкавi,-  вiдповiв  Йон  рiшуче,-  Хочу  сам  з  ним
бачитись.
   Йон довго не роздумував, зняв з вiшака короткого  кожушка,  пiдтягнувсь
поясом, нiчого не сказав i вийшов. Було пiсля полудня, через  молошно-сiру
поволоку неба просвiчувало сонце,  зi  заходу  подував  теплий,  одлижаний
вiтер.
   Йон одразу подався "на Дерманцi",  мав  намiр  зайти  до  Володька,  не
застав його дома, невдоволений вертався назад, але бiля  Стратоново?  хати
вони все-таки зустрiлися. Володько вертався вiд Рони.
   - Здоров, товаришу! - весело привiтався Йон. Його широкi енергiйнi уста
дiйсно посмiхалися, мiцне пiдборiддя напружено витягнулось.
   - Здоров, Йоне! - i потиснули мiцно руки.
   - А вигляда?ш добре. Коли прибув? Не  хотiв  би  пройтися  зi  мною?  -
енергiйно говорив Йон.
   - Спiшу додому, ще не обiдав.  А  в  чому  справа?  -  вiдповiв  у  тон
Володько. Вони пiшли в напрямку дерманських хуторiв.
   Йон не  гаяв  часу  i  одразу  коротко,  ясно  i  рiшуче  вияснив  сво?
становище. Володько уважно його вислухав i без вагання заявив:
   - Я, Йоне, не схвалюю тво?х намiрiв!
   - Можливо, ма?ш на це свiй план? - запитав вiн стримано.
   - Мiй план простiший простого: не розбивати  села  партiйними  чварами,
кооператив  лишити  кооперативом  -  увести   хiба   до   управи   кiлькох
енергiйнiших членiв i звiльнити Бухлова.
   - Залишити Рону? Симона? Чайо-шахо-пияцтво? - пiдносив тон Йон.
   - Краще це, нiж мали б закрити ?? взагалi.
   - ?? закриють так чи так. Не сьогоднi, так завтра. Всi тi  вашi  чудовi
читальнi та просвiти - закриють геть-чисто до цурупалка. Треба лишень, щоб
закрили не задурно, не за прекрасне спасибi. Забрати все в народнi руки, i
тодi хай нам вирвуть.
   - Про якi такi народнi руки мова? - питав невинно Boлодько.
   - Трудящi руки комунiзму! - патетично вiдповiв Йон.
   - А, Йоне! Якi там трудящi i якого там  комунiзму.  Коли  ти  став  тим
комунiстом i що ти на цьому тямиш? От пiшов би краще та побачив... А  тодi
й казав... Скiльки ?х там щодня тiка?... З наших селян такi  ж  комунiсти,
як з тебе китайський мандарин. Я нiколи не мав iлюзi? з цього приводу, але
пiсля того, що я там побачив... Нi, нi, нi! Тепер мене на це не вiзьмеш.
   - Бачу, бачу! I не сумнiваюся.  Видно,  там  тебе  напомпували.  I  так
скоро. Не ма?мо про що говорити, ти там не був, а судити по втiкачах  може
хiба слiпа курка. Всiляка та буржуазна сволота, класова наволоч,  вiдпадки
народу, i Тiкають, бо знають чому!
   -  О,  напевно,  знають.  Але  ти  не  зна?ш.  Ти  лиш  можеш  сердечно
блюзнiрити, i коли б ти це розумiв - це був би страшний грiх, але  ти,  не
дивлячись на всю твою  бундючнiсть  -  звичайна,  жалюгiдна,  замотиличена
вiвця... I одного разу... Пам'ятай! Ти будеш гiрко розчарований!  -  казав
Володько i дивився гостро до очей Йона.
   - Так ось за що пустила тебе офензива,- вiдповiв в'?дливо  Йон.-  Нiяке
диво. Аж тепер ми тебе розкусили - куркульська ти воша. Ма?ш щастя, що  ти
туди не попав, але ми i тут з тобою пораху?мось.
   - Ха-ха-ха! - розсмiявся Володько.- Бiдний, зворушливий бiднячок Йон...
Свiтовий пролетар! Ха-ха-ха! До побачення! - I Володько приспiшив крок.
   Йон було на хвилинку зупинився, був приголомшений, спочатку не знав  що
сказати, тако? реакцi? вiн нiяк не сподiвався,  сердито  дивився  у  спину
противника, нiби бажав i його знищити, а потiм круто повернувся  i  швидко
пiшов назад.
   Цi двi чорнi постатi на бiлому тлi землi та?ли в собi початок глибинно?
i вiчно? протидiйностi, що на нiй, можливо, побудовано i саму цiлiсть  дi?
у всiй ?? ма?статнiй красi i славi.,
   - Тут приходив отой... Як його... - казав Матвiй, що зустрiв  Володька,
виходячи з клунi запорошений, як мiрошник.
   - Йон! - допомiг пригадати йому Володько.
   - Еге. Хотiв з  тобою  говорити,-  казав  Матвiй,  обкидаючи  з  бороди
куряву, що набралася цiлими френдлями. I до цього додав: - А як воно  там?
Чи не мiг би i я заглянути на тi вашi збори?
   Володько здивовано глянув на батька. Що це, мовляв, ма? значити? Вiн ще
нiколи не чув, щоб батько якось цими справами цiкавився.
   - Певно, що можете,- вiдповiв вiн.- Це дуже важливi збори. Навiть  дуже
важливi.
   Одразу, як тiльки Володько пообiдав, вiн знов подався на село.  Не  мiг
допустити, щоб не бути там завчасно. Цiле село було на  ногах.  Ще  далеко
перед початком зборiв люди  стягалися  пiд  будову  кооперативу.  У  самiй
будовi, у малiй кiмнатцi  продавця,  вiдбувалося  приспiшене,  надзвичайне
засiдання управи. Володько не був ??  членом,  але  попросив  дозволу  там
бути. Андрiй Андрiйович сидiв на сво?му мiсцi  голови,  курив  цигарку  за
цигаркою, дивився поверх свого пенсне i  нервово  ворушив  сво?ми  повними
устами. Всi члени, навiть збунтований Iлько,  були  присутнi,  але  в  цей
момент центром уваги був Симон. З ним дiялось щось дивне. Вiн сидiв  збоку
на лавi розчервонiлий i розгублений... Про нього саме йшла мова.
   - А,  Володько!  Сiдайте.  У  нас  тут  забавна  штука,-  казав  Андрiй
Андрiйович.- Гiдна пера як не  Шекспiра,  то  бодай  Гоголя.  Наш  старий,
добрий "бiдний чоловiк Симон", iмену?мий Зелотом,  задумав  нас  залишити.
Признатися, я завжди був переконаний, що вiн  майстер  на  всi  руки,  але
такого, ?й-Богу, не сподiвався. Ось послухайте,  яким  обдарував  вiн  нас
апостольським посланi?м,- казав Андрiй Андрiйович сво?ю вченою мовою.
   Симон, як жар червоний, звiвся на ноги i, затинаючись, почав говорити:
   - Ан... Андрiю Андрiйовичу... Я... Я прошу не робити з  цього  кпини...
Кожна людина ма? сво? сумлiння i... Андрiй Андрiйович йому в тон перебив:
   - Дорогий Симоне. Дуже прошу. Не дума?мо гвалтувати вашого  сумлiння...
Ми  тiльки  ще  раз  хочемо  посмакувати  вашою  пречудовою,  високовченою
теологiчною елаборацi?ю.
   Невiдомо, чи Симон зрозумiв вiдповiдно цi слова, але  вiн,  за?каючись,
казав:
   - Ну то... Може, я... з дозволенi?м... вийду. Iзвiльняйте!  Будьте  всi
со Христом...
   Вiн встав, смиренно зiгнувся, втягнув голову у плечi i вийшов.
   Виглядав на блаженного. I  коли  за  ним  зачинилися  дверi,  захриплий
Кiндрат зауважив:
   - Трохи забагато пив... Вступило в голову... Ось прочитай, що  вiн  там
накатав... - Кiндрат взяв зi столу сiрий папiрець i подав його Володьковi.
   Володько намiрився читати мовчки, але Кiндрат вимагав:
   - Вголос. Хочемо всi чути! Ма?мо другого Йона... З другого кiнця...
   Володько читав: "До Управи Кооперативу в с. Тилявцi.  Заява.  Я,  нижче
пiдписаний член кооперативу в с. Тилявцi, бажаю уступити з партi? кооп. на
пiдставi слова Божого, а саме: 2 посланiя до Коринфiян 6 i 14  вiрш  i  од
св. Iоана 18-4 вiрш i за того я не хочу бути  в  спiлцi  (до  Галатамiв  5
розд. 20-21 вiрш, до Ефiсiян 4-31-32, фiлiянцiв 4  р.  5  вiрш).  Зiстаюсь
люблячий вас  брат  Симон  Кисiлюк",прочитав  Володько  i  мовчки  положив
папiрець на столi. I при тому  думав:  i  що  це  справдi  з  тими  людьми
дi?ться... Рона мав свiй iронiчний вигляд, Кiндрат  затиснув  мiцно  зуби,
щоб не лайнутися, як вiн  казав,  "по  матушкi",  а  всi  iншi  безвиразно
мовчали. Сергiй запропонував поставити ту заяву на голосування,  бiльшiсть
було "за" i Симона виключено з "партi? кооперативу". Розiбрали  ще  кiлька
питань, оминали справу опозицi?,  переглянули  книговодство,  i  на  цьому
скiнчилося. Швидко хилилося до вечора.
   У головнiй кiмнатi читальнi збиралися люди. ?х було скрiзь повно  -  на
вулицi, у сiнях, у крамницi... Курили, спльовували, гуторили,  смiялися...
О сьомiй годинi, як було заповiджено, розпочато збори. Вiдкривав ?х  Рона.
На голову пропонував  Миколу  Кочмарука.  Саме  в  той  час,  дуже  шумно,
демонстративно прибув Йон з цiлим сво?м штабом, а  що  всi  переднi  мiсця
були занятi,  вони  розмiстилися  ззаду  по  обох  боках  зали,  переважно
навстоячки. Йон якраз зачув пропозицiю Рони i одразу попросив слова.
   - Я пропоную на голову дядька Семена.
   Зчинилось замiшання. Всi  знали  Семена  як  того,  що  возив  Габльовi
горiлку, що добре пив горiлку, але не того, що вмiв би провадити  зборами.
Одразу пiдняв руку Володько.
   - Я б пропонував Сергiя,-  сказав  вiн  рiшуче.  Взагалi  Володько  мав
поважний i рiшучий вигляд, що скоро всi помiтили.
   Бiльше  не  було  зголошень,  Рона  подав  всi   три   кандидатури   на
голосування, голосували одверто  пiдняттям  руки  i...  О!  Сергiй  дiстав
бiльшiсть. Навiть чималу бiльшiсть. Це Володька пiдбадьорило, вважав це за
добрий знак. Сергiй  заняв  мiсце  голови...  Це  вперше  головував  такий
молодик, що не конче всiм подобалось, дарма що Сергiй  намагався  втримати
поважний i дiловий вигляд... А вже нiяк не  подобалось  це  Йоновi,  який,
одначе, намагався цього не виявляти.
   Народу було багато, але постiйно  прибували  все  новi  i  новi  члени,
простора кiмната читальнi ледве могла всiх вмiстити. Далеко не  всi  могли
сидiти, а чимало мусило просто стояти по кутах i ззаду поза рядами лавиць.
Було душно, свiтилась велика "лампа-молнiя", над головами стояла  поволока
диму. I було порiвняно тихо. Спереду говорив той чи iнший член президi?...
   Але ось багато голiв повернулося назад. Що сталося? Нiчого  особливого.
Це тiльки повiльно, незграбно втиснувся у дверi дядько  Матвiй.  У  сво?му
жовтому кожусi,  дебелий,  широкий,  повiльний.  Увiйшов,  сказав  байдуже
"добрий вечiр", зняв чорну вовняну шапку i розглянувся по читальнi. Багато
здивування, бо ж, як вiдомо, останнiми  роками  Матвiя  рiдко  бачили  мiж
громадою,  перестав  навiть  приходити  на  "сходки",  за  винятком   хiба
церковних вiдправ.
   Але вiн завжди робив особливе враження, де б вiн i коли б не появлявся,
що одразу вiдчулося i тут. Сергiй перервав  свою  мову,  а  Рона  встав  i
церемонно промовив:
   - Дядьку Матвiю. Ми дуже втiшенi, що бачимо вас на наших зборах. Прошу,
панове, зробiть десь мiсце.
   Матвiй сприйняв цi слова дуже спокiйно, нiяко? змiни виразу не  виявив,
а лишень сказав:
   - Та я... От так зайшов. Як дозволите - послухаю. Я можу й постояти.
   Але десь там з друго? кiмнати видобули розхитане  крiсло  i  пiдставили
його Матвi?вi. Вiн сiв обережно на краю, лiвою рукою обтер мокрi  вуса,  у
правiй держав на колiнi шапку i почав слухати.
   Управа робила звiти, якi були досить довгi, а згодом почалась над  ними
дискусiя. Перше слово над звiтами забрав Йон. Вiн зупинився  спочатку  над
звiтом культурно-освiтньо? комiсi?, а  опiсля  перейшов  до  касового.  Не
конче тримався змiсту звiтiв, i мова його була обов'язково напаслива:
   - Отже, товаришi! Ми тут заслухали  звiти  нашо?  управи...  Звiти,  як
звичайно,  звiти...  Вислухали,  скiльки  то  зроблено  вiдчитiв,  як   то
страшенно багато ма?мо рiзних газет, як  намучились  нашi  iнструктори  i,
розумi?ться, багато такого iншого. Але не було багато говорено, що то були
за звiти, який був ?х змiст... I якi це були газети... Та якi то  завелися
у нас iнструктори... (Голос з мiсця: правильно!)
   Йон ще вище пiдносить голову, м'язи його ши? напинаються,  його  погляд
обiйма? цiлу залу. Однi слухають його дуже уважно, сливе  натхненно,  iншi
знов з упередливою усмiшкою.
   Йому не подобаються вiдчити,  не  подобаються  книжки,  не  подобаються
газети. Все це  вiдома  жовто-блакитна  макулатура,  слинява  петлюрiвська
агiтка... Не подоба?ться йому також торговельна справа... Млява, хронiчний
дефiцит, вiчний непорядок.  З  кожним  реченням  його  голос  набира?  все
бiльшо? i бiльшо? гостроти, вислови все менше i менше  вибагливостi,  рухи
все гвалтовнiшо? рiзкостi. Зала почина? хвилюватися. Там то там встають то
сiдають неспокiйнi постатi, нiби ?м хочеться щось також казати або  кудись
звiдсiль тiкати... Обличчя ?х набирають барви, очi огню. Падають вирази:
   "Правильно! Так! Геть з ними!"
   - Я думаю, товаришi,- казав переконано Йон,- що вже давно настав час, i
то найбiльший, зробити з цим якийсь порядок. Тi люди мають бути там,  куди
вони належать, але не тут, у нашому кооперативi. Хай хто  скаже  менi,  що
кажу неправду, хай хто спробу?  виправдати  ?х  злочини  перед  працюючими
людьми, що ?м повiрили, що за ними пiшли i що, нарештi, довiрили в ?х руки
сво? тяжко запрацьованi грошi.... - Вiн розвива? це  сво?  твердження  все
новими i новими зворушливими, повними  розпачу  фразами  i  завершу?  мову
гострим закликом: -  Взиваю  до  всiх  тут  присутнiх:  не  майте  до  них
милосердя! Женiть ?х вiд себе! Кермо i влада належать нам! Працюючим!
   Мова урвалася, буревiй крикiв i оплескiв покрив останнi слова промовця,
на залi зчинилась метушня, деякi зриваються з мiсця... Сергiя  вiдчайдушне
дзвонить i на цiле горло кричить:
   - Тихо! Це не ярмарок, а збори!
   - Геть! Не хочемо тебе слухати! Ти з буржуями!
   - Прихвостень!
   - Сволота!
   На весь зрiст зрива?ться могутня постать Кiндрата.
   - Хочете битись! Битись  хочете!  Хто  перший?  Ходи!  -  i  при  цьому
здвигнув свого тяжкого стiльця. Але бурю втихомирив Йон.
   - Товаришi! - казав  вiн  вже  спокiйно.-  Прошу  спокою!  Зала  поволi
затихала, всi сiдали на мiсця... Останнiй сiв Кiндрат...  Вiн  попередливо
ще раз оглянув всiх  присутнiх,  поставив  на  мiсце  стiльця  i  обережно
присiв. Слово забрав Рона, вiн був  вже  знервований,  а  тому  його  мова
втратила звичайну його грайливу блискучiсть.
   - Так,казав вiн.-Вам тепер  можна  все  казати...  Язик  без  костей  -
розумi?ться. Тепер може кожний щось казати: i те не так, i  тамте  зле,  i
того ?м ще браку?. Тепер, само собою, все дозволя?ться... Особливо коли ми
тут, а не там деiнде... Коли вже ма?мо цi ось нашi, напевно, не  такi,  як
хотiв би товариш Йон, але все-таки певнi, реальнi здобутки...  Коли  ма?мо
тепло огрiтий  i  ясно  освiчений  будинок,  i  крамницю,  i  читальню,  i
часописи... Але де, пита?мо, були тi мудрi голоснi люди, коли нiчого цього
не було? О, вони були, розумi?ться, занятi...  Наприклад,  розбивали  один
одному голови... (на залi свист)...
   Сердито задзвенiв Сергi?в дзвiнок, i його глухий голос викрикнув:
   - Прошу не перешкоджати говорити! Хто буде робити непорядки - попросимо
за дверi! Рона продовжував далi:
   -  Так.  Визнаю.  Ма?мо  чимало  недолiкiв...  Браку?  i   досвiду,   i
традицi?... I взагалi того всього, що зветься культурою... Але поки що  ми
гордi i тим, що ма?мо... Що ми  нашими  власними,  дуже  скромними  силами
досягли те, що ось вже ?. А  коли  ?  то  зле,-  прошу  направити.  Прошу.
Ходiть,  берiть  у  руки  книги,  працюйте.  Перешкоджаю   я   -   буржуй,
експлуататор, народна п'явка... Дуже добре. Я вiдiйду. I так я вже  бiльше
нiчого не зможу на це давати... Всi мо? десятини вже пiшли... I  здебiльша
на це саме... Але для чого той вереск, та iстерiя... Ми ж, дяка Боговi, не
циганський балаган, анi большевицький мiтинг... А загальнi  скромнi  збори
кооперативу...
   У залi нова буря - крики, свисти. Рона розводить руками, дивиться понад
головами, його шкельця  пенсне  поблискують.  Крики  не  втихають  i  Рона
зрезигновано сiда?. Його повнi  уста  нервово  стискаються,  йому  напевно
смертельно хочеться курити.
   До слова зголосився Володько.
   - Поки що слово ма? Андрiй Андрiйович! - кричав Сергiй.
   - Я зрiкаюся,- махнув той рукою.
   - Тодi прошу Довбенка,- сказав Сергiй. Володько встав,  гамiр  на  залi
втихомирився, його давно вже не бачили i були цiкавi, що вiн скаже.
   - Я,- почав вiн,- не маю намiру i не можу говорити багато i красно... ?
дивно i одночасно при?мно ствердити, що, порiвнюючи за короткий час, я  не
пiзнав свого власного села. Видно, життя жене нас  в  шию  i  ми  все-таки
руха?мось. Ще вчора ми нiмi риби, а сьогоднi, диви, вже  кричимо  на  цiле
горло... I непоганi ма?мо голоси, шкода, що нема диригента, а то вийшов би
добрий  хор...  Хочеться  думати,   що   старi   знанi   часи   святителiв
архи?пископiв  Антонiя  та  ?влогiя  минули  безповоротно,  коли  то  було
"малчать  i  н?  разсуждать"...  Трохи  гiрше,  що  вони  лишили  по  собi
спадщину... I досить-таки тяжку, досить глибоку i досить погану,  яко?  ми
ще не скоро позбудемось... Ми ще все i все - паки й паки - не зна?мо  самi
себе - раз монголи, раз хахли, раз малороси, а тепер ось ще одна  нацiя  -
товаришi... Хтось, звiдкiльсь, щось нам нашепче до вуха i ми вже готовi за
те розпинатися, битися, ненавидiти один одного... Отже ж, здавалося б,  що
кожний з нас ма? на плечах свого власного баняка i кожний щось там у ньому
варить. Та будьмо ж нарештi самi собою! Думаймо сво?ми головами! Тож ма?мо
ми i сво? справи... Нашi, кровнi,  тутешнi  i  не  тутешнi...  I  мова,  i
освiта, i культура, i господарство, i  полiтика...  Чи  ма?мо  розпинатися
лишень за когось?.. Кажемо - товаришi! Певно, що  товаришi...  Але  мусимо
також знати, хто вони, звiдки вони i чого вони вiд нас хочуть?  Ви  зна?те
ось мене, я знаю вас... Зна?мо  себе  як  облуплених...  Скiльки  з'?джено
разом   капусти,   скiльки   випито   оковито?...    Скiльки    наспiвано,
натанцьовано... А тут ось враз ми чу?мо, що ми, тобто моя скромна особа, ?
якийсь непрацюючий елемент,  що  я  надавав  вам  якихсь  недобрих  газет,
поганих книжок, що я буржуй, що Сергiй мало не якийсь банкiр Морган... Тут
ось мiж вами i мiй батько... Хочте менi вiрте, а хочте нi - а як  нiяк  не
менше працюючий, нiж наш шановний товариш  Йон...  I  книги,  якi  ми  тут
чита?мо, все-таки нашi книги,  нами  написанi  i  про  нас  написанi...  I
газети, якi ми чита?мо - нашi газети,  виданi  у  Львовi,  у  Луцьку...  I
нашими людьми. Про нашi справи... I я нiяк не можу зрозумiти, чому вони не
подобаються нашому товаришевi Йоновi.
   Але я чую i бачу, що йому  подобаються  iншi  книги  i  iншi  газети...
Виданi десь iнше... I кимсь iншим... Дуже добре зна?мо, що то за  книги  i
що то за газети... Там на них написано: пролетарi всiх кра?н -  ?днаймося!
А хiба ж ми пролетарi? Ви, я, всi тут присутнi?.. Ось хай нам наш  товариш
Йон пояснить, що то ? пролетарi... Це ? тi люди, що нiчого  не  мають.  Нi
кола, нi двора, нi навiть iменi,  ?м  навiть  кажуть,  що  вони  не  мають
батькiвщини... Маркс каже ?м дуже виразно: пролетар  не  ма?  батькiвщини.
Вiн лиш сам по собi голий, босий пролетар... I що такi люди мають в цiлому
свiтi по?днатися...
   Добре. Хай  собi  на  здоров'я  ?днаються...  Але  менi  не-вiдомо,чому
товариш Йон i нас заклика? до ?х товариства... Ми тут у нашому селi живемо
з дiда, прадiда i ще  прапрадiда...  Тисячi  i  тисячi  рокiв...  Це  наша
земля.. Наша батькiвщина... I ма?мо ми  тут  поля,  городи,  садки,  хати,
клунi... I кумiв, i сватiв, i буднi, i свята... Нi, нi, мо? милi... Ми тут
нiякi пролетарi... I я ось вас тут одверто питаю,  чи  хотiли  б  ви  ними
стати? Тобто стати тими самими пролетарями?
   Дуже п'яний вопрос, як сказав би наш товариш Корнiй... Бо цiла  кумедiя
в тому, що тi  самi  святi  пролетарi,  об'?днавшись  поки  що  лишень  на
територi? царсько?  iмперi?,  пiд  командою  помiщицького  сина  Ленiна  i
куркульського сина Грецького, рiшили силою накинути свою владу всiм  людям
усi?? кра?ни i все населення обернути в пролетарiв. Вiдобрати вiд них все,
що хто мав, зрiвняти ?х з тими найбiднiшими i почати життя вiд печi. На ?х
мовi це зветься диктатурою  прол?тарiяту.  На  мовi  людськiй  це  було  б
насильством, безправ'ям, грабунком. Але саме така штука  на  нашiй  землi,
отам далi за Шумськом вже переведена... Пролетарями Л?нiном й  Троцьким...
За допомогою таких пролетарiв, як наш бундючний товариш  Йон...  (На  залi
почувся смiх).
   Смiйтесь  не  смiйтесь,  але  це  гiркий  жарт.  За  це  мiлiони  людей
позбавляють  життя.  Виганяють  з  дому,  розбивають  родини,  ув'язнюють,
засилають.. Зрештою,  ви  ?х  всi  ще  .бачили...  Пригаду?те  тi  всiлякi
"развьорсткi", "уравнiловкi", "продналогi", "лiквiдацi?  iзлiшков",  "всьо
на фронт"... Як то чистенько обчищали вони  вашi  хлiви,  комори,  засiки,
сади. Обiцяли все дати, але поки що тiльки все  забрали.  I  коли  дадуть,
невiдомо, I тепер там одно лиш виразно ясно: люди не мають чого ?сти. Так,
мо? шановнi друзi! Не мають чого ?сти. I  не  мають  чого  одягнути.  Вони
обiдранi, босi й голоднi. I  тисячами  тiкають  через  всi  границi,  ними
набитi всi нашi тюрми, ?х ув'язнюють, ?х вертають назад  -  найнещасливiшi
сотворiння роду людського,  пролетарi  над  пролетарями,  колишнi  такi  ж
селяни, як ось ми тут, на цiй  землi...  Батьки,  мами,  брати,  сестри  -
дорослi, старi i дiти. Чи хотiли б i ви такими стати? Вiдповiдь  тепер  за
вами,- закiнчив Володько свою мову.
   I пiсля цього сiв. Це  зробило  помiтне  враження,  на  залi  зчинились
оплески, Йон миттю зiрвався з мiсця i викрикнув:
   - Я прошу слова!
   - Поступила пропозицiя припинити дискусi?,- вiдповiв  Сергiй.-  I  мушу
подати ?? на голосування.
   - Я прошу слова! - вперто домагався Йон.
   - Не можу дати слова, поки не проголосу?мо пропозицi?,- стояв на сво?му
Сергiй.
   - Слова, слова, слова! - кричали прихильники Йона.
   - Тихо! Ви не худоба i це не ? хлiв,- безцеремонне вiдповiв Сергiй. Але
зала не втихала, а скорше навпаки... Всi встали з мiсць, i тi, що були за,
i тi, що проти. Кiндрат не витерпiв i знов хопився стiльця. Навiть Матвiй,
що так уважно i спокiйно слухав все, що говорили, не видержав i встав.
   - Люди добрi! - казав вiн. Хтось з публiки викрикнув:
   - Тихо! Дядько Матвiй хочуть слово сказати. Всi оглянулись  на  Матвiя,
зала  поволi  втихала,  деякi  сiдали  на  сво?  мiсця,  а  згодом   трохи
заспоко?лись. Матвiй незграбно, як завжди, як i все, вiв свою мову.
   - Люди добрi! - повторив  вiн  ще  раз  те  саме  речення.  його  голос
спокiйний, майже тихий, але слова звучали твердо i  виразно.-  Помирiться!
Ну, за що тут мова? Я не маю що бiльше сказати, за мене сказав син... Я ще
трохи додам яснiше: з большевизмом нам  не  по  дорозi!  Ми  люди,  а  там
злодi?. Я ?х бачив не раз i нiколи не забуду...
   - Правильно! - викрикнув якийсь дядько високим фальцетом.
   - Так! Правильно! Бачили ?х! Досить! - встало ще кiлькох дядькiв.- Геть
з большевизмом! До чортово? матерi!!
   Здавалось, прихильники Йона, як звичайно, пiднiмуть бучу, але цього  не
сталося. Було помiтно, що ?х значно зменшилось, а тi, що  далi  стояли  на
сво?му, стратили свiй порив. Сергiй знов почав дзвонити.
   - Люди добрi! - гукав вiн.- Це ж не полiтичне вiче,  а  загальнi  збори
кооперативу. Прошу до дiла. Забороняю говорити не на тему,  особливо  тим,
що не ? членами... Ставлю на голосування  пропозицiю  припинити  дискусiю.
Хто за - прошу пiдняти руку.
   Бiльшiсть було за. Володько пiдняв  також  руку.  Йон  не  пiдняв,  був
червоний, сидiв насуплено. Вiн уважно слiдкував за  залою  i  був  виразно
невдоволений.
   Дискусiя припинилася. Дальша  точка  -  вибiр  ново?  управи.  Володько
запропонував  удiлити  старiй  управi  абсолюторiю.  Бiльшiсть   було   за
резолюцi?ю. Стара управа уступила, оголошено  п'ять  хвилин  перерви,  щоб
скласти список ново? управи.
   Було вже досить пiзно,  люди  вставали  з  мiсць,  збивались  у  гурти,
заставляли проходи. Йон був сердитий, вiн намагався цього не показати, але
його намагання були марнi. Вiн склав також свiй список i подав  Сергiйовi.
Рона пiдiйшов до Матвiя.
   - Дякую вам,- казав вiн.- Без вас було б тут погано. Матвiй, здавалось,
не звертав на цi слова уваги, вiн збира?ться додому, бiльше вiн не ма?  що
тут робити, i непомiтно вiдiйшов.
   Збори тривали далi. Складались списки, голосували.  Йон  був  остаточно
збентежений, коли його список перепав. Вiн домагався переголосування. Йому
дозволили. Голосували вдруге. Його прихильники пiдносили по двi руки,  але
i це ?м не  помогло,  а  скорше  пошкодило.  Управу  вибрано  за  списком:
Сергiй-Володько-Рона. Залишились переважно старi члени, на мiсце  великого
товариша Iлька увiйшов Володько,  на  мiсце  блаженного  Симона  -  дядько
Михалко. Йон, Iлько, Никон i Демид лишились без нiчого. Демидовi нiяково й
прикро, вiн потрапив до тi?? партi? тiльки тому, що  був  старий  приятель
Йона, але вiн нiяк з ним не годився колись, а ще менше тепер... Тепер  вiн
хотiв би вернутись, бо "що менi  з  того  прол?тарства"...  "I  кому  воно
потрiбне взагалi"...
   Але Йон мав ще досить сво?х  прихильникiв  i  без  Демида,  особливо  з
молодших хлопцiв, як Трохимiв Кiндрат, як Деберний Сидiр... Хлопцi, хоч  i
молодi, зате бойовi i для Йона це добра потуга.
   - О, нi! - намагався вiн бадьоритися.- На цьому ще не скiнчилося. Ми ще
поборемось... Повою?мо. Большевики так легко не здаються...
   I вiн вiдiйшов. За ним вiдiйшли всi його поплiчники,  люди  розходились
взагалi i згодом залишились тiльки найвiрнiшi,  старi,  випробованi  члени
ново? управи. Рона трiумфував...
   - Ой, чую, що буде у нас знов мокро,- казав вiн, натякаючи на  гостину,
якi вiн любив робити з приводу сво?х успiхiв...  -  Кiндрате!  Кажу!  Буде
дощ!
   - I ? за що,- казав Кiндрат.- ?й-Богу, ? за що, Андрiю  Андрiйовичу!  А
я, зна?те, вже був готовий розколоти крiсло на чи?йсь головi...
   - Но, но, но! У нас крiсла дорогi. Дядько  Матвiй  зробив  краще.  Одно
добре, просте слово: i крапка! Кажу: для селянина часом важить одно слово.
Коли воно в точку... Але, панове! Завтра недiля! Вечiр  у  мене!  -  казав
Рона.
   Розходились. Була туманна, нехолодна нiч. Село спало, але  там  то  там
все ще стояли гурти  дядькiв,  якi  захоплено  обговорювали  сво?  останнi
збори. Таких зборiв у цьому селi не було,  як  свiт-свiтом.  Свята,  чиста
правда!
   Кiндрат пiшов проводити Рону, а Володько пройшовся трохи зi Сергi?м.
   - Зна?ш,казав Сергiй,- твiй старий сьогоднi  себе  показав.  Нiколи  не
сподiвався...
   -- Вiн може. Вiн завжди був такий. Але Рони вiн не похвалю?. Не за  те,
що Йон. Не за панство. А за те, що той не вмi? бути паном... На його  мовi
- господарем.
   - I дивись, як послухали. А там же були  впертi  йонiвцi.  Як  ось  мiй
власний батько. Я помiтив, що i вiн пiдняв руку за нашу управу... А  диви!
У Левинських свiтиться,змiнив тему Сергiй...
   - Хворi,вiдповiв Володько.- Нiкого з них не було на зборах...
   Вони ще пройшлися разом ген до школи i розiйшлися.  Володько  вертався,
мав добрий настрiй, але, проходячи побiля церкви, знов згадав  Левинських,
а в тому також Наталку, яка була так само хвора. Так  би  зараз  пiшов  до
не?, лишень нiяк це не випадало робити. Йшов тим  сво?м  знаним  селом,  i
видавалось воно йому дуже дивним,  надмiрно  загадковим,  повним  всiляких
та?мниць, по-сво?му глибоких, як сама вiчнiсть.
   Коли прибув додому, батько вже спав. Лежав, як звичайно,  на  полу  пiд
стiною горiлиць, прикритий кожухом. Вiн не мiг лежати на бiк з  огляду  на
свою спину.  Володько  хвилинку  дивився  на  батька,  поправив  на  ногах
покриття, а мати з. другого кiнця полу тихо казала:
   - Там на плитi юшка. Вже зовсiм вихолола...
   - Нiчого,вiдповiв Володько. Йому не хотiлось  навiть  ?сти,  був  надто
схвильований... I, напевно, йому не  вдасться  одразу  заснути.  Натомiсть
йому хотiлось присiсти до столу i щось писати.  Байдуже,  що  всi  тут  же
спали, був звиклий, як також були  звиклi  всi  iншi  в  цьому  маленькому
просторi. Останнiми часами на нього часто налягало  це  дошкульне  бажання
щось писати. Здавалося, цiле життя спиралося в його головi i вимагало, щоб
про нього сказати людським словом.
   I Володько дiйсно роздобув шматок паперу зi звичайного шкiльного зшитка
i присiв до столу. За тим шматком прийшов другий, опiсля третiй. Писав про
минулий день. В його уявi, нiби на  екранi  кiна,  мигали  гарячi  червонi
обличчя, блискучi очi, звучали голоси. Вiн зовсiм забув, що це  нiч  i  що
треба також вiддати ?й данину. Отямився, коли у вiкна лiз сiрий свiтанок i
за вiкнами виводив свою ранiшню оперу пiвень... А коли  прокинулась  мати,
вона злякалась:
   - Дитино! То ти ще не спав?
   - Я зараз, я зараз, мамо! -  вiдповiв  вiн,  дуже  швидко  роздягнувся,
прилiг тут же на лавi бiля  столу  на  готову  постiль,  прикрився  грубим
рядном i заснув. Юшка на плитi так i зiсталась стояти прохолола...
   Володьковi приснився сон: вiн стояв на подвiр'ю Левинських i бачив,  як
з того подвiр'я через сад в глибину вiдходили двi глибокi колi?, так  нiби
туди хтось вiд'?хав тяжким возом... У цей час вiн також i прокинувся,  або
краще його розбудили, бо у хатi було зовсiм ясно i велася голосна розмова.
Говорила якась незнайома людина, а потiм говорив батько:
   - Ну, що ж... Так мусило бути. Божа воля. Чужа людина говорила далi:
   - Бiдна матушка. Вона стiльки витерпiла. А далi запитала мати:
   - А коли буде похорон, не зна?те?
   Володько розплющив очi i пiдняв голову. Бiля другого кiнця столу  сидiв
Довгоногий Архип, i його направду довгi ноги  були  далеко  виставленi  на
хату, так що вони одразу кинулись у  вiчi  Володька.  Рудi,  вузькi  штани
залатанi  на  колiнах  круглими  чорними  латами.  До  Володька   пiдiйшла
Василинка.
