------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
Дядько Софрон i Василь лежали вже другий тиждень на сьому невеличкому
подвiр'? за станцi?ю, день i нiч сплячи пiд кучерявими берестками. Iнодi
тут з'являлись наймачi, прикажчики з економiй або мужики. Тодi дядько
Софрон i Василь разом з iншими, такими ж, як i вони, стомленими нудьгою й
голодом людьми, жадними i злими, обступали наймачiв i силкувались попасти
наперед. I хоч дядько Софрон та Василь за цiну не стояли, але все не
попадали до щасливцiв найнятих, бо дядько Софрон був невеличкий на зрiст,
жовтий i зморщений, як зiв'яла вилежана груша, а Василь парубок був
несмiливий, дуже блiдий на виду, соромливий i якийсь чудний. I вони щоразу
помалу сходили до сво?х клункiв i сiдали бiля ?х. Дядько Софрон виймав
люльку, з злорадною посмiшкою набивав ?? й, поглядаючи спiдлоба на таких,
як i сам, говорив:
- Ага!.. Ну да, ну да... Найнялись... Якраз наймешся тут. Аякже! Думав,
зараз тобi й поклоняться, пожалуйте, мовляв, до нас, зд?лайте милость,
робiть у нас? Ого! Ще попосидимо тут. По-по-си-димо! Я вже знаю... Хм!
I дядько Софрон кивав головою, посмiхався й пiдморгував з таким
виглядом, нiби вiн заранi вже знав, що так воно буде, а життя тiльки
пiдтверджу? те, що вiн взнав. I в цьому пiдморгуваннi, в посмiшцi було
навiть щось завзяте, злорадне, торжествуюче. Здавалось, дядько Софрон
колись добре й рiшуче розмiркувався собi, раз на все плюнув й одiйшов
набiк од свого життя. Мовляв, iди, як хочеш, бо нiчого вже путнього вiд
тебе не дiждешся. I тепер, коли це життя котилось по багнюцi, незграбно й
безглуздо стрибаючи то в один, то в другий бiк, зустрiчаючи на кожному
кроцi всякi сподiванi й несподiванi перешкоди, - вiн неначе аж радiв, що
таки по-його виходить.
- Ага! Заробiтки... Таврiя, - насмiшкувато спльовував вiн набiк. -
Ха!.. Зна?мо ми ?х... Буде нам Таврiя! Ось як протавру?мо от тут послiднi
сорочки, так узна?мо. А протавру?мо! Ого! Ще й як протавру?мо. Я вже
знаю...
Йому нiхто не одповiдав. Iншi робiтники були зайнятi сво?ми думками й
розмовами, а Василь лежав, спершись лiктем на клунок, i, повернувши сво?
блiде, худе лице з чорним волоссям i чорними, напруженими, журливими очима
в той бiк, де серед землякiв сво?х лежала Катря, не слухав його. Мовчало
небо, високе, широке i наче зблiдле вiд спеки, яка, здавалось, сунула вiд
його все дужче та дужче на маленьке подвiр'я, устелене знесиленими людьми;
i навiть непосидливi горобцi затихли й поховались кудись у затiнок. I
тiльки станцiя свистiла, гудiла, шумiла, нiби всi тi, що були в нiй,
збирались когось рятувати, поспiшали, турбувались i нiяк не могли рушити з
не?.
I знов минали днi, душнi i довгi. Знов блукали всi по подвiр'ю та по
станцi?, i в очах ?х стояли млявi, одноманiтнi, упертi думки. I здавалось,
сi думки проймали кожний рух ?хнiй, густо обплутували ?хнi сiрi, потомленi
постатi, i через те сi постатi й посовувались так мляво й лiниво. I,
бувало, iнодi однi зривались з мiсця, злiсно лаялись i йшли кудись, а на
?хн? мiсце приходили новi з жадним, напруженим чеканням в очах i надi?ю в
душi. Це дратувало тих, що були тут, i вони з ненавистю зустрiчали нових.
- Авжеж! - саркастично дивились вони на ?х. - Тут вас тiльки й ждали.
Зараз так i наймуть. На каретах повезуть, у некiпажах... Ага! Сiдайте,
спочиньте, пожалуста...
Тi сiдали, а далi помалу сiдала на дно душi й надiя, а через якийсь час
вони, як i всi, з вагою нудливих, тупих думок блукали скрiзь, як
неприкаянi, i ждали. Часами знизу, з того города, який шумiв i щоночi сяяв
бiлим свiтлом в чорне небо, приходив хтось з мiщан i забирав з собою
одного або двох копати льох або мiсити глину. Часами в подвiр'? з'являлись
босяки i п'яними, хижо прижмуреними очима байдуже озирались по клунках i
примощувались десь коло простодушних. З'являлись карти, горiлка, а за ними
крик, бiйка, галас. I знов затихало на якийсь час.
