------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 ?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------



   Книга перша

   СЕРЦЕ КЛИКАЛО

   Батько мiй був паламарем у слободi,
   занедужав на сухоти i помер у молодому
   вiцi, лишивши п'ятеро дiтей; то жили вбого,
   а то стало ще гiрше. Менi було всього
   вiсiм лiт, i я ходив до школи; вчив
   дякон i вчив погано. По десятому роцi
   мати вiддала мене до Охтирсько? бурси,
   де я перебував п'ять лiт i спочатку
   не мав великого нахилу до науки,
   бо вчитель-пiп вiдбивав усяку охоту
   вчитись...1879 p. перейшов до Харкiвсько?
   семiнарi?... Крiм мертво? науки
   бурса нiчого менi не дала... В семiнарi?
   я пробув 4 роки, не раз хотiв кидати,
   але не мав на се "повних лiт",
   i перед рiздвом 1882 p. був арештований
   з забороненими книжками та деякими
   iншими речами; менi було тодi всього
   18 лiт... 83 i 84-й роки я прожив на селi
   пiд полiцiйним доглядом,
   дуже бiдував i не мав роботи.
   П.Грабовський


   1

   Вечiр. За  вiкнами  сердитий  вiтер  ганя?  каламутну  снiгову  вiхолу,
стукотить у замурованi морозом шибки, вовком гуде-ви? в  коминку;  скаржно
скрипить  голоребре  вiття   вишень   та   черешень,   тривожно   шарудить
кукурудзиння, яким обкладено хату.
   Надворi холодно й лячно. "Як-то татусь добиратиметься з церкви  додому,
як подола? високi  замети?  -  стиска?ться  серце  в  Павла.  -  Та  ще  й
нездоровий, цiлi два тижнi хорував..."
   Хлопчик вiдходить од вiкна, лiзе  на  пiч.  Там  тепло,  особливо  коли
зари?шся в сухе просо.
   Сестричка Олеся i бабуся давно сидять на печi.
   - Бабусю, розкажiть про жар-птицю, - блага? Олеся.
   - Лiпше про Бову-королевича або Котигорошка, - просить Павло.
   - Нi, про жар-птицю... - копилить губи дiвчинка. -  Вона  менi  снилась
уночi - така гарна-гарна, червона, аж горить...
   Баба Марта нiби й не чу? онукiв,  ??  голова  схилена,  очi  заплющенi,
висхлi пальцi поволеньки перегортають гаряче просо. Мовить напiвпошепки:
   - Хотiла, дiточки, розказати вам про Кощея Безсмертного.
   - Кажiть!
   - Кажiть!
   - Передумала. Пiзно вже. Там багато вбивають, зарубують людей.  Супроти
ночi про такi страхи господнi  розказувати  не  годиться,  не  заснете,  а
найпаче ти, Павлуню. О тiм розповiм завтра вдень, а зараз - iншу казочку.
   Жила  собi  в   одному   селi,   що   належало   Потоцькому,   вдовиця,
бiдна-пребiдна та ще й недужа. Звали ?? по-вуличному Зозулею. Якось  пiшла
в лiс по опеньки. Тiльки почала  збирати,  коли  гульк  -  ?де  Потоцький.
Рушниця через плече, поряд - гончi хорти бiжать. Як  стояла  над  пеньком,
так i отерпла - не ворухнеться.
   Пiд'?хав до не? магнат.
   "Що ти тут робиш?"
   "Опеньки збираю, паночку, - насилу вимовила. - Для дiток..."
   "Як прозива?шся?" - перебив.
   "Зозулею, паночку".
   "Зозуля?!"
   "Зозуля, паночку".
   Скривились пановi губи в ?хиднiй посмiшцi.
   "Коли зозуля, то лiзь на дерево та й кукай по-зозулячому".
   "Слаба я, ласкавий паночку, немiчна, не вилiзу", - крiзь сльози  мовить
жiнка.
   "Лiзь, пiдсаджу..."
   Стала нещасна дряпатись на дуба, а вiн - нага?м ??, нага?м  по  плечах,
по ногах: пiдсаджу?, недолюдок.
   Ледве вибралась на першу гiлляку, вся труситься, мов у лихоманцi.
   "Починай кувати!"
   "Ку-ку! Ку-ку!.." - закувала.
   А вiн, гаспид, пiдвiв рушницю - бабах-ах! - i молодиця впала на  землю.
Йому весело:
   "Славна зозулька, - регоче. - Докувалася, ма?ш... Ха-ха-ха..."
   Онук захлипав.
   - Чого ти, Павлуню? - стривожилась бабуся.
   - Поганий пан...
   --Поганий, онучку, поганий. Усi вони такi.
   - А я його уб'ю.
   - Не вб'?ш, Павлуню, ще маленький.
   - Виросту, стану великий i тодi...
   - Виростеш, онучку, виростеш, але вбивати людей  не  можна.  В  писанi?
святому сказано: не украдь, не убий. За те бозя кара?.
   - А бозя покарав Потоцького?
   - Над магнатами, дiточки, i сам господь не владен.
   Клямкнули хатнi дверi, i на  пiч  потягнуло  холодом.  Бабуся  змовкла,
пригорнула онукiв до себе.
   - Добрий вечiр, - чути батькiв голос.
   - Добрий вечiр. Вечiр добрий, - вiдповiли рiзноголосо дiти,  дружина  i
теща.
   - Чого так затримався? - пита? Ксеня, пораючись бiля столу.
   - Отож послабував, утвар у храмi позапорошувалась,  паперть  на  сажень
задуло снiгом, а свят-вечiр не за горами, потрiбно ж дати лад усьому. I  з
пiвчою трохи поморочився.
   - Ой Арсене, Арсене, - зiтха?  Ксеня.  -  Не  шану?шся  ти,  зовсiм  не
шану?шся. Мiг би ще  якийсь  день-два  полежати  дома,  добре  зна?ш  свою
недугу...
   - Знаю, жiночко мила моя, знаю, та нема коли одлежувати боки. От i нинi
приходила Оксана Петрiвна.
   - У пiвчу?
   - Нi. Загадувала нашим  дiвчатам  та  парубкам  приходити  вечорами  до
школи, хоче навчати ?х грамоти.
   - А ти до чого там?
   - Мене просила, щоб я учив школярiв спiвати хором.
   - Церковних пiсень?
   - I церковних, i простих, народних.
   - Зможеш?
   - Спробую, не святi ж горшки лiплять. Вiзьмуся пiсля рiздвяних вакацiй.
Ех, якби ж то дав бог здоров'я. Сподiваюся, скоро полегша?, а весною...



   2

   Не  полегшало  взимку,  не  полегшало  й  весною.  П'янким   медоцвiтом
повнились  пушкарнянськi  садки,  наливалися  силою   й   красою,   мрiйно
виглядаючи ранн? лiто. Днями лагiдне сонце гладило зеленi  ниви,  заливало
слiпучим золотом подвiр'я, вiкна,  а  вечiрню  сiльську  тишу  колисали  й
шматували першi солов'?.
   Тiльки Арсен усього того вже не бачив i  не  чув.  Учора,  якраз  через
мiсяць пiсля смертi тещi, перед свiтанком  згорнув  на  грудях  працьовитi
руки, густо пересотанi темними жилами, i назавжди  стулив  зволоженi  вi?.
Мабуть, хотiв сказати щось доконче потрiбне й важливе, та не  встиг  -  на
ясному чолi ще довго мрiла думка, немовби  просилася,  щоб  ??  розгадали,
зрозумiли.
   Помер чоловiк, наче на  рiвнiй  дорозi  обломився.  Останнi  днi  тяжко
мучився. Не спав, не ?в, не говорив, навiть  не  стогнав,  мовчки  тамуючи
сво? шаленi болi. Часто самими очима  води  просив  -  супроти  нестерпно?
жари. Дихав важко, хапливо, захлинався.
   I сорока рокiв не протягнув, завчасу осиротивши малих дiтей,  покинувши
молоду жону. Сухоти загризли. Нiщо не допомогло - нi припарки,  якi  щодня
робила Ксеня, нi примовки глухо? Одарки-шептухи,  нi  мiкстура,  привезена
лiкарем з мiста, нi маслосвяття[1].
   Цiлу добу лежав покiйний у  церквi  пiд  засвiченим  панiкадилом,  весь
обкладений торiшнiм зiллям, калиною,  сьогорiчними  фiалками,  конвалiями.
Безперервно над ним читали псалтир, геть уночi.
   Випровадити свого паламаря в останню путь зiбралася майже вся  слобода.
Попереду процесi? йшли корогвоносцi, пiп,  дяк,  пiвча.  Вiко  й  домовину
несли на руках. За домовиною ступали засмученi дiти й дружина небiжчика, а
позад них ворушилась довжелезна строката линва  -  дiди,  баби,  молодицi,
чоловiки, пiдлiтки...
   На цвинтарi линва поволi згорнулась,  щiльно  оточивши  щойно  викопану
яму.  Старенький  пiп,  поволi  розмахуючи  кадилом,  проказав   похоронну
молитву:
   - Упокой,  господи,  душу  усопшого  раба  твого  Арсенiя,  прости  всi
согрiшенiя його, вольная i  невольная,  даруй  йому  царство  небесне.  Со
святими упокой, Христе, душу раба твого, iдеже н?сть болiзнь,  нi  печаль,
нi воздиханi?, а жизнь безконечная...
   Потiм пiвча виконала заповiт Арсена - свого  давнього  вчителя-регента.
Над цвинтарним черешником та вишняком, закосиченим бiлим цвiтом,  сумовито
покотилося:

   Ой доля людськая - доля ?сть слiпая!
   Часто служить злим, негiдним i ?м помага?.
   Добрi терплять нужду, по миру товчуться,
   I все не в лад ?м приходить, за що не вiзьмуться.
   До кого ж ласкава ся доля лукава,
   Такий живе, як сир в маслi, спустивши рукава.

   Над  ямою  стоять,  спершись  на  лопати,  Кузьма  Одновухий  та   Iван
Огнивенко, що готували сво?му товаришевi довiчну оселю.  Мiж  ними  лежить
молоденький дубчак, якого посадять в Арсеновiм узголiв'?.  Тяжка  скорбота
хита?ться в ?хнiх очах, а вони стиха пiдтягують пiвчiй:

   Без розуму люди живуть в свiтi гарно,
   А з розумом, та в неволi, вiк проходить марно.
   Ой доле людськая, чом ти не правдива,
   Що до iнших дуже гречна, а до нас спесива.

   Слобожани, витираючи сльози, прощаються. Iдуть, iдуть, цiлують складенi
на грудях руки покiйного, хрестяться, зiтхають...
   Пiдступила до труни Олеся, схилилась, поцiлувала батькове воскове  чоло
i стала обiч. Так само зробили Павло й  Михайлик.  Малу  Марiйку  пiднесла
Дарина Огнивенчиха. Але дiвчинка не цiлувала, вона торкнула чорнi  вуса  й
попросила:
   - Вставайте, татуню, до церкви пiдемо.
   Ксеня не могла нi плакати, нi прощатися. Стояла, наче замовлена, навiть
з сухими очима. Тiльки як пролунала "Вiчная пам'ять"  i  вiко  грюкнуло  -
впала на труну, обхопила ?? руками i заридала:
   - Арсене, Арсеночку! На кого  ти  покинув  нас?!  Обiзвися,  скажи  хоч
словечко, дай порадоньку! Чому мовчиш? Чого так рано йдеш вiд нас? Вiдкрий
очi, поглянь, скiльки зiбралося до тебе...
   Не витримав старенький батюшка - теж заплакав.
   - Куди збира?шся, куди виряджа?шся? - не втихала Ксеня. -  Нащо  темно?
хати забажав? Туди ж вiтер не вi?. Туди сонце не грi?. Туди  й  дзвони  не
дзвонять, туди й люди не ходять. Та як же я до тебе  ходитиму,  та  _як  з
тобою говоритиму? Ой устань, порадь, моя дружинонько, як нам у свiтi жити?
   Жiнка Кузьми обняла подругу за плечi.
   - Не ридайте, Ксеню. То все вiд бога.  Вiн,  милосердний,  дав,  вiн  i
забрав...
   Приголомшена лихом вдова не чула поради:
   - Коли ж менi, моя дружинонько, тебе дожидати? Коли столи застеляти? Чи
на рiздво, чи на Великдень, чи на святу недiленьку? Звiдки виглядати -  чи
з гори, чи з долини, чи з  високо?  могили,  чи  з  глибокого  яру,  чи  з
далекого краю? Будуть, моя дружинонько, сади розцвiтати, будуть зозуленьки
кувати, соловейки щебетати, будуть менi, нещасницi, жалю  завдавати.  А  я
вийду за ворiтечка та й буду питати: ви, зозуленьки сизесенькi,  соловейки
малесенькi, ви високо лiта?те та далеко бува?те, то скажiте-повiдайте,  чи
не чули, чи не бачили мо?? дружини вiрненько?? Як бачили, похвалiтеся,  як
побачите, поклонiтеся...
   ?? насилу  одiрвали.  Розпушена  земля  сiйнулася  з  багатьох  рук  на
домовину, спущену в яму. Навперемiш  з  землею  падали  срiбняки,  мiдяки,
кетяги калини...
   По часi над свiжим горбком забiлiв високий дубовий  хрест,  облямований
вiночком з живих квiтiв, а  за  сажень  вiд  нього  звiвся  дубчак,  сумно
схиливши сво? тоненьке вiття.
   Жива линва знову розкрутилась i поповзла в село. Люди  ступали  мовчки,
несучи в очах i грудях важку скорботу.
   Ксеня поверталася з цвинтаря уже присмерком, ?? вели пiд руки Огнивенко
й Одновухий. Лише зрiдка перемовлялись скупими словами.
   В хатi на  них  чекали  сусiди  та  найближчi  родичi,  а  на  столi  -
поминальна  вечеря,  улаштована   коштом   церкви.   По   кутках   господи
пiдслiпувато блимали лойовi свiчки, пiд божницею - лампадка.
   Панотець кволим охрестям поблагословив трапезу. Трошки одпив  з  чарки,
понюхав окра?ць пахучого хлiба.
   - Хай царству? та нас вигляда?. Всi будемо на тому свiтi,  усi  станемо
на правий суд Всевишнього. Витер хусточкою старечi очi.
   - Довго та ревно тужитиме наш храм за  сво?м  дбайливим  паламарем.  Не
скоро придба? такого Пушкарне,  завжди  згадуватиме  його  добрим  словом.
Чесний, справедливий i душевний був Арсен. Багато  i  менi  допомагав.  Не
знаю, чи й зможу служити  без  нього.  Завжди  першим  одчиняв  церкву,  а
покидав останнiм.
   -  Останнiм,  -  залилася  слiзьми  господиня.  -  Додому,  бувало,  не
докличешся, не дозовешся. Все там, там, усе помiж людьми, без  обiду,  без
крихти в ротi. Не раз казала йому...
   - Не вбивайтеся, Ксеню, - заспокою?  Кузьма  Одновухий.  -  I  себе  не
марнуйте, у вас же дiти малi, треба ?х якось до пуття доводити. Мiж сво?ми
не пропадете. Ми з Iваном викосимо жито вам, i дров на зиму  привеземо,  i
хату новими снiпками переши?мо.
   - Авжеж, авжеж, - докида? Огнивенко. - Не дамо загинути. Та  й  громада
ж...
   Батюшка покликав старших дiтей.
   - Слухайте матiр, пiдсобляйте ?й, ростiть такими ж чесними й розумними,
людяними й роботящими, яким був ваш батько. Найбiльше  надiй  покладаю  на
тебе, Павле. Вчися, може, згодом посядеш татове або й мо? мiсце.
   Хлопчик журно хитнув головою, але не проронив  жодного  слова.  В  його
блакитних оченятах мерехтiли якiсь задаленi вогники.
   Розiйшлися поминальники опiвночi. Не випроваджала ?х Ксеня, не засувала
сiнешнi дверi, не гасила свiчок. Лише покропила пороги  й  комин  свяченою
йорданською водою, розсунула фiранки на вiкнах,  впала  перед  iконами  на
колiна,  одвiсила  три  доземних  поклони,  перехрестилася  i   прошептала
молитву.
   Дiти спали рядочком поперек  широкого  лiжка,  де  ще  позавчора  конав
Арсен.
   Дiти.
   Дiточки.
   Дитиняточка.
   Худi, марнi, як мерцi, боляче й страшно дивитися. Лежать,  мов  ляльки,
вилiпленi з глини.
   Присiла, схилилась над ними, склепила обважнiлi повiки.  I  зависла  на
крилах тяжких дум.
   Нiч пливе, хата гойда?ться, тиха мiсячна повiнь жеврi?  на  шибках.  Чи
бачить це вона, чи сниться все те ?й - не розбере.
   Що далi робити? Двi пари чобiт на всю сiм'ю, та й  тi  подертi.  Стрiха
над причiлком хати прогнила, рвучкi  березневi  вiтри  розсмикали  ??,  аж
свiтиться голе лаття. У хлiвi, коморi - порожньо. Борошно  ледве  закрива?
денце кадi, а молоти нема що.  Нива  не  виорана.  Засiяти  нiчим.  Злиднi
?дуть, злиднями поганяють...
   Батюшка обiцяв  -  церква  помагатиме.  При  ньому,  можливо,  дечим  i
допоможе, бо ж таки душевний пастир, але вiн уже на  ладан  дише.  А  сяде
iнший на парафiю - i живи, як зна?ш, бiдна родино колишнього паламаря...
   Четверо дiтей. Кожного доглянь, зодягни, озуй, нагодуй, виведи в  люди.
Де набрати для того сили й снаги?
   А ще ж i п'яте да? знати про себе пiд серцем, скоро попроситься на свiт
божий.  Олесi,  найстаршiй,  лише  на  чотирнадцятий  рiк  перехоплю?ться.
Марiйцi, поки що найменшенькiй, i трьох не виповнилось,  а  тому,  що  ма?
бути...
   Ой, не обiйдеш сво?ми двома руками. Доведеться брати  Олесю  зi  школи,
заробiтку дiвчинi шукати.
   I Павла забрала б, але на яку роботу пошлеш такого малого й  немiчного?
Та й забирати шкода, дуже вже до книжки рветься. I тямущий -  всього  одну
зиму походив у школу, а чита? й пише краще, нiж Олеся.  Весь  у  батька  -
такий  допитливий,  беручкий,  задумливий,  вразливий  до  неправди.   Хай
вчиться. Може, справдi, як пророчив батюшка, колись займе парафiю. З  його
головою можна й благочинного доскочити, а то й архi?рея...
   Материнi роздуми перервав стук у дверi. Розплющила очi i здивувалась  -
на долiвцi вже грався сонячний зайчик. Прикрила дiтей кожухом, хукнула  на
свiчки й вийшла в сiни.
   За порогом  стояла  сусiдка,  тримаючи  пiд  фартухом  горнятко,  повне
молока.
   - Дайте дiтям, хай закропляться.
   - А вашi ж?
   - Мо? сьогоднi обiйдуться, щодня, слава богу, п'ють.
   - Спасибi.
   - На здоров'я. Згодом кислячку свiженького принесу. Тримайтеся,  Ксеню,
не пiддавайтесь розпуцi.
   На подвiр'я, зайшов Iван Огнивенко. Повiтав сусiдку, яка вже перелазила
через тин, запалив цигарку.
   - Зна?те, Ксеню, що я надумав?
   - Скажiть.
   - Оце ж нинi буде сходка, громада найматиме мене до череди.
   - Ну?
   - Чи не став би ваш Павло пiдпаском?
   - Малий зовсiм.
   - Усi ми були малими. А робота легка - бiгатиме при менi.
   - Багато клопоту завдасть вам...
   - Тим не журiться.  Заробить  на  чоботята  до  школи,  на  свитку.  То
вiддасте?
   - Берiть...

   3_

   На толоцi пастухам трохи легше: хоч вона бiльше схожа на гарман, нiж на
пасовисько, бо трава на нiй вискубана й витоптана  дотла,  але  там  ?  де
розiйтися, ба й погедзитись скотинi. I тому менше мороки з нею -  пiдпасич
може присiсти, лягти  горiлиць,  вдивлятись  у  марево,  що  сунеться  над
видноколом, помрiяти, злетiти  думками  у  високость  далеку,  забути,  що
хочеться ?сти.
   Гнати ж череду на водопiй - тяжка мука. Худоби чимало, понад  пiвсотнi,
прогiн довгий i вузький, як суголовок, обабiч  стиснутий  ланами  пансько?
кукурудзи та гречки. Нi Огнивенко та  його  три  пiдпасичi,  нi  пси,  якi
безугавно гасають, ошкiрюючи зуби, не годнi змусити скотину йти  спокiйно.
Корови буцаються,  пiдштрикують  одна  одну  рогами,  забiгають  у  пашню,
роблять потрави.
   Над прогоном безперервно луна?:
   - Лиса-а! Куди тебе несе?
   - Гей, Ряба!
   - Бодай ти йому здохла!
   - Трястя на тебе нема!
   - Хоч би сибiрку на вас хто наслав!
   - Балая! Щоб тобi!..
   Крик ущуха? лише тодi, коли худоба заходить у рiчку, а потiм, напившись
досхочу, обляга?ться на березi i лiниво ремига?.
   Чередники, всiвшись кружком пiд старезною вербою, обiдають.
   - Бог на помiч, хлопцi! - гука?  Кузьма  Одновухий,  наливаючи  воду  в
животате барило.
   - Казали боги, щоб i ви  помогли,  -  вiдповiда?  Огнивенко  узвича?ним
серед слобожан жартом. - Кому везеш воду?
   - До школи. Оксана Петрiвна зiбрала  жiнок,  тинькують,  бiлять  класи,
чоловiки лагодять парти. Но-о, гнiдий!
   Барило, похитуючись на труськiй дорозi, хова?ться мiж крайнiми хатами.
   - Дядьку Йване, а наш сторож так  i  вродився  з  надiрваним  вухом?  -
цiкавиться пiдпасич Антiн.
   - Нi, - вiдповiда? Огнивенко, облизуючи ложку. - Жеребець одкусив.
   - Який?
   - Панський.  Лютий  був,  мов  гадина.  Економ  звелiв  менi  й  Кузьмi
об'?здити того  огира.  Три  днi  ми  муцувалися  з  ним.  Здавалось,  уже
вкоськали його, ручним став. Якось пiдiйшли до нього, гладимо шию,  живiт,
тихенько накладаючи сiдло. А вiн  як  з'юриту?ться,  як  стане  дибки,  як
хвицне мене по нозi, як стрибне на Кузьму, як клацне зубами -  i  половини
вуха нiби й не було. Мати моя рiдна! Обiрвав повiддя - i хода.  До  вечора
гасав полями, селом, лякаючи людей. Ледве громадою вловили харцизяку. Тодi
перепало обом нам, менi й Кузьмi, на стайнi по пiвсотнi батогiв.
   - Скалiчили та ще й батогами?..
   - То ж було до волi, пан що хотiв, те й робив, нiхто  не  мiг  i  слова
насупроти сказати.
   - От ви, дядьку, кажете - воля, - подав голос Павло. - I пiп  у  церквi
говорив - воля, воля... А що воно таке?
   - Хто його вiда?? - знизав плечима  Огнивенко,  пiдтягуючи  свою  криву
ногу. - Так пiсля манiхвеста називають.
   - Чого, чого?
   - Тако?, значить, бомаги про волю. Було те,  хлопцi,  в  акурат  десять
рокiв тому. Перед тим прийшла чутка - цар готу? крiпакам волю. Пан  бiльше
не битиме людей i не продаватиме.  Не  матиме  права  гонити  на  панщину,
панська земля перейде до мужикiв. Свобода, брат.  Крiпаки  радiли,  а  пан
ходив хмара хмарою. Скоро по зелених святах  покликали  нас  до  церкви  -
манiхвеста читати. Зiйшлися всi - вiд  великого  до  малого,  в  святешнiй
одежi. Читав батюшка, довго читав i розтлумачував, що воно таке й до чого,
а в людей радiсть поволi оберталася на чорний смуток.
   - Чому?
   - Виходило зовсiм не те, чого сподiвалися. Частину тi?? землi, яку доти
користали крiпаки, пан одрiзав собi, а за решту, що лишалася в селян, i за
садибу треба було сплатити викуп втридорога. Так тодi, Павле, твiй тато  й
сказав - голодна воля, обдерта. Правду сказав.  Подивiться  самi,  що  пан
зробив: одбатував собi найродючiшi грунти,  вигони,  лiс,  оташувався  над
рiчкою. Тепер, щоб напувати череду, громада мусить орендувати  в  нього  i
прогiн, i берег.
   - Треба було не погоджуватися, домагатись свого.
   - Легко балакати, - гiрко  посмiхнувся  Огнивенко.  -  Домагатися...  В
одному селi домагались, а пан покликав вiйсько,  i  солдатики  списали  тi
домагання на мужицьких спинах.  До  того  ж,  у  нашiй  громадi  бракувало
злагоди. Бiднi тягнули в один бiк, а багатшi - Пушкар, Колупай - у другий.
   - За пана?
   - Може, й не за пана, але й не за нашого брата, ?м що -  очi  завидющi,
руки загребущi, гаманцi повнi.
   - Як же вони понабивали тi гаманцi?
   - Денис Iванович був у  пана  лановим,  Каленик  -  токовим.  Скопичили
грошики, а коли вийшла воля, одмежувались вiд громади та й почали скупляти
нашi злиденнi надiли. Твiй, Антоне, дядько Тимоха, який  доти  орудував  у
панських гамазеях, змикитив собi шинок, навiть  рiдно?  сестри  одцурався,
недолюдок... Тодi багато наших зовсiм розорилося. Я i  Кузьма,  позбувшись
земельки,  стали  наймитами,  iншi  подалися  в  Охтирку,  Суми,   Харкiв,
поприлiплювались на хвабриках, заводах, чавунцi.
   - Отака воля, - зiтхнув Павло.
   - Отака,  хлопцi.  Люди  й  досi  не  вiрять,  що  то  був  справдiшнiй
манiхвест, гомонять - пани пiдробили. Все чекають,  сподiваються  слушного
часу. Пушкарi, колупа?, щербаки  жирують,  а  мужики...  Казав  же  колись
Христос - любiть один  одного,  як  я  вас  люблю,  здобувайте  собi  хлiб
насущний у потi чола свого. Та що з того: ми  ковта?мо  пiт,  а  багатi  -
хлiб.  Нема  правди  на  свiтi  i   не   буде.   Пiшла   вона,   сердешна,
лугами-берегами, а кривда...
   Огнивенко пiдвiвся.
   - Зганяйте, хлопцi, худобу, он сонечко уже на пiсля-обiд звернуло. Та й
хмарки збираються, дощик може сипнути.
   Пiдпасичi  розбрелись  по  березi,  виляскуючи   довгими   гарапниками,
сплетеними з матiркового клоччя.

   4_

   Рання осiнь падала  на  землю  багряним  листом,  мережилась  змарнiлим
огудинням, глухо  гупала  горiхами,  грушами,  яблуками,  котилась  рябими
череватими гарбузами, кавунами, пахла чорнобривцями, рутою, м'ятою.  Дiти,
що влiтку пiдсобляли батькам на полi, городi, пасли корови, вiвцi,  свинi,
гуси, тепер збирали сво? торбинки i залюбки бiгли до школи.
   Iван Огнивенко позбувся сво?х пiдпасичiв: вони також школярi...
   - Павле-е! Агов!
   Мовчання.
   Крик  розбудив  тiльки  пса,  що  спав  перед  порогом  старо?  хатини,
пiдперто? на причiлку  двома  товстими  слупами.  Кудлань  пiдняв  голову,
лупнув зеленкуватими очима на гурт хлопчакiв за ворiтьми i  лiниво  махнув
хвостом.
   - Павле, ти що - досi спиш?
   - Я тут! - пролунало у вiдповiдь.
   З-за рогу хати з'явився Павло.  Худий,  нестрижений,  старенькi  штанцi
тримаються  на  однiй  шлейцi.  На  широкому  вiдкритому  обличчi  лагiдно
свiтяться блiдо-блакитнi очi, накритi двома тонкими смужками чорних брiв.
   - Iдiть сюди, щось покажу, - покликав.
   Хлоп'ята, розмахуючи школярськими торбинками, подалися на поклик.
   - Гляньте, - показав на рясний кущ,  що  видiлявся  посеред  невеликого
квiтника. - Вночi третя розцвiла.
   На кущi, на тендiтних нiжках стояли двi пишнi квiтки. Обiч них  звисали
розбухлi, як макiвки,  бутони.  Косе  осiнн?  промiння,  пробиваючись  мiж
рiдiючим пожовклим листям вишнi,  торкалося  краплин  роси  на  квiтках  i
переливалося в них нiжною веселкою.
   - Я таких нiколи не бачив, - сказав здивований Антiн. - Як називаються?
   - Жоржини, - повiдомив Павло.
   - Жор-ржини?!
   - Так. Нiхто ?х, Антоне, ще не бачив  у  Пушкарному,  бо  тут  вони  не
водяться.
   - А де ж ти дiстав?
   - У дядька Кузьми. Олеся посадила, а всеньке лiто поливав я.
   - Вирви нам одну. Покажемо в школi, - попрохали хлоп'ята.
   - Не можна. Мама дуже люблять ?х. Хай ростуть та цвiтуть.
   - А насiння даси нам?
   - Дам. Весною коло школи посадимо i перед вiкном Оксани Петрiвни.
   - Хлопцi! - спохопився Антiн. - Ми запiзню?мось.
   Павло метнувся до хати, взяв торбинку з книжками, i  хлопчаки  висипали
на вулицю.
   Ось i школа. Вона в старiй хатi,  яка  нижнiми  лутками  двох  вiконець
майже торка?ться землi, але дбайливо побiлена i причепурена, хоча  з-помiж
давно прогнилих снiпкiв, що прикривають крокви, замiсть димаря стирчать  у
небо чотири задимленi дрючки i нiби засмучують ??.
   Праворуч од  школи  виблиску?  банями  церква,  а  лiворуч  розкинулось
господарство Каленика Ткаченка, по-вуличному Колупая.
   Мiж церквою та високим, вкритим черепицею  будинком  слобiдського  дуки
школа вигляда?,  мов  старець  серед  хазя?в,  ??  убогiсть  ще  виразнiше
вiдтiня? нова велика корчма Тимохи Щербака, що сто?ть напроти школи i день
та нiч, в недiлю та в будень захлина?ться п'яними пiснями.
   ?дине, що вабило око бiля убого? школи,  -  три  стрункi  тополi.  Учнi
любили ?х, часто змагалися, хто перекине грудкою.
   Коли Павло та його товаришi прибiгли, на маленькому шкiльному  подвiр'?
комашнею кишiли дiти.
   - Годi бавитись! - лiниво помахуючи дзвоником, гука? Кузьма  Одновухий.
- Гайда в клас. _Он учителька йдуть.
   Дiти кинулись за торбинками, що валялися попiд  плотом,  i  за  хвильку
стовпились перед вузенькими дверима.
   - Не тиснiться! - гука? сторож. - Встигнете з козами на торг. А ти куди
несеш отой цурпалок? Кинь зараз же!..
   До класу зайшла вчителька. Молода, зарум'янена усмiшкою. А в карих очах
- задавнений смуток.
   - Доброго ранку, дiти! - спинилась коло столу.
   - Доброго ранку, Оксано Петрiвно! - вiдповiв рiзноголосий дитячий хор.
   - Сiдайте.
   Русявi коси Оксани  Петрiвни  викладенi  короною.  На  вчительцi  чорна
сукня, перехоплена широким паском з блискучою пряжкою.
   Вона проходить мiж партами, зазира? в учнiвськi зошити. Ось наблизилась
до Павла, переглянула його "чистописання" i задоволено кивнула головою.
   - Де твiй зошит? - пита? Павлового сусiда Антона.
   Той пiдводиться i винувато схиля? голову. Мовить:
   - Я не зробив...
   На обличчя вчительки  нiби  налетiла  хмаринка.  Принишкли  й  школярi.
Тiльки Ткаченко засяяв радiстю.
   - Чому не зробив? - тихо пита? вчителька.
   - Мама слабi. Учора до вечора з сестрою вибирав картоплю на  городi,  а
лампи нема... Вночi мамi ще гiрше стало. Ми зовсiм не спали...
   Антiн не стримався i заплакав.
   - Вiн бреше! У нього мати не хвора. Вони не хочуть працювати,  а  потiм
просять позички. I рiдний дядько вже не пiдсобля? ?м. Ледацюги,  волоцюги,
- лiниво встаючи з-за парти, говорить Матвiй Ткаченко.
   У класi прокотився глухий, як далека лiсова луна, гомiн.
   - Ти сам брешеш! - обурено вигукнув хтось. - Його мама  при  смертi.  А
дядько Тимоха, вiн... Вчителька метнула гнiвний погляд на Ткаченка.
   - Хiба можна товаришiв прискаржувати?
   - Вiн менi не товариш!
   - Знаю. Сядь.
   Матвiй знiтився, втягнув руду голову межи  плечi  i  незграбно  сiв  на
лаву.
   Вчителька зiтхнула i, трохи помовчавши, звернулась до Антона:
   - Треба було менi вчора  сказати,  що  мати  хвора.  Сьогоднi  надвечiр
прийду до вас.
   Читання домашнього завдання проходило жваво.  Згодом  черга  дiйшла  до
Ткаченка, який сидiв на передостаннiй партi.
   - Продовжуй, - сказала Оксана Петрiвна.
   Матвiй сердито глянув на не?.
   - Не хочу читати. Хай вони  читають,  -  тицьнув  пальцем  на  Павла  й
Антона.
   I тут закалатав дзвоник.
   Дiти  сипнули  з  класу.  Зiбравшись  у  кiлька  гурткiв,  обговорювали
поведiнку Матвiя, а вiн стояв обiк зi сво?ми  дружками  -  дiтьми  багатих
слобожан.
   - Роздобрiв, мов чиряк на м'якому, - обурювався  низенький  бiлоголовий
хлопчик. - Треба втерти йому носа. Щоб знав, як не слухати вчительки...
   Ткаченко, почувши останнi слова, пiдiйшов до гурту, - зневажливо глянув
на бiлоголового.
   - Що ти мелеш? Утерти... Побачимо, хто кому втре!
   Iдучи до класу, школярi бачили - з кiмнати вчительки  вийшов  староста,
ховаючи за пазуху аркуш паперу.
   Новий  урок  був   млявий.   Дiти   сидiли   збентеженi   й   неуважнi,
перешiптувалися, крадькома стежили за вчителькою.
   Оксана Петрiвна машинально ходила по класу  i,  здавалось,  не  слухала
учнiвських вiдповiдей. Павло помiтив: смуток у ?? очах погустiшав.
   Пiсля уроку вчителька зупинилась коло  столу.  Дивлячись  кудись  крiзь
маленьке вiконце, сумно сказала:
   - От i все, дiти. Попроща?мось. Може, й назавжди.
   Школярi не зрозумiли.
   - Як це?
   - Покидаю  Пушкарне,  -  мовила  Оксана  Петрiвна  глухим,  нiби  чужим
голосом. Нараз висмикнула з-за манжета  рукава  хусточку  i  притулила  до
очей.
   Клас сидiв приголомшений. Лише  Ткаченко  вовтузився,  щось  шукаючи  в
сво?й сумцi.
   - Оксано Петрiвно, - пiдвелася дiвчинка з тоненькими  кiсочками,  дочка
Iвана Огнивенка. - Чого ви не хочете нас учити? Ми  будемо  старатися.  Це
тiльки Матвiй такий. Ви на нього не  дивiться.  Вiн  поганий,  як  i  його
тато...
   - Сiдай, Галю, - тихо сказала вчителька. - Я хочу вас учити,  але...  -
затнулась i якось непевно додала: - Мене переводять до iншо? школи...
   Павло й Антiн вийшли з школи останнiми. Сумно ?м було на душi.
   Коли проходили повз корчму, Антiн штовхнув Павла лiктем:
   - Диви!
   Бiля корчми стояв гурт синкiв багатi?в.
   - Тепер буде знати, як з харпаками водити  кумпанiю,  -  долинув  голос
Ткаченка. - ?? не переводять, а витурюють од нас... Урядник  татовi  давно
обiцяв це зробити...
   - Чу?ш? - кивнув Щербак. - Про Оксану Петрiвну отак...
   - Чую, - глухо мовив Павло.

   5_

   Павло зайшов у хату, коли сонце вже хилилось до  обрiю.  Мати,  худа  й
смутна, сидiла на долiвцi бiля  вiкна,  сплiтала  у  вiнок  цибулю,  ногою
погойдуючи колиску з маленьким Тишком.
   - Чого так забарився? - спитала, не одриваючись  вiд  роботи.  -  Може,
урокiв не знав - лишили пiсляобiд?
   - Та знав, - мляво  вiдповiв,  вiшаючи  торбину  на  цвях  пiд  образом
Миколи-чудотворця.
   - А чого ж запiзнився, ще й прийшов надутий, мов кулик на вiтер?
   - Еге, у нас таке робиться...
   Павло розповiдав невеселi шкiльнi новини, а мати слухала, перепитувала,
часто зiтхала.
   - Оксана Петрiвна була така сумна та невесела, наче хвора. Прощаючись з
нами, плакала.
   - Хiба ж не заплачеш?  Кривавими  зарида?ш.  Якось  розповiдала  старiй
Пилиписi. З бiдних вона,  змалечку  сирота.  Самотужки  вибилася  в  люди.
Великий жбан лиха випила. Чи ж не бачив, як горнулась до бiдноти?  Тому  й
казяться дуки, бодай зовсiм показились. А вчора, кажуть,  новий  пiп  дуже
гримав у церквi на не?. Казав, нiби вона безбожниця, антихристка  i  тягне
руку за сицiлiстiв.
   - Соцiалiстiв, мамо.
   - Може, й так, за тих, значить, якi хочуть забрати в  багатих  землю  i
дати бiдним. Намовляв не пускати Оксану Петрiвну в хату i лякав - усi, хто
ослухаються, попадуть на тому свiтi гi?нi в зуби.
   - Хай би в тi зуби попав Колупай з сво?м Матвi?м!
   - По-нашому не буде, сину... Шкода ??, бiдно?, але чим можемо зарадити?
Бери на припiчку борщ та по?ж, а менi дай штани - пiдлатаю, бо  он  колiно
свiтиться.
   - Знову пiсняк, - скривився Павло.
   Мати взяла синовi штани, i серце ?? защемiло. Iнший би пiд пса такi  не
пiдстелив, а ?? дитина мусить вбиратися в них. Латка на латцi.
   Скрушно похитала  головою,  обмацала  хату  клопiтким  поглядом  -  чим
залата?ш? Встала, знайшла пiд лавою сакви, витягла з них  клапоть  чорного
оксамиту i взялася за роботу.
   - На, одягай, -  подала  перегодя  штани.  -  Та  дивися  менi,  бережи
одежину.
   - Де ви таку гарну латку взяли?
   - Знайшла в Рясному, йдучи з ярмарку.
   - Мамо, а коли купите менi шапку?
   -  Купимо,  як  Кунделя  облупимо.  Ходила  оце  до  Колупая,  думалось
заробленим трохи прикрити  нашi  злиднi.  А  вiн,  iрод,  сказав,  що  мiй
заробiток передав у казну - на подать. Просила,  плакала,  проклинала,  та
помогло, як мертвому кадило. Походиш, синку,  в  татовiй.  Вона  якраз  на
тебе, та й майже цiла...
   Знала, говорить неправду. Та шапка, в якiй покiйний чоловiк ходив рокiв
десять, геть  порвалася,  i  крiзь  ??  денце  стирчала  цупка  хлопчикова
чуприна. Так сказала, аби не мовчати.
   - У татовiй, - похнюпився Павло. - Позавчора Матвiй не  давав  проходу:
шапка-бирка, зверху дiрка, вiтром пiдбита...
   Бiльше нiчого не сказав матерi. Чоботи й  свитку  на  зиму  вiн  ма?  -
купили за зароблене при чередi, а штани й шапка... Так сподiвався на новi,
так чекав того дня, коли нарештi побачить ?х на собi та  пройдеться  перед
Матвi?м. Хай зна? дука!..
   Глянув на матiр. Вона сидiла, як камiнна. В  очах  -  ущерть  скорботи.
Щось давке пiдкотилося до Павлового горла. Наче пiдштовхнутий, кинувся  до
матерi i впав головою на ?? худi колiна. Вона мовчки поцiлувала його чорну
чуприну  i  легенько  погладила.  Хата  стояла  нiма,  наче  вслухалася  в
приглушене дитяче хлипання.
   - Годi, Павлусю! - шептала мати сухими губами.
   Рипнули дверi, й на порозi стала Оришка - наймичка Колупа?в.
   - Здоровi будьте.
   - Хай i тобi дасть бог здоров'я, - вiдповiла Ксеня.
   Зразу подумала: Колупай надiслав, одумався. Хоче, бусурман, сплатити за
роботу.
   Оришка чомусь м'ялася.
   - Далебi, не зна?те, чого прийшла до вас, - нарештi мовила.
   - Скажеш...
   - Господиня погнала. Катни, каже, до паламарихи,  купи  квiток.  Вибери
найкращi.
   Мати аж потемнiла на обличчi. Еге, вiддасть Колупай зароблене...
   - Для чого ?м квiти?
   - Ма? припертися якийсь там, дай боже пам'ять, ага, письмоводитель.
   - Звiдки така птиця?
   - Нiби з Сум чи й самого Харкова. То  вiдпуска?те,  чи  що,  бо  нiколи
стояни вистоювати.
   Ксеня глянула на сина, в очах якого бурхав гнiв, на жоржини за вiкном:
   - Дала, кажеш, грошi?
   - Авжеж, - розтулила Оришка кулак  з  мiдяками.  -  Вибери,  каже,  щоб
свiжi...
   - Вибери, щоб свiжi... - повторила тим же тоном Ксеня. -  Пiди,  Орисю,
вiддай тi грошi сво?й господинi i скажи, хай подавиться ними, як  давиться
мо?ю кривавицею. Нема в мене для них квiтiв i нiколи не  буде,  навiть  на
труну.
   - Чимось допекли уже й вам?
   - Бодай ?х лиха година пекла.  Робили  день  при  днi  разом  з  Олесею
цiлiсiньке лiто боже, а вiн i на долоню  не  плюнув.  Хай  ?м  така  легка
смерть, як нам отi зарiбки. А вона ще по квiтки шле...
   - Шкуродери, - зiтхнула Оришка. - Вся слобода так говорить про  них.  А
?м це, як отой вiтер у коминку...
   Мати провела Оришку за порiг. А як повернулась, довго  сидiла  з  сином
мовчки. Прихiд Оришки, розмова з нею тяжким каменем лягли на душi обом.
   По  часi  Павло  взяв  свою  школярську  торбинку  i  вийшов  з   хати.
Примостившись пiд грушею, витягнув стару потрiпану книжку i почав гортати.
Натрапив на заголовок - "Кармалюк". Чи не той це, про якого спiвають?
   Хапливо пробiгав очима сторiнку за сторiнкою i  все  глибше  поринав  у
звабне марево казки. У зворушенiй уявi живим постав Iван Кармель - гарний,
сильний i невловимий. На хлопчика хвилями наринають гiркi жалi  старенько?
Iваново? неньки, Марусi, а в серцi закипа? гнiв i лють до недобрих  людей,
багатi?в.
   Скiнчив читати, коли вже сiдали сутiнки. Ступив до хати  блiдий-блiдий,
нiби недужий. Олеся, Михайло, Марiйка вечеряли, а вiн не  захотiв.  Принiс
оберемок соломи, розгорнув коло столу i, пристеливши рядниною, лiг.
   Тiльки заплющив очi - виринув нiби з пiтьми Iван Кармель.  От  якби  на
землi бiльше було Кармелiв! Тодi б не передавав старий Колупай  зароблених
мамою й Олесею грошей у казну, не глузував би мизатий Матвiй з нього...
   У головi ро?ться питання: а хто такi отi соцiалiсти, що проти царя, тi,
про яких говорив пiп у церквi? Ще торiк Павло чув це слово  вiд  лiкаря  з
Рясного, що при?здив до хворого батька. А що воно  значить?  Мати  каже  -
хочуть одiбрати землю в багатi?в i оддати бiдним. I  Кармель  цього  хоче.
Виходить, вони заодно...
   Павло бачить, як з густо? пiтьми пiдплива? до кремезного Iвана  Кармеля
струнка й тендiтна Оксана Петрiвна. Павло стрепенувся.  Маха?  ?м  руками,
кричить i мчить назустрiч.

   6_

   Бiля школи Павло побачив Антона. Хлоп'ята привiтались.
   - Була у вас Оксана Петрiвна?
   - Аякже. Принесла лiкiв, мамка випили - i трохи полегшало. Ще й  Оленцi
дала сво? черевики. Такi гарнi!
   На  шкiльне  подвiр'я  заявився  з  сво?ю   компанi?ю   Ткаченко.   Всi
набундюченi, чистi тобi iндики.
   - О, гляньте, гляньте! - гукнув Матвiй, показуючи на Павловi  штани.  -
Грабовський обновився: на старi дiрки причепив нову латку. Та  ще  й  яку.
Може, за квiтки купив, га? Хоч ти квiток не прода?ш.  Украв  десь.  ?й-бо,
украв!
   Його товаришi зареготали. На регiт пiдбiгло кiлька дiтей з iнших кiнцiв
подвiр'я. Скоро вирiс цiлий гурт.
   - Ну, кажи ж, украв? - допинав Ткаченко, копилячи губи. - Кажи...
   Павло вiдчув, як йому в обличчя ударила гаряча кров. Весь затремтiв.
   - Хто украв? Я? Я? - кричав задихаючись. - Ви самi... ти i твiй тато  -
людей обкрада?те... злодi?, душогуби!
   Матвiй  остовпiв,  очманiло  блимав  очима.  Не  чекав  тако?  смiливо?
вiдповiдi на сво? глузи.
   А Павло напосiдав:
   - Ти чув про соцiалiстiв? Чув про  Кармеля?  Не  чув!  Ех  ти,  мазниця
дурна! Ще почу?ш, прийде на вас чорний день! Прийде!.. - плюнув i пiшов.
   Та скоро Колупа?вi товаришi отямилися.
   - Чого плю?ш?
   - Дай йому, Матвiйку!
   Ткаченко, пiдбадьорений тими вигуками, оглянувся  довкола,  кинув  свою
сумку i стрибнув на супротивника. Павло одскочив, розмахнувся, i його рука
з дзвiнким виляском упала на Матвi?ву щоку.
   - Ай-яй! Ай-я-ай! - заверещав Матвiй.
   Одбiгши на кiлька крокiв, вiн схопив камiнь i жбурнув у Павла.  Камiнь,
профурчавши над Павловою головою, гримнувся об  раму  шкiльного  вiкна.  З
сухим дзенькотом посипалося скло.
   Нагнувся за другим каменем. I  тут  хтозна-де  взявся  Кузьма,  поитьма
схопив його за руку.
   - Ах ти, ледащо! Я тобi дам камiння! Дума?ш, як багацький син,  то  все
тобi можна? Хто тепер склитиме, га?
   Ткаченко крутнувся в'юном i випорснув iз сторожових рук.
   Кузьма не доганяв бешкетника.
   Пробираючись до класу, Антiн голосно спiвав:

   Ой дурний Колупай!
   Ти людей не обкрадай!
   Бо здеремо з тебе шкiрку,
   Одвезем шевцям в Охтирку!

   - Де тако? навчився? - пiдскочив до нього один з Матвi?вих приятелiв.
   - Де? - засмiявся Антiн. - Павло склав.
   - Павло?..
   - Вiн. Ого! Ми ще й не такi складемо, побачите.
   Клас гув, як вулик. Сутичка  мiж  Ткаченком  i  Грабовським  схвилювала
всiх. Бiдняцькi дiти  засуджували  дукового  сина  i  спiвчували  Павловi.
Колупа?вi друзi принишкли. Сам вiн теж сидiв мовчки,  тривожно  поглядаючи
на вибиту шибку.
   У сiнях сердито бубонiв Кузьма, його бас часто переривав якийсь  iнший,
непри?мний голос.
   Вiдчинились дверi. У клас спершу просунулася сучкувата палиця, за нею -
тельбухатий живiт, а потiм кошлата, схожа на лев'ячу, голова.
   То був новий учитель. Перевалюючись з боку  на  бiк,  вiдсапуючись,  як
ковальський мiх, вiн важко опустився на стiлець.
   - Га? - втупився каламутними очима у школярiв. - Хто розбив вiкно?
   Клас мовчав.
   - Признайся сам, бо буде гiрше!
   - Я не хотiв, - промимрив Матвiй.
   - Сюди! - гримнув учитель.
   У його очах блиснули хижi вогники, а вузлувата рука стиснула палицю.
   Ткаченко  боязко  наблизився  до  столу.  Вчитель  змiряв  його  важким
поглядом.
   - Чого витрiщив баньки?
   Кована палиця ковзнула по долiвцi.
   - Хто ти?
   - Ткаченко-о.
   Вчитель заблимав очима, засовався на стiльцi, наче йому припiкало.
   - Як ти сказав?
   - Ткаченко...
   - Ткаченко?.. А ким тобi доводиться Каленик Акакiйович?
   - Тато...
   Вчитель мало не пiдстрибнув.
   - Чого ж досi мовчав? Ай-яй-яй. - Його очi  спробували  всмiхнутись.  -
Негарно так жартувати.
   - Я не жартую...
   - Можна й пожартувати. А вiкно  -  дурниця,  вставимо.  Твiй  батько...
Сiдай на мiсце.
   Матвiй, ще не збагнувши дивно? поведiнки вчителя, стояв нi в сих  нi  в
тих.
   - Сiдай, сiдай, - уже зовсiм медовим голосом повторив животань. - А  ви
чого пороззявляли пащеки! - визвiрився на клас.
   Матвiй, нарештi зрозумiвши, що його несподiвано  помилувано,  рушив  на
сво? мiсце.
   Вчитель важко пiдвiвся, крекчучи пiдiйшов до передньо? парти.
   - Встати! - ткнув палицею на бiдно зодягненого хлопчика. -  Збери  сво?
лахи i йди на задню парту. Тут сидiтиме Ткаченко. Швидше! А ви, -  показав
на сусiдiв школяра, який звiльнив мiсце, - розсуньтеся подалi.
   Матвiй взяв сумку i полiз за передню парту.
   Вчитель повернувся до столу, сiв, вiдсапнув.
   - Вашу вчительку зi школи вигнали, вона соцiалiстка,  негiдниця.  Тепер
учитиму  я.  Звати  мене  отець  Зосим  Обухiвський.  Хто,  боронь   боже,
порушуватиме порядок, пропускатиме церкву, засiчу.
   Розгорнувши журнал, почав начитувати:
   - Антонов!
   - Тутки.
   - Боярко!
   - Слабий.
   - Грабовський!
   - ?, - пiдвiвсь Павло.
   Не встиг вiн сiсти, як заскиглив Матвiй.
   - Що з тобою, Ткаченко? - стривожився вчитель.
   - Вiн мене би-ив...
   - Хто?
   - Грабовський. Називав мене й мого тата злодiями...
   Обухiвський  побагрянiв.  На  його  товстiй  ши?  трiпнулися  жили.   В
маленьких колючих очах блимнули зеленi вогники.
   - Вийти! - вказав палицею на Павла.
   Той вилiз з-за парти.
   - Сюди! - глухо стукнула палиця.
   Павло ступив ще два кроки.
   - Що ж ти, гайдамако, робиш, га?
   I, не чекаючи вiдповiдi, вгородив пальцi у вихрясту чуприну.

   7_

   Кузьма й Антiн ледве живого привели Павла додому. Цiлий  тиждень  лежав
вiн хворий. Удень коло нього сидiли Олеся або Михайло, а  ночами  -  мати.
Натруджена, стомлена денною роботою, так i спала над сином. Першi двi ночi
в нього тримався такий жар, що треба було раз у раз мiняти на чолi  мокрий
рушник.
   Увi снi Павло часто марив, кликав до  себе  Кармеля,  Оксану  Петрiвну,
проклинав Обухiвського, махав руками, поривався  бiгти.  Ксеня  Григорiвна
притримувала худе тiльце, хрестилася i беззвучно схлипувала,  а  коли  син
приходив до пам'ятi, розказувала йому казки або спiвала  пiсень.  Спiвала,
втираючи гiркi сльози:

   Ой вийду я на могилу,
   Могила висока,
   Подивлюся на долину,
   Долина глибока.
   А по тiй долиноньцi
   Буйний вiтер вi?...
   Ой, зда?ться, не журюся,
   Само серце млi?...

   Приходила до хворого стара Одарка. Качала крашанку  на  головi,  давала
зiлля-вiдвороту, тихо шамотiла:

   Бiг пес через овес - заросився,
   Вибiг на дорогу - обтрусився.
   Не було шкоди вiвсовi,
   Не було лиха й псовi...
   Хай не буде слабостi Павловi...

   У середу трохи полегшало. Почав ?сти хлопець i спокiйнiше спати.  Лежав
худий, марний, в очах - сум. Тiльки iнодi колисав Тишка:

   Ой ходить сон коло вiкон,
   А дрiмота коло плота.
   Пита?ться сон дрiмоти:
   Де будемо ночувати,
   Кого будем сповивати?..

   Якось надвечiр, коли  Павло  крiзь  шибку  милувався  жоржинами,  забiг
Антiн.
   - А зна?ш, - розповiдав товариш, - Обухiвський  уже  живе  в  Колупа?в.
Прогнав Кузьму зi школи. Зараз у нас  топить  груби  i  замiта?  церковний
сторож. А Матвiй зовсiм задер носа. Похваля?ться всiм,  що  то  його  тато
разом з попом вигнали Оксану Петрiвну. Оксанi Петрiвнi нiби вже не  дадуть
школи, бо вона проти царя.  Чув  я,  Обухiвський  попував  у  Краснопiллi.
Кажуть, бив людей прямо в церквi. П'яний навiть божу службу правив...
   Павло слухав мовчки, не зводячи очей  з  квiтiв,  позолочених  сонячним
промiнням. Коли Антiн вибалакався, запитав:
   - Оксану Петрiвну бачив?
   - Авжеж. Сьогоднi ходила до Кузьми у  Старосiлля.  Просила  помогти  ?й
добратися в Охтирку, - зiтхнув Антiн. - Ми всi дома плакали...
   - Коли ?де?
   - Завтра раненько. Дорога далека, поки дойдуть...
   - По?хати можна.
   - А як по?хати, коли пiп  усiм  звелiв  у  церквi  не  приймати  Оксану
Петрiвну навiть у хату. Матвiй нахвалявся: хто повезе ??  до  мiста,  тому
тато покаже, де раки зимують.
   - I його слухають?
   - Спробуй не послухати. ? такi, що повезли б,  та  не  мають  чим.  Але
нiчого. Треба дибати лише до Рясного, а там можна знайти пiдводу. Ти пiдеш
з нами?
   Павло глянув на кущик жоржини - i радiсний вогник блимнув у його очах.
   - Звичайно. Гукнiть мене.
   Прокинувся рано-раненько. Марiйка ще спала, Михайло бавив Тишка.
   - А де мати й Олеся?
   - Пiшли в Старосiлля панську картоплю копати, - вiдповiв брат.
   Павло пiдiйшов до столу, дiстав з-за образа Миколи-чудотворця згорнутий
у дудочку аркуш червоного паперу. Взяв ножа i вийшов з хати. Надворi  було
свiжо i тихо-тихо. Край неба зашарiвся.
   Пiдступив до жоржин. Вмитi  росою,  квiти  були  напрочуд  гарнi.  Йому
навiть здалось, що вони привiтно кивнули сво?ми голiвками.
   - Пробачте, це ж для вчительки, - тихо мовив.
   Зрiзав квiти, склав у букет i обгорнув його папером.
   З вулицi долинуло:
   - Па-а-вле!
   - Iду-у-у!
   - Жоржини? - здивувалися хлопцi.
   - Для Оксани Петрiвни.
   - Зрiзав?
   - Не всi. На насiння залишив.
   Хлоп'ята взяли пiдтюпцем. Коли прибiгли до хати,  де  пiсля  звiльнення
жила Оксана Петрiвна, бiля ворiт уже стояв Кузьма Одновухий  зi  скринькою
на плечах. Скоро з хати вийшла вчителька. Павло,  ступивши  назустрiч  ?й,
тремтячою рукою простягнув букет.
   - Оксано Петрiвно! Вiзьмiть,  -  поглянув  на  товаришiв,  що  пiвколом
оточили його. - Ми так вас... - i затнувся, згубивши потрiбнi слова.
   Учителька взяла квiти, обняла Павла.
   - Спасибi вам, мо?  дорогi.  -  На  ??  очах  виступили  сльози.  -  Це
найдорожчий дарунок. Жоржини - мо? улюбленi квiти...
   Рушили гурточком. Як проходили повз церкву, Павло  побачив  над  брамою
двi голови - нового попа та старого Колупая, але нiчого не сказав i ближче
пiдiйшов до вчительки.
   Ось i крайнi хати слободи. Зупинились.
   - Вам пора вертатися. О, я й забула,  -  брови  Оксани  Петрiвни  трохи
нахмурились. - А чому ви не в школi сьогоднi? Матимете вiд учителя.
   - Не матимемо, - за всiх сказав Павло. - Ми його не бо?мося. Я  вже  не
пiду до школи. Так i мама сказали. Оксано Петрiвно, дозвольте  нам  пройти
ще трохи, хоча б отуди, - показав на два дуби ген-ген при дорозi.
   - Тiльки не далi, добре?
   Знову рушили. По хвилi вчителька запитала Павла:
   - Чому не пiдеш у школу?
   - Щоб знову побив? Я ненавиджу того патлатого, хай вiн провалиться!
   - Павлику, Павлику, - журно похитала головою вчителька.  -  Хiба  ж  до
школи ходять задля вчителя?
   - Оксано Петрiвно! - перебив Павло. - Скажiть, хто такi соцiалiсти?  Ви
бачили ?х?
   Учителька вiд подиву аж зупинилась. Глянула на Павла, на хлопчикiв.
   - Чому ти про це пита?ш?
   - Ну скажiть, бачили?
   Вчителька довго мовчала. I сказала нарештi:
   - Соцiалiсти - це тi люди, якi хочуть, щоб народ краще жив. Аби  ви  не
ходили босi й голоднi...
   - А де вони ?? Багато ?х?
   - Вони ? всюди, скрiзь, - вiдповiла. - ?х, може,  поки  що  й  не  дуже
багато, але згодом...
   Ось i два дуби. Хлопчики захвилювалися.
   - Оксано Петрiвно, - прохопився  Антiн.  -  А  ви  де  вчителюватимете?
Скажiть, ми влiтку прийдемо до вас.
   Учителька журно всмiхнулась.
   - Нi, любi мо?, до мене не прийдете,  бо  ?ду  я  далеко  звiдси.  Мене
зовсiм звiльнили i не дають бiльше школи... Але це не  бiда,  робота  десь
знайдеться... Ну, дорогi мо?, гайда додому. Пообiцяйте менi добре вчитися.
Обiця?те?
   - Обiця?мо!

   8_

   Така довга й далека мандрiвка випала Павловi вперше. Ранiш ходив тiльки
в Старосiлля. Там усе просто. Минеш  сусiдський  город,  скотишся  похилим
пагорбом  у  долину,  перепливеш  рiчку  -  i  перед   тобою   зав'юниться
кривульчаста стежка аж до хати дядька Кузьми. Нею, тi?ю стежкою, можна йти
геть напомацки, вдень i  вночi.  Не  раз,  повертаючись  додому,  навмисно
зажмурювався або насував шапку на очi - i не збивався,  навiть  на  крутих
поворотах.
   Тут же легко збитися, заблукати: кiлька сiл уже поминули, а перехресних
та навскiсних дорiг - i не злiчити. Поля, дороги, села, люди -  все  нове,
невiдоме. I цiкаве. За пiвдня стiльки  свiту  побачив,  а  ще  ж  попереду
скiльки!
   Матвiй торiк хвалився - ?здив  у  Рясне.  Разом  з  батьком  i  Тимохою
Щербаком ходив по ярмарку, по крамницях. Обiдав  у  трактирi,  ?в  молочну
кашу з бiло? миски блискучою ложкою, яка дуже пече в  губи.  Пив  солодкий
лимонад, купив свистуна, схожого на пiвника з  полив'яним  хвостом.  Дурна
мазниця. Ярмарок, крамницi, блискуча ложка, лимонад...
   Подума?ш - Рясне! Побудь ти в Охтирцi,  отодi  й  похвалишся.  А  Павло
сьогоднi таки буде в нiй. I не лише сьогоднi. Бо стане  бурсаком.  Бурсак!
Не якийсь там пушкарнянський школяр, попихач Обухiвського...
   - От уже, слава богу, й мiсто, - показала мати рукою, коли вибралися на
горбовину.
   Павловi очi нараз спалахнули й  розбiглися  по  видноколу,  намагаючись
охопити все зразу - i вогнесяйнi банi церкви, i вихрястi  садки,  i  темнi
покрiвлi будинкiв.
   Та скоро вони, очi, згасли, а лице спохмурнiло. На тобi - мiсто.  Чувши
про нього, мрiяв побачити якусь дивовидь. А перед тобою  -  звичайнiсiньке
село. Як i Пушкарне, як i Старосiлля, як i тi, що проходили,  хiба,  може,
бiльше...
   Проти крайнього подвiр'я спинились - бiля криницi з високим журавлем та
новою баддею. Перепочили, напилися холодно? води i пiшли далi.
   Павло таки не знаходив дивовидi. Тут майже все таке саме, як i в рiднiй
слободi. Бiлi хати  пiд  житяними  або  очеретяними  стрiхами,  на  стiнах
пiвники понамальованi, вiкна обведенi  синькою.  Хворостянi  тини,  дощатi
ворота. В подвiр'ях - вишнi, черешнi, яблунi, грушi, квiтники.
   Нема нiчого незвичайного. Невже й не буде? Що ж розкажеш Михайликовi та
Марiйцi? А вони ж спитають. Може спитати й Тишко. Йому пiвтора року, i вже
гарно балака?. А хiба Антiн не клянчитиме розповiсти?
   Згодом вибрались на широку вулицю, i перед хлопчиною почало  з'являтися
те, чого досi не бачив, - великi _дерев'янi та кам'янi будинки з  високими
й широкими вiкнами. Вони не побiленi,  не  обгородженi,  якiсь  насупленi,
похмурi, наче сердитi на  людей,  що  проходять  байдуже  повз  них.  Далi
потяглися лавки, магазини, трактири, за?зди, перукарнi. Полюднiшало.
   Мiсто.
   Довго розшукувати бурсу не довелось. Вона розташована обiч церкви.  Вся
обгороджена парканом. Мiцна  брама  замкнена.  Бiля  хвiртки  стояв  добре
вгодований хлопець, у якого вже сiялись вуса. Видно, вартував.
   - Чого треба? - непривiтно перегородив дорогу.
   - В школу ось привела, - показала Ксеня Григорiвна на сина.
   - Звiдки?
   - З Пушкарного, коли чув.
   - Земляки, виходить, - пом'якшав хлопець.
   - А ти ж з якого села?
   - Недалеко вiд вашого, з Полiвки.
   - Чий?
   - Дяка Любинського.
   - Знаю. Славний чоловiк. Як звешся?
   - Грицько.
   - Тут учишся?
   - П'ятий рiк, - вiдповiв, закопиливши губу.
   - Скiнчив уже?
   - Нi. У пiдготовчому класi сидiв два  роки,  два  в  першому,  а  тепер
починаю другий.
   - Чого ж так поволеньки?
   - Та... Не дають ходу, - скривився Любинський, але  враз  повеселiв.  -
Нема куди квапитись. Тут...
   - Кому можна вiддати заяву?
   - Iдiть до смотрителя.
   - Де його знайти?
   - У флiгелi.
   Смотритель сидiв за столом, на якому лежали срiбний  хрест,  кадильниця
та купка воскових свiчок. Був такий  опасистий,  що  чорний  пiдрясник  на
ньому, здавалось, от-от трiсне. Очi - булькатi,  на  потилицi  телiпа?ться
миршава кiска. Павло мало не розсмiявся.
   - Що скажете? - поспитав.
   - Хочу сина вiддати до вас, праведний отче.
   Смотритель вибрався з-за столу, пройшовся  з  кутка  в  куток,  озирнув
торбу за плечима прохачки, босi ноги жiнки та  хлопчини  i  знову  грузько
всiвся.
   - Не прийму, - проказав, як одтяв.
   - Чому?
   - Пiзно.
   - Заняття ж починаються через тиждень.
   - I вiльних мiсць нема.
   - Як же це?
   - Усi заповненi. Через рiк приводьте. Гада?те, все так  легко  й  дарма
робиться?
   - Дарма? Ми до  духовного  стану  належимо,  почеснi  громадяни.  Ледве
тримаю на свiтi п'ятеро дiтей.
   - Де чоловiк?
   --Помер.
   - Ким був?
   - Паламарем.
   - Паламарем! Ха-ха-ха, - розреготався. - Оце так  почесний  громадянин,
хай бог простить. Годi балабонити. Iдiть.
   Грабовська сперлась на рiжок столу, аби не впасти.
   - Де ж правда на свiтi, - почала було, перевiвши дух, але смотритель не
захотiв слухати.
   - Геть! - розлютився нарештi.  -  Усiм  треба  жити,  кожен  хоче  щось
мати...
   Насилу вийшли на подвiр'я. Тут Ксеня Григорiвна не стримала слiз.
   - Чого плачете, тiтко? - спитав Грицько.
   - Не прийма?.
   - Не позолотили йому руку?
   - Вiн же не циганка-ворожка.
   - А хабарi любить, з мертвого ладен злупити.
   - Мiсць нiби нема.
   - Так вiн каже всiм, хто приходить з порожнiми  руками.  Бреше.  От  же
перед обiдом при?здив з вашого  села  Ткаченко,  i  для  його  сина  мiсце
знайшлося.
   - Колупай? - поглянув Павло на матiр.
   - Так, так, - потвердив Любинський, - вулично його  Колупа?м  дражнять.
Два мiшки чогось привiз, такi  важеннi,  ми  вчотирьох  ледве  заперли  до
смотрителя.
   - Де ж вiзьму такi мiшки! - зiтхнула мати.
   - Поскаржiться владицi.
   - Дума?ш, поможе?
   - Декому помага?.
   - Також за хабар?
   - Не знаю. Його наш смотритель слуха?. Спробуйте.
   - Як до нього попасти?
   - П'ята хата вiд церкви.
   У передпоко?  охтирського  преосвященства  побачили  знайомого  -  попа
Гервасiя, родом iз Старосiлля. I в пам'ятi  Ксенi  Григорiвни  промайнуло,
наче ввi снi, ?? коротке дiвування.
   За нею тодi впадали  два  парубки  -  пушкарнянський  наймит  Арсен  та
старосiльський  попович   Гервасько,   вихованець   Харкiвсько?   духовно?
семiнарi?. Залицялися, навперейми брали до танцю, стрибали через вогнище в
нiч на Iвана Купайла, пригощали смаженим насiнням, а iнодi й цукерками  та
солодкими медяниками, просили  на  вiнчальний  рушник.  Вона  подала  руку
наймитовi, бо мав гарнi брови, був  душевний  i  розумний,  а  до  того  ж
найкраще на всю слободу спiвав.
   Зазнавши  невдачi,  Гервасько  спершу   сердився,   навiть   погрожував
помститись Грабовському. Але згодом одружився  з  осиротiлою  попiвною  на
Курщинi, посiв парафiю ?? покiйного батька, став панотцем Гервасi?м, нажив
родину, i давня сердечна рана зарубцювалася.
   Потiм не раз стрiчалися колишнi суперники, однак  нiколи  не  згадували
дражливого  минулого,  навiть   заприятелювали.   Дiзнавшись   торiк   про
передчасну смерть пушкарнянського паламаря, Гервасiй болiсно  переживав  i
сумував. А цi?? весни, гостювавши в  рiдному  селi,  приходив  у  слободу,
одслужив молебень за чесну душу раба божого Арсенiя,  навiдав  i  покропив
свяченою водою убогу хату багатодiтно? паламарихи-вдовицi. Тодi ж казав  -
охтирський владика запрошу? його до себе на службу...
   Несподiвана  поява  Грабовських  зворушила   Гервасiя   -   його   щоки
зашарiлися. Якусь мить приборкував сво? знiяковiння.
   - У вас щось трапилося? - запитав.
   Ксеня Григорiвна розповiла.
   - Почекайте тут, - сказав Гервасiй i зник за високими дверима.
   Повернувшись через кiлька хвилин, дав залiплений конверт.
   - Тут повелiння владики. Iдiть в училище.
   Смотрителя чекали довгенько. Прийшов  вiн  аж  надвечiр  i  напiдпитку.
Весело розiрвав  конверта,  але,  прочитавши  ?пiскопське  послання,  враз
спохмурнiв.
   - Ходили скаржитись? - скинув на обох гнiвнi очi.
   - Не скаржитись, а просити, - вiдказала Ксеня Григорiвна.
   - З такими дурницями до самого?..
   - У нас iншого виходу не було. Простiть, ваше превелебi?.
   - Добре, - полагiднiшав смотритель, пiдкуплений "превелебi?м". - Сяде в
пiдготовчий клас.
   - У пiдготовчий?  -  здивувалася  мати.  -  Два  роки  ходив  до  нашо?
слобiдсько? школи, найкраще вчився, умi? писати, лiчбу зна?, псалтир читав
над покiйниками. Ткаченкiв не втне нi бе нi ме нi кукурiку  -  i  зразу  в
перший, а мiй, значить, у пiдготовчий...
   - Не кваптеся. Деякi в тому пiдготовчому сидять по  два  або  й  бiльше
рокiв. Училище - то вам не парафiяльна школа, а тим  паче  не  земська.  У
вашому селi яка?
   - Земська.
   - От-от. Словом, почнемо з пiдготовчого.

   9_

   Першi днi життя Павла в Охтирцi мчали шпарко й зарвiйно,  неначе  баскi
Колупа?вi жеребцi, запряженi в ресористу бричку. Аж голова  йшла  обертом.
Не встигав нi лiчити, нi  закарбовувати  тих  днiв  у  пам'ятi.  Та  й  як
полiчиш, закарбу?ш, коли вони немовби змагаються  мiж  собою  наперегонки,
прямо налiтають один на другого, наступають  на  п'яти,  а  деякi  в  тому
безладному й шаленому  змаганнi  зовсiм  зникають,  не  полишаючи  жодного
слiду. Лише вчора чи позавчора був понедiлок, а завтра, дивися, - субота.
   Усе вражало й дивувало. Почалося з  назви.  Ще  дома  чув  -  Охтирська
бурса, бурсаки. Так i в мiстечку називали. А тут почув - повiтове  духовне
училище. ? якась рiзниця? Що то означа? - бурса?
   Запитав Грицька Любинського, а той непорозумiло знизав плечима.
   - Дiдько його зна?. Колись усi  називали  бурсою,  а  потiм,  зда?ться,
позаторiк, почали - училище. Нащо воно тобi?
   - Цiкаво.
   - Запитай спектора.
   - Хто це?
   - Отой рудий та кривоногий, що вчора приходив у корпус i  лаяв  нас  за
бруд.
   - А що таке - корпус?
   - Наше житло так iмену?ться.
   - А спектор про бурсу й училище зна??
   - Мабуть, але не дуже допитуйся, бо може з'?здити в мармизу.
   - Б'??
   - У нього служба така. Щось не вподоба?ться - i бац, бац. Щоб, значить,
не був таким умним i не  випинався  наперед.  Ти,  брат,  не  зна?ш  наших
порядкiв. Тут допитливих не люблять. Не хочеш щодня ?сти  лупанцi  -  будь
тихiш води i нижче трави. Iнакше не вилазитимеш з карцера.
   - Карцера?
   - Така кутузка.
   - Кутузка?
   - По-нашому нiби маленька буцегарня чи холодна. Там, окрiм шматка хлiба
на день, нiчого не дають. Хай тебе бог боронить попасти туди.
   - А ти бував там?
   - Двiчi.
   - За що?
   - Не ходив у клас i не мав прилежанiя. Але тепер я не такий капловухий,
аби попадатися. Ось уже другий тиждень не вiдвiдую класу, нiчого не роблю,
а не в кутузцi.
   - Чому не вiдвiду?ш?
   - А на якого бiса воно менi? Сушити голову всiлякими науками? Паламарем
колись i так стану, а про бiльше хай iншi клопочуться.
   - А як доскочиш паламарства, не ходивши в клас?
   - Доскочу. Весною мене таки переведуть у третiй клас.
   - Навiть якщо не буватимеш на уроках?
   - Еге ж.
   - А вчитель наставить тобi одиниць.
   - Хай ставить навiть нулi, а в третьому класi буду.
   - Хто ж переведе?
   - Смотритель.
   - Проти волi вчителя?
   - Ох i клякса-вакса ти, нiчого не торопа?ш. Учитель  для  смотрителя  -
однак що церковний сторож для попа.
   - А за що ж смотритель переведе?
   Любинський розреготався.
   - За що, за що... За барана.
   - Якого?
   - Рогатого, з перебитою задньою ногою. Ти справдi якийсь недоколиханий.
Слухай же. Позавчора мiй тато привiз смотрителевi живого барана, двi гуски
i п'ятиокову сулiю вишнiвки. Нiби гостинець на свят-вечiр. Це тобi ма?ш  -
раз. А на вербну недiлю,  казав,  притарабанить  ще  порося,  цiлий  козуб
крашанок, мiшок вальцового борошна, сло?к меду.
   - I смотритель бере?
   - Хапа?, аж облизу?ться, як голодний пес. Тут здавна  така  заведенцiя:
не пiдмастиш, кажуть, - не по?деш. А ти збира?шся сам перелазити з класу в
клас?
   - Спробую.
   - Очкура добре зав'яжи - штани згубиш.
   - У нас нема гостинцiв.
   - Доведеться рокiв десь отак три-чотири сидiти в пiдготовчому...
   - А ти скiльки сидiв?
   - Казав же - два. I на третiй залишали,  але  влiтку  батенько  нарештi
взявся за розум, трохи пiдмастив.
   Дзвоник перебив розмову. Уже йдучи до класу, Грицько спитав:
   - Пiсля урокiв пiдеш зi мною?
   - Куди?
   - На ярмарок.
   - Чого?
   - Може, потягнемо якусь гич.
   - Що-о?
   - Там такi бiлi буханцi, ковбаси, горiхи...
   - Не маю жодно? копiйки.
   - Я також не маю. I не треба. Поцупимо.
   - Красти?
   - Усi крадуть. Iнакше з голоду ноги протягнеш Бабера сидить,  роззявила
хавку, слуха?, як жебрак лазаря спiва?, а ти -  хап  медяник...  Ми  торiк
весною i свою комору обшаломонили.  Ото  смiху  було!  Нажерлися  по  саму
зав'язку, бiгунка декого напала. Спектор довго розшукував злодi?в,  догори
ногами перевернув увесь наш корпус, смотритель  викликав  городового,  але
всi вони схопили шилом патоки... Пiдеш?
   - Нi, - вiдповiв Павло.
   - Ну й здихай, коли такий пришелепуватий.
   Як i щодня, перший урок почався молитвою. Стуливши долонi перед  собою,
учнi навстоячки тягнули за вчителем:
   - Царю небесний,  утiшителю,  душе  iстини,  iже  всюди  сий[2]  i  вся
iсполняяй, сокровище благих i жизнi подателю. Прийди i вселися в ни[3],  i
очисти ни од всякiя скверни, i спаси, боже, душi нашi.
   Данило Петрович звелiв учням сiсти, пiдiйшов до столу  i  схилився  над
розгорнутим класним журналом.
   - Хто вiдсутнiй?
   - Проценко та Бодяк, - вiдповiв староста, якого  по  старiй  бурсацькiй
звичцi називали цензором.
   - Чому?
   - У Проценка живiт болить, а Бодяк роздягнений.
   - Бодяк сво?коштний?
   - Нi, казеннокоштний.
   - Iнспекторовi говорили?
   - Говорили. В училищнiй коморi нема жодно? свитки.
   - А старi бурки?
   -  I  бурок  нема,  позавчора  ще  була  одна,  та  вiддали   Грицьковi
Любинському з другого класу.
   Данило Петрович заклопотано почухав сиву скроню.
   - На сьогоднi ви мали вивчити третiй стовпчик таблицi множення.  Першим
проказу? Килавчук.
   Почав Гаврик жваво i впевнено:
   - Штирижди один - штири, штирижди два...
   - Не штирижди, а чотирижди, - пiдправив учитель.
   - Не штирижди, а чотирижди, - повторив Килавчук i продовжив: - Штирижди
три - дванадцять, штирижди штири...
   I запнувся.
   - Допоможи, Грабовський.
   - Шiстнадцять.
   - Вiрно. Продовжуй, Грабовський.
   - Чотирижди п'ять  -  двадцять,  чотирижди  шiсть  -  двадцять  чотири,
чотирижди сiм...
   - Досить. Сiдай. Чому ж Килавчук нетвердо засво?в?
   За Гаврика вiдповiв цензор:
   - Увечерi в корпусi не було свiтла.
   - Але ж Грабовський вивчив.
   - Грабовський зна? всю таблицю i навiть чотири дi?.
   - Справдi?
   Павло пiдвiвся.
   - Знаю.
   - Проказуй останнiй стовпчик...
   - Дев'ять на один - дев'ять, дев'ять на два - вiсiмнадцять.
   - Знизу догори.
   - Дев'ять на десять - дев'яносто, дев'ять на дев'ять - вiсiмдесят один.
   - Шостий рядок.
   - Шостий? - перепитав Павло i мить подумав. - Знизу чи згори?
   - Згори.
   - Дев'ять на шiсть - п'ятдесят чотири.
   Данило Петрович задоволене усмiхнувся, а клас, що напружено  стежив  за
Павловими вiдповiдями, полегшено зiтхнув.
   - З яко? школи до нас прийшов?
   - Пушкарнянсько?.
   - Хто там учителю??
   - Вчителювала Оксана Петрiвна, а тепер дяк Обухiвський.
   - Чому не в першому класi?
   - Мати просили в перший, а смотритель...
   Обличчя вчителя спохмурнiло.

   10_

   Пiсля  великоднiх  вакацiй  небо,  осяяне  лагiдним  весняним   сонцем,
поголубiло, садки зазеленiли. I духовне училище почало  прокидатися  пiсля
напiвголодно? i марудно? зимово? сплячки.
   Згодом  надтрiснутий  дзвоник  оповiстив  кiнець  останнього  уроку   i
настання тривожно? пори перехiдних та випускних iспитiв. Спорожнiли класи,
занiмiли гулкi коридори.
   Помiтно  змiнилося  також  бурсацьке  товариство  -  стало  рухливiшим,
моторнiшим, клопiткiшим. Скинуло  з  себе  ватнi  пальта,  бурки,  свитки,
кожушки, куцини, роззулося, заметляло  довгими  чубами.  На  сво?коштниках
ряхтять легенькi штани й сорочки всiляких барв, а на  казеннокоштних  -  з
свiтло-сiро? парусини.
   Корпус цiлими днями порожнiй-порожнiсiнький,  через  навстiж  розчиненi
вiкна  видиха?  настояний  за  зиму  сморiд.   Тепер   там   нема   навiть
найзапеклiших ледацюг та картярiв, котрi давно втратили  надiю  перейти  в
наступний клас i не дуже сушать собi  тим  голову  -  з  ранку  до  вечора
блукають у  мiстечку,  тиняються  на  ярмарковому  вигонi  попiд  лавками,
ятками, бiля корчми. А тi,  якi  ще  мають  таку  надiю,  розлiзлися,  мов
блощицi,  по  просторому  подвiр'?,  поскулювалися,  гортають  пiдручники,
хрестоматi?, лексикони. I бубонять, бубонять, бубонять:
   - Аз, буки, ведi... зело, люди, мислiте, рци...
   Над головами Бодяка та Грабовського шелестить молодим  листям  липа,  а
вони  вивiряють  один  одного  перед  завтрашнiм  iспитом.  Зараз  у  ролi
прискiпливого екзаменатора Степан. Вiн розгорнув тоненьку книжечку, суворо
насупив брови.
   - Якi зна?ш, братець, заповiдi?
   - Я знаю, - вiдповiда? Павло голосно i бойовито, як належить бурсаковi,
- заповiдi закону божiя та заповiдi блаженства.
   - Вiрно. Молодець, - хвалить екзаменатор, i його брови  розгладжуються.
- Скiльки заповiдей закону божiя?
   - Десять.
   - А блаженства?
   - Дев'ять.
   - Превелебно. Давай першу заповiдь закону божiя.
   - Аз ?сьм господь бог твiй: да не будуть тобi бозi iни?, разв? мене.
   - Тепер пояснюй. Аз?
   - Я.
   - ?сьм?
   --?.
   - Разв? мене?
   - Окрiм мене.
   - Розчудесно. Друга заповiдь?
   - Не сотвори собi кумира i всякого подобiя, ?лiка  на  небесi  горi,  i
?лiка на землi низу, i ?лiка в водах пiд землею: да не поклонишися ?м,  не
послужиш ?м.
   - Кумир?
   - Кумир, або iдол, - зроблена з металу, каменю чи дерева подоба якогось
вигаданого божества.
   -  Стань!  -  вигукнув  сердито  екзаменатор,  i   його   брови   знову
на?жачились. - Не так.
   - Чому?
   - Не подоба, а iзображенi?.
   - Це ж не вiрно.
   - Хай буде й не вiрно, але в книжцi написано -  iзображенi?,  а  краще,
братець, нiж у книжцi, не скажеш.
   - А-а-а, - засмiявся Павло. - Ти справдi точно копiю?ш нашого спектора.
   - Iнакше не можна. Не я ж екзаменуватиму тебе, а комiсiя, а  в  комiсi?
буде також спектор i отой грек.
   - Отець Агафон?
   - Так. А вiн, кажуть, жили витягу? з бурсакiв. Отже - тiльки по  книжцi
i слово в слово, буква в букву. Третя заповiдь?
   - Не при?мли iменi господа бога тво?го всу?...
   - Восьма?
   - Не кради.
   - Ясно, хоч усi крадуть.
   - Цього в книжцi не сказано.
   - Треба б сказати, бо кожен силку?ться обiкрасти свого  ближнього.  Наш
смотритель, гомонять, новi сорочки й штани, призначенi для  учнiв,  пустив
набiк, а нас одягнув у торiшнi, старi й полатанi. I не бо?ться кари божо?.
Ну, пiшли далi. Заповiдь дев'ята?
   Але дев'яту заповiдь Павло не встиг проказати, бо пiдiйшли Любинський i
Ткаченко. Обидва веселi, без книжок,  зошитiв,  з  вербовими  прутиками  в
руках. Мугикають, передражнюючи малюкiв:

   Аз, буки, хлiба в руки.
   Та на пiч, та в куток.
   Дайте хлiба ще шматок,
   Щоб нажертись до розпуки.

   - Ри?те город науки? - пита? Грицько.
   - Потроху.
   -  Рийте,  дурнi,  рийте,  скорше  рила  позатуплюються.  Хочете  стати
розумнiшими за всiх? А дзуськи. Один  спробував.  Був  такий  Сазон  Куць.
Завжди йшов першим. Четвертий клас кiнчав. Уже наставився  поцупити  зразу
все - i атестат, i похвальний лист, i промоцiю.
   - Промоцiю?
   - Така бомага. Ще важливiша, нiж похвальний лист. Нiби  рекомендацiя  в
семiнарiю. Щоб, значить, приймали безпремiнно, не  дуже  допитуючись  -  з
нього, мовляв, вийде колись не лише ритор чи фiлософ, а й богослов.
   - Це хто?
   - Дiдько ?х зна?. Кажуть, ? такi в  семiнарi?.  От,  значить,  i  Сазон
силкувався доскочити ?х. Не вийшло. На випускних iспитах зарiзали.
   - Зарiзали?
   - Не насправдi, а запитаннями. Вiн нiби не мав наравствено? зр?лостi.
   - Як це?
   - Значить, не наравився ?м, то й  забили  його  всiлякими  питаннями  i
залишили на повторний. Не витримав того Куць та й врiзав дуба вiд  розриву
серця  зразу  ж  по  екзаменi  з  богословiя.  Отож  дивiться,  хлопцi.  I
пам'ятайте: блажен  тiльки  той,  кого  обрящет  бдяща.  Не  _напинайтесь,
?пiскопами все ?дно не станете. Що зубрите?
   - Зараз переходимо до заповiдей блаженства, - вiдповiв Бодяк. - Слухай,
Грицю, ти вже давно в училищi. Поясни нам дев'яту заповiдь блаженства.
   - Яку?
   - Оцю: блаженнi? ?сте, ?гда поносят вам, i iжденут, i  рекут  всяк  зол
глагол на ви, лжуще мене радi: радуйтеся i веселiтеся, яко мзда ваша многа
на небесах[4].
   Любинський глянув на безхмарне небо i розсмiявся.
   - Чого ж тут не розумiти? Все ясно. Радуйтеся, веселiться.
   - А ?сте?
   - Ну, ?сте.
   - А ?гда?
   - ?да.
   - А поносят?
   - Приносять.
   - А iжденут?
   - Така страва. Панська.
   - А рекут?
   - Рiчка.
   - А зол?
   - Ох i пуцьверiнки ж ви! Золiйник, золiльник, золiйник,  або  просто  -
жлукто для золiння полотна.
   - А глагол?
   - Iм'я святого.
   - А лжуще?
   - Так назива?ться горiлка, нiби наш первак.
   - А мене радi?
   - Ну, радi, радiснi, щасливi.
   - А яко мзда?
   - Кухарка.
   - А як звести всi цi слова докупи, щоб зрозумiти?
   - Вони й так при купi, i  розумiти  дуже  просто:  сидить  собi  святий
Глагол на березi рiчки, Якомзда приносить йому багато лжущi та iжденуту, а
вiн хилить чарку за чаркою, закушу? i блаженству?, наче на небесах.
   - Хiба ж святi п'ють горiлку?
   - Ого, ще й як! Усi пиячать - i боги, i попи, i дяки, i  нашi  вчителi.
Навiть у церквi дають ложечкою вино.
   - То ж кров Христова.
   - Христова. Я не раз куштував ту кров, коли мiй тато готував причастя.
   - Щось тут нiби не те, - вага?ться Бодяк. - Для чого Глаголовi жлукто?
   - Не Глаголовi, а Якомздi. Вона не тiльки куховарить, а й  пере  шмаття
святим. Бiдна жiнка. Сам Глагол дудлить первачок, а вона, сердешна...
   - От ти казав: сидить на березi... Хiба на небi ? рiчки?
   - Не знаю, - чесно зiзна?ться Любинський. - Нащо воно  тобi,  все  оте?
Одтарабань заповiдь по книжцi та й амiнь.
   - А як спектор запита?? А отець Агафон?
   - Мели що-небудь, тiльки голосно,  без  запинки,  зводь  очi  д'горi  i
хрестися.
   - Вони ж знають.
   - За те ?м великi грошi дають. Не такий я йолоп, аби  задарма...  Добре
тому Глаголовi, розсiвся, цмулить, обжира?ться, а в мене кишки  дрiбушечку
витанцьовують, ?сти хочу, аж у головi макiтриться.
   Ткаченко бере приятеля за руку.
   - Ходiмо в мiсто. Я маю рубель, щось перехавкнемо.
   - Нi, Матюшо, давай трохи поспимо  або  перекинемось  у  святцi,  потiм
пообiда?мо, а надвечiр заглянемо до трактиру.
   - Хай буде по-тво?му.
   Вони обнялися й поплентали в iнший бiк подвiр'я, а Грабовський та Бодяк
знову взялися до дiла. Тепер роль екзаменатора виконував уже Павло.
   - Перша заповiдь блаженства?
   - Блаженнi нищi? духом, яко тих ?сть царствi? небесне.
   ...Черговий по кухнi гукнув на обiд. Скоро подвiр'я  спорожнiло  -  все
училище зiбралося в ?дальнi. Iнспектор проказував молитву,  а  учнi  хором
повторювали:
   - Отче наш, iже ?си на небесах,  да  святиться  iм'я  тво?;  да  прийде
царство тво?; да буде воля твоя, яко  на  небесi  i  на  землi:  хлiб  наш
насущний даждь нам днесь...

   11_

   Першим привiтав його на рiдному подвiр'? Кундель  радiсним  скавчанням.
Пiдвiвся, крутнув зареп'яшеним хвостом i пiшов назустрiч.
   - Ну, старенький, як пожива?ш?
   Пес став переднiми лапами йому на груди.
   - Скучив?
   З садка вибiгли Михайло й Марiйка, за ними дрiбуляв Тишко.
   - Павло! Павло! - гукали навперебiй. - При?хав!
   Захопив ?х разом в обiйми, поцiлував у голiвки,  потiм  узяв  Тишка  на
руки i понiс до хати.
   У хатi нiяко? обнови не побачив. Усе було, як i ранiш, - образи,  стiл,
лава, лiжко, вiдро  з  водою,  накрите  дерев'яним  кружечком,  горщик  на
припiчку.
   Глянув на полицю пiд стелею й зiтхнув - там жодно? хлiбини.
   - ?сти хочете? - запитав.
   - Ми ?ли вишнi, - похвалився Михайлик. - Зараз тобi теж  принесу.  -  I
вихопився з хати.
   Марiйка i Тишко не зводили очей з старшого брата  -  чекали  гостинцiв.
Дав ?м по грудочцi цукру, який приберiг, не пивши чаю цiлий тиждень.
   - А це Михайликовi, - витягнув з торбинки чорну дощечку.
   - Нащо вона Михайликовi? - спитала Марiйка.
   - На нiй пишуть.
   - Чим?
   - Оцi?ю штукою, - вийняв темно-сiру паличку. - Назива?ться грифелем.
   - А менi можна написати?
   - Спробуй.
   У хату забiг Михайло, несучи повний пiдситок м'ясистих вишень.
   Павло ?в ягоди i згадував охтирськi садки, що завжди вабили очi.  Деякi
бурсаки шастали по тих садках, не раз кликали з собою Павла,  але  вiн  не
ходив i стримував Степана Бодяка.
   - Де мама, Олеся?
   - На роботi в старосiльського пана, картоплю пiдгортають.
   Прийшли додому Ксеня Григорiвна разом з дочкою по заходi сонця.
   Мати глянула на Павла i журно похитала головою.
   - Ох i вимучили ж тебе, синку!
   Павло тiльки знизав знiяковiло плечима.
   - Може, хворiв?
   - Нi. Iспити готував.
   У хату ступив Кузьма Одновухий.
   - А то вже так, - ствердив. - Кажуть: без муки нема науки... Перейшов з
класу в клас?
   - Перейшов.
   - Колупа?в теж?
   - Залишився на повторний.
   - Чому?
   - Не хотiв учити. На першому ж iспитi заробив  нуль,  а  потiм  й  iншi
пiшли шкереберть.
   - Лихий не вхопить його, - кинула  Олеся,  що  поралася  бiля  печi.  -
Бачила його вчора - така  мордяка,  хоч  цуценят  бий.  Йому  потрiбне  те
вчення, як свинi музики.
   - А Любинський перейшов у третiй клас? - пита? Ксеня Григорiвна.
   - Нi.
   - Вiн же нахвалявся тобi, що смотритель усе зробить.
   - Може б, i зробив, та смотрителя перед iспитами забрали з училища...
   - А як наш Бодяк? - цiкавиться Кузьма долею свого односельчанина.
   - Теж перейшов по першому розряду.
   - Що то значить?
   - З найвищими оцiнками.
   - А ти ж з якими?
   - Ми обидва. Разом учили, разом...
   - Молодцi. Заганяйте дукiв на слизьке, може, й  нам  прийде  полегкiсть
вiд вас, молодих. А що дума?ш робити на вакацiях?
   - Не знаю. В дядька Iвана ? всi пiдпасичi?
   - ?. Тi, якi ще весною найнялися. Може,  пiдеш  до  мене  погоничем  на
оранку?
   Втрутилася Ксеня Григорiвна:
   - Хай трохи спочине, сил набереться.
   - Думалось...
   - Добре, - каже Павло. - Пiду. Завтра ж.
   - Тобою ж, синку, вiтер колише.
   - На полi поправлюся.
   - Такий, як батько, впертий...
   Толока в старосiльського пана велика:  ширина  ??  гiн  на  дво?,  а  в
довжину й кiнця не видно - аж ген-ген побiгла через видолинок, де пасеться
череда. Кажуть, десятин за тридцять сяга?.  Для  шести  плугiв,  що  зараз
ведуть борозни, дiла тут вистачить десь на пiвмiсяця.
   - Що ж, дядьку, робитимемо,  коли  виоремо  цю  толоку?  -  клопочеться
Павло, пiдганяючи волiв, якi лiниво поскрипують ярмами.
   Кузьма збив iстиком жмут бур'яну з чересла, уперся в чепiги, переорюючи
огрiх, залишений переднiм плугатарем, виплюнув недокурок.
   - Не журись, козаче. Були б руки, мука  для  них  знайдеться.  Невдовзi
почнемо жнива, потiм пiдiйдуть буряки, кукурудза...  Про  Оксану  Петрiвну
нiчого не чув?
   - Нiчого.
   - А я трохи чував.
   - Що?
   - Вчителювала вона нiби на Чернiгiвщинi, доки не втрапила  на  ??  слiд
наша  охтирська  управа.  А  втрапивши,  написала  чернiгiвськiй   управi,
змерзила дiвчину, то й звiдти випровадили, сердешну. А наш бугай спився.
   - Хто?
   - Обухiвський, учитель. Перевiв, п'янюга, школу  на  пси:_  з  причiлка
обвалилася, вiкна потрощенi, парти розламанi.  Нiхто  паливо  не  завозив,
отож пiсля водохрещi всi школярi переслабували. Нема пуття i,  видать,  не
буде.
   Кузьма зiтхнув, змовк.
   Павло глянув на смужку свiжо? рiллi, яка пiд гарячим сонцем поволi  вже
губила свiй масний полиск, обертаючись з чорно? на сiру.  Там  тирлувалася
сила-силенна  гайвороння.  Вони  перестрибували   зi   скиби   на   скибу,
хазяйновито  оглядаючи  кожну  грудку,  довгою  вервечкою  тяглися   понад
борозною.
   Потiм перевiв погляд на Кузьму. Його великi руки,  пересотанi  товстими
жилами, лежали на вигнутих дерев'яних чепiгах, наче прикованi,  а  схилене
костисте тiло пiд косим промiнням надвечiрнього сонця скидалося  на  гору.
Мiцний  дядько  Кузьма,  мiцний,  як  дуб.   Колись,   кажуть,   нiхто   з
старосiльських парубкiв не мiг подужати його. Та  й  тепер  сам  перекида?
хуру гною, а плуг одною рукою викида? на воза.
   - Агов! - гука? переднiй  плугатар,  що  вже  вийшов  на  суголовок.  -
Кiнчаймо. Субота ж, скоро до церкви покличуть.
   - I то правда, - вiдгуку?ться iнший. - Усього не переробиш.
   - Та й пан бiльше не заплатить, хоч ти тут i до само? пiвночi слiпай.
   На  старосiльськiй  царинi,  що  бралася  рiденькими  сутiнками,  орачi
побачили гурт людей  i  спинились.  Посеред  гурту  слiпий  кобзар  торкав
пальцями  струни  бандури,  тихо  спiвав  надтрiснутим  голосом,  а   йому
пiдтягував хлопчик-поводар.

   Ой летiла качечка, в очеретi впала,
   А в мiсяцi у лютому панщина пропала.
   Пiшла вона, повiялась темними лугами,
   А за нею вражi пани бiжать з ланцюгами.

   До гурту пiд'?хав на баскому  конi  лановий.  Перехнябився  в  сiдлi  i
приклав вижолоблену долоню до вуха. На нього  нiхто  не  звертав  уваги  -
слухали.

   Пiшла собi, повiялась, аж луги тряслися,
   А за нею дармо?ди: "Матiнко, вернися!"
   - Не вернуся, не вернуся, - та вiдповiда?,
   - Мордували ви крiпакiв...

   - Досить! - одiрвав лановий руку вiд вуха i висмикнув з халяви нагая. -
Зараз же забирайся звiдсiля, старцюго! Верзе, паливода, всiляке...
   Вiн люто приострожив коня, i той звiвся переднiми  копитами  прямо  над
людськими головами. Але нiхто не рушi?в з мiсця. Кузьма метнувся до  коня,
схопив за вуздечку i поставив його на всi чотири.
   - Чого треба? - гнiвно запитав напасника. -  Завiтав  божий  чоловiк...
Таких сам господь велить не чiпати, а ви... Ми ж не в загонi.
   - Не в загонi... - схопився лановий за слово. - А воли  стоять  посеред
дороги. Чому не загнали у двiр?
   - Нiчого з ними не станеться. Заженемо. ?дьте собi з  богом  та  миром.
Агей там, хлопцi!
   Орачi пiшли до волiв. Кузьма покликав Павла.
   - Що, дядьку?
   - Веди дiда та поводиря до мене, а я оджену волiв.
   Повернувся Одновухий додому, коли вся його родина та  гостi  сидiли  за
столом. На столi  -  нехитра  вечеря:  молодi  огiрочки,  цибуля,  часник,
товчена картопля i вареники з вишнями. Пiсля убогих бурсацьких харчiв  усе
те здавалося Павловi неймовiрною розкiшшю.
   - От ви, чоловiче добрий, спiвали про лиху панщину, - сказав по  вечерi
господар кобзаревi. - То правда. Однак нам, заробiтчанам, i тепер нелегко.
   - Знаю, - кивнув пелехатою головою кобзар. - Ми i про те спiва?мо,  але
сьогоднi не встигли. А ке лиш мою годувальницю, - махнув рукою поводаревi.
   Узяв бандуру, помацав кiлочки, пiдладив струни, приструнки i почав:

   Он зацвiла калинонька нижче перелазу,
   Було добре наймитовi в хазя?на зразу.
   Один тиждень було добре, на другий вже гiрше,
   А на третiй - пiшов наймит у поле не ?вши.
   "Iди, iди, робiтничку, не скаржся нiкому,
   Як не нажнеш двi копицi, не приходь додому".

   Кузьма, зануривши пальцi  в  кучму,  смокче  цигарку,  а  його  дружина
присипля? дитину i рiжком хустки витира? очi. Ледве стримують сльози також
Павло i Степан Бодяк, який теж прибився послухати слiпого спiвака.

   Прийшов наймит додомоньку, та не встиг i сiсти,
   Багачева жiнка гуде: "Дай-но волам ?сти.
   Iди, iди, волоцюго, не заходь до хати,
   Бери збрую та сокиру, ?дь дрова рубати!"

   12_

   Повернулись бурсаки з храмового свята веселi, безжурнi, але таки  добре
притомленi. Згадували смачне пригощання мiж гробками церковного  подвiр'я,
хвалили щедрих тiток, якi  так  вдатно  злагодили  празникову  трапезу,  i
задоволено погладжували животи, набубнявiлi, мов барильця з водою.
   Найщасливiшим був, мабуть,  Грицько  Любинський.  Не  пiшов  навiть  на
поклик  Ткаченка.  Лiниво  плентаючи  обважнiлими  ногами,  спинився  бiля
Бодякового лiжка, обвiв напiвсонними очима подушку i схилив чубату голову.
   - Вибачай, Матвiйку, - вiдказав друговi. -  Треба  полежати,  щоб  сало
зав'язалось довкола пупа. Оце так уконтектувався, дай бог здоров'я  гарним
молодицям. Люблю  такi  свята,  хлопцi,  дуже  люблю,  спасибi  тому,  хто
повигадував ?х. Ех, трохи очкур не трiсне. От якби храм  бував  щодня  або
хоча б двiчi на тиждень.  Житуха,  брат!  У  клас  не  гонять,  не  мучать
лексиконами. Помолився чи нi, а воло напакував. Га?
   Нiхто не вiдгукнувся - усi теж спочивали, де котрий  втрапив.  Скоро  й
позасинали, забувши про пiдготовку до завтрашнiх урокiв. Лише один Михайло
Приходько, який завжди останнiм лягав спати i першим пробуджувався,  зразу
сiв за книжки.
   - Бог на помiч, зубрило, - побажав йому напiвсонним голосом  Любинський
i блаженно розкинув руки.
   Михайло  далебi  не  почув  такого  зичення,  заклопотаний  довгими  та
незрозумiлими молитвами й капосними вокабулами.
   Грабовський та Бодяк прийшли зi свята перед заходом сонця. Побачивши на
сво?му лiжку непрошеного пожильця, Степан обурився.
   - Ану вставай, - смикнув Любинського за штанину. - Чого вклався?
   Повернувшись на бiк, Грицько промурмотiв  щось  невиразне  i  згорнувся
бубликом.
   - Вставай, кажу тобi. Одягнений, ратицi бруднi...
   Корпус почав прокидатися. Продер очi нарештi й Любинський.
   - Чого валу?ш?
   - Хто тобi дозволив? - наступав Бодяк.
   Вiн знову схопив за штанину, але Грицько сердито фацукнув ногою.
   - Не балабонь.
   - Я балабоню?!
   Заносилось на сварку. Ледацюга Любинський мав усiх _молодших за нiщо  i
мiг надавати буханцiв.
   - Котись пiд три чорти, свинота куцорила, - осердився вiн.  -  Доскочиш
четвертого класу, тодi й питатимеш, а поки що, пацючку...
   Подав голос Ткаченко:
   - Плюнь, Грицю, на ту вошиву постiль та йди сюди.
   Не стерпiв образи Бодяк.
   - А ти, мазнице, заткай плювачку!
   Ткаченко пiдхопився з свого лiжка.
   - Alea jacta est![5] - гукнув Кифiр Проценко. - Юлiй Цезар  вирушив  на
Рубiкон. Почалося.
   Однак нiчого не почалось: Матвiй, не зробивши  й  п'яти  крокiв,  круто
повернув назад.
   - Iди, iди, дурню, - кинув йому навздогiн Бодяк. - Цезар... Сидiтиме  в
першому класi до страшного суду. Довбня. Кувадло.  Ну,  вставай,  Грицьку!
Пора на вечерю збиратись.
   Любинський голосно розреготався.
   - Ха-ха-ха! Ох ти ж, сучий сину, ой хитрун. Умi?ш  пiдкупити.  Значить,
на гречаний  кулешик.  Черево  таки  вже  стухло...  От  дивись,  як  воно
виходить. Спектор i вчителi кажуть, нiбито в мене куряча голова, а я одним
махом хавкнув.
   - Що?
   -  Твого  вiрша  про  наше  харчування.  Коли  гарне   -   само   собою
запам'ятову?ться, не треба й мiзки сушити. Славний вiрш i правдивий:

   В понедiлок дають юшки,
   Три днi зряду все - галушки,
   Потiм два днi все - лапшу,
   А в недiлю - кулешу.

   У Бодяка враз пересiвся гнiв.
   - I другого знаю, - вiв далi  Грицько.  -  Оцей-о,  за  якого  на  тебе
сердиться Михайло:

   Тiльки зiрка стала мрiти,
   Бурсак почав бубонiти,
   Бо боявся довго спати,
   Щоб снiдання не взiвати.

   - Добру ма?ш кебету, - похвалив Бодяк.
   - Так i я важу, а спектор, а вчителi... Тим йолопам оббрехати  чоловiка
- як дурному з гори збiгти.
   - Не вiр ?м.
   Любинський зовсiм розохотився.
   - Розкажи ще щось, може, й те затямлю.
   - А кулешик?
   - Його не прогавлю. Розкажи!..
   Втрутився Грабовський.
   - Прочитай, Степане, отого найновiшого.
   - Хiба ж то твiр? - розвiв руками Бодяк.  -  Нi  те  нi  се.  Позавчора
бачив, як на вулицi городовi катували одного чоловiка. Обдертий, висохлий,
мов кукурудзиння. Щось потягнув з бакалi?...
   - Читай, - перебив Гаврик.
   Бодяк неохоче розгорнув зошит:

   Тут його образ схопили,
   На долiвку повалили,
   Один сiв йому на спину,
   Бив безбожно, як скотину;
   Той - у пузо кулаками;
   Кров'ю з рота цебенiло;
   Лице пупом посинiло...

   Степан замовк,  дивлячись  на  хлопцiв,  що  сходилися  з  усiх  кiнцiв
гуртожитку, а по хвилi додав:
   - Ще не закiнчив, потiм допишу.
   - Нiчого собi чудасiя,  -  клацнув  язиком  Любинський,  пiдводячись  з
лiжка. - Нiчого, але...
   - Браку? кумедi?? - примружився Кифiр. - Бiдолаху лушпарять, а  тобi...
- I вже до Бодяка: - А що далi було з тим злидарем?
   - Говорили сьогоднi на храмi - помер уночi.
   - Так йому й треба, хай не краде чужого, - буркнув Матвiй. - А за  такi
вiршики... Ходiмо, Грицю, вечеряти.
   Михайло Приходько одiрвався вiд книжки,  мстиво  глянув  на  Степана  i
почав шпарко щось записувати.

   Рiздво,  що  поволi  наближалось,   залихоманило   духовним   училищем,
перекинуло шкереберть ще з осенi встановлений розклад навчально? роботи. В
усiх класах i наставники й вихованцi на якийсь час забули про  арифметику,
географiю, словеснiсть, всiлякi  iсторi?,  навiть  священну,  слов'янську,
латинську,  грецьку  мови.  Замiсть   цих   наук   надолужували   уставом,
?вангелi?м, спiвом.
   Богослужiння в церквi припинялося  тiльки  на  нiч,  i  вiд  надсадного
горлання, свiчкового та ладанового чаду повертались бурсаки до свого житла
геть знесиленими й напiвочманiлими.
   Та й в корпусi не вщухав безладний галас. Хлопцi теж  готувалися  гарно
зустрiти свят-вечiр, а надто тi, котрi не ?хали на  короткотривалi  зимовi
вакацi? додому. Тепер за столом уже  й  картярi  не  змагаються,  бо  нема
вiльного мiсця. Там збивають  дерев'янi  зiрки,  облiплюючи  ?х  барвистим
папером, обвiшуючи  яскравими  стрiчками,  вистругують  держаки,  ладнають
лiхтарi з свiчками.
   Бурсаки згуртувалися в кiлька ватаг, розподiлили мiж  собою  мiстечковi
вулицi та кутки, куди пiдуть колядувати, а згодом i посiвати та щедрувати.
Кожна ватага ма? свого старшого, що зветься благочинним  i  носить  зiрку,
заспiвувача i, звiсно, двох скарбникiв-мiхонош.
   При розподiлi ролей Любинський iз шкури пнувся, щоб стати  благочинним,
аби потiм паювати зароблене, але на його не вийшло - обрано  було  Бодяка.
Правда, Грицька те не образило й не розгнiвило -  вiн  охоче  згодився  на
роль мiхоношi, знаючи, що, мавши торбу за плечима, зможе вволю  поласувати
ще на колядi, постара?ться приховати i якусь копiйчину...
   -  Глянь,  Степане,  -  хвалиться  благочинному,  показуючи  величезний
валовий  мiшок.  -  Я  вже  готовий  i  зараз  рушати...  А  Михайло   все
куздря?ться. Зубряка нещасний!
   Згорнувши молитовника, над яким горбiв увесь  вечiр,  Приходько  лiниво
пiдвiвся.
   - Не пхай рила в чуже корито, - буркнув. - Я завтра з свого рядна пошию
цiлий лантух...
   - То ший зараз.
   - А вкриюся чим?
   Бодяк клопочеться  iншим:  примайстрову?  до  високо?  баранячо?  шапки
Килавчука, одягненого в кожух навиворiт, крутi роги й довгi вуха.
   - Оце коза, мосьпане, - милу?ться. - Тако? нi в кого не буде.
   Заклопотаний i Грабовський: до свят-вечора  залишилось  чотири  днi,  а
колядки на хоровий спiв не розучено. Те ж на його головi лежить.
   - Що колядуватимемо? - пита? хлопцiв, якi зiбралися  навколо  нього.  -
Хто що радить?
   - Я, -  зголосився  Приходько.  -  Скористаймось  тими  колядками,  якi
позавчора учили в класi.
   - А я проти, - вихопився  Килавчук.  -  Треба  знайти  такi,  щоб  були
зрозумiлими, не старослов'янщиною, а нашою мовою. Хоч би й оцю:

   Нова радiсть стала, яка не бувала,
   Над вертепом звiзда ясна увесь свiт осiяла.
   Там, де бог родився, з дiви воплотився,
   Там чоловiк преубогий пеленами оповився.

   Кифiр невдоволено насупив брови:
   - Можна, - заговорив. - Але... З дiви воплотився... Дурити  людей...  А
може б, ту, котру в нашому селi полюбляють?
   - Пам'ята?ш?
   --Авжеж, не один раз колядував:

   Добрий вечiр тобi, пане господарю!
   Ой радуйся, земле, син божий народився.
   Застеляйте столи та все килимами
   Та кладiть калачi з яро? пшеницi.

   - Ця краща, - мiрку? Любинський. - Про калачi...  I  до  хазя?на  ясний
заклик - розсупонь калиту, частуй чарчиною. Берiм ?? та  й  нiчого  бiльше
мiзкувати.
   Килавчук крутить носом.
   - Заклик... У мо?й  про  хазя?в  теж  ?,  та  ще  й  так,  що  грiх  не
почастувати:

   Ой царю наш, царю, небесний володарю,
   Даруй лiта щасливi? цього дому господарю.
   Даруй господарю, його господинi
   Довгi лiта й щасливi усiй його родинi.

   -  Справедливо,  -  згоджу?ться  Любинський.  -  За  цю  таки  грiх  не
почастувати. А якщо котрийсь нiчого не виноситиме, то я тому  ще  й  тако?
врiжу:

   Ой я тобi, дядьку, заколядую,
   Дай менi пирiг.
   Як не даси пирога,
   Вiзьму вола за рога
   Та й поведу на мурiг,
   Волом буду робити,
   А в рiг буду трубити...

   - Так, - пiдсумову? Павло, якому належить вирiшувати справу  остаточно.
- Гаврикова й Кифорова кращi. На обох i спинимось. Ану,  Михаиле,  починай
на голос. Усi слухайте i запам'ятовуйте слова.

   13_

   Весна цього року добре припiзнилася. Правда, снiги станули ще  в  кiнцi
березня, проте квiтень був лiнивим i неповоротким: сонце  блукало  десь  у
густому захмар'?, небо вдень i  вночi  сiялося  то  холодною  мжичкою,  то
зливалось пронизливими дощами, а над розгрузлою землею часто завихрювалися
рвучкi, мов ошалiлi, вiтровi?. Хлiбороби порались у клунях, коморах, iнодi
перевисали бородами через ворота, ковзали  очима  по  калюжах  на  вулицi,
сумно зiтхали i думали про поле, яке давно чека?.
   У тiй невеселiй ратайськiй думi-роздумi канули днi, минали пiснi тижнi.
I, може, тому вербна недiля, про котру, здавалось, й забули, настала якось
зовсiм несподiвано, наче вигулькнула з-за прадавньо? козацько? могили,  що
одиноко мрi? серед мовчазних степiв.  Та  ще  й  днина  видалась  на  диво
гарною,  щедро  позолоченою  ясним  промiнням.  Попiд  вуличними  окопами,
огорнутими легеньким маревом земних випарiв, скоро  вичахають  стежини,  а
ними квапляться до церкви люди з тонким верболоззям у руках.
   Церковне подвiр'я в'юниться учнями духовного училища  i  гiмназi?,  мiж
якими зрiдка  шмига?  також  охтирське  парубоцтво,  оперезане  строкатими
поясами домашнього та фабричного виробу. Всюди луна?:
   - Не я б'ю!
   - Лоза б'?!
   - За тиждень великдень!
   Три гiмназисти-пiдлiтки обступили Любинського.
   - Галушник нечестивий! - кричать, розмахуючи гiнким пруттям. - Чого  по
головi цвiжиш? Цi?? недiлi Iсус Христос в'?хав у ?русалим, а ти...
   - Агу гетьте, раковi шийки! - кида?ться на гiмназистiв Грицько. - Я дам
вам галушника, дам...
   Але гiмназисти не вiдступалися.  На  пiдмогу  ?м  бiжать  iншi  "раковi
шийки", i за хвилину чубата Грицькова голова зника? в ?хньому  галасливому
натовпi.
   - Хлопцi-i! - вола? Любинський.
   Веселе  грище  враз  припиня?ться,  i  строката  юрба  бурсакiв  оточу?
гiмназистський натовп. Спалаху? чергова бiйка мiж училищем  та  гiмназi?ю.
До таких бiйок охтирчани давно звикли, то й не дивуються, тiльки дивляться
на них, мов на розвагу.
   Грабовського не займають нi  гра,  нi  сутичка,  пiсля  яко?  ворогуючi
табори розiйдуться в пошматованiй одежi, з  розквашеними  носами.  Павловi
зараз не до того. Його морду?,  зда?ться,  непоправне  горе  -  розлука  з
найближчим другом.
   Нема бiльше Бодяка в  училищi.  Нема  i  в  Охтирцi.  Учора  випровадив
приятеля додому. Iшли удвох, розмовляли, висловлювали всiлякi здогадки,  а
спинитися на чомусь певному не змогли. Хто вчинив так пiдступно  й  пiдло?
Матвiй Ткаченко? Михайло Приходько? Котрий з них? А чи  обидва  разом,  бо
завжди хижились на Степана  i  в  пересварках  пiдтримували  один  одного.
Можливо, таки обидва разом. Угадати важко. Зроблено спритно.
   Позаминуло? суботи, прийшовши по уроках у корпус, Степан одiмкнув  свою
скриньку i ахнув:
   - Нема!
   - Чого? - стривожився Павло.
   - Зошита з вiршами...
   - А де вiн був?
   - Та тут же, а може...
   Не знайшли зошита також пiд подушкою, куди Бодяк  часто  ховав  книжки.
Всю недiлю друзi тинялись, мов неприкаянi. А в понедiлок з третього  уроку
Степана покликано в училищну канцелярiю, а там на столi,  за  яким  сидiли
смотритель та iнспектор, хлопець пiзнав свою пропажу.
   - Твоя писанина, шмаркачу? - гримнув смотритель.
   - Моя, - вiдповiв Бодяк.
   - Хто навчив тебе глумитись над нашими порядками, вчителями,  полiцi?ю,
скиглити по якомусь волоцюзi, покараному за кражу?
   - Нiхто мене не вчив. Я сам собi. I не глузую, а пишу правду.
   - Сам? Правду? А звiдкiля тобi вiдомо те, що ось тут написано про  того
злодюгу? О-о:

   На другий день, як кiнчався,
   Попу тiльки й признався,
   Чого марно умира?,
   Бабу й дiток покида?...

   - Так люди говорили на храмовому святi.
   - Говорили! - люто перекривив смотритель i звелiв iнспекторовi: - Зараз
же замкнiть баламута в карцер.
   По   обiдi   iнспектор   та   субiнспектор   перерили   весь    корпус.
Поперетрушували учнiвськi лiжка, скриньки, торбинки, кишенi,  але  нiчого,
крiм записiв пiсень, ножикiв, гудзикiв, крем'яхiв, тютюну й  сiрникiв,  не
знайшли.  Наполоханi  хлопцi  до  пiзньо?  ночi  не  могли   заспоко?тись,
обмiрковуючи на всi лади несподiвану пригоду. Нiмували тiльки  Проценко  i
Ткаченко: перший, немов дятел, дзьобав носом грецьку хрестоматiю, а другий
сопiв над листом додому.
   У п'ятницю Бодяка випустили з карцера. Тицьнувши йому  в  руку  "вовчий
бiлет", смотритель кинув:
   - Щоб вiднинi твого духу не було в училищi й корпусi.
   - Вiддайте зошит.
   - Iди!
   Переночував Степан у церковного сторожа, а вранцi пiшов.  Прощаючись  з
Павлом, попросив:
   - Дiзнайся, якщо зможеш, хто викрав зошита i передав смотрителевi.
   Дiзнайся. А як це зробити? Переляканi поголовним обшуком, бурсаки стали
настороженими й обережними. Тепер рiдко збираються гуртами, а якщо iнодi й
здучковуються,  то  не  розв'язують  язикiв,  боячись,  що  серед  них   ?
вивiдач-донощик.
   - Чолом, хлопче, - почув Грабовський i озирнувся.
   Перед ним стояв Iван Огнивенко.
   - Добридень, дядьку. А ви чого в Охтирцi?
   - Привiз Тимоху Степановича.
   - За чимось для лавки та шинку?
   - Ага. Накупля?  оселедцiв,  горiлки,  перцю,  шафрану.  А  я  до  тебе
заскочив. Мама просила передати, аби ти прийшов на весiлля.
   - Яке?
   - Олеся подала рушники Григорiю Овчаренку.
   - Кравцевi?
   - Еге ж, а свайба почнеться на третiй день паски.

   14_

   Гарно просохла, але ще не затвердла дорога  гра?ться  пiд  ногами.  Над
полями бринить i ласкавиться проти благодатного сонця молода зеленина, а в
канавi брунькують свербивус та глiд, ось-ось бризнуть дрiбненьким листом i
пахучим квiтом.
   Легко йти. Бурка на правому плечi, чоботи й  шапка  -  в  руках.  Воля!
Нiхто тебе не понука?, не заганя? до класу а чи  в  смердючий  корпус,  не
збитку?ться над тобою. Кругом таке роздолля, така краса - на пiсню  тягне.
I  думки  вруняться  -  вiльнi,  смiливi,  як  ота  сонячна  блакить,   що
миготi?-перелива?ться над полями.
   Дома  застав  передсвятковий  шарварок.  Михайло   пiдмiта?   подвiр'я,
Огнивенкова Дарина добiлю? причiльну стiну, Олеся знадвору  ми?  шибки,  а
Марiйка й Тишко ганяють туго вкачаного вовняного м'яча.
   У хатi порядкують мати й дружина Кузьми. Тут аж дух забива?.  На  столi
та на лавi купчаться високi паски, бiлi калачi, двi миски спеченого  сиру,
в'язочка ковбас, крашанки.
   - Звiдки це? - здивувався Павло.
   Мати щасливо усмiхнулась.
   - Зятьок наш постарався. Хiба б  ми  могли  стiльки  всього?..  Нiчого,
каже, потiм разом з Олесею наляжемо на руки, заробимо, якось розплатимось,
а таки вчистимо весiлля на славу, щоб дукачам  у  носi  закрутило...  Ноги
набив?
   - Анiтрохи. Зараз допомагатиму Михайловi.
   - Не треба, синку, вiн i сам упора?ться. Для тебе ? iнша робота. На?жся
та й махнеш до дядька Кузьми.
   - Чого?
   - Принесеш казан, бо нема в чому м'ясо смажити.
   - Якщо нiкого з наших не застанеш дома, - вставля? Кузьмиха,  -  вiзьми
ключ пiд камiнцем бiля порога, вiдсунь дверi i знайдеш баняк  на  припiчку
або в печi.
   Не сiв Павло ?сти. Одбатував хлiба, ковбаси i вихопився з хати. Не йшов
- бiг. Перш за все вiн зайде до Степана Бодяка й повiда? йому новину. Таку
новину...
   От уже й Старосiлля. Поминувши кiлька хат,  звернув  у  бiчну  вуличку.
Степана застав коло ворiт.
   Обнялися навхрест i тричi поцiлувались.
   - Як пожива?ш? - пита? Павло.
   Чекав гнiтючо? вiдповiдi. Але Степан не скаржився. Був бадьорий, навiть
веселий.
   - Живу середина на половину. Не гiрше,  нiж  бурсаки.  Майже  всi  сво?
вiршi, що залишились у смотрителя, пригадав i поновив. Ще  не  голодую,  а
пiсля паски йду погоничем на сiвбу до нашого пана. Новин нема?
   - ?.
   - Кажи.
   - Проведи мене до Одновухого, дорогою розповiм.
   - Ходiмо.
   Павло неквапливо розгортав новину.
   Минулого вiвторка Проценко попросив Колупая позичити  карбованця.  Той,
звiсно, не позичив. Кифiр розсердився та й шепнув на вухо Гавриковi: через
два днi по пропажi Степанового зошита його, Кифора,  викликав  смотритель,
розпитував про корпус, бурсакiв. I дорiкав: "Ти, мовляв, непоганий  учень,
казеннокоштник, але за iншими, на жаль, не стежиш. Чу?ш рiзнi богопротивнi
балачки i не доносиш нi менi, нi iнспекторовi. Погано. Роби так, як зробив
Ткаченко:  почув  мерзеннi  Бодяковi  вiршi,  сам  роздобув  ?х  i  принiс
начальству, хлопець чесно служить боговi, царю й..."
   - Значить, Матвiй викрав? - перебив Степан.
   - Вiн, Кифiр сказав Гавриковi пiд великим секретом, Гаврик - менi. А  в
середу секрет  зовсiм  розсекретився:  на  заутренi  смотритель  з  амвона
нещадно лаяв усiх нас, а Колупая вихваляв, обiцяв  винагородити  на  паску
крашанками...
   - Юда проклятий, - насупився Бодяк. - Тридцять срiбнякiв заробив.
   - I ненависть бурсацького товариства, - додав Грабовський. - До  вечора
ходив гусаком - герой, прославився! Зате ж пiсля вечерi ми влаштували йому
темну.
   - Одлупцювали?
   - Усе життя згадуватиме. Три останнi днi не  вiдвiдував  нi  класу,  нi
церкви. Бо?ться i живе в субiнспектора, чекаючи, доки при?де батько.
   - А смотритель не зна?, хто бив?
   - Мабуть, не зна?. Та й нелегко дiзнатися: ми  молотили  Навуходоносора
посеред подвiр'я, а вечiр був, хоч в око стрель.

   15_

   У  четвертому  класi  Грабовський  наздогнав  Любинського,   якого   не
випустили з училища, залишивши ще на один рiк. Але Грицько,  давно  звикши
просиджувати в кожному класi по два роки, не сумував i не обурювався, наче
так воно й мало бути.
   - Ого-о! - тiльки вигукнув. - Значить, разом?
   - Виходить, - посмiхнувся Павло.
   - А ти таки бестiя, братику.
   - Чому?
   - Самотужки перелазиш... Збира?шся замагати мене й тут?
   - А ти не пiддавайся.
   - Еге, не пiддавайся. Легко балабонити  рябо?  кобили  сон.  Матвiя  он
смотритель, можна сказати, за вуха перетягнув до третього класу.
   - Перетягнув?
   - Сам Матвiй менi хвалився.  Заробив  Бодяковими  вiршами,  ну  й  тато
пiдмастив... А де менi взяти таких вiршiв, чим задобрити начальство?
   - Шукай, може, знайдеш, - примружився Павло.
   - Знайдеш сокирку пiд лавкою, вони ж  на  вулицi  не  валяються,  треба
лiзти в скриньку... Якби ж отой старий йолоп...
   - Який?
   - Батько, бодай йому колька пiд ребра.
   - Такого зичити батькам не можна.
   - Заслужив, то хай ма?. Напоумляв дурня ще весною: зробiть,  як  зробив
Колупай,  -  одвезiть  смотрителевi  та  спекторовi  гостинця,  не  будьте
скупердя?м. А вiн: "Годi, возив  уже  на  вiтер.  Не  ледарюй,  учись,  як
людськi дiти". Чу?ш - на вiтер, людськi  дiти...  Тепер  я  йому,  гадовi,
навчуся, знатиме, почому кiвш витрiшкiв. А ще й варняка?:  "Кiнчай  бурсу,
при  вступi  до  семiнарi?  пiдмащу..."  Бачиш,  ще   й   семiнарi?   йому
багнеться... Сам трьом куркам лiку не зведе, а мене...  Справедливо  рають
мати: "Доки, безбожнику окаянний, мордуватимеш сина ?диного? Глянь, iроде,
он вуса вже висiялися в нього. Знайди якусь осиротiлу  попiвну,  та  й  по
всьому. Зна? псалтир та часослов - доволi..."
   - А батько що на те?
   - Ла?ться ще гiрше, нiж наш спектор. Обох нас  ляка?  вiжками,  дрюком.
Кажу ж - дурень як ?сть. Та я вчиню по-сво?му.
   - Збира?шся одружуватись?
   - А чому б i нi? Остобiсiли менi отi юшки та кулешi.  Раз  народився  -
раз i помирати. Хоч на?мся досхочу. А ти таки важиш на семiнарiю, еге?
   - Дiло покаже...
   Три з половиною мiсяцi Любинський сидiв разом  з  Грабовським,  а  нинi
шепнув йому на вухо;
   - Подамся, братику, на Савур-могилу. Страх як набридло стовбичити перед
очима вчителiв i слухати ?хнi доганливi проповiдi. Там, на Савурцi,  можна
спочити, задрiмати, у святцi перекинутись. Бувай здоровий.
   Зiбрав сво? книжки та й поплентав до задньо? парти, яку хлопцi  жартома
називали Савур-могилою.
   - З новосiллям, чревоугоднику преподобний! - повiтав його Кифiр.
   - Не гавкай, iди пiд три -чорти, -  буркнув  Грицько.  -  Зараз  прийде
Козак i покаже тобi...
   Нового  уроку  хлопцi  справдi  чекали   з   насторогою   i   тривогою.
Побоювались, чи не  почне  Козак  помщатися  за  покiйного  отця  Агафона,
званого учнями ще Самти. Правда, в училищi говорили,  що  цi  два  вчителi
грецько? мови завше сперечалися мiж собою, але ж обидва  вони  одруженi  з
рiдними сестрами, до того ж над труною Агафона Козак  виголосив  розчулену
промову,  а  смотритель  ремствував  на  нестерпну  поведiнку   четвертого
класу...
   Отця  Агафона,  який  до  минулого  четверга  навчав  четвертокласникiв
грецько? мови, хлопцi не любили, бо добре знали його  жорстоку  та  мстиву
натуру. Вiн нiколи нiкому не усмiхнувся, а якщо iнодi й робив це, то  його
усмiшка скидалась на кислий ошкiр. Вимагав  усе,  що  говорив  на  уроках,
навiть до найнiкчемнiших дрiбниць, знати напам'ять,  повторювати  слово  в
слово, у мiфи й легенди вiрив, як у  справжню  релiгiю,  а  на  бали  дуже
скупився. Догодити йому не мiг навiть затятий зубрило Михайло Приходько.
   Останнiй урок Агафона четвертокласникам не забудеться повiк.
   Ще й не всiвшись на стiлець, Самти кинув:
   - Любинський!
   Грицько лiнькувато пiдвiвся.
   - Чийого собаку зна?ш?
   - Найкраще знаю нашого домашнього Кудланя. Ну ще...
   - Сам ти Кудлань. Як звали собаку Одiссея?
   Грицько м'яв шаньки.
   - Бровко, - тихенько пожартував хтось.
   - Бровко, - повторив голоснiше Любинський.
   - Сам ти Бровко! - озлився Агафон. - Сiдай. Нуль з  двома  мiнусами.  А
пiсля  урокiв  стоятимеш  на  колiнах,  тримаючи  над  головою   в   руках
двадцятифунтовий камiнь. Обiду сьогоднi позбавля?шся. Килавчук!  Як  звати
Одiссе?вого собаку?
   - Аргус.
   - Вiрно. Куди вiн подiвся?
   - Здох.
   - Сам ти здох.
   Гаврик  знизав  плечима,  обвiв  здивованим  поглядом  клас  i  помiтив
ствердний кивок Грабовського.
   - Таки здох, саме тодi,  коли  Одiссей  пiсля  довгих  блукань  нарештi
поверта?ться...
   Агафон посинiв.
   -  Брешеш,  скотино!  Нуль  з  трьома  мiнусами.  Без  обiду  й  вечерi
залиша?шся. Приходько! Як я вчив говорити про смерть Аргуса?
   Михайло шпарко пiдхопився, наче  йому  припекло,  мученицьки  звiв  очi
д'горi, хапливо осiнив хрестом груди i врочисто промовив:
   - Про смерть Аргуса ви, преподобний отче, вчили  говорити  так:  вiрний
собака богорiвного Одiссея Аргус знизойшов у царство мрачного А?да.
   - Вiрно. А кому той богопротивний А?д доводився кревним братом?
   - Богопротивний А?д кревним братом доводився Зевсу-громовержцю.
   - А ще яких одноутробних братiв Зевса зна?ш?
   - А ще одноутробних братiв Зевса-громовержця знаю... - повторив Михайло
i затнувся
   - Ну, ну?
   - Ну, ну... А ще  одноутробних  братiв  Зевса  знаю  -  богiв  Гермеса,
Гефеста, того, що покрав корiв Аполлонових... А ще... - i знову затнувсь.
   - Персея, Агамемнона, Артемiду, Геракла, - пiдказав Грабовський.
   - О-о, - пiдхопив Михайло. - Згадав. Значить,  Персея,  Агам...  Гам...
Артем... Герас... Гер...
   - Балда! - рубнув Агафон. - Iзидi  з  очей!  Два  з  п'ятьма  мiнусами.
Проценко!
   - Я! - гримнув партою Кифiр.
   - Хто такий Крон?
   - Живорiз, вампiр безсердечний, людо?д. П'ятеро власних  дiтей  злопав.
Такого б на шибеницю варто, тхора смердючого.
   - Сам ти вампiр! Що верзеш, христопродавцю?
   - Людо?д, хiба неправда? Але тут щось кiнцi з кiнцями не  сходяться.  В
одному мiсцi  сказано,  нiби  Крон  зжер  свого  сина  Посейдона,  а  далi
мовиться, що Посейдон - бог моря. I дiдько не розбере.
   - Сам ти дiдько! - схопився вчитель за груди,  потiм  замахав  безладно
руками, упав зi стiльця i вiддав богу душу.
   - Кiнець, - пiдвiв пiдсумок Любинський. - Знизойшов  у  мрачне  царство
богопротивного А?да, навiть не гавкнувши. Оце тобi за Кудланя, сучий сину.
Не витерпiв такого, як i вiн, кровожерного Крона. Хай iде, а ми  з  тобою,
Гаврюшо, сьогоднi таки пообiда?мо.
   У п'ятницю Самти поховали, а  в  суботу  iнспектор  сповiстив:  замiсть
злiсно убi?нного раба божого Агафонiя  грецьку  мову  в  четвертому  класi
вестиме отець Мирослав, званий серед бурсакiв Козаком,

   16_

   Отець Мирослав справдi  скидався  на  слобожанського  козака-поселенця:
чорнi кучерi пiдстригав "кружком",  ходив  у  кунтушi,  високiй  баранячiй
шапцi, хромових, до блиску начищених чоботях,  шароварах  навипуск,  а  по
святкових днях на його могутнiх грудях ярiла рiзнобарв'ям широка манiжка з
голубими  кутасиками.  Походжав  завжди  неквапно,  статечно  i   полюбляв
розгладжувати пишнi вуса, нiби видобував з них усмiшку, що так пасувала до
його вродливого лиця.
   Служив Козак у гiмназi?, а в духовному училищi вiв грецьку мову  тiльки
в двох класах. Бурсаки поважали його. Це було вiдомо всiм, i,  може,  тому
на нього косо поглядав отець Агафон, чекаючи,  коли  той  позбудеться  тих
двох класiв... Але що Козак  робитиме  з  четвертим  класом?  Як-не-як,  а
покiйний Самти - родич йому...
   Дверi тихо вiдхилилися, i порiг переступила  знайома  постать.  Хлопцi,
наче по командi, стали прямцем, а цензор гаркнув на все горло  передурочну
молитву:
   - Преблагий господи, ниспошли нам благодать!..
   Усмiхненi Козаковi очi пробiгли по скам'янiлих бурсацьких обличчях.
   - Сiдайте, - кивнув вiн головою.  -  А  ви  чого  аж  на  _Савур-могилу
забралися? - спитав Любинського. - Ось _же вiльнi мiсця. Iдiть ближче,  не
одривайтесь вiд товаришiв. У гуртi й пiсна каша смачна, а одному  i  серед
ковбас невесело.
   Почекав, доки Грицько пересiв до Грабовського.
   - Отак. Далебi, зна?те, чого я прийшов до вас?
   - Спектор казав, - вiдповiв за всiх цензор. - Грецьку нiби...
   - Так, вивчатимемо грецьку мову. Що ви робили на попередньому уроцi?
   Попереднiй урок хлопцям не хотiлося  згадувати...  От  i  ма?ш,  бабцю,
Юр'?в день. Бач, як пiдходить... Усi мовчали.
   Козак загадково усмiхнувся.
   - Не пам'ята?те? Виходить, як у тiй побрехеньцi - не знав, не знав та й
ледве забув.
   Вiдчувши жартiвливий настрiй учителя, бурсаки полегшено зiтхнули.
   - Богiв штурмували, - промимрив Гаврик.
   - Голоснiше, - заохотив Козак. - Якщо й гукнете, то Олiмп вiд  того  не
розвалиться.
   - I геро?в, - докинув Кифiр.
   - I геро?в?! - радiсно пiдхопив Козак. - Штурмувати геро?в -  то  гарна
справа, а богiв, тим паче грецьких...
   Класом гайнув стриманий пересмiх. Пiдвелася Приходькова рука.
   - Прошу.
   Михайло, як i завжди, розмашисте перехрестив груди.
   - А то ж нащо? - здивувався Козак.
   - Про святих iнакше не можна...
   Козак розгладив вуса, примружився.
   - Не робiть цього нiколи. Ми  не  в  церквi  за  молитвою,  а  вивча?мо
древньогрецькi мiфи та  легенди,  а  в  них  багато  казкового,  поетичних
вигадок, часами й небилиць.
   - Отець Агафон... - хотiв виправдатися Приходько, але нараз згадав,  що
зробив страшну помилку, i занiмiв.
   А Любинський не стримався:
   - Той юродивий навiть перед Одiссе?вим псом бив поклони i нас  мордував
на уроках, хай йому... Козак на мить спохмурнiв.
   - Усопших не подоба? поминати докiрливим словом. De  mortuis  aut  bene
aut nihil[6], мовить латинська  мудрiсть.  Усi  колись  помремо,  може,  й
помилок немало наробимо в життi... Erare humanum  est[7],  говорили  давнi
iталiйцi. Однак раджу вам - викиньте  з  голови  всiлякi  забобони.  Давно
сказано: Credo guia absurdum, тобто вiрую тому, що нiсенiтниця. Не ростiть
бездумними й полохливими iдолопоклонниками. Таких, на жаль, не  браку?,  а
свiтлих, допитливих голiв малувато, i в цьому наша бiда... Грецькi боги...
Пригадайте: один -  п'яниця,  другий  -  злодiяка  непоправний,  третiй  -
гвалтiвник проклятий, четвертий - людожер, п'ятий - лицемiр-дурисвiт...
   - Наприклад, Сiзiф, - вставив Килавчук i осiкся.
   - Так, так, - охоче згодився Козак. - I Зевс не кращий.
   - А Гефест нiчого, добрий коваль, - розохотився i Проценко.
   - Цей таки нiчого, - кивнув головою отець Мирослав. - Що ж  до  геро?в,
хлопцi, то ?х потрiбно шанувати, брати з них добрий приклад, але  знову  ж
таки, не з мiфiчних, а справжнiх, вiдомих iсторi?.
   - Iлля Муромець?
   - Вiн - також  поетична  вигадка,  легенда,  створена  нашими  далекими
пращурами.  Згадаймо  краще  славних  запорожцiв  -  Дмитра  Байду,  Iвана
Пiдкову, Северина Наливайка,  Тараса  Трясила,  Максима  Кривоноса  або  ж
пiзнiших звитяжцiв - Гонту, Залiзняка. От кому мусимо вклонятися,  у  кого
навчатись мужностi й любовi до рiдно? землi.
   - А чого ж про них у книжках нiчого не написано? - запитав Грабовський.
   - У тих, якi ви вивча?те, на жаль, не написано, але ж не тiльки  свiта,
що у вiкнi... ? книжки i про наших вiкопомних геро?в!
   - Де ?х можна дiстати? - цiкавиться Килавчук.
   - У книжкових лавках, бiблiотеках.
   - I на ярмарку, - дода? Грабовський.
   - На ярмарку?! - не йме хтось вiри.
   - Авжеж. Я сам позавчора купив.
   Павло витягнув з-пiд парти товсту книжку i пiдняв над головою:
   - Назива?ться "Айвенго". Дуже цiкаво читати, але  наших  геро?в  у  нiй
нема.
   Любинський скривився:
   - Краще виторгував би щось для черева, а вiн, дурень, - книжки...
   Отець Мирослав розгладив вуса:
   - Роман Вальтера Скотта прекрасний, хоч там i йдеться не про Укра?ну. А
в повiстi  нашого  земляка  Миколи  Гоголя  "Тарас  Бульба"  написано  про
запорозьке козацтво. Потрiбно, хлопцi, якомога бiльше читати. От закiнчите
училище, попадете в семiнарi?, у великi мiста, в бiблiотеки...
   - Коли то ще буде... - журиться Проценко.
   - На святого Миколи або й нiколи, - позiха? Любинський.
   - Розкажiть про наших геро?в, - просить Грабовський.
   - Гаразд, - згоджу?ться вчитель. - Розкажу. Слухайте. Взяти б, скажiмо,
Северина Наливайка...

   17_

   Харкiв - не Охтирка, де навiть на головнiй  вулицi  влiтку  рицькаються
свинi, пасуться корови; де всi мешканцi, стрiчаючись,  статечно  вiтаються
мiж собою i знають один про одного все до найменших подробиць;  де  вокзал
схожий на курник, а восени та весною навколо така грязюка, що нi  про?хати
нi пройти.
   Харкiв - велике мiсто, з  славетним  унiверситетом,  молодим,  але  вже
популярним  оперним  театром,  з  понад  стотисячним  населенням,  столиця
широкополого  генерал-губернаторства,  влада  якого  сяга?  не  тiльки  на
Харкiвщину,  але  й  на  Сумщину,   Полтавщину,   Чернiгiвщину,   Курщину,
Воронежчину, Орловщину.
   Вулицi в ньому довгi, широкi, мiсцями, особливо в центрi,  забрукованi,
будинки масивнi. Магазинiв, лавок, шинкiв,  ресторацiй,  багатих  салонiв,
за?здiв - не злiчити. А ще  -  фабрики,  рiзнi  майстернi,  великий  завод
сiльськогосподарського  машинобудування,   що   належить   Гельферiх-Саде,
залiзнична станцiя, з яко? рейки бiжать у  рiзних  напрямах  -  до  Ки?ва,
Одеси, Севастополя, Ростова, Курська...
   Склавши вступнi iспити в духовну  семiнарiю,  Грабовський  того  ж  дня
двiчi обiйшов головну вулицю, надивився на розкiшнi  вiтрини,  побував  на
обох берегах Лопанi, Уди, забрiв на Москалiвку.
   Наступного дня схопився з лiжка раненько i  зразу  подався  на  Холодну
гору, про яку чував ранiш. Тут  найбiльше  вразив  його  похмурий  будинок
арештантських рот, у якому, говорили, кiлька рокiв  тому  вiдбував  покуту
один охтирський чиновник за невдалу спробу вбити слiдчого.
   Був  також  у  Лозовеньцi,  бачив  ветеринарний   iнститут,   випадково
познайомився з студентом того iнституту Олексою Макаревським.
   Уже  пiд  вечiр  оглядав  знаменитий  Покровський  собор  та   дзвiницю
Успенського собору, споруджену на честь перемоги над Наполеоном...
   До кiнця першого навчального року  в  семiнарi?  мiсто  вiдкрило  перед
Павлом свою iсторiю, сво? тогочасне обличчя. Дiзнався, що  воно  засноване
Харитоном-Харком та iншими козаками-переселенцями  з  Правобережжя  ще  за
гетьманування  Богдана  Хмельницького  i  служило  фортецею  для   захисту
Слобiдсько? Укра?ни вiд грабiжницьких  наскокiв  кримських  та  ногайських
татар.
   У  Харковi,  цьому  економiчному,  полiтичному  i  культурному   центрi
Слобожанщини,  в  рiзнi  роки  жили,  працювали,  вчилися  або  ж   бували
композитор  Артем  Ведель,  артисти   Карпо   Соленик,   Михайло   Щепкiн,
письменники  Григорiй   Квiтка-Основ'яненко,   Петро   Гулак-Артемовський,
Амвросiй Метлинський, Михайло Петренко.
   Сам недавно бачив похорон вченого-славiста Iзма?ла Срезневського.
   У мiстi майже два десятилiття  дi?  жiноча  недiльна  школа,  заснована
Христиною Алчевською, а в нiй неофiцiйно вивчають укра?нську лiтературу та
народнi пiснi.
   Вивчив Павло також iсторiю сво?? семiнарi?. Виявилось, ??  генеалогiчне
корiння сяга? до знаменитого  Харкiвського  колегiуму,  заснованого  понад
пiвтораста рокiв тому за  зразком  Ки?во-Могилянсько?  колегi?,  хоч  вона
нiчого не успадкувала вiд свого прабатька. Таки так - не успадкувала. Адже
колегiум протягом майже столiття служив  основним  вогнищем  освiти  всi??
Слобожанщини. Там здобували знання представники  всiх  суспiльних  станiв,
вивчалися  не  тiльки   граматика,   пi?тика,   риторика,   фiлософiя   та
богословство, але  й  французька,  нiмецька  мови,  математика,  iнженерна
справа, геодезiя. А семiнарiя обернулась на навчальний заклад  для  самого
духiвництва - готу? попiв для сiльських парафiй.
   Там, у колегiумi, викладав якийсь  час  поет,  фiлософ  i  просвiтитель
Григорiй Сковорода,  а  тут,  он  уже  скiльки  рокiв,  оруду?  протоi?рей
Рiзногiрський, невiглас з унтерофiцерськими нахилами, що суворо  заборонив
семiнаристам навiть мiж собою розмовляти рiдною мовою, люто переслiду?  за
читання укра?нських книжок, спiвання пiсень...
   Правда,  домогтися  того  йому,  протоi?ре?вi-держимордi,  нелегко,  бо
семiнарiя все-таки не бурса. Семiнарист ма? бiльше  волi  й  незалежностi,
нiж бурсак, над ним менше понуки й кари.  його  не  ставлять  у  класi  на
колiна з каменюкою над головою, не залишають без обiду, йому можна жити на
приватнiй квартирi, ходити в бiблiотеки, на  публiчнi  розваги,  займатися
репетиторством. Та й вихованцi семiнарi? порiвняно  з  бурсаками  набагато
поважнiшi, самостiйнiшi i свiдомiшi: на уроках,  опрiч  Вельзевулових,  не
грають у карти, не сплять.
   Однак у семiнарi? не легше, ба навiть важче, нiж у бурсi. Важче i учням
i вчителям, якi часто  iменуються  тут  професорами.  Бурсак,  а  надто  в
молодших класах, - дитина, що живе виключно iнтересами  живота  i  викону?
уроки лише з примусу, пiд канчуком, а семiнарист  -  юнак,  котрому  iнодi
перевалю? далеко за двадцять. Вiн дума? не тiльки  про  майбутню  парафiю,
але й про полiтику, може потрапити в  якийсь  протиурядовий  гурток  чи  й
органiзацiю,  жбурнути  бомбу  в  губернатора,  полiцмейстера,  начальника
жандармського   управлiння,   читати   забороненi   книжки,    писати    й
розповсюджувати прокламацi?, вiдозви, йти на демонстрацi?... Тому  за  ним
слiдкують удень i вночi, в класi й на квартирi, лякають не  стiльки  карою
божою, анафемою,  скiльки  виключенням  iз  "вовчим  бiлетом",  в'язницею,
арештантськими ротами, сибiрською каторгою.
   Звiсно, не всi семiнаристи такi, як Любинський, котрого, як i в  бурсi,
нiщо, крiм харчування та лiниво? дрiмоти, не хвилю?. Його найсвятiша  мрiя
далi паламарства не годна й не силку?ться сягнути.
   Приходько  iз  шкури  пнеться,  аби  пiсля  закiнчення  курсу   вхопити
найприбутковiшу  парафiю.  Ночей  недосипа?,  гнеться  над   пiдручниками,
вислужу?ться перед начальством, професорами, фiскалить.
   Передову молодь семiнарi? представляють такi, як Петро Цимбалюк -  юнак
непокiрний, буйний, кипучий. Подiбнi до нього тримають  семiнарiю  немовби
на  вулканi,   не   дають   спокою   правлiнню,   ректору,   iнспекторовi,
субiнспекторовi, котрого тут iменують коротко й просто - Субчик.
   Цимбалюк  перший  з-помiж  старшокласникiв  заговорив  з   Грабовським,
сколихнув, розбудив Павлову душу пiсля п'ятилiтнього бурсацького  нидiння.
Пiд час перерви Петро запитав:
   - Книжки любиш?
   - Люблю.
   - Багато читав?
   - Пiдручники, хрестоматi?, лексикони, житiя святих.
   - I все? А Бокля?
   - Якого Бокля?
   --- А Спiнозу?
   - Кого?
   --I Дарвiна не читав?
   - Нi.
   - А Герцена?
   - Теж.
   - А Чернишевського, Бакунiна, Лаврова, Плеханова?
   - Хто вони такi?
   - Еге, ти, братику, бачу, зовсiм темний. Жаль менi тебе...
   Дзвоник перервав розмову. Наступного уроку Павло не слухав. Вiд  сорому
палахкотiли вуха, а в  головi  плуталися  названi  чубатим  другокласником
прiзвища.
   Пiсля урокiв сам пiдiйшов до Цимбалюка.
   - Слухай, у тебе ? книжки?
   - Якi?
   - Та того ж, Бокля... i другого...
   - Спiнози?
   - Еге. I iнших.
   - Хочеш почитати?
   - Хочу.
   - Приходь до мене в недiлю.
   Павло став  ходити  у  той  корпус,  де  жили  старшокласники.  Там,  у
Цимбалюка, не тiльки дiставав  книжки,  але  й  познайомився  з  студентом
унiверситету Михайлом Рклицьким.
   Так почалось читання... А потiм...  Перечитавши  деякi  писання  Баруха
Спiнози, вiдчув, як його вiра нараз похитнулася а  чи  навiть  розкололася
навпiл. О, Петро... А ще пекучi думки про зневаженого хлiбороба,  мiського
трударя...
   Народ - от за кого можна i треба пiти  на  найтяжчi  тортури,  зректися
всього, навiть самого себе.

   18_

   Перегортав сторiнку за сторiнкою, хапав очима рядок за рядком, i  серце
млiло вiд щастя. В думках уже  лаяв  себе  за  те,  що  неохоче  брав  цей
грубезний зошит з потертою  палiтуркою.  Не  сподiвався  чогось  путящого.
Думав  -  звичайнiсiнький  альбом   чи   рукописний   пiсенник   сiльсько?
панночки-мрiйницi; таких немало перечитав ще в бурсi, а потiм у семiнарi?.
   А тут - творчiсть, виважена роками працi. Iсторичнi бувальщини,  поеми,
байки, лiричнi вiршi. Таки справжня  лiрика,  яка  може  скласти  честь  й
вiдомому спiвцевi. Отже:

   Лети, моя думо, в вечiрню годину
   Далеко, далеко звiдсiль...
   Лети, моя думо, у тую хатину,
   Де слуха? казку топiль.
   Жила в тiй хатинi дiвчина кохана,
   Коли ще живе - поклонись,
   Скажи ?й ти слово, болюче, мов рана,
   Що я вже не той, що колись
   Що гасне мiй погляд, i тихне мiй голос,
   А зморшки покрили чоло...
   Поволi, поволi сивi? мiй волос,
   А терня у серцi вросло.

   Та й хiба тiльки це? Всюди, в переважнiй бiльшостi  писань,  проблиску?
мiцний i самобутнiй талант. Мова - щиро народна, вiрш - плавний,  гнучкий,
як добра лоза, образи - яскравi, добiрнi, звороти  -  короткi  й  виразнi,
думки - вагомi, почуття - багатi й правдивi.
   Роздуми  Грабовського  перервав  Цимбалюк,  який  досi,  готуючись   до
завтрашнiх урокiв, за сусiдньою партою мовчки штурмував "Патристику"[8].
   - Вигорiли б ви, словоблуда, без вогню, - жбурнув книжку на пiдлогу.
   - Кого так немилосердно шпетиш? - запитав  Павло,  не  одриваючись  вiд
читання.
   - Та отих же святих  отцiв,  дурисвiтiв  проклятих.  Вони  повигадували
всiлякi абракадабри, а семiнарист мусить мiзки сво? викручувати.
   - Хочеш бути попом, викручуй...
   - Не дуже й хочу, то все батечко та матiнка наполягають. Мене до  хiмi?
тягне, динамiту б наробив, бомбу Кибальчича вдосконалив... Правду  кажучи,
мене тiльки  казка  про  страшний  суд  займа?.  Думаю  собi:  як-то  воно
насправдi буде?
   - Доживеш - побачиш.
   - Кортить перевiрити, брешуть а чи правду кажуть оцi святi  словоблуди.
Ти тiльки послухай. Вiн пiдняв книжку, розгорнув.
   - От. "Вопрос: Како стати человеком на  воскресение  и  которая  детища
умроша, детски ли им возстати? Ответ:
   Вси изменимся, и на воскресение стати всем человеком  тридцати  лет,  в
един возраст, и во единой одежды облекутся". Второпав?
   - Виходить, i Вельзевул, i Рiзногiрський, i я, i ти, i тi,  якi  ще  не
зачатi, словом, усi станемо на отой страшний суд тридцятилiтнiми, навiть у
строях однаковiсiньких, мов солдати.
   - От йолопи. А ще - Василь Великий, Григорiй Богослов, Iван Златоуст...
   - На те й Златоуст: як ступне, то й брехне.
   - Попалися б вони менi, христопродавцi косатi... Ну, ? там щось  путн??
- показав на зошит.
   - Ото!
   - Невже?
   - Де розкопав це багатство?
   - Дома. У батька тихенько пiдхопив.
   - Вiн же, зда?ться, попу??
   - То такий пiп, з якого вийшов би добрий козак або гайдамака.  Нiяк  не
може нагрiти мiсця. Вiзьме парафiю, ще й не звикне до не?, а вже,  дивись,
розла?ться з мiсцевим начальством i мандру? далi. Так  ми  побували  i  на
Львiвщинi, i на Одещинi, i на Херсонщинi, а  позаторiк  притирлюжились  на
Харкiвщину. Як цигани, не ма?мо нi кола, нi двора. Ото вже мати  набралася
лиха з ним. А я таки люблю старого. Бо чесний, справедливий, нiкого нiколи
не скривдить i не пiдставить шию  в  ярмо.  Не  можу  простити  йому  лише
лiтературно? сверблячки.
   - Чому?
   - Вона забира? в нього всi сили, час, отрую? життя, а по сутi нiчого не
да?, особливо ж укра?нське вiршування. Пам'ятаю, колись вiн писав  статтi,
фольклорнi розвiдки, друкувався в московських газетах та журналах, За  них
його iнодi й хвалили, а  потiм  занехаяв  усе  те  i  взявся  виключно  за
укра?нську поезiю.
   - Твiй батько, Петре, ма? оригiнальний i розма?тий лiтературний талант.
   - Признаюсь, менi також подобаються деякi  його  твори,  а  люди  легко
запам'ятовують ?х. Ти прочитав вiрш "Лети, моя думо"?
   --Уже.
   - А оцей?
   Цимбалюк перегорнув кiлька сторiнок.

   Чого сумувати, голубко моя,
   I долю свою проклинати?
   Он глянь, подивися, надворi весна,
   I пташечки будуть спiвати.
   З-пiд снiгу прогляне барвiнок хрещатий,
   Бузок у саду розцвiте.
   I з теплого краю соловей спiвучий
   Нових нам пiсень принесе.
   I все оживе, i ти знов заспiва?ш,
   Голубко, в зеленiм саду,
   I серце тво? знов життя зажада?,
   До тебе в садок я прийду.

   - Гарно!
   - I цей, i "Лети, моя думо" уже пiшли мiж люди, стали пiснями.
   - А хто музику написав?
   - Нiхто. Сам батенько пiдiбрав  на  бандурi.  У  нього  дебелий  голос,
часами й пiвчу забива?.
   - От бачиш - поет, спiвак, композитор, а ти ремству?ш.
   - Я не ремствую, але...
   - Вiн, очевидно, без поезi? та пiснi жити не зможе.
   - Авжеж. Однак усе написане ним по шухлядах валя?ться, а при  пере?здах
нерiдко й губиться. Якби ж було де опублiкувати...
   - Надрукувати... - зiтха? Грабовський. -  Це,  Петре,  велика  трагедiя
укра?нсько?  лiтератури,  всього  духовного  буття  народу  нашого.  Зна?ш
царськi циркуляри, на якi посила?ться ректор,  забороняючи  нам  читати  i
розмовляти рiдною мовою?
   - Знаю, хай ?х грiм поб'?, i тi циркуляри, i ректора,  i  самого  царя.
Через отi циркуляри-кайдани укра?нська культура не живе, а  поневiря?ться,
не диха?, а сопе, як з кляпом у  ротi.  I  силу-силенну  чудових  талантiв
змарновано. Про Порфира Кореницького чував?
   - Хто такий?
   - Колишнiй вихованець нашо? семiнарi?.
   - Ну?
   -  Недавно  замерз  уночi  посеред  вулицi  п'яний.  Був  дияконом  при
холодногiрськiй  церквi.  Про  нього  менi  позавчора  розповiв   священик
Мартинович, який колись разом з ним учився. Каже, Порфир  був  обдарованим
поетом. Ще в семiнарi? написав поему, де нещадно висмiяв ченцiв Курязького
монастиря. Потiм - поему "Вечорницi". За них i був виключений з семiнарi?.
У тому прислужився наш Вельзевул.
   - Правда?
   - Казав Мартинович. Тодi Аристарх Никодимович ще не викладав латинь,  а
секретарював у ректора, сватаючись до його дочки. Обидвi  поеми  ходили  в
рукописах,  i  семiнарське  начальство  не  знало  автора.  А   Вельзевул,
вивiдавши, сказав ректоровi.
   - От негiдник!
   - Зате ж i Кореницький помстився сво?м ворогам.
   - Як?
   - Виходячи з семiнарi?, вiн на дверях квартири, в  якiй  разом  мешкали
сивий ректор, його  повiсплений  секретар  та  хлопченя-келiйник,  крейдою
написав:

   Отут цiлiсiнька сiм'я -
   Сiрко, рябко та цуценя.

   - Дотепно! -  зареготав  Цимбалюк.  -  Значить,  за  латинiстом  здавна
фiскальство водиться. Колись  служив  тестевi,  а  тепер  зятевi.  Нелегка
служба, але прибуткова та ще й...
   Бiлi дверi одчинилися, i показалась прилизана голова Субчика.
   - Чому не йдете на вечiрню вiдправу? Запрошення чека?те?
   - Зараз, зараз, - встав Грабовський, ховаючи зошит.
   По дорозi до церкви Цимбалюк скаржився:
   - Далi не можу жити в корпусi. Кругом пiдслухують,  шпигують,  нема  де
книжок тримати. Завтра переходжу на приватну квартиру.
   - Хiба можна?
   - Треба взяти дозвiл у ректора або iнспектора.
   - А дадуть?
   - Мусять, бо корпус малий. Навiть бiльшу половину  грошей  за  квартиру
для казеннокоштних платить семiнарiя.
   - А де ж решту взяти?
   - То вже справа кожного окремо. Хлопцi заробляють.
   - Як?
   - Беруть переписувати рiзнi папери, наприклад, ролi для артистiв. Дехто
займа?ться репетиторством. Я теж маю двох учнiв.
   - I я б хотiв на приватну, але...
   - Iди, десь пiдроблятимеш. Ти любиш писати, а тут ? газети, можна й  до
них звернутись.
   - Спробую.

   19_

   Коли семiнаристи вийшли з останнього уроку, падав перший  снiг.  Бiлий,
пухнастий, вiн  легкою  ковдрою  поволi  встеляв  тротуари,  панелi,  дахи
будинкiв, i мiсто молодшало, бадьорiшало.
   Широке семiнарське подвiр'я виповнилося веселим галасом. Хлопцi  лiпили
снiжки i з реготом кидали один на одного. Скоро годi  було  розiбрати,  що
робилося. Всi нападали, не оборонявся нiхто, i в центрi подвiр'я iскристий
снiг геть перемiсився десятками завзятих  нiг,  обернувшись  на  розмiшану
сiру масу.
   - Bellum omnium contra omnes![9] - лунало над подвiр'ям.
   Поле бою з кожною хвилиною ширшало,  сягаючи  до  самого  муру.  Тепер,
здавалось, нiяка сила не спинить розпаленого юнацтва.
   Захоплена  грищем,  молодь  не  помiтила,  як  на   ганку   навчального
примiщення виросла суха й трохи згорблена людина.
   Вона стояла, склавши на грудях руки, i уважно стежила за бiйкою-грою.
   - Панове! Панове! - бiгав помiж семiнаристами розлiвре?ний  швейцар.  -
Що ви робите? Панове! На нього нiхто не зважав. Усi нiби ошалiли.
   - Ре-екто-оррр! - нараз шугнуло подвiр'ям.
   Гра, що досягла найбiльшого розпалу, швидко вщухла. Лише в  найдальшому
закутку ще змагалися Павло Грабовський та Петро Цимбалюк.
   - I Всевишнього не бо?тесь? I  совiстi  не  ма?те?  -  гримав  з  ганку
ректор, протоi?рей Рiзногiрський. -  Безбожники!  Антихристи!  Каторжники!
Хто  дозволив  богохульськими  криками  оскверняти  святий  дiм?  Особливо
стараються Цимбалюк та Грабовський. Давненько  помiчаю  за  ними  недобре.
Завтра... - вiн не закiнчив фрази i зник за дверима.
   Швейцар, що також  уже  вибрався  на  ганок,  мовчки  розводив  руками.
Мовляв: казав же я вам, а ви, господа, не хотiли послухати...
   Семiнаристи почали швиденько одягатися.
   - Приходьте, хлопцi, завтра без снiданку,  -  зареготав  Любинський.  -
Частуватимуть березовою кашею з дубовим  салом.  А  вам,  Петре  й  Павле,
подвiйна порцiя.
   - Не лякай ляканих! - кинув Цимбалюк. - Я не дамся. Годi! По?хали.
   За семiнарською _брамою хлопцi розходилися хто куди.
   - Павле! Зажди хвилинку! - гукнув Цимбалюк. - Злякався протоi?рея?
   - Чого б то? - знизав плечима Грабовський. -  Бачили  вже  таких  i  не
ослiпли.
   - Вiрно. Нам з ним не вiкувати i дiтей не хрестити... Дiло ? до тебе.
   Петро оглянувся. Близько нiкого не було.
   - Значить, збира?мось о дев'ятiй?
   - Звичайно, - тихо вiдповiв Павло.
   - Гаразд. До нас на збори хочуть прийти дiвчата. Дозволиш?
   Чорнi брови Грабовського зiйшлися на перенiссi.
   - Хто вони?
   - Улановську зна?ш, а ще просяться курсистки  з  жiночого  пансiону  та
ученицi з акушерсько? школи. Славнi, надiйнi дiвчата. Люблять  лiтературу.
Одна зна? напам'ять усього Шевченка. О, якби  ти  тiльки  почув,  як  вона
декламу?...
   - Хай приходять. Тiльки декламаторiв  нам  не  дуже  браку?,  досить  i
Рклицького. Нам треба таких, щоб жили нашою справою.  Людей,  якi  шукають
просто весело? компанi? i розваг, нема чого збирати.
   - Вони, зда?ться, не такi...
   - I ще одне. Не треба заходити  цiлими  роями,  а  по  одному,  аби  не
привертати уваги  жандармського  ока.  Бо  вже  й  так  моя  хазяйка  косо
погляда?.  А  потiм,  сам  зна?ш.  Субчик  може  i  на  приватну  квартиру
заскочити.
   - Ма?ш рацiю.

   Попрощавшись з товаришем, Грабовський рушив вулицею. I не  помiтив,  як
опинився на Москалiвцi. Подобалася йому  ця  околиця  Харкова,  бо  чимось
нагадувала i тиху Охтирку, i рiдне Пушкарне. Тут не  було,  як  у  центрi,
великих будинкiв, розкiшних вiтрин магазинiв, шумних ресторацiй, фаетонiв,
запряжених баскими кiньми, вишукано одягнених людей, що  знiчев'я  бродили
вулицями.  Тут  жила  переважно  бiднiша  частина  населення:   робiтники,
ремiсники, дрiбнi чиновники, перекупки, в хатах яких квартирували бездомнi
гувернантки й студенти.
   У садах, що оточували низенькi  будиночки  Москалiвни,  вечорами  буяли
пiснi. В такi хвилини Грабовський  залишав  на  столi  розгорнуту  книжку,
виходив з хати i  слухав.  Це  були  найщасливiшi,  найдорожчi  для  нього
хвилини. Людськi голоси, безпосереднi, щирi, будили в  його  душi  стiльки
почуттiв i думок, що, повернувшись до кiмнати, уже не був здатен до працi,
а потiм довго не мiг заснути. Перевертався з  боку  на  бiк,  вдивлявся  в
темноту ночi, i все, про що чув недавно в пiснi, пропливало перед ним.
   Кричав прокляття ворогам пiдчеплений ребром на гаку  безстрашний  лицар
Байда. В корчмi провчав козак Нетяга дукiв-срiбляникiв.  Густою  безлюдною
тайгою, стежками диких звiрiв пробирався бродяга. Чи не Кармалюк то?

   За Сибiром сонце сходить.
   Хлопцi, не зiвайте...

   Поминувши роговий будинок широко? вулицi, Павло порiвнявся  з  базаром.
Тут завжди, вiд раннього ранку до пiзнього  вечора,  не  вщухали  людський
крик, iржання  коней,  безладний  передзвiн  ремiсничих  молоткiв,  глухий
гуркiт биндюжних колiс.
   Зупинився, щоб послухати оте розма?ття звукiв.
   - Геть з дороги! - нараз почув позад себе розлютований окрик  i  тонкий
висвист батога.
   Хутко оглянувся. Пара баских коней у золоченiй  збру?  мчала  за  собою
розцяцькованi  сани-козирки.  На  передньому  сидiннi  сидiв  погонич,  на
задньому - дво? дiтей-паненят. Люди тiкали з дороги, тулились до тинiв.
   Коли конi сховалися за рогом, Павло побачив юнака,  який,  спершись  на
шевську будку, витирав  з  лиця  кров.  Його  враз  обступила  юрба.  Однi
подавали допомогу, другi спiвчували,  третi  погрожували  в  той  бiк,  де
зникли сани.
   - Ой-ой-ой, так i пересiк батогом лице, - бiдкалась якась  молодиця.  -
Мабуть, ослiпне, неборак.
   - У полiцiю його, негiдника! - гув чийсь обурений бас.
   -  Еге,  в  полiцiю!  Що  йому  полiцiя?  -  махнув  рукою  чоловiк   у
засмальцьованiй фуфайцi. - Це ж кучер  банкiра.  Пiд  дудку  його  хазя?на
вибива? гоцака цiла зграя фабрикантiв, а полiцiя танцю?, як у решетi, i на
дiрки не попада?.
   Чоловiк витягнув загаслий недокурок з-межи жовтих вусiв, сердито  кинув
на брук.
   Два юнаки, взявши пiд руки потерпiлого, повели до  найближчо?  хати.  А
люди не розходились, продовжували розмову.
   Павло пробравсь усередину натовпу.
   - I бога на них, бусурманiв, нема, - зiтхала жiнка з дiйницею.
   - _Не бога, а шибениць  потрiбно,  -  запаливши  нову  цигарку,  сказав
чоловiк у засмальцьованiй фуфайцi. - -Пани, фабриканти,  полiцiя  -  одно?
сучки цуценята, одному боговi моляться. Треба усiм голови скручувати. Так,
як недавно зробили в Основi.
   - Що?
   - Коли?
   - Один лихвар там за позичку  забрав  пiдряд  чотири  садиби,  а  людей
пустив на свiт бiлий. Порозвалював  глинянi  хатки,  повирубував  садки  i
втнув собi там такий будинок, як палац. Почав орудувати  всi?ю  вулицею  -
життя вiд нього людям не було, навiть ?дину криницю, з яко? брала воду вся
вулиця, вiдгородив собi.  Просили,  благали  -  що  об  стiну  горохом.  А
позавчора знайшли його в тiй криницi догоринiг.
   - А в нас на тому тижнi щось  пана,  прости  господи,  вбило  i  ма?тки
спалило.
   - _Що там ваш пан? У Полтавi чи Адесi, кажуть, губернатора ухнули.  Так
би побiльше.
   - Чшшш... тихiше!.. - зашепотiла сполохано жiнка з дiйницею.
   - Чого тихiше? Ми уже й  так  тихi,  наче  ягнята,  -  не  вгамовувався
чоловiк у фуфайцi. - Ми тихо, а ?м це на руку. Стук, стук, стук по одному,
по два - отак треба.
   -  Легко  сказати  -  стук,  стук...  -  гiрко  посмiхнувся  чоловiк  у
ковальському фартусi. - ?х когось одного стукнуть, а вони потiм як бацнуть
- цiлi волостi летять. Хiба ж не зна?те, скiльки торiк лише за  одного,  -
промовець наголосив останн? слово, - зазнали шибеницi, сиру землю ?дять та
в тюрмах гниють або дзвонять кайданами по Сибiру.
   - За кого ж це?
   - За царя Олександра.
   - А-а...
   - Треба якось iнакше робити, -  озираючи  людей,  вiв  далi  чоловiк  у
фартусi. - Але як саме, тут якраз ковiнька...
   - Мовчiть, iде... - почувся тривожний голос.
   Вулицею похитувалась добре примiтна постать  городового.  Натовп  почав
рiдiти i скоро розтанув зовсiм.

   20_

   Грабовський незчувсь, як зостався один серед вулицi.  Поглянув  кругом,
поправив книжки, що розсунулись пiд рукою, звернув на ринок i побрiв помiж
перекупками.
   Ярмарок був у повному розпалi. Лементував, наказував, вимагав,  лаявся,
благав.
   - Ряки, рряки! Варенi, в'яленi ряки!  -  перегортала  старенька  бабуся
свiй товар у кошику.
   - Нагодись, прихились, в кого грошi завелись. На копiйку цiла в'язка! -
махав снопиком хрону чоловiк на милицi.
   - Останнi гнилицi, берiть, молодицi!

   Пиймо, куме, пиймо тут,
   Бо на небi не дадуть... -

   виводили два чоловiки у високих баранячих шапках.
   - Пампушки, пампушки!
   - Вареники з капустою! Вареники-мученики, в окропi кипiли, велику  муку
терпiли...
   Кожен крик продавцiв пiдсилював Павлiв апетит.  ?сти  хотiв,  аж  шкура
болiла. Уже й не пригаду?, коли ?в гарячу страву...
   В пам'ятi крутяться й пiдстрибують слова:

   В славнiм мiстi Петербурзi
   Недалеко вiд Неви
   Iз болота вигляда?
   Хата бiдно? вдови.
   Стара хата зо вдовою
   Разом вiк свiй вiджила,
   Почорнiла, похилилась
   I в болото увiйшла.
   Увiйшла по самi вiкна...
   В ганку сходи до сiней;
   В сiнях набiк похилились
   Дво? скривлених дверей...

   Так писав Степан Руданський про сво? життя-буття  пiд  час  навчання  у
медичнiй академi? в Петербурзi. А Павловi зда?ться: у вiршi йдеться не про
петербурзького студента, а про нього, вихованця  третього  класу  духовно?
семiнарi?, що живе на Москалiвцi у ветхiй хатинцi  Килини  Рибальчук,  яку
люди по покiйному чоловiковi називають  Архипихою.  Нема  тiльки  Неви  та
схiдцiв перед сiньми, а все останн?...

   I направо - старiй бабi
   Смерть пiдпису? патент,
   А налiво - без копiйки
   Б'?ться з нуждою студент.
   Зима люта. Вiтер свище,
   Снiг по вiкнах брязкотить,
   Мороз душу обiйма?,
   Мороз тiло каменить.
   А у хатi на постелi
   У сурдутi i плащу
   Сидить студент медицини
   Другий мiсяць без борщу.

   Iде Павло, розколису? скорботнi слова студента-поета, котрий  так  рано
пiшов з життя, а в головi дiлить отих п'ять карбованцiв, якi збереглися ще
вiд лiтнiх вакацiйних заробiткiв, на двадцять вiсiм днiв, що залишились до
кiнця мiсяця, коли отрима? грошi за репетиторство.
   Три карбованцi на харчування треба,  карбованець  на  книжки,  сiмдесят
копiйок за квартиру, тридцять на зошити, чорнило, олiвцi. От i всi  грошi.
Не можна з'?сти навiть десятка ракiв. Хай iншим разом, коли розбагатi?...
   - Юшка з грибами! Юшка з грибами! Гаряча та смачна! Сiм копiйок  миска!
Пiдходьте! - вигуку? рум'янощока молодиця, помiшуючи черпаком у казанi.
   Навколо не? стоять з мисками  чоловiки,  жiнки,  дiти,  ласуючи  пахучу
страву.
   Павло витягнув десять копiйок, призначених на нинiшнiй день, i  став  у
чергу. Довго чекати не довелося.
   Не встиг з'?сти й трьох ложок, як почув поруч себе голос:
   - Дайте, що ласка ваша...
   Пiдвiв голову. Перед ним, простягнувши  лiву  руку,  стояла  жiнка.  На
правiй  тримала  дитинку,  загорнуту  в  ганчiр'я.  Обдерта,  худа,   вона
скидалась на бабусю. Тiльки глибокi  вишневi  очi  свiдчили,  що  ?й  було
недалеко за двадцять рокiв.
   Павло поклав ложку, припав до жiнки очима i так стояв мов  скам'янiлий.
Вона також мовчала. Лише в тривожних очах жеврiло благання.
   Тонкий дитячий плач, що вирвався з ганчiр'я, наче розбудив Павла.  Поки
жiнка давала дитинi груди, вiн простягнув ?й миску з  юшкою,  обернувся  i
пiшов.  Та  за  кiлька  крокiв  спинився,  витяг  з  кишенi  три  копiйки,
повернувся, подав нещаснiй, а сам, немовби забачений на злочинi,  побiг  з
базару...
   Комiрчина баби Архипихи стрiла його тяжким  духом  цвiлини.  По  кутках
стояли понурi тiнi. Мешкання зовсiм маленьке. Пiд стiною - дощатий тапчан,
застелений смугастим рядном, пiд другою - ослiнчик. Коло вiкна  -  столик.
На стiнi перед столиком висить автопортрет Шевченка молодих рокiв. Поряд з
ним - поличка з книжками.
   Роздягнувшись, засвiтив  лампу.  Витяг  з-пiд  тапчана  скриньку,  взяв
книжку в бурiй обкладинцi i сiв за столик. Уже третiй вечiр проводить  над
цi?ю книжкою. Читав не кваплячись, обдумуючи  життя  геро?в,  i  вони  все
бiльш полонили його душу. Вiра Павлiвна,  Лопухов,  Рахметов,  Кирсанов  -
дивнi i  милi  люди,  а  Микола  Чернишевський,  що  показав  ?х,  кажуть,
поневiря?ться десь на засланнi...