   - Попiвська Ольга померла,- шепнула вона.
   - Ще не знати, коли буде похорон,- тим часом вiдповiдав  Архип.-  Панич
Глiб по?хали до Крем'янця замовляти труну.
   Володько лiг знову на подушку i дивився на низьку, закоптiлу стелю.  Ця
вiстка не здивувала його, вiн знав, що Ольга давно хворiла i  цього  можна
було завжди сподiватися, але вона навела його на iншi думки.  Померла.  Не
стало Ольги. Така молода. Так часто ?? бачив,  жартував,  грав  з  нею  на
сценi, танцював гопака... I ?? вже  нема...  I  нiколи  не  буде...  Отець
Клавдiй все-таки пережив ??... Йшли ось такi простi, короткi  думки.  Вони
зв'язували його, ще живого, з тi?ю дiвчиною, вже не  живою.  То,  значить,
думка  живе  довше,  нiж  ми.  Особливо  коли  вона  кимсь   висловлена...
Тривалiшою, нiж людське тiло, мовою...
   По обiдi Володько пiшов до Левинських. Саме вернувся з Крем'янця  Глiб.
З ним прибув також Олег.  Не  було  нi  бурхливого  вiтання,  нi  радiсних
усмiшок. Глiб виступив iз саней у сво?й довгiй, чорнiй з вовнистим комiром
шубi, Олег у легкому сiрому регланi... На  санях  лежала  обкидана  зверху
шматками мокрого снiгу бараниця. Конi мокрi, з позав'язуваними хвостами. З
них хмарою пiднiмалася пара.
   Володько висловив братам спiвчуття i всi разом пiшли до хати.  У  кухнi
поралася заклопотана матушка. У не?  блiде,  опале,  мiшкувате  обличчя...
Володькового спiвчуття i привiтання вона майже не помiтила.
   - Глiбчику! А Льовочка? При?де Льовочка? - питала i на швидко.
   - Вони при?дуть... Нiна i вiн. Мабуть, i Женя...  Я  замовив...  Завтра
буде готова... - Це малась на увазi домовив
   Галя, Роман, Саша. Короткi привiтання. Дитяча  кiмната  прибрана,  одно
вiкно  вiдчинене,  посерединi  катафалк  i  на  нiм  витягнута,   прикрита
серпанком Ольга. Кiлька свiчок i хрест стояло в  ??  головах.  Обличчя  ??
зовсiм маленьке i  зовсiм  воскове.  Чорне,  гладенько  причесане  волосся
облямову? вузьке, делiкатне чоло. Бiлий, штучний вiночок оздоблю? голову.
   Нiхто не плаче. Обличчя всiх спокiйнi. Це витворю? настрiй  побожностi.
Всi люди видаються  добрими.  Навiть  Саша,  навiть  Роман...  Ольга,  хоч
мертва, вплива? сво?ю добротою, усмiшкою, що застигла на воскових;  устах,
споко?м, що сьогоднi втiлився й  сто?ть  перед  очима  присутнiх.  Полум'я
свiчок освiчу? його втiлення.
   Потiм всi зiбралися  в  ?дальнi.  Радилися  над  похороном.  Де  копати
могилу, хто буде нести, якi мають бути вiнки.
   - Ну, а як вам? - спитала пiсля Володька Галя. Вона ма? на увазi тюрму.
   - Нiчого,вiдповiв Володько.
   - Вигляда?те добре. Не боялися бандитiв? А як ? в тюрмi? Менi цiкаво...
А ми не раз вас згадували. Оля також. Восени якось був дуже гарний день...
?й було зовсiм добре... Так добре, що забажала  про?хатись.  У  нас  якраз
були: Женя, башковецька учителька.  Глiб  мав  час.  Ми  запрягли  конi  й
по?хали. Боже, як вона радiла. Ви ж зна?те Ольгу? Вона така i  мила,  така
на?вна... Смiялася, хотiла кiлька разiв злiзти  з  воза  й  бiгти.  Ми  ?й
заборонили. Об'?хали до Жолобок, потiм лiс, потiм назад дiбровою, долиною,
аж до озера. Але на другий день вона лягла й вже  не  встала.  Але  вмерла
легко. Вчора... Вночi... Десь так бiля дванадцято?.
   Володько вислухав це, а потiм оповiв трохи про сво? переживання.
   - Ну що ж... Нiчого особливого... Я  колись  уявляв  тюрму  страшнiшою.
Збита купа  людей,  сморiд,  крик,  брязкiт  ключiв,  вiчне  тупотiння  на
коридорi... Але видержати можна. Призвичаю?шся...
   Глiб на хвильку також присiв до Володька.
   - Ви зовсiм не з тюрми вийшли... Повний, рожевий,- сказав вiн жартом.
   - Ну, а як вашi справи? - запитав Володько.
   - Ет... Лiпше мовчати.- Нахилився  до  Володькового  вуха  й  прошептав
кiлька слiв... - На другу осiнь мене  пересадять,-  добавив  уголос.-  Пан
iнспектор цього року був до мене так ласкавий, що  сказав:  "Пане  колего.
В?ншу?н пану. Пан бендз? пщеложони до л?пшего м?йсца". А коли були в  мо?й
кiмнатi, знов зачепив портрет Шевченка. Щось йому той  Шевченко  страшенно
не подоба?ться.
   - А куди, не сказав? - запитав Володько.
   - Нi. Не сказав, але я вже знаю. До Шумська. Буду вчити жиденят... Менi
все одно. Але мама. Вона буде сама...  Школа  вже  пропала...  Я  вже  вчу
тiльки два рази "русiнськ?го"... Це на  тиждень.  Навеснi  ма?  нiби  бути
плебiсцит. То нiчого не поможе... То все так собi. Забавки.
   Перейшли на вчорашнi загальнi збори, але Глiб не ма? багато часу. Треба
йти. Прийшов Оле:
   - Що тепер робиш? - спитав вiн  Володька.-  Може  б,  ти  розповiв  про
сво?... Як там велося?
   Олег також пита? за тюрму. Володьковi  вже  набридло  вiдповiдати.  Вiн
жартiвливо сказав:
   - Тюрма чудова рiч! Це ? теперiшня школа. Цiле наше поколiння  вiдвiда?
цю установу. А ти в семiнарi??
   - Як бачиш.
   - Не зайдеш сьогоднi вечором до Рони?
   - Пiшов би, але... Ти ж. зна?ш. Хто там буде?
   - Багато. Андрiй Андрiйович святку? перемогу. Вчора ж був бiй.
   - I ти пiдеш?
   - Мабуть, Я тепер мушу скрiзь бути. Тюрма збiльшу? бажання  жити.  Нiде
не здавалось життя таким привабливим, як  там.  I  тепер  дiйсно  хочеться
жити, хочеться змагатися. У мене кругом непри?мностi... Маю ще суд...  Але
все-таки настрiй добрий.
   -Суд?
   - Так. Батько мав необережнiсть дати менi перед вiдходом шiсть  золотих
п'ятирублiвок. ?х у мене забрали, та ще й подали до суду...  За  мо?  жито
мене й набито. Але  пусте...  Вишкрябаюсь.  Тепер  не  хочеться  про  таке
думати. А зна?ш, що менi влiзло в голову?
   -Ну?
   - Думаю заснувати в нас  дружину  копаного  м'яча.  З  театром  кiнець.
Бiльше дозволу не дiстанемо...
   - А дума?ш, пiде?
   - Чому б нi. Тiльки шкода, що хлопцi розбилися на двi половини. Але все
одно. На весну беруся за  це  дiло.  Я  вже.  над  цим  думав.  Нема  кому
тренувати... Я ж нiчого не тямлюся в тiй,справi...
   - А Михайло Рона? Вiн гра? добре. Тiльки чи захоче вiн iти на  село.  А
ти спробуй з ним поговорити. Вiн ентузiяст...
   Потiм Володько встав. Треба йти. До Левинських  приходили  й  вiдходили
рiзнi люди. При?хала  стара  Роничка.  Ольга  була  ??  похресниця.  Стара
увiйшла, вся  закутана  старомодними  шалями,  й  одразу  пiшла  в  дитячу
кiмнату. Олег провiв трохи Володька. Прийшли аж до церкви. Вечорiло.  Небо
затягнуте сiрою хмарою, й почина? падати рiдкий, тихий, лапатий  снiг.  На
вулицi проти козака стояв гурт людей. Чоловiки й жiнки. Мiж ними  Володько
пiзнав Ганку. У чорному, довгому пальтi, зав'язана гнiдою, теплою хусткою.
Вона тепер ще покращала. Повновида, рожева, мiцна, з ясними синiми очима.
   Володько не зупинявся, йшов швидко, сказав "добрий вечiр" i  звернув  у
напрямку до Сергiя.
   Не застав його дома. Був тiльки  його  батько  Макар  i  сестра  Мотря.
Макар, видно, спав, тепер звiвся з  розбитого  лiжка  й  закурив  цигарку.
Голова його розкошлана.
   - Не знаю, де вiн,- понуро буркнув на  Володькове  запитання.  А  пiсля
додав: - Ну що ж?.. Ти з панами?
   - З якими панами?
   - Хiба не зна?ш?.. Зна?ш добре. Но, но... Тобi то не мине даром.
   Володько подивився на нього. Той курив, дивився вниз,  спльовував  собi
пiд ноги й розтирав чоботом.
   - Сергiй пiшов до Рони,- сказала Мотря.- Прибiгала два рази  Григоркова
Вiрка, щось йому шептала. А потiм вiн пiшов. Взяв книжку й пiшов.
   Володько вийшов з хати й подався назад вулицею. Бiля школи  зустрiв  ту
саму Вiрку.
   - А я вас шукаю,- сказала вона.- Була в Сергiя i то . два рази.
   Вона дивиться на Володька весело, ?? гарнi карi очi смiються.
   - Може, ви зайдете до нас? I тата нема, i мами  нема,  а  Терешко  десь
повiявся. Я сама. Вас хтось хоче бачити. Зайдете? Можемо заднiми  дверима.
Перед козаковою "лавкою" багато людей.
   - Хто ж то хоче бачити?
   - Все будете знати постарi?тесь. Побачите.
   Володько зайшов з Вiркою до хати. Дiйсно, не було нiкого.
   За стiною в крамницi козака чути гамiр. Перед вiкнами на  вулицi  гурти
людей. Часом хтось приходить новий, чи вiддiля?ться й вiдходить. Дехто йде
вуличкою до Левинських. Швидко  про?хали  санки,  запряженi  парою  гарних
коней з балабонами. Хата  роздiлена  на  двi  кiмнатi.  Вiкна  вiд  дороги
завiшенi серпанковими завiсками.
   - Зайдiть до кiмнати,-  сказала  Вiрка.  Володько  зайшов.  Бiля  столу
сидiла Ганка. Нероздягнута, так як ?? перед тим  вiн  бачив.  Володько  не
виявив нi здивування, нi радостi. Звичайно  привiтався.  Вона  була  також
поважна й байдужа.
   - Я хотiла  тебе  бачити,-  сказала  вона,-  Ще  вчора  почула,  що  ти
вернувся... (Коротка перерва. Вiрка в цей час вийшла). Ти здивований?
   - Нi, Ганко.
   - Я вже два тижнi Йонова.
   - Знаю.
   - Так сталося. Я...- Вона опустила очi вниз. Довгi вi? прикрили ?х. - Я
не знала, як все буде... - Мова ??  затиналася.  Слова  виходили  нерiвне.
Володько присiв на лавi, заложив руки в кишенi й витягнув ноги. Дивився  в
?? обличчя.
   - Все добре, Ганко... Так,- сказав Володько.- Ти добре  зробила.  Я  не
маю нiчого сказати. Те, що мiж нами було? Ну, Боже мiй... Так бува? не раз
i не тiльки з нами. Життя оберта?ться й все оберта? з собою...
   Ганка мовчала. Володько встав.
   - Я мушу йти,- сказав вiн.
   Ганка пiдняла на нього очi. ?? погляд можна було  читати...  Такий  вiн
був виразний i ясний. Вiн казав: ще почекай, ще не все сказано.  Але  слiв
не було, i Володько намiрився вийти. Навiть не подаючи руки. Вже на порозi
почув:
   - Володьку!
   Вiн повернувся й зупинився бiля одвiрка. Допитливо дивився на не?.
   - Я  хотiла  тобi  сказати...  Вчора  Йон  був  дуже  сердитий...  Дуже
сердитий. Ти його оберiгайся.
   В той час у сiнях хтось застукав. Чути рiшучi, енергiйнi  кроки.  Ганка
швидко привста?. Вона когось пiзнала. Так.  Швидко  вiдчинились  дверi,  i
увiйшов Йон. Володько не встиг вiдступити в другу кiмнату. До того  вiн  i
не мав намiру це робити. У хатi робилось темно. Першу хвилину Йон  не  мiг
роздивитись,  хто  ?.  Вiн  ще  раз  обтупав  снiг  на  чоботях  i  швидко
проговорив:
   - ? хто? А-а, ти?.. Дядько ?? Кинув погляд далi й побачив Володька.  Це
Йона здивувало.
   - Здоров! Що тут робиш? Бавиш мою жiнку? - сказав  вiн  енергiйно.-  Це
добре. Старе приятельство... А де дядько? - звернувся знов до Ганки.
   Ганка була схвильована, але вiдповiла спокiйно:
   - Дядько з тiткою на хрестинах.
   Володько насторожився. В його вухах звучали ще останнi Ганчинi слова. I
ось перед ним сам Йон. Високий, дужий сердитий. Нi. Вiн не  сердитий,  але
прудкий  i  енергiйний.  Вiн  зробив  кiлька  крокiв  до  Володька,  круто
повернув, швидко присiв, але по часi встав знов. Володько слiдку?  за  ним
очима. Ось вiн пiдходить щiльно до  Володька,  руки  ма?  в  кишенях,  очi
мружить, уста кривить у в'?дливу усмiшку.
   - Ти мав би бути сьогоднi в Рони,- процiдив вiн  крiзь  зуби.-  Один  з
iдiотiв буде справляти "перемогу"... Ха-ха-ха! -  зайшовся  вiн  зненацька
реготом.
   - Ти мене вважа?ш за великого дурня,- спокiйно вiдповiв Володько.
   - За середнього... Йди,  йди,  голубе...  Будь  свiдком,  як  стiкатиме
гiркою чаркою Ронова земля в Кiндратове  черево.  Iдiоти  думають,  що  це
"перемога"... Рятують себе шахами, кооперацi?ю... Все одно... Що вже  гни?
- згни?.
   Володько дивився йому на прю. Коли той скiнчив, вiн йому вiдповiв:
   - Ех, Йоне, Йоне!
   На це Йон:
   - Ха-ха-ха! - засмiявся так само в'?дливо, обернувся й вийшов. Дверi за
ним брязнули. Ганка зiсталась на тому самому мiсцi, що й була. Вона уважно
слiдкувала за обома. ?? зiр перескакував з одного на другого.
   Володьковi ця сцена здавалася дивною. Так, нiби  хтось  ??  пiдготовив.
Але Йонiв смiх загачив його. Йому було прикро, що  той  кпиться  над  ним.
Так. Це кпини. Йон чу? у всьому свою силу. Володько проти нього хрущ.
   - От...  Бачиш,-  впало  два  слова.  Це  проговорила  Ганка.  Володько
повернув до не? голову. У хатi вже настiльки стемнiло, що на вiддалi видно
?? тiльки загально.- Вiн такий завжди,- казала вона.- Я сама його боюсь. Я
його боюсь. Meнi зда?ться, що вiн мене один раз задушить... Дума?ш, вiн  ,
любить мене? I ... Нi. Менi це боляче...  На  другий  день  по  весiллi  я
вiдчула це.
   - А було весiлля? - запитав Володько.
   - Не в церквi... Вiн не захотiв. Ми тiльки записалися в волостi.
   - I ти згодилась?
   На цей запит не було вiдповiдi.  Хвилинка  тишi.  За  стiною  в  козака
вибухнув регiт. Потiм регiт втих, щось нiби  впало,  вдарилось  об  землю.
Потiм почувся крик, i перед вiкнами побiгло кiлька людей.
   - Б'ються! - викрикнула Ганка, Вона пiдбiгла до  вiкна,  потiм  вибiгла
надвiр. Володько не хотiв показуватись мiж люди. Вiн дивився через  вiкно.
Було видно натовп людей, рух, чути  невиразнi  вигуки.  Всi  тиснулися  до
порога крамницi й далi ?х вже не видно. Але це тривало коротко. Ось вивели
пiд руки Йона. Вiй сильно шарпався, але кiлька дядькiв мiцно його тримали.
Навколо них великий натовп людей, а мiж ними видно Ганку. Володько залишив
сво? мiсце, заднiми дверима вийшов на подвiр'я, обiйшов хату  й  зупинився
збоку на дорозi. У дверях козаково? крамницi все ще товпляться  люди,  але
що там сталося, не можна бачити. Отам сто?ть Вiрка. Володько покликав ??.
   - Йон побив козака,- сказала вона.-  Зайшов  до  крамницi...  Там  були
люди. Йон почав придиратися. Каже:  ви  козак?  ви  козак?  Ви,  каже,  не
соромитесь в'язатись?.. Козак, а гне шию... Тут вiн сказав  погане  слово.
Люди засмiялися. Козак йому сказав; "Йоне! Вийди з мо?? крамницi". "Як?" -
крикнув Йон. Трiснув козака в вухо. Козак на нього.  Перекинули  прилавок,
розбили лампи. Йон схопив пляшку й вдарив козака по  головi.  Той  впав...
Йона схопили й повели.
   Смеркало. Володько покинув Вiрку й пiшов  дорогою.  Бiля  полiцi?  знов
натовп. Володько на хвилинку зупинився й довiдався, що Йона  заарештували.
Люди самi придержали його й вiддали комендантовi. Потiм Володько пiшов  до
Рони.
   Йшов пiвгодини. Там повно сво?х людей. Кiндрат, Сергiй,  Антiн,  навiть
Демид. Всi веселi, червонi,  на  столi  пляшки,  свiтиться  велика  лампа,
топиться в грубцi. Проти Володька появився Рона з пляшкою  та  шклянкою  в
руках.
   - Швидко!.. В стелю!.. - наказував Рона. Володько випив.
   - В стелю!..
   - Нi,протестував Володько.
   - Тепер за ваше здоров'я.
   - В стелю! - крикнув Рона.- Кiндрате. Скiльки ми випили?
   247
   - Н?зв?стно,- хрипло вiдповiв Кiндрат. Володько ще раз випив  у  стелю,
зробив рiшучi кроки до столу й твердо поставив шклянку. Вiн швидко п'янiв.
   - Сiдай! Де був? - казав Кiндрат,- Справимо перемогу й твiй вихiд.  Хай
згине наша комуна! Хай живе!.. Ех, все одно! Ми трохи дiйсно iдiоти... Але
мусить i так бути...
   - Брось дурака валять! - крикнув Рона.- Iдiоти - хто не вмi? жити. А ми
живем!
   - Правильно! - крикнули всi хором.
   - "Бистри как волни вс? днi нашей жiзнi! Что час, то  короче  к  магiл?
наш  путь.  Нал?й,  нал?-?-?й,  та-а-ава-арiщ,  заздравну-у-ую  чару!"   -
затягнув фальшиво Рона. Йому пiдтягнули Антiн, Кiндрат.  Володько  мовчав.
Йому хотiлося закусити поганий смак горiлки, але не було чим. Вiдчував, що
всi його нерви опадають, що голова туманi?.  Вже  давно  не  пив  горiлки.
Голова не хотiла триматись на в'язах i все хилилась. Кiндрат мiцно  вдарив
рукою по плечах.
   - Що? - крикнув вiн.- Втомивсь? Володьковi ще одну! "Гей, хто п'?, тому
наливайте! Хто не п'?, тому не давайте!" Закури! Ось "табак,  п?рвий  сорт
мiсаксудiй"... Не куриш? Чорт з тобою!
   -- Йди геть, Кiндрате! - грубо сказав Володько.  Його  напада?  злiсть.
Якого  чорта  вiн  сюди  зайшов?  Встати  й   говорити?   Що?   До   кого?
Проповiдувати? Йому ста? шкода Йона. Зараз вiн дума? про нього, а головне,
чу? Йонiв смiх. Гордий, в'?дливий смiх.Ти, Кiндрате, як барило! Лл?ш, лл?ш
у себе, й нема кiнця. Коли перестанеш пити? Он Йон побив козака!
   - Побив козака? - здивувався Рона.
   - Побив козака? - вiдгукнулись решта.
   - Хлопцi! - заговорив Кiндрат.- Вип'?м за ко... тьху, чорт!.. За  Йона!
За хороброго Йона!
   Рона вже був пiдняв шклянку, але одразу роздумав. Вiн  ще  був  здiбний
думати.
   - "Дядьо" (так зве вiн Кiндрата), забiга?ш наперед. Наш Йон скiнчить на
шибеницi. Так, так... Це безперечно. А цiкавий i винятковий тип.  У  сво?й
останнiй п'?сi...
   У цей час увiйшов новий гiсть. Всi знов встали. Був це Олег...
   - У-У, Олег!.. - продовжував мову Рона.- Якими вiтрами? - пригадав,  що
в Олега померла сестра, намагався стримати настрiй.-  Пробачте...  Дуже  й
дуже пробачте. I матушку Лiдiю Константиновну перепросiть за мене.
   Сьогоднi я не мiг... Якраз веселе перебило смутне... Але я за?ду завтра
зложити мо? спiвчуття...
   - Але ти все-таки вип'?ш? Вип'?ш? -  приставав  Кiндрат.  Не  чекав  на
вiдповiдь i наливав... Олег, мiж iншим, розмовляючи з Роною,  взяв  чарку,
не дивився на не?, а говорив... Потiм, нiби пригадав, що  в  нього  чарка,
кинув на не? побiжний погляд, проговорив "за  здоров'я  всiх"  i  вихилив.
Кiндрат налив ще...
   - Я,- казав вiн,- розумiю. У  мене  також  вмирали  сестри.  Пий,  пий,
брате! I предки нашi колись лили за померлих,  а  ми  також...  Як  це  ти
кажеш, Володьку?.. Тра... тра...
   - Традицiя,пiдказав йому Олег.
   - Трамтадицiя! Чу-у-удо-о-ово! От слово, хоч i  не  наше...  А  що  всi
пили, то це так... Пили, небiжчики. Завжди й скрiзь...  Родились  -  пили,
женились -  пили,  вмирали  -  пили...  Купували  щось  -  також  пили,  а
продавали... Пили-и-и! Ух, i пили! А ми, брате, також...  Не  вiдста?мо  й
ми... О-о, н?-?! Бо от я так думаю: наша людина... ну, як  вам  сказати...
Мала, безсловесна, нудна... Сидить, чуха?ться, як Сергi?в батько, й дума?,
дума?, як наш Тараско... Все дума? та зо всiх бокiв дума?... А вип'? чарку
й одразу: рух, мова, спiв... Гори верне... Подивись на  одного,  коли  пiд
чаркою! Не мужик, а людина. Щось ?м, нам, вам - всiм браку?... Мабуть,  ми
надто тверезi... Нi, Володьку? Скажи от ти. Ти завжди нас навчав, а  тепер
мовчиш i також дума?ш, i горiлки не п'?ш, i дiвчат  не  так  любиш,  i  не
куриш... Ну, от кажи: неправду кажу? Га? Не ? ми до чорта тверезi i,  коли
щось до чогось, мусимо трошки п'янiти, щоб показати  себе...  Юнаки...  Ми
всi юнаки... З бородами... Не вiдважнi, i вiриться, i  хочеться,  та  мама
боронить...
   - Кiндрате! Закрий сплювачку,- проревiв Антiн.  Кiндрат  урвав  мову  й
подивився на Антона, на Сергiя, на Рону, на всiх по черзi...
   - Що? - гостро запитав вiн.- Образив кого?
   - Бога.
   - Нi... Жарту?ш. Бог  на  таких  не  гнiва?ться.  На  п'яних  нiхто  не
гнiва?ться. П'янi роблять грiх - нiчого. Б'ють слабших  -  добре.  Рвуться
наперед i завжди сво? беруть... Але я тебе,  мудреця,  одного  й  другого,
спитаю: як бути п'яним без оцього? - Вiн загорнув широкою долонею пляшку й
стукнув нею об стiл. Швидко подивився на всiх - очi бiгали.- Мовчите? Так.
Нiхто не скаже. Без цього ми швах... Ми нiщо... Ми отакi...  -  I  показав
рукою при самiй землi.- А я вам скажу, що ? люди на землi, що й без  цього
п'янi... От як. Завжди п'янi! От такi, як ми тепер... Нi, Володьку?
   - Йон каже, що ми iдiоти,- проговорив понуро Володько.
   - Ха-ха-ха! - розреготався Кiндрат. За ним посмiхнулись iншi, кожний на
свiй лад.- Кажеш, Йон? Йон ще нiчого не зна?.  Йон  ще  зелене...  Вiн  на
фронтi не був. Вiн смертi  не  бачив.  Вiн  ще  лiта?...  А!  -  зненацька
зупинився Кiндратi з пiднесеним, брудним, зачовганим пальцем.- А  зна?те?!
Ма?мо! Ми ма?мо п'яного й без цього... Йон! Вiн, вiн! Ах  чорт  бери!  Вiн
большевик, а тi п'янi... I через те вони беруть. Нi,  Андрiю  Андрiйовичу?
Тож ми з вами як-не-як, а... гни?мо... Ми  старi,  добрi  люди,  що  лл?мо
пляшками горiлку... А тi, сучi дiти... Треба б хiба  й  нам  щось  таке...
П'янюче, отруйне, щоб кров заграла, щоб ми могли бити козака за те, що той
зi злими людьми... Що вида? нас... Що  прода?...  Та  ж  ми  мовчимо.  Нi?
Мовчимо! А Йон б'? його!
   Тут Кiндрат рiзко урвав слова. Дивився на всiх сво?ми глибокими, малими
очима, що бiгали, нiби в слiпця. Здавалось, вiн намага?ться щось  особливе
побачити. Здавалось, перед ними завiса димова й вiн  швидко  шука?  мiсця,
куди б можна глянути й побачити.  З  його  уст  виривались  i  бризкали  I
навкруги слова - спочатку смiшнi, потiм поважнi,  ще  потiм  сердитi.  Всi
дивилися на нього i, хоч у всiх очi п'янi, бачили, що Кiндрат  паленi?  не
тiльки вiд горiлки, але й сам  вiд  себе.,  У  ньому  вже  щось  засiло  й
вимагало прояву. У ньому ? другий Кiндрат, i це всi вiдчули.
   Ну, але де його прояв? Це питання вже не раз ставив собi  Володько.  Це
розумiв також Сергiй. Рона над цим не думав, бо його думки йшли  в  iншому
напрямку, але йому не чуже розумiння дiйсностi. Хворо? дiйсностi, п'яно? й
нерозумно?...
   Одначе цього досить. Всiм обрида?  таке  положення,  й  всi  пiднiмають
чарки. Дзвенить  шкло,  переломлю?ться  свiтло  в  чистiй  рiдинi,  горять
променистi очi, гримить сильна пiсня., Антiн, Демид, Олег - з другого боку
Кiндрат, Сергiй, а над всiм Рона.
   Десь опiвночi всi вийшли. Глибока, чорна, мов угiль, нiч  Все  мовчить,
тiльки вiтер поволi по верхах дерев ступа? зачiпаючи ту чи  iншу  галузку.
Але внизу кущi бозу, що от чують ронiвський  будинок,  мовчать  зовсiм,  I
молодi смеречки мовчать. Грабовий висад також сто?ть непорушне  й  мовчки.
Далi садовi дерева - яблунi, що закривають гiллям i невидиме небо, творячи
темноту густим мороком.
   Парубки йшли поволi. Спереду Володько  й  Олег.  За  ними  сам  Сергiй.
Кiндрат зiстався в ронiвсько? наймички. Антiн з Демидом  обнялись,  тупали
по вогкому снiгу й намагалися спiвати...
   Трохи нижче над самою дорогою, де було кiлька кущiв лiщини,  на  стежцi
щось лежить. Щось чорне....  Володько  й  Олег  насилу  помiтили  й  майже
спiткнулись.  Чорне  миттю  зрива?ться  й  свiтить  Володьковi  в  обличчя
електричним лiхтариком...
   - Який чорт! - гукнув Володько. Але в той час  зо  всiх  кущiв  вибiгли
люди. Володько вiдчув на головi мiцнi удари чимсь  твердим.  Миттю  пiдняв
руки й схопив чийсь кiлок. Вiд несподiванки з'явилось безлiч сили,  рванув
кiлок через голову наперед, вiдчув на плечах тягар, але крутнувся, й тягар
спав. Кiлок зiстався в його руках. Був  на  пригiрку.  Знизу  бiгли  проти
нього три чи чотири чорнi постатi, але вiн розмахнув кiлком i  бив  зверху
просто по головах. Бив пристрасно, з запалом... Чув, що влуча?  добре,  i,
хоч це йшло швидко, вiдчув насолоду  справжнього,  небезпечного  бою.  Але
саме тодi його вдарено по головi. Раз, раз, раз!..  Чути,  б'ють,  хоч  не
болить, тiльки бризнула кров i посочилася з-пiд кепки на чоло. Потiм хтось
схопив його кiлок. На голову падали все новi  удари...  Вiн  пригнувся,  й
кiлок виховзнув з його рук.  Почав  тiкати  й  бiг  вниз  понад  проваллям
дороги. Не бачив нiчого, крiм снiгу пiд ногами, нiчого  не  чув  i  навiть
забув, що тут десь його товаришi. Здавалось, що вони десь зникли,  а  все,
що  сталося,  рухнуло  на  нього  самого.  Пробiг  крокiв  п'ятнадцять   i
оглянувся. Майже за його плечима хтось гнався з довгим кiлком, i  Володько
побiг далi. За ним чути матюк, i одночасно на його голову  вище  вуха  над
чолом паде сильний удар. Володько  одразу  клякнув  i  пальцями  обох  рук
торкнувся снiгу. Але зараз зiрвався знов i смертельно схвильованим голосом
викрикнув:
    Iльку!
   Вiн не здавав собi рахунку, що це дiйсно Iлько, але голос, що  матюкав,
здавався Iльковим... Володько побiг  три  кроки  й  клякнув  знов...  Знов
торкнувся пальцями снiгу й знов зiрвався. Потiм ще раз клякнув  над  самим
проваллям дороги, причому послизнувся й полетiв сторчголiв.
   На цьому  скiнчилось.  Ця  подiя  налетiла  несподiвано  й  швидко,  як
буревiй. Загуло, закрутило, кiлька неясних викрикiв,  тупiт  i  -  зникло.
П'ять-сiм хвилин -не бiльше.
   - Володьку-у-у! Володьку! - це бiжить згори Олег.
   - Олег! - викрику? Володько. Олег пробiг було,  але  круто  повернув  i
стрибнув просто в провалля до Володька. Той намагався звестися... У головi
i шумiло й очi запливали мокрим. "Ах, чорт... Ах, чорт!.." - повторяв вiн.
Правою рукою впирався в  снiг,  лiвою  згрiбав  з  чола  кров,  що  лилася
безупинно.  Болю  не  вiдчував,  тiльки  в  головi  шумiло...   Олег   був
надзвичайно схвильований.
   - Що тобi? Що тобi? А я пiзнав. То був Iлько. Я спiймав  за  полу  його
венгерки, але вiн мене навiдмаш вдарив. Ах, коли б я мав кiлка... А  Антiн
одного здушив. Повалив на землю й здушив... Йон також  був...  Вiн  вдарив
Демида... ?х було з десять...
   - Але ж Йон у полiцi?...
   - Демид добре його бачив... Мабуть, пустили... Надiйшли Антiн, Сергiй i
Демид. Володько вже вилазив з провалля. Сергiй засвiтив лiхтарку.
   - У-У-у! - вигукнули всi, побачивши Володька.
   - Що? - казав вiн спокiйно  й  посмiхався.  Той  смiх  виглядав  дивно.
Криваве обличчя й бiлi зуби.
   - Розбили голову? - падали запити.
   - Це так, як менi у Башкiвцях,- сказав байдуже Антiн.
   - Ах, шкода... У нас не було нiякого патика... А  напали  на  одного...
Всi погналися вниз... I Йон, Вiн був. Я бачив.
   - I  я  бачив,-  сказав  Демид.-  Вiн  мене  потягнув  через  спину.  Я
розмахнувся, але вiн втiк.
   - А я пiдбив одного... Зда?ться,  Трохимового  Кiндрата...  I  Впав  на
нього, а вiн вереснув, як за?ць... Так запищав.
   - Куди ж тепер? - питав Сергiй.
   -  Тiльки  не  додому,-  сказав  Володько.-  Вернемось  назад.  Я  мушу
обмитися...
   Вiн зняв кепку й обережно обмацував голову.
   - Цiла ще... Нiчого! Заго?ться... Той останнiй удар мене  зрiзав...  Це
був Iлько... Чув його лайку.
   - Хто б не був, але ми ?м цього не подару?мо.  Як  вiйна  то  вiйна!  -
сказав рiшуче Антiн.



   XII

   На голову Володька, крiм тих  кiлкiв,  валилось  все  бiльше  й  бiльше
непри?мностей. Кожний день приносив нове.  Воно  входить  у  його  звичку.
Болiла голова. Не зав'язував ??, щоб не страшити матерi. Прикрив  струпаки
волоссям i так ходив. Але з кожним днем бiль не зменшувався, а навпаки. По
селi скрiзь говорили...  Про  нього,  про  Йона,  про  козака.  Втручалась
полiцiя. Кликали всiх i питали. У понедiлок прийшла "повiстка" на  суд.  У
вiвторок мав iти на похорон,  але  замiсть  того  пiшов  до  суду.  Принiс
тридцять злотих кари. "Фатальне число". Тридцять, тридцять  i  тридцять...
Запас тридцять, рублiв тридцять, кара тридцять...
   Читальня йшла зле. Село подiлилось на два табори. Пiсля останнiх  подiй
не було вигляду на якесь примирення.  Навпаки.  Кiндрат  не  хотiв  нiчого
чути. "Зiб'ю Йона на квашу й кiнець". Говори  з  ним.  Вечором  село  жило
обережно. Тi й другi ходили з дрюками. Червонi (до них придали  цю  назву)
сходилися в хатi Йона або в когось з "товаришiв". У читальнi грали в шахи,
спiвали, читали часописи. Вечорницi частинне  скасовано.  Останнiми  днями
село  облетiла  вiстка,  що  в  хатi  Симона  Кисiлюка   сходяться   якiсь
"баптисти"... Кажуть, сходяться, Симон  ?м  чита?,  вони  слухають,  потiм
Симон проповiду?, що настав час наближення страшного суду, на землю  зiйде
Христос,  що  буде  карати  грiшникiв.  Ма?  нiби  при?хати  якийсь  чужий
проповiдник. Навеснi буде хрещення. Вже нiби приступило  п'ятдесят  людей,
бо, кажуть, "вони" мають правду. Вони за те, щоб не  пити  горiлки.  Вони,
щоб не вбивати. Вони, щоб не красти. Вони, щоб любити свого ближнього,  як
себе самого... А тут всi, як вовки. Жеруться, б'ються, розбивають  голови,
проливають людську кров. Нащо це людям? Краще жити за словом Божим, а коли
нема добро? церкви, коли ?? слуги впали в  грiх  i  коли  священики  стали
?ретиками, тодi сам Бог посила? людей праведних,  щоб  виводили  з  неволi
сатанинсько? грiшникiв. I таким правовiрником, таким Божим  посланником  у
селi став колишнiй столяр-п'яниця, тепер брат Симон  Кисiлюк.  Вiн  працю?
