------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 http://www.ukrlib.km.ru/
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 ?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------



   ** ТРИЗНА **

   На память 9-го Ноября 1843 года княжне Варваре Николаевне Репниной

   ПОСВЯЩЕНИЕ

   Душе с прекрасным назначеньем
   Должно любить, терпеть, страдать,
   И дар господний, вдохновенье,
   Должно слезами поливать.
   Для вас понятно это слово!..
   Для вас я радостно сложил
   Свои житейские оковы,
   Священнодействовал я снова
   И слезы в звуки перелил.
   Ваш добрый ангел осенил
   Меня бессмертными крилами
   И тихостройньши речами
   Мечты о рае пробудил.

   Яготин 11 ноября 1843

   Души  ваши  очистивше  в  послушании   истины   духом,   в   братолюбии
нелицемерно, от чиста сердца друг друга любите прилежно: порождена  не  от
семени нетленна, но не нетленна, словом  живого  бога  и  пребывающего  во
веки. Зане всяка плоть, яка  трава,  и  всяка  слава  человеча,  нко  цвет
травный: изсше трава и цвет ея отпаде. Глагол же  господень  пребывает  во
веки. Се же есть глагол, благовествованный в вас.
   Соборное послание первое святого апостола Петра; 1, 22, 25.

   Двенадцать приборов на круглом столе,
   Двенадцать бокалов высоких стоят;
   И час уж проходит,
   Никто не приходит;
   Должно быть, друзьями
   Забыты они.
   Они не забыты, - в урочную пору,
   Обет исполняя, друзья собрались
   И "вечную память" пропели собором,
   Отправили тризну - и все разошлись.
   Двенадцать их было; все молоды были,
   Прекрасны и сильны; в прошедшем году
   Наилучшего друга они схоронили,
   И другу поминки в тот день учредили,
   Пока на свиданье к нему не сойдут.
   - Счастливое братство! Единство любови
   Почтили вы свято на грешной земле;
   Сходитеся, други, как ныне сошлись,
   Сходитеся долго и песнею новой
   Воспойте свободу на рабской земле! -

   Благословен твой малый путь,
   Пришлец убогий, неизвестный!

   Ты силой господа чудесной
   Возмог в сердца людей вдохнуть
   Огонь любви, огонь небесный.
   Благословен! Ты божью волю
   Короткой жизнью освятил;
   В юдоли рабства радость воли
   Безмолвно ты провозгласил.
   Когда брат брата алчет крови -
   Ты сочетал любовь в чужих;
   Свободу людям - в братстве их
   Ты проявил, великим словом
   Ты миру мир благовестил;
   И, отходя, благословил
   Свободу мысли, дух любови!
   Душа избранная, зачем
   Ты мало так у нас гостила?
   Тебе здесь тесно, трудно было!
   Но ты любила здешний плен,
   Ты, непорочная, взирала,
   Скорбя, на суетных людей.
   Но ангела недоставало
   У вечного царя царей;
   И ты на небе в вечной славе
   У трона божия стоишь,
   На мир наш, темный и лукавый,
   С тоской невинною глядишь.
   Благоговею пред тобою,
   В безмолвном трепете дивлюсь;
   Молюсь тоскующей душою,
   Как перед ангелом молюсь!
   Сниди,-пошли мне исцеленье!
   Внуши, навей на хладный ум
   Хоть мало светлых, чистых дум;
   Хоть на единое мгновенье
   Темницу сердца озари
   И мрак строптивых помышлений
   И разгони и усмири.
   Правдиво, тихими речами,
   Ты расскажи мне все свое
   Земное благо-житие
   И научи владеть сердцами
   Людей кичливых и своим,
   Уже растленным, уже злым...
   Скажи мне тайное ученье
   Любить гордящихся людей
   И речью кроткой и смиреньем
   Смягчать народных палачей.
   Да провещаю гимн пророчий,
   И долу правду низведу,
   И погасающие очи
   Без страха к небу возведу.
   И в этот час последней муки
   Пошли мне истинных друзей
   Сложить хладеющие руки
   И бескорыстия елей
   Пролить из дружеских очей.
   Благословлю мои страданья,
   Отрадно смерти улыбнусь
   И к вечной жизни с упованьем
   К тебе на небо вознесусь.
   Благословен твой малый путь,
   Пришлец неславленный, чудесный!

   В семье убогой, неизвестной
   Он вырастал; и жизни труд,
   Как сирота, он встретил рано;
   Упреки злые встретил он
   За хлеб насущный... В сердце рану
   Змея прогрызла... Детский сон
   Исчез, как голубь боязливый;
   Тоска, как вор, нетерпеливо,
   В разбитом сердце притаясь,
   Губами жадными впилась
   И кровь невинную сосала...
   Душа рвалась, душа рыдала,
   Просила воли... Ум горел,
   В крови гордыня клокотала...
   Он трепетал... он цепенел...
   Рука, сжимаяся, дрожала...
   О, если б мог он шар земной
   Схватить озлобленной рукой
   Со всеми гадами земными,
   Схватить, измять и бросить в ад!..
   Он был бы счастлив, был бы рад.
   Он хохотал, как демон лютый,
   И длилась страшная минута,
   И мир пылал со всех сторон;
   Рыдал, немел он в исступленьи,
   Душа терзалась страшным сном;
   Душа мертвела, - а кругом
   Земля, господнее творенье,
   В зеленой ризе и цветах,
   Весну встречая, ликовала.
   Душа отрадно пробуждалась, -
   И пробудилась... Он в слезах
   Упал и землю лобызает,
   Как перси матери родной!..
   Он снова чистый ангел рая
   И на земле он всем чужой.
   Взглянул на небо: - О, как ясно,
   Как упоительно-прекрасно!
   О, как там вольно будет мне!..
   И очи в чудном полусне
   На свод небесный устремляет
   И в беспредельной глубине
   Душой невинной утопает.
   По высоте святой, широкой,
   Платочком белым, одинока,
   Прозрачна тучка в даль плывет.
   - Ах, тучка, тучка, кто несет
   Тебя так плавно, .так высоко?
   Ты что такое? И зачем
   Так пышно, мило нарядилась?
   Куда ты послана и кем?..
   И тучка тихо растопилась
   На небе светлом. Взор унылый
   Он опустил на темный лес...
   - А где край света, край небес,
   Концы земли?.. - И вздох глубокий,
   Недетский вздох, он испустил;
   Как будто в сердце одиноком
   Надежду он похоронил.

   В ком веры нет - надежды нет!
   Надежда - бог, а вера - свет.

   - Не погасай, мое светило!
   Туман душевный разгоняй,
   Живи меня твоею силой
   И путь тернистый, путь унылый
   Небесным светом озаряй.
   Пошли на ум твою святыню,
   Святым наитием напой,
   Да провещаю благостыню,
   Что заповедана тобой!.. -

   Надежды он не схоронил,
   Воспрянул дух, как голубь горный,
   И мрак сердечный, мрак юдольный
   Небесным светом озарил;
   Пошел искать он жизни, доли,
   Уже прошел родное поле,
   Уже скрывалося село...
   Чего-то жаль внезапно стало,
   Слеза ресницы пробивала,
   Сжималось сердце и рвалось.
   Чего-то жаль нам в прошлом нашем,
   И что-то есть в земле родной...
   Но он, бедняк, он всем не свой,
   И тут и там. Планета наша,
   Прекрасный мир наш, рай земной,
   Во всех концах ему чужой.
   Припал он молча к персти милой
   И, как родную, лобызал,
   Рыдая, тихо и уныло
   На путь молитву прочитал...
   И твердой, вольною стопою
   Пошел... и скрылся за горою,
   За рубежом родной земли
   Скитаясь нищим, сиротою,
   Какие слезы не лились!
   Какой ужасною ценою
   Уму познания купил
   И девство сердца сохранил!

   Без малодушной укоризны
   Пройти мытарства трудной жизни,
   Измерить пропасти страстей,
   Понять на деле жизнь людей,
   Прочесть все черные страницы,
   Все беззаконные дела...
   И сохранить полет орла
   И сердце чистой голубицы!
   Се человек!.. Без крова жить -
   (Сирот и солнышко не греет),
   Людей изведать - и любить!
   Незлобным сердцем сожалея
   О недостойных их делах
   И не кощунствуя впотьмах,
   Как царь ума. Убогим, нищим,
   Из-за куска насущной пищи
   Глупцу могучему годить,
   И мыслить, чувствовать и жить!..
   Вот драма страшная, святая!..
   И он прошел ее, рыдая,
   Ее он строго разыграл
   Без слова; он не толковал
   Своих вседневных приключений,
   Как назидательный роман;
   Не раскрывал сердечных ран,
   И тьму различных сновидений,
   И байронический туман
   Он не пускал: толпой ничтожной
   Своих друзей не поносил;
   Чинов и власти не казнил,
   Как N., глашатай осторожный,
   И тот, кто мыслит без конца
   О мыслях Канта, Галилея,
   Космополита-мудреца,
   И судит люди, не жалея
   Родного брата и отца, -
   Тот лжепророк! Его сужденья -
   Полуидеи, полувздор!..

   Провидя жизни назначенье,
   Великий божий приговор,
   В самопытливом размышленья
   Он подымал слезящий взор
   На красоты святой природы.
   - Как все согласно! - он шептал
   И край родной воспоминал;
   У бога правды и свободы
   Всему живущему молил,
   И кроткой мыслию следил
   Дела минувшие народов,
   Дела страны своей родной,
   И горько плакал... - О святая!
   Святая родина моя!
   Чем помогу тебе, рыдая?
   И ты закована, и я.
   Великим словом божью волю
   Сказать тиранам - не поймут!
   И на родном прекрасном поле
   Пророка каменьем побьют!
   Сотрут высокие могилы
   И понесут их словом зла!
   Тебя убили, раздавили;
   И славословить запретили
   Твои великие дела!
   О боже, сильный и правдивый!
   Тебе возможны чудеса,
   Исполни славой небеса
   И сотвори святое диво!
   Воскреснуть мертвым повели,
   Благослови всесильным словом
   На подвиг новый и суровый,
   На искупление земли!
   Земли поруганной, забытой,
   Чистейшей кровию политой,
   Когда-то счастливой земли! -
   Как тучи, мысли расходились,
   И слезы капали, как дождь!..

   Блажен тот на свете, кто малую долю,
   Кроху от трапезы волен уделить
   Голодному брату и злобного волю
   Хоть властью суровой возмог укротить! -
   Блажен и свободен!.. Но тот, кто не оком,
   А смотрит душою на козни людей
   И может лишь плакать в тоске одинокой -
   О боже правдивый, лиши ты очей!..

   Твои горы, твое море,
   Все красы природы
   Не искупят его горя,
   Не дадут свободы.
   И он, страдалец жизни краткой,
   Все видел, чувствовал и жил,
   Людей, изведавши, любил
   И тосковал о них украдкой.
   Его и люди полюбили, * (Как цветок, процвевший  на  их  болоте.  (Прим.
Шевченка).
   И он их братиями звал;
   Нашел друзей и тайной силой
   К себе друзей причаровал.
   Между друзьями молодыми,
   Порой задумчивый... порой
   Как волхв, вещатель молодой,
   Речами звучными, живыми
   Друзей внезапно изумлял;
   И силу дружбы между ними,
   Благословляя, укреплял.
   Он говорил, что обще благо
   Должно любовию купить;
   И с благородною отвагой
   Стать за народ и зло казнить.
   Он говорил, что праздник жизни,
   Великий праздник, божий дар,
   Должно пожертвовать отчизне,
   Должно поставить под удар.
   Он говорил о страсти нежной,
   Он тихо, грустно говорил -
   И умолкал!.. В тоске мятежной
   Из-за стола он выходил
   И горько плакал. Грусти тайной,
   Тоски глубокой, не случайной
   Ни с кем страдалец не делил.
   Друзья любили всей душою
   Его, как кровного; но он
   Непостижимою тоскою
   Был постоянно удручен,
   И между ними вольной речью
   Он пламенел. Но меж гостей,
   Когда при тысяче огней
   Мелькали мраморные плечи,
   О чем-то тяжко он вздыхал
   И думой мрачною летал
   В стране родной, в стране прекрасной,
   Там, где никто его не ждал,
   Никто об нем не вспоминал,
   Ни о судьбе его неясной.
   И думал он: - Зачем я тут?
   И что мне делать между ними?
   Они все пляшут и поют,
   Они родня между родными,
   Они все равны меж собой;
   А я!.. - И тихо он выходит,
   Идет, задумавшись, домой;
   Никто из дому не выходит
   Его встречать; никто не ждет,
   Везде один... тоска, томленье!..
   И светлый праздник воскресенья
   Тоску сторичную несет.

   И вянет он, вянет, как в поле былина,
   Тоскою томимый в чужой стороне;
   И вянет он молча... Какая кручина
   Запала в сердечной его глубине?
   - О горе мне, горе! Зачем я покинул
   Невинности счастье, родную страну?
   Зачем я скитался, чего я достигнул?
   Утехи познаний?.. Кляну их, кляну!
   Они-то мне, черви, мой ум источили,
   С моим тихим счастьем они разлучили!
   Кому я тоску и любовь расскажу?
   Кому сердца раны в слезах покажу?
   Здесь нету мне пары, я нищий меж ними,
   Я бедный поденщик, работник простой;
   Что дам я подруге моими мечтами?
   Любовь... Ах, любови, Любови одной!
   С нее на три века, на вечность бы стало!
   В своих бы объятьях ее растопил!
   О как бы я нежно, как нежно любил! -
   И крупные слезы, как искры, низались,
   И бледные щеки и слабую грудь
   Росили, и сохли. - О дайте вздохнуть,
   Разбейте мене череп и грудь разорвите, -
   Там черви, там змеи, - на волю пустите!
   О дайте мне тихо, навеки заснуть! -

   Страдал несчастный сирота
   Вдали от родины счастливой
   И ждал конца нетерпеливо.
   Его любимая мечта -
   Полезным быть родному краю, -
   Как цвет, с ним вместе увядает!
   Страдал он. Жизни пустота
   Пред ним могилой раскрывалась:
   Приязни братской было мало,
   Не грела теплота друзей:
   Небесных солнечных лучей
   Душа парящая алкала.
   Огня любви, что бог зажег
   В стыдливом сердце голубином
   Невинной женщины, где б мог
   Полет превыспренный, орлиный
   Остановить и съединить
   Пожар любви, любви невинной;
   Кого бы мог он приютить
   В светлице сердца и рассудка,
   Как беззащитную голубку
   От жизни горестей укрыть;
   И к персям юным, изнывая,
   Главой усталою прильнуть;
   И цепенея и рыдая,
   На лоне жизни, лоне рая
   Хотя минуту отдохнуть.
   В ее очах, в ее томленьи
   И ум и душу утопить,
   И сердце в сердце растопить,
   И утонуть в самозабвеньи.

   Но было некого любить;
   Сочетаваться не с кем было;
   А сердце плакало, и ныло,
   И замирало в пустоте.
   Его тоскующей мечте
   В грядущем что-то открывалось,
   И в беспредельной высоте
   Святое небо улыбалось.
   Как воску ярого свеча,
   Он таял тихо, молчаливо,
   И на задумчивых очах
   Туман ложился. Взор стыдливый
   На нем красавица порой
   Покоя, тайно волновалась,
   И симпатической красой
   Украдкой долго любовалась.
   И может, многие грустили
   Сердца девичие о нем,
   Но тайной волей, высшей силой
   Путь одинокий до могилы
   На камнях острых проведен.
   Изнемогал он, грудь болела,
   Темнели очи, за крестом
   Граница вечности чернела
   В пространстве мрачном и пустом.
   Уже в постеле предмогильной
   Лежит он тих, и - гаснет свет.
   Друзей тоскующий совет
   Тревожит дух его бессильный.
   Поочередно ночевали
   У друга верные друзья;
   И всякий вечер собиралась
   Его прекрасная семья.
   В последний вечер собралися
   Вокруг предсмертного одра
   И просидели до утра.
   Уже рассвет смыкал ресницы,
   Друзей унылых сон клонил,
   И он внезапно оживил
   Их грустный сон огнем бывалым
   Последних пламенных речей;
   И други друга утешали,
   Что через семь иль восемь дней
   Он будет петь между друзей.
   - Не пропою вам песни новой
   О славе родины моей.
   Сложите вы псалом суровый
   Про сонм народных палачей;
   И вольным гимном помяните
   Предтечу, друга своего.
   И за грехи... грехи его
   Усердно богу помолитесь...
   И "со святыми упокой"
   Пропойте, други, надо мной! -

   Друзья вокруг его стояли,
   Он отходил, они рыдали,
   Как дети... Тихо он вздыхал,
   Вздохнул, вздохнул... Его не стало!
   И мир пророка потерял,
   И слава сына потеряла.

   Печально други понесли
   На утро в церковь гроб дубовый,
   Рыдая, предали земли
   Остатки друга: и лавровый
   Венок зеленый, молодой
   Слезами дружбы оросили
   И на могиле положили;
   И "со святыми упокой"
   Запели тихо и уныло.

   В трактире за круглым, за братским столом
   Уж под вечер други сидели кругом;
   Печально и тихо двенадцать сидело:
   Их сердце одною тоскою болело.
   Печальная тризна, печальны друзья!..
   Ах, тризну такую отправил и я.

   Согласьем общим положили,
   Чтоб каждый год был стол накрыт
   В день смерти друга; чтоб забыт
   Не мог быть друг их за могилой;
   И всякой год они сходились
   В день смерти друга поминать.

   Уж многих стало не видать;
   Приборы каждый год пустели,
   Друзья все больше сиротели -
   И вот, один уж, сколько лет
   К пустым приборам на обед
   Старик печальный приезжает;
   Печаль и радость юных лет
   Один, грустя, воспоминает.
   Сидит он долго, мрачен, тих,
   И поджидает: - Нет ли брата
   Хоть одного еще в живых? -
   И одинокий в путь обратный
   Идет он молча... И теперь,
   Где круглый стол стоит накрытый,
   Тихонько отворилась дверь,
   И брат, что. временем забытый,
   Вошел согбенный!.. Грустно он
   Окинул стол потухшим взором.
   И молвил с дружеским укором:
   - Лентяи! видишь, как закон
   Священный братский исполняют!
   Вот и сегодня не пришли,
   Как будто за море ушли! -
   И слезы молча утирает,
   Садясь за братский круглый стол.
   - Хоть бы один тебе пришел!
   Старик сидит и поджидает...

   Проходит час, прошел другой,
   Уж старику пора домой.
   Старик встает: - Да, изменили!
   Послушай, выпей, брат, вино, -
   Сказал слуге он, - все равно,.
   Я не могу; прошло что было, -
   Да поминай за упокой;
   А мне пора уже - домой! -
   И слезы снова покатились.
   Слуга вино, дивяся, выпил.
   - Дай шляпу мне... какая лень
   Итти домой!.. - и тихо вышел.

   И через год в урочный день
   Двенадцать приборов на круглом столе,-
   Двенадцать бокалов высоких стоят,
   И день уж проходит,
   Никто не приходит,
   Навеки, навеки забыты они.

