------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 ?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------


   (Полiтична концепцiя в образах_)

   Роман


   [Подi? вiдбуваються пiсля закiнчення друго? свiтово?  вiйни.  У  Москвi
проживають брати Iваненки  -  укра?нцi,  що  колись  були  членами  партi?
укра?нських соцiалiстiв-революцiонерiв. У 30-тi роки ?х було  заарештовано
за членство в та?мнiй органiзацi?, яка боролась за  волю  й  самостiйнiсть
Укра?ни. Нелюдськi катування витримав  лише  Марко  Iваненко,  якого  було
заслано на каторжнi роботи до пiвнiчного концтабору, а Сергiй,  Степан  та
?вген пiдписали  все,  що  вiд  них  вимагала  влада,  i  стали  сексотами
(секретними  спiвробiтниками)  та?мно?  служби.  Степан  Iваненко  отримав
навiть посаду депутата Верховно? Ради, але в дiйсностi вiн працю?  та?мним
провокатором сталiнського МДБ (Мiнiстерства державно? безпеки) i допомага?
виловлювати ворогiв режиму. Одного  дня  Степана  Петровича  викликали  до
Миколи Б?лугiна, начальника секретного вiддiлу МДБ. Б?лугiн повiдомив,  що
Марко Iваненко тяжко  хворий,  але  перед  смертю  хоче  розкрити  братовi
"секрет велико? державно? ваги". Степан Петрович ?де до концтабору.  Марко
помира?, але перед смертю переда? Степановi листа, в якому  стверджу?ться,
що iсну? масова та?мна антисталiнська органiзацiя "термiтiв", яка  ма?  на
метi зруйнувати тоталiтарний режим. Вона ма? й свiй пароль. "А вiн  такий:
треба сказати два рази "нiч". Коли  скажеш  це  слово  солдатовi  народно?
армi?, вiн повинен два рази  вiдповiсти  тобi:  "ранок".  Але  члени  цi??
органiзацi? не пiддаються на провокацi?, вони нiколи  не  скажуть  "ранок"
та?мному сталiнському агентовi.
   Степан Петрович пропону? сво?му  керiвництву  дiзнатись,  чи  насправдi
iсну?  така  органiзацiя.  Для  цього  Iваненко  зустрiча?ться  з   членом
Полiтбюро "Дев'ятим", сво?м давнiм знайомим. "Дев'ятому" вiн говорить,  що
розробив з  провокацiйною  метою  спецiальну  теорiю,  яка,  за  умови  ??
реалiзацi?,  допоможе  лiквiдувати  режим.  З  документами   кореспондента
"Правди" Андрiя Зiнчука вiн ма? по?хати в  Укра?ну,  де,  на  його  думку,
знаходиться "гнiздо термiтiв", i провести опитування громадян, щоб виявити
?х ставлення до цi??  теорi?.  Якщо  хтось  ??  пiдтрима?  -  значить  вiн
"термiт". "Дев'ятий" просить його також  дiзнатись  про  справжнi  настро?
населення, про його ставлення до влади.
   Степан Iваненко - Андрiй Зiнчук - ?де в Укра?ну.  Людям,  з  якими  вiн
зустрiча?ться,   "кореспондент"   розповiда?    про    теорiю    "трудово?
колектократi?". Суть ?? поляга? в тому,  що,  зважаючи  на  загрозу  ново?
свiтово? вiйни, яка знищить все людство, капiталiстичнi  та  соцiалiстичнi
кра?ни мають погодитись на сво?рiдний експеримент: власнiсть ма?  належати
вiдтепер не капiталiстам i не державi, а трудовим колективам, тобто людям,
якi працюють на певному пiдпри?мствi. Коли б такий  спосiб  господарювання
(в по?днаннi з полiтичною демократi?ю) довiв би свою перевагу, то зникла б
i небезпека атомно? вiйни.]
   Роздiл 10
   З огляду на те, що Семен Семенович  Строганов,  будучи  сильно  занятий
державними справами, не мiг прийняти журналiста Зiнчука в iншi години, вiн
призначив  йому  iнтерв'ю  в  себе  пiд  час   обiду.   Як   i   бiльшiсть
високопоставлених  осiб,  а  надто  близьких  до   Полiтбюра   ВКП(б)   та
генерального секретаря компартi? Укра?ни, чи краще сказати вiцекороля  ??,
Строганов жив у Липках[1], в чудесному "особняку".  Особняк  (як  i  кожне
житло високопоставлених осiб) був обведений з усiх бокiв високим муром, як
бiля тюрми, повз який день i нiч ходили вартовi. Пропуск за цей мур  через
залiзнi ворота давався пiсля пильно? перевiрки документiв i часом обшуку.
   Од ворiт до будинку, що стояв на горбi, iшла чудесна липова  алея  i  з
ганку його видно було такий кра?вид, що вiд нього хотiлося  з  захопленням
крикнути. Запрошених на обiд гостей, розумi?ться, не примушують  чекати  в
приймальнi, а надто пiсланця "Правди", чи то пак Сталiна. Навпаки, це  вiн
примусив чекати хазя?в,  бо  назустрiч  йому  зразу  ж  вийшов  сам  Семен
Семенович, який, привiтавшись i взявши його пiд  лiкоть,  зараз  же  повiв
його до ?дальнi. Там вiн представив його дружинi, молодiй  дамi  з  модною
зачiскою i пофарбованим "плятиновим" волоссям,  яка  посадила  його  поруч
себе. В ?дальнi вже були якiсь iстоти, але, видно, тако? невисоко? окости,
що не варто було  представляти  ?м  гостя  (мабуть,  секретарi,  друкарки,
гувернантки та таке iнше), i дво? дiтей. Цi останнi, хлопець  i  дiвчинка,
правда, мали такi свiжi, рожевi, чистi-чистi личка  i  такi  яснi,  веселi
очi, що вiн ?м без представлення одверто  посмiхнувся,  i  вони  зараз  же
вiдповiли йому ясним, довiрливим, охочим усмiхом.
   - Якi чудеснi личка! - прихилившись злегка до хазяйки, сказав журналiст
Зiнчук i цим одразу привернув до  себе  серце  матерi.  Навiть  сам  Семен
Семенович  посмiхнувся,  i  пiсля  того  за   столом   розiслався   м'який
непримушений настрiй.
   Семен Семенович звичайно за обiдом не любив говорити, але з  гостем  iз
Москви трошки зрадив свою  звичку  i  говорив  досить  багато  та  весело.
(Правда, вiн сьогоднi одержав iз Кремля, вiд  самого  Полiтбюра  схвальний
вiдгук на свiй останнiй секретний рапорт про загальний стан  на  Укра?нi).
Сам огрядний, одягнений з елегантнiстю старих росiйських аристократiв, вiн
i очi, i уста, i навiть трохи роздушений нiс мав такi певнi в  собi,  такi
спокiйно-владнi, що не уявлялося, як можна було перечити ?м у чому-будь.
   - Любо, ти не так трима?ш виделку,  -  раз  сказав  вiн  дочцi;  сказав
спокiйно, майже м'яко, але i дочка, i гувернантка, i навiть  мати  злякано
схвилювались i вмить виправили це маленьке злочинство.
   Ну, обiд був такий, якого Iваненко, бувши  з  радянським  мiнiстром  на
парадних обiдах президентiв рiзних захiднiх республiк, не часто ?в.  Чорна
iкра, розумi?ться, як банальнiсть, а пiсля не? такi страви  i  вина,  яким
навiть вiн назви не знав. Коли дiйшов обiд до  кiнця,  у  всiх,  навiть  у
дiтей, очi житт?радiсно й п'янувато блищали.
   Пiсля обiду Степан Степанович запросив гостя до свого кабiнету.
   - Там ми займемось нашою справою, - додав вiн з усмiхом i з  вибачливою
величнiстю повiв рукою наперед себе, тим показуючи гостевi дорогу.
   У кабiнетi перед широким,  пiвкруглим,  широко  розчиненим  вiкном  мiж
двома спокiйними, глибокими фотелями стояв маленький столик,  а  на  ньому
невеличкi чашечки з чорною кавою  i  шухляда  з  сигарами,  переперезаними
золотими поясочками. За вiкном унизу, на першому плянi  соковито  зеленiла
галявина, оточена квiтами, а за  нею,  за  муром,  розлягався  отой  самий
захоплюючий кра?вид: синя височiнь неба, фiолетова далечiнь обрiю,  срiбна
сталевiсть Днiпра i щедра, сяйна, золота ласка сонця на всьому.
   - Яка могутня краса! - сказав Степан Петрович i стримано повiв рукою на
кра?вид.
   - Так, гарно, - владно i вибачливо ухвалив Строганов i теж повiв рукою,
тiльки на фотель i  сигари.  -  Прошу  сiсти,  взяти  сигару,  покуштувати
справжньо? турецько? кави i, коли ваша ласка, викласти менi предмет нашого
iнтерв'ю. Вибачте, мушу попередити: маю не бiльше години вiльного часу.
   - О, цього цiлком  досить!  -  запевнив  поспiшно  журналiст  Зiнчук  i
швиденько сьорбнув кави. Пiсля того так само швиденько вхопив  жовту  тугу
рурочку сигари з червоно-золотим  пасочком,  закурив  ??  вiд  пiднесеного
хазя?ном вогню, подякував i зараз же почав викладати свою "принаду".
   Строганов слухав спокiйно, нерухомо, без нiякого знаку свого  ставлення
до викладу, тiльки час вiд часу потягаючи дим сигари й присьорбуючи  каву.
I в цих рухах була все та сама певнiсть, владнiсть, спокiй. Коли журналiст
Зiнчук закiнчив, Семен Семенович глянув на  золотого  годинника  на  лiвiй
руцi, кiлька секунд подумав i сказав:
   - Хороша iдея. Може бути корисною.
   - А чим саме, Семене Семеновичу? - поштиво спитав iнтерв'юер iз  Москви
i витер хусткою чоло, на якому вiд викладу  i  наслiдкiв  обiду  виступила
пiтна вогкiсть.
   Строганов спокiйно вiдповiв на запитання:
   - Тим, що  вона  може  збiльшити  могутнiсть  Росi?,  чи  коли  хочете,
Радянського Союзу. До речi: ви - укра?нець, зда?ться?
   - О нi! - скрикнув Степан Петрович.  -  Я  чистiсiнький  росiянин.  Мо?
прiзвище нiби трохи... укра?нське, але я...
   -  А?  Ну,  тим  краще.  Значить,  будемо  говорити  без   цих   глупих
нацiональних рахункiв, як дво? "русских" людей i, розумi?ться, комунiстiв.
Так от, я кажу, що, на мою думку, iдея цi??, як ??, колек...
   - Колектократi?.
   - Так, колектократi?, може бути дуже корисною.  Якщо,  розумi?ться,  ??
умiло, дипломатично i стратегiчно вжити. Але щодо цього то я нi трiшки  не
боюся: Йосиф Вiссарiонович такий  дипломат  i  стратег,  якого  в  iсторi?
людства не бувало й напевно не буде. За це ми можемо не турбуватись.
   (Степан Петрович про себе зазначив: Строганов не сказав нi "наш великий
вождь", нi "наш ?диний Сталiн", бо це було б трохи вульгарно, банально,  а
головне  трiшки  вiддаляло  б  Семена  Семеновича  вiд   Сталiна.   "Йосиф
Вiссарiонович", це показувало, що Семен Семенович був  у  якiйсь  iнтимнiй
близькостi до нього).
   - ...Але мова тут iде не про Йосифа Вiссарiоновича, а про мене, про мою
скромну опiнiю, яка цiкавить "Правду". Отже я повторюю: iдея хороша й може
бути корисною нам, бо може розгорнути нашу мiць на всю плянету.
   - А як ви собi уявля?те, Семене Семеновичу, це  розгорнення?  Яке  воно
буде: фiзичне, полiтичне, во?нне?
   -  Всяке,  насамперед,  розумi?ться,  полiтичне.  Пропозицiя  вiд   нас
колектократi?  всiм  урядам  свiту  як  способу  замирення  народiв  зразу
приверне  до  нас  симпатi?  всiх  трудових  мас   плянети.   Капiталiсти,
розумi?ться, не приймуть ??. Тим краще. Цим вони  вдво?,  втро?  збiльшать
силу прихильности до нас усiх народiв.  Треба  признатись,  що  цiлий  ряд
обставин останнiм часом  спричинилися  до  ослаблення  цi??  прихильности.
Отже, пропозицiя колектократi? з  нашого  боку  i  вiдмова  iмперiялiстiв,
надто американських, зразу пiдняла б нашi  полiтичнi  фонди.  Нашi  друзi,
комунiстичнi партi?  на  Заходi,  захитанi  всякими  мерзотниками  Тiтами,
набрали б ново? сили, компартi? скрiзь  здобули  б  бiльшiсть  голосiв  на
виборах, i вплив Росi? на свiтовому форумi набрав би величезного  розмiру.
I хто зна: може, ми й без вiйни опанували б усю плянету.  Москва  стала  б
столицею i  владаркою  свiту  без  проливу  крови,  принаймнi  росiйсько?.
Можливо, що в деяких кра?нах дiйшло б до крови,  але  тiльки  внутрiшньо?,
барикадно? крови. Але тим краще: тим швидше ми могли б узяти тi  кра?ни  в
сво? руки.
   - Вибачте, - знову з поштивою влазливiстю вставив журналiст Зiнчук, - а
як ви ставитеся до того, що разом з постановою Об'?днаних Нацiй  про  iдею
соцiяльно-економiчно?  демократi?  було  б   поставлено   пропозицiю   про
полiтичну демократiю?
   Строганов здивовано закинув головою назад.
   - Будь ласка! У нас ? найкраща в свiтi полiтична демократiя.
   - Так, але iмперiялiсти настоювали б на тому, щоб  було  прийнято  ?хню
демократiю, i то пiд iнтернацiональним контролем.
   - Цього нiколи  не  буде!  -  рiшуче  й  категорично  покрутив  головою
Строганов.
   - Але ж тодi вони не згодяться на колектократiю. Це ж була б найсутнiша
умова прийняття ?? ними. Невиконання цi?? умови розiрвало б порозумiння.
   - Будь ласка. Нам тiльки цього й треба.
   - Значить, розрив? I нiякого миру?
   -  Не  ми  виннi.  Вiдповiдальнiсть  за  це  перед  народами  нестимуть
капiталiсти й насамперед американськi. Бо це вони розiрвуть переговори,  а
не ми. Ми готовi на все: i на економiчну, i на соцiяльну, i на  полiтичну,
i навiть iнтернацiональну демократiю. Будь ласка. I розумi?ться, трудящi в
усьому  свiтi  стануть  на  наш   бiк   i   почнуть   вимагати   заведення
колектократi?. Капiталiсти не будуть згоджуватись. I таким чином шанси  на
революцiю збiльшаться. А на випадок вiйни робiтництво противника,  обурене
незгодою капiталiстiв на колектократiю, буде бити ?х ззаду.
   - Значить, на вашу думку, вiйна - неминуча?
   - Чи неминуча вiйна, я не скажу так категорично. Але що наша  влада  на
всьому свiтi ? неминуча, то за це ? всi  сто  вiдсоткiв,  коли  капiталiзм
одкине колектократiю.
   - Але ж Сталiн сказав, що двi системи, капiталiстична  й  комунiстична,
можуть ужитися разом, що можна встановити рiвновагу сил на  землi  й  жити
собi без вiйни. Так i багато захiднiх полiтикiв кажуть.
   Строганов вибачливо посмiхнувся i обережно скинув сiру шапочку попелу з
сигари в попiльничку.
   - Що Сталiн, цей великий дипломат i найрозумнiший стратег на свiтi,  це
сказав, то це - правда. Але для кого сказав? Для дурникiв,  товаришу.  Для
тих, хто охоче зда?ться на сентиментальну казку. Це - казка, ця  знаменита
рiвновага сил. Казка для полiтичних дiтей, яких ?  так  багато  на  землi.
Сталiн зна?, до кого вiн говорить. Нiяко? рiвноваги нiколи з капiталiстами
у нас не було. З нашого боку ? тiльки во?нний камуфляж  оливковим  гiллям.