кожний день у потi лиця,  як  Iосиф  праведний.  Струже,  теше...  З  хати
повиносив "iдолiв", бо "Бога чоловiку  невозможно  видiти",  а  люди  саме
Святе письмо поганять i малюють Бога з  бородою,  з  вусами,  з  носами  i
рiвняють до себе, нiби вiн ?х брат. Симон зрозумiв, що, як так буде  далi,
страшний суд неминучий. Земля провалиться, вибухне огонь i все спалить, як
це було в Содомi й Гоморрi.
   Переконати його нема сили. Вiн вже iнша людина.  У  нього  руки,  ноги,
голова, але вiн не такий, як всi. Вiн якесь дерево. У ньому нема нi гнiву,
нi смiху, нi захоплення, нi обурення. Вiн, мабуть, сво?рiдно вмер,  тiльки
один натяк його зiстався на землi. Вiн виразно бачить Бога. Вiн говорить з
ним у сво?й робiтнi. Геблю?, струже... З нього  капа?  пiт,  а  уста  його
шепчуть: "так, Боже!" Або: "даруй  менi.  Боже.  Ти  ж  зна?ш...  Я  слаба
людина. Я подумав зле... Грицько надi мною смiявся. Я в душi  сердився  на
нього, але це було зле. Я мусив прийти  до  нього  й  вклонитися  йому  до
землi. Нi?" А Бог йому живими словами вiдповiда?: "Певно.  Так.  Ти,  коли
хочеш спастися вiд вiчних мук, мусиш якраз так робити...". "Але це,  Боже,
також грiх. Я хочу себе спасти, а мо? брати мають iти в гесну  огненну,  у
пекло". "Ти дума?ш правдиво,- каже Господь Бог.- Але мусиш i братiв  вести
за собою .."
   Через  те  кожного  тижня  Симон  збирав  до  себе  братiв  i  смиренно
переказував Божi глаголи. Слухали його уважно, побожно. Приходили до нього
з Жолобок, з Угорська, з Чугалiв. Вiн ходив на  Одерадiвку.  Це  невеличке
сiльце далеко вiд шляху,  у  долинi  серед  лiсу.  Там  люди  завжди  були
похмурi, а тепер Симон забрав ?х усiх, i вони зовсiм вмерли, так само,  як
вiн. Зникли пiснi, зникли вечорницi, зникли музики. По хатах тихо,  тiльки
час вiд часу хтось зави? побожну псальму.
   I взагалi село було якесь напружене... Так, нiби воно до цього часу  не
жило й не думало, а спало, тепер  воно  зненацька  прокинулось  i  почина?
швидко думати про релiгiю, про полiтику, про науку. Дума? не в  порядку  й
надто поспiхом... Збива?ться, заплуту?ться, але вперто дума? далi...
   Матвiй дивився на все по-сво?му. Спокiйно, поважно, розумно. Раз  пiсля
того, як Володька побили, сказав йому:
   - Зна?ш. Якось треба тобi змiнити роботу. Так  не  пiде.  Нас  заморять
карами. Сам подумай, скiльки я  вже  заплатив,  а  це  не  кiнець.  У  нас
недобудована хата.
   Володько мав необережнiсть вiдповiсти:
   - Я не за це думаю.
   Батько подивився на сина суворо.
   - А що? - сказав вiн твердо.
   - Я таки тут не буду.
   - Ага! - кинув старий i вiдiйшов. Другим разом вiн казав синовi:
   - Як таки можна бути таким... Все кудись у чужину i в чужину...  Ну,  а
тут? А сво?? Не любиш землi?
   - Я хочу здобувати право,- вiдповiв син,- Для не? само?.  Ви  ж  завжди
мали землю! Нi?
   Матвiй допитливо подивився. Що, мовляв, хоч'... Володько продовжував:
   - Всi ми мали землю, а де було право на не??  Хто  був  наш  дiд?  Раб!
Прадiд? Також раб!  Ми?  -  I  вiн  зухвало  пiдкинув  головою,  вимагаючи
вiдповiдi. Батько мовчав.- I через те от треба йти. Дума?те, я знаю  куди?
Нi! Я не знаю, але йти треба. Це знаю!
   У нього го?лись на головi струпаки.  В  нього  вже  зрiли  новi  плани.
Бачив, що вiйна з "червоними"  затяга?ться.  Ось  одного  разу  Йона  таки
поважно арештували й вiдвели. Кажуть, вiн напав  на  екзекутора  й  потовк
його. Потiм у "гмiнi" стявся з "вуйтом". Це трохи  зменшило  напруження  в
селi. Вечором можна  було  йти  спокiйнiше.  Йоновi  прихильники  самi  не
вiдважувались нападати. Одного разу Кiндрат стявся з Iльком i розбив  тому
голову. Це, казав, за Володька. А  Володько  покликав  Кiндрата  й  сказав
йому:
   - Послухай. Ти сам казав: як бути п'яним без горiлки? Пам'ята?ш?
   Кiндрат кивнув головою.
   - Вони вiрять, а ми? У що ми вiримо? Яка наша вiра? Ми розбива?мо  один
другому голови. Ранiше це було за дiвчат, тепер за Ленiна...
   Кiндрат думав.
   - Я такими дiлами не займаюсь. Тво? дiло дати нам вiру. Дивись,  Симон.
Вiн найшов- А дурень набитий... Читальня, кооператива, часописи... Ну,  що
ще?.. Укра?на? Але в Укра?ну тяжче повiрити, нiж у манну  небесну.  Я  так
думаю.
   Був великий пiст. Поволi наближалася весна. Снiг гинув, знов падав, щоб
мiг  гинути  далi.  За  цей  час  Володько  нашвидко  робив   у   читальнi
переорганiзацiю. Тепер  це  не  було  так  тяжко,  як  спочатку.  Матерiал
готовий. Почали складати спортовi дружини. Цiлi години  посвятив  Володько
для пояснення значення спорту. Одночасно вчився сам. Ходив  до  Крем'янця,
купив пiдручник копаного м'яча й самий м'яч. Мiркував, де б краще  зробити
грище. Не було iншого мiсця, як там на вигонi,  де  лежать  колоди.  Треба
тiльки ?х усунути. Вони вже вросли в землю.
   Робота йшла. Одно тiльки турбувало Володька - що з Наталкою? Не  мiг  з
нею зустрiтися. Мокрина часом казала:
   - Хвора... Вас згаду?.
   I це все. Тодi Володько звернувся до Настi.
   - Вона часом до нас приходить,- казала та.-  Зайдiть...  Умовилися,  що
Володько зайде... Вечором. Хай прийде, як може, Наталка.
   I вони зустрiлись. Наталка була блiда, худа... Очi ??  ще  збiльшились.
Здавалось, вона самi очi, як це часом  малюють  на  образах  святих.  Вона
намагалась усмiхнутися. Вiд хвилювання бракувало ?й слiв. Вона пiдiйшла до
нього зовсiм близько, дивилася в вiчi й обома руками гладила  його  плечi.
Це було в хатi при Настi, але вона не звертала на нiкого  уваги.  Володько
намагався бути веселий, та це йому не виходило.
   - Що тобi сталося, Наталко? - питав. Вона не вiдрив, вiд нього  очей  i
мовчки знизувала плечима, що значило знаю".
   - Болить тебе що? - питав вiн знов. Вона, заперечую хитала головою. Вiн
не знав, що ?? бiльш питати.
   - А ти за мене згадував? - запитала вона. Це були першi ?? слова.
   - Чи згадував? Певно! Завжди! Хотiв тебе бачити.., Але ти ж  зна?ш,  як
воно ?? Ну, от... Але скажи: що тобi? Болить що?
   Вона знов заперечила похитом голови.
   - Нiчого. Я буду здорова. Я вже починаю ?сти.  Була  в  лiкаря,  а  той
сказав: все буде добре.  Мене  болiли  груди...  Але  все  тяжке  минуло,-
закiнчила вона. Цим нiби хотiла змiнити розмову. Дивилася на нього  сво?ми
великими очима, в ?х бездоннiй глибинi свiтилася радiсть, щастя,  кохання.
Було це справжн? кохання. Те, що чару?... Те, що в'яже й манить... Те,  що
опанову? й полонить, володi? над душами i  серцями.  Володько,  вже  трохи
збайдужiлий, торкнувся знов його променiв i вiдчув, що знов  ?  такий,  як
був. Вiн любить ??, хотiв би взяти ?? в обiйми й  нести  кудись  з  собою.
"Моя ти, люба, мила, хороша, добра!.." - кричала  його  захоплена  iстота.
"Ти, що так полюбила... Що так вiддалася... що так зрiклася  всього,  крiм
мене... " Вiн посадив ?? на лаву, взяв ?? руку й пiднiс до сво?х уст. Вона
злякалася...
   - Нi, нi, нi...  Так  не  треба,-  швидко  заговорила  вона.-  Я  ж  не
попадя... Я проста дiвчина... Ти ж зна?ш мене...
   Але все-таки ?й це подобалось. Вона бачила й  вiдчула,  що  вiн  ??  не
забув. Повiки його очей здригалися. Самi очi горiли тим,  що  було  в  них
колись. На щоках цвiв рум'янець...
   - Сьогоднi я знову щаслива,- казала вона по часi.- А думала, що вже так
догорю...  Жила...  Ах,  як  це  сказати...  Володю?  Чи  повiриш?  Як  ти
вiдiйшов... Чи маю тобi казати?
   - Ну, ну.
   - Я собi подумала: бiльше життя не може менi дати.  Я  все  дiстала.  I
тодi менi не захотiлось жити... Все одно... Нi що... Я  зробилась,  як  не
своя. От так iду, а землi не бачу Здавалось менi,  що  лечу...  Нiчого  не
бачила... Навiть людей... Бог менi свiдок, що правду кажу... Я  ходила  по
полях... Руки нi до чого не пiднiмалися, а тут до мене з весiллям... Дайте
менi спокiй! Я не хочу! Вiдчепiться! Я ледве живу на свiтi. "Вiн" прийшов,
а я йому кажу: "Iване! бачиш сам. Лiпше зречись мене. Я  тебе  не  люблю".
Потiм... мати, батько...  Iлько.  Ет...  Я  лягла  i...  Я...  -  вона  не
знаходила висловiв. Цiла ?? iстота  хотiла  говорити,  тiльки  не  ставало
слiв. Володько чув ?? й без слiв.- Я не була  хвора...  Я  тiльки  нидiла.
Мене не брала ?жа,  i  я  навмисне  не  силувала  себе.  У  мене  з'явився
кашель... Менi кажуть: iди до лiкаря,  а  я  навiть  не  могла  думати  за
лiкування. Мати були сердитi, а потiм i вони зм'якли... Привели Палажку, а
та подивилась i каже: вона не хворi?, а в'яне. Так i сказала...  Це  мене.
Господи, як здивувало...
   Хвилина мовчанки. Потiм вона дивиться й нiби сама собi не вiрить:
   - Невже це ти? - помацала його цiлими долонями.- Все думаю, що це  менi
сниться... Менi не раз ти снився. Раз, чу?ш... - i вона присунулась  трохи
ближче. Голос ?? став iнтимнiший.- Сниться менi, що я  вийшла  в  поле  за
черешнi... Сонце таке... Жита... А мiж житами дорожина... Тiльки не та, що
йде до двора, а якась iнша... Йде десь туди,  до  дiброви...  Така  довга,
довга... А навкруги жита... Я, зна?ш, iду й зустрiчаю...  тебе...  -  Вона
подивилась йому в вiчi, так нiби ще тiшилася сво?м сном.- Ти  тодi  був  у
тюрмi, а я лежала. Вiд того дня менi полегшало...
   Говорили довго. Настя тимчасом лягла спати. В хатi стало тихо. До  того
в лампi вигоря? нафта, i ?? свiтло почина? поволi згасати.
   - Треба йти,- майже пошепки говорить Володько.
   - Чого. Сиди.
   Володько кивнув головою на тих, що сплять. Вона надула уста:
   - То нiчого... А ти ще прийдеш? Я так давно  не  була  в  селi.  Ще  не
можу... А ти прийдеш?  -  повторила  вона...  -  Прийди.  Скорше.  Я  буду
чекати... На наших не дивись. З Iльком я не говорю. Я в нього все одно  не
буду.
   Вона провела його в сiни, потiм до порога,  далi  на  двiр,  хотiла  ще
далi, але вiн не пустив.
   - Змерзнеш... Вернися...
   Але вона тримала його обома руками...
   - А ти трошки мене обiйми, i я не змерзну... Ну, от... Боже  мiй,  Боже
мiй !..- I вона урвала слова. Вiн горнув ?? до себе щиро,  обережно.  Вона
тулилася цiла, мовчки, з запертим диханням, пiдсилена й одночасно непевна.
   Нiч темна,  передвесняна  з  приморозком.  Небо  чорне,  густо  втикане
великими зорями. Густi обриси дерев  закривали  обрi?,  робили  затишок  i
творили спокiйний куток, де загорялась знов пригасла любов, готова ось-ось
спалахнути ще небувалою пожежою.
   Пiсля того Володько мав добрий  настрiй,  I  днi  були  гарнi.  Свiтило
сонце, гинув не тiльки снiг, а й лiд. Мiсцями земля, протряхала й  сiрiла.
Горобцi радiсно цвiрiнькали, стрибали, купалися в брудних калюжках.  Пiвнi
виводили сво? родини на городи, високо пiднiмали гордi, оздобленi голови й
дивилися, чи все кругом в порядку. Час вiд часу вони уважали  за  потрiбне
затрiпати крилами, витягнути шию й голосно на цiлу околицю затягнути  сво?
"кукурiку". Це для того,  щоб  i  сусiд  його  чув  i  заздрив  йому...  А
заспiвавши, довго вслухались, чи не почують гiдно? вiдповiдi, й  при  тому
кидали оком на всi боки та похитували "коралями"...
   Люди почали ходити говiти. Тi, що мали  бiльше  часу,  й  побожнiшi  не
бажали тягнути сповiдi до останнього тижня. Йшли "до запису", чекали сво??
черги й кожного вечора слухали вечiрню... Настя також говiла.  Потiм  буде
тiснота, а до того не  буде  часу.  Вона  кожного  вечора  надягала  свого
критого чорним сукном кожуха-бекешу i йшла  до  церкви.  Сповiдав  молодий
пiп, що заступав хворого о. Клавдiя.
   Матвiй все вiв сво? господарство. Як добрий капiтан корабля, так i  вiн
не покладав нi на кого надi?, а вiв сам свiй корабель. Вiн думав за  те  й
за iнше; там щось поправляв, там  готував  до  весни  якесь  начиння,  там
виносив на сонце пашню чи одежину. Мов добрий годинник,  вiн  iшов  кожний
день, кожну добу за заведеним порядком, не дивлячись нi на болi, нi удари,
що сипались на його стару голову. Вiн iшов спокiйно, певно  й  рiвно.  Хай
там що робиться, а вiн тут на сво?му... господар i пан.  Його  око  завжди
дивиться за господарською машиною й тiльки помiтить маленьку  перешкоду  -
вiн iде, торка?ться вправною рукою й усува? ??.
   А  Володько,  крiм  читальнi,  куди  кожного  вечора  ходив,   зайнявся
писанням. Що вiн писав? Хто може сказати. Пише.  Папiр,  чорнило,  перо...
Щось там, на кра?чку стола сидить i пише.  Чи  ?  хто  в  хатi,  чи  нема,
найкраще ввечерi. Нi батько, нi мати, нi тим бiльше Хведот не  питали,  що
то буде. Колись питали, й що ж? Наговорив, наговорив, а хто  то  второпав.
Хай, зрештою, пише. Iнодi вiн пише вiд самого ранку...  Прилипне  до  того
столу й не вiдiрвеш. Аж вечором якось встане  -  червоний,  майже  п'яний,
нiчого не говорить, ?сть, що дадуть, i вiдходить...
   - Ах, Боже, Боже... - таке зiтхання вирива?ться в Настi i, коли вона  в
церквi, вона дуже довго молиться за сина. Так так...  Дуже  довго...  Вона
так за нього бо?ться, бо ж... Господi Та ж що з нього вийде? У цiлому селi
нема такого. I то власний син...  Мати  Божа,  з  тим  чорним,  скорботним
обличчям! Охорони його й поведи по добрiй дорозi Хай не зiйде на безпуття.
Мати Господа мого,- благаю тебе я, грiшна й недостойна !..
   Молитва матерi мусить бути вислухана. Нема Бога,  щоб  не  почув  ??...
Мати... Вона вклада? в молитву  огонь  сво??  могутньо?  любовi,  краплини
кровi свого серця, сво? гарячi сльози, цiлу, як ?,  себе...  Нема  бiльшо?
iстини, як та, що вложена в слово Мати, з  яко?  вiдходить  навкруги  все,
обняте життям.
   Одного дня Володько захотiв до мiста. А чого? Iду i вже... Вiн потребу?
на пошту... А що дорога розбита, що грязюка  по  колiна  й  що  дома  нема
зайвого гроша, йому байдуже. Батько довго монявся в  сво?х  хустинках,  де
хороняться вузлики з грошима... Потiм дав синовi вiдчепного пiвзлотка. Син
подивився, взяв, але не сказав нiчого. Вiн переконаний, що це йому мало, а
хто йому дасть тi десять чи кiлька грошiв, що будуть йому  бракувати.  Але
казати щось батьковi нема вiдваги. Батько за нього вже стiльки наплатився,
що йому прикро.
   Дорога дiйсно погана, але не стiльки, щоб не можна йти. Хто потребу?  -
йде. Ноги грузнуть у розмерзлу землю, ковзаються... За чобiтьми  тягнуться
закарвашi болота... Ну... Воно погано... П'ятнадцять кiлометрiв на  пошту,
цiлий день - туди й назад... Але як треба...
   Володько вже великий парубок, а вигляда?  цього  дня,  як  дитина.  Вiн
ступа? по болоту, нiби за те йому заплатять, нiби вiн дiйсно пiйма? те, що
бачить перед очима...  Те,  щось  велике,  не  означене  нiякими  словами,
невловиме й неуявно далеке... Слава його манить. Цього  не  можна  казати.
Нiхто не смi? на землi знати, що й Володько хоче бути  славним...  Матвi?в
син... Запханий в якийсь куток на  землi...  Трохи  зацькований,  зо  всiх
бокiв обставлений сторожею. Ах, яка та дорога брудна, грузька й  далека...
Але кому треба...
   На  поштi  сердита  (обов'язково!),  гарна  панночка  кинула  Володькiв
пакуночок назад.
   - Пол?цони? Шестьд?сьонт гроши!
   Вiн це знав. Лист тяжкий, а так звичайно пустити його не можна... Можна
б ще зайти до Лазюка. Тих десять грошiв... Позичить. Давно в нього не був.
Соромно заходити. Вiн, нiхто iнший, казав Володьковi: нема там Укра?ни,  а
той не послухав. За один неповний рiк людина може багато пережити й багато
навчитися.
   Лазюка нема дома. Стара господиня сказала:
   - Посидьте. Вiн на  лекцiях...  Зараз  прийде.  Подивилась  на  стiнний
старий годинник i додала:
   - Десь скоро.
   У кiмнатi висить велика мапа ?вропи. ? ще iншi оздоби, але мапа забира?
всю увагу.  Барвистi  плями  держав,  державок,  розкиданих  випадково,  в
непорядку,  червонi,  поплутанi   жили   залiзниць,   чорнi   -   рiчок...
Велетенська, зелена Росiя... Зелена. Цiла зелена, нiби  овоч  недостиглий.
Пiд нею синя Укра?на. Посерединi розгалужений Днiпро... Йде не  просто  до
Чорного моря, а на пiвденний схiд до  Азовського,  але  потiм  роздуму?  й
поволi верта?ться. Ах, Днiпре, Днiпре .. Дивишся на тебе  й  дума?ш...  Ми
недостойнi тебе, старий дiду.  Потiм  Володько  дивиться  на  Нiмеччину  -
ясно-жовта, нiби розлита пляма барви. Берлiн, Гамбург, море... I Англiя...
Блiдо-червоний, розтягнутий острiвець, а навколо океан,  вода,  Атлантика.
Дивно дивитися на той острiвець i думати, що на ньому живуть люди...  Пани
свiту... Володарi морiв, океанiв...
   У сiнях тупiт, брязкiт дверей...
   - Ой, йой! Кого я бачу! Зараз, зараз! - це Лазюк. Убiг розчервонiлий, в
окулярах... За шкельцями блискучi  очi.  Володько  уперше  бачить  його  в
окулярах. Вiн мусить краще витерти ноги. На вулицi таке болото... -  Тепер
поважання! Де пропадали? Дяка Боговi - знайшлися. Ну, ну...  А  вигляда?те
добре... Я чув... Я все чув... Скiльки? Сiм  мiсяцiв?  Вiсiм?  Ого!  Трохи
багато.  Але  тепер...  Е,  буде  добре...  Все  буде  добре.  Альо!  Панi
Виспянська! Два борщi!.. По?сте зо мною? Так? От це гаразд!
   Перерва. Говорить Володько. Село, боротьба,  читальня  -  все  нуднi  й
знанi  речi.  Приходить  борщ  -  один,  другий...   Тарiлки   на   бiлому
настiльнику; блискучi, витертi, мiдянi ложки, ножi, видельця... Карафка  з
чистою, прозорою водою, тонкi кришталевi шклянки.
   - Будь ласка. Прошу...
   - Вам треба Заходу... - продовжу? перерване Володьком Лазюк,  розстеля?
на колiнах серветку, бере ложку... - Казав вам... Вам треба  туди.  Тут...
Так! I тут земля... Своя, дiдiвська, але там Берлiн, там Париж,  там  Рим.
Що ви хочете? У нашому доброму Крем'янцi ? все, тiльки нема головного:
   ?вропи! А нам треба ??. Треба! Бiльше ??, як сонця... Я там був i знаю.
Мусимо казати: ми й  ?вропа.  Iнакше  нiчого  не  вийде.  (Вiн  вдарив  на
"нiчого").  Ви  пробу?те  писати?  А  бачили  ви  велике  мiсто,  трамвай,
копальню, готичну церкву? Тюрми та полiцая не вистарчить...  Нi,  нi,  мiй
голубе.
   Це був його тон.  Слова,  що  вiд  нього  виходять,  усмiшка,  вiдблиск
шкелець на очах, рухи - живе все, цiкаве, бадьоре. У  нього  повно  думок.
Вони вибризкують у реченнях, i Володько ?х прийма?. Вiн все бере  з  собою
так само, як десять грошiв, i вiдходить. Одного йому не признався  -  нащо
потребу? тi  грошi...  Це  слава...  Будуче...  Нi,  нi!  Про  таке  краще
мовчати...
   Надвечiр Володько ступа? додому. Веселий, щасливий.  Погана  дорога  не
шкодить, втома - дурниця, заляпанi чоботи не  мають  найменшого  значення.
Вiн несе в собi радiсть...  Тепер  тiльки  чекати.  Терпiння...  Вже  десь
далеко за горою прича?лась i чека? його слава. Вона, мов любка, соромлива,
але треба взяти ??.
   Догоря? гарний, передвесняний день. Над заходом кiлька криваво-червоних
хмарин, що погрожують нiчним приморозком. Сонце пересову?ться з крижини на
крижину, хова?ться, то знов  вирина?,  а  потiм,  потiм  поволi,  обережно
спада? десь туди за землю. На тому мiсцi ще довго горить сяйво, ще  довго,
майже непорушне  лежать  червонi  крижини  хмар...  Вони  поволi  тухнуть,
блiднуть, пiдносяться вище... Одночасно барва  неба  гусне  й  з  нього  в
рiзних мiсцях виступають дрiбнi, мерехтячi огники.  На  землi  в  той  час
запада? присмерк.
   За такого присмерку прибув Володько до  села.  Все  ще  був  веселий  i
бадьорий. Комусь треба б це  показати.  Хотiв  зайти  до  Наталки.  Навiть
деякий час постояв на роздорiжжi перед селом, але все-таки не  вiдважився.
Ще рано... Бачили б зайвi очi... Пiшов сво?ю дорогою.  Зайшов  до  Сергiя.
Нема. Кудись подався. Пiшов далi. Дорога тут надзвичайно  розбита.  Чоботи
глибоко грузнуть у  болото,  але  вже  все  одно.  Проти  Тарасковоi  хати
гармидер.  На  вулицi  в  болотi  тро?,  без  шапок,  людей.  Обнiмаються,
пхаються, кричать. Видно, п'янi. Володько пiдходить.
   - Добрий вечiр!
   - А-а-а! Во-ло-дько! Дай Боже! - це сам Тараско.  Товстий,  куций,  без
шапки, з розбитим волоссям...  Розставивши  руки,  преться  на  Володька.-
Гiсть... Оце так гiсть!
   - Що тут ?? - запитав Володько.
   -  А,  зна?ш...  Це  я...  Справляю  хрестини...  Породив.  Сина,  сина
зродив... Як той Iаков... Тiльки той зродив дванадцять  колiн,  а  я  щось
п'ятнадцять, чи скiльки... А цi ось б'ються. Кум Никон за  Ленiна,  а  кум
Санько проти... I розбери. А я кажу: плюньте на Ленiна.  У  мене  сьогоднi
празник. Я сам кумунiст, а все-таки кажу: за царя жизнь лiпша була.
   Нi? Володьку, нi? Скажи сам. I "водка" була як слiд  i  свобода...  Нi?
Хто зна? з "червоною головкою", нiколи  не  забуде  Нiколки.  Я  сам  його
патрет повiсив... ?й-бо! У  мене  в  хатi...  Зайди  побачиш...  Висить...
Скажуть, ти кумунiст, а я - дивись. I на Миколку... Який я кумунiст,  коли
в мене цар висить... Нi, Володьку? Скажи сам... А це мiй кум Никон... А це
Санько... Помири ?х! Плюньте на Ленiна...  А  ти,  Володьку,  ходи...  Нi,
нi... Ходи! Ти ж зна?ш  мене...  Не  зна?ш?  Забув?  Забув,  як  колись  у
Никона... Е, я ще тодi був "халастой", вдовець,  а  сьогоднi  п'ятнадцятий
раз батько. Ти ж мене зна?ш. Нi? Я ж Степан Тараско, нi? - майже за кожним
словом вiн повторяв сво? "нi". До Володька пiдiйшов також Никон:
   - Не впирайся! Йди! Кум Тараско вженив  мою  тiтку,  тепер  знову  став
батьком. А я хотiв його Килинку взяти.
   - Куме! - кричав Тараско так, нiби це  вже  йому  остаточно  вирiшене.-
Вiзьмеш. Кажу: вiзьмеш. Даю тобi ??. Моя дочка i я  -  одно.  Даю!  Будемо
кругом сво?. Тiльки ти того... Ну,  кумунiст...  Ну,  безбожник...  Але...
Володьку? Чи правильно зробив? Скажи? Родився в мене син. Кум Никон вперся
й нiзащо... Не хоче до попа. А  я  кажу:  не  бiйсь  попа!  Не  з'?сть.  Я
кумунiст також, але хрестити треба. Нi? Володьку, нi? Нехрещена  дитина  -
не дитина. Ну, от... А я ж двадцять нецьок продав, горiлки купив... Як  же
його не хрестити... Але зайдем! На дорозi не хрестини.  Никоне!  Саньку!..
Тягнiть його!..
   Володька взяли пiд руки. Вiн пручався.  Тараско  пiдпихав...  Тараскова
хатка на пригiрку. У сiнях, у хатi люди.
   - Не пручайся, Володьку,- крекче Никон.- Йди! А, чорт! Побачиш, хто  зо
мною за куму... Ганка!.. Нi! Стiй! Тримай, Саньку! Не вирвешся! Гей,  там!
- кричав вiн ще з порога.- Володьковi горiлки! Не вип'?ш - вб'?м!
   - Ти ж комунiст! Якого чорта!
   - Не ображай, Володьку! Мовчи! - А потiм, коли  вже  Володько  випив  i
сидiв на покуттi, Никон казав:- 3 тим комунiзмом мовчи.  Який  я  в  чорта
комунiст.
   - А що ти ??
   - Никон.Вiн це сказав i спохватився.- А раз "??"  нема...  Нi  там,  нi
тут... Так що ж? Де та твоя Укра?на?
   - А Ленiн ?? - гостро сказав Володько.
   - Ленiн?
   - Дай Боже! - перебив веселий Тараско.- Куме! А пий! Володьку! Ага!  Ти
ще не бачив? Дивись! Неправду я казав? Цар!
   Володько подививсь на стiну. Образiв на нiй не було,  а  цар  висiв.  У
старих, з образу, рямцях. Володько пiзнав портрет.  Це  зi  школи,  тiльки
обрiзаний. Тараско вказував куцим, грубим пальцем, i зуби його блищали вiд
смiху.
   - Потягнуть вас за нього,- сказав Володько.
   - За царя? Нiколи! Таж це був цар усiм. Нi? А Варшава не була пiд  ним?
Забув? Того!
   До Володька присiла Ганка. Вона була  напiдпитку...  Тараско  заспiвав:
"Гей, куме, куме, добра горiлка, вип'?мо, куме, ще й з  понедiлка!"  Ганка
йому пiдтягнула. За нею Никон,  за  Никоном  iншi.  Всi  тягнули  грубими,
сирими й п'яними голосами. Володько  вiдчув,  що  п'янi?.  Йому  пiдсунули
пiсну, на олi? смажену капусту, i вiн  ?в  заржавiлою,  осiбно  для  нього
принесеною ложкою. Потiм не видержав i сам заспiвав. Ганка присунулась  до
нього зовсiм близько.  Очi  ??  блищали.  Вона  обняла  його  за  плечi  й
спiвала... Всi цi люди веселi й щасливi, ?х  тут  повно.  На  лавицях,  на
лiжках, у запiчку. Чоловiки й жiнки, кiлька дiтей, Тарасковi  дочки  й  та
сама Килинка, що ?? хоче взяти Никон, i Горпина, що колись за вiйни гуляла
з капiтаном, а тепер у короткiй спiдницi, у "тухлях"  та  довгих  панчохах
прибула на хрестини з мiста, де служить. Тараско дивиться  на  не?  гордо.
Справжня панi. Навiть коси  пiдтяла.  Володьковi  також  добре.  Всi  його
люблять, всi до нього п'ють, всi смiються. Перед ним виру? людська маса, i
вiн мiж нею як  свiй,  як  одна  цiлiсть.  Никон  кiлька  разiв  намагався
виправдуватись. Вiн  тодi...  Зна?ш?  Там,  у  панському  саду?  Вiн  там,
?й-Богу, не був. Вiн ма? свiдкiв. Як почув, що Володька хочуть  бити,  вiн
сказав: хлопцi! Подурiли? Як можна на Володька?.. Але Йон побив  козака  й
уже не мiг спинитись... З полiцi? просто забрав хлопцiв i пiшов... Але вiн
туди не ходив... ?й-бо, нi!
   Потiм вiн ще говорив.
   - По?ду,каже,- звiдсiль... Ну його к чорту. Минуло? ночi хтось у Архипа
вибрав з льоху бараболi, а мене знов тягали. Ну,  подумай:  потрiбнi  менi
бараболi? Що я, жiнку, дiтей маю? - вiн лайнувся матюком i сплюнув...
   - Володьку,шептала з другого боку Ганка.- Проведеш мене?
   Через голови Тараско подавав нову, гнiду пляшку...
   - Слухай! Кумо! Ганко... Вгости-но його цим! Га? Навмисне для  нього...
- То була слив'янка. Володько був п'яний, але Ганка наливала, вiн  брав  i
пив. Одну чарку, потiм другу.  А  сам  Тараско,  нiби  розчулився  власною
добротою, пiдсiв до Володька.
   - Тихо! Не кричiть! - умовляв його Володько. Вiн хотiв звестися та йти.
   - Н?! Досить  мовчати!  -  кричав  Тараско,  схопив  порожню  пляшку  i
вимахував нею над головою.Кричати буду! Хай  чують  всi!  Н?,  н?!  Ще  не
пiдеш! Сиди!
   - Пiду, пiду! Я вже йду! Йду! - вiн встав, а за ним встали iншi.  Ганка
також встала. Тiльки Никон сидiв. Опустив голову на руку  й  сидiв.  Потiм
зненацька голосно заридав. Всi обернулися в його бiк.
   - Никоне! - вдарив мiцно Володько по його плечах.- Баба ти?
   Никон зiрвався, вдарив мiцно по столi кулаком, аж пiдскочили шклянки, i
диким, п'яним голосом через плач заревiв: - Не дозволю!  Яке  мають  право
мене робити злодi?м? Я не крав! Не крав! Я нiчого не  крав!  -  Вiн  гатив
кулаком за кожним словом.
   - П'яний,добродушно проговорив Тараско.- Лиши його.
   Володько дiйсно лишив його й через натовп продерся до  виходу.  Надворi
дихнув свiжий, холодний вiтрець, i стало краще. Але все-таки  був  п'яний.
Хата, люди, дерева мали особливий, незвичайний вигляд.
   - Ти тут? - Це Ганка.- Проведеш мене? Володько  не  вiдповiв,  пiшов  у
сiни, знайшов Тараска, розпрощався й пiшов.
   - Чекай! - неголосно гукнула Ганка.- Не йди туди-Там болото. Сюдою.
   Повела  його  городами,  поза  хатами,  поза  школою.  Володько  ступав
навмання, спотикався. Нiч зовсiм темна, тiльки зорi яскраво блищать. Ганка
говорила, а Володько мовчав. Пройшли  попiвське  подвiр'я.  Десь  там  пiд
хлiвом низьким голосом гавкав  Казан.  У  кiмнатi  о.  Клавдiя  свiтилося.
Минули попiвське й перейшли на цвинтар. Тут витоптана  стежка  до  церкви.
Перейшли  через  цвинтар  до  перелазу,  перейшли  город.  Ганка  тимчасом
вмовкла. Тiльки дiйшовши до свого городу, тихо сказала:
   - Володьку. Чекай.
   Тут вiн iшов наперед i на голос зупинився. Вона  пiдiйшла,  взяла  його
руку.
   - Володьку! Ти сердишся?
   - Чого?
   - Чого ж мовчиш?
   - А що казати?
   Вона взяла його другу  руку.  Зробилася  рiвна,  нiби  твереза.  Мовчки
дивилася в його очi, цiлим тiлом нахилялася, щоб не схиляти голови й краще
бачити його. У нього крутилась голова, намагався триматись рiвно.  Дивився
так само на не?, а потiм раптом обняв ?? й тiсно,  тiсно  пригорнув.  Вона
швидко закинула руки йому за шию й припала щокою до грудей.
   - Будеш? - Пристрасно, ледве чутно шептали ?? уста,- Будеш?
   Вона сама не знала, якi то  слова  й  нащо  вони.  Вона  швидко,  тяжко
дихала, все тiснiше  й  тiснiше  горнулась...  Потiм  пiдкинула  голову  й
впилася в його уста. "Пiдем!" - так само пошепки кинула. Вiн пiддався. Був
весь обнятий жагучим, сильним почуттям. Щоки його горiли. Швидко вела його
попiд вiкнами за руку. Широкi  дверi...  Вiдчинила  й  потягнула  його  за
собою. Дверi знов зачинилися. Густа, мертва темнота. Далi, далi... далi...
Пiд ногами зашелестiла солома... Обняла його знов мiцно, i обо?  звалились
у якусь бездонну прiрву...


   Над ранок Володько вийшов з клунi. Не хотiв iти додому  дорогою,  через
село. Там болото й можуть його зустрiти люди.  Ганка  провела  його  через
садок на городи. Бiля заднiх ворiт поцiлувала, спитала,  чи  прийде  ще...
Лишив ?? й пiшов.