З дядька Софрона й Василя i з ?хнiх чумарок та широких штанiв вже не
глузували, - одним надокучило, а других не стало. Тiльки iнодi Катря,
проходячи повз ?х, кидала на Василя хвилюючим i ваблячим, як грiх,
поглядом i, посмiхнувшись з-пiд бiло? хустки всiм сво?м смуглявим, мрiйним
личком, говорила:
- А що? Пошив уже менi спiдницю з сво?х штанiв?
Василь i тепер, як i перше, не сердився, тiльки очi його дивились на
не? ще бiльш благаюче та губи блiдли й складались криво-болiсно. А Софрон
пiдморгував i з радiсною погрозою казав:
- Нiчого! Поши?мо ще. Ми ще не те поши?мо. Тут доши?мось i до живого
тiла. I не тiло, а й душу заши?мо... Ого! Доля як заши?, то й не розгризеш
зубами... Вже пришила сюди... А що ж далi буде... Хм! I з погрозою,
злорадно смоктав свою люльку. А Василь в такi днi ще бiльше спав,
прокидаючись тiльки погризти з дядьком Софроном сухо?, задубiло? таранi та
напитись коло водокачки води. А вночi, коли на подвiр'? було чути тiльки
хропiння вiд темних куп пiд берестками, вiн тихо пiдводився, тихо виходив
за тин i йшов у поле. Дядько Софрон ворушився, пiдводив голову й,
озирнувшись, бурмотiв:
- Ага!.. Ну да, ну да!.. Так, так...
I лягав знов, а Василь виходив далеко-далеко у поле, так далеко, що
тiльки ледве видно було рiзнокольоровi вогнi станцi? та сiре ся?во над
городом. Нiч ласкаво приймала його в сво? широкi обiйми й любовно
посмiхалась йому зорями. Вiн сiдав десь на горбику й виймав з-за пазухи
якусь паличку, яку довго й нiжно обтирав рукавом свитки. Потiм приставляв
?? до рота, зiтхав, i вiд палички в тужливу, нiжну нiч котились з
хурчанням ще бiльш нiжнi, бiльш тужливi згуки. Про що вiн грав, тужливий
син степiв i працi? Хiба вiн знав? Хiба те знав нiчний вiтрець, син неба i
степiв? Один з них грав, бо так було потрiбно, а другий радiсно
пiдхоплював сi згуки, грався ними i котив до сумно схиленого жита... I
жито журно слухало тi згуки, хиталось колосом i м'яко шепотiло з вiтром,
згуками i Василем.
Раз на подвiр'я прийшов наймач з батiжком, з хитрими очима i з
цигаркою, прилiпленою до нижньо? губи. Його обступили, почали кричати,
торгуватись, сваритись. Наймач слухав, цигарка димiла йому в лiве око, i
вiн жмурив, його, вiд чого лице йому було ще хитрiше. Нарештi, вiн
виплюнув цигарку, одiбрав собi гурт парубкiв та дiвчат i повiв ?х кудись
на станцiю.
На подвiр'? знов стало тихо. Недалеко вiд Василя й Софрона, спершись
спиною на дерево, стояла Катря. Лице ?? було хмуре й дивилось кудись не на
станцiю. Босi, порепанi ноги, перекладенi одна на одну, машинально
похитувались. Пiд деревами у затiнку недвижнi, мов знесиленi з одчаю,
лежали робiтники; на станцi? бiгав чогось паровоз, гордо задравши димаря
догори, i сонце грало на бiлих лушпайках насiння, розкиданих по подвiр'ю.
- Ага! - блимнув на Катрю Софрон. - Осталась дiвка? А то вже так...
Тут, серденько, так i з батьком рiдним розлучать. Ого! Розлучать! Не то що
з земляками, з душею розлучать.
Катря зиркнула на його, потiм перевела погляд на Василя, який дивився
на не? покiрними очима, й з досадою одвернулась.
- Нас ще п'ятеро зосталось... землякiв, - з неохотою кинула вона.
- П'ятеро? - перепитав Софрон. - Хм! Ну, що ж? Розлучать i з сими. -
Вiн посмiхнувся, потiм, наче про себе, знов почав: - I нехай... Нехай. Що
ж?.. То вже так... Хоч серце зв'яжи з серцем, розiрвуть... О!
розi-iр-вуть... ?й-богу, розiрвуть. П'ятеро, кажеш? Ну, буде четверо, а
потiм сама будеш. Тепер он ноги порепались, а там i душа репне... Ого!
Репне, то вже так...
- Чого ви крячете, дядьку? - з досадою глянула на його Катря i знов
зиркнула на Василя.
- Еге! - радiсно засмiявся дядько. - "Крячете". Хiба це крякання? Це не
крякання. Пiдожди ще.
- А ви вже дiждались? - кинула Катря.
- Я? - охоче пiдхопив вiн. - Ого! Дiждався, серденько, дiждався! Менi
вже крякнула. Я вже маю сво?.
