------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
ДРАМА НА ЧОТИРИ ДI?
Дi?вi особи:
МИКИТА IВАНОВИЧ СЛIПЧЕНКО
ГЛИКЕРIЯ ХВЕДОРОВНА, його жiнка
СОФIЯ
ХРИСТЯ
?хнi дiти
МАРКО
ТИХОН
АРСЕН
ПАНАС АНТОНОВИЧ, чоловiк Христини
С?МЯННIКОВ
ГРIНБЕРГ
Лiдери большевикiв
МИКОЛА ПЕТРОВИЧ ВIЛЯНКЕВИЧ
СIНIЦИН
ПОДКОПА?В
большевики
СОРОКIН
Красногвардейцi, селяне, робiтники.
Дi?ться в одному з великих провiнцiяльних мiст на Укра?нi в початку
1918 року.
_ДIЯ ПЕРША
__
Велика кiмната. Вона одночасно служить i за ?дальню, i за робiтню,
кабiнет i вiтальню. Лiворуч вiд глядача ближче до рампи теслярський
варстат. Тут же дошки, стру-менти теслярськi; над варстатом до стiни
поприбиванi полицi з пофарбованого дерева. Бiля варстату сто?ть невеличка
шафа для книжок, яку допiру роблять.
Далi по лiвiй стiнi полицi з книжками. Мiж варстатом i полицями з
книжками дверi в другi кiмнати. В заднiй стiнi велике iталiйське вiкно.
Крiзь його видно будинки мiста. Бiля вiкна злiва сто?ть стiл до писання,
фотель. Справа буфет. В стiнi, що праворуч, другi дверi до сiней. Попiд
сею стiною сто?ть широка турецька канапа. Над нею старовинний укра?нський
килим i портрет Шевченка у великому рушнику. Посеред кiмнати стiл,
покритий бiлою вишиваною скатiркою.
Скрiзь на стiнах портрети укра?нських письменникiв, так само прибраних
рушниками.
У п'?сi в основному зберiга?ться авторська орфографiя.
ПАНАС. (Рокiв 30, з голеною бородою, бiлявий, в очах переважно
юмористичний вираз. На йому сорочка з сiрого товстого полотна, на ши?
зав'язана червоною вузенькою стьожкою; рукава закачанi. Пiдперезаний
темно-синiм поясом. Чорнi неширокi штани в чоботи. Вiн дивиться у
дзеркало, розглядаючи себе зо всiх бокiв. Коли в сусiднiй хатi чу?ться
голос, вiн хутко одходить од дзеркала, бере рубанок i струга?.)
ХРИСТЯ. (Рокiв 24-х, бiлява, з м'якими рисами лиця, одягнена в бiлу
блюзку й синю модну спiдницю, на спинi двi коси. Хутко входить i шука? по
хатi, поглядаючи скоса на Панаса.) Та де ж вона? Оце, ?й-Богу! Ну, нема ж,
та й годi! Паню, ти не бачив татово? шапки?
ПАНАС. Бачив. На трапку лежить. (Не переста? стругати.)
ХРИСТЯ. Ай, Паню! (Шукаючи, пiдходить до Панаса, м'яко, занадто щиро.)
А зна?ш. Паню, тобi таки без бороди далеко краще! Тепер у тебе зовсiм
укра?нський тип. А тодi трошки скидався на кацапчука, це через те, що
борiдка була бiлява i трошки цапина. А тепер же зовсiм такий, як чотирi
роки назад.
ПАНАС. (Нiби шука? щось круг себе й заглядаючи за Христю.)
ХРИСТЯ. Що ти шука?ш?
ПАНАС. Та щось тут допiру говорено про мою борiдку. Хто то, Христю?
ХРИСТЯ. Авжеж, краще. А що я вчора казала, що гiрш, так то я так... з
поганого настрою. Менi здавалось, що ти поголився ради при?зду Софi?, щоб
б\ти таким, яким вона тебе знала.
ПАНАС. Ага, а тепер уже не зда?ться?
ХРИСТЯ. Ну, Господи! Ну, розумi?ться, ти можеш хотiть подобатись Софi?.
Що ж тут такого? Хiба це зараз же повинно значити, що ти в не? закохании?
Господи Боже! Невже ти думав учора, що я iменно це думала? Паню!.. Але даю
тобi слово, я зовсiм так не думаю. Ти вiриш менi? Вiриш? (8u.su.par йому в
лице, ловить руку з струганком.)
ПАНАС. (Смi?ться.) Ах, ти хитрюга!
ХРИСТЯ. Чим? Чим? Чим же я хитрюга?
ПАНАС. Ну, дитинча, iди шукай шапку, менi треба докiнчить оцю поличку.
А то як прийде Софiя, як закохаюсь у не?, то й не кiнчу вже зовсiм.
ХРИСТЯ. Ну, а хiба ж ти не радий, що вона при?жджа?? Ну, скажи по
правдi. Трошки все ж таки хвилю?шся, га?
ПАНАС. Нi, менi дуже сумно. I страшно: а що зна?ш, як повернеться стара
любов? Га? Що ж ми тодi робитимем, мала моя, га? Стара любов, брат, цупка,
живуча. От морока буде!
ХРИСТЯ. (Несподiвано гiрко.) На що ?й повертаться, коли ти ?? й тепер
любиш i не переставав усi цi чотирi роки любить.
ПАНАС. (Смiючись.) От-так ма?ш!
ХРИСТЯ. Ах Господи, i чого б я приставлявся. I зо мною ти женився
тiльки на злiсть ?й, i бороду поголив тiльки для не?, i.сто?ш тут з
рубанком для не?. Ах, нещасний поет, мусить теслярством зароблять на хлiб.
Бiдний талант, загинув через сiм'ю. А Софiя, як же, вiдома артистка
росiйсько? iмператорсько? сцени, вона зрозумi?...
ПАНАС. (З посмiшкою пильно дивлячись на не?.) Дитинча, навiщо ти собi
кiгтоньки в серце запуска?ш? Га? Навiщо дряпа?ш? Нiкому з того абсолютно
нiяко? користи нема?. Повiр ти менi.
ХРИСТЯ. (Плаче.)
ПАНАС. Так... Додряпалась.
ХРИСТЯ. Ти нiк...коли м.-.мене не любив... Тiльки ??... I тепер...
ПАНАС. Ну, скажiть на милость, що значить одна маленька, паршивенька,
цапина борiдка. В руки взять нема чого, а як зголив, так якi сльози через
не?. Нi, дитинча, годi, я заведу через мiсяць тобi таку, що всi кацапи
будуть ахкать. Ой, побачиш... На виставку в Рязань пошлю ??. (Обнiма й
злегенька милу?.)
ХРИСТЯ. (Плаче й смi?ться.) Я поганка. Паню! Ти не сердься на мене, але
менi так болiло ввесь час, так болiло. А тепер, зна?ш, легче. Як сказала,
так i легче.
ПАНАС. (З усмiхом.) Ну, звичайно, як звалиш каменюку, так воно вмить
легче.
Входить Слiпченко. Вiн присадкуватий, кремезний, рокiв 50. Вуса довгi,
з пiдвусниками, звисають униз по-козацькому, вишивана сорочка з стьожкою.
Зверх сорочки пiджак, але штани пiдперезанi червоним широким поясом, за
якого причеплено револьвера. Говорить поважно, силкуючись удавати козака,
трохи театрально:
- Ну, дочко! Ти сюди з чоловiком любощi розводить прийшла? (До Панаса.)
Зда?ться, воно трохи не по-укра?нському буде "любощi розводить"? Га?
ПАНАС. По-укра?нському можна все говорить. Не сушiть собi голови.
СЛIПЧЕНКО. Ну, нехай упора?мося з тою проклятущою кацапньою, засяду за
граматику. Ну, а шапка ж де? Дочко?
ХРИСТЯ. Та, ?й-Богу, тату, ?? тут нема?. Шукаю, шукаю аж... Ой, та ось
же вона, дивiться. Лежить собi...
ПАНАС. Та й уредна яка, i не поворухнеться, наче й не вона.
СЛIПЧЕНКО. (Бере смушеву, сиву шапку з червоним козацьким верхом, що
звиса? майже на плечi, гладить ?? рукою.) А де ж наш Арсен?
ХРИСТЯ. Та пiшов же, тату, на вокзал зустрiчать Софiю.
СЛIПЧЕНКО. Та аж з самого ранку сидить там? Оце добра менi справа. Ну й
по?зди, чи той, потяги ходять тепер, хай ?м грець. Ну, нiчого, хай
упора?мось з большевиками. А, та й славне козацтво росте. Кидайте ви,
Панасе, сво? теслярство, записуйтесь у вiльнi козаки, боронiть рiдний
край. Яке тепер теслярство? Гляньте, яка ловка шапка. Га? (Одяга? й
береться в боки.)
ПАНАС. (Спiва?, нiби не чуючи.) "Гей, не шуми, луже".
СЛIПЧЕНКО. О, вже заспiвав сво??. Укра?нець назива?ться.
Входить Гликерiя Хвед. Рокiв 50. одягнена в темне, блюзка дзвiночком,
по-селянському, на головi темна хусточка. Лице тихе, добре. Вдача лагiдна,
дуже довiрчива, на?вна.
- А Софi?чки нашо? все нема?? Чую гомiн та й думала вже, що то вона
при?хала.
СЛIПЧЕНКО. (Серйозно.) А ти, стара, хiба й не зна?ш? Прийшла ж од не?
телеграма, що вона просто на аеропланi прилетить до нас. (Морга? Христi.)
ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. (Здивовано.) Оце, скажiть! (Стурбовано.) Та це ж, не дай
Господи, й упасти можна.
СЛIПЧЕНКО. Ого, прив'яже себе!
ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Та й холодно ж. Боже мiй. Ото яка! А вона таки така.
Змалку така була.
СЛIПЧЕНКО. Та пише, що просто в вiкно хоче до нас улетiть. Ось сюди. Та
щоб ми вийняли його. Оце сто?мо та й радимось.
ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Та як же так?! Ой, старий, ти знов оце мене дуриш...
СЛIПЧЕНКО. (Вдоволено смi?ться.)
ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. А я ж i повiрила. Хай Бог милу?, лiтать на цих
еропланах. Нехай уже по?здом ?де... (В сiнях гомiн.) Ану ж стiйте. Чи не
вона ж ото? Ой, матiнки! (Кида?ться до дверей у сiни й зника?.)
СЛIПЧЕНКО. А справдi, нiби Софi?н голос. Е, прилетiла таки! (Швидко йде
за Гликерi?ю Хведоровною.)
ХРИСТЯ. (Поглянувши пильно на Панаса, бiжить за ними.) Вона, вона.
Софiвчка, Софi?чка! (Вибiга?.)
ПАНАС. (Сам швидко йде до дзеркала, дивиться, чепуриться. Потiм
береться за струганок, але, роздумавши, одклада набiк i одкочу? рукава.
Видно, хвилю?ться, нiяково про себе посмiха?ться, не зна?, яку позу
прибрати. Гомiн у сiнях сто?ть хвилини три. Панас уже нетерпляче погляда
на двеоi.)
Входять всi й Софiя, ?й рокiв 27. Гарна, волосся темно-русяве. Одягнена
елегантно в сiрий зимовий костюм, гаптований хутром. На головi сiра, пiд
кольор костюма, хутряна, не смушева шапка. Iде, обнявши Гликерiю
Хведоровну. Манера балакать весела, рiшуча, трошки неуважна. Тепер
схвильована, в радiсному пiдняттю:
- I все так само, так само, як було. Навiть ? Панас Антонович! Доброго
здоров'ячка? Як ся ма?те? (Здоровка?ться з Панасом.) Господи, такий самий,
анiтрошки не змiнився. Тiльки... Що це тут за дошки? Майстерня?
СЛIПЧЕНКО. А то наш Панас покинув вiршi писать та виробля? шафи тепер.
Заробiтнi тце, нiж вiршi.
СОФIЯ. Та-ак? Невже?
ПАНАС. (З посмiшкою.) Пристосування до сучасного моменту, тiльки
всього, Софi? Микитiвно. Ви не лякайтесь.
СОФIЯ. (Сухо.) Я й не лякаюсь. Господи, все таке саме, навiть
фотографi? в черепашкових рямцях. Нi, я мушу ?х поцiлувать, вони
надзвичайно милi. (Цiлу? рямцi.)
ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Та ти б, дитинко, хоч шапочку скинула, роздяглася. I
?стоньки ж хочеш? Господи, такий же свiт про?хала.
СОФIЯ. (Скидаючи капелюха, жакет.) Та ще як, мамуню! У вагонi
четвертого класу, дво? суток не виходячи з вагона. Один салдат спав на
плечi, другий на колiнах, третiй впiрався ногами об мою голову, четвертий
дихав у шию.
ХРИСТЯ. (Роздяга? капелюх i жакет.)
ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Ой, матiнки!
СОФIЯ. А почуваю себе як свiженький огiрочок.
АРСЕН. Та я ж ?? через вiкно з вагона вийняв!
СЛIПЧЕНКО. А що ж! По-козацьки!
ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Отто, Господи!
СОФIЯ. Ого, ми молодцi! Але що найкраще, що найкраще, так це те, що
нарештi дома. Дома, дома, на рiднiй землi, на Укра?нi, татусю, на нашiй
любiй i сво?й тепер землi. I яке щастя говорить по-сво?му, наче плава?ш.
(Лукаво.) Ну, тату, тепер ви вже, розказував менi Арсен, не матимете нас,
дiтей, що ми "дурну хохлаччину" заводимо? Га?
СЛIПЧЕНКО. Бува?, дочко, що й старi розуму навчаються. Вiк живи, вiк
учись. А дурнем помреш.
ХРИСТЯ. О, тато тепер таким укра?нцем став, що й нас за пояс заткне.
СОФIЯ. Браво!
ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Ну, а як же Микола Петрович там, доню? Чого ж вiн з
тобою не при?хав?
СОФIЯ. (Весело.) А навiщо вiн тут здався, кацап?
СЛIПЧЕНКО. Iменно, так! Оце, видно, справжня укра?нка!
ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Ну, де ж таки. Хоч i бiдний, i кацап собi, а таки ж твiй
чоловiк рiдний.
СОФIЯ. Еге, мамуню, уже годi. Уже я не "гаспажа Падпругiна", а просто
собi Софiя Слiпченко.
ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. О! Як же це так?
СОФIЯ. Розвелась. Подала заяву в "Сов?т рабочих депутатов", приклала
марку за сiмдесят копiйок, i кiнець. Вiн менi не чоловiк, а я йому не
жiнка. От як тепер, мамцю. (Всi враженi.)
ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Оце Господи! Та чого ж так, дитино? Що ж, ви догано жили
мiж собою? Обижав тебе? Чи як?
СОФIЯ. Е, мамо, довго говорить, а мало слухать. Колись розкажу. А тепер
я б все ж таки вмилася.
ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Та зараз, зараз. Ото справдi! Та ходiм, ходiм! Христю,
ти б помогла!
СОФIЯ. Тiльки от що. Тут до мене зараз ма? прийти один чоловiк. Я йому
з вокзалу телефонувала. Дуже важна справа. Доручення з Петрограда. Так де
менi його прийняти?
СЛIПЧЕНКО. У нас, дочко, оця хата за все. Ти ж сама зна?ш.
Пролетарi!...
СОФIЯ. I чудесно... (Дзвiнок.) О, це нiби якраз хтось дзвонить?
Арсене, ану, подивись. Як до мене, то веди сюди. А вас усiх я вже
попрохаю... (З посмiшкою показу? рукою на дверi.)
АРСЕН. (Швидко виходить.)
ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Та, може б, умилася все ж таки?
СОФIЯ. Нi, як вiн, то вже потiм. Це хвилин п'ять, не бiльше. Одчеплюсь
та й буду вже вiльна.
АРСЕН. (Входячи.) До тебе, Софi?.
СОФIЯ. Ага... То проси, будь ласка.
Всi виходять налiво. Арсен направо.
Входять Грiнберг i С?мяннiков. Грiнберг в салдацькiй одежi, голений,
кучерявий, лiт 28. Трима?ться вiльно. Самовпевнено, трошки гаркавить.
Стара?ться буть англiйцем. С?мяннiков - в косоворотцi й пiджаку, з
борiдкою, незграбний, трохи згорблений, вигляд суто iнтелiгентський.
СОФIЯ. Доброго здоров'я. (До Грiнберга.) Вибачайте: ви хто? Товариш
Грiнберг?
ГРIНБЕРГ. Да, я Грiнберг.
СОФIЯ. Дуже при?мно. А ви, товаришу?
С?МЯННIКОВ. Моя фамiлiя - С?мяннiков.
СОФIЯ. Чула й про вас. Сiдайте, будь ласка. Сподiваюсь, ви балака?те
по-укра?нськи? Попереджаю: я нi слова по-руськи не скажу. Я тiльки що
при?хала i так скучила за сво?ю мовою, що...
ГРIНБЕРГ. К сожалению, товарищ Семянников не говорит по-украински...
СОФIЯ. Але ж ви балака?те? Товариш Сергi?нко казав менi у Петроградi,
що ви чудесно говорите по-укра?нськи.
ГРIНБЕРГ. Да, я изъясняюсь свободно. Я, можно сказать, влюблен в этот
прекрасный, богатый язык. Коли ви не дуже будете смiятися з мене за мою
вимову, то я з великою при?мнiстю. Я ж сам укра?нець, родився й вирiс на
Укра?нi.
С?МЯННIКОВ. А меня уж вы того... уж извините, я понимать то немножко
понимаю, а говорить... (Розводить руками й посмiха?ться.)
СОФIЯ. (Весело.) Ну аби розумiли. А хутко й говорить будете. Ну, так
от, товаришi, я... (Озира?ться й говорить тихiще.) Я маю доручення з
Петрограда. Там дивуються, що у вас тут так мляво посува?ться справа.
С?МЯННIКОВ. Извините. Я не совсем понял. Что значит "мляво"?
ГРIНБЕРГ. Медленно, вяло.
С?МЯННIКОВ. Что же именно вяло? (До Софi?.) Вы меня простите.
СОФIЯ. (Смiючись.) О, будь ласка.
ГРIНБЕРГ. Почему вяло идетъ дело.
СЕМЯННIКОВ. Ах, вот что! Да. да...
ГРIНБЕРГ. Нiчого дивного, товаришко, нема?. Ми не ма?мо вказiвок, не
ма?мо грошей. Ми готовi кожну хвилину призначить виступ i не рiша?мось.
СОФIЯ. А сил ? досить?
ГРIНБЕРГ. Все робiтництво i ввесь гарнiзон у наших руках. За Центральну
Раду тiльки зброд рiжний, хулiгани та найманi групки вiльного козацтва.
Нiкчемнi банди.
СОФIЯ. (Вийма? з торбинки пакети i листи.) Тут грошi. Поки що тiльки
п'ятдесят тисяч. Потiм буде бiльше. (Пода?.) А це лист вам. (Да?
Грiнберговi пакет i листи.)
ГРIНБЕРГ. Ага... Дякую... (Чита листа.)
СОФIЯ. (Тим часом до С?мяннiкова.) А ви давно вже на Вкра?нi?
С?МЯННIКОВ. Месяцев шесть, семь...
СОФIЯ. Що ж вам подоба?ться тут?
СЕМЯННIКОВ. Как?
СОФIЯ. (Смiючись.) Нравится вам здесь?
ГРIНБЕРГ. (Раптом.) Великолепно! Вотъ этого мы только и ждали.
(Семяннiкову.) Прекрасно! Сегодня можно выступать.
СЕМЯННIКОВ. (Радiсно.) Неужели?! (Простяга руку до листа.) Ану
покажите.
ГРIНБЕРГ. (Немов не помiтивши його руху, хова лист в кишеню.) Сегодня
ночью выступаем. О, теперь мы покажем этим наемным бандам разбойников.
(Софi?.) Спасибо вам, товарищ. Дякую дуже-дуже. Ви зробили нам величезну
послугу.
СОФIЯ. Дуже рада.
ГРIНБЕРГ. Ну, тепер можна йти? Я гадаю, що ми ще побачимось. Ви мою
адресу зна?те. Дозвольте вам ще раз подякувать i побажать всього
найкращого. (Стиску? руку.) Вибачайте, ще одно маленьке запитання. Але
чисто особистого характеру... Ви, зда?ться, артистка Петроградського
державного театру?
СОФIЯ. Так.
ГРIНБЕРГ. Можна вас запитать, яким способом ви наша прихильниця? Коли
це ? нескромнiсть з мого боку - вибачте, будь ласка.
СОФIЯ. О, прошу, я прихильниця всього, що гарне. Соцiяльна революцiя -
це така грандiозна, величезна рiч, що бути байдужим або ворожим до не?
може бути людина зовсiм тупа або дуже заiнтересована в сво?му сучасному
добробутовi, або, як кажуть тепер, в сво?х клясових iнтересах. Тупою я
себе не можу вважати, а щодо клясових iнтересiв, то мiй батько -
залiзнодорожнiй робiтник, мати - селянка, брати-робiтники на заводi.
Тiльки я та сестра ма?мо освiту. Але це сталось зовсiм випадково. Коли ми
були дiтьми, то жили в домi вiдомо? артистки Мусалово?, може, чули?