   21_

   Сьогоднi  пiсля  урокiв  другий,  третiй  i  четвертий  класи  залишено
розучувати новi духовнi канти. Семiнаристи зiбралися до залу, де  звичайно
вiдбувались такi заходи, довго чекали, вже смеркати почало,  а  кантор  не
приходив. Дехто взявся готувати домашнi завдання на завтра, iншi  тинялися
з кутка в куток. Михайло Приходько бубонiв тихенько тропарi, а Любинський,
схиливши голову на стiл, куняв.
   - Ой, люлi, Грицю, люлi, а в журналi однi нулi,  -  проказав  йому  над
вухом Цимбалюк.
   - Не заважай, Петре, -  лiниво  буркнув  Любинський.  -  Хай  будуть  i
одиницi, й нулi, менi однаково, скоро попрошусь у парафiю.
   Хтось знiчев'я затягнув;

   Отроцы семинаристии,
   Посреди кабака стоящие пояху:
   Подавай, наливай,
   А ми книги продадим,
   Тебе деньги отдадим.

   Любинський прочумався, звiвсь на ноги:
   - Давайте, отроки, ми теж скинемось. Вип'?мо на останнi...
   - Складчина! Складчина!
   Цимбалюк наставив шапку, i в не? побрязкотiли мiдяки.
   - Хто збiга? до Мордка?
   - Я! - зголосивсь Любинський.
   - Вiзьми чогось загризти, склянку позич.
   Не минуло й чвертi години, як на столi вже стояли сулiя i двi кварти, а
Грицько дiлив мiж хлопцями шматки хлiба та зубцi часнику.  Вiн  же  пiдняв
першу кварту.
   - За канти!
   - I за кантора!
   - За сорок святих...
   - _Хай царству? Бахус...
   Пили й закушували, погасивши свiчки, при мiсячному свiтлi,  що  плинуло
крiзь вiкна.
   - У кого ? тютюн?
   - На.
   В аудиторi? заблимали свiтлячки цигарок.
   - Павле, ану рубони "Семiнарiаду", - просить Цимбалюк.
   - Я ж уже розказував.
   - Не всi чули.
   - Розкажи! Давай.
   Грабовський уважу?:

   Любимцы... Аполлона
   Сидят беспечно in caupona[10],_
   Едят селедки, merum пьют
   И Вакху дифирамб поют:
   "О. как силен ты, добрый Вакх!
   Мы tuum regnum[11] чтим в мозгах;
   Dum caput nostrum[12] посещаешь,
   Оттуда curas[13] выгоняешь.
   Блаженство в наши льешь сердца
   И dignus domini[14] отца.
   Мы любим Феба, любим муз:
   Они с богами нас равняют,
   Они путь к счастью прокладают,
   Они дают нам лучший вкус;
   Sed amnes haec[15] плоды ученья
   Conjnctae sunt[16] всегда с томленьем...
   Давно б на небе юный цвет увял,
   Когда б ты нас не подкреплял!

   - Де ти викопав отаке диво? - пiдступаються хлопцi.
   - В "Очерках бурсы" Помяловського.
   - Диктуй, я перепишу. Хочу зараз же вивчити.
   - Замiсть тропарiв?
   - Це теж божественне!..
   - Ха-ха-ха!..
   - Давайте пiсню!
   - Нашо?, укра?нсько?, щоб i весела i смутна була заразом.
   - Починай, Петре.
   - Не можу.
   - Чому?
   - Голос розсохся.
   - Ану, Грицьку, розмочи клятого гласа.
   Любинський налива? у кварту. Цимбалюк пригублю? i затягу?:

   Козака несуть i коня ведуть,
   Кiнь головоньку клонить.

   Хлопцi дружно  пiдхоплюють.  Хоч  i  захмелiлi  трохи,  однак  спiвають
натхненно, врочисто - так, як пiдказу? сама жалiбна подiя.  Тяжка  розлука
зворушу? до болю, до душевного крику.

   А за ним, за ним його дiвчина
   Бiлi рученьки ломить.

   Цимбалюк на мить замовк, наче проковтнув пекучу сльозу,  i  його  тенор
надривно заридав:

   Ой, ломи, ломи бiлi рученьки
   До ?диного пальця!
   А не знайдеш ти, та дiвчинонько...

   Нараз жмут свiтла розпанахав сутiнки залу. Семiнаристи  ураз  замовкли,
глянули на дверi i пiзнали там Субчика з лiхтарем над головою.  Любинський
непомiтно викинув порожню сулiю та кварти за вiкно.
   Постоявши, Субчик переступив порiг i почав принюхуватися.
   - Чому накурено? - спитав.
   Усi мовчали.
   - Черговий!
   - Я, отче.
   - Хто накурив?
   - Нiхто, зда?ться, - непевно вiдповiв черговий, але  тут  же  додав:  -
А-а, недавно сюди заходив економ з люлькою в зубах.
   - Чую запах сивухи, - не вгамовувався Субчик.--- Ану дихни.
   Черговий хукнув.
   - Часник? - закрутив носом. - Фе-е.
   - Ковбасу ?в...
   - Що тут робите?..
   - Загадано канти розучувати, ждемо, а кантора...
   - Чому горланите малоросiйськi пiснi?
   Знову мовчанка.
   - Хто почав?
   - Я, - озвався Цимбалюк. - Навiть нашi пiснi нам не можна...
   - Ректор назива? ?х хохлацькими i не любить.
   - Його нiхто не примушу? спiвати.
   - Завтра пiдете до нього i скажете це йому.
   - I скажу.
   - А зараз розходьтесь, учителя не буде.

   22_

   Сходка розпочалася спокiйно: хто сидiв на тапчанi,  хто  на  ослонi.  А
коли  розгорiлась  дискусiя,  все  перемiшалось:  зривалися,   бiгали   по
комiрчинi,  розмахуючи  руками,  вигукували   сво?   аргументи,   наводили
цитати...
   Сергiй Балабуха,  який  орудував  нинi  сходкою,  силкувався  вгамувати
запальних юнакiв.
   - Прошу уваги! Так не можна працювати. Чого горла?ш,  Петре?  Ти  двiчi
вже виступав. Дай iншим. О, Рклицький хоче.
   - Дозволь менi сказати! - махнув книжкою Цимбалюк. - Бо забуду.
   Всi засмiялись.
   - Вiрно,  -  озвався  Макаревський.  -  Дозволь  йому,  Сергiю.  Забуде
чоловiк, а ми так i розiйдемось, не вiдаючи його думок...
   -  Досить!  Не  дозволяй!  Знову  годину   цитуватиме,   -   обурювався
Брайловськнй. - Коли такий забудько, хай зав'яже вузлик.
   - Годi! - стукнув Балабуха по столi. - Зав'яжи собi, Соломоне,  рота  i
мовчи. Кажи, Петре, що ти хотiв?
   Цимбалюк став посеред комiрчини.
   - Ще i ще раз наполягаю на тому, що в нас не може бути й мови  про  двi
лiнi?, двi тактики. Потрiбна одна тактика. Повторюю - одна.
   - Конкретно? дi?, револьвера. Чули уже, - вкинув Енгель.
   - Так, револьвера! - спалахнув Петро. - Адже ясно: ходiння в народ - то
химера людей, котрi  бояться  рiшучо?  акцi?.  Правда,  серед  прибiчникiв
народницько? агiтацi? ? непоганi люди, - косонув оком на  Грабовського,  -
але ?х мало i з кожним днем ста? все менше. Агiтацiя себе  не  виправдала.
Вона, крiм жертв, крiм втрати буйних голiв, нiчого  не  принесла.  Про  що
свiдчать масовi арешти, якi прокотилися рокiв п'ять-шiсть тому по  кра?нi,
про що свiдчать процеси 50-ти i 193-х? Про те, що тактика  Бакунiна,  якою
тут дехто захоплю?ться, ? шкiдливою. Вона, може, годиться для  теоретичних
трактатiв, але не для живого дiла. Я не теоретик...
   - Правильно, хоч i силку?шся видавати себе ним!
   Цимбалюк почервонiв, але вiв далi, наче не почув шпильки:
   - Бакунiн та  його  прибiчники  -  для  нас  не  законодавцi.  Цi  пани
позасiдали  далеко  за  границями  в  редакцiйних  кабiнетах  i  напинають
теоретичнi вiтрила, не знаючи  того  моря,  на  яке  хочуть  пускати  сво?
бригантини, не вiдають, як живе, дума?, чого хоче наш мужик. А цей мужик ?
не тiльки бiдною i безправною, але  й  затурканою,  часами  консервативною
масою. Вона, та маса, не розумi?, не слуха? революцiонерiв.
   - Ти ще довго? - пiдвiвся Балабуха. - Повторю?шся.
   - Кiнчаю. Я думаю, ми  у  сво?й  роботi  повиннi  орi?нтуватися  не  на
мужика, бо не в мужиковi закладено  його  майбутн?.  Нi,  не  в  ньому,  -
промовець  зробив  рвучкий,  жест.  -  Доля  мужика,  його  земля  i  воля
перебувають у руках таких безстрашних, як Засулич, Кравчинський, Халтурiн,
Желябов, Кибальчич. Це справжнi  геро?,  звитяжцi,  котрi  готовi  йти  на
смерть за велику справу, ?х тактика,  тактика  револьвера,  бомби  повинна
стати нашою. Хто бо?ться смертi, хай не базiка? про народ, хай не заводить
нас в оману сво?ми  теревенями.  Ми  повиннi  стати  людьми  конкретних  i
негайних акцiй.
   Промовець  крутнув  головою,  нервово  прогромадив  чуб   п'ятiрнею   i
опустився на ослiн.
   Усi мовчки переглядались. Чути було, як за вiкном лютував вiтер.
   - То, мабуть, Цимбалюкова промова пiдняла  таку  завiрюху,  -  порушила
тишу Улановська. - Слухайте, Петре, як усе тремтить перед вами, - помахала
пальцем. - Жаль, що зима, а  то  така  промова,  проше  панство,  могла  б
викликати грiм i блискавку...
   - Ще буде грiм, буде, почекайте, панно Евелiно. Самi побачите, - гостро
запевнив Цимбалюк.
   - Досить вам, - розсердився Балабуха. - Ти хотiв, Павле?
   - Я теж вiрю, що загримить, -  пiдходячи  до  столика,  спокiйно  мовив
Грабовський.
   Постояв мовчки, немов дослухався до вiтру за стiнами,  склав  на  купку
залишенi Цимбалюком книжки, прикрутив лампу.
   - Так, вiрю: бути бурi, грiзнiшiй, нiж оця, - показав на вiкно. -  Вона
нароста?, закипа?. В цьому можуть сумнiватися хiба тiльки слiпi  й  глухi.
Але, зда?ться менi, Петре, викличуть  оцю  бурю  не  гучнi  промови  i  не
тактика, як ти говорив, револьвера, бомби.
   Грабовський потер лоба, пiдшукуючи потрiбнi слова.
   - Ти сказав - процеси 50-ти i 193-х  показали  всю  нiкчемнiсть  роботи
серед народу. Але хiба названi тобою геро?-терористи, а  вони,  безумовно,
хоробрi й безстрашнi, бiльше принесли користi народовi, нiж агiтатори, отi
люди, котрi часто  кидали  мiста  i  йшли  в  село,  до  селянина-трударя?
Признаюсь, я з кожним днем усе бiльше переконуюся, що тво? геро?  бомби  й
револьвера приносять шкоду. Так, так, шкоду, - наголосив.
   - Е-е, - вихопився гнiвний голос Рклицького. - Це  вже  занадто,  а  цо
занадто... Евелiно, як мовлять поляки?
   - То не здрово, - допомогла Улановська.
   - Дякую. От-от, не здрово.
   - Нi, не занадто, Михайле, - наполягав Грабовський. - Що дали  народовi
замахи Степана Кравчинського чи Вiри  Засулич?  Вiд  них  стало  менше  на
одного-двох  жандармських  чиновникiв.  Але  не  треба  забувати   народну
мудрiсть: одна сорока з тину -  десять  на  тин.  Таких  сорок  нiколи  не
бракувало i не бракуватиме. Ну, хай це дрiбнi душогуби, ?х смерть не могла
докорiнно змiнити долю працюючих.  Але  що  дало  народовi  убивство  царя
торiк? Теж нiчого. А  головне  -  сам  народ  на  терористичну  дiяльнiсть
дивиться, як на екзотику, i нiчого доброго не чека? вiд не?.
   - Селяни поки що темнi, не усвiдомлюють глибокого сенсу тако? боротьби,
- кинув Брайловський.  -  Я  гадаю,  Цимбалюк  говорить  загалом  вiрно  -
потрiбно боротися за долю народу, але без самого народу,  в  усякому  разi
хоча б на даному етапi. Ти розумi?ш це, Павле?
   - Розумiю, Соломоне, - вiдповiв  Грабовський.  -  Однак  погодитися  не
можу. Якщо народ не розумi? сво?? сили  й  сво?х  завдань,  треба  навчати
його. I пiднiмати на боротьбу. Наш лозунг мусить бути: для народу i  разом
з народом! З трудовим народом.
   - Запишiть хто-небудь його слова! - надсадно вигукнув Петро. -  Еврика!
Запишiть, надрукуйте золотими лiтерами i зробiть примiтку: "З уст вiдомого
чорнопередiльця Павла Грабовського".
   Вiн схопився, обвiв розпаленими очима комiрчину, намагаючись  побачити,
чи влучний його дотеп. Але не смiявся нiхто. Були строгi, стриманi. Кожен,
мабуть, мiркував над словами Грабовського. Павло теж стояв замислений.
   Очi Цимбалюка шукали пiдтримки. Переконавшись, що дотеп його не справив
бажаного враження, Петро знову став у позу офiцiйного опонента. Пiднiс уже
руку, наче закликав до уваги, хоча в  комiрчинi  панувала  тиша,  роззявив
рота, аби продовжити свою думку, як пролунав чистий дiвочий голос:
   - Ти дарма, Петре, закипа?ш, як тульський самовар. I тобi, i  всiм  нам
кориснiше було б не заперечувати, а вдуматися в те, що сказав Грабовський.
   Павло повернув голову в той бiк,  звiдки  почувся  голос  пiдтримки.  В
затемненому кутку стояла Ксана - польова русалка, як хлопцi називали ?? за
бiлi, наче пачiски льону, довгi коси,  переплетенi  рожевою  стрiчкою,  та
густо-синi очi. Вродливе  лице  дiвчини  палало,  а  тендiтнi  руки  м'яли
хусточку.
   - Я не думала виступати,  -  тихо  говорила  вона,  -  але  зараз  хочу
сказати.
   - Давай, Ксано, давай! - пiдбадьорили хлопцi.
   - Мiй брат працю? в друкарнi мiнсько? народницько?  органiзацi?.  У  цi
вакацi? вiн розповiдав менi, як до них при?здив Плеханов.
   - Ну, почалися спогади, - махнув рукою Цимбалюк.
   - Та замовкни ж. Дай докiнчити, - обiрвав його Балабуха. - Будь  хоч  з
дiвчиною шляхетним.
   - Нi, це не спогади, -  продовжувала  Ксана.  -  В  бесiдах  з  членами
мiнсько? органiзацi? Георгiй  Валентинович  сказав,  що  значна  кiлькiсть
революцiйних дiячiв Петербурга й Москви засуджу?  тактику  iндивiдуального
терору народовольцiв. Тi дiячi стоять на  позицi?  необхiдностi  посилення
виховно?  роботи  серед  народу,  трудящих  мiста  i  села,  задля  прямо?
пiдготовки ?х до революцi?. Саме до цих людей, мабуть, треба  прислухатися
й нам. Особисто я пiдтримую Грабовського.
   - I я, - озвалась Евелiна Улановська.
   Ксана сiла. В кiмнатi знову запанувала  тиша.  Виступ  дiвчини  справив
враження на присутнiх, особливо на Петра й Павла.
   Ранiш сходки у Грабовського вiдвiдували тiльки  хлопцi,  а  два  мiсяцi
тому Цимбалюк привiв трьох дiвчат. На попереднiх вечорах вони лише слухали
суперечки мiж хлопцями, головним чином  мiж  Цимбалюком  i  Грабовським  -
найактивнiшими оборонцями двох протилежних тактичних лiнiй, - але самi  не
виступали, були наче в запасi.
   На цей запас розраховував, перш за  все  на  Ксану,  Цимбалюк,  жартома
називаючи ?? сво?ю найсвятiшою мрi?ю. I раптом отакий  виступ.  Петро  був
ошелешений.
   - Бам, _бам,_ бам, бам, - глухо долинуло з-за вiкна.
   - Чу?те? Це сторож коло  корчми,  -  пiдвелася  учениця  _фельдшерсько?
школи Лiда Лойко. - Чотири години!..
   - Не вiрте сторожам, - сказав  Олекса  Макаревський.  -  Очевидно,  дав
чоловiк здачi.
   - Здачi?
   - Еге ж У нашому селi сторожив панську комору старий  Овсiй  Перепiчка.
Однi?? ночi вiн гамсельнув по рейцi чотирнадцять разiв пiдряд.  Здивований
економ уранцi запитав:
   - Чого це ви, дiду,  о  дванадцятiй  годинi  бамкнули  аж  чотирнадцять
разiв?
   - Помилку виправив, - вiдповiв Перепiчка.
   - Яку?
   - Спершу я вдарив тринадцять разiв. На один, значить, перехавкнув.  Щоб
не спантеличити сонних людей, одбив той осоружний тринадцятий  раз  назад,
здачi нiби дав. Даруйте, панунцю, за помилку.
   Комiрчина бризнула веселим смiхом.
   - Отак, мабуть, вийшло i в цього сторожа.
   - Можливо, - згоджу?ться Балабуха. - Але час таки пiзнiй. Пора кiнчать.
Отже, i сьогоднi,  як  показали  дебати,  ми  не  досягли  згоди.  Читайте
лiтературу та гострiть язики.  Особливо  ти,  Михайле.  Наступного  вечора
виступа?ш першим, а за те, що не дав тобi  слова,  вибачай.  Петро  ж  мiг
забути, а ти, дума?мо, не забудеш.
   - Нi, нi, не забуду, - засмiявся Рклицький. - Я тобi все нагадаю!..
   Молодь почала збиратися.
   До Грабовського пiдiйшла Ксана.
   - Я бачу, в тебе цiла бiблiотека,  -  показала  на  книжки,  що  стояли
стосиками на столi, на пiдвiконнi. - Дай що-небудь почитати. Тiльки гарне.
   - Гарне... - Павло примружився. -  Ага,  ?!  Хочеш  "Что  делать?"?  Це
справдi гарне. За цей роман цар загнав Чернишевського  туди,  де  й  Макар
телят не пас.
   - Давай! - зрадiла Ксана. - Знаю про цю книжку. Шукаю ?? вже давно...
   Провiвши  товаришiв  за  ворота,  Павло  повернувся  до   комiрчини   i
закрокував з кутка в куток, пригадуючи нинiшню дискусiю, Ксанинi очi... На
душi було бентежно i радiсно...
   _
   23_

   Урок латинсько? мови, як завжди, проходив гамiрно й весело. Однi хлопцi
сидiли, iншi стояли, кiлька  тинялись  по  просторiй  аудиторi?,  наче  на
вулицi. Два давно не стриженi патланi азартно грали в  орла  та  решку.  А
Вельзевул горбився над кафедрою, майже впершись позолоченими  окулярами  в
розгорнутi сторiнки класного журналу.
   Вельзевулом називали в семiнарi?  Аристарха  Никодимовича.  Старий  мов
свiт, побитий вiспою, розхристаний i напiвсонний, цей хирлявий  дiдок,  що
на уроки часто приходив пiдвипивши, давним-давно забув  не  тiльки  твори,
але й iмена славетних  римських  мудрецiв,  письменникiв  та  трибунiв,  i
посаду вчителя латинi продовжував обiймати лише завдяки тому, що доводився
тестем  ректоровi.  Його  уроки,  сумбурнi  й  галасливi,  нiяко?  користi
слухачам не давали, зате нiкого не стомлювали.
   Вчителi зневажливо ставилися до Вельзевула, вважаючи його правою рукою,
очима й вухами Рiзногiрського. I боялися, як лихо? напастi. В учительськiй
вiн завжди, мовчки переглядаючи стару газету, пильно прислухався до розмов
колег. Остерiгаючись чергового доносу протоi?ре?вi, вони нiмували, наче на
церковнiй вiдправi, або ж непомiтно виторочувалися в коридор.
   Вихованцi семiнарi? добре вiдали настрiй вчителiв i, користуючись  тим,
що латинiст не знав жодного з них в обличчя, пiдлаштовували  йому  всiлякi
каверзи.
   Переступивши порiг  класу,  Вельзевул  вилiзав  на  кафедру,  розгортав
журнал, називав довiльно вихоплене зi списку  прiзвище  i  пересував  свiй
пiдслiпуватий погляд з журналу на хрестоматiю, щоб стежити за текстом.
   Пiдводився найчастiше не викликаний, а той, кому хотiлось.  I  читав  з
наперед заготовано? шпаргалки або й просто  з  книжки.  Виходило  гарно  й
чiтко  -  без  найменшо?  похибочки.  Вельзевул,  не  вiдаючи   учнiвських
хитрощiв, був задоволений. I в журналi  третього  класу  красувались  самi
п'ятiрки.
   Так тривало до кiнця жовтня, поки Приходько не донiс Рiзногiрському про
витiвки сво?х однокласникiв. Вiдтодi латинiст став  уважнiшим  i  навмисно
недооцiнював вiдповiдей.
   Це розсердило хлопцiв, i вони поклали помститися донощиковi, а  заразом
i   латинiстовi.   Завдати   тi??   помсти   зголосився   Грабовський    -
найпiдготовленiший у третьому класi учень. Нагода не забарилась.
   Якось Приходько запiзнився  на  заняття,  а  Вельзевул,  мов  на  лихо,
викликав його вiдповiдати. Назвавшись Приходьком, Павло навмисно збивався,
плутав, переказував п'яте через десяте промови Цiцерона та  Нерона,  а  на
докiр учителя закiнчив словами Пушкiна:

   Латынь из моды вышла ныне:
   Так, если правду вам сказать,
   Он знал довольно по-латыне,
   Чтоб эпиграфы разбирать,
   Потолковать об Ювенале.
   В конце письма поставить vale[17],
   Да помнил, хоть не без греха,
   Из Энеиды два стиха.

   Цього вiрша Вельзевул сприйняв за нешанобливий натяк на його неуцтво  в
латинськiй мовi, за особисту  образу.  I  зозла  вгилив  Приходьковi  таку
велику  й  жирну  одиницю-тичку,  яка  легко  розпiзнавалась  на  вiдстанi
двох-трьох сажнiв.
   Наступного дня, пiсля  Приходькового  слiзного  оскарження,  протоi?рей
покликав до себе латинiста i мав з ним довгу розмову. Про що балакали зять
i тесть, нiхто не вiдав, але повернувся Вельзевул у  клас  червонiший  вiд
вареного рака. Одиниця-тичка зникла з журналу, залишивши  по  собi  велику
дiрку та недобру славу.
   Минув  тиждень,  другий,  i  Приходьковi  пощастило  виявити  винуватця
одиницi. Одразу ж про нього дiзналась уся семiнарiя.  Бiльшiсть  учнiв  та
вчителiв хвалила Грабовського, декотрi засуджували його вчинок.  А  самому
Павловi довелося вислухати брутальну нотацiю  ректора.  Рiзногiрський,  не
скуплячись на дошкульнi слова, звинувачував третьокласника в найстрашнiших
грiхах i погрожував вигнати з семiнарi?.
   Вiдтодi Вельзевул осатанiло заповзявся  на  Грабовського:  викликав  на
кожному уроцi й мучив по  п'ятнадцять-двадцять  хвилин  пiдряд,  вимагаючи
розповiдати поетичнi тексти, якi вивчали  не  тiльки  в  третьому,  але  й
другому та першому класах. Не рятувала Павла навiть прекрасна пам'ять. Вiн
знав усе, що загадував помстливий вчитель, а проти його прiзвища в журналi
з кожним днем довшала ряба вервечка трiйок та двiйок.
   Нинiшнiй урок нiчим не вiдрiзнявся вiд попереднiх.
   Вельзевул вилiз на кафедру.
   - Готуйсь, Павле, до тортур! - вигукнув Петро Цимбалюк,  який  знiчев'я
замiсть свого, четвертого, класу прийшов на заняття у третiй. -  Тримайся,
друже, почина?ться.
   Вельзевул охоче пiдхопив:
   - Скажiть, Грабовський, яке завдання було додому.
   - Знати напам'ять уривок з "Ене?ди".
   - Зна?те?
   - Знаю.
   - Розповiдайте.
   Переступивши з ноги на ногу, Павло посмiхнувся i почав:

   Енеус ностер магнус панус
   I славний троянорум князь,
   Шмагляв по морю, як циганус,
   Ад те, о Рекс! прислав нунк нас.
   Рогамус домiне Латине,
   Нехай наш капут не загине,
   Пермiтте жить в землi сво?й,
   Хоть за пекунi?, хоть гратiс,
   Ми дякувати будем сатiс
   Бенефiценцi? тво?й.

   Вельзевул весь позеленiв i прошипiв:
   - Цить! Замовкни!
   Але весь клас його пропитий голос притлумив:
   - Продовжуй, Павле!
   I пiдохочений Грабовський повiв далi:

   О Рекс! Будь нашим Меценатом,
   I ласкам туам покажи,
   Енеусу зробися братом,
   О оптiме! не одкажи,
   Енеус принцепс ?сть моторний,
   Формозус, гарний i проворний,
   Побачиш сам iнномiне!
   Вели акцiпере подарки
   З ласкавим видом i без_ сварки,
   Що присланi через мене.

   - Що ти плетеш, каторжнику таврований? - заволав Вельзевул.
   -  Я  нiчого  не  плету,  -  вiдказав  спокiйно  Грабовський.  -  Читаю
Вергiлi?ву "Ене?ду",  яку  перелицював  укра?нською  мовою  Iван  Петрович
Котляревський.
   Сивi полукiпки Вельзевулових брiв грiзно злилися на перенiссi,  а  лiве
око прищулилось, наче не могло розпiзнати зухвалого учня.
   - Який Котляревський? Не той ?ретик, що безсоромно зганьбив увесь Олiмп
та самого Зевса?
   - Той, що написав славнозвiсну "Наталку Полтавку", а в нiй вивiв на кiн
гарних людей i нiкчемних людцiв.
   - Чудова п'?са, -  потвердив  Цимбалюк.  -  Я  бачив  виставу  в  самiй
Полтавi. Скiльки на сценi  суму  i  смiху,  скiльки  народно?  мудростi  й
дотепностi, скiльки прегарних. пiсень!
   I перейшов на спiв:
   - Ой, не хочу хатки, анi сiножатки, нi ставка, нi млинка, нi  вишневого
садка. Ой, ти...
   - Ой, ти старий дiдуган, - пiдтягли йому  тi  дво?,  що  вже  закiнчили
змагатися в орла й решку, - iзогнувся, як дуга, а я, молоденька, гуляти...
   Вельзевул зiрвався з кафедри.
   - Замовкнiть!!
   Спiв припинився. Латинiст стояв, недоумкувате лупаючи  очицями.  Видно,
гамував у собi дикий шал. По довгiй хвилi кинув Грабовському:
   - Бiжи зараз до ректора i скажи: я вигнав тебе з класу за богохульство.
   - Яке богохульство?
   - Там дiзна?шся. Iди.
   - Не забудь покланятися вiд мене протоi?ре?вi, - докинув Цимбалюк.
   Не кваплячись Павло забрав сво? книжки та зошити i рушив. Уже  знадвору
почув у третьому класi хоровий спiв:

   Всякий, хто вище, той нижчого гне.
   Дужий безсилого душить i жме,
   Бiдний багатого певний слуга.
   Корчиться, гнеться пред ним, як дуга.

   Обминувши  невеличкий  флiгель,  де  мiстились  ректорат  i  канцелярiя
семiнарi?, подався в учнiвську лiкарню -  почував  тупий  бiль  у  головi.
Перед дверима, оглянувшись, побачив, як Вельзевул  мчав,  мов  спущений  з
ланцюга пес, вiд навчального  корпуса  до  флiгеля.  Мабуть,  хлопцi  таки
доконали його - побiг скаржитися зятевi.
   Чекаючи  виклику  фельдшера,  Павло  схилився  на  пiдвiконня  i  почав
записувати на папiр послання полiтичних засланцiв з  Сибiру,  котре  учора
тричi пiдряд прочитав у Рклицького i запам'ятав. Та й як не запам'ятати: в
ньому йшлося про тi жахнi розправи,  яких  зазнали  в'язнi  нижньокарсько?
тюрми по втечi ?х восьми  знедолених  товаришiв  уночi  пiд  перше  травня
цього, 1882, року. Зараз поновлював те страшне послання в пам'ятi i шпарко
викладав на папiр, аби увечерi передати Евелiнi Улановськiй та Лiдi  Лойко
для поширення серед мiсько? молодi.
   За писанням не помiтив, як у  лiкарню  зайшли  Рiзногiрський  i  економ
семiнарi? Iль?н.
   - Що ви тут малю?те, Грабовський? - пiдступився ректор.
   - Нiчого, - здригнувсь Павло. - Фельдшер зайнятий, а я тим  часом  пишу
листа додому, - i засунув аркуш у кишеню.
   - Чому ж сховали? Покажiть.
   - Приватного листа можуть читати лише автор та адресат.
   - Обшукати, - звелiв протоi?рей Iль?ну.
   Вивернувши всi кишенi семiнариста  i  переривши  книжки,  економ,  крiм
недописаного послання, знайшов ще гектографовану брошуру  "Iнтелiгенцiя  i
народна маса",  кiлька  лотерейних  бiлетiв  та  першi  сторiнки  повiстi,
недавно розпочато? Павлом.
   - Де взяли все це? - запитав ректор, показавши на послання i брошуру.
   - Нащо вам? - вiдповiв Павло запитанням.
   - Треба.
   - Не скажу.
   - Присяга, яку приймали учнi, зобов'язу? нiчого не приховувати.
   - Я приймав ?? пiдневiльне i не збираюся виконувати.
   - Та-ак? - захлинувся Рiзногiрський. I - до економа: - Папери заберiть,
а до мене попросiть пристава шосто? дiльницi.

   24_

   Прокинувся Грабовський, коли за вiкном  клубочилась  передранкова  мла.
Зiскочивши з тапчана, вiдчув холодну  вологу,  що  заповнювала  комiрчину.
Засвiтив лампу, знайшов чоботи i став узуватися.  Лiвий  швидко  налiз  на
ногу. А з правим довелося поморочитись -  вiдпоротий  задник  згортався  в
дудочку.
   Отаке лихо майже кожного ранку. Заходив до шевця, а той взяв  чобiт  до
рук, повертiв i, не дивлячись на Павла, байдуже кинув:
   - Два карбованцi. Iнакше й балачка марна.
   - Два карбованцi? За задники?
   - За задники, за задники, - передражнив швець. - Аби тiльки задники!  А
передники у них, пане добродзею. якi! Не бачиш, пороззявляли пащi.
   Ну, сьогоднi останнiй раз взува? оцi горе-чоботи. Вчора отримав грошi в
редакцi? газети "Южный край" за кореспонденцiю i пiсля урокiв купить  щось
на ноги...
   У комiрчину тихо  зайшла  господиня.  З-пiд  картато?  хустки  вибилися
посивiлi пасма кiс. Вона, спершись на лопату, якою вiдкидала снiг,  мовчки
дивилась на квартиранта.
   - Гiй на тебе, - по-сво?му привiталась. - А я подумала, ти тут з кимось
чубишся. "Чоботи, чоботи iз бичка..." - закiнчила словами пiснi.
   - Доброго ранку, бабусю, - розiгнувся Павло, тяжко вiдсапуючись.  -  О,
нарештi взув як треба.
   - Як треба, - скрушно похитала головою Архипиха.  -  Глянь,  он  пальцi
виставилися. I коли ти вже купиш якiсь шкраби?
   - Сьогоднi, мабуть, куплю.
   Павло пiдiйшов до старенько?, нiжно взяв ?? за худi плечi.
   - Слава богу, що купиш. Тiльки дивись,  аби  тебе  отi  диштифранти  не
обманули.
   - Якi?
   - Та лавушники ж, не дай ?м, господи, щастя. Може, й менi пiти з тобою.
   - Не треба, якось сам...
   Павло почав умиватися.
   Стара подивилася на столик, де лежали книжки, на пристелений тапчан.
   - Знову не лягав спати, сидiв? Ой леле! Що ти собi дума?ш? Хiба  ж  так
можна? Подивися в люстерко. На тобi, не  при  хатi  згадуючи,  нiби  чорти
всеньку божу нiч воду та дрова до пекла возили.
   - Я, бабусю, спав. За нiч аж три сни бачив, розкажу якось.
   - Вiн спав, людоньки добрi, - вдарила Архипиха в поли. -  А  то  ж  вiд
чого такi запаленi очi? Чи, бува, не вiд довгого  сну?  Вже  кiлька  разiв
хотiла зайти, коли збираються тво? товаришi, i сказати ?м, як  ти  морду?ш
себе. Все не наважувалась. Але наважусь-таки. А не поможе, пiду до  самого
вашого начальника i все  розповiм.  Хай  щось  робить  з  тобою,  бо  отак
зачахнеш тут, а я матиму клопiт на голову.
   - Спасибi, дорога бабусю, за турботи. -  Павло  пiдiйшов  до  старо?  i
гаряче поцiлував пооране зморшками чоло. - Але  нiхто  ще  вiд  книжок  не
помер i не збира?ться помирати, а я i поготiв.
   -  Iди  геть,  -  з  робленою  суворiстю  говорила  Архипиха,   лагiдно
вiдштовхуючи хлопця. - Нiхто не вмер. Багато зна?ш.  Пам'ятаю,  було  менi
тодi, може, з дев'ятнадцять. Жив у нашо? сусiди, слiпо?  Варварки,  отакий
прудиус, як ти...
   I стара пустилася в спогади, орудуючи вiником  у  заплiснявiлому  кутку
комiрчини.
   Павло  похапцем  збирав  потрiбнi  книжки,  не  дуже  прислухаючись  до
оповiдання старо? про те, як колись вiд сухот помер студент. Кожна ранкова
зустрiч квартиранта з хазяйкою закiнчувалась, як правило, цим оповiданням.
Павло знав його уже чи не краще за саму Архипиху.
   Архипиха, видно, не претендувала на те, щоб ?? обов'язково слухали,  бо
не сердилась, коли Павло зникав за дверима, не дочекавшись кiнця  оповiдi.
Але цього разу, коли  Павло  вже  наставився  йти,  ступила  до  порога  й
загородила дверi.
   - Стiй, - пiдняла вгору вiник. - Не квапся,  як  до  утренi.  Маю  щось
сказати.
   - Та я знаю, бабусю, -  засмiявся  Павло.  -  Знаю,  як  поховали  того
студента в одному латаному сурдутi, а рiднi жили десь далеко - в Астраханi
чи Архангельську - i не змогли при?хати на похорон. Так же?
   - Так, так. Зна?, наче був тамки. Ти йому про  кури,  а  вiн  тобi  про
гиндики. Сядь-но! - владно наказала.
   Павло присiв на тапчанi.
   - Забула-м  тобi  сказати.  Помiчаю  -  щось  часто  коло  наших  ворiт
крутиться отой фурдияка.
   - Який?
   - Таж полiцай. А вчора, коли ти пiшов  у  школу,  .вiн  никав-никав  по
вулицi, а тодi приперся в хату. Я так i обiмлiла. Морда, як отой гавдун; -
показала на величезний баняк, що стояв у кутку коло вiдра. -  Отож,  думаю
собi, розперло тебе, небоже. А вiн обтрусив снiг з чобiт,  пiдкрутив  вуса
та й пита?: "У тебе, бабо, квартирант ?сть?" ?сть, кажу, слава богу. "А як
його хвамiлiя? Де вiн у тебе спить?" А сам по хатi  очиськами:  луп-луп  -
шука? чогось. Ну я й назвала. Розпитував, хто  до  тебе  ходить,  чим  тут
займа?тесь, чи молишся богу. Я й казала, що знала, а вiн записував. I чого
вiн на нашу голову? Ти не  зна?ш?  Кажи,  Павлусю,  менi  все,  як  рiднiй
неньцi.
   - Нiчого страшного  нема,  -  пiдбадьорливо  мовив,  а  у  самого  лице
спохмурнiло. - Так, мабуть, поцiкавився.
   - Еге, кажи-говори. Так не бува?. Знаю цих гицлiв. Так вiн не  ходитиме
назирцi. Недавно на Холоднiй горi такий самий прийшов  до  хати  разiв  зо
три, а потiм забрали чоловiка - письмоводителем  нiби  був,  та  й  навiки
дiтей осиротили. А ти - так... Дивися! - погрозила пальцем. - Припини  тую
компанiю.
   - Добре, добре. - I Павло рушив до дверей.
   Але не встиг i взятися за клямку, як дверi самi вiдчинилися. Перед  ним
стояли пристав шосто? дiльницi та  _щойно  змальований  Архипихою  пикатий
полiцай.
   - Вибачаюсь, що без запросин. Ми до вас, паничу, -  пристав  з  iронi?ю
пiдкреслив  останн?  слово,  дивлячись  на  вишкiренi  чоботи  хлопця.   -
Зачекайте хвилиночку.
   Полiцай виструнчився коло дверей, наче проковтнув жердину.
   - Ви Павло Грабовський?
   - Так.
   - А як звати вашого родителя?
   - Арсен. Для чого вам?
   - Прошу не перебивати.
   - Я спiшу в семiнарiю, запiзнююсь.
   Пристав криво посмiхнувся.
   - Можете не квапитися туди. Значить, Арсен. А коли  i  в  якiй  парафi?
побачили божий свiт?
   - Родився 1864 року в слободi Пушкарне, Охтирського повiту.
   - Значить, ма?те вже вiсiмнадцять. Прекрасно.  А  зараз  обрiта?тесь  у
духовнiй семiнарi?.
   Павло ствердно кивнув головою.
   - Дума?те бути слугою божим? А що зволите читати, чим iнтересу?тесь?
   Пристав потягнувся до книжок на столi. Павло аж затремтiв i  ступив  до
столу.
   - Хто вам дозволив до мо?х книжок  лiзти?  Я  тут  господар,  запитайте
мене, що потрiбно.
   I прикрив книжки руками.
   Архипиха, прихилившись до стiни, злякано поглядала то на Павла,  то  на
непроханих гостей.
   Пика полiцая позеленiла, вiн кинувсь уперед, i велика п'ятiрня  схопила
Грабовського за комiр.
   - Ви заарештованi, - процiдив пристав.
   Павло вирвався, мовчки  одiйшов  до  вiкна.  Поруч  нього  наче  завмер
полiцай.
   Пристав довго перебирав книжки, зошити, прицмокував язиком i записував.
Перекинув догори ногами все, що було в комiрчинi.
   - Дайте менi, хазяйко, мiшка, тiльки доброго, - звернувся до Архипихи.
   - Мiшка та ще й доброго? - стара наче прокинулась. - Нема нiякого,  хоч
хату запалiть.
   Пристав запитливо поглянув на полiцая. Той глипнув по комiрчинi, цибнув
до тапчана, стягнув  смугасте  рядно  i,  розстеливши  на  долiвцi,  почав
складати книжки. Потiм зiбрав чотири кiнцi рядна, зв'язав вузла.
   - Тепер берiть, паничу,  сiю  премудрiсть  на  плечi  та  й  пiдемо,  -
хихикнув пристав.
   - Куди?
   - Побачите.
   Шоста полiцiйна  дiльниця  була  близько,  на  сусiднiй  вулицi.  Скоро
стежка, що крутилась мiж снiговими заметами, привела ?х до оббитих цератою
високих дверей з написом "Помiчник". Пристав постукав у дверi, i всi  тро?
зайшли.
   У кабiнетi за великим столом сидiв маленький рудий з безбарвними  очима
чоловiчок, на його плечах - майорськi погони. Перед  ним,  з  протилежного
боку столу, наче ненароком зачепившись  за  край  стiльця,  стирчала,  мов
помело, суха постать Рiзногiрського.
   - Маю честь доповiсти, ваша... - рапортував пристав.
   - Прошу акта, - сухо звелiв майор.
   Вiн довго читав поданий  аркуш  паперу,  супився,  пiдсмикував  рiдкими
бровами, час вiд часу уголос називаючи  прiзвища  Плеханова,  Добролюбова,
Рил??ва,  Драгоманова,  Петефi,  Чернишевського,  Кюхельбекера,  Шевченка,
Герцена, вiд чого ректор аж  пiдскакував,  машинально  хрестячи  кiстлявою
рукою цапину борiдку.
   - Ну  от,  -  майор  встав  з  крiсла,  смачно  потягнувся.  -  Бачите,
преподобний отче, що дi?ться у  вашiй  семiнарi?,  якою  священною  наукою
захоплюються вашi вихованцi?
   - Е-е-е, - одiрвався вiд стiльця Рiзногiрський. - Не всi, не всi,  смiю
запевнити, пане Сазонов. Грабовський - це виняток. Сам за ним давно стежу.
I не тiльки я. За мо?м велiнням стежили також декотрi семiнаристи.  Можете
покликати ?х до себе, тодi й пересвiдчитеся.
   - Кого можна викликати?
   - Хоч би учня  того  ж  класу  Михайла  Приходька.  Хлопець  старанний,
працьовитий, до того ж  хазяйський  син...  Ще  раз  кажу:  Грабовський  -
прикрий виняток, вiн...
   - Не зовсiм зна?те свою семiнарiю, отче, - перебив майор. - Я хотiв би,
щоб це був виняток, однак... Ну, про те потiм...
   - Маю зробити вам конфiденцiальну заяву, - знову вихопився  протоi?рей,
-  прошу  записати  до  протоколу.  Грабовський  в   семiнарi?   поводився
непристойно,  пiдбиваючи  семiнаристiв  на  богохульськi  грища,  завдавав
багато прикрощiв професорам, пiд всiлякими приводами  вiдмовлявся  вивчати
богословi?, ходити до церкви. Прилюдно заявив, що не спiвчува? властям, не
вважа? себе зобов'язаним перед присягою престоловi. Ми його уже вiдчислили
з семiнарi?.
   - Добре, - кивнув Сазонов. - Поки  що  все.  Одведiть  арештованого,  -
наказав полiца?вi.

   25_

   Спливав уже другий тиждень вiдтодi, як з  глухим  стогоном  вiдчинилися
кованi дверi i Грабовський переступив порiг тюрми. Досi про в'язницi  лише
чув та бачив ?х зовнi, а тепер побачив i всерединi. Скоро  познайомився  з
мешканцями камери. Дво? селян у коротеньких свитках i зашкарублих постолах
чекали суду за покражу дров у панському лiсi.
   Чоловiка в сiрiй солдатськiй шапцi щодня викликали на допит  за  образу
фабричного майстра i виступи проти штрафiв.
   В'язнi сидiли або лежали на пiдлозi, пiдклавши пiд голови торбинки, раз
у раз крутили цигарки i чадили так, що пiд низькою стелею  зависала  густа
димова хмара. Днями в камерi не припинялися скарги на  нужденне  життя  та
злиднi, а ночами - глухе хропiння й кашель.
   Першi днi Павло не мiг звикнути до тюремного життя. Особливо  мордували
довгi грудневi ночi. Звечора лежав горiлиць, вдивляючись у стелю,  а  коли
вiдчував, що цемент холодить спину, сiдав i пiд завивання вiтру  перебирав
у пам'ятi семiнарiю, рiдну слободу, товаришiв,  друзiв.  Тiльки  як  через
густо  загратовану  дiрку,  що  служила  за  вiкно,  пробивалися   вiсники
свiтанку, безсило падав i засинав...
   Уже тричi викликав його Сазонов.  Усе  допевнявся,  з  ким  приятелював
арештант, де бував,  про  що  балакав  вечорами  на  сходках  у  комiрчинi
Архипихи. З  тих  запитань  Павло  догадувався  -  помiчниковi  начальника
губернського жандармського управлiння дещо вiдомо.  Але  твердо  стояв  на
сво?му: нi до кого вiн не ходив i до нього нiхто, нi  з  ким  особливо  не
дружив, хоч i не ворогував.
   - Ректор семiнарi? запевня?, нiби ви брали участь у  та?мних  зборищах,
навiть самi влаштовували ?х.
   - Той може запевняти, що на гострячку голки вмiща?ться сто чортiв.  Хай
доведе.
   - Доводити треба не йому, а вам.
   - Мене не спiймано на тих зборищах.
   - Чи? оце творiння? - показав майор  нотатки  "Iнтелiгенцiя  i  народна
маса".
   - Не знаю.
   - Як воно потрапило до вас?
   - Дав один юнак.
   - А Лист з Сибiру"?
   - Також.
   - Але ж "Лист" писаний вашою рукою.
   - Скопiйований, оригiнал я повернув.
   - Кому?
   - Власниковi.
   - Як його прiзвище?
   - Вiн не називав.
   - Коли i де стрiчалися з ним?
   - Днiв не пам'ятаю, а мiсце - на вулицi, в театрi.
   - Звiдкiля взяли лотерейнi бiлети?
   - Той самий юнак дав.
   - Для чого?
   - Продати. Вирученi грошi мали пiти на допомогу народникам.
   --Уявля?те, хто такi тi народники?
   - Трохи.
   - Кажiть.
   - То люди, що хочуть народовi щастя.
   - Вони об'?днанi в якусь  партiю?  Та  партiя  та?мна  чи  явна?  Якими
засобами збира?ться вона осягнути щастя?
   - Того не вiдаю.
   - Скiльки продали бiлетiв?
   - Жодного.
   - Правда?
   - Правда.
   - Чому ж не продали?
   - Не встиг.
   - Комусь пропонували?
   - Нi.
   - А Приходько посвiдчив, що пропонували йому.
   - Неправда. Я одержав ?х за годину до ректорового обшуку,  а  Приходько
того  дня  зовсiм  не  був  на  заняттях.   Наклеп.   Вислужу?ться   перед
Рiзногiрським, того вуходоносора добре зна? вся семiнарiя.
   - А що таке "Гниле корiння"?
   - Початок мо?? повiстi.
   - Про що?
   - Про таких, як Рiзногiрський, його тесть Вельзевул та Приходько.
   ...Згодом Павло почав обвикатися, надто коли  в  камеру  прийшов  новий
арештант. То був молодий ветеринар Карпо Заворотний. Запальний, нестримний
у сво?му буйному гнiвi до царського трону, цим  вiн  нагадував  Цимбалюка,
але, на вiдмiну вiд вогнистого Петра, був дуже  знервований,  вразливий  i
нiби надламаний. Часто закашлювався, болiсно зводив догори  великi,  повнi
слiз очi i по тому довго мовчав, погладжуючи п'ятiрнею груди. Спав  зовсiм
мало - остерiгався лягати на холодний цемент.
   Уже кiлька  ночей  провiв  Павло  з  новим  знайомим.  У  довгi  години
тюремного безсоння вони спiзналися  i  навiть  заприятелювали,  тримаючись
дещо осторонь вiд iнших пожильцiв камери, людей значно старших. Та  й  тi,
селяни та робiтник, поводилися з двома молодиками стримано i  насторожено:
слухали ?хнi розмови i пошепки мiж собою називали ученими-тiлiгентами, якi
зазiхають на самого царя-батюшку...
   Виявилось, Карпо родом з Курщини, позаминулого року покинув Харкiвський
ветеринарний iнститут, не скiнчивши третього курсу. Служив  у  Грайворонi,
але не поривав зв'язкiв з  пiдпiльним  народницьким  гуртком  сво??  альма
матер: листувався з студентами, iнодi навiдувався до них, брав  забороненi
книжки, бував на сходках...
   - А ти Макаревського не знав? - спитав Павло.
   - Олексу?
   - Так.
   - Знаю. Гарний хлопець,  весною  при?здив  у  Грайворон,  звiв  мене  з
Михайлом Даньком.
   - Хто це?
   - Грайворонський знайомий Макаревського, початкуючий лiтератор, вогонь,
а не юнак. Тодi я пристав до Даньково? та?мно? групи. Тричi ми  збиралися,
читали, сперечались, а четвертого разу нас накрила жандармерiя...
   - Данька також заарештовано?
   - Авжеж. Пiвроку ми разом сидiли у  грайворонськiй  тюрмi.  Потiм  його
випустили пiд гласний нагляд полiцi?, а мене погнали сюди.  Видно,  напали
на мо? стосунки з харкiвськими народниками. Та хай, не боюсь я ?х.  Сухоти
- от що мучить... Ну,  годi  балакати,  бо  вже  на  день  благословиться.
Лягаймо.
   Прилiг i Грабовський, однак заснути не мiг. Обдумував  розповiдь  Карпа
та слухав, як поволi прокидалася тюрма. Через загратовану  дiрку  долинало
сумне бомкання мiдi - десь дзвонили по  чи?йсь  душi.  У  коридорi  гупали
чоботи, гримiли  важкi  засуви  дверей,  лунала  лайка  тюремно?  обслуги.
Звiдкись чувся людський стогiн.
   Обернувшись, почав розбирати написи на стiнi,  ?х  було  багато  -  вся
стiна змальована.
   От хтось розмашисте вивiв: "На 10 - у Сибiр. За одного пана.  Я  згоден
порiшити ще десять, хай би дали кругло  -  100".  А  поряд  зовсiм  свiжий
напис, зроблений кволою, хисткою рукою: "Менi 73 роки. Отримав 15.  Боюсь,
не встигну вiдслужити богу i царю. 17.ХI. 82".
   - П'ятнадцять... - прошептав Павло. - Скiльки ж  це  стане  йому,  коли
вiдбуде строк? Вiсiмдесят вiсiм... А чи ж вiдбуде?..
   Майже бiля само? долiвки цiла картина: вiко домовини, на  нiй  хрест  i
череп, а в чорнiй рамцi дрiбними-дрiбнесенькими лiтерами: "Мене випускають
- виправдали. Та що з того? Поламали ребра, вiдбили всю утробу. Куди зараз
годжусь? Харкаю кров'ю. О  кати,  кати!  Як  вас  земля  носить  на  сво?х
грудях?!"
   Задзвонили ключi. Глухо грюкнули й вiдчинилися дверi камери.
   - Грабовський!
   - Я, - пiдхопився Павло.
   На порозi стояв коридорний.
   - З усiма бебехами висотуйся. Розiспавсь...
   - На допит?
   - Збирайся, бо я зараз...
   Клацання засува та лайка тюремника розбудили всiх в'язнiв. Вони  лiниво
вставали, позiхали, протирали очi.
   Павло потис слабку руку Карпа Заворотного.
   - На все добре.
   - Того й тобi зичу. Куди?
   - Не знаю. Скажуть.
   - Якщо буватимеш у Грайворонi - познайомся з Даньком.
   - Добре.
   Попрощався з iншими арештантами i вийшов у довгий, напiвтемний коридор.
Уже за брамою черговий тюрми, подаючи папiрця городовому, наказував:
   - Одвези в Охтирку i здай справнику Арцибашеву. Там  усе  прописано,  -
показав на папiрець. - Розписку принеси. По?зд вiдходить через двi години.
Та дивись, Волошин, не лови гав. - I зник за брамою.
   Волошин  покрутив  папiрець  i,  склавши  вчетверо,  сунув  за  пазуху.
Затягнув тiснiше пасок на животi, поправив шаблю, яка  весь  час  норовила
попасти йому мiж ноги, висмикав бурульки з вусiв:
   - Слухай мою команду! Склади руки назад!
   Павло виконав повелiння.
   - А повернути на квартиру, забрати сво? речi можна? - спитав. - Та й  у
крамницю б зайти - чоботи треба купити.
   Городовий суворо звiв волохатi брови:
   - Не можна. I не розбалакуй. На станцiю кроком руш! Ать, тва, а-ать...
   Минувши тюремну садибу, звернули на бокову  вулицю.  Iнколи  стрiчались
жiнки з кошиками i табунцi школярiв. З  одного  двору  виказалася  бабуся.
Спершись  на  костур,  довго  придивлялась  до  городового  й  Павла,   що
наближався, а коли порiвнялися з нею, сплеснула руками:
   - А це ж куди ти його, лукавцю, провадиш? У такий скипень добрий хазя?н
собаку не вижене надвiр... Глянь же, вороже, вiн синiй, мов пупець, зовсiм
знемiгся. А чоботи, чоботи! Усi пальцi зверху...
   - Геть з дороги! - рубонув Волошин повiтря сердитою рукою.  -  Хiба  не
бачиш, що я царську службу сповняю? - I покосився на шаблю,  що  бейкалась
об поли кожуха. - Мороз невеликий - дойде.
   - Дойде! Бодай з тебе дух вийшов, антихристе, - стукала  баба  костуром
об снiг. - Заведи хоч до хати, щоб обiгрiвся хлопчина.
   - Кажу тобi, бабо, не  мiшай  сповняти  царську  службу,  -  огризнувся
Волошин.
   - Сповняй, хай тебе лиха година сповнить, - плюнула стара.
   Пiсля зустрiчi з бабою Павло ще виразнiше вiдчув, що в таких чоботях до
по?зда, може, якось  i  дiйде,  а  далi...  Але  просити  городового  було
безнадiйною справою. Щоб  провчити  впертого  служаку,  наддав  кроку.  Не
минуло й чвертi години, як Волошин заволав далеко позаду:
   - Чого наглишся? Встигнемо.
   - Не можу! Замерзаю!
   - Почекай-но. Мо', справдi зайдемо в якусь хату, погрi?шся.
   Павло зупинився.
   - Для чого ви оте нещастя начепили? - показав на шаблю. - Вона ж тiльки
заважа? йти. Покиньте в когось, а будете правитися назад, то  й  заберете.
Ви й без не? грiзний.
   До городового, видно, не дiйшов жарт хлопця. Вiн  лише  кашлянув,  наче
сам себе пiдбадьорив:
   - Ну, ну! Царська служба без оружжа?
   Вiдшукав за спиною рукiв'я шаблi.
   - Втечi не замишляй. Я й не таких водив...
   Павло сповiльнив крок.
   - Аго-о-ов! Почека-айте-е! - почув i оглянувся.
   За ними бiгла жiнка, махаючи хусткою. Стали.  Волошин  грузько  сiв  на
високий снiговий намет.
   - Передихнiмо, - вiдсапнув.
   Жiнка, побачивши, що ?? чекають,  збавила  кроку.  Коли  вона  пiдiйшла
близько, Павло пiзнав Ксану й кинувся назустрiч.
   - Ти куди? - смикнувся Волошин, хапаючись за шаблю.  I  -  покотився  в
замет.
   - Чого ж тiка?те? Бiжу, кричу, махаю, а ви... - щебетала дiвчина.
   - Не чули, - тиснучи ?? руки, виправдувався Павло. - Я й сподiватися не
мiг. Хотiв забiгти до Архипихи, та от не пустив пан служба, -  показав  на
городового, який виборсувався з снiгу.
   - Ми прийшли з Архипихою до тюрми, та вас уже не застали. Там сказали -
недавно вийшли. Ну, й почали доганяти. Однак  ви  пiшли  такими  крученими
дорогами, що ми вже й загубили надiю втрапити  за  вами,  допомогла  якась
бабуся з костуром. Коли вона сказала,  що  ви  недавно  пройшли,  Архипиха
забрала вiд мене клунок i звелiла мчати навздогiн.
   Глянула на Павловi ноги i зойкнула:
   - Ой-ой-о-ой! Ти ж зовсiм босий. I оце так думав добратися?
   - Та отак же, - знiяковiв Павло i  додав  жартома:  -  Служба  казав  -
доберусь.
   - Казав, а ти й повiрив. Ну, нiчого, Архипиха несе чоботи, взу?шся.
   Ксана показала рукавичкою туди, де маячила темна постать.
   - Якi чоботи? - не зрозумiв Грабовський.
   - А ти  й  не  зна?ш?  У  той  самий  день,  як  тебе  заарештували,  -
розповiдала тихо, поглядаючи на городового, який уже став на  ноги,  -  ми
зiбралися в тебе. Архипиха розповiла, що ти не встиг купити чобiт. Другого
дня я з Евелiною та Лiдою зiбрали серед  молодi  грошi  й  купили  чоботи.
Доручили Цимбалюку, аби передав. Але в наступнi днi арештовано  ще  кiлька
семiнаристiв, у тому числi й Петра. Так передача зiрвалась.
   - Кого забрали?
   - Точно не знаю. Зда?ться, крiм Цимбалюка, схопили Балабуху, Енгеля.  В
нашому пансiонi пiднялась страшна завiрюха, однак поки нiкого не  чiпають.
Так само в училищi Лiди.
   - Що з арештованими? Де вони?
   - Там, де й ти був. А що буде з ними, невiдомо. I про  тебе  нiчого  не
можна було дiзнатися. Тiльки вчора перед вечором одна моя подруга,  батько
яко? писарю? в тюрмi, сказала, що тебе сьогоднi мають везти  у  тво?  село
пiд нагляд полiцi?  -  нiби  в  заслання.  Архипиха  сходила  на  квартиру
Цимбалюка, забрала чоботи, та оце ми й пiшли до тюрми.
   Новини, принесенi Ксаною, гостро вразили Павла. Вiн слухав i  проймався
жалем до заарештованих товаришiв, а водночас i  гордiстю  за  них.  Добрi,
щирi, палкi серця! Петро Цимбалюк,  Сергiй  Балабуха,  Сашко  Енгель...  А
Ксана...
   Павло глянув на дiвчину з такою любов'ю i вдячнiстю, що  вона  опустила
очi.
   - Еге-е, -  долинув  голос  Архипихи.  -  А  ти,  парубче,  думав  отак
тишком-нишком i чкурнути вiд баби? Не завернув навiть попрощатися. Он який
свiт настав! Нема почоту старикам. I де ота власть, чому  не  дивиться  за
вами? - приповiдала.
   - У-гу, гм... - замурмотiв Волошин, почувши про власть._
   - Та бачу, бачу, - кинула  Архипиха  зневажливо.  -  Теж  менi  власть,
звиняйте, як за грiш гудзик. Чому ж це, Павлусю, не заглянув до мене?
   - Хотiв, та не дозволила власть.
   Городовий знову мукнув щось нерозбiрливе i взявся за шаблю.
   - Отой-о?
   Поки Архипиха сповiдала Волошина, Ксана розв'язала мiшок, витягла  новi
юхтовi  чоботи,  шапку-вушанку   та   невеличкий   пакуночок.   Городовий,
одгризаючись вiд прискiпливо? баби, пiдiйшов ближче.
   Павло почав перевзуватися.
   - У тебе ж онучi мокрi, - забiдкалась Архипиха. - А ми й  не  подумали.
Що ж його робити?
   Зняла з себе фартух, розiрвала навпiл i  подала  Павловi.  Вiн  узувся,
натягнув на голову шапку. Стара подала пакуночок.
   - Це вiд нас з Ксаною, з'?си дорогою.
   - Дякую, не треба.
   - Бери, дорога не близька, розпотрошимо, - втрутився _городовий.
   - Ну от i компанiя ?, - засмiялась дiвчина.
   - Ще б пак. На таку кумпанiю не тяжко, - вставила Архипиха.  -  Отам  у
мiстi ??, як собак, тиня?ться, тi?? кумпанi?.
   - Ну, бабо, годi тобi тринди-ринди, - Волошин став у сувору позу. - Час
рушати, бо ондечки завiрюха зрива?ться.
   - Iди з богом, - поцiлувала Архипиха Павла в голову. - Кланяйся  матерi
i не забувай про нас. Будеш у мiстi - заходь. Хай щастить тобi, синку.
   Павло поцiлував стару, пообiцяв навiдуватися i, одiйшовши  трохи  вбiк,
покликав Ксану. Та, червонiючи, пiшла до нього.
   - Спасибi тобi. Велике спасибi за все.
   Трохи помовчав, дивлячись дiвчинi в очi, i спитав:
   - Будеш вiдповiдати?
   - А ти напишеш?
   - Обов'язково.
   - Вiдповiдатиму.
   - Опиши про товаришiв, про суд, про все, - тиснучи маленьку теплу руку,
майже шепотiв.
   - Добре, - вiдповiла i також потисла його руку.
   Рушили. Павло час вiд часу зупинявся, здiймав шапку, махав Архиписi  та
Ксанi. Вони стояли коло снiгово? кучугури i вiдповiдали йому, аж  доки  не
затуманила ?х вiхола.
   Незважаючи на метелицю, що раптом зiрвалась i закрутила,  мов  навiсна,
Павловi йшлося легко. Весело поскрипували чоботи, а серце палало.
   - Хлопче-е-е! - почув голос Волошина.  Оглянувся.  Позаду  борсалась  у
снiгу "власть", тримаючи на плечi, наче сапу, шаблю.
   - Чи не зайти нам до когось та пересидiти оцю  лиху  годину?  Диви,  як
мете, нi свiта божого, нi слiду не видно. Я дороги не намацаю, хай ??...
   - Не намаца?те? - засмiявся Павло. - Не бiйтесь. Пошука?мо.  Зараз  усi
шукають. А вiхола...
   Юнак змахнув рукою лапатi снiжинки, що сiдали на скронi та вi?, й рушив
уперед, прорiзуючи густу заметiль.

   26_

   Паровоз стомлено зiтхнув i спинився бiля маленько? станцi?.
   З дверей вагонiв майже нiхто не  виходив.  Завалений  снiгом  перон  та
вокзал теж були порожнi й сумно нiмували.
   -  Так  можна  побачитись  з  братом?  -   звернувся   Грабовський   до
городового._
   - Яким братом? - сонно буркнув Волошин.
   - Тихоном. _Я вам розповiдав про нього в по?здi,  коли  разом  снiдали.
Мiй наймолодший брат.
   - З отим шмаркатим бурсаком?
   - Еге ж, бурсаком.
   - Котрий цього року вперше потрапив з слободи в Охтирку  i  нудьгу?  за
домом?
   - Той самий.
   - Що ма?, значить, гарний голос?
   - Вiн.
   - I добре вчиться?
   - Та вiн же ж, вiн. Можна?
   Волошин вiдповiв не зразу. Обвiв поглядом станцiйний _зал,  збиваючи  з
чобiт снiг, поправив на боцi шаблю.
   - Не можна, - здобувся нарештi на слово.
   - Чому? ?вши пироги баби Архипихи, обiцяли, а тепер...
   - Не вiдпихаюсь -  ?в.  Смачнi  пироги.  З  сиром,  з  яблуками,  гарно
випеченi. Якраз такi полюбляю здавна. I обiцяв. А зараз каюсь. Не можна.
   - Отак да?те слово i потiм лама?те його?
   - Отак. Та й чого в'язнеш до мене. ?в,  бо  ?сти  хотiв,  а  тi  пироги
задурно випали тобi. Я й сам мiг забрати ?х у тi?? пащекувато? баби._
   - Забрати?
   - Як реквiзицiю, значить.  Щоб  не  молола  всiлякi  поганi  слова  про
власть. Так можна й про царя... А пообiцяти, затям собi,  можна  все.  Наш
начальник ще з лiта  обiця?  втришия  вигнати  околодочного  Плигунова  за
хабарi,  пиятику,  дурисвiтство  та  всiлякi  найпаскуднiшi  лихо?мства  i
поставити на його мiсце мене, за справну службу, значить, а той,  Плигунов
нiби, продовжу? собi сво? й вухом не веде. Ну, я також  з  дурного  розуму
бевкнув казна-що, а ти - обiцяли, лама?те слово...
   - Нам по дорозi. Всього на п'ять-десять хвилин спинимось напроти бурси.
   - Замовч! - осердився Волошин. - Обiцянка - цяцянка, а дурному радiсть.
Брат - не вовк, до лiсу не втече. Зараз передам тебе справниковi, а  далi,
що хочеш те и роби, хоч давай драла...
   - Хто тут тепер справнику??
   - Арцибашев. Славний, кажуть, чоловiк, до людей  поштивий,  квартальним
зуби вибива? рiдко, жiнок любить, чарки не цура?ться. Попросиш гарненько -
то й дозволить. I грiх не дозволити - брат ? братом, побачити треба.
   - Треба, але ви...
   - Мовчи, доки  я  терплю.  Шануй  сво?  боки.  Не  люблю  зайвих  слiв.
Пiдвищити хочуть, намiсть Плигунова, недарма. Гайда. Ать, тва, ать...
   Дорогою городовий заговорив уже спокiйнiше.
   - А випаде тобi якась нагла рахуба, вдавайся лише до  самого  справника
або ж, у гiршому разi, до його помiчника Матушинського. Хай  бог  боронить
тебе попасти в лабети приставу другого стану.
   - Як його прiзвище?
   - Не знаю, але гомонять, що пристав другого стану - скажений собака  як
?сть. Нiкому спуску не да?, особливо тим, котрi  стоять  супроти  царя  та
багатих. Ну, ти, кажись, хлопець не з тих, смирний, а все ж  не  попадайся
приставовi, коли хочеш...
   В управi не застали нi Арцибашева, нi Матушинського.
   З'ясувалось:   першого   покликано   в   Харкiв   до   губернатора   та
полiцмейстера, а другий подався на волостi. I коли повернуться,  нiхто  не
вiда?.
   - От i ма?мо лихо, - заговорив Волошин, чухаючи потилицю.  -  Вскочили,
можна сказати, в багно, прости господи. Тепер хоч круть, хоч верть, а таки
мусимо кланятися тому осоружному приставу другого стану.
   З-за дверей, у котрi обережно постукали, долинув  якийсь  дивний  звук,
схожий на рохкання.
   - Свят, свят, - захрестився городовий. - Одверни i пронеси,  боже,  iже
?си на небесi...
   Переступивши високий порiг, Павло аж похитнувся  з  подиву:  за  столом
сидiв, аристократично вiдкинувшись  на  спинку  плетеного  крiсла,  Матвiй
Ткаченко. Те ж, вiддавна пам'ятне, буцмате й безброве лице,  густо  всiяне
темно-сiрим ластовинням, тi ж крижини завидющих  очиць,  той  бурульчатий,
подiбний до приморожено? картоплини нiс, округлi та вузькi,  як  у  жiнок,
плечi. Тiльки руда чуприна, густо змащена чимсь лискучим, ?жачиться на всi
боки ще прудкiше, нiж ранiш, та дорiдне пiд-горля валуниться не  двома,  а
трьома товстими складками.
   Уздрiвши свого давнього ворога, Матвiй також здивувався -  його  повiки
задрiботiли.
   - Чого тобi? Знову?..
   Замiсть Павла вiдповiв Волошин.
   - Це я привiз його. Рештант. Прийма?те?
   - Давай документи.
   Доки Волошин видобував з-за  пазухи  супровiдну,  Грабовський  знiчев'я
озирав кабiнет станового пристава. Ну й кабiнет - анiтрохи не кращий,  нiж
корчма. Пiдлога заболочена, запльована, засмiчена соняшниковим  лушпинням,
недокурками та клаптями паперу. Стiни бурi й обчухранi, наче в хлiвi, а на
них, мовби на посмiх, - розкiшнi портрети царя Олександра, знищеного торiк
народовольцями, та росiйських полководцiв Румянцева,  Суворова,  Кутузова;
?хнi очi ледве-ледве сутеняться з-пiд товстого шару пилюги.
   Фiранки на замерзлих вiкнах схожi на сiре канцур'я, густо  запаскуджене
мушвою.
   Мiцний дубовий стiл, за яким сидить пристав, прикривають шматки  старих
газет.
   Посерединi того перiстого  шмаття  синi?  надчереплена  чорнильниця,  а
довкола не? мiшма валяються ручка, олiвець,  недогризок  сухаря,  зламаний
ключ та крихiтний уламок дзеркала.
   Переглянувши   папери,   Ткаченко   задоволено   посмiхнувся,    мовчки
скомпонував розписку i вiдпустив городового.
   - Нарештi ми здибались, -  заговорив,  коли  за  городовим  причинилися
скрипучi дверi. -  Здибались  саме  там,  де,  ранiш  чи  пiзнiш,  а  мали
стрiтись. Так, так, - голосно  клацнув  язиком,  -  мали.  Виходить,  таки
доскакався разом зi сво?м Кармелем, з Гонтою та Залiзняком. Ото побачила б
нас тепер Оксана Петрiвна - смiху було б... Зараз ти, бурлако, ось  тут  у
мене.
   I показав кулак, зарослий довгою рудою щетиною.
   - Невже? - примружився Павло. - Отам?
   - Отут.
   - А не брешеш? Ти ж правду говорив лише тодi, коли помилявся. Пригаду?ш
свiй наклеп на Бодяка в бурсi?
   - Сам пригадуй, якщо тобi цiкаво. А ти вiднинi в  мо?х  руках.  Бо  вся
Ряснянська волость пiд мо?ю опiкою. Самоволi  не  потерплю.  Всiлякi  отам
пасквiльнi вiршики про Пушкарiв, урядника та iншi властi...
   - Про Каленика Ткаченка, - додав Павло.
   - Ну, й про мого батька, звiсно... Дiзнаюсь, почую - амба тобi.
   Грабовський посмiхнувся:
   - А зна?ш, Матвiю, таки страшно, навiть дуже страшно, коли подумаю.
   - Чого? - не второпав Ткаченко.
   - Того, що ти зовсiм не змiнився.
   - Як-то?
   - Залишився такою ж дурною мазницею якою був i в слободi,  i  в  бурсi.
Хоча б на грiш порозумнiшав...
   Ткаченковi кулаки метнулись над головою,  але  вiн  стримав  ?х.  Випив
склянку води, сiв за стiл i повiв далi дiловим тоном.
   - Вирок зна?ш?
   - Сказали в Харковi.
   - Зараз замкну тебе  в  нашу  буцегарню,  чекатимеш,  доки  повернеться
справник, а тодi пiдеш додому. Та дивися менi...
   - Не лякай.
   Колупай пiдвiвся.
   - Пiшли, а хто з нас розумнiший, ще... На  ганку  ?х  перестрiла  Ксеня
Григорiвна i кинулась Павловi на груди.
   - Синку, синочку, кровинко моя, - ридала, обiймаючи i цiлуючи.
   - Не треба, мамо, заспокойтесь. Як сюди потрапили?
   - Пройшла селом чутка, - почала  розповiдати,  схлипуючи,  -  що  ти  в
тюрмi. Я порiшила ?хати в Харкiв. А  оце  на  станцi?  почула,  нiби  тебе
привезли сюди i до справника повели, то й прибiгла. Ой, за що ж  це  вони,
iроди? Чим завинив ти, мiй лебедику? Схуд, змарнiв.
   - Потiм усе розкажу. Через день-два прийду додому.
   - А тепер же куди провадить тебе цей бусурман? - показала на Ткаченка.
   Образливi слова озлили того.
   - Ану, одступися од державного злочинця! - затупав ногами. - Одступись,
кажу тобi, бо зараз i ти разом з ним сядеш у холодну! Це вам не  Пушкарне,
де можна пащекувати, що заманеться. Геть!
   - Iдiть, мамо, додому, - благальне мовив Павло, ледве стримуючи бiль  i
обурення. - Не зв'язуйтесь з дурнем.
   - Iду, синку, йду. По часi тобi Тишко обiд принесе. Та  не  затримуйся,
приходь скорiш.
   - Заскучилась, - злостиво хихика? Матвiй. - Прийде вночi городами,  щоб
нiхто не бачив такого гарного i вченого. Довчився...
   - Не регочи, мазнице, - змiряв його гнiвним поглядом Павло. -  То  тобi
та тво?му батьковi треба ходити  вночi  i  городами,  а  менi  не  соромно
показуватися людям на очi i вдень, я нiкого не обiкрав, не скривдив.
   - Супроти царя виступав.
   - Iди пiд три чорти зi сво?м царем.
   - А-а, й тут бунту?ш! Ну, почекай, знатимеш, усе це я запишу i доповiм,
кому належить...

   27_

   Нарештi розтали за хвилястими  пагорбами  не  тiльки  чубки  охтирських
дерев, але й золоченi банi церков. Навкруг, куди не глянеш, мовчки яриться
слiпучо-бiлими переблисками далина. Вiтер, завжди такий охочий  гульвiсити
на заснiжених полях,  знiмати  сиву  веремiю,  лунко  висвистувати,  тепер
навiть не шеберхне. Тому сухi бур'яни на межах i безлистi  кущi  глоду  та
свербивуса над канавою стоять анi ворухнуться, немовби намальованi.
   На душi ста? врочисто й святково.
   Лише глибокi виямки пiсля кiнських копит та слiди саней  посеред  шляху
нагадують про життя, повертають тебе iз  свiту  казки,  тако?  химерно?  i
знадливо?, у свiт буденний, свiт  ненастанних  клопотiв  i  тривог.  Хтось
кудись по?хав. Когось вигнала з тепло? хати якась доконча потреба...
   Нараз шарпнулось глодове галуззя, i шлях широким  вимахом  перестрибнув
за?ць, беручись на видолинки та жалiбно повискуючи. Павло спинився, пiдняв
голову i побачив орла, який, балансуючи широкими крильми,  плив  навздогiн
зайцевi.
   - Акиш, акиш! - загукав, хапаючи снiг i кидаючи в напасника.
   Але все те не спантеличило грiзного степового хижака. Не  плутали  його
також частi й крутi повороти втiкача - вiдстань мiж ними  швидко  меншала.
Ще вимах, другий, - i заячi  вуха  зникли  у  видолинку,  а  орел,  раптом
зiбравши крила, кинувся вниз
   Грабовський ще постояв трохи, чекаючи появи зайця й  орла  по  той  бiк
видолинка, але вони так i не з'явились. Видно, загинув  косоокий,  i  орел
смаку? свiжину.
   Збудженi щойно баченим, Павловi думки  вихрились.  Одному  -  сльози  i
смерть, а другому - радiсть та ситий бенкет. I так усюди на землi.  Правду
кажуть люди - багатому  доля  запродала  вiд  краю  до  краю,  а  бiдному,
нужденному - те, де заховають. У Пушкаря - понад сто десятин, у Ткаченка -
коло пiвсотнi, а Iвановi Огнивенку нема де й петрушку посiяти.  Тому  Iван
нiколи не вилiза? з позичок i  завжди  вiдробля?  ?х  дукачам.  Бо  iнакше
помруть з голоду i вiн, i жiнка, i дiти. Отак у кожному селi.
   Та й у мiстi не краще: у того - банк, фабрика, лавка, а в iншого - самi
мозолястi руки.  Рiзногiрський  так  само  клю?  й  роздира?  безборонного
семiнариста, як орел зайця. Бодяк i Ткаченко разом училися в бурсi. Степан
набагато випереджав Матвiя в засво?ннi шкiльно? мудростi, але тепер годi й
порiвнювати ?хн? становище: перший - пристав, а другий -  всього-на-всього
сторож при полiцейськiй дiльницi та тюрмi, попихач нiкчемний, над  яким  з
насолодою збитку?ться його колишнiй однокашник. А все  зробили  Ткаченковi
статки, котрi, гомонять люди, цiлою рiчкою потекли в Харкiв.
   Павловi думки знову бiжать до охтирсько? тюрми, в якiй  просидiв  майже
три доби. Не дочекався вiн Арцибашева. До  того  ж  мусив  голодувати,  бо
Матвiй не тiльки не надсилав в'язничних харчiв,  але  й  проганяв  Тихона,
який приносив передачу.  I  поскаржитись  не  мав  кому  на  самоуправство
пристава. Не мав i через кого, - Степана Бодяка  Матвiй  послав  з  якимсь
пакетом у Суми.
   Лише сьогоднi появився на службi Матушинський i зразу покликав до  себе
нового арештанта. Правда, мова  його  була  якоюсь  дивною  i  загадковою.
Справникiв помiчник розпитував,  чи  судили  семiнариста,  який  оголошено
вирок,  доки  триватиме   заслання.   Слухав   вiдповiдi,   перевiряв   ?х
достеменнiсть, заглядаючи в папери,  привезенi  городовим,  i  невдоволено
супив брови. Так тривало досить довго. Зрештою махнув рукою:
   - Iди додому, живи в матерi, а коли викличемо - негайно  приходь.  Щось
тут...
   Чого вiн супився? Невже ? якась плутанина в харкiвських  матерiалах?  А
може, Колупай додав щось сво?, хоч би про непошану до царя...  Той  здатен
на все.
   За роздумами Грабовський незчувся, як його наздогнала пiдвода.
   На залубних санях, напакованих сiном  i  пристелених  вовняною  пiлкою,
сидiв Кузьма Одновухий.
   - Здоровий був, козаче, - натягнув вiн  вiжки,  стримуючи  жеребцiв.  -
Сiдай.
   - Спасибi. А ви ж оце звiдки?
   - З Охтирки.
   - Чого ?здили?
   - За дурною головою.
   - Хто послав?
   - Пушкар, Денис Iванович. Одвези, каже, цидулку кумовi та роздивися  на
ярмарку, почiм прода?ться рiзне збiжжя.  Бачить,  сучий  син,  що  вже  до
рiздва  хилиться,  мужик  мiцнiше  затягу?  очкура,  витрушу?   спорожнiлi
мiшечки, а  цiни  набухають,  як  гарна  розчина.  Пiсля  водохреща  почне
позичати людям на одробiток дертi...
   - У Пушкаря наймиту?те?
   -  Наймитую.  I,  видать,  до  самого  скону  наймитуватиму,  якщо   не
провалиться земля або  не  настане  страшний  суд.  Геть  онукам,  далебi,
успадкую те наймитування, бо, вiриш, якби зовсiм не ?в та голий ходив,  то
й п'яти рокiв не вистачить, щоб чистим вибратися з боргiв, якими вiн  мене
обснував. Он що дi?ться на свiтi божому  -  серед  бiлого  дня  розпинають
чоловiка i кричати не дають. Ну,  та,  може,  колись  i  на  ?хнiй  головi
окошиться...
   - Можливо, - докинув Грабовський, умощуючись на сани.
   - А я ото, чу?ш, вiддав тому кумовi  цидулу,  про  людське  око  майнув
ярмарком i по?хав до фурдиги, знавши вiд матерi, що там сидиш. I що  б  ти
думав - той гицель обдурив.
   - Який?
   - Колупайченко. Та ще й нагримав на мене, боюся, Пушкаревi перекаже.
   - Що перекаже?
   - Ну, спинивсь я, значить, напроти тюрми, дав коням ?сти,  ходжу  помiж
людьми, роздивляюся. Коли бачу - йде Матвiй. Я - до нього. Питаю, де ти  i
чи можна тебе забрати додому. А вiн як  визвiриться  на  мене,  не  доведи
господь. "Це, - гука?, - худобою Дениса Ивановича возити того, хто супроти
царя?! Для нього сани так гарно вимостив? Ще музики взяв би з собою.  Геть
звiдсiля! А той царевбивця тут i згни?".
   - Так i сказав - царевбивця?
   - Так, аж досi страшно. То я й по?хав, а вiн, виходить, обдурив. Дума?,
як набреше, то воно по його й буде. ?сти хочеш?
   - Трохи, -  вiдповiв  Павло,  хоч  вiдчував,  що  в  животi  уже  кишки
злипаються.
   Кузьма витягнув  з  торбинки  вiвсяний  корж,  розламав  на  двi  рiвнi
половини i одну подав Грабовському.
   - За сало вибачай, ще нагулю?ться на Пушкаревiй кучi.
   - Спасибi. Хай нагулю?ться, i без нього смачно.
   - Еге, смачно, - зiтхнув Кузьма. - Бодай ?м, багатiям,  такий  вiк,  як
цей хлiб.
   На тому й замовкли, гризучи замерзлий корж. Так про?хали зо  дво?  гiн.
Першим обiзвався Кузьма.
   - То ти,  Павле,  таки  справдi  проти  царя,  чи,  мо',  й  це  брехав
Колупайченко?
   - Цього не брехав. Ви також проти.
   - Я-а?
   - Ви.
   - Бог з тобою.
   - I ви, i Iван Огнивенко,  i  Петро  Плохута,  i  моя  мати,  i  Микола
Савченко з Полiвки, i ваш старосiль-ський Бодяк,  син  якого,  вигнаний  з
третього класу Охтирського училища, поневiря?ться  при  охтирськiй  тюрмi,
i...
   - Почекай, не сип усе в один мiх. А чим же цар завинив перед нами,  хоч
би передi мною та Огнивенком?
   - Тим, що ви лiто й зиму робите на багатi?в, не до?да?те, не досипа?те,
грiшним тiлом свiтите, а вiн, цар, пiдтриму?  ?х.  Тому  й  вони  -  Денис
Пушкар, Каленик Ткаченко, Тимоха Щербак - горою стоять за нього.
   - Хiба ж Пушкаревi й Ткаченковi дав землю  цар?  Пам'ятаю,  ще  коли  я
парубкував, у Дениса Ивановича було сiмдесят десятин, а тепер, кажуть, уже
всi сто. Побiльшав лан  i  в  Колупая.  При  земщинi  нажерлися  дуки,  аж
розпира? ?х,  i  зараз  по?дом  ?дять  мужика.  Але  цар,  Павле,  тут  не
винуватий, i ти дарма ремству?ш на нього.
   - Не винуватий? - перепитав Грабовський. - Ой, дядьку, дядьку! Таж  сам
вiн найбiльший пан на всю Росiю, у нього грунтiв, ма?ткiв  i  не  злiчити.
Вiн робить сво?х найближчих блюдолизiв  князями,  графами,  роздарову?  ?м
цiлi волостi, повiти.
   - А чого ж наш пiп на казаннi говорив, що для царя,  як  i  для  самого
бога, всi люди на землi мов рiднi дiти, вiн  однаково  про  всiх  дума?  i
дба??
   - Хто зараз попу? в Пушкарному?
   - Обухiвський, який ранiш учителював. Пам'ята?ш?
   - Пригадую...
   - Тепер на вашiй парафi? сидить, а в нашiй  старосiльськiй  школi  веде
закон божий. Тi?? недiлi на казаннi говорив, що цар-батюшка...
   - Той з перепою може ще й не таке втяти.
   - Свята правда, у його головi часто Данилко наскаку? на Гаврилка... Але
прошу тебе, Павле, не кажи нiкому, що я та Йван Огнивенко проти царя.  Бо,
зна?ш, дiйде чутка до урядника, станового, справника...  Один  обчествений
староста у вас гарний...
   - Хто старосту??
   - Ти його, видай, не зна?ш, недавно прибився в Пушкарне - приймак Сандi
Боярково?. Семеном звати, а вулично величають Язикатим. Гарний  чоловiк  -
усiм друзяка, завсiгди веселий, за словом у  пазуху  не  лiзе,  а  вже  як
прилiпить кому ймення - повiк не одiрветься.  Смiх  i  сльози  були,  коли
настановляли його.
   - Чому?
   - Дуки хотiли зробити старостою Колупая, а громада - Семена.  Зчинилася
страшна веремiя. За пiвнiч воловодилися, i, дякувати  боговi,  перетягнула
громада. А вже як розходилася сходка, Семен i загнув колiнце:  "От,  каже,
розумнi люди, розколупали Колупая, досi був Колупай, а вийшов розколупай".
Каленик мало не луснув од велико? обиди.  А  потiм,  чу?ш,  таки  доскочив
свого, одплатив Семеновi.
   - Як?
   - А отак.  На  вербну  недiлю  при?хав  у  Пушкарне  становий  пристав,
Каленикiв нiби Матвiй. Ну, пiсля  вiдправи  кiлькоро  чоловiкiв  зiбралися
бiля Щербаково? монопольки. Серед них, звiсно, - i Семен. Зайшли в  шинок,
перехилили по чарцi та й давай спiвати. I про козака-нетягу, i про голоту,
що зiбралася до корчми гулять, i про того, який на заводi  мiднi  трубочки
вилива?. А тут  нечиста  принесла  Матвiя.  При  шаблi,  лiворвертi,  руки
фертом. I почав розпiкати людей. Мерзив, пiнився, лякав арештом.  А  Семен
став йому за плечима i ну гишаки справляти. То  так,  то  сяк  перекривить
станового, аж доки не здогадався Колупай. Два тижнi  одтрубив  староста  в
ряснянськiй холоднiй... А про царя, Павле, забудь, вiн далеко вiд  нас,  i
ми не ма?мо до нього нiякого дiла.
   Кузьма  замовк,  смикаючи  вiжки.  Знову  заговорив  лише  тодi,  коли,
перемахнувши балку, ви?хали на пагорб i вдалинi  показалася  пушкарнянська
церква.
   - Гарний божий храм ма?те, Павле, але занедбаний зараз. Нема  нi  дяка,
нi паламаря. Що хоче, те й робить Обухiвський - сам собi i жнець, i швець,
i на дуду грець. З благочинним, кажуть, запанiбрата, то, крiм  Пушкаря  та
Колупая, нiкого й слухати не хоче.
   - I зараз пиячить?
   - Ще бiльше, нiж колись. Одне посмiховисько, а не  пастир.  На  покрову
так нализався в Старосiллi, що  поночi  не  змiг  потрапити  додому  та  й
заночував серед поля, поклавши голову на псалтир i часослов.  Люди  вранцi
розбудили. Казали, земля пiд ним була мокра, як пiд породiллею...

   28_

   Давно  вiдлинули  в  минувшину  величальнi  рiздвянi  хорали  на  честь
вершителiв "судеб небесних"; одшумiла щедрiвка - земна,  весела,  дотепна.
Зарвiйно прогуло на гринджолятах розхристане водохреще;  лунко  вiдгорлали
весiллями зимовi м'ясницi.
   I весь хрещений свiт облiг зимовий пiст - тихий, без скороминки в ротi,
з каяттям та ревною i благальною молитвою на устах. Тривалий, сумний,  вiн
нелегкий для всiх, а надто для молодi, завжди охочо? до вечорниць,  пiсень
та iгрищ.
   Цьогорiчний пiст не пошкодував снiгу: старанно повстеляв землю. Стрiхи,
скирти, стiжки пообгортав бiлiсiнькими простирадлами; на дерева,  коминки,
стовпцi понадягав пишнi ?пiскопськi шапки.  Ця  суцiльна  бiлина  виклика?
враження тяжко?, гнiтючо? одноманiтностi, наганя? холодний смуток i журбу.
   Сьогоднi Павло обiйшов майже всю слободу i  нiби  вперше  побачив,  яке
його рiдне село велике i бiдне. Вулички кривi,  хати  нужденнi,  коло  них
рiдко трапляються тини, ворота, а ще рiдше - клунi та хлiви.  Ранiш,  коли
бував на лiтнiх вакацiях, ця страшна  злиденнiсть  менше  впадала  в  очi.
Може, влiтку ?? приховують буйнi бур'яни та листатi дерева,  може,  просто
не придивлявся i не замислювався над тим усiм.
   Сумно надворi. Сумно  i  в  хатах.  Уже  в  кiлькох  з  них  побував  -
роздивився. Тiснота, задуха, кашель, нежить. Черствий хлiб,  пiсний  борщ,
картопля, каша, квашенi огiрки, капуста - ото i  всi  харчi.  Про  книжки,
окрiм шкiльних пiдручникiв, якi також водяться лише де-не-де, про журнали,
газети - люди й не чували.
   Найбiльше бiднiсть вразила в Iвана Огнивенка. Дiти голi-голiсiнькi,  на
всю родину однi чоботи, свита i сачок, хлiба на столi - нi крихти.
   ...Невесело також дома. Хата напiвпорожня. Та й та поки  що  не  зовсiм
своя, за не? ще не один рiк  треба  виплачувати.  Бо  батькiвська  згорiла
восени. I хоч вiд пожежi минуло коло пiвроку,  а  мати,  писавши  листа  в
Харкiв i йому, i Михайловi, i Марi?, навiть не згадала про те найстрашнiше
селянське лихо - не хотiла тривожити i печалити дiтей.
   Мати. Таких, далебi, небагато на свiтi.  Матiр  божа?  Нi,  то  -  мiф,
легенда. Нiобея? Нi - бiльше. Страдниця? Нi  -  бiльше.  Шевченкова  Сова?
Некрасовська Орина - матiр солдатська? Нi. Iнша.  Нема  слова,  щоб  точно
назвати. Вона - Грабовська,  Ксеня  Григорiвна,  яку  слобожани  шанобливо
називають паламарихою. Так, так - шанобливо i за чоловiка  Арсена,  котрий
багато рокiв був паламарем, тримав церкву, мов божу свiтлицю, i за те,  що
до нинiшнього рiздва пекла смачну проскурку (коли  до  Пушкарного  прийшла
звiстка про Павлiв арешт, Обухiвський  готувати  проскурку  доручив  iншiй
жiнцi).
   Мати. Дивиться Павло на не? - а його серце повниться i пекучим болем, i
великою гордiстю, ?й тiльки-тiльки перейшло за сорок, а вона вже давненько
догляда? онукiв.  Спрацьована,  згорьована,  коси  сивi,  щоки  запалi,  в
глибоких орбiтах замiсть очей - самi задавненi смутки та жалi.
   Мудрi кажуть: життя прожить - не хоровод веснянок проспiвати, не  вечiр
з милим пiд вербою простояти - колючу ниву треба перейти ногами босими.  I
вона  перейшла  ту  страдницьку  ниву.  ?й  ледве  чи  довелось  справляти
хороводи, слухати шепiт верб та милуватися зорями й мiсяцем. Шiстнадцяткою
стала на шлюбний рушник, через рiк подарувала чоловiковi свою  первiсточку
- Олесю, а потiм - ще чотирьох; останнiй, Тишко,  народився  через  мiсяць
пiсля батьково? смертi.
   Тодi ?й не було ще й тридцяти повних. А на руках - п'ятеро  дiтей...  I
вона не тiльки вберегла ?х вiд голодно? смертi, але й подбала про майбутн?
кожного: Олександру видала за порядного чоловiка i гарного кравця Григорiя
Овчаренка, його, Павла, пiсля бурси  вiддала  в  семiнарiю,  Михайла  -  в
земську фельдшерську школу, Марiю - за ученицю до  кравчинi,  Тихона  -  в
Охтирське духовне училище. Таке навiть не кожному чоловiковi пiд силу...
   Те,  що  трапилося  з  Павлом  у  Харковi,  спершу  приголомшило  Ксеню
Григорiвну,  новим  тягарем  лягло  на  ??  душу  й  плечi:  вона  помiтно
згорбатiла, синцi попiд очима поширшали, а зморшки  на  чолi  погустiшали.
Стала якоюсь нiби сновидою. Особливо коли  залишалася  з  сином  наодинцi.
Сну?ться по хатi: переставить вiдро з водою, поправить подушку на постелi,
загляне в пiч... I так без кiнця, аж доки  хтось  стороннiй  не  зайде  до
хати.
   А одного разу заговорила, не заговорила - заквилiла:
   - Ой горе, синочку, горе, горенько невсипуще наше та бiда.  I  звiдкiля
воно впало на нас, на твою голiвоньку? Хто наслав його i за що? Чи  бачить
бог?.. Думала - скiнчиш науку, вiзьмеш парафiю, разом  поставимо  на  ноги
Михайлика, Тишка, Марiйку, дамо ?м шматок хлiба в руки... Заможемо  злиднi
нашi, пiдсобимо також Григорi?вi розплатитися  за  хату,  а  вийшло...  Не
сердься, не гнiвись на мене. Хiба б хотiла таке говорити? Перед  людьми...
перед собою... перед батьковою пам'яттю...
   I - бiльше нi слова про несподiване лихо, нi скарги на нещасну долю, нi
докору, нi одчаю та розпуки. Вдень не тиня?ться по  хатi,  не  переставля?
речi з мiсця на мiсце десятки разiв - допомага? Григорi?вi та Олександрi в
шитвi.
   А довгими зимовими вечорами - вони собi удвох  (за  стiною  в  сусiднiй
кiмнатi деркоче швейна машина, скрегочуть ножицi, глухо гупа? праска): син
за столом - чита?, пише, а мати, примостившись бiля груби, смика? кужiль -
таку ж, як i вона, сиву ?? давню розрадницю, ?? подругу й муку.
   Павло час вiд часу перекида? погляд з паперiв на не?.

   Ой горе тiй чайцi, ча?чцi-небозi,
   Що вивела ча?няток при битiй дорозi.
   Ой iшли чумаки, весело спiвали,
   I ча?чку iзiгнали, ча?нят забрали.

   Нi, то не мати спiва? - виплакала свiй колись гарний голос. То вiн  чу?
??  улюблену  пiсню  в  усьому:  у  воркотiннi   веретена,   в   шарудiннi
скоцюрблених  пальцiв  пiд  прядивом,  у  тихому,  мов  далеке  жебонiння,
зiтханнi; бачить у розмiреному похитуваннi голови, в сльозах, що  котяться
по безкровних щоках i падають на колiна.

   А ча?чка в'?ться, об дорогу б'?ться,
   К сирiй землi припада?, чумакiв блага?:
   "Ой ви, чумаченьки, ви ще молоденькi!
   Вернiть мо?х ча?няток, вони ще маленькi!"

   I долина? здалеку, наче з туманних чумацьких  шляхiв,  на  яких  лiниво
ступають воли круторогi,  скриплять  ярма,  похитуються  мажi  з  високими
халабудами:
   _
   "Ой ча?чко наша, неправдонька ваша.
   Поварили ча?няток - добра була каша!"
   _
   Так не спiва? нiхто - нi кохана дiвчина, нi друг-товариш,  нi  кобзарi,
нi солов'?. Так умi? спiвати тiльки кревна ненька. Так слухати можуть лише
рiднi дiти.

   "Бодай ви, чумаки, щастя не дiждали,
   Що ви мо?х дрiбних дiток iз гнiзда забрали!
   Бодай же ви, чумаки, на Дiн не сходили,
   Що ви мо?х дрiбних дiток в кашi поварили!"

   Мамо!
   Матусю!
   Нене!
   Ненечко!
   Знаю, бачу - важко вам, тяжко. Все, що мали ви, вiддали дiтям,  усе  до
краплиночки, до крихiтоньки. Нами  та  для  нас  жили.  I  сподiвались,  i
чекали, виглядали, як сонця-свiту, лiпшо? будучини. Насамперед  вiд  мене,
вiд мо?? науки. Та не дочекались. Ударив  лютий  мороз  -  i  вашi  рожевi
квiти-сподiванки схилили голiвоньки, наче марево,  розтанули  вашi  свiтлi
надi?-видiння. На серце лiг камiнь, якого нiхто i нiщо не зможе зрушити.
   Матусю!
   Даруйте менi за цей великий i нестерпний бiль, так несподiвано завданий
вам. Простiть сво?му бездольному синовi. I зрозумiйте -  iнакше  повестися
не мiг. Такий уже вдався, iншим бути не зможу. Не  раз  же  самi  говорили
сусiдам - пiшов у батька  весь:  Арсенова  чеснiсть,  вразливiсть,  звага,
химери... Так воно, мабуть, i ? - все вiд тата. А разом з тим - i вiд вас.
Хiба ж не бачу, як вам дошкуля? неправда, .несправедливiсть?
   Ранiш, коли я жив отут разом з вами, не знав, що дiялось поза слободою,
- був байдужий до всього, окрiм наших власних  злиднiв,  бабусиних  казок,
ваших милих пiсень та книжок про життя святих великомученикiв. А потiм, як
вибрався в Охтирку, Харкiв, як потерся мiж людьми, надивився,  наслухався,
начитався... Море кривди розлито на свiтi. Бiльшiсть людей  без  насущного
шматка. Старi, малi, калiки. Цiла армiя таких, як ви, вдiв, таких, як  ми,
напiвсирiт та круглих сирiт. Безправ'я. Безхлiб'я, кров, сльози...  Голова
обертом iде, в очах темнi?...
   Ще в бурсi моя вiра в спасителя-одинака розвiялась; тепер  передi  мною
постав великий загал, робочий народ,  щодень  кривджений  i  гнаний.  I  я
вiддамся йому, тiльки йому ?диному. Це - невiдхильна потреба серця,  котру
не може затамувати нiщо. Краще смерть, найпекельнiшi муки, нiж неволя, нiж
стояти на колiнах, дивитися на кривду й мовчати...
   Не думайте, що тiльки ваш старший син такий. О,  якби  ви  знали,  якби
могли уявити, скiльки зараз по мiстах  Укра?ни,  всi??  неозоро?  царсько?
iмперi? ? хлопцiв та дiвчат, перейнятих найщирiшими  думками  й  помислами
про простого трударя, про матерiв i дiтей, ?хн? щастя! Нас не злякають  нi
тюрми, нi кайдани, нi сибiрська  каторга,  нi  навiть  кулi  та  шибеницi.
Желябов, Перовська, Халтурiн, Кибальчич загинули, але пiсля ?х смертi лави
протестантiв, самовiдданих борцiв поповнилися новими сотнями, тисячами.
   Вся  кра?на   заворушилась,   завирувала.   Все,   що   ?   найкращого,
найчеснiшого, найсмiливiшого в нiй, шука? шляхiв у  щасливу  будучину,  до
волi й  рiвноправства.  Однi  з  револьвером,  бомбою  в  руках,  другi  з
полум'яним словом на устах,  третi  з  смiливими  iдеями  в  головах...  I
сперечаються мiж собою, перевiряючи сво? думки та серця. А на  чи?му  боцi
iстина, хто зiркiший i мудрiший, - те ще побачимо. Петро  Цимбалюк  сто?ть
на сво?му, про iнше й чути не хоче, Михайло Рклицький  вага?ться,  Евелiна
Улановська, Лiда Лойко, польова русалка  Ксана,  вiд  яко?  учора  прийшов
лист...
   Павловi роздуми перебив Кузьма, що несподiвано виплив з бiчно? вулицi.
   - Здоров був, козаче. Як дома живеться-ма?ться?
   - Нiчого, спасибi. А у вас що нового?
   - У мене все нове, казав той, опрiч взувачки, вдягачки та злиднiв...  А
Матвiй, чу?ш, таки напаскудив менi.
   - Невже?
   - Еге ж. На тому тижнi покликав мене Денис Iванович  до  себе  i  давай
чистити в хвiст та в гриву. "Чого, пита?, тебе на  мо?х  конях  носить  за
всiлякими  супротивниками   царя?   Хочеш   вскочити   так,   як   вскочив
паламаренко?" Я йому i сенди, i тенди, не  бачив,  кажу,  не  вiз  нiякого
паламаренка. А його  наче  сказ  напав,  от-от  гавкати  почне  на  сонце.
Вимерзив, одiбрав ?здовi, не  сплатив  мiсячного  заробiтку  та  й  послав
доглядати свиней, бодай вони йому виздихали. Отаке-то. Ну, бувай здоровий,
кланяйся матерi та Овчаренкам. Бiжу, бо ось-ось ма? впороситися льоха.

   29_

   Повiтовий справник Арцибашев  сидiв  у  сво?му  кабiнетi  за  столом  i
перегортав справу Грабовського.  Паперiв  там  накопичилось  багатенько  -
цiлий стiжечок. Листи, протоколи дiзнання, списки,  запитання,  вiдповiдi,
розпорядження, накази, телеграми,  а  найбiльше  рапортiв.  Дивися  ж  ти,
якийсь там семiнарист, котрий, власне, нiяко? шкоди державi не  завдав  i,
мабуть, не збирався завдавати, а довкола нього протягом пiвроку  зiбралося
стiльки документiв. Та це ж тiльки в Охтирцi, а скiльки ще  в  Харковi,  у
самiй столицi? Мабуть, усiх тих паперiв i не полiчити.
   Зчинилася   справжня   крутiя,   яка   захопила   семiнарiю,   ?пiскопа
харкiвського i охтирського,  вiдомство  православно?  сповiдi,  урядникiв,
приставiв, справникiв, полiцмейстера, прокурора судово? палати, начальника
губернського жандармського управлiння,  губернатора  та  його  канцелярiю,
департамент полiцi?, мiнiстерства  внутрiшнiх  справ  та  юстицi?,  навiть
священну особу самого вiнценосця.
   Чи не забагато? Чи не стрiля?мо з  гармат  по  горобцях?  Власне,  яких
злочинiв  нако?в  той  вiсiмнадцятилiтнiй  семiнарист?   Пiдiрвав   основи
самодержавiя i православiя? Висадив у повiтря  Кремль  чи  Зимовий  палац?
Вчинив замах на  iмператора  чи  якогось  члена  царсько?  родини?  Нiчого
серйозного не сталось. Нема матерiалу навiть  для  судового  звинувачення.
Два чи три обшуки робили в хлопця. А що  знайшли?  Гектографовану  брошуру
"Iнтелiгенцiя i народна маса", невiдомо чий  i  до  кого  лист  з  Сибiру,
лотерейнi бiлети, якась записка про гниле корiння, якась цидула з  шiстьма
рядками незрозумiлих слiв, книжки...
   Таке добро зараз  водиться  майже  в  кожного  молодика.  Не  тiльки  в
студента академi?, унiверситету, iнституту, а й у гiмназиста  та  бурсака.
Невже ж усiх ?х обшукувати,  хапати,  ув'язнювати,  судити?  Бог  з  вами,
панове. В такому разi довелося б подесятерити штати полiцi?,  жандармерi?,
судовикiв, рiзних донощикiв, а всю  армiю  кинути  на  спiшне  будiвництво
в'язниць. Перенаселимо Сибiр, збезлюдимо центр iмперi?. Забракне  кайданiв
для каторжникiв. Погана слава про наш трон розiйдеться по всьому свiту.
   Самi сво?ю  панiкою,  зчиненим  повсюдно  гвалтом  не  стiльки  згасимо
протестантську  вогневицю,  скiльки   роздмуха?мо   ??,   прику?мо   увагу
пiдростаючого поколiння до  не?  i  тим  самим  помножимо  лави  справжнiх
революцiонерiв, озлобимо молодь проти себе. Це  треба  пам'ятати  не  лише
мiнiстру, губернатору, ректору, але й останньому околодочному...
   Прокурор харкiвсько? судово? палати, як  вiдомо,  не  вiдзнача?ться  нi
особливими розумовими здiбностями, нi проникливiстю, нi людянiстю,  але  й
вiн не знайшов вагомих резонiв для серйозного покарання юнака. Виходячи  з
фактiв першого дiзнання, проведеного  помiчником  начальника  харкiвського
губернського жандармського управлiння майором Сазоновим,  прийшов  загалом
до справедливих i вiрно мотивованих висновкiв. От вони:  "...имея  в  виду
несовершеннолетие обвиняемого, я полагал бы возможным: разрешив  настоящее
дело в административном порядке, оставить оное без дальнейших последствий,
вменить Грабовскому в наказание содержание его под стражею и исключение из
семинарии, отменить затем учрежденный над ним полицейский надзор..."
   На  жаль,  мiнiстр  юстицi?  не  дослухався  до  голосу   провiнцiйного
прокурора  i  порадив  мiнiстровi  внутрiшнiх  справ  вiддати   колишнього
семiнариста пiд нагляд полiцi? протягом  двох  рокiв.  Мiнiстр  внутрiшнiх
справ схилився до ради свого колеги з юстицi?, запропонував ??  царевi,  а
той,  за  давно  узвича?ною  формулою,  "высочайше   повелеть   соизволил:
разрешить  настоящее  дознание  административным  порядком  с  тем,  чтобы
подчинить Павла Грабовского в месте его родины гласному надзору полиции на
два года".
   От тобi нарештi й обсмоктали "оное",  от  тобi  нарештi  "соизволил"...
Вчинили вирок, який не  виплива?  нi  з  букви,  нi  з  духу  виявлених  у
семiнариста "злочинних" матерiалiв, "вещественных доказательств".  Замiсть
того, щоб сам ректор та вихователi розтлумачили юнаковi недоцiльнiсть його
романтичних захоплень - а вони, видно, романтичнi, - насварили,  наставили
на путь iстини, прищепили йому пошану й любов до трону, -  замiсть  усього
цього зробили з нього помiтного державного злочинця,  мало  що  не  героя,
мученика. Тепер вiн, напевно, привертатиме до себе увагу не  тiльки  свого
села, але й волостi, ба й цiлого повiту. Назива?ться, здолали супостата...
   Так згори донизу, всюди скам'янiла казенщина.
   Перед самим собою можна i треба визнати, що в  охтирськiй  полiцейськiй
управi справи також не кращi. Не додивишся - зразу летять дрова.  От  i  в
даному випадку. Протримали хлопця три  днi  в  тюрмi  та  й  вiдпустили  в
Пушкарне, не зробивши навiть формального допиту, аби заповнити  вiдповiдну
сторiнку в книзi про пiднаглядних та належну вiдомiсть. Тому й  залишилась
без вiдповiдi цiла низка iстотних питань - хто такий засланець,  яке  його
родинне становище, чи ма? засоби для iснування, за що покараний, яким  ма?
бути полiцейський нагляд - офiцiйний чи неофiцiйний, дозволяються а чи  не
дозволяються йому вiдлучки з села?
   Пристав Ткаченко все переклада? на Матушинського: я, мовляв, радив йому
затримати  Грабовського  у  в'язницi  до  повернення  справника,   а   вiн
вiдпустив. Так, Матушинський трохи  поквапився.  Але  ж  оформлення  всi??
документацi? на пiднаглядних, а тим паче по Ряснянськiй  волостi,  входить
до  обов'язкiв  пристава  другого  стану.  Саме  Ткаченко  мусив,   уважно
переглянувши привезенi разом з арештантом документи, побачити, яких  даних
браку? там, i через городового зажадати ?х вiд харкiвського полiцмейстера,
допитати семiнариста i доповiсти, за вiдсутнiстю справника, Матушинському.
   А що вiн зробив? Вiдношення полiцмейстера  та  копiю  постанови  майора
Сазонова засунув у шухляду, в'язня запхнув у камеру, не забезпечивши  його
навiть державними харчами...  Служить,  назива?ться.  Дума?,  якщо  старий
Ткаченко вiдпровадив не одну пiдводу подарункiв у  Харкiв,  аби  прилiпити
свого придуркуватого сина при повiтовiй полiцейськiй управi, то  йому  все
сходитиме з рук...
   Повернувшись з Харкова, справник розпочав довге й  нудне  листування  з
губернатором, щоб роздобути необхiднi матерiали про Грабовського i завести
на нього окрему справу.  А  губернаторова  канцелярiя  теж  неповоротка  й
недолуга. Ти ?й ставиш десять запитань, а вона ледве вiдповiсть  на  одне,
та й то плутано: робiть то офiцiйний, то неофiцiйний нагляд. А  потiм,  не
морочачи довго голови,  бахнула:  "...независимо  от  гласного  надзора...
учредить за Грабовским и негласный полицейский надзор".  Довелось  чекати,
доки iмператор "высочайше повелеть соизволил".
   Тепер стало яснiше i можна конкретно поговорити  з  Грабовським,  точно
викласти перед ним перспективи та заразом узяти в нього данi для книги про
пiднаглядних. Геть негласний нагляд, геть сiльських  шпигiв  та  сексотiв!
Вистачить гласних очей повiтового пристава i волосного  урядника.  Правда,
ряснянський урядник не дуже запопадливий, не дуже охочий  до  вистежування
та рапортiв, але те, може, й на краще...
   Арцибашев  i  сам  не  збагне  чому,  але  пройма?ться  спiвчуттям   до
Грабовського, особливо пiсля того, як дiзнався  вiд  Ткаченка,  що  родина
покiйного пушкарнянського паламаря живе в тяжких злиднях. Звiдкiля йде  це
спiвчуття? Можливо, вiд  деяко?  бiографiчно?  спорiдненостi:  адже  його,
справникiв,  батько  був  також  паламарем  сiльсько?  церкви,  теж  помер
молодим, залишивши на  руках  дружини  чималу  сiм'ю,  i  вiн,  теперiшнiй
охтирський справник, тодiшнiй студент другого курсу сiльськогосподарського
iнституту, мусив покинути навчання, розпрощатися з мрi?ю стати агрономом i
ступив на полiцейську стезю.
   Слизька й гидка ця стезя, однак тiльки завдяки ?й вiн, найстарший  син,
пожертвувавши собою, допомiг матерi поставити на ноги молодших дiтей. Тодi
було шкода ?х, братiв та сестер, а тепер - себе,  сво??  молодостi,  сво?х
юначих сил, розтриньканих на поцяцькованiй тумбi городового, на  жорсткому
стiльцi пристава, сво?? золото? мрi?,  поховано?  дочасно  й  заживо.  Вже
старий, з срiблястими скронями, з  перетлiлими  почуттями,  але  й  зараз,
iнодi ?дучи в село, дивиться  на  зеленi  поля,  мов  на  чари.  А  потiм,
стомившись тихим напливом виколисаного в марах, та  недосягненного  щастя,
почува? себе обiкраденим i нещасним, наче поверта?ться  з  цвинтаря  пiсля
похорону найближчо?, найдорожчо? людини...
   Можливо, те спiвчуття  живиться  й  iншим  джерелом.  Справник  болiсно
пережива?  гiрку  долю  сво??  сестри  Васси.   Невдало   склалося   життя
наймолодшо? Арцибашево?. Чоловiк загинув на росiйсько-турецькому фронтi, а
вона, квола й  хвороблива  вiд  природи,  залишилася  з  маленьким  сином.
Славним хлопцем рiс Фаня - допитливим, веселим, запальним. Закiнчив  бурсу
з похвальним листом. Вступив до  семiнарi?,  прекрасно  вчився  i  -  який
дивовижний збiг! - позаторiк був ув'язнений за читання  та  розповсюдження
якихось дурних прокламацiй. Васса мало не померла з горя. При?здила  сюди,
по пораду та допомогу до брата, а вiн ?здив у Тулу. Всiлякими  правдами  й
неправдами ледве домiгся визволення i повернення племiнника в семiнарiю.
   А  хто  ж  допоможе  вдовицi  Грабовськiй,  ??  синовi,  що  по   сво?й
недосвiдченостi потрапив у бiду? Могла б  попросити  заступництва  хiба  в
охтирського пристава другого стану Матвiя Ткаченка, але цей земляк  чомусь
тiльки прискаржу? семiнариста, силку?ться затоптати в багно, ладен у ложцi
води втопити, живцем з'?сти...
   У дверi постукали, i справник стомлено пiдвiв голову.
   - Зайдiть.
   Коли вiдвiдувач увiйшов, Арцибашев аж вiдхитнувся: здалось,  перед  ним
стояв його рiдний небiж - невисокий на зрiст,  худорлявий,  чорночубий,  у
потрiпанiй семiнарськiй шинелi, босонiж...
   - Фаня... - самi прошепотiли губи. - А де ж мама?
   - ?? не викликали, - вiдповiв прибулий. -  Ряснянський  урядник  звелiв
менi одному йти.
   - Грабовський? - отямивсь Арцибашев.
   - Так, Павло Арсенович, з слободи Пушкарно?.
   Арцибашев нарештi приборкав свою спантеличенiсть i в думцi вилаяв  себе
- такий старий i стрiляний за?ць, а нараз розгубився...
   - Сiдайте, - показав на стiлець.
   Павло здивований: Ткаченко не запрошував сiдати, а цей,  такий  значний
начальник...
   Присiв, оглядiвся. В кабiнетi чисто,  свiтло,  стiл  застелений  важкою
темно-зеленою скатеркою, на ньому двi купи книжок,  в  полив'яному  сло?ку
цiла батарея старанно пiдструганих кольорових олiвцiв.
   Диву?ться також справник, придивляючись до  Грабовського.  Цей  хлопець
трохи нiби й схожий на  Фаню,  але  в  деталях  -  нi,  у  ньому  ?  сво?,
неповторне, виразно пiдкреслене. Чорне волосся,  зачесане  назад,  спереду
збрижене ледве помiтними хвилями, що  переливаються  при?мним  вiдблиском,
високе  й  широке  чоло  свiтиться  споко?м,  людським   благородством   i
фiлософiчною мудрiстю; лискучi брови в стрiмкому  розльотi,  а  очi...  О,
такi  не  часто  стрiнеш  -  великi,  густо  залитi  свiтлою  блакиттю,  з
мерехтливими, як зорi, зiницями.
   - Як пожива?те дома?
   Блакить юнакових очей спалахнула,  i  в  нiй  Арцибашев  прочитав  iнше
запитання - чого це раптом у  повiтовiй  полiцейськiй  управi  цiкавляться
життям полiтичного злочинця, ворога царського  трону,  засланого  в  рiдне
село?
   - У матерi, кажуть, хата згорiла.
   - Шурин уже купив iншу, хоч грошi ще не всi виплатив.
   - Новий врожай також згорiв?
   - Нi, вiн був на нивi.
   - Багато землi ма?те?
   - Десятину поля та пiвдесятини городу.
   Справник зiтхнув i хвильку помовчав.
   - На чи?му утриманнi перебува?те?
   - На шуриновому. Мати хвора.
   - Якесь ремесло зна?те?
   - Нiякого.
   Арцибашев знову помовчав, дивлячись кудись у куток.
   - Строк свого заслання зна?те?
   - Не знаю.
   - Чималий. За царським повелiнням - два роки, рахуючи  вiд  учорашнього
дня.
   - Вiдлучатися з дому можна? На заробiтки.
   - В тому-то й бiда, що суворо заборонено.
   - А з чого жити? Не можу ж я сидiти дармо?дом на ши? в шурина?
   - Шурин хлiбороб?
   - Кравець. Вiн непоганий чоловiк, але ж ма? власну сiм'ю, утриму? тещу,
мусить розраховуватися за хату.
   - Не дуже весело, - похитав головою справник. - А що ж  будемо  робити,
як вiдбуватимемо покарання?
   Грабовський  знизав  плечима.  Арцибашев  бачив:  юнак  не  хитру?,  не
прикида?ться - справдi не зна?, як пережити два майбутнi  роки...  Чим  же
йому допомогти? Не тiльки повiтовий справник,  але  й  губернатор  не  ма?
права не лише скасувати, а й навiть порушити  "высочайшее  повеление".  Це
компетенцiя мiнiстра внутрiшнiх справ. Доведеться просто зажмурити  очi  й
нiби нiчого не помiчати.
   - Якi документи ма?те при собi?
   - Нiяких.
   - А де метрична довiдка, свiдоцтво про закiнчення бурси?
   - Залишилися в семiнарi?.
   - Зна?те, що ви вiдчисленi з семiнарi??
   - Чув.
   Арцибашев  потер  скронi.  Витягнув  з  шухляди  аркуш   i   простягнув
Грабовському.
   - Оце вам свiдоцтво на право проживання в Пушкарному.
   Грабовський, переглянувши папiр, гiрко посмiхнувся.
   - Цiкаво сказано: "На свободное проживательство в селе  Пушкарном...  с
тем, чтобы... нигде, кроме Пушкарного, не  проживал".  Грамотно  i  точно.
Свободно...
   - То ваш однослобожанин Ткаченко  компонував,  а  вiн  до  такого  дiла
нахилiв не ма?. Зрештою, хоч яким кострубатим ? це свiдоцтво, суть присуду
воно переда? вiрно.. Хочу сказати вам ось що: кожен мусить умiти питати та
витлумачувати державнi документи, так би мовити, на свою користь, - дечого
в них  не  помiчати,  iнакше  трактувати...  Пере?жджати  на  довготривале
мешкання в якийсь iнший  населений  пункт  з  Пушкарного  вам  заборонено,
однак, як говорив  поет,  правила  без  виняткiв  не  iснують...  Ви  мене
розумi?те?
   - Зда?ться...
   - От i гаразд. А зараз зайдiть до пристава Ткаченка, дасте  йому  деякi
вiдомостi про себе  для  нашо?  документацi?  i  -  з  богом.  Та  частiше
оглядайтеся, хто довкола вас вешта?ться, остерiгайтеся в  розмовах...  Ех,
молодiсть, молодiсть...
   Вражений, вийшов Павло од справника...

   30_

   Настали довгожданi жнива. На  полях  зашарудiли  серпи,  коси,  граблi,
закрутилися в'юрки, перевесла. Токи вiдгукнулись глухим гупанням. Дим,  що
струмував  з  коминкiв,  запах  свiжим  хлiбом.  У   хатах   i   подвiр'ях
посвiтлiшало. Обличчя людей стали веселiшими, на них заграв  житт?радiсний
рум'янець.
   На вулицi чути:
   - Магайбi, Ганно!
   - Спасибi, i вам магайбi, Докi?!
   - Нового хлiбця вже покуштували?
   - Слава Всевишньому. Ще не мололи, але в ступi натовкли,  то  й  спекла
коржi з маком. А ви не куштували ще?
   - Мiй старий кинув на жорна цiлу мiрку, вийшли i буханцi, i  пироги,  i
вареники.
   - Молiмо бога, аби й на той рiк зарятував наших дiток.
   - Ой, молiмо, молiмо, сусiдонько. Все в його руках...
   Повеселiшало також у хатi Грабовських. Тамто? недiлi  Ксеня  Григорiвна
пiсля  церковно?  вiдправи  ходила  в  поле  i  повернулась  якоюсь   нiби
вiдмолодiлою.
   - Можна починати, - сказала врочисто. - I треба, бо через  чотири-п'ять
днiв колос потече.
   У вiвторок раненько всi?ю сiм'?ю вийшли на ниву, i Павло вперше оглянув
?? очима дорослого. Невелика нива - всього  десятина.  На  трьох  чвертках
цi?? десятини шарудять стиглим колоссям пшениця арнаутка i жито,  четверта
ще зелена й перiста, бо вона пiд яровиною: тут  по  клаптику  всього  -  i
ячменю, i проса, i гречки, i  гороху,  i  кукурудзи,  i  соняшникiв  попiд
межею.
   Взялися у двi коси. Спершу перед вiв Григорiй. Вiн - цибатий,  кiсся  у
нього довге, грабки високi, тому й бере ручку широку, як  вулиця.  Павлова
ручка набагато вужча, але хлопець i з нею скоро  вiдстав.  Не  ладиться  в
нього. Шарне косою, зда?ться, рiвно й плавко, а вона, клята, замiсть  того
щоб рiзати стебло, вiзьме  i  пiрне  носом  у  землю,  залишивши  по  собi
обчухрану гриву.
   - Е-е, - говорить Григорiй, посмiхаючись, -  пiсля  тво??  косовицi  не
треба й молотити  -  все  зерно  висипалось.  Коса,  брат,  не  слуха?ться
криворуких. Вона любить, коли з нею лагiдненько, без пасi?... Веди ?? так,
аби п'ятка йшла над самою землею, а гостряк трошки вище.
   - Та я ж нiби так i веду.
   - То ж тiльки нiби. Голкою криво вколеш - пiд пазур залiзе,  а  коса...
Дай-но сюди i подивись, як треба.
   Оглянув косу, вдарив молоточком у плiшку, махнув  сюди-туди  брусом  по
блискучому лезу, трохи перехилився на правий бiк,  потягнув  -  i  золотий
жмуток пшеничних стеблин тихо лiг  на  покiс...  Дивиться  Павло,  витира?
рукавом пiт з чола, а сором залива? йому обличчя: там, де покосив шурин, -
стерня, мов щiтка, рiвненька, мiж нею жодно? соломинки, де вiн - наче гуси
поскубали.
   - Бачив? - питав Овчаренко, вiддаючи косу. - Тепер пiдеш попереду, а  я
за тобою. Та будь моторнiшим, бо можеш без п'ят  зостатися.  -  I  вже  до
дружини  й  тещi,  якi  позаду  в'яжуть  снопи,   кладуть   полукiпки   та
пiдгромаджують: - Дайте нам води холодненько?, бо зажоха?мось.
   Згодом Павло таки збагнув секрети незвично? для  нього  працi,  i  коса
стала набагато слухнянiшою, а покоси рiвнiшими.
   - Нiчого, нiчого, семiнарiя, - хвалив  його  за  полуднем  Григорiй.  -
Добре пiшло, ?й-бо, добре, я й не сподiвався. Правда, мамо?
   Ксеня Григорiвна теж не шкоду? теплих слiв:
   - Таки гарно, а як поклепа?те зараз коси  -  пiде  ще  краще.  Покiйний
Арсен також був смекалистий. Бувало, вiзьметься за якесь нове дiло, спершу
длуба?ться, длуба?ться, а потiм, дивись, уже й виходить... - I зiтхнула. -
Було б що косити...
   Додому  поверталися  при  мерехтливому  свiтлi  вечiрньо?  зiрницi   та
круторогого молодика. Павловi руки й ноги аж гули од при?мно? втоми.
   По вечерi хотiв ще трохи почитати, та не спромiгся  -  зразу  ж  заснув
прямо на подвiр'? просто неба.
   Прокинувся вiд першого сонячного промiння, що позолотило йому  лице.  I
здивувався - тiло було свiже, здорове, наче вночi хтось висмоктав з  нього
вчорашню перевтому...
   В середу справили  обжинки.  Мати  зв'язала  перевеслом  докупи  кiлька
залишених косарями стеблин -  бороду,  витеребила  з  колосся  в  руку  i,
перехрестившись, сипнула зернини на стерню.
   - Сiйся, родися, жито-пшениця...
   -  А  щоб  росло  та  буйно  квiтувало,  годиться  примочити,  -  додав
Овчаренко, висмикуючи кукурудзяний качаник з горла пляшки. - Давай, Олесю,
що бог послав...
   У четвер  привезли  снопи  додому  -  i  за  коморою  вирiс  невеличкий
стiжечок. До вечора встигли навiть змолотити першу п'ятнадцятку.
   - Значить, -  за  вечерею  мiркувала  вголос  Ксеня  Григорiвна,  -  ця
п'ятнадцятка дала майже повний корець. У стiжку ма?мо шiсть кiп жита i двi
копи без дев'яти снопiв пшеницi. Вважайте, на сво?му хлiбцевi  перетягнемо
за середину великого посту або хай навiть доплента?мось до паски,  а  далi
хоч бери та й зуби на кiлок вiшай, о-хо-хо...
   - Дякуйте, мамо, й за це боговi, - розраджу? тещу Григорiй.  -  Вiдтодi
як при нас живете, з торбами попiдтинню псiв не дрочили, iменем  Христовим
не перебивались, то, далебi, й не доведеться.
   - Дай господи, щоб не довелося. Ти в мене добрий  зять,  не  зобиджа?ш,
крихтою дiлишся, але здобувати тобi ту крихту нелегко, ой, нелегко...
   Тi?? ночi Павло довго не мiг  заснути.  Перевертався  з  боку  на  бiк,
зажмурював очi, навiть руки клав на вi?, щоб не бачити мiсячно? повенi  та
забутися, але вечiрня материна журба не виходила з серця й голови...
   Поснiдавши, подякував i сказав матерi:
   - Пiду.
   - Куди? - сполошилась вона.
   - Пошукаю якогось заробiтку.
   - Де? Чи не до Пушкаря надумав?
   - Нi. Той, знаючи, що я пiд наглядом полiцi?, не вiзьме мене на роботу.
   - Схилиш голову перед Колупа?м? Хай бог боронить.
   - Перед тим не схилюсь, якби й з  голоду  здихав.  Подамся  на  сусiднi
села, може, щось надибаю.
   В розмову втрутився Овчаренко:
   - Не вигадуй, Павле, казна-що. Чи я тебе попрiкаю  шматком,  чи  вовком
дивлюся на тебе? Тобi ж ходити в iншi села заказано. Хочеш вскочити  ще  в
нову бiду? Сиди пока дома. Якось купкою проживемо. Правда, Олесю?
   - Правда, голубе мiй, правда, - усмiхнулась Олександра. -  Не  рипайся,
братику, нiкуди. Може, згодом тобi якась полегкiсть вийде...
   Не послухав Павло родинно? ради - пiшов. Не далеко. Вибрався за городи,
перемахнув рiчечку i опинився в  Старосiллi.  Бiля  пансько?  брами  стрiв
Кузьму.
   - О! - зрадiв той. - Про вовка помовка, а вовк з  лiсу.  Думав  увечерi
бiгти до вас.
   - Чого?
   - Перебалакав з токовим нашого пана, i  вiн  погодився  взяти  тебе  на
возовицю. Зна?ш, молотьба, невправка, людей браку?...
   - Ви ж у Пушкаря служили.
   - Покинув, ще з весни покинув, хай вiн западеться на рiвному. То пiдеш?
   - Спробую, побачимо, що з того вийде.
   Виходило спершу не зовсiм ладно, i лановий не раз кидав  похмурим  оком
на юнака, що невмiло орудував вилами. Порятувало Павла те,  що  вiн  возив
пшеницю на тiк разом з Кузьмою. Бувалий строковик скоро навчив його  рiвно
класти хуру, а сам i подавав снопи, i скидав ?х потiм на стiл молотарки.
   - Не хапайся, Павле, - заспокоював.  -  Тихше  треба.  I  не  юритуйся.
Мовляв твiй тато, не святi горшки лiплять, навчишся.
   Так минув тиждень i настав другий. Увесь день  сонце  палахкотiло,  мов
навiсне.  Та,  нарештi,  стомилось,  скотилося  з  голубо?   високостi   i
зачепилось за захiдне бескеття, видовжуючи хисткi тiнi i золотячи  тiк  та
людей на ньому сво?м останнiм промiнням.
   Кузьма вже кiнчав скидати снопи барабанщиковi, як на тiк за?хала бричка
повiтово? полiцейсько? управи i з не? зiскочили  дво?  -  пристав  другого
стану та пушкарянський громадський староста.
   - Грабовський! - надсадно гримнув Ткаченко - Сюди!
   Павло покинув запрягати коней i пiдiйшов.
   - Чого ти тут? - визвiрився Ткаченко.
   - А де маю бути?
   - Не зна?ш? Дома, в Пушкарному i нiде бiльше
   - Он воно, Пушкарне, - показав Павло рукою через рiчку. -  До  нього  i
пiвверстви нема.
   - На один сажень не ма?ш права вiдлучатися.
   Почувши галас, Кузьма зiскочив з воза i поспiшив  до  брички.  Машинiст
скинув паса з маховика, аби марно не крутити  порожнiм  барабаном,  ---  i
люди потягнулись за Кузьмою. На галас прибiг також збентежений токовий.
   - Хто вам дозволив брати на роботу державних злочинцiв? -  наскочив  на
нього пристав. - Хто дозволив, питаю?
   - Яких злочинцiв? - не зрозумiв токовий.
   - А от яких, - тицьнув на  Грабовського.  -  Ви  зна?те,  що  державним
злочинцям, якi перебувають пiд гласним наглядом полiцi?, всiляка  публiчна
дiяльнiсть найсуворiше заборонена?
   - Як ви сказали? - заклiпав токовий вiями. - Пуб...
   - Публiчна дiяльнiсть, - повторив громадський староста, хихикаючи  собi
в вуса.
   - А що ж то воно таке?
   - Бог його святий зна?, - знизав плечима Семен Язикатий. - Однi  кажуть
- конокрадство, другi - чаклунство,  третi  -  прелюбодiянi?,  четвертi...
Говорять  рiзне,  а   толку...   Розтовкмачте,   пане   начальнику,   нам,
калiкам-недорiкам, що то за киселиця-печериця i для чого годиться.  Бо  ж,
самi бачите, кругом - мужва репана, на всi ноги наче кована,  а  насправдi
неодукована, коли уже щось нашняпить, то й додому не  потрапить,  поки  не
розшолопа?.
   - Розтовкмачте, розтовкмачте, - посипалося з натовпу.
   Тепер настала черга клiпати Ткаченку.
   - Слухай, Матвiю, - звернувся до нього Грабовський. -  Раджу  тобi,  не
клей дурня i не забивай людям баки. Публiчна дiяльнiсть  до  сьогоднiшньо?
молотьби найменшого вiдношення не ма?, а заборонити менi возити  снопи  за
дво?-тро? гiн вiд рiдного села  нiхто  не  може.  Не  подумавши,  ти  таке
втелющив: публiчна дiяльнiсть на току...
   - Оце так розтлумачив, - пiдхопив  Язикатий  -  А  то  -  конокрадство,
прелюбодiянi?... Свята темнота, господи прости. Але  й  ти,  Павле,  трохи
той... Хiба ж пан пристав кле?ли дурня? У них i  так  гарно  виходить,  не
треба навмисно кле?ти, бо скоро можна заблеяти. На плечах пана  начальника
голова гай-гай... Нiби публiчна i, мовляв той шляхтич, бардзо слiчна...
   Люди затуляли роти кулаками, щоб не зареготати, а Ткаченко стояв  нi  в
сих нi в тих. Ледве спромiгся на слово.
   - Iди з-перед очей! - гримнув на старосту.
   Той одступився i ледве чутно процiдив:
   - Придурок.
   Хтось, не стримавшись, бризнув смiхом.
   --Що ти сказав? - пiдстрибнув пристав до старости.
   - Нiчого, ?йбо-присейбо.
   - Брешеш.
   - Хто бреше, тому легше...
   Пристав ледве перевiв дух.
   - Ось тобi мiй наказ, - вимовив офiцiйно, немовби продиктував. -  Зараз
же пiдеш, нi, не пiдеш, а побiжиш у Рясне.
   - Свят, свят, - перехрестився Язикатий. - Та в мене ж мозолi...
   - Побiжиш i передаси урядниковi: я звелiв посадити тебе  на  тиждень  у
холодну.
   - Передати i зразу ж вертати додому?
   - Вiдсидиш, а потiм повернешся.
   - Це вже зовсiм  кепсько.  Подумайте  сво?ю  розумною  головою:  жнива,
молотьба, подушне збирати, скрiзь гаряча пора, а  староста  бомки  б'?,  у
холоднiй байдику?... А може, я завтра подамся в Рясне, бо ж он уже сонечко
зайшло, а свiт не  близький.  Або  дозвольте  замiсть  волосно?  буцегарнi
одсидiти в мо?й розправi.  Я  там  так  запруся-зачинюся,  що  нiхто  мене
звiдтiля не виколупа?. Зволите?
   - Геть! - ще гiрше озлився пристав.
   Староста,  вдаючи  зляканого,  позадкував  за  спину  пристава,  знизав
дивакувате плечима i показав язика.
   Матвiй ступив до Грабовського.
   - А ти, розбiйнику, сiдай на бричку та й по?деш зi мною.
   - Куди?
   - В Охтирку.
   - Чого?
   - Там побачиш. Гайда.
   - Не по?ду.
   - Що-о?
   Пристав вихопив у фурмана батiг i кинувся на неслухнянця, однак  дорогу
йому заступив Кузьма з вилами в руках.
   - Стань! Тут тобi жаба цицьки дасть...
   Пристав пополотнiв. Одступився, вiддав батога фурмановi, мить  помовчав
i заговорив спокiйнiше.
   - Завтра, Грабовський, - в управу.
   - Письмовий наказ справника ??
   - Зараз буде.
   Ткаченко хапливо пошарив у кишенях, але нiчого не знайшов.
   - Дайте паперу й олiвця, - звелiв токовому. - Я все забув на службi.
   - У мене нема. Покликати вагаря?
   - Гукайте.
   - Оце так штукерiя, мосьпане, - вставив Язикатий. -  При?хали  купцi  з
Бару, i нi грошей, нi товару...
   Пристав обернувся до нього.
   - Знову гишаки?
   - Бог з вами, пане начальнику, нiяких гишакiв. Розповiдаю  хлопцям  про
прицюцинувату Хiврю...
   - Замовкни!
   - Нiчим не вгодиш вам, як отiй болячцi, чiпля?тесь до всього...
   - Одсидиш у холоднiй, - перебив пристав, - не тиждень, а два.
   - А може, мiсяць, аби кругло вже було...
   Вагар  принiс  папiр  та  олiвець.   Пристав   написав   розпорядження,
простягнув Грабовському.
   - Завтра будь у повiтовiй управi.
   Павло переглянув незграбну  писанину,  склав  аркуш  учетверо,  роздер,
кинув на землю i притоптав ногою.
   - Що ти зробив, гайдамако?! - ледь не захлинувся Ткаченко.
   - Не бачиш?
   - Збитку?шся над державним документом?
   - Це такий документ, як ти державний муж.  Недолуга  записулька.  Краще
мовчи, бо зараз прочитаю людям,  що  там  наварнякано,  то  засмiють.  "По
получению оного ордера ниже слiдующий..." Так у тебе завжди виходило  i  в
бурсi. А до управи прийду тодi, коли  отримаю  наказ  справника,  за  його
пiдписом та печаткою.
   - Ах, бунт!! - зарепетував пристав. - Знущання над представником влади?
Пам'ятатимеш, розбiйнику, пам'ятатимеш!..
   Вiн притьмом вихопився на бричку, i вона  погуркотiла  з  току,  збивши
густу куряву.
   - З богом, Парасю, доки трапляються люди, - тюкнув  Семен  Язикатий.  -
Отож загорений, отож навiжений. Таке молоде, а вже скажене. Виродиться  ж!
Прямо-таки нi в тин, нi в ворота судариня криворота. - Вiн трохи помовчав,
дивлячись на паперовi клаптi, викинутi Грабовським,  i  спохмурнiв.  -  На
цьому, добрi люди, словi бувайте здоровi, а я  пiду  до  Рясного  виконать
волю дурного. Спокутую там, Павле, i тво?, i сво? нинiшнi грiхи та,  може,
тим часом складу якусь кумедiю о тiм, як нинi молотили i  Колупая-мармолая
публiчно зганьбили.

   31_

   Довго й терпляче ждав Грабовський виклику  повiтово?  управи,  старанно
готувався до розмови з Арцибашевим або Матушинським, але Охтирка  мовчала,
наче ?й зацiпило. Пристав теж бiльше не навiдувався.  Не  подавав  голосу,
також волосний урядник, котрому насамперед  належало  здiйснювати  гласний
полiцейський нагляд за полiтичним засланцем.
   Так минув мiсяць, минув другий, перевалило за  половину  й  на  третiй.
Наступила осiнь. Небо ставало хмарним, часто загорталося  бурими  хмарами,
бризкало дрiбними дощами. Спорожнiлi вiд плодiв садки натягували  на  себе
жовтогарячу  намiтку,  тривожно  перешiптувалися  i  вмивалися   холодними
росами.
   Тяжко Павловi без дiла дома. Нема куди подiти себе,  нема  за  що  руки
зачепити. Попросив, щоб не заважали йому, - сам збиратиме городину. Всьому
дав хазяйський лад: картопля, перебрана на крупнiшу й дрiбнiшу,  лежить  у
льоху двома купами, а на третiй купi мiшма - буряки та морква; кабаки -  в
сiнях; вiнки часнику та цибулi висять на горищi.  Постягував  картоплиння,
огудину i спалив, а весь город перекопав. Знiчев'я й тин полагодив.
   - От бачиш, - радiв Овчаренко, - знайшлась робота Привчайся до  всього,
знаного за плечима не носити
   Поробивши усе в господарствi, Павло скрушно розвiв руками: '
   - За що ж тепер братися?
   Книжки б читав, та  де  ?х  дiстати.  Тi,  якi  пощастило  роздобути  в
слободi, давно поперечитував У сусiднi села не пiдеш,  шукаючи  книжок,  -
заборонено. I громадський староста, якого навiду? Павло,  радить  поки  що
нiкуди не вiдлучатися.
   - Потерпи, хлопче, трохи. Може ж трапитися таке: ти тiльки за ворота, а
тут хтось iз повiту чи волостi - гульк, i Колупа?вi ковiнька на руку.
   Коли б уже скiнчились  польовi  роботи  i  випав  снiг,  мiрку?  Павло,
вештаючись по подвiр'?. Може, взимку пощастить зiбрати сiльську  молодь  у
себе дома. Щоправда, надiя на те невелика. Хлопцi настороженi, побоюються,
а дiвчата й поготiв. Навiть Антiн Щербак, ровесник i товариш по школi, - i
цей жодного разу не заходив у хату, хоч у попереднi роки, як  Павло  бував
на вакацiях з бурси та семiнарi?, прибiгав майже щодня.
   Власне, нема чого ремствувати й  сердитися  на  колишнiх  товаришiв  та
друзiв, вони просто заляканi. Слободою он  не  перестають  ширитися  рiзнi
поголоски, страшнi й лиховiснi: паламаришин семiнарист, мовляв, проти бога
й царя, душогуб, стрiляв у якогось губернатора, але не  вцiлив,  з  глузду
зсунувся, вночi на зорi заводнi валу?...
   На тому тижнi сам Семен Язикатий чув, як старий Колупай  говорив  людям
коло Тимощино? монопольки:
   - Той паламаренко нако?в стiльки, що в Харковi i в столицi розiбрати не
годнi. З якоюсь бандою був зв'язаний, обкрадали банки, лавки, хати, кiлька
невинних душ на той свiт спровадили,  в  церквi  iкони  побили,  а  золоте
панiкадило  забрали  й  довго  переховували  у  гнойовиську...  Зараз  усе
розкопу?ться, а  як  зведеться  докупи,  то  не  минути  йому,  сибiрному,
шибеницi... Стережiться його i дiтям закажiть... Полiцiя бачить,  хто  чим
диха? i з ким кумпанiю водить...
   От i спробуй запросити когось у хату...
   - До тебе можна? - почув Грабовський з вулицi.
   Бiля ворiт стояв новий пушкарнянський паламар Грицько Любинський, якого
позаторiк виключили з семiнарi? за неуспiшнiсть.
   - Заходь, коли треба.
   - Давно збираюсь навiдати, - говорив несподiваний  гiсть  уже  в  хатi,
скинувши шапку i сiвши на  ослонi,  -  але  нiяк  не  мiг  знайти  вiльно?
хвилини. Грошовi справи парафi? зовсiм занедбанi й заплутанi, не знайти ?м
нi  початку,  нi  кiнця,  як  пiсля   свiтового   потопу.   Книга   облiку
новонароджених та усопших третiй рiк не ведеться. Однi  папiрцi  валяються
по шухлядах, а в тих папiрцях, написаних абияк,  часто  вiдсутнi  не  лише
роки, мiсяцi та число народження, але й iмена винуватцiв торжества...
   - Обухiвському нiколи тим займатися.
   - Та нiколи ж. Оце, думаю, якби наскочив  благочинний  або  якесь  iнше
начальство, то заварилася б каша...
   - Нiчого не завариться. Обухiвський всюди попiдмащував i попiдкручував.
   - Можливо, й так, я ще не обнюхався, не  знаю.  Словом,  невесело...  А
хочеться ж погомонiти, згадати нашу минувшину, хлопцiв-друзяк,  подiлитись
новинами з полiтичного та всiлякого iншого  життя-буття.  Сам  зна?ш,  яке
культурне товариство у цiй богом забутiй слободi.  Кожен  зарився  у  свiй
барлiг: не хоче й носа показати на громаду, повiдати свiтовi сво? думи  та
почування, а в Обухiвського завжди то гостина, то похмiлля пiсля не?...  В
такому оточеннi легко обернутися на тупорилого крота.
   Думки Грабовського дво?лися. Скiльки  може  пригадати,  вiн  нiколи  не
поважав  Грицька-чревоугодника,  навiть  бiльше   -   зневажав   за   його
приятелювання з Матвi?м Ткаченком i Михайлом Приходьком  та  за  цiлковиту
байдужiсть до iнтересiв учнiвського загалу. I  раптом  -  ремствування  на
вiдсутнiсть  громадсько?  активностi,  культурного  товариства,  смак   до
полiтичних новин. Поривало сказати гостевi щось дошкульне i випровадити  з
хати - хай у Колупа?в шука? компанi?... Краще розповiв би, як i  при  чи?й
допомозi поцупив пушкарнянське паламарство, де  був  понад  пiвтора  року:
адже вiдчислили його з семiнарi? ще в кiнцi першого року навчання...
   Однак витурляти Любинського Грабовський не набереться зваги. Все ж таки
Грицько - гiсть, сам навiдався, не побоявсь нi страшних чуток, нi можливих
ускладнень у вза?минах з Матвi?м. До  того  ж  скаржиться  на  вiдсутнiсть
дiяльного  товариства,  цiкавиться  суспiльними  проблемами,   непохвально
говорить про Обухiвського. Може, таки змiнився чоловiк, не хоче далi  жити
так, як жив ранiш?
   - Коли нарештi заворушиться село, - вiв далi Любинський, -  особливо  ж
його  iнтелiгентна  частина  -  вчителi,  лiкарi,  земцi?   Коли   нарештi
вiзьмемось за освiту, культуру i понесемо  ?х  у  мужицьку  хату,  навчимо
хлiбороба краще обробляти землю, збирати багатший урожай,  виводити  лiпшi
породи скотини, писати, читати газету,  книжку?  На  жаль,  нiхто  цим  не
клопочеться. Тому кругом темрява, безправ'я, а часто й беззаконня, панують
всiлякi жмикрути, нахаби, п'янюги, а тi, що  здобули  грамоту,  поскiнчали
бурси, гiмназi?, семiнарi?, тiкають з  села,  забувають  свого  ближнього,
частенько навiть  iдуть  у  полiцiю,  допомагаючи  властям  тримати  цього
знедоленого хробака-мученика в покорi.
   Павло здивований i вражений. Невже отаке говорить Любинський? Той самий
Любинський, котрий поза сво?м носом нiколи нiчого  не  бачив  i  не  хотiв
бачити. Невдоволений сiльськими порядками, становою нерiвнiстю, iнертнiстю
сiльсько? iнтелiгенцi?. Забалакав про хробака, кива? на державу,  полiцiю,
ремству?, ба й обурю?ться, прагне послужити ближньому...
   - У мiстi трохи iнакше, - казав паламар. -  Там  -  навчальнi  заклади,
культурнi осередки, клуби, бiблiотеки, гласнi  й  негласнi  об'?днання  та
зборища, а молодь смiливiша й рiшучiша, ?й не клади пальця в рот, бо всi??
руки позбудешся... Тепер ганю себе, як гамана, за  те,  що  так  нерозумно
згубив семiнарiю.  Знаменитий  ледар,  чревоугодник,  як  ви  мене  звали.
Соромно й згадувати. Уже б закiнчив семiнарiю, а далi - в iнститут  або  й
унiверситет. Помiж людьми побував би, роздивився, гарячi голови б побачив,
подiбнi до Кибальчича, послухав ?х, то, може, i сам...
   -  Ще  не  пiзно,  -  говорить  Грабовський.  -  Можеш  повернутися  до
семiнарi?, навiть зразу на богословський вiддiл, туди тих, хто вже  служив
у церквi, приймають легше, пiльгове. Була б охота...
   - I те правда, - згоджу?ться Любинський. - Мабуть, через  рiк-два  таки
по?ду довчатися. - Вiн помовчав, обвiв хату поглядом i спитав:  -  Ти  про
Iвана Калюжного щось чував?
   Павло подивно зиркнув на гостя, вiдповiв стримано:
   - Дещо.
   - Одчаюга, говорять.
   - Говорять.
   - Бачив його?
   - Нi.
   - Шкода.
   - Нащо вiн тобi?
   - Цiкаво. Землячок же, з Сумщини. Засуджений нiби.
   - Можливо.
   - А в кого можна дiзнатися про нього бiльше?
   - Не знаю.
   - Ну, бог з ним, хоч i шкода такого смiливця.  Я,  власне,  до  тебе  в
невеличкiй справi.
   - Якiй?
   - Нашого Трутня зна?ш?
   - Хто це?
   - Пав Трутовський з Полiвки, так його iменують позаочi за  неробство  i
розкiшне життя.
   - Мировий суддя?
   - Колишнiй. Постарiв, спився,  згулявся,  зледащiв,  а  торiк  пiшов  у
вiдставку.
   - То й що?
   - Пiдшуку? розумного чоловiка, аби той розiбрав i привiв до ладу  архiв
його  суддiвсько?  дiяльностi.  Просив  мене  порекомендувати  когось.   Я
порекомендував тебе.
   - З яко? речi?
   - Вiдаю, - не розкошу?ш. Колишнi однокашники  мусять  якось  пiдсобляти
один одному, кожен може попасти  в  скруту.  А  чому  б  тобi  справдi  не
взятись? Робота велика, цiкава, можна трохи пiдлататися.
   - Менi заборонено вiдлучатись з Пушкарного, мушу жити  тiльки  тут.  До
того ж, коли Трутовський дiзна?ться, що я полiтичний засланець i перебуваю
пiд гласним наглядом полiцi?...
   - Його, крiм псiв, яких розвiв понад пiвсотнi, нiщо  не  цiкавить,  так
само й полiтика. Про  тебе  я  все  розповiв.  Згоджу?ться,  обiця?  добре
заплатити. А заборона, вона... вiд Пушкарного до  Попiвки  всього  якихось
сiм-вiсiм верст. Нiхто й не знатиме. Ну?
   - Спасибi за турботу. Кажуть, у Трутовського ? _бiблiотека.
   - Велика.  Я  бачив  ??,  його  син  Сергiй  показував,  навiть  обiцяв
тихенько, щоб не знав батько,  деякi  книжки  давати.  Трутень  -  лежень,
гуляйло-придибайло i п'яничка, а до книжок не байдужий. Пiдеш?
   - Спробую.
   - Не пробуй, а йди, раджу. У понедiлок я ?хатиму додому,  можу  й  тебе
повезти на перемови. Згода?
   - Гаразд.
   - Бувай здоровий. Значить, до понедiлка.
   Випровадивши гостя за ворота, Грабовський подумки вилаяв себе Чого  так
сковано, так  насторожено  поводився  з  Любинським?  Розмовляв,  особливо
вiдповiдав  на  запитання,  наче  калiка-недорiка.   Дещо...   Говорять...
Можливо... Чому не розповiв усе вiдоме тобi про Iвана Калюжного? Адже дещо
все-таки зна?ш.
   Так, так - зна?ш: Калюжний на шiсть рокiв старший за  тебе,  ма?  гарну
сестру, харкiвську гiмназистку;  за  участь  у  студентських  заворушеннях
виключений з Харкiвського унiверситету  i  вiдбував  заслання  у  Вологдi;
потiм жив у  Москвi,  там  органiзував  та?мно  народовольське  товариство
Червоного Хреста, керував  нелегальним  паспортним  бюро,  що  виготовляло
фiктивнi документи для революцiонерiв,  провадив  полiтичну  роботу  серед
робiтникiв; торiк був заарештований, судився у "процесi 17-ти"  i  отримав
п'ятнадцять рокiв каторги...
   Чому б не повiдати це Любинському? Такi речi  вта?мничувати  не  можна.
Навпаки, треба говорити про них на повен голос, розповiдати всiм,  гаряче,
пристрасно. Тим паче, надiйним юнакам, якi потiм зможуть... А  Любинський,
зда?ться, саме до таких тепер  належить.  Дивися  ж:  порекомендував  тебе
пановi Трутовському, прийшов сказати, обiцяв пiдвезти, представити... Будь
справедливiшим до людей, вiр ?м, шукай у них добре. Не пiдходь до  кожного
упереджено, з насторожливими й стримуючими знаками запитання.
   В  тому  числi  й  до  Грицька  Любинського.  Видно,  колишнiй  ледачий
чревоугодник переродився або ж перероджу?ться. Але чому ж його не  любить,
просто-таки ненавидить Овчаренко?..
   - Телепень, - каже. - Пiдлизу? зад усiм - i  Пушкарям,  i  Колупаям,  i
Обухiвському...
   Либонь, не пiдлизу?. Прозоро натякав на Матвiя,  непохвально  говоривши
про бурсакiв, якi йдуть у полiцiю, а  Обухiвського  аж  толочив  у  багно.
Очевидно, шурин  помиля?ться.  Можливо,  його  до  цi??  помилки  спонука?
ображене родинне почуття, бо якось мовив:
   - Чого йому було пертися з Попiвки в  Пушкарне  i  захоплювати  тутешн?
паламарство?  Хiба  не  вiда?,  що  воно  здавна  i  справедливо  належить
Грабовським...
   Не хоче й слухати доброго слова про Грицька Любинського.
   - Помиля?шся, дорогий мiй  шурине,  помиля?шся,  -  задоволено  мимрить
Павло, причиняючи хвiртку. - Любинський...

   32_

   Переступивши порiг, Павло спинився вражений i спантеличений. Кiмната, в
яку потрапив, нагадувала комору харкiвсько? газети "Южный край". Три  шафи
з скляними дверцятами були вщерть забитi папками. Такi  ж  папки  та  тугi
паперовi зв'язки купчилися на шафах, стелажах попiд усiма чотирма стiнами,
на пiдвiконнях, столi, пiдлозi. Всi вони, як i  шафи  та  стелажi,  вкритi
товстим шаром темно-сiро? задавнено? пилюги. Все похмуре й непривiтне. Вiд
дверей  до  масивного  столу,  що   туманiв   проти   величезного   вiкна,
кривульчиться вузенька стежина.
   Хазя?н завважив його спантеличенiсть.
   - Не дивуйтеся, молодий чоловiче. Можливо,  колись,  якщо  втрапите  на
судейське поприще, у вас теж буде так. Зна?те, день  за  днем,  процес  за
процесом, справа за справою, вирок за вироком, а вони,  папки,  множаться,
множаться. Спершу, як зволите бачити, я складав  ?х  акуратно  в  шафи,  а
потiм набридло все це, то й пiшло через пень-колоду...
   Трутовський  пробрався  до  шаф,  повiдчиняв  ?х,   здiйнявши   хмарину
порохняви, витер руки об поли синього камзола.
   - Роботи, - вiв далi, -  тут,  звiсно,  багато,  потребу?  вона  чимало
зусиль та й не кожному по плечу. Не приховаю, один тутешнiй  писар  брався
за не?, одначе у нього нiчого не вийшло.
   - А ви давали йому якiсь настанови?
   - Майже нiяких, бо в фундуваннi архiву й сам не тямлю. Треба  придумати
якусь таку систему групування й  опису  документiв,  котра  враховувала  б
хронологiю i природу, характер  судового  процесу.  Скажiмо,  ось  тут,  -
показав на паперову купу в кутку, -  лежать  усi  матерiали  за  останнiй,
тобто минулий рiк мо?? суддiвсько? дiяльностi. Гадаю, i  в  книзi  облiку,
яку заведете, i потiм на стелажах вони зберiгатимуться по роках,  але  мiж
собою мають бути згрупованi  за  рубриками  -  податки,  оренди,  строковi
найми, кражi, побо?, сварки i так далi.  Як  ви  вважа?те,  такий  принцип
пiдходящий?
   - Цiлком, а втiм, менi поки що важко схвалювати чи  заперечувати  його,
бо ще не знаю самого матерiалу. Роздивлюся - скажу.
   -  От  i  чудово.  Починайте.  Впора?тесь,  зробите  все  гарно,  я  не
поскуплюся i, крiм суми, про яку домовились, пiдкину ще щось...
   - Дозвольте запитати.
   - Прошу.
   - Кажуть, у вас ? бiблiотека, то чи не можна б дечим скористатись?
   Трутовський хвильку подумав.
   - Взагалi книжок я нiкому  не  даю,  але  якщо  у  вас  ладитиметься  з
архiвом, можете користуватися й книжками. Вимагаю одного  -  поводитись  з
ними бережно, листкiв не загинати, помiток на  берегах  не  робити.  Вони,
батеньку, - також капiтал, нерухоме майно, коли хочете...
   Першi два днi Грабовський повнiстю  згаяв  на  те,  щоб  розiбратися  в
архiвному хаосi колишнього мирового суддi. А потiм  узявся  впорядковувати
його. Працював iз задоволенням. Не просто пересипав та  облiковував  рiзнi
справи, а майже всi пiдряд читав. I з них в його уявi вимальовувалась дуже
строката й барвиста, помежована багатьма драматичними, трагiчними, а iнодi
й  комiчними  епiзодами,  картина  класових  стосункiв  на  селi,  побуту,
звича?в, обрядiв, родинного життя. В судових паперах,  жужмом  скиданих  у
папки, вирували  i  надривнi  зойки,  i  приглушений  смiх,  i  розпачливе
ридання...
   Над деякими документами затримувався цiлими годинами - по кiлька  разiв
перечитував,  вдумувався,  робив  виписки  у  свiй   зошит,   аби   згодом
використати тi  нотатки  в  статтях  для  "Южного  края"  та  "Харьковских
губернских ведомостей". Пiсля такого читання iнодi  сидiв  мовчки,  неначе
рокований, i витирав вологi очi, а обiд та вечерю ледве-ледве  пропихав  у
горло. Вночi погано спав, часто пробуджувався, обливаючись холодним  потом
вiд страхiтливих сновидiнь.
   Та й хiба спатимеш мiцно, коли  тебе,  мов  грiхи  душу,  обступають  i
немилосердно мучать десятки тяжких людських iсторiй? А оця, щойно вичитана
в паперах грубезно? сiро? папки, вразила й схвилювала найглибше. Тi папери
списанi не Трутовським i потрапили до колишнього мирового суддi, мабуть, з
грайворонсько? полiцейсько? управи. Для чого вони йому? Як роздобув ?х?
   Сумна iсторiя, гiрка доля випала ?? геро?нi.
   Прожила Тетяна Iванiвна Гордiйчук двадцять дев'ять рокiв, вiсiм з  яких
провчителювала. Майже кожного року вчительку переводили зi школи в  школу,
а в сiрiй папцi множилися доноси, рапорти,  скарги,  вимоги,  нагадування,
застереження. Авторами тих  звинувачувальних  документiв  виступали  попи,
дяки, урядники, старости. I всi, нiби  змовившись,  писали:  далi  тримати
вчительку в цьому (чи iншому) селi не  можна,  бо  вона  -  непокiрна,  не
слуха? мiсцевих властей, домага?ться коштiв на школу, до церкви не ходить,
батюшцi руку не цiлу?, водить компанiю  з  найбiднiшими  селянами,  гурту?
довкола себе молодь, влаштову? рiзнi шкiдливi вистави, чита? книжки...
   Наче Оксана Петрiвна. Коли б не iнше прiзвище, iм'я та по батьковi...
   Два останнi роки вчителювала Тетяна  Iванiвна  в  селi  Колотилiвцi  на
Грайворонщинi. Видно, була вже зовсiм  хвора  й  знесилена,  однак,  як  i
ранiш, - клопiтка та бунтiвлива. I звiдтiля, з Колотилiвки, в  сiру  папку
плавом  пливли  скарги  й  нарiкання.  Вони  завершуються   розпорядженням
начальника  губернського  жандармського  управлiння  негайно  заарештувати
неблагонадiйну вчительку, а  також  рапортом  волосного  урядника  про  ??
смерть...
   - А де ж Оксана Петрiвна? Що робить, як живе, почува?ться?..
   Нарештi Павло оглянув бiблiотеку Трутовського i переконався,  що  слава
?? занадто перебiльшена. Не така вона вже й велика, а тим  паче  цiнна.  У
нiй не бiльше трьох сотень книжок та журналiв,  переважно  спецiальних.  У
найбiльшiй, на три вiддiлення, шафi з-за скла поблискують роззолоченими та
розсрiбленими фолiантами зводи законiв  царсько?  iмперi?,  починаючи  вiд
Петра Великого i кiнчаючи першими манiфестами Олександра III,  кодекси,  а
також рiзнi циркуляри, iнструкцi?, розпорядження губернсько? влади.
   Серед белетристики переважали книжки Вальтера Скотта, Пушкiна,  Гоголя,
Гончарова,  Досто?вського   Салтикова-Щедрiна,   Жуковського,   Карамзiна.
Укра?нська    лiтература     була     представлена     творами     Кулiша,
Квiтки-Основ'яненка,  Котляревського  та  харкiвськими  альманахами.   Всi
книжки стояли, мов солдати, новенькi, чистенькi i, видно, нiким не читанi.
Дивлячись на них,  Павло  згадав  слова  пана  Трутовського  про  капiтал,
нерухоме майно. '
   Спершу схопився за Михайла Салтикова-Щедрiна, бо вже давненько чув  про
цього письменника, якого непохвально трактують оборонцi  царського  трону.
Але чи тому, що багато сподiвався вiд  тих  творiв,  чи  з  якихось  iнших
причин, вони, в тому числi й "Господа Головлевы", не  схвилювали  молодого
серця, не збунтували юнацько? кровi. I тодi, дещо розчарований,  накинувся
на свого улюбленого автора - Федора Досто?вського. З Раскольниковим  часто
не  згоджувався,  гаряче  сперечався,  проте  розмовляти  з  ним,   ба   й
дискутувати було цiкаво...

   Волосний  урядник  ладен  би  сидiти  на  розпеченому  залiзi,  нiж  на
гойдливiй  бричцi  повiтово?  полiцейсько?  управи  поряд   з   розлюченим
приставом  другого  стану.  Взагалi  сталося   щось   зовсiм   незрозумiле
урядниковi: годину тому пристав заскочив, наче харциз, у Рясне,  перестрiв
на вулицi урядника, обклав,  мов  стусанами,  найбрутальнiшими  словами  й
звелiв залазити в бричку.
   - Я тобi покажу, я тебе провчу, - злостиво обiцяв Ткаченко,  несамовито
перiщачи коней батогом i щосили натягуючи  вiжки.  -  Пам'ятатимеш,  сучий
сину...
   - Схаменися, Матвiю Калениковичу, - подав ображений голос  урядник  уже
за  мiстечком.  -  Чого  ти  розпанахидився?  I  чому  тика?ш  менi,  наче
однолiтковi? Я з тобою гусей не пас, майже втричi старший...
   - Старший?! - перебив пристав i лиховiсне зареготав. - Роки  волячi,  а
розум телячий...
   - Гiй на тебе,  шалений,  не  грiши  бога.  Я  з  тво?м  батьком  разом
парубкував, а  з  тво?ю  матiр'ю  хрестив  дiтей  у  Старосiллi...  Побачу
Каленика - скажу...
   - Досить!! - вереснув пристав.
   Матвiй Ткаченко лютував у душi. Старший... Дивись на нього!  Парубкував
з батьком, кумував з матiр'ю... А хто вище сто?ть - повiтовий  пристав  чи
волосний урядник, хто кому пiдляга?, шле рапорти, хто кого велича?  в  тих
рапортах високоблагородi?м? Поскаржиться родителевi... А що  той  родитель
для станового пристава? Нуль без палички, дзвiн без калатала...
   Аби тiльки не  надумав  поскаржитися  справниковi.  Тодi  фортуна  може
обернутися до пристава неголеною  потилицею.  Взагалi  останнiми  мiсяцями
Арцибашев почав косо поглядати на Ткаченка. Що не зробиш - не так,  грубо,
некультурно, неграмотно... Нiчим йому не вгодиш. Правда, пристав  не  дуже
побою?ться свого начальника, бо ма?  значних  оборонцiв  у  канцелярiях  i
полiцмейстера i губернатора, а все ж про службовi  дiла,  вади  й  заслуги
сво?х пiдлеглих губернських верховодiв iнформу? повiтовий справник.
   Матвiй Ткаченко не ма? якихось конкретних  доказiв,  але  вiдчува?,  що
неприхильне, часами прямо-таки вороже ставлення справника до нього  чимось
пов'язане з Грабовським. Почалося ще вiд тих неоформлених  документiв  про
арештанта,  привезених  городовим.  Чому  тодi  ж,  при   городовому,   не
переглянув ?х, не виявив у них прогалин, не заповнив у журналi сторiнку на
засланця? Бачиш - не заповнив...
   Можливо, тi вiдомостi й цiкавi справниковi, але Ткаченковi вони  здавна
вiдомi до найменших дрiбниць  i  подробиць.  Той  пушкарнянський  задирака
трьома роками молодший вiд  повiтового  пристава,  йому  сiм  тижнiв  тому
перевалило  на  двадцятий;  колючий  на  язик,  ну,  смiливий,  однак   же
злиденний, бунтiвливий, богохулець, всюди,  де  тiльки  може,  глузу?  над
Матвi?м...
   А хiба годен пристав  забути  оту  розмову,  що  вiдбулася  пiсля  його
повернення  iз  Старосiлля?  Ох  розмова...  Навiть  не  вислухавши   тодi
iнформацiю про сутичку на току бiля молотарки, Арцибашев увесь  побагрянiв
i перейшов у навальний наступ.
   -  Нiяк  не  збагну,  Ткаченко,  чому  ви  так  заповзято  в'язнете  до
Грабовського, чому лише ним клопочетесь, наче вам бiльше нiчим  займатися.
Зда?ться, земляки, а виходить...
   - Вiн порушив повелiння царя i губернатора, - вiдмагався пристав. - Той
паламаренко...
   - Не плетiть дурниць. Порушив...  Пригадайте  свiдоцтво,  яке  ви  самi
компонували. Ось воно передi  мною,  гляньте.  В  ньому  ясно,  чорним  по
бiлому,  вашою  ж  рукою  написано:  "чтобы  по  свидетельству  этому  он,
Грабовский, нигде, кроме Пушкарного, не проживал". Розумi?те? Не пере?здив
надовго в iншi села, тривало не мешкав там. Так?
   - Так, - мусив погодитись Ткаченко.
   - А хiба вiн перебрався в Старосiлля?
   - Пiшов на возовицю.
   - Пiшов...  Безсердечний  ви  i,  коли  правду  говорити...  Невже  вам
багнеться, аби юнак з голоду здох? Крiм того, у Старосiллi я бував не один
раз i пам'ятаю - вiд нього до Пушкарного рукою подати, через  рiвчак  лише
перейти, то, по сутi, один населений пункт, можливо, тi  два  села  згодом
зiллються. Де ж тут порушення, злочинство?
   - А його намагання вчинити бунт, знеславити представника влади?
   - Вчинити бунт... знеславити... В того, хто ма? гарну славу, ?? не  так
легко одiбрати, а погана сама розлазиться по свiту, вона не бо?ться  i  не
слуха?ться  найрiшучiших  полiцейських  заходiв.  Наш  фурман  бачив,   що
вiдбувалось коло молотарки, i всю провину за те перекида? на вас,  а  йому
рота не затка?те. Самi наробили квашi, самi тихенько i з'?жте ??, коли  не
хочете ускладнень по службi... Пам'ятайте притчу про те,  як  бариня  сама
себе висiкла...
   Дивись-но  -  висiкла.  Не  кваптеся,  начальнику,  не  прикладайте  до
пристава другого стану рiзнi притчi. Ще подивимось, чия буде  зверху,  чий
батько спритнiший, кому доведеться пекти ракiв. Треба тривалого  мешкання?
Нате. Кiнча?ться другий тиждень працi Грабовського.  Договiр  укладено  на
всю роботу, а ?? не викона?ш i за пiвтора мiсяця. Це,  дозвольте  запитати
вас, не тривале?  Цього  разу  все  зладжено  так,  що  доведеться  й  вам
замислитись над сво?м  заступництвом.  Навiть  фурмана  навмисне  залишено
дома, щоб не було зайвих свiдкiв на випадок чогось непередбаченого. Будете
припертi до стiни фактами i змусите належно оцiнити охоронницький  талант,
полiцейську пильнiсть свого станового пристава. Добре, що  ви  по?хали  на
свою Тульщину провiтритися та перепочити. Провiтрюйтесь, попивайте чайок з
тульського самовара, а ми тим  часом  зробимо  те,  що  треба,  без  ваших
санкцiй...
   - Де зараз Грабовський? - пита? урядника.
   - Дома, - вiдповiда? той.
   - Брехня.
   - Учора в Рясне при?здив пушкарнянський громадський староста i  сказав:
Павло Грабовський живе разом з матiр'ю.
   - Оце так здiйсню?ться нагляд?
   - Я ж не можу  щоденно  бувати  в  Пушкарному  i  вартувати  пiд  хатою
засланця. Нагляд гласний, тому й користуюся даними мiсцево? розправи.
   - Того старосту  треба  самого  взяти  пiд  гласний  нагляд  i  частiше
замикати в холодну. Не краще зiлля, нiж Грабовський.
   --- Що було наказано вами, староста вiдсидiв.
   - А що Грабовський дома, набрехав.
   - Не може того бути, не такий вiн...
   - Не такий? Скоро пересвiдчитесь.
   - Де все-таки Грабовський? - поцiкавився уже урядник.
   - У Попiвцi.
   - Звiдкiля вiдомо?
   - Не з рапортiв волосного урядника а чи  пушкарнянського  старости,  що
прихову? протидержавнi злочини.
   - Вiдповiдно до розпорядження  губернатора  нагляд  ма?  бути  гласним,
вiдкритим.
   - Еге ж, гласним, однак нiхто  не  забороняв  i  негласного.  У  даному
випадку вiн себе цiлком виправдав.
   Бричка повiтово? полiцейсько? управи протанцювала вибо?сту вулицю  села
i круто повернула до ма?тку пана Трутовського.

   33_

   Останнi тижнi року 1883 Матвiй Ткаченко не ходив, а  лiтав,  наче  його
носили незримi крила слухняних янголят, i  почував  себе  не  в  повiтовiй
полiцейськiй управi, а на десятому небi. Справа зроблена - i квит. Хай  ??
просування дещо загальмувалось, але клопiт це не такий уже й  великий.  До
того ж вiн, зда?ться, лл? воду в лотоки пристава: адже Грабовський i досi,
як  свiдчить  найсвiжiший   рапорт   ряснянського   урядника,   працю?   в
Трутовського, отже, його протидержавний злочин зроста? i множиться...
   Загальмував те просування  помiчник  справника.  При?хавши  з  Попiвки,
становий пристав посидiв два днi дома, склав акта про те, що  Грабовський,
Павло Арсенович, служить у колишнього мирового суддi,  i,  за  вiдсутнiстю
справника, подав помiчниковi. Сподiвався, той зразу вживе належних заходiв
-  ув'язнить  злочинця,  а  Матушинський  умив  руки:  почека?мо,  мовляв,
Арцибашева, квапитись нема куди... Обмежився рапортом губернаторовi.
   Довелося чекати бiльше мiсяця.  Нелегко  далося  те  чекання  Матвi?вi,
проте вiн витерпiв - учора справник при?хав.
   Затиснувши буру теку пiд  пахвою,  Ткаченко  гучно  постукав  у  дверi.
Арцибашев,  як  i  завжди,  сидiв  за  столом  спокiйний   i   по-дiловому
зосереджений. На привiтання вiдповiв чемно, навiть поручкався, i  Матвi?вi
видалось,  що  начальник  почува?  себе  перед   ним   незручно.   Мабуть,
Матушинський  уже  розповiв  про  халепу  в  Попiвцi.  Чи  не   збира?ться
вибачитись, що отак ображав його, пристава?
   - Якi новини ? на вашiй дiлянцi повiту? - цiкавиться Арцибашев.
   - Якихось особливих нема. Про Грабовського зна?те?
   - Нiчого не знаю. А що з ним?
   - Знову порушив заборону i порушив грубо.
   - Говорiть точнiше.
   - Покинув Пушкарне, пере?хав  до  Попiвки  i  став  на  службу  у  пана
Трутовського.
   - Ряснянський урядник повiдомив?
   - Нi, я сам туди ?здив, що й заактував, а сповiстили мене сво? люди.
   - Хто?
   - Ну...
   - Це i вiд мене трима?те в секретi?
   - Пушкарнянський паламар. Сам вiн родом з Попiвки, а  колись  разом  зi
мною та Грабовським учився в Охтирськiй бурсi.
   - Чим дума?те платити за ту неофiцiйну стежу та iнформацiю?
   - Нiчим. Паламар усе те робить по давнiй дружбi зi мною i з  любовi  до
трону.
   - Та-ак, - протягнув справник. - Чи порушив Грабовський iнструкцiю  про
нагляд, ще не вiдомо, а що ми ?? порушу?мо - це...
   - Порушу?мо?
   - Безумовно. В царському повелiннi та в циркулярi  губернатора  сказано
лише про гласний нагляд, а ви, виявля?ться,  без  мого  вiдома,  наперекiр
законодавству, завели собi окремий, так би  мовити,  власний  нагляд.  Хто
дозволив?
   - Ну?..
   - Не нукайте, вiдповiдайте.
   - Я хотiв...
   - Чого ви хотiли, те зараз нiяко? ролi не гра?. За повiт вiдповiдаю я i
самоуправства нiкому не дозволю. Погляньте самi, що  виходить:  служите  в
нашiй управi вже другий рiк, а за весь цей час, куди впха?те свого носа  -
там... Так довго ми, мабуть, не служитимемо разом. Подумайте над цим...
   Дошкульна мова справника обража? i обурю? Ткаченка. Проявлено державний
розум, ту пильнiсть,  котро?  вимагають  усi  настанови  згори,  сво?часно
викрито злочин - i замiсть вдячностi ма?ш догану, нагiнку.  Сам  полковник
Цугаловський, зiбравши до себе влiтку всiх приставiв Сумщини, говорив  ?м:
у роботi полiцi?  та  жандармерi?  мета  виправдову?  засiб.  Для  охорони
правопорядку, безпеки царського трону, для  знищення  революцiйних  кублищ
можна i треба не гребувати будь-якими методами й засобами.
   Як же узгодити цi мудрi  слова  начальника  губернського  жандармського
управлiння  з  докором  повiтового  справника  про   порушення   царського
повелiння та губернаторового циркуляра? Важко, ба й просто неможливо.  Той
каже - робiть так, а цей гне зовсiм iнше. Чи?ми вказiвками керуватися?.. А
яко? б заспiвав справник, коли б знав, що тривала вiдлучка Грабовського  в
Попiвку  була  навмисно  спровокована  приставом  через  Любинського?  Тут
потрiбно бути обережнiшим i обачнiшим, аби самого себе не турнути  в  яму.
Арцибашев користу?ться довiр'ям i пошаною в губернатора...
   - Добре, я подумаю, - кривиться Ткаченко,  наче  ?сть  терпкi  й  давкi
грушi. - Можливо, з мого боку трохи... Однак Грабовський учинив злочин. До
того ж, коли йому було звелено негайно повернутись додому, вiн вiдмовився.
Повернусь, мовляв, пiсля виконання умови  з  Трутовським.  Значить,  умови
порушити не хоче, а закон порушу?. I зараз перебува? в Попiвцi. Як же бути
з ним?
   Арцибашев якусь хвилю помовчав i зiтхнув:
   - Нiяк.
   - Чому?
   - Грабовському дозволено впорядкувати архiв Трутовського.
   - Дозволено? Ким?
   - Мною.
   Ткаченковi перехопило дух.
   - Вами?
   - Так, мною. Про те клопотався не тiльки вiн, але  й  колишнiй  мировий
суддя. Тому нiякого злочину за Грабовським нема i вам нiчого було вимагати
негайного повернення, та й взагалi...
   - Я, - перебив пристав, - цього не знав.
   - I не могли знати, бо той дозвiл я дав перед самим мо?м  вiд'?здом  на
Тульщину, а ви тодi хворiли i на службу не ходили. Пригаду?те?
   - Пригадую.
   - А губернатора я повiдомив письмово. Отже, виходить,  Грабовський  мав
право не виконати вашо? вимоги.
   Ткаченко нервово переступив з ноги на ногу.
   - Грабовський не лише не виконав мо?? вимоги, а й  ображав  мене,  лаяв
нецензурними словами.
   - Якими?
   - Всiлякими. Називав дурнем, мазницею.
   На обличчi справника трiпнулась легесенька посмiшка.
   - У цих словах нема нiчого нецензурного. Вони просто  визначають  певнi
людськi якостi.
   - Нехай собi визначають, але хiба можна вергати ?х приставовi межи  очi
при виконаннi ним службових обов'язкiв? У  Грабовського  ж  таке  повелося
здавна. Ще в школi, а потiм i в бурсi на кожному кроцi - дурень,  мазниця.
Колупа?м дражнить.
   - А це що таке?
   - То так вулично називають наш рiд у Пушкарному. Чи легко менi  все  те
слухати й переносити, особливо на службi?
   - Нi, мабуть, не легко, - згодився справник i схилив голову низько  над
столом, аби не показати приставовi сво?х усмiхнених  очей.  -  Я  серйозно
говоритиму з ним i вiдповiдно покараю. Викличте його в управу.
   - Вiн мене не слуха?. Вимага? наказу за вашим пiдписом i печаткою.
   - Скомпонуйте формений наказ, я пiдпишу i прикладу печатку.