Нехай собi тiшаться дiтки його чудесним виглядом i не  дуже  готуються  до
вiйни.
   Журналiст  Зiнчук  теж  обережно  зсунув  з  сигари  сiру   шапочку   в
попiльничку й з усмiхом сказав:
   - Так, але як нам бути  тодi,  коли  капiталiсти  на  випадок  розриву,
боячись нашого дальшого  впливу  на  ?хнi  маси,  причепляться  до  яко?сь
дурницi й проголосять нам вiйну?
   - Вони нiколи цього не зроблять. Вони занадто бояться нехiтi сво?х  мас
до вiйни. Це - наш великий  козир.  Захiднi  демократi?  нiколи  першi  не
почнуть вiйни. Ми можемо спокiйно видирати у  них  шматочок  за  шматочком
територiю плянети. Не будуть же справдi американськi  маси  йти  битись  з
нами за якусь там частину Нiмеччини, чи Австрi?, чи яко?сь  iншо?  кра?ни,
якi нам потрiбнi.
   - Ну, а  все  ж  таки?  А  як  вони  виразно  поставлять  питання:  або
колектократiя й тодi ?хня полiтична демократiя у нас, або вiйна, що ж  ми?
Вiдмовимось? Волi?мо вiйну?
   Строганов не зразу  вiдповiв.  Вiн  довгенько  дивився  якимсь  мрiйним
поглядом на широчiнь пейзажу, потiм сказав:
   - Будучи добрим учнем Сталiна, я сказав би: розумi?ться, прийняти  ?хню
демократiю, а не вiйну.
   - Як??
   - Не лякайтеся, - вибачливо посмiхнувся Строганов. - Вiд  прийняття  до
здiйснення дуже далеко.
   - Але ж, кажу, вони поставлять умову контролю.
   - Будь ласка. Тiльки хто нас може  проконтролювати?  Чи  встановили  ми
економiчну колектократiю?  Встановили.  От  вам  один  завод,  от  другий,
спитайте робiтникiв, як вони працюють, хто вони на  заводi.  Всi  як  один
скажуть, що працюють вони вже  по-новому,  по-колектократичному,  що  вони
повнi хазя?ни. Полiтичнi вибори? Будь ласка: всi голосують за Сталiна.
   - Так, - нерiшуче сказав журналiст Зiнчук, - але ж вони  так  легко  не
повiрять.
   - Не повiрять, не треба. Пришлють нам дужчу контрольну  комiсiю?  А  ми
проголосимо на весь свiт, що ця контрольна комiсiя - шпигуни, присланi для
саботажу колектократi?, для зриву миру. Ми ?х арешту?мо, вчинимо  суд  над
ними й вони самi признаються  в  усiх  злочинах.  Нам  не  повiрять?  Хто?
Полiтики, журналiсти, iнтелiгенти? Плювать нам на них. Нам повiрять  маси,
отi маси, якi ненавидять сво?х капiталiстiв. I знову тiльки  ми  будемо  у
виграшi, а не вони,  бо  масам  буде  ясно,  що  ми  за  колектократiю,  а
капiталiсти проти. Так, дорогий, iдея колектократi? чудесна зброя, i я  не
буду здивований, коли Сталiн вiзьме ?? в свiй арсенал. Розумi?ться, вiн ??
гарненько розфарбу?, виставить усi привабливi боки, але служити вона  буде
нам, .нашiй силi й владi.
   - Так, - знову згодився журналiст Зiнчук, - це  правильно.  Але  що  як
капiталiсти все ж таки не згодяться i не злякаються навiть, мас? Не маси ж
рiшають питання вiйни, а вони. Значить, таки вiйна?
   - А хоч би й вiйна? - з гордим викликом випростався Строганов. - Ми  ще
побачимо, хто переможе. Росiю ще нiхто не  перемагав.  Не  переможе  ??  й
Америка. З нами вже бiльше мiльярда людей, пiвлюдства. Ми ма?мо майже  всю
Азiю, за два тижнi пiсля проголошення вiйни будемо мати всю Европу. Африка
й Австралiя самi впадуть  нам  у  рот,  як  стиглi  грушi.  Лишиться  сама
Америка. Прекрасно. Ми ?? за рiк задушимо ззовнi й зсередини. I от тобi  й
вiйна. З Росi?ю могутнiй спiльник, якого не мали  досi  жоднi  завойовники
свiту; це - велика iдея комунiзму, яка двига? народами. А  у  капiталiстiв
нiяко? тако? iде? нема?, i  вони  з  вiйною  чи  без  вiйни  засудженi  на
поразку.
   - А як вони вiзьмуть iдею колектократi?, серйозно,  чесно  вiзьмуть?  -
тихо спитав Степан Петрович. - Чи не стане вона дужчою за iдею  комунiзму?
Вона,  кажуть  автори  цi??  iде?,  конкретнiша,  наявнiша,  спокусливiша,
зрозумiлiша масам.
   - Значить, капiталiсти пiшли б на самолiквiдацiю? - з цiкавiстю  спитав
Строганов.
   - А що ж? Деякi ?хнi iдеологи вже кажуть: коли б виразно стало питання:
або комунiзм i з ним криваве знищення капiталiстiв як  кляси  й  як  людей
плюс ру?на свiту й страждання всього людства - або трудова  колектократiя,
себто  повiльне  поступове  переформування   людського   господарства   на
справедливих, як казав папа римський, пiдставах i вiдшкодовання  приватних
капiталiстiв за справедливою оцiнкою, то вони в бiльшостi сво?й прийняли б
колектократiю. I стали б, може, ?? цiнними робiтниками i захисниками, хто,
мовляв, зна??
   - I тодi, значить, поставили б Росiю на колiна, вихопили  б  у  не?  ??
велику мiсiю владарки свiту, звели б ?? на колишн?  становище  поплентачiв
Заходу? I ?? роздерли б на шматки?  I  всi  цi  Укра?ни,  Грузi?,  Естонi?
"самостiйно" наплювали б на не? з лона свiтово? федерацi??
   Строганов устав i, дивлячись на Зiнчука гострими очима, сталево сказав:
   - Нiколи цього не буде! Сталiн нiколи на це не пiде! Навiть  деякi,  не
всi звичайно, нашi вороги, росiйськi емiгранти, демократи й соцiялiсти,  i
тi признають йому заслугу, що вiн не  допустив  до  "расчленения  России".
Навiть вони плюють на ту свiтову федерацiю разом з ним.
   Степан Петрович витер долонею пiт на чолi й тихо, майже пошепки спитав:
   - А як Сталiн усе ж таки  пiде?  Ради  миру?  Строганов  раптом  пильно
подивився на журналiста Зiнчука, пiсланця "Правди", себто Сталiна,  i  теж
тихо сказав:
   - Ви дума?те? Ви щось зна?те?
   - Я нiчого не знаю, - ухильним тоном вiдповiв пiсланець.  -  Я  просто,
виконуючи завдання, питаю вас: як Сталiн пiде на  це,  то  що  ми  повиннi
робити?
   - Сталiн не пiде на це! - злiсно вирвалось у Строганова. - Не  пiде,  я
вам кажу!
   I вiн навiть рвонувся вбiк i зробив кiлька крокiв до столу. Потiм вмить
повернувся назад, майже пiдбiг до Зiнчука i крикнув йому в лице:
   - А як вiн пiде на це, то ми, всi руськi люди... Вiн раптом  зупинився,
прокашлявся i взяв з ребра попiльнички недокурену сигару в рот.  Журналiст
Зiнчук пильно стежив за ним  i  ждав.  Строганов  глянув  на  годинника  й
злякано скрикнув:
   - О, я запiзнився на засiдання! Це всi  вашi  запитання?  Iваненко,  не
хапаючись, пiдвiвся й вiдповiв:
   - Так, це всi мо? запитання. Дякую сердечно за вiдповiдь.
   - Але це ж iнтерв'ю, розумi?ться, не для друку? - тривожним, не тим уже
певним i владним тоном, спитав Строганов.
   - Ну,  розумi?ться,  розумi?ться!  -  не  тим  уже  запобiгливим  тоном
вiдповiв журналiст Зiнчук. Могутнiй Семен Семенович Строганов, вiце-король
Укра?ни, нащадок росiйських завойовникiв,  непевно,  скоса  поглядаючи  на
лице паршивенького журналiста, сам провiв його аж на ганок i ще раз  мiцно
потиснув йому руку.  Журналiст  Зiнчук  спокiйно  пройшов  повз  сторожеву
охорону й ввiчливо злегка уклонився ?й.
   I того ж дня надвечiр iз кiмнати журналiста  Зiнчука  швиденько  вийшов
якийсь чоловiк з клуночком пiд пахвою i замкнув за собою дверi. На  головi
в нього була старенька жовта кепка, на тiлi потерте, пiдлатане убраннячко,
з-пiд  якого  на  ши?  виглядав  комiр  синьо?  полиняло?  аж  до   бiлого
косоворотки. Лице було  вкрите  якимись  плямками,  зморшками,  пiд  носом
стирчали руденькi коротенькi вусики.
   Проходячи  повз  одчиненi  дверi  готелю,   вiн   зробив   очима   знак
управителевi i хапливо вийшов на вулицю. Наздiгнавши автобус,  який  якраз
повiльно йшов бiля тротуару, вiн ускочив у  нього.  Сiвши  всередину,  вiн
пригорнув, як дитину, до грудей собi тiсно набитий клуночок.
   На кiнцi вулицi автобус завернув униз  до  Днiпра  на  Подiл.  Iваненко
ввесь час уважно придивлявся до перехресних  вуличок.  Нарештi,  впiзнавши
щось нiби знайоме, вiн на наступнiй зупинцi вийшов з вагону й пiшов назад.
Це був робiтничий квартал (трiшки вiдмiнний вiд того, де  жив  Строганов).
Будинки тут були старi, бруднi, притуленi  один  до  одного,  деякi  вiкна
залiпленi папером, замiсть скла.
   Але Степан Петрович дивився на них зi зворушеним усмiхом в очах:  тi  ж
бо самi, що  були  тридцять  рокiв  тому,  неначе  не  було  нi  вiйн,  нi
революцiй, нi стiлькох усяких змiн i катастроф  життя.  От  тiльки  деякi,
видно, полисiли, загубили штукатурку, деякi послiпли,  деякi  присiли  вiд
старечих недуг. Ось i той самий завод, в якому не раз доводилось  йому  на
мiтингах виголошувати громовi промови проти царизму, такий самий  брудний,
чорний, закурений.
   I люди йшли вулицею тi самi, що тридцять рокiв тому, тiльки й вони  теж
стали немов старшi, бруднiшi, подертiшi, в тих самих кепках, хусточках,  у
стареньких, латаних i просто дiрявих пiджаках, або спiдницях. I обличчя  в
них були тi самi, стомленi,  нуднi,  заклопотанi,  понурi,  то  п'янi,  то
тверезi, всякi, тiльки не веселi.
   Аж ось i той самий будинок, що його шукали очi з  вагона  автобуса.  Аж
серце завмерло вiд нiжности й хвилювання. I ворота тi  самi,  i  халабудка
двiрника, i те саме, як велетенський колодязь, вузьке подвiр'я  мiж  двома
чотириповерховими будiвлями. В глибинi його  повинна  бути  одноповерхова,
довга, порiзана на кiлька частин, як велетенська ковбаса, будiвля. ?  вона
чи нема?
   Степан  Петрович  зайшов  у   ворота   й   жадно   подивився   в   глиб
колодязя-подвiр'я. Так, ?, сто?ть вона,  наче  тiльки  вчора  покинув  ??.
Сто?ть зворушливо стара, брудна, темна, смердюча, як i тридцять рокiв тому
була.
   Але  тут  iз  дверей  великого  будинку  вийшов  чоловiк  з  обмотаними
ганчiрками (замiсть чобiт) ногами, з сiро-сивою бородою i з мiтлою в руцi.
Побачивши Степана Петровича й озирнувши його з кепки до старих,  стоптаних
черевикiв, вiн суворо, тоном сторожi особняка Строганова спитав його:
   - Тобi чого, гражданин?
   Гражданин вийняв iз кишенi кiлька монет  i  з  ласкавеньким,  привiтним
усмiхом добрих очей пiдiйшов до охоронця.
   - Прошу вибачити, що турбую вас... - сказав вiн i навiть злегка  пiдняв
кепку. Та тут  же  взявши  руку  двiрника,  тикнув  у  не?  монетки.  Така
ввiчливiсть  гражданина  виразно  зм'якшила  суворiсть  охоронця   i   вiн
поблажливо сховав грошi в кишеню.
   - Тут усяка шантрапа  швендя?,  так  i  на  порядних  людей  доводиться
гримати, - немов би вибачаючись, сказав вiн.  -  А  вам  чого  желательно,
товаришу?
   Товариш прихилився до нього й з ласкавою та?мничiстю проговорив:
   - Та я желав би  просто  спитать,  чи  вже  вернувся  з  роботи  Григор
Криниченко?
   - Який Криниченко? - здивувався двiрник. - Гм! Таких у нас нема?.
   - Тю, переплутав! Та отой, що живе он-там у тiй пристройцi,  в  крайнiй
кiмнатi.
   - А, Юхим Бiленко?
   - Так, так, так! Юхим же, Юхим, а я Григор. ?х тро? братiв,  так  я  ?х
переплутав. I жiнка в нього... як ??? Ганна нiби?
   - Е, нi, Оксана.
   - Так, так, так: Оксана! То в Григора Ганна,  а  я...  Я  ?хнiй  родич,
зна?те. Здалеку ?ду, та оце за?хав. Так що вони, мабуть,  вдома  тепер?  З
роботи вернулись?
   - Та вже, мабуть, i повечеряли. Вже не рано. Справдi в  "колодязi"  вже
сутенiло.
   - А де ?хня квартира?
   - Та он - та ж таки крайня. Аж у кiнцi пристройки.
   - Ну, спасибi. От таки знайшов. Треба вiдвiдати. I, вийнявши ще  кiлька
монет, зрадiлий родич втиснув ?х у безвольно, покiрно звислу руку охоронця
ладу. Той зворушено розсунув усмiхом зарослi сiрою щетиною уста й винувато
сказав:
   - Та не безпокойтеся, товаришу. Он та сама крайня. Вони  всi  вдома,  i
Юхим, i Оксана, i дiтки ?хнi. Отак просто йдiть...
   I вiн  ще  щось  говорив  навздогiн  родичевi,  але  той  iшов  уже  не
озираючись повз "пристройку", повз  дверi  й  вiкна  кожного  роздiлу  ??.
Нарештi пiдiйшов аж до "самого крайнього" й зупинився бiля дверей.
   Гей, дверi були тепер не тi! Дверi були, видно, новi та  ще  й  недавно
пофарбованi сiрою, хорошою, арештантською фарбою. Але вiкно було те  саме,
воно так само, як i тридцять рокiв тому, дивилось на смiтник i кльозет, що
були теж такi самi, як тодi. I запах гут стояв той самий задушливо-гнилий,
огидний. I вiкно було так само,  наче  вiд  цього  запаху,  глухо  запнуте
якоюсь червоною запоною й тьмяно свiтилось.
   Нi, нi, тут усе було трошки iнше, нiж там, у Липках, звiдки вiн  тiльки
що  прийшов.  Але  яким  зворушенням  вiяло  вiд  цього  старого,  рiдного
"колодязя", навiть вiд цього смiтника, вiд цих  подертих  стiн  "особняка"
Юхима Вiденка. В цьому "палацi" колись,  так  давно-давно  i  нiби  тiльки
вчора,  вiн,  Степан  Iваненко,   студент,   член   комiтету   укра?нських
соцiялiстiв-революцiонерiв "здiймав пролетарiят духом правди  й  свободи".
Так само надвечiр вiн непомiтно приходив сюди, так  само  переодягнений  у
стару кепку й подерте убрання. Його вже чекали такi самi, як вiн, безвусi,
молодi, але страшно серйознi, та?мничi личка товаришiв з заводу, i вiн  ?м
годинами розповiдав, що таке соцiялiзм, коли вiн настане на землi, як тодi
люди будуть жити й працювати  в  палацах,  ясних,  уквiтчаних  квiтами,  в
музицi,  в  спокою.  Як  усякi  "пристройки",  "нужники",  злиднi,   вошi,
голодування, пани, жандарми, - все це зникне  iз  землi  на  вiки-вiчнi  й
тiльки тяжкий кошмарний спомин про них лишиться в людей. Тi молодi обличчя
десь дуже тепер постарiлись, згадують його пророцтва  та  радiсно  дякують
йому: адже вони вже дожили до обiцяного ним соцiялiзму. Ось вiн як пахне!