ГРIНБЕРГ. Аякже.
СОФIЯ. Вона зацiкавилась мною й сестрою i присяглась, що зробить з нас
артисток. I, як бачите, я на сценi. Сестра теж була, але вийшла замiж i
покинула.
ГРIНБЕРГ. Це страшно iнтересно. Мусалова могла б радiти, коли б не
вмерла. Я б за одно це поставив би ?й пам'ятника.
СОФIЯ. Ну, за добре серце пам'ятникiв, на жаль, не ставлять.
ГРIНБЕРГ. О, не в доброму серцi рiч. А в тому, що, дякуючи Мусаловiй,
ми ма?мо таку велику артистку, такий талант. (Вклоня?ться Софi?.)
СОФIЯ. (Смiючись). Ну, це вже не по-большевицьки, товаришу. Це
буржуазнiсть - говорить комплiменти дамам. Так, значить, сьогоднi вночi? Я
думаю, це пройде безкровно?
ГРIНБЕРГ. О, да! Я думаю... Всього доброго. Бувайте.
СОФIЯ. Бажаю успiху. (Проща?ться i проводжа? ?х до дверей.)
ГРIНБЕРГ. Дякую. Дякую. (Виходять.)
СОФIЯ. (Пiдходить до дзеркала й поправля? волосся.)
ГРIНБЕРГ. (Входячи.) Вибачайте. Ще на одну хвилинку. (Пiдходить
ближче.)
СОФIЯ. Будь ласка.
ГРIНБЕРГ. Ви не можете се? ночi перейти в нижнiй етаж або переночувать
у когось в другому районi? Рiч, бачите, в тому, що ми почнем наступать
якраз з цього району. Може бути обстрiл. Я боюсь, щоб снаряд не попав до
вас.
СОФIЯ. О, я не боюсь. Але невже так серйозно? Навiть обстрiл? З
артилерi??
ГРIНБЕРГ. Все може буть. Я сподiваюсь, що обiйдеться й без цього,
але... Менi невимовне шкода було б, коли б вам було зроблено яку-небудь
непри?мнiсть. Я страшно радий, шо ми ма?мо таку чудову, таку... прекрасну
товаришку. О, це не комплiмент, а щира правда.
СОФIЯ. (Смiючись.) Дякую, дякую. Але сподiваюсь, що нiяко? непри?мности
менi не буде.
ГРIНБЕРГ. А все-таки перейдiть у друге мiсце. Якраз ви в такому районi
живете. Дуже вас прошу. Га?
СОФIЯ. Ну, Господи! Що я, панночка яка-небудь, од вистрiлу в iстерику
впаду? Я в Петроградi мартовську й октябрьську революцi? пережила, i то не
ховалась, а то тут...
ГРIНБЕРГ. Ну, коли так, то... до побачення (Дуже стиску? руку й пильно,
виразно дивиться ?й в очi.)
Входить Панас, але, побачивши Грiнберга, хутко виходить назад.
СОФIЯ. До побачення. Всього доброго.
ГРIНБЕРГ. Сподiваюсь, до скорого побачення?
СОФIЯ. Я думаю.
ГРIНБЕРГ. (Низько галантно вклоня?ться й виходить.)
СОФIЯ. (Знов чепуриться перед дзеркалом, i ввесь час подивля?ться на
дверi, з яких виходив Панас.)
ПАНАС. (Входячи.) Можна? Зда?ться, вже зовсiм пiшли?
СОФIЯ. Можна, можна. Вибачайте, що вигнала вас iз вашо? власно? хати.
ПАНАС. О, нiчого, це тепер трапля?ться на кожному кроцi. А ви вже з
нашими большевиками познайомились?
СОФIЯ. З якими?
ПАНАС. Адже це були Грiнберг i С?мяннiков, тутешнi лiдери большевикiв.
Хiба ви не знали того?
СОФIЯ. Та невже? Звiдки ж менi знати. Я буржуйка, нiяких партiй не
розумiю. Якою була, такою й зосталась. (Лукаво.) Пам'ята?те, як ви мене
колись лаяли за це? Чи ви вже все забули9
ПАНАС. А цiкаво, що вони аж удвох прийшли. Вони важнi тут персони.
СОФIЯ. А ви такий самий упертий лишились, як i були.
ПАНАС. Зда?ться, ви й про себе могли б це саме сказать?
СОФIЯ. (Смiючись.) Нiчого собi зустрiч старих приятелiв: з першого ж
слова лаятись почали. У мене таке враження, що ми днiв на два-три тiльки
розлучались.
ХРИСТЯ. (Входячи, на порозi.) Софi?, умиватись iди.
СОФIЯ. (Весело.) Та невже? А умивальник той самий, що перекида?ться?
(Обнiма Христю.)
ХРИСТЯ. Той. Тiльки Панас його вже полагодив.
СОФIЯ. Е, шкода. (Виходить.)
ПАНАС. (Сам. Сто?ть якийсь час непорушне, в задумi, потiм стрiпу?
головою, немов одганяючи думки, рiшуче закачу? рукава й почина? стругати,
наспiвуючи "Гей, не шуми, луже".)
Входить з сiнешних дверей Марко, рокiв 25-26, рослий, чорнявий,
одягнений в салдацьку шинелю, е шапцi з червоним висячим верхом. В руцi
рушниця. Коли роздяга?ться, пiд шинелею штатськi штани в чоботи й пiджак.
МАРКО. (Швидко, в пiдняттю.) Де батько? Панасе Антоновичу! Дома?
ПАНАС. А що сталось?
МАРКО. (Ущiпливо.) Е, вам все одно не цiкаво.
ПАНАС. (Хитаючи головою налiво, байдуже.) Там десь. (Спiва? знов.)
МАРКО. (Пiдходить до дверей лiворуч, одчиня? й гука?.) Тату! Iдiть
сюди. Швидче. (Верта?ться в кiмнату.)
СЛIПЧЕНКО. (Входячи, знепокоено.) Що таке?
МАРКО. (Та?мно, тихiше, але в веселому пiдняттю.) Зараз треба йти.
СЛIПЧЕНКО. Куди?
МАРКО. Та?мний наказ по всьому гарнiзону: сьогодня вночi обеззбро?ть
большевикiв. Всiм вiльним козакам з шосто? години вечора бути на мiсцях.
ПАНАС. (Уважно прислуха?ться.)
СЛIПЧЕНКО. Оце, нарештi, дiло. Оце так! А то панькаються з ними,
сукиними синами.
МАРКО. Тихше. Щоб Тихон не знав. Вiн дома?
СЛIПЧЕНКО. А правда. Нi, зда?ться, його нема.
МАРКО. Менi треба ще свою винтовку почистить. Щоб сьогодня вночi добре
працювала. (Скида шинель, шапку, вийма? з кишенi ганчiрочку, струменти,
сiда? за стiл i почина? розбiрати рушницю.)
СЛIПЧЕНКО. Ну, нарештi, додумались! Нi, нехай же... (Зупиня?ться.)
Входить Тихон, рокiв 27, одягнений в подертий темний костюм в
косоворотцi пiд пiджаком, низенького росту, бiлявий, сухорлявий, подiбний
до матерi.
СЛIПЧЕНКО. А, от i наш панич прийшли. Як там тво? друзi кацапи ся
мають?
ТИХОН. (Не вiдповiдаючи, бере з етажерки книжку, ляга? на канапi й
почина? читать.)
МАРКО. Вони по-укра?нськи не розумiють. Вони тiльки по
кацапсько-большевицькому молитвенику умiють молиться.
ПАНАС. (Голоснiше.) "Гей, не шуми, луже".
СЛIПЧЕНКО. Яка це година? (Дивиться на кишенькового годинника.) Ото,
вже п'ята. Чу?ш, Марку?
МАРКО. Чую. То ж то воно вже так темно в хатi. (Вста? й пуска?
електричне свiтло.) От тепер i читать, i винтовку чистить, i стругать
виднiше. Правда, панове? Тату, а Арсен дома? Треба й йому новину сказать.
СЛIПЧЕНКО. Та вiн там коло Софi?. Софiя ж при?хала.
МАРКО. (Схоплюючись радiсно.) Та не може буть?! Та де ж вона?
ТИХОН. (Кладе книжку й не хапаючись сiда?.)
СЛIПЧЕНКО. Умива?ться. Зараз сюди прийде. Треба й свою рушницю
обдивиться... (Виходить лiворуч.)
МАРКО. (Сiда?.) Ну, це здорово, що вона при?хала, От, Тихоне, у нас у
родинi ще прибавилось буржуазi? та шовiнiзму. Софiя писала, що ?й уже в
печiнках добре засiла кацапня. Прийдеться тобi, брат, в кацапiю до
яхрьоньок ?хати, пропадеш ти тут з нами... Ех, та й ловкенька винтовочка,
Тихоне! Подивись. Га? Большевичкiв, як травичку, коситиме.
Входять Софiя, Гликерiя Хведоровна, Христя.
СОФIЯ. (Швидко йде до Марка, обнiма? його, цiлу?.) Здоров, гайдамаче!
Здоров, мiй хлопчику милий! У-у, та й вирiс же! Нiчого собi хлопчик!
О-го-го!
МАРКО. Але ж i ти нiвроку, якою красуньою стала! I петроградська
голодня тебе не взяла.
СОФIЯ. О, мене й довбнею не доб'?ш!
ТИХОН. (Пiдiйшовши тихо.) Здорова, Софi?!
СОФIЯ. О! Тихенький Тихон! Здоров, голубчику. Тебе, розумi?ться, не
чути й не видно. (Цiлуються.) Ну, цей, мабуть, срiбних карбованцiв
пальцями не лама?? Ну, чого ж ти такий худий? Подивись на Марка.
МАРКО. О, зате вiн лама? Укра?нську державу, як бублика!
СОФIЯ. О? Як так?
МАРКО. А спитай його. "Вся власть сов?там, долой буржуазную Укра?ну. Да
здравствует ?диная, неделимая матушка Русь православная"!
СОФIЯ. Та невже? Чого ради?
ТИХОН. Брехать же ж таки не треба, Марку.
МАРКО. Я й не брешу.
ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Ну, дiтоньки, не треба... хоч сьогодня не сварiться.
Христе, накривай же стiл.
ТИХОН. (Потиску? плечима й одходить.)
СОФIЯ. Мамуню! Iй-Богу ж, я не голодна. Христе, не треба.
ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Ну-ну, що ти. Господь з тобою? Як же так: при?хавши та
не закусить. Оце добре було б.
СОФIЯ. (Розводить руками.) Ну, що ж! Марку, що це ти робиш?
МАРКО. А це я чепурю рушницю в гостi до Тихонових приятелiв, до
большевикiв.
СОФIЯ. А-га. Хiба вони... що?
МАРКО. Та нiчого особливого. Правда, Тихоне?
ТИХОН. (Рiзко.) Дай менi спокiй, Марку! Можеш собi з батьком, з Арсеном
i з сво?ми вiльними роябишаками плести всяку мерзоту, а мене лиши.
МАРКО. Це ж хто вiльнi розбишаки?
ТИХОН. (Мовчить.)
ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Дiти, дiти! Знов! Марку, не чiпляйся ж ти, ради Бога.
МАРКО. Нi, я тебе питаю: хто то вiльнi розбишаки? Батько? Я? Арсен? А
ти хто?
ХРИСТЯ. Вiн представник iнтересiв салдат, робочих i б'ьдн'ьйшаго
крестьянства!
МАРКО. О, зна?мо ми ?х!
ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Та хоч би ти вже, доню, не мiшалась.
Входить Бiлянкевич, одягнений в потерту, кольору хакi тужурку,
коротенькi штани. Йому рокiв 45, лице не голене, але видно, колись пещене,
панське. Балака? мiшаниною укра?нською з руською.
БIЛЯНКЕВИЧ. Iзвiнiт?... Я... Менi треба побачити Микиту Iвановича.
Iзвiнiт?, пожалуйста.
ГЛИКЕР1Я ХВЕД. Нiчого, нiчого, Михаиле Петровичу. Заходьте. Микита
Iванович зараз ввiйде. От познакомтеся. Моя старша дочка...
БIЛЯНКЕВИЧ. (Угодливо, дуже ввiчливо.) Очень рад, очень польщен, очень
приятно. Слыхал много. Изволили из Петрограда?
СОФIЯ. Так, оце допiру.
БIЛЯНКЕВИЧ. Як же там, у Петроградi?
СОФIЯ. Нiчого, потрошку живуть.
БIЛЯНКЕВИЧ. (Хiхiкаючи.) Соцiалiстiческая Республiка?
ГЛИКЕР1Я ХВЕД. (Шепочеться з Христею i швиденько виходить.)
МАРКО. Пiдождiть, от i в нас буде така сама. Кацапня там подиха? з
голоду i суне вся сюди, под флагом социальной революцi?. А нашi дурнi ?м i
ворота розчиняють. Та ще тих, хто свiй край i народ боронить, розбишаками
називають. Самi ж падлюки, чистi розбишаки, грабiжники, хулiгани!
Входять Слiпченко i Арсен з рушницями в руках.
МАРКО. Батьку, ми з тобою, з Арсеном i з усiм вiльним козацтвом попали
в розбишаки.
БIЛЯНКЕВИЧ. (Примощу?ться в куточку й живо, уважно погляди на братiв.)
СЛIПЧЕНКО. Це Тихон так? Спасибi, синку. Спасибi. Плюй на рiдну матiр,
на батька, на неньку Укра?ну, що вигодувала тебе такого розумного.
ТИХОН. (Чита?.)
МАРКО. Яке йому дiло до Укра?ни?
ТИХОН. А ти дума?ш, ти ?? ряту?ш сво?м шовiнiзмом i що одда?ш на поталу
панам i буржуям?
СЛIПЧЕНКО. Яким панам? Яким буржуям? Де ти взяв ?х? Хто в нас пани в
Укра?нi? Укра?нцi? Буржу? - то якраз тво? приятелi-кацапи, жиди, ляхи. От
хто буржу?! I от з ким ти йдеш проти свого народу, з ворогами нашого
вiдродження. Ренегат ти, зрадник!
ТИХОН. Я йду з робочими i селянами проти ?хнiх ворогiв.
СЛIПЧЕНКО. А ми ж хто, щеня ти? Хто я такий, чортiв сину ти? Га? Пан?
Буржуй? А хто з мене сорок п'ять лiт по заводах кров смокче? А тебе я
вигодував на якi грошi? Якими руками вони заробленi? Так що ж ти менi
варняка?ш про робочих та воронiв ?хнiх? Я вже ?х добре знаю, не вчи! "З
робочими та селянами". Так ти ж i йди з ними! А не з с?мяннiковими та
грiнбергами.
ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. (Гука? з дверей.) Микито! Старий! А йди-но на
хвилиночку.
СЛIПЧЕНКО. Всипать би тобi гарячих штук двадцять, порозумнiщав би!
(Виходить.)
ПАНАС. (Що ввесь час стругав i подивлявся на Бiлянкевича, раптом
голосно смi?ться.)
Всi здивовано дивляться на його.
ПАНАС. А правда, Михаиле Петровичу, цiкава сценка? Як демократiя сама
себе за горло душить? Ще трошки, i можна буде голими руками брать. Як ви
гада?те? Ще трошки мовчки пiдождать i... готово. Правда? (Пiдморгу?.)
БIЛЯНКЕВИЧ. (Вста?.) Я вас не розумiю. Извините, я, кажется, здесь
лишнiй... (уклоня?ться дамам i ображено виходить.)
ХРИСТЯ. Михаиле Петровичу! Та куди ж ви?.. Ну, за що ж ти образив
чоловiка?!
ПАНАС. Не хвилюйтеся, Христенько... Вiн не образився. Вiн пiзнiше у
свiй час прийде. От вони перегризуть собi горла, а вiн тодi прийде,
залига? обох i сяде.
СОФIЯ. А вiн хто такий?
ПАНАС. Безробiтний помiщик. Мав тисячу десятин, кiнський завод, дiвочий
гарем, iнгуську охрану, а тепер вчиться чоботи шить i найма? у нас
кiмнату. Одягнений, як бачиш, пiд пролетарiя.
ТИХОН. Любить неньку Укра?ну й хоче записатись у вiльнi козаки.
МАРКО. Ага: хоче! А не записався! Бо зна?, що не приймуть, а большевики
приймають всякого, хто заявить себе ворогом укра?нства.
СОФIЯ. Та невже большевики тут такi вороги нацiонального вiдродження? Я
чула, що...
ТИХОН. (Хвилюючись.) Та що вiн бреше? Хто ворог? Це ж тiльки брехнi! I
що вiн... Це просто мерзость говорить подобныя вещи.
СЛIПЧЕНКО. (Входить.)
МАРКО. О! Як захвилювався, аж на рiднiй большевицькiй мовi забалакав...
ТИХОН. Да с тобой... с тобой... кнутом надо разговаривать.
СЛIПЧЕНКО. (Спалахнувши.) Хто смi? поганить мою хату мовою ворогiв
наших?! Це що таке?!
ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. (Входить.)
ТИХОН. Ви самi поганите ?? сво?м шовiнiзмом, людожерством.
СЛIПЧЕНКО. Як ти сказав? (Ступа? до його.)
МАРКО. (Схоплю? рушницю й пiдбiга? з нею, замахнувшись до Тихона.)
Мовчи, гад, прихвостень кацапський! Мовчи!
СОФIЯ. (Кидаючись до них.) Марку, Марку! Ради Бога! Що ти?
ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Ох, Боже мiй! Батьку! Та що ж це таке?! Та дiти ж рiднi!
Брати ж вони!
МАРКО. Який вiн менi брат?
ТИХОН. Действительно, не брат, а хулиган...
СЛIПЧЕНКО. (Люто до його.) Та доки ж це буде? Геть з мо?? хати! Геть!
Щоб i духу твого не було!
ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Батьку! Що ти робиш?!
СЛIПЧЕНКО. Мовчи! В мо?й сем'? не було зрадникiв i не буде! Забiрайсь,
запроданцю кацапський!
ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. (Плаче.)
ТИХОН. (Рiшуче виходить.)
СЛIПЧЕНКО. Убить його мало, паскудника! Тут розривають серце, а сво? ще
й собi. Марку, Арсене, ходiмте! Арсене, бери мою рушницю.
ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Куди ж це й ви?
СЛIПЧЕНКО. Боронить нашу землю, нашу державу, наш темний народ од
ворогiв його, од таких, як отой твiй син. Прощайся з синами. Та не рюмсать
менi i не розбалакувать, бо я вам всiм тут... Ну?
ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Та це ж... Та як же... ночувать же прийдете?
СЛIПЧЕНКО. Як живi будемо, прийдемо. А як нi, то заночу?мо десь инде.
Ну, Марку, швидче прощайся. Арсене!
МАРКО. Та прийдемо! Чого там? Дурниця. Нiчого не бiйтесь, мамо. Батько
це так собi. Ми тiльки в караул.
СОФIЯ. Тату, а може б, ви зостались же таки цей вечiр вдома? Ми ж не
бачились чотири роки.
СЛIПЧЕНКО. Не можу, дочко. Ми з нашою державою не бачились триста
рокiв. Коли б i ти могла, то й тебе забрав би з собою. Всiх! (Показу? на
Панаса.) Он зоста?ться вам мужчина. Он як струже! Такi ще гiршi, нiж отой.
Краще вже в большевики иди, а не будь таким байдужим.
ПАНАС. (Струже й наспiву? "Гей, не шуми, луже".)
СОФIЯ. (Обнiма? батька.) Ну, а я все ж таки благаю вас: не ходiть цей
вечiр. Ну, цей же тiлько вечiр. Ну, до одинадцято? години. Посидьте зо
мною. Я ж так скучила за всiма вами. Таточку, хороший, дорогий! Ну, ради
вашо? й мо?? любови до Укра?ни, не ходiть сьогодня. Марку, прохай тата.
МАРКО. А може б, справдi, тату?
ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. (Плаче.) Старий, не ходи ти... Ну, нехай уже хлопцi,
молодшi. А ти ж...
СЛIПЧЕНКО. Хто старий? Я? Тепер нема нi старих, нi молодих. Не рюмсайте
й одчепiться. Марку, Арсене, ходiмте. Нема чого! Вернемось усi живi й
здоровi. Ну, ходiм, ходiм! (Схвильований, швидко виходить.)
МАРКО й АРСЕН. (Мовчки прощаються й вибiгають за ним.)
ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. (Плаче.)
МАРКО. Та чого ви, мамо?! Та нiчого ж... Ех!
ГЛИКЕРIЯ i ХРИСТЯ. (Виходять за ними.)
ПАНАС. (Мовчки, зцiпивши зуби, струга?.)
СОФIЯ. (Трiвожно. швидко ходить по хатi.)
Завiса
_ДIЯ ДРУГА _
Там же. Того ж вечора. В хатi темно, тiльки на стiнi, низько над
верстатом Панаса, горить електрична лямпа з густим синiм абажуром.
Крiзь темне вiкно видно вогнi городських будинкiв. Чути приглушену
трiскотню кулеметiв i рушниць. Помiж цим один за одним чуються вибухи
гармат - то ближче, то далi. З кожним вибухом в городi блимав свiтло,
немов од блискавки, потiм за цим грохiт розриву.