   У кабiнетi справника сидiв Грабовський, i  Арцибашев,  силкуючись  бути
суворим,  роздивлявся  його  спiдлоба.  Хлопець  виглядав  ще  худiшим  та
марнiшим, нiж пiвроку тому. Он на чолi  лежить  перша  зморшка,  двi  iншi
тоненькими пiвколами оточують вольовий рот. Тiльки в блакитних очах, як  i
тодi, жеврi? вогник i в зiницях не видно дна.
   А Грабовський дивився повз справника на голу стiну i  думав:  "Сьогоднi
сiмнадцяте грудня, минув  рiвно  рiк  вiдтодi,  як  я  разом  з  городовим
Волошиним переступив порiг охтирсько? полiцейсько? управи. Чим  скiнчиться
нинiшнiй вiзит? Знову одиночна камера, знову голод?.."
   - Звiдки ви зараз прийшли? - озвався Арцибашев.
   - З Пушкарного.
   - У Попiвцi роботу скiнчили?
   - Так, у середу минулого тижня.
   - Щось заробили?
   - Трохи. Пiвсотнi  карбованцiв.  Думаю  купити  дещо  матерi,  а  решту
вiддати шуриновi на хату.
   Справник довго загляда? в папери на столi, машинально ворушить пальцями
блiде срiбло скронь.
   - А iнструкцiю про нагляд, котру вам давали читати в управi, порушили?
   - У мене iншого виходу не було. Хлiб, що вродив, уже кiнча?ться.  Шурин
не може прогодувати всю сiм'ю.
   - Що ж робити з вами?
   - Вам виднiше.
   Арцибашев стягнув з носа окуляри.
   - Таке порушення може  скiнчитись  тривалим  ув'язненням  або  й  новим
судом.
   - Судiть.
   - Судiть, - зiтхнув справник i на мить заплющив очi. - Слова, слова...
   - У мене, крiм слiв, нiчого нема.
   - Знаю.
   I знову довге зiтхання.
   - Ви, доносять, не ходите в церкву.
   - Ненавиджу попа, який  колись  мене  вчив  i  незаслужено  бив,  та  й
взагалi, я щодо релiгi? дотримуюсь...
   - А чому, - перебив справник, - обзива?те  Ткаченка  дурнем,  мазницею,
Колупа?м?
   - Не знаю.
   - Те зна?те, того не зна?те...
   - Я ж йому сказав, що роботи не покину, хай склада? акта. А вiн ста? на
мозоль...
   Арцибашев розсмiявся.
   - Ста? на мозоль...
   - Дорiка? злиднями, назива? паламаренком, каже згно?ть мене...
   Справник насупив брови i перевiв мову на iнше.
   - Якщо хто-небудь запита? вас, чому найнялися в Трутовського, скажiть -
мали вiд мене дозвiл.
   Ясна блакить на  очах  Грабовського  потемнiла,  обертаючись  на  густу
синяву.
   - Я вас не просив...
   - Не просили, а зараз попросите.
   Вiн узяв iз столу чистий аркуш паперу i простягнув.
   - Пишiть на мо? iм'я прошенi?.
   - Прошенi??..
   - Не ставте зайвих  питань.  Вам  загрожу?  суд  за  свiдоме  порушення
iнструкцi? про гласний нагляд, а це... Деяку  частину  вiдповiдальностi  я
перебрав  на  себе,  вiдрапортувавши  вчора  губернаторовi,  що   вiдлучку
дозволив вам. Розумi?те?
   - Не зовсiм.
   - Потiм зрозумi?те. Пишiть i поставте число, котре б двома-трьома днями
передувало вашiй вiдлучцi в Попiвку. Хай це буде строго мiж  нами,  я  вже
домовився  з  мировим  суддею  четверто?  дiльницi   нашого   повiту,   що
розглядатиме вашу  справу:  одержите  мiсяць  ув'язнення  в  нашiй  тюрмi.
Доведеться вiдсидiти, iншого виходу, як ви полюбля?те казати, у нас з вами
нема.
   - Я й далi змушений буду порушувати iнструкцiю.
   - Порушуватимете - каратимемо.
   - Карайте.
   Справник посмiхнувся.
   - Покарати найлегше. А щоб ви не порушували,  а  ми  не  карали,  зараз
напишете ще одне прошенi? - видiлити вам грошову допомогу iз  спецiального
фонду казни.
   - Такий фонд ??
   - ?, хоч вiн iсну? бiльше про людське око  i  держава  не  розкида?ться
ним, проте я спробую щось виклопотати для вас.
   - Спасибi.
   - Прошу. Ще раджу бути обачнiшим i пильнiшим при зустрiчах та  розмовах
з людьми.

   34_

   Намiр побувати у Грайворонi  зародився  ще  пiд  час  роботи  в  архiвi
Трутовського i  остаточно  визрiв  пiсля  грудневого  виклику  в  повiтову
полiцейську управу та розмови з Арцибашевим. Думалося:  лютневi  морозища,
вiхоли, дороги заметенi; хто б це в Охтирцi або Рясному намислив за  тако?
негоди перевiряти, чи не чкурнув пiднаглядний засланець, щойно побувавши в
управi, на iншi села, тим паче в сусiднiй повiт?
   - Не ?дь, Павле, не треба, - вiдраджувала мати, якiй Павло  сказав,  що
хоче побувати на ярмарку. - Простудитися легко, а  я  поки  що  не  зовсiм
боса, якось переб'юся до весни. Та й з Охтирки можуть прискочити по тебе.
   - I нитки, голки  не  дуже  горлове,  -  докидала  слово  Олеся.  -  На
понедiлок Семена Язикатого кличуть у Рясне, обiцяв купити нам,  що  треба.
Ой,  не  рипайся,  братику,  не  рипайся...  Старий  Колупай  такi  страхи
розказу?...
   - По?ду, - твердив сво?. - Боятися вовка - у лiсi не бувати...
   I по?хав.
   Грайворон  -  звичайнiсiньке  повiтове   мiстечко,   зда?ться,   навiть
обдертiше i плохiше за Охтирку. Двi вулички, церква,  полiцейська  управа,
три корчми, школи чомусь не видно. I ярмарок тут рiденький,  миршавий,  на
ньому бiльше, порiвнюючи з охтирським, хiба що п'яних та жебракiв...
   Ледве напитав для матерi чоботи з сирицi i дюжину  котушкових  ниток  -
для Овчаренкiв.  Склавши  в  торбу  куплене,  задумався:  де  шукати  того
Михайла? Йти, напитуючи, вiд  хати  до  хати?  Довiдатися  в  полiцейськiй
управi? Не випадало нi те нi се...
   I раптом почув обiч себе:
   - Данько, доки вештатимешся, чому не йдеш додому?
   - Зараз iду.
   - Не забудь, завтра вранцi - до справника.
   - Пам'ятаю. Гада?те, дозволить?
   - Я не ворожка, побачиш.
   Глянувши туди, де точилась розмова, Павло побачив полiцая та парубка  в
полатанiй чумарчинi. У парубковi, на свiй великий  подив,  пiзнав  Михайла
Данька, про  якого  розповiдав  ветеринар  Заворотний.  Так,  так  -  вiн,
грайворонський гласний пiднаглядний: он шрам на правiй щоцi, рудi вуса...
   Сквапно одiрвав погляд  вiд  спiвбесiдникiв  i  рушив,  удаючи  з  себе
заклопотаного ярмарковими справами.
   Вiдiйшов ген-ген, озирнувся: полiцай подибав на торговицю, а парубок  -
з ярмарку. Наздогнав за церквою.
   - Добрий день, Михайле.
   Парубок звiв на незнайомця примруженi очi.
   - День добрий. А, власне...
   - Я чув, як гукав тебе околодочний, i зразу вгадав ..
   - Угадав?..
   - Менi розказував Карпо Заворотний. Ми разом сидiли в харкiвськiй...
   - Павло Грабовський? - перебив Данько.
   - Так.
   - Карпо менi про тебе теж говорив.
   - Вiн зараз у Грайворонi?
   - На Акату?, а перед вiдправкою туди  ми  бачились,  балакали,  я  йому
свого кожуха вiддав...
   - Як почувався Заворотний?
   - Тюрма не лiку?. Ледве живого погнали на каторгу.
   - Звiдтiля писав тобi?
   - З етапу надiслав одного листа. Скаржився на бiль у грудях, на...
   Розмову перервав Данькiв приятель. Привiтавши його, Михайло показав  на
Павла:
   - Знайомся, Грабовський, колишнiй харкiвський семiнарист, тепер живе  в
рiднiй слободi на Охтирщинi пiд наглядом мiсцево? влади. А  це,  Павле,  -
Потап Слюнiн, колотилiвський вчитель.
   - З села Колотилiвки? - перепитав Грабовський.
   Слюнiн ствердно кивнув головою.
   - У вашiй школi вчителювала Тетяна Iванiвна Гордiйчук?
   - Я при?хав у Колотилiвку третього дня пiсля  смертi  Тетяни  Iванiвни.
Казали люди, гарна вчителька, сво?м учням наче матiр'ю була.  На  похоронi
все село ридало, вiд малого до великого. Рiдних змалку не знала,  не  мала
власно? нi дитини, нi хатини, нi билини, самотою звiкувала  пiд  недремним
оком полiцi?. Коли громада справляла ?й дев'ять днiв, при?хали два полiца?
повiтово? управи, аби ув'язнити покiйну, та спiзнились. Ходили на цвинтар,
щось записували, а потiм вигребли з ?? кiмнати книжки,  папери,  розiгнали
поминки i подались у Грайворон. Ще навiдувались,  викликали  колотилiвчан,
розпитували...
   - I по смертi не давала ?м спокою?
   - Очевидно.
   Мовчки рушили вулицею.
   Данько спинився, показав на хату посеред маленького подвiр'я без  ворiт
та хвiртки:
   - От i мiй палац. Запрошую вас, але, вибачайте, ненадовго,  бо  у  мене
майже щодня бувають гостi з управи.
   - Заходьте удвох, - мовив Слюнiн, - а я збiгаю за жалуванням.
   Хата була напiвпорожньою.
   - Один живеш? - цiкавиться Павло.
   -  З  батьками.  Мабуть,  у  церкву  пiшли.  Ти,  казав  Карпо,   любиш
лiтературу.
   - Люблю.
   - I сам пишеш?
   - Пробую.
   - Поезiю чи прозу?
   - Публiцистику. Статтi, нариси.
   - Друкувався?
   - Трохи.
   - Щось ? при тобi?
   - Нема.
   - Послуха?ш мо? оповiдання?
   - Охоче.
   Михайло видобув з шухляди списаний зошит i  почав  читати.  Йшлося  про
долю безiменно? бабусi. Замолоду була вона гарною i  щасливою.  Та  згодом
щастя одцуралося вiд не?: чоловiк загинув на вiйнi, через кiлька рокiв  по
тiм  дочка,  згвалтована  попом,  у  якого   наймитувала,   втопилася,   а
син-пiвпарубок покинув рiдне село, пiшов у мiсто, став на службу в полiцi?
та й позабув одиноку матiр. Тепер стара i немiчна  жiнка  побира?ться  мiж
людьми...
   Павло глибоко зiтхнув, коли скiнчилось читання.
   - Страшно написано.
   - В життi бува? страшнiш.
   - Кiнця ще нема?
   - Нема i не треба. Хiба й так не ясно?
   - Ясно. Дума?ш посилати кудись?
   - Хочу  з'?здити  в  Харкiв,  учора  подав  прошенi?  справниковi,  щоб
дозволив.  Може,  притулю  в  якомусь  часописi,  хоч  i  небагато  надiй.
Зачiплено ж церкву i полiцiю... А над чим зараз побива?шся ти?
   - Правду кажучи, нi над чим.
   - Байдику?ш?
   - Не зовсiм. Збираюся писати нарис про покiйну колотилiвську вчительку.
Крiм того, що розповiв Потап, маю й iншi матерiали.
   Данько розвiв руками:
   - Нарис, опертий на конкретнi факти такого плану,  не  надрукують.  Для
житт?пису  тi??  мужньо?  трудiвницi-страдницi  треба  знайти   вiдповiднi
художнi шати, скомпонувати повiсть, поему  чи  оповiдання,  помiняти  iм'я
геро?нi, не називати села. Спробуй, а як щось витанцю?ться,  -  дай  знати
менi, якось стрiнемося, почита?мо...
   Слюнiн зайшов до хати радiсно збуджений. Викладав на стiл хлiб,  варене
сало, квашенi огiрки, пляшку з вином.
   - Вiдзначимо нашу зустрiч спiльною трапезою.
   ...Розпрощався Павло з новими знайомими (i вже - приятелями) по  заходi
сонця. Переночувавши в  за?здi,  раненько  вирушив  з  Грайворона.  Поволi
ступав вибо?стою дорогою, а думки  ро?лися  округ  Тетяни  Iванiвни,  наче
бджоли довкола рiдного вулика. I колотилiвська вчителька в його уявi  була
схожа на Оксану Петрiвну - близьку й дорогу. Листа якогось чекала, говорив
Слюнiн,  звiстки  вiд  когось,  плакала  часто,  скiнчивши  уроки...  Мало
хворiла, скоро згорiла, мов на вогнi... Зайде, бувало, в хатину  нужденну,
словом усiх привiта, разом пожуриться з ними, дасть, яку зможе,  пораду...
Боже, для чого ж так рано в не? забрали життя?!
   Павло бачить уже похорон, i самi слова  кладуться  в  хисткi  й  жальнi
рядочки:

   Журно посходились дiтки
   Обiк нiмо? труни.
   Втратили неньку сирiтки,
   Втратили промiнь вони...
   Дим закурився з кадила,
   Серце зворушував спiв...
   Що дiтвора голосила, -
   Просто не чути попiв.
   А як на цвинтарi стали,
   Кинули грудку землi, -
   Гiрко батьки заридали,
   Аж надривались малi. .

   35_

   Мiсяць травень помiтно старiвся, гублячи свою  буйну  красу  й  манливу
привабу. Вiн ще солодко мрiяв, захлинався  п'янкими  пахощами,  однак  уже
хапливо лiчив, як скупендяй червiнцi, сво? останнi днi. Хоча  й  не  бажав
того, мусив згортати з  садкiв  свiтло-рожеву  й  легеньку,  наче  марево,
намiтку недавнього цвiтiння та гаптувати для них темно-зелену,  величну  i
врочисту, багряницю мiсяця червня, що вже поволi  виказувався  на  залитих
сонцем недалеких гонах.
   Павло  сто?ть  бiля  загратованого,  але  навстiж   розчиненого   вiкна
охтирсько? в'язницi, дивиться на син? небо i  уявля?,  як  стрiчатимуться,
мiняючись на одвiчних чатах, весна  та  лiто  тисяча  вiсiмсот  вiсiмдесят
четвертого року.
   Пiслязавтра вони гаряче привiтають одне одного,  якiсь  три-чотири  днi
постоять у дружнiх обiймах, - i весна, стомлена шаленим квiтуванням,  пiде
на  тривалий  спочинок,  а  лiто,  молоде  i  роботяще,  готуватиме  щедрi
подарунки осенi й зимi.
   Павловi хочеться бачити ту,  зараз  уявлювану,  зустрiч.  Дивно  навiть
якось: ранiш нiколи не думав про не? - i раптом народилося  це  химерне  й
невiдхильне, немов поклик серця, бажання. I мабуть, таки побачить  ??,  бо
тодi ж, у тi ж першi червневi днi, його випустять з тюрми:  йтиме  додому,
оглядатиме поля, лiси i, може, якраз побачить прощання весни з лiтом...
   Губився в загадках i все частiше питав сам себе Павло:  чому,  з  яко?,
власне, причини так доброзичливо, хоч дещо й приховано, ставиться до нього
Арцибашев? Ну от же: довго,  наполегливо  домагався  i,  нарештi,  домiгся
засланцевi казенно? грошово? допомоги, наперед домовився з мировим  суддею
четверто? дiльницi про покарання порушника жандармсько? iнструкцi? мiсяцем
(тiльки одним!) ув'язнення,  перенiс  вiдбуття  того,  порiвняно  легкого,
покарання з холодного лютого на теплий травень, посадив арештанта в окрему
й  простору  камеру,  а  згодом  сам  пiдказав  йому   написати   прошенi?
губернаторовi, аби той поклопотався перед мiнiстром внутрiшнiх справ зняти
з колишнього вихованця  духовно?  семiнарi?  гласний  нагляд  i  дозволити
мешкати в Охтирцi...
   Викладав тi загадки Степановi Бодяку, який щодня  тричi  приносив  йому
харчi, але новий наглядач повiтово? в'язницi був скупим на слово:
   - Такий добрий чоловiк та й усе.
   - Добрий чоловiк... i в полiцi? служить?
   - Трапля?ться. Мабуть, природа дала людяне серце. Я  справниковi  також
не брат i не сват, та й не вислужуюся особливо, однак же вивiв мене  з-пiд
влади  свавiльного  пристава  другого  стану,  зробив  наглядачем,  якому,
порiвняно з сторожем, клопотiв менше i жалування бiльше. Або ще: зна?  про
наше давн? приятелювання i  саме  менi  звелiв  харчувати  тебе,  а  тепер
посила? мене з тво?м прошенi?м у губернаторську канцелярiю, хоч  поривався
?хати Колупай...
   ?здив Бодяк у Харкiв i чекав там кiлька  днiв.  Правда,  повернувся  не
дуже веселий (губернатор не захотiв клопотатися  перед  мiнiстерством),  а
все ж привiз друговi звiстку про призначення державно? запомоги...
   Не ремствував  Павло  на  охтирську  в'язницю  -  в  нiй  було  загалом
непогано.  Не  викликали  на  допити,  випускали  на  тривалi  прогулянки,
дозволяли  побачення  не  тiльки  з  братом  Тишком,  але   й   з   iншими
вiдвiдувачами, не заважали  працювати,  не  одбирали  паперiв.  I  вiн  не
марнував часу: цiлими  днями  читав,  писав.  Тут  скомпонував  i  одiслав
редакцi? газети  "Южный  край"  два  дописи  про  Охтирку,  закiнчив  твiр
"Трудiвниця", присвячений Тетянi Iванiвнi Гордiйчук, та поему "Вчителька",
якi разом iз сво?м  щоденником  передав  Овчаренковим  приятелем  лiсником
Твердохлiбом Даньковi у Грайворон...
   Що подума? Михайло, прочитавши цi першi  Павловi  римованi  спроби,  як
оцiнить ?х, особливо ж поему? Вона увiбрала в себе  долi  не  лише  Тетяни
Iванiвни та Оксани Петрiвни,  а  тому  ма?  сюжет  i  композицiю  набагато
складнiшi й розлогiшi, нiж "Трудiвниця". В нiй  дi?  традицiйний  любовний
трикутник, але...
   Молода вчителька народно? школи здибу?ться зi студентом  медиком,  який
при?хав у село  вiдбувати  практику.  Разом  навiдували  хворих,  вечорами
читали i обо? щиро закохалися. Перед його вiд'?здом  на  навчання  дiвчина
вiдчула вагiтнiсть, i вони поклали  на  рiздвянi  свята  побратись...  Тим
часом до не? почав набиватися в полюбовники повiтовий  адвокат.  Вчителька
одбрила  старого   нахабу.   Ображений,   вiн   запiдозрив   непокiрну   в
неблагонадiйностi, уночi наскочив з жандармами, вчинив трус,  позбавив  ??
служби, заарештував, i дорогою до  в'язницi  нещасна  зазнала  передчасних
пологiв...

   Степан Бодяк зайшов у камеру з гарним настро?м.
   - Значить, завтра в Пушкарне?
   Павло пiдвiвся з стiльця.
   - Так.
   - А може, залишишся в Охтирцi?
   - Ти ж зна?ш губернаторову вiдповiдь на мо? клопотання...
   - Знаю. Одначе годину тому я говорив з Арцибашевим, i вiн обiця?  сво?ю
владою дозволити тобi зостатися на мiсяцiв два-три в повiтовiй столицi,  а
згодом, мовляв, ще щось вимудру?мо... Мешкатимеш у мене.
   - А що робитиму?
   - Спробу?мо пiдшукати якусь бодай паршивеньку службу. Вчора менi  казав
один  знайомий,  нiбито  судовий  слiдчий  друго?  дiльницi  напиту?  собi
розсильного. Якщо згода - рiж прошенi? справниковi, а я однесу його i пiду
закидати вудки до слiдчого.
   - Гада?ш, клюне?
   - Треба сподiватися i  дiяти,  пiд  лежачим  каменем  трава  не  росте.
Толцiте - отверзеться... З журналами справа теж поволi крутиться.
   - ? надiя в бозi?
   - Либонь. Веду перемови з колишнiм секретарем земсько? управи.
   ...Минуло десять днiв. Друзi прощались, ковтаючи смуток. Знову перейшов
?м дорогу, знову  розлучив  ?х  Матвiй  Ткаченко.  В  цьому  був  несхитно
переконаний Бодяк.
   - Вiн, паскудна мазниця. Я  сам  бачив,  як  учора  пiд  вечiр  Колупай
виходив з двору  слiдчого.  Ти  ж  тиждень  прослужив,  слiдчий  позавчора
похвалявся менi кмiтливiстю свого нового розсильного, а  сьогоднi  ма?ш  -
звiльнив без жодного слова...
   - Хай ?м трясця, - зiтхнув Павло i  завдав  торбу  на  плечi.  -  Бувай
здоровий, Степане.

   36_

   Журналами земських зборiв завалений увесь  Павлiв  стiл.  Перечитав  ?х
кiлька разiв, звiв докупи наведенi в них  численнi  факти  i  нарештi  мав
уявлення про стан шкiльно? освiти на Охтирщинi, Слобожанщинi, а може, й на
цiлiй Укра?нi. I дiйшов невтiшних  висновкiв:  виходить,  Укра?на,  яка  в
минулi столiття вiдзначалася досить високим рiвнем письменностi, тепер,  у
час повсюдного панування парово? машини, перших крокiв  електрично?  лампи
та електротелеграфа, занурю?ться в духовну темряву. Так, так - занурю?ться
послiдовно  й  неухильно  -  одна   школа   припада?   в   середньому   на
десять-п'ятнадцять тисяч сiльського населення... Аж страшно стало...
   На весь Охтирський повiт -  лише  двадцять  три  школи,  якi  охоплюють
усього пiвтори тисячi дiтей, головним чином хлопчикiв. А хто  дасть  бодай
елементарну  грамоту  отому  народному  морю,  котре  так  прагне  свiтла,
культурного розвою, хоче читати й писати? Хiба годна вдовольнити ту велику
спрагу якась пiвсотня вчителiв, розкиданих по сiльських закутках?
   Та й з тих вчителiв тiльки окремi  мають  середню  педагогiчну  освiту,
закiнчили  спецiальнi  семiнарi?  чи  принаймнi  гiмназi?.  Решта  ж   або
напiвписьменнi, або такi  розледащiлi  та  ласi  до  горiлки  бовдури,  як
Обухiвський.  Незвиклi  до  розумово?  працi,  байдужi  до  запитiв  сво?х
вихованцiв, окайданенi часословом i псалтирем, цi горопахи в класi  знають
лише дубець та лiнiйку, якi щодня гуляють по дитячих спинах...  Чекай  вiд
них добро? поради й настанови, сподiвайся, що передадуть глибокi знання.
   Вiддана в руки земству, на вiдкуп нижчому сiльському  клiру,  початкова
школа ледве животi? i найменшою мiрою  не  сприя?  суспiльному  поступовi.
Навпаки, вона, а надто церковнопарафiяльна, викону? навiть шкiдливу  роль,
бо застою? безпросвiтну темноту й  неуцтво,  задурманю?  голови  майбутнiм
хлiборобам, розслаблю? ?хню волю, вбива? в них природнi здiбностi,  робить
полохливими   фаталiстами   й   запеклими   iндивiдуалiстами,    похмурими
вовкулаками та iдолопоклонниками...
   Школа на Охтирщинi явно  занепада?,  йде  не  вперед,  а  назад.  Ма?мо
характеристичне явище: все, що ?  бiльш-менш  кращого  серед  учительства,
покида? забур'янену  шкiльну  ниву  i  перекида?ться  на  поле  державного
чиновництва. I закономiрно:  адже  служба  вчителевi  да?  всього  якихось
десять-п'ятнадцять карбованцiв на мiсяць. Приблизно  стiльки  ж  вiдпуска?
казна полiтичному засланцевi...
   Звичайно,  земськiй  школi,  убогiй  i  злиденнiй,  важко  змагатися  з
церковнопарафiяльною,  яку,  реакцiйну  за  ??  суттю,  всiляко  пiдтриму?
держава, однак же земство майже зовсiм не дба? про поширення освiти  серед
селянства. Воно ретельнiше займа?ться ремонтом дорiг, спорудженням мостiв,
нiж школою...
   - Добридень у хату, - перервав Павловi роздуми Семен Язикатий. - Скнiв,
скнiв у тiй проклятiй розправi та й порiшив заглянути до тебе.
   - Спасибi.
   Сiвши бiля столу, староста почав гортати журнали.
   - Де набрав?
   - В Охтирцi.
   - Тодi, коли вiдбував присуд за вiдлучку до Трутовського?
   - Так.
   - Потрiбнi?
   - Думаю написати статтю про стан шкiльно? освiти в нашому повiтi.
   - Знайшов щось цiкаве?
   Грабовський виклав сво? враження й думки.
   - Напиши, - мовив Язикатий, уважно вислухавши все. - Добре дiло зробиш.
Нашу земську управу бити треба та слухати, чи тепла, бо  школi  вона  таки
мачуха. Але варто було б ще чимало додати.
   - Що саме?
   - Ти говорив - двадцять три школи. Насправдi ж ?х значно менше.
   - В журналах сказано.
   - Сказати можна все. То управа запорошу? зборам очi.
   - Наприклад?
   - Позаминулого  року  розпалася  школа  в  Бранцiвцi,  а  недавно  -  в
Полярному. Та, далебi, не тiльки в цих слободах. Не все те правда,  що  на
весiллi спiвають чи на похоронi говорять, дивися в  корiнь.  Або  кажеш  -
коштом земства побудовано шкiльнi примiщення в Пушкарному та Кирикiвцi.  I
тут помилка.
   - Яка?
   -  На  будiвництво  нашо?  школи   управа   видiлила   пiвтори   тисячi
карбованцiв, з громади ми зiбрали ще пiвтисячi. Самi копали, возили глину,
пiсок, мастили, бiлили.  До  того  ж  голова  управи  надiслав  нам  таких
мулярiв, якi лиш змарнували грошi й людську працю. В класах  уже  й  зараз
навчатися небезпечно - затильна стiна вигнулась, стеля звисла от-от упаде.
   - Невже?
   - Пiди подивися. Не хвали земство, не заслугову?  воно  похвали.  Та  й
мала ця школа: в нiй можуть вмiститися сiмдесят п'ять учнiв, а  в  слободi
пiдлiткiв ? понад двi сотнi. Де ж ?м учитися - надворi? I ще одне -  скажи
добре слово про вчительок. Бiднi вони,  нещаснi,  безправнi,  живуть,  мов
горох при дорозi, хто хоче, той скуба?... От торiк у Рясному становий  так
заповзявся до вчительки, що вона, боронячись вiд його  похабних  залицянь,
мусила перебратися в iншу губернiю. Словом,  вистача?  iсторiй,  поцiкався
ними... Ну, а оце стулив вiрша та й хотiв тобi розказати.
   - Про те, як у баби  Олени  "пiд  самого  Митра"  покрадено  кожухи  "з
хитра"? - усмiхнувся Павло.
   - То вже застарiло,  а  це  про  одного  попiвського  загнибiду,  який,
силкуючись ще бiльш розбагатiти, помандрував з усiма  сво?ми  статками  та
родиною до Катеринодара, поволi все там проциндрив i повернувся  додому  з
батiжком.
   Але не пощастило Язикатому повiдати сво?  нове  творiння,  бо  до  хати
зайшов Грицько Любинський.
   - Принiс тобi, Павле, те, що ти просив, - сповiстив, подаючи книжки.  -
У Сергiя Трутовського взяв.
   - Надовго?
   - До недiлi.
   - Спасибi.
   Не встиг Грабовський оглянути книжки, як порiг переступив iнший гiсть -
лiсник Твердохлiб.
   - Оце повертаюся з Грайворона, - заговорив, витираючи спiтнiле чоло.  -
Бачив Данька, передав йому все.
   - Михайло нiчого не переказував?
   Лiсничий зиркнув на старосту й паламаря i вiдповiв одним словом:
   - Нiчого.
   - Сюди не збира?ться?
   - Збирався, але справник не дозволив.
   Потоптався на мiсцi, ще раз обвiв  недовiрливим  поглядом  присутнiх  i
продовжив:
   - "Вчительку" похвалив. Просив, щоб ти написав йому  про  час  i  мiсце
майбутньо? вашо? зустрiчi для розмови про поему i ще про дещо... Напиши, я
в суботу знову подамся в Грайворони та й однесу.
   - Напишу. Загляньте до мене, коли йтимете.
   Слiдом  за   Тверлохлiбом   вийшов   i   Язикатий.   Вiн   недолюблював
пушкарнянського паламаря, у службових стосунках  з  ним  був  обережний  i
стриманий, а поза службою не хотiв бачити його. Не  раз  попереджав  свого
молодого приятеля - не будь перед  Любинським  особливо  вiдвертим.  Павло
слухав ту щиру раду, але не слухався. Не зна? староста сьогочасно? молодi,
не розумi? тих змiн, тих палахкотливих бур та вулканiв, якi дiють  довкола
i захоплюють у свiй вир юнацькi душi. Вистояти  супроти  цього  борвiю  не
можуть не лише якiсь там сiльськi паламарi-недоуки. Ну хай Андрiй  Желябов
- син крiпака, Микола  Кибальчич  -  з  попiвсько?  родини,  але  ж  Софiя
Перовська - донька дворянина, губернатора...
   - Новину чув? - та?мниче спитав Любинський.
   - Яку?
   - Марiя Калюжна, Iванова сестра, теж заарештована.
   - Знаю.
   - I менi не сказав...
   Грабовський зачервонiвся.
   - Тiльки позавчора отримав звiстку з Харкова, - вiдказав  вибачливо.  -
Заходив у церкву, але тебе не застав.
   - Я ?здив по свiчки в Рясне, там i почув про лихо дiвчини.  Яка  шкода,
яке горе для нас, молодих,  для  велико?  справи!  Падають  буйнi  голови,
рiдшають  лави  звитяжцiв...  Тво?   харкiв'яни   не   повiдомили   причин
ув'язнення?
   - Повiдомили. Марiя перший раз була  заарештована  майже  одночасно  зi
мною, тiльки в Одесi.  Вийшовши  з  тюрми,  вчинила  замах  на  полковника
Катанського.
   - Стрiляла?
   - Так. I промахнулась.
   - Ая-я-а!! - схопився за голову Любинський. - Всипати б ?й...
   - Всипати? - здивовано перебив Грабовський.
   - Аби краще цiлилася, не давала маху. А де ж вона, Марiя, зараз?
   - Уже судили ??. Дали двадцять рокiв каторги.
   - Двадцять рокiв! Боже мiй, боже! Страшно.
   - Дуже страшно. Тепер вiдбува? ту покуту разом з Iваном  на  карiйськiй
каторзi, в Забайкаллi.
   Обидва замовкли. Тiльки клопiтке цiпання маленьких курчат  у  ситi  пiд
постiллю розстрiлювало гнiтючу тишу.
   ...П'ятниця  видалась  на  диво  короткою.  Зранку  Грабовський   читав
принесенi Любинським книжки, а пiсля полудня  взявся  писати.  За  спiшною
роботою не помiтив, що в хату зайшли Матвiй Ткаченко та соцький.
   - Iменем закону обшук! - виголосив пристав  i,  пiдступивши  до  столу,
взяв недописаний аркуш.
   Павло поклав ручку, пiдвiвся i вийшов з-за столу. Пристав пробiг  очима
написане.
   - До кого лист?
   - До знайомого,
   - Хто вiн?
   - Нащо тобi?
   - Михайло Данько з Грайворона?
   - Можливо.
   Матвiй витягнув з шухляди два списанi зошити.
   - А це що таке?
   - Чернетки мо?х кореспонденцiй. Не тiшся. Вони  опублiкованi  в  "Южном
крае" та "Харьковских губернских ведомостях", хоч i без мого прiзвища.
   - А це? - показав смужку паперу, знайдену мiж зошитами. - Чи?  прiзвища
тут написанi?
   - ?х судили торiк пiд час ки?вського процесу. Можеш прочитати в  газетi
"Свет", якщо цiкаво.
   - А це?
   - Мо? твори. У них твiй батенько прославлений, вiзьми на пам'ять.
   - Для чого вони тобi, Матвiю? - подав голос соцький. - Обидва  з  одно?
слободи, разом училися i тут, i в бурсi...
   Пристав скипiв.
   - Не тво? дiло.
   - Не мо?, звiсно, але...

   Арцибашев читав i супив брови.
   - Що там таке? - цiкавиться пiдполковник Трубников.
   - Рапорт Ткаченка.
   - Про що?
   - Зробив трус у Грабовського.  Знову  той  колишнiй  семiнарист  матиме
халепу. Вiдверто кажучи, менi шкода його.
   - Славний хлопець?
   - Розумний, гарячий, дотепний. Сам побачиш.
   - Ти санкцiонував обшук?
   - Нi.
   - Тюкни на пристава, вiзьми порви рапорт та й по всьому.
   -  Не  можу.  Ткаченко  через  мою   голову   сповiстив   губернаторову
канцелярiю. Прошу тебе, допитуючи юнака, не дуже прискiпуйся.
   - Для друга...
   - Наперед дякую. Ходiм до мене, повечеря?мо, розважимось у преферанс.

   37_

   Помiчник начальника губернського жандармського управлiння Трубников вiв
допит спокiйно i розважливо, занотовуючи кожне слово арештанта.
   - Добре зна?те Михайла Данька?
   - Не дуже.
   - Де й коли познайомилися з ним?
   -  Сьомого  лютого  цього  року  в  грайворонському  за?здi  i   цiлком
випадково.
   - Чого ?здили у Грайворон?
   - На ярмарок, чоботи купляти.
   - Про що говорили тодi?
   - Про нашi лiтературнi твори, обiцяли обмiнюватися ними.
   - Обмiнювались?
   - Я передавав Даньковi мою поему "Вчителька"  i  просив  прорецензувати
??.
   - Як передавали?
   - Через пушкарнянського лiсника Твердохлiба.
   - Спiльних знайомих з Даньком ма?те?
   - Один Твердохлiб.
   - Листувалися з Даньком?
   - Я писав йому двiчi.
   - Що писали?
   - Рiзне, зокрема обiцяв надiслати свою "Вчительку".
   - Листи засилали поштою?
   - Лiсник носив.
   - I вiд Данька до вас?
   - Данько менi не писав нiчого, а передав на словах, що  строк  гласного
нагляду за ним скоро закiнчу?ться i вiн хотiв би побачитись  зi  мною  для
розмови про "Вчительку".
   - Слюнiна зна?те?
   - Так. Це вчитель з села Колотилiвка Грайворонського повiту. Я навмисно
?здив до нього, шукаючи книжок з педагогiки.
   - Слюнiн дав книжки?
   - Дав, а потiм один раз за?здив до мене за ними.
   - З ним листувались?
   - Нiколи.
   - Крiм Твердохлiба й Слюнiна, хто ще вiдвiдував вас дома?
   - Пушкарнянський паламар Любинський.
   - Як збиралися переправити Даньковi листа, одiбраного у вас Ткаченком?
   - Обiцяв однести Твердохлiб, та вiн захворiв. Я вирiшив сам  пiдскочити
у Грайворон, але потiм роздумав i хотiв передати  листа  Слюнiним,  котрий
мав ?хати по жалування.
   - Значить, Слюнiн також знайомий з Даньком?
   - Нi.
   - Цей ваш лист не зовсiм зрозумiлий. Там ви пишете про якусь  "збiрку".
Що пiд тим химерним словом розумiти?
   - Звичайнiсiньку зустрiч. Я таки планував побачити Данька i почути його
суд про мою поему, однак не зважувався йти до нього на  квартиру,  щоб  не
попасти в руки грайворонсько? полiцi?, яка стежить за тi?ю квартирою  дуже
пильно. От чому назвав мiсце для збiрки на площi за церквою.
   - У листi згаду?те якусь особу, не називаючи нi ?? прiзвища, нi  iменi.
Хто вона?
   - Не знаю.
   - Згаду?те i не зна?те? Дивно.
   - Нiчого дивного нема.
   - Пояснiть,
   - Я хочу здобути вищу освiту, а жодних  засобiв  для  навчання  власним
коштом не маю. Спершу думав пiти у ветеринарний  iнститут,  де  майже  всi
студенти забезпечуються казною, але згодом дiзнався, що колишнi  полiтичнi
пiднагляднi права на стипендiю позбавленi. I вирiшив  вигiдно  одружитися.
Тому й питав Данька, чи не знайдеться в Грайворонi охочо?  пiти  за  мене,
вiдзначив, що до релiгi? залишаюся байдужим i  хотiв  би  мати  дружину  з
такими ж  переконаннями.  Данько  вiдповiв,  що  грайворонськi  дiвчата  -
легковажнi кокетки, а в релiгiйному вiдношеннi - фанатички, що вплинути на
розвиток у них бiльш рацiонального свiтогляду досить важко. Правда, добро?
надi? вiн поки не губив - обiцяв познайомити мене з якоюсь особою, але хто
вона така, не писав, i я про не? нiчого не знаю...

   Начальник губернського жандармського управлiння полковник  Цугаловський
читав протоколи допиту Грабовського,_  Любинського,  Овчаренка  i  подумки
лаявся, мов найзапеклiший биндюжник. Нарештi не стерпiв.
   - Трубникова сюди! - гукнув вартовому.  За  мить  помiчник  стояв  бiля
нього.
   - Хто ви такий, Трубников?
   - Як хто?
   - Пiдполковник окремого  корпусу  жандармiв  а  чи  конторський  писар,
статистик, архiварiус?
   - Не розумiю.
   - Переглянув оцю вашу писанину, - показав на папери, -  i...  Виходить,
ви не  виконували  мо?  розпорядження,  а  гралися  в  допит,  особливо  з
Грабовським.
   - Чому?
   - Не знаю, та, на жаль, це так.  Ваше  слiдство,  по  сутi,  нiчого  не
з'ясувало. Склада?ться враження,  що  допитувач  та  допитуваний  говорили
рiзними  мовами  i  про  зовсiм  вiдмiннi  речi,  навiть  не   силкувалися
порозумiтись: ви питали його про дiло, а  вiн  вам  торочив  казки,  ба  й
просто кепкував з вас, глумився, пускав пиляку в очi.
   - Не думаю...
   - То вдумайтесь нарештi. Гляньте ось на це  мiсце  протоколу.  На  ваше
запитання,  яку  радiсть  хотiв  вiн  повiдати  Даньковi   при   зустрiчi,
Грабовський вiдповiда?: Вiдшукуючи засоби для придбання вищо? освiти, я  в
розмовi з учителем Слюнiним дiзнався, що можна вступити  до  вчительського
iнституту на казенне утримання i пiсля закiнчення курсу  з  медаллю  (а  в
даному випадку я покладаюсь на сво? сили) можна бути iнспектором  народних
училищ. Таким чином,  у  мене  вiдпала  необхiднiсть  вдаватися  до  таких
цинiчних витiвок, як "вигiдне" одруження, i шукати  знайомства  з  рiзними
особами. От чому я й завагався, ?хати  менi  у  Грайворон  чи  не  ?хати".
Збагнули?
   - Там усе на сво?му мiсцi.
   - Де?
   - Ранiш говорилося, що вiн думав ?хати познайомитись з тi?ю особою.
   - Не крутiть хвостом. Хотiв подiлитися радiстю про можливiсть  вступити
до iнституту, а потiм завагався... Все це гра, i,  видно,  заздалегiдь  не
зовсiм продумана, або ж той колишнiй семiнарист глузував над вами, плещучи
все, що забрело в голову.
   - Це вже занадто.
   - Нi. Вiзьмемо iнше мiсце з того ж листа. Охтирський  пристав  Ткаченко
розшифрував i витлумачив його так: "В листi до Данька  Грабовський  обiцяв
при?хати до нього на "збiрку", для котро? пропону? знайти  мiсце,  а  далi
вiдносно якогось Данькового товариша говорить: "Я  чув,  важко  в  н(ьому)
похитнути рел(iгiйнi) вiрування, що ? вже досить сильним гальмом на  шляху
р(еволюцiйного) розвитку". В першому випадку неважко вгадати, що  "збiрка"
- не щось iнше,  як  та?мна  сходка,  а  в  другому  очевидно,  що  Данько
намага?ться  з  вiдома  Грабовського,  а  можливо,  i  при   його   участi
зiштовхнути  якогось  товариша  з   iстинно?   путi   в   злочинну   зграю
революцiонерiв". Чу?те?
   - Так.
   - Добре. Пригаду?те, як вiдповiв вам Грабовський про збiрку?
   - Пам'ятаю.
   - А тепер послухаймо його коментар,  старанно  записаний  вами:  "Слова
"важко похитнути релiгiйнi вiрування, що ? вже досить сильним  гальмом  на
шляху р (тобто рацiонального) розвитку" стосуються тi??  ж  особи,  яку  я
згадував,  хоч  i  назвав  "товаришем"  в  розумiннi  "знайомий".  Вiдчули
рiзницю?
   - Вiдчув.
   -  Збагнули,  як  революцiйний  розвиток  обернувся  на   рацiональний,
невiдома особа - на товариша, всього-на-всього знайомого, а той знайомий -
знову в особу жiночо? статi? Мiстифiкацiя?
   - Частково.
   - Я вас, правду кажучи, не  пiзнаю.  Завжди  такий  уважний,  забива?те
пiдсудних перехресними запитаннями, спiвставля?те,  докопу?тесь,  а  цього
разу...
   Трубников добре зна?: цього разу вiн таки недоброякiсно  виконав  наказ
свого начальника. Уважив дружньому проханню Арцибашева,  допитував  абияк,
намагаючись  трохи  стушувати  провину  арештанта.   Грабовський   справдi
говорив, що хотiв, а вiн, пiдполковник, старанно занотовував...
   - Ви не помiтили рiзких розходжень у зiзнаннях Грабовського i Данька?
   - Грайворонський справник не надiслав Данькових матерiалiв в Охтирку.
   - Надiслав. Вони у мене.
   - Я про те не знав.
   - Шкода. Звернiть увагу на тi  розходження.  I  Данько  i  Грабовський,
силкуючись приховати отi сво? стосунки, мабуть, навмисне плутають.  Данько
твердить, що познайомився з Грабовським у  Пушкарному  п'ять  рокiв  тому,
вiдтодi й разу  не  бачив  його,  отримав  вiд  нього  всього  один  лист;
Грабовський же говорить: познайомилися вони сьомого лютого бiжучого року в
Грайворонi, писав Даньковi двiчi i вiд нього отримав одного листа.
   - Дiйсно не сходиться, хоч це вже...
   - Не ма? iстотного значення?
   - Майже.
   - Дарма. Менi дума?ться, за цi?ю плутаниною замасковане щось серйозне.
   - Наприклад?
   -  Хоча  б  належнiсть  обох  цих  молодикiв   до   яко?сь   пiдпiльно?
органiзацi?. Очевидно, охтирський  пристав  другого  стану  небезпiдставно
пише - знайдений при обшуку список полiтичних злочинцiв виклика?  пiдозру,
що "Грабовський ма? зносини з соцiально-революцiйною партi?ю".
   - Перебiльшення. Мiж iншим, той пристав  -  односелець  Грабовського  i
особисто переслiду? його.
   - Хай навiть так, але його здогад повинен насторожити й нас.  До  речi,
чому в протоколi не вiдбито свiдчення пушкарнянського паламаря?
   - Нiбито Грабовський жалкував, що  Калюжна,  стрiляючи  в  Катанського,
промахнулась?
   - Воно.
   - З Любинським я розмовляв пiсля допиту Грабовського.
   - Треба було ще раз поговорити.
   - Для чого? Я переконаний: Грабовського  треба  негайно  звiльнити,  бо
вагомих пiдстав для нового покарання нема.
   - Така пропозицiя менi не зовсiм подоба?ться. Пораджусь з губернатором.

   38_

   У слобiдськiй розправi, куди  зайшов  Павло,  крiм  старости,  не  було
нiкого. Таке траплялося рiдко - довкола Семена Язикатого  завжди  юрмились
пушкарняни, особливо бiднiшi та допитливiшi. Тепер же  вiн  самотою  стояв
бiля тепло? груби i стиха мимрив.
   - Вiршу?те? - запитав Павло, скидаючи шапку.
   - Хай йому, тому вiршуванню...
   - Щось сталося?
   - Нажив собi нову халепу.
   - Яку?
   - Вчора покликав мене волосний урядник i давай розпiкати за того вiрша,
що я тобi читав - про попiвського загнибiду  Мартина,  який  повернувся  з
Катеринодарщини голий, мов турецький святий. Ти,  каже,  шельму?ш  доброго
хазя?на. Мартин  Герасимович  уже  виклопотав  позичку  в  банку  i  знову
спина?ться на ноги...
   - Як урядник дiзнався про вiрш?
   - Поскаржився нiби сам Мартин, а вiн почув коло попiвсько? лавки.
   - Значить, ваш твiр зна? i Попiвка.
   - Краще б не знала, бо вона порегоче собi знiчев'я, а менi - в холодну.
   - Справдi?
   - Цього разу, зда?ться, бог милував, але урядник погрожував: виявлю  ще
щось подiбне - харчуватимеш нужу за гратами.
   - Бiльше не складатимете вiршiв?
   - Пита?ш у хворого здоров'я.  Про  Пушкарiв  та  Колупа?в  ще  не  таке
врiжу... Ти цими днями нiкуди не вiдлучався?
   - До Харкова ?здив. Сьогоднi вранцi повернувся.
   - Виходить, я знову набрехав урядниковi. Вiн запитав, де ти зараз, а  я
йому - дома, живе в будинку сво?? матерi... Не повiрив, вибатькував мене i
сказав, що тебе вже кiлька днiв розшукують по всiх повiтах Харкiвщини.
   - Розшукують? До нас нiхто не при?здив нi з Охтирки, нi з  Рясного,  не
цiкавився мною.
   - Ти нiкому не говорив про свiй вiд'?зд?
   - Знали тiльки дома та Любинський.
   - Невже паламар донiс полiцi??
   - Це вiдпада?: сам радив менi ?хати, навiть грошей позичив на дорогу.
   - От так штука, його, чував я, пiсля обшуку й твого арешту викликали  в
Охтирку на допит.
   - Так.
   - Що ж вiн там насвiдчив?
   - Нiби скрiзь лив воду на мiй млин.
   - Звiдкiля зна?ш?
   - Сам казав.
   - Казав... А Овчаренко чув його свiдчення?
   - ?х допитували нарiзно.
   - Чи не занадто звiря?шся йому?
   - Зда?ться, вiн...
   - Ну, дiдько з ним. Розкажи, що робив у Харковi, бо ж завтра мушу ?хати
вибачитися перед урядником, то питатиме.
   - За два днi, що пробув там, багато не зробиш. Носився  з  статтею  про
шкiльну освiту в нашому повiтi, хотiв приладити ?? у якомусь часописi.
   - Приладив?
   -  "Южный  край"  та  "Харьковские  губернские  ведомости"  вiдмовилися
надрукувати. Редактор  "Статистического  листка"  забрав,  але  попередив:
пiдстриже ??, особливо рядки на оборону вчительок. Тут, мовляв,  переважа?
полiтика, а не статистика. Цензура не пропустить.
   - Шкода.
   - Шкода, звiсно, та iншого виходу не знайшов, мусив погодитись, щоб  не
пропадала праця. Власне, виловити в тiй статтi полiтику просто  неможливо,
бо вона наскрiзь полiтична. Побачимо, що  з  тi??  стрижки  вийде.  Хочете
розповiдати урядниковi про статтю?
   - Не такий я рудий. Спитав, аби знати, як викручуватись.  Скажу,  ?здив
по лiки для хворо? матерi...
   Язикатий пiдiйшов до вiкна,  ледь  позолотавленого  скупим  надвечiрнiм
промiнням.
   - Видно, пiдступаються рiздвянi морози.
   - По чому вгаду?те?
   - Подивись сам.
   Грабовський теж глянув у вiкно. На дровiтнi сидiла купа горобцiв. Зграя
ворон кружляла над подвiр'ям i тривожно галасувала, а iншi,  позаховувавши
дзьоби пiд крила, чорним груддям валялись на снiгу.
   - Нiяких прикмет не бачу.
   - Жаль. Коли горобцi ховаються у хмиз, а ворони виробляють  те,  що  он
зараз, - буде холодно або й заметiль. Того ж сподiвайся, коли сорока  лiзе
в стрiху, а синичка почина? пищати ще зранку.
   - Забобони.
   - Нiяких забобонiв. Птахи й худоба тонше вiдчувають змiну  погоди,  нiж
люди. Треба лише вмiти спостерiгати й розгадувати ?х поведенцiю. Снiгурi й
горобцi дружно цвiрiнчать перед вiдлигою. Ворона гра? на льоту, веселиться
галка ввечерi - чекай ясних i теплих днiв. У всьому  цьому  я  переконався
давно.  Раджу  й  тобi  придивлятись.  Словом,  завтра   треба   зодягнути
паровицю...

   39_

   Приставовi другого стану нiчого вже не миле. Не служба - каторга. Щодня
вислуховувати, стоячи  прямцем,  докори,  догани,  погрози,  глузування  i
витирати пiт з чола - хто таке витрима?? Хоч пере?зди в iнший повiт.
   А справник не вгавав.
   - Слухайте, Ткаченко, коли ви нарештi навчитесь бодай що-небудь зробити
розумно? Третiй рiк б'?те байдики  при  управi,  загрiба?те  жалування,  а
користi од вас, як вiд ялово? корови молока. Самi непри?мностi з вами.
   - Я думав...
   - Iндик також думав, доки в  борщ  не  попав.  Караул!  Злочин  викрив!
Гала-гала-гала!.. Зчинили веремiю, розголосили на всю губернiю, пiдняли на
ноги полiцiю i жандармерiю, полетiли рапорти,  телеграми,  а  Грабовський,
виявля?ться, дома.
   - У Харковi вiн таки був.
   - А зна?те, по що ?здив?
   - Те мене не цiкавить.
   - Соромтеся, чиновнику. Шукав лiки недужiй матерi.
   - Бреше.
   - Прочитайте ось рапорт з Рясного.
   Пристав ковзнув очима по списаному аркушу, але нiчого там не розiбрав -
лiтери урядниково? реляцi? нагадували безладну вiхолу.
   - Для чого галасували та ще й вiд мого iменi?
   - Ви тодi були в Сумах.
   - Чому не почекали, доки повернеться хлопець, i не  поговорили  з  ним?
Дивiться,  що  вийшло.  Шiстнадцятого  грудня  ви  телеграфували  за  мо?м
пiдписом, що Грабовський вiдлучився в Харкiв, а  сьогоднi,  через  тиждень
пiсля  того,  я  мушу,  вiдповiдно  до  рапорту   ряснянського   урядника,
доповiдати, що вiн числом ранiш уже був дома.
   - Значить, Любинський затримався з доносом.
   - Значить, треба мати голову, а не казан на плечах. Вийшло так само, як
з отим придуркуватим обшуком у Пушкарному.
   - Придуркуватим?
   - Безумовно. При?хали й зразу - ненависть до  iснуючих  порядкiв,  глум
над мiсцевою владою, зносини з соцiально-революцiйною партi?ю,  гальмо  на
шляху революцiйного розвитку... Я, на жаль, не  розiбрався  в  отiй  зливi
страшних слiв, скопiював  вашого  рапорта  i  в  формi  постанови  одiслав
губернаторовi. А  Трубников  проаналiзував  усе  й  прийшов  до  висновку:
Грабовський не заслугову? найменшого покарання.  Так  з  вашо?  волi  наша
управа пошилася в дурнi.
   - Полковник Цугаловський не погодився з  висновками  пiдполковника.  До
нього схилився також губернатор i клопочеться перед  мiнiстром  внутрiшнiх
справ продовжити нагляд за Грабовським ще на два роки.
   - Звiдкiля зна?те?
   - Знаю.
   - Почина?мо в пiжмурки грати?
   - Менi написали з губернаторово? канцелярi?.
   - А мене не iнформу?те?
   - То приватний лист.
   - Можливо, але справа, про котру вiн сповiща?,  не  приватна.  Заварили
глевку кашу, пiдбили мене на не?, а тепер ще й  перешiпту?тесь  поза  мо?ю
спиною. Ой, дивiться, аби не довелося вам гризти власнi кулаки...

   Грабовський  поволi  ступав  вузенькими  охтирськими  вуличками,  густо
забiленими п'янким суцвiттям черешень та вишень,  i  губився  в  тривожних
здогадах.  Чого  покликано?  Яко?  тепер  заспiвають?  Дозволять  покинути
Пушкарне? Можливо: адже термiн гласного нагляду, вiдповiдно  до  царського
повелiння, вичерпався тиждень тому. Але ж справа з обшуком, що його провiв
Ткаченко, поки що не розв'язана, хоч вiд допиту Трубниковим минуло вже сiм
з половиною мiсяцiв.
   Арцибашева застав у кабiнетi. Справник був веселий i  трохи  збуджений.
Встав з-за столу, пiшов назустрiч, мiцно потиснув руку.
   - Будемо прощатися, Павле Арсеновичу?
   Грабовський спантеличено заклiпав вiями.
   - Термiн вашого заслання скiнчився.
   - А як з тим, що мене допитував пiдполковник?
   - Те назавжди кануло в Лету. Трубников цiлком  вигородив  вас.  Правда,
начальник жандармського управлiння та  губернатор  силкувалися  продовжити
вам  заслання  ще  на  два  роки,  але  особлива  нарада  вiдхилила   ?хн?
клопотання.
   Грабовський полегшено зiтхнув.
   - Отже, ма?те  право  жити  де  хочете,  за  винятком  обох  столиць  i
Петербурзько? губернi?.
   - А мене туди й не тягне.
   - Куди ж збира?тесь?
   - У Харкiв.
   - Де дума?те служити?
   - В редакцiях газет.
   - Хай щастить.
   - Спасибi.
   - Та не попадайтесь бiльше.
   - Спробую.
   - Хочу сповiстити вам одну та?мницю, тiльки  хай  вона  залишиться  мiж
нами.
   - Обiцяю.
   - Бережiться пушкарнянського паламаря.
   Грабовський поточився.
   - Любинського?
   - Протягом обох рокiв той Любинський доносив Ткаченковi про  кожен  ваш
крок - i про вiдлучки в Попiвку та Харкiв, i про розмову з Твердохлiбом та
пiдготовку листа до Данька, а на допитi в Трубникова жорстоко прискаржував
вас.
   - Справдi?
   - Казав, ви вболiва?те за  Калюжну,  шкоду?те,  що  вона,  стрiлявши  в
полковника Катанського, схибила.
   --- Невже?
   - Слово честi.
   - Ох гадина ж, пiдступний змiй i брехун!
   Недалеко вiд полiцейсько? управи несподiвано наткнувся на Любинського.
   - Здоров, друже, - простягнув паламар обидвi руки. - Як тво? дiла?
   Замiсть вiдповiдi й привiтання Павло дав йому ляпаса.
   - Скорпiон.
   - За що це?..
   - Зна?ш, паскудо. Тепер я також знаю. Як тебе земля носить?!
   Плюнув, обернувся i покрокував до вокзалу,  щоб  сiсти  на  харкiвський
по?зд.


Книга друга

ЗА МУРАМИ, ЗА ГРАТАМИ

   Вiчний революцiонер -
   Дух, що тiло рве до бою,
   Рве за поступ, щастя й волю, -
   Вiн живе, вiн ще не вмер.
   Нi попiвськi? тортури,
   Нi тюремнi царськi мури,
   Анi вiйська муштрованi,
   Нi гармати лаштованi,
   Нi шпiонське ремесло
   В грiб його ще не звело.
   /. Франко_

   1_

   - Ну й спекота. Душа не витриму?! Ходиш, немов у печi. Оце так лiто!  З
перцем, - скаржився товстенький чоловiк  середнього  зросту,  переступаючи
порiг коректорського кабiнету.
   Причинивши високi голубi  дверi,  вiн  зняв  ширококрисого  солом'яного
бриля, витер картатою хусткою невелику лисину, що поблискувала мiж довго?,
вже трохи срiблясто? чуприни, i стомлено сiв на канапу пiд стiною.
   -  Помагайбi,  козаче,  помагайбi,  -  привiтався   до   юнака,   який,
нахилившись над столом, зосереджено вичитував i креслив якiсь папери.
   - Спасибi! Боже й  вам  помагай,  -  вiдповiв  той  на  привiтання,  не
пiдводячи голови.
   - А ти все сидиш, марику?ш, - набиваючи цибухату люльку тютюном,  мовив
чоловiк - Дума?ш, титулярного дадуть тобi? Титулярнi радники, братику,  на
дорозi не валяються, та й горбом не доскакуються. Ну, ти скоро?
   - Кiнчаю, Семене Потаповичу, кiнчаю, - одповiв юнак, не вiдриваючись од
роботи.
   Чоловiк устав з канапи, пiдiйшов до столу i, пахкаючи люлькою, заглянув
у дрiбно списанi, багато разiв покресленi папери перед юнаком.
   - Кiнчаю, кiнчаю, - невдоволено повторив вiн. - З тебе, Павле,  був  би
гарний канцелярист, письмоводитель, а не лiтератор.  Не  гнiвайся,  правду
чуючи. Не дiло це, друже, не дiло. - Чоловiк перейшов на повчальний тон. -
Якби отак кожен лiтератор кебетував, то скоро загинув би  або  вiд  сухот,
або з голоду. Ну хiба ж  можна  марнувати  стiльки  часу  i  сил  на  таку
дурничку? Та й що дасть тобi ота клятуща замiтка? Нi для  кишенi,  нi  для
душi. Гаразд, кiнчай, а я зачекаю, бо ти менi потрiбен.
   Чоловiк знову сiв на  канапу  i  почав  переглядати  газету.  Срiблястi
скронi, така ж сама борода, дбайливо розчесана на два боки, пригаслi  сiрi
очi, невеличка лисина свiдчили про поважний вiк ?х власника.  Пишнi  вуса,
що прикривали не тiльки верхню, а й нижню губу, вишивана хрестиком сорочка
та широкi шаровари, заправленi в сап'яновi халяви, робили його  схожим  на
чумака, який тiльки-но повернувся з далеко? дороги i зiбрався до церкви.
   - Оттуди! I забув, - клацнув язиком Семен Потапович. - Кiнчай, Павле, а
я загляну на хвильку до редактора.
   Тiльки вийшов вiн, як на порозi коректорсько?  стала  чорнокоса  молода
дiвчина в легенькiй бордовiй сукнi.
   - Ну, мрiйнику, ти не забув?
   Юнак пiдвiв голову:
   - Пам'ятаю, Евелiно, пам'ятаю. Уже втрет? нагаду?ш.
   - Хай навiть уп'яте. Але ж ти пам'ятай. Чека?мо в  лiсовiй  хатi.  Будь
здоров. - I вона причинила за собою дверi.
   - Так, так. Мужики збунтувалися, -  подумав  уголос  юнак,  залишившись
один, - збунту-ва-ли-ся, - повторив, видiляючи кожен склад. - Нi,  так  не
пропустять.
   Вiн  закреслив  слово  "збунтувалися"  i  вивiв  "запротестували".   Ще
подумав, закреслив i написав: "Почали допитуватися, коли  пан  поверне  ?м
вiдрiзану землю".
   - От i все! Так уже, мабуть, проскочить.
   Юнак поклав ручку на стiл, устав i солодко потягнувся, сплiвши руки над
головою.
   Тепер можна було пiзнати в ньому  Павла  Грабовського.  Понад  дворiчне
життя пiд наглядом мiсцево? влади в рiдному селi  наклало  на  нього  сво?
слiди. Худорлявий, як i ранiш, вiн, однак, значно вирiс, змужнiв, поширшав
у плечах, на верхнiй губi уже  посiялися  майбутнi  вуса.  Тонка  постать,
широке вiдкрите чоло, на якому лежала перша, ледве помiтна складка, великi
блакитнi очi, що свiтилися силою i рiшучiстю, особливо  коли  був  радiсно
збуджений.
   Уже пiвроку минуло вiдтодi, як Грабовський, дiставши  дозвiл  влади,  з
рiдного Пушкарного знову при?хав до Харкова. Жив, як i  кожен  початкуючий
газетяр, що перебива?ться  на  бiдних  коректорських  хлiбах,  йому  часто
доводилось виконувати також репортерськi обов'язки. З раннього ранку ходив
по мiсту, перечитував афiшi та  оголошення,  забiгав  до  рiзних  установ,
салонiв - шукав новинок, на якi так був жадiбний редактор.
   Бiганина висмоктувала всi сили, даючи нiкчемнi копiйки, на якi  хлопець
ледве мiг зводити кiнцi з кiнцями. Мешкав i тепер на Москалiвцi,  але  вже
не в Архипихи, бо, повернувшись до Харкова, дiзнався,  що  бабуся  померла
понад рiк тому, а убогу  хатинку  ??  забрали  сусiди  за  похорон.  Знову
згадалося: "I направо - старiй бабi смерть пiдпису? патент, а налiво - без
копiйки б'?ться з нуждою студент..."
   Бiдна  вдова,  в  яко?  займав  куток,  радiсно  зустрiчала  небагатого
квартиранта. Вiн не заважав ?й, бо дома бував  рiдко.  Вона  iнодi  вже  й
журилася, чи не запропастився де ?? дивний  пожилець.  Але  минало  кiлька
днiв, i вiн забiгав додому. Нашвидкуруч мiняв бiлизну,  скаржився,  що  не
ма? вiльного часу, i, спавши не спавши, раненько зникав.  Знову  пустувало
пристелене старою ковдрою лiжко, журилася вдова, а квартирант нiби у  воду
впав.
   Вдень вiн  був  зайнятий  редакцiйними  справами,  а  ночами  сидiв  за
столиком, писав вiршi i тiльки перед ранком, зовсiм знесилений,  лягав  на
стару, давно порвану канапу, що стояла в коректорськiй. Так спливали  днi,
тижнi, мiсяцi. За щоденними клопотами навiть  не  помiтив,  як  одцвiли  й
обважнiли соковитими плодами москалiвськi садки.
   Тут же, в редакцi? "Южного края", зустрiв декого з старих  знайомих  та
придбав нових, а серед останнiх - i Семена  Потаповича.  З  цим  зблизився
навiть бiльше, нiж з iншими, не дивлячись на  значну  вiкову  рiзницю  мiж
ними. Цей пiдстаркуватий напiвпоет, напiвфольклорист,  напiветнограф  умiв
зваблювати людей, особливо ж лiтературну та студентську молодь, яка завжди
горнулася до нього i помiж себе жартома  називала  його  Митусою.  Про  цю
витiвку молодикiв Семен  Потапович  знав,  але  не  сердився,  а  може,  й
гордився сво?м високим титулом славетного спiвця.
   Семен Потапович друкувався рiдко, бо  i  в  поезi?,  i  в  прозi  йому,
старому мрiйниковi, не  дуже  таланило,  а  за  нарис  чи  статтю,  завжди
потрiбнi часописам, не хотiв  братися,  вважаючи  ?х  лiтературою  нижчого
гатунку. Кохався переважно в iсторi? та давнiй культурi, якi знав так,  що
легко змагав унiверситетських професорiв.  Може,  саме  ця  освiченiсть  i
тягнула початкуючих лiтераторiв  до  Митуси.  Та  ще  солiдна  бiблiотека,
книжок яко? ?? власник не шкодував нi для кого.
   Був  Семен  Потапович  також  ентузiастом   видавничо?   справи,   якiй
вiддавався цiлком. То ж вiн, кажуть,  напоумив  старого  поета  Володимира
Степановича   Александрова   та    молодого    лiкаря-лiтератора    Кесаря
Олександровича  Бiлиловського,  який  недавно  при?хав  у  Харкiв,  видати
альманах пiд назвою "Складка" i сам докладав багато зусиль, щоб  здiйснити
цю iдею. Для майбутнього видання розшукував нових авторiв, новi твори. Вiн
звiв Павла з Александровим, просив написати щось для альманаха...
   Сьогоднiшнiй  день  нiчим  не  вiдрiзнявся   вiд   попереднiх.   Ранком
Грабовський  пiшов  "на  полювання"  за  матерiалом  для   iнформацiй,   а
повернувшись до редакцi?, сiв за опрацювання зiбраного.
   Не дуже дбав про стиль, бо знав, що сама  "пiкантнiсть"  виведе  ?х  на
шпальти, а над одною статейкою морочився дуже довго, - писав,  закреслював
i знову писав та виправляв.
   - Ти готовий? - з-за  дверей  гукнув  Митуса.  -  Можеш  мене,  хлопче,
привiтати. Ще одна, хоч i незначна, вiкторiя. Завтра, сказав редактор, мiй
матерiал буде набрано. Ну, гайда! О,  а  я  й  забув  тобi  сказати.  Нинi
обiда?мо в мене. Не вiдмовляйся, i слухати не буду. Не буду, не буду.  Маю
велику радiсть. Нарештi при?хав мiй хрещеник, пам'ята?ш, я говорив  колись
тобi. Вiн також обiдатиме з нами. Жду i Володимира Степановича.  Ну  й  ще
буде дехто.
   - Спасибi.
   - Ти не дякуй, а скажи, чи йдеш.
   - Ну, коли треба...
   - Треба, навiть дуже. Тобi ж на користь. Ну, по?хали на сво?х двох.
   - А де ж був ваш хрещеник? - поцiкавився Павло вже на вулицi.
   - Де? Хiба забув? - з почуттям образи спитав Митуса.
   Вiн надмiру був прив'язаний до свого хрещеника, сина багатого помiщика,
що жив неподалiк вiд Харкова i славився серед сво?х сусiдiв  меценатством.
Кожному зустрiчному не мiг нахвалитися  ним.  Розповiдав  багато  разiв  i
Павловi, але той звик до цих розповiдей i пропускав повз вуха.
   - Та нi, я пам'ятаю, - вiдчувши образу Семена Потаповича, виправив свою
помилку юнак. - Питаю, звiдкiля вiн зараз?
   - Здалеку, Павле, здалеку. Бував скрiзь i всюди - в Берлiнi, Мiланi,  а
зараз  з  самiсiнького  Парижа.  Розумi?ш,  з  Парижа.  Ще  торiк,   пiсля
закiнчення академi?, по?хав набиратися ума-розуму. Там такий  козарлюга  -
сам побачиш! Наш,  можна  сказати,  з  нiг  до  голови.  Ану,  поглянь,  -
простягнув Павловi книжку в сiрiй обкладинцi. - Для тебе роздобув. Iстинна
книжка. Читатимеш з насолодою.
   - А-а-а, Семен Жук", - з легкою посмiшкою вимовив  Павло,  перегортаючи
книжку. - Читав i "Пропащих людей", i Перед свiтом". Але  чомусь  менi  не
зовсiм до вподоби цей письменник.
   - Чому? Пан Кониський гарний майстер слова.
   - Я не кажу, що вiн поганий майстер, але от люди в його  книжках  якiсь
не такi, якими вони в життi насправдi ?, а головне - якими  повиннi  бути.
Чи не здаються вам занадто дрiбними справи, котрими тi геро? займаються?
   - Як-то?
   - Дивнi якiсь вони, наче з полудою  на  очах.  Вештаються  мiж  людьми,
багато балакають про народ, наче щось роблять для  нього,  але  чомусь  не
бачать i не чують, як стогне той народ вiд злиднiв i темряви.
   - Таж вони й борються проти темряви.
   - Борються. Але чому, скажiть, вони не боронять мужика  вiд  розжирiлих
багатi?в, лихварiв усяких? Зна?те, Семене Потаповичу,  -  палко  заговорив
Павло, - коли по правдi, то менi не подоба?ться не тiльки Кониський,  а  й
iншi нашi надднiпрянцi. От учора читав я Юрiя  Федьковича.  В  нього  люди
зовсiм iнакшi. У них теж багато горя, мук, але ? й вогонь.
   - Бачиш, Павле, - перебив Митуса, - у Федьковича iнакше. Над  Буковиною
нiмчик пану?. Федьковичевi геро? борються проти мадьярщини.
   - Чому? Не тiльки, - заперечив Павло. - Хiба ж  зображенi  ним  багатi?
Микитула чи Янко - мадьярщина? Нi, зовсiм нi. А в наших селах  мало  таких
Микитул? Хоч греблю гати.
   - Опрiч того, - знизав плечима Семен Потапович, - Кониський i Федькович
- то рiзнi письменники.
   - Та я ж про це й кажу. Зовсiм рiзнi,
   - Ну, то вiзьмеш?
   Грабовський промовчав. Митуса мовчки  простягнув  руку,  взяв  у  юнака
книжку i замахав нею, як вiялом, перед самим носом.
   Iшли повагом. Хоч денна спека поволi й  пересiдалася  i  косе  промiння
надвечiрнього сонця вже не пекло, але  брук  був  ще  гарячий.  У  повiтрi
висiла суха задуха, вiд яко? прив'яле листя каштанiв та акацiй,  що  росли
обабiч вулиць, згорталося в дудочки.
   Задуха доконувала Митусу. Вiн, лiниво переставляючи ноги, часто звертав
пiд довгастi тiнi дерев, безперервно махав  книжкою,  наче  боронився  вiд
настирливих мух, але все це мало допомагало.
   - Тю, бий тебе коцюба! - не витерпiв нарештi i зупинився пiд  крислатим
каштаном, витираючи спiтнiле обличчя хусточкою. - I коли  вговта?ться  оце
пекло? Так зовсiм розтанути можна. - Вiн поглянув на Павла. - Чому це так,
скажи на милiсть, козаче, йдемо наче одною дорогою, але я от упрiв, а тобi
нiчогiсiнько.
   - Чому, пита?те? Це тiльки начеб,  -  засмiявся  юнак.  Вiн  пiдкреслив
слово "начеб". - Я, Семене Потаповичу, йду пiд сонцем, а  ви  все  шука?те
затiнку.
   - Еге, ти, видно, хлопче, ще й штукар. Та я вже и  сам  не  знаю,  яко?
болячки шукаю. Хiба ж не бачиш, обливаюсь потом, от-от захлинуся.
   - Та бачу ж, -  уже  серйозно  вiдповiв  Павло.  -  То  воно,  може,  з
незвички. Я все сво? життя не знав та й не шукав  холодкiв.  Багато  бував
пiд снiгом, дощем, спекою i до всього звик.
   - Ет, звик, звик, - вже з роздратуванням перебив  поет.  -  Все  життя.
Скiльки ж ото ти прожив? А я хiба де виростав, у покоях? Ти, брат...
   Але не встиг закiнчити, бо саме в цей час з бiчно? вулицi  сивi  рисаки
винесли,  мов  пiр'?нку,  фаетон  з  великою   розцяцькованою   халабудою.
Машталiр, надутий, гордий, як ?гипетський фараон, мiцно  тримав  вiжки,  а
баскi конi рвали брук пiд собою. Ще не  порiвнявшись  з  фаетоном,  Митуса
рвонув свiй капелюх з голови, зiгнувся в три  погибелi,  якось  неприродно
втягнув шию в плечi, наче йому сипали гарячий пiсок за комiр. Коли  фаетон
вiд'?хав,  вiн  випростався  i  надiв  капелюх.  Пiдiйшовши,   Грабовський
побачив, що його супутник побiлiв.
   - Що з вами? - здивувався. - Аж на виду змiнилися.
   - Де? Верзеш отаке!
   - А чого ж так були зiгнулися?
   - Ну й вигадник ти, хлопче! То я просто привiтався.
   - З ким? - оглянувся навколо Павло.
   - Хiба ж ти не бачив, що по?хав полiцмейстер?
   - То й що? -  голосно  засмiявся  Павло.  -  Та  хай  би  там  був  сам
iмператор.
   - Iмператор? - обличчя Митуси нараз стало врочисте, аж суворе. - Не був
ти, хлопче, як то кажуть, у голодного в руках, то й патяка?ш казна-що.  Не
зна?ш ти нашого полiцмейстера.
   - Нi, нi, Семене Потаповичу,  на  сво?  нещастя,  трохи  знаю,  бо  вiн
особисто займався мо?ю справою пiсля виключення мене з  семiнарi?.  Але  у
фаетонi  нiкого,  опрiч  кучера,  не  було.  О,  гляньте,   вiн,   либонь,
поверта?ться.
   Фаетон, справдi, добiг до кiнця кварталу, обiгнув дугу коло городового,
що стовбичив на перехрестi, i рушив назад.
   - Ну, ти дивись, коли тобi цiкаво, а я...  -  Митуса  закрокував  геть,
тривожно оглядаючись на фаетон, що доганяв ?х.
   - О! 0! Подивiться! -  вигукнув  зрадiло  Павло,  показуючи  пальцем  у
порожню халабуду.
   Окрик, мабуть, донiсся до машталiра, бо  вiн,  натягнувши  вiжки,  всiм
корпусом, як вовк, обернувся  до  Павла.  Митуса  знову  зiрвав  з  голови
капелюха, нагнувся i так простояв, аж поки той не про?хав.
   Довго йшли мовчки. Говорити обом не хотiлося. Семен Потапович  змагався
з потом, що заливав йому лице, а Павло обдумував зустрiч з  фаетоном.  Цей
випадок  якось  враз  похитнув  у  ньому  пошану  до  старого  лiтератора.
Непри?мний осадок, як намул, лiг на серце.
   - Нi для кишенi, нi для душi, сказали ви,  -  порушив  згодом  мовчанку
Грабовський.
   Митуса запитливо глянув на юнака, не тямлячи, про що той говорить.
   - Все  думаю  над  тим,  що  ви  сказали  в  коректорськiй,  -  пояснив
Грабовський. - Щодо кишенi, то ма?те рацiю, що ж до душi - не зовсiм.
   - Чому?
   - А от чому, - Павло приглушив голос. - Хiба не бачите, як влада та  ??
посiпаки роздмухують кадильницю навколо двадцять п'ято?  рiчницi  реформи,
як розцяцьковують це "визволення" i самого небiжчика  Олександра  Другого?
Та хлiбороби зустрiчають "визволення" по-сво?му.
   - Як це "по-сво?му"?
   - А ось як. В одному селi, коли пiсля вiдправи пiп  став  говорити  про
наближення свята "визволення", якийсь селянин почав вимагати, щоб  помiщик
повернув хлiборобам вiдрiзки.
   Грабовський замовк, оглядаючи жандарма, що проходив поруч.
   - I повернув? - спитав Митуса, коли розминулися з жандармом.
   - На другий день селянина кинули до в'язницi, а односельцi,  обороняючи
товариша, вчинили бунт, спалили панський ма?ток, а самого пана вбили.  Ну,
як то водиться, було викликане вiйсько, хлiбороби оборонялися вiсiм годин.
Звiстка про  це  коротка,  але  вразлива:  трьох  хлiборобiв  забито,  сiм
поранено, двадцять кинуто до в'язницi, а решту вiдшмагано шпiцрутенами.
   - Про це я чув, - байдуже вставив Митуса. - Але яке вiдношення ма? воно
"до душi"?
   - Ма?, Семене Потаповичу, ма?, ще й неабияке. Зiбравши свiдчення про цю
лиху подiю, я хочу написати  в  газету.  Але  треба  добре  продумати,  як
провести маленьку замiточку через Сцiллу й Харiбду, яку обрати форму,  щоб
пропустив редактор, а потiм i цензура. Тому й  сидiв  так  довго,  не  для
грошей, а саме для душi.
   Знову замовкли. Тiльки коли звернули в вузеньку вуличку, на якiй,  крiм
свиней та  гусей,  що  скубли  пiд  тинами  подорожник,  нiкого  не  було,
письменник оглянувся i почав заклопотаним голосом:
   - Дивний ти, Павле. Чи й справдi гада?ш, що ота  твоя  замiтка,  навiть
коли вона потрапить у газету, зможе повернути хоч  сажень  тих  вiдрiзкiв,
яких допоминаються мужики? Боюся, колись доведеться  тобi,  хлопче,  гiрко
визнавати помилковiсть сво?х теперiшнiх поглядiв  i  поривiв.  Ох,  пориви
юностi, гарячi й нерозважнi, дорого кошту?те  ви,  -  зiтхнув.  -  Тому  й
рвешся, як нетля  на  вогонь.  Послухай  старших.  Багато  таких,  як  ти,
гарячих, не розвiдавши броду, побрели у воду i... Так,  так,  захлинулись.
Подумай над цим, голубе мiй сизокрилий. Подумай, щоб не було пiзно.
   Грабовський iшов замислений. Йому вперше  за  тримiсячне  знайомство  з
Митусою випало торкнутися того, що виходило за межi поезi? i так хвилювало
його юнацьке серце. Боляче було вiдчути, що людина, яку вiн поважав, дума?
по-iншому.
   - Читав, Павле, твою "Вчительку", - перевiв розмову Семен Потапович.  -
Взяв у Володимира Степановича.
   Кiлька днiв  тому  Грабовський  вiддав  свою  поему  Александрову  i  з
нетерпiнням чекав, що скаже про не?  цей  досвiдчений  поет.  А  Володимир
Степанович, виявля?ться, дав ?? почитати сво?му приятелевi.
   - Читав, - повторив Митуса. - Скажу прямо: до вподоби вона менi. Гарна,
зна?ш, штука, хоч потребу? рук. Я так думаю, що можна було б вмiстити ?? в
альманасi. Звичайно, пiсля деяких змiн та доробок.
   - А яких саме?
   - Яких? Так, бачиш, говорити важкувато, це легше робиться  в  рукописi,
там виднiше. Але дещо можу сказати й зараз. Дуже  мила  й  мальовнича,  як
жива, вийшла в тебе геро?ня. Вона любить дiтей, бува?  в  мужикiв,  навча?
?х, да? книжки. Добре. Таким ма?  бути  вчитель.  Але  там,  де  ти  хочеш
показати ?? життя i зробити з  не?  якогось  оборонця  мужикiв,  виходить,
скажу прямо, невдало, навiть погано. Ну, от, примiром, подивися сам:  живе
твоя  вчителька  дуже  бiдно,  аж  злиденно,  ??  переслiдують,  над   нею
знущаються староста й пiп. Вона виступа? проти них, захища? мужикiв.  Одне
слово - полiтика, чистiсiнька полiтика, а  не  поезiя.  А  хiба  так  слiд
показувати нашого вчителя? Хiба таким його треба малювати?
   - Але ж так, Семене Потаповичу, в життi! Я сам бачив. У нашому  селi...
- спробував боронитися Грабовський.
   Та спiврозмовник не дав закiнчити:
   - У вашому селi. Мало що ти мiг побачити там, у сво?му селi. Мова ж  не
про тво? село,  а  про  лiтературу,  як  вона  повинна  показувати  нашого
вчителя. Лiтература ма? зображувати такого  вчителя,  який  нам  потрiбен,
якого б полюбив читач, дивився б на нього як на  носiя  свiтла,  культури,
чемностi, високо? моральностi, i тут те, що ти бачив  у  сво?му  селi,  не
допоможе.
   Митуса трохи помовчав i продовжив:
   -  Полiтика,  Павле,  то  дiло  не  вчителя  або  лiтератора,  а  самих
полiтикiв. Головне його дiло не пiдiймати мужика на  бунт  проти  пана  чи
властей, як це ти хочеш, а навчати, просвiщати того  мужика  i  при  тому,
скажу тобi, не на противагу церквi,  а  разом  iз  священиком  -  духовним
пастором. Так ма? стояти справа в iстиннiй поезi?. Отож  i  тобi,  либонь,
доведеться гарненько продумати, а може, й передумати свою "Вчительку".
   -  Продумати,  передумати...  -  тихо,  мовби  сам  iз  собою,  радився
Грабовський. - Менi зда?ться, Семене  Потаповичу,  що  тяжко  передумувати
так, як ви кажете. Тяжко та, мабуть, i неможливо.
   -  Тяжко,  тяжко,  неможливо.  Нiчого  легкого,  хлопче,  як  i  нiчого
неможливого, в лiтературi не  бува?.  Пам'ятай,  Павле,  кришталевi  дверi
священного храму поезi?, якi ? доступними тiльки обраним, вiдчиняються  не
iнформацiями чи замiточками про мужицькi  бунти,  а  iстинними  творiннями
серця. Зваж на це.
   - А коли дума? Володимир Степанович видавати  альманах?  -  поцiкавився
Павло.
   - Коли - легко питати. - Митуса  якусь  мить  подумав.  -  Пора  б  уже
видавати, бо давно носимося з ним.  Та  занадто  мало  у  нас  працьовитих
людей. Обiцяють враз, навiть не моргнувши,  а  пишуть  дуже  повiльно.  Не
легше й з виданням.
   - А чому?
   - Сам собi часто ставлю таке питання, а вiдповiдi дошукатися важкувато.
Думаю, що надто холоднi ми до рiдно?  справи,  до  рiдного  слова.  Багато
спимо та  чуха?мо  потилицi  Поглянь,  як  заворушились  галичани,  навiть
буковинцi подають голос. Але сили  нашi  дуже  розпорошенi.  Позасiдали  в
запiчках i загальною справою не цiкавляться. Це тi, що  старшi,  а  молодь
бiльше тягнеться до полiтики, нiж до справжньо? лiтератури. От  дивлюся  й
на тебе - га?ш час, марну?ш талан на отi дописи про бунти,  а  чому  б  не
повiдати свiтовi про славне Запорожжя, гетьманськi булави, бунчуки, шлики?
Гай, гай, ? в нас про що писати, ?!
   - Це, справдi, цiкаво! -  радiсно  пiдхопив  Грабовський.  -  Так  менi
недавно говорив i Володимир Степанович. Я,  Семене  Потаповичу,  хотiв  би
спробувати скомпонувати дещо про минулу бувальщину.  Ну,  от  хоч  би  про
батька Хмеля, славного Наливайка  чи  й  самого  Кармалюка.  Може,  й  про
Залiзняка або Гонту, хоч пiсля Шевченка не так-то й легко братися за них.
   - Бачу, хлопче, - сумовито захитав головою Митуса, - ти знову  гнеш  до
полiтики. Що можна писати  про  Наливайка,  Залiзняка,  а  надто  вже  про
Кармалюка? Теж виськалися менi лицарi постолатi,  бунтарi  та  забiяки.  А
щодо Шевченкових гайдамакiв, то треба знати,  що  про  них  сказав  Панько
Кулiш. Ну, та про це ми ще поговоримо, - закiнчив, вiдчиняючи  хвiртку  до
свого подвiр'я.

   2_

   Ще в сiнях на Митусу напала  розчервонiла,  як  варений  рак,  дружина,
дорiкаючи за те, що проблукав хтозна-де цiлий день.
   - Тихше, тихше, серденько, - заспокоював дружину уже в свiтлицi. -  Тут
таке дiло, хай йому всячина. При?хали?
   - Дiло, дiло. Давно сидять, чекають, скоро й позасинають, а ти пiшов та
й забув.
   - I Володимир Степанович при?хав?
   - Переказав - не буде. Та йдiть же.
   - Добре, добре, зараз.
   Вiн помив руки, причесався, полив хусточку  парфумами,  тернув  нею  по
лисинi, i рушили.
   - А-а-а! Скiльки  лiт,  скiльки  зим!  -  переступивши  порiг  ?дальнi,
закричав радiсно господар i почав вiтатися з гостями.
   Поцiлувавши  рукавички  кiлькох  панiй  та  панянок,  потиснувши   руки
паничiв, вiн довго обiймав товстого, як кадуб, пана в  бiлому  костюмi,  з
коротко пiдстриженою рудою борiдкою. Потiм пiдбiг  до  молодого  панича  в
чорному фрацi i вузьких смугастих штанях, в якому Павло впiзнав Митусиного
хрещеника.
   - Ого-го-го! Кого я  бачу!  Лелека  з  далекого  вирiю!  Вiтаю,  вiтаю,
козаче, з поверненням до рiдного гнiзда! - I голосно поцiлував у чоло, вiд
чого той гидливо скривився, зирнувши в бiк, де сидiли молодi панянки.
   Але захоплений хресний батько того й не помiтив.
   - Чую, чую в сво?й господi ?вропейський дух, - провадив далi, - А ти  ж
чого, Павле, не йдеш ближче? Пiдходь! Почувай себе як дома, тут усi  сво?.
Панове! -  звернувся  до  присутнiх.  -  3  вашого  великодушного  дозволу
представляю молодого талановитого поета.
   Слова господаря справили рiзне враження на  присутнiх.  Дехто  з  жiнок
вiдсалютував  Грабовському  вiялом,  окремi  паничi  на  знак   привiтання
стиснули власнi руки.
   На викоханому лицi панича трiпнулася гордовита посмiшка.
   - Також хохлацький? - запитав вiн.
   - Не хохлацький, Грицуню, нi, - образився господар.
   - Що?! - скипiв панич, вiд чого Семен Потапович  аж  рота  роззявив.  -
Грицунi у нас на стайнi!
   - А як же тебе? - сполохався хрещений батько.
   - Георг, панове, Георг, - лiниво вставив пан з рудою борiдкою.
   - Вiдколи?! - здивувався господар.
   - Так завжди було! - рубонув повiтря рукою панич у фрацi. -  Так  було,
так ?сть i так буде!
   - То хай, хай буде й так, - поспiшив Митуса. -  Не  Грицько,  то  й  не
Грицько. Воно, правду казати, це iм'я теж менi не до душi.  Георг,  певно,
краще, поетичнiше. Ну, так от,  дорогий  мiй  Георгiю,  викинь  дурницi  з
голови. Минулося. Нема вже Малоросi?, нема й хохлiв. Малоросiйська  поезiя
була та й загула. Тепер ? наша, укра?нська.
   - Та годi, годi!  -  втрутилася  господиня.  -  Набрид  ти  менi  сво?ю
лiтературою. Ще зараз про народ, про освiту почнеш... Просив би гостей  до
столу, а то мориш голодом.
   - А я ж хiба що, - схаменувся господар, - я тiльки так собi.  Ну,  любi
мо?, запрошую.
   Гостi, не кваплячись, почали всiдатися навколо великого круглого столу,
густо заставленого пляшками й тарiлками. Коли гамiр ущух, Семен  Потапович
встав, урочисто розправив вуса, пiднiс високо чарку й  виголосив  тост  за
царську родину. Гостi схилилися над тарiлками. ?ли, аж за  вухами  лящало.
Наймичка, струнка, вродлива, рокiв двадцяти, бiгала, як на  пожежi,  ледве
встигаючи пiдбирати спорожнiлий та пiдставляти наповнений новими  стравами
посуд.
   - Ху!.. - вiдкинувся на спинку стiльця  пан  з  рудою  борiдкою,  мнучи
пухкими пальцями бiлу серветку. - Добре зрихтована ваша скумбрiйка, добре.
А хто це у вас, шановна добродiйко, так смачно готу??
   Господиня, задоволена комплiментом поважного гостя, спробувала  зробити
реверанс, але ?? масивний стан повертався, як гарба з снопами.
   - То секрет, - _жартома помахала пальцем. - Секрет нашо? кухнi.
   - Та який там, серденько, секрет, - перебив ?? чоловiк. - Все це робить
наша Ярина, - показав на наймичку, що наближалася до столу.
   - О-о-о! - протягнув пан, втупивши блудливi очi в Ярину. -  Дуже,  дуже
цiкаво.
   Дiвчина, догадавшись, що мова про  не?,  вся  зашарiлася,  як  достигла
вишня. Поправивши на головi хустку, зiбрала  порожнi  тарiлки  з  столу  i
майнула до кухнi.
   - А яку вона наливку майстру?! - докинув Митуса. -  Iстинно  поезiя,  з
вашого дозволу, а не наливка. Куди там яким-небудь шампанським чи  токаям.
- I вiн запитливо глянув на дружину.
   Сите, широке обличчя жiнки, пойняте  гордiстю,  блищало,  як  начищений
мiдний таз.
   - Пардон, шер амi! - випростався хрещеник, зрадiвши, що  випала  нагода
показати свою обiзнанiсть. - Не буду казати про угрiв,  але  дозволю  собi
стати на оборону французiв. Краще вiд них нiхто в  свiтi  не  може  робити
вина. Це аксiома, i  така,  панове,  що  ??  не  може  спростувати  навiть
перебiльшена любов до власно? наливки. - I задоволене глянув на господаря.
- Ви про Францiю, панове, тiльки чули, та й то, може, з десятих уст,  а  я
бачив ?? на власнi очi, як оце зараз вас. Так, так, бачив.
   - Проклята нацiя, - втрутився в розмову пан з рудою  борiдкою.  В  його
голосi дзвенiли крицевi ноти  -  Не  хвалися  сво?ми  французами,  молодий
чоловiче. Вони не так майстри вина, як революцi?,  -  руйнувати  трони  та
вбивати королiв i царiв. Робесп'?ри, одне слово. Краще  б  вони  не  сiяли
розбрату на землi, а наш мужик, коли його гарненько тримати пiд  канчуком,
зробить i краще вино.
   - _Iстинно так! Мудро сказано! - пiдтримав  гостя,  господар,  пiднявши
палець над головою. - Наш народ, з вашого великодушного дозволу,  до  бiса
талановитий. . . Ма? свою власну блискучу iсторiю. Нашi могили, що синiють
по степах, як гори, не гiршi пам'ятники, нiж ?гипетськi пiрамiди. А  борщ,
а вареники, а пiснi, а бандура - хто  це,  питаю  вас,  дав  свiтовi?  Ми,
укра?нцi, - талановитий народ! Одне тiльки в нього, можна сказати, лихо  -
затурканий. Культури малувато.
   - I добре, - вставив пан з рудуватою борiдкою. - ?? зовсiм не треба, бо
як даси мужиковi культуру, то знову  об'явиться  якийсь  Кармалюк.  Батiг,
батiг - от мужикова культура.
   Письменник трохи поморщився, зрозумiвши, що не потрапив у лад гостю.
   - Мужик  повинен  знати  рало,  батiг,  налигач.  Оце  його  поезiя,  -
безапеляцiйно закiнчив пан з рудою борiдкою.
   - Шармант! - вигукнув хрещеник.
   Гостi дружно заляскали в долонi, схвалюючи  дотеп.  Господар  знiтився,
заклiпав очима. А потiм i сам почав ляскати, хоч оплески вже затихли.
   Один Павло сидiв нерухомо, мовчки дивився на господаря, на його гостей.
До цього кiлька разiв вiдвiдував Митусу, коли збиралися  мiсцевi  любителi
лiтератури. Тодi на досвiдченого  лiтератора  всi  дивилися,  як  на  щось
недосяжне. Так дивився й Павло. Але зараз вiн бачив  письменника  в  iншiй
обстановцi, в  iншому  оточеннi.  Слухав  розмови,  дивився  на  поведiнку
господаря й вiдчував, як у груди закрадалася холодна порожнеча, серед яко?
незримо ворушились жаль i сум.
   Запiзнiлi оплески Митуси особливо непри?мно  вразили  Грабовського.  ?х
недоречнiсть вiдчув, мабуть, i сам господар. Щоб сяк-так загладити те,  що
сталося, вiн заходився наливати чарки:
   - Не погордуйте, шановнi друзi, скуштувати нашо?  домашньо?  запiканки.
Вона ? iстинною гордiстю нашого народу.  Таку  запiканку  в  сиву  давнину
справжнi лицарi пили не оцими нiкчемними чарочками, а михайликами. За  наш
талановитий народ! -  виголосив  i  сховав  чарку  мiж  навислими  вусами,
причiкуючи, поки вип'ють гостi.
   Та  раптом  закашлявся  панич  у  фрацi,  захиталась  його   чарка,   i
червоно-бурi краплi впали на бiлу манишку.
   - Серветку, серветку вiзьмiть! - заспiшила господиня.
   Знiяковiлий панич поставив чарку i зашарив мокрими руками по столу, але
серветки не знаходив.
   - Ярино! - закричала господиня i прожогом кинулася до кухнi.
   Тим часом панич намацав  серветку,  що  лежала  за  тарiлкою,  i  почав
старанно витирати руки.
   - Коровище! Паскудо! - донiсся з кухнi хрипкий голос.
   Брязнув посуд, зойкнула Ярина, засичала господиня, i, наче  з  далекого
току, донеслося глухе гупання.
   У ?дальнi запанувала напружена тиша, серед яко? ще виразнiше було  чути
те гупання. Митуса завертiвся на стiльцi, знiяковiло поглядаючи на дверi.
   - Нумо, панове, допиймо чарки! Хто там поставив свою? За наш  народ!  -
закричав вiн, наче хотiв тим криком заглушити те, що ко?лося в кухнi.
   Павло аж зблiд. Чув, як затремтiли руки й  ноги,  як  до  горла  поповз
гарячий давкий клубок.  Важко  було  дихати.  Хотiлося  вийти  надвiр,  на
повiтря.
   Вiн рвучко встав.
   - Що з тобою, Павле? Ти  куди?  -  вигукнув  господар.  -  Сядь,  сядь,
козаче, ми ще вип'?мо.
   - Чогось не п'? ваш поет, - зауважила Павлова сусiдка, стара, поморщена
панi. - За весь вечiр тiльки одну чарку випив.
   - Одну? Ха-ха-ха! Одну-однiсiньку? - зареготав Митуса.  -  Ганьба!  Яка
ганьба! Я думав, Павле, що ти iстинний козарлюга, а  виходить...  Як  каже
народ, - нi боговi свiчка, нi чортовi кочерга. Давай-но вип'?мо, щоб  наша
доля нас не цуралась.
   - Дякую, - сумно вiдповiв Павло, опускаючись на  стiлець.  -  Не  можу.
Голова болить.
   - Чого ти причепився до хлопця, чого силу?ш? Доброго навча?ш,  нема  що
казати, - журно  похитала  господиня  головою  i  сiла  на  свiй  стiлець,
схрестивши на грудях руки.
   - Та я що, борони боже... - знiтився господар.
   Пригода з паничем у  фраку  позначилася  на  присутнiх.  Хоч  про  не?,
здавалося, вже й забули, але поновити веселий настрiй, яким почався вечiр,
не могли нi дотепи хазя?на, нi припрошування господинi.
   Хтось захотiв пограти в фанти. Це сподобалося молодшим.
   Вони, вибираючись з-за столу, переходили до iншо? кiмнати.  За  молоддю
потягнулися й старшi. ?дальня скоро спорожнiла.
   - Хай собi побавляться, - сказав Митуса, сiдаючи на стiлець бiля пана з
рудою борiдкою. - Наше дiло козаче:  заливай  душу,  щоб  не  розсихалася.
Пiдсувайтесь, хлопцi, ближче, - запросив вiн рукою Павла i хрещеника, який
також не схотiв грати в фанти. - Розкажи-но нам, Георгiю, як  там  пожива?
закордон, чи скоро порiвня?мося з ним?
   Паничевi сподобалось  прохання  господаря.  Вiн  випив  чарку,  запалив
цигарку й почав:
   - Порiвня?мося? Ви гра?те в слова. Не забувайте, мон шер, що закордон i
ми - то небо й земля. Зайве навiть порiвнювати,  панове,  зайве.  Там  усе
найновiше, все за останньою модою, - вiн  артистично  махнув  ножиком  для
нiгтiв, наче хотiв пiдкреслити вiрнiсть свого твердження. - А  ви  кажете:
"Порiвня?мося". Не рiвнятися нам треба, а вчитися в них, учитися,  панове,
- пiдсумував i гордовито вiдкинувся на спинку стiльця.
   - Ну, а як там театри, лiтература?
   - Божественно! - випалив панич. - Шармант.
   - Що? - не зрозумiв господар.
   - Все, все! - I панич зажмурив очi вiд задоволення.
   - Дозвольте, - втрутився в розмову Павло. -  А  може,  ви  назвете  нам
що-небудь з лiтературних новин?
   Павлове  запитання,  видно,  дещо  спантеличило  панича.  Вiн   помiтно
захвилювався, почервонiв, але скоренько опанував себе.
   - Що називати? Хiба треба доказiв? Це весь  свiт  зна?,  всi  культурнi
люди. Аксiома! Все, все божественне i незрiвнянне. Куди нам!
   - То ти вже дарма, Георгiю! - вставив господар. -  Ми  також  не  ликом
шитi. Ростемо помаленьку, дякувати боговi. Легше нам зараз. Властi, бачиш,
допомагають. У нас також ? сво? театри, поети,  письменники,  а  згодом...
Еге-ге, сам побачиш.
   - Якi там поети? - знизав плечима панич. - Де вони? Хто ?х бачив?
   - А про Шевченка чували? - не втерпiв Павло.
   - А це що ще за Шевченко? Той, що в мого батька свинi пасе?
   - Ти, Георгiю, не дуже... - пiдтримав Павла господар.  -  Май  совiсть.
Тарас Шевченко - то наш великий поет. Ану, Павле,  продекламуй  що-небудь,
як ти вмi?ш. Хоча б оце, як його...

   Тече вода в син? море,
   Та не витiка?.
   Шука козак свою долю...

   Давай-но! Послухайте, ласкавi добродi?, - iстинна поезiя.
   - Цiкаво, цiкаво!  -  зареготав  панич.  Його  пiдтримав  пан  з  рудою
борiдкою.
   Регiт, мов бритва, рiзонув Павла по серцю. Вiн не збирався читати,  але
зухвалий виклик пiдштовхнув його.
   - Послухайте, коли зволите. Це Шевченко, зда?ться, писав прямо-таки про
вас, милостивi добродi?. - I почав:

   Нема на свiтi Укра?ни,
   Нема? другого Днiпра,
   А ви претеся на чужину
   Шукати доброго добра...
   Найшли,
   Несли, несли з чужого поля
   I в Укра?ну принесли
   Великих слов велику силу,
   Та й бiльш нiчого. Кричите,
   Що бог создав вас не на те,
   Щоб ви неправдi поклонились!..
   I хилитесь, як i хилились!
   I знову шкуру дерете
   З братiв незрящих, гречкосi?в.
   I сонця-правди дозрiвать
   В нiмецькi землi, не чужi?,
   Претеся знову!..

   Павло уже помiтив, як зiщулився, став  зелений,  мов  жаба,  панич,  як
спалахнули лихi вогники в очах пана з рудою  борiдкою,  як  закрутився  на
стiльцi господар, та спинитися не мiг. Весь вечiр поривався жбурнути ?м  у
лице щось образливе, колюче, але стримував себе.
   Вiн зробив паузу, набрав повнi груди повiтря i повернувся до панича:

   Ох, якби те сталось, щоб ви не вертались,
   Щоб там i здихали, де ви поросли!
   Не плакали б дiти, мати б не ридала,
   Не чули б у бога вашо? хули.
   I сонце не грiло б смердячого гною
   На чистiй, широкiй, на вольнiй землi.
   I люди б не знали, що ви за орли,
   I не покивали б на вас головою.

   Господар, весь перекривлений, пiдскочив з стiльця  i  безладно  замахав
руками, наче хотiв затулити рота Павловi. Але той не зупинявся:

   Схаменiться! будьте люде,
   Бо лихо вам буде,
   Розкуються незабаром...

   - Якобiнець! - почув i тiльки тодi зупинився.
   Пана з рудою борiдкою за столом уже не було. Пошукав очима панича,  але
встиг побачити тiльки чорний хвiст фрака, що, ляснувши об одвiрок, зник за
порогом.
   - Що ти наробив! Що ти нако?в! - схопившись за голову, закричав  Митуса
i теж побiг за паничем.
   Павло оглянув спорожнiлу ?дальню, глибоко зiтхнув, безсило  сiдаючи  на
стiлець. Жалкував, що не встиг вилити всього, що накипiло на серцi.
   Почекав ще трохи, але до ?дальнi нiхто не  повертався.  Встав,  знайшов
картуз i вийшов.
   Надворi було тихо, аж моторошно. Мiсяць iз високостi дивився  на  землю
смутно, зажурено. Де-не-де на небi ледве мерехтiли зорi.
   Недалеко вiд ворiт помiтив людську постать пiд  акацi?ю.  Наблизившись,
пiзнав Ярину. Дiвчина стояла без хустини, розсипанi по  плечах  коси  були
скуйовдженi, зiм'ятi. На правiй руцi телiпався обривок рукава.
   Дiвчина приглушено ридала.  Мовби  спiвчуваючи  ?й,  журливо  шелестiла
акацiя.
   Павло хотiв спитати дiвчину, що  трапилось,  але  пригадав  гупання  на
кухнi i все зрозумiв. Обернувся лицем до  заллятих  свiтлом  вiкон,  мiцно
стиснув кулаки, зцiпив зуби i рушив до хвiртки.
   Вузька вуличка, стиснута будинками, була темна i глуха. Де-не-де на нiй
тьмяно блищали плями свiтла, що падало вiд гасових лiхтарiв,  прикрiплених
над ворiтьми.
   Скоро  почалася  широка  вулиця.  Легко  дихнув  свiжий   передранковий
вiтерець.  Павло  зняв  картуза,  розстебнув  комiр   сорочки   i   вiдчув
полегкiсть, наче з його плечей впала тяжка ноша.
   Народ, поезiя, наливка, Яринине ридання - все це ро?лося в головi, а  в
грудях закипали бiль i вiдраза.
   - Яка гидота, - промовив тихо. - А вiн каже, ми  йдемо  одною  дорогою.
Каже. А з ким водиться? Що в нього в домi?.. Нi, нi, пане, в нас  не  одна
дорога. I не може бути одна.
   Пiдвiв голову. Попереду сяяла широка освiтлена  вулиця,  а  ген  далеко
рум'янився клапоть неба. Благословлялося на новий день.

   3_

   Уже й не пригадати, скiльки разiв бував тут, а винесене  звiдси  колись
перше враження, навдивовижу розма?те та яскраве, i досi не послаблювалось.
У цьому тихому й затишному куточку, де народилися п'?си "За  Немань  iду",
"Не ходи, Грицю, на вечорницi" та пречудова пiсня "Розбите серце", яку вже
спiвають люди в селах i мiстах, юнаковi все подобалося. Простора  вiтальня
зорила на нього десятками очей славетних запорозьких гетьманiв i  ватажкiв
народних повстань на Укра?нi, людей, про бiльшiсть з яких ранiше нiчого не
знав i не чув. На стiнах кабiнету сидiли та  стояли  в  засклених  рамцях,
немовби зiбрались на дружню раду-пораду, укра?нськi  лiтератори.  Розкiшна
бiблiотека (куди до не? бiблiотецi пана Трутовського!) повнилась десятками
сотень книжок на рiзних  мовах,  а  на  великому  столi  горився  стосиком
рукописiв майбутнiй альманах  "Складка".  Як  не  за-милуватись  усiм  цим
незвичайним багатством! Попасти в таке царство...
   Подобався Павловi Грабовському  також  хазя?н  затишно?  господи.  Йому
недавно перевалило за сьомий десяток, але виглядав вiн значно молодшим. Не
старили його нi окуляри, нi сива шевелюра, вуса та борода. Для свого  вiку
вiн був досить струнким, завжди  охайним,  ба  й  елегантним,  особливо  в
сво?му парадному мундирi вiйськового лiкаря. А разом з тим, -  навдивовижу
земний,  простий,  людяний   i   шляхетний.   Найдошкульнiшi   речi   умiв
висловлювати так, щоб не ображати гiдностi спiврозмовника, не загострювати
розмови до конфлiкту З ним було важко посваритись, розгнiватися на  нього.
То найпота?мнiший секрет i висока врода  людсько?  натури.  Такi  щасливцi
народжуються рiдко...
   З Володимиром Степановичем Александровим Павло познайомився в  редакцi?
"Южного края". Звiв ?х докупи всюдисущий i завжди непосидющий Митуса.
   - Ви обидва поети, - сказав тодi Семен Потапович, мило посмiхаючись,  -
самi й розбирайтеся мiж собою, бо менi дуже нiколи, бiжу-лечу...
   I побiг, а вони легко розiбралися. Того ж дня  Грабовський  гостював  у
старого  письменника,  дав  йому  прочитати  свою  поему  про   вчительку,
пожадливо оглядав вiтальню, кабiнет, бiблiотеку, читав дещо з редакцiйного
портфеля "Складки", з  величезною  насолодою  обiдав  та  вечеряв,  хоч  i
почував  себе  трошки  нiяково.  На  Москалiвку  повернувся  пiзно  вночi,
обтяженнй при?мними враженнями та книжками з теплими дарчими написами.
   Вiдтодi йому майже не випадало бачити Александрова й Митусу разом, наче
вони ходили лише  рiзними  дорогами  або  назавжди  розлучилися.  Але  про
розлуку нiщо не свiдчило. Навпаки, Семен Потапович,  де  випадала  хоча  б
найменша нагода, завжди похвалявся сво?ю сердечною дружбою  з  Володимиром
Степановичем, заочно  називаючи  його  просто  Володькою.  Александров  же
тiльки вряди-годи  згадував  Митусу,  не  забуваючи  при  тому  добродушно
пожартувати над його незiбранiстю та кумедними витiвками.
   Вза?мини Митуси й Александрова до минуло? суботи не цiкавили Павла, хоч
iнодi дещо й дивували, але  пiсля  гостини  в  Семена  Потаповича  хлопець
серйозно замислився над тими вза?минами. Власне, не так над ними,  як  над
поважним письменником. Тепер  дволикий  Митуса  був  ясний  i  зрозумiлий.
Цiкавив Александров. Який вiн, Володимир  Степанович?  Чи  пiд  пару  його
приятелевi? Зда?ться, те ж  замилування  запорозькою  старовиною,  побожне
схиляння перед  козацькою  славою,  та  ж  любов  до  укра?нського  слова,
фольклору, лiтератури, Шевченково? поезi?, а  суспiльне  становище  значно
вище i вагомiше...
   Сьогоднi Грабовський iшов до Александрова з настро?м, якого  й  сам  не
мiг збагнути. Юнака болiло, пекло, мучило, щось незриме затуманювало  йому
ясний погляд i каламутило думки. Хотiлося показати письменниковi  справжн?
обличчя Митуси, а  водночас  пильнiше  придивитися  до  самого  Володимира
Степановича. Невже i в цього душа з подвiйним дном, яке легко поверта?ться
то до опозицiйне настро?них початкуючих лiтераторiв, заслiплюючи  ?м  очi,
то до влади й  сили  iмущих?  Боже,  боже!  В  такому  разi  пропадай  усе
пропадом. Йому, Павловi,  не  вперше  втрачати  тих,  до  кого  переймався
повагою  або  й  симпатi?ю.  Пушкарнянський  паламар   Любинський,   Семен
Потапович... Хто наступний?
   Александрова застав дома - як i завжди, добродушного, ледь  усмiхненого
та люб'язного. Розповiвши йому про гостину та  свою  поведiнку  в  Митуси,
Грабовський замовк i полегшено зiтхнув.  Володимир  Степанович,  що  сидiв
поруч на  канапi,  потер  долонею  чоло,  захмарене  й  збрижене  товстими
фалдами.
   - Випадок, звiсно, негарний, - заговорив. - Точнiше -  ганебний.  I  ви
вiрно    зробили,    давши    Шевченковими     словами     одкоша     тому
паничевi-безбатченку, хоч, можливо, й повелися не зовсiм так, як подоба? в
гостях.
   - Менi нiколи було думати над ввiчливiстю.
   - Над нею не треба особливо думати, але нiколи не треба також  забувати
??, бо роздратованiсть, а тим паче розгойдана iстерика, не можуть  служити
показниками морально? переваги.  Та  суть,  зрештою,  не  в  цьому.  Семен
Потапович завжди був i залишиться собою, його, як то кажуть, не  виправить
уже й гробова дошка.
   - Таких потрiбно зневажати та нещадно бити.
   Александров толерантно перечекав палку реплiку.
   - Поважати таких справдi нема за що, проте не дуже кваптеся з кулаками,
снаги може не вистачити. На жаль, порода семенiв  потаповичiв  чи  потапiв
семеновичiв у наш час, а надто на Укра?нi, досить-таки численна й  живуча,
розплоджу?ться, як  блощицi,  i  спритно  пристосову?ться  до  полiтичного
клiмату. Митуси  балансують  мiж  злом  та  добром,  кривдою  та  правдою,
благородством та пiдлотою. Вони готовi сказати добре слово про трудiвника,
iнодi хочуть зробити для нього щось  корисне,  пiдтримати  рiдну  культуру
тощо, але дуже бояться царського трону, завжди  тремтять,  мов  щедрiнськi
премудрi пiскарi, запобiгають ласки  у  багатих,  силкуються  догодити  не
тiльки високому, а  й  малому  мiсцевому  начальству,  i  це  зумовлю?  ?х
трагiкомiчне становище. Якби не було на вечорi  рудобородого  пана,  Семен
Потапович, мабуть, повiвся б зовсiм iнакше,  може,  й  сам  би  висповiдав
хрещеника.
   Павло не стерпiв.
   - Чому ж запрошу? того похмурого крiпосника до себе?
   Александров посмiхнувся.
   - На те вiн пiскар. Не зна?те, чому запрошу??
   - I знати не хочу.
   - Дарма, бо без цього багато чого не зрозумi?те. Запрошу? тому, що  той
пан вда? з себе мецената, i Митуса пiдлащу?ться до нього,  аби  вициганити
якусь копiйчину для видання нашо? "Складки". Намiр, як бачите, добрий.
   - Добрими намiрами викладена дорога в пекло.
   - Згоден. Однак Семен Потапович на видноколах нашого культурного розвою
майже непомiтний i не робить погоди, проти цього дрiбного жевжика ледве чи
варто тратити порох. На жаль, ? митуси бiльшi, впливовiшi, тi,  до  голосу
котрих нерiдко прислуха?ться лiтературна молодь.
   Александров дiстав зi столу свiжий номер "Южного края".
   - Читали отут вiрш Пантелеймона Кулiша?
   - Читав i цей, i тi, якi  ще  не  опублiкованi.  Вiн  прислав  ?х  цiлу
в'язку, щось подiбне на вiночок.
   - Що ж скажете про них?
   - Звичайнi вiрнопiдданськi писання, я до таких звик i не реагую на них.
   Александрова гостро пересмикнуло.
   - Не реагу?те?! - запитав з якимсь болiсним надривом. - Може,  даруйте,
й самi збира?теся такi фабрикувати?
   Грабовського несподiваний докiр  також  перекоробив.  Хотiв  вiдповiсти
найдошкульнiше, але всiма зусиллями волi стримав себе.
   - Не збираюсь. Я б собi руку одрубав, якби вона спробувала...
   - Чому ж так делiкатно оцiню?те?  Препаскуднi  вiршики,  в  яких  автор
переплюнув навiть самого себе. Це моральна патологiя,  а  з  патологiчними
явищами треба поводитися найнещаднiше.
   Очi  Грабовського  округлилися.  Подiбного  тону,  подiбно?  зваги  вiд
Володимира Степановича вiн  нiяк  не  сподiвався  i  не  мiг  сподiватися.
Витонченi манери,  iнтелiгентна  шляхетнiсть,  зрештою,  державна  служба,
блискучi еполети i - нестримна  рiшучiсть...  Нi,  на  подiбне  митуси  не
здатнi.
   - Послухайте, вдумайтесь:

   Я був собi п'яний, а баба Талалайка
   Безкостим язиком мене благословила
   I голову мою, почавши з Наливайка,
   Високославними героями набила...

   Чули? Був п'яний, а тепер протверезився  i  зневажа?  свою  простодушну
виховательку, злостиво посмiха?ться над нею. Бачите, куди зайшов  колишнiй
кирило-мефодi?вський братчик? Не спинився в хижому юродствi перед  свiтлою
пам'яттю Шевченка й  Рил??ва,  якi  так  натхненно  уславили  благородного
патрiота Северина Наливайка.
   Володимир Степанович згорнув газету i поклав на стiл.
   - Шкода. Велика шкода. Рятуймо людей, гукнiмо Кулiшевi:
   _
   Ой онуче, ой онуче баби Талалайки!
   Що, скажи, тебе доводить до брехнi та лайки?..
   _
   - Ви скомпонували?
   - Само набiгло...
   - Дотепно.
   - Спасибi за похвалу, але... Коли редакцiя збира?ться публiкувати решту
надiсланих Кулiшем вiршiв?
   - Зовсiм не збира?ться. I за цей редакторовi накрутили чуба.
   - Мало фiмiаму в ньому було а чи знущання над iсторi?ю нашого народу?
   - Нi, того не бракувало i те подобалося. Не влаштувала мова.
   - Ранiш дещо укра?нське проскакувало в "Южном крае".
   - Зрiдка, а тепер не проскочить - учора найсуворiше заказано.
   - От тобi, бабусю,  напасть...  Тяжкi  нашi  часи,  ой,  тяжкi,  юначе.
Вдивляйтеся в них, вдумуйтеся. Ми старi, вiджива?мо свiй вiк, а  ваше  все
попереду. Вам, молодий друже, доведеться ставити та розв'язувати питання i
соцiальнi, i культурнi, i нацiональнi. А вони, тi питання, стають на часi.
Може, ви й не зна?те, але укра?нське культурне життя в Харковi, пiсля отих
попереднiх спроб видавати нашi журнали  та  альманахи,  помiтно  пiдупало.
"Складку" нiяк не складемо. За вами, молоддю, слово. Я  знаю,  менi  Семен
Потапович виклав  сво?  претензi?  до  вашо?  "Вчительки".  То  ви  будьте
розумнiшим: вислухайте його, особливо не  заперечуйте,  на  словах  навiть
згоджуйтесь.
   - Це неможливо.
   - Кажу, на словах навiть згоджуйтесь, а  насправдi  робiть  сво?.  Менi
особисто ваша поема подоба?ться От ви i тримайтеся свого берега.  Бо,  хто
не ма? того берега, той топиться. Тут... далi я вам нiчого не скажу.
   В кабiнетi запала давка тиша. Згодом порушив ?? Павло:
   - Чув, ви написали нову п'?су.
   - Написав, та радостi вiд того нема.
   - Чого?
   - Цензура не дозволя?.
   - Також мова стала на завадi?
   - I мова, i змiст.
   - Дайте прочитати.
   - Сам не  маю  ??.  Вiддав  цензурному  комiтетовi  оригiнал,  а  тепер
вiдшукати не можу.
   - Драма, комедiя?
   - Смiх крiзь сльози.
   - Розкажiть хоч коротко.
   - Вийшла звичайнiсiнька iсторiя, яку можна побачити в кожному сучасному
третьому селi. Становому сподобалася вродлива дiвчина, яка коха?  молодого
семiнариста.  Силкуючись  прибрати  з  дороги  суперника,  становий   пише
брехливого  доноса  про  полiтичну   неблагонадiйнiсть   юнака,   i   того
заарештовують. От i все.
   - Правдива iсторiя.
   - Еге, правдива, - зiтхнув драматург. - Якби ж то вашi слова  потрапили
у вуха цензору, а так...
   * * *

   Вибравшись за мiську околицю, Грабовський  прискорив  крок.  Нiколи  не
запiзнювався, бо не прощав того нi собi,  нi  iншим,  -  таку  вже  звичку
виробив, а сьогоднi таки не встиг. Редактор затримав.  Понiс  йому  заяву,
аби звiльнив, думав, жодного заперечення не буде - iде  ж  служити  "вiрi,
царю й отечеству".
   Та  справа  обернулася  не  так  Редактор  почав  розраджувати,  просив
почекати з вiйськом, лишатися при газетi. Обiцяв  надрукувати  статтю  про
стан шкiльно? освiти на  Охтирщинi,  добiрку  вiршiв  i  навiть  пiдвищити
плату. "Нам, каже, такi, як ти, потрiбнi до зарiзу".
   Ледве умовив...
   Ось i лiсова хатина. Так жартома назива? ?? однорукий Кирило  Карпович,
що стереже лiс i мешка? в нiй сам самiтний, як палець. Справдi  -  лiсова.
Рублена з  сосни,  присадкувата,  вона,  мов  перелякане  звiрятко,  лупа?
пiдслiпуватими вiконцями з-помiж крислатих вишень, бузку  й  черемшини  на
дорогу в поле.
   - Влiтку, коли над хатиною звиса? зелена кучма розкiшних дубiв i берiз,
?? майже не видно зi шляху. I в таку пору не долiтають до  не?  нi  дощовi
краплини, нi сонячне промiння, нi подихи вiтру, нi людський гамiр.
   Та осiнь уже давно обтрусила зеленi шати, лягла жовтим листом на землю.
Над хатиною темнi? буре гiлля, i вона, нiби на  оглядини,  виставила  свою
старiсть та убозтво. Але люди, проходячи шляхом, залишаються байдужими  до
не?, до ?? злиднiв. Не дивляться, не дивуються: у них не  браку?  й  сво?х
клопотiв.
   Бiля низенького  вориння,  що  вiдгороджу?  лiсову  хатину  вiд  шляху,
Грабовський  стрiв  дво?  людей,  якi,  порiвнявшись,  здавалось,   уважно
оглянули його. Щоб нiчим не видати сво?? тривоги,  вiн  навiть  сповiльнив
ходу.
   За кiлька крокiв зупинився. Оглянувся. Упевнившись, що дво?  незнайомих
не стежать за ним, прожогом стрибнув через тин. В умовленому мiсцi знайшов
вартового Голосова.
   - Усi зiбрались? - запитав.
   - Майже  всi.  Чомусь  не  прийшли  Мерхальов  та  Брайловський.  Ксеня
Трипiльська, кажуть, занедужала.
   Потиснув Голосову руку i попрямував до хати.
   - Вечiр добрий, - _хором вiдповiли на його привiтання юнаки й дiвчата.
   - То не добже, цо пан ся спiзню?, - пожартувала Улановська.
   - H?x файна пан?нка Евелiна мi пробачить  цей  нешляхетний  фортель,  -
пожартував  i  Грабовський  -  Справдi,  вибачайте,  друзi,  затримався  в
редакцi?.
   - Сiдай, сiдай, виправдовуватися будеш у городового,  -  докинула  Лiда
Лойко, чорнява дiвчина, що пiдписувала конверти. - Ми довго чекали на тебе
та й почали самi.
   - Що встигли?
   - Вiдгектографували першу вiдозву, - розповiдав Кирило Карпович,  -  ще
раз прочитали i готу?мо другу. На, глянь, - подав сiрий конверт, на  якому
чорнiли слова:
   "Прочитай i передай iншим".
   Грабовський витяг з конверта складений удво? аркуш паперу, розгорнув  i
прочитав надрукований великим шрифтом заголовок: "Слово до народу".
   - Добре вийшло, - сказав, поклавши конверта.
   - Вiрнiше - йде, бо, як вийде, побачимо, - поправив Михайло  Рклицький.
- Ну, сiдай.
   Довго писали та редагували другу вiдозву, а коли ?? повний  текст  було
остаточно схвалено, Сергiй Балабуха, Михайло  Рклицький,  Лiдiя  Лойко  та
Кирило Карпович пiшли до комiрчини, де стояв гектограф.
   Павло й Евелiна, залишившись у хатi, продовжували залiплювати конверти.
   - Маю для тебе, Павле, новину, - мовила дiвчина.
   - Яку?
   - Сподiваюсь, не забув Ксану, ну, польову русалку?
   На юнакових щоках заграв теплий рум'янок.
   - Пам'ятаю, - вiдповiв. - Я ж мав вiд не? три листи, коли жив  у  селi.
Але це було майже два роки тому. Потiм припинилося  листування.  Та  й  не
тiльки з нею... Мабуть, осiдало воно в кишенi почтмейстера. То  так  i  не
вiдаю, де дiлася наша русалонька. Зна?ш щось?
   - Дещо.
   - Розкажи. Ти ж з нею, зда?ться, дружила.
   - Трохи було, - зiтхнула Евелiна. - Дружили, а тепер менi  й  слова  не
пише.
   - Посварилися? Вона ж така...
   - Еге ж, така. Була. Позавчора я стрiла одну свою знайому. Вона недавно
отримала листа вiд Ксани з Пiнська. Русалка  пише,  що  бачила  там  твого
приятеля по семiнарi? Петра Цимбалюка. Вiн,  виявля?ться,  утiк  з  тюрми,
довго блукав свiтами, аж поки забрiв у Бiлорусiю  i  пристав  до  пiнсько?
органiзацi? народовольцiв. Там застрелив якогось високого  чиновника,  був
схоплений i завис на шибеницi. Нема вже нашого Цiцерона...
   - Що-о-о?! - пiдхопився Павло з стiльця. - Загинув?
   - Так. Шкода хлопця, славний був, - сумовито закiнчила Евелiна.
   - Шкода, - пiсля довго? мовчанки тихо мовив Грабовський. - Навiть  дуже
шкода. В таких, Евелiно, вольових, як Петро, середини не  бува?.  Вiн  мав
або  щось  незвичайне  вчинити,  або  накласти  головою.  От   i   сталося
непоправне. Iнакше й бути  не  могло.  А  шкода.  З  Цимбалюка  мiг  вийти
справжнiй  агiтатор  -  розумний,  голосистий,  запальний...   Так,   так,
помилковий, шкiдливий шлях. Терор - то опiнiя  геро?в-одинакiв,  одiрваних
вiд народу... А що з Ксаною? Мабуть, i зараз вою??
   - Вою?... - повторила Улановська з неприхованим роздратуванням. - Гидко
й розказувати. Повiсилась на  шию  тамошньому  полiцмейстеровi  i  махнула
рукою на все те, чим захоплювалася в Харковi.
   - Невже?
   - Тепер, певно, уже не молиться на Рахметова. Навiщо  зараз  ?й,  зiрцi
багатих пiнських салонiв, напiвголодне життя, давнi друзi,  крилатi  мрi??
Рiдного брата, кажуть, допомогла сво?му чоловiковi спровадити в Сибiр.
   - Не може бути!
   - Може, Павле, може, не гарячкуй, - пiднесла руку Улановська. - Якось я
хотiла тобi сказати про це, та  все  не  випадало.  Чула  вiд  людей,  якi
достеменно знають. Уже, грiшним дiлом, навiть думаю, чи не ??  юдина  рука
завела Петра Цимбалюка пiд шибеницю.
   - Навiть?! - жбурнув Грабовський квачик, яким залiплював конверти. - Це
ти тiльки так гада?ш чи ? якiсь докази?
   - На жаль, твердих доказiв поки що  нема,  але,  мабуть,  таки  будуть.
Багато хто з нас у цьому переконаний. Один симпатичний молодий  чоловiк  з
Мiнська,  Вiктор  Кранiхфельд,  що  недавно  при?здив  у  Харкiв,   обiцяв
розвiдати й передати нам. От i чека?мо, а тодi вже...
   Евелiна змовкла, не закiнчивши думки.
   - А що тодi?
   - Буде видно. Дума?мо, коли все це пiдтвердиться, то  польовiй  русалцi
та ?? полiцмейстеровi не уникнути смертi.
   - Справдi?! - Павловi брови пiдстрибнули. - Нi, Евелiно, цього не  може
статися. Знищувати колишнiх сво?х...
   Улановська спалахнула.
   - А вона буде й далi видавати наших ворогам, вести на шибеницю! Ех  ти,
романтик! Тут тобi не вiршi...
   - Але ж...
   - Але ж, - перехопила Евелiна. - Ти сам давав ?й роман  Чернишевського.
А що з того вийшло? Чи пiшла вона тим  шляхом,  яким  пiшов  Рахметов,  ??
тодiшнiй напiвбог? Хай би кинулася в  обiйми  самому  дияволовi,  вiльному
воля... Але зрадити товаришiв, велику справу, стати катом...
   - Однак, Евелiно, це ж знову терор.
   - А смерть Петра - не терор? Ех, Павле, Павле, не впiзнаю тебе.
   Та Грабовський вже не слухав, нервово крокуючи по хатi, його  тортурили
гнiв, жаль, зненависть i бiль. Петро, Петро. Хай ти й помилявся, але полiг
буйною головою на страднiй дорозi. А вона, Ксана, польова русалка...
   - Невже мiж нами ? й такi? - надривно  вигукнув,  кошлаючи  чуприну  на
головi. - Де ж правда?
   Улановська мовчала. Вона, зiтхнувши, знову взялася заклеювати конверти.
   - Ну, як  тут?  -  спитав  Кирило  Карпович,  поклавши  на  стiл  пачку
надрукованих вiдозв. - Дiла, бачу, йдуть. Ой, iдуть,  iдуть.  Ану  оцiнiть
полiграфiчну роботу.
   Листiвки вийшли такими, що годi  було  й  сподiватися  вiд  старенького
гектографа. Рядки лежали рiвно, а лiтери аж посмiхалися.
   - Чудово! Пречудове! - зрадiла Евелiна. - Дайте, Карповичу, вашу золоту
правицю.
   - Е-ех, було, дочко, - вдячно  посмiхнувся  Кирило  Карпович.  -  Понад
десять рокiв проробив друкарем. Та потiм  загубив  руку,  -  вiн  пометляв
порожнiм лiвим рукавом, - i пiшов, як бачите, в сторожi... Що  тут  у  вас
трапилось? - поглянув на Грабовського, потiм на Улановську. - Ну?
   - Нiчого особливого, - вiдповiла Евелiна. - Тiльки й того, що розповiла
Павловi про оту пiнську, ?? вчинки, а вона ж колишня близька його знайома,
зда?ться, навiть...
   - Та шльондра? - здивувався сторож. - Яка ганьба! Фе.
   - То ви вже занадто, Павло тут  нiчим  не  завинив,  -  боронила  юнака
Евелiна. - Вiн давно ?? не бачив.
   - Та я ж не про нього, а про ту гадину повзучу. А ти, Павле,  плюнь  на
не?, та й годi. Не варта вона й доброго слова. У життi, як на довгiй нивi,
- стрiчаються й бур'яни. Треба ?х виривати, скидати на межу  i  йти  дiлi.
Дiла - от що головне для нас!
   - Дiла, дiла, - мрiйно повторив Грабовський. - Дiла, Кириле  Карповичу,
без людей не бувають, ?х роблять люди. А з людьми  он  що  виходить?  Одна
зрадила, переметнулась у  ворожий  стан,  другого  стратили.  А  який  був
хлопець! Ви його знали?
   - Вiн тут у мене не бував.
   - Можете пошкодувати. Такi, як Цимбалюк, не часто  стрiчаються.  Тiльки
не змiг звернути з хибно? дороги. Терор...
   - Ну годi, - перебила Улановська. - Спогади потiм, а зараз берiмося  за
роботу, бо час не сто?ть.
   Шарудiв тонкий папiр, i на столi скоро повиростали копички пухких сiрих
конвертiв.
   Коли  робота  була  скiнчена,  Грабовський  розподiлив   конверти   мiж
присутнiми.
   - Та, дивiться, добре заховуйте, - сказав. - Нiхто не забув, якi за ким
села й волостi?
   Всi мовчали.
   - Ти, Сергiю, завтра вируша?ш на сво? Подiлля? - звернувся до Балабухи.
   - Ранковим по?здом.
   - Будь обережним. Пам'ятай,  на  яке  дiло  йдеш.  За  тобою,  Михайле,
Полтавщина...
   - А як же з вiдозвою до iнтелiгенцi?? - цiкавиться Голосов,  якого  вже
пiдмiнили на вартi.
   - Не встиг повнiстю опрацювати текст, - вiдповiв Рклицький. -  Сьогоднi
в унiверситетi був такий переполох, що все палахкотiло. Завтра закiнчу.
   - У нас  на  залiзницi,  -  докида?  Улановська,  -  також  почина?ться
завiрюха. Начальство  насторожене,  робiтники  ходять  насупленi,  шпигуни
понаставили вуха...
   - Не краще i в фельдшерському училищi, - скаржиться Лiда Лойко. - Ксенi
Трипiльськiй учора так перепало, що  захворiла  й  нинi  не  приходила  на
заняття. Скрiзь почина?ться, але з вiдозвами треба поспiшати...
   Випровадив Кирило Карпович сво?х молодих друзiв аж перед ранком.  Павло
й Евелiна верталися до мiста разом, йти було легко й  при?мно.  Тепла  нiч
п'янила серця.
   - Ну, як у тебе справи в редакцi?? - спитала дiвчина,  коли  зупинилися
бiля ?? ворiт.
   - Можна сказати, закiнченi.
   - Як-то?
   - Звiльняюся. Сьогоднi й заяву подав,
   - Чому?
   - Йду до вiйська.
   - Покликали?
   - Та...
   - Не розумiю.
   - I покликали, i сам iду, хочу ранiш одбути свiй  строк.  Трохи  побачу
солдатське життя-буття, бiльше пiзнаю людей.
   - А як же наша робота? Тiка?ш у кущi?
   - Хiба в армi? не можна провадити ту саму роботу? Можна. Ви  тут,  а  я
там, не  пориваючи  зв'язкiв.  I  наших  вiдозв  захоплю  з  собою,  може,
пощастить розповсюдити ?х також i серед солдатiв.
   - Коли йдеш?
   - Десь на тому тижнi.  Оце  завтра  по?ду  в  Охтирку,  одвезу  й  туди
гостинець, - показав на конверти за пазухою. - Можливо, заскочу до  рiдних
попрощатися.
   Дiвчина, потиснувши Павловi руку, зникла за хвiрткою. Вiн почекав, доки
скрипнули ?? сiнешнi дверi, i покрокував на Москалiвку.

   4_

   Зима не хотiла здаватися. Насуплена й люта,  вона  ночами  виповзала  з
глибоких яруг, сковувала гомiнкi струмочки, що схоплювалися  вдень.  Брела
полями, хапалася задубiлими пальцями за землю,  гула  рвучкими  вiтрами  й
морозила.  На  свiтанку  розпускала  сивогривi  тумани,  жбурляла  лапатим
снiгом, iне?м, дощами.
   А березневе сонце, вирвавшись iз обiймiв ночi, линуло в зенiт - молоде,
радiсне. Хто його заморозить? Хто спинить?
   Сонце...
   Минав четвертий мiсяць  вiдтодi,  як  Грабовський,  скинувши  цивiльний
одяг, "обмундирувався". Сталося те двадцять п'ятого листопада  1885  року.
Того  дня  юнака  поставили  пiд  аршин,  обстригли  чуприну,  а  надвечiр
новобранцi покинули Охтирку.
   Мiстечко Валки, куди прибули вони по обiдi наступного дня, зустрiло  ?х
густою пеленою туману та дрiбною в'?дливою  мрякою.  Обшарпанi  мiстечковi
хатки гуртувалися невеличкими черiдками i сторонились високих казарм,  що,
як зголоднiлi вовки, дивилися на сiрi хмарки диму i внюхувалися в  нехитрi
запахи борщiв, юшок, картоплi.
   Кiлька годин пiдряд новобранцiв не пускали на батальйонне  подвiр'я,  i
вони тулилися до високого дерев'яного паркана,  намагаючись  сховати  сво?
голови вiд плюти  пiд  його  вузьким  дашком.  Уздовж  паркана  клубочився
цигарковий дим. Де-не-де точаться розмови. Мокро, сумно й холодно.  Раптом
на подвiр'?, десь зовсiм недалеко  вiд  паркана,  бризнула  теплою  хвилею
звукiв трирядка,  ??  пiдхопили  людськi  голоси  -  i  в  заплакане  небо
метнулась пiсня:

   Ти, машина, ти, залiзна,
   Куди милого повезла?
   Ей-гей, охо-хо-хо,
   Куди милого повезла?

   Серед густих  басiв  та  баритонiв  видiлявся  оксамитовий,  високий  i
тонкий, як багнет, тенор. Вiн, здавалося, доганяв шалений по?зд, хапав  за
колеса, бився  об  вiкна  вагонiв  i  благальне  допитував:  "Куди  милого
повезла?"

   Витяг номер сорок п'ятий,
   Закричали, що прийнятий.
   Ей-гей, охо-хо-хо,
   Закричали, що прийнятий...

   Пiсня скувала Грабовського - не мiг ворухнутися, наче зачарований. Знав
?? давно, але зараз вона якось особливо розпачливо виливала людськi жалi й
болi. Уже й скiнчилася, вже й кликнули новобранцiв до брами, а вiн  стояв,
як прикутий до паркана.
   Гармонiя передихнула,  заплакала  сумним  перебором  i  знову  бризнула
грайливим розгiллям звукiв. Покотилися частушки:
   Я отечеству защита,
   А спина всегда избита.
   Я отечеству ограда,
   В зуботычинах награ...

   - Распроканалi?! - зiрвався сердитий голос.
   Пiсня враз занiмiла, наче хтось наступив ?й чоботом на горло.
   Коли новобранцi зайшли  на  подвiр'я,  перед  ними  вiдкрилася  страшна
картина.  Розлютований  офiцер  бiгав  помiж  солдатами,  що  стояли   пiд
невеличкою повiткою, i молотив довгою сучкуватою палицею. По  головах,  по
спинах, по ногах, а вони мовчали, немовби нiмi, марно силкуючись  затулити
обличчя руками.
   - Я вам дам награду. Я вам покажу, -  приповiдав,  шмагаючи.  -  Скоти!
Каторжники!
   Таким було перше знайомство Грабовського з вiйськом. А  потiм  пiшло...
Почався четвертий мiсяць. За час, що минув,  довелося  багато  побачити  й
самому пережити. Всього зазнав. Назавжди запам'яталось. Якби й хотiв -  не
забудеться.
   Придбав також нових знайомих та приятелiв. ? вони i  в  мiстечку,  i  в
шiстдесят другому резервному батальйонi матiнки-пiхоти, де  служить,  i  в
усьому невеликому валкiвському гарнiзонi.  Серед  них  переважають  рядовi
солдати та найнижчi чини, люди  без  матерiального  достатку  i  станового
гонору, простi й сердечнi. З ними, не кривлячи душею, не остерiгаючись, що
завтра  потягнуть  до  штабу,  на  гауптвахту,  можна   щиро   поговорити,
порадитися й порадити, повеселитись i посумувати,  хоч  на  часину  забути
осоружну муштру, мордобо?, наруги та приниження.
   Найближче зiйшовся  з  Андрi?м  Усом  -  старшим  фей?рверкером  першо?
батаре? дев'ято? артилерiйсько? бригади. Цього колишнього учня харкiвсько?
фельдшерсько? школи бачить майже щодня, а переднедiльнi вечори вони завжди
коротають разом або в Андрi?вих батькiв дома, що живуть у Валках, або ж  у
його незатишнiй кiмнатцi на територi? гарнiзону. Тут ?м нiхто не  заважа?,
нiхто ними не команду?. Iнодi, довго засидiвшись, удвох i сплять на одному
лiжку.
   Нинi Грабовський прийшов до  фей?рверкера  зразу  ж  по  заходi  сонця.
Нагрiли чаю, всiлися один  напроти  одного  за  столом,  поволi  сьорбають
солодкий напiй i стиха  гомонять.  У  них  ?  про  що  поговорити,  ?  чим
подiлитися. Зараз бiльше розпиту? Павло, а балакучий Ус,  якому  пощастило
вдень виспатися досхочу, залюбки вiдповiда?.
   - Скiльки рокiв ти провчився на фельдшера?
   - Два з половиною.
   - Виходить, на три мiсяцi бiльше, нiж я  в  семiнарi?.  Звiдтiля  i  до
вiйська попав?
   - Еге ж.
   - Покликали чи доброхiть зголосився?
   Ус гiрко посмiхнувся.
   -  Доброхiть  поневолi.  Мобiлiзували,  присутствi?  забрило.  Але   я,
вiдверто кажучи, не опинався - то був найкращий вихiд з  мого  тогочасного
становища.
   - Якого?
   - Тодi нашу школу залихоманили обшуки та арешти. Лiда Лойко,  рятуючись
вiд напастi, покинула на деякий час Харкiв, по?хала  в  рiдне  село,  нiби
занедужала. Полiцiя спочатку схопила двох учнiв,  потiм  ще  трьох.  Черга
пiдходила до мене, бо ж я теж вiдвiдував  та?мнi  сходки,  читав  i  давав
iншим читати заборонену лiтературу, полiтичнi листiвки та прокламацi?.  Не
хотiлось потрапити за грати, позбавити себе права стати  фельдшером  бодай
пiзнiше. Тому i втiшився мобiлiзацi?ю, як дитина новою цяцькою.
   - I сподобалося в армi??
   - До всього можна звикнути...
   - Дума?ш допинати офiцерського чину?
   - Я ще не збожеволiв. Одслужу сво? - i знову на навчання.  Фельдшерська
школа, брат...
   - У нiй iснувала якась та?мна органiзацiя чи група?
   - Нi. Нашi учнi  спiлкувалися  з  молоддю  харкiвських  вузiв,  зокрема
унiверситету та ветеринарного iнституту. Зна?ш,  студенти  -  народ  бiльш
дорослий, зрiлий i досвiдчений.
   - З унiверситетських нiкого не пам'ята?ш?
   - Пам'ятаю Михайла Рклицького,  Соломона  Брайловського,  а  на  зборах
слухав промови i Бражникова, i Голосова, i Макаревського.
   - Олекса Макаревський вчиться у ветеринарному.
   - Можливо, вже позабувалося. Зна?ш його особисто?
   - I його, i всiх iнших,  названих  тобою.  Славнi  хлопцi.  То  ж  вони
компонували, а зараз розповсюджують вiдозви про ювiлей  царсько?  реформи,
готують серйозну акцiю на дев'ятнадцяте число цього мiсяця.
   - У тебе нема жодно? вiдозви?
   - ?, i не одна.
   - При тобi?
   - Захованi в надiйному мiсцi.
   - Чому ж досi не сказав про них?
   - Ти не питав.
   - Даси прочитати?
   - Дам. Однак потрiбно не лише читати
   - А що ще?..
   - Ознайомити з ними артилеристiв.
   - Ознайомити...
   Ус пiдлив у склянку гарячого окропу, всипав цукру, поколотив ложечкою i
вмочив сухаря. Робив усе  те  поволi  i  якось  нiби  машинально.  Мабуть,
обдумував несподiвану пропозицiю.
   - Коли сказати по правдi, то я останнiм  часом  полiтичною  роботою  не
дуже захоплююся, служба...
   У дверi постучали.
   - Зайдiть.
   На порозi виросли два  юнаки  в  формi  залiзничного  училища.  Панаса,
меншого Андрi?вого брата, Грабовський уже знав,  а  другого,  що  назвався
Iваном Пiщанським, побачив уперше.
   - Сiдайте, парубки, на чому сто?те, i ноги спустiть, щоб не  дармували,
- пожартував господар, озираючи сво? пустельне мешкання. - Або тому, що ви
з племенi крутигаврилiв, та ще й бажанi гостi, дозволяю  вам  примоститися
на мо?му лiжку. Ча?м погрi?тесь?
   - Охоче, - вiдповiв Панас. -  Надворi  мороз  -  аж  iскри  скачуть,  а
циганськi дiти дулi сучать.
   - Паршивi поросята i в петрiвку мерзнуть. А  яко?  заспiвали  б  ви  на
муштрi взимку посеред голого плацу? То вам не в паровознiй топцi.
   - Провiдникам ваговозiв теж непереливки, а надто при хурделицi.
   - Уже скуштували? - пита? Павло.
   - Ще, - тiшиться Iван, грiючи закоценiлi пальцi об склянку. - Ми ?здимо
в пасажирських вагонах, а от крутигаврилам...
   - У чугу?вському депо бува?те?
   - Зрiдка, коли на практику водять. Або що?
   - Як живуть там ремонтники?
   - По-рiзному. Хто ма?  власну  хату,  землю,  тому  байдуже,  а  котрий
харчу?ться тiльки з мозолястих, той клаца? зубами. Мiй, наприклад,  рiдний
дядько, який обточу? гайки...
   Андрiй цiкавиться домашнiми справами.
   - Учора отелилась наша  Манька,  -  хвалиться  Панас.  -  Такого  бичка
привела, що й ну. Весь чорний,  мов  жучок,  а  на  чолi  бiла  лисинка...
Приходь завтра на молозиво.
   - Прийду. Коли вируша?ш до Чугу?ва?
   - Хочу заскочити з Iваном у Харкiв, а звiдти...
   Андрi?ву кiмнату покинули пiд голосний спiв перших пiвнiв...
   Заспане мiстечко вже  лиш  де-не-де  поблимувало  вiкнами  та  гасовими
лiхтарями. Артилерiйськi казарми в нiчнiй пiвтемрявi нагадували могутнi  й
грiзнi гори.
   Прощався Грабовський  з  молодшим  Усом  та  Пiщанським  за  ярмарковим
вигоном, стиснутим карликуватими будинками.
   - Ти на книжки не багатий? - запитав Панас.
   - Яких потрiбно?
   - Хоча б якi-небудь, зовсiм нi за що очей зачепити. Правда, Iване?
   - Правда, - потвердив Пiщанський. - Неначе в Сахарi.
   - Книжки ?, та не тут.
   - А де ж?
   - Далеко звiдси, у Харковi.
   - Ми збира?мось туди, позавтра ?демо.
   - Якщо хочете, я передам вами мо?м друзям листи, зустрiнетесь з ними  i
попросите книжок.
   - Добре.
   - Знайте однак, що кореспонденцi?,  якi  везтимете,  пересилати  поштою
небезпечно. Розумi?те?
   Хлопцi дружно кивнули головами.
   - Не бо?тесь?
   - Нам уже доводилося...
   - За таке дiло...
   - Не лякай. В нашому училищi...
   Грабовський вийняв з кишенi три конверти i простяг Усовi.
   - Тут не написано, куди i кому адресу?ться. Не можна писати. Слухайте i
запам'ятовуйте. Спершу знайдiть студента унiверситету Михайла  Васильовича
Рклицького, який мешка? в чотирнадцятому будинку по вулицi Пiдгiрнiй. Якщо
ж його в мiстi  не  буде,  шукайте  Лiдiю  Павлiвну  Лойко.  На  жаль,  ??
домашньо? адреси я не знаю, але вона  вчиться  в  фельдшерськiй  школi  на
Сабуровiй Дачi, там можна з нею зустрiтись. Затямили?
   - Кому вiддати листи i в кого просити книжки?
   -  Однаково.  Не  буде  Михайла  -  дайте  Лiдi.  Вони   обо?   нарiвнi
розпоряджаються книжками i вирiшують всiлякi iншi справи. Розкажiть ?м про
цю мою розмову з вами. Ще ? запитання?
   Юнаки знизали плечима i переглянулися. Заговорив Ус:
   - От ти сказав, вони вирiшують... Нам цiкаво знати, якi тi справи, якщо
це не дуже великий секрет.
   Грабовський зiтхнув, мить подумав.
   -  Коли  я  вже  покладаюся  на  вашу  добропоряднiсть,  звiряюся  вам,
доручаю... Умi?те тримати язики за зубами?
   - Не журись.
   - Про свято реформи, яке готу?ться, чули?
   - Нам розповiдали на уроках, казали i в церквi.
   - Так  от.  Зараз  по  всiй  Укра?нi  ширяться  прокламацi?,  в  котрих
написано, як двадцять п'ять рокiв тому помiщики пiд орудою царя обдурили й
пограбували селян.
   - Ти бачив тi прокламацi??
   - Ви теж можете побачити.
   - Де?
   - У Рклицького. Вiн вам дасть ?х i скаже,  що  з  ними  треба  зробити.
Нагадайте йому. Добре?
   - Неодмiнно. Оце так вийде штука... - зрадiв Пiщанський.

   5_

   Служба вимучувала. Лише  ночами  одривався  вiд  не?,  але  й  вони  не
приносили полегкостi. Лежав на третьому ярусi твердих,  мов  залiзо,  нар,
навколо хропли десятки таких, як i вiн, втомлених людей. Натягав на голову
жорстку солдатську ковдру, машинально лiчив цифри, та заснути не мiг.
   В уявi поставали велике гомiнке мiсто, лiсова хатина,  друзi,  гойдався
на шибеницi Петро, пiд акацi?ю заливалась слiзьми Ярина. I серце  обкипало
кров'ю.
   Тяжкi солдатськi ночi...
   Сусiд Грабовського, хворобливий чоловiк рокiв тридцяти п'яти,  зайшовся
протяжним кашлем. Павловi зда?ться, в солдата от-от обiрвуться легенi.
   - Що з вами? - спитав тихо.
   Солдат не вiдповiв i ще важче закашлявся.
   Не допитуючись бiльше, Грабовський пiдвiвся,  злiз  навпомацки  з  нар,
набрав з бочки бляшану кварту води i подав  хворому.  Той  ковтнув  кiлька
разiв.
   - Знову погiршало?
   - Погiршало так, що й не знаю, чи полегша? коли-небудь. I треба ж  було
менi на лихо показувати отой папiр. Ну, та вже пiзно каятися.
   - А де ж ви взяли його?
   - А-а-а, де взяв... - неохоче протяг сусiд. - Тяжко й згадувати.  Якось
ротний послав мене за фельдфебелем на квартиру, а коли я  вже  повертався,
якiсь хлопцi дали менi сiрого конверта i сказали передати  солдатам.  Я  ж
сам неграмотний, не знаю, що там написано. Прийшов та й дав капраловi. Вiн
же з мого села, у хторокласнiй вчився. Капрал i  прочитав  солдатам.  Було
там щось про царя, землю й волю, я вже й забув. А потiм  дiзнався  ротний,
почав допитуватись. Мене й потягли, як чорти душу. П'ять днiв  тримали  на
обахтi i все  били  в  морду,  в  плечi,  в  груди,  наче  скотину.  От  i
дослужився...
   - А як до нас попали?
   - Служив я в Харковi. Був денщиком. А як  оце  лучилось,  то  з  мiсяць
валявся в шпиталi,  потiм  виписали  мене  i  сюди  пригнали.  Буцiм,  щоб
поправився. Еге, поправишся. Вiдбили печiнки та й здали на чужi руки.  Аби
тiльки не в них здох. Он як воно робиться. Менi ж  через  якихось  пiвроку
вже й додому б час. Та що з того. На той свiт, у вишник, а не додому.
   Сусiдовi важко було говорити, i Грабовський бiльше не допитувався. Та й
навiщо було ятрити болючi рани скривджено?  людини?  Догадувався:  солдата
побили за ту саму вiдозву, яку  вiн  редагував  i  вкладав  у  конверти  в
лiсовiй хатинi. Навiть сам не гадав, коли працював над Словом до  народу",
що воно потрапить i в солдатськi руки.
   Потрапило, в той самий день, на який  призначалось  -  18  лютого  1886
року. Наслiдкiв сподiвався iнших -  радiсних,  а  зараз  бачив  коло  себе
тiльки понiвечену, нещасну людину.
   Уже й не клопотався сном. Думав про солдата, який притишено  схлипував.
Гризло сумлiння, що вiн ? причиною цього приглушеного ридання. Вiдчував  -
так далi жити неможливо. Вiн не  витерпить  цих  знущань  i  наруги.  Щось
заподi?, щоб потiм з трибуни суду сповiстити свiтовi про солдатську  гiрку
долю. Про це вже написав Лiзi Кац i так зробить...
   Нарештi програли  "зорю".  Павло  перший  зiскочив  з  нар.  Зодягався,
вмивався, наче вчадiлий. До супу навiть не доторкнувся, вiддав сусiдовi по
нарах, хоч i той вiдмовився - не мiг уже ?сти.
   Пiсля снiданку ротний звелiв дати ротi "повну викладку".  Ще  не  встиг
прапорщик виконати  наказ,  як  хлюпнув  холодний  дощ.  Небо  загорнулося
хмарами, i жодно? надi? на прояснення не  було.  Солдати  поскулювалися  у
сво?х ще вiд учора не просохлих шинелях.
   Фельдфебель запитав прапорщика, чи не краще було б не  йти  в  поле,  а
займатися на мiстечковому  брукованому  майданi,  але  той  i  слухати  не
захотiв.
   - Годi! - гаркнув. - Зовсiм  порозкисали.  Нiчого  не  вийде.  Сьогоднi
команду? сам Магомет.
   Ця звiстка приголомшила солдатiв. Рокiв п'ятнадцять тому, кажуть, хтось
Магометом  охрестив  ротного.  Iшов  час,  мiнялися  офiцери,  а   Магомет
залишався у Валках, як домовик.
   Вгадати зараз, чому невiдомий дотепник вибрав для  ротного  таке  iм'я,
важко було. Маленький, кривобокий, з  великою,  як  ковзанка,  лисиною,  з
поморщеними вилицями, на яких не хотiло рости волосся, з колючими очима  -
ротний зовсiм не скидався на пророка. Полюбляв чоботи з високими пiдборами
та завжди натягав кашкет аж на брови. I мав  дивовижну  пристрасть  мучити
солдатiв...
   Магомет пiдiйшов до роти, повернув ?? кiлька разiв  у  густому  болотi,
сам перевiрив "викладку" i вивiв на брукiвку.
   - Ррраас... тва, трррии, рррс...аа...тррр...
   За крайнiми хатами мiстечка брук закiнчився. Далi на всi  боки  чорнiли
звiльненi вiд снiгу, розмоклi поля,  на  яких  де-не-де  лиснiлися  озерця
тало? води.
   - Ваше благородi?... Не можу, - почувся кволий голос.
   Рота зупинилась без команди. Спинився  й  Магомет.  Вiн  повернув  роту
фронтом до  себе,  зробив  два  кроки  до  передньо?  шеренги,  i  в  його
примружених очах блимнув радiсний вогник.
   Пройшов уздовж шеренги, повернувся до середини, зупинився i заклав руки
за спину:
   - Хто не може? Крок уперед, арш-ш-ш!
   З шеренги, похитуючись, вийшов солдат, якому вночi Грабовський  подавав
воду.
   - Я не можу, не можу, - ледве чутно вимовив вiн, витираючи мокре чоло.
   Якось винувато дивився на солдатiв туманними очима, наче пробачався  за
те, що наклика? на них бiду.
   - Не  можеш!  -  багатозначно  процiдив  крiзь  зуби  ротний.  -  Зараз
допоможу.
   Вiн подивився навколо:
   - Капрал!
   - Слухаю, ваше благородi?!
   - Он бачиш? - Магомет показав на купу камiння за дорогою.
   - Так точно!
   - Пiди й набери повний ранець.
   - ?сть пiти й набрати в ранець.
   Капрал побрьохав до купи камiння, залишаючи пiсля себе  глибокий  слiд.
Рота стояла онiмiло, а Магомет пильно розглядав свою брунатну рукавичку.
   - Ваш наказ... - почав капрал.
   - Засупонь!
   Капрал надягнув солдатовi на спину ранець.
   - Прямо, вперед, арш-ш-ш! - засичав Магомет, прикривши  сво?  попелястi
брови кашкетом.
   Солдат, похитуючись, зробив чотири кроки i зупинився.
   - Не можу...
   Ротний шарпнувся вперед, та враз зупинивсь, потеребив рукавичку i  люто
скомандував:
   - Прямо, вперед по-пластунськи, арш-ш-ш!
   Солдат весь напружився, щоб .витягти ногу з болота,  але  захитався  i,
сплюнувши кров'ю, впав у болото.
   Павло, стоячи  в  другiй  шерензi,  враз  розштовхав  лiктями  першу  i
пiдскочив до ротного.
   - Хто вам дав право робити з муштри кару, знущатися з нас? Хто? Ви кат,
а не командир! - кричав, згубивши владу над собою. - Кат! Душогуб!
   Магомет вiд несподiванки аж зiщулився, наче  його  вдарили  по  головi.
Лайкова рукавичка випала з рук. Але коли  Павло  замовк  i  повернувся  до
солдата, що  й  досi  безпорадно  лежав  у  болотi,  Магомет  випростався,
пiдсунув козирок, придивляючись до зухвальця.
   - Що? - закричав. - Бунт? Революцiя? Прапорщик!
   - ?сть, - злякано клiпаючи очима, пiдскочив молоденький офiцерик.
   - От ваша наука.
   - Винуватий...
   - Знаю! На гауптвахту каналiю! Трибунал! У кайдани! На  вiчну  каторгу!
Чу?те? Я вам!..
   - Так точно, - намагався заспоко?ти прапорщик Магомета.
   - Ведiть!
   Понад  тиждень   просидiв   Грабовський   на   гауптвахтi.   Викликали,
допитували. Нiчого не приховував, не перебiльшував. Говорив усе, як  було.
Сподiвався на суд i готувався до нього.
   Збирався говорити не так про випадок з  Магометом,  як  про  солдатське
життя-буття.
   - ...За чотири мiсяцi перебування  у  вiйську,  -  шептав,  блукаючи  у
напiвтемному холодному погребi, який правив за батальйонну гауптвахту, - я
бачив тiльки знущання та наругу над солдатом, бачив...
   - Сподобалась, видно, муштра, сам шпацiру?ш?
   Павло здригнувся. Повторюючи  свою  майбутню  промову,  вiн  навiть  не
почув, як у погрiб зайшов капрал.  Старий  добродушний  служака  стояв  на
порозi й усмiхався.
   - Що ти ворожиш тут, солдатику, наче генерал перед баталi?ю? Збирайся.
   - Куди?
   - До штабу.
   - Чого?
   - Не знаю.
   - А як дума?ш?
   - Не думаю. Нам, капралам, думати заборонено.
   - Так-таки й зовсiм не дума?ш?
   - Ще позаторiк перед Водохрещами трохи думав, а потiм вiдморозив думало
i з того часу анiнi. Або  iнодi  думаю,  але  тихенько.  Зда?ться,  кудись
вiдправляти тебе збираються.
   Вiд гауптвахти до штабу -  пiвсотнi  крокiв.  Не  встиг  Грабовський  i
дихнути весняним повiтрям, як опинився перед високими кованими дверима.
   Капрал, виструнчившись, доповiв штабному офiцеровi, що  наказ  виконав.
Той подав йому засургучований пакет:
   - Одвести солдата i здати в залiзничну комендатуру. Ясно?
   - Так точно! Одвести солдата...
   - Давай.
   Капрал круто обернувся i гримнув закаблуками.
   Вийшли з полкового подвiр'я. Лише тепер Грабовський побачив, що навколо
буяла весна, аж видзвонювала. Над землею струмувала волога. Обабiч  дороги
витикались першi листочки трави, за тинами брунькували сади. Мiстечко, яке
зустрiло його  восени  дощем  i  туманом,  зараз,  здавалось,  помолодiло,
причепурилось.
   - Грабовський! - почув  Павло  i  повернув  голову.  Перед  ним  стояла
Улановська.
   - Евелiна! - схвильовано гукнув. - Дозвольте на  хвилинку,  -  попросив
капрала. Старий змiряв дiвчину очима з голови до нiг i зiтхнув:
   - Тiльки недовго. А я перевзуюсь, бо онуча, видко, закотилася.
   - Ти чого сюди потрапила? - тиснучи руки дiвчинi, спитав Павло.
   - Треба. Дiла, Павле. Зна?ш, якого шелесту наробила наша вiдозва?
   - Трохи знаю...
   - Трохи? Що там тво? "трохи". Уже кiльканадцять помiщикiв та чиновникiв
мужики вiдправили в царство небесне, а червонi пiвнi  спiвають  не  тiльки
вночi, а й вдень. Гарну кашу ми заварили, - радiла Улановська.  -  Правда,
властi теж заворушилися. В селах так i гасають жандарми. Ну, та хай. Оце ж
правлюся в Катеринослав, у цiй самiй справi. Лiда Лойко по?хала  в  Одесу,
Соломон Брайловський - у Микола?в,  Iсаак  Коган  подався  на  Херсонщину.
Присланi тобою хлопцi Ус та Пiщанський обiцяли постаратися в Чугу?вi... Як
же тобi служиться?
   - Помаленьку.
   Розповiдь Улановсько? пiдбадьорила його. Розпитував про  товаришiв,  ?х
роботу, розповiдав про сво? життя, про подi? останнiх днiв.
   - А тепер куди? - прощаючись, запитала Улановська.
   - Не знаю. Гiрше не буде!  -  уже  з  дороги  гукнув  Павло.  I  вголос
подумав: - Куди ж, справдi, тепер?
   Капрал мовчав. Лише коли завернули на iншу вулицю i  штаб  сховався  за
будинками, старий пiдiйшов ближче до Грабовського.
   - Ти таки не вiда?ш, куди?
   - Зовсiм.
   - Я дещо знаю, писар  казав  менi.  Мали  тебе,  брат,  судити,  хотiли
запроторити в рештантськi роти, Магомет вимагав. Щось  думали,  примiряли,
прикладали, та все виходило то криво, то косо. Ото й змикитили  не  судити
тебе, а спровадити до якогось Ташкента, словом, у  Туркестанський  во?нний
округ.
   - А чому не судили? Пожалiли?
   - Пожалiв вовк кобилу та залишив хвiст i  гриву.  Себе  пожалiли.  Хiба
вигiдно нашому начальству розпалювати таке, щоб потiм нагорi подумали,  що
в батальйонi непорядок? Тому й вирiшили спекатися тебе. Розчовпав?
   - Ясно.
   - Отож-бо. Думати треба. Тiльки тихенько, як каже каптенармус  Гуркало,
- багатозначно пiдморгнув капрал уже перед дверима коменданта вокзалу.
   ...Йдучи в супроводi конвойного до ешелону, Грабовський побачив Митусу.
Той стояв коло купи  саквояжiв  i  розповiдав  сво?му  хрещениковi  та  ще
кiльком панночкам якусь, видно, веселу iсторiю, бо й сам реготав. Ось  вiн
повернувся до по?зда обличчям, i його  очi  стрiлися  з  Павловими.  Павло
посмiхнувся. Рука  вже  потягнулася  до  козирка,  щоб  привiтати  старого
знайомого, але так i застигла в повiтрi, бо Семен Потапович опустив очi  й
обернувся до нього спиною, нiби й не  помiтив.  Павло  зiтхнув  i  так,  з
пiднятою рукою, побрiв до вагона.
   Ще виглянув з вiкна, але Митуси на вокзалi вже не побачив...
   Паровоз закашлявся, буфернi  пружини  надулись,  завищали.  Стрепенувся
вокзал, блиснув вiкнами. Розстелюючи кошлату гриву  диму,  по?зд  стогнав,
похитувався i повз, повз, повз...
   Притулившись до запорошено? шибки, Грабовський вдивлявся  у  позолоченi
сонцем поля, що мерехтiли i мчали назад.
   - Так-так-так, так-так-так, так-так-так, - озивалися колеса, а  юнаковi
чулося:
   - Ташк-ташк-кент...

   6_

   Вузька, продовгаста камера,  бiльшу  половину  яко?  займали  дерев'янi
нари, не дозволяла широко ступати, i тому в'язень не ходив, а крутився  на
одному мiсцi.
   Темна, схожа на грудку торфу, ледь  закучерявлена  борiдка  i  блискуча
смужка вусiв вiдтiняли  блiдiсть  його  вродливого  лиця.  В'язень  був  у
великих шкапових чоботях, давно вицвiлiй солдатськiй одежi i в  кашкетi  з
позеленiлою кокардою.
   Довго  крокував.  Нараз  зупинивсь,  нахилився  над  нарами,  розгладив
клапоть темно-сiро? бiбули, взяв огризок олiвця i, тихо  бурмочучи,  почав
писати:

   В ?? руках блиснув кинджал.
   - Невже мара не оманила?..
   О, нi... аллах... не жаль... не жаль... -
   Вона скривилась, застогнала,
   Тягучу думку вiдiгнала:
   Котились сльози, мов кришталь.
   Вона змахнула... "Сестро мила!"
   I прямо в серце устромила
   Сво?й сестрi холодну сталь.

   Випростався. Поклав огризок,  потер  худою  рукою  чоло.  Пробiг  очима
написане i знову мовчки затупцював на рудiй латцi цегляно? долiвки.
   Насуплений  грудневий  вечiр,  виповзаючи  з-за  арештантських  рот  на
Холоднiй горi,  поволi  обступав  центральну  харкiвську  тюрму.  I  вона,
стомлена  денними  турботами  та  непри?мностями,  починала  згортатися  й
торочити  невiльницькi  сни,  густо  змереженi   жахливими   видiннями   й
тривожними скриками.
   Не вгамовувався тiльки  коридор,  якого  вже  понад  пiвроку  називають
полiтичним. Не  зважаючи  на  двох  вартових,  що  куняли,  схилившись  на
пiдвiконня, вiн гаморив,  гомонiв,  лунав  веселими  жартами,  дошкульними
дотепами, дальнiми перегуками.
   - Хто зна?, де тепер Евелiна?
   - Невiдомо. На допитах ?? прiзвище не згаду?ться. ?й, мабуть, пощастило
запорошити всевидюще жандармське око. Якщо слiдчий питатиме про не?, кожен
вiдповiдайте - не знаю.
   - Хлопцi, що чувати про Брайловського?
   - Вiн, написали менi, давно в iзюмськiй  зразковiй.  Дуже  захворiв  на
сухоти, а лiкiв нiяких не дають.
   - Iроди скаженi...
   - Нiхто не отримав вiдповiдi губернатора?
   - Зволiка?, христопродавець...
   - Сергiю, переглянув уже Шлоссера?
   - Уранцi закiнчу i вiддам тобi.
   - Чому Павло мовчить?
   - Очевидно, працю?, не заважайте йому. Обiцяв завтра  голосно  почитати
"Фауста" в оригiналi.
   - Ми його зовсiм заморду?мо. Сьогоднi читати Короленка, завтра -  Гете,
а пiслязавтра...
   - Лiдо, в тебе касторка знайдеться?
   - Нащо вона тобi, Михайле?
   - Хочу послати царевi-батюшцi, доки вiн ще не спочив у  бозi,  як  його
блаженно? пам'ятi батечко... Кажуть,  у  нього  з  великого  страху  перед
народовольцями об'явився сильний запор.
   - Касторку можна замiнити конопляною олi?ю.
   - Або поставити клiзму, сконструйовану Кибальчичем...
   - Йому мiнiстри та губернатори попiдлизують, то видужа?...
   - Ха-ха-ха...
   У безладному гомонi враз наче бомба вибухнула:
   - Годi!! Досить!!
   В'язень глянув крiзь вiчко. Посеред коридора люто розмахував пiстолетом
начальник губернського жандармського  управлiння  Цугаловський,  а  обабiч
нього тупцювали, мов на розпеченому вугiллi, переляканi вартовi.
   - Кайданники запеклi! Так службу несете?!
   - Пане полковнику, ваше...
   - Мовчать! Де Дзюба?
   - У себе...
   - Сюди! I Логвинова.
   За  мить  перед  Цугаловським  стояли  покрейдянiлi  наглядач  та  його
заступник.
   - Ну-у?! - гримнув полковник, ховаючи  пiстоль  у  кишеню.  -  Значить,
керу?те, пильну?те... Я безборонне пробрався сюди, нiхто мене не затримав,
сторожа хропе... Майже двi години ходжу, слухаю, збожеволiти легко...  Тут
не тюрма, а справжнiсiнький клуб якобiнцiв.
   - Навiть  гiрше,  -  вставив  Логвинов,  пожираючи  очима  розчервонiле
обличчя Цугаловського. - Я  докладаю  старання,  намагаюсь,  однак  жодно?
пiдтримки не знаходжу.
   - Не знаходите?.. - диву?ться Дзюба.
   - Не знаходжу i кажу вам це вiдверто, бо iнтереси корони... Ви дивитесь
на цих непоправних буянiв як на вчених  i  нешкiдливих,  ба  й  безгрiшних
молодикiв, а ?х потрiбно так притиснути, щоб з них аж  юшка  потекла,  щоб
кожен, якщо виживе, сотому заказував.
   - I вам не соромно? Знаю, ви справдi хотiли  б  завести  тут  суцiльний
карцер, поробити молодих людей фiзичними й моральними калiками,  але  ж  у
нас ? iнструкцi?, iснують якiсь норми, принципи...
   -  Замовчати?  -  перебив  його  високий  жандармський   начальник.   -
Принципи...  Негайно  передати  всi  справи  заступниковi.  -  I  вже   до
Логвинова: - Якомога скорiше наведiть порядок, не панькайтесь...
   -  Готовий  служити.  Ваше  довiр'я...  З  цi??  хвилини  всi  книжковi
абонементи касую, груповi прогулянки забороняю,  побачення  з  рiдними  та
знайомими дозволятиму лише декому i не бiльше одного разу на мiсяць, листи
перечитую  сам,  за  найменше  порушення  дисциплiни  -  карцер.   Я   ?х,
запiзнають...
   - Отак i дiйте. Наказ про ваше призначення отрима?те в понедiлок.
   I рушив до дверей. За ним навшпиньки побiг  Логвинов.  Дзюба  докiрливо
глянув на варту, зiтхнув i також вийшов.
   Коридор на якийсь час занiмiв. Але згодом  його  таки  прорвало.  Марно
вартовi пiдбiгали до вiчок, вимагали й благали спокою.
   - Усi чули тронну промову нового наглядача?
   - Чули, чули!
   - Держиморда!
   - ?внух проклятий!
   - Помпадур!
   - Угрюм-Бурче?в!
   - Поскаржимося!
   - Запротесту?мо!
   - Голодуватимемо!
   * * *
   Раптово пiдвищений по службi, Логвинов обiруч  схопився  за  полiтичний
коридор. Не довiряючи сво?м помiчникам, сам у ньому днював i  ночував,  не
обминав без уваги кожно?, навiть найнiкчемнiшо? дрiбницi:  важенну  в'язку
ключiв тримав у власнiй кишенi, по кiлька разiв на добу заглядав у камери,
перетрушував арештантську одежу,  шукаючи  книжок,  паперу  та  письмового
приладдя, геть додивлявся, коли спорожнювали парашi.  А  все  ж  сподiванi
наслiдки не приходили: полiтичний коридор не переставав вирувати,  причому
тепер лунав вiн уже не жартами й  дотепами,  а  бурхливими  протестами  та
погрозами.
   Полковник Цугаловський почував себе зовсiм погано, бо з кожним днем все
бiльше й бiльше переконувався, що його висуванець  не  приборка?  завзятих
народникiв, що справа, роздмухана ним, зроста? i  може  вилитися  в  такий
скандал,  який  набере  розголосу  по  всiй  iмперi?.  Шукаючи  виходу   з
загрозливо? ситуацi?, вiн почав клопотатися перед губернатором  перекинути
найнеслухнянiших арештантiв до  Iзюма.  Губернатор  охоче  задовольнив  те
клопотання.
   ...Глухо заскреготав ключ у дверях. Два товстi  тюремники  штовхнули  в
камеру чоловiка i хутко зачинили дверi.
   Чоловiк ступнув, захитався i, прихилившись до стiни, повiльно сповз  на
долiвку.
   В'язень кинувся до нього, пiдвiв i обережно положив на нари.
   - 0-о-ой... о-о-о-о... - простогнав чоловiк. - Води... во-оди-и...
   В'язень  обвiв  заклопотаними  очима  камеру,  кинувся  до   дверей   i
затарабанив у них кулаками.
   - Чого? - донеслося з коридора.
   - Людина помира?! Води дайте!
   - А може, лимонаду? - у?дливо спитав той же голос.
   - Та зрозумiйте ж, iроди, помира?... Людина!
   - А-а-а... Людина... Ха-ха-ха!..  Чи  й  справдi  людина?  Ха-ха-ха!  -
допiкав регiт.
   - Душогуби! Кати! - вилаявсь в'язень i з усi?? сили гримнув чобiтьми  в
дверi.
   - Ой, ой-йой-ой... Не гати так... Серце не витрима?, - попросив чоловiк
на нарах. - Не треба... може, якось... обiйдуся...
   В'язень перестав  бити  в  дверi.  Вiн  пiдiйшов  до  нар,  згрiб  свою
розстелену шинелю i пiдклав пiд голову прибулому.
   - Тук... тук... тук... тук... - застукали в стiнку з сусiдньо? камери.
   В'язень наблизився до того мiсця, звiдки  линув  глухий  стукiт.  Довго
вслухався, затамувавши дихання, брижив чоло, хмурив  брови,  а  потiм  сам
простяг руку до стiни:
   - Тук... тук... тук...
   - Хто там? Чого вони хочуть? - запитав прибулий.
   - Це сво?, полiтичнi. Питають, що у нас сталося.
   За  хвилину  весь  коридор  тюрми  виповнився  гулом,  наче  на   нього
посипалось камiння. Десятки рук били  у  дверi  камер.  Серед  моторошного
гуркоту лунали окрики, лайка, свист. Хтось кричав i в коридорi. А коли гул
ущух, вiдчинилася маленька кватирка у дверях  i  крiзь  не?  простромилася
залiзна кварта з водою.
   - Ну, що, башибузуки, почули людину? - запитав в'язень.
   - Почули, почули... - прошипiв, скрегочучи зубами, вартовий  i  зачинив
дверцята.
   Вiдчувши коло  пересохлих  губ  холодну  кварту,  прибулий  обхопив  ??
тремтячими руками i почав жадiбно ковтати воду. Задихався, кашляв, але  не
випускав кварти з рук. Висмоктавши всю воду,  одкинув  голову  на  шинелю,
замружив очi i полегшено зiтхнув.
   З сусiдньо? камери знову стукали.
   - А тепер що? - спитав, коли в'язень закiнчив "розмову" з сусiдами.
   - Питають, чи дали воду.
   - Дали, дали, спасибi.
   - Спасибi, тiльки не тим, що дали, а тим, якi змусили  подати.  Так?  -
запитав в'язень. Але вiдповiдi не було. Прибулий вмить  зiмкнув  повiки  i
заснув.
   В'язень узяв з стiльця шматки списано? бiбули, пiдiйшов  до  маленького
загратованого  вiконця,  за  яким  почало  вже  сутенiти,  i  став  мовчки
перечитувати.
   Десь з глибини тюрми вирвався гарний баритон:

   Сижу за решеткой в темнице сырой,
   Вскормленный в неволе орел молодой.
   Мой грустный товарищ, махая крылом,
   Кровавую пищу клюет под окном.

   У голосi спiвака було стiльки  безпосередностi  й  муки,  що  у  в'язня
стиснулося  серце.  Перестав  читати,  стояв  i  слухав  мовчки,   боячись
пропустити хоча б звук. До баритона скоро при?дналося ще кiлька голосiв. В
?диному поривi виливала свою силу i волю цiла тюрма:

   Мы вольные птицы: пора, брат, пора!
   Туда, где за тучей белеет гора,
   Туда, где синеют морские края,
   Туда, где гуляет лишь ветер да я!..