   [Яготин 1843]



   ** КАТЕРИНА **

   Василию Андреевичу Жуковскому
   на память 22 апреля 1838 года

   I

   Кохайтеся, чорнобривi,
   Та не з москалями,
   Бо москалi - чужi люде,
   Роблять лихо з вами.
   Москаль любить жартуючи,
   Жартуючи кине;
   Пiде в свою Московщину,
   А дiвчина гине -
   Якби сама, ще б нiчого,
   А то й стара мати,
   Що привела на свiт божий,
   Мусить погибати.
   Серце в'яне спiваючи,
   Коли зна? за що;
   Люде серця не побачать,
   А скажуть - ледащо!
   Кохайтеся ж, чорнобривi,
   Та не з москалями,
   Бо москалi - чужi люде,
   Знущаються вами.

   Не слухала Катерина
   Нi батька, нi неньки,
   Полюбила москалика,
   Як знало серденько.
   Полюбила молодого,
   В садочок ходила,
   Поки себе, свою долю
   Там занапастила.
   Кличе мати вечеряти,
   А донька не чу?;
   Де жарту? з москаликом,
   Там i заночу?.
   Не двi ночi карi очi
   Любо цiлувала,
   Поки слава на все село
   Недобрая стала.
   Нехай собi тi? люде
   Що хотять говорять:
   Вона любить, то й не чу?,
   Що вкралося горе.
   Прийшли вiсти недобрi? -
   В поход затрубили.
   Пiшов москаль в Туреччину;
   Катрусю накрили.
   Незчулася, та й байдуже,
   Що коса покрита:
   За милого, як спiвати,
   Любо й потужити.
   Обiцявся чорнобривий,
   Коли не загине,
   Обiцявся вернутися.
   Тойдi Катерина
   Буде собi московкою,
   Забудеться горе;
   А поки що, нехай люде
   Що хотять говорять.
   Не журиться Катерина -
   Слiзоньки втира?,
   Бо дiвчата на улицi
   Без не? спiвають.
   Не журиться Катерина -
   Вми?ться сльозою,
   Возьме вiдра, опiвночi
   Пiде за водою,
   Щоб вороги не бачили;
   Прийде до криницi,
   Стане собi пiд калину,
   Заспiва? Гриця.
   Виспiву?, вимовля?,
   Аж калина плаче.
   Вернулася - i раденька,
   Що нiхто не бачив.
   Не журиться Катерина
   I гадки не ма? -
   У новенькiй хустиночцi
   В вiкно вигляда?.
   Вигляда? Катерина...
   Минуло пiвроку;
   Занудило коло серця,
   Закололо в боку.
   Нездужа? Катерина,
   Ледве-ледве дише...
   Вичуняла та в запiчку
   Дитину колише.
   А жiночки лихо дзвонять,
   Матерi глузують,
   Що москалi вертаються
   Та в не? ночують:
   "В тебе дочка чорнобрива,
   Та ще й не ?дина,
   А муштру? у запiчку
   Московського сина.
   Чорнобривого придбала...
   Мабуть, сама вчила..."
   Бодай же вас, цокотухи,
   Та злиднi побили,
   Як ту матiр, що вам на смiх
   Сина породила.

   Катерино, серце мо?!
   Лишенько з тобою!
   Де ти в свiтi подiнешся
   З малим сиротою?
   Хто спита?, привiта?
   Без милого в свiтi?
   Батько, мати - чужi люде,
   Тяжко з ними жити!

   Вичуняла Катерина,
   Одсуне кватирку,
   Погляда? на улицю,
   Колише дитинку;
   Погляда? - нема, нема...
   Чи то ж i не буде?
   Пiшла б в садок поплакати,
   Так дивляться люде.
   Зайде сонце - Катерина
   По садочку ходить,
   На рученьках носить сина,
   Очицi поводить:
   "Отут з муштри виглядала,
   Отут розмовляла,
   А там... а там... сину, сину!"
   Та й не доказала.
   Зеленiють по садочку
   Черешнi та вишнi;
   Як i перше виходила,
   Катерина вийшла.
   Вийшла, та вже не спiва?,
   Як перше спiвала,
   Як москаля молодого
   В вишник дожидала.
   Не спiва? чорнобрива,
   Кляне свою долю.
   А тим часом вороженьки
   Чинять свою волю -
   Кують речi недобрi?.
   Що ма? робити?
   Якби милий чорнобривий,
   Умiв би спинити...
   Так далеко чорнобривий,
   Не чу?, не бачить,
   Як вороги смiються ?й,
   Як Катруся плаче.
   Може, вбитий чорнобривий
   За тихим Дуна?м;
   А може - вже в Московщинi
   Другую коха?!
   Нi, чорнявий не убитий,
   Вiн живий, здоровий...
   А де ж найде такi очi,
   Такi чорнi брови?
   На край свiта, в Московщинi,
   По тiм боцi моря,
   Нема нiгде Катерини;
   Та здалась на горе!..
   Вмiла мати брови дати,
   Карi оченята,
   Та не вмiла на сiм свiтi
   Щастя-долi дати.
   А без долi бiле личко -
   Як квiтка на полi:
   Пече сонце, гойда вiтер,
   Рве всякий по волi.
   Умивай же бiле личко
   Дрiбними сльозами,
   Бо вернулись москалики
   Iншими шляхами.

   II

   Сидить батько кiнець стола,
   На руки схилився;
   Не дивиться на свiт божий:
   Тяжко зажурився.
   Коло його стара мати
   Сидить на ослонi,
   За сльозами ледве-ледве
   Вимовля? донi:
   "Що весiлля, доню моя?
   А де ж твоя пара?
   Де свiтилки з друженьками,
   Старости, бояре?
   В Московщинi, доню моя!
   Iди ж ?х шукати,
   Та не кажи добрим людям,
   Що ? в тебе мати.
   Проклятий час-годинонька,
   Що ти народилась!
   Якби знала, до схiд сонця
   Була б утопила...
   Здалась тодi б ти гадинi,
   Тепер - москалевi...
   Доню моя, доню моя,
   Цвiте мiй рожевий!
   Як ягодку, як пташечку,
   Кохала, ростила
   На лишенько... Доню моя,
   Що ти наробила?..
   Оддячила!.. Iди ж, шукай
   У Москвi свекрухи.
   Не слухала мо?х рiчей,
   То ?? послухай.
   Iди, доню, найди ??,
   Найди, привiтайся,
   Будь щаслива в чужих людях,
   До нас не вертайся!
   Не вертайся, дитя мо?,
   З далекого краю...
   А хто ж мою головоньку
   Без тебе схова??
   Хто заплаче надо мною,
   Як рiдна дитина?
   Хто посадить на могилi
   Червону калину?
   Хто без тебе грiшну дуту
   Поминати буде?
   Доню моя, доню моя,
   Дитя мо? любе!
   Iди од нас..."
   Ледве-ледве

   Поблагословила:

   "Бог з тобою!" - та, як мертва,
   На дiл повалилась...

   Обiзвався старий батько:
   "Чого ждеш, небого?"
   Заридала Катерина
   Та бух йому в ноги:
   "Прости менi, мiй батечку,
   Що я наробила!
   Прости менi, мiй голубе,
   Мiй соколе милий!"
   "Нехай тебе бог проща?
   Та добрi? люде;
   Молись богу та йди собi -
   Менi легше буде".

   Ледве встала, поклонилась,
   Вийшла мовчки з хати;
   Осталися сиротами
   Старий батько й мати.
   Пiшла в садок у вишневий,
   Богу помолилась,
   Взяла землi пiд вишнею,
   На хрест почепила;
   Промовила: "Не вернуся!
   В далекому краю,
   В чужу землю, чужi люде
   Мене заховають;
   А сво?? ся крихотка
   Надо мною ляже
   Та про долю, мо? горе,
   Чужим людям скаже...
   Не розказуй, голубонько!
   Де б нi заховали,
   Щоб грiшно? на сiм свiтi
   Люди не займали.
   Ти не скажеш... ось хто скаже,
   Що я його мати!
   Боже ти мiй!.. лихо мо?!
   Де менi сховатись?
   Заховаюсь, дитя мо?,
   Сама пiд водою,
   А ти грiх мiй спокуту?ш
   В людях сиротою,
   Безбатченком!.."


   Пiшла селом,

   Плаче Катерина;
   На головi хустиночка,
   На руках дитина.
   Вийшла з села - серце млi?;
   Назад подивилась,
   Покивала головою
   Та й заголосила.
   Як тополя, .стала в полi
   При битiй дорозi;
   Як роса та до схiд сонця,
   Покапали сльози,
   За сльозами за гiркими
   I свiта не бачить,
   Тiлько сина пригорта?,
   Цiлу? та плаче.
   А воно, як янгелятко,
   Нiчого не зна?,
   Маленькими ручицями
   Пазухи шука?.
   Сiло сонце, з-за дiброви
   Небо червонi?;
   Утерлася, повернулась,
   Пiшла... тiлько мрi?.
   В селi довго говорили
   Дечого багато,
   Та не чули вже тих рiчей
   Нi батько, нi мати...

   Отаке-то на сiм свiтi
   Роблять людям люде!
   Того в'яжуть, того рiжуть,
   Той сам себе губить...
   А за вiщо? Святий зна?.
   Свiт, бачся, широкий,
   Та нема де прихилитись
   В свiтi одиноким.
   Тому доля запродала
   Од краю до краю,
   А другому оставила
   Те, де заховають.
   Де ж тi люде, де ж тi добрi,
   Що серце збиралось
   З ними жити, ?х любити?
   Пропали, пропали!

   ?сть на свiтi доля,
   А хто ?? зна??
   ?сть на свiтi воля,
   А хто ?? ма??
   ?сть люде на свiтi -
   Срiблом-злотом сяють,
   Зда?ться, панують,
   А долi не знають, -
   Нi долi, нi волi!
   З нудьгою та з горем
   Жупан надiвають,
   А плакати - сором.
   Возьмiть срiбло-злото
   Та будьте багатi,
   А я вiзьму сльози -
   Лихо виливати;
   Затоплю недолю
   Дрiбними сльозами,
   Затопчу неволю
   Босими ногами!
   Тодi я веселий,
   Тодi я багатий,
   Як буде серденько
   По волi гуляти!

   III

   Кричать сови, спить дiброва,
   Зiроньки сiяють,
   Понад шляхом, щирицею,
   Ховрашки гуляють.
   Спочивають добрi люде,
   Що кого втомило:
   Кого - щастя, кого - сльози,
   Все нiчка покрила.
   Всiх покрила темнiсiнька,
   Як дiточок мати;
   Де ж Катрусю пригорнула:
   Чи в лiсi, чи в хатi?
   Чи на полi пiд копою
   Сина забавля?,
   Чи в дiбровi з-пiд колоди
   Вовка вигляда??
   Бодай же вас, чорнi брови,
   Нiкому не мати,
   Коли за вас таке лихо
   Треба одбувати!
   А що дальше спiтка?ться?
   Буде лихо, буде!
   Зустрiнуться жовтi пiски
   I чужi? люде;
   Зустрiнеться зима люта...
   А той чи зустрiне,
   Що пiзна? Катерину,
   Привiта? сина?
   З ним забула 6 чорнобрива
   Шляхи, пiски, горе:
   Вiн, як мати, привiта?,
   Як брат, заговорить...

   Побачимо, почу?мо...
   А поки - спочину
   Та тим часом розпитаю
   Шлях на Московщину.
   Далекий шлях, пани-брати,
   Знаю його, знаю!
   Аж на серцi похолоне,
   Як його згадаю.
   Попомiряв i я колись -
   Щоб його не мiрять!..
   Розказав би про те лихо,
   Та чи то ж повiрять!
   "Бреше, - скажуть, - сякий-такий!
   (Звичайно, не в очi),
   А так тiлько псу? мову
   Та людей морочить".
   Правда ваша, правда, люде!
   Та й нащо те знати,
   Що сльозами перед вами
   Буду виливати?
   Нащо воно? У всякого
   I свого чимало...
   Цур же йому!.. А тим часом
   Кете лиш кресало
   Та тютюну, щоб, зна?те,
   Дома не журились.
   А то лихо розказувать,
   Щоб бридке приснилось!
   Нехай його лихий вiзьме!
   Лучче ж помiркую,
   Де то моя Катерина
   З Iвасем мандру?.

   За Ки?вом, та за Днiпром,
   Попiд темним га?м,
   Iдуть шляхом чумаченьки,
   Пугача спiвають.
   Iде шляхом молодиця,
   Мусить бути, з прощi.
   Чого ж смутна, невесела,
   Заплаканi очi?
   У латанiй свитиночцi,
   На плечах торбина,
   В руцi цiпок, а на другiй
   Заснула дитина.
   Зустрiлася з чумаками,
   Закрила дитину,
   Пита?ться: "Люде добрi,
   Де шлях в Московщину?"
   "В Московщину? оцей самий.
   Далеко, небого?"
   "В саму Москву, Христа ради,
   Дайте на дорогу!"
   Бере шага , аж труситься:
   Тяжко його брати!..
   Та й навiщо?.. А дитина?
   Вона ж його мати!
   Заплакала, пiшла шляхом,
   В Броварях спочила7
   Та синовi за гiркого
   Медяник купила.
   Довго, довго, сердешная,
   Все йшла та питала;
   Було й таке, що пiд тином
   З сином ночувала...
   Бач, на що здалися карi оченята:
   Щоб пiд чужим тином сльози виливать!
   Отож-то дивiться та кайтесь, дiвчата,
   Щоб не довелося москаля шукать,
   Щоб не довелося, як Катря шука?...
   Тодi не питайте, за що люде лають,
   За що не пускають в хату ночувать.

   Не питайте, чорнобривi,
   Бо люде не знають;
   Кого бог кара на свiтi,
   То й вони карають...
   Люде гнуться, як тi лози,
   Куди вiтер вi?.
   Сиротинi сонце свiтить
   (Свiтить, та не грi?) -
   Люде б сонце заступили,
   Якби мали силу,
   Щоб сиротi не свiтило,
   Сльози не сушило.
   А за вiщо, боже милий!
   За що свiтом нудить?
   Що зробила вона людям,
   Чого хотять люде?
   Щоб плакала!.. Серце мо?!
   Не плач, Катерино,
   Не показуй людям сльози,
   Терпи до загину!
   А щоб личко не марнiло
   З чорними бровами -
   До схiд сонця в темнiм лiсi
   Умийся сльозами.
   Уми?шся - не побачать,
   То й не засмiються;
   А серденько одпочине,
   Поки сльози ллються.

   Отаке-то лихо, бачите, дiвчата.
   Жартуючи кинув Катрусю москаль.
   Недоля не бачить, з ким ?й жартувати,
   А люде хоч бачать, та людям не жаль:
   "Нехай, - кажуть, - гине ледача дитина,
   Коли не зумiла себе шанувать".
   Шануйтеся ж, любi, в недобру годину,
   Щоб не довелося москаля шукать.
   Де ж Катруся блудить?
   Попiдтинню ночувала,
   Раненько вставала,
   Поспiшала в Московщину;
   Аж гульк - зима впала.
   Свище полем заверюха,
   Iде Катерина

   У личаках - лихо тяжке! -
   I в однiй свитинi.
   Iде Катря, шкандиба?;
   Дивиться - щось мрi?...
   Либонь, iдуть москалики...
   Лихо!.. серце млi? -
   Полетiла, зустрiлася,
   Пита: "Чи нема?
   Мого Йвана чорнявого?"
   А тi: "Мьi не зна?м".
   I, звичайно, як москалi,
   Смiються, жартують:
   "Ай да баба! ай да наши!
   Кого не надуют!"
   Подивилась Катерина:
   "I ви, бачу, люде!
   Не плач, сину, мо? лихо!
   Що буде, то й буде.
   Пiду дальше - бiльш ходила..
   А може, й зустрiну;
   Оддам тебе, мiй голубе,
   А сама загину".

   Реве, стогне хуртовина,
   Котить, верне полем;
   Сто?ть Катря серед поля,
   Дала сльозам волю.
   Утомилась заверюха,
   Де-де позiха?;
   Ще б плакала Катерина,
   Та слiз бiльш нема?.
   Подивилась на дитину:
   Умите сльозою,
   Червонi?, як квiточка
   Вранцi пiд росою.
   Усмiхнулась Катерина,
   Тяжко усмiхнулась:
   Коло серця - як гадина
   Чорна повернулась.
   Кругом мовчки подивилась;
   Бачить - лiс чорнi?,
   А пiд лiсом, край дороги,
   Либонь, курiнь мрi?.
   "Ходiм, сину, смерка?ться,
   Коли пустять в хату;
   А не пустять, то й надворi
   Будем ночувати.
   Пiд хатою заночу?м,
   Сину мiй Iване!
   Де ж ти будеш ночувати,
   Як мене не стане?
   З собаками, мiй синочку,
   Кохайся надворi!
   Собаки злi, покусають,
   Та не заговорять,
   Не розкажуть смiючися...
   З псами ?сти й пити...
   Бiдна моя головонько!
   Що менi робити?"

   Сирота-собака ма? свою долю,
   Ма? добре слово в свiтi сирота;
   Його б'ють i лають, закують в неволю,
   Та нiхто про матiр на смiх не спита,
   А Йвася спитають, заранн? спитають,
   Не дадуть до мови дитинi дожить.
   На кого собаки на улицi лають?
   Хто голий, голодний пiд тином сидить?
   Хто лобуря водить? Чорнявi байстрята...
   Одна його доля - чорнi бровенята,
   Та й тих люде заздрi не дають носить.

   IV

   Попiд горою, яром, долом,
   Мов тi дiди високочолi,
   Дуби з гетьманщини стоять.
   У яру гребля, верби в ряд,
   Ставок пiд кригою в неволi
   I ополонка - воду брать...
   Мов покотьоло- червонi?,
   Крiзь хмару - сонце зайнялось.
   Надувся вiтер; як повi? -
   Нема нiчого: скрiзь бiлi?...
   Та тiлько лiсом загуло.

   Реве, свище заверюха.
   По лiсу завило;
   Як те море, бiле поле
   Снiгом покотилось.
   Вийшов з хати карбiвничий,
   Щоб лiс оглядiти,
   Та де тобi! таке лихо,
   Що не видно й свiта.
   "Еге, бачу, яка фуга!
   Цур же йому я лiсом!
   Пiти в хату... Що там таке?
   От ?х достобiса!
   Недобра ?х розносила,
   Мов справдi за дiлом.
   Ничипоре! дивись лишень,
   Якi побiлiлi!"
   "Що, москалi?.. Де москалi?"
   "Що ти? схаменися!"
   "Де москалi, лебедики?"
   "Та он, подивися".
   Полетiла Катерина
   I не одяглася.
   "Мабуть, добре Московщина
   В тямку ?й далася!
   Бо уночi тiлько й зна?,
   Що москаля кличе".
   Через пеньки, заметами,
   Летить, ледве дише,
   Боса стала серед шляху,
   Втерлась рукавами.
   А москалi ?й назустрiч,
   Як один, верхами.
   "Лихо мо?! доле моя!"
   До ?х... коли гляне -
   Попереду старший ?де.
   "Любий мiй Iване!
   Серце мо? кохане?!
   Де ти так барився?"
   Та до його... за стремена...
   А вiн подивився,
   Та шпорами коня в боки.
   "Чого ж утiка?ш?
   Хiба забув Катерину?
   Хiба не пiзна?ш?
   Подивися, мiй голубе,
   Подивись на мене:
   Я Катруся твоя люба.
   Нащо рвеш стремена?"
   А вiн коня поганя?,
   Нiбито й не бачить.
   "Постривай же, мiй голубе!
   Дивись - я не плачу.
   Ти не пiзнав мене, Йване?
   Серце, подивися,
   ?й же богу, я Катруся!"
   "Дура, отвяжися!
   Возьмите прочь безумную!"
   "Боже мiй! Iване!
   I ти мене покида?ш?
   А ти ж присягався!"
   "Возьмите прочь! Что ж вьi стали?
   "Кого? мене взяти?
   За що ж, скажи, мiй голубе?
   Кому хоч оддати
   Свою Катрю, що до тебе
   В садочок ходила,
   Свою Катрю, що для тебе
   Сина породила?
   Мiй батечку, мiй братику!
   Хоч ти не цурайся!
   Наймичкою тобi стану...
   З другою кохайся...
   З цiлим свiтом... Я забуду,
   Що колись кохалась,
   Що од тебе сина мала,
   Покриткою стала...
   Покриткою... який сором!
   I за що я гину!
   Покинь мене, забудь мене,
   Та не кидай сина.
   Не покинеш?.. Серце мо?,
   Не втiкай од мене...
   Я винесу тобi сина".
   Кинула стремена
   Та в хатину. Верта?ться,
   Несе йому сина.
   Несповита, заплакана
   Сердешна дитина.
   "Осьде воно, подивися!
   Де ж ти? заховався?
   Утiк!.. нема!.. Сина, сина
   Батько одцурався!
   Боже ти мiй!.. Дитя мо?!
   Де дiнусь з тобою?
   Москалики!голубчики!