ПАНАС. (З молотком i долотом в руках, зiгнувшись, сто?ть спиною до
вiкна над дошкою i вибива?. Не спiва?.)
СОФIЯ. (Сто?ть бiля вiкна й неодривно дивиться на город.)
ХРИСТЯ. (Лежить, згорнувшись, у куточку канапи й за кожним вибухом
здригу?ться, сiда?, озира?ться, непоко?ться, знов згорта?ться в клубочок,
нарештi не витриму? й повним муки, плачу й страху голосом скрику?.) О,
Господи! Коли ж це скiнчиться? Сiм годин уже це страхiття! Я не можу! Я не
можу. О! Знов! О, проклятi большевики, бодай вас Бог побив!
Новий вибух тако? сили, що брязкотить посуд у шафi.
ХРИСТЯ. (Присiда?, ста? на колiна й хова?ться за бiк канапи.) Софi?! Та
не стiй же там, Я боюсь дивиться на тебе. Софi?! Одiйди!
СОФIЯ. (Як вибуха?, здригу?ться й машинально одступа? вiд вiкна, але
зараз же знов пiдходить i дивиться.)
Затиха?. Тiльки зрiдка здалеку чути вистрiли рушниць.
СОФIЯ. Зда?ться, кiнець.
Входить ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. (Голова ?й зав'язана мокрою хусткою, стомлено
говорить.) - Дiтоньки. Не сидiть ви тут, мо? рiднi. Тут таке велике вiкно,
що бомбi легко влетiти. Перейдiть у колiдорчик, пересильте там, там усе ж
таки затишнiше.
СОФIЯ. (Зараз же пiдходить до не?, нiжно обiйма? й жартовливо
виговорю?). А ви чого, мамуню, ходите? Чого? Вам лежать треба. Ходiмте,
ходiмте. Вже перестали.
ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Та й ви, дiтки, iдiть звiдси. Христе, Панасику.
ПАНАС. Нiчого, мамо, ми затулимо вiкно газетою, то бомбi не видно буде,
куди летiть. Лежiть собi спокiйно.
ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Ох, побачить вона! Ох, послiднi днi настали... Боже ж
мiй. Боже ж мiй! Де ж це нашi? Може, й на свiтi вже нема?? Змилуйся,
царице небесна...
СОФIЯ. (Злегка веде.) Ходiмте, мамо, ходiмте. Як голова болить, то
ходить не можна. Треба лежать. А ми пiдемо в коридорчик. Ходiмте. (Веде
матiр.)
ХРИСТЯ. Може б, ти перестав хоч стукати. Менi все зда?ться, що це тут
стрiляють.
ПАНАС. Пiшла б ти справдi в коридорчик, там нема? вiкон i менче чути.
ХРИСТЯ. Я сама там боятимусь, ходiм i ти.
ПАНАС. Менi треба кiнчить оцю поличку...
ХРИСТЯ. Ах, я знаю, що тобi треба, чого ти одсила?ш мене в коридорчик.
ПАНАС. На тебе гарматнi вистрiли погано впливають, дитинко.
ХРИСТЯ. Зате на тебе дуже гарно. Я знаю.
Входить Софiя.
СОФIЯ. Христе, перейшла б ти, справдi, в коридорчик,- ти тут тiльки
нерву?шся.
ХРИСТЯ. Я боюсь там сама, ходiм зо мною.
СОФIЯ. От тобi й ма?ш, чого ж там боятись? Там не достане нi одна куля.
ПАНАС. (Упуска? на землю долото. Од стуку його Христя й Софiя
здригуються.)
СОФIЯ. Ах, Панасе Антоновичу! Охота вам, ?й-Богу, в такий час... Ну,
невже вам хоч не цiкаво принаймнi, що там робиться?
ПАНАС. Хiба вам не видно й не чути, що там робиться?
СОФIЯ. Ну невже ж вам не цiкаво, хто кого перемага??
ПАНАС. Абсолютно не цiкаво. (Стука?.)
ХРИСТЯ. (Пiдбiга? до його). Покинь стукати! (Нерву?ться.)
ПАНАС. Христю, не хвилюйся. Що з тобою?!
ХРИСТЯ. Як ти можеш стукати тут, коли там помiрають люди, коли тво?
брати... Як можна так?!
ПАНАС. (Спокiйно.) Тiльки так i можна... (Раптом, не стримавши себе,
вибуха? несподiваним гнiвом.) Тiльки так i можна! Чу?ш ти?! Тiльки так
можна й треба. Треба-а! Чу?ш?!
ХРИСТЯ. (Злякано, тихо.) Чого ж ти на мене кричиш?
ПАНАС. (Тим же голосом.) Запам'ятай твердо: тiльки так i можна!
ХРИСТЯ. (Вибухнувши плачем, вибiга? з хати.)
ПАНАС. (Вражено, знiяковiвши.) От тобi й ма?ш.
СОФIЯ. Навiщо ж ви ?? образили?
ПАНАС. I на думцi не мав ображати й'.
Стрiлянина знов вибухав, ще з дужчою силою. Гарматнi розриви чуються
раз поз раз, майже без перерви, утворюючи страшний грохiт. На фонi цього
гуркоту стають частiщими стрiли кулеметiв i рушниць. В городi займа?ться
пожежа. Крiзь рiкно видно велике сяйво, дим i величезнi язики полум'я.
ПАНАС. (Одкладае молоток i долото й пiдходить до вiкна) Одiйдiть, Софi?
Микитiвно. (Бере ?i за руку.)
СОФIЯ. (Мовчки визволя? руку й злегка одпиха його.)
ПАНАС. Я вас прошу... Не будьте ж хоч тенер такою, як... чотирi роки
тому. Софi?!
Снаряд вибухав з великою силою недалеко. Зараз же куля з дзвоном
розбива? шкло в вiкнi. Панас i Софiя разом одскакують од вiкна вбiк за
шафу. Софiя машинально хапа?ться за Панаса, шукаючи в його захисту.
ПАНАС. (Сильно обнiма? ??, потiм раптом гаряче, жагуче цiлу?.)
СОФIЯ. (Якийсь мент сто?ть в його обiймах непорушна, потiм одкида?ться
назад, вдивля?ться е Панаса.)
ПАНАС. (Хоче пiдiйти до не?.)
СОФIЯ. (Мовчки помалу, але рiшуче крутить головою.)
ПАНАС. (Зупиня?ться. Далi поверта?ться й iде до вiкна, стаючи
посерединi його.)
СОФIЯ. (Строго, сердито.) Панасе! Одiйдiть...
ПАНАС. (Мовчки сто?ть, не повертаючись.)
СОФIЯ. (Пiдходить i ста? також.)
ПАНАС. (Бере ?? з силою за руку й обводить до канапи. Сам переходить до
варстату i сiда? там, схиливши голову на руки.)
СОФIЯ. (Сидить в кутку канапи, одкинувши голову на спинку й заплющивши
очi.)
Стрiлянина потроху зменшу?ться й затиха?.
СОФIЯ. (Ворушиться, вста? i дивиться в вiкно.) Ще десь горить.
ПАНАС. (Не руха?ться.)
СОФIЯ. (Помалу пiдходить до його й зупиня?ться. Тихо.) Панасе!
ПАНАС. (Сидить так само.)
СОФIЯ. (Нiжно, але рiшуче бере його голову одною рукою й одхиляе назад.
Пильно дивиться якийсь час йому в очi, не приймаючи руки з чола його, й
тихо пита?:) Що ж то було там? (Хита? головою до шафи.) Нервовiсть?..
ПАНАС. (Мовчить i дивиться на не?.)
СОФIЯ. Спомин?
ПАНАС. (Не вiдповiда?.)
СОФIЯ. Жарт?
ПАНАС. А у вас що було?
СОФIЯ. (Прийма? руку з лоба й посмiха?ться.) Стара iсторiя. Невже ви ще
й тепер бо?тесь "загубить сво? першенство i владу мужчини?" Це ж, нарештi,
скучно i смiшно, мiй друже. Що було чотирi роки тому принаймнi боляче, то
тепер... просто смiшно. Добре, я вам перша скажу, щоб покiнчить з самого
початку: у мене був просто страх кулi. Якби тут стояв Марко, я зробила б
те саме. А про останн? треба вже у вас питать.
ПАНАС. (Вста? й посмiха?ться.) Та й питать не треба: так ясно i вам, i
менi. (Береться за молоток.)
СОФIЯ. (Якийсь мент мовчить.) Правда, менi не зовсiм ясно, але, коли...
ПАНАС. (Смi?ться.) Ну, не ясно. Ну так не варт про такi дрiбницi й
говорить... Зда?ться, кiнчилась уже "битва русских с кабардинцами"?
СОФIЯ. (Рiзко одходить од його. Iде до вiкна й дивиться. Раптом пуска?
електрику й рiзко до Панаса.) Ви всi тут такi шовiнiсти й запальнi
оборонцi старого ладу, як батько й Марко?
ПАНАС. (Здивовано якийсь мент дивиться на не?.) Для чого ви засвiтили?
СОФIЯ. Хочу. Одповiдайте. Чи й на це запитання у вас нема вiдповiдi?
ПАНАС. Де ж ви бачили тут "оборонцiв старого ладу"?
СОФIЯ. Он вони! (Показу? на вiкно.) Чу?те, як б'ються з тими, хто хоче
знищить той лад?
ПАНАС. А-а? Так ви, значить, з тих, що нищать старий лад?
СОФIЯ. А ви гада?те, що кожна хоч трошки чесна, щира людина, не
заслiплена диким нацiоналiзмом, може не належати до тих? Що можна стругати
дошки в той час, коли переверта?ться все життя, коли руйнуються всi
?идоти, в яких ми бовталися досi? Ви гада?те, що багато ? таких боягузiв,
якi в такий мент можуть ставати в позу фiлософського песiмiзму й
прикривати ним свою дiйсну натуру?
ПАНАС. Як казати по щирости й серйозно, то таких нещирих i нечесних
людей ? тепер багатенько. Так менi зда?ться, Софi? Микитовно.
СОФIЯ. Господи! А я ?хала сюди i думала, що хто, а нашi не можуть бути
оборонцями того зла, якого так зазнали за сво? життя. Я думала: ну нехай в
Росi? буржуазiя, панство боронять сво? панування. А хто у нас на Укра?нi?
Ми ж так любимо говорити, що ми "народ робiтникiв i селян", кого ж ми
от-там (кива? на вiкно) так люто боронимо? Ну, та нехай батько, Марко,
нехай тисячi обдурених не знають, що вони роблять, нехай сво?ми власними
руками держать i не пускають ярма з сво?х бiдних темних ший. ?м буде
прощено. А ви? А ви? Ви ж поет, ви художник, ви соцiялiст. Ви ж колись
мучили мене за те, що я не була "громадянкою", як ви казали, що, будучи
укра?нкою, я не цiкавилась полiтикою i хотiла бути актрисою. Ви ж самi
менi давали книжки про соцiялiзм, ви ж мене вчили ненавидiть цей
лицемiрний, несправедливий, грабiжницький i злочинний буржуазний лад. Хiба
не правда?
ПАНАС. Правда.
СОФIЯ. Так що ж ви тепер, тепер, коли инчi нищать, руйнують, топчуть
цей проклятий лад, що ж ви стружете отут-о? Чому ви не там? (Хапа? себе за
голову, з непорозумiнням.) Господи! Я не розумiю, що ж це робиться?! Як же
це може бути таке. Як можна бути проти, та ще як! Проти того, що хочуть
большевики. Як ви, ви не розумi?те, що це ж величезна подiя всiх вiкiв,
усього свiту? Що це переворот всiх цiнностей, що це зоря нового життя?
Цiлком нового, на инчих пiдвалинах, справедливих, розумних, прекрасних. Як
ви не бачите всi?? естетично? грандiозно? краси цього? Господи! Ну, нехай
обиватель, нехай буржуй гвалту?, що одбiрання в його награбленого ним ?
грабiж. Але як ви не розумi?те, що це ж саме одбiрання творить нове життя,
нову мораль, красу, новi вiдносини людей, вiльнi, здоровi, гарнi? Як це
може бути, вияснiть менi, що батько, Марко, що тисячi наших робiтникiв,
рабiв нещасних, що вони цього не розумiють i б'ються з тими, хто несе ?м
визволення? Я наче в кошмарi. Я не думала, що буде така боротьба. Яка ж
сила штовха? ?х на таке злочинство проти себе, проти таких же, як i вони.
Яка сила держить вас отут-о, за цим дурним варстатом?
ПАНАС. (З цiкавiстю.) I невже ви серйозно вiрите в можливiсть цього...
нового життя?
СОФIЯ. При чому тут вiра? Я хочу, я бажаю цього всiма силами мо?? душi.
Хiба цього не досить? Хiба не досить, що весь народ, всi, хто працю?, хто
покривджений, хто упослiджений, всi хочуть цього? Цього мало? Хто ж може
стати проти народу? Хто? Де та сила? (Раптом ступа? до Панаса, щиро,
жагуче.) Ну, Панасе, забудем всi особистi нашi непорозумiння. Я говорю з
вами не як... я говорю з вами як ваша учениця. Ви перший примусили мене
думати про такi речi. Я не знаю нiяких партiй, програм, я не большевичка,
не меньшевичка, нiхто, я просто служу як людина, яка хоче... буть чесною i
хоче добра як собi, так i сво?м близьким. Ви розумi?те Мене? Ну, так я вас
питаю всiм серцем сво?м: чому ви не з тими, що б'ються там за добро ваших
близьких, за щастя, може, всi?? людськости? Чому?
ПАНАС (3 мукою беручи ?? за руку.) Зна?те що, Софi?: не мучте мене.
Ради Бога, не мучте. Досить з мене одного. Я не можу вже думать про це. Я
нiчого не хочу. Я вже не соцiялiст. Я... Ну, зна?те що: не будемо лучче
говорить про це.
СОФIЯ. Але чому ж. Чому. Ради Бога?
На вулицi пiд вiкнами внизу вибухають вистрiли. Кулi поцiляють в вiкно,
шибки з брязкотом падають додолу.
СОФIЯ. (Iнстiнктивно кида?ться до Панаса.)
ПАНАС. (Тягне ?? до землi й сам ляга?.) Лягайте! Лягайте!
Вистрiли не перестають.
ПАНАС. (Швидко повзе до електричного гудзика й гасить свiтло.) Вони
стрiляють на свiтло. Лежiть.
Стиха?. Чути на улицi топотiння багатьох нiг, крики, глухiщi вистрiли.
ПАНАС. (Прислуха?ться.) Хтось одмика? дверi...
З сiнешних дверей хутко входить.
АРСЕН. (З рушницею в руцi. Голова обв'язана бiлим, на бiлому виступила
кров. Вiн похиту?ться i важко диха?. Помiтивши Панаса, скрику?). Хто це?
(Наставля рушницю.)
ПАНАС. Це я. Арсене. Це я. (Свiтить свiтло.) Що з вами? Ви раненi?!
АРСЕН. Це нiчого. Дурниця... Тато прислав сказать...
СОФIЯ. (Пiдбiгаючи, трiвожно.) Арсене! Хлопчику! Що в тебе? Ранено?
Господи! Iди сядь, ляж... Панасе, дайте води, швидче!
АРСЕН. (Кладучи рушницю на канапу.) Та нiчого нема. Не треба, так собi,
вдряпнуло. Я на хвилинку. Мушу зараз... знов iти. Я тiльки сказать... (Не
хоче сiдать.)
Входить ХРИСТЯ. (Побачивши Арсена, кида?ться до його.) Що? Що таке? Ти
ранений.
АРСЕН. (Нетерпляче.) Ай, дайте менi спокiй. Тато прохав сказать, що ми
всi живi й здоровi. От i все. Щоб ви не турбувались. I... я б... води
випив.
СОФIЯ. Зараз, зараз. Я подам. Та присядь. (Кида?ться до карафки з водою
й пода? йому. В той же час пильно слуха?, що каже Арсен).
АРСЕН. (Сiда?). Я трохи втомився. Швидко йшов. За мною гналась цiла
юрба большевикiв.
ХРИСТЯ. Ну, а хто ж перемага?? Хто то так страшно стрiля?? Нашi?
АРСЕН. I вони, i нашi. У ?х нема гарматчикiв-наводчикiв. Вони платять
по тридцять карбованцiв у годину наводчикам. Десь взяли масу грошей.
ХРИСТЯ. Масу грошей?
СОФIЯ. На, голубчику, пий.
АРСЕН. (Жадно п'?). Дякую.
СОФIЯ. Може, ще?
АРСЕН. Нi, дякую. Треба йти.
СОФIЯ. Та спочинь трохи. Встигнеш. Розкажи нам трохи. Хто ж перемага?.
АРСЕН. Я не знаю. Вони, зда?ться, мають пiддержку. Ми одступа?мо з
цього району.
ХРИСТЯ. Одступа?те? Чого?
АРСЕН. Ну, я не знаю. Вони стрiляють з усiх вiкон, з дахiв, з льохiв.
Зайняли пошту, телеграф, банк.
СОФIЯ. Он - як! (Погляди на Панаса).
ПАНАС. (Сто?ть, спершись спиною до варстату, нiби байдуже слуха?).
ХРИСТЯ. Як же ви ?м позволили зайнять?! У вас же вiйсько, гарнiзон.
АРСЕН. Ну да, гарнiзон. Курiнь запорожцiв об'явив нейтралiтет. Полк
кошового Сiрка так само. А полк Сагайдачного увесь перейшов на бiк
большевикiв.
ПАНАС. (Кашля?, змiня? позу.)
ХРИСТЯ. Полк Сагайдашного?! Отой самий, що так урочисто присягався
на...
АРСЕН. Отой самий. Та ще як, сволочi, зрадили. Ми вибили большевикiв з
жiночо? гiмназi?. Зна?те де? Ну, а тут недалеко казарми Сагайдашного
полку. Ми, значить, рахували на те, що з'?дна?мось з ними й очистимо зразу
ввесь район. I сагайдашники ввесь час нас кликали. Ну, ми вже пiдходимо до
казарм. Большевики втiкають. Ой, як утiкали! Не дай Бог. Там ?х полягло!
Ну, нiчого. Сагайдашники виставили жовто-блакитний прапор, махають. Ми,
розумi?ться, i на думцi нiчого не мали. Входимо в двiр. А двiр там такий
пiвкруглий. Тiльки ввiйшли, тут як пальнуть вони з усiх вiкон на нас.
Ми...
ХРИСТЯ. Хто?! Сагайдашники?!
АРСЕН. Атож. Ну, а коли сагайдашники зрадили, то розумi?ться, ми мусили
одступать. Як би не сагайдашники, ми б ?х рознесли! Це ж банди хулiганiв.
Убили наших там масу. Там i мене оце...
ПАНАС. (Раптом зрива?ться з мiсця i з вибухом лютi грозить кулаком у
вiкно.) О, проклятi поганцi! Оттак завжди, завжди, на протязi всi?? нашо?
проклято? нещасно? iсторi?. Сво? вбивають, сво? паршивцi! (До Арсена,
рiшуче.) Давайте сюди вашу винтовку, патрони, все.
АРСЕН. На що?!
ПАНАС. Ви зостанетесь вдома, ви раненi, а я пiду замiсть вас. Христю,
дай менi пiджак i шапку. В тiй хатi. Давайте патрони.
АРСЕН. Та як же...
ХРИСТЯ. Панасе! Що ти хочеш...
ПАНАС. Христе, я тебе прошу принести менi пiджак i шапку з то? кiмнати.
Коли твоя ласка. Чу?ш?
АРСЕН. (Пiдводиться.) Почекайте. Але ж ми можемо вдвох пiти. Я вам
зараз достану руш... (Хита?ться й хапа?ться руками за Панаса i Софiю.)
СОФIЯ. Арсику, любий!.. Вiн зомлiв. Христю, дай води, швидче ради Бога.
Панасе, держiть з того боку. Кладiть на канапу. Арсику, хлопчику!.. Це
рана його. Пiддержуйте, я подивлюсь рану. Треба перев'язать. Христе,
швидче води. Може, ? йод, карболька або якась инча дезiнфекцiя.
ХРИСТЯ. ? йод.
СОФIЯ. Давай швидче. Води налий у глибоку тарiлку. Та швидче, Христе.
(Розмоту? в той же час пов'язку з голови Арсена.) Нiчого собi "вдряпнуло",
така маса крови. Держiть, Панасе, держiть. Арсику, дорогий мiй, бiдний...
От, Господи! Ах, яка ж рана! Христю, Бога ради, швидче ж. Серветок дай,
серветок. Двi, три, чотирi.
ХРИСТЯ. Зараз, зараз. Ах, Боже мiй. (Хапа з буфету глибоку миску,
карафку з водою, сло?к з йодом i бiжить з цим дo канапи. Пiдставля стiлець
i ставить все це на його, хапа?ться, трiвожно дивиться на Арсена. Знов
бiжить за серветками. Пода? Софi?.) На, на. Може, рушник?
СОФIЯ. Налий води в тарiлку i влий туди йоду.
ХРИСТЯ. Багато йоду?
СОФIЯ. Ну, щоб добре жовта вода стала. Не бiйся, лий.