- Так крякайте он йому... - хитнула вона головою на Василя. - Вiн
ближче... Ач, як витрiщився... Чого б, спитатись? Лупа? тими очима...
Комусь вiн потрiбний!
I Катря з досадою й нудьгою одiрвала свою гнучку постать вiд дерева й
лiниво одiйшла до сво?х землякiв. Дядько Софрон глянув на Василя,
подивився, як тому зачервонiла щока i нiяково-болiсно скривились губи, й
одвернувся.
- Хм! - посмiхнувся вiн. Потiм задумливо посидiв, знов глянув на мов
замерлого Василя, зiтхнув i став набивати люльку.
- Чого вона розсердилась? - нарештi тихо промовив Василь.
- А! - з досадою хитнув головою Софрон. - "Чого розсердилась?" Баба!
Бабу блоха вкусить, а вона тво? серце гризне. Е, хлопче! Ще не те буде.
Далi, голубе, бiльше буде... Ого! То вже так. Як умочиш до краю серце у сю
патоку, то от тодi взна?ш. Спробуй витягнуть його... Начiпля?ться з то?
патоки такого добра, що й не рушиш... Намокне, як ганчiрка, i сльозами, i
словами... То вже так...
Василь одвернувся i лiг лицем на розстелену свитку. Вiн лежав так до
вечора. А коли дядько Софрон, бурмочучи, вмостився коло його й засопiв
носом, вiн пiдвiвся i сiв. Вгорi крiзь листя береста, як золотi цвяшки,
жовтiли зорi; десь важко, стомлено пихтiв паровоз; за тином гомонiли люди.
Вiн вийняв сопiлку, нерiшуче приставив до губ i знов одняв ??. Потiм тихо
встав i пiшов мiж рядами сплячих за тин. По дорозi йшли якiсь люди й
голосно балакали. Один з ?х гикав i, видно, кудись поривався, бо другi
спиняли його й говорили:
- Ваня!.. Будь чела?ком... Ваня... Остав... Зач?м?
- Н-нiк-када! - рявкав той.
- Ванюша!.. Я тiбе друг? Ну, скажи мiн?: друг?
Василь тихо одiйшов на другий бiк дороги i, постоявши, сiв пiд
деревами, спустивши ноги у рiвчак. Люди сховались за станцiйним амбаром, i
на дорозi стало тихо. Проти Василя чорнiли дерева подвiр'я, праворуч
блищала свiтлом станцiя, а лiворуч та?мниче темнiло мовчазне, глибоке
поле. Вiн вийняв сопiлку й заграв. Спершу згуки вилiтали з не? нерiшуче,
несмiло i наче ховалися зараз же в тьмi, боячись плавати тут, недалеко вiд
цих чужих, ворожих ?м кам'яних будинкiв. Але будинки тихо собi стояли, i
згуки насмiлювались, росли i тонкими низками розбiгались на всi боки.
Хутко вони заповнили собою все повiтря над дорогою й подвiр'ям. I,
здавалось, то були вже не згуки дерев'яно? засмальцьовано? палички, а
гострi, колючi думи, якi на чорних, незримих крилах летiли вiд рiвчака i
билися в душi. I, вриваючись туди, вони з болем впивалися в серце, дряпали
мозок, i серце нило, а в головi здiймались картини, рiднi, далекi, пекучi.
Ось сопiлка захурчала, двi ноти, змiнюючи одна одну, затрiпались в
повiтрi, - i в очах сто?ть картина. Поле. На горi буйно хита?ться пiд
холодним вiтром ранку сиве жито; хита?ться i слуха? веселих, балакучих
жайворонкiв. Вони наче поспiшають сказати йому, що вже далеко-далеко за
селом сонце вiялом розставило в небо сво? золотi пальцi i зараз буде
тепло-тепло. Внизу, за га?м, клепа? хтось косу; скрипить десь вiз за
могилою, а попiд га?м на толоцi пасеться череда, i звiдти, переганяючи
одна одну, бiжать з хурчанням двi ноти.
- Який то чортяка свистить там? - зачулось раптом басом iз подвiр'я.
Нiхто нiчого не одповiв, тiльки iз сопiлки побiгли за двома нотками ще
другi, то зникаючи, то бiгаючи наввипередки, носились у тьмi.
Бас помовчав i трохи згодом промурмотiв:
- А гарно гра, собача шкура!
- То мiй Василь... - озвавсь тодi Софрон з-пiд дерева. - Суму?
парняга... Сумний вiн у мене...
Згуки вже й голосiв не лякались. Вони несли з собою шматки страждання,
шматки невиплакано? журби й були смiливi i гордi через те. Вони
пробирались через тин, ставали над подвiр'ям i шпурляли тим стражданням в
вимученi душi лежачих людей. I люди цi зiтхали, неспокiйно вертiлися з
боку на бiк i починали стиха балакати про те, що ворушилось i вставало в
серцi i в мозку.