   Степан Петрович люто плюнув i рiшуче постукав у дверi, за  якими  чувся
дитячий плач i сердитий жiночий голос. Вад стуку i плач, i  голос  стихли.
Тодi  Iваненко  надушив  на  клямку  й  потягнув  дверi  до   себе.   Вони
розчинились, i на нього  вiйнуло  iншим  духом,  духом  застояно?,  тепло?
вогкости, якогось варева, тютюну  й  ще  чогось  тяжкого.  "Квартира"  вся
складалась з однi?? кiмнати. В нiй коло дверей була пiч, за пiччю - велике
лiжко, проти нього на пiдлозi - купа лахмiття, з-пiд якого  визирало  тро?
дитячих голiвок. А коло вiкна лiворуч,  проти  печi,  припнувся  стiл.  На
ньому  стояла  невеличка  гасова  лямпа,  бiля  лямпочки   над   листочком
друкованого паперу нахилилась голова хлопчика рокiв  дев'яти.  Бiля  печi,
коло лави з посудом стояла жiнка, худа, довгоноса, гостроока, з  навислими
на щоки пасмами брудно-темного волосся.  А  на  стiльцi,  з  другого  боку
столу, сидiв з цигаркою в ротi чоловiк з  жовто-сiрим  лицем,  з  пукатими
жовтими очима, з жовто-брунатними вусами,  весь  нiби  прокопчений  жовтим
димом.
   Усi голови встромили в Степана Петровича враженi очi й ждали.
   - А чи живi, чи здоровi,_ _Юхиме й Оксано з дiтками?  -  весело  гукнув
гiсть i зачинив за собою дверi.
   Юхим  i  Оксана  перезирнулись.  Юхим,   не   пiдводячись,   пiдозрiло,
непривiтно озирнув гостя i запитав:
   - А ви хто за чоловiк?
   Гiсть озирнувся на дверi, глянув на вiкна i тихо сказав:
   - Знайомий вашого родича.
   - Якого родича?
   - Того, що там... пропада?. В концтаборi.
   - Брата Панаса?! - чи то з жахом, чи з вибухом радости скрикнув Юхим.
   А жiнка випустила з рук просто на пiдлогу мокру ганчiрку й прошепотiла:
   - Боже наш, Боже наш!..
   - Так, Панаса, - хитнув головою гiсть i широко посмiхнувся. I очi  його
так привiтно, так  одверто,  так  по-рiдному  озирнули  всiх,  що  Оксана,
витерши руку об  хвартух,  спустила  заткнутий  за  пояс  подiл  спiдницi,
вiдмахнула пасма волосся й кинулась до гостя.
   - Та заходьте  ж  ближче!  Та  от  сюди!  Та,  Юхиме,  дай  же  стiльця
чоловiковi. Гаврику, тiкай звiдти, сядь коло печi з сво?м ученням.
   Юхим швиденько пiдвiвся, зашамотався й вiд хвилювання не змiркував,  що
мiг же подати гостевi свого власного стiльця. Схопивши звiльненого хлопцем
стiльчика, вiн для чогось пiднiс його наперед,  поставив  з  другого  боку
столу й навiть рукою потер по ньому.
   - Ось тут, сiдайте, прошу вас! -  посмiхаючись  до  гостя  й  показуючи
великi жовтi зуби, прохрипiв вiн закуреним голосом.
   Степан Петрович, мило посмiхаючись, повiсив кепку на кiлок бiля  дверей
i сiв на показаний стiлець, поклавши собi  на  колiна  свiй  туго  набитий
клуночок. Оксана пiдiйшла до гостя ближче й, жадно дивлячись йому в  лице,
тихо, та?мниче спитала:
   - Ну, як же вiн там? Пропада?, кажете? Степан  Петрович  сумно  похилив
голову.
   - Пропада?. Каторжнi роботи.
   - А ви ж як?.. Ви бачили його, чи що? Гiсть понуро посмiхнувся.
   - Та бачив. Разом з ним п'ять рокiв лiс рубали у Сибiру.
   - Боже! Лiс рубали. А вас же за що?  Теж  за  те,  що  вилаяли  ?хнього
Сталiна?
   - Гiрше: самого Ленiна.
   - Одна чортяка.
   - Та я сво? вiдбув, i мене пiсля  десяти  рокiв  каторги  випустили  на
волю. А Панасовi доведеться ще побути...
   - Його ж на п'ятнадцять рокiв... - хмарно вставив_ _Юхим i сiв на мiсце
сина.
   - Та так, так, - згiдно хитнув головою  гiсть.  -  Так_  _от_  _коли  я
виходив на волю, Панас попрохав мене, щоб я вас вiдвiдав  i  розказав  про
нього. Та й гостинцiв прохав передати вам. Ось тут принiс трошки...
   I  Степан  Петрович,  розв'язавши  клуночка,  почав  витягати  з  нього
гостинцi. Юхимовi - добру, синю, з пришитим  комiром  сорочку,  яку  й  на
свята не сором одягти. Оксанi чудову, жовтогарячу кохтину, вiд яко? Оксана
так засяяла й засоромилась, що аж одвернулась. Дiтям - по парi  штанцiв  i
по сорочцi (не знав, що ?  вже  четверте).  Потiм  пiшли  хусточки,  теплi
панчiшки, мило, дзеркальце,  знову  шкарпетки,  знову  хустина.  На  столi
зробився цiлий базар. З пiдлоги  посхоплювались  дiтлахи,  позбiгались  до
столу й жадiбними, дикими очима й руками хапали подарунки й тягли до  себе
з криком, смiхом, плачем. I хто його зна, до чого б воно  дiйшло,  коли  б
батько й мати не повiдганяли дiтей вiд столу й  не  повкладали  назад  пiд
лахмiття. Розпатланi, замурзанi, сiро-жовтi, очманiлi вiд радости й одчаю,
вони не переставали дивитись до столу широкими, блискучими  очима.  Степан
Петрович вiдвернув вiд них свiй погляд,  -  так,  так,  вони  були  трiшки
вiдмiннi вiд тих милих, чудесних, так гарно  зачiсаних  голiвок,  якi  вiн
кiлька годин тому бачив там, на горi, на фонi могутнього кра?виду, дiточок
з такими ясними, одвертими, задоволеними очима.
   Сховавши надзвичайну спокусу для дiтей i ще раз та ще  раз  подякувавши
гостевi, хазя?ни затурбувались: Господи,  чим  же  його  почастувати,  чим
прийняти такого доброго пiсланця вiд мученика-брата? А в хатi ж не  то  що
горiлки чи чогось доброго до не?, а й сухого хлiба нi шматочка.
   Тодi  чудодiйний  пiсланець,   зрозумiвши   замiшання   господарiв,   з
загадковим усмiхом знову розв'язав свою торбу й почав викладати з  не?  на
стiл: насамперед черевату, жовто-бiлу пляшку горiлки,  потiм  темно-зелену
пляшку вина; далi великий буханець  прекрасно?  пшенично?  паляницi,  далi
добрих фунтiв два ковбаси; ще далi велику скибку жовтого сиру; а на кiнець
товсту паперову торбинку цукеркiв. Тут дiти, як тiльки  почули  з  вигукiв
батькiв i брата Гаврика, що там вийшло з тi?? магiчно? торби, не витримали
й вихорем кинулись до столу, як  дика  татарська  орда.  ?х  знову  хотiли
спинити й вiдтягти до лахмiття, але вони вчинили такий вересклий опiр,  що
гiсть  утрутився  i  залагодив  конфлiкт  пропозицi?ю  пiти  на  обопiльнi
поступки: дiтей розсадити на лахмiттю, дати  ?м  по  шматку  паляницi,  по
доброму кiльцю ковбаси, по скибцi сиру, по два  цукерки;  а  за  це  вони,
з'?вши це, повиннi влiзти пiд лахмiття, гарно  вкритись  ним  i  зараз  же
заснути. На тому й стало.
   Гавриковi як старшому було дано його порцiю на припiчку бiля печi,  але
теж з умовою, що вiн там сьогоднi  вивчить  свiй  друкований  папiрчик  на
завтра до школи. Бо як не вивчить, то краще б йому й на свiт не  родитись!
Гаврик понуро прийняв цю умову й почав теж уминати гостевi подарунки.
   Разом з дiтьми не витерпiли й  узялись  ласувати  й  батьки  з  гостем.
Випили по чарцi, закусили так, що аж затрiщала ковбаса в ротi, ухопили  ще
по однiй, та ще по однiй._ _Юхим_ _iз жовто-сiрого став жовто-червоним,  а
Оксана, витерши губи ребром руки,  смачно  й  густо  розцiлувала  гостя  в
обидвi щоки.
   - Та й свято ж ви нам принесли, хай вас Бог благословить  за  нього!  -
сказала вона на закiнчення й розчулено поклала в рот наготовлений цукерок.
   Тим часом Гаврик уже давненько закiнчив сво? святкування i,  як  чесний
контрагент, узявся за виконання прийнято? умови, тобто, пiдсунув  до  себе
друкований папiрець i почав бурмотiти з нього. Пробурмотiвши за  папiрцем,
вiн заплющував очi й намагався повторити напам'ять пробурмочене. Але воно,
видно, не давалося, бо вiн безсило ворушив губами й не мiг  нiчого  з  них
видушити. Накiнець в його повторюваному бурмотiннi почали вже  пробиватись
нотки плачу.
   - Учи, учи! - весь час оберталась до нього  Оксана.  -  Не  вивчиш,  не
дiстанеш бiльше нi ковбаси, нi сиру, нi канахветiв. Учи!
   - Та я вчу-у... - з плачем у голосi згоджувався Гаврик, - так  воно  не
влiза? в голову... I знову бурмотiв.
   -..."В Радянськiм Союзi ти щастя знайшла, ти щастя  знайшла,  ти  щастя
знайшла..."
   I з таким одча?м i люттю повторював це "щастя", що аж гiсть зацiкавився
i запитав:
   - А що то вiн вчить таке?
   - Та отой гiмн Укра?ни ?хнiй... - понуро пояснив Юхим. - Вийшов  наказ,
щоб усi учнi по школах вивчили напам'ять оцей  ?хнiй  гiмн.  Не  гiмн,  а,
звиняйте за слово, чисте г... Ну, а Гаврик наш нiяк не може його напам'ять
узяти. Ну, прокажи нам, що ти вивчив. Прокажи швидше. Ну?
   Гаврик сьорбнув носом, розгладив долонею папiрець i  почав  механiчним,
високим голосом:
   - "Живи, Укра?но, прекрасна i... i...
   - ..."I сильна, i сильна..." - пiдказав батько.
   - ..."Прекрасна i сильна, - повторив Гаврик. - В  Радянськiм  Союзi  ти
щастя знайшла..."
   - Бодай ?м було повiк таке щастя! -  тихо  вставила  Оксана,  а  Гаврик
зупинився.
   - Ну, далi, далi! - пiдштовхнув_ _Юхим._ _Гаврик напнувся i потяг далi:
   - "Мiж рiвними рiвна, мiж... мiж...
   - "Мок вiльними вiльна"... - знову пiдказав_ _батько.
   - "Мiж вiльними вiльна, - пiдхопив Гаврик, -  пiд  сонцем  свободи,  як
цвiт, розцвiла..."
   - Бач, зна?ш. Катай далi!
   Пiдбадьорений похвалою, Гаврик ще напнувся i випалив;
   - ..."I Ленiн осяяв нам путь на свободу, i Сталiн веде нас  до  свiтлих
висот..."
   - Завела б його чума на той свiт вiд нас! - знову подала  свою  реплiку
Оксана. А батько зауважив вибачливо:
   - Ти трохи пропустив. Ну, нiчого, катай далi. Останнiй куплет. Ну?
   Але "останнiй куплет" нiяк не пiддавався натисковi  Гаврика,  i  тiльки
кiнцевий рядок весь час вистрибував:
   - "I в свiт комунiзму  велично  iдем...  I  в  свiт  комунiзму  велично
iдем..."
   - Та що велично iдем, то так... А що ж перед цим було? Забув?
   - Забу-ув...- з плачем вирвалось у Гаврика i крiзь  сльози  вiн  раптом
скоромовкою додав:
   - "I слава Союзу  Радянському,  слава,  в  Радянськiм  Союзi  ти  щастя
знайшла"...
   - Ну, зна?ш що, хлопче, - поставив батько, - лягай спати, а завтра рано
я тебе збуджу i ти ще повториш...
   Гаврик охоче вхопив папiрець i з ним побiг до голiвок, що, як жабки при
березi з жабуриння, виглядали з лахмiття.
   А дорослi знову звернулись до сво?х склянок з вином.
   - Так, та-ак! -  глибоко  зiдхнув  Юхим,  -  знайшла  щастя  Укра?на  в
Радянськiм Союзi, отам воно по лiсах  Сибiру  та  отут...  у  лахмiттях  i
злиднях. Так, так, слава Сталiну, що й казать. Вiн додав на червоному полi
блакитну  смугу  i  гада?  заплатити  нею  за  заграбовану  нашу  державну
самостiйнiсть i наш добробут.
   Степан Петрович пильно,  по  черзi  глянув  на  обо?х  сво?х  хазя?нiв.
Розумi?ться, це були термiти, виразнi, одвертi,  просто  кричущi  термiти.
Тут i без принади та без паролю видно було.  Але  на  всякий  випадок,  чи
просто з цiкавосте вiн, зiдхнувши так само як Юхим, понуро промовив,
   - Ех, нiч нависла над нами!
   - Ой, нiч, ой, тяжка, страшна нiч! - пiдхопила Оксана. -  I  коли  вона
скiнчиться, Господь його зна?.
   - Та, може, колись i скiнчиться?  Правда,  Юхиме?  -  пiдштовхнув  того
гiсть.
   Але Юхим сидiв i все з тим самим виразом  понурого  суму  й  нiчого  не
казав.
   - Боюсь, що нiколи вона проклята не скiнчиться. Хiба що вiйна всiх  нас
скiнчить... - нарештi тихо пробурмотiв вiн. А про "ранок" не згадав.
   Та видно, що вони й не чули нiчого про той бiдний "ранок".  Або,  може,
все ж таки недовiряли? Ну, добре, а якби вони сприйняли "принаду"?
   I Степан Петрович, знову зiдхнувши, почав:
   - А от я чув, що за кордоном люди знайшли  спосiб  знищити  i  вiйну  i
большевикiв та ?хню нiч.
   - Та не може бути?! - скрикнула Оксана. Одначе Юхим тiльки наставив  на
гостя сво? пукатi жовтi баньки i  мовчки  ждав  пояснення.  I  гiсть  став
пояснювати. Бiленки слухали  жадiбно,  але  по-рiзному:  Оксана  весь  час
перепитувала, не розумiла, вiд захоплення сплескувала долонями. А Юхим усе
мовчав, усе дивився жовтим,  понурим  поглядом  у  лице  гостевi  й  курив
цигарку за цигаркою. Нарештi, коли гiсть виставив  головнi  боки  принади,
Оксана не витримала й закричала:
   - Та щоб ото нашi новi царi, маршали, генерали та директори,  та  всякi
iншi сов?тськi пани, щоб вони ото вiддали нам, робочим  людям,  заводи  та
фабрики, колгоспи? Щоб ото вiдмовились вiд усякого панування та розкошiв?!
Щоб перестали нас гнати, як худобу, на каторжну роботу?  Та  де  ж  це  ви
бачили таке?!
   А Юхим спустив очi на стiл i рiшучим, хмарним голосом додав:
   -  Нiколи,  нi  Сталiн,  нi   його   апостоли   не   приймуть   цi??...
колектикратi?, чи як ???
   - Колектократi?, трудово? колектократi?.
   - Нехай колектократi?. Нащо вона ?м?  Хiба  ?м  погано  без  не??  Отже
пишуть про Укра?ну ?хнi писаки: "В Радянськiм  Союзi  ти  щастя  знайшла".
Коли вже ? щастя, то чого його шукати в якiйсь там колектократi?.
   Але Оксана заперечила, чи серйозно чи в насмiшку:
   - А чого ж вони ще в тому гiмнi кажуть, що "Сталiн веде нас до  свiтлих
висот". Значить, ми ще внизу, ще нема нам нi свiтла, нi висот?
   Степан Петрович всерединi  себе  посмiхнувся:  "писакам"  може  здорово
влетiти за такий "ухил", вони й не передбачали, що з ?хнього "щастя" можна
зробити такий простий i логiчний  висновок.  Виходить  не  гiмн,  а  хитра
контрреволюцiя?
   - Iнодi сукини сини, нехотячи, правду  скажуть...  -  буркнув  Юхим.  -
Тiльки дурних тепер уже мало у нас. Треба бути зовсiм  без  розуму  й  без
пам'ятi, скотиною якоюсь, щоб оце наше життя мати за щастя.
   - А вони нас за таких i мають! - пiдхопила Оксана.
   - Тож тiльки худобi можна казати в лице, що вона ма?  щастя,  живучи  в
безпрогляднiй роботi й отаких злиднях та брудi... - I вона повела рукою по
кiмнатi, затримавши ?? на лахмiттях дiтей. - Бо худоба не може плюнути  ?м
у морди ?хнi i крикнути: Брешеш, падлюко ти! Отак  i  ми,  не  можемо.  От
Панас сказав, i погнали проклятi душi на п'ятнадцять рокiв у ще каторжнiшу
роботу, на ще страшнiше  скотяче  життя.  "В  Радянськiм  Союзi  ти  щастя
знайшла"! От так щастя! А ми ще повиннi спiвати й кричати "Слава Сталiну"!
То не скотиняки ми, га?
   Юхим понуро посмiхнувся:
   - Але ж вони нас запевняють, що в iнших кра?нах по Европах, чи навiть в
Америцi, трудящi живуть  пiд  страшним  тягарем  капiталiстiв,  що  там  i
злиднi, i голод, i неволя...
   - Таке мовляв там страхiття, - вставила Оксана,  -  що  нашi  злиднi  ?
чисте щастя.
   - Так це  ж  знову  тiльки  мовчазнiй  скотинi  можна  таке  казати,  -
продовжував Юхим. - А ми ж тепер, пiсля цi?? вiйни, добре зна?мо,  яка  це
брехня. Мiльйони нас були загнанi ними ж таки у тi Европи, i  ми  на  сво?
очi бачили, якi там "злиднi". Коли б у наших робiтникiв чи селян було таке
життя, яке я бачив у робiтникiв та мужикiв у Нiмеччинi  чи  Францi?,  так,
справдi,  сказав  би  "слава"  Сталiну.  Хай  вони  нам   кричать   сво?ми
гучномовцями, що сов?тський народ он як любить Сталiна, хай нам  затикають
рота сво?ми каторгами, а ми все ж таки говоримо. I ми таки слуха?мо й iнше
радiо з Америки чи з Англi?. Та й мiж собою ми все ж таки говоримо, бо  ми
не скотяки. При шпигунах та сексотах ?хнiх ми кричимо ?м славу,  а  промiж
себе, мiж сво?ми, ма?мо iншi слова, от як з вами.
   - О, ма?мо iншi, ма?мо! - грiзно пiдтвердила Оксана.
   - I нехай тепер здiйметься нова вiйна, ми ?м покажемо,  що  ми  зна?мо,
Вони гадають, що вони наших дiтей так замурували й так ?х напихають  сво?ю
пропагандою, що тi нiчого iншого не знатимуть, що й критики у них не  може
бути. Брешуть. Нашi дiти теж не скотяки, вони теж умiють бачити та думати.
А вони бачать, що в одних людей розкошi, а в iнших злиднi, що однi  живуть
у палацах, а iншi в халупах, що однi мають шампанське, а в iнших i на хлiб
нема. Так вони, нашi дiти, можуть i повiрити, що  в  Радянському  Союзi  ?
справедливiсть та рiвнiсть? Та навiть тварина, коли ?й  погано,  то  й  та
брика?ться. А нашi дiти будуть спiвати славу  Сталiну?  Дурнi  вони,  коли
думають так. Ось нехай прийде нова вiйна, ми ?м покажемо, що ми зна?мо  та
хочемо. У ту вiйну тiльки дурний Гiтлер урятував ?х, а то б тепер вiд  них
нi слiду не зосталось би на свiтi.
   - А чим вiн ?х урятував? - спитав гiсть.
   - А тим, що здiйняв у народi проти себе ще бiльшу ненависть,  нiж  була
до Сталiна. Ви там, у сво?й каторзi, не могли бачити, що вiн тут  виробляв
з нами, як вiн нас ще за дурнiшу скотину мав, яке рабство на  нас  наклав.
Комунiсти хоч стараються прикривати його хорошими словами, а  нацисти  так
без усякого прикриття катували нас.
   Та от нехай прийдуть тепер американцi! Коли  не  будуть  такими  самими
дурнями,  як  нiмцi,  коли  дадуть  нам  нашу  самостiйну  Укра?ну,   тодi
большевики побачать, як ми ?х, отих американцiв будемо "ненавидiти".
   - А як вони нам i помiщикiв, i капiталiстiв, i всяких  панiв  привезуть
iз собою, - тихо спитав гiсть. - То як ?х будемо приймати?
   - Нiколи в свiтi! - аж ударив по столу Юхим.  -  Оце  ж  i  була  друга
дурiсть нiмцiв.  Вони  хотiли  замiнити  нам  большевицьких  панiв  сво?ми
панами. А ми на це ?м сказали: "К чортовiй матерi! Нiяких бiльше панiв, нi
чужих, нi сво?х! А тепер ми американцям ще скажемо... "i  нiяких  наймитiв
не хочемо мати в себе, самi собi хочемо бути хазя?нами i робiтниками". Так
же я кажу? Це ж вона ?  ота  трудова...  коле-кго-кратiя,  чи  як  там  ви
кажете.
   - Та так нiби.
   - Ну, от. I коли американцi зможуть оце зрозумiти й схочуть  таку  волю
нам принести, то нехай смiливо йдуть, нехай хоч завтра починають вiйну, ми
?м дамо свою народну армiю, повстанську. Вона в ячейках давно вже ? i вою?
з советами, а тодi повстане  цiла  органiзована  армiя.  Та  не  тiльки  в
Укра?нi, а  й  у  Росi?  та  по  iнших  краях  Радянського  Союзу.  Та  чи
американськi капiталiсти здатнi це зрозумiти? Оце питання. Як ви дума?те?
   Гiсть зiдхнув i сказав:
   - Хто його зна. Це у великiй мiрi залежало б ще й  вiд  того,  чи  вони
повiрили б, що бiльшiсть людей в Радянському Союзi мають  отаку  ненависть
до Сталiна та большевизму, як оце ви кажете.
   - А що, американськi капiталiсти такi дурнi,  що  не  можуть  зрозумiти
тако? просто? задачi, яку й Гаврик може рiшити? - запитав Юхим. - Та яке ж
iнше почуття може бути в наших  радянських  людей  до  большевизму?  Нехай
змiркують. Я заробляю 400 карбованцiв на  мiсяць.  Так?  А  кiло  житнього
хлiба  кошту?  карбованець  двадцять  копiйок.   На   нашу   сiм'ю   треба
чотири-п'ять кiлограмiв на день, скажемо:  6  карбованцiв,  а  на  мiсяць,
значить, 180 карбованцiв. Так? На сам хлiб. Скiльки ж, пита?ться в задачi,
зоста?ться на все iнше? 220 карбованцiв, а дрова самi на мiсяць зимою  500
кiлограмiв коштують 230 карбованцiв. Отже ще й не вистача? на дрова. А чим
же жити? М'яса ми в очi нiколи не бачимо, молоко для дiтей раз на  тиждень
на чотирьох один лiтер купу?мо. А на трамвай, а на городину, а на тютюн, а
на... Про одежу вже й не думати. Дiти голi та босi бiгають  навiть  зимою.
Живемо напiвголоднi, сонця нiколи не бачимо, бабра?мось у  брудi,  диха?мо
смiтником та нужником, з хвороб не вилазимо. Та отак не день,  не  мiсяць,
не рiк, а роки, а без кiнця до само? смерти нашо?. I дiти  нашi  так  само
будуть жити. Оце наше щастя. А там трошки вище  за  нас,  розкошують  нашi
пани,  женуть  автами  по  вулицях,  заливаються  шампанським   по   сво?х
ресторанах, живуть у палацах i  особливих  помешканнях.  Так  скажiть,  на
милiсть, чи треба багато розуму, щоб зрозумiти, яким чуттям такi, як_  _ми
радянськi люди можуть горiти до Сталiна та його партi?? А нас же таких, як
наша сiм'я, ? вiдсоткiв шiстдесят. Значить, мiльйонiв сто двадцять. Трошки
менших, нiж ми злидарiв ?  вiдсоткiв  тридцять.  А  вiдсоткiв  десять  отi
розкошуни-сталiнцi. А до цього додайте мiльйони тих, що по концтаборах, як
от ви, чи наш Панас, пропадають. Та рiдко ж знайдете в нас по Союзу сiм'ю,
в якiй би не було свого Панаса, ближчого чи дальшого. А голод  1933  року?
Мiльйонiв вiсiм у нас в Укра?нi померло вiд нього. Матерi дiтей сво?х ?ли.
Трупи по вулицях валялись. Селяни з сiл бiгли в мiста й просили  милостинi
шматочком хлiба, того самого хлiба, який вони самi робили та який сталiнцi
в них забрали. Хто ж його створив, хто органiзував той голод?
   Юхим витяг жовту, худу руку й крикнув:
   - Сталiн! Сталiн свiдомо, органiзовано створив нам голод,  щоб  загнати
селян у сво? колхози, у свою каторгу тут у нас, в  Укра?нi.  Та  й  спiва?
тепер нам гiмн: "Живи, Укра?но, прекрасна  i  сильна"  бо  "в  Радянському
Союзi ти щастя знайшла".  Так  от,  нехай  американцi  змiркують,  може  в
населення Укра?ни не бути ото? ненависти до  Сталiна  та  його  ладу?  Га?
Може, скажiть?
   I бачачи, що гiсть мовчав, Юхим обурено тикнув у нього пальцем,  неначе
той був американцем.
   - Ага, мовчите? Але вiйна не мовчатиме, вона скаже сво? слово.  I  вони
почують його, нашi пани! Свiт жахнеться вiд нашо? любови до сталiнцiв!
   "Замучимо, замучимо, замучимо"... -  раптом  блискавкою  промиготiло  в
мозку Степана Петровича. Вiн злегка труснув головою, неначе викидаючи щось
iз не?, i спитав:
   - А що ж нам до вiйни робити? Терпiти отак i далi? А як вiйни i  зовсiм
не буде, як Сталiн та Труман якось помиряться, то нам  так  i  помирать  у
каторгах? Адже народ сам, мабуть, не зможе  скинути  большевикiв?  Правда?
Коли б хоч яка-небудь органiзацiя була, щоб було кому керувати народом, як
збунтувався б. Ми там, на каторгах не зна?мо, що  тут  у  вас,  чи  ?  хоч
яка-небудь та?мна органiзацiя?
   I вiн з напруженою хоч i непомiтною увагою зиркнув на Юхима  й  Оксану.
Юхим у понурiй задумi покрутив головою.
   - Нi, щось не чути нiчого за якусь органiзацiю. Злоба,  ненависть  люта
?, а органiзацiя... Так як ти  його  органiзу?шся,  коли  вони  таку  свою
органiзацiю завели, що дiти на батькiв доносять i на каторгу засилають. Нi
партiйнi, нi безпартiйнi, нiяко? органiзацi? завести не можуть; як  тiльки
дво?-тро? закладуть якийсь зародок, так  четвертий  пiдiсланий  провокатор
зараз же вида?  ?х  i  всiх  арештовують.  Зокрема  всi  готовi  на  всяку
органiзацiю. Дайте нам волю, завтра буде мiльйонна партiя.
   - А ви самi тепер якi: партiйнi чи безпартiйнi?
   - Та ми - партiйнi... - неохоче муркнув Юхим.
   - Ох, партiйнi, партiйнi! - гiрко похитала головою Оксана.
   Гiсть здивувався:
   - Партiйнi? А яким же способом вас прийняли  до  партi??  Ви  ж  родичi
"ворога народу", полiтичного в'язня?
   Обо? Вiденки немовби трохи пригнiчено помовчали й ще бiльше похмарнiли.
   - Е, яким способом! - раптом схопився за пляшку Юхим i  почав  наливати
вина. - Колись ми згада?мо ?м i деякi способи, якими вони  втягають  людей
до ?хньо? партi?. Згада?мо i це!
   I, взявши в руку свою склянку, вiн половину  ??  випив  i  поставив  на
стiл. Потiм раптом перехилився до гостя i шепотом сказав:
   - Народ не зможе без кiнця терпiти. Колись мусить  терпець  увiрватися.
Коли нi вiйною, нi  органiзацi?ю,  то  чимсь  iншим,  а  мусить  вiн  себе
рятувати.
   I знову взяв склянку в руку. Але, не пiднiсши ?? до уст, знову поставив
на стiл i прихилив голову до Iваненка. Прихилив, якусь мить так  тримав  i
нарештi ще тихiше прошепотiв:
   - Убити Сталiна i все його Полiтбюро. Оце ?диний, коли так, рятунок.
   Вiн не був п'яний, нi, але змiшана з  вином  горiлка  робила  сво?,  це
виразно було видно. Жовтi загорiлi очi його хижо вп'ялися в лице гостя i з
припухлого рота його ще раз зашипiло:
   - Убити Сталiна! Нема iншо? ради. ?диний рятунок наш.
   - Хто ж це зробить? - теж прошепотiв гiсть.
   - Хто-небудь! Я знаю? Народ, кажу, не зможе бiльше терпiти.  Та,  може,
якийсь таки з його мiнiстрiв... Не стане терпцю та й... Бо всi ж тремтять,
навiть тi, що там "нагорi" коло нього. Або якийсь партi?ць, або  просто  з
народу. Я знаю? Знайдеться. Так, кажу, не може без кiнця  бути.  Не  може!
Мусить настати якийсь кiнець. Та давайте менi бомбу, i я  перший  пiду  на
свою i на його смерть. Як так помалу в нужнику  весь  свiй  вiк  помирати,
краще зразу геро?м померти за всiх. Отак я думаю!
   I, схопивши склянку, Юхим одним духом випив решту вина. Оксана  витерла
рукою очi й теж узяла склянку.
   Ну, тепер Iваненковi не було чого далi лишатися. Вiн ще трохи  посидiв,
потiм умить схаменувся й почав прощатись.
   - Я ж на свiй по?зд запiзнюся!
   - А ви сьогоднi ?дете далi?
   - Та сьогоднi ж. Я ж тiльки щоб вас одвiдати злiз iз свого по?зду.  Ну,
та опiвночi маю другий.
   - А вам же куди?
   - Ну, бувайте здоровенькi. Може, ще коли побачимось.
   - Дай Боже, шоб побачить! - сказав Юхим, потискаючи руку гостевi. - Ну,
спасибi ж вам, що завiтали, що принесли вiсточку про нашого бiдного Панаса
та що так розворушили нас вашою розмовою.
   - Ой, розворушили! Ой, спаси ж вас Цариця небесна! - додала  Оксана  i,
обнявши Степана Петровича, з сльозами зворушення розцiлувала його.
   А в кутку на  пiдлозi  з-пiд  лахмiття  визирали  "жаб'ячi"  голiвки  й
провожали очима хорошого щедрого дядька.
   [Б?лугiн виклика? до себе дружину  Степана  Петровича  та  його  доньку
Марусю i змушу? ?х стати сексотами. Маруся йде за порадою до свого  дядька
Сергiя Петровича Iваненка, який живе разом зi сво?м сином Iвасиком.]
   Маруся  пройшла  до  фотелю,  побачила  Iвасика,  який  не  рухався,  i
запитально-тривожно подивилась на дядька.