ХРИСТЯ. (Готу? воду.) Зараз. Зараз... (Пiдставля? стiльця з водою.) Так
нiчого? Чи ще?
СОФIЯ. Добре, добре. Серветку. Ах, бiдний хлопець. (Пролива рану.)
Зда?ться, череп не зачепило, але всю шкуру знесло. Арсику, милий!
АРСЕН. (Розплющу? очi, ворушиться). Що таке?
СОФIЯ. Нiчого, нiчого, любий. Треба твою ранку перев'язать. Посидь так.
АРСЕН. Менi по... погано... (Умлiва? знов.)
СОФIЯ. Знов умлiв. Крови загубив багато.
ПАНАС. Може, покласти його? Йому так легче буде.
СОФIЯ. Ну, давайте, тiльки обережно, будь ласка. Так, так...
Пiддержуйте разом i голову, Христю, ти краще вiзьми його ноги й
обереж-ненько поклади на канапу, Оттак... Так... Ну, от. Подушку треба.
ХРИСТЯ. Зараз. (Бiжить у другу кiмнату, по дорозi дивлячись у вiкно, за
яким глухо чу?ться стрiлянина.)
СОФIЯ. (Промива? рану.) Пiдставте стiльця з водою сюди ближче. Дайте ту
серветку. Виймiть ще серветок.
ХРИСТЯ. (З подушкою.) А там все стрiляють. Горить ще з одного боку. Вся
та кiмната аж жовта. Треба тихше, щоб мама не почула. Вона, зда?ться,
нарештi заснула. (Тим часом пiдкладають подушку пiд голову Арсеновi.)
СОФIЯ. Ну, зда?ться, промила.
ХРИСТЯ. (Загляда?.) Господи! Яка рана! Арсик! Бiдний! О, проклято? душi
большевики! Боже, що ж це буде?
ПАНАС. Ну, я бiльше не потрiбний?
СОФIЯ. Нi.
ПАНАС. (Обережно обв'язу? з Арсена пояс з патронами.) Вибачайте, я пояс
його...
ХРИСТЯ. Хтось у сiнях гомонить! (З страхом дивиться туди, за нею всi.)
Входять Слiпченко й Марко.
ХРИСТЯ. Тато й Марко! Слава БогуI
СЛIПЧЕНКО. Арсен дома? (Злякано.) Що вiн?..
СОФIЯ. Нiчого, злегка ранений. Зомлiв.
СЛIПЧЕНКО. А, та сама рана? На головi?
МАРКО. (Хмарно ставить рушницю бiля дверей у куток i сiда? за столом.)
СЛIПЧЕНКО. (Ставить рушницю там же i п'? просто з карафки. До Панаса,
що вийма? з-пiд Арсена пояс.) Що це ви робите? Не тормосiть його.
ПАНАС. Менi патрони його потрiбнi.
СЛIПЧЕНКО. На якого бiса?
ПАНАС. Потрiбнi.
СЛIПЧЕНКО. Може, до большевикiв пiдете добивать нас?
ХРИСТЯ. Вiн з вами хоче.
СЛIПЧЕНКО. А-а? Надумався? Ну, та пiзно. Ми виступа?мо з города. Зайшли
попрощаться. Виганя кацапня з рiдно? хати! Продали сво? синки, продали,
зрадили, наплювали самi собi в душу... Ай, Боже! Ай, Боже! Що з такими
робити? Що робить з ними? На вогнi пекти? Рiзать на дрiбнi шматки? I Тихон
же з ними!
ПАНАС. Так як виступать, то виступать. Нема чого сидiть. Ходiмте!
СЛIПЧЕНКО. (Мовчки дивиться на його.) А дома ж хто зостанеться?
Покинемо саме жiноцтво?
ПАНАС. Ну, лишайтесь ви.
СЛIПЧЕНКО. Мене й Марка розстрiляють се? ж ночi. Перший Тихон викаже.
СОФIЯ. Ах, тату, як можна таке говорити?
СЛIПЧЕНКО. Не тiльки викаже, а сам розстрiля?.
МАРКО. (З гнiвом б'? кулаком по столi й уста?.) Якби не полк
Сагайдашного! На ранок ми б ?х на трiсочки рознесли.
СЛIПЧЕНКО. (До Панаса.) Самий вiрний, свiдомий, самий кращий полк...
зрадив! Всi большевики. Не треба ?м Укра?ни, не треба ?м волi, нiчого не
треба, дайте ?м волю грабувать, насилувать, нищить. А большевики ж це
дають, скiльки хочете. Розбили ж тюрму i випустили всiх уголовникiв.
Озбро?ли ?х i пустили по городу. Ну?
СОФIЯ. Це не може бути.
СЛIПЧЕНКО. Та як не може бути?! Пiди подивись: тюрма порожня. "Не може
бути"! Через що ж не може?
МАРКО. (Ходить по хатi, пiдходить до вiкна, знов до стола.) А мама де?
ХРИСТЯ. Спить. У не? дуже болiла голова.
СЛIПЧЕНКО. Ну, то й не треба будить. Скажете, що були. Та ми скоро
вернемось. Це чорта вже з два! Каменя на каменi не лишимо. Вивiша?мо
падлюк до кореня. Кацапа як не винищити до ноги, то й ради з ним нема! Ну,
будем прощатись. Ви, Панасе, зоставайтесь з жiнками. Треба ж кому-небудь.
ПАНАС. (Спокiйно, але рiшуче.) Нi, не зостанусь. I не кажiть. Я йду зо
всiма.
СЛIПЧЕНКО. Гм!.. Як же вони...
ПАНАС. Проживуть цей час без нас. Грошi мають. Що ж робить?
Голосний дзвiнок.
Всi змовкають i повертаються до дверей.
СЛIПЧЕНКО. Хто б це мiг буть?
МАРКО. Чи не Хомчук забiг за нами? Пора, тату. (Швидко йде в сiни.)
СЛIПЧЕНКО. Гм! Дивно, дивно. Хто б це мiг бути?
Через який мент чути дужий крик. Топотiння нiг. В кiмнату вбiгають
большевики з револьверами i рушницями в руках. Деякi в салдацькiй одежi,
деякi в штатськiй. Декотрi обмотанi "лентами" з набоями. Збоку в деяких
висять шаблi. Всi вони кричать "Руки вверх"! "Руки вверх"! I цiляться на
всiх.
Всi пiдводять руки догори. Слiпченко зробив був рух до сво?? рушницi,
але зупинився i також пiдняв.
Слiдом за юрбою вводять Марка з пiднятими догори руками в супроводi
трьох большевикiв з револьверами i рушницями.
1-й БОЛЬШЕВИК. (До Слiпченка.) А-а, вот он, старый пес! Попался,
стерва? А кто еще тут есть? (До Панаса.) Ты кто?
2й БОЛЬШЕВИК. Да што ?х розпитуваться много. Усiх на одну шворку та й
гайда!
3-й БОЛЬШЕВИК. (До Панаса.) Ты - кто, я спрашиваю?
ПАНАС. Хiба ви не бачите?
1-й БОЛЬШЕВИК. (Дивиться на верстат.) Рабочий?
ПАНАС. Робочий.
1-й БОЛЬШЕВИК. (Побачивши Арсена.) А-а, раненый вильный козак?
СОФIЯ. Это не вильный козак. Это гимназист. Его ранила пуля через окно.
Посмотрите. Он сидел дома. Мальчик.
2-й БОЛЬШЕВИК. А ти хто ж така, заступниця?
СОФIЯ. (Мовчки огляда? його з нiг до голови й одверта?ться.)
1-й БОЛЬШЕВИК. Подожди, товарищ. Невинных не трогать.
3-й БОЛЬШЕВИК. Ну, скорее, нечего! Сказано, этих двух. Черт с ними, с
другими. Ну, марш за нами.
СЕРЕД БОЛЫЫЕВИКIВ. Идем, идем! (Надо скорее. Украинцы захватять.)
СОФIЯ. Куди ж ви ведете ?х?
2-й БОЛЬШЕВИК. А тобi какое дело? Хочеш з ними? Ходiм!
1-й БОЛЬШЕВИК. (До Слiпченка.) Ну, идем! Ведите того.
СОФIЯ. (До 1-го.) Послушайте, товарищ, куда вы ведете их?
МАРКО. Та що ти пита?ш ?х? Хiба ти не бачиш, з ким ти говориш?
СЕРЕД ЮРБИ. Та што там за разговори?
- Марш! Веди ?х!
- Да прикончить здесь и баста.
- Стреляй их всех, буржуев!
1-й БОЛЬШЕВИК. Товарищи! Помнить, что мы не разбойники! Слышите?
Перваго сам застрелю! (До Софi?.) Это ваш отец и брат?
СОФIЯ. Да.
1-й БОЛЬШЕВИК. Мы их арестовали за контрреволюционное выступление
против рабочих и крестьян. Они будуть судимы революционным трибуналом.
СОФIЯ. Мне можно следовать за вами? Я знакома с товарищами Гринбергом и
Семянниковым. Я сегодня приехала из Петрограда. Вы можете отвести их к
товарищу Гринбергу?
1-й БОЛЬШЕВИК. Та што за разговори такi? Там гайдамаки набiжать, а ми
тут з буржуями мармалади... веди ?х к чортовiй матерi, а то тут же
перестреляю всiх, як собак.
1-й БОЛЬШЕВИК. Ну, идем! (До Софi?.) Следовать можете. Но... я Вам не
советую.
СЛIПЧЕНКО. Прощайте, дiти! Мамi там ска... (Його штовхають у спину
прикладом, i вiн заточу?ться й майже вибiга в сiни.)
СОФIЯ. (До Христi.) У тебе ? якесь пальто? Хустка?
ХРИСТЯ. (Ридаючи.) Там... там... у... сiнях... на вiшальцi... а хустка
на... скринi...
СОФIЯ. Добре...
ПАНАС. Чекайте, я з вами! (Бiжить у сусiдню кiмнату, вибiга? й прибiга?
у сiни з шапкою й пiджаком, на ходу одяга?ться.)
ХРИСТЯ. (Голосно рида?.)
Коли в сiнях стиха?, в кiмнату обережно входить Бiлянкевич. Вiн немов
винюху?, озира?ться, усе розгляда?. Зупиня?ться i, скоса дивлячись на
вiкно i прислухаючись, ледве помiтно вдоволено посмiха?ться.
Завiса
_ДIЯ ТРЕТЯ_
Велика кiмната, канцелярiя. Канцелярськi столи, шафи, етажерки. На
стiнi великий портрет Шевченка.
В стiнi лiворуч вiкна на двiр. В заднiй стiнi дво? дверей. Однi ближче
до вiкон, другi в передпокiй. В стiнi праворуч також дверi в другi поко?.
В кiмнатi страшенний розгардiяш: шибки повибиванi, долi валяються
подертi папери, канцелярськi книжки, порозливано чорнило, деякi стiльцi й
столи побито, перекинуто. Бiля дверей передпокою сто?ть на вартi
красногварде?ць. На столах, пiдклавши книжки пiд голову, сплять дво?
других красногвардейцiв. Бiля вiкна стоять инчi дво? й дивляться на двiр.
Надворi чу?ться залп.
1-й КРАСНОГВ. Готово! Пришили. Больше не встанеть, сукин сын.
2-й КРАСНОГВ. Носом так и клюнул в стенку.
1-й КРАСНОГВ. Стой! Ведуть офицера! А-а, чортова душе, трусишся? Ач-ач,
як ноги пiдгинаються. О, о, хапа?ться за бариньку, за бариньку. А тiй
якого чорта там нада?
2-й КРАСНОГВ. Жена, должно быть. Видишь, просит... Жалко, стало быть.
1-й КРАСНОГВ. Жалко? А нас чом не жалiла, як вони по мордах нас били та
розстрiлювали? Нехай тепер... А-а, руки хапа? цiлувать. Так ??, прикладом,
падлюку. Верно, оттак, ногою. До ст?нки ставай, чого там руки цiлувать.
Правильно. Умлiла. Оттак краще.
ВАРТОВИЙ. Крикни им, Корниенко, чтоб... Куда? Куда? Сюда нельзя. (Хоче
спинить Софiю, яка швидко входить.)
СОФIЯ. (Показуючи папiрця.) У мене пропуск. Сюди ма? зараз прийти
товариш Грiнберг. Менi його треба бачить.
ВАРТОВИЙ. А ви кто будете? Из украинцев или наших?
СОФIЯ. I з укра?нцiв, i з ваших.
ВАРТОВИЙ. Гм! Чудно. Таких мы вон куда отправляем. (Хита? в напрямi
вiкон.)
СОФIЯ. Не зна?те, хутко ма? прибути товариш Грiнберг?
ВАРТОВИЙ. Я твоего дурацкого языка не понимаю, говори по-человечески!
Дверi в заднiй стiнi лiворуч одчиняються. Звiдти виходить офiцер, за
ним С i н i ц и н, одягнений в штатське, молодий, бiлявий, в синiй
косоворотцi.
СIНIЦ. (Голосно.) Свободен! Двух провожатых! Провожатые!
1-й КРАСНОГВ. (Почина? будить тих, шо сплять.) Провожатые, вставай.
Слышь?
ОФIЦЕР. (Ся? вiд радости.) Благодарю вас, товарищ! Не беспокойтесь,
пожалуйста, я и без провожатых.
СIНIЦ. (Сердито.) Провожатые! Спят, черт бы их побрал. Провожатые!
ПРОВОЖ. (Встають, похмуро чухаються, беруть рушницi й кажуть
офiцеровi:) Ну, идем! В середину становись, куда лезешь! (Виходять.)
СIНIЦ. (До вартового.) Следующаго! Много их еще там?
ВАРТОВИЙ. Есть порядочно. Вот тут какая-то. (Показу? на Софiю.)
Товарища Гринберга хочет видеть.
СIНIЦ. Вам товарища Гринберга? Пропуск есть?
СОФIЯ. ?сть. (Показу? папiрець i хоче подать.)
СIНIЦ. (Маха рукою.) Не надо. Подождите. Он сейчас должен приехать.
(Вартовому.) Следующего. (Iде до себе.)
ВАРТОВИЙ. Сейчас. Закурить надо. (Закурю?.)
1-й КРАСНОГВ. (Смi?ться.) А той офицерик зрадiв, що свободен. Я, каже,
i без провожатих. А того й не зна?, що тут-то й вся штука в провожатих. От
вони його проведуть, куда надо, i буде вже свободен. (Дивиться в вiкно.)
Ану, чи вже вивели до ст?нки?
2-й КРАСНОГВ. Сейчас выведут.
ВАРТОВИЙ. (Гука? в дверi до передпокою). Следующий! Живо!
З передпокою впихають молодого хлопця, гiмназиста. За ним, видираючись
з оук красногвардейцiв, вбiга? мати його, жiнка рокiв 38-40, ще не стара.
ВАРТОВИЙ. (Одпихаючи ??.) Куда? Куда? Нельзя! Какого черта пускаете,
сволочи? Нельзя, говорю.
МАТИ. (Хапаючи його за руки, трусячись, напiвбожевiльна угодливо
посмiхаючись.) Я нiчого, я нiчого. Я постою тут. Это мой сын. Он
гимназист. Коля, проси прощения. Проси прощения. Колечка, синочек мой
единственный!
ВАРТОВИЙ. Да нельзя, я вам говорю. Ну, народ...
ГIМНАЗИСТ. (В одчаю.) Мамо, iдiть додому!.. Не треба...
МАТИ. (Злякано.) Коля, замолчи, замолчи! Вы, господа, то есть товарищи!
Не слушайте его, не слушайте. Он участвовал в любительских спектаклях и
потому говорит по-малороссийски.
СIНIЦИН. (На порозi.) Ну, что ж следующiй? Что здесь?
ВАРТОВИЙ. Да вот, эту женщину сюда пустили опять.
МАТИ. (Кидаючись до Сiнiцина, хоче схопить його руки.) Не слушайте, не
слушайте! Он только в любительских спектаклях. Это мой Коля. Он не
виноват. Колечка, проси прощения. Коля, не стой так непочтительно! Он
боится, он только боится...
ГIМНАЗИСТ. Ах, мамо!
МАТИ. Коля, молчи! Молчи, Колечка! Они тебя отпустят. Ты здесь ничего,
только в спектаклях, вы ж его опустите, правда?
ГIМНАЗИСТ. Нехай розстрiлюють! Я ?х не боюсь. Хай живе вiльна
самостiйна Укр...
МАТИ. (Люто кидаючись до його.) Мовчи, тобi кажу! Сказився ти?! Що ти
робиш?! Господа, он так, он...
СIНIЦИН. Э, к чорту там! Свободен, двух провожатих. Следующаго.
МАТИ. (Радiсно.) Свободен?! Колечка, чу?ш: свободен! Спасибо, ой,
спасибо ж вам! Хай вас Бог...
СIНIЦИН. (Злiсно до вартового.) Випровадить их и следующаго!
ВАРТОВИЙ. (До матерi i гiмназиста.) Ну, уходите! Скоре?! (В одчиненi
дверi.) Двух провожатых, свободен. Следующаго.
МАТИ. (Ведучи за руку сина.) Спасибо, товарищи, спасибо! Идем, Колечка,
идем! (Виходить.) Скорее, скорее, Колечка.
1-й КРАСНОГВ. Еге, "идьом. Колечка". Iди, iди, там тобi покажуть
"свободен".
2-й КРАСНОГВ. А, видно заядлый хохленок. Самостийна Украина. Вот,
увидит он самостийну.
1-й КРАСНОГВ. (Регоче навмисно грубим голосом, перекривля? гiмназиста.)
"Хай живе вiльна, самостiйна Укра?на". I вигадали ж, буржу? проклятi.
Подд?луються под мужицький разговор i думають, що то комусь iнтересно.
ВАРТОВИЙ. (У дверi до передпокою.) Ну, что ж там опять, черт бы вас...
Что там? Скоре?!
Входить залiзнодорожник, молодий, лице блiде, з жахом в очах.
ВАРТОВИЙ. Сюда. (Проводить до других дверей.)
2-й КРАСНОГВ. Вильный козак, должно быть.
Надворi вибух залпу. Красногвардейцi дивляться в вiкно.
1-й КРАСНОГВ. О! офицер уже "свободен". Тiльки одною ногою подригу?, як
жаба. Так його за ноги, до купи. Прикладом би ще по головi, а то, сука, ще
оживе.
2-й КРАСНОГВ. Пущай оживает, их в общую яму всех... Одну уже зарыли,
душ сорок. Некоторые еще дышали.
1-й КРАСНОГВ. Та ну? Дышали?
2-й КРАСНОГВ. Один дуже стонал. Ничего, всех засыпали.
ВАРТОВИЙ. А один, сукин сын, хитрый, притворился мертвым. Его, значит,
хотели оттянуть в сторонку. А он, это, как вскочит, весь в крови, морды не
видно, побили прикладами. Да как кинется до наших, да зубами. Впился, как
бешеная собака, оторвать нельзя. Его бьют винтовками, а он уже без памяти
впился зубами и висит. Так, подлец, и помер. Кусок тела вырвал.
1-й КРАСНОГВ. От проклята душа! Оттак вони нашого брата повсiгда.
Помiра, а таки вирве в тебе шматок тiла.
СIНIЦИН. (Виходить, за ним залiзнодорожник.) Свободен. Больше не
водить. На два часа перерыв.
ВАРТОВИЙ. Свободен без провожатых?
СIНIЦИН. Без. (Виходить в дверi до передпокою.)
ЗАЛIЗНОДОРОЖН. (З тим же переляканим лицем за ним.)
ВАРТОВИЙ. Ну, свободны и вы, товарищи.
1-й КРАСНОГВ. Ну, только, ми тоже без провожатых. (Смi?ться й бере свою
рушницю.)
2-й КРАСНОГВ. (Також бере.) Ох, да и спать же буду! Устал, как пес. Три
ночи ни на минуту не спал.
1-й КРАСНОГВ. Я з неделю вже не сплю. Та й ще не спав би з неделю, аби
передушить усiх буржу?в. Вичистить до ноги, щоб i духу ?хнього не пахло.
Чисто всiх, з дiтьми, з жiнками...
2-й КРАСНОГВ. Чтоб и на расплод не осталось? (Поглядають на Софiю.)
1-й КРАСНОГВ. Атож! А тих укра?нцiв дак не то що розстрiлювать, а
просто живими всiх у яму й засипать. От вам самостiйна Укра?на, от тепер
оддiляйтесь од Росi?. Верно! Другого способу на ?х нема.
Надворi залп. Жiночий приглушений крик. Всi кидаються до вiкна. Софiя
також.
1-й КРАСНОГВ. Ага, самостiйного гiмназистика "ослободили". А та, а та
що виробля?!
ВАРТОВИЙ. Помешалась... Поет, смеется. Ах, ти... вишь беда какая вышла.
Бедная!
1-й КРАСНОГВ. Та й ?? слiд би тоже... Що ?х жалiть? Вони нас жалiли? От
нехай тепер самi покуштують. Усiх вирiзать, проклятих!
2-й КРАСНОГВ. Дда-а... Тронулась умом. Надо было отпустить малаго.
1-й КРАСНОГВ. Куда пустить?! Кого? Варняка чортзна-що. З тих малих
повиростають великi, то вони нам покажуть. Ходiм лучче! (Виходять.)