   Возьмiть за собою;
   Не цурайтесь, лебедики:
   Воно сиротина;
   Возьмiть його та оддайте
   Старшому за сина,
   Возьмiть його... бо покину,
   Як батько покинув, -
   Бодай його не кидала
   Лихая година!
   Грiхом тебе на свiт божий
   Мати породила;
   Виростай же на смiх людям! -
   На шлях положила. -
   Оставайся шукать батька,
   А я вже шукала".
   Та в лiс з шляху, як навiсна!
   А дитя осталось,
   Плаче бiдне... А москалям
   Байдуже; минули.
   Воно й добре; та на лихо
   Лiсничi почули.

   Бiга Катря боса лiсом,
   Бiга та голосить;
   То проклина свого Йвана,
   То плаче, то просить.
   Вибiга? на возлiсся;
   Кругом подивилась
   Та в яр... бiжить... серед ставу
   Мовчки опинилась.
   "Прийми, боже, мою душу,
   А ти - мо? тiло!"
   Шубовсть в воду!.. Попiд льодом
   Геть загуркотiло.

   Чорнобрива Катерина
   Найшла, що шукала.
   Дунув вiтер понад ставом -
   I слiду не стало.

   То не вiтер, то не буйний,
   Що дуба лама?;
   То не лихо, то не тяжке,
   Що мати вмира?;
   Не сироти малi дiти,
   Що неньку сховали:
   ?м зосталась добра слава,
   Могила зосталась.
   Засмiються злi? люде
   Малiй сиротинi;
   Вилл? сльози на могилу -
   Серденько спочине.
   А тому, тому на свiтi,
   Що йому зосталось,
   Кого батько i не бачив,
   Мати одцуралась?
   Що зосталось байстрюковi?
   Хто з ним заговорить?
   Нi родини, нi хатини;
   Шляхи, пiски, горе...
   Панське личко, чорнi брови..
   Нащо? Щоб пiзнали!
   Змальовала, не сховала...
   Бодай полиняли!

   V

   Iшов кобзар до Ки?ва
   Та сiв спочивати,
   Торбинками обвiшаний
   Його повожатий.
   Мале дитя коло його
   На сонцi куня?,
   А тим часом старий кобзар
   I с у с а спiва?.
   Хто йде, ?де - не мина?:
   Хто бублик, хто грошi;
   Хто старому, а дiвчата
   Шажок мiхоношi.
   Задивляться чорнобровi -
   I босе, i голе.
   "Дала, - кажуть, - бровенята,
   Та не дала долi!"
   Iде шляхом до Ки?ва
   Берлин шестернею,
   А в берлинi господиня
   З паном i сем'?ю.
   Опинився против старцiв -
   Курява ляга?.
   Побiг Iвась, бо з вiконця
   Рукою маха?.

   Да? грошi Iвасевi,
   Диву?ться панi.
   А пан глянув... одвернувся..
   Пiзнав, препоганий,
   Пiзнав тi? карi очi,
   Чорнi бровенята...
   Пiзнав батько свого сина,
   Та не хоче взяти.
   Пита панi, як зоветься?
   "Iвась", - "Какой милый!"
   Берлин рушив, а Iвася
   Курява покрила...
   Полiчили, що достали,
   Встали сiромахи,
   Помолились на схiд сонця,
   Пiшли понад шляхом.

   [1838, С.-Петербург]



   ** КНЯЖНА **

   Зоре моя вечiрняя,
   Зiйди над горою,
   Поговорим тихесенько
   В неволi з тобою.
   Розкажи, як за горою
   Сонечко сiда?,
   Як у Днiпра веселочка
   Воду позича?.
   Як широка сокорина
   Вiти розпустила...
   А над самою водою
   Верба похилилась, -
   Аж по водi розiслала
   Зеленi? вiти,
   А на вiтах гойдаються
   Нехрещенi дiти.
   Як у полi на могилi
   Вовкулак ночу?,
   А сич в лiсi та на стрiсi
   Недолю вiщу?.
   Як сон-трава при долинi
   Вночi розцвiта?...
   А про людей... Та нехай ?м.
   Я ?х, добрих, знаю, -
   Добре знаю. Зоре моя!
   Мiй друже ?диний!
   I хто зна?, що дi?ться
   В нас на Укра?нi?
   А я знаю. I розкажу
   Тобi й спать не ляжу.
   А ти завтра тихесенько
   Боговi розкажеш.

   Село! I серце одпочине.
   Село на нашiй Укра?нi -
   Неначе писанка село,
   Зеленим га?м поросло.
   Цвiтуть сади, бiлiють хати,
   А на горi стоять палати,
   Неначе диво. А кругом
   Широколистi? тополi,
   А там i лiс, i лiс, i поле,
   I синi гори за Днiпром.
   Сам бог вита? над селом.
   Село! Село! Веселi хати!
   Веселi здалека палати -
   Бодай ви терном поросли!
   Щоб люди й слiду не найшли,
   Щоб i не знали, де й шукати.
   В тому господньому селi,
   На нашiй славнiй Укра?нi, -
   Не знаю, де вони взялись, -
   Приблуда князь, була й княгиня,
   Ще молодi собi були,
   Жили самi. Були багатi:
   Високi на горi палати,
   Чималий у яру ставок,
   Зелений по горi садок,
   I верби, i тополi,
   I вiтряки на полi,
   I долом геть собi село
   Понад водою простяглось.

   Колись там весело було.
   Бувало, лiтом i зимою
   Музика тне, вино рiкою
   Гостей неситих налива...
   А князь аж синiй похожа?,
   Та сам несмiлих налива?,
   Та ще й покрику? "вiват!"
   Гуля? князь, гуляють гостi;
   I покотились на помостi...
   А завтра знову ожива,
   I знову п'?, i знов гуля?;
   I так за днями день мина?.
   Мужицькi душi аж пищать...
   Судовики благають бога...
   П'яницi, знай собi, кричать:
   - I патрiотi i брат убогих!
   Наш славний князь! Вiват! Вiват! -
   А патрiот, убогих брат...
   Дочку й теличку однiма?
   У мужика... I бог не зна?,
   А може й зна?, та мовчить.

   Княгиня взапертi сидить.
   ?? i в сiни не пуска?
   Убогих брат. А що ж робить?
   Сама втекла i повiнчалась.
   I батько й мати не пускали,
   Казали: - Вгору не залазь. -
   Так нi, за князя. От i князь!
   От i пишайсь тепер, княгине!

   Загинеш, серденько, загинеш,
   Мов ряст весною уночi.
   Засхнеш, не знатимеш нiчого,
   Не знатимеш, як хвалять бога,
   Як люди люблять живучи.
   А жить так, господи, хотiлось!
   Хотiлось любити
   Хоч годочок, хоч часочок,
   На свiт подивитись.
   Не довелось... А все було,
   Всього понадбала
   Стара мати. Саму тебе
   Мов намалювала,
   Хоч молись перед тобою,
   Мов перед святою...
   Красо моя молодая,
   Горенько з тобою!
   Жить би, жить, та славить бога
   I добро творити
   Та божою красотою
   Людей веселити.
   Так же нi. А молодi?
   Та карi? очi
   Щоб марнiли в самотинi...
   Може, бог так хоче?
   Боже! Божеi Да?ш волю
   I розум на свiтi,
   Красу да?ш, серце чисте...
   Та не да?ш жити.
   Не да?ш на рай веселий,
   На свiт твiй великий
   Надивитись, намолитись
   I заснуть навiки.

   Невесело на свiтi жить,
   Коли нема кого любить.
   Отак i ?й, однiй-?динiй,
   Ще молодiй мо?й княгинi,
   Красу i серце засушить
   I марне згинуть в самотинi -
   Аж страшно!.. А вона молилась
   I жить у господа просилась,
   Бо буде вже кого любить.
   Вона вже матiр'ю ходила,
   Уже пишалась i любила
   Сво? дитя. I дав дожить
   Господь ?й радостi на свiтi:
   Узрiть його, поцiлувать
   Сво? ?дине? дитя
   I перший крик його почути...
   Ох, дiти! Дiти! Дiти!
   Велика божа благодать!

   Сльози висохли, пропали,
   Сонце просiяло.
   I княгиня з дитиною
   Не тi?ю стала.
   Нiби на свiт народилась -
   Гралась, веселилась...
   I княжнi сво?й маленькiй
   Сорочечки шила.
   I маленькi рукавчата
   Шовком вишивала,
   I купала, й колихала,
   Сама й годувала.
   Бо княгинi тiльки вмiють
   Привести дитину,
   А годувать та доглядать
   Не вмiють княгинi.
   А потiм оха: - Забува?
   Мене мiй Поль або Фiлат! -
   За що ж воно тебе згада??
   За те хiба, що привела?
   А моя свою дитину
   Сама доглядала.
   А п'яного свого князя
   I не допускала.
   Мов яблучко у садочку,
   Кохалась дитина.
   I говорить уже стало,
   I вчила княгиня
   Тiльки "мамо" вимовляти,
   А "тато" не вчила...
   I книжечок з кунштиками
   В Ромнi накупила.
   Забавляла, розмовляла
   I богу молитись
   I азбуку по кунштиках
   Заходилась вчити.
   I що божий день купала,
   Рано спати клала
   I пилиночки на не?
   Впасти не давала.
   I всю нiченьку над нею
   Витала, не спала.
   Надивлялась, любувалась
   Княжною своею...
   I жениха ?й ?днала,
   I радiла з нею,
   I плакала; довгi коси
   Уже розплiтала
   I, лишенько, свого князя
   П'яного згадала -
   У мундирi. Та й закрила
   Заплаканi очi.
   А дитинi нiби сниться,
   Мов вимовить хоче:
   - Не плач, мамо, не розплiтай
   Мо? довгi коси:
   Посiчуться... - Що день божий
   Радостi приносить
   Сво?й матерi щасливiй
   Дочка уродлива.
   Мов тополя, вироста?
   Свiтовi на диво.
   Вироста?... Та недовго
   Буде веселити
   Свою матiр. Бог кара?
   Княгиню на свiтi...
   А'за вiщо? Чудно людям,
   Бо^люди не знають,
   Чому добре умира?,
   Зле? ожива??

   Занедужала княгиня,
   I князь схаменувся,
   За бабами-знахарками
   По селах метнувся.
   На?хали... Заходились.
   Лiчили, лiчили...
   Поки ??, безталанну,
   В труну положили.

   Не стало на селi княгинi,
   I гусла знову загули.
   А сирота ?? в селi,
   ?? ?диная дитина! -
   Мов одiрвалось од гiллi:
   Ненагодоване i босе,
   Сорочечку до зносу носить.
   Спеклося, бiдне, на жару.
   Лопуцьки ?сть, ставочки гатить
   В калюжах з дiтьми у яру.
   Умийся, серденько! Бо мати
   Он дивиться й не пiзна?
   Межи дiтьми дитя сво?.
   I дума?: тебе не стало...
   Умийся, серце, щоб пiзнала
   Тебе, ?диную свою...
   I господа б благословляла
   За долю добрую твою.
   Умилася. А добрi люди
   Прибрали, в Ки?в одвезли
   У iнститут. А там що буде,
   Побачим.
   Гусла загули...
   Гуля? князь, гуляють гостi,
   Ревуть палати на помостi,
   А голод стогне на селi.
   I стогне вiн, стогне по всiй Укра?нi.
   Кара господева. Тисячами гинуть
   Голоднi? люди. А скирти гниють.
   А пани й полову жидам продають.
   Та голоду радi, та бога благають,
   Щоб ще хоч годочок хлiбець не рожав.
   Тодi б i в Парижi i iному кра?
   Наш брат хуторянин себе показав.
   А бог куня?. Бо се було б диво,
   Щоб чути i бачить - i не покарать.
   Або вже аж надто довготерпеливий...
   - Вiруйте i гиньте! - пророки гласять.
   Як же його вiрить?
   Заплющивши очi?
   Ох, рад би я вiрить, та серце не хоче.
   Минають лiта; люди гинуть,
   Люту? голод в Укра?нi,
   Люту? в княжому селi.
   Скирти вже княжi погнили.
   А вiн байдуже, п'?, гуля?
   Та жида з грiшми вигляда?.
   Нема жидка... Хлiба зiйшли,
   Радiють люди, бога просять...
   Аж ось iз Ки?ва привозять
   Княжну. Мов сонечко зiйшло
   Над обiкраденим селом.
   Чорнобрива, кароока,
   Вилитая мати.
   Тiльки смутна, невесела...
   Чого б сумувати?
   Або, може, вже такою
   Воно й уродилось?
   Або, може, молоде?
   Чи не полюбило
   Кого-небудь? Нi, нiкого.
   Весела гуляла,
   Мов ласочка з кубелечка,
   На свiт виглядала
   З того Ки?ва. Аж поки
   Побачила села
   Знiвеченi. З того часу
   Стала невесела.

   Мов сизая голубонька,
   Село облетiла.
   У всiх була, всiх бачила,
   Всi повеселiли.
   Там словами привiтала,
   Там нагодувала...
   Що день божий обходила
   Село. Помагала
   Усякому. А сироти
   До не? в поко?
   Приходили. I матiр'ю
   Сво?ю святою
   ?? звали. I все село
   За не? молилось...
   А тимчасом жиди в селi
   З грiшми появились.
   Радi? князь, запроду?
   З половою жито
   I молотить виганя?
   Людей недобитих.
   Змолотили, нiвроку ?м,
   За одну годину
   I з клунею провiяли...
   Князь i не спочинув,
   На могорич заклика?,
   Та п'?, та гуля?
   Аж у га?... Бо в покоях
   Дочка спочива?.

   Гармидер, галас, гам у га?,
   Срамотнi спiви. Аж лящить
   Жiночий регiт. Завива?,
   Реве хазя?н: - Будем пить,
   Аж поки наша доня спить. -
   А доня взапертi- сидить
   В сво?му сумному поко?
   I дивиться, як над горою
   Червоний мiсяць аж горить,
   З-за хмари тихо виступа?.
   I нiби гори оживають.
   Дуби з дiброви, мов дива,
   У поле тихо одхожають.
   I пугач пуга, i сова
   З-пiд стрiхи в поле вилiта?,
   А жаби крякають, гудуть.
   Дивiтесь, очi молодi?,
   Як зорi божi? встають,
   Як сходить мiсяць, червонi?...
   Дивiтеся, поки вас грi?,
   А зорi спати не дають.
   Головою молодою
   На руку схилилась,
   До пiвночi невесела
   На зорi дивилась
   Княжна моя. Дивилася...
   Та й плакати стала.
   Може, серце яке лихо
   Тихо прошептало?
   Та й байдуже. Поплакала
   Трошки, усмiхнулась,
   Помолилась, та й спать лягла,
   I тихо заснула.
   В гаю все покотом лежало -
   Пляшки i гостi: де що впало,
   Там i осталось. Сам не впав,
   Остатню каплю допивав
   Та й ту допив. Вста?, не пада,
   Iде в поко?... Скверний гаде?
   Куди ти лiзеш? Схаменись!
   Не схаменувся. Ключ вийма?,
   Прийшов, i дверi одмика?,
   I лiзе до дочки. Прокиньсь!
   Прокинься, чистая! Схопись,
   Убий гадюку, покуса?!
   Убий, i бог не покара?!
   Як тая Ченчiо колись
   Убила батька кардинала
   I саваофа не злякалась.
   Нi, не прокинулася, спить,
   А бог хоч бачить, та мовчить,
   Грiхам великим потура?...
   Не чуть нiчого. Час мина?.
   А потiм крик, а потiм гвалт
   I плач почули iз палат...
   Почули сови. Потiм знову
   Не чуть нiчого. I в той час
   Скирти i клуня зайнялась,
   I зорi зникли. Хоч би слово,
   Хоч би де голос обiзвавсь.
   Пани в гаю не ворушились,
   А люди збiглись та дивились,
   Як дим до неба пiдiймавсь...

   Прокинулись вранцi гостi,
   Аж бачать, що лихо, -
   Покинули свого князя,
   Та любо та тихо...
   Так i ми його покинем,
   Так i бог покине.
   Тебе тiльки не покине
   Лихая година -
   Княжно моя безсталанна,
   Знiвечений цвiте.
   Ти ще будеш покутувать
   Грiхи на сiм свiтi,
   Грiхи батьковi. О доле!
   Лукавая доле!
   Покинь ?? хоть на старiсть,
   Хоть на чужiм полi
   На безлюддi. Не покинеш,
   Поведеш до краю,
   До само? домовини,
   Сама й похова?ш.

   В селi не бачили й не чули,
   Де вона подiлась.
   Думали, на пожарищi
   Небога згорiла.

   Сто?ть село. Невесело
   На горi палати
   Почорнiли. Князь хирi?,
   Не здужа? встати,
   А пiдвести нема кому,
   Нiхто й не загляне
   До грiшного болящого
   В будинки поганi.
   Люди трохи очуняли,
   Господа благають,
   Щоб княжна до ?х вернулась.
   А ?? нема?
   I не буде вже, свято?..
   Де ж вона подiлась?
   У Ки?вi пресвятому
   В черницi постриглась.

   Родилась на свiт жить, любить,
   Сiять господньою красою,
   Витать над грiшними святою
   I всякому добро творить,
   А сталось ось як. У черницях
   Занапастилося добро...

   Блукаючи по Укра?нi,
   Прибивсь якось i в Чигирин
   I в монастир отой дiвочий,
   Що за пiсками на болотi
   У лозах самотний сто?ть.
   Отам менi i розказала
   Стара черниця новину,
   Що в монастир до ?х зайшла
   Княжна якась iз-за Днiпра
   Позаторiк. Одпочивала
   Та й богу душу оддала...
   - Вона була ще молодою
   I прехорошая собою.
   На сонцi дуже запеклась,
   Та й занедужала. Лежала
   Недовго щось, седмицi з три.
   I все до крихти розказала...
   Менi i Ксенi? сестрi.
   I вмерла в нас. I де ходила,
   В яких-то праведних мiстах,
   А в .нас, сердешна, опочила.
   Оце ?? свята могила...
   Ще не поставили хреста.