   Схiд вже сiрiв. Земля трошки примерзла. Йшов  дуже  швидко.  Йому  було
дивно, непри?мно, соромно. Зупинився аж на зрубi й зненацька згадав  собi:
весна,  пролiски...  Струнка  дiвчинка,  покрапаний   ластовинням   носик,
розумнi, синi очi. "Що ти тут робиш, Володьку? Де тво? пролiски... А  хоч,
я дам тобi цю квiтку ?.. Ну, то хочеш  цю,  чи  цю?"  Засмiялася...  Бiлi,
рiвнi, дитячi зубки... Бiлi квiтки  й  синi,  блискучi  очi...  Тодi  були
дiти... У душi, у серцi, в головi... Спомин... Йде  по  тiй  самiй  землi,
тiльки тепер не той. Але так мусить бути.
   Збоку стояв дерманський  лiс.  З  заходу  вiяв  холодний  вiтер  i  лiс
безупинно шумiв. Небо швидко крилось сiрою хмарою й обiцяло снiг...  Деякi
снiжинки вже спадали, але не падали на землю, а летiли наперед по вiтрi.
   Володьковi не хотiлося йти додому. Краще оминув би  його...  Але  треба
йти. Прийшов. Вже було зовсiм видно. Мати поралася  бiля  печi,  Василинка
пiшла до льоху по капусту, Хведот ще лежав. Батька вже не було дома. Вчора
при?хав з Дерманя Василь, переночував тут,  i,  ледве  свiт,  вони  обидва
по?хали на Ронiвське.
   Володько скинув сво? бруднi чоботи. Вiдчував, що  мати  робить  йому  в
душi докори. Вона мовчить, але вiн чу? ?? мовчазнi слова. Зна?  ?х.  Також
зна?, що й Василинка недобре про нього дума?. Це творить  негарне,  прикре
почуття, i вiн навмисне швидко зрива?  з  себе  зiм'ятий  одяг,  пада?  на
лiжко, огорта?ться ковдрою й засипа?.
   Прокинувся перед обiдом. У  хатi  не  було  нiкого.  Вiн  швидко  почав
одягатися. Увiйшла мати й казала:
   - Там для тебе папiрець. Принесла Григоркова дiвчина. Папiрець лежав на
миснику.  Взяв  його  й  розгорнув.  "Ниприходь  володьку  вернувся  iон".
Незграбнi, кривi, вправо, влiво лiтери,  писанi  олiвцем.  Нiяких  знакiв,
нiякого пiдпису, але Володько його зрозумiв.
   Вернувся Йон. Ця звiстка розлетiлася миттю  по  цiлому  селi.  Володько
пiшов до читальнi й перше, що довiдався - вернувся Йон. Зустрiв Сергiя.
   - Чув? Вернувся Йон.
   У козака, у Габеля, у Левинських, у Ронiв говорили про Йона.
   Вiн був у селi, про нього говорили, але його нiхто не бачив. Про  нього
тiльки говорили. Кажуть, що ще бiльше сердитий,  нiж  був.  У  тюрмi  його
били. Тепер вiн комусь казав, що не вернеться так довго  назад  до  тюрми,
поки буде жити на свiтi козак i ще дехто. Це не погроза. Це може бути. Пiд
"ще дехто" Володько мiг розумiти й себе. Тим бiльше, що  Володька  знайшла
Григоркова Вiрка й пошепки (хоч навкруги нiкого не було) сказала:
   - Я бачила Ганку. Казала, ви  ма?те  стерегтись.  Йон  погрожу?.  Лютий
страшно... Ганку дуже бив, i вона втекла до сво?х.
   Подiбнi чутки доходили не  тiльки  до  Володька.  Вони  розходились  по
всьому селi. По всiх хатах говорили про це й чекали чогось...  Тим  бiльше
село було напружене, коли одного разу трапилася  знов  покража.  У  Дмитра
Шепеля вибрали комору. Нiхто не думав на Йона, але це з ним  зв'язувалося.
Арештували знов Никона i його швагра з Башковець. Це було на поклони...  А
за пару днiв рознеслася чутка, що на Угорщинi напали  на  двох  жандармiв,
одiбрали вiд них зброю й дуже ?х збили. Пустили ?х живими, але хто то  був
- невiдомо, ?х було п'ять i всi в масках... Того дня хотiли  знов  забрати
Йона, пiшли за ним, але  його  не  знайшли  дома.  Перешукали  скрiзь,  та
даремно. Розпитували сусiдiв,  робили  ревiзi?  у  Тараска,  у  Макара,  у
Трохимового  Кiндрата...   По   селi   ходила   озбро?на,   полiцiя.   Був
передостаннiй тиждень великого посту.  Все  принишкло,  втихло.  У  церквi
сповiдалися...
   Але  читальня  йшла.  Володько   приходив,   як   звичайно,   урядував,
органiзував  свою  футбольну  дружину.  До  йонiвських  погроз  вiдносився
легковажно, Сергiй також кожний день приходив до кооперативу. Рона грав  у
шахи й щочетверга скликав  засiдання  управи.  Крамниця  торгувала.  Перед
святами купували бiльше, нiж звичайно. Привозили новi товари.
   I от у Вербну суботу, коли всi були  в  церквi,  до  кооперативу  хтось
забрався й вибрав багато краму. Бухлова не було дома. Злодiй вийняв шибу в
вiкнi крамницi  й  так  влiз.  Це  знов  зворушило  селом.  Управа  робила
засiдання,  сходилися  пайщики,  прийшла  полiцiя...   Писали,   говорили,
обдивляли будинок, шукали слiдiв, але все марно. Никона ще в селi не було.
Вiн сидiв за комору, хоча йому не  могли  нiчого  доказати.  Його  тримали
тiльки  через  його  швагра.  Тепер  навiть  не  знали,  кого  арештувати.
Чiплялися до Тараска, але той ту нiч мав варту на селi, його бачили  рiзнi
люди.
   Володько легковажно вiдносився до погроз Йона, але цi  крадiжi  поважно
його турбували. Село нервувалося.  "Хто  те  все  робить?"  -  це  питання
ставилося зо всiх бокiв. Деякi дядьки почали натякати:
   -  Е-е!  Поки  було  по-старому  -  був  спокiй.  А  почав  отой   сво?
ханаберi?...
   Цi закиди обережно пiдтримував Габель. Читальня йому перешкоджала,  бо,
хоч село пило, але не так, як до цього часу. Володько сам нiколи до Габеля
не заходив i нiколи не  купував  у  нього.  Навпаки.  При  кожнiй  нагодi,
наскiльки мiг, стримував хлопцiв вiд п'янства. А Габель був обережний. Вiн
не говорив проти Володька одверто, але  з  при?мнiстю  пiдливав  оливи  до
огню. Десь довiдався, що Володько  ходить  за  Йоновою  жiнкою.  Зараз  це
пiшло, куди треба. Довiдався, що зустрiча?ться з Наталкою, й  уже  зачепив
цим Iлька. Габель знав все, що робиться в селi. Вiд його уваги не  уникало
нiчого. Одночасно  при  зустрiчi  з  Володьком  вiн  робив  солодку  мiну,
розпитував, коли буде нова вистава, ремствував на  староство,  що  не  да?
дозволiв.
   - Все через староство. Коли б не робили перешкод спочатку, все  було  б
добре. А то подражнили...
   Володько знав, нащо  то  говориться.  Вiн  не  вiдповiдав  Габельовi...
Намагався уникати його товариства...
   Але це впливало на Володька зле. Село збурене, розбите.  Там  Симон  iз
сво?ми вiрниками.  Зачиняться  й  виють,  кличуть  Бога  рятувати  ?х,  бо
наступа? страшний суд. ?х  виття  затроювало  село.  Людям  здавалося,  що
дiйсно станеться щось погане. Може, той Симон щось розумi?...
   Пiд таким настро?м Володько проводив сво? днi. Праця йшла i  дома  i  в
читальнi, але вiн кожного вечора не засиджувався довго, а вертався  скорше
додому.
   До дiвчат зовсiм не ходив. Ганка не показувалася в селi, а хоч  Наталка
кiлька разiв переказувала, щоб  прийшов,  одначе  вiн  вiдмовлявся.  Бачив
Мокрину, i вона сказала, що Наталка поправля?ться, вже ходить, була навiть
на сповiдi. Володько  хотiв  ??  вiдвiдати,  але  тимчасом  не  мiг  цього
зробити.
   На  Володькове  щастя,  його  батько  не  дуже  переймався   сiльськими
справами. Вiн мав досить сво?х. Василь поволi перевозився, i  Матвiй  весь
час йому помагав. А до того  треба  й  сво?  доглянути.  Почали  орати  на
весняний засiв. Скрiзь стiльки роботи, що старий не  може  собi  дозволити
думати про село.  Вiн  ма?  там  сина.  Хай  той  дума?.  На  його  плечах
господарство...



   XIII

   Великдень злагiднив  настрiй  села.  Люди  йшли  до  церкви...  Христос
Воскрес... Дзвони... Сонце. Дiвчата спiвали веснянки  й  виводили  кривого
танця.
   Йона в селi не було. Нiхто не зна?, куди вiн зник. Володько намага?ться
знов обняти село, чимсь його зацiкавити. Вiн старанно  пiдготовля?  виступ
сво?? футбольно? дружини. Вiдбулися збори, запис охочих займатися спортом,
вибiр капiтана. Цей обов'язок взяв на себе Володько. Вiн  весь  вiдда?ться
сво?й дружинi. Забув, що вiдiслав допорученого листа,  що  минуло  стiльки
часу, а вiдповiдi нема. Було, заглядав до  старости  проглянути  пошту,  а
тепер дав спокiй.
   Земля пiдсохла. Розцвiли черешнi.  Одного  гарного  дня  пiд  вечiр  на
тилявецькому  вигонi  вперше  стало  двi  дружини  копаного   м'яча.   Двi
одинадцятки  молодих  хлопцiв.  Цiле  село  зiйшлося  поглянути  на   таку
дивовижу. Люди смiялися, жартували. Дiвчата соромились хлопцiв у  коротких
штанцях. Тренера поки що не було, i Володько сам керував тренiнгом. Увага!
Свисток! Дружини зарухались, м'яч застрибав.  Хлопцi  моталися  по  грищi,
незграбно тупцяли, вимахували руками, гукали. Ось женуть  у  браму  м'яча.
Антiн завзято на мiсцi тупця?, розмаху? руками, сопе.  М'яч  добiг,  Антiн
розмахнувся ногою, але поки вдарив, м'яч вже пробiг браму й був далеко  за
нею. Сергiй на нього кричить, ла?ться, але наступний  раз  та  сама  штука
повторю?ться з ним самим. Володько гра? в  нападi,  як  правий  "хорварт".
Розiгнався, жене люто м'яча. Ось йому пре назустрiч  Демид.  Хотiв  вибити
з-пiд нiг м'яча, зо всi?? сили  копа?  сильною  ногою...  М'яч  вiд  цього
вилiта? вбiк, але й Володько пада?, мов пiдтятий, на землю.  З  ноги  рине
кров. Зда?ться, вона перебита. Поволi руха? нею i впевня?ться,  що  ще  не
перебита, але встати не може.
   - Бiжи, бiжи! - кричить вiн лежачи,- Сергiй! Бий! Романе! Увага! Темпо,
хлопцi! Темпо! Браво-о-о! Браво-о-о!
   М'яч полетiв у протилежну браму, Володько свистить, хоче  зiрватись  на
ноги, але одразу знов пада?.
   - У, чортова нога! - ла?ться й кричить що ма? сили:
   - Браво, хлопцi! Добре! Нова тура! Ти, Антоне, так не тупцяй! Скорше! А
ти, Демиде, женеш добре, тiльки делiкатнiше. Не куй, а то  ми  скоро  всi.
мов снопи, лежатимем.
   Через двi години засапанi, залитi потом i болотом хлопцi вертаються  до
читальнi. За ними йде цiле село. Всi регочуть. Багато з грачiв шкутильга?,
але нiхто не зверта? на це уваги. Завзято сперечаються.
   - Неправда! - перечить весь червоний Антiн.- Я бив добре. Але моя  нога
трохи тяжка. Це винен воротар.
   - Антоне! Не роби грiха! - перечить знову Роман, що стояв на  брамi.  -
Коли б не я, нам влiпили б сто "голiв". Ти поверта?шся, як ведмiдь.
   - А  Роман  хоче,  щоб  Антiн  одразу  пурхав,  як  метелик,-  перечить
котрийсь.
   - Ну, як нога? - пита? Володька Демид.-  Я  не  хотiв  так,-  вибачливо
дода?.
   - Не бiда, Демиде!  До  весiлля  заживе!  -  казав  Володько  й  боявся
поглянути на свою ногу, що зовсiм над п'ятою посинiла й скажено болiла.
   Спортовий  клуб  почав  швидко  розвиватися.  Утворилося  три   дружини
"Прометей" - перша, друга й третя. Закликали з  мiста  тренера.  Став  ним
молодший брат Андрiя Андрiйовича - Михайло, що навмисне для цього вернувся
з мiста на село. Село ожило. Скрiзь говорили про футбол.  За  Йона  почали
забувати.   Його   прихильники,   крiм   декотрих   найвiрнiших,    поволi
зголошувались до читальнi. З тюрми вернувся Никон. Вiн бiльше не нарiкав i
не плакав, а почав  ходити  до  Крем'янця.  Старався  дiстати  закордонний
пашпорт i ви?хати до Францi? на роботу.
   - Ти вiриш, що я крав? - питав  вiн  Володька.-  Крадуть,  але  тих  не
чiпають... Я знаю хто...
   -Хто? Никон мовчав.
   - Ну, кажи! Кажи!
   - Приказчик,- одверто проговорив Никон.
   - Никоне! Не жартуй. Ма?ш докази?
   - Маю... Але я не дурний мiшатися. Я тобi нiчого не  говорив...  Так  i
розумiй...
   За пару днiв пiсля  цi??  розмови  Володько  вертався  вечором  додому.
Свiтив мiсяць, цвiли дерева, у дерманському лiсi  на  запустi  виспiвували
соловейки. Володько був утомлений, бо цiлий день працював дома, бiля  хати
(продовжували перервану роботу), потiм тренував iз дружиною. Хутiр  Матвiя
вiддiлений вiд решти дерманських хуторiв кiлькома полями. На полях сходить
i яриться ярина. Тепло, при?мно, весело.
   Перед  сво?м  хутором  вже  здалека  Володько  помiтив  чорну  постать.
Пiдiйшов ближче - "добрий вечiр" i...  зупинився.  Перед  ним  стояв  Йон.
Володько проти волi затремтiв i змiшався. Йон дивився на нього спокiйно, з
усмiшкою. Вiн бачив, що Володько його бо?ться, i це його тiшило.
   - Я  тебе  чекаю,-  сказав  вiн  нiби  спокiйно,  але  це  не  зменшило
Володьково? непри?мностi. Навпаки. Тим бiльше,  що  Йон  весь  час  тримав
праву руку в кишенi. Що вiн там ма?? Володько  тимчасом  тiльки  сто?ть  i
дивиться з голими руками.
   - Не бiйся! - байдуже сказав Йон.- Не хотiв  би  зiйти  зо  мною  трохи
набiк? Тут на дорозi нiяково. Хочу поговорити...
   - Я тебе не боюсь. Що можеш  зо  мною  зробити?  -  нарештi  проговорив
Володько. Намагався надати собi бадьоростi, а на думцi мав: "Що  буде,  то
буде... А я з ним буду битися..."
   - Можу вбити,- так само байдуже проговорив Йон i вийняв з кишенi  руку.
В руцi був револьвер. Володько випростався. Хвилинку вiн не знав, що  йому
робити. Крикнути? Хто почу?. На щастя, на хуторi почав гавкати  собака,  i
це його трошки пiдбадьорило.
   - Не бiйсь... Не бiйсь,- насмiшкувато проговорив Йон i  сховав  руку  з
револьвером.Нiчого не зроблю. Ходiм. Хочу поговорити...
   Вернулися  назад  i  попiд  Ет-То?вим  городом   дорожиною   пiшли   до
дерманського лiсу. Володько все тримався обережно. Рука в кишенi не давала
йому спокою. I коли вийшли геть пiд лiс, Йон почав...
   - Та не бiйся. Тебе стрiляти не буду. Так тiльки - налякав... Хоча ти й
свиня, але жий. Чорт з тобою! Чую, зайнявся спортом...  Втихомирю?ш  село?
Iдiот. Культура!.. - iронiчно процiдив вiн крiзь зуби. Хвилинку помовчав i
добавив: - А хлопцiв мо?х не чiпай. Чу?ш? Це  я  тобi  зазначую.  Жiнку  -
можеш... Плювать менi на не?, а  до  хлопцiв  зась?  Грай  собi  футбол...
Можливо, вигра?ш свободу... Вiриш ти, що так щось зробиш?
   - Вiрю! - твердо сказав Володько.
   - I дурень! - не менш твердо вiдповiв Йон.
   - Ще не вiдомо, хто з нас двох...
   - Ти! Це ясно. Просвiта, футбол, пан Рона... Що той iдiот? Гра? в  шахи
й випису? Iлюстрований Кур'?р Цодз?нни? Ха-ха-ха! Культуртрегер! А ти його
прибiчник. Я не вiрив, що ти будеш така зрадниця.
   - Йоне!
   - Я не Йон! - рiзко перебив  Йон  Володька.-  Я  був  ним.  Сьогоднi  я
людина. Колись мiг мене вкоськати... Сьогоднi не вдасться!
   Стояли один проти одного. Мiсяць лив на  них  сво?  сяйво.  Густi  тiнi
клались набiк. Недалеко чорною стiною стояв лiс. З  другого  боку  хутори,
молодi садки, бiлi хати пiд мiсяцем... Йон стояв спиною до  мiсяця.  Дашок
його кепки кидав густу тiнь, що ховала  в  собi  чiтко  закро?не,  виразне
обличчя. Натомiсть Володькове моложаве, свiже лице зовсiм залите  мiсячним
сяйвом. Дашок його кашкета робить невеличку тiнь  над  чолом.  Вираз  його
добрий, тепер поважний i трохи схвильований,
   - Зна?ш, Йоне? - почав Володько. Голос його змiцнiв i вирiвнявсь.
   - Ну? - вiдповiв той понуро...
   - Менi зда?ться, що ми обо? зле робим...
   - Що ма?ш на думцi?
   - I ти помиля?шся, i я помиляюсь...
   Йон подивився на нього, мов на божевiльного.
   - Ти помиля?шся,- сказав вiн рiшучо,- але я нi. Мене розуму не вчи. Сам
вже вилiз з пелюшок,- Тут вiн говорив довго. Речення певнi, уривнi;  слова
сердитi, як i колись. Вiн розвивав перед Володьком сво? плани. Видно було,
що вiн не стратив надi? переконати того "iдiота", спасти  його,  повернути
на правдиву стежку. Володько мовчав. I коли той скiнчив, вiн сказав:
   - Так, Йоне! Коли б ми - ти  i  я  -  разом...  Ми  дещо  зробили  б...
Можливо, колись ще зiйдемось. А поки що нашi дороги  розходяться...  I  то
протилежно...
   - Але хлопцiв мо?х не зачiпай! Ще раз кажу! Тепер можеш iти.  Для  тебе
буде краще, коли будеш за мене мовчати. Йди!
   Володько вiдiйшов. Йон довго стояв на мiсцi,  проводив  його  поглядом.
Потiм повернувся й швидкими кроками пiшов у лiс.
   Ця зустрiч здивувала Володька. Не зна? чому, але Йон йому  подоба?ться.
Можливо, вiн  i  сам  хотiв  би  таким  бути.  Рiшучiсть,  певнiсть  себе,
виразнiсть. Вiн був так пiднесений i схвильований, що не хотiв йти  спати,
а хотiв йти кудись, з кимсь бути,  якось  проявляти  себе.  Вiн  же  такий
молодий. Навкруги така сильна, жагуча весна.  Любити!  Хай  що  -  любити.
Можливо, ще крок, i  вiн  назавжди  стратить  молодiсть,  весну,  любов...
Йоновi слова влили в нього силу. Вiн не пiшов додому, а повернув  назад  у
село. Через кущi, через Титiв город вийшов на  дорогу,  що  веде  вниз  до
криницi, повернув праворуч й пiшов долиною. За  пiвгодини  вiн  пiднiмався
пiд гору. Перед ним садок, хати й там Наталка... Але як ?? викликати?
   Зайшов пiд Настану хату й застукав у вiкно.
   - Хто там? - почув за  хвилю,  й  у  вiкно  виглянула  пелехата  жiноча
голова.
   - ? Настя? - спитав Володько.
   - Насте! Тебе кличуть,- чу? Володько мову за вiкном...
   - А хто там? - пита? Настя матiр.- Володько, чи яка бiда...
   За хвилину дверi сiней рипнули, i в  ?х  обрамованнi  з'явилась  Настя.
Вона боса, у бiлому, накрита рядном.
   - Володьку? Це ви? Так пiзно?
   - Не пiзно... Нам нiколи не пiзно! - весело сказав Володько...
   - А в мене була Наталка. Довго сидiла й недавно пiшла...
   - Йдiть за нею! Насте! Йдiть!
   - А Демида не бачили? - питала вона.
   - Бачив. Завтра прийдемо з Демидом!
   Настя пiшла  й  скоро  сховалась  у  тiнi  сусiдського  саду.  Володько
зiстався  сам.  Сiв  на  призьбi,  розставив  колiна,   дивився   вниз   i
посвистував. За короткий час чу? тупiт босих нiг, стрибки  через  перелаз,
тiнi, тихий смiх.  Вiн  швидко  встав.  Назустрiч  бiгли  обидвi  дiвчини.
Наталка пiдбiгла, кинулась Володьковi на шию й при Настi почала цiлувати.
   - На! На! Це тобi за те, що так довго не приходив! Хай Настя дивиться.
   - Схаменiться! Не робiть нанiч оскоми! Здурiла, Наталко!
   Володько нагнувся, пiдняв ?? на руки й  кiлька  разiв  обкрутив  кругом
себе. Наталка радiсно притиснулась i смiялась.  Серце  ??  билось  щастям,
молодiстю й коханням.
   З неба дивиться мiсяць... Над полем, за городами цвiтуть яблунi.


   А за пару днiв Володько був знову у тюрмi. Не сам. З ним були:  Сергiй,
Кiндрат, Антiн, Тараско... Це сталось так несподiвано,  що  нiхто  не  мiг
дати собi з того повного рахунку. Всiх заарештували... Зробили  ревiзi?  у
Матвiя, у Сергiя, в читальнi... Дуже гостру ревiзiю зроблено в пана  Рони.
Прийшли  до  нього  серед  ночi...  Шестеро  озбро?них  до  зубiв   людей.
Розбудили. Переляканий Марко засвiтив  лампу,  заспаний  Рона  поглянув  у
вiкно, у дверi... I у вiкнi, i в дверях люди, багнети,  кашкети  з  бiлими
цифрами.
   - Прошен вставаць. Iменем права... Ордер на  ревiзiю...  Рону  набiк...
Нiхто не смi? виходити.
   - Панове! Цо то ?ст? - Пан Рона здивований  до  смертi.  Вiн  весь  час
повторю?: - Я ?стем пiсаж... Жадни  полiтик.  Тутай  плякати  мих  п'?с...
?стем артиста.
   Тi все-таки шукали. По столi, в столi, пiд столом. На лiжку,  в  лiжку,
пiд лiжком, у шафах, пiд шафами, на шафах. Вийняли  одяги,  викинули  купу
черевикiв, зняли з полицi книжки, колупали трухляву пiдлогу, заглядали  за
вiкна. Рона стояв у однiй нiчнiй сорочцi... Його  волохатi  ноги  тремтять
вiд хвилювання. Бiля нього два багнети.
   Потiм пiшли в iншi кiмнати, до дiвок у кухню, в ?дальню... Тут оглядали
старий, закурений  камiн,  довгий  стiл,  самовар...  ?х  гамiр  i  стукiт
розбудив стару паню. У старомодному чепцi, у виступцях  на  босу  ногу,  в
довгiй, обшитiй мереживом нiчнiй  сорочцi,  зо  свiчником  у  руках,  вона
вiдчинила з сво?? спальнi дверi,  побачила  озбро?них  людей,  крикнула  й
зомлiла... Дво? полiца?в  кинулися  ??  пiднiмати,  пiдняли,  положили  на
лiжко, а самi обшукали комоди, столи, старе трюмо...  ?м,  зда?ться,  було
шкода, що тут так мало речей i нема чого розкидати, обдивлятися,  забирати
з  собою.  Жiночi  старомоднi  спiдницi,  комбiне  й  чепцi  не  могли  ?х
вдовольнити, i, вернувшись до кiмнати пана Рони з порожнiми  руками,  вони
уважно заявили;
   - Нам донесено, що ма?те склад збро?.
   Тут настала черга зомлiти самому Ронi, але вiн мужчина. Вiн  вже  встиг
прикрити свою наготу й набратися духу. Вiн рiшуче протесту?  проти  такого
поводження  з  ним  органiв  безпеки  й  судовою   дорогою   буде   шукати
справедливостi...
   Органи безпеки сказали, що вiн може  це  робити,  вибачились,  взяли  з
собою купу невiдомих ?м паперiв (недописанi Роновi п'?си) i вiдiйшли.
   Раненько пан Рона побiг у села, але вже нiкого не застав. Не  мав  кому
навiть поскаржитись. Потiм найняв пiдводу й швидко по?хав до староства.
   На "лубенськiй рогачцi"  в  рiзних  келiях  сидiли  тилявецькi  хлопцi.
Деякий час не знали за що. ?х виводили, питали: де були тодi  й  тодi?  Що
робили? Хто ?х бачив?  Чi  не  знають  Йона  Пацюка,  Кiндрата  Сливюка?..
Володька брали окремо... Вiн  мусить  признатись...  Так,  так...  Мусить,
признатись. Але в чому? О, вiн сам зна?... Де вiн  був  тi??  ночi?  Дома?
Напевно, нi... За угорським заступом вбито жандарма... Вiн цього не  зна??
Нi? Нiяк не зна?? А хто зна?? Де Йон Пацюк? Не бачив його? А хто бачив? Не
був з ним у спiлцi? Питання, питання, питання.  Безконечна  черга  питань.
Все тяжчi, болючi, а вiдповiдi на них нема. Де  вiдповiдь?  Володько  може
собi передумувати, ма? час. А вони все-таки, тi  вiдповiдi,  десь  лежать.
Пiд землею, на землi, у душах,  у  природi.  Бог  також  ?х  зна?  всi  до
одно?... О! Як при?мно було б вiдповiсти, сказати собi щиру,  добру,  голу
правду в  вiчi...  Не  боячись  ??  наслiдкiв...  Не  оминаючи  найменшого
питання... Не завиваючи його в нiяку вату... Бо чому ж так  ??  Чому  вони
себе вбивають? Закони, заповiдi, добрi  люди  кажуть:  не  вбий!  Не  вбий
людини, й кiнець! Не можна з цим сперечатися. Так ?. Правда. Не  вбий,  не
сотвори прелюби, не кради, не бажай злого сво?му  ближньому,  не  вiднiмай
вiд нього його добра, його землi, його мови... Не ображай його матерi.  Не
муч його дiтей... Господи! - скiльки заповiдей i скiльки треба  скрижалiв,
щоб ?х списати! Але заповiдi пишуть, щоб ?х топтати, щоб над ними кпитися,
щоб навмисне робити навпаки й сердитись  пiсля,  що  ростуть  злочини,  що
треба тюрму, жандарма... Радiсть i щастя тим, що вмiють тримати  за  горло
собi подiбного, а все iнше тим, що горло сво? спасають i кажуть,  що  воно
?х болить... О, свiте! свiте!
   Але за тиждень всi тилявчани  знов  були  дома.  Всi  питання  лишились
висiти в повiтрi й нi один мудрець  не  дав  вiдповiдi.  Мовчав  Володько,
мовчав Кiндрат, мовчав Антiн, мовчав Сергiй... Тараско, i той на  цей  раз
мовчав, хоч як любив говорити. Вiн би так хотiв  говорити.  Випити  чарку,
говорити, захлинатися словами, судити свiт, людей, царiв i королiв. Але на
цей раз вiн мовчав, дивився, клiпав очима, розводив руками, шморгав носом.
   За той час Тилявка трошки змiнилась. Змiнився староста. У село  прийшла
сотня пограничникiв.  При?здив  кiлька  разiв  "вуйт".  Вiн  кричав,  тряс
кулаками, погрожував. У селi не стало Трохимового Кiндрата та ще  кiлькох.
На вулицях у всiх кiнцях щовечора стояла варта.
   Тараско вернувся на сво? подвiр'я веселий, щасливий. Перше, що зробив -
пiслав до Габеля свою Калинку. Тепер вiн  заговорить.  Так.  Царя  з  його
стiни зняли - не побоялися. Нiчого. Сво?х товаришiв горне в  широкi,  щирi
обiйми. Ходiть! Пийте! ?жте! Знайте, що з вами чоловiк, муж, герой.  Биймо
лихом об землю, плюймо на нього.
   - Сьогоднi тiльки згадав свою молодiсть... -  кричав  вiн,  взявшись  у
боки.- Жiнко! В танець!
   Третю жiнку загнав - все  танцював,  все  присядом  iшов  через  життя.
П'ятнадцять зродив дiтей. Правда! Ось вони всi - живi, здоровi, тут, там у
мiстi, в капелюхах... А-а!.. I вiн тупав пристрасно  куцими  ногами,  тряс
кудлатою головою, жмурив маленькi, блискучi очi, плескав у долонi...  Поля
йому! Мiсця! Танцю? герой, мученик... Поля йому!..
   Цiлу нiч у Тарасковiй хатi повно гульнi  та  спiву.  Сходились  сусiди,
дивились, смiялись, випивали за нього, за жiнку, за  дiтей  i  за  гостей.
Знайшлося на всiх i  за  всiх.  На  вулицi  ходила  варта,  а  вiн  гуляв.
Незаборонять же йому молитися й гуляти...
   На другий день на сiльському майданi,  нiби  нiчого  не  було,  бiгають
спiтнiлi "промете?вцi", б'ють мокрого м'яча, що весь час пада? ?м у рiчку.
Крики, смiх, вигуки глядачiв, що йшли випадково  дорогою  й  зупинилися...
Мiж ними й вояки "Ков-у"[26] в сво?х округлих, з чорним  обводом  кашкетах
та широких, незграбних  чоботях.  Вони  дивляться  на  гравцiв,  смiються,
вигукують... ?м казали, що то бандити, злодi?,  гайдамаки,  але  ось  вони
дивляться на тих веселих бандитiв,  що  з  таким  завзяттям  "кують"  один
другому ноги, падають, кричать,  встають  i,  бiль  не  бiль,-  бiжать  за
м'ячем... Дивляться, i ?м в голову не приходить  порiвняння  з  бандитами.
Сонце тимчасом заходить на сво? мiсце,  з  полiв  женуть  худобу,  мукають
корови, спiвають босоногi пастушки з бiлими торбинками при боцi... З  гори
?дуть вози з бочками по воду,  йдуть  молодицi  з  вiдрами  на  коромислi,
весело вiтаються, гомонять дзвiнкi жiночi голоси, бряжчать вiдра.
   Перед заходом сонця на грищi натовпи людей. Дiвчата  стоять  гуртами...
Вип'ятi, мiцнi груди, пiдтиканi спiдницi, загорiлi, твердi литки... Раз  у
раз заходяться реготом. Он бiжить дебелий Кiндрат, що таки не  видержав  i
"вступив"..! Вiн ще не ма?  "буцiв",  нi  "трусикiв",  а  скинув  куртаха,
закачав рукави i в сво?х тяжких чоботях гаса? по грищi. Ось  вiн  женеться
за м'ячем. Йому назустрiч другий гравець, що  намага?ться  вирвати  м'яча.
Кiндрат  з  розгону  спотика?ться  й  стрiмголов   "вкрива?ться"   ногами.
"Ха-ха-ха!" - розкочу?ться по долинi...
   Мiж дiвчатами також Наталка. Вона зiйшла з  гори,  присiла  на  колодi,
зложила руки на грудях i дивиться. Вона вже майже здорова, ?? великi, карi
очi горять, нiби агати, а на устах смiх.
   Свисток. Дружини зупиняють гру. Вибивають славу, й гарячi, зi зрошеними
потом очами гравцi збираються над рiчкою бiля  колод.  ?х  пружнi,  молодi
тiла виграють, ?м мало того руху. Ось Юхим  вийняв  свою  губну  гармонiю,
обняв ?? обома широкими долонями, приложив до уст i заграв весело?. Хлопцi
беруть дiвчат, i ?х спiдницi мають у  повiтрi.  М'яка  земля  гнеться  пiд
ногами, що вибивають танець... Гарячi, червонi обличчя смiються, миготять,
пашать. Володько взяв Наталку. Пiшла.
   - Це вперше пiсля хвороби,- сказала.
   Вiн нiс ?? обережно навколо; в очах пролiтали постатi, барви,  усмiшки.
Ще вчора був у тюрмi, а сьогоднi ось знов сво? люди, луг,  рiчка,  сади...
Широке небо й велика любов...
   Вечiр швидко спадав на землю. Ясне, чисте небо  вкривалось  зорями.  На
землю впала чиста, прозора роса...
   Село жило. Сто, двiстi, триста чи скiльки рокiв стояли  на  тому  мiсцi
купою хати й звались  Тилявка,  але  цього,  що  тепер,  вони  не  бачили.
Вiйсько, полiцiя,  ревiзi?,  арешти...  Люди  приходять,  люди  вiдходять.
Матвiй буду? вперто хату. Василь перевозиться.  Рух,  рух,  рух.  Володько
бiга? й тут i там, а одночасно уривками пише.  Вiн  купив  недавно  кiлька
десяткiв  аркушiв  чистого  паперу.   Згорта?   у   зшиток   i   надпису?;
"Щоденник-хронiка". Котре число?  Останнi  дво?  чисел  на  сiрому  паперi
зiстались у дефензивi. Перерва. Першого травня  в  п'ятницю:  ...(виривки)
"бо цю землю  люблю.  Не  можу,  дивитись  на  свiт  байдуже.  Хай  знають
майбутнi, що ми жили, що я жив, що мiй батько жив. Предки лишили  в  землi
костi.  Я  хочу  лишити  списаний  папiр.   Можливо,   хтось   прочита?...
(небезпечнi  мiсця)...  Всього  сказати  не  можу,  бо   живемо...   (знов
небезпечнi слова). Крапки. Тi крапки хай наводять  кожного  на  думку.  Тi
порожнi мiсця хай кажуть, що в нас ?  думки,  що  ?х  не  можна  висловити
тепер. Хай вiдгадають ?х колись. У дужках завважу, що я цiлий день помагав
бiля хати. Вечором тренували... А ще вечором у Наталки. Я ?? кохаю..."
   А за три днi писав: "З травня.  Недiля.  Пан  Глiб  уперше  "святкував"
конституцiю. Йшов зi шкiльними дiтьми  до  церкви.  Мав  обв'язану  шию  й
виглядав  на  хворого.  Кожна  дитина  вперше  несла  державний  паперовий
прапорчик. У церквi були самi дiти  й  пан  Глiб.  Вечором  тренiнг.  Менi
пiдбили знов ногу. Все-таки був у Наталки... Я ?? кохаю...".
   На  другий  день  нотував:  "У  нашому  селi  не  переведено  шкiльного
плебiсциту. Я не мав часу, iншi  не  догадались.  Але  ось  продовжили  на
пiвмiсяця термiн. Менi заслали нашвидко декларацi?. Я був у п. Глiба.  Вiн
дав менi список шкiльних дiтей, але просив: ради Бога! Не кажiть нiкому. У
його кiмнатi зник зi стiни  Шевченко.  Зiстались  тiльки  двi  листiвки  -
Мiцкевича й Толстого в довгiй сорочцi без взуття.  Я  роздiлив  декларацi?
наполовину - собi й Сергi?вi. Потiм ходив з хати до хати.  Ось  розмова  з
Кузьмою Музичуком (довго i вперто пояснюю закони).- I це треба  пiдписати?