Вартовий i 2-й красногварде?ць iдуть за ним.
СОФIЯ. (Сама. Дивиться у вiкно. Потiм непокiйно ходить по хатi. Хоче
йти до дверей у передпокiй, але роздуму? i рiшуче сiда? чекать. Надворi
чу?ться знов залп. Софiя схоплю?ться, хоче бiгти до вiкна, але зупиня?ться
й сiда?.)
ГРIНБЕРГ. (Входить задиханий, але оживлений, в пiдняттю, простяга
обидвi руки Софi?, швидко пiдходить до не?.) Ради Бога, извините, товарищ,
что задержал вас. Невозможно было вырваться. Здравствуйте, дорогая! С
победой, с торжеством пролетарского дела!
СОФIЯ. (Вiта?ться.) Я до вас у важнiй справi. Я не хотiла вам по
телефону...
ГРIНБЕРГ. Ну да, ну да... Конечно. Ну? Что? А? Жарко было ночью А? А
как они, мерзавцы, удирали! А? Это было прямо таки великолепн. Мы их били,
как куропаток. Да ведь банды хулиганов, жуликов. Ну, вы н-очень
волновались ночью? Ваш дом не пострадал? Я думал о вас и, представьте,
делал все, что мог, чтоб снаряды не летели в вашу сторону. Я даже...
СОФIЯ. (Нетерпляче.) Я дуже дякую вам, але я хочу попрохати вас...
ГРIНБЕРГ. Знаете что, товарищ: говорите по русски, ей-Богу, теперь
как-то не до этого. Вы меня извините, но момент слишком важный и
торжественный, что ли, чтоб...
СОФIЯ. (Рiзко.) Хорошо. Я буду говорить так, как вам хочется.
ГРIНБЕРГ. Не так, как мне хочется, а...
СОФIЯ. Дело в том, что ночью при мне на квартире красногвардейцы
арестовали моего отца и брата. Они находятся здесь, в этом штабе. Их хотят
расстрелять.
ГРIНБЕРГ. Вашего отца и брата? За что? Ведь они, вы говорили, рабочие.
СОФIЯ. Да, но они украинцы. Вiльнi козаки.
ГРIНБЕРГ. Вильные козаки? Гм! Они здесь?
СОФIЯ. Да. Я насилу упросила подождать с казнью до вашего прихода.
ГРIНБЕРГ. (Стурбовано.) То есть как? В каком смысле?
СОФIЯ. Я сподiваюсь, що ви ?х визволите.
ГРIНБЕРГ. Ах, товарищ, да оставьте вы хоть в эту минуту ваше
украинофильство. И как вы, право...
СОФIЯ. (Тихо, зцiпивши зуби.) Я ошиблась. Я надеюсь на вашу помощь.
ГРIНБЕРГ. В качестве кого они арестованы?
СОФIЯ. В качестве врагов, конечно. Что за вопрос?
ГРIНБЕРГ. (Рiзко.) Я понимаю. Но они кто: офицеры, солдаты, вольные
казаки, гайдамаки?
СОФIЯ. Вольные казаки. Я ведь сказала вам.
ГРIНБЕРГ. Вольные казаки? Так что ж я могу сделать? Я ничем не могу
помочь. Мы издали приказ: всех "вильных" казаков расстреливать. Это
злейшие враги рабочих. Провокаторы, изменники, разбойники! Это негодяи,
которых всех до одного...
СОФIЯ. Товарищ, я говорю с вами о своем отце и брате! От огульной
характеристики вы могли бы воздержаться.
ГРIНБЕРГ. Извиняюсь. Очень извиняюсь. Я понимаю ваше положение. И мне
очень-очень досадно, что именно вам я не могу помочь. Именно вам. Но
согласитесь сами, товарищ, я иначе не могу. Почему освободить вашего отца
и брата и не освободить всех? Потому что они ваши родственники? У меня
самого - брат контрреволюционер. Но если его поймают, я не буду стараться
освобождать его. Борьба. В социальной войне нет ни отца, ни матери, ни
братьев. Братья - все социально угнетенные, враги - все угнетатели. Я
понимаю, вы как женщина... И потом стоящая далеко по своему социальному
положению от борющихся низших классов.
СОФIЯ. Ах, причем здесь женщина, социальное положение?
ГРIНБЕРГ. Да при том, что нужно иметь мужество в борьбе, товарищ. И
нужно быть близким к борющимся, чтобы уметь ненавидеть и интересы их
ставить выше родственных связей. Если бы вы были в наших рядах, вы даже не
подумали бы о том, чтобы просить за двух... контрреволюционеров, хотя бы
они были родственниками. Но вы, конечно, в другом положении... И я,
понятно, не могу быть в претензии. Наоборот, вы оказали нам такую услугу,
которая...
СОФIЯ. Во имя чего же я оказала ее, как вы думаете?
ГРIНБЕРГ. Да, конечно, симпатии ваши...
СОФIЯ. Перестанем об этом. Значит, вы решительно отказываетесь помочь
мне?
ГРIНБЕРГ. Я не могу этого сделать, товарищ, поймите вы это. Я нарушу
свой долг, совершу подлость, измену. Ведь я просто не имею физической
возможности выпустить их. Товарищи не дадут все равно, я должен обмануть
их, солгать. Поймите, что вы требуете невозможнаго.
СОФIЯ. Значит, их расстреляют? Так, как тех? (Хита? головою на вiкно.)
ГРIНБЕРГ. Я не знаю, за что их арестовали; может быть, выяснится... Но
я лично...
СОФIЯ. Хорошо. Довольно. Я понимаю, что вы не можете.
ГРIНБЕРГ, Но уверяю вас, что не могу. Напрасно вы...
СОФIЯ. Да верю я! Что же мне делать, Господи?! Ведь не могу я, поймите,
не могу я...
ГРIНБЕРГ. Я вас понимаю, я понимаю. Но бывают такия положения, когда...
Входять Гликерiя Хвед i Христя. Гликерiя Хвед в темнiй великiй хустцi,
в пальто, Христя в чепурненькiй шапочцi.
ГРIНБЕРГ. Куда? Куда? Кто такие? Зачем?
СОФIЯ. Это ко мне. Мать и сестра.
ХРИСТЯ. (До Грiнберга схвильовано.) Нам сказали, что вы приехали, - мы
пришли... Вы, вероятно, от сестры знаете... Мы вас умоляем.
ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. (Пада? навколюшки перед Грiнбергом.) Господин,
помилуйте, зжальтеся, кормильцi ж вони нашi.
ГРIНБЕРГ. Товарищ!.. Сударыня, что вы, что вы! Встаньте. (Хоче пiднять,
але Гликерiя Хведоровна хапа? його за ноги, благаючи "Помилуйте! Не
встану".) Позвольте, сударыня... (До Христi.) Да помогите же, подымите...
ХРИСТЯ. Мы вас умоляем. Спасите их.
ГРIНБЕРГ. (До Софi?.) Товарищ, да поднимите же вашу мать, что же это
такое?
СОФIЯ. (Мовчки, тiсно стуливши губи, хмарно дивиться вбiк.)
ГРIНБЕРГ. Сударыня, встаньте, я вас прошу. Поймите же, что я не могу
так... О, Господи! Но не могу же я, я права не имею.
ХРИСТЯ. Мы вас умоляем, вы можете.
ГРIНБЕРГ. А, черт возьми! (Одсува?ться од Гликерi? Хведоровни, вона
повзе за ним. Тодi вiн рiшуче, сердито поверта?ться й виходить в дверi до
передпокою.)
ХРИСТЯ. (Пiдводить Гликерiю Хведоровну.) Встаньте, мамо... Встаньте,
годi. Буде з нас... Навалялись в ногах Софi?них приятелiв... (До Софi?.)
О, сестро, Бог тобi цього не простить! Невинно дивишся? А хто ж з оцим
самим шепотiвся учора та щось йому передавав? Га? Хто успiху ?м бажав?
А-а, чула я вчора, та не знала, що то за успiх, а то б... Ага? А хто з
отим паршивцем Тихоном наслав на тата й Марка большевикiв учора? Не ти?
Проклята! При?хала? Продала всiх нас i втекла сюди, сидиш...
ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. (Плаче.) Годi, доню, ходiм... Бог з ними.
ХРИСТЯ. А що заплатили тобi? Нашi сльози, кров нашу? Що взяла за батька
та брата? Га?
СОФIЯ. (До Гликерi? Хведоровни.) Мамо, ради Бога, не вiрте ?й! Мамо,
вона...
ХРИСТЯ. А за всю Укра?ну що взяла? Ух, ти, поганка! Сво?ми руками
задушила б тебе. (Раптом грiзно, жагуче.) Оддай же нам батька й брата!
Оддай зараз же! Iди до сво?х полюбовникiв, кажи, щоб зараз же випустили
?х!Iди!
ГЛЕКЕРIЯ ХВЕД. (До Софi?.) Доню!.. Ти з ними ближче знакома, попроси
?х, ублагай, дитино, рятуй таточка свого i братiка рiдного. Доню моя, ой,
доню ж моя, що ж ти з нами робиш! (Рида?.)
СОФIЯ. Мамо!.. Я благала, я просила... Я ж усю нiч бiгала, шукала...
ХРИСТЯ. Кого шукала? Оцього Юду?
СОФIЯ. Я, мамо, буду ще... Я все зроблю...
Входить красногварде?ць з рушницею, з бомбою за поясом.
КРАСНОГВ. (До Христi й Гликерi? Хведоровни.) Ану, пожалуйте. Вас
просять вийти зцюдова. Скар?й.
ХРИСТЯ. О, прислав оборонить тебе од нас!
ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Ходiм, доню. Ходiм шукать ще кого-небудь.
КРАСНОГВ. Пожалуйте, пожалуйте.
ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. (Софi?.) Прощай, доню... Ти ж прийдеш додому?
ХРИСТЯ. ?? дом тепер тут.
СОФIЯ. Прийду, мамо, прийду... Я останусь тут, щоб... визволити ?х...
Мамочко! (Обнiма? Гликерiю Хведор. Рида?.)
ХРИСТЯ. Годi, лицемiрко, пусти, а то нас ще твiй оцей приятель
застрiлить...
СОФIЯ. (Випускаючи матiр.) Ой, Христе, як ти... страшно жорстоко i люто
мстишся!
ХРИСТЯ. Я мщуся? За що? За батька i Марка? Так, я готова тобi...
СОФIЯ. Нi, Христе, за инче... Ти...
КРАСНОГВ. Ну, довольно, господа, довольно. Сказано раз. i нема чого
тут... Виходьте.
ХРИСТЯ. (Рiшуче.) Ходiм, мамо!.. (Виходять, за ними красногвар-деець.)
СОФIЯ. (Сама, швидко, схвильовано ходить по хатi, тикаючись у всi кутки
й не знаходячи собi мiсця. Зупиня?ться й мовчки стогне, гнiвно ламаючи
руки.)
Входять: Грiнберг, Семяннiков, Сорокiн, По д к о п а ? в. Сорокiн,
маленький, рокiв 30, у френчi, гостренька борiдка, пенсне. Ввесь час без
потреби тонко, iронiчно посмiха?ться. Подкопа?в високий, рокiв 37, короткi
вуса, пiдстриженi, еспаньйолка; також у френчi, нiс м'ясистий, качиний,
вигляд царського полiцейського пристава, ходить рiшуче, твердо, з виразом
переможця i начальника. У всiх за поясами револьвери, шаблi, у Сорокiна ще
ручна граната, а у Подкопа?ва через груди стрiчка з набоями, а в руцi
рушниця без багнета. Входять, голосно балакаючи, смiючись. Прямують до
Софi?.
ГРIНБЕРГ. (До Подкопа?ва i Сорокiна.) Вот, товарищи, позвольте
познакомить вас с товарищем, которому мы обязаны нашим таким быстрым и
полным успехом. В истории революции имя Софии Слепченко займет выдающееся
место.
ПОДКОПА?В. (Клаца острогами й перший ступа? до Софi?.)
ГРIНБЕРГ. А это наш командующий особым отрядом, товарищ Подкопа?в.
Подкопа?в i Софiя мовчки потискують один одному руки, далi Софiя
вiта?ться з Сорокiним.
ГРIНБЕРГ. А это прибывший сегодня комиссар из Петрограда, товарищ
Сорокин.
ПОДКОПА?В. (До Софi?.) Позвольте и мне, уважаемый товарищ, как лицу, на
котораго возложена военная сторона освобождения пролетариата, принести вам
свою искреннюю благодарность за оказанную вами помощь. Конечно, народ рано
или поздно низверг бы все равно подлых грабителей, но... чем раньше это
случилось, тем оно, е... конечно, лучше. Благодарю, товарищ.
СОРОКIН. И тем более ценна услуга, чем полнее победа. А победа полная.
Вы можете чувствовать полное удовлетворение.
СОФIЯ. (Не посмiхаючись.) Спасибо, товарищи, вы преувеличиваете мою
услугу.
С?МЯННИКОВ. (Здорова?ться й посмiха?ться, як до старо? знайомо?.)
Надеюсь, теперь-то мы будем чаще встречаться?
СОФIЯ. Да, конечно.
С?МЯННIКОВ. Если позволите, товарищ, спросить: вы не приняли бы теперь
более близкаго участия в нашей работе? Нужда в преданных, культурных,
социалистических силах, как вам известно, громадная. Мне кажется, что
вы...
СОФIЯ. О, благодарю вас, товарищ. Я не знаю. По крайней мере, не
сейчас. Я должна еще переговорить по одному делу с товарищем Гринбергом.
Если позволите?
ПОДКОПА?В. О, пожалуйста, пожалуйста. Мы тем временем устроим наше
летучее заседание. Туда можно? (Показу? на дверi в сусiдню кiмнату.)
ГРIНБЕРГ. Конечно. Можно. Устраивайтесь там, товарищи, я сейчас.
ПОДКОПА?В. (Дивиться на портрет Шевченка.) А почему эта
контрреволюционная икона висит здесь до сих пор? Убрать ее к черту оттуда!
(Рушницею сильно б'? по рамi й збива? портрет на землю. Протика? багнетом
лице, настромлю?, крутить i одкидае в куток.) Эта хохлацкая морда мне
надоела, наконец. Везде торчит.
СОФIЯ. Товарищ!..
ГРIНБЕРГ. (Глянувши на Софiю.) Товарищ Подкопа?в, зачем вы? Ведь это
Шевченко.
ПОДКОПА?В. Да, конечно, Шевченко, черт бы его... (Помiтивши щось на
товаришах.) А? Что? В чем дело?
С?МЯННIКОВ. Товарищ Подкопа?в, вероятно, ошибся. Он думал, что это
портрет какого-нибудь современнаго их деятеля.
ПОДКОПА?В. Я не понимаю, товарищи, в чем дело? Современный,
несовременный, поэт, учитель, офицер, черт бы его драл, раз он
националист, он враг народа и пролетариата. Я заявляю откровенно, что с
национализмом, с этими Шевченками, автономиями, федерациями,
самостийностями и прочей буржуазной дрянью буду бороться беспощадно.
СОРОКIН. Ну, ладно, ладно, идемте на заседание. (Пiдхоплю? Подкопаева
пiд стан i, смiючись, веде в кiмнату.)
ПОДКОПА?В. (Ображено.) И отлично видел, что Шевченко. Важность какая. И
везде прикажу снять эту мерзость со стен.
С?МЯННIКОВ. Ну, ну, товарищ, полно горячиться. (Пiдпиха його в спину.
Всi заходять в сусiдню кiмнату.)
ГРIНБЕРГ. Как неофит, он слишком прямолинеен. Ви, товаришко, не
звертайте уваги. Людина вiн хороша, чесна, але трохи... некультурна i
грубовата. Що зробиш? Ви хотiли, зда?ться, поговорити зi мною на самотi? Я
до ваших послуг.
СОФIЯ. Да, я хотела поговорить еще, но... после этого...
ГРIНБЕРГ. Але ж, товаришко, це ж людина вiйськова, неосвiчена, бувший
капiтан. Невже ви гада?те, що ми всi подiля?м його погляди? Але ж ви самi
добре зна?те, що iменно ми проголосили прiнцiп "полнаго самоопредьленiя
вплоть до отдьленiя". Федеративная Советская Республика. Ми першi вiтали
Укра?нську Республiку. I тепер, розумi?ться, тим паче. Ну, як ви можете,
?й-Вогу...
СОФIЯ. (Мовчить i прижмуреними очима тоскно дивиться в вiкно.)
ГРIНБЕРГ. Ну, товаришко... Ах, як це досадно...
Входить Панас.
ГРIНБЕРГ. Вам что угодно?
ПАНАС. (Одягнений у потерте пальто, з-пiд якого видно чоботи, в
картузi, ма? вигляд робiтника. В пiднятому станi, весь час криво
посмiха?ться.) Товариш Грiнберг? Дуже при?мно. Якраз до вас.
ГРIНБЕРГ. Извините, товарищ, я сейчас очень занят.
ПАНАС. Я бачу, я бачу. Але я в такiй самiй справi. Соцiалiзм i
контрреволюцiя, товаришу. Треба спасать. Я маю контрреволюцiонерiв, яких
треба зараз же арештувать.
ГРIНБЕРГ. В таком случае... Только, пожалуйста, товарищ, поскорее...
ПАНАС. О, це дуже скоро. Це мiй батько. Вiн живе недалеко звiдси на
селi i балака? по-укра?нському. З самого малечку балака?, заядлий
контрреволюцiонер...
ГРIНБЕРГ. Что это, глупая шутка?
ПАНАС. Боже борони! Як можна?
СОФIЯ. Панасе Степановичу, для чого це?
ПАНАС. (Нiби тепер тiльки помiтив ??.) Ах, и вы здесь, мадам? Очень
приятно. Вы можете засвидетельствовать, что мой отец настоящий
контрреволюционер. Во всяком случае, ничуть не хуже вашего. Не правда ли?
А между тем вашего сейчас расстреляют, а мой ходит на свободе и угрожает
социализму на Украине. Я, как старый социалист...
ГРIНБЕРГ. Послушайте, вы - или пьяны или сумасшедший? Что вам?
ПАНАС. Боже мiй, товарищу. Як же не бути п'яним? Як не бути п'яним? I
правильно сказали, товарищу, iменно сумасшедшiй.
СОФIЯ. Панасе Антоновичу, я вас прохаю...
ПАНАС. Сейчас, мадам, сейчас уйду, как вы нетерпеливы. Позвольте же и
мне совершить такой же подвиг, какой вы совершили. (До Грiнберга.) I крiм
того, у мене ? ще двi тiтки, старi контрреволюцiонерки, селянки, також
балакають по-укра?нськи, живуть у другому селi. Читають укра?нськi книжки.
ГРIНБЕРГ. Если вы немедленно не уберетесь отсюда вон, я вас прикажу
расстрелять. Слышите вы?
ПАНАС. Господи Боже мiй! А я ж чого сюди прийшов? Я ж не договорив вам,
я ж ще сам контрреволюцiонер. I жорстокий, попереджаю вас,
контрреволюцiонер. Не тiльки читаю, але й пишу по-укра?нському. От
спитайте цю даму. Чого ви посмiха?тесь? Вiтаючи всiм серцем пришествi? в
особi большевикiв соцiалiзму, я не можу допустить, щоб жив такий
контрреволюцiонер, як я. Куди прикажете менi стати до стенки? Туда? Туда?
Туда?
ГРIНБЕРГ. (До Софi?.) Что он - больной, что ли? Кто он такой?
СОФIЯ. Панасе Антоновичу, можна вам два слова сказать?
ПАНАС. С удовольствием, мадам, с удовольствием. Только, пожалуйста,
поскорее, мы с товарищем должны окончить наше дельце.
Виходить Семяннiков, з порога кличе:
- Товарищ Гринберг. На минутку можна вас? Извиняюсь, товарищи.
ГРIНБЕРГ. (Швидко йде до його, й обидва зникають у сусiднiй кiмнатi.)
СОФIЯ. Що це значить, Панасе?
ПАНАС. Что именно, мадам?
СОФIЯ. (Рiзко.) Все. Ця комедiя, це "мадам", росiйська мова зо мною. Що
це значить?
ПАНАС. Baм не нравиться выражение "мадам"; но ведь это из почтения,
мад..., ну, сударыня, если хотите. Единственно из почтения к вам. С
особой, которая родного отца и брата принесла в жертву великой святой
идее, я не могу иначе говорить, как на языке благородном, на языке наших
освободителей, несущих нам светоч...
СОФIЯ. Дiйсно, ви од страху, видно, зовсiм збожеволiли.
ПАНАС. Как не збожеволеть, мадам, как не збожеволеть? Ведь вы только
взгляните туда за окно: горы трупов этих подлых украинцев. Горы, мадам,
понимаете ли вы это? Мальчики, дети, старики. К стенке - и готово. По усам
узнают контрреволюцию. Малороссийские усы - и к стенке. И как же не
благоговеть перед вами, как не... не божеволеть? А? Ведь это же ясно, что
социализм пришел, и не какой-нибудь там гнилой, европейский, а
большевистский, российский, самый настоящiй. Позвольте преклониться перед
вами. (Низько вклоня?ться.}
СОФIЯ. (Мовчить.)