   Досягши найвищо? напруги, пiсня раптом обiрвалася. Камеру знову  залила
глуха тиша.
   - Пора, брат, пора... - ледве ворушив губами в'язень.
   Пiдiйшовши до нар, вiн почав розглядати  чоловiка,  що  спокiйно  спав.
Враз насупився, аж чорнi брови з'?дналися на перенiссi. Чоловiк  на  нарах
був нiби знайомий. Цей обривок лiвого вуха, цей синюватий товстий  рубець,
що перерiзував усе чоло, вiн десь уже бачив.
   - Дядько Кузьма... Невже? - прошепотiв i затулив рот долонею.
   - Що? - розкрив полохливi очi чоловiк.  -  Мене  хтось  кликав?  Чи  не
причулося?
   - Дядьку Кузьма! Хiба не впiзна?те?
   Чоловiк трохи пiдвiвся, сперся на лiкоть i, поглянувши в  лице  в'язня,
заперечливо хитнув головою.
   - Пушкарне... Старосiлля... Оксана Петрiвна... Не згаду?те? - засмiявся
в'язень i стягнув з голови кашкет. - Забули, як возили снопи i перевернули
хуру на Чортовiй горi? У старосiльського пана... Позаторiк... Коли  ото  з
Колупа?м?.. Забули?..
   - Павло?
   - Авжеж! - в'язень кинувся обiймати  несподiваного  гостя.  -  Оце  так
зустрiч!
   - Ну й змiнився ж ти, Павле,  -  заговорив  через  якийсь  час  Кузьма,
оглядаючи Грабовського. - Пiдрiс, витягнувся. Борода, вуса... Не впiзнати.
А чого ж ти такий худий?
   - Нiчого, поправимось...
   - Поправимось на тому свiтi, - журливо проказав Кузьма.  -  Так  це  ти
сидиш вiдтодi, як тебе забрали за службу в пана Трутовського?
   - Нi, дядьку. Тодi  я  посидiв  мiсяць  в  охтирськiй  буцегарнi  та  й
випустили. Пiсля того ще жив у Харковi, а звiдти пiшов у  солдати.  Чи  не
видно ж по шкурi? - показав свою вiйськову одежу.
   - А з солдатiв сюди?
   - Не зразу. Багато свiта довелося побачити. Був у Криму,  в  Оренбурзi,
на Кавказi, куди мене тiльки не возили... Та все вже минуло.  Не  треба  й
згадувати. А якими вiтрами вас сюди занесло?
   - Якими? - болiсно скривився Кузьма. - Бог його  святий  зна?.  Багато,
Павле, розказувати...
   Грюкнули дверi, i порiг переступив коридорний  вартовий  -  товстий,  з
брезклим лицем. Лупнув злими очицями по камерi:
   - Обiдi
   Нi Кузьма, нi Грабовський не вставали з нар, наче и  не  помiтили  його
приходу.
   - Чого сидите, як засватанi? Може, прислужити вам? Панство...
   - Чого горло дереш, як на свого батька? Бачиш, чоловiк не може  встати,
- Грабовський показав на Кузьму.
   - Чоловiк, чоловiк, - гидливо перекривив тюремник. -  А  ти?  Також  не
годен? Чи, може, знову якiсь примхи?
   - Я не буду ?сти.
   - Як-то, Павле, не будеш ?сти? Чому ж це? - здивувався Кузьма. -  А  як
же жити? Бери, бери та й менi подай.
   - Вам подам, а сам ?сти не буду, - повторив Грабовський. - Ми,  дядьку,
вже третiй день не ?мо i не  будемо  ?сти  доти,  доки  не  оголосять  нам
вироку. Так i передай сво?му начальству, - кинув вартовому.
   - А хто це, Павле, ми?
   - Я та мо? друзi. Нас тут понад десяток. Ви ?х не зна?те.
   Кузьма спробував умовляти  Грабовського,  але  побачив  його  насупленi
брови i замовк.
   - Перекажи, щоб лiкар прийшов, - звернувся Павло до тюремника, коли той
рушив до дверей. - Бачиш, людина ледве диха?.
   Вiн подав Кузьмi обiд. Той трохи погриз чорний, як земля, шматок хлiба,
сьорбнув рiденького супу i поклав ложку.
   - Вiзьми, Павле, по?ж. Хiба вони будуть знати, чи ти ?в. Бери, бери.
   - Спасибi, дядьку, не буду.
   - Май розум. Так i померти недовго.
   - Нiчого, не  помру.  Вже  не  перший  раз,  звик.  Ви,  дядьку,  краще
розкажiть, за що потрапили сюди.
   - За що... - повторив Кузьма, i Грабовський ледве  помiтив  у  сутiнках
його болiсну посмiшку. - Бодай вони так знали,  який  ниньки  день,  як  я
знаю, за що попав.
   - Хто це - вони?
   - Та тi ж, що називають себе нашими друзями, бодай би ?х свята кодня не
минула! - вилаявся Кузьма. - Може, пам'ята?ш отих двох,  що  приходили  до
пана старосiльського найматися?
   - Цирульники?
   -  Тi,  тi,  цирульники.  Так  от,  невдовзi  пiсля  твого   арешту   в
Трутовського вони кудись повiялися. Аж перед рiздвом один об'явився. I вже
не цирульником, а з  повним  мiшком  шевського  струменту.  Говорив,  хоче
чоботарювати. Найняв у старо? Мотрi, що коло ставка живе,  половину  хати,
привiз з мiста кiлька столикiв i почав набирати до себе селян,  аби  вчити
?х чоботарського ремесла. "До камунi?, каже, присоглашаю всiх, хто  хоче".
Ну, присоглаша?ш, то й присоглашай собi. Дiло,  значиця,  не  погане.  Хай
буде. Зголосилося, зна?ш, чималенько. I скоро в  Мотринiй  хатi  застукали
молотки. Село, скажу я тобi, не могло нахвалитися камунi?ю,  бо  хоч  вона
шила й не лепсько, але дешево, а мужиковi чого ще треба? Самим Хведором  -
так звали заводiя тi?? камунi? - не могли й нахвалитися.
   Якось здибав мене Хведiр у селi та й попросився в комiрники. Порадилися
ми з старою. Все ж, думалося, коли якийсь чобiт залата?.  Взяли.  Жив  вiн
через сiни з нами. Все казав, навеснi привезе жiнку  i  маленьку  дочку  з
далекого краю. А в нього та жiнка, мать, так  була,  як  у  пса  хата.  Не
скупий вдався, завсiгди, бувало, частував наших дiтей  всякими  лакiтками,
що привозив з города.
   Вставав раненько, вмивався пахучим милом,  витирався  м'яким  рушником,
снiдав i йшов з дому. Повертався пiзно, бо, як говорили в  селi,  вечорами
провадив якiсь там балачки з сво?ю кумпанi?ю, читав книжки.
   У  зимнi  м'ясницi  камунiя  почала  збиратися  вже  у  мо?й  хатi,  на
Хведоровiй половинi. Приходили й мужики. Зима - завiрюха,  чортма-куди  на
зарiбки податися. Мужик вихропиться  за  день,  напече  живiт  у  просi  i
готовий триндикати цiлу нiч.
   Зiйдуться, дивись, посiдають де попало, балу-балу, слово  за  словом...
Кленуть сво? злиднi, скаржаться на подушне, на пана, що вiдбатував собi  в
обчества найкращу землю, а обчество вигнав  на  Чортову  гору,  де,  окрiм
осоту та полину, нiчого не росте. Радяться, як повернути свою земельку, та
все чадять, аж хреста на сволоцi не видно.
   Хведiр слуха?, слуха?, бувало,  колись  перепита?  кого  i  наче  олi?ю
пiдмастить мужицькi горлянки, а коли бачить, що вже втомилися, сам почина?
всяку всячину плескати. Розказу?, як живуть мужики у його далекiм краю, як
вони не бояться панiв, старост, i як  справляють  весiлля,  i  як  ховають
покiйникiв, i як жиють-розкошують паничi та панянки  в  мiстi.  Мужики  аж
писки пороззявляють, бо умiв складно говорити.
   Якось у масляну недiлю, коли зiбралося багацько людей,  Хведiр  сказав,
що чув у городi, нiби сусiднi села посилають ходакiв до самiсiнького царя.
Хтось запитав, чи не послати б i нам. Та кого ж  пошлеш  до  столицi?  Всi
мужики неграмотнi, а тут ще й весна не  за  горами  -  ось-ось  вигулькне.
Почали просити Хведора. Вiн довго огинався, скаржився, що болять ноги,  що
нема грошей. А коли пообiцяли обчеськi грошики, зразу згодився.
   У це дiло, Павле, i мене дiдько впхав. Ходив я до мужикiв,  збирав  отi
грошi, лагодив його, бусурмана, в  дорогу.  Було  зiбрано  двадцять  шiсть
рублiв i сiмнадцять копiйок. Хведiр поцупив грошики та й подався з села.
   Уже минуло три тижнi посту, а наш ходак - анiтелень  про  себе.  Мужики
стали подейкувати: пропала, мовляв, наша кривавиця! Оце так  знайшли  собi
ходака! I почалося... Що не день, то й добридень у  мою  хату.  Зiйдуться,
посiдають, радяться, що далi робити. Скоро стали й  на  мене  ремствувати.
"Твiй, кажуть, Кузьмо, комiрник, от i одвiчай за все.  Мусиш  знати,  куди
його лихий понiс". Та тю на вас, кажу, люди добрi. Звiдки б це менi знати?
Хiба я винен, що таке лихо причепилося?
   А там настали веснянi роботи, i  люди  забули  про  Хведора.  Нiхто  не
приходив, бо й сам я не бував дома -  днi  i  ночi  шпортався  в  панськiй
рiллi.
   Аж у страсний четвер, коли вийшли з  церкви,  пiдходять  до  мене  нашi
мужики i кажуть: "Зна?ш, що ми надумали, Кузьмо? Либонь,  того  анцихриста
вже й не буде, пропав, як собака в ярмарку. То ми так  гада?мо,  що  треба
забрати всi його лахи, якi зосталися в хатi, та всяке  там  причандалля  в
камунi?, продати i вiддати людям грошi". Ну,  то,  кажу,  дивiться,  люди,
дiло ваше. Як зна?те, так i робiть. А коли ж,  питаю,  дума?те  продавати?
"На другий день паски, - вiдказують. - Щоб не каляти рук  на  перший  день
свята".
   - I продали? - запитав Грабовський, аби прискорити розповiдь.
   - Не вспiли, - зiтхнув Кузьма i змовк.
   - Прийшов? -  пiдганяв  Грабовський.  Але  оповiдач  наче  и  не  почув
запитання.
   Довго лежав мовчки, нiби скам'янiлий, втупивши  очi  в  тьмянi  гудзики
Павлово? шинелi.
   - Дядьку... - тихо нагадав про себе Грабовський. Кузьма не вiдгукнувся,
навiть очi його не трiпнулись. Аж по довгому  часi  щось  прохрипiв.  Годi
було й розiбрати, чи молився Кузьма, чи плакав, а чи, може, марилось  йому
якесь  страхiття.  В  сутiнках  коливалося  болiсне  зiтхання,  схоже   на
шарудiння сухого листя.

   7_

   Минув день, другий. I третiй  доходив  свого  кiнця.  Якийсь  марудний,
засмучений, звiльна  кульгав  до  червонястого  бескеття,  що  палало  над
далеким захiдним небокра?м.
   А Кузьма все лежав. I не спав, та очей  не  розплющував.  Тiльки  iнодi
ворушив пальцями право? руки, i Грабовський догадувався,  чого  вiн  хоче.
Брав казанок, трошки пiдводив недужого i напував холодним супом. Напо?вши,
обережно клав його голову на нари й тихо чекав, поки той засне.
   То були найважчi хвилини. Побачивши в казанку суп, Павло  вiдчував,  що
хоче ?сти, щось нудке пiдкочувалося до грудей i немилосердно смоктало  пiд
ложечкою, а в рот напливала в'язка слина. Намагався й не дивитися  на  той
суп.
   Похапцем засував казанок пiд нари i починав  ходити  по  камерi.  Тихо,
сторожко, щоб не розбудити Кузьму.  Так,  здавалось,  угамовувався  голод,
згасали пекучi болi в животi.
   Уже який раз згадував, обдумував-передумував сво?  школярство,  проводи
Оксани Петрiвни, строкування з Кузьмою. Тодi ставало якось нiби затишнiше,
на нього вiяло рiдною домiвкою...
   От вони ?дуть по снопи. Вiн сто?ть бiля передньо? крижiвницi i  поганя?
довгим малаха?м круторогих, а Кузьма сидить позаду на днi гарби. Сидить  i
смокче цигарку, яка, зроблена  з  кукурудзяного  хмелиння,  скида?ться  на
голубець. Спочива?, бо ж коли пiд'?дуть до полукiпкiв на  панському  лану,
йому буде робота.
   Який вiн дужий був тодi, а який добрий,  цей  дядько  Кузьма.  Не  да?,
бувало, Павловi й за вила взятися, "Молодий ще,  пiдiрватися  можеш".  Сам
пода? снопи, а Павло вивершу? хуру. Сам i скида? ?х  бiля  молотарки...  А
смiху ж було тодi, як перекинулися на Чортовiй горi.  I  смiху,  i  грiха,
доки знову склали снопи. Прикажчик  мало  не  побив  обох,  бо  ж  панську
пшеницю вимолотили, не довiзши до току...
   Жалiв Кузьма Павла там, у строку, жалiв,  як  рiдного  сина.  Знав  вiн
покiйного Павлового батька i добрим словом  згадував  його.  "Душевний,  -
каже, - був Арсен i розумний. Такого паламаря  зараз  i  з  свiчкою  серед
бiлого дня не знайдеш".
   Iнодi, по старiй дружбi з Арсеном, Кузьма  навiдувався  i  в  Пушкарне.
Його рiдне село Старосiлля зовсiм близенько вiд Пушкарного - рукою подати.
Приходив з жiнкою та маленькою дочкою. То-то ж було тодi вже радостi  i  в
старих, i в дiтей. А на школу, в якiй колись  сторожував,  завжди  дивився
похмуро. I на Колупа?ву хату...
   Павло згаду? Федора. Вiн кiлька  днiв  вештався  бiля  гармана.  Такий,
здавалось, простий, такий ввiчливий,  навiть  до  строкарiв.  Казав,  умi?
стригти, голити, псалтир читати i дiтей вчити. Та до нього не  так  уже  й
прислухалися люди: кому потрiбне оте голiння чи грамота, а псалтиря  то  й
дяк прочита? - однак же й тому треба платити...
   А потiм, виявля?ться, прикинувся шевцем. Федiр,  Федiр...  Цирульник...
Що вiн там наробив? Отож лихо, що не встиг розповiсти дядько Кузьма.
   Павло аж на лицi мiниться, так йому кортить дiзнатися, що нако?в Федiр,
чим кiнчилося оте його ходакування до столицi,  як  потрапив  до  в'язницi
Кузьма. Скорiше б вичуняв дядько, почути б...
   Тривожнi Павловi думки  наче  дiйшли  до  недужого.  Вiн  поворухнувся,
розплющив очi.
   - Чого ти ходиш? - спитав, i Павло вiдчув, що  голос  його  нiби  трохи
окрiп, побадьорiшав.
   - Та отак тиняюся знiчев'я, думаю...
   - Дума?ш? Ох, думай, думай, та не дуже  задумуйся,  бо  воно...  Йди-но
сядь коло мене.
   Павло пiдiйшов i присiв на краю нар.
   - Про що ж ти, синку, дума?ш?
   - Та так, про  всяку  всячину.  А  оце  тiльки-но  -  про  того  самого
Хведора...
   - Про Хведора? - здивувався Кузьма. - Викинь ти його, Павле, з  голови.
Хай про нього дума? той рогатий, що в болотi водиться.
   - Та воно так, але... Скажiть, чому ж  не  встигли  тодi  продати  його
лахи? Може, прийшов?..
   - Хведiр? - Кузьма помовчав трохи, наче пригадував. - Прийшов, шибеник.
Приволочився на перший день великодня. Такий  собi  моторний,  поправився,
побiлiв. У гарних черевиках, у капелюсi, на руцi нова свита, а через плечi
невеликi сакви, - ну тобi на прощу  зiбрався,  та  й  годi.  Сiв  з  нами,
пообiдав, що бог послав, дав дiтям цукеркiв  i  випровадив  ?х  на  вулицю
погратися. Коли залишилися ми з  ним  самi,  вiн  каже:  "Збирай,  Кузьмо,
мужикiв. Тихо тiльки, аби,  бува,  не  взнали  пан  та  староста.  Секрет.
Зрозумiв?.."
   Ну й пiшов я селом дрочити собак. Вiд тину до тину, вiд хати  до  хати,
як найнявся. Аж сором очi менi випiкав. Та й  страшно  ж  було:  а  раптом
попадешся старостi  в  руки...  Та  вже  як  дiзналися  мужики,  що  ходак
повернувся i кличе на балачку, то, чу?ш, ревiли, наче худоба.  З  радостi.
Бо де ж то таки, аж знудьгувалися по ньому. Та й не так по  ньому,  як  по
сво?х грошах...
   Пiдвечiр, хто якими мiг стежками,  зiбралися  на  царинi  коло  Попово?
березини. Прийшов i Хведiр. "Ну, - питають  люди,  -  був  у  столицi?"  -
"Був",- - вiдказу?. "Бачив  царя?"  -  "Аякже,  бачив.  I  царицю-матушку"
Розказував, дуже добре приймали його цар i цариця. Кiлька тижнiв нiби  жив
у царських  палатах,  заки  познайомився  з  царськими  слугами,  великими
хабарниками. Так всюди й вимагають: дай, i амба. А цариця, казав, така вже
добра, що й куди: частувала  його  борщем,  булкою  з  урюком  i  кохвi?ю.
Брехав, мать, а може, й правда.
   "Ну, а як же здоров'я царя-батюшки?" - цiкавляться  люди.  "Погано",  -
каже. "А що таке?" - "Спати, бiдний,  не  може.  Всенькi  ночi  сидить  на
тронi, неборака, i все дума?, дума?, як би  народовi  робочому  полегкiсть
зробити. Аж сивiти почав. На трон йому й обiдати носять, - каже.  -  Тяжко
йому, бiдоласi". - "Чого ж то?" - питають. "Мiнiстри, - каже,  -  в  нього
вреднi. Вiн - за народ, а вони - супроти народу. I так кожен божий день  i
кожну божу нiч. Надивився я, - каже, - на все".
   "Прошенi? наше давав царевi?" - питають мужики. Давав",  -  вiдповiда?.
"Читав вiн?" - "Читав, - каже. - Як прочитав,  то  за  голову  схопився  i
заплакав. Дай менi, Хведоре, попросив, три днi строку, щоб  я  подумав.  А
там забiжи до мене якось так, щоб нiкого з  мiнiстрiв,  князiв  та  всяких
грахвiв не було..."
   Цiлий тиждень, каже, ждав, поки вибрав мент, щоб коло  трону  нiкого  з
отих мiнiстрiв i князiв не було. Тiльки забiг, цар швиденько розказав йому
все, дав бомагу, попросив заховати i скорiш тiкати, щоб, бува, мiнiстри не
перестрiли i не видерли.
   Про царя довго розказував, а там вийняв якусь бомагу з гербом i сказав,
що цар дав таку грамоту, щоб нiбито бити панiв, бо вони заховали  царський
манiхвест про  волю  i  землю  для  мужикiв,  а  мужикам  пiдсунули  свого
несправедливого манiхвеста. В цiй грамотi цар радить  мужикам  не  слухати
панiв, не йти робити на них, а та?мно готуватися до повстання. Я,  мовляв,
буду готуватися тут, на тронi, а  ви  там,  удома,  запасайтеся  дрючками,
косами. Коли ж у мене буде все готове, я подам знак. Тодi ви звiдти,  а  я
звiдси зразу насядемо на панiв та грахвiв, усiх  перетремо,  як  пiр'я,  i
знайдемо мого справжнього манiхвеста.
   Правду тобi казати, Павле, люди  нашi  спершу  вагалися,  розумiли,  що
тако? славно? грамоти, мать, i сам цар-батюшка не змiг би  прописати.  Але
Хведiр так умовляв людей, навiть сам перший склав присягу. От  i  повiрили
на свою голову. Але ж хто мiг знати, що так вийде?
   - А що ж вийшло?
   - Що вийшло? - зiтхнув Кузьма. - Вийшло, Павле, дiло,  якого  нiхто  не
чекав i не гадав...
   Так просидiли ми тодi на царинi до пiзньо? ночi. Там i спiлку уклали, i
присягу прийняли, i розбилися на десятки, i обрали старших,  щоб  готувати
оте прокляте повстання, та й розiйшлися.
   I  готувалися.  Кожен  пририхтував  собi  вила,  сапу  чи  косу.  Минув
помаленьку Iван Купайло. Мужики почали вже й хвилюватись: чого чека?мо?  А
Хведiр все говорив, що нема знаку вiд царя.
   Коли то якось, саме в обiд, як грiм з чистого неба,  заскочили  в  наше
село солдати. Тут i почалося. Мужикiв, як волiв на бойню, стали тягнути до
управи.  А  як  зiгнали  всiх,  взялись  допитувати.  Ну,   звiсно,   люди
поперелякувалися, в селi знявся  такий  галас  i  плач,  що  страшно  було
слухати. Та спершу мужики не пiддавалися, мовчали.  А  мiй  покiйний  брат
Харитон, хай дасть йому бог милосердний  щастя  хоч  на  тому  свiтi...  -
Кузьма зупинився, зiтхнув, трохи помовчав. - Харитон, Павле,  навiть  крик
пiдняв: "Що ви, - гукав, - розбiйники, до нас руки простяга?те? Прийде  на
вас  погибель,  чума  прийде!  Скоро  ми  допоможемо  царю  з  вас   шкури
поздирати". Та що вийшло з того  крику?  На  Харитона  наскочили  солдати,
схопили сердешного, скрутили дротом руки, i то? ж ночi вiддав  вiн  боговi
душу в холоднiй. Три днi тодi всеньке село  молотили  солдати.  Нiкого  не
минали. Нi чоловiкiв, нi дiтей, нi жiнок, нi дiдiв. "Ми, -  приповiдали  i
смiялися, - дамо вам землi. Нате  ж,  нате!  -  та  все  в  морду.  -  Щоб
розумнiшими були, аби знали, як слухати  всяких  розбишак...  Оце  вам  за
друзiв народу..."
   Тут-то ми й дiзналися, Павле, що нас обманув  Хведiр,  що  в  царя  вiн
нiколи не був, а сам пiдробив ту бомагу.
   Нас, чоловiкiв, майже всiх на третiй день, як сонечко  зiйшло,  погнали
до волостi, потiм далi в повiт, а там - кого куди. Добре тому,  хто  зразу
пiшов у землю, йому легше... А от залишись так, як я... - зiтхнув  Кузьма.
- Другий рiк, чу?ш, Павле, митарствую. Другий рiк нужу годую.  Другий  рiк
менi щодня морду б'ють. Тiльки й вiдпочиваю, як переходжу з однi?? тюрми в
другу.
   - А що ж, дядьку, з Хведором? - запитав Грабовський. - Де вiн зараз?
   - Де? - Кузьма помовчав трохи. - Не знаю. Бiльше ми його не бачили. Вiн
ще за два днi до приходу солдатiв по?хав у  мiсто  i  вже  не  повернувся.
Шкода. Як собаку задушили б. А так ще когось турне в яму... Уже коли  були
в тюрмi, то хтось, буцiмто, чув, що  його  спiймали.  Говорили,  нiби  вiн
зовсiм не швець i не Хведiр, а якийсь хитрий юриста, i  тiльки  пiдробився
пiд мужика, аби краще дурити людей. Е, нема що тут, Павле, казати. Не  ма?
мужик заступника нiде. Один у нього рятунок - могила. I  пани,  й  цар,  i
отi, що прикидаються друзями мужика, всi вони  тiльки  за  себе  дбають  i
посмiхаються в кулак, дивлячись на нашi злиднi.  А  мужики  гризуться  мiж
собою, як собаки. Нема правди па свiтi. Нема...
   Кузьма, закашлявшись, замовк.
   Мовчав i Грабовський В камерi висiв густий морок.
   Темна нiч тихо повзла, прикриваючи собою нiмi болi, муки, жалi...
   Запiвнiч Кузьмi погiршало. Вiн болiсно стогнав i часто кашляв.
   - Води... води... - благав тремтячим голосом.
   Павло пiдхопився з нар, постукав у  дверi.  Далекою  приглушеною  луною
вiдгукнувся сонний коридор i занiмiв.
   Грабовський постояв трохи, вслухаючись, чи не пiдходить хто до  дверей,
але нiчого не почув. Тюрма спала.
   Згадавши про казанок з супом, що не до?в Кузьма, помацки знайшов  його.
Допомiг хворому пiдвестися i, притримуючи однi?ю рукою  за  плечi,  другою
пiднiс казанок до рота. Весь мокрий вiд  поту,  Кузьма  пахтiв  жаром,  як
розпечене залiзо. Пив спрагло, хапаючись.  Та  враз  здригнувся,  вибухнув
глибоким кашлем i опустився  на  нари.  Грабовський  допомiг  йому  лягти,
постояв якийсь час i собi  прилiг  бiля  нього.  Силкувався  заснути,  але
марно.
   - Ну, як вам, дядьку,  полегшало?  -  спитав,  упевнившись,  що  Кузьма
заспоко?вся.
   - Полегшало, - ледве чутно вiдповiв Кузьма. - Чу? мо? серце, Павле,  що
каюк. Кiнець. Полегша?, либонь, на тiм  свiтi.  Скорiше  б  тiльки.  Ех...
Вороття не буде. Краще до бога... О дiти,  дiти!..  Що  будете  робити  на
бiлому свiтi  однi?..  Сироти,  старцi,  мiхоношi...  Зглянься  над  ними,
господи милосердний, не пусти  попiд  плотами.  Дiти,  дiти,  перепеленята
нещаснi мо?... - заридав Кузьма i змовк, тiльки тiло його здригалося.
   Грабовський поривався щось сказати, але не мiг. Що тут можна  говорити,
як затамувати бiль?
   Серце стискалося вiд мук.
   От вiн перед тобою - народ, якому ти присягнув служити силою й розумом.
Лежить i тiпа?ться в пропасницi. Народ...
   I раптом спливла перед очима постать Федора. Капелюх, свита,  сап'янцi,
сакви... Маскарад. Яка огида! Але хiба справа тiльки в  самому  маскарадi?
Ой, нi, нi, не тiльки! Якби-то лише в ньому! А  скалiченi  назавжди  душi?
Розбитi серця? Кривавий  кашель?  Осиротiлi  дiти  попiдтинню?  А  вiдбитi
печiнки   в   Кузьми?   Народники...   Хочеться   вибухнути   прокльонами,
затаврувати, забути, як страшну пошесть.
   Але хiба той Федiр справжнiй народник?  Желябов,  Перовська,  Халтурiн,
Кибальчич, Фроленко, Осинський...  Що  ма?  спiльного  з  ними  пройдисвiт
Федiр? Хай тi помилялися, хай iнодi навiть марно тратили  сили,  але  вони
боролися, не шкодуючи нiчого,  навiть  життя.  Ось  п'ять  .i  них,  як  i
Цимбалюк, дохитуються на шибеницi...
   Борцi!
   Геро?!
   А вiн? Федiр? Обдурю? селянина, розпалю? в ньому вiру в царський  трон,
царя, а потiм ще й штовха? його пiд солдатськi шомполи. А  сам  тiка?,  як
останнiй боягуз. От герой, от друг народу!  Переводяться  народники-геро?,
переводяться. А пiд ?х iменем плодяться всiлякi...
   Нi, все це треба передумати. Глибше, краще. Адже в  лiсовiй  хатинi  не
було таких, як Федiр, а вийшло також не  дуже  добре.  Так,  передумати...
Адже Плеханов, кажуть, передуму?. Як би про це повнiше дiзнатися?
   Думки розпирали голову, а почуття -  серце.  Новi,  не  зовсiм  яснi  й
зрозумiлi. Бачив i себе винуватим за це хрипливе дихання, за пролитi  кров
i сльози.
   - Павле, - простогнав Кузьма. - Я, либонь, далi вже не  потяг...  ну...
Ти... напиши про мене... Напиши, що бачив... Щоб знали... Ой-ой...
   Грабовський  не  спiшив  вiдповiдати,  намагаючись  зрозумiти  прохання
Кузьми. Але кволий голос хворого, що  ледве-ледве  бринiв,  обiрвався,  як
перетягнута струна.
   - Дядьку! Дядьку! - викрикнув Грабовський i сiв на нарах.
   Кузьма мовчав.
   Все тiло його враз заделькотiло, затiпалось, наче вiд великого  холоду.
Грабовський обережно витяг з-пiд голови шинелю, прикрив нею Кузьму. Так  i
сидiв з замруженими очима.
   Вiд сильного удару в рейку Павло розплющив очi. В камерi стояв ранок  -
сивий, марудний, наче зажурений.
   - Дядьку! - легенько торкнув Кузьму. Той не вiдповiдав.
   Грабовський рвучко смикнув  шинелю,  припав  вухом  до  грудей  Кузьми,
прислухався.
   Серце не билося.
   - Все. Кiнець, - прошепотiв Грабовський.
   Пройшовся до дверей камери, постояв коло них роздумуючи i повернувся до
нар. Очi на  мить  зупинилися  на  маленькiй  калюжi.  На  сiрiй  поверхнi
розлитого вночi супу червонiли шматочки запечено? кровi.
   Павло повернув тiло Кузьми горiлиць, випростав ноги,  склав  на  грудях
руки, пальцями розчесав скуйовджене волосся на головi. Спробував  зiмкнути
очi, але повiки не стулялися, очi продовжували дивитись на свiт  скорботно
i докiрливо.
   Пiдiйшов до загратованого вiкна. За вiкном висiв  густий  туман,  крiзь
який ледве манячила будка вартового. Надворi йшов дощ. густий, повiльний.
   -  Снiдай  та  готуйся  в  дорогу,  -  почув  Грабовський   i   побачив
простромлену через кватирку в дверях руку  тюремника  з  казанком.  -  Ha!
Чу?ш! Чи тобi позакладало?
   -  Чого  горланиш,  бусурмане?  Перехрести   хоч   лоба,   -   вiдповiв
Грабовський. - Бачиш, вiддав боговi душу, - показав рукою на тiло Кузьми.
   - Еге-ге-ге!! - голосно  зареготав  тюремник,  ошкiривши  великi  рiдкi
зуби. - Помер? Ну, то й що?  Воскрешати  буду  його?  Марна  праця.  Добре
зробив, ?х за день стiльки преставля?ться, що якби я за кожного хрестився,
то й рука спухла б. Бери! Чи знову не хочеш? Ну, не хочеш,  то  як  хочеш,
тепер ти менi вже без надобностi, - i тюремник тицьнув казанок.
   - А коли ж заберете тiло?
   - Тiло? - перепитав тюремник i причинив кватирку, не вiдповiвши. - Йому
вже нема куди квапитися. То будеш снiдати?
   ...Грабовський стояв коло  загратованого  вiконця.  Дивився,  як  пiсля
мжички, що  вже  вгамувалась,  розсiвався  туман.  Удалинi  виринали  дахи
будинкiв, бовванiла фабрична труба,  лiниво  хитались  верховiття  високих
вiльх.
   - Збирайся на етап!
   Коло дверей камери стояли два  тюремники.  Один  тримав  старi  подертi
носилки. Другий, притулившись спиною до  стiни,  пожадно  обмацував  очима
Кузьмовi сакви, що горбочком лежали на нарах.
   Грабовський надягнув шинелю, взяв маленьку скриньку i,  вiдчинивши  ??,
почав збирати з стiльця шматки списано? бiбули.
   - А це куди? Не бери! - загрозливо простягнув руки тюремник, вiдiрвавши
очi вiд сакв. - Не чiпай!
   - Це ж мо?.
   - Не велено жодних бомаг виносити, - сухо пояснив той. -  Не  положено.
Рушай. В iзюмськiй ще напишеш, там, у Марченка, все можна...
   Грабовський  перегорнув  аркушики,   пробiг   ?х   очима,   намагаючись
запам'ятати написане, зiтхнув i пiдiйшов до нар.  Скинув  кашкета,  пучкою
перехрестив Кузьму i поцiлував у жовте, як вiск, чоло.
   - Прощай, друже, - сказав  тихим,  але  твердим  голосом,  дивлячись  у
розплющенi очi покiйного. -  Прощай  i  прости...  мо?  помилки...  Я  все
зрозумiв i запам'ятав .. Спасибi тобi!  Я  напишу  про  тебе,  обов'язково
напишу!.. Щоб знали... Напишу...
   - Напиши, напиши... - хихикнув тюремник.
   Але Грабовський нiби й не почув його. Ще трохи постояв  мовчки  i  взяв
скриньку. Тюремники також мовчали, тупi й бездумнi.

   8_

   Iзюмська тюрма на  теренi  Харкiвщини  вважалася  зразковою.  Начальник
губернського жандармського управлiння завжди хвалив ??, ставлячи в приклад
iншим i за чiтку регламентованiсть внутрiшнього життя та справне виконання
наказiв згори, i за дбайливе ведення документацi?  та  порiвняно  невелику
кiлькiсть у нiй скандальних  випадкiв.  Правда,  вiн  гаразд  розумiв,  що
вiдносне благополуччя у тiй  в'язницi  зумовлене  деяким  лiбералiзмом  ??
наглядача Марченка, але про те волiв краще примовчувати  не  тiльки  перед
мiнiстерством  юстицi?,  але  й  перед  сво?м  найближчим  начальником   -
губернатором: треба  ж  йому  бодай  для  стороннього  ока  мати  поряднi,
показовi  тюрми,  щоб  i  самому  виглядати  на  людях   непогано.   Тому,
запобiгаючи на всякий випадок щось непередбачене, наказав замiсть мiсцево?
обслуги  до  камер  харкiвських  народникiв  поставити   iнших   вартових,
викликаних з печенiзько? центрально? каторжно? тюрми.
   Цi вартiвники, що самi себе з гордiстю звали просто печенiгами, мабуть,
були гарно проiнструктованi, а ще краще настраханi: перший тиждень  стояли
проти кожник дверей суворо насупленi, нiмi  й  неприступнi,  мов  фортецi.
Здавалися мертвими, зробленими з дерева або каменю. Тiльки  вi?  i  товстi
вилицi, що зрiдка ворушились, видавали в них живих людей.  Цвинтарна  тиша
коридора скаламучувалася лише  коли  появлявся  iзюмський  справник,  який
старанно перевiряв варту. Тодi задубiлi печенiги  переступали  з  ноги  на
ногу i глухо шморгали носами.
   Якийсь час не виявляли себе також в'язнi: першi  три  днi  по  пере?здi
сюди продовжували голодування, розпочате в  Харковi,  а  потiм,  прийнявши
?жу,  тихо  лежали  в  сво?х  закутках,  мовчки  оклигували  -  були   так
збезсиленi, що не могли рухатися. На прогулянки, якi почалися згодом,  теж
виходили чинно й ладно, без бурхливих екзальтацiй,  наче  слухнянi,  добре
вихованi дiти. Чемний кивок головою, сумний поблиск  очей,  мiцний  потиск
рук, короткi шепiтнi перемови - ото i  все.  Дiти,  божi  дiти,  безгрiшнi
ангелята, первiснi  потомки  Адама  i  ?ви.  Ними  б  милуватися  батькам,
сусiдам, з них би брати приклад, вчитися жити...
   I, може, поведiнка арештантiв, як i довге спартанське нiмування, почала
впливати на печенiгiв, розворушувати ?х: вони поволi губили свою  службову
врочистiсть та суворiсть - чухалися, нагинались, робили по два-три  кроки,
виймали з пiхов шаблi, закурювали, переморгувалися, а то  й  перемовлялися
мiж собою. Людська природа брала сво? - вона мудра, ??  не  обдуриш,  вона
зна?, що робить, у не? ? сво? твердi закони.
   - Дивнi якiсь рештанти, - мимрить, нiби сам собi, один. -  Анiтрохи  не
схожi на бандюг-кримiналiстiв печенiзько?. До тих справдi  треба  шаблi  й
наручникiв, та й обережностi. А цi - молоденькi, худесенькi, як  каченята,
дивися, не пиячать, не рiжуться мiж  собою,  не  лаються,  навiть  кривого
слова не почу?ш вiд них. Для чого запроторили ?х  до  одиночок,  пощо  так
пильно стерегти?
   Це каже Перцов - чоловiк рокiв на сорок, якого поважають усi  печенiги.
Говорять - вiн розумний, помiркований i слова на вiтер не кида?.
   - Хiба я знаю? - вiдповiда? запитанням одноокий Филимонов. - Сам  думаю
i нiяк не дошолопаю, що воно й куди.  Так  наганяв  нам  справник  страху,
наказував,  попереджав,  лякав.   Думалося   -   побачимо   справдi   щось
страхiтливе, якихось душогубiв, а вийшло...
   - З грiзно? хмари завжди малий дощ, - докида? Волков.
   - Казав, страшнi злочинцi, революцiонери...
   - Соцiалiсти...
   - А хто вони, братцi, отi соцiалiсти?
   - Запитай справника.
   - Не скаже, юродивий.
   - Ще й назад може вiдправити.
   - Можна запитати в них, рештантiв.
   - Еге, в них...
   -  0т  ти  кажеш  -  назад  вiдправити,  -  мiрку?  вголос  вартовий  з
перерубаним i марудним лицем. - Хай  вiдправляють.  Мене,  мовити  правду,
Iзюм не приваблю?, навiть нудить. У нас  дома  знав  одне  -  перед  тобою
зарiзяки, ? що стерегти й чого самому остерiгатися.  А  це  -  монастир  з
дiтлахiв,  нема  кого  й  за  боже  пришиття  схопити,  душу  витрясти   i
посмiхнутися. Нi, нi, як собi хочете, а тут невесело. I Прошцi, сам  каже,
дуже сумно, нема нiяко? розваги-переваги.
   - Ще б пак, - пода? голос  також  Андреев.  -  Знайшов  собi  кумпанiю.
Прошка сам п'ять рокiв був каторжником  за  вбивство  власно?  дружини  та
дiтей. Розважився... Вiн давно звик пиячити й витрушувати  душi,  то  йому
тут i сумно, а менi цiкаво придивитися до цих  юнакiв.  Справдi,  чого  за
ними встановили такий суворий нагляд?
   - Можливо, у них ? щось таке, чого ми не зна?мо...
   - Щось таке... I скаже розумна голова...
   - А ти не лiзь з сво?ми клешнями. Може, i справдi в них...
   - Плетеш дурне. В них, у них... Ти не бачив ?х?  Голi,  як  соколи,  до
того ж слухнянi i обходительнi. Це тобi не нашi душогуби.
   - Агей, Перцов! Ти ж у нас  майстер  на  всi  руки,  годен  i  мертвого
розворушити. Може б, поговорив з котримсь, дiзнався..
   - Поговорити... Зараз прибiжить справник, от i дiзна?шся...
   - Таки треба дiзнатися. Сторожимо, а кого?
   - Треба, треба. . Всi розумнi, тiльки бояться вночi надвiр виходити,  а
тому вранцi штани мокрi... Потрiбна якась приключка. Не зайду  ж  я  нi  з
сього нi з того в камеру i - здрастуйте,  я  ваш  далекий  родич,  а  далi
скажiть, хто ви такi i чого сюди попали... Необхiдно щось придумати.
   - Ти чоловiк розумний, то й придумай...
   За безжурними балачками печенiги й не помiтили, як покинули сво?  пости
i скучкувалися напроти дверей Михайла Рклицького.  Зате  ?х  бачив  i  чув
тонкий на вухо пожилець камери. Вiн, притулившись до вiчка, подумки  також
шукав приводу, щоб зав'язати з ними розмову. Хотiв уже  було  постукати  в
дверi, як зненацька набiгла iнша думка. Вiн заспiвав свою улюблену пiсню:

   Та нема гiрш нiкому,
   Як тiй сиротинi,
   Нiхто не пригорне
   При лихiй годинi.
   Та не пригорне батько,
   Не пригорне мати,
   Тiльки той пригорне,
   Хто дума? взяти.

   I побачив - _вартовi раптом розбiглися хто куди. Не рушив з мiсця  один
Перцов. Щось показував на мигах (_зда?ться, просив не гримiти чобiтьми)  i
мимрив губами.

   Та налетiли гуси
   З далекого краю,
   Замутили воду
   В тихому Дунаю.

   Почувши тихий стук у дверi, Рклицький перестав спiвати. Глянув у  вiчко
i побачив посеред коридора iзюмського  повiтового  справника.  Той  грiзно
звiв брови, пройшовся сюди-туди, пильно оглянув печенiгiв.
   - Що тут у вас?
   - Нiчого, - вiдповiв Перцов.
   - Не бунтували?
   - Навiть не шебернули. Сплять.
   Справник поторгав тро? дверей, приклався до вiчок.
   - До ранку, - сказав, - вартуватимеш з  Филимоновим.  Решту  заберу  на
пiдмiну бiля карцерiв та на чорному дворi.
   - Берiть.
   - I мене залишiть з Перцовим, - викликався бородатий Волков.
   Але справник недобре насупився.
   -  Пiшли,  -  кивнув  головою,  i  коридор  спорожнiв.  Перцов  показав
Филимонову на дверi, в якi вийшов  справник  з  вартою,  провiв  очима  по
коридору, пiдтягнув шаблю на боцi.
   - Наглядай, щоб бува хто...
   Сам постукав у дверi Рклицького.
   - Чого? - запитав Михайло.
   - Вибачай, що перервав твою спiванку. Начальство приходило.  Продовжуй,
уже нiхто не заважа?.
   - Сподобалось?
   - Гарнi слова. Можна голоснiше. Вiзьми спочатку.
   Рклицький уважив прохання.
   _
   Як ми кохалися,
   Мов голубiв пара, -
   Тепер розiйшлися,
   Як чорная хмара,

   Перцов одсунув кватирку, через яку подавали ?жу.
   - Слухай, чому воно так?
   - Що?
   - Слова уже нiби знаю, а на голос не втну.
   Вiн спробував заспiвати.
   - Нiчого не виходить, хоч караул кричи.
   - Треба пiдучитися.
   - Пiдучиш?
   - Хочете?
   - Дуже. Тут, розумi?ш, дiло тонке. Буваю iнодi в  сусiдiв,  запрошують,
коли веселяться. Вони спiвають, пiдохочують i нас, а ми з жiнкою нi  тпру,
нi но, нi дай, нi вiзьми. Незручно сидiти ступою. I, знову  ж  таки,  душа
просить, хочеться... Трохи вже наловчився про Галю молодую та  про  гусей,
що йдуть на став, але того ж мало. Компанiя, брат... Хоч би ще оцю, що  ти
спiва?ш. Навчиш?
   - Можу. Тiльки з мене спiвак, як з псячого  хвоста  сито.  Послухали  б
Сашка Енгеля, ого-го.
   - Отой з п'ято? камери?
   - Еге.
   - Так вiн же юда.
   - То й що з того?
   - Пiсень, мабуть, не зна? ваших.
   - Зна? i наших, i ваших.
   - А такий непоказний, миршавий, рудий.
   - Соловей також не дуже показний.
   - Так, кажеш, вiн...
   - Попросiть i почу?те.
   - Пiзно, хай уже завтра. Хотiв би ще запитати тебе одне.
   - Питайте.
   - Скажи менi, хто з вас найголовнiший i найрозумнiший?
   Михайло  посмiхнувся,  але   пiвтемрява   сховала   ту   посмiшку   вiд
простодушного Перцова.
   - Найголовнiший i найрозумнiший... Нащо вам?
   - ? одне дiло.
   - Мабуть, Грабовський.
   - I я так гадав.
   - Чому?
   --Розумi?ш, борода, вуса, завжди ходить з книжками, чита?...
   - На попа вчився, семiнарист...
   - Он воно що. А ти ж?
   - Студент.
   - Значить, менший вiд семiнариста?
   - Трохи.
   - А iншi ж хто такi?
   - Рiзнi. Студенти, семiнаристи, гiмназисти, учнi  фельдшерсько?  школи,
майбутнi лiкарi.
   - Дивися ж ти! I фершали?
   - Лiда Лойко - готовий фельдшер, а Балабуха  i  Голосов  майже  лiкарi,
вчилися на медичному факультетi Харкiвського унiверситету.
   - Справдi? Чому ж справник говорить?..
   Що говорив  справник,  Перцов  не  встиг  повiдати,  бо  його  покликав
Филимонов. Вони шепталися, закурювали,  а  за  якусь  хвилину  Перцов  уже
вiдчиняв кватирку Грабовського.
   Глянув - i здивувався: в'язень снувався по камерi, щось жебонячи.
   - Не спиться? - запитав.
   - Зараз ляжу.
   - Можна й не лягати, коли сон не приходить. Ученi, кажуть люди,  завжди
якiсь химернi. Думав трохи побалакати.
   Грабовський пiдiйшов до кватирки.
   - Про що?
   Перцов оглянувся, кивнув Филимонову, одiмкнув дверi i  став  на  порозi
камери, обтягуючи насокирену шинелю.
   - От, iк примiру,  нас  привезли  сюди  i  все  лякають  -  соцiалiсти,
соцiалiсти, але не кажуть, що воно таке, а ми, печенiги, хочемо знати.  То
чи не могли б ви розтовкмачити менi, а я б передав сво?м.
   Цього запитання, як i взагалi нiчних вiдвiдин вартового,  Павло  зовсiм
не сподiвався. Дивно справдi. Невже й похмурi печенiги оживають?  А  може,
пiдступ? Але який i для чого? Кому вiн потрiбен? Допити закiнчилися  ще  в
Харковi, жандармерi? вiдомi дi? та погляди  народникiв,  ?х  справа  давно
пiшла на розгляд найвищих державних iнстанцiй,  арештанти  не  дочекаються
вирiшення сво?? долi...
   - Чи й ви того не зна?те? - захвилювався Перцов.
   - Знаю.
   - Слава богу, - зрадiв печенiг. - То кажiть же, бо знову справник  може
припертися.
   - Соцiалiстами називають тих людей, якi хочуть знищити самодержавство i
встановити новий лад, справедливий, соцiалiстичний.
   - Соцiалiстичний?
   - Землю у панiв, а фабрики й заводи у капiталiстiв забрати  i  передати
трудовим людям - сiльським та мiським громадам. Завести  рiвне  право  для
всiх, щоб не було голих, голодних, покривджених...
   - I ви того домага?тесь?
   - I ми.
   - О-о-о. А тюрми залишаться?
   - Служба потрiбна?
   - Ну, живий про живе дума?.
   - Залишаться, але тiльки для тих,  якi  не  хочуть  чесно  працювати  i
завдають шкоди суспiльству - злодi?, вбивцi, рiзнi здирники.
   - Такi, як Проша?
   - I такi. Його ж, зда?ться, уже нема мiж вами.
   - Нема, утiк, подався назад до насько? тюрми. Каже, невесело...
   - Шука? веселого життя?
   - Атож. Вiн такий. Значить, кажете, соцiалiзм. Тепер ясно, спасибi,  бо
справник торочить... Мабуть, сам не тямить.
   - Тямить, та навмисне забива? вам баки, нацькову? на нас. Коли  хочете,
завтра дам вам книжку, в якiй самi знайдете i про соцiалiстiв, i про царя,
навiть про таких, як Проша.
   - I про Прошу, того п'янюгу, написано?
   - Про таких, як вiн, що служать царевi. Вiзьмете?
   - Взяти можна, але я неписьменний.
   - А з ваших хто-небудь чита??
   - Один Волков трохи бека?, але тiльки по молитовнику.
   - Якщо хочете, вранцi сам прочитаю вам уголос на коридорi.
   - Оце дiло iнше, ми до того вдатнi. Зна?те, i страшно, i цiкаво.
   - Без риску i блохи не зловиш...
   - То правда. Пораджуся з сво?ми, а потiм скажу вам.
   - Радьтеся.

   9_

   Уже в серединi великого посту Марченко почав не пiзнавати свою тюрму, а
як запахло весною, то вiд того жорстокого порядку, який встановив справник
зразу ж по при?здi харкiвських народникiв,  не  залишилося  й  слiду.  Всi
камери  полiтичних  вiд  самого  ранку  i  до  пiзнього  вечора  одчиненi,
арештанти ходять один до одного на посиденьки,  збираються  по  три-чотири
разом,    читають,    сперечаються,     навiть     розiгрують     водевiль
"Москаль-чарiвник", приймають вiдвiдувачiв коли хочуть, а печенiги з  ними
запанiбрата,  прямо-таки  на  дружнiй  нозi,  роблять  ?м  рiзнi  покупки,
приносять свiжi газети.
   Дуже змiнилися посланцi печенiзько? каторжно?. Згубили свою мовчазнiсть
та  похмурiсть,  стали  балакучими,  моторними,  жвавiшими  й  веселiшими,
посмiливiшали. Сам городовий бачив i чув, як вони, вечеряючи  в  трактирi,
кричали: "Хай живе соцiалiзм!", "За  здоров'я  наших  соцiалiстiв!"  Гарно
навчилися нести службу: бiльше стоять не  бiля  камер,  а  при  коридорних
вiкнах, пильно стежачи за тим, яке начальство наближа?ться.  Наглядач  усе
це зна?: iдеш подвiр'ям i  бачиш  вартового  через  шибку,  а  заскочиш  у
коридор - тихо, дверi камер замкненi i  печенiги  стоять  коло  них,  наче
жердки поковтали.
   Так, так, Марченко зна?, i його  iнодi  охоплю?  страх  -  легко  можна
загубити службу або й за грати втрапити. Страшно, та що поробиш? Вiн же не
звiрюка безсердечна, а живий чоловiк. Ма? i власних дiтей.  Хто  зна?,  як
складеться ?хн? життя, якими стежками пiдуть, де закiнчать тi  стежки.  От
був Брайловський - всього  двадцять  шiсть  рокiв,  тiльки  жити  та  бога
хвалити - i  нема:  минуло?  ночi  преставився.  Позавчора  при?хала  його
ненька, сива, мов голубка, чекала, аби випровадити сина в останню  дорогу.
Чи витрима?, бiдна, тi проводи? Тут камiнь заплаче.
   Нi, нi, Марченко таки не кривдитиме  полiтичних  в'язнiв.  Славнi  вони
люди - письменнi, чемнi i на всiлякi штуки вдатнi. От хоч би  Лiда  Лойко:
подивилася наглядачеву дружину, потерла скронi, перенiсся - i наче  стерла
мiгрень, аж дома веселiше стало. Або  Микола  Голосов.  Запеклий  рибалка.
Каже, вмi? ловити рибу i дорiжкою, i блешнею,  i  пiдсакою,  i  нахльостом
помiж кущами. Мастак. А яку сiтку зв'язав  -  не  намилу?шся,  тако?  i  в
Харковi не знайдеш.
   Наглядач  давненько  вже  плека?  знадливу  мрiю.  Настане  весна.  Вiн
тихенько, щоб не знав справник, вiзьме Миколу Андрiйовича,  i  вони  удвох
майнуть на Донець. Повудять  рибку,  наварять  пресмачно?  ухи,  вихилять,
звiсно,  по  чарочцi  мiцно?  калганiвки  i   набалакаються   досхочу.   А
справниковi - дулю, все йому недогода,  готовий  облизувати  начальство  i
спереду i ззаду, аби вислужитися...
   Шкода Брайловського. Та ще й з Грабовським не знати, що буде. Зда?ться,
теж наставився туди. Майже мiсяць уже хворi?. I недуга якась  незрозумiла.
Ночами рiдко спить, ?сть трошки-трошки, мов котеня,  висох  на  трiску,  з
кожним днем тане, наче свiчка лойова. Вдень чита?, пише або  ж  лежить  на
нарах, дивиться в стелю i щось  шепче,  а  ночами...  Зайдеш  у  камеру  -
змовкне, запита?ш, що з ним - вiдповiда?:
   - Нiчого, серце поболю?...
   На вимогу завiдуючого iзюмсько? тюремно? лiкарнi Феоктистова  пiвмiсяця
тому перевiв хлопця до нього. Той костоправ стежив за ним цiлих дванадцять
днiв i прийшов до страшного висновку - в'язень божеволi?, робить,  мовляв,
якiсь недоладнi рухи, iстерично рида?, впада? в тяжку  меланхолiю.  Недуга
затяжна, хронiчна i ледве чи пiддасться вилiкуванню.
   Марченко несхитно певен:  Грабовський  хворий,  тяжко  хворий,  але  не
божевiльний. Ой Феоктистов, Феоктистов, якби випало тобi  так  пожити,  як
вiн жив, стiльки  поголодувати,  поспати  на  цементi,  коли  б  тебе  так
помордували, так полiкували, як  лiкували  його  в  тво?му  арештантському
барацi рiзними мушками та бромом, одiрвали вiд товариства, дошукувалися  в
тобi  психопата,  навмисно  робили  ним,  ти  б  не  ридав,  не  впадав  у
меланхолiю, а лiз би на стiну, заводив скаженим вовком. От  же  повернувся
вчора хлопець до  в'язницi,  наглядач  побалакав  з  ним  i  побачив:  вiн
абсолютно нормальний, але дуже знервований i змучений.  Всю  нiч  просидiв
при Брайловському, той i помер у нього на руках...
   Уранцi всi  арештанти  i  навiть  печенiги  просили  наглядача  зробити
людський похорон покiйному. Вiн не змiг вiдмовити - занадто важко все  це,
подiбна смерть за час його нагляду ще не  траплялася  в  iзюмськiй  тюрмi.
Звелiв пофарбувати i оббити червоною китайкою  домовину,  покласти  в  не?
нову подушку. Попа не покликав - Брайловський не православний, -  а  равин
не прийде до  в'язницi.  Дай  бог,  аби  хоч  не  наскочив  справник.  Той
паскудний чоловiк може все зiрвати i лиха нако?ти. I виплодиться ж на свiт
таке нещастя.
   ...Похорон почався опiвднi. Самi в'язнi обмили,  спорядили  товариша  в
його камерi, винесли труну в коридор i поклали на два стiльцi.  Обличчя  й
руки покiйного були блiдi й жовтi, наче навощенi, тiльки пiд очима  синiли
густi слiди задавнено? муки. На бiлiй подушцi його буйнi кучерi  здавалися
особливо чорними й гарними.
   Коло домовини стояли в'язнi, а за ними - печенiги. Всi  мовчки  ковтали
терпку жалобу i витирали сльози на очах._ Скорботну тишу сколихнув Енгелiв
баритон. Завжди такий соковитий i дзвiнкий,  тепер  вiн  тужив,  ледь-ледь
вiдлунюючи хрипкими нотами:

   Замучен тяжелой неволей,
   Ты славною смертью почил,
   В борьбе за народное дело
   Ты голову честно сложил.

   - Прощай, Соломоне.
   - Прощай, товаришу.
   - Прощай, друже.
   - Рiдна земля тебе не забуде.
   - Ми пiдемо далi тi?ю ж дорогою, i тво? iм'я завжди буде _мiж нами.
   Грабовський не мiг вимовити слова, упав на груди покiйного i застогнав.
Михайло Рклицький та Лiда Лойко завели його в камеру i положили  на  нари.
Iншi товаришi винесли домовину до брами i передали тюремнiй обслузi.
   Всю другу половину дня коридор нiмував. I в'язнi,  i  вартовi  тинялися
кволi й маруднi, немов осiннi мухи. Камери  були  повiдчиненi  навстiж,  i
нiхто не остерiгався наскоку начальства. Так i звечорiло. Згодом арештанти
поснули, а Перцов та  Филимонов  вiдлучилися  в  мiсто  повечеряти.  Куняв
тiльки один Волков.
   Раптом у коридор увiрвався справник.  Розлютований,  зразу  кинувся  до
Волкова.
   - Спиш?!
   - Вартую, - спокiйно вiдповiв той.
   - Оце так?
   - Погано?
   - Що тут сьогоднi було?
   --Похорон.
   - Хто дозволив?
   - Не мав же покiйник у камерi гнити.
   - Демонстрацiю, манiфестацiю влаштували?
   - Прощалися. Хороший хлопець був.
   - Хоррроший?!
   - Тихий, душевний. Мучився, бiдний.
   - Замовкни, мурло!
   - Мовчу.
   - Де Перцов i Филимонов?
   - Мовчу.
   - Де, я тебе питаю?
   - Пiшли по надобностi.
   - Чому камери вiдчиненi?
   - Провiтрюються, щоб хлопцям краще спалося. Пiсля похорону...
   - Зараз же замкни!
   - Хлопцi просили не замикати.
   - Дай ключi!
   - Не дам.
   - Не даси?!
   - Ти менi нiякий не начальник.
   - Сахалiнщик!!
   Волков нарештi також озлився.
   - А на мене не кричи, бо я зараз...
   Вiн вихопив з кобури свiй револьвер i почав зводити курок.
   Справника наче вiтром видуло з коридора.
   Пiсля похорону Соломона Брайловського життя-буття iзюмсько? тюрми круто
звернуло вбiк. Настали чорнi днi, i тепер полiтичнi  в'язнi,  принишклi  в
камерах, тужливо згадували свою  недавню  вольницю.  Перцов,  Филимонов  i
Волков були заарештованi,  чекали  суду,  а  обновлену  варту  безперервно
очолювали, чергуючись мiж собою,  помiчник  повiтового  справника  та  два
старшi пристави з тi?? ж полiцейсько? дiльницi. Марченко ходив  немовби  з
ополонки витягнутий, зiтхав i скаржився:
   - Бiда. Напевно, ревiзiя буде, а  в  мене  пiвсотнi  нових  халатiв  не
вистача?. Посадять i за розтрату, i за  людяне  ставлення  до  арештантiв.
Вони знають, як скрутити людинi в'язи. Та ще той справник, бодай йому ..
   Пожвавiшали харкiвськi народники аж тодi, коли отримали присуд.  Навiть
радiли. I не тiльки Рклицький,  Балабуха,  Лойко,  яким  належало  вiдбути
п'ятилiтн?  заслання  в  Сибiру,  але  й   Коган   та   Енгель,   покаранi
найжорстокiше (перший мав вiсiм, а другий десять рокiв прожити в  холоднiй
Якутi?). Думали не про мiру, справедливiсть чи несправедливiсть присуду, а
про те,  що  нарештi  вирвуться  з-за  грат,  подихають  чистим  повiтрям,
побачать лiтн? сонце i вiльних людей, розiмнуть засидженi  ноги,  забудуть
твердi в'язничнi нари.
   Не радiв лише Павло. Зачитуючи вирок, справник його прiзвище навiть  не
згадав. А в кiнцi пояснив:
   - Ваша справа, Грабовський, ще не розглядалася.
   - Чому?
   - Можна тiльки здогадуватися. Ви майже всю  зиму  хворiли,  i  тодi  ми
просили вищi iнстанцi? не поспiшати з вирiшенням  вашо?  долi.  Правда,  в
кiнцi першо? половини квiтня я,  посилаючись  на  iнформацiю  Феоктистова,
рапортував губернаторовi про полiпшення  вашого  здоров'я,  та,  мабуть...
Щиро кажучи, нам хотiлося б i вас якомога скорiше спровадити, але...
   - Що ж менi робити?
   - Можу порадити одне: негайно йдiть на медичну комiсiю, хай вона ще раз
засвiдчить ваш нормальний психiчний стан, а ми оформимо новi  документи  i
спiшно надiшлемо прокуроровi харкiвсько? судово? палати.
   Поважний лiкарський консилiум при  iзюмському  окружному  судi  справдi
зiбрався швидко i провiв ретельне обстеження, але на тому все,  власне,  й
скiнчилося. Минали днi, тижнi, нарештi з  Iзюма  в  московську  пересильну
тюрму  вирушили  всi  засудженi  харкiвськi  народники,  а   прокурор   не
вiдгукувався.
   Ще  важче  затуживши,  Грабовський  знову  занедужав.  Тодi  й  вирiшив
клопотатися, аби його повернули  до  харкiвсько?  в'язницi.  Причиною  для
переводу виставляв кончу потребу бачитися з братом та сестрою,  а  мав  на
думцi також iнше - зустрiти бодай когось з сво??  органiзацi?.  Там,  якщо
вони схопленi  полiцi?ю,  мали  бути  i  Олекса  Макаревський,  i  Евелiна
Улановська, i Василь Бражников, а може, й брати Уси та Iван Пiщанський...
   Цього разу губернатор не  дуже  зволiкав:  пiд  кiнець  третього  тижня
прийшло його розпорядження - перевести.
   От i знову знайомi, рiднi й до  щемкого  болю  милi  мiсця.  За  вiкном
вагона, зовсiм недалеко вiд рейок, половiли пшеницi,  похитувалося  вусате
колосся ячменiв, пiнилися бiлi гречки, а за далеким обрi?м мрiли  лiси  та
перелiски. На  житяних  полях  уже  де-не-де  стояли  полукiпки,  пустопаш
тирлувалися вiвцi, гуси.
   Промайнули кучерявi садки Москалiвки, блиснула вузенька стрiчка Лопанi,
i по?зд спинився на станцi?.
   Логвинов стрiв Грабовського з неприхованою радiстю.
   - А-а-а, у-у... - мстиво прогув.
   Видно, згадав, скiльки мороки завдав йому цей непокiрний бородань торiк
узимку.
   - Зараз ми тебе...
   Камера,  в  яку  завiв  наглядач  в'язня,  була  навпiл   перегороджена
суцiльними i так густо заплетеними гратами, що через них тiльки  ледь-ледь
ряхтiло вiкно на протилежнiй стiнi. На хвiрточцi  у  гратах  висiла  мiцна
колодка.
   - Одчинiть  хвiртку,  щоб  можна  пiдiйти  до  вiкна  i  дихати  свiжим
повiтрям, я хворий.
   - Що-о-о?
   - Мене голова болить.
   - Ха-ха-ха...
   - Лiкаря надiшлiть.
   - Ще, ще...
   - Прошу вiдкрити менi абонемент...
   - Тепер також збира?шся викидати фiглi-мiглi? Я тобi  влаштую  пансiон,
влаштую, запам'ята?ш...
   Пообiцявши, ще раз зареготав зловiсне, гримнув дверима i крутнув у  них
ключем з того боку.
   Що вiн далi робив, аби  виконати  свою  обiцянку,  назавжди  залишилося
та?мницею для iсторi?, але таки виконав - через три днi  Павло  переступив
порiг цегельно-червоного будинку арештантських рот  на  Холоднiй  горi.  I
тепер почав пригадувати жахну розповiдь про цi  роти  Михайла  Рклицького,
який побував у них зразу ж пiсля ув'язнення.  Страшнi  вони,  страшнiшi  й
придумати  важко  -  табiр  безправ'я,  дикого  свавiлля  та   цiлковитого
беззаконня.
   Камера, вiдведена тут Грабовському, темнотою,  плiснявою  i  брудом  не
поступалася перед тi?ю, з яко?  прийшов  вiд  Логвинова,  але  в  нiй,  на
вiдмiну вiд тi??, окрiм того, кишмом кишiли  голоднi  та  настирливi,  мов
пси, пацюки. Вдень вони ще трохи  побоювалися,  а  вночi  налiтали  цiлими
зграями, стрибали, гризлися мiж собою, пищали Щоб хоч  сяк-так  перележати
нiч, доводилося шинелю не тiльки застiбати,  але  й  пiдперiзувати,  комiр
пiдiймати, кашкет насувати на вуха, а обличчя й руки обв'язувати  рушником
та бiлизною.
   Найбiльше дошкуляв  брак  книжок:  ?х  заборонялося  не  лише  брати  в
тюремнiй бiблiотецi, але й отримувати ззовнi. Тi, що  привiз  з  iзюмсько?
в'язницi, Павло перечитав по кiлька разiв.  Щоб  затамувати  пекучу  жагу,
накинувся на нiмецькi та французькi граматики i словники, почав  писати  й
перекладати...
   Так спливли лiто, осiнь, поволi насувалася  зима.  Засилав  клопотання,
домагаючись присуду, i в департамент полiцi?, i в мiнiстерство юстицi?,  i
в харкiвську судову палату, а звiдтiля  -  нi  слова,  нi  пiвслова,  наче
змовилися мовчки доконувати його. Почав рiзко спадати  на  силi  i  губити
нервову рiвновагу. "Я, - скаржився прокуроровi судово? палати, - продовжую
хворiти, i нервово i фiзично зовсiм ослаб, останнього часу ледве  ходжу  i
ночами не сплю".
   Сподiвання зустрiти когось з  харкiвських  народникiв  також  виявилися
марними - нi в тюрмi Логвинова, нi  в  арештантських  ротах  товаришiв  по
органiзацi? не було. Раз на прогулянцi бачив  трьох  печенiгiв.  Вони  вже
стояли перед судом - Перцов та  Филимонов  одержали  по  шiсть,  а  Волков
дванадцять рокiв каторги - i того ж дня мали рушити на  Акатуй.  Сумували,
проклинали iзюмського справника, однак не каялися.
   Щонедiлi навiдують його Михайло та Марiя. I  тодi  вiн  щасливий,  тодi
йому легко й радiсно: слухаючи рiднi дзвiнкi голосочки, забува?  i  брудну
та холодну камеру, i напосiдливих пацюкiв, i глухий щем у грудях, i все на
свiтi.
   От  i  сьогоднi  прийшли,  повернувшись  пiсля  рiздвяних   вакацiй   з
Пушкарного. Радiють, що застали брата, викладають  подарунки  вiд  матерi,
Олександри та шурина, щебечуть, переказуючи слобожанськi новини.
   - За хату вже розплатилися. Григорiй  прикупив  ще  пiвдесятини  землi,
отам за вигоном, дума? весною ярою пшеницею засiяти.
   -  Матвiя  Колупая  за  великi  хабарi  вигнали  з  полiцi?,   а   вiн,
повернувшись додому, вижив Любинського i сам паламарю?  при  Обухiвському.
Обидва не протверезюються i ночують у монопольцi.
   - Тихiн також був дома, передав тобi привiт.
   - Як вiн учиться?
   - Гарно.
   - Мати озута й одягнута?
   - У тому, що ще ти купив на заробленi в Трутовського  грошi.  Збиралася
разом з нами ?хати до  тебе,  та  простудила  ноги  i  захворiла.  Казала,
вичунявши, зразу ж при?де. Не зна?ш, коли тебе вiдправлятимуть?
   - Прокурор  судово?  палати  передав  начальниковi  арештантських  рот:
якнайскорiше.
   - Куди?
   - Мабуть, у Сибiр.
   - На скiльки?
   - Не знаю. Мо?м товаришам дали по п'ять-десять  рокiв.  Цього  ж  треба
сподiватися й менi.
   - Десять рокiв, - тихо повторила Марiя, i в ?? зiницях хитнувся  тяжкий
смуток. - Десять... Як у той Сибiр дiйти i стiльки перегибiти? Аж страшно.
   - Нiчого страшного, сестричко, нема, - зiтхнув Павло, - я уже звик. - I
посмiхнувся. - Ти з Михайлом тим  часом  закiнчите  науку,  поодружу?теся,
надба?те дiтей, а я повернуся з ще бiльшою бородою, житиму бiля вас,  коли
приймете, i няньчитиму небожат.
   - Ат, iди ти, таке скажеш...
   - Швидше повертайся, братику,  -  докинув  Михайло,  в  якого  теж  уже
засiвалися вусенята. - На покутi посадимо тебе, не дамо пилинцi впасти  на
твою дорогу голову.

   10_

   Дороги, дороги!
   Примхливi й незавбаченi, як  людськi  долi.  Де  ваш  початок,  де  ваш
кiнець? Хто змiряв вашу далину?  Хто  збагнув  ваше  химерне,  як  юнацька
фантазiя, плетиво? Хто? Бiжите, бiжите ви, не знаючи куди, не  вiдаючи  за
чим. Бiжите наослiп. Гори i доли, лiси й степи, рiчки й проярки - все, все
стелеться вам пiд ноги. I так - вiками.
   От двi ненароком зустрiлися, посмiхнулись одна  однiй  мрiйними  очима,
грайливо метнули вузькими стрiчками, перестрибнули одна одну й  помчали  в
рiзнi боки, ховаючи; сво?  гiнкi  хребти  мiж  снiговими  заметами.  А  чи
зустрiнетеся ще раз?
   О-о-о .. Гора з горою не сходиться, а люди, а шляхи...  Там,  попереду,
ви знову перетнете гнучкий стан сво??, тако?  ж,  як  i  ви,  плоскогрудо?
посестри i знову захова?тесь мiж горбатими заметами, загубитесь  у  туманi
часу й простору.
   Аж душа холоне. I думки шмату? далекий виднокiл.
   Дороги...
   А навколо, куди сягне око, поле та поле  -  широке,  розлоге,  встелене
бiлою, аж слiпучою, ковдрою. Тiльки  де-не-де  в  тому  безкрайньому  полi
тьмянiють, клубочаться, як густий дим, острiвцi лiсiв, бовванiють  ожереди
соломи, хита?ться торiшн? бадилля...
   Дороги. Тяжкi й незвiданi. Скiльки  вже  пройдено  вас,  а  скiльки  ще
попереду! Одна Сибiр неiсходима, казав поет...
   Поле. Таке з дитинства миле! Орали, сiяли, баштан садили...
   Батько, паламар, ходив за плугом, мати и Олеся саджали картоплю.  Павло
водив слiпого коня, наштовхуючи його до борозни...

   Околиця великого мiста солодко нiжиться в передранковому снi. Москва  -
столиця росiйських царiв та iмператорiв. При?мно, кажуть люди, пiд теплими
ковдрами. Не хочеться вставати, хай навiть гудки вже кличуть до працi.
   Вулицi, тiснi провулки, горбовини, виярки.
   Десь i  сонце,  сяйнувши  один  раз  сво?м  золотим  чолом,  пiрнуло  в
сивогривi хмари.
   - Агов! - зупинився жандарм i вiдсапнув  усiм  тельбухатим  черевом.  -
Гов! Звертай сюди!
   Арештант, що йшов попереду, також зупинився, але не повертав туди, куди
показував той. Мабуть, не второпав.
   - Звертай, звертай-бо, - повторив  жандарм-конво?р,  тикаючи  кожушаною
рукавицею на браму. - Це i ? вона - Бутирка.  Ну,  як?  Гарна?  Чи  не  до
смаку?
   Арештант мовчки  пiдступив  до  брами.  Конво?р  довго  шпортався  коло
хвiртки,  шукаючи  клямку,  але,  не   знайшовши   ??,   почав   гамселити
перемерзлими чобiтьми в  браму,  збуджуючи  похмуру  ранкову  тишу.  Чийсь
грубий голос невдоволено озвався за брамою.
   - Не бурчи! Вiдчиняй! - гукнув i жандарм.
   - Хто?
   - Сво?!
   - Сво? коней викрадають.
   - Не патякай. Вiдчиняй. Дiло ?.
   - Зараз! Дiло в нього, - знову  пробурчало  за  брамою.  -  Чого  такий
шпаркий? Квапишся, як попiвна до шлюбу.
   I затихло. Минуло доволi часу, а  брама  все  нiмувала.  Ще  грюкнувши,
жандарм пошкрiб потилицю i почав набивати тютюном люльку з довгим цибухом.
   - Скуштуй потерухи, - простягнув арештантовi кисет. - Зiгрi?шся  трохи.
Домашнiй. Бакун. Сам сiю, як каже моя Гапка, сам i споживаю, хай дасть бог
здоровля. Бери.
   - Спасибi Не палю.
   - Збира?шся, мать, довго жити? Ну, роби як зна?ш. Дивися тiльки, щоб не
прошпетився. Так мiй дiд, хай  земля  йому  пером,  збирався  до  ста  лiт
доскочити. Не пив, не курив, за молодицями - нi. А в пiст зовсiм не ?в. Як
святий жив. I що ти дума?ш?  Кажуть,  не  доплентався  неборак  навiть  до
п'ято? чисницi. На дорозi преставився. Смерть  -  то  вже  дiло,  брат,  у
десницi божiй, кому скiльки на роду написано, то й ма?ш:  або  кусай,  або
лише дивися. Значить, не хочеш? Ну, не хоч, то  як  хоч.  Я  так  уже,  за
звичкою...
   Жандарм мiцно затягнувся i зник на мить у сизiй хмарцi  диму.  По  часi
виринувши з не?, вiн вдоволено заворушив зарослими рудою щетиною вилицями.
   - Стукайте ще, бо мене вже ноги не тримають,  -  попросив  арештант.  -
Може, там знову позасинали.
   - Та кат ?х зна?, - жандарм почухав потилицю, лiниво позiхнув  i  знову
гримнув у браму. - Не квапся, парубче. Роздивляйся, щоб запам'ятав. Бо  не
встигнеш навiть оглянутися на заднi колеса. Це тобi не  в  Iзюмi  i  не  в
Харковi. Тут, у Москвi, вашого брата не тримають: раз-два,  i  ваших  н?т.
Так i знай. Надивляйся i начувайся. Щоб запам'яталося, значить.
   Та арештант не слухав балачки жандарма, вкутаного в нову теплу  бекешу.
Його рiдка, як решето, в кiлькох мiсцях залатана шинелина  метляла  полами
на дошкульному вiтрi, а  задубiлi  колiна,  наче  вiд  пропасницi,  дрiбно
делькотали. Вiн тупцював на утрамбованому снiговi, надсадно дихав у  руки,
але це не помагало. Чув, як вiд холоду i втоми йому туманиться  в  головi,
на очi звiльна насуваються повiки.  Ноги  кам'янiють,  зда?ться,  й  серце
дубi?.
   Нарештi заскрипiла залiзна  хвiртка,  i  з  не?  вивалився  вартовий  у
довжелезному, як ряса,  кожусi,  у  величезних  валянках,  з  башликом  за
плечима.
   - Звiдки такi нетерплячi? - запитав, не дивлячись на прибулих.
   - З солодкого та ще й теплого краю. Хiба не бачиш? - криво  посмiхнувся
жандарм, пiдморгуючи на посинiлого вiд холоду арештанта. - Не край, а рай,
кажу тобi. Всi знають. Як каже моя Гануся...
   - Ну годi, годi акафiста правити. Звiдки, питаю?
   - З харкiвсько?, - офiцiйно вiдповiв жандарм.
   - Отак би й сказав. Залiзай, - покосився вартовий на хвiртку. -  Бомагу
приготуй. Бачиш, начальство, - показав рушницею у тюремне подвiр'я.
   Минувши хвiртку, арештант поглянув на дерев'яний будинок, що правив  за
канцелярiю Бутирки. На порозi стояв високий, сухий, наче кочерга, чоловiк.
Це був наглядач московсько? пересильно? тюрми.
   Похитуючись на кривих, як у кавалеристiв, ногах, вiн оглянув прибулих.
   - Куди? - витрiщився каламутними очима на конво?ра.
   Вiд нього несло горiлчаним перегаром. Вiн похитнувся i пiшов  прямо  на
конво?ра.
   - Куди, питаю?
   - До вас, пане, - нерiшуче доповiв  жандарм,  задкуючи  вiд  наглядача,
наче вiд примари.
   - З яко? камери?
   -  З  Харкова.  Привiв  вам...  -  квапився  жандарм  уже  з-за  плечей
арештанта.
   - З Харкова? -- зупинився наглядач. - Давай бомагу.
   Жандарм  похапцем  висмикнув  з-за  пазухи  пакет  i,  вибiгши  наперед
арештанта, подав наглядачевi:
   - Осiсьо.
   Видобувши з пакета аркуш, наглядач довго повзав по  ньому  банькуватими
очима.
   - Пушкарний?.. Полiтичний, значить?.. Це ти i ? Пушкарний?  Полiтичний?
- тицьнув пальцем на жандарма.
   - Нi, нi, пане, - поспiшив жандарм. - То я його  привiв.  Маю  передати
вам i назад повертати. Привiв ..
   - Кого привiв?
   - Його, - жандарм показав на арештанта.
   - Це ти Пушкарний? - пiдступився наглядач до арештанта.
   - Нi, не я, - вiдповiв той спокiйно, i загадкова  посмiшка  майнула  на
його сухорлявому блiдому лицi.
   - А хто ж? Вiн? - наглядач ткнув  аркушем  на  жандарма.  -  Ти?  Кажи?
Морда!..
   - Нi, пане. Я - це не вiн. Я привiв його...
   - Куди?
   - Сюди. До вас...
   - Звiдки?
   - Вiд нас, з Харкова.
   - Для чого привiв?
   - А хiба ж я знаю? Наш назиратель звелiли...
   - Хто це мiг, опрiч мене, звелiти? - визвiрився бутирський наглядач.  -
Хто? Який це там ще?
   - Ну, мiй назиратель...
   - Твiй?
   - З харкiвсько? тюрми...
   - З харкiвсько??.. - зморщив вузьке  чоло.  -  Та  якого  ж  ти  дiдька
морочиш мене, коли сидиш в харкiвськiй?
   - Я не сидю. Я ж привiв...
   - Кого? - озлився вже бутирець.
   Вилицi конво?ра позеленiли.
   - Його, - показав на арештанта i звернувся вже до того. - Ну, чого ж ти
мовчиш? Скажи, тебе я привiв?
   - Мене, - байдуже вiдповiв арештант.
   - Tак ти i ? полiтичний Пушкарний? - кинув на нього каламутними очима.
   - Нi, я не Пушкарний.
   Наглядача,  видно,  смикнула  за  живе  загадка:  котрий  з  цих   двох
чоловiкiв, що ледь-ледь туманiють, як сновиди,  перед  ним,  ?  полiтичний
Пушкарний? Хто кого з них привiв i звiдкiля саме?
   Вiн ще кiлька разiв допитував  жандарма,  жандарм  пояснював,  як  мiг,
тицяв рукавицею в арештанта, але той все заперечував посмiхаючись. Ця  гра
нарештi обридла арештантовi.
   - Читайте уважнiше, - показав на папiр.
   Наглядач припинив допитування, насупив брови, i його  очi  втупилися  в
папiр:
   - Грр... Гра-а... Грабовсь-сь-ки-ий Па-а-вло-о  Арсено-о...  Арсенович.
Грабовський, значить?
   - Так, так, пане назиратель! - радiсно вигукнув жандарм. - Грабовський,
бий тебе коцюба. Тiльки-но зараз пригадав. От нечиста сила.
   - Також полiтичний?
   - Так точно, полiтичний.
   - А де ж вiн, той самий Грабовський?
   - Я, - обiзвався арештант.
   - Значить, ти ? полiтичний Грабовський? Так? А де ж  той  Пушкарний?  -
докопувався. - Це ти? - вперся вiн посоловiлими баньками в жандарма.
   - Нi, не я, - бiдкався жандарм, безпорадно розводячи руками. - Його тут
нема.
   - Як нема? А от же написано, - наглядач копнув пальцем у папiр. -  О-о.
Пушкар... Де ж вiн, той Пушкар? Кажи! Мене не проведеш, я знаю вас, таких.
Ну! - гукнув вiн на вартового, який  досi  стовбичив  осторонь.  -  Одведи
обидвох до камери, а потiм розберемося. Чого сто?ш, морда? Валяй!
   - Як це до камери? - заволав жандарм. - Змилуйтеся, пане назиратель. Та
мене там... Менi ж треба ?хати додому.
   - Ну, ну, не варнякай, - наставився вартовий рушницею. - Кроком руш!
   Жандарм зовсiм пополотнiв. Вiн розмахував руками, снуючи синi пасма, що
вимотувалися з люльки, обурювався, хапливо роз'яснював. Але  все  це  мало
допомагало, бо вартовий, не церемонячись, уже штовхав його в груди  цiвкою
рушницi.
   -  Оговтайтесь,  -  звернувся  Грабовський  до  наглядача.  -   Нiякого
Пушкарного з нами не було.
   - Не було!.. Iстинний бог, не було,  вiн  правду  каже.  Присягаюсь,  -
безладно хрестився жандарм, облесливо зазираючи в  очi  то  наглядачу,  то
арештанту.
   - Пушкарне, - пояснив Грабовський, коли змовк жандарм, - це  мо?  рiдне
село. Там воно й позначене. Прочитайте ще раз.
   - Так, так, прочитайте ще раз, - залементував жандарм.  -  Рiдне  село,
позначене... Iстинний бог, позначене... присягаюся на хрестi...
   Ще минуло з чверть години, доки наглядач второпав,  що  й  до  чого,  i
солдат повiв Грабовського  в  камеру.  Дорогою  вiн  сказав  -  до  камери
арештант не ма? права брати нiяких речей, сундучок треба здати в  тюремний
цейхгауз.
   - Ну, - здвигнув плечима Грабовський, - коли потрiбно...
   - Давай  сво?  бебехи,  -  кинув  кривов'язий  коридорний,  перевiривши
документи нового в'язня. - Будеш виходити - забереш.
   - Дозвольте хоч книжку взяти, - попросив Грабовський уже в цейхгаузi.
   - Книжку? - здивувався кривов'язий. - Яку?
   - Там, - показав на сундучок.
   - Ма?ш знати, в камерi читати не велено, -  сухо  процiдив  крiзь  зуби
коридорний. - Не положено. Понятно? Ще, може, полiтичецьку яку заманеться,
боже борони...
   - Та яку там полiтичецьку, - вимушено засмiявся Грабовський. - Так собi
книжки, та й годi.
   - Якi це "так собi"? Зна?мо вас, на те й приставленi тут... Так собi...
   Збагнувши, що впросити кривов'язого  нема  надi?,  Грабовський  вирiшив
схитрувати:
   - Духовнi книжки, божественнi.
   - Молитовник, чи як?
   - Звiсно. Треба ж сво? грiхи якось спокутувати перед богом.
   -  То-то,  -  пом'якшав  кривов'язий,  почувши  про  бога.   -   Кажеш,
молитовник?
   - Та певно ж.
   - Тодi, -  клацнув  язиком  кривов'язий  i  вiддав  сундучок,  -  бери.
Спокутувати грiхи, значить...
   Грабовський видобув книжку. Коридорний простягнув руку:
   - Дай-но сюди.
   Довго оглядав ?? з усiх бокiв, потiм висадив окуляри на  носа  i  почав
читати на титульнiй сторiнцi:
   - Ги-ил-леб. Глеб. Уси-пи-ен-си-ки-ий. Успенский. Це така  божественна?
А хто цей Успенський?
   -  Не  зна?те?  -  зопалу  перепитав  Грабовський  i,  не  задумуючись,
вiдповiв: - Ну, святий такий. Великомученик. Жив у Ки?во-Печерськiй...
   - Який же це? Я, хвалити бога, усiх...
   - Новий святий. Сорок перший.  Колишнiй  iнок  Гл?б  з  церкви  святого
Успенiя. Хiба ще не чували про нього?
   Коридорний заперечливо хитнув головою: нi, не доводилося чувати.
   - Ще почу?те.
   - А ти не той?.. - завагався тюремник.
   - Хiба ж можна про бога брехнi плести?
   - Ага.  То  бери,  коли  духовна.  Так,  кажеш,  з  Ки?во-Печерсько?...
новий...  великомученик...  Гл?б  з  Успенiя...  Слава  богу,  -   бубонiв
кривов'язий, ведучи нового в'язня темними вузькими коридорами.

   11_
   _
   Не встиг Грабовський переступити порiг  камери,  як  чи?сь  руки  мiцно
обхопили його шию.
   - А-а-а! Пропаща грамота. Де ж це тебе стiльки нечиста носила й нарештi
сюди припровадила?
   Це  горланив,  обiймаючи  Грабовського,  Михайло  Рклицький.  Вимучений
довгою недугою, голодом i тяжкою дорогою, Павло ледве тримався  на  ногах.
Стиснутий дужими руками, вiн остаточно  втратив  рiвновагу,  захитався  i,
якби не тi руки, простягнувся б на долiвцi.
   - Що з тобою, Павле? - захвилювався Рклицький,  всаджуючи  Грабовського
на нарах.
   - Нiчого, нiчого, - вiдповiв той тихо, напружуючи всi сили. - Я  трошки
полежу.
   Схилився на нари, зсунув солдатський кашкет на  очi  i  наче  пiрнув  у
колючу темряву. Чув гострий, як уколи розпечено?  голки,  бiль  у  тiлi  i
глухий стукiт у скронях. Болiло все тiло. Навiть не болiло, а просто нило,
кричало про сво? муки. Нi вгаму йому, нi спокою. В груди тлумилися химернi
бажання, змiшанi з пекучими болями й жалями.
   Грабовський не любив галасу, бо давно допевнився, що  галас  передчасно
втомлював його, затуманював мозок. Коли на зборах органiзацi?  товаришi  в
полемiчному запалi здiймали словесну веремiю, вiн нервувався i закликав до
порядку або навiть покидав зiбрання. Так було легше, заспокоювалися  хворi
груди.
   А зараз хотiлося галасу, галасу дужого, невгамовного,  як  буря.  Може,
вiн затаму?, заглушить  бiль.  А  галасу-то  й  не  було.  Це  дивувало  й
дратувало. Будило й пiдганяло золотою рiзкою охлялi думки...
   Не встиг побачити, скiльки людей у  цiй  камерi.  По  руках,  якi  враз
пiдхопили його, догадувався, що мешканцiв тут чимало. Та де ж вони  зараз?
Чому не чути жодного слова, навiть шелесту, наче всi понiмiли? Невже  вони
тихцем, як примари, вийшли з камери?
   Спробував повернутись на нарах, щоб оглянути камеру, але сил  вистачило
лише на те, щоб витягнути з-пiд голови отерплу руку.  I  коли  ворухнувся,
почув приглушений, тривожний шепiт коло  нар,  в  якому  зливалося  кiлька
голосiв. Аж стрепенувся, хоча й сподiвався ?х.
   - Ти полеж, Павле, - нахилився над ним Михайло  Рклицький.  -  Спочинь,
засни, до обiду я тебе розбуджу.
   Грабовський нiчого не вiдповiв. Тiльки через силу  обернувся  лицем  до
стiни i пiдiбгав пiд себе ноги. Так легше заснути.
   Та заснув не скоро. Несподiвано в його уявi виплив Михайло Рклицький.
   Рклицький? Михайло? О доле! I все поста? перед очима, як живе.
   Кругловидий, мов дитина, бiлявий, у старанно напрасованому  костюмi,  з
пiднятими над головою руками, гарячими  очима  -  оце  Михайло  Рклицький.
Такий, яким колись багато разiв бачив його на сходках.
   Товаришi  з  харкiвсько?  органiзацi?  поважали  Михайла,  любили  його
квiтчастi промови, i, може, саме  тому  вiн  виступав  на  кожних  зборах.
Вiртуозно правуючи словом,  маючи  чи  не  найбiльший  серед  усiх  членiв
органiзацi? запас  знань  з  iсторi?,  сучасно?  полiтично?  та  художньо?
лiтератури, цей студент четвертого  курсу  унiверситету  легко  опановував
аудиторiю, мiг повести ?? за собою. Вiн не вiдчував найменших труднощiв  у
вербуваннi неофiтiв народницько? вiри.
   Тiльки один Павло Грабовський, учень  харкiвсько?  семiнарi?,  а  потiм
газетяр, чомусь був настороженим, обережним до Рклицького. Чому -  сам  не
мiг розiбрати.  Навiть  вiдчував,  що  пiдстав  для  цi??  настороженостi,
стриманостi нема?, проте змiнитися не мiг. Не  раз  сам  себе  з  острахом
питав, чи, бува, не заздрощi викликають  цю  настороженiсть?  Але  тут  же
доходив думки - нi, не вони.
   - А що ж? - стояло, як привид, i з сумовитим докором  западало  в  душу
питання.
   - Що?
   Вiдповiдi не було.
   Павловi спершу також подобалися запальнi Михайловi промови,  але  довго
чути ?х не мiг: слухав доти, доки промовець говорив спокiйно,  розважливо,
забувши про позу, про те, що його слухають, що на нього дивляться. Але чим
далi оратор заглиблювався в нетрi теорi? та iсторi?, тим бiльше загорявся,
втрачав  спокiй,  збивався  з  плавно?  течi?  -  i  тодi  нiби  зривалася
хуртовина, в якiй мiшма, як розцяцькованi марiонетки, пролiтали  iсторичнi
та лiтературнi геро? рiзних епох i полiтичних  орi?нтацiй,  починаючи  вiд
Цезаря, Робесп'?ра i кiнчаючи Бакунiним  i  Раскольниковим,  Рахметовым  i
Базаровим. У цiй хуртовинi важко було не тiльки розiбратися, а  й  уловити
що-небудь живе й вiдчутне.
   Павла Грабовського це дратувало  й  обурювало.  Йому  не  раз  хотiлося
просто  обiрвати  промовця.  Вiн  якось  пiдсвiдомо  вiдчував  вiдсутнiсть
будь-якого зв'язку тих численних книжкових, на диво яскравих  i  строкатих
фактiв,  якими   бравував   оратор,   з   тими   проблемами,   котрi   тут
обмiрковувалися, котрi пекли його, Грабовського, як власнi рани.
   Але головне...
   Головним було,  мабуть,  те,  що  Павло  не  вiрив  у  щирiсть  Михайла
Рклицького, в щирий пафос його промов. Звичайно, не мав для цього доказiв.
Та докази ? доказами, а почуття - почуттями...
   Як би там не було, а живий Михайло Рклицький, шанований i  боготворений
багатьма старшими членами органiзацi?, для Павла губився в густому плетивi
незлiченних "може".
   Згодом йому набридла ця загадковiсть, i вiн силомiць виштовхнув Михайла
поза коло сво?? уваги. Хто, власне, такий для нього Рклицький - кум, сват,
брат, ворог, друг чи ще хтось, щоб так ламати собi голову?
   Для  нього  перестав  iснувати  Михайло,  як   перестали   iснувати   i
претенденти на Михайлову славу. При згадцi про них  вiн  тихо  процiджував
крiзь зуби одне осоружне йому слово - паничi, i на губах вiдчував  терпкий
присмак. Так бувало в органiзацi?.
   I раптом сьогоднi зовсiм несподiвано все почало змiнюватися. Пухкеньке,
кругленьке   личко,   гладко   прилизана   каштанова   чуприна,   старанно
напрасований костюм кольору кави з молоком - все це  блiдло,  ховалося  за
новим образом Михайла Рклицького...
   Крiзь  ледь-ледь  зiмкнутi  повiки  Грабовський  бачить,  як  з  широко
розкриленими руками бiжить до нього Михайло. Став вiн якийсь  простiший  i
мужнiший. Хапа? Павла у сво? тугi обiйми i стиска? з такою  силою,  що  аж
кiстки трiщать, а в головi паморочиться. Але Павло не  чу?  болю.  В  його
серцi лунають, як звабна музика, Михайловi слова: "Що з тобою, Павле?"
   Добрi, теплi, щирi слова...
   Прокинувся Грабовський, коли в кутках камери уже  бовванiли  надвечiрнi
сутiнки. Тiло,  здавалося,  зовсiм  занiмiло  i  стало  тяжким,  безсилим,
здерев'янiлим, наче з нього хтось висмоктав i пекучi болi,  i  навiть  той
нiкчемний запас сил, який ще почував у собi, зайшовши до камери.  Хотiлося
лежати мовчки, не рухаючись, нi на що не дивлячись, нi про що не думаючи.
   Та лежати не пощастило.
   - Ну як, Павле, тво? дiла? - перехилившись через нари, питав Рклицький.
- Мабуть, ?сти хочеш. Вставай, пiдпасеш коня. Обiд ?.
   - Зараз, - вiдповiв Павло.
   Звiстка про обiд нагадала йому, що вiн уже другу добу й росинки не  мав
у ротi. Тiльки зараз вiдчув, що хоче ?сти.
   - Але перед трапезою ти причастишся. Ось тобi. - Михайло  пiднiс  ложку
прозоро? рiдини. - Вiд простуди. Ми тут, коли  ти  спав,  зняли  галас,  i
лiкар принiс.
   Випивши гiркi лiки, Павло похапцем сьорбав захололий  суп.  ?в  мовчки,
крадькома  роздивляючи  сво?  нове  житло.  Помiтив,  що  в  камерi,  крiм
Рклицького, були ще два, також молодi  арештанти.  Один  з  них  сидiв  на
табуретi пiд стiною i читав принесену Павлом книжку  Успенського.  Другий,
стоячи коло густо загратованого вiкна, стежив за заходом сонця.
   - Ви погляньте, хлопцi, яка чудова гармонiя кольорiв! Ану,  безнадiйний
хiмiку, iди, проаналiзуй цю моза?ку, визнач  ??  формулу,  -  говорив,  не
одриваючи очей вiд барвистих заграв.
   Юнак на табуретцi згорнув книжку i, не поспiшаючи, пiдiйшов до вiкна.
   - Та-а-ак, -  протягнув.  -  Картина  справдi  чудова.  Але  хай  тобi,
Михайле, буде раз i назавжди вiдомо, що вивести формулу  цi??  моза?ки  не
можна, бо вона ? не хiмiчною сполукою, а механiчною сумiшшю.  Одне  слово,
друже мiй,  в  хiмi?  ти  шкутильга?ш  на  всi  чотири.  Треба,  брат,  не
захоплюватися, а вивчати. Видно, мороз буде добрячий, - пiдсумував юнак i,
повернувшись до табуретки, знову взявся за читання.
   - Заморив трохи черв'яка? - спитав Рклицький, коли Павло скiнчив  обiд.
- О-о! Я й забув познайомити вас. Знайомся, Павле, це мо?  товаришi,  а  з
цi?? велично? хвилини - i тво?. Оцей,  -  посмiхнувшись,  показав  вiн  на
арештанта з вузькими чорними модно,  як  у  корнетiв,  закрученими  догори
вусиками та довгими клинцюватими бакенбардами, - завзятий чорнопередiлець,
любитель мазурки i пуншу, вiдомий гульвiса i серце?д. Одне слово - Михайло
Поляков. Прошу любити й не кривдити,  бо  вiн  умi?  захищатися  i  давати
здачi.
   - Годi тобi, Михайле, тропарi читати. Стренчиш, наче  на  торговицi,  -
зашарiвся юнак, що стояв коло вiкна.
   Вiн пiдступив до нар i подав Павловi руку.
   - А це, - хитрувато пiдморгнув Рклицький на того. що читав книгу, -  як
би тобi сказати, щоб точнiше? Нi,  це  не  Михайло  Ломоносов,  а  Михайло
Iванович Ромась, хоч також пiдходящий, можна сказати,  славетний  на  весь
свiт хiмiк... мiг би вийти, якби не вигнали з восьмого  класу  лубнянсько?
гiмназi?. Стане, мабуть,  алхiмiком.  Знову  ж  таки,  друг  народу,  лише
притриму?ться дещо iншо? орi?нтацi? - народоволець. Блiда тiнь Кибальчича.
Хiмi?ю займа?ться не з самих наукових  iнтересiв,  а  й  з  полiтичних  та
гуманних мiркувань. Клопочеться над тим, щоб винайти кiлька нових хiмiчних
сполук, якими можна було б, сидячи в лабораторi? або навiть, вибачайте, на
простiсiнькiй печi, в одну прекрасну тиху нiч привести в мир божий чисту i
свiтлу, як ясочка, волю.
   - Що ж  то  за  сполуки?  -  тиснучи  руку  новому  знайомому,  запитав
Грабовський. - I чому ?х ма? бути декiлька?
   Рклицький примружився. Трохи помовчав, наче збирався з думками.
   - Чому? Так ти пита?ш, Павле? Дiло дуже сурйозне.  Найзручнiше,  бачиш,
на це резонне запитання  вiдповiсти  самому  майбутньому  Мендел??ву.  Але
оскiльки справжнi  вченi  полюбляють  бiльше  винаходити,  анiж  займатися
популяризацi?ю винаходiв, перекладаючи сю панщину на iнших, то  я  дозволю
собi, бодай коротко,  викласти  заховану  вiд  простого,  не  просвiченого
промiнням науки ока суть мудрого винаходу.  Хтозна,  може,  йому  належить
справа оновлення старого, цього давно заплiснявiлого свiту.
   - Михайле, Михайле... - намагався вгамувати Рклицького Ромась.
   Вiн. як мiмоза, мiняв  барви  на  лицi,  але  Рклицького,  витiвника  й
любителя грати в слова, годi було спинити.
   - Так  от,  задум  цей  менi  бачиться  простим,  як  i  всi  генiальнi
вiдкриття.  Михайло  Iванович  винайде  кiлька  сполук  сильно?  дi?.   ?х
утворюватимуть рiзнi  хiмiчнi  речовини  з  допомогою  електрично?  iскри.
Заздалегiдь цi речовини, як  i  динамiт,  будуть  закладенi  пiд  царський
палац, пiд хороми всяких губернаторiв,  полiцмейстерiв  та  iншу  коросту.
Винахiдник стоятиме  у  сво?й  лабораторi?  i  стежитиме  за  електричними
приладами. Коли йому прибандюриться, вiн увiмкне важiль, скажiмо, iкс, i -
цар полетить до дiдька. Потiм важiль iгрек -  i  нема  губернаторiв.  Далi
важiль зет  -  нема  й  полiцмейстерiв.  А  на  помiщикiв,  предводителiв,
жандармiв вiн  просто  напустить  мор.  Сво?рiдний  страшний  суд,  тiльки
Но?вого ковчега не буде. Уявiть собi, друзi мо?, - мрiйно закинув  Михайло
погляд на брудну стелю камери, - що  одного,  знову  ж  таки  прекрасного,
тихого ранку ми вста?мо i бачимо - о матiнко рiдна! -  нi  царя  тобi,  нi
губернатора, нi полiцмейстера. Тiльки помiщики й  фабриканти  бродять,  як
почадiлi, та ридають не  сво?ми  голосами  за  царем-батюшкою.  А  сонечко
вирина? таке молоде, тепле, лагiдне. На землi, куди  не  глянь,  течуть  i
пiняться молочнi рiки в кисiльних берегах. А пташки спiвають  так  весело,
що аж макiтриться в головi. А народ, щасливий,  вiльний,  багатий,  iде  i
славить нового месiю - Михайла  Iвановича  Ромася.  Кругом  ладан  димить,
димить. О, то будуть величнi,  неповторнi  картини!  Дай,  тезко,  авансом
поцiлую тебе за ощасливлений люд. Знаю,  сердего,  що  ти  ворог  всiляко?
слави, але ба: те,  що  належиться,  -  треба  брати,  що  заробив,  те  й
споживай.
   Рклицький пiдiйшов до Ромася й нахилився.
   - Та ну, - розвiв вiн розпачливо руками. - Ти ще сьогоднi не помив свою
пику. Тодi вибачай, поцiлую iншим разом, кращим часом.
   Веселий регiт наповнив камеру. Поляков аж качався на нарах. Грабовський
смiявся стримано, щоб не образити нового знайомого. Тiльки Рклицький стояв
строгий i зосереджений, наче говорив справдi поважнi речi. Був, здавалось,
невдоволений реготом i чекав уваги, аби закiнчити свою думку.
   Навiть пiдняв руку над головою i насупив брови.
   - Ну от, Павле, - продовжив тим же спокiйним i серйозним тоном. - От що
мiг я сказати, звичайно, в основному,  про  цих  громадян,  -  показав  на
Полякова й Ромася. - Люди  вони,  як  сам  зволиш  бачити,  не  якiсь  там
задериштаньки, а хлопцi хоч куди. Тепер ти можеш не турбуваться  про  сво?
життя, можеш спокiйнiсiнько спати. Ма?ш зразу три Михайли,  дивися  ж,  не
поплутай ?х.
   - Спробую, - посмiхнувся Грабовський.
   - Тво?? персони, Михайле, - вставив Ромась, - не можна нiколи  i  нi  з
ким сплутати.
   - Так то так, дорогий мiй Ромасику, - хитрувато пiдморгнув Рклицький. -
Але ще й зараз де-не-де трапляються люди, якi  плутають  мене  зi  мною  ж
таки... Так, дорогi мо?, про вас я Павловi розповiв, а вам також  належить
вiдати, яке вiн ? зiлля i чого тут вирiс.
   - Передмову скоротити можна? - перебив Поляков.
   - Для тебе, Михайле, людини, яку нiколи не хвилювало пiзнання  свiту  i
людей, можна скоротити й зовсiм.  Отже,  без  передмови.  Павло  Арсенович
Грабовський, шановнi колеги мо?, належить до нащадкiв велико? богинi  музи
на цiй грiховнiй землi. Пi?т вiн, хоч поки що й "неведомый, но  милый".  Я
не можу знайти потрiбних слiв, епiтетiв i гiпербол, звукiв i кольорiв, щоб
розкрити перед вами його генiй. Не зможу. Лiпше попросимо його явити перед
нами цнотливий лик сво?? праведно? богинi.
   - Ти правду кажеш? Поет? - з жвавим iнтересом запитав Ромась.
   - Правду, Михаиле, чистiсiньку, - вiдповiв Рклицький. - Я, зда?ться, не
твого батька син, щоб неправдою  торгувати.  Ану  ж  бо,  Павлику-равлику,
вистав нiжки на всi три дорiжки, докажи цьому невiрi. Кинь  золотi  персти
на срiбнi струни сво?? трагiчно? арфи i возопiй  що-небудь  таке,  щоб  аж
горобцi й сови заридали.
   - Михаиле, не глузуй хоч, - просив Грабовський. - Пощо морочиш хлопцiв?
   - Морочу? - раптом темна хмарина налетiла на обличчя Рклицького, а  очi
блиснули якимось холодним вогнем. - Нi,  друзi  мо?,  жарти  жартами,  але
цього  разу  не  морочу  i  не  збираюся  морочити  вас.  Поет  наш  Павло
Грабовський, справжнiсiнький поет.
   - Михаиле, прошу тебе, годi, не верзи дурниць.
   - Ну добре, Павле, не буду.
   Рклицький сумовито поглянув в очi Грабовському i одiйшов до вiкна.
   - Не буду бiльше, вибачай.

   Мамо-голубко! Прийди, подивися,
   Сина вiд мук захисти!
   Болi зi споду душi пiднялися,
   Що вже несила нести.
   Мамо-голубко! Горю?ш ти, бачу,
   Стогнеш сама в журбi;
   Хай я в неволi конаю та плачу, -
   Важче незмiрно тобi.
   Бачити бiльше тебе я не буду;
   Не дорiкай, а прости;
   Та вiд людського неправого суду
   Сина свого захисти!

   Коли Михайло непомiтно почав читати, Павло не звернув уваги. Вiн  добре
знав Рклицького як любителя  декламацi?.  Притому  театральнiсть  пози  та
вишуканiсть, а часто й недоладнiсть його  жестiв  не  подобалися  Павловi.
Звик до них i завжди чекав, щоб скорiше закiнчилася декламацiя. Так було й
цього разу. Але недовго. Уже при словах "болi зi споду душi пiднялися" вiн
збагнув, що Рклицький читав його вiрша, написаного в iзюмськiй тюрмi.
   Звiв  очi  на  Михайла.  Той  стояв,  дивлячись  через   вiкно   кудись
далеко-далеко, i не читав, не  декламував,  як  завжди,  а  говорив,  наче
справдi звертався до рiдно? неньки, яка була десь там, за вiкном.
   Стояв, як скам'янiлий, а  голос  звучав  тихо  й  журливо,  без  жодно?
фальшиво? нотки. В ньому чулося стiльки щиростi, стiльки  живо?  муки,  що
Павловi очi наповнилися слiзьми. Вiн, захоплений Михайловим  читанням,  не
бачив, як Поляков i Ромась пильно стежили за ним.
   А  Рклицький,  скiнчивши  читати,  ще  довго  нiмував,  немовби   чекав
материнського захисту.
   - Чого ж ви мовчите? - вiдiрвався нарештi од вiкна. - Дошкуля?  "кнутом
иссеченная муза"?
   На запитання нiхто не вiдповiв.
   - I ти, Павле, мовчиш? Не пiзна?ш? Це, хлопцi, його, Павлiв, вiрш.  Чи,
може, не твiй? Ну, скажи?
   - Михайле, якщо ти хочеш,  щоб  я  на  тебе  не  сердився,  то  припини
розмову, - попросив Грабовський, весь заллятий гарячим рум'янцем.
   - Можеш сердитися, навiть пересердитися, - не вгамовувався Рклицький. -
Кажи одним словом - твiй?
   - А якщо мiй, то що з того? Я його писав  не  для  друку.  Так  собi...
Краще скажи, як вiн до тебе потрапив?
   - А це вже, Павлику, мiй секрет. Напиши напам'ять, то й скажу.
   Грабовський не вiдповiдав. Рклицький трохи почекав i вiв далi:
   - Не хочеш - то право тво?. Скажу й так. Дала Лiда Лойко. I  не  тiльки
менi. Усi ми, коли ?хали з Харкова сюди, переписали в не?. А де вона  його
взяла, присягаюся мо?м патроном Меркурi?м,  не  знаю.  Думаю,  тобi  краще
вiдомо, як твiй вiрш потрапив до тi?? красунi.
   - Я ?й не давав!
   - Я теж не мiг дати. Та й не в тому рiч, де в хатi пiч, а в  тому,  щоб
вона грiла.
   - Еге, якби ж грiла, а то бува?, що й пече...
   - А чого ти, Павле, вiдпира?шся?  Написав,  то  й  добре,  -  втрутився
Ромась. - Умiв би я написати...
   - Не дав бог жабi хвоста, а то б вона всю траву витолочила,  -  вставив
Рклицький.
   Три голоси гримнули дружнiм реготом. Тiльки Ромась стояв нi в сих нi  в
тих, нервово перестукуючи пальцями по голих нарах. Вiн  не  мiг  пiдiбрати
для вiдповiдi дошкульного слова, i словесний герць перервався. Грабовський
навiть пошкодував за ним, бо помiтив, що невимушена,  щира,  хоч  зовнi  й
гострувата розмова мiж товаришами гарно впливала на нього.
   Устав з нар, пройшовся по камерi, постояв  бiля  вiкна,  ще  пройшовся.
Було легко на душi. Хотiлося  продовжити  веселий  настрiй.  Вiн  розповiв
хлопцям про свою пригоду на  подвiр'?  тюрми  з  наглядачем,  про  переляк
жандарма, який мало не потрапив разом з ним до камери.
   Хлопцi  смiялися,  навiть  лаяли  Павла  за  те,  що  допомiг   п'яному
наглядачевi розiбратися з Пушкарним.
   - Не хотiв я воловодиться з ними, - пояснив Грабовський.  -  Там  такий
холод, що й п'яти хвилин не висто?ш на одному мiсцi. Аж душа  зледенiла  в
мене. Не ?х, а сам себе виручав. Та хай ?м бiс.
   - Нi, нi, Павле, негоже ти зробив, - пiдхопив Поляков. - Таких випадкiв
не можна пропускати. Ми всюди ма?мо допiкати нашим ворогам.
   - Мiй конво?р не дуже й допiкав менi. Не вiн мене, а я його  вiв  сюди.
Навiть помсти не заслугову?. Таке якесь, нi Свирид, нi Демид. Я  весь  час
думав, що йому браку? кiлькох клепок.
   - Ну, ну, Демид... Не думай, що вiн такий плохенький. Прикида?ться.  Не
хоче трудитись, як усi чеснi люди, а йде  арештантiв  конвоювати.  Сюди  б
його привiв.
   - Вiрно, Михаиле, треба вчити, та ще й так, щоб десятому  заказував,  -
втрутився Ромась. - Хай би хоч два-три днi посидiв з  нами,  ми  б  клепки
йому перелiчили. Аж руки сверблять.
   - Сверблять? - запитав Рклицький. - Почухай ?х на Павлових кiстках. Аби
знав, як ворогiв випускати з рук.
   - Ну, коли б уже довелося чухати, то це найзручнiше  зробити  на  тво?й
спинi, - засмiявся Павло, натякаючи на округлостi Михайлово? статури.

   12_

   Днi тягнулися лiнькувато, мов череда з пасовиська.
   - Казав же я тобi, Михайлику, навчав тебе, як друга: не сунь сво? гарне
рильце туди, де приймають його не  дуже  охоче,  -  вичитував  з  робленою
серйознiстю  Михайло  Рклицький  Михайловi  Полякову,  переступаючи  порiг
камери. - Я ж знав, що так воно вийде.
   - Вийде, вийде! - збуджено вiдповiв Поляков. - Набрид ти менi зi сво?ми
проповiдями. А що ж вийшло? Що? Я начхав на не?. А якщо хочеш, то й на...
   - На себе самого, - перехопив Рклицький. - Останн? кориснiше не  тiльки
для не?, а й для тебе. Так, кажеш, нiчого не сталося?  Зда?ться,  сталось,
сталося, Михайле, велике i страшне. Це засвiдчать десятки людей. Ромасику,
якби ти знав, що ско?лося, то ти б зараз же помер i, смертю смерть поправ,
воскрес би лише пiсля страшного суду. Все життя шкодуватимеш,  друже  мiй,
за тим, що не пiшов сьогоднi на прогулянку. Ай-я-я-а, таку, можна сказати,
оказiю прогавив. Не таланить тобi, ой, не таланить.
   - Та що ж там? - поцiкавився Ромась.
   - Що? - з удаваним неспоко?м перепитав Рклицький. - Менi аж страшно, як
згадаю оту... Краще попроси, друже, хай розповiсть про не?,  про  все,  що
трапилось, сам герой отих страшних подiй. Розкажи, Михайлику.
   Але Поляков, насуплений, як осiння нiч, не вiдгукувався на запросини.
   Завваживши поганий  настрiй  Полякова,  Ромась  зрозумiв,  що  пiд  час
прогулянки  трапилась  якась  непри?мна  пригода.  Хоч  його  й  розбирала
цiкавiсть, але вiн не допитувався.
   - Ну, досить тобi, Михайле, -  кинув  Рклицькому.  -  Потiм  розповiси.
Скажу тобi, ма?ш не зовсiм гарну звичку  завжди  шукати  жертв  для  свого
колючого язика.
   - Я? Шукаю жертв? - щиро здивувався Рклицький. - Ти, Ромасику,  наче  з
верби впав. То, значить, Михайло ? мо?ю жертвою? Ти таки  справдi,  друже,
безнадiйний алхiмiк. Та чи ж вiдомо тобi, що цей рицар сумного  образу,  -
пiдморгнув на Полякова, - ? жертвою тi??, про яку вiн марить днi й ночi  в
нашi тяжкi часи, а якщо доживе до сивих пелехiв,  то  присвятить  ?й  сво?
мемуари.
   - Сигиди?  -  сплеснув  руками  Ромась  i  метнув  недобрий  погляд  на
Полякова, журно хитаючи головою.
   -  Ага,  ??.  Ось  послухай,  що  вчинилось,  -  також  журно  заспiвав
Рклицький. - Страх бере мене й тепер. Лишенько  таке  зробилось...  Сто?мо
ми, значить, на подвiр'?, коли тут - гульк - виходять на  прогулянку  нашi
ясочки. Кожен, певно, нагляда? свою, а наш Поляк-неборак впiрив очицi,  як
кiт на сало, на Надiю. Так дивиться, аж сльози йому зiницi  туманять.  Ну,
вiдомо, я вiльний вiд будь-яких  сердечних  обов'язкiв  козак.  Нема  чого
робити. От i дивлюся на Михайла. А вiн, вiн - прямо тобi горить-пала?,  та
все джигуном, джигуном...
   - Що ти вигаду?ш, бурмило? - огризнувся аж зелений од лютi Поляков. - Я
дивився на тополю за муром, а не на не?.
   - Так, так, на тополю, натурально, на тополю, -  не  збавляючи  роблено
дiлового тону, пiдхопив Рклицький. - Тiльки на яку, друже мiй?  Чи  не  на
ту, в яко? на лицi цвiте калина, брови хвилею крутою, стан стрункий, немов
ожина, очi зрошенi журбою?
   - Пiшов уже, тiльки слухай. Римач нещасний...
   - А, власне, чого ти перебива?ш? Не до тебе ж  чарка  -  не  кажи  дай,
боже, здоровля". Не тобi розповiдаю. Можеш навiть вуха затулити,  коли  не
цiкаво. Так от, Ромасику, стою й дивлюся. Iншi дiвчата жартують, смiються,
аж лящить. А вона - мрiя. Притулилась  до  муру,  поринула  у  сво?  якiсь
пота?мнi думки, i, зда?ться, для не? нема нi тюрми, нi людей, нi навiть ??
само?, не кажучи вже про цього залiтайка.
   Рклицький кивнув на Полякова.
   - Тiльки золотаве пасмо кiс, що вибилося з-пiд хустки, тихо  перегорта?
вiтер, наче показу? Михайловi ?хню красу. Вiн, бiдолаха, стояв,  стояв,  а
тодi - до не?. I почав, як умi?, пiдпускати бiсикiв. Та уяви  собi,  друже
мiй, Надiя навiть не глянула на нього. Вiдiйшла i стала трохи далi. Вiн  -
туди, i давай знову.
   "Чого така горда? Чи не з пансiону?"
   I тут сталося страшне! Надiя  глянула  на  цього  прудивуса,  наче  три
копiйки подарувала, плюнула перед самiсiньким його носом на снiг, розтерла
ногою й пiшла собi геть.
   - Брешеш! - вирвався Поляков, не тямлячи себе. - Вона не розтерла!..
   -  Спасибi,  що  пiдправив,  може,  й  справдi  не  розтерла.  Це  дуже
iстотно...
   - Iстотно, iстотно, - лютував Поляков. - Он Грабовський так i ходить за
нею назирцi, немовби тiнь. I зараз... Тiльки  мовчить  та  не  наважу?ться
пiдiйти. З нього ти не глузу?ш, а мене враз побачив.
   - Зараз тво? мливо на кошi, - вставив Рклицький. - З тебе й мiрчук.
   - Воно, правда, й зрозумiло, - бурчав Поляков, - з  одно?  органiзацi?,
чорнопередiльцi, старi друзi. Рука руку ми?.
   Рклицький пильно дивився на Полякова, слухаючи його докори, i вiдчував,
як у грудях закипала гаряча образа. Куди й дiвся його жартiвливий настрiй.
Аж волосся заворушилося на головi.
   - Не ремствуй на Павла i не допiкай менi ним, - рiзко почав, коли змовк
Поляков. - Перекладати з хворо? голови  на  здорову  -  не  дуже  мудра  й
похвальна робота. Запам'ятай це раз i назавжди.
   - А ти не сповiдай мене.
   - Не збираюся, хоч таких,  як  ти,  треба  не  тiльки  сповiдати,  а  й
вихрещувати. Загалом я помiчаю, що Павло тобi ста?  нiби  кiсткою  поперек
горла. Це справа, звичайно, твоя, однак кривдити його не ма?ш права. Ти ще
не зна?ш, хто такий Грабовський.
   - Ще б пак, - закопилив губу Поляков. - ? що знати.  Тобi  пiд  пару  -
пi?т, подума?ш, велике цабе...
   - Нi, не цабе. Не туди гнеш. Зараз думаю зовсiм не  про  його  писання,
хоч воно менi й подоба?ться. Я, коли тобi сказати правду, досi не був його
другом та, може, й не буду. Але Павло - серйозна,  справжня  людина,  i  в
цьому я пересвiдчився в харкiвськiй та iзюмськiй тюрмах. Ще в  органiзацi?
вiн не вражав  сво?ю  активнiстю,  на  зборах  бiльше  слухав,  а  якщо  й
виступав, то говорив коротко, скупо. А от коли потрапив за грати, де iншi,
дуже активнi на волi, розгубилися, Павло став душею товариства. Вiн ще  до
того арешту побував у тюрмi, знав  ??  порядки  i  навчав  нас,  як  треба
поводитися на допитах. А найголовнiше, сам був для нас прикладом спокою  й
мужностi.
   - А в чому це виявилося?
   - У всьому. В тому, що при  розмовах  з  слiдчим  не  принижував  сво??
гiдностi, не вигороджував себе, не каявся, а звинувачував властi. Вiн  був
призвiдцем i органiзатором  багатьох  наших  протестiв  проти  зухвальства
тюремникiв i зачинателем нашо? голодухи. Вона, та голодуха,  була  важкою.
Дехто вже на четвертий день заволав. На шостий  кiлька  хлопцiв  здали  на
гальмах i взяли ?жу. Побачив би ти тодi Павла. Завжди спокiйний, вiн нараз
став лихим. Лаяв, ганьбив легкодухих,  називаючи  ?х  маминими  синочками.
Лише п'ятеро нас протрималися вiсiм днiв, i протрималися, вважай,  завдяки
Павловi.
   - А потiм здалися?
   - Нi, не здалися.  Позадкували  тюремники,  задовольнили  нашi  вимоги.
Пiсля голодовки Павло надовго захворiв. Нас усiх  згодом  повели  сюди,  а
його, нiби навмисно, щоб укоротити вiку, вiдiрвали од товариства, замкнули
в одиночку  i  протримали  там  бiльше  пiвроку.  I  дума?ш,  що  зламали?
Частково, певно, так: бачив же ти, яким вимученим прийшов. Але  годi  було
?м домогтися свого - приборкати,  здолати  в  Павловi  дух,  зробити  його
ручним. Ти, Михайле, познайомся з Павлом ближче, то й побачиш,  який  вiн.
Словом, його не чiпай. Розмова ця. зрозумiло, тiльки мiж нами. Щоб вiн  ??
не знав. Домовились?
   - Я й не  думав  доповiдати  йому,  -  вiдмахнувся  вже  дещо  винувато
Поляков.
   - То-то. Та й на Сигиду не тримай каменюки, бо сам винуватий.  Зна?ш  i
те, що ти не перший: уже багатьох таких спритних вона вiдiгнала  од  себе.
Думаю, не ти й останнiй. Павлове, бачу, також наближа?ться.

   13_

   Павлове наближалося.
   З першо? прогулянки в московськiй пересильнiй тюрмi _йому запала в  око
ця молода жiнка. Не знав нiчого про не?.  Чув  вiд  Ромася,  що  звати  ??
Надi?ю, що до не? линуть хлопцi, а вона залиша?ться холодною й байдужою.
   Уже кiлька тижнiв стежив за нею i вiдчував - з  кожним  днем  вона  все
владнiше врива?ться в його серце.
   Чим саме манила до себе Надiя Сигида, не мiг поки що  збагнути.  Яко?сь
вражаючо? краси в нiй, здавалося, й не було. Смагляве лице, на якому, коли
смiялась,  визначалися  ямочки,  високе  i  ясне  чоло,  завжди   задуманi
волошковi очi, худенька струнка постать - такою була Надiя.  Видiлялися  в
не? хiба що на диво гарнi й чорнi, як оксамитовi, дугастi брови та  пишнi,
кольору стигло? пшеницi, коси. Але навiть не вони вабили Павла.
   Вабила якась загадковiсть. Бачив, що  Надiя  завжди  сама  й  замрiяна.
Мабуть, носить у серцi якесь невтiшне горе. Це горе, видно, опанувало нею,
i  вона,  не  маючи  сил  боронитися,  повнiстю  вiддала   себе   в   його
запаморочливi обiйми.
   До не? iнодi пiдходили арештанти, аби хоч трохи розважити ??, але  вона
просила  дати  ?й  спокiй.  Особливо  ж  пiсля  негiдного  вчинку  Михайла
Полякова. Про нього дiзнався Павло вiд Ромася.
   - На Сигиду, - казав Ромась, - давно накида? оком наш  Михайло.  Але  з
нього поганий рибалка. Йому ракiв ловити,  а  не  таку  золоту  рибку,  як
Надiя. Вона й дивиться на нього не хоче, а вiн люту?, мов навiжений. Якось
додумався до того, що, проходячи повз не? на подвiр'?, проспiвав:

   За гордою Сигидою
   Всi парубки чередою.
   Цимбалики тнуть, тнуть,
   Цимбалики тнуть, тнуть.

   - Це Поляков?! - здивувався Грабовський.
   - Так, - ствердив Ромась. - Ми з Рклицьким мало не побили  його  за  ту
нерозважливу витiвку. Стрималися тiльки тому, що пообiцяв вибачитись перед
Надi?ю.
   - I вибачився?
   - Поки що нi. Каже, не пiдбере нагоди.
   Розмова  ця  вiдбулася  позавчора.  Сьогоднi  вона  знову   пригадалася
Павловi, коли вiн здалеку побачив, як Сигида дала одкоша Полякову.
   - Невдячна, - сказав сам собi. - А може, Михайло хотiв вибачитися...
   Прикра пригода насторожила Грабовського i, здавалося, остаточно розбила
його сподiвання на знайомство з Сигидою, на те, що вiн розкри? ту загадку,
яка мучила серце i не давала спати ночами.
   О серце, серце! Воно наослiп рвалося до невiдомо? жiнки,  а  свiдомiсть
хапала за руки, ноги, велiла спинитися, звернути вбiк...
   Довго вимiрював двi протилежнi сили, i нарештi свiдомiсть перемогла.
   - Не треба, - вирiшив сам собi, - не можна.
   Нi, нi, нiколи в свiтi вiн не заговорить  з  Сигидою.  Не  буде  бiльше
думати про не?. Так лiпше.
   I перестав думати. Заклавши руки за спину, похиливши  голову,  самотнiй
блукав подвiр'ям. Намагався уявити мiсце  свого  заслання,  про  яке  йому
сповiстили ще в Харковi, - Молькiнська iнородна управа Балагансько? округи
Iркутсько? губернi?. Де  то  вона,  та  iнородна  управа?  Уже  вiд  людей
дiзнався, що там живуть якути, що мешкають вони не в  хатах,  а  в  юртах.
Хлiба, без якого не живе жодна людина в Росi? та на Укра?нi,  нiби  зовсiм
не споживають, бо нiчого не сiють. Усе це чув, але  нi  тi??  Молькiнсько?
управи, нi життя якутiв виразно уявити собi не мiг.
   Як  то  доведеться  йому  розлучатися  з  новими  товаришами  -  трьома
Михайлами, а надто з Рклицьким? За цi три мiсяцi перебування в московськiй
пересильнiй  тюрмi  вiн  зовсiм  iншими  очима  поглянув  на   Рклицького.
Спiзнавшись ближче, побачив, що Михайло  щиро  любить  i  розумi?  художню
штуку, сам випробову? себе в прозi; iнколи бавиться й  вiршами.  Нахил  до
позування, картинностi, до гри в слова - то лише марка. За нею в Михайловi
б'?ться гаряче й добре серце.  Зараз  Павло  сам  себе  нишком  карта?  за
колишнi темнi пiдозри до Рклицького. Тепер вiн добре зна?, що  важко  буде
розлучатися з другом, а розлука таки неминуча, бо  мiсця  заслання  в  них
рiзнi...
   За думками й не помiтив, як чиясь тонка, трохи  нахилена  тiнь  нечутно
пропливла по осяянiй весняним сонцем землi. Аж стрепенувся.
   - Даруйте, прошу, - сам не знаючи для чого й до кого сказав.
   Тiнь нервово шарпнулася, немовби хотiла вирватися з-пiд його  нiг,  але
зразу ж зупинилась.
   Глянувши вперед, Павло поточився - перед ним стояла Надiя Сигида. В  ??
пойнятих смутком очах свiтився подив.
   Вiд несподiванки розгубився, не знаючи, як далi бути, що робити. Стоять
мовчки i дивляться одне на одного.
   Павловi вже зда?ться, що стоять отак цiлу вiчнiсть. Вiн вiдчува? навiть
бiль у ногах.
   А волошковi очi дивляться з нiмим докором, нiби промовляють: "Ех ти,  а
я думала..."
   Вiн не витриму? того нiмого докору. Йому  хочеться  щось  сказати,  але
язик закостенiв у ротi i, зда?ться, нiколи вже не ворухнеться.
   - Чому ви завжди така сумна? - несподiвано вимовля? Павло.
   На синiх очах легким промiнчиком трiпнулась посмiшка i враз згасла.
   - У вас навчилася, - вiдповiла Сигида.
   - Як це?
   - Дуже просто: ви також суму?те, як Вертер.
   - Ви завжди ходите одна, наче чогось шука?те...
   - Вам допомагаю.
   - В чому?
   - Шукати.
   - Чого?
   - Вчорашнього дня, - знову спалахнули синi очi. -  Ви,  зда?ться,  його
шука?те, так?
   - Нi, - рiшуче вiдповiв Павло i вiдчув, як у ньому заворушилася образа.
   Хотiлося кинути жiнцi колюче  слово  i  одiйти.  Раз  i  назавжди.  Але
стримався.
   - Нi, не його. Та й взагалi нiчого не шукаю, бо нiчого  не  загубив,  -
вiдповiв i, помовчавши трохи, додав: - А глузувати - роль не дуже  вдячна,
i вам вона зовсiм не пiдходить. Та мене не  глузування  вашi  займають.  Я
знаю, бачу, що вас гнiтить якесь горе, а в народi кажуть: роздiлене  щастя
подвою?ться...
   - То й дiлiть його з кимось, - перебила Надiя.
   - Роздiлене ж горе, - продовжив Павло, - ста? вдвiчi легшим.  Так  каже
народ i, мабуть, не помиля?ться. Я  не  думаю,  що  можу  стати  тим,  хто
роздiлить з вами горе, але певен, що знайдуться  такi  люди.  I  ви  дарма
вiдштовху?те  ?х...  вибачте,  iнодi  не  зовсiм  делiкатно,  як  сьогоднi
Полякова.
   - Якого?
   - Що оце недавно пiдходив до вас.
   - А-а-а, - спокiйно вiдповiла. - Це  я  йому  за  цимбалики  i  щоб  не
горобцював.
   Непомiтно рушили i пiшли разом. Павло скоро помiтив,  що  очi  багатьох
арештантiв прилипли до них. Розумiв: ?х увагу займав не вiн, а Надiя.
   Про не? вже  ходила  слава  гордо?  й  неприступно?.  Мiж  хлопцями  та
чоловiками всiляке говорили. Що ж до  дiвчат,  то  вони  дiлилися  на  двi
нерiвнi групи. Бiльшiсть - полiтичних - дивилася на Сигиду з замилуванням,
iншi  ж,  переважно  кримiнальнi,  глузували,  пiдсмiювалися  й  розпiкали
хлопцiв, якi вже схопили облизня.
   I враз  дивний,  для  всiх  несподiваний  поворот:  неприступна  завела
розмову з нiчим не примiтним арештантом. Ну, що  вона  побачила  в  ньому?
Сухорлявий, невисокий, трохи сутулуватий. Тiльки й  того,  що  ма?  великi
очi, якi, зда?ться, увiбрали в себе всю блакить укра?нського неба.
   Надiя  також  завважила,  що  ними  цiкавиться   все   подвiр'я.   Вона
зашарiлася, але намагалась не видати свого хвилювання.
   Йдучи поряд, вiдповiдала на запитання  скупо,  неохоче.  Бiльшiсть  тих
вiдповiдей також була схожа на запитання.
   Павло скоро збагнув, що Сигида замика?ться  в  собi.  А  йому  хотiлося
знайти стежку до пригнiченого якимось незримим вантажем  серця,  знайти  в
ньому шпаринку.
   I та шпаринка несподiвано засвiтилася сама собою.
   -  Ви,  мабуть,  недавно  розлучилися  з  кимось,  що  так  суму?те?  -
напiвзапитав, напiввисловив здогадку Грабовський.
   Надiя пiдозрiло глянула на нього i нiчого не вiдповiла.
   - Коли це та?мниця, говорити не треба. Я сам люблю берегти та?мницi.
   - А я не люблю, - спалахнула вона. - Не  люблю.  Але  нащо  звiряти  ?х
людям, якi ними цiкавляться так само,  як,  скажiмо,  тим,  чи  ходили  ви
торiшнього рiздва колядувати? Просто знiчев'я. Вони не зашкодять, але й не
допоможуть. А щодо мо?х та?мниць, то ?х зовсiм нема. Коли вже  так  хочете
знати, скажу. Я недавно втратила найдорожчу менi людину. Так, найдорожчу -
повторила i змовкла.
   - Вона померла чи також засуджена? - запитав по довгiй паузi.
   - Не знаю.
   - Де ви ?? залишили?
   - Там. де й працювала, - у Таганрозi, - зiтхнула Надiя. - Уже  в  тюрмi
якось довелося чути, що ?? там заарештовано, але чи так,  чи  не  так,  не
знаю. Ех, Оксано Петрiвно, чи ми ще стрiнемося  коли-небудь?  -  тремтячим
голосом запитала, дивлячись поверх тюремно? загорожi вдалину.
   - Хто це? - стрепенувся Павло.
   - Моя подруга. Ми з нею вчителювали разом.
   - Разом вчителювали? - Павло й нестямився, як схопив  Надiю  за  обидвi
руки. - Яцко?
   - Так, - ?? очi стали ще синiшими й круглiшими. - А ви...
   - Ой боже, боже, Оксана Петрiвна, - тиснув  Надi?нi  руки,  а  вона  не
забирала ?х. - То ж моя колишня вчителька. Вона нiколи не розповiдала вам,
як ?? було звiльнено зi школи в селi Пушкарному?
   Бренькнула рейка, сповiщаючи, що прогулянка закiнчилась, i  солдат,  не
давши докiнчити розмову, звелiв розходитися.
   Уже з дiвочо? групи Надiя гукнула:
   - Розповiдала!..
   ...Клубок розмотувався, загадка прояснювалася.
   Уже на наступнiй прогулянцi Павло й Надiя  зустрiлися,  як  тi,  що  ?м
необхiдно поговорити про пильну справу. Зразу  ж  пiшла  мова  про  Оксану
Петрiвну. Виявилося, Сигида i Яцко вчителювали в однiй  школi,  дружили  i
разом брали участь у таганрозькiй народницькiй органiзацi?.
   Надiя дуже любила Оксану Петрiвну. З легким смутком згадувала вона  той
день, коли вперше переступила порiг школи. Старi  вчителi  зустрiли  ??  з
погордою, яка легко передавалась учням. Тяжко й страшно було  молодiй,  та
ще й бiдно зодягненiй вчительцi. Дiйшло до того, що хоч покидай школу. Але
вона не покинула. Не така була.
   Та й серед учительсько? громади знайшлася добра душа - Оксана  Петрiвна
Яцко.  Вона   перебувала   пiд   негласним   наглядом   полiцi?,   зазнала
неодноразових обшукiв. Всi побоювалися дружити з нею,  i  вона  залишалася
самiтною. Це сприяло ?хньому зближенню.
   Павло помiтив, що  Оксана  Петрiвна  залишила  глибокий  слiд  у  серцi
вразливо? Сигиди. Надiя запозичила в старшо? подруги навiть деякi манери i
насамперед мову. Вживання "ми", де звичайно говорять "я", йшло,  здавалося
йому, саме вiд Оксани Петрiвни.
   Павловi ще в школi запало в душу оте "ми".  Оксана  Петрiвна  майже  не
вживала "я", наче сама й не iснувала.
   - Не якай, - говорила з легким докором учневi-забудьку. - Не якай. Я  -
остання буква в азбуцi, i користатися нею треба з розумом.
   Це дуже припало Павловi до серця. Уже при першiй розмовi з  Надi?ю  вiн
помiтив оте "ми", i воно тепер заграло ще принаднiшими  барвами.  Надiя  й
сама зiзналася, що вона взяла те "ми" у Оксани Петрiвни.
   Тодi ж Павло довiдався про друге Надi?не горе - вона втратила чоловiка.
I тут також побачив слiди  революцiйно?  дiяльностi  сво??  пушкарнянсько?
виховательки.
   - Оксана Петрiвна була ентузiастом  нашо?  органiзацi?,  -  розповiдала
Сигида. - Коли почалися масовi арешти, треба було добре заховати друкарню.
Довго мiркували,  пiдшукуючи  безпечне  мiсце.  Оксана  Петрiвна  порадила
перенести друкарню до мене, вважаючи, що моя хата на далекiй околицi мiста
не приверне уваги жандармерi?. Я погодилась. Вночi принесли друкарню, а  з
нею залишилися два чоловiки - Пилип Оржих  та  Яким  Сигида.  Оржих  ранiш
сидiв у тюрмi i був на оцi в полiцi?. Вiн мiг  заходити  тiльки  вночi.  А
треба ж бути  комусь  постiйно  при  друкарнi.  Яким  служив  дiловодом  у
мiському судi i вважався поза пiдозрою, отож органiзацiя й закрiпила  його
за друкарнею.
   Оксана Петрiвна - витiвниця на всi руки. Щоб пустити туман у зiрке  око
полiцi?, вона пiдказала зiграти уявне весiлля мiж мною та Якимом. Не буде,
мовляв, пiдозри. Ми повiнчалися, i вiн перейшов до мене. Жили  як  сусiди.
Нi я, нi вiн, правду казати, не  думали  про  шлюб,  бо,  крiм  роботи  по
органiзацi?, нас нiчого не зв'язувало.
   А потiм сталося так, що подружились, навiть  покохали  одне  одного,  i
шлюб став не тiльки юридичним, але й фактичним... Згодом Якима  забрали  в
солдати, але вiн служив у Таганрозi i  часто  приходив  додому  допомагати
нам.  Робота  кипiла.  Ми  друкували  листiвки  й  розповсюджували  ?х   у
Таганрозi, по селах. Та якось, перед самими вакацiями,  до  мене  прибiгла
Оксана Петрiвна. Була схвильована,  рiшуча,  наче  приготувалася  до  бою.
Сказала. що декого з наших арештовано, що жандармерiя переривши все мiсто,
розшуку? друкарню. Прибiгши додому, я застала в хатi жандармiв.  Вони  вже
знайшли друкарню i чекали на мене.  Заарештований  був  i  Яким.  А  потiм
допити - нуднi, морочливi, тяжкi. Ну, я ще трималась, а Яким скоро заслаб.
Надто переживав, коли на судi нам силкувалися пришити тероризм. Виявилось,
Оржих понаховував у нiшах нашого погреба багато динамiту, який  уже  пiсля
арешту було знайдено. За цей динамiт нас  найбiльше  мучили.  За  нього  ж
загинув i Яким.
   - Загинув?!
   - Так, - журно кивнула головою. - Був вiн у мене  кволенький  та  ще  й
дуже вразливий. Дiзнавшись про вчинок Оржиха, трохи не збожеволiв. А  коли
почув, що за вироком нас розлучають - мене на Кару, а його на  Сахалiн,  -
то й зовсiм стерявся. До Сахалiну не дiйшов, бiдний, помер дорогою.
   - Звiдки ви зна?те?
   - На тому тижнi сказав  менi  бутирський  конво?р,  який  супроводжував
Якима на Сахалiн. Недалеко нiби й од'?хали вiд Москви. Здавши Якимове тiло
на одному з етапних пунктiв, сам повернув назад...

   14_

   Етапна команда, не дивлячись  на  накази  конво?рiв,  сповiльню?  крок.
Розтягнена по вузькiй дорозi,  яка  в'юниться  мiж  порудiлими  вiд  спеки
смужками нив, вона нагаду? безладну ватагу. Прапорщик,  що  ?де  попереду,
час вiд часу зупиня? коня, незграбно  оберта?  в  сiдлi  сво?  опецькувате
тiло, жолобком приклада? лiву руку до брiв i, вдивляючись  у  бурий  хвiст
ватаги, зло стиска? держак нагая
   - Ей, дармо?ди! - зрива?ться на писклявих  нотах  його  голос.  -  Чого
панька?теся з ними? Да-ва-ай! Да-ва-ай!
   Переполоханi начальницьким окриком, конво?ри  люто  острожать  зiпрiлих
коней, вихоплюють з пiхов блискучi шаблi i налiтають прямо  на  знеможених
людей.
   - Чого заснув? Не гайся!
   - Не казися, - чути з хвоста ватаги.
   - Встигнеш. Яка плата, така й робота, -  кида?  iнший  голос  з  голови
ватаги.
   Конво?ри  крутять  головами  сюди-туди,  смикають  повiддя,   аж   конi
дибляться, але не можуть помiтити зухвальцiв. Вони супляться  й  стискають
зуби. Та ?х лютi  погляди  мало  допомагають.  Оберiгаючи  босi  ноги  вiд
кiнських копит, арештанти на час змикають,  наче  стискують,  ватагу,  але
згодом вона знову розтягу?ться й рiдша?.
   Людей мучить втома i спрага.  Надто  мордуються  дiти.  Вони  щохвилини
просять води, скаржаться, що болять ноженята, схлипують, i над ватагою  не
змовка? розпачливий лемент. Вiн ще бiльше,  нiж  спека  i  втома,  гнiтить
дорослих. Чоловiки, щоб зменшити горе матерiв, давно понав'ючували на себе
?х торби з етапним пайком, позабирали на руки дiтей,  пiдбадьорюють  жiнок
добрим словом, хоч i самi ледве волочать ноги.
   - Ой боже, боже милосердний. Анахтеми проклятi. Дали б хоч  перепочити.
Бодай вам добра не було, - спалаху? вiдчайдушний жiночий зойк i  згаса?  в
густiй задусi червневого дня.
   А зовсiм недалеко вiд дороги зеленi? й диха? прохолодою безмежний  лiс.
Вiн вабить очi, кличе до себе  Етапники  поглядають  на  нього  й  болiсно
зiтхають. Звернути б туди, та прапорщик, наче на глум, веде ?х суголовкою,
де вiд шалено? спеки давно вигорiв спориш.
   Павло йде у хвостi ватаги. Вже  скоро  мiсяць,  як  покинув  московську
пересильну тюрму. Вiдтодi довелося плентати рiзними  дорогами,  з  рiзними
етапними партiями.  А  вчора,  вже  пiзно  ввечерi,  його  та  ще  десяток
чоловiкiв прилучили до цi?? партi?.
   Зранку, як тiльки рушили, придивлявся, сподiваючись побачити знайомого.
Але скоро переконався - всi йому невiдомi. Тодi занурився у власнi думки i
йде, огорнений тими думками, наче каламутною водою.
   Поволi переставля? ноги, залишаючи босий  слiд  у  гарячому  поросi,  а
думи, як хвилi, наринають i непомiтно тануть  у  золотому  маревi  дорогих
кiс. Надiя, Надiя... Де ти зараз? Що з тобою? Як же так трапилось? Чому не
подала звiстки? Чи доведеться коли зустрiтися?
   А нiме марево хита?ться, як полум'я, i залива? душу невтiшною журбою.
   - Пити, - чу? жалiбний дитячий плач у головi ватаги.
   Вiдрива? очi вiд сиво?, розпечено? дороги i нiби вирина? з  каламутного
водограю нерозважних дум.  Той  дитячий  плач,  що  переходить  у  вереск,
врiзу?ться в серце, збуджу? пригаслi болi.
   Павло поверта? голову i бачить: поруч нього худенький, з довгими сивими
вусами чоловiчок кiстлявими руками стиску? гичку мiшка,  що  сповз  уже  з
плечей. Вiн силку?ться пiдтягнути мiшок, однак шкарубкi пальцi не слухають
Пiт градом котиться по зораному зморшками чолу старого.
   Чоловiк, щоб не вiдстати, пiдстрибу?, але безладно плута?, як учадiлий,
ногами i, зда?ться, ось-ось впаде.
   - Дайте допоможу, - простяга? Павло руку.
   - Спасибi,  -  чоловiк  здивовано  зорить  прямо  в  очi  Грабовському,
вiддаючи мiшок. - Спасибi, - квапливо повторю?  -  Зовсiм  пiдсiкся.  Нема
сили. А тут ще ця маруда причепилася. Тьху,  -  маха?  руками,  прискорено
дихаючи.
   - Яка маруда? - пита? Грабовський, пiдставляючи лiктя старому.
   Чоловiк тремтячою рукою хапа?ться за  лiкоть  несподiваного  рятiвника,
наляга? на нього всi?ю вагою свого розм'яклого тiла й полегшено зiтха?.
   - Малярiя, хлопче. Причепилася, проклята, як до бiдного злиднi. Видать,
i не збира?ться покидати. Так морду?, так морду?, нiби найнялася.
   - Давно вона у вас?
   - Вже другий рiк. Вчаща?,  як  пiп  до  грiшницi.  Не  встигнеш  з  нею
попрощатися, дивись - знову чолом б'?. Мабуть, уже докона?.
   - Треба було не йти, коли знали, що може схопити в дорозi.  Вiдмовилися
б, та й годi.
   - Вiдмовитися можна було, - мiрку? старий, наче сам iз собою  радиться.
- Але й там, у тюрмi, далi залишатися не  хотiв.  Набридла.  У  вогонь  би
вистрибнув з не?. Тому й пiшов. Навiть чув, що почина?ться приступ, та  не
сказав нiкому. В поле, думалось, вийду, то, може, вгаму?ться. А  в  дорозi
погiршало. Вчора ледве приплiвся на нiчлiг.
   - Уже б дорогою вiдмовилися йти, - наполяга? на сво?му  Грабовський.  -
Треба було заявити, що нездужа?те, лягли б десь до  шпиталю  -  все  ж  не
тюрма. А там,  пiдчунявши  гарненько,  пiшли  б  з  якоюсь  iншою  партi?ю
Заслання не за?ць - не втече.
   - Воно-то так, - схвально кива? чоловiк сивуватою головою. - Та хiба  ж
послухають? Учора, коли геть вибився з сил, сказав конво?ровi, що далi йти
не можу. Вiн передав прапорщиковi, а той  вислухав  та  тiльки  засмiявся.
"Хто, - каже, - той? Дурака корчить. Умiв бунтувати, хай iде". Не дозволив
навiть на воза сiсти. Спасибi, знайшлися добрi люди, взяли пiд руки  та  й
дотягли.
   Розговорилися. Володимир Iванович - так звали арештанта - розповiв  про
сво? митарства, якi вивели його на сибiрську етапну дорогу.
   Народився вiн у пiдмосковному селi. Коли вийшла "воля",  залишив  рiдну
оселю й пiшов свiтами, шукаючи лiпшо? долi. Так добрiв  до  Ор?хово-Зу?ва.
Там згодом став мотористом на фабрицi Морозова.
   - Доводилося, може,  чувати  про  нашу  фабрику?  -  запитав  Володимир
Iванович. - Тепер знають ?? по всiх усюдах. Доводилося?
   - Трохи чув. Так, кра?м вуха.
   - Кра?м вуха, - з докором повторю? старий. -  А  про  Мойсе?нка,  Петра
Онисимовича, теж тiльки кра?м?
   У голосi Володимира Iвановича чу?ться неприхована досада.
   - Нi, - схоплю?ться Грабовський. -  Про  нього  чув  обома.  В  Сибiру,
зда?ться, зараз?
   - В Сибiру. За нашу стачку, бодай  ?х  кати  судили.  Понiвечили  життя
чоловiковi, та ще й якому.
   - А ви хiба зна?те Мойсе?нка?
   - Ще б не знати. - Пригаслi чорнi  очi  колишнього  моториста  блиснули
гордiстю. - Добрий чоловiк. Богатир.  Прийшов  Петро  Онисимович  на  нашу
фабрику якось перед жнивами. I  його  зразу,  як  бджоли  матку,  облiпили
робочi. Мiй брат Лука, Васька Волков стали йому в пiдпрягу. Вiн нам пiддав
згуртованостi. Тодi Морозов зi  сво?ми  приморозками  так  розперезався!..
Дiйшло до того, що не можна нi ступнути, нi дихнути, хоч  живим  у  могилу
лiзь. А Петро Онисимович i каже нам: "Стачку треба". Довго готували ми  ту
стачку, зате й провели ?? на славу.
   Старий помовчав трохи, наче збирався з думками, потiм говорив далi:
   - Сам губернатор зволив при?хати, коли ми розiйшлися.  Цар  у  це  дiло
вплутався.  Як  не  крутив  фабрикант,  як  не  лякав  губернатор,   Петро
Онисимович нам одне толку?: не поступатись, домагатися свого. I домоглися.
А почув би ти, як вiн...
   - Вода! Вода! - прокотилося з голови  до  хвоста  ватаги  i  стрепенуло
кожного етапника.
   За коротку мить розтягнена  ватага,  пiдiбравши  хвiст,  вирiвнялась  у
довгу шеренгу i десятками жадiбних очей прикипiла  до  блискучо?  стрiчки.
Попереду розкинулась широка, рiвна, нiби виткана зеленим шовком, долина
   Посерединi долини  лиснiла  вузенька  рiчка,  на  березi  яко?  маячили
людськi постатi.
   Враз  шеренга  вигнула  хребет,  метнула  флангами,  як  могутнiй  птах
крильми, i затрiпотiла над узгiр'ям. Зараз вона була схожа на темну хвилю,
що з шаленим гоготом  котилася  згори.  Дарма  конво?ри  рiзали  острогами
змученим коням боки, гасали по узгiр'ю, ляскали людей шаблями  й  нагаями,
нiщо не могло спинити цю нестримну й грiзну хвилю.
   От вона докотилася до берега, схрестилась з течi?ю рiчки i занiмiла.
   Павло й Володимир Iванович не квапились. Якийсь час стояли на узвишшi i
стежили за людьми, а потiм пiшли повагом: хоч Володимира Iвановича малярiя
трохи й вiдпустила, але вiн ще чув бiль у тiлi i бiгти не мiг.
   - Подивись, Павле, яка сила в народi, -  мовив,  обережно  ступаючи.  -
Захотiли - зробили. Вiзьми та спини ?х. У конво?рiв, бачиш,  зброя,  а  що
можуть зробити проти цi?? сили. Нiчого. Правду говорив Петро Онисимович.
   - Правду, Володимире Iвановичу, - згоджу?ться Грабовський,  пiдтримуючи
старого за лiкоть. - Велика сила, але скована вона, не  ма?  простору  для
льоту. От де бiда.
   - Простiр, Павле, не да?ться, а береться. Силою береться. Добре,  що  ?
сила, i простiр буде...
   Коли зiйшли на долину, то  люди,  якi  вже  вдовольнили  спрагу,  трохи
заспоко?лись. Однi купались  або  мили  ноги  в  рiчцi,  iншi,  розмочивши
сухарi, без дозволу конво?рiв почали передчасну вечерю.
   Дiти, як метелики, пурхали у високiй травi. Вони зривали нiжнi ромашки,
тендiтнi голiвки кульбаби, борюкалися, здiймаючи веселий галас.
   Згори прогуркотiв конво?рський вiз i  зупинився  недалеко  вiд  берега.
Прапорщик покликав конво?рiв i,  розмахуючи  руками,  щось  пояснював  ?м.
Потiм вони спiшилися, стриножили коней i пустили пастися, а самi вервечкою
потяглись до рiчки.
   - Чи не по?сти б i нам, Володимире Iвановичу, поки ще  не  стемнiло?  -
спитав Грабовський, напившись води
   Володимир Iванович ?сти  вiдмовився,  скаржачись  на  втому.  Розстелив
шинелю Грабовського, поклав  пiд  голови  свiй  засмальцьований  пiджак  i
прилiг.
   - Ти ?ж, Павле, - зiтхнув полегшено, - а я, може, трохи перегодом. Коли
ж засну, то не буди, смачнiше поснiдаю.
   Грабовський не наполягав, бо й сам вiдчував, що пiсля денно? спеки ?сти
не  хотiлось.  Витягнувши  iз  сво??  маленько?  скриньки  потертий  томик
Пушкiна, пiшов до рiчки.
   Давненько вже подружив з цим томиком. Ще в  московськiй  тюрмi  задумав
перекласти "?вгенiя Он?гiна". Навiть переклав деякi строфи, але вони разом
iз записками Надi? лишились у кривов'язого.
   Пiдкачав штани, встромив ноги в холодну воду i розгорнув книжку.  Перед
очима трiпнувся коротенький чорний рядок - "В Сибирь". Не  раз  уже  читав
цей вiрш, знав його напам'ять, але зараз чомусь вiн особливо привернув  до
себе увагу.

   Во глубине сибирских руд
   Храните гордое терпенье... -

   пробiг очима й замислився. Спiймав себе  на  думцi,  що  ранiш,  безлiч
разiв повторюючи цi рядки, якось не вдумувався в них. А  зараз,  зда?ться,
збагнув ?х пота?мний дух. Вони стали йому такими зрозумiлими й  близькими,
як кожному, хто перемiряв довгi  етапнi  дороги  в  Сибiр,  кому  довелося
скуштувати поту i слiз у сибiрських руднях.
   На устах шелестять слова, але вже не чи?сь, а сво? власнi, продиктованi
серцем.
   Витягнув з кишенi  записну  книжечку,  розклав  на  колiнi,  i  чорними
стежинками побiгли лiтери:

   Привет вам, гордые бойцы,
   Мужайся, юность удалая.
   И вы, невольные жильцы
   Людьми отверженного края...
   Вперед! Святой зари лучи
   Над миром ярко разольются,
   И животворные ключи
   Из сердца вашего пробьются.
   Вперед! Заря недалеко...

   Одiрвав олiвець вiд паперу i, дивлячись у воду  став  пiдбирати  слова,
щоб закiнчити строфу. Думки пливли спокiйно, нiби пiдладжувались пiд  тиху
течiю рiки.

   15_

   Захоплений ними, вiн не помiтив, як пiдкралась i стала за його  плечима
людська постать. Вона нахилялася нiби роздивлялась його  згорблену  спину,
витягувала  шию,  зазирала  через  плече.  Так  кiлька  разiв,   а   потiм
випросталася, ще трохи постояла, наче обдумувала, що  далi  робити,  знову
рiшуче нагнулась, вперлася лiктями в його плечi  й  спритно  затулила  очi
руками.
   Вiд несподiванки Грабовський здригнувся, хоч i був певен, що то  жарту?
хтось з етапникiв. Але з яко? речi, адже,  крiм  Володимира  Iвановича,  у
нього на цiй долинi нема нi близьких, нi знайомих?  Не  буде  ж  Володимир
Iванович займатися дурницями.
   - Хто? - спитав, пробуючи обернутися до непрошеного жартуна.
   Та обернутися не змiг, бо чужi  руки  ще  тiснiше  затулили  йому  очi,
стиснули голову, а гострi лiктi глибше вгрузли в плечi.  Помацав  руки  на
очах i зрозумiв, що вони маленькi, жiночi.
   - Що за жарти? - запитав уже сердито.
   - Не крутися i не лай, кого любиш -  називай,  -  почув  дзвiнкi  слова
нехитро? дитячо? гри.
   I, не задумуючись, також дзвiнко вигукнув здавна знану вiдповiдь:
   - Тата, маму, дiда, бабу i тебе - зелену жабу! Покажися!
   Постать  рвучко  смикнула  руки,  i  Грабовський  покотився  в   траву.
Схопившись на ноги, прожогом кинувся до жартуна.
   - Надiя?! - скрикнув.
   Протер очi, не вiрячи ?м.
   - Вона... зелена жаба, - смiялась Сигида, простягаючи до нього засмаглi
руки. - Не вiриш? Точнiсiнько, як у романах. Правда?
   - Що це... як... яким побитом... звiдки тут появилась? - безладно сипав
запитання, схопивши ?? руку в сво? долонi.
   А вона стояла перед ним - струнка, радiсна,  з  позолоченими  промiнням
надвечiрнього сонця косами, з густим рум'янцем на осяяному посмiшкою лицi.
   - З неба, Павле, з самiсiнького неба,  -  смiялася,  грайливо  смикаючи
руку. - Янголи на крилах принесли. А ти, бачу, невдоволений.
   - Що ти, Надю! Грiх таке говорити. Я не йму вiри, чи це  дiйснiсть,  чи
сон.
   - Сон, Павле, сон. Он, бачиш, - показала на долину, де вже люди  лежали
покотом. - Ти спав минуло? ночi?
   - Спав, спав, - поспiшив Павло, не вiдчувши жарту в запитаннi.
   - То й добре. Ми ще пiдобiд сюди прийшли. Зупинилися чекати якусь  нову
партiю. Мабуть, вашу, бо як тiльки ви спустилися  в  долину,  наш  старший
пiшов до вашого та й досi не повернувся. Я сидiла, сидiла i вирiшила  пiти
трохи берегом, думала, може, стрiну кого з дiвчат. Йду, коли дивлюся:  "на
берегу пустынных волн" сидить вiн... i жабам спати не да?.
   - Так уже й не да?...
   Павло, смiючись, притягнув Надiю до себе.
   - Агей там, кiнчай! - почули  грубий  окрик  i  вiдсахнулися  одне  вiд
одного.
   Так стояли, опустивши очi, знiяковiлi, як дiти, спiйманi на бешкетi.
   - Годi намиватися. Кiнчай, кажу, - донiсся той самий грубий голос.
   Тiльки  зараз  побачили  конво?ра,  що  стояв  на  березi  i  наказував
етапникам, якi ще купалися, вилiзати з води.
   Вiн склав долонi рурою:
   - Рихтуйся до сну! Вночi за табiр не виходити!  Хто  порушить  наказ  -
нарiкай на себе.
   - А чого ж це ми тут сто?мо? -  захвилювався  Грабовський,  коли  змовк
конво?р. - Ходiмо, Надю, до мене.
   - А може, до мене? - засмiялася. - У мене затишнiше й теплiше.
   - Зате в мене просторiш, - вiдповiв також жартом, узяв ??  за  руку,  й
разом пiшли туди, де спав Володимир Iванович.
   На долину сiдали першi, легкi й прозорi,  як  весняне  марево,  сутiнки
молодого вечора, i конво?ри, що  густо  оточили  табiр,  нагадували  собою
темний мур.
   Долиною де-не-де забринiли язики вогнiв. Сизi пасма диму, що  тягнулися
вiд них, з'?днались над рiчкою i зiткали густу зелено-сизу пелену.
   Сумовито покотилась над травами  пiсня  про  кайданникiв.  Вона  спершу
спалахнула коло одного з вогнiв, а потiм  у  не?  влилися,  наче  маленькi
струмочки у велику рiку, голоси з рiзних кiнцiв долини, i  вона  попливла,
попливла...

   Бродяга к Байкалу подходит,
   Рыбачью он лодку берет,
   Унылую песню заводит,
   Про родину что-то поет...

   - Досить горланити! - врива?ться, як тяжкий камiнь у спокiйну  поверхню
рiки, терпкий голос конво?ра.
   Пiсня похитнулася,  на  мить  змовкла,  а  потiм  ще  з  бiльшою  силою
здiйнялась над травами:

   Отец твой давно уж в могиле,
   Давно он землею зарыт,
   А брат твой давно уж в Сибири,
   Давно кандалами гремит...

   - А все ж, Надю, я гнiваюсь на тебе, - мовив  Грабовський,  коли  пiсня
вщухла. - Чому ти не сповiстила мене, коли покидала пересильну тюрму?
   - Не гнiвайся, Павле. Нема за що, - мрiйно вiдповiла Сигида. -  Дума?ш,
не хотiла? Не могла. Писала тобi вдень, а надвечiр  того  ж  дня  покинула
камеру, йшла якась команда, i нас  пiдпрягли  до  не?.  Дiвчатам  залишила
записку для тебе, але згодом зустрiла ?х у  дорозi.  Вони  повернули  менi
записку, сказавши, що не встигли  передати  тобi,  бо  ?х  також  нагально
випровадили з тюрми.  Не  так  сталося,  як  гадалося.  Зна?ш,  скiльки  я
переживала, думала...
   Наче спiймавши себе на тому, що виказу?  недозволену  та?мницю,  раптом
обiрвала розповiдь. Довго сидiла  мовчки.  Важко  було  розгадати,  чи  ??
образив Павлiв докiр, чи думала про щось iнше, але мовчанка  душила  сво?ю
загадковiстю, ставала нестерпною.
   - Надю, - тихо, щоб не сполохати ??, шепоче Грабовський. - Що з  тобою?
Я тебе образив?
   - Коли я згадувала тебе, то завжди думала, сподiвалась, що ще зустрiну,
- заговорила Сигида сумовито, не вiдриваючи очей вiд сизо? iмли. Говорила,
нiби не чула його запитань. - Сподiвалася, вiрила, чекала  цi??  зустрiчi.
Чомусь здавалося менi, вона от-от ма? статись. Я вже так зжилася зi  сво?ю
мрi?ю... А вранцi, вiриш, навiть подумала - саме сьогоднi ти прийдеш. Коли
дiзналася, що чека?мо яко?сь  партi?,  весь  день  виглядала.  Не  смiйся,
Павле, не смiйся. Я не вiрю в чудо, як i в iншi забобони, але... - i знову
змовкла.
   - Говори, Надю. Я тебе слухаю, - попросив Грабовський по довгiй паузi.
   - Ти ?сти хочеш? - запитала дiловитим тоном, залишивши без  уваги  його
прохання.
   - Або що?
   - Нiчого. Хочеш?
   - Не дуже.
   - Коли ?в? Тiльки правду...
   - Правду? - помовчав, наче пригадував. - Вечеряв.
   - Уже?
   - Вчора.
   - Нема що?
   - ? сухарi й цукор, але вдень якось не хотiлось.
   - Давай змайстру?мо гарячу вечерю. Кашу. Гайда?
   - Тобi забаглося надi мною покепкувати?
   - Анiтрохи. Почекай-но мене.
   Надiя рвучко встала, грайливо  скуйовдила  йому  чуприну  i  пiрнула  в
сутiнки.
   Скоро повернулася, тримаючи на однiй руцi пальто, а в другiй  невеличку
шкiряну валiзку й казанок:
   - Я до тебе  нiби  назовсiм,  з  усiм  сво?м  посагом.  Можна  сказати,
перебралася.
   Поклала речi на траву, дiстала з валiзки  невеличкий  вузлик  i  подала
Павловi:
   - Подивися, якщо такий Хома-невiра.
   - Пшоно?
   - Учора, коли проходили через одне село, якась старенька дала. Я дякую,
вiдмовляюсь, а вона тiльки насупила брови. "Бери, - каже, - бери, в дорозi
здасться". Видно, хазяйновита бабуся - до пшона додала ще масла й солi. От
тiльки паливо...
   Грабовський пiшов до  рiчки,  помацки  назбирав  на  березi  торiшнього
бадилля, знайшов кiлька трiсок, викинутих хвилями.
   Скоро на долинi спалахнув новий вогонь, а на ньому заворкотiв  казанок.
Вмостившись бiля вогню, Павло й  Надiя  пiдкладали  паливо,  помiшували  в
казанку, вдихаючи принадний, давно забутий запах варива.
   - Поглянь, Павле, - показала на рiчку. - Он бачиш ту хмаринку? Яка вона
гарна! Наче в казцi.
   Грабовський глянув на рiчку. Там картина справдi  була  чудова:  пелена
диму, що висiла над течi?ю, не торкаючись ??,  скидалася  на  фантастичний
вал, облямований свiтло-сiрою  гривою.  В  найближчому  вiд  вогню  мiсцi,
осяяний  тремтячим  полум'ям,  той  вал  безперервно  мiняв  сво?   барви,
одсвiчував  найрiзноманiтнiшими,  часто  ледве  помiтними  вiдтiнками,  од
нiжно-фiалкових до блiдо-рожевих.
   - Тобi подобаються лiтнi ночi в степу? - запитала. - Бачив ?х до етапу?
   - Бачив, Надю, i до етапу, -  вiдповiв  Павло.  Вiн  пiдклав  у  вогонь
бадилля. - Три роки тому я вiдбував перше заслання - в сво?му селi. Родина
в нас велика, батько помер уже давненько. Злиднi аж кулаками  товклися.  А
тут ще й мене урядник не вiдпуска? на  заробiтки.  Хоч  бери  та  й  пробi
кричи. Якось все-таки пощастило  найнятися  до  пана  з  сусiднього  села.
Працював на молотьбi - пiдвозив снопи. Воли  круторогi,  гарби  величезнi.
Паровик мота? барабаном, молотарка реве, мов навiсна, а ми не встига?мо  з
снопами. Економ кричить, люту?. До вечора так вимота?шся, що  ледве  живим
привозиш останню хуру.
   А нiч також не  твоя.  Повечеряв  чи  не  повечеряв  -  гониш  воли  на
пасовисько. Толока, на якiй випасалась панська худоба,  широка,  трава  на
нiй висока, як от на цiй долинi. Воли понапасаються, лежать та  ремигають,
а ми, строковики,  розкладемо  вогнище,  цiле  багаття,  печемо  картоплю,
кукурудзу. Пiдлiтки стрибають через полум'я.  Старi  розповiдають  всiлякi
бувальщини. Так до пiвночi, а там, дивись, уже лежать,  хто  де  впав,  як
побитi.
   Я не любив хлоп'ячих iгрищ.  Бiльше  вподобляв  дивитися  в  полум'я  i
слухати старикiв. Навiть коли  всi  вже  засинали,  ще  довго  сидiв  бiля
багаття  i  стежив,  як  воно  повiльно  згаса?,   похлипуючи   райдужними
спалахами. I був щасливий...
   Вдосвiта хлопцi не могли мене  добудитися.  Тяжко  було  розлучатися  з
солодким сном, але я нiколи не каявся, що довго сидiв коло вогнища.  Та  й
зараз не каюсь. Toй вогонь завжди ношу з собою, - вiн нiби зiгрiва?  мене.
Так, так._ Окрiм того вогнища,  нiчого  не  винiс  я  з  свого  тодiшнього
бурлакування. Все таке паскудне, згадувати не хочеться...
   Довго сидiли мовчки: вiн пiдкладав у вогонь бадилля, а вона  помiшувала
кашу. Навколо табору перемовлялися, клацали  збро?ю  конво?ри  -  мiнялися
вартовi.
   До вечерi  розбудили  Володимира  Iвановича.  Старий  дуже  здивувався,
побачивши Павла в товариствi незнайомо? жiнки.  З'?в  кiлька  ложок  кашi,
подякував i скоро захрiп.
   Повечерявши, Павло й Надiя пересiли ближче до вогню, який вже ледь-ледь
жеврiв. Знову потекли розповiдi, запитання. Все  те,  що  було  невiдомим,
загадковим, коли  ранiше  думали  одне  про  одного,  тепер  розкривалося,
ставало ясним i зрозумiлим.
   Обо? вiдчували, що ?х давно вже зв'язував якийсь незримий ланцюжок. Тим
ланцюжком була Оксана Петрiвна. Вона ввiйшла в ?х життя, залишила в  ньому
виразний, наче давня зарубка, слiд, якого не зможе нiхто й нiколи  стерти.
Обо? вiдчували, що Оксана Петрiвна зараз сто?ть мiж ними, зближу?, зрiдню?
?х. Вiд цього робилося затишнiше, теплiше.
   На тиху блакить неба виплив молодий, радiсно усмiхнений мiсяць.  Владно
махнув рукавом - i м'яка блакить  стрiпнулася  золотими  зорями.  Узгiр'я,
долина i навiть сизий  вал  над  рiчкою  посвiтлiшали,  заграли  райдужним
вiдсвiтом. Легкий вiтер трiпнувся мiж травами, сяйнув бiсером тепло? роси,
доторкнувся свiтло-сизого валу над рiчкою, розiрвав  його  на  хмаринки  i
помчав у безвiсть.
   Мовчали. Мовчало все  навколо.  Навiть  вартовi,  сонно  обiпершись  на
рушницi.
   Враз Надiя болiсно зiщулилась  i  притулилася  до  Павла,  наче  шукала
захисту од вiтру. Пасмо кiс доторкнулося його лиця.  Вiдчув,  як  по  тiлу
пробiгло щось  до  болю  при?мне.  Чув  трепет  молодого  тiла,  тривожний
перестук серця. Боявся поворухнутися, щоб не одiрвалась вiд нього, щоб  не
зробити ?й боляче.
   Навiть незчувся, як ?? губи злилися з його губами.
   Наче шалений, обхопив Надi?ну голову i жагуче цiлував щоки, очi, брови.
   - Надю... Надю... Надiйко...
   - Павлику...
   Мiсяць,  випливши  в  зенiт,  зупинився,  замислений.  Зорi   трiпотiли
золотими крильцями, здивовано пiдтягували брови.
   Вiтер лоскотав трави. Радiсно  воркотiли  хвилi,  тулячись  до  теплого
берега.
   _
   16_

   Липень промайнув гарячим крилом над землею i  розтанув  мiж  соковитими
травами. Молодий серпень, пiдперезаний свiтлим  перевеслом,  iшов  гордою,
спокiйною ходою, хазяйновито оглядаючи багатi дари лiта.  Сонце,  вiддавши
весь запас свого вогню, тепер уже не  палило,  а  тiльки  лагiдно  гладило
порудiлу землю._
   Частiше стали перепадати дощi. Нижче, якось безладнiше закублилися  над
землею тумани. Широкополi,  розма?тi  степи,  мiж  якими  ранiш  звивалася
етапна дорога, залишилися позаду.
   Засинiли лiси - могутнi, дрiмучi, незайманi.
   - Куди б не йшов бiдняк, йому завжди вiтер  у  груди.  Отак  i  нам,  -
говорив Володимир Iванович. - Коли  смажило  сонце  -  нi  лiсу  тобi,  нi
хмаринки, нi краплини дощу. А зараз, як уже пiшли лiси з холодочками, то й
спека пересiлася. Дивнi, кажуть, дiла тво?, господи. Воно правда й те,  що
людинi важко догодити: завжди ?й то болить, то свербить - i все на  одному
мiсцi.
   Жартував старий не тому, що був у доброму настро?. Бiльше для того, щоб
зiгнати похмурi  тiнi  з  лиця  Грабовського,  хоч  би  трохи  розвеселити
молодого друга. Та дарма. Жарт не дiяв. Павло зовсiм  не  чув  його.  Йшов
мовчазний, зосереджений.
   Уже близько мiсяця йдуть  в  однiй  партi?  Павло,  Надiя  i  Володимир
Iванович. Вiдтодi, як на долинi стрiлися й об'?дналися ?х групи. Йшли весь
час  поруч,  разом  харчувалися.  Молодi  несли  убогi   статки   старого,
допомагали боротися з настирливою малярi?ю.
   Довга етапна дорога зблизила Павла й Надiю. Вони покохали одне  одного.
Покохали щиро, глибоко, нi вiд кого не приховуючи сво?? любовi.  Вечорами,
коли стомлений дорогою Володимир Iванович засинав, вони ще  довго  сидiли.
Обмiрковували подi? дня, згадували минуле, мрiяли про майбутн?.
   Якось в один з таких вечорiв Надiя сказала:
   - Добре нам, Павлику, вдвох. Я б згодилася отак усе життя  йти.  Добре,
але й страшно, коли подумаю, що не сьогоднi-завтра  треба  розлучатися  i,
може, назавжди.
   - Що ти говориш, Надiйко? - не  зрозумiв  Павло.  У  його  голосi  було
стiльки тривоги й вiдчаю, що Сигида злякано вiдсахнулася.
   - Нiчого, Павлику, особливого. - Помовчала й додала: - Чого приховувати
те, з чим неминуче доведеться стрiтись. Ти - в Балаган,  я  -  на  Кару...
далека вiдстань помiж нами. Так, друже мiй?
   Павло вiдповiв не скоро. Думав. Потiм рвучко схопив ?? за руки:
   - Невже так i станеться, голубонько моя? Невже не можна нiчим зарадити?
А може... я спробую. Неодмiнно спробую, давай тiльки  поки  що  не  будемо
отруювати нашого щастя.
   I не отруювали. Бiльше не згадували про той страшний день, що невмолимо
наближався. Не говорили, однак кожне  пам'ятало,  з  острахом  думало  про
нього. Павло все робив, щоб якось вiдвернути, не допустити того дня.
   Уже двiчi, влучивши момент, аби не бачила Надiя, ходив до конво?рського
воза. Спершу просив прапорщика, щоб  той  помiняв  мiсцями  його  i  Надiю
Сигиду: вiн пiде замiсть не? на карiйську каторгу, а вона хай iде  замiсть
нього в Балаган, на заслання.
   Спантеличений прапорщик  довго  роздивлявся  полiтичного,  запiдозрюючи
його в  божевiллi.  Але  коли  допевнився,  що  той  зовсiм  здоровий,  що
справдi-таки прийшов з отим проханням, то не захотiв бiльше слухати.
   Тодi Павло  почав  просити  дозволу  пiти  разом  з  Сигидою  на  Кару.
Настирливiсть озлила прапорщика, i вiн вилаявся:
   - Тiльки кожен за себе i на сво? мiсце. За вироком. Годi забаганок.
   Наступного  дня  про  розмову  Грабовського  з  прапорщиком  знала  вся
команда. Коли ж зачула Надiя, то спалахнула:
   - Чому розпоряджа?шся мо?ю долею? - питала ображено,  -  Хто  тобi  дав
право? Ти зi мною порадився? Чи, може, дума?ш, нема потреби радитися?
   -  Вибачай,  прости,  Надiйко,  -  виправдовувався  Павло,   прискорено
клiпаючи очима. - Я ж тiльки хотiв...
   - Знаю, що хотiв, - продовжувала супитись. - Знаю. Але чому  без  мене?
Чому сам вирiшу?ш?
   - Знав,_ що будеш проти. Думав, потiм згодишся. Надiйко, дорога моя,  -
Павлiв голос забринiв  майже  трагiчними  нотами.  -  Менi  страшно,  дуже
страшно, коли згадаю, що тобi на каторгу. Я не можу  без  тебе,  не  можу,
розумi?ш? I готовий все зробити, на все зважитися...
   Сигида слухала, дивилася в  гарячi,  сповненi  скорботно?  тривоги  очi
друга, i оксамит ?? брiв розгладжувався, м'якшав.
   - Даруй менi, Павлику, - заговорила, тиснучи його руку. - Я розумiю, ти
хотiв не допустити мене до каторги. Розумiю. Але мав би подумати й про те,
хороший мiй, що це химера. Не дозволять вони - раз, сама не  дозволю,  щоб
ти пiшов замiсть мене, - два.
   - Але ж, Надю...
   - Але ж, на?вний мiй, - пiдхопила тим же тоном, - пам'ята?ш, сам просив
не тру?ти щастя. Пам'ята?ш?
   - Однак я думав...
   - Я також думала, хоч тобi й не говорила. Нiчого не допоможе.  Так  ма?
бути.
   На цьому й скiнчилося тодi. Довго не згадували, не говорили  про  день,
якого з тривогою чекали. А потiм заговорили знову. Сьогоднi.
   На  свiтанку  конво?ри  нагальне  пiдняли  людей  з   нагрiтих   мiсць,
вишикували в одну колону i, викликаючи за списком, роздiлили на двi групи:
одна, що мала йти до Балаганська, - полiтичнi засланцi, i друга,  що  мала
йти на рiчку  Кару,  -  полiтичнi  каторжники.  Грабовський  та  Володимир
Iванович стали до першо?, Надiя Сигида - до друго? групи.
   Павло спершу також став до групи Надi?, але цим  тiльки  викликав  хижу
лють конво?ра та суворий погляд Сигиди.  Змушений  був  перейти  до  сво??
партi?.
   Пiсля розподiлу люди снiдали. Надiя  пiдiйшла  до  Павла  i  Володимира
Iвановича. Бiльше говорили, нiж ?ли. Старий навчав Сигиду, як поводитися в
дорозi та на каторзi:
   - Нiколи не гарячкуй, - радив, - будь спокiйною. Завжди тримайся  людей
- легше буде й тобi i ?м. Народ - великий чоловiк, шануй i  люби  його.  А
втiм, ти сама розум ма?ш.
   I одiйшов вiд молодих: хай поговорять.
   - Ну от, Павлику, - зiтхнула Надiя, коли залишилися вдвох. - От  вiн  i
прийшов, той день. Ти будеш мо?м другом? Не забудеш мене, нi?
   Дивилася на нього очима, повними слiз, нiжно, ласкаво.
   - Нiколи не забуду, голубко моя,  -  тихо  ворушив  пересохлими  губами
Павло. - Завжди буду тво?м. Навiки. I не тiльки другом, а й братом.
   - Братом? - запитала, витираючи сльози. - А я сестрою.
   - А ти сестрою, Надiйко, коли захочеш, дорогою, рiдною, -  гладив  худi
плечi, цiлував золотисте марево кiс.
   - I не забудеш? - шептала на його грудях, нiби питала юнакове серце.
   - Нiколи...
   - Так, так,  Павлику,  нiколи...  Я  знаю...  вiрю...  Будеш,  братику,
пам'ятати мене...
   Одiрвалася  вiд  нього,  мить  постояла  в  глибокiй  задумi,   немовби
вдивлялась у темно-сiре верхiв'я лiсу. Потiм витягнула з валiзки  маленькi
ножицi, вибрала на головi пасмо кiс, одрiзала, обгорнула носовою хусточкою
кольору весняних пролiскiв, поклала в свою записну книжечку, притулила  до
очей i подала:
   - Пам'ятай, Павлику...
   - Спасибi, сестро, - тiльки й устиг сказати,  бо  вже  грiзно  рокотала
конво?рська команда.
   Скоро рушили. Попереду йшли балаганцi,  за  ними  -  крокiв  за  сто  -
карiйцi.  Грабовський  часто  обертався,  махав  над   головою   картузом,
тривожними очима шукав Надiю. Сусiди не сердилися, знаючи горе юнака. Самi
оглядалися й бачили,  як  у  вiдповiдь  на  помах  картуза  над  карiйцями
спалахувала, трiпочучи на вiтрi, Надi?на косинка, червона,  як  надвечiрня
заграва.