   [Орська крiпость 1847] - [Нижнiй Новгород] 1858 лютий 24



   ** МАРIЯ **

   Радуйся, ты бо обновила еси_
   эачатыя студно._
   Акафiст пресвятiй богородидi
   Iнос 10.

   Все упованi? мо?
   На тебе, мiй пресвiтлий раю,
   На милосердi? тво?,
   Все упованi? мо?
   На тебе, мати, возлагаю.
   Святая сило всiх святих!
   Пренепорочная, благая!
   Молюся, плачу i ридаю:
   Воззри, пречистая, на ?х,
   Отих окрадених, слiпих
   Невольникiв. Подай ?м силу
   Твойого мученика сина,
   Щоб хрест-кайдани донесли
   До самого, самого краю.
   Достойно п?тая! благаю!
   Царице неба i землi!
   Вонми ?х стону i пошли
   Благий конець, о всеблагая!
   А я, незлобний, воспою,
   Як процвiтуть убогi села,
   Псалмом i тихим i веселим
   Святую доленьку твою.
   А нинi плач, i скорбь, i сльози
   Душi убого? - убогiй
   Остатню лепту подаю.

   У Йосипа, у тесляра
   Чи бондаря того святого,
   Марiя в наймичках росла.
   Рiдня була. Отож, небога,
   Уже чимала пiднялась,
   Росла собi та виростала
   I на порi Марiя стала...
   Рожевим квiтом розцвiла
   В убогi й i чужiй хатинi,
   В святому тихому раю.
   Тесляр на наймичку свою,
   Неначе на свою дитину,
   Теслу, було, i струг покине
   Та й дивиться; i час мине,
   А вiн i оком не мигне
   I дума?: - Анi родини,
   Анi хатиночки нема!
   Одна-однiсiнька!.. Хiба...
   Ще ж смерть моя не за плечима?.. -
   А та сто?ть собi пiд тином
   Та вовну бiлую пряде
   На той бурнус йому святешний,
   Або на берег поведе
   Козу з козяточком сердешним
   I попасти i напо?ть.
   Хоч i далеко, так любила ж
   Вона той тихий божий став.
   Широкую Тiверiаду
   I рада, аж смi?ться, рада,
   Що Йосип сидячи мовчав,
   Не боронив ?й, не спиняв
   На став iти! Iде, смi?ться,
   А вiн сидить та все сидить,
   За струг, сердега, не береться...
   Коза нап'?ться та й пасеться.
   А дiвчина собi сто?ть,
   Неначе вкопана, пiд га?м,
   I смутно, сумно позира?
   На той широкий божий став,
   I мовила: - Тiверiадо!
   Широкий царю озерам!
   Скажи менi, моя порадо!
   Якая доля вийде нам
   З старим Iосифом? О доле! -
   I похилилась, мов тополя
   Од вiтру хилиться в яру.
   - Йому я стану за дитину.
   Плечми мо?ми молодими
   Його старi? пiдопру! -
   I кинула кругом очима, _
   Аж iскри сипнули з очей.
   А з добрих молодих плечей
   Хiтон полатаний додолу
   Тихенько зсунувся. Нiколи
   Тако? божо? краси
   Нiхто не узрить! Злая ж доля
   Колючим терном провела,
   Знущалася над красотою!
   О доленько! - Понад водою
   Ходою тихою пiшла.
   Лопух край берега найшла,
   Лопух зорвала i накрила,
   Неначе бриликом, свою,
   Свою головоньку смутную,
   Свою головоньку святую!
   I зникла в темному гаю.

   О свiте наш незаходимийi
   О ти, пречистая в женах!
   Благоуханний сельний крине!
   В яких гаях, в яких ярах,
   В яких незна?мих вертепах
   Ти захова?шся од спеки
   Огнепалимо? тi?,
   Що серце без огню розтопить
   I без води прорве, потопить
   Святi? думоньки тво??
   Де ти схова?шся? Нiде!
   Огонь заклюнувся вже, годi!
   Уже розжеврiвся. I шкода,
   Даремне сила пропаде.
   До кровi дiйде, до костi
   Огонь той лютий, негасимий,
   I, недобитая, за сином
   Повинна будеш перейти
   Огонь пекельний! Все пророчить,
   Тобi вже зазира? в очi
   Тво? грядуще?. Не зри!
   Сльозу пророчую утри!
   Заквiтчай голову дiвочу
   Лiлеями та тим рясним
   Червоним маком. Та засни
   Пiд явором у холодочку,
   Поки що буде.

   Увечерi, мов зоря тая,
   Марiя з гаю вихожа?
   Заквiтчана. Фавор-гора,
   Неначе з злата-серебра,
   Далеко, високо сiя?,
   Аж слiпить. Пiдняла
   На той Фавор сво? святi?
   Очицi кроткi? Марiя
   Та й усмiхнулась. Зайняла
   Козу з козяточком з-пiд гаю
   I заспiвала:
   "Раю! раю!
   Темний гаю!
   Чи я, молодая,
   Милий боже, в тво?м ра?
   Чи я погуляю,
   Нагуляюсь?"
   Та й замовкла.
   Круг себе сумно озирнулась,
   На руки козеня взяла
   I веселенькая пiшла
   На хутiр бондарiв убогий.
   А йдучи, козеня, небога,
   Нiби дитину, на руках
   Хитала, бавила, гойдала,
   До лона тихо пригортала
   I цiлувала. Козеня,
   Неначе те? кошеня,
   I не пручалось, не кричало,
   На лонi пестилося, гралось.
   Миль зо двi любо з козеням
   Трохи, трохи не танцювала -
   I не втомилась. Вигляда
   Старий, сумуючи, пiд тином,
   Давненько вже свою дитину.
   Зустрiв ?? i привiтав,
   I тихо мовив: - Де ти в бога
   Загаялась, моя небого?
   Ходiмо в кущу, опочий
   Та повечеря?мо вкупi
   З веселим гостем молодим:
   Ходiмо, доненько. - Який?
   Який ее гость? - Iз Назарета
   Зайшов у нас пiдночувать.
   I каже: - Божа благодать
   На ветхую ?лисавету
   Учора рано пролилась.
   Учора, каже, привела
   Дитину-сина. А Захарiй
   Старий нарек його Iваном. -
   Так бачиш що! - А гость роззутий,
   Умитий, з кущi вихожав
   В одному бiлому хiтонi,
   Мов намальований, сiяв,
   I став велично на порозi,
   I, уклонившися, вiтав
   Марiю тихо. ?й, небозi,
   Аж дивно, чудно. Гость стояв
   ? нiби справдi засiяв.
   Марiя на його зирнула
   I стрепенулась. Пригорнулась,
   Неначе злякане дитя,
   До Йосипа свого старого,
   А потiм гостя молодого
   Просила, нiби повела,
   Очима в кущу. Принесла
   Води погожо? з криницi
   I молоко i сир козлицi
   ?м на вечерю подала.
   Сама ж не ?ла й не пила.
   В куточку мовчки'прихилилась
   Та дивувалася, дивилась
   I слухала, як молодий
   Дивочний гость той говорив.
   I словеса його святi?
   На серце падали Марi?,
   I серце мерзло i пеклось!

   - Во Iуде? не було, -
   Промовив гость, - того нiколи,
   Що нинi узриться! Раввi,
   Раввi великого глаголи
   На нивi сiються новiй!
   I виростуть, i пожнемо,
   I в житницю соберемо
   Зерно святе?. Я месiю
   Iду народу возвiстить. -
   I помолилася Марiя
   Перед апостолом.
   Горить
   Огонь тихенько на кабицi.
   А Йосип праведний сидить
   Та дума?. Уже зiрниця
   На небi ясно зайнялась.
   Марiя встала та й пiшла
   З глеком по воду до криницi.
   I гость за нею, i в ярочку
   Догнав Марiю...
   Холодочком
   До сходу сонця провели
   До само? Тiверiади
   Благовiстителя. I радi,
   Радiсiнькi собi прийшли
   Додому.
   Жде його Марiя
   I, ждучи, плаче, молодi?
   Ланити, очi i уста
   Марнiють зримо. - Ти не та,
   Не та тепер, Марi?, стала?
   Цвiт зельний, наша красота! -
   Промовив Йосип. - Диво сталось
   З тобою, доненько моя!
   Ходiм, Марi?, повiнчаймось,
   А то... - Й не вимовив: - уб'ють,
   На улицi. I заховаймось
   В сво?м оазисi. - ?в путь
   Марiя нашвидку збиралась,
   Та тяжко плакала, ридала.

   Отож вони собi iдуть:
   Несе з торбиною на плечах
   Нову коновочку старий:
   Спродать би то, та молодiй
   Купить хустиночку до речi,
   Та й за повiнчання оддать.

   О старче праведний, багатий!
   Не од Сiона благодать.
   А з тихо? тво?? хати
   Нам возвiстилася. Якби
   Пречистiй ?й не дав ти руку,
   Рабами б бiднi? раби
   I досi мерли би. О муко!
   О тяжкая душi печаль!
   Не вас менi, сердешних, жаль,
   Слiпi i малi? душою,
   А тих, що бачать над собою
   Сокиру, молот - i кують
   Кайдани новi?. Уб'ють,
   Зарiжуть вас, душеубiйцi
   I iз криваво? криницi
   Собак напоять.
   Де ж подiвсь
   Дивочний гость отой лукавий?
   Хоч би прийшов та подививсь
   На брак той славний i преславний!
   На брак окрадений! Не чуть,
   Не чуть анi його, анi месi?.
   Аж люди ждуть чогось i ждуть,
   Чогось непевного. Марi?!
   Ти, безталанная, чого
   I ждеш i ждатимеш од бога
   I од людей його? Нiчого,
   Нiже апостола того
   Тепер не жди. Тесляр убогий
   Тебе повiнчану веде
   В свою убогую хатину.
   Молися й дякуй, що не кинув,
   Що на розпуття не прогнав,
   А то б цеглиною убили, -
   Якби не вкрив, не заховав!
   В ?русалимi говорили
   Тихенько люди, що стяли
   У городi Тiверiадi
   Чи то якогось розп'яли
   Провозвi стителя месi?.
   - Його! - промовила Марiя,
   I веселесенька пiшла
   У Назарет. I вiн радi?,
   Що наймичка його несла
   В утробi праведную душу
   За волю розп'ятого мужа.

   Ото вони собi iдуть,
   Прийшли додому. I живуть
   Повiнчанi, та не веселi.
   Тесляр колисочку дебелу
   Майстру? в сiнях. А вона,
   Пренепорочная Марiя,
   Сидить собi коло вiкна,
   I в поле дивиться, i ши?
   Малесеньке сороченя -
   Комусь то ще?
   - Хазя?н дома? -
   Надворi крикнуло. - Указ
   Од кесаря, його самого,
   Щоб ви сьогоднi, сей же час,
   Ви на ревiзiю у город,
   У город Вiфле?м iшли.
   I зник, пропав той тяжкий голос.
   Тiльки руна в яру гула.

   Марiя зараз заходилась
   Пекти опрiсноки. Спекла,
   В торбину мовчки положила
   I мовчки за старим пiшла
   У Вiфле?м. - Святая сило!
   Спаси мене, мiй боже милий! -
   Тiльки й промовила. Iдуть,
   Сумуючи собi обо?,
   I, вбогi?, перед собою
   Козу з козяточком женуть:
   Бо дома нi на кого кинуть.
   А може, бог пошле дитину
   В дорозi; от i молоко
   Сердешнiй матерi. Скотина
   Iде пасучися, рядком
   Iдуть за нею батько й мати
   I починають розмовляти
   Поволi, тихо. -Семiон
   Протопресвiтер, - Йосип мовив, -
   Таке?-то пророче слово
   Сказав менi: -Святий закон
   I Авраама i Мойсея
   Возобновлять мужi ?се?.
   I каже: поти не умру,
   Поки месiю не узрю! -
   Чи чу?ш ти, моя Марi??
   Месiя прийде! - Вже прийшов,
   I ми вже бачили месiю! -
   Марiя мовила.
   Найшов
   Опрiснок Йосип у торбинi,
   Да? та й каже: - На, моя дитино,
   Поки що буде, укрiпись,
   До Вiфле?ма не близенько;
   Та й я спочину. Утомивсь. -
   Та й сiли на шляху гарненько -
   Полуднувать. Отож сидять,
   А сонце праведне швиденько
   Додолу котиться. I глядь!
   Сховалося, i смеркло в полi.
   I диво дивне?! Нiколи
   Нiхто не бачив i не чув
   Такого дива. Аж здригнув
   Святий тесляр. Мiтла з востоку
   Над самим Вiфле?мом, боком,
   Мiтла огненная зiйшла.
   I степ i гори осiяла.
   Марiя з шляху не вставала,
   Марiя сина привела.
   ?диную тую дитину,
   Що нас од каторги спасла!
   I, пресвятая, неповинна,
   За нас, лукавих, розп'ялась!
   А недалеко край дороги
   Отару гнали чабани
   Та й ?х побачили. Небогу,
   ?? й дитяточко взяли
   I у вертеп свiй принесли,
   I чабани його убогi
   Емману?лом нарекли.

   До сходу сонця, рано-рано,
   У Вiфле?мi на майданi
   Зiйшовся люд i шепотить,
   Що щось непевне з людьми буде
   Во Iуде?. Гомонить
   I тихне люд. - О люди! люди! -
   Чабан якийсь бiжить, кричить.-
   Пророчество I?ремiя,
   Iсаiя збулось! збулось!
   У нас, у пастирей, месiя
   Родився вчора! - Загуло
   У Вiфле?мi па майданi:
   - Месiя! Iiсус! Осанна!
   I люд розходивсь. Через час
   Чи через два прийшов указ
   I легiон з ?русалима.
   Од того Iрода. Незриме
   Й нечуте сталося тодi.

   Ще дiточки сповитi спали,
   Ще купiль грiли матерi,
   Намарне грiли: не купали
   Маленьких дiточок сво?х!
   Ножi солдати сполоскали
   В дитячiй праведнiй кровi!
   Таке?-то на свiтi сталось!
   Дивiтеся ж, о матерi!
   Що роблять iроди царi!

   Марiя навiть не ховалась
   З сво?м младенцем. Слава вам,
   Убогим людям, чабанам.
   Що привiтали, заховали
   I нам спасителя спасли
   Од Iрода. Нагодували,
   I напо?ли, i дали
   Кожух i свиту на дорогу,
   I, небораки, додали
   Ослицю дiйну. I небогу
   З ?? дитяточком малим
   I посадили й провели
   Вночi тайнйми манiвцями
   На шлях Мемфiський. А мiтла,
   Мiтла огненная свiтила,
   Неначе сонце, i дивилась
   На ту ослицю, що несла
   В ?гипет кроткую Марiю
   I народженного месiю.

   Якби де на свiтi хоть раз
   Цариця сiла на ослицю,
   То слава б стала про царицю
   I про великую ослицю
   По всьому свiту. Ся ж несла
   Живого iстинного бога!
   Тебе ж, сердешну, копт убогий
   Хотiв у Йосипа купить,
   Та здохла ти. Мабуть, дорога
   Таки завадила тобi?

   У Нiлi скупане? спить
   В пелюшкахдолi, пiд вербою,
   Дитяточко. А мiж лозою
   З лози колисочку плете
   Та плаче праведная мати,
   Колиску тую плетучи.
   А Йосип заходився хату
   Iз очерету будувати,
   Щоб хоч укритися вночi.
   З-за Нiлу сфiнкси, мов сичi,
   Страшними мертвими очима
   На те? дивляться. За ними
   На голому пiску стоять
   По шнуру пiрамiди вряд,
   Мов фараонова сторожа,
   I нiби фараонам знать
   Вони дають, що правда божа
   Вста? вже, встала на землi,
   Щоб фараони стереглись.
   Марiя найнялася прясти
   У копта вовну. А святий
   Iосиф взявсь отару пасти,
   Щоб хоч козу ту заробить
   На молоко малiй дитинi.
   Мина? рiк. Коло хатини
   В повiточцi сво?й малiй
   Той бондар праведний, святий,
   I гадки, праведний, не ма?,
   Барило й бочку набива?
   Та ще й курника?. А ти?
   Не плачеш ти i не спiва?ш,
   Гада?ш, дума?ш-гада?ш,
   Як його вчити, навести
   На путь святий святого сина
   I як його од зол спасти?
   Од бур житейських одвести?

   Ще рiк минув. Коло хатини
   Коза пасеться; а дитина
   I невеличке козеня
   У сiнях граються. А мати
   Сидить на призьбi коло хати
   Та вовну з кужеля пряде.
   Аж ось i сам старий iде
   З цiпочком тихо попiд тином:
   Носив у город шапличок
   Продать. Йому медяничок,
   А ?й немудрую хустину,
   Собi ж несе на постоли
   Ременю доброго. Спочинув
   Та й каже: - Доню, не журись.
   Царя вже Iрода не стало.
   Чогось увечерi на?всь,
   Та так на?вся, що й опрiгсь.
   Таке?-то менi сказали.
   Ходiмо, каже, у свiй гай,
   У свiй маленький тихий рай!
   Ходiм додомоньку, дитино.
   - Ходiм, - сказала та й пiшла
   На Нiл сороченята прати
   В дорогу синовi. Паслась
   Коза з козятком коло хати,
   А Йосип сина забавляв,
   На призьбi сидя, поки мати
   На рiчцi прала тi малi
   Сорочечки. А потiм в хатi
   Поморщив добре постоли
   Собi в дорогу. Та й знялись
   До сходу сонця, по торбинi
   На плечi взявши, а дитину
   Удвох в колисочцi несли.

   То сяк, то так прийшли додому.
   Бодай не довелось нiкому
   Узрiть таке?! Благодать,
   Гайочок тихий серед поля, -
   Одна ?диная ?х доля
   Отой гайочок! - i не знать,
   Де вiн кохався, i хатина -
   Все, все сплюндровано. В ру?нi
   ?м довелося ночувать.
   В ярок Марiя до криницi
   Швиденько кинулася. Там
   Колись-то з нею яснолиций
   Зустрiвся гость святий. Бур'ян,
   Будяк колючий з кропивою
   Коло криницi поросли.
   Марi?! Горенько з тобою!
   Молися, серденько, молись!
   Окуй свою святую силу...
   Долготерпенi?м окуй,
   В сльозах кривавих загартуй!..
   Небога трохи не втопилась
   У тiй криницi. Горе нам
   Було б, iскупленим рабам!
   Дитина б тая виростала
   Без матерi, i ми б не знали
   I досi правди на землi!
   Свято? волi! Схаменулась,
   I тяжко-важко усмiхнулась
   Та й заридала. Полились
   На цямрину святi? сльози
   Та й висохли. А ?й, небозi,
   Полегшало.
   ?лисавета,
   Стара вдова, у Назаретi
   З малим синком сво?м жила,
   Таки з Iвасем. Та й була
   Якась рiдня ?м. Вранцi-рано
   Свою дитину, безталанна,
   Нагодувала, одягла
   I за святим сво?м пiшла
   У Назарет той до вдовицi
   В сусiду, в наймички проситись.