ПАНАС. Что прикажете передать на том свете вашему контрреволюционному
батюшке и братцу? Прощание? Или сожаление о их глупости? Что же вы
молчите? Извольте хоть словечко произнесть.
СОФIЯ. Чого вам треба од мене? За що ви мучите мене? За що?
ПАНАС. (Люто.) Чого треба? Випустiть батька вашого i брата! Чуете? Не
смiйте ?х убивать!..
СОФIЯ. Як же я ?х випущу? Як? Скажiть. Ну, скажiть, що менi зробить, я
все зроблю. Пiти з бомбою, з револьвером визволять ?х? Ходiм. Давайте.
ПАНАС. Пiзно з бомбами. Вимагайте вiд ваших товаришiв випустить ?х.
СОФIЯ. Я вже вимагала, просила, благала. Мама навколюшках стояла перед
ними.
ПАНАС. Знаю. А ви стояли i мовчки дивились, як мама ваша повзала перед
паршивцем, перед... жулiком, шарлатаном.
СОФIЯ. Я думала, може, це поможе...
ПАНАС. Хе!.. Не помогло? Прислав красногвардейця вивести ?х?
СОФIЯ. Вiн не може випустить. Це була б зрада, порушення обов'язку...
ПАНАС. (Смi?ться.) Яка моральна чистота! Ану, дайте йому тисячу
карбованцiв, побачите, чи зляка?ться вiн зради?.. Ану, запропонуйте йому
свою любов, чи побо?ться вiн порушення обов'язку? О, мерзотники!
СОФIЯ. Ви мелете чортзна-що. Говорiть же, як визволить, ну, говорiть!
ПАНАС. Я ж говорю, якого ж вам ще чорта: дайте йому хабаря, грошима,
тiлом сво?м, чим хочете, i вiн випустить. Грошi, може, од вас посоромиться
взять, але тiло... можете бути певнi.
СОФIЯ. Ви це серйозно?!
ПАНАС. Що саме серйозно: чи згодиться? Анiтрiшки не сумнiваюсь.
СОФIЯ. Ви по собi судите?
ПАНАС. О, на жаль, про Грiнбергiв я смiло можу по собi судить. Тiльки
мiж мною та ними та рiжниця, що я зроблю i не буду вже заводить тепер
соцiалiзму, а вони роблять й заводять. Вони смiливiщi.
СОФIЯ. I ви, iменно ви пропону?те менi це зробить?
ПАНАС. А ви ж пропонували сво?й матерi повзати перед ним навколюшках?
Ви вважали це можливим? Невже ви дума?те, що вашiй матерi було це так само
легко, як вам кокетувать з ним?
СОФIЯ. Добре. Я це зроблю. Дякую за пораду. Чу?те: я це зроблю.
ПАНАС. I можливо, навiть не без приемности зробите. Ко всеобщему
удовольствию.
СОФIЯ. Можливо.
ПАНАС. Та не тiльки можливо, а напевно. Та признайтесь, що ви й самi
вже про це трошки думали.
СОФIЯ. Ну, розумi?ться, думала. Тiльки сумнiвалась, чи згодиться вiн.
Менi здавалось це трошки негарним, але ви роз'яснили, i я сама бачу, що в
цьому нiчого негарного нема.
ПАНАС. Так, нема: буржуазнi забобони. А потiм можна буде разом i
соцiялiзм заводить на Укра?нi.
СОФIЯ. Звичайно. Революцiя повiнча?, гарно й орiгiнально. А життя
батька i брата - це непоганий подарунок молодого. Як ви гада?те?
ПАНАС. (Люто.) Не смiйте глузувать з вашого батька i брата! Ви
розумi?те, що це цiнiзм? Ви не достойнi iмена ?х вживать.
СОФIЯ. (Хапаючись за голову.) Ох, iдiть швидче звiдсiля! Iдiть... А то
я не знаю, що буде.
ПАНАС. К стенке? Я готов, мадам, я готов давно. Будь ласка, прошу:
кличте Грiнберга.
СОФIЯ. (Упавши головою на стiл, глухо, болюче рида?.)
ПАНАС. (Довго мовчки дивиться на не?.)
СОФIЯ. (Раптом затиха?, потiм зразу пiдводиться, рiзко до Панаса.) Чого
вам треба? Iдiть собi геть. Забiрайтесь. Я з вами не хочу балакать, ви
менi гидкi.
ПАНАС. (Якийсь мент дивиться на не?, потiм рвучко поверта?ться й
виходить.)
СОФIЯ. (З одча?м i мукою шепоче). Ох, Боже ж мiй! Ох, Боже ж мiй!
(Куса? хустку, щоб не ридать).
Входить ГРIНБЕРГ. (Озира?ться, шука? очима по хатi, пита?.) Что, ушел
уже этот странный господин? Кто он такой?
СОФIЯ. (Зразу мiняючи вираз лиця.) Да, ушел. Я вас задерживаю?
ГРIНБЕРГ. О, пожалуйста. Будь ласка. Я до ваших послуг. Но, може б, ви
були ласкавi говорить зо мною по-укра?нськи. Я, коли не схвильований, то з
при?мностю. Ви вибачайте...
СОФIЯ. Я хотiла тiльки от про що попрохати вас: задержати хоч на кiлька
днiв кару над мо?м батьком i братом.
ГРIНБЕРГ. Гм. Задержать? Не знаю, чи зможу я. Гм. (Морщиться, мiрку?.)
СОФIЯ. (З вимушеною, кривою, кокетливою посмiшкою.) Ну, а як я вас
дуже-дуже попрохаю? Ви постара?тесь, правда? Ваш же вплив такий
величезний, що... Адже тiльки одстрочка, кiлька днiв...
ГРIНБЕРГ. Бачите, товаришко, я скажу вам одверто: для вас я готов на що
вгодно, але... але даже мiй вплив, який, я того не окриваю, довольно
значительный, в данном случае вряд ли. Видите ли... Будем говорить, как
свои люди: у нас нет никакой дисциплины. Я могу приказать, но исполнить...
Даже постановления совета депутатов и то далеко не всюду исполняются.
Каждый сам себе начальник. И часто поневоле приходится отдавать только
такия приказания, которыя приятны и желательны самим исполнителям, а
нежелательных по возможности избегать. И я не знаю, як у даному разi... Я
дуже боюсь. Гм!
СОФIЯ. Господи! А так хочеться з щирим серцем порадiти з нашо?
перемоги, вiддатись цьому почуванню всi?ю душею, без перешкод. I,- ви ж
розумi?те,- для мене це неможливо. Нехай це буржуазний, старий пережиток,
але... це вище мо?х сил.
ГРIНБЕРГ. О, я розумiю, розумiю. Звичайно.
СОФIЯ. Хотiлось би всю увагу оддать новим товаришам, познайомитись з
вами ближче i навiть, якщо тiльки я на що-небудь придатна, то разом
працювать на користь спiльнiй справi...
ГРIНБЕРГ. (Радiсно.) Нет, в самом деле, вы согласились бы?
СОФIЯ. Господи, розумi?ться. З радостю. Але в такому станi, знаючи, що
там тво? батько й брат... (Замовка? й погляда? на Грiнберга.)
ГРIНБЕРГ. Гм. Але пiд яким предлогом? Почему этих, а не других? Почему
не всех? От першi вопроси, якi зададуть.
СОФIЯ. Ах, Господи. Стiльки вопросiв про все можна задать. Ну,
зададуть, ну, вiдповiсте що-небудь. Адже смерть цих людей нiчого не дасть
вам, а без не? ви дасте менi можливiсть жити, вiрити, оддати все життя на
справу. Ну, хочете так: берiть мо? життя взамiн життя батька й брата?
Хочете? Я буду в вашому повному й необмеженому розпорядженню. Треба буде
на смерть послати, я готова кожно? хвилини. Хочете? На що вгодно.
ГРIНБЕРГ. (Зиркаючи на не?.) На що вгодно?
СОФIЯ. На все, що прикажете. Повна раба ваша. От уявiть собi рабу...
ГРIНБЕРГ. Однако, как вы любите своих родных. Если б вы так любили
идею, социализм...
СОФIЯ. Но ведь я отдаю себя в ваше распоряжение именно для идеи, в
интересах ея.
ГРIНБЕРГ. (По паузi.) Гм. Ну, а если я потребую от вас чего-нибудь не
имеющаго отношения к идее? Ведь вы тогда не исполните? Какая же вы раба?
А? (Дивиться на не?.)
СОФIЯ. (Якийсь мент мовчить.) Але ж ви, це ви будете вимагать. А ви ж
не можете вимагать нiчого шкодливого для iде?.
ГРIНБЕРГ. Да, конечно, я не потребую ничего шкодливаго, но...
предположим, потребую чего-нибудь, не имеющаго отношения к идее, но для
вас очень неприятного или даже тяжелаго. Как тогда?
СОФIЯ. Я мушу виконать.
ГРIНБЕРГ. (Смi?ться, але пiд смiхом хова? хвилювання.) Неужели
исполните?
СОФIЯ. Коли я берусь, то исполню.
ГРIНБЕРГ. Ну, допустим, я предложил бы вам сегодня вечером вместе со
мной где-нибудь отпраздновать нашу победу? В каком-нибудь ресторане? Ведь
это для вас неприятно, тяжело, правда?
СОФIЯ. (Мовчить.)
ГРIНБЕРГ. (Смiючись.) Вот видите.
СОФIЯ. О, нi. Я ж вам сказала. Коли б ви взяли мо? життя взамiн життя
батька й брата, то й то б я виконала.
ГРIНБЕРГ. Значит, исполните? Серьезно?
СОФIЯ. Я весь час говорю з вами серйозно.
ГРIНБЕРГ. (Почина? швидко ходить по хатi, думаючи.)
СОФIЯ. (Хмарно слiдку? за ним.)
ГРIНБЕРГ. (Зупиняючись проти Софi?, хвилюючись.) Но вы понимаете, что я
совершу подлость, исполнив ваше желание?
СОФIЯ. Велико? подлости в тому, що ви не вб'?те двох людей, я не бачу.
ГРIНБЕРГ. Да, с точки зрения христианской. Но с точки зрения двух
борющихся сторон это просто измена одной стороне. Но хорошо. Я только хочу
этим сказать вот что... (Хвилю?ться.) Я хочу этим подчеркнуть, что если бы
я согласился, то только для того, только потому, что это вы, что для вас я
даже на подлость, на измену готов идти. Вы можете, конечно, отнестись ко
мне с презрением, можете воспользоваться моей... ну, слабостью, что ли, но
я говорю то, что чувствую...
СОФIЯ. Нi про яке "презрение" мови не може бути. Навпаки... Ну, добре.
Значить, сьогодня ми будемо святкувати нашу перемогу i визволення мо?х
рiдних. Так?
ГРIНБЕРГ. (Знов почина? ходити.) Подождите минуточку. (Iде до дверей,
що в сiни, й гука?.) Товарищ Самуил! На минуточку. (Одступа? трохи в
кiмнату й одводить Саму?ла вбiк, шопотом.) Вот что товарищ Самуил, здесь
находятся два вольных козака, фамилия Слипченко. Есть такие?
САМУ?Л. Да есть. Отец и сын?
ГРIНБЕРГ. Да. Так вот какая вещь. Я только что говорил по поводу их с
товарищами Семянниковым, Подкопаевым, Сорокиным. Ну, и мы решили старика
выпустить, а молодого... (Тихiше) к стене. Понимаете? Так вы немедленно,
сию минуту выведите молодого и... Понимаете? А потом я позову вас и при
этой даме прикажу освободить обоих. Понимаете? Вы же скажете, что молодого
случайно только что расстреляли. Это необходимо для дела. Слышите? Очень
важно.
САМУ?Л. Хорошо, А молодого сейчас?
ГРIНБЕРГ. Сию ж минуту. (Голосно.) Ну, спасибо, товарищ, я надеюсь на
вас.
САМУ?Л. Хорошо. (Хоче йти.)
ГРIНБЕРГ. Нет, погодите. (Тихо.) Но я, может, и не позову вас. Слышите.
Но его надо все равно. Понимаете?
САМУ?Л. Да, понимаю. Хорошо. (Виходить.)
ГРIНБЕРГ. (Голосно.) Спасибо, товарищ.
СОФIЯ. (Пiд час ?хньо? балачки одходить на другий кiнець кiмнати)
ГРIНБЕРГ. Ну, товаришко, зда?ться, ? маленька надiя. Я ще нiчого знаю
певного, але... Я хочу перш усього перевести ?х у друге мiсi Розумi?те?
Там ?х не знають, i легче буде звiдти випустить. Я боюсь тiль?. щоб тут,
поки ?х можна буде перевести, як-небудь случайно не той... Ви ж розумi?те,
тепер такий час... Страстi у всiх розгорiлись, всi знервованi. Сво? життя
нiпочом, а то ще ворога. От я для цього i кликав товариша то це мiй
старший товариш по тюрмi...
СОФIЯ. (Простяга руку.) Дякую вам, товаришу.
ГРIНБЕРГ. О, пiдождiть дякувати. Це справа така трудна, що я знаю, чи
вдасться ?? провести. Я вам зможу сказать тiльки через чотири... (Раптом
прислуху?ться.)
СОФIЯ. Я готова чекати не то що чотирi днi, а чотирi мiсяцi, скiлькi
хочете.
ГРIНБЕРГ. (З посмiшкою). Але я так довго не можу чекати. Я хотiв вже
сьогоднi ввечерi разом з вами одпразднувати щасливий кiнець наш справи. Ви
нiчого б не мали проти?
СОФIЯ. О, хоч у сю хвилину.
ГРIНБЕРГ. На жаль... треба пiдождать. Я мiж инчим уже говорит з сво?ми
товаришами з приводу вашо? справи, i менi удалось декого схилить до вас...
СОФIЯ. Правда? О, як це добре. Ах, як це добре! Ви ж розумi?те, менi
так тяжко було б бути, працювати з вами. Звичайно, я знайшла б сили
зрозумiти, через що i як, але... чуття осталось би чуттям. I ви
сподiва?тесь, що вони нiчого не матимуть проти того, щоб ?х звiдси
перевести в друге мiсце?
ГРIНБЕРГ. Да, я думаю.
СОФIЯ. (Знов потиску? йому руку.) Безмiрно вам дякую.
На дворi глухо вибуха? залп.
СОФIЯ. (Здригнувшись.) Що це?
ГРIНБЕРГ. О, это ничего... Это так. Ничего.
СОФIЯ. Знов розстрiлюють?
ГРIНБЕРГ. Нет, нет, это так, мы приказали приостановить. Не обращайте
внимания. Да, так я, значить, надеюсь, что мы будем вместе работать. Я
чрезвычайно рад, так как...
СОФIЯ. А чи не можна б менi хоч побачитись зараз з батьком i братом?
Подати надiю?
ГРIНБЕРГ. О, нет, нет, это невозможно. То есть, возможно, можливо, але
я не раджу цього робить. Ми риску?мо провалить справу. Та пiдождiть
трошки, i ви зовсiм з ними сьогодня побачитесь.
Входить С?мяннiков.
ГРIНБЕРГ. (До нього.) Товарищ. Подтвердите вы этому неверному, что мы
сделаем все возможное по делу его отца и брата.
С?МЯННIКОВ. С удовольствием подтверждаю. С удовольствием.
ГРIНБЕРГ. Ну, бачите? (До Семяннiкова.) А мы тут успели даже заключить
маленькое условие: сейчас же после освобождения товарищ примет более
близкое участие в работе.
С?МЯННИКОВ. (Щиро й радiсно потискуючи руку Софi?.) Вот это дело! Я
очень рад. Ведь у нас так мало культурных сил. Биться, стрелять мы еще
так-сяк умеем, а дальше... Интеллигенция не верит нам, боится, убегает к
буржуазии, саботирует, провоцирует. И тем радостнее для меня iше участие,
что вы настоящая, идейная украинка. Это прекрасно. Будем работать,
товарищ. Правда?
СОФIЯ. Я з великою охотою...
ГРIНБЕРГ. А теперь, товарищ, идите домой и ждите отца... И брата,
конечно. Да. А также несколько слов от меня по поводу празднования. Вы,
вероятно, очень устали?
СОФIЯ. Безумно устала.
С?МЯННIКОВ. Ничего. Теперь все отдохнем.
СОФIЯ. Значить, iти й чекати?
ГРIНБЕРГ. Iдiть i чекайте.
С?МЯННIКОВ. И будьте спокойны.
СОФIЯ. Я, товаришi, не дякую, бо... Ну, до побачення. (Iде до дверей.)
ГРIНБЕРГ. До побачення.
С?МЯННIКОВ. До свиданья!
ГРIНБЕРГ. Хай живе Соцiалiстична Укра?нська Республiка!
С?МЯННIКОВ. Урра-а!
СОФIЯ. Дякую, товаришi. (На порозi озира?ться, привiтно з посмiшкою
маха? рукою, кива? головою i зника?.)
Завiса.
_ДIЯ ЧЕТВЕРТА_
Невелика кiмната, службовий кабiнет Софi?. Праворуч, ближче до рампи,
стiл до исання; круг його фотелi й стiльцi. На столi телефон, шафа з
книжками. Канапа для Публiки. В заднiй стiнi дверi в коридор. Лiворуч
другi дверi в сусiдню кiмнату. Годин 6 вечора.
На столi горить лямпа.
В хатi Софiя, одягнена в усе темне. Тихон бiля не? й делегацiя
робiтникiв.
СОФIЯ. (Вста?, за нею робiтники. Весело, бадьоро.) Отже, товаришi, вся
справа в ваших власних руках. Хочете, щоб не було експлуатацi?, буржуазi?,
то треба самим енергiчно братись до органiзацi? промисловости. Заводи,
фабрики, майстернi, все тепер ваше. Але треба, щоб самi робiтники дбали
про те, щоб заводи не ставали. Треба думать не про те, щоб кожному
поменьче робить i побiльше вироблять, а про те, щоб побiльше наших заводiв
працювало, щоб бiльше товарiв давали, щоб меньче безробiтних було.
РОБIТНИК. Да это само собой. Конечно, это уж чего... Да только...
(Мнеться.) Непонятно нам одно... (Мнеться, криво, понуро посмiха?ться.)
СОФIЯ. А що саме непонятно вам?
РОБIТНИК. Да то, что украинцев мы выгнали. Ну-с, стало быть, с этим
делом кончено. А выходит, они промежду нас остались. Нам это без внимания.
СОФIЯ. Це ви про мене?
РОБIТНИК. Нас эта самая самостийная Украина и так зарезала. Довольно
уж.
СОФIЯ. Так вам що ж хочеться? Чим я вам зашкодила?
РОБIТНИК. (До робiтникiв.) Да ничего. Идемте, товарищи. Поищем
настоящих товарищей, а тут... (Маха рукою, поверта?ться й демонстративно
виходить, за ним решта.)
СОФIЯ. (Посмiха?ться.) Це вже, зда?ться, третiй такий випадок.
ТИХОН. (Понуро.) Буде й двадцять третiй, коли ти зо всiма будеш
говорить тiлько по-укра?нськи. Для чого цей нацiоналiзм?
СОФIЯ. Вони в Укра?нськiй Республiцi, а не в Росi?, повиннi знать нашу
мову.
ТИХОН. Е, повиннi... Мало чого хто не повинен. А нам через це не
довiряють, стороняться...
СОФIЯ. Ну, добре. Хто там ще ?сть? Багато ще?
ТИХОН. Може, кiнчить на сьогодня прийом? З десято? години без перерви
сидимо.
СОФIЯ. Нiчого. Хто там ще?
ТИХОН. Селяне. Бiлянкевич з сахарозаводчиками. Залiзничники. Вчорашнiй
панок. I ще душ десять якихсь.
СОФIЯ. Чия черга тепер?
ТИХОН. Бiлянкевича.
СОФIЯ. Клич.
ТИХОН. (Виходить.)
СОФIЯ. (Знаходить на столi серед паперiв довгий лист паперу й чита?.)
Входять Бiлянкевич i ще дво? добродi?в, одягнених дуже просто, пiд
робiтникiв.
БIЛЯНКЕВИЧ. (Уклоняючись, ввiчливо, угодливо посмiха?ться.)
СОФIЯ. Доброго здоров'я. Прошу сiдати.
БIЛЯНКЕВИЧ. Дозвольте вам представить: сахарозаводчик Штаубе,
Карповський. Ми до вас, шановна Софiя Микитовна...
СОФIЯ. (Тримаючи листа в руцi.) Я прочитала вашу заяву. Вона до мене не
стосу?ться. З цим вам треба звернутись до...
БIЛЯНКЕВИЧ. Я знаю, я знаю... Но, зная вас як укра?нку, щиро люблячу
самостiйну Укра?ну... ми хотiли, щоб ви за нас походатайствовали.
СОФIЯ. (З посмiшкою.) Вибачайте, я читала заяву. Але мушу вам одразу
сказати, що ви зовсiм даремно гада?те, що я можу вам помогти. Iменно з
любови до Укра?ни я цього не зроблю. Всi заводи, фабрики i взагалi
промисловi пiдпри?мства переходять до рук народу. Ви, панове, нiяк не
хочете з цим рахуватись. Забудьте про старе, раджу вам серйозно.