Серед одно? купи лежачих людей пiдвелась якась постать i сiла. Сопiлка
плакала й жалiлась знайомим спiвом на долю, яка блука? десь, покинувши
сиротою в наймах ?дину доню. Тужливо лл?ться мова донi, благаючи ворона
однести вiсточку неньцi. I кряче ворон в темнiм га?, неньку сповiщаючи.
Постать встала, переступила через клунок i, нечутно ступаючи босими
ногами, пiшла на дорогу. Тут згуки були дужчi, виразнiшi. Наче вхопившись
за них, як за шворку, постать помалу посунула за ними i, дiйшовши до
рiвчака, раптом обiрвала ?х.
- Хто тут? - з тихим ляком скрикнув Василь.
- А це хто гра?? - замiсть одповiдi прошепотiла постать, нахиляючись
над Василем. I перед ним забiлiла хустка, з-пiд яко? трохи темнiше
дивилось йому в очi лице Катрi. - Так це ти гра?ш? - м'яко промовила вона
й, одхилившись, мовчки стала дивитись на його нахилену голову. - А я не
знала досi, що ти так гарно гра?ш. Де ти вивчився?
- Коло череди... - тихо сказав Василь.
- Он як...- протягнула Катря й помалу сiла поруч його, пустивши також
ноги в рiвчак.Служив у якономi??
- Атож...
- Ти перший раз на заробiтках?
- Перший.
Вони замовкли. Василь, схиливши голову, вертiв в руках сопiлку, а вона
задумливо дивилась йому на руки й слухала, як в грудях ?й ворушилось щось
тепле, нiжне, рiдне; слухала, як воно розливалось в руки, ноги, в голову,
i хотiлось вiд того говорити, смiятись, плакати.
- Чого ти несмiливий та смутний такий? В тебе батьки ??
- Нема... Давно померли... Один дядько Софрон...
- Того ти й смутний такий раз у раз?
- Нi... Я так... Менi просто сумно. Од всього сумно.
- Чого ж то? Болить щось у тебе?
-Нi... Так. Менi од всього сумно. Не знаю. Сонце заходить - сумно; дощ
iде - сумно... А надто як сонце заходить... За це мене й прогнали з
якономi?. Хiба я знаю? Вони кажуть, що я сплю... А я й не сплю, а так...
Лежу, а воно щось ссе в грудях, хоч рiж... Давно вже се менi... У церквi
спiвають, а я плачу... Тiтка Саня й одшiптувала, та не пособля?...
- Що ж воно таке?
- Не знаю... Сумно менi... От то як сонечко сiда? та гарно так, то
чогось плакать хочеться... I вже про череду забуду, про все... Тiльки
граю... I били мене... Один раз прикажчик як оперiщив гарапником через
голову, так i розпанахав спину... А тепер прогнали з якономi?...
Катря мовчала й дивилась на його. Паровоз раптом дико крикнув, наче хто
вколов його, i почав часто й схвильовано дихать.
- Я бiльше вночi люблю грать, -- нiхто не чу?... Як слуха? хтось, то я
не можу грать.
- А як я буду слухать, гратимеш? - ледве чутно спитала Катря.
Василь мовчав.
Десь далеко-далеко засвистiв по?зд. На станцi? щось безупинно дзвенiло
i важко дихав паровоз.
- Гратимеш, Василю?
- А ти зна?ш, як мене й звуть? - повернув вiн до не? голову, i чуть
було по голосу, що вiн соромливо й радiсно посмiхнувся.
- Знаю... - посмiхнулась i Катря. - А як мене звуть?
- Катря.
- Так. Ну що ж, гратимеш при менi?
- Не знаю. При тобi менi хочеться грати жалiбно?.
- Чого ж то?
- Так... Бо як дивлюсь на тебе, то менi так сумно i гарно. А сьогодня,
як ти розсердилась на мене, менi наче клешнями здавило серце...
- Не сердься, я так. Я бiльше не буду... Василь глянув на не? й знов
нахилив голову.
"Чох-чох-чох!" - неслось з поля запихкане, поспiшне дихання по?зда. На
станцi? ставало сумнiше. По дорозi один за одним пробiгло дво? екiпажiв,
обдавши ?х вiтром i порохом.
Катря помалу взяла Василеву руку й, поклавши ?? собi на плечi,
пригорнулась до його.
- Ач, як б'?ться тво? серце... - прошепотiла вона. I чи вiд сих слiв,
чи вiд чого другого, у ?х холодно й радiсно завмерло в грудях.
На другий день, коли Катря проходила повз дядька Софрона й Василя, очi
?й були потупленi вниз, i вона не посмiхалась. А Василь блiднiв i, як
соняшник до сонця, повертався за нею. Потiм знов прикладав сопiлку до рота
й, смiливо подивляючись навкруги, грав. I те, що вiн грав, нiхто нiколи не
чув, бо то грало його серце. Дядько Софрон латав сорочку й скоса позирав
на його.