   Дитяточко собi росло,
   З Iвасем удовенком гралось.
   Уже чимале пiдросло.
   Якось вони собi гуляли
   Удвох на улицi, знайшли
   Двi палички та й понесли
   Додому матерям на дрова.
   Звичайнi дiточки! Iдуть
   I веселенькi i здоровi,
   Аж любо глянуть, як iдуть!
   Отож воно, мале, взяло
   Другую паличку у Йвася, -
   Iвась у коники iгрався, -
   Зробило хрестик та й несло
   Додому, бачте, показати,
   Що й вiн умi? майструвати.
   Марiя ще за ворiтьми
   Дiтей зустрiла, i зомлiла,
   I трупом пала, як узрiла
   Той хрестик-шибеннчку. - Злий!
   Недобрий чоловiк, лихий
   Навчив тебе, моя дитино,
   Зробить оце! Покинь! Покинь? -
   А вiн, маленький, неповинний,
   Святую шибеничку кинув
   I заридав, i пролились
   Ще в перший раз младенчi сльози
   На лоно матерн?. Небозi
   Нiби полегшало. Взяла
   У холодочок завела,
   В бур'ян, в садок, поцiлувала
   Та коржиком погодувала,
   Свiженьким коржиком. Воно ж
   Попестилось собi, погралось
   Та й спатоньки, мале, лягло,
   Таки ж у не? на колiнах.
   Отож i спить собi дитина,
   Мов ангеляточко в раю.
   А на ?диную свою
   Та мати дивиться i плаче
   Тихенько-тихо: ангел снить,
   То щоб його-то не збудить.
   Та й не догледiла. Неначе
   Окропу капля як огонь
   На його впала, i воно
   Прокинулось. Швиденько сльози
   Марiя втерла, смiючись;
   Щоб вiн не бачив. I небозi
   Не довелися одурить
   Малого сина. Подивилось
   I заридало. Заробила
   Чи то позичила вдова
   Пiвкопи тую на буквар.
   Сама б учила, так не знала ж
   Вона письма того. Взяла
   Та в_ школу хлопця одвела,
   У i?сейську. Доглядала ж
   Сама його, сама й навчала
   Добру i розуму. Iвась,
   Таки вдовенко, в його вдавсь,
   То вдвох собi й ходили в школу
   I вчились вкупочцi. Нiколи .
   Анi погра?ться з дiтьми,
   Анi побiга?. Самий,
   Один-однiсiнький, бувало,
   Сидить собi у бур'янi
   Та клепку теше. Помагало
   Святому батьковi в трудах.
   Якось по сьомому годочку, -
   Малий вже добре майстрував -
   Одпочиваючи в куточку,
   Старий на сина дивувавсь:
   Який-то з його майстер буде!
   Якi-то люди з його будуть!
   Та взявши вiдер, кандiйок,
   I батько, й мати, i воно
   Пiшли на ярмарок у самий
   Самiсiнький ?русалим.
   Хоч i далеко, так спродати
   Дорогше можна. От прийшли,
   Розташувались. Батько й мати
   Сидять собi та продають
   Добро сво?. А де ж дитина?
   Побiгло десь. Шука? сина
   Та плаче мати. I не чуть,
   Де дiлося. У синагогу
   Зайшла благать благого бога,
   Щоб син ?? найшовсь. Аж глядь!
   Межи равiнами дитина,
   ?? хлоп'яточко, сидить
   I науча?, неповинне,
   Як в свiтi жить, людей любить,
   За правду стать! За правду згинуть!
   Без правди горе! - Горе вам,
   Учителi архi?ре?! -
   I дивувались фарисе?
   I книжники його речам.
   А радiсть матерi Марi?
   Неiзреченная. Месiю,
   Самого бога на землi
   Вона вже зрiла.
   Спродались,
   Во храмi помолились богу
   I веселенькi у дорогу
   Додому рушили вночi
   По холодочку.
   Виростали
   I вкупi вчились, ростучи,
   Святi? дiточки. Пишались
   Святi? тi? матерi
   Сво?ми дiтками. Iз школи
   Путем терновим розiйшлись
   Обидва. Божi? глаголи,
   Святую правду на землi
   I прорекли, i розп'ялись
   За воленьку, святую волю!

   Iван пiшов собi в пустиню,
   А твiй мiж люди. А за ним,
   За сином праведним сво?м,
   I ти пiшла. В старiй хатинi
   В чужiй покинула його,
   Святого Йосипа свого!
   Пiшла тинятись попiдтинню,
   Аж поки, поки не дiйшла
   Аж до Голгофи. Бо за сином
   Святая мати всюди йшла,
   Його слова, його дiла
   Всi чула й бачила, i млiла,
   I мовчки трепетно радiла,
   На сина дивлячись. А вiн
   Сидить, було, на ?леонi,
   Одпочива. ?русалим
   Розкинувсь гордо перед ним;
   Сiя? в золотiм вiсонi
   Iзра?льський архi?рей!
   Романський золотий плебей!
   I час i два мине - не встане,
   На матiр навiть не погляне
   Та аж заплаче, дивлячись
   На iудейськую столицю.
   Й вона заплаче, iдучи
   У яр по воду до криницi,
   Тихесенько. I принесе
   Води погожо?, i вми?
   Утомленi стопи святi,
   I пити дасть, i отрясе,
   Оду? прах з його хiтона,
   Заши? дiрочку, та знову
   Пiд смокву пiде. I сидить
   I дивиться, о всесвятая!
   Як син тон скорбний спочива?.
   Аж ось i дiтвора бiжить
   Iз города. Його любили
   Святi? дiточки. Слiдком
   За ним по улицях ходили,
   А iнодi й на ?леон
   До його бiгали, малi?.
   Отож прибiгли. - О святi?!
   Пренепорочнi?! - сказав,
   Як узрiв дiток. Привiтав
   I цiлував, благословляя,
   Погрався з ними, мов маленький,
   Надiв бурнус. I веселенький
   З сво?ми дiтками пiшов
   В ?русалим на слово нове,
   Понiс лукавим правди слово.
   Не вняли слову! Розп'яли!
   Як розпинать його вели,
   Ти на розпутi? стояла
   З малими дiтьми. Мужики,
   Його брати, ученики,
   Перелякались, повтiкали.
   - Нехай iде! Нехай iде!
   Отак i вас вiн поведе! -
   Сказала дiтям. I упала
   На землю трупом. Розп'ялась
   Твоя ?диная дитина!

   А ти, спочинувши пiд тином,
   У Назарет отой пiшла!
   Вдову давно вже поховали
   В чужiй позиченiй трунi
   Чужi? люди. А Iвана
   ?? зарiзали в тюрмi.
   I Йосипа твого не стало.
   I ти, як палець той, осталась
   Одна-однiсiнька! Такий
   Талан твiй латаний, небого!
   Брати його, ученики,
   Нетвердi?, душеубогi,
   Катам па муку не дались, -
   Сховались, потiм розiйшлись.
   I ти ?х мусила збирати...
   Отож вони якось зiйшлись
   Вночi круг тебе сумувати.
   I ти, великая в женах!
   I ?х унинi? i страх
   Розвiяла, мов ту полову,
   Сво?м святим огненним словом!
   Ти дух святий свiй пронесла
   В ?х душi вбогi?! Хвала!
   I похвала тобi, Марi?!
   Мужi воспрянули святi?,
   По всьому свiту розiйшлись.
   I iменем твойого сина,
   Тво?? скорбно? дитини,
   Любов i правду рознесли
   По всьому свiту. Ти ж пiд тином,
   Сумуючи, у бур'янi
   Умерла з голоду. Амiнь.

   А потiм ченцi одягли
   Тебе в порфiру. I вiнчали,
   Як ту царицю... Розп'яли
   Й тебе, як сина. Наплювали
   На тебе, чистую, кати;
   Розтлили, кроткую! а ти...
   Мов золото в тому горнилi,
   В людськiй душi возобновилась,
   В душi невольничiй, малiй,
   В душi скорбящiй i убогiй,

   [11 листопада 1859.
   С.-Петербург]



   ** НАЙМИЧКА **

   У недiлю вранцi-рано
   Поле вкрилося туманом.
   У туманi на могилi,
   Як тополя, похилилась
   Молодиця молодая.
   Щось до лона пригорта?
   Та з туманом розмовля?:
   - Ой, тумане, тумане,
   Мiй латаний талане!
   Чому мене не схова?ш
   Отут серед лану?
   Чому мене не задавиш,
   У землю не вдавиш?
   Чому менi зло? долi,
   Чом вiку не збавиш?
   Нi, не дави, туманочку!
   Сховай тiльки в полi,
   Щоб нiхто не знав, не бачив
   Мо?? недолi!..
   Я не одна: ?сть у мене
   I батько i мати...
   ?сть у мене... туманочку,
   Туманочку, брате!!.
   Дитя мо?, мiй синочку,
   Нехрещений сину!
   Не я тебе хреститиму
   На лиху годину.
   Чужi люди хреститимуть,
   Я не буду знати,
   Як i зовуть... Дитя мо?!
   Я була багата...
   Не лай мене! Молитимусь,
   Iз самого неба
   Долю виплачу сльозами
   I пошлю до тебе! -

   Пiшла полем, ридаючи,
   В туманi ховалась
   Та крiзь сльози тихесенько
   Про вдову спiвала,
   Як удова в Дуна?вi
   Синiв поховала:
   "Ой у полi могила;
   Там удова ходила, -
   Там ходила, гуляла,
   Трути-зiлля шукала.
   Трути-зiлля не найшла,
   Та синiв двох привела,
   В кита?чку повила
   I на Дунай однесла:
   - Тихий, тихий Дунай!
   Мо?х дiток забавляй.
   Ти, жовтесенький пiсок,
   Нагодуй мо?х дiток!
   I скупай, i сповий,
   I собою укрий!"

   I

   Був собi дiд та баба.
   З давнього давна, у га? над ставом
   Удвох собi на хуторi жили,
   Як дiточок дво?,
   Усюди обо?.
   Ще змалечку удвох ягнята пасли,
   А потiм побрали'ся,
   Худоби дiждалися, -
   Придбали хутiр, став i млин.
   Садок у га? розвели
   I пасiку чималу -
   Всього надбали.
   Та дiточок у ?х бiгма,
   А смерть з косою за плечима.

   Хто ж ?х старiсть привiта?,
   За дитину стане?
   Хто заплаче, похова?,
   Хто душу спом'яне?
   Хто поживе добро чесно
   В добрую годину
   I згада?, дякуючи,
   Як своя дитина?..
   Тяжко дiтей годувати
   У безверхiй хатi,
   А ще гiрше старiтися
   У бiлих палатах,
   Старiтися, умирати,
   Добро покидати
   Чужим людям, чужим дiтям
   На смiх, на розтрату!

   II

   I дiд i баба у недiлю
   На призьбi вдвох собi сидiли
   Гарненько, в бiлих сорочках.
   Сiяло сонце; в небесах
   Анi хмариночки; та тихо
   Та любо, як у ра?.
   Сховалося у серцi лихо, -
   Як звiр у темнiм га?.

   В такiм ра? чого б, бачся,
   Старим сумувати?
   Чи то давн? яке лихо
   Прокинулось в хатi?
   Чи вчорашн?, задавлене
   Знов поворушилось?
   Чи ще тiльки заклюнулось
   I рай запалило?
   Не знаю, що i пiсля чого
   Старi сумують. Може, вже
   Оце збираються до бога,
   Та хто в далекую дорогу
   ?м добре коней запряже?
   - А хто нас, Насте, похова?,
   Як помремо? - Сама не знаю!
   Я все оце мiркувала,
   Та аж сумно стало:
   Одинокi зостарiлись...
   Кому понадбали
   Добра сього?.. - Стривай лишень!
   Чи чу?ш? Щось плаче
   За ворiтьми, мов дитина!
   Побiжiм лиш... Бачиш -
   Я вгадував, що щось буде! -
   I разом схопились,
   Та до ворiт... Прибiгають -
   Мовчки зупинились.
   Перед самим перелазом
   Дитина сповита -
   Та й не туго й новенькою
   Свитиною вкрита.
   Бо то мати сповивала -
   I лiтом укрила
   Останньою свитиною!..
   Дивились, молилис
   Старi мо?. А сердешне
   Неначе блага?:
   Випручало рученята
   Й до ?х простяга?
   Манюсiнькi... i замовкло,
   Неначе не плаче,
   Тiльки пхика.
   - А що. Насте?
   Я й казав... От бачиш!
   От i талан, от i доля,
   I не одинокi!
   Бери ж лишень та сповивай...
   Ач, яке, нiвроку!
   Неси ж в хату, а я верхи
   Кинусь за кумами
   В Городище... -
   Чудно якось
   Дi?ться мiж нами!
   Один сина проклина?,
   З хати виганя?,
   Другий свiчечку, сердешний,
   Потом заробля?
   Та, ридаючи, становить
   Перед образами -
   Нема дiтей!.. Чудно якось
   Дi?ться мiж нами!

   III

   Аж три пари на радощах
   Кумiв назбирали
   Та ввечерi й охрестили,
   I Марком назвали.
   Росте Марко; старi мо?
   Не знають, де дiти,
   Де посадить, де положить
   I що з ним робити.
   Мина? рiк. Росте Марко -
   I дiйна корова
   У розкошi купа?ться.
   Аж ось чорноброва
   Та молода, бiлолиця
   Прийшла молодиця
   На той хутiр благодатний
   У найми проситься.

   - А що ж, каже, возьмiм, Насте!
   - Возьмiмо, Трохиме,
   Бо ми старi, нездужа?м,
   Та таки й дитина.
   Хоч воно вже й пiдросло,
   Та все ж таки треба
   Коло його пiклуватись.
   - Та воно-то треба,
   Бо я й свою вже часточку
   Прожив, слава богу, -
   Пiдтоптався. Так що ж тепер,
   Що вiзьмеш, небого?
   За рiк, чи як? - А що дасте.
   - Е, нi! Треба знати,
   Треба, дочко, лiчить плату,
   Зароблену плату.
   Бо сказано: хто не лiчить,
   То той i не ма?.
   Так отак хiба, небого:
   Нi ти нас не зна?ш,
   Нi ми тебе; а поживеш,
   Роздивишся в хатi,
   Та й ми тебе побачимо -
   Отодi й за плату.
   Чи так, дочко? - Добре, дядьку.
   - Просимо ж у хату. -

   По?днались. Молодиця
   Рада та весела;
   Нiби з паном повiнчалась,
   Закупила села!
   I у хатi, i на дворi,
   I коло скотини -
   Увечерi, i вдосвiта;
   А коло дитини -
   Так i пада, нiби мати,
   В будень i в недiлю
   Головоньку йому зми?
   Й сорочечку бiлу
   Що день божий, надiва?;
   Гра?ться спiва?,
   Робить возики; а в свято -
   То й з рук не спуска?.
   Дивуються старi мо?
   Та моляться богу...
   А наймичка невсипуща
   Щовечiр, небога,
   Свою долю проклина?,
   Тяжко, важко плаче;
   I нiхто того не чу?,
   Незна? й не бачить,
   Опрiч Марка маленького.
   Так воно не зна?,
   Чого наймичка сльозами
   Його умива?.
   Не зна Марко, чого вона
   Так його цiлу?,
   Сама не з'?сть i не доп'? -
   Його нагоду?.
   Не зна Марко. Як в колисцi
   Часом серед ночi
   Прокинеться, ворухнеться, -
   То вона вже скочить,
   I укри?, й перехрестить,
   Тихо заколише -
   Вона чу? з тi? хати,
   Як дитина дише.
   Вранцi Марко до наймички
   Ручки простяга?
   I мамою невсипущу
   Ганну велича?...
   Не зна Марко. Росте собi,
   Росте, вироста?.

   IV

   Чимало лiт перевернулось,
   Води чимало утекло.
   I в хутiр лихо завернуло,
   I сльоз чимало принесло.
   Бабусю Настю поховали
   I ледве, ледве одволали
   Трохима дiда. Прогуло
   Прокляте лихо та й заснуло -
   На хутiр знову благодать
   З-за гаю темного вернулась
   До дiда в хату спочивать.

   Уже Марко чумаку?
   I восени не почу?
   Нi пiд хатою, нi в хатi, -
   Кого-небудь треба сватать!
   - Кого ж би тут? - старий дума
   I просить поради
   У наймички. А наймичка
   До царiвни б рада
   Слать старости: - Треба Марка
   Самого спитати.
   - Добре, дочко, спита?мо
   Та й будемо сватать. -

   Розпитали, порадились,
   Та й за старостами
   Пiшов Марко. Вернулися
   Люди з рушниками,
   З святим хлiбом обмiненим.
   Панну у жупанi,
   Таку кралю висватали,
   Що хоч за гетьмана,
   То не сором. Отаке-то
   Диво запопали.

   - Спасибi вам! - старий каже. -
   Тепер, щоб ви знали,
   Треба краю доводити,
   Коли й де вiнчати,
   Та й весiлля. Та ще ось що:
   Хто в нас буде мати?
   Не дожила моя Настя!.. -
   Та й заливсь сльозами.
   А наймичка у порогу
   Вхопилась руками
   За одвiрок та й зомлiла.
   Тихо стало в хатi;
   Тiльки наймичка шептала:
   - Мати... мати... мати...

   V

   Через тиждень молодицi
   Коровай мiсили
   На хуторi. Старий батько
   З усi?? сили
   З молодицями танцю?,
   Та двiр вимiта?,
   Та прохожих, про?жджачих
   У двiр заклика?,
   Та вареною часту?,
   На весiлля просить.
   Знай бiга? - а самого
   Ледве ноги носять.
   Скрiзь гармидер та реготня,
   В хатi i надворi.
   I жолоби викотили
   З ново? комори.
   Скрiзь порання: печуть, варять,
   Вимiтають, миють...
   Та все чужi. Де ж наймичка?
   На прощу у Ки?в
   Пiшла Ганна. Благав старий,
   А Марко аж плакав,
   Щоб була вона за матiр.
   - Нi, Марку! Нiяко
   Менi матiр'ю сидiти:
   То багатi люди,
   А я наймичка... Ще й з тебе
   Смiятися будуть. -
   Нехай бог вам помага?!
   Пiду помолюся.
   Усiм святим у Ки?вi,
   Та й знову вернуся
   В вашу хату, як приймете.
   Поки маю сили,
   Трудитимусь... - Чистим серцем
   Поблагословила
   Свого Марка... Заплакала
   Й пiшла за ворота.

   Розвернулося весiлля,
   Музикам робота -
   I пiдковам. Вареною
   Столи й лави миють.
   А наймичка шкандиба?,
   Поспiша? в Ки?в.
   Прийшла в Ки?в - не спочила,
   У мiщанки стала,
   Найнялася носить воду,
   Бо грошей нестало
   На молебствi? Варварi.
   Носила, носила,
   Кiп iз вiсiм заробила
   Й Марковi купила
   Святу шапочку в пещерах
   У Йвана святого,
   Щоб голова не болiла
   В Марка молодого.
   I перстеник у Варвари
   Невiстцi достала,
   I, всiм святим поклонившись,
   Додому верталась.
   Вернулася. Катерина
   I Марко зустрiли
   За ворiтьми, ввели в хату
   Й за стiл посадили;
   Напували й годували,
   Про Ки?в питали,
   I в кiмнатi Катерина
   Одпочить послала.
   - За що вони мене люблять?
   За що поважають?
   О боже мiй милосердний,
   Може, вони знають...
   Може, вони догадались...
   Нi, не догадались -
   Вони добрi... - I наймичка
   Тяжко заридала.

   VI

   Тричi крига замерзала,
   Тричi розтавала,
   Тричi наймичку у Ки?в
   Катря провожала,
   Так, як матiр. I в четвертий
   Провела небогу
   Аж у поле, до могили,
   I молила бога,
   Щоб швиденько верталася,
   Бо без не? в хатi
   Якось сумно - нiби мати
   Покинула хату.