   17_

   Селище показалось раптово. Черiдка тесаних будиночкiв  нiби  одiрвалась
вiд дрiмучого лiсу, вибiгла в поле i  враз  скам'янiла,  з  нiмим  подивом
розглядаючи темну ватагу, яка, ледве похитуючись, наближалася.
   - Балаганськ. Балаган...
   Незабаром  ватага,  проминувши  першi  мовчазнi,  немовби   зачарованi,
будиночки, посунула вузькою кривою вулицею. Уздовж вулицi нi деревини,  нi
тину, нi ворiт - тiльки самiтнi будиночки, нiби чиряки на  тiлi.  Якби  не
слiди босих нiг,  не  замурзанi  дитячi  лиця,  що  визирали  з  маленьких
вiконець, важко було й сказати, чи живуть у селищi люди.
   - Оце так Балаганськ, - вголос мiркував Грабовський. -  Справжнiсiнький
балаган.
   - А ти сподiвався кращого? -  байдуже  запитав  Володимир  Iванович.  -
Дарма, Павле. Якби був кращим, то не став би мiсцем заслання. Та мiсто  не
таке вже й погане. Дивись, - вiн показав рукою на правий берег рiки. - Там
навiть двоповерховi будинки.  Нiчого,  жити,  видно,  можна.  Все  ж  таки
повiтовий центр. Менi доводилося бувати в гiршому. Суща незамкнута тюрма.
   - В такiй самотинi й збожеволiти не важко.
   - Авжеж, не важко. Але збожеволiти всюди легко. Не про це треба думати.
Адже тут живуть такi, як i ми, люди. Мiж ними не збожеволi?мо. Поживемо  -
побачимо. Дивись, нас уже зустрiчають.
   З хатини вийшов на високих милицях, з бiлою, як _куделя, головою дiдок.
Притулившись  до  стiни,  пильно  вдивлявся  у  ватагу,  наче  шукав   там
знайомого, а потiм тричi перехрестився i мовчки пошкандибав до дверей.
   -  Дуже,  видно,  радi?  чоловiк   нашому   приходовi,   -   пожартував
Грабовський.
   Вулиця круто звернула й побiгла понад берегом велико? рiчки.
   - Он, мабуть, вiн, - показав Володимир Iванович на  сосновий  живоплiт,
за яким маячили довгi будiвлi.
   Постоявши перед високою просмоленою брамою, поки прапорщик  переговорив
з вартовими, ватага вповзла в подвiр'я етапного пункту.
   Коло дверей довгого, присадкуватого, схожого на старий зруйнований окiп
барака  стояли  люди.  Серед  них  видiлявся  високий  юнак  без  сорочки.
Широкоплечий, грудастий, з тугими мускулами на  руках  i  буйною  лискучою
чуприною, вiн нагадував Грабовському гладiатора, що вийшов на герць.
   - Доземний уклiн i пошана дорогим гостям! - зарокотав громовий баритон,
а на вродливому засмаглому обличчi велетня  сяйнула  слiпучо-бiла  стрiчка
зубiв.
   - Чолом, - вiдповiв хтось з ватаги.
   - А ми  всi  очi  видивилися,  мало  не  послiпли,  виглядаючи  вас,  -
продовжував велетень жартома. - Ну, де, дума?мо, похапала вас безноса?  Аж
ви - гульк, як Пилип з конопель.  Ласкаво  просимо,  -  розмашисте  шарнув
повiтря рукою. - Заходьте. Почувайте себе як дома, та не забувайте,  що  в
гостях. Призволяйтеся, чим багатi, тим i радi.
   - Спасибi! - вiдповiв той же голос з ватаги.
   - Яка сила! Прямо тобi Геркулес, - з захопленням  говорив  Грабовський,
показуючи на велетня. - Та ще й штукар.
   - Бачу, ти вже закоханий у нього, - посмiхнувся Володимир Iванович.
   - Хiба в такого можна не закохатися? Ото вибуяв...
   Прапорщик зупинив ватагу, повернув ?? лiворуч i  сяк-так  пiдладив.  До
нього в супроводi запобiгливого писаря  пiдiйшов  молоденький,  з  чорними
тонкими вусиками штабс-капiтан. Чемно  привiтавшись,  узяв  буру  теку  зi
списками.
   Нудна церемонiя передачi-прийому  арештантiв,  якi  мали  залишитися  в
Балаганську, почалась. Капiтан викликав кожного прибулого, ставив  два-три
запитання i показував писаревi, до якого барака записати.
   Робота  йшла  повiльно.  Змученi  люди  вiдповiдали  мляво  i  плутано.
Штабс-капiтан нервував, посмикував тонкi вусики.  Особливо  дратував  його
тягучий плач дитини.
   - Вгамуйте! - кинув на ватагу. - Чого воно скиглить?
   - Води просить, - вiдповiла жiнка, притискуючи дитину до грудей.
   - Так чого ж сто?ш, як на оглядинах? - лайнулися чорнi  вусики  -  Iди,
хай нап'?ться.
   Перелякана мати передала сусiдцi  дитину,  схопила  простягнуту  кимось
пляшку i побiгла до журавля, що стовбичив посеред подвiр'я. Витягши баддю,
втиснула в не? пляшку.
   - Стiй! Стiй! - струснув повiтря лютий голос.
   Жiнка повернула голову. До не? через подвiр'я пожадливими кроками  йшов
гладкий чоловiк у бiлому кiтелi i в такому ж бiлому,  з  широкими  крисами
кашкетi.
   Це був комендант етапного пункту. Його  добре  знали  етапники,  котрим
надовго доводилося затримуватись тут, i обминали  десятою  дорогою.  Щодня
пiсля  обiду  вiн,  зодягнувшись  у  лiтню  парадну  форму,   прогулювався
подвiр'ям.
   Заклавши руки за спину, стиснувши  в  них  гумову  палицю,  бродить  по
подвiр'?,  доки  не  надиба?  когось  iз  засланцiв.   А   надибавши,   не
допитувався, вихоплював з-за спини палицю i перiщив бiдного, аж  доки  той
непритомнiв. Такий вже полюбився комендантовi пiсляобiднiй  моцiон.  Зараз
був саме час моцiону.
   - Куди? - показав палицею на пляшку з водою.
   - Дитинi. Захворiла в дорозi, плаче...
   Та комендант не слухав. Вихопивши з тремтячих рук жiнки  пляшку,  кинув
об камiння, i його замашна палиця засвистiла.  Нещасна  жiнка  .згиналася,
пiдiймала руки, щоб захистити, прикрити голову, але не довго боронилась  -
пiсля кiлькох ударiв простягнулася, як мертва. Та  комендант  не  припиняв
розправи. Пiдбiгши до  розпластаного  безвiльного  тiла,  почав  гамселити
чобiтьми.
   - Що вiн робить, ?внух проклятий? -  вигукнув  Грабовський  i  прожогом
кинувся до криницi.
   - За що б'?ш?! - закричав i вiдтрутив кривдника од нерухомого тiла.
   З несподiванки комендант на мить остовпiв. Як це! Хто посмiв?  Весь  аж
зелений вiд лютi, вiн лише клiпав очима i брижив вузького спiтнiлого лоба.
Та зрозумiвши, що сталося, як дикий кабан, накинувся на Павла.
   Не маючи намiру вступати в бiйку,  Грабовський  спритно  маневрував.  А
комендант  наступав.  Враз  схопилися  за  руки.  Довго  воловодились,  бо
комендант,  переважаючи  силою,  поступався  перед   сво?м   супротивником
вправнiстю: тiльки наляже всiма сво?ми бебехами, щоб пiдм'яти пiд себе,  а
Павло викрутиться.
   Та от Грабовський несподiвано  зачепився  ногою  за  камiнь,  що  лежав
позаду, i комендант навалився на нього.
   - А-а-а! - радiсно заревiв.
   Вже простяг руки, щоб запустити ?х у Павлiв чуб, та  раптом  почув,  як
щось мiцне, наче обценьки, здавило йому спину. Болiсно  заскрипiв  хребет,
замакiтрилася голова, заметляли ноги.
   Грабовський, почувши полегкiсть на плечах, миттю звiвся  на  ноги,  але
замiсть коменданта перед ним стояв велетень без сорочки. Стояв,  витираючи
руки i посмiхаючись.
   - Ожигов, - стиснув вiн руку Грабовському. - Вiтаю з  вiкторi?ю.  Перше
бойове хрещення в нашому богом береженому Балаганську.
   - Розiйдись! - гримнув штабс-капiтан з чорними вусиками.
   - В холодну обох! - зверескнув комендант.

   18_

   - Ну от, обстановка дозволя? познайомитися ближче, -  сказав  велетень,
коли зачинилися дверi невеличко? тюрми етапного пункту, i простягнув руку.
-  Син  власно?  матерi,  внук  рiдно?  бабусi,  якi  живi-здоровi   i   в
благоденствi?... Випуску 1862 року, фiрми Ожигових... Микола.  Родився  за
власним бажанням, без особливих труднощiв. Помирати ще не збираюся.
   Грабовський подав руку, назвав себе.
   - А чому лише матерi й бабусi? - поцiкавився.
   - Тебе дiд цiкавить? Помер, брат, помер давненько.
   - А батько?
   - Взагалi ще живе,  але  для  мене...  -  не  закiнчив  думку,  болiсно
поморщився. Видно було, що питання йому не сподобалось.
   - Ти надовго в цю яму? - запитав. Павло показав п'ять пальцiв.
   - ' Я маю на рiк бiльше, але один уже вiдтоптав. Мiсяцiв три спершу жив
тут, у барацi, а потiм перейшов у мiстечко. Як засланець.  Там,  звичайно,
трохи краще. А оце сьогоднi прийшов сюди, щоб пiдiбрати когось з  прибулих
до себе на квартиру. Все ж веселiше буде, та й  менше  коштуватиме.  От  i
пiдiбрав...
   Уже першi днi життя в тюрмi обидва вiдчули, що мають  рiзнi  характери.
Але це не вiддаляло, а навiть зближало ?х.
   Микола Ожигов, цей завжди спокiйний, з першого погляду навiть до всього
байдужий велетень, був чулою, на диво сердечною i  водночас  дуже  рiшучою
людиною. Любив лiтературу,  а  надто  поезiю.  Вiн  залюбки  слухав,  коли
Грабовський декламував сво? або  чужi  вiршi.  Сам  же  знав  силу-силенну
рiзних анекдотiв i дотепно розказував ?х.
   Довгi розмови лилися легко, невимушене,  а  обидва  спiврозмовники  все
бiльше вiдчували потребу бути разом.
   Було й iнше, що  зблизило  Павла  Грабовського  з  Миколою  Ожиговим  -
земляцтво.  Виявилося,  Ожигов  з  Укра?ни.  Пiсля  розриву   з   батьком,
пiдполковником, якого нiколи не любив, перейшов на  власний  хлiб.  Жив  у
Луганську, промишляв на перукарствi, а мрiяв  про  медицину.  Там  i  став
членом  народницько?  органiзацi?.  Його  цирульня  служила  мiсцем   явки
народникiв, а сам вiн найчастiше був  зв'язковим.  З  рiзними  дорученнями
доводилося ?здити в Петербург, Ки?в, Харкiв, Полтаву... '
   - I в Харкiв? - перебив Павло розповiдь.
   . - I в Харкiв, - потвердив Ожигов. - Туди ?здив найбiльше.
   - Кого-небудь знав з харкiвсько? органiзацi??
   - Не дуже багато.
   - А Петра Цимбалюка?
   - Це той Цiцерон-одчаюга? Чув про нього, але не бачив. Ти його знав?
   - Добре.
   - Де ж вiн зараз?
   - Повiсили, кажуть. Стрiляв у якогось чиновника в
   Пiнську.
   ...День стояв  погожий.  Миколу  викликали  до  канцелярi?.  Повернувся
збуджений, радiсний.
   - Наше, Павле, зда?ться, зверху. Все нiби до цього хилиться. Зараз  теж
мене розпитували, як, чому, за що лупцювали ми того череваня.  Але  питали
спокiйнiше, навiть  трохи  запобiгали.  Що  б  воно  значило?  Казав  менi
служивий, ведучи назад, що комендант  наш  ходить  понурий.  Мабуть,  дiло
пахне ладаном, бо жiнка та  вже  ледве  дише.  Ну,  буде  видно.  Iсторiя,
зда?ться, працю?, як любив говорити мiй один знайомий, на нас. Не сумуй.
   - I не збирався, - бадьоро сказав Грабовський.
   - Ми ще повою?мо, ого.
   - А в Балаганську е добрi люди?
   - ?. Чого кошту? один Вiктор Кранiхфельд.  Другий  Цимбалюк.  Дворянин,
офiцер, а хлопець - вогонь. ? й дiвчата чудовi. Особливо Улановська...
   - Евелiна?!
   - Шабля, а не дiвчина... Ти ?? зна?ш?
   - У Харковi разом працювали,  писали  й  друкували  вiдозву  в  лiсовiй
хатинi... Так вона тут?
   - Тут. Оце вийдемо звiдси, то й пiдемо до не?.
   - Добре.
   - Слухай, Павле, а чи не пiшов би ти жити до мене?
   - З радiстю, якщо приймеш. Тiльки зi мною прийшов ще один товариш.
   - Хто?
   - Робiтник з Ор?хово-Зу?ва. Учасник морозовсько? стачки.
   - I його влашту?мо.
   ...По  обiдi  в  камеру  завiтав  посланець   балаганського   окружного
справника. Вiн назвав себе виборним Молькiнсько? iнородно? управи.
   - Зна?те Надiю Сигиду? - запитав Грабовського.
   - Для чого це вам? - вiдповiв Павло запитанням.
   - Треба, коли питаю.
   - Скажiть для чого.
   - Дивак ви, та й годi, - потиснув плечима  виборний.  -  Ким  вона  вам
доводиться, та Сигида?
   - Та скажiть же нарештi, в чому справа?  -  втрутився  Ожигов.  -  Чого
гра?теся в пiжмурки?
   - А це, молодий чоловiче, вас не стосу?ться, - на?жачився посланець.  I
вже до Грабовського: - Бачите, Сигида  написала  вам  листа  з  Кари.  Але
карiйським  полiтичним  каторжникам  дозволя?ться   листуватися   лише   з
родичами. То тамошнiй  начальник  i  пита?  нашого  справника  -  в  якому
родинному колiнi перебува?те ви з Сигидою.
   Павло аж затремтiв од радостi - перша вiсточка вiд Надiйки.
   - Де той лист?
   - У справника. То ким ви доводитеся Сигидi?
   - Братом.
   - Рiдним?
   - Двоюрiдним. Нашi матерi - сестри.
   - Ну, матерi нам без надобностi. Брат,  значить.  Отак  i  напишiть,  -
виборний подав папiр. - Щоб усе було, як велить циркуляр.
   * * *
   Довжелезна казарма, що вже мовчки готувалася до сну, враз  заклекотiла,
наче грiзна весняна повiнь. Темна хвиля тривожно хитнулася над  нарами,  i
за мить коло Грабовського та Ожигова вирiс натовп.
   - Що сталося?
   - Кого пострiляно?
   - Де?
   - Коли?
   - Миколо! Павле! - гула казарма, i в цьому гаморi важко було второпати,
що трапилось.
   - Та замовкнiть же! Пiдiйдiть!
   Коли галас ущух i люди згуртувалися тiсним пiвколом  бiля  нар,  Микола
Ожигов почав:
   - Слухайте i не перебивайте. Сьогоднi ми з Павлом, - вiн кивнув головою
в бiк Грабовського, - почули страшну звiстку: мiсяцiв чотири тому  вчинено
розправу над полiтичними.
   - Де?
   - В Якутську. Тридцять  вiсiм  чоловiк,  засуджених  на  каторгу,  мали
вирушити  в  далеку  дорогу,  зда?ться,  аж  у  Верхоянськ.  Ну,   тюремне
начальство, як i водиться, нiчого не  дало  каторжникам  на  дорогу  -  нi
одежi, нi харчiв. Люди запротестували: не пiдемо, мовляв, без того, що нам
належить.  I  вiце-губернатор   Осташкiн   "провчив"   непокiрних:   шiсть
протестантiв було одразу вбито. Сталося це в будинку  якута  Монастирьова,
де мешкав один з каторжникiв...
   Попритулявшись плечем до плеча, мовчки  стояли  арештанти  -  зажуренi,
насупленi. Кожен обдумував  принесену  звiстку,  зв'язуючи  ??  з  власною
долею.  Нiхто  з  них,  закинутих  сюди,   не   може   бути   певним,   що
завтра-позавтра його не спiтка? те, що спiткало якутських засланцiв.
   Павло Грабовський сто?ть поруч Ожигова. Спершу в  його  уявi  поставали
якутськi подi?, а потiм глянув на  темний,  як  застигла  олов'яна  хвиля,
арештантський натовп. Очi  вдивляються,  а  в  головi  наче  завiрюха.  Що
думають, що почувають зараз цi щодня  мордованi  люди?  Що  дi?ться  в  ?х
серцях?
   Вiн зна?, кожен з присутнiх тут ма?  свою  власну  iсторiю.  Не  просто
бiографiю, а власну iсторiю гiрких  роздумiв,  жагучих  поривань,  пекучих
сумнiвiв. Вони, цi iсторi?, рiзнi i  неповторнi.  Але  скiльки  спiльного,
подiбного в них!
   Йому навiть зда?ться, що це одна iсторiя - строката  iсторiя  боротьби.
Де той розум, що збагне ??, складну й переплутану? Де  той  звитяжець,  що
доведе ?? аж до брами щастя? Де той великий митець, що перелл? це в слова,
звуки, барви?..
   Iсторiя...
   Ось вони, простi учасники, непомiтнi творцi iсторi?,  силомiць  зiгнанi
сюди з усiх кiнцiв  царсько?  iмперi?-в'язницi,  -  обiрванi,  нестриженi,
погорбленi, голоднi й холоднi.  Найкращi  сини  вiтчизни!  Пiд  рубцями  й
латками б'ються найпалкiшi серця!
   Вони прагнули щастя для себе, для народу, хай урозбрiд, але пристрасно,
забуваючи все на свiтi, линули до мети. I от схопили  ?х  кривавi  пазури,
пiдсiкли крила i кинули до цi?? багнюки.
   Прямо   перед   Грабовським   сто?ть   Вiктор    Кранiхфельд.    Безлiч
латаний-перелатаний  офiцерський  мундир  ще  виразнiше   вiдтiня?   вроду
схудлого, змарнiлого обличчя, бiлизну шовкового чуба, гарячий блиск  карих
очей. Сто?ть наче за  рiдкою  пеленою  туману.  Погляд  його  блука?  десь
далеко-далеко.
   Бiля Кранiхфельда -  Володимир  Iванович.  Давно  не  голена  срiбляста
борода, довгi, пожовклi вiд  цигарки  вуса  та  кошлатi  брови  приховують
поморщене лице ткача. Тiльки чорнi очi  палають  бадьорим  вогнем.  Вкритi
товстими бурими жилами руки стискають козирок картуза.
   А он, трохи далi, похилив голову юнак з  розкосими  очима.  Та  де  там
юнак! Зовсiм ще пiдлiток. Мабуть,  недавно  пригнали.  Хто  вiн  -  узбек,
кита?ць, казах? Пожадно вслуха?ться в кожне слово оповiдача, i його смугле
лице весь час мiня? барви, нiби на ньому пробiгають сполоханi тiнi.
   А он i ще...
   Рiзнi за походженням i вiком, рiзнi вдачею, але близькi  прагненнями  й
долею. "Друзi. Побратими", - вистуку? Павлове серце.
   Грабовському так хочеться зараз усiх ?х  стиснути  в  обiймах,  зiгнати
смуток з ?хнiх очей.
   - Але на, цьому не закiнчилось, - чу?, наче крiзь сон, голос Ожигова. -
Тих, що залишилися живими пiсля стрiлянини, вiддано до  вiйськового  суду.
Суд  i  довершив  розправу:  трьох  страчено,  двадцять  вiсiм  прогримiли
кайданами на каторгу або пiдгодовують нужу в тюрмах.
   У казармi запанувала густа, як глей, тиша. В цiй  тишi  Грабовський  ще
виразнiше  чу?  стук  свого  серця  -  прискорений,  тривожний.  На  нього
дивляться багато людей. Чого вони хочуть? Що ще можна сказати ?м? Усе, про
що дiзналися, розповiв Микола. Павло нiчого бiльше не зна?. Нiчого.
   А десятки очей дивляться, нiби промовляють: говори!
   Чорнi очi Володимира Iвановича-теж, зда?ться, вимагають:  кресни  сво?м
серцем об цi незгаснi серця, i з них не iскра, а цiла пожежа спалахне.
   Говори!
   Павло вiдчува? - далi мовчати не ма? права.
   - Друзi, - звучить його голос, спершу сухо i терпко, -  це  страхiтлива
звiстка. Але до нас долетiла тiльки вона ?дина. Та й долетiла  через  який
час - три мiсяцi. А скiльки  звiсток  про  такi  ж  розправи,  вчиненi  до
якутсько? i пiсля не?, не дiйшло сюди! Скiльки, питаю?  Навряд  чи  можуть
вiдповiсти навiть самi лиходi?, бо ?м не потрiбен ?хнiй  власний  кривавий
рахунок, по якому невдовзi доведеться все сплачувати...
   - То правда, - тихо вкинув хтось.
   - Гiрка правда, - говорив далi Грабовський. - Але хто винен у тому,  що
подiбнi розправи мають мiсце? Не тiльки кат вiце-губернатор. Виннi iснуючi
порядки. Сама  полiтична  система,  яка  дозволя?  заслання  й  тюрму  для
полiтичних перетворювати на розгнуздане  свавiлля,  грубу  помсту  й  дике
знущання.
   Грабовський зробив паузу, тамуючи хвилювання.
   - Виннi й ми. Виннi, бо над нами бешкетують, як хочуть, рiзнi посiпаки,
а ми мовчимо. Диву?мось жорстокостi наших  кривдникiв,  але  не  диву?мось
нашiй байдужостi. А тим часом цiлими рiчками лл?ться наша ж кров.  Страшно
й подумати.
   Промовець знову помовчав.
   - Нi! Нi! Нi! - в його голосi забринiли  вольовi,  крицевi  ноти.  -  Я
думаю, далi мовчати не будемо. Край  терпiнню!  Ми  повиннi  пiднести  наш
голос проти свавiлля й знущань, при?днати його до голосу якутських геро?в.
Вони - геро?! Бо виступили  на  захист  сво?х  прав,  на  захист  людсько?
гiдностi. I я вiрю  в  те,  що  й  ми  не  залишимося  одинокими,  що  нас
пiдтримають тисячi, що наш голос  увiлл?ться  в  могутнiй  протест  всього
сибiрського заслання i викличе нову хвилю революцiйно? енергi?. Хвилю, яка
змете, спопелить саму полiтичну систему.
   - Правильно!
   - Досить мовчати! - заiскрились очi Кранiхфельда.
   - Бити ?х треба!
   - Прямо в самi печiнки!..
   - Як собак скажених!
   - На шибеницю!
   - Еге ж, на шибеницю! - одiрвався вiд стiни вимучений, зiгнутий в  дугу
чоловiк. - Гарна байка,  тiльки  шкода,  що  коротка.  Шибеницi...  Казала
Настя, ще як удасться. Та поки ми витягнемо ?х на тi шибеницi,  вони  всiх
нас закатують. Я колись так само думав, та от, дивiться, який  став,  -  i
вiн прошкутильгав, як скривлене колесо. - Бiльше  мене  не  пiдведете  пiд
дурного хату.
   Люди повернули голови до чоловiка-дуги. Вiн лише  сьогоднi  прийшов  на
балаганський етапний пункт, i нiхто не знав, що  саме  так  зiгнуло  його.
Хтось навiть почав допитуватись, але чоловiк тiльки  спересердя  плюнув  i
полiз на другий ярус нар.
   Володимир Iванович, який досi стояв мовчки, пiдiйшов  до  Грабовського,
мiцно потиснув йому руки i обернувся до людей.
   - Я згоден з Павлом. Правду каже, - заговорив ткач поволi. - Наш  голос
мусить пролунати не тiльки тут, а й по всiй Росi?, проникнути в  тюрми,  в
каторжнi пiдземелля. Тодi...
   Та не встиг  закiнчити,  бо  пронизливо  зарипiли  дверi  барака,  нiби
попереджаючи про небезпеку, i на порозi  вигулькнула  постать  коменданта.
Володимир  Iванович  замовк  i  прихилився  до  нар.   Люди   колихнулися,
зацитькали, проте з мiсця нiхто не зрушив...  Все  наче  скам'янiло.  Тишу
порушувало тiльки кволе хропiння чоловiка-дуги.
   Комендант постояв бiля порога, обмацуючи людей  _маленькими  зеленавими
очицями, стиснув кулаки, сунув ?х до кишень i, карбуючи крок,  пiдступився
до крайнього:
   - Чого дивишся?
   - Очi маю.
   - А я зараз тобi ?х повибиваю...
   - А я повставляю, - почулося з натовпу.
   Комендант  скипiв.  Вiн  висмикнув  кулаки;  i  круто  обернувся,   щоб
накинутись на зухвальця, але, зустрiвшися з очима Миколи Ожигова,  посинiв
вiд лютi i знову запхав руки в кишенi.
   - Чого не спиш? - ступив до пiдлiтка з_ розкосими очима.
   - Збирався, зараз ляжу, - перелякано вiдповiв той, эадкуючи мiж людей.
   - А ти? - до Володимира Iвановича.
   - А ти? - Ожигов схопив коменданта за комiр. - А  ти,  питаю?  Чого  до
людей прискiпу?шся? Знову закортiло?
   - Я, я... - тiльки встиг промимрити переляканий комендант.
   Ожигов обкрутив його навколо себе, пiдвiв до дверей  i  з  такою  силою
пхнув, що той, вiдчинивши головою дверi, вилетiв на подвiр'я.
   - Що ти наробив? - з тривогою запитав хтось. - Тепер лиха не обберешся.
   - Нiчого, - спокiйно вiдповiв Ожигов. - Чого  прода?ш  дрижаки?  Ну,  а
тепер спати. Ходiм, друже, - взяв Павла за лiкоть i повiв до дверей.
   Уже за ворiтьми ?х наздогнали Вiктор Кранiхфельд та Володимир Iванович.
Якийсь час iшли мовчки.
   - Негарно вийшло, - заговорив Вiктор. - Не довели дiла до кiнця.
   - Так, Вiтю, трохи негарно, - згодився  Володимир  Iванович.  -  Але  я
думаю, все-таки зробили добре  дiло.  Хaй  знають  етапники  i  передадуть
iншим. А до нас завтра, мабуть, прийде справник.
   - Навряд, - заспоко?в друзiв  Ожигов.  -  Комендант  не  захоче  бiльше
зв'язуватися зi мною.
   - I я так гадаю, - пiдтримав Грабовський. - Хай ще дяку? боговi, що  та
жiнка оклигала i справу вдалося зам'яти. Ну, та зараз не про це. Ми мусимо
протестувати проти злочину якутських тюремникiв.
   - I негайно! - сказав  Ожигов.  -  Тому  пропоную  зараз  iти  до  нас,
написати найрiшучiший протест i завтра ж розiслати його, куди  слiд.  Перш
за все, мiнiстру внутрiшнiх справ та мiнiстру юстицi?, ну й ще директоровi
департаменту полiцi?... Згода?
   - Та згода, звичайно, - вкинув Володимир Iванович. - Тiльки,  може,  до
мене пiдемо? Мо?х хазя?в сьогоднi нема, то нiхто й заважати не буде.
   - У вас же й сiсти нiде, - мовив Грабовський.  -  А  у  нас  з  Миколою
цiлiсiнька тобi кошара. Та й хазя?н  не  стане  на  завадi.  Сам  колишнiй
полiтичний засланець. Волзький моряк.
   ...Тепло? червнево? ночi спить невеличке повiтове мiстечко  Балаганськ,
притулившись до неспокiйного плеса велико? рiки. Спить тихо, мiцно. Далеко
воно вiд губернсько? столицi - Iркутська, десь понад двi сотнi  верст.  Та
вночi нiхто й не заважа?... Хай хоч виспиться, бо завтра... Хто  зна?,  що
вдень повелять  з  губернi?,  звiдкiля  прийдуть  новi  ватаги  полiтичних
засланцiв, якi новини принесуть вони?
   Тiльки в одному  будиночковi,  що  самотньо  сто?ть,  як  сновида,  над
неглибоким виярком,  блима?  свiтло.  Воно  немовби  змага?ться  з  темним
проваллям ночi, неначе кличе його на  герць.  У  тому  будиночку  мешкають
нерозлучнi друзi Павло Грабовський  та  Микола  Ожигов.  Павло  дикту?,  а
Кранiхфельдова рука старанно виводить букви...

   19_

   Грабовський знав тюрми. Харкiвська, iзюмська,  оренбурзька,  бутирська.
Страшнi вони, що й казати.  Але  для  iркутсько?,  до  яко?  потрапив,  не
знаходив навiть порiвнянь.
   Оце тюрма - усiм тюрмам тюрма. Вона, захопивши в  сво?  черево  людину,
мовчки лама?, висмокту?, висушу?, аж доки не зробить з не? губку.
   Гнiтить перш за все темно-сiрий колiр. Тут усе сiре, наче  замулене,  -
мур з густо понатиканими  грибками  для  вартових,  товстi  стiни,  вузькi
коридори, камери, посуд, тюремна  обслуга,  навiть  сонячне  промiння,  що
iнколи пробива?ться крiзь грати.
   Гнiтить тиша. Сiрий колiр ста? ще  густiший  i  важчий  вiд  мертвотно?
мовчанки. Тут усе мовчить, як скам'янiле. Вiд цього кров застига? в жилах,
поволi висиха? мозок, гаснуть очi, глухнуть вуха, тупiють чуття. Зда?ться,
залiзо не витримало б. А людина  витриму?.  Дивне  створiння  людина.  Все
витриму?.
   Грабовський сто?ть  бiля  загратованого  вiкна,  а  очi  блукають  десь
далеко-далеко понад  заснiженими  дахами  будинкiв.  Нiчого  вони  там  не
шукають, нi до чого не придивляються. Так собi - блукають.
   Уже нiби трохи полегшало. Може, тому, що  почалося  слiдство.  Може,  й
тому, що iнколи бачить сво?х товаришiв. А то ж було...
   Серед ночi конво?ри припровадили до тюрми,  загнали  в  камеру  i  нiби
забули про нього. Два рази на  день  зайде  коридорний,  мовчки  поставить
порцiю та й зникне за дверима. Ото  й  усе.  Так  день  у  день.  Тиждень.
Мiсяць.
   Невiдомiсть  не  тiльки  гнiтила,  але  й   дратувала.   За   що   його
заарештовано? Перегортав сторiнки сво?? "балагансько?" бiографi?,  губився
в догадках, та нi на чому твердо зупинитися не мiг. Протест? Але ж то була
правда.
   Раз навiть спробував поговорити  з  коридорним,  та  сумно  закiнчилася
розмова.
   - Чому менi не говорять, за що заарештували? - спитав у тюремника.
   Коридорний здивовано витрiщив очi i мовчки рушив до дверей. Не  стерпiв
Павло, схопив за плечi:
   - Ну, скажи ж, будь людиною! Чого тiка?ш?
   Тюремник обернувся, лютими очима змiряв настирливого  в'язня  i  мовчки
пхнув його в груди важким,  як  гиря,  кулаком.  Грабовський  заточився  й
присiв на тапчан. Поговорили...
   Бiльше не допитувавсь.
   Гнiтила самотнiсть. Важка невiльнича самотнiсть. I  книжок  не  давали.
Вдень ще якось так-сяк. Цiлими годинами,  наче  тiнь,  снував  по  камерi,
перечитував списанi листки невеличко? записно?  книжечки  або  перелiчував
тi, що були ще чистими.
   - Як ?х мало! _Якi вони маленькi! - аж жахався,  бачачи,  що  кiлькiсть
неописаних листочкiв меншала з кожним днем.
   Довго ходить, мимрить губами, пiдбира? слова,  рими,  по  кiлька  разiв
обдуму? рядки та цiлi строфи. I, тiльки знаючи  напам'ять  найдосконалiший
варiант вiрша, береться за олiвець Пише густо, майже  насаджуючи  одна  на
одну малюсiнькi букви. Закiнчивши писати, ще перечиту?,  обережно  згорта?
книжечку i кладе до кишенi.
   Перша частина дня закiнчувалася.
   Починалася друга - спiви. Сидить на залiзному тапчанi, а голос  лл?ться
тихо, задумливо...

   Повiй, вiтре, на Вкра?ну,
   Де покинув я дiвчину...

   Покинув дiвчину А чи покинув? Кого? Коли? Ксана - польова русалка? Вона
справдi йому подобалась, але ж то були тiльки першi порухи серця. Та й хто
зна, куди б завело його  те  необачне  серце.  Адже  стала  вона  дружиною
полiцмейстера. Народниця, геро?ня...
   Нi, нi, вiн нiкого й нiчого  на  Укра?нi  не  покинув.  Навiть  жодного
поцiлунку. Все, що мав, забрав iз собою.
   Вiн зустрiв свою любов, пiзнав щастя не в  тiй  заквiтчанiй  бузком  та
вишнями хатинi, що над рiчкою пiд горою,  а  на  тернистих,  безкра?х,  як
вiчнiсть, етапних дорогах.
   Надiя! . Надя...
   Де зараз вона? Майнула,  мов  зiрка  серед  темно?  ночi,  креснула  ще
недоторкане серце, запалила його шаленим вогнем i зникла.
   Зникла?
   Нi, нi, така не зника?, хiба згорить. Вiн вiрить у не?, як сам у  себе.
Вiрить. Ось  у  його  кишенi  зберiга?ться  золоте  пасмо  ??  милих  кiс,
хусточка, записна книжечка. I навiть чу? палкi  дiвочi  слова.  "Назавжди,
навiки з тобою, братику..."
   Тихий, мрiйливий смуток пiснi хита?ться, б'?ться об сiрi холоднi  стiни
камери:

   Вiтер вi?-повiва?,
   З Укра?ни не верта?...

   Рука коридорного глухо гупа? в дверi. Скрипить, як стара бляха, голос:
   - Мовчать!
   Та хiба ? така сила, що змусила б його замовкнути? Де вона? Нема!
   Вiн уже бачить, як змарнiла, запорошена вдова з торбою через плече  пiд
буйним вiтром хита?ться, наче тополя, на сво?й вузькiй нивi i блага? бога,
щоб вродив пшеницю для ?? дiточок-сирiт.

   Ой уроди, боже,
   Та пшениченьку яру
   На вдовине щастячко,
   На сирiтську славу!

   Вiдчиня?ться кватирка в дверях, в камеру врiзуються, немов  два  списи,
олов'янi очi тюремника:
   - Годi!
   Та Грабовський рвучко пiдстрибу? i, як вихор, кида?ться в танок:

   Ой гоп, ти-ни-ни,
   Вари, жiнко, лини!

   Дивиться коридорний, очманiло смика? плечима, зачиняючи кватирку. Зна?:
нiчого не вдi?ш з арештантом. Спiвай.
   Це днями.
   А ночами...
   Довгi й нiмi осiннi ночi були тяжкою мукою. За вiкном  небо  влива?ться
густими, пронизливими дощами, яким,  _зда?ться,  нема  кiнця-краю.  Грiзно
завивають, мов буйнi тури, свавiльнi вiтри. Зловiсно перегукуються сови та
.вартовi на мурi пiд грибками.
   У_ камерi темно, аж моторошно, хоч в око стрель. Не дають  свiтла.  Для
чого марно перепалювати казеннi грошi? Хай  спить  арештант.  Хай  нагулю?
тiло, щоб не болiли у тюремникiв кулаки на допитах. Хай спить...
   А хiба заснеш у такiй тишi? Вiтри нiби пiдхопили на сво?  прудкi  крила
тво? сни i понесли десь далеко на доли, на лiси - нема ?х. Нема, хоч пробi
кричи. Та що тут  крик?  Хто  його  почу??  Хто  вiдгукнеться?  Хто  зможе
розiрвати цю тишу, розметати темряву?
   Лежить горiлиць на залiзному тапчанi,  мiцно  зiмкнув  вi?  i  нiби  ще
глибше поринув у пiтьму. Холоне тiло, терпнуть надушенi об  метал  кiстки.
Та вiн не чу? нi холоду, нi болю, захоплений химерного хуртовиною думок. А
вони зринають сполоханими роями, кружляють, тремтять i повiльно  тануть  у
густому мороцi, не залишаючи  по  собi  нiякiсiнького  слiду,  наче  яловi
хмарки.
   Думи, думи...
   Часто переносять вони його в рiдне Пушкарне. Невидимою тiнню стане  пiд
вiкнами старо? хатини - дивиться та слуха?. Бачить, як, схилившись на свою
нiчну подругу-куделю, куня? сива, мов голубка, висушена горем та  злиднями
мати. Веретено застигло в ?? немiчнiй руцi.
   О рiдна матусю! Як хочеться зараз маленьким хлопчиком  впасти  на  тво?
худi колiна, притулитися до грудей i забутися хоча б на мить.
   Пошерхлi губи шепочуть:

   Зелений гай, пахуче поле
   В тюрмi приснилися менi -
   I луг широкий, наче море,
   I тихни сум по кружинi.
   Садок приснився коло хати,
   Весела лiтяна пора;
   А в хатi... там знудилась мати,
   Iзнудьгувалася сестра.
   Поблiдло личко, згасли очi.
   Надiя вмерла, стан зiгнувсь...
   I я заплакав опiвночi
   I, гiрко плачучи, проснувсь.

   Найбiльше думав про арешт. Не тому, що не сподiвався його. Добре  знав,
коли писав протест, - воно так безкарно не минеться, за нього  по  голiвцi
не погладять. Дивувало iнше: все ско?лося дуже скоро й нагальне. Не минуло
й тижня вiдтодi, коли  розiслано  останнi  примiрники  протесту,  як  його
збудили серед ночi, стягнули з лiжка i запакували в тюрму. А через три днi
вивели з Балаганська та й погнали етапом прямо в Iркутськ, нi  про  що  не
питаючи, нi в чому не звинувачуючи.
   Чи й справдi начальство заздалегiдь рознюхало?  Але  як,  вiд  кого?  -
свердлили мiзок думки. Невже серед друзiв-однодумцiв був зрадник, юда?
   - Нi, нi! - протестувало серце. - Не було, не могло бути!
   То, може, балаганська цензура або пошта все розкрила  й  не  пропустила
жодного примiрника до адресатiв? Це найстрашнiше -  вся  робота  пiшла  на
вiтер.
   О скорпiони! Доки ви, зневажаючи закон i гiднiсть, будете  бабратися  в
людських душах, у ?х та?мницях?
   - Доки? - ворушаться губи.
   У  збудженiй  уявi  поставали  зовсiм  недавнi,  але  вже  трохи   нiби
запорошенi подi?. Балаганський етапний пункт... Бурхливi збори... Гримiла,
вирувала гнiвними голосами казарма... Нiби й зараз  ще  лунають  тi  щирi,
гарячi голоси... А що далi було?..
   Далi? Ага, протест. Як тодi легко йшла робота, як самi лягали на  папiр
скорботнi й гнiвнi думки, як зливалися почуття! "Мета нашо? заяви вiдкрито
висловити... презирство й ненависть, що ?х  породжу?  в  нас  перетворення
заслання в акт грубо? помсти, i виставити на суд росiйського  суспiльства,
в  цiлковитiй  i  непохитнiй  певностi,  що  кров   наших   товаришiв   та
протестуючий голос заслання викличуть у  ньому  новий  запас  революцiйно?
енергi?...  в  боротьбi  проти  деспотизму...  за  лiпше  майбутн?   нашо?
вiтчизни..."
   Потiм обговорювали написане i прикладали сво? руки. Вiктор Кранiхфельд,
Евелiна Улановська, Микола  Ожигов,  Володимир  Iванович.  Наступного  дня
протест рушив у неосяжнi простори iмперi?...
   Тривожився за товаришiв. Що з ними? Де вони?  Нiчого  не  знав.  У  той
вечiр вiн перший прийшов додому i заснув. А коли серед ночi розбудили,  то
Ожигова дома не було...
   Тюремнi  ночi.  Якi  вони  довгi,  загадковi,  сповненi  нiмих  мук   i
розпуки!..
   А потiм трохи полегшало. Зима затрепетала бiлими снiгами,  i  вiд  того
ночi в камерi стали немовби яснiшими,  Прозорiшими.  Начальство  дозволило
робити короткi прогулянки. На прогулянках побачив i.  сво?х  балаганцiв  -
Миколу Ожигова, Володимира  Iвановича,  Вiктора  Кранiхфельда  та  Евелiну
Улановську. Не говорив, правда, з ними, бо тюремники  забороняли.  Та  вже
те, що бачив ?х коло  себе,  остаточно  переконало:  причиною  арешту  був
протест проти якутсько? розправи.
   На четвертому мiсяцi пiсля ув'язнення почалися допити. Вони вiдбувалися
переважно вночi. Навмисно,  щоб  легше  витягнути  з  арештантiв  потрiбнi
зiзнання. Людина, змучена тюрмою, хоче вiдпочити, вона ладна  все  вiддати
за нiчний сон. А ?? серед ночi зганяють з мiсця, ведуть до слiдчого.  Той,
виспавшись удень, допиту?, одсила?  до  камери,  через  якийсь  час  знову
виклика?, допиту?, одсила?. I так до ранку. При таких допитах арештант  не
тiльки зiзна?ться в тому, чим завинив, вiн ладен пiдписати протокола, який
звинувачу? його в тому, в чому зовсiм не винен. Тiльки б спочити, тiльки б
поспати, забутися.
   Але допити Грабовському здавалися щастям.  Полегшували  тяжкi  безсоннi
ночi.
   На допитах, до яких  незабаром  звик,  поводив  себе  зовсiм  спокiйно.
Нiчого не приховуючи, вiдповiдав  вичерпно  на  всi  запитання.  Дратувало
iнколи тiльки те, що кожно? ночi слiдчий повторював однi й тi ж запитання,
вiдповiдi на якi Грабовський давно завчив, як "Отче наш", i вiдповiдав уже
машинально.
   Так, вiн винен, винен у всьому, бо сам писав  протест,  сам  редагував,
навiть розсилав. Отож винен тiльки вiн один. За це й готовий  вiдповiдати.
Не розкаю?ться в тому, що робив, бо чинив свiдомо. I якщо ще  колись  йому
випаде нагода дiзнатися про такi ганебнi подi?, як якутська розправа,  вiн
зробить те ж, що зробив цього разу. Що ж тут ? незрозумiлого?..
   _
   20_

   Повернувшись з прогулянки, Грабовський застав  у  сво?й  камерi  нового
мешканця. Це був кремезний, костистий, але до того висушений  чоловiк,  що
його голова скидалася на череп, тiсно обтягнений темно-жовтим пергаментом.
Сива, аж бiла чуприна й борода,  а  брови  чорнi-чорнi,  неначе  пiдведенi
сажею.
   - Чого так дивитесь? - запитав чоловiк. - Хочете пiзнати? Марна  праця.
Рiдна мати б не пiзнала.
   - Та нi, - здвигнув плечима Павло. - Ваш прихiд  мене  диву?.  Адже  за
весь час мого сидiння тут  ви  -  перша  людина,  яку  _до  мене  пустили.
Розумi?те?
   - Даруйте, не моя ж на те воля, -  вибачився  чоловiк,  нахилившись  до
торбини на долiвцi, наче збирався покинути камеру. -  Та  я,  зда?ться,  й
ненадовго до вас. Казали, скоро переведуть. Не встигну набриднути.
   - Що ви, що ви! - збентежився Павло. - Навпаки,  я  дуже  радий  вашому
приходовi. Тут пропасти можна вiд самоти та бездiлля.
   - Пропасти вiд бездiлля, - якось неприродно посмiхнувся  чоловiк,  -  А
менi, перепрошую, до живого намуляла та проклята праця, ой намуляла. Може,
хоч тепер спочину. А вас часто гонять на роботу?
   - Нiколи. За весь час я навiть нитки  не  перервав.  Якби  ганяли,  то,
може, лiпше було б.
   - Лiпше? - здивувався гiсть. - То  ви,  запевне,  чоловiче  добрий,  не
зна?те, що таке робота. Бачите? - простягнув руки.
   Масивнi, темно-бурi, вони були густо вкритi виразками.
   - Вiд роботи?
   - Вiд не?, - хитнув головою. I, помовчавши, додав: - Хоч  я,  вважайте,
теж колись любив працю. Ще й як! Без не? жити не мiг. А зараз хай ?? дябль
любить.
   - Де ж це ви намучились так?
   - На каторзi. Вона ж не  красить  людину,  ой  не  красить,  -  зiтхнув
чоловiк, вмощуючись на долiвцi коло торбинки.
   Та Грабовський уже не чув. Вiн прикипiв до незнайомого  палкими  очима,
не знаходячи сил нi одiрватися вiд нього, нi промовити  слово.  Перед  ним
сидiв живий каторжник. Досi вiн тiльки чув  про  каторгу,  каторжникiв,  i
вони ввижалися йому страшними, але на власнi очi  не  бачив  ?х.  А  зараз
побачив. Он якi вони, мученики каторги! От що  робить  каторга  з  людини.
Надю, сестронько!..
   Чоловiк взявся перев'язувати розiрваний чобiт, а Грабовський стежив  за
роботою.
   - Може, дума?те, я такий старий, - заговорив сумовито каторжник. -  Нi.
Тiльки за сорок перейшло, а от, бачите, посивiв. Чи ж такий  я  був  п'ять
рокiв тому? Де там! Ой, Кара, Кара! Недарма так i охрестили ?? люди.
   - Ви про що? - не зрозумiв Грабовський.
   - Та про карiйську ж каторгу.
   - Зна?те той табiр?
   - Трохи знаю, - гiрко посмiхнувся гiсть. - П'ять рокiв протрубив там. А
це провадять на Акатуй. Коли б ще трохи, то, мабуть, не витерпiв  би,  сам
руки наклав би на себе, як iншi. Кара... iстинна кара. Гiршо? й  придумати
не можна.
   - I зараз прямо звiдти? - перебив оповiдача Павло, охоплений тривогою.
   Каторжник ствердно хитнув сивою кучмою i потягнувся до торбинки.
   Павло стояв, мов учадiлий. Кара. Карiйський каторжний табiр. Надiя...
   Перебуваючи в Балаганському окрузi, отримав кiлька листiв од не?.  Один
прислала сюди, в iркутську тюрму. Але  вiдтодi  минуло  вже  бiльше  року.
Писав, слав листи майже щодня, а вiдповiдi не було. Де вона? Чому мовчить?
Чи жива-здорова?
   I раптом, наче промiнь серед мороку ночi, прямо в його  камеру  прийшла
людина з само? Кари. Як сон. Аж голова наморочиться.
   Павло морщить чоло, протира?  очi.  Нi,  не  сон:  перед  ним  _сидить,
порпаючись у торбинцi, чоловiк. Нiби для того, щоб упевнитися, що  все  це
не омана, Павло пiдходить до каторжника, торка?ться його кiстлявого  плеча
i сiда? поряд на пiдлогу.
   Каторжник довго мне в руках  маленький,  землистого  кольору  капшучок,
переверта? його, i на вкриту виразками долоню падають  чистi  й  бiлi,  як
квасоля, зуби.
   - Мо?, - перегортаючи на долонi зуби,  спокiйно  говорить  i  наче  для
пiдтвердження широко смi?ться порожнiм ротом. - Усi зберiгаю. Хай  будуть.
Файнi п'ястуки виплекало  карiйське  начальство.  Б'ють,  як  гамана.  Ой,
б'ють, б'ють, матка боска...
   Каторжник ще перегорнув зуби на долонi, уважно переглянув  ?х,  немовби
перевiряв, чи всi вони зберiгаються в належному станi, висипав у  капшучок
i, зав'язавши його, сунув у торбинку,
   - Ну, та вже, зда?ться, пронесло, минулося.  Наш  табiр,  далебi  чули,
розганяють. Надумалися.
   - А вам не зустрiчалася часом  Сигида?  -  не  стерпiв  Грабовський.  -
Сигида. Не чули про таку?
   - Надiя? - здивувався каторжник. - А хто  ж  ??  може  не  знати?  Знаю
добре. Уже чули про не??
   - Я знаю _?? по етапу. Разом iшли з Бутирсько?... Вона моя подруга...
   - Подруга... - загадково протягнув каторжник. I повторив: - Подруга. То
ви не зна?те, що з нею сталося?
   - Сталося? - Павло схопив його за руки. - Нiчого не вiдаю. Говорiть!..
   - А вас не Павлом,  бува,  звати?  -  махнув  чорними  острiшками  брiв
каторжник.
   - Так, так. Павлом. Павлом Грабовським.
   - Згадувала про вас. Все розповiдала подругам та шкодувала,  що  бiльше
не зустрiнетесь.
   - Що з нею?
   Неспокiй, що враз охопив Грабовського,  мабуть,  переконав  каторжника:
вiн натрапив саме на того, про кого згадувала Надiя Сигида. Вiн  скоренько
зав'язав торбинку, поклав ?? коло себе й почав розповiдати.
   - Наш табiр, скажу вам, дуже страшний. Звiдти мало хто виривався живим,
а коли й виривався, то морочив свiт недовго. Пам'ятаю, був у нас такий, як
сокiл, хлопець. Також з Польщi...
   Говорив повагом, розмiрене, наче слово за словом вiдривав од серця.
   - Ну з нами, чоловiками, було ще так i сяк.  Ми  народ  i  мiцнiший,  i
крутiший. Нас, правду кажучи, побоювалося начальство i не  так  чiплялося.
Та якось у табiр пригнали жiнок, тодi начальство й розперезалося.  Бiгали,
перебирали, як буга?. Зойки, крики, аж лящали жiночi  казарми.  Всякi  там
наглядачi та солдатня ласували, як хотiли, а  надто  влiтку,  коли  кругом
високi бур'яни. Були, правда, серед дiвчат i гордi. Але й  вони  не  довго
могли втриматись i мусили або  пiддаватися,  або  вiддавати  боговi  душу.
Нема, нема, та й, дивись, знайдено десь недалеко вiд казарми задушену.  Як
все те робилося, ми не вiдали, але багато непокiрних пiшли на той свiт.
   Та от на початку минулого року до нас пригнали нових жiнок, а серед них
i Надiю. То були самi  полiтичнi.  Вони  одразу  так  повернули  дiло,  що
виманити  якусь   у   бур'яни   стало   неможливо.   Начальство,   звiсно,
розсердилося. Табором пройшла чутка, що воно гострить зуби на  полiтичних.
Та ми на те не дуже зважали, бо ж на кого там не чигають...  А  вам  давно
писала Надiя? - несподiвано запитав.
   - Понад рiк тому.
   - А-а-а... - загадково протягнув. - То ви справдi нiчого _не зна?те?  А
я думав...
   - Не знаю анiчогiсiнько. Кажiть далi!
   - Гай-гай, -  зiтхнув  оповiдач.  -  А  ско?лося  таке,  що  страшно  й
згадувати.   П'ятого   серпня   минулого   року   нашу   тюрму    вiдвiдав
генерал-губернатор Корф. На  стiльцi  серед  двору  тодi  сидiла  Лизавета
Ковалевська i не встала перед ним. Корф образився i звелiв перевести ??  у
верхн?удинську центральну тюрму.  Ранком  на  жiнку  накинулися  жандарми,
стягли в бiлизнi з лiжка, напнули арештантський сiряк i  погнали  в  якусь
сторожку на березi Шилки. Там ?? знову  роздягли,  пошматували  сорочку  й
обрядили в усе арештантське. Комендант тюрми Масюков орудував тою справою,
а покликаний  йому  на  пiдмогу  смотритель  Бобровський  так  знущався  з
Ковалевсько?, що вона кiлька разiв падала без тями.
   Одвели ?? у Верхн?удинськ i запакували в тюрму. Одинадцять  мiсяцiв  не
виходила з камери, дверi яко? завжди були опечатанi. Це викликало обурення
серед товариства; воно вирiшило домагатися, аби Масюкова  було  скинуто  з
посади. Просьби не дали нiяких наслiдкiв. Сам Масюков не один раз запевняв
словом честi,  що  покине  уряд,  та  завше  ламав  те  слово.  Ми  почали
голодовку: не брали в рот анi крихiтки. Надя не вiрила, що таким  способом
можна чогось досягти, але потiм пристала до гурту. Голодовку спинили  лише
тодi, як начальство показало телеграму, буцiм Масюков переводиться,  через
три мiсяцi його не буде.
   Тодi ми вирiшили порвати всякi зносини з Масюковим: вiдреклись  книжок,
грошей, листiв, - словом, усього. Надiя вiдреклася також, але для не? було
страшенною мукою лишитися без листiв, - вона сумувала, нудилась. Час iшов,
а Масюков зоставався на посадi. Надя одна з  перших  заговорила  про  нову
голодовку. "Краще вмерти,  анiж  терпiти",  -  казала  вона.  Кiлька  днiв
блукала схвильована, нiчого не ?ла, мало спала.
   В нiч на тридцяте серпня вона лягла  до  краю  змучена,  але  на  ранок
прокинулася жвава й заспоко?на, з незламаною думкою  покiнчити  нестерпний
стан речей. Цiлий день провела в  страшенних  душевних  муках,  розпачливо
ридала, а ввечерi знов заспоко?лася i пiшла завчасу спати. Того  ж  вечора
написала  записку  комендантовi,  що  хоче  бачити  його.  Ранком  устала,
скоренько вбралася в  чорний  одяг  i  сiла  читати  Успенського;  прийшли
жандарми  вiд  коменданта  за  нею.  Похапцем  одяглась,   попрощалася   з
товаришками й пiшла. Ну, а в кабiнетi Масюкова дала комендантовi по пицi.
   - Ударила?! - радiсно гукнув Павло. - Вiрно зробила, сестронько. Вiрно!
Так йому й треба!
   - Еге, вiрно, - зiтхнув оповiдач. - Вiрно, кажете? В той же день  Надiю
перегнали з барака в каторжну тюрму, ??  подруги  ще  голодували,  волаючи
повернути Надiю в барак.
   Дiставши звiстку про  ганьбу  Масюкова,  Корф  наказав  покарати  Надiю
сотнею ударiв при лiкаревi, але без медичного обстеження. Лiкар вiдмовився
бути  присутнiм  i  приватним  листом  сповiстив  читинського  губернатора
Хорошкiна, що Сигида хворi?, а тому виконувати Корфiв  присуд  небезпечно.
_Та губернатор звелiв лiкаревi не втручатися.
   Керував катуванням Бобровський, який перебрав на себе i роль лiкаря.  В
пiсляобiдню пору вiн заявився в тюрму i звелiв вивести Надiю. Вона  вийшла
блiда,  з  похиленою  головою  i  пов'язана  хусткою,  бо   болiли   зуби.
Бобровський зiрвав хустку, змiряв нещасну  звiрячим  поглядом  i  зловiсно
кинув:
   - Ця витрима?!  Ану  виведiть  ??  за  браму  i  роздягнiть,  -  звелiв
солдатам, що стояли з рiзками в руках.
   Екзекуцiя вiдбувалася за тюремним подвiр'ям. Бобровський заборонив дати
води, яко? просила Надiя... Так i залишили ?? на снiгу серед  поля  всю  в
кровi. Поривалися ми запомогти, але нiкого не випускали  з  табору.  Один,
правда, таки вирвався за ворота, та далеко не побiг,  вартовий  застрелив.
Тiльки коли смеркло, солдати принесли  Надiю  в  каторжну  тюрму,  де  вже
сидiли ?? подруги. Розказували, згадувала вас, матiнку та ще якусь  Оксану
Петрiвну. Ну, а на ранок... .
   Чоловiк витер зашкарублою полою пiджака глибокi орбiти.
   - ?? вже нема? Нема? Чого мовчите?! - закричав Павло, ошалiло дивлячись
на оповiдача.
   - Тi?? ж ночi. Скiнчилися ?? муки.
   Павло бiльше нiчого не чув. Довго дивився в  куток  камери,  силкуючись
збагнути страшну звiстку.

   21_
   _
   Вiдчинилися дверi камери.
   - Дулембо, виходь. Знайшлася вiльна камера.
   Каторжник пiдвiвся.
   - Не побивайтеся, Павле. Сльози - ледачий  помiчник  у  бiдi...  Ранком
коло Надi?ного тiла лежали ?? подруги, якi випили отруту. А, я й забув.  -
Вiн видобув з-за пазухи аркуш паперу  i  простягнув  Грабовському.  -  Ось
вiзьмiть. Це все, що лишилося вiд Надiйки... Нашi  жiнки  знайшли  пiд  ??
подушкою уже по смертi. Видно, комусь писала, але не встигла  закiнчити  й
одiслати. Нате, може, це якраз вам писалося.
   - Ну годi, йди, - тупцяв коло порога тюремник.
   Дулемба не слухав.
   - А через день пiсля похорону отру?лися  ще  шiстнадцять  чоловiк.  Ну,
тодi вже побенкетували  ми,  як  хотiли.  Декого  пощастило  врятувати,  а
Ковалевська,  Смирницька,  Бобохов,  Марiя  та  Iван  Калюжнi   померли...
Багатьом душогубам живцем голови повiдривали. Гордiться Надi?ю, гордiться,
добрий чоловiче.
   Каторжник узяв Грабовського за плечi, легко потермосив i, зiбравши свою
торбинку, рушив за тюремником.
   Коли зачинилися дверi камери, Павло взяв  з  колiн  залишений  Дулембою
аркуш i поглянув у нього. Перед очима замерехтiли букви: "... Не зiйду я з
того шляху, на який стала, i розпрощаюся, коли треба буде, навiки з  волею
i з вами... Що буде, не знаю, я  до  всього  готова...  надiйтесь  на  мо?
сили... усе винесу жваво... живу любов'ю до святого дiла, вiрою та  надi?ю
на щасливу, хоча й не близьку будучину... Не турбуюся, коли менi навiть не
доведеться дiждатись... Досить з мене глибоко? вiри  в  будучину;  досить,
щоб витерпiти всi, всi пригоди. Жити отi?ю будучиною, уявляти  собi  щастя
та земний рай тих обранцiв, що будуть жити серед добра, ладу та любовi,  -
а тому справдитись, певно справдитись: гадаючи  про  те,  я  все  забуваю,
забуваю гiркоту, бiль та морок сучасностi. За мороком та гiркотою я вбачаю
свiтло й вiдраду i не падаю духом. Не падайте ж i ви, вiрте  в  силу  душi
людсько? i борiться мiцно, палко, безперестанку, з  усiма  незгодинами,  з
усiма темними та дикими силами. Звалiть ?х! Не доведеться,  може,  вам  ?х
добути, а пiдхитати - пiдхитайте; вiрте тiльки в перевагу  вищих  сил,  то
будете щасливi довiку..."
   Далi читати не мiг, бо затуманилися зiницi i всi слова злилися  докупи.
У скронях шалено гуло, а серце скнiло вiд пекучого болю.
   ***
   Весь день Грабовський просидiв мовчки, з похиленою головою. Як  прийшов
до  тями,  в  камерi  висiли  смугастi  сутiнки,  а  на  цеглянiй  пiдлозi
похитувався, пересуваючись з мiсця на  мiсце,  химерний  вiзерунок.  Довго
вдивлявся в нього  i  ледве  зрозумiв  -  то  рухалась  тiнь  заснiженого,
пронизаного мiсячним промiнням верхiв'я вiльхи, яка росла за муром  тюрми.
Ноги здерев'янiли на  пiдлозi,  болiли,  нiби  побитi.  Пригадав  Дулембу,
пошукав його в темнотi, покликав, але нiхто не обiзвався.
   Простягнув задубiлi ноги, а коли розтерплися, встав. За  вiкном  лежала
тиха й прозора, як мрiя, нiч. Мiж черiдками хмар плив  пишний,  повновидий
мiсяць, нерухомо стояли зiрки. Десь далеко тьмяно поблимував вогник.  З-за
вiкна тягнувся лоскотливий запах печеного хлiба.  Чи  ?в  сьогоднi,  Павло
пригадати не мiг.
   Багато скуштував Грабовський на сво?му короткому вiку лиха. Але такого,
як зараз, ще не було. Розбите серце, мов маленьке пташеня, зголоднiле  без
матерi в гнiздi, квилило жалiбним голосом, обливалося  кров'ю,  рвалося  з
грудей. Воно, здавалось, губить останнi надi?, останнi зв'язки з життям, i
нема тих лiкiв, якi б змогли заго?ти глибоку рану, нема в свiтi того,  хто
б мiг заповнити так несподiвано вiдкриту порожнечу.
   Безкрайня, холодна i нiма нiч поглиблювала, розширювала ту порожнечу.

   Когда я на почте служил ямщиком... -

   ввiрвалося до камери.
   Зразу пiзнав голос, слова, такi звичнi й дорогi. Спiвав Микола  Ожигов.
Цi?ю пiснею щодня по заходi сонця вiн давав про себе знати друговi.  Павло
вiдповiдав сво?ю любимою "Повiй, вiтре, на Вкра?ну".
   Але чому раптом серед ночi? Що  могло  трапитися  з  Миколою?  Чому  не
спить? Що хоче передати  пiснею?  Невже  тiльки  сповiстити  про  себе  та
запитати  про  нього?  Правда,  пригаду?,  сьогоднi  не  бачив  нiкого   з
балаганцiв, не чув Миколино? пiснi. Може, занедужав, а може, з  кимось  iз
товаришiв ско?лося лихо?
   Та нi, баритон друга лл?ться рiвно, спокiйно, як повновода рiка:

   Любил молодую девчонку...
   _
   Павло сто?ть бiля грат, як  заворожений.  Тiло  зiв'яле,  руки  безсило
звисають, очi замруженi.
   Зда?ться,  вiд  Миколино?  пiснi  коливаються  тюремнi  стiни,  крутить
вiхола. Над бiлим степом бурими валами котиться туман.
   Розриваючи мiцним погруддям бурi вали, полем мчить вороний кiнь. Але на
конi сидить не той вiкопомний ямщик, а вiн - Павло. Мчить, немов назустрiч
долi. Чу?, як передзвонюють вудила, поскрипують  пiд  замерзлими  чобiтьми
стремена. А пiсня лине, лине...
   Швидше, конику, швидше, друже, - вперед, вперед! Я чую ??  голос,  чую.
Вона блага? матiнку свою, щоб прилетiла, доторкнулась  стареньким  крилом.
Води просить. Швидше, вороненький, швидше... ще... ще... Може,  встигнемо,
може...
   I раптом, як перед проваллям, вороний  дрiбно  затупотiв  i  зупинився,
немов у землю врiс. Вершник протира? очi, але за сивими клубами  пари,  що
хмарою знялася над кошлатою  гривою,  нiчого  не  може  побачити.  Вороний
басу?, гризе вудила, люто довба? копитами перемерзлу землю. Вершник пуска?
повiддя, вирива? ноги з стремен, зiскаку?...
   - Вона!
   Надiя лежить серед безмежного поля.  Золотистi  коси  густо  запорошила
паморозь. На оголенi, зсiченi чорними смугами плечi тихо сiдають снiжинки.
Маленька рука затиснута в кулак, пiдкладена пiд праву щоку. Лице горде,  а
губи мiцно зцiпленi.

   Налейте, налейте бокал мне вина... -

   пiдноситься баритон високо, високо. I, нiби  ослiп,  наштовхнувшись  на
щось гостре, обрива?ться.
   Тиша знову, як повiнь, залива? камеру,  i  вiд  не?  ще  бiльше  гускне
темнота.
   - Що це? - дума? Павло вголос. - Галюцинацiя? Сновидь? Божевiлля? Що? -
хапа? руками темряву, але вона мовчить, насторожена i загадкова.
   Ста? терпко. А уява похапливо розкрилю?ться.
   Надiя лежить одна серед степу - безсила, непритомна. А снiг мете, мете.
I вже замiсть не? вироста? бiлий горбок, схожий на замет.
   - Кати! Людо?ди! - несамовито стиска? кулаки Грабовський. -  Надiйко...
Надiйко... Сестрице...
   - Пав-ли-ку... - чу? жiночий i якийсь знайомий голос.
   Напружу? зiницi i бачить над снiговим горбком нахилену  постать.  Довга
чорна сукня, широкий, з блискучою пряжкою  пояс,  висока  коронка  кiс  на
головi.
   - Не ридай, хлопчику мiй, не треба, - спокiйно i твердо мовить постать.
- У всьому винна я. Тебе, Надiю  i  багато  таких,  як  ви,  на  цю  довгу
тернисту дорогу направила. I сама йду  нею.  I  не  каюсь.  I  не  покаюсь
нiколи. Знаю, тяжко. Але так ма? бути, дорогий Павлику. Так  потрiбно.  Я,
ти, вона, ще, ще... Комусь же треба ..
   - Оксано Петрiвно, - шепочуть Павловi губи. - Матiнко рiдна, Окса...
   Але постать поволi вiддаля?ться, вiддаля?ться i разом з Надi?ю  тане  в
морi вiхоли...
   У коридорi сухо загупали важкi чоботи.  Грабовський  здрига?ться,  нiби
вiд пронизливого холоду, i розплющу? очi.
   За вiкном уже сiрi? свiтанок. У камерi ледь-ледь  вимальовуються  темнi
силуети столика, тапчана.
   Вiдiрвавшись од вiкна, Павло довго ходить по камерi, щось нашiптуючи. А
коли зовсiм  розвидню?ться,  бере  записну  книжечку  i,  нахилившись  над
столиком, пише:

   Навiк минули вiльнi годи,
   В далекий край припала йти,
   I от пiд тяжкий час пригоди
   Менi сестрою стала ти.
   Мов ангел, сяла предо мною,
   Неначе квiтонька цвiла.
   Мо?ю зорею ясною,
   Мо?ю музою була.
   Тебе нема, а все з могили
   Твiй. образ свiтлий уста?,
   I знов душа почу? сили,
   Замарить серденько мо?.
   _
   Закiнчивши писати, знову кружля? по камерi.
   - Замарить... - шарудять губи. -  Тiльки  замарить?  Нi,  нi,  закипить
воно, завиру?. Ой, завиру?, сестронько мила.

   22_

   Слiдчий був при?мно вражений, вiдчувши змiну в поведiнцi арештанта.
   - Домiгся! Таки домiгся свого, слава  тобi  господи!  -  тiшився  вiн,_
смачно ковтаючи слину, як вовк,  що  пiсля  довго?  й  важко?  гонитви  за
жертвою нарештi побачив зовсiм близько ?? змокрiлу спину i  почув  п'янкий
дух живо? кровi.
   I  мав,  здавалося,  чого.  тiшитись.  Та  гiднiсть,  спокiй  i  навiть
_байдужiсть, з якими протягом он уже якого часу _тримав  себе  на  допитах
в'язень, з якими вiдповiдав на всi запитання, дуже дратували слiдчого.  Та
хiба лише дратували? Мучили, псували  апетит,  сон.  А  начальник  вiддiлу
глузував  над  слiдчим,  нiби  над  хлопчиком,  що  не  може  впоратись  з
якимось-там  полiтичним  злочинцем.  Глузував,   глумився   i   погрожував
перевести його в помiчники слiдчого.
   Втрутився  навiть  губернський  прокурор.  Був  невдоволений  тим,   що
слiдство йшло дуже повiльно, а потiм  i  зовсiм  загальмувалось.  Супився,
лаяв i начальника тюрми, i керiвника слiдчого вiддiлу, а його,  Кириленка,
прямо-таки розпiкав, як залiзо, обiцяючи вiддати до мiсцевого  суду,  наче
державного злочинця. Кириленко думав, то лиш для  переляку,  але  прокурор
виконав свою обiцянку. Суд  засiдав  цiлий  день  вiсiмнадцятого  вересня.
Крутив звинувачення проти слiдчого то  так,  то  сяк  i  нарештi  оголосив
Кириленковi  сувору  догану  й  зажадав  прискорити   допити   балаганцiв.
Перетремтiв тодi слiдчий, _а дома зiгнав свою лють на наймичцi.
   Правда, той несподiваний i нерозумний  суд  став  Кириленковi  також  у
пригодi.  На  засiданнях  вiн  дiзнався   про   затяжне   листування   мiж
генерал-губернатором та мiнiстерством юстицi? i зрозумiв - держава поки що
й сама не ма? певно? думки, що саме  робити  з  ув'язненими  засланцями  з
Балаганська.  Царськi  сановники  й   досi   торгуються,   а   точнiше   -
сперечаються, не знаходячи спiльного рiшення.
   Генерал-губернатор,  спонуканий  iркутським  прокурором,  ще   двадцять
восьмого лютого  просив  мiнiстра  не  розпочинати  судового  процесу  над
авторами вiдозви "Росiйському урядовi" в Iркутську, бо тут  вони,  мовляв,
мають багато прихильникiв, якi можуть пiдняти голови  й  нако?ти  лиха.  I
радив - без шуму, тихенько, в адмiнiстративному порядку,  дати  арештантам
по п'ять рокiв тюремного ув'язнення або ж  по  десять  рокiв  заслання  на
Сахалiн. Цю свою пораду вiн  обстоював  досить  наполегливо,  застерiгаючи
мiнiстра  не  засилати  пiдсудних  у  Якутiю,  зокрема  в  мiста  Якутськ,
Колимськ, Ольмiнськ, Верхоянськ, Вiлюйськ, де  вони  скоро  знайдуть  собi
однодумцiв.
   Мiнiстерство юстицi? довго консультувалося з  мiнiстерством  внутрiшнiх
справ, зi сво?ми  вiддiлами,  виважувало  все,  не  кваплячись:  на  запит
генерал-губернатора  вiдповiло  аж  через  п'ять  мiсяцiв.   I   зажадало,
зневаживши генерал-губернаторову пораду, продовжити допити  i,  завершивши
?х, передати iркутському губернському судовi.
   Зi всього того листування Кириленко нарештi збагнув, як i чому потрапив
на лаву пiдсудних: адже ще сьомого травня  цього,  1891,  року  iркутський
прокурор отримав суворий наказ  -  закiнчити  слiдство  негайно.  Зрозумiв
також, що ма? робити. Але й досi не мiг намислити,  як  домогтися  бажаних
наслiдкiв, як здолати балаганцiв, а надто Павла Грабовського.
   О, скiльки завдав клопоту йому  цей  колишнiй  харкiвський  семiнарист!
Скiльки змарновано днiв i ночей, сил i надлюдсько? працi! А ключа так i не
мiг пiдiбрати до нього. Потайний, впертий. Нiчим не  схожий  на  плаксивих
поетiв. А ?х слiдчий зна? непогано: не  один  раз  доводилося  допитувати.
Там, звичайно, раз-два - i все готово. А тут...
   Слiдчий уже навiть мало вiрив у те, що цей в'язень --- поет, хай навiть
малоросiйський. Воно, правда, й поетiв  треба  вiшати,  але  цьому  бiльше
пiдходило б висiти не мiж поетами, а мiж тими, що ?х повiсили за замах  на
священну особу царя.
   Твердий, як i всi справжнi полiтичнi злочинцi. Гранiт.  Слiдчий  уже  й
пiдлещувався, й догоджав, обiцяв золотi гори, погрожував. А той - нi,  хоч
ти йому кола на головi теши.
   Хiба мало фактiв? Кiлька примiрникiв тi?? само? осоружно? вiдозви,  яку
вiн пiдписав разом з Ожиговим та Улановською. Свiдчення...
   Добре, що пощастило завчасно перехопити ту вiдозву.  За  те  вже  треба
дякувати мiнiстрам та губернаторам,  якi,  отримавши  ??,  направили  куди
слiд.
   Показував йому всi примiрники; припирав ними  до  стiни,  а  вiн  i  не
заперечу?. Каже, писав i розсилав. Але бiльше - нi  слова,  анi  пiвслова.
Кремiнь, та й годi. А скiльки в ньому мужичо? гордостi!
   - Як зламати цю гордiсть? Як приборкати? - запитував сердито  сам  себе
слiдчий.
   Мiняв тактику. Почав було викликати арештанта замiсть ночi  вдень,  але
скоро зрозумiв, що це нiчого не дасть. Якийсь час зовсiм не  викликав.  Та
коли знову стрiвся, побачив, що жодних очiкуваних змiн  не  сталося.  Тодi
почав викликати вдень i вночi, разiв по десять на добу. I все марно.
   Той самий спокiй,  та  сама  незалежнiсть,  та  сама  непохитна  мужича
гордiсть.
   Слiдчий був у розпачi. Уже збирався пiти до  начальника  й  вiдмовитися
допитувати, хай би сам спробував, хай...
   I враз, наче снiг у петрiвку, - арештант  втратив  спокiй.  Тепер  вiн,
викликаний на допит, або мовчав, як нiмий, або зненацька  вибухав  гнiвом,
кляв царя i весь царський рiд. I вимагав  негайного  суду.  Суду,  суду  i
нiчого бiльше. _Вiд того аж стовбурчилося волосся на головi слiдчого.
   Вiн не цiкавився, чому  так  перемiнився  в'язень.  Був  певен,  що  то
наслiдок його вмiння вести справу.  Значить,  не  змарновано  два  десятки
рокiв, проведених на  цьому  твердому  стiльцi.  Не  пропали  дарма  сотнi
вибитих зубiв, вiдтиснутих нiгтiв, викручених пальцiв,  вiдбитих  печiнок,
потрощених ребер - не пропали. Досвiд - мудра штука.
   Сьогоднi слiдчий поставить йому новi запитання, яких  вiн  ще  не  чув.
Щойно прийшли додатковi данi з  Павлодара  про  Ромася.  А  ось  телеграма
Новаковсько?, надiслана в Балаганськ з Черемхова. Тут ясно сказано:  вона,
Новаковська, при?дну? до балаганських лиходi?в свiй голос  протесту  проти
якутсько?, як вони кажуть, рiзанини. Ну, яко? тепер заспiва? упертий поет?
   Тiльки цього разу треба бути спокiйним. Щоб одразу  поставити  його  на
колiна, а тодi гарненько погратися, як кiт з мишею.
   Та слiдчий помилявся. Змiни в поведiнцi арештанта викликала не  тактика
допитування, а зовсiм iншi причини.
   Кiлька днiв тому на прогулянцi Грабовський дiзнався вiд Миколи Ожигова,
що Володимир Iванович пiсля довгого сидiння в карцерi тяжко занедужав,  що
його допитують у камерi, бо ходити на  допити  вже  не  може.  Ця  звiстка
приголомшила Павла. Вiн так любив старого ор?хово-зу?вського робiтника...
   Розбитi нерви не мiг стримувати. А слiдчий зачастив, мов на безголов'я.
   Сьогоднi Павло уже втрет? переступа? порiг знайомого кабiнету. Тут  усе
так само, як було i годину тому, i вчора, i  позавчора.  Масивний  стiл  з
ажурно виточеними нiжками. На столi папiрцi. З-пiд них визирають  новенькi
блискучi наручники. За столом  сидить,  вiдкинувшись  на  спинку  стiльця,
слiдчий.
   - Ну, як спалось-спочивалося? - жвака? свою звичну фразу. - Якi  бачили
сни?
   Грабовський, не вiдповiдаючи, сiда?  на  стiлець  з  протилежного  боку
стола. Розправля? плечi, зручно  вмощу?ться.  Очi  слiдчого  прикипiли  до
нього. Павло добре вiдчува? ?х, але не  зважа?  на  те.  Це  знову  драту?
слiдчого: вiн чу?, як по його тiлу пробiгають дрижаки.  Однак  намага?ться
стримати себе.
   - Бачу, ви сьогоднi, любий: мiй, не в доброму гуморi, -  лiниво  смаку?
вiн заяложений дотеп. - На привiтання треба вiдповiдати всiм, навiть,  так
би мовити, ворогам, а тим паче людям, котрi зичать вам  добра.  Гадаю,  ви
належно оцiните мо? ставлення до вас?
   Грабовський мовчить, дивлячись на вишлiфовану сталь, що  поблиску?  мiж
паперiв.
   Слiдчий, мабуть, перехопив його погляд i посмiхнувся. Встав з-за столу,
пройшовся кабiнетом, артистично взяв наручники  i  любовно  поклав  ?х  на
долоню.
   - Цiкавитесь, зда?ться?
   Грабовський перевiв погляд у далекий куток, кабiнету.
   - Ма?те рацiю, - продовжу? слiдчий. - Останн?  слово,  так  би  мовити,
технiчно? думки нашого процесуального карного свiту. I до чого  тiльки  не
додума?ться  спритний  нiмчик!  Дуже  зручна,  зна?те,  штука,  дуже.   Не
доводилося ще, так би мовити, куштувати?
   Грабовський мовчить.
   - Та-ак, - тягне слiдчий. - Бачу, ви сьогоднi таки розминулися з добрим
настро?м. Та хай технiчними справами займаються тi кому слiд, а ми з  вами
займемося тим, що, так би мовити, нам належить.
   Слiдчий ще раз закохано оглянув кримiнальну новинку, легенько поклав ??
на папери i стомлено сiв на стiлець.
   - Цiкавить мене, - _почав вiн,  -  одне-однiсiньке,  Павле  Арсеновичу,
питаннячко, i, сподiваюсь, ви допоможете менi, так би  мовити,  розв'язати
його. Скажiть, хто, зрештою, був органiзатором та керiвником  балагансько?
протиурядово?  групи?  Хто  був  автором  та  iнiцiатором  тi??  шкiдливо?
вiдозви? Якщо вiрити вам, усе те робили ви самi. Так?
   - Так. Про це я вже сто разiв говорив. Час би пам'ятати.
   - Значить, i вiдозву писали ви самi? А що ж робили iншi?
   Грабовський мовчить.
   - Ну?
   Мовчанка.
   - Значить, ви. Так i запишемо. Але бiда в тому, що те ж  саме  говорять
усi вашi однодумцi, навiть Улановська.
   - Бо то правда.
   - Правда, однак не зовсiм.  Вони  кажуть,  що  не  ви,  а  вони,  кожен
зокрема. Виходить, усi керували, усi писали, усi розсилали, всi  закликали
до повалення царського трону. Як це, так би мовити, зрозумiти?
   Питання i смiшить, i драту? Грабовського.  Чи  й  справдi  цей  служака
нiчого не розумi?, а чи тiльки прикида?ться дурнем? Ну, та хай.
   - Не розумi?те? - спокiйно пита? Павло. - Уявiть собi, цього разу я вам
таки вiрю. Не розумi?те. I, мабуть, нiколи не зрозумi?те. Спiвчуваю, проте
нiчим не можу допомогти.
   - Чому? - здивувався слiдчий  i  задоволено  усмiхнувся.  -  Нi,  Павле
Арсеновичу, можете, але не хочете.
   - Нi, не можу, бо ви вже до  того  знiвечений,  що  нездатнi  зрозумiти
навiть найпростiших речей. Горбатого, як то кажуть...
   - Грабовський! - пiдхопився слiдчий. Лице горiло, а очi стали як гострi
шпичаки. - Я, зда?ться, з вами чемний.
   - От я й користуюся вашою жандармською чемнiстю, - вiв  далi  Павло.  -
Кажу вам чистiсiньку  правду.  А  ви  будьте  ще  чемнiшим  i  вислухайте.
Присядьте, - пiдняв вiн  руку,  i  слiдчий,  як  покiрна  дитина,  сiв  на
стiлець. - Вас безнадiйно зiпсовано.  Ви  ж  не  першого  мене  допиту?те.
Правда ?
   Слiдчий мимохiть кивнув головою.
   - Не першого. Але й жодного серед тих,  кого  мучили  до  мене  i  кого
будете ще мучити, не розгадали й не розгада?те.  Не  менi  -  самому  собi
зiзнайтеся в цьому.
   - Слухайте, ви, - смикнувся слiдчий. - Я вас, так би мовити, не про  це
питаю. Вашi сентенцi?, власне, менi...
   - Не потрiбнi, - пiдхопив Грабовський i так блиснув очима,  що  слiдчий
знiтився, притискуючись до спинки стiльця.
   - Знаю, - вiв далi Павло, мiцно спершись руками об  стiл.  -  Не  думаю
викладати моральнi норми, бо  все  це  не  дасть  вам  нiчого.  Хочу  лише
сказати, що ви i тисячi вам подiбних ? нiчим iншим,  як  слiпою  збро?ю  в
руках тих могутнiх кровопивцiв, якi  сидять  на  позолочених  тронах.  Вам
тiльки дай право рiзати людей,  то  ви  й  рiдного  батька  зарiжете.  Але
знайте: коли наша рука дотягнеться до короновано? голови,  вона  знайде  i
вашого брата.
   - Мовчати! - Слiдчий зiрвався з стiльця,  схопив  наручники  i  брязнув
ними об стiл. - Мовчати! Я тебе навчу поважати закон!
   - Не лякайте, - кинув Павло. - Давайте суд. Чого тягнете?
   - Не спiши. Вiн тобi не обiця? нiчого доброго.
   - Знаю.
   Слiдчий довго дивився на арештанта, наче вперше бачив  його,  а  потiм,
порившись у паперах, заговорив уже спокiйнiше.
   - Дивний ви чоловiк, Грабовський. А втiм,  можете  гордитися.  Хоч  ваш
протест i не викликав нового запасу революцiйно? енергi?,  вищого,  як  ви
сподiвалися, ступеня напруги в  боротьбi  проти,  кажучи  вашими  словами,
деспотизму, вiн, мушу сказати, все-таки знайшов собi прихильникiв.
   Грабовський допитливо глянув на слiдчого. Той, помiтивши це, продовжив:
   - Може, вам зараз це не зовсiм вигiдно, бо збiльшу? вашi провини  перед
владою i, ясна рiч, матиме вплив на вирок суду, якого ви так  домага?тесь,
але... Знайшлися навiть такi диваки, котрi оту вашу листiвку зрозумiли  як
заклик до бунту i ладнi були припасти динамiту,  пороху  та  iнших  речей,
необхiдних для того. Бачите, як воно виходить...
   Вперше за весь час допитiв  Грабовський  уважно  слухав  слiдчого,  але
нiчого второпати не мiг.
   - Не розумi?те? То я допоможу, i, сподiваюсь, ви  враху?те  це.  Що  ви
зна?те, будьте ласкавi, про Софiю Новаковську?
   - Нiчого, - не задумуючись, вiдповiв Павло.
   - А про Михайла Ромася?
   - Стiльки ж.
   - Не вмi?те, любий мiй, бути вдячним, -  поморщився  слiдчий.  -  А  ви
подумайте, пригадайте. Можу ще додати: той  самий  Ромась,  отримавши  ваш
протест аж у Павлодарi, зрозумiв його вiрно i вiдповiв вам, - тут  слiдчий
заглянув у папiрець на столi, - i вiдповiв вам так: треба протестувати  не
тiльки в Сибiру, а по всiй Росi?, протестувати  не  вiдозвами,  а  бомбою.
Чу?те? Бомбою. Он як.
   Павло мовчав. В його уявi постав  завжди  розважливий  Ромась.  "Пiзнаю
Михайлiв почерк, - з гордiстю подумав. - Вiн - послiдовник Кибальчича".
   - Пригадали? - спитав слiдчий.
   - Менi нема  чого  пригадувати.  Вперше  чую  цi  прiзвища.  Вони  менi
нагадують стiльки ж, скiльки нагадало б i ваше, скажiмо, за два мiсяцi  до
нашо? зустрiчi.
   - О-о! - скрипнув стiльцем слiдчий. - Бачу, ви ще  й,  так  би  мовити,
дотепник. Та зараз мене цiкавлять не вашi дотепи, а те, в  яких  стосунках
ви були з Ромасем i Новаковською. Годi кле?ти дурня. Вiдповiдайте!
   - Вперше чую про _них.
   - Слухайте,  Грабовський,  -  затарабанив  слiдчий  олiвцем  по  столу,
зеленiючи вiд лютi. - Сьогоднi  я  примушу  вас  говорити  правду.  Чу?те,
примушу!
   - Не звольте турбувати свою особу,  -  ?дко  засмiявся  Грабовський.  -
Бережiть нерви. А коли вже вам так цiкаво, то_ слухайте: названих людей  я
у вiчi не бачив i не знаю. Але якщо вони справдi на нашу вiдозву вiдповiли
готовнiстю до збройно? боротьби проти деспотизму,  то,  затямте  собi,  це
справжнi люди. Шкода тiльки, що спiзнилися, а  то,  може  б,  нам  з  вами
довелось i не так зустрiтися. Iнша розмова була б короткою.
   - Го-дi-i! - заверещав слiдчий i, схопивши наручники, вибiг з-за столу.
   Вiн розмахнувся i вдарив Павла в праву щоку. Намiрився ще раз,  але  не
встиг,  бо  Грабовський  вiдповiв  йому   стусаном.   Слiдчий,   впустивши
наручники, обома руками затиснув розквашеного носа i впав на стiлець.
   Сутичка вiдбулася блискавично. Доки солдат,  що  вартував  за  дверима,
забiг до кабiнету, обо? сидiли на сво?х мiсцях, наче вели мирну бесiду.
   - В карцер! - заскреготав зубами слiдчий. - Згною! А-а-а!..

   23_

   Пiзня, глибока, як безвiсть, осiнь. Сивi  хмари  пливуть  низько-низько
над видноколом,  торкаючись  сво?ми  мокрими  кучмами  безлистих  дерев  i
покрiвель. Тiльки iнодi викотиться на  небосхил  сонце,  погляне  байдужим
оком на непривiтну землю i знову квапливо схова?ться  за  темними  сувоями
хмар. Земля, напо?на дощами  та  людськими  болями,  приглушено  хлипа?  i
натяга? на себе холодну ковдру туманiв.
   Степами, ярами,  оселями  бродить,  як  сновида,  людська  доля.  Худа,
змарнiла, з смутними, напiвсонними очима.
   Лише вiтровi не  до  сну.  Змагаючись  з  мжичкою,  вiн  мчить  полями,
розпанаху? темну пелену туманiв, вирива? старе  бадилля.  Стугонить  попiд
вiкнами, хапа? людей за поли:
   - Не спи, земле, не спи! Не дозволю! - шаленi? гордий сваволець.
   I земля квилить як чайка...
   Чотири роки каторги - такий був вирок  суду.  Усiм  по  чотири,  навiть
жiнкам.  Пiсля  вироку  чоловiкiв  переведено  до  спiльно?   камери,   ?х
прогулянки подовшали, сягаючи iнодi й до двох годин.
   Не мiг скористатися  ними  тiльки  Володимир  Iванович  -  лежав  тяжко
хворий.
   Старий,  виснажений  багаторiчною  працею,  вiн  найгострiше   вiдчував
згубний вплив тюрми. Досвiдчений страйкар  на  допитах  поводився,  як  на
мiтингу, виголошував короткi, але гарячi промови, погрожував. За це  часто
потрапляв до карцера i виривався звiдти  лише  цiною  тривалих  голодовок.
Карцер та голодування руйнували кволе тiло  i  нарештi  зламали  його.  На
другому роцi пiсля арешту Володимир Iванович зовсiм занедужав.
   На суд його ледве привели. Там вiн сидiв мовчазний,  байдужий,  начебто
все, що вiдбувалося в залi, було йому стороннiм  i  чужим.  Каламутнi  очi
блукали десь за вiкном. Тiльки iнколи в них  спалахували  вогники  лютi  й
болю, але зразу гаснули, i в зiницях знову застигала каламуть.
   Коли ж суддя закiнчив  читати  вирок,  ор?ховозу?вець  стрепенувся,  як
пiдстрелений орел, обвiв очима суддiв, гiрко посмiхнувся  кутиками  губ  i
мовчки схилився на Павлове плече. Так його занiмiлого й привели до камери.
Лише коли поклали на лiжко пiд стiною, то побачили, що на очах  Володимира
Iвановича бринiли сльози.
   ...Зустрiч  пiсля  довго?   розлуки   збуджувала   всiх   до   розмови.
Грабовський, Ожигов, Кранiхфельд розповiдали, як кого  було  заарештовано,
як потрапили в Iркутськ, як  поводилися  на  допитах.  Володимир  Iванович
слухав, зрiдка докидав якесь слово, але розповiдати сам не  мiг.  Говорили
про все, не торкалися тiльки вироку, наче боялись згадувати його.
   Але згодом згадали й про нього.
   Якось, повернувшись  з  прогулянки,  на  котру  Грабовський  не  ходив,
чергуючи коло хворого, Микола  й  Вiктор  розповiли  про  свою  зустрiч  з
Евелiною Улановською.
   - Вона живе разом з Софi?ю  Новаковською,  -  тихо,  щоб  не  розбудити
Володимира Iвановича, говорив Ожигов. - Казала, Новаковська  почува?  себе
зовсiм погано. Пiсля суду захворiла i вже  не  вста?.  Не  набагато  краще
вигляда? й сама Евелiна - квола й блiда, як з хреста знята.  Вiд  себе  та
вiд Софi? просила звернутися всiм  до  сенату  з  клопотанням  переглянути
вирок. Ну, ми з Вiктором i вирiшили...
   - Писати прошенi?? - насупив брови Павло.
   - Нi, спершу порадитися з Володимиром Iвановичем,  з  тобою,  а  потiм,
якщо вирiшимо...
   - Прошенi??
   - Ну, називай його як хочеш,  -  втрутився  Кранiхфельд.  -  Тут  дiло,
Павле, зовсiм не в назвi. А що ти, власне,  бачиш  поганого  в  тому,  щоб
написати? Адже йдеться... - вiн зам'явся трохи.
   - Ну, ну, - пiдштовхнув його Павло, - про що йдеться?
   - Про полегшення наших мук.
   - Писати прошенi? .. - мiркував Павло, не звертаючись  нi  до  кого.  -
Значить, у ньому мусимо зректися наших переконань i всього, що обстоювали,
за що боролися, одне слово - все визнати помилкою. Це  важко  й  збагнути,
хлопцi.
   - Так, Павле, збагнути не легко. Але треба зрозумiти й iнше.
   - Що саме, Вiтю?
   - Завтра закiнчу?ться наше право подавати апеляцiю.
   - Ех, Павле, Павле, - зiтхнув Микола, - якби  ти  бачив  Евелiну,  якби
послухав ??...
   - А Новаковська! - пiдхопив Кранiхфельд. - Вона, звичайно, не  належить
до нашо? групи, ми ?? вперше бачили на судi, але ж жiнка - наш однодумець,
також стражда? за нас. Думаю, ми не можемо бути байдужими до не?, до  долi
?? маленького сина...
   Павло мовчки одiйшов до вiкна. Евелiна, Софiя. Вiн якось досi не  думав
про них, а якщо й думав,  то  не  помiчав  рiзницi  мiж  ?х  становищем  i
становищем чоловiкiв.
   Та зараз вiдчув. Софi? й Евелiнi тiльки по тридцять рокiв,  як  i  його
покiйнiй Надiйцi. Тридцять. Це ж  лише  половина  людського  вiку.  I  вже
каторга. Жахливо. Ну, а чим зарадити? Чим можна допомогти ?м? Задля  цього
вiн готовий  на  все,  навiть  на  шибеницю,  крiм  одного  -  вiдмови  од
переконань, од боротьби.
   - Що ж робити? - запитливо глянув на Кранiхфельда i Ожигова.
   Товаришi мовчали.
   - Що робити?.. - донiсся кволий голос Володимира  Iвановича.  Всi  тро?
кинулися до хворого. Йому, видно, полегшало, бо лежав, спокiйно  дивлячись
на стелю. - Спереча?теся, хлопцi? Шука?те виходу? Хочете, щоб i вовки були
ситi, i вiвцi цiлi? Але... - хворий, не закiнчивши фразу, зайшовся кашлем.
   Хлопцi стояли розгубленi й винуватi. Зрозумiли - Володимир Iванович чув
?хню розмову. Мовчки чекали, що скаже вiн, старий  пролетар.  Коли  кашель
вгамувався,  Володимир  Iванович  перевернувсь  на  лiвий  бiк  i  пальцем
покликав до себе Грабовського.
   - Вiрно робиш, Павле.  Правильно,  -  заговорив  тихо.  -  Шкода  наших
дiвчаток, дуже шкода. Та й вас шкода, дорогi мо?, всi  молодi,  як  квiти.
Але я мало вiрю в те, що ваше прошенi? дасть якусь полегкiсть дiвчатам,  а
нашiй справi може пошкодити. Так, може. Треба гарненько подумати, що i  як
писати.  Бо  ж  просити,  значить,  визнати  себе  переможеними,  каятися,
зрiкатися найсвятiшого. Без цього навряд чи прислухаються, бо  ?м  саме  й
треба домогтися вiд нас зречення. А каятися, зрiкатися ми  не  можемо,  не
ма?мо  права.  Можемо  тiльки  вимагати.  Вимагати  скасувати  вирок,   як
неправильний. Протест i вимоги - от наша правда...
   Володимир Iванович знову закашлявся. Цього разу кашель був ще довший  i
важчий. Вiдкашлявшись, старий мовчки одвернувся до стiни очима...
   - Що ж будемо робити? - пошепки  запитав  Кранiхфельд,  коли  Володимир
Iванович заснув.
   - А хiба не ясно, Вiтю? - спитав Павло. - Вiдбувати  кару,  от  i  все.
Писати сльозливе прошенi? - я категорично проти.
   - А як же, Павле, бути з дiвчатами? I  ?м  на  каторгу?..  -  втрутився
Ожигов. - Невже ти гада?ш, що ми  з  Вiктором  бо?мося  за  себе?  Подумай
добре, - показав на Володимира Iвановича.  -  Чи  довго  протягне  вiн  на
каторзi? Чи довго протягнуть Евелiна i Софiя? Ми витрима?мо - це  ясно,  а
от вони, я питаю? Ти про це, Павле, подумав?
   -  Ще  в  харкiвськiй  тюрмi  менi  пропонували  написати  прошенi?,  -
заговорив Павло, не вiдповiдаючи на запитання. - Кiлька днiв у мо?й камерi
лежали папiр  та  перо.  Пропонували,  пiдказували,  навiть  умовляли.  Не
написав. I зараз, хлопцi, я нi писати, нi пiдписувати нiчого не  буду.  Не
можу. - Помовчав трохи i додав: - Можете писати, я не  буду  проти  -  при
однiй умовi: якщо у вашiй апеляцi? - не в прошенi?, а в апеляцi? - не буде
каяття, не буде прохання, а тiльки вимога.
   - Тiльки вимога, саме так, Павле, саме так. -  Ожигов  пiдбiг  i  обняв
Грабовського. - На цьому, Вiтю, стою i я. Тiльки вимога.  Одна  вимога,  i
бiльше нiчого.  Ми  не  злочинцi,  й  каятися  нам  нема?  в  чому.  А  не
прислухаються, _то хай знають, що ми не схилилися, лишилися собою.  Згода,
Вiтю?
   - Згода, згода! - Кранiхфельд захопив обох в обiйми. - Тiльки вимога!
   ...Поверталися з прогулянки збудженi, особливо  Ожигов  i  Кранiхфельд.
Пiдписану ними та Улановською апеляцiю тюремне начальство взяло й  обiцяло
надiслати до сенату.
   - Тепер чекай з моря  погоди,  -  зауважив  Павло,  коли  пiдходили  до
камери. - Дарма радi?те. Ще  доведеться  не  один  мiсяць  годувати  нужу.
Пообiцяли, а ви й повiрили. Вони м'яко стелять, зате спати твердо. Я  знаю
?х.
   - Це ти вже зайве, Павле, - заперечив Кранiхфельд. - ?м самим невигiдно
нас тут тримати. А ми теж нiчого не програ?мо, якщо й затягнуть трохи. Хоч
дочека?мось теплих днiв, легше буде йти на каторгу.
   - Боюсь, щоб не стало душно...
   Переступивши порiг камери, балаганцi зупинились як  укопанi.  Володимир
Iванович лежав на лiжку горiлиць. Лiва рука  його,  здавалось,  прикривала
серце, а права безсило  звисала  додолу,  затиснувши  мiж  двома  пальцями
невелику,  трохи  пожовклу  фотографiю.  З-помiж  напiврозплющених   повiк
ледь-ледь сутенiли очi. Тiло було ще тепле, старий, мабуть, щойно помер.
   Поскидавши шапки, хлопцi якийсь час стояли в  скорботi.  Потiм  стулили
небiжчиковi повiки,  склали  йому  на  грудях  руки  i  почали  розглядати
фотографiю. З не? дивилися теплi, трохи пойнятi  сумом  жiночi  очi.  Бiля
жiнки з обох бокiв стояли хлопчик рокiв дванадцяти та менша  дiвчинка.  На
руках жiнка тримала бiленьке, пухнасте, мов курчатко, немовля, яке охопило
рученятами шию матерi i сяяло_ ясною, схожою на ранковий промiнь усмiшкою.
   - Прощався, мабуть, Володимир Iванович, - журно сказав Микола Ожигов. -
Ви бачили коли-небудь ??? - показав на фотографiю.
   Грабовський  i  Кранiхфельд  заперечливо  хитнули  головами.  Нiхто   з
балаганцiв не бачив нiколи фотографi? родини Володимира Iвановича. Старого
шанували засланцi, часто приходили до нього за порадою. Вiн слухав скарги,
розпитував про сiм'?, радив, пiдбадьорював. А про власну родину нiколи  не
розповiдав, наче в нього  ??  не  було.  По  табору  ходила  чутка,  що  у
Володимира Iвановича ? жiнка й дiти, що живуть вони десь пiд Москвою,  але
напевно  того  нiхто  не  знав.  Мабуть,  тiльки  залишаючись  на  самотi,
Володимир Iванович  думав  про  дружину  й  дiтей  та  розглядав  пожовклу
фотографiю.
   - Чекають, - не зводячи очей з фотографi?, майже крiзь  сльози  говорив
Вiктор Кранiхфельд. - I ще довго будуть чекати, виглядати, сподiватися, що
ось-ось повернеться татко, погладить вихрястi голiвки. А вiн уже нiколи не
прийде, назавжди покинув. I покинув заради щастя iнших...
   Павло мовчав. Руки дрiбно тремтiли, губи посмикувалися, як у дитини, що
от-от ма? розплакатись, а очi, сухi, аж  заваленi,  жадiбно  вдивлялися  в
обличчя  хлопчика  на  фотографi?,  дивовижно   схожого   на   батька.   В
примружених, трохи суворих оченятах пiдлiтка,  в  круто  зламаних  бровах,
вольовому, ще не зовсiм окресленому пiдборiддi, в тiсно стулених губах вiн
бачив силу батька. Здавалося, цей хлопчик зараз  стисне  кулаки,  зiйде  з
фотографi? i гукне: "Я готовий до бою!"
   - Нi, Володимир Iванович не помер, - тихо, але рiшуче промовив Павло. -
Не помер. Вiн живе! - I показав _на пiдлiтка. - _Вiн буде жити.

   24_
   _
   Повiльно,  але  неухильно  весна  вiдвойовувала  сво?  права.  Глибокi,
завалистi сибiрськi снiги щодень присiдали до землi, i воркотливо дзюрчали
в ярах талi води.  Ранками  схоплювалось  сонце,  викочувалося  на  голубу
просторiнь неба, оглядало землю, що звiльнялася вiд  снiгового  полону,  i
золотими вiниками замiтало ??.
   Набухлi бруньки, пiдiгрiтi промiнням, здавалося, зараз бризнуть зеленим
листям i п'янким суцвiттям. Навiть завжди насуплене  й  мовчазне  подвiр'я
тюрми, обгороджене товстим темно-сiрим муром, оживало.
   Сьогоднi, замiсть  прогулянки,  балаганцiв  послали  прибирати  тюремне
подвiр'я. I це було для них маленьким щастям. За три  роки  перебування  в
iркутськiй тюрмi знали лише  заплiснявiлу  камеру,  допити,  хижi  очi  та
кулаки тюремно? обслуги. Руки аж свербiли до працi.
   Позабиравши лопати, граблi, Грабовський i Ожигов вигрiбали  з-пiд  муру
торiшн? перемерзле листя, шматки череп'яного посуду, закиненi сюди з вiкон
в'язницi. Кранiхфельд, упрягшись в залiзну тачку,  вивозив  мерзлятину  на
смiтник.
   Настрiй був пiднесений, робота кипiла, i  навiть  напiвсоннi  безбарвнi
очi солдата, що стовбичив недалеко, здавалось, задоволене поблискували.
   - Я бачу, Вiтю, - навантажуючи  тачку,  посмiхався  Микола,  -  з  тебе
вийде, як каже Евелiна, файний каторжник. Ну, прямо тобi не  вмирав  i  не
воскресав, з дiда-прадiда каторжник.
   Кранiхфельд не вiдповiв на жарт товариша, мовчки  взяв  голоблi  тачки,
напнувся й рушив. Високий, тонкий, вiн од  тягаря  аж  натужився,  i  було
видно, як пiд перетлiлим мундиром рухалися всi його кiстки та м'язи.
   - Так, Павле, - заговорив Микола, коли тачка сховалася за рогом  тюрми,
- тепер починаю розумiти, що ми, мабуть, дали маху з нашою апеляцi?ю,  ??,
видно, заморозили, i  нам  доведеться  тут  сидiти  хтозна-скiльки.  Та  й
взагалi надiй на не? дуже небагато.
   - Я про це, пригадую, говорив  ранiше,  -  з  нотками  докору  вiдповiв
Грабовський. - Бути пророком post factum, не ображайся,  Миколо,  не  така
вже мудра рiч. Ясно, то була помилка, i за не? я лаю передусiм тебе.
   Лице Ожигова налилося кров'ю, але дивився вiн на друга  спокiйно,  нiби
чекав саме тако? вiдповiдi.
   - Лаяти - тво? право, Павле, - мовив вiн. - Може, й заслуговую  на  це.
Але хочу, друже, аби ти зрозумiв одне: я не думав про якiсь власнi вигоди.
Менi нiщо не страшне - не тiльки каторга,  а  й  саме  пекло.  Пiдтримуючи
Вiктора, думав лише про Евелiну, Софiю, Володимира Iвановича,  хоч  нiколи
не говорив про це, бо знав, що наш старий не схвалив би  мо?х  намiрiв.  Я
знав, i ти... Зрозумiй хоч зараз, -  Микола  пiдступив  майже  впритул  до
Грабовського, - зрозумiй i прости, коли я помилявся. _
   - Ти наче з дуба впав, - засмiявся Павло. - Що  я,  по-тво?му,  бог  чи
папа римський, щоб iндульгенцiями торгувати?  Такi  грiхи  не  прощаються.
Якби я хоч трохи був певний, що, обстоюючи прошенi?, ви домагалися якихось
там, як ти кажеш, власних вигод, то я б  вас  обох  прокляв  назавжди  або
просто подушив би сво?ми руками.
   - _Ну, це вже занадто. Звiдки ти певний, що змiг би  задушити.-скажiмо,
мене? - пожартував Микола, натякаючи на свою велетенську статуру.
   - Хотiв _би я, Миколо, випробувати тво? здiбностi, - виплив  з-за  рогу
тюрми Кранiхфельд, тручаючи порожню тачку. - Ану-бо, вiдвези кiлька разiв,
а я накидатиму. Заодно й поглянемо з Павлом, наскiльки ти пiдготований  до
каторги.
   - Так, так. Колю, заодно й подивимось, - пiдхопив Павло. - Бери-но.
   Ожигов обвiв товаришiв хитрим поглядом.
   - Намiр у вас, хлопцi,  добрий,  -  почав.  -  Але  марна  праця.  Можу
запевнити, що до ролi, про яку ви говорите, не пiдходжу. Тачка,  наскiльки
я розумiюсь на цiй справi, рiч тендiтна, до не? потрiбна крихка  кiсточка,
голуба кров, ну, й вiдповiдне виховання. А що я? Козак. Руцi мо?, як  самi
зводите  бачити,  не  дуже  тонко?  роботи.  Уявiть  собi,  отакий   гевал
вiзьметься за голоблi тачки -  вони  зараз  трiснуть.  Словом,  негодящий.
Зовсiм iнший коленкор - ви, вам тiльки до тачки, особливо, Вiтю, тобi.
   - З тобою, бува, не радилися суддi? - запитав Грабовський.
   - Нi, Павле, не радилися,  -  продовжував  Ожигов.  -  Вони  керувалися
вашими злочинами перед царем, у сво?х же висновках про вашу придатнiсть до
тачки я виходжу з iнших мiркувань - з ваших родослiвних.
   - Ти часом не дружив  з  мо?ю  бабкою?  -  з  ледь  помiтним  вiдтiнком
роздратування запитав Кранiхфельд.
   - На жаль, не довелося. Але якщо вiрити, Вiтю, тво?й  бiографi?,  то  i
твоя дворянська кров, i твiй чин  пiдпоручика  цiлком  пiдходять  до  цi??
роботи.
   - Годi тобi! -  втрутився  Павло.  -  Не  замовляй  зубiв.  Запрягайся.
Накидай, Вiтю.
   Але везти Миколi тачку не довелося, бо солдат звелiв балаганцям негайно
покинути роботу.
   Через якийсь час до камери , крiм коридорного, зайшов високий офiцер  у
модному пенсне.
   --Ваше прошенi?, --- сказав, дивлячись на папери в масивнiй папцi,  ---
розглянув сенат. Обороняв пан Спасович. Сенат, з  огляду  на  ряд  причин,
знайшов можливим замiнити вам каторгу засланням. Про мiсце буде  сповiщено
окремо.
   --А як з жiнками? --- запитав Павло.
   --Так, як i з вами.
   --Усi в одне мiсце?
   --Мабуть, у рiзнi.
   --А попроситися всiм в одне не можна?
   Офiцер нiчого не вiдповiв, поглянув на годинники i вийшов.
   --Ну, --- Кранiхфельд  обняв  обох  товаришiв.  ---  Бачиш,  Павле,  ми
виграли, а ти говорив!..
   --По перше, Вiтю, не виграли, а перемогли, --- прохопився  Микола.  ---
Перемогли. I,  по-друге,  перемогли  тому,  що  не  просили,  а  вимагали.
Вимагали - й перемогли. Розумi?ш?
   --Та хай  так,  але  наша  все-таки  зверху,  ---  не  мiг  угамуватися
Кранiхфельд.
   ...Гулкий стукiт у дверi розбудив балаганцiв. На долiвцi й стiнi камери
вже блищала смуга вранiшнього промiння.
   --Ожигов! Зiбратися в дорогу, ---  просунулася  крiзь  вiдтуленi  дверi
голова коридорного.
   --А ми?
   --Не знаю. Сказано --- Ожигову. Збирайся! --- байдуже кивнув тюремник.
   Пiсля снiданку вiн знову показав голову.
   --Ожигов! Виходь.
   Микола обняв товаришiв, потиснув ?м руки.
   --Ну, друзi, не згадуйте лихом. Може, доля ще зведе  нас  колись,  тодi
знову повою?мо. А коли пощастить повернутися в Луганськ, то розкажу  сво?м
землякам, як ми тут разом  терпiли,  боролися  й  мрiяли.  Так,  неодмiнно
розкажу, --- зiтхнув i рушив до дверей.
   Павло i Вiктор пiдiйшли до вiкна.  На  тюремному  подвiр'?  стояли  двi
групи арештантiв. Недалеко од них щось розмiрковувало начальство,  снували
туди-сюди конво?ри.
   --Евелi-i-iно-о-о! --- гукнув Кранiхфельд, притискаючись до грат.
   Над  головами  арештантiв  затрiпотiла  бiла  хусточка.  Махаючи   нею,
Улановська щось радiсно кричала,  але  серед  галасу  на  подвiр'?  нiчого
розiбрати не можна було.
   --Павле, --- одiрвався Вiктор од вiкна, --- дай паперу.
   Павло подивився на друга:
   --Що?
   Вiн витягнув  записну  книжечку,  перегорнув  ??  й  зiщулився.  Чистим
лишився тiльки один --- останнiй листок. Мовчки показав його Кранiхфельду.
   --Оце i все? --- скрушно запитав той. У його голосi бринiла тяжка мука.
   Грабовський схилився над столом, роздiлив листочок  на  двi  половинки,
одiрвав одну й подав:
   --Густо пиши.
   Скiнчивши писати, Вiктор просунув руку крiзь грати.
   --Евелiно, ло-ви-и!
   Дiвчина рвонулась назустрiч папiрцевi, що плавко спускався на землю. Та
не встигла, бо конво?р пiдхопив папiрець i сховав до кишенi.
   --Вiддайте! Вiддайте, то менi! --- благала дiвчина.
   Конво?р погрозив рушницею.
   --Марш на сво? мiсце!
   --Вiддай! --- на весь голос крикнув Грабовський i  жбурнув  у  конво?ра
кварту.
   --Вiддай, гад! Поверни! --- вигукнули кiлька арештантiв.
   Конво?р висмикнув з кишенi папiрця, перечитав його i кинув на землю.
   --Вiтю-у! Спа-си-бi-i, --- уже з юрби гукала Евелiна, махаючи  запискою
над головою. --- До-о-об-ре! Неод-мiно на-пи-шу-у!
   --Ладнайсь! --- пролунала команда, i конво?ри заметушилися.
   Першою  рушила  група,  до  яко?  прилучили  Ожигова,  за   нею   група
Улановсько? й Новаковсько?.
   --Ща-сли-во? до-ро-о-о-ги!  До  ско-ро-го  по-ба-чен-ня-я!  ---  гукали
Грабовський i Кранiхфельд.
   --Спа-си-бi-i! Ру-шай-те за на-ми-и!..
   --Ну, от... --- зiтхнув Кранiхфельд, коли  хвiст  арештантсько?  колони
виповз за браму. --- Тепер ми лишилися вдвох. Пiшли, а в  яку  дорогу?  Чи
побачимо, чи зустрiнемо ми ще ?х, чи, може...
   - Гора з горою не сходяться... Скажи, Вiтю,  дуже  ??  любиш?  -  Павло
глянув прямо в очi друговi.
   - Евелiну? - перепитав Вiктор. - Як би тобi вiдповiсти? .  Так,  як  ти
свою Надiю. Я без не?  просто  не  можу,  Павле,  не  можу,  розумi?ш?  Ми
зблизилися за рiк до твого приходу в Балаганськ, а познайомилися ще  майже
шiсть рокiв тому, коли я при?здив з Мiнська в Харкiв. Евелiна -  справжнiй
борець.  Не  перебiльшую.  Вона  могла  спокiйнiсiнько   жити   на   хлiбi
матерi-акушерки та братiв i вчитися. Але цього  не  зробила,  пiшла  iншою
дорогою. I не вага?ться, не ка?ться. Навiть не йде, а  лине,  не  живе,  а
горить. Ти б послухав, що вона сказала менi, дiзнавшись про замiну каторги
засланням. Я радiю, говорила, не тому, що боюся  каторги,  а  тому,  що  в
засланнi, користуючись хоч крихтою свободи, зможу краще боротися за щастя.
I я вiрю ?й, друже мiй, вiрю: вона буде боротися до останнього подиху.
   Кранiхфельд _трохи помовчав.
   - Я ??, Павле, знайду, отож дав ?й мiнську адресу сво?? сестри. Сказала
напише. Знайду, друже. Найдорожчою цiною знайду.
   Павло слухав схвильовану розповiдь Кранiхфельда i радiв за нього. Радiв
щиро,  хоч  серце  обкипало  кров'ю  i  болiсно   стискалося.   Надiйка...
Надiйка...
   - Грабовський! Рихтуйся, - коротко сповiстив тюремник, принiсши обiд.
   - Не зна?те, куди?
   - Скажуть.
   - От i край, - зiтхнув  Кранiхфельд,  коли  вийшов  коридорний.  -  Час
настав. Сядьмо, Павле, та ще пообiда?мо разом. Може, востанн?.
   Кулiш не йшов у рот. Тримаючи ложки в руках, мовчки надивлялися один на
одного: щоб запам'ятати назавжди...


   Книга третя
   _
   ПРОЛIСОК

   Я не спiвець чудовно? природи
   З холодною байдужiстю ??;
   Мiй ум ворушать змученi народи, -
   ?м я вiддав усi чуття мо?
   Нехай поети, до вiтхнення вдатнi,
   Спiвають нам на всякi голоси
   Про мировi куточки благодатнi, -
   Де ? страждання, там нема краси!
   П._ Грабовський_

   1_

   Дво? саней раптово спинилися, i люди, що сидiли  в  них,  побачили  на-
дверях великого будинку бiлу таблицю. Обведена тоненькою золотавою рамкою,
вона стрiляла кожному в очi чорними лiтерами, попереджуючи: тут - якутське
обласне полiцiйне управлiння.
   П'ять вершникiв,  якi  супроводжували  пiдводи,  про  щось  напiвголоса
погомонiли  мiж  собою,  i  один  з  них,  припоручивши  коня  товаришевi,
лiнькувато поплентав до дверей. То був старший конво?р.
   Подорожнi  злiзли  з  саней,   заставлених   валiзами   й   скриньками,
затупцювали  на  скованому  морозом  снiгу.  На  вiдмiну   од   вершникiв,
зодягнених у однаковi кожухи, всi вони були в чому бог дав.
   - Hарештi при?хали, - сказав Кранiхфельд, немилосердно б'ючи руками  об
поли свого темно-сiрого пальта.
   - Спасибi, Вiтю, за добрi вiстi, бо я думав,  ще  ?демо,  -  пожартував
Ожигов. - Вiд тво?х слiв нiби потеплiшало. Повтори, братику.
   - Авжеж, потеплiшало, -  вкинула  Новаковська,  заправляючи  пiд  шапку
кучеряве волосся - У декого почалася навiть пiд носом вiдлига...
   - Ти про себе, Соню, могла б не сповiщати, - впала в слово  Улановська.
- Автобiографiчне, зна?ш... Он Павло, либонь, уже вiршу?. По бородi видно,
зуби висiкають ритмiку Байронового в'язня. Чи не так, Арсеновичу?
   - Може, так, а може, i не так, як казав колись наш дяк. Тобi,  Евелiно,
збоку виднiше, - посмiхнувся в бороду Грабовський, та жартiвливо?  розмови
не пiдтримав.
   Хоч Евелiна жартувала, але в ?? жартi була правда:
   Павло  таки  добре  змерз.  Доки  ?хали  й  сидiв   мiж   Ожиговим   та
Кранiхфельдом, прикривши ноги  ведмежою  шкурою,  здавалося,  не  вiдчував
шаленого морозу, а зараз зуби вистукували дрiбушечку.
   Але вiн думав не про те,  бо  всю  увагу  поглинуло  мiсто,  яке  бачив
уперше. Оглядав його, скiльки мiг сягнути  зором,  i  з  подиву  аж  очима
клiпав. Ще в тюрмi, а потiм дорогою  думаючи  про  нього,  не  сподiвався,
звiсно, застати тут щось подiбне хоч  би  на  Харкiв  чи  Iркутськ,  проте
все-таки знав, що в Якутську сидить вiце-губернатор, тому й сподiвався  на
краще, нiж застав. Власне, нiякого мiста нема, ?, якби на Укра?нi,  велике
село, в кращому разi - повiтове мiстечко.
   Правда, сво? обличчя воно ма?, до того ж обличчя досить цiкаве. Хоч  би
й ця, видно,  головна  вулиця.  Широка,  рiвна  i  зовсiм  порожня,  можна
качатися по нiй - нiде тобi жодного дерева. Обабiч не?  -  десяткiв  п'ять
рублених  будинкiв,  схожих  на  цей,  в   якому   мiститься   полiцейське
управлiння. Бiльшiсть  з  них  вiд  свiту  одгороджена  високими  дощаними
парканами та ще вищими, нiж паркани, мiцними  брамами.  Праворуч  за  цi?ю
вулицею  аж  ген-ген  поклубочилися,  наче  темна  овеча  отара,  низенькi
споруди, оточенi такими ж низенькими парканами. Догаду?ться: то, очевидно,
юрти.
   Оце так обласний центр, столиця. В таких можуть  плодитися  й  царювати
кривавi осташкiни. А де ж той будинок Монастирьова, про який уже вiда?  не
тiльки Росiя, а й закордон? Чи ще сто?ть вiн, а чи вже знесли його?
   Хотiв було запитати чоловiка в окулярах й  бахматiй  шапцi,  який  iшов
правим боком вулицi, уважно оглядаючи сани й людей, але  не  встиг,  бо  з
управлiння саме вийшов старший конво?р у супроводi мiсцевого полiцейського
чиновника i загадав обертати пiдводи.
   - Куди ще? - поцiкавився Ожигов.
   --До хижi, - загадково посмiхаючись, пояснив чиновник.
   На сани вже не сiдали,  ступали  за  ними  разом  з  конво?рами,  котрi
тягнули за повiддя сво?х наморених  коней.  Iти  довелося  недовго:  тюрма
стояла за якихось  дво?  гiн  вiд  полiцейського  управлiння.  Грабовський
пiзнав ?? легко: маячiла одразу ж за мiською межею - темна й  гостроверха,
наче копиця гною на  снiгу.  На  iркутську  скидалася  хiба  тiльки  сво?м
похмурим кольором. На вiдмiну  вiд  тi??,  грiзно?  кам'яницi,  оперезано?
високим муром, була дерев'яною.
   I всерединi тюрми, куди скоро потрапили прибулi, всюди кидалося  в  очi
дерево.
   - Звернiть увагу: тут зовсiм нема каменю  й  залiза,  -  висловив  сво?
враження Грабовський, оглядаючи тюремне подвiр'я.
   Новаковська гiрко посмiхнулася.
   - Ех, Павле Арсеновичу, Павле, - заговорила якось журно  i  з  болiсним
докором. - Довгу й тернисту дорогу пройшли ви в сво?му життi, багато  лиха
скуштували, а все-таки  залиша?теся  поетом,  романтиком.  Нема  залiза  й
каменю. Хочете побачити, то подивiться, - показала  на  двох  каторжникiв,
якi несли за дужки велику металеву парашу.
   ?х важко  було  одрiзнити,  бо  схожi  один  на  одного,  мов  олов'янi
солдатики. Обидва без шапок, з напiвбритими  головами,  в  сiрих  суконних
халатах, пiдперезаних мотуззям. На ногах замiсть чобiт - масивнi коти,  чи
шкiрянi капцi, за якими волочилися, глухо подзвонюючи, кайдани.
   - Не залiзо? - запитала Новаковська, коли каторжники повернули  за  рiг
будинку.  -  Мало  його?  Лише  на  цих  двох  мучениках  двадцять   шiсть
фунтiв[18], не кажучи вже про наручники й парашу. I каменю  не  браку?.  А
серця тих, хто щодня збитку?ться над в'язнями, -  не  холодне  залiзо,  не
камiння?
   - Та воно звiсно, - згоджу?ться Грабовський.  -  Такого  каменю  й  тут
вистача?, але ви, Софi?, мене не так зрозумiли.  Я  казав,  порiвнюючи  цю
тюрму з iркутською кам'яницею.
   - Можеш, Павле, ще раз пересвiдчитися, - докинув Кранiхфельд, киваючи в
бiк тюремного чиновника, що наближався  з  текою  паперiв  пiд  пахвою.  -
Камiнь номер перший.
   Але чоловiк, що пiдiйшов, виявився зовсiм не каменюкою.  Худорлявий,  з
чималеньким горбом за плечима, писклявим голосом i полохливими очима,  вiн
самохiть освiдчився. Походить з колiна  старовiрiв,  яких  колись  загнала
сюди лиха година. Тепер писарю?, заробляючи шматочок хлiба  завдяки  сво?й
калiграфi?, котрою не може намилуватися начальство. Хай вони не  дивуються
i хай це буде мiж ними, але вiн до них  вiд  начальника  тюремного  замку.
Кумедно  якось  виходить.  Дiзнавшись  вiд  конво?рiв,  кого  привезено  з
Iркутська,  начальник  спершу  пополотнiв,  а  потiм,  трохи  оговтавшись,
наодрiз вiдмовився приймати балаганцiв.
   - Чого раптом? - здивувалась Улановська.
   - Чого? - знизав плечима писар. - Нiби самi  не  вiда?те.  Потерпа?  за
себе. Пiсля Монастирiвки порядки в нас, звiсно, трохи  пом'якшали,  але  й
зараз ще трапля?ться, о, не дай господи... То  й  побою?ться,  щоб  ви  не
ославили його перед усiм свiтом. Зна?те, коли ото розiйшовся по Росi?  ваш
протест, тут зчинився такий переполох, таких синякiв нашим  поналiплювали,
що Осташкiн i досi нiяк не зми? ?х.
   Писар вдався  на  диво  балакучим.  Словом,  начальник  тюрми  прийняти
балаганцiв вiдмовився. А коли конво?ри пiшли в полiцейське  управлiння  зi
скаргою на нього, вiн наказав сво?му помiчниковi переселити  арештантiв  з
переповнених камер у порожнi. До себе ж  покликав  писаря  i  звелiв  йому
шепнути прибулим, аби вони попросили губернатора дозволити ?м  мешкати  цi
кiлька днiв, доки будуть вiдправленi на поселення, не в тюрмi, а в  мiстi,
на приватних квартирах. Необхiдно,  мовляв,  пiдготуватися  до  далеко?  й
важко? дороги, дещо прикупити... Хай вони тiльки напишуть, кожен  зосiбна,
прошенiя, а вже з  ними,  тими  прошенiями,  подасться,  куди  треба,  сам
начальник.
   - Де ж сьогоднi ночуватимемо?
   - Можна i в улуснiй.
   - Що воно таке? - не розiбрав Кранiхфельд.
   - Такий будинок на вулицi Собранськiй. Сказати  б,  за?жджий  двiр,  де
спиняються ночувати улуснi чиновники, що при?здять сюди за  якимсь  дiлом,
та iншi люди. Там не дуже завiзно й не нудно, можна переспати й пообiдати.
То будемо писати?
   Балаганцi переглянулися.
   - Отут на снiгу?
   - Чому ж на снiгу? - перехопив  писар,  вiдчувши,  що  прибулi  схильнi
здатися на його намову. - Хiба ми вже такi бiднi,  щоб  серед  подвiр'я...
Ходiмо.
   3а якусь хвилину переступили порiг кiмнати для побачень, котра межувала
з тюремною канцелярi?ю. Посеред не? стояв довгий стiл, обставлений важкими
й незграбними,  мов  колоди,  стiльцями,  в  кутку  -  дiжка  з  водою  ти
прив'язана до не? на  ланцюжку  кварта.  Ще  й  не  встигли  всiстися,  як
запобiгливий писар принiс щербатий каламар  з  червоним  чорнилом,  кiлька
ручок i цiлий жмут паперу, моторно розкладаючи все те на столi.
   - От бачите, прошу,  -  смачно  клацнув  язиком,  скiнчивши  роботу,  i
вийшов. Навiть дверi зачинив за собою, щоб не заважати: хай радяться  собi
й пишуть.
   Залишившись однi, балаганцi довго сидiли мовчки. Ожигов так зосереджено
стежив за блощицями, якi цiлими гуртами мандрували по стiнах, наче  нiколи
в життi ?х не бачив.
   - Тьху, бий тебе лиха година, - порушив нарештi мовчанку. - Прямо  тобi
якийсь вертеп. Чу?те, нас уже тут бояться.  Потерпа?,  щоб  не  прославили
його, й сам пiдказу?. Це треба розумiти.  Ну,  то  як  же,  друзi,  будемо
писати? Чи ти, Павле, й зараз проти, як тодi, в iркутськiй тюрмi?
   - Все не можеш забути? - посмiхнувся Грабовський. - Нi, цього  разу  не
проти, бо це прошенi? - слiпому дзеркало. Воно ?м стiльки дасть, як од нас
забере. Такi можна  писати,  навiть  доцiльно.  Може,  справдi  губернатор
уважить  клопотанню  начальника,  то  нам  i  ковiнька  на  руку   -   хоч
познайомимося з тутешнiми засланцями  та  побачимо  Монастирiвку.  Давайте
починати, бо писар скоро вже прибiжить.
   - Ну, благослови, боже, i  ти  пособляй,  свята  Магдалино,  -  жартома
перехрестився Кранiхфельд, узяв ручку й пiдсунув до себе папiр. - А  що  ж
писати тому губернаторовi? Як ти гада?ш, Павле?
   - Тут нема чого, Вiтю, гадати, - вiдповiв замiсть Грабовського  Ожигов.
- Коли б я був на тво?му мiсцi, то менi й за вухом не  свербiло  б.  Ти  ж
колись грав на фортепiано, а цей губернатор, кажуть, полюбля? бринькати на
балалайцi. От i ма?ш, можна сказати, приключку. Пиши  так,  аби  розчулити
його. Великий, мовляв, маестро.  Оце  ниньки  притарабанили  мене  сюди  з
Олександрiвського централу та й хочуть запакувати у тюремний замок, що пiд
тво?м високим началом, бояться, далебi, щоб я звiдсiля не чкурнув. Ото  ще
йолопи царя небесного - бiльше нiчого й не скажеш про них. Куди ж би мiг я
втекти, коли тут, у тво?му богом береженому володiннi, - всюди тюрма, хоча
й не замкнута, як сказав колись один мудрий поет. Так що зласкався,  любий
маестро, i звели цим сво?м пням, хай дозволять менi, "лишенному всех  прав
состояния", пожити бодай кiлька днiв у  мiстi  -  може,  там  хоч  блощиць
менше, бо тут бр-ррр...
   - Ну, годi тобi, Миколо, баляндрасити, - втрутився  Грабовський.  -  Не
заважай, - i сам потягнувся до ручки.

   2_

   Губернатор  таки  вважив  клопотанню  начальника  тюрми,   пiдтриманого
полiцмейстером:  десь  по  обiдi  писар,  забiгши  до  кiмнати   побачень,
сповiстив балаганцям, що ?м дозволено мешкати в мiстi.
   Залишивши сво? пожитки при вартових бiля тюремно?  брами,  всi  п'ятеро
рушили.  Грабовський  подав  думку  шукати  спершу  не  житло,  а  будинок
Монастирьова, але до його ради не пристали: треба насамперед  подбати  про
нiч, яка незабаром мала насунути пiсля короткого зимового дня.
   Спершу подались до улусно?, та марно: там було повно людей, а на дверях
шинку висiла колодка. Постукали в деякi брами, i теж дарма -  нiхто  й  не
вiдгукнувся.
   - З цим у нас неважко, - пригадав Ожигов писаревi  слова  i  спересердя
плюнув. - Уже й сутiнки  сiдають.  Боюсь,  нам  доведеться  колядувати  до
ранку. Давайте повернемось до тюрми, переночу?мо, а вранцi знову пiдемо на
розшуки.
   - Нi, - одрубала Новаковська. - Нiзащо. Серед вулицi на снiгу  спатиму,
а туди не пiду. Вiльному - воля, я шукатиму навiть усю нiч.
   ?? пiдтримали iншi. I не помилились. Щастя несподiвано всмiхнулося  вже
бiля наступно? брами. На грюкання вийшов  господар,  у  якому  Грабовський
пiзнав чоловiка в окулярах, котрого хотiв  бiля  полiцейського  управлiння
запитати  про  будинок  Монастирьова.  Вiн  чомусь  так   зрадiв   ?хньому
приходовi, що, не розпитуючи, запросив до  господи  погрiтися  ча?м.  Вони
подякували, але вiдмовились,  нашвидку  викладаючи  сво?  клопоти.  Хазя?н
одягся й пiшов з ними. Уже дорогою розпитував i  розповiдав  про  себе  та
якутське заслання.
   Вiн - Вiташевський - родом з  Одеси,  також  полiтичний.  Попосидiв  по
тюрмах, побував на карiйськiй  каторзi,  однак  якось  винiс  ноги.  Скоро
десять рокiв, як потрапив на поселення в Якутiю. Довго жив у  наслегах  та
улусах[19], а оце недавно дозволили пере?хати в мiсто.
   Тут чимало засланцiв, також переважно поселенцiв,  що  перебувають  пiд
гласним наглядом полiцi?. Серед них ? цiкавi люди. Взяти хоча б Костюрiних
чи Гаврилових. Живуть  по-рiзному,  хто  як  може,  а  вiн,  Вiташевський,
перебива?ться на хлiбах приватного вчителя та ще малю?,  цiкавиться  також
якутською етнографi?ю. Але його цiкавiсть мало чого варта, от  Зубрилов  -
то ентузiаст, прямо-таки фанатик.
   - Уявiть собi, заснував тут  кра?знавчий  музей.  Скiльки  вiддав  сил,
скiльки поклав працi, подолав рiзних перешкод, а таки домiгся свого.
   За розповiддю свого добровiльного рятiвника й незчулися, як пiдiйшли до
будинку, де ледь поблимувало свiтло.
   - Тут живе мати одного козака, який цi?? осенi  пере?хав  з  родиною  в
улус. Вам буде зручно в не?.
   Господиня справдi сподобалась всiм, а надто жiнкам, якi зразу прилинули
до не?, наче до рiдно? неньки. Вислухавши рекомендацi? Вiташевського, вона
аж руками сплеснула.
   - Спасибi, Миколо Олексiйовичу, що не забули про мене й привели.  Де  ж
би це вони, сердешнi, тулилися в  такий  скiпень?  Залишайтеся  й  живiть,
скiльки вам треба, а про грошi й не говорiть. Нiяко? плати  не  хочу.  Ви,
дiвчата, будете спати в мо?й кiмнатi, а хлопцi тут. У нiй  зараз  холодно,
бо ж не палю, але цьому можна зарадити. I тапчан внесемо. Та роздягайтеся,
сiдайте, ось я вам зараз стiльцi внесу.
   - Не турбуйтеся, Василино Маркiвно, - мовив Вiташевський. -  ?м  нiколи
сидiти, треба ще речi принести.
   - То ви, хлопцi, збiгайте, а ми з  дiвчатами  тим  часом  нагрi?мо  вам
кiмнату i про вечерю подума?мо.
   Вiташевський  також  зголосився  пiдтримати  хлопчачу  компанiю.  Довго
умовляли, що легко обiйдуться без його допомоги. Згодився лише тодi,  коли
пообiцяли завтра побачити Монастирiвку, а потiм буде видно.
   Пожиткiв у них, здавалося, нiяких i нема,  а  все-таки  довелося  тричi
обертати туди-сюди.
   Повернувшись, хлопцi не  впiзнали  сво??  кiмнати.  Тепер  вона  дихала
теплом, привiтно посмiхалася. На столi парували  миски  й  високий  мiдний
чайник, а попiд стiнами красувалися дбайливо застеленi три тапчани.
   Вечеряли  не  поспiшаючи.  Скидалися  на  веселу  дружню   родину,   де
Грабовський, завдяки його окладистiй бородi й вусам,  сходив  за  старшого
сина. Лад усьому давала Улановська,  з  яко?  не  зводив  захоплених  очей
Кранiхфельд, мабуть, дивуючись ?? хазяйновитостi  й  моторностi.  Василина
Маркiвна,  поволеньки  сьорбаючи  чай,  розпитувала   сво?х   несподiваних
пожильцiв, кожного зосiбна, звiдки вони родом, чи ? батьки  й  матерi,  як
потрапили в якутську неволю. Уважно слухаючи, тихо зiтхала, часто витирала
рiжком фартуха вологi очi.
   - А що ж вас, матусю, загнало сюди? - запитав Грабовський,  коли  Софiя
Новаковська скiнчила розповiдь про сво? тяжкi митарства, про ?? чоловiка й
восьмирiчного сина  Сергiйка,  якому  випало  дитинство  без  материнсько?
ласки.
   - Ет, бодай того не знати й  не  згадувати,  -  скрушно  хитнула  сивою
головою стара. - Кубанцi ми з дiда-прадiда. Жили колись, хвалити  бога,  з
достатком. Та треба ж було лучитися лиховi невсипущому. Мiй чоловiк  полiг
на вiйнi проти бусурмана, а я зосталася з сво?м малим Климком,  таким,  як
оце зараз ваш, Софi?, синок. Хазяйнувала якось сама. Коли ж Клим вигулявся
на парубка - забаг у козаки. Як не вiдмовляла його,  таки  не  послухав  -
пiшов. Спродала я  все  та  й  потяглась  за  ним  П'ять  рокiв  служив  у
Черкаську. Потiм ?х полк, пiсля яко?сь там заворушки,  розiгнали,  козакiв
кого куди, а мiй Клим аж тут опинився. Згодом до нього при?хала невiстка з
дiтьми, а за ними i я. А хiба ж угодиш цьому  гемонському  начальству?  Не
догодив Клим, i погнали, мов пса, в  улус...  Повернутися  в  рiднi  кра?,
далебi, вже нема надi?, тут, у цих снiгах, доведеться й звiкувати Ех, горе
наше, горе, як господн? наслання.
   - За що вашого Клима прогнали звiдси? - поцiкавився Микола Ожигов.
   - Та хай на ?хнiй головi окошиться, - знiчев'я махнула  стара  рукою  i
бiльше нiчого не сказала. Видно, ?й важко було  говорити,  а  може,  й  не
хотiла звiряти родинну та?мницю. Нiхто й не зважився бiльше допитуватись.
   Обляглися уже далеко за пiвнiч. Ожигов i Кранiхфельд трохи погомонiли й
поснули. А Грабовський не мiг: нi втома, нi смачна страва, нi хатн?  тепло
- нiщо не могло навiяти сну. Лежав не вкриваючись, з розплющеними очима  i
задоволено дихав давно забутим i  таким  милим  домашнiм  затишком.  Думки
пливуть, рожевi й легкi, немовби павутиння над нивами.
   От проплива? ще зовсiм свiжа картина  розлуки  в  губернськiй  тюрмi  з
Улановською, Ожиговим i Кранiхфельдом. Усе те було тяжким, повним  розпуки
й гiркоти, а зараз вида?ться  таким  райдужним,  аж  нiби  казковим.  Тодi
Вiктор клявся знайти Евелiну. I таки знайшов. Сталося це того самого дня й
без карколомних романтичних пригод, якими так  щедро  напхано  романи  про
молодих закоханих, котрим доводиться розлучатись проти волi.
   Коли партiя, з якою мав вирушати  Грабовський,  уже  вишикувалась  бiля
тюремно? брами, до не? прилучили ще зо  два  десятки  арештантiв,  в  тому
числi й Кранiхфельда. Обiгнувши мiсто, вона пiдвечiр  вступила  в  дворище
Олександрiвського централу, де сидiли переважно тi, хто знав свiй вирок  i
чекав вiдправки на мiсце. Там Вiктор i зустрiвся з Евелiною.
   Так знову зiбралися докупи всi балаганцi, крiм Володимира Iвановича.
   Там, у централi, просидiли понад пiвроку - до глибоко?  осенi.  Згадало
начальство про них лише тодi, як настала санна дорога, ?хати  було  важко,
особливо для Грабовського з його кволим здоров'ям та невiдступними  болями
в серцi. Мандрували понад три мiсяцi. Скаженi морози, шаленi вiхоли-вiтри,
бездорiжжя, благенька одежа, нiкудишн? харчування...
   I якщо вiн до?хав сюди, не полiг на страднiй путi, то цим завдячу? перш
за все сво?м товаришам, ?м i лише ?м  та  сво?й  волi  до  життя.  Скiльки
виявили дружньо? уваги й турботи, пiклуючись про його здоров'я! I не  однi
хлопцi, а й Улановська та Новаковська на етапних станцiях дбали, як могли,
щоб видiлити йому кращий шматок хлiба, миску  гарячо?  страви  чи  склянку
мiцного чаю; i ведмежу шкуру,  яку  придбали  дорогою,  також  вiддали  на
чоловiчi сани - Павла загорнути.
   Хоч як опинався старший конво?р, а вони таки  змусили  його  за?хати  в
Киренськ, показати недужого лiкаревi й дiстати  потрiбну  мiкстуру.  Трохи
полегшало.
   Грабовський був дуже  здивований  i  вражений,  несподiвано  стрiвши  в
Киренську харкiв'янина Сергiя Балабуху,  з  яким  розлучився  понад  п'ять
рокiв тому - в iзюмськiй тюрмi: тодi Балабуху погнали в Схiдний  Сибiр,  i
вiн, виявилося, потрапив до Киренська. Сергi?в  строк  вийшов  ще  минулою
весною, але влiтку чоловiк не мiг вибратися звiдси -  також  чекав  санно?
погоди.  Не  встигли  набалакатися  -  старший  конво?р  квапив.   Передав
Балабухою поклiн на Укра?ну...
   Думка знову поверта?ться до  балаганцiв.  Добрi  в  нього  товаришi,  з
такими легко жити, й боротися, i  навiть  померти.  Оберiгають  його,  мов
дитину. Коли зможе вiддячити ?м? Та чи й заслугову? вiн того?  Кажуть:  ти
спiвець,  ма?ш  голос,  усiм  нам  потрiбний,  а  найбiльше  -   народовi.
Спiвець... Народовi...
   Ех, друзi, друзi мо? незрадливi! А який я, власне, спiвець? Якi  струни
розворушив у серцях знедолених, що повiдав ?м, чому доброму навчив ?х?  Що
створив для них? Поеми "Текiнка" й  "Бурятка",  сотнi  пiвтори  вiршiв  та
перекладiв, кiлька дрiб'язкiв прозою, якi ще не побачили свiту i  невiдомо
коли й побачать. Хiба все це варте вже того, щоб натягувати на себе мантiю
бояна? Ех, бояни, бояни. "Поэтом можешь ты не быть,  но  гражданином  быть
обязан".  Вiрно  сказав   славетний   спiвець   землi   росiйсько?.   Бути
громадянином, жити болями й муками працюючо?  громади  -  ото  i  плуг,  i
молот, i арфа кожного з нас. Узявшись за перо, мусиш пам'ятати це.
   Плуг, молот. Чи ж зможеш ти з тво?м здоров'ям орудувати  ними?  Хоча  б
так, як орудують iншi? Зможеш? Та й чи знайдеш у собi сили зректися  пера?
I загалом, чи на ту дорогу ступа?ш? Затуманенi байраки, колючi терни, дощi
i спека, iнодi роздорiжжя...
   А  Микола  Ожигов,  якось  прочитавши  в   Олександрiвському   централi
"Текiнку" й уривок з перекладу "Шiльйонського в'язня", сказав: "Ти, Павле,
не Байрон i не Шевченко. Словом, поки що не справжнiй поет.  Але  можеш  i
повинен стати справжнiм. В  тобi  ?  божа  iскра.  Отож  роздмухуй  ??..."
Можеш... Мусиш... Миколо, друже мiй душевний,  друже  щирий.  Невже  тепер
розлучать нас з тобою? Це важко й уявити собi.
   А де ж то Ромасик зараз? Що поробля? i як почува? себе? Чи  вже  вивели
його з Павлодара, чи не кара?ться в тюрмi? Писав,  сподiва?ться  етапу  на
Iркутськ, отже, скорого побачення з усiма балаганцями. Та  минуло  вiдтодi
майже два мiсяцi, але нема нi його самого, нi  хоча  б  листа.  Або  знову
встругнув якусь штуку, як ото в Тюменi[20], i заробив  карцерний  режим  з
забороною листуватися, або ж десь мандру?. Куди попровадять  Михайла,  яку
дiрку знайдуть для нього? Невже нiколи не доведеться зустрiтися з  ним?  А
треба, дуже треба. При зустрiчi можна буде  розповiсти,  чому  i  як  саме
прилучили його до балаганцiв i судили заочно, чому вiн, як i вони, отримав
спершу чотири роки каторги, а потiм поселення в Схiдному Сибiру.  Вiн  же,
мабуть, i не вiда? того, що тут невiльно прислужився йому його друг Павло.
Все це ма? з'ясуватися. Ой Михаиле, Михайлику...

   3_

   Пiсля снiданку хлопцi взялися за роботу на подвiр'?. Ожигов  величезним
колуном рубав дрова, що ?х Кранiхфельд носив до  повiтки,  а  Грабовський,
замашно орудуючи лопатою, прокладав у глибокому снiгу тунель  вiд  будинку
до хвiртки. Василина  Маркiвна,  що  допомогла  жiнкам  розвiсити  випрану
бiлизну,  не  могла  намилуватися  дружною  роботою  сво?х   квартирантiв.
Особливо подобалась ?й вправнiсть Миколи.
   - Бачу, ви, паруб'ята мо?  хорошi,  занудилися  по  дiлу,  -  говорила,
визбируючи трiски. - То добре, бо ж праця - вона всьому голова. Хто вмива?
руки вiд не?, той, хай йому... Зате в обiд ми почасту?мо вас варениками  й
тутешнiм киселиком. Бiжiть-но, Соню, подивiться, що в нашiй печi  дi?ться,
чи не вичахла. Ви, Лiно, полiзьте на горище i наберiть  там,  у  дiжi,  що
бiля коминка, ягiд, а я  зараз  принесу  вiд  сусiдки  сиру.  Перепочиньте
Павле, трохи та не докопуйтесь до само? землi, бо тут стiльки  понадувало,
що й до весни не розчистите.
   - Так, так, Василино Маркiвно, учiть молодих, аби  знали,  -  донеслося
вiд ворiт. - Знаного за плечима не носити.
   Грабовський побачив у хвiртцi Вiташевського.
   - А ви вже, значить, хазяйну?те, - продовжував той. - Ну, як воно  тут,
хлопцi й дiвчата? Не дуже ремству?те на мене за квартиру?
   - Та що ви, Миколо Олексiйовичу, ми з  Василиною  Маркiвною  наче...  -
почав було Кранiхфельд, але гiсть перебив його.
   - То й добре, коли задоволенi. А я, Павле Арсеновичу, прийшов  виконати
свою обiцянку. Навiть  захопив  деякi  новi  матерiали  про  Монастирiвку,
залишу  вам,  почита?те.  Цiкаво.  То  пiдемо?  Ви,   Василино   Маркiвно,
вiдпустите ?х на годину-двi?
   - Я? - стенула плечима стара, i блiдий рум'янець заграв  на  ??  колись
вродливому лицi. - Таке скажете. Хай iдуть, як треба, роботу можна й потiм
закiнчити, а про обiд я подбаю сама. Кидайте, хлопцi. Коли вже  вiзьметься
за вас наш Микола Олексiйович, то...  Тiльки  не  дуже  барiться  там,  бо
вареники...
   Через якийсь  десяток  хвилин  балаганцi  вже  поминули  губернаторську
резиденцiю,  котра  мiстилася   недалеко   вiд   обласного   полiцейського
управлiння. Вiташевський розповiдав майже про кожен будинок.
   - Це наша  магiстраль,  головна  вулиця,  i  назива?ться  Великою  Таке
наймення, правда, пасу? хiба що до ?? ширини,  бо  сама  вона  куценька  й
обшарпана, мов старець. Нема кому дбати про мiсто. Всiлякi  там  осташкiни
клопочуться не так iнтересами цього убогого краю, як власними гаманцями та
ще тим, щоб дужче допекти нашому братовi.
   На мить спинилися бiля будинку, на дверях якого  красувалося  "Якутские
епархиальные ведомости".
   - Тутешня газета, - пояснив Вiташевський. - Також  дме  в  осташкiнську
дудку.
   Його не дослухали, бо всi  звернули  увагу  на  кремезного  чоловiка  з
вилицюватим лицем i занадто виряченими, нiби пiдпухлими, очима, що  вийшов
з редакцi?. Здивував  насамперед  його  одяг:  пальто  з  ведмежо?  шкури,
горноста?ва шапка, хутрянi рукавицi, а  при  боцi  -  невеличкий  тесак  у
пiхвочках, облямованих срiблом.  Вiн,  очевидно,  збагнув,  що  перед  ним
полiтичнi засланцi,  бо  хижо  глянув  на  них,  обiйшов  i  поплентав  до
розцяцькованих саней посеред вулицi.
   - Оце так бурмило, можна й без рушницi посилати на  ведмедiв,  -  подав
голос Ожигов- - У вас, Миколо Олексiйовичу, i такi водяться?
   - А чому б ?м не водитися? ?. Поживете - самi побачите. Мiсцевий  тойон
з якогось улусу. Видно, з ясачникiвського[21] колiна: то ж ?м цар  дарував
такi тесаки за справний збiр податкiв. Вони, грабуючи мисливцiв, постачали
йому хутро, за яке вiн на ?вропейських ринках лупив мiльйони, а ?м  за  те
дарував тесачки. Вони, зна?те, гордяться  тими  дарунками  не  менше,  нiж
польська шляхта сво?ми гербами. Якраз на  таких,  як  оцей,  i  спираються
всiлякi осташкiни та ?х брехливi "вiдомостi". От ми й прийшли.
   Подвiр'я Монастирьова, де чотири роки тому сталися трагiчнi  подi?[22],
справляло гнiтюче враження. Замiсть хвiртки зяяла  велика  дiрка,  а  сама
хвiртка валялася  на  снiгу.  Горiшнiй  завiс  одно?  половини  брами  був
вирваний, i вона хиталася пiд вiтром, жалiбно поскрипуючи.
   - Бачите, що коять осташкiни, - заговорив Вiташевський. - Наче  поперек
горла сто?ть ?м  Монастирiвка,  очi  мозолить,  ладнi  й  слiд  затоптати.
Минулого лiта вночi хтось i вогнище розклав бiля самого ганку.  Добре,  що
люди уздрiли й погасили, а то все спопелiло б.  От  бузувiри.  Ну,  правду
казати, нас осташкiни теж побоюються, бо пiсля того вогню ми  зняли  бучу.
Так i заявили: якщо вони спалять або зруйнують цей будинок, то запротесту?
все сибiрське заслання i про новий злочин  знатимуть  скрiзь.  Трохи  було
нiби притихли, а зараз знову починають.
   Поставили хвiртку на завiси, висторцювали браму, взяли ??  на  засув  i
лише тодi рушили до  будинку,  що  стояв  у  лiвому  кутку  подвiр'я.  Вiн
невеличкий i зовсiм занедбаний, але ще мiцно трима?ться на землi, вигляда?
навiть грiзно, неначе готовий дати одкоша всякому, хто  зважиться  напасти
на нього. На дверях  висить  колодка,  дво?  вiкон  заскленi,  а  iншi,  з
причiлля й затилля, щiльно позабиванi дошками.
   Перед ганком спинилися, поскидали шапки i, трохи постоявши з похиленими
головами, почали оглядати мiсце кривавих подiй, якi привели  балаганцiв  у
Якутiю.
   - Вцiлiли? - показу? Грабовський на заскленi вiкна.
   - Нi, - вiдповiв Вiташевський. - То вже ми самi  повставляли,  а  решту
позабивали.
   - Тут не живуть?
   - Як бачите.  З  мiсцевих  нiхто  не  хоче,  аби  не  мати  докуки  вiд
осташкiнцiв  та  вiдвiдувачiв,  якi  частенько  сюди  заглядають,  ну,   а
засланцям  полiцмейстер  не  дозволя?.  Звiсно,  треба,  щоб  хтось   таки
поселився: хоча б не допускав руйнацi?, та, може б,  i  осташкiни  не  так
збиткувались. Ми з Зубриловим уже клопочемося про дозвiл  розташувати  тут
музей. Але мiсцева влада опина?ться, бо розумi?, куди воно хилиться.
   - Всередину заглянути б, - просить Новаковська.
   - Зараз. То ми зачинили, аби нiхто тут не лазив, доки  ведемо  торги  з
полiцмейстером.
   Вiташевський одiмкнув колодку. Через порожнi сiни потрапили в першу,  а
потiм i в другу кiмнату.  Скрiзь  слiди  спустошення.  Пiдлога  майже  вся
зiрвана, а земля перерита. Бiля розвалено? печi  сто?ть  диван  з  високою
спинкою,  люто  пошматованою.  Поруч  валяються  уламки  столу,  стiльцiв,
череп'я, заплямлене кров'ю, перетлiле ганчiр'я, розiрванi ланцюжки  ручних
кайданiв, а пiд стiною, коло вирубаного плiнтуса, - розтолочений маленький
черевичок.
   Софiя  Новаковська  ступнула  до  черевичка,  схилилася  над   ним   i,
здавалось, скам'янiла.
   - Мабуть, Гаусманово? донечки, - тихо поясню? Вiташевський. -  Гаусман,
Альберт Львович. Уявiть собi чоловiка,  який,  уже  знаючи  свiй  смертний
вирок, крадькома, щоб не помiтили дружина й донька, позирав через грати на
шибеницю, яку майстрували для  нього,  а  тим  часом  думав  над  законами
природи,  жорстоким  якутським  клiматом  i  ще  жорстокiшим  судочинством
царсько? iмперi?. I розважав маленьку доньку, аби не нудилася  в  похмурiй
камерi, - оповiдав ?й казки, смiшнi дитячi  вiршики,  заплiтав  неслухнянi
кiски.
   Голос  Вiташевського  тремтить,  вiдлунюючи  жалiбними  нотками.  Жiнки
витирають  хусточками  сльози,  Кранiхфельд  i  Ожигов  дихають,   немовби
придушенi важенною брилою, а  Грабовський  прикипiв  гарячим  поглядом  до
поколупано? кулями й багнетами стiни i не може дати сво?му серцю ради.
   Уявiть собi. Справдi, iншим  балаганцям  важко  уявити  будь-котрого  з
монастирiвцiв, а от йому легко. Бiльшiсть з них вiн не лише бачив, чекаючи
в Бутирках весни, а потiм першо? арештантсько? партi?  в  Сибiр.  Разом  з
ними йому довелося ?хати у вагонi до Нижнього Новгорода,  далi  Волгою  та
Камою пливти на тюремнiй баржi, де  вiн  написав  i  подарував  на  спогад
?вгенi? Шефтель вiрш... Говорили, радилися,  сперечались.  Лев  Матвiйович
Коган-Бернштейн, його мила дружина Наталя  Йосипiвна,  безстрашний  Микола
Львович Зотов, дотепний поет Шур, iншi. Хiба можна забути i не  уявити  ?х
живими навiть через десятки, сотнi рокiв?
   - Миколо  Олексiйовичу,  -  зверта?ться  Улановська,  трохи  вгамувавши
сльози, - розкажiть нам, як усе те вiдбулося.
   Вiташевському,  видно,  важко  говорити,  бо  кiстлявi  пальцi   дрiбно
тремтять, протираючи скельця окулярiв.
   Жив вiн тодi в улусi, але часто при?здив до мiста, бачився з  Ноткiним,
який   квартирував   у   Монастирьова,    з    Подб?льським,    Гаусманом,
Коганом-Бернштейном, а з Миколою Зотовим та Мiнором був на  дружнiй  нозi.
Вiд них, звiсно, знав i про нелюдський наказ Осташкiна, i про той протест,
що готувався. Та хто ж мiг передбачити,  що  воно  ско?ться  так  нагло  й
трагiчно.
   Вiн саме гостював у селi Павловському. Вранцi двадцять другого  березня
прибiг до його приятеля  Гейман,  який  вiдбував  там  сво?  поселення,  i
сповiстив, що Осташкiн  сьогоднi  збира?ться  розправитись  з  непокiрними
якутськими засланцями. Приятель, недовго роздумуючи, запрiг конi,  i  вони
рушили, однак, поки добралися,  тут  уже  лилась  кров.  Марно  намагались
проскочити в подвiр'я - воно кругом було оточене  козаками  й  городовими.
Чули стрiлянину, брутальну солдатську лайку, жiночий i дитячий лемент.
   Раптом  з  хвiртки  вихопився  Осташкiн,  зiгнутий  у   три   погибелi,
переляканий. Обома руками тримався за груди. Слiдом за ним  мчали  офiцери
Карамзiн  та  Важев.  Добiгши  до  пiдводи  бiля  ворiт,   вони   посадили
вiце-губернатора на не? i щодуху погнали в управлiння. Потiм  з'ясувалось,
що Зотов послав навздогiн Осташкiну двi кулi,  одна  з  яких,  влучивши  в
гудзик, завдала вiце-губернаторовi легко? контузi?, а  Важев  i  Карамзiн,
мабуть, просто скористалися цим, аби врятувати власнi шкури.
   Лише  коли  вщухла  стрiлянина,  а  солдати  трохи  вгамувалися,  народ
розштовхав пiд ворiтьми козакiв i увiрвався в подвiр'я.  На  землi  лежали
тiла Ноткiна, Муханова, Шура i Пiка. Бiля ганку хрипiв i корчився в тяжких
конвульсiях Подб?льський, але до нього не допускали солдатськi багнети.  З
будинку доносилися стогiн i ридання - там Наталя Йосипiвна подавала  першу
допомогу пораненим - чоловiковi, Фундаминському, Мiнору,  Зотову  й  Софi?
Гуревич. Остання була вся поколота i невдовзi померла.
   Нi Осташкiн, нi Карамзiн, нi Важев  бiльше  не  повернулися.  Завершити
справу, очевидно, було доручено  полiцмейстеру  Сухачову,  бо  вiн  згодом
появився з десятком городових i трьома порожнiми пiдводами. Вигнавши людей
з подвiр'я, солдати й городовi пiд його орудою скидали трупи на однi сани,
на другi - тих, якi вже не могли йти, а на третi  -  все,  що  вигребли  з
житла Ноткiна. Живих i легко поранених вишикували  за  саньми,  i  жалiбна
процесiя посунула до тюрми.
   Тодi розгнiвив мiсцеву владу також син Василини Маркiвни.  Чоловiк  вiн
чесний,  душевний,  як  i  його  мати.  А  такi,  звiсно,  не  подобаються
начальству. Уже на вулицi  Подб?льський,  який  лежав  з  тiлами  забитих,
востанн? застогнав, рвучко пересмикнувся, i голова його впала на снiг.  Не
витерпiв Клим, що йшов у солдатському-козацькому кiльцi, вилаявся, передав
на мить свою рушницю сусiдовi i пiдтягнув мертвого героя на  сани.  За  те
його мало не судили, а потiм виперли в улус.
   - А оце, - показу?  Вiташевський  на  зiрвану  пiдлогу  та  пошматовану
обшивку дивана, - полiцiя нако?ла вже потiм. Сподiвалася, певно, що Ноткiн
тут понаховував чогось, що знайде  якiсь  матерiали  для  свого  ганебного
судилища. Осташкiни все  роблять,  щоб  заплямувати  славну  Монастирiвку,
викорiнити й згадку про не?, але всього цього ?м уже не бачити,  як  свинi
неба.

   4_

   Меморiальний музей, до якого сьогоднi завiтали  балаганцi,  мiстився  в
однiй кiмнатi. Вона не така вже и мала, але музе?вi в  нiй  зовсiм  тiсно:
експонати висять на стiнах, лежать на столах i навiть на пiдлозi.  Посеред
кiмнати вiльного мiсця так мало, що вiдвiдувачам нiде обернутися.
   Зубрилов   хвилювався,   аж   червонiв,   наче    був    не    поважним
консерватором[23], чоловiком з посрiбленими скронями та помiтним черевцем,
а початкуючою вчителькою,  яка  пiсля  закiнчення  жiночих  курсiв  уперше
переступила порiг  класу.  Забувши  про  дбайливо  вистругану  указку,  що
стирчала з халяви повстяка, вiн схилявся майже  над  кожним  експонатом  i
розповiдав не лише про його змiст та iсторичну вартiсть, а й про те, ким i
коли подарований музе?вi. В тiй квапливiй i непослiдовнiй  розповiдi  було
стiльки захвату й сердечного вогню, що ??  не  змiг  би  спокiйно  слухати
навiть той, хто нiколи не цiкавився минулим,
   Балаганцi вже не так оглядають експонати, як  дивляться  на  збудженого
оповiдача, хоча й серед експонатiв ? цiкавi i  привабливi.  Он  на  жердцi
висить пара жiночих чобiточкiв: вони без пiдборiв i закаблукiв, а халяви й
витяжки тонко вигаптуванi слiпучо яскравим бiсером. Поряд з ними -  вельми
гарна хутряна одежа.
   . - А  оце  тiльки  сьогоднi  принiс,  -  показу?  Зубрилов  на,  купку
кольорових мiнералiв пiд стiною. - Ще не встиг виготовити бирочки. Звiсно,
експонатiв у нас поки що мало, - нiби вибача?ться,  що  не  може  повнiстю
задовольнити сподiванку гостей, - але, повiрте менi, згодом  буде  багато.
Зараз саме мина?, - висмикнув з бiчно? кишенi сюртука схожий  на  цибулину
годинник i поглянув на  циферблат,  розцяцькований  римськими  цифрами,  -
мина? один рiк, вiсiм мiсяцiв i три днi, як ми врочисто нарекли цю кiмнату
музе?м. Тодi мали сiмсот шiстдесят чотири експонати, а  тепер  уже  лiчимо
двi тисячi дев'ятсот дев'яносто сiм, включаючи i  роздобутi  сьогоднi.  I,
дума?те, влада дба?? Навпаки - дорогу перегороджу?. Люди допомагають. Самi
приносять усе, що, на ?х гадку, гiдне увiчнення. I з мiста,  i  з  улусiв,
навiть з найдальших наслегiв. Народ,  зна?те,  любить  рiдну  землю,  свою
iсторiю, гордиться нею i хоче, щоб його нащадки не думали, нiби вони якiсь
безбатченки.
   - Хай тi нащадки, якi колись милуватимуться  нашим  музе?м,  -  вставив
Костюрiн, непомiтно зайшовши до  кiмнати,  -  завдячують  оцьому  славному
дiдусевi, - i показав на масивну волячу голову, що стояла окремо на мiцнiй
дерев'янiй пiдставцi.
   - А так, так, Вiкторе Федоровичу, - жваво пiдхопив Зубрилов.
   Вiн пiдiйшов, поклав руку на лоба, нiжно погладив,  мов  живу  скотину,
заглянув у темнi орбiти, де колись були очi, навiть протер ?х хусточкою.
   - Справдi, йому мають дякувати нащадки, бо все  з  нього  почалося.  Ми
недарма назвали його дiдусем нашого музею.
   Було це  чотири  роки  тому.  Тодi  Зубрилов  мандрував  по  Вiлюйщинi,
записуючи з народних уст олонхо - епос якутiв. За?хав  також  у  Вiлюйськ.
Ночуючи в Семена ?горова,  побачив  у  його  юртi  цю  голову  i  запитав,
звiдкiля вiн роздобув. Хазя?н i каже: знайшов,  копаючи  яму  пiд  весняну
земляну симу[24]. I тi?? само? митi заро?лася в Зубрилова думка про музей.
Захоплений нею, всю нiч не спав, а коли вранцi висловив ту думку  ?горову,
той подарував йому голову: менi вона, мовляв, без надоби, а там  служитиме
доброму дiловi. Ну, Зубрилов, звiсно, забрав.
   За?здив тодi в  Мархiнський,  Батурський,  Намський  та  iншi  улуси  i
скрiзь, де тiльки випадала нагода, вiв мову про майбутнiй музей, а  голову
показував, як свiдчення того,  що  заснування  музею  вже  почалося.  Люди
вiдгукувались гаряче i не скупилися. Тодi вiн  привiз  у  Якутськ  близько
сотнi дрiбних речей - хатнiй посуд, мiнерали,  вироби  з  кiсток,  дерева,
каменю й слюди.
   - Багато допомогли й нашi засланцi, а надто Вiктор Федорович та  Микола
Олексiйович.
   - То вже зайве говорите, - зашарiвся Костюрiн.
   - Чому ж, Вiкторе Федоровичу? Зовсiм не зайве, - наполягав Зубрилов.  -
А пригаду?те, як ви з Миколою Олексiйовичем захопилися, коли я звiрив  вам
свою iдею, як самi ходили до людей i  збiльшили  кiлькiсть  експонатiв  на
одну чверть? Не вiдпирайтеся... Бачу, бачу, - звернувся вже до балаганцiв,
- як Вiктор Федорович та Микола Олексiйович люблять наш музей.  Хоч  i  не
служать у _нас а щодня заходять. I  майже  кожного  разу  не  з  порожнiми
руками. Ану, Вiкторе Федоровичу, вивернiть-но сво?  кишенi,  покажiть,  що
принесли.
   - Нiчого особливого, - поморщився Костюрiн i простягнув  консерваторовi
срiбне стремено. - Це вiд старовинного якутського сiдла.
   -  От  бачите,  -  ще  бiльше  запалився  Зубрилов,   милуючись   новим
подарунком. - Спасибi. А хiба ж, скажiть, без вас та Миколи Олексiйовича я
придбав би оту модель?
   - Не поспiшайте, - посмiхнувся Костюрiн. - Ви ще ?? не придбали.
   - Еге, не придбали, але тепер, зда?ться, вже вирiшено.
   Зубрилов не може стриматись, щоб не розповiсти вiдвiдувачам  про  новий
експонат, яким скоро ма? поповнитися музей.
   ? тут в одних людей, виточена ще ?х покiйним дiдом, модель старовинного
острога, одна з башт якого ще й досi височить на околицi мiста. Тiй моделi
навiть важко скласти цiну, бо в  нiй,  можна  сказати  без  перебiльшення,
генiально виявилася висока обдарованiсть i майстернiсть якутiв у рiзьбi по
кiстцi. Вдумайтеся лише: вся вона зроблена  з  кiстки  у  формi  квадрата,
рамена якого  мають  не  менше  по  пiвтора  аршина.  В  кожному  кутку  i
посерединi рамен, що являють собою фортечнi стiни, - башти, яких аж вiсiм.
I все це вирiзьблено так тонко, з таким умiнням i любов'ю, що  дивишся  на
нього, як на  нерукотворне  чудо.  Якого  терпiння,  яко?  наполегливостi,
скiльки зусиль  треба  було,  щоб  довести  все  те  до  тако?  дивовижно?
досконалостi I
   - От вам i дикi  племена,  iнородцi,  як  обзивають  царськi  чиновники
якутiв, евенкiв, чукчiв, юкагiрiв та iншi народи Далеко? Пiвночi. Нi, я не
спинюсь нi перед чим, а та модель таки стоятиме тут. Бо  так  мислю  собi:
кожен з нас, потрапивши в силу лихих обставин сюди, повинен  зробити  щось
корисне для людей, для цього багатого, а водночас  i  дуже  бiдного  краю.
Тiснота в нас, як самi бачите, величезна.
   - А як же з будинком Монастирьова? - запитав Ожигов.
   - Ви вже зна?те про наш задум?
   - Микола Олексiйович розповiдав.
   - Задум гарний, та нема пуття, - зiтхнув Зубрилов. - Зда?ться, нiчого з
того не вийде. От хай скаже Вiктор Федорович, скiльки ми оббивали пороги в
обласному та мiському управлiннях, але все марно.  Не  хочуть  i  слухати,
навiть сердяться, коли заводиш мову про те. Обiцяють видiлити тут  нам  ще
одну кiмнату. Ну, та хоча б уже це...

   5_

   Людей зiбралося до  Вiташевських  чималенько.  То  були  все  полiтичнi
засланцi, а також двi якутськi родини - сусiди господарiв.  Декого  з  них
балаганцi вже знали, але бiльшiсть бачили вперше.
   Слухаючи розмови, жарти, що  лунали  звiдусiль,  Грабовський  крадькома
розглядав наймолодшу серед гостей пару,  що  сидiла  з  протилежного  боку
столу i не брала  участi  в  спiльнiй  балачцi.  Це,  як  виявилося,  були
Гаврилови,  найближчi  приятелi   Вiташевських.   Вiн   -   худенький,   з
клинцюватими залисинами, гострими рудуватими вусиками  i  надмiру  блiдий.
Вона йому нiби й не пiд пару, бо  повна  молодечо?  сили,  наче  розквiтла
троянда, i чимсь нагаду? Сигиду. Чим саме -  не  можна  й  збагнути.  Адже
зовнi вони зовсiм не схожi одна на одну: та була смаглявою, з  волошковими
очима i свiтлим волоссям; у  цi??  лице  бiле,  аж  просвiчу?ться,  неначе
тонкий порцелян, коси  чорнi-чорнi,  а  брови  ще  чорнiшi  i  з  яскравим
вiдблиском. О, либонь, нарештi уловив - ?х спорiднюють очi, i не кольором,
нi, а тi?ю глибиною, якiй, зда?ться,  кiнця-краю  нема.  Невже  й  ця,  як
покiйна Надiя, полiтичний борець, присвятила себе великiй справi?
   Роздуми Грабовського перебив господар дому, певно, й не вiдаючи того.
   - Дорогi гостi, - пiдняв вiн чару. -  Велике  вам  спасибi  за  те,  що
завiтали до нашо? хати i зiгрiли ?? сво?ю ласкою. Дозволю собi вiд  усього
тутешнього заслання сердечно привiтати тих, якi слiдом  за  монастирiвцями
пiднесли голос протесту проти  самодержавно?  деспотi?  i  за  це  зазнали
тяжко? кари. Славнi  балаганцi,  ваш  мужнiй  приклад  запалив  смiливiстю
мiльйони сердець на боротьбу  за  волю.  Наслiдки  ваших  безстрашних  дiй
особливо добре вiдчули  ми  тут.  Доти  нiчим  не  обмеженi,  свавiльнi  й
нахабнi, тутешнi полiцейськi властi, довiдавшись про ваш протест, про  той
розголос, якого вiн набрав  не  лише  в  Росi?,  а  й  за  кордоном,  ураз
принишкли. Ми вiльнiше дихнули i цим завдячу?мо насамперед вам.
   На знак згоди з господарем всi гостi пiдвелися.
   - Тепер слово за iменинниками, - подав голос Олекса Макаревський.
   Балаганцi перезирнулися. Кранiхфельд недвозначно наступив пiд столом на
ногу  Грабовському,  а  Ожигов,  запеклий  противник  будь-яких  та?мниць,
сказав:
   - Це ми доруча?мо Павловi Арсеновичу. Вiн  у  нас  -  поет,  мастак  на
промови, а до того ж був iнiцiатором i натхненником нашого протесту.
   Його мову заглушили дружнi оплески.  Вiд  них  Грабовський  розгубився.
Почував себе до того скованим, що насилу одiрвався вiд стiльця.
   - Милi друзi, - почав, ледве стримуючи хвилювання. - Хочу перш  за  все
сказати, що Микола Олександрович завiв вас  в  оману  щодо  мо?х  скромних
лiтературних спроб i мо??  ролi  в  органiзацi?  протесту...  Все  це  вiн
занадто перебiльшив.
   - От тобi й ма?ш! - розвiв руками Ожигов. - Адже тут ? живi  свiдки,  i
на судi ти, Павле, говорив, що не тiльки писав нашу вiдозву, а й  розсилав
?? сам i що вiдповiдальнiсть за не? повнiстю береш на себе. Було таке?
   - Було! - разом потвердили Улановська, Новаковська i Кранiхфельд.
   Довкола столу  знову  пролунали  гарячi  оплески.  Але  тепер  вони  не
сковували, а пiдбадьорювали Грабовського:
   - А хiба ти, Миколо, ти, Евелiно, ти, Вiтю, та наш  покiйний  Володимир
Iванович не так само говорили, намагаючись зменшити  кару  для  iнших?  Не
будемо зараз вимiрювати й порiвнювати нашi  заслуги.  Хочу  сказати  iнше.
Мене, як i мо?х товаришiв, глибоко зворушила. та велика й  душевна  увага,
якою оточили нас тут. I не лише в гостиннiй господi Миколи Олексiйовича.
   Вiн якусь мить помовчав i продовжив:
   - У нас ще вчора жеврiла надiя, що губернатор дозволить нам  залишитися
в Якутську, жити разом з  вами.  Але  сьогоднi  вона  лопнула,  як  мильна
бульбашка, бо нам уже  оголосили  мiсце  поселення:  я,  Вiктор  Павлович,
Евелiна Людвигiвна - на Вiлюйщинi, а Микола Олександрович i Софiя Юхимiвна
- на Верхоянщинi. На нашi домагання не зважили: не дозволили усiм  п'ятьом
мешкати вкупi. Отже, розлука неминуча, вона скоро настане. Одначе тим, хто
ще зараз вершить нашi долi, доведеться переконатись, що роз'?днати нас  ?м
не вдалося i нiколи не вдасться: навiть перебуваючи в  рiзних  мiсцях,  за
сотнi, за тисячi верст одне вiд одного, нашi серця завжди будуть разом.  I
в цьому наша сила, запорука того, що хай не завтра,  не  пiслязавтра,  хай
пiзнiше, але ми таки переможемо. Давайте ж вип'?мо за безсмертя  тих,  якi
чесно полягли на тернистих дорогах людського поступу, за  торжество  добра
над злом.
   До сво?? чарки Грабовський тiльки  пригубився.  Це  завважив  Костюрiн,
який сидiв лiворуч вiд нього.
   - То вже не дiло, - нахилився до вуха Грабовського. - Ви й попереднього
разу не пiдтримали компанiю, але зараз, виголосивши такий тост,  ухилятися
не личить.
   - Нi,  Вiкторе  Федоровичу,  я  не  ухиляюсь,  проте  випити  не  можу.
Спиртного взагалi не вживаю, як i не палю.
   - Це така ваша релiгiя?
   - Зовсiм не релiгiя, а так уже склалося. Колись палив, iнодi мiг  також
випити чарку. Але ж я майже вiсiм рокiв просидiв у тюрмах i  нi  вiд  кого
передач не мав, крiм хiба що вiд сестри й брата в Харковi.  Де  ж  би  мав
дiставати тютюн чи горiлку? Довелося просто вiдучити себе,  i  зробити  це
було не важко. Ну, а зараз, при мо?й хворобi, зайва краплина спиртного або
навiть запах цигаркового диму завдають менi  таких  мук,  що  бодай  i  не
згадувати.
   - Даруйте за недоречний жарт. Я, власне, хотiв про  iнше.  Маю  до  вас
прохання. Термiн мого заслання тут скоро закiнчу?ться. Думаю ?хати  звiдси
в Тобольськ i  взятися  там  за  редагування  газети  "Сибирский  листок",
офiцiйним видавцем яко? числитиметься  моя  дружина.  Хочу  просити  вашо?
згоди, щоб ви, живучи на Вiлюйщинi, були нашим  постiйним  кореспондентом.
Як дивитесь на це?
   - Можу лише подякувати за увагу  i  постараюсь  задовольнити  прохання.
Вас, очевидно, цiкавитимуть насамперед мiсцевi матерiали?
   - Звичайно, однак не тiльки вони, а й iншi, в тому числi й лiтературнi.

   6_

   Дiла не бракувало всiм. Але найбiльш мала його  Василина  Маркiвна.  Бо
вже ?? пожильцям видали в управлiннi грошi на дорогу. Повернувшись з  того
триклятого управлiння додому, довго радилися, як приготуватися  в  дорогу,
але нiчого з тi?? ради не виходило. Та й не диво -  молодi,  зеленi,  хiба
вони знаються на цьому. От i довелося Василинi Маркiвнi взяти весь  клопiт
на свою голову. Та й клопiт не малий.  Грошей  тих  мов  кiт  наплакав,  а
стiльки ж усього треба - i харчiв, i одежi, i всiлякого припасу. Мандрiвка
- не рiдна тiтонька, не пригрi?, не нагоду?. Всi озутi й одягнутi абияк, а
?хати ж який свiт. Торiк ?? Клим возив одного монастирiвця  i  розказував:
туди верстов сiмсот, станцi? одна вiд одно? далеко, а на _них нiчогiсiнько
не розживешся.
   Василина Маркiвна добре бачить, чого кому найнагальнiш потрiбно,  бо  ж
за цi два тижнi, що живуть у не?, звиклася  з  ними,  наче  з  рiдними,  i
придивилася. Он на Вiкторовi шапчина зовсiм  мiленька,  немовби  покришка,
вух не прикрива?,  а  в  Миколи  тiльки  й  слава,  що  ?  рукавицi:  вони
брезентовi i без пiдкладки,  де  там  теплу  затриматися.  У  Софi?  комiр
куценький, на Евелiнi валянки ледве дихають.
   Але цi четверо хоч, дякувати боговi, здоровi. Особливо болить  ??  душа
за Павла. Дивiться ж бо: наймолодший серед них, всього двадцять сiм  рокiв
ма?, а вже сухотнявий i серцем недужий. Йому б  про  таку  дорогу  доброго
кожуха i повстякiв, а вiн напiвголий. Де того всього вiзьмеш? Як би  зараз
знадобилися отi теплi Климовi штани, але ж Клим забрав  ?х  з  собою.  Чи,
може, дати свою кожушину? Так у чому ж самiй залишитися,  коли  вся  одежа
уже в улусi? I так пече, i так гаряче.
   А про те, щоб з цi?? мiзерi?, яку дали в управлiннi, вигадати якось  на
кожух, нема що й думати. Он  сьогоднi  ярмаркували  разом  з  Евелiною  та
Софi?ю: купили три пуди житнього борошна,  пуд  риби,  пiвпуда  яловичини,
десять фунтiв коров'ячого масла, три ворки сиру, кiлька кварт ягiд,  бо  ж
треба щось i до вiд'?зду  ?сти,  i  на  дорогу  насушити  сухарiв,  спекти
пирогiв. Коли оглянулися  на  грошi  -  в  очах  потемнiло.  Утрьох  знову
перелiчили витрати, все зiйшлося  копiйка  в  копiйку,  а  гаманець  майже
порожнiй. От тобi i Павлiв кожух, i Вiкторова шапка, i Евелiнинi  валянки,
i Миколинi рукавицi.  Як  то  кажуть,  купило  притупило.  Але  Павла  так
вiдпустити не можна - не до?де, загине хлопець дорогою.  Хай  тут  дiвчата
самi завдають розчину, а вона, Василина Маркiвна, сходить до Вiташевських,
Гаврилових i побалака? з ними про Павла...