Надвечiр на подвiр'? з'явився наймач в бiлих комiрчиках i в жовтому
брилi. Кожному вiн казав "холюпчик", i коли дихав, то живiт йому
колихався, як жiночi груди. Вiн одiбрав гурт парубкiв, а на дiвчат хоч i
поглядав ласкавими, масляними очима, але нi одно? не найняв. На сей раз
найнялись-таки й Софрон з Василем. Василь стояв сумний i iнодi шукав
когось очима, а Софрон був якийсь прищулений, i на жовтому, зморщеному
лицi його стояла якась обережнiсть, якась ласкава боязнiсть спугнути щось.
- Найнявся? - раптом зачулось за спиною Василя. Вiн швидко озирнувся, й
очi йому зробились темними i глибокими.
- Найнявся... - промовив вiн, не маючи, сили одiрвати погляду вiд
синiх, мрiйних очей Катрi. - А ти?
- Я - нi. Не треба дiвчат... Не наймайся й ти, разом наймемось, -
додала вона хмуро й суворо глянула на його. Потiм зараз же почервонiла,
гнiвно зиркнула на його залите щастям лице й кинула: - А хоч, то наймайсь.
Просить не буду!
I швидко одiйшла в другий бiк. Василь хотiв пiти за нею, але глянув на
Софрона й зупинився. Потiм нахилив голову посмiхнувся й, одiйшовши до
клункiв, сiв коло ?х. Лице йому зблiдло, очi були напруженi, й губи
кривились од яко?сь тужливо? радостi.
Гурт найнятих чогось топтавсь на мiсцi, чогось там смiялись, кричали,
чоловiк в комiрчиках щось говорив до ?х. А Василь сидiв спиною до ?х i з
задумливою, тужливою радiстю в очах грав на сопiлцi.
- Ну, складайся, хлопче, складайсь...- раптом зачувсь йому за спиною
Софронiв голос. - Зараз на вагон сiда?мо, та й з Богом.
Василь, не повертаючи голови, одняв сопiлку од рота й спокiйно сказав:
- Я не хочу найматись.
I, приклавши знову сопiлку до губ, задумливо заграв. Дядько Софрон
пiдняв брови, роззявив рота й подививсь на його.
- От туди в халяву тво?й мамi! - нарештi вимовив вiн. - Се ж по-якому?
Василь грав собi й дививсь кудись темними, щасливими очима.
- Хм... Так... - озирнув його пильними очима Софрон. - Значить,
оста?шся? Так, так... Ну да. То вже так... А ?сти? Хлiба ж у торбi вже
нема... Га, Василю?
- Ну, то що?
- А що ж ти ?стимеш?
- Не знаю...
- Хм... Ну да. То вже так... А коли наймешся?
- Не знаю...
- Так. Значить, кида?ш мене? Начхать i на рiдного дядька?
Василь мовчки обтер сопiлку об штани, засунув ?? за пазуху i лiг лицем
до неба.
- Не можу я найнятись тепер. Не наймайтесь i ви... - промовив вiн
весело.
- Та ?сти ж що будемо? - скрикнув Софрон.
- ?сти?.. Та якось... Може, ми завтра наймемось... Бо я не можу.
Дядько Софрон постояв, потiм, посмiхнувшись, злорадно пiдморгнув i
рiшуче пiшов до гурту. Через якийсь час вiн вернувся, мовчки вийняв з
торби сорочку i сiв коло Василя.
- Так, так... - нарештi забурмотiв вiн. - Тiльки що з того буде? А щось
таки буде... О, накажи мене Бог, буде... Ну-ну, побачимо... Тiльки погано,
що ти й рiдного дядька мiня?ш... Ну, та добре! Я вже знаю, що з того буде.
Ми таки взна?м Таврiю...
Повз ?х пройшла Катря, весело наспiвуючи, й коротенька, синя в зелених
квiтках спiдниця ?? теж весело хилиталась. Софрон подивився ?й услiд,
скосив на Василя сво? хворi очi й, посмiхнувшись, забурмотiв знов:
- Ми щось таки виспiва?мо. То вже так... Хм! Ну, грай, грай... Воно так
i слiд, хай плаче тво? горе, а ти в його пiснею... Що ж? Сльоза дурна...
Сльоза не поможе...
А ввечерi, коли повз них промиготiла темна дiвоча постать i Василь
зараз же побiг за нею, дядько Софрон тiльки повернувсь на другий бiк i
пробурмотiв:
- Ну да... То вже так!..
I, зiтхнувши, затих. Нi докорiв, нi балачок про те вже бiльш не було.