   Пiсля пречисто? в недiлю,
   Та пiсля першо?, Трохим
   Старий сидiв в сорочцi бiлiй,
   В брилi, на призьбi. Перед ним
   З собакою онучок грався,
   А внучка в юпку одяглась
   У Катрину i нiби йшла
   До дiда в гостi. Засмiявсь
   Старий i внучку привiтав,
   Неначе справдi молодицю:
   - А де ж ти дiла паляницю?
   Чи, може, в лiсi хто одняв?
   Чи попросту - забула взяти?
   Чи, може, ще й не напекла?
   Е, сором, сором! Лепська мати! -
   Аж зирк - i наймичка ввiйшла
   На двiр. Старий побiг стрiчати
   З онуками свою Ганну...
   - А Марко в дорозi? -
   Ганна дiда питалася.
   - В дорозi ще й досi.
   - А я ледве додибала
   До вашо? хати,
   Не хотiлось на чужинi
   Однiй умирати.
   Коли б Марка дiждатися...
   Так щось тяжко стало! -
   I внучатам iз клуночка
   Гостинцi виймала -
   I хрестики, й дукачики,
   Й намиста разочок
   Яриночцi, i червоний
   З фольги образочок,
   А Карповi соловейка
   Та коникiв пару,
   I четвертий уже перстень
   Свято? Варвари
   Катеринi. А дiдовi
   Iз воску святого
   Три свiчечки; а Марковi
   I собi нiчого
   Не принесла, не купила,
   Бо грошей нестало,
   А заробить не здужала.
   - А ось ще осталось
   Пiвбубличка! - Й по шматочку
   Дiтям роздiлила.

   VII

   Ввiйшла в хату. Катерина
   ?й ноги умила
   Й полуднувать посадила.
   Не пила й не ?ла
   Стара Ганна. - Катерино!
   Коли в нас недiля? -
   - Пiслязавтра. - Треба буде
   Акафiст найняти
   Микола?вi святому
   Й на часточку дати;
   Бо щось Марко забарився...
   Може, де в дорозi
   Занедужав, сохрань боже! -
   Й покапали сльози
   З старих очей замучених,
   Ледве, ледве встала
   Iз-за стола. - Катерино!
   Не та вже я стала:
   Зледащiла, не здужаю
   I на ноги встати.
   Тяжко, Катре, умирати
   В чужiй теплiй хатi.
   Занедужала небога.
   Уже й причащали,
   Й малосвятi? служили, -
   Нi, не помагало!
   Старий Трохим по надвiр'ю,
   Мов убитий, ходить.
   Катерина ж з болящо?
   I очей не зводить.
   Катерина коло не?
   I дню? й ночу?.
   А тимчасом сичi вночi
   Недобре вiщують -
   На коморi. Болящая
   Щодень, що година
   Ледве чути пита?ться:
   - Доню Катерино!
   Чи ще Марко не при?хав?
   Ох, якби я знала,
   Що дiждуся, що побачу,
   То ще б пiдождала.

   VIII

   Iде Марко з чумаками;
   Iдучи спiва?.
   Не поспiша до господи -
   Воли попаса?.
   Везе Марко Катеринi
   Сукна дорогого,
   "А батьковi шитий пояс
   Шовку червоного.
   А наймичцi на очiпок
   Парчi золото?
   I червону добру хустку
   З бiлою габою.
   А дiточкам черевички,
   Фiг та винограду.
   А всiм вкупi - червоного
   Вина з Цареграду
   Вiдер з тро? у барилi,
   I кав'яру з Дону, -
   Всього везе, та не зна?,
   Що дi?ться дома.
   Iде Марко, не журиться.
   Прийшов - слава богу!
   I ворота одчиня?,
   I молиться богу...
   - Чи чу?ш ти, Катерино?
   Бiжи зустрiчати!
   Уже прийшов. Бiжи швидше,
   Швидше веди в хату!..
   Слава тобi, Христе боже!
   Насилу дiждала! -
   I "отче наш" тихо... тихо,
   Мов крiзь сон, читала.

   Старий воли випряга?,
   Занози хова?
   Мережанi. А Катруся
   Марка огляда?.
   - А де ж Ганна, Катерино?
   Я пак i байдуже.
   Чи не вмерла? - Нi, не вмерла,
   А дуже нездужа.
   Ходiм лишень в малу хату,
   Поки випряга?
   Воли батько; вона тебе,
   Марку, дожида?. -

   Ввiйшов Марко в малу хату
   I став у порогу...
   Аж злякався. Ганна шепче:
   - Слава... слава богу.
   Ходи сюди, не лякайся...
   Вийди, Катре, з хати:
   Я щось маю розпитати,
   Дещо розказати. - .
   Вийшла з хати Катерина,
   А Марко схилився
   До наймички у голови.
   - Марку! Подивися,
   Подивися ти на мене!
   Бач, як я змарнiла.
   Я не Ганна, не наймичка,
   Я... - Та й онiмiла.
   Марко плакав, дивувався.
   Знов очi одкрила,
   Пильно, пильно подивилась -
   Сльози покотились.
   - Прости мене. Я каралась
   Весь вiк в чужiй хатi...
   Прости мене, мiй синочку!
   Я... я твоя мати. -
   Та й замовкла... Зомлiв Марко,
   Й земля задрижала.
   Прокинувся... до матерi -
   А мати вже спала.

   [13 листопада 1845 в Переяславi] - [1860]



   ** НЕОФIТИ **


   Сия глаголет господь: сохраните суд и  сотворите  правду,  приблшкибося
спасение мое прийти, и милость моя открыется.
   Исаия. Г. 56 С. I.

   М.С.Щепкину на память 24 Декабря 1857

   Возлюбленику муз i грацiй!
   Ждучи тебе, я тихо плачу
   I думу скорбную мою
   Тво?й душi передаю.

   Привiтай же благодушне
   Мою сиротину,
   Наш великий чудотворче,
   Мiй друже ?диний!
   Привiта?ш, - убогая,
   Сiрая, з тобою
   Перепливе вона Лету;
   I огнем-сльозою
   Упаде колись на землю,
   I притчею стане
   Розпинателям народним,
   Грядущим тиранам.

   Давно вже я сижу в неволi,
   Неначе злодiй взапертi,
   На шлях дивлюся, та на поле,
   Та на ворону на хрестi
   На кладовищi. Бiльш нiчого
   З тюрми не видно. Слава богу
   Й за те, що бачу. Ще живуть,
   I богу моляться, i мруть
   Хрещенi люди.
   Хрест високий
   На кладовищi трохи збоку
   Златомальований сто?ть.
   Не вбогий, мабуть, хтось лежить?
   I намальовано: розп'ятий
   За нас син божий на хрестi.
   Спасибi сиротам багатим,
   Що хрест поставили. А я...
   Такая доленька моя!
   Сижу собi та все дивлюся
   На хрест високий iз тюрми.
   Дивлюсь, дивлюся, помолюся -
   I горе, горенько мо?,
   Мов нагодована дитина,
   Затихне трохи. I тюрма
   Неначе ширша?. Спiва?
   I плаче серце, ожива?
   I в тебе, боже, i в святих
   Та праведних тво?х пита?, -
   Що вiн зробив ?м, той святий,
   Той назорей, той син ?диний
   Богом iзбранно? Марi?,
   Що вiн зробив ?м? I за що
   Його, святого, мордували,
   Во узи кували;
   I главу його честную
   Терном увiнчали?
   I вивели з злодiями
   На Голгофу-гору;
   I повiсили мiж ними
   За що? Не говорить
   Нi сам сивки верхотворець,
   Нi його святi? -
   Помощники, поборники,
   Кастрати нiмi?!

   Благословенная в женах,
   Святая праведная мати
   Святого сина на землi!
   Не дай в неволi пропадати,
   Летучi лiта марне тратить.
   Скорбящих радосте! Пошли,
   Пошли менi святе? слово,
   Свято? правди голос новий!
   I слово розумом святим
   I оживи i просвiти!
   I розкажу я людям горе,
   Як тая мати рiки, море
   Сльози кроваво? лила,
   Так, як i ти. I прийняла
   В живую душу свiт незримий
   Твойого розп'ятого сина!..
   Ти - матер бога на землi! -
   Ти сльози матерi до краю,
   До каплi вилила! Ридаю,
   Молю, ридаючи, пошли,
   Подай душi убогiй силу,
   Щоб огненно заговорила,
   Щоб слово пламенем взялось,
   Щоб людям серце розтопило,
   I на Украйнi понеслось.
   I на Укра?нi святилось
   Те слово - боже? кадило,
   Кадило iстини. Амiнь.

   I

   Не в нашiм краю, богу милiм,
   Не за гетьманiв i царiв,
   А в римськiй iдольськiй землi
   Се беззаконi? творилось.
   Либонь, за Декiя царя?
   Чи за Нерона сподаря?
   Сказать запевне не зумiю.
   Нехай за Нерона. Росi?
   Тодi й на свiтi не було,
   Як у Iталi? росло
   Мале дiвча. I красотою,
   Святою, чистою красою,
   Як тая лiлiя, цвiло.
   Дивилася на не? мати
   I молодiла. I дiвчатi
   Людей шукала. I найшла.
   Та, помолившись Гiменею
   В сво?м веселiм гiнекею,
   В чужий веселий одвела.
   Незабаром зробилась мати
   Iз добро? тi? дiвчати;
   Дитину-сина привела.
   Молилася сво?м пенатам
   I в Капiтолiй принесла
   Немалi жертви. Ублагала
   Капiтолiйський той сигклiт,
   Щоб первенця ?? вiтали
   Святi? iдоли. Горить
   I день i нiч перед пенатом
   Святий огонь. Радi? мати:
   В Алкiда син ?? росте,
   Росте... Лицяються гетери
   I перед образом Венери
   Лампаду свiтять.

   II

   Тодi вже сходила зоря
   Над Вiфле?мом. Правди слово,
   Свято? правди i любовi
   Зоря всесвiтняя зiйшла!
   I мир i радiсть принесла
   На землю людям. Фарисе?
   I вся мерзенна Iудея
   Заворушилась, заревла,
   Неначе гадина в болотi.
   I сина божi я во плотi
   На тiй Голгофi розп'яла
   Межи злодiями. I спали,
   Упившись кровiю, кати,
   Тво?ю кровiю. А ти
   Возстав од гроба, слово встало,
   I слово правди понесли
   По всiй невольничiй землi
   Тво? апостоли святi?.

   III

   Тодi ж ото ?? Алкiд,
   Та ще гетери молодi?,
   Та козлоногий п'яний дiд
   Над самим Аппi?вим шляхом
   У га? гарно роздяглись,
   Та ще гарнiше попились,
   Та й поклонялися Прiапу.
   Аж гульк!.. Iде святий Петро
   Та, йдучи в Рим благовiстити,
   Зайшов у гай води напитись
   I одпочити. - Благо вам! -
   Сказав апостол утомленний
   I оргiю благословив.
   I тихим, добрим, кротким словом
   Благовiстив ?м слово нове,
   Любов, i правду, i добро,
   Добро найкраще? на свiтi -
   То братолюбi?. I ситий
   I п'яний голий отой Фавн,
   I син Алкiд твiй, i гетери -
   Всi, всi упали до землi
   Перед Петром. I повели
   До себе в терми на вечерю
   Того апостола...

   IV

   I в термах оргiя. Горять
   Чертоги пурпуром i златом,
   Куряться амфори. Дiвчата
   Трохи не голi? стоять
   Перед Кiпрi дою i в лад
   Спiвають гiмн. Приуготован
   Веселий пир; i полягли
   На ложах гостi. Регiт! Гомiнi
   Гетери гостя привели
   Сивобородого. I слово
   Iз уст апостола святого
   Драгим ?ле?м потекло.
   I стихла оргiя. А жриця
   Кiпрiди, оргi? цариця,
   Поникла радостним челом
   Перед апостолом. I встала,
   I всi за нею повставали
   I за апостолом пiшли
   У катакомби. I ?диний
   Твiй син Алкiд пiшов за ними
   I за апостолом святим,
   За тим учителем сво?м.
   А ти весела вийшла з хати
   На шлях iз гаю виглядати
   Свого Алкiда. Нi, нема.
   Уже й не буде. Ти сама
   Помолишся сво?м пенатам,
   Сама вечерять сядеш в хатi...
   Нi, не вечерять, а ридать,
   Ридать, i долю проклинать,
   I сивiть, кленучи. I горе!
   Умреш ?си на самотi,
   Мов прока жен на!

   V

   На хрестi
   Стремглав повiсили святого
   Того апостола Петра.
   А неофiтiв в Сiракузи
   В кайданах одвезли. I син
   Алкiд, твоя дитина,
   ?диная твоя родина,
   Любов ?диная твоя,
   Гни? в неволi, в кайданах.
   А ти, прескорбная, не зна?ш,
   Де вiн кона?, пропада?!
   Iдеш шукать його в Сибiр
   Чи те?... в Скiфiю... I ти...
   I чи одна ти? Божа мгiти
   I заступи вас i укрий'
   Нема сiм'?, нема? хати,
   Нема? брата, нi сестри,
   Щоб незаплаканi ходили,
   Не катувалися в тюрмi
   Або в далекiй сторонi,
   В британських, гальських легiонах
   Не муштрувались! О Нероне!
   Нероне лютий! Божий суд,
   Правдивий, наглий, серед шляху
   Тебе осудить. Припливуть
   I прилетять зо всього свiта
   Святi? мученики. Дiти
   Свято? волi. Круг одра,
   Круг смертного твого предстануть
   В кайданах. I... тебе простять.
   Вони брати i християни.
   А ти собака! людо?д!
   Деспот скажений!

   VI

   Аж кишить
   Невольника у Сiракузах
   В льохах i тюрмах. А Медуза
   В шинку з старцями п'яна спить.
   От-от прокинеться... i потом
   I кров'ю вашою, деспоти,
   Похмiлля справить.
   Скрiзь шукала
   Дитину мати. Не найшла
   I в Сiракузи поплила.
   Та там уже його в кайданах
   Найшла, сердешная, в тюрмi.
   Не допустили й подивитись,
   I мусила вона сидiть
   Коло острога. Ждать i ждать,
   Як бога з неба виглядать
   Свойого сина: аж поки-то
   Його в кайданах поженуть
   Бульвар мести. А в Римi свято,
   Велике свято! Тиск народу,
   Зо всього царства во?води,
   Преторiани i сенат,
   Жерцi i лiктори стоять
   Круг Капiтолiя. I хором
   Спiвають гiмн i курять дим
   З кадил i амфор. I з собором
   Iде сам кесар. Перед ним
   Iз бронзи литую статую
   Самого кесаря несуть.

   VII

   Непевне видумали свято
   Патрицi?-аристократи
   I мудрий кесарiв сенат.
   Вони, бач, кесаря хвалили
   На всi лади, що аж остило
   Самим ?м дурня вихвалять, -
   То заразом, щоб доканать,
   Вони на радi присудили,
   Щоб просто кесаря назвать
   Самим Юпiтером, та й годi.
   I написали во?водам
   По всьому царству: так i так.
   Що кесар бог. Що бiльш од бога?
   I майстровi дали кувать
   Iз бронзи кесаря. До того
   Так, нотабене, додали,
   Що бронзовий той кесар буде
   I милувать. Сердешнi люди,
   Неначе в iрiй, потягли
   У Рим на прощу. Приплила
   Iз Сiракуз i та небога
   Благати кесаря i бога.
   I чи одна вона? Мiй боже!
   Прийшло ?х тисячi в сльозах,
   Прийшло здалека.
   Горе з вами!
   Кого благати ви прийшли?
   Кому ви сльози принесли?
   Кому ви принесли з сльозами
   Свою надiю? Горе з вами,
   Раби незрячi?! Кого?
   Кого блага?те, благi?,
   Раби незрячi?, слiпi??
   Чи ж кат помилу? кого?
   Молiтесь боговi одному,
   Молiтесь правдi на землi,
   А бiльше на землi нiкому
   Не поклонiтесь. Все брехня -
   Попи й царi...

   VIII

   Перед Нероном,
   Перед Юпiтером новим,
   Молились вчора сенатори
   I всi патрицi?; i вчора
   Лилася божа благодать.
   Кому чи чином, чи грошима,
   Кому аренду Палестiну,
   Байстрятам дещо. А кому
   Самi благоволили дать
   Свою пiдложницю в супруги,
   Хоча й пiдтоптану. Нiчого,
   Аби з-пiд кесаря. А в кого
   Сестру благоволили взять
   У свiй гарем. I се нiчого:
   На те вiн бог, а ми пiд бога
   Себе повиннi пiдкладать,
   Не тiльки сестер.
   Преторiани помолились,
   Преторiанам дав указ,
   Щоб все, що хочуть, те й робили,
   А ми помилу?мо вас.
   I ви, плебе?-гречкосi?,
   I ви молилися, та вас
   Нiхто не милу?. Не вмiють
   Вас i помилувать гаразд!

   IХ

   На третiй день уже пустили
   Молитися за християн.
   I ти приходила, молилась,
   I милосердий iстукан
   Звелiв везти iз Сiракузи
   У Рим в кайданах християн.
   I рада ти i весела,
   Кумировi знову
   Помолилась. А кумир той,
   Юпiтер той новий,
   Ось побач, яке? свято
   Буде завдавати
   В Колiзе?. А тимчасом
   Iди зустрiчати
   Свого сина. Та не дуже
   Радiй лиш, небого.
   Ще не зна?ш ти нового
   Ласкавого бога.
   А поки що, з матерями
   Алкiдова мати
   Пiшла його зустрiнути,
   Святих привiтати
   На березi. Пiшла ?си,
   Трохи не спiва?ш
   Та кесаря Юпiтера
   Хвалиш-вихваля?ш:
   - От Юпiтер, так Юпiтер!
   Не жаль i назвати
   Юпiтером. А я, дурна,
   Ходила благати
   У Афiни Юпiтера.
   Дурна, бiльш нiчого! -
   I нищечком помолилась
   Кесаревi-богу.
   Та й пiшла понад болотом,
   На Тiбр погляда?.
   А по Тiбру iз-за гаю
   Байдак виплива?,
   Чи галера. На галерi
   Везуть твого сина
   З неофiтами в кайданах.
   А твоя дитина
   Ще й до щогли прикована -
   Не неофiт новий,
   А апостол великого
   Христового слова.
   Отакий-то вiн. Чи чу?ш,
   У путах спiва?
   Твiй мученик:

   "Псалом новий госнодевi
   I новую славу
   Воспо?м честним собором,
   Серцем нелукавим.
   Во псалтирi i тимпанi
   Воспо?м благая,
   Яко бог кара неправих,
   Правим помага?.
   Преподобнi? во славi
   I на тихих ложах
   Радуються, славословить,
   Хвалять iм'я боже.
   I мечi в руках ?х добрi,
   Острi обоюду,
   На отмщенi? язикам
   I в науку людям.
   Окують царей неситих
   В залiзнi? пута
   I ?х, славних, оковами
   Ручними скрутять.
   I осудять неправедних
   Судом сво?м правим,
   I вовiки стане слава,
   Преподобним слава".