   ***
   Ще й не розвиднiлося добре, а в подвiр'?  Василини  Маркiвни  було  вже
людно й гамiрно. Вiташевський i Ожигов виносили з сiней скриньки,  валiзи,
мiшки з сухарями i складали бiля ворiт. Там же Костюрiн сторцював в'язанки
книжок, а Гаврилов i Кранiхфельд витрiпували коло дровiтнi ведмежу  шкуру.
Вiкторовi, видно, так i не пощастило замiнити свою мiлку шапку, але  тепер
у нього за плечима чорнiв добрячий башлик, i, може,  тому  вiн  задоволене
посмiхався.
   Усi поспiшали, бо сподiвалися пiдвiд з конво?рами, якi мають  провадити
Кранiхфельда, Улановську i Грабовського у Вiлюйськ. Микола Ожигов  жартома
уже цiлий  тиждень  назива?  ?х  вiлюйчанами,  а  себе  з  Новаковською  -
верхоянцями. Про свiй  сьогоднiшнiй  вiд'?зд  були  попередженi  опiвночi:
рушають вони на свiтанку, бо треба нинi  покрити  два  станки,  якi  мають
понад сотню верст, а день зовсiм короткий. Мусила Василина Маркiвна поночi
бiгти до Вiташевських, а  вже  потiм  Микола  Олексiйович  обiйшов  iнших,
сповiщаючи новину, яко?, власне, й сподiвалися.
   Витiвка полiцмейстера була зрозумiлою: вiн хотiв  тихенько  випровадити
вiлюйцiв, ще коли спало мiсто, - щоб не зiйшлися на проводи люди, а  надто
полiтичнi засланцi Якутська. Балачка про довжину двох перших станкiв -  то
пилюка в очi. Але  Вiташевський  також  не  з  плоту  виламаний  -  вiн  з
Гавриловим та  Макаревським  постарався  не  гiрше,  нiж  усе  полiцейське
управлiння.
   - Ого - радiсно вигукнув Зубрилов, заходячи в подвiр'я. - Тут збiр  уже
повний.  Значить,  осташкiни  провалилися  А  мене  трохи   затримали   тi
собачники, городовi. Аж утрьох прив'язалися, як наслання: куди  й  за  чим
так рано квапишся? Спершу я одпихався то сим, то тим, а потiм,  побачивши,
що тiльки час марную, сказав, як воно ?. Почали мене умовляти:  нема  чого
туди йти, нiхто нiкуди сьогоднi не ?де. Ну,  я  ?м,  звiсно,  не  повiрив,
чемно розкланявся i пiшов. Але й вони  сюди  торочаться,  очевидно,  мають
розпорядження полiцмейстера.
   - Хай приходять, коли ?м так цiкаво,  -  махнув  рукою  Вiташевський  -
_Тепер, пiсля Монастирiвки, вони не наважаться зачепити нас, а _ми не дамо
?м маслака в зуби.
   Василина  Маркiвна  пора?ться  бiля  пирогiв  та  коржикiв.  Пачку?  ?х
десятками i склада? в торбинки.
   - Оце, - навча? Евелiну, - на кожен  станок  окремо.  Та  дивися  менi,
дорогою будь ощадна, не роздаровуй конво?рам i погоничам. А хлопцiв харчуй
добре. На станцiях готуй ?м щось гаряченьке. Павло хай побiльше п'? чаю  з
малиною.
   На подвiр'? люди вже кишать кишмом. Не тiльки полiтичнi засланцi,  а  й
мiсцевi. Гаврилови обступили Грабовського. Вони також засмученi,  особливо
Ольга Василiвна.
   - Нас, Павле Арсеновичу, скоро також, зда?ться, випруть у Вiлюйськ.
   - Невже?
   - Либонь так, - ствердно хита? головою  Кость  Семенович.  -  Менi  вже
натякали, хоча наказу ще нема. Нам, звiсно, не хочеться. I не тiльки тому,
що там - глушина. ? й iнша причина. Я - фотограф.  У  Якутську  все  ж  до
шести тисяч мешканцiв, а там, кажуть, у десять разiв менше.  Чи  ж  матиму
заробiток? Ну, то вже побачимо, може, якось обкрутиться.
   До них пiдходить мiський лiкар Гус?в. Цього хiрурга, який  славиться  в
Якутську не тiльки сво?м ремеслом, а  й  високою  поряднiстю,  Грабовський
трохи  зна?.  Зна?  не  тiльки  з  похвальних  розповiдей   Зубрилова   та
Вiташевського про те, як турботливо рятував Гус?в поранених монастирiвцiв,
а й  з  власного  досвiду  -  двiчi  бував  у  нього  в  лiкарнi.  Тодi  й
переконався: цей гуманний лiкар володi? секретами не лише хiрургi?, але  й
терапi?.
   Потиснувши усiм руки,  Гус?в  довго  тупця?  довкола  них,  немовби  на
жаринах. Його права рука безугавно непоко?ться в кишенi кожушано?  бекешi,
а очi аж пронизують недогадливих Гаврилових.
   - Костю Семеновичу, - нарештi мовить вибачливо, - прошу дарувати  менi,
але, за обов'язками  ескулапа,  мушу  висловити  сво?му  пацi?нтовi  деякi
поради на дорогу.
   I, не чекаючи згоди, узяв Грабовського пiд руку.
   - Я  от  що  хотiв,  Павле  Арсеновичу,  -  продовжив  стишеним,  майже
змовницьким голосом, як трохи одiйшли вбiк. - Ви ж ото бували  в  мене  на
прийомi. Я собi й подумав: чому б вам не захопити вiд нас довiдки про стан
вашого  здоров'я.  Вона  не  зашкодить,  а  iнодi  може  знадобитися.  Ну,
примiром, скориставшись нею, могли  б  домагатися  дозволу  повернутись  у
Якутськ - пiд медичний догляд. Правда?
   - Та воно так, звичайно, - згоджу?ться Грабовський, - але якби ж про це
було ранiш подумати, а тепер уже пiзно.
   - Пiзно лише мертвому робити припарку,  кажуть  у  нас,  -  посмiхнувся
лiкар, - а тим, хто ще живий, можна i  треба.  -  Вiн  витягнув  з  кишенi
папiр. - Берiть. Хай щастить.  Добре,  що  встигли,  бо  он  уже  й  гостi
прийшли.
   Грабовський  оглянувся  i  уздрiв  трьох  городових,  якi  заходили   в
подвiр'я.
   - От бачите, - неприховане глузував над ними Зубрилов, - а ви ж казали,
нинi нiхто...
   Вiн не докiнчив, бо слiдом за  городовими  у  хвiртцi  виросла  постать
полiцмейстера.

   7_

   - Хот. Хот, - маха? погонич довгою пужакою, дзвiнко  торохтить  нею  по
переднiй рамi нарт, а оленi нiби й не чують того: ступають неквапно, ледве
переставляючи ноги в копнистому снiговi, i  нарти  повзуть  за  ними,  мов
черепаха.
   Ступаючи  за  нартами,  Грабовський  час  вiд  часу  позира?  на  темну
халабуду,  що  манячить  ген-ген  попереду.  То  пiдвода,  на  якiй  ?дуть
Улановська i Кранiхфельд. Вона - кiнна. Конi, запряженi в не?, також  дуже
худi, але все-таки трохи моторнiшi вiд оленiв, i  оленi  не  встигають  за
ними.
   Ту пiдводу роздобули у Вiлюйську самi, без допомоги окружного справника
Антоновича, i з величезними зусиллями, зате вона добре зарятувала ?х учора
пiд час вiхоли. Правда, халабуда маленька, там навiть двом тiснувато, тому
в нiй постiйно  ?хала  одна  Евелiна,  а  хлопцi,  чергуючись  мiж  собою,
заглядали в не? лише для того, щоб погрiтися, але й то не мале дiло. Вночi
ж вiхола вгамувалася, i Грабовський ще зранку вирiшив: хай у халабудi весь
день ?дуть Кранiхфельди, як вiн почав жартома називати Вiктора  й  Евелiну
пiсля того, коли вони вирiшили побратися. ?м упарi буде затишно й  при?мно
воркувати. А йому байдуже й на нартах, у компанi? фурмана та конво?ра, тим
паче що вони сидять нiмотою i не заважають йому  думати.  До  того  ж  вiн
лiпше зодягнений, нiж Вiктор: Василина Маркiвна та  Ольга  Василiвна  десь
роздобули для нього i повстянi валянки, i кожушанку пiд
   пальто.
   Якби тiльки не забивало дух i не кололо в грудях, то так би йшов  увесь
день, перемiряв би все це якутське снiгове безмежжя, яке не може  осягнути
нi зiр, нi навiть тяма. Але що поробиш. От i  зараз.  Продибав  не  бiльше
гони-пiвтори, а груди вже розпира?, як циганську халабуду, вони, зда?ться,
не витримають того шаленого внутрiшнього тиску i лопнуть.  Серце  скнi?  i
б'?ться, аж у головi каламутиться.
   I як Тут не  згада?ш  Кобзарево?  влюбленицi.  Кажуть,  вiн  з  нею  не
розлучався впродовж всього  свого  засланання.  Вона,  Журлива  й  жальна,
обiйма? всього тебе, i годi вирватися з тих владних обiймiв. Коли б малися
сили, затягнув  би  ??  на  все  горло,  щоб  розбудити,  розворушити  оцю
довколишню, сковану лютим морозом, тишу.  Та  ба  -  нема  сил.  ?х  ледве
вистача? хiба лише на те, аби лелiяти ?? в думках:

   Та забiлiли снiги,
   Забiлiли бiлi,
   Ще й дiбровонька...
   Та заболiло тiло ;
   Бурлацьке? бiле,
   Ще й головонька...

   Наздогнавши нарти, вилiза? на них,  загорта?  колiна  ведмежою  шкурою,
всiда?ться i хапливо диха?. Коли нарештi вiддиху?ться, йому ста?  легко  i
при?мно. Тепер нiби й повiтря порiдшало, менше тисне на груди.
   А серце б'?ться стривоженою пташиною:
   Нiхто не заплаче
   По бiлому тiлу
   По бурлацькому...
   Нi отець, нi мати,
   Нi брат, нi сестриця,
   Нi жона його...
   Конво?р, бачачи, як густiшають сутiнки надвечiр'я,  а  передня  пiдвода
оберта?ться в них на невиразну пляму. почина? непоко?тися.
   - Агей, саха! - термосить фурмана за плече. -  Не  куняй.  Лоскочи  ?х,
лоскочи. Бо я зараз сам вiзьмуся i за них, i за тебе.
   Та фурман на тi погрози зважа? так само,  як  оленi  зважають  на  його
безперервнi понуки: не огляда?ться, не вiдповiда?, не поспiша?. Як i досi,
повторю? монотонно i незлобиво:
   - Хот. Хот...
   - Хот, хот, бодай вони тобi виздихали, - перекривля? конво?р,  але  вже
не погрожу?, просить: - Ворожи  ?м  що-небудь...  В  управi  ж  нiкого  не
застанемо, доведеться всю нiч гибiти на вулицi. I де ти  такий  взявся  на
мою голову разом з тво?ми сухоребрими оленями.
   Загалом цей конво?р - непоганий, в кожному  разi  набагато  кращий  вiд
тих, з якими не один раз доводилося мандрувати. Кращий уже хоча б тим,  що
?де мовчки: оце за всю дорогу вперше забалакав.
   - I за що ви кленете чоловiка? - зверта?ться до  нього  Грабовський.  -
Хiба вiн винуватий, що торiк не вродило сiно i скотиною аж  вiтер  колише?
Та й вашi прокльони не прискорять ?зди.
   - Певно, не прискорять, - згоджу?ться конво?р, - але ж тих  уже  зовсiм
не видно.
   - Не журiться, не пропадуть, в улусi спиняться. А те, що  поспiшили,  -
навiть добре: може, ще застануть когось в управi. Правда?
   Конво?р нiчого не  вiдповiв.  Слова  Грабовського,  мабуть,  заспоко?ли
його. Вiн поклав рушницю на нарти, загорнувся великим  комiром  i  прилiг,
немовби збирався спати.
   Не хотiлося говорити i Грабовському. В тихих  сутiнках  поволi  рояться
думи-спогади. Вони спалахують бiля кожно? _з тих численних,  непри?мних  i
важких пригод,  якими  позначена  довга,  майже  двотижнева,  мандрiвка  з
Якутська, але найбiльше снуються над Вiлюйськом.
   Вiлюйськ - мiсце мук Чернишевського i багатьох iнших.  Нарештi  побачив
його. Погане мiстечко, навiть гiрше за Балаганськ, Кiлька купецьких садиб,
заставлених великими будинками та склепами, козача школа, церква, тюрма  -
ото i всi його "команднi висоти". Тюремне подвiр'я  було  замкнуте,  i  на
саму в'язницю зиркнув, можна сказати, одним оком - крiзь вузькi  прощiлини
огорожi. Тепер вона, тюрма, порожня i вся заметена снiгом.  Кажуть,  пiсля
монастирiвцiв-каторжникiв до не? поки що нiкого _не кидали - так i  пусту?
самотою, одгороджена вiд свiту височенними гострими палями;
   Всього два днi побули у Вiлюйську, похапцем оглянув  його,  а  враження
залишилося назавжди. Воно,  враження,  -  гнiтюче,_  особливо  вiд  юрт  i
життя-буття мiсцево? бiдноти. Кругом злиднi аж  кишать.  Жiнки,  чоловiки,
дiти, котрих  стрiчав  на  вулицi,  -  обдертi,  виснаженi,  з  остуженими
носами,_ щоками, з  очима,  роз'?деними  трахомою,  або  й  зовсiм  слiпi.
Багатьох загриза? проказа. Подивишся' на них - i кров холоне в жилах. Чув,
згодом почне працювати лепрозорiй, що створю?ться зусиллями й заходами мiс
Кеттi Марсден. Коли б хоч скорiше, бо лепра тут  ---  чи  не  найстрашнiше
лихо.
   А ще лихо - убоге харчування. Воно, те харчування, в бiдноти; зда?ться,
навiть убогiше, нiж у тюрмi. Люди, в яких довелося жити, чекаючи  фурманки
на Мархiно, частували його тiльки ча?м та заболонною кашею[25]. Бо ж  нема
нiчого. Житнi сухарi Грабовського були для них справжнiми ласощами...
   Багато помарудили засланцiв  у  вiлюйському  полiцейському  управлiннi.
Окружний справник Антонович зустрiв ?х  холодно,  з  вiдвертою  неприязню.
Видно, заздалегiдь був попереджений, хто ма? при?хати, бо зразу  оголосив:
балаганцi будуть поселенi в рiзнi наслеги i  не  менше  за  двi-три  сотнi
верст од Вiлюйська. Ледве ублагали його поселити Кранiхфельда й Улановську
разом. Про себе Грабовський уже й не говорив, побоюючись нашкодити друзям.
Та  йому,  власне,  однаково,  де  саме  жити  на  Вiлюйщинi.  У   другому
Бордонському наслегу - хай i в ньому, тим бiльше що вiд нього  до  другого
Мархiнського селища, де мешкатимуть Вiктор  i  Евелiна,  нiбито  недалеко,
якихось там, казали, вiсiм чи десять верст...
   Павловi роздуми перервав конво?р.
   - _От уже, либонь,  i  Мархiно,  -  висловив  догадку,  беручи  в  руки
берданку. - _Слава богу.
   Незабаром справдi в'?хали в селище, яке  пiд  блiдим  мiсячним  свiтлом
ледве виказувало сво? обриси. Чи воно уже спало, чи ще вечорничило,  важко
було встановити: на вулицi не зустрiли жодно? живо? душi,  вiкна  нiде  не
блимали, але майже над усiма покрiвлями струмував дим, вистелюючи на снiгу
кучерявi тiнi.
   В  управi,  що  стояла  на  пригорку,   ще   свiтилося.   Там   застали
Кранiхфельда, який розмовляв з писарем.
   - А де Евелiна? - запитав Грабовський.
   - Я тут, Павле, - обiзвалася Улановська з сусiдньо? кiмнати, -  Скорiше
несiть речi з нарт, i будемо  ?сти.  Грабовський  непорозумiло  глянув  на
Вiктора.
   - Пiшли, - сказав той, налягаючи шапку, - зараз розповiм.
   З'ясувалося, в тiй кiмнатi, з яко? подавала  голос  Улановська,  мешка?
сторож управи, i писар домовився з ним, що засланцi переночують  у  нього.
Евелiна вже познайомилася з господинею, i вони разом готують вечерю.
   В управi було свiтло й тепло, а писар, опецькуватий чолов'яга  з  чисто
виголеним лицем, виявився на диво люб'язним,  трохи  навiть  запобiгливим.
Переглянувши переданi йому конво?ром папери, поклав ?х у шухляду i запитав
про дорогу.
   - Ну, дорога... - почав було Кранiхфельд, та не  встиг  розповiсти,  бо
нараз одчинилися сiнешнi дверi i порiг переступив дiдусь. Був одягнений  у
якесь  лахмiття,  що  звисало   довкола   нього   строкатим   канцуряччям,
прикриваючи величезнi личаки. На головi мав гостроверху шапку, в  руках  -
цiпок.
   - Байбале, - звернувся до нього писар,  -  ти  вже  тут?  Знову  почнеш
чудасiю?
   Але дiд не вiдповiдав. Пiдступившись до  Кранiхфельда  i  Грабовського,
якi сидiли на лавi пiд стiною,  скинув  шапку  i  одважив  п'ять  доземних
поклонiв.
   - Тойони! Тойони! - вигукнув благальне.
   Говорив шпарко, хапливо, наче боявся,  що  йому  не  дадуть  закiнчити.
Якутську   мову   iнодi   пересипав   росiйськими   словами,    розмашисте
жестикулював, але нi Павло, нi Вiктор не могли достоту второпати, чого вiн
хоче. Грабовський збагнув лише те, що йшлося про якесь озеро, рiчку, поля,
сiнокоси, сiльських бiдарiв,  голодну  скотину.  Догадувався:  перед  ними
сто?ть, шанобливо схилившись, не жебрак,  а  людина,  котру  болить  якась
важлива громадська справа.
   Вислухати й зрозумiти прохача заважав також  опецькуватий  писар,  який
враз зареготав. Дiдовi гарячi зливи i  писарiв  розкотистий  смiх  тривали
кiлька хвилин.
   Нарештi писар змовк. Витерши строкатою  хусткою  спiтнiлу  лисину,  вiн
видобувся з-за столу. Пiдiйшов до старого, взяв за плечi, обернув лицем до
порога i штовхнув у спину.
   - Батур, батур, акари[26]! Забирайся геть. Це не тойони, iди.
   - Не виганяйте його, - попросив Грабовський. - Скажiть, чого вiн хоче.
   Але писар нiби й не чув. Заспоко?вся лише тодi, коли випер нещасного  з
управи.
   - Це наш дивак, - почав пояснювати, причинивши щiльно дверi, - Байбалом
звати. На весь свiт ремству?, а тих, котрi багатшi, готовий  прямо  живцем
закопати. Домага?ться яко?сь там правди, вою? проти податкiв,  все  чогось
шука?, а чого - й сам не тямить. Тiльки людей морочить та  властi  драту?.
Його не переслуха?те. Прийняв вас за начальство, ото й  розiйшовся.  Тепер
до ранку тупцюватиме бiля управи.  Таке  трапля?ться  кожного  разу,  коли
при?здять до нас окружний справник або хтось з обласного  управлiння.  Ну,
дiдько з ним. Iдiть спочивайте, а завтра рушите в сво? наслеги.

   8_

   Знову дорога.
   Диву?ться Грабовський: мороз сяга? за сорок  градусiв,  снiг  iскриться
блискiтками, аж повиску? пiд полоззям, а не холодно.  Навiть  густе,  наче
холодець, повiтря не душить грудей, i ?хати при?мно. Чи це тому, що ситi в
сiрих яблуках конi летять, мов змi?, стримуванi конюхом управи,  чи  тому,
що поруч не сидить конво?р з рушницею, а чи  тому,  що  скоро  закiнчиться
останнiй прогiн?
   Останнiй. Що явля? собою той Бордонський наслег? Як добиратися з  нього
до Кранiхфельдiв?
   Вiктор та Евелiна ще залишилися в управi. Затримаються  там  днiв  два,
доки вирiшать питання про земельний  надiл.  Вони  порiшили,  одружившись,
завести власне господарство. Радили те саме робити й Павловi, але ?х плани
не ваблять його. Вiн не вiдчува? в собi нi талантiв дбайливого хазя?на, нi
охоти до того. I не дума? огнiздюватися тут, у Якутi?,  бо  ж  то  значить
зв'язати собi руки й ноги, розпрощатися з святою мрi?ю про  повернення  на
Укра?ну. Нi, нi - геть клопоти хазяйськi, геть  домочадськi  спокуси!  Тих
сто шiстдесят шiсть карбованцiв i п'ятдесят вiсiм  копiйок,  якi  даватиме
казна щорiчно, йому вистачить на прожиток - до розкошiв не звик. Знайти  б
собi одного-двох учнiв, щоб заробити на книжки та газети, - то  й  було  б
досить...
   Звернувши з  санного  набою  по  закрижанiлому  руслi  рiчки  в  лiсову
просiку, побачили чоловiка, що стояв за  гiн  дво?  вiд  просiки  на  краю
величезно? галявини i розмахував руками, наче комусь подавав якiсь знаки.
   - Що вiн там робить? - здивувався Грабовський.
   - Видно, знову плану?, - вiдповiв погонич, i добра посмiшка сяйнула  на
його симпатичному обличчi.
   - Плану??
   - Еге. То ж Байбал, дивак з наслега, у який ми...
   Грабовський уже не чу? дальших слiв фурмана. Придивляючись до  чоловiка
на галявинi, вiн справдi пiзна? того дiда, котрого вчора  писар  брутально
вигнав з управи. Дiдусь, звiсно, й не вiда?, що Павло пiсля  вечерi  тричi
виходив надвiр, довго  блукав  попiд  управою,  сподiваючись  застати  там
старого i вислухати його душевну  скаргу-прохання,  що  прикра  пригода  в
управi  не  давала  йому  вночi  заснути,  що  через  не?  вiн  зненавидiв
облесливого писаря-товстуна.
   - Байбал з Бордонського наслегу?
   - Так, - кива? головою погонич. - Родом.
   - То запросiть його на сани, - перебива? його Грабовський -  Я  хочу  з
ним побалакати.
   - Ого! - смi?ться фурман.  -  Запросiть...  Зараз  його  й  калачем  не
виманите звiдси, коли прийшов на сво? озеро
   - Сво?? Там озеро? Його?
   - Гарне озеро, побачили б ви його влiтку. А Байбаловим люди  називають.
Про те озеро та рiзнi дiдовi химери, пов'язанi з  цим  озером,  знають  не
тiльки в Бордонському наслегу чи в  Мархiно,  а  й  у  всьому  Вiлюйському
окрузi.
   Спинивши коней, фурман крикнув. Байбал, либонь, почув, бо обернувся  до
пiдводи лицем, але не вiдгукнувся. тiльки помахав шапкою - не прийде.
   - От бачите. Оце доки не обiйде всеньке озеро, а потiм не  почвала?  од
нього до рiчки, доти й не звертайся -  все  дарма.  Ще  сьогоднi  побачите
його, сам знайде вас, якщо завiта? до наслегу. Бо може й не  завiтати.  То
такий. Усе прикида?, мудру?.
   - Над чим мудру??
   - Це дiло довге, двома словами не розкажеш.
   - То розкажiть бодай коротко. Розумi?те, вiн учора почав був  викладати
менi в управi якусь свою скаргу, але писар витурляв бiдолаху.
   - Ойо-йой, - зiтхнув фурман. - Таки правду кажете - бiдолаха. Хiба  той
писар уперше витурляв його? Та й чи до вас першого зверта?ться Байбал?
   - Хто ж вiн такий i чого хоче?
   Пустивши коней легким чвалом, фурман почина? розповiдати.  Власне,  вiн
не все достоту й вiда? про бордонського дивака. Зна? лише те, що чував  од
людей. Колись, рокiв п'ятнадцять тому, Байбал був хазя?ном середньо? руки.
Мав садибу, юрту з чималим хитоном для скотини,  десяткiв  зо  два  корiв,
коней, волiв, навiть власну сiножатку. I громада поважала його, бо й  тодi
ще не давав пальця в рот нi старостi, нi ясачникам. До того ж добре знався
на рибальствi i готуваннi рiзних сим.
   Та от налетiло на чоловiка лихо, мов буран серед погожого дня.  Дружина
померла вiд пологiв, а дiти, залишившись без материнського догляду, почали
слабувати, слiпнути i пiшли одне за одним у землю. Мовлять же люди -  бiда
не сама ходить, а й свою донечку за собою водить...
   Покликали якось Байбала в улусну управу  та  звiстили:  вiн  -  великий
грiшник, злочинець. Он уже скiльки рокiв не платить казнi податкiв.  I  не
допомогло йому нiщо  -  нi  запевнення,  що  був  справним  платником,  нi
благання, нi сусiди-свiдки, бо ж паперiв про виплати не мав на руках.
   Щоб розквитатися з казною, мусив Байбал спродати за безцiнь i  скотину,
i сiножатку, i сво? рибальське причандалля. То все робота старости.
   Староста, кажуть, загарбав  бiльшу  половину  Байбалових  статкiв.  Так
колишнiй господар  обернувся  на  барахсана,  сiрому.  Правда,  Байбал  не
скорився лихiй долi. Подався в округ зi скаргою, але те  нiчого  не  дало.
Довго не повертався бiдолашний додому, жив нiбито у Вiлюйську,  наймитуючи
при каторжнiй тюрмi. Зда?ться, й зараз там, тiльки  iнодi  навiду?ться  до
рiдного наслегу. Все клопочеться про те озеро.
   - Як то?
   Це також ма? свою iсторiю. Стративши родину й господарство, Байбал став
трохи  несповна  розуму.  Мiркуючи  над  тим,  як  оборонити  бiдноту  вiд
зажерливих тойонiв, надумав випустити воду з цього  озера  i  таким  чином
дати барахсанам землю пiд сiнокоси.  Те  нiби  наснилося  йому,  пiдказано
самим богом суходолу, який у  тяжкому  двобо?  здолав  бога  водяного.  От
чоловiк i не може заспоко?тись. Безлiч разiв був у голови нашо? управи,  i
в окружного справника, i в попiв, але всi вони лише глузують над ним...

   9_

   - А може, я таки по?ду з вами? Все ж пiдсоблю.
   - Нi, нi, не треба. Ми й самi впора?мося, звиклi.
   -  То  вiзьмiть  хоч  мою  кожушанку,  дивiться,  який  мороз  надворi,
простудитись можна.
   - I не вигадуй того! - замахав обома руками Байбал, наче одбивався  вiд
напастi. - ?сти бери на столi та пiдкладай  дров  у  камельок,  а  як  хто
питатиме, то скажи, скоро повернуся.
   Вiн пiдперезав на собi лахмiття, взяв  поперечну  пилку  й  сокиру  пiд
стiною i вийшов.
   Залишившись один, Грабовський довго стояв, тримаючи в руках  кожушанку,
i мовчки дивився на похиленi, струхлявiлi дверi,  немовби  сподiвався,  що
вони ось-ось знову одхиляться i хазя?н вiзьме запропоновану йому  одежину.
Але старий не повертався. Лише згодом донiсся його хрипкуватий голос:
   - Хот! Хот!
   Грабовський глянув у вiкно,  та  через  товстий  шар  криги  нiчого  не
побачив. Повiсивши кожушанку на кiлок, став оглядати юрту. Вона не гiрша i
не лiпша од тих, котрi ранiш довелося бачити. Хiба що  старiша,  бо  стiни
осiли в землю, та менш обжита i тому трохи пустельнiша й нiби  просторiша.
В одному кутку - стiл, обабiч  якого  притулилася  низенька  лава  та  два
стiльцi, в другому - щось схоже на тапчан, в третьому - масивна  росiйська
пiч, у четвертому - камельок, що пахтить теплом, -  ото  i  все  багатство
Байбалово? господи, коли не рахувать  Павлово?  скриньки  та  книжок,  якi
лежать купою посеред юрти.
   - Ой господо, господо, - подумав уголос. - Як  то  поведеться  в  тобi?
Треба ж було трапитись такому.
   Трапилося справдi те, чого i в думцi не могло бути.
   Бордонський староста, мiсцевий тойон  рокiв  за  шiстдесят,  з  хитрими
миготливими  очима,  стрiв  засланця,  як  ще  його  нiхто  не  зустрiчав.
Заглянувши в папери, почухав потилицю i скривився, нiби вкусив перцю.
   - Ну що  ж,  -  протягнув  лiниво.  -  Коли  велять,  то  нам  належить
виконувати. Однак попереджаю. У нас,  зна?те,  не  Якутськ,  не  Вiлюйськ,
навiть не Мархiно. Тут я не допущу  сваволi.  Якщо  буде  потрiбно  кудись
одлучитися чи ще там що, - неодмiнно сказати менi.  Словом,  шукайте  собi
житло. Загляньте он туди, - показав у вiкно на юрту, яка ледве визирала  з
снiгового намету.
   На тому розмова й  припинилася:  староста  був  напiдпитку  i  не  дуже
цiкавився особою засланця, а Грабовський не  хотiв  псувати  собi  настрою
пiсля при?мно? дороги.
   Сусiди старости взяли нового бордонського пожильця переночувати, хоч  i
самим було тiсно: крiм господаря й  господинi,  в  юртi  тулилося  п'ятеро
дiтей. Обiдати запросили. Розмовляли мало й переважно на мигах, бо зо  два
десятки якутських слiв, котрi вже встиг опанувати Павло, мало  допомагали,
а хазя? не вiдали того, що можна балакати не по-?хньому.
   Не встигли встати з-за столу, як до юрти зайшов Байбал. I зразу, навiть
не  привiтавшись,  почав  викладати  свою  скаргу.  Слухаючи,  Грабовський
дивувався: чи тому, що вже дещо знав про нього вiд фурмана, а чи тому,  що
старий говорив розважнiше, нiж тодi в управi, але тепер  його  можна  було
зрозумiти.
   Нiхто з начальства не  хоче  вдуматися  в  добру  раду  Байбалову.  ?х,
начальникiв, як i бордонського старосту, не муляють злиднi.  А  яка  ж  то
була б вигода  вiд  осушення  озера,  вигода  насамперед  для  бордонсько?
бiдноти! Та й хiба те озеро ?дине? Скiльки  ?х  у  Вiлюйському  окрузi,  в
цiлiй Якутi?! Ото б прибавилося землi i пiд сiножатi, й пiд поля!  Так  не
хочуть  послухати,  окаяннi,  не  вiрять,  регочуть!  Нi,  треба,  либонь,
говорити не з начальниками, а з людьми. Коли люди самi нарештi  вiзьмуться
за розум - дiло пiде...
   Довго розповiдав Байбал про якутське життя, про недолю барахсанську  та
розкошi тойонськi. Обiч нього, напроти  камелька,  який  ледве  похлипував
синюватими промiнцями, розкидаючи блискiтки по тьмяних стiнах юрти, сидiли
господар i господиня й мовчки хитали головами, немовби стверджуючи: все те
- правда.
   Грабовський дивився на них, на  оповiдача,  i  в  його  збудженiй  уявi
поставали  гiркi  злиднi,  якi  нiколи  не  переводилися  пiд  солом'яними
стрiхами пушкарнянсько? бiдноти i в хатi  його  рiдно?  матерi.  Пiд  тими
убогими стрiхами теж не вгава?  слiзне  бiдкання  про  кусень  хлiба,  про
чоботи на ноги взимку та одежину на плечi, не вгава? ремство  на  мiсцевих
дукiв, шинкарiв та  iнших  жмикрутiв.  I  там,  на  Укра?нi,  виром  виру?
ненависть голоти, тиняються по мiстах i селах  такi,  як  Байбал,  народнi
заступники, невтомнi шукачi справедливостi й щастя.
   А хiба там не глузують, не знущаються пани, старости, попи,  справники?
От нiби й зараз срiблиться перед ним  голова  каторжника  Дулемби,  котрий
принiс сумну звiстку про смерть Надi? Сигиди, жеврi? кров,  якою  востанн?
сплюнув дядько Кузьма.  Тих  обох,  поляка  й  укра?нця,  зламали  тюремнi
каземати, а цi тут конають i без тюрми, щодня мордованi голодом, трахомою,
проказою. Скрiзь однаково, всюди земля гуде, волаючи нещадно?  розправи  й
праведного суду над кривдою...
   Пiшов Байбал  опiвночi,  виливши  все  найгiркiше  i  найболючiше,  чим
повнилася його неспокiйна душа. А як тiльки  розвиднiлось,  знову  прибiг.
Тепер не скаржився, був бадьорий i веселий, нiби бiльше й не iснувало  для
нього клопотiв з осушенням озера.
   - От i добре! - радiсно вигукнув. - А я боявся,  щоб  хтось,  бува,  не
випередив мене.
   Не питаючи згоди, завдав Павлову скриньку на сво? згорбленi плечi, взяв
паку книжок i рушив до дверей.
   - Гайда, - кивнув головою.
   - Куди? - не зрозумiв Грабовський.
   - Ну, до мене ж, - вiдповiв, наче це вже було  вирiшено.  -  Житимеш  у
мо?й юртi. Я тобi не заважатиму. Палива привезу, сима  ?.  Через  день-два
пiду, а ти хазяйнуй...
   Вiн так умовляв, так благав, розхвалюючи свою юрту,  що  Павло  не  мiг
йому одмовити. Догнав старого вже на вулицi...
   - О Байбал, ну й дивак, - посмiхнувся сво?м думкам, пiдходячи до столу.
   На столi стояло горнятко з симою. Обiч нього лежала дерев'яна ложка  та
кусень  густо  загнiченого  коржа  з   сосново?   заболонi.   Такий   корж
Грабовському доводилося куштувати у Вiлюйську i вчора за  обiдом.  Вiн  ще
гiрший,  нiж  той  вiвсюжник,  яким  старосiльський  пан   годував   сво?х
строкарiв. Давкий, терпкий, неспоживний i вiдгонить смолою.
   Спробував сими. Тепла i смачна. Нагадувала тiльки-но засмаженi карасi в
сметанi. З'?вши ?? кiлька ложок з сухарями,  почав  розпаковувати  книжки.
Видобував одну за одною, кожну легенько  стрiпував,  витирав  ганчiркою  i
оглядав, наче давнього й доброго приятеля пiсля розлуки.
   Так, так - то давнi й добрi приятелi, котрих нiколи забути не можна,  з
котрими нiколи не розлучишся, як з власним сумлiнням. Серед них ? й тi, що
з ними подружився ще в  Харковi,  Iзюмi,  Бутирцi  та  промандрував  увесь
безмежний Сибiр, i тi, якi в Iркутську передавав тишком-нишком,  обминаючи
тюремне начальство, любий Станiслав Хлусевич.
   Як i листи друзiв з волi, книжки  приносили  йому  розраду,  допомагали
коротати  похмуру  в'язничну  самотину,  давали  силу  й  множили  вiру  в
неминучiсть торжества правди над кривдою.
   Над ними бився днями й ночами, ридав i тiшивсь, на ?х крилах  злiтав  i
падав, з ними покiрно радивсь  i  гаряче  сперечався,  з  них  пив  велику
мудрiсть i стiйкiсть людського духу.
   Зна? ?х, зна? кожну майже напам'ять, але зараз почува?, що знудьгувався
по них, немовби зголоднiв, спрагнув. Та й не дивно - понад три  мiсяцi  не
розмовляв з ними. Дорогою  читав  мало,  похапцем  -  хiба  що  газети  та
пошматованi журнали рiчно? давностi. У Якутську днi були вщерть  заповненi
iншими дiлами  й  клопотами.  От  i  занудьгував.  I  вони,  зда?ться,  аж
посмiхаються  йому,  просяться  до  рук.  Вiд  них  уже  й  не  чути  того
дурманячого в'язничного духу, який ще й досi не вивiтрився з його одежi.
   Байбал повернувся додому, коли в юртi вже тлумилися надвечiрнi сутiнки.
Весь у снiгу, з крижаними бурульками на бородi й вусах,  перемерзлий,  але
збуджений, нiби навiть помолодiлий.
   - От i все, - сказав, обтрушуючись. - Двi сосни зрубали,  розпиляли  на
колодки i привезли. Тепер можеш палити,  скiльки  забагнеться.  До  самого
лiта вистачить.
   Не роздягаючись,  набрав  у  кварту  окропу  з  казанка,  що  кипiв  на
камельку, i, стягнувши бурульки з вусiв, почав жадiбно сьорбати.
   - Берiть он сухарi, - показав Грабовський на стiл. - Почекайте хвильку,
я чай зварю. - I поспiшив до сво?? скриньки.
   - Не треба, - задоволене кректав старий. - I без чаю обiйдуся. Менi аби
тiльки кишки нагрiти.
   - У мене ? трохи, привiз з Якутська.
   - То й добре, що привiз. Тримай для  себе.  Тут  не  роздобудеш  i  око
затрусити.
   Грабовський розв'язав ворочок землистого кольору, наготований Василиною
Маркiвною, i кинув двi пучки чаю в казанок.
   - Для чого ж так багато?! - смикнувся Байбал, наче його  самого  обдало
окропом.
   Грабовський  одiбрав  у  старого  кварту,  вилив  недопитий  окрiп   i,
наповнивши ?? мiцним ча?м, поставив на стiл.
   - Сiдайте.
   Але Байбал не сiв. Спритно крутнувшись на однiй нозi,  мов  хлопчисько,
шугнув у сiни i через якусь мить повернувся, тримаючи в руках повну  миску
сими.
   - Я зберiгаю _?? в хитонi, там, де колись стояли конi, -  пояснював.  -
Так i ти роби, щоб не псувалася в теплi, то  й  матимеш  надовго.  Там  ??
пудiв зо три, тобi одному ген-ген вистачить, може, й до лiта.
   - Менi?
   - Коли захочеш, можеш i людей частувати.
   - А ви ж де будете?
   - Подамся в Мархiно. На них я таки знайду управу. А  ти  тут  рибою  не
скупися, ?ж, скiльки зможеш. Весною знову заготу?мо. У нас цього  дива  ?,
аби тiльки не лiнувався. Колись я тако? сими робив велику  яму,  пудiв  на
десять-п'ятнадцять, а тепер  нащо  вона  менi.  Я  бiльше  в  Мархiно,  на
заробiтках. Сюди лише iнодi заглядаю. Очi мо? не можуть дивитися  на  того
недолюдка, старосту.
   Поставивши миску на стiл, почав  роздягатися.  I  коли  скинув  з  себе
верхн? лахмiття, Грабовський з подиву жахнувся:  на  старому  були  тiльки
благенькi лiтнi штани, залатанi на колiнах,  а  замiсть  сорочки  -  якесь
канцур'я непевного кольору, навiть без комiра.
   Боже, боже, i оце так, напiвголим, тиня?ться чоловiк узимку вiд села до
села, клопочеться громадськими справами. У  лiс  ?здив.  I  ось  бадьорий,
вiрить у кращу будучину.
   А Байбал, видно, нiтрохи не соромився сво?ми дивовижними злиднями, нiби
й не помiчав ?х. Сiдаючи  за  стiл,  навiть  дбайливо  розгладив  долонями
зiм'яте лаття на плечах.
   - Берiть же сухарi,  -  ледве  вимовив  Павло,  завваживши,  що  Байбал
потягнувся до коржа.
   -  Сухарi?  -  здивувався  старий,   наче   йому   запропонували   щось
надзвичайне. - То хай тобi. Ми й до заболонi звичнi.
   - Спробуйте хоч.
   - Хiба з ча?м.
   Але й до чаю одламав лише малесенький шматочок, i не стiльки  ?в  його,
скiльки смоктав, мов ласощi, голосно смакуючи.
   - Добре, - сказав, облизавши губи. - В далеких краях, кажуть, усi  люди
таке ?дять, а в нас однi тойони, шамани та ?хнi дiти.

   10_

   По вечерi Байбал дiстав з-пiд ослона довгий мисливський нiж i, всiвшися
поблизу  камелька,  почав  колоти  сосновi  полiна  на  трiски.   Працював
повiльно, але так зосереджено, наче  оперував  живе  тiло  -  без  жодного
зайвого руху. Стежачи за його чорними грубими пальцями, Грабовський не мiг
вгамувати подиву. I чомусь пригадалась натхненна розповiдь  Зубрилова  про
високу  майстернiсть  того,  хто  залишив  для  нащадкiв  кiстяну   модель
старовинного острога. Мабуть, i в того були такi самi руки, як у  Байбала,
мабуть, i той довгими зимовими вечорами длубався у пiдслiпуватiй юртi  над
сво?м нетлiнним творiнням, якому й цiну важко скласти. Очевидно, Байбал  з
його високолетною, iстинно поетичною фантазi?ю, з  його  майже  фанатичною
наполегливiстю та фiлiгранною точнiстю рухiв теж мiг би вирiзати не гiршу,
а то й кращу модель.
   Нiби нiчого мудрого й нема, все просте, звичне, як i всi  iншi  домашнi
клопоти, цi трiски. А поглянь уважнiше на них, придивися до кожно? зокрема
- як вони схожi одна на одну! Рiвненькi, тоненькi, аж  свiтяться.  Коли  б
ними зашалювати вiкно, то в юртi, далебi, було б краще видно, нiж вiд того
крижаного накипу, що править за шибки.
   Скiнчивши  колоти  останн?  полiно,  Байбал  поклав  ножа  пiд   ослiн.
Пройшовся по юртi, узяв  свою  свиту,  яка  вже  розмерзлася,  але  ще  не
висохла, бо ледь-ледь парувала, наповнюючи  житло  водянистим  запахом,  i
розстелив там, де тiльки-но сидiв.
   - Що ви робите? - запитав Грабовський.
   - Спати пора.
   - На тапчан лягайте.
   - Там ти спатимеш.
   - Для мене ж ? лава.
   - О, нi. У нас так не  можна.  Коли  ти  гiсть  -  тобi  все:  i  мiсце
найкраще, i постiль, якщо вона ?. Так велить звичай.  Менi  й  тут  добре.
Трохи спочину, а вранцi пiду.
   - Куди?
   - Спершу в Мархiно, а там - побачу.
   - Побудьте хоч кiлька днiв, доки я обживуся.
   - Не можу. Не гнiвайся, але не можу. Та й що тут обживатися? Сьогоднi я
вже побалакав з  сво?м  двоюрiдним  братом  Арамааном  -  вiн  тобi  щодня
приноситиме молоко, сир i сметану. Треба йти, дiло не жде.
   - Що там таке спiшне? Не з озером бува?
   - А коли б i з ним, то що? Чи вже й ти почина?ш глузувати з мене?
   - Глузувати я й не думаю, бо нема чого, але...
   - Але? - аж розсердився. - Не алекай. Зна?ш, що я  минуло?  ночi  бачив
увi снi? Уже втрет?...
   - Розкажете - знатиму.
   Так, так, учора старому знову об'явилося знамення  боже.  Таке,  що  не
будеш алекати, побачивши на власнi очi. А  чого  б  йому,  тому  знаменню,
об'являтися, коли все те, про що клопочеться  Байбал,  просто  химера,  як
кажуть голова й писар улусно? управи? Чого?  I  чому  воно,  те  знамення,
з'явилося не комусь iншому, а саме  йому,  Байбаловi?  Чого  бог  суходолу
говорив з ним? Утрет?...
   А сталося таке. Ще не встиг учора Байбал склепити повiки,  як  опинився
не в сво?й юртi, а в лiсi.  I  на  березi  озера  побачив  бога  суходолу.
Молодий, веселий, з гарячими очима. Заквiтчаний зеленим листом та всiляким
зелом, бог дивився у воду i гукав:
   --- Годi тобi марнувати землю! Оддай менi ??!
   Озеро довго мовчало. А потiм грiзно загуло, запiнилось, немов  скажене.
Розверзлося диким водогра?м,  i  на  його  поверхню  виплив  водяний  бог.
Коренастий, весь у баговиннi, борода наче в бiлого ведмедя, брови похмурi,
а _очi хижi.
   - Iди геть звiдси! - пробубонiв глухо, погладжуючи на  грудях  густу  й
велику, як тайга, сиву бороду. - Тут мо? царство, i тобi до нього -  зась.
А захочу - i тво? заберу. Зроблю сво?м.
   - Подавишся! - дзвiнко кинув бог суходолу. I луна вiдгукнулася  в  лiсi
далеким перекатом. - Це менi належить здавна-прадавна. Ти  нагло  загарбав
його, винищивши лiс пекельною лавою.  Тепер  оддай  по  добрiй  волi.  Або
виходь, помiря?мось силою.
   Бог вододолу, зухвало взявшись у боки, зареготав, аж черево затряслося:
   - Ха-ха-ха-а-а! Малий ти ще й мiзерний. Надаю я  тобi  ляпасiв,  надаю!
Тiкай, поки не пiзно.
   Бог суходолу ворухнув рясним зелом:
   - А я ще раз кажу - вiддай. Май серце. Не бери грiха на душу. Подивись:
оленi, воли, корови, конi - без сiна, люди - без  поля.  Земля  пiд  водою
марну?ться. Бiднота заболонню перебива?ться. I слабу? вiд того.
   - А-ха-ха-ха-ха! - знову загорланив зухвалий бородань,  перебивши  мову
молодого. - Бiднота!.. - I жбурнув цiлим хмаровищем пiску:  -  Знай,  коли
такий.
   - Так ти он як, - розсердився нарештi бог суходолу.
   Вiн розмашистими кроками ступнув прямо на хвилях, схопив  старигана  за
бороду i витягнув на берег.  Тодi  почалося  таке,  чого  не  зна?  навiть
олонхо. В лютому двобо? здибилися не лише боги, а й земля та вода. Скiльки
вирувало те запекле бойовище - i не сказати.  Але  як  скiнчилося,  то  на
березi лежав напiвживий бог вододолу з потрощеними  ребрами  i  вискубаною
бородою.
   - Ой-йо-йой, - стогнав  i  корчився  вiн.  -  Не  вбивай,  зглянься  на
старiсть. Що я вартий без бороди? Благаю - зглянься, о-о-о...
   - Землю вiддаси? - питав молодий, стоячи над ним у зеленому вiнку.
   - Забирай, забирай усе, що хочеш, що тобi потрiбно.
   - Не менi, а людям.
   - Хай людям. Ти перемiг, за тобою сила. Бери i оддавай, кому хочеш. Але
не помились. Думай. Висушуй озера, переорюй дно, ходи по ньому.  Розтоплюй
сво? царство, скуте мо?ю одвiчною мерзлотою. Смiливо проникай у  нього.  I
там знайдеш, закуте в кризi, таке багатство, про яке ще нiхто не зна?,  не
вiда?. Вистачить на всiх. Я, переможений, пiддаюся тво?й волi.
   - От i гаразд, - урочисто промовив бог  суходолу,  i  його  великi  очi
спалахнули, мов сонця. - Не буду вбивати, живи собi, але живи  чесно.  Хай
вiдтепер дружать риба iз звiриною, як брат iз сестрою, земля з водою, а ми
з тобою. Щоб щастя осявало свiт. Щоб полегкiсть була барахсанам. Де  хочеш
жити?
   - Переселюся туди, де вода нiколи не сто?ть на мiсцi.
   - Iди, а люди тут самi дадуть собi раду. Вiн помiг водяниковi  звестися
на ноги. Той, доземно вклонившись  озеровi,  пошкандибав  до  рiчки.  Тодi
озеро втихомирилось. Звiрi та птахи у дружбi й злагодi розбрелися по лiсу.
Бог суходолу обернувся в золоту хмаринку,  а  пустельний  берег  встелився
буйним рястом.
   - От бачиш, - зiтхнув Байбал, виклавши сво? нiчне сновиддя. -  Сам  бог
провiща?, а вони менi, староста й писар, баки забивають, глузують.
   - Що ж сказав бог землi?
   - Що сказав?  -  перепитав  старий,  наче  не  розчув.  I,  якусь  мить
помовчавши, додав: - Нiчого.  Що  тут  ще  говорити?  I  так  ясно:  треба
осушувати озеро. Земля ж марну?ться, а  риби  доволi  i  в  рiчках.  Можна
прокопати канави вiд озера до рiчки. Я бачив, як у Вiлюйську один  чоловiк
прокопував ярки i ними спускав з мiста талi води в рiчку. Вiн говорив менi
не раз... Ех, та що балакати, час спати.
   Байбал роззувся, лiг i зразу заплющив очi. Все це зробив так скоро,  що
Грабовський не встиг i слова  промовити.  А  тепер  уже  й  сам  не  хотiв
тривожити старого, хоча й мав намiр поговорити, бо й  досi  не  вiдав,  на
яких умовах залишався жити в його юртi.
   Вважаючи, що старий заснув, взявся розпаковувати останню в'язку книжок.
Розкладаючи ?х на ослонi,  думав  над  дивним  сновидiнням,  яке  назавжди
зарубцювалося в його пам'ятi.
   Чи й справдi все оте наснилося Байбаловi? Могло наснитися. Могло, бо  ж
вiн увесь пройнявся iде?ю осушення озера, нею  тiльки  й  живе.  А  мiг  i
вигадати, аби цi?ю вигадкою  переконати  старосту  й  писаря  управи,  якi
здавалися  йому  головними  супротивниками.  Непогана  вигадка.  Поетична,
освiтлена промiнням вiри й надi? в торжество добра на землi.
   До того ж хiба все, про що вiн говорив, опрiч двобою  богiв,  ?  просто
химерою,  теревенями?  Не  все.  Звiсно,  зараз  осушити  велике  озеро  в
якутськiй тайзi, виливши з нього воду через канави в  рiчку,  нездiйсненна
мрiя, здатна викликати лише подив i смiх. Але хiба не через людськi  мрi?,
також  дуже  поетичнi  й  романтичнi,  навiть  малоймовiрнi,  розгадуються
одвiчнi та?мницi природи, одкриваються  закони  хiмi?,  фiзики,  механiки?
Винахiд Архiмеда скида?ться на дотепний анекдот. Хто  зараз,  за  винятком
попiв, може запевнити, що через якесь столiття,  пiвстолiття,  а  може,  й
ранiш, не  осушуватимуться  озера  та  непрохiднi  болота,  що  людина  не
мiнятиме русла рiчок,  не  обводнюватиме  з  допомогою  глибинних  каналiв
безплiднi пустелi, не створюватиме новi моря, не осво?ть i цей  напiвдикий
пiвнiчний край? Ех байбали, байбали, мученики фантазi?, сiромахи  нещаснi,
Архiмеди в лахмiттi!
   Грабовський  глянув  на  старого.  Той,  згорнувшись  калачиком,  лежав
тихо-тихо, немовби й не дихав. Вiдблиск  полум'я  освiтлював  його  плечi,
ледве прикритi латками сорочки, зморщену,  як  капшук,  шию,  закуйовджену
кучму на головi, що зараз срiблилася  ще  яскравiше,  нiж  удень.  Павлове
серце стиснулося, захлинаючись жалем i нiмою розпукою.
   Доле людська, доле! Тут навiть камiнь зарида?, збагнувши,  що  пiд  цим
строкатим латтям, пiд цим буйним чубом нечесаним, у цих  зморшках,  схожих
на темнi  борозни,  ро?ться  крилата  мрiя,  живе  i  б'?ться  невмирущий,
невсипущий дух дерзання.
   Вiдчини ще змалку перед Байбалом храми людсько?  культури,  бiблiотеки,
науковi лабораторi?, театри, дай  простiр  його  допитливiй  натурi,  його
крилатiй уявi, розумно спрямуй ??. I хто вiда?! -  може  б,  i  його  хист
розквiтнув на ввесь свiт. Залунала ж  аж  ген-ген  слава  селюкiв  Михайла
Ломоносова i Тараса Шевченка, пам'ятають, шанують  i  завжди  шануватимуть
люди синiв поморського рибалки та укра?нського  хлiбороба-крiпака.  А  цей
трусить лахами, умовля?, блага? старосту й писаря.
   Грабовський пiдiйшов до скриньки, одчинив ?? i витягнув сво? солдатське
вбрання. Воно ще мiцне, хоча й не нове: як скинув його з себе в  Бутирках,
переодягнувшись в арештантське,  то  так  i  лежало.  Тiльки  чи  не  буде
малувате?
   Розгорнув  штани  й  сорочку,  поглядом  примiряв   ?х   до   скуленого
Байбалового тiла i задоволено посмiхнувся: зда?ться, пiдходить. Оце вранцi
вiддасть старому, щоб не свiтив ребрами помiж людьми.
   - Агей, Павле, - подав Байбал голос.
   Грабовський з несподiванки аж здригнувся.
   - Що таке?
   - Не сердься, що заважаю тобi. А якби справдi прокопатися вглиб  i  там
подивитись? Розповiдав менi один козак, що нiбито  в  них,  у  Росi?,  пiд
землею добувають камiнь, який славно горить у печах, залiзо i навiть те, з
чого роблять грошi. Може б, i в нас воно знайшлося? Як ти дума?ш?
   - Звiсно, може  знайтися,  -  майже  машинально  вiдповiв  Грабовський,
вражений роздумами старого. - Треба шукати.
   - А як же пробитися туди, коли така мерзлота? От _ранiш я робив ями для
сими: прокопа?шся на аршин-пiвтора,  i  далi  не  йде  -  крига.  А  тi  ж
багатства, мабуть, аж он на якiй глибинi. Так кажеш, треба шукати?
   Грабовський не  вiдповiв,  бо  його  зараз  хвилювали  не  так  поклади
якутського пiдземелля, як те, щоб одягнути старого  мрiйника.  Тримаючи  в
руках убрання, пiдступився до Байбала.
   - Ану примiряйте, - подав штани.
   - Для чого?
   - Помiряйте, а як пiдiйдуть, то й ходiть у них. Ось i сорочка. Нате.
   Але Байбал не простягнув руки, навiть не глянув на подарунок.
   - Не вигадуй, - сказав рiшуче. - Не вiзьму.
   - Я ж прошу.
   - То не проси. Дабиит теж просив...
   - Хто це?
   - Син мiй.
   - У вас ? син?
   - Не тiльки син, а й невiстка Балбаара та внучка Аанис.
   Павло зовсiм спантеличився. Вiд фурмана чув, що Байбал одинокий, що всi
його дiти давно вимерли, а виявля?ться...
   --Вони живуть у наслегу?
   --- Нi, у Вiлюйську. Кiлька  рокiв  i  я  там  жив.  Тепер  лише  iнодi
навiдуюсь, аби побачити малу. Вони також просять, коли буваю в них,  взяти
якусь одежину чи ще там щось, але я... Для чого воно  менi,  старому,  хай
уже ви, молодi. Не исиах[27] справляю. Сховай.
   Розгублений Грабовський сто?ть онiмiло з вбранням у руках,  не  знаючи,
що далi робити. Певним залиша?ться одне: тут без хитрощiв не обiйтись.
   - Так берете?
   - Нема про що й балакати, - одрiзав Байбал. - Сказав же - сховай.
   - Ну добре. Не хочете - не треба. Не буду з сво?м набиватися, хоч  воно
менi й не потрiбно, бо мале. Завтра знайду собi  квартиру,  а  це  подарую
господаревi, де спинюся.
   - Знайдеш квартиру? - Байбал пiдвiвся на лiкоть. - А моя юрта  тобi  не
подоба?ться?
   - Подоба?ться, але що з того. Як можу у вас жити, коли ви не  прийма?те
вiд мене й тако? дрiбницi.
   - Дрiбницi?!
   Грабовський нiби й не чув надривного вигуку старого. Провадив сво??:
   - У нас на Укра?нi  ?  такий  звичай:  подарунка  не  приймають  тiльки
недобрi люди, вороги, а жити в домi ворога не можна.
   Вiн поклав штани й сорочку в скриньку, зачинив ?? i  взявся  зв'язувати
книжки. Перекладав з купки на купку, крадькома поглядаючи  на  схилену  до
само? пiдлоги Байбалову голову. Мовчанка тривала довго.
   - Павле, - обiзвався нарештi Байбал тремтячим голосом. - Не йди нiкуди,
живи в мо?й юртi. Сима ?, молоко буде.
   - Спасибi за все, i за симу, й за молоко. Але  зневажати  звича?  свого
народу не можна, грiх.
   - А штани справдi на тебе малi?..
   - Не налазять.
   - Ото бiда. Дай примiряю...
   Штани якраз прийшлися по Байбаловi. Тiльки комiр сорочки був малуватий,
i горiшнiй гудзик не досягав не те що петельки, а й хрящуватого кадика.
   --То залишишся, Павле?..
   --I кожушину надягайте.
   --I?.. А?..
   --Та надягайте ж...

   11_

   Сво? норови якутська весна виказувала  й  скупо,  i  лiниво,  але  око,
незвикле до цього краю, легко вловлювало  ?х.  Днi,  дуже  короткi,  майже
непомiтнi взимку, довшали,  доточуючись  iмлистими  ранками  та  вечорами.
Вночi крига на вiкнах голосно вищала,  боронячись  вiд  зальотiв  шаленого
морозу, а опiвднi заливалася рясними слiзьми, наче  нiмо  оплакувала  сво?
нiчнi муки. Може, од тих щоденних слiз вона  помiтно  марнiла  i  тоншала.
Високi снiговi намети драглiли й меншали, а  повiтря  надворi  та  в  юртi
водянiшало, мряковiло.
   Грабовський сто?ть бiля порога,  позира?  на  сизе  громаддя  нерухомих
хмар, на темно-сiре верхiв'я безлисто? тайги, що похмурою  стiною  облягла
малесенький наслег, i серце обгорта?ться холодним смутком. Далина,  ширина
- нi кiнця, нi краю. I однак тiсно, бо все довкола здушене тайгою i важким
каменем давить на груди. От якби хоч  шматок  пiвденного  степу,  залитого
слiпучим промiнням, дзвiнкого укра?нського простору. Гай-гай, якби ж то!
   На мить заплющивши очi, лине в  тi  далекi  весни,  якi  бачив  колись,
змалку, на рiднiй Слобожанщинi. Далекi, як прадавнi,  вiчнi  легенди,  але
вiд того ще милiшi й дорожчi. На ясно-синiм небосхилi вигра? сонце молоде,
схоже на яскраво-червону тканину; призьба пiдсиха? й злегка туманиться; на
вулицi, попiд тинами, руйнуючи кволi крижанi гребельки, воркоче струмок  i
несе дитячi кораблики, змайстрованi з сухого кукурудзиння. А понад полями,
що  вже  скинули  бiлу  намiтку  зими,  миготить,   переливаючись   нiжною
голубизною, марево... У пам'ятi зринають чи?сь слова:

   "Весна прийшла!
   Тепло знайшла!" -
   Кричать дiвчатка й хлопчики.
   "Цвiрiнь! Цвiрiнь!
   Журбу покинь!" -
   Клопочуться горобчики.
   Прилiз дiдок,
   Злiз на горбок,
   У хатi буть не хочеться.
   Тепляк дмухнув,
   Крилом махнув -
   По бородi лоскочеться.
   Все ожило,
   Все розцвiло,
   I рiй дiтей привiтненьких
   На той горбок
   Несе вiнок
   З фiалочок блакитненьких...

   Хорошi слова - прудкi, дзвiнкi, запальнi, як i  сама  весна,  як  i  тi
дiвчатка й хлопчики, що зустрiчають ??. Де, коли читав цi слова - зараз не
пригада?, та вже тиждень вони не сходять з його  уст.  Чудовi,  милi,  але
чомусь хисткi i плиннi, наче отi далекi  весни  в  слободi,  що  вiдшумiли
назавжди i не повторяться нiколи.
   Пiдняв повiки - чарiвна омана зникла. Олов'яне бескеття  хмар  нiби  ще
побiльшало, осiло нижче  до  землi,  i  тайга  злилася  з  ним,  утворивши
суцiльну пелену. Стало холоднiше. Над селищем схилявся вечiр.
   Зайшовши в юрту, Павло свiтить каганчик, сiда? за стiл i припада? очима
до невеличких аркушiв паперу, над якими побива?ться вже не день i не  два.
Не один такий аркуш пошматував, вкинув у вогонь. Не йшли на душу нi свiтлi
тони, нi радiснi  звуки,  нi  молодечий  настрiй,  якi  могли  б  передати
нестримну ходу весни. Навпаки, проти його  волi  зринало  те,  що  дiялось
довкола. Розумiв, вiдчував - це не та весна, яку не раз бачив у дитинствi,
але саме ця заволодiла всi?ю його уявою i проситься на папiр:
   _
   Весна, весна... Надворi май;
   А в нас лежать снiги;
   Пану? стужа навкруги...
   Весна, весна... а в нас - гай-гай!
   Дрiма похмуро чорний гай
   Та дода? нудьги.
   Весна, весна... Надворi май;
   А в серцi жаль та сум;
   Справля? небо якийсь глум...
   Весна, весна, а в нас - гай-гай!
   Хоча б малесенький розмай
   Для нерозважних дум!
   Весна, весна... Надворi май;
   А в нас, замiсто чар,
   Густий серпанок темних хмар...

   Ще три-чотири штрихи - i картинка, зда?ться,  буде  готовою.  Сумна  та
картинка, аж гнiтюча. О, як хочеться, щоб бодай  тi  останнi  штрихи  були
житт?радiсними, повними  вогню  й  весняного  захвату!  Може,  пiд  кiнець
шпакiвню  змайструвати  чи  пролiсок  цнотливий  або  ж  фiалку   синьооку
посадити? Посадити... Та де ж усе тут зiйдеш хоча б для вiрша?
   Колись  письменник-декабрист   Олександр   Бестужев-Марлiнський,   який
вiдбував заслання в Якутську, гiрко скаржився, що не мiг знайти квiтiв для
привiтання iменинницi:

   Но ах! Якутская весна
   Не зелена и не красна!
   И здешний май холодный, дикой
   Одной подснежною брусникой,
   А не лилиями богат.

   Так було при Бестужеву, так i зараз. Лiлi?, жоржини, троянди, фiалки.
   А де ж фiалкового настрою вiзьмеш, коли лють закипа?  в  грудях?  Iнодi
поетiв дехто ганить за те, що в ?хнiх творах переважають темнi  фарби,  що
вони оспiвують людську журбу та горе. А  запакуй  його  в  оцю  напiвтемну
юрту, похарчуй заболонною кашею  -  якi  тодi  вiн  побачить  барви,  яко?
заспiва??
   Хiба ми не прагнемо звеселяти людей i себе?  Хiба  не  любимо  щастя  й
радощiв? Прагнемо й любимо в сто  крат  бiльше,  нiж  хто.  Але  для  нас,
робочих шкап, тi високi прагнення, та пекуча любов  коштують...  От  пишу,
караюсь, а яка доля спiтка? це писання? Чи побачить воно  свiт  божий,  чи
прочитають його люди? За останнi два-три роки з iркутсько? тюрми  надiслав
у галицькi  часописи  поеми  "Бурятка",  "Текiнка",  понад  пiвтори  сотнi
вiршiв, перекладiв та дещо прозою. А де вони зараз, що з  них  дiйшло,  що
загинуло, що надруковано, що забраковано - хто те вiда?? Альковнi  мотиви,
мiнорнi пiвтони...
   - Ен капсе! - почув Грабовський позад  себе  густий  баритон  i  рвучко
обернувся.
   Спершу  нiяк  не  мiг  второпати,  що  воно.  Бiля  порога  клубочилося
хмаровисько холодного повiтря, i  в  ньому  похитувалась  масивна  людська
спина, оперезана широким патронташем. З подиву протер  очi,  але  це  мало
допомогло. Лише коли дверi причинились i хмаровисько  розвiялось,  побачив
чоловiка, який, назадгузь залазячи в юрту, тягнув за собою свинячу тушу.
   - Що ви робите? - вигукнув спересердя. - Хто вам дозволив?
   Окрик, видно, подiяв: чоловiк,  покинувши  тушу,  випростався,  чим  ще
бiльше здивував Павла. Це був справжнiй велетень. Такого  Грабовському  не
доводилось бачити не тiльки в Бордонському наслегу, але й протягом  усього
життя. Навiть Микола Ожигов проти нього виглядав би хлопчиком: вiн  стояв,
трохи схиливши голову, щоб не впертися в стелю.
   - Ен капсе,  -  .вдруге  привiтався,  також  трохи  спантеличений.  ---
Добридень, кажу. А де батько?
   - Нiчого не розумiю, - щиро зiзнався Павло.
   - Про Байбала питаю.
   - Ви часом не Дабиит?
   - Не часом, а завжди Дабиит, - пожартував  здоровань.  -  А  хто  ж  ти
такий?
   Грабовський, трохи оговтавшись, коротко розповiв, як потрапив у  наслег
та в Байбалову юрту. I сам не помiтив,  коли  перейшов  на  "ти".  Правда,
зробити це було неважко: Дабиит мав приблизно  стiльки  рокiв,  скiльки  й
вiн, до того  ж  видався  дотепним  i  компанiйським.  Слухав  уважно,  не
перебиваючи, а як Павло скiнчив, запитав:
   - Ну, як тобi тут, у нашiй юртi?
   - Нiчого, жити можна.
   - То живи, коли можеш, бо я вже думав розвалити ??.
   - Для чого?
   - Щоб батько сюди бiльше й ногою не ступав, щоб сидiв бiля мене.  Де  ж
вiн зараз може бути?
   - Очевидно, в Мархiно, недавно передавав менi звiдти гостинець.  Дивний
чоловiк.
   - Може, набридав з осушенням озера, закликав до спiлки?
   - Нi, не те. Пiшов вiн i  незабаром  повернувся  з  торбою  борошна  на
плечах. Думалося, до весни поживе тут зi мною. Та де там. Наступного ранку
- знову в дорогу. I борошно залишив менi, i грошей не схотiв брати.
   - Пiзнаю батька, - вставив Дабиит. - Ти не бери того до серця.
   - Вiдтодi вже тричi  переда?  менi  тутешнiми  людьми,  якi  бувають  у
Мархiно, борошно i ячну крупу. Де вiн ?х дiста??
   - Заробля?. Батько майстер на всi руки, до всього здатний,  i  старiсть
йому не заважа?. Косить  сiно,  муру?  печi,  розпилю?  дерево  на  дошки,
рибалить, заготовля? симу. Бiльше року не був  у  нас.  Дружина  й  донька
напосiлися на мене - привези дiда Здавалося б чого тобi, старому, потрiбно
- сиди дома та грайся з онукою. Так нi ж, прямо бiда з ним. Та хай про  це
потiм, зараз я випряжу й заведу в хитон коней, а  ти  тим  часом  приготуй
посуд - розберемо вепра.
   - Де добув такого?
   - Iду лiсом, дивлюсь - сновига? помiж деревами: поживу шукав. От я його
й нагодував. Добрий  вибухався  дiдько.  Сiм  зарядiв  випустив  у  нього,
усеньке рило й голову потрощив, поперебивав ноги, а вiн  -  живий,  насилу
докiнчив ножем.
   Надворi Дабиит не гаявся. Заким Грабовський сполоснув старi ночви,  вiн
повернувся, i взялись за вепра.
   - Чому ж батько не хоче жити у вас?  -  цiкавиться  Грабовський.  -  Не
подоба?ться йому Вiлюйськ?
   - Дiло складнiше.
   - Яке саме?
   Орудуючи ножем, Дабиит  веде  повагом  i  без  особливих  емоцiй,  наче
йдеться не про його, а чи?сь минуле. Вiн,  найстарший  Байбалiв  син,  був
пiдлiтком,  коли  померла  мати.  Батько,  розорений   ясачниками,   довго
домагався правди i в Мархiно, i в Вiлюйську, i в Якутську,  а  Дабиит  тим
часом доглядав сво?х менших братикiв i сестричку. Та що  мiг  зробити  для
них, хворих, коли в юртi не було нiчого?
   Повернувшись додому  з  порожнiми  руками,  принижений  i  зганьблений,
Байбал уже не застав двох молодших синiв-близнят, котрих задушила проказа.
Через якийсь час ослiпла вiд трахоми донька i також пiшла на той  свiт.  З
горя батько мало не збожеволiв. Навiть спробував руки накласти на себе, та
люди завчасно побачили його в зашморгу i перерiзали мотуз.
   Як розтанули снiги, Байбал  та  Дабиит  покинули  рiдний  наслег.  Лiто
пронаймитували  в  одного  мархiнського  тойона.  Восени  помандрували  до
Вiлюйська, де зиму перебилися, рубаючи людям дрова i полюючи на звiрину  А
весною, зiбравши довкола себе таких,  як  самi,  голодранцiв,  пiдрядилися
заготовляти симу... Через два роки поставили собi  юрту,  i  скоро  в  нiй
залунав голос молодо? Балбаари... До  Дабиита  прийшло  мисливське  щастя.
Жити стало легше, а недавн? лихо почало забуватися...
   Тодi Байбал найнявся до каторжно? тюрми, власне, до Чернишевського.
   -  -  До  Миколи  Гавриловича?   -   вигукнув   Грабовський,   вражений
несподiваною новиною.
   - Так, до нього. Чому диву?шся?
   - I ти знав Миколу Гавриловича?
   - Трохи, а батько бiльше.
   Байбал цiлими днями пропадав у тюремному подвiр'?, щоб чимось  догодити
Чернишевському. Там частенько  й  ночував,  коли  не  проганяли  козацький
урядник i жандарм. Старий так звик до сво?х добровiльних  обов'язкiв,  що,
коли Чернишевського забрали з Вiлюйська, не мiг нагрiти собi  мiсця  дома.
Невдовзi пiсля того й почалися його мандри та клопоти з  осушенням  озера.
Так уже дев'ять рокiв. А як почув позаторiк, що до Вiлюйська припроваджено
учасникiв якутсько? трагедi?, - знову повернувся. I зразу ж  -  до  тюрми.
Але його i в подвiр'я не пустили. Два мiсяцi тинявся попiд парканом,  доки
не випровадили монастирiвцiв звiдти на каторгу...

   12_

   Пiсля  купання  йти  по  чистому   i   сипкому,   мов   цукор,   пiску,
перестрибувати маленькi теплi калюжi легко й при?мно. Сонце, що, зда?ться,
спинилось у високостi, ласкаво  гладить  промiнням  сиру  землю,  i  вона,
рознiжена тi?ю ласкою, лелi? рожевими випарами, красуючись  свiтло-зеленою
намiткою молодих трав. Безлиста тайга все ще супиться, наче розгнiвана  на
весь довколишнiй свiт, але невгамовнi пернатi  спiваки  вже  розметали  ??
зимову  дрiмоту.  Розворушене  ?хнiми  спiвами,  серце  бринить,  як  нова
бандура, захлина?ться радiстю i п'янi?.
   Грабовський пригаду?  Арамаанове  застереження,  i  йому  ста?  смiшно.
Либонь, Арамаан хотiв тiльки полякати. Напучуючи його, як попасти у другий
Мархiнський виселок, Байбалiв двоюрiдний брат казав:
   - Головне дiстатися рiчки, а там просто - берегом.
   - Я вийду на рiчку? - зрадiв Павло.
   - Iнакше не можна, iншо? дороги нема.
   - То це ж чудово! Хоч викупаюсь нарештi.
   - Не купайся.
   - Чому?
   - Вода в наших рiчках ще холодна - зразу простудишся.
   Попередження Арамаана трохи зiпсувало Павловi настрiй. Та як побачив ще
здалеку срiблястий блиск  води,  як  ступив  на  берег,  враз  пригадалася
маленька Ушаковка в Iркутську, на яку три довгi лiта дивився через грати i
марив, щоб хоч раз пiрнути в ?? повiльну  течiю.  Вiдчував,  що  зараз  не
знайде в собi сили вистояти проти спокуси.
   I не вистояв. Затамувавши подих,  миттю  роздягнувся,  стиснув  зуби  i
стрибнув у воду. Вона  справдi  була  крижаною,  але  не  вилiз,  доки  не
накупався вволю. За таке щастя ладен перехворiти...
   Круто повернувши од берега, дорога помчала до лiсу. Крокуючи ним, Павло
дивувався: ялини, берези, кедри в ньому такi, як i  скрiзь,  а  модрини  й
сосни - вiд самого  кореня  аж  до  перших  гiлляк  -  зовсiм  голi,  наче
пообчухруванi. Хто б це i для чого так понiвечив, спотворив  ?х?  I  коли?
Мабуть, торiк, бо стара кора валялася на землi, а молода на стовбурах  уже
змiцнiла й деiнде потрiскалась.
   На узлiссi стрiв чоловiка. Запитав його про диво з модринами й соснами.
   - Та це ж нашi збирали влiтку заболонь. На зиму заготовляли. А вона пiд
корою, от i позчищали.
   - Ну, а берези, ялини - чому на них кора?
   - Тому що пiд нею нема заболонi.  Ми  харчу?мось  тiльки  з  модрин  та
сосон. А ви тут уперше?
   - Так.
   - То скоро побачите, як люди заготовляють заболонь, десь через мiсяць.
   Зразу ж за узлiссям починалося селище.  Воно  було  трохи  бiльше,  нiж
Бордонський наслег, мало десяткiв зо два юрт та кiлька  будинкiв.  Крайнiй
вiд лiсу тiльки що зiп'ятий.
   На даху бiля димаря порався чоловiк, у якому пiзнав Кранiхфельда.
   - Дурно робиш! - гукнув, спинившись перед будинком.
   - Правду кажеш, - вiдповiв Вiктор жартом, яким  на  подiбне  привiтання
вiдповiдали арештанти Олександрiвського  централу,  коли  ?х  виводили  на
роботу в тюремне подвiр'я. I оглянувся. - Диви! Здоров, коли не брешеш.
   --Це вже щось нове.
   - А чого нам до  старого  повертатися,  хай  воно  згорить.  По-новому,
Павле, живемо, то й байка нова. Йди  до  хати,  там  Евелiна,  а  я  зараз
докiнчу й злiзу.
   Евелiна стоячи навколiшки, шпаклювала пiдлогу в  передпоко?.  Так  була
заклопотана роботою, що й не почула, як гiсть переступив порiг.
   - День добрий у хату.
   Господиня пiдхопилася.
   - Тю на тебе, перелякав. Добридень, Павле.
   Змiни, якi сталися з нею за останнi пiвроку, важко  було  не  побачити.
Вона значно потовстiшала, руки й ноги стали дебелiшими  i  повiльнiшими  в
рухах. Замiсть безтурботно? дiвочо? веселостi в ?? очах  свiтилися  спокiй
та хазяйська дiловитiсть. Навiть коси,  завжди  чепурно  заплетенi,  тепер
були зжужмленi на потилицi i не справляли колишнього ефекту.
   Вона завважила його подив.
   - Вибачай, що такою нечупарою  застав,  -  хапливо  розгладжувала  свою
спiдницю, густо заляпану глиною, фарбою й схожу на потерту церату.  -  Оце
так кожен день, нiколи вгору глянути. Вiктора бачив?
   - Так.
   - Заходь, - показала на дверi сусiдньо? кiмнати, завiшанi полотнищем. -
А я зараз, - i вийшла в сiни.
   Кiмната, в яку потрапив, була вже обжитою й дихала  домашнiм  затишком.
На вимазанiй жовтою глиною печi, пофарбованiй пiдлозi,  заскленому  вiкнi,
на лiжку, столi, стiльцях - скрiзь вiдчувалась увага  вимогливо?  до  себе
господинi. Вразила тiльки в'язка книжок у кутку, напiвприкрита рядниною  й
затрушена  дерев'яними  стружками.  Поглянув  на  не?  -  i   аж   плечима
пересмикнув, наче хотiв скинути з себе непри?мне враження.
   - Кажу, коли не брешеш, - говорив Вiктор, заходячи в  кiмнату,  немовби
продовжував незакiнчену надворi розмову. - Бо та дотепна й там,  у  тюрмi,
справедлива приповiдка, Павле, зараз не пiдходить нам - робимо  для  себе.
Чого ж сто?ш, наче засватаний, сiдай i розповiдай, як воно там у тебе.
   - Не розказуй, Павле, - донiсся голос Евелiни  з-за  стiни.  -  Почекай
мене, я теж хочу послухати.
   За якусь хвилину-двi вона зайшла, вже зачесана i перевдягнена, але не в
тому вбраннi,  в  яке  вдягалася  ранiш,  а  в  новому  -  кольористому  i
облямованому на грудях та рукавах бiлячим хутром.
   - О, ти, бачу, гарно пiгменту?шся, - вiдзначив Грабовський.
   - Справдi? - зашарiлася. - А Вiктор каже... Iнакше, Павле, й не  можна.
Тут з гiмназичними забаганками далеко не по?деш. Тут потрiбно  бути  як  i
всi iншi, бо цуратимуться i засмiють До того ж менi вбрання мiсцевих жiнок
подоба?ться. Все. Мовчу. Тепер хвалися ти.
   - Хвалитися нема чим. Лiчу днi, як скупердяй червiнцi, ото i все.
   - Хворi?ш знову?
   - Зараз нiби нiчого. Сиджу, читаю, пишу потроху. Недавно отримав  листа
вiд Миколи Ожигова Пише, важко було добиратися  до  Верхоянська.  Вiн  там
перукарю? й самотужки вивча? медицину. Кланя?ться вам  од  себе  и  Софi?.
Вони, либонь, також побралися.
   - Уже?
   - Може, ще й нi, та поберуться. Це вiдчува?ться з листа.
   - А ти бурлаку?ш?
   - Як бачите.
   - На тому затявся?
   - Нi, не затявся. Поспiшати нема куди, i поки що цим не сушу голови.
   - Не сушу  голови,  -  докiрливо  повторив  Вiктор,  голосно  клацнувши
язиком. - Ех, Павле, Павле, нема кому взяти  тебе  в  руки  Тобi  найперше
треба одружитися. Добра, турботлива  жiнка  пiдтримала  б,  змiцнила  тво?
здоров'я i взагалi... От, скажiмо, я...
   - Тут зараз, Вiтю, не про тебе, -  вставила  Евелiна.  -  I  не  повчай
Павла, сам не маленький.
   - Я не повчаю, а кажу правду. "Читаю, пишу потроху..." I ти йому вiриш,
що потроху? Мабуть, так само працю?, як працював у тюрмi - днi i ночi,  не
виходячи навiть на повiтря. Сама ж  зна?ш,  як  йому  потрiбнi  затишок  i
вiдпочинок. Послухай, Павле, щиро? ради - кинь до лиха  оте  бурлакування.
Зрозумiло, тобi пiсля Надi? полюбити iншу нелегко,  але  життя  ?  життям.
Вiзьми  хоча  б  Софiю:  вона  теж  кохала  Юхима  Новаковського,  за  ним
добровiльно пiшла в Сибiр, ма? сина вiд нього, а тепер, сам ти  кажеш,  що
вiдчув мiж рядками. Знайди собi вiрну дружину, збудуй  хату.  Ми  посадили
картоплю, сподiва?мось непоганого врожаю, а на той рiк хочемо  викорчувати
пнi, там, де зрубали дерева для  _будинку,  i  посiяти  ячмiнь.  Володимир
Галактiонович, живучи в Амзi, також...
   -  Спасибi,  що  згадав  Короленка,  -  перебив  Грабовський.   -   Про
Шiльйонського в'язня" i досi нiчого не сповiстив?
   - Нiчого.
   - Отак звiдусюди, - зiтхнув Павло. - А про Сигиду,  Вiкторе,  ти  зайве
кажеш. Вона не сто?ть на перешкодi. Не хлопчик, добре розумiю, ??  нема  i
вже не буде. Я нiколи не забуду Надiю, до останнього подиху  любитиму  мою
прекрасну сестроньку. Дiло зовсiм не в цьому. Хазяйнувати тут, друзi  мо?,
я не хочу i не збираюсь. Все тягне мене в Якутськ або хоча б  поближче  до
нього. Якби ж то пощастило.
   - Щось уже робиш для цього?
   - Трохи. Пам'ята?те Олексу Макаревського, харкiв'янина?
   - Того, що був на вечерi у Вiташевських?
   - Вiн. Ну, так я  вже  перехрестив  його  на  свого  близького  родича,
двоюрiдного брата.
   - Як?
   - Дуже просто. Мiсяцiв два тому подав iркутському генерал-губернаторовi
заяву, в якiй, посилаючись на сво? погане здоров'я, прошу перевести мене в
Якутський округ, до двоюрiдного брата Олекси,  який,  мовляв,  доглядатиме
мене. Приклав i ту довiдку, яку дав  менi  лiкар  Гус?в,  -  може,  клюне.
Чекаю.
   - Хай бог помага?, як  то  кажуть,  а  ми  вирiшили  не  рипатися.  Оце
закiнчимо будинок, обгородимось та й почнемо хазяйнувати.  Евелiна  уже  й
насiння дiстала, щоб розвести квiтки на вiкнах.
   - Я б i виноград розвела, - докинула  Улановська.  -  Але  вiн  тут  не
росте, а квiти, очевидно, ростимуть.  Ну,  та  це  ще  побачимо.  Зараз  я
почастую тебе, Павле, сво?м обiдом. Коли б знала, що  прийдеш,  зварила  б
укра?нський борщ, галушки з сиром.
   Вона пiдвелася i  пiшла  до  печi.  В  кiмнатi  на  деякий  час  запала
мовчанка. Павло знову поглянув на  книжки  в  кутку,  якi  протягом  усi??
розмови не сходили йому з думки.
   - Ще так i не розв'язували? - показав на них.
   - Нема де розкласти,  -  вiдповiв  Кранiхфельд.  -  Все  чекають,  поки
спорядимо ту кiмнату. Там уже одведу для них мiсце, змайструю етажерку. Та
й читати поки що нiколи, все поспiша?мо, щоб не прогавити лiта.
   - А над чим ти трудишся, Павле?  -  обiзвалася  Евелiна,  -  Щось  нове
написав?
   -  Та  всiлякi  дрiб'язки.  Перекладаю  Байронового  "Чайльд-Гарольда",
переробляю деякi сво?  вiршi,  написанi  в  Iркутську.  Хочу  скомпонувати
збiрочку.
   ...Повертався додому з дивним, хворобливим  настро?м,  не  вiдаючи,  як
подолати його. Наче загубив щось дороге. Мiркував, докопувався, причiпливо
аналiзував кожну деталь.
   Евелiна. Вiктор, ?? знав ще з Харкова, його  -  з  Балаганська.  Завжди
такi байдужi до особистого, непримиреннi до зла, неправди, такi  гарячi  й
смiливi. Адже Кранiхфельдове заслання вже закiнчувалось, вiн мiг би  й  не
пiдписувати протесту проти розправи Осташкiна, щоб не  накликати  на  себе
бiди. Так нi ж, пiдписував, розповсюджував, а на слiдствi поводив себе, як
i належить справжньому революцiонеровi. Улановська майже п'ятнадцять рокiв
поневiря?ться по в'язницях та в засланнi.
   I раптом - знадив родинний затишок. Обох знадив. Невже втома? Прагнення
спочити, забутися, вiдчути повноту особистого  щастя?  Що  це,  друзi  мо?
вiрнi,  друзi  хорошi?  Вирiшили   не   рипатися.   Газету   лише   зрiдка
переглядають, книжки й  досi  не  розв'язанi.  Нi  з  ким  не  листуються.
Квiточки розводитимуть... Знайди собi дружину, збудуй хатину...
   О нi, нi! Ця наука менi не пiдходить i нiколи не пiдiйде Мила  Евелiно,
не про тi квiти, що прикрашають  у  кiмнатi  вiкно,  треба  дбати,  не  ?х
потрiбно сiяти. Квiти недремного людського духу, квiти-блискавицi,  що  не
бояться лютого морозу,  що  здатнi  пiдiймати  й  надихати  на  прю  проти
повсюдного лиха, - от якi ма?мо вирощувати!

   13_

   Так, так, тут  майже  все  якесь  ненормальне.  Масштабне,  гiгантське,
непiдвладне людськiй уявi:  i  ландшафт,  i  тайга,  i  довжина  рiчок,  i
кiлькiсть озер, i багатства, i злиднi, i разючi змiни температури.  Усього
цього нiколи не збагнеш, не  осягнеш,  не  побачивши  на  власнi  очi,  не
вiдчувши тiлом i душею, не переживши. Може, саме це робить i тих, якi  тут
мешкають, i тих, котрих недоля закида? сюди, такими витривалими,  мужнiми,
а разом з тим по-дитячому безпосереднiми, щирими й добрими.
   Якутську зиму Грабовський i ранiш уявляв собi так. Знав: вона холоднiша
й жорстокiша, нiж будь-де в неосяжнiй царськiй iмперi?. Про  ту  холоднечу
не раз думав ще в iркутськiй тюрмi, сподiваючись, що йому та  його  друзям
пiсля суду не поминути Якутi?. Думав i, правду кажучи, побоювався. I чи не
завдяки саме такiй - психологiчнiй - пiдготовцi успiшно, навiть  порiвняно
легко протистояв шаленим морозам, зокрема в Бордонському наслегу.
   До весни виявився менш готовим, нiж до зими. Сподiвався погожих днiв ще
у квiтнi, але марно - вони прийшли значно пiзнiше,  та  й  погожiсть  ?хня
була затьмарена водянистою, мов осiння плюта, габою. А лiта такого  зовсiм
не сподiвався, i коли б йому ранiш хтось розповiв про це, не  повiрив  би.
Спека. Неймовiрна, моторошна спека, яка  сво?м  шаленством,  очевидно,  ще
перевершу? сiчневi морози. Той, хто не бачив живо? Якутi?, вважа? ??  лише
кра?м страшного холоду i навiть не здогаду?ться, що вона -  край  жахливо?
спеки.
   Надворi сонце палить так, що й п'яти хвилин не висто?ш пiд ним -  шкура
болить, робиться моторошно. А  в  юртi  -  напiвтемрява  й  густа  задуха,
перемiшана з димом. ?дине вiкно щiльно затулене рядниною - щоб не залiтали
комарi, а особливо чорнi паути, якi кусають дуже боляче.  Дверi  вiдчиненi
навстiж, та це мало допомага?: адже перед порогом безперервно, з рання  до
смеркання, тлi? копичка кiзякiв, пiдтримуючи ядуче куриво - заслiн од  тих
самих комарiв i паутiв. Вiтру в спекотливi днi тут майже нема, а якщо  вiн
коли-не-коли й дихне, то занесе в житло лиш кiзяковий дим i чад.
   Працювати важко - солоний пiт залива? очi, змокрiлi пальцi млiють, а  в
головi думки плутаються i тануть.
   - Ото ще хазя?н, - донiсся з подвiр'я сердитий Байбалiв голос. - Не мiг
догадатися. I той йолоп...
   - Що там таке? - пiдхопився Грабовський, поклавши ручку на стiл. - Кого
ви ла?те?
   - Кого, кого, - провадив Байбал уже в юртi, скидаючи з плечей торбу.  -
Вiкно заткане, повно диму. Чому й досi не приладив сiтку?
   - Де ?? взяти?
   - У хитонi за дiжкою.
   - Я ж не знав, що вона там.
   - Пошукати треба. Попросив би Арамаана.
   - Його вже третiй тиждень нема дома, рибалить.
   - А хто ж тобi молоко носить?
   - Дiти.
   - Ет!
   Байбал, оглянувши юрту, вийшов у сiни  i  невдовзi  повернувся,  несучи
густу дротяну сiтку. Тiльки зiрвав з вiкна ряднину, як усередину  метнувся
рiй мурах.
   - Нiчого, хай летять, хай, - заспокоював, прибиваючи  сiтку.  -  Ми  ?х
випровадимо.
   Скiнчивши, вiн погасив вогонь i розклав новий крокiв за два  од  вiкна.
Запаленим вiхтем сiна повиганяв паутiв з юрти.
   - Тепер iнше дiло, - сказав, зачиняючи дверi. - Збирайся.
   - Куди?
   - До _озера.
   - Чого?
   - Побачиш його i будеш знати.
   - Може, завтра?
   - Нi, нi. Сьогоднi, зараз же, завтра я...
   - Знову пiдете?
   - Авжеж. Оце навiдався, щоб побачити, як хазяйну?ш, а вранцi пiду.  Ось
тобi.
   Розв'язавши мiшок, Байбал витягнув з нього волосяну сiтку, якою  влiтку
люди закривають лице вiд комарiв, i подав Грабовському.
   - А ви ж як?
   - Вони мене знають._
   Зiбралися скоро.
   - Де ж це ви стiльки пропадали? - поспитав Грабовський уже за наслегом.
- Були в Дабиита?
   - Був. Отож вiн тодi, як ти його  напоумив,  знайшов  мене  в  Мархiно.
Пожив я в них, заки снiг не злiз, а тодi... Чого ж буду сидiти  комусь  на
ши?? Доки ще ? сила, то мушу сам собi заробляти,  а  не  жебрати.  Правда,
цього разу заробив я так, що соромно й людям казати.  Хай  вiн  подавиться
сво?ми грiшми.
   - Хто?
   - Югай, бодай йому добра не було.
   Вiд Дабиита Байбал потрапив у Кангальський наслег, де пристав до  гурту
чоловiкiв, якi споруджували мiсцевому тойоновi будинок. Бiля того  будинку
морочилися всю весну, а як робота  скiнчилася,  старий  вирiшив  заглянути
додому. I заглянув, але свого пожильця не застав  -  Павло  тодi  ходив  у
Мархiнський виселок. А тут причепився до нього бордонський староста -  йди
косити сiно. Не хотiлося Байбаловi найматись, бо ж треба  було  сiдати  на
власну косарку - ту, що Югай купив тодi, коли спродували Байбалове  майно.
Але погодився на сво? безголiв'я -  староста  обiцяв  добре  заплатити.  I
заплатив...
   Косовиця йшла гарно. Уже й лан кiнчався, та несподiвано трапилось лихо:
косарка наскочила на пень, i полетiли ножi. Югай мало не сказився. Це  ти,
каже, навмисно зробив, аби зiпсувати косарку, яку сам колись  прогайнував.
I сплатити зароблене вiдмовився.
   Не стерпiв тако? кривди, тако? наруги Байбал. Плюнув  старостi  в  його
поганi очi та й пiшов зi скаргою в управу. Все розповiв головi.  Та  що  з
того?  Голова  дослухався  до  тi??  щиро?  й  правдиво?  сповiдi,  як  до
торiшнього грому. Сказав, нiякого суду чинити не може, бо ж не був на полi
i не зна?, хто бiльше завинив - наймит чи господар. Вийшло так, що  Байбал
мусить двiчi лягти пiд канчуки на хара масу,  тобто  чорну  дошку  ганьби:
перший раз - за образу старости, а другий - за те, що покинув  роботу,  не
добувши строку.
   - Чу?ш, Павле? На хара масу! Бач, яка правда! Нi, нi,  я  на  них  таки
знайду закон - i на Югая, i на голову управи Захара Попова.  Я  ?м  покажу
хара масу. Знатимуть. Де це видано, щоб нi за що  класти  людину  на  хара
масу й бити?  Вже  забули  про  Монастирiвку?  Завтра  пiду  до  окружного
справника, а не допоможе - в Якутськ подамся, до найвищого тойона.
   - Дума?те, справник або губернатор кращий за Югая чи Попова?
   - Мусить бути кращим, мусить судити по правдi, а не так.
   - Мусить...
   - А що ж робити, Павле? Мовчати й лягати на хара масу?
   - Нi,  не  мовчати  й  не  лягати,  -  вiдповiв  Грабовський  i,  трохи
помовчавши, додав: - Треба протестувати, але  протестувати  не  одному,  а
цiлими наслегами й улусами, разом. Тодi до наших скарг дослухатимуться  не
тiльки староста чи голова, а й губернатор. Потрiбно усiм зразу.
   - А як же ?х зiбрати докупи?
   - У цьому якраз головна бiда наша, особливо в  Якутi?,  де  наслег  вiд
наслега за сотнi верст.
   За балачкою Грабовський i не помiтив, як забралися в  лiсову  гущавину.
Тут паути нападали цiлими зграями, i вiн змушений був надягнути на  голову
волосяну сiтку. Байбал iшов спокiйно, як i ранiш, не одбивався вiд  мурах,
наче вони й не кусали його. Вiн, видно, знав цей лiс не  гiрше,  нiж  свою
юрту, бо простував навмання, не роздивляючись по боках.

   ***
   Озеро   показалось   несподiвано,   немовби    зненацька    пiдкралося.
Напiвовальне, повноводе, воно вражало сво?ми обширами й незайманою красою.
Його дальнi обриси губилися пiд суцiльною стiною низькорослого лiсу.  Лише
в одному мiсцi зелена стiна обривалася, нiби  хтось  розвалив  ??,  i  там
похилий берег, заллятий сонцем, золотавився галявиною. На галявинi маячать
намети, метушаться люди, а на водi при березi тулиться багато човнiв.
   - Що там таке? - показу? Грабовський на галявину.
   - Мабуть, нашi заготовляють симу, - пояснив Байбал. - А може, з якогось
iншого наслегу. Зараз побачимо. Ну, як? - пiдморгу? на озеро.
   - Гарне.
   - Не про те питаю. Вистачило б поля й сiнокосу для бордонцiв?
   - Певно.
   - То-то ж.
   - Глибоке воно?
   - При березi не дуже, а туди далi, посерединi, ого-го .. - Не скiнчивши
фрази, Байбал руша? берегом до  галявини.  Ступаючи  за  ним,  Грабовський
огляда?  озеро  й  остаточно  допевню?ться,  що  iдея  старого  -  химера.
Вихлюпати таке водоймище, осушити його  -  скiльки  ж  тут  рук  потрiбно,
скiльки працi? А якою ма? бути глибина каналу? Химера. В усякому разi поки
що.
   Якби ж Байбал збагнув це.  Не  збагне.  Навiть  не  тому,  що  не  може
збагнути. Не хоче i, очевидно, нiколи не захоче. Вiн так уже зжився з цi?ю
мрi?ю, так переконався в можливостi, або, вiрнiше,  в  потребi  здiйснення
??, що розлучити його з нею  зможе  хiба  смерть.  Це  Павло  вiдчув  усiм
серцем, тому й не  намагався  затьмарювати  свiтлу  надiю  старого.  Може,
тiльки вона, та надiя, трима? його на  свiтi,  бодай  трохи  скраша?  його
нужденне життя.
   Галявина виявилася досить великою. Зараз вона нагадувала собою  кочовий
табiр,  густо  уставлений  шкiряними  наметами,  куренями,  купами   риби,
модриново? кори,  берестовими  дiжками,  рiзним  рибальським  причандаллям
тощо. Людей - до сотнi, i купчаться сво?ми наслегами. Бордонцi - на самому
березi.
   - От i пiдмога! - радiсно вигукнув Арамаан, уздрiвши прибулих. - Добре,
що прийшли. Водиця цього року гарно вродила. I галян, i окунь, i карась, i
щука. Буде сима. Приста?те до нас?
   - Нi, - вiдповiв Байбал. - Ми про симу й не гадали. Оце думав  показати
Павловi озеро, а сам пiду.
   Арамаан поклав на землю сiть, випростався.
   - Ой, брате, брате, i доки ти отак тинятимешся по свiту? Однак  з  того
твого дива не буде пива.
   - Не буде?! - спалахнув Байбал. - I ти  вже  почина?ш  каркати?  Тягнеш
тойонську руку?
   - Бодай та рука всохла. Не в нiй,  брате,  дiло,  а  в  тому,  що  отак
марну?ш свiй вiк.
   - Я марную?
   - Авжеж. Ходиш, домага?шся, а багачам i за вухом не свербить. Що  ж  це
за життя? Одумайся, щоб не було пiзно.
   Бордонськi чоловiки, припинивши  роботу,  потягнулися  до  Арамаанового
намету. Босi, без сорочок i сiток, видубленi сонцем, водою i вiтрами, вони
всiдалися на гарячому пiску, мов на морiжку, i навперейми розпитували  про
новини.
   - Чого це ти не поладнав iз старостою?
   - Хай з ним злi духи ладнають, - супить кущуватi брови Байбал i почина?
розповiдати з усiма подробицями свою лиху пригоду на сiнокосi.
   Павловi нецiкаво вдруге слухати ??. Знявши з голови волосяну сiтку, вiн
побрiв  табором.  I  дивувався:  паути  тут  не  кусали,  хоч  i  було  ?х
сила-силенна. Iшов поволi, роздивлявся довкола i вiдкривав для себе новий,
нiколи не бачений свiт.
   Тут, у цьому таборi, всюди пану? копiтка i тонко злагоджена праця.  Нею
зайнятi всi - вiд найстаршого до наймолодшого, кожен робить сво?.
   Посеред галявини палахкотить вогонь, у який дiтлахи пiдкидають хмиз,  а
над ним кипить i пару? пузатий казан. Витягнувши з нього  перемлiлу  рибу,
жiнки розминають ?? ложками на тiсто i висипають у мiшок з сирицi. Коли  ж
вiн наповню?ться до гички, два чоловiки зашивають його шкiряними дратвами,
тягнуть на берег i, припнувши на довгий мотуз до човна, кидають у воду.
   - То для чого? - диву?ться Грабовський.
   - Щоб сима не псувалася на сонцi, - вiдповiда? одна з жiнок.  -  Потiм,
як стане холоднiше, ми ?? витягнемо.
   У найдальшому кiпцi галявини  натрапив  на  дивну  споруду,  бiля  яко?
поралися  старий  дiдусь  i  маленький  хлопчик.  До  чотирьох   невисоких
стовпчикiв прибита лозяна решiтка шириною зо два аршини i довжиною  сажнiв
на п'ять. Зверху - тонкий шар висмаженого риб'ячого м'яса, а знизу - тихий
димокур з листя та iншого лiсового непотребу.
   - Що це? - пита? дiдуся.
   - Барчу робимо, - вiдповiда? той. - Вiзьми спробуй, хоч вона  ще  й  не
готова. Пiди-но, - зверта?ться до маленького помiчника, --- принеси  тi??,
яку ми вчора зробили.
   - Спасибi, - дяку? Павло. - Я знаю, що таке барча, але ще не бачив,  як
вона готу?ться. Мудро придумано.
   За десяток сажнiв од сушарнi  на  модриновiй  корi  в'яляться  окунi  й
карасi. Це  -  майбутня  хохту,  котру  дома  ще  треба  пiдсмажувати.  ??
найбiльше заготовляють якути, особливо коли багатий  улов  i  не  вистача?
рук, щоб обернути його на барчу або симу.
   Повертаючись до Арамаанового намету, Грабовський почув наглий  тупiт  i
оглянувся. Прямо на нього мчав на баскому конi Югай.
   - Хто дозволив одлучатися з наслегу? -  гримнув  бордонський  староста,
порiвнявшись. - Хто?
   - Нiхто. Менi й не треба дозволу.
   - Як?
   - А так. У вироку суду не сказано, що нам, засланцям, не можна ходити в
лiс чи в поле.
   --У лiс чи в поле, - перекривив Югай. - А в Мархiнський виселок?
   - Там живуть мо? друзi, i я маю право вiдвiдувати ?х.
   - Я забороняю! Я!.. - зарепетував староста, аж синiючи на виду. -  Я  в
управу!! До справника!
   На галас  збiглися  бордонцi  i  обступили  Грабовського,  наче  хотiли
одгородити його вiд розлютованого Югая.
   - Плюнь на нього, Павле, - заговорив Байбал. - Плюнь i не дивись. - Вiн
обернувся до старости: - Чого ти в'язнеш до чоловiка?
   Югай аж затрясся в сiдлi. Не тямлячи себе, вiн  рвонув  повiд,  i  кiнь
свiчкою звiвся перед Байбалом, краючи переднiми ногами повiтря. Але старий
навiть не ворухнувся, наче нiяко? загрози й не iснувало.
   - Чого в'язнеш? - продовжував допитувати. - Що вiн тобi зробив? Дума?ш,
як тойон, так на тебе й управи не знайдеться? Знайдеться. I за роботу менi
сплатиш, бо я не винуватий, що на тво?му сiнокосi пакiлля.
   На обличчi Югая трiпнулася зневажлива посмiшка.
   - Наставляй кишенi, вiзьмеш, волоцюго, вiзьмеш.
   - I вiзьму! Але тут  не  про  мене.  Де  таке  бачено,  щоб  чоловiковi
боронилося ловити рибу? Чим вiн буде взимку харчуватися?
   До бордонцiв пiдходили люди з iнших наслегiв. Натовп усе бiльшав, глухо
ремствуючи.
   - Женiть його звiдси! - вигукнув хтось.
   - Геть! - долинуло з iншого боку.
   Староста побiлiв. Його руки тремтiли, а  пiт  заливав  переляканi  очi.
Такого повороту вiн не сподiвався, бо в Бордонському наслегу  йому  нiхто,
крiм хiба Байбала, нiколи слова не сказав наперекiр. Як же тепер вибратися
з цi?? халепи? Не рубонеш же всiх канчуком, не  покладеш  разом  на  чорну
дошку.
   - Люди! - знайшов Югай нарештi мову. - Я  нiкому  не  забороняв  ловити
рибу, ловiть собi.
   - А чого причепився до Грабовського? Хiба вiн не наш?
   - Що ма?ш до нього?
   - I Грабовському не забороняю, - продовжив староста, коли влiгся галас.
Тепер говорив спокiйно, тихо. - Хай ловить. Але мав би  менi  сказати,  що
йде на озеро, бо ж закон того вимага?...
   - Ет, закон, закон, - заговорив Арамаан, вийшовши з  натовпу.  -  Його,
звiсно, треба виконувати, але ж де той закон, а життя...  Тут  Грабовський
не винуватий. То ми його сюди потягли. Що потрiбен твiй дозвiл, не  знали.
Вибачай, думалося... А як закон не  велить  засланцевi  рибалити,  ми  для
нього самi заготу?мо сими.
   - Може й вiн  з  вами  бути  тут,  -  подобрiшав  староста.  -  Але  ви
вiдповiда?те за нього.
   - Можемо вiдповiдати. Спасибi тобi за добре серце та ?дь додому.
   Югай задоволене посмiхнувся, витер пiт з чола, повернув  коня  i  скоро
зник у лiсовiй просiцi.
   - Хоч ти й брат менi, а останнiй дурень, - кинув сердито Байбал  у  бiк
Арамаана. - Дяку? за добре серце. Його, негiдника, треба... А ти...
   - Не лайся, брате, iнакше не можна було зробити. Подумай сам. Закон  на
його боцi. Ти кричи й лусни, а вiн мiг забрати Павла, за  грати  посадити.
Хай собi ?де задоволений, а ти, Павле, залишайся з нами. Згоден?
   - Авжеж.

   14_

   Пролiсок.
   Перше живе зело землi, ще затиснуто? в лещатах зими,  перший  провiсник
тепла й пiснi. Нiжний, цнотливий, немов  дiвча-пiдлiток.  Хтось  з  поетiв
назвав його несмiливим. Чи таки несмiливий? О нi! Вiн -  сама  смiливiсть,
найчистiша, найщирiша, найпалкiша, яка, зда?ться, межу? з безумством,  але
саме тому так приваблю? й збуджу? свiтлi думи i настро?.  Нi  троянди,  нi
жоржини, барвiнок чи  крученi  паничi  -  нiхто  з  цих  лiтнiх  красенiв,
розкiшних i пахучих, не стане на прю з березневими вiхолами та дошкульними
морозами - нiхто. А вiн, - синьоокий, тендiтний, нiжний, - ста? на  герць.
I виходить у тяжкому двобо?  переможцем,  вiщуючи  сво?м  бiлим  суцвiттям
наступ погожих днiв.
   "Пролiсок" - саме так називатиметься майбутня книжка, якщо ?й пощастить
побачити свiт. Пролiсок весни поетично?! Ти мусиш бути особливо  смiливим,
не боятись люто? негоди, не гнутися, жити й рости,  служити  людям,  даючи
щастя й насолоду. Нести в собi любов i  гнiв,  мрiй  крилатих  перегони  i
рокiт сурми грозовий. Нести завзято, щедро, без страху i вагань, розпуки й
каяття.
   Грабовський сидить за столом, перегорта? дрiбно списанi аркушi, i  вони
вливаються йому в душу кожен сво?ми муками й  жалями.  Того  болить  гiрка
доля робiтника, котрий на вiчнiм заробiтку страча? силоньки сво? i  топить
горенько у чарцi... Той колише,  наче  свою  недужу  дитину,  тяжку  журбу
швачки-страдницi, в яко? над роботою з раннього ранку до пiзньо?  нiченьки
рученьки терпнуть, злипаються вiченьки... Той захлина?ться в невiльницькiй
глушинi: людина ?сьм... мене гнiтуть слаботи; я чую ?х, несила ж утекти...
На iнших постають, немов докiр сумлiнню, сiльська вчителька, що молодою ще
злягла в могилу; незабутня сестронька Надiя, замордована катами; зустрiчi,
розлуки, прощання, пекучi сльози, нiмий смуток...
   Уже чимало набралось вiршiв, викiнчених i начисто переписаних, -  скоро
й до сотнi сягне. Таки набiга?  книжечка.  Але  потрiбно  ще  працювати  й
працювати, як отiй нужденнiй швачцi. От хоч би й цей  -  про  геро?в.  Уже
скiльки часу б'?ться над ним, скiльки варiантiв знайдено й перекреслено, а
вiн i досi, як то кажуть, не  витанцювався,  не  явля?  того,  що  повинен
явити:

   Не вам мiй спiв, уквiтчанi геро?
   Кривавих справ, не вам мiй голос, - нi!
   З-пiд барв рожевих вигадки пусто?
   На чорнiм тлi ви бачитесь менi.
   Хай досi сниться iншому пi?тi
   Шалений брязкiт кинутих шабель...
   Не кращ було б запособлять освiтi,
   Пiдняти люд хоть на один щабель?
   Моя хвала трудiвникам незнаним,
   Що двигли мисль по селах, хуторах,
   Цуравшись власно мрiй золототканих,
   Чий невiдомо почива? прах;
   Чий вiк минув за працею, як днина,
   Слiпим братам торуючи межу...
   Перед тими я стану на колiна,
   Героям тим подяку я зложу!
   Моя хвала живим, як i помершим,
   Отим борцям за будуче Русi...

   Нi, таки ще до кiнця не витанцювався. А витанцюватися мусить, бо ж  без
вiрша про творче кредо поета немислимий дебют взагалi - митець  зразу  ма?
проголосити свою вiру, сво? погляди, прагнення, смаки. Немислимий тим паче
такий: дебютантовi не дев'ятнадцять рокiв, коли початкуючий пi?та  склада?
гiмни бiлому цвiтовi яблунь, волошкам, шарудiнню хвиль на морi, мерехтiнню
зiр на лiтньому небi, захлинаючись у лiричнiй бiгунцi.  Все  повинно  бути
гранично чiтким i недвозначним: щоб i в цiй збiрцi читачi  ясно  побачили,
чого можна чекати вiд ?? автора в майбутньому.
   Це кредо необхiдно висловити також на  типово  укра?нському  матерiалi,
щоб було конкретнiше i зрозумiлiше для читачiв, а надто для  тих  спiвцiв,
якi зовсiм поринули  в  минуле,  лише  тим  i  займаються,  що  вихваляють
запорозьку старовину або  зойкають  над  нею,  обливаючи  ??  холодними  й
рiденькими сльозами. Широкi, як син? море, шаровари, розметаний  на  вiтрi
чуб-оселедець,  шибайголови-характерники,  золотi  череси,  кривi   шаблi,
ятагани, гетьманськi булави, полковничi пiрначi, корогви, литаври -  от  i
весь ?х свiт, близький i дальнiй. Та ще, може, покiрний  пановi  й  боговi
мужик.
   До таких служителiв музи порива? гукнути на повен голос:

   Запорожжя та козацтво
   Спать уклалося в журбi...
   Iнший час, панове-братство, -
   Iншi теми на добi!
   Вiдлiчивши козаковi
   Поважання данину,
   Чи не глянуть мужиковi
   У хатиноньку сумну?
   Глянуть просто, без серпанку,
   Яким все обволiка
   Пан поет, що бачить з ганку
   Богоносця-мужика...

   Так, так, братове, iншi теми на добi. Iншi проблеми,  iншi  геро?.  Все
iнше, бо ж плин iсторi? не спиня?ться нi  на  мить.  Якраз  навпаки:  його
скорiсть, як i насиченiсть новiтнiми суспiльними явищами, зроста? з кожним
наступним десятилiттям, роком, мiсяцем, тижнем, днем. I громадський  дiяч,
митець - а митця важко собi уявити не  громадським  дiячем  -  повинен  це
вiдчувати, бачити, знати. Без цього бачення й знання годi бути  не  тiльки
сурмачем,  заспiвувачем,  а  й  останнiм  пiдголоском.   Байрон,   Пушкiн,
Шевченко, Мiцкевич  стали  знаменами  сво?х  iсторичних  епох  завдяки  ?х
генiальностi, тобто вмiнню уловлювати  пульс  життя  i  правдиво  виражати
його.
   Чи ж багато ма? зараз Укра?на iстинних сурмачiв, володарiв i виразникiв
дум людських? На превеликий жаль, мало. Мудрий Iван Франко,  крилата  Леся
Укра?нка, чудовий знавець народного духу Панас Мирний, ну, ще дехто...
   Та й чи ж хоч половина усi?? пишучо? братi? бачить i вiдчува? тi змiни,
невпинне вiдмирання  й  оновлення,  якi  вiдбуваються  тепер  у  сферах  i
господарсько-виробничiй, i полiтично-становiй,  i  культурно-духовнiй?  Ой
нi, нi. Особливо там, у Галичинi...
   Перечиту?ш тi галицькi часописи, котрi  вряди-годи  прориваються  через
кордон сюди, i нерiдко серце закипа? кров'ю.  Дума?ш,  докопу?шся,  пита?ш
сам себе: чому? Чому вiд значно? частини  опублiкованих  на  ?х  сторiнках
творiв  так  i  тхне  старовиною,  якоюсь  задавленiстю,   антиiсторизмом,
сво?рiдним  анахронiзмом?  Чому  в  них  домiну?  давно   вiджиле,   часто
скидаючись не так на вiдбитки реального теперiшнього життя,  як  на  кволi
лiтературнi ремiнiсценцi?? I не лише тодi, коли йдеться про  минуле,  а  й
про сучасне.
   Недавно прочитав "Ядзю i Катрусю". Загалом повiсть цiкава  й  засвiдчу?
симпатичний мистецький хист  у  Наталi  Кобринсько?,  зосiбна  тi?ю  сво?ю
частиною, в якiй змальовано долю  одвiчно?  наймички  Катрусi.  Таких,  як
Катруся, о цiй порi, - в тому рахунку i в Галичинi,  -  сила-силенна,  ?м,
щодня кривдженим свiтом визиску i безправ'я, важко живеться, але  вони  не
схиляють голови, не пiддаються чорнiй розпуцi,  не  йдуть  пiд  суспiльний
укiс,  а  боронять  свою  людську  гiднiсть,  борються,  працюють,  навiть
знаходять у собi сили жартувати, смiятися, не видавати людям  свого  горя,
знаходити хвилини щастя.
   А панна Ядзя? Неважко здогадатися, що цi?ю сво?ю  геро?нею  письменниця
порушу? проблему ролi шляхетно? жiнки в громадi. Як же  вона  ставить,  як
розв'язу? цю справдi важливу проблему? Наскiльки життя,  клопоти,  думи  й
почування молодо? Селецько? позначенi сьогоднiшнiм духом? Як вони несуть у
собi  правду  про  громадянську  активнiсть  теперiшньо?  жiнки-патрiотки?
Вiдповiдь на всi цi питання, як тракту?  ?х  авторка,  може  б,  i  змогла
втiшити iсторичних ровесниць Наталки Полтавки, та сучасному читачевi, який
бачить  те,  що  дi?ться  навколо,  вона  видасться  ветхою  ба?чкою   про
блiднолицю панянку-красуню з добрим серцем, але нещасливу в  коханнi,  яка
непомiтно для само? себе ста? добродiйкою свого села.
   Бере книжку, горта? _?? i  спиня?ться  на  однiй  з  сторiнок,  нервово
покресленiй олiвцем. _От хоч би оце: "В добротi свого  серця  вона  любила
думати про тих далеких бiдних, котрим вона з сво?ми робiтками приходила  з
помiччю.  Перед  ??  уявою  поставали  дуже  зворушливi  сцени,   вичитанi
переважно з повiстей. Вона бачила нещасливу матiр, котра не мала  що  дати
дiтям ?сти i в найбiльшiй розпуцi хотiла вiдiбрати  собi  й  дiтям  життя,
коли несподiвано з рук невiдомо? добродiйки надiйшла помiч".
   Яка все це старовина! Який iсторичний анахронiзм, що сяга? аж ген-ген у
крiпаччину або й далi?! Тип Ядзi дуже блiдий i для  сучасностi  забарений.
Танцюрки на "добродiйнi цiлi", подiбно до роз'?здiв у при?мнiй  асистенцi?
пана Адама по шляхетських ма?тках за пожертвуванням для селян,  потерпiлих
вiд градобою, не вартi серйозно? уваги.
   Виявляти тепер суспiльну роль жiнки такими благодiйницькими дрiбницями,
котрими звеличу? себе панна Ядзя, лiтература не може, не ма?  права,  якщо
вона хоче корисно слугувати громадi. Не ма? права, бо ж на iсторичний  кiн
уже вийшла нова жiнка - революцiйний борець, громадський  дiяч,  трудiвник
науки i культури. Софiя  Перовська,  Вiра  Засулич,  Надiя  Сигида,  Марiя
Калюжна, Марiя Ковалевська, Евелiна Улановська, Софiя Новаковська...  Чого
вартi  "добродiйницькi"  дрiбницi  Ядзi  Селецько?   проти   громадянських
подвигiв цих велеток духу людського?!
   А звiдкiля беруться в писаннях галичан  такi  прикрi  анахронiзми,  якi
бачимо в повiстi Наталi Кобринсько?? Безумовно, вони не просто  собi  плiд
авторсько? рутини. Вони, мабуть, живляться сво?рiднiстю галицького  укладу
життя i зумовленi недостатньою зрiлiстю суспiльно? думки  _та  лiтератури.
Либонь, звiдсiля йде все iнше, в тому числi й питання  про  роль  жiнки  в
громадi. Взяти хоч би отi не дуже численнi товариства, що вже iснують  або
створюються в Галичинi. Завдання, якi ставлять вони перед собою, видаються
зародковими, початковими. Цей первiсний стан у Росi? давно вже пережитий.
   Навiть  при  наявностi  тяжко?  державно?  кормиги,   при   вiдсутностi
елементарно? демократi?, передова  частина  росiйсько?  громади  в  царинi
духовнiй сто?ть  вельми  високо  i  твердо.  Далеко  не  треба  ходити  за
доказами: тодi як у _Русi Австрiйськiй нема? жодно?  дiвочо?  гiмназi?,  а
жiноче питання почало прокидатися лише тепер,  -  у  Росi?  жiноча  освiта
посiда?  не  останн?  мiсце,  а  жiнка  з  давнього-давна  бере  участь  у
письменствi та науцi. Пiд кiнець шiстдесятих,  а  переважно  з  сiмдесятих
рокiв женщина виступа? вже i як громадянка в  рiзних  проявах  поступового
руху  суспiльства.  В  усiх  на  очах  вiдбувся  масовий,  можна  сказати,
хрестовий похiд у народ. Усi знають i ту сумну долю, i тi жертви, якi  тут
принесла до вiвтаря  батькiвщини  женщина.  На  тому  важкому  шляху  вона
виявила стiльки духовних скарбiв та високо? величi,  що  вiки  сяятиме  ??
свiтлий, обайно прекрасний образ.
   Починаючи з Пушкiново? Тетяни, лiтература змалювала нам чимало чудових,
живих, на  диво  рiдких  типiв  женщини  росiйсько?;  найбiльшим  артизмом
вiдрiзнявся Тургенев, котрому  переважно  мусить  бути  вдячним  жiноцтво.
Письменники-народники показали нам щирi взiрцi тих типiв у нижчих верствах
суспiльностi,  не  поминувши  простого  люду.  Тi  любi,   дорогi   образи
зворушують читача вродою внутрiшнiх прикмет, зiгрiвають почуттям  дiяльно?
любовi до нужденного брата.
   Женщина-укра?нка йшла поруч з московкою, бо iсторiя зв'язала ?х  докупи
у тому руховi, i з цього погляду ми не добача?мо нiяко? рiзницi мiж тi?ю i
другою. Iнше треба сказати про Польщу, що бiльш або менш  вiдокремлювалась
у сво?х  змаганнях  суспiльних:  женщина  сто?ть  там  на  далеко  нижчому
ступеневi просвiтному, як i громадянському; женщина-полька,  зда?ться,  не
забула ще, що вона насамперед панi чи панночка,  а  вже  потiм  i  одиниця
великого гурту людностi. На те, звичайно, мались сво? причини,  -  даремно
було б чiпати питання про "вину"; та й як розiбратись у  тому  iсторичному
виру, що поглинув у сво?й безоднi стiльки  людських  мрiй,  стiльки  часом
доброго та прекрасного!
   Всi цi оцiнки, якi вже давно снуються в головi й просяться  на  широкий
суспiльний простiр, треба буде  згодом  висловити  в  одному  з  галицьких
часописiв, хай у Франковому  "Народi".  Коли  б  вони  викликали  голосний
вiдгомiн серед галичан, а найперше серед тих, хто практично i в  творчостi
займа?ться жiночим питанням, - було б добре.  Мабуть,  у  тому  вiдгомонi,
якщо  вiн  пролуна?,  знайдуться  i  сердите  невдоволення,   продиктоване
мiсцевим гонором, i скарги на лиху iсторичну долю, i  докори  авторовi  за
його "прагнення посварити" Галичину з Надднiпрянщиною, i  ще  дещо.  Ну  й
хай: хоч ти менi, Платоне, й друг, та  iстина,  братику,  дорожча,  казали
древнi...
   А iстина, милi мо? побратими, в тому, що  жiнка  Росi?  i  Укра?ни,  на
вiдмiну вiд жiнки Галичини,  бере  активну  участь  у  суспiльному  життi,
виступа? борцем за кращу будучину.  В  полi  ??  дiяльностi,  ??  духовних
змагань i пошукiв - господарство, полiтика, наука, культура, просвiта.  Це
стверджують подвиги не тiльки славетних геро?нь типу, скажiмо,  Перовсько?
чи Сигиди, а й багатьох не вiдомих широкому загаловi, про яких недавно вже
говорила преса: слухачка Рождественських лiкарських курсiв Юлiя Нагiрська,
яка доброхiть по?хала на допомогу голодуючим  Самарсько?  губернi?  i  там
передчасно  померла  вiд  тифу;  донька  колишнього   ректора   Ки?вського
унiверситету Михайла Максимовича, що по закiнченнi Вищих жiночих курсiв не
залишилась у великому мiстi,  а  стала  скромною  сiльською  вчителькою  i
чимало корисного зробила для людей... Коли-то,  хочеться  запитати,  панни
Ядзi стануть нарештi Нагiрськими?
   Нагiрська, Максимовичка, Симонова та багато  iнших  геро?нь-трудiвниць,
яких ми ще не зна?мо, - то не плiд поетично? фантазi?, то реальнi люди, не
об'?днанi в якiсь "товариства"  чи  "клуби",  а  розкиданi  по  найдальших
закутках кра?ни, зайнятi сво?ми рiзними  дiлами,  але  вони,  винесенi  на
сторiнки газет i  журналiв,  постають  яскравими  лiтературними  образами,
гiдними  наслiдування.  Це  -  суспiльнi  типи,  вихопленi  з   росiйсько?
пореформно? дiйсностi, _?х спорiднюють, роблять  саме  суспiльними  типами
думки, мета, змагання, навiть риси духовно?  величi  та  обайностi.  Мовби
вони ? дiтьми однi?? духовно? неньки.
   Еге  ж  -   духовно?   неньки.   За   ту   неньку   правлять   наслiдки
загальнолюдського  руху  просвiтного,  якi   осягнуло   сучасне   людство.
Прекраснi iстоти, чудовi типи! Чи ? ж такi в Галичинi, поки що важко певно
сказати; коли ? -  тим  краще.  Все  ж  жiноцтву  галицькому  чимало  чого
знайдеться повчитись у росiйського - от хоча б тi?? щиро? прихильностi  до
простого люду, того розумiння насущних потреб його, того болiння  народним
горем, тi?? геро?чно? мужностi в прямуваннi до повзято? мети, всього того,
словом, що так яскраво  виявили  згаданi  трудiвницi.  Вiдгомони  подiбних
змагань дочува?мо ми i  мiж  галицьких  русинок;  дай  же,  боже,  щоб  тi
вiдгомони вилилися в  один  широкий,  живий  i  могутнiй  рух  на  користь
Русi-Укра?ни, на полiпшення тяжкого горя, в якому  перебува?  наш  темний,
нужденний люд, - дай боже!..
   "Думи мо?, думи мо?, лихо менi з вами", - сказав колись Кобзар  великий
народу нашого. Так воно насправдi ?,  так  воно,  либонь,  ще  й  буде  до
котрогось часу, - лихо менi з вами.  Вони,  думи,  звiльна  рояться  серед
чотирьох рублених стiн юрти, б'ються  об  нiму  самотину  i  розпливаються
неясним, невловним, наче сновиддя, мереживом надiй далеких  та  захмарних,
завдаючи пекельних мук.
   Стомлений роздумами, Грабовський пiдводиться з-за столу i,  розправивши
плечi, пiдходить до вiкна. Воно тепер уже не загороджене дротяною  сiткою,
i через нього добре видно  захiд  сонця,  що  червонясте  палахкотить  над
далекими верховинами тайги, густо заливаючи ?? золотавим  багрянцем.  Ледь
прижовклi молодi берiзки, що стоять, немов почесна варта, мiж наслегом  та
безмежним лiсом, у  тому  багрянцi  скидаються  на  фантастичних  русалок,
задивлених у сизе небо, i наганяють легкий смуток.
   Рання якутська осiнь - вона також диву?, i насамперед тим, що  почалася
зовсiм несподiвано. Ще в кiнцi липня, коли разом з бордонцями  рибалив  на
озерi, сонце так пекло, так шаленiло, що здавалось, нiколи не  вгаму?ться.
А вже на самому початку серпня раптом  схаменулось,  наче  враз  спало  на
сво?й пекельнiй силi.  З  кожним  новим  днем  показувалося  на  свiт  уже
пiзнiше. Невеселе, мандрувало в небесному склепiннi все нижче й  нижче  i,
ховаючись за хмари, поспiшало до заходу. Не встигало нагрiвати, як  ранiш,
землю - i вона дихала спокiйною прохолодою. Невже  так  зненацька  й  зима
наступить?
   Знову повернувшись до столу, Павло схиля?ться  над  недописаним  листом
Василю Лукичу. Довгим i якимсь незiбраним  виходить  цей  лист:  сам  лише
житт?пис ледве вмiстився на кiлькох аркушах, а ще ж  хочеться  вставити  в
нього замiтку про Порфира Кореницького. Та й пурхати по верхах не можна  -
це ж вiдповiдь на перше  послання  люб'язного  Лукича.  Коли  вже  чоловiк
цiкавиться тобою, просить написати про тво?  життя,  звiрити  тво?  плани,
настро?, думки, - уваж йому.
   Але справа тут, зрештою, не в самiй людськiй чемностi. Нi. В  бiльшому.
До яко? з галицьких полiтичних груп належить Василь Лукич, не зовсiм ясно.
Якщо судити по редагованiй ним "Зорi", то... Але що тут гадати на киселицi
- все напиши, як ?, як дума?ш,  як  почува?ш.  Хай  вiда?  чоловiк,  якого
автора запрошу? до спiвробiтництва в журналi, щоб потiм не каявся.
   Його, Лукича, видно, найбiльше турбу? питання  про  вза?мини  народу  й
iнтелiгенцi?, зокрема в Галичинi, про нацiональну мову,  культуру.  Правду
кажучи, цi питання хвилюють не тiльки редактора "Зорi", а й самого  Павла,
на них вiн ма? сво? власнi погляди. Може,  Лукич  i  не  пристане  до  цих
поглядiв, але мудре правило стародавнiх грекiв про iстину ще не  застарiло
й нiколи не застарi?.
   Вмочивши перо в чорнило, продовжу?  писати  шпарко-шпарко:  "Щодо  мо?х
думок, то я дивлюся так. Iнтелiгенцiя  кожного  народу  повинна  працювати
коло свого народу, надiючись тiльки на себе - i снага,  i  слабота  в  них
самих; вона  (iнтелiгенцiя)  не  тiльки  сама  повинна  стояти  врiвень  з
найвищими думками вiку, але й  зробити  тi  думки  по  спромозi  власнiстю
народу... Таким робом, наша цiль  -  рятування  власно?  народностi  через
ужиття здобуткiв загальнолюдського поступу; народ наш мусить  пiднятись  у
розвитку  до  iнших  освiчених  народiв,  остаючись  тим   часом   народом
укра?нським..."
   Скрипнули  дверi,  i  з  сiней  донiсся  гамiр.   Припинивши   писання,
Грабовський оглянувся. Бiля порога стояли Арамаан та ще два чоловiки. Лише
тепер Павло пригадав, що вчора обiцяв ?м сьогоднi увечерi  розповiсти  про
Укра?ну.

   15_

   -  Ти,  Вiтю,  справжнiй  герой!  -  не  мiг  втамувати  свою   радiсть
Грабовський,  стягуючи  з  гостя  мокрого  плаща  -  Подумати  лише:  така
непогiдь, така холодна i в'?длива плюта, а вiн при?хав!  У  нашому  селищi
цiлий тиждень нiхто й носа не показу? надвiр, наче весь  наслег  вивмирав.
Чистiсiнький тобi лицар!
   - Такий лицар, як  з  псячого  хвоста  сито,  -  смi?ться  Кранiхфельд,
незграбно повертаючись, весь обмоклий до  нитки.  -  Та  не  шарпай,  руки
повисмикувати можна. I де ти тако? сили набрався? Видно, Якутiя  йде  тобi
на добре. Поневолi залицарю?ш, мавши таких приятелiв.
   Ти про що? - пита? Павло, розвiшуючи плащ бiля гарячо? печi.
   - Навiть не здогаду?шся? Як тобi не соромно? Стiльки часу не був у нас!
Що ми лише не передумали - захворiв, закохався, нагнiвався. А  воно  -  нi
се, нi те, нi п'яте, нi десяте. Ну, хай уже ми не могли навiдати тебе,  бо
ж таки не ма?мо часу, сам зна?ш...
   - Хазяйну?те?
   - Та хазяйну?мо, хай йому грець.
   - Самi ж забагли.
   - Забагли? - в голосi  гостя  забринiла  образа.  Вiн  струснув  мокрим
чубом, а на пiдлозi видовжилася мокра дорiжка.
   - Ну, не  сердься,  Вiтю.  Спасибi,  що  заглянув.  Сiдай.  Може,  ча?м
почастувати?
   - Не завадить, але спершу частуй новинами.
   - Особливими похвалитися не можу.
   - Давай, якi ?.
   Кранiхфельд  пройшовся  по  юртi,  мерзлякувато  здвигуючи  плечима,  i
схилився над столом.
   - А це що? - показав на товстий пакет з сiрого паперу i без  адреси.  -
Такi великi листи пишеш? Справдi, мабуть, закохався?
   Лице Грабовського вкрилося сором'язливим рум'янцем.
   Вiн теж пiдiйшов до столу i глянув на пакет, наче вперше бачив його.
   - Рукопис тi?? книжки, про яку розповiдав вам улiтку.
   - Закiнчив?
   - Зда?ться.
   - А як назвав?
   - "Пролiсок".
   - Гарна назва, поетична. А де збира?шся видавати, якщо не секрет?
   - Хотiв би у Львовi.
   - Чому ж не в Росi? або на Надднiпрянськiй Укра?нi, скажiмо, в Ки?вi?
   - Чому? - перепитав Грабовський i, трохи подумавши, сумовито продовжив:
- Певно, що хотiлося б у Ки?вi, проте видати укра?нську  книжку  там  дуже
важко, особливо такому гультiпацi, як я. Хто  вiзьметься  за  те  видання,
якщо  навiть  дозволить  царська   цензура,   хто   вкладе   сво?   кошти,
потурбу?ться? Таких доброзичливцiв у мене там нема.
   - А у Львовi?
   - У Львовi ?, хоча й не дуже грошовитi. Про  Iвана  Франка  чув?  Цього
лiта я почав листуватися з Франковим другом Михайлом Павликом i редактором
одного з галицьких часописiв Василем Лукичем. Оце й посилаю Лукичу,  думаю
просити також Павлика, Франка, щоб вони допомогли, чим можуть.
   - Коли так  -  посилай,  дiло  тво?,  але  вiдносно  доброзичливцiв  ти
помиля?шся. ? вони в тебе й на Надднiпрянщинi.
   - Тобi краще вiдомо, нiж менi?
   - Може, - загадково вiдповiв Кранiхфельд. Вiн видобув  з  кишенi  аркуш
паперу, розгорнув його i хапливо пробiг очима, шукаючи чогось.
   - Ага, - хитнув задоволене головою. - Ось воно, те мiсце, що стосу?ться
тебе. Слухай: "Вы когда-то интересовались переводом  "Шильонского  узника"
на малорусский язык. Было это так давно, что вы,  может  быть,  и  забыли;
история этого перевода следующая: во 1-х, я  послал  его  в  Киев,  одному
малороссу-писателю. Он ответил, что перевод очень  хорош,  но  -  странное
дело: у нас теперь можно печатать по-малорусски оригинальные произведения,
а переводов - нельзя. Поэтому  байроновская  поэма  у  нас  печататься  не
может. Он обещал похлопотать и прочее, - но до сих пор я так ничего  и  не
знаю. Наведу еще раз справки, да, может, кстати, и  это  распоряжение  уже
отменено. Несомненно одно, что перевод прекрасный".
   - Не Короленко часом пише?  -  запитав  Грабовський,  коли  Кранiхфельд
скiнчив читати.
   - Вiн, Володимир Галактiонович. Учора  Евелiна  отримала  цього  листа.
Бачиш, чоловiк пам'ята?, клопочеться, мабуть, сам  читав  i  iнших  просив
почитати, а ти - доброзичливцiв нема... Що тепер скажеш?
   Павло не вiдповiв. Був так уражений  i  зворушений,  що  не  мiг  слова
вимовити. Думки й  почуття  враз  безладно  змiшалися,  наче  ?х  пiдхопив
буревiй. ?, ? доброзичливцi i  на  Надднiпрянщинi!  Та  ще  й  якi  -  сам
Володимир Короленко! Той Короленко, який теж побував у Якутi?. Хай поки що
й не надрукують "Шiльйонського в'язня"  в  Росi?,  хай,  але  вже  те,  що
Короленко, як i той його ки?вський знайомий, визнав переклад прекрасним, -
це  чогось  та  варте.  Виходить,   треба   й   надалi   не   послаблювати
перекладацько? працi, треба шукати добрих людей i в Ки?вi.
   - Ти, Вiтю, - звернувся до Кранiхфельда, що сидiв мовчки,  ---  попроси
вiд мене Евелiну, щоб подякувала Володимиру Галактiоновичу за турботу.
   - Це вона зробить i без прохання. ? в  мене,  Павле,  ще  одна  новина,
цiкава для тебе, але поки не затанцю?ш - не скажу.
   - Не жартуй.
   - А чому б i не пожартувати. Танцюй!
   - Друже...
   - Танцюй... Хоча б ту, що ти полюбля?ш: ой гоп, ти-ни-ни...
   - Ех, - Павло взявся руками в боки,  хвацько  вибив  дрiбушечку,  тричi
присiв, викидаючи наперед носки чобiт, i пiшов кружляти.
   -  Ой  гоп  гопака,  чорнi  брови  в  козака!  -  регоче   Кранiхфельд,
захлинаючись. - Ну годi, а то  ще  юрту  розвалиш.  Так  от.  У  Вiлюйську
з'явився польський засланець Дулемба, там же отаборилися Гаврилови.
   - Дулемба? - пiдстрибнув Грабовський. - Невже той,  що  був  у  мене  в
камерi i розповiв про смерть Надiйки?
   - Не знаю. А незабаром туди ма? прибути Ромась.
   - Михайло?! Де ж вiн зараз?
   - Нiби в Якутську, але скоро вирушить звiдти.
   - Так це ж чудово! От би зiбратися всiм докупи та побалакати  од  душi!
Ти, Евелiна, Микола Ожигов, Софiя Новаковська, Михайло  Ромась,  словом  -
балаганцi. Уявля?ш?
   - Ще б пак. Але ж це неможливо, -  зiтхнув  Кранiхфельд.  -  Неможливо,
голубе. Надто далеко вiд нас Микола та Софiя. А з Ромасем  тво?м,  мабуть,
таки скоро побачимось. Зна?ш, що ми з Евелiною намислили?
   - Що?
   - Влаштувати весiлля.
   - Справдi?
   - Може, й не весiлля, а зустрiч усiх засланцiв Вiлюйщини  пiд  виглядом
весiлля. Гадаю, властi не заборонять.
   - Всiляке може трапитись.
   - Звiсно, але спробу?мо. Нам треба, Павле, частiше зустрiчатися. Ой, як
треба! Бо так поодинцi й  зовсiм  можна  занидiти.  На  власнiй  шкурi  це
вiдчуваю. За хазяйськими клопотами я, зда?ться, й  читати  розучився.  Ну,
про це ще побалака?мо, а тепер частуй ча?м.
   ***
   Розпрощавшись на краю наслега з Кранiхфельдом,  Грабовський  повертався
додому мов зачарований. _Не _помiчав нi дошкульно? мряки, що сiялась густо
й настирливо,  нi  хлюпотливих  калюж  пiд  ногами,  нi  навiть  вузенько?
вулички. Ввижалися лише чорнi коси та карi очi, пойнятi далеким i  мрiйним
полиском. Буйне шумовиння волосся поволi розплива?ться  i  тане,  а  тихий
мерехтливий зорепад великих очей, зда?ться, огорта? душу, i  вона  млi?  в
його шальних обiймах, захлина?ться солодкими муками
   Ольга. I чого так забилося серце тодi, коли Вiктор сказав, що Гаврилови
у Вiлюйську? Чому? Ну, сподобалась тобi жiнка, дуже сподобалась, запала  в
кожну фiброчку твого ?ства. Може, тому, що чимось нагаду?  твою  незабутню
сестроньку. Може. Але  ж  ти  так  мало  зна?ш  ??:  всього  кiлька  разiв
бачились, а розмовляли ще менше. До того ж замiжня вона. Сам  помисли  над
цим. Помисли!
   Та думки каламутяться, як i оте звабне й  хистке  марево  кiс.  Де  там
зараз зiбрати ?х докупи, зладити, спрямувати? Вона, одна вона - Ольга.
   Вiн  не  споруджу?  собi  якихось  фантастичних   замкiв,   нiчого   не
розрахову?, не плану?, не сподiва?ться  фатального  збiгу  обставин:  вона
потрапля? у велике нещастя, вiн дола? незмiрнi перепони, ряту?... Нi. Хоча
б зрiдка бачити ??, чути голос... Така сподiванка жеврiла саме в той  час,
коли обдумував i писав клопотання дозволити йому пере?хати  в  Якутськ,  а
тепер... Якби ж то знаття, що так вийде, то лiпше просився б у Вiлюйськ.
   Бiля Байбалових ворiт побачив коня i здивувався - невже новi  гостi?  У
вершниковi,  який  тупцяв  перед   юртою,   пiзнав   симпатичного   конюха
Мархiнсько? управи.
   - Я, Павле Арсеновичу, - сказав той уже в юртi, - на хвилинку заскочив.
   - Таке спiшне дiло, що пiд плютою добиралися?
   - Нiби не таке й спiшне, але  нашому  головi  не  терпиться.  Все  хоче
збутися вас.
   - Звiдси?
   - Так. Ви, зда?ться, клопотались про пере?зд у Якутськ?
   - Так, а що?
   -  Прийшла  вiдповiдь  з  Iркутська.  Генерал-губернатор  дозволив  вам
пере?хати, але не в Якутськ, а до Вiлюйська.
   - У Вiлюйськ? - не повiрив сво?м вухам.
   - Еге. Коли не захочете - можете й не ?хати. То вже ваш клопiт. Але я б
не радив вам лишатися тут.
   - Чому?
   - ? одна причина. Тому й за?хав.
   Десь мiсяць тому  староста  Югай  надiслав  головi  Мархiнсько?  управи
Попову скаргу, в якiй ремству?  на  Грабовського.  Засланець,  мовляв,  не
покаявся, продовжу? сво? витiвки. Самочинно, не питаючи дозволу, ходить  у
сусiднi наслеги, до таких, як сам,  злочинцiв.  Вони  вiдвiдують  його,  i
невiдомо,  про  що  розмовляють.  Очевидно,  знову   ведуть   протиурядову
полiтику. До нього в юрту вечорами сходяться й бордонськi  барахсани,  там
вiн ?м щось говорить  та  вичиту?  з  книжок,  пiдмовляючи  до  непослуху.
Староста  просить  голову  управи  зробити  трус  у  Грабовського,  а  всi
самочиннi походеньки, зустрiчi й зборища суворо заборонити.
   Захар Попов, чоловiк хитрий i нерiшучий, довго сушив  собi  голову  над
тi?ю скаргою. Не  знав,  що  робити  з  нею,  чи  переслати  ??  окружному
справниковi, чи викликати до себе Грабовського i побалакати з ним. Так  нi
до чого путнього й не дiйшов, а тим часом з  Вiлюйська  привезли  циркуляр
генерал-губернатора. Голова управи дуже  зрадiв  -  халепа  сама  впала  з
плечей.
   - От i погнав мене передати старостi  генерал-губернаторове  повелiння,
ну, а я самохiть тихенько забiг до вас. На цьому бувайте здоровi.
   - Зачекайте трохи, хоч перекусите, - заклопотався Грабовський.
   - Нi, нi, дякую. Треба поспiшати до Югая.
   - Спасибi, чоловiче добрий, велике спасибi.
   - Нема за що. Аби тiльки вам пiшло на краще.

   16_

   Гострий запах прiло? глини, що пiдсихала на тiльки-но  складенiй  печi,
дратiвливо лоскотав у  носi,  дурманив  i  стомлював.  Полишивши  писання,
Грабовський вмостився бiля тепло?  груби  i  почав  гортати  свiжу  книжку
"Народу", яку отримав вiд Павлика в день вiд'?зду з наслега i  встиг  лише
нашвидку переглянути. Але й читати не  хотiлось.  В  пам'ятi  ро?лося  все
пережите за останнi тижнi.
   "Весiлля" Вiктора та Евелiни не вiдбулося, в чому значною мiрою завинив
також вiн, Павло. Як тiльки раптовий мороз скував плюту, а земля  вкрилася
снiгом, Грабовський на Арамаанових  нартах  помчав  у  другий  Mapхiнський
виселок.
   Кранiхфельди  радiсно  стрiли  його,  але  коли  почули  про   циркуляр
генерал-губернатора та Юга?в донос, то стривожились i засмутилися. Хоч  як
важко було розлучатися з найближчим другом, вони все ж  одностайно  радили
скористатися дозволом.
   - ?дь, Павле, - говорила Евелiна. -  I  не  зволiкай.  Бо  вже  як  той
осоружний староста в'?вся, то вiд нього не одкараска?шся.  Буде  паскудити
тобi, де тiльки зможе, сам добре зна?ш цих чиновних башибузукiв.
   - Та дивись, не цурайся нас, - докинув Вiктор. -  Коли  буде  в  чомусь
потреба, подавай звiстку, ми  ж  ма?мо  сво?  хазяйство  -  допоможемо.  А
"весiлля" справимо пiзнiше, ?дь.
   Грабовський послухався дружньо? ради. Повернувшись  вiд  Кранiхфельдiв,
почав готуватися до вiд'?зду.  Тихцем  рихтував  сво?  пожитки,  запасався
харчами на дорогу, чекаючи, доки Югай офiцiйно сповiстить розпорядження  з
Iркутська. Але староста не сповiщав, наче не хотiв  одпускати  засланця  з
свого наслега. За  цей  час  вiн  чогось  двiчi  ?здив  до  управи:  може,
домагався дозволу зробити обшук у Байбаловiй юртi. Либонь, щось таке було,
бо коли нарештi покликав Павла до себе,  то  аж  палахкотiв  люттю.  Ледве
процiдив крiзь зуби кiлька крижаних слiв.
   Через  п'ять  днiв  по  тiй  короткiй  балачцi  Грабовський  побачив  у
вiлюйському полiцейському управлiннi нового справника - Кочаровського -  i
був при?мно  вражений.  Порiвнюючи  з  Антоновичем,  цей  виглядав  значно
старшим, здавався  бiльш  розважливим  i  людяним.  Говорив  тихо,  теплим
грудним голосом:
   - Ромась уже прибув, але зараз  його  в  мiстi  нема.  Я  доручив  йому
зробити опис нашого округу, i вiн  по?хав  по  улусах.  Коли  повернеться,
важко сказати, мабуть, у кiнцi тижня.
   - А як з мешканням? - поцiкавився Грабовський.
   - З житлом у нас погано. Тiснота страшна, особливо в юртах. А  тут,  як
на лихо, ще й люди прибувають. Ледве влаштував Гаврилових i Ромася,  тепер
- ви, а вже отримав повiдомлення з  _Якутська,  що  скоро  при?дуть  якiсь
Юделевський, Михайський i Кассiушi. Словом,  можу  порадити  вам  хiба  що
таке. Недалеко вiд тюрми пусту? колишня сторожка. Правду кажучи, пусту?  з
дурного дива: у нiй позаторiк  застрелився  поштмейстер.  Вiдтодi  вона  й
виклика? страх у  вiлюйцiв.  Темнота,  зна?те,  забобони.  Коли  хочете  -
поселяйтесь. Там, правда, ще  треба  докласти  рук...  Можете  й  сьогоднi
глянути.
   Одвернувшись до вiдчинено? кватирки, Кочаровський гукнув:
   - Генрик Адамович!
   До кабiнету зайшов чоловiк, у якому Грабовський, на великий  подив  для
себе, пiзнав того, що принiс йому в iркутську тюрму звiстку  про  трагiчну
смерть Надi? Сигиди.
   - Дулемба?! - пiдхопився з стiльця.
   - Павло? - вигукнув у нестямi й колишнiй карiйський каторжник.
   Якусь мить мовчки оглядали один одного, а потiм мiцно потисли руки.
   - Ви знайомi? - здивувався Кочаровський.
   - Знайомi, прошу пана, - ствердив Дулемба. - Зо двi години разом сидiли
в однiй буцегарнi. Оце зустрiч! Ти лише зараз, Павле, звiдтам?
   -  Нi,  давненько  вже,  року  пiвтора.  Жив  у  Бордонському   наслегу
Мархiнсько? управи, а тепер перевели сюди.
   - Квартиру знайшов?
   - Ще не шукав.
   - То й не треба. Спинишся в мене. Пан справник дозволить?
   Кочаровський не заперечував. Був навiть задоволений, що  так  просто  й
легко вирiшилось з мешканням для нового полiтичного засланця. Але  ще  раз
нагадав про тюремну сторожку.
   - За тим i покликав вас, щоб ви показали ?? Павловi Арсеновичу.  Гадаю,
в нiй можна жити.
   - О-о! - запалився Генрик Адамович, мов юнак. - З  то?  вартiвнi  вийде
файна халупа. Завтра покажу, а зараз - до мене.
   Кiмната Дулемби була невеличкою i на диво затишною, наче  ??  доглядало
дбайливе жiноче око. Та найбiльше вабили Грабовського в  нiй  книжки,  якi
купчилися не тiльки на столi й вiкнах, а й на пiдлозi.  При?мно  вражав  i
господар. У ньому, енергiйному, радiсно збудженому, тепер не було й  слiду
тi?? важко? морально? пригнiченостi, з якою три роки тому завiтав до Павла
в камеру iркутсько? кам'яницi. Навiть повен рот  зубiв  ма?,  видно,  новi
вставив.
   Запитанням, переказам не було кiнця. За ними й вечiр,  i  довга  зимова
нiч спливли непомiтно. Бiльше говорив Генрик Адамович.
   Виходець з дрiбно? шляхти, Генрик не  пiшов  узвича?ною  стежкою  сво?х
дiдiв та батькiв. Не скiнчивши гiмназi?, юнак покинув ?? i став  заробляти
собi шматок хлiба _на однiй з варшавських миловарень. Там i почалася  його
житт?ва школа. Читання заборонених книжок, знайомство  з  трудовим  людом,
виступи з промовами на зборах. Перший арешт, два роки сидiння в тюрмi...
   Пiсля ув'язнення - знову  дiла.  Ще  цiкавiшi  й  iнтенсивнiшi.  Людвиг
Варинський, Едуард Плоський, Тадеуш Рехневський,  Дулемба  фундують  першу
польську  партiю  робiтникiв  "Пролетарiат",  створюють   ??   центральний
комiтет,  органiзовують  каси  допомоги  безробiтним,  агiтують  живим   i
друкованим  словом,  чинять  праведний  суд  над   царськими   посiпаками,
налагоджують стосунки з петербурзькими та ки?вськими народовольцями...
   А потiм - сталося це десять рокiв тому - прошумiли  .масовi  арешти  по
всiй Польщi. До варшавсько?  цитаделi  кинуто  було  близько  двох  сотень
робiтникiв та iнтелiгентiв. Довго тривало слiдство. Власне, не слiдство, а
паскудна карикатура на нього.  Пiдробка  протоколiв,  фiзичнi  й  моральнi
тортури  над  допитуваними,  шпигунство,  провокацi?  пiдкупленi   свiдки,
цiлковита зневага до голосу оборонцiв  -  чого  там  тiльки  не  було  пiд
виглядом правосуддя. Жорстокiшого вироку  навiть  сам  диявол  не  мiг  би
придумати: чотири керiвники "Пролетарiату" - Петро Бардовський,  Станiслав
Куницький, Михайло Осовський, Ян  Петрусинський  -  зависли  на  шибеницi.
Двадцять п'ять пiшли на каторгу або в заслання. Крiм них ще  тридцять  три
зазнали нелюдсько? розправи так званим адмiнiстративним шляхом.
   Дулембi дали тодi тринадцять рокiв каторги.  Скоро  вiн  пiзнав  ??  на
Карi. Майже двi тисячi днiв - робота, робота, робота, на ногах -  кайдани,
в руках - прикована тачка. Стусани наглядачiв, хлiб, схожий на гранiт, суп
з гнилою рибою, позачерговi нiчнi  наряди  за  непокiрнiсть  Далi  -  дике
знущання над Лизаветою Ковальською, жiночий протест, смерть Надi?  Сигиди,
самоотру?ння Марi? Калюжно?, Марi? Ковалевсько?, Надi? Смирницько?,  Iвана
Калюжного, Сергiя Бобохова, довгий етап до Iркутська.
   --3 iркутсько? кардегардi?, -  казав  Генрик  Адамович,  кошлаючи  бiлу
чуприну на головi, -  погнали  мене  в  акатуйську  каторжну  тюрму.  Вона
нiтрохи не краща, нiж iркутська, та запiзнати ?? менi вже не довелось,  бо
через пiвроку  потрапив  у  вiльну  команду.  Згодом  прибився  сюди,  тут
ошатувався.  Про  варiння  мила  забув.  Знайшов  собi  iнше   ремесло   -
столярство. Роботи вистача?. От i сьогоднi справник  покликав  перестелити
пiдлогу в однiй з кiмнат управлiння. Ех, Павле, були б руки,  а  мука  для
них знайдеться!
   ***
   Вранцi Грабовський та Дулемба оглядали сторожку, нараяну  Кочаровським.
Вона як зловiсна потвора стояла на голомозому пiщаному горбi обiч  високо?
тюремно?   загороди.   Вiкна   повибиванi,   дверi   напiводчиненi,   сiни
перегородженi снiговим заметом.
   У двох ?? кiмнатах - теж косяки снiгу, що сво?ми вершечками сягають  до
вiконних луток, а в третiй, яка колись, очевидно, правила за  кухню,  бiля
печi - купка сухих полiняк.
   - Буде, пся крев, халупа, буде,  -  висловив  сво?  задоволення  Генрик
Адамович. - Зараз i почнемо. Ти, Павле, розпалюй у печi.
   Поклавши  барду  на  припiчок,  Дулемба   взявся   викидати   снiг.   У
Грабовського ж не ладилося.  Хоч  дрова  й  добре  горiли,  але  комин  не
витягував диму. Довелось переносити палаючi полiна з  печi  в  грубу,  яка
виявилася справною й незабаром дихнула теплом.
   Пiд кiнець тижня сторожка посмiхалася скляними шибками, i в нiй  лунали
бадьорий  перестук  молотка  та  весела  гембелева   пiсня.   То   Дулемба
вистругував дошки для столу, а Грабовський збивав нове лiжко.
   Надвечiр несподiвано прибiг Байбал.  Був  захеканий,  наче  змагався  з
кимось наввипередки.
   - Оце такi - кинув, переступаючи порiг. - Значить, при?хав i  сам  собi
хазяйну?, а тобi, старий, - зась. Гарно,  гарно.  Чому  ж  ти,  Павле,  не
зайшов до Дабиита та не дав знати?
   - Та я ж, бачите... - почав було Грабовський, але Байбал перебив:
   - Бачу, бачу. Не  мав  часу,  знаю.  А  я  мав  час  у  таку  снiговицю
плентатися туди й назад?
   - Ви були в наслегу?
   - Авжеж. I вийшов звiдси  саме  в  той  день,  коли  ти  при?хав  сюди.
Приходжу, дивлюся - юрта порожня, побiг до Арамаана, а вiн каже... Я й  на
нiч не залишився, поспiшив сюди.
   Байбал пiдiйшов  до  лiжка,  майже  готового,  поглянув  i  невдоволено
скривився.
   - Хiба так роблять?
   Грюкаючи бардою, вмить розiбрав лiжко,  причiпливо  оглянув  стовпчики,
дошки, вирiзи та дiрки в них i, не сказавши й слова, почав знову  збивати.
Грабовський та Дулемба, пораючись бiля столу, мовчки позирали на старого.
   - От як треба! - радiсно вигукнув Байбал, зiбравши лiжко.
   Потiм никав з кутка в куток, не знаючи, за що взятись.
   - Ану, пустiть-но мене, - пiдступився до столу. - Бо й  тут,  бачу,  не
буде дiла.
   З ним не сперечалися. Стукнув  молотком  по  однiй  нiжцi,  по  другiй,
пiдсунув стiл до стiни.
   - Отак потрiбно.
   - Ми ж так i думали...
   Клопотався вже iншим.
   - Чому вона нидi?, а не горить? - показав на грубу.
   - Дрова сирi, тiльки позавчора привезли з лiсу.
   - Сьогоднi принесу сухих з подвiр'я тюрми. Треба i в печi топити.
   - Пробували, але вона димить.
   - Сам вiзьмуся за не?, тiльки не заважайте...
   Прийшовши  наступного  ранку  в   сторожку,   Грабовський   i   Дулемба
здивувалися: посеред кухнi лежала купа  цегли,  а  на  мiсцi  старо?  печi
зводився пiдмурок ново?.  Дабиит  розмiшував  глину  в  коритi,  а  Байбал
мурував. У цьому дiлi вiн був мастак.
   - Бiльше вона не буде курiти, нi, - говорив, орудуючи кельмою.
   I не помилився: в новiй печi дрова палахкотiли, як у паровознiй  топцi,
а в кухнi й не пахло димом. Закiнчивши  пiч,  Байбал  хотiв  перекласти  й
грубу. Ледве вiдговорили його. Тодi вхопився за iнше  -  поставити  паркан
довкола сторожки.
   - Не потрiбно, - умовляв його Грабовський. - Це зовсiм зайве.  Не  хочу
вiд свiту одгороджуватися.
   - Тобi виднiш...
   _
   17_

   Михайло  Ромась  увiрвався  в  хату,  мов  буря.  Весь  заснiжений,   з
розчервонiлим лицем, вiн обхопив  Грабовського  дебелими  руками  й  довго
мовчки тиснув до грудей.
   - Ану, покажись, голубе  сизокрилий,  покажись,  -  заговорив  нарештi,
трохи одступивши. - Нiчого! - вигукнув радiсно. - ?й-богу, нiчого!  Вирiс,
посолiднiшав, вуса й борода як у Дiда Мороза, тiльки сивини браку?. А я  з
улусу. Заскочив до справника, щоб доповiсти, що повернувся,  а  вiн  менi:
"Вами цiкавився Грабовський".
   Павло  задоволений  сво?м  другом.  Незабаром  шiсть  рокiв,  як   вони
розлучилися. Так, так - шiсть рокiв, з яких бiля трьох проведено в тюрмах,
а Ромась, на додачу до всього,  цiлий  рiк  мандрував  -  з  Павлодара  до
Вiлюйська.  Проте  здоровий,  мiцний,  як  дубчак,  i,  зда?ться,   навiть
бадьорiший, нiж колись.
   - Добре, Павле, що ти  при?хав,  що  не  огнiздився  на  Мархiнщинi,  -
продовжував Ромась. - Тут ми з тобою таке закрутимо.
   - Навiть?
   - Побачиш. Якби ти знав, скiльки цiкавого в тому  дiлi,  котре  доручив
менi Кочаровський! Побувши оце пiвтора мiсяця в улусах,  повештавшись  мiж
людьми, побачивши ?хн? життя, я всiм серцем вiдчув,  збагнув,  як  тутешн?
суспiльство засмоктала темрява, як спритно орудують у цiй темрявi, немовби
щуки в  морi,  голови,  старости,  писарi,  податковi  чиновники  та  iншi
кровопивцi. Перечиту?ш звiти управ, перегляда?ш  всiлякi  документи,  -  i
чуприна на головi стовбурчиться.  Самочинство,  чорна  несправедливiсть  i
брутальна кривда  виром  вирують.  Ти  уже  зв'язався  з  якимсь  мiсцевим
часописом?
   - Поки що нi. Та й не поспiшаю,  бо  не  збираюсь  писати,  скажiмо,  в
"Якутские епархиальные ведомости". А для чого тобi тi часописи?
   - Менi вони, власне, не потрiбнi. Розумi?ш, у тих звiтах, якi я одержав
з управ, ? такi разючi факти про свавiлля мiсцево? адмiнiстрацi?, що  самi
просяться на шпальти. Чому б тобi не повiдати ?х людям?
   - Хай трохи згодом. Зараз не маю жодно? вiльно? хвилинки та й не  знаю,
до якого друкованого органу краще адресуватись. В Якутську я  познайомився
з Вiктором Костюрiним. Вiн, мiж iншим, також з Укра?ни,  колись  учився  в
Одеському унiверситетi, жив у Херсонi. Торiк закiнчив термiн  в  Якутi?  i
по?хав  до  Тобольська.  Там  його  дружина  збира?ться  видавати   газету
"Сибирский листок". Якщо ?й пощастить здiйснити  свiй  намiр,  тодi  зможу
написати.
   - От i чудово. А тепер, Павле, розкажи менi, бо я й досi не знаю, як  i
чому мене притулили до балаганського протесту.
   - Як i чому? - перепитав Грабовський.
   Цього  питання  сподiвався.  Скiльки  разiв  ставив  його  сам  собi  i
намагався знайти вiдповiдь. Та жодна з них не задовольняла i  не  втiшала.
Спростовував  ?х  i  безжально  вiдкидав,  бо  видавалися   компромiсними.
Вiдчував одне - саме вiн винуватий перед Михайлом.
   Тому й  гiрко  було  на  душi  ще  тодi,  коли  велося  слiдство,  коли
зачитували вирок. Гризло сумлiння: за що ж Ромасю дали каторгу, а потiм  -
заслання? Адже вiн не жив  у  Балаганську,  не  писав,  не  розповсюджував
протесту проти розправи в Якутську.
   - Вибачай, Михайле, - почав скрушно. - Прости, що так вийшло. Я ж писав
тобi, як друговi, i, звiсно, сподiвався, що ти пристанеш до нас,  пiднiмеш
усiх павлодарських полiтичних, а сталося...
   - Що сталося?
   - Ну те, що й ти сюди потрапив. Винен я.
   -  Ти?  -  хмурить  брови  Ромась.  -  Нерозумна  вигадка  i  недоречна
сентиментальнiсть. Не будь, Павле, бiдною Лiзою. Ти тут нi до чого.
   - Але ж мiй лист викликав твою вiдповiдь.
   - То й що? Май на увазi, про якутськi кривавi подi? в  Павлодарi  знали
ще до твого листа, i я ?х сприйняв саме так, як написав. Було дуже  боляче
й прямо-таки жахливо.
   Ромась трохи помовчав.
   - Зараз, голубе сизий, - заговорив знову, - i  сам  себе  лаю,  що  був
половинчатим, здався на раду товаришiв.  Тепер  розумiю:  нам  треба  було
протестувати разом з вами. Ви, балаганцi, зробили вiрно,  хоч  наслiдки  й
вийшли дуже драматичнi.
   - Справдi драматичнi, але ми на похвалу не  розраховували.  Особливо  ж
драматичнi для тебе: ти нi за що дiстав таку жорстоку кару.
   - Оце мене найбiльше болiло.  Тому  й  на  слiдствi,  на  свою  голову,
поводився, як  ображена  панянка.  Правда.  того,  що  зроблено,_  вже  не
виправити, але ти тут не винуватий: мiй лист до  тебе,  як  я  зрозумiв  з
запитань слiдчих, перехопили жандарми i приплели  до  вашо?  справи.  Так,
зда?ться?
   - Так, --- ствердив Грабовський. - Того твого листа я не  отримував.  У
Балаганськ вiн прийшов пiсля мого арешту. Менi на допитах  цитували  його,
та й то лише одне мiсце - де ти погрожував самодержавству динамiтом. Що ти
писав?
   - Зараз не пригадаю, але нiчого особливого там не було. Ну сповiщав, що
тво?  послання  отримав,  що  порадився  з   павлодарськими   арештантами,
бiльшiсть яких вiдмовилася  пiдписати  ваше  звернення  й  висловилася  за
доцiльнiсть протестувати не в  Сибiру  i  не  на  паперi,  а  в  Росi?,  з
динамiтом у руках.
   - Кажуть, ти розповсюджував нашу вiдозву?
   - Нi, тiльки показав нашим в'язням i передав з тюрми на волю.
   Ромась помiтно хвилювався. Певно, йому важко було згадувати  минувшину.
Очi його нараз погасли, а чоло спiтнiло. Вiн спересердя  кинув  недокурок,
що вже пiк пальцi, скрутив цигарку, жадiбно затягнувся i продовжив:
   - Павле, друже, мушу звiрити тобi те,  чого  ще  нiкому  не  звiряв  i,
мабуть, нiколи не звiрю.
   - Ну, - посмiхнувся Грабовський. - Може, закохався?
   - Нi, таке, що в грудях пече.
   Павловi брови насупились.
   - Зрадив?
   - Називай, як хочеш.
   - Коротше!
   - Весь час караюсь не тiльки за те, що мало зробив для поширення вашого
протесту, а й за поведiнку пiд час слiдства.
   - Що-о-о?
   - Зрозумiй мене. Усi ви, балаганцi, були разом ув'язненi i знали, за що
саме. А я не мав  анi  найменшо?  уяви,  чому  мене  раптом  перекинули  з
спiльно? камери в одиночну. Довго  сидiв  там,  мов  глухонiмий,  доки  ти
весною не сповiстив листовне  причини  мого  нового  арешту.  Згодом  менi
офiцiйно iнкримiнували  поширення  вашо?  вiдозви  у  Павлодарi.  Почалися
допити, сповненi рiзних погроз та всiляких натякiв. У руках слiдчого  було
всього два факти - моя вiдповiдь тобi i примiрник  вiдозви,  не  до  кiнця
переписано? мною. У сво?х  показаннях  я  плутав,  але  з  тi??  плутанини
загалом випливало, що не подiляв настро?в  балаганських  протестантiв,  не
при?днався  до  них,  умовляв  тебе  не   пiдписувати   звернення   i   не
розповсюджувати його.  Спершу,  мовляв,  хотiв  переписати  ту  вiдозву  й
вiддати комусь, та потiм, добре помисливши,  вирiшив,  що  все  це  зайве,
непотрiбне, тому й кинув переписувати.  Словом,  одгороджувався  вiд  вас,
викручувався. За все те не можу  простити  собi.  Колись  стiльки  зазнали
разом випробувань, та ще яких...
   Ромась змовк, витер рукавом пiт з чола i вiдсапнув так, наче  скинув  з
плечей важку ношу. Мовчав  i  Грабовський.  Тiльки  густа  зажура  в  очах
видавала його душевну муку.
   - Не можу  i  я  похвалити  тебе,  -  сказав  згодом.  Говорив  поволi,
_карбуючи кожне слово, наче виривав ?х з найдальших глибин власного серця.
- Правду кажучи, не сподiвався, що _ти по  довгiй  розлуцi  принесеш  менi
таку звiстку.
   - Повiр, Павле, я не мiг приховати це вiд тебе.
   - I добре, що не приховав, але...
   - Павле...
   - Бачиш, у тво?й поведiнцi мене вража? не  те,  що  ти  вигороджувався.
Зрештою, ти мав на це право, бо найменше завинив.
   Грабовський пiдвiвся, нервово покошлав чуприну, пройшовся од  столу  до
дверей i знову сiв.
   - Ет, Михайле, Михайле. Описуючи тобi якутську рiзанину, викладаючи наш
протест  i  закликаючи  поширити  його  серед  засланцiв  Семипалатинсько?
областi, я не допускав, що ти зможеш  залишитися  байдужим.  Навпаки,  був
абсолютно певний, що ти... Вiзьми хоч би Кранiхфельда, якого тобi, правда,
не доводилося бачити. Так  от,  у  нього  майже  не  було  знайомих  серед
монастирiвцiв, i його  заслання  в  Балаганському  окрузi  наближалося  до
кiнця, Йому, очевидно, найлегше було б пропустити повз вуха трагiчнi вiстi
з Якутська. Але вiн не стерпiв, не подумав про власну долю, став  одним  з
iнiцiаторiв протесту, писав його,  розповсюджував,  за  що  й  потрапив  у
Якутiю. Або Софiя Новаковська - сама надiслала листа мiнiстровi внутрiшнiх
справ, рiшуче заявивши, що при?дну?ться до протесту. А ти, Михайле,  як  i
я, ще в Бутирках познайомився i подружив з багатьма монастирiвцями.
   - Павле, я дуже  переживав.  Я  вже  пiсля  вироку,  оголошеного  менi,
вiдмовився просити помилування.
   - Чув. Це добре. Добре й те, що...
   Розмову перервав несмiливий стукiт у дверi. До хати зайшли Гаврилови.
   - Даруйте, що самi завiтали, без запросин, - вибачався Кость Семенович,
сяючи сво?м хворобливим рум'янцем.
   - Дуже радий бачити вас, - хвилювався хазя?н.  -  Навiть  сам  збирався
розшукувати, де ви живете.
   - Повiльно збира?тесь, - вставила Ольга Василiвна. - Ми тiльки сьогоднi
почули про ваш при?зд, а ви, кажуть, давненько тут. I все збира?тесь...
   - Житло обладнував. А ви вже обжилися?
   - Трохи.
   - Знайшли роботу?
   - Я  займаюся  фотографi?ю,  -  вiдповiв  Кость  Семенович,  -  а  Оля,
зда?ться, скоро почне працювати в лепрозорi?.