- пита?.- Так.- I йти  до  волостi?  -  знов  пита?.-  Так.-  I  щоб  вуйт
затвердив? - Так. (Кузьма довго дума? й довго чуха?  бороду).-  А  хто  ще
пiдписав? - Кажу. (Дядько довго розгойду?ться).- Та...  -  поволi,  уривно
говорить,- воно, коли сказати правду... Понятно... Дiло хороше... Понятно,
що по-сво?му воно так... Раз я, примером, укра?нець...  значить,  по-мо?му
мусить  бути...  Але  добре,  коли  дитина  й  чужих  язикiв  навчиться...
Примером, нiмецького, або, скажiм, французького... Када я був на фронтi...
Ми от, примером, сто?мо отак, як сусiдова хата, а  ниприятель  отак  трохи
далi... Рукою подать... Бували перемирiя... У нiмцiв водка, у нас  хлiб...
Вони, сукини сини, вилiзуть на окоп i махають руками; камрат! камрат!  Гиб
майн брот! А ти як осел... Хоч би одно слово тямив. I бачиш  пляшку  й  не
розумi?ш... Аж посля догадалися, та революцiя прийшла...
   Тривало пiвгодини.  У  мене  на  чолi  виступив  пiт.  Дядько  все-таки
пiдписав... Обтер два рази руку и пiдписав".
   "Уривок  з  розмови  чорноокого  Степана.  (Не  ?  членом  кооперативу,
неграмотний, п'? в Габеля, курить махорку й б'? жiнку).- Шкода? А на чорта
вона менi? Хай там вчать i по-турецьки. Мене з мужика не згадять!
   На його обличчi багато вiкiв неграмотностi. Залiзна тупота. Я  все-таки
вирвав його три хрестики на декларацi?. До  волостi  також  пiде.  Як  всi
пiдуть - пiде... Фу! Втомився! Тридцять сiм декларацiй! Те саме в Сергiя".
   "9 i I0 травня. (Пишу одинадцятого).  Двi  бiди:  протокол  полiцi?  за
декларацi? й "вуйт". На останньому треба зупинитись. При?хав  у  суботу...
Жовта,  нова  бричка,  гнiдi,  з  калаталами,  конi.  Зупинився  в  нового
старости.
   Цього дня падав дощ i гримiло. Я трохи мав можливiсть вiдпочити. Зайшов
до Левинських i заграв з Романом партiю шахiв. Вiн мене три рази  обiграв.
Потiм прибiг десятник... Задиханий.- А я,- каже,- за вами по  цiлому  селу
ганяю... Вуйт! Вас кличе вуйт!
   Йду. Роман каже: вiднеси до читальнi шахи. Я взяв шахи й думаю  занести
по дорозi до читальнi. Але читальня закрита. Йду з шахами  перед  "свiтлi"
вуйтовi очi.
   У старости велика, нова  хата.  Кухня,  кiмната...  У  кухнi  смажиться
ковбаса. Входжу до кiмнати. Повно  народу.  За  столом  "його  величнiсть"
вуйт. Направо й  налiво  дядьки.  На  столi  бiлi  й  гнiдi  пляшки.  Вуйт
червоний, мов мiсяць пiд мороз. Побачив мене... Встав... Насупив  брови...
- Володимир  Довбенко?  -  суворо,Пустiть!  -  Дядьки  дали  йому  дорогу.
Вийшов... Заложив руки за спину, похилився до переду... - То це  ти?  -  А
очi жмуряться, i губи кривляться.- Я! - сказав я й вiдступив,- Бандите!  -
хрипливо, п'яно вереснув. Перейшов на  московську  мову,Як  з'явля?шся?  -
Вирвав вiд мене шахи й вдарив ними в землю.
   Це тривало. Я не знав, що  робити.  Дядьки  дивилися  п'яними  очима...
мовчали... посмiхалися... поважнiли... знов посмiхалися.  Вони  видавались
менi iдiотами. Я сам. Я тут сам.  Навкруги  п'янi  й  iдiоти.  Я  рванувся
наперед, але мене схопили за руки. Я, мабуть, увесь палав, бо чув, що уста
мо? швидко висихають i очi горять. Вуйт мене арештував. Два нашi десятники
посадили мене на лавi бiля мисника. Вуйт ходив  по  хатi,  кричав,  тупав,
йому дослiвно бризкала слина. Я сидiв на лавi й з-пiд лоба дивився.  Груди
мо? швидко пiднiмалися. Я задихався вiд лютi й образи.
   Потiм вуйт роздумав.
   - Пустiть його! Тут для нього повiстка.  На!  Ма?ш  заплатити  тридцять
злотих...
   Дав менi "наказ платничий"  з  суду  за  золото.  Для  цього  вiн  мене
викликав, але забувся. Мене пустили. Iдiоти, що дивились на мене, зiтхнули
вiльнiше. Вони були переляканi й здивованi. Я вийшов до кухнi й  випадково
поглянув на стiл. Там стояла тарiлка ковбаси й  трохи  далi  лежала  свiжа
пошта. По звичцi сягнув по не?. О! Далi писати тяжко... Там був журнал, до
якого перед мiсяцями я вислав листа. Розгорнув... Володимир  Довбенко.  Це
написано друкованими лiтерами  в  двох  мiсцях  товстим,  чорним  шрифтом.
Журнал менi не належить. Вiн належить нашому молодому священиковi,  але  я
забрав його й стрiмголов побiг. Менi  хотiлося  скорше  зникнути...  Трохи
далi вiд вуйта, вiд iдiотiв. Десь заховатися й... Признаюсь. На очах  мо?х
тремтiли справжнi сльози. Хай мене Бог скара?, коли кажу неправду:  я  вже
не пам'ятаю, коли плакав, але тепер не видержав.
   Потiм я перегортав журнал. Стара,  зi  свiтово?  вiйни  картина.  Нiмцi
вперше пускають трiйливi гази.  А  пiд  нею  стаття.  На  другiй  сторiнцi
заставка й пiд нею мо? iм'я. Кому б це показати? Батьковi, чи  матерi,  чи
братовi, чи сестрi? ?м всiм не скаже це нiчого. Це  стверджую:  я  сам!  А
все-таки дуже тут самотнiй. У руках мо?х  моя  новела  й  наказ  заплатити
тридцять злотих... До всього новий протокол i за ним  нова  кара...  Треба
знайти слова, щоб сказати це батьковi. А все-таки... Я щасливий... О Боже,
як дякую тобi, що  я  борюсь.  Я  побiг  через  сад  до  копанки  стежкою,
перестрибнув два рази, туди й назад, через зарослу травою борозну, схватив
галузку яблунi й кiлька разiв поцiлував. Вуйта забув зовсiм.
   Цiлу ту нiч я не мiг заснути.
   День другий. Десятого. Дуже гарний, соняшний ранок i дуже поганi подi?.
Вуйт зiбрав "сход". Йому прийшла в голову фантазiя закрити наш  кооператив
i читальню. Для того змушував людей пiдписувати  "приговор",  що  вони  не
бажають мати в селi тако? установи. Пан Рона звернув йому увагу, що це  не
залежить вiд пiдписiв, а вiд суду.  Був  сердитий,  але  пiдписи  все-таки
збирав. З тi?? хмари не буде дощу.
   Я був пiд враженням сво?? новели. Показав у  читальнi  Ронi.  Вiн  менi
гратулював. Потiм сказав, що хоче мати авторський примiрник. Пригадав,  що
и я не дiстав такого примiрника. Але завтра йду до Крем'янця й куплю.
   ...I одинадцятого. Прийшов тiльки що з  Крем'янця...  Швидко  занотовую
подi?. Позичив у Сергiя два злоти й купив журнали. Два примiрники. Ронi  и
собi. Хотiв ще Лазяковi, але вiн вже ма?. Вiн менi гратулював. Решта людей
в книгарнi, у "Просвiтi", хоч знали, що я молодий автор, не звернули на це
уваги. Я на них також не звернув уваги. Зате цiла моя  увага  скупчена  на
Лазюковi, Це людина. Решта... Ет, все одно...
   Мусив сказати батьковi за тридцять злотих i новий протокол. Мовчав, але
це для мене було ще гiрше, нiж коли б вiн говорив. Новелу  показав  також,
але... Що може пiсля того вона значити?
   Ага! Бачив Ганку. Вона знов у тiтки  на  мiщанах.  Я  показав  ?й  свою
новелу. Розiбрала мо? iм'я i прiзвище й не вiрила, що то я написав.  Зараз
бiжу до Наталки. Мушу ?й також показати. Цiкаво, що скаже...".
   "I5 травня. Знов подiя.  Помер  о.  Клавдiй.  З  цього  приводу  батько
перервав роботу бiля хати. Ми всi були на похоронi. Сонце, зелень,  вiнки.
Похорон правили кiлька священикiв. Я спостерiгав батька. Вiн вже давно  не
був  такий  особливий.  Вiн  любив  о.  Клавдiя.  Занотовую  кiлька  сво?х
похоронних думок.
   Признаюся, iнодi я переставав вiрити в  безсмертя  душi  й  позагробове
життя. Але перед обличчям  небуття  не  хотiлося  допустити,  що  розумне,
досконале ?ство Людина вмира? й на цьому кiнець. Це було б  мало.  Бог  не
мусив би тодi стiльки вкладати в людину.
   Увiйти в землю й в землю обернутись. Можливо, що  ра?м  ?  не  небо,  а
земля. В ?? надрах перероджуються не тiльки нашi тiла, а й нашi душi.  Тож
земля вирощу? овочi, що кормлять тiло. Тож земля  родить  у  нас  найкращi
думки... I нарештi, вона забира? нас до себе, коли ми нiкому не  потрiбнi.
Вона турботливо огорта? нас сво?ми суворими обiймами й поволi оберне нас у
свою подобу. Ми переста?мо бути трупом,  стратимо  свiй  вигляд  i  запах,
обернемось у щось живе - у квiтку, у стеблину трави,  у  колосок  жита,  у
яблуко на деревi. Воiстину все  чудово  створено.  Во?стину  Великий  Бог!
Во?стину ? душа, безсмертна й розумна...
   З  похорону  вертався  з  паном  Глiбом.  Оповiв  менi,   що   шкiльний
iнспекторат заслав йому додатково декларацi? за державну мову. Але ж минув
термiн, сказав я. Нiчого, вiдповiв  пан  Глiб.  Я  вже  вислав  декларацi?
назад. З пiдписами? Так. А "вуйт", а ствердження? Нiчого  того  не  треба.
Навiть не треба мати шкiльних дiтей. Тiльки двадцять декларацiй...
   А я все  ще  пiд  враженням  сво??  новели.  Пан  Глiб  читав,  але  не
захопився. Я розумiю...".
   "23. V. Субота. У Василя на Ронiвському були "зводини".  Зводили  хату.
Мiй батько дуже радiв. Вiн уперше  за  останнi  роки  випив  кiлька  чарок
горiлки. "Хай буде, що буде... Знаю, що одлежу, але раз так..." - i випив.
Дядько ?лисей  спiвав.  Вiн  запитав  малого  хлопця,  що  придивлявся  на
зводинах: "А зна?ш, хто була княжна  Тмутараканська?"  Хлопчина  здивовано
подивився... Потiм йому зробилось нiяково. "Не бiйсь,  не  бiйсь...  Рости
здоров! Можливо, i ти ще будеш генералом..." Дивак той  дядько...  Я  його
люблю.
   Зi зводин пiшов просто до Наталки... Вона згадувала за  Iлька.  Казала,
що довго його не було, а то зненацька  з'явився,  побув  дома,  говорив  з
батьком, переспав у клунi й знов кудись подався...".
   "29 травня (тiльки уривки). Вчора було  Вшестя.  Я  запрiг  конi  й  ми
?здили до Жолобок на празник. Я, Сергiй, Антiн, Кiндрат,  Демид  i  Роман.
Спiвали...
   Вечором тренiнг... Готу?мось до першого матчу..."
   "ЗО. V. (також уривки). ...Учора не встиг  записати...  Знову  нещастя.
Кооператив обкрадено вдруге... На вулицi  вiйськова  й  сiльська  варта...
Саме вартував Сергiй i Никон. Сергiя чомусь арештовано.
   (Трохи пiзнiше). Цього самого дня пiд вечiр ми  тренували  на  грищi...
Прийшов Никон... Вiн був на полiцi? й  бачив  Сергiя.  Той  казав,  щоб  я
стерiгся. Мене хочуть арештувати... А  в  полудень  я  був  у  читальнi...
Прийшов Роман. Зна?те, каже,, що говорив козак?  Коли  хочуть  знати,  хто
обiкрав кооператив, хай поглянуть на руки Володька...".
   "ЗI. V. (уривки). Раненько я вже був на селi. Заходив до Сергiя... Його
ще не випустили. Головне, щоб не довiдались мо? батьки, бо як  могтиму  ?м
це пояснити? Минулу нiч а не мiг спати... У селi зустрiв  Наталку.  Сказав
?й все. Вона  дивилась  на  мене  перелякано.  Не  бiйся,  казав  ?й.  Хто
повiрить, що я можу бути злодi?м? Козак, вуйт i полiцiя.  Вона  засмiялася
крiзь сльози.
   (Пiзнiше). Вернувся Сергiй. "Ну, як? Як?" - засипаю його питаннями. Вiн
невинно смi?ться. Вже, каже, всi з'?хали з  глузду;  весь  час  питали  за
тебе. При цьому вiн оповiв також про ту  крадiж.  Дверi  кооперативу  були
замкненi  маленькою  колодочкою...  Злодiй  легко  вiдкрутив  ??  залiзною
палицею. Сергiй, що був на вартi, почув його, бiг за ним i  навiть  схопив
його за полу. Але вiн вдарив Сергiя палицею по руцi  i  вирвався...  Трохи
далi злодiй заплутався в загородi колючого дроту в Семеновому саду.  Тепер
я розумiю, чому козак радив оглянути мо? руки. Але цiкаво, звiдки вiн знав
про той колючий дрiт?".
   Тут Володькiв щоденник на деякий час урива?ться. Вiн не мав  для  цього
бiльше нагоди. Весь час був то на селi, то на грищi, то  у  Сергiя,  то  у
Наталки, то у читальнi. Нiколи ще не проявляв тако?  рухливостi.  Прибiгав
до читальнi... Подивився, посидiв, перегорнув швидко часопис,  зривався  i
бiг далi. У Наталки сiдав i мовчав.
   - Чого мовчиш? - питала вона.
   - Хiба не можна? - вiдповiв.
   - Але ж не так... Не так... Ти... - вона не знала, як це висловити.
   - Не бiйся, дiвчино. Не збожеволiю,- I мовчав далi. Ч до  часу  сердито
спльовував. Наталка присiдала до нього.
   - Не можна ж  так,  Володьку,-  казала  вона  i  рукою  розгортала,  то
згортала його волосся. Вiн поволi звертав на не? погляд i  вперто  дивився
до ?? очей. Вона не ухилялася, а навпаки... ?? погляд все глибше i  глибше
вникав до йог очей... Вiн протягав руку, обiймав ??, а потiм казав:
   - Слухай. А що ти будеш робити, коли мене тут не буде Погляд ??  швидко
вiдривався вiд нього й опадав... Дивилась у землю. Потiм знизувала плечима
й коротко казала?!
   - Не знаю.
   - Хм... - казав вiн сам до себе,- От... Так...
   Швидко встав.
   - Iду, Наталко!
   - Йдеш? Куди? - вона не встала, тiльки  швидко  пiдняла,  голову.  Руки
зацiпленi в пеленi.
   - Йду. Сьогоднi мене арештують! Так.  I  то  за  крадiж..  Вона  поволi
пiднялася, пiдiйшла до нього... Груди ?? торкаються  його  грудей.  Руками
взяла його руки вище лiктiв
   Дивилася до очей.
   - Володю... Я пiду... Прошу, прошу... Ти ж був  тi??  ночi  зо  мною...
Буду свiдчити... Вiн круто одвернув голову.
   - Не потребую свiдкiв! - твердо сказав вiн.- Я? Свiдкiв? -  брови  його
насупились. Уста майже злилися. Потiм вiн обняв тiсно Наталку,  поцiлував,
вирвався з обiймiв i шов.
   Пiшов просто додому. Вечорiло. Поки дiйшов, на землю лягла  нiч.  Хотiв
?сти, але не пiшов до хати. Спати  ще  рано,  i  подався  на  садок.  Iшов
стежкою до копанки й мiж деревами почув  батькiв  кашель.  Зупинився.  "Чи
зна? вiн?" - майнула в головi думка. Вiн був у церквi, бачив рiзних людей.
   - Це ти? - чу? Володько батькiв голос. Вiн не назива?  iменi,  але  син
зна?, що батько дума? про нього...
   - Я,вiдповiв Володько. Мiж батьком i сином сто?ть, дерево. Вони  бачать
тiльки сво? чорнi постатi. Деякий час мовчки  вони  вза?мно  наближаються.
Ось стоять зовсiм близько. Батько бачить виразно  синову  постать,  а  син
батькову. "Так, так..." - бiжать у Володька думки... "Вiн зна?..." Але син
не вiдступив.
   - Не спите? - спитав вiн. Не зна? сам, чому спитав це. Не  було  iншого
слова.
   - Нi... Нi... Такий вечiр... Не спиться... - поволi, лагiдно проговорив
Матвiй. А потiм додав: - Нема? сну.
   - А-а, краще йдiть... Вiдпочиньте,-  сказав  Володько  так  само  чужим
голосом.
   - Ходжу от i згадую... Лiзуть на думку молодi лiта. Вони  обидва,  нiби
по змовi, повернули в напрямку до копанки. Там голосно скреготали  жаби  й
зводився ледве помiтний туман. Кущi густих верб поволi в  загальних  рисах
виступали з туману.
   - Я оженився в дев'ятнадцять,  а  то  ще  було  перед  женячкою...  Був
молодий... Силу мав... Дiтьми нас не пестили, але, дав  Бог,  виросли.  Я,
бувало, зводив у однiй руцi мiх три пуди. На плечi  мiг  i  десять  взяти.
?лисей... Той трохи слабший. Зате, коли треба звинутися, або пiдбiгти,  то
я вже з ним не постачив... Я був трохи тяжкий.
   А Запорожже наше було  тодi  ще  мале,  Трихон  (ще  молодий),  Стратон
(пристав пiзнiше, як взяв Югеню) i ми.  Двi  хати  й  городженi  клунi.  А
кругом були лiшники... сад... (Тут Матвiй себе  перебив).  Сад?  Не  такий
сад, як це... От сторчало безладно кiлька сливок,  кiлька  морель,  кiлька
дичок-грушок i пара, нiби кращих, яблунь-папiрiвок...  Але  гарно  було...
Весна, бувало, прийде, так  того  квiту...  Я  щось  тепер  i  не  помiчаю
такого... А що було птаства.  Бувало,  ранками  такий  гамiр,  що  в  ухах
лящить. Соловi? ото зграями лiтали... Не знаю, де вже те й  подiлось...  А
отам... Зна?ш? У ровi, бiля копанок? Там же було багно... I  рiчка  звiдти
витiкала... Ми вже пiсля... Я та ?лисей, почали його гатити,  а  рiчка  на
наших очах висохла. Далi за нашим почади люди "з-за рову" копани копати на
коноплi, дiстали джерельну воду, i знов  стала  рiчка...  Але  маленька...
струмочок... I тепер вiн ?... Отак було... Наш хутор на горi, як замок,  а
навколо долини... Хто його Запорожжем назвав - невiдомо... Ми...  -  я  та
?лисей - не раз, бувало, морочим над цим голову. Бо де ж таки:  Запорожже,
Запорожже, а що то таке - нiхто не зна?... Навiть ми, нiби запорожцi... Та
й почав я докопуватись... У монастирi був дуже  старий  чернець  Зосима...
Вiн знав  багато...  У-у-у...  (Тут  Матвiй  трусив  головою,  нiби  хотiв
пiдкреслити знання Зосими)... Книги рiзнi читав... Старi книги...  Знав  i
перекази... Людей дуже старих пам'ятав i розпитував ?х, i все  списував...
Такий був старий... Не бачив добре... Наложить  грубi  окуляри,  возьме  в
руки гусяче перо й пише... Дверi  його  келi?  не  замикалися...  Прийдеш,
постука?ш, а вiн не чу?... Вiдкри?ш дверi, а вiн пише  й  не  чу?...  Коли
торкнеш за рукав - вiдiрве очi вiд паперу:  "Це  ти,  Матвiю?".  Мене  вже
знав... А говорив все по-нашому... Такий старенький, добрий дiдок, царство
йому небесне!
   Тут Матвiй на хвильку врива? мову, а потiм продовжу?:
   - Так от вiн раз менi й каже: "Е, Матвiю, Матвiю... Не зна?ш  ти  свого
роду... А був то рiд славний... Ти звешся Довбенко? По-вуличному  Гуца?  А
чи зна?ш, що твiй прадiд звався Довбня-Гуца  й  був  козаком  запорозьким?
То-то, каже... I був то козак, каже, не посполитий, а  зацний...".  Так  i
сказав... Цi слова до цього часу  тямлю.  I  прийшов  вiн,  каже"  як  Сiч
Запорозьку розбили... Точно не знаю якого року... Осiв там на Запорiжжi  й
хутiр заложив... Це був наш предок.
   Матвiй знов перервав свою мову... Володько ще нiколи вiд нього  не  чув
такого. Його увага зовсiм увiйшла в батьковi слова, i вiн  ловив  ?х,  мов
щось святе... По короткiй перервi Матвiй продовжував:
   - Минули роки... Рiд наш не завжди був такий,  щоб  ним  гордитись.  Не
знаю,  як  стали  нашi  дiди  крiпаками.  Не  знаю,  як  забули  про  сво?
накорення... Твiй дiд - мiй батько - був вже мiзерна людина... Пив,  i  це
його згубило... Я,  коли  звiвся  на  сво?  ноги,  почав  працювати...  Не
хвалюся, але я ще нiколи на сво?му життю не встав пiзнiше за сонце... I от
ти бачиш...
   (Коротка перерва).
   А от сьогоднi пiшов я до церкви. Чую, так i так... Щось  там,  нiби,  у
кооперативi... Говорять, говорять i чую: ти, мiй син...
   Володько занiмiв. Дихання сперлось у грудях, i серце перестало  битись.
Матвiй сам не договорив останнього слова. Вiн тiльки  вибухнув  у  гнiв  i
майже вигукнув:
   - Нi, сказав я. Не може бути! Мiй син такого  не  зробить.  Я  це  всiм
сказав... Перед церквою...
   - Тату! - крикнув Володько. Вiн шарпнувся вперед. Хотiв обняти  батька,
але не вiдважився. Вiн навiть не торкнувся його, тiльки  руки  здiймались,
то знов опускались. Серце  знов  билось  швидко,  а  уста  вiд  хвилювання
тремтiли.
   - Не треба! - твердо сказав Матвiй.- У нашому роду були  всiлякi  люди,
але нiколи, нiколи не були це злодi?... А по часi додав:
   - Не бiйся! Прийдуть, то прийдуть... Вiзьмуть, то вiзьмуть... На небi ?
Бог... Його нiхто ще не обдурив... Не обдурять i "вони"...
   З цими словами Матвiй повернувся й пiшов у  темноту  прямком  до  ново?
недокiнчено? хати. Тепер вiн там спав. Володько не вiдважився йти за  ним.
Вiн зiстався на мiсцi, мов укопаний. Вiн дивився в темноту, куди  пiшов  i
сховався його батько, його  великий  батько.  Нащадок  славного  Довбнi...
Людина, що нiколи не встала пiзнiше за сонце...
   I Володько знов вiдогнав свою малодушнiсть. "Прийдуть, то прийдуть!"...
"Вiзьмуть, то вiзьмуть!" - звучало в його вухах. Що може  торкнутись  мо??
душi, коли вступ до не? заставлений, а на  сторожi  сто?ть  Честь.  Батько
вiрить йому... А решта свiту може й не вiрити.
   XIV _
   Тi?? само? ночi, о годинi другiй,  Володько  був  арештований.  За  ним
прийшло дво? полiца?в. Вiддався в ?х руки спокiйно,  без  спротиву.  Хотiв
було взяти кашкета, але не знайшов i пiшов так. Батько  одразу  почув  цей
рейвах, а мати також. Мати зiрвалася з лiжка i вибiгла  надвiр...  Зчинила
лемент... Але вийшов батько, i лемент втих.
   Хутiр заворушився, схвилювався, погавкав собака - i  знов  тиша.  Сонце
сходило того ранку так само гарно,  як  i  завжди.  Разом  з  його  сходом
вернувся також Володько. Його  допитували,  нiчого  не  могли  доказати  i
пустили. Йшов раненько через село без  шапки...  Його  зупиняла  вiйськова
варта, на нього дивилися люди, але вiн не соромився. Був  переконаний,  що
соромитись мають його противники, якщо вони здiбнi соромитись.
   Надвечiр того ж дня вже тренував зi сво?ю спортовою дружиною на вигонi.
Час заповiджено? зустрiчi з мiською дружиною швидко наближався, i не  було
часу на зволiкання. Тилявка мусить себе показати.
   Одначе до зустрiчi не дiйшло. Сьомого червня, на  перший  день  Зелених
свят, у селi знов появився вуйт. Знов розiгнав по  селi  десятникiв,  знов
гамiр, рух, крик... Нова "сходка"... Другого дня мала  вiдбутися  зустрiч,
але, замiсть вислати пiдводу за гравцями, було  вислано  Сергiя  пiшки  до
мiста, щоб зустрiч вiдмовити. Вуйт виразно  цього  вимагав.  Мовляв,  нема
часу на всiлякi витребеньки, I з цi?? нагоди Володько пiшов до Рони,
   Було свято, ранок, але Рона вже не спав. Вiн  сидiв  у  сво?й  порожнiй
?дальнi бiля широкого непокритого столу  за  великим,  гарячим  самоваром.
Перед ним, на другому кiнцi столу, сидiв його  молодший  брат  Михайло,  а
праворуч, на головному  мiсцi  сидiла  сама  стара  панi.  Всi  вони  були
заклопотанi, поважнi i невдоволенi. Справи села вже дiйшли також i сюди.
   - В?дь етот самий "вуйт" скатiна,- говорила  стара  панi  по-московськи
сво?м переконливим, певним, категоричним тоном.- Пач?му ?во  н?  вибросят?
Удiвляюсь... - i при тому вона демонстративно знизувала плечима.
   Михайло дивився крiзь пенсне в золотiй оправi i сардонiчно казав:
   - Ти, мама, можеш  ?ще  удiвляться...  Я  удiвляюсь  тоже...  Но  твоей
на?вностi.
   Андрiй Рона п'? спокiйно, повiльно вихололий  чай,  допива?  склянку  i
автоматично закурю?. Його думки розсiяно гасають десь в iнших просторах.
   - Андрюша... Пажалуста... Ти зд?сь н? курi,- швидко загомонiла стара.
   - Пардон, мама. Забил,- спокiйно вiдповiв Андрiй. Стара панi не  лишень
стара,  але  й  глухувата,  у  справах  села  i  взагалi  "полiтицi"  вона
розбира?ться мало, а тому Андрiй пiдвищеним голосом старанно ?й пояснював:
   - Все ето, мама, к лучшему. Вот такi?  глупi?  вуйти  учат  народ.  Да,
мама... Ну, i что ж? Ну, упьорся... Ну,  вижiл  нас  iз  с?льськаво  дома?
Гаварiт,  там  буд?т  школа...  Нiкагда  там  школи  н?  буд?т,  но  новий
кооп?ратiвний дом буд?т. Да, да Буд?т! Ми поставiм. У  нас  ?сть  место...
Хароше? м?сто... В центре села... I там буд?т стаять дом. Я павтаряю: да!
   - Украiнскiй? - пита?, шамкаючи беззубим ротом, стара.
   - Какой би он не бил.... Ето н? iгра?т ролi,- жваво  i  певно  вiдповiв
Андрiй.
   - Как не iгра?т? Андрюша! Как н? iгра?т? В?дь iгра?т. Iгра?т,  Андрюша.
А па-мо?му, н? так. Па-мо?му, лучше ?ж?лi  би  в  д?ревн?  стоял  польскiй
дом... Я, старуха, так разсуждаю, в?дь украiнци н? Польшу  делят...  Делят
анi Расiю... Да, мой мальчiк... Расiю. Польша?  Что  ж...  В?дь  его  тоже
часть Расi?... За нашiх вр?мьон... В?дь падумай...  Прiвiслянскiй  край...
Нет, нет... Ти абаждi.  Я  гаварю...  Наш?  руско?  село...  Польскiм  ано
нiкагда не станет... А украiнскiм может... Видумалi язик. Ну, как,  скажi,
по-укрiнскi буд?т рукомойнiк?
   - Гаспадiн Довб?нко! - почувся  глухий  голос  вiд  дверей  з  темного,
сирого коридору. Це Марко.
   Пан Андрiй швидко повернув голову на голос i повторив: - Давб?нко? Завi
в маю комнату. ?звiнi, мама. Дела.
   Вiн встав повiльно, мав заклопотане обличчя i сво?ю  розгойданою  ходою
вийшов.
   Володько мав з ним довгу розмову, Андрiй  курив  цигарку  за  цигаркою,
його мала  кiмната  наповнилась  димом,  а  розбита  мармурова  попiльниця
попелом,  але  саме  з  цi??  розмови  зродився   план   побудови   нового
кооперативного будинку. Вуйтовi вдалося добитися свого, читальнi  не  було
закрито, але позбавлено й примiщення. Тодi  промовило  село,  i,  можливо,
вперше мовою господаря. Рона поклав  першi  двi  тисячi  злотих,  Володько
завзявся органiзувати робочу силу, хлопцi й  дiвчата  кинулись  до  працi.
Домашнi справи, футбол, залицянки вiдiйшли набiк. I вже за пару  днiв,  на
подарованому  Роною  клинi  городу,  що  навпроти  дякiвсько?  садиби,  де
примiстилась станиця полiцi?, почалась завзятюща, сливе безперервна,  день
i нiч дiяльнiсть. Пiвсотнi молодих, здорових хлопцiв i чоловiкiв, жартуючи
й спiваючи, копали фундамент, двадцять пiдвiд возило з долини камiнь, пара
десяткiв дереворубiв валили в Жолобеччинi дубину,  пара  тузинiв  теслярiв
витесувало з не? пiдвали, стовпи, балки, крокви, десяток мулярiв заповняли
рови фундаменту муром. I все це складалося, стягалося,  зводилося,  будова
росла, як з води, а село  мало  велику,  хвилюючу  дивовижу.  Завжди  рух,
завжди гармидер, завжди спiв, безконечнi жарти i гарячi  залицянки  ясними
мiсячними ночами, коли розходились з роботи.  Туди  стiкалося  цiле  село,
прихильники  i  противники,   нацiоналiсти   й   комунiсти,   баптисти   й
православнi. Бажання показати сво? право i свою  силу  було  бiльшим,  нiж
особистi розрахунки.
   Прийшли жнива, але праця бiля будови не  вгавала.  Здавалося,  що  всiм
хотiлося зробити це чудо за одну нiч, це стало вимогою, щоденною потребою,
обов'язком. Двi були гарячi, насиченi сонцем, потом,  спрагою,  випивалися
бочки  води,  напиналися  м'язи,  гартувалася  вола.  I   за   два   таких
гарячо-барвистих мiсяцiв будинок був зовсiм  готовий.  Бiлий,  гордовитий,
вкритий сiрою  черепицею,  сiм  вiкон,  дво?  дверей,  простора  крамниця,
кiмната  для  засiдань,  мешкання  продавця  i  зала-читальня.  I  все  це
красу?ться на колишньому невжитку, тiшить око тилявчан, наповня?  гордiстю
кожного, хто не гляне... Чутки про це рознеслися широко й далеко  по  всiх
селах, i святами та недiлями приходили чужi  люди,  щоб  глянути  на  таку
несподiвану дивовижу.
   До речi, за цей час i само  село  внормувалося.  Зникли  зайвi  витiвки
парубкiв, вiдiйшло вiйсько, не стало озбро?них варт.  Село  готувалося  до
великого, ще небувалого свята. Село збиралося освятити  свiй  будинок.  Це
ма? бути велика урочистiсть,  це  приклад,  це  iсторiя.  На  Угорщинi,  в
Жолобках в Людвищах, у Башкiвцях знають  про  це.  Цiла  околиця,  небо  i
земля, i навiть далекi яснi зорi готуються взяти в цьому участь.
   А жнива йшли сво?ю чергою... Поля горiли то росою,  то  срiбно-золотими
стернями,  то  зернистими  вiвсами...  Перепiлки,  як  завжди,  бурхливими
ранками пiдпiдьомкали, моргастi зайчики  металися  полями,  згра?  курiпок
полохливо перелiтали з долини до долини, яр Мозолянка лежав зеленою  латою
на золотому саванi золотих нив.
   Матвiйове поле, як i завжди, пересiчене  вузькою  дорожиною,  справа  й
злiва  вкрите  пшеницею,  житом,  ячменем,  вiвсом  з  широкою  i   щедрою
благодаттю мудрого, загорiлого як обличчя  женця,  неба.  Божа  рука  була
щедрою, стебло поросло густо й високо, колос дзвенить в колос, в гущавинах
велике життя всiлякого гомiнкого цвiрковiння. О,  яке  безпосередн?  диво!
Здiймiть шапку, станьте на межi i послухайте те... I хай  вашу  мокру  вiд
поту голову погладить вiтер.  Пiднiмiть  вашi  втомленi  груди,  звiльнiть
серце i берiть оберемками свiже, бадьоре, пересичене сонцем повiтря.
   Саме такого часу отам, на дорожинi, раннiм ранком, коли  сходить  iз-за
Мозолянки сонце, а на шпоришi дорожини разом з курявою  бринить  роса,  на
пiвденному  боцi  за  пагорбком  з'являються   двi   постатi.   Ось   вони
зближаються, ростуть, вилонюються з простору. Це йдуть Матвiй та його  син
Володько. На плечах у них грабки.  Ступають  по  звогченiй  за  нiч  землi
рiвним, широким кроком. Сонце лл? ?м назустрiч просто в  загорiлi  обличчя
сво? м'яке тепло, свою живучу радiсть, свою невсипущу бадьорiсть.
   Хода Матвiя така ж, як i колись, як i завжди - розважна, певна, рiшуча.
На його ногах  старi,  великi,  посiрiлi,  з  короткими  халявами  чоботи.
Кортовi його штани на колiнах i ззаду залатанi  великими  чорними  латами.
Бiла його сорочка, як  звичайно,  пропечена  i  порудiла,  а  його  кашкет
вигорiлий i просяклий мiшаниною поту й куряви.
   Роки i все, що з ними було, залишили на Матвi?вi свiй тривкий слiд,  що
його не вiдми?ш нiякими водами i не вiдмолиш нiякими молитвами. Зморшки ще
гострiше врiзалися в загорiле, як  стара  бронза,  порепане  лице,  погляд
мудро злагiднився, вилицi  бiльше  вип'ялись,  борода  просякла  згустками
сивини. Але все-таки вiн той самий дужий, могутнiй, з  великими,  твердими
руками король поля i працi - Матвiй.
   Володько зростом дорiвню?ться батьковi, тiльки у плечах вужчий та м'язи
тiла молодшi й прудкiшi. Мiцне укра?нське сонце поклало тривку бронзовiсть
на його юному виду. На ньому тонка, доморобна,  з  конопляно?  тканини,  з
позакачуваними  рукавами  сорочка,   на   головi   доморобний,   крислатий
солом'яний бриль, на босих ногах сiрi, зношенi вiдпорки.
   Обидва, наперед батько, а за ним син, зайшли в покiс i з "Боже  поможи"
розмахнулися. Батько клав покiс рiвно i методично, мов по ниточцi, син вже
дорiвнював до його розмаху вширiнь i вздовж, але  його  покiс  був  значно
гiрший, нiби поломаний i рахiтичний. Грубi стебла  вiвса-зеленяка  покiрно
клалися перед ними,  ?х  очi  уважно  стежили  за  лiнi?ю,  м'язи  ?х  рук
напиналися, груди широко здiймалися з ритмом помаху грабок.