БIЛЯНКЕВИЧ. Но вы хотите нас разорить?
СОФIЯ. Господи Боже, панове. Цiлi вiки один кляс розоряв мiльйони
людей, i вам то не здавалось таким страшним. Працюйте, ми вам дамо роботу.
Будь ласка. (Посмiха?ться.)
БIЛЯНКЕВИЧ. Ми нiчого протiв тогр.не ма?мо, но ведь разоряется. край,
гибнет промышленность. Вот о чем, собственно...
СОФIЯ. Повiрте, панове, що нам не меньче вас потрiбно, щоб не загинула
промисловiсть, ? ми вживемо всiх сил, щоб того не сталось. I це, панове,
буде. Але, вибачайте, хазя?ном i власником будете вже не ви, а самi
трудящi.
БIЛЯНКЕВИЧ. Конечно, ви можете робить все, що хочете. Наш долг сказать
вам... I я думав, що для вас iнтереси Укра?ни дорогi. Знаючи, як руськi,
вашi товаришi, вивозять усе з Укра?ни, як розоряють край, ми думали, що
ви, як щира укра?нка...
СОФIЯ. Кожний по-сво?му, добродiю, любить свiй край. Той бажа? йому
одного, а другий другого. Наша любов, видно, рiжна.
БIЛЯНКЕВИЧ. (Встаючи.) Да, видно, мы ошиблись. Недаром ваш папенька в
таком горе... Честь имеем кланяться. (Уклоня?ться й iде з кiмнати. За ним
панки.)
СОФIЯ. Бувайте здоровi. (До Тихона, весело смiючись.) Але ти помiтив,
як цi панки пролетарiями одяглися? Це ж вiдомий мiльйонер Штаубе. Ах, як
?м, бiдним, не хочеться...
ТИХОН. (Хмуро.) Але вони звернулись до тебе як до укра?нки. Це
характерно.
СОФIЯ. (Рiзко.) Ну, то що з того?
ТИХОН. Та нiчого.
СОФIЯ. Ну, клич слiдуючих. Я втомилась. Треба швидче. Та чи скоро там
перепишуть того папера? Ах, Господи, як не вмiють нiчого робить.
(Нетерпляче, швидко виходить направо.)
ТИХОН. (Помалу виходить в коридор.)
Назустрiч Тихоновi швидко входять Подкопа?в i Желтухiн. Вони хмурi,
схвильованi. Щось говорять, але, побачивши Тихона, замовкають.
ТИХОН. (Озира?ться на тих i виходить.)
ПОДКОПА?В. (Озирнувшись.) Отсюда также все ценное немедленно
евакуировать. Все. А главное деньги. Да где этот болван, Гринберг?
ЖЕЛТУХIН. Да в чем дело, товарищ? Почему такая спешка?
ПОДКОПА?В. (Тихо, злiсно.) Гайдамаки уже захватили почту и телеграф.
Понимаете? Есть сведения, что они окружают этот район. Каждую минуту могут
ворваться сюда. Достаточная причина для спешки?
ЖЕЛТУХIН. Позвольте, товарищ. А красная гвардия?
ПОДКОПА?В. (Люто.) Надо было делать, товарищ, так, как я говорил, всех
буржуев и хохлов перестрелять. А тепер поздно... (Замовка?, бачачи Софiю,
що входить, тихо.) Этой ничего не говорить. Идите и все из этого дома
уберите немедленно. Идемте, я вам там скажу. (Iде направо, за ним
Желтухiн.)
СОФIЯ. (Мовчки, пильно слiдку? за ними.)
Входить делегацiя з селян. Деякi одягненi в свитки, деякi в кожухи, в
шинелi, мiж ними одна жiнка.
СОФIЯ. (Iде ?м назустрiч, привiтно, весело, вiльно.) Доброго здоров'я,
товаришi. (Здоровка?ться з усiма за руку, посмiхаючись до кожного. Потiм
сiда? в свiй фотель за столом, бере в руки олiвець i блокнот.) Ну,
сiдайте, товаришi. Тихоне, чи ?сть всiм стiльцi?
ТИХОН. Вистачить. Сiдайте, товаришi.
СОФIЯ. Ну, тiлько зна?те що: говорiть коротко, точно, швиденько. Там
сидить ще народ, жде. Треба всiх задовольнить. Ну, слухаю. Нехай говорить
хтось один з товаришiв.
СЕЛЯНЕ. (Переглядаються мiж собою, шепочуться, не знають, кому
говорити.)
СОФIЯ. Ей, товаришi, ви наче до станового чи до земського начальника
прийшли, а не до сво?х товаришiв. Ну, швиденько. Хай говорить один, потiм
другий, аби не всi разом. Тут начальства нема, не мнiться. Ну?
СЕЛЯНИН У ШИНЕЛI. Та еслi по разд?льностi, то пущай уже я... Ми по
нашiй претензi?... Как вийшла перемена з резолюцi?ю, так, стало быть,
тепер по принадлежностi. Оно, конечно, какое начальство, но усьо ж таки,
скажем, трудно. Три года на хронтi, iмею медаль.
СОФIЯ. Чекайте, товаришу. Ви з якого села?
СЕЛЯНИН У ШИНЕЛI. З Домаховки, Гуляйпольського в'?зду.
СОФIЯ. (Запису?.) Так, ну, так в чому ж рiч? В чому вашi претензi??
СЕЛЯНИН У ШИНЕЛI. Претензi? так што, как правильно виражаться, то
больше з непонiманi?м. Той одно, другой по другому соображенiю, а как
сообща, так...
СОФIЯ. Ви, товаришу, так говорите, що я, ?й-Богу, нiчого не розумiю.
СЕЛЯНИН У ШИНЕЛI. (Посмiха?ться, хмуро дивиться вгору.) Та, звесно, ви
по-укра?нськи.
СОФIЯ. Ну, так що?
СЕЛЯНИН У ШИНЕЛI. А ми вже ето зна?мо... Видалi довольно.
СЕЛЯНИН У КОЖУСI. Пiдожди, Салавоне, ти щось таке накрутив, що й сам,
мабуть, не вгризеш. Ми оце до вас з отим самим голосуванням.
СОФIЯ. Яким саме?
СЕЛЯНИН У КОЖУСI. Та щоб вибiрать у депутати, чи що. Совет депутатiв.
СОФIЯ. Ну?
СЕЛЯНИН У КОЖУСI. Та ми нiяк не поймем. Голосували раз. Ну, так. Кидали
там бамажки у скриньку. Потiм того вийшло приказанi? уп'ять голосувать.
Те, кажуть, голосували не на пользу. А тепер то вже настояще.
Проголосували й цей раз. Ну, вже ж годi? Та де. Ну, нехай. Ще не спочили
люди, як уп'ять тобi прийшла манiфестацiя, щоб голосувать. Та це ж уже
нащо? А це, кажуть, уже саме настояще, таке вже, що i земля буде, i воля,
i, сказать так, усе преподобi?. Ахвiшки давали кожному, ти за того, а ти
за цього. А я його й на масть не бачив, який той депутат. Ну, та вже хай
буде, це вже саме настояще. А воно на тобi - ще таки не настояще, оце
впять голосувать. Так ми вже й розум загубили: нащо воно отак багато
голосувать? Та вже оце послали нас сюди, щоб тут довiдатись, нащо воно й
до чого.
СОФIЯ. Ну, так можу вам сказать на це ось що: iдiть додому, голосуйте
ще раз i вибiрайте...
СЕЛЯНИН У КОЖУСI. Та таки голосувать?
СОФIЯ. (Посмiхаючись.) Таки голосувать. Але знайте, що цi вибори то вже
справдi дадуть вам i землю, i волю, i все, що...
СЕЛЯНИН У КОЖУСI. Умгу, так таки, значить, голосувать? (До селян.) Таки
голосувать.
СЕЛЯНЕ. (Хмуро хитають головами.)
СЕЛЯНИН У КОЖУСI. Така штука. Ну, то вже хай так. Тiльки ж у нас уже до
вас таке прошенi?: чи не можна, господа товаришi, прекратить свободу?
СОФIЯ. Як то прекратить свободу?
СЕЛЯНИН У КОЖУСI. Та щоб уже швидче минулися отi мобiлiзацi? та всякi
безубразiя. Та ще наказували просить вас, щоб дозволили нам настановить за
справника капитана Твердожила. Правда, звиняйте вже, вiн без ноги. Та то
вже нiчого, а таки буде якесь начальство. Бо вже, не вам кажучи, така
пiшла скрiзь стiпендiя, що хоч сядь та плач, хоч стоячи реви.
СОФIЯ. Чекайте. У вашому селi ? большевики?
СЕЛЯНИН У КОЖУСI. Та ми всi болшовики. Тих укра?нцiв аж нi однiсенького
нема.
СОФIЯ. I ви всi постановили настановить капитана Твердожила за
справника?
СЕЛЯНИН У КОЖУСI. Ну, нема ж спасения од то? свободи! Там зарiзали, там
спалили, там обiбрали.
СОФIЯ. Ну, i ви хочете, щоб той справник i бив вас, i знущався, як
перше було?
СЕЛЯНИН У КОЖУСI. Е-е, зачим бить! Ми так не хочемо.
СОФIЯ. Ну, а земля ж як? Прийде справник, то прийде й помiщий. Вони
один без одного не можуть нiяк. Ви ж як на цей щот?
СЕЛЯНИН У КОЖУСI. Н?-е, помiщик уже нехай краще не приходить, а то не
всидить. Та нам, бачите, як би вам сказать, щоб хтось за старшого був. А
то всi старшi, а порядку нема. Та ще оцi красно... красногвардiйонцi, чи
як ?х там? Чи не можна ?х повиганять к чортовiй матерi, у ?хню Рас?ю. То ж
чисто грабують народ. Забiрають хлiб, сало, хапають птицю всяку. То,
кажуть, у Рас?ю. Ну, та й ?дь собi у свою Расею, та й хапай там. Чи вже
скоро прийдуть тi гайдамаки, скажiть, пожалуста? Говорять люди, що тi вже
повиганяють цих гвардiйонцiв. Кажуть, тi гайдамаки нiбито з наших таки
людей, не кацапня...
СОФIЯ. (Мовчить якийсь мент.) Гм! Добре, товаришi, все буде, що ви
хочете. Я записала отут, ми обсудимо. А тепер... (Пiдводиться.) Ви пiдете
з цим товаришем, i з вами ще поговорять.
СЕЛЯНИН У КОЖУСI. Так буде все? А бомагу нам якусь дасте?
СОФIЯ. Нi, бумаги не треба. Все буде й так...
СЕЛЯНЕ. (Помалу встають, чухаються, мнуться, перешiптуються, - не
певнi.)
СОФIЯ. Тихоне, будь ласка, треба з товаришами побалакать докладнiше про
все. Ти розумi?ш? Поклич товариша Савченка, нехай вiн поговорить. Добре?
ТИХОН. Добре. Ходiмте, товаришi.
СЕЛЯНИН У КОЖУСI. (Уклоня?ться Софi?, за ним другi.) Прощавайте. Так
нам уже там дадуть бомагу?
СОФIЯ. Там, там. Бувайте здоровi. (Коли селяне виходять, сiда?
безпомiчно, пуска? руки по столi й стомлено сидить.)
Входить С?МЯННIКОВ. (Оживлений, веселий. До Софi?.) - Здравствуйте,
хохландия милая. Вы до сих пор за работой? Молодчина вы, ей-Богу. Да что
вы такая будто кисленькая? А?
СОФIЯ. (Маха рукою.) Раджу не допитуватись.
С?МЯННIКОВ. Что?
СОФIЯ. Раджу не допитуватись.
С?МЯННIКОВ. Тьфу, черт. Да говорите вы, товарищ, по-человечески,
ей-Богу. Вот наказание Господне.
СОФIЯ. Вчiться розумiть. Я вам заявила ще з самого початку, що нi
одного слова по-руськи ви од мене не почуете. Ви живете на Укра?нi й
повиннi знать ?? мову.
С?МЯННIКОВ. Да на какого дьявола она мне нужна, ежели меня везде и я
всех отлично понимаем и по-русски? Зачем этот национализм, разъединение,
не понимаю? Когда вы отделаетесь от этого буржуазного национального
фетишизма? Такая вы славная, енергичная, умная, такая социалистка хорошая
и... все портите этим своим украинофильством. Ну, да будем надеяться, это,
наконец, выветрится. А дела наши подвигаются, товарищ.
СОФIЯ. Да?
С?МЯННIКОВ. Буржуи снесли сегодня миллиончик. Затем получена
мануфактура. Я думаю предложить комитету пустить весь миллион на
органiзацiю работ для безработных. Необходимо реквизовать все особняки под
больницы и школы. Ех, ежели бы поскорее нам всю разруху уладить, да за
творческую работу приняться. А, товарищ? Да почистить как следует публику
нашу. Жулья ведь набилось к нам. Лезут подлецы как мухи на мед и
компрометируют, мерзавцы. И мало, мало интеллигентных, культурных сил. А
дело громадное, великое дело, товарищ. Дух захватывает...
Швидко входить СОРОКIН. (До С?мяннiкова.) - Наконец вас поймал.
Здравствуйте. (Софi?.). Здравствуйте, товарищ.
С?МЯННIКОВ. В чем дело? Что случилось?
СОРОКIН. Ничего особеннаго. Вы мне нужны.
Входить Тихон.
С?МЯННIКОВ. Сейчас, я хотел вот с товарищем.
СОРОКIН. (Рiшуче одводить убiк, тихо.) Наши разбиты. Украинцы и немцы в
десяти верстах от города. Могут сейчас быть здесь. Только что приехал
Васильев. Он еле спасся.
С?МЯННIКОВ. (Свистить.) Да ведь он хвастал, что...
СОРОКIН. Эх, говорил я... Ну, да что там! Надо немедленно созвать
комитет. Да не всех, украинцев к черту. Из-за них все и вышло. В последний
момент, подлецы, затеяли ссору с нашими по поводу каких-то своих
национальных требований, и это погубило всех. Пока мы ссорились, гайдамаки
обошли со всех сторон и ударили. Ну, погодите вы, хохлы, я вам покажу. И
эти тоже могут что-нибудь подобное устроить.
С?МЯННIКОВ. Да, в таком случае ну их к черту. Что ж тепер делать?
Разбиты окончательно?
COPOKIH. Вдребезги. Ну, идем, идем, надо созвать ведь еще. (Хоче вийти,
мимохiдь сухо хита? головою Софi? й каже.) До свиданья.
СОФIЯ. Сталось що-небудь?
СОРОКIН. Как?
СОФIЯ. Що-небудь сталось?
СОРОКIН. Если вы, товарищ, хотите, чтобы вам отвечали, то имейте в
виду, что не все понимают ваше наречие.
СОФIЯ. (Рiзко.) Случилось что-нибудь?
СОРОКIН. (Так само.) Нет, ничего не случилось. (Хоче йти.)
СОФIЯ. Подождите минутку. Я хотела вас видеть. Один вопрос. Вы
приказали закрыть железнодорожную украинскую школу и сжечь все украинские
учебники?
СОРОКIН. Да, я.
СОФIЯ. С какой целью?
СОРОКIН. С той целью, чтобы их не было. Подобный приказ я отдал везде.
СОФIЯ. А себе вы отдаете отчет, что вы делаете?
СОРОКIН. Не беспокойтесь, пожалуйста, я привык это делать всегда.
Сожалею только, что мы раньше занимались этим преступным попустительством
вашему национализму.
СОФIЯ. Школы и учебники вы называете национализмом?
СОРОКIН. Я называю национализмом все, что разъединяет один народ.
Никакой вашей Украины не было, нет и не будет. Все это
буржуазно-интеллигентная сантиментальная чепуха, с которой я буду бороться
беспощадно. Слышите, товарищ? Бес-по-щадно. Это нам слишком дорого стоит.
СОФIЯ. Это называется "самоопределенiем вплоть до отделенiя"?
СОРОКIН. Да, вот это самое. До свиданья.
СОФIЯ. По крайней мере, откровенно.
СОРОКIН. (Озирнувшись.) Да, товарищ, откровенно. Семянников, идемте.
(Виходить, за ним Семяннiков, який схвильовано й трiвожно ходить по хатi.)
СОФIЯ. О, принаймнi це вже одверто. Принаймнi одверто. (До Тихона.)
Тепер ти чув?
ТИХОН. У ?х щось трапилось.
СОФIЯ. У "?х"?... А ми хто? Ха! "Не было, нет и не будет!" О, як вони
всi чудесно засво?ли цю формулу. Од чорносотенця до соцiалiста, всi
однодушно стоять за не?. Добре, коли так. Чудесно. От коли вони показали
свiй iнтернацiоналiзм... Я при йому бiльше не буду робить! Скажи там.
ТИХОН. Завтра?
СОФIЯ. Не знаю. Ну, скажи, хай завтра приходять. Хтось прийме.
ТИХОН. (Виходить.)
Назустрiч йому Г р i н б е р г.
СОФIЯ. Ви, товаришу, в якiйсь справi? Вибачайте, я зараз не можу.
ГРIНБЕРГ. (Пiдходить близько, тихо, значно.) Моя справа та сама.
Востанн? питаю вас: ви сповните ваш договор?
СОФIЯ. (Рiзко.) Товаришу! Я вам раз сказала, що ви мене примусите
пiднять цю справу перед всiма товаришами, я це зроблю.
ГРIНБЕРГ. Це буде ще одна нечеснiсть.
СОФIЯ. А ви гада?те, що наш договор був чесний?
ГРIНБЕРГ. Який би вiн не був, я рискував через його сво?м життям,
репутацi?ю, i я його сповнив.
СОФIЯ. Ви його не сповнили: брата розстрiляно.
ГРIНБЕРГ. Я вам уже поясняв, через що. I ви зна?те, що через це мене
самого трохи не вбили, коли я хотiв оборонить його. Але батька вашого я
все ж таки одстояв. Я пам'ятав, що я обiщав вам. I вмер би, а од свого
обiщання не одступив би. А ви?
СОФIЯ. Чого ви хочете од мене? Чого ще ви тут...
ГРIНБЕРГ. Щоб ви сповнили сво? обiщання.
СОФIЯ. Бути вашою рабою i виконувать всi вашi вимоги, якi будуть на
користь справi? Я готова. Я вам це весь час кажу.
ГРIНБЕРГ. Нi, виконувать навiть те, що не ма? вiдношення до справи i,
може. навiть непри?мне для вас. Ви забули знов?
СОФIЯ. Нi, не забула, але цього я не робитиму.
ГРIНБЕРГ. Це не чесно.
СОФIЯ. Може буть.
ГРIНБЕРГ. Я рискував сво?м життям.
СОФIЯ. Признаю i дякую.
ГРIНБЕРГ. Я рахував так: або смерть, або сповню обiщання.
СОФIЯ. Може буть.
ГРIНБЕРГ. I думаю, що ця умова i для вас обов'язкова.
СОФIЯ. Але я цього не думаю.
ГРIНБЕРГ. Мне достаточно, если я так думаю.
СОФIЯ. Не бороню вам задовольнятись цим.
ГРIНБЕРГ. Но вы, надеюсь, не сомневаетесь, что я одно из этих условiй
заставлю вас принять?
СОФIЯ. Не сумнiваюсь. Але тiльки - смерть.
ГРIНБЕРГ. Отлично. (Круто поверта?ться й хоче вийти, але на пiвдорозi
зупиня?ться, так само круто поверта?ться i пiдходить.) Считаю своим долгом
предупредить вас, что среди бумаг штаба бильного козацтва найдены
документы, касающиеся вашего отца и братьев. В особенности отца. Он
состоял отаманом отряда. Он принимал участие в расстреле большевиков еще
до нашего выступления. Эти документы известны не только мне. На основании
их ваш отец будет сегодня арестован опять и на этот раз расстрелян без
суда. Такия лица объявлены вне закона.
СОФIЯ. (Мовчить.)
ГРIНБЕРГ. (Чека? якийсь мент, злегка вклоня?ться i поверта?ться.)
СОФIЯ. (Тихо, глухо.) Почекайте... (Пауза.) Ви можете показать менi цi
документи?
ГРIНБЕРГ. Ви менi не вiрите? Можу.
СОФIЯ. Чому ви ранiше менi про це не сказали?
ГРIНБЕРГ. ?х знайдено сьогодня. Через це я знов спитав вас про договор.
Я сподiвався, що матиму ще раз случай рискнути за вас сво?м життям. Ви
оказались недостойны цього.
СОФIЯ. Цi документи у вас?
ГРIНБЕРГ. Так, у мене.
СОФIЯ. Ви менi ?х можете оддать?
ГРIНБЕРГ. Тiльки пiсля того, як сповните договор.
СОФIЯ. Перед тим ви менi ?х покажете?
ГРIНБЕРГ. Покажу.
Пауза.
СОФIЯ. Добре, коли?
ГРIНБЕРГ. Не пiзнiше завтрашнього вечора. Сьогодня засiдання, я мушу
бути.
СОФIЯ. Добре. Ще одне питання. Я знаю, чого ви хочете. Ви гада?те, що
пiсля того вас можна називати товаришем?