   18_

   Низько схиливши кучмату голову, Байбал ходить по хатi, супиться,  iнодi
зiтха? i скоса зирка? на хазя?на. Але кожна зморшка  його  худого  обличчя
свiтиться теплою батькiвською любов'ю,  яку  не  можна  нi  вгамувати,  нi
приховати.
   Той день, коли сторожка була повнiстю вiдбудована  i  Павло  перебрався
сюди  вiд  Дулемби,  здавалося,  став  для  Байбала  святом.  Вiн   бiгав,
метушився, перекладав принесенi речi й книжки, топив у грубi, в  печi,  до
блиску вимивав пiдлогу. Вiдтодi й приходив щоранку i  шукав  собi  якогось
дiла. Поробивши все, взявся прокопувати стежку до церкви на березi  Вiлюя,
сажнiв за двiстi вiд тюрми. Всi умовляння Грабовського були марними.
   - Не дума?ш ходити на вiдправу, то я  тебе  не  силую,  _не  ходи.  Але
стежка ма? бути, - вiдмагався i продовжував вергати лопатою  снiг.  -  Щоб
нiхто не дорiкав, що не шану?ш бога.
   Згодом почала виявлятися нова химера  старого  -  подоба  ревнощiв.  Як
хтось заходив до Грабовського i  довгенько  затримувався,  Байбал  не  мiг
приховати свого невдоволення: переступав з ноги на ногу, голосно позiхав i
спiдлоба поглядав у бiк хазя?на,  немовби  пiдказував  -  випроваджай  уже
цього непрошеного гостя, тобi треба працювати.
   Так i сьогоднi. Вранцi, йдучи на роботу, завiтав Генрик  Адамович.  Вiн
недовго сидiв: оддав часописи, що брав почитати, похвалив Павла  за  намiр
написати статтю про Чернишевського та й пiшов.
   - Чернишевський, Чернишевський,  -  перекривив  того  Байбал,  коли  за
Дулембою зачинилися дверi. - Що вiн  зна?  про  Миколу  Гавриловича,  адже
нiколи навiть не бачив його? Стружиш собi дошки, то й стружи, а  то  ще  -
Чернишевський, стоющий чоловiк, свiтило...
   - Е-е, це ви  вже  дарма,  -  стримано  посмiха?ться  Павло.  -  Генрик
Адамович вмi? не тiльки стругати. Вiн зна?ться на  грамотi,  читав  книжки
Чернишевського, навiть розповсюджував ?х.
   - Читав? - здивувався старий. - Ну, коли так  -  дiло  зовсiм  iнше.  А
такий непоказний. Хочеш писати про Миколу Гавриловича?
   - Авжеж.
   - Це добре. Але спершу пiди та розпитай людей.
   - Тут ? багато таких, що знали його?
   - Вистачить. I я можу одвести тебе до них. От хоч би Карякiна,  чи,  як
?? прозивають у мiстi,  Карячиха.  Вiн  колись  столувався  в  не?.  Треба
заглянути й до Миколи Жиркова. Цей тодi вчився в  козачiй  школi  i  часто
ходив  з  Миколою  Гавриловичем  на  прогулянки.  Можна  б  сходити  й  до
Кокшарських, але тi, мабуть, нiчого гарного не скажуть або ще й набрешуть.
   - Чому?
   - Вiн розбив з ними глека.
   - Глека?
   - Кокшарський тодi був помiчником справника  i  якось  запросив  Миколу
Гавриловича додому. Той пiшов.  Може  _б,  лиха  й  не  сталося,  якби  не
Кокшарська. За ча?м вона почала вихвалятися, як  спритно  вмi?  обдурювати
якутiв, виторговувати в них хутра. Мовчки вислухавши це, Микола Гаврилович
шапку в руки i гайда з хати. Бiльше нiколи й не  заглянув  до  них.  Любив
правду, а за бiдних горою стояв.
   - А в камерi Чернишевського ви бували?
   - Таке пита?ш! Вважай, щодня, як оце в тебе.
   - От менi б побачити ??, ту камеру.
   - Тодi ходiмо.
   Грабовський одягнувся, й рушили. Спинились перед темно-бурою брамою, що
дивилася прямо на крижане дзеркало рiчки.  Впоперек  не?,  вiд  слупiв  до
середини, пролягли двi залiзнi штаби, зiмкненi важкою колодою.
   - Оце так замкнули пiсля монастирiвцiв, - маца? Байбал  колодку  i  йде
далi.
   Недалеко  вiд  брами  знайшли  дiрку  в  загородi  i,   попригинавшись,
пролiзли. Грабовський огляда? подвiр'я. Так вiн i _уявляв  собi  його,  не
раз вдивляючись поверх гостроколу в покрiвлi тюремних будинкiв.
   Он, у найдальшому закутку, ледве визирають з-пiд  снiгу  двi  невеличкi
споруди, уже напiврозваленi. Там, кажуть, ранiш мiстилися цейхгауз, кухня,
лазня. Ближче до брами  -  великий,  продовгастий  i  похмурий  будинок  з
ганком, одними дверима  i  частими  вiкнами,  густо  загратованими.  Павло
догаду?ться - то i ? в'язниця.
   - На цьому ганку, - каже Байбал, одчиняючи важкi дверi, - любив  стояти
Микола Гаврилович, зустрiчаючи  вранiшн?  сонце.  Iнодi  лiтнiми  вечорами
сидiв тут. Сам собi, щоб нiхто  не  заважав.  Вийде,  бувало,  з  книжкою,
сяде...
   Посеред в'язницi - широкий, як вулиця, коридор  з  подвiйними  вiкнами.
Обабiч нього - шестеро дверей з вухатими  залiзними  засувами:  до  кожно?
камери. На коридорi i в  камерах  валяються  розламанi  тапчани,  стiльцi,
злежане сiно та  рiзний  мотлох,  покритий  товстим  шаром  пороху.  Всюди
моторошна, гнiтюча пустка.
   Важко дивитися.
   Важко дихати.
   Важко думати.
   - У цiй, - показу? Байбал на першу камеру праворуч, -  жив  жандарм.  У
сусiднiй -  козачий  урядник.  Микола  Гаврилович  -  он  у  тiй  крайнiй,
найтемнiшiй i найхолоднiшiй. А я - по всьому коридору. Тут у печах  палив,
варив, прибирав...
   Дверi камери Чернишевського прикрученi  дротом.  Перед  ними  пiдметена
пiдлога.
   - Хтось тут хазяйну??
   - Це я позавчора, - вiдповiда? старий.
   Вiн повагом розмоту? дрiт, скида? з голови шапку i врочисто,  з  якимсь
побожним трепетом, вiдчиня?. Ця камера, як  на  одного  арештанта,  досить
простора, може, трохи й бiльша за iншi, але набагато темнiша, бо ??  вiкно
майже впира?ться в тюремну загороду i до нього не сяга? жоден промiнець. У
нiй чисто, меблi цiлi i незапорошенi - мабуть, Байбал повитирав.
   Пiд одною стiною - дерев'яне лiжко, маленький столик, на  якому  лежать
окуляри з одним скельцем i ручка з поржавiлим пером. До протилежно?  стiни
притулилася масивна скриня та довжелезний стiл. В кутку, бiля голландсько?
грубки, - схожа на баддю бочечка з лозовими поворозками.
   - Все це так i було при Миколi Гавриловичу, - поясню? Байбал. - Правда,
одразу пiсля його  ви?зду  пропало  крiсло,  сонячний  годинник  i  мiдний
самовар. Певно, вартовi поцупили або й сам Кокшарський, що  любив  погрiти
руки на чужому. В цьому бочонку Микола Гаврилович тримав воду.  Пiдвiшував
його до стелi, аби не налазили таргани та мишi, якi тут кишiли.  В  скринi
зберiгалися харчi, посуд, деяка  одежа.  Тi?ю  ручкою  писав.  Ото  бiдний
мучився, коли зламались окуляри. Заки привезли новi,  дивився  через  одне
скельце i нагинався до самого  паперу.  На  цьому  великому  столi  горами
стояли книжки, до яких нiкого не допускав, навiть мене.
   - Куди ж вони дiлись? Узяв з собою?
   - Його звiдси випровадили тiльки з тим, що на ньому. Книжки залишились.
Потiм, кажуть, ?х вивезли в Якутськ. А вiн, чу?ш, мовби здогадавсь, що ма?
покинути Вiлюйськ; за два днi перед тим подарував менi новiсiнький каптан,
який прислала йому жiнка. Добрий був, нiколи нiкого не кривдив, мене часто
пiдгодовував. Ото принесе йому Карячиха, а вiн, що з'?в чи не з'?в, i  вже
кличе: "Нате, покуштуйте, як люди смачно готують".
   - Ви довго йому слугували?
   - Слугував? Так iнодi допомагав. Хоч вiн того не любив. Прийду, бувало,
вранцi, а в нього вже чисто-чистiсiнько. Хочу помити пiдлогу - теж не да?:
сам, мовляв, помию. Правда, топив я йому в грубi лiпше, нiж у  жандарма  й
урядника. За це вiн, сердега, один раз мав велику халепу.
   - Яку?
   - Був серед козачо? варти  п'ятидесятник  ?втропiй  Бродников.  П'яниця
невсипущий, а начальству лiз без мила куди не слiд. До Миколи  Гавриловича
завжди прискiпувався, ходив за ним назирцi. На мене  гримав:  Чого,  саха,
.турбу?шся про полiтичного злочинця? Чому погано топиш у мо?й грубi?" Та я
його слухав, як бог  шамана....  Коли  одного  разу  рано-вранцi  заходить
справник Третяков, його помiчник  Кокшарський  та  ще  якийсь  чиновник  з
Якутська.  Чогось  довго  обдивлялися  подвiр'я,  тюрму,   камери.   Потiм
допитували всю варту, чи справно стереже  вона  в'язня.  Аж  згодом  стало
вiдомо, що то Бродников написав брехливий донос на Миколу Гавриловича.
   - Що ж Бродникову було за те?
   - Нiчого. Трохи полаяли, на  тому  й  скiнчилося.  Навiть  з  варти  не
вигнали.
   - А ви при?зд полковника Купенка пам'ята?те?
   - Ще б не  пам'ятати!  Той  бузувiр  тодi  нако?в  такого,  _що  Микола
Гаврилович ледве видихав.
   Сталося це пiд рiздво,  в  найлютiшi  морози.  Раптом  серед  ночi,  не
сповiщаючи окружного справника Iвана Жиркова, той жандармський полковник з
десятком солдатiв заскочив у тюрму. I зразу ж до Миколи  Гавриловича.  Всю
нiч рилися в його камерi, все перетрусили й  поставили  догори  ногами.  А
вранцi пiшли по мiстечку. Заглядали в  двори,  на  горища,  копирсалися  в
коморах, порожнiх ямах з-пiд сими, зривали пiдлогу  в  будинках  -  чогось
шукали. Та не знайшли.
   - А в Миколи Гавриловича?
   - Забрали кiлька папiрцiв та грошi, i бiльш нiчого. Мiж  людьми  ходила
чутка, нiбито Купенко вивiз цiлу хуру всiлякого писання, але то  неправда,
бо я був тодi i все бачив. Коли по?хав  Купенко,  для  Миколи  Гавриловича
настали ще гiршi часи. Жандарми не одставали  вiд  нього  нi  на  крок.  I
вдень, i вночi, навiть до вiтру водили пiд караулом.
   Грабовський слуха?, мовчки озира? кiмнату, i йому  зда?ться,  що  всюди
бачить слiди рук великого правдолюбця. Виразнi,  наче  вкарбованi,  вогнем
душi випеченi, незгладимi слiди. Ох,  купенки,  бродникови,  -  i  ви  тут
ходили, людо?ди, обмацували все брудними  пальцями,  вгризалися  зубами  й
пазурами, топталися кованими чоботищами, хижо, з звiрячою люттю  розривали
його скривавлене  серце,  розпинали,  як  Прометея,  та  сво?х  слiдiв  не
залишили. Нi! Тiльки сумна згадка  тюремного  сторожа,  сльози  матерiв  i
дiтей, над головами яких ви руйнували дахи  серед  зими,  розпанаханi  ями
з-пiд сими. Ото i все.
   Можливо, ви десь ще тиня?тесь по свiту,  вишукуючи  собi  новi  жертви.
Можливо, хизу?тесь блискучими еполетами, аксельбантами,  орденами,  нишком
строчите доноси. Над його ж могилою скоро вп'яте розцвiтуть квiти -  синi,
голубi, жовтогарячi, червонi. Але ви вже давно мерцi, готова  пожиiза  для
хробакiв, бо такими зачалися в материнському лонi. А вiн - живе  i  зараз,
житиме й потiм - навiчно нездоланний велет. Пророча  мисль  i  дальнолетна
мрiя, непiдвладнi нiяким  гратам,  незмiрнi  праця  й  туга,  народженi  й
похованi сюжети, палкi поривання i свiтлi  надi?  -  все  тут  його.  Вони
завжди зорiтимуть  над  високими  кручами  холодного  Вiлюя,  над  убогими
якутськими оселями, над Руссю неосяжною, над усiма видноколами. О, не вам,
нiкчемнi купенки та бродникови, не вам зорiти над свiтом, не вам,  убогим,
ставати на прю з великим ним...
   I дома Грабовський не мiг вгамувати  збентежене  серце.  Було  гiрко  й
важко. Мiсця собi не знаходив, а сльози  самi  наверталися  на  очi.  Уява
повнiстю  опанувала  його,  диктуючи  сво?  права,  сво?   велiння.   Вона
поновлювала в пам'ятi все, що бачив сьогоднi у  в'язницi,  творила  й  те,
чого нiколи не бачив.
   Он там, на ганку каторжно? тюрми,  показався  старенький  i  сивенький,
скарлючений недолею  дiдусь.  У  сiрiй  широкополiй  свитинi,  розтоптаних
валянках, з книжкою та паперами в руках. Затiнивши  окуляри  долонею,  яка
безугавно тремтить, вiн полинув у думках, як птах у стрiмкому  польотi,  в
далеку й захмарну далину.
   Дивиться Гада?.
   Когось чека?.
   Сподiва?ться.
   Кличе.
   А може, рида? невидимими сльозами.
   Може, нишком полинув туди, де кона?  Росiя  в  кайданах,  стенаючись  у
тяжких муках i прагнучи, як свiта-сонця, поступу вперед.
   Може ..
   Нараз переступив з ноги на  ногу,  немов  пiк  його  дерев'яний  порiг,
опустив кволу руку, похитнувся, наче пiдстрелений орел, i зник за високими
дверима. Через якусь хвилю вже сидить на стiльцi, притиску? до самих  брiв
окуляри з одним скельцем, примружу? пiдслiпуватi очi i шпарко пише.  Пише,
пише, нiби бо?ться, що хтось схопить його за  руку  i  спинить,  не  давши
висловити те, чим повниться душа. О сили небеснi, о кривдо земна,  о  доле
нещасна! Козацький урядник,  нахабний,  як  i  саме  найбiльше  зло  Русi,
схилився над його худим плечем, напружу? зеленi зiницi, аж пропiка?  папiр
хижим, пронизливим зором.
   Зненацька, якось незримо й невiдомо звiдки, насунулась темна хмарина  i
затуманила собою все, навдивовижу яскраве, видiння. А як  розтанула  вона,
легенька, то в камерi вже не було нi дiдуся, нi  урядника,  нi  столу,  нi
стiльця,  нiчогiсiнько.  Лише  метався  по  стiнах  i  стелi,  поблискуючи
пекельними  зубами  i  пожираючи  списанi  папери,  вогонь,  а   з   нього
викублювався темний попiлець.
   Павлове серце стискалось вiд шаленого болю. Це ж, певно,  нiхто  нiколи
не довiда?ться, що думав, чим клопотався великий чоловiк,  якi  благороднi
думи i мрi? поглинуло зажерливе полум'я.
   * * *
   З пiщаного горба снiг злiз скоро, а на рiвнинi, де його було найбiльше,
танув поволi, обертаючись у рiденьку кашу, сiру й холодну. Вона заполонила
всю прибережну вулицю, оддiливши тюрму вiд мiстечка. Хоч бери та й  човном
перепливай.
   - I так кожно? весни, - каже Байбал, поглиблюючи канаву мiж вулицею  та
вiлюйським надбережжям. - Зо два тижнi нi пройти, нi про?хати,  поки  сама
вода не висохне. А доглядати за ярками, прокопаними Миколою  Гавриловичем,
начальство не хоче, навiть людям боронить. ?х, цих яркiв, було три  -  цей
та два з того боку тюрми,  вiд  яких  i  слiду  вже  не  зосталось.  Любив
небiжчик це дiло. Iнодi я пiдсобляв йому трохи,  i  тим  самим  начальству
нiби болячку посадили на м'яке мiсце. Он уже й зараз суне...
   Грабовський  озирнувся.  Попiд  тюремною  загородою  поспiшав  полiцай,
цибатий, мов журавель.
   - Чого тут порпа?тесь? - гримнув до копачiв.
   - Хочемо воду спустити в рiчку, - вiдповiв Грабовський.
   - Могли б у iншому мiсцi копати.
   - Для чого ж, коли ? стара канава.
   - Пан справник забороня?. Хiба не зна?те, чий це ярок?
   - А звiдкiля нам знати? - схитрував Павло.
   - Не забивай менi баки. У Вiлюйську всi знають, хто його викопав.
   - Може, вiлюйцi й знають, а я при?хав сюди перед рiздвом, коли все було
заметено снiгом. Оце вперше бачу.
   - А ти? - похопився полiцай до Байбала.
   - I я вперше. Колись любив копати  ярки  Чернишевський.  Але  _то  було
давно i копав не тут, а по той бiк тюрми. Цей не Чернишевського.
   - Не Чернишевського, не Чернишевського, - глузливо повторив полiцай.  -
Хто тобi дозволив згадувати злочинця?
   - А я й не згадую, так, прийшлося до слова.
   - Годi! - розсердився полiцай. - Кiнчай, кажу тобi, бо справник...
   - Зараз, зараз, пане.
   Старий зруйнував гребельку i завдав лопату на плечi.
   - От бачите, - сказав, дивлячись  на  брудну  воду,  що  вже  наповняла
прочищений ярок. - А ви кричите. Хай собi  бiжить  до  рiчки.  Людям  буде
дорога в церкву, а поповi - вигода.
   - Тепер геть звiдцiля, щоб я вас тут бiльше  не  бачив,  -  пробурмотiв
полiцай i рушив до мiста.
   - Добре, добре, - хитав головою Байбал. - Ось я  навiть  лопати  однесу
додому,
   Зiйшовши на кручу,  Грабовський  окинув  зором  рiчку.  Вона  широка  й
повновода, а на крутому поворотi - швидка, сердита, аж  бурунить  хвилями.
Вони, вкупi з масивними крижинами, навальне летять до пiскуватого пiднiжжя
кручi, грiзно б'ються  об  не?,  i  вiд  тих  ударiв  здрига?ться  тюремне
подвiр'я, поскрипуючи дерев'яними будiвлями. Течiя вихоплю? з  кручi  цiлi
брили землi, розмелю? _?х мiж крижинами i несе в безвiсть.
   Ото сила. Перед нею, зда?ться, нiщо не зможе встояти. Ще двi-три весни,
й такi розливи, як оце зараз,  зруйнують  похмуру  в'язницю,  де  загинуло
стiльки великих думок мужньо? й нездоланно? людини.

   19_

   День видався хмарний i марудний, наче не доспав у коротку червневу нiч.
Вранiшн?  сонце,  вихопившись  з-за  лiсу,  гайнуло  пiскуватими  горбами,
розлилось на вiкнах колишньо? тюремно? сторожки i кудись  зникло,  немовби
стрибнуло в провалля. Небо й земля спохмурнiли, зажурилися.
   Грабовський  поспiшав.  Стискуючи  мiж  пальцями  ручку,  схилявся  над
папером, i перо тихо поскрипувало. Потiм одривався  вiд  столу  i  починав
ходити з кутка в куток сво?? напiвпорожньо? господи. На ходу  видобував  з
конвертiв листи, перечитанi вже не раз, пробiгав ?х очима, супив брови.
   - Негарно вийшло,  негарно,  -  потира?  чоло.  -  Для  чого  було,  не
подумавши, робити таке?
   Ще позавчора пообiцяв сво?м маленьким друзям пiти сьогоднi на вiлюйськi
плеса й луки. Там зараз дуже цiкаво. Пiсля весняно? повенi Вiлюй лiниво  й
тихо перегорта? сво? крижанi хвилi. Аж ген-ген,  потойбiч  вiд  тайги,  на
його широкому узбережжi, вкритому рiвною й густою щiткою трав,  купчаться,
шукаючи поживи, птахи.  Яких  тiльки  не  побачиш:  гуси,  качки,  кулики,
дикушi, кукшi, рябчики,  лебедi,  бiлий  журавель,  i  трипалий  дятел,  i
рожевий мартин...
   Гудить себе Павло. Пощо було обiцяти? Знав же, сподiвався, що  сьогоднi
чи завтра прийде пошта i принесе йому, як завжди,  разом  iз  щастям  новi
тривоги, коли вже нiколи буде думати не те що про звабнi вiлюйськi  плеса,
дiтвору та пернате царство, а навiть заснути.
   Давно чекав тi?? пошти. Два тижнi тому  мала  бути,  та  не  була.  Уже
навiть подумував, що прогавив або що вона нiчого йому не привезла  i  тому
не зайшов поштмейстер. На столi зiбралася он яка купа листiв на Укра?ну.
   Думки, як галич, рояться  одна  чорнiша  друго?.  Невже  набрид  сво?ми
скаржними листами там, на Укра?нi? Набрид... Ех люди, коли б ви знали,  як
тут живеться! Всi понiмiли, наче змовились  його  докопувати.  Що  з  тими
статтями й вiршами, котрi послав уже звiдси в  Галичину?  Дiйшли  вони  чи
загинули в дорозi?
   Чому не  пише  Iван  Франко?  Це  особливо  боляче.  То  ж  вiн  перший
вiдгукнувся  на  його  голос,  перший  оповiстив   читаючу   громаду   про
поета-засланця Павла Граба, а тепер чомусь замовк.
   Мовчать i Михайло Павлик, i Кость Панькiвський, що вислав ще  в  квiтнi
окремi аркушi "Пролiска", i Василь Лукич - невже розсердився за те,  що  в
листi до Франка назвав його "Зорю" безкритичною? Але за таке сердитися  не
можна, бо ж сказано таки правду, а правда, братики мо?, вища над усе!
   Серце  ридало.  Угамовував  його,  як  мiг.  Чого  ти,   дурне,   чого?
Заспокойся.  Може,  ?м  не  до  мене,  може,  сво?  лихо,   сво?   клопоти
допiкають?.. Нарештi не втерпiв, воно, серце, таки здолало, - i самi собою
полилися слова, пекучi, мов отрута, настояна на всiх найгiркiших полинах:
   _
   Чи ви живi, чи повмирали;
   Чи я дiждусь коли, чи нi,
   Щоб клаптик часом переслали
   Паперу братнього менi?
   Прохав, молив...
   Що бiльше вдiю?
   Хоча б хто на смiх написав...
   То все б кохав дурну надiю,
   Все б долi привид не зникав.

   Привид долi. А вiн таки тiкав. Тiкала надiя, ховаючись за  видноколами.
Куди ще звертатися, кому  писати,  що  робити?  Питав  нiмих  стiн,  питав
Байбала,  але  стiни  не  озивалися,  а  старий   якут   лише   зiтхав   i
вiдкашлювався, наче його щось дерло  по  горлi.  Iнодi  колишнiй  тюремний
сторож поймався недобрим гнiвом i жбурляв слова, мов камiнцi:
   - Забудь, Павле, про них, коли такi, хай ?м.  Микола  Гаврилович  також
усе нудився за листами.
   Та  вiд  Байбалово?  ради  не  ставало  легше.  Деякi  листи  й  вiршi,
наготованi до вiдсилки, пошматував, викинув за порiг i вирiшив бодай трохи
розважити наболiлу душу - пiти з дiтлахами на плеса.
   А вчора, вже по обiдi, забiг поштмейстер i поклав на  його  стiл  цiлий
пакунок. Все з Укра?ни. Вiд радостi, що враз гарячим прибо?м залила груди,
дав  поштмейстеровi  цiлого  карбованця.   Вражений   таким   несподiваним
дарунком, чиновник пообiцяв на один день затримати  вiлюйську  пошту,  аби
щедрий засланець спорядив усе те, що ма? одсилати.
   Випровадивши поштмейстера, тремтячими руками  порозклеював  пакунки  та
листи i взявся читати. Кость Панькiвський надiслав ще  десять  примiрникiв
"Пролiска", а в листi просив нових творiв, запитував, чи все дiйшло з його
попереднiх посилок. Лист вiд Михайла Павлика  _був  значно  ширший.  Цiлий
тобi трактат. От добродiй Павлик, який  вiн  сумлiнний  i  розумний.  Умi?
сказати те, що хоче. Чита?ш його послання, i нiби проясню?ться твоя  уява,
свiтлiша?  в  головi,  поста?  перед   тобою   цiла   картина   галицького
лiтературного життя, полiтичних i мистецьких змагань. Спасибi йому, що  не
пошкодував часу й сил, задовольнив прохання.
   Потiм узявся за часописи. То були деякi минулорiчнi  книжки  Народу"  й
"Хлiбороба" та найновiшi - сьогорiчно? "Зорi" й "Правди". Спершу припав до
"Зорi" - цi?? найдавнiшо? сво?? знайомо?. У нiй шукав  насамперед  те,  що
ранiш знаходив, - зашифроване листування з ним. Гортав нервово,  стрибаючи
гарячими очима по сторiнках.
   - 0-о! ?! -  гукнув  так,  що  шибки  дзенькнули.  I,  стишивши  голос,
прочитав:  -  "Вп.  П.  Граб.  Поезi?  i  iн.  статтi  дiстали.  Незабаром
покористу?мось, спасибi Вам".
   Сльози радостi котилися по худих щоках.
   - Спасибi й вам, люди добрi, що не забува?те.
   Книжки "Народу" й "Хлiбороба" переглядав до пiвночi Забув i про вечерю.
Поклавши журнали на стiл, ходив по хатi  i  обдумував  прочитане.  Почуття
були збуренi, а враження строкатi й барвистi, як отi привiлюйськi луки.
   В "Народi" не сподобалася стаття Якова Невестюка, що без знання справи,
подекуди навiть  райдужними  барвами  малювала  життя  полiтичних  в'язнiв
царсько? iмперi?. Чому  чоловiк  береться  писати  про  те,  чого  сам  не
скуштував? Чому й Павлик легковажить з друком?
   Якийсь Римар у "Хлiборобi", розповiдаючи про свою тяганину  з  мiсцевим
попом, милу?ться облудною християнською мораллю, готовий навiть  схилятися
перед цiсарською деспотi?ю...
   Пiдхопився ще  до  сходу  сонця  i  зразу  ж  сiв  за  стiл.  Квапився,
сподiваючись, що з хвилини на хвилину галасливi хлопчики принесуть у  його
нiму хатину свiй дзвiнкий i милий смiх.
   Писалось легко. Нiби то не перо шурхотiло,  а  думки,  яснi  й  погожi,
злагоджено крокували, зручно влягаючись у рядки. От уже  готова  вiдповiдь
Панькiвському. Вова -  стисла,  дiлова,  густо  пересипана  назвами  книг,
часописiв та цифрами.
   Над листом до Павлика задумався. Чомусь почали розбiгатися думки.  Нiяк
не зладиш ?х,  не  зосередиш,  щоб  одним  махом  викласти  на  папiр.  Ще
перечитав Павликове послання, поклав на стiл i непомiтно для  самого  себе
повернувся до того, над чим уже не раз  i  не  два  замислювався.  Потирав
чоло, кошлав чуба. Халепа, та й годi. Не легко розiбратися в тих галицьких
лiтературно-полiтичних партiях. Там, на мiсцi, певно, легше розпiзнати ?х.
Одне нiби  ясно:  вiн  не  мiг  би  пристати  нi  до  москвофiлiв,  нi  до
народовцiв. То вже так.
   Ранiш, читаючи "Правду" i вiрячи ?й, проймався  беззастережною  повагою
до народовцiв. Москвофiлiв зневажав, коли не сказати бiльше.  Цих  агентiв
самодержавства в Галичинi добре показав ще переднiше Чернишевський. Так як
нiхто цього не зробить мiж галичан,  хiба  що  Франко.  Вони  зрозумiлi  -
недвозначно  "твердi"  у  сво?му,  може  й  платному,  служiннi  царському
троновi. Але народовцi - з цими справа набагато складнiша...
   Знову простяга? руку до Павликового листа, розгорта? його, вчиту?ться -
i аж на лицi мiниться. Ще загляда? в учора принесену поштмейстером  книжку
"Народу". Так воно таки й виходить. Залицяються народовцi до цiсаря, б'ють
йому доземнi поклони, сподiваються на його ласку. От тобi  й  "нова  ера",
нова, м'яко кажучи, недоладнiсть.
   Схиля?ться над чистим аркушем,  i  перо  шарудить,  волочачи  за  собою
кривулясту стрiчечку. "Дорогий брате Павлику! Листи вашi дiстаю  правильно
-  чимале  вам  спасибi!  Ви   розчинили   трохи   мо?   очi   на   справи
галицько-руського життя, бо доти я блукав у  темрявi.  Та  й  як  було  не
блукати - одно: через лихi обставини, в яких перебуваю; друге - через свою
укра?нську байдужiсть; трет? - староруським брехням, що часом  появляються
на сторiнках росiйських реакцiйних видань,  я  не  вiрив  i  не  вiритиму,
навiть тодi, коли що-небудь походитиме на правду...
   Що тичеться народовцiв, то я  виображав  ?х  "свiчадом  доброчинностi",
високо ставив у сво?й уявi, з великим болем перечитував про "нову  еру"  i
другi подi?... Менi здавалось, що в запалу бiйки Ви, може, й  побiльшували
вини табору народовського, бо ж самi кажете, що  тiй  "ерi",  як  i  iншим
подiям, причасна гiрстка народовцiв, а далеко не всi вони. Як  би  там  не
було, по мо?й думцi, у радикалiв може  бути  згода  де  в  чому  тiльки  з
народовцями..."
   Нараз  плин  думок,  що  набрав  потрiбного  ладу,  скаламутило   глухе
тупотiння нiг пiд хатою. Грабовський почав наслухати. На устах  трiпнулась
посмiшка. Догадувався - то прийшли хлопченята. Стало i прикро, i  при?мно.
Ну хай так, хай - вiн пiде з ними трохи на луг, може, ще  краще  збереться
думками i вночi закiнчить.
   - Дядьку Павле! Дя-а! - донеслось з-за вiкна.
   Грабовський поспiшив до дверей. Одчинивши ?х, спинився вражений.  Перед
порогом стояла чорноока дiвчинка i витирала сльози. Бiля  не?,  пiдiгнувши
передню лiву ногу, топтався i скавучав кудлатий Тигин.
   - Аанис?! Заходь до хати. Що з тобою?
   Але дiвчинка не ворухнулась.
   - Там чоловiк, - хлипала.
   - Де?
   -  Там,  -  показала  на  чагарник  за  вiлюйськими  плесами.  -   Весь
закривавлений, стогне. Ведмiдь напав на нього. Ми були там. Хтось крикнув,
i ми побiгли. Дивимось, а кривоп'ятий йоге[28] на чоловiковi, лапами б'? i
гризе. Тигин кидався на нього, а  вiн  одкусювався.  Потiм  пiшов  собi  в
гущавину, а чоловiк залишився. Дядю Павле, йому ж болить, ходiм туди...

   ***
   Вогкий, багнистий грунт, сiрi, бiльма калюж утруднювали  ходу.  Кудлань
Тигин, скаржно гавкаючи, то забiгав далеко вперед,  то  повертався  назад,
зазивно дивився в очi дiвчинки i рвався до лiсу.
   Грабовський, напружуючи всi сили, бiг, аж у головi дурманилось. Чув, як
захлина?ться серце, тремтять ноги, а пiт залива?  очi.  Оце  лише  тиждень
тому пiдвiвся з лiжка пiсля короткотривало?, але гостро? недуги i  почував
себе кепсько. По тiй недузi до нинiшнього дня i за порiг не виходив, не те
щоб отак далеко бiгти. Важко, ой як важко, наче хуру везеш на гору!
   Часто спиня?ться, вiдсапу? i знову йде. Та ноги плутаються  в  бур'янi,
нiби зовсiм непiдвладнi йому.
   За першими кущами, де починався лiс, Аанис стала.
   - О-о, - показала на купу пошматовано? одежi, бiля котро?  вже  метався
пес.
   Грабовський розгорнув лахмiття й жахнувся. На землi лежав Дабиит. Руки,
ноги й лице були пораненi, кривавились, очi заплющенi. З-пiд тiла визирало
широке лезо ножа, на якому тьмянiв тоненький струмочок кровi.
   - Дя-а, хто то? - запитала дiвчинка.
   Вона боялась пiдходити  до  скалiченого,  стояла  осторонь,  силкуючись
угамувати кудланя, що гасав мiж нею й Павлом _та вискав.
   - Дя-а ..
   Грабовський не вiдповiдав. Та й що було казати? Аанис не вiдала,  що  в
купi дрантя лежав ?? рiдний батько, найславетнiший  вiлюйський  мисливець.
Ще вчора хвалилася: тато по?хав у Мархiно, побуде там з тиждень i  привезе
гостинця. От тобi, дiвчинко, й гостинець...
   Павло розсува? шмаття Дабиитово? сорочки i припада?  вухом  до  грудей.
Серце б'?ться чiтко, ритмiчно. На грудях ятриться велика вирва.
   - Аанис, - кличе дiвчинку, вдаючи з себе спокiйного.
   - Хто? - вирива?ться в не? тривожне запитання.
   - Збiгай до мене в хату, вiзьми на вiкнi пляшечку  iз  спиртом  i  неси
сюди. Не забудь рушника захопити.
   Аанис ще якусь мить сто?ть, переминаючись з  ноги  на  ногу.  Наче  жде
чогось. Так воно i ?. ?? чорнi оченята палають. У них видовжилося  нiме  й
тривожне запитання - хто?
   - Ну йди Треба кров спинити.
   Почувши про кров, дiвчинка блискавкою шугнула з лiсу. За нею  покульгав
Тигин.
   Зоставшись бiля Дабиита, Грабовський почав оглядати його Мисливець  був
добре понiвечений. Права рука,  вибита  з  ключицi,  лежала  безвiльно  на
землi, наче обривок товстого  мотуза.  Жили  на  лiвiй  нозi,  трохи  вище
колiна, немовби перерубанi. Глибокi  слiди  ведмежих  пазурiв  темнiли  на
обличчi, спинi, грудях. Видно, довго змагався чоловiк з лютим звiром. Що ж
тепер робити?
   Як же вiн, Дабиит, сьогоднi з'явився тут? Невже за  два  днi  полагодив
усi сво?  справи  в  Мархiно?  Тричi  вже  викликали  Дабиита  за  юрту  в
Бордонському наслегу: чому старий Байбал  вешта?ться  по  свiту  та  ще  й
податку в казну не сплачу?? Крутили, вертiли,  мов  злочинця,  допитували.
Думав, що заспоко?лися, бо ж останнього разу, коли ?здив на виклик  голови
управи, одвiз ?м пiвсотнi бiлячих _та заячих шкурок. Але на  тому,  видно,
не минулось. Знову покликали чоловiка...
   За роздумами Грабовський i незчувся, як з-за куща вихопилася Аанис.
   - Ага?! --- викрикнула дiвчинка й остовпiла, дивлячись на  закривавлене
Дабиитове лице. - Ага-а... Тато-о...
   - Цить, Аанис, цить, - розгубився Грабовський, лаючи себе за те, що  не
придумав, як зустрiти дiвчинку, щоб вона не перелякалася. - Давай сюди,  -
схопив ?? за рученята. - Не плач, татко здоровий. Ось ми йому зараз...
   Вливши _кiлька краплин спирту мисливцевi в рот, почав  обкутувати  його
рушником поперек грудей. Коли притиснув рушник  до  вирви,  гамуючи  кров,
Дабиит розплющив _очi i застогнав. Почувши батькiв голос, Аанис  ще  дужче
заплакала, а Тигин, що сидiв бiля не?,  зализуючи  _скалiчену  ногу,  хижо
на?жачився i загарчав.
   - Не плач, Аанис, тато вже дивиться.
   - Дивиться?
   - Еге ж, - ствердив Павло, хоч мисливцевi очi, блиснувши на мить, знову
заплющилися.
   Скiнчивши порати непритомного, Грабовський зiтхнув. А що ж далi робити?
Удвох з дiвчинкою вони не допровадять Дабиита додому.
   - Тепер, Аанис, бiжи в мiстечко за людьми.
   Покликавши Тигина, дiвчинка рушила.
   Грабовський пiдвiвся i лише тепер вiдчув гострий  бiль  у  ногах.  Наче
сотнi голок ворушилися  в  них,  немилосердно  _колючи.  Довго  навпочiпки
порався над Дабиитом, от вони й занiмiли. Ще ж, зда?ться, не такий старий,
тридцятий рiк iде. Он Ромась лиш на два роки молодший за нього, а  дивись,
який дужий та шпаркий. Так захопився описом Вiлюйського округу, що й мiсця
не може собi нагрiти.  Все  шука?,  розкопу?,  нiби  золотошукач.  Допався
чоловiк до живого дiла i нiби вдруге на свiт народився.
   _
   20_

   Дабиитове  подвiр'я  було  переповнене  людьми,  а  господар  лежав  на
ведмежих шкурах пiд юртою i  глухо  стогнав.  Бiля  нього,  вклякнувши  на
колiнах, розпачливо голосила Балбаара.
   Грабовський покликав до себе Аанис, котра стояла в  дитячому  _гуртi  i
розповiдала, як вони з Тигином знайшли пiд лiсом батька. Даючи ?й записку,
сказав:
   - Скоренько однеси до Гаврилових. Якщо Ольга Василiвна  дома,  передай,
щоб негайно йшла сюди.
   Дiвчинка вибiгла з двору.
   - Легiентей... Легiентей... - шугнуло натовпом.
   Люди шанобливо розступилися, даючи дорогу  мiсцевому  шамановi  i  двом
чоловiкам, що несли за ним з пiвтора десятка орлiв, ворон,  чайок,  гагар,
зозуль, сайок та iнших птахiв, вирiзаних з дерева, i невеличкий бубон.
   Про Легiенте?вi камлання проти рiзних хвороб Грабовський уже чував, але
самого шамана, вславленого серед  вiлюйчан,  ще  не  бачив  i  тому  зараз
роздивлявся  його  з  неприхованим  iнтересом.  Власне,   в   Легiенте?вi,
порiвняно з iншими якутами, нiчого особливого не  було.  З-помiж  них  вiн
вирiзнявся хiба що опасистим черевом, навдивовиж  пронизливими,  пойнятими
хижим блиском очима та  куцим  шкiряним  кiйосаном,  облямованим  багатьма
залiзними й мiдними прикрасами найхимернiших  форм.  На  головi  в  шамана
стирчала висока однорога шапка, спереду i ззаду пiдбита дорогим хутром,  а
носки чобiт скидалися на пазуристi ведмежi лапища.
   Балбаара пiдвелася й поспiшила назустрiч Легiенте?вi.
   - Ой, горе в нас, велике горе, - простягнула благально руки.
   - Що з ним трапилося? - запитав Легiентей, не дивлячись на Дабиита.
   - Ведмiдь покалiчив.
   Шаман закопилив масну губу.
   - Не плач, - кинув невдоволено. - Слiзьми не зарадиш. Ведмiдь, значить.
Даси корову i...
   - Корову?! А як же ми без не??
   - Корову й п'ять лисячих шкур, - додав Легiентей тоном, що не  допускав
жодних заперечень.
   - Боже!..
   - Як зна?ш. Калiцтво  вiд  йоге  -  то  страшне  наслання,  його  важко
подолати.
   - Хай уже й так, аби тiльки жив.
   - За це нiхто поручитися не може, хiба що святi духи.  Значить,  корова
сьогоднi буде в мо?й чередi...
   Легiентей кивнув двом сво?м  помiчникам,  i  тi,  оддавши  йому  бубон,
почали ставити довкола Дабиита дерев'яних птахiв, якi символiзували  собою
святих духiв.
   Шаман глянув на недужого, обiйшов усiх iдолiв, спиняючись бiля  кожного
i нечутно щось мимрячи. Звiв побожно очi до неба i  якусь  мить  остовпiло
стояв. Нараз з усi?? сили гримнув у бубон i пiдстрибнув. Далi годi було  й
розiбрати, що дiялося з ним. Вигукував якiсь закляття, лиховiсне  завивав,
чудернацько викривляв руки, ноги, трясся, наче в лихоманцi. Все це,  як  i
несамовите дзеленчання брязкалець на кiйосанi, приголомшувало людей. Дiти,
що ранiш було вилiзли наперед, тепер схлипували i ховалися за дорослих.
   Шаманове бiснування не займало тiльки Дабиита -  мисливець  продовжував
лежати з заплющеними очима. У воротях показалися Аанис i Ольга.
   - Сюди йдiть! - гукнув ?м Грабовський.
   Гаврилова пройшла мiж iдолами i взяла Дабиитову руку, слухаючи пульс.
   Легiентей коршуном кинувся до не?.
   - Хто ти така?
   - Милосердна сестра, - вiдповiла  Ольга,  видобуваючи  з  сво??  валiзи
медичне приладдя.
   - Руська? Полiтична? - гримiв шаман.
   - Для хворих це не ма? значення.
   - Але Дабиит - саха, якут.
   - I це нiчого не важить.
   - Важить! Ти хочеш отру?ти його! Я справниковi поскаржусь!
   Грабовський став мiж Легiенте?м i Гавриловою.
   - Скаржитися можете й ма?те право, - кинув  шамановi,  -  але  лiкувати
потерпiлого не заважайте. Дабиитовi зараз потрiбна медична допомога, а  не
ваше бiснування.
   - Бiснування?! - верескнув шаман, немовби його  шилом  шпигонули.  -  Я
самому губернаторовi!.. Дабиит  -  саха  i  може  бути  врятований  тiльки
камланням. Ви, полiтичнi, не втручайтесь в наше  життя,  ми,  якути,  самi
розберемось. Не дозволимо вам його тру?ти. Iдiть геть!
   Грабовський не рушив з  мiсця,  а  Гаврилова  тим  часом  перев'язувала
мисливцевi рани.
   - Балбааро!! - затупав ногами шаман. - Вижени  ?х  з  двору!  Зараз  же
вижени! Геть! Геть!
   Приголомшена  лихом  жiнка  тiльки   скрушно   хитала   головою.   Вона
посоловiлими очима дивилась на людей, наче питала ?х, що  ?й  робити,  але
вони мовчали, переляканi.
   - Чого сто?ш? - наступав Легiентей. - Хiба не бачиш, що  вони  отруюють
твого чоловiка? Виганяй!
   - Кого виганяти? - донеслося з вулицi.
   Грабовський озирнувся i  побачив  Байбала  й  Дулембу,  якi  забiгли  в
подвiр'я, тримаючи в руках довгi вудлища.
   - Кого, питаю, виганяти? - гукав Байбал.
   - Легiентей велить, аби я ?х вигнала, - вiдповiла  Балбаара,  показуючи
на Грабовського й Гаврилову. - Вони, каже, труять Дабиита, а я...
   Та Байбал уже не слухав невiстку. Посинiлий вiд  обурення,  не  тямлячи
себе, вiн розмашисте ступнув до Легiентея, вихопив у нього бубон i жбурнув
об землю.
   - Труять?! - гукнув, захлинаючись. - Це ти  сказав?  А  хто  тебе  сюди
просив?
   - Я сам прийшов! - врочисто вiдповiв Легiентей. - Сина  твого  рятувати
прийшов, Байбале, вiд отрути.
   - Сам?! Ану забирайся геть, щоб тобою й не смердiло! Iди рятувати сво?х
тойонiв, яким лижеш сiдницi.
   - А-а-а! Он як, - на?жачився шаман. - Ти  тягнеш  руку  за  полiтичними
злочинцями, царевбивцями? Зневажа?ш заповiдi великого шамана?
   - Не тво? дiло! - одрубав Байбал. - А полiтичними менi не дорiкай, бо я
не ручусь за себе. Iди!
   - Я пiду, але пам'ятай про кару святих духiв.
   - Геть!!
   Зганьблений шаман ще трохи потоптався i рушив з двору.
   - А корова щоб сьогоднi була в  мо?му  загонi,  -  подав  голос  уже  з
вулицi.
   - Яка корова? - не зрозумiв Байбал.
   - Наша, - вiдповiла Балбаара. -  Вiн  заправив  ??  за  камлання,  i  я
пообiцяла, бо ж iншого виходу не було.
   - Дурна! - гримнув старий i погрозив Легiенте?вi кулаком: - Я тобi  дам
корову!
   Люди якийсь час стояли, мов приголомшенi.
   - Байбале! Байбале! - загукали навперебiй Легiенте?вi помiчники.  -  Що
ти наробив?
   Розгубленi й переляканi, вони повизбирували сво?х дерев'яних  iдолiв  i
кинулись навздогiн.
   Тiльки тепер натовп, здавалось, прийшов до тями.
   - Образив шамана...
   - Скривдив святих духiв...
   - Гнiву неба _не минути... - тривожно гомонiли люди й поволi виходили з
двору.
   --Куди ж ви? - хапала Балбаара ?х за поли, забувши.вже й  про  недужого
чоловiка. - Покида?те нас самих?
   --Не зна?мо, нiчого не зна?мо. Шаман, Легiентей, - озивались до не? тi,
що ще не встигли вийти з подвiр'я, але також поспiшали за переднiми.
   - Чого ти, Балбааро, побива?шся? - гукав Байбал. - Чого?  Хай  тiкають,
коли такi.
   Скоро подвiр'я майже спорожнiло: на ньому залишились  тiльки  найближчi
Дабиитовi сусiди, що, мабуть, зважили на  Балбаарине  слiзне  благання  та
плач маленько? Аанис.
   Прикра пригода глибоко вразила Грабовського. Дивувала _не так Байбалова
звага, як поведiнка людей, що залишили скалiченого  мисливця  й  пiшли  за
шаманом. Але чим глибше вдумувався в цю пригоду, тим яснiше добачав те, що
ранiше й не приходило в голову.
   Яка незмiрна далина пролягла мiж Якутi?ю i Укра?ною!  ??  навiть  важко
уявити. Яка колосальна вiдмiннiсть у способах життя  та  рiвнях  духовного
зросту мешканцiв обапiль Лени i Днiпра, Вiлюя i Бугу, Iндiгiрки та  Дiнця,
Колими та Десни, а забобони, моторошний страх перед карою господньою - все
таке спорiднене й близьке. Хiба там, на Укра?нi,  не  так  само,  як  тут?
Трудовий люд, а найпаче сiрома, подiбно до Байбала, дошкульно  глузу?  над
попами,  називаючи   ?х   брехунами,   ненажерами,   п'яницями,   жiночими
облесниками,  лицемiрними  боговiдступниками,  i  водночас  бо?ться  ?хнiх
погроз, нерiдко  й  зрiка?ться  сво?х  близьких,  друзiв,  навiть  кревних
родичiв, вiдданих з амвона анафемi, покараних ?пiтимi?ю.
   Дивувало й iнше - вза?мини мiж  Байбалом  та  Дулембою.  Минуло?  зими,
одразу ж по при?здi до Вiлюйська, Павло трохи побоювався, щоб цi два  його
приятелi не стали запеклими ворогами: адже Байбал  тодi  й  не  приховував
сво?? неприязнi до Дулемби. Правда, Генрик Адамович не  дуже  сердився  на
те, iнодi навiть посмiювався незлобливо, проте могло статися всiляке  -  у
Байбала вдача крутенька: якщо вiн уже зненавидить когось, то не так  легко
розвiяти ту ненависть.
   Але згодом, якось зовсiм несподiвано, стався  злам  на  краще.  Причини
цього повороту залишаються загадкою й досi. Вони могли  бути  в  тому,  що
Дулемба, закiнчивши вiдбудову вартiвнi, не дуже часто навiдував  Павла,  i
Байбаловi ревнощi, нiчим не живленi, зiйшли нанiвець. Могло вплинути й те,
що  Байбал  вiдчув  у  Дулембi  освiчену   людину,   знайому   з   творами
Чернишевського. Може, зближало _?х i теслярське ремесло.
   Ну, та що б там не  впливало,  але  вже  ранньо?  провесни  варшавський
робiтник i бордонський барахсан столярували разом. За  роботою,  очевидно,
багато говорили про сво? життя, бо, забiгши якось увечерi до Грабовського,
Байбал почав розпитувати про Варшаву,  Ки?в,  iркутську  тюрму,  карiйську
каторгу, смерть Надi? Сигиди,  захоплено  говорив  про  тих,  хто  створив
партiю "Пролетарiат", а Дулембою не мiг нахвалитися. Коли ж настало  лiто,
почали вкупi ловити рибу. _От i сьогоднi з рiчки прибiгли.
   - Павле! - гукнув Генрик Адамович, що допомагав  Гавриловiй.  -  Йди-но
сюди, занесемо Дабиита в юрту.

   21_

   Свято исиах, котрим якути зустрiчають лiто i  вславляють  конярство  та
вдатних вершникiв, Грабовський бачив ще торiк у  Бордонському  наслегу,  i
воно не сподобалось йому. Там  порядкував  Югай.  Вiн  поскликав  до  себе
таких, як i сам, багатi?в з Мархiно та найближчих  селищ,  i  тут  з  ними
просив бога  Дь?сегея  побiльшити  ?хнi  конячi  гурти.  Вони  пили,  ?ли,
розважалися, а барахсани лише здалеку дивилися на тi розкiшнi веселощi.
   Повернувся тодi в юрту з гнiтючим  почуттям,  якого  не  мiг  позбутися
кiлька днiв. Тому й зараз не квапився.
   - Що там твiй Югай? - говорив з серцем Байбал. - Свято справля? не вiн,
а громада. Хiба можна не пiти? Правда, Гене?
   - Правда, - пiдтримав його Дулемба, одягнений по-святковому. -  Громаду
треба шанувати.
   Свято влаштовувалось на широкому вигонi, де вже юрмилося  чимало  люду.
Сивоголовий дiдусь Мичар люб'язно вiтав прибулих:
   - Спасибi, що прийшли, не погордували нами.
   - Ну,_ не я тобi казав? - радiсно посмiхнувся Байбал. - Громаду, Павле,
правду мовить Генрик Адамович, треба шанувати.
   Увагу Грабовського привернула  дивна  споруда.  Тако?  на  бордонському
святi не було. На чотирьох стовпах  висотою  в  сажень  прибита  гладенька
перекладина. Довкола них устромленi в землю молоденькi берiзки, вiття яких
сяга? перекладини i майже повнiстю закрива? ??. Обабiч струнчаться ще  два
ряди берiзок, обв'язанi квiтчастою волосяною шворкою. До не?  поприплетено
силу-силенну барвистих стрiчок, iграшок та кiлька телячих намордникiв.
   - Це, - каже тихо Байбал Грабовському й Дулембi, - назива?ться тюселге,
тобто коло, а для чого воно, скоро побачите.
   Сажнiв за п'ять  вiд  тюселге  чоловiки  закопують  товстий  модриновий
стовп. Мiцно утрамбувавши землю, просвердлюють вiсiм дiрок i  забивають  у
них чисто виструганi бiлi кiлки. Вище  i  нижче  шийки  стовп  прикрашають
десятьма обручами рiзного кольору, а  поверх  них  прив'язують  мотузки  з
пасмами конячого хвоста й гриви. Повтикавши  навкруги  берiзки,  до  нього
припинають бiлого коня, озбро?ного й окульбаченого  старовинним  сiдлом  у
срiбнiй оправi.
   Жiнки зайнятi сво?м дiлом.  Он  двi  несуть  масивну  шкiряну  баддю  з
кумисом. Притуливши ?? до крайнього стовпа тюселге, перекидають  квiтчасту
шворку через перекладину. Iншi пiдносять туди наповненi  кумисом  глечики,
кварти, що називаються чоронами, кухлики, миски з м'ясом, кашею та  iншими
на?дками.
   - Не кваптеся з цим, - пiдходить до них Мичар. - А де  ж  стане  далбар
чибичах?
   Слiдом за  ним  парубки  пiдносять  порожню  берестову  дiжчину,  гарно
оздоблену конячим волоссям, i ставлять ?? поруч з  великою  баддею.  Мичар
налива? в не? кумис, кладе кавалок  коров'ячого  масла  i  розмiшу?  новою
березовою ложкою, держак яко? прикрашено мичкою бiло? гриви.
   - Отак, - клаца? задоволене язиком. - Далбар чибичах  готовий.  Хай  не
гнiваються на нас небожителi й духи природи.
   Байбал торкнув Грабовського за лiкоть.
   - Ось почнеться алгис, якого в Бордонському наслегу нiхто не зна? i  не
годен зробити.
   - Що то таке?
   - Заклинання, яке  виголошу?ться  при  висвяченнi  юнакiв  у  вершники.
Слухай.
   Ще раз оглянувши тюселге, Мичар надягнув шапку  з  срiбним  вiзерунком,
перехоплену двома яскраво-червоними стрiчками, покликав  до  себе  дев'ять
юнакiв та вiсiм дiвчат i дав ?м по  чорону  й  кухлику  з  кумисом.  Потiм
поставив хлопцiв у лаву обличчям до сходу сонця, дiвчат  -  лiворуч.  Став
мiж ними, пiдпалив багаття, вклякнув на лiве  колiно,  пiдняв  праву  руку
догори й почав:

   Нарештi прийшов той день,
   Коли ми дев'яти юнакам,
   Якi ще не зналися з тими,
   Хто ходить у спiдницях,
   А також дiвчатам
   Шанобливо пiдносимо
   Великi чорони й маленькi кухлики.
   I повторю?мо: цей день, молодi наш!,
   Настав. Ми вас напува?мо й году?мо
   Через син? полум'я.
   Залишений нашим дiдом-прадiдом
   Елле?м Боотуром заповiт,
   Укладений ним _колись звичай
   Мусить бути священним
   I для всiх _наступних поколiнь.
   Хай царствують щастя й радiсть!

   Дiдусь на мить змовк, передихнув, звiвся на ноги й обернувся  врочистим
лицем на схiд:

   Святи Кюрре Дь?сегею,
   Називаючи тво? славне iм'я,
   Звеличуючи твою високу славу,
   Пiдносимо тобi в чоронах яства,
   Через священний вогонь налива?мо,
   Через голубе полум'я часту?мо!

   Узявши в руки найбiльший чорон, Мичар тричi  хлюпнув  у  вогонь  кумис,
нахиляючи посуд до себе.
   - Хто такий цей самий Дь?сегей, що  йому  така  шана?  -  пита?  _стиха
Грабовський Байбала.
   - Наш великий бог,  -  вiдповiда?  той.  -  Покровитель  коней,  всього
конярства. Слухай, слухай.
   А Мичар, поклавши спорожнiлий чорон, вiв далi:

   Боги нашi, святi духи землi!
   Блага?мо: посмiхнiться радiсно нам
   I дбайте про наш достаток!
   Вам найпершим пода?мо яства,
   Котрих ще нiхто не куштував, -
   Дев'ять чоронiв кумису пiдносимо вам!
   Звеличу?мо вашу високу славу,
   Через вогонь налива?мо,
   Через голубе полум'я часту?мо!

   Розмашисте  зачерпнув  березовою  ложкою  з  далбар  чибичаха   смачно?
кумисо-масляно? сумiшi, покропив нею берiзки бiля тюселге, зняв  з  голови
свою обрядову шапку.
   Люди почали  всiдатися  на  землю.  Скоро  довкола  напо?в  та  на?дкiв
утворилися три гурти: чоловiчий, жiночий, молодiжний.
   - Вас, - кивнув Мичар Грабовському й Дулембi, - прошу сюди. Сiдайте ось
тут, - вказав на вiльне мiсце  бiля  шкiряно?  баддi.  -  А  ти,  Байбале,
порядкуй серед дiтей.
   Мичар першим пригубився до великого чорона i, як велить звичай, передав
його  сусiдовi  -  Генрику  Адамовичу.  Вiд  Дулемби  чорон  потрапив   до
Грабовського i згодом, обiйшовши все чоловiче  товариство,  вже  порожнiй,
повернувся до Мичара. Далi кожен пригощав сам себе:  пив  кухликом  кумис,
за?дав кашею, м'ясом, симою, заболонними коржами.
   Пiсля святково? трапези почалися розваги. Кволий i хриплий голос Мичара
затягнув пiсню про славетних косарiв, яку дружно пiдхопив увесь  чоловiчий
гурт:

   Такий, як Титкiв син,
   Як велет Бахаана,
   Котрий впродовж всi?? косовицi
   Накошував щодня по вiсiм копиць сiна,
   Такий не народився ще.

   - Слава! Слава доброму косаревi! - залунало в молодiжному гуртi так, що
бiлий кiнь коло шанобливого стовпа став дибки.
   Той гурт уже розгойдував свою пiсню:

   Тих, що з кокардами на шапках, - геть!
   Тих, хто в еполетах, - повалити!
   Тих, якi чваняться кортиком, - знищити!
   Тих, якi троновi служать, - також!

   - Агей! - гукнув молодi Мичар. - Хто там забаг  на  хара  масу?  Тихiше
треба.
   - Чого тихiше?! - подав голос Байбал. - Ми й  так  багато  мовчимо.  Не
затикай нам рота хоч на свято. Хара маса...  Спiвайте,  спiвайте,  хлопцi,
щоб знали царськi офiцери, а вкупi  з  ними  нашi  тойони,  що  чека?  ?х.
Настане пора - згинуть усi до одного, як чорнi паути.
   Жiнки й дiти слухали олонхосута. До них  скоро  при?дналися  майже  всi
учасники исиаху.
   Олонхосут, чоловiк рокiв  за  п'ятдесят,  видно,  з  колiна  вiлюйських
барахсанiв, мав гарний  голос  i  хист  iмпровiзатора.  Говорив  розважно,
вдумливо, немовби на ходу складав геро?чний епос про  легендарного  предка
якутiв  Нюргуна-Боотура,  прозваного  Стрiмким.   Свою   розповiдь   часто
переплiтав ритмiчним речитативом та при?мним баритональним спiвом.  Одягни
його в бiлi гребiннi штани й сорочку, дай солом'яного бриля на голову, а в
руки бандуру - i готовий тобi кобзар.
   - Но![29] - заохочу? Байбал оповiдача.
   У  Павловiй  уявi,  збудженiй   i   розкриленiй   натхненними   словами
олонхосута, поволi вироста? оповита романтичним серпанком  звабна  постать
Нюргуна, окреслюються його патрiотичнi й волелюбнi дiла, його  самовiддане
служiння "середньому свiтовi", тобто якутськiй землi, на якiй випала  доля
жити племенi айии аймага. На цю  багату  чудову  землю  Нюргуна  посадовив
творець всесвiту Юрюн  Айии  та  властитель  людських  доль  Дьилга  Хаан,
звелiвши йому бути на нiй господарем i обороняти плем'я  айии  аймага  вiд
нападiв абааси - потворних носi?в зла з "нижнього  свiту",  котрий  навiть
уявити собi важко.
   Виконуючи це велiння, Нюргун-Боотур звершу? багато подвигiв.  У  тяжких
герцях знищу? вiн лихих богатирiв абааси Йииста Хара,  Тимiр  Дь?сиентейя,
злого  чарiвника  Алип-Хара;  визволя?  з  абаасько?  неволi  свою  сестру
Айтали-Куо, красуню Кюн Туйярима та  тридцять  дев'ять  мужiв  "середнього
свiту". Тридцять днiв змага?ться вiн з  одноруким  та  одноногим  циклопом
Уотом Усутааки...
   Нюргун не завойовник, а благородний лицар - не бере в полон, не  грабу?
переможених. I мудрий господар, викорiнюючи лихо в рiдному краю, дба?  про
народний достаток:

   Загороджу? обори для скотини,
   Колиски майстру? для дiтей,
   Став прабатьком всiх людей
   Незмiрно? якутсько? землi.

   - Отакий  наш  славетний  предок  Нюргун-Боотур  Стрiмкий,  -  врочисто
закiнчу? олонхосут.
   Вiн бере свiй чорон i, сьорбнувши кумису,  почина?  мовчки  закурювати.
Якийсь час усi мовчать. Тiльки  гарячий  блиск  очей  вида?  ?хню  глибоку
схвильованiсть.
   - Да-а-а, - порушив мовчанку Байбал. - Були колись  мужi  в  Якутi?,  а
тепер - одне смiття.
   - То _ми, виходить, смiття? - пода? голос Мичар.
   - Нi, не смiття, ми - люди, але зараз не про  нас  кажу.  Тойони,  ба?,
купцi,  царськi  чиновники,  попи,  шамани  -  коли  на  них  уже   прийде
безстрашний Нюргун?
   - Ти знову про сво?? I свербить же тобi язик. Ануте, хлопцi,  починайте
стрибки, а ви, дiвчата, готуйте нагороди переможцям.
   - Зараз! Зараз! - пiдхопилася на ноги весела молодь.
   _
   22_

   Недуга  переслiдувала  Дабиита  довго  й  настирливо.  Минуло   коротке
вiлюйське лiто, залягла вже й осiнь, а вiн ледве-ледве переступав  з  ноги
на ногу, тримаючись за стiни, стискаючи зуби, щоб не стогнати вiд шаленого
болю.
   Початок  зимового  полювання  ще  побiльшив  муки  запеклого  мисливця.
Ранками Дабиит, пiдвiвшись з лiжка, брав рушницю в руки, перевiряв  набо?,
курки, шкандибав до вiкна i пожадливо  дивився  на  тайгу  доти,  доки  не
терпли хворi ноги. Iнодi хапався збиратись у лiс, але стиснутi  взуттям  i
одягом рани починали кровоточити, i вiн непритомнiв.
   З  настанням  осiнньо?  негоди  глибокi  вирви  на  Дабиитовому   тiлi,
здавалось, зовсiм перестали го?тися. Тодi хтось пустив у мiстечку  здогад,
що то мордують мисливця мстивi духи чорного шамана, насланi Легiенте?м  за
образу й за те, що Балбаара не пригнала обiцяну корову.
   - Таке _може бути, - говорив Мичар, який беззастережно вiрив у шаманову
всемогутнiсть i боявся ??. - Може бути, ти, Байбале, не глузуй.
   Байбал смiявся:
   - Духи чорного шамана? Пора б тобi, Мичаре, вже власну голову  мати,  а
не перебиватися позичками. То сам Легiентей  стара?ться,  щоб  допекти  за
свою ганьбу, а ти розвiсив вуха i балабониш казна-що. От я  зустрiну  його
та й покажу духiв. Все корiвка спокою  не  да?.  Не  вдалося  пограбувати.
Чорного шамана? Усi вони чорнi, а Легiентей найчорнiший серед них.
   Згодом пiшла чутка набагато страшнiша,  нiж  шаманове  прокляття.  Люди
мiркували: чи не був той ведмiдь, що покусав Дабиита, прокаженим i  чи  не
заразив вiн мисливця? Це викликало в Байбала не глузування, а тривогу.
   - Так, так, - журився старий. - Мабуть, проказа. Бо чому ж би  ?м,  тим
ранам, не го?тися?
   Гаврилова рiшуче заперечувала можливiсть прокази, але це не  переконало
не тiльки Дабиита, а й Грабовського з Дулембою. Вирiшили  попросити  Ольгу
Василiвну - хай привезе спецiалiста з лепрозорiю.
   - Закiнчуй, Аанис,  закiнчуй,  -  вдруге  нагаду?  Грабовський.  -  Час
рушати, бо скоро лiкар прийде до тата.
   Дiвчинка зводить на нього оченята, повнi щирого дитячого благання.
   - Я ще хочу писати. Iдiть, сама прибiжу.
   Глянувши через ?? плече  на  розгорнутий  зошит,  вiн  бачить  старанно
виведенi, великi, як  горобцi,  лiтери,  i  тепла  радiсть  лоскочеться  в
грудях.
   - Ну, хай, - згоджу?ться. - Тiльки не забудь замкнути хату та ключа  не
загуби.
   В Дабиитовiй хатi застав лише господаря з дружиною.
   - А де Аанис? - запитала Балбаара.
   - Залишилась у мене писати.
   - Морочите собi голову з нею. Ще не набридла вам?
   - Нi, вона славна дiвчинка i розумна.
   - Дума?те, щось вийде з не??
   - Авжеж вийде. Так  гарно  виводить  букви,  що  любо  дивитися.  Через
тиждень-пiвтора вiзьмемося за читання.
   - Не треба ?й того, - зiтхнула жiнка.
   - Чому ж не треба? - обiзвався Дабиит. - Хай набира?ться  розуму,  коли
люди пособляють. Щоб не була такою темною, як ми  з  тобою.  Он  же  Ольга
Василiвна лiку?.
   - Таке скажеш, - не згоджу?ться Балбаара. - Ольга Василiвна з Росi?, та
ще й полiтична.
   - То й що? Хiба серед наших нема грамотних? У Якутську, кажуть, ? школи
для дiвчат. То правда, Павле?
   - Правда. I медичнi, й духовнi.
   - Нас, якутiв, туди не пускають, лише декого з тойонiв.
   - Поки що з тойонiв, а  згодом  пустять  усiх.  Знаного,  Балбааро,  за
плечима не носити. Хай дiвчинка вчиться; Доки буду жити тут  -  помагатиму
?й, а потiм само дiло покаже.
   - Спасибi вам за добре серце. Якби вже хоч недуга одчепилася вiд нашого
господаря.
   - Будемо сподiватися. Скажiть, ви коли-небудь чули, щоб  звiрi  хворiли
проказою?
   - Менi не доводилося чувати, - вiдповiв Дабиит. - Та  й  хто  це  _може
знати? Звiдкись же та болячка береться в людей. Може,  й  вiд  звiрини.  А
цього ведмедя  я  не  встиг  розгледiти,  бо  вiн  напав  на  мене  зовсiм
зненацька, наче навмисно стерiг за кущами. Ех, була б зi мною  рушниця.  А
то - один нiж. Кiлька разiв я таки добре  садонув  його,  та,  мабуть,  не
влучив. Може, вiн i справдi був прокажений, але ж Тигинова нога, скалiчена
тим самим ведмедем, давно заго?лася, а мо? рани - нi.
   Надворi загавкав пес,  наче  почув,  що  йдеться  про  нього.  Балбаара
притьмом  вибiгла  з  юрти  i  повернулася  з  Гавриловою  та   незнайомим
чоловiком.
   - Знайомтесь, - заговорила Ольга, роздягаючись.
   Чоловiк  передав  Балбаарi  свою  палицю,   пальто,   шапку,   причесав
напiвоблiзлу голову i з пiдкресленим почуттям _власно? гiдностi простягнув
Грабовському  випещену  руку,  увiнчану  перснем  та   довгими   й   трохи
закрученими, наче пазури, сизими нiгтями.
   - Дмитро Адольфович Гiммер!
   Вiн одрекомендувався так голосно й велично, немовби  йшлося  про  якусь
знаменитiсть,  принаймнi  з  iмператорського  роду,   котра   зараз   мала
ощасливити Дабиитову юрту сво?ю царственою особою. Такий апломб  був  явно
недоречним i нiчого, крiм посмiшки, викликати не мiг: адже лiкар  скидався
на кирпатенького, занадто товстого  i  невиразного,  як  задавнена  пляма,
недоростка.
   Помивши руки, вiн  пiдступився  до  хворого.  Оголенi  мисливцевi  рани
оглядав здалеку й похапки. На його лицi сяяли бездумнiсть та байдужiсть.
   - Лепра! - виригнув свiй дiагноз i задоволене потер руки.
   Вiд того вигуку Гаврилова аж похитнулася.
   - Невже?! - тiльки й спромоглася запитати.
   - Так, так, мила моя. Проказа, та  ще  й  лепроматозна.  Хворого  треба
негайно взяти до нас.
   - Я не пущу його з дому! - забiдкалася  Балбаара.  -  Змилуйтесь,  люди
добрi. Ми нiкому нiчого не виннi, за що ж це таке...
   - Не плач, жiнко, - обiзвався Дабиит, який досi лежав мовчки  i  тiльки
слухав. - Нiкуди я не по?ду.  Звiдси  винести  мене  зможуть  лише  вперед
ногами або закованого.
   - Що?! - зловтiшне скривився Гiммер. -  Тебе,  саха,  нiхто  питати  не
буде. Коли треба, то й кайдани знайдемо.
   - Не дам!! Не дам!! - закричала Балбаара.
   Вона схопила полiняку бiля печi, пiдняла ?? над головою  i  стала  коло
Дабиитового  лiжка,  готова  кинутись  на   кожного,   хто   б   спробував
приторкнутися до ?? чоловiка.
   - Не дам! Там уже Суруксут...
   - Заспокойтесь, Балбааро, - втрутився Грабовський. - Нiхто  Дабиита  ще
не забира?. Прошу дарувати, пане Гiммер, але менi зда?ться,  ваш  висновок
дещо поспiшний.
   Гiммер приклав долоню до вуха, нiби не розчув.
   - Як? Як? А чи зна?те ви, милий мiй,  наказ  властей  строго  iзолювати
всiх прокажених?
   - Так то прокажених, а в Дабиита ознаки лепри вiдсутнi.
   - Ого-о-о! Ви, виявля?ться, теж тямите щось! Цiкаво! Значить, вiдсутнi?
   - Таки вiдсутнi, - докинула Гаврилова, ледве стримуючи сво? хвилювання.
- Шановний Дмитре Адольфовичу, подивiться уважнiше. Я абсолютно переконана
- це не лепра, i запрошувала вас сюди, аби ви сво?м  авторитетом  розвiяли
безпiдставну поголоску вiдносно прокази. Гляньте ж, плям на  тiлi  хворого
нема, вi?, брови не випадають, кiстки мiцнi, обличчя чисте,  з  нормальним
виразом.
   - Чисте?! Ха-ха-ха! - зареготав Гiммер. - В  якута  лице  з  нормальним
виразом. Вам, мила моя, бiльше  пiдходить  бути  повпредом  дикунiв,  анiж
фельдшером.
   Щоки Гаврилово? залилися густим багрянцем, а  очi  спалахнули  вiдча?м.
Вона зiщулилась, наче боялась, що ?? зараз ударять.
   - Дмитре Адольфовичу...
   - Досить! - грубо обiрвав Гiммер. - Я  сказав  -  проказа  i  бiльше  й
слухати не хочу.
   Грабовський бачить, що цей лiкар нiчого не допоможе, i подумки ла? себе
за пораду Гавриловiй вдатися до фахiвця.
   - Слухайте, ви, - зверта?ться до Гiммера, не приховуючи свого гнiву.  -
Будьте хоча б з жiнками чемнiшим.
   - То вас  не  стосу?ться,  -  огризнувся  Гiммер  i  вже  до  Ольги:  -
Зобов'язую вас завтра припровадити хворого в колонiю. Там ще раз подивлюсь
на нього, якщо буде потрiбно.
   - Не-треба, не треба дивитися! Ой-йой-йой, - знову заголосила Балбаара.
- Хай тут помре, коли йому вже таке випало, але на муки не дам.
   - Ну, зна?те, - кинув Гiммер i почав одягатися. -  В  таких  умовах  не
можна працювати. Я вам не  Легiентей  i  не  дам  себе  на  посмiховисько.
По?хали.
   -  Дмитре  Адольфовичу,  може,  я  прийду  трохи  згодом,  -  попросила
Гаврилова.
   - Нi, мила моя, по?демо разом. Ви на службi, а в колонi? ?  невiдкладна
робота. Гайда.
   Ольга знизала плечима, наче вибачилася перед хазяями, i рушила з юрти.
   - Вiн недобрий чоловiк, - сказала Балбаара, коли зачинилися дверi. - Не
треба було й приводити такого. Хай би Ольга Василiвна сама лiкувала.
   ***
   Баби Карячихи Грабовський дома не  застав  -  тиждень  тому  по?хала  в
Якутськ до доньки. Замiсть господинi в хатi поралася iнша,  також  уже  не
молода. Гостинна i балакуча, вона зразу виповiла все, що видавалось ?й пiд
таку нагоду найiстотнiшим. Колись була наймичкою  в  Карякiних,  доглядала
?хнiх дiтей, а оце  вже  кiлька  рокiв  хазяйну?  з  ?впраксинi?ю.  I  про
Чернишевського зна? не менше за Карячиху: все, що вiдбувалося в цiй  хатi,
бачила на власнi очi.
   Почастувавши несподiваного гостя ча?м, сiла навпроти - i  потекла  тиха
бесiда. Грабовський iнодi  перепитував,  уточнював  деякi  подробицi,  але
жiнка навiть була задоволена тим i повагом вела сво?.
   Так, Микола Гаврилович часто навiдував Карякiних -  харчувався  в  них.
Спершу не ладилося з тим харчуванням. У Вiлюйську тодi, як i тепер,  надто
серед лiта, важко було роздобути м'ясо чи рибу, - вiд спеки все  псу?ться.
А який то обiд без м'ясного?
   Або ще. Вiлюйчани страви готують по-сво?му, i щi, i _суп, i  все  iнше.
Тут яловичину варять з коров'ячим маслом, а Миколi Гавриловичу  то  зовсiм
не йшло. Довго вiн показував нам, як робити щi, i  таки  навчив.  Карякiни
корiв не тримали, бiльше  клопочучись  торгом,  самi  жили  на  купованому
молоцi. А вiн найчастiше готував  чай  з  молоком.  Брав  молоко  в  одних
багачiв, якi мали свою цiлу череду, i пражив його сам собi в тюрмi.
   Любив Микола Гаврилович якутiв, особливо барахсанiв.  Зачувши,  бувало,
що в якiйсь бiдацькiй юртi недуга морду? дiтей, - iде туди, а потiм  ще  й
лiкарiв шука?. Зате ж i якути поважали його.
   Карякiни не раз смiялися, дивлячись у вiкно, як вiн, простуючи  до  них
на обiд, стрiчався з якутами. Уздрiвши  Миколу  Гавриловича,  барахсан  ще
здалеку скидав шапку i низько схиляв  голову,  незважаючи  на  мороз.  Вiн
пiдiйде до  того  дивака,  вiзьме  шапку,  надягне  йому  на  голову,  теж
уклониться i йде далi.
   Карякiна Микола Гаврилович недолюблював. Ще  поки  не  мав  капiталу  i
торгував рiзним дрiб'язком, то скидався на душевного чоловiка. Та  згодом,
як нажив грошенят i спорудив собi лавку, зовсiм закопилив губу. Вiд  того,
чим здавався ранiш, у  нього  залишилася  хiба  що  богомiльнiсть:  кожно?
суботи й недiлi ходив  до  церкви,  годинами  колiнкував  перед  господнiм
розп'яттям  та  вибивав  поклони,   живцем   збирався   в   рай.   Але   з
богобоязливiстю там-таки, в храмi, й прощався, бо за прилавком шахраював i
матiрно лаявся, як найзапеклiший антихрист.
   Микола Гаврилович, бачивши  те,  частенько  говорив  Карячисi,  що  _??
чоловiк - ханжа, бузувiр, кровопивця безсоромний. Спершу господиня жартома
сприймала те глузування i весело смiялася, а потiм, видно, й  сама  почала
замислюватись. Як би там не було, але коли Миколу  Гавриловича  вивезли  з
Вiлюйська, жiнка цiлий день не виходила з сво??  кiмнати  -  все  плакала.
Чоловiка й бачити не могла, а попа, що прийшов  висповiдати  ??,  вигнала.
Доньку, яка народилася через пiвроку, хрестити вiдмовилась.
   Карякiн казився вiд лютi й гримав на дружину:
   - Ти сво?м безбожництвом ганьбиш мене серед  купецько?  громади,  через
тебе скоро люди перестануть заходити у нашу крамницю.
   - То й добре, - кидала вона байдуже. - Продай оту  кляту  лавку  або  й
спали, не грабуй людей, не обкрадай.
   - Я обкрадаю?
   - Обкрада?ш, як i всi купцi. Жиру?те на спинах якутiв та  козакiв.  Але
скоро вам i вашому грабунку прийде кiнець. Надбай власними руками,  зароби
- то й май. От як треба жити!
   - Чернишевський так навчив тебе?
   - Ну вiн. Вiн! Ваш брат, купчик, не навчить. А  Миколу  Гавриловича  не
чiпай, не ма?ш права!
   - Хочеш ступити на його стежку?
   - То не твiй клопiт.
   - Ти ж моя дружина.
   - Доки була дурною - корилася тобi, а вiднинi не буду.
   Пiсля зимових м'ясниць Карякiни назавжди розлучилися: вiн пiшов жити  в
свою лавку, а ?впраксинiя залишилася з дiтьми.
   - З того часу нашу хату, - вела оповiдачка, - немовби святi перелетiли.
Стала вона гостинною й затишною. У нiй завжди знаходять притулок не тiльки
полiтичнi засланцi, а й жебраки з улусiв  та  наслегiв.  ?впраксинiю  люди
називають  сердитою  бабою,  а  проте  горнуться  до  не?,  бо  вона  живе
справедливо, нiкого не кривдить.

   23_

   Найуважнiшим слухачем цього разу був Байбал: вiн сидiв навпочiпки  бiля
печi i, здавалось, ловив кожне слово, кожен звук.
   Таку ж зосередженiсть виявляв Дмитро Гiммер, хоч  його,  видно,  бiльше
цiкавила сама читачка, нiж те, що вимовляли ?? вуста.
   Iншi ж скидалися на студентiв, котрих не так  хвилювала,  як  дратувала
чергова лекцiя ординарного професора-богослова, що нудно переказував  чужi
й старi, як свiт, погляди, деiнде  пiдновлюючи  ?х  тривiальними  дотепами
власно? фабрикацi?. Генрик Адамович байдуже, за  давньою  звичкою,  смокче
свою саморобну люльку з довжелезним цибухом;  Михальський  i  Юделевський,
прозванi тут запеклими книжниками, нетерпляче соваються на  ослонi,  iнодi
стиха перешiптуючись мiж собою, здивовано потискують  плечима  та  виразно
жестикулюють; Гаврилов знiчев'я  перегорта?  подертий  журнал  "Акушерка",
лiниво переглядаючи пожовклi iлюстрацi?;  банькатi  Сержевi  очi  бездумно
бiгають по стiнах i стелi, нi на чому не затримуючись.
   Думки Грабовського кружляють довкола Гiммера та Сержа.  Нинi  вiн  дещо
запiзнився, i на нього вже чекали. Уздрiвши Гiммера, щиро здивувався: досi
в зiбраннях вiлюйських полiтичних засланцiв нiхто стороннiй,  за  винятком
Байбала, що завжди приходив з Дулембою, участi не брав. До  того  ж  пiсля
непри?мно? розмови в Дабиитовiй юртi Павловi не хотiлося бути з Гiммером у
однiй, а найпаче в  цiй  компанi?,  де  всi  добре  знали  один  одного  i
висловлювали сво? думки й настро? вiльно, не боячись того,  що  завтра  чи
позавтра ?х покличуть на розмову до полiцейського управлiння. Хто запросив
Гiммера i для чого? Невже керiвник колонi? прокажених,  який,  подейкують,
при?хав у Вiлюйськ з Ташкента лише для того, щоб  набити  собi  кишеню  та
зажити слави борця проти лепри, також займа?ться полiтикою?
   Та ще цей витрiшкуватий Серж, що прийшов з ним i аж дметься  вiд  сво??
пихи. Ще б пак - теж лiкар, власне, напiвлiкар, бо позаторiк вiдчислений з
студентiв за неблагонадiйнiсть. Вiдбува? заслання в Якутську i цим надмiру
гордиться - борець, жертва деспотизму, якiй  не  пощастило  скiнчити  курс
навчання.
   Знайомий з Вiташевським, Зубриловим, Гус?вим. Навiть нiби  на  близькiй
нозi з ними, але загалом невисоко? думки  про  них.  Консерватори,  любить
говорити, вони зараз не в модi, оджили свiй вiк.
   Копаються в нiкому не потрiбнiй якутськiй iсторi?, мовi, збирають рiзне
дрантя на зразок олонхо, а молодих слухати не хочуть. Рiзне дрантя. Мова й
iсторiя цiлого народу нiкому не потрiбнi...
   - От i все, - каже Ольга, припинивши  читання.  -  Далi  йде  наступний
роздiл. Хай продовжу? хтось iнший. ? охочi?
   Нiхто не зголошувався.
   -  А  чи  треба  продовжувати?  -  запитав  Дулемба,  нi  до  кого   не
звертаючись.
   - Чому ж не треба? - диву?ться Гiммер. - Якраз цiкаво. Ольга  Василiвна
чита? непогано, я слухав з задоволенням.
   - Ольга Василiвна справдi гарно чита?, - не заперечу? Дулемба. - Але чи
слiд продовжувати... Де ти, Михайле, знайшов таке, щоб нам забивати баки?
   Засоромлений Ромась червонi?.
   - Даруйте, друзi. Ранiш я  цi??  книжки  нiколи  не  бачив.  Дивлюся  -
"Iсторiя матерiалiзму". Нiби й нiчого, пiдходяща.
   - Де видобув?
   - Дмитро Адольфович принiс i порадив для читання.
   - Невже?
   - Еге ж, панове, я, - ствердив керiвник лепрозорiю. - А менi привiз  ??
пан Серж i сказав - то фiлософська новинка.
   - Новинка? Ха-ха-ха-а, - зареготав Михальський. - Ця  бородата  новинка
з'явилася на свiт ще тодi, коли дехто з нас  ходив  пiшки  пiд  столом.  I
одразу ж по виходi ??  нещадно  розкритикував  Фрiдрiх  Енгельс,  назвавши
автора плутаником.
   - То й що з того? - подав задерикуватий  голос  Серж.  Вiн  одкашлявся,
трохи помовчав. - Розкритикував Енгельс. Майте, панове, на увазi, ця книга
зараз у великiй модi.  Мо?  якутськi  колеги  захоплюються  нею.  Не  менш
популярною ? й  друга  книга  Фрiдрiха  Ланге:  "Робiтниче  питання,  його
значення тепер i в майбутньому".
   - Таке ж саме шарлатанство, як i ця "Iсторiя", - вкинув Дулемба.
   Але його зауваження, мабуть, не дiйшло до Сержа, бо той продовжував:
   - Ми чита?мо також книги  Лассаля,  Каутського  й  iнших  фiлософiв  та
економiстiв. У наш час не можна сидiти в сво?му  провiнцiйному  закутку  i
мислити його масштабами. На межi двох столiть, панове, скажу я вам...
   - На розмежжi, як i роздорiжжi, - пiдхопив раптом Кассiушi, таки збивши
промовця, - жити, звiсно, важко, а ще важче шукати собi  стежку.  Скажiть,
молодий чоловiче, вам i вашим колегам не попадалася часом така новинка, як
лекцi? Карла Бiдермана, виголошенi майже пiвстолiття тому в Нiмеччинi?
   Серж знiтився i знову одвiв погляд.
   - Власне... Я тодi... Нi, не знаю, або що?
   - Шкода, - вiдповiв Генрик Дулемба. - Таке саме лахмiття, як i писанина
Лассаля, Каутського та iнших шукачiв унiверсального фiлософського  каменя,
за  допомогою  якого  можна  одним  махом  розв'язати   всi   проблеми   й
суперечностi  буржуазного  суспiльства.   Перенаселення   земно?   _кулi,_
послiдовне  й  неминуче  зубожiння  народних  мас  як  невiдхильний  закон
iсторичного процесу, народження  пролетарiату  -  цього  суспiльного  лиха
нових часiв,  залiзний  закон  заробiтно?  плати,  необхiднiсть  обмеження
шлюбiв, потреба зректися страйкiв i демонстрацiй, якi дратують багатi?в  i
заважають осягненню станово? гармонi?...  Можливо,  для  когось  у  всьому
цьому i ? новина, однак усе це - старовина, котру люди  мого  вiку  знають
давним-давно.
   - I не тiльки вашого, - вставив Юделевський.
   - Безумовно, не тiльки мого. Замiсть того,  паничу,  щоб  смакувати  цю
прiсну й непоживну жвачку, почитали  б  професора  Хейлiберського  коледжу
Томаса-Роберта  Мальтуса,   наприклад,   його   "Дослiдження   про   закон
народонаселення", з якого черпав Ланге. А загалом, я б вам i вашим колегам
щиро порадив як стрiляний  вовк:  киньте  до  бiса  всi  отi  заплiснявiлi
"новини" та пильнiше придивляйтеся до життя, бо воно незрiвнянно багатша и
складнiша школа, нiж кафедральнi викрути Мальтуса, Ланге, Бiдермана та  ?м
подiбних прислужникiв товстого гаманця.
   - А я з вами, пане Дулембо, не згоден, - пiдвiвся  Гiммер  i,  на  знак
протесту, навiть махнув палицею. - Не згоден! - вигукнув, мов на  мiтингу.
- Я лiкар, а не полiтик, i тих книжок, що тут згадувалися,  не  студiював,
однак гадаю, в них ? речi, гiднi уваги культурно? людини. Ну, хоч би взяти
рекомендацi? обмежити .шлюб. Вони, вважаю, слушнi i насамперед  для  таких
напiвдиких племен,  як,  скажiмо,  те,  серед  котрого,  по  необхiдностi,
доводиться нам жити. Чи варто якутам розмножуватись, особливо  за  рахунок
?х найбiднiшо? частини? Нi, не _варто.
   - Чому?
   - Тому, що розмноження веде i до голоду, i до рiзних захворювань. От  я
вже третiй рiк  займаюсь  у  Вiлюйську  лепрою.  I  бачу:  вона  кублиться
переважно в бiдняцьких юртах. Та й як ?й не кублитись, коли в кожнiй  юртi
по  восьмеро-десятеро  дiтей.  Занедужа?  одне  -  усi  за  ним,  а   далi
переда?ться в iншi юрти, наслеги. Адже характерно:  серед  тойонiв,  як  i
серед мiсцевого чиновництва, прокажених майже нема. Отже...
   - Заборонити бiднотi розмножуватись?
   - А чому б i нi? Добрий хазя?н розводить скотину лише породисту, здатну
збiльшувати й  полiпшувати  стадо  Гадаю,  обмеження  шлюбiв  на  околицях
iмперi? дало б сво? позитивнi наслiдки. Тим паче, що iнородцi, як  вiдомо,
цивiлiзацi? не пiддаються, не рухають ?? вперед, i для прогресу...
   - Оце так штука,  -  озвався  Байбал,  який  протягом  усi??  суперечки
_тiльки поглядав то на Дулембу, то на Грабовського  i  не  зронив  жодного
слова. - Значить, ти, Югаю, милуйся з сво?ю жiнкою, скiльки хочеш,  а  ти,
Арамаане, не ма?ш права, бо його, Юга?ва, жiнка приводить здорових  дiтей,
а твоя, барахсанова,  приводить  прокажених.  Гарний  закон.  Спасибi,  що
придумали.
   - Саме так, - додав Юделевський, - придумали. Висмоктали  з  пальця  на
догоду колонiзаторам усiх мастей. Нiмецька  бiдерманiвщина  пересаджу?ться
на грунт росiйського самодержавства. За ?? допомогою можна  викорiнити  не
тiльки лепру, а усе iстинно живе, трудове. Та поста? питання: хто  ж  тодi
оброблятиме землю, працюватиме на заводах i фабриках, хто годуватиме  отих
так званих цивiлiзаторiв?
   Вiн замовк, а за ним i iншi.
   Мовчанка та була недоброю, настороженою i пiдступною. Всi  сидiли  наче
на вулканi, який мiг вибухнути першо?-лiпшо? митi. Чулося,  як  шкварчала,
немовби сердилась, цибухата люлька  Генрика  Адамовича.  Гаврилов  згорнув
потрiпану "Акушерку", поклав на стiл i пiдморгнув Грабовському.
   - Павле Арсеновичу, почитайте щось з ваших нових вiршiв,  бо,  ?й-богу,
пiсля глевко? фiлософi? Ланге, заправлено? гадючим салом шовiнiзму, так  i
тягне на поетичний десерт.
   - Ого-го! - зрадiв Ромась. - Наш Кость Семенович, видно, також зна?ться
з музами, дивiться, якi образнi фейерверки пуска?.  Ану,  Павле,  почастуй
десертом.
   - Хи-хи-хи-и. -  зморщився  Гiммер.  -  Малоруський  поетичний  десерт,
панове, - сказав, розтягуючи слова, - нiтрохи не смачнiший вiд  якутського
кумису, розведеного олонховим квасом.  -  Лiкар  трохи  помовчав,  мабуть,
сподiваючись похвали за дотеп, але  нiхто  не  обiзвався.  -  I  коли  вже
переведеться те мазепинство? - запитав. - Щось  там  пишуть,  друкують  на
тому хохлацькому жаргонi, а кому воно потрiбне, хто його читатиме?
   - Дмитре Адольфовичу! - крикнув Ромась, багровiючи  на  виду.  -  Прошу
бути обережнiшим! Це вам не  полiцейська  дiльниця.  Самi  напросилися,  я
дозволив прийти разом з вашим приятелем, але не дам у мо?й  хатi  виливати
цю расистську каламуть. Ми збира?мося часто, розмовля?мо про рiзне,  проте
нiколи не думали, хто з нас якут, росiянин,  ?врей,  поляк  чи  укра?нець,
маючи  багато  клопоту  й  без  цього.  За  звинувачення  в   мазепинствi,
сепаратизмi  я  можу  порахувати  вашi  ребра.  Знайшовся  менi  оборонець
настанов iмператорського трону...
   - Платний агент царату, башибузук паскудний, - докинув Гаврилов.
   - Хай зараз же вибачиться перед Павлом за образу!
   - Та плюнь ти на нього, Михайле, - заспокоював Грабовський Ромася, який
уже схопився за важку чавунну праску. - Хай iде собi до  дiдька  зi  сво?м
вибаченням. Таких, як вiн, менi вже доводилося стрiчати. Я легко  пiзнавав
?х, як i ?хн? смердюче мракобiсся, тому й не беру всього  того  до  серця.
Такi,  виконуючи  циркуляр  тих,   хто   ?х_   году?,   ладнi   заборонити
користуватися рiдною мовою не тiльки укра?нцям, полякам чи грузинам, але й
нiмцям,  французам,   ба   й   iстинним   росiянам.   Розпинали   ж   вони
Чернишевського, проклинали Герцена за те, що вiн будив Русь од сплячки,  а
Б?лiнського вiд розп'яття врятувала тiльки передчасна смерть. Усе це  мене
не диву?. Iнше гнiтить - доки цi чортополохи  плодитимуться  на  землi  та
пускатимуть усобиць лютую змiю помiж  народами?  Чи  скоро  викорчу?мо  цю
найтяжчу проказу i дочека?мось того, щоб назавше  засяяла  зоря  братнього
довiр'я i злагоди над нами?
   Чув, як затрiпотiло  серце,  заболiли  груди,  i  сiв  на  лаву,  важко
дихаючи.
   - Чи  скоро?  -  перепитав  Дулемба  тихо  й  задумливо.  -  Над  нами,
засланцями, Павле, та зоря вже давно зiйшла. А щоб вона засяяла над нашими
народами - ще  багато  доведеться  потрудитись.  I  не  тiльки  нам,  а  й
прийдешнiм поколiнням. Але вона таки зася?. Iнакше й бути не може, бо,  як
казав великий поет слов'янського свiту  Тарас  Шевченко,  "сонце  стане  i
осквернену землю спалить". Ех, братовбивцi лукавi, скорпiони  безсердечнi,
доки ви запускатимете сво? затру?нi жала в людей?!

   24_

   Таким Байбала ще нiколи не доводилося  бачити.  Збентежений,  сердитий,
очi палахкотять, а голос аж тремтить.
   - Ну скажи менi, Павле, скажи, хiба  так  можна  робити  з  людиною?  -
гукав, задихаючись, наче йому бракувало повiтря.
   - Що таке? - не второпав Грабовський.
   - Суруксута схопили!
   Досi Павло знав, що рiдний Балбаарин брат Суруксут, хворий на  проказу,
уже третiй рiк перебува? в лепрозорi?.
   П'ять разiв тiкав звiдтiля, але невдало: його ловили й повертали назад.
   - Де схопили? Хто?
   - У його ж юртi. Тодi саме там була Балбаара  i  все  бачила.  Сьогоднi
вранцi вiн вибрався за загороду i подався  до  мiста.  Хотiв  поскаржитися
справниковi на Гiммера. Ну, перед тим, як iти  в  полiцейське  управлiння,
забiг додому. Тiльки сiв за стiл, не встиг i перекусити, а тут  -  козаки.
Зв'язали його, мов розбiйника, кинули в  сани  i  попровадили  в  колонiю.
Казав, ма? скаргу до справника, просив одвезти його туди, але  козаки  над
тим лише посмiялися. Тепер уже Суруксутовi кiнець.
   - Чому?
   - Ще пита?ш. I за попереднi втечi його нещадно карали,  ледве  виживав.
Так тодi ж вiн не скаржився.
   - I цього разу не поскаржився.
   - Не поскаржився. Хiба козаки не скажуть Гiммеровi? А той не  простить.
Закату?, недолюдок.
   - То ви вже перебiльшу?те.
   - Перебiльшую? Ти ж не бував у  колонi?  i  не  бачив,  скiльки  на  ??
кладовищi гробкiв. Дума?ш, усi,  що  там  лежать,  померли  сво?ю  смертю?
Бiльшiсть iз них замучена. Тiкали, скаржились, а ?х  ловили,  повертали  й
незабаром закопували на цвинтарi. Нi, тепер уже Суруксутовi кiнець.  Та  й
Дабиит щоб не нако?в лиха.
   - Якого?
   - Як прийшла Балбаара i розказала, що сталося з  братом,  Дабиит  зразу
схопився за сокиру i поривався бiгти в колонiю.
   - Вiн уже добре ходить?
   - Не дуже добре,  але  в  подвiр'?  прогулю?ться,  iнодi  й  на  вулицю
вигляда?. Вiн давно дружить з Суруксутом, то  може  дiйти  й  до  колонi?.
Скажи, Павле, що робити?
   Що робити?  Це  запитання  постало  перед  Грабовським  ще  на  початку
розмови, а вiдповiдь на нього не приходила. Податися до справника? А що  з
того вийде? Адже втiкачi з колонi? не раз зверталися в окружне управлiння,
та Гiммеровi все легко  мина?.  Можливо,  Кочаровський  i  втрутився  б  у
Суруксутову справу, але якi  звинувачення  проти  Гiммера  можна  викласти
йому? Потрiбнi факти.
   - Га, Павле? - нагаду? Байбал.
   Грабовський ще якийсь час мовчить, мiркуючи.
   - Iдiть додому, - вiдповiда? нарештi, - i  скажiть  Дабиитовi,  щоб  не
зв'язувався з колонi?ю.
   - А Суруксут?
   - Ним я займуся
   Випровадивши старого, одягнувся i вийшов на вулицю. Новий план, що враз
виник, обмислював уже дорогою. Зараз вiн  попросить  Костя  Семеновича,  i
вони разом по?дуть до  лепрозорiю.  Може,  при  допомозi  Ольги  пощастить
переговорити з Гiммером вiдносно Суруксута.
   Квартира Гаврилових була незамкнена, але на стук  не  озивалися.  Павло
смикнув за клямку - дверi навстiж розчинилися.
   Переступивши  порiг,  аж  одсахнувся.  Посеред  кiмнати  сидiла  Ольга,
згорблена i зовсiм не схожа на себе. В зiм'ятому  халатi,  з  розпатланими
косами й заплаканими очима. Дивилась прямо на нього, та затуманенi зiницi,
мабуть, нiчого не бачили.
   - Що з вами? - запитав, не вiдаючи,  як  повестися  в  такiй  дивнiй  i
несподiванiй ситуацi?.
   Ольга нараз зiщулилась, наче вiд  дошкульного  холоду,  i  пiдвелася  з
стiльця, хапливо обсмикуючи на собi одежу.
   - Це ви, Павле?
   - Я. Хiба не бачите?
   - Та бачу...
   - А де ж Кость Семенович?
   -  У  Мархiно.  Ще  в  середу  по?хав.   Справник   послав   щось   там
сфотографувати.
   - Чому ви не на службi?
   --Ет, - зiтхнула важко, затулила очi хусточкою i гiрке заплакала.
   Грабовський пiдбiг до не?, схопив за плечi, якi дрiбно здригались.
   --- Ольго Василiвно! Що трапилось? Хто вас скривдив?
   Вона не вiдповiдала, а вiн бiльше и не питав. Не мiг нi ворухнутися, нi
вимовити слова.
   Отямився лише тодi, коли удвох сiли на канапу i Ольга, вже причесана  й
переодягнена, розповiдала про те, що сталося. Вела здалеку.
   Ще з перших днiв служби в лепрозорiю вона вiдчула на собi похiтливi очi
Гiммера. Вiн намагався всiляко привернути ?? увагу, показатись перед нею в
найпривабливiшому свiтлi.
   Нову фельдшерку  вихваляв,  де  тiльки  траплялась  нагода,  ставив  за
приклад для iнших. Видiлив для  не?  кращу  палату,  звiльнив  од  нiчного
чергування. А вона вдавала з себе недогадливе дiвчисько. Приймала  всi  тi
заходи як належну турботу начальства  про  пiдлеглих,  справно  виконувала
сво? обов'язки, доглядала хворих, не  виявляючи  до  нього  нi  уваги,  нi
прихильностi.
   Так минула зима. З наступом весни Гiммер пожвавився. Кiлька разiв, нiби
ненароком, набивався супроводжувати ?? з колонi? в мiсто. Дорогою викладав
рiзнi теорi? вiльного кохання, на яких гарно знався, звiряв  сво?  почуття
до не?. Пропонував дружити з ним, обiцяючи ?й свою безмежну  вiдданiсть  i
значне пiдвищення службового окладу.  Уголос  мрiяв  про  принадну  втiху,
котра  чекала  ?х  попереду.  Вона  слухала,  вряди-годи  навiть  люб'язно
посмiхалася, переводячи непри?мну розмову на легкий _жарт.
   Не домiгшись свого влiтку, Гiммер змiнив тактику:  дружину  з  немовлям
вiдпровадив на всю зиму  до  Ташкента,  а  Ольжине  прiзвище  з'явилося  в
графiку нiчних чергувань по лепрозорiю. Вiн довго затримувався в кабiнетi,
часто викликав ?? до себе, питав, чи не стомилась, скаржився на самотнiсть
i благав посидiти з ним. Якось, прийшовши на його виклик, застала на столi
вино й закуску. Як не вiдмовлялася, а таки змусив пригубити чарку.
   Пiдпивши, спробував пригорнути ??, але вона так  одштовхнула  його,  що
вiн гримнувся головою об шафу i пiшов додому  з  великою  гулею  на  чолi.
Цiлий тиждень не з'являвся на службу.
   Сподiвалася всього - i гнiву, i кари, i звiльнення. Та  не  сталося  нi
того, нi iншого. Позбувшись гулi, Гiммер  вийшов  на  службу  i  нiчим  не
виявив сво?? образи. Навiть вибачився, що сп'яну наробив дурниць.  Думала,
бiльше не в'язнутиме, i в душi радiла. Але та радiсть була передчасною.
   Свого намiру вiн таки не зрiкся,  хоч  поводився  значно  стриманiше  й
обережнiше.  Чогось  раптом  потягло  його  на  полiтику.  Розпитував,  де
збираються вечорами полiтичнi засланцi, що роблять,  просив  побалакати  з
Ромасем, аби той йому дозволив вiдвiдувати вечори.
   - Кость Семенович вiдав про все це? - запитав обережно Грабовський.
   - Нi, не вiдав.
   - Чому?
   - Тут справа складна. Кость дуже вразливий. Пiсля арешту  за  замах  на
астраханського губернатора Цеймерна вiн у тюрмi збожеволiв i на деякий час
був переведений _до будинку душевнохворих. Рецидиви цi?? недуги нагадували
про себе й пiзнiше. Навiть дрiбнi ускладнення,  на  якi  iнший  зовсiм  не
зважав би, згубно  дiють  на  нього.  Костя  треба  оберiгати  вiд  зайвих
подразнень. Сподiвалась, усе якось само минеться.
   - Ви дружинi Гiммера говорили про це?
   - Нi. Та й для чого було розповiдати? Вона порядна жiнка, але  безсила.
Вiн, кажуть, так глумиться над нею, що ?й доводиться  часто  вiдлежуватись
пiсля побо?в.
   - Треба було товаришам сказати.
   - Треба було, - гiрко всмiхнулася. - Знаю, нашi зразу зчинили б  гвалт.
Не забувайте, я жiнка. Менi не хотiлось,  щоб  мо?  службовi  дiла  i  мо?
iнтимне життя ставали предметом усiляких  плiток.  Такi  речi  не  роблять
честi для жiнки, тим паче тi??, що вiдбува? полiтичне заслання.  Вiрила  у
сво? власнi сили, а вийшло...
   Останнiм часом, особливо пiсля сходин  у  Ромася,  Гiммер  знову  почав
липнути до Ольги. Тепер сягав значно дальше i дiяв настирливiше. Якщо вона
згодиться стати його дружиною, то вiн покине сiм'ю  i,  маючи  в  Якутську
славних приятелiв, зробить так,  що  Гаврилова  випруть  звiдси  у  якийсь
далекий наслег, навiть  за  межами  Вiлюйського  округу.  Доки  скiнчиться
термiн ?? заслання,  вони  разом  працюватимуть  у  лепрозорi?,  зароблять
побiльше грошей, ви?дуть кудись на пiвдень i там заживуть, як у раю.
   А позавчора, дiзнавшись про вiд'?зд Костя, повiдомив  ??  цидулкою,  що
ввечерi прийде до не?. Сказати це у вiчi, видно, не зважився.  Ображена  й
обурена, вона шукала його  по  всiй  колонi?,  аби  жбурнути  оту  нахабну
цидулку в самiсiнькi очi, та не знайшла: мабуть, навмисно завчасу пiшов зi
служби. Прибiгши додому, замкнула дверi й сидiла без свiтла.
   Вiн таки приходив. Довго стовбичив на подвiр'?, гримав у вiкна,  дверi,
але з тим i пiшов.
   Важкою була та нiч для не?.  Тiльки  перед  ранком  забулася  тривожним
сном. I заспала, трохи спiзнившись на службу.  У  його  кабiнетi  побачила
всiх лiкарiв i фельдшерiв.
   Вiн зразу ж накрив  ??  чорним  рядном.  Такими  словами  обсипав,  так
мерзив, що важко й передати. Вона й  ледача,  i  нехлюйка,  i  нечесна,  i
пiдла, i зрадлива, i до служби ставиться погано. Ледве витримала,  щоб  не
розридатись, змовчати.
   Але на тому не скiнчилося. Десь опiвднi Гiммерова  лайка  стала  вiдома
хворим, i вони вiдмовилися обiдати. Найрiшучiше дiяли люди  з  ??  палати,
надто Суруксут, котрий погрожував убити начальника лепрозорiю. Почувши це,
Гiммер звелiв одшмагати Суруксута, а Ольгу покликав до себе. Знову кричав,
тричi вдарив по головi i сказав бiльше в колонiю не з'являтись. Ну, вона i
пiшла.
   Не втрата служби гнiтить Ольгу, нi, хоч  i  служба  ?й  потрiбна.  Iнше
болить - несправедливiсть, дике самодурство, страшенна зневага до  людини.
Коли б хтось стороннiй побачив, як тяжко хворим у лепрозорi?,  -  жахнувся
б. ?х  зовсiм  не  лiкують,  всi  вони  напiвголоднi,  обдертi,  живуть  в
антисанiтарних умовах, не мають жодного захисту вiд Гiммерового  свавiлля.
Санiтарами там служать звичайнiсiнькi козаки, якi не мають найменшо?  уяви
про медицину i намагаються  якомога  суворiше  тримати  нещасних  людей  у
руках, тобто вкорочувати ?м вiк. Навiть подумати страшно, що вони зроблять
з хворими ?? палати, з Суруксутом.
   - Ви й не зна?те, що Суруксут з колонi? утiк?
   - Утiк?
   - Сьогоднi прийшов додому, але його зловили й повезли назад.
   - Тепер може пропасти.
   - Справдi?
   - Так. Розумi?те, колонiя iзольована.  Крiм  обслуги,  туди  нiкого  не
пускають. Вище  начальство  нiколи  й  не  загляда?,  а  козаки  прекрасно
розумiють Гiммера i вмiють йому догоджати.
   - Завтра пiду до справника.
   - Не будьте, Павле, на?вним. Кочаровський не ма? влади над  Гiммером  i
сам побою?ться цього спрута.
   - В канцелярiю губернатора пошлю листа.  Зажадаю  спецiально?  комiсi?,
яка б при?хала й розiбралася.
   - Багато разiв уже писали в Якутськ, але все те не допомогло.
   - Треба звертатися до преси.
   - Це справа iнша. Та що з того вийде, ще не вiдомо, а Суруксутове життя
в небезпецi.
   - У вас знайдеться папiр?
   - Певно.
   - Давайте зараз i напишемо.
   Грабовський пiдвiвся, ступив до столу, але вiдчув гострий бiль у серцi,
схопився за груди й знову присiв на канапу.
   * * *
   Додому прийшов  перед  свiтанком.  Ледве  плентав,  часто  спинявся  i,
притулившись до паркана, довго вiддихувався. А  переступивши  порiг  сво??
господи, зразу впав на лiжко,  не  маючи  сил  навiть  розпалити  в  печi,
зогрiти вихололу хату.
   Тiльки тепер почав пригадувати вчорашнiй день, але не мiг все  вловити.
Думки лiзли повiльно й лiниво. Ольжина розповiдь, сльози. Раптовий бiль  у
серцi. Нiжнi жiночi руки на грудях. Вони ще й зараз нiби  пестять  його  i
звабливо пахнуть...
   Пiд полудень прибiг Байбал i злякався, побачивши Павла в тяжкому станi.
Зразу затопив у хатi, напо?в недужого ча?м,  нагодував  обiдом,  переданим
Балбаарою.
   Так пролежав Грабовський цiлий тиждень. Уся  Дабиитова  родина  впадала
бiля нього. Байбал - уночi, а Балбаара з донькою - вдень. Один раз  навiть
Дабиит приходив, спираючись на палицю.
   Чорноока Аанис цiлими днями висиджувала на стiльчику коло  його  лiжка,
читаючи буквар та терпеливо ждучи, коли  дядьковi  Павлу  полегша?  i  вiн
розповiсть ?й дивовижну казку про той край, де ростуть  солодкi-пресолодкi
суницi, черешнi, вишнi, сливи, грушi, яблука й кавуни.  Слухати  ту  казку
дуже при?мно. Дядько  Павло  обiця?:  як  Аанис  стане  бiльшою,  а  тойон
дозволить йому ви?хати на Укра?ну, то вiн вiзьме ?? з собою. Тодi вона вже
на?сться тих ласощiв досхочу...
   Iнодi приходила Ольга. Але  з  нею  майже  не  розмовляв.  Вона  завжди
поспiшала. Огляне його, дасть лiки i порива?ться додому - Кость Семенович,
?дучи з Мархiно, серйозно застудився, теж хворi? i потребу? допомоги. Та й
йому важко було говорити, бо почував себе якось нiяково.
   Власне, й балакати не хотiлось. Коли поралася бiля нього, вiн крадькома
дивився на ??  хвилястi  коси,  високе  бiле  чоло,  оксамитовi  брови,  а
найбiльше на пальцi - довгi й моторнi, як у музикантiв. Дивився i  жадiбно
вдихав ?х неповторний запах. Без  не?  знову  снував  думки  -  _звихренi,
непевнi, п'янкi.
   Розмовляючи, не згадували нi про лепрозорiй, нi про Гiммера, нi  навiть
про статтю, що збиралися разом писати.
   Якось вiн спробував заговорити про все те, але вона затулила  йому  рот
рукою.
   - Не треба. Потiм. Видужуйте.
   Сьогоднi нарештi пiдвiвся. Ранком, як тiльки Байбал пiшов додому, зразу
сiв за стiл.  Статтю  про  Гiммеровi  вчинки  закiнчив  аж  перед  обiдом.
Поставивши останню крапку, випростався i полегшено зiтхнув.
   Як завжди, без стуку зайшов Ромась. Вибачився, що давно не був у  нього
- все гаса? по наслегах, перепису?, iнструкту?.
   Прочитавши статтю, захоплено вигукнув:
   - Добре, Павле! Гостро, гаряче, а головне - вiрно й справедливо!  Пора.
Я про тi чорнi Гiммеровi справи чував немало навiть  у  далеких  наслегах.
Люди скрiзь ремствують на лепрозорiй.
   - Чув? А чому ж мовчав? Чого приймав того нахабу  в  себе  дома?  Знай,
коли й далi прийматимеш, - я тобi бiльше не друг i не товариш.
   Так, Михайло чував навiть гидкiше, нiж тут написано, Але не знав, чи то
було правдою. Павловi про те не казав, бо знав, що Грабовському вистача? й
сво?х клопотiв. А що Гiммер в'язнув до Гаврилово? - про те таки не  вiдав.
Словом, статтю треба посилати. Але куди?
   - У Тобольськ. До Вiктора Костюрiна. Той, якщо зможе, надруку?.

   25_

   Повернувшись з пошти,  Грабовський  застав  дома,  крiм  Дабиита,  який
залишався в хатi, майже всiх вiлюйських засланцiв.
   Були до краю збудженi й стривоженi. Говорили  голосно,  обурювалися,  а
Михайло Ромась, розмахуючи руками, гукав на все горло:
   - Голову йому одрубати треба!
   Коли трохи вгамувалися, розповiла Ольга. Сьогоднi вранцi викликав ?? до
себе Кочаровський i допитував, якi  зв'язки  пiдтриму?  вона  з  тутешнiми
засланцями, зокрема з  Грабовським  та  Дулембою.  Казав,  ма?  вiдомостi,
нiбито вони  втрьох  склали  якусь  протиурядову  спiлку  i  готують  цiлу
полiтичну акцiю. Пропонував припинити те спiлкування. Вiн, мовляв,  такого
не потерпить: може  заарештувати  й  вiдпровадити  в  Якутськ  -  хай  там
розберуться. Про Гаврилова й не згадував - значить, фотографа у доносi  не
названо.
   Кость Семенович додав: нинi пiсляобiд вiн пiд великим секретом дiзнався
вiд писаря полiцейського управлiння, що донiс справниковi Дмитро Гiммер.
   Повiдомив також Михальський: учора  вiн  чув  на  ярмарку  мiж  людьми,
нiбито Гiммер вiда? про статтю Грабовського проти нього  i  обiця?  суворо
вiдплатити Павловi. Начальник лепрозорiю  також  розпуска?  поголоску  про
iснування серед засланцiв та?мно?  полiтично?  змови.  Ту  чутку,  кажуть,
поширю? й шаман, котрий на дружнiй нозi з Гiммером.
   До глибоко? ночi точилися розмови. Усi пригадували, хто i коли приватно
зустрiчався з Гiммером, про що була чи могла  бути  балачка.  З'ясувалось:
Ольга, крiм служби, зустрiчалася  з  Гiммером  у  хворого  Дабиита  та  на
читаннях "Iсторi? матерiалiзму" Ланге в Ромася. Бiльше, зда?ться,  нiде  й
нiколи...
   Ухвалу вчинили одностайно: завтра Грабовський i  Дулемба,  якщо  ?х  не
покличе справник, самi пiдуть до нього й постараються розкрити йому очi на
брехню донощика. Якщо ж Кочаровський не повiрить ?м, вони зажадають  очно?
ставки з наклепником, прiзвища якого нiбито не знають.
   Опрiч того, вiдтепер усi засланцi оголосять Гiммеровi обструкцiю: нiхто
з ним не вступа? в будь-якi стосунки й розмови, навiть не вiта?ться.
   Дулемба  запропонував:  коли  розмова  у  справника  не  дасть  бажаних
наслiдкiв, треба зiбратися на вечiр усiм, запросити Гiммера i, як  прийде,
влаштувати йому суд.
   - Та не словесний, а кулачний, - додав Ромась.
   - Тепер вiн, либонь, не прийде, - висловив здогадку Кассiушi.
   - Нi, нi, бiльше таки не прийде, - нiби ствердив Дабиит. - Не прийде!
   ***
   Наступного  дня  Дулембi  i  Грабовському  не  пощастило  поговорити  з
справником. Вони застали його на службi, але  той  дуже  поспiшав.  Казав,
викликають до губернатора. А як по?хав - наче у воду  впав.  Минуло  понад
два тижнi - не повертався.
   Засланцi стривожилися. Що все те значить?  Може,  Кочаровський  там,  у
Якутську, займа?ться доносом, може,  саме  його  й  повiз,  збрехавши  про
виклик. З дня на день, з години на годину сподiвалися "гостей" з обласного
полiцейського управлiння.  Уже  чекали  трусу:  все,  що  могло  викликати
пiдозру, позаховували або й знищили. Деякi книжки та  папери  Грабовського
перекочували з вартiвнi в Дабиитову садибу i були схованi в копицi сiна.
   Грабовський бiдкався. Як, звiдкiля Гiммер  вивiдав  про  статтю?  Невже
поштмейстер розклеював конверта,  читав  написане  i  розповiв  Гiммеровi?
Цiкаво. Але важливiше iнше: чому мовчить Вiктор Костюрiн, чому не публiку?
статтю про порядки в лепрозорi?? Невже щось сталося з "Сибирским листком"?
   Цю  останню  загадку  нарештi  розвiяв  лист,  що  вчора  прийшов   вiд
Костюрiна.
   Так, сталося: в "Листка" ускладнення з цензурою, тому вiн зараз не може
виступити з статтею полiтичного засланця  -  цензура  не  пустить.  Вiктор
Федорович повiдомив, що допис про Гiммера вiн одiслав у тижневик "Неделя",
а чи надрукують його, не вiда?.
   Ще болiснiше, нiж Грабовський, переживав Гаврилов.  Вiн  понад  тиждень
валявся в лiжку, змарнiв, зсохся. Навiть поривався ?хати до губернатора зi
скаргою  на  Гiммера,  хотiв  просити,  щоб  його  дружину   повернули   в
лепрозорiй, а кривдника й наклепника покарали. Але товаришi  вiдраджували:
?хати зараз  не  варто,  треба  почекати  Кочаровського  -  коли  справник
офiцiйно повiдомить прiзвище донощика, тодi й скарга буде вагомiшою.
   Михайло Ромась i в наслеги та управи не ?хав.  Ходив  хмарою  грозовою.
Потирав руки, чекаючи, щоб справник не оголосив прiзвище  донощика:  можна
буде влаштувати кулачний суд Гiммеровi, остаточно звести з ним рахунки.
   А Дабиит мовчав, сердячись на свою праву ногу, яка все ще поболювала  й
змушувала його спиратися на палицю. Тепер рiдко заходив до Грабовського, а
коли й навiдувався, то сидiв мовчки, думаючи про щось сво?.
   Нарештi при?хав з Якутська Кочаровський. Але нi Ольгу, нi Грабовського,
нi Дулембу до себе не викликав. Павло Арсенович та Генрик  Адамович  пiшли
до нього самi. Вiн вислухав ?х, сказав,  що  донос  про  ?хн?  спiлкування
справдi ?. Навiть переказав змiст,  а  донощика  не  назвав.  Цього  вони,
власне, й не чекали, плекаючи надiю вчинити суд.
   Старанно готували збори, а Ромась вiв перемови з керiвником лепрозорiю,
заманюючи його в товариство. У призначений вечiр зiбралися до Кассiушi. Та
суд не вiдбувся. Михальський, який останнiм прибув на зiбрання, повiдомив:
йдучи сюди, вiн стрiв пiдводу окружного  полiцейського  управлiння,  котра
везла напiвживого Гiммера. Фурмани казали, що знайшли лiкаря за мiстечком.
Хтось, видно, почастував. Може, й  не  оклига?,  бо  голова  провалена,  а
хребет переламаний.
   - Шкода-а, - пожалкував Ромась. - Значить, суд переноситься.
   - Може, й назовсiм.
   - Якщо не оклига?.
   Прийшовши додому, Грабовський застав у хатi Дабиита. I здивувався:  той
був веселий, говiркий, ходив без палицi. Тiльки коли  почув  про  Гiммера,
враз змовк i спохмурнiв. Довго сидiв нiби опечалений тим, що сталося.
   - Невже видужа?? - запитав, прощаючись з  хазя?ном,  але  вiдповiдi  не
ждав.

   ***
   Гiммер хворiв уперто. Нiби  важився  чоловiк,  що  йому  вигiднiше:  чи
остаточно податися на той свiт, а чи звестися на ноги й ще  топтати  ряст,
доки дозволить доля? Знайшовши непритомним, його одвезли  в  лепрозорiй  i
поклали в окрему палату.
   Спершу лiкарi i фельдшери колонi? рiшуче  одмовлялися  доглядати  свого
начальника. Довелося навiть втрутитися Кочаровському.
   З лепрозорiю в мiстечко щодня приходили вiстi. Засланцям  ?х  приносила
Ольга, яку одразу ж пiсля нападу на Гiммера було  викликано  в  колонiю  i
запропоновано  повернутися  на  свою  посаду.  Тi  вiстi  були  мiнливi  й
видавалися  майже  неймовiрними:  смерть  то  насiдала  на   Гiммера,   то
одступала. Якось навiть пройшла чутка, що начальник колонi? вiддав  боговi
душу, а на другий день уже гомонiли, що  вiн  зовсiм  видужав,  завтра  чи
пiслязавтра заявиться i перстом вкаже на свого напасника.
   Всi тi суперечливi й непевнi звiстки сприймалися засланцями по-рiзному.
Гаврилови  сподiвалися  помсти,  якщо  Гiммер  виживе.  Ромася   найбiльше
непоко?в майбутнiй суд. Грабовський ждав число "Недели" з  сво?ю  статтею.
Михальський та  Кассiушi,  цi  нерозлучнi  книжники,  ходили  настороженi,
переймаючись Ромасевим мстивим настро?м.
   Найближче брав до  серця  чутки  Дабиит.  При  звiстцi  про  погiршення
Гiммерового  здоров'я  вiн  бадьорiшав,   а   коли   говорили,   що   воно
полiпшу?ться, - супив брови i тяжко зiтхав. Мисливець намагався  приховати
свiй стан, але спостережливе Павлове око легко вловлювало все те.
   Лиховiсне текли днi й ночi також у Кочаровського. Ще б  пак:  у  самому
серцi  його  величезного  округу  такий  непри?мний,  прямо-таки  ганебний
випадок. Ну, хай би то трапилося в якомусь сусiдньому окрузi, в  Якутську,
Iркутську чи й у столицi iмперi?. Хай би навiть царський трон завалився.
   До всього того йому, вiлюйському справниковi, жодного дiла нема. А це ж
ско?лося в нього. Та ще з ким - керiвником  колонi?  прокажених,  лiкарем,
який ма? пiдтримку в губернаторськiй канцелярi?. До того  ж  одразу  пiсля
доносу на полiтичних.
   Хто винуватий, хто скалiчив Гiммера? Ясно - полiтичнi. Вони, вони  -  i
бiльше нiхто. Але викликати ?х до  себе  в  управлiння  нiяк  не  випада?:
жодних доказiв проти них нема.
   Звiдкiля б могли знати про  донощика?  Пред'явиш  звинувачення,  почнеш
допитувати - зразу ж догадаються, що борониш свого лакузу.  Нi,  викликати
полiтичних не можна.
   Крiм того, Гiммера мiг  пригостити  хтось  iз  обслуги  лепрозорiю  або
навiть з хворих.
   Майже тиждень просидiв Кочаровський у колонi?.
   Говорив з лiкарями, фельдшерами, допитував козакiв, хворих,  та  нiчого
не виявив. Городовi притягнули до справника декого з мешканцiв мiста,  але
й те намарне.
   Так минуло три мiсяцi. Уже й запахло  провесiнню:  хуги  втихли,  снiги
драглiли, дерева сумно хитали голим вiттям  i  опiвднi  плакали  прозорими
слiзьми. Ночами трiщала крига на Вiлю?, краючи цвинтарну тишу тюрми. Сонце
бралося на небосхил все вище та вище, золотавi багнети пронизували  понуру
тайгу.
   Знову прийшла звiстка, i цього разу певна: Гiммер таки видужу?,  а  для
поправки  його  повезли  в  Якутськ.  Захвилювалися  Гаврилови:  будучи  в
Якутську, де ма? мiцну руку, начальник лепрозорiю  напаскудить  ?м.  Друзi
порадили Костю Семеновичу: сам ?дь у Якутськ зi скаргою про переслiдування
дружини, бийся до кiнця, а ми надiшлемо колективний протест.
   Гаврилов послухався.

   * * *
   Цього разу Михайло Ромась був бiльше збуджений, нiж завжди.
   Ще  здалеку,  побачивши  Грабовського,  махнув  йому  рукою   i   побiг
назустрiч.
   - Здоров був, - схопив за обидвi руки. - Ти знову хмарний та смутний? А
дивися ж - весна навколо! Хай вона й не укра?нська, не така гомiнка, а все
ж - весна. Знову над чимось марику?ш? Вiршi, еге?
   - Так. Зна?ш, Михаиле, зда?ться, буде нова збiрка.
   Михайло регоче:
   - Не мала баба клопоту та й купила  порося.  Отак,  Павле,  i  в  тебе.
Вiршi, вiршi, статтi. Вони, ясно, також потрiбнi, хай читають люди. Але ще
потрiбнiше щось конкретне, практичне. Розумi?ш? Служити людям! Взяти  хоча
б Володимира Короленка, про якого ходять легенди по  всiй  Якутi?.  Навчав
чоловiк людей обробляти землю, вирощувати  городину.  Звiсно,  все  це,  з
першого погляду, дрiбне, майже нiкчемне, але необхiдне, особливо  тут,  де
господарська культура, якщо вона тут ? взагалi...
   - А як з тво?м переписом? - пита? Грабовський.
   - Нiчого, посува?ться потроху. Закiнчую. Та ? нове дiло...
   Михайло Ромась, знаючи наближення того кiнця, почав було  нудитися:  за
що ж тепер корисне взятися?
   I, зда?ться, натрапив. Прочувши, що  незабаром  збираються  вiдкрити  у
Вiлюйську метеорологiчну станцiю, вiн уже ходив  до  Кочаровського.  Чутка
ствердилась - станцiю будуватимуть. Кому ж  нею  орудувати,  як  не  йому,
Михайловi? Хто тут краще обiзнаний з метеорологi?ю i  технiкою,  нiж  вiн?
Кочаровський згодився доручити це йому.
   Павло не намилу?ться сво?м другом. Скiльки сили  й  завзяття  в  нього!
Який вiн до всього практичного вдатний. Коли б ту  силу  й  енергiю  йому,
Павловi.

   ***
   У Павла  справи  також  посувалися  -  збiрка  вiршiв,  про  яку  казав
Ромасевi, таки складалася. Повiльно, але визрiвала.  Уже  й  заголовок  ??
окреслився - "З пiвночi". От  би  справдi  сказати  людям  слово  про  цей
суворий край, про тутешн? життя.
   Ех, життя, життя! Куди пливеш ти, де русло тво?, яке майбуття в тебе?
   Перо шарудить, нашiптуючи веснянi мотиви:

   Зiйшли снiги, шумить вода,
   Весною повiва;
   Земля квiточки викида,
   Буя? травка молода,
   Все мертве ожива.
   Веселе сонечко блистить,
   Промiння щедро лл?;
   Гайок привiтно шелестить,
   Неначе кличе пригостить;
   Струмочок вигра?.
   Сiяють злотом небеса,
   Витьохкують пташки...
   А груди думонька стиска;
   Хова? зверхня ця краса
   Смердючi болячки

   Поклавши ручку на стiл, виходить з хатини.  Довго  сто?ть  за  порогом,
оглядаючи тайгу, що тулиться до берега Вiлюя. Непривiтна зараз вона, якась
злиденна й насуплена, аж смутком повiва?, наче пiсля пожежi.
   То ж там, на Укра?нi, зараз уже одцвiли  сади,  поля  ряхтять  квiтами,
люди майструють, нагострюють сапи, коси. А  тут  тiль-тiль  розворушу?ться
земля. Та й повiльно ж,  мов  тюрма.  А  для  чого  в  цьому  кра?  тюрми?
Достатньо запроторити людину сюди - i вона вже в тюрмi, хоч i незамкнутiй.
   Добре колись казав Микола Ожигов - як звiдсiля втечеш? I  куди?  Взимку
замерзнеш серед снiгiв, а влiтку - пропадеш у хащах та болотах. I влiтку i
взимку - хижа й голодна звiрина. Страшний край.
   А люди як люди - i там i тут. ?хнi радощi й болi, думи й праця. I  мрi?
про щастя. Дабиит ловить звiра. Байбал прагне подолати  одвiчну  мерзлоту,
одiгнати тайгу,  здобути  людям  родючу  землю.  Балбаара  збира?  насiння
всiляко? городини. А он десь, зовсiм поблизу, наче за стiною, чути, як i в
Охтирцi чи Харковi, дружний перестук сокир, молоткiв, повискування пилки.
   Вiн  добре  зна?,  звiдки  все  те  долина?  -  з  будiвництва   купцiв
Розторгу?вих, де Байбал i Дулемба заробляють нужденнi копiйки.
   Вони, купцi, квапляться, хочуть ще в цьому  роцi  розгорнути  промисел.
Риба, м'ясо, хутро. Готуй сво? руки, Дабиите. Нiколи  вже  не  розiгнеться
твоя натруджена спина, Байбале...
   Грабовський уже не раз ходив на будiвництво Розторгу?вих.  Придивлявся,
як споруджуються будинки.
   Вiн зна? багатьох з тих, що тут працюють,  -  i  росiяни,  i  чукчi,  й
укра?нцi, i ескiмоси, а найбiльше - якути.  Учора  був  свiдком  нещасного
випадку: коли  висаджували  на  стiну  масивну  балку,  вона  зiрвалася  i
чотирьох теслярiв покалiчила, а Киргиелей наклав головою.
   Учора ж таки поховали сердегу. Просто запорпали в землю  -  та  й  усе.
Просили люди Розторгу?ва змилуватися на похорон, але дука  вiдмiгся:  сам,
каже, винуватий, роботу менi затримав.

Книга четверта
   _ БIЛЬ У СЕРЦI

   Броджу, тиняюсь, мов потороча,
   Тужу день божий - ввечерi, вранцi...
   Чи ж приголубить душа жiноча
   Хоч на хвилинку, хоч наостанцi?
   Стою, питаю... Нема нi гуку...
   Мутиться розум, слабiють сили .. П. Грабовський

   1_

   Уже понад тиждень минуло пiсля вiд'?зду Гаврилова в Якутськ.  Тодi,  як
удвох iшли з берега,  випровадивши  Костя  Семеновича,  Ольга  просила  не
цуратися ?хньо? господи, навiдуватися.
   Вiн обiцяв, та сво?? обiцянки не виконав.  Чи  не  нагнiвалася,  чи  не
зобидилася? Можливо. Бо ж сама не заходить до нього. I  якщо  нагнiвалась,
то справедливо: скiльки сил оддала,  рятуючи  його  вiд  рiзних  недуг,  i
нiчого за тi послуги не бере. З його боку вийшло таки нечемно,  негарно  i
нелюдяне.
   Але хiба вiн не вiдвiду? тому, що не хоче, зневажа?? Нi, нi! Вiдчува? i
добре розумi?: як пiде, то не вгаму? свого серця. Воно здола?  i  його,  i
??. Так, так, - здола?.
   А чи ма? вiн моральне право кохати Ольгу? Надiйка була вiльна, як птах,
ця ж замiжня, з родинними обов'язками, хворим чоловiком. Нi, не ма? права.
До того ж йому ще не вiдомо, чи коха? вона його.
   Тому не ходив усi цi  днi  до  Гаврилових.  Не  хотiв  також  людського
поговору. Сподiвався, серце охолоне, вгаму?ться. А воно...
   Учора побачив Ольгу з вiкна козачо? школи, коли  проходила  вулицею,  i
знову весь спалахнув. Довго пiсля тогo блукав по мiсту. Хотiлось  зустрiти
??, i боявся. Навiть придумував собi рiзнi ситуацi? несподiвано? зустрiчi,
?й загрожувала небезпека, вiн рятував ??...
   Прийшов додому за пiвнiч. У сiнях знайшов записку. Прочитав уже в хатi,
при свiчцi: "Хотiли бачити Вас, та, на жаль, не застали. Чого цура?тесь? ?
новини".
   Пiдпису не було, але пiзнав Ольжину руку.
   Лаяв себе, вiдшукуючи в пам'ятi найдошкульнiшi слова.  I  чого  понесло
його до тi??  школи?  Мав  надiю  зустрiтися  з  учителем,  котрий  обiцяв
пiдшукати йому учнiв. Це мiг зробити й iншим часом. Та й то - хiба ж знав,
що вона саме тодi йтиме?  Приходила.  "Чого  цура?тесь?"  Цура?тесь.  Боже
святий, боже правий! Цуратися святинi? Де це було, коли, в кого? А що  там
за новини? I хто разом з нею мiг бути? Ромась? Дулемба?  Чоловiк?  Останн?
найiмовiрнiше - чого ж би  писала  вiд  чийогось  iменi.  Значить,  новини
привiз Кость Семенович. Якi вони?
   Не заспоко?вся до самого ранку.  Безлiч  разiв  перечитував  тi  кiлька
слiв,  виведених  милою  рукою.  Уже  й  напам'ять  вивчив   ?х,   звiльна
повторював, як молитву, а все ж у  папiр  заглядав.  Кожне  слово  з  того
рожевого паперу дихало на нього святешно й  загадково.  Вдивлявся  у  них,
наче в чари. I думав. Рано-вранцi вiн таки пiде до Гаврилових. Не  пiде  -
побiжить. Саме вранцi. Щоб побалакати з Костем Семеновичем i не стрiтися з
Ольгою, яка буде в колонi?. Так. Тiльки так.
   Та ранком, i сам не розумiв чому, але снувався по хатi, як  замовлений.
Перегортав старi часописи,  переглядав  якiсь  нотатки,  в  котрих  нiчого
цiкавого не знаходив. Уже почав ловити себе на мислi, що навмисно зволiка?
свiй прихiд до Гаврилових. Вiдчував, чому саме так робив, - Ольги ж  зараз
дома не було, - але побороти себе не мiг.
   I раптом сама Ольга ластiвкою майнула пiд  вiкном.  Навiть  не  повiрив
тому. Та як не повiрити, коли ось вона  вже  переступила  порiг.  Свiжа  й
радiсна, коси живим  срiблом  ворушаться  на  плечах,  а  щоки  аж  пашать
райдужними рум'янцями. Видно, бачить його спантеличенiсть i  сама  почина?
розповiдати. А далi - дивна розмова.
   Так,  так,  учора  вона  приходила  разом  з  Костем,  перед  вiд'?здом
чоловiка.
   Куди по?хав?
   У Якутськ.
   Як там пожива? Гiммер?
   Видужав нiби, але звiдти вирушив не  до  Вiлюйська,  а  в  Ташкент.  Чи
тимчасово, чи назовсiм -  невiдомо.  Це  розповiдав  Костевi  Серж.  Казав
булькач, Гiммер почува?  себе  скривдженим.  Лiкар  немовби  нiяких  лихих
замiрiв супроти Ольги не мав, усе  те  вона  сама  вигадала;  сподiваючись
прославитися серед полiтичних засланцiв.  Вiн,  Гiммер,  i  зараз  не  ма?
лихого серця на не?. А от Серж за свого друга вiдплатить.  Не  Ользi,  нi,
комусь iншому, то _ще буде видно, але вiдплатить.
   Чого ж Кость Семенович удруге по?хав до Якутська?
   ? надiя, що губернатор дозволить  нам  повернутися  в  Якутськ.  Ото  й
подався за  тим  дозволом.  Там  пiдшукуватиме  й  роботу.  А  Павло  таки
нехороший. Ну, чому за всi цi днi й разу не заглянув у хату? Загордився? I
сьогоднi не збирався? Спасибi. Ну, хай йому не до вподоби  ??  товариство,
хай.
   Не до вподоби?
   Виходить так. Мiг би не вечорничити, не  досвiткувати  в  не?,  а  лише
прийти, привiтатися, сказати слово-два i  пiти.  Та  вiн  же  й  цього  не
зробив. А коли б вона за цей час померла? Йому однаково?
   Однаково... Ольга нiби глумиться над ним, навмисно смика?  його  нерви,
давно й так уже розсмиканi. I що ти ?й на це вiдповiси? Скажеш правду? Нi,
нi, такого не буде. Не буде!
   Павло, як хлопчисько, кида? сякi-такi слова, а бiльше вiдмовчу?ться. Не
зна?, де й очi сво? подiти.
   А ?й хоч би що. Ходить по хатi грайлива, збуджена, з якимось  глузливим
настро?м. Що це Павло малю??
   Вона пiдходить до столу, перегляда? купу списаних  паперiв,  на  деяких
спиня?ться, перечиту?.
   О, вiн творить, вiршу?!  Значить,  "не  згинайсь,  угамуй  сво?  горе"?
Добре. Ну, коли вже так його приворожила муза i не одпуска? вiд  себе,  то
Ольга не буде змагатися з тi?ю богинею, не  кликатиме  його  до  себе,  не
вiдбиратиме дорогого часу. Хай собi пише, хай творить, бо все те  потрiбне
людям. Може, i ?й  колись  присвятить  кiлька  рядочкiв.  Хороших,  щирих,
дружнiх. Еге ж?
   Що ти ?й  скажеш?  Та  вiн  для  не?  ладен  прихилити  небо,_  дiстати
найдальшу зiрку, обiйняти тайгу!.. Чи напише? Уже  написав.  I  не  кiлька
рядкiв, а  десятки  вiршiв,  найдорожчих,  наймилiших.  Хай  вони  не  всi
присвяченi ?й, але народилися в його серцi не без не?. Коли вiн  пише,  то
це вона, Ольга,  водить  його  рукою,  мережить  мрi?.  Чи  розповiсть  ?й
коли-небудь про все те, чи звiрить святу та?мницю? Нi, мабуть, нiколи.  Не
може звiрити, не ма? права.
   Нiколи.
   Гай-гай.  Легше  носити   розпечений   шворiнь   у   грудях,   нiж   цю
та?мницю-муку.
   Ользi весело. Вона вся так i  ся?  радiстю,  мов  весняне  небо.  Чiтко
окресленi, наче вирiзьбленi, жiночi форми та принади, тривожна хвиля шовку
на високих грудях, палкi очi-блискавки i десь  глибоко-глибоко  зата?не  в
зiницях тужливе шумовиння...
   Завтра свято. Недiля. Вона таки одiрве його вiд  роботи.  I  нема  чого
супити брови. Йому треба спочити, погрiтися на сонцi. Човен уже замовлено.
Вони  будуть  лише  удвох.  Попливуть  далеко-далеко  за   течi?ю   Вiлюя.
Скупаються, половлять рибу. Вiн читатиме ?й сво? вiршi, а  вона  слухатиме
так уважно, як ще нiколи i нiкого не слухала.

   ***
   Прогулянка по Вiлюю зараз зрина? в його уявi, як знадлива казка.
   Берестовий човник, легесенький, наче висушена трiска, мiрно похиту?ться
на хвилях, що односять його вниз течi?ю.
   Вона у  квiтчастому  шовковому  платтi,  на  якому  змiшалися  пелюстки
червоних троянд i кетяги бузку. Сидить на тупому носi човника,  розповiда?
про сво? безтурботне  дитинство,  iскристо  смi?ться.  Iнодi  нагина?ться,
захоплю? рукою холодну воду i бризка? на нього.
   Вiн - босий, без сорочки, з розвихреним  чубом.  Пiдставив  худi  плечi
лагiдному сонцю i слуха? ??, кермуючи веслом.
   Берег порожнiй i чистий, аж свiтиться.
   Купались довго. Плавали. Потiм лежали на гарячому пiску.
   ?? чорнi коси, пiдсихаючи, врунились над високим бiлим чолом, а в  очах
коливалась промениста заграва Чи вiд зваб ??  молодого,  налитого  буйними
силами тiла, яке вперше отак бачив, чи  вiд  тi??  палахкотливо?  заграви,
Павло почував, що й сам пала?. Вдовольняючи ??  прохання,  розповiдав  про
сво? минуле життя, та робив це якось нiби пiдсвiдоме,  не  чуючи  власного
голосу.
   Коли розповiв про дружбу з Надi?ю Сигидою i прочитав деякi вiршi, Ольга
вперше за весь день засмутилася. Схиливши голову на руки, лежала мовчки  i
важко дихала.
   - Ти ?? дуже любив? - спитала перегодом.
   Вiн мовчав.
   - I зараз коха?ш?
   Вiн не вiдповiдав, але вона бачила вiдповiдь на обличчi.
   Враз пiдвелася на колiна, обгорнула його  шию  руками  i  поцiлувала  в
губи. Спершу вiн навiть не збагнув,  що  сталось,  i  розгублено  заклiпав
очима.
   - Вибачай, - сказала, витираючи сльози, якi бринiли на ?? довгих  вiях.
- Це за не? i за тебе, за вас обох, за те, що ви такi...
   Як повертались до мiста, куди  подiла  човен,  де  розпрощалися,  Павло
всього того не пам'ята?.
   Прийшовши в свою хатину, якийсь час сидiв за столом нiчого  не  бачачи.
Потiм упав на лiжко i так пролежав з вiдкритими очима до ранку.  А  вранцi
взявся писати листа Франковi. Не пiдвiвся з-за столу аж до темно? ночi. Не
думав про стиль, красу й смислову наповненiсть  слова.  Писав  мiшма  -  i
вiршами, i прозою - так, як напливали самi думки, як лягали  на  папiр.  А
коли закiнчив i перечитав, стало соромно. I перед  самим  собою,  i  перед
свiтом. Що подума? Франко, прочитавши всю цю душевну зливу?

   * * *
   Як не вiдмагалися, а Дабиит пiсля исиаху таки забрав ?х додому.
   - Коли б не пiшли, - казав дорогою, - то ж була б найбiльша  зневага  й
образа. Ви ж мене врятували, ви...
   Юрта, дбайливо прибрана, посмiхалася. На пiдлозi - гарно вичиненi шкури
звiрiв. У  кутку,  майже  пiд  самою  стелею,  -  гiллястi  оленячi  роги,
пов'язанi барвистими стрiчками.  Обабiч  них  -  велике  коняче  копито  i
кошлатий загривок. На стiнах - рiзнi iграшки з бiло?  кiстки.  Всi??  цi??
мудро? краси хазя? ранiш, либонь, i не виказували.
   - Спасибi, що прийшли, - хвилю?ться Балбаара, заставляючи стiл  мисками
й глечиками. - А я виглядала, виглядала, чому ж це вони, думаю, баряться?
   - Павловi, жiнко, давай зразу п'ять чоронiв кумису, - жарту? Дабиит.  -
Щоб знав, як вiдмовлятися. Ольга Василiвна ще сяк-так, а вiн  уперся,  хоч
налигачем тягни. I що там цiкавого побачив на тому исиаху? Як i  торiк,  i
позаторiк...
   - Не зовсiм так, - заперечу? Байбал. - Торiк правував Мичар, а  нинi  -
люди  тiльки  згадували  його  полохливу  душу,  яка   вже   вита?   серед
небожителiв. Цього  разу  замiсть  олонхо  розповiдалася  казка  про  дуку
Бойтилу та барахсана  Бордо.  Менi,  Павле,  син  Бордо,  Берт-Ер,  бiльше
подоба?ться, нiж Нюргун.
   - I Нюргун дуже привабливий.
   - Еге ж, привабливий,  та  всi  його  дiла  схожi  на  байку.  Визволив
дiвчину, лицаря.  А  Берт-Ер  пiсля  смертi  братiв  i  батька  не  тiльки
розправився з Бойтилою, а й повiв за собою рабiв.
   - Досить вам про те, - просить Балбаара. - Сiдайте до столу.
   Господиня славно подбала про свято. На столi - i оленина, й  конина,  i
яловичина, i ведмежатина, i заболонна каша, i саламаат[30] та ще й  рожевi
лiлi?, солодкi на смак. Навiть смаженi гриби.
   ?х, тих грибiв, Байбал позавчора назбирав у лiсi  для  Павла  й  Ольги.
Насмiявся тодi  Грабовський  досхочу,  бо  в  кошику  старого  вперемiш  з
?стiвними грибами були й отруйнi. Це Павла не дивувало: вiлюйчани майже не
вживають грибiв, а тому не знаються на них.
   Коли вже кiнчали обiдати, в юрту зайшла Аанис, тягнучи  за  руку,  наче
свого однолiтка, Дулембу.
   - Отак його, так, - радiв  Байбал.  -  Волочи  ледацюгу.  -  I  вже  до
Дулемби: - Що ж це ти, Гене, баришся?
   - Та ми он з нею, - гладить Генрик Адамович чорнi косенята дiвчинки,  -
балакали, читали.
   - Добре, що прийшов. А ти, онуко, дивись менi. Завжди така слухняна,  а
цього разу пiдвела дiда.
   Аанис  ображено  похнюпилась,  але  вже   за   мить   пiдстрибнула   до
Грабовського лисичкою.
   - Дядьку Павле, - защебетала. - А я таки вивчила Мороз,  Красный  нос",
ага!
   - До кiнця?
   --Весь
   - Зна?, зна?, - докинув Дулемба. - Менi розказувала.
   - I ще щось знаю, - похвалилася дiвчинка.
   - Що?
   - Не скажу.
   -  Нi,  треба  сказати,  -   заохочу?   Генрик   Адамович,   змовницьки
пiдморгуючи. - Тiльки стань посерединi юрти.
   Аанис склала на животi руки ? голосно почала:

   Ну, прокидайтеся, дiти.
   Ранок - до книжки пора!
   Сонечко вспiло залити
   Все посереду двора!
   Швидше вдягайтесь до школи!
   Кращi прога?те днi, -
   Пiзно вертати, - нiколи
   ?х не повернете, нi!

   - Молодець, - похвалила дiвчинку Ольга. - Це тебе дядько Павло навчив?
   - Нi, - вiдповiв Грабовський. - Я взагалi сво?х  вiршiв  ?й  нiколи  не
читав.
   - Це дiд Ген, - вставила Аанис. - Сьогоднi вранцi  дав  менi  книжечку,
таку маленьку й гарну, а я вже потiм сама вивчила.
   - Он якi - диву?ться Балбаара. - Уже й Павла Арсеновича зна?.
   - Добре, онуко, - радi? Байбал,  втираючи  долонею  щасливi  сльози  на
очах. - Вчися. Може, колись розберешся з тим озером.
   - О, дiд знову за сво?.
   - А ти, сину, не смiйся. Дума?ш, не розбереться, як виросте? Ого, ще  й
як розбереться, побачиш.
   ...Йшли вiд Дабиита удвох, радiснi й безтурботнi, побравшись, мов дiти,
за руки. Зараз вiн зовсiм забув те,  про  що  недавно  писав  Франковi.  I
душевнi муки, i сумнiви, i гризота сумлiння - все  кудись  раптом  зникло,
наче нiколи й не було.
   Спинились бiля ворiт. Не розмовляли. Тiльки дивилися  одне  на  одного,
немовби вперше зустрiлись. Вiн i незчувся, як пригорнув ??.

   2_

   Минулого разу казала, прийде  в  суботу,  а  прийшла  -  завчасу.  Була
збентежена.  В  очах  коливався  тяжкий  смуток.  В  правiй  руцi  тримала
конверта, протаврованого чорним штемпелем.
   - Кость написав, що дозвiл на пере?зд до Якутська дали.  Звелiв  поволi
готуватися в дорогу.
   I змовкла.
   Грабовський сидiв, наче вражений громом.
   Кiнець. Вiн певно зна?:  життя  без  не?  буде  для  нього  порожнiм  i
злиденним. Якби ж довелося боротись просто проти  суперника-коханця,  якби
навiть треба було величезними зусиллями завойовувати ?? любов - все те  не
лякало б, а тут... Адже Кость не лише приятель i порядна людина...
   Ольга, мабуть, вгадувала його  сумнi  думки.  Вона  пiдiйшла,  сiла  на
стiлець поряд. Взяла його обидвi руки, зовсiм розслабленi, i запитала:
   - Як же, Павле, далi?
   Вiн здригнувся.
   - Ти про що?
   - Що менi тепер робити?
   - Готуватися, ?хати, - вiдповiв,  немовби  мечем  рубонув  по  власному
тiлу. Здавалося, навiть бiль вiдчув.
   - А ти ж як залишишся?
   - Я?
   - Тобi ж завжди потрiбна дружня рука, лiкарська - особливо.
   - Не знаю, - журно хитнув головою. - Нiчого не знаю. Ясно  лиш  те,  що
без тебе, Олю, каратимусь.
   - I я без тебе, - схилилась до нього. - Я й не уявляю  собi,  як  через
кiлька днiв не буду бачити тебе.
   - А як же з Костем?

   ***
   Порiвнював вiршi "Пролiска" з тими, що  тепер  лежали  на  столi,  i  в
грудях бринiло якесь дивне й самому незрозумiле почуття.  Часу,  зда?ться,
минуло небагато, а змiни й самому впадають в око.
   Змiнився голос, спiв. Не тi мотиви. Не той  настрiй.  Не  такий  тембр.
Замiсть житт?ствердного мажору часто прохоплю?ться болiсний мiнор.
   Не те, не те, що було ранiш. Не те, що треба громадi.  Все  це  -  тво?
власне, суто приватне, особисте. Кому воно потрiбне? Яку струну зачепить у
серцi читача? Чому доброму навчить? Куди поведе? В  якiй  житт?вiй  нагодi
придасться? Ти ж колись сам - пригаду?ш?  -  говорив,  подумки  викладаючи
сво? кредо, що поет мусить...
   Бере  аркуш  зi  столу.  Рука  ледь-ледь  тремтить,  i  папiр   звiльна
похиту?ться. Перед очима мерехтять рядки:

   На гiрке життя уродився я,
   Не зазнав i раз щастя змолоду;
   Знудьгувалася вся душа моя
   Серед вiчно? стужi-холоду.
   На шляху мо?м скрiзь хрести самi
   Якась iродська сила ставила,
   Святу молодiсть пiдтяла в ярмi,
   Мети людсько? нагло збавила...

   Так, так - власне, особисте. А до того  ж  у  ньому  стiльки  скарги  i
розпачливого лементу, стiльки жально? муки...
   Ось другий аркуш, також нiби блага? не чiпати його:

   Куди подiнусь я з нудьгою,
   Куди подамся вiд журби,
   Робак, роздавлений ногою,
   Нiкчемна iграшка судьби?..

   I третiй -  сумний,  сумний  та  невеселий  i  набурмосений,  як  пiзня
якутська осiнь:

   Не прийде надiя, одурить - я знаю,
   Бо то вже мiй жереб такий;
   Без долi вродився, без волi сконаю...
   _
   О-о, а тут уже й зовсiм вi? цвинтарним  холодом.  До  самого  краю,  до
останньо? межi дiйшов. Нема найменшого просвiтку. Одна тобi чорна  розпука
клубочиться i вола?:

   Годi! Несила, незмога
   Так безнадiйно страждати.
   Годi! Скiнчилась дорога...

   Чи було щось подiбне в "Пролiску"? Зда?ться, було -  "Людина  ?сьм...".
Але нi, не таке. Не таке. Та людина,  змучена  слаботами,  тут  поста?  ще
бiльш пригнiченою, скаржнiшою, а в  ??  словах  -  нiчого,  крiм  гнiтючо?
зневiри i темно? безнадi?. Робак. Так, так - робак, роздавлений ногою,  не
здатний нi на що.
   Слаботи. А скажи по правдi, кого здиву?ш тими слаботами? Скiльки ?х  на
всьому широкому свiтi, в кожному куточку землi, в людському серцi? Невже ж
усi пiдряд будемо виказувати на оглядини громадi? Що ж  тодi,  пройнявшись
ними, робитиме громада? Як вона боротиме повсюдне лихо, рватиме  тi  важкi
кайдани, якими окуто ?? руки й  ноги?  Скажи,  як?  Не  забувай  про  не?,
громаду.
   Пiдводиться з-за столу, сну? по хатi, а запитання, гiркi й пекучi,  мов
отрута, клубочаться в душi, незримо розриваючи ?? на шматки. Чим одiб'?шся
вiд них, чим? Хiба що...
   Ех, люди добрi,  люди  милi,  не  кваптеся  з  осудливими  доганами,  з
суворими вироками. Не думайте, що я плачу  або  жалкую,  шукаю  спiвчуття,
нарiкаю на долю.
   Певне, менi тяжко, певне, я нарiкаю. Та не на те, що не мав щастя, а що
так доводиться нiвечитись не одному менi, нарiкаю  на  тi  лихi  обставини
життя, якi вбивають душу в людинi i здорове  тiло  прирiкають  на  дочасну
загибель. Це горе  найперше  вража?  серце.  Усiм  нам,  мученикам.  Що  ж
тичеться мене особисто...
   I сказати соромно, i думати страшно, але, зда?ться, ще нiколи  безнадiя
та зневiра не огортали мене таким сумом, не затьмарювали так мого зору, як
нинi. I кругла самотина ще не дошкуляла так...
   Самотина? А вони - Генрик Адамович, Байбал, Михайло,  Дабиит?  Про  них
забув? А тво? брати, сестри? А  весь  свiт  -  близький  i  дальнiй?  Свiт
працюючих з нужденним куснем хлiба? А в нього не бува?  розпуки?  Подумай.
Чи, може, хочеш руки накласти на себе?
   Нi, нi! Ще не розтоптана душа, не поринула остаточно в багнюку.
   Геть зойки!
   Геть особисте!
   Угамуй - сам угамуй! - свою розпуку!
   Настали серце вогнями, а не болями!
   Втамуй, задуши в ньому мiнорнi звуки!
   Служи, спiвець, громадi!
   Хай твоя пiсня будить людей на прю велику!
   Он подивись на Лесю, згадай ??  пiснi  крилатi,  якими  не  нахвалиться
навiть Iван Франко. Також хвора,  ??  теж  мучать  сухоти,  але  вона,  та
слабосила дiвчина, живе й диха? громадськими думками й настроями,  смiливо
кличе: "Вставай, хто живий, в кого думка повстала! Не бiйся досвiтньо? мли
---досвiтнi вогнi запали, коли ще зоря не заграла"
   А ти? Вслухайся добре, вдумайся сам, якими ти  словами  заговорив,  якi
мотиви забринiли у тво?му серцi, чим клопочешся: "Сяду за дiло ---  нiчого
не робиться, стану гадати - чомусь не гада?ться..."
   Соромся!
   Це не тво?, не для тебе воно!
   Не згадуй людям про вiчну млу труни, про мертвий сон могил, не  додавай
знесиленим журби, не добивай зневiр'ям пiдупалих. Ти перед  ними  невiдомi
далi розгорни. Окриль ?х стягом осяйновогненним! Заклич до дiла, боротьби,
окриль ?х iдеалами святими i разом з ними твердо йди! Поперед  iнших  стяг
новий неси!
   Ти завинив перед громадою. I ма?ш звiрити ?й  свою  найщирiшу  сповiдь.
Скажи все, все до краплиночки, нiчого не  _забудь  i  не  приховай.  Вона,
громада, зрозумi? тебе.
   Мандруючи по хатi, вiн i не вiдав того, як поволi голубiшали його  очi,
як яснiшало хмарне чоло, просвiтлене новими думками й почуттями. Напившись
холодно? води, знову сiда? за стiл, бере ручку  i  схиля?ться  над  чистим
аркушем паперу. Сповiдь лл?ться журно, але на душi вiд не? легша?.
   _
   Я пав духом на час, я заслаб в самотi,
   Весь погнувся пiд горя вагою;
   Враз померхли були iдеали святi,
   Я не бачив зорi за нудьгою...
   Я ридати почав, проклинати людей,
   Я почав на весь свiт нарiкати,
   Перестав одрiзнять блескiт свiтлих iдей,
   Забув звагу - братiв рятувати.
   Власнi болi самi в мо?м серцi жили,
   Я знiкчемнiв у власних недугах;
   А що ближнiх мо?х муки гiрш опрягли,
   То яке менi дiло до других?
   Тяжко сльози лились, що у мене нема
   Та й довiку не буде вже друга;
   Остогидла менi до загину тюрма,
   З виду темна не сходила смуга...
   О, простiть мене ви, непохитнi борцi,
   Та погляньте знов приязним зором!
   Про знемогу мою, про хвилини оцi
   Менi _навiть i згадувать сором.
   В грудях жвавiсть росте; думка кличе вперед;
   Вiдживають колишнi замiри;
   Перейшов по душi дошкульний уверед;
   Знов я повен надi? та вiри...

   3_

   Так, так - повен надi? та вiри. I  самому  трохи  дивно.  Вересень  уже
нахмурив брови, сиплеться дрiбними дощами, розвiшу? сивi  тумани,  обляга?
землю довгими вечорами й ночами, а довколишнiй свiт став немовби яснiшим i
якимсь привабливiшим. Зда?ться, й тайга одступилась  вiд  мiстечка.  I  на
людських обличчях поменшали слiди  скорботи.  Навiть  тюрма  позира?  менш
зловiсно, анiж минуло? весни й лiта.
   Звiдкiля все це? Самообман? Що вiн знамену?, що  вiщу??  Невже  в  очах
посвiтлiшало? Спала хвороблива полуда з них?
   Можливо.
   А чи  пам'ять  притупилася?  Чи  серце  заспоко?лось,  переживши  тяжку
розлуку? Почав забувати ??, Ольгу?
   Нi.
   Нi.
   Он уже понад два мiсяцi спливло пiсля вiд'?зду Гаврилових,  а  вона  не
одступа?ться вiд нього: щоночi заквiтчу? собою його тривожнi сни,  навiва?
гадки, а цiлими днями чату? звабною тiнню.  Iнодi  привиджа?ться  до  того
зримо, що вiн почина? розмовляти з нею.
   Ось i зараз сто?ть навпроти вiкна, пронизана якимсь дивовижним свiтлом,
аж iскриться, а в очах задавненi жалi. Дивиться на нього довго, сумно i  з
болiсним докором. Хiба витрима?ш, мовчатимеш, не обiзвешся до не??
   Олю!
   Олю!
   Друже мiй вiрний, друже милий. Прости, зiронько, сiромасi  бездольному.
Знаю, тобi важко. Та повiр, i менi  нелегко.  Без  тебе  конаю,  мiсця  не
знаходжу собi, ледве-ледве поборюю фiзичнi  й  душевнi  недуги.  Ти  зна?ш
мене, а попереду ж - тутешня зима...
   Важко, але iнакше зробити, доленько  моя,  не  можна  було.  Не  можна.
Навiть не кожен негiдник зважився б на таке, а ми ж люди.  Вислухай  мене,
коли вже завiтала в мою господу.
   Повiк не забуду тi??, чи не  найважчо?  в  мо?му  життi,  години,  коли
приходив прощатися з вами. Не знаю, як ти,  а  я  добре  завважив  Костевi
муки. I збагнув те, чого найбiльше боявся: Кость бачив, розумiв або  самим
чуттям закоханого чоловiка вловлював нашi з тобою стосунки.
   Вiн похапки зв'язував речi, складав у валiзу посуд, а в нього  тремтiли
руки. Крадькома поглядав то на тебе, то на мене i ще  нижче  схилявся  над
роботою, силкуючись не видавати свого горя. Що мордувало  його  -  загроза
назавжди втратити тебе? Очевидно.
   Але й це велике горе не робило його безсилим, жалюгiдним ревнивцем. Яке
високе благородство, яка  гiдна  подиву  людянiсть,  яка  внутрiшня  краса
вiдсвiчувалась у всiй його поведiнцi. Вiн переживав, карався  не  лише  за
себе, а й за нас. Саме так - i за нас.
   Пригадай, як ти, прощаючись зi мною, не стримала слiз. В ту мить  Кость
зовсiм розгубився. З рук випустив свiй фотоапарат, що нiс  на  пiдводу,  i
сам закляк, приголомшений. Не забула? Таке нiколи не забува?ться.  А  коли
ти витерла сльози, вiн узяв тебе нiжно за плечi i, дивлячись прямо в  очi,
сказав:
   - Олю, зваж усе i остаточно вирiши. Щоб потiм не ремствувала  на  мене,
на себе саму, на долю, щоб не каялась.  Ще  ?  час,  подумай.  Я  не  буду
проклинати тебе.
   Ти, не вiдповiвши нiчого, сiла на пiдводу. Я безпомильно бачив, що йому
вiд того ненабагато полегшало. Вiн пiдiйшов до мене i запитав:
   - А ви ж, Павле, як? Залиша?тесь однi? Витрима?те? Не зiгнетесь?
   Я спромiгся лише головою кивнути, бо на бiльше не  вистачило  сил.  Вiн
зрозумiв мене: гаряче потиснув руку, по-братньому обняв. От який  Кость  у
тебе, в нас.
   Минуло? ночi, Олю, ти менi так страшно наснилась, що я прокинувся, весь
облитий холодним потом, i вже до ранку  не  заснув.  Бачив  тебе  недужою,
марною i заплаканою. Кость обв'язував тобi голову мокрим рушником, наливав
у ложку лiки, а Гiммер стояв бiля порога, лютий-прелютий i з великим ножем
у руках.
   Я нiколи не вiрив i зараз не вiрю нi в вiщi сни,  нi  в  будь-якi  iншi
химери,  але  коли  розвiялось  страшне  сонне  видиво,  то  багато   чого
передумав. Що дi?ться з тобою, з вами, дорогi мо?? Справдi  недуга?  Знову
переслiду? Гiммер? О-о, прокляття! Нiчого не вiдаю, не знаю, i вiд того ще
важче на серцi.
   Кiлька разiв поривався писати вам, розпитати, як ма?тесь. Уже й  писав,
але не одсилав. То бiльше для самого себе, нiж для вас. Все  не  зважуюсь.
Думка та серце змагаються, i вона часто  забира?  сво?.  Все  допиту?,  як
прокурор:
   - Нащо засилати отi листи, такi смутнi?
   Мушу дослухатися ??. Справдi - нащо, для чого? Ятрити старi рани, рвати
вам серця, й без того наболiлi?
   Нi, не треба. Не можна. Побитi морозом квiти нiколи не розцвiтуть i  не
запахнуть...
   Лиха доля спiткала нас, наше кохання:

   Здибались ми ненароком
   Терпiть далеку неволю...
   Я був таким одиноким,
   Ти ж вiдшукала вже долю.
   Глухо скрiзь, холодно, темно;
   Смерть повiва? могильна...
   Щастя я прагнув даремно,
   Ти його дати невiльна.
   Два-три слiвця ненароком,
   Двi-три усмiшки коханих...
   Вражений болем глибоким,
   Знову б вiджив я в кайданах.
   Та непiдхоже бурлацi
   Збуджувать марiння краснi...
   Ми народились для працi, -
   Геть же всi пориви власнi!

   Сонячна моя! Цих рядкiв тобi я нiколи не звiряв, хоч вони зародилися  в
мо?й душi i вилилися з не? ще весною, коли ти була тут,  бiля  мене,  коли
мо? i хата, i душа повнилися тобою. Не мiг звiрити, тримав ?х  у  глибокiй
та?мницi. I тепер прости, що згадав. Також поза сво?ю волею.  Не  можу  не
згадати, бо вони стали мо?ю молитвою, яко? нема сил нi забути, нi бодай на
мить позбутися, повнiстю оволодiли мною i безжально  диктують  свою  волю.
Пекельна молитва, але що подi?ш з нею - вона моя, моя.
   Пита?ш, як живу? Дивися сама. От воно, мо? життя бурлацьке,  все  перед
тобою, мов на тарiлцi виставлене. По вашому вiд'?здi небагато змiнилося  в
ньому, особливо ж на краще. Праця, читання, а найбiльше... Ех, та й годi -
хiба вимiря?ш, чого зараз бiльше в мене?
   Недавно вичитав у  пресi,  що  галицькi  приятелi  видали  збiрку  мо?х
перекладiв пiд назвою "З чужого поля", а я тим часом  вислав  ?м  книжечку
сво?х нових творiв. Нарiк ?? просто, без будь-яких поетичних прикрас -  "З
пiвночi". I присвятив тобi. Тепер iнодi  повертаюсь  до  ??  чернеток,  що
зберiгаються в мене, перечитую ?х, доробляю i ясно бачу: книжка -  занадто
вже сумовита, по самi вiнця наповнена жалями й сердечними зойками.
   Може, менi колись буде соромно за тi скаржнi зойки та жалi, але що  мiг
зробити, як поминути ?х? Усi вони не вигаданi, не  награнi  знiчев'я,  всi
правдиво вiдбили мiй тодiшнiй душевний стан. Я  плакав,  мучився,  писавши
деякi з вiршiв, що ввiйшли до не?, i тим рятувався вiд  тяжко?  згуби.  Ти
зна?ш  мене,  серденько,  зна?ш  краще,  нiж  будь-хто,  тобi   не   треба
пояснювати, сама все зрозумi?ш.
   Але навiть при тiй журбi, яка пану? над усiм збiрничком, менi зда?ться,
що вiн з погляду поетично? технiки ?  найлiпшим  серед  усього  написаного
мною досi. Тому й хочеться побачити його на свiтi. Коли вийде та  книжечка
- неодмiнно перешлю вам, i ти, прочитавши ??, ще повнiше уявиш собi, як  я
жив, як почував себе, i  коли  стрiчався  з  тобою  тут,  i  пiсля  вашого
вiд'?зду.
   Та, власне, й зараз ненабагато полегшало.  Все  нуджусь  та  сумую,  не
знаючи, куди подiтись з сво?ю  розпукою.  Хочеться  плакати,  плакати  без
краю. Руки не пiдводяться до дiла, слово не йде з уст,  наче  ?х  зацiпило
назавжди. На вище, нiж переклади i переспiви, поки що не спромагаюсь.
   Переклади. Та й ?х не дуже густо. Оце зараз перекладаю ту поему,  котру
ми читали разом з тобою влiтку на березi Вiлюя, i, уяви  собi,  прямо-таки
впиваюся нею. Дуже терпкий, часами гiркий той напiй, а  я  ковтаю  його  з
якоюсь невтоленною жадобою i хмiльною насолодою, хоч сам бачу, що вiд того
не краща?, а гiрша? менi. Не можу спинити себе, не  можу  втамувати  жаги,
наче забарений п'яниця в шинку. Не  можу,  бо  ж  Крукове  фатальне  слово
"нiколи"  назавжди  втаврувалося  в  мо?му  мозку,  проникло  в  найдальшi
закуточки душi i ворушиться там пiдколодним змi?м.
   Збираю всю снагу свою, щоб вирвати, випекти його звiдтiля, але  Крук  -
о, той безжальний, страхiтливий Крук...

   "Гей, прорiчнику зловiщий!
   Чи ти птах, чи демон вiщий, -
   Богом, скритим вiд усiх,
   Вкупi з небом заклинаю -
   Ти скажи: в надземнiм раю,
   Межи ангелiв святих,
   Чи зустрiнусь я з душею
   Незабутньо? Ленори,
   Чи побачусь там iз нею,
   Що скраша? райськi доли?"
   Крук вiдрiк на те: "Нiколи!" -
   "Хто б не був ти: птах брехливий
   А чи Демон, Дух злостивий,
   Геть вiд мене! Геть туди, -
   Проказав я, з мiсця вставши, -
   Геть - де Пекло Ночi завше,
   Не вертайсь менi сюди!
   Чорнiш пiр'я твоя злоба,
   Твоя лжа, тво? "нiколи";
   З мого серця вийми дзьоба;
   Щезни, лютий!" Крук поволи
   Вiдповiв на те: "Нiколи!"

   Ось, сонцекрила моя, який вiн, той Крук,  -  понурий  вiщун  смертi.  I
зараз  бачу  його  на  бюстi  Паллади:  сидить,  лиховiсний,   вгриза?ться
залiзними пазурами, хижо мружить криваве око i висоту? з  себе  одне-?дине
слово: "Нiколи!" А навколо  нього  все  живе  крижанi?.  Дивитись  на  це,
розумiти,  вiдчувати  -  страшно  й  моторошно,  бо   отi   пазури,   отой
закарлючений дзьоб, тi темнi крила чомусь нагадують менi обставини  нашого
нерадiсного буття.
   Вслухайся, вслухайся: "Нiколи!" Чу?ш? Але я... Нi,  не  пiддамся  йому!
Всiма вогнями свого серця спалю його, розтоплю те  трикляте  "нiколи!".  I
вигукну на весь свiт:
   - Життя переможе!!!
   Як товаришi дивляться на мою роботу?
   По-рiзному.
   Михайла  Ромася  поезiя  не  дуже  цiкавить  -  цей  захоплений  сво?ми
практичними  справами.  Цiлими  тижнями  вешта?ться  по  наслегах,  а   як
повернеться в мiстечко й загляне до мене, то аж  захлина?ться,  викладаючи
привезенi новини.
   Суруксут трохи пiдлiкувався, уже покинув лепрозорiй i разом з  Дабиитом
готу?ться до зимового полювання.
   А Байбал та Дулемба майже щодня навiдуються. Позавчора читав ?м  уривок
з "Крука". Байбал так розчулився, що заплакав i сказав:
   - Вiднинi круки - пекельнi вороги мо?.
   Генрик Адамович,  мовчки  слухаючи,  супився.  Переклад  похвалив,  але
порадив не захоплюватися Едгаром По, якого вважа? романтиком-занепадником.
Може, вiн i ма? рацiю, можливо, я не сперечався, та все ж  мушу  докiнчити
почате...
   Недавно викликав нас усiх Кочаровський  i  об'явив  царський  манiфест:
замiсть десяти лiт повно? безправностi менi визначили чотири роки.  Бачиш,
як змилувалися, хай ?м найгострiша болячка мiж ребра за це. Казав,  згодом
можна буде приписатися до яко?-небудь сiльсько? громади, тобто  обернутися
з полiтичного поселенця, позбавленого всiх прав, на хлiбороба з  засланцiв
- теж безправного. Ну, але як воно далi буде, мовляв слiпий, побачимо. Ох,
круки, круки безсердечнi.
   Оце тобi, Олю, вся моя найсвятiша сповiдь,  мiй  найновiший  curriculum
vitae[31].  А  ти,  серденько,  все  мовчиш.  Оченята   засмученi.   Чому?
Гнiва?шся?
   Скажи хоч слово!..

   * * *
   Вечiрнiй  прихiд  Кочаровського  здивував  i  збентежив   Грабовського.
Дивуватися  таки  було  чому.  Окружний  справник,  здавалось,  зовсiм  не
цiкавився життям вiлюйських засланцiв: у ?хнi мешкання нiколи не заглядав,
а до себе в управлiння викликав лише при потребi. I раптом - сам  завiтав.
Та ще й у такий пiзнiй час. Яка лиха година пригнала  його?  Невже  якийсь
новий донос, i хоче вчинити обшук?
   - Ого-го! - вигукнув Кочаровський, шарячи поглядом по стосах книжок  на
ослонi й столi. - Я й не знав, що  ви  розвели  в  себе  цiлу  бiблiотеку.
Недарма ходять чутки, нiбито у вас збираються люди, читають, сперечаються.
   - Взимку iнодi збиралися, а влiтку... ?м не до цього.  Нема  коли,  хоч
законом нам не заборонено збиратися.
   - Не заборонено, звiсно, якщо  тi  сходини  та  балачки  не  торкаються
полiтики. Але зараз я до вас з iншим.
   - Будьте ласкавi, - показав Грабовський на стiлець. Справник подякував,
скинув шапку i сiв.
   - Сьогоднi, - продовжив, - мiй помiчник повернувся з Якутська i  привiз
новину: губернатор велить вам покинути Вiлюйськ.
   - Як то?
   Кочаровський тiльки безпорадно розвiв руками.
   - Куди ж перебиратися?
   - На розсуд Мархiнсько? управи.
   - Знову?
   - Такий наказ.
   - Але ж пере?хати сюди менi дозволив генерал-губернатор.  Хiба  Якутськ
ма? право скасовувати велiння Iркутська?
   -  А  чому  ви  дума?те,   що   губернатор   зробив   це   без   вiдома
генерал-губернатора?    Очевидно,    навпаки.    Вiн     клопотався,     а
генерал-губернатор дав свою згоду. А може, хтось iнший доклав  рук.  Прошу
тiльки вас, Павле Арсеновичу, не подумайте, боронь боже, що  я  тут  чимсь
завинив. Зрештою, поводили ви себе благопристойно, особливого клопоту менi
не завдавали, то й не маю на вас лихого серця.
   - А губернатор?
   - Важко сказати. Однак про дещо можна здогадуватися. Власне, я  тому  й
зайшов до вас - зустрiтися вiч-на-вiч поза службою. Думаю,  тут  орудувала
рука Гiммера.
   - Але ж Гiммер подався в Ташкент i немовби назовсiм.
   - Подався, та не назовсiм. Вiн не хоче розлучатися з Вiлюйськом,  маючи
в лепрозорi? гарний заробiток. Спочине пiсля недуги i  повернеться  назад.
Правду кажучи, добра вiд того  повернення  я  не  чекаю.  Знову  почнуться
скарги, доноси, втечi  з  колонi?.  Може,  навiть  якась  комiсiя  нарештi
при?де. От i розбирайся. Набридло все це. Але заборонити йому  повернутися
не можу - це губернаторова канцелярiя вирiшу?, а ми мусимо  виконувати  ??
волю.
   - Канцелярi?ю ж не Гiммер керу?.
   - Так, не Гiммер, - згодився справник. - Проте... Пригаду?те, якось  ще
влiтку я жартома натякав, що вам, мабуть, доведеться залишити Вiлюйськ. То
був не випадковий жарт. До мого вуха  дiйшли  чутки  про  деякi  Гiммеровi
заходи в Якутську супроти вас. Але передати ?х вам не  мiг  -  то  ж  були
тiльки чутки. Гiммер домагався, щоб вас i Гаврилових видворили з Вiлюйська
в рiзнi i притому далекi  наслеги.  Як  там  далi  обернулася  справа,  як
пощастило Гавриловим потрапити в Якутськ, не вiдаю, а от ви мусите ?хати в
Мархiно.
   - Коли?
   - Готуйтеся. Пiсля першого снiгу й вирушите.
   Кочаровський надягнув шапку i вже в сiнях майже пошепки сказав:
   - Зробiть менi, Павле Арсеновичу, одну послугу.
   - Яку?
   - Пообiцяйте, що про цi мо? вiдвiдини i нашу розмову нiхто не  знатиме.
Ви ж по?дете, а менi доведеться стрiчатись з Гiммером.
   - Обiцяю.

   * * *
   Несподiвана  новина  приголомшила  друзiв  Грабовського.  По  довгiй  i
гнiтючiй мовчанцi першим обiзвався Ромась.
   - Негiдник! Живорiз, - лаявся вiн. - Дивiться, якi коники викида?. Ох i
лютий же я зараз на  того,  хто  перешкодив  нам  звершити  самосуд.  Чого
вихопився, наче Пилип з конопель? I сам не довiв  дiла  до  кiнця,  i  ми,
можна сказати, пошилися в дурнi.
   Мисливець почервонiв, мов рак в окропi, i мовчки чухав потилицю, низько
схиливши голову.
   Дулемба мiркував уголос:
   -  Не  гарячкуй,  Михайле.  Суд  можна  буде  влаштувати,  коли  Гiммер
повернеться. Ти ж сам казав...
   - Казав, казав, - не вгамовувався Ромась. - Вiн випер Гаврилових у один
бiк, Грабовського - в другий, скоро, далебi, ще когось випре. Хто ж  його,
гада, тодi судитиме, коли нас тут не буде?
   Дабиит, глухо кашлянувши, докинув:
   - Знайдуться такi. На перший раз вийшла помилка, а вдруге...
   - Так, - пiдхопив Генрик Адамович. - Я теж думаю, що  люди  знайдуться.
Зараз справа не в судi, а в тiм, куди запроторять Павла. Це мене найбiльше
тривожить. Хоч би у Мархiно залишили.
   - А чому в Мархiно? - здивувався Байбал. - У Бордонський наслег  треба.
Там сво? люди, юрта. Я також по?ду з Павлом. Удвох не пропадемо.
   - Егекеен[32], i мене вiзьмiть у наслег,  -  обiзвалася  Аанис.  -  Там
гарнi книжки читатиму.
   - Ой дитино моя, - тяжко  зiтхнула  Балбаара.  -  Скiнчилося  вже  тво?
читання, назавжди скiнчилось.
   - Таки по?ду. Правда, дядьку Павле?
   - Я охоче взяв би тебе, коли б мама пустила.
   Балбаара витерла рiжком хустини затуманенi сльозою очi.
   - Не по?деш ти, доню. Далина ж то яка. Та й що  я  робитиму  без  тебе?
Може, Павла Арсеновича скоро знову пустять до нас. Тодi й  продовжиш  свою
науку.
   - Я доти зовсiм забуду читати й писати.
   До дiвчинки пiдiйшов Дулемба.
   - Не журися, мала, не забудеш. У тебе  гарна  пам'ять.  Замiсть  дядька
Павла, я вчитиму тебе. Чи ти, може, не хочеш такого старого вчителя?
   - Хочу. Але хай i дядько Павло зоста?ться.
   - Якби ж то наша воля.