   Сонце пiдноситься... Його променi все бiльше i бiльше припiкають спину,
з чола виступа? пiт, груди i чоло вiдчувають дотики повiтря,
   На половинi покосу, бiля  борозни,  косарi  зупиняються.  У  спокiйному
повiтрi знайомим  дзвоном  задзвенiли  пiд  мантачками  i  брусками  коси,
хвилинка перерви, кiлька слiв про овес i погоду i знов  покiс...  Доходять
до межi Ет-то?, закидають  на  плече  грабки  i  повiльно,  рiвним  ходом,
вертаються назад.
   - Дякувати Богу,- каже Матвiй,- погода видержала... Коли б так ще  пара
таких днiв, i ми той овес змахнемо.
   А по короткiй перервi дода?: - Я все вагався, чи сьогоднi зачинати, але
добре, що почали... Хоч завтра недiля... Та що накосимо - висохне i баби в
понедiлок зв'яжуть, А там i докосимо... Сонце, зда?ться, чисте...
   Володьковi думки iншi. У нього село, будова, посвячення, але  на  слова
батька вiдповiда?:
   - А! Погода видержить...
   Доходили до середини поля i робили перерву. Василинка приносила обiд  -
борщ в "близнюках" з пiвбуханцем чорного хлiба, куснем  сала  i  огiрками.
Запивалось кислим молоком з гладишки або  звичайною  водою  з  баньки,  що
стояла в тiнному мiсцi. А  все  це  разом  смакувало  хижим,  нетерпеливим
смаком, що його, здавалось, годi успоко?ти, пiсля  чого  вимагалось  лягти
просто на сирiй землi i дозволити, "щоб в'язалось сало".
   Але чверть години пiзнiше вони йшли знов  далi  покосом  -  нестримним,
рiвним, розрахованим кроком. Час йшов разом з ними. Це  тривало,  хилилося
до вечора. Ось вони  знов  зупинилися,  Матвiй  звичним,  повiльним  рухом
здiйма? кашкета, обтира? верхом брудно? руки гаряче, мокре чоло, пiдходить
до баньки з водою, пiдносить ?? i перехиля?  над  головою.  Сонце  скiсним
промiнням освiчу? його кремезну, помiтно втомлену постать,  чорна,  вкрита
налитими жилами рука трима?  вухо  баньки,  вода  тепла,  несмачна,  i  ??
потьоки спливають  по  бородi  i  широких,  вiдкритих,  зарослих  сивастим
волоссям грудях. Напившись, вiн ставить баньку на ?? мiсце.
   -  Ну,зауважив  вiн,  оглядаючи  поглядом  довкiлля.-Змахнемо  ще  пару
покосiв, i досить.
   У природi вiдчува?ться наближення суботнього вечора, зда?ться,  про  це
зна? все. Сонце хилиться  ма?статнiше,  барва  неба  спокiйнiша,  з  ледве
помiтним вiдтiнком огненностi в тому мiсцi, де воно  ма?  намiр  зайти  за
почорнiлу  стiну  лiсу.  Тiнь  вiд  лiсу  вiдступила  й  поширилась,  цiле
Стратонове поле,  разом  з  в'язальниками  на  ньому,  затягнулось  м'якою
прохолодою, в'язальники помiтно квапляться, дов'язують покоси,  на  схилах
Мозолянки, куди ще сяга? сонце, вовтузяться люди в  бiлих  одягах,  облитi
сонцем. Вище шляхом в  тому  мiсцi,  де  вiн  випина?ться  з-за  пригiрка,
помiтно тягнуться великi фури, наладованi снопами, а  мiж  ними  в  рiзних
мiсцях ступають повiльно гурти худоби, збиваючи  куряву,  що  ??  пронизу?
соняшний промiнь i розбарвлю? ?? матовим срiблом.  I  все  робиться  тихо,
лише десь отуди, з угорсько? сторони, чути розтяжнi, безконечнi  обжинковi
спiви.
   Нарештi й Матвiй з Володьком докошують свiй покiс, майже половина  ниви
докошена, густа тiнь лiсу затягнула  ген  цiле  поле  аж  до  Жолобеччини.
Володько чу? велику  втому,  але  свiжiсть  вечора  так  чудово  злагiдню?
втомленiсть твердих м'язiв, що не  хочеться  кiнчати  недокiнченого  дiла.
Матвiй також з жалем погляда? на нескiнчене поле i  шкоду?,  що  день  був
такий короткий.
   Але святий, великий, трудовий день скiнчився, вiд сходу сонця до заходу
сонця, весь залитий наснагою сили тiла, природи, неба  i  землi  огненного
духа, що ним живе всесвiт. Kocaрi лишають  поле  i  йдуть...  Поволi,  без
поспiху... Тiло неохоче руха?ться, кожний м'яз, кожна  кiсточка  вимагають
вiдпочинку. Йдуть не  дорожиною  серед  поля,  а  межею  вiд  Хомового  по
застарiлiй ховзькiй травi з посохлим бадиллям  деревiю,  громобою  з  його
брязкучим насiнням, заплутано? кашки i повито? на стебла повiйки. Зо  всiх
бокiв гомiнким хором невтомно  i  настирливо  вибивають  сво?  одноманiтнi
трелi цвiркуни.
   Нарештi вийшли на шлях... Ще кiлька сотень крокiв, i хутiр...  Ось  вiн
злiва у сутiнку вечора - такий знаний, рiдний, свiй. Густий малинник перед
хатою, широкий, молодий горiх, кiлька рядкiв  малих  ще  слив  i  високий,
густий живоплiт вiд дороги. З димаря хати, майже  сторч  догори  зводиться
дим.
   Широка, немощена дорога вкрита грубою верствою м'яко? куряви, весь  час
тягнуться скрипливi вози, повiльно котяться тяжкi колеса,  з-пiд  кiнських
копит збива?ться хмарками курява.
   - Добрий вечiр! - озива?ться кожний, що порiвня?ться  з  косарями.-  Як
косилося?
   - Слава Богу!
   - Чи видержить погода?
   - Дасть Бог - видержить.
   З села чути бамкання дзвону. Його звуки повiльно вириваються з садiв  i
розливаються ген навкруги. Десь там на полях, далеко  зливаються  вони  зi
звуками обжинкових пiсень.
   Дома чека? на косарiв вечеря. Хведот привiв  вiд  води  конi,  Василина
пора?ться з коровами, Настя попiдтикала спiдницю,  позакачувала  рукави  й
бiга? бiля печi. По хвилi  на  столi  пару?  гаряча,  бараболяна,  затерта
затiркою юшка...
   По вечерi Володько одразу береться за бритву. Пiсля  вже  смерком  бере
вiдро, рушника, мило та йде через город стежкою до  копанки.  При?мно  йти
вузькою стежкою  мiж  маком,  що  вже  доспiва?,  коноплями,  буряками  та
капустою. На все впала роса. Бiля обсаджено? вербами копанки  пiднiма?ться
ледь помiтний теплий туман i чути скрекотiння жаб.
   Вода в копанцi тепла, дощова  Я  чиста.  Володько  швидко  роздяга?ться
донага, набира? вiдро води й облива? себе цiлого. Пiсля натира?ться  мiцно
милом... розтира? набряклi м'язи рук, спини, живота.  Йому  робиться  дуже
при?мно... Чу?ться сильним, пружним, молодим... Пiсля вилива? на  себе  ще
кiлька вiдер води й швидко витира?ться. До тiла з ледве чуйним  бренькотом
торкаються комарi. Вiн  швидко  надяга?  сорочку,  штани  й  почува?  себе
обновленим. Втома десь зника?. Цiле тiло поволi вiдпружу?ться...  Навкруги
так при?мно, так гарно... Не хочеться ще кидати такий вечiр та йти  спати.
Через те Володько сiда? на м'якiй травi й дивиться.
   Цiле небо всiяне зорями. Десь далеко за селом, туди, де панський  двiр,
чути ще обжинковий спiв. Це йдуть запiзненi женцi запiзнених чи?хсь  жнив.
Одна дiвчина несе на головi вiнок, а решта  йдуть  коло  не?  й  спiвають.
Знайомi, гарнi, повнi яко?сь туги й одночасно радощiв спiви.
   Володько вслуха?ться в  тi  звуки...  Думка  вiдлiта?  далеко...  Земля
дiлиться. Небо нахиля?ться нижче. Душа  поволi  вiдкрива?ться,  мов  дверi
великого храму, i в нiй почина? дiятись щось особливе. Виходять  дивовижнi
образи, встають надзвичайнi, неземнi люди, почина?  грати  чудова  музика.
Боже мiй! Таж це страшний суд!
   А  з-за  жолобецького  дубового  лiсу  поволi  виплива?   велетенський,
запiзнений мiсяць. Разом з ним  зроста?  музика,  зростають  образи.  Свiт
ширша?, обрi? вiдступають... Володько ма?, що йому треба ще пiти  в  село,
що там праця, що завтра велике свято, але  вiн  не  може  вiдiрватися  вiд
цього мiсця. Вiн щось чу?... Йому вида?ться, що це востанн? вiв бачить  тi
дерева, небо, будинки... Йому хочеться на все надивитися, затямити, мати в
собi... Йому хочеться торкатися пучками пальцiв землi, що на  нiй  сто?ть.
Хочеться цiлувати ??, обняти й вести кудись в iнше мiсце...
   Ах, це слабiсть... Не варто потурати нервам... Вiн стряса?  головою  та
йде швидко до хати. Нiхто ще  не  спить.  Все  клопочеться,  прибира?ться,
чиститься на завтра... Мати кача? рублем бiлизну. ??  тонкi,  засуканi  по
лiкоть  руки  справно  працюють  рублем...  Накочена  на  качалку  сорочка
вирiвню?ться, м'якша?, гладша?.
   Володько дуже добре зна? кожну ?? думку. Любить ?? таку,  як  ?...  Таж
вона зна? всього двi лiтери... Одна, як круглий калачик - О...  Друга,  як
жук, лапата - Ж. Знала колись i А - як  кроковка,  але  вже  багато  рокiв
згасли ?? очi й не добачають... Вiзьме книжку,  дивиться  на  не?  здалека
перед собою й каже:
   - Колись ще знала три буквi... Не можу вже ?х пiзнати...
   Увiйшов до хати Хведот.
   - Володьку. Тебе кличуть,- сказав вiн. Не  сказав,  хто  кличе,  тiльки
дискретно посмiхався. Видно,  хтось  такий  небувалий...  Володько  швидко
встав, наложив на голову солом'яного бриля й вийшов...
   Надворi нiкого... Вийшов  до  брами...  Рипнула  фiртка,  i  на  дорозi
побачив чорну постать...
   - Володьку,чу? тихий голос. Пiзнав  його  одразу...  Наталка.  Як  вона
прийшла? Пiдiйшов до не?. Вона знiяковiла, I схвильована...
   - Я так боялася... Так боялася.  Думаю,  як  його  викликати...  Ходила
довго попiд бгiжем... Аж то побачила Хведота... Чому ти не прийшов у село?
   - Я ж сказав, що не прийду,- вiдповiв Володько.-  Мо?  все  зроблене...
Треба було батьковi помогти. У нас цього року запiзнилась  косiнка.  А  що
там?
   - Ходiм... - сказала вона,- Я тут боюсь.
   - Чого?
   - А як мене побачать? Я все чекала, що прийдеш... A там стiльки  працi,
що Господи... Вiнки, бiганина, варять,  печуть...  Всi:  де  Володько?  Де
Володько? Привезли скриньку горiлки. Там цiле село...
   Вони звернули на дорожину, що веде  до  кущiв.  Наталка  все  не  могла
заспоко?тись. Говорила не сво?м голосом. Серце ?? швидко билося...
   -... I я не видержала... Пiду. Трохи стемнiло i я пiшла... А  зна?ш?  -
вона взяла його за руку й зупинилась. Пiдступила ближче,- Зна?ш? Був  знов
Iлько.- Маленька  перерва.  Володько  здивований.  Наталка  не  дочекалась
вiдповiдi - Прийшов з Бухловим...
   - З Бухловим? - перебив Володько...
   - З ним... Боже! Я собi думаю: таж Бухлов  з  козаком,  з  полiцi?ю.  А
Iлько втiк з iншими хлопцями... Як же так? А вони собi принесли  шпроти...
Зна?ш? Такi рибочки в бляшанках... Бухлов трохи п'яний... Вийма? рибочку й
да? менi - Я одвернулась. А Iлько  до  мене;  "Дурна!  ?ж!"  Я  вибiгла  з
хати... Цiлий день про це думала... Думала собi: чи сказати це кому? Потiм
рiшила: тобi. Кому iнакше?
   - I бiльше не кажи нiкому,- сказав Володько. Вони пiшли просто на темну
стiну гаю. Там тихо. З села долiта? пiсня, 3 другого боку, з Угорщини чути
також пiсню, тiльки ночлiжанську.
   Вертався Володько зовсiм пiзно. Йшов через село,  повз  новий  будинок.
Село вже спало. Будинок стояв  уквiтчаний.  Перед  ним  така  ж  уквiтчана
брама. З неба свiтив оточений сiрим кiльцем  мiсяць.  Буде  змiна  погоди,
дума? Володько. Коли б хоч видержала до завтра.  Мав  на  увазi  завтрiшн?
свято, а за скошений овесь i не згадав...
   Це було не саме посвячення будинку на площi села Тилявки. Це було  щось
бiльше й краще. Тягнулись роки, вкладались у  десятилiття,  столiття,  але
навкруги було тихо, сонно, нiби безлюдно. Були чудовi весни,  пишно  цвiли
черешнi... Були поля зеленi... Вiтер вiяв з далеких морiв... Було не  одно
густе, як мед, лiто, що заливало землю  щирим  золотом;  були  пахучi  днi
осенi, повнi жовтих, червоних i синiх овочiв,  були  бiлi,  яскравi  зими;
поля вкритi застиглим бiлим металом, зненацька  схвильованим  i  ствердлим
химерно... Була велична,  ма?статична,  свята  земля  -  гордiсть  Бога  й
натхнення людини. Чорна земля, дужа, вузлувата й тверда... Сувора, як чоло
Саваофа, i радiсна одночасно, як гарний спiв.
   Не було тiльки на нiй людини. Було безлiч недокiнчених задумiв,  безлiч
початкiв, нарисiв... На кожному проектi видно було велику, натхненну  руку
творця... Рiшучi, несподiванi зариси, потужнi, налитi силою обриси м'язiв,
дебелi куснi, литi з кращих  металiв...  Бракувало  ?м  вiдповiдно?  душi.
Велико? душi. Твердо? душi. Розумно? душi...
   Цiлi вiки вагiтнiла стара, чудова земля сво?м великим  плодом...  Небо,
обрi?, дерева, цвiт яблунi, хвиляста чорна рiлля, швидколетi птахи, й дикi
звiрi, i риби в чистих водах напружено чекали одного,  надзвичайного  дня,
коли ступить Бог на цю землю й  мудрою  сво?ю  правицею  вiдхилить  завiсу
темноти. Скаже Бог: дарую вам вiд сьогоднi душу. Будьте мудрi, як я.  Хочу
бачити вас володарями, а не рабами. Воскреснiть!
   Нi, нi... Це не було тiльки посвячення будинку. Це посво?му  воскресало
й зводилось село. Це не була квiтуча весна, це було густе,  налите  снагою
лiто з бронзовим чолом. Треба було бачити, як того  ранку  сходило  сонце.
Нiколи воно не вставало так. Сам Бог зiйшов зi свого трону й  зводив  його
обома сво?ми руками... Як  горiли  золотi  стернi  розлогих  i  ланiв,  як
суворо, рiвно стояв на обрiю лiс, як гнулись тяжкi вiти яблунь -  про  все
це нема? сили сказати... Село виступало - хата за хатою,  всi  лавою,  мов
живi, бiлi, веселi, усмiхненi... Дзвiн вiд самого рання бушував над  селом
i розлiтався навкруги, нiби розбитий гураган; всiх зводив,  всiх  гнав  до
Тилявки, всiх випростував i бадьорив.
   Он яром з Башковець йдуть все в чорному парубки... За ними в бiлому,  в
червоному, в синьому йдуть дiвчата... Там  далi  йдуть  дядьки  в  тяжких,
кованих чоботях, що залишають на стежцi глибокий слiд. Всi вони .йдуть, бо
кличе тилявець-кий дзвiн... Там буде сьогоднi празник... Про це знають всi
навкруги...
   I на полях вiд Людвищ квапляться на  поклик  дзвону  парубки,  дiвчата,
дядьки... Тилявецькi поля вiтають ?х сво?ми стернями, сво?ми  пiвкопами...
Зда?ться, пiвкопи знають, кому вони належать i якi руки складали ?х.
   На сходi знов вiд Жолобок з густого,  чорного  лiсу  виходять  юрба  за
юрбою, йдуть  стежками  вздовж  вкритого  курявою  широкого  шляху  просто
назустрiч дзвоновi, що реве над  Тилявкою...  Йдуть  поспiхом  (бо  можуть
спiзнитись) дiвчата з червоними, веселими лицями... Он перед ними вже хати
Тилявки, що  стоять  сьогоднi  гордо...  Бiлi  хати  пiд  зливою  яскравих
променiв ранкового сонця...
   А з пiвночi також iдуть... Там запало в глибокий яр старе  лiсове  село
Угорське. Угорщани встали сьогоднi рано. Вони ж довiдались, що сьогоднi  в
Тилявцi велике свято. Вони ж знали, що там бiгали  весь  час  якiсь  люди,
сходились, розходились, ходили  по  ночах,  ранками,  цiлими  днями.  Вони
знали, що туди вселили "постерунок", що послали туди вiйсько... Вони знали
також свого  "вуйта".  Не  раз  погрожував  вiн,  що  Тилявку  "присадить,
знищить, рознесе, загладить". Вони також знали, що Тилявка жила б тому,  i
росла, i працювала... Кожний день хтось приносив вiстку, яку передавали  з
хати  до  хати,  про  яку  говорили  коло  церкви,  на  посиденьках,   при
гостинах... Скрiзь на кожному кроцi чути було про Тилявку, i  як  не  пiти
туди сьогоднi, коли так голосно реве великий дзвiн i так завзято, сильним,
металевим голосом кличе до себе...
   Село встало. Було  все  на  ногах,  шумiло  все,  квапилось,  вдягалося
святочно. Всiма дорогами,  всiми  стежками  через  сади  й  перелази  йшли
радiснi, святочнi  люди.  Зо  всiх  бокiв  вступали  в  село  гурти,  нiби
процесi?, що йшли вулицями, весело вiтались зi знайомими.
   - Дай Боже, дядьку Семене! Як ма?мось? - твердий, соковитий бас.
   - Здорова була, Яринко! А ходи з нами! - дзвенiв дiвочий голос.
   - Кумо! З святом будьте здоровi! Ходiть до церкви! А  дзвiн  все  гуде,
все б'?, нiби на сполох, нiби розпачливим криком сво?м хоче пройняти  саме
нутро землi й звiдти викликати навiть тих, що вiдiйшли у  вiчнiсть.  Дзвiн
б'? i б'? тяжким, залiзним серцем,  i  кожний  його  удар  здвига?  селом,
струшу? з нього вiковий сон, зводить i жене... Село встало, село йде, село
рушило, мов велика повiнь яко?сь загачено? рiки, що раптово прорвала  свою
перепону.
   Посерединi села сто?ть  стара,  дерев'яна,  бiла,  мов  чайка,  церква.
Бiльше ста лiт сто?ть вона на тому мiсцi... Старi, розлогi дерева  оточили
?? зо всiх бокiв... Зеленi ?х корони  майже  зливаються  з  зеленою  банею
церкви, i тiльки хрест блищить золотом у  соняшник  променях  ранку.  Така
саме стара дзвiниця. Тесанi сокирами дубовi сходи, старi дзвони... Дзвонар
Григор Вакула без перерви б'? в великий  дзвiн...  Обличчя  його  нiби  зi
старого  ременю  тиснене,  глибокi  зморшки,  кiлька  бородавок,  що  нiби
дерев'янi цвяхи  вбитi  в  чоло,  i  цiлий  лiс  густо?  рослинностi...  З
шкiряного його чола сочиться пiт... Тяжка, зачовгана рука безупинно шарпа?
мотуз дзвону, а залiзне серце з кожним ударом випуска? на всi чотири  боки
свiту через вiкна дзвiницi велетенськi, крилатi звуки, що летять i бушують
над селом...
   А внизу, як гляне око, море людських голiв...  Цiле  церковне  подвiр'я
залите людьми... Вуличкою, стежками через сади й  городи  спливаються  все
новi й новi струми, що вливаються в загальне море... Ось  перед  дзвiницею
блищать мiдянi труби музики. Ось у чудовому,  густому  вiд  сонця  повiтрi
задзвенiли першi звуки труби, що сповiстили Службу Божу.
   Безлiч голiв обнажилося, безлiч рук заворушилося й склало знак  хреста.
З церкви вирвалося назовнi перше хорове "Господи помилуй". Було воно, нiби
на Великдень, таке дзвiнке, таке бадьоре, таке радiсне.
   Урочистий, налитий сонцем i радiстю час iшов поволi  вперед...  Ось  на
церковних сходах з'явилися корогви. Ось вийшли спортовцi  й  зробили  коло
перед сходами. Море людей похитнулося й вiдлилось взад.  Ось  з'явився  на
сходах престол, хрест... Ось вийшли три священики в святочних ризах...  За
ними вийшло два диякони, а далi хор... Почався молебен,  оркестра  заграла
гiмн, люди клякнули до землi... Запанувала велика, урочиста тиша, i тiльки
звуки  гiмну  ма?статно  здiймаються  вгору  й  десь  там  високо,  високо
розпливаються в блакитi... Вийшов священик i почав проповiдь... Згадав про
"свiтло Христово? правди...". Згадав про добрi й злi сили, що борються  на
землi... Згадав, що все живе на землi i намага?ться жити  так,  як  сказав
Бог, бо людина ? Божа подоба... Хто не вiрить цiй  заповiдi,  той  служить
темнiй, злiй силi... Той  iде  проти  закону  Божого...  "Сьогоднi,говорив
священик, -  наше  село  святку?  великий,  можливо,  ще  небувалий  день.
Трудами, працею здвигнено велике дiло, що його правдиво оцiнять тiльки тi,
що будуть жити тут колись... Хай Бог благословить ту працю й  хай  принесе
вона зрiст i розцiт нашого села й нашого народу".
   Ще  раз  грала  оркестра,  блищали  на  сонцi  мiднi  труби,  гойдались
корогви... Велика, барвиста процесiя, нiби хвиля моря, пiд  подувом  вiтру
похитнулась i влилась у вузьку вулицю... На дзвiницi все били в  дзвони...
?х звуки виривались з вiкон i великими помахами крил летiли в  далечiнь...
Здавалось,  ?х  видно  в  повiтрi...  Здавалось,  вони  веселi,  пружнiшi,
жвавiшi, нiж звичайно...  Тi  старi,  зачовганi,  прадiдiвськi-дзвони,  що
сотнi лiт дзвонили цим людям i кликали ?х перед обличчя зчорнiлого  Христа
з терном i краплинками кровi на чолi... От i  сьогоднi  дзвонять  тi  самi
дзвони...  Повiнню  лл?ться  народ,  гойдаються  спереду  корогви,  мигоче
архистратиг Михайло в барвистiм одязi з огненним  мечем  у  руцi,  блищить
старий, позолочений, ще з великим,  царським  двоголовим  орлом,  хрест...
Мига? верх оздобленого мереживом великого образу  Пречисто?  Дiви...  Далi
ллються хвилями люди... Мiняються барви, вiтер бавиться з довгим волоссям,
вирива?ться якийсь слiв...
   Далi похiд поверта?ться влiво... Там далi видно високу браму, оздоблену
жоржинами, кражалками, повияками та безсмертниками... На  брамi  напис  "В
?ДНОСТI СИЛА"... Чорнi, великi  лiтери  на  бiлому  паперi...  Перед  тими
лiтерами людське море, голови, безлiч голiв,  з  розумом  i  думками...  В
?дностi сила, каже плакат, говорять чорнi на бiлому  лiтери...  В  ?дностi
сила сто?ть  перед  обличчями  всiх  людей...  В  ?дностi,  в  однодушному
спо?ннi, у великiй свiдомостi свого  людського  первня.  Дзвони  говорять,
небо говорить, говорить стара прадiдiвська земля, могили  батькiв,  дiдiв,
чорне, закурене вiками обличчя в терновому вiнку  з  краплинами  кровi  на
чолi... Все це повiда?, що сила в ?дностi, що воля в ?дностi,  що  свободу
дасть ?днiсть...
   Людське море все посувалось вперед просто на  браму  з  написом.  Вона,
уквiтчана, стояла на сво?му мiсцi, розiп'яла сво? обiйми:  "Входьте,  люди
мо?! Вливайтесь!" - А чорнi лiтери нестримно росли на бiлому тлi й кричали
разом iз дзвоном у мужицькi вуха: "В ?ДНОСТI СИЛА!"
   Побiч стояв невеликий, бiлий, зовсiм новий будинок.  Чув  свою  силу  й
нiби радiв, що народився на свiт. Вiн усмiхнене чека? тi тисячi людей,  що
он зi спiвами й корогвами наближаються крок за кроком до нього.  Ось  вони
вже зовсiм близько. Ось зупинились перед брамою.  Ось  священик  пiдносить
хрест i благословить його. Бризнула свята вода,  задзвенiв  спiв,  заграла
оркестра. Через кiлька хвилин невеличкий, бiлий  будинок  залитий  людьми.
Зда?ться, небарвисте море навкруги,  а  на  ньому  бiлий  корабель  сто?ть
непорушне, мiцно заякорений.
   В серединi будинку також повно. Залитi всi кiмнати,  всi  закутки.  Там
стоять довгi столи,  обставленi  лавами.  Поволi,  урочисто  засiдають  за
столами гостi. Ось вже засiли й чекають початку гостини. Кого  тут  тiльки
нема. Священики, просвiтяни з Крем'янця, гостi з чужих сiл,  сво?  дядьки.
Саме в той час  надворi  закалатали  дзвiнки.  Всi  глянули  в  вiкна.  На
подвiр'? розступився народ, i  увiйшов  до  середини  "вуйт"  в  супроводi
коменданта полiцi?. Вiн був  сердитий,  насуплений.  Чоло  його  загорiле,
брови довгi, настовбурченi. Вступив i, здавалось, хотiв  крикнути.  Одначе
не крикнув. Пiдiйшов до Андрiя  Андрiйовича  й  зложив  якесь  привiтання.
Андрiй Андрiйович засадив його й коменданта за стiл.
   В той час встав Володько. Його хлопцi стояли бiля гостей.
   Володько подивився на всiх. Вигляд мав  трохи  збентежений.  Уста  його
злегка тремтiли й висихали. Одначе вiн збира?  всi  сво?  сили  й  почина?
говорити. Спочатку мова його вривалася. Слова  виривались  з  нутра  якось
силувано. Кожне з них вiдривно падало куди попало  i,  здавалось,  боялось
лишитись на цьому мiсцi. В очах його стояв якийсь туман. Всi  тi  обличчя,
що були зверненi на нього, заволiкалися серпанком мороку. Вiн не бачив  ?х
виразно. Вони були десь далеко перед ним тi всi, що дивились  на  нього  з
рiзних мiсць, тi всi, що його бачили, й  тi,  що  чули  його  схвильованi,
живi, вийнятi просто з глибин душi слова.
   Вже по короткому  часi  його  мова  набрала  певностi.  Слова  полились
вiльнiше. Говорив про перемогу, про працю, про змагання. Говорив про землю
рiдну, про рiдних людей. Говорив про могили предкiв, що  жили  тут  i  тут
вмирали. Говорив про будуччину, про  чужих  людей,  про  далекi  кра?ни  й
свiти. "Збурились ми - ми пiвмертвi, ми немiчнi. Збурились  i  встали!  На
буревiйних хвилях революцi? виплили нашi кораблi в далекий рейд!  У  наших
жилах, мiцних руках стерно майбутностi. Вiрю в нас!"
   На цих словах Володькiв голос рвонувся i його звуки впали в народ, нiби
блискавка. Тiсно затиснутий  його  п'ястук  вдаривсь  об  стiл.  Очi  його
горiли... Вiн був пiднесений, вищий, потужнiший, нiж звичайно. Це говорить
Матвi?в син. Це слова, сказанi за батька, за дiда, за всiх дiдiв! За  цiлу
землю сказанi цi гарячi слова!
   - Слава! - крикнули  Володьковi  товаришi.  Задзвенiли  чарки,  заграла
музика... Ось вони всi, тi  милi  хлопцi.  Сергiй...  Кiндрат...  Антiн...
Демид... Никон... i багато iнших - стоять тут на сторожi мiцнi, потужнi  й
готовi...
   Гримiла слава, бряжчали келихи. Вирвалась  пiсня  широка  й  свавiльна.
Йшов великий день просто у вiчнiсть, весь задивлений вперед, весь  налитий
снагою вiри...
   Володько жив цього дня винятковим, не звичайним життям. Вiн  спiвав  зо
всiма, вiн танцював зо всiма, вiн бiгав з мiсця  на  мiсце...  Вiн  радiв.
Чого йому сьогоднi так весело? Безлiч треба слiв, щоб сказати це. Можливо,
навiть звичайними словами не  скажеш  такого.  Можливо,  це  такий  час...
Можливо, у вiчностi ? хвилинка найбiльшого щастя, й одна  незначна  людина
випадково  переживе  ??...  Навiть  гнана,  вiть   переслiдувана,   навiть
прицвяшена на розпуттi сталiть помножена на сорок п'ять мiльйонiв...
   Скiльки тут тих людей. Два кола  танцюристiв.  До  Левинських  при?хала
Женя. Чи Володько ?? пам'ята?? Певно, I той день, чи вечiр, коли  танцював
з нею й коли вона з нього смiялась... Все пам'ята?. Це було недавно, перед
двома роками... А однак, як все змiнилося...
   Тут i Тараско. Вiн сьогоднi сам собi не пан, а цар. Вiн знов розгулявся
i все до Володька лiз цiлуватися... Тут i пан Лiнкерт  з  Романом.  Обидва
вже випили й Лiнкерт побожився, що наб'? вуйтовi морду, але його стримали.
Тут i Габель,  тiльки  без  Рози.  Тут  i  дядько  Кузьма,  що  пiдписував
декларацi?... Староста, вуйт, комендант полiцi?... Тiльки не  прийшов  пан
Глiб. Вiн боявся. За таке  його  проженуть  з  посади,  I  Саша  також  не
прийшов. Вiд'?хав геть i не вернеться.  Нема  й  Ольги,  I  Йона  нема,  i
Ганки... I ще кiлькох нема... Зате море iнших людей, що ще нiколи  тут  не
були, а тепер прийшли i ?.
   Пiзно вночi скiнчилось свято. Розходились, роз'?жджались  на  всi  боки
люди. Спiвали, гукали, радiли, хто як умiв i мiг.
   Один Володько не мiг пiд вечiр радiти. Староста знайшов його i "вручив"
повiстку на завтра до повiтового староства. Володько зневажливо впхав ?? в
кишеню, не читав, не дивився... Але вiн знав, що там  написано.  Не  треба
читати. Зрозумiло. Намагався взяти себе в руки й не пiддатись. Прощався  з
рiзними людьми, подавав руку, усмiхався.
   Потiм зiстався, щоб знайти Наталку. Майже цiлий день не  мiг  побути  з
нею. Знайшов ?? в Теклi разом з  Мокриною,  що  чекала  також  на  Сергiя.
Теклина хата низька, простора. Лавицi старi, вигнутi. Стiл також старий  i
скривлений. Двi постелi збитi дошками, щоб  не  впасти.  Свiтло  маленько?
лампи ледве освiчувало простiр. Наталка лежала на лавi за столом i думала:
прийде? Не прийде?
   Вiн прийшов iз Сергi?м. Наталка  швидко  звелася.  Володько  присiв  на
хвилинку, потiм знов встав. Наталка зна?, що вiн нерву?ться.
   - Сергiю? Що ти з  ним  зробив?  -  Голос  i  очi  Наталки  жартують...
Пiдiйшла до нього, дивиться в вiчi, смi?ться. Володько також  посмiхнувся.
Сергiй пiдступив до них, тiсно обняв ?х обох.
   -  Вiн  вас  бiльше  любить,  нiж  мене,-  казала  Мокрина  й   голосно
смiялася...  -  Ви  хол?рники!..  Ви!  Володьку  й  Наталко.   Вам   треба
женитись... Землю орати, дiтей плодити...
   Наталка  дивилась   допитливо   на   Володька.   Вона   посмiхалася   й
погоджувалась зi словами Мокрини. Обернулась у бiк Мокрини.
   - А дума?ш! I хотiла б... ?й-бо! Дитинку... Володьку, нi?
   - Що кому, а курцi просо,- сказав Сергiй i вiдiйшов.
   - Йдем! - коротко кинув Володько.
   - Спiть тут... Мiсця досить... Там, там... - казала Мокрина.
   - Добранiч, Мокрино! Можливо, не  побачимось,-  проговорив  Володько  й
подав ?й руку...
   - А-а, на вас частець! - зсунула  брови  i  крикнула  жартом  Мокрина,-
Вмира?те? На окописько вас винесемо.- Вдарила його  кулаком  по  спинi.  -
Йдiть!
   - Сергiю! Здуши ??! За мене! - Кинув Володько й вийшов. За  ним  вийшла
Наталка.
   Вони пiшли через садок униз.  Володько  обняв  Наталку  за  стан.  Йшли
вузькою дорожиною, що поволi сходилась у стежку... Город вiдгороджений вiд
вигону плотом. Вигiн круч то спада?  в  долину  до  рiчки.  Бiля  перелазу
Володько зупинився. Вiн поволi, обережно, нiжно  обняв  Наталку  й  мовчки
пригорнув до себе.
   - Що? - шепнула вона.
   Було темно. Мiсяць затягнутий хмарою. З заходу подува? вiтер. На селi в
рiзних кiнцях чути спiви й вигуки. Бiля  криницi  хтось  голосно  на  цiлу
долину верещав:
   - Гва-а-алт! Гва-а-алт! Ряту-у-уйте!
   Одночасно звiдти чути розкотистий регiт.
   Володько й Наталка не звертали нi на що уваги. Вiн пiднiс сво?  руки  й
стис гарячими долонями ?? щоки... Хвилинку вдивлявся в ?? очi, але темнота
закривала ?х. Потiм нахилився, вона пiднялась, i уста ?х злилися.  Цiлував
?? не так, як звичайно. Цiлував уста ??, раз, ще раз... Цiлував очi,  одно
й друге... Вона була здивована, чула щось i все чекала якогось слова.
   - Що? - питала пошепки...
   Нiяко? не давав вiдповiдi, а  тiльки  мовчки  горнув,  цiлував  i  знов
горнув.
   - Що? Що, Володьку? Любий? Що? - вирвалось у не? вголос.
   - Наталко! - Слово впало, i знов тиша. Вона напружилась. "Ну! Кажи!"  -
кричала ?? iстота. "Кажи!"
   - Ми розлучимось! -  впали  знов  слова.  Тиша  зробилась  ще  бiльшою.
Наталка раптом опала, нiби пiдтята десь у серединi. Голова  ??  спустилась
вниз.
   - Наталко! - голос Володька хоче висловити те,  що  не  скажуть  слова.
Чулий,  з  глибини,  вiд  серця.  Наталка  мовчить.  Голова  ??  ще  нижче
опустилася...
   - Мушу! - кидав вiн далi слова.- А так тебе... Люблю!
   Вона  мовчить.  Його  слова  витискаються  поволi,  одно  за  другим  в
непорядку.