Днi минали. Дядько Софрон i Василь уже не раз спускались в город за
яким-небудь городським наймачем i щоразу вертались, несучи кожний по
кiлька десяткiв копiйок в кишенях. I важко, мабуть, було нести тi копiйки,
бо вони так помалу раз у раз вертались i так мляво посовувались ?м ноги!
Зате вночi дядько Софрон спав, не прокидаючись, а Василь, не лягаючи,
грав.
Глухо гудiв внизу той город, з якого так тяжко було витягувати такi
маленькi, легенькi копiйки, i сiре ся?во, схоже на ся?во, що малюють над
святими, стояло над ним. На станцi? дико, пронизувате свистiли паровози,
але сопiлка була ще нiжнiша вiд того. А може, й не вiд того...
- Чудний ти... - посмiхалась Катря, зазираючи в лице Василевi. - I
сьогоднi тобi жалько?
- Жалько... - ховаючи ?й голову на груди, посмiхавсь у тьмi й Василь.
- Та чого? Чудак парубок... Як дитина... I сердишся на його - йому
жалько. I цiлу?ш, теж жалько. Так любиш, чи що?
- Не знаю...
- Хм... А от менi тiльки тодi жалько, як ти гра?ш...
Мати чогось згадуються... Або дума?ш собi, чого ми такi бiднi та
нещаснi. Другi ж люди он там, на станцi?, живуть у розкошах... I
жалько-жалько - на долю... Грай ще...
I вiн грав. Грав не те, що вивчив коло череди, а те, чому вивчило його
життя та серце. Сопiлка плакала й жалiлася на долю, зорi клiпали, нiби ?м
на очах стояли сльози, i вiтер сумно зiтхав з житом. I було так чудно й
сумно-солодко вiд того, що ?х було тiльки тро? тут, у полi, пiд житом:
вони дво? та ридаючi згуки сопiлки.
Одного дня знов з'явився на подвiр'? наймач. Вiн говорив одривисто,
рiшуче, сердито й оглядав кожного через окуляри таким пильним поглядом, що
вiд його хотiлось топтатись ногами й трiпати головою. Дядька Софрона вiн
назвав "трухляком", але не забракував i защитав разом з Василем у третяки.
З ?х почали за це смiятись, але ?м було те байдуже. Василь навiть i не чув
нiчого, бо дивився за Катрею, яка весело складала клунки сво? й кидала в
його бiк лукавим, щасливим поглядом.
- Ну, хлопцi, до економi? недалеко! - рiшуче й сердито сказав
прикажчик, коли всi готовi в дорогу стовпились коло його. - П'ятнадцять
верстов! Пройдемо через город, а там за три часа будемо дома. Сьогодня
треба дома буть. Ну, гайда!
Всi рушили, а тi, що зостались, проводжали ?х понурими, злими очима.
Йшли довгою низкою по два й по три чоловiки, запруджуючи собою весь
тротуар i заповнюючи вулицi здивованими криками, смiхом, балачками й
веселими лайками з прикажчиками та звощиками, що стояли понад тротуарами.
Василь з Катрею йшли позад дядька Софрона. Катря весело озиралась на
всi боки, штовхала Василя й голосно глузувала з прикажчикiв, озираючись i
блискаючи на них синiми очима й бiлими зубами. А Василь, серйозний i
мовчазний, пильно й повагом дивився на все i нiби ховав собi те все в
душу.
Вони йшли тими вулицями, де люди не жили, а тiльки торгували. Через це
на цих вулицях стояв грюкiт од звощикiв, блищало свiтло вiд круглих бiлих
лiхтарiв i бiгали повнi люду вагони без паровозiв, тiльки на однiм товстiм
дротi. I вся ця довга низка людей в грубiй, убогiй одежi з клунками на
плечах, людей з поширеними очима, з грубими обличчями й голосами справляла
таке враження тут, яке справля? в убогiй вулицi села кавалькада розкiшно
вбраних людей з м'якими руками, нiжними, випещеними обличчями й
делiкатними голосами. I тепер сi нiжнi, випещенi люди озирались на сих
грубих людей, сторонились ?х i довго дивились ?м услiд, як дивляться на
рiдку i дивну процесiю.
З улицi блискучих магазинiв вони звернули влiво й вийшли на широку,
засяяну бiлим свiтлом вулицю. I тiльки вони вийшли на не?, як звiдкись,
неначе ждучи тiльки ?х, вирвався цiлий вихор чудових згукiв i сильно
вдаривсь ?м в серце. Вiд сього очi ?м одразу стали знов широкими, на устах
заграла радiсна посмiшка, i вони усi, як вiвцi, яких покликала хазяйка, з
смiхом, з криком кинулись за цими згуками. Гарно одягненi люди поспiшно
уступались ?м з дороги й з здивуванням дивились вслiд. Але що ?м було до
гарно вдягнених людей, коли попереду, за тим довгим тином, з того саду
протягувались непоборимi згуки й, схопивши за серце, сильно тягнули за
собою. Що ?м було до лайки сердитого прикажчика, який пробував спинити ?х?