   Х

   А ти на березi стояла,
   Неначе темная скала.
   Не слухала i не ридала,
   А "алiлуя" подала
   За матерями християнам.
   Мов дзвони, загули кайдани
   На неофiтах. А твiй син,
   ?диний твiй! апостол новий,
   Перехрестившись, возгласив:

   - Молiтесь, братiя! Молiтесь
   За ката лютого. Його
   В сво?х молитвах пом'янiте.
   Перед гординею його,
   Брати мо?, не поклонiтесь.
   Молитва боговi. А вiн
   Нехай люту? на землi,
   Нехай пророка побива?,
   Нехай усiх нас розпина?.
   Уже внучата зачались,
   I виростуть вони колись, -
   Не месники внучата тi?,
   Христовi во?ни святi?!
   I без огня i без ножа
   Стратеги божi? воспрянуть.
   I тьми i тисячi поганих
   Перед святими побiжать.
   Молiтесь, братiя. - Молились,
   Молилися перед хрестом
   Закутi в пута неофiти,
   Молились радостно. Хвала!
   Хвала вам, душi молодi?!
   Хвала вам, лицарi святi?!
   Вовiки-вiки похвала!

   XI

   I в Рим галера приплила.
   Мина? тиждень. П'яний кесар,
   Постригши сам себе в Зевеса,
   Завдав Зевесу юбiлей.
   Лику? Рим. Перед кумира
   Везуть возами ладан, мiрро,
   Женуть гуртами християн
   У Колiзей. Мов у рiзницi,
   Кров потекла. Лику? Рим!
   I гладiатор i патрицiй,
   Обидва п'янi. Кров i дим
   ?х упо?в. Ру?ну слави
   Рим пропива?. Тризну править
   По Сцiпiонах. Лютуй! лютуй,
   Мерзенний старче! Розкошуй
   В сво?х гаремах! Iз-за моря
   Уже вста? святая зоря.
   Не громом праведним, святим
   Тебе уб'ють. Ножем тупим
   Тебе зарiжуть, мов собаку,
   Уб'ють обухом.

   XII

   Другий день
   Реве арена. На аренi
   Лiдiйський золотий пiсок
   Покрився пурпуром червоним,
   В болото кровi замiсивсь.
   А сiракузьких назоре?в
   Ще не було у Колiзе?.
   На третiй день i ?х в кайданах
   Сторожа з голими мечами
   Гуртом в рiзницю привела.
   Арена звiром заревла.
   А син твiй гордо на арену,
   Псалом спiваючи, ступив.
   I п'яний кесар, мов скажений,
   Зареготавсь. I леопард
   Iз льоху вискочив на сцену,
   Ступив, зирнув... I полилась
   Святая кров. По Колiзе?
   Ревучим громом пронеслась
   I стихла буря. Де ж була?
   Де ти сховалась? Чом на його,
   На кесаря свого святого,
   Не кинулась? Бо стерегли,
   Кругом в три лави оступили
   Зевеса лiктори. За ним,
   Тво?м Юпiтером святим,
   Залiзну браму зачинили.
   А ти осталася одна,
   Одна-однiсiнька надворi.
   I що ти зможеш? - Горе! Горе!
   О горе люте? мо?!
   Моя ти доленько! Без його
   Що я робитиму? До кого
   Я прихилюся?.. - I небога
   Кругом зирнула, i о мур,
   Об мур старою головою
   Ударилась, i трупом пала
   Пiд саму браму.

   ХIII

   З позорища увечерi
   У терми сховався
   Святий кесар з лiкторами.
   Колiзей остався
   Без кесаря i без римлян
   I нiби заплакав
   Одинокий. Мов гора та,
   На полi чорнi?
   Колiзей той серед Риму.
   Тихо, тихо вi?
   Iз-за Тiбра, iз Альбано
   Вiтер понад Римом.
   А над чорним Колiзе?м,
   Нiби iз-за диму,
   Пливе мiсяць круглолиций.
   I мир первозданний
   Одпочив на лонi ночi.
   Тiльки ми, Адаме,
   Тво? чада преступнi?,
   Не одпочива?м
   До само? домовини
   У проспанiм ра?.
   Гриземося, мов собаки
   За маслак смердячий,
   Та тебе ще зневажа?м,
   Праотче ледачий!

   XIV

   Трохи одпочила
   Стара мати недобита.
   Живущую силу
   Сила ночi оживила.
   Встала, походила
   Коло замкнуто? брами
   Та щось шепотала.
   Чи не кесаря святого
   Нишком проклинала?
   А може й так. Тихесенько
   До брами пiдкралась,
   Послухала, усмiхнулась
   I щось прошептала,
   Якесь слово. I нищечком
   Коло брами сiла
   Й зажурилась. Незабаром
   Брама одчинилась.
   I на возах, на колесницях,
   Iз Колiзея, iз рiзницi,
   Святi? вивезли тiла
   I повезли на Тiбр. Тiлами
   Святих убитих годували
   Для царського-таки стола
   У Тiбрi рибу. Встала мати,
   Кругом оглянулась, взялась
   За биту голову руками
   I тихо, мовчки за возами
   Марою чорною пiшла
   На Тiбр. А скiфи сiроокi,
   Погоничi, рабiв раби,
   Подумали - сестра Морока
   Iз пекла вийшла провожать
   У пекло римлян. Поскидали
   У воду трупи, та й назад
   З возами скiфи повертали.
   I ти осталася одна
   На березi. I ти дивилась,
   Як розстилалися, стелились
   Круги широкi? над ним,
   Над сином праведним тво?м!
   Дивилась, поки не осталось
   Живого слiду на водi.
   I усмiхнулася тодi,
   I тяжко, страшно заридала,
   I помолилась в перший раз
   За нас розп'ятому. I спас
   Тебе розп'ятий син Марi?.
   I ти слова його живi?
   В живую душу прийняла.
   I на торжища i в чертоги
   Живого iстинного бога
   Ти слово правди понесла.

   1857 8 грудня Нижнiй Новгород



   ** СОТНИК **

   (В рукопису Шевченка поема ця не ма? назви)

   У Оглавi... Чи по знаку
   Кому цей Оглав бiлохатий?
   Троха лиш? Треба розказати,
   Щоб з жалю не зробить смiху.
   Од Борисполя недалеко,
   А буде так, як Борисполь,
   I досi ще сто?ть любенько
   Рядок на вигонi тополь,
   Неначе з Оглава дiвчата
   Ватагу вийшли виглядати
   Та й стали. Буде вже давно -
   Отут бувало iз-за тину
   Вилась квасоля по тичинi,
   I з оболонками вiкно
   В садочок лiтом одчинялось.
   I хата, бачите, була
   За тином, сотникова хата.
   А сотник був собi багатий,
   То в його, зна?те, росло
   На божiй харчi за дитину
   Чи?сь байстря. А може й так
   Узяв собi старий козак
   Чию сирiтку за дитину
   Та й догляда? в затишку,
   Як квiточку, чужу дочку.
   А сина (сотник був жонатий.
   Та жiнка вмерла), сина дав
   У бурсу в Ки?в обучатись,
   А сам Настусю пiджидав,
   Таки годованку, щоб з нею
   Собi зробитися рiднею;
   Не сина з нею по?днать,
   А забандюрилось старому
   Самому в дурнях побувать.
   А щоб не знать було нiкому,
   То ще й не радився нi з ким,
   А тiльки сам собi гада?...
   А жiночки... лихий ?х зна?!
   Уже смiялися над ним!
   Вони цю страву носом чують.
   . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
   Сидить сотник на причiлку
   Та думку гада?,
   А Настуся по садочку
   Пташкою лiта?.
   То посидить коло його,
   Руку поцiлу?,
   То усами страшенними
   Сивими пусту?, -
   Ну, звичайне, як дитина
   Песту? старого.
   А старому не до того:
   Iншого якогось,
   Грiховного пестування
   Старе тiло просить!..
   I пальцями старий сотник
   Настусинi коси,
   Мов двi гадини великi,
   Докупи сплiта?,
   То розплете та круг ши?
   Тричi обмота?!..
   А вона, моя голубка,
   Нiчого не зна?.
   Мов кошеня на припiчку
   З старим котом гра?...
   _
   Сотник_

   Та одчепись, божевiльна..
   Дивись лишень: коси
   Мов русалка розтрiпала...
   А чому ти й досi
   Нiколи не вплетеш кiсники,
   Отi, що тiтка привезла?..

   Настуся_

   Якби пустили на музики,
   То я б кiсники заплела,
   Надiла б жовтi черевики,
   Червону б юпку одягла,
   Заквiтчала б барвiнком коси...

   Сотник_

   Стривай, стривай, простоволоса!
   Дурненька: де б же ти взяла
   Того барвiнку заквiтчатись?
   _
   Настуся_

   А коло тину! там такий
   Порiс зелений, та хрещатий,
   Та синiй! Синiй-голубий
   Зацвiв...

   Сотник_

   Не будеш дiвувати!

   Настуся_

   А що ж, умру хiба?
   _
   Сотник_

   Ба нi!
   А снилось восени менi,
   Тодi, як щепи ми щепили, -
   Як приймуться... менi приснилось...
   Як приймуться, то восени
   Ти вийдеш замiж.

   Настуся_
   Схаменись!!
   I щепи вашi поламаю...

   Сотник_

   I як барвiнок зацвiте...

   Настуся_

   То я й барвiнок позриваю.

   Сотник_

   А од весiлля не втечеш!
   _
   Настуся_

   Ба нi, втечу, та ще й заплачу!
   (Плаче)_

   Сотник_

   Дурна ти, Насте, як я бачу:
   I посмiяться не даси...
   Хiба не бачиш, я жартую.
   Пiди лиш скрипку принеси
   Та з лиха гарно потанцю?ш,
   А я заграю...
   _
   Настуся_

   Добре, тату...
   (I веселенька шасть у хату.)

   Сотник_

   Нi, трохи треба пiдождать.
   Воно б то так! Та от що, брате:
   Лiта не ждуть! лiта летять!
   А думка проклята марою
   До серця так i приросла...
   А ти вже й скрипку принесла?
   Яку ж ми вчистимо з тобою?

   Настуся_

   Е, нi! стривайте! Цур не грать,
   А то не буду й танцювать, -
   Поки барвiнку не нарву
   Та не заквiтчаюсь. Я зараз!
   _
   (Iде недалечка, рве барвiнок, квiтча?ться i спiва?._
   А сотник, налагоджу? скрипку)_

   Сотник_

   Отже одна вже й увiрвалась.
   Стривай, i другу увiрву...

   Настуся_
   _
   (верта?ться заквiтчана спiваючи)_

   "Якби менi крила, крила
   Соколинi?,
   Полетiла б я за милим,
   За дружиною.
   Полетiла б у дiброву,
   У зелений гай,
   Полетiла б, чорноброва,
   За тихий Дунай".
   (Тим  часом,як  вона  спiва?,  у  садочок  входить  молодий  хлопець  в
солом'яному брилi,в короткому синьому  жупанку,  в  зелених  шароварах,  з
торбиною за плечима i з нага?м)_

   Петро_

   З тим днем, що сьогоднi! Боже помагай!

   Настуся_

   Тату! тату! Петро! Петро iз Ки?ва прийшов!
   _
   Сотник_

   А, видом видати, слихом слихати! Чи по волi, чи по неволi?
   _
   Петро_

   По волi, тату, та ще й богословом.
   _
   Сотник_
   Ов!

   Настуся_

   Богословом?! Аж страшно!

   Сотник_

   Дурна, чого ти бо?шся!
   _
   (Пiдходить до сина, хрестить його i цiлу?)_

   Боже тебе благослови, моя дитино!  Настусю!  Поведи  його  в  поко?  та
нагодуй, бо вiн ще, може, й не обiдав.
   _
   Петро_

   Та таки йтак

   (Iде в свiтлицю з Настусею)_

   Сотник_
   _
   (сам)_
   I._ дарував же менi бог
   Таке дитя, такого сина!
   I богослов уже. Причина,
   Причина мудрая. (Задуму?ться)_
   Чого?
   Чого я_ думаю? У попи,
   А_ як не схоче, то на Сiч.
   I там не згине вражий хлопець.
   Iти лиш в хату... От ще рiч:
   Заставить треба богослова,
   Щоб дома байдикiв не бив,
   Щоб вiн гуляючи навчив
   Настусю заповiдь, - щоб знову
   Не довелось дяка наймать,
   Як для покойно?. А знаю,
   Без цього вже не повiнча?
   Отець Хома... Пiти сказать,
   А то забуду...
   _
   (Iде в хату)_

   Жить би, жить, хвалити бога,
   Кохатися в дiтях,
   Так же нi: самому треба
   Себе одурити,
   Оженитися старому
   На такiй дитинi!
   Схаменися, не женися:
   I вона загине,
   I сам сивим посмiшищем
   Будеш в сво?й хатi,
   Будеш сам оте весiлля
   Повiк проклинати,
   Будеш плакать, i нiкому
   Тi сльози старечi
   Буде втерти. Не женися!
   I гич не до речi!
   Дивися: рай кругом тебе,
   I дiти, як квiти,
   За що ж ти ?х, молоденькi,
   Дума?ш убити?..
   Нi, старий мiй чепуриться,
   Аж бридко дивиться!
   А Настуся з богословом
   Заповiдi вчиться.
   Он дивiться: у садочок
   Вийшли погуляти -
   Удвох собi похожають,
   Мов тi голуб'ята.
   А старого нема дома,
   То ?м - своя воля
   Награтися. Дивiтеся:
   Там коло тополi
   Стали собi та й дивляться
   Одно на другого.
   Отак ангели святi?
   Дивляться на бога,
   Як вони одно на друге.
   I Петрусь пита?:

   Петро_

   Чом же ти оце, Настусю,
   Справдi не чита?ш?

   Настуся_

   Ахiба я школяр, чи що? Не хочу, та й годi.

   Петро_

   Хоч одну невеличку заповiдь сьогоднi вивчи, хоч п'яту!

   Настуся_
   I п'ято?, i шосто?, нiяко? не хочу.

   Петро_

   То пiп i не вiнчатиме нiколи, як не вмiтимеш!

   Настуся_

   Байдуже,нехай собi не вiнча?.

   Петро_

   Азо мною?

   Настуся_

   I з тобою нехай собi... Е, нi, нехай повiнча?!..

   Петро_

   Та читай же, а то...

   Настуся_

   А то що ти зробиш?

   Петро_

   Поцiлую. Ось побачиш!

   Настуся_

   Хоч як хочеш цiлуй собi, а я таки не читатиму!

   Петро_
   _
   (цiлу? ?? i примовляв)_

   Оце тобi раз! Оце тобi два!
   _
   (А сотник вигляда? з-за тину i входить в хату, не давши знаку)_

   Настуся
   _
   (пруча?ться)_

   Годi-бо вже, годi! Незабаром батько прийде-треба справдi читать.

   Петро_

   А! Тепер i читать!
   _
   Сотник_
   _
   (виходить_ з хати)_

   Дiти! Годi вже вам учиться! Чи не час обiдать?
   _
   (Петро i Настуся мовчки iдуть у хату)_

   Сотник_
   _
   (сам)_

   Навчилась, нiчого сказать!
   Оце дитина! Нi, Настусю,
   Я коло тебе захожуся
   Тепер, лебедонько, не так!
   Поки сто раз не поцiлу?,
   Й читать не хоче! А бурсак!
   Собачин сину, зна?ш смак!
   Ось я тебе попомуштрую
   Не так, як в бурсi!.. Помелом!
   Щоб духу в хатi не було!
   Великий свiт наш, не загинеш!
   Дивися, пся ного личина!
   Оце-то так, що богослов!
   У батька краде! Добре, свату!
   Якi-то стали люди злi!..
   А що то дi?ться у хатi?
   Там знову, знать, мо? малi
   Читають... Треба розiгнати.

   Отакi батьки на свiтi -
   Нащо вони дiтям?
   На наругу перед богом.
   А шануйте, чтiте,
   Поважайте його, дiти,
   Бо то батько сивий!
   Батько мудрий! Добре отим
   Сиротам щасливим,
   Що не мають отих батькiв,
   То й не согрiшають.

   Настуся_
   _
   (вибiга? заплакана з хати)_

   Не да? i пообiдать,
   В Ки?в проганя?.
   А боже мiй милостивий,
   Що менi робити?
   Помандрую!
   _
   (Дивиться в хату)_

   Замiрився!
   Ух! який сердитий!
   Та не вдарить... А я таки
   У Ки?в з Петрусем
   Помандрую, хоч що хочеш!
   Я не побоюся,
   Серед ночi помандрую...
   А вiдьма зляка??!
   Нi, не зляка.
   _
   (Загляда знову)_

   Сердешненький!
   Книжечки склада?
   У торбину i бриль бере.
   Прощай, мо? любе,
   Мо? серце!.. Увечерi?..
   За царину?.. Буду!
   Раньше буду! Ось на, лови!
   _
   (Кида? через тин цвiток)_

   Чу?ш! Дожидайся ж!
   _
   (Виходить сотник. Настуся спiва?)_

   "Не ходи, не нуди, не залицяйся,
   Не сватай, не пiду, не сподiвайся".

   Сотник_

   А ?й байдуже! Мов не зна?!
   Неначе та сорока скаче.
   Настусю! Чом же ти не плачеш?
   Адже ж Петруся вже нема?.

   Настуся_

   Дивiтеся, яка печаль!
   То й плачте, коли жаль...
   _
   Сотник_

   Менi байдуже.

   Настуся_
   А менi
   Ще й байдужiше, - вiн не мiй;
   А я вже заповiдi знаю
   Усi до одно?!

   Сотник_

   Усi?
   Настуся
   Нехай хоч зараз сповiда?
   Отець Хома ваш голосний!

   Сотник_

   А повiнча?мось в недiлю?

   Настуся_

   Авжеж! Так ми ще не говiли;
   Як одговi?мось - тодi.

   Сотник_
   _
   (цiлу? ??)_

   Моя голубко сизокрила!
   Моя ти ягiдко!..
   _
   (Танцю? i приговорю?)_
   "У горох
   Вчотирьох
   Уночi ходила.
   Уночi
   Ходячи,
   Намисто згубила".

   Настуся_
   Та годi  вам  уже  з  тим  намистом.  Iшли  б  швидше  до  отцяХоми  та
порадилися, от що!

   Сотник_

   Правда, правда, моя квiточко! Побiжу ж я швиденько,а ти тут, моя любко,
погуляй собi тихенько! Та заквiтчайся! Та не жди мене, бо бути ма?,  що  я
остануся i на вечерню. (Цiлу? ?? i йде)._

   Настуся_

   Добре, добре, не ждатиму.
   Не ждатиму, не ждатиму,
   У свитину вдягатимусь,
   У намисто уберуся,
   Доганятиму Петруся.
   Обнiмемось, поцiлу?мось, поберемося за рученьки,та й пiдем  удвох  собi
аж у Ки?в. Треба заквiтчаться, - може, в останнiй
   раз. бо вiн казав, що у Броварях i повiнча?мося.