   - Мушу! Покину все...  тебе  i  батька...  i  матiр...  i  сестру...  i
брата... I землю свою покину.
   Вона не промовила нi слова. Чекав хвилинку й далi казав:
   - Дякую!.. Тобi!.. всiм. Завтра мене ще вкарають... Це буде востанн?...
Нi, Наталко! Не думай - боюся. Нi! Але йти треба! Мушу!
   Голова ?? все опуска?ться. Вона тисне в  собi  чуття.  Потiм  зненацька
вибуха?... Був це страшний, стиснений, невiльний плач. Не плач, а ридання.
Сльози лились з очей, як у дитини. Навiть не втирала ?х. Текли по щоках  i
капали, тiльки Володько  не  бачив  ?х.  Вiн  горнув  ??  все  сильнiше  й
сильнiше, нiби хотiв навiк пригорнути, щоб не втекла... З уст його  падали
гарячi, нiжнi, повнi кохання слова...
   Грiзнi, суворi думки тягнулися за  ним.  Йшов  серед  темно?  ночi,  як
тяжкий злочинець... Переступав ногами по святiй, рiднiй землi. Тiкала вона
з-пiд його нiг, не гнулась... А хотiлось, щоб  розступилася  й  проглинула
його. I коли вийшов за село до свого хутора,  зупинивсь,  оглянувся,  зняв
шапку... Дивився довго, довго в темноту, звiдки чути гавкання собак... Очi
його широко вiдчиненi, i на чорному тлi йому  ввижаються  тiнi...  Безлiч,
безлiч рiзних тiней, що йдуть перед ним, що повертають до нього голови, що
кивають йому, що  посмiхаються  й  погрожують.  Багато  рокiв  бурхливого,
кипучого життя... Любовi, щастя, радощiв,  грiху  й  страждання.  "Прости,
свята, рiдна земле, що мало для  тебе  зробив!..  Що  кидаю!..  Що  йду...
Прости, село, Наталко, рiднi люди!"
   I йому здавалося, що вiн вже не тут, не перед селом. Йому здавалось, що
вiн вже вiдiйшов i тiльки згаду? все, що було. Лебедщина, Дермань,  школа,
революцiя, посвячення будинку... Все те було колись  i  вiн  те  бачив,  i
пережив, i затямив, I здавалось йому також, що вiн не зробив усього...  Що
зробив не так, недобре... Здавалось, що не виконав того, що  хотiв...  Був
не добрий, не сильний, грiшний... "Ну!" - вставав у  ньому  iнший,  тихший
голос. "Ти ще зробиш! Ще зробиш! Ще зробиш! Тiльки йди! Йди звiдсiль. Тобi
тут не мiсце...".
   На другий день рано  Володько  йшов  до  Крем"янця.  Йшов  через  село,
зустрiчав людей, зупинявся, казав кiлька слiв, розпитував, як  спалося,  i
йшов далi. Вчорашнiй його настрiй пропав. Сiруватий, вiтряний день розвiяв
його. Знав тепер, що вже кiнець. Вiн iде до староства, вислуха?,  що  йому
скажуть, вернеться, скаже батьковi, матерi й вiдiйде. Напрямок Львiв. Далi
знайде дорогу. Це рiшено остаточно. Вiдвороту нема.
   Бiля магазину побачив десятника, що прилiплював тiстом якiсь папiрцi.
   - Дай Боже, Арйоне! Що лiпите?
   -Ет...Незнаю... Не вмiю читати по-панськи... Учитель  дали...  Володько
пiдiйшов  i  читав.  Маленьке,  писане  гектографiчно  оголошення...   "Зе
взгл?нду...  так,  так,  так...   Встомпiло...   тiльки-то   деклярацiй...
паньствови ?нзик... школа ве всi Тилявце бендз? утраквiстична..."
   - А цо там написано?..- спитав на жарт Арйон...
   Володько вже на ходу вiдповiв:
   - Брехня.
   Одвернувся й пiшов. Вiтер дув назустрiч. На дорозi  пiднiмав  куряву...
Небо затягнене хмарами й погрожу? дощем. Бiля  кооперативного  будинку  на
хвильку зупинився. Тут ще безлюддя, тiльки зiв'ялi квiтки, втоптана  земля
й розкиданi папiрцi. Пiшов далi...
   Коло  одинадцято?  години  прибув  до  староства.  Увiйшов  у  знайомий
коридор, пiднявся на  сходи.  Уявляв  насуплених  урядовцiв,  непривiтливi
погляди, короткi сердитi слова. Нi Помилився. Урядовцi привiтливi...  "Цо,
пану? Прошен бардзо!.. Прошен дол?  зачекаць...  Пан  референт..."  I  так
далi, i так далi...
   Володько вийшов на коридор, переступив за дверi й зупинився на  схiдцях
збоку. Накрапав поволi дощ. Вiтер вiяв по верхах будинкiв i дерев.  Деколи
залiтав униз i вривався у дверi староства. На дверях  рiзнi  оголошення  -
друкованi, з орлом i писанi машиною, навiть пером... Володько чита? одно i
друге, трет?... Накази,  застереження,  повiдомлення.  Мiж  ними  бiльший,
сiрий папiр з  пiдписом  мiнiстра  внутрiшнiх  справ.  "З  огляду,-  чита?
Володько,- що до мене доходять чутки про  "н?власцiве"  поводження  "владз
адмiнiстрацiйних"   зi   "стронами"...   "Скарги   вносити    просто    до
мiнiстерства...  "  Володько  усмiха?ться  й  усмiха?ться...  Слова   йому
видаються смiшнi, нiби гумор це, а не розпорядження. Вi? тепер не  бо?ться
й так нiчого. Можуть далi кричати, тупати ногами й можуть  слинити...  Вiн
тепер нiчого не бо?ться... Нема тут страшних речей i грiзних  слiв...  Все
звичайне, пережите й буденне.
   Почув сво? прiзвище. Швидко побiг нагору.
   - Прошен вправо!
   Знайомий сам референт Лiванський... Пiзна? Володька й посмiха?ться.
   - Пан Довбенко. Добрий  ранок...  Прошу  сiдати.  Ви  в  нас  частенько
бува?те... Ну, ну... Що там нового?
   Говорить по-польськи, швидко, весело, байдуже. Подивився на папiр перед
собою.
   - Агiтацiя, пане Довбенку! Зле! - сказав твердiше й  коротко.  Вiдiрвав
погляд вiд паперу й подивився на Володька. Хвилинку мовчав.
   - Пане Довбенку.  Послухайте,  що  вам  скажу:  ви  ще  людина  молода.
Попереду ма?те багато рокiв життя. Невже ви  хочете  ?х  змарнувати?  Так?
Хочете? (Коротка перерва). Ах, якi ви легковажнi. Б'?те об мур  головою  й
плачете, що болить голова. А я вам  можу  вiд  себе  додати:  голова  ваша
трiсне. Так, пане! Ми вам нiчого не дару?мо. Що  ви  там  у  себе  в  селi
задумали... Вам то, можливо, потрiбне, а нам нi!.. I тут: ви  чи  ми!  Нi?
(Знов перерва). Ще раз вам кажу: ми нiчого вам не дару?мо... Нiчого вам не
попустимо. Хтось з нас добровiльно чи силою мусить пiддатися...
   - Пане референте,- почав Володько, нiби  збирався  казати  промову.-  Я
збирав пiдписи на декларацi?. Це ж законне дiло...
   Референт його перебив;
   - Вас карають не за законне дiло, а  за  пропаганду.  Ви  десь,  комусь
сказали: "Держава ця розвалиться, а на ?? ру?нах  розцвiте  новий  квiт  -
Укра?на". Казали це? Кому?
   Референт  уважно  дивився  Володьковi  в   вiчi.   Володько   пiднявся,
посмiхнувсь i сказав:
   - Сказано гарно. Я не сподiвався, що Габель чи козак так вмiють... I ?х
не карають?
   Референт насупив раптом брови й обурився.
   - Я з вами не жарти строю. Ви забува?те, що тут уряд! - Але в  цю  саме
хвилину, мабуть, згадав про мiнiстерське  розпорядження  й  знов  зробився
ввiчливим.
   - Ви це казали?
   -Нi!
   - Ми зна?мо. Будьте ласкавi почекати внизу!
   Володько вийшов i зiйшов униз. Через пару хвилин його  знов  покликали.
"Пан староста" i т. д.- сто злотих  гривни!  В  разi  незаплачення  мiсяць
в'язницi. Прошу розписатися.
   Кiнець.  Зроблено.  Сказано.  Пiдписано.  Володько  вiдходить.  Натяга?
шапку,  пiднiма?  комiр...  Надворi  дощик,  вiтер,  рвуться   на   дверях
оголошення, бiжать по хiднику панночки, мають  короткi  спiднички.  Хiдник
блищить вiд дощу. Зi стрiх рурами бiжать струмочки води.
   Володько крок за кроком вiддаля?ться вiд  того  червоного  будинку.  На
першому перехрестку  зупинився.  Перед  ним  пройшов  горбатий  водонос  з
повними  вiдрами.  Його  вiдра  сягають  майже  до  землi,  пiдчепленi  до
коромисла довгими гаками. Це добрий знак. Оглянувся на  червоний  будинок,
нiби казав: ну, ну!.. I далi пiшов у напрямку до широко? вулицi.
   А надвечiр мокрий, втомлений i голодний вертався до села. Чи  не  зайти
до Сергiя? Розпитати, що доброго в селi. Зайшов. ? Сергiй? Його  сестра  з
усмiшкою сказала:
   - У клунi. Зайдiть. Вiн там.
   - Чого ви, Мотре, смi?теся? - спитав Володько  й  засмiявся  сам.  Така
вона молода, весела й щаслива...
   - Так собi,вiдповiла вона.
   Володько вийшов з хати. Сергiй  вже  вiдхилив  широкi,  з  вирiзьбленим
тризубом дверi й гука?:
   - Гей, гей! Сюди!
   Його майже не видно в вечiрньому присмерку. Володько увiйшов.
   - Здоров!
   - Здоров, здоров,  малий!  -  захрипiв  Кiндрат.  Вiн  лежить  на  купi
вiвсяних снопiв i Володько його не бачить. Чу? тiльки голос.
   - Скiльки впаяли? - пита? далi Кiндрат. - Сто, двiстi? Батько  твiй  за
такi грошi поля купував.
   - Староство також потребу? жити,-  вiдповiв  Володько.-  А  що  нового,
хлопцi?
   I Пiсля цього настала коротка тиша.
   - Питай Сергiя,-  хрипить  Кiндрат.-  У  тебе  закрутиться  голова,  як
почу?ш... Чека?мо тiльки тебе.
   Сергiй продовжував:
   - Йон казав тебе вiтати.
   - З тамтого свiту? - кинув Володько.
   - Кiндрате. Зведися й вигляни...
   А потiм тихшим голосом Сергiй додав:
   - Йон таки вернувся. Це правда.
   Кiндрат з лайкою встав  i  посвистуючи  вийшов  з  клунi.  Руки  мав  у
кишенях. Його постать деякий час  стояла  в  дверях,  а  потiм  сховалась.
Володька ця звiстка не здивувала,  але  зацiкавила.  Вiдчув,  що  в  нутрi
зводиться пружнiсть, зника? втома. Пiдняв голову.  Вiн  одразу  догадався,
звiдки "вернувся" Йон. Вiн був "там". Це безперечно. Ряд картин пролетiв у
його уявi. Вiн швидше пiдступив  до  Сергiя,  сперся  на  лютрину  воза  й
уважливо казав: |
   - З Совдепi?, нi? Ка?ться, люту??.. Певно. Ти його бачив?
   - Бачив. Каже, був у Житомирi... ?х там, каже,  цiлi  ватаги  таких.  З
Луччини, Ковельщини... "Товаришi" ?х впакували  до  "допру"  -  в  тюрягу.
Всiх... А потiм половину засудили, як шпiонiв, решту - фi-iть! - i  назад.
"Ви нам такi? не нужни. Раз комунiст, значiт, работай на м?ст?. Б?й панов!
Ми сво?х кончiлi..." Ех, тобi треба його бачити...  Володьку!  Ходiм.  Вiн
хоче з тобою зустрiтись...
   - Казав?
   -  Каже,  що  Володько?  Святить  будинок?  I  це,  каже,  робота,  але
все-таки... Не те, каже!.. Не  те  треба!  А  я  сказав,  що  ти  прийдеш.
Прийдеш?
   Володьковi хотiлось сказати одразу:  прийду,  з  радiстю!  Але  вiн  не
квапиться з вiдповiддю.
   - А як вигляда?? - спитав тiльки, щоб закрити свою нетерпеливiсть.
   - З борiдкою. Смiшний. Рудава борiдка, а сам закурений. Видно,  чоловiк
потерся.
   - А де вiн живе? - ставить Володько далi  питання.  Вiн  вже  намiрився
сказати: йдемо!
   - У, це цiкаво. У лiсi. У нього  штаб.  Вiн  вже  тут  двi  недiлi.  На
хуторах ма? "кватири"...
   - Добре! Йдемо! - вирiк нарештi  Володько.-  Тiльки  я  голодний.  Мушу
наперед додому... Далеко це?
   - Години зо двi ходи...
   Володько вже ожив. Вiн сказав "а", тепер вже не може стриматись.
   - Зна?ш, зробим так: я йду, вечеряю, а потiм сходимось у певному мiсцi.
А "вiн" там буде?
   - Я йому сказав, що прийдемо. Хочемо зробити нараду. Ми умовились. Iди.
Ми чекатимемо тебе бiля цвинтаря. Добре? Кiндрат також iде.
   - Готово! - i Володько швидко вийшов. Вже смеркало. Дощ не  падав,  але
небо вкрите хмарами. Вiтер гнав ?х  у  напрямку  сходу.  Дерева  шумiли  й
гойдалися.
   Дома Володько скоро вечеря?. Батько пита?,  як  там  було.  Добре.  Все
добре. Вiдповiда? побiжно. Мати приносить вечерю. Майже не глянув на  не?,
бо думав за iнше. Василинки нема дома, Хведот ще пора?ться на дворi.
   - Ти куди, дитино, спiшиш? - каже мати.
   - Побiжу в село. Зараз вернуся,- швидко вiдповiда?. З'?в, узяв шапку  й
вийшов. Мав на собi гумового плаща й чоботи. Вийшов  на  дорогу  й  одразу
звернув на поле. Десь взявся Пундик. Пiдбiг до нього й хоче лащитись.
   - Йди геть! - каже Володько. Собака ще деякий час бiг за ним,  а  потiм
лишився. А Володько спiшив. .Через скошенi поля, через межi, через зораний
перелiг, попiд лiсом, бiля запусту. Навкруги  тиша  й  темрява.  Вiн  зна?
добре  цю  мiсцевiсть.  Вiтер  дме  йому  назустрiч,  i  поли  його  плаща
розвiваються. Вiн ступа? енергiйно. Час вiд  часу  попада?  в  яму  чи  на
скибу, спотика?ться, але це не зменшу? ходи.
   Скiнчився "зруб", i там  далi  в  темнотi  показався  цвинтар  Володько
зупинився, послухав i свиснув. Його свист розлетiвся  i,  здавалось,  десь
тут недалеко зник. Вiтер  розвiяв  його  й  загладив.  Володько  напружено
вслуха?ться. Деякий час не чу? нiчого, тiльки дерева кладовища  поривно  з
кожним притиском вiтру шумлять. Але по  хвильцi  почув  iнший  свист.  Вiн
вiдповiв ще раз, i по часi серед темноти помiтив двi чорнi постатi.
   - Кто йдьот? - прохрипiв Кiндрат. Вiн, мабуть, уявив себе на фронтi.
   - Сво?! - вiдповiв Володько, а потiм добавив: - Ти,  брате,  вже  можеш
забути московщину.
   Кiндрат хрипло засмiявся.
   - Привичка,сказав вiн...
   - За мною,здушено проговорив Сергiй. Володько й Кiндрат  без  спротиву,
мовчки пiшли за ним.
   Нiколи ще в життi не переживав Володько чогось подiбного. Вiн бачив  за
свiй короткий вiк досить. Вiйна -  гармати,  раненi,  мертвi  й  розложенi
люди. Потiм революцiя зi сво?м  большевизмом...  Грабунки,  нiчнi  напади,
стрiлянина, змiна влад, розстрiли... Але такого ще Володько не  переживав.
Вiн зна?, хто такий  Йон.  Зна?,  що  про  нього  в  селi,  думають.  Зна?
вiдношення до нього урядiв i влади безпеки. Навкруги темна нiч, вiтер, шум
лiсу. Це щось з повiстей про старi часи, про тих  людей,  що  ?х  бачив  у
в'язницi... Колись про таких оповiдалось у млинi... ?х в той час  не  було
на землi, хоч про них оповiдали й  вiрили.  Тепер  вони  ?,  хоч  про  них
мовчать i нiхто не хоче вiрити.
   Сергiй також нарештi чу? себе справжнiм "нащадком козацького роду". Вiн
це любив пригадувати пiсля прочитано? повiстi Вальтер Скотта  чи  Кащенка.
Тепер вiн пережива? це сво?ми  нервами,  душею,  всiм  сво?м  ?ством.  Вiн
ступа? гордо, пружно й обережно. Голова  його  трохи  театрально  пiднята.
Слух i зiр напруженi. Тепер вiн не потребу? "йти в бандити".
   Один Кiндрат сприйма? це по-сво?му. Шiсть  рокiв  вiйськово?  служби  -
фронт, атаки, окопи, "катьолки" вибили  з  нього  все,  крiм  шибеничного,
"наплювательного" погляду на речi. Так то так... Коли б iнакше  -  було  б
iнакше. Але вiн  скрiзь  на  мiсцi,  i  море  йому  по  колiна.  Вiн  хоче
побачитись з Йоном, "тим чортом", що задумав  конче  вмерти  на  шибеницi.
Кiндрат був проти нього, бо проти нього був Сергiй. Сам Кiндрат без Сергiя
не вмi? думати. Пити горiлку можна  й  з  дiдьком,  але  думати  тiльки  з
вибраними людьми. Тепер Серпи з Йоном... Кiндрат вiдставати не любить...
   "Коли ми дiйдем? Коли ми дiйдем?" - пита? себе весь час Володько. Поле,
кiнець властиво, клин  дерманського  лiсу,  спуст  вниз,  у  ту  долину  з
розбитим каменем, над яким колись воював з угорщанами,  бiля  якого  клали
багаття й пекли картоплю. Тут ростуть широкi, розлогi кущi лiщини, на яких
ще зеленими обривали горiхи, а потiм восени лазили попiд вiттям навколiшки
й вишукували тi рештки, що випадково залишилися й пiсля самi опали... Далi
сiножать Михайла Турка. Перед нею вiдбитий  великий  камiнь,  що  скотився
згори.
   Швидко вийшли на протилежну угорщанську гору. Перед березовим  запустом
видно багаття. Його полум'я яскраво видiля?ться  на  чорному  тлi.  Деколи
миготять якiсь тiнi. Пiшли просто на багаття. По короткому часi  натрапили
на спутанi залiзними путами конi. Одна пара, друга, третя...
   - Це угорськi нiчлiжани,- сказав Сергiй.-  Стiйте  тут...  Я  зайду  до
них... Зараз вернуся...
   - Да-а! - протягнув чомусь Кiндрат, при тому сплюнув i почав  напомацки
закурювати. Довго монявся з цигаркою, потiм одвернувся од  вiтру,  черкнув
сiрником, полум'я освiтило на мить його червону, круглу подобу, i  цигарка
зажарiла... Мiцно потягнув у себе дим i пружно, шумно випустив.
   - Ну, й сучий син вiн... - проговорив нiби сам до себе i чутно виплював
тютюн, що налип йому на уста. Володько не вiдповiв,  хоч  знав,  про  кого
Кiндрат дума?. Володько уважно вдивлявся в темряву, де  зник  Сергiй.  Час
вiд часу вiн входив  у  сяйво  багаття,  i  тодi  видно  було  його  чорну
постать...
   - А ти зна?ш... Вже скоро осiнь... Холодно,- проговорив  знов  Кiндрат.
Вiн, мабуть, не переносить мовчанки. Володько байдуже буркнув у вiдповiдь.
Вiн зовсiм не про те дума?.
   Збоку пирхають i брязкають путами конi. Десь там далi шумить  лiс,  але
його не видно.
   Володько пригаду? референта Лiванського. Ось вiн сто?ть собi за високим
бюрком. Тонкi його  уста  тiсно  затисненi.  Нижня  щелепа  трохи  вип'ята
вперед. Борода гостра, але з ямочкою. Волосся розчесане дбайливо, й чiткий
продiл пересiка? його з правого  боку.  Вiн  сто?ть  там  кожного  дня.  У
почекальнi внизу кожного дня чекають люди. Вони приходять  туди,  чекають,
стоять, сидять. Потiм мандрують  на  "дубенську  рогачку"  або  вертаються
додому... "Або ви, або ми",- звучать у вухах його слова... А збоку  шумить
лiс, спереду миготить яскраве полум'я нiчлiжанського багаття. Далi  вправо
i влiво тягнеться велика, оповита  темнотою  й  незнанням  земля.  По  нiй
бiжать свобiдно захiднi, пружнi вiтри. На нiй живуть  люди,  стоять  хати,
ростуть дерева.
   - Фi-i-iть! - чути з темноти посвист.  Вiтер  пiдхоплю?  його,  рве  на
шматки  й  вiдносить.  Але  кiлька  тих  шматкiв   все-таки   долiта?   до
Володькового й Кiндратового вуха.
   - Кiндрате! Ти вмi?ш! Свисни!..
   Кiндрат вложив два пальцi пiд язик, i рiзкий посвист пронизав  нiч.  За
кiлька хвилин з не? Сергiй, але не сам. З ним був ще незнайомий парубок.
   - Йдем! - сказав Сергiй не доходячи. Володько й Кiндрат  вже  йшли  без
його наказу. Не питали, хто з ним прийшов.  Увiйшли  в  березовий  запуст.
Володько так добре зна? цi кущi. Бував тут стiльки разiв...  Тiльки  тепер
вони мають трохи iнший вигляд. Можливо, це... Ет,  знов  лiзуть  на  думку
дивнi згадки й порiвняння. Вiн вже втомлений, але обличчя його пашить  вiд
напруження й цiкавостi.
   Через деякий час ходи спереду чути слова:
   - Стiй! Хто? А потiм:
   - Сво?!
   - Де Карпо з кiньми?
   - Там... На Бойковому...
   -- Грають дурня?
   - Фiльку,чути вiдповiдь.
   Далi в кущах заквилила сова. Володько виступив наперед.  Йому  хотiлося
впевнитись, чи це не запорожець. Нi. То не був запорожець. У темнотi  його
мало видно, але все-таки це звичайний нiчлiжанин у великому жовтому кожусi
з виложеним вовнистим комiром. У  руцi  в  нього  зложенi  обротi.  Велика
вовнянка спада? йому майже на очi. Це, мабуть, з Угорська, дума? Володько.
Голос хриплий, як у угорщан.
   Можливо, колись бився з ними каменюками там, на другому боцi.
   Пiшли далi. Кущi  все  густiшають.  Вузька  стежка  в'?ться  мiж  ними.
Спереду йде обережно угорщанин, за ним Сергiй, далi  Володько  й  Кiндрат.
Ноги майже нечутно ступають по м'якiй землi. Навкруги глибока тиша, тiльки
чути запах диму.
   Володьковi нерви  помiтно  починають  грати.  Все-таки  зустрiч  ця  не
звичайна. Уявля? собi Йона, все, що було мiж Володьком i ним. Вже  наперед
чу? його сердиту мову, уривнi, короткi слова. Вже  бачить  той  блискучий,
гострий погляд... Про що будуть говорити? Що скаже та  незвичайна  людина?
Де вiн був i звiдки прийшов?
   Прийшли несподiвано.  Мiж  густими  кущами  тлi?  багаття,  Навкруги  в
кожухах, у гуньках, ледве помiтнi  при  землi,  лежать  люди.  Хтось  тихо
розмовля?, хтось коротко кашля?, хтось курить, i його цигарка пiд носом то
розгоря?ться, то знов гасне. Впало кiлька вiдривних, сухих слiв.
   - Знайшли конi?
   - ?! Якого чорта! - озвався Кiндрат.
   - Хто тут?
   Вiд землi хтось швидко пiднявся й пiдступив одразу до Володька.
   - Це ти? - почув вiн знайомий голос.- Йон.
   - Пiзнав,так само коротко озвався Володько. Всi, що лежали  при  землi,
почали поволi зводитись. Але на ноги не вставали. Кожний сидiв  на  сво?му
мiсцi. Йон одвернувся й пiдложив на огонь  жменю  труску.  Полум'я  одразу
спалахнуло, i зробилось виднiше. Йон i Володько мовчки стояли  один  проти
одного й дивились на себе. Зда?ться, мiряли себе.
   - Та-ак,протягнув  Йон.-  Часи  мiняються...  Не  сподiвався  тебе  вже
бачити...
   - Мiняються,- вiдповiв так само Володько. Але  в  ту  саме  мить  почув
голос Сергiя;
   - I ти тут? Дай Боже!
   - Дай Боже,спокiйно вiдповiв Ганчин голос.  Володько  подивився  в  той
бiк. Так. Це Ганка. У кожусi сидить на виверненому пнi. На Володька зовсiм
не дивиться. Вiн на хвилинку знiяковiв. Йон iронiчно,  поблажливо  дивився
на нього, потiм одвернувся й сплюнув у вогонь.
   - Сiдай,байдуже сказав Йон,  вказуючи  струхлявiлого  пенька.  Володько
подивився на Йона й присiв. Йон присiв також.
   - Мусимо почекати на того чорта... Нiколи в час не  прийде,-  додав  по
хвильцi Йон.
   Володько дивиться в огонь. Йому пригадався iнший  час...  Вiйна,  табор
утiкачiв за Шумськом на полi... Галичанин-дiд з люлькою в зубах, що сидить
перед огнем i згаду? сво?х синiв. Мимохiть пригадав ту нiч блукання помiж,
безконечними рядами возiв,  огнiв  i  наметiв.  Тисячi  тисяч  народу,  що
вирував перед його очима... Пригаду? сво? тодiшнi думки, коли на його очах
родилося щось таке надзвичайне, можливо якраз те, що  пережива?  сьогоднi,
що бачить вже сво?ми очима, вiдчува?  всiма  нервами  й  про  що  не  може
говорити. "Буде колись мир, замовкнуть  гармати,  народяться  й  виростуть
новi люди..." Це його колишнi думи. Буде мир. Ось вiн ?...  Мир.  Родяться
новi люди... Так. Ось вони сидять за ним i перед ним, тi самi  новi  люди.
Здоровi, вибранi люди. Люди,  що  родилися  в  минулiй  вiйнi,  виросли  в
революцi?, хрестилися кров'ю, огнем... Вийшли вони просто з нутра землi  й
сидять тут, мов тесанi з каменю, коло вогнища. Що хочуть тут робити?  Чого
сюди зiйшлися? Хто, яка сила зiгнала ?х сюди? Хто вiдорвав ?х вiд  чепiги,
вiд лопати, вiд цiпа?  Чого  вони  криються,  мов  звiрi,  в  лiсах?  Чому
сходяться по ночах у нiчлiжанських кожухах з обротями при боцi?  Е-е!  Хто
на це вiдважиться вiдповiсти. Володько мимохiть глянув на Йона...
   - Дивно воно, Йоне,- проговорив вiн.
   - Що дивно? - перепитав той.
   - Багато дивного... Що ми ось тут... Ти, я i всi ми...
   - А може б, починати,- озвався голос ззаду...
   Йон на це не вiдповiв. Насупив брови й дивився в огонь.
   Всi мовчали також.  Тихо.  Чути  тiльки,  як  гра?  в  грудях  Кiндрата
дихавиця.
   - Хотiв з тобою бачитись,- байдуже, непомiтно переходячи з мовчанки  до
мови, сказав Йон.Мусимо змиритись.
   - А як? - сказав Володько,- Ти ж...
   Йон швидко перебив:
   - Пiсля за це... Тепер мусимо тiльки сказати: мир! Сергiй  тобi  казав,
нi?
   - Дещо...
   - Пiсля розповiм бiльше... Я ось скликав товаришiв,  щоб  нарадитись...
Чув, чув... У тебе там свято... Будинок...  Читальня.  Чув,  що  пан  Рона
Кур'?ра Iлюстрованого виписав для воякiв... Мовляв, щоб заходили.  Там  на
нас плюють, а вiн випису? його до читальнi.
   Володько мовчить. Що ма? казати. Потiм тiльки промовив:
   - Йоне! Раз мир - мир! Мусимо знайти однi слова. Нi? Я тебе розумiю...
   Йон поволi одвернув велику, з бронзове загорiлим обличчям голову.  Його
широкi, дужi плечi в ватовому, незащiпленому куртасi також повернулись. Це
значить мир. Бiльше вiв не скаже тих слiв... Досить ?х. Вони  обидва  -  i
Йон, i Володько - тяжким досвiдом купили свою згоду.  ?х  обох  тримала  в
затисненому кулацi залiзна рука суворо? дiйсностi. Вони виростали  поволi,
тужавiли, крiпли... ?х серця наливались все гострiшою й гострiшою  любов'ю
до цi?? чорно? матерi землi. Сьогоднi вони мусять встати на  весь  рiст...
Так! Сьогоднi вже час промовити слово! Пора!
   Нiби вiдчуваючи це, Йон повернувся знов до Володька й подав  йому  свою
кiстляву, чорну руку...
   - Дай п'ять, Володьку! - сказав вiн енергiйно. Володько  посмiхнувся  й
"дав п'ять". Потиснули мiцно собi руки.
   - Хлопцi,казав при цьому Йон.- Ви свiдки...
   - Правильно,-  прохрипiв  Кiндрат.-  Коли  б  чарка...  Вже  досить  ви
дерлися...
   Сталося. Це зрештою мусило статися. Iнакше не могло бути. Вони ж обидва
ходили колись на вечорницi. Вони любили одну дiвчину. Вони разом спiвали -
Йон басом, Володько тенором. Вони вчилися в  тiй  саме  сiльськiй,  критiй
соломою шкiльцi, тiльки Йон трохи скорше ?? скiнчив. Вони сходились часом,
коли йшли разом на угорщан. Тiльки Володько якось не звертав уваги на того
Пацюка. Не подобалось йому те прiзвище... Йон також йому не подобався. Був
завжди сердитий i замурзаний. Вони сходились, розходились i забували  один
за одного. I все-таки зiйшлися. Довгими, крутими дорогами.  Зiйшлися  тут,
мiж кущами угорського запусту, де завжди пасуть конi  нiчлiжани  i  звiдки
кожного року чути нiчлiжанськi пiснi.
   I ось вони сидять тепер тут... За плечима в  них  Ганка.  Вони  обидва,
нiби змовившись, лишили ?? за собою. Сьогоднi iншi  думки  в  ?х  головах.
Любов, щастя, спокiй... Цi слова вже втратили для них  значення.  Перейшли
кордон, що за ним туман, морок, нiч i небезпека. Кожний кущ  -  небезпека.
Сонце, те велике, рiдне сонце - i те небезпека. Цiла земля сьогоднi  пече,
нiби вогнем, ?х схвильованi душi. Вони обидва мовчать, але що  значить  та
мовчанка? Лiс також мовчить, земля також... Небо й зорi - все те  мовчить.
Але все ма? в собi велике життя, що прорива?ться через мовчанку й  кричить
особливим криком... Серед цi?? темноти  й  ночi  розпучливо  нароста?  той
згущений крик життя та поволi наповня? собою повiтря, втiлю?ться в  тi  на
вигляд байдужi й мовчазнi постатi в кожухах,  входить  у  кожний  день,  у
кожну добу, у кожне десятилiття. Росте з нього така дика, небезпечна,  мов
бочка з порохом, iсторiя, напхана небезпечними  людьми,  що  прича?лись  i
чекають, блискаючи сердитими очима...
   А... Володько виразно пригаду? днi, коли родилась ця доба  i  ??  люди.
Мiльйони людей пройшли перед його очима... Вони йшли, спiвали,  вмирали...
?х смерть не може забутись ось, так, як минулорiчний снiг, що згинув i  не
стало його. ?х смерть дала нове життя. Вони воскресли й  воскресають  далi
на полях, де пролилась ?х кров, де лежать ?х костi, де розпорошено ?х дух,
що переходить з мiсця на мiсце й наново втiлю?ться в життя.
   За плечима йшла тиха розмова.
   - А ти ?? бачив? - пита? один.
   - Певно,чути вiдповiдь.
   - Ой... Слухай... Жiнцi не вiр,- зазначив один  з  тих,  що  лежали  на
землi.
   В цей час збоку почулися кроки,  i  до  гурту  пiдiйшов  ще  один.  Всi
глянули на нього. Йон швидко вiдiрвав погляд вiд огню й зробив  два  кроки
вбiк.
   - Нарештi,сказав вiн,- Тебе, голубе, посилати по смерть.
   Це був Iлько. Володько зовсiм не сподiвався його тут  бачити.  Поглянув
на нього,  нiби  змiряв.  Iлько  також  подивився  на  Володька.  Хвилинка
непевностi, але потiм той зрадiв:
   - А-а, здоров! I ти тут? - пiдступив i подав Володьковi руку.  Володько
мовчки, без усмiшки, без найменшо? змiни в  обличчi  подав  йому  свою.  У
головi пробiгло кiлька думок.
   Люди, що лежали в кожухах, поволi  почали  зводитись.  Ганка  встала  й
вiдiйшла набiк. Кiндрат виступив перед Iлька,  мiцно  вдарив  його  правою
рукою по плечi й сказав:
   - Де був?
   - А тобi що? - вiдступив i сказав Iлько. Йон похмуро глянув  на  нього.
Володько покинув Iлька й слiдкував поглядом за Ганкою. Вона мовчки  стояла
спиною до огню й щось думала. По часi кiлька людей заступило ??.
   На вогонь пiдкинули  ще  сухого  труску.  Полум'я  спалахнуло.  Люди  в
кожухах вiдкидали на кущi густi тiнi. Догори летiли iскри й там гасли.
   - Можна починати,- падали слова.
   - Ну, можна починати!.. Тодi знов хтось казав:
   - Починати!.. Скоро ранок, а ми натомленi. Iнший голос додавав:
   - Я сьогоднi цiлий день орав.
   - На валах? - питав ще iнший голос.
   - Нi. Зорав сiножать. Трава там не росте...
   - ? всi,сказав байдуже Йон i всi одразу втихли.-
   Добре,додав по хвильцi. Говорив нi до кого... Взагалi. Казав:
   - Ми тут,махнув загально рукою,- порiшили зробити нiчлiжанськi сходини.
Покликали кiлькох людей...
   Тут Йон зупинився й нашорошився. Люди,  що  стояли  й  сидiли  навкруги
огню, зацiкавлено подивилися на нього. В  цю  саму  мить  Ганка,  що  була
ззаду, крикнула:
   - Полiцiя!
   - Хлопцi! Спасайтесь! - крикнув Йон i висмикнув з кишенi револьвер. Вiн
хижо зиркнув кiлька разiв по всiх, потiм пiдбiг до Володька.
   - Тiкай! - придушено крикнув йому в обличчя.- За мною! - I сам  кинувся
в кущi.
   Володько оглянувся за Ганкою, але ?? не бачив. Вона вже зникла в кущах.
   - Стуй! Стуй! - почулося в рiзних  мiсцях,  пiсля  цього  впало  кiлька
стрiлiв. Звуки ?х вiдбилися луною на другому  боцi  долини  пiд  державним
лiсом. Всi кинулися в кущi. Володько побiг в бiк за Йоном. Кущi густi. Вiн
швидко розгортав ?х, стрибав, перевалювався, плутався.