Вони, як вiвцi з кошари, збились до того тину й, встромивши голови мiж
залiзнi прути тину, жадно глитали тi згуки.
Василь i Катря стояли з самого краю. Вона щоразу озиралась до його, з
веселим смiхом скрикувала, кричала щось, топотiла, але Василь не чув ??.
Весь бiлий, з сво?ми запалими щоками, над якими горiли якимсь чудним i
страшним свiтлом очi, з криво-болiсно стуленими губами, вiн дивився в той
сад i не рушився. Тiльки груди дихали важко i часто. По широкiй, яснiй
але? саду сунули багато вбранi пани, грохотiли хвощики, кричали, смiялись,
штовхались товаришi, але вiн нiчого того не бачив i не чув.
А згуки великими, довгими хвилями лились iз саду й плили десь над
головою. Здавалось, то саме Життя плило на них. Убране в смiх i сльози, в
радiсть i страждання, з посмiшкою ненавистi й любовi, воно гордо лежало на
сих розкiшних хвилях i та?мниче, пильно дивилось в душу Василевi сво?ми
дужими очима. I душа його, як раб, завмерла й не смiла рухатись. I, повна
того самого смiху й слiз, страждання й радостi, ненавистi й любовi, вона
росла, давила груди, розпирала череп i билася риданням в горлi... Ось
згуки заплакали, забились i тихо мерли, як лист восени, одпадаючи й
зникаючи десь у тьмi неба. Тихше, тихше... I вмить повiтря сколихнулось,
розiрвалось, згуки насмiшкувато й гордо струсили тугу, засяли радiстю й
скажено понеслись i закрутились в бойовому танцi. I Життя смiялось в них,
i чуть було, як воно кричало незрозумiлим для людей, але повним сили й
раювання криком.
- Василю!.. Ходiм уже!.. Тю!.. Та Василю! - шарпала, штовхала, щипала
Катря Василя.
I знову згуки тихше, тихше... ?х менше, менше... Один всього... Вiн
жалi?ться на щось комусь. Кому? Життю? На що? На те, що йому, Василевi,
так тяжко, так дуже тяжко жити?.. Згук плаче, а сльози його, тягучi,
гарячi, падають Василевi у серце, i швидко ?х там буде стiльки, що вони
заповнять всi груди.
- Василю!.. Ходiм!.. Уже йдемо!.. Чу?ш? Згук завмер, неначе хтось
журливий сумно схилив голову й задумався. Тодi спочатку тихо, а далi
дужче, спокiйно i велично цiлий гурт згукiв став одповiдать йому. Вiн
одповiдав, а той журливий згук не слухав, не хотiв вислухувать його;
болючим стогоном вривався вiн в ту одповiдь i бився в нiй, жалiвся i
змовкав, безсилий i смутний. I згуки дужчали, гнiвались, i цiла буря гнiву
вже крутилась i здiймала з дна душi стовпи думок i почувань.
- Василю! Чи заклало тобi? Тю, бий його сила Божа... А диви!.. Василю!!
Катря схопила Василя за груди й дуже шарпнула до себе.
- Га? - дивлячись на не? палаючими очами, тихо спитав вiн.
- Та ходiм!
- Куди?
Гурт згукiв таки переконав журливого. Тодi вони схопилися за руки i,
радiснi, задрiботiли, завертiлись i весело затанцювали.
- Василю!
- Ну?
- ?й-богу, здурiв парубок! Ходiм!
- Куди?
- "Куди..." Та туди, куди й всi... Ходiм, бо кину, хай тобi чорт...
- Кидай... я не пiду... Одчепись... Не чiпай мене... Я не можу йти...
Йдiть собi...
- Чи не сказився?! Що ж робитимеш тут?
- Не знаю.
Пiдiйшов дядько Софрон, запихканий, сердитий.
- Що ж ви сто?те? - накинувся вiн. - Усi вже пiшли, а вони стоять
собi...
- Та ось... не хоче йти... Сто?ть, як глушман... - з гнiвом ткнула
пальцем Катря в Василя.
Софрон глянув на його, мовчки схопив пiд руку й потягнув за собою.
Василь покiрливо, як п'яний, посунувся за ним. Вся партiя сердито ждала
?х. Катря, нахмурена i зла, йшла позаду i не посмiхнулась навiть, коли усi
смiялись з Василя. Вона тiльки ще раз порiвнялась з ним i заговорила до
його; але коли вiн мовчки повернув до не? сво? блiде лице з напруженими
очима й зараз одвернувся, вона гнiвно всiм тiлом шарпнулась вперед i
змiшалась серед землякiв.
А дядько Софрон, не дивлячись на Василя, вийняв люльку й, щось
бурмочучи, став набивать ??. Згуки iнодi доганяли ?х i щось кричали, але
партiя так голосно балакала i човгала ногами, що нiчого не можна було
розiбрати. I через те, що тут не було тих згукiв, вулиця була не так
осяяна, i звощики не бiгали з веселим гуркотом, а стояли понурившись,
немов журилися.