   4_

   Дверi причинилися, i в юртi запала густа  тиша.  Тепер  Грабовський  ще
бiльше, нiж перед тим, вiдчув  утому.  Не  спромiгся  навiть  покласти  на
стiлець бiля  лiжка  книжку,  з  яко?  тiльки-но  диктував,  -  вона  сама
випорснула з рук на долiвку. Рука безвiльно впала на груди, така  важенна,
що й дихання забива?. I пiдняти ?? не було сили.
   Так бува?  майже  пiсля  кожного  уроку.  Доки  учнi  пишуть,  читають,
жебонять, вiн ще якось  трима?ться,  збира?  в  собi  всю  снагу,  аби  не
виказати безсилля, пекучого болю. А як тiльки хлоп'ята  пiдуть,  тодi  вже
зовсiм губить владу над собою. Не годен навiть кварту  дiстати,  зволожити
пересохлi губи. Коли дома Байбал, вiн допомага?, а  коли  нема,  то  Павло
колодою лежить, зцiпивши зуби й заплющивши очi, доки спочине i бодай трохи
набереться сил.
   Набереться сил. Та чи ж прибавляються тi сили? Чи мiцнi? тiло? Ой,  нi,
зда?ться, нi. То вiн тiльки тiшить себе рожевими сподiванками, що  одужу?,
що таки видужа?. Тiшить, розважа?ться, бо так нiби легше. Насправдi ж сили
вичерпуються з кожним  днем,  i  свiтлi  надi?  меншають,  наче  священний
талiсман. Скiльки вже часу збiгло  вiдтодi,  як  пере?хав  з  Вiлюйська  в
Бордонський наслег i злiг, а здоров'я не полiпшу?ться.
   Тричi, залишаючись сам у юртi, пробував пiдвестися з лiжка  i  написати
листи, що наро?лися вже давно, та нiчого не виходило. I тепер  щодня  пише
?х подумки, бо по тих невдалих спробах недуга ще жорстокiше мстилася йому.
Не допомагають нi навари пахучих трав, якими щедро напува? його Байбал, нi
ведмеже сало. нi риб'ячий жир, нi тепле молоко Арамааново? корови...
   Листи. Цiлим натовпом юрмляться вони. Такi ряснi, скорботнi, що  сльози
навертаються на очi. I нагальнi. Кожен щомитi пiдступа?ться,  нагаду?  про
себе, благаючи найперше одiслати його. I треба б. Та що вдi?ш, як одiшлеш,
коли всi вони тiльки в головi, в думках, не вимережанi на паперi.
   До Миколи Ожигова, Михайла Павлика, Костя Панькiвського, Iвана  Франка.
Колись, далебi, змережаться i розлетяться в рiзнi боки  свiтами  дальнiми,
несучи вiстi невеселi. Колись... А  поки  що  вiн  лише  перегорта?  ?х  у
пам'ятi, мов самоцвiти на долонi, i виколису?, як мати немовлят сво?х.
   Думка  стрiча?ться  з  думкою,  сперечаються,  а  нiчого  путнього   не
виходить.  Невже  назавжди  зачахли  й  перестануть  iснувати  одразу  два
часописи в Галичинi? Та ще й якi - "Народ", "Жит?  i  слово"!  I  подумати
страшно. Павлик занедужав, вирiшив поступитися мiсцем молодшому поколiнню.
Франко не змiг зiбрати потрiбне число передплатникiв. От  тобi  й  ма?ш  -
галицька преса звужу?ться. Що ж далi?
   А чому "Жит? i слово" розгубило читачiв? Чому?  Нелегко  це  визнавати,
проте ми не страуси, щоб ховати голову пiд крило. Мусимо дивитися правдi в
очi i казати, як воно ?. Передплатникiв розгублено,  либонь,  i  тому,  що
"Жит?" недостатньо цiкавилося живою сучаснiстю,  ??  щоденними  потребами,
надаючи багацько мiсця умершинi, всiляким давнiм легендам. Звiсно, були  й
iншi причини. Але хiба вiд того, що ми зна?мо ?х, легше?
   Думки знову й знову  повертаються  до  Iвана  Франка.  Дивний  чоловiк.
Навiть збагнути важко. I соромно перед ним за сво? тiлеснi болi та душевну
розпуку, особливо за той травневий лист,  що  написав  йому  з  Вiлюйська,
виливши всю свою пекельну муку. Боявся, чи збагне, чи зрозумi? все  те,  а
вiн, Iван Якович, не лише збагнув, на  сторiнках  свого  журналу  явив  ту
сердечну зливу читаючому громадянству. Сам придумав назву тiй зливi -  "Iз
дневника невольника" - та ще й  вiд  себе  додав  кiлька  рядкiв.  I  яких
рядкiв!
   О, тi рядки, вони й зараз бринять  у  пам'ятi:  "Одержавши  вiд  одного
земляка оцей твiр - не твiр, а документ важкого психiчного настрою  одного
з молодих талановитих укра?нцiв, загнаного на Сибiр, ми  друку?мо  його  з
деякими пропусками. Може, шановний автор, котрого iм'я тут не пiдпису?мо з
причин легко зрозумiлих, поремству? на нас за  те,  що  друку?мо  не  самi
вiршi, а й прозу, призначену, мабуть, для приватного вжитку.
   Та для нас вiршi i проза в сьому творi однаково дорогi, а навiть  вiршi
без прози подекуди не були б зрозумiлi. Зверта?мо на сей окрик  сердечного
болю i розпуки талановитого земляка увагу освiчено? громади  росiйсько?  -
не само? тiльки укра?нсько?. Невже нема способу облегшити його важке життя
хоч легальними способами, дружнiм спiвчуттям, листами,  книжками,  порадою
та пiдмогою?"
   Поремству?... Друже мiй великий,  оборонцю  безкорисливий,  натхненнику
щедрий!  Чим  передати  мо?  найсвятiшi  почуття  до  вас,  мою  вдячнiсть
безмiрну? Скажу вам, як старшому братовi рiдному. Поява мого  нерозважного
листа в часописi здивувала мене,  бо  ж  я  не  така  значна  людина,  щоб
привертати до себе  увагу.  Краще,  коли  тебе  не  знають.  А  то  можуть
говорити:
   - Носилися з ним, як з писаною торбою; думали, з нього що-небудь  путн?
вийде, а воно ледащо...
   Громада жалю не зна?; раз спiткнувсь - довiку не забуде.
   Ви турбу?тесь про полегшення мого життя, оклика?те громаду. А чи  треба
це робити? Добре, звiсно, було б визволитися звiдси, та не зовсiм при?мно,
коли б хтось став  клопотатися  за  мене,  покладаючи  якiсь  надi?.  Менi
зда?ться,  я  в  такому  разi  почував  би  себе  завжди  зв'язаним,  нiби
зобов'язаним, комусь пiдлеглим. Таке менi не кладеться нi в голову,  нi  в
серце.
   Незабаром, кажуть, буде коронацiя. Може, новий  цар  видасть  манiфеста
про нашого брата, засланця полiтичного, i мене переведуть звiдси  в  якесь
iнше мiсце. Ех, _якби-то, хоч надi? також невеликi.
   Радите, друже, взятися за оповiдання. Спасибi. Я й  сам  не  раз  думав
спробувати хисту, та тiльки  його,  либонь,  у  мене  й  нема:  оповiдання
вимага? рiвно?, щоденно? запопадно? працi,  а  я  так  нездужаю,  що  можу
працювати лише наскоками; на довгу рiч  у  мене  не  хватить  нi  сил,  нi
терпiння.
   От скiльки збираюсь сiсти за бурсацькi спомини,  та  нiяк  не  зберусь;
хочу таки незабаром почати, можна  б  написати  чимало.  Та  й  сибiрських
спогадiв хватило б надовго.
   Тiльки я не люблю  писати,  як  звичайно  оповiдання  у  нас  пишуться.
"Сонце,  здiймаючись  понад  га?м,  виблискувало  промiннями...  Соловейко
потьохкував у зеленому садочку про те  i  про  се...  Легесенький  вiтрець
подмухав  та  ласкався  до  полискуючо?  золотом  травицi...  ??  розкiшне
вбрання... ?? чарiвна постать... Вiн поклав одну ногу на другу... Вiн  був
одягнений..." Одним словом, - вся  та  нiсенiтниця,  що  Успенський  добре
виразив словами: "Анна Ивановна (чи Марья Ивановна - не тямлю)  полулежала
на кушетке..."
   По-мо?му,  предметом  белетристичного  зображення  повинен  бути   лише
внутрiшнiй, духовний свiт людини, а також тi соцiально-iсторичнi обставини
житт?вi, що той або iнший духовний свiт виробили, той або iнший тип людини
винесли на поверх течi? свiтово?. А всi отi: "вiн устав... пiшов... сiв...
почухавсь..." - просто зайва вага, яку можна без жалю викинути.
   Через те я не перекладав би прозових творiв цiлком,  а  вибирав  лишень
те, що безпосередньо тичеться сутi, викидаючи все зайве...
   Хотiлося б побалакати з вами також про вiдгуки на мо?  твори,  але  все
стримую себе, бо й так забираю у вас багато часу. Чи, може, написати самим
рецензентам? Так не  випада?  якось,  тим  паче,  що  ?  намiр  не  тiльки
подякувати за пiдтримку, а й посперечатись. Еге ж, посперечатися.
   Нi, далебi, вдамся до Костя Панькiвського - вiн же видавав тi твори, то
й ма? свою думку про них. От недавнечко  прочитав  у  "Зорi"  рецензiю  на
збiрку "З пiвночi". Рецензiя прихильна, прихильна в такiй мiрi, що,  може,
мо? вiршi того й не заслуговують. Справдi ж бо:  критик  захоплю?ться  ?х,
кажучи його словами, "непiдробленою щирiстю, художньою  формою  i  чесним,
суто громадським настро?м". Може, й забагато в цiй рецензi? похвали...
   - Ну, як у тебе,  Павле?  -  почув  Байбалiв  голос  i  розплющив  очi,
згубивши нитку роздумiв.
   Старий, видно, давненько  повернувся  додому,  бо  його  кожушанка  вже
висить на стiнi, а вiн,  роздягнутий,  без  шапки,  сто?ть  посеред  юрти,
тримаючи в руках безвухий глечик i склянку, наповнену молоком.
   - Про груди питаю. Не краще?
   Вiн  чека?  вiдповiдi,  як  приречений  до  страти  -  помилування,  як
найсвятiшо? надi?. Вона, та надiя, тихо жеврi? в його добрих очах,  зовсiм
неприхована, i ?? добре  бачить  Грабовський.  Бачить  завжди,  а  нинi  -
особливо. Йому шкода старого, шкода не менше нiж самого себе.  I  хочеться
сказати щось при?мне, окрилююче, не  погасити  тi??  райдужно?  надi?,  не
завдати чоловiковi зайвого  болю  Тому  вiдповiда?  на  цi  запитання,  що
повторюються кожного дня по кiльканадцять разiв, бадьоро, дещо прикрашуючи
свiй справжнiй стан.
   - Трохи легше.
   - Слава святим духам, коли легше. Зараз ти нап'?шся гарячого молочка  з
маслом, може, ще покраща?. Арамаанова  жiнка  й  сьогоднi  твердила  сво?:
найлiпше - молоко. Пообiцяла на завтра зварити  якусь  iншу  траву.  Каже,
така трава, що всi недуги як рукою знiма?.
   Пiдвiвшись на лiкоть, Грабовський одним махом випив двi склянки.  Знову
прилiг на подушку i задоволене зiтхнув У  грудях  справдi  нiби  полегшало
трохи. Зда?ться, навiть сили в тiлi прибавилось.
   - Смачне молоко. Спробуйте й ви.
   - Обiйдуся, - байдуже махнув рукою Байбал, прикривши глечик  покришкою.
- Може, сими покушту?ш?
   - Спасибi. Пiзнiше, ?жте самi.
   - Я встигну, а от ти... Хочу,  Павле,  тебе  вилаяти,  а  все  нiяк  не
зберуся, нема часу.
   - Зараз i лайте, коли заслужив. Якраз вiльна година випала.
   -  Випала,  -  посмiхнувся  старий.  -  Шуткуй  собi.  Таки   заслужив.
Арамаановi хлопцi вже не прийдуть до тебе.
   - Чому?
   - Не прийдуть, доки не одужа?ш Так i Арамаан  казав.  Де  ж  то  бачено
таке: сам хворий, а до себе збира? малих обдертусiв з усього наслега.
   - ?х лише п'ять.
   - А п'ять - мало? I навча?ш ?х грамоти, можна сказати, нi за що.
   - То ж барахсанськi дiти. Я ж не взяв Юга?вого хлопчини,  хоч  староста
обiцяв менi чималi грошi, аби погодився вчити лише його найменшого сина.
   - Ат, Югай, Югай, - одмахнувся Байбал, наче вiд мухи. -  Того  нечистий
не вхопить. Свого вишкребка вiн уже одвiз у науку до якогось  мархiнського
вчителя.
   - Хай везе. Але ж я не можу лупити шкуру з бiдакiв, а ?хнiм дiтям також
треба вчитися.
   - Не про грошi мовиться. За те, що не дереш шкуру з  людей,  вони  тебе
шанують. А про сво? здоров'я треба дбати. Видужа?ш  -  тодi  вчи,  скiльки
тобi захочеться, а доти жодного хлопця не пущу в юрту. Хочеш - гнiвайся, а
я таки постою на сво?му.

   5_

   Свого слова Байбал дотримав. Вiн, як жартома говорив  Грабовський,  без
згоди  на  те  "попечителя",  самоправно  влаштував  зовсiм  непередбаченi
рiздвянi вакацi?. Наступного дня з самого  ранку  шпортався  на  подвiр'?,
нiби зайнятий якимсь дiлом, а таки перестрiв учнiв за хвiрткою i сказав:
   - У дядька Павла тече кров горлом. Тому й наука вiдклада?ться не  знати
доки. Коли хвороба минеться - сам загадаю до школи.
   Довго й терпеливо чекали хлоп'ята: вчитель пiдвiвся з лiжка лише  тодi,
як одшумiли талi води i забрунькували дерева. Та  й  пiсля  того  учнi  не
встигли намилуватися сво?ю школою, наслухатися тих  знадливих  iсторiй  та
бувальщин, якi для  них  щодня  множилися  в  Байбаловiй  юртi.  Незабаром
розпочався збiр заболонi, i хлопчики, помiчники сво?х батькiв, потягнулися
до лiсу, а наслег напiвспорожнiв.
   Грабовський теж захотiв попрацювати разом з людьми,  але  Байбал  зразу
став дибки.
   - Розумнiшого не мiг вигадати? - допитував  сердито.  -  Нащо  тобi  та
заболонь? Кого будеш нею частувати? I з  голови  викинь  дурне.  Сиди  пiд
юртою та грiйся, щоб усi  болячки  з  тебе  за  лiто  вийшли.  Якщо  хочеш
купатися чи поглянути на лiс, то можна пiти, а за заболонню - нi й нi.
   Довелося скоритись волi хазя?на. Старий також не одривався вiд дому  аж
до середини лiта, не спускав Павла й на мить з очей. Вiдлучився тiльки  на
заготiвлю сими, але й з озера навiдувався майже щовечора, приносячи  повну
торбу в'ялено? риби. Прийде, розвiша?  ту  рибу  на  шкiряних  перев'язях,
якими обсноване все подвiр'я, наготу? вечерю i знову  ладиться  в  дорогу,
аби доспати коротку нiч на теплому пiщаному березi.
   Так i сьогоднi. От уже порожня торба  пiд  пахвою,  а  довгий  ялиновий
костур у руцi.
   - Хоч би повечеряли зi мною, - просить Грабовський.
   - Дома марнувати харч? - диву?ться, як завжди, старий. - Хiба  там,  на
озерi, нема що ?сти? - I вже переводить на iнше: - На рiчцi нинi був?
   - Був.
   - Добре. Тiльки у водi не засиджуйся. Бiльше грiйся на сонцi.
   - Я так i роблю.
   - До Кранiхфельдiв завтра не збира?шся?
   - Нi. Багато роботи. Пiду в суботу.
   - Бувай здоровий.
   - Iдiть щасливо.
   Але ранок зруйнував усi плани. Грабовський ще й не скiнчив снiдати,  як
принесли лист з окружного полiцейського  управлiння.  Вiлюйський  справник
сповiщав: йому, Грабовському, дозволено приписатися до будь-яко? сiльсько?
громади в межах Якутсько? областi, коли та громада не буде заперечувати.
   Повiдомлення Кочаровського так схвилювало Павла, що вiн i не  доснiдав.
Нашвидкуруч помив посуд, замкнув юрту i подався з наслега до  Мархiнського
висiлка. Iшов недавно скошеними луками, обминаючи копицi пахучого сiна,  а
в головi клубочилися ще не  зовсiм  яснi,  але  райдужнi  думки  i  плани.
Очевидно, такий самий дозвiл  уже  мають  Кранiхфельди,  Генрик  Адамович,
Михайло, Микола, Софiя. От якби всiм пощастило пристати  до  одного  села,
здобути паспорти i цiлим гуртом майнути з Якутi?. Спершу влада, мабуть, не
пустить у ?вропейську Росiю, та поки що можна пожити i в Захiдному Сибiру,
а потiм...
   - Обережно! - почув оклик i пiдняв голову. Прямо перед ним, пiд копицею
сiна, сидiв Вiктор Кра-нiхфельд, замотуючи ногу онучею.
   - Чого тут розсiвся?
   - Перевзуваюсь, бо муля?, - посмiха?ться Вiктор. - Бiда з цими поетами,
та й годi. Тиняються, як привиди. Так легко й чоловiка  розтолочити.  Куди
торочишся?
   - До вас.
   - Хочеш похвалитися, що нарештi станеш гречкосi?м? Вiтаю тебе, бурлаче,
i зичу всiлякого гаразду на новiй житт?вiй нивi.
   - Ви також отримали повiдомлення з Вiлюйська?
   - Учора. Значить, ти менi, а я тобi несли однакову звiстку.
   - Виходить, так.
   - Тодi я обертаю голоблi, i почимчику?мо до нас. Згода?
   - Хай.
   Кранiхфельд натягнув чоботи, i рушили.
   - Ну, як ти дивишся на цю царську ласку?
   - Особливо нема за що дякувати, хоч поселенець ма?  бiльше  права,  нiж
полiтичний засланець.
   - Бiльше?
   - Маючи паспорт, вiн може мандрувати по Сибiру.
   - Ти в це вiриш?
   - Правду кажучи, не дуже, однак юридичне...
   - А насправдi?
   - Треба, Вiтю, домагатись того, щоб де-юре дорiвнювалося де-факто. Це -
перше. I друге. Якщо нам навiть заборонять мандрувати, то цим дозволом  ми
все ж можемо скористатись на краще.
   - Приснилися бабцi дiвочi вечорницi.
   - Не поспiшай. Могли б ми, балаганцi, приписатися до одного села? Могли
б. А це вже дiло: принаймнi вкупi легше жити.
   Кранiхфельд вiдповiв не зразу. Видно, думав.
   - Загалом iдея досить спокуслива, - обiзвався  нарештi.  -  Давайте  до
нас.
   - У Мархiнський виселок?
   - А чому б нi? Вiн не гiрший за iншi наслеги Вiлюйщини.
   - Може, й не гiрший, та мене бiльше вабить село Павловське.
   - Там Олексiй Макаревський живе?
   - Жив. Недавно ви?хав у Росiю. Справа тут не в Макаревському, а в тому,
щоб  бути  ближче  до  обласного  центру.  В  Якутську  багато  полiтичних
засланцiв, книжки, преса.
   Кранiхфельд, який досi був у веселому, навiть грайливому настро?,  враз
спохмурнiв. Знову помовчав.
   - Ти, Павле, ма?ш рацiю, - сказав якось глухо, немовби вибачався. - Та,
на жаль, при?днатися до твого плану ми не зможемо.
   - Чому?
   - Спитати  легко.  Ех,  друже,  ти,  запеклий  холостяк  i  непоправний
романтик, багато чого не розумi?ш. Я й не  дивуюсь,  однак  вдумайся  сам,
вдумайся не книжно,  не  з  висоти  полiтичних  програм  i  переконань  чи
покликiв громадських, а по-людському, стоячи обома ногами на  цiй  грiшнiй
землi. Скiльки потрачено за три роки працi, сил, здоров'я! Ми лише  обжили
садибу, хату, вирубали та викорчували бiля двох десятин лiсу пiд  поле.  I
все це тепер покинути?
   - Можна спродатися.
   - Кому продамо? Хто його купить у цьому нещасному висiлку, купить  так,
щоб бодай труд вернувся? Нiхто. А потiм, куди по?деш, сподiваючись  дiтей?
Нi, ми з  Евелiною  остаточно  вирiшили  хлiборобити  тут  доти,  доки  не
дiстанемо права повернутися в Росiю. Iншого виходу нема.
   - Нi, ?.
   - У пере?здi до Павловського?
   - Хоча б.
   - Ну що ж. Клич у Павловське Миколу, Софiю, Михайла,  пере?здiть  туди,
обживайтесь, а потiм гукнете нас.
   - Завтра ж напишу вiлюйцям та верхоянцям. Якщо нiхто з них не пристане,
по?ду в Павловське один.

   6_

   Хворi ноги аж гули. Чув, як вони, попухлi в колiнах, наливалися  чимось
важким i пекучим, немовби розтопленим оловом, а одiйти вiд вiкна  не  мiг.
Спершись лiктями на лутку, надсадно хукав у шибку, тер ?? пальцями,  знову
хукав, набираючи повнi груди повiтря, але крижаний накип не  танув.  I  це
завдавало ще бiльшого болю. Зовсiм нiчого не  видно.  Що  там  дi?ться  на
свiтi божому? Чи все догори ногами пiшло, чи провалю?ться в безодню?
   - Знову?! - донiсся стривожений  голос  Ольги,  яка  нечутно  зайшла  в
кiмнату. - Чому встав?
   --Та я... - похопився Грабовський. - Я...
   --Знаю, знаю, - перебила.  Говорила,  наче  одрубувала  кожне  слово  i
сердито жбурляла в нього.
   ?? лице з морозу пашiло, а на оксамитових бровах срiблилися  дрiбненькi
краплини розталого снiгу.
   - Хто тобi дозволив?
   - Хотiв поглянути, що  надворi  робиться.  Дослухаюсь  -  реве,  свище,
стогне за вiкном, будинок аж скрипить. Олю, зрозумiй...
   - Розумiю, все розумiю, але  зрозумiй  нарештi  й  ти:  тобi  необхiдно
лежати, коли хочеш видужати. Лежати, - повторила з суворим притиском.
   - Доки ж лежати? - запитав  з  глибоким  душевним  надривом.  -  Навiть
камiнь не витрима? тако? муки. Скiльки ще валятися колодою?
   - Скiльки треба, стiльки й можна, Павле, - в ?? голосi також  забринiли
крихкi нотки. - Лягай, прошу тебе, не муч мене.
   Скоряючись ?? проханню, спробував зробити крок,  але  кволо  захитався,
мов лозина пiд рвучким вiтром, зцiпив зуби  i  знову  схилився  до  лутки.
Замiсть зойку,  який  застиг  у  очах,  тiльки  болiсно  кашлянув  i  весь
позеленiв.
   Вона пiдбiгла до нього.
   - От бачиш, - скрушно зiтхнула i припала лицем до худого  плеча.  -  Ну
чому ти такий неслухняний, Павле?
   Вiн дихав важко й хапливо. Губи смикались, наче мимрили щось,  та  чути
не було.
   Взяла пiд  пахви,  як  дитину,  пiдвела  до  лiжка,  поклала  i  вкрила
верблюжою ковдрою. Збивши подушку, торкнулася рукою чола.
   - О-о. в тебе жар! Ну, полеж тихо.
   Метнулась у другу кiмнату i за хвилину повернулась з  мокрим  рушником.
Обв'язавши ним хворому голову, взялася готувати лiки.
   - Олю, Олюню, - заговорив тихо-тихо, випивши лiки.  -  Вислухай.  Ти  ж
менi зараз найдорожча i найрiднiша у всьому свiтi, нiкого й  нiчого,  крiм
тебе, не маю. Ти... словом, так далi жити я не можу. Не можу, -  повторив.
- Пiдшукай менi яку-небудь квартиру, хай  маленьку,  бо  ж  на  путящу  не
стягнуся. Аби було де спати й працювати. Я перейду туди.
   Вона знову суворо звела брови.
   - Це я вже чула. I ще раз питаю - тобi в нас не подоба?ться?
   - Олю, друже мiй, не кажи цього. Я не можу знайти  слiв,  щоб  передати
вам свою вдячнiсть.
   - А все-таки силку?шся втекти?
   Ковдра на його грудях тривожно заколивалась.
   - Хiба ж не бачу, що став  для  вас  зайвим  тягарем?  Треба  бути  або
слiпцем, або непоправним нахабою, щоб не бачити цього.
   - Тобi не соромно?
   - Анiтрохи, бо все розумiю. Доки ж ви будете тулитися в тiй  комiрчинi,
тратитись на мене? У тебе ж i Кость немiчний, за ним ма?ш наглядати, а тут
ще я. Знайди менi квартиру.
   - Добре, - журно хитнула головою i глибоко зiтхнула. - Зроблю тобi таку
послугу, коли вже так наполяга?ш Тiльки бiльше не нагадуй про це. Але як i
знайду, то вiдпущу тебе туди лише пiсля повного одужання. Домовились?
   - Спасибi. Може, колись забiжиш до мене,  оглянеш,  а  я  подивлюся  на
тебе.
   - I будеш щасливий?
   - Ну...
   - Олю-у, - долинув з сусiдньо? кiмнати кволий Костiв голос. - Де ти?  У
печi казанок збiга.
   - Iду, йду, - вiдповiла.
   А сама нахилилась до Павла, палко поцiлувала в  чоло,  нiжно  погладила
чуприну.
   - Добре, забiгатиму, оглядатиму, а тепер постарайся заснути, - i зникла
за дверима.
   Постарайся. Не так легко, кохана моя, зробити це навiть уночi, а  вдень
i поготiв. Зда?ться, тисячi багнетiв уп'ялися в серце i розривають його на
шматки, i воно квилить, як чайка над холодним осiннiм морем. А  тут  ще  й
легенi  мучать  -  набрякли,  гниють,  дихати  важко.  Ревматизм   шашелем
свердлить кожну кiстку.
   Коли вгамуються оцi пекельнi тортури,  коли?  Та  й  чи  вгамуються?  З
кожним днем певнiсть усе менша?. Пощо марно тiшити себе рожевими  надiями?
Хтозна, чи дотягну до лiта, чи побачу ще хоч раз  талi  води  i  пролiски?
Може, навеснi вже виросте надi мною лопух! Лопух, а над ним - чорнi пазури
зловiсного Крука чигатимуть на свiт, на сонце, на людей...
   I в Бордонському наслегу було погано, а тепер ще гiрше. Мабуть,  далека
дорога взяла сво?. Так, так, вона, бо ж коли разом iз  Байбалом  сiдав  на
Арамаановi  сани,  то  почував  себе  непогано.  I  на   тракт   вибралися
благополучно,  i  кiлька  станцiй  поминули  гарно.  Лихо   трапилось   на
останньому прогонi. Вiн був довгий, а  дорога  -  грузька.  ?хали  поволi.
Почав замерзати i злiз, щоб нагрiтися. Але не ступнув i десять крокiв,  як
враз закашлявся i з горла потекла кров.  Тодi  знову  всадили  в  сани,  i
Арамаан погнав коней щодуху.
   До Якутська дiсталися вже поночi. Завернули в улусну.  Там,  на  щастя,
знайшлась вiльна кiмната. Тяжкою була та нiч для всiх трьох, особливо  для
нього - у грудях пекло, бракувало повiтря, голова  розпадалася.  Хвилинами
здавалось, не витрима?, не дотягне до ранку, ось-ось  назавжди  обiрвуться
його муки. Стискував  кулаки.  зцiплював  зуби,  заплющував  очi,  аби  не
стогнати, не закричати. I якось таки вижив.
   Вранцi Арамаан рушив додому. Грабовський радив Байбаловi теж ?хати, але
старий вiд подиву й обурення аж пiдстрибнув:
   - А тебе покинути?! Цього не  буде.  Нi,  нi,  не  буде,  i  не  говори
зайвого. Пiддужа?ш - тодi й по?ду. Не журися, я тобi не заважатиму.  Та  й
на прожиток зароблю. Дрова людям рубатиму, воду носитиму, якось проживем.
   - Я не про те.
   - А коли не про те, то мовчи. Та й дiло в мене тут ?: хочу добратися до
губернатора.
   - З отим озером?
   - Так, з ним.
   Випровадивши Арамаана, Байбал зразу ж хотiв iти на розшуки  Гаврилових.
Але Грабовський стримав його.
   - Не кваптеся. Для чого завдавати людям зайвого клопоту: бачите ж, який
я. От, може, трохи оклигаю - тодi й сповiстимо, що при?хали.
   Старий спершу протестував:
   - Що це, Павле, з тобою? Чого ховатися вiд людей? Чи ми обiкрали  кого,
чи вбили? Ну, занедужав ти... Ольга Василiвна, вона...
   Що мав на мислi старий, згадуючи Гаврилову, важко було здогадатися,  та
Грабовський твердо стояв на сво?му:
   - Не треба.
   Пiсля довго? розмови  Байбал,  здавалось,  погодився.  Правда,  мовчки.
Мовчки й клопотався бiля хворого, силкуючись скорiше звести його на  ноги.
Рiдко одривався в мiсто -  хiба  що  на  базар.  Пiд  кiнець  тижня  майже
врочисто оголосив:
   - Уже, слава святим духам, поправля?шся. Лице порожевiло, ноги  стухли,
змiцнiли. Можна рушати до Ольги Василiвни.
   Недужий тiльки болiсно посмiхнувся. Знав, що  старий  перебiльшу?:  яка
там поправка? Ноги. Колоди колодами - ними й ворушити не годен пiд ковдрою
Навiть якiсь пiдозрiлi виразки з'явилися на них, кровоточать. Чи не лепра,
бува, захотiла породичатися з ним? Ще тiльки ?? бракувало...
   Цього дня Байбал довше, нiж звичайно, затримався в мiстi  i  повернувся
не сам, а разом з Гавриловими. Оглянувши  недужого,  Ольга  жахнулась,  аж
потемнiла на виду.
   - Варвари! Жорстокi вандали ви! Вампiри! -  мовила  гнiвно.  -  Обидва.
Хiба  можна  так  ставитися  до  свого  здоров'я?  О  боже  святий,   боже
милосердний. Лежить, кона?, а про порятунок i не дума?.
   - Я ж йому казав, що ви, а вiн... - вставив несмiливо Байбал.
   - Ну, зневажа?те мене як медика, хай,  -  провадила  далi,  -  могли  б
покликати Гус?ва. Той нiколи не вiдмовиться. I лiкар тямущий. Ти  поглянь,
глянь, - кивнула  чоловiковi,  показуючи  Павловi  ноги,  що  вже  бралися
синявою.
   - Бачу, - скрушно хитнув головою Кость. - Ех,  Павле  Арсеновичу,  бити
вас треба за такi речi, нещадно бити. Далi ви тут не  залишитесь.  По?дете
до нас. Так же, Олю?
   - I негайно, - потвердила.
   Пiсля обiду й вiдбулося переселення. З двох  сво?х  кiмнаток  Гаврилови
бiльшу вiдвели Грабовському та Байбаловi, а самi оташувалися в меншiй,  де
було зовсiм тiсно. В першi днi Павло протестував, незручно почуваючи  себе
в родинi кохано? жiнки. Просив найняти йому окрему квартиру, але нi  Кость
Семенович, нi Ольга не хотiли слухати. А потiм йому так погiршало, що  вiн
уже не мiг i просити.
   Гай-гай, скiльки часу спливло вiдтодi - понад чотири  мiсяцi.  Скоро  й
весна - то ж, мабуть, перед ?? приходом так заморозило й завiхолило. Тепер
йому, порiвняно _з тим, як було, нiби  полегшало,  але  ця  зима  назавжди
закарбувала свою жорстоку печать: груди ниють,  дихати  важко,  а  ноги  й
зовсiм зледащiли.
   Вiн чудово розумi?: без  Ольги  навряд  чи  зможе  змагатися  з  сво?ми
недугами, а надто - перемогти, здолати ?х. Але й розумiючи все це, не може
далi залишатися тут. I не залишиться. Не дозволя? сумлiння, любов i повага
до господарiв. Адже зараз  квартира  Гаврилових  нагаду?  шпиталь:  у  цiй
кiмнатi лежить вiн, а в другiй - Кость, якого теж мордують сухоти.
   Важко Ользi: кожного дня треба  тричi  нагодувати  обох,  кiлька  разiв
напо?ти  ча?м,  лiками,  поставити  банки,  грiлки.  Вона  намага?ться  не
виказати сво?? перевтоми - бiга?, жарту?, бадьорить ?х.  Але  Павло  добре
бачить, як вона вибива?ться з сил, марнi?, як ширшають i густiшають  синцi
пiд ?? очима, а самi очi вiд  того  гублять  свiй  колишнiй  блиск  i  або
меншають, або ж глибше занурюються в орбiти...
   Вiташевський зайшов збуджений i веселий.
   - ?, ?! - гукнув ще в сiнях, зiрвавши з носа окуляри, якi враз змокрiли
в кiмнатi. - Таки знайшов.
   I подав книжку в брунатнiй обкладинцi
   - "Поэзия славян", - прочитав Грабовський уголос. - О-о-о! -  вигукнув.
- Велика, безмежна дяка вам, Миколо Олексiйовичу.  Для  мене  зараз  це  -
прямо-таки лiки, бальзам, порятунок.
   - А я це й сам знаю, - задоволено посмiхнувся гiсть, надягаючи протертi
окуляри. - Чув же, бачив, як ви побивались, як мрiяли про не?.
   - Де ж ви ?? взяли?
   - У тутешньо? вчительки Антонiни Михайлiвни  Якуцевич.  Вона  працю?  в
жiночiй  гiмназi?,  любить  поезiю  i  ма?  непогану  бiблiотеку.   Колись
познайомлю з нею, думаю, будете задоволенi.
   - Спасибi.
   - Маю для вас ще подарунок.
   - Який?
   Вiташевський поглянув на трохи вiдхиленi дверi.
   - Квартиру вам напитав.  Недорога  й  близько  звiдси  -  на  Береговiй
вулицi, у Габишевих. Хазя?в дво? та донька. I люди поряднi, чеснi.  В  них
буде добре. От лиш потерпаю, чи не розсердяться на мене Кость Семенович та
Ольга Василiвна.
   - А таки будемо  сердитись,  Миколо  Олексiйовичу,  -  смiялася  Ольга,
заходячи в кiмнату. - Навiть розгнiватися можемо. Ми з Костем  уже  почули
вашi секрети. За книжку дяку?мо, а Павла  Арсеновича  в  такому  станi  не
вiдпустимо, поки не одужа?. I не наполягайте.
   - А я й не кажу, Ольго Василiвно, зараз, - мовив Вiташевський.  -  Так,
пiсля одужання цiлковитого й гарантованого, квартира почека?. Габишеви  не
квапляться. Маю до вас, Павле Арсеновичу, одну невеличку справу,  але  про
не? скажу, мабуть, потiм.
   - Для чого ж вiдкладати? Кажiть.
   - Так, так, - докинула Ольга. -  Замахнувшись  -  бийте.  Чи  при  менi
говорити не можна? Чоловiчi пота?мини?
   - Можна й при вас. Ви, Павле Арсеновичу, якось  говорили,  що  взяли  б
собi учнiв. Учора, коли я був у Якуцевичiв,  Антонiна  Михайлiвна  просила
пiдшукати для однi?? гiмназистки репетитора. Та дiвчина в цьому  роцi  ма?
закiнчити гiмназiю, але довго хорувала i вiдстала. Ну, вчителька,  звiсно,
хоче...
   - Часом, не для доньки осадчого? - перебила Гаврилова.
   - Для не?. Зда?ться, Анфiсою звуть.
   - Так, так, Анфiсою,  -  ствердила  Ольга  i  якусь  мить  подумала.  -
Невелике щастя. Дивна вона, ця дiвчина. I вродлива собою, i розумом бог не
скривдив, але чогось нiби ?й браку?.  Кажуть,  дуже  химерна,  не  ма?  нi
характеру, нi сили волi, анi твердих переконань. Та  ще  й  з  мiщанськими
забаганками...

   7_

   Цього разу повернувся Байбал, коли в хатi вже  блимало  свiтло.  Мовчки
скинув шапку, роздягнувся, грузько сiв на лаву i  втупив  очi  в  долiвку,
наче йому було соромно. Кучмата голова низько  схилена,  плечi  згорбленi,
весь якийсь жалюгiдний. Коли б не важке дихання, час вiд  часу  перериване
зiтханням, можна було подумати - старий скам'янiв.
   Що з ним? Не запитав про здоров'я, як завжди. Наче й не  помiтив  того,
що хворий не лежить, а сидить за столом, працю?. Чим так  заклопотаний?  I
де був? Пiшов ще зранку, мав тiльки зайти до Габишевих, оглянути  кiмнату,
познайомитися з хазяями. Чи, може, Габишеви передумали, i вiн  шукав  iншу
квартиру?
   Грабовський кладе на стiл книжку, котру читав, поволi зводиться  на  ще
не зовсiм слухнянi ноги. Голосно кашля?, нагадуючи про  себе,  i  обережно
ступа? по кiмнатi,  як  дитина,  що  вперше  смаку?  насолоду  самостiйно?
ходьби.
   - Ну, як там?
   Довго чека? на вiдповiдь, але Байбал мовчить.
   - Були в Габишевих?
   Старий тiльки болiсно зiтхнув.
   - Бачили кiмнату?
   Знову довга мовчанка.
   - Сподобалась?
   Байбал нарештi зводить голову, i Грабовський  бачить  у  його  вицвiлих
очах сльози, а на лицi - темно-червонi садна.
   - Що трапилось? - стривожився.
   - Скажи менi, Павле, скажи! - вибуха? старечий голос. - Куди тепер iти?
До кого вдаватися? Де шукати?
   - Габишеви не хочуть мене прийняти?
   - Скажи, кому скаржитись?
   - На кого?
   Але старий не вiдповiда?.
   - Правду ти говорив, ще там, у наслегу, а я, дурень, не вiрив.
   - Ви про що?
   - Та про губернатора ж.
   - Ходили до нього?
   - Ходив, хай з нього дух вийде.
   - Прийняв?
   - Не допустили. Став ?м викладати про озеро,  а  вони  розреготалися  й
виштовхнули мене геть. Так  само,  як  мархiнський  писар,  як  вiлюйський
справник. Бiля управи здибав одного чоловiка - нашого ж  таки,  якута,  що
сторожу? там. Розказав йому все, а вiн i  порадив:  Ти,  каже,  зроби,  як
iншi. ?х теж не пускають до губернатора. Вони чекають тут, пiд управою,  а
коли губернатор, скiнчивши службу, йде додому, переймають його, стають  на
колiна i виповiдають сво? скарги". Так я й  зробив.  Тiльки-но  губернатор
вийшов з управи,  я  впав  на  землю,  але  не  встиг  i  слова  вимовити.
"Забрати!" - гукнув солдатам. Ну, тi й схопили мене. Я вiдбивався, то вони
понадавали менi, скiльки захотiли.
   Байбал пройшовся пальцями по виразках на  обличчi,  нервово  зiщулився,
обхопив руками голову i весь затрясся в давкому риданнi. Видно,  намагався
стримати сльози, та не мiг.
   Грабовський стояв остовпiло, не  вiдаючи,  чим  допомогти  цiй  людинi,
завжди такiй незламнiй, беручкiй, сповненiй  вiри,  а  тепер  безсилiй  та
безпораднiй.
   Що викликало це розпучне ридання? Кривавi садна, чорна кривда,  образа?
Несправедливiсть?  Можливо,  й  вони,  можливо.  Але  найголовнiшим  було,
мабуть, iнше - крах свято? мрi?. Так, так, Байбал,  очевидно,  прощався  з
сво?ю роками виплеканою мрi?ю-надi?ю, i його душили невтiшнi сльози.
   - Ну от, - глухо заговорив вiн, сяк-так  вгамувавши  ридання.  -  Тепер
усе, - похитав вiн головою,  як  над  покiйником.  -  Озеро...  Сiнокiс...
Люди... Нi, нi, не з того кiнця треба починати. Не з того.  Вогню,  Павле,
потрiбно. Вогню. Такого, щоб усе  зiтлiло  -  i  бордонський  староста,  i
мархiнський писар, i вiлюйський  справник,  i  тойони,  й  губернатор.  До
?диного, до нiгтя. А тодi вже можна братися за осушення озера. Охо-хо-о...
Завтра перевезу тебе до Габишевих та й по?ду. Далi  затримуватися  тут  не
можу, бо як почне танути снiг - тодi не доберешся, хоч  на  животi  повзи.
Саме трапля?ться пiдвода у Вiлюйськ, пiдвезе, а там... Годi просити. Почну
з Югая...
   * * *
   Вiташевський та Байбал не  прогадали  -  кiмната  в  будинку  Габишевих
сподобалася Грабовському. Була вона невеличка, але з  двома  вiкнами,  якi
виходили на пiвдень та захiд, тепла й затишна.  В  нiй  зручно  вмiстилися
стiл, чотири стiльцi, лiжко й  маленький,  дбайливо  виструганий  ослiнчик
бiля груби.
   Бракувало тiльки довго? лави, де б  можна  скласти  книжки.  Але  через
тиждень по приходi пожильця  хазя?н  змайстрував  мiцну,  хоч  i  не  дуже
зграбну,  модринову  подобу  мисника,  який  увiбрав  майже  всю   Павлову
бiблiотеку. Згодом той мисник було пофарбовано охрою,  а  спереду  зависла
свiтло-синя  ширмочка.  Павло  добре  знав,   що   ??   почепили   моторнi
Нюргустанинi рученята, хоча й не бачив, коли те сталося.
   Нюргустана  -  ?дина  донька,  чорноока  втiха  Габишевих.   ?й   пiшов
шiстнадцятий рiк. Вона вiльно чита?, трохи пише, зна? росiйську мову,  але
чомусь  дуже  сором'язлива  i  полохлива,  мов  сарна.  Цю  дивну  й  милу
цнотливiсть дiвчини Павло помiтив з перших днiв свого життя у Габишевих.
   Кожен день чу?, як за стiною дзвiнко дзюрчить, грайливо  переливаючись,
безжурний смiх Нюргустани, а коли переступить порiг мешкання хазя?в - вона
одразу змовкне i не зна?, куди подiти себе. ?? гарна,  гладенько  зачесана
голiвка  схилена,  стрiлчастi  вi?  опущенi,   густо-чорних,   схожих   на
перестиглi черешнi, очей не видно, а пальцi  хапаються  за  якусь  роботу.
Така вона i на подвiр'?, такою бачив ?? i в мiстi: йде вулицею  -  строга,
зосереджена i поспiша?, наче бо?ться, щоб хтось  не  перейняв  ??  або  не
окинув лихим поглядом.
   Скоро пiвроку, як  Грабовський  мешка?  в  Габишевих,  а  побалакати  з
Нюргустаною так i не довелося. Та й як побалака?ш? Стрiнешся в сiнях чи на
подвiр'? - опуска? очi; працю?ш - нiколи не  зайде.  А  що  вона  бува?  в
нього, це зразу  видно:  бо  коли  прибира?  Нюргустана,  тодi  не  тiльки
пiдметено та витерто, але й на столi охайно складено всi папери.
   Недавно  сталося  й  таке.  Грабовський  сфотографувався  в  Гаврилова,
одiслав картки Грiнченковi, Ромасевi, Дулембi, Кранiхфельдам, Ожиговим,  а
одна зосталась. Поклав ?? на вiкнi, i вона лежала там, поволi  згортаючись
у дудочку. Та раптом зникла звiдти. Пошукав, пошукав, але не знайшов i  на
тому заспоко?вся - незручно було  говорити  хазяям.  Минуло  кiлька  днiв.
Повернувшись якось з мiста, здивувався: його фотографiя стояла на столi  в
новiй полакованiй рамочцi.
   Iнодi траплялися також iншi "пропажi". Одну з таких  виявив  випадково.
Прочитавши в "Киевской старине" роман Михайла Старицького  "Перед  бурей",
залишився незадоволений i поклав часопис у мисник. Згодом вирiшив написати
гостру рецензiю на той роман. Подивився туди, де мала бути книга, -  нема.
Пригадував, чи не дав кому почитати. Нi, не  давав.  Понервував  трохи,  а
через два днi виявив ?? на тому ж  таки  мiсцi.  Здогадався  -  то  робота
Нюргустани, але дiвчинi нiчого не сказав - хай  собi  чита?  на  здоров'я.
Потiм сам почав пiдбирати цiкавi книжки i навмисно клав на  виднотi.  Вони
також зникали, а за кiлька днiв поверталися назад.
   Все це нагадувало йому дитячу гру в пiжмурки, яка iнтригувала, веселила
й заохочувала. Позавчора розповiв про Нюргустанинi вчинки  сво?й  ученицi.
Та слухала не дуже уважно, iнодi голосно смiялася,  а  потiм,  закопиливши
губу, кинула:
   - Якутка, дикунка.
   Павла вразила така неприхована зневага.
   - Як вам не соромно, Анфiсо?
   Дiвчина прикусила язика i густо зашарiлася. В кiмнатi запанувала терпка
й прикра тиша. Довго обо?  сидiли  мовчки,  не  знаючи,  що  далi  казати.
Нарештi Анфiса звела на вчителя гарнi ревнивi очi.
   - Ви, бачу, закоханi в ту якутку. Чи не  дума?те  одружуватися  з  нею?
Серед полiтичних таке зараз у модi.
   - Що ви говорите? - здивувався Грабовський. -  Як  вам  не  соромно!  Я
нiколи про це й не думав. Нюргустана справдi чудова дiвчина, але ж вона ще
напiвдитина, майже вдвiчi молодша од мене. I взагалi...
   - Та, що жила в Зубрилова, скидалася на пiдлiтка.
   - Ви про що? Зубрилов? Василь Петрович?
   - Так! - випалила мстиво. - Було це понад десять рокiв тому.  Тодi  вiн
поселив у себе малу якутяночку, ну,  а  потiм,  коли  при?хала  сюди  його
наречена, якутяночцi довелося покинути тепле гнiздечко. Ту iсторiю й  досi
переказують у мiстi, можете самi почути.
   - Анфiсо!! - вигукнув вiн. - Для чого  перегорта?те  гидкий  мiщанський
мотлох? Не вiрте дурним пересудам. Ви ж молода, письменна. Всю правду  про
стосунки Зубрилова з тi?ю дiвчинкою розповiв Володимир Короленко  у  книзi
"История моего современника". Я читав - знаю. Якщо хочете, ось вам  книжка
- почитайте.
   Анфiса ще дужче почервонiла. Бiльше не сказала  жодного  слова.  Мовчки
взяла книжку i вийшла не прощаючись.
   Чи прочитала вже?

   8_

   Рожевi, мов пелюстки розквiтло? троянди, мрi?-видiння, в  обiймах  яких
звечора солодко заснув, сьогоднi вранцi зовсiм потьмарилися, згубивши сво?
чiткi й манливi обриси. I не пiзнати, наче вночi хтось пiдмiнив ?х сiрими,
похмурими й вiдворотними.  В  серцi  ворушиться  задавнений  бiль,  а  очi
туманить важкий, як осiннiй дощ, смуток. Що далi робити? Де знайти вихiд?
   Знову схиля?ться над присудом барнаульсько?  мiщансько?  громади,  який
учора нарештi отримав, ще i ще вчиту?ться в нього, вдуму?ться, а щасливого
вечiрнього настрою, викликаного тим присудом, не осягне. Почина?  злостиво
ремствувати на себе, на свою  хистку  натуру,  в  якiй  часто,  слiдом  за
вогнистими спалахами райдужних надiй, звiльна народжуються пекучi сумнiви.
   Нема з ким погомонiти, порадитись - балаганцi  далеко,  Вiташевський  i
Зубрилов недужi, а Гаврилови й досi гостюють у Павловську.  Нема.  Тому  в
думках спереча?ться сам з собою, поволi роздвоюючись. Нiби два рiзнi, ба й
протилежнi Грабовськi зiткнулись на вузькiй i непевнiй гребельцi й нiяк не
можуть розминутися.
   Занадто багато пережито, занадто багато  гiркого  досвiду  набуто,  щоб
весело й бездумно дивитися в завтрашнiй день, завбачити й наблизити його.
   - Ну, чого  супишся?  Не  вiриш?  Он  же  перед  тобою  лежить  присуд,
стверджений пiдписами старости Красiна i двох з половиною  десяткiв  мiщан
та ще й печаткою. Тут недвозначно сказано - барнаульцi приймають  тебе  до
сво?? громади.
   - I ручаться, що справно сплачуватиму казнi майбутнi побори?
   - Навiть самi зобов'язуються платити за тебе.
   - Якщо я помру, так i не поквитавшись з царським троном.
   - Усi помирають, коли приходить час...
   - А  до  того  тягтиму  податкову  лямку,  втративши  i  тi  дванадцять
карбованцiв  запомоги,  яка  належить  полiтичним  засланцям?  Знаю.   Вже
пересвiдчився. Так було i з селом Павловським, коли мене туди прийняли  За
те здерли двадцять п'ять карбованцiв, а ще чотири карбованцi й сорок  одну
з трьома чвертками копiйку - нiби на податок за бiжучий рiк. Сподiваючись,
що барнаульцi задовольнять мо? прохання, позавчора ?здив  у  Павловське  -
провiдати, як виписатися звiдти. А там знову, наче на  цимбалах,  заграли:
виписати можна, однак мусите сплатити податок за два роки наперед. Чу?ш  -
мусите.
   - Ну, коли треба...
   - Коли треба... А що дала менi та приписка до Павловського? Обернула  з
полiтичного засланця на селянина-поселенця - ото i все. Та й  де  ж  грошi
брати? Попросив би гонорар у львiв'ян, так не можна його переслати - однак
держава конфiску?. Заробиш у злиденного осадчого? Марна надiя - то копiйки
нiкчемнi. На Вiлюйщинi припас  триста  карбованцiв  -  до?хав  сюди  i  он
помаленьку вже кiнчаю ?х. А далi?
   - Ти ж одержиш у барнаульськiй громадi паспорт, а  з  ним  -  право  на
мандри по всьому Сибiру, i можеш спинитись жити там, де вподоба?ться.
   - Можеш, можеш... Так гадав,  просячись  у  Павловське.  А  що  вийшло?
По?хав  до  старости,  прошу  паспорт,   а   той:   не   дам,   не   можу,
генерал-губернатор заборонив. От тобi й право.
   - Барнаул - не Павловське, мiщанська  громада  -  не  сiльська.  У  не?
бiльше сили.
   - Навiть дуже багато - як у жебрака майна.
   - Хай i так, але ж можеш поки що не мандрувати, а спинитися в Барнаулi.
З клiматичного погляду це мiсто не таке  вже  й  погане,  у  всякому  разi
краще, нiж Якутськ чи Вiлюйськ. Головне - можеш вирватися з  цього  пекла.
Маючи на руках присуд громади, проси в генерал-губернатора  дозволу  ?хати
до Барнаула.
   - Гада?ш, дозволить?
   - Чому ж би йому йти супроти громади?  Ну,  ще  порадиться  з  томським
губернатором.
   - Якраз той i може не прийняти. Для них нiяких законiв нема: не захотiв
- i квит.
   - То вже ти дарма. Чого б йому бути  проти  твого  пере?зду?  Вiн  тебе
особисто зна?? Не зна?. Про всяк випадок, коли вже нiчого не  сподiва?шся,
просись у Мiнусiнськ, кажуть, ?нiсейський губернатор, котрому пiдляга?  те
мiсто, трохи поступливiший i людянiший.
   - Людянiший? Усi вони одним миром мазанi.
   - Зрештою, можна проситись i до Тобольська - все ж далi на захiд. Та  й
Вiктор Костюрiн там.
   - Нi, нi, про Тобольськ поки що мовчи. Як не  вигорить  з  Барнаулом  i
Мiнусiнськом, тодi можна вхопитися й за Тобольськ.
   - Не заперечую. Тобольськ не втече. Спиняйся на Барнаулi й Мiнусiнську.
Проси паспорт, аби ви?хати туди. Тiльки не вiдкладай. Зараз же бери папiр,
ручку й пиши.
   ...Владно крокував новий рiк, перекривши снiгами все старе.  Несамовито
вiхолило пiд вiкнами. Мороз судомив груди, вищав на  дорогах,  душив  рибу
кригою, гнав дрiбну звiрину до селищ.
   У такий час знову стрiлися сам на сам два Грабовських. I  знову,  пiсля
довгенько? перерви, ожила розмова-суперечка.
   - От бачиш. Ти казав: чого йому бути проти  твого  пере?зду?  Вiн  тебе
особисто не зна?. А от же,  вiдмовився  прийняти.  Навiть  казенна  палата
перечислила мене в Барнаул,  а  iркутський  генерал-губернатор  Горемикiн,
йдучи. назустрiч томському губернаторовi, не да? паспорта.
   -  Погано,  справдi,  виходить.  Я  думав,  сподiвався.  Але  на  цьому
спинятися не можна. Треба писати, писати, просити, клопотатися,  вимагати,
зрештою, - набридати. Краплини скелi руйнують.
   - Краплини руйнують, бо ?м допомагають сонце, вiтри,  люди.  А  спробуй
тут зруйнувати. Писав уже не один раз. Нагадував. Набридав, та все  те  як
об стiну горохом. Я йому - Барнаул, Мiнусiнськ, а вiн менi - Балаганськ, i
бiльше нiчого. Нiби глузу?, ?дь, мовляв. А чого туди по?ду - шукати  сво??
загибелi? Балаганськ не кращий Якутська.
   - Що ж робити?
   - Не знаю. Нiчого не знаю i не бачу  попереду.  Вiда?ш,  сю  зиму  нiби
трохи легше - кров горлом не йде, але дихати важко. Сам  бачиш:  часом  до
порога дiйду i вже задихаюсь. Так само, як  з  ким  побалакаю  або  навiть
посиджу в шумному товариствi, - все мене знесилю?. Опроче, в останнiй  час
я почав цуратись людей: менi важко, як до мене хтось приходить,  а  самому
ходити ще важче. В товариствi, коли доводиться бувати,  сиджу  мовчки,  не
кажу нi слова, про що говорять - не вслухаюсь, а думаю про що-небудь сво?.
Часто хочеться плакати. Чую, все це - початок яко?сь  хвороби,  але  iншим
бути не здужаю; що далi, то гiрше. От хiба пустять до Барнаула, може,  там
оклигаю. Укра?нська книжка - се ?дина втiха, боюсь, щоб  не  прийшов  час,
коли й вона обридне, як усе навкруги;  се  буде  справжн?  нещастя  i  моя
пагуба.
   - Укра?нськi книжки тобi приходять потроху, ти  ?х  так  любиш,  що  не
зможеш зненавидiти. До того ж з Барнаулом ще не все втрачено  -  остаточне
слово залиша?ться за мiнiстром внутрiшнiх справ. Ти ж написав йому?
   - Написав.
   - Добре зробив.
   - Гада?ш, мiнiстр пiде супроти Горемикiна?
   - Можливо.
   - Цiлком виключено. Ворон вороновi ока не видзьоба?. Усi вони дiють  за
принципом: рука руку ми?.
   - Значить, виходу нема?
   - Так, нема. В кожному разi - для мене.
   - Як це зрозумiти?
   - Дуже просто. Можна б вирватися звiдси,  написавши  прошенi?  на  тему
"грех юности моея и неведения моего не помяни", але такого прошенiя  я  не
можу написати i нiколи не напишу. Нiколи! Значить, сиди i "нiчогiсiнько не
жди", як казав наш великий правдовидець Тарас.
   -  Так,  так.  А  може  б,  не  вiдпихати  з  порога  того   осоружного
Балаганська, тверезо подумати над генерал-губернаторською пропозицi?ю.
   - ?хати туди?
   - Хай поки що туди, аби вирватися звiдси.
   - Ой-йо-йой. Уявляю собi, як мене там стрiнуть, пригадавши мою участь у
протестi проти якутсько? рiзанини. Створять менi ще гiрше пекло, нiж тут.
   - А все-таки подумай.
   - Важко. Почекаю вiдповiдi мiнiстра.  Якщо  вiн  пiдтрима?  Горемикiна,
тодi попрошуся в Тобольськ.

   9_

   Вони удвох розмовляли,  а  Ольга  копалася  в  бiблiотецi,  розглядаючи
корiнцi книжок на миснику.
   - О-о! - зрадiла. - Тут ? поповнення.
   - Дещо позавчора прийшло з Ки?ва та Львова, - потвердив Грабовський.
   - Бачу, прийшло, але чому воно прихову?ться вiд друзiв?
   - Сам ще не встиг переглянути. Та й, крiм того, все  те  ---  переважно
про Укра?ну.
   - Хiба нас Укра?на не цiкавить?
   - Можливо, цiкавить, але мову не зрозумi?те.
   - Важкувато, однак я вже  трохи  наловчилася.  Навiть  Кость  Семенович
пiдучу?. Правда, Костику?
   --Так, - вiдповiв Гаврилов. - Пiдбери щось новеньке, дома почита?мо.  -
I вже до Грабовського: - Так от я й кажу, чи не  по?хати  б  нам  разом  у
Балаганськ. Я згоден, нас там не дуже чекають,  але  ми  на  ?х  ласку  не
розрахову?мо. Давайте чкурнемо.
   - Ви так  запрошу?те,  нiби  вже  одержали  дозвiл  на  пере?зд.  Ще  ж
невiдомо, як поставиться генерал-губернатор до вашого клопотання.
   - Думаю, в Балаганськ дозволить, туди небагато  просяться.  Я  тут  уже
просто дихати не можу. I з тим негiдником лиха не обберешся.
   - Ви про Сержа?
   - Та про нього ж, хай вiн без вогню згорить.
   - Знову щось напаскудив?
   - Кожен день паскудить, де тiльки може. Другий  Гiммер.  Крутиться  мiж
нами, слуха?, а потiм доносить начальству  або  розпуска?  бруднi  плiтки.
Словом, ми з Олею до себе його бiльше не пустимо. А ви?
   - Вiн до мене нiколи не заходив, бо  я  не  давав  для  цього  приводу.
Думаю, й надалi не заходитиме. У мене нiчого спiльного з ним нема  i  бути
не може.
   - А ви це бачили? - перебила розмову Ольга.
   Грабовський пiзнав у ?? руках шостий номер часопису "Жит? i  слово"  за
минулий рiк.
   - Що там таке? - поцiкавився Гаврилов.
   - А от слухайте.
   Ольга схилилась над розгорнутою книжкою  i,  долаючи  труднощi  вимови,
поволi продовжила:
   - "Почина?мо оцю хронiку сумною звiсткою. Один  з  талановитих  молодих
письменникiв укра?нських, звiсний також читачам "Жит? i слово" пiд  назвою
Павла Граба, пробува? вже довгi лiта на далекiй Сибiрi. Важкi се лiта, що,
мов тяжкий молот,  викували  його  поетичний  талант  i  пiддали  йому  тi
проймаючi та заразом здержанi i глибокi тони, що так i стогнуть, i плачуть
у його пiснях..."
   Грабовський хотiв спинити читання, але не мiг. Намагався не слухати,  а
чув. I диво - написане ним i про нього зараз сприймалося не так, як ранiш,
коли читав сам: тепер iшлося нiби не  про  нього,  а  про  iншу,  сторонню
людину, про яку колись, десь, зда?ться, чував, але яко? власновiч не бачив
i не зна?. Може, то й не одна якась конкретна  людина,  а  персонiфiкована
?днiсть тих буденних  i  страхiтливих  явищ,  тих  мук  i  болячок,  якими
сповнене життя сибiрського засланця.
   Звiдкiля вони, тi явища, тi болячки, вiдомi Франковi?  А,  видно,  таки
вiдомi.  Отже  -  Вiлюйськ...  Переведено  в   Якутськ...   Росiйський   i
укра?нський мартирологи... Замучений Чернишевський... Далекий глухий улус,
де нема нi товариства, нi працi, нi помочi вiд хвороби... Про кого все це?
Чекай, чекай, щось таки справдi знайоме...
   Голос Ольги тремтiв, гублячи свiй високий i дзвiнкий тембр. Лице  жiнки
обгорталося темною  хмаринкою,  плечi  стискувалися,  втягуючи  бiлу  шию.
Дихала важко, глибоко.
   Дочитавши травневий Павлiв лист,  наведений  у  статтi,  вона  змовкла,
поклала книжку на колiна i стулила повiки. Сидiла немовби приречена.
   - Все? - ледве чутно запитав Кость.
   - Нi, - заперечливо хитнула головою.  Згодом  розтулила  повiки  i,  не
витираючи слiз, що бринiли на них, читала далi ще тихiше та душевнiше:
   - "Доконали людо?ди ще одну молоду силу, понiвечили гарний  талант,  що
мiг би був зробити чимало доброго серед сво?? рiдно? суспiльностi. I  нема
то? сили, щоби хоч тепер, засудженого на смерть  самою  природою,  вирвала
його з пазурiв варварсько? адмiнiстрацi?, облегшила йому муки конання!"
   Знову мовчання, знову ще давкiшi сльози.
   - "Терпи ж, наш нещасний,  сердешний  товаришу!  Неси  до  могили  свiй
важкий хрест та знай, що тут,  далеко,  в  рiдному  краю,  тебе  знають  i
люблять i що iм'я тво? яснiтиме в рядi тих наших мученикiв, що, наче  стяг
бойовий, ведуть i вестимуть цiлi поколiння до боротьби з усякою самоволею,
з усяким гнiтом..."
   Ольга болiсно зойкнула, згорнула книжку,  поклала  на  стiл  i,  рвучко
висмикнувши з рукава хусточку, взялась витирати  очi.  Кость  пiдiйшов  до
не?, обняв за плечi, нiжно погладив коси.
   - Заспокойся, Олю. А хто це писав?
   Замiсть Ольги вiдповiв Грабовський:
   - Iван Франко, мiй благодiйник на Укра?нi.
   - Видно, чоловiк велико? сили i доброго серця.
   - Та свiтлого розуму, - додав Грабовський.
   - Така пiдтримка багато важить. Щасливий той, хто ма?  таких  друзiв  i
заступникiв. - Кость трохи помовчав. - Ну, то як з Балаганськом? ?демо?
   Грабовський думав.
   - Олю, - звернувся Гаврилов до дружини, яка мовчки ще раз  перечитувала
Франкову статтю, - допоможи менi, проси й ти Павла Арсеновича, може,  тебе
вiн послуха?.
   Ольга одiрвалася вiд читання i благальне глянула на Грабовського.
   - ?дьмо, справдi, - сказала. - Разом буде i легше, i веселiше. Га?
   - Побачимо.
   ***
   Грабовський  мовчки  одсунув  зошит,  клопiтке  потер  долонею  чоло  i
замислився. На розгорнутих сторiнках мiшма миготiли синi й червонi лiтери.
Звiв здивований погляд на ученицю.
   - Що з вами, Анфiсо?
   Дiвчина  скрипнула  стiльцем,  почервонiла,  мов  калиновий  кетяг,   i
опустила сумнi очi додолу.
   Сьогоднi вiн таки не пiзнавав ??, хоч, здавалось, уже  й  вивчив.  Досi
так старанно працювала, так гарно засвоювала програму, що вiн  щиро  радiв
доброю радiстю вчителя. Недавно навiть  запитав  Антонiну  Михайлiвну,  як
устига? Анфiса в гiмназi?, i та сказала:
   - Нiчого, навiть добре. Пiдтягу?ться дiвчина, працю? з  вогником.  Якщо
так i далi працюватиме, то одержить, думаю, атестат. Спасибi за  допомогу,
бо без вас вона нiколи б не осилила курсу.
   - Якби сама не взялася за розум, то i я б нiчого не зробив.
   - Та то вже так, але ранiш не бралася. Тримайте ?? в руках.
   I раптом - нинi прийшла на заняття зовсiм  неготова.  Домашн?  завдання
виконала неуважно i неохайно, правила запам'ятала  нетвердо,  в  диктантi,
тiльки-но написаному, допустила багато помилок. I навiть таких, якi нiколи
в не? не траплялися, -  переважно  пропуски  букв  та  роздiлових  знакiв.
Звiдки це? Чи дома щось трапилось, чи в школi?
   - Що з вами, Анфiсо? - повторив.
   - Можна  забрати?  -  простягнула  руку  до  зошита,  нiби  й  не  чула
запитання. - Можна?
   - Можна, звичайно, але ж ви не вiдповiли на мо? питання.
   - Дозвольте менi йти, - попросила.
   - Iдiть, хоч я ще нiчого не пояснював i завдання не дав. Чи, може,  моя
допомога вам уже взагалi не потрiбна?
   - Нi, нi, потрiбна, - вiдповiла рiшуче. - Навiть дуже потрiбна.
   - А що ж сьогоднi сталося?
   - Нiчого особливого. До такого я вже звикла.
   - До чого?
   - Учора, як i завжди, батько прийшов  додому  п'яний,  збиткувався  над
матiр'ю. Я заступилася, а вiн тодi напався на мене. Боже мiй, коли б  менi
вже закiнчити школу i перейти на  власний  хлiб.  Далi  так  жити  несила.
Попрiкають шматком, грiшми,  якi  треба  платити  вам,  обзивають,  лають.
Наказав бiльше не ходити нi в школу, нi до вас.
   Дiвчина змовкла, ледве стримуючи сльози, ?? повнi губи смикалися,  наче
в скривджено? дитини, що збира?ться  плакати.  Спантеличений  i  вражений,
учитель не знав, як повестися.
   - Заспокойтесь, Анфiсо, - сказав, згортаючи зошит.  -  Слiзьми  тут  не
зарадите. Батько сп'яну накричав, не зважайте  на  те.  Гiмназiю  таки  не
покидайте, а про плату менi не журiться, навiть викиньте ??  з  голови.  Я
допоможу вам i без грошей.
   - Без грошей? - звела на нього заплаканi очi. - Даром?
   - Можете це й батьковi сказати, хай заспоко?ться.
   - Спасибi, - майже прошепотiла. - А за те, що  я  говорила  про  вас  i
Нюргустану,  про  Зубрилова  i  ту  якутяночку,   прошу   вибачити   менi.
Наслухалася всiляких теревенiв та й сама почала плести дурницi.  Короленка
я прочитала, тепер вiрю йому.
   - От i добре. Берiмось за роботу.
   ***
   Сьогоднi Лена таки незвичайна. Бачив ?? вже не один  десяток  разiв,  а
такою, як зараз, ще не доводилось бачити. Чи сонце, спинившись  у  зенiтi,
яскравiше свiтить, бо ж на небi жодно? тобi  хмариночки,  а  чи,  може,  з
цього величезного модринового плоту, на якому оце прилiг, вилiзши з  води,
краще видно.
   Течiя рiчки - широка, велична i лискуча, мов велетенське  дзеркало,  що
увiбрало в себе все сонячне промiння. На нiй - золотавi косяки, спрямованi
сво?ми пiщаними гостряками до русла, розлогi плеса та острови. По лiсистих
островах - густа трава, на якiй  пасуться  воли,  корови,  телята.  Тамтой
берег ледве манячить, а  на  ньому  -  люди,  люди  наче  мурахи.  Старшi,
скупавшись,  вигрiваються  мовчки,  молодь  веслу?  на   човнах,   спiва?,
смi?ться, а дiтлахи талапаються на  прибережнiй  мiлинi  i  галасують,  аж
лящить.
   Йому також при?мно й радiсно. Лiниво  розкинув  руки  й  ноги,  бородою
врився в  гарячий  пiсок.  Зда?ться,  навiть  чу?,  як  сонячне  промiння,
пронизуючи все тiло, висмокту? з  нього  недуги.  Легко  диха?ться,  легко
дума?ться. От коли б тут, у Якутi?, стояли  такi  погожi  та  дзвiнкi,  як
нинiшнiй, днi хоча б чотири-п'ять мiсяцiв на рiк, то заради них можна було
б якось коротати всi iншi - вологi, задушливi,  люто  холоднi.  Але  таких
бува? мало, зовсiм мало, десь вiд кiнця червня до середини серпня.
   Нi, треба тiкати звiдси, тiкати  скорiше,  обриваючи  поли.  Тепер  уже
ясно, Барнаула йому не бачити  -  мiнiстр  внутрiшнiх  справ  погодився  з
Горемикiним. Кiнець. Далi нема куди рипатись, нема перед ким клопотатися.
   - Годi, - мимрить. - До бога високо, до царя далеко...
   Що ж далi? Куди податися? У Балаганськ разом з Гавриловими? Гарнi  вони
люди - з ними не страшно ?хати. Уже й Ольга, окремо вiд Костя  Семеновича,
благала пристати до компанi?.
   Так, так, без жодного перебiльшення, - благала крiзь сльози. Але  невже
вона не розумi?, що i тут уже нема сил дивитися на не? здалеку,  каратись,
мучитись ночами, жити подвiйним життям, грати якусь дивовижну роль мiж нею
та ?? чоловiком? А що ж буде в Балаганську?
   - Тю, бий тебе лиха година, - плюнув спересердя, побачивши недалеко вiд
себе Сержа, який махав йому капелюхом. - Тiльки цього браку?.
   Про що говорити з цим пiдступним слимаком та ще й  психопатом?  Слухати
його самохвали про те, як до нього липнуть мiсцевi дiвчата та молодицi, чи
похулки на старих полiтичних засланцiв?
   Щоб уникнути  небажано?  розмови,  Грабовський  встав  i  квапно  почав
одягатися. Але пiзно.
   - Салют, Павле Арсеновичу, - сунув свою спiтнiлу руку Серж. -  Салют  i
золотi побажання. Куди так поспiша?те? Давайте покупа?мось разом.
   - Спасибi, я тут уже давненько, а менi перегрiватися не можна.
   - Чому не можна? Повiрте менi, лiкаревi, -  вам  на  сонцi  треба  бути
найбiльше. Сонце, рiчкове повiтря, мiцнi вина i гарнi дiвчата...
   - Нi, нi, Гус?в радив оберiгатися.
   - Гус?в, - кисло скривився Серж.  -  Теж  менi  спецiалiст.  Костоправ,
коновал, ескулап нещасний. Не вiрте шарлатановi.  Сучасна  медицина  таких
невiгласiв викида? на смiтник. Крiм того, я давно вже збираюся  поговорити
з вами.
   - Про що?
   - Маю до вас справу.
   - Яку?
   - Та-а, - трохи зам'явся Серж, але за мить опанував себе. - Воно нiби й
не справа, просто дружня розмова  тет-а-тет...  -  Вiн  оглянувся,  набрав
жертовного  вигляду  i  продовжив:  -  Талановитим  та   смiливим   людям,
по-справжньому освiченим, самi вiда?те, живеться нелегко.  А  найприкрiше,
мабуть, те, що часто лиха завдають ?м не супротивники, не вороги, а сво? -
полiтичнi засланцi. Взяти хоча б мене. Звiсно, знаю я  бiльше,  нiж  iншi,
далi за них бачу. Але, дозвольте спитати, в чому ж тут моя  провина?  Хiба
це  да?  резони  старим  пенькам  вороже  ставитись  до  мене,  зневажати,
ображати? Не да?, звичайно, проте саме так виходить. Готовi в  ложцi  води
втопити, в багно затоптати, на порошок стерти.
   - Кого ма?те на увазi?
   - Та чимало всiляких там... Ну, бог з ними, залишимо ?х,  тим  паче  що
?хня катеринка вже не гра? i  нiколи  не  гратиме.  Ми  з  вами  освiченi,
молодi, красивi, у нас ? сво? iнтереси, нам треба жити по-новому i  вволю.
Давайте разом пiдемо на вечiр.
   - Куди?
   - В гiмназiю. Там сьогоднi випуск.  Кажуть,  буде  пiкнiк,  за  чаркою,
звiсно, i  безпремiнно  танцi.  А  коли  б  ви  знали,  якi  там  апетитнi
гiмназисточки - пальчики оближеш. Я запитав Антонiну Михайлiвну, чи  можна
прийти, i  вона  не  заперечувала,  хоч  i  здивовано  потиснула  плечима.
Вважайте мене запрошеним, а ви зi мною не пропадете. Гайда?
   - Не пiду. Мене, правда, одна випускниця запрошувала, але не можу.
   - Запрошувала? Котра ж це?
   - Хiба неоднаково? Словом - не пiду.
   - Виходить, i ви вiдпиха?те мене, тягнете руку за старим луб'ям?
   - Я вас не вiдпихаю i руки...
   - Знаю, - перебив Серж. - Сердитесь за Дмитра Адольфовича, але я з  ним
нiколи не мав нiчого спiльного.
   - Хоча й обiцяли вiдплатити.
   - То брехня Гаврилових. Цього вже так не залишу. Я...
   - Забудьмо це, нiби ми й не розмовляли. Вибачте, менi час додому. Бажаю
гарно провести вечiр.
   - Дозвольте на днях забiгти до вас?
   - Якщо дуже треба, то...
   _
   10_

   Iшов поволi, машинально переставляючи ноги. I  незчувся,  як  забрiв  з
Берегово? на Велику, як пересiк Собранську,  обiгнув  залишки  дерев'яного
острога i опинився на  березi  невеликого  ставу.  Присiвши  на  дерев'яну
колоду, задивився на плесо, посрiблене  пiвнiчним  сяйвом.  Он  посерединi
водоймища лiниво похиту?ться, наче п'яний, човен.  На  човнi  маячать  три
темнi силуети, i чути пiсню.
   Слiв тi?? пiснi вiн не зна?, нiколи не чув,  зда?ться,  також  мелодi?,
але вона чимось нiби знайома. Хто  ??  спiвав,  де,  коли?  Звiдкiля  вона
запала в серце i зараз тихо бринить? Може, тому на душi так  тихо.  Тiльки
десь у найглибшому закуточку ?? ворушиться неспокiй, у якому переплелися i
радiсть, i жаль. Розумi?: iнакше й бути не може - адже завтра  з  Якутська
вирушають Вiташевськi та Зубрилови.
   Нарештi дочекалися свого щастя - ?дуть у Росiю. Хiба ж не радiтимеш  за
них? I все-таки важко. Важко й сумно, коли подума?ш; можливо, з  ними  вже
нiколи не зустрiнешся, не почу?ш ?х голосiв, не побачиш заклопотаних очей.
   А ще сумнiше, як  згада?ш:  тобi  залиша?ться  калатати  тут  ще  понад
дев'ять рокiв. Дев'ять пекельних зим, дев'ять болотистих осеней та  весен,
дев'ять парких, спекотливих лiт. Чи виживеш, чи  перетягнеш?  Нема  надiй,
ой, нема. Та цур ?м, тим надiям. Попрацювати б хоч трохи  пером  -  бiльше
нiчого й не треба.
   А де та моя "Доля"? Що з нею? Чи дiйшла до Львова, чи отримав ??  Кость
Панькiвський, чи готу? до  видання,  а  чи  десь  загубилася  на  розгiллi
сибiрських дорiг?
   Уже й "Хому  Баглая"  час  одсилати.  Але  кому?  Знову  Панькiвському,
Франковi  чи  Павликовi?  Нi,  одiшлю,  мабуть,  Грiнченковi,  може,  тому
пощастить видати. Треба, як радив Вiктор Кранiхфельд, шукати видавцiв i на
Надднiпрянськiй Укра?нi...
   У Вiташевських поки що не  було  нiкого  з  тих,  якi  мали  прийти  на
прощальну вечерю, - самi хазя? поралися, закiнчуючи збори в далеку дорогу.
По кутках сiней i просторо?  кiмнати  горбилися  набитi  домашнiми  речами
мiшки,  кошики,  валiзи.  Господар,  зiгнувшись  над  столом,  складав  та
зв'язував папери. Був замислений i трохи розжалоблений.
   - Оце, Павле Арсеновичу, - показав на два паперовi стосики, - нотатки з
сибiряковсько? i алдансько? експедицiй, у котрих я брав  участь,  коли  ви
жили  на  Вiлюйщинi.  Дуже,  зна?те,  цiкаво  було  подорожувати.  То   не
забудеться нiколи. Та ба, якби  ж  була  спромога  знайдене  пiд  час  тих
нелегких мандрiвок якось передати людям,  опублiкувати.  У  мене  тут  все
записано - i з географi?, i з топографi?, i з етнографi?, i навiть дещо  з
археологi?  та  антропологi?.  Зараз,  переглядаючи  нотатки,  навiть  сам
дивуюся, як багато було побачено й передумано тодi. Та що з того -  лежить
воно напiвсировиною, неопрацьоване i незужите.
   - А чому не опрацювали?
   - Легко питати, та важко вiдповiсти. Звiсно, можна  б  довести,  як  то
кажуть, до розуму, аби ж була надiя надрукувати його. Колись скористали  б
iсторики цього краю, надто етнографи. Кажу передусiм про етнографiв, бо  ж
i ландшафт, i русла рiк, i пiдземнi поклади - все те збережеться також для
наступних поколiнь майже таким, яким ? тепер, а побут змiню?ться, особливо
з настанням буржуазних вiдносин. Багато чого в ньому вiджива?, замiню?ться
новим, а фольклор, який побуту? переважно в  пам'ятi  та  устах  народних,
просто забува?ться.
   - То правда, - згоджу?ться Грабовський. - Можливо,  пощастить  у  Росi?
знайти видавця.
   - Дай боже, щоб пощастило. Проте тiшити  себе  райдужними  сподiванками
пiдстав небагато. Аби ж я осiв, скажiмо, в Петербурзi чи Москвi,  може  б,
дещо i прилiпив у якесь видання, однак жити там менi не дозволять, та мене
й самого туди не тягне. Хочу на Укра?ну. Думаю, коли зможу, оташуватися  в
Одесi  або  Херсонi.  А  хто  в  тих  заштатних  мiстах   спокуситься   на
публiкування якутських матерiалiв? Такi ледве чи знайдуться.
   Згадка про Укра?ну, як i скаржна розповiдь Миколи Олексiйовича, глибоко
вразила й засмутила Грабовського. Стояв наче зачарований, не бачив  уже  й
паперiв, не чув ?хнього сухого шарудiння. Iнодi машинально щось запитував,
кидав  сякi-такi  слова,  а  звихренi  думки   й   почуття   лiтали   десь
далеко-далеко. Розумiв, що поводитися так у  гостях  недобре,  але  нiчого
зробити з собою не мiг.
   Укра?на. Вiн нею живе, диха?, мрi?, снить.  Зда?ться,  на  Укра?нi  вiд
нього  вiдпали  б  усi   його   хвороби,   працював   би   на   будь-якiй,
найнепомiтнiшiй посадi. Напився б цiлющо? води з Днiпра, заглянув у  Ки?в,
Львiв, зустрiв сво?х заочних друзiв та благодiйникiв i серед них вiджив би
тiлом та душею.
   Укра?на. Але що вiн зна? про не?? Чи повнiстю уявля? ??  собi?  Мабуть,
не повнiстю. Пушкарне,  Охтирка,  Валки,  Харкiв  -  ото  i  вся,  власне,
Укра?на, яку реально бачив, а в нiй -  злиднi  аж  кишать,  пану?  сваволя
старост, урядникiв, стражникiв, справникiв, царських офiцерiв, тюремникiв.
   Нi,  вона,  Укра?на,  зда?ться,  повернена  до   нього   тiльки   сво?ю
романтичною, поетичною стороною. Може, то неволя, в якiй доводиться  жити,
та ностальгiя викликають саме цю сторону,  забуваючи  про  iншi.  Можливо.
Цiлком можливо. Уже  як  пощастить  вирватись  туди,  на  власнi  очi  все
побачить, усе, нiчого не обiйде байдуже. Чи не розчару?ться тодi?  З  його
натурою i таке не виключене.
   Незабутнi Шевченковi три лiта, якi осушили романтичнi  сльози  молодого
спiвця, i вiн почав  вити  совою,  го?ти  болючi  рани  нищiвною  сатирою,
проклинати панiв неситих та самого господа бога...
   Але чи пощастить добратися на Укра?ну, хоч раз ще глянути на не??
   - Ви замрiялися, Павле Арсеновичу, - помiтив господар невеселий настрiй
гостя. - Про рiднi кра? дума?те?
   - Вгадали, - зiтхнув. - Бувши там, поклонiться  вiд  мене  Укра?нi,  бо
менi, далебi, вже не доведеться побачити матiнку нашу.
   - Та що ви, бог з вами. Ого-о, я думаю, ми  незабаром  зустрiнемось  на
рiднiй землi, згада?мо цю розмову, i вам буде соромно.
   - Вашими устами мед пити та бога хвалити.
   - Не вiрите?
   - Щиро кажучи, не дуже вiрю. Ще  майже  десятилiття  треба  тинятися  в
Сибiру.
   - Це, звiсно, немало, i прожити його нелегко, особливо тут. Але повiрте
менi - чорт не такий рогатий, як його малюють. Коли сказати правду, i я не
сподiвався вижити. Ось-ось мине друге  десятилiття,  як  був  поранений  i
заарештований в Одесi. Потiм - тюрми, етапи, карiйська  каторга.  В  самiй
Якутi? уже п'ятнадцять рокiв вiдкоротав. Iнодi, особливо в улусах,  бувало
так круто, так сутужно, що надi? обривалися, готовий був пiдняти  руку  на
себе.  А  от  же  -  вижив.  Не  занепадайте,  Павле  Арсеновичу,   духом,
тримайтеся.
   Розмову перервав прихiд Якуцевичiв.
   - О-о-о! - побiг ?м  назустрiч  Вiташевський.  -  Антонiна  Михайлiвна,
Адольф Карлович! Безмежно радий i вдячний.
   У дверях блиснула лисина Зубрилова.
   - А що я прийшов, не радi?ш?
   Господар розвiв широко руки, наче для обiймiв.
   - Ощасливлений i зворушений до самих нiгтiв, Василю Петровичу, хоч ми з
тобою ще довго подорожуватимемо разом, набалака?мося. Сiдай.
   Та збуджений Зубрилов не сiв.
   - Ого, ви, бачу, вже зiбралися! - провадив, оглядаючи мiшки та пакунки.
- А я i не починав. Усе гасаю, про майбутн?  музею  клопочуся.  Треба,  бо
осташкiни, бодай ?х... А зна?те, друзi, про що я, йдучи сюди, думав?
   - Того й сам бог не вiдгадав би.
   - Коли такi несмекалистi, то слухайте, але не смiйтеся. Чомусь  людське
життя загалом,  а  особливо  наше,  полiтичних  засланцiв,  бачиться  менi
суцiльним ланцюгом зустрiчей i розлук. Дивний ланцюг. Радiсть зустрiчей та
бiль розлук переплiтаються в ньому майже безперервно, i,  може,  якраз  ця
безперервнiсть трима? людину на свiтi, допомага? ?й долати  всi  перепони,
падати й пiдводитися, ридати й смiятися. I ми колись зустрiлися, як могли,
пiдтримували одне одного, а тепер... Кажiть правду, чи до вподоби вам оця,
з дозволу сказати, фiлософiя?
   На запитання нiхто не встиг вiдповiсти, бо в хату зайшли Кость та Ольга
Гаврилови, несучи великий букет не дуже розкiшних якутських квiтiв.

   11_

   Несподiваний прихiд Анфiси при?мно здивував i схвилював  його.  Сам  не
зовсiм розумiв, як це i чому сталося, але  вже  давненько  ловив  себе  на
тому, що  пiсля  закiнчення  занять  з  ученицею  вiн  почав  усе  частiше
згадувати ??. У пам'ятi спливали такi  подробицi,  котрi  ранiш  проходили
повз нього, не залишаючи жодного слiду.
   Згадувалося, i як вона сидiла напроти нього  за  столом,  вся  зiбрана,
нiби замкнута в собi, i як нервово гризла нiгтi, коли  виправляв  допущенi
нею помилки, i як захоплено дивилась на  нього,  коли  розповiдав  щось  з
iсторi? чи лiтератури, i як сором'язливо  щулилась,  наче  боронилася  вiд
сподiваного удару, вiдчувши його погляд на собi.
   Хотiлось зустрiти ??,  побачити,  почути  голос  -  лагiдний  i  трошки
немовби полохливий. Якось навiть збирався пiти та привiтати з  закiнченням
гiмназi?, але стримував себе: осадчий може подумати - прийшов за  обiцяною
платою.
   - Добрий вечiр, Павле Арсеновичу, - подала маленьку теплу  руку.  -  Чи
пустите в хату?
   - Ви, зда?ться, вже зайшли.
   - Без запросин.
   - Для чого чекати  запрошення?  Ми  з  вами  разом  стiльки  штурмували
шкiльну мудрiсть, що можна заходити без зайвих церемонiй. Так же?
   - Так, але ви  не  захотiли  побачити,  як  завершився  той  штурм,  не
побували на нашому випускному вечорi.
   - Не велика бiда. Думаю, покажете свiй атестат.
   - Авжеж покажу, того  й  завiтала.  Нате,  -  простягнула,  не  зводячи
захоплених очей з учителя.
   Оцiнки в атестатi були не блискучi, але й не  поганi,  середнi,  навiть
переважали вищi бали.  Власне,  вiн  сподiвався  гiршого.  Мабуть,  трошки
натягували вчителi, зокрема Антонiна Михайлiвна.
   - Добре, - сказав, повертаючи документ. - Вiтаю з перемогою, - i  мiцно
потиснув обидвi руки дiвчини.
   Потиснув уже не як ученицi, а як давнiй знайомiй, за успiхи  яко?  щиро
радiв. Анфiса не зiщулилась, не почервонiла, а сприйняла це як  належне  i
цiлком зрозумiле. Видно, вiдчула себе  дорослою  i  самостiйною.  Колишнiй
переляк в ?? зiницях обернувся на осмислену й симпатичну задуму.
   Зовнi також помiтно змiнилася.  Замiсть  гiмназично?  форми  на  нiй  -
плаття, хоч i не дороге, але нове, зшите зi смаком та  за  новiшою  модою:
рукави коротенькi, в талi? звужене,  а  на  грудях  глибоко  декольтоване.
Зачiска,  до  яко?  звик,  згубила   сво?   строгi   обриси,   передбаченi
гiмназичними побутовими нормами. Та й загалом дiвчина якось нiби пiдросла,
вилюднiла, i ?? жiночi принади чiткiше окреслилися. Тiльки тепер згадав  -
вона не така молода, ?й уже перехилило за два десятки рокiв.
   - Вiтаю, - ще раз повторив.
   - Спасибi, - вiдповiла i грайливо сяйнула карими очима. - Але я на  вас
сердита i гнiваюсь.
   - За що?
   - На вечорi гiмназiя не могла вмiстити людей, грав оркестр,  танцювали.
Вас так чекала Антонiна Михайлiвна, так чекали...
   - Навiть чекали? - здивувався. - Чого раптом? Та й хто мене  там  зна?,
крiм Антонiни Михайлiвни?
   - Менi було боляче i сумно. Не захотiли потiшитися разом зi мною.
   - Навпаки, я радий, що ви успiшно скiнчили школу, почнете працювати. Не
хочу хвалитися, проте я тут теж зiграв якусь роль.
   - Головну, - додала палко.
   - Не головну, звичайно, головна належить  вам:  попрацювали,  напружили
всi сили - от i вийшло, як повинно бути. Коли хочете,  щоб  ми  вiдзначили
ваше закiнчення гiмназi?,  давайте  нагрi?мо  чаю  i  разом  побенкету?мо.
Згода?
   - З великою радiстю.
   За роботу взялися дружно. Грiючи в сiнях самовар, через вiдчиненi дверi
крадькома стежив, як вона поралася бiля посуду - мила,  витирала  склянки,
чайнi ложки, блюдечка. Потiм взялася за стiл: переклала книжки  та  папери
на мисник, застелила скатертиною, посерединi поставила  миску  з  печивом,
сло?к з варенням, цукор. Робила все це моторно й  охайно,  мов  досвiдчена
господиня. Коли принiс паруючий самовар, здалося, що кiмната  посвiтлiшала
i стала затишнiшою. Розумiв - нiчого в нiй  не  змiнилося,  а  проте  було
при?мно.
   - От i почина?мо повторний випускний  вечiр,  -  засмiялась,  наливаючи
окрiп у склянки. - Вина й музикiв сьогоднi, зда?ться, не буде,  однак  вiд
того врочистiсть анiтрохи не зменшу?ться. А як  гада?  мiй  учитель?  -  i
глянула прямо в очi. - Може, збiгати до лавки?
   - Не треба. Мiцний чай та ще в теплiй компанi? цiлком замiнить i  вина,
i лiкери, i коньяки, i горiлку, i навiть...
   - А мiй батенько дума? не так, - зiтхнула.
   - То його справа. Кажу про себе. А ви як вважа?те?
   - Учениця повинна йти за сво?м учителем.
   - Повинна?
   - Може, не те слово, просто - йде.
   - При?мно чути. Значить, учитель спромiгся прищепити ?й сво? погляди  i
смаки. А що учениця плану? далi робити?
   - Сподiва?ться, вчитель i тут пiдкаже.
   - Ще не шукали службу?
   - Шукала, та марно,  нiде  нема  вакансi?.  Обiця?  допомогти  Антонiна
Михайлiвна. Якщо можете, поговорiть з нею, вона вас дуже поважа? i шану?.
   - Яка робота?
   - У бiблiотецi гiмназi?.
   - Побалакаю. Значить, на цьому науцi кiнець?
   - Навпаки, хочу далi вчитися, аби стати такою, як Антонiна  Михайлiвна.
Менi  подоба?ться  працювати  в  школi.  Навчати  дiтей  читати,   писати,
вираховувати, готувати ?х до самостiйного життя...
   - Похвально! - аж вигукнув вiн. - Учiться.
   - А ви допоможете пiдготуватися до екзаменiв за вчительську  семiнарiю?
- запитала i, не чекаючи вiдповiдi, сквапно додала: - Тепер, маючи власний
заробiток, справно сплачуватиму за науку.
   - Соромтеся, Анфiсо! - спохмурнiв нараз, наче йому завдали болю. - Чого
з оплати почина?те? Невже не розумi?те, що це обража? мене?
   - Вибачайте, не хотiла образити. Ви стiльки вiддали менi часу й  уваги,
так допомогли...
   - Облиште те. Я i далi все, що зможу, зроблю  для  вас.  Та,  на  жаль,
зроблю, мабуть, небагато, бо збираюся ?хати з Якутська.
   - Куди?
   - Планую в Балаганськ.
   - Коли?
   - У кiнцi цього мiсяця.
   - Що-о-о? - ?? очi потемнiшали i округлилися,  в  них  майнула  глибока
тривога.
   Довго мовчала, втупивши смутний погляд у склянку. I в тiй  задумi  була
особливо привабливою. Вiн не знав, як вiдповiсти.
   Нараз схопилася, немовби згадала щось важливе.
   - Менi час, - зiтхнула.
   - Чого так раптово? Посидьте.
   Здавалось, не чула прохання.  Мовчки  пiдвелася,  поправила  зачiску  i
рушила з хати.
   - Бувайте здоровi.
   - Анфiсо! - пiдвiвся з стiльця, але доки  вийшов  надвiр,  дiвчина  вже
була за брамою.
   Стояв розгублений i знiяковiлий, не знаючи, що робити.

   12_

   Тако? гостi, яка зараз прийшла, не сподiвався i сподiватися  не  мiг  -
старша донька Якуцевичiв.  Захекана,  розпатлана,  тримала  в  однiй  руцi
лозину, а в другiй конверт.
   -  Добрий  день,  Вiрочко,  -  вiдповiв  на  привiтання.  -  Чого   так
задихалась?
   - Бiгла, - випалила дiвчинка. - Боялася  псiв.  Вони  такi  злющi,  так
кусаються. Ось вам, - простягнула конверт.
   На ньому нiчого не було написано.
   - Вiд матерi?
   - Анфiса дала. Прийшла  в  гiмназiю,  каже:  однеси  дядьковi  Павловi.
Побiжу, бо мама як дiзна?ться, що без ?? дозволу пiшла, то буде менi. Ляля
одна не хоче гратися.
   Випровадивши дiвчинку, розкле?в конверта. Лист був великий  -  на  двох
зошитових аркушах, густо списаних з обох бокiв. Видно, Анфiса квапилася  i
нервувала писавши, бо забула залишати поля, лiтери  стояли  нерiвно,  а  в
текстi рябiли закреслення, виправлення, багатокрапки.
   "Дорогий учителю! Не засуджуйте мене, що пишу Вам таке. Сама  знаю,  це
негарно, непристойно, однак iнакше не можу. А втiм, воля  Ваша,  хочете  -
смiйтеся надi мною, хочете - зневажайте, засуджуйте. Менi однаково,  а  що
маю сказати - скажу. От i слухайте.
   Даруйте за наглу втечу вiд Вас. Зробила погано,  некультурно,  нечемно,
ще гiрше можна сказати. За той нерозважний  вибрик  сама  себе  ненавиджу,
проклинаю. Тодi я, прийшовши додому, плакала до самого вечора i  всю  нiч.
Наступного дня поривалася бiгти  до  Вас,  просити  пробачення,  та  сором
стримував. Кiлька разiв починала писати Вам, але все палила.
   А дома й сьогоднi - сварка, лайка. Справжнiсiньке пекло. Ой  боже  мiй,
боже, голова не витрима?, збожеволiю, порiшу себе. О,  коли  б  Ви  знали,
коли б могли уявити, як менi важко, як потрiбнi Вашi  добрi  поради,  Ваша
допомога!
   До  Вас,  любий  учителю,  приходила  не  тiльки  показати  атестат   i
подякувати  за  науку.  Хотiла  побачити  Вас,  поговорити  з   Вами.   Те
чаювання...
   Я знаю. Вам,  поетовi,  полiтичному  борцевi,  дочка  якогось  осадчого
потрiбна, як торiшнiй снiг. Знаю! Знаю! - кричу Вам, аж душа розрива?ться.
Та що можу вдiяти, коли в такiй сiм'? народилася.
   Може, Вам i байдуже, однак знайте - Ви менi  потрiбнi.  Не  смiйтесь  у
свою прекрасну бороду. Слухайте. Ще раз кажу i завжди казатиму:  потрiбнi,
необхiднi, як сонце, як повiтря, як життя. Бо  ж  вiдкрили  очi  на  свiт,
показали дорогу з страшного болота на сушу,  визначили  провiдну  зiрку  -
далеко, далеко попереду ся? вона. Я побачила  ??,  тягнуся  до  не?  всi?ю
душею, а вона...
   Для чого показували? Хотiли потiшити, а потiм...
   От Ви покида?те Якутськ. А що, скажiть, я робитиму? Куди прихилюся?  До
кого? Де шукатиму опору?  Хто  пiдтрима??  Учительська  семiнарiя...  Вищi
Бестужевськi курси... Про них без Вас, Вашо? допомоги годi навiть мрiяти.
   Менi ста? страшно, дуже страшно, коли  замислююся  над  майбутнiм.  Нi,
сама я не осягну тi?? свято? мрi?,  котру  Ви  розбудили  в  мо?му  серцi,
нiколи не осягну, i вона розвi?ться, як туман пiд вiтром, не  залишивши  й
слiду по собi.
   На кого ж покида?те мене серед темно? ночi та бездорiжжя?
   Скажiть, Ви ж розумнiший за мене, усе  зна?те.  Вдiю,  як  звелите,  бо
поважаю i цiную Вас, як нiкого в свiтi, бо безмежно  вiрю  кожному  Вашому
слову, бо... Радьте! Я слухаю!
   Може, вчинити так, як вчинила торiк одна наша гiмназистка?  Знайте,  не
злякаюсь, годна пiти ?? слiдом. У водах Лени мiсця багато.
   Повiрте, я не хочу думати про ту гiмназистку, ?? трагiчний кiнець.  Нi,
нi, не хочу! Але коли  не  знайду  кращого  виходу  -  все  може  статися.
Спинилась на краю безоднi i думаю: таке життя - краще...
   Зрозумiйте, я так звикла до Вас, як не звикла i, мабуть, не  звикну  нi
до кого в свiтi, навiть до рiдних батькiв. I нiкого так не поважаю i не...
Чу?те?
   Нiхто Вас не замiнить менi, нiхто й нiколи. Невже у Вас  не  знайдеться
бодай краплини спiвчуття чи хоча б крихiтки жалю до мене,  Вашо?  нещасно?
ученицi? Що можу ще сказати? ?дине: завжди, завжди хочу бачити Вас.
   Можливо, цього не треба говорити, але Вам зiзнаюсь, мов сама собi, наче
боговi. Учора пiвдня блукала на березi, там, де Ви любите купатися, думала
- стрiну, а Ви не приходили. I не пам'ятаю, як добралася додому.
   Де ж Ви? Де? Рятуйте мою душу!!
   Учителю любий, благаю - передумайте, не ?дьте з Якутська. Кричу  Вам  з
кручi над проваллям, кричу  у  вiдча?  i  не  бачу  дна  прiрви,  що  хоче
поглинути мене.
   Не ?дьте! I втiште мене кiлькома добрими словами.
   Передайте, якщо напишете, мо?м маленьким посланцем. Залишаюся з тугою i
тривогою в серцi. Ваша учениця.
   P. S. Робота, зда?ться, буде. Оце  сиджу  в  гiмназi?  та  чекаю,  доки
Антонiна Михайлiвна веде перемови з начальством.
   Не засуджуйте мене за цю хаотичну  писанину.  Порвiть  i  викиньте  або
спалiть.
   Тiльки не мовчiть, вiдгукнiться. Ваша...
   Чекаю.
   Сподiваюсь. Ан-са"
   Дочитавши листа, вдруге  пробiг  його  очима.  Думки  плутались,  серце
прискорено билося. Не знав, що можна i  що  треба  робити.  Одне  розумiв:
дiвчина в тяжкому станi, ?й необхiдна допомога, особливо тепер.
   Чому не затримав Вiрочку? Ким перешлеш вiдповiдь? Iти самому? Але куди?
В гiмназiю? До осадчого? Де зараз Анфiса? Що з нею дi?ться?
   Сумлiння  велiло,  владно  диктувало:  iди,  шукай,  знайди   i   подай
товариську руку. Повинен це зробити i  зробиш.  В  не?,  зда?ться,  добра,
чутлива, щира душа. I смiлива.  Не  кожна  переступить  одвiчну  кологрань
свiту жiночих забобонiв. А вона зважилася, переступила -  сама  звернулася
до тебе, нездогадливого.
   Хто сказав тобi стiльки теплих, ласкавих слiв, як вона в  цьому  листi?
Хто так оцiнив тебе, пiднiс на таку височину навiть у тво?х власних  очах?
Дорогий, милий, любий учителю...  Вiдкрили  очi...  Розумнiшi  за  мене...
Безмежно вiрю кожному слову... Потрiбнi, необхiднi...
   Вдумайся, вiд кого чув таке? До того ж вона не байдужа тобi. Нi, нi,  -
не байдужа. Не заперечуй, не викручуйся. Адже згаду?ш ??, згаду?ш вдень  i
вночi, особливо пiсля останнiх вiдвiдин. Дума?ш про не?,  сподiва?шся,  ще
прийде, i чека?ш.
   Тепер черга за тобою - iди! У тво?х руках людська доля. Не  ма?ш  права
не пiти. Мусиш подати руку, зарятувати знедолену душу.
   Вiн ще якусь хвилину крутить листа в руках, потiм кладе на стiл.  Кладе
легенько, наче квiтку, боячись збити тендiтнi  пелюстки.  Подiбних  листiв
нiколи не доводилося отримувати. Звiсно, чоловiки, з якими листувався, про
такi речi й писати не могли. А жiнки? Зда?ться, теж не писали.
   В Надiйчиних нечисленних посланнях з Кари палахкотiв  вогонь  ненавистi
до катiв, до лихих порядкiв  на  каторзi,  буяла  готовнiсть  пожертвувати
власною головою заради торжества справедливостi на землi. I несхитна  вiра
у прийдешнiсть того торжества.
   А тут зовсiм iнше - людська драма. Хай невелика, хай особиста, але таки
iстинна, проймаюча драма. Лиха жiноча доля.
   Як сидiв за столом, без пiджака, без картуза, так i вийшов  на  вулицю,
безлюдну й залиту сонцем. Не йшов, а майже бiг до гiмназi?. Але там,  крiм
технiчно? обслуги, нiкого  не  застав.  Прибиральниця,  вимахуючи  мiтлою,
сказала:
   - Недавно тут була. Когось чекала, виглядала, чогось плакала,  а  потiм
пiшла.
   На стук у  дверi  квартири  Якуцевичiв,  що  мiстилася  в  гiмназiйному
будинку, нiхто не вiдгукнувсь.
   Не застав Анфiси також дома.

   13_

   Два днi побивався за Анфiсою, та марно. Кого не питав - усi  безпорадно
розводили руками, потискували плечима,  iнодi  висловлюючи  найдивовижнiшi
догадки, а бiльше вiдмовчувалися.
   Батьки залишалися байдужими, наче ?х зовсiм  не  обходила  доля  рiдно?
дитини.
   Тiльки пiдвечiр другого дня пощастило Антонiнi Михайлiвнi  втрапити  на
бажаний слiд:  вiд  дружини  гiмназiйного  сторожа  дiзналася,  що  Анфiса
товаришу? з ученицею молодшого класу, що живе та дiвчина на Coбранськiй, у
третьому будинку вiд краю.
   - Пiдiть, Павле Арсеновичу, ще туди, - порадила Якуцевич. -  А  якщо  й
там не буде, доведеться заявити полiцмейстеру. Невже вона могла  зважитися
на дурне? Я цьому не вiрю. Роботу ?й обiцяли дати десь через мiсяць.  Чого
ж би ще? Сходiть, благаю вас.
   Iшов поволi, бо i стомленi ноги  скимiли,  i,  правду  кажучи,  не  мав
певно? надi? побачити свою ученицю живою. Довгi розшуки робили  сво?  -  в
груди закрадався пекучий сумнiв. Побережи ??, доле, одверни вiд нерозумно?
згуби.
   Вiн, виявля?ться, не знав ??, як треба, не знав того, що вона з  кожним
днем важитиме для нього все бiльше й бiльше, що скучатиме, нудьгуватиме за
нею.
   Коли  б  не  заподiяла  собi  чого,  коли  б  знайшлася.  Нiчого  б  не
пошкодував, аби допомогти ?й скласти екзамени за вчительську семiнарiю.
   Ось уже й Собранська. Третiй будинок вiд краю. Високий дощаний  паркан.
Вiдчинивши хвiртку, з несподiванки  аж  похитнувся:  перед  ним  стояла  з
маленьким вузликом пiд пахвою Анфiса.
   - Ви тут? - вигукнув i зопалу обняв дiвчину. - А ми... А я...
   - Була тут, а тепер...
   Мовила глухо, якимсь чужим i приреченим голосом, не вириваючись з  його
обiймiв i не вiдповiдаючи на них.
   - Що ж ви так?.. - не мiг угамуватися. - Чому тодi пiшли з гiмназi??  Я
не знав, що чекатимете вiдповiдi, i вiдпустив Вiрочку. А коли  прочитав  -
зразу ж побiг, та було пiзно. З того часу мiсця собi не  знаходжу.  З  нiг
збилися. Я, Антонiна Михайлiвна...
   - Не треба було бiгати.
   - Не треба?! Але чого ми тут сто?мо? Ходiм звiдси...
   - Чому ви, Анфiсо, така? - запитав уже на вулицi.
   - Яка?
   - Зажурена, неговiрка.
   Вона спинилася, глянула йому в очi, важко зiтхнула i знову рушила.
   - Вибачте за той лист, нечемний i нерозумний. Сама  не  знаю,  що  мене
шибнуло написати таке, наговорити стiльки всiлякого...
   - Спасибi, що написали. Я так...
   - Вiдтодi, - продовжувала, не слухаючи його,  -  менi  довелося  багато
передумати, зважити, подивитися на себе збоку. I зрозумiла,  що  не  годна
навiть накласти руки на себе, а на щось бiльше,  складнiше  -  i  поготiв.
Зовсiм безсила, безпорадна. Такi не можуть собi знайти  затишне  мiсце  на
землi, осягнути щастя, а жити без нього, поневiрятися...
   - Як вам не соромно говорити отаке? Одумайтесь. Ви ж  молода,  здорова,
розумна, вродлива.
   - Кому все те потрiбно? Не вродися гарною, а щасливою.
   - Це вже зовсiм фаталiстичне звучить. Непри?мно навiть слухати. Хiба  я
вас такому вчив?
   - Вчили, та не довчили, - вперше знехотя посмiхнулася. -  Така  учениця
вам випала. Соромно й людям сказати.
   - Дай боже кожному таку.
   - Навiть по кiлька, - починала жартувати.
   - То забагато. Хоча б одну до пуття довести.
   - Кажуть, полком легше управляти, нiж одною жiнкою.
   - Не знаю, не доводилось.
   - На вiку, як на довгiй нивi...
   За  розмовою  не  помiтили,  коли  мiсто  обгорнули  благенькi  сутiнки
раннього вечора.
   Спинилися на березi, загадкову тишу якого порушували тiльки  воркотливi
хвилi. Зеленi острiвцi на течi?, вдень такi  кучерявi  й  знадливi,  тепер
нагадували масивнi гори, похмурi й грiзнi, а рiчкова просторiнь  лискотiла
лiловим багрянцем.
   - Яка краса! - захоплювався Грабовський, дивлячись на iмлисту  гладизну
води. - Нерукотворне чудо! Царство небесне. Казка. Анфiсо, вам подоба?ться
тут?
   - Дуже. Однак...
   - Однак? Ну, ну.
   - Та... Скажiть, коли вируша?те?
   Вiн трохи подумав.
   - Точно не знаю. Планую разом з Гавриловими ?хати, але в  них  ще  нема
дозволу. Чекають вiдповiдi генерал-губернатора.
   - А ви ма?те дозвiл?
   - Менi дозволено понад три мiсяцi тому. Та рушати одному  не  хотiлось.
Крiм того, сподiвався, пустять у Барнаул, а недавно сповiстили:  туди  для
мене дорога заказана.
   - Значить, остаточно вирiшили в Балаганськ?
   - Зда?ться.
   - Це вiдповiдь на мiй лист?
   - Нi. I сам не знаю, як бути. Порадьте.
   - Я ж писала - залишатися в Якутську.
   - Дозвольте називати вас мо?м другом.
   - Прошу.
   - Так от, друже мiй. Я ладен зробити для вас усе, що в мо?х силах,  але
залишатися тут не можу. Клiмат згубний для мене.
   - А якщо я ще раз попрошу?
   - Невже не хочете менi добра?
   - Навпаки, хочу. Воно й тут можливе.
   - Це виключено.
   Рушили берегом. Вiн узяв ?? пiд руку.
   - Чому не одружу?тесь? - запитала.
   - Навiть не знаю, як вiдповiсти, щоб не було смiшно.
   - Менi зараз зовсiм не до смiху.
   - ? рiзнi причини, а серед них  i  домашнi  клопоти.  Родина,  майбутнi
дiти. ?х треба утримувати, вирощувати, щодня займатися ними.
   - Можна займатися разом з дружиною. Вона б також працювала,  заробляла.
Кажуть, любов, добра злагода роблять чудеса...
   - Опрiч того, сподiваюсь повернутися в рiднi мiсця.
   - Хiба одруження зашкодить цьому?
   - Якоюсь мiрою може зашкодити. Ще ж невiдомо,  чи  захотiла  б  дружина
по?хати на Укра?ну, про що я мрiю вдень i вночi.
   - Чому ж би ?й не захотiти? Я за тим, кого люблю, на край свiту  готова
пiти, пiти в однiй сорочцi, не задумуючись, Куди голка - туди й нитка.
   - А ? вже такий щасливець?
   - ?.
   - Я його знаю?
   - Зна?те.
   - Назвiть.
   - Догадайтесь.
   - Мало знайомий з мiсцевими парубками.
   - З тим знайомi.
   Грабовський почав називати iмена  вiдомих  йому  якутських  холостякiв.
Вона посмiхалася, заперечливо хитаючи головою.  Бачив  -  кокетувала,  але
йому було при?мно.
   - Здаюся, - пiдняв угору обидвi руки.
   - Не здавайтесь так скоро, - зальотно вдарила його по руках. -  Спробую
описати вам його, як зможу. Слухайте та будьте уважнi. Середнього  зросту,
худорлявий, сiрi очi з мрiйливою поволокою, гарнi бiлi зуби,  довга  чорна
чуприна, зачесана назад, такi ж  вуса  й  борода,  брови  крилатi,  нiс  з
грецькою горбинкою, а характер... Пiдкажiть, який у нього характер.
   - Не знаю, - зопалу вiдповiв.
   - Характер м'який, лагiдний,  делiкатний,  -  продовжила.  -  Вiн  дуже
вразливий i чутливий, дуже захоплю?ться, коли розповiда? щось цiкаве, його
можна  слухати  годинами,  днями,  роками.  Але  iнодi  бува?  впертий   i
недогадливий, такий...
   - Не жартуйте, Анфiсо.
   - А я не жартую. Не пiзна?те себе?
   Вiн спинився.
   - То правда? - схопив ?? руки i стиснув щосили.
   - Правда, вчителю мiй.
   - Любите?
   - Давно, - прошепотiла. - Вiдтодi, як уперше побачила,  а  покохала  ще
сильнiше, коли бiльше спiзнала вас, коли...
   Вiн захопив ?? в обiйми. Вона притулилася до його грудей. Довго  стояли
мовчки, слухаючи прискоренi перебо? власних сердець.
   З мiста долинули голоси перших пiвнiв.  Пристань  обiзвалася  басовитим
гудком пароплава. Пiдслiпувато блимнули  сторожовi  вогники,  задивленi  в
темну течiю.
   - А ви не помиля?тесь? - запитав, тамуючи хвилювання. -  Вивiрили  сво?
почуття? Помилки тут завдають людям великого лиха.
   - На хрестi можу поклястись.
   - Не треба. Кохання клятвами не живиться.
   - Люблю i вiчно любитиму, навiть якщо ми не...
   Його свiдомiсть  огортав  паморочливий  туман.  Здавалось,  за  плечима
виростають могутнi крила, на яких можна злетiти в пiднебесся, i сто?ть вiн
не на березi, а снить, снить солодко, як дитина пiсля шальвi?вого купелю.
   I незчувся, як само вирвалося з уст:
   - Анфiсо, ви б згодилися стати мо?ю дружиною?
   На вiдповiдь вона ще мiцнiше пригорнулася до нього.
   - Спасибi. Але чи вiдомо вам, що я старший од вас на  цiлих  дванадцять
рокiв?
   - Не хочу й думати про чоловiка-ровесника. Вiн повинен бути  серйозним,
солiдним, здатним вести, вчити, направляти жiнку.
   - Знайте i таке: в мене нема жодного багатства, нема якихось  постiйних
прибуткiв, усе в мо?х руках, у працi.
   - Про багатство менi байдуже. Нiколи не знала його. Поряд з вашими ? ще
й мо? руки. Працюватиму, закiнчу  Бестужевськi  курси,  пiду  в  школу,  -
починала мрiяти.
   Вiн нахилився до ?? вуха.
   - Я можу назвати вас мо?ю?
   Вона пiдвела голову, глянула йому в очi i знову припала до грудей. В ??
шалених обiймах губив владу над собою, задихався.
   - Можете, можеш, коханий.
   - Люба...
   - Дорогий...
   Крiзь нiчний морок поволi вирiзувався  голубий  свiтанок.  Десь  далеко
жеврiло крайнебо, от-от мало  спалахнути.  До  пристанi  хиталися  людськi
тiнi. Над островами птаство розгойдувало сво? галасливi хороводи.
   - Анфiсо, коли менi поговорити з тво?ми батьками? Чи, може,  не  треба?
Переходь до мене - i все.
   - Нi, так не можна. Якi вони не ?, а все ж - батьки, i благословення  в
них мусимо попросити.

   14_

   У Гаврилових застав саму Ольгу - заклопотано поралася бiля  вiдчиненого
чемодана, впаковуючи дорожнi речi.
   - О-о! - здивувалась. - Здогадався  нарештi?  За  жениханням  нiколи  й
друзiв навiдати.
   - За жениханням?
   - Не прикидайся ягнятком. Уже все мiсто аж лящить, смакуючи  сенсацiйну
новину.
   - Яку?
   - Ще б  пак.  Одружу?ться  полiтичний  засланець,  поет  з  романтичною
бородою та голубими очима, який, думали...
   - Не кепкуй, Олю.
   - I не збираюсь кепкувати. Тiльки прикро, що ця новина  дiйшла  до  нас
через десятi уста. Кость i досi не йме вiри. Не може того бути,  говорить,
щоб Павло Арсенович не подiлився  з  нами  сво?ю  радiстю.  Якась  плiтка.
Хотiли вже й до тебе сходити, та все нiяк не зберемося. То правда?
   - Майже.
   - I мовчав?
   - Нема чого кричати. Ми тiльки домовилися з нею, як то в народi кажуть,
заручилися, Коли хочеш, можеш побачити ??.
   - Щоб дуже хотiла... Родину осадчого трохи знаю, не так знаю, як чувала
про не?. Погана слава ма? багато дорiг, ?? не затрима?ш, як  не  прихова?ш
шило в мiшку.
   - Погана слава?
   - Звичайно, за все чуте поручитися не берусь i не можу,  але  диму  без
вогню не бува?. Сам осадчий не тiльки п'яниця. Це ще пiвбiди.  ?  й  iнше:
вiн запеклий злодюга i душогуб. Потрапив сюди за кримiнальнi злочини. Та й
тут не обмине, як можна щось поцупити.  Уже  кiлька  разiв  притягався  до
вiдповiдальностi за кражi. Дружина також не краща - саме  йому  пiд  пару.
Вiн краде, пиячить, а вона торгу? собою, власне, торгувала, бо  вже  нiхто
не купля? стару повiю. У ?хнiй хатi, на  подвiр'?,  а  то  й  коло  двору,
кажуть, щодня вiдбуваються кривавi бенефiси. Сусiдам набридло.
   - Про тi спектаклi я трохи знаю вiд само? Анфiси. Вони ?й теж  завдають
багато мук.
   - Яблуко вiд яблунi далеко не вiдкочу?ться.
   В нього затремтiли руки. Встав i нервовим кроком промiряв кiмнату. Було
гiрко й боляче.
   - Вiд тебе, Олю, я такого не сподiвався. Хай би  хтось  iнший  говорив,
але ти... Анфiса на батькiв, зда?ться, зовсiм  не  схожа.  Зрозумiй,  вона
така вразлива, така...
   - П'яницями й повiями не народжуються.
   - Знову сво??? Анфiса тiльки й мрi? скорше покинути ?х, пiти на  службу
i зажити власним життям.
   - От-от, власним.
   - Тобто родинним. З не? може вийти гарна господиня.
   - З вовка мiг би вийти добрий пес, коли б у лiс не тягнуло. Дивися, аби
не довелось кусати лiктi.
   - Ну, зна?ш...
   - Не закипай. Сядь i послухай.
   Вона припинила роботу.
   - Ех, Павле, Павле, - повела далi, - ти, на жаль,  мало  розбира?шся  в
життi, в людях. Зразу захоплю?шся, можеш обожнювати все, що тебе оточу?, з
першого  поетичного  враження  А   першi   враження   найчастiше   бувають
помилковими. Не думай, що в менi говорять  ревнощi  чи  заздрощi.  Я  тебе
люблю. Це так, заради тебе готова на все, але моя  любов  не  ма?  нiякого
вiдношення до дано? розмови. Ти для мене, друже, занадто  дорогий,  щоб  я
залишалася спокiйною, байдуже дивилась на тво? одруження з тi?ю самою...
   - Анфiсою...
   - То не так iстотно. Анфiса, Акулина, А?да, Афродiта... До речi,  я  ??
нiколи не бачила, кажуть, така гарненька, як була колись  ??  неня.  Зараз
думаю не про не?. а про тебе, твою  долю.  I  не  хочу  затьмарювати  тво?
сонячнi  почуття,  вiдмовляти,  нацьковувати  тебе.  Коли  б  ота   Анфiса
виявилася справжньою, вiрною i дбайливою дружиною,  я  б  вважала  i  себе
щасливою, хоч менi й важко усвiдомлювати, що тво? серце вже нiколи не буде
зi мною. А що, як вона пiде слизькими стежками сво?? блудливо? матерi?  Ти
ж, при тво?й душевнiй чистотi, тонкiй i вразливiй психiчнiй органiзацi?, з
тво?м серцем - ти не витрима?ш. Я ладна трупом лягти, аби тiльки таке лихо
не трапилось. А воно, лихо...
   - Олю, не розпинай хоч ти мене. Крук Едгара По й так вита?  надi  мною.
Адже нi ти менi, нi я тобi щастя дати не  можемо.  Скiльки  спливло  часу,
скiльки зазнано душевних мук обома нами, а яка  прийдешнiсть  посмiха?ться
нам, що попереду?
   Вона одiйшла до  вiкна  i  там,  здавалось,  скам'янiла.  Тiльки  тепер
побачив тяжку скорботу, яка оповила всю Ольжину постать.
   - Вибачай, друже, - сказала по часi. - Я не розпинаю, бо зичу тобi лише
добра. Тому ще раз кажу, зрештою,  прошу:  подумай,  осмисли  все,  виваж.
Бува? каяття, та не завжди можливе вороття.
   I знову змовкла, машинально перекладаючи в чемоданi  речi.  Якийсь  час
мовчав i Грабовський.
   - Олю, душевна порадо моя, спасибi тобi, - заговорив згодом, -  Але  що
думати, коли пообiцяв сьогоднi говорити з ?? батьками. Менi не п'ятнадцять
рокiв. Хотiв, щоб ти з Костем була при тiй розмовi. За тим i зайшов.
   Ольга сплеснула руками, ?? вуста пересмикнулися.
   - _Тiльки не це, - сказала рiшуче. - Якщо Кость захоче, хай iде, а мене
i не вмовляй - не пiду. Свiдкувати на таких зводинах,  даруй...  До  речi,
менi й нiколи бачиш, готуюся в дорогу.
   - Куди?
   - В Iркутськ. Уже маю дозвiл.
   - Коли ?деш?
   - Завтра.
   - За чим?
   - На весiлля. Можу тво?й молодiй прихапцем фату купити.
   - Я ж серйозно питаю.
   - А я не менш серйозно вiдповiдаю. Там живе мiй  двоюрiдний  брат,  теж
запеклий холостяк. А тепер вирiшив зробити свою першу фатальну  помилку  i
оце кличе мене бути при тому. Незручно вiдмовитися, тим паче що ми  колись
разом росли. Ну, маю ще полагодити там деякi сво? дрiбнi справи.
   - Коли повернешся?
   - Днiв через двадцять.
   - Чого так довго затрима?шся?
   - З весiллям квапишся?
   - Хоча б.
   - Встигну, а якщо спiзнюсь, то Кость i за мене вiдбуде.
   * * *
   Осадчиха зайшла, коли, поснiдавши, сiдав працювати. Ковзнула по кiмнатi
оцiнковим поглядом i,_ не привiтавшись, кинула:
   - Назива?ться наречений. Вона кона?, от-от преставиться,  а  вiн  собi,
дивiться на нього, i не нагляне.
   - Анфiса? - вихопився з-за столу.
   - Не я ж, хай бог боронить. Уся горить, ?сти  не  може,  важко  дихати,
плаче.
   - Що трапилось, скажiть до пуття?
   - Хiба я знаю? Кажу ж - горить, плаче. Всю нiч не спала, тебе  кликала,
побивалась...
   Бiльше не допигуючись, прожогом вискочив з хати. Дивувався,  нiчого  не
розумiючи. Позавчора приходила до нього, разом вечеряли, потiм переглядали
свiжi газети, була здорова,  весела,  навiть  спiвала.  Правда,  вчора  не
бачились. Так було й домовлено - вiн удень мав закiнчити листи на  Укра?ну
i передати з поштою, яка сьогоднi вiд'?жджа?.
   - Вiд чого могла раптово захворiти?
   Анфiса лежала на тапчанi, вкрита теплою ковдрою. ?? справдi лихоманило.
Була блiда й квола, наче розварена.
   - Що з тобою? - кинувся до не?.
   - Не знаю, -  ледве  прошепотiла,  показуючи  на  горло,  що  ?й  важко
говорити. - Болить, не можу ковтати й дихати.
   - Може, щось з'?ла, випила?
   Не вiдповiла, тiльки закохано глянула на нього.
   - Потерпи, серденько. Намагайся лежати тихо, а я зараз приведу лiкаря.
   Вибiгши на вулицю, уповiльнив ходу i задумався: куди  ж  iти,  де  того
лiкаря шукати? Була б Ольга дома  -  пiшов  би  до  не?.  Та  вона  ще  не
повернулася з Iркутська. Хiба попросити Гус?ва?
   В лiкарнi виявилось - Гус?в уже  третiй  день  сам  хору?,  до  того  ж
заразною хворобою, пiдхопленою в якомусь далекому наслегу.
   - Куди тепер? - запитав, нi до кого не звертаючись.
   - Шукайте приватника, - порадила старенька  санiтарка.  -  ?  тут  один
такий, живе недалеко вiд острога. Вiн, кажуть, зна?ться  на  хворобах,  як
баран на зорях, але оглянути може. Спробуйте.
   Подякувавши санiтарцi, вийшов з лiкарнi.
   - Павле Арсеновичу! - почув оклик i оглянувся.
   Його наздоганяв Серж.
   - Ходiмо  на  рiчку,  доки  не  дуже  палить  сонце.  Маю  багато  чого
iнтересного розповiсти вам. Пальчики оближете. Нашi старцуни, виявля?ться,
уявiть собi... Гайда?
   - Спасибi. Нема коли купатися i слухати. Лихо в мене трапилось.
   - Яке?
   - Я заручився з однi?ю дiвчиною, вже  готувалися  до  весiлля,  а  вона
занедужала.
   - Цiкаво, - пiдморгнув Серж. - Значить, наш парубоцький легiон  рiдша?.
Ну, вiтаю. На весiлля, сподiваюсь, запросите?
   - Захворiла. Розумi?те?
   - А-а, захворiла. Цьому можна зарадити. Де вона?
   - Дома.
   - Пiшли. Зараз ми ??...
   - При вас же нема нi струменту, нi лiкiв.
   - Менi не перший раз. Оглянемо, поставимо дiагноз, а вже потiм  почнемо
лiкування. Для спецiалiстiв усе це просто. Не треба гарячкувати.
   Коли рушили, Серж перевiв мову на iнше:
   - Можете, друже, не шкодувати, що не пiшли на випускний  вечiр.  Нiчого
цiкавого. Випивон слабенький, закусон ще бiднiший, музика з якихось  трьох
торбохватiв. Та й гiмназистки - самi тобi вiники, нема на що й глянути. Аж
три в'язнули до мене, та нащо вони менi, такi  перебiрки.  Була  там  одна
гарненька пампушечка, можна пальчики облизати  i  смачно  поласувати,  але
вона весь вечiр просидiла засмучена, навiть вiдмовилась пiти  зi  мною  на
тур вальса.
   Грабовський пропускав повз вуха Сержеву розповiдь, бо вся  його  увага,
всi помисли снували бiля наречено?. Як вона там почува?ться?
   Невже й цього разу над ним, над його  щастям,  його  коханням  поглузу?
доля? Надiйка, незабутня сестронька...
   Оля, недосяжна, як мерехтлива зiрка в небi...  Анфiсо,  крiпись,  люба.
Все мине, ти видужа?ш. Повинна, мусиш видужати.
   Скинувши оком на недужу, Серж вигукнув:
   - О-о! Ви?!
   Анфiса нiчого не вiдповiла i, мабуть, вiд шаленого болю заплющила  очi.
Хазя? та ще двi жiнки,  що  заклопотанi  стояли  бiля  тапчана,  шанобливо
розступилися в рiзнi боки. Серж пiдiйшов до хворо?, поклав  долоню  на  ??
чоло.
   - Прошу, панове, вийти, мушу оглянути пацi?нтку як слiд.
   За мить кiмната спорожнiла.
   Серж пiдiйшов до дверей, щiльно причинив ?х  i  повернувся  до  Анфiси,
облесно посмiхаючись.
   - От бачите, як воно виходить. Ви на випускному вечорi  вiдмовилися  зi
мною танцювати, власне, образили мене, а тепер...
   Серж незабаром вийшов. Був веселий, аж свiтився.
   - Ну? - обступили його.
   Вiн набрав сумовитого вигляду.
   - Пневмонiя i, зда?ться, атеросклероз.
   - Що-о?
   - Боже святий, царице небесна, вiдверни.
   - Зразу важко визначити остаточно. Мабуть, ще й ще доведеться оглядати.
Ходiмо, Павле Арсеновичу. Дорогою побалака?мо.
   Уже за ворiтьми продовжив:
   - Зараз iду додому, нарихтую лiки i пiдвечiр знову загляну  до  хворо?.
Проти ночi температура пiднiма?ться.
   - Чого ж ви будете шукати лiки? Скажiть, якi - сам знайду.
   --В аптецi ?х нема. Я навiть не пригадую, чи ? в мене дома. Коли  нема,
збiгаю в лiкарню, там дiстану.
   - Дати грошi?
   - Цим образите мене. Хочу вам  дружньо  порадити:  поки  що,  принаймнi
два-три днi, менше бувайте  в  недужо?,  аби  не  турбувати  ??.  Весiлля,
звiсно, доведеться вiдкласти до цiлковитого одужання.
   * * *
   Гус?в, запрошений Грабовським, уважно й довго оглядав  Анфiсу,  суплячи
брови.  Навiть  не  повiрив  сво?му  стетоскоповi:  .струснув   його,   як
термометр, подув у рурочку i знов приклав до ребер нижче лiво? лопатки.
   - Нiчого не розумiю, - безпорадно розвiв  руками.  -  Тиск  нормальний,
температура - теж, серце працю? ритмiчно, легенi здоровi. Ну, була ангiна,
але тепер нема й слiду. Щось тут не те. Нi, нi, не те.
   Ще раз оглянув недужу, ще подумав.
   - Не знаходжу у вас нiяко? хвороби, - сказав твердо.  -  Треба  йти  на
повiтря, братися за роботу i викинути з голови всiлякi дурницi. Iнодi  ми,
люди добрi, самi себе ляка?мо i потiм  бо?мося,  пiдсилюючи  переляк.  Так
можна дiйти до справжньо? розпуки i таки занедужати. Не переживайте, Павле
Арсеновичу. Ваша подруга мiцна, як гармата, дай бог кожному таке здоров'я.
   Вiн потягнувся до пляшечки  з  бурою  рiдиною.  Пильно  роздивився  ??,
збовтнув i пришкалив праве око.
   - А це що таке?
   - Мiкстура, лiки, - вiдповiв Грабовський. - Дiстав один лiкар.
   Гус?в розсмiявся.
   - Бурда, а не лiки, даруйте, якiсь поми?.  Тiльки  круглий  дурень  або
негiдник мiг порадити вживати таку погань. Вилийте геть i прикопайте, щоб,
бува, собаки або кури не  спробували.  Вона  розслаблю?  нерви,  побiльшу?
апатiю, пригнiчу? людину i нiчого корисного не да?.

   15_

   Осiнь поволi згортала сво? жовтогарячi вiтрила, i вони, кволi, змарнiлi
и перем'ятi, стелилися  на  видноколах  тихим  смутком.  Земля  вкривалась
темно-сiрою габою сивих  туманiв,  впивалася  холодними  дощами,  п'янiла,
горлала буйнi пiснi-ридання,  а  голоребрi  лiси  зловiсно  завивали,  мов
зголоднiлi вовки-сiроманцi. Ось-ось зав'южить каламуть якутських копнистих
снiгiв.
   I в груди заповзала осiнь - гнiтюча сво?ю похмурою загадковiстю. Кругом
загадка. Живеш, ходиш, дума?ш, наче в  зачарованому  колi,  в  моторошному
пiвснi-мареннi. Коли  зникне  це  страшне  коло  i  перед  хмарними  очима
постануть яснi далi? Хто ?х покаже?  Хто  покличе,  подасть  дружню  руку,
зiгрi? крижанiючу душу?
   З Укра?ни нi словечка, хоч кричи пробi. Знову всi занiмiли, як  гiрське
камiння.
   Правда, у цьому й сам чимало завинив, навiть  перш  за  все  сам:  адже
останнього  листа  Борисовi  Дмитровичу   одiслав   ще   ранньою   весною,
Панькiвському - в кiнцi минулого року, а Франковi -  вже  й  не  пригадати
коли.  До  того  ж  Бориса  Грiнченка  просив  писати  на  Iркутськ,  куди
сподiвався заскочити, ?дучи  в  Балаганськ.  Може,  там,  в  Iркутську,  i
чекають Грiнченковi листи, та як туди дiстанешся. Ольга, каже,  ходила  на
пошту, питала, але з нею й говорити не хотiли - забув дати доручення.
   Сам, сам  винуватий.  I  пере?зд  до  Балаганська  прогавив,  i  навiть
клопотання не подав губернаторовi, щоб вiдпустили  в  Тобольськ.  Послухав
Анфiсу, заженихався. А стосунки з нею - як ?х розбереш?  Вона  вже  зовсiм
здорова, ходить на службу, але до не? i тепер майже щодня вчаща? Серж: все
нiби нагляда? за якоюсь прихованою хворобою.
   Про пiдготовку до екзаменiв за вчительську семiнарiю дiвчина не хоче  й
слухати. Каже - потiм. Зустрiнешся  з  нею  -  якась  дивна:  або  мовчить
насурмлена, або кида? сякi-такi  слова,  часто  й  невпопад,  i  квапиться
випровадити нареченого. Нагада?ш про весiлля, про перехiд на його квартиру
- просить почекати. Ранiш сама квапила, а зараз...

   Гаврилови обо? були похмурi. Вперше за  все  ?хн?  знайомство  зустрiли
його холодно. Кость мовчав, ховаючи свiй журливий погляд у кутках кiмнати,
а Ольга, навiть не запросивши гостя сiсти,  зразу  почала  накривати  його
чорним рядном.
   - Всього можна було сподiватися, всього, але не  такого,  -  заговорила
палко, з сердитими нотками.  -  Коли  нас  було  тут  багато,  тодi  дечи?
легковажнi вчинки залишалися не такими помiтними,  не  впадали  кожному  в
очi, не привертали до себе  увагу  мiсцевого  населення.  А  зараз,  пiсля
вiд'?зду Вiташевських,  Зубрилових  та  iнших  полiтичних  засланцiв,  нас
залишилася всього жменька. Тепер мусимо особливо дбати про нашу честь,  не
плямувати ?? заради власних  примх  та  забаганок,  не  давати  на  поталу
всiляким пройдисвiтам.
   Грабовський не розумiв нi  дивного  настрою  хазя?в,  нi  безпредметно?
Ольжино? тиради. Скинув шапку,  розстебнув  пальто,  але  далi  завагався:
роздягатись чи повертати назад. Запитливо глянув на господаря, господиню i
подивно стенув плечима.
   - Кажiть, кажiть усе, лише без туманних натякiв.
   - Нiхто не збира?ться  натякати,  гратися  в  пiжмурки,  у  цьому  нема
найменшо? потреби. Тiльки боляче й гiрко вiд того, що  ?  люди,  схожi  на
невдалий холодець, котрого не можна нi ?сти,  нi  пити.  Та...  -  махнула
байдуже рукою. - Горбатого, видно, й могила не вирiвня?.
   - Знову туман, туман i пустота, - спробував пожартувати Грабовський.  -
А вiдомо - за туманом нiчого не видно.
   Втрутився Кость Семенович.
   - Нiякого тут туману нема, хоч Оля нiчого конкретного й не  сказала.  Я
?? розумiю - говорити важко. Ми вам  не  стороннi  люди,  i  нас  це  таки
обража?. Вдумайтесь самi. Ну, розпустили  про  вас  чутку  -  одружу?тесь.
Чутка, якщо пригаду?те, була  сенсацiйною.  Осадчi  носилися  з  нею,  мов
дурень з писаною торбою, трубили на всiх перехрестях, величались, як свиня
орчиком, - сам поет просить руки ?хньо? доньки. Ну, пiшли ми з вами  удвох
до них, перебалакали, дiйшли згоди. Хай, думалось, уже й так. Пiзнiше  все
мiсто заговорило про вас та Анфiсу як заручених, сподiвалося весiлля. А що
вийшло?
   - Поки що нiчого, - вставив  Грабовський,  -  але,  очевидно,  буде,  в
кожному разi, до того хилиться.
   - Буде на собачi заговини, - докинула Ольга.
   Кость Семенович докiрливо глянув на дружину i продовжив:
   - Щось ви там ворожили, ворожили, а тепер нате вам - нова поголоска, ще
сенсацiйнiша вiд попереднiх.
   - Яка?
   -  На  жаль,  поганi  новини  завжди  приходять  до  нас  з  величезним
запiзненням та через десятi уста. Он пiдiть i  самi  послухайте,  що  люди
гомонять,  смакуючи  i  перевертаючи  на   всi   лади:   Анфiса   пiднесла
Грабовському зеленого гарбуза, забрала колишн? сво? слово назад, а знайшла
собi кращу партiю - _знатну й багату.
   - Невже?
   - Не зна?мо, ви ж з нами не дiлитесь секретами. Людськi язики  плещуть.
Та ще й нас приплутують, заливаючи багнюкою i помиями.
   - Вас?
   - Глузують над нами: силкувалися, мовляв, нав'язати  осадчим  негодящий
товар, якогось злиденного напiвмерця, бунтаря, котрого цар  навiки  загнав
сюди, але не на дурних наскочили.
   Гаврилов змовк. Якусь хвилину мовчали всi тро?.
   - Да-а-а, - зiтхнув Грабовський.
   Мовчки обернувся i, не прощаючись, вийшов з хати.
   Анфiсу знайшов у бiблiотецi.
   -  У  таку  пору?  -  скинула  на  нього  розгубленi  очi.  -  Я  трохи
затрималась. Хочу дочитати, - похвалилася "Декамероном". - Так цiкаво,  не
одiрвешся. Отож бувають iсторi?. Сiдай, коли прийшов.
   Почала збиратися, хапливо причепурюючись.
   - Зачекай, - попросив. - Треба поговорити.
   - Про що? - тривожно стрепенулась.
   - Почу?ш.
   - Може, iншим разом? Дуже спiшу.
   - Встигнеш.
   - Куди?
   - Туди, куди спiшиш. Не заберу багато часу.
   - Ти сьогоднi якийсь дивний.
   - Такий як ?. Поясни менi, що вiдбува?ться?
   - Де?
   - Усе мiсто говорить, у тебе ? вже новий  наречений,  ти  зламала  дане
менi слово, а я нiчого не вiдаю.
   - Я також.
   - Звiдкiля ж такi розмови беруться?
   Вона спаленiла до вух, абияк гортаючи книжку. Стежив за  ??  безладними
рухами i догадувався - сказала неправду.
   - Бачиш, Павле, -  заговорила,  тамуючи  хвилювання.  -  Чим  бiльше  я
замислююсь над нашим шлюбам, то все страшнiше ста? менi. Подумай сам. Тебе
необхiдно завжди лiкувати, доглядати. I в  мене  здоров'я  погане.  Пiдуть
дiти, теж хворi, бо ж сухоти передаються з  роду  в  рiд.  Знову  клопоти,
лiки, в  домi  безперервний  лазарет,  сморiд,  прання,  латання  бiлизни,
голодна родина...
   - Ранiш над цим  не  думала?  Я  ж,  зда?ться,  про  неминучi  труднощi
говорив, попереджав.
   - Говорив, але тодi я не все розумiла.
   - Хто ж зараз напоумив тебе?
   - Люди, сама...
   - Не треба криводушити, кажи правду. Невже я за все наше знайомство, за
час нашо? дружби заслужив того, щоб мене обдурювати? Анфiсо, пригадай,  що
ти говорила менi в листi, а потiм на березi.
   На ?? щоки покотилися  ряснi  сльози.  Книжка  випала  з  рук  i  якось
навдивовижу гулко гупнулась об пiдлогу. Нiхто не пiдняв ??.
   - Вибач менi i прости, коли можеш, - заламала Анфiса спорожнiлi руки. -
Ти добрий, людяний, ма?ш чуле серце. Я вiрю, вiрю, не  станеш,  не  зможеш
стати проти мого щастя.
   - Щастя? З ким?
   - З Сержем. Вiн -  дворянин,  багатий,  з  вишуканими  великосвiтськими
манерами,  широкими  знайомствами.  Зрозумiй,  Павле,  тiльки  Серж  годен
вилiкувати мо? хвороби...
   _
   16_

   Днi i ночi лiзли  черепахами,  неохоче  пiдступаючись  до  марудно?  та
в'?дливо? якутсько? осенi. Третiй тиждень  дощило,  напуваючи  спраглу  за
коротке, але гаряче лiто землю. Сiрий, важкий i волохатий смуток  снувався
над тайгою, брiв пустельними вулицями мiста, каламутними очима  зазирав  у
будинки, юрти, ворушився в людських серцях...
   Тривожно клямкнули сiнешнi дверi, i Нюргустана  прожогом  вихопилася  з
кiмнати, немовби з вогню, ?? щоки палахкотiли смаглявим багрянцем.
   - Чого тiка?ш? - перейняла  дiвчину  Ольга,  скидаючи  з  голови  мокру
хустку. - Що з тобою?
   - Думала, Павло Арсенович.
   - Його нема дома?
   - Давно пiшов. З ним щось дивне ко?ться. Йде зранку, десь блука?,  люди
бачили за мiстом, а я - на березi. Увечерi довго не спить.
   - Звiдкiля все те зна?ш?
   - Бачила. I тато, i мати бачили. Ми ляга?мо спати лише тодi,  коли  вiн
засне. А зараз прочитала таке, що перелякалася, хоч i не все розiбрала, бо
вiн якось чудно пише.
   - Де прочитала?
   - Ось.
   Дiвчина взяла  зi  столу  папiр  i  подала  Гавриловiй.  Ольга  пiзнала
дрiбненький почерк Грабовського. "Брате мiй дорогий та  любий!  Вибачайте,
що так давно не писав Вам, бо нiкому не писав нiчого.  Як  я  жив  лiто  i
через що не по?хав нiкуди вiдси - краще не казатиму;  коли  треба  буде  -
напишу, а ся потреба, може, складеться незабаром. Листiв нi  вiд  кого  не
дiстаю, бо дав свiй адрес на Iркутськ, а сам сиджу тут. Та по правдi -  що
менi тi листи, нащо вони? Мертвого нiчим не зведеш... Всi  зв'язки,  життя
порватi, душа доболiлась  до  краю,  нiчого  не  жалко,  нiщо  не  втiша?.
Людей... часом проклинаю, часом пригорнув би всiх до серця.
   Збiрник, що посилаю, мабуть, останнiй, бо не  знаю,  чи  вiзьмусь  коли
знов за працю. З необробленого матерiалу дещо зберiг, дещо  пошматував  та
попалив. Шматую, i менi якось вiдрадно робиться. Хочете - пишiть, хочете -
нi, менi про все байдуже, нiчого цiкавого не осталось на свiтi .."
   Лист недописаний. Пiсля  останнього  слова  синiла  засохла  пляма.  Ще
бiльша i стрiлчаста, як несиметрична зiрка, лиснiла на столi, а  бiля  не?
лежала ручка зi зламаним пером. Видно, нервував  i,  не  змiгши  закiнчити
писання, зозла жбурнув ручку.
   Ольга поклала лист у шухляду.
   - Куди вiн мiг пiти?
   - Може, на весiлля, - висловила догадку Нюргустана.
   - Бог з тобою.
   - Учора до нього приходив осадчий. Можливо, запрошував.
   - Нi, нi. Це вiдпада?.
   - Може, на рiчцi. Вiн полюбля? ходити туди.
   - У такий дощ?
   Дiвчина  непорозумiло  стенула  плечима.  Гаврилова  накинула  на  себе
хустку, поглянула в заплакане вiкно i рушила до порога.
   - Ви куди?
   - Треба шукати. Вiн зараз у такому станi, особливо  сьогоднi,  що  може
зважитися на найгiрше. Ти ж читала в листi - нiчого цiкавого  не  осталось
на свiтi. Тепер, Нюргустано, за ним треба пильно  й  невiдступно  стежити,
навiть уночi.
   - Я стежу. Тiльки нинi не впильнувала, бо корiв до?ла, коли вiн  вийшов
з подвiр'я. Ольго Василiвно, менi можна пiти з вами?
   - Одягайся скорiш.
   Наливний дощ забивав дихання, слiпив очi. Розгрузла вулиця,  здавалось,
уся тягнулася за ногами.
   Обходили весь примiський берег, заглянули на пристань, де майже  нiкого
не було, в переповнену людьми улусну, в музей, у лiкарню, знову  повернули
в мiсто, i марно.
   Дощ поволi вгамовувався. На небi хмари розiйшлися,  iнодi  показувалась
половина блiдого мiсяця, деiнде жеврiли зорi -  на  землi  посвiтлiшало  й
повеселiшало. Хоч у черевиках давно  вже  помiж  пальцями  цвiркала  вода,
великi калюжi обминали.
   Йти було легше, нiж ранiш, але в Ольги на серцi з кожним  новим  кроком
ставало все тяжче й тяжче. Наростала тривога, множились темнi й  лиховiснi
передчуття. "Павле, Павле! - кричало серце. - Де ти, милий,  що  з  тобою?
Одiзвися! Позабудь горе, що несподiвано впало на тебе. Ще настануть  кращi
часи. Весною по?деш з нами у Балаганськ, розвi?шся...  Бо  як  ти,  боронь
боже, щось заподi?ш собi, я також  не  витримаю,  пiду  за  тобою.  Обiцяв
написати в мiй альбом вiрша..."
   Нюргустана схопила Гаврилову за руку.
   - Дивiться, - показала на ру?ни острога. -  Доки  стояло  недалеко  вiд
стiни, я думала, привиджу?ться, а як рушило, о-о.
   - Павле-е!! - гукнула з усiх сил Гаврилова.
   Постать спинилася.
   - Павле Арсенович-чу-уу! - зiрвався дзвiнкий Нюргустанин голос. - Iдiть
сюди! Скорiше-е!
   - Що ви тут робите? - спитав Грабовський,  пiзнавши  ?х.  Був  до  краю
знiяковiлий i розчарований.
   - Ми, ми... - запнулася дiвчина.
   Нарештi подолала зацiпенiння Ольга.
   - Йдемо до нас. Нюргустана хоче взяти в мене канву для  вишиття.  А  ти
чого там тинявся, куди чимчикував?
   - Гуляв собi...
   - От i добре, що гуляв, тепер ходiмо з нами.
   Грабовський завагався.
   - Менi треба додому.
   - I тобi не соромно? Стiльки блукав, а зараз -  додому.  Значить,  одна
дiвчина слiпатиме назад поночi.  Парубок  назива?ться.  Бери,  Нюргустано,
його з того боку за руку, та й вестимемо удвох, наче бранця.
   Розмова не в'язалася. Йшли мовчки, ледве витягуючи  ноги  з  болота.  У
нiчнiй тишi Ольга виразно почула дикий лемент труби  та  надсадне  гупання
барабана. Щоб якось одвернути Павлову увагу вiд весiлля,  почала  говорити
голосно й безтурботно:
   - Одгадай, Павле, яка в мене сьогоднi радiсть?
   Вiн не вiдгукнувся.
   - Хiба тобi не цiкаво?
   - Скажи.
   - Отримала листа з Iркутська, вiд брата. Незабаром ма? при?хати до  нас
погостювати. Якщо хочеш, напиши доручення, я одiшлю йому,  i  вiн  привезе
тобi листи, якщо вони там ?. Напишеш?
   - Нi.
   - Чому? Ти ж так побивався за листами з Укра?ни.
   - Колись побивався, а зараз не хочу мати ?х, i не нагадуй менi про них.
Обiйдуся...
   ***
   Крокуючи по дерев'яному мостовинню, ставили ноги обачно та скрадно,  бо
з прощiлин мiж дошками вода сичала прудкими гадюками, забризкуючи чоботи й
одежу.
   - Гляньте,  як  розбушувалася  Лена,  -  мовив  Кость  Семенович,  коли
спинились за сажень вiд води, що при березi вже бралася тонким, схожим  на
павутину, льодом. - Видно, не хоче  красуня  даватись  у  крижаний  полон,
змага?ться за волю й тепле лiто. От сила життя, прямо-таки нездоланна. Все
чiпля?ться за нього, все виборю? собi право на iснування.
   - Чiпля?ться, доки те iснування ма? смисл, - докинув Грабовський.
   - О, безумовно. Але смисл - то не  богом  кинута  з  неба  манна.  Його
створюють, його виробляють,  множать  самi  люди.  Нi,  не  кажiть,  Павле
Арсеновичу, життя - велика й мудра рiч, не менi вам говорити, вас повчати.
   - Еге ж, - зiтхнув Грабовський. - Мудра доти, доки не вичерпу?ться саме
?? мудрiсть. А вже коли та мудрiсть...
   - Оберта?ться на дурiсть?
   - Хоча б.
   - Тодi?
   - Кожен по-сво?му вирiшу? i шука? розв'язки.
   - Кожен, пригаду?ться, якось говорили ви з iншого приводу, по-сво?му  з
глузду з'?жджа?. Дехто навiть пуска? кулю в лоб.
   - Iнодi трапля?ться й таке. Самогубство не завжди можна засуджувати, бо
воно бува? не тiльки ознакою морально? незагартованостi,  невмiння  знайти
вихiд, осягнути перемогу. Розумi?те, коли нарештi вiдчу?ш...
   Грабовський замовк, байдужим поглядом озираючи сiрi й невиразнi  обриси
мiста, поснованого вранiшнiм туманом.
   - Продовжуйте.
   - Коли нарештi вiдчу?ш, що далi тво?  життя  втрача?  свiй  сенс,  ста?
тягарем i для тебе самого, i для iнших людей, ех...
   Грабовський  знову  замовк.  Гаврилов  поглянув  у  його  вiдчуженi   й
засмученi очi. Також якийсь час помовчав, дивлячись на острови, уже злегка
позолотавленi невеселим пензлем ранньо? якутсько? осенi.
   - Ви, Павле Арсеновичу, - сказав перегодом, - так говорите,  наче  самi
готовi звести на себе руку. Дивно чути таке з ваших вуст.
   - Можливо...
   - Готовi?
   Грабовський промовчав.

   17_

   Хоч надворi лютував шалений мороз, на шибках сiрiв товстий шар криги, а
в кiмнатi висiла напiвтемрява, серце  бринiло  весняним  настро?м.  Такого
дня,  як  нинi,  не  пригаду?  давно.  Перед  обiдом  його  викликали   до
полiцейського управлiння i сповiстили  дозвiл  мiнiстра  внутрiшнiх  справ
пере?хати до Тобольська.
   Там же, в управлiннi, отримав  велику  бандероль  та  лист  вiд  Бориса
Грiнченка В бандеролi - цiле багатство: крiм кiлькох незначних книжечок  -
"Про вiспу", "Батькове вiщування",  -  словник  Тимченка,  житт?пис  Iвана
Котляревського та найновiшi  номери  "Лiтературно-наукового  вiсника".  Не
встиг переглянути весь цей скарб, як Нюргустана принесла листи вiд Вiктора
Костюрiна,  Миколи  Вiташевського,  Миколи  Ожигова  i   Михайла   Ромася,
привезенi Ольжиним братом з Iркутська.
   Дiвчина також сказала - Гаврилови кликали до себе  на  вечерю.  Але  не
пiшов. Не мiг пересилити себе. Стiльки новин, що не вмiщалися нi в головi,
нi в грудях. Вiктор Федорович просив статей для свого "Сибирского листка";
Вiташевський сповiщав, що розлучився з Зубриловим ще в Iркутську -  Василь
Петрович по?хав у Центральну Росiю, вiн же добрався до рiдно? Херсонщини i
поновлю? там старi зв'язки, шука? роботи; Микола Ожигов хвалиться  -  таки
доскочив свого, влаштувався при верхоянськiй лiкарнi, хай поки  що  тiльки
санiтаром, але, мовляв, поганий той солдат, який не мрi? про  маршальський
жезл...
   Книжки  та  журнали   переглядав   пiсля   вечерi.   Найбiльше   вразив
"Лiтературно-науковий вiсник".  Так  i  тягне  на  запальне  сперечання  з
редакцi?ю. Вона, редакцiя, одрива?ться вiд реального грунту,  забува?  про
елементарну чемнiсть, завищу? цiну свого часопису. Порiвнюючи  "Вiсник"  з
"Зорею", перебiльшу? його вагу. Нi, нi, цей журнал  таки  не  сто?ть  вище
"Зорi", зокрема в справi рiдного слова
   Справдi ж бо, якщо  викинути  переклади  та  статтi  про  чужостороннiх
письменникiв, то звiстки про нашу лiтературу стануть  ще  бiднiшi,  нiж  у
"Зорi", матерiал суто укра?нський вийде убогеньким.
   З "Зорi", наприклад, можна було дiзнатися, якi часописи виходять у  нас
та про що в них пишеться, а з "Вiсника" i того не довiда?шся, хоч  знайдеш
розвiдку, присвячену Малярме. Отже статтi про Ветлину,  Лесю  Укра?нку  та
Щоголева - оце, зда?ться, i весь укра?нський матерiал. Важко  сподiватися,
щоб "Вiсник" таким, яким вiн зараз ?, завоював собi багато прихильникiв на
Укра?нi. Та й не тiльки на Укра?нi. Взяти хоч би мене.  Я,  звiсно,  радий
читати статтi про Золя, але хочу знати також сво?  рiдне  письменство,  бо
знаю його чи не найгiрше. I не тiльки я.
   Та це й не диво. Адже у нас не те що звичайна громада, а й  письменники
погано знають свою рiдну лiтературу. "Вiсник" добре зробив би, коли б  дав
побiльше таких статей, як про Ветлину, Лесю Укра?нку та Щоголева, а  проте
?х мало. Зда?ться, земляки сказали б превелике спасибi,  коли  б  "Вiсник"
почав систематично подавати iсторiю нашого письменства, як колись подавала
"Зоря" статтi небiжчика Огоновського. Дума?ться, в  цьому  у  нас  потреба
найдошкульнiша.
   Подавати. А чи ? кому на Укра?нi написати ту "Iсторiю"? На  жаль,  тих,
яким по плечу така грандiозна, потужна i складна робота, небагато. Хiба що
Iван Франко. I Борис Дмитрович - чоловiк тямущий, беручкий та з нахилом до
розма?тостi, а все-таки його творчi  iнтереси  лежать  переважно  в  iншiй
суспiльно-культурнiй сферi. Тут необхiднi  велика  ерудицiя  та  нахил  до
розумного синтезу. Треба не хапатися за все, не зводити  докупи  грiшне  й
праведне, справдi гiдне уваги i прохiдне, як це робив Омелян  Огоновський,
а одiбрати  найцiкавiше  та  найвизначнiше  i  таким  робом  науково,  без
звичайно?  нашо?  хаотичностi,   в   одному   спорому   томовi   оглянути,
проаналiзувати нашу лiтературу, виявити ?? природу  й  тенденцiю  На  таке
зараз на Укра?нi здатен, мабуть, лише один Франко -  бiльше  нiхто.  Треба
написати i нагадати йому про це.
   У дверi постукали.
   - Зайдiть, - кинув через плече.
   Згорнув "Вiсник" i оглянувся. Бiля порога стояла Нюргустана з  книжками
пiд пахвою.
   - То що?
   - Ольга Василiвна розгнiвалася, що ви не прийшли,  i  оце  передала,  -
дiвчина простягнула книжки.
   Там були твори Морiса Метерлiнка, Поля Верлена та Казiмiра Тетмай?ра.
   - А де ж Негрi?
   - Ольга  Василiвна  вибачалась.  Не  знайшла.  Казала,  були  в  одного
чоловiка аж два томи, ще й iталiйською мовою, але той чоловiк переслав  ?х
сво?му приятелевi у Верхоянськ. Кость Семенович  просив  завтра  неодмiнно
завiтати до них.
   I вийшла.
   - Ого! - вигукнув радiсно, дивлячись  на  книжки  й  листи,  якими  був
закладений весь стiл. - От привалило щастя! Тепер  на  кiльканадцять  днiв
буде чим упиватися.
   Одне щемiло в грудях  -  Ада  Негрi.  Нема.  Шкода,  бо  ж  твори  тi??
талановито? iталiйсько? поетеси дуже полюбились йому, i хочеться подати ??
укра?нському  читачевi  рiдною  мовою.  Дивовижно,  але  чомусь  нiхто   з
укра?нцiв не переклада? Негрi. Невже не знають ??? Не може  того  бути.  А
перекласти ?  кому.  Хоч  би  наша  Леся  -  вона  б  здужала  це  зробити
якнайкраще...
   За вiкном зойкнула брама. Форкнули конi. Забряжчала упряж. Хто б це мiг
пiд'?хати так пiзно? Всi Габишеви, зда?ться, дома. О, гомонять. Хтось таки
при?хав. Уже тупають пiд дверима.
   Доки видобувся з-за столу, у хату вже зайшли Байбал та Дулемба.
   - Хiба ж я не казав тобi, Гене? - запитав старий якут, наче продовжував
розмову. - Всеньке мiсто, мабуть, третiй сон досипа?, а вiн  -  дивися  на
нього. Отак було i в Бордонському. Працю?ш, Павле? Здоров.
   - Здоровi  будьте  з  при?здом,  -  привiтався  Грабовський,  обiймаючи
Байбала. I  кинувся  до  Дулемби.  -  Ви  також  будьте  здоровi,  Генрику
Адамовичу. Яким побитом  прибилися  до  нас?  Роздягайтесь.  А  хто  ще  ?
надворi?
   - Нема нiкого, - вiдповiв Байбал.  -  Фурман  по?хав  до  улусно?,  там
ночуватиме. Треба тiльки речi занести.
   - Якi?
   - Мо?, - докинув Дулемба. - Я вже назовсiм з Вiлюйська.
   - У Якутськ?
   - На захiд. Маю дозвiл, пся крев, вiдпустили нарештi.
   Гармидер, що зчинився, розбудив хазя?в. До кiмнати Грабовського  зайшов
Габишев. Привiтавшись з прибулими, скоро поставив на стiл гарячий самовар.
   - Оце дiло, - закректав Байбал, тулячи шкарубкi руки до блискучих бокiв
самовара. - Ну, як ти тут, Павле?
   - Спасибi, нiчого. Тягну помаленьку.
   - Вiн у нас молодчага, - похвалив Габишев. - От  лише  багато  чита?  i
пише, а вiдпочива? мало.
   - Мало, кажете? - перепитав Байбал. - За це i я  не  дуже  хвалю  його.
Завжди такий.
   - Ну, пийте  чай  i  розповiдайте  менi  вiлюйськi  новини,  -  просить
схвильований Грабовський. - Що поробля? Ромась?
   - Гарний чай, - смаку? Дулемба. -  А  Михайло  Iванович  уже  давненько
ви?хав з Вiлюйська.
   - Куди?
   - Осiв у селi Сантар Вiлюйського  округу  i  заправля?  метеорологiчною
станцi?ю. Чоловiк умi? чiплятися за життя. Про Гiммера, далебi, чував?
   - Нiчого.
   -  Той  лайдак  таки  вкоротив  вiку  Суруксутовi  невдовзi  по  тво?му
вiд'?здi. Потiм Дабиит його вдруге почастував, то  вiн  i  вiддав  дябловi
душу. Правда, з Вiлюйська сучий син ще вибрався живим, а дорогою,  кажуть,
сконав.
   - Як це - вдруге?
   - Тодi, в позаминулому роцi, то ж  Дабиит  походив  коло  Гiммера.  Сам
признався. Зна?ш, цiха вода бжегi рв?...
   - I що ж з Дабиитом?
   - Нiчого, бо того нiхто не бачив i не вiда?. Тiльки  ми  зна?мо.  Аанис
уже добре чита? й пише, збира?ться братика вчити.
   - Братика?
   - Молодшого. Балбаара народила Дабиитовi сина. Такий файний  козарлюга,
що й ну. А того гунцвота бачиш тут?
   - Якого?
   - Сержа.
   Грабовського пересмикнуло.
   - Бачу iнодi. Куди ж ви дума?те направити сво? стопи?
   - Додому, звiсно. Хочу в Варшаву, якщо пустять. Треба ж продовжити нашi
справи з "Пролетарiатом". Не знаю тiльки, чи iсну? вiн тепер.
   - А як же з Юга?м? - зверта?ться Павло до Байбала. - Ще не згорiв?
   Старий невдоволено супиться, скоса поглядаючи на Дулембу.
   - Не згорiв. Я уже було зiбрався пiти в наслег i спопелити шкуродера, а
Ген одговорив. Каже, пiдпалом одного тойона всi?? кривди не подола?ш...

   18_

   Повертаючись вiд Гаврилових, зайшов до Якуцевичiв  -  давно  бачився  з
цi?ю милою родиною та й мав намiр позичити збiрку поезiй Фета. У  свiтлицi
застав Антонiну Михайлiвну за  роботою.  Господиня  вiдклала  зошити,  якi
перевiряла, i пiшла назустрiч.
   - Добрий вечiр, Павле Арсеновичу, -  люб'язно  посмiхнулася,  i  на  ??
округлому лицi вирiзьбилися симпатичнi ямочки.
   Вона звернула увагу на барнаульське хутро, яке сягало гостевi майже  до
п'ят.
   - З обновою вас. Але чого це ви, коли запахло  весною,  надумали  знову
викликати зиму? Не набридло?
   - Хай ?й всячина, - вiдмахнувся,  роздягаючись.  -  Дбайливий  господар
готу? сани влiтку.
   - З якого часу почали ви прицiлюватися на  дбайливого  господаря?  Такi
таланти за вами, зда?ться, не водились.
   - I зараз не водяться. Якось само собою вийшло. Ходили вчора з Байбалом
на базар - помаленьку готуюся в дорогу. Ця свита вподобалася  старому,  то
вiн i пораяв купити. В Тобольську, мовляв, також не  душно  взимку.  От  i
придбав  та  й  вирiшив  обносити.  До  того  ж  у  вашiй  хатi   сьогоднi
холоднувато.
   - В тiй кiмнатi теплiше, але там дiти  граються,  а  я  сюди  перейшла.
Дрова сирi, горiти не хочуть. Адольф затримався на службi, якась нарада  в
нього, а вiн у нас майстер розпалювати.
   - Зараз я спробую, - викликався Грабовський. Скоро на  пiдлозi  виросла
чубата купка бiленьких трiсочок, а в печi загоготiло полум'я,  розстеливши
золоту райдугу на пiдлозi й стiнi. Антонiна Михайлiвна скинула демiсезонне
пальто, в якому працювала, i заглянула в сусiдню кiмнату.
   - Дiвчатка! - гукнула. - Подивiться, хто до нас прийшов.
   З дверей випорхнули, як перепiлки з-пiд копи, Вiра й Ляля.
   - Дядьо Павло! Дядьо Павло, - лепетали навперейми.
   За мить маленька Ляля вже сидiла в гостя на колiнах, тримаючи  в  руках
сво? потрiпанi книжки, i лисичкою дивилася йому в очi.
   - Дядьо, прочитайте казочку.
   - Добре, добре, - пестив ??, пiдбираючи з чола неслухнянi  косенята.  -
Прочитаю, але ти спочатку скажи менi, як тебе звати-величати.
   - Якутевич, - випалила.
   - Як? Не второпаю.
   - Ну, Я-я... Якутевич.
   - Скажи правильно.
   - А я ж правильно.
   - Хiба ти Якутевич?
   - Нi, не Якутевич, а Якутевич.
   - Кажи, Лялю, Яку-це-вич, - докинула Вiра.
   - Я так i кажу - Яку-те-вич. Читайте вже.
   Грабовський  взяв  тоненьку  книжечку  з  гарними  малюнками,  оглянув,
розгорнув i почав:

   Жил старик со своею старухой
   У самого синего моря...

   - Цю знаю, - вередливо заломила губи.
   - Зна?ш? Продовжуй.
   - Спочатку. Добре?
   Грабовський хитнув головою.

   Жил старик со своею старухой
   У самого синего моря;
   Они жили в ветхой землянке
   Ровно тридцать лет и три года.

   --- Зна?ш. А цю:

   Жил-был поп,
   Толоконный лоб.
   Пошел поп по базару...

   - Не хочу про Балду, - замахала дiвчинка руками.  -  Хочу  про  вченого
кота, який вдень i вночi ходить на золотому ланцюжку.
   - Зараз знайдемо i про кота.
   Втрутилась мати.
   - Годi читати. Iдiть, дiвчатка, спати. А ви, Павле Арсеновичу,  щоб  не
нудилися, доки я вкладу дiтей,  побалакайте  з  вашим  Тарасом,  -  подала
книжку.
   - "Кобзар"? Звiдкiля вiн у вас?
   - З Ки?ва.
   - Справдi?
   - Ще як  була  курсисткою,  ?здила  в  Ки?в  i  купила.  Я  дуже  люблю
Шевченковi  твори.  А  "Садок  вишневий  коло  хати"  то  й  Вiрочка  зна?
напам'ять.
   Гортав "Кобзаря", перечитував з  дитинства  знанi  вiршi,  а  в  головi
снувалися радiснi думки. Ех, Тарасе, Тарасе, батьку наш великий, ясновидцю
незрiвнянний. Пiднiсся ти над  свiтом,  як  отой  вiкопомний  Прометей.  I
Укра?ну пiднiс, дав крила могутнi. Тво? слово вита? не тiльки над Невою  й
Тереком, Вiслою i Влтавою, воно сягнуло i туди, де тисячi  невiльникiв  iз
нiр золото виносять,  щоб  залити  пельку  неситому,  аж  сюди,  на  вiчну
мерзлоту, де майже третину року лежать снiги, у  край  нелюдських  мук  та
безнадi?...
   - Не хочуть спати, хоч камiнцями ?х прикладай,  -  заговорила  Антонiна
Михайлiвна,  причиняючи  дверi.  -  I  отак  завжди,  коли  ви  приходите.
Побалакали з Тарасом?
   - Спасибi, побалакав. У нас з ним давня розмова i нiколи не скiнчиться.
Якраз цього видання "Кобзаря" не маю.
   - Хочете випросити? Зразу кажу - не подару?мо, вiн i нам потрiбен. Коли
дума?те покидати Якутськ?
   - Чекаю, доки води збiжать та повiтря прогрi?ться. Планую вирушити десь
на початку червня. А ви?
   - Ми, мабуть, ранiш. Адольфа вже  чека?  служба  в  Петербурзi.  Оце  ж
провела останнi контрольнi роботи, хочу виставити гiмназисткам  пiдсумковi
оцiнки. Анфiси не бачили цими днями?
   - А чого б мав бачити? - запитав сердито. I спохопився: так  розмовляти
з гостинною хазяйкою не можна. Продовжив  спокiйнiше:  -  Пiсля  останньо?
розмови в бiблiотецi не стрiчав i не хочу стрiчатися з нею.
   - Дарма. Це не пасу? вам. Варто було б побачитися. ?й зараз нелегко.
   - Не цiкавлюся.
   - Знову ж - дарма. Станьте вище особисто? образи. Кожен день забiгаю  в
бiблiотеку. Плаче, бiдолашна, за слiзьми свiта не бачить.
   - Чого? - i сам незчувся, як запитав.
   - Рида?, ка?ться, лiктi б гризла,  та  не  дiстане.  Усе  через  нього,
Сержа.  Спершу,  каже,  був  такий  галантний,  турботливий  i  щедрий  на
обiцянки, а тепер звiром став.  Зневажа?  нею,  допiка?,  що  любила  вас,
ганьбить вуличною. Додому  приходить  п'яний,  а  часто  ночу?  хтозна-де.
Перевелася дiвчина нiнащо, важко й  пiзнати.  Питала,  як  ви  живете,  як
почува?те себе. Довго розпитувала про вас, про ваше здоров'я.
   - З яко? речi?
   Антонiна Михайлiвна помовчала.
   - Не будьте таким жорстоким. Пита?, значить,  серце  болить.  Вона  вас
таки щиро любила i зараз боготворить. Свого часу я також ??  засудила  без
найменшо? скидки. Менi було боляче за те, що сталося мiж вами.
   - Я винуватий?
   - Винувата вона. А може, й не зовсiм вона.  Тепер  це  менi,  зда?ться,
ясно. Всьому причина - той булькатий недолюдок, Серж. Вiн зманив ?? у свою
пащу, як удав зманю? зайця.
   - Хай би мала голову на плечах.
   - Згодна з вами. Нам, жiнкам, на жаль, нерiдко браку? тi?? голови.  Але
за те нас треба не тiльки ганити, а iнодi й  спiвчувати  нам,  допомагати.
То, звичайно, ваша справа, однак менi  зда?ться,  ви  ма?те  зустрiтися  з
Анфiсою, поговорити, пiдтримати в нiй дух. Саме ви, бо нiхто, крiм вас, ??
не розважить, нiкого вона не послуха?, нiкому не повiрить.
   Грабовський рвучко пiдхопився з стiльця, пройшовся по кiмнатi  i  знову
сiв, розмашисто громадячи п'ятiрнею чуприну.
   - Антонiно Михайлiвно, ви  зна?те,  я  вас  шаную  i  поважаю,  готовий
слухати вашi поради завжди, але те, що ви зараз сказали, вибачайте ..
   Розмову перебив Адольф Карлович. Прийшов дуже збентежений.
   - Що з тобою? - стривожилась дружина.
   - Зi мною, Тоню, нiчого, а з музе?м гiрше й бути  не  може.  Знову  оце
воювали за нього. Хочеться  ж  довести  до  пуття,  а  тут  цi  башибузуки
уперлися.

   Осадчий ледве стояв на ногах,  але  язик  його  не  заплiтався,  а  очi
дивилися смутно-смутно. Був похилений, наче пiд важкою ношею, i  не  такий
словоохочий, як завжди.
   - Не виганяй мене, Павле, - заговорив жалiбно, майже крiзь сльози. -  Я
не прийшов просити на мерзавчика. Оце вперше за тиждень  випив  чарку.  Не
мiг не випити. Хата на пекло обернулась, руки до мотузка тягнуться...
   Грабовському стало жаль осадчого. Хай вiн колишнiй кримiналiст, дрiбний
фiскал i п'яничка, однак зараз у ньому говорить, видно, не горiлка, а таки
справжн? горе.
   - Що трапилось?
   - Утiк, одцурався, душогуб.
   - Хто?
   - Та ж той, Серж, святi б вiд нього  одцуралися.  Ма?тки  пiд  Москвою,
економ... Чу?ш, на тому тижнi  по?хав,  обiцяв  скоро  викликати  Анфiску,
мене. А вчора прийшов лист вiд нього. З дороги написав, iрод. Каже, нiяких
ма?ткiв у нього нема, ?де не в Москву, а куди - то його справа. I, мовляв,
не шукай, не допитуйся, бо ти нiяка менi не дружина, а шлюха й полюбовниця
Грабовського. Iди до нього, той усе простить. I передай йому,  щоб  завжди
пам'ятав, як кривдити мо?х приятелiв.
   - Так i написав?
   - Отак! _Щось про Вiлюйськ згаду?, якусь  колонiю  прокажених,  якогось
начальника. Покинув з животом. А вона, чу?ш, мовби не при  сво?му  розумi.
То плакала, а тепер уже й не плаче. Ходить, як причинна,  балака?  сама  з
собою, регочеться. Я вже й потерпаю за не?. Порадь, Павле, що робити?
   У Грабовського не було поради. Вiн уже забув i свою образу, i  горе,  i
муки, яких зазнав. Хотiв чимсь допомогти колишнiй ученицi, та чим  саме  -
не знаходив.
   * * *
   Обидва  пiдхопились  раненько  -  разом  з  веселим  червневим  сонцем.
Нашвидкуруч поснiдавши, взялися за роботу - пакували  поклажу  на  дорогу.
Коли зв'язали книжки, Байбал завдав першу в'язку на  плечi  i  подався  до
пристанi, а Грабовський - у полiцейське управлiння.
   Секретар зустрiв його люб'язно.
   - Значить, не сподобалося в нас. Шука?те  лiпшо?  долi.  Воно,  звiсно,
риба любить глибину. Але Тобольськ, порiвняно  з  Якутськом,  не  набагато
кращий.
   - Казав слiпий, побачимо.
   -  Дотепно,  -  реготнув  секретар.  -  От  вам   прохiдне   свiдоцтво,
розпишiться, що отримали, - вiн  ткнув  пальцем  у  розкриту  книгу.  -  I
пам'ятайте, в Тобольську ма?те бути двадцять другого червня,  рiвно  через
шiсть днiв Там уже знають, вас зустрiнуть, як  положено.  Коли  ж  дорогою
десь  затрима?теся,  мусите  негайно   заявити   мiсцевому   полiцейському
начальству i зробити вiдповiдну позначку в цьому документi.
   Дома застав Ольгу. Стояла посеред спорожнiло? кiмнати, засмучена,  нiби
зiв'яла.
   - А де Кость?
   - Не змiг прийти, - зiтхнула. - Ти ж бачив увечерi,  який  вiн  був,  а
вночi ще погiршало, не годен i з лiжка пiдвестися.
   - Шкода, дуже шкода, - зiтхнув також Грабовський.  -  Боюсь,  аби  його
хвороба не загальмувала ваш вiд'?зд.
   - Все може бути.
   Забiг Байбал - розiпрiлий, захеканий.  Похапцем  витирав  шапкою  чоло,
стягував з себе кропив'яний налигач, котрим був пiдперезаний.
   - Давайте скорiш, - квапив, обв'язуючи налигачем скриньку з  одежею.  -
"Якут" уже готовий. Люди займають сво? мiсця. Я книжки занiс на  палубу  i
залишив бiля них Нюргустану. Гайда, запiзнимося. Капiтан кричить...
   Як ступили на пристань, пароплав клично загув.
   - Давайте, давайте! - гукала Нюргустана.
   - Iду! - вiдповiв Байбал.
   Павло й Ольга спинилися. Вiн поцiлував ?? в щоку.
   - Спасибi, друже, за все, за все. Повiк не забуду. Дивись за  Костем  i
за собою.
   Гаврилова витерла очi.
   - Ти ж напиши, як до?деш. Посилай у Балаганськ. Доки  лист  прийде,  ми
будемо там.
   Байбал i Нюргустана вже стояли бiля трапу.  Обом  ?м  потиснув  руки  i
зiйшов на корму.
   Пароплав потягнув люльку, обгортаючись чорним  димом,  знову  пробасив,
сановито похитнувся i рушив.
   - Щасливо? дороги-и! - махали руками Ольга й Нюргустана.
   А Байбал мовчав. Здавалося, так i застиг обiч них, пiднявши  шапку  над
головою.
   Важко сопучи, "Якут" поволi вигрiбся до середини рiчки.
   Павло стояв на кормi. Очi туманились вологим серпанком.
   От i все. Шiсть з половиною  рокiв.  Рокiв  мук  i  конання,  злетiв  i
падiнь,  лютих  снiговищ  i  шалених  спек.  I  -  зустрiчей  та   розлук.
Кранiхфельди,  Ожигови,  Вiташевськi,  Зубрилови,  Якуцевичi,   Гаврилови,
Михайло  Ромась,  Генрик  Дулемба,  Байбал,  Дабиит,   Ааанис,   Балбаара,
Нюргустана. Бiльше нiкого i нiчого. Нiкого?
   - А хто ж то? - ворухнулись губи.
   До причалу бiгла жiнка. Побачивши пароплав, що вже  обгинав  острiвець,
вона спинилась недалеко вiд Ольги та Нюргустани i прихилилася до одинокого
стовпа на причальному вигонi. По бiлому шарфi, що пiнився на ши?, пiзнав -
Анфiса. Кiнцi шарфа, здавалось, осиротiло маяли, наче прощалися.
   Вихопив з кишенi газету i теж помахав.
   - Прощай. Прощайте.
   Ще бiлiтимуть снiги, ще болiтимуть серце i тiло.
   З повiк викотилася маленька тепла кулька. Тихо стрибнула, вдарилась  об
палубу i обернулася на зiрчасту пляму.
   _
   1964 - 1970_






   [1] Маслосвяття, або ?леосвячення, -  давнiй  християнський  обряд,  що
вiдбувався дома у хворого з читанням молитв та змащуванням недужого оливою
- ?ле?м, з яким нiбито сходить на людину "божественна благодать" i змiцню?
?? сили.

   [2]Сий (церковнослов'янське) - _iснуючий.


   [3] Ни (церковнослов'янське) - _нас.

   [4] Ви ? щасливi, коли переслiдують i  гонять  вас,  говорять  про  вас
всiлякi образливi слова i кривдять за мене: радiйте  i  тiштеся,  бо  ваша
велика винагорода на небi (церковнослов'янське)_

   [5] Alea jacta est (лат.) - _жереб кинуто.

   [6] De mortuis aut bene aut nihil (лат.)  -  _про  мертвих  говори  або
добре, або нiчого.

   [7] Erare humanum est (лат) - _помилятися притаманно людям.

   [8] Патристика (вiд лат, pater - батько, отець) - сукупнiсть творiв так
званих християнських отцiв церкви, якi розробили в II -  VIII  ст.  основи
церковно? догматики, богословiя (теологи) та фiлософi? християнства.

   [9] Bellum omnium contra omnes (лат.) - _вiйна всiх проти всiх.

   [10] В шинку, харчевнi.

   [11] Твое царство.

   [12] Поки в нашiй головi.

   [13] Турбота.

   [14] Гiднi господа бога.

   [15] Але всi цi.

   [16] З'?днанi.

   [17] 'Vale (лат ) - _будь здоровий, прощай.

   [18] На ноги каторжникiв надягалися кайдани вагою в тринадцять фунтiв.

   [19] Наслег - маленьке селище в Якутi?, щось  схоже  на  хутiр  Улус  -
також селище, тiльки бiльше.

   [20]  Протест  проти  свавiлля  тюремно?  адмiнiстрацi?  i  заклик   до
арештантiв вчинити масовий опiр, за що М. Ромась був засуджений  на  шiсть
мiсяцiв суворо? iзоляцi?.

   [21] Ясачники - податковi чиновники.

   [22] 3 волi якутського вiце-губернатора Осташкiна  22-березня  1889  р.
була вчинена жорстока розправа  над  полiтичними  засланцями,  вiдома  пiд
назвою "Якутська трагедiя":  шiсть  чоловiк  було  вбито,  а  28  -  тяжко
поранено  й  покалiчено.  Засланцi  Балаганського  округу  -  Грабовський,
Кранiхфельд, Улановська, Новаковська, Ожигов - вчинили протест проти  цi??
сваволi, за що й потрапили на заслання в Якутiю.

   [23] Так ранiш називали завiдуючих музеями.

   [24] Весняна земляна сима - один iз видiв приготування якутами риби про
запас: варену, добре висушену рибу складали  в  яму,  вимощену  модриновою
корою, щiльно прикривати зверху i присипали землею. Видобували  потiм  для
вживання десь у жовтнi - листопадi.

   [25] Заболонь - зовнiшнiй шар деревини,  що  лежить  безпосередньо  пiд
корою. Ранiш, коли в Якутi? хлiба було дуже мало, ??  населення,  особливо
бiднота,  харчувалася  переважно  заболонню.  Заготовляли   заболонь,   як
правило, жiнки на початку лiта: очистивши  з  молодо?,  ще  не  смолисто?,
сосни чи модрини  верхню  кору,  вправно  здирали  в  формi  пасем  тонкий
соковитий шар камбiю, пiдсушували, розмелювали в ступах на муку, з  котро?
потiм варили кашу.

   [26] Батур, батур, акари! (Якутськ.) - _Гайда, гайда, дурню!

   [27] Исиах - нацiональне свято якутiв.

   [28] Йоге (Якутськ.) - _ведмiдь.

   [29] Но - вигук, який можна перекласти приблизно так: "Ого-о, ще  й  не
таке бувало!" Цим вигуком якути-слухачi нiби пiдохочують  олонхосута.  Мiж
iншим, олонхо розповiда?ться цiлими ночами, iнодi навiть по  кiлька  ночей
пiдряд. Олонхосут звичайно сидить коло  вогню,  його  частують  кумисом  i
слухають.

   [30] Саламаат (Якутськ.) - _каша з ведмежим салом.

   [31] Curriculum vitae (лат.) - _житт?пис.

   [32] Егекеен (якутськ.) - _дiдусь.

Популярность: 1, Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GmT