ГРIНБЕРГ. Я люблю вас. Це вся моя вiдповiдь. I ще раз повторяю: я на
все пiду.
СОФIЯ. Добре. Пiсля тако? вiдповiдi я не маю бiльше нiчого сказать вам.
ГРIНБЕРГ. Завтра я скажу вам, де i в якiй годинi.
СОФIЯ. Добре.
ГРIНБЕРГ. (Злегка вклоня?ться i твердою ходою виходить.)
СОФIЯ. (З силою обхоплю? руками лице, кладе лiктi на стiл i так хита?
головою в один бiк i в другий.)
ТИХОН. (Входить.) Щось серйозне сталось. Зустрiв Макса. Схвильований
страшенно. Кудись побiг. Але менi не хотiв сказать. Вони нам не вiрять.
СОФIЯ. (Мовчить, сидить у тiй самiй позi, але непорушна.)
ТИХОН. Так далi, Софi?, не можна. Я принаймнi не маю бiльше си. (Вийма?
листа.) На, ось почитай. Од батька. Вчора одержав. Не хотiь навiть тобi
показувать, щоб не хвилювать. Але тепер треба, щоб ти прочи тала. Все
одно.
СОФIЯ. (Трiвожно.) Нiчого з ним не сталось?
ТИХОН. (Гiрко посмiхаючись.) О, не турбуйся. Прочитай.
СОФIЯ. (Розгорта? листа, трохи про себе чита?.) Нi, не можу. Читай ти.
ТИХОН. (Чита?.) "Останнiй раз мо? слово до вас, братоубийц!. (На якийсь
мент спиня?ться.) Три тижнi минуло, як ви предали мене i сина мого Марка в
руки ворогiв нашого народу. Але проти вашо? волi мо? нiкчемне життя
врятувала доля. Щоб мучився я i в муках кiнчив послiднi днi сво?,
обливаючись соромом за дiла дiтей сво?х. Чом я вас малими не придушив, щоб
не ганьбили мого сивого волосся? Доки ж ви будете розпинать нещасну нацiю
вашу, мерзеннi вилупки? Доки будете знущаться з народу, який на сво? лихо
породив вас? Що ви робите? Схаменiться проклятi: ви ж ру?ну робите з нашо?
любо? землi, ви грабу?те ??, ви загачу?те ненажерливу пельку грабiжницi -
кацапi?, нашого вiчногг ката, ви калiчите дiтей свого народу, одбiраючи у
них мову, серце, душу ?хню. На що ж ви школи укра?нськi закрива?те, за що
учителiв розстрiлю?те? Розстрiлюйте братiв сво?х, батькiв, але не чiпайте
хоч тих, якi несуть народовi слово правди i науки. "Схаменiться, бо лихо
вам буде. Востанн? кричу вам з намученого серця: киньте, покайтеся, а не
пока?тесь, то проклинаю вас сво?м батькiвським, невмiручим прокляттям. Не
дiти в менi, а вороги лютi. Сво?ю старою рукою застрелю зрадникiв,
братоубу цiв i ворогiв свого народу.
Микита Слiпченко
А листа цього можете показать сво?м товаришам, i знов меч схопить, i
знову бить прикладами, i знову вести на розстрiл. Будь проклятi". (Софiя
кладе руку з листом на стiл, схиля голову на рi, i беззвучно рида?.)
ТИХОН. (Iде до вiкна i мовчки дивиться на вулицю, потiм рiшу пiдходить
до Софi? й нервово з мукою говорить.) Тепер ти бачиш, бiльше так не можна?
Бачиш? Я весь вимучився. Ти теж. Ми чужi i тут i тут. Тут цураються,
зневажають, уникають. Там кленуть, прок нають. Я бiльше не можу. Або одно,
або друге.
СОФIЯ. (Пiдводячись.) Значить, справдi зробитись зрадником? Так чи що?
ТИХОН. (Мовчить.)
СОФIЯ. З яко? ж речi нам "або-або"? Через що ми повиннi зрiкати сво??
нацi?, ми, окривдженi нацiональне, пригнiченi, зневаженi? Чому ?м? В о н и
до нас прийшли, а не ми до ?х. Вони нас гнiтили, знeвaжaJ . нищили. I ми
повиннi тепер зректися? "Не было и не будет". О, вибачай, было и будет.
ТИХОН. (Почина? вдивлятись у вiкно. Через те що вiкно виходить з
подвiр'я i з його можна бачити вулицю тiлько скоса, вiн ста? збоку i
стiлець i пильно дивиться.)
СОФIЯ. Що там?
ТИХОН. Щось тут непевне дi?ться. Цiлий день якiсь пiдозрiлi люди лазять
круг будинку. (Злiзаючи.) Сьогодня вранцi була тут мама. Я хотiв тобi
казати. Говорила, щоб ми з тобою тiкали, бо батько й Пан постановили нас
схопити й судити. Чи не того цi людцi й швендяють.
СОФIЯ. Чом же ти маму не привiв до мене?
ТИХОН. Я хотiв, але... (Зупиня?ться, й обо? починають слухати)
Чути на вулицi глухi, частi вистрiли, приглушенi крики.
СОФIЯ. Що це може буть?
ТИХОН. (Знов бiжить до вiкна, ста? на стiлець i загляда на улицю.)
Бiжать люди... Тiкають... Стрiляють...
Стрiлянину чути в домi, але не близько. В коридорi тривожнi крики,
топiт нiг.
ТИХОН. (Бiжить до дверей i одчина? ?х. - Видно, як метушаться в панiцi
люди, бiжать, штовхаються, кричать.) Украинцы, украинцы. Спасайтесь.
Товарищи, сюда. Куда? Там гайдамаки...
ТИХОН. Где? Где? Товарищи! Где украинцы? (Зачиня? дверi.) Софi?!
Тiкаймо! Швидче!
СОФIЯ. Куди? Куди ж тiкать? Вони вже тут.
ТИХОН. Куди всi тiкають. Швидче ж.
Вбiгають справа Сорокiн, С?мяннiков i ще душ п'ять-шiсть большевикiв.
Деякi виймають з кишень револьвери й запихають ?х пiд шафи, другi хапають
з столiв папери й засувають в кишенi, в панiцi кричать:
- Дверь, дверь запирайте. (Замикають дверi.)
- Через окна, через окна. Выходов нет. (Кидаються до вiкна i шарпають.)
- Товарищи. Защищаться. Баррикады.
- Какая там защита. В окна.
- Куда выходит окно?
- Ломайте. Открывайте окно.
ТИХОН. Это окно выходит во двор, во двор. Сюда можно, можно. Открывайте
его сильнее.
СОРОКIН. (До Софi?.} Радуетесь? Да? Ваши идут? Дождались?
СОФIЯ. (Гнiвно випроставшись.) Негодяй...
СОРОКIН. (Так само.) Нет, сударыня, негодяйка вы. Предательница. Вы
привели их сюда. Но погодите вы хохлы проклятые. Мы придем опять. И тогда
мы вам уж покажем самостийнисть. О, мы еще придем. (Люто грозиться кулаком
на стукiт у дверi.)
ГОЛОСИ. Готово. Полезайте скорее, да скорее же, черт.
СОРОКIН. (Кида?ться до вiкна й лiзе за другими.)
ТИХОН. (До Софi?.) Софi?, швидче. Лiзь, я поможу.
СОФIЯ. (Голосно, гнiвно.) Я не пiду з негодяями i ворогами свого
народу. Можеш iти з ними.
ТИХОН. Але ж чу?ш? (Чути, як гупають десь у дверi, якi розбивають.)
Швидче, ради Бога. Софi?.
Чути з вулицi крики, стрiлянину. Большевики товпляться, всi разом
лiзуть у вiкно, кричать:
- Товарищи, не все разом.
- По одному.
- Не спешите. Ну, да куда вы?
- Скоре? же, черт возьми.
- Товарищи. Второй этаж. Осторожнее. Прыгайте осторожнее.
ТИХОН. (Хвилю?ться, умовля? Софiю. Тягне ?? за руку, вона незгодливо
рiшуче, гнiвно крутить головою. Вiн сердиться, кида ??, бiжить до вiкна,
звiдти з одчаем кричить.)
Софi?, чу?ш? Ах ти, Боже мiй. Софi?!
СОФIЯ. (Крутить головою.)
ТИХОН. (Люто плю?ться, вилазить на вiкно i зника?.)
СОФIЯ. (Сильно стиску? руки, кида?ться до вiкна, зупиня?ться,
озира?ться, немов шукаючи, де сховатись, знов бiжить до вiкна, знов
зупиня?ться.)
Гомiн i крики в коридорi побiльшуються, але вистрiлiв уже не чути.
Дверi справа торгають, потiм починають ламати. В момент, коли вони
розчиняються, Софiя хапливо зачиняв вiкно.
Вриваються з рушницями i револьверами в руках укра?нцi. Попереду
Слiпченко, Панас, Арсен.
СОФIЯ. (Притуля?ться бiля вiкна до стiни, виправля?ться i непорушно
сто?ть, дивлячись на укра?нцiв.)
СЛIПЧЕНКО. Ага-а, ось де вона. А той де? Де другий зрадник, кацапський
запроданець? Га? Де вiн, проклятий? Хлопцi. Обшукать всi кiмнати. Нiкого
не випускать.
ВIЛЬНI КОЗАКИ. (Деякi кидаються в другi дверi, деякi шукають по шафах,
пiд столами.)
Разом:
- Смерть кацапнi.
- А-а, порозбiгались, як рудi мишi.
- Бий ?х, кацапiв проклятих.
СЛIПЧЕНКО. Хлопцi. Стiйте. Бачите цю... фiгуру? (Показу? на Софiю.)
Дивiться пильно, дивiться всi. Це дочка моя, зрадниця, большевичка. Що?
Га? Хороша дочка моя. Що зробить з нею? Кажiть. Кажiть ви, вiрнi сини
сво?? нацi?. Судiть ??, прокляту. Бачите, як сто?ть? Бачите? Ну, кажiть,
що ?й зробить?
Здивування. Мовчання. Нiяковi погляди, непорозумiле переглядання,
спiвчуття.
СЛIПЧЕНКО. Ну, кажiть же. Убить ?? тут же сво?ю батькiвською рукою.
ПАНАС. (Твердо.) Батьку! Ми постановили судить ?? в сво?й сем'?.
СЛIПЧЕНКО. Який ще тут суд? Хiба не видно? Нема часу на суд. Один ?й
суд.
ПАНАС. Я вимагаю, Микито Iвановичу, суду. I не хвилюйтесь так.
СЛIПЧЕНКО. Я не хвилююсь. Я не хвилююсь. Нi. Але добре, добре, панове
товариство. Я вас прошу вийти й повартувати на дверях. Ми будемо судити
зрадницю Укра?ни. Не бiйтесь, це не довго буде. Тим часом обшукайте всi
закутки цього кацапського кодла.
ВIЛЬНI КОЗАКИ. (Неголосно.) Ходiмте, товаришi. Ходiмте. (Виходять.)
СЛIПЧЕНКО. Хведоре. Поставте на дверях це? кiмнати вартових i нiкого
сюда не пускайте.
ХВЕДIР. Слухаю, пане отамане. (Виходить за всiма.)
СЛIПЧЕНКО. (До Софi?.) Вийди звiдти. Стань посеред хати.
СОФIЯ. (Сто?ть в тiй же позi, не рухнувшись.)
СЛIПЧЕНКО. Я кому кажу? Ти.
ПАНАС. Це не важно, де стоятиме Софiя. Рiч не в тому.
СЛIПЧЕНКО. (До Панаса.) Хто тут батько цi?? жiнки? Ви?
ПАНАС. Не я, але...
СЛIПЧЕНКО. То не мiшайтесь. Моя кров i моя воля судить ?? так, як я
хочу. (До Софi?.) На середину, паршивко!
СОФIЯ. (Тихо, ледве чутно.) Ви можете мене убить i тут.
СЛIПЧЕНКО. I уб'ю! I уб'ю!
ПАНАС. Микито Iвановичу. Згадайте нашу постанову. Так не можна.
Дверi справа починають шарпатись, нiби хтось хоче одчинить, а другий не
пуска?.
СЛIПЧЕНКО. (Озирнувшись.) Що там таке? Арсене, подивись.
Я ж казав, щоб...
АРСЕН. (Кида?ться до дверей, але вони в цей мент розчиняються, i
входить Хведiр. Вiн почина? говорить: "Пане отамане! Там якась жiнка хоче,
щоб..." Але тут, нiби вирвавшись з рук вартових, вбiга? в кiмнату Гликерiя
Хведоровна i кида?ться до Софi?.) Я ж казав, щоб... А, чортяка.
СЛIПЧЕНКО. (Люто Хведору.) Не пускать бiльше нiкого. (Маха рукою, щоб
вийшов. Хведiр виходить. До Гликерi? Хведоровни грiзно.) Що тобi тут
треба?
ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. (Ста? поперед Софi?, захища? ?? сво?м тiлом, розставля?
руки. Вигляд ма? рiшучий, лютий, вся труситься.) Не дам. Не дам. Не дам.
СЛIПЧЕНКО. Стара! Одiйди. Одiйди, тобi кажу.
ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Не одiйду. Убивай мене. Убивай.
ПАНАС. Мамо, нiхто Софi? убивать не хоче. Ми хочемо тiльки врятувать
??. Щоб другi не убили.
СЛIПЧЕНКО. Одiйди, кажу, сядь i сиди каменем. Бо так при тобi i вб'ю
??. (Нацiля?ться револьвером.) Одiйди, а то смерть вам тут обом.
ПАНАС. (Пiдходить до Гликерi? Хвед. й одводить ?? вбiк.) Сядьте, мамо.
Ви самi побачите. Не треба тiльки так хвилюватись.
СЛIПЧЕНКО. (До Соф?i.) Слухай, ти. Та слухай укра?нським вухом, а не
кацапським. Тво?х приятелiв, кацапських краснограбiжникiв, розбито вщент.
В город вступають укра?нськi козаки i друзi Укра?ни - нiмецькi вояки,
кацапню виметем. А зрадникiв буде покарано. Чу?ш: буде люто покарано.
СОФIЯ. (Сто?ть все так само.)
СЛIПЧЕНКО. Ти зрадниця. Ти продала свою нацiю. Ти вбила свого брата. Ти
руйнувала з кацапньою наш край. Ти разом з нашими вiковими нацiональними
ворогами запроваджувала свою нацiю знов у неволю. Чу?ш ти це все? Ти
злочинниця. Що ти за це заслужила? Кажи сама. Ну, кажи сама: що?
СОФIЯ. (Тихо.) Я не зраджувала свою нацiю.
СЛIПЧЕНКО. Ти не зраджувала? А хто ж зраджував: я, Панас чи той брат
твiй, якого ти вбила? Га? Але слухай: ти колись любила свiй край. Ради се?
любовi тобi може буть милость. Але... слухай пильно, слухай всiм серцем.
Але ти тут, зараз же напишеш, що зрiка?шся сво?х бувших
приятелiв-большевикiв, що проклина?ш цих ворогiв нашого народу i ка?шся за
те, що вони тебе спокусили. Чу?ш? Тодi ми всi будемо молить, щоб тебе
помилували. Я оддам ще раз сво? сиве волосся на глум, на сором, на ганьбу
i буду прохати за зрадницю-дочку. Чу?ш? Я це обiцяв тво?му братовi i
Панасовi i слово сво? здержу. Сiдай, пиши. Де твiй папiр? Бери.
СОФIЯ. (Сто?ть непорушна.)
СЛIПЧЕНКО. (Здивовано.) Що ж ти? Не хочеш?..
СОФIЯ. (З усиллям, ледве чутно.) Я не можу бути зрадницею.
СЛIПЧЕНКО. Ти не можеш бути зрадницею кацапнi? Значить, ти таки з ними?
А Укра?нi ти можеш?.. Так що ж з нею балакать пiсля цього?.. Чули?..
ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. (Вста?, iде до Софi?.) Дитино. Напиши. Напиши, моя
бiдна. Благаю тебе, ради тво?? матерi. Я ж... Я ж... Боже мiй, Боже мiй.
Що ж це робиться. Брат на брата. Батько на дiтей. Софi?чко, доню моя.
Напиши ж, що вiн говорить. Хiба ж тобi тi страшнi люди рiднiшi за батька,
за братiкiв тво?х, за матiр твою?
СОФIЯ. (Заплющу? очi, одкида голову до стiни й, як розп'ята, сто?ть
так.)
ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Напишеш, дитино? Напишеш?
СОФIЯ. (Не мiняючи пози, помалу незгодливо крутить головою.)
СЛIПЧЕНКО. Ну, от. От чу?ш, бачиш сама. Що? Розбишаки, грабiжники,
нацiональнi вороги нашi дорогшi ?й за все. Ну, що ж вам бiльше.
Розумi?ться, у не? там полюбовнички. Як же вона може одректися ?х? У-ух,
ти шлюха кацапська.
СОФIЯ. (Хоче щось сказать на першi слова, але при останнiх зацiплю?
зуби й одкида знов голову назад.)
ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Софi?. Дитино. Не вбивай же мене.
СЛIПЧЕНКО. Годi. Що з нею балакать. Арсене. Веди ??. Нехай судять тепер
?? властi.
ПАНАС. Пiдождiть, Микито Iвановичу. Я думаю, що Софiя Микитовна подума?
i... змiнить свою думку. Даймо подумать ?й. Я пропоную лишить ?? саму
хвилин на десять, п'ятнадцять. Софiя Микитовна подума? i зрозумi?, що ми
не бажа?мо ?й зла, а що це ? ?диний спосiб урятувать ?й життя. Коли б ми
не встигли захопить ?? тут вперед, то другi укра?нцi уже розстрiляли б ??.
Значить... значить, треба Софi? Микитовнi над цим подумать i щось вибрать.
Тим паче повинно буть легче написать t таку заяву, що вона ж сама бачила,
якi большевики друзi нашому народовi. А помилятись кожний може. I нiякого
сорому нема признати свою помилку. Давайте вийдемо й лишимо ?? саму.
СЛIПЧЕНКО. (До Софi?.) Хочеш подумать ще?
СОФIЯ. (Мовчить.)
ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Вона подума?, вона подума?. Ходiмте. Подумай, моя
дитино. Подумай i пиши. Ходiм, старий, ходiм, нехай вона собi... (Бере за
руку Слiпченка, i всi тихо виходять, поглядаючи на Софiю, що сто?ть
непорушна.)
Пiд час останньо? сцени за вiкном глухо чулася стрiлянина i зчинилася
пожежа, яка дедалi поширювалась. Так само пiд час останнiх слiв у вiкнi
з'явилась голова Тихона i швидко сховалась. Коли всi виходять, голова знов
з'явля?ться i пильно з усiх бокiв вдивля?ться в кiмнату.
СОФIЯ. (Якийсь час сто?ть так само, потiм розплющу? очi, дивиться
поперед себе хмарним, задумливим поглядом i помалу стомлено йде до столу.)
ТИХОН. (Побачивши ??, шкряба? пальцем по шклу, стука?.)
СОФIЯ. (Швидко озира?ться, бачить Тихона, стурбовано дивиться на дверi
й злякано маха йому рукою, щоб злiз. Але Тихон уперто стука? й манить до
себе. Тодi Софiя швидко пiдходить до вiкна, одчиня? й шепотом говорить.) -
Ради Бога, тiкай швидче. Що тобi треба тут?
ТИХОН. Софi?. Лiзь. Швидче. Тут Грiнберг жде з кiньми, з гайдамацьким
пропуском. Швидче.
СОФIЯ. Грiнберг?
ТИХОН. Ах, та швидче щас. Що ти, здурiла, чи що? Тут драбина. Лiзь. Ну?
СОФIЯ. (Раптом.) У тебе ? револьвер? ??
ТИХОН. ? все. ?. Швидче.
СОФIЯ. Дай менi. Дай. Давай, давай. Швидче, ради Бога.
ТИХОН. (Виймаючи револьвера.) Та навiщо тобi, коли ми...
СОФIЯ. Ах, та давай! (Хапа? револьвера, хова? собi на груди.) Дякую,
голубчику. Дякую. Тепер тiкай. Тiкай, зараз ввiйдуть, почують.
ТИХОН. А ти ж?
СОФIЯ. Я инакше втiчу. Инакше. Тiкай, тiкай! Тiкай, iдуть!
Одчиняються дверi, з'явля?ться Слiпченко, Тихон одразу одсову?ться вбiк
i хова?ться.
СОФIЯ. (Озира?ться на батька, потiм зразу приставля? револьвера до
виска, стрiля? впада?. 8 сусiдньо? кiмнати вбiгають Гликерiя Хвед; Панас,
Арсен, вiльнi козаки з збро?ю, наготовленою до стрiляння.)
ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. (Побачивши Софiю, з криком кида?ться до не?, пада на
труп, бачить рану на виску i рида?.)
СЛIПЧЕНКО. (Тихо, розтеряно.) Оттак, значить...
ПАНАС. (Безсило спира?ться об стiл.)
За вiкном криваво, ясно пала пожежа, i все ближче чути спiв козакiв "Як
злетiлись орли чайку рятувати" та радiснi крики народу "Ура! Слава!
Слава!"
Кiнець
Популярность: 1, Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GmT