   (Квiтча?ться i спiва?)_

   "Ой пiду я не берегом-лугом,
   Зустрiнуся з несуженим другом.
   Здоров, здоров, несужений друже!
   Любилися ми з тобою дуже.
   Любилися, та не побралися,
   Тiльки жалю серцю набралися".
   Оце нагадала яку! Цур ?й, яка погана! Побiжу лиш швидше.
   Оставайтеся здоровi, мо? високi? тополi i хрещатий мiй барвiночку!
   _
   (Виходить)_

   Iде додому уночi
   П'яненький сотник, а йдучи
   Собi, веселий, розмовля?:
   - Нехай i наших люди знають!
   Нехай i сивий i горбатий,
   А ми!.. хе! хе! А ми жонатi!
   А ми!.. - Насилу влiз у хату
   Та й лiг собi тихенько спати,
   Щоб Настю, бачте, не збудить
   Та сорома не наробить.
   Уже й "достойно" оддзвонили,
   Уже додому люди йдуть, -
   Не йде Настусенька, не чуть.
   Насилу сотника збудили
   Та розказали: так i так!
   Перехрестився неборак,
   Коня найкращого сiдла?
   I скаче в Ки?в. - В Броварях,
   Уже повiнчана, гуля?
   Його Настуся молода!
   Вернувся сотник мiй додому,
   Три днi, три ночi не вставав,
   Нiкому й слова не сказав
   I не пожалувавсь нiкому.
   . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
   . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

   Турбу?ться, заробля?,
   А того не зна?,
   Що на старiсть одурi?
   I все занеха?ть.
   Отак тепер i з сотником
   З дурним мо?м сталось:
   Розiгнав дiтей по свiту,
   А добро осталось,
   Нема? з ким подiлити.
   Довелось самому
   Розкидати, розточити,
   I добра нiкому
   Не зробити нi на шеляг,
   I притчею стати
   Добрим людям, i охати
   У холоднiй хатi
   Пiд кожухом, i нiкому
   Хату затопити
   I вимести... По смiтнику
   Ходити, нудити,
   Поки пугач над стрiхою
   В вiкно не зави?,
   А наймичка холодного
   Трупу не накри?
   Кожушиною старою,
   А ключ од комори
   Iз-за пояса украде...

   Отаке-то горе
   Iз сотником оце сталось.
   Не минуло году,
   Як Настусеньки не стало,
   А вже на городi
   Не осталося нiчого -
   Свинi та телята
   Уже бродять... А барвiнок!
   Барвiнок хрещатий!
   Притоптаний, коло тину
   Засиха?, в'яне!
   А сам сотник у кожусi,
   Одутлий, поганий,
   Коло клунi похожа?.
   I стоги не вкритi,
   I поко? не мазанi,
   I сволок не митий,
   I челядi нема дома,
   Й худоби нема?...
   А наймичка задрипана,
   Та й та помика?
   Старим паном... Так i треба:
   Не розганяй дiток,
   Сивий дурню! Недовго жив
   На свiй заробiток
   П'яний сотник. Ще минуло
   Лiто коло свiта,
   А восени на улицi
   Сотника убито!
   А може, вмер неборака,
   Од шинкарки йдучи?
   Байдуже кому питати.
   Забрали й онучi
   Добрi люди, а самого
   Гарно поховали
   У левадi. I хрестика
   Над ним не вкопали.
   Аж жаль його: був багатий,
   I рiдня i дiти
   ?сть у його, а нiкому
   Хрест постановити.
   Умер сотник, i поко?
   Згнили, повалялись,
   Все пропало, погинуло.
   Тiльки i осталось,
   Що тополi на вигонi -
   Стоять, мов дiвчата
   Вийшли з Оглава ватагу
   З поля виглядати.

   [Кос-Арал 1849]



   ** ВIДЬМА **

   Молюся, знову уповаю,
   I знову сльози виливаю,
   I думу тяжкую мою
   Нiмим стiнам передаю.
   Озовiтеся ж, заплачте,
   Нiмi?, зо мною
   Над неправдою людською,
   Над долею злою.
   Озовiтесь? А за вами,
   Може, озоветься
   Безталання невсипуще
   I нам усмiхнеться.
   По?дна? з недолею
   I з людьми i скаже
   Спасибi нам. Помолиться
   Й тихо спати ляже.
   I примиренному присняться
   I люди добрi, i любов,
   I все добро. I встане вранцi
   Веселий i забуде знов
   Свою недолю. I в неволi
   Позна? рай, позна? волю
   I всетворящую любов.

   Коло осiннього Миколи,
   Обiдранi, трохи не голi,
   Бендерським шляхом уночi
   Iшли цигани. А йдучи -
   Звичайне, вольни? - спiвали.
   Iшли, iшли, а потiм стали.
   Шатро край шляху розп'яли,
   Огонь чималий розвели
   I кругом його посiдали.
   Хто з шашликом, а хто i так -
   Зате вiн вольний, як козак
   Колись-то був. Сидять, куняють,
   А за шатром в степу спiва?,
   Неначе п'яна з приданок:
   Додому йдучи, молодиця:

   "Ой у новiй хатi
   Полягали спати,
   Молодiй приснилось,
   Що мати сказилась,
   Свекор оженився,
   Батько утопився.
   I... гу..."

   Цигани слухають, смiються:

   - I де тi люди тут возьмуться?
   Оце, мабуть, iз-за Днiстра,
   Бо тут все степ... Мара! Мара! -
   Цигани крикнули, схопились.
   А перед ними опинилось
   Те, що спiвало. Жаль i страх!
   В свитинi латанiй дрижала
   Якась людина. На ногах
   I на руках повиступала
   Од стужi кров; аж струпом стала.
   I довгi коси в реп'яхах
   О поли бились в ковтунах.
   Постояла, а потiм сiла
   Коло огню i руки грiла
   На самiм полум'?. - Ну, так!
   Оженився неборак! -
   Сама собi вона шептала
   I тяжко, страшно усмiхалась.
   Що се таке? Се не мара.
   Моя се мати i сестра,
   Моя се вiдьма, щоб ви знали.

   Цигани.
   А вiдкiля ти, молодице?

   Вiдьма
   Хто, я?
   (спiва?)_

   "Як була я молодиця,
   Цiлували мене в лице,
   А як стала стара баба,
   Цiлували б, була б рада"

   Циган.
   Спiвуча, нiчого сказать.
   Якби собi таку достать,
   Та ще й з медведем...

   Вiдьма.
   Я спiваю.
   Чи то сижу, чи то гуляю,
   Все спiваю, все спiваю,
   Уже забула говорить...
   А перше добре говорила.

   Циган_

   Де ж ти була, що заблудила?

   Вiдьма_

   Хто, я? чи ти?

   (шепче)_

   Цить лишень, цить.
   Он, бач, зо мною пан лежить.
   Огонь погас, а мiсяць сходить,
   В яру пасеться вовкулак...

   (усмiхнувшись)_

   Я в приданках була, впилася,
   I молода не придалася...
   А все то проклятi пани
   З дiвчатами таке? дiють...
   Ще треба другу одружить.
   Пiду, без мене не зумiють
   I в домовину положить...

   Цигани_

   Не йди, небого, будь ти з нами!
   У нас, ?й-богу, добре жить.

   Вiдьма_

   А дiти ?сть у вас?

   Цигани_

   Нема?.

   Вiдьма_

   Кого ж году?те ?сте?
   Кого ви спати кладете?
   Кого колишете вночi?
   Лягаючи i встаючи,
   За кого молитесь? Ох, дiти!
   I все дiти! I все дiти!
   Не знаю, де од ?х подiтись.
   Де не пiду, й вони за мною,
   Вони з'?дять мене колись...

   Цигани_

   Не плач, небого, не журись.
   У нас дiтей нема й заводу.

   Вiдьма_

   Хоч з гори та в воду.

   I вiдьма тяжко заридала.
   Цигани мовчки дивувались,
   Поки поснули, де хто впав,
   Вона ж не спала, не журилась.
   Сидiла, ноги устромила
   В гарячий попiл. Виступав
   Щербатий мiсяць з-за могили
   I на шатро мов позирав,
   Аж поки хмари заступили.

   Чом не спиться багатому
   Сивому, гладкому?
   Чом не спиться убогому
   Сиротi старому?
   Один дума, як би його
   Достро?ть палати.
   Другий дума, як би його
   На подзвiн придбати.
   Один старий одпочине
   В пишнiй домовинi.
   Другий старий i так собi
   Де-небудь пiд тином.
   I обидва спочивають
   I гадки не мають.
   Убогого не згадують,
   А того ще й лають.

   Коло огню старий циган
   З люлькою куня?.
   Позира? на приблуду
   Й на подзвiн не дба?.

   Циган_

   Чому не ляжеш, не спочинеш?
   Зiрниця сходить, подивись

   Вiдьма_

   Дивилась я - вже ти дивись.

   Циган_

   Ми рано рушимо, покинем,
   Як не проспишся.

   Вiдьма_

   Не просплюсь.
   Я вже нiколи не просплюсь.
   Отак де-небудь i загину
   У бур'янi...

   (спiва? тихо)_

   "Гаю, гаю, темi лй гаю,
   Тихенький Дунаю!
   Ой у га? погуляю,
   В Дунаю скупаюсь.
   В зеленому баговиннi
   Трохи одпочину...
   Та, може, ще хоч калiку
   Приведу дитину..."
   Дарма! аби собi ходило
   Та вмiло матiр проклинать.
   А он, чи бачиш, на могилi
   Очима лупа кошеня?
   Iди до мене. Кицю, кицю...
   Не йде, прокляте бiсеня!
   А то дала б тобi напиться
   З мо?? чисто? криницi...

   (приспiву?)_

   "Сто?ть кутя на покутi,
   А в запiчку дiти.
   Наплодила, наводила,
   Та нема де дiти:
   Чи то потопити?
   Чи то подушити?
   Чи жидовi на кров продать,
   А грошi пропити?"
   Що, добре нашi завдають?
   Сiдай лиш ближченько, отут.
   Ото-то й то! А ти не зна?ш...
   Що я в Волощинi була.
   Я розкажу, як нагадаю.
   Близнят в Бендерах привела,
   У бiлих Яссах колихала,
   У Дуна?вi купала,
   В Туреччинi сповила
   Та додому однесла -
   Аж у Ки?в. Та вже дома,
   Без кадила, без кропила,
   За три шаги охрестила,
   А три шаги пропила.
   Упилася, упилась!
   I досi п'яна!..
   I вже нiколи не просплюся.
   Бо я вже й бога не боюся
   I не соромлюся людей.
   Коли б менi отих дiтей
   Найти де-небудь! Ти не зна?ш,
   Чи ? в Туреччинi война?

   Циган_

   Була колись, - тепер нема.
   Умер найстарший старшина.

   Вiдьма_

   А я думала, що й досi...
   Аж уже нема?.
   Слухай лишень, скажу тобi,
   Кого я шукаю.
   Я шукаю Наталочку
   Та сина Iвана.
   Дочку свою Наталоньку...
   Та шукаю пана,
   Того Iрода, що, зна?ш?..
   Стривай, нагадала.
   Як була я молодою -
   I гадки не мала,
   По садочку похожала,
   Квiтчалась, пишалась.
   А вiн мене i набачив,
   Iрод!.. I не снилось,
   Що я була крепачкою,
   А то б утопилась, -
   Було б легше. От набачив,
   Та й бере в поко?,
   I стриже, неначе хлопця,
   I в поход з собою
   Бере мене. У Бендери
   Прийшли ми. Стояли
   З москалями на кватирях.
   А москалi за Дуна?м
   Турка воювали.
   Тут дав бог менi близнята
   Якраз протав спаса.
   А вiн мене i покинув.
   Не вступив i в хату,
   На дiтей сво?х не глянув,
   Луципер проклятий!
   Пiшов собi з москалями,
   А я з байстрюками
   Повертала в Укра?ну
   Степами, тернами,
   Острижена. Та й байдуже.
   У селах питала
   Шлях у Ки?в. I що з мене
   Люди насмiялись...
   Трохи була не втопилась,
   Та жаль було кинуть
   Близняточок. То сяк, то так
   На свою кра?ну
   Придибала. Одпочила.
   Вечора дiждалась,
   Та й у село. Хотiлось, бач,
   Щоб люди не знали.
   От я крадусь попiдтинню
   До сво?? хати.
   В хатi темно, нема дома,
   Лбо вже лiг спати
   Мiй батечко одинокий.
   Я ледве ступаю:
   Вхожу в хату. Аж щось стогне,
   Нiби умира?, -
   То мiй батько. I нiкому
   Нi перехрестити,
   Нi рук скласти. О проклятi,
   Лукавi? дiти,
   Що ви дi?те на свiтi!..
   Я перелякалась,
   Хата пусткою смердiла...
   От я заховала
   Близнят сво?х у коморi,
   Вбiгаю у хату,
   А вiн уже ледве дише.
   Я до його. - Тату!
   Мiй таточку! це я прийшла. -
   За руки хватаю.
   - Це я, - кажу. А вiн менi
   Шепче: - Я прощаю.
   Я прощаю. - Тiльки й чула.
   Зда?ться, я впала.
   I заснула. Якби була
   Довiку проспала!
   Опiвночi прокинулась:
   Як у ямi, в хатi.
   А за руку батько давить.
   - Тату! - кричу. - Тату! -
   А вiн уже так як крига...
   Насилу я руку
   Випручала. Що, цигане,
   Якби таку суку
   Тобi дочку. Що б зробив?

   Циган
   ?й-богу, не знаю.

   Вiдьма
   Та мовчи вже, бо забуду.
   Потiм не згадаю.
   Дiтей, бачся, годувала
   Та в засiк ховала.
   Та очiпок, се вже вранцi,
   Клоччям вимощала,
   Щоб не знать було, що стрига"
   Прибралась, ходила,
   Поки люди домовину
   Надворi робили.
   Доробили, положили,
   Понесли, сховали...
   I одна я, як билина
   На полi, осталась
   На сiм свiтi... Були дiти -
   I тих не осталось.
   "Через яр ходила
   Та воду носила,
   Коровай сама бгала,
   Дочку оддавала,
   Сина оженила...
   I... гу..."

   Циган.
   Не скигли, бо ти всiх побудиш.

   Вiдьма.
   Хiба я скиглю, навiсний?

   Циган.
   Та добре, добре. Що дальш буде?
   Розказуй дальше.

   Вiдьма.
   Що даси?
   Навариш завтра мамалиги!
   Я кукурузи принесу.
   Нагадала! Нагадала.
   З дочкою лiг спати...
   Завдав сина у лаке?...
   Громадою з хати
   Виганяли... Нагадала.
   Я собак дражнила
   Попiд вiкнами з старцями.
   I байстрят носила
   За плечима. Щоб привчались.
   Аж i сам при?хав.
   Я до його кинулася,
   Забудучи лихо.
   Привiтав мене луципер,
   Благословив дiток
   Та й забрав ?х у поко?...
   Ростуть мо? квiти!
   Та й виросли. Сина Йвана
   Оддав якiйсь панi
   У лаке?. А Наталю...
   Чи тво? цигани
   Всi поснули?

   Циган_

   Всi поснули.

   Вiдьма_

   Бо щоб не почули
   Мого слова. Страшно буде.
   I ти, старий друже,
   Зляка?шся, як вимовлю...
   Чи тобi байдуже?
   Наталоньку! Дитя сво?!
   Iрод нечестивий!..
   Занапастив... А до того
   Посила? в Ки?в
   Мене, бачиш, молитися.
   Я, дурна, й ходила,
   I молилась... Нi, цигане,
   Я марне молилась.
   Чи в вас ?сть бог який-небудь?
   В нас його нема?...
   Пани вкрали та в шкатулi
   У себе й ховають.
   Вертаюся iз Ки?ва.
   Замкнутi поко?.
   Вiн узяв ?? з собою
   Та й по?хав з нею,
   З Наталею... Чи чу?ш ти?
   I остриг, проклятий,
   Дитя сво?. Полетiла
   Я його шукати.
   В Волощину. Та й шукаю,
   Совою лiтаю
   Над байраками. Та дiток,
   Дiточок шукаю,
   Наталоньку!.. Нi, нi, нi, нi!
   Я шукаю пана.
   Розiрву!.. Возьмiть до себе
   I мене, цигани,
   Я медведя водитиму,
   А як найду ката,
   То й спущу його на його.
   Отодi, проклятий!..
   Нi, не спущу. Сама його
   Загризу... Чи чу?ш?
   Одружимось, мо? серце,
   Я й досi дiвую.
   А сина вже оженила,
   А дочка й так буде.
   Лазитиме попiдтинню,
   Поки найдуть люди
   Неживою. Чи ти бачив?
   Там такий хороший
   Мiй син Iван... Ух, холодно!
   Позич менi грошей,
   Намиста доброго куплю.
   Та й тебе повiшу,
   А сама пiду додому...
   Дивись, миша, миша
   Несе у Ки?в мишенят.
   Не донесеш, утопиш десь,
   Або пан однiме,
   Чи я найду мо?х дiток,
   Чи так i загину? -

   Та й замовкла, мов заснула.
   Цигани вставали,
   Розбирали шатро сво?,
   В дорогу рушали.
   Та й рушили. Пiшли степом.
   I вона, небога
   Безталанна, встала мовчки,
   I нiбито богу
   Нишком собi помолилась,
   Та й пошкандибала
   За циганами. I тихо,
   Тихенько спiвала:
   "Кажуть люди, що суд буде,
   А суду не буде.
   Бо вже мене осудили
   На сiм свiтi люди".
   Iз-за Днiстра пiшли цигани
   I на Волинь i на Украйну.
   За селом село минали,
   В городи ходили,
   I марою за собою
   Приблуду водили.
   I спiвала й танцювала,
   Не пила й не ?ла...
   Неначе смерть, з циганами
   По селах ходила.
   Потiм разом схаменулась,
   Стала ?сти й пити,
   I ховатись за шатрами,
   I богу молитись.
   Щось таке ?й поробила
   Стара Марiула.
   Якимсь зiллям напувала,
   То воно й минулось.
   Потiм ?? стала вчити
   I лiкарювати:
   Якi трави, що од чого,
   I де ?х шукати,
   Як сушити, як варити...
   Всьому, всьому вчила
   Марiула, а та вчилась
   Та, богу молилась.
   Минуло лiто, уже й друге
   I трет? настало.
   Уже прийшли в Укра?ну...
   Жаль ?й чогось стало.
   Поклонилась Марiулi
   За науку в ноги,
   Попрощалась з циганами,
   Помолилась богу;
   Та й пiшла собi, небога,
   На свою кра?ну.
   - Вернусь, каже, хоч погляну
   На дочку, на сина. -
   Не довелось. Пан вернувся,
   Покинув Наталю
   В Московщинi. А ти ??
   За Днiстром шукала.
   Сина Йвана молодого
   Оддали в солдати,
   За те, що ти не навчила
   Панiв шанувати.
   До кого ж ти прихилишся?
   Нiкого нема?!..
   До людей хились, небого,
   Люди привiтають.
   Пан, вернувшись, занедужав,
   Стогне, пропада?. -
   А вона набрала зiлля
   Та й пiшла в палати
   Лiчить його, помагати,
   А не проклинати.
   Не помогла болящому,
   Бо не допустили...
   А як умер, то за його
   Богу помолилась.
   I жила. собi святою,
   Дiвчат научала,
   Щоб з панами не кохались,
   Людей не цурались.
   - А то бог вас покара?,
   А ще гiрше люди;
   Люди гордi, неправеднi,
   Сво?м судом судять. -
   Отак вона научала.
   Болящих лiчила.
   А з убогим остатньою
   Крихтою дiлилась.
   Люди добрi i розумнi
   Добре ?? знали,
   А все-таки покриткою
   I Вiдьмою звали.

   [Седнев 1847 березня 7]
   [Нижнiй Новгород 1858 березня 6.]

Популярность: 1, Last-modified: Sat, 31 Aug 2002 10:39:21 GmT