Стали завертати в нову вулицю. Дядько Софрон, нарештi, роздмухав
люльку, сплюнув i озирнувся. Потiм швидко забiгав очима по спинах i
зупинився.
- Василю! - крикнув вiн.
Дехто озирнувся, але Василь не одзивався.
- Агов, Василю!!
Василя не було. Передивились усiх i стали смiятись, але дядько Софрон
не слухав ?х.
- Ага! - злорадно захитав вiн головою. - Найнявся!.. Так, так... Це вiн
утiк до музики.
- Так що ж думать? Катайте, дядьку, разом танцювать будете...
- А потанцю?мо!.. Хо-хо! Ще й як потанцю?мо!.. Я вже знаю... Господiн,
вернiть пашпорти... пiду шукать.
Прикажчик сердито, лаючись, почав вишукувать серед купи пашпортiв ?хнi
документи, товаришi смiялись, а Катря стояла й хмурими, злими очима
дивилась на руки прикажчиковi.
- На, та к чор-рту!.. - кинув сей, нарештi, Софроновi двi бумажки.
Той схопив ?х, сховав за пазуху i, пiдтягнувши клунка на плечi, швидко
пiшов назад. Люлька пихкала йому пiд носом i освiтлювала його жовтi вуса й
хворi очi, в яких стояло щось злiсне, уперте.
Але на старому мiсцi Василя не було. Незабаром коло шукаючого Софрона
зiбралась цiла юрба рiзного люду.
Вони всi дивились на його жовте, зморщене лице з хворими очама, а вiн,
бiгаючи очима по вулицi, оповiдав ?м про Василя, i не знать було, чи вiн
сумував, чи злорадствував.
- Может, он заблудился где? - жалiсливо думала вголос якась бабуся з
мiшком на плечi.
- Как заблудился, найдем... - запевнено й байдуже сказав полiцай i,
позiхнувши, став одходити. За ним потроху почала розходитись i вся юрба.
Знов Софрон зостався на тротуарi сам. На лицi йому стояло щось гостре,
торжествуюче, завзяте i разом з тим повне безнадiйного одчаю. Вiн наче сам
наступив собi на серце i радiв од того, що воно таки болить, як вiн це й
знав, i страшно йому було вiд того, що воно розiрветься i в грудях стане
порожньо. I вiн стояв посеред тротуару й, клiпаючи хворими очима, не
рухався. Звощики вже не пiдкочували пiд осяянi ворота саду, а смирно,
довгою низкою стояли понад тротуаром i куняли. Полiцай одiйшов i став
посеред вулицi, задумливо дивлячись кудись убiк. З саду лилась музика,
мрiйна, нiжна, ласкава. Дядько Софрон одiйшов далi по вулицi, притуливсь
до тину й, схиливши голову, застиг. Довго стояв вiн; i потроху жовте лице
його ставало м'якше, нiжнiше, нiби та музика гладила його по лицi i
стирала з його жорстке, уперте, злорадне. I круглий електричний лiхтар,
наче мiсяць вповнi, сумно, не моргаючи, дивився на його i ласкаво милував
його згорблену, маленьку постать в жовто-зеленiм сплющенiм картузi.
А згуки в саду зiтхали й говорили щось про бажане хороше й недосяжне. I
тонкий, дрижачий сум, як павутина над пожовклою стернею, лiтав од них в
повiтрi й обвивався круг серця. Згуки зiтхали, й зiтхання те помалу
переходило у тихий плач, повний жалю й журби. I плакало серце Софронове за
ними, бо низько схилив вiн голову. I був похожий на п'яного, що безсило
притулився до стiни.
I раптом вiн пiдняв голову, озирнувся, прислухався i хутко повернувся
лицем до саду. Звiдти неслось чи?сь ридання, гiрке, одривисте i грубе.
Дядько Софрон просунув лице в дiрку мiж прутами й забiгав напруженими
очима, шукаючи мiсце того ридання. Швидко вiн побачив пiд одним кущем щось
темне, яке нiби ворушилось.
- Василю! - дрижачим голосом несмiло крикнув Софрон.
Ридання стихло, i темне перестало ворушитись.
- Василю! - ще раз гукнув Софрон. - Ти? В саду тихо завмирали згуки.
Ось вони зiтхнули, схлипнули i вмерли... Стало тихо-тихо.
- Василю! - пошепки прошипiв Софрон у дiрку. - Це ти?
-- Я... - грубо й товсто вирвалось з-пiд куща, i за ним зачулось шумне
й дрижаче зiтхання.
В саду розлiгся лопотячий, дрiбний шум оплескiв i крику, - неначе там
зрадiли, що це був таки Василь.
Популярность: 1, Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GmT