   - Стуй! - почув вiн зненацька майже перед самим носом, але в  цей  мент
гримнув пострiл, блиснув огонь, почувся рiзкий  вигук.  За  цим  впало  ще
кiлька стрiлiв, та Володько бiг вперед.  Дерся  що  сили  кущами.  Галуззя
сiкло його обличчя, чiплялося за одяг. Не було часу на це зважати.  Стрiли
й вигуки чулися в рiзних мiсцях. Вiн наскочив на щось м'яке пiд  ногами...
Не зупинявся й не дивився, що там було, хоча  йому  здалося,  що  то  була
людина.
   - Це ти? - почув вiн зненацька Йонiв голос.- Бiжи за мною!.. За  мною,-
повторив вiн ще раз i побiг. Володько машинально побiг  за  ним.  За  ними
чути було ще когось. Йон зупинився, присiв за кущ i тихо, рiзко сказав:
   - Стрiляю! Хто там?
   - Брось! Це я! - почувся хриплий Кiндратiв голос.  Володьковi  здалося,
що вiн сказав це зовсiм спокiйно. Йон зiрвався й побiг. За ним Володько, а
за Володьком Кiндрат. Скоро вибiгли  на  край  запусту.  Йон  на  хвилинку
зупинився, махнув рукою.
   - Так просто! - тихо проговорив i подався через сiножатi. У запустi все
ще чути було окремi вигуки й час вiд часу  стрiли.  Але  то  було  вже  за
плечима. Спереду стояв  густий,  високий  державний  лiс,  i  вони  втрьох
побiгли на нього.
   По короткому часi були в лiсi. Тут Йон зупинився.
   - Володьку! Ти не  зна?ш  нiчого?  -  люто  запитав,  нiби  хотiв  його
розiрвати... Вiн швидко й голосно сапав. У темнотi зовсiм його  не  видно,
тiльки чути те уривне, напружене сапання.
   - А де Ганка? Сергiй? - сапаючи, казав Володько.
   - Побiгли...  Ганка  кинулась  перша...  Сергiй  за  нею...  -  говорив
Кiндрат.
   Йон не мiг стояти на мiсцi...
   - Хлопцi! Хлопцi! - швидко казав вiн.- Тут стояти не  можем...  Далi...
Мiж нами був юда... Але хто?
   - Знаю його,- сказав Володько.- Потiм, потiм... Ходiмо далi. Мусимо  до
ранку вибратися з цього мiсця.
   Всi три обернулися й пiшли напомацки  через  лiс.  Йон  нетерпеливився.
Йому хотiлось  знати,  хто  то  був...  Але  терпiв.  Пробиралися  вперед,
оминаючи чорнi стовбури, зупинялися, слухали, потiм iшли далi.
   Над ранок вони всi три опинились на краю великого лiсу.  Товстi  сосни,
помiшанi з такими ж дубами, стояли  густо  й  суворо.  Вiтер  вiяв  по  ?х
верхах, творив замотаний шум, зрiдка долiтав до землi й бiг,  бiг,  бiг...
Перед утiкачами розклалась довга вузька  долина,  заросла  мiсцями  кущами
молодо? вiльшини. За нею знов лiс, знов такi самi сосни й  дуби...  Долина
вида?ться довгою, нерiвною дорогою мiж двома стiнами лiсу.
   Володьковi вида?ться ця долинка  знайомою,  але  встановити,  де  це  ?
точно, не може. Вiн зовсiм вичерпаний. Гумовий його плащ в кiлькох  мiсцях
прорваний. Обличчя подряпане й замурзане кров'ю.  Так  само  Йон.  Вiн  до
всього згубив свою кепку й мас легко прострiлену руку. Один Кiндрат вийшов
"ц?л i н?вр?дiм", як вiн казав. Вiн зо всього посмiха?ться,  зрiдка  кида?
невинний матюк, спльову?...
   - Да, да, Йоне! Наробив ти  квашi...  Йон  перев'язу?  вдряпнену  кулею
руку, сердито на нього зирка? й не вiдповiда?. Володько вийняв хустину.
   - Давай я перев'яжу цим,- каже вiн. Вста? й пiдступа? до Йона.
   - В'яжи! - каже сердито Йон.- Холера... I як я на нього напоровся?  Але
дiстав,- добавив вiн до всього.
   Володько став на колiна, вiдiрвав вiд рани брудну скривавлену  ганчiрку
й сховав ?? до кишенi.
   - Нiчого,сказав вiн.- Бувало й гiрше.
   - Пригаду?ш?.. Володьку, пригаду?ш? Як то ми вернулись з вiча, а вони з
Башковець? Пригаду?ш Антона?
   - Тодi Йон ще...
   - А ти мовчи,- перебив Володька Йон.- Кажи лiпше, хто привiв шпакiв...
   - Iлько,коротко сказав Володько. Вiн зав'язував  Йоновi  руку  й  знову
сiв. Йон ще бiльше насупив сво? густi брови,  вийняв  з  роздерто?  кишенi
старого револьвера.- I я так думав,- сказав  вiн,  окручуючи  скривавленою
рукою валець... - Гад! Вiн вiд мене не втече! Брешеш.  Не  втечеш!  Задушу
оцими руками! А звiдки ти зна?ш?
   - Знаю... Вiн водився з Бухловим... Наталка  казала,-  вiдривне  ставив
Володько речення.
   - Гад! - ще раз сказав Йон i замовк. Дивився перед себе на долину. Уста
його висихали вiд знервування. Раз у раз слинив ?х язиком.
   Ранок все яснiшав. Десь за лiсом, мабуть, сходило сонце. По небi летiли
хмари. Навкруги шумiв старий, суворий лiс.
   XV _
   Подi? йшли, наростали, глибшали... Котилися i вальцювали,  нiби  хмари,
що вiщують бурю. Володько не мiг визначати ?х напрямку, анi  нормувати  ?х
розвитку, дарма що всi?ю сво?ю iстотою прагнув викликати ?х з  небуття.  I
ось вони ?. Вони вже тут довкруги i на кожному мiсцi. Вони увiйшли до цi??
недавно первинно?, забуто? землi, певно, владно, незаперечне i вже  нiколи
?? не залишать.
   Як рiзко i як грунтовно все  тут  змiнилося,  особливо  за  цi  останнi
кiлька тижнiв. Ось цей лiс... I Йон... I нiч... I вогонь... I  пострiли...
I першi  жертви.  Чи  могло  це  статися  на  цiй  зграсованiй  втiленостi
байдужжя? Це мусiло хiба статися десь там, де океани, проливи, буревi?.
   Нiч була густа, чорна i  повна-тривоги  на  самому  днi  цього  темного
соснового  бору.  Вiдчувалась  древнiсть,   пра-прадавнiсть,   дулiбнiсть,
дошкульно вражаюча пристрасть вiкiв. Пахло перегно?м  хво?,  калом  вепра,
випарами  живицi...  Шумiли  гордi  корони  сосон  вперемiшку  з  окликами
моторошно? совино? сторожкостi. А  все  разом,  сковане  темнотою,  давало
терпкий, п'янючий напiй, перенапружувало уяву, батюжило i гнало в безвiсть
тривожнi думки.
   Володько спав i не спав -  лежав  горiлиць  на  сирiй,  живiй  землi  з
пiдстилкою сухо? хво?, без нiякого накриття, напружено думав, розгортав  i
згортав суво? сво??  легенди,  яку  вiн  викликав  з  царства  тiней,  щоб
добровiльно стати ?? рабом до останнього удару свого серця. Сво?м  молодим
здоровим тiлом чув iстоту сво?? землi, так само, як iнколи чув живе  тепло
сво?? дiвчини. Були тiло до тiла, нерв до нерву, органiчнi  i  неподiльнi,
як дво? близнюкiв.
   Бiля нього з одного боку, згорнувшись, як ?жак на купi  моху,  лежав  i
мiцно спав незмiнний, простий i безстрашний оптимiст Кiндрат, а з другого,
гейби вельможний пан на пружинному лiжку,  захлинався  твердим  сном  Йон.
Сонце вже зiйшло i вийшло... Лiниво, мов ситий кiт, переповзало з гiлки на
гiлку, зазирало в ту чи iншу прогалину i, як справжнiй драпiжник, вимагало
уваги. Треба вставати i треба йти. I не знати куди. Всi дороги назад були,
зда?ться, виразно закритi. Кiнець. Фiнiта! Вiн  вже  належить  до  якогось
iншого свiту, хтозна-де i якого.
   - Йоне,почина? вiн обережно будити.- Кiндрате! Гей! Його  не  чують,  у
них мiцнi нерви, вони мiцно втомленi i вони мiцно сплять.
   - Йоне! Побудка, побудка - гоп! - i вiн торкнувся до нього рукою.
   - Що? - кинувся той вiдрухово, нiби зляканий,  але  одразу  отямився  i
поглянув довкруги.
   - Йдем! - з iронiчною посмiшкою казав Володько.
   - Йдем,швидко повторив Йон i зiрвався на  ноги.  Вiн  змерз  i  закляк,
кiлька разiв пружно пiдскочив на  мiсцi,  зробив  кiлька  помахiв  руками,
машинально схопив Кiндрата за брудний чобiт i потягнув його по землi.
   - Брось! Ти! Задниця! - зiрвався зi сну Кiндрат i соковито матюкнувсь.
   - Вставай!  Пiднiмайсь!  Полiцiя!  -  бурчав  добродушно  Йон.  Кiндрат
незграбно, як кiнь, звiвся, вузловато потягнувся...
   - Ех, же i спав! Щось, як було в Августовських лiсах. Ну, i що ж  далi?
- i вiн зиркнув сво?ми бiлобровими очима на Володька.
   - От хiба ще розвiдати, де ми ? - раз, на?стися я?шнi з салом -  два  i
вибратись з цього затишного мiстечка - три.  Хто  в  розвiдку?  Кiндрат  -
розумi?ться. Августовський розвiдчик... - казав Володько.
   - Пароль? - вiдповiв Кiндрат i закашлявся. Вiн вимацував щупками  сво?х
зачовганих пальцiв у верхнiй кишенi блузи рештки тютюново? потерухи, разом
зi всiляким iншим смiттям, злiпив з того кострубату  цигарку,  запалив  ??
сiрником, напустив запаху палених онуч...
   - Без пароля,- сказав Володько.- Нагостри лиш вухо, i досить.
   Кiндрат потягнув диму, сплюнув, повернувся i подався помiж  соснами  на
край лiсу.  Там  зупинився,  хвилину  постояв  i  несподiвано  зник,  нiби
провалився в землю.
   Володько з Йоном зiсталися самi. ?м було хiба  дивно  отак  несподiвано
знов опинитися у однiй i тiй самiй халепi, вiч-на-вiч i пригадати  либонь,
як то ще так недавно ?х дiлили цiлi безоднi вiдмiнних намiрiв, за якi вони
готовi були йти нiж на нiж, байдуже на вислiди.  Але  так  воно  ?.  Такий
присуд долi. Тепер нiкому з них не бажалося  нагадувати  того  минулого...
Справа не в минулому, а майбутньому... Але слово по слову...  Йон  закурив
також лапту, затягнувся бурим перегаром, випустив його шумно i прилiг знов
на сво? вилежане за нiч мiсце. З'?хали на фiлософський, розважальний  штаб
i, можливо, Володько не забуде нiколи цi?? розмови з Йоном в  цьому  лiсi.
Володько обережно питав, коли i чому вiн вернувся. Йон  курив  i,  мабуть,
шукав слова, приплющував сво? брунатнi  очi  i  його  повiки  моргали,  як
блискавки.
   - О, вже два тижнi,- неохоче казав вiн.- Два тижнi не здаюсь... За мною
гониться полiцiя, як за чортом. Сходив всi лiси, всi хутори. I народ  наш,
скажу, цупкий... Нiхто ще не видав... Не знаю, куди  лиш  далi...  Подамся
десь на захiд. А чому повернувся? Зна?ш... На  це  нема  слiв.  От  просто
крапка... Цього нiяк не розкажеш людським словом... Так... Ти мав  правду,
але все то замало. Ти менi нiчого не  сказав...  Ти  зна?ш,  скiльки  нас,
баранiв, туди пiшло.  Зо  мною  тодi  шiстдесят...  I  зна?ш  що  сталося?
Ха-ха-ха! Чорт, чорт, чорт! Ми йшли туди... Та  яке  там  йшли...  Летiли,
рвалися... За нами гнався мало не батальйон "Ков-у", трьох вбитих,  десять
ранених. Тож ми вiрили, що там... Зрештою, ти сам зна?ш... Тож туди  пiшли
нашi посли, сенатори, поети, учителi. На Ковельщинi  зробили  повстання...
Газети про це не писали, але там були бо? у полiських багнах,  без  нiяких
надiй на перемогу, лишень, щоб показати  наш  спротив...  З  надi?ю,  якщо
непереливки - махнути за лiнiю отам бiля Корця, i ми дома. Тож Укра?на. То
ж пролетарi всiх кра?в... I ми так зробили. I були як громом вдаренi, коли
нас там  з  мiсця  вiдправили  зна?ш  куди?  Ти  не  повiриш...  Нiхто  не
повiрить... Нiхто й нiколи... Нас просто вiдправили  на  пiхоту,  без  ?жi
тридцять  п'ять  кiлометрiв  до  Новоград-Волинська,  а  звiдти   телячими
вагонами  до  Шепетiвки,  з  Шепетiвки  до  Бердичева,  а  з-Бердичева  до
Житомира... до тюрми. По двадцять до камери, що вмiщала заледве  половину.
Шiстдесят люда... З намiром  послати  нас  назад  до  Польщi,  а  якщо  не
захочемо - без пересядки Сибiр. I нiяких тобi чортiв...
   Чи можеш уявити наше тодi...  Не  розчарування.  Розторощення.  Повний,
абсолютний  розгром.  До  цурупалка.  Коли,  мовляв,  комунiсти  -  робiть
комунiзм там, а тут ми самi потрапим... Але ми зрозумiли з першого  слова,
що тут нiякий комунiзм. Ми  ж  були  переконанi,  що  там...  Ти  зна?ш...
Укра?на i т. д., i т.  д...  В  союзi  вiльних  i  рiвних...  Наговоримось
нарештi сво?ю  мовою...  А  вони,  сволочi:  какая  там  мова!  Гаварi  на
панятном. I нiде нiяко? шпетки Укра?ни. Ге-Пе-У. Куди не глянеш,  Ге-Пе-У,
на кожному кроцi Ге-Пе-У. Це нiяка  полiтика,  це  просто  голе-голiсiньке
Ге-Пе-У... I ми нiякi тут люди,  а  рогата  худоба,  яку  пасуть,  женуть,
крутять роги i рiжуть. I коли хтось розкривав рота протесту - били в  зуби
i крапка: с намi зд?сь, мать-п?р?мать, нiкакi? пiлюлi!
   I пiсля того ми були до п'ят щасливi, коли нас викинуто назад через  ту
границю отак просто, як смiття, серед темно? ночi.  Спочатку  хотiли  було
передати нас, честь-честю, без нiякого  пардону,  за  всiма  протокольними
процедурами, польським пограничникам, але згодом роздумали.  Хай,  мовляв,
тi панове сусiди трохи потрудяться, виловлюючи  нас  один  по  одному,  як
розiгнаних з клiтки курей.
   Еее-хе-хе! Братику, братику. Такi-то  нашi  пролетарськi  справи.  Яким
таким диявольським розумом ?х збагнути. I бачиш, до яко? падлючо? точки ми
дiйшли? Але мушу тобi признатися, що я до певно? мiри нiяк не каюсь, що  я
в цей огонь вскочив. До цього часу я не знав нi тебе, нi себе, нi що там в
тих книгах, нi кому ми молимось, нi за що йдемо на  зарiз  за  Сахалiн  чи
Карпати, якi i вiд кого захища?мо границi. Колись я читав ту саму "Залiзну
п'яту", щось трохи Л?нiна, надаремно пробував гризти Маркса... Всi вони  в
один голос повторяли те саме: в боротьбi здобудеш  право  сво?.  Мене  при
цьому лиш одне  дивувало:  чому,  до  диявола,  ця  сама  боротьба  мусить
обов'язково мати аж такий безобразний вираз? Тиняючись по оцих ось  лiсах,
я все глибше i глибше почав залазити в цi нашi трагедi?  i  все  бiльше  i
бiльше розумiти, що всi вони могли б  бути  звичайними  людськими  дiлами,
коли б ми потрапили думати  людськими  нормами.  Перегризати  один  одному
горло за кожну огризену кiстку потрапить кожний пiвздохлий собака, але щоб
рiшати долю людей, треба все-таки трохи глузду. Коли б так  всi  тi  генi?
людства  могли  i  до  цього  додуматись  -  не  було  б  хiда   диктатури
безглуздя... Але безглуздя, як i навищий глузд, ?  рiшальним,  генеральним
секретарем, коли рiша?ться невирiшальне: утопiя. Це, зда?ться, одного разу
у Рони чи на вечорницях у Явдошки, також ти казав, з чим я тодi рiшуче  не
годився... Менi здавалося, що перегризати чи?сь горло, а в  тому  також  i
тво? - найпочеснiша мiсiя двоного? тварi i що саме за цими рецептами  живе
прогресивне людство, вiдколи свiт свiтом i Москва  Москвою.  ГПУ,  матюки,
сiрi довгi ряси, багнети! Печаток  i  кiнець  -  кiнець  i  початок...  Бо
безглуздя, як i навищий глузд... Трам-тарарам, тарарам!
   А тепер скажи менi, мудра голово, хто нас учора зрадив? - змiнив  нагло
свiй флюгер Йон i подивився на Володька з виразом вовка, якого загнали  до
пастки. Його очi вiд безсоння i лютi мали кривавi прожилки i  це  надавало
?м хижо? виразностi звiра чи птаха, що кормляться кривавим м'ясом до  себе
подiбних. Володько вагався з вiдповiддю, вiн  нiколи  не  вирiкав  вирокiв
категорично i це часто лютило Йона.
   - Iлько? - вiдповiв Йон за Володька i чекав,  здавалось,  пiдтвердження
цього запиту. Володько вагався далi.
   - А чи зна?ш,- казав Йон,- що там згинула Ганка? Ця вiстка приголомшила
все, навiть дерева. Володько занiмiв. Вiн раптом запитав:
   - Ти це знав? I мовчав?
   - Знав,вiдповiв Йон... - I мовчав. Я бачив, як вона впала, але я не був
певний. Лиш опiсля менi видалось, що ?? було вцiлено...
   - А чому ж ти... не сказав? - викрикнув Володько.
   - Iз-за тебе! - вiдповiв Йон.- Не хотiв,  щоб  ти...  Щоб  тебе...  Там
пiймали. Все одно ти б нiчого не помiг.  Може,  будеш  потрiбен  для  чого
iншого, а жертви завжди  будуть.  Привикай.  Це  лиш  початок.  Тепер  нам
зiсталося - хто зрадив? Кажи, хто? Сам оцими руками  розiрву  на  шмаття,-
казав вiн i зуби його скреготали.
   Володько пiдiйшов до стовбура сосни i приложив сво? чоло до шорстко? ??
кори. Вiн мовчав, кам'яно мовчав, не чув навiть останнiх Йонових  вирокiв.
Мав закритi очi i десь там, в глибинi ?х глибин, вiн бачив себе самого, як
того, що да? початок цiй ось лiсовiй епопе?,  яко?  продовження  триватиме
роки i роки невблаганно? цi?? епохи.
   Йон пiднявся, присiв, мав зiгнутi ноги, докурював до цурупалка цигарку,
пружно набiк спльовував.
   - Я передумав,- казав вiн, обтрясаючи пальцем попiл недопалка... -  Для
тебе одна лиш дорога: забрати манаття i десь  отуди...  За  Карпати.  Твоя
просвiта тут скiнчена. Почина?ться епоха Ге-Пе-У... Такого твоя  кишка  не
видержить...
   Володько залишив свою сосну.
   - Так,сказав вiн.- Я вiдiйду.
   - Я думав було... Залежимо органiзацiю. Щоб все заварилось. Ти,  та  я,
та iншi... А ти йдеш. Але йди! Йди! Це вже далi мо? дiло - не тво?. Ти вже
сво? зробив.
   Десь трохи згодом повернувся Кiндрат, був весь розбурханий,  як  копиця
сiна в буревiй. Принiс кусень хлiба i навiть сала.
   - Гiсердна,казав вiн,- Це ж отут рiчка... Ех, i  молодицю  зустрiв,  ну
просто тобi чоколяд. Очi, як цимбали, так i  виграють,  що  просто  танцюй
гопака. Так це до нашо? Тилявки яких п'ятнадцять верстов...
   Подiлили ?жу, ?ли, Йон краяв малим рачком сало i казав:
   - Ти, Кiндрате, спробуй на Тилявку. Збери Антона, Кiндрата Трохимового,
Сергiя, Никона... Направ ?х на Людвиськi сiножатi. Можуть повести  на  нiч
конi... На Попiвщину, де рубають дiброву. Кiлька ночей хай там  ночують  в
будах з лiсорубами. А "його" запросiть  до  Лисячого  Яру.  В  суботу.  На
чотири години. Зна?ш, де живе Князько?
   - Кого це "його"? - запитав Кiндрат.
   - Сам зна?ш кого. Того самого, що вчора  ляхiв  навiв,-  казав  сердито
Йон.
   - Чому дума?ш, що це вiн? - не здавався Кiндрат.
   -- Роби, що кажу, а там розберемось.
   - Е, чорт бери! - казав Кiндрат... - Табак д?ло! Нi чорта! Вивезем!
   Рiшення запало, все було сказано, снiданок скiнчено, всi тро? пiднялися
i взяли напрямок через лiс,  де,  на  ?х  думку,  мало  бути  лiсове  село
Антонiвцi. Дерева шумiли нiмими шумами, галуззя  поволi  гойдалося,  кожна
хвоя вела свою ноту. Над усiм вiтер нiс хмарини, а внизу, ?м назустрiч, по
вогкiй, м'якiй землi, йшло тро? твердих людей.
   Князькова хата, бита вiтрами, сонцем, дощами i часом, стояла тодi ще на
взгiр'? знаного Лисячого Яру, звернена обшльоганим сво?м  лицем  до  сходу
сонця, яке звичайно, коли дивитися з цього мiсця, сходило отам далi  помiж
одерадiвськими i тилявецькими полями  понад  тим  березняком,  що  здалека
виглядав нiби старий бiлий мур,  оброслий  зеленим  мохом.  Тут  кiнчалися
ославленi тилявецькi сiножатi з Попiвською дiбровою i починались людвиськi
запридатки. На взгiр'ю сторчало  кiлька  молодих,  моторних  дубчакiв,  що
завжди сперечалися i шумiли з_вiтрами, а помiж ними  гнiздами  розложилися
надутi кущi лiщини, щедро i щиро оздобленi сво?м плодом... Донизу  спадали
полово? барви смуги нив, званих сiножатями, дарма що на них, пiд цю  пору,
бовванiли на сонцi золотистi пiвкопи вiвса.
   А хата стояла i не стояла, скорше приклякла на  колiна,  нiби  полiська
баба у бiлiй сутанi, йдучи на прощу до Поча?ва. Вона  тут  урочисто  сама,
велично всiма забута - гонiв  за  два  вiд  найближчого  хутора  вiдлюдно?
родини кацапських старовiрiв, ?? власник, пан i раб Князько, вельми ?й  до
лиця сво?ю святочною, щирою самотою, запалий  у  себе  самого,  завуджений
димом, битий вiтрами, пражений сонцем, що  колись,  кажуть,  мав  i  жiнку
Лукiю,  i  сина  Марка,  але  злощасного,  бурхливого   тисяча   дев'ятсот
дев'ятнадцятого року, коли  вiйсько  польського  генерала  Гелера  зробило
навалу на цю землю i за непокору спалило село Людвищi, його син, тодi  все
ще вояк  яко?сь  дивiзi?  вiйська  УНР,  був  поважно  втручений  до  цi??
суперечки, а тому десь було зник з овиду на довгий час, i  нiхто  не  знав
де, аж по роковi люди знайшли у кущах старого глинища  кiлька  кiстякiв  i
мiж ними, по деяких ознаках, Князько впiзнав свого Марка, поховав його тут
же, поблизу хати, з написом "Тут спочива? мiй син", на  дебелому  дубовому
хрестi. Того ж таки року, бита горем та недугами, впоко?лась у Бозi i його
незабутня Лукiя.
   А тодi Князько залишився сам у ворожому оточеннi, як  казали,  запав  у
бездоння невситимого гнiву, туги i тривоги з  пекучою  надi?ю,  що  одного
разу  прийде  i  його  день  вiдплати.  Цупкий,  як  капиця,  як  топорище
невгинний, вiн вбудувався у твердiнь життя, як мушля у твердiнь каменю,  з
тими сво?ми далебi суворими  синiми  очима,  що  незгоримо  гнiвались  пiд
високим, тяжким чолом, на якому ма?статно, битi сонцем,  палали  на  вiтрi
його патли...
   I був вiн славетний на всю околицю бондар... Його багате подвiр'я  було
завалене колодами сухого дуба, клена, ясена, звезеного сюди зо всiх усюдiв
вiд незнаних часiв, частинно вже згнилого i запалого в землю. Пiд стрiхою,
на вбитих до стiни кiлках,  висiли  круги  в'ялено?  на  обручi  лiски,  у
причепi, сiнях та комiрчинi стояли стосами готовi i не готовi  до  продажу
дiжi, цебри, кадуби з терпким запахом дубово?  клепки,  а  в  самiй  хатi,
зараз за порогом вiд мисника з  деякими  ознаками  посуду,  стояв  розлого
обчовганий,  поточений  шашiллю   старий   верстат   з   великою   збiркою
рiзноманiтних струганкiв, рубанкiв, пилок i сокир, розвiшених по  нерiвнiй
стiнi ген до самого образа Саваофа поча?вського мистецтва, що стояв у кутi
на трикутнiй поличцi з почорнiлою, колись мабуть червоною  лампадкою,  вiд
яко? трохи далi на переднiй стiнi виднiлась  засиджена  мухами  фотографiя
його сина у невиразному вояцькому одностро?.
   I тож у цiй загрузлiй у землю спорудi вiдбувся той  суд  i  той  засуд.
Iнколи це приходить, як сама доля. Суддею був  Князько,  обвину  вачувачем
був Йон, захищав Кiндрат, лаву присяглих  держало  дванадцять  лавникiв  з
Тилявки, Угорська, Людвищ i Антоновець. Пiдсудного Iлька суджено за зраду.
   Це  був  суд  серця  i  годi  було  б  вимагати  тут  рiвноваги  шальок
справедливостi чи ласки милосердя, християнського розумiння, коли все тут,
вiд правiкiв, було  наснажене  чеснотами  Божо?  природи  в  ??  первиннiй
чистотi i силi. Чорнявого парубка Iлька суджено за його власну долю  i  не
тiльки, як одиницю з iм'ям i прiзвищем, а його далебi викликано  з  вiкiв,
просторiв i поколiнь людських, як вказану пальцем  призначення  жертву  на
вiвтар сил, що ними двигались  дi?  i  завдання  у  цьому  вiдтинку  нашо?
блакитно? планети. Вiн був знаком сумлiння, що  його  iнодi  викида?  вище
призначення на забутий берег долi, як передвiсника  грядучих  здвигiв,  що
тут постануть з новими вiвтарями жертв самопосвяти й подвигу.
   Тут не будуть питати, хто, кого, коли i для чого зраджував  за  нормами
параграфiв державних законiв, писаних рукою людською,  тут  будуть  судити
просто силою гнiву, бо держава цього вимiру  вкладалася  в  рамцi  законiв
основних клiтин тiла, червоних тiлець кровi, руху планет i  ультрапромiння
сонця. Йон, що  судив  i  засуджував,  мав  вигляд  дулiбського,  лiсового
кудесника,  моторошного  ворожбита,  який  вирiкав  сво?  вироки  словами,
вирваними не зi словника, знаного людям, а з огню гарячого,  накипiлого  i
наболiлого жагою правди серця... "Щоб почати  початок  правосуддя  на  цiй
(вiн криком пiдкреслював це слово) землi за власними вимогами", щоб "нiхто
непокликаний не топтав ?? без нашого дозволу", щоб "зникла мiж нами зрада,
бо зрада це мор, паралiч,  засуд,  небуття...  Що  ??  мудрi  люди  завжди
випiкали розжареним залiзом"...
   Ось де i як народився Йон... Гiрким досвiдом, казав вiн, ку?мо цю  нашу
свiдомiсть... У хатi були люди, був Йон, його слухали  i  його  чули.  Пiд
стелею свiтилась мала нафтова лампка, години  тягнулись  довго,  повiльно,
вперто...
   А десь опiвночi з низьких дверей самiтньо?  будови  над  Лисячим  Яром,
нахиляючи голови, безмовно виступали чорнi зариси людських постатей;  була
сторожка нiч з холодним мiсяцем над людвинською  долиною,  зi  заходу  вiд
Крем'янця тягнуло хвилястим м'яким вiтром.
   Другого дня, у недiлю, пiд вечiр,  о  годинi  шостiй,  малим  локальним
потягом зi станцi? на Лубенськiй рогачцi, Володько залишав Крем'янець. Був
одягнутий у незвично новий, попелястого кольору, мiшкуватий одяг, на  носi
мав незвичнi окуляри,  в  руцi  незвичну  парасолю,  малу,  чорну,  дешеву
валiзку i випадкову книжку  пiд  пахвою.  Був  сам,  виглядав  насторожено
байдуже, мав запалi, зi синцями, невиспанi очi. Ступаючи на першу  ступiнь
вагону третього класу, вiдрухово озирався i намагався  скорше  вiдорватися
вiд цього мiсця, нiби воно було гаряче. Ще мить, i вiн, дуже  до  речi,  в
порожньому передiлi.
   Сонце було там десь збоку,  за  вагонами,  над  заходом  i  свiтило  ще
прощально по всiх будовах, деревах i билось,  як  птах,  до  заднiх  вiкон
вагону. Володько пiдiйшов до свого вiкна i  шарпко  стягнув  його  завiсу.
Намагався повити себе мороком i стати невидимим. Присiв на  твердiй  лавi,
намагався тримати рiвновагу, але нерви не  слухались  i  парасоля  в  руцi
настирливо танцювала викрутаси пiд ?х музику. I  яке  щастя,  що  вiн  тут
сам... Але ось вiдхиляються дверi, мить непевностi, чути жiночий голос "чи
? тут мiсце" i на Володькове "прошу" вони зачинилися знов. I вiн далi  був
сам у сво?й темрявi... Потяг починав поволi, обережно рушати.
   Нерви помiтно звiльняли свою пружнiсть, за вiкном крiзь  щiлину  завiси
виразно вiдходили назад телеграфiчнi стовпи i  будови,  освiтленi  скiсним
промiнням сонця, блищали сiрими  дахами,  нiби  згра?  голубiв.  На  обрi?
лишалися знайомi, засоромленi гори з  порубаним  старим  лiсом.  Поодинокi
насiнники виразно стояли на тлi  вкритого  пнями  зрубу.  Закинута  шахта,
розбитий вiйною завод, надщерблений димар  вiдступали  з  бо?м  в  глибiнь
обрiю, i кiлька при самiй землi вiкон великого цегляного, без  даху  муру,
вiдбивало червоне сяйво сонця, оздоблене кучерявою хмаринкою сивого  диму,
що  виходив  з  невидимого  димаря  i  спокiйно  розчинявся  у  застиглому
просторi.
   Потяг  набирав  ходу.  Ось  вiн  вже  вирвався  з  шахiвницi   городiв,
розгорнулись рiвнi, чистi, зiбранi, всипанi бiлим крейдяним камiнням поля.
Це ж долина... Та сама, де колись ?хав з большевицьким обозом. Там он далi
за Iквою село Сампанiв, де збирав з Василем трупи австрiяцьких  воякiв.  А
ще отуди далi - Божа  Гора,  що  ото  з  не?  били  шрапнеллю  по  головах
обозникiв. I досi лунають у вухах звуки кованих кiнських копит по гладкому
каменi дороги. I бачить обличчя вершникiв, що женуться на замилених  конях
з голими блискучими шаблями назустрiч тiй горi i тим шрапнелям.
   Минулося.  Все  кудись  вiдiйшло.  Люди  змагалися  з  огнем,  залiзом,
Сатаною. Люди йшли безконечними сiрими лавами, люди падали до землi,  люди
повзли, вгризалися у твердь, знов зривалися, знов бiгли i  кричали  глухим
криком серед темно? ночi, що його було чути до само? Тилявки. Володько так
виразно бачить тi ?х мiдянi, червонi, засмаглi, грубо краянi лиця.  Пiзна?
Йона, Кiндрата, Сергiя... Що вони й далi, припавши до сиро?  сво??  землi,
повзуть у сiрому мороцi в невидиму атаку.
   Величне, незбагнуте, незмiриме диво! Волинь! Земле моя i мо?х предкiв!
   В понедiлок рано потяг пiдходив до Львова.
   Того самого ранку Матвiй вставав, як звичайно,  разом  зi  сонцем.  Вiн
знав, що там, у селi сталося, як також знав, куди  i  чому  вiдiйшов  його
син. Хто скаже, як надовго... Можливо назавжди. Було багато  руху,  багато
мови, багато тривоги. Але Матвiй не ма? права на це  зважати.  Його  кличе
земл i вiн мусить бути з нею.
   Ось вiн впряга? до плуга конi i йде... Одразу вiд дороги вгруза? плитою
пiд вiвсяне стернисько - i Бог помiч. Конi напружились i потягнули.  Земля
ворухнулась, пiднялась, розiрвалась на кусся i посипалась шрубом управо.
   З-за жолобецького лiсу, як завжди, пiднiмалось веселе.сонце. В небi  по
рiзних  мiсцях  стояли  непорушне  пiдбарвленi  охрою  бiлi  хмарини.  Над
Мозолянкою з намагою незграбно летить i  квапиться  чорний  птах.  Побачив
орача, знижу? лет, плавко сховза? вниз, при самiй землi робить пiвзворот й
осiда? в борозну.
   Матвiй далi i далi  ступа?  за  сво?м  плугом,  кра?  чорну  борозну  в
напрямку угорсько? межi, його шорсткi, вузлуватiд  долонi  мiцно  тримають
ручки чепiг. Ось вiн доходить i взгiр'я, пiднiма?ться вище... Конi, плуг i
орач на хвилину  застигають  непорушне  на  тлi  синього  обрiю  i  одразу
непомiтно, поволi починають вгрузати у землю. Ось  видно  ще  його  спину,
плечi... Ось тiльки голову...  I  ось  зник  зовсiм.  Зiсталось  просторе,
випнуте взгiр'ям поле,  перетяте  чорною  борозною,  а  над  ним  глибоке,
широке, ясне небо.
   I935-37

   [1] Клунок.
   [2] Лемензнути-спроквола ?сти.
   [3] Не присiдаючи, постiйно на ногах.
   [4] Лiсопильня.
   [5] Вихарашати - каструвати.
   [6] Зайняти кар'?р - розпочати на новому мiсцi бити камiнь.
   [7] Слава (латин.).
   [8] Розпускали розвори, подовжували вози.
   [9] Фалянка - фаланга.
   [10] Лiворант - перепродувач коней.
   [11] Бiгун - полюс.
   [12] Сестри-жалiбницi.
   [13] Снаряди.
   [14] Груба-пiч.
   [15] Сорт яблук.
   [16] Пляшка горiлки.
   [17] Бiгун - полюс.
   [18] Рiвних - екватор.
   [19] Мац?ювка - польський вiйськовий ромбовидний кашкет.
   [20] Бугай - груба-пiч.
   [21] Диль - обтесана колода.
   [22] Озимок - бузiвок, однорiчний бичок.
   [23] Варги - губи.
   [24] Причi-нари.
   [25] Бунтiвник (пол.).
   [26] Прикордонного корпусу

Популярность: 1, Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GmT