   - Ваня - не хворий? - тихо спитала вона.
   - Нi, нi, нi! То вiн так, трошки втомився пiсля гiмнастики в  школi  та
оце трошки задрiмав. Це нiчого, нiчого...
   - О, в такому разi я не  знаю...  -  нерiшуче  i  ще  тихiше  промовила
Маруся. - Я хотiла з тобою, дядю, поговорити про одну... важливу рiч.  Але
коли Ваня спить, то... я боюсь, що ми  його  розбудимо.  I  крiм  того,  я
хотiла говорити з тобою зовсiм наодинцi.
   - Так чого, так чого ж! - швиденько й охоче заговорив Сергiй  Петрович.
- Ми можемо поговорити й наодинцi. Чого  ж.  Давай  ось  вийдемо  на  нашу
"дачу", сядемо на лавочку й поговоримо. На подвiр'? нiкого  нема?,  i  нам
нiхто не буде заважати. Чого ж, чого ж!
   Одначе Маруся вагалася.
   - Коли ж, бачиш, дядю, я не хотiла б, щоб нас бачили разом... А  проте,
Господи, хiба ж я вперше приходжу до тебе? Розумi?ться, ходiм на "дачу".
   I вона рiшуче пiшла з кiмнати. Сергiй Петрович кинув оком на сина, який
не рухався, i вийшов за дiвчиною. Вони сiли поруч на лавi. Сонце ще падало
десь там за будинком i тiнi в подвiр'? були  немовби  в  золотому  поросi.
Вiкна в усiх поверхах були розчиненi й iз них чулися голоси, смiх,  лайки,
звуки звичайного буденного життя.
   - Ну, що ж, Марусенько, давай будемо говорити? - почав Сергiй Петрович.
   Маруся дивилась собi пiд  ноги  й  мовчала.  Потiм  колупнула  передком
черевичка, взутого по-лiтньому на босу ногу,  камiнчик  i  рiшуче  глянула
просто в очi Сергi?вi Петровичу.
   - Ну, дядю, можеш мене привiтати: я вже...  сексотка.  Сергiй  Петрович
знову зробився спокiйним i поважним.
   - Ти жарту?ш чи серйозно? - рiвним голосом спитав вiн, i чулось, що вiн
спитав так собi, знаючи вже, що нiякого жарту тут не було.
   - Серйознiше не може бути, дядю.
   I вона почала жваво, трiшки з напруженою iронi?ю, розповiдати про  свою
вiзиту до Б?лугiна. Сергiй Петрович мовчки слухав ??, не подаючи нi  одним
звуком, нi рухом знаку якого-будь свого ставлення  до  слiв  Марусi.  Коли
вона скiнчила  сво?  оповiдання,  вiн  похилив  голову  i  сидiв  так,  не
рухаючись. Iнодi, немов вивiряючи небогу, зиркав на не? з-пiд лоба,  потiм
знову дивився в землю й напружено думав.
   - Ну, дядю? Що ж менi робити? Колись ти менi сказав, пам'ята?ш, у  нас,
коли тато говорив про  листа  дядька  Марка...  ти  сказав  менi:  "Всякий
комунiст повинен бути сексотом i доносити  навiть  на  батькiв  сво?х  для
партi? i Сталiна. Вище  за  них  нема,  мовляв,  нiчого  на  свiтi".  Таке
приблизно ти казав. I ще, пам'ятаю, додав, що треба слухати  i  виконувати
все, що партiя каже. Ну, от я з тобою погодилась i  без  вагання  прийняла
сексотство. А тепер я думаю: шо ж менi робити? Доносити на тата, на  маму,
на тебе, на всiх вас, як ви щось скажете  не  так,  як  каже  партiя?  Але
звiдки ж я можу знати, так чи не так? Як я можу бути вашим суддею? Що менi
робити, дядю? Я тебе послухала, але тепер не знаю, чи добре я зробила,  що
згодилась.
   Сергiй Петрович пiдвiв голову, глянув дiвчинi просто  в  очi  й  тихим,
рiвним голосом спитав:
   - А що ж ти iнше могла робити, коли тобi було запропоновано?
   - Не згоджуватись!
   -  Значить,  бути  зараз  же  за  непослух  партi?  викиненою  з   не?,
арештованою i... i всяке таке iнше? Бо, значить, ти - не активна, не  щира
комунiстка, а шкурниця, а, може, i та?мний ворог  народу.  А  через  тебе,
може, i тата, i маму,  i  брата,  i  мене  було  б  так  само  викинено  i
арештовано i всяке iнше. То це було б краще?
   Маруся похилила голову, посидiла так i тихо в землю пробурмотiла:
   - Було б не так... гидко, нечесно i... неможливо.
   I_,_ пiдвiвши голову, вона обурено, гаряче прошепотiла йому в лице:
   - Значить, ти радиш менi доносити на  тата,  на  маму,  на  всiх,  кого
люблю? Так?
   Сергiй Петрович не вiдповiдав.
   - Що ж ти мовчиш, дядю? Що ж менi робити, що?? Ти казав  тодi:  "Слухай
старших". Ну, добре, я слухаю. Ти, старший, ти найстарший у  нашому  родi,
нiби батько наш. Ти - професор, ти навча?ш фiзики, хемi? студентiв. Добре.
От я прийшла до тебе прохати навчити мене, тiльки  не  хемi?,  а  що  менi
робити, як менi тепер жити? Почекай, дядю, почекай, дай менi  сказати  вже
до кiнця. Я всi цi днi, пiсля  того,  як  записалась  у  сексотки,  думаю,
думаю, думаю i готова сказитись од дум. Я десять днiв не виходила з  дому.
Я боюсь iти в унiверситет, боюсь зустрiчатись з товаришами, - бо або  вони
сексоти, або я почую вiд них щось таке, що повинна донести. I тепер у мене
виникла сила питань, на якi я не можу собi  вiдповiсти.  Мама  турбу?ться,
бачачи мене такою. Я ?й сказала, що я трохи хвора. Але я хвора  тiльки  на
непевнiсть i страх. Як менi жити тепер, дядю? Як менi тепер  поводитись  з
людьми, як ставитись до них?
   Ну, добре: я - комунiстка,  комсомолка.  Але  невже  я  через  це  мушу
перестати любити сво?х близьких? А я мушу перестати, бо як я  можу  любити
тих, на кого я завтра можу донести, та й яких я сама вже боюсь, бо й вони,
може, вже сексоти? Добре: любити Сталiна, партiю, соцiялiзм. Але невже для
цього я мушу не довiряти  навiть  рiднiй  матерi  або  шпигувати  за  нею,
доносити на не?, вiддавати ??  на  страшнi  страждання?  Морально  це?  От
покiйний Жданов казав, що в комунiстiв нема сво?? моралi. А чия ж ? у них?
Чия? I коли такий авторитетний комунiст, один iз наших вождiв, так  казав,
то кому ж вiрити i за чи?ю мораллю жити?  Нiчого  тепер  не  розумiю.  Мо?
сексотство всю мене перевернуло. I я тепер почуваю себе  такою  самотньою,
самотньою. Я вже навiть  маму  пiдозрiваю.  Тата  нi,  бо  вiн  -смiливий,
чесний, сильний, вiн скорiше пiшов би на муки, нiж бути сексотом, та?мним,
паршивим агентом, провокатором, шпигуном.
   - I разом з собою вiн волiв би потягти на муки i маму твою, i  тебе,  i
всiх нас? - сумно й немов задумливо пробурмотiв дядько Сергiй.
   Маруся скинулась i розпачливо заломила руки:
   - Ну, а що ж робити? Що? Вiддати iнших людей на муки? Ворогiв,  мовляв,
соцiялiзму? Але який же то соцiялiзм, що вимага? таких  вчинкiв?  Чого  ти
мовчиш, дядю? Ти зневажа?ш мене тепер? Чи бо?шся, що я донесу на тебе?
   Сергiй Петрович раптом узяв ?? за руку й сильно стиснув.
   - Не говори дурниць та ще так голосно. А послухай мене. Оце тiльки що з
мiлiцi? вернувся Ваня. Його там сильно били.
   - За що?? - з жахом скрикнула Маруся.
   - Тш-ш! Били "передмовно", щоб одразу сповнити його страхом i  щоб  вiн
не вiдмовлявся.
   - Вiд чого??
   - Вiд сексотства... - пошепки  сказав  Сергiй  Петрович.  -  Так,  так,
Марусенько, хлопця дванадцяти рокiв  били  гумовою  палицею,  щоб  вiн  не
вiдмовився бути шпигуном за сво?м батьком i донощиком на нього.  I  що  ж,
по-тво?му, вiн повинен бути моральним, чесним i не згоджуватись? Га?
   - О Боже мiй! О Боже мiй! - з жахом прошепотiла Маруся.
   - От вiн пiсля цi?? екзекуцi? лежить оце лицем униз i не може сидiти. Я
ще не бачив його тiла. Коли гумовою палицею бити, то  слiдiв,  кажуть,  на
тiлi не лиша?ться, але всi м'язи  напевне  посiченi.  Йому  наказано,  пiд
страхом люто? кари йому i менi, нiкому про це не  розповiдати.  Але  дурнi
люди: не все страхом можна примусити  робити.  Ваня  не  мав  страху  менi
сказати. А я не маю страху тобi про це говорити. Не маю, бо бачу,  яка  ти
?. А крiм того я маю говорити тобi ще про iншi речi. Ходiм у хату.
   I вiн, не чекаючи вiдповiдi, трудно пiдвiвся й пiшов до дверей. За  ним
Маруся. Коли вони ввiйшли в кiмнату, то побачили Iвасика,  що  сидiв  коло
розчиненого вiкна боком, на стегнi бiля столу, поклавши на  нього  голову.
Вiн зараз же пiдвiв ?? й голосно сказав:
   - Я все чув, що ви говорили. Але я не пiду доносити в мiлiцiю.
   Маруся швидко пiдiйшла до нього, обняла його за плечi i, пригорнувши до
себе, стала жагуче цiлувати його в чоло, в голову, в лиця.  Iвасик  тiльки
похитувався й сильно стискував ?? за руку.
   - А тепер, дiти, - сказав Сергiй Петрович, - ми зробимо  так:  зачинимо
вiкно, щоб нiхто звiдти нас не чув,  переведемо  Iвасика  на  його  лiжко,
покладемо його так, щоб йому було зручно,  а  самi  сядемо  коло  нього  й
трiшки поговоримо.
   Iвасик не протестував. Вони  так  i  зробили.  В  хатi  вже  починались
сутiнки, але лямпа зо столу заганяла ?х у кутки. Рухи в дядi Сергiя  були,
на диво Марусi, не такi як звичайно, не шамотливi,  а  незвично  повiльнi,
поважнi, i руки злегка тремтiли.
   - Ну, от. А тепер, Марусино, та й ти, Iвасику, слухайте  пильно,  що  я
вам казатиму. Хто зна, чи доведеться ще говорити отак, та що буде  з  нами
завтра. Бо я бачу, голуб'ята мо?, що на нашу родину почалось уже  серйозне
полювання. Тому, поки ще не пiзно, я хочу переказати вам мiй досвiд i  мо?
знання, може, вони вам на що-небудь здадуться, та, може, коли ви вцiлi?те,
передасте далi тим людям, якi житимуть пiсля нас. Я  не  думаю,  що,  коли
мене арештують, то арештують i вас. Отже...
   - Але за що ж тебе i нас мають арештувати?! - скрикнула Маруся. - Ти  -
член партi?, професор.  Батько  так  само,  член  Верховно?  Ради.  Що  ми
зробили?!
   - Тшш! Не так голосно такi слова кажи. Ми нiчого не зробили,  але  вони
думають, що ми можемо, що здатнi зробити. I  цього,  дитино,  досить,  щоб
нас... "знешкодити".
   - Без жодних доказiв?!
   - Для них найкращi докази в доносах ?хнiх сексотiв.
   - Значить, я можу тепер кого-хоч загубити сво?ми доносами?
   - Так, од тво?х доносiв багато буде залежати,_ _?х перевiрять,  i  коли
вони хоч  трошки  пiдтвердяться,  загине  той,  на  кого  ти  донесеш.  Не
пiдтвердяться, тебе вiзьмуть на пiдозру i ти можеш загинути. Бо,  значить,
i ти непевна.
   - Вибач, дядю, я не зовсiм розумiю. Хто ж ? для них певний? Тi,  що  не
арештованi?
   - Нi, не так. Певнi тi, що не м о ж у т ь шкодити.
   - А якi ж не можуть шкодити?
   Сергiй Петрович помовчав i тихо-тихо вiдповiв:
   - Тi, що зв'язанi, скутi, що не можуть рухнути нi пальцем проти  влади.
Звичайно, не фiзично скутi,  а  морально,  не  фiзичними  кайданами,  а...
чимось iншим. Правда,  ?  скутi  й  фiзичними  кайданами,  в  концтаборах,
тюрмах, каторгах. Але  часом  духовi  кайдани  мiцнiшi  за  фiзичнi.  Так,
дiвчино, люди волiли  б  мати  фiзичнi  кайдани,  пiти  в  концтабори,  на
каторгу, анiж бути в кайданах духових. Та не сила ?м порвати ?х. Не сила!
   I Сергiй Петрович кумедно крекнув i знову замовк. А два обличчя впилися
в нього двома парами очей i ждали.
   - А якi ж то духовi кайдани, дядю? - нарештi тихо кинула Маруся.
   Сергiй Петрович пильно по черзi подивився на дiтей,  немов  перевiряючи
?х. I з гiрким усмiхом проговорив:
   - Якi кайдани? Дуже простi: любов i страх. Любов до себе чи до iнших  i
страх за себе чи за iнших. Любов до себе - це насамперед любов  до  життя,
яке б воно не було. Це найвищий закон тi?? сили, що нас створила. В  науцi
ця любов зветься iнстинктом життя,  або  iнстинктом  его?зму.  Запам'ятай,
Iвасику: iнстинкти. Це - величезнi сили. Всяка жива  iстота  ма?  iнстинкт
життя i, хоче чи не хоче, мусить пiдтримувати його всiма  засобами:  ?жею,
одежею, примiщенням. I коли якийсь ворог вiднiма? цi засоби, в не? виника?
страх за сво? життя. Тодi ?? iнстинкт кричить,  гвалту?,  примушу?  iстоту
тiкати вiд ворога або боротися з ним усякими способами.
   Та ? ще iншi загрози iстотi:  наприклад,  фiзичнi  страждання,  фiзичнi
болi. Через те от бува?, що, коли живу iстоту б'ють, завдають ?й фiзичного
страждання, то у не? теж виника? страх. В бiльшостi випадкiв люди коряться
тим, якi ?х б'ють, виконують усякi ?хнi вимоги, признаються в усьому, чого
й не робили, стають сексотами, шпигунами за близькими людьми,  зрадниками,
катами, убивниками iнших людей. Оце однi кайдани.
   А ? ще й iншi. Це - любов до дорогих  людей,  страх  за  них,  за  ?хн?
життя. Страх за ?хн? життя у батькiв, наприклад, такий, що вони готовi  на
все, щоб урятувати сво?х дiтей вiд мук. Добре це  чи  погано,  це  -  iнше
питання. Але це так. I тому тi, що мають змогу  загрожувати  життю  дiтей,
можуть використовувати цю силу iнстинктiв на свою користь. Так  само  "тi"
використовують любов дiтей до батькiв i через не? беруть дiтей у  кайдани.
?, звичайно, i такi батьки i такi дiти, у яких  любов  до  себе  перевищу?
все, якi через страх за себе чи за якiсь вигоди собi готовi продати  сво?х
батькiв або батьки сво?х дiтей. Це бува? не так i рiдко, на жаль.
   - У нас у школi один учень донiс на свого батька,  що  той  нiби  робив
саботаж на заводi, - тихо проговорив Iвасик. -  Так  батька  арештували  i
заслали в каторжнi роботи, а синовi дали двi тисячi рублiв i  велосипед  у
нагороду за геро?зм. Його дуже  вихваляли  всi  й  ставили  нам  учням  за
приклад.
   - I нiхто йому не розбив морду? - теж тихо спитала Маруся.
   - Ого, нехай би хто спробував, так того зразу ж було б так само заслано
на каторжнi роботи. Маруся хмарно хитнула головою.
   - Так, страх за себе. Все страх, все страх! I раптом рвучко  вернувшись
до старо? теми, вона рiшуче сказала:
   - Ну, дядю, ти все ж таки вiдповiдж на мо? запитання. Я  без  цього  не
пiду вiд тебе.
   - Будь ласка, питай... - сказав Сергiй Петрович i в задумi почав мацати
себе по кишенях.
   - Ти щось шука?ш, дядю?
   Дядьо схаменувся i перестав мацати.
   - Нiчого, це я так.  Я  недавно  покинув  курити  й  тепер,  коли  мене
що-небудь трошки схвилю?, хочеться курити. Та це нiчого, ти питай.
   Маруся серйозно вдивилась у дядя й сказала:
   - Добре. Так от, перше запитання, на яке ти не вiдповiв: чим  саме  ми,
Iваненки, можемо бути шкiдливими партi? й владi? Ми викону?мо, наскiльки я
знаю, все, що вимага?ться вiд нас. Ми працю?мо, ми платимо партiйнi внески
й державнi податки, ми ходимо на зiбрання, ми голосу?мо. Ми навiть  нiколи
у себе радянських анекдотiв не розповiда?мо, хоча я ?х  дуже  люблю,  коли
вони дотепнi. Я просто не розумiю, чим ми можемо  бути  здатнi  на  шкоду?
Чим, дядю?
   Сергiй Петрович чудно й пильно подивився на Марусю. Потiм тихо й  сумно
вiдповiв:
   - Правдою, дiвчино.
   - Правдою?! Не розумiю. Якою правдою? Про що?
   - Про все. А надто про те, що робить партiя та  влада,  як  живе  народ
наш, що дi?ться в свiтi, про все життя взагалi.
   - Хiба партiя каже нам неправду?
   - Неправду, дiвчино.
   - Для чого??
   - Для  того,  щоб  сховати  дiйснiсть,  щоб  не  викликати  проти  себе
недовiр'я й обурення населення, щоб легше зберегти свою владу над ним.
   - А хiба дiйснiсть така погана?
   - Дуже погана, Марусю. Дуже погана.
   - Чим саме?
   -  Стражданнями,  несправедливiстю  величезно?  маси  людей.   Нищенням
правди. А що таке правда, спита?ш ти мене? Правда  чи  справедливiсть,  це
теж закон життя. Це, Iвасику, теж немов би iнстинкт, себто сила в  нас,  з
якою ми родимось на свiт, яку ма?мо в спадщину вiд  наших  далеких-далеких
прадiдiв. Коли тобi, Iвасику, було три  чи  чотири  роки,  ти  вже  сильно
вiдчував неправду,  несправедливiсть.  А  я  тебе  нiколи  не  навчав  так
вiдчувати. Ти  плакав  i  кричав,  коли  бачив,  що  кому-небудь  робилась
несправедливiсть. Та навiть у деяких  розумнiших  тварин  ?  цей  iнстинкт
правди. Отже кожна людина, хоче вона чи не хоче, зна? про це чи  не  зна?,
носить  у  собi  цей  закон  правди  -справедливости.  Тiльки   в   одних,
здоровiших,  нормальнiших  людей,  вiн  дi?   дужче,   iмперативнiше,   як
говориться по-ученому, а в iнших, хворiших, ненормальнiших - слабше.
   - То, значить, партiя хвора, а ми здоровi7  -  здивовано  поширила  очi
Маруся,
   Сергiй Петрович кинув пильним поглядом на небогу i немовби завагався  з
вiдповiддю. Нарештi злегка покашляв i обережно почав:
   - Бачиш, Марусино, тут виходить одне маленьке непорозумiння. Нам  часто
кажуть: "партiя дума? так i так", "партiя  хоче  того  чи  того",  "партiя
наказу? те чи те", все партiя, партiя. А в дiйсностi партiя як така, себто
отi мiльйони людей, що в нiй  записанi,  нiяких  постанов  чи  наказiв  не
видають i нiчого до появи цих наказiв не знають про них.  За  них  роблять
постанови i накази так званi "вождi партi?", якийсь, може,  десяток-другий
людей. Отже казати, що "партiя хвора чи здорова", не  можна.  В  партi?  ?
багато здорових, нормальних людей, здатних на правду, на справедливiсть, у
багатьох партiйцiв оцей закон погодження сил дi? досить правильно, i  вони
часто страждають од того  непогодження,  яке  помiчають  або  навiть  самi
примушенi робити, примушенi чи то страхом, чи любов'ю.
   Але в партi?, як я сказав, ? отi вождi,  отi  десятки  людей,  якi  все
вирiшують, постановляють,  карають.  У  них  отой  закон  правди  дi?  вже
неправильно, вiн  у  них  уже  забитий  iншими  силами,  а  головне  силою
надмiрного   себелюбства,   розбухлим   iнстинктом    его?зму.    Iнстинкт
себелюбства, его?зму, Iвасику, необхiдний для життя. I вiн ? у всiх  живих
iстот. Але цей iнстинкт бува? здоровий  i  хворий.  Хворий  оце  i  ?  той
розбухлий, надмiрний, який усе забива? в людинi. I такi  люди,  в  яких  ?
отака хвороба его?зму, вже мало здатнi на правду, вони ?? не можуть або не
хочуть бачити, бо вона не погоджу?ться з ?хнiми iнтересами. Тому  вони  ??
не люблять i за не? навiть карають тих, якi не  можуть  ??  не  вiдчувати.
Вони й ?х примушують ?? ховати, робити неправду, вони  й  iнших  калiчать,
роблять ненормальними. Розумi?ш, Марусино?
   I Маруся, i Iвасик не  зводили  очей  з  Сергiя  Петровича.  Iвасиковi,
видно, заболiв лiкоть од його пози, бо вiн  нетерпляче  пiдiбгав  пiд  бiк
собi подушку й сперся на не? всiм тiлом. А Сергiй Петрович, стараючись  не
показати того, спостерiгав ?х обох,  а  надто  Марусю,  з  таким  глибоким
зацiкавленням, з яким  учений  спостерiга?  реакцiю  елементiв  у  якомусь
експериментi, вiд якого залежить усе його життя.
   - То виходить, що Сталiн... - почала було Маруся  i  зупинилась.  Потiм
тихше закiнчила:
   -  ...що  Сталiн  не  любить  правди?  Але  ж   в   iсторi?   компартi?
розповiда?ться,  як  вiн  замолоду  глибоко  вiдчував  неправду  царського
режиму, як вiн боровся з нею, як його  жандарми  арештовували,  тримали  в
тюрмах, у  засланнi,  як  вiн  робив  з  Ленiним  революцiю  за  правду  i
справедливiсть,  за  всiх  експлуатованих  i  бiдних   проти   багатих   i
експлуататорiв. Хiба це - неправда, дядю?
   Сергiй Петрович знову помацав руками по бiчнiй кишенi,  в  якiй  колись
носив тютюн, але тiльки зробив горлом так, наче  ковтнув  щось,  i  поклав
руку на колiно.
   - Так, до певно? мiри це - правда, - обережно вiдповiв вiн. -  Замолоду
люди бувають здоровiшi, чулiшi до закону правди.  Потiм  вони  старiються,
слабшають, всерединi ?х розвиваються iншi сили, якi й  забивають  iнстинкт
правди. А надто такi сили як любов до  влади,  панування,  високо?  оцiнки
себе людьми, до оплескiв, вихваляння, плазування перед ними  iнших  людей.
Ця любов до високо? оцiнки у людей спадкова,  вона  стала  немовби  просто
iнстинктом. От ти, Марусю, поспостерiгай сама себе, i ти помiтиш, що  й  у
тебе ? нахили до того, щоб тебе люди  високо  цiнили,  хвалили,  шанували,
навiть заздрили тобi. Це знов таки навiть  у  нижчих  тварин  помiча?ться,
собаки, наприклад, дуже чулi до оцiнки ?х, дуже люблять, щоб ?х хвалили, i
не люблять, коли ?х лають (не б'ють, а тiльки лають!). Розумi?ться, висока
оцiнка несе з собою всякi вигоди:  пошану,  грошi,  любов.  От  у  нас,  у
Радянському Союзi, дуже вжива?ться оцiнка в роботi, оце наше  соцзмагання,
або в спортi: хто дужчий, хто кращий.
   - У нас у школi весь час змагаються, - вставив Iвасик.
   - I скрiзь люди, Iвасику, змагаються та прагнуть найкращо? оцiнки. I то
добре,  коли  заслуговують  ??.  Але  ?  люди,  якi  високо?   оцiнки   не
заслуговують,  а  бажання  ??  мають  дуже  велике,   навiть   хворобливе,
ненормальне. Так от, Марусю, то правда, що Сталiн у молодостi, коли мав  i
здоров'я i сили, то мав i iнстинкт  справедливости  сильний,  здоровий.  I
заслуговував  високо?  оцiнки.  А  як  почав  старiти,  коли  сили  почали
слабнути,  iнстинкт  правди  почав  приглушуватись  iншими  силами,   отим
себелюбством, славолюбством, владолюбством...
   - Ой, дядю! - скрикнула Маруся. - Так,  виходить,  що  всi  старi  люди
повиннi бути страшними его?стами, себелюбами...?
   - Нi, дiвчино, не всi, а  тiльки  тi,  якi  живуть  у  сприятливих  для
розвитку цих сил обставинах. У нас з тобою тепер нема владолюбства. А  дай
нам владу, дай можливiсть панувати,  командувати,  i  ти  побачиш,  як  ми
швиденько навчимось дивитись на себе як на вищих iстот, бути  владолюбами,
як полюбимо таку "професiю".
   - Але ж багато людей (та  що:  майже  всi  люди)  так  високо  оцiнюють
Сталiна! - аж пiднесла голос  Маруся.  -  Його  ж  так  усi  люблять,  так
славлять. Вiн же справдi такий генiяльний, вiн усiм нам батько. Як же так,
справдi, дядю?_ _Ти_ _несправедливий до нього.
   Експеримент почав  давати  небажанi  й  навiть  небезпечнi  результати.
Сергiй Петрович вдивився в Марусю: очi в не? були  напруженi,  стривоженi,
навiть зляканi.
   - Так, Марусю, ти ма?ш рацiю:  багато  людей  щиро  люблять  Сталiна  й
високо оцiнюють його. I я тобi висловлюю оце не свою думку  про  нього,  а
думку iнших людей. Я стараюсь  бути  якраз  справедливим,  об'?ктивним,  я
слухаю тих i тих, а хто з них ма? бiльше рацi?, це не нам, мабуть, судити.
Так що ти на мене так дуже не накидайся, а послухай уважно.
   - Я готова слухати, але коли ж...
   - Ну, от i добре. Так давай тепер  розглянемо,  що  кажуть  однi  i  що
кажуть другi. Ти, видно, добре зна?ш, що кажуть тi, якi хвалять i  люблять
Сталiна. Але що кажуть iншi, напевно не зна?ш, бо казати  що-небудь  проти
Сталiна, як тобi вiдомо, у нас заборонено. Правда ж?
   Маруся знизала плечима й нiчого не сказала.
   - Так от, давай насамперед проаналiзу?мо, кого ми, звичайно, любимо,  а
кого нi. Ми любимо тих, хто нам добро робить. Правда? А того,  хто  робить
зло i приносить страждання, того ми не любимо, ненавидимо, ла?мо. Правда ж
i це? Так, Марусю?
   Маруся, не знаючи, до чого воно йдеться, ухильно муркнула:
   - Не знаю. Зда?ться.
   - Та певно, що так, це просто iстина. Отже хто  у  нас  повинен  любити
Сталiна? Очевидно тi, кому вiн да? добро. А що таке у  нас  в  Радянському
Союзi добро? Це насамперед добра ?жа, добра одежа, добре помешкання. А зло
- погана ?жа, погана одежа, погане помешкання. Правда? А ти зна?ш, скiльки
людей i нас мають погану ?жу й погане життя  взагалi?  Ти  цiкавилась  цим
питанням?
   Маруся зам'ялась i троки знiяковiло сказала:
   - Я не мала нагоди цим цiкавитись В партi? про це не  говорять.  Але  я
думаю, що ?х не так багато.
   - Нi, Марусино, на  жаль,  ?х  дуже  багато.  А  що  в  партi?  цим  не
цiкавляться i про це не говорять, то це зрозумiло. Спробуй поцiкавитись, i
ти побачиш, що тобi за те буде.
   - То, виходить, що ми, тато, мама, я  i  вся  родина  любимо  i  високо
оцiню?мо Сталiна за  те,  що  ми  ма?мо  добру  ?жу,  добру  одежу,  добре
помешкання? - гостро спитала Маруся.
   Сергiй Петрович немов не помiтив ?? тону й навiть з усмiхом одповiв:
   - А що ж,  хiба  ви  повиннi  за  це  ненавидiти  його?  Це  ж  було  б
ненормально, антиприродно, нiде цього не бува?, за добро не ненавидять.
   Маруся гордо пiдвела голову.
   - Ми любимо Сталiна за те,  що  вiн  робить  добро  всiм  людям.  I  то
неправда, що у нас багато людей погано живуть. Так було колись. Але потiм,
як сказав Сталiн, "жити стало легше, жити стало веселiше". Це його  власнi
слова, як ти напевно зна?ш, а вiн брехати не буде. I вся наша  лiтература,
всi нашi журнали, книги, газети, всi кажуть, що ми творимо щастя у  нас  i
будемо творити його на всiй плянетi. I ми готу?мо  свiтову  революцiю  для
того, щоб знищити соцiяльну несправедливiсть на землi i установити на  нiй
такий соцiялiзм, як у нас. I Сталiн веде нас у ту боротьбу. От  за  що  ми
його любимо, а не за те, що ми ма?мо  добру  ?жу  i  багато  грошей!  Тато
заробля? тi грошi сво?ю працею. I крiм того, вiн член  Верховно?  Ради.  А
депутати  Верховно?  Ради  одержують  великий  гонорар.  Отже  тут  нiяко?
несправедливости  нема?.  Нi,  ми  не  за   грошi   любимо   Сталiна.   Ти
несправедливо кажеш, дядю.
   - Тим краще, тим краще, голубонько!  -  поспiшно  сказав  дядьо.  -  От
тiльки мимоволi виникають деякi питання. От, наприклад, таке: коли ми  вже
ма?мо соцiялiзм i щастя i вже йдемо, як тобi вiдомо, в  комунiзм,  то  для
чого партi?, чи Сталiну, коли хочеш, вживати таких засобiв охорони  нашого
щасливого ладу? Ти сама тiльки що сказала:  який  же  то  соцiялiзм,  коли
треба бути сексотами на сво?х батькiв, посилати ?х, як ти сказала, на муки
i смерть? Як ти дума?ш?
   Маруся стисла золотистi  брови  з  таким  виразом,  наче  хтось  болюче
наступив ?й на ногу, i мовчки  стала  дивитись  убiк.  А  Сергiй  Петрович
знову, немов не помiтивши того, невинно продовжував:
   - Крiм того, чого треба так страшно охороняти свiй  народ,  так  пильно
забороняти  всяку  правду,  коли  вiн  щасливий?  Яка  пропаганда  ворогiв
комунiзму може його переконати, що вiн нещасливий? Га?_ _Ти про це  думала
коли-небудь, дiвчинко?
   Маруся знов нiчого не вiдповiла,  Iвасик  хмикнув,  а  Сергiй  Петрович
продовжував;
   - Так, Марусино, ти ма?ш рацiю, всi у нас хвалять  Сталiна,  всi  звуть
його i генi?м людства, i сонцем плянети, найпрекраснiшим iз людей  за  всю
iсторiю людства. Це так. Але... В яких умовах i для чого тi чи  iншi  люди
так кажуть? Чи дiйсно вони  так  оцiнюють  Сталiна?  Оце  цiкаво.  Та  от,
дiвчино, скажу тобi одверто: от я оце  тiльки  що  на  зiбраннi  учених  i
службовцiв нашо? хемiчно?  iнституцi?  найбiльше  хвалив  Сталiна  i  внiс
пропозицiю послати йому привiтання i назвати його найгенiяльнiшим  хемiком
на землi всiх вiкiв. Мою пропозицiю було прийнято  i  привiтання  послано.
Мене за не? треба було б зараз же арештувати як за нахабний глум з  вождя,
а мо? колеги з заздрiстю дивились на мене i вiтали мене  за  те,  що  саме
менi прийшла така чудесна iдея.
   Маруся  пiдвела  очi  й  з  хмарним  незрозумiнням   зупинила   ?х   на
гостренькому личку дядя Мишки. Воно сумно посмiхалось.
   - Для чого ж ти зробив це? - понуро спитала вона.
   - Для того, щоб випередити сво?х колег, щоб показати,  що  я  найбiльше
люблю й оцiнюю Сталiна. Для того, дiвчинко,  щоб  рятувати  себе  i  свого
сина. Це ж бо ?диний спосiб у всiх нас саморятування.  У  всiх,  дiвчинко,
хто не хоче бути... мученим i знищеним. Всi кричать  i  перериваються  вiд
любови до Сталiна. А бiльшiсть iз них в той же час  смертельно  ненавидять
його i смiються з нього (в душi, розумi?ться).
   - Але за що, за що?? - з одча?м скрикнула Маруся, -  Та  це  ж  вiн  же
найдужчий за всiх вождiв, це ж вiн ма? всю владу, вiн генералiсимус,  вiн,
а не хто iнший. Значить, вiн найрозумнiший, найенергiйнiший, найвiдданiший
справi соцiялiзму чоловiк! I тiльки за це його вибрано  на  такий  великий
пост. Як iнакше могло бути? Як?
   I Маруся з такою тугою i жадобою вп'ялась очима в лице Сергiя Петровича
i лице ?? здалось од цього таким схудлим, що вiн одвернув свiй погляд убiк
i тихо сказав:
   - Так, правда, говорять однi. А другi  кажуть  iнше.  Вони  кажуть,  що
Сталiн - найстрашнiша людина в iсторi? людства. Що  вiн  -  не  тiльки  не
генiй, а просто досить середня людина. Розповiдають, що його  товаришi  по
партi?, надто товаришi Ленiна, називали його "iдеальною середнiстю".
   - Але ж це все ж таки вiн ма? владу, а не вони! Вiн! - уперто й  навiть
злiсно закричала небога. - Його вибрано на вождя партi? й народу, його,  а
не ?х! Це ж усiм видно, це ж факт очевидний!
   Сергiй Петрович все так само сумно посмiхався.
   - Так, це - факт очевидний, i ? люди, якi його пояснюють  так,  як  оце
ти. Але iншi (не я, Марусино, а iншi, я тiльки  переказую  ?хнi  погляди),
iншi пояснюють цей факт iнакше. Вони кажуть, що Сталiна нiхто не  вибирав,
що вiн сам себе "вибрав" на вождя чи диктатора, що вiн повбивав усiх сво?х
конкурентiв, всiх, хто був хоч чим-небудь видатнiший за нього.  Зiнов'?ва,
Рикова, Бухарiна, Троцького, Каменева i десятки старих партiйних товаришiв
Ленiна, творцiв бiльшовицько? революцi?.
   - А чого ж вони не вбили його i не стали диктаторами? Значить, вiн  був
дужчий за них? А дужчий, то значить розумнiший, генiяльнiший! Хiба нi?
   Сергiй  Петрович  стомлено  похилив  голову:   нi,   експеримент   явно
провалювався. Дiвча хапалось за сво? соцiяльнi ласощi й нi за що не хотiло
випустити ?х. I_,_ очевидно, буде захищати ?х  до  цiлковитого  загублення
чуття правди й логiки, якi в початку  розмови,  зда?ться,  досить  виразно
виявлялись  у  не?.  I  чи  не  кiнчить  вона  сво?  аргументи  найдужчим,
найвiрнiшим способом: доносом на нього?
   - Ну, дядю, чого ж ти мовчиш? Чого вiн "лiквiдував" сво?х суперникiв, а
не вони його? Що кажуть критики Сталiна?
   - Вони кажуть, Марусю, що в його суперникiв не було того, що ? в нього.
   - Ага! Я ж це й кажу!
   - Так, Марусю. Критики Сталiна кажуть, що в  суперникiв  його  не  було
тi?? тупости до страждання людей,  яка  ?  у  Сталiна,  що  його  iнстинкт
его?зму  роздувся  i  заглушив  iншi  сили,  наприклад,   чуття   жалости,
спiвчуття, милосердя, яке бува? у всiх нормальних людей, що в  нього  нема
нiякого чуття товариського обов'язку, нiяко? моралi.  А  в  суперникiв  не
було, мовляв, цi?? генiяльно? якости,  вони  були  "слинявi",  як  вiн  ?х
називав, вони не мали, наприклад,  вiдваги  засудити  на  голодову  смерть
мiльйони людей ради партiйно? "лiнi?". А вiн мав. I тому вiн  виявив  себе
дужчим i "найгенiяльнiшим". I то  ж  вiн,  кажуть  критики,  створив  таку
генiяльну систему охорони сво?? влади,  яка  примушу?  дiтей  доносити  на
батькiв, а батькiв на дiтей, яка всiх громадян  Радянського  Союзу  робить
шпигунами, яка вбива? в них  найприроднiшi  чуття  людини,  яка  трима?  в
рабствi, покорi й  вiчному  страху  сотнi  мiльйонiв  людей.  Це,  дiйсно,
надзвичайна здатнiсть! Та коли ж так, дiвчино, коли пiшло на щирiсть, то я
тобi розкрию ще один секрет, все одно! Слухай i ти, Iвасику,  слухай  усiм
серцем.
   Сергiй Петрович машинально полiз рукою в "тютюнову" кишеню й  зараз  же
вийняв ??.
   - Слухайте: вам уже вiдомо, що у мене був iще один брат,  Марко,  i  що
його вбито на каторзi. Вбито, Марусю, як ти зна?ш, при тво?му батьковi, що
вiн його вкусив з ненависти. Брата мого, Марка, Iвасику,  було  заслано  в
каторжнi роботи за те, що вiн брав участь в укра?нськiй  органiзацi?,  яка
боролась за волю й самостiйнiсть Укра?ни. Нас, мене i братiв мо?х  Степана
та ?вгена, було арештовано разом з Марком. Але  нас  не  було  заслано  на
каторгу. Нас усiх, Марка i нас трьох, радянська влада  мучила  й  катувала
цiлий мiсяць. Мене цiлий тиждень годували самими оселедцями  й  не  давали
води, це - звичайний спосiб допитiв у радянських тюрмах. Я губив розум  од
спраги, починав уже божеволiти. Тодi давали менi трiшки води. Потiм другий
тиждень мене тримали в темному кльозетi без сидiння, в якому не було мiсця
щоб повернутись. Твою маму, Марусю, яку було теж арештовано з нами,  щодня
за ноги так само тримали в кльозетi головою вниз у дiрцi i втикали  голову
в страшну гущу. Вона_ _теж_ _почала божеволiти. Тата  твого,  Марусю,  так
само катували. Так само було й Марковi. Але  Марко  все  це  витримав,  не
здався i його заслали на каторгу, на страшнi роботи. А ми всi  четверо  не
витримали, ми всi пiдписали все, що "партiя" хотiла, i  зобов'язались  усе
сво? життя бути сексотами. I такими ми ? й тепер,  Марусю:  i  я,  i  тато
твiй, i мама...
   Тут Маруся раптом упала боком, головою вниз на Iвасеве лiжко  i  гiрко,
жагуче заридала. Iвасик обняв ??, притулився до ?? голови сво?ю головою  i
теж заридав. Сергiй Петрович устав, помацав  себе  по  кишенях,  пiшов  до
столу, пошукав очима, взяв грудочку цукру i поклав  у  рот,  а  губи  йому
дрiбно-дрiбно тремтiли. I так, смокчучи цукор i витираючи очi ребром руки,
вiн ходив од дверей до лiжка Iвасика i понуро думав.
   Роздiл 12
   Нарештi дiти потроху затихли й довго непорушне лежали. Сергiй  Петрович
пiдiйшов до них i сiв  на  свiй  стiлець.  Маруся,  не  пiдводячи  голови,
витягла з кишенi бiля  пояса  хусточку  i  витерла  очi  та  лице.  Iвасик
одсунувся i теж утерся рукавом  сорочки.  Маруся  пiдвелась  i,  дивлячись
кудись повз дядя, хрипко, застуджено i мертво промовила:
   - Що ж нам тепер робити? Сергiй Петрович не зразу вiдповiв.
   - А ти сама як дума?ш? - обережно спитав вiн. Маруся  з  понурою,  злою
рiшучiстю труснула головою:
   - Я вийду з комсомолу i вiдмовлюсь бути сексоткою!
   - А який буде результат? - нiжно  погладив  ??  рукою  по  руцi  Сергiй
Петрович, немов попереджаючи ?? одчай. - Тебе зараз же арештують, вiзьмуть
на допит, замучать, i ти пiдпишеш на себе, на батька, на матiр, на мене  й
на всiх, кого вони тобi назвуть. I нас теж арештують, замучать i,  мабуть,
уб'ють. Оце все, що вийде з твого хорошого, чесного пориву. Нам, дiвчинко,
радянським  людям,  унеможливлено  бути   чесними,   смiливими,   добрими,
правдивими. Це злочинство, за яке ми повиннi платити  страшними  муками  i
смертю.
   - Ну, а що ж менi робити, Боже мiй? -  з  одча?м  скрикнула  Маруся,  а
Iвасик аж перевернувся на спину i  зараз  же  знову  лiг  на  бiк.  Сергiй
Петрович уважно й неспокiйно глянув на сина й знову повернувся до  небоги.
Але не вiдповiв ?й.
   - Ну, що, дядю, ну, що робити? Як же менi поводитись тепер? Я ж  бiльше
не можу так?
   Тодi дядьо злегка перехилився до  не?,  ще  в  такiй  позi  помовчав  i
нарештi ще тихiше сказав:
   - Брехати.
   Маруся незрозумiле наставила на нього великi очi з iще мокрими вiд слiз
стрiльчастими вiями, подiбними до довгих знакiв оклику.
   - Брехати? Кому? Як? У чому?
   - Всiм у всьому. А надто тим, якi нас  мучать.  Це  -  ?диний,  дитино,
засiб нашого самозахисту (зрештою, як i усiх  слабеньких  живих  iстот  на
землi). Ми - окупованi, дiти,  ворожою,  во?нною  армi?ю  Сталiна  i  його
Полiтбюра.  Ми  не  смi?мо  нi  протестувати  проти  ?хнiх  насильств,  нi
критикувати, нi навiть  виявляти  якi-небудь  знаки  невдоволення.  За  це
окупанти мають "право" переможцiв усяко нас карати й без суду убивати.
   Отже   як   бути   окупованим?    Вони    мусять    мовчати,    слухати
завойовникiв-окупантiв, працювати на них i навiть посмiхатись до них. А як
нi, то ?х замучать i перестрiляють. Так бува? раз у раз мiж  завойовниками
i завойованими, це закон вiйни. Правда, ? люди, якi здатнi краще  на  муки
пiти, нiж посмiхатись до катiв. Я вже казав вам про це.  Але  не  думайте,
дiти,  що  всi,  якi  "посмiхаються",  поганi  люди,  продажнi,   боягузи,
безвольнi. Або що вони не розумiють, що роблять. Нi, i воля,  i  розум,  i
чеснiсть ?хня може й готовi не слухатись катiв, готовi йти на  всякi  муки
ради правди й свободи, готовi  навiть  смерть  прийняти.  Але  не  в  усiх
нервова система слуха?ться ?хнього розуму i волi. У  бiльшостi  теперiшнiх
людей вона не така, як була, наприклад, у стародавнього грецького фiлософа
Епiкгета.  Вiн  так  само,  як  i  ми,  попав  у  рабство,  тiльки  не  до
кремлiвських, а до  римських  завойовникiв.  Рабовласник  примушував  його
вiдмовлятись од його вiри, i коли Епiктет не згоджувався, той його  мучив,
бив, колов, викручував йому руки, ноги. А Епiктет тiльки попереджав  його:
"Ой, не дуже калiч мене, адже я не буду здатний працювати на тебе". Та той
не слухав i одного разу так крутнув ногу фiлософа, що  зломив  ??.  А  той
йому й сказав на це: "От, бач, я ж тобi казав. От i  зламав  ногу".  Та  й
усе. I вiри сво?? все ж таки не змiнив. А ми цього не можемо.
   Сергiй Петрович сумно похитав головою i в задумi полiз рукою в тютюнову
кишеню. Вийнявши зараз же руку, вiн глибоко зiдхнув i продовжував:
   - Наша нервова система хворенька, слабенька, вона вiд мук здiйма? такий
лютий крик, таким жахом обгорта? волю, мозок i  всю  iстоту  мученого,  що
заглушу? всi чеснi постанови, всi благороднi й гордi переконання i пха? до
прийняття всякого мерзенного злочинства супроти  свого  сумлiння,  супроти
всього свого найдорожчого i найсвятiшого. От  як  з  нами  трьома  братами
було. А коли вже раз нервова  система  пiддалась  тому  жаху  i  примусила
когось пiти  на  таке  злочинство,  то  вона  йому  вже  бiльше  не  дасть
визволення. Вiд само? згадки про тi муки вона  сповню?  все  ?ство  людини
таким жахом, що губиться  всяка  воля  до  опору.  Для  таких  людей  нема
визволення, хiба що...
   Сергiй Петрович на кiлька секунд замовк i тихiше додав:
   -  ...хiба  що  в  самогубствi.  Менi  доводиться  читати  емiгрантськi
росiйськi  та  укра?нськi  видання.  В  них  деякi  дурнi  називають  нас,
радянських  мученикiв,  негiдниками,  плазунами,  зрадниками,   продажними
людьми й таке iнше, бо  ми  працю?мо  пiд  радянською  владою,  служимо  в
завойовникiв, навiть пишемо  книжки,  навiть  хвалимо  окупантiв.  О,  тим
емiгрантам i чужинцям дуже легко так судити нас! А нехай би прийшли  сюди,
нехай би спробували тут висловити сво? свободолюбнi,  правдивi,  прекраснi
погляди. Чого б вони досягай? Вони навiть пiвслова не встигли  б  сказати,
як зникли б з лиця землi.  Або  ж...  заплазували  б,  зацiлували  б  ноги
Сталiну, захлинулись би вiд сво?х славословiй йому.
   Маруся з усi??  сили  зiдхнула  i,  немов  визволяючись  од  чогось,  з
обуренням покрутила головою.
   - Нi, нi, я все ж таки не можу повiрити! Щоб отой Сталiн, якого  так..,
який так... Ну, хай у нас ? такi, що його  не  люблять,  але  ж  його  так
високо цiнять за кордоном, по всьому свiтi,  навiть  в  Америцi.  Та  я  ж
пам'ятаю,  як  Черчiл  i  Рузвелт  називали  його  весь  час   на   мирних
конференцiях "великим Сталiном", "генiяльним Сталiном". Хiба нi, хiба  нi.
Скажи сам! Скажи!
   Сергiй Петрович посмiхнувся сво?м сумним усмiхом на цей  крик  одчаю  й
неохоче пробурмотiв:
   - Так, Рузвелт i Черчiл були людьми  ?вропейськими,  дипломатами,  вони
мали звичку розмовляти з азiятськими владиками й знали  ?хнi  звича?.  "О,
великий царю, о, пресвiтлий султане! О, сонце сходу й всього свiту, прийми
смиреннi вислови тво?х пiднiжкiв, бiдного Рузвелта i покiрного Черчiла"...
Розумi?ться, тiльки простодушнi, на?внi люди  в  СССР  могли  прийняти  цю
формальну ввiчливiсть за вияв  справжньо?  оцiнки  Сталiна.  Тепер  Черчiл
говорить щось iнакше, а Рузвелт перед смертю висловлювався про Сталiна  як
про людину нечесну, пiдступну, фальшиву, яка свого власного слова шанувати
не може, одне слово, як про  справжнього  й  не  гiдного  жодного  довiр'я
азiята, який шану? i цiнить тiльки брутальну,  фiзичну  силу.  Менi  сумно
переказувати тобi це, дiвчино, бо я  розумiю,  як  болюче  вiруючим  людям
бачити деякi сво? iкони в iншому, нiж ?хн?, свiтлi.
   Маруся аж очi заплющила, щоб не чути, i закричала:
   - Ну, а всi  закордоннi  комунiсти?  А  поети,  письменники,  вченi  на
Заходi, а мiльйони робiтникiв, хiба ж вони не славлять Сталiна? Вони ж  не
дипломати, i вони - незалежнi вiд нього.
   Сергiй Петрович неспокiйно подивився на вiкно й на дверi та  притишеним
голосом сказав:
   - Тихше говорiмо... Закордоннi  комунiсти?  Мiльйони  робiтникiв?  Так,
Марусю, вiра в Сталiна i в наше щастя, створене ним,  у  найтемнiшо?  маси
робiтництва на Заходi ?. Яке це щастя, ми добре  зна?мо.  А  щодо  поетiв,
iнтелiгентiв  усякого  роду  там,  якi  вважають   себе   за   "лiвих"   i
славословлять Сталiна, то краще б не говорити про цих на?вних  i  смiшних,
або продажних i гидких людей. Коли вони щирi, активнi,  вiрнi  комунiзмовi
люди, то хай iдуть сюди творити з нами наш соцiялiзм,  хай!  Чого  ж  вони
волiють сидiти собi по сво?х Францiях, Англiях i iнших буржуазних кра?нах?
Того, Марусино, що вони вже знають, що коли вони справдi чеснi й щирi,  то
вони за свою чеснiсть, щирiсть, правдивiсть будуть  зараз  же  по  при?здi
засланi на Сибiр, у концтабори.
   - Як? - здивувалась Маруся, - вони це знають i все ж таки вважають себе
за чесних?
   - Так, вважають. Ех, Марусино моя, колись i я, i твiй батько, i  убитий
нами Марко - всi ми були чесними на?вниками.  Ми  теж,  повiривши  Москвi,
хотiли творити нове життя, соцiялiзм на Укра?нi й по всьому свiтi, ми,  як
тисячi  iнших  соцiялiстiв,  якi  хотiли  бути  активними,   послiдовними,
самовiдданими iде? визволення соцiяльно-окривджених, ми теж  повiрили,  що
Ленiн, Троцький, Сталiн та ?хнi найближчi спiвробiтники перемогли  в  собi
iнстинкти панування, насилля, що ?хня мета була справдi будування щастя на
землi. Ми пiшли на спiвробiтництво з ними. А вони нас схопили за  горло  i
примусили стати ?хнiми покiрними сексотами, безсловесними, пiдлими рабами,
шпигунами й катами сво?? власно? батькiвщини, нашо? прекрасно? Укра?ни.
   Оце, дiти мо?, та правда, яку ми, мордованi,  закутi  раби,  не  смi?мо
сказати вголос, а тiльки шепочемо сво?м найближчим. Та й то бо?мось: а  чи
цi найближчi не пiдуть зараз до наших катiв  i  не  донесуть  на  нас,  не
вiддадуть нас ?м на новi муки?
   - О дядю! О дядю!! -  розпачливо,  з  пекучим  болем  сплеснула  руками
Маруся. - Якщо це ти про мене... як ти можеш таке про мене думати!  Як  ти
можеш??
   I вона знову впала головою на лiжко Iвасика i затрусилась плачем.
   - Ну, вибач, голубонько,  ну,  вибач...  -  нiяково  забурмотiв  Сергiй
Петрович i почав нiжно гладити рукою ?? плече, - я старий iдiот. Я не тебе
мав на увазi.
   Маруся рвучко пiдвелась, i, не витираючи  слiз,  дивлячись  усiм  сво?м
розчервонiлим лицем у лице дядя, жагуче заговорила спухлими губами:
   - Та я серце сво? закушу зубами, голову розiб'ю  об  стiну,  а  не  дам
нiякими муками витягти з себе нi на кого доноса.  А  ти...  на  тебе...  О
Боже!.. Ну, добре. Тепер ти кажи менi, як менi бути з мо?м сексотством. Що
я повинна казати Б?лугiну? Ну, добре: брехати  всiм  i  в  усьому,  як  ти
сказав. I сво?м, i татовi, i мамi, i тобi, значить?
   Сергiй Петрович застережливо пiдняв палець.
   - Нi, Марусино, обережно. Не так просто  бери  мою  пораду.  Насамперед
зрозумiй як слiд сам принцип. Не  всяка  брехня  добра.  Що  таке  брехня?
Брехня це камуфляж, ховання правди. Нашi окупанти ввесь час уживають проти
нас цього камуфляжу. Вони пiдробляються пiд усе, що ми  цiнимо  i  любимо,
прибирають собi той самий колiр  i  таким  способом  приваблюють  до  себе
довiрливих людей. А потiм хапають ?х i беруть пiд свою владу. Як же нам на
це реагувати? Ми зна?мо, що ? в дiйсностi пiд камуфляжем, але вголос ми не
виявля?мо свого знання, ми пiдтаку?мо,  ми  згоджу?мось,  ми  славословимо
Сталiна за дане нам щастя. Отже, ми брешемо, але ми й о м у  брешемо.  Але
не собi й не сво?м найближчим людям. Розумi?ш?
   Навпаки, ми повиннi дужче за всiх любити правду, тим бiльше,  що  ??  в
нас грабують. I Боже борони брехати самим собi! Брешучи собi, ми  робимось
дiйсними плазунами, пiднiжками, рабами. Такi ? тi  з  наших  письменникiв,
поетiв, якi брешуть самi собi. I не треба брехати й близьким  собi  людям.
Менi ви повиннi казати правду, бо ми вже одне, ми - товаришi до смерти мiж
собою. Але щодо iнших, то треба бути дуже обережними.
   - Навiть щодо тата i мами? - кинула Маруся.
   - Щодо тата, то я поки що нiчого певного сказати не можу. Ми з  ним  не
говоримо на цi теми, хоч i зна?мо один  про  одного,  що  ми  сексоти,  що
iнакше не могли б бути живими i  на  волi.  Тим  паче,  щодо  тво??  мами,
Марусю. Вона була тодi дуже намучена i на все життя стероризована. Коли  б
ти ?й сказала правду, вона б, може, сильно  перелякалась  i  вiд  переляку
могла б наробити велико? шкоди i собi, i всiм нам. Отже ?й я раджу  нiчого
не казати, себто брехати. Ну, само собою, що всiм iншим людям,  товаришам,
приятелям, подругам, всiм  брехати.  У  тебе  ?  який-небудь  залицяльник,
якийсь близький товариш iз комсомолу?
   - О нi, - зробила  зневажливу  гримасу  Маруся.  -  Я  не  люблю  наших
комсомольцiв: брутальнi, порожнi, глупi, з ними нi про що  й  говорити  не
можна.
   Сергiй Петрович зробив рух, немов хотiв спинити ??.
   - Ну, ти так не кажи, дiвчино, про нашу молодь.  Так  нас  за  кордоном
судять. Радянськi люди, а надто молодь, мовляв, его?сти. А тi суддi  й  не
знають, що це може бути тiльки камуфляж  наших  людей.  Розумi?ться,  ?  i
справжнi дурнi та его?сти, де нема? цього добра? Але щоб уся  наша  молодь
була така, це - неможливо, це - протиприродне. Отой  закон  правди  дi?  в
наших комсомольцях  так  само,  як  i  скрiзь  на  свiтi.  Вони  так  само
вiдчувають (i не можуть не вiдчувати!) неправду, несправедливiсть.  Тiльки
вони не можуть, не смiють виявляти цього вiдчування, маючи страх  кари  за
те. I тому вони мовчать, або поводяться брутально, глупо, дико.  Так  само
вони не дурнiшi за iнших, з ними можна було б говорити про всякi речi. Але
про що можна вiльно говорити у нас у Радянському Союзi? Нi про  що.  Нiхто
сво?? думки нi мати, нi висловлювати не смi?, треба повторювати тiльки те,
що наказу? "партiя". Отже хоч-не-хоч,  треба  про  все  цiкаве  мовчати  i
говорити на банальнi, пустi, дурнi теми.  I  всi  спiврозмовники  виходять
немов би дурнями. От ти ?х так i оцiню?ш. А вони, мабуть, тебе вважають за
дурну, порожню дiвчину, бо нiколи не говорять з тобою про  щось  цiкаве  й
серйозне.
   Нi, Марусю, ти не суди так поспiшно людей наших. Але, коли в тебе  нема
серед хлопцiв нiкого близького, то й надалi будь дуже  обережна,  камуфлюй
себе пiд партiйний колiр i спостерiгай, учись розпiзнавати пiд  камуфляжем
свого, близького. I тодi, як розпiзна?ш, потрошку пiднiмай свiй  камуфляж.
Коли вiн так само почне пiднiмати, тодi зможеш ще ближче пiдiйти до нього.
Але без наради зо мною нiяк  не  одкривайся  нiкому,  бо  кожна  радянська
людина може бути сексотом. Чу?ш, Марусю?
   - Чую, дядю... - пригнiчено проговорила Маруся i раптом додала:
   - А хто такi термiти? Може, це - ми?
   Сергiй Петрович посмiхнувся.
   - Марко досить влучно назвав нас. Так, коли хочеш,  ми  -  термiти.  Ми
схованi, ми пiд камуфляжем гриземо ту психiчну тюрму, в  якiй  нас  трима?
Сталiн. До речi, дiвчино: ти не думай, що я, кажучи "Сталiн", маю на увазi
тiльки цю одну людину. Нi, Сталiн це цiлий режим,  цiла  фiлософiя  життя.
Сталiн може померти, але його режим лишиться, i я  так  само  буду  казати
"Сталiн". I коли ми гриземо тюрму Сталiна, то гриземо весь режим. I правду
писав Марко, що термiтiв ? мiльйони. Не  може  бути  iнакше.  Тiльки  вони
мусять працювати в темнотi й не бачити однi одних. Але коли ми  пiдгриземо
всю радянську тюрму i настане слушний час, вона немовби сама собою  впаде,
i ми всi вийдемо на волю i побачимо однi одних.
   I Сергiй Петрович аж руки потер од задоволення.
   - Тiльки гризiмо, дiти, дуже обережно. I нiяк-нiяк нi  в  гнiвi,  нi  в
страху, нi в горi не скидаймо перед окупантом нашого камуфляжу. Нехай  вiн
пiд ним розбере, хто термiт, а хто ?хнiй. Ми всi "?хнi", ми всi -  на  сто
вiдсоткiв "сво?", ми дуже любимо Сталiна, ми навiть не мовчимо, а кричимо,
ми вихваля?мо його поперед усiх. От нехай i розбере Сталiн, чи багато  вiн
ма? "сво?х". Окупанти брехнею нас хочуть затуманити, щоб мiцнiше тримати в
сво?й тюрмi. Добре. Так i ми будемо мати ту саму зброю. Давно вже  сказано
за кордоном, що СРСР кра?на велетенсько?, страшенно?, сталiнсько?  брехнi.
Тiльки той, хто пустив у свiт цю формулу, ще не знав, що там  ?  ще  iнша,
наша, термiтська, брехня, I хто зна?, чия  брехня  переможе.  Так  що  ви,
дiти,  не  сумуйте  i  не  вагайтесь:  наша  брехня  чесна,   самозахисна,
справедлива брехня. Любiть правду в собi i будьте розумнi, хитрi, мужнi  в
брехнi мучителям нашим. Згода, Марусинонько?
   Маруся пiдвела голову, набрала повiтря в груди i шумно видихнула його.
   - Згода!
   - I не будеш каятись, що з сексотки термiткою стала?
   - О нiколи! Я тепер розумiю, що я вже й ранiше вiдчувала щось,  але  не
знала, що i де, i не смiла про це думати. А тепер... О, нехай!  Ми  будемо
гризти тюрму. Правда, Iвасику?
   I вона з бурхливою  нiжнiстю  обняла  хлопця,  який  не  зводив  з  не?
захоплених очей.
   - Ой, сильна правда! На всi сто! - крикнув вiн i аж  поцiлував  Марусю.
Вона вiдповiла йому  гарячим  поцiлунком,  потiм  схопилась,  пiдбiгла  до
Сергiя Петровича i його теж обняла й поцiлувала.
   - Спасибi, дядю! Спасибi. Тепер у мене легко на душi. А як iшла сюди  з
цi?ю сексоткою в свiдомостi,  ну,  хоч  кидайся  в  Москву-рiчку  або  пiд
автобус. Тепер я знаю, що i як робити. А  ти,  дядю,  не  бiйся,  тебе  не
арештують. Iвасик буде ходити до них i камуфлюватись пiд  них.  Правда?  Я
буду те саме робити з нашим Б?лугiним. А коли  б,  дядю,  щось  сталось  з
тобою, ти не бiйся за Iвасика, я його збережу, поки вони  тебе  випустять.
Будь спокiйний. Ну, а тепер я мушу бiгти додому, - там  десь  мама  сильно
турбу?ться, куди я дiлась. Та й ?сти тепер дуже захотiлось. Я  хутко  знов
забiжу до вас i буду тепер часто забiгати. Бувай, дядю! Бувай, Iвасику!
   I, ще раз попрощавшись, обнявши обох, вона  в  тому  самому  пiднесеннi
майже вибiгла з кiмнати. А Сергiй Петрович пiдiйшов до сина, обняв його  i
хотiв щось сказати, але в дверi застукала i в кiмнату вбiгла Маруся.
   - Ой, вибачте, я забула дещо. Дядю, дай менi яку укра?нську  книжку.  Я
хочу вчити свою рiдну мову, яку я забула. Коли я хоч трохи  вивчу  ??,  ми
будемо говорити мiж нами по-сво?му. Правда? Можеш дати, дядю?
   Дядьо почухав кiнчик носа.
   - Гм!.. Що ж я тобi можу дати? Все небезпечне. Хiба  що  Шевченка?  Вiн
дозволений Сталiном. Але все ж таки...  Гм...  Ну,  добре,  дам  Шевченка.
Тiльки не показуй нiкому й ховай пiд  замок...  Нi,  стiй!  Не  ховай.  Як
хто-небудь знайде, то йому буде пiдозрiло: чого раптом ти  схотiла  читати
якогось там хохлацького Шевченка i хова?шся з ним.  Навпаки,  тримай  його
одверто, мовляв, здобула книжку, щоб зазнайомитись з укра?нською мовою, як
ти знайомишся з французькою чи англiйською. Добре.  Ось  i  Шевченко  наш.
Iди, старий, до хитро? термiтки та розказуй ?й  про  нашу  Укра?ну.  Бери,
дiвчино, i бережи.
   Маруся з  пошаною,  так  як  беруть  дорогоцiнну  рiч,  обережно  взяла
товстенький том у шкiрянiй палiтурцi й притулила його до грудей. I ще  раз
сказавши "бувайте!", тепер поважно вийшла з кiмнати, - з  священною  рiччю
бiля грудей бiгти не годиться.
   [Пiд  час   сво??   подорожi   Укра?ною   Степан   Петрович   остаточно
перекону?ться, що  Сталiн  та  його  система  викликають  до  себе  тiльки
ненависть  народу.  В  одному  з  радгоспiв   Iваненка   заарештовують   i
звинувачують  у  тому,  що  вiн  -  американський  шпигун.  Не  витримавши
катувань, Степан Петрович погоджу?ться з цим. Пiзнiше його звiльняють, але
його  здоров'ю  завдано  значно?  шкоди.  При?хавши  до  Москви,  Iваненко
зустрiча?ться з  "Дев'ятим"  i  розповiда?  йому  про  сво?  враження  вiд
зустрiчей  з  людьми.  На  засiданнi  Полiтбюро  "Дев'ятий"   виступа?   з
пропозицi?ю: Сталiн ма? добровiльно погодитись на запровадження  в  кра?нi
системи  "трудово?  колектократi?".  "Вождь   народiв"   утриму?ться   вiд
остаточно? вiдповiдi i обiця? подумати.]

   1950

   [1] Найкраща, аристократична дiльниця Ки?ва.

Популярность: 1, Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GmT