---------------------------------------------------------------
OCR: Ника Попова
---------------------------------------------------------------
ДУМА ПРО НЕВМИРУЩОГО
iсторiя недокiнченого життя
Не плач, мати, не журися!
Не дуже 'го порубано,
Не дуже 'го пострiляно:
Головонька на четверо,
А ножечки на гишечки.
Бiле тiло, як мак, мiло.
Да ?дь понад лугом-Базалугом,
Та понад Днiпром-Славутою!
То як ушкала гудуть --
Ей, то ти сторонися,
А як лебедi ячать --
Ей, то ти озовися,
А як козаки iдуть Днiпром-Славутою --
Ой, то ти об'явися!
(з укра?нських народних дум)
Худорлявий високий хлопець, у сiрому сукняному костюмi переправився
через Днiпро вузьким просмоленим човном, пiдождав на пристанi, поки до
причалу пришвартувався пароплав "Жовтнева революцiя", що йшов знизу, i серед
знетерпеливлених дядькiв та тiток, з кошиками, поштовхався на судно.
Пiднявся по трапу на палубу, довго вибирав собi мiсце й врештi примостився
бiля флагштока, на якiм весело трiпотiв трикутний червоний прапорець.
Юнака нiхто не проводжав. Його рiдне село лишилося на тому березi рiки,
там були його батько й мати, його дитинство, початок юностi, все недовге
минуле. Ось пароплав одiйде вiд пристанi, i все: береги, лози, рiдне село,
батько, мати, друзi -- попливе назад, повiльно, але нестримно посунеться, як
сунеться повеснi щороку крига на Днiпрi.
Пароплав хлюпостався у Днiпрi, як велика бiла качка. Старий капiтан
стояв на мiстку й мовчки дивився на воду, на береги, iнколи його погляд
зупинявся на високiй постатi худорлявого юнака, в сiрому сукняному костюмi,
але це тривало лише мить, i знову капiтан дивився на лагiднi висипи бiлих
пiскiв, на червонi шелюги й густi лози. Повеснi в приднiпрянських лозах
завжди спiвали солов'?. Сво?м тьохканням вони нiби змагалися з шумом
пароплавних колiс. Темними весняними ночами, сповненими запахами прибережних
трав i квiтiв, капiтан любив стояти на сво?му мiстку, слухати солов'?ний
спiв i думати про свою молодiсть.
Тепер було лiто. Соловейки вже давно замовкли. Ночi стали короткi й
теплi. В такi ночi бiльше хилить до сну, нiж до спогадiв. Але капiтан
дивився на того юнака в сiрому костюмi, i якась туга стискувала йому серце,
i молодiсть, його власна молодiсть, раптом глянула на нього з отих
вуглуватих, худих плечей, i його друзi ступнули з далеких-далеких рокiв i
незримо стали поруч.
...Вони тодi ховалися з худобою в густих шелюгах на березi Днiпра. Коли
з'явився перший пароплав, набитий нiмецькими солдатами, хлопцi думали тiльки
про те, аби знайти густiшi кущi. Та ось найвiдчайдушнiший з-помiж них Петько
Коваленкiв не стерпiв:
- Хлопцi, як же воно? Ми в себе вдома, а нiмець пре по самiй серединi
Днiпра, а ми хова?мося?
- Що ж ти з тими чортами зробиш? -- спитав хтось з пастухiв. -- Аби хоч
стрелити було чим...
- Стрелити! -- перекривав його Петько. -- А ти так спробуй!
? вiн спробував.
Прикотив з села передок од воза, приладнав до нього жерстяну трубу вiд
"буржуйки", виставив свою "гармату" в кущах на виднотi, тодi зiбрав пастухiв
з довжезними пугами i навчав ?х ляскати водночас, так щоб здавалося в одне.
Сам же, щойно з'явився ще один пароплав з чужоземною солдатнею, вихопив з-за
пазухи дерев'яне калатайло, позичене у сiльського сторожа дiда Задорожного,
i заторохтiв ним, як кулеметом. Нiмцi, забачивши в кущах "гармату", почувши
"кулемет" i пострiли пуг-"гвинтiвок", забiгали по палубi, зчинили безладну
стрiлянину, пароплав рiзко завернув до правого берега, сiв там на мiлину, а
хлопцi заходилися вiд реготу, хвалили Петька за витiвку, роззухвалено
вигукували:
- От би ще й пароплав затопити!
- Позганяти жолдашню в воду, а самим попливти!
- Ге, попливти! А хто рульовим?
- Хто? Та Петько ж!
- Змiг би, Петьку?
- Може, й змiг, чого там?
- А капiтаном?
- Може, й капiтаном...
Кожен, хто живе на березi Днiпра, мрi? про капiтанство. У Петра сталася
так, як мрiялось.
Давно вже водить вiн пароплави по рiднiй рiчцi, дедалi радше й рiдше
згадуючи про ту давню вiйну, про чужинцiв, про пострiли над Днiпром.
Та от не встигли одспiвати цi? весни солов'?, як почалася нова вiйна.
Капiтан вiв свiй пароплав до Ки?ва i не знав, чи повернеться назад, чи нi. ?
отой юнак, мабуть, теж ?де до Ки?ва i теж, напевне, не зна?, чи вдасться
йому коли-небудь повернутися додому, чи нi.
Юнак повернувся обличчям до капiтана i пiшов просто до мiстка, мабуть,
збираючись спуститися по трапу вниз. Обличчя в нього видалося капiтану
знайомим. Вiн вже десь бачив i оцi темнi великi очi, i очей трохи облуплений
сонцем нiс, i оце круте, як сани-козирки, пiдборiддя.
- Ти не Коваленкiв? -- несподiвано для самого себе спитав капiтан.
- Коваленкiв, - зупинився здивований юнак.
- Василя Коваленка?
- Нi, Дмитра.
- А-а, знав я колись Коваленка, тiльки Василя. Бiля Днiпра разом росли.
- Я бiля Днiпра вирiс.
- Та воно так. Коваленкiв на Днiпрi багато.
- Багато.
- А тепер ?деш?
- ?ду.
- ?хати добре дiло.
Юнак постояв, сподiваючись, що капiтан ще щось скаже, але той i так уже
вичерпав весь свiй запас балакучостi й замовк. Коваленко бачив багато
днiпровських капiтанiв, i знав, що вони люди неговiркi. Цей теж був такий,
хоч попервах можна було подумати iнакше.
Юнак теж, мабуть, не належав до балакунiв. Стенувши плечима, вiн почав
спускатися по трапу вниз. Йти в трюм, в духоту й тiсняву, не хотiлося, i вiн
завернув до першого класу. Дорогу йому перепинила невисока дiвчина в бiлому
фартушку.
- Куди?
- А туди, - махнув у бiк салону юнак.
- Як же вас звати зволите? -- знущаючись, вела далi дiвчина.
- Андрiй, - цiлком серйозно вiдповiв юнак. -- Андрiй Коваленко.
- У нас такими Анурiями всенький трюм набитий, - закопилила вона губу.
-- Квиток у тебе ??
- ? квиток i навiть бiльше, нiж квиток. Лiтер ?. Чула таке слово?
- Подума?ш, лiтер... Та в мене он у третiй каютi генерал ?де, а вiн
менi лiтер!..
- Ну, коли генерал, то тодi я не пiду туди, - вiдступив Андрiй. -- Я ще
живого генерала зроду не бачив. Боюсь.
- Пхi, - сказала дiвчина. -- А я -- так нiскiлечки.
- Та менi й ?хати недовго, до Кременчука, - немов виправдовуючись,
промовив Коваленко. -- Я й на палубi побуду.
- Зараз буде Келеберда, а там i Кременчук, - повiдомила дiвчина, якiй,
мабуть, хотiлося погомонiти з юнаком.
- А що означа? слово Келеберда, ти зна?ш? -- запитав ?? Андрiй.
- Звiдки менi знати, я сама з Канева.
- А "Канiв" що означа??
- Присiкався, наче сам зна?.
- Ого, - засмiявся Андрiй. -- Я все знаю. Я вченим збирався стати.
- Чого ж не став?
- Як чого? Ти ще й пита?ш. Вiйна.
- Пхi, вiйна -- подума?ш, злякалась, -- зневажливо кинула дiвчина й
поправила свiй фартушок.
- Та ти, виявля?ться, мало що розумi?ш, а я час гаю на розмови з тобою,
- засмiявся Андрiй i пiшов вiд ошелешено? дiвчини, навiть не озирнувшись на
не?.
- Подума?ш, вчений, - кинула вона йому вслiд i хряпнула дверима першого
класу так, що забрязкотiла посуда в буфетi.
Андрiй знову вийшов на палубу. Днiпро лежав у синiх сутiнках, тихий i
ласкавий, i не вiрилося, що десь iде вiйна i бомби шматують i землю, i води,
i все живе на них. ? ота дiвчина, бач, не вiрить. А хiба вiрить його батько?
Сьогоднi навiть не прийшов з степу попрощатися з сином. Андрiй ждав батька,
сподiваючись, що вiн от-от прибiжить з поля, але, мабуть, не ладналося щось
у бригадi i вiн так i не прийшов. В Андрiя вже не було часу добиратися
самому в степ, вiн i так спiзнювався на пароплав, тому довелося ?хати не
попрощавшись, не побачившись востанн? з батьком. А ?хав же вiн на вiйну.
Батько вже бачив вiйну. Вiн мерз у Пiнських болотах, ховався у бур'янах
од нiмцiв у дев'ятнадцятому роцi, був поранений петлюрiвцями. Тепер вiн був
упевнений, що вiйна до Днiпра не дiйде. Та й скiльки можна! При
дiдiх-прадiдах була вiйна, i ще зовсiм недавно, за його пам'ятi. Татари,
турки, шведи, поляки, нiмцi -- всi чомусь лiзуть на Вкра?ну. Колись же
мусить бути кiнець. Та й у газетах писали, що будемо бити ворогiв на ?хнiй
територi?. Пострiляють там трошки -- та й годi. Вiн, мабуть, вважав, що
Андрiй не встигне й до фронту до?хати, як вiйна закiнчиться. Може, саме тому
й не прибiг прощатися?
Зате мама старалася. Позичила в сусiдiв маленького чемоданчика,
засмажила курочку, напекла м'яких, бiлих як снiг пампушок, поклала в чемодан
три чистих сорочки, бiлизну. Андрiй смiявся: "Навiщо?" -- "Е, моя дитино, -
сказала мати, - ?деш же в дорогу, мiж чужих людей. Там все згодиться".
?деш у далеку дорогу.. Андрiй стояв i стояв на палубi, i здавалося
йому, що вiн не пливе, а летить над Днiпром, летить швидко-швидко, як вiтер,
i вже залетiв у таку далечiнь од рiдного дому, що нiколи не вдасться йому
добратися назад.
Пароплав хрипко загудiв, завертаючи до пристанi. На капiтанському
мiстку сказали: "Келеберда".
А вiд Келеберди до Андрi?вого села було всього тридцять кiлометрiв. Не
так вже далеко й залетiв ти, Коваленку. Може, повернешся? Адже тобi
шiстнадцять з половиною рокiв, ти йдеш до армi? добровiльно, вiйськовим тобi
нiколи не хотiлося бути, а хотiлося стати вченим. Повертайся, Андрiю, до
маминих пампушок, до свого роботящого й тихого батька, з яким ти навiть не
встиг попрощатись.
Андрiй не вернувся.
Вiн зiйшов з пароплава вночi у Кременчуцi, зразу ж пересiв на по?зд i
мчав далi, на захiд до Ки?ва.
На станцi? Ромодан йому треба було робити пересадку, але пасажирськi
по?зди тут вже не ходили, бо всi лiнi? були забитi вiйськовими ешелонами.
Андрiй довго тинявся по перону, благаючи ешелонних комендантiв "пiдвести до
Ки?ва", але нiхто не хотiв його й слухати.
- Документи ?? -- питали коменданти.
- Та ?.
- Покажи.
Андрiй показував великий пакет з сургучною печаттю. Всi його документи
працiвник райвiйськкомату Кирило Бородавка поклав у цей пакет i наказав
здати в училищi, куди Андрiй ?хав.
- Може там у тебе бомба, в тому пакетi, - смiялися коменданти й
вiдмахувалися вiд високого худорлявого хлопця в сiрому костюмi.
Нарештi Андрi?вi пощастило. На першу путь подали довжелезний товарняк,
повний веселих молодих бiйцiв, що сидiли у вагонах, позвiшувавши ноги, i
спiвали. Комендант ешелону, м'язистий маленький капiтан, в нових рипучих
ременях, одразу ж побiг до чергового по станцi? й став вимагати, щоб його
ешелон одправляли без затримки. Коваленко стояв позаду капiтана й ждав, поки
той викричиться.
- Товаришу капiтан, - сказав вiн, ковтаючи слину.
- Що таке? -- рiзко повернувся капiтан.
- Менi треба завтра бути в Ки?вi, в артилерiйському училищi. Я вже й
так запiзнився на цiлий тиждень.
- Коротше, - спинив його капiтан. - документи ??
- Та ось.
Капiтан узяв пакет, виважив на долонi, потiм швидким, невловимим рухом
перевернув його i одiрвав кiнчик.
- Що ви робите? -- закричав Андрiй. -- Це же секретне!
- А ти хочеш, щоб я возив в сво?му ешелонi якiсь секрети й не знав про
них нiчого, - насмiшкувато глянув на нього капiтан.
Вiн дiстав по черзi документи Коваленка, проглянув ?х, сховав знову в
конверт, оддав його Андрi?вi й поляскав хлопця по плечу.
- Молодець. Вiдмiнник, добровiльно йдеш захищати Батькiвщину. Ходiм, я
тебе десь притулю.
Вiн провiв його до вагона, де бiйцi спiвали "Розпрягайте, хлопцi,
конi", й звелiв:
- Приймайте земляка. Щоб довезли менi його до Ки?ва цiлим i
неушкодженим. Ясно?
Радiсть Андрi?ва була така велика, що вiн навiть не звернув уваги на
останнi капiтановi слова.
На станцiю Гребiнка ешелону не пустили. Семафори стояли обабiч лiнi?,
схрестивши над лискучими рейками сво? залiзнi руки, i марно було намагатися
взнати причину цi?? заборони. Начальник ешелону пробiг побiля вагонiв,
вигукуючи:
- Не висовуватись! Всiм лишатись у вагонах!
А через хвилину звiдкись спереду пролунав тривожний крик:
- "Юнкерси"!
Слово "юнкерс", бридке, мов павук, вже було вiдоме всiм. Андрiй не
вiдчував нiякого страху перед ворожими лiтаками, бо вiн ?х ненавидiв, ще й
не убачивши. Ш коли на станцi?, попереду ешелону, стали рватися бомби,
Андрi?вi захотiлося бодай кра?чком ока глянути на тих проклятих металевих
птахiв, що з зловiсним миттям кружляли над Гребiнкою й сипали на не? чорну,
гримучу смерть. Мабуть, не одному йому захотiлося глянути на те, що робиться
на станцi?, бо з кiлькох вагонiв позiскакували на землю бiйцi i, плутаючись
у густiй пшеницi, яка починалася бiля само? колi? й нiде не кiнчалася,
побiгли вперед.
- По вагонах! -- знову пролунала сердита й рiзка команда. Однак було
вже пiзно.
"Юнкерси" помiтили солдатiв. Вони покинули конаючу станцiю i пролетiли
над ешелоном, як шулiки над беззахисним курчам. Кожному в ешелонi стало
ясно, що зараз благенькi дощанi вагони розлетяться i поховають рiд сво?ми
уламками всiх, хто сидить у них. Крижана рука страху хапала кожного за
горло, виштовхувала з вагонiв, примушувала бiгти подалi вiд по?зда. Вмить
жовта пшениця зачорнiла од безлiчi рухливих цяток людських голiв, i цяток
цих ставало щораз бiльше й бiльше. Тепер Андрiя не могло стримати нiщо. Все
в ньому волало про порятунок вiд неминучо? смертi, i вiн теж кинуся туди, за
тими, що бiгли пахучими пшеницями невiдомо куди й чого.
- Стiй! Куди? -- пролунав над самим його вухом чийсь грубий голос. ?
чиясь мiцна рука вхопила Андрiя за пiджак. -- Не смiй бiгти. Там смерть.
- Пустiть мене! -- закричав Коваленко, намагаючись випорснути з свого
пiджачка i ще не втрачаючи надi? на те, щоб вiдбiгти вiд цього вагона, в
якому вiн себе вiдчував неначе на вогнищi.
- Куди, дурню? -- знову сказав йому той самий солдат. -- Падай!
Справдi, в пшеницi почало творитися пекло. В кiлькох мiсцях над нею
раптом знялися високi, до самого неба, стовпи чорно? землi, вдарили в усi
боки гострi язики кривавого полум'я.
То рвалися першi бомби, кинутi "юнкерсами". А тодi забубонiли кулемети.
? люди в пшеницi почали падати. Вони падали i там, далеко вiд по?зда, i тут,
зовсiм близько вiд вагонiв, так що Андрiй бачив, як на захисних
гiмнастьорках виникають червонi плями.
Кров! Перша людська кров, пролита в нього перед очима.
Коваленко зблiд, ноги в нього пiдломилися, вiн сiв на шорстку вагонну
пiдлогу й затулив рукою очi. Вiн не плакав, нi. Вiт затуляв очi, щоб не
бачити отого чорного, як осiння нiч, диму над бiло-жовтими пшеницями, щоб не
бачити в пшеницях червоного, як кров, полум'я i кровi, червоних, як полум'я
найбiльших у свiтi пожеж.
Вiйна стала на дорозi в юнака. Вона вела за собою страх. Вiйна i страх
з'?дналися в нероздiльну силу. Щоб перемогти вiйну, треба було насамперед
перемогти страх. Ти не злякався, Андрiю? Не вiдступиш? Не забудеш тi??
хвилини, коли страх штовхав тебе назустрiч смертi, i ти рвався i рвався з
мiцних солдатських рук, з рук товариша?
Нi!
Ш ще, й ще бомбили ?хнiй ешелон. ? в Дарницi, де пiсок i сосни, i на
мосту через Днiпро, де бомби, здавалося, падали не з неба, а виринали з
води.
Вночi Андрiй ступив на ки?вський перон. Од вокзалу вела кудись пряма,
широка вулиця, i Коваленко пiшов по нiй. Через сотню метрiв його зупинив
вiйськовий патруль, i два молодi солдати, довiдавшись, що вiн шука? училище,
порадили йому звернути в Ботанiчний сад i там переспати до ранку, бо вночi
вiн однаково нiчого не знайде, до того ж ходити по вулицях заборонено. В
мiстi був стан облоги.
Андрiй зайшов у сад, довго спускався кудись униз, у темнi хащi, i,
нарештi, зупинився бiля невеличкого ставочка, береги якого покривала густа
м'яка трава. Та Коваленко простелив газету, пiдклав пiд голову чемодан i
заснув мiцно й безтурботно, як дитина пiсля макiвки.
Вiн спав бiля ставка, в якому росла не казкова вiкторiя-регiя, ця
неодмiнна прикраса всiх ботанiчних садiв свiту, а найзвичайнiсiнька
укра?нська ряска, дрiбненька лагiдна ряска, хистке плетиво яких легко
руйнують найменшi брижi на водi. Отак i Андрi?ве життя, маленьке життя
нiкому не вiдомого хлопця з надднiпрянського села, було розворушене
вiйськовою колотнечею, i висока хвиля стихi? закинула його аж сюди, в
ки?вський ботанiчний сад. Пiд Коваленком була газета з першими вiйськовими
зведеннями, над ним нависло загрозливе вiйськове небо, готове щомитi
прорватися жахливим свистом бомб. Вiйна обгортала його з усiх бокiв, як вода
утопленика.
Тодi вiн саме косив сiно в плавнях. М'яко деренчала сiнокосарка,
вистеляючи вибалки малюсiнькими, схожими на долоньки з розчепiреними
пальцями листочками гусячих лапок, диркаючи косою по цупкому, як дрiт,
пирi?вi. Гнiдi кобили Баронеса й Мазурка дружно похитували головами в такт
сво?й широкiй розмiренiй ходi, а ?хнi лошата жирували спереду, плутаючись у
сво?х матерiв пiд ногами i вмiло уникаючи довгого Андрi?вого батога.
В обiд вiн мав точити коси з сво?м напарником дядьком Архипом
Нескоромним. Вони завжди точили косу разом, бо Андрiй ще не вмiв сам цього
робити, а дядько Архип працював на сiнокосилцi вже десять рокiв. Але в той
день Нескоромний затримався десь у кузнi, куди вiн по?хав зварювати косогiн.
Андрiй лишився сам на всiй плавнi. Вiн стриножив коней, пустив ?х пастися, а
сам, випивши пляшку молока, що ?? вранцi поклала йому в торбину мати, побiг
до Днiпра купатися. Пити холодне солодке молоко i купатися в Днiпрi -- це
Андрiй любив над усе.
Бiля рiчки вiн роздягнувся, сховав одяг у кущах шелюги i стрибнув у
воду, м'яку, теплу, ласкаву. Вiн поплив на середину рiчки, викидаючи вперед
руки, за кожним змахом вистрибуючи з води мало не до пояса. Згодом вiн лежав
горiлиць i дивився на сонце. Сонце було велике, воно вкривало не лише все
Андрi?ве лице, але й усю рiку, i бiлi коси на ?? берегах, i червонi шелюги.
Яке марнотратство! Андрi?вi хотiлося, щоб небесне свiтило хоч на мить
належало тiльки йому одному, щоб воно ковзнуло теплою хвилею по його устах.
Вiн цiлував ся з сонцем. Це була його давня, ще з дитинства, улюблена гра.
Шум пароплавних колiс примусив Андрiя припинити свою забавку. Вiн
повернувся на живiт i побачив сталево-сiрого буксира, який тяг за собою
чотири баржi. Буксир iшов згори, за течi?ю, iз якоюсь особливою поспiшнiстю
ляпав по водi широкими плицями сво?х колiс. Пароплав швидко наближався,
рiзнокольоровi -- сизi, червонi й жовтi -- баржi гналися за ним,
витягнувшись у довгу на пiвдугу, схожу на райдугу, яку хтось перекинув i
поклав на воду. До задньо? баржi, як це завжди робиться, був прив'язаний
човен. Не роздумуючи, Андрiй поплив наперерiз каравановi, маючи на метi
покататися на отому човнi, що летiв за баржею, мов трiсочка. Вiн добре
вхекався, поки вхекався, поки вхопився нарештi за нагрiтий сонцем дубовий
борт човна, i мало не пiрнув з переляку пiд воду, коли його раптом ударили
по пальцях чимсь твердим. З човна показалася сонна вусата, мов у моржа,
голова, клiпнула на здивованого юнака закислими очицями й сердито сказала:
- Краще ба на фронт iшов, нiж отут дурачишсяБайстрюк!
Андрiй випустив тонкий борт з пальцiв. Вiд несподiванки i образи вiн не
знайшов, що зразу вiдповiсти, а коли зiбрався з думками, було вже пiзно.
Буксир розсипав сво? вiяло барж далеко вiд нього.
Андрiй поплив до берега, одягнувся i, пересмикуючи плечима вiд
свiжостi, побiг до сiнокосилки. Там вiн застав дядька Архипа i свого батька.
Те, що батько прийшов у плавнi, Андрiя не здивувало. Батько був зараз
"безробiтним". Старий Коваленко вважався кращим скиртоправом в колгоспi.
Коли починали звозити снопи на токи до молотарок, вiн викладав з них скирти,
розкiшнi й величнi, мов iндiйськi храми. Пiд час молотьби вiн топтав солому.
Топтав сам, нiкому бiльше не довiряючи цi?? справи, i хоч згодом вiд утоми й
виснаження не мiг навiть злiзти на землю без допомоги, ожереди з-пiд його
рук виходили такi пишнi й прекраснi, як отi паски, що iз печуть матерi сво?м
дiтям весною. Цiле лiто батько був радiсний, жвавий, збуджений i вiд нього
линув якийсь особливий запах. Так пахне всерединi пшенично? соломини, коли
надкусити ?? бiля колiнця.
Пiд час сiнокосу батько клав стоги. Стоги, вивершенi Василем
Коваленком, стояли в плавнях гiнкi й рiвнi, як тополi. Коли восени ?х
починали звозити до колгоспних ферм, старий Коваленко мало не плакав.
Зараз же вiн нудьгував. Жнива ще не починалися. Сiно ще не висохло, щоб
його складати в стiжки. Вiн не мав до чого прикласти сво? руки, якi нiколи
не були без дiла, i через те не мiг спокiйно всидiти на мiсцi. Учора ввечерi
на нiч пiшов у сусiдн? село до брата в гостi, а сьогоднi, бач, повернувся
додому i прибiг у плавнi, мабуть, ворушити сiно.
- Здрастуйте, тату, - привiтався ще здалеку Андрiй. -- Сухе вже сiно?
Вiн ждав, що батько засмi?ться, жартома вила? його i тодi стане казати,
щоб вони облишили балки, а косили на буграх, де сiно вже горить. Але батько
чомусь мовчав. Мовчав i дядько Архип.
"Що з ними? -- подумав Андрiй, пiдходячи.
- Сiдай, Андрушо, - тихо сказав батько. Андрiй сiв, не перестаючи
дивуватися.
- Таке дiло, Андрушо, - знову заговорив батько якимсь чужим голосом, -
нещастя в нас.
- Яке нещастя? -- холонучи, спитав Андрiй. -- Щось з мамою?
- Гiрше, - коротко видихнув батько.
- Що ж можу бути гiршого? -- не зрозумiв Андрiй, який вважав, що
найбiльшi щастя i нещастя передовсiм можуть бути зв'язанi лише з мамою або
татом.
- Вiйна, - сказав батько, - вiйна почалася.
- Вiйна? Яка вiйна? З ким? -- вигукнув Андрiй.
- Гитлер на нас напав, - промовив батько. Вiн сказав "Гитлер", i Андрiй
подумав, до це слово якраз так i треба вимовляти, бо воно нагаду? щось
гидке, бридке й потворне.
- Прийшов я оце, щоб тобi сказати. У нас вже в селi готуються до
мобiлiзацi?. ? я, мабуть, пiду на фронт, хоч уже й старий. Ну, а тебе не
вiзьмуть, ти ж з двадцять четвертого году, тобi он ще й сiмнадцяти нема?. Та
й в унiверситет же заяву подав.
- Документiв я ще не подав, - зауважив Андрiй, думаючи над чимось
сво?м.
- Ну, та ще подаси, - заспоко?в його батько. -- Я оце прийшов, щоб ти
на нiч хоч додому навiдався. Мати там турбу?ться. Голова сiльради Вустим
Нечта вже окопи збира?ться рити. Ну, там все ото таке...
Через день Андрiй сiв на велосипед i по?хав до вiйськкомату в район.
Там вiн застав величезну чергу добровольцiв, старих i молодих, попервах
навiть злякався, що йому не вдасться потрапити на комiсiю. Але зустрiвся
земляк -- старший лейтенант Кирило Бородавка, який працював у вiйськкоматi,
i допомiг Андрi?вi здати документи. Коваленко заповнив анкету, дав довiдку
про народження, атестат про закiнчення десятирiчки, треба було ще написати
автобiографiю. Кирило Бородавка дав йому аркуш паперу, пiдсунув ручку й
чорнило, сказав: "Пиши, та докладно". Андрiй спробував писати й злякався: у
цього не було нiяко? бiографi?. Яка вже тут докладнiсть! Ну, народився. Рiс.
Учився в семирiчцi. Вступив до комсомолу. Вчився в десятирiчцi. Пiд час
канiкул працював у колгоспi. Збирав колоски, ?здив на гребцi, був
причiплювачем бiля трактора, викидав солому з "Комунара", косив сiно. Але
хiба ж напишеш у такому важливому, як бiографiя, документi про те, що косив
якесь там сiно!
Вiн вирiшив, що коли й не вiзьмуть його до армi?, то саме через
цiлковиту вiдсутнiсть бiографi?.
На медичнiй комiсi? його похвалили за здоров'я. Лiкар, вислухавши
пульс, сказав йому:
- Довго житимеш, хлопче. Пульс у тебе п'ятдесят два удари на хвилину.
Богатирський пульс. Довго житимеш!
- Постараюсь, - вiдповiв Андрiй.
На мандатнiй комiсi? у райвiйськкоматi до хлопця довго прискiпувались
за його вiк. Шiстнадцятирiчних в армiю не брали. Андрiя врятували його
атестат, у якому були всi вiдмiннi оцiнки, високий зрiст i захопленi вiдгуки
лiкарiв. Його вирiшили послати в Ки?в, у артилерiйське училище.
? от вiн прийшов на вiйну, як ходив у колгосп на роботу.
Ки?вського училища Андрiй не застав у мiстi: воно ви?хало на фронт,
обороняти укра?нську столицю. Хлопця влаштували на якусь вiйськову машину,
яка йшла до Харкова, i дали йому направлення в Харкiвське артилерiйське
училище. Старший лейтенант, який робив це, хотiв, мабуть, уберегти Андрiя
вiд фронту i тому посилав так далеко в тил.
Однак через три днi Андрiй знову пiдстрибував у кузовi вантажно?
машини, яка йшла з Харкова на Суми: Харкiвське училище було там, Суми
промайнули перед Андрi?м, мов сон лiтньо? ночi. Курсанти Харкiвського пiд
командуванням генерала Чеснова ви?хали на фронт.
? ще довго наздоганяв сво? училище високий хлопець у сiрому сукняному
костюмi, з маленьким чемоданчиком у руках. Тепер вiн уже знав, що неодмiнно
потрапить на фронт. Бо фронт котився йому назустрiч, як степовий вихор.
_____
Танки стрiляли рiзко, поквапливо, нервово. Вони навiть не стрiляли, а
бубонiли: "Бу! Бу! Бу!". ? пiсля кожного такого "бу!" чахкав десь снаряд.
Снаряди летiли один за одним, одскакували од сухо? землi й розлiталися у всi
боки червоними бризками, нiби перестиглi кавуни. ? треба було видiти пiд цим
страшним чахканням, пiд цими червоними бризками, сидiти, притиснувшись до
рiдно? землi, як припадав колись на печi до тепло? черенi, й ждати, ждати,
ждати. Хай отой широкий, рухливий танк пiдiйде зовсiм близько, хай вiн пiрне
сво?м вразливим черевом у високу пшеницю, i тодi з цi?? пшеницi несподiвано
вилетять маленькi колючi снарядики сорокап'ятимiлiметрово? гармати i
пролижуть танк, як голка тканину.
Фiлософiя бою коротка, вона повнiстю вклада?ться в чотири слова: або --
ти, або -- тебе. ? тому хлопцi, зцiпивши зуби, тамуючи в собi страх,
терпляче сидiли у високих пшеницях, обiймаючи сво? маленькi зеленi гармати,
i били по фашистських танках тiльки тодi, коли знали напевне, що
бронебiйни1й снаряд не пропаде марно.
Проти Харкiвського училища дiяв танковий корпус нiмецького генерала
Фiтiнгофа. Фашистськi танки пройшли Бiлорусiю, вони форсували Днiпро й
Десну, тепер перед ними був вузенький Сейм, за яким кiнчалася Укра?на й
починалася Курщина, починалася Росiя. Танкiсти генерала Фiтiнгофа квапилися
в Росiю. Вони увiрвалися в понадсеймiнськi села, лякаючи босоногих дiтей,
розганяючи бiлих гусей, якi спокiйно плавали в тихих водах Сейму. Вони не
надавали великого значення низеньким вертлявим танкеткам, якi метушилися в
кiлькох кiлометрах од них, тягаючи за собою маленькi, тонко ствольнi
гарматки. Але коли танкiсти спробували продовжувати свiй переможний марш,
гарматки зустрiли ?х таким вогнем, що довелося вiдступити.
В Ромни примчав командуючий танковою групою генерал Гудерiан. Вiн
вважав, що тако? сили взагалi не iсну? i не може iснувати. Це був той самий
Гудерiан, який хвалився, що мешканцi Вiдня повiдривали, як сувенiри, ?удзики
од його шинелi, коли вiн з сво?ми танками захопив Австрiю. Вiн не знав того,
що австрiйцi, коли б ?хня сила, витрясли б з нього душу i рвали б не
?удзики, а кишки з його живота. Але Гейнц Гудерiан був надто самовпевнений,
щоб робити такi припущення. Через рiк пiсля Австрi? його танки, уквiтчанi
прапорцями й зеленню, гримiли по вулицях тихого чеського курорту Карловi
Вари. У чехiв на очах стояли сльози, i Гудерiан думав, що то сльози захвату
й розчулення. Бо прапорцi й зеленi гiллячки на танках -- це ж так мило й
безпосередньо! Тодi була Францiя. Гудерiан милувався готичними соборами
Руана й Ам'?на, гуляв по ?лiсейських Полях в Парижi, а згодом стояв на
франко-швейцарському кордонi й, наставивши скельця бiнокля на якесь тихе
швейцарське мiстечко, мрiяв про той час, коли в горах цi?? мирно? кра?ни
буде битися залiзна луна вiд його гримотливих танкiв.
В Польщi Гудерiан зупинявся в замку Фiнкельштейн, у тiй самiй кiмнатi,
де колись Наполеон переспав з графинею Валевською i подряпав пiдлогу сво?ю
iмператорською острогою.
Перед тим, як iти на Росiю, танковий генерал вивчав походи шведського
короля Карла Х??. Вiн був честолюбивий, цей Гейнц Гудерiан. Вважав себе
непереможним, i тому його здивуванню не було меж, коли довiдався, що бiля
маленького Сейму його танки щось зупинило.
Два днi ковтав Гудерiан укра?нську пилюку, поки добрався до щойно
обладнано? штаб-квартири в Ромнах, i за цi днi курсанти Харкiвського
артучилища пiдбили ще два десятки танкiв генерала Фiтiнгофа. Гудерiан
наказав кинути на Харкiвське училище юнкерiв Берлiнського танкового училища.
Хай хоч вони доведуть, чого вартi справжнi нiмецькi во?ни!
Юнкери почали наступ уранцi. Вони твердо дотримувалися основного
положення танкового бою, розробленого самим Гудерiаном. Рух i вогонь, вогонь
i рух -- ось мчали на позицiях харкiвських курсантiв з шаленою швидкiстю i
били з гармат i кулеметiв таке, що все навкруги почорнiло.
Але щойно танки докочувалися до яко?сь завчасно визначено? лiнi?, вони
спалахували, мов свiчки. За громом бою пострiлiв "сорокап'яток" не було
чути. В'юнкi танкетки десь поховалися, i гармати не пере?здили з мiсця на
мiсце, - вони повривалися в землю, сховалися в густих перестиглих хлiбах, в
невеличких гайках, за маленькими копичками сiна, що вже пообростали молодою
отавою, i били, били, били.
Андрiй Коваленко був заряджаючим бiля однi?? з гармат. Вiн брав з
розкритого металевого лотка довгий снарядний патрон i хвацько засилав його в
чорний отвiр казенно? частини. Закра?ни гiльзи зривали з виступiв
затвородержателi, стальний клин наглухо закривав отвiр, пострiл -- i вже
новий жовтий лискучий патрон летiв з рук заряджаючого курсанта Коваленка в
округлу тiснину гармати.
?хня "сорокап'ятка" стояла на луцi бiля притоки Сейму Виру. Вир --
зовсiм маленька рiчка порiвнюючи з Сеймом, але навiть таку рiчечку не можна
було оддавати вороговi.
Перед бо?м командир ?хнього дивiзiону, невисокий майор з розумним,
нервовим обличчям, обходячи вогневi позицi?, казав:
- Проти танкiсти не вiдступають! Позаду -- МоскваТак влаштовано фронт:
вiдступа?ш -- позаду Москва! Ясно? Пропуска?ш танк -- пропуска?ш його на
Москву! Ясно?
Тому коли три нiмецькi танки, круто завернувши влiво, пiшли в обхiд
флангу, командир гармати вирiшив кинутись ?м наперерiз. Не пропустити!
Курсанти взялися хто за станини, хто за щит, хто за ствол i покотили зелену
гармату по зеленiй луцi. Андрiй вхопив чотири лотки з снарядами й поклав ?х
на станини. В чотирьох лотках було двадцять снарядiв. ?х мало вистачити на
отих три танки, якi вже рвали сво?ми гусеницями м'яку землю сiнокосу.
Гармата стала. Вона вчепилася в луг сво?ми круглими гумовими колiщатами
й довгими тонкими ногами-станинами й зробила перший пострiл по танках.
Стояла нiчим не прикрита, незахищена i одважно викликала на себе удар отих
трьох сталевих потвор.
Маленька рiчка Вир, але жалко оддавати ?? вороговi, не можна оддавати!
Так уже влаштовано фронт, що вiдступати не можна, бо позаду -- Москва!
Танки помiтили гармату й вистрiлили по нiй майже водночас. Снаряди
лиснули десь позаду, i на них нiхто не звернув нiяко? уваги. Андрiй заклав
черговий патрон i тiльки нахилився над лотком, як раптом замiсть звичного
пострiлу рiдно? "сорокап'ятки" бiля нього гаркнуло щось таке велике й
страшне, що вiн од несподiванки упав на землю. Тодi йому здалося, нiби якась
незрима сила пiдiйма? його ноги високо в повiтря, залишаючи водночас голову
мiцно притиснутою до землi. Ноги висiли в повiтрi довго-довго, а коли впали
i вдарилися об тверду станину, то Андрiй навiть не вiдчув болю. "Чого ж я
лежу?" - зненацька вдарила його думка, i хлопець мерщiй скочив i випростався
на весь зрiст, забувши, що треба ховатися за щитом гармати од танкових
кулеметiв.
Танки йшли на "сорокап'ятку", лишаючи пiсля себе чорнi слiди на зеленiй
отавi. Бiля гармати все було потрощено. Снаряд, посланий одним з танкiв,
розiрвався бiля наводчика, i тепер той лежав, одкинутий далеко вбiк,
непорушний, блiдий, пiдiбгавши ноги, як мала дитина. Командир гармати ще
стогнав, але його стогiн щомитi ставав тихiшим. Всi iншi теж були вбитi.
Андрiй ?диний з усi?? обслуги лишився живим. Його навiть не поранило. Це
було чудо, але над цим не було часу роздумувати. Танки йшли на гармату, вони
хотiли сьогоднi бути вже по той бiк рiчки. Вони йшли на Москву! Так
влаштовано фронт.
Андрiй стрибнув до прицiлу, на мiсце наводчика. Переднiй танк був уже
зовсiм близько, вiн заповнив увесь овид. Андрiй не знав навiть, як краще
вибрати точку для пострiлу. Тодi вiн крутнув кiлька разiв маховичок
горизонтально? наводки, скеровуючи ствол гармати в присадисту башту танка, й
смикнув за рукоятку спуску. Рукоятка нагадувала держак звичайно? виделки. ?
дiя, викликана рухом Андрiя, теж нагадала мовби дiю сталево? виделки, яка
пронизу? картоплину. Одразу ж пiсля пострiлу башта танка якось нiби
пiдскочила, знову впала на сво? мiсце, але снаряд уже прослизнув усередину
i, мабуть, зробив там свою справу, бо танк, просунувшись ще трохи вперед,
закляк на мiсцi.
Андрiй заклав другий снаряд i вистрiлив по другому танку. Пострiл
виявився невдалим. Танк став обходити гармату збоку, тодi як третiй, що до
цього часу тримався найдалi, пiшов напролом. Андрiй зарядив гармату знову i,
прицiлившись пiд низ того танка, який хотiв обiйти його, смикнув за
рукоятку. Танк загорiвся.
Андрiй ухопив четвертий снаряд. Тепер вiн мусив зупинити отой останнiй
танк, на якому, мабуть, сидитьсь командир, раз вiн досi обачливо тримався
позаду. Пострiл -- i танк котиться на гармату. Ще пострiл -- танк не
зупиня?ться. Вiн стрiля? з гармати й з обох кулеметiв, вiн поспiша? знищити
оту маленьку гарматку, бiля яко?, втрачаючи останнi сили, метушиться самотня
людина.
Снаряди в лотку закiнчилися. Треба було розкривати другий. За iнших
обставин це зробив би ящичний, але тепер ящичний лежав мертвий, i Андрi?вi
довелося самому, обламуючи нiгтик, поспiшаючи, зривати з металево? скоби
неподатливу защiпку. Вiн ухопив снаряд i, майже не дивлячись, кинув його в
патронник. Вистрiлити Андрiй не встиг. Чорна стiна повстала мiж ним i танком
i не зникла, не розвiялася, як завжди розвiювався дим пiсля вибуху снаряда,
а стояла й стояла, заслоняючи Андрi?вi весь бiлий свiт. Вiн тернув рукавом
по очах i лише тодi вiдчув у них жахливий бiль. Очi не бачили, вiн ослiп.
Навпомацки Андрiй вiдшукав рукоятку й смикнув за не?. Тодi, не прислухаючись
до того, що дi?ться навколо, так само навпомацки знайшов лоток iз снарядами,
зарядив гармату й знову вистрiлив. Стрiляв, аж поки закiнчилися всi снаряди
в лотку. Тодi став шукати ще один лоток, але не знайшов його i заблудився.
Нiяк не мiг натрапити на свою гармату. Йому стало страшно. Вiн прислухався
-- довкола дзвенiла тиша. Десь далеко збоку, де стояли ?хнi гармати, ще
зрiдка пострiлювали танки, а тут було тихо й порожньо, як на краю свiту.
Вiн спробував iти й упав. Тодi вiн поповз на звуки пострiлiв, але скоро
знесилився, та йому й набридло повзти в той час, коли не загрожувала нiяка
небезпека. В очах рiзало й пекло, надто в лiвому оцi, чорний морок не
розвiювався, а став ще густiшим, але Андрi?вi чомусь здавалося, що це
тимчасово, що це зараз мине, i вiн знову буде битися, стрiляти, вкидати в
розiгрiту гарматну пащеку довгi латуннi патрони.
Андрiй пiдвiвся й спробував iти. Вiн довго никав по луцi, шукаючи в
невидимi ями, натикаючись на бугрики й купиння. Бiй затих уже зовсiм. Чи
одступили танки, чи, може, вони прорвалися, Андрiй не знав. Може, вiн тепер
iшов по землi, захопленiй фашистами?
- Чи ? тут хто-небудь? -- спитав юнак i, не дiждавшись вiдповiдi,
гукнув: - Гей-гей-гей!
Десь здалеку прилетiв вiдгук. Через горби й видолинки, через трави й
покоси до нього йшла людина.
- Чого кричиш? -- спитала вона, наблизившись. -- Зрадiв, що здоровий?
- Та нi, навпаки, - вiдмовив Андрiй.
- Що ж з тобою, братухо?
- Хiба не бачиш: ослiп.
- Ослiп? Ох лихо! Ну, давай руку!
Андрiй вiдчув руку, мiцну, шершаву, чоловiчу руку, руку солдата.
- Держись за мене, ходiмо вперед. Дуже болять очi?
- Та болять.
- До санбату витрима?ш?
- Витримаю.
- Ото й добре. Гляди, отут ви?мка.
Як мати його малим купала, йому в очi завжди заходило мило. Андрiй
кричав од болю, а мати вмiшала:
- Не плач, од мила очi зiркiшими будуть...
А тепер вiн лежав на госпiтальнiй койцi, слiпий i безпорадний, як
цуценя.
З фронту його привезли в Саратов лiтаком. Якби не лiтак, то з очима, як
сказав Андрi?вi професор, йому довелося б попрощатися назавжди. Особливо з
лiвим оком, в рогiвцi якого сидiв крихiтний металевий соколочок. Праве око
особливих пошкоджень не мало, його тiльки засипало землею.
Професор сам вийняв з ока осколок за допомогою електромагнiта, i сам,
мов рiдний батько, стежив, як Андрi?вi накладали пов'язку на очi i як потiм
його влаштовували в лiжковi.
Андрiй запам'ятав руки професора -- вони були великi, м'якi i вносили
якесь дивне заспоко?ння в змучену душу.
Через день його повели на перев'язку.
- Дивись, не потрапляй там до рук практиканток, - попередив Андрiя
хтось з товаришiв по палатi.
Але вiн був слiпий, i лiкарi могли робити з ним, що хотiли. Щойно
увiйшовши до перев'язочно?, Андрiй почув, що там не лише професор i його
помiчники, а й ще якiсь люди, зда?ться, жiнки або ж дiвчата, якi про щось
перешiптувалися мiж собою i тихенько хихикали. Коваленко подумав, що це
смiються з нього, i помацав свiй халат -- чи застебнутий як слiд.
- Ну, як ми себе почува?мо? -- запитав професор Андрiя.
Лiве око болить, рiже. А праве заспоко?лося.
- Зараз ми на них подивимося, на вашi очi, - сказав професор. --
Карцева, знiмiть пов'язку.
Чи?сь тонкi холоднi пальцi забiгали довкола Андрi?во? голови,
розмотуючи бинт, обережно доторкуючись до Коваленкових скронь. Андрiй чув
стримуване, схвильоване дихання дiвчини, чув, як замовкли всi ?? подруги,
спостерiгаючи, що буде робити ?хня товаришка.
Пов'язка м'якими хвилями сповзла з Андрi?во? голови й лягла на стiл.
- Не розплющуйте очей, хай призвичаюються. Карцева, що ви будете робити
далi? - запитав професор.
- Я не знаю дiагнозу, - пролунав бiля Андрiя красивий молодий голос.
- Подивiться iсторiю хвороби.
- Поранення, - пiдказав Андрiй.
- Поранення, - це причина вашо? хвороби, молодий чоловiче, - пояснив
професор, - Ми ж, лiкарi, ма?мо справу з наслiдками цi?? причини. Наслiдки i
? хворобою. Отже, Карцева, ми вас слуха?мо.
- Праве око забруднене, можливо, травмоване, але без помiтних
пошкоджень, - знову пролунав бiля Андрiя той самий дiвчачий голос. -- В
рогiвцi лiвого ока ма?мо металевий осколок.
- Мали осколок. Тепер його там нема?, - перебив професор.
- Так, осколка нема?, - квапливо згодилась дiвчина. -- Отже, тепер
треба забезпечити заживання ранки.
- Що ви будете робити зараз? -- допитувався професор.
- Треба промити очi.
- Промивайте.
Знову тi самi холоднi тонкi пальцi забiгали бiля Андрi?вих очей,
обережно пiдiймаючи повiки, прикладаючи м'якi вологi тампони. Роздивитися
дiвчину Коваленко не мiг, бачив лише ?? руки, бiлi й нiжнi, та й то якусь
мить, бо довго дивитися вiн ще не мiг: заважав бiль.
- Тепер треба трохи припекти ранку ляпiсом, - сказала студентка,
витерши Андрi?ве обличчя.
- - А тодi? -- поцiкавився професор.
- Тодi пов'язка з сульфiдiн-вазелiном.
- Робiть.
Практикантка мазнула чимсь по рогiвцi лiвого ока, i Андрiй навiть
засичав од болю.
- Що ви робите, чорти його бери! -- крикнув професор. -- Ви ж випечете
йому око!
Запанувала тиша. Мовчала студентка, мовчали ?? товаришi, мовчав i
Андрiй. Тодi вiдчув, що на його руку впала якась тепла краплина. За нею ще
одна i ще.
- Що з вами? -- пiдвiв вiн голову, намагаючись розплющити праве око i
глянути на студентку. -- Ви плачете? Не треба.
Але ним уже заволодiв професор. Вiн швидко приклав мазь i став
забинтовувати Коваленковi очi, так i не давши йому змоги роздивитися
студентку.
- Навiщо ви на не? так, товаришу професор? -- сказав Андрiй, - Вона ж
ще недосвiдчена... Я коли вперше стрiляв з гармати, теж отак... не зумiв...
- Лiкувати людей i стрiляти з гармат -- рiзнi речi, - сердито буркнув
професор.
- Ви, мабуть, погано уявля?те собi, що означа? стрiляти з гармат, -
зухвало кинув Коваленко.
- Припинiть розмови, хворий! -- гримнув на нього професор. -- Ви
забули, де перебува?те!
- А ви забува?те, кого ви лiку?те! -- схоплюючись з крiсла закричав
Андрiй. -- Сидять тут, у тилу, понiма?ш...
? вiн майже побiг до дверей, спотикаючись на кожному кроцi, витягуючи
поперед себе руки. Студентка хлипала десь у кутку, вже не приховуючи сво?х
слiз, i подруги втiшали ??, як могли.
- Сестра, - пролунав голос професора. -- Чого ви ще тут стовбичите, мов
свiчка? Проведiть пораненого!
За тиждень Андрiй уже дивився правим оком. Передовсiм вiн пiшов до
госпiтально? бiблiотеки i вибрав там цiлу купу книжок: пiдручник латинсько?
мови, перший том "Естетики" Гегеля, "Гаргантюа й Пантагрюель" Рабле,
"?сторiю вiйськового мистецтва" Ганса Дельбрюка. Вiн спробував бути слiпим i
зрозумiв, яке то щастя все бачити, мати змогу читати, спостерiгати, що
робиться довкола тебе. Тепер вiн мрiяв лише про одне: читати, читати, день i
нiч читати, вивчити латинську мову й iсторiю вiйськового мистецтва, естетику
й кращi твори класично? лiтератури. Ще дуже хотiлося йому дiстати бодай один
пiдручник з артилерi?, але в госпiталi таких книг, на жаль, не було.
Один день Андрiй читав цiлком вiльно, а наступного дня прийшла старша
сестра i сказала, що професор забороня? йому читати.
- Хай сам прийде й заборонить, - зухвало вiдповiв Андрiй.
- Якби ж ви в нього один.
- Ну, то й хай догляда? iнших, а про мене не турбу?ться.
- Я скажу професоровi, що ви не слуха?тесь.
- Будь ласка.
Пiд час обходу професор, нi слова не кажучи Андрi?вi, звернувся до
сестрин:
- Чому в хворого на тумбочцi книги? Хто дозволив?
- Я говорила, - спробувала виправдатися сестра.
- А я сказав, що без книжок не можу, - перебив ?? Андрiй.
- Боюсь, що менi доведеться достроково виписати вас на фронт, юначе, -
зiтхнув професор.
- Злякали! -- засмiявся Андрiй. -- Та я лише про фронт i думаю.
- А тим часом робите все для того, щоб зiпсувати собi зiр i стати,
таким чином, непридатним до служби в армi?? Примружився професор. -- Це вже
назива?ться зна?те як?
- Як же? -- пiдвiвся на лiкоть Андрiй.
- Ви, зда?ться, вив ся?те латинь? Так от, по-латинi це назива?ться
симуляцiя.
- Зна?те що, товаришу професор, - роблячи надлюдське зусилля, щоб
втриматися й не наговорити грубощiв, сказав Коваленко. -- ви мене не лякайте
отими латинськими словами. ? фронтом мене не лякайте. Я вже був там i знову
туди пiду, бо йти менi бiльше нiкуди. Мо? батько й мати там, за фронтом. Хто
?х визволятиме? ? взагалi, чого ви до мене весь час прискiпу?тесь, як до
студента на екзаменах?
Вiн упав на подушку й одвернувся до стiни. Всi пораненi в палатi
принишкли й ждали, чим закiнчиться ця сутичка. Сестра раптом згадала, що в
не? ж якесь дiло в сусiднiй палатi, й швидко вибiгла, вистукуючи по кахлянiй
пiдлозi твердими закаблуками.
- Гаразд, - почувся в тишi голос професора. -- Я був неправий i прошу
пробачення. Але читати я вам забороняю, товаришу курсант. Протягом ближчих
днiв забороняю.
Три днi Андрiй не читав. Вiн тiльки здалеку дивився на книжки, але до
рук ?х не брав.
Зате з якою насолодою вимовляв вiн потiм уголос латинськi фрази,
дзвiнкi, як латуннi гiльзи гарматних снарядiв, як щиро смiявся з дотепiв
веселого французького монаха Рабле, як уперто розплутував неймовiрно складнi
гегелiвськi формулювання, вiдпочиваючи вiд цього заняття лише за читанням
розповiдi Дельбрюка про колишню могутнiсть швейцарсько? пiхоти, з яко? тепер
лишилася якась сотня почесних гвардiйцiв, що охороняють папу римського в
його Ватiканi.
- Навiщо ти все це чита?ш? -- питали Андрiя товаришi по палатi.
- Як то навiщо? -- дивувався вiн. -- Треба ж усе знати.
- Ти що, вченим дума?ш стати?
- А може й ученим, то що?
Андрiй ще був дуже молодий i не вмiв швидко сходитися з людьми. Дружба
ж, як привило, ма? в сво?й основi або ж спiльнi iнтереси, або ж спiльнi
характери. Лiтнi солдати починали розповiдати один одному про сво? родини,
про дiтей, i це ?х зближувало, робило друзями. У Андрiя слово родина тим
часом асоцiювалося лише з словами батько й мати. Двадцятип'ятирiчнi
кадровики, мiцнi красивi хлопцi, вночi, коли в палатi не було нi сестри, нi
нянi, починали хвалитися сво?ми успiхами в жiнок. У Андрiя нiколи не було
нiяких успiхiв, i вiн взагалi не мiг спокiйно слухати соромiтницьких
розповiдей i тому кричав: "Перестаньте! Як вам не соромно! Хiба у вас нiколи
не було матерi або сестри!". Серед поранених були й такi, що любили хильнути
з горя або з радостi. Вони весь час перешiптувалися, складалися по п'ятiрцi
чи там по десятцi i, вийшовши в сад, подавали крiзь штахети якому-небудь
хлопчаковi: "На, принеси фронтовикам пiвлiтрягу". Андрiй до горiлки був
байдужий i, ясна рiч, не мiг увiйти в компанiю до цих горiлчаних "масонiв".
Чимось нагадував вiн сучкувате молоде деревце, яке не хоче нiч
ламатися, нi гнутися пiд ворожим вiтром, але яке водночас боляче шпигне
сво?ми колючками й того, хто захоче його погладити, приголубити, захистити
вiд холоднечi. Лiтнiх, досвiдчених людей життя пообтiсувало й
пообстругувало, як обстругу? столяр дошки, через що в них уже давно не було
тих сучкiв, якими пообтикувано Андрiя. Всi це розумiли, жартома звали Андрiя
"необструганим", але любили за розум, за допитливiсть i за одвертiсть, яка
доходила в хлопця до мужностi. ? ще зважали чесним аж до на?вностi, i нiхто
в госпiталi навiть у гадцi не мав, що цей чесний, чистий, як скло, юнак може
наприкiнцi обдурити велику поважну комiсiю медикiв.
А вiн взяв i обдурив.
Комiсiя засiдала в кабiнетi професора Б?ля?ва. Чотири чоловiки й одна
жiнка. Усi, крiм професора, були у вiйськовiй формi, у кожного на зелених
петлицях червонiли "шпали" -- одна, двi, навiть три. Коли взяти до уваги те,
що професоровi, зда?ться, теж присво?ли високе вiйськове звання, то курсант
Коваленко мав задосить пiдстав для того, щоб розгубитися, опинившись у
такому оточеннi.
Вiн намагався навiть виструнчитися, хоч його китайськi туфлi й широкий
халат мало сприяли цьому. На всi запитання вiн вiдповiдав коротко,
по-вiйськовому: "Так" або "Нi", пiдкреслюючи тим самим, що не хоче цуратися
звання солдата i вважа? себе вже не хворим, не пацi?нтом, а стро?виком,
во?ном, бiйцем.
Лiкарi довго читали iсторiю хвороби, по черзi зазирали в поранене
Андрi?ве око, хоч це було рiвнозначно тому, що дивитися в глибоку воду. Всi
говорили про те, що на поверхнi рогiвки лiвого ока, якраз напроти зiницi,
ледь помiтний голубуватий рубчик, але всi одностайно вiдзначали також те, що
рубчик майже непомiтний i доволi прозорий.
- Ви добре бачите лiвим оком? -- запитала Андрiя жiнка.
Вiн ждав цього запитання i тримав напоготовi вiдповiдь:
- Майже нормально.
- Тодi, може, спробу?мо таблицю? -- звернулася жiнка до колег.
- А чого ж, - сказав сивий лiкар з трьома шпалами в петлицях.
Жiнка пiдiйшла до таблицi, що висiла на стiнi, й наказала Андрi?вi:
- Затулiть лiве око й вiдповiдайте менi. Яка це лiтера?
- Ша.
- Це?
- Ка.
- А оце?
- Ен.
- Ну, праве око у вас не постраждало. Тепер затулiть його й дивiться
лiвим.
Лiве Андрi?ве око не бачило нi таблицi, нi лiкаря, - все розпливалося в
невиразну водянисту пляму. Але варто було зробити мiж пальцями, якi
закривали праве око, маленьку щiлинку, щоб все одразу ж стало на сво? мiсця:
i лiкарка у зеленому вiйськовому одязi, i бiла стiна, i таблиця доктора
Сивцева на нiй з дванадцятьма рядами лiтер i крижал. Андрiй знав цю таблицю
краще, нiж таблицю множення.
Першi, найбiльшi лiтери верхнього ряду Ш i Б. Далi йдуть М, Н, К, тодi
И, М, Е, Ш, за ними Б, И, Н, К, М, що нижче, то меншi i то ?х бiльше. ?
тепер, крадькома стежачи здоровим оком за олiвцем лiкарки i вже заздалегiдь
здогадуючись, яка лiтера повинна бути в тому мiсцi, куди спрямову?ться цей
олiвець, Коваленко без роздумiв, без пауз вигукував, як вигукують солдати в
строю при розрахунку на "перший, "другий":
- Ка! Ем! И! Ша!
- Я гадаю, доволi, - сказав сивий лiкар.
- Можна тiльки захоплюватися таким винятково вдалим лiкуванням, -
розводячи руками й дивлячись на професора, промовив один з його колег.
Професор теж був задоволений.
- Якщо пiсля вiйни рубець буде заважати, - звернувся вiн до Андрiя, -
то при?здiть, я вам переставлю рогiвку.
- Якщо заважатиме, то при?ду, - намагаючись не усмiхнутися, пообiцяв
Андрiй.
- Нi. Училище зараз у глибокому тилу, в Середнiй Азi?. Вам доведеться
?хати туди.
Андрiй посмутнiшав. Даремно вiн учив таблицю Сивцева, даремно обдурював
комiсiю, - однаково замiсть фронту потрапля? в тил, куди можна було цiлком
спокiйно по?хати й з одним оком.
Але тепер вiн вступав у той свiт, де дiяли короткi й точнi слова
наказiв, де на весь свiй зрiст ставав перед людиною обов'язок, той самий
обов'язок, який у Конституцi? звався священними.
- Дозвольте йти? -- спитав курсант Коваленко.
- ?дiть.
- ?сть, iти!
Через день його мали виписати з госпiталю, але чомусь не виписали.
Андрiй пiшов до канцелярi?.
- Чому мене не виписують? -- запитав вiн.
- ? наказ округа затримати.
- Чому?
- Коли буде потрiбно, вам скажуть. ?дiть i ждiть, А ввечерi по всiх
палатах сестри оголосили, щоб усi, хто може рухатися, йшли в госпiтальний
клуб на мiтинг. Андрiя запросили персонально. До нього прийшов сам професор,
якого кiлька днiв тому призначили начальником госпiталю, i сказав:
- Сьогоднi вам, товаришу Коваленко, будуть вручати орден Червоного
Прапора.
- Орден? Менi? -- здивувався Андрiй.
- Так, Вам. Указ про нагородження вже е давно, але до цього часу не
могли вас знайти, щоб вручити нагороду.
- Але ж за що? -- прошепотiв Андрiй.-- Я нiчого не зробив -- i раптом
орден...
- Цього вже я не можу вам сказати,-- розвiв руками професор.-- Ходiмо,
послуха?мо указ, дiзна?мося.
Невеличкий клуб, яким до вiйни майже не користу-валися, не мав
електричного освiтлення i через те дове-лося на столi президi? поставити
велику гасову лампу. Зал аж трiщав од поранених, яким хотiлося роздiлити
ра-дiсть свого брата-фронтовика. Люди забирали весь ки-сень, i лампа на
сценi задихалася. Вона пахкала черво-ними язиками по склу, димiла, чадiла i
майже не свiтила. Вiд цього непевного свiтла та ще од хвилювання Андрiй
майже нiчого не бачив довкола себе. Вiн не змiг розiбра-ти й того, що читав
представник вiйськового округу. Ро-зiбрав тiльки сво? прiзвище i здригнувся,
коли духовий оркестр, присланий заводом-шефом госпiталю, ревнув туш,
загрожуючи зовсiм погасити лампу.
Вiн не пам'ятав, як приймав з рук представника ко-робочку з орденом ?
посвiдчення про нагородження, не пам'ятав, як йому пригвинчували орден на
гiмнастьорку якраз навпроти серця, а там закрутили його в сво?х обi-ймах
товаришi по госпiталю, цiлували, плакали, смiялися, i вiн сам смiявся й
плакав од радостi й щастя, i все це було немов увi снi.
Вiн прокинувся од дотику чи?хось чистих холодних пальцiв до руки. Той
дотик був навдивовижу знайомий, i голос видався теж знайомий Андрi?вi.
Перед Коваленком стояла дiвчина. Висока, майже та-ка, як вiн, на зрiст,
з букетом бiлих квiтiв у руках.
- Поздоровляю вас од усього серця,-- сказала вона,
Так йому говорили сьогоднi майже всi, i нiчого особ-ливого в тих словах
не було. А от оцей глибокий голос сколихнув усю його душу.
- Де я вас бачив? -- несподiвано для самого себе спи-тав дiвчину
Андрiй.
Бона усмiхнулася й нiчого не вiдповiла. Тiльки мiцно потиснула йому
руку й пiшла в зал.
Тепер Андрiй уже бачив i чув усе. Якийсь незрозумi-лий нервовий дрож
обiймав його тiло, якесь передчуття великих змiн у життi заволодiло ним, хоч
здавалося, не могло вже бути бiльших змiн, нiж вони сталися в його життi за
цi кiлька мiсяцiв. Вiйна, фронт, бо?, поранення, госпiталь, орден... що ж
iще?
Вiн сидiв за столом, поряд з професором, одягнутим у генеральський
мундир, дивився на тьмяний полиск мiд-них труб, на бiлi плями людських
облич, таких схожих, зовсiм однакових у напiвтьмi, i раптом впiймав себе па
тому, що не спуска? очей з одного обличчя. Довгасте, нiжне, з великими
чорними очима, воно вабило до себе, кли-кало, воно вимагало, щоб дивилися
тiльки на нього. ? вiн дивився, i було в нього таке вiдчуття, нiби п'?
солодку воду з криницi i нiяк не нап'?ться.
То було обличчя дiвчини, яка подарувала Андрi?вi бiлi квiти. Про квiти
вiн зовсiм забув. Вiн вирiс серед квiтiв i звик не звертати на них уваги, бо
що квiти? Трава.
Пiсля закiнчення мiтингу дiвчина не поспiшала поки-нути зал. Вона
повiльно йшла до виходу, i Андрiй змiг наздогнати ??. Вона була в синьому
пальтi з чорним коти-ковим комiром, i волосся в не? теж було чорне-чорне, як
i очi. Мiж чорним комiром i чорним волоссям бiлiла смуж-ка нiжно? ши?.
Андрiй часто-часто задихав просто в цю бiлу смужку -- i дiвчина
обернулася.
- Даруйте,-- сказав Коваленко.-- Але менi зда?ться, що я вас десь
бачив.
- Нiде,-- вiдповiла вона й засмiялася.-- Нiде ви мене не бачили. А я
вас бачила.
- Ну, як же це так? -- знiяковiв Андрiй.
- Дуже просто. Я вас лiкувала.
- Ви Карцева?
- А ви Андрiй Коваленко?
- Ну, це всi знають.
- Мене теж усi знають.
- А чому ж я не знав?
- Так сталося. Можливо, це й краще.
- Ну, гаразд. Ви -- Карцева. А як вас звати?
- Так i звiть -- Карцева.
- А коли я не хочу?
- Не хочете -- як хочете.
Вони перекидалися словами ? поволi простували до ви-ходу. За дверима
?хнi шляхи розходилися. Андрi?вi тре-ба було повертатися до палати, а
Карцева йшла додому,
- Так ми й розлуча?мося, не познайомившись,-- з жалем сказав Андрiй.
- Ми ще побачимось,-- пообiцяла йому дiвчина.
- Завтра я виписуюсь з госпiталю.
- Правда?
- На жаль, правда.
- Тодi я прийду сюди о першiй дня. Виписують завж-ди пiсля обiду, i я
вас застану.
- Це правда?
- На жаль, правда,-- засмiялася вона.
- Чому ж на жаль?
- Там побачимо! -- махнула вона рукою й побiгла. Коли другого дня
Андрiй вийшов з дверей госпiталю,
Карцева чекала його на вулицi. Побачивши його в довгiй ^?мно-сiрiй
шинелi з курсантськими петлицями, вона сплеснула руками:
- Боже, який ви красивий! Андрiй почервонiв.
- Вже який ?,-- пробурмотiв вiн, намагаючись вдати з себе невдоволеного
й сердитого.
- Ну, не гнiвайтеся,-- попросила Карцева,-- ?да ? справдi якийсь...
особливий. Я нiколи не бачила такого, як ви...
Вiн теж хотiв сказати ?й, що теж ще не зустрiчав схо-жо? на не?, але
змовчав. Йому було нiяково, i нiяковiсть
цю вiн хотiв приховати.
- Тепер ви для мене не лiкар, я для вас не пацi?нт,-- сказав вiн.-- Я
вiйськова людина й мушу ?хати за при-значенням.
- Куди саме? -- поцiкавилася Карцева.
- Спершу на вокзал, а там уже туди, куди треба.
- Дозвольте менi вас провести до вокзалу?
- Менi що? Проводьте!
- Не треба сердитися,-- сказала вона.-- Якщо ви бу-дете ласкавiшим, я
скажу сам, як мене звуть.
- А як? -- жваво спитав Андрiй, одразу забувши про свою маску суворостi
й неприступностi, яку надяг на себе невiдомо чому й для чого.
- Катя. Вам подоба?ться?
- Дуже.
- Так я й повiрила! -- засмiялася вона.
- Чесне слово.
- А яке жiноче iм'я подобалося вам до цього?
- Ганна.
- Хто ж вона -- ця Ганна?
- Моя мати.
- О, та ви серйозна людина?
- Дуже.
- Я боюся серйозних людей.
- А хiба я страшний?
- Нi. Навпаки.
- Тобто я зовсiм не страшний?
- Теж нi.
- А яснiше?
- Боже мiй, ну не вмiю я говорити яснiше. Я з вами другий день як
познайомилася.
- Ви ж сказали, що зна?те мене давно.
- Так. Власне, не вас, а ваше лiве око.
- Я вас теж пам'ятаю, як студентку-практикантку.
- ? тiльки?
- Я ж вас не бачив тодi. В мене ще дуже болiли очi. Але я чув. Чув, як
хтось хлипав у кутку перев'язочно?.
- То не я.
- А хiба я кажу, що то ви?
- Ми говоримо дурницi,-- сказала Катя.-- ? це тодi, коли ось зараз вам
можуть сказати, що через три хвили-ни вiдходить ваш по?зд.
Вони обо? злякалися цього припущення i обо? водно-час замовкли. Так
мовчки дiйшли й до вокзалу.
На вокзалi ?х вразили людське сум'яття, колотнеча, га-мiр, штовханина.
Всi зрушили з мiсця й ?хали кудись, тягнучи за собою вузли, ящики, чемодани.
Жiнки, дiти, ста-резнi дiди, iнвалiди, красивi дiвчата, одягнутi в пальта, в
кожушки, в шуби, бабусi з внучатами, люди спокiйнi i крикливi, байдужi i
нервовi, соннi й сповненi енергi?,-- все це гомонiло, галасувало, кричало,
сварилося, вимагало, протестувало, просило, плакало, смiялося, все це
хо-тiло потрапити на по?зд i ?хати, ?хати кудись свiт за очi, щоб утекти од
вiйни. Андрiй мав при?днатися до цього людського юрмища i теж ?хати за
тисячi кiлометрiв звiдси туди, де нiхто ще не чув вибухiв бомб, де не було
замасковане жодне вiкно. Ясна рiч, його влаштують на перший же ешелон без
нiяко? черги, а ота бабуся, в чорному платку, так i буде сидiти тут на сво?х
клунках, серед цигаркового диму й пронизливих протягiв. Та й хiба сама лише
ця бабуся?
- Мене вiдсилають у тил,-- сказав вiн Катi,-- але з яким би я
задоволенням по?хав на фронт!
Катя мовчала, ?? приголомшило те, що вiдбувалося на вокзалi. Вона не
була тут ще жодного разу з того дня, як почалася вiйна, i тепер просто не
йняла вiри, що перед нею саратовський вокзал, отой колись такий тихий i
порожнiй вокзал, по якому, нудьгуючи без роботи, тинялися носi? й рестораннi
офiцiанти. Вона злякалася, що в цьому вирi передчасно втратить Андрiя i
бiльше нiколи не побачить його i не дiзна?ться, куди вiн зник, куди по?хав.
Майже пiдсвiдомо Катя вхопилася за Андрi?ву руку й не випускала ?? увесь той
час, поки вони розшукували вiйськового коменданта.
Комендант сказав Андрi?вi, що зможе влаштувати його на ешелон, який iде
в напрямку Оренбурга, не ранiше як через два днi. Йому пiсля поранення
однаково треба вiдпочити, а тут якраз склалося так, що через Саратов кiлька
днiв уже йдуть ешелони з обладнанням евакуйованих заводiв. Отже, хай курсант
трохи пiдожде.
Андрiй вiдiйшов вiд вiконечка коменданта розчарований.
- Теж менi,-- бурмотiв вiн,-- надiв червоний картуз i дума?, що вiн
велика цяця. Його б на фронт в отому червоному картузi!..
Вiн зовсiм забув про Катю, i та стояла збоку, мов незнайома стороння
людина, i готова була щомитi розплакатися.
- Ви так рветеся звiдси, нiби Саратов наповнений вашими ворогами,--
сказала вона, i губи в не? задрижали.
- А що ж менi тут робити? -- майже грубо вiдповiв Андрiй, не звернувши
уваги на стан дiвчини.-- Сидiти на оцьому божевiльному вокзалi?
- Чому ж обов'язково на вокзалi? Ви можете влаштуватися в готелi...
- В готелi? Я? -- ткнув себе пальцем у груди Андрiй.-- Там iде вiйна,
хлопцi гибiють у заметених снiгом траншеях, а Андрiй Коваленко буде сидiти в
готелi!
- Тодi вам треба ходити по вулицi i кричати: "Я фронтовик! Дайте менi
траншею!" -- сказала Катя i одвернулася.
- Ну, не сердьтесь,-- схаменувся Андрiй.
- Ви такий самий его?ст, як i всi чоловiки на свiтi, а я, дурна,
вважала вас якимсь особливим...
- Даруйте менi, я погарячкував трохи.
- Добре менi трохи!
- Ну, я винен, Катю. Менi треба було одразу спитати вашо? поради. Що
менi робити цi два днi?
- Перш за все треба десь влаштуватися,-- рiшуче заявила Катя.-- Не
будете ж ви справдi сидiти отут на вок-залi.
- Тут повинен бути агiтпункт для вiйськовослужбовцiв.
- В агiтпунктi не сплять.
- Тут ? ресторан.
- А що в ресторанi?
- Ну... звiдки ж менi знати? Крiм того, в мене е сухий пайок, виданий
на дорогу. Солдат нiколи не пропаде, про нього ж турбу?ться держава.
- Держава про вас ще матиме час i змогу потурбуватися, а зараз
дозвольте зробити це менi.
- Хiба ж я заперечую! -- розвiв руками Андрiй, який тепер навiть
вдячний був комендантовi, що той не посадив його вiдразу в по?зд i не
розлучив з цi?ю рiшучою, невимовно гарною дiвчиною.
Слiпий випадок звiв ?х обох на шляхах життя, слiпий випадок допомагав
?м бiльше впiзнати одне одного, i вони корилися цьому збiговi обставин, як
коряться люди тому, що ма? назву: "Доля". ? водночас непомiтно навiть для
самих себе вони допомагали сво?й долi, вони пiдштовхнули ?? вперед, ще не
усвiдомлюючи як слiд, чим усе це закiнчиться, ким стануть вони одне для
одного.
В двох готелях, куди поткнулися Андрiй i Катя, мiсць не було, ?х
заспоко?ли, що принаймнi до кiнця вiйни мiсць i не буде, отже, хвилюватися й
перешивати з цього приводу зовсiм, мовляв, не варто.
Вони вийшли з готелю й зупинилися на тротуарi. Крижаний вiтер гудiв в
ущелинах вулиць. Зимi було байдуже, що мiльйони людей змушенi покинути сво?
теплi Домiвки. Зима була жорстока, як i вiйна. Катя знала, що вiйна рано чи
пiзно забере Андрiя. Але вона твердо вирiшила не оддавати його зимi. Хоча б
па оцi два днi що вiн ?х ма? пробути в Саратовi,
- Зна?те що,-- рiшуче сказала вона.-- Ходiмте до
мене додому!
- До вас? -- здивувався Андрiй.
- А чому б вам не пiти? Дивно, як я одразу не здогадалася. У мене двi
кiмнати, я сама. Батько пiшов на фронт, матерi в мене зовсiм нема?. Вона
померла, ще коли менi було дев'ять рокiв.
- Це ж якось незручно,-- завагався Коваленко.
- Але ж вам нiкуди подiтися!
- ? вокзал.
- А на вокзалi агiтпункт...
- Ну хоча б,-- кволо боронився Андрiй.
- Так от, нiяких агiтпунктiв! ?дiть за мною -- i все! Я вам наказую!
Адже незабаром я закiнчу iнститут i буду носити три квадрати в петлицях, а
ви пiсля свого училища -- тiльки два. Отже, я наказую вам, як старша за
званням.
- Коли так, то я здаюсь,-- жартома пiдняв руки догори Андрiй,-- Але в
старшого за званням товариша, мабуть, нiчого ?сти вдома? Треба б зайти в
магазин?
- Ви просто на?вний,-- засмiялася Катя.-- Якi тепер магазини?
- Ну, а все-таки. Щось же там продають без карток.
Бони зайшли в гастроном, який вразив Андрiя страшною порожнечею сво?х
полиць, ще зовсiм недавно заставлених сотнями найрiзноманiтнiших продуктiв.
В магазинi продавалися тiльки краби з iноземними написами на бляшанках.
Видно, ?х готували для експорту, але вiйна поламала всi плани торговцiв, i
тепер цi консерви валялися на полицях магазинiв.
Андрiй попросив десять бляшанок.
- Що ви робите? -- шепнула йому Катя.-- Навiщо стiльки?
- А я ?х нiколи ще не пробував,-- сказав Андрiй.-- Може, вони смачними
виявляться, то щоб не бiгти знову в гастроном.
- А коли не сподобаються?
- Солдату ма? все подобатися.
Вiн кинув консерви до свого бездонного речового мiшка й пiшов за Катею.
Катя жила в центрi мiста, неподалiк од критого рийку. Вона займала одну
невеличку кiмнатку з круглим столиком, диванчиком i старовинним пузатим
комодом. В другiй кiмнатi, з безлiччю книжкових шаф, з широким лiжком, не
жив нiхто.
- Це батькова кiмната,-- сказала вона.-- Я все лишила так, як було при
ньому.
-А хiба з батьком?.. - почав Андрiй i не докiнчив запивання. Катя
одвернулася до вiкна й глухо вiдповiла:
- Од нього вже два мiсяцi нема? листiв.
- Два мiсяцi ще не страшно,-- спробував заспоко?ти ?? Андрiй, але вона
зупинила його:
- Не треба про це.
- Книжок у вас багато,-- з заздрiстю промовив Андрiй, намагаючись
перевести розмову на iнше i, сам того не вiдаючи, знову зробив дiвчинi
боляче.
- Батько був кандидат наук,-- сумно сказала вона.-- Викладав в
унiверситетi.
- Я теж мрiяв колись учитися в унiверситетi,-- зiтхнув Андрiй. - Хотiв
вивчити мови.
- Ще вчитиметесь,-- заспоко?ла його Катя.-- Вiйна скоро скiнчиться.
- Тепер вже вона скоро не закiнчиться. Вся Укра?на захоплена нiмцями.
Бiлорусiя. Прибалтика. Пiд Москвою йдуть бо?.
- Давайте хоч сьогоднi не думати про вiйну! -- стрiпнула головою Катя.
- Зараз будемо вечеряти. Згода?
- Солдата про це нiколи не питають,-- засмiявся Андрiй.-- У нього
шлунок, мов казанок, завжди порожнiй.
- Ну, от ми його й наповнимо. Ви тут посидьте, понудьгуйте, а я займуся
вечерею.
- А коли я захочу вам допомогти?
- Нещасний! Що ж ви вмi?те робити?
- Рiшуче все: чистити картоплю, одкривати консерви, рiзати хлiб,
насипати в тарiлки борщ,-- став перелiчувати Андрiй, загинаючи пальцi.
- А варити борщ ви вмi?те?
- Аякже! Кожен укра?нець вмi? це робити.
- А що треба для борщу?
- Для борщу? Сало.
- Сало?
Еге ж. Старе свиняче сало, щоб воно, зна?те, аж пожовкло трохи. Цим
салом борщ затовку?ться.
- Затовку?ться?
- Угу. Береться така дерев'яна стулка, назива?ться салотовка, i сало
розтовку?ться в нiй разом з цибулею й часником. Тодi...
- Ну, вiрю, вiрю,-- замахала на нього руками Катя.-- Я вже не
сумнiваюся у вашому вмiннi зварити укра?нський борщ, але, на жаль, у мене
нема? нi отого пожовклого сала, нi... як ???
- Салотовки,-- пiдказав Андрiй.
- Так, салотовки. Але зате в мене ? трохи це два аш п'ять о аш. Зна?те,
що це таке?
- У мене ж по хiмi? п'ятiрка була! Це два аш п'ять о аш -- етиловий
спирт.
- А в нас, лiкарiв,-- це спiрiтус вiнi. Кажуть, допомага? при поганому
настро?. Я сама, щоправда, не пробувала, але такий досвiдчений солдат, як
ви, мабуть, уже не раз перевiрив це на собi.
- Траплялось,-- червонiючи, промимрив Андрiй, який ще нiколи в життi не
брав у рот жодно? краплi спирту. Горiлку вiн кiлька разiв пробував, але то
яг не спирт, од якого, кажуть, облазить шкiра в ротi. Однак виставити себе в
очах Катi недосвiдченим писклям вiн не хотiв i тому додав ще впевненiше: --
Солдат всього скуштував.
Катя приготувала вечерю. Насмажила картоплi з м'ясними консервами, якi
були в Андрi?вiм мiшку, принесла з кладовки баночку маринованих грибiв,
наклала на тарiлочку рожевого м'яса крабiв, нарiзала хлiб, а посеред столу
поставила темну пiвлiтрову пляшку з аптекарським ковпачком на шийцi.
- А от чим пити -- я не знаю,-- сказала вона.-- В мене нема?
вiдповiдно? посуди.
- Кухлем,-- бадьоро промовив Андрiй i дiстав з свого мiшка алюмiнi?вий
кухлик.
- Це завелике для мене,-- похитала головою Катя.-- Краще, мабуть,
зна?те що? Давайте використа?мо для цього мензурку! У мене десь була
двохсотграмова. Як ви на
це дивитесь?
- Менi однаково,-- знизав плечима Андрiй, дедалi бiльше входячи в роль
бувалого досвiдченого чоловiка, з яким мусить у всьому радитися слаба,
беззахисна жiнка.
Катя знайшла мензурку, сполоснула ?? пiд краном i, пiднявши посудину
проти свiтла, налила в не? прозоро? синювато? рiдини.
- Ста грамiв вам досить? -- спитала вона.
- Гадаю, так,-- недбало сказав Андрiй, приймаючи
3 ?? рук мензурку.
- Не забудьте одразу ж запити водою, - подала вона
йому кухоль.
Та знаю. Я оце думаю, за що нам вшити.
- За перемогу, звичайно.
- ? за вас.
- Це так необхiдно?
- Надзвичайно.-- Андрiй п'янiв од самого запаху спирту.-- Коли я тепер
думаю про перемогу, то водночас думаю й про вас. Зна?те, коли на тебе йдуть
танка, а та сидиш, ждеш ?х i зна?ш, що десь позад тебе матерi, сестри,
коханi дiвчата... Ех! Наш майор, командир дивiзiону, казав...
- Ну, ви вже пийте,-- нагадала йому Катя.-- Не забувайте, що я теж хочу
випити... За вас.
- За мене?
- Так, за вас.
- Ну, хай вам щастить! -- сказав вiн i перехилив мензурку. В ротi в
нього бахнуло, нiби там розiрвалася граната, Андрiй схопив кухоль i линув на
ту гранату водою, але вода не загасила пекельного полум'я, яке палало в
ротi. Полум'я вже розтiкалося по кишках i жилах, пробиралося в найдальшi
закутки тiла.
- ? як його безпартiйнi п'ють,-- спробував пожартувати Андрiй, а в
самого по щоках текли сльози.
Катя швидко налила собi спирту, пiднесла мензурку на рiвень очей,
усмiхнулася до Андрiя i сказала:
- Ну, за нашу перемогу над фашистами! ? за те, щоб ми з вами ще
зустрiлися.
Вона мужньо випила, i хоч трохи закашлялася вiд незвички, але не
скривилася й погамувала сльози, що от-от мали виступити на очах.
Зате Андрiй зовсiм сп'янiв. За тi мiсяцi, що вiн лежав у госпiталi й не
бував надворi, вiн якось ослаб, i тепер в нього наморочилась голова навiть
тодi, коли вiн уперше вдихнув свiжого морозяного повiтря. А тепер от цей
спирт, м'яке тепло Катиних очей, затишок незнайомо? квартири -- все це
заколисувало, навiвало сонливiсть, млявiсть. Андрiй пiдпер пiдборiддя рукою,
заплющив очi i сидiв мовчки, прислухаючись до сво?х думок. Спогади
перебiгали по його зблiдлому обличчю, як хвилi по Днiпрi. Катя обiйшла
навколо столу, нахилилася над Андрi?м i тихо поцiлувала його в лоб.
- Боже,-- сказала вона,-- ви ще зовсiм хлопчинЗараз я постелю вам
постiль. Вам треба вiдпочити. Я зовсiм забула про те, що вам не можна ще
перевтомлюватися. Теж менi лiкарка.
Вона постелила йому лiжко в батьковiй кiмнатi i коли повернулася назад,
Андрiй ще сидiв з заплющеними очима, й хвилi спогадiв досi бiгли по його
обличчю. Орден виблискував на його зеленiй гiмнастьорцi, як яскрава квiтка
на зеленiй луцi. Дихав юнак майже нечутно, але його широкi груди то
здiймалися, то спадали, i було видно, що йому важко й боляче зараз.
Катя ще раз нахилилася над його обличчям i ще раз поцiлувала його бiлий
чистий лоб. Тепла сльоза скотилася в не? з ока й упала на те мiсце, до якого
перед тим доторкнулися ?? губи. Андрiй звiв на дiвчину очi.
- Ви плачете?
- Нi, то вам здалося.
- Може, й здалося. Менi згадалася домiвка. Моя мама. Тато. Ви зна?те, я
ж ще зовсiм малий: менi сiмнадцять рокiв i три мiсяцi.
- Ну, а менi двадцять,-- усмiхнулася Катя.-- ?, як старша, я наказую
вам iти спати. Вам не слiд перевтомлюватися.
- А я ще хотiв поговорити з вами.
- Завтра поговоримо. У нас же ще цiлих два днi.
- Цiлих два днi,-- повторив вiн i, намагаючись ступати твердо, пiшов до
друго? кiмнати.
Катя простежила, щоб вiн як слiд укрився, тодi швидко постелила собi на
диванi, вимкнула свiтло, в темрявi роздягнулась i шурхнула пiд холодну
ковдру.
Андрi?вi не спалося. Вiн намагався згадати, що саме хотiв сказати Катi,
i не мiг. В ротi в нього пересохло, голова обважнiла.
- Катю,-- тихенько покликав вiн.
- Що таке? -- вiдгукнулася вона з сво?? кiмнати.
- Де тут у вас вода? Пити страшенно хочеться.
- Хвилиночку. Я зараз принесу.
Вона зайшла в його кiмнату i подала Андрi?вi кухоль.
- Пийте.
Вiн узяв кухоль, Дiвчина стояла зовсiм близько. Вiд ?? тiла розходилося
тепло. ? це тепло обгорнуло сво?ми м'якими крилами Андрiя, i вiн, не маючи
снаги звiльнитися од ?хнього солодкого полону, рвучко простягнув руки до
дiвчини. Кухоль з брязкотом полетiв на пiдлогу.
- Що ви робите? -- злякано прошепотiла Катя.-- Не
треба!
Та вiн уже не чув ?? голосу. Чому не треба? 1 чи зна? хтось з них, що
тепер треба, а що нi? ?х дво?, вони молодi,
Свiт почина?ться i закiнчу?ться з ними й для них ось тут,
негайно! Вiн цiлував ??, говорив якiсь ласкавi слова.
Катя гладила його круглу стрижену голову i згадувала
про те, як у госпiталi студентка-практикантка зробила пораненому
боляче, взявши надто багато ляпiсу, i як професор закричав на не?, а
поранений заступився за дiвчину. Тодi вона вперше звернула увагу на нього, i
?? серце наповнилося вдячнiстю до цього юнака з карими невидющими очима.
- А хiба в мене карi очi? -- спитав вiн.
- Карi.
- Дивно. А я думав, сiрi. У мо?? мами сiрi очi.
- Твоя мама красива?
- Дуже. Така, як ти. А ти -- найкрасивiша в свiтi.
- Ти й скажеш.
- Не вiриш?
- Не вiрю.
- Тодi я тебе поцiлую.
- А я не дозволю.
- Ти не можеш заборонити. Ти добра.
- Нi, я сувора й сердита.
- Неправда, Давнiше я справдi думав, що ти сердита, бо в тебе завжди
були такi холоднi пальцi.
- А тепер вони теплi?
- Тепер теплi. А тодi в госпiталi i коли ти дарувала менi квiти, пальцi
в тебе були немов крижанi.
- Це тому, що я лiкар, А лiкарi не мають права хвилюватися.
- А зараз ти хвилю?шся?
- Так. Бо я тебе люблю.
- Я тебе теж. Я ще нiколи нiкого так не любив, як тебе.
- Я теж. Менi подоба?ться й те, що ти такий молодий, i те, що ти
високий, i те, що ти з Укра?ни. Я нiколи не гадала, що покохаю укра?нця, а
тепер менi зда?ться, що iнакше не могло й бути. Розкажи менi що-небудь
по-укра?нськи. Я так люблю вашу мову. Вона м'яка, ласкава ? нiжна, мов
пiсня. Говори зi мною по-укра?нськи...
? вiн довго розповiдав ?й у ту нiч про те, як, немов бiлолицi дiвчата,
визирають з вишневих садкiв бiленькi хати, як пахне в степу полин i чебрець,
як скреса? на Днiпрi крига, як грiються на погрiбниках старi дiди, я хлопцi
качають у старi глинища кавуни з баштанiв.
Вони так i не заснули до самого ранку.
Через п'ять мiсяцiв пiсля тi?? ночi, в квiтнi сорок другого року, в
службовому вагонi пасажирського по?зда Ташкент -- Москва ?хав молодий
кароокий лейтенант. Всю дорогу лейтенант сидiв бiля вiкна, дивився на
покритi рудою ковилою казахстанськi степи, на березовi гайки, якi дрижали на
холоднiй почорнiлiй од вологи землi, на жовтi урвища Приуралля. По?зд iшов
уже добрих пiвтори тисячi кiлометрiв, а навкруги ще й досi рудiло, жовтiло,
чорнiло, i лейтенант не бачив нi весни, нi зими. Йому набридла ця
непевнiсть, як набридло майже пiвроку сидiти в глибокому тилу тодi, коли вiд
Чорного до Бiлого моря гримiв фронт. Водночас десь у глибинi душi лейтенант
вiдчував щось на зразок вдячностi до тих людей, якi послали його в такi
далекi кра?. Бо той, хто про?хав тисячi кiлометрiв по рiднiй землi i побачив
?? неосяжнiсть, вже нiколи не зможе повiрити, щоб усi цi простори змогла
перекраяти вузенька смужка фронту.
На станцi? Бузулук, бiля в'?зного семафора, лейтенант уперше побачив
снiг. Бiлий, чистий, м'який снiг лежав мiж бiленькими, тонкими берiзками i
вабив до себе, мов давно не бачена кохана дiвчина.
Лейтенант вискочив з вагона й з розгону врiзався головою в снiг, як у
воду, ? з iнших вагонiв теж вистрибували люди у вiйськовому й теж заривалися
в снiг, смiючись i борюкаючись, мов дiти.
Лейтенант повернувся до свого вагона. В Ташкентi вiн нiяк не мiг
потрапити на по?зд i зумiв влаштуватися в службовому вагонi тiльки завдяки
допомозi випадкового земляка. Тепер лейтенант хотiв поговорити з земляком i
про оцей снiг, i про те, що над Днiпром тепер шелюги вже одяглися
срiблястими, м'якими котиками, i про те, якi червонi маки цвiли в Каракумах,
коли вiн вiд'?здив звiдти. Але земляк спав, утомлений нiчним чергуванням.
Лейтенант знову сiв бiля вiкна й став дивитися. На станцi? Кiнель вiн
зiйшов з по?зда й дав телеграму в Саратов Карцевiй Катеринi. В нiй було
написано: "?ду на фронт через Куйбишев Цiлую Андрiй".
Вiн потрапив па фронт в Брянськi лiси, пiд Жиздру, в тi самi мiсця, якi
колись оспiвав Турген?в. Коли вiн при?хав у свою дивiзiю, ще йшов снiг,
лапатий, мокрий, якийсь сiрий, i пiд ногами чавкала твань. А тодi перед його
очима лiси одягалися шумливим листом, вiн бачив, як уночi зацвiтали глiд i
шипшина, як червонiли посеред листато? папоротi полуницi i на дубах
з'являлися сизi, продовгуватi, як автоматнi патрони, жолудi.
А якi роси були там! Якi соковитi жита росли довкола березових гайкiв i
як нагадували вони Андрi?вi степовi шумливi пшеницiТа й увесь цей край з
його небаченою красою чомусь нагадував молодому лейтенантовi його рiдну
Укра?ну, i вiн поклявся сам собi, що битиметься за нього ще з бiльшою
впертiстю, нiж тодi, влiтку сорок першого.
Попервах Андрiя призначили начальником артилерi? стрiлкового полку. Вiн
жив разом з начальниками полкових служб у великому гарному селi, в кiлькох
кiлометрах од переднього краю, i мусив час од часу давати в штаб полка
вiдповiднi зведення про батарею протитанкових гармат, про мiномети i про
батарею "сiмдесятишестимiлiметровок". Серед начальникiв служб Андрiй був
наймолодший i вiком, i званням. Але тодi на фронтi ще рiдко траплялися люди
з орденом Червоного Прапора, i тому лейтенанта Коваленка берегли. Коли нiмцi
почали обстрiлювати розташування штабу з важких гармат, командир полку
розпорядився, щоб для Андрiя й начхiма полка капiтана Пряхова обладнали
мiцну, добре захищену землянку. Андрiй нудьгував у землянцi так само, як i в
хатi. Цiлими днями вiн ходив по передовiй, спав на батареях, проводив ночi
разом з протитанкiстами в бойовiй охоронi. А капiтан Пряхов тим часом
займався "алхiмi?ю": з чого тiльки мiг добував спирт. Вiн пив усе, що
горить. Коли в трофеях, захоплених пiхотинцями або артилеристами, траплялася
якась пiдозрiла рiдина, ?? несли до капiтана Пряхова, той пробував ?? на
соломинку -- чи горить -- i авторитетно заявляв:
- Раз горить, значить органiзм зможе спожити. Коли в полк прибула
партiя бляшанок з сухим спиртом для пiдiгрiвання ?жi в польових умовах,
Пряхов не дав у батальйони жодно? бляшанки, а влаштував у себе в землянцi
перегонний завод i кiлька днiв перетворював драглистий сухий спирт на
рiдину, "придатну для споживання". У нього скрiзь було безлiч друзiв, ? вiн,
вiдповiдно до ?х кiлькостi, розфасовував свiй спирт, використовуючи для
цього все, що було пiд рукою: старi пляшки, бутилi, солдатськi котелки,
кухлi i навiть гiльзи од "сорокап'яток". Все це було розставлено на
спецiально припасованих поличках пiд самою стелею землянки i розставлене в
такому порядку, що йому мiг би позаздрити найретельнiший лаборант.
Тож можна собi уявити весь той жах, який охопив капiтана Пряхова, коли
вiн, повернувшись якось до землянки, побачив там свого спiвмешканця з
пiстолетом у руках. Андрiй сидiв на порозi землянки, поставивши бiля сво?х
нiг довгастий цинковий ящик з патронами, i бив з свого ТТ по банках,
бляшанках, котелках i кухликах капiтана Пряхова, бив методично, майже не
цiлячись, але без промахiв.
- Що ви робите? -- закричав Пряхов.
Андрiй навiть не озирнувся. Вiн повiв пiстолетом управо -- бах! -- i
скляна сулiя з тонким дзенькотом розлетiлася на друзки. Бах! -- i з високо?
гiльзи задзюркотiла прозора рiдина. Бах! -- i кухлик з спиртом полетiв на
пiдлогу.
- Що ви робите? -- повторив капiтан, хапаючи Андрiя за руку.
- Набрид менi оцей горiлчаний завод,-- спокiйно сказав Коваленко.--
Невже вам не соромно, капiтане?
- Ви ще молокосос мене вчити! -- верескнув Пряхов.-- Я доповiм про вас
командиру полка!
- А оце бачили? -- помахав у нього перед обличчям папiрцем Андрiй.--
Рапорт з проханням звiльнити мене вiд вашого товариства. На передову
прошусь, у батарею. Зрозумiло?
Капiтана Пряхова кудись перевели з полку, а Коваленка хотiли призначити
командиром штабно? батаре?, але Андрiй попросився в протитанкову батарею, до
сво?х "сорокап'яток".
? от вiн знову бiля них, бiля цих маленьких зелених гарматок. Вiн
вигаду? для них новi й новi укриття, вивча? з солдатами пiдкалiбернi
снаряди-болванки, якi пробивають найтовщу броню, вiн штурму? разом з
пiхотними батальйонами фашистськi дзоти. Недаром же ця артилерiя назива?ться
батальйонною. ? однаково в Андрiя залиша?ться ще багато вiльного часу. В
такi години вiн пише листи Катi. Батьковi й матерi вiн писати не може.
Укра?на ще й досi окупована.
Пiд час вiйни люди у листах пишуть дуже багато подробиць. В мирнi днi
на такi подробицi нiхто навiть не зверта? уваги: люди кудись поспiшають,
вони хочуть схопити лише найголовнiше i нiяк не можуть цього зробити. А пiд
час вiйни життя немовби зупиня?ться i його можна роздивлятися пильно й
детально. Люди починають цiнувати життя, а його принаднiсть найкраще
вiдчутна в повсякденних подробицях.
Андрiй знав про Катю все: що вона снiдала, як вiдповiдала на залiковi,
як ?здила кудись аж пiд Разбойщино копати протитанковi рови, якими на всяк
випадок огороджують Саратов. ? Катя теж знала про нього не менше. Вiн тiльки
не написав ?й про те, як встановив одну з сво?х гармат в спецiальному окопi
й власноручно збив фашистський лiтак. Не писав тому, що за це його
представили до урядово? нагороди, а командир дивiзi? пообiцяв двотижневу
вiдпустку в тил. ?дь куди хочеш! ? вiн вирiшив ?хати в Саратов. Вони
одружаться з Катею, вiн залишить ?й грошовий атестат, як дружинi фронтовика
{бо зараз вона не хотiла й слухати про атестат), але хай усе це буде
несподiванкою для не?.
Та якраз тодi вiд Катi прийшов лист, в якому вона писала, що ?х
достроково випускають з iнституту й одразу ж даватимуть призначення в
госпiталi. Вона буде проситися на фронт, до нього.
Андрiй злякався. Вiн може при?хати в Саратов i не застати там Катi.
Пропаде вiдпустка, пропаде все. ? вiн не витерпiв -- послав ?й маленький
фронтовий трикутничок, у якому сповiстив про свiй при?зд.
Останню свою нiч на фронтi вiн провiв у селi, далеко вiд батаре?, в
сухiй свiтлiй хатi, яка пахла сосною. Вдосвiта на Бельов мала йти машина, i
Андрiй домовився з водi?м, що до?де на нiй до Ковельська, звiдки ходили
по?зди.
Спати вiн не мiг. З подивом вiдзначив, що з нетерпiнням залиша? фронт.
"Невже я ?? так люблю?" -- подумав вiн про Катю i сам себе вилаяв за таке
безглузде запитання.
Перед свiтанком сон все ж зморив Андрiя, але ненадовго, бо, щойно вiн
склепив повiки, надворi, бiля само? стiни хати, щось грякнуло, стiна
зойкнула дерев'яним голосом i, повагавшись, упала. Андрiй ще лежав на
тапчанi, хоч тапчан тепер стояв на самому краю глибочезно? чорно? воронки.
За воронкою плавав туман. Бiлий, густий, як молоко, теплий туман обволiкав
усе навколо. Вгорi, над туманом, ревiли "юнкерси", а внизу все двигтiло од
бомб. Далi, над переднiм кра?м, теж здiймалося ревище вiд вибухiв снарядiв i
мiн, од грому танкових моторiв, од татакання автоматiв i кулеметiв.
Гiтлерiвцi пiшли в наступ,
Андрiй швидко одягнувся, оддав старшинi, з яким мав ?хати, всi сво?
документи, хотiв одгвинтити й орден, який вiн перед цим прикрiпив до
гiмнастьорки, але потiм передумав. Не було часу. Вiй хотiв устигнути на свою
батарею ще до того, як там з'являться ворожi танки.
"Сорокап'ятки" були розкиданi по всiй оборонi, яку займав полк. Але двi
з них Андрiй поставив на висотi сто сорок, куди, вiн передбачав це, на
випадок наступу обов'язково пiдуть фашистськi танки. Тепер вiн неодмiнно мав
добратися до тих гармат. Що з того, що його формально вже нема? в полку, що
вiн уже десь мiг у цей час гойдатися на м'яких вагонних ресорах? Вiн ще тут
-- отже, повинен бiгти на переднiй край, до висоти сто сорок, на яку,
мабуть, уже повзуть сiрi танки з чорними хрестами на бронi.
Андрiй ухопив чийсь автомат i побiг городами, шпортаючись у м'яких
кущах картоплi, пробираючись крiзь щiльнi заростi мiцних, як дрiт, конопель.
Десь ззаду, з боку кладовища, крiзь ревище лiтакiв, бомб, мiн i снарядiв,
просоталися гавкiтливi звуки нiмецьких автоматiв -- то, мабуть, нiмцi,
скориставшись туманом, викинули там повiтряний десант. А на передовiй дедалi
гучнiше й гучнiше
лунав якийсь гул, що, здавалося, йшов з-пiд землi. Вiн виник десь у
ярах, якi вiдокремлювали нашу оборону вiд нiмецько?, i був спочатку
несмiливий, якийсь уривчастий, нiби бринiння товсто? басовито? струни, але
поступово мiцнiшав, перетворювався на низьке суцiльне гудiння, що охоплювало
i небо, i землю, i все довкола.
То йшли танки.
Андрiй надто добре знав те гудiння. Рiк тому воно увiрвалося в його
життя, i вiдтодi вiн не мав спокою. Та й хiба тiльки вiнДесь там, за хисткою
лiнi?ю фронту, лежить величезна кра?на, там мiльйони жiнок, дiтей, там його
Катя, i всi вони прислухаються до цього залiзного гудiння, i всi ждуть, що
ось зараз вiн, Андрiй Коваленко, зупинить сталевi потвори, i настане тиша, i
небо знову заголубi? над землею, i птахи заспiвають у небi, i листя зашумить
пiд вiтром.
А вiн, бач, хотiв ?хати у вiдпустку.
? Андрiй бiг, бiг на передову, до сто сороково? висоти, на якiй стояли
його "сорокап'ятки", бiг, не зупиняючись, не переводячи вiддиху. Серце
гатило його в груди, як молот по кувадлу. Воно щомитi бiльшало й бiльшало i
загрожувало заповнити всю грудну клiтку, витiснивши звiдти навiть оту
жменьку повiтря, що протискувалося в легенi крiзь пересохлi уста.
Якесь страшне дивовижне, майже нелюдське збудження оволодiло
Коваленком. Вiн жив у цю мить звуками, лише ними одними. Звуки проникали в
нього звiдусюди, проникали швидко й легко, неначе Андрiй був зiтканий з
повiтря. ? вiн не губився в морi цих звукiв, вiн розрiзняв ?х з таким самим
умiнням, як розрiзня? тисячi тонiв свого неймовiрно складного iнструмента
старий органiст кафедрального собору. Ось з-помiж iнших звукiв велетенського
органа вiйни пробилося сухе, коротке, як ляпас, ляскання -- i Андрiй зна?,
то б'ють протитанковi рушницi лейтенанта Семена Баренбойма. Молодець Сьома
-- вибрав вогневу бiля яру, догадався, що й звiдси може загрожувати
небезпека. Он там, на висотцi, стрельнула раз i вдруге "сорокап'ятка" з його
батаре?, а ?? пiдтримали одразу двi "п'ятдесятисемимiлiметровки" з
протитанкового дивiзiону капiтана Вишнякова. Отже, i туди йдуть танки. А ось
далеко-далеко позаду, в тилу, за лiсом, важко бухнула гармата корпусно?
системи - i важезний снаряд забринiв у небi, щоб за кiлька хвилин ревнути
десь у фашистських бойових порядках, стрясаючи i небо, i землю, i ворожi
душi. Так ?хТак ?м!
Але поволi над усiм навколишнiм шумовинням запанував один-?диний звук:
залiзне гудiння танкових моторiв. ? тепер Андрiй уже не чув нi посвисту
снарядiв, нi виття мiн, нi вибухiв. Майже несвiдомо, як автомат, вiн
випереджав чорнi стовпи землi, що здiймалися то правобiч, то лiвобiч од
нього, i тодi падав у траву обличчям, щоб за мить зiрватися на рiвнi i знову
мчати вперед i вперед. Здавалося, що хтось невидимий i могутнiй смика? за
двi ниточки i робить чудо. Смикне за одну -- здiймаються в бiлому мороцi
фонтани чорно? землi, смикне за другу -- пада? траву високий лейтенант з
автоматом. Лейтенант i фонтани змагалися. Вони вступили в по?динок. Фонтани
здiймалися тепер попереду лейтенанта, вони виникали бiля його нiг, ставали
стiною, загрожували, лякали. Але Андрiй не зупинявся, не одступав, а рвався
вперед з упертiстю степового вiтру.
Сходило сонце. Воно пронизало туман сво?ми променями, i туман став
золотим i нагадував тепер отой дим, що сну? з хатнiх димарiв над селом. Але
як же багато було цього диму! Важко було щось побачити в ньому далi як за
десять-двадцять крокiв. Андрiй згадав, як од нього вимагали, щоб вiн
поставив обидвi гармати на вершинi висоти, звiдки, мовляв, буде найкращий
обстрiл i куди передовсiм можуть полiзти фашистськi танки. От тобi й
обстрiл! В ясну погоду танки звичайно пiшли б тiльки на вершину, але тепер,
коли не розбереш, де яр, а де висота, вони можуть пройти i по схилу, понад
самим яром, розраховуючи на те, що тут нема? нi артилерi?, нi петеерiв.
Добре, що вiн тодi не послухався i залишив одну гармату внизу. Тепер вона
пригодяться. Андрiй уже був зовсiм близько от вогнево? позицi? тi?? гармати.
Вiн бiг до не? швидко, дуже швидко, i ще швидше котився йому назустрiч гул.
Танки йшли понад яром. Не маючи змоги бiльше ховатися вiд вибухiв мiн,
Андрiй пiрнув просто в один з земляних фонтанiв, що вирiс у нього перед
обличчям, i виринув на вогневiй позицi?. Вогнева позицiя була порожня.
Самотньо чорнiв отвiр блiндажа, в снаряднiй транше? валявся забутий лоток,
валик бруствера зеленiв од свiжого дерну, за вкладанням його стежив
позавчора ще сам Андрiй, але нi гармат, нi людей не було. Видно, заступник
вирiшив перекинути ?? туди вище, на пiдкрiплення друго?. Невже вiн не
догадувався, що танки можуть пiти низом?
Танки з'явилися бiля вогнево? за хвилину по тому, як туди вскочив
Андрiй. Вони вигулькнули з туману майже водночас i водночас рiзонули по
вогневiй з кулеметiв. Танкiв було два. Один iшов прямо на вогневу, другий
тримався трохи збоку. Андрiй притьмом упав на землю й поповз до отвору
блiндажа. Блiндаж був зроблений на зразок сiльського погреба. В нього можна
було потрапити не збоку, як звичайно, а зверху, крiзь чотирикутний отвiр,
який мiг закриватися мiцною лядою. Андрiй скотився в блiндаж i кинувся до
полички для гранат. Такi полички вiн наказав робити на всiх вогневих i там
завжди зберiгався запас протитанкових гранат. Але на поличцi нiчого не було.
Заступник, певно, простежив, щоб у кожного бiйця була про всяк випадок
граната. Таку передбачливiсть командир батаре? мiг лише вiтати, але в даному
випадку, вона оберталася проти нього, йому здавалося, що вiн сидить в цьому
блiндажi вже цiлу годину i що тi два танки пройшли за цей час принаймнi
кiлометрiв п'ять. Насправдi ж танки не дiйшли навiть до вогнево?. Час
обчислювався зараз не годинами, не хвилинами, а секундами, десятими долями
секунд. Андрiй метнув поглядом по блiндажу. Чийсь протигаз на стiнцi, шинель
на землянiй призьбi, два круглих дволiтрових котелки. ? бiльше нiчого. Що ж
йому робити? Стрiляти по танках з автомата? Але це ж безглуздя! Спересердя
вiн заджунив ногою один з котелкiв, що лежав у кутку якось боком, котелок
дзенькнув, одлетiв убiк, а на тому мiсцi, де вiн щойно лежав, лишилася
зелена велика, мов консервна бляшанка, протитанкова граната.
Хтось, мабуть, хотiв узяти i котелок, i гранату, але в поквапi не взяв
нi того, нi другого. Андрiй схопив гранату, глянув, чи ? в нiй запал, i
висунувся з блiндажа. Танк чахнув йому в обличчя перегорiлим мазутом,
гаркнув гусеницями, забубонiв над толовою кулеметом. Тодi лейтенант, щоб
краще розмахнутися, зовсiм вилiз з блiндажа, мiцно вперся в землю ногами й
пожбурив гранату прямо пiд черево чудовиська, яке лiзло на нього. Граната
ляснула якраз пiд гусеницею, танк крутнувся, немов потрапив на слизьке, але
став вiн чи нi, Андрiй уже не побачив. Бо саме тi?? митi ударив кулемет з
того другого танка, про який лейтенант зовсiм забув, i черга трасуючих,
шиплячих куль прошила груди юнаковi. Андрiй упав у блiндаж. Болю вiн не
вiдчув, бо перестав бачити й чути взагалi. Вперше в життi вiн втратив
свiдомiсть. Чорна нiч обступила юнака з усiх бокiв, нiч без звукiв, без
руху, без життя.
Тодi знову настав день. Андрiй побачив, що вiн лежить у блiндажi на
землянiй призьбочцi. Вiн спробував поворухнутися й не змiг: на груди
навалилося щось важке, мов камiнь, i не пускало. Андрiй трохи звiв голову й
застогнав. Уся його гiмнастьорка була залита кров'ю. Кров лилася з рани, ще
й зараз тепла, пахуча, i Андрiй знав, що з нею виходить з тiла його життя.
Лiвою рукою вiн намацав у кишенi пакет iндивiдуально? допомоги, тамуючи
бiль, розгриз зубами його оболонку й спробував затулити якось рану. Але вона
була надто велика. Мабуть, груди йому пробили одразу двi або й три кулi.
Тодi вiн почав рвати лiвою рукою шматки спiдньо? бiло? сорочки i накладати
?х на рани. ? стогнав, стогнав жалiбно, як дитина. Одна з куль, видно,
розтрощила ребро, iнакше не було б такого нестерпного болю при кожному
порусi. Сяк-так заткнувши рану, Андрiй трохи вiдпочив i спробував
прислухатись до того, що дiялося нагорi. Там ще тривав бiй.
Але вiн уже перекотився далi в тил, i тут стало тихше. Неподалiк од
блiндажа цокали по залiзу. Андрiй догадався, що то танкiсти, мабуть,
пробують склепати гусеницю. Хай стараються! Нiмцi незабаром переконалися в
марностi сво?х зусиль. Вони про щось поговорили мiж собою й, перемовляючись,
пiдiйшли до вогнево?. "Хочуть знайти того, хто кинув гранату",-- зрозумiв
Андрiй. Автомат досi ще висiв у нього на ши? i йому без особливих зусиль
вдалося пiдняти його й наставити на отвiр блiндажа, вперши в живiт. Пiдняти
праву руку Андрi?вi довго не вдавалося. Вiн уже навiть злякався, що не
встигне вистрiлити, але зрештою все ж зумiв дотягнутися вказiвним пальцем до
спуску.
Туман надворi вже розходився. В отворi синiв маленький шматочок неба,
високого й далекого, як життя. Десь далеко-далеко звiдси вiд оцього блiндажа
жили веселi люди, мати носила на руках дитину, хтось працював у полi, хтось
просто лежав на травi й дивився на золотистi яблука, що висiли в нього над
головою, хтось слухав, як дзвенять у травах коники, i пробував упiймати
устами сонце. А вiн умирав. Напiвмертвий лежав вiн у напiвмогилi й ждав
смертi. Ось вона пiдiйшла, В отворi, закриваючи останнiй шматочок неба,
показалось три чужi голови в чорних пiлотках. То були вороги. Вони прийшли,
щоб добити пораненого. Зцiпивши зуби, зiбравши рештки сил, Андрiй натиснув
на спусковий гачок i не мiг одiрвати пальця, аж поки випустив усi сiмдесят
патронiв. Три голови в чорних пiлотках так i лишилися висiти в отворi,
тiльки спустилися нижче, немов уклонялися Андрi?вi. Автомат упав на землю.
Вiн тепер був уже непотрiбний. Якщо там, нагорi, залишилися живi гiтлерiвцi,
вони зараз зможуть зробити з Андрi?м що завгодно. Та йому байдуже. Вiн
однаково ма? вмерти.
Вгорi закричали, загупотiли по блiндажу. Вбитих одтягли за ноги i знову
до Андрiя зазирнуло блакитне рiдне небо. Тепер уже його нiхто не смiв
закрити. Гiтлерiвцi й не пробували цього робити. Вони просто всовували в
отвiр стволи гвинтiвок i автоматiв i стрiляли. Стрiляли не цiлячись, не
бачачи того, в кого стрiляють, поспiшаючи, нервуючи. Кулi м'яко шльопали в
стiнки й у пiдлогу блiндажа, вони пiдривалися пiд Андрiя, падали бiля його
голови, але диво дивне?! -- жодна з них не зачепила юнака. Потiм у блiндаж
влетiла граната. Маленька, кругла, мов гусяче яйце, граната з бiлою шворкою
упала внизу призьбочки, на якiй лежав Андрiй, i лейтенант не мав сили, щоб
хоч вiдкинути ?? подалi од себе. Пошипiвши трохи, граната репнула навпiл,
наповнила блiндаж громом, полум'ям i димом, i Андрiй знову втратив
свiдомiсть.
Вiн опам'ятався аж уночi i одразу ж вiдчув, що над усе хоче пити.
Спробував пiдвестися -- не мiг. А тiло палало вогнем i благало, щоб залити
той вогонь свiжою прохолодною водою. Андрiй знав, що варто йому лише
вибратися з цього блiндажа й проповзти до яру, на днi якого тече струмок,
вiн нап'?ться i одразу ж забуде про сво? муки, не буде бiльше горiти в
оцьому незгасному, пекучому полум'?.
Але вилiзти з блiндажа вiн не мiг. Якби це був звичайний блiндаж з
боковим отвором, вiн би виповз з нього, незважаючи нi на який бiль. Але тут
треба було стати на повний зрiст, пiдтягнутися на руках,-- про це вiн не мiг
тепер i думати. Куди там пiдтягуватися з перебитими ребрами!
? вiн лежав усю нiч i шепотiв одне тiльки слово: "Пити... пити...
пити..." Свiтлi води хлюпотiли довкола нього, цiлi моря води шумiли в
тiсному блiндажi, рiки текли через цей пiдземний склеп, i плавав серед цих
рiк i морiв вмираючи молодий лейтенант Андрiй Коваленко i не мiг напитися,
Бодай один ковток, бодай одну краплину! Ах, якби йому вдалося вибратися
звiдси, якби вiн вижив. Вiн би до кiнця свого життя не розлучався б нiколи з
флягою. Фляга, наповнена водою. Люди такi дурнi. Чому вони не носять з собою
фляг, наповнених водою? Адже це так зручно. ? тодi б нiчого не було страшно.
Бо вода для людини -- найцiннiше. Боже, якi дурнi люди!.. ? вiн теж був досi
дурний. Але тепер вiн уже порозумнiшав. Аби лиш йому вдалося вижити, аби лиш
вижити!..
Ранок зазирнув у блiндаж ясними очима блакитного неба i не впiзнав того
юнака, який бився вчора з фашистами. На землянiй призьбi лежав мрець з
блiдими щоками, на яких уперше пробилося коротке цупке волосся. Губа у мерця
були чорнi, потрiсканi, як земля, i непорушнi теж, як земля. Але ось його
очi, щiльно прикритi повiками, раптом розплющилися, глянули на стiнку
блiндажа, на якiй висiла прозора крапелька води, i знову закрилися. Мрець ще
жив. За хвилину його очi знову розплющилися, i тепер вiн уже довше дивився
на маленьку крапельку прозоро? рiдини, яка виступала в тому мiсцi, де лопата
копача перерiзала корiнець яко?сь травинки. Корiнцiв таких на стiнках
блiндажа було багато i на кожному з них висiла зваблива крапелька. Мрець
пiдвiв голову й злизав одну з крапельок шершавим сухим язиком. Мабуть, вiн
не вiдчув нiякого полегшення, бо не кинувся злизувати другу крапельку, а
деякий час лежав. А може, просто вiдпочивав, витративши на той незначний
порух усi сво? сили. Пере-годя живий мрець знову пiдвiвся й знову лизнув
крапельку на стiнцi.
до вечора на тiй стiнцi, бiля яко? лежав поранений, не лишилося жодно?
крапельки, а спрага мучила його ще з бiльшою силою. Вночi вiн копав рукою
ямку в пiдлозi блiндажа, припадав губами до волого? землi. Вiн смоктав би
землю, як ласощi, вiн ?в би ??, якби з не? можна було витягти бодай грам
води.
Так тривало довго, дуже довго. Поранений уже збився з лiку. Йому
ввижалося, нiби вiн лежить в блiндажi й пала? на пекельнiм вогнi вже цiлий
мiсяць, а насправдi минуло три днi й три ночi.
На четверту нiч випав дощ. До ранку в блiндажi утворилася калюжка
каламутно?, перемiшано? з глиною води. Андрiй набрав води повний котелок i
напився.
Був якраз день його народження. Вiсiмнадцять рокiв тому мати народила
його в полi, бiля чумацько? могили, пiд копою пшеницi. Чи знала ти, мамо, як
важко буде тво?му синовi, тво?й дитинi?
В день народження п'ють iскристе вино, дзвенять келихи, люди
всмiхаються до iменинника, зичать йому щастя й довгих рокiв. А вiн лежав
самотнiй пiд землею, пив з солдатського котелка теплу дощову воду, змiшану з
жовтою глиною, i була та вода для нього солодшою за всi пива-меди на свiтi.
Коли погамував спрагу, раптом вiдчув, що йому хочеться ?сти. Голод усi
цi днi ховався за спрагою, а тепер виступив наперед, вхопив юнака за горло й
беззвучно плямкав сво?ми синiми губами: "Ти вмреш, ти вмреш, ти вмреш!" Сили
одлiтали од тiла, як птахи у вирiй, ?х нiщо тепер не могло стримати. Якби в
Андрiя хоч був шматочок хлiба! Грудочка цукру хоч би завалялася в нього в
кишенi! Якась крихта!
Але не було в нього нiчого, i сили летiли, летiли, лишаючи Андрi?ве
тiло лежати в землi.
Чи був у нього якийсь вихiд? Гукати? Кликати на допомогу? Але кого
кликати i як? Та й не мiг вiн кричати, бо рана в грудях скувала його голос.
Спробувати все-таки вилiзти з блiндажа? Але як це зробити з потрощеними
ребрами?
Вiн пив воду й думав. ?нколи його свiдомiсть затуманювалась, якась
червоно-чорна запона застеляла йому очi, i в головi сотнi маленьких
коваликiв дзенькали сотнями по сотнях кувадл. Але вiн нелюдським напруженням
волi одкидав ту запону, i ковалики ховалися в якихось темних закутках i
давали йому змогу знову повернутися думкою до свого становища.
Врештi Андрiй одважився. Вiн одпив з котелка жовтувато? води i став
переповзати, щоб лягти головою напроти отвору. Лiг, довго вiдпочивав,
слухаючи невтомних коваликiв, потiм гребнув лiвою рукою жменю землi з
пiдлоги й висипав ?? на призьбу бiля сво?? голови. Можна було подумати, що
Андрiй буде будувати хатки з пiску. Вiн знову й знову опускав руку вниз i
висипав на призьбу новi й новi порцi? землi. Робота дала йому змогу на
деякий час забути про голод, тiльки тепер у нього часто пересихало горло, i
вiн щохвилини прикладався до котелка з водою i робив ковток-два. До вечора
один з котелкiв спорожнiв. Тепер треба було економити воду, але зате в
Андрiя з'явився iнструмент. Копати й переносити з пiдлоги на призьбочку
землю котелком було, звичайно, краще, нiж рукою. Купка землi бiля Андрi?вого
узголiв'я стала пiсля цього зростати помiтно швидше.
Вiн працював цiлу нiч, не вiдпочиваючи. Вiн був схожий тепер на того
бiгуна, який перед фiнiшем переста? дихати i летить уперед з порожнiми
грудьми, вiдчуваючи, що ось-ось його серце не витрима? й розлетиться на
шмаття, але добре знаючи водночас, що там, за фiнiшем, вiн уже надиха?ться
досхочу, там дасть спочинок сво?му змученому серцю.
Так, як працював Андрiй, не працював ще нiхто й нiколи. ?гипетськi
пiрамiди поряд з отi?ю купкою землi, що вiн нагорнув ?? за день, могли б
видатися мiзерними мурав'?ними спорудами. Велика Китайська стiна була
дитячою забавкою в порiвняннi з тим, що змiг зробити цей вмираючий юнак за
два днi й двi ночi. Горбиковi нагорнуто? Андрi?м Коваленком землi судилося
затьмарити все: i безмежнi поля, всiянi гiгантськими дольменами й
кромлехами, i печернi храми Аджанти, i пiдводнi дороги, прокладенi мiж
японськими островами, i канали, проритi в пустинях i мiж материками.
Бо Андрiй копав землю, вмираючи.
Але копав вiн ?? якраз для того, щоб не вмерти. Коли горбик землi став
уже такий високий, що з його вершини можна було просто ступнути надвiр з
блiндажа, Андрiй почав пiдводитися. Це сталося на шостий день пiсля
поранення. Вiн знав, що це остання спроба, i тому не поспiшав, ретельно
готувався до не?. Випив рештки води з котелка, взяв у праву руку автомат
(хоч у ньому й не було жодного патрона), лiвою рукою притримувався за стiнку
блiндажа. Коли зробив перший порух, тепла рiдина потекла з рани, i вiн
злякався спершу, але згодом не звертав уваги на кров. Дихати було важко,
бiль у боцi сковував рух, але Андрiй, зцiпивши зуби, вперто дерся на свiй
горбик. Щоб не загубити пiлотки, Андрiй сховав ?? в кишеню, i тому
простоволоса голова перша вiдчула на собi тепло сонячних променiв. Вiн
звiвся над отвором, над усi?ю землею, прикрашеною квiтами й зеленими
травами, звiвся високий i худий, з палаючими очима, махнув автоматом i впав
грудьми на м'яку траву.
Нема? нiчого в свiтi кращого за траву, зелену, соковиту, пахучу,
ласкаву. Вiн лежав, припавши грудьми до тепло? рiдно? землi, занурившись
обличчям у траву, мiцно стискаючи в правiй руцi автомат, у якому не було
жодного патрона.
А коли звiв голову й глянув поперед себе, побачив... гiтлерiвця.
Фашист був живий i здоровий. Вiн стояв, розставивши ноги в грубих
чоботях з куценькими халявками. На ньому були широкi сiро-зеленi штани i
такого самого кольору френч з безлiччю карманiв, великих i одвислих, мов
торби. Обличчя нiмець мав блiде, одутлувате, а пiд носом, як двi жарини,
горiли в нього рудi пишнi вуса. Такi вуса були колись у сiльського крамника
Кузьми Кириловича. Виходить, нiмець не тiльки прийшов на його, Андрi?ву,
землю, вiн ще й присво?в собi чужi вуса, бо Андрiй же добре знав, що цi вуса
належали крамниковi Кузьмi Кириловичу. Коваленко застогнав i потяг до себе
автомат. Нiмець злякано скрикнув i сахнувся од автомата, як од гадюки. Та
Коваленко уже не бачив його, бо йому треба було знов слухати сво?х невтомних
коваликiв, яких вiй не чув ось уже два днi.
Потiм вiн плив по Днiпру. Хвилi гойдали його, як мати дитину, й
нашiптували щось гарне й ласкаве, як колискова пiсня. "Куди я пливу?" --
подумав Андрiй i повернувся до свiдомостi.
Вiн не плив ? нiякого Днiпра тут не було. Його несли гiтлерiвцi на
тугiй плащ-палатцi i несли в полон. Андрiй лежав навзнак ? мiг бачити лише
те, що робиться позаду. Вiн побачив там двi чужi голови в чужих пiлотках, i
одна голова належала отому фашистовi з рудими вусами.
Гiтлерiвцi здавалися якимись однаковими, дуже схожими один на одного.
Всi молодi, здоровi, чистi, вони байдуже топтали траву, спокiйно
перемовлялися мiж собою, курили i, здавалось, зовсiм не думали про те, що
зараз вiйна, що вони на чужiй землi, що ?х тут ненавидять.
А тим часом зовсiм неподалiк гримiла артилерiя, в повiтрi часто
з'являлися радянськi лiтаки i коли один з них раптом пролетiв над Андрi?вими
носiями, всi вони, кинувши пораненого, попадали на землю й лежали довго,
довго, аж поки затихло гуркотiння мотора.
Тодi знову пiдняли Андрiя й понесли. Рудовусий, побачивши, що Коваленко
опритомнiв, пiдморгнув йому й спитав:
- Комiсар?
Андрiй мовчав, а рудовусий засмiявся й сказав:
- Ти важкий, мов мертвяк.
Вiн не знав, розумi? його полонений чи нi, але йому, видно, хотiлося
поговорити.
Андрiй поворушив губами й сказав по-нiмецьки:
- Пити
Рудовусий дiстав з сумки бутерброд, вiдчепив од пояса флягу й поклав
бiля Андрiя. Хлiб був твердий, якийсь солодкуватий, у флязi виявилося кофе.
Андрiй з'?в хлiб, випив кофе i подякував нiмцевi.
Перед тим вiн нiколи не думав, що по цей. бiк фронту може iснувати
життя. Вiн гадав, що тут ? лише фашисти i смерть, яку вони несуть в руках,
як несуть автомати. А тепер от нiмцi тягнуть його, обливаючись потом, i,
зда?ться, навiть не думають вбивати.
Його принесли в село, в те саме село, звiдки вiн мав ?хати у вiдпустку
до Катi. Не дiждешся тепер ти, Катю, свого коханого i нiколи, мабуть, не
взна?ш, куди вiн подiвся.
Вулицi села були загаченi нiмецькими танками й машинами, в городах
стояли похiднi кухнi, i бiля них метушилися солдати. Однi з них тягли до
кухнi теличку, яку знайшли в когось iз мiсцевих мешканцiв, iншi рили
картоплю, ще iншi рубали дрова. Танкiсти грiлися на сво?х танках, жували
бутерброди, курили сигаретки. В одному мiсцi довгорукий бiлявий танкiст
награвав на губнiй гармонi? якусь сумну мелодiю, i здавалося, що мелодiя ця
сумна якраз тому, що потрапила до отих грубих, безжальних людей i нiяк не
може в визволитися. Андрiй подумав, що вiн зараз теж схожий на ту мелодiю.
Його замкнули на нiч у колишню колгоспну комору. Комора була
порожнiсiнька i лише на стовпчику висiло пасмо сурових ниток. Нитки були
мiднi, свiжi, видно, недавно з мотовила. При поглядi на них в Андрi?вiй
головi одразу ж виник зухвалий план. Тi нiмцi, що несли його сюди, не
звернули уваги на те, що на Андрi?вiй гiмнастьорцi, пiд темною корою
засохло? кровi, орден Червоного Прапора. Якби вони помiтили орден, вони б,
ясна рiч, одразу його зiрвали. А орден був тепер для Андрiя всiм:
документом, спогадом про рiдних людей, нагадуванням про те, що вiн хоч i
полонений, але все ж бо?ць. Треба було зберегти орден. ? Андрiй вирiшив
використати для цього отi нитки. Вiн одгвинтив орден од гiмнастьорки i став
намотувати на нього нитки. За годину в його руках був акуратний круглий
клубочок ниток. Андрiй сховав клубочок в кишеню й заплющив очi.
Колись у запорозьких козакiв був звичай: як хоронили вбитого козака, то
насипали в степу двi високi могили. Одну насипали там, де в козака влучила
ворожа куля, другу -- там, де прийняв вiн смерть. Бо не було тако? кулi, вiд
яко? козак мiг би одразу вмерти. З шматком жорстокого металу в грудях,
конаючи, вiн ще летiв уперед на сво?му вiрному конi й рубав ворогiв сво?ю
шаблею, бiлою й нестримною, як блискавка.
Де ж то буде твоя друга могила, Андрiю?
Вiн проклинав ту годину, коли виповз з свого блiндажа й побачив
рудовусого фашиста. Лiпше було померти одразу. Або лiпше вже б отой
рудовусий випустив у нього чергу з свого автомата, анiж дав шматок хлiба й
ковток кофе.
Андрiй здивувався, коли його не вбили одразу. Тепер вiн зрозумiв, що
тут нема? нi життя, нi смертi, а ? вмирання. Невiльне, жахне, невiдворотне
вмирання тисяч людей, вмирання в концтаборах, в окупованих мiстах i селах,
вмирання в далекiй Нiмеччинi, про яку розповiдали страшнi легенди.
? ось через два мiсяцi пiсля того дня, коли вiн, здавалося, поборов
свою смерть, Андрiя разом з сотнями таких, як вiн, везуть кудись у наглухо
забитих вагонах, везуть голодних, поранених, знесилених.
Ешелон довго сто?ть на станцiях. Його заганяють в тупики на зарослi
травою колi?, подалi вiд людських очей, вiн пережида?, поки пройдуть усi
вiйськовi ешелони на цiй дiльницi, i знову повзе вперед, здригаючись,
брязкаючи буферами, мов кайданами. Тринадцять червоних вагонiв наповнено
вiйськовополоненими. В кожному вагонi людей стiльки, що вони можуть лише
сидiти. Сидять усi: неушкодженi, пораненi, вмираючi. Лягати -- нiде. Дверi
наглухо закритi й закрученi знадвору дротом. Два вiконечка теж густо
переплутанi колючим дротом. Майже всi вагони мають гальмiвнi площадки, i на
них тупцюють вартовi з автоматами. Над заднiм вагоном здiйма?ться висока
будка. В нiй сидить кулеметник i стежить, щоб полоненi не спробували втiкати
через дахи вагонiв.
По?зд просува?ться вперед здебiльшого вночi, коли вiйськовi ешелони з
остраху перед партизанами вистоюють на станцiях. Паровоз кричить глухо й
тужливо, i в очах у всiх бранцiв -- теж туга i смуток. Вони вiдрiзанi вiд
усього свiту, вони не знають, куди ?х везуть, що робиться там, за стiнками
вагонiв, по якiй землi котяться сталевi колеса ?хньо? пересувно? в'язницi.
? все ж, незважаючи на це, всi, як один, раптом дiзнаються, що по?зд
поминув нiмецький кордон. По всiх вагонах проноситься одне-?дине слово:
"Нiмеччина!", до всiх вiконечок тягнуться змарнiлi обличчя, у кожного
стиска?ться серце, кожним оволодiва? безнадiя. Бо поки вони були на рiднiй
землi, хай хоч i в неволi, вони все ж сподiвалися на якесь чудо, на
визволення, на те, що ?м ще вдасться повернутися до сво?х, стати в лави
борцiв з ворогом. А тепер усьому кiнець. Чужа земля не обiця? ?м нiчого.
Вона лежить холодна, непривiтна, пiд темним захмареним небом, закутана в
туман, вкрита мокрими, густими лiсами. По?зд котиться помiж цими лiсами,
паровоз час од часу скрику?, але жоден листочок навiть не сколихнеться вiд
цього крику, так нiби всi вони вирiзанi з зелено? твердо? бляхи. Туман,
студений, драглистий, як холодець, охоплю? сво?ми щупальцями вагони, як
огидний морський спрут, i бранцi здригаються вiд його дотикiв.
Андрiй сидить в одному з вагонiв бiля поперечно? стiнки. За його спиною
товчуться сталевi тарiлi буферiв, ?хнiй стукiт боляче вiдлуню?ться в його
поранених грудях, але Андрiй не вiдсову?ться вiд стiнки. Йому хочеться бодай
спиною вiдчувати волю, безмежний простiр, кiлометри блакитного повiтря.
Буфери б'ють у стiнку, так нiби намагаються ?? проломити, а йому зда?ться,
нiби то якiсь могутнi добрi люди, що прилинули з отих мовчазних лiсiв,
силкуються, щоб випустили на волю полонених.
Воля... Вiн звик до не? з дитинства, вiд самого дня народження, звик до
безмежних степiв, до буйних вiтрiв над ними, до ?диних на свiтi вкра?нських
жайворонкiв, яких нiхто нiколи, зда?ться, не бачив на землi, а лише в небi,
лише в голубому зенiтi, в нестримному польотi, серед прозорих розсипищ
?хнього спiву. ? душа в нього була непокiрлива, дика, мов степовий птах, i
кликала його, зваблювала з цього вагона туди, де лунко гупали буфери, де
шелестiли листям лiси i омивали землю потоки неокованих небесних вод.
Слово "Нiмеччина" розбудило його. Вiн одiгнав од себе звабливi мрi? i
вперше подумав про те, що настав час спробувати дiяти. Надто вже далеко
вiд'?хав вiн од того мiсця, де одержав у сво? груди фашистську кулю! Час уже
й зупинитися.
- У кого ? нiж, товаришi? -- запитав вiн.
Ножа нi в кого не було, але в одного капiтана знайшлася схована у
чоботi бритва.
- Навiщо тобi нiж? -- поцiкавився капiтан, милуючись водянистим блиском
широкого леза бритви.
- Вагон буду рiзати,-- вiдповiв Андрiй.
- Куди тобi? Ти ж поранений!
- Хто захоче втекти звiдси -- допоможе. Давай бритву! Чи, може, шкода?
- Тримай,-- сказав капiтан. - ? я перший на черзi пiсля тебе. Рiзати й
утiкати -- перший. Згода?
Андрiй мовчки взяв бритву, ще раз прислухався до брязкоту буферiв
надворi й чиркнув лезом по дошцi. Його план був дуже простий: надрiзати
дошку вгорi й унизу, тодi виламати ??, так само надрiзати й виламати
надвiрну дошку, а вже тодi вилазити крiзь отвiр на буфер i звiдти стрибати
пiд укiс.
Вони рiзали старе затужавiле дерево i не знали, що у всiх вагонах,
немов по командi, роблять те саме. Коли в стiнцi вагона блиснуло свiтло,
Андрiй припав обличчям до отвору i дихав, дихав повiтрям волi, аж поки його
од-тягли назад.
- Треба швидше кiнчати! -- сказав капiтан -- власник бритви.-- А ти
лежиш! Чи тобi, може, стало погано?
- Я трохи вiдпочину,-- слабким голосом промовив Андрiй. - Чогось у мене
дзвенить у головi. Дзвенить так, як у той день, коли мене поранило.
- Ну, вiдпочинь, браток, вiдпочинь,-- сказав капiтан i натиснув на
дошку. Дошка затрiщала. Капiтан вдарив у не? ногою -- i вона впала вниз, пiд
колеса.
- А тепер прощайте, товаришi! -- гукнув капiтан.-- Хто хоче -- давай за
мною! Стрибати налiво. Пiшов!
Вiн вилiз на буфер i зник. Андрiй хотiв лiзти слiдом за капiтаном, але
його хтось притримав.
- Куди тобi, пораненому? Пiдожди, коли по?зд буде на гору йти,
уповiльнить хiд. А так ти ж уб'?шся!
Вiн лежав бiля отвору й бачив, як один за одним стрибають униз його
товаришi. З iнших вагонiв теж, мабуть, почали стрибати, але не скрiзь так
вдало, як тут, бо вартовi помiтили втiкачiв i стали стрiляти. Застрочив
кулемет з задньо? вишки, його пiдтримали автомати з переднiх вагонiв. По?зд
продовжував свiй шалений бiг. Нiхто не догадувався зупинити його. Хлопцi
лiзли з вагонiв i падали, падали пiд укiс в густi нетрi зеленого лiсу, а
згори щось кричали нiмцi й били з автоматiв у бiлий свiт, як у копi?чку.
Раптом по?зд пересмикнула судорога. Вагони полiзли один на один, мнучи
буфери, як замазку. Ешелон зупинився. Вартовi, з галасом i прокльонами,
забiгали бiля вагонiв, стали одсовувати важкi дверi.
- Раус! -- кричали вони, виганяючи полонених з вагонiв.
- Льос! Бiстро!
Хто не хотiв поспiшати, того викидали на землю силою, зштовхували
прикладами. Андрiя, що нiяк не мiг одiйти од того рятiвного отвору, який вiн
прорiзав сво?ми руками, топтали чобiтьми й кололи штиками. Вони зовсiм
оскаженiли, бо нiколи не сподiвалися, що руськi зможуть втiкати з ешелону.
Вони мстилися на тих, що залишилися, за втiкачiв i за свiй недогляд.
Начальник ешелону наказав одiбрати у полонених всi залiзнi предмети -- ножi,
виделки, ложки, котелки, навiть пряжки од поясiв. У Андрiя в кишенi знайшли
клубок ниток.
- Де голка? -- спитав вартовий. -- Куди сховав голку? Хочеш вагон знову
рiзати?
- У мене нема? голки.
- А навiщо нитки?
- Я швець. Люблю пантофлi робити,-- збрехав Андрiй.
Солдат намотав на руку нитку, смикнув, вона перервалася.
- Не повiсишся! -- засмiявся конво?р i повернув клубочок Андрi?вi.
З тринадцяти вагонiв вiсiм були прорiзанi. Рiзали, хто як мiг. Однi
зробили отвiр у пiдлозi i падали вниз, на шпали, прищулюючись мiж рейками i
ждучи, поки над головою прогримлять сотнi тонн страшного металу. Другi
намагалися проломити стiнку в тому мiсцi, де був засув од дверей, щоб
одкрити дверi й утiкати всiм вагоном одразу. Третi вибрали найлегший шлях --
пробили дах, але цей шлях виявився невдалим, бо кулеметник одразу ж помiтив
утiкачiв i зчинив тривогу.
Тепер усi порiзанi вагони конво?ри лишили порожнiми, а полонених
зiгнали в тi п'ять, що лишились неушкодженими. Коли досi люди могли тiльки
сидiти у вагонах, то тепер нiде було навiть стояти. Андрiя притиснули до
стiнки бiля вiконечка, рана в боку болiла так, що хотiлося тут же впасти й
умерти, але впасти вiн не мiг: не було куди.
?х везли довго, мабуть, через усю Нiмеччину. Ешелон знову годинами
стояв на запасних колiях, i з його вагонiв линули глухi стогони.
Голоднi, без краплини води, люди стояли у вагонах вже другу добу, не
маючи змоги навiть поворухнутися. Тяжкопораненi вмирали, але й мертвi, вони
стояли, пiдтримуванi живими. Живi грiли мертвих, а мертвi охолоджували
живих, яких пекла спрага. Андрiй лишився живим тiльки завдяки тому, що
випадково опинився бiля вiконечка i мiг час вiд часу висовувати в нього
долоню, щоб упiймати на не? кiлька краплин води, яка текла з даху вагона.
Вiн лизькав цю дощову воду, як та iндiйська пташка тiтiбха, яка нiколи в
життi не вжива? iншо? води, окрiм дощово?, i дякував випадковi i тiй
обставинi, що в Нiмеччинi ? хоч цей дощ.
Так, дощу в цiй кра?нi було не менш, нiж слiз.
Вдосвiта по?зд прибув на якусь маленьку станцiйку. ?х зустрiла цiла
сотня нових конво?рiв з рудими вiвчарками, якi ошалiло кидалися на людей.
Полоненi мовчки вишикувалися в довгу колону й, супроводжуванi гавканням
собак i короткими, як гавкiт, криками конво?рiв, пiшли до асфальтованому
шляху, обсадженому яблунями. На яблунях, ховаючись в мокрому, бляклому
листi, ще висiли деiнде поодинокi яблучка, восково-стиглi, червонобокi
яблучка, точнiсiнько такi, як на Вкра?нi. Андрiй не витерпiв. Запримiтивши
яблуко, що висiло особливо низько, вiн метнувся з колони. Не встиг ще
добiгти до яблунi, як зуби вiвчарки вже вп'ялися йому в ногу, але вiн не
зупинився, не звернув уваги на бiль, а вже простягав сво? худi, прозорi руки
до отого соковитого, звабливого плоду i вже вiдривав його од гiлочки,
вiдривав разом з товстим коротеньким хвостиком, жмакаючи пальцями широке
мокре листя. Яблучко було холодне-холодне i гладеньке, як скляна кулька.
Андрi?вi мало було вiдчувати його в руцi -- вiн пiднiс яблучко до очей, щоб
помилуватися його розписом, побачити на його округлих боках слiди сонячних
поцiлункiв.
Пiдбiг конво?р i вибив яблучко з Андрi?вих рук. Воно покотилося в
траву, i за яблучком покотилися сотнi очей полонених -- сiрих, чорних,
синiх, карих очей, очей приречених, неiснуючих людей. Справдi, вони були
викресленi з життя. Земля з ?? плодами, рiки з ?хнiми чистими прохолодними
водами, тiнистi лiси й стрiмкi гори, тихi села й шумливi мiста,-- все це
iснувало десь по той бiк ?хнього буття, вони не мали на нього права, як не
мали права на оте червонобоке яблучко. Вони мали право лише на оцю охорону,
ретельнiшу, нiж особиста охорона королiв i президентiв, на колючий дрiт
концтаборiв, на вмирання.
Концтабiр був бiля самого асфальтованого шляху, обсадженого яблунями.
Сотнi баракiв ховалися за густим плетивом колючого дроту, за гiгантськими
вишками, на яких були встановленi станковi кулемети, за глибокими ровами, що
нагадували рови середньовiчних замкiв.
На воротях табору красувався латинський напис: "Суум квiкве" --
"Кожному сво?". Фашисти вмiли бути цинiчними. На пряжках солдатських поясiв
вони накреслили девiз "Гот мiт унс" -- "З нами бог" -- i наказали цим
солдатам вбивати все живе й залишати пiсля себе спалену землю, хоч головною
заповiддю того бога, якому вони поклонялися, було "Не убий". Центральний
орган ?хньо? партi? -- газета "Фелькiшер беобахтер" виходила пiд гаслом
"Фрайгайт унд брот", тобто "Свобода i хлiб", але цей лозунг означав лиш те,
що фашисти хотiли б позбавити свободи й хлiба всiх людей, якi живуть на
землi. В отому написi на воротях табору ?хнiй цинiзм досяг вершини сво??
одвертостi. Кожному сво?. Однi будуть повiльно вмирати вiд ран -- i ?х нiхто
не спробу? навiть лiкувати. ?нших замучать на каторжних роботах де-небудь на
будiвництвi авiацiйного заводу. Ще iнших спалять в печах крематорi?в,
спалять живцем або ж перед цим розстрiлявши, вбивши ядом, задушивши отруйним
газом. Кожному сво?. "Суун квiкве".
Концтабiр мав криптонiм: "Шталаг А". Вiн був iнтернацiональний. Тут
можна було зустрiти французiв у ?хнiх новеньких мундирах з блискучими
?удзиками, розтатуйованих, темнолицих марокканцiв, сумнооких сербiв i
покiрних iндусiв, дебелих канадських i американських льотчикiв, i похмурих
англiйцiв. Радянських полонених тримали окремо вiд усiх, ?м заборонялося
мати будь-який зв'язок з iншими полоненими. Фашисти боялися ?х, мов пошестi.
Через те для радянських полонених створили у таборi ще один табiр,
обгородивши його ще двома рядами колючого дроту i поставивши бiля огорожi
будки з кулеметами. В цьому "подвiйному" таборi був ще один, вже "потрiйний"
-- для радянських офiцерiв.
Андрiй опинився в "потрiйному" таборi, в барацi для хворих i поранених.
У нього одiбрали одяг i видали гiтлерiвську солдатську унiформу,
перефарбовану в темно-зелений, майже чорний колiр. Замiсть чобiт вiн мав
носити тепер гольцшуги -- видовбанi з дерева колодки, такi мiцнi й грубi, що
?х, мабуть, не роздавив би й танк. На френчi, на штанях; i на пiлотцi,
виданих Андрi?вi, бiлою фарбою намальовано двi великi нiмецькi лiтери "80",
що означало "радянський офiцер" i мало служити попередженням для всiх тих,
хто спробу? наблизитися до цi?? небезпечно? людини. Поза тим Андрi?вi
начепили на шию чотирикутний металевий номер. Тепер вiн уже перестав бути
Андрi?м, не був Коваленком, а називався просто: "номер тридцять ноль
дев'яносто сiм".
В "лазаретi", куди його одвели разом з iншими пораненими, рядами стояли
двоповерховi дерев'янi лiжка, схожi на чотирикутнi ящики. В ящиках лежали
паперовi матраци i такi самi паперовi подушки. Тут принаймнi можна було
лягти й заснути. ? Андрiй заснув i спав до самого вечора i, мабуть, спав би
ще й нiч, якби не голод. Коваленко прокинувся й спробував згадати, коли вiн
востанн? ?в i що саме. Але з цього нiчого не вийшло. Неподалiк од Андрiя
чулися якiсь голоси. Андрiй прислухався до розмови. Хтось хрипким голосом
розповiдав про те, як працював колись кондитером у Москвi.
- Ох i жив же я, братцi,-- казав вiн.-- Бувало, заступиш на нiчну
змiну, моргнеш сво?му пiдручному: тягни, мовляв, лист для тiстечок. Принесе
вiн лист, я туди пiв'ящика масла -- бах! А потiм пiвсотнi я?ць -- трах!
Я?чня, братцi мо?, получа?ться пiсля цього така, хоч спи на нiй, як на
м'якому диванi.
- Пiвсотнi я?ць -- це ти, мабуть, трохи той... загнув,-- не повiрив
котрийсь з слухачiв.
- Пiвсотнi? -- вигукнув кондитер,-- Хо-хо! Та дай менi зараз сотню, так
я сам з нею розправлюся, а ти -- пiвсотнi!..
- То ж зараз, а то ранiше,-- не здавався опонент.
- Що там з тобою говорити,-- недбало кинув кондитер,-- одразу видно, що
ти чоловiк у цих питаннях темний. Ви от краще, братцi, послухайте, як я
вчився вяземськi пряники пекти...
А в цей час у iншому кутку барака хтось другий, не такий експансивний,
як кондитер, вiв свою розповiдь.
- Уявлення про те, нiбито мiський мешканець цiлком i повнiстю залежить
од магазинiв,-- говорив вiн,-- не зовсiм вiрне. Вiзьмiть, наприклад, таку
рiч, як гриби-шампiньйони. Навiщо менi ждати, поки вони з'являться в
магазинi! Я беру ящик, насипаю в нього перегною, дiстаю спори грибiв,
висiваю ?х у ящик, накриваю його чим-небудь темним i вологим -- i, будь
ласка: через десять днiв збираю перший врожай. У мене гриби взимку й улiтку,
весною я восени, я ?м ?х жареними в сметанi, дружина робить з них грибну
запiканку, пече пироги. Для того щоб спекти пироги з грибами, треба...
- Перестаньте, iроди! -- почувся стогiн вiд дверей.-- Замучили сво?ми
розмовами. Дайте спати.
Любитель шампiньйонiв на хвилинку замовк, а тодi продовжував, але вже
пошепки, так що Андрiй не мiг розiбрати. Зате кондитер не злякався того
плачу, отого голосу-стогону, а, навпаки, гукнув полоненому, щоб той iшов до
?хньо? компанi? й послухав, як вiн колись у Пензi з'?в, побившись на заклад,
цiле порося.
Так i минула та перша нiч серед хвиль дрiмоти, спазм голоду й
нескiнченних розмов про ?жу, про колишн? життя, про речi, недоступнi для
них. ? ще багато таких днiв i ночей судилося пережити Андрi?вi в тому
барацi.
Попервах Андрiй злякався. Хоч що там кажи, був вiн простим сiльським
хлопцем, що звик приймати життя таким, як воно ?, хлопцем з нiжною,
вразливою душею, i коли вмiв мужньо переносити страждання власнi, то не мiг
байдуже дивитися на людське горе. Коваленковi здавалося, що в концтабiрнiм
лазаретi-ревiрi лежать люди, зломленi недугою, здатнi хiба що вмирати,
вмирати тихо, без скарг i стогонiв. Холодна безнадiя заволодiла його серцем.
Вiн лежав у сво?му ящику, мов у трунi, нерухомий, збайдужiлий до всього, без
думок, без бажань i сподiвань. Лиш невiдступна примара голоду нагадувала про
себе та ще мучив бiль од рани. Особливо страшно було лишатися вiч-на-вiч з
голодом уночi. Обо? вони -- нiч i голод -- маля в собi щось спiльне, ?х
по?днувала чорна пiтьма, яка приховувала вiд Андрiя обличчя його товаришiв,
робила його самотнiм, безсилим, слабим, сповнювала душу вiдча?м i навiть
жахом. Вiн боявся тепер темряви, як колись у дитинствi, коли дивився зимово?
ночi на заснiженi, синюватi вiкна, i ввижалися за ними то ненажерливий вовк,
то безжальна кобиляча голова, то вiдьма з залiзними зубами, якими вона
загриза? до смертi маленьких дiтей.
Так минали днi, тижнi, минув, може, й мiсяць. Андрiй не вiв лiку дням
неволi, пам'ятав лише ночi. Але ночi були наповненi не самою лиш пiтьмою -
згодом в них стали оживати голоси. Андрiй не дослухався до тих голосiв,
пам'ятаючи звабливi, мов виспiви казкових сирен, оповiдi першо? концтабiрно?
ночi, боявся почути ?х знову, та й не мав сили розрiзняти в джмелиному
гудiннi нiчного ревiру окремi голоси. Вiн лежав непорушне, майже не дихаючи,
стискуючи скронi гарячими долонями, i лише зрiдка, коли якийсь гiркий клубок
пiдкочувався до горла, шепотiв:
- Мамо, рiдна! Коли б ти бачила свого сина...
? якось уночi, коли вже вкотре кликав вiн свою матiр, вiд сусiднього
ящика долинув до Андрiя кволий, але досить виразний голос:
- Якi прекраснi iсторi? дару? нам життя!
Андрiй завмер, вдаючи сонного: сусiд звертався до нього, а вiн не мав
сили на розмову.
- Ти не спи, не спи,-- знову сказав сусiд.-- Слухай, про що
розповiдають тво? товаришi. Ти ще молодий -- згодиться...
Андрiй нiчого не вiдповiв. Зненацька вiдчув, що давно вже чекав цього
дружнього голосу, що це саме те, чого йому не стачало, без чого ночi були
холодними, страшними i безкiнечними.
? вперше за час перебування в ревiрi -- коли не лiчити першо? ночi --
Коваленко став прислухатися до розповiдей полонених. Вiн почув десятки
iсторiй про незламних радянських людей, про вiдважних втiкачiв, про
вiдчайдухiв партизан. Виявилося, що майже кожен з тих, хто лежав у ревiрi,
мав за сво?ми плечима по кiлька втеч, цiлi одiссе? мандрiв, епопе? боротьби
з фашистами вже тут, у Нiмеччинi, обплетенiй колючим дротом, пошматованiй
смугами зон смертi, задимленiй печами крематорi?в.
А вранцi вiн познайомився з сусiдом. Старший лейтенант Василь Порохiн -
так звали сусiда -- родом з Вологодщини, потрапив у полон у сорок першому
роцi пiд Вязьмою, тричi втiкав з таборiв, двiчi був присуджений до страти.
Йому вдалося викрутитись, але побо?в не уникнув. У нього були вiдбитi нирки,
пошкоджена печiнка. Тепер лежав увесь опухлий, з темними колами пiд очима,
голубiв нiжними очима, якi дивилися на Андрiя ласкаво i збадьорливо.
- Не падай духом, укра?нцю,-- насилу вимовляючи, слова, сказав
Порохiн.-- Головне -- вирватися з цього "лазарета" живим.
Опух у вологодця вже дiйшов до грудей. Повз повiльно, пiднiмаючись од
нiг, наповнюючи клiтини отруйною рiдиною, i вони вмирали одна за одною,
вiдмирали десятками, сотнями, тисячами. А Порохiн казав:
- От поправлюся й ще повоюю! Ще й до перемоги доживу. Правда, братцi?
Товаришi намагалися всмiхнутися, мовчки потверджуючи його слова, i
жоден не наважувався сказати Порохiну, що вже той не доживе до перемоги, що
вмре не сьогоднi-завтра -- щойно опух дiйде йому до серця.
"Якi прекраснi iсторi? дару? нам життя!" -- цi слова, сказанi вночi
Порохiним, дзвенiли в серцi Андрiя. Мимоволi в пам'ятi воскресали йому подi?
тих днiв, коли вiн ще бiгав босонiж по вулицях свого села, прокрадався на
чужi баштани, коли в нього рвалися штани на тому самому мiсцi, де рвалися
вони в усiх хлопчакiв свiту, i коли вiн вперше впiзнав людей, якi увiйшли в
його життя назавжди.
Одним з таких людей був учитель Сергiй Олексiйович Задорожний. Вiн
при?хав до ?хнього села, коли Андрiй учився вже в п'ятому класi. Перше ?хн?
знайомство вiдбулося за шаховою дошкою. Коваленко вважався шкiльним
чемпiоном, вiн перемагав усiх учителiв, голову колгоспу Кочубея i навiть
фiнагента Пакiльця, який похвалявся, нiби ма? якусь шахову категорiю.
Починаючи першу партiю з Андрi?м, Задорожний розставив фiгури, тодi зняв
свого ферзя й сховав до кишенi.
- Навiщо це ви? -- здивувався Андрiй.
- Щоб полегшити твою долю,-- засмiявся директор.
- Я б вам це радив,-- сказав Коваленко.
- ? все ж таки...
- Тодi держiться!
- Держусь!
Партiю вiн у Андрiя виграв. Виграв i другу, i третю, й десяту пiд
злораднi пошепти й смiх друзiв Коваленкових, що вже давно точили зуби на
чемпiона.
? дивно: Андрiй не зненавидiв учителя за цей жорстокий розгром, а
навпаки -- полюбив. Задорожний колись був моряком, воював у громадянську
мало не на всiх фронтах, побував у лабетах врангелiвсько? контррозвiдки,
його розстрiлювали, але вiн чудом порятувався: виповз уночi з простреленими
навилiт грудьми й добрався до хатини якогось рибалки. Тодi вчився в
iнститутi, став викладати iсторiю й географiю, але на згадку про далекi роки
незмiнно носив темно-синiй морський кiтель з блискучими мiдними ?удзиками, з
бiленьким пiдкомiрчиком i орденом Червоного Прапора на клапi лiво? нагрудно?
кишенi.
Здавалося, не було нiчого, чого б не вмiв Задорожний. Грав у шахи, мов
гросмейстер, спiвав, як оперний артист, доповiдi виголошував куди лiпше, нiж
голова сiльрада Антiн Соломоненко, уроки iсторi? та географi? вiв так
цiкаво, що на них приходили навiть вiльнi вiд занять учителi. Для Сергiя
Олексiйовича не було слiв "не знаю", вiн мiг вiдповiсти чи не на будь-яке
запитання i незабаром завоював серця всiх дiтей i передовсiм -- Андрi?ве
серце.
-- Пам'ятайте, дiти, ленiнськi слова: вчитись, вчитись i ще раз
вчитись,-- казав школярам Задорожний.-- Для майбутнього потрiбнi розумнi
люди.
? вони вчилися. Читали й перечитували все, що можна було дiстати в
селi, брали участь у всiх конкурсах, оголошуваних пiонерськими й
комсомольськими газетами та журналами, розв'язували найважчi задачi.
Ось тодi Андрiй Коваленко заповзявся стати вченим. Хотiв бути схожим на
свого вчителя Сергiя Олексiйовича, хотiв бути так само розумним i красивим,
чистим, пiдтягнутим, завжди спокiйним.
Щоранку вчитель приходив до школи в сво?му незмiнному кiтелi,
застебнутому на всi ?удзики, з бiлою смужкою пiдкомiрця, чисто виголений,
пiдстрижений, причесаний, бадьорий, веселий. Школа стояла край села, i степ
зазирав у ?? вiкна, порошив узимку в шибки сухим колючим снiгом, а повеснi,
починаючи з травня, дихав спекотливими суховiями, жбурляв цiлими пригорщами
сонячнi променi, вiд яких нагрiвалися чорнi парти в класах, суха дерев'яна
пiдлога i навiть чорнило в чорнильницях-невиливайках. Учнi нетерпляче
совалися за партами, неспроможнi дочекатися перерви, вчителi теж без
особливого захвату позирали на безжальне свiтило, лиш Сергiй Олексiйович був
завжди спокiйний, пiдтягнений, жартував; не виказуючи нiяких ознак утоми або
роздратування. Вiн навiть не дозволяв собi розстебнути верхнiй ?удзик кiтеля
й ходив по класу стрункий, ледь суворий, мов справжнiй капiтан корабля.
Якось на великiй перервi Андрiй забiг у найдальший куточок шкiльного
саду i там несподiвано побачив Задорожного. Учитель стояв пiд старою
гiллястою грушею, сховавшись у затiнок. Кiтель його був розстебнутий,
сорочка теж, долонями вчитель розтирав лiвий бiк грудей, де серце, i дихав
квапливо, жадiбно, з посвистом, так нiби поспiшав надихатися, наповнити сво?
легенi перш, нiж поринути в воду.
Андрiй мало не заплакав, побачивши свого улюбленого вчителя таким
слабим i безпомiчним. Та водночас збагнув: то не слабiсть, а доказ
незламностi людського духу, мужностi й витримки. Вчитель був хворий,
смертельно хворий. В пробитих врангелiвцями грудях ча?вся невтишимий бiль,
вiн задихався на уроках, його мучила спека, задуха, але Задорожний нiкому не
скаржився. Вiн був обернений до людей лиш одним свiтлим сво?м боком, як той
мiсяць у небi, i навiщо було комусь знати про його болi й страждання.
Коваленко тихо, щоб не почув учитель, одiйшов у кущi, тодi вдарився
бiгти, не роздивляючись, i зупинився лиш тодi, коли налетiв на колючу
дерезу. Вiн упав на теплу траву, обхопив голову руками i там, пiд кущами
дерези, заприсягнувся перед усiм бiлим свiтом, що буде так само незламним i
мужнiм, як його вчитель Сергiй Олексiйович Задорожний.
Милий, дорогий учителю, поможи й тепер сво?му учневi.
Вiн ще не знав, що мав робити. Був поранений, страждав у полонi, вмирав
од голоду в таборi смертi. Знав одпе: бути стiйким, як Сергiй Олексiйович,
як його сусiд Порохiн, як тi, що втiкали, що йшли на смерть, билися до
останнього подиху.
Його матрац був набитий старими комплектами журналу "?ллюстрiрте
блятт". Щоб хоч як-небудь згаяти час, Андрiй став потихеньку дiставати
журнали й читати те, що там було написано. Вiн не все розбирав i тому
вимiняв за три деннi пайки хлiба в одного з санiтарiв нiмецько-росiйський
словник. Три днi вiн сидiв без хлiба й спершу думав, що помре, але вижив i
згодом навiть забув про ту жахливу добровiльну свою голодовку. Зате мав
тепер що робити, день i нiч читаючи журнали. З них вiн дiзнався про те, що
Г?ббельс вважа?ться найелегантнiшим мужчиною Третього рейху, що Черчiлль не
ляга? спати, не поставивши на свiй нiчний столик кiлькох пляшок коньяку, що
будiвником Суецького каналу нiмцi вважають зовсiм не француза Лессепса, а
якогось нiкому не вiдомого австрiйського iнженера. Власне, Андрiя зовсiм не
цiкавило те, що вiн читав. Просто йому хотiлося чим-небудь займатися, щось
робити, щоб не думати про сво? становище, не прислухатися до того, як
поступово, клiтина за клiтиною, вмира? його молоде тiло. Вiн штурмував чужу
мову з упертiстю солдата, який наодинцi виступа? проти ворожого бетонованого
дота. Вивченi ще в школi граматичнi правила обростали живими словами, цiлими
шерегами слiв. Слова були довгi, звивистi, мов змi?, й короткi, як ляпас,
дзвiнкi, нiби фанфари, й тихi, неначе зiтхання; мелодiйнi, так наче
виспiванi з прита?ностi душi, i сухi, непри?мнi, як рипiння офiцерських
чобiт.
Попервах слова жили самостiйно, розокремлено. Кожне з них являло
маленький вiдрубний свiт, обнесений частоколом незвичних для слуху звукiв.
Тодi стали зчiплятися, творити сполуки, фрази, набували нових вiдтiнкiв,
увипуклювалися, рухалися. Чужi слова стали навiдувати Андрiя навiть увi снi.
За зиму вiн досить добре оволодiв нiмецькою мовою i тепер розумiв
геть-чисто все з того, що говорили нiмцi, якi iнколи заходили до ?хнього
барака.
Хворих i поранених майже не лiкували. Щоранку санiтари ходили по бараку
й роздавали таблетки. Роздавали -- аби роздавати. Для вмираючих людей це вже
були не лiки, а щось мовби забавка для дiтей. Чорнi, опухлi, нерухомi, вони
плакали, коли ?м давали цю дрiбничку, сподiваючись, що це якраз i ? те, що
поверне ?х до життя, Але досить одному з них було помiтити, що санiтар
розда? не всiм однаковi таблетки, як вiн починав кричати:
- Санiтар! Чому ж це так? Йому он дали червону таблетку, а менi бiлу! Я
теж хочу червону!
- Нема? в мене червоно?, одчепись! -- огризався санiтар.-- Уже всi
роздав.
Тодi той починав канючити червону таблетку у свого товариша. Товариш не
давав: раз його таблетка подоба?ться iншому, то чому ж вона ма? не
подобатися йому самому?
Був лише один полонений у барацi, який нiколи не скаржився, завжди
мовчав, полонений, якого боялися санiтари й не знати чому поважали нiмцi,
Вiн жив у окремiй кiмнатцi бiля входу в барак, ходив завжди в темних
окулярах, хоча слiд зауважити, що вiн бiльше сидiв у сво?й кiмнатцi й плiв з
соломи якiсь дивнi коробочки, анiж ходив. Солому йому приносили конво?ри,
приносили вночi, тихцем од начальства, i так само вночi забирали в нього
коробочки. В барацi всi знали, що вiн полковник, i звали його тiльки
"товариш полковник". Прiзвище полковника було Мартиненко. Розповiдали, нiби
полковник за сво? солом'янi коробочки вимiню? у нiмцiв хлiб i пiдгодову? ним
сво?х друзiв. Вiн пiдгодовував також тих, хто був у найтяжчому станi,
опухлих, вмираючих, побитих. Друзiв у полковника було небагато. Вiн вибирав
?х сам, вибирав за якимись тiльки йому вiдомими ознаками i тому майже нiхто
не пробував першим ознайомитися з полковником. Темнi окуляри вiн носив тому,
що був зовсiм слiпий. Розповiдали, нiбито полковник був морським льотчиком i
на початку вiйни його пiдбили десь бiля Одеси. З палаючого лiтака вiн ще
розстрiлював фашистськi колони i впав на землю вже без жодного патрона.
Нiмцi захопили його з випеченими очима, обгорiлого, контуженого. Можливо,
тому вони й поважали його навiть тут у таборi, бо й вороги поважають мужнiх
людей.
Андрiй нiколи не сподiвався потрапити в число друзiв полковника. Це
здебiльшого були лiтнi, надзвичайно розумнi люди, капiтани, майори, мабуть,
орденоносцi, а може, й геро?. Щоправда, вiн теж мiг би пiти до полковника й
розмотати клубочок ниток, щоб показати свiй орден. Але такого вчинку Андрiй
би нiколи собi не дозволив. Та й, крiм того, хiба вiн берiг цей орден для
людей? Вiн берiг його для себе. Хоробрiсть поляга? не в тому, щоб робити
щось при свiдках -- справжня хоробрiсть свiдкiв не вимага?.
Може, полковник так i не помiтив би скромного юнака, який лежав у
сво?му ящику й зубрив нiмецькi слова, якби не допомiг один випадок.
Це сталося вже повеснi, коли над шталагом полинули теплi, м'якi вiтри i
коли людям особливо не хотiлося думати про смерть. Нiмцi рiдко заходили в
"лазарет", а тепер сюди зазирали мало не щодня рiзнi зондерфюрери,
штабс-артцти, якiсь iнспектори, що цiкавилися не тим, як лiкують полонених,
а тим, коли вже можна буде спровадити всiх тих, хто вижив, у робочi команди.
? при кожному такому вiзитi наглядач барака кричав: "Ахтунг!", тобто
"Увага!", "Струнко", i всi тi, хто тримався на ногах, мусили вставати з
сво?х лiжок i шикуватися в два ряди бiля вхiдних дверей.
Якось у барак прийшов майор, акуратний i чистенький, мов лялька.
Пританцьовуючи, як балерина, вiн пройшов помiж лiжками, недбало одмахнувся
вiд пiдлабузницького "Ахтунг!", яке гаркнув наглядач, i на не досить чистiй
росiйськiй мовi звернувся до полонених:
- Я прошу вислухати мене уважно. Всi ви росiйськi офiцери, Я - офiцер
нiмецький. Я хочу перевiрити, чи е серед вас розумнi люди. Я ставлю п'ять
запитань. Хто вiдповiда? на них, той одержу? двадцять пачок сигарет. Хто
береться вiдповiсти й не зможе цього зробити, одержу? двадцять дiб карцера.
Бо вiн зганьбить усiх сво?х товаришiв, а за ганьбу завжди треба карати. Ну!
? майор засмiявся.
Йому пiхто не вiдповiв. Умови, якi вiн ставив, були безглуздими. Але
разом з тим не вiдгукнутися на божевiльну пропозицiю цього франта значило
мовчки розписатися у сво?му безсиллi.
"Що б сказав учитель Задорожний, побачивши, що вiн, Коваленко,
злякався, вiдступив, не прийняв виклику? "Ворога треба бити не самою лиш
збро?ю, але й розумом!" -- так сказав би Сергiй Олексiйович. Коваленко злiз
з свого лiжка i вийшов на середину барака.
- Я зможу вiдповiсти.
- Ти? -- здивувався майор.
- Так. Я зможу вiдповiсти i на сво?й мовi й по-нiмецьки. Менi однаково.
- Ти просто зухвалий хлопчисько,-- сказав майор i одвернувся.
- Очевидно, гер майор злякався? -- насмiшкувато промовив Андрiй.
- Ну, гаразд,-- повернувся до нього майор.-- Я ставлю запитання.
Вiдповiдати швидко, коротко, без роздумувань.
- Згода,-- кивнув Андрiй.
Весь барак завмер. Що собi дума? отой божевiльний хлопець? Адже майор
не подару? йому цього зухвальства. Двадцять дiб карцера - це певна смерть.
Навiщо ж так рискувати життям тому, хто не вмер у цьому "лазаретi", тому,
хто ще може дiждатися кiнця вiйни!
А Коваленко стояв проти майора, як стояв колись з маленькою гарматкою
проти танкiв. Зараз почнеться дуель. Танки будуть бити по ньому, вiн буде
бити по танках. Хто кого? Або -- ти, або -- тебе. Середини нема?. Залiзна
логiка бою.
? дуель почалася. Запитання й вiдповiдi летiли, як снаряди. Майор бив
Андрiя запитаннями, Андрiй бив його вiдповiдями.
- Яке найбiльше число можна написати з допомогою двох цифр?
- Дев'ять у дев'ятiй степенi.
- Яке море не ма? берегiв?
- Саргасове.
- Де всi дверi й вiкна будинку будуть виходити на пiвдень?
- На Пiвнiчному полюсi.
- Хто написав "Едду"?
- Стурлусон.
- Де поховане серце Кутузова?
- В Хольбау.
- Звiдки ти все це зна?ш?
- Це вже шосте запитання.
- А чорт! -- вилаявся майор. - Я нiколи не думав, що серед вас ? такi
люди. Ти зараз одержиш сво? сигарети.
Майор не витримав дуелi. Вiн був розбитий. Андрiй перемiг. Переможцевi
вручили двадцять пачок сигарет, по двадцять штук в кожнiй пачцi. Щоправда,
сигарети були наполовину перепрiлi, але все одно для барака -- це було
неймовiрне багатство. Андрiй ходив помiж ящиками й роздавав сигарети. Собi
вiн не залишив жодно?. ? тодi до нього пiдiйшов один з полковникових друзiв
i тихо сказав:
- Зайди, до Миколи Петровича. Вiн хоче тебе бачити.
Андрiй мало не бiгцем подався до кiмнатки полковника. Мартиненко сидiв
на стiльчику i, тримаючи у витягнутих руках кiлька тоненьких соломинок,
сплiтав з них якусь золотисту гадючку. В його кiмнатi пахло соломою, як
пахло колись од Андрi?вого батька.
- Прибув по вашому виклику, -- сказав Коваленко.
- Ого, ти ще не забув армi?, - усмiхнувся полковник. Голос у нього був
тихий, але владний, i вже з самого голосу можна було довiдатися, що перед
тобою - дуже розумна людина.
- Я чув, що ти роздав усi сигарети? -- продовжуючи плести, сказав
полковник.
- Роздав, -- ствердив Андрiй.
- Навiщо?
- А навiщо вони менi? Я ж некурящий.
- Ти мiг би за них вимiняти хлiба, баланди, маргарину.
- Навiщо?
- Щоб хоч трохи змiцнити себе. Ти, мабуть, дуже худий?
- Худий, Сорок сiм кiлограм важу, а було вiсiмдесят чотири.
- ? рана в тебе тяжка. Вона вже заго?лася. Це тому, що ти ще молодий.
Отож треба берегти себе.
- Для чого?
- Дивне запитання, - усмiхнувся Мартиненко i, помовчавши деякий час,
без зв'язку з попереднiм спитав:
- Ти з соломи вмi?ш що-небудь плести?
- Брилi,-- вiдповiв Андрiй.-- А то ще тато мене вчив матки в'язати. Ми
зимою на нiч матками вiкна затуляли. Щоб було теплiше.
- Ти з Укра?ни?
- З Укра?ни.
- ? я теж. Виходить, земляки, а й досi не були знайомими. Це погано.
- Менi незручно було з вами знайомитися...
- Чому ж незручно? Хiба я баришня якась, чи що?..
- Та нi... Просто...
- Ну, так я от хочу з тобою познайомитися, товаришу Коваленко,-- сказав
полковник,-- Що ти дума?ш далi робити о полонi?
- А що ж тут робити? -- розгубився Андрiй.-- Ждати смертi - от i все...
- Ждати смертi й курка вмi?.
- А що ж iще?
- Хочеш, я навчу тебе робити красивi речi з соломи? Будеш мо?м
помiчником. А то мо?х двох помiчникiв забирають у робочу команду, а роботи
багато, сам не вправлюсь.
- Роботу я люблю,-- нерiшуче промовив Андрiй,-- але навiщо вона тут?
- Як то навiщо? -- глянув на нього полковник сво?ми темними
окулярами.-- Щоб добути хоч трохи хлiба.
- А навiщо хлiб?
- Ти знов за сво?. Хлiб нам потрiбний для того, щоб жити. Зрозумiв?
- А може, нам лiпше вмерти? Ми ж не виконали свого обов'язку перед
Батькiвщиною, потрапили в полон, кому ж ми тепер потрiбнi?
- Еге,-- свиснув полковник,-- та ти що ж, добровiльно здався в полон?
- Нi
- Бився?
- Бився.
- До останнього?
- До останнього.
- Пораненим потрапив до рук фашистiв?
- Пораненим. Вмирав уже.
- То чому ж тепер говориш дурницi?
- Я думав...
- Бери отам пiд лiжком стiльчик, сiдай бiля мене й дивись, як треба
плести джути. А думати будеш потiм.
Андрiй просидiв у полковника до вечора. Увечерi Миколi Петровичу солдат
принiс буханець хлiба, i полковник одрiзав половину Андрi?вi.
- На, ?ж,-- сказав вiн.-- Знайди в мене на пiдвiконнi сiль, посип хлiб
i ?ж. Треба тобi поправитися. Хлiб з сiллю -- дуже корисна рiч, i смачна.
- Моя мама колись пекли хлiб з калиною, - замрiяно промовив Андрiй. -
Нiчого смачнiшого опiсля я вже не ?в.
- Хлiб з калиною будемо ?сти вже, коли повернемося додому,-- зiтхнув
полковник,
Вiн розрiзав другу половину хлiба на невеличкi шматочки й однiс у барак
опухлим.
- А ви ж як? -- спитав його Андрiй, не наважуючись доторкнутися до
хлiба.
- Про мене не турбуйся. Я не голодний. ?ж.
Хлiб був солодкий, як паска. Андрiй напхав повен рот i вiдчував, як
молода сила розлива?ться по всьому тiлу разом з оцими ковтками. Вiн на?вся
вперше за час перебування в полонi. ? тiльки тепер зрозумiв, як йому
хочеться жити.
Так тривало кiлька днiв. Полковник годував Андрiя, вчив його робити з
соломи коробочки, розповiдав про сво? дитинство, яке вiн провiв десь у
таврiйських степах, розпитував хлопця про його дiм, про службу в армi?. ?
весь
час намагався розвiяти сумнi Андрi?вi думки.
- Ти чув що-небудь про Клаузевiца? -- - спитав вiл Андрiя.
- Трохи чув. Це був нiмецький вiйськовий теоретик. Ленiн приводить у
сво?х працях його визначення вiйни, як продовження полiтики iншими засобами.
- А про шиття Клаузевiца тобi що-небудь вiдомо?
- Нi.
- Так от, Клаузевiц воював на боцi русько? армi? проти Наполеона. Вiн
самовiльно кинув службу в себе на батькiвщинi й попросився до росiйсько?
армi?. Крiм того, вiн був у полонi в французiв. ? в цей час сказав: "Не
вiдчаюйтесь у власнiй долi -- це означа?: поважайте самих себе".
- Як же я можу поважати себе, коли я в полонi?
- Ясна рiч, для поваги потрiбнi пiдстави. Але це зовсiм не означа?, що
всi пiдстави зникли, щойно ти попав у полон. А що ж ти мiг удiяти? Що могли
вдiяти ще тисячi iнших, яких захопили непритомними, пораненими, вмираючими
або ж завдяки якiй-небудь пiдступностi? Ми ж не самура?, якi розпорюють собi
животи. Ми радянськi во?ни. Ми мусимо вистояти й тут. Хто сказав, що во?н
без збро? - не во?н? В цiй вiйнi переможе тiльки той, хто зможе боротися i
зi збро?ю i без збро?. У нас ? сила духу, яко? нема? бiльше нi в кого.
- Що ж можна зробити самою силою духу? -- не розумiв Андрiй.
- Все! -- твердо сказав полковник.-- Мозок людини -- знаряддя набагато
сильнiше, нiж пазури лева. Нам зараз потрiбнi розумнi, дуже розумнi люди. Ти
дума?ш, чому я покликав тебе пiсля того змагання з майором? Я побачив, що ти
надзвичайно смiливий хлопець i надзвичайно розумний. Ти комунiст?
- Комсомолець.
- Однаково. Ти повинен пам'ятати, що головне завдання - зберегти наших
товаришiв. Наполеон вважав, що життя однi?? людини нiчого не варте. Вiн
посилав на смерть сотнi тисяч солдат. Всi знають, чим те закiнчилося. Життя
людини - найбiльша цiннiсть на свiтi. Лише та держава буде непереможною, яка
об'явить вiйну за кожну людську особу. Наша Радянська держава оголосила цю
вiйну i тут, в полонi.
- Яка ж тут держава? -- не зрозумiв Андрiй.
- Ти, мабуть, хотiв, щоб до тебе при?хав представник Ради Народних
Комiсарiв? -- усмiхнувся полковник.-- Чи, може, тобi хотiлося, щоб полон
планувався десь у Москвi, як плануються наступальнi операцi? на фронтi i дi?
партизанських загонiв у тилу? Полон -- це випадковiсть, це нещаснi випадки.
? раз уже нам судилося стати жертвами цього нещасного випадку, то ми повиннi
зробити все вiд нас залежне, щоб i нашi товаришi, i нашi вороги вiдчули тут
руку Радянсько? Батькiвщини, Радянсько? держави. В даному випадку цi?ю
державою будемо ми з тобою i тисячi таких, як ми. Ти мене розумi?ш?
- Розумiю.
- Так от. Основний наш принцип -- самостiйнiсть. Ми не ма?мо зв'язку,
ми позбавленi змоги радитися в рiшучi хвилини, ми не можемо залучати до
сво?? органiзацi? багато людей. Кожен повинен дiяти самостiйно, ясна рiч,
опираючись на допомогу товаришiв. Незабаром тебе випишуть з лазарету й
пошлють у робочу команду. Я навiть знаю, коли це буде i в яку команду ти
по?деш. В тiй командi ти ма?ш показати iншим, як треба боротися. Перше - це
саботаж. Вiдмовлятися вiд роботи, саботувати всi накази, боротися до
останнього. Коли тебе заберуть з команди - не бiда. Потрапиш в iншу команду
- починай з того ж. Друге - це добування звiсток про фронт. Розмови з
нiмцями, читання нiмецьких газет, якi хоч i з запiзненням, але все ж пишуть
про те, що вiдбува?ться на фронтах, - все це ма? стати одним з основних
тво?х завдань. Але найголовнiше завдання - органiзацiя втеч. Втiкати повиннi
з усiх команд. Найкраще, коли втечi будуть масовими. Треба тримати фашистiв
у станi постiйно? настороженостi, створювати знервованiсть. Чи треба втiкати
самому? Коли трапиться нагода - треба. Бо?ць на волi набагато дужчий за
бiйця ув'язненого. Ти не зляка?шся, Андрiю?
_____
В кiнцi мiсяця його виписали з "лазарету" й перевели до барака, в якому
формувалася чергова робоча команда з полонених офiцерiв. Коли ?х було вже
сто два чоловiки, за ними при?хали звiдкись конво?ри, на чолi з
розкарякуватим фельдфебелем, i повели полонених по асфальтованому шляху до
залiзнично? станцi?, по шляху, обсадженому гiллястими яблунями, на яких
ряснiли зеленобокi кругленькi яблучка. Яблука знову нагадали ?м, що десь iде
життя, що воно не зупинилося i не зупиниться нiколи.
Обабiч шляху пiдходило жито. Воно горнулося до крем'янисто? дороги так,
нiби хотiло простелитися м'яким зеленим килимом пiд ноги змученим полоненим.
Воно стояло густе, як вода, i вабило сво?ми зеленкуватими глибинами,
нагадувало рiднi кра?, дорогих серцевi людей i найдорожче для людини --
волю!
Ой жито, жито, зелене? жито! Сховатися б вiд ворожих очей у тво?х
нетрях, впасти на землю мiж солодкими стеблами, що пахнуть весняними водами,
вдихати силу, яку ти береш у землi, щоб згодом вiддати ?? людям, слухати
твiй тихий шелест, твiй шепiт i не чути громiв вiйни.
Та знав Коваленко: не кинеться вiн у зелене жито. В вагонi, рiжучи
дошки, вiн думав лиш про те, щоб утiкати, вирватися самому, вiдчути волю, а
там -- будь-що-будь. Тодi збунтувалися його почуття, тепер дiяв розум.
Андрiй не мав права думати лиш про себе, дiяти лиш на свiй страх i риск.
Повинен дбати про iнших...
Ой жито, зелене? жито, не шуми сво?м зеленим шумом, не край серця, не
роз'ятрюй незаго?них ран!..
?х висадили з вагона на якомусь глухому полустанку. Фельдфебель наказав
постро?тися по чотири, сам кiлька разiв лiчив полонених, тодi махнув рукою й
скомандував iти вперед. Охоронцi оточили колону ззаду й з бокiв. Фельдфебель
теж деякий час тримався ззаду, тодi вийшов наперед.
За два кiлометри од залiзнично? лiнi? стояв дерев'яний барак,
обплутаний кiлькома рядами колючого дроту.
- Тут, - сказав фельдфебель, зупинивши колону. - Тут ви будете жити.
Хто з вас зна? нiмецьку мову?
Нiхто не вiдповiв.
- Ну? - погрозливо крикнув фельдфебель.
Знову мовчанка. Хтось iз сусiдiв штовхнув Андрiя: "Чого ж ти мовчиш?"
-- "А про що менi з ним говорити? - знизав плечима Коваленко. -Обiйдеться й
без перекладача".
- Хто з вас кухар?
- Ми офiцери, а не кухарi, - тихо, але так, що всi почули, вiдповiв
по-нiмецькому Андрiй.
- А, то ти зна?ш нiмецьку мову, - пiдбiг до нього фельдфебель.
- Нi.
- Але ж ти говориш!
- Десять слiв.
- Дивись менi. "Десять слiв"! Вам потрiбен кухар, щоб варити ?жу.
Зрозумiло?
- Ми будемо варити по черзi, - сказав Андрiй.
- Комуна? - зарепетував фельдфебель. Полоненi мовчали.
- Я вам завтра покажу комуну! В барак! Спати! Швидко! -- кричав
фельдфебель, i солдати, щоб не вiдставати вiд начальства, теж щось
вигукували й боляче штовхали полонених прикладами гвинтiвок.
Тут було так, як i скрiзь у Нiмеччинi. Полонених били, на них кричали,
?х лаяли найостаннiшими словами, лаяли солдати i ?фрейтори, унтер-офiцери й
фельдфебелi.
Хто зрозумi? цих людей? Однi з них кричали й били полонених тому, що
були переможцями, а переможцi часто нахабнiють од успiхiв. Другi зганяли на
бранцях свою злiсть за те, що ?м не вдалося бути серед тих, хто пройшов
залiзним маршем по Францi?, Чехословаччинi й Польщi, кому вдалося вхопити
хоч краплину з рясного дощу милостей фюрера. Третi били за те, що ?х громили
пiд Москвою й пiд Воронежем, пiд Сталiнградом i Орлом. Четвертi кричали вiд
безсилого жаху перед далекою Росi?ю, куди фюрер мiг послати ?х не
сьогоднi-завтра i звiдки, вони це добре знали, вороття вже не буде. Хтось
невидимий вiдбирав для охорони полонених саме таких людей, i тому марно було
шукати серед них чесних, доброзичливих або ж розумних. ? боротися проти них
треба було вперто, грубо, без будь-яких маневрувань, без вiдступiв i хитань
- силi треба протиставити силу.
Розбудили полонених рано, ще вдосвiта. Дали по кухлевi чаю з гiрким
сахарином i по шматочку хлiба. Тодi знову постро?ли перед бараком i
фельдфебель, показуючи рукою кудись униз, в густий туман, сказав:
- Там робота. Зрозумiло? Марш!
Вони рушили з двору, i туман накрив ?х сво?ю вологою товстою плахтою,
як накривав вiн лiси, гори, мiста й села цi?? непривiтно? землi.
Внизу лежала каменоломня. Якихось вiсiмсот метрiв вiдокремлювало ?? од
барака, i каменi на ?? стрiмких урвищах були теж сiрi й непривiтнi, як той
барак, у якому мали тепер жити полоненi. Жити, щоб добувати оцей сiрий,
важкий камiнь.
Фельдфебель розвiяв усi сумнiви. Вiн об'явив, що кожен з полонених
повинен за день накласти вiсiм повних вагонеток каменю й одвезти ?х нагору,
до залiзнично? лiнi?. Так ма? бути щодня, доки вiн тут начальник. А тепер
хай води починають.
- Давай! -- гукнув вiн чимдуж, i вартовi пiдхопили його крик, мов луна,
й теж закричали: "Давай! Давай!"
Першим вийшов з строю невисокий бiлобровий Мулик, молодший лейтенант,
що потрапив у полон десь пiд Старою Русою. Вiн спробував покотити одну з
вагонеток, тодi нахилився i, взявши з-пiд сво?х нiг великий гострий камiнь,
кинув його в лункий залiзний кузов.
- На такiй роботi належить видавати рукавицi,-- сказав вiн, нi до кого
не звертаючись i пiднiмаючи новий камiнь, - А так не годиться. Од рук нiчого
не лишиться.
- Що таке? Чому сто?те? - пiдбiг фельдфебель до переднiх.
- Рукавицi треба видати,-- неголосно промовив Андрiй. - Без рукавиць
працювати не будемо.
- Я з тебе пошию рукавицi! -- замахнувся на Андрiя фельдфебель, але
Коваленко стояв непорушно i дивився на нього з викликом в очах.
- Гаразд, - трохи спокiйнiше сказав фельдфебель, - зараз я з'ясую в
дирекцi? кар'?ру. Можливо, у них i справдi е рукавицi.
Вони таки були, шорсткi, з мiцного, як залiзо, брезенту, який, однак,
не витримував змагання з гострими уламками каменю i розповзався так, нiби це
була благенька марля. Треба було брати холоднi каменi майже голими руками.
Голоднi, змученi люди, хитаючись вiд знесилення, ранячи долонi об безжальнi
каменi, кидали й кидали цi каменi в гримотливi пащеки вагонеток, а тодi,
посковзуючись на мокрих рейках, пхали вагонетки кудись угору, по крутому
схиловi, довгому й виснажливому, як марення.
До обiду кожен з них одвiз лише по однiй вагонетцi. Тiльки маленький
Мулик встиг накласти чотири штуки, але це пояснювалося, мабуть, тим, що його
весь час пiдганяв один з охоронцiв.
- Закохався вiн у тебе, чи що? -- пожартував Андрiй, опинившись пiд час
обiду поруч з Муликом.
- Та "ай йому чорт! -- вiдмахнувся той, ковтаючи ложку гарячо? густо?
брукви.
- Ти все ж не дуже старайся,-- по-дружньому порадив йому Андрiй.
- Та для мене ця робота звична, - сказав Мулик. - Я до вiйни на
кам'яному кар'?рi десятником працював. А до того -- простим вантажником:
возив отакими вагонетками камiнь у баржi й на гончаки. Як гахнеш, було, з
вагонетки в трюм, так воно як загримить!
- Тож дома, а то тут.
- Все одно робота, - запихаючись бруквою, буркнув Мулик.
- ? все ж ти постарайся до вечора одвезти не бiльше однi?? вагонетки, -
наполягав на сво?му Андрiй.
- Та чого ти до мене пристав! розсердився Мулик. - Подума?ш, командир
знайшовся! Захочу -- одну одвезу, а захочу, то й п'ять накидаю! Хай знають,
як Мулик умi? працювати!
- Роби, як зна?ш.
- ? робитиму. Молокососiв рiзних не стану слухати.
По обiдi бiля Мулика стало вже два солдати, але ?м не довелося його
пiдганяти, бо той i сам працював, як чорт. Прийшов фельдфебель, подивився,
як Мулик облива?ться потом, поляпав його по плечу й запропонував сигаретку.
Але Мулик не взяв.
- Я не курю, - збрехав вiн.
Увечерi полоненим не дали ?сти. Фельдфебель сказав, що ?жу вони
одержать лише тодi, коли кожен з них викона? свою норму. Сьогоднi виконав
норму лише Мулик, йому й буде дана вечеря.
Мулик од вечерi одмовився теж.
- У мене голова болить, - жестами показав вiн.
- Гаразд, - ласкаво сказав фельдфебель, - тво? продукти не пропадуть.
Ти з'?си ?х завтра, коли в тебе перестане болiти голова.
На завтра ?м не дали нi снiданку, нi обiду. Полоненi потихеньку
длубалися в каменi, але жоден з них не одвiз за цiлий день навiть однi??
вагонетки. Вмерти, але не здатися, - так вирiшили всi. Зате Мулик, якого
молотили прикладами два конво?ри, падаючи вiд утоми, тягнучи з себе останнi
жили, все ж наклав за день вiсiм вагонеток.
Увечерi йому дали подвiйну порцiю. Один з тих солдатiв, якi пiдганяли
Мулика вдень, став бiля полоненого з гвинтiвкою i, вказуючи йому на стiл, де
лежали такi привабливi хлiб i маргарин, де парувала миска з бруквою,
буркнув:
- ?ж! То все тво?? Захочеш - фельдфебель дасть ще.
Мулик глянув на сво?х товаришiв. Вони сидiли по обидва боки довгого
дощаного столу, намагаючись не дивитися на нього, зовнi байдужi й спокiйнi.
Вони були худi, голоднi, але гордi. Якби ?х не загнали силою в оцю ?дальню,
вони б i не пiшли сюди, бо знали, що там ждуть ?х тiльки знущання. ? вiн
теж, поки не переступав порога цi?? кiмнати, був не гiрший за них. Щоправда,
вiн виконав сьогоднi норму. Але ж його били! Як били! -- аби тiльки хто
знав.
А тепер мiж ним i його товаришами стала оця миска брукви. Вiн би не
захотiв ?? й пробувати, одвернувся б од не?, як одвернулися всi iншi. Але ж
вiн так напрацювався за день! У нього просто дрижить все усерединi од утоми,
болю й голоду. ? коли вiн ще й сьогоднi ляже спати голодним, вiн умре! Вiн
умре навiть ранiше -- зараз, цi?? ж хвилини, якщо не простягне руки й не
вiзьме отого шматка хлiба! Добре ?м одвертатися -- вони цiлий день сидiли на
каменi, як квочки на курчатах. А вiн одбехкав вiсiм вагонеток! Хай би самi
спробували отак попрацювати натщесерце!
Спазма переходила Муликовi горло. Вiн зiщулився, немов перед ударом, i
несмiливо посунув уперед праву руку.
- О, будь ласка, - затурбувався солдат i подав Муликовi ложку. - Хлiб?
Маргарин? Будь ласка!..
Мулик вп'явся зубами в шматок хлiба, наче той тигр в стегно молодо?
кiзки. Рот йому наповнився слиною, густою й гiркою, мов полин, а в голову
вдарила сполохана думка: "Що ж я роблю? Що ж тепер буде?" Треба було кинути
цей кавалок хлiба, кинути просто в обличчя вартовому, як кидають каменюкою
на собаку, треба було випустити з руки ложку й навiть не пробувати отi??
золотаво? мiшанини в мисцi. Але Мулик не мiг уже цього зробити. Його зуби,
мiцнi й гострi, як жорна, мiсили й перемелювали хлiб крихту за крихтою,
шматок за шматком, а права рука вже несла до рота ложку з бруквою.
"Зупинись!" - волав якийсь голос у глибинi свiдомостi, та змучене тiло не
пiдкорялося цьому голосовi, бо в ньому криком кричав голод.
Знов спазма стиснула горло Муликовi, й сльози безсилля потекли з його
очей. Вiн сидiв, ?в, запихався, мало не давлячись, i плакав вiд сорому перед
товаришами, для яких бiльше не iснував. Тепер вiн розумiв, що отой юнак,
отой хлопчисько, який попереджав його вчора, мав рацiю. Але було вже пiзно.
Коли ?х замкнули на нiч у барак, Андрiй став ходити мiж нарами й
шепотiти щось кожному на вухо. Лише Муликовi вiн не сказав нiчого, i той
зрозумiв, що вiдтепер вiд нього все приховуватимуть.
Вранцi, пiсля вигуку вартового "ауфштеен", з нар зiскочив лиш Мулик,
але побачивши, що всi iншi лежать непорушно, мерщiй залiз на сво? мiсце.
Солдат ще раз гукнув, щоб пiдiймалися, i, побачивши, що його нiхто не
слуха?, вибiг з барака.
Полоненi лежали непорушно, вдаючи з себе сонних. Жоден з них не
поворухнувся й тодi, коли в барак увiрвалися всi конво?ри на чолi з
фельдфебелем i, вигукуючи прокльони й лайки, забiгали в проходах помiж
нарами.
- Бий! - скомандував фельдфебель, i солдати почали гамселити прикладами
в дошки, намагаючись так пiддiти знизу, щоб викидати з нар полонених разом з
дошками. Деякi з них обертали гвинтiвки й кололи людей штиками, фельдфебель
стрiляв угору з пiстолета.
?м зараз хотiлося лише одного: вигнати полонених з барака. Вони гадали,
що цим самим ?м вдасться зламати опiр бранцiв, що мовчазна боротьба, яка
почалася в кам'яному кар'?рi два днi тому, на цьому закiнчиться. Але вона ще
тiльки починалася. Одна маленька невдача нiколи не означа?, що програна
вiйна, як i один незначний успiх не робить ?? виграною.
Через пiвгодини захеканим, запiненим солдатам все ж вдалося збити в
купу сотню людей-тiней. Це була перемога без слави й честi, але вони були
вдоволенi й нею.
- Отак, - сказав фельдфебель. - Тепер вам зрозумiло, проклятi свинi, що
з вами буде, якщо ви вiдмовлятиметеся виконувати накази? Хто там хоче
заперечити? Держiть сво? морди!
Йому нiхто не заперечував. Та й навiщо було це робити? Адже людина з
пiстолетом в руках не стане слухати того, хто сто?ть перед нею без збро?.
Андрiй Коваленко вийшов з барака одним з перших i зараз теж стояв у
першому ряду. Ця обставина трохи заспоко?ла фельдфебеля: виходить, тi, що
хоч трохи розумiють по-нiмецьки, слухнянiшi за iнших, з його слiв вони вже
знають, яка то погана рiч не виконувати наказiв. Тому вiн ще деякий час
вправлявся в красномовствi, викрикуючи короткi i досить енергiйнi фрази,
найлагiднiша з яких звучала приблизно так: "Я вас перестрiляю, як собак!", а
тодi наказав рушати до кар'?ру.
Вартовi оточили колону, два з них разом з фельдфебелем стали на чолi
цi?? довго? вервечки напiвмертвих людей, стукнули чобiтьми по кам'янистiй
стежцi, махнули руками, як олов'янi солдатики, i пiшли вперед. Вони пiшли не
дуже швидко, цiлком нормальним кроком, не озираючись, бундючнi i
самовпевненi, знаючи, що ось зараз колона людей в темно-зелених шинелях, з
зеленими безкровними лицями, хитнеться, заворушиться, зашарудить по камiннi
i з глухим шумом посуне до кар'?ру.
Але ззаду лягла тиша, моторошна, незрозумiла тиша, ця передвiсниця
несподiванок i непри?мностей.
Фельдфебель озирнувся - полоненi стояли на мiсцi. Нi, вони не стояли,
вони рухалися, але як! Хтось невидимий подавав команду, подавав без голосу й
без жестiв, не знати як, i сто два чоловiки водночас пересували сво? ноги
вперед приблизно на один чи два сантиметри, знову команда - i знову
сантиметр. Пiсля цього короткий вiдпочинок, а там ще й ще кiлька
сантиметрiв.
Фельдфебель на мить отетерiв вiд такого нахабства. Потiм вiн пiдлетiв
до першого ряду i, нiчого не бачачи перед собою, вдарив когось, куди попало.
- Марш! - ревнув вiн.
Колона сунулася вперед, не пришвидшуючи й не збавляючи свого
дивовижного темпу. Фельдфебель одскочив назад, ждучи, щоб першi чотири
чоловiки наблизилися до нього, але не витримав i знову стрибнув уперед i
знову вдарив когось в обличчя рукояткою пiстолета.
? лише червона кров па бiлому як крейда лицi примусила фельдфебеля
пильнiше глянути на того, кого вiн бив. То був Андрiй Коваленко, "десять
слiв", наймолодший i найслабiший з полонених.
- До мене! Сюди! -- наказав фельдфебель солдатам i знову хряснув Андрiя
по кiстках, бо знав, що передовсiм треба бити найслабших. Солдати накинулися
на тих, що стояли поряд з Андрi?м, але нiхто з полонених не пришвидшив ходи,
i колона сунулася вперед так само повiльно й тихо, i так само в першому ряду
йшов високий худий юнак, з заюшеним кров'ю, вродливим лицем.
Колись, ще зовсiм малим, вiн бачив, як вода прибува? з Днiпра. Попервах
вона вихлюпу?ться з рiки в плавнi й залива? ?х швидко, за одну нiч. Тодi
несмiливо, немов випробовуючи свою силу, заповза? в першу сiльську вулицю,
пiдминаючи пiд себе сiру пилюку й зелений шпориш. Деякий час вода лежить у
вузькiй вулицi непорушно, прича?вшись, як кiт бiля мишачо? нори, а тодi
почина? котитися вперед. Вона котиться майже непомiтно й без нiякого звуку.
Але якщо за кiлька сантиметрiв од ?? краю увiткнути в суху землю паличку, то
незабаром паличка опиниться у водi. Коли ж притулитися до землi вухом, то
можна почути ледь вловимий, але безугавний шерех: то голос води, яку нiщо не
зупинить i нiщо не примусить рухатися швидше, нiж вона хоче.
Колона полонених просувалася зараз уперед точнi-сiнько так, як
днiпрянська вода. Недарма ж у першому ряду був юнак з берегiв цi?? рiки.
"Усi в нас такi, нiхто не зляка?ться, - сам собi говорив Андрiй, - нiкого не
поставиш на колiна, брешеш, не поставиш!"
?, не схиляючи голови, вiн iшов просто на удари, знаючи, що позаду -
товаришi, якi пiдтримують задумане ним, якi не одступлять i не здадуться
нiколи й нiзащо.
Тi, що були в першому ряду, побитi й закривавленi, вiдступали назад, а
на ?х мiсце виходили новi й новi, тiльки Андрiй лишався попереду, бо знав,
що його впертiсть повинна перебороти впертiсть солдатiв, вiрив, що його сила
злама? ?хню силу.
Тодi фельдфебель нарештi зрозумiв, що прикладами нiчого не вдасться
зробити.
- Мулiк! -- крикнув вiн.-- Де Мулiк? Чому його нема спереду? Мулiк,
сюди!
Дво? солдатiв потягли Мулика в перший ряд. Мiцний штурхан поставив його
поруч з Коваленком, фельдфебель помахав перед Муликовим носом пiстолетом i
коротко скомандував:
Вперед! Марш!
? знову пiшов уперед разом з двома солдатами чiтким i розмiреним
кроком, немов на парадi, i Мулик, неначе загiпнотизований, рушив за ним, не
озираючись по боках. Але коли вiн озирнувся й побачив, що йде сам, вiн
злякався. Злякався ще бiльше, нiж учора в ?дальнi, коли перед очима в сотнi
голодних людей пожадливо жвакав жовту брукву. Зупинитися Мулик не мiг. Часу
для вагань у нього не було, ? вiн, не збавляючи кроку, пiшов... назад. Вiн
задкував, боячись пiдставити спину отим, що по-парадному вимахували ногами
спереду, не наважуючись глянути в очi сво?м товаришам, яких вiн хотiв ще раз
зрадити.
Коли Мулик дiйшов до колони, Андрiй вiдступив убiк, щоб дати йому
пройти далi. Другий ряд теж розступився, i третiй теж, Мулик задкував i
задкував, проходячи мiж двома стiнами мовчазних, суворих людей, i тепер
благав свою долю, щоб вона дала йому змогу зупинитися, щоб його спина,
нарештi, наткнулась на плечi товаришiв, щоб вiн не вiдчував позад себе отi??
страшно?, як безодня, порожнечi.
Десь у самiй серединi колони Мулика затримали. Його не пустили далi,
сховали. У нього знов були товаришi й друзi. Тепер вiн уже не вiдступник i
нiколи не буде ним!
Коли фельдфебель озирнувся, вiн навiть заточився вiд несподiванки.
- Де Мулiк? -- запитав вiн тихо й тi?? ж митi загорлав:
- Мулiк! Куди подiвся цей проклятим Мулiк?
Солдати кинулися мiж рядiв, щоб витягти полоненого знову наперед, але
навколо Мулика тепер стояла цiла стiна мовчазних упертих людей, яку не
пробивали нi приклади, нi штики, якi не боялися нi пострiлiв, нi крику, нi
прокльонiв, нi самого чорта.
Вiсiмсот метрiв од барака до каменоломнi полоненi йшли чотири години.
Чотири години треба було витратити на зворотний шлях. Для роботи лишалося
обмаль часу. ? у всьому винний був отой тонкоши?й молокосос, який розумiв
нiмецьку мову й повинен був краще вiд iнших знати, що жде тих, хто виступа?
проти великого порядку, встановленого фюрером мало чи не в усiй ?вропi.
Цiлий тиждень полоненi не працювали, по-слимачому, знущаючись з
безсилля охоронцiв, ходили до кар'?ру, так само слимачим походом поверталися
назад, не доторкувались до камiння, i за цiлий тиждень ?х лише тричi
погодували баландою, а Коваленка щодня били з жорстокою методичнiстю, ?х би
й зовсiм заморили голодом або перестрiляли всiх, та вже був не сорок перший
рiк, тепер фашисти пам'ятали про Сталiнград i лякалися, що рано чи пiзно
настане вiдплата.
Його життя було пряме, як натягнута струна. Короткi зустрiчi, короткi
знайомства, короткi симпатi?, коротке кохання - i далi, далi, без зупинок i
поворотiв. Люди, як роки, лишалися позаду, щоб нiколи бiльше не зустрiтися
йому на шляху. Рiдна земля лежала за тисячi кiлометрiв од Андрiя, i тiльки
його бiдне замучене серце було там, з нею, i любов до не? тримала його на
свiтi, не давала безглуздо кинутися на штики, на колючий дрiт. Бо померти
легше, нiж боротися.
? як же зрадiв Андрiй, коли вередлива доля все ж послала йому бодай
одного знайомого!
Це був сто третiй член ?хньо? команди. Його привели надвечiр, команда
стояла вишикувана перед бараком i понуро слухала чергову порцiю
фельдфебельського красномовства.
Сто третiй полонений ступив у двiр барака, пiдштовхуваний конво?ром,
якось аж надто тихо й несмiливо. Вiн був невисокий, душе худий, але все ж
широкоплечий i ще, мабуть, мiцний. Перефарбована нiмецька пiлотка ледь
трималася на його круглiй стриженiй головi, великiй i якiйсь маслакуватiй,
як у мудреця. Обличчя сто третiй мав бiле, як борошно, зате очi в нього були
чорнi-чорнi, великi, сумнi i такi прекраснi, що можна було забути все на
свiтi, глянувши в них.
Андрiй одразу ж упiзнав сто третього. То був Семен Баренбойм, командир
взводу протитанкових рушниць з ?хнього полку, той самий Семен Баренбойм,
який стояв з сво?ми петеерiвцями перед Андрi?вими "сорокап'ятками".
З Семеном вони на фронтi дружили. Та й усi в полку дружили з
Баренбоймом, любили його за дотепнiсть, за щирiсть, за мужнiсть.
До нього часто приставали: "Сьома, розкажи анекдот!" - "Ну що? -
смiявся Баренбойм. - Ну от я, Семен Баренбойм, командир взводу петеер. От
тобi вже й анекдот!" Вiн сподiвався закiнчити вiйну Геро?м Радянського
Союзу, в листах до рiдних, якi евакуювалися в Ташкент, жартома пiдписувався:
"Ваш майбутнiй герой" - i от, бач, потрапив у полон.
- Сьомка! - крикнув Андрiй i побiг назустрiч Баренбойму, зовсiм забувши
на мить, де вони.
- Юде! -- ревнув фельдфебель i теж пiшов назустрiч сто третьому
полоненому.
Андрiй i фельдфебель крикнули водночас i тому не почули один одного.
Фельдфебель був ближче до Семена, але вiн ходив по землi, як матрос по
палубi,-- поволi переставляючи сво? карячкуватi ноги,-- а Коваленко бiг
щосили i тому першим опинився бiля фронтового товариша.
- Сьомка! - крикнув вiн ще раз i, обiймаючи Баренбойма, заплакав.
Баренбойм зовсiм розгубився. Його теж схвилювала ця несподiвана зустрiч, але
вiн бачив i те, чого не чув i не бачив Андрiй, - фельдфебеля.
- Юде,- майже ласкаво промовив фельдфебель, пiдходячи впритул до Семена
i раптом ударив його чоботом. Баренбойм вiдскочив убiк. Андрiй заступив його
сво?м тiлом i повернув до фельдфебеля блiде схвильоване обличчя.
- Не бий його - це мiй брат! - сказав вiн тихо.
- Брат? - зареготав фельдфебель. - Це ж юде! Хiба я не бачу? Го-го!
- Це мiй двоюрiдний брат, - вперто повторив Коваленко, - Кузен,
зрозумiло? Ми з ним з одного села.
- Ах, кузен. Як же прiзвище твого кузена? - ?хидно примружився
фельдфебель, розкриваючи пакет, який дав йому Семенiв конво?р.
- Кармелюк! - без запинки вiдповiв Андрiй.
- Що-о? - здивувався фельдфебель, - Та ти ще смi?ш менi брехати,
проклята собако! Його прiзвище Бар... Бар... Барбенюк чи Барбелюк. Ось --
документ. Кузен! Хо!
- То вiн навмисне змiнив сво? прiзвище, - стояв на сво?му Андрiй, не
даючи змоги фельдфебелевi почати прискiпуватися до самого Баренбойма i
побоюючись, що той вiд несподiванки може розгубитися й скаже правду.
- Для чого ж вiн його змiнив? -- допитувався фельдфебель, наперед
смакуючи, як вiн зараз зажене на слизьке цього хлопчиська i вже тодi покаже
i йому, i його "кузеновi", почiм кiвш лиха.
- Бо Кармелюк - це прiзвище вiдомого народного героя... революцiонера,
- не здавався Андрiй.
- Це правда? Вiн твiй брат? - звернувся фельдфебель тепер уже до
Семена.
- Брат! - несподiвано дзвiнким i дужим голосом вiдповiв Баренбойм.
- В карцер обох, - махнув солдатам фельдфебель. - Нi, - раптом
передумав вiн, - оцього тiльки, i не в карцер, а в старий пороховий погрiб.
Може, вiн там згада? ще якого-небудь свого брата.
? фельдфебель показав на Андрiя. Два конво?ри пiдступили до Коваленка з
двох бокiв, Андрiй востанн? подивився на Баренбойма. Короткою виявилася ?хня
зустрiч, дуже короткою.
- Не вiдступайся, Сьома, - сказав Коваленко товаришевi. - Кажи, що ти
мiй брат, що з нашого села. А то вб'ють i тебе, й мене. А ми ж повиннi
вижити. Чу?ш?
- Чую, - вiдповiв Баренбойм, проводжаючи Андрiя поглядом сво?х казково
прекрасних очей, очей, у яких залiг тисячолiтнiй сум древнього народу.
Коваленка одвели до погреба. Вiн був видовбаний у кам'янiй горi, в
самих ?? глибинах, i вiдокремлювався вiд зовнiшнього свiту двома
товстелезними дубовими дверима, обкутими грубими залiзними штибами. Погрiб
був темний, сухий i тихий, як нiчне небо. В ньому можна було вiдпочити й
спокiйно обдумати сво? становище.
Але щойно грюкнули за вартовими дверi - однi й другi - Андрiй зрозумiв,
що його кинули сюди зовсiм не для того, щоб вiн вiдпочивав.
Попервах темрява рiзонула його по очах, наче бритвою, i дитячий,
незбагнений страх заволодiв його душею, здавалося, що темрява дедалi ста?
щiльнiшою, що гора зсува?ться докупи, щоб знищити цей погрiб i розчавити
сво?м кам'яним громаддям тендiтну слабу людину. Ця божевiльна думка була
такою невiдворотною, що Андрiй примусив себе навпомацки добратися до стiни
погреба, переконатися в ?? непорушностi. Вiн обiперся об шорстку кам'яну
стiну спиною, намагаючись хоч трохи призвича?тися до цi?? неймовiрно?
темряви, i раптом дочув якийсь шелест. У погребi був ще хтосьАндрiй завмер.
Вiн дихав самими верхiвками легенiв. Шелест став трохи тихшим, але не
вгавав. Тодi Андрiй зовсiм перестав дихати. Шелест затих. Вiн зник, немов
провалився крiзь камiнь. "Здалося", - подумав Андрiй, полегшено зiтхнувши, i
мало не закричав од жаху, знову почувши той самий шерех. Крiм шурхотiння,
вiн розрiзнив ще й гупання, так нiби хтось стрибав навколо нього на однiй
нозi, стрибав, як крiль, як за?ць, як оте австралiйське кенгуру, якого вiн
нiколи не бачив i тiльки читав про нього в книжках.
Тримаючись за стiну, Андрiй пiшов по погребу. Вiн навмисне стукав
дерев'яними колодками й голосно покашлював, щоб злякати оте невiдоме, яке
лякало його. Вiн заповнив мертву тiснину погреба сво?ми звуками i вiдчув
якесь полегшення на душi. Але слiд йому було зупинятися, як гупання й шурхiт
вiдновилися. Тепер вiн уже не мiг утекти од них нiкуди. Коли стримував
дихання, шерех зникав, але гупання лунало ще гучнiше, починав дихати -
примарнi звуки охоплювали його з усiх бокiв i бились об його змучене тiло,
хапали мертвими руками жаху. Коваленко почав бiгати по погребу. Вiн свистiв,
кричав, спробував навiть спiвати, але щойно зупинявся перепочити, знову
потрапляв у владу отих божевiльних звукiв.
"Стривай, Андрiю, - сказав вiн сам собi. - Сядь, заспокойся i спробуй
зрозумiти, що це таке. ?накше ти тут до ранку збожеволi?ш. А цього, мабуть,
фельдфебелевi якраз i хотiлося".
Вiн сiв i став слухати шелест i гупання. Вони напливали на нього з
пiтьми, нiби хвилi, i що довше вiн сидiв, що бiльше намагався заспоко?ти
себе пiсля того збудження, то повiльнiше й спокiйнiше напливали хвилi
незрозумiлих звукiв.
Андрiй знову стримав вiддих i приклав руку до грудей, напроти серця.
Серце било в руку невпинно, як дятел у кору. Андрiй дихнув - i шум огорнув
його звiдусiль, нiби шумовиння лiсу пiд вiтром.
? лише тодi вiн усмiхнувся. Тепер цей кам'яний мiшок уже не страшний
йому. Бо вiн розгадав його та?мницю. Вiн зна?, що то були за звуки: то
шелестiв вiд дихання його одяг i стукотiло в грудях його власне серце!
Ну, фельдфебелю, давай тепер змагатися - хто кого!
В погрiб не проникали не тiльки навколишнi звуки - не проникало сюди й
повiтря. Андрiй незабаром вiдчув це. Вiн лiг, намагаючись заснути, але
раптом вiдзначив, що не ма? чим дихати. Сiв - стало трохи легше, але
ненадовго. Довелося стати на ноги, бо вгорi повiтря було нiби свiжiше. Тодi
Андрiй почав сходити по погребу: коли рухався, здавалося, нiби навколо вiтер
i в легенi потрапля? бiльше кисню. Ще за годину вiн уже бiгав, попервах
тримаючись побiля стiн, а тодi як попало, витягнувши вперед руки, мов
слiпий, хрипко дихаючи i вiдчуваючи, що ось-ось вмре.
Вiн упав на пiдлогу напiвмертвий. Та життя звело його востанн? цi??
ночi й погнало кудись у темну безвiсть не знати для чого й навiщо. Вiн
повзав побiля стiни, шкрябаючи по гострому каменю, щось шукаючи, повз довго
й повiльно, але все ж таки знайшов. То були дверi. Старi дубовi дверi,
набубнявiлi вiд вологи, запорохнявiлi, мiцно притиснутi до порога й
одвiркiв, не пропускали крiзь себе нiчого. Якби в погрiб хтось налив води,
вона б не вилилась звiдси. Якби сюди накачали повiтря, воно трималося б тут,
як у цилiндрi насоса. ? все ж Андрiй припав до холодних дверей,
сподiваючись, що крiзь них пробива?ться бодай цi-вочка, тонка, як волосина,
цiвочка повiтря.
Так i застав його фельдфебель бiля дверей, коли прийшов ранком
подивитися на полоненого.
- Ну, - сказав вiн, - подумав добре? Не вiдмовля?шся вiд брата?
Андрiй мовчав, лише дихав часто-часто i пожадливо, так нiби пив холодну
воду з криницi.
Фельдфебель штовхнув його носком чобота.
- Вiдповiдай, бiльшовицька сволото! Чи, може, тобi ще хочеться посидiти
в цiй пацючiй норi? Брат тобi отой полонений чи юда?
- Брат! - прохрипiв Андрiй.
...Його тримали в пiдземеллi три днi й три ночi. Шiсть разiв за цi три
днi й три ночi вiн помирав i шiсть разiв воскресав. Коли вже був зовсiм
синiй i прозорий, як скло, фельдфебель наказав привести його в барак.
Баренбойм заплакав, побачивши Коваленка.
- Я скажу ?м правду, - прошепотiв вiн. - Краще померти вже менi.
- Мовчи, - наказав Андрiй, - Мовчи, бо вб'ють.
?х погнали на роботу, i Андрiй пiшов тепер поряд з Семеном, спираючись
на руку товариша.
- Як же ти потрапив у полон? - питав Баренбойм.
- Потiм про це, потiм, - вiдмахувався Коваленко. - Ми ще з тобою
наговоримося про все. Зараз треба думати про те, як тебе врятувати од
фельдфебеля. Вiн тепер не вiдступиться. Влашту? комiсiю, щоб довести, що ти
?врей.
- Однаково вмирати, - байдуже махнув Сьома. - Пам'ята?ш, як ви мене
просили розповiсти анекдот. От мене вб'ють - от тобi й анекдот.
- Не говори дурниць!
Як завжди, полоненi "прогулювалися" до кар'?ру й назад, посьорбали
рiдко? брукви i вже готувалися спати, як раптом фельдфебель викликав Андрiя
й Семена надвiр. Вiн наказав ?м одягтися, пiдвiв до них конво?ра й тицьнув
пальцем у бiк кар'?ру:
- На роботу! Швидко!
- Ми працювати не будемо, - заявив Андрiй.
- Однаково. Марш! - крикнув фельдфебель.-- - В кар'?р! ? не давати ?м
сидiти! -- наказав вiн солдатовi, - Хай стоять усю нiч. Та нагору ?х, на
белебень, отуди до станцi?, щоб пе ховалися в затишку в кар'?рi. Хай
постоять там цi "брати"! Марш!
Вони пiшли тим самим кроком, який "винайшов" тут Коваленко. Поспiшати
не було чого. Попереду чекала нiч, довга, виснажлива, а далi теж не краще.
Холодна мжичка висiла в повiтрi. У Семена вицокували зуби - чи то вiд
пронизливо? вологи, чи то вiд нервового збудження.
- ? де я взявся на твою голову? - зiтхнув вiн.
- Дурний ти, - ласкаво всмiхнувся Андрiй.-- Невже, ти не радий нашiй
зустрiчi? Тiльки уяви собi: в полонi, в самого чорта в зубах - i раптом
зустрiти товариша!
- Та воно так.
- А чого ж тобi ще треба?
- Але ж через мене ти он як мучишся.
- Е, не турбуйся. Живий буду - не помру. Ми ще з тобою фашистськi танки
битимемо.
Вартовий вивiв ?х за кар'?р, коли вже смеркало. В сотнi метрiв од
полонених чмихав на рейках паровоз, до якого залiзничники чiпляли состав
порожняка. Навколо було голо й сумно, мжичка поволi перейшла в дощ, зривався
на нiч вiтер.
- Тут стояти, - буркнув солдат. - Стояти й не ворушитись.
Порожняк нарештi причепили до паровоза, паровоз чмихнув ще кiлька
разiв, тодi смикнув состав, спробував його потягти вперед, штовхнув назад -
мабуть, випробував свою силу. З того боку вагонiв хтось невидимий засюрчав у
свисток. Стало ясно, що по?зд зараз буде рушати.
- Ну, Сьомо, - несподiвано сказав Андрiй, - утiкай!
- Ти що? - здивувався той.
- Швидше! По?зд он почина? рушати. Бiжи й чiпляйся.
- А ти?
- Не тво? дiло. Бiжи!
- Та як же так?
- Ну, кому кажу!
Семен глянув на вартового, який навiть у гадцi не мав, про що говорили
зараз полоненi, тодi якось безпорадно махнув рукою i побiг до по?зда,
прямуючи до вагона з гальмiвною площадкою.
Вартовий миттю прокинувся вiд сво?? задуми.
- Куди? Стiй! - заволав вiн, зриваючи з плеча гвинтiвку.
Семен злякався. Вiн, мабуть, злякався не так за себе, як за Андрiя, i
тому зупинився.
- Бiжи! - крикнув Андрiй i вхопився за ствол гвинтiвки. Солдат од
несподiванки ледве не випустив збро?, але одразу ж потяг гвинтiвку до себе.
Андрiй був значно слабiший за вiдгодованого солдата. Вiн зрозумiв це, щойно
конво?р смикнув гвинтiвку. Але вiн зрозумiв також, що поки буде триматися за
гвинтiвку, солдат не зможе нi стрiляти, нi наздоганяти Семена i, отже, той
утече. Вiн учепився в мокрий слизький ствол обома руками, налiг на нього
животом, гнув гвинтiвку до землi. Солдат гучно сопiв, задкуючи й намагаючись
скинути з гвинтiвки полоненого. Вiн був упертий як бик. До того ж вiн був
упевнений у сво?й силi, в сво?й перевазi.
Семен, який уже майже добiг до вагонiв, озирнувся, побачив, як
вовтузяться позаду двi темнi постатi, i кинувся назад.
Андрiй весь час дивився на нього, бо вiн обов'язково мусив
переконатися, що Сьома встиг утекти, встиг почепитися на по?зд, i коли
побачив, що той поверта?ться, закричав страшним голосом, у якому бринiли
сльози:
- Та тiкай же ти, сволото!
Якби Семен був ближче, вiн почув би, як Андрiй заскреготiв зубами. В цю
мить вiн ненавидiв i себе за сво? безсилля, i товстошийого конво?ра, що
мовчки тяг до себе зброю, i Семена за його нерозсудливiсть. Адже по?зд iде!
Треба чiплятися на площадку i тiкати, тiкати свiт за очi, подалi вiд
кар'?ру, вiд карячкуватого фельдфебеля, вiд неволi!
Баренбойм пiсля вигуку Андрiя повернув назад. Та було вже пiзно. Солдат
приловчився й ударив Андрiя чоботом у груди. Вiн ударив якраз у стару рану,
i в Коваленка од нелюдського болю потемнiло в очах. Руки його розiмкнулися,
й солдат вихопив з них гвинтiвку. Останн?, що чув Андрiй, - це пострiл,
глухий i разом з тим неймовiрно сильний, немов з гармати, пострiл.
Семене, Сьомо, що ж ти наробив, дурний та нерозумний!
Тиждень Андрiя били. Били всi: солдати й фельдфебель i якiсь
гестапiвцi, що мало не щодня при?здили в барак, а ще через тиждень його
забрали з команди. При?хав звiдкись товстоши?й ?фрейтор з перебитим носом i
повiв Коваленка до станцi?. Це сталося вранцi, коли всi йшли на роботу, ?
через те Андрiй не змiг навiть попрощатись з товаришами як слiд. Його
висмикнули з першого ряду, де вiн завжди стояв, i звелiли йти збирати сво?
речi.
- Бувай здоров, Андрiю, - сказали йому товаришi, - до зустрiчi на
Батькiвщинi.
- До зустрiчi, - вiдповiв Андрiй.
Колона рушила в один бiк, Андрiй попрямував до барака. Бiля дверей вiн
раптом почув, що його хтось наздоганя?. То був полонений, бо солдати вже
зчинили лемент. Андрiй озирнувся - перед ним стояв Мулик. Вiн часто клiпав
очима, його маленький ротик скривився, пiдборiддя якось дивно тремтiло.
- Андрiю, - тихо сказав Мулик. - дорогий Андрiю! Я не забуду тебе, поки
живий. Спасибi тобi за все. Прощай.
? вiн обняв Коваленка, хоч вартовий уже наздогнав його й бив прикладом.
- До побачення, - сказав Андрiй. - До побачення на Батькiвщинi, Мулику.
- Я буду твердим, Андрiю. Клянуся! - шепнув йому на вухо Мулик i пiшов
назад, похнюплений i непоказний.
Може, колись i вiн стане борцем. Бо не всi ж ними народжуються.
Нещастя легше переносити спiльно. Андрiй тепер був самотнiй. Вiн не
знав, куди його везе цей ?фрейтор, з перебитим носом, i нiхто з товаришiв не
мiг довiдатись про долю Андрiя Коваленка. Вiн зник з команди назавжди - i
цьому нiхто не мiг зарадити. Можливо, вiн зник i з життя?
Андрiй ?хав у вагонi й мовчав. ?фрейтор теж довго мовчав. Вiн читав
газету, потихеньку спостерiгаючи за Андрi?м, читав останню сторiнку, де
друкувалися повiдомлення про шлюби й про похорон, "Невже вiн ще не
одружений"? -- чомусь подумав Коваленко i сам здивувався цiй сво?й думцi.
Справдi, яке йому дiло до того, чи одружений цей рудий чолов'яга чи нi, чи ?
в нього батько й мати чи нема. Адже вони зараз вороги. Можливо, ?фрейтор
везе його просто до концтабору, де на Андрiя вже чига? пащека крематорiю.
Можливо, йому дали iнструкцiю застрелити Коваленка "при спробi втекти". У
всiх випадках рука ?фрейтора, мiцна, жилава рука не схибне. Вiн клацне
закаблуками перед начальством, доповiсть про зроблене, гаркне: "Хайль
Гiтлер!" - i знову буде жити, як жив: спатиме по вiсiм годин на добу, питиме
кофе, ?стиме картоплю з маргарином, читатиме газети на останнiй сторiнцi.
- Чого мовчиш? -- раптом запитав ?фрейтор.-- Зна?ш, куди ?деш?
Андрiй запитливо глянув на свого вартового.
- В команду, - пояснив той. - Прiма команда! Душе добра!
? вiн пiдморгнув Коваленковi. Але Андрiй не вiрив у це пiдморгування.
Вiн надто добре знав, що хоч який злий собака, вiн завжди крутить хвостом.
? знову мовчки гуцикали вони на вичовганих до блиску вагонних лавах,
знов перечитував ?фрейтор об'яви в газетi, жував бутерброди, перекидався
двома-трьома словами з випадковими супутниками, якi заходили в купе, щоб
вийти на першiй же станцi?, а Коваленко намагався уявити собi, що то за
команда, яку ?фрейтор назвав "прiма".
По?зд бiг уздовж рiчки. Вузенька, ясновода, вона то збиралася у
бурхливий, пульсуючий струмочок, то рвалася на волю з мiцних лабет
крем'янистих похмурих гiр, то раптом розливалася широкими лагiдними плесами
на зелених луках, на якi не насмiлювалися ступити гори, i залежно вiд того,
де вона текла, рiчка то була рiвна, як струна, то робила звивини, колiна й
петлi. Не вiрилося, щоб над такою рiчкою жили поганi, злi люди. Не могло
бути й такого, щоб бiля цi?? свiтло?, прекрасно? води хтось надумав
розташувати команду вiйськовополонених. Бо це було б однаково, що по?днати
волю й неволю, найбiльшу радiсть ? найбiльший смуток у свiтi.
Андрiй ждав: ось-ось по?зд одiрветься од рiчки й помчить кудись убiк,
через гори й лiси. Хай би отак iшов ? йшов, вистукуючи колесами,
погойдуючись, нiде не зупиняючись, хай би вiз i вiз його далi й далi, аж до
краю вiйни.
Але вiйна не мала нi кiнця, нi краю. Вона була скрiзь, вiд вiйни не
втiкали - з нею боролись. Андрiй не вiдмовлявся вiд боротьби: вiн став на
цей шлях без примусу, добровiльно. Однак вiдпочити вiд цього запеклого,
смертельного по?динку вiн би не вiдмовився. Дев'ятнадцять рокiв це ж так
небагато. В дев'ятнадцять рокiв люди мають милуватися сонцем, а не битися за
право глянути на нього бодай одним оком. В дев'ятнадцять рокiв люди повиннi
мати право на життя, а не вмирати, як мухи, як квiти, збитi безжальними
ударами слiпо? палицi перехожого.
- При?хали, - сказав ?фрейтор i штовхнув Андрiя прикладом.
По?зд стояв на маленькiй станцi?, що притулилася бiля кругло? похмуро?
гори з чорним тунелем унизу. Правобiч поблискувала та сама рiчка, уздовж
яко? вони ?хали. За рiчкою червонiли черепичнi покрiвлi невеличкого
мiстечка, вiрнiше, села, а бiля самого берега, на тiм боцi, стояв довгий
похмурий барак, обплутаний колючим дротом.
Андрiй побачив барак, щойно ступив на землю. "Хоч у гарному мiсцi", -
спробував утiшити себе, вiдчувши раптом, що тривога за сво? майбутн?, яка
всю дорогу не насмiлювалася пiдступати до нього близько, тепер стала поряд i
нiяка сила, не могла прогнати ??, примусити замовкнути.
"Тут i хлопцi, мабуть, дружнi, як там у нас на кар'?рi", - знову
подумав Андрiй, а тривога нашiптувала йому щось нерозбiрливе, сполохане,
неспокiйне.
Вони пiшли берегом рiчки до мосту, який був позад станцi?. Барак стояв
на тому боцi, непорушний, нiмий, i, здавалося, супроводив ?х скляним
поглядом сво?х невеличких вiконечок. Кожен перед тим, як потрапити на мiст,
що вiв до села, мав пройти на виду у цього барака, як проходить перед
генералом солдат на оглядi. Скiльки рокiв, скiльки разiв на день уже трива?
оцей безмовний парад? Скiлькох людей зустрiчав скляний полиск отих вiконечок
i чи хоч одному вдалося вирватися звiдти? ? чи покине вiн, Андрiй Коваленко,
той невеселий барак, у якому вiн ще не був, чи покине вiн його, щоб бiльше
не повертатися туди?
- Швидше! - гукнув ?фрейтор. - Чого повзеш, як каракатиця!
Перейшли мiст, мiцний старовинний мiст з двома низькими арками, якi
лежали на опецькуватих опорах-биках з рудо? цегли. Такi мости завжди
зображалися на середньовiкових нiмецьких гравюрах. ? таким споко?м, такою
тишею повiяло вiд цього мосту, вiд повiльно? води пiд ним, вiд ласкаво?,
шовково? трави, що врунилася внизу бiля опор, що Андрiй на якусь мить навiть
забув, де вiн. Вiн забув про вiйну, про нещастя, яке сталося з ним i з
тисячами таких, як вiн, забув про смерть i страждання, якi стояли в нього за
плечима i чигали на кожний його необачний порух.
Думки Андрi?вi були десь далеко-далеко звiдси, а ноги несли його ближче
й ближче до барака. Тепер уже Коваленко мiг добре роздивитися на сво?
майбутн? пристанище. Барак стояв на кам'яному фундаментi, одним кiнцем
спускаючись до само? рiчки, так що здавалося, нiби будинок хоче забрести у
воду по колiна. Та частина, яка дерлася на узгiр'я, не була обнесена колючим
дротом, i Андрiй зрозумiв, що в нiй, мабуть, живуть солдати. Справдi, щойно
вони дiйшли до ворiт, на високому дерев'яному ?анку з цього боку загорожi
з'явився молоденький солдат, з чорною пов'язкою на оцi, i, подзвонюючи
ключами, спитав ?фрейтора:
- Що, Зеп, привiз?
- Як бачиш, - буркнув ?фрейтор, - Втомився, як сто чортiв. Одчиняй
браму, чого вирячився!
- Ну ти ж i тварюка, Зеп, - добродушно сказав одноокий. - Зна?ш же
добре, що менi вже нiчим вирячуватися, а все-таки говориш.
Вiн зiйшов з ?анку, вiдiмкнув браму й розчинив ?? перед Андрi?м.
- Прошу.
Андрiй не встиг ступити за ворота, як страшний удар ?фрейтора жбурнув
його в двiр. Вiн упав обличчям у пiсок i чув, як позаду загиготiли вартовi.
- Ох ти ж i здоровий, - захоплено присвиснув одноокий, - i як тобi
могли перебити носа?
- Не такi ж шмаркачi, як ти, його перебили! - огризнувся ?фрейтор.
Загримiв засув, затупотiли кованi чоботи по лунких дерев'яних схiдцях,
i настала тиша. Тодi Андрiй поволi пiдвiвся, витер обличчя i пiшов униз
уздовж барака. Там вiн присiв, просунув руку мiж дротом, зачерпнув долонею
води. Вода була холодна, рiзка i якась нiби гiрка, але вiн пив ?? ще й ще,
немов хотiв залити нею i голод, i образу, завдану ?фрейтором, i тривогу, яка
ще росла в його серцi. Що то з ним буде в цiй командi?
Дверi в барак були вiдхиленi. Андрiй переступив порiг, зiйшов угору по
схiдцях i опинився у довгому вузькому коридорi. Правобiч i лiвобiч були
якiсь дверi, але куди вони вели, Коваленко не знав. Вiн прочовгав сво?ми
колодками добру половину коридора, як раптом однi з дверей у правiй стiнi
прочинилися, звiдти виглянула лахмата бiлява голова й спитала Андрiя:
- Новачок?
- Ага.
- Ну, тодi здоров, не земляк часом? Звiдки?
- З Укра?ни.
- А я з Ленiнграда. Все одно земляки. Закурити ??
- Некурящий.
- Тодi ти бог!
- Це ж чому саме бог?
- А "бички"? Знайдеш на вулицi "бички" - з хлопцями на хлiб помiня?шся.
У нас за п'ять "бичкiв" од сигарет дають пiвпайки хлiба, а за два сигарних -
цiлу пайку.
- Я "бичкiв" не збираю.
- Еге. Та ти гордий!
- А коли й гордий - то що?
- Та нiчого. Менi гордi хлопцi подобаються. Давай знайомитись.
Антропов. Старший лейтенант. Звуть Сашком. Ти теж мене так зви. Домовились?
- Домовились, - сказав Андрiй i назвав сво? iм'я.
- Житимеш у нашiй кiмнатi, - казав Антропов, - у нас одне мiсце вiльне.
Пилипа Смоленського на минулому тижнi застрелили - тепер мiсце ?.
- Застрелили? - перепитав Андрiй, намагаючись вдавати з себе
спокiйного.
- Атож, - кивнув Антропов. - Пилип був гарячий хлопець, ну й шпортнув
тут одного ?фрейтора вилами. Падло був ?фрейтор страшнеНу, в ?фрейтора кишки
надвiр, а Пилипа - бах! бах! - i нема.
- ? вас тут часто?
- Стрiляють? Та нi. Бiльше роботою жмуть. У нас же штрафна команда,
зна?ш.
- Б'ють?
- Для профiлактики. Чистять зуби, ребра i взагалi всi суглоби. Дуже
веселе життя. У нас тут нiхто довго й не затриму?ться. Або ж умирають, або ж
у концтабiр. А то, як Пилип...
- А ти давно тут? - поцiкавився Андрiй.
- Та я вже з пiвроку. На менi не покатаються. Я кранк. Зна?ш, що таке
кранк?
- Хворий?
- Хворий - це по-нашому. А кранк - це коли в тебе нiчого не болить, а
на роботу погнати не можуть. Ось дивись.
Сашко закотив лiву холошу штанiв, i Андрiй побачив у нього на нозi,
трохи нижче колiна, велику, в долоню завбiльшки, виразку. Виразка була
червона, страшна, i можна було подумати, що з ноги в тому мiсцi здерли
шкiру,
- Що це в тебе? - злякано одступав назад Коваленко.
- Метикувать треба! - усмiхнувся Аптропов. - Хочеш, через тиждень у
тебе те саме буде? Трiшки ножичком - чик, чик, тодi компресик з хлорованого
вапна й лiзолу. Га? Через мiсяць зажива?, тебе женуть на роботу, ти трудишся
кiлька днiв, як воляка в плузi, i знову з ноги пре м'ясо. Нiжна натура,
важка робота протипоказана - i так далi.
- А не нудно лежати тут одному? - поцiкавився Андрiй.
- Менi нудьгувати нiколи, я, брат, хлiб заробляю, - похвалився Сашко,
порпаючись пiд подушкою. - Бачив оце?
Вiн показав кiлька невеличких хрестикiв, акуратно випиляних з бiло?
кiстки, до блиску одшлiфованих, з якимсь немудрим рiзьбленням на них.
- З пiдручних матерiалiв, - гордо пояснив Антропов. - Кiстки з нашого
котла, випилювання й шлiфовка - мо? руки. Результат пiвбуханки хлiба за
хрестик. От тобi й сальдо-бульдо.
- Виходить, мiсiонером став? - осудливо сказав Андрiй. - Забезпечу?ш
тубiльцiв символами християнсько? вiри?
- А що ж, накажеш ?м, може, п'ятикутнi зiрки продавати? - насмiшкувато
глянув на нього Антропов. - Чи серпочки й молоточки випилювати?
- ? команди, де й це роблять.
- Команди такi ?, та нас там нема, - похитав головою Сашко. - А в нас,
брат, начальник команди, гаупт-фельдфебель - колишнiй бухгалтер.
- То й що, як бухгалтер?
- А те, що вiн тебе купить i продасть. Сальдо-бульдо. Йому не звикати.
Для нього це легше, нiж висякатися. Виклика? для iндивiдуальних бесiд,
обiця? хлiб, маргарин, сигарети за те, щоб виказувати всiх, хто збира?ться
утiкати.
- ? тебе спокушав?
- Було таке. Та тiльки на менi не посковзнеться. Взагалi хлопцi в нас
нiчого, одна бiда - неорганiзованi. Всi з рiзних мiсць, з рiзних команд.
Трапляються й непевнi люди. Сьогоднi вiн тут, а завтра вже й нема. Чорт його
зна?, може, й провокаторiв присилають.
- Це ти не на мене натяка?ш?
- А хоч би й на тебе! У тебе ж на лобi не написано. При?хав у
офiцерську команду, а сам, мабуть, i не офiцер, а так, самозванець. Думав,
що в полонi офiцерам пайок будуть давати особливий, i полiз у нашу шкiру.
- Дурень ти, - спокiйно вiдповiв йому Коваленко.
- Ну, не сердься, не сердься, то я пожартував, - заспоко?в його
Антропов. - А щодо мо?х хрестикiв, то що ж вдi?ш? Я теж жити хочу.
- Жити всi хочуть, - зауважив Андрiй.
- Це вiрно, але що ж ти вдi?ш, раз воно так склалося, хай йому чорт. Ти
?сти хочеш?
- Дивне запитання.
- На, ось у мене тут хлiбця трохи ?. Та бери, бери, не гордись. Я тут
ще одного сибiрячка пiдгодовую, Павлуню Банникова. Познайомитесь увечерi.
Вiн буде по лiву руку вiд тебе спати. А я по праву. Щоб тобi не було в нас
скучно.
- Я скучати не вмiю.
- Е, то ти не бачив ще нашого народу. В нас, брат, як прибiжать з
роботи, посьорбають баланди - й одразу ж спати. Двома словами не
перемовляться. Бо втомлюються ж, як на каторзi. Та що там - це каторга i ?.
Гiрше каторги.
Антропов балакав i балакав. Вiн пропонував Андрi?вi то сiль, до хлiба,
то воду, яка зберiгалася в нього в котелку, запросив його полюбуватися
кра?видом, який одкривався з вiконечка, допомiг влаштуватися на тiснiй,
колючiй постелi. Очi в Антропова були синi-снi, якiсь дитячi, i Андрi?вi
чомусь ставало легше на серцi, коли цi очi хлюпали на нього сво?м синiм
теплом, коли розвихрений, дужий, турботливий Сашко крутився навколо,
наповнюючи невеселу кiмнату гомоном, рухом i якимсь особливим, людським
затишком.
Так гарно вiдчував Андрiй себе лише в товариствi Микола Петровича
Мартиненка. Щоправда, той був розважливiший i, вдаючи з себе кустаря, не
торгував хрестиками, але хто зна? - можливо, Антропов викону? в командi таку
саму роль, як ?? викону? Микола Петрович у концтаборi. Скiльки знадобилося
Мартиненковi часу, щоб упевнитися в Андрi?вi? Кiлька мiсяцiв? Тож треба не
поспiшати i йому самому з висновками щодо цього плечистого розхристаного
Сашка, який, може видатися на перший погляд, усе на свiтi змiняв би на пайку
хлiба. Вiн ухиля?ться вiд роботи - i це вже добре. Звичайно, це ще не
унiверсальний засiб боротьби, бо коли б усi вирiшили симулювати, то тодi б
фашисти гнали на роботу навiть справдi помiчних i вмираючих людей. Однак тут
вибирати не доводиться. Всi засоби добрi.
- Пiзно вашi приходять з роботи? - поцiкавився Андрiй.
- Перед заходом сонця. Оце вже мають незабаром бути. Давай вийдемо
надвiр, подивимось.
Вони вийшли з барака якраз у ту хвилину, коли на другому березi рiчки з
тунелю вискочив увесь чорний, задимлений по?зд i мов укопаний зупинився на
станцi?. Жоден пасажир не зiйшов на вузенький пустинний перон, лише з
заднього вагона вивалилася вниз якась темна рухлива маса, вiд не?
вiдокремилось кiлька солдатiв з вiвчарками, солдати забiгали туди й сюди,
тягаючи за собою собак, - i поволi безформна купа перетворилася на колону
вiйськовополонених, одягнутих у перефарбованi нiмецькi шинелi, у блакитнi
французькi i навiть сiрi, вiтчизнянi, такi рiднi серцю шинельки.
Колона посунула берегом рiчки, i Андрiй насилу стримався, щоб не
крикнути од болю i розпачу за сво?х майбутнiх товаришiв.
Люди не йшли, а бiгли. У них уже, мабуть, не лишалося сил, щоб iти
поволi, не поспiшаючи, не звертаючи уваги на крики вартових i гавкання
вiвчарок. Не переводячи вiддиху, зцiпивши зуби, в якомусь всезагальному
зацiпенiннi вони мчали од вагона до свого барака, де можна було впасти на
нари й проспати до ранку, не прокидаючись, не бачачи снiв, не вiдчуваючи
свого тiла. Люди бiгли, низько нахилившись до землi, викинувши руки вперед,
як виставляють пораненi птицi сво? перебитi крила, видовживши ши?. ?хнi
ноги, взутi в грубi важкi дерев'янi колодки, не встигали за цим льотом
всього тiла i пленталися позаду, хоч як волали до них i оцi викинутi вперед,
загорнутi в подранi шинелi тулуби, i оцi видовженi ши?, i оцi перебитi
руки-крила. Люди летiли над землею, немов якийсь мiстичний скiсний дощ. На
високому протилежному березi, вирiзьблюючись на тлi неба, осяяного останнiми
променями сонця, вони здавалися велетнями, замученими, безпорадними
велетнями, якi забули про свою колишню силу i падають на землю i нiяк не
можуть упасти.
А коли хтось нагада? велетням про ?х силу!..
Павлуня Банников виявився невисоким сiрооким юнаком, зi змученим, без
?дино? кровинки, худим обличчям. Андрiй нiколи не думав, що сибiряк може
бути таким кволим, тендiтним. В його уявленнi всi сибiряки були особливi
люди, люди-кедри, суворi, дужi й незламнi. А Павлуня видався йому навiть
боязким, бо коли пiдiйшов до вiконечка, в якому повар пiд наглядом ?фрейтора
Зепа видавав полоненим по ополонику варено? брукви, то зiщулився, так нiби
ждав удару.
- Ти ?х не бiйся, - спробував пiдбадьорити його Андрiй. - Однаково вони
нам нiчого не можуть зробити.
- Е, - сказав Павлуня якось невесело й безнадiйно i махнув рукою.
В той перший вечiр на новачка майже нiхто не звернув уваги. Антропов
казав правду. Люди, смертельно втомленi за день, падали на нари й засинали
мов убитi. Павлуня Банников теж лiг одразу ж пiсля вечерi, заплющив очi й
довго лежав непорушно, майже не дихаючи. Андрiй уже думав, що вiн давно
спить, коли Банников раптом зiтхнув i, нi до кого не звертаючись, сказав:
- Ех, якби то знати хоч, що там зараз на фронтi...
- На фронтi все в порядку, - вiдказав Андрiй.
- А ти звiдки зна?ш? - грубо спитав його Павлуня.
- Та вже знаю.
- А зна?ш, то помовкуй, - ще грубiше вiдрiзав сибiряк i одвернувся.
- Бачив, який у мене Павлуша, - штовхнув Коваленка Антропов. - Змiй, а
не хлопець. Вiн - ти зна?ш?..
- Ну?
- Тричi вже втiкав.
- Правда?
- А ти ж думав! Поклявся, що все одно буде на волi й добереться до
сво?х. Мрi? Берлiн брати. Я, брат, не годую кого не слiд. Кумека?ш?
- Та трохи.
- Тож-бо й воно. Давай спати, а то ж тебе завтра рано поженуть на
роботу. А вiд роботи конi дохнуть.
Полоненi жили в трьох невеликих кiмнатах у правiй частинi барака. Злiва
була ?дальня, кладовка, де зберiгався рiзний одяг, i маленький умивальничок.
Мiцнi дверi, що вели на половину, зайняту охороною, вдень були замкненi, а
вночi ?х одчиняли i по коридору ходив вартовий. Другий вартовий ходив
надворi, по той бiк дротяно? загорожi. Втекти з барака нiхто не мiг, а на
роботi, де за кожним кроком полонених зирили злi вiвчарки, про це не
доводилося й думати.
А Коваленко думав. Вiн знав, що ?диний вихiд, ?диний порятунок вiд цi??
команди - втеча. ? вiн уже в першу рiч почав ламати голову над планами
втечi. До самого свiтанку вiн не мiг заснути, а на свiтаннi вже треба було
вставати.
Заспанi, якiсь постарiлi за нiч, нашвидкуруч хапали гарячу противну
брукву, пили гiркуватий чай з сахарином, неохоче виходили в двiр пiд
похмуре, сльотаве небо. ?х лiчили на кожному кроцi. Пiсля пiдйому, в
?дальнi, у дворi, за воротами, при переходi через мiст, на станцi?. Собаки
невдоволено гарчали на сонних людей, хапали в пiтьмi то одного, то другого
за ногу або за руку, i кричати нiхто не мав права, бо тодi до укусiв собаки
при?днувались удари прикладами i лайка, лайка, лайка. В грiм i блискавку, в
святе розп'яття, в собачих свиней i свинячих собак - так лаялися вартовi.
Пiвгодини ждали по?зда. Вiн вскочив на станцiю, мов опечений, i вже
спiшив, спiшив далi, так що пiвсотнi затурканих, безсилих людей ледве
встигали ввалитися у вагон. У вагонi ?х знову лiчили, потiм вартовi ставали
бiля дверей, по?зд рушав, проскакував крiзь тунель i волiк вагони вздовж
рiчки, якiй, здавалося, не було нi кiнця, нi краю i яка, як дiзнався Андрiй
вiд Павлунi, називалася Едер.
Двi години ?зди до мiсця роботи були ?хнi. Полоненi куняли, розплющуючи
очi на кожнiй зупинцi, грiлися, тулячись спинами один до одного, курцi
нишпорили в попiльничках i пiд лавками, шукаючи "бичкiв", бо людина може
терпiти голод, але без курива вона не може.
А коли зiйшло сонце, вони при?хали на мiсце роботи. Два майстри, в
коротких напiвпальтах, обидва кривi (мабуть, це й врятувало ?х од фронту),
галасливi, як i солдати, наказали полоненим брати в сарайчику iнструменти i
повели ?х у лiс, де губилася колiя залiзницi.
Там, у густих чагарниках, вiд головно? лiнi? вiдходила вбiк нова колiя,
якась аж занадто рiвна й на всьому протязi схована вiд стороннiх поглядiв
зеленню дерев. Андрiй подумав, що таку лiнiю з лiтака побачити майже
неможливо.
- Куди вона йде? - запитав вiн Банникова.
- Кажуть, що до якогось во?нного об'?кта, - кинув той. - А втiм, нiмцi
нам не доповiдали про це.
Вони довго спотикалися об вугластi шпали, аж поки нарештi дiсталися до
того мiсця, де на насипi лежали ще не загвинченi рейки. ?фрейтор Зеп
пiдiйшов до одного з майстрiв i щось сказав тому.
- Новенький? - крикнув той. - Де новенький? Ану давай на "бубi"!
"Бубi" називалася важка дерев'яна шпала, оббита шинним залiзом, з
чотирма рукоятями, прилаштованими на шарнiрах. Чотири полонених брали
"бубi", розгойдували його i, за командою майстра, з усього розмаху били в
рейку. Вдержати це закуте в залiзо одоробло в них не вистачало сили, i тому
полоненi пiсля кожного удару теж падали на рейки i лежали так, поки ?х з
прокльонами пiдiймали вартовi. Взагалi "бубi" був призначений для
вирiвнювання залiзнично? колi?, але в командi його використовували ще й для
того, щоб приборкати найнепокiрнiших. Вiн був прокляттям, карою ?гипетською
цих виснажених до краю, нещасних бранцiв.
Разом з Андрi?м до "бубi" пiшов i Банников. Вiн тягав цю шпалу ось уже
два тижнi, але майстер i вартовi що не вважали закiнченим той термiн
покарання, який вони йому визначили за минулi грiхи, вчиненi ним проти
Третього рейху.
- Швидше! - ревнув на них Зеп. - Я вам покажу, проклятi бiльшовики! Ви
в мене зараз потанцю?те!..
Вiд змiни мiсця нiчого не змiнилося. Тут лаяли, штовхалися й били
точнiсiнько так само, як на кам'яному кар'?рi. Отже, в Андрiя не було нiяких
пiдстав до того, щоб якось змiнювати свою поведiнку. Коли "бубi" глухо
гупнув об рейку i тро? Андрi?вих товаришiв упали на землю, вiн упав теж. Але
тi лежали на рейках якраз стiльки, щоб собаки не встигли пiдбiгти до них i
почати шматувати ?хнiй одяг i тiло, а Коваленко й не думав пiдiйматися
навiть тодi, коли вiвчарки гаряче задихали у нього над головою.
- Вставай! - заревiв Зеп, замiряючись на Коваленка чоботом.
Андрiй не рухався.
- Взяти його! - наказав ?фрейтор собакам, але тi лиш гарчали та
обнюхували полоненого, не бажаючи кусати лежачого. Та Андрiй ?х i не боявся.
Що йому собаки, коли вiн бачив людей в десять разiв гiрших за собак. Вiн
лежав, сховавши обличчя в руки, i повторював собi два тiльки слова: "Не
встану, не встану, не встану!"
Зеп ударив його кiлька разiв, тодi покликав одноокого солдата, якого
звали Фрiдрiхом. Той пiдiйшов, довго ходив довкола непорушного Андрiя,
врештi сплюнув убiк i байдуже сказав, нi до кого не звертаючись:
- Може, пристрелити його отут? За саботаж, га?
- Ну, ти, стрiлець ще менi знайшовся! - буркнув Зеп. - За сво? око
треба було мститися росiянам на фронтi, а не тут. Вояка! Давай лiпше його
пiднiмемо.
Вони вхопили Андрiя за руки й пiдвели його з землi. Вся команда кинула
роботу й дивилася, що буде далi.
- Бери "бубi"! - наказав Зеп.
Коваленко, як сновида, пiдiйшов до "бубi" i взявся за рукоять.
- Давай! - гукнув майстер.
Четверо хекнули, розмахнулися шпалою й гахнули нею в рейку.
? знову повторилося те саме. Всi упали на рейки i знову встали, а
Коваленко лежав i не ворушився.
- От саботажник! - сплюнув одноокий Фрiдрiх. - Давай його, Зеп, до
мене.
- Бери, - охоче згодився ?фрейтор, - таких чортiв я ще не зустрiчав.
Андрiя повели вперед, де полоненi великими кирками "штопали" шпали.
"Штопання" полягало в тому, що пiд шпалу треба було набити стiльки щебiнки,
щоб вона витримала тиск найважчих по?здiв i не сповзала нi в який бiк. Цiлий
день треба було чимдуж бити шестикiлограмовою киркою на довгiм держаку, бити
в неподатливий, упертий камiнь, вiдчуваючи кожен удар у зболiлому серцi,
зриваючи шкiру на долонях. Навiть для здорових людей така робота видавалася
б важкою; для цих же людей-тiней вона була справжньою каторгою.
Майстер показав Андрi?вi, як треба тримати кирку, як забивати щебiнку
пiд шпалу, як перевiряти готовнiсть "штопки", тодi вiдступив убiк i наказав:
- Давай, проба.
Коваленко занiс кирку над головою, швидко нахилився, немов зламався у
поясницi, викинув руки вперед, але, мабуть, не розрахував сво?х сил, бо
кирка вислизнула з його долонь i зi свистом полетiла просто на майстра. Той
шарахнувся вбiк, злякано провiв очима i, тернувши рукавом обличчя, тихо
сказав вартовому;
- Це якийсь ошалiлий. Забери його вiд мене.
Того дня Андрiй побував на багатьох роботах. Його поставили пiдкидати
вилами щебiнку на насип, але вила в його руках тiльки бринькали по камiнцях,
i майстер переконався, що з таким самим успiхом Коваленко мiг би носити цими
вилами дим або воду. Пiсля того йому доручили загвинчувати рейки на стиках,
але незабаром прогнали, бо виявилося, що вiн за пiвдня вправився тiльки з
двома болтами: один загвинчував, а другий розгвинчував, ? так без кiнця.
Врештi вiн опинився на полустанку, де пiд наглядом одного з вартових дво?
полонених пиляли на дрова старi шпали. З годину Андрiй ретельно рiзав
порохнявi старi, як печерицi, шпали, а тодi, скориставшись з того, що
вартовий не стежив за ?хньою роботою, запропонував сво?му товаришевi
перевернути пилку догори зубцями.
- Що ти! - злякався той. - А коли помiтять?
- Не помiтять, - заспоко?в його Коваленко, - Ти мене слухай, то не
пропадеш.
? справдi. Вони тягали пилку догори зубцями по тiй самiй шпалi до
самого вечора, i нiхто цього не помiтив.
Увечерi весь барак гудiв. Всi забули про сон, про втому, всiм хотiлося
познайомитися з дивним новаком, поговорити з ним, розпитати, звiдки вiн i
хто. Дивувалися, що такий молодий, а вже офiцер. Обiцяли, що пiдтримають
його, запевняли, що вiд сьогоднi вiн не буде самотнiм.
Тут, у цiй штрафнiй проклятiй командi, де минали довгi мiсяцi, поки
люди могли познайомитися, де не вiрили словам (бо слова в неволi втрачали
свою цiну), де кожен засинав i прокидався тiльки з сво?ми власними думками,
боячись подiлитися ними з сусiдом по лiжку, тут раптом з'явився юнак, що за
один день зумiв завоювати загальне довiр'я. Всi бачили, як його били,
бачили, як вiн зцiплював зуби i не вiдставав, i кожен з них думав у ту
хвилину, що й вiн би змiг отак не боятися ударiв, що й у нього б вистачило
мужньо? впертостi для боротьби з ворогом. ? тому цього вечора вже нiхто не
боявся, нiхто не остерiгався промовити якогось занадто смiливого слова, бо
тепер слова знову набували сво?? цiни, цiна слова була завойована кров'ю
цього юнака.
Сашко Антропов довго слухав усi цi розмови, тодi розiгнав усiх од
Андрiя, заявивши, що тому треба вiдпочити, i коли лягли, сказав Коваленковi:
- А я думав, ти свистун.
- Що таке "свистун"? - не зрозумiв Андрiй.
- Та ? такi добродi? - красивi слова говорять, а до дiла дiйде - i стоп
машина: кочегар лопнув.
- Яке там дiло, - буркнув Андрiй.
- А ти не пишайся, як кошеня в попелi. Раз тобi старшi кажуть, ти мовчи
й не будь шаблонним. Зрозумiв?
- Не дуже.
- Я, брат, теж такий одчаяний, як ти, тiльки не одважувався одразу iти
проти шерстi. Принюхатися хотiв.
- Довго ж ти принюхувався, - насмiшкувато кинув Андрiй.
- Довгенько - тепер i сам бачу. Вiйна б могла кiнчитися, а Сашко
Антропов ще б вагався. Зате тепер я покажу! Ось моя рука. Держи!
- А далi? - стискуючи його руку, спитав Коваленко.
- Поступаю в тво? розпорядження. Все, що буде треба, Сашко Антропов
викона? як штик.
- Який з мене командир, - усмiхнувся Андрiй. - Давай краще спати.
- Ти менi рота не затикай, - розсердився Сашко. - Спати! Що я дитина,
що ти мене спати вклада?ш. Он i Павлуня не спить, прислуха?ться до нашо?
розмови. Правда ж, Павлуню?
- А менi яке дiло? - сердито вiдповiв Банников. - Можете говорити про
що хочете. Я однаково втечу звiдси.
- Бачив? - пiдштовхнув Антропов Андрiя. - ? нашого сибiряка зачепило за
живе. Знову заговорив про втечу. От за це люблю! По-мо?му! То як, по руках?
- Побачимо, - ухильно вiдповiв Коваленко, у якого перед очима стояв
зараз Микола Петрович i, сплiтаючи золотий солом'яний джут, говорив:
"Головне, Андрiю, це пильнiсть. Не треба боятися, але треба бути обережним".
Та вiн уже добре знав, що Антропову буде вiрити. Грубуватi зовнiшньо люди
завжди прямi й щиросердi. Сашко говорив лише те, що думав.
Людина стражда? найчастiше через те, що не одержу? того, чого ?й
хочеться. Щоб менше страждати, треба менше хотiти. Так говорив Дiоген.
Що ж, вони намагалися тепер не згадувати майже нi про що. Забули про
людську ?жу, звикли носити на ногах замiсть зручного шкiряного взуття важкi,
мов кайдани, колодки, вкривали сво? тiла рiзнокольоровим дрантям. Роки,
довгi роки вони не дивилися в очi сво?м дружинам, не чули смiху сво?х дiтей,
не чули голосу сво?х матерiв. ? не знали, чи вдасться ще бодай раз на них
додивитися й почути. ?хнi ноги вже так давно не ступали по ласкавiй рiднiй
землi, а спотикалися на чужому кремiннi, i нiхто з них не мiг з певнiстю
сказати, що йому ще вдасться топтати ряст бiля Днiпра чи Волги.
Але у всiх ?х було бажання, якого нiщо не могло збороти, яке не зникало
нiколи, яке носили в серцях. Це було бажання довiдатися про фронт i
допомогти фронтовi. Щодня вони питали один одного: "Ну, як там нашi?".
Щодня, щогодини вигадували новi й новi плани визволення, тисячi планiв.
Плани рiдко вдавалося здiйснити, i люди страждали вiд цього найбiльше. Вони
вважали себе найнещасливiшими в свiтi, i часто забували, що коли не завжди
можливе щастя, то завжди можливий геро?зм. Про це треба було нагадувати. ?
це мав зробити в штрафнiй командi не хто iнший, як Андрiй Коваленко. Чому
саме вiн? Хiба вiн був тут найрозумнiший, найдосвiдченiший, найсмiливiший?
"Я тут свiжа людина, менi все виднiше, нiж iншим", - виправдовувався вiн
перед самим собою.
Вже другого дня йому в вагонi вдалося знайти пожмаканий, порiвняно
недавнiй номер "Фелькiшер беобахтер" i увечерi, коли, перелiчивши, ?х
зачинили в кiмнатi, Андрiй став читати товаришам зведення з фронту.
Верховне головнокомандування нiмецько? армi? повiдомляло, що бо?
точаться на Днiпрi, пiвденнiше Кременчука, а також у районi Днiпропетровська
й Днiпродзержинська.
- То так i знай, що вони вже чкурнули звiдти, як зайцi, а тепер пишуть
про бо?, - сказав хтось.
- Вiдписуються, - пiдхопив iнший.
- А нашi, бач, жмуть, - додав третiй захоплено.
- Ще й як.
- Незабаром ? тут будуть.
- А ти ж думав? Не те що ми.
- А що ми?
- Та що - сидимо...
- Сидiтимеш...
- З таким характером що ж iще робити!
- А ти геро-ой!
- Та вже не такий, як ти!
Суперечку припинив Антропов.
- От що, братцi, всi ми геро?, всi ми розумнi, та тiльки в дурнi
пошилися. Давайте краще домовимося зробити так, щоб у нас щодня була
свiженька газетка. Раз ? кому читати, значить треба, щоб було що читати.
Правильно я кумекаю?
- Що там газетки читати, - похмуро буркнув Павлуня Банников. - Утiкати
звiдси треба.
- Втiкати - це потiм, - махнув на нього Антропов, - а зараз я за газету
голосую. Хто "за"?
- Та що тут голосувати, - озвався хтось з верхнiх нар, - ясно й так.
Треба дiставати газети. А то сидимо тут, як коти в мiшку.
Коли вже лежали в постелi, Антропов гаряче зашепотiв на вухо Андрi?вi:
- Ми тут таку бучу пiднiмемо, що тiльки нуПропаганда й агiтацiя! Ми
тебе комiсаром команди оберемо. Кумека?ш?
- Ти он краще Павлуню послухай, що вiн говорить, - сказав Коваленко.
- Павлуня - молокосос. Вiн тiльки й зна?: втечу, втечу. А як ти тут
утечеш? Кращi голови, нiж його, над цим мудрували. Складно!
- Ми через електричний дрiт перелазили, а втекли, - втрутився Банников,
- а тут якi ж труднощi.
- Ну, добре, втекли. Але ж вас упiймали, - не здавався Антропов.
- Компаса не було й карти теж, от ми й заблудили.
- А тут у тебе вже компас ?? ? карту з нiмецького генерального штабу
прислали. Так, чи що?
- Ти, мабуть, ждеш, поки пришлють, - шпигнув його Павлуня.
- У всякому разi, нiхто не скаже, що в Антропова на плечах не голова, а
ступа!
Вони довго сперечалися, а Коваленко слухав i мовчав, бо не мав нiчого
додати. Там, де гримлять пострiли, слова зайвi й безсилi. Там треба дiяти.
З усiх вартових, якi охороняли команду, мабуть, найдивнiшим був Зеп з
перебитим носом. У свiй час вiн десь колись учився i тепер подiбно до
фiлософа Шопенгауера надзвичайно поважав себе за розум. Вiн всiляко
вiдкручувався вiд фронту, використовуючи сво? родиннi зв'язки i знайомства,
а товаришам по службi казав, що не пiшов на фронт, бо взагалi за сво?ми
переконаннями вiн - противник будь-яко? вiйни. Перед сном Зеп завжди читав
бiблiю i вдавав, нiби зовсiм не помiча?, що ця священна книга напхана
розповiдями про вiйни й убивства, як сосиска фаршем. Вiн набридав сво?м
товаришам i особливо одноокому Фрiдрiховi повчаннями з приводу того, що з
полоненими треба поводитися людяно, а сам бив полонених без нiяко? причини й
знущався з них як тiльки мiг. Вiн терпiти не мiг неохайних, погано
вдягнутих, неголених людей, а в самого на щоках завжди стирчала щетина,
коротка й цупка, як на погано обсмаленому салi.
Колись Зеп був боксером (про це свiдчив його нiс), тепер вiн, крiм
усього iншого, був спекулянтом, Андрiй довiдався про це вже на третiй день
свого перебування в командi.
Вiн прокинувся серед ночi од якихось голосiв ? вiд того, що в очi йому
бив промiнь слiпучого свiтла. Не пiдiймаючи голови, вiн розплющив одне око i
побачив, що Антропов сидить на сво?й постелi, а перед ним сто?ть Зеп з
електричним лiхтариком в руцi.
- Давай! Давай! - бубонiв Зеп, вимагаючи щось вiд Антропова, а той
потягався, позiхав i, здавалося, не звертав нiяко? уваги на ?фрейтора.
- Хлiб принiс? - спитав вiн, напозiхавшись i напотягавпшсь досхочу.
Зеп мовчки поклав на край нар довгастий, рум'яний батон. Батон
виблискував, неначе вкритий лаком. ? вiд нього розходився по кiмнатi такий
смачний запах, що в Андрiя вмить наповнився слиною рот. Хлiб! Чистий, ясний,
як сонце, хлiб, напо?ний всiма земними соками. Хлiб, цiлi гори якого,
золотисто-осяйнi гори вирощував щороку в укра?нських степах його народ, отi
люди, в бiлих вишитих сорочках, з очима глибокими й мудрими, як у Тараса
Шевченка. Чи ж думав вiн, хлопець з Днiпра, що йому коли-небудь доведеться
мрiяти про крихiтний окрайчик хлiба?
Андрiй заворушився, i Зеп злякано прикрив батон полою шинелi.
- Ховай хлiб, а то побачать камради, - сердито зашепотiв вiн Сашковi.
Як i всi спекулянти, вiн був полохливий, мов той за?ць.
- Хай бачать, - недбало махнув Антропов i зашарудiв у себе пiд
подушкою.
Андрiя здивувало те, що Антропов говорив увесь час по-росiйськи, а Зеп
понiмецьки, але обидва вони, зда?ться, досить добре розумiли один одного.
Сашко врештi дiстав з-пiд подушки щось невеличке, чого Андрiй не мiг
побачити, й подав Зеповi.
- Тiльки два? - здивувався той.
- А ти, може, хотiв, щоб я тобi дав двадцять два? - насмiшкувато спитав
Антропов.
Нiмець нiчого не зрозумiв, та вiн i не хотiв нiчого розумiти.
- Три хрестики! - рiшуче заявив вiн.
- А дулi не хочеш? - добродушно сказав Сашко й скрутив ?фрейторовi
здоровенну дулю. Той замахнувся кулаком на Антропова, але Сашко, мабуть,
надто добре знав свого компаньйона по комерцi? й не став ждати, поки йому
перепаде по зубах. Вiн швиденько одсунувся до само? стiни i вже звiдти,
пiдбираючи нiмецькi слова, сказав Зеповi:
- Ти ж у селян береш по двi хлiбини за хрестик, а менi да?ш тiльки
пiвбатона!
- А проклята свиня! - вилаявся ?фрейтор. - Повинен же я робити
комерцiю!.. ? потiм - ти забува?ш, що я даю матерiали.
? вiн знову замахнувся на Сашка, але той знову ухилився вiд удару, i
штурхан припав Андрi?вi.
Не розплющуючи очей, Коваленко сказав по-нiмецьки:
- Якщо ти комерсант, то повинен би зрозумiти, що ввiчливiсть i
люб'язнiсть обходяться зовсiм недорого. Тодi чому ж ти такий грубий?
- У-у, мiшок гною! -- люто замахнувся ?фрейтор гвинтiвкою, але Сашко
схопив його за руку i крикнув:
- Не смiй його бити! Вiн хворий! ?, крiм того, вiн мiй товариш. Камрад,
розумi?ш?
Нiмець забрав два хрестики i, бурмочучи прокльони, швидко вийшов з
кiмнати. Грякнув засув, прочовгали по коридору грубi чоботи, i знову тиша,
м'яка й лiнива, мов кiт, залягла в барацi, повному сонних людей.
- Вставай, Андрiю, будемо вминати булку, - сказав Антропов, схоплюючись
з нар i заходившись розтоплювати залiзну пiчку, що стояла посеред кiмнати. -
Буди й Павлуню.
Вони рiзали батон на скибки, обсмажували ?х з обох бокiв, як млинцi, на
гарячiй пiчцi, i, посипаючи темнуватою дрiбковою сiллю, неквапно ?ли.
Прокинувся хтось з товаришiв по кiмнатi, Антропов i йому дав шматок. Пiчка
поволi згасала, в кiмнатi одразу стало якось теплiше, затишнiше, спокiй i
затишок облягав усе тiло.
- Цей Зетi мiг би нас i з барака випустити, якби йому тiльки хто добре
заплатив, - сказав Антропов, i видно було, що вiн пиша?ться сво?м умiнням
пiдтримувати стосунки навiть з такою собакою, як ?фрейтор...
- Тварюка цей твiй Зеп, i бiльше нiчого, - сердито вiдказав йому
??авлуня Баиников.
- Ти мiзантроп, Павлуню, - лагiдно усмiхнувся Сашко. - Коли кiнчиться
вiйна, тобi треба буде звернутися до лiкарiв, щоб вони перевiрили твою жовч.
По-мо?му, вона в тебе вся вже витекла з отi?? торбинки, що на печiнцi, й
розлилася по всiх кишках.
- Можеш цiлуватися з сво?м ?фрейтором, а я однаково втечу звiдси, -
вперто промовив Банников. - Ще до зими втечу!
- Ну що ти йому скажеш, Андрiю? - розвiв руками Антропов. - Дитя, та й
годi. Втечу! Втечу! А як?
- Якщо втiкати, то до зими, - сказав Коваленко, - Бо настануть холоди -
тодi буде важко.
- А зараз легко? - хмикнув Сашко.
- ? зараз уже нелегко. Дощi почалися, лiси оголюються. Нiде й
сховатися. Ну, а коли випаде снiг, тодi зовсiм не втечеш. По слiдах
знайдуть.
- Снiг тут довго не лежить, - зiтхнув Банников. - Аби ж то снiг. Мене б
вони нiколи на снiгу не впiймали, я б ?х так заплутав, так би заплутав, що
ого!
- Я тобi заздрю, Павлуню, - щиро сказав Андрiй, - Бо я зовсiм не вмiю
втiкати.
- А ти пробував? - спитав Сашко.
- Пробував, та нiчого не вийшло.
- Павлуня он теж пробував i теж нiчого не вийшло. То чого ж ти йому
заздриш?
- Бо вiрю, що йому колись вдасться.
- А тобi, Павлуню, Андрiй теж подоба?ться? - звер-нувся Антропов до
Банникова.
- Подоба?ться, - вiдповiв той. - Подоба?ться, бо смiливий. Вiн
смiливiший за мене. Вiн не бо?ться побо?в. А я весь дрижу, коли мене б'ють.
Я не можу цього переносити. Я...
? вiн заплакав.
- Ну, не треба, Павлуню, - погладив його по головi Андрiй. - Ти дума?ш,
менi легко переносити? Дума?ш, я ото спокiйно лежав, коли надi мною хекали
вiвчарки? Але ж так треба! Не я, так iнший мусить так робити. Кожен
бореться, як умi?. Ти втiка?ш, я саботую на роботi.
Сашко дiста? хлiб, щоб пiдгодувати нас же з тобою. Адже не скажеш, що
не любиш Сашка?
- Вiн добрий, - прошепотiв Павлуня, - Вiн дуже добрий.
- Ех, хлопчики, хлопчики, - глухим голосом промовив Антропов, - якi ви
ще молоденькi, а якi гарнi, якi розумнi! ? хто мiг вкинути вас в отаку яму,
за вiщо?
Йому нiхто не вiдповiв, бо вiйна нiкому нiчого нiколи не вiдповiда?.
? знову тиша лежала в соннiм барацi, непорушна й прича?на, ховаючи у
м'якiй пiтьмi гострi, безжальнi пазурi, як хова? в ласкавих лапах кiгтi злий
чорний кiт.
?фрейтор Зеп не забув слiв, кинутих йому в обличччя Андрi?м тi?? ночi.
Вiн вважав, що на свiтi ? тiльки нiмцi, все iнше - не варте уваги. Але
нiмцiв вiдрiзняла вiд iнших людей насамперед мова, а тут раптом знаходиться
хлопчисько, що володi? цi?ю мовою не гiрше за нього самого, за Зепа!
?фрейтор розгубився. Де ж тодi межа, яка вiддiля? чистокровного арiйця вiд
неповноцiнного представника iншого племенi? Зброя? Сила? Влада? Цiлком
можливо. У всякому випадку Зеп мав тепер тiльки цi переваги над беззахисним,
беззбройним радянським юнаком. ? вiн використовував ?х при кожнiй слушнiй
нагодi.
На роботi Зеп не вiдходив од Андрiя. Вiн хвалився, що примусить
працювати цього впертого руського як слiд, i навiть досяг деяких успiхiв у
цьому, але в цей час стали вiдбуватися якiсь зовсiм незрозумiлi явища з
усi?ю командою. То раптом цiлих десять чоловiк об'явилися хворими i ?х
довелося гнати до лiкаря на сусiдню станцiю. Лiкар, звичайно, всiх ?х назвав
симулянтами й повиганяв з кабiнету, але день був безнадiйно втрачений. То
полоненi оголосили голодовку, вимагаючи додатково? пайки хлiба й маргарину,
яка буцiмто належала ?м за важку роботу. З концтабору при?здила комiсiя для
перевiрки стану справ у командi, тодi нагрянули гестапiвцi, робили обшуки,
допити, загрожували. Знову було згаяно три днi, знову непри?мностi,
колотнеча, пiдозри. Всi вартовi ходили розлюченi, аж синi, а особливо Зеп,
якому все це заважало займатися його "комерцi?ю". У вiльнi од вахти вечори
вiн розгортав бiблiю i стискав кулаки, читаючи рядки: "? розграбують
багатство тво?, i розiб'ють красивi доми тво?, i дерева тво?, i землю твою
кинуть у воду". Як би вiн домстився над цими незрозумiлими, впертими, як
вiслюки, людьми! Вiн би грабував, убивав, палив, топив у водi, плюндрував
би! Але для цього треба ?хати в невiдому Росiю, гибiти десь у снiгах,
ховатися вiд куль i снарядiв. Не такий вiн дурень, щоб лiзти туди. До того ж
фронт, як пишуть у газетах, весь час вирiвню?ться, скорочу?ться, отже, там,
певно, менше й менше треба солдатiв. Хай плюндрують тi, що там, а вiн
грабуватиме душi оцих чужинцiв, вiн навчить ?х, як треба поважати сильних,
вiн навчить ?х покорi!
Тепер ?фрейтор не бив Андрiя. Вiн лише замiрявся на нього прикладом, бо
спостерiг, що це дi? на полоненого набагато ефективнiше, нiж удари. Юнак
почина? боятися. Вiн зiщулювався, намагався триматися якомога далi од
?фрейтора, в глибинi очей металися в нього тiнi страху. Може, то була
ненависть? Та нi, Зеп не вiрив, щоб ненависть пересилила страх. ? ще вiн
знав: коли ти хочеш зробити людину покiрною, треба не давати спочинку. У
Андрiя тепер не було перерви на обiд, йому не давали посидiти й пiсля роботи
в барацi, ганяючи на рiзнi дрiбнi роботи.
В першу ж недiлю Зеп примусив його носити з пiдвалу брикет i брукву для
кухнi. Невеличкi дерев'янi дверцята, що вели до пiдвалу, були приладнанi
якраз пiд тим ?аночком, по якому солдати увiходили до сво?? половини барака.
Дверцята замикалися знадвору внутрiшнiм замком. Зеп одчинив ?х i штовхнув
Андрiя в затхлу темряву.
- Давай! Та пошвидше!
Сам вiн у пiдвал не пiшов, а лишився на свiжому повiтрi. Андрiй помацав
по стiнах бiля дверей i, знайшовши вимикач, засвiтив свiтло. Маленька,
забруднена, запорохнявiла лампочка осяяла довге, як i барак, низьке
примiщення з дощаною стелею i сiрими кам'яними стiнами. Андрiй присiв
навшпиньки i, накладаючи в корзину чорнi плитки брикету, задивився на дошки.
Вони глухо здригалися в нього над головою: там, нагорi, ходили люди. Цiкаво,
де вiн зараз сидить: якраз пiд тими кiмнатами, де живуть вони, полоненi, чи,
може, пiд солдатськими? Тиждень ось так само, як i тi, що там над головою,
вiн ходив по цих дошках i якось не задумувався, що пiд ногами -- порожнеча.
А що, коли з барака потихеньку пробратися сюди? Прорiзати пiдлогу - i...
Андрiй озирнувся навкруги i знову побачив тi самi сiрi кам'янi стiни, якi
бачив хвилину тому. Крiзь такi не проберешся. Дверi? Вони виходять на волю,
але ж вони замикаються. Хiба пiдкопатися пiд стiну? Але хто зна?, як глибоко
сяга? кам'яний фундамент. Думки застрибали в Андрi?вiй головi, ряснi й
швидкi, мов краплистий дощ. Вони з'являлися й зникали майже миттю, як
бульбашки на водi. Вiн цiлком усвiдомлював, що втеча через пiдвал майже
неможлива, але водночас не мiг вiдiгнати вiд себе спокусливого бажання
обдумати план тако? втечi. Адже це так просто: прорiзати пiдлогу, вiдчинити
дверi - i...
Вiн набрав повну корзину брикету й поволiк ?? до виходу. В дверях нiяк
не мiг протиснутися, зачiпався за одвiрки то корзиною, то шинеллю, так що
навiть Зеп врештi вимушений був йому допомогти.
Якi ж вони все-таки вузькi, отi дверi на волю!
Прийшовши в кiмнату, Андрiй одразу ж викликав Антропова в коридор i,
озирнувшись, пошепки спитав:
- Ти отi хрестики робиш, а нiж який-небудь у тебе ??
- Хочеш Зепа зарiзати? - засмiявся Сашко.
- Не смiйся, я серйозно тебе питаю. ? нiж?
- Ну, ?.
- Покажи.
- Та ти що, справдi?
- Покажи, покажи.
Антропов сходив до кiмнати й винiс звiдти невеличкий трикутний,
швецький нiж.
- Гострий, як бритва, - сказав вiн, - але такого бугая, як Зеп, цi?ю
штрикалкою не зарiжеш. Полякати можна, а зарiзати... навряд.
? вiн розвiв руками.
- ?ншого нема?? - продовжував допитуватись Андрiй.
- Нема.
- А зробити нi з чого?
- Зробити? Зробити можна. Не таке роблять.
- То зроби.
- Та ти що надумав?
- Потiм розповiм. Увечерi. Тобi й Павлунi. ? в мене одна думка. Треба
порадитися.
- Ну, що ж. Я не проти. Порадитися, то й порадитися. Коли дiло варте
того, то я й ножика вам зроблю. В мене ножiвка ?. Зеп менi принiс кiстки
пиляти. От ми ?? й використа?мо. А то вiн усе менi набрида?: матерiали,
матерiали. Знайшов десь iржаву ножiвку та кiстки менi носить, перед тим
пообгризавши ?х, мов голодний шакал. Теж менi матерiали, коштовнiсть яка!
Ну, кажи, для чого тобi припекло ножа?
- Увечерi.
- Ох, i впертий же ти хохол! Всi ви такi?
- А ти не впертий? - спитав Андрiй.
- Та й я впертий, але у дев'ятнадцять рокiв таким не був, як ти. Тобi ж
дев'ятнадцять?
- Двадцятий пiшов.
- Ах, ах, вони вже старi, ?м уже двадцятий рiк пiшов, - жартома ляснув
себе по стегнах Сашко. - Ну, кажи, навiщо тобi нiж?
- Не скажу.
- Тьфу, чортяка! ? де ти взявся на мою голову.
Увечерi Андрiй виклав свiй план Антропову й Банникову. Вони потихеньку
прорiжуть пiд нарами пiдлогу. Туди нiмцi нiколи не зазирають i не зможуть
помiтити отвору. Пiсля цього вони спускаються в пiдвал i або ж пiдкопуються
пiд стiну в тому мiсцi, де барак не обгороджений дротом, або ж, якось
пiдiбравши ключ, одчиняють дверi, обеззброюють вартового, який сто?ть
надворi, й утiкають. ? ще один шлях до втечi. З пiдвалу прорiзати потихеньку
дiрку до солдатiв, залiзти вночi у ?хнi кiмнати, пов'язати ?х усiх, забрати
зброю - i гайда!
- Ото вони будуть ждати, поки ти до них прорiжешся, - насмiшкувато
сказав Антропов. - А крiм того, ти забув про вартового, який стовбиче у
нашiм коридорi, i про надвiрного.
- Вони здiймуть догори руки, як тiльки побачать у наших руках зброю, -
впевнено вiдповiв Андрiй.
- Здiймуть, то здiймуть, та спробуй ?? дiстати, ту зброю, - продовжував
вагатися Сашко.
- Я теж не дуже вiрю в цей варiант, - сказав Андрiй. - Вiн дуже
небезпечний. Звичайно, найкраще було б одiмкнути дверi.
- А де ж ти вiзьмеш ключа? - запитав Аятропов.
- Ключа треба зробити. Коли хтось з нас пiде по брукву або по брикет,
хай вiн зробить мiрку з замка.
- Чим же ти ?? зробиш?
- А звiдки я знаю? Може, хлiбом, може, смоли шматок принесемо з
залiзницi, може, де-небудь воску дiстанемо...
- У нас он, коли струму нема?, свiчки стеариновi дають, - втрутився
Павлуня, - iз стеарину можна злiпок ключа зробити.
- А ключ? - продовжував допитуватися Сашко.
- Ключ зробиш ти, - безапеляцiйно заявив Андрiй.
- Я? Та з чого ж? ? як?
- Це вже тво? дiло. Придумай що-небудь, попроси Зона, щоб вiн принiс
тобi залiзяччя, терпуга i що там ще треба. Пообiцяй зробити якусь дитячу
iграшку, чи там що...
- Ото вiрно, - пiдтримав Андрiя Банников, - а то хрестики сво? точиш,
соромно дивитися.
- Ти з мо?х хрестикiв хлiб ?си! - огризнувся Антропов.
- Гаразд, не будемо сваритися, - заспоко?в друзiв Андрiй, - Отже, з
завтрашнього дня - до роботи. Спершу ключ. Коли вiн буде готовий, почнемо
рiзати пiдлогу. Добре було б, щоб рiзали одночасно у всiх трьох кiмнатах. Не
будемо ж ми втiкати лише втрьох. Треба взяти з собою всiх тих, хто хоче.
Тобi завдання, Сашко, виявити всiх бажаючих.
- А чого це ти розкомандувався? - образився Антро-пов. - Без року
тиждень тут живеш, а команду?ш, наче генерал.
- Ти всiх зна?ш, - коротко вiдповiв Андрiй. - Рискувати ми не ма?мо
права. А щодо командування, то я не командую, а просто говорю. Якщо в тебе ?
кращий план - викладай. Павлуня теж скаже сво? слово.
- Чого тут розбазiкувати, - кинув Банников. - Дiяти треба. Втiкати!
Несподiваний випадок одразу наблизив здiйснення ?хнього задуму.
Антропов, "вiдхворiвши" свою норму, вийшов на роботу, i Зеп, щоб не
виснажувати свого "компаньйона", поставив його на найлегшу роботу. Сашко
повинен був у маленькiм сарайчику на полустанку змащувати мазутом болти,
набивати на новi держална кирки, гострити лопати i взагалi виконувати всю
дрiбну слюсарну роботу, яку давав йому майстер. Цiлiсiнький день Сашко був у
сарайчику сам. Солдат, який його охороняв, тинявся по полустанку, вiд нудьги
забалакуючи то з випадковими дiвчатами, то з начальником станцiйки, то з
дiтлахами, якi ?нодi спускалися сюди з мiстечка, що лежало на горi. У нього
була тiльки одна турбота: щоб полонений, не дай бог, не втiк. А що той
робить, його мало цiкавило. Сашко сам напросився якось пiти в пiдвал за
брикетом, всунув там у замкову щiлину розiм'ятий у руках кавалок стеарину i
тодi почав у сво?му сарайчику випилювати згiдно з цi?ю формою ключа. В нього
було все необхiдне: зубило, молоток, лещата, терпуги. Через тиждень важкий,
незграбний ключ лежав на долонi в Андрiя. Вiн передав його Павлунi, той
повернув Сашковi, i так вони довго передавали цей ключ од волi один одному,
обмацуючи його, немов слiпi, грiли теплом сво?х рук. А Коваленко навiть
понюхав.
- Чим пахне? - засмiявся Антропов.
- Смалятиною, - весело вiдповiв Андрiй.
- Тепер од нас тiльки смуга ляже, - усмiхнувся Павлуня Банников, i це
була перша його посмiшка з того часу, як вiн прибув до штрафно? команди.
З того дня всi вони жили ?диною думкою: рiзатиРiзати, рiзати, рiзати
пiдлогу, розпластавшись пiд нарами, скрадаючись, затамовуючи дихання. Старе,
сухе дерево не хотiло пiддаватися сталевому лезовi ножа. Воно рипiло й
плакало. ? те рипiння в нiчнiй тишi лунало по бараку, як грiм. Тим, хто
рiзав, здавалося, що вартовий у коридорi стишу? сво? кроки й почина?
прислухатися до пiдозрiлих шерехiв за дверима кiмнат, до оцього
незрозумiлого рипу, до отого дерев'яного зойку, що бився пiд тiсними нарами
i нiяк не мiг вибитися звiдти.
Пiдлогу рiзали водночас у трьох кiмнатах. Антропов зламав свою ножiвку
навпiл i зробив з не? два ножi, собi лишив швецький трикутничок. Втiкати
дало згоду чотирнадцять чоловiк. ?ншi не вiрили у втечу. Однi були надто
виснаженi, iншi хворi, ще iншi боялися холоднечi й незнайомих шляхiв. Але
вони не заважали тим, хто хотiв визволитися, робити свою справу, навпаки,
допомагали хто як i чим мiг, Пiд нарами люди змiняли один одного через кожнi
пiвгодини. У всiх на руках з'явилися криваво-червонi пухирi, у всiх на
обличчях лежала печать безсоння. Якби вартовi пильнiше придивлялися до сво?х
бранцiв, вони б багато дечого могли помiтити в цi днi. Помiтили б отi
пухирi, i оту надзвичайну жадобу сну, яка проглядала у них в очах, i
водночас якусь дивну, майже хворобливу пiднесенiсть, жвавiсть рухiв. Навiть
голоси в полонених тепер звучали iнакше: дзвiнко, з викликом, смiливо. Але
зовнi все було благополучно, так само вiдмовлявся вiд роботи впертий
Коваленко, так само потроху пробували хворiти то однi, то другi, i ?х гнали
спершу до лiкаря, а тодi на роботу, так само приходив уночi, коли випадала
його черга вартувати, Зеп, приносив хлiб i забирав хрестики, зробленi з його
"матерiалiв".
? ось нарештi настала та нiч, нiч чотирнадцяти. Ще вчора був зроблений
останнiй надрiз, ще вчора на маленькi, як вiконна кватирка, ляди пiд нарами
було накидано всякого лахмiття, щоб випадковий погляд когось iз солдат не
звiв нанiвець усi?? роботи. Та хiба тiльки роботи? Надi?!
Сьогоднi, як тiльки поснуть на сво?й половинi солдати, коли кроки
вартового в коридорi стануть млявими й повiльними, вони, всi чотирнадцять,
спустяться один за одним у та?мничу пiтьму пiдвалу i, зiбравшись там,
одчинять дверi.
Тiльки подумати - сьогоднi вони одчинять дверi!
Андрiй полiз першим. Вiн обережно спустився вниз i, переконавшись, що в
пiдвалi тихо й порожньо, шепнув Антропову, який чекав черги:
- Порядок!
Хтось, як було домовлено, стукнув у стiни, щоб подати сигнал сусiдам.
Пiдвал став наповнюватися людьми. Вони мовчали, тiльки дихали
часто-часто, як пiсля тривалого бiгу, дихали самими вершечками легенiв,
востанн? вдихали повiтря неволi, повiтря рабства. Коли спустилися всi
чотирнадцять, Андрiй обережно, мацаючи темряву руками, попрямував у той
куток, де була насипана невеличка купка картоплi. Всi пiшли за ним. Вони
заздалегiдь домовилися, що кожен набере в кишенi (тiльки в кишенi - не
бiльше!) картоплi, щоб мати бодай якийсь харч на дорогу. Три днi перед цим
уся команда зовсiм не ?ла хлiба, зберiгала його для втiкачiв, тепер ось ще
цi кiлька картоплин - от i все, з чим вони мали пройти сотнi кiлометрiв
через усю Нiмеччину, через гори й рiки, крiзь застави й рубежi.
Пройти, щоб добратися до рiдно? землi. А там знову в бiй, на фронт. О,
як вони битимуться, як вiдвойовуватимуть для себе, для сво?х дiтей, для всiх
прийдешнiх поколiнь право вiльно дихати повiтрям, пити воду з сво?х рiк,
?сти свiй, скроплений лише потом, а не кров'ю й слiзьми хлiб.
? хай буде так, i тiльки так!
До картоплi було далеко. Коли Андрiй подумав про те, що ?м усiм
доведеться звiдти йти знову через увесь пiдвал, вiн навiть вилаявся про
себе. Нiхто не думав, що це буде так важко робити. Чотирнадцять чоловiк у
темрявi не бачили один одного i через те просувалися надмiру обережно.
Скiльки ж це буде тривати? Пiвгодини? Годину? Чи не товктимуться, отут вони
до свiтанку?
- Швидше! - видихнув ледь чутно Андрiй, i те слово передалося всiм.
Швидше, швидше, мерщiй звiдси!
Вiн уже був бiля картоплi. Вже його пальцi обхопили двi холоднi,
гладенькi кульки, i вiн знав, що ось зараз цi кульки покотяться в його
кишеню i вiн здригнеться од ?хнього холодного дотику до свого гарячого тiла.
Але тi?? ж митi його пальцi випустили обидвi картоплини, й тi з м'яким
стуком знову впали на купу.
Десь надворi щось ревнуло моторошним, металевим голосом: "Ву-у-у-у-у!
Ву-у-у-у-у!" - одразу ж застукотiли в барацi солдатськi чоботи, одразу
хряпнули дверi, одразу забрязкотiли засуви i пролунала команда, розгублена,
злякана, але категорична:
- Тривога! Всiм стро?тись! Негайно!
Надворi загомонiли - мабуть, вартового питали про щось з ?анку, в
кiмнатах полонених почулася метушня.
Повiтряна тривога. Де вона взялася, така невчасна й непотрiбна? Вони
знали з газет про те, що англiйськi й американськi лiтаки бомблять нiмецькi
мiста, бачили iнодi вдень, як далеко-далеко пропливають у високому небi
срiблястi металевi птахи. Але щоб була тривога на оцiй миршавiй станцiйцi,
щоб залiзний голос сирени краяв нiчне повiтря саме тут, над оцим нещасним
бараком? Про це вони не думали нiколи.
Досi несподiванки допомагали ?м, тепер усе гинуло, i причиною цього
була безглузда, дика, жахна несподiванка.
Що було робити? Пробувати вiдчиняти дверi? Але бiля них тупцювався
вартовий i, щоб перемогти страх, весь час перемовлявся з сво?ми товаришами,
якi ще, мабуть, одягалися. В барацi вже, певно, всiх вигнали в коридор i
зараз почнуть лiчити. Крiзь нещiльно прилаштованi ляди в прорiзаних отворах
?м було видно, що в кiмнатах уже запалили свiтло, отже, пробувати вилазити з
пiдвалу не мало нiякого сенсу. Досить лиш якомусь з солдат зазирнути до
першо?-лiпшо? кiмнати, побачити, як з-пiд нар виповза? полонений - i все
пропало.
Вони стали радитись мiж собою. Пошепки, хапливо радитись, бо не було
часу на роздуми. Банников запропонував одчиняти дверi й кидатись на
вартового. Хай одного-двох уб'?, зате всi iншi врятуються. Андрiй не
заперечував проти цi?? думки. Аби тiльки не повертатися в барак. Зате
обережний Антропов не погодився з Павлунею.
- Навiть коли нам удасться прибрати вартового, - сказав вiн, - однаково
нiхто не вряту?ться. Вони пiднiмуть усю округу, полюватимуть на нас, як на
зайцiв.. Якщо вже втiкати, то втiкати без шуму. А так...
- Що ж ти пропону?ш? - нетерпляче спитав його Банников.
- Пересидимо тут. Солдати злякалися повiтряного нальоту й поженуть
наших хлопцiв куди-небудь у поле, подалi од станцi?, не рахуючи. А ми
пiдождемо, поки вони собi пiдуть, i вже тодi - раз i в дамках! Чу?те, яка
там бiганина? Вони поспiшають покинути барак.
Нагорi й справдi зчинився страшенний лемент i колотнеча. Хряпали дверi,
тупотiли ноги, чулися якiсь нерозбiрливi вигуки, i крiзь усю цю мiшанину
звукiв виразнiше й виразнiше долинало повторюване на рiзнi лади, настирливе,
монотонне "Айн, цвай, драй... зiб унд цванцiг... драй унд драйсiг..."
Вартовi лiчили полонених.
- Не я казав, - зловiсно прошепотiв Банников. - Антропов, давай ключ!
Будемо вибиратися звiдси. Я йду першим!
- Без сонливих обiйдемося, - сказав Антропов i посунув до дверей,
розштовхуючи товаришiв. Вiн поспiшав i iерез те налетiв у темрявi на купу
брикету. Спiткнувшись, Сашко впав i мiцно, майже, вголос вилаявся. Хтось
допомiг йому пiдвестися.
- Ключа не загубив? - спитав Андрiй. - Та нi, - вiдповiв Антропов i
пiшов уперед вже обережнiше.
В барацi в цей час загримiло ще дужче i раптом усе затихло.
- Пiдожди, Сашко, - зупинив Антропова Андрiй. - Там щось сталося.
? в цей час згори, з одного з прорiзаних отворiв, почувся голос когось
з тих тридцяти трьох, що лишилися:
- Хлопцi, вони побiгли вас шукати в дворi й у пiдвалi. Мерщiй сюди!
? люди, задихаючись од хвилювання, кваплячись, обламуючи нiгтi об грубi
дошки, полiзли знову туди, звiдки пiвгодини тому пiшли, як здавалося,
назавжди.
Андрiй хотiв лiзти останнiм, але Антропов грубо штовхнув його до отвору
й сказав:
- Не строй з себе рицаря. Я винний, я i лишаюся в ар'?ргардi. Не
послухав Банникова й тебе, дурень!
Нiмцi увiрвалися в пiдвал тодi, коли Антропов закривав отвiр.
- Свiтло! - заревiв Зеп i вистрелив прямо в далеку осяйну смугу. Куля
бренькнула об дошку в кiлькох метрах од отвору, бiля якого ще вовтузився
Антропов, i вгрузла в землю десь у найдальшому кутку пiдвалу.
Надворi знову завила сирена, попереджаючи, що тривога минула, лiтаки
завернули кудись убiк. Як згодом довiдалися полоненi, то була не бойова
тривога, а лише попередження. Тому-то солдати не дуже й поспiшали, тому
помилковим виявився розрахунок Сашка Антропова.
Не знайшовши нiкого в пiдвалi, але переконавшись, що з усiх кiмнат туди
проробленi отвори, солдати повернулися в барак i знову вигнали всiх
полонених у коридор. Тепер у коридорi стояло сорок сiм чоловiк. Прийшов
начальник команди, товстий, хворобливий фельдфебель, довго придивлявся до
кожного з полонених, тодi одвернувся й, не пiдвищуючи голосу, наказав:
- Тим, що були внизу, вийти вперед. Нiхто навiть не поворухнувся.
- Чотирнадцять чоловiк - вперед! - заревiв Зеп, заганяючи патрон у
патронник.
Гауптфельдфебель зупинив його порухом руки.
- Я ще раз наказую вийти вперед тим, хто був у пiдвалi, - повторив вiн.
- Якщо ж вони не хочуть цього робити, то хай тi, що лишалися в кiмнатах,
назвуть утiкачiв. Ну!
Сорок сiм чоловiк мовчали.
- Ти! - пiдбiг Зеп до Андрiя. - Ти розумi?ш по-нiмецьки, перекладай
слова пана гауптфельдфебеля.
Коваленко одвернувся вбiк, щоб не дивитися на червону фiзiономiю
?фрейтора.
- Ти чого крутишся! - засичав той. - Я тебе покручусь, бандит!
Перекладай!
Андрiй глянув на Зепа й усмiхнувся. Тепер вiн уже знав, що нiхто з
команди не викаже втiкачiв.
- Всiх надвiр! - наказав гауптфельдфебель.
?х вигнали з барака, не дозволивши взяти шинелей, ? наказали
постро?тися вздовж колючого дроту обличчям до рiки.
Йшов дощ, холодний осiннiй дощ, темне важке небо нависало над ?хнiми
головами, бiля нiг тихо хлюпала рiчка i дихала свiжою вологою в бiлi,
безкровнi лиця. ? кожен з них пожадливо ловив цей вiчний голос води i
намагався ввiбрати очима тьмяний полиск чужо?, байдужо? рiки, яка в цю
хвилину смертельного одчаю чимось усе ж нагадувала кожному його рiдну рiку.
А позаду бiгали вартовi, клацали затворами й гарчали, хрипiли, мов
повiшенi:
- Хто був унизу? Хто хоче сказати? Три хвилини на роздуми - iнакше всi
будуть розстрiлянi!
Всi, то й усi. Вони були солдатами й знали, що смерть теж треба
заслужити. А хiба вони ?? не заслужили? Щоправда, героями ?м стати не
вдалося, вони зробили менше, нiж могли, але ж нiхто не буде дорiкати ?м, що
вони сидiли склавши руки. Хочуть стрiляти? Хай стрiляють.
Минуло вже не три хвилини, а цiла година. Стало свiтати. Солдати
поставили бiля ворiт ручний кулемет i тепер ходили по черзi в барак грiтися,
а полоненi стояли обличчям до рiки, пiдставивши спини пiд пострiли. Вони
зливалися в суцiльну, непробивну стiну, були далекi вiд покори, цi сорок сiм
радянських полонених офiцерiв.
Полоненi стояли до наступно? ночi. Стояли мовчки, непорушно, мов
закам'янiлi. Вони не здалися. Здався гауптфельдфебель. Вiн наказав ?м
розiйтися. Вiн говорив ще щось про сво? почуття, про свою людянiсть ?
доброту, але ?х це не цiкавило. Вони знали, що боротьба тепер лише
почина?ться, i кожен думав про сво? мiсце в цiй боротьбi.
Зеп принiс знайденi ним в кiмнатах три ножi, зробленi з його
"матерiалiв", ? помахав ними перед носом у Антропова:
- Ти, проклятий бандитi Це твоя робота!
- А хто робив комерцiю? - примружив око Сашко.
- У-у! - затупотiв ногами ?фрейтор, - Геть в барак! Я тобi покажу тепер
комерцiю!
Отвори пiд нарами були зацементованi.
- Доведеться рiзати в iншому мiсцi, - пожартував Антропов, але його
жарту нiхто не пiдтримав. Зате прийшов одноокий Фрiдрiх i наказав виносити в
коридор весь одяг i колодки.
- А ми ж як? - поцiкавився Антропов. - У самiй бiлизнi будемо!
- Заткни пельку! - визвiрився на нього Фрiдрiх, - Тепер щовечора будете
здавати обмундирування в кладовку. Бранцi одержуватимете назад.
- От сволота, - вилаявся Антропов, - доведеться в самих пiдштаниках
через усю Нiмеччину бiгти.
- Не дуже-то побiжиш, - похмуро зауважив Банников.
- А хiба ти холоду бо?шся? - ущипливе запитав його Сашко. - Ти ж
сибiряк.
- По-тво?му, сибiряки повиннi без штанiв по морозу бiгати?
- Ну, ми ж все-таки в пiдштаниках,
- От я подивлюся, як ти будеш у пiдштаниках втiкати, то, може, тодi й
сам за тобою побiжу, - сказав Банников. - Казав, давайте одчиняти дверi, -
не послухав мене...
- Не треба сваритися, хлопцi, - заспоко?в товаришiв Андрiй, - Нiхто не
винен у нашiй невдачi, У всякому разi, ми не виннi. Будемо ждати iншо?
нагоди.
- Дiждешся, - буркнув Павлуня, - тут якраз дiждешся...
Цiлу зиму Андрiй думав про нову втечу. Тепер ?х возили на роботу в гори
розчищати залiзницю од снiгу. В долинах снiг випадав рiдко i одразу ж танув,
зате в горах його навiвало стiльки, що зупинялися по?зди.
Про ту осiнню подiю гауптфельдфебель нiкуди не повiдомляв: боявся, щоб
його не звинуватили в недоглядi. Зате вiн подбав, щоб полоненим жилося ще
гiрше, нiж перше. В командi з'явилося ще три вiвчарки, кiлькох старих
конво?рiв замiнили такими головорiзами, як Зеп i Фрiдрiх, полоненим зменшили
порцiю хлiба i в необмеженiй кiлькостi частували ударами й лайкою. Засумував
навiть Антропов, який не мав тепер "пiдробiткiв". Вiн утратив свою
самовпевненiсть, на роботi й у барацi вже не чути було його дотепiв, частiше
чулися зiтхання.
- Я дурень, - казав вiн, умощуючись увечерi на сво? мiсце бiля Андрiя i
Павлунi, - ох, який же я дурень, мо? дорогi хлопчикиЯ прогаяв тут до вашого
при?зду цiлого пiвроку. Пiвроку!
- Тепер от теж мiсяцiв чотири пропаде, - пiдтримував його Банников.
- Прийде весна - i я запропоную вам новий план втечi, - заспокоював
друзiв Андрiй.
- Де ж ти його вiзьмеш, хлопчику? - не вiрив Сашко.
- О, в мене од планiв аж голова болить, - смiявся Андрiй. - Але я
бракую ?х один за одним. Бо менi заважа? зима.
Зима стугонiла над покрiвлею барака холодними вiтрами, жбурляла
пригорщi бiлого снiгу на чорнi сумнi руки оголених лiсiв, рiзала прозорою
гострою кригою дзюркотливi води рiк. Вона була одноманiтна, як ота бруква,
що нею годували полонених. Годi було ждати вiд не? якихось новин; новини
йшли здалеку, вiдти, де була зима iнша, своя, рiдна, де лiси не скнiли в
покорi, а висипали на фашистськi полки цiлi армi? партизан, де могутнi рiки
стелили льодовi мости пiд ноги радянським солдатам i грiзно бунтувалися,
коли на них ступала нога завойовника.
Але й ця передостання нiмецька зима принесла нарештi полоненим теплу
радiсть.
Як i колись, вони бiгли до по?зда пiд гавкiт вiвчарок, товпилися у
вузеньких дверях вагона, дрiмали на вичовганих лавах, а увечерi поверталися
на свою станцiю i стрибали просто в снiг, щоб, виборсавшись iз заметiв,
бiгти до барака. Цивiльних нiмцiв вони майже не бачили. Доктор Геббельс уже
давно розпорядився на всiх нiмецьких станцiях вивiсити лозунг про те, що
непотрiбнi по?здки затягують вiйну. У вагонах висiли панiчнi плакати з
написом: "Перемога або бiльшовицький хаос". Кожен нiмець, хотiв вiн того чи
нi, мав дбати про перемогу у вiйнi, а не сновигати по фатерлянду. Ось чому
вагони торохтiли напiвпорожнi i наповнювалися лише тодi, коли з якого-небудь
розбомбленого мiста пере?здили бiженцi.
Полоненi звикли жити в оточеннi конво?рiв i жовтооких вiвчарок, жоден з
них нiколи не думав, що може з'явитися якась зовсiм стороння людина й подати
м'яку, теплу руку з того свiту, який починався за колючим дротом, за
багнетами вартових, за на?жаченими, як у вовкiв, спинами вiвчарок.
Якось ранковий по?зд запiзнився, i ?м довелося ждати його мало чи не з
годину. Вартовi, щоб мати всiх перед очима, повели ?х на освiтлений двома
синiми лiхтарями перон. Був морозець, i люди, у яких кров уже давно
перестала грiти тiло, вицокували зубами, вистукували по перону дерев'яними
колодками, хукали в руки, стрiпувалися, немов птицi пiсля дощу.
Як завжди, на перонi не було жодно? живо? душi, крiм них. ? раптом у
дерев'яний стукiт ?хнiх колодок вплiвся новий, зовсiм стороннiй звук: м'яке,
майже нiжне дрiботiння жiночих закаблукiв. Цей звук полоснув кожного з них
по серцю. Хода матерiв, сестер, дружин i дочок вчулася ?м. Те, про що вони
уникали згадувати, щоб не завдавати болю сво?м змученим серцям, тепер само
проривалося до свiдомостi.
Андрi?вi згадалася мати. Згадалося, як вона вставала вдосвiта, топила
пiч гречаною соломою, тодi надягала зелену шерстяну, ще дiвоцьку, свою
спiдницю, високi, на шнурках жовтi полусапожки, з гострими, твердими
закаблуками, i будила сина, що дрiмав за теплим коминком.
- Вставай, Андрiйку, пiдметеш у хатi, а я тобi гостинчика з базару
принесу.
Вона збризкувала долiвку й поспiшала на базар, а вiн, усмiхаючись пiсля
сну, злазив з печi, знаходив пiд припiчком вiник, витягав його на середину
хати, сiдав на нього, як на коня. Вiн ?здив по хатi, поки не чув на ?анку
м'який стукiт маминих закаблукiв. Мама вже була в хатi i вже дiставала з
кошика довжелезну з китицями цукерку i говорила сво?м ласкавим, красивим,
найкрасивiшим у свiтi голосом:
- А ти й досi пiдмiта?ш, гультiпако? Ой, що ж менi робити з цi?ю
дитиною!
Катиних крокiв вiн не пам'ята?. Тодi взимку вона ходила в бiлих
пояркових валяночках. А в кiмнатi, боячись розбудити Андрiя, теж взувала
щось м'яке й нечутне, зда?ться, повстянi пантофлi.
Яка це була мука - не мати змоги згадати крокiв тво?? кохано?!
А той стукiт жiночих закаблукiв, який роз'ятрив серця всiм полоненим,
раптом замовк. На перонi бiля ?фрейтора Зепа стояла невисока дiвчина, в
сiрому пальтечку, в темних вузеньких штанях, в картатому платочку, недбало
накинутому на пишну бiляву зачiску, ?? обличчя тьмяно бiлiло в примарному
свiтлi синього лiхтаря i лише на мiсцi очей плавали великi круглi озера
темних тiней. Мить дiвчина дивилася на невiдомих ?й, дивних людей, тодi
повернула нiжне кружало свого обличчя до високого Зепа, i мiж ними вiдбулася
така розмова:
ВОНА. Це, мабуть, тi руськi офiцери, що живуть у барацi?
В?Н. Ви вгадали, фройляйн.
ВОНА. Вони такi нещаснi.
В?Н, Вони комунiсти.
ВОНА. Але ж ?м холодно! Чому ви не заведете ?х до вокзалу?
В?Н. Вони звикли до холоду. Руськi не бояться холоду.
ВОНА. А якi вони худi! Боже, якi вони худi! Вони ж, мабуть, голоднi!
В?Н. Ха! Вони звикли до голоду.
ВОНА. А чому вони такi бруднi й обiрванi?
В?Н. Вони звикли до бруду.
ВОНА. Це неправда.
В?Н. Фройляйн!
ВОНА. Так, ви говорите неправду!
В?Н. Можете спитати у мо?х товаришiв.
ВОНА. Я спитаю у них, у руських.
В?Н. З ними розмовляти заборонено.
ВОНА. Тодi я подивлюся на них. Я все побачу й без слiв.
В?Н. Стояти бiля них теж не можна.
ВОНА. Але ж чому?
В?Н. Такий наказ.
ВОНА. Для мене наказу не може бути. Я не солдат.
В?Й. В Нiмеччинi всi солдати.
ВОНА. Це неправда.
В?Н. Фройляйн!
ВОНА. Не кричiть - я вас не боюсь. ? вони... теж не бояться.
Дiвчина пройшла повз полонених, пильно приглядаючись до кожного, i
зникла за рогом станцiйного будинку, як лiсова мавка. Андрiй не пропустив
жодного слова з ?? розмови з Зепом.
- Про що вони торохтiли? - штовхнув його пiд бiк Антропов.
- Про погоду, - буркнув Коваленко.
А Зеп пiдiйшов до одноокого Фрiдрiха, запалив сигарету й спитав,
намагаючись надати голосовi якомога спокiйнiшого звучання:
- Що то за краля?
- Дочка нашого начальника станцi?, - вiдповiв одноокий. - Ти хiба ?? не
зна?ш?
- Вперше бачу.
- Вона недавно при?хала. Училася десь чи то в Кельнi, чи в Марбурзi.
?хнiй унiверситет розбомбили - от вона й при?хала до батька.
- Але ж видно й штучка!
- Дiвчина як дiвчина.
- А ти, як був дурнем, так ним i залишився. Треба було, щоб руськi тобi
й друге око вибили, тодi б ти порозумнiшав.
- Тварюка ти, Зеп, i бiльше нiчого, - вилаявся одноокий i сплюнув.
Пiдходив по?зд, починалася посадка. А увечерi, коли вони сипалися з
вагона, як горох з мiшка, з-за штабеля шпал знову з'явилася дiвчина в сiрому
пальтечку, мовчки пiдбiгла до Павлунi Банникова й тицьнула йому до рук
невеликий пакуночок.
- Сховай! - шепнула вона i, гордо пiднявши голову, пiшла прямо на Зепа.
?фрейтор вiдступив убiк, даючи ?й дорогу, розкрив було рота, щоб щось
сказати дiвчинi, та тiльки махнув рукою.
В себе в кiмнатi Банников розгорнув пакунок. Там лежало два бутерброди
з сиром i ковбасою i три тюбики дропсовських цукерок, схожих на пiлюлi. Нi
слова не кажучи, Павлуня загорнув у папiр бутерброди й цукерки i поклав
пакунок на поличку, прибиту в нього в узголiв'?.
- Ти що? - здивувався Антропов.
- Оддам ?й назад. Я не жебрак, менi милостиня непотрiбна.
- Ну, дурило! - вигукнув Антропов. - Таж не тобi вона самому, всiм
принесла!
- То вона, як ?сус Христос, хоче двома скибками сорок чоловiк
нагодувати? - насмiшкувато подивився на нього Банников.
- А тобi хотiлося, щоб одразу мiшок дали? Зрозумiй же ти, що нiмцi тож
одержують на день трохи бiльше хлiба, нiж ми з тобою. Чув, он Андрiй читав,
як доктор Геббельс хвалився, що вони кожному нiмцевi дають двiстi сорок
грамiв хлiба на день? Тут, брат, не розженешся. Правда, Андрiю?
- Я не знаю, - вiдповiв Коваленко.
- От туди к бiсам! - сплеснув долонями Антропов. - Комiсар - i не зна?!
Ти нам скажи - можна цей хлiб ?сти чи нi?
- Мабуть, можна, - подумавши, сказав Андрiй. - Вона, зда?ться, гарна
дiвчина.
- Чу?ш? - закричав Сашко. - Навiть наш комiсар визнав, що дiвчина
гарна, а ти антiмонiю розводиш. Дiли бутерброди на всю братву!
- Дiли сам, - огризнувся Банников.
Але Антропов помилився. Дiвчина й не думала нагоду-вати всю команду, бо
це було рiвнозначно тому, щоб наповнити, бездонну бочку, маючи
одну-однiсiньку склянку води. Наступного вечора вона знову пiдбiгла до
Банникова i дала йому пакуночок, тодi ще й ще раз. Вона не помилилася
жодного разу i з'являлася, мов з-пiд землi, саме в тому мiсцi, де був
Павлуня. ? все це мовчки, швидко, тiльки кресала поглядом по гострих вилицях
полоненого, але хiба ж Павлуня був здiбний читати дiвочi погляди!
Вiн вважав, що дiвчина да? бутерброди йому через те, що вiн найхудiший
i, мабуть, найжалюгiднiший з усi?? команди. Ця думка мучила його, вiн майже
не спав ночами, i Андрiй часто прокидався тепер од якогось скрадливого
хлипання.
- Павлуню, що з тобою? - питав вiн товариша. Але Банников вдавав, що
спить, i не озивався. Врештi вiн не витримав i якось, вибравши хвилину,
попросив Андрiя:
- Скажи ти ?й, щоб вона мене облишила. Чого ?й треба? Скажи, Андрiю,
прошу тебе.
Увечерi, коли дiвчина з'явилася бiля вагона, Андрiй неголосно сказав
?й:
- Нам потрiбнi свiжi газети.
Вона трiпнула вiями й пiшла, не забувши лишити в руцi Банникова бiлий
пакуночок. А на другий день бутерброди вже були загорнутi в останнiй номер
"Фелькiшер беобахтер". З газети Андрiй довiдався про розгром нiмцiв пiд
Корсунем-Шевченкiвськом. Банникову вiн сказав:
- Вона спiвчува? нам, i ти, будь ласка, перестань комизитися. Зрозумiв?
- Хай вона тобi й спiвчува?, - похмуро промовив Павлуня, - а менi
сестри-жалiбницi не потрiбнi,
Через день дiвчина заговорила сама.
- Мене звуть Теа, - сказала вона Андрi?вi. - А його?
- Павлуня, - вiдповiв Коваленко. - Пауль.
Вона усмiхнулася, коротко зiтхнула й пiшла вздовж вагонiв.
Нiхто бiльше не сумнiвався, що Теа закохалася в Банникова. ? лише тепер
усi звернули увагу па те, що Павлуня дуже вродливий, що таких сiрих розумних
очей, як у нього, нема? нi в кого, що нiхто не трима? так гордо й красиво
голову, як вiн. Вiн був наймолодший у командi, окрiм Андрiя, але Андрiй,
високий, зсутулений, з глибокими очима, видавався поряд з Банниковми
старiшим рокiв на десять, i ще, мабуть, було щось у виразi обличчя
сибiрського юнака таке, що мимоволi привертало до нього увагу.
Невгасимий вогонь жадоби волi горiв у Павлуниних очах, i Теа, мабуть,
помiтила його в той морозяний синiй ранок i вже не могла тепер забути.
То була дивна любов. З короткими, як блискавка, побаченнями, з
уривчастими, як лайка, розмовами через перекладача Андрiя, любов без
ласкавих слiв, без самiтностi, без обiймiв i поцiлункiв. ?нколи ранковий
по?зд затримувався, бо тепер то там, то там англiйськi й американськi лiтаки
розбомблювали залiзницю. Тодi Теа пiдходила ближче до полонених i
говорила-говорила з Павлунею. Солдати дивилися на це крiзь пальцi, бо не
хотiли сваритися з начальником станцi?, який завжди затримував по?зди на двi
хвилини, щоб команда встигла сiсти у вагон. Вони вважали, що дiвчисько
просто задовольня? свою цiкавiсть. Ну то й нехай собi задовольня?!
А Теа захоплювалася i тим, що Павлуня сибiряк, i тим, що вiн,
виявля?ться, був танкiстом, i його манерою говорити, його суворiстю.
- Вiн завжди злий, - говорила вона Андрi?вi, - але це неправда. Вiн
лише уда? з себе злого, а насправдi вiн добрий. Правда ж, добрий? Спитайте
його.
- Вона каже, що ти, мабуть, нiколи б не змiг покохати таку дiвчину, як
вона, - казав Андрiй Павлунi.
- От ще дурницi, - буркотiв Банников,
- ? чому так влаштовано, що ми вороги? - дивувалася Теа. - Спитайте
його.
Андрiя вона нiчого не питала, так нiби не вiрила йому, Любов
заслiплювала ?? i не давала змоги розгледiти того, хто стояв мiж нею й
коханим.
- Вона переконана, що фашистам скоро кiнець, - говорив Коваленко
Павлунi, - i що тодi нашiй з нею дружбi нiщо не заважатиме.
- Рано думати про дружбу, - суворо стискував рот Банников.
Цi розмови нагадували щось вичитане з старого роману. Андрiй боявся, що
в нього врештi не вистачить нi сили, нi вмiння балансувати помiж ласкавою,
довiрливою Теою i колючим, неприступним Павлунею. Вiн картав себе в думцi за
те, що потрапив у таке становище, але подiяти нiчого не мiг.
Весь час вiн повинен був думати про iнших, про сво?х товаришiв, жодного
разу не подумавши про себе. Рiзав стiнку вагона, щоб визволити товаришiв,
приймав побо? на кам'яному кар'?рi за товаришiв, тодi тут, на залiзницi!
Тепер от став якимсь посередником у цiй дивовижнiй, нещасливiй, не баченiй
нiколи любовi.
А хiба тво? кохання, Коваленку, було щасливiшим? Хiба не болить тво?
серце вiд кожно? згадки про ту дiвчину з волзького мiста, яку ти поцiлував,
уперше в життi поцiлував? А отi старi солдати, якi, вмираючи, лишають на
бiлiм свiтi сирiт, - хiба вони щасливiшi?
Не було потреби мiрятися й рахуватися - хто зазнав бiльшого горя.
Страждання цiлих народiв лягли на терези часу, i знак терезiв показував
неминучiсть: вiдплату.
Поспiшай, Коваленку! Ти теж боржник, ти теж ма?ш вiдплатити фашистам.
Ти i тво? друзi.
? хай буде так.
А вже йшла весна сорок четвертого року. Знову возили ?х закiнчувати ту
сховану в лiсах колiю, знову гупав об рейки важезний "бубi", i сухо цокали
по каменях важкi кирки. З села до барака привезли гарбу житньо? соломи для
набивання матрацiв, у яких була сама труха. Десь у горах танули снiги, i
Едер вийшов з берегiв, загрожуючи затопити ту половину барака, де жили
полоненi.
- Може, знесе нашу загорожу, - казав Антропов. - Прокинемося уночi, а
кругом вода хлюпотить. Лягай горiчерева й пливи собi за течi?ю.
Сашко за зиму схуд, почорнiв, постарiшав.
- Ех, ухопитись би за що-небудь та чкурнути звiдси, - часто зiтхав вiн,
- Андрiю, придумай, га?
Вони саме набивали матраци соломою, коли до них прийшла Теа. Вона стала
оддалiк, бiля вартових, бо наблизитися до полонених ?й тут не дозволялося.
Андрiй крадькома глянув на Павлуню й побачив, як той почервонiв. "Ага, -
подумав вiн, - та ти, брат, тiльки уда?ш з себе байдужого, а насправдi..." ?
тут же одчайдушна, безумно смiлива думка застрибала в його головi, мов
неслухняна дiвчинка-пустунка. Вiн встав i пiшов прямо на Теу. Дiвчина
злякано дивилася на нього, не розумiючи, що вiн хоче зробити. Адже полоненим
заборонено спiлкуватися з цивiльними, надто з жiнками, ? це ж не станцiя, де
важко розрiзнити випадкових пасажирiв од постiйних мешканцiв, де нiхто
нiчого не може помiтити. Тут, на цьому белебнi, все видно, все помiтно.
Невже вiн хоче сказати ?й щось, передати од Пауля в присутностi солдат?
- Ти куди? - крикнув Андрi?вi Зеп. - Чого тобi тут треба?
- Я хотiв сказати, що ми вирiшили зробити для Фройляйн маленьку
скриньку з оцi?? соломи, - показав на солому Андрiй. - Це буде дуже красива
скринька.
- Гм, - буркнув Зеп, - як же це ви ?? зробите з соломи?
- Для цього нам потрiбний лише шматок картону i шматочки яко?-небудь
кольорово? тканини, що-небудь з обрiзкiв.
- Он ба, - зацiкавився ?фрейтор, - та ти, виходить, спецiалiст?
- Так, я вмiю робити багато речей з соломи, - пiдтвердив Андрiй. - Я з
Укра?ни, у нас багато пшеницi й жита.
- Ти з Укра?ни? - здивувався Зеп. - Нiколи не думав. Ну, йди! Фройляйн,
я думаю, не вiдмовиться од вашого подарунка, коли вiн буде вартий того.
- Я заздалегiдь вдячна вам, - швидко промовила Теа.
- Цi свинi повиннi робити для нас усе й без подяки, - самовдоволено
промовив Зеп. - Можете не турбуватися, фройляйн. А все, що буде треба для
роботи, я дiстану сам, коли дозволите.
- Я вам теж допоможу, - сказала Теа.
- Ха! Ми з вами можемо стати друзями! - зареготав ?фрейтор.
- Якщо ви не будете ображати ваших бранцiв.
- О, вони справжнi свинi, фройляйн, даю вам слово честi.
- А ви?
- Що я?
- Ви кращий за них? Ви всi кращi?
- Ми - нiмцi.
- Мiй батько теж нiмець, - болiсно всмiхнулася Теа. - ? я теж.
Вона круто повернулася i пiшла до мосту, якось по-чоловiчому
горблячись, сумно схиливши голову.
- Знову отой мерзотник образив дiвчину, - сказав Антропов, - я на
тво?му мiсцi, Павлуню, розвалив би йому голову.
Андрiй подивився на Банникова. У того на очах стояли сльози.
Увечерi Зеп разом з однооким Фрiдрiхом прийшов до кiмнати Коваленка.
Андрiй, у довгiй бiлiй сорочцi, босий, як бiблiйний апостол, сидiв посеред
нар i плiв з соломи золотавi змi?. Зеп од здивування навiть рота розтулив. У
Фрiдрiха заблищало його ?дине око. Вони нiколи до того не бачили тако?
краси.
- ? оце ти плетеш з само? соломи, чоловiче? - не повiрив ?фрейтор.
- Вже ж не з золота, - знизав плечима Андрiй.
- Але це справжн? золото! - захоплено вигукнув одноокий.
- Ти там багато розумi?ш! - одмахнувся од нього Зеп. - Що тобi треба? -
звернувся вiн до Андрiя. - Якi матерiали?
Андрiй повторив, що йому потрiбний картон, а також клаптики кольорово?
матерi?. Крiм того, трохи ниток. У нього ? нитки, але вони грубуватi для
цього.
- Домовились, - сказав Зеп. - Завтра ти матимеш усе, що треба. Вночi
якраз моя вахта, i я принесу тобi матерiали.
До тi?? ночi вони готувалися ще ретельнiше, нiж тодi, коли прорiзали
пiдлогу. Зепа брав на себе Банников, Андрiй i Сашко мали тiльки допомагати
йому. Коли Антропов висловив сумнiв щодо того, чи вдасться Павлунi одним
ударом покласти такого бика, як ?фрейтор, Банников зневажливо посмiхнувся i
сказав:
- Шкода, що ти мiй друг, а то б я показав тобi сво? здiбностi. Ти
коли-небудь чув про джiу-джитсу?
- Трохи чув, - признався Антропов, - але бачити - не бачив. По-мо?му,
про не? тiльки в книжках пишуть.
- А я бачив, - сказав Павлуня. - У нас у селi жив кита?ць, який мiг
покласти навiть ведмедя, не те що людину. От, наприклад...
? вiн узяв Сашка за руку. Той засичав од болю.
- Пусти, чорт! - гукнув вiн. - Що ти робиш?
- Тепер вiриш? - засмiявся Павлуня.
- Та вiрю, ну тебе до бiса! В тобi талантiв, бачу, цiлий мiх. То
любовником став, то раптом борцем виявився. А таке, ж нiби непоказне.
- Великий верблюд, та на ньому воду возять, малий соболь, та його на
головi носять, - знову засмiявся Павлуня, вiдпускаючи руку Антропова.
Вночi нiхто в кiмнатi не спав. Ждали Зепа. Домовленiсть була тверда.
В'яжуть ?фрейтора, забирають його гвинтiвку, обеззброюють сонну варту,
примушують до здачi того солдата, що варту? надворi, i всi?ю командою
прямують на схiд, до лiнi? фронту, до сво?х. Андрiй повiдомив, що ?м з
Банниковим удалося дiстати невелику географiчну карту Нiмеччини, i хоч вiн
не сказав, як саме це ?м удалося, всi зрозумiли, що карту принесла Теа.
Компаса в них не було, та вiн не дуже був i потрiбний, бо в Нiмеччинi всi
автостради й шосе були втиканi покажчиками i орi?нтуватися можна було з
допомогою само? карти. Очолювала всю операцiю трiйка: Андрiй, Павлуня й
Сашко. Про подальше говорити уникали. Треба було зробити перший крок.
Десь пiсля пiвночi на дверях кiмнати забрязкотiв замок. Зеп увiйшов
веселий, забризканий теплим весняним дощем, недбало закинувши гвинтiвку за
плече. Але, як i вчора, вiн прийшов не сам, а з однооким. Фрiдрiх став на
порозi кiмнати, i, хоч у нього гвинтiвка теж висiла на ременi, вiн мiцно
тримався за не? i готовий був щомитi зчинити тривогу.
План, з такою ретельнiстю розроблений Андрi?м i Павлунею, летiв
шкереберть. Андрiй сидiв на нарах, плiв джут, тоненькi соломинки мелькали в
його руках, мов золотi спицi, його очi пильно слiдкували за роботою рук, але
думки юнаковi були далеко звiдси. Вiн думав про нову невдачу. Невдачi
переслiдували його в цiй кра?нi на кожному кроцi. Коли ж цьому буде край?
Вiн не сидiв склавши руки. Вiн весь час намагався пробити той мур, що
вiдгороджував його i його друзiв од свободи. А наслiдки?
- Чоловiче! - вигукнув Зеп. - Та ти плетеш ще краще, нiж учора!
Фрiдрiх, подивись-но на цю штуку.
Фрiдрiх недовiрливо хмикнув i пiдiйшов до нар. ? тодi сталося
несподiване для всiх. З-за Андрi?во? спини тонкий i нагальний, мов стрiла з
лука, вилетiв Павлуня Банников i черкнув ребром долонi по ши? ?фрейтора. Зеп
гикнув, як молодий лошак, захрипiв i став валитися додолу, просто на гарячу
залiзну пiчку. Одноокий рвонув з-за спини гвинтiвку, але Андрiй, одкинувши
вбiк свою солому, упав на нього згори всiм сво?м кiстлявим тiлом, i Фрiдрiх
загримiв поряд з ?фрейтором.
- Не кричи, а то вб'?мо, - прошепотiв йому в обличчя Андрiй.
На допомогу Коваленковi кинулося одразу десять чоловiк. У Фрiдрiха
вирвали з закляклих рук гвинтiвку, закрили йому рота, тодi скидали з себе
нiмецькi трикотажнi сорочки, тягучi мов гумовi, i в'язали руки i ноги
одноокому й Зеповi, який хрипiв i косив ногами по пiдлозi.
Пiсля цього Андрiй i Павлуня з зарядженими гвинтiвками в руках, босi,
без сорочок, пiшли по коридору прямуючи на половину солдатiв. За ними йшло
все населення барака, сорок п'ять чоловiк, теж босi, теж майже всi без
сорочок, худi, тремтячi, але рiшучi.
Дверi до солдатських кiмнат виявились не позамиканими. Андрiй мовчки
показав рукою товаришам, щоб вони роздiлилися на три частини i водночас
увiрвалися до всiх трьох. кiмнат. Сам вiн одчинив дверi кiмнати
гауптфельдфебеля.
Начальник команди спав на коротенькому дерев'яному лiжку; сам
коротенький, мов качан капусти, пiдклавши долонi пiд щоку. На стiльцi, що
стояв бiля лiжка, висiв фельдфебельський мундир, поверх нього чорнiв широкий
пояс з трикутною кобурою парабелума. Андрiй розстебнув кобуру, витяг звiдти
пiстолет, перевiрив, чи вiй заряджений, i злегка штовхнув гауптфельдфебеля.
Той щось муркнув i хотiв був перевернутися на другий бiк.
- Встаньте, будь ласка, - сказав йому Андрiй. - Ви мене чу?те,
вставайте!
Гауптфельдфебель глипнув одним оком на бiлу, напiвголу примару, що
стовбичила в темрявi, i знову муркнув щось сердите й нерозбiрливе.
- Гауптфельдфебель, ви арештованi! - голосно промовив Андрiй, i вiд цих
слiв начальник команди миттю сiв на лiжковi.
- Що? - спитав вiн. - Що таке?
- Виходьте в коридор, - наказав Андрiй, вiдчиняючи дверi в освiтлений
коридор, де вже чулася метушня. - Ви арештованi. Ясно?
Гауптфельдфебель схопився з лiжка i хотiв бiгти в коридор, як був. Але
Андрiй зупинив його.
- Одягнiться, - наказав вiн йому. - Так незручно.
- Але що сталося? - бурмотiв фельдфебель, не потрапляючи в холошу
штанiв. - Що тут сталося?
- Ми помiнялися ролями, - вiдповiв Коваленко,
- Боже мiй, я завжди думав, що таке може бути. Я передчував це, -
хлипав Гауптфельдфебель.
- Не хвилюйтеся, - спробував заспоко?ти гауптфельдфебеля Коваленко. -
Ми нiчого поганого вам не зробимо.
Всiх солдат i фельдфебеля зi зв'язаними руками й ногами, з
позатулюваними ротами вони посадили в коридорi на деякiй вiдстанi один вiд
одного, а самi, одчинивши кладовку, стали одягатися. Тодi Андрiй звелiв
забрати усю зброю i дещо з солдатського одягу: шинелi й плащ-палатки. Перед
тим, як вийти з барака, всi зiбралися бiля дверей на гайок i, за пропозицi?ю
Антропова, обрали командира.
- Командир у нас уже ?, - сказав Сашко, - Ось вiн сто?ть бiля мене. Це
лейтенант Коваленко. Серед нас ? старшi лейтенанти, капiтани, майори, ? люди
старшi за Андрiя роками, але вiн показав, що в цих умовах цiлком зможе
очолити наш маленький загiн. Хто хоче сказати щось проти?
Всi були за Андрiя. Банников пiдiйшов i обняв його.
- Ти справжнiй герой, Андрiю, - сказав вiн.
- Що там я, - знiяковiв Коваленко. - От ти клацнув ?фрейтора, так
клацнув.
Вони стояли й хвалили один одного, мов закоханi, мов сп'янiлi. Та вони
й справдi сп'янiли вiд свободи, i кожному здавалося, що його товариш
найкрасивiший, найодважнiший у всьому свiтi. Важко було собi уявити
невчаснiшi похвали. Антропов обiйняв за плечi Андрiя й Павлуню i лагiдно
сказав:
- Ну, мо? голуб'ята, намилувалися, нацiлувалися, а тепер треба дiло
робити. Ми про собак забули, командире. Яка твоя думка?
Собаки були замкненi десь у спецiально збудованому для них сарайчику.
Нiчого було й думати про те, що вони пiдпустять до себе полонених.
- Перестрiляти б ?х - так не варто зчиняти шум, - вголос подумав
Андрiй. - Доведеться лишати ?х так.
- А через три-чотири години вони по наших слiдах приведуть погоню, -
зауважив хтось iз товаришiв.
- Тютюном треба посипати все, щоб збити ?х а нюху, - вiдповiв йому
iнший.
- Дай менi жменю тютюну, а я тобi закурити дам, - засмiявся Антропов, -
де ж його взяти, того тютюну, щоб ще й на землю сипати. Це тобi не вдома, а
в Нiмеччинi. Тут навiть огiрки не по землi стеляться, а по тичках угору
ростуть. А ти - тютюн!..
- Побрести рiчкою, щоб вода змила слiди, - запропонував Банников.
- В таку воду забредеш, одразу ж запалення легенiв з нашим здоров'ям
схопиш, - заперечили йому.
- А по-мо?му, треба виходити на шосе й спробувати впiймати якусь
машину, - висловив свою думку Андрiй. - Чесонути б на машинi кiлометрiв з
двiстi - тодi нiякi собаки нас не знайдуть.
- Ах, нам уже подали машини, - засмiявся Антропов. - То чого ж ми
сто?мо, товаришi? Будь ласка! Займiть сво? мiсця! Нас ждуть на снiданок у
Берлiнi.
- Гаразд, - повернувся до нього Андрiй. - Який твiй план?
- Пошвидше вибратися з цього курятника на свiже повiтря, - сказав
Сашко, - i йти в гори, в лiси, до чорта в зуби, але подалi звiдси.
Вони вийшли з барака, як завжди, вишикувалися в колону по чотири, по
боках, напнувши солдатськi шинелi, стали тi, в кого були гвинтiвки. Андрiй,
у шинелi гауптфельдфебеля, яка сягала йому лише до колiн, зайняв мiсце
попереду, i здалеку нiхто б навiть не подумав, що це йдуть люди, якi
вирвалися на волю.
Андрiй повiв товаришiв не через мiст до станцi?, а лiвобiч, через село
в гори, де проходило шосе на Кассель. Вони процокали сво?ми колодками по
кривiй брукованiй вуличцi, минаючи будинки з сонними вiкнами i довгi високi
сара?, де зiтхала худоба i злякано ворушилася пташня, зачувши якiсь дивнi
звуки на нiчнiй вулицi. За селом дорога пiдiймалася на гору. Коли вони
добралися до перевалу й озирнулися назад, внизу вже нiчого не було видно -
там нерухоме, як застигла вулканiчна лава, лежало море чорно? пiтьми. В
ньому потонуло й село, i барак, i станцiя з ?? лискучими рейками, i навiть
сiра смужка рiки. А тут були гори з темними лiсами i величезне сiре небо над
ними. ? всi пiшли назустрiч цьому небовi, пiшли, не затримуючись, не
озираючись бiльше назад, лише Павлуня Банников стояв ще якусь мить i
вдивлявся вниз, туди, де бiля чорно? пащеки невидимого тунелю лежала
маленька станцiя. Може, вiн шкодував, що кiнча?ться його дивне кохання,
кiнча?ться, так i не почавшись? Може, хотiлося йому повернутися туди, вниз,
знайти вiконечко, за яким спить Теа, i стукнути в нього раз i вдруге. А
може, без слiв просив у Теи пробачення за свою холоднiсть, за те, що не
подарував дiвчинi навiть посмiшки, жодного ласкавого погляду? Та нi, вiн
просив ?? зрозумiти його. Бо троянди найпишнiше квiтнуть лише на сво?й
батькiвщинi.
А колона вже цокала десь далеко-далеко, i вiд не? струменiло якесь
дивне тепло, i Павлуня пiшов за цим теплом. Вiн наздогнав Андрiя, став поряд
з ним i весело спитав:
- Далеко ще додому?
- А ось поминемо ливарний заводик отам у долинцi, тодi перейдемо ще
через одну гору, а там i Днiпро, - жартома вiдповiв йому Андрiй,
- Там на заводику полоненi французи й бельгiйцi працюють, - сказав
звiдкись з темряви Антропов. - От би ?х випустити, та органiзувати добрячий
загiн, та вдарити по фашистах з тилу!
- Дивись, щоб вони по тобi не вдарили, - застерiг хтось,
- Лiквiдують як клас, - пiдтримали його.
- ? подихати вiльно не дадуть.
- А ви що, на прогулянку вийшли, - глузливо спитав Сашко, - на
променад? Свiжим повiтрям дихати?
- Ну для чого, Сашко, здiймати сварку? - спробував, заспоко?ти Андрiй.
- Ти ж сам розумi?ш, що на тiм боцi фронту ми принесли б значно бiльшу
користь, нiж тут. Померти можна було давно, ще в таборi. Але ж смерть теж
треба завоювати.
- Чув уже нро це, - буркнув Антропов. - Язиками ви всi вою?те, а як
дiйде до дiла - нi тпру, нi ну.
Йому нiхто не вiдповiв.
Важко було складати заздалегiдь будь-якi плани. У всiх була одна мета:
йти на схiд. Як iти - покаже час. Ось вони вийдуть з цього напiвпустинного
закутка Рейнських Сланцевих гiр, потраплять до густо заселених районiв i
ховатимуться в лiсах, як злодi?, як дикi звiрi, вибиратимуть найглухiшi
стежки, найтемнiшi ночi для просування до сво?? мети, ховатимуться в
чагарниках, не наважуючись розiкласти вогнище, щоб зiгрiтися чи спекти
картоплину. А тим часом вони смiливо прямують до шосе, до свого першого
орi?нтира на довгому, повному небезпек i страждань шляху. Ливарний заводик,
на якому, як стверджував Антропов, роблять мiни, залиша?ться у них правобiч.
Ось i неширока дорiжка, що веде вiд нього до шосе. Може, справдi напасти на
заводин? А коли там нема? нi французiв, нi бельгiйцiв? ? нiхто ж не зна?
розташування заводика, нiхто з них не був тут. В такiй темрявi з десятком
гвинтiвок навряд чи тут можна щось удiяти. Та й крiм того, надто це близько
од ?хнього барака. Завтра вранцi, не дочекавшись ?хньо? команди на роботу i
не додзвонившись до гауптфольдфебеля по телефону, в барак при?де хтось iз
нiмцiв i знайде там пов'язаних конво?рiв. На заводi теж зчиниться шум.
Одразу ж стане зрозумiло, в якому напрямку пiшли полоненi. Чи ма? право
Андрiй рискувати життям сорока шести офiцерiв, яких вистачило б для
командування майже цiлим полком? ? все ж Андрiй ще вагався. А що, коли ?м
так i не вдасться перейти Нiмеччину, щоб потрапити до сво?х, що, коли ?х по
дорозi всiх перестрiляють, переловлять? ? вони так нiчого i не зроблять. А
тут ось за сотню крокiв прича?вся завод, на якому виготовляють мiни, отi
мiни, що крякають, мов чорнi круки, i здiймають до самого неба стовпища
чорно? землi.
? раптом, рвучи тонку павутину думок, у яких борсався Андрiй, до його
руки доторкнувся Банников:
- Стiй, машина!
Колона зупинилася й завмерла. З долини, вiд заводика, дерлася на гору
машина. Без фар, яких тепер у Нiмеччинi не запалював жоден шофер, слiпа й,
мабуть, важка, вона ледве-ледве повзла, i можна було подумати, що машина не
подола? цi?? вiдстанi в сотню метрiв i до ранку. Вона сердито сопла, гарчала
трибками передач, торохтiла бортами кузова. Вона ближче й ближче - i ось,
нарештi, виткнулася з темряви, теж темна й похмура, як нiч. Попервах вони
побачили ?? переднi колеса, дво? велетенських колiс, якi чалапкалися на
гору. Тодi на межi неба й землi вималювалася широка чотирикутна кабiна, а за
нею чорнiли високi борти кузова. Ось машина вже виповзла па рiвну площадку й
полегшено зiтхнула, а за нею потяглося щось довге, на таких самих колесах,
так само темне й вугласте. Невже ще одна машина? Може, тут цiла колона?
Чорне, вугласте виявилося причепом. Андрiй вихопив з кишенi пiстолет,
гукнув: "За мною!" - i побiг назустрiч машинi. Водiй не встиг нiчого
зрозумiти. Вiн бачив, як по дорозi покотилися якiсь неяснi тiнi, хотiв був
натиснути на сигнал, але не змiг, бо то? ж митi дверцята кабiни, немов од
натиску вiтру, одчинилися, хтось пiдставив пiд самий нiс водi?вi холодне
дуло пiстолета й тихо сказав:
- Стiй! Стiй, а то стрiляю!
Водiй натиснув на гальмо, а в кузов i в причеп вже сипалися, як грушi,
якiсь невiдомi люди, десятки людей в гримотливому дерев'яному взуттi.
- Куди ?деш? - спитав Андрiй у водiя.
- В Кассель, - вiдповiв той тремтячим голосом, - Я просто шофер.
Шеф-директор буде ?хати завтра вдень легковим "мерседесом".
- Ми по?демо з тобою.
- Але ж...
- Не розмовляти! ? не пробуй нас завезти кудись в iнше мiсце. Ми зна?мо
дорогу! Зрозумiв?
- Так.
- Павлуню! - покликав Андрiй. - Сiдай у кабiнку разом зi мною. Тут
вистачить мiсця на трьох, Бо наш нiмець нiбито й смирний, але дивитися за
ним треба пильно. Всi вже влаштувалися?
- Всi, - почулася вiдповiдь з машини.
- Хто в нiмецьких шинелях, сiдайте бiля бортiв, - говорив далi Андрiй.
- Гвинтiвки тримати так, щоб ?х було видно. Хай думають, що солдати
перевозять кудись полонених. Це на всяк випадок, ?хати будемо до свiтанку.
Потiм схова?мося де-небудь в глухому мiсцi. Згода?
- По?хали! - гукнув Антропов. - Давай, Андрiю, газуй!
- Рушай! - наказав Андрiй водi?вi, i той, з острахом позираючи на цих
чудернацьких озбро?них людей, включив швидкiсть.
Машина витягла причеп на шосе i з пiдстрибом покотилася по його сiрому
широкому полотнi. Вона оббiгала на?жаченi чорними соснами круглi бугри,
проскакувала понад крем'яними урвищами, з яких дихало вологим холодом,
впритул пiд'?здила до могутнiх вiковiчних кам'яних стiн, що ставали поперек
дороги, i нахилялася круто вбiк, ледве втримуючись колесами на шорсткому
шосе. Водi?вi хотiлося якомога далi вiд'?хати вiд того страшного мiсця, де
ним заволодiли невiдомi. Вiн намагався вирватись з кам'яних обiймiв гiр,
лишити позад себе всi та?мничi лiсовi схованки, до?хати до Фельсберга, де
долина Едера розширю?ться на добрий десяток кiлометрiв, звiдти вже рукою
подати до iмперсько? автостради, на якiй його божевiльну машину обов'язково
затримають. Там доведеться пере?здити через Едер i Фульду, а на мостах
завжди ? охорона, там вiн, нарештi, позбудеться сво?х непрошених супутникiв
i весь цей жах скiнчиться.
? шофер гнав машину, як навiжений, рискуючи щохвилини перекинутись або
ж за?хати в прiрву. Андрiй не стримував нiмця. Бо хiба ж ?м теж не хотiлося
вже цi?? ночi бути якомога далi од свого проклятого барака? Хай буде сто
кiлометрiв, сто п'ятдесят, двiстi. Що далi, то краще, то спокiйнiше. Хай
реве мотор, хай несамовито пiдстрибу? багатотонна машина, хай гуде й
свистить вiтер за стеклами - вперед i тiльки вперед!
Нiч нагадувала великий пiсковий годинник. Вона ронила останнi пiщинки
темряви на землю i ставала свiтлiшою й свiтлiшою. Нiч яснiшала згори. Чорний
морок ще панував на землi, а на небi якiсь шаленi вiтри вже розганяли в усi
боки кошлатий дим пiтьми, i прозорi хвилi свiтанку котилися з глибин
всесвiту, як океанськi вали. Темна гримуча машина ще борсалася серед
безладно розкиданого бескеття гiр, вона ще ховала за сво?ми високими бортами
чотири з половиною десятки втiкачiв, але вже недалеко була та хвилина, коли
машина вирине з темряви й покаже сво?х пасажирiв тисячам очей. ? тодi...
Андрi?вi навiть подумати було страшно, що станеться тодi. Вiн уже давно
пильно придивлявся до шосе i як тiльки побачив ледь помiтну дорiжку, що
вiдходила влiво до бетоновано? стрiчки магiстралi, доторкнувся до водi?вого
плеча:
- Лiворуч!
Нiмець скосив на Андрiя око, мiцно стиснув губи, але крутнув руля
влiво. Коли трохи про?хали по дорiжцi, Андрiй знову поклав нiмцевi на плече
руку й сказав:
- Отут знову влiво.
- Але ж там нема? дороги! Як менi там ?хати? - спробував заперечити
водiй.
- А ти ?дь так, як до вiйни ?здив, - спокiйно порадив йому Андрiй.
Машина круто повернула i загуцикала по бездорiжжю. Андрiй примушував
шофера кiлька разiв змiнювати напрямок, вони заглиблювалися в гори далi й
далi i зупинилися лише тодi, коли машину щiльно обступив густий сосновий
лiс.
- Тут будемо вiдпочивати! - вiдчинивши кабiнку, гукнув Андрiй.
Цiлий день вони ховалися в глухих лiсових нетрях. Виставили вартових.
Вогню не розкладали. З'?ли по шматку хлiба з маргарином i ковбасою, якi вони
взяли з тих запасiв, що були у конво?рiв у барацi. Нагодували й шофера,
хотiли завести з ним розмову, але вiн, побачивши на френчах сво?х пасажирiв
великi лiтери SO, тiльки мукав, надимав щоки й червонiв.
- Киньте його, - засмiявся Антропов. - Хай з нього переляк вийде, тодi,
може, й поговорите.
Увечерi, як добре стемнiло, Андрiй скомандував рушати далi. Довго
вибиралися на шосе. Кiлька разiв доводилося злазити з машини й розшукувати
ранковi слiди. ? ось знову гримотить машина в наповнених туманом долинах i
серед кiстякiв гiр. Знову мовчазний водiй втiка? вiд страшних руських, а вiн
тепер уже твердо зна?, що це - руськi.
До Фельсберга вони не до?хали. Десь поблизу Бад-Вiль-дунгена,
запримiтивши мiст через Едер, Андрiй звелiв шоферовi повертати праворуч.
- Але ж це не Кассель! - вигукнув нiмець. - Кассель на пiвночi, а ми
?демо на пiвдень.
- Знаю сам, що на пiвночi, а що на пiвднi, - сказав Андрiй. -- ?дь.
Вiн хотiв добратися до автостради, яка вела через Тюрiнгiю на Дрезден.
Автострада перетинала маленькi рiчки, мости, якi навряд щоб охоронялися,
крiм того, потрапивши на Дрезденську автостраду, вони залишали далеко злiва
провiнцi? Саксонiя-Ангальт i Бранденбург, де охороннi загони СА i СД були
особливо пильними.
Вони мчали на пiвдень без зупинок, без затримок, надiйно вкритi темною
нiччю. Десь далеко позаду вже знали про те, що з штрафно? залiзнично?
команди втекли всi радянськi офiцери, якi були там, але нiхто не знав, що в
самому центрi Нiмеччини, несамовито поглинаючи новi й новi кiлометри
асфальтованих шосе, мчить кудись дивовижний автопо?зд з утiкачами.
Концентричнi кола тривоги в зв'язку зi зникненням сорока семи полонених
радянських офiцерiв розповсюджувалися повiльно, мляво, i гримотлива машина
вже давно випорснула з окресленого ними простору. Десь ще писалися рапорти,
десь ще тривали довгi телефоннi розмови, десь стукали високими твердими
закаблуками офiцерських чобiт, перш нiж почати сво? повiдомлення про втечу
руських, гаркали: "Хайль Гiтлер!" А тут були свист вiтру, тьмянi розливи
асфальту й бетону по вологiй веснянiй землi i шалений бiг вугластого
громаддя гуми, металу й дерева, серед якого прича?лися такi небезпечнi для
отих, що гаркали "Хайль!", люди.
? враз велетенське вогняне лезо розпанахало нiч навпiл. Десятки сонць
запалали високо вгорi й тихо попливли до землi, виливаючи па не? потоки
бiлого тремтливого свiтла.
- Що воно за чортiвня? - нахилившись до вуха Банникова, крикнув Андрiй,
- Американськi лiтаки, - вiдповiв той. - Кинули освiтлювальнi ракети.
Зараз будуть бомбити,
- Що ж тут бомбити? - не зрозумiв Андрiй. - Оте село?
Справдi, попереду, неподалiк од шосе, виднiлося невеличке село, а за
ним темнiли гори. Лiворуч стелився зелений пустинний луг. Зда?ться, нiяких
об'?ктiв для повiтряного нападу нема?. А втiм, хiба зна?ш. Може, саме пiд
отими круглими темними буграми розташувався який-небудь авiацiйний або
танковий завод? ?, можливо, лiтаки саме тут лишать свiй смертоносний вантаж.
Самотня освiтлена машина на пустельнiй дорозi послужить ?м прекрасною цiллю.
Тож подалi звiдси, з цього осяяного мертвим свiтлом кола, з-пiд цього неба,
в якому десь пропливають металевi птахи союзникiв. Андрiй глянув на водiя,
щоб сказати йому про небезпеку. Але той сам дивився на Коваленка, i
смертельна блiдiсть заливала його неголенi щоки. Губи його ворушилися,
намагаючись вимовити якесь слово. "Бо?ться, - подумав Андрiй, - та й хто б
тут не злякався".
- Давай натискуй, - гукнув вiн шоферовi, - вискочимо з цього чортового
кола!
? аж тодi нiмець спромiгся вимовити те, що хотiв:
- Нема? бензину.
- Що-о? - заревiв Андрiй i сам злякався свого голосу. - Куди ж ти його
подiв?
- Кiнчився, - знизав плечима шофер.
- Але ж мотор ще працю??
- Нi.
Справдi, машина вже не гула. Гуло й тремтiло небо од сотень невидимих
лiтакiв. Машина котилася по iнерцi?.
- Зверни хоч з дороги! - наказав шоферовi Андрiй. Машина пiдстрибнула
кiлька разiв по зеленому купинню i стала.
- Що там у вас? - перегнувся з кузова Антропов. - Зараз же союзники
накриють нас бомбовим килимом.
- Бензин кiнчився, - вiдповiв Андрiй.
- Що ж тепер робитимемо?
- Сидiти всiм у машинi. Не розходитись. З повiтря ми зараз майже
непомiтнi. А бензин я спробую дiстати.
- Де ж ти його дiстанеш? Хiба в отому селi?
- А хоч би й там!
- У цих, мабуть, i воду по картках дають, а ти на бензин розрахову?ш.
- Спробувати можна.
- Ну, давай.
Андрiй узяв у шофера канiстру i хотiв iти з Банниковим до села, але
Антропов заявив, що замiсть Банникова пiде вiн.
- Я з кулеметом, - сказав Сашко. - Командира треба охороняти.
- Не говори дурниць, - розсердився Андрiй. - Яка тут може бути мова про
охорону?
- А коли в селi розквартирований роздiл есесiвцiв? Не можеш же ти
розраховувати, що при такiй iлюмiнацi? всi вони сплять, як бабаки? Цопнуть
тебе там, а ми сиди та жди. Пiшли вдвох.
В селi справдi не спали. В дворах чулися квапливi кроки, притишенi
голоси, злякана метушня. Небо ще заливало землю потоками свiтла i ревiло,
ревiло, загрожуючи прорватися зливою бомб.
- Поки тут панiка, треба дiяти, - шепнув Андрi?вi Сашко. - Спасибi
американцям, що присвiтили.
Вiн зазирав до кожного двору, сподiваючись побачити там машину або
трактор, але нiде не мiг нiчого помiтити.
- Чорти! - бурмотiв Сашко. - Вони все ховають у гаражах. Ти бачиш, якi
сара? повибехкували! Хваляться сво?ю чеснiстю, а ховають все так, нiби тут
злодiй на злодi?.
Нарештi ?м пощастило: в одному з дворiв стояв старенький двотонний
"опель". Вони вскочили у двiр, пiдбiгли до машини.
- Ти зна?ш, де тут бак з горючим? - спитав Сашко.
- А чорт його зна?, - знизав плечима Андрiй.
- Ну й я не знаю. Треба було шофера з собою взяти. От дурнi!
Хрипкий, стривожений голос, що пролунав з якогось темного закутка,
примусив ?х замовкнути.
- Хто там? - спитала темрява.
- Хазя?н! - покликав Андрiй, - Ходи-но сюди!
Хазя?н вагався. Вiн мовчав i думав. Йому, мабуть, не хотiлося виходити
на освiтлене мiсце, але вiн не хотiв допустити й того, щоб якiсь чужi люди
порядкували бiля його машини.
- А ви хто такi? - ще раз спитав вiн. - Чого вам треба?
- Ходи сюди! - повторив Андрiй, знаючи, що по цiй однiй фразi нiмець не
зможе догадатися, з ким ма? справу.
Старий нiмець, у картузi з навушниками i в цупких чорних крагах, виповз
iз погреба i пошкутильгав до хлопцiв.
- Хто такi? - прохрипiв вiн, з подивом розглядаючи по-чудернацькому
зодягнених незнайомцiв.
- Бензин ?? - не вiдповiдаючи, запитав у свою чергу Андрiй.
- Який тобi бензин! Вiйна! - сказав нiмець i повернувся, щоб iти назад.
Але Антропов не дав йому, цього зробити. Вiн схопив нiмця за порудiлий
сукняний пiджак, рвонув до себе i, нахилившись до самого обличчя,
прошепотiв:
- Давай бензин, гад, а то до стiнки поставлю!
? щоб було зрозумiлiше, наставив на нiмця кулемет. Нiмець зiщулився i
злякано зиркав то на Сашка, то на Андрiя.
- Бензин, розумi?ш? - сказав Коваленко.
- Нема? бензину, - захрипiв нiмець. - Трiшечки ?. Зовсiм мало.
- Давай скiльки ?.
Андрiй дав нiмцевi канiстру. Той побовтав ??, переконався, що вона
зовсiм порожня, i ступив до машини.
- Дуже мало бензину, - бурмотiв вiн, одкриваючи бак, - Вiйна все
забрала. Все.
- Нiчого, папашо, - вже лагiднiше сказав Антропов, - скоро вiйнi капут,
тодi заживемо, ферштейн?
Коли з канiстрою бензину вони повернулися до свого автопо?зда, небо вже
гримiло тихiше: лiтаки вiддалялися вiд цього мiсця.
- Мабуть, присвiтили собi, щоб не збитись з дороги, - висловив
припущення Антропов. - А ми вже злякалися, що почнуть бомбити.
- Могли й бомбити, - сказав хтось з машини.
- Тодi б i кiсточок не позбирав наших.
- Загинули б вiд сво?х союзникiв.
- Одну хвилинку уваги, - попросив Андрiй. - У нас зараз лише два
десятки лiтрiв бензину. Його вистачить на те, щоб знову завести машину в
схованку, як минуло? ночi, але тодi продовжувати свою подорож ми не матимемо
змоги. ? iнший варiант. Спробувати дiстатися до автостради, до яко? звiдси
не бiльше двадцяти кiлометрiв, i до свiтанку роздобути десь бензину. По
автострадi ходять машини. Там ? заправочнi станцi?. Якщо ми дiстанемо
бензину й доберемося до Тюрiнгських лiсiв, тодi ми будемо хоча б у вiдноснiй
безпецi. Нинi ми ще в провiнцi? Гессен, тобто в тiй самiй провiнцi?, з яко?
втекли. Нас тут уже шукають. Отже, треба вирiшувати.
- Що там вирiшувати - треба ?хати на автостраду, - залунали голоси.
- Вперед, i тiльки.
- Щоб ближче додому.
- А то весь час плута?мося в цьому клятому Гессенi.
- Хоч до Чехi? добратися б, i то добре. Там партизани ?.
Освiтлювальнi бомби одна за одною гасли, темрява й тиша знову одягали
землю. Шофер залив бензин у бак, завiв мотор i вирулив на шосе.
- До автостради, - наказав Андрiй. - В Нейкiрхен за?здити не будемо,
по?хали прямо.
Автострада бiлiла в темрявi, немов посипана крейдою. Вона була порожня,
як безводна пустиня. Широкi смуги бетону втiкали в темряву, i машина нiяк не
могла ?х наздогнати. Рекламнi щити стрибали з узбочин на дорогу й простягали
до машин сво? широкi долонi, благаючи ?? зупинитися. Щити пропонували
при?жджим користатися чорнилом "Пелiкан", ловити розкрадачiв вугiлля,
економити на картопляному лушпиннi, на якому економить сам фюрер, i знову й
знову нагадували про альтернативу, висунуту доктором Геббельсом: "Перемога
або бiльшовицький хаос". Лякаючи свiй народ хаосом, фашисти перетворили
Нiмеччину на пустиню. Другу нiч машина ?хала по мертвiй кра?нi. Нi зблиску
свiтла, нi людського голосу, нi дитячого смiху, нi пiснi не можна було
почути в нiчнiй Нiмеччинi. Якби не згадка про гестапiвцiв i есесiвцiв, можна
було б подумати, що вони ?дуть не по Землi, а по Мiсяцю. ? тому, коли далеко
попереду, на протилежнiй смузi автостради, зачорнiла зустрiчна машина, всi
зрадiли ?й так, нiби то ?хали якiсь друзi.
З кузова застукотiли в кабiнку, та Андрiй i сам уже помiтив машину. Вiн
наказав шоферовi зупинитися й швидко вискочив з кабiнки. Антропов з сво?м
кулеметом злазив з кузова.
- Хай спробу? не зупинитися, - бурмотiв вiн, - як сiкону по колесах,
так тiльки пшикне.
Вони перебiгли через нешироку смугу трави, що роздiляла полотно
автостради на двi частини, i замахали руками назустрiч машинi. Звiдти ?х
помiтили. Скрипнули гальма. Вiдхилилися дверцята. Звiдти визирнув шофер у
солдатськiй унiформi. Машина була вiйськова!
Але часу на роздуми не лишалося. Андрiй i Сашко забiгли з двох бокiв
кабiнки i виставили зброю. Солдат-шофер одсахнувся од Андрi?вого парабелума.
- Бензин, - сказав Андрiй. - Давай бензин! Миттю!
В кабiнцi сидiв ще хтось, теж вiйськовий, але на того так подiяв
кулемет Антропова, що вiн навiть не поворухнувся, Солдат зiскочив на землю й
став одкручувати затичку бака. Знову появилася канiстра, знову, як у селi,
задзюркотiв у порожню посудину бензин.
- Залишиш трошки собi, - звелiв Андрiй.
- А тут i залишати нiчого, - пробурмотiв солдат, - бак майже порожнiй.
Вiн нацiдив канiстру ? постукотiв по баковi.
- Все. Залишилось сто грамiв, не бiльше.
- Заводь машину i ?дь, - наказав Андрiй.
Солдат не ждав повторного запрошення. Вiн зiскочив на сво? мiсце,
натиснув на стартер i рвонув важiль передач,
Андрiй i Сашко постояли, поки машина зникла в пiтьмi, й пiшли до сво?х.
- Знову тiльки одна канiстра, - з жалем промовив Андрiй. - Мало. Дуже
мало.
- Хто сказав "а", той мусить сказати й "б", - вiдгукнувся Сашко, -
Давай газувати до заправочно? станцi?. Наберемо там повний бак, захопимо
кiлька канiстр або й цiлу бочку. Тодi нам нiякий чорт не страшний.
- А коли до станцi? ще далеко?
- Поки почне свiтати, ми можемо ?хати по автострадi. А тодi вже
подума?мо й про схованку.
Заправочна станцiя трапилася ?м на шляху через пiвгодини ?зди. Тут уже
довелося провести справжню вiйськову операцiю по оточенню й захопленню
населеного пункту. На станцi? стояло кiлька вiйськових машин, водi? яких
ночували в готелi. Крiм того, станцiя мала свою власну вiйськову охорону,
вже не кажучи про те, що вся обслуга була тут вiйськова.
Величезна машина, битком набита втiкачами-полоненими, вчинила на
станцi? страшний переполох. Втiкачам без особливих зусиль удалося
перев'язати всiх нiмцiв i, зробивши необхiднi запаси пального, рушити далi.
Андрiй одразу ж став турбуватися про денну схованку. Вiн вважав, що шукати
?х поблизу вiд станцi? нiхто не стане (бо хто б же залишався тут, маючи
повнi баки бензину!), i тому звернув з автостради буквально за кiлька
кiлометрiв од свого "заправочного пункту". Якби не розвиднiлося, вiн би ще
спробував, звичайно, вiд'?хати звiдси за сотню кiлометрiв, але вже було
пiзно.
Ця нiч була для них зовсiм невдалою. До цього вони везли з собою
?диного свiдка сво?? втечi, i нiхто в цiлiй Нiмеччинi не знав, де вони.
Тепер з'явилися свiдки. Отой кривий селянин, солдат з машини, обслуга
станцi?. Ще до ранку звiстка про те, що на автострадi з'явилася дивна машина
з озбро?ними iноземцями, полине у всi кiнцi, i ?й назустрiч помчать сотнi
озбро?них до зубiв головорiзiв "захисних пiдроздiлiв". Загрозливе кiльце
небезпеки стискалося навколо них, як зашморг навколо ши? приреченого до
страти.
Вони сидiли в лiсi навколо невеличкого багаття з сухого хмизу й
обмiнювалися думками з приводу свого становища. Однi пропонували пробиватися
на пiвдень, в глухi гiрськi закутки Баварi?. ?ншi вважали за краще повернути
назад i, обдуривши нiмцiв, спробувати прорватися через Рейн у Францiю.
Францiя уявлялася ?м суцiльним партизанським табором. Ще iншi говорили, що
настав час розбитися на невеличкi групи i йти на схiд не разом, а поодинцi.
Антропов висунув план, яким хотiв перехитрувати найпередбачливiших
гестапiвцiв.
- Нам треба посидiти отут у лiсi днiв три або чотири, - сказав вiн, -
тодi знов вискакувати на автостраду й перти на Дрезден. Не стануть же вони
цiлий тиждень охороняти всi дороги!
- А коли стануть? - зауважив хтось.
- Не може такого бути, - впевнено вiдказав Антропов. - Для цього треба
бути набитими дурнями.
Пiсля довгих суперечок Сашкiв план був прийнятий. Почалося марудне
чекання. Як на зло зарядили дощi. Багаття розкладати не наважувались, бо
вдень могли побачити дим, а вночi - вогонь. Кiнчалися й продукти, яких i без
цього тривалого сидiння вистачило б дуже ненадовго. Спати доводилося пiд
машиною i пiд причепом на соснових гiлках, застелених плащ-палатками. Шофер
теж спав разом з усiма i мовчки зносив усi незручностi цi?? безглуздо? сво??
подорожi. Вчорашнi полоненi взяли в полон його, i вiн мусив коритися. Коли
за лiсами дотлiв четвертий день, Андрiй, порадившись з товаришами, наказав
шоферовi готуватися в дорогу. Ви?хали, щойно смеркло. Доволi швидко
дiсталися до автостради. ? одразу ж з кузова застукотiли в кабiнку. Андрiй
попросив шофера стишити хiд, але з кузова застукотiли ще дужче, а у вiкнi
кабiнки з'явилася голова Антропова;
- Натискуй, хлопцi, бо за нами, зда?ться, женуться якiсь гади!
- Давай! - гукнув водi?вi Андрiй. - Повну швидкiсть, а то капут!
Тi, що сидiли в кабiнцi, не могли бачити машин, якi гналися. Вiд цього
ще моторошнiше ставало на душi, й Андрiй пiдганяв i пiдганяв шофера.
Не знати ще було, що то за машини позаду. Може, просто подорожнi? А
коли це справдi погоня, то ще чи наважаться вони серед ночi наздогнати
машину, на якiй (вони це знають напевне) сидять озбро?нi люди.
- Як наша машина, витрима?? - спитав Андрiй водiя.
- О, машина перший клас! - жваво вiдгукнувся шофер, якого теж, мабуть,
не дуже влаштовувала зустрiч з сво?ми за таких обставин. Руськi його не
вбили i, напевне, не вб'ють, а от сво? обов'язково засадять у концтабiр,
коли взагалi не розстрiляють пiд гарячу руку. ? вiн теж думав зараз лише про
одне: втекти, якою завгодно цiною втекти вiд погонi.
Невiдомо, чим би скiнчилося це жахне змагання, якби раптом попереду на
автострадi не замаячiли новi машини. Вони стояли непорушно, перегороджуючи
бетоннi руча?, i, мабуть, були готовi прийняти на себе удар отi??
божевiльно? втiкачки, яка сполошила половину Нiмеччини.
- Давай убiк! - скомандував Андрiй. - Вправо! Там он якась дорога!
- То дорога на Ейзенах! - сказав шофер.
- Однаково!
Переслiдувачi не вiдставали вiд утiкачiв, але й не наздоганяли ?х.
Вони, мабуть, вважали, що в такому великому мiстi, як Ейзенах, тим не
вдасться сховатися, i не особливо поспiшали.
А нiч, як навмисне, не темнiшала, а свiтлiшала, крiзь хмари визирнув
срiбний окра?ць мiсяця i висiв на найвиднiшому мiсцi, немов прив'язаний.
Машина промчала передмiстям Ейзенаха. Вулицi були тихi й чистi, мов
свiжовимите дитяче личко. В такому мiстi не могли жити злi люди. Слово
"вбивство" зовсiм не пасувало до таких вуличок.
Далi шосе закружляло понад невеличким озером, що лежало пiд височенною
горою, вкритою м'якою шапкою лiсу. Андрiй вирiшив, що, мабуть, за озером
одразу ж почнеться мiсто, де ?х легко затримають на якiй-небудь тiснiй
вуличцi, i тому одважився на одчайдушний вчинок.
- Давай он туди в кущi, - крикнув вiн шоферовi. - ? скiльки зможеш -
уперед!
Тi, що гналися, спершу не збагнули, в чому рiч. Тодi одна з машин
по?хала далi, друга зупинилася з другого боку. Зупинилася й машина втiкачiв.
У темрявi вона в'?хала одним колесом у яму й мало не перекинулася.
- Все, - сказав шофер. - Кiнець,
- Спасибi, друже, - кинув йому Андрiй. - Бiжи на той бiк у лiс. Ми
затрима?мо погоню.
З машини й причепа вже стрибали на землю втiкачi.
- Одступа?мо органiзовано, - сказав Андрiй. - Я з кулеметом прикриваю
вiдхiд. Збира?мось на тiм боцi в лiсi.
Есесiвцi, скрадаючись серед темних кущiв, вже оточували те мiсце, де
застряла машина.
- Першими не стрiляти, - наказав Андрiй. - Хай вони починають. Ми до
кiнця повиннi витримати роль утiкачiв.
? щойно вiн це сказав, лiвобiч i правобiч м'яко вдарили двi автоматнi
черги. Андрiй пiдбiг до Антропова i схопився за кулемет.
- Давай, Сашко, вiдступай, - сказав вiн, - я ?х затримаю. Ну ж бо,
швидше.
- Зна?ш що? - лагiдно вiдповiв Антропов. - Одiйди й не впливай на мою
нервову систему. Веди хлопцiв у лiс.
- Я тобi наказую! - з присвистом прошепотiв Коваленко.
- Одiйди, молокосос! - визвiрився Сашко. - Тут лишаюсь я, зрозумiв? Я
покажу отим гадам, що таке повне щастя!
Вiя ще не стрiляв, зате есесiвцi навперебiй задиркотiли автоматами, i
кулi затьохкали в гiлках, мов солов'?.
- Андрiю, - покликав з темряви Банников. - Андрiю, дай менi руку!
Швидше дай менi руку!
Тако? туги Андрiй ще нiколи не чув у Павлуниному голосi. Вiн кинувся на
голос i наткнувся на друга, який уже лежав на землi.
- Павлуню! - покликав вiн i ще раз повторив: - Павлуню!..
Банников не вiдповiв, а може, його тужний голос забив рiзкий трiск
Сашкового кулемета, який нарештi вiдповiв па цьвохкання автоматiв. Андрiй
нахилився над Павлунею i спробував пiдвести його. Той хилився до землi, як
зiв'ялий. Тодi Коваленко присiв i обережно взяв друга на плечi. Пiдвестися з
такою ношею виявилося для нього важче, нiж вiн гадав, але вiн усе ж пiдвiвся
й зробив кiлька крокiв у тому напрямку, куди поволi, вiдстрiлюючись,
вiдходили його товаришi. Тодi йому пiд ноги пiдкотилося щось м'яке i важке,
вдарило пiд колiна, i Андрiй упав навзнак. Падаючи, вiн думав лише про те,
що Павлунi буде дуже боляче ударитися об землю, але вже нiчим не мiг
зарадити. Вiн не знав, що Павлуня вже мертвий i що йому тепер усе байдуже. ?
через те, що вiн не знав цього, есесiвцi нiяк не могли одiрвати Андрi?вих
рук од тiла Павлунi, хоч як били вони по цих руках i якими прокльонами
осипали юнака. Лаятися вголос вони не наважувалися, бо десь поблизу ще
бризкав вогнем кулемет Антропова i, пiдтримуючи його, раз по раз бахкали в
темрявi нiмецькi солдатськi гвинтiвки, що були в руках у втiкачiв.
Кiнчилося все тим, що Андрiя зв'язали якимсь мотуззям i понесли у
невiдомiсть, яка в цiй кра?нi мала одну-?дину назву: неволя й смерть.
Його несли довго, тодi везли в кузовi машини i скинули в якомусь
садочку, пiд деревом. Вiн сiв, обiпершись спиною об шорсткий стовбур, i
прислухався до голосiв ночi. Чи не принесуть вони йому звукiв стрiлянини
отам в лiсi над озером? Нiч мовчала. По боках бiля нього стовбичили темнi
постатi вартових, навпроти, за деревами, виднiвся великий будинок з мертвими
чотирикутниками вiкон. ? тиша, тиша, як на днi моря.
Але ось одне з вiкон отого похмурого будинку вiдчинилося, i в його
чорному отворi з'явилася нiжна бiла пляма. Хтось пiдiйшов до вiкна i дивився
в сад. Андрiй мiг би поклястися, що той "хтось" - жiнка або дiвчина. Бо у
чоловiкiв не бува?, не може бути таких нiжних облич.
Жiнка дивилася в сад i мовчала. Мовчали й тi, що були внизу, пiд
деревами. Мабуть, у цей сад не раз i не два привозили таких, як Андрiй, i
жiнка добре знала, що то за тiнi ховаються в пiтьмi серед чорних дерев.
Андрiй злякався, що жiнка зараз зачинить вiкно й знову схова?ться в
та?мничiй, недоступнiй для нього глибинi кiмнат.
"Якщо зараз зачинить, значить менi кiнець", - подумав вiн i став ждати,
до болю стиснувши щелепи, затамувавши в грудях вiддих. Його серце билося так
гучно, що його, зда?ться, можна було почути на вулицi, ? жiнка теж, мабуть,
почула той стукiт. Вона схилилася на пiдвiконнi, пiдперла обличчя бiлими
нiжними руками i несподiвано заспiвала тихим, глибоким голосом:
Ave, Maria, gratia plena,
Domirus tecum, benedicta tu.
Вона спiвала щось сумне-сумне, виразно вимовляючи латинськi слова, яких
Андрiй зовсiм не розумiв. Але невiдома, чужа для нього мелодiя була такою
близькою й привабливою, незрозумiлi олова звучали так заспокiйливо й мирно,
що всi його страхи одразу кудись зникли i тепер було тiльки бажання слухати
й слухати цей жiночий голос, що линув з темряви, неначе з неба.
In mulieribus it benedictus...
Одна з темних постатей обабiч Андрiя колихнулася, брязкнула автоматом,
i назустрiч заспокiйливим, ласкавим звукам полетiв роздратований чоловiчiй
голос:
- Ей там! Заткни пельку й зачини вiкно. Час не для молитов!
Вiкно схлипнуло, i Андрiй знову впав на дно моря.
Пара рижих битюгiв лiниво помаху? короткими хвостами. Довгий
вiз-платформа на товстих гумових колесах нечутно котиться за битюгами.
Круглощокий, ще зовсiм молоденький есесiвець час од часу смика? за вiжки,
пiдганяючи коней. Ще два есесiвцi середнiх рокiв сидять у кiпцi платформи,
не випускаючи з рук автоматiв. Посерединi, звiсивши ноги, розташувалося
чотири чоловiки в "генеральськiй" унiформi. Три есесiвцi везуть кудись
чотирьох "генералiв".
У "генералiв" чорнi штани з широкими жовтими лампасами, чорнi кiтелi з
жовтими нашивками на руках i жовтими поздовжнiми смугами на спинах, чорнi
шапочки-ярмулки з жовтим перехрестям зверху. Людей у такiй унiформi знають у
Нiмеччинi всi. Це -- "бомба-генерали", люди, якi розряджають радянськi й
союзницькi авiацiйнi бомби, що чомусь не вибухнули. Бомби не вибухають з
рiзних причин. То фугаска потрапля? в надто м'який грунт, i вибуховий
механiзм не спрацьову?. То в бомбi зiпсований зривач. ?нколи американцi
скидали бомби з годинниковим механiзмом, якi мали вибухати через кiлька
годин або навiть дiб. Часто бувало так, що "бомба-генерали", щойно почавши
поратися бiля сво?? чергово? "пацi?нтки", злiтали в повiтря, щоб уже нiколи
бiльше не повертатися на цю сповнену горя й страждань землю. Третина бомб
вибухала. "Бомба-генерали" гинули, як трава пiд косою. Фашисти на це не
зважали. У них не було часу на те, щоб ждати, вибухне чи не вибухне та або
iнша бомба. Вони не хотiли зривати бомб толом: адже ?х можна зарядити знову
й послати назад, з сво?ми лiтаками. Вони поспiшали виграти вiйну, хоч уже
давно зрозумiли, що вона безнадiйно програна. Як утопленик, вони хотiли
потягти за собою ще мiльйони людей, вiдiбрати в них життя.
"Бомба-генерали" належали до приречених.
З тих чотирьох, що сидiли на возi, один був зовсiм старий. Зморшки
залягли на його щоках, як степовi провалля. Велико? лисини не прикривала
навiть шапочка. Вузенький, як вiночок римських кесарiв, пружок сивого
волосся лежав на черепi, мов прилiплений. Тiльки лоб, високий, кулястий, мов
у поета Гете, i гордий красивий нiс робили це змертвiле обличчя привабливим.
По боках бiля старого сидiло два молодих чорнявих чоловiки. Один - блiдий,
аж свiтиться, з тонкими нервовими пальцями, з якоюсь несамовитiстю в
поглядi, другий - повногубий красень, з темними тiнями пiд великими, мов
сливи, очима, в хвацько збитiй набакир шапочцi, плечистий, спокiйний.
Четвертий був Андрiй Коваленко. В "генеральськiй" формi вiн видавався
тонким, як очеретина. Вiн схуд за цi днi ще бiльше, якось згорбився, в
правому куточку губ накреслилася сувора складка. Як i всiх iнших, його лише
вчора привезли в барак, що був неподалiк од мiста Марбурга, звелiли
переодягтися в форму "бомба-генерала". ? от тепер везуть навiщось у мiсто, в
те саме мiсто, де колись росiйський студент Ломоносов слухав лекцi?
нiмецького вченого Христiана Вольфа. ?х, ясна рiч, везуть не в Марбурзький
унiверситет i не на екскурсiю в отой старовинний замок, що височi? над
мiстом, сiрий i похмурий, як середньовiччя.
Так, ?х везли на окра?ну мiста, туди, де переплiталися сотнi сталевих
шляхiв, на залiзничну станцiю. Вночi на станцiю налетiли англiйськi лiтаки й
розбомбили ешелон, який стояв навпроти вокзалу. Ешелон був з мармеладом, i
тепер цим мармеладом було забризкано все навкруги i здавалося, що то - кров.
Вокзал здiймав до неба уламки сво?х стiн. Вагоннi вiсi з колесами
валялися за сотню метрiв од рейок, а вагони лежали на землi, без колiс, з
потрощеними ребрами сво?х стiнок. На станцiю вже пригнали кiлька груп
вiйськовополонених полякiв та iталiйцiв, яких Гiтлер карав за зраду маршала
Бадольо, але "бомба-генералiв" повели далi, до в'?зних стрiлок. Там, бiля
диспетчерсько? будки, вони побачили в землi невеличкий отвiр, за сотню
метрiв од якого стирчала табличка з загрозливим написом: "Обережно!
Небезпечно для життя!"
- Тут, - сказав один з лiтнiх есесiвцiв, тицькаючи пальцем в напрямку
таблички. - Працювати!
"Генерали" мовчали. Жоден з них не мав нiякого уявлення про свою
роботу, жоден з них не знав навiть, яко? нацiональностi його товаришi по
нещастю.
Першим заговорив сивий. Вiн, мабуть, був нiмець, бо його нiмецька мова,
якою вiн звернувся до есесiвця, звучала бездоганно.
- Що саме нам треба робити? - спитав вiн.
- Витягти бомбу, - вiдповiв есесiвець.
- Як саме ?? витягати? Ви повиннi показати нам.
- Показати? Ха! - засмiявся есесiвець, - та ми до не? ближче як за
триста метрiв i не пiдiйдем. От вам щуп, лопати, ключ для вигвинчування
зривача, вiрьовки. Знаходьте бомбу, розкопуйте ??, вигвинчуйте зривач i
тягнiть на поверхню. Зрозумiло?
- Менi зрозумiло, а мо?м товаришам - не знаю.
- Ну от. Призначаю тебе старшим - i марш!
Есесiвець одвернувся й запалив сигарету. Його товариш поторсав носком
чобота щуп - довжелезний сталевий прут, пiдморгнув Андрi?вi й лагiдно, майже
ласкаво сказав:
- Пiшли! Працювать! ? швидко, а то я...
Обличчя в нього раптом скривилося, вiн замахнувся автоматом. Вартовi
були як вартовi. Нi гiршi, нi кращi од тих, яких Андрi?вi вже доводилося
бачити. Та зрештою йому тепер усе було байдуже. Вiн узяв щуп i поволiк його
до тi?? зловiсно? дiрки мiж шпалами.
Коли всi зiбралися коло отвору, старий сказав:
- Тепер давайте познайомимося. Почнемо з мене. Хоч як це сумно, але я -
нiмець. Звуть мене Ервiн. Прiзвище - Гронеманн. В ув'язненнi - з тридцять
третього року. Комунiст.
- Виходить, нам пощастило, що ми зустрiлися з чесним нiмцем, - весело
промовив чорнявий красень. - Що стосу?ться мене, то я - француз. Поль Сампiк
з Ам'?на. До ваших послуг, як кажуть англiйцi. Був у полонi. Втiк. Воював у
макi [французькi партизани, бiйцi опору -- ред.]. Знову попався.
- Я серб, - виступив наперед блiдолиций. - Бранко, Художник. З армi?
генерала Тiто.
Андрiй назвав себе. Всi вони говорили по-нiмецьки, хто як умiв.
- Колись нiмцi вiдзначалися гостро розвиненим почуттям справедливостi,
- знову почав Ервiн. - Останнiм часом свiт мав змогу переконатися в зовсiм
протилежному, але хай справедливiсть пану? хоча б у нашому маленькому,
такому навдивовижу iнтернацiональному товариствi. Я пропоную найнебезпечнiшi
операцi? проводити по черзi, щоб не наражати на небезпеку одразу всiх
чотирьох. Наприклад, я беру оцей щуп i буду шукати бомбу в землi. Ви в цей
час повиннi одiйти од мене якомога далi.
- А чому саме ти? - поцiкавився француз Поль.
- Ну, хоча б тому, що це моя iдея, - всмiхнувся Ервiн.
- Домовились, - кивнув на знак згоди француз. - Далi?
- Далi ми всi разом розкопу?мо бомбу, бо це надто важка робота для
одного, та й отi, - вiн кивнув у бiк есесiвцiв, - не дозволять нам гуляти.
Зривач буде вигвинчувати хтось один.
- Я, - сказав Андрiй.
- О, ти ще маленький! - вiдсторонив його сво?м широким плечем Поль.
- Ми всi тут однаковi, - суворо промовив Андрiй. - Я вигвинчуватиму
зривач у цiй бомбi.
- Боже, якi всi нервовi, - розвiв руками француз. - Що ж тодi робитиму
я, Поль Сампiк, дитя бiдних батькiв iз Ам'?на?
- На вашу долю припаде iнша бомба, - заспоко?в його Ервiн.
- Коли так, то я заперечень не маю. От тiльки як наш друг Бранко?
- Менi однаково, - вiдповiв серб.
Бомба, проскочивши помiж шпалами, пiшла в землю не прямо, а якимись
зигзагами, навскоси, так що Ервiн насилу знайшов ?? збоку вiд лiнi?, на
досить значнiй глибинi. Поплювавши на руки, вони почали копати. Земля була
волога, змiшана з жужелицею з паровозних топок, i лопати нiяк не лiзли в
не?.
- Набридне нашiй старушенцi? слухати оте шкрябання - i як трахне вона!
- задумливо промовив Поль.
- А ти бо?шся смертi? - подивився на нього серб.
- Я шкодую.
- За чим?
- Шкодую, що ми залишимо цей свiт таким же дурним i злим, яким застали
його пiд час свого народження.
- О, пiсля цi?? вiйни свiт набагато полiпшиться, - запевнив француза
Ервiн.
- Тодi я навiть на тiм свiтi вип'ю чарочку коньяку за його здоров'я! -
пожартував Поль.
- Мiж iншим, я одразу здогадався, що ти француз, - сказав йому Бранко.
- Як ти мiг догадатися? - здивувався Поль.
- По очах. Тiльки у французiв такi очi. А про Ервiна я подумав, що вiн
нiмець.
- Чому саме нiмець? - мляво поцiкавився Гронеманн.
- Ти схожий на нiмецького художника Лукаса Кранаха, тiльки без вусiв i
бороди i без його шевелюри.
- Ого! - вигукнув Поль. - Тобi личило б бути кримiналiстом. У тебе
прекрасно працю? уява.
- Ми, художники, вмi?мо "роздягати" людське обличчя.
- Що стосу?ться мене, то я вмiю роздягати лише жiнок, - засмiявся Поль.
- Ти намага?шся бути схожим на того француза, який увiйшов у прислiв'я,
- зауважив Ервiн.
- Просто хочу бути самим собою, - знизав плечима Сампiк, - Якийсь
англiйський лорд сказав, що вiн усе життя боровся з собою, щоб стати
порядного людиною. Я не бачу сенсу в такiй боротьбi. Краще справдi бути
порядним, нiж корчити з себе порядного. Що ти скажеш на це, Андре?
- Я ще малий для таких розмов, - всмiхнувся Андрiй,
- О, я переконаний, що ти мудрий, як Мафуса?л, - вигукнув Поль. - У
вiсiмнадцять рокiв потрапити в "бомба-генерали" - це не кожен зумi?.
- Менi двадцять, - поправив його Андрiй.
- Двадцять - це теж дуже небагато, якщо згадати, що менi тридцять, а
нашому дорогому Ервiновi вже, мабуть, за п'ятдесят.
- В "бомба-генерали" потрапляють i кримiнальнi злочинцi, - сказав
Андрiй.
- Ну серед нас то вже напевне нема? кримiнальних злочинцiв, - впевнено
промовив Сампiк. - Адже ж правда?
Всi мовчали. Та й що було казати? Коли знали, що Бранко не тiльки
художник, як вiн себе одрекомендував, а й партизан; що Ервiн сидiв
одинадцять рокiв у концтаборi зовсiм не за колiр сво?х очей, а за сво?
переконання; що Поль, попри його бахвальство, не думав у цю вiйну нi про
легкi успiхи в жiнок, нi про тимчасовi знайомства, а втiкав з полону, щоб
при?днатися до макi; що Андрiй, як i тисячi iнших радянських полонених,
утiкав, утiкав i ще раз утiкав з неволi, аж поки опинився серед смертникiв у
чорно-жовтiй унiформi.
До вечора вони були вже по колiна в землi. Вони увiходили в землю
повiльно, але невпинно. Голоднi, байдужi до сво?? роботи, вони не поспiшали,
хоч як погрожували ?м здалеку есесiвцi. Витягнуть цю бомбу - буде iнша. Куди
ж поспiшати?
Розмови мiж ними поволi затихли. Перше знайомство вiдбулося, вони
взнали найнеобхiднiше, що треба було знати одному про одного. Тепер краще
було мовчки длубатися в землi i думати, думати. До того ж слова, сам процес
мовлення вимагали затрати енергi?, а ?? й так уже залишилося небагато в
?хнiх знесилених, зголоднiлих тiлах.
На третiй день ?хньо? роботи посеред кругло? ями показався стабiлiзатор
бомби. Тро? вилiзли на поверхню, Андрiй лишився внизу. Йому подали ключ,
великий i важкий, як рогач, i вiн пiдступився до чорного хвоста металево?
сигари. Зривач був загвинчений мiж крильцями стабiлiзатора, круглий, мов
сковорода. Кiнчиками рогача-ключа треба було зачепити за ледь помiтнi ви?мки
в цiй сковородi i вихопити ?? з сталевого тiла, в якому дрiмало пiвтонни
вибухiвки. Ключ клацнув об стабiлiзатор i полетiв на дно ями. Зривач
тримався в сво?му гнiздi мiцно, дуже мiцно. Андрiй ще раз спробував
повернути його, але ключ знову зiрвався i знову дзенькнув об бомбу.
- Брже! Брже! Брже! [швидше! (сербське) -- ред.] - нервово закричав
згори Бранко.
- Не хвилюйся, Андре, спокiйно, - порадив Ервiн.
А Коваленко обливався потом над клятим зривачем i не мiг навiть зрушити
його з мiсця.
Поль першим зрозумiв, у чому справа. Адже вiн бачив, якi худi руки в
цього руського юнака. ? мовчки, нiчого нiкому не кажучи, вiн пiдбiг до ями й
стрибнув до Андрiя.
- Ти чого? - здивувався Коваленко.
- Допоможу тобi, - сказав Поль. - Тут треба добрячо? сили, а я, бачиш,
займався до вiйни штангою. Отак - раз, два! Раз, два!
Вiн показав руками, як пiдiймав колись штангу, i засмiявся.
- Дай-но ключ.
Вибуховий механiзм не вiддавсь i йому.
- Берiмось удвох, - сказав Сампiк. - Раз, два!
Ключ пiд ?хнiм натиском легко подався вперед, i вони обидва попадали на
землю. Попадали i так лежали, боячись поворухнутись, ждучи, що ось зараз
щось клацне всерединi бомби - i буде кiнець усьому. Але бомба стояла
непорушна, мовчазна, байдужа, ?м пощастило. Мабуть, зривач у нiй був
зiпсований.
Вони вигвинтили механiзм i передали його нагору, прив'язавши до кiнця
вiрьовки. Тодi ще цiлий день обкопували бомбу, щоб звiльнити ?? вiд цупких
обiймiв землi, i лише пiсля того витягли ?? на поверхню з допомогою цiло?
команди полякiв.
- Ми можемо втiшатися самими собою бiля цi?? бомби, як кажуть англiйцi,
- засмiявся Поль.
- Чому ти весь час згаду?ш англiйцiв? - поцiкавився Андрiй. - Чи ти ?х
так любиш? Чи, може, жив у Англi??
- Я був пiд Дюнкерком, - сказав француз, - ? я бачив, як англiйськi
транспорти везли на туманний Альбiон сво?х бравих солдатiв. Вони втiкали,
залишивши нас, сво?х союзникiв, битися з танками Гудерiана. Вони стояли на
палубах транспортiв i милувалися чудовим видовиськом, яке вiдбувалося на
землi. Танки йшли на нас звiдусiль. Ми стрiляли в них з гвинтiвок. Вони били
по нас з гармат. Англiйцi втекли за свiй Ла-Манш. Нас посадили за колючий
дрiт. З того часу я й полюбив англiйцiв.
- Я теж колись бився з танками Гудерiана, - сказав Андрiй, - Бився
разом з товаришами, не думаючи нi про чию допомогу.
- А я не мiг не думати, - гаряче промовив француз, - Бо вони ж
союзники! Хiба союзниками стають лише для того, щоб пити французькi вина?
- Тепер нам нi на кого сподiватися, - зауважив Андрiй, - треба дбати
про визволення самим. Нiякi союзники нам не допоможуть.
- Ти гада?ш, що ми можемо втекти звiдси? - не повiрив Поль.
- Я переконаний у цьому.
- Ми використа?мо для цього першу ж нагоду, - втрутився в ?хню розмову
Бранко.
- А я хоч i старий, але не вiдстану од вас, - сказав Ервiн.
- Боже милий, - зiтхнув француз, - Що б я зараз оддав за мiсяць, за
тиждень, за один день свободи!
Тi?? ночi на Марбург знову налетiли англiйськi лiтаки. Кiлька годин
гримiли на станцi? й у Сусiднiх од не? кварталах мiста вибухи бомб, палало
небо, здригалася земля. Вранцi есесiвцi заявили, що сьогоднi полоненим
доведеться працювати у великому будинку, в який влучила важка бомба. Бомба
пройшла крiзь шiсть поверхiв будинку i застряла десь у пiдвалi. Поки вони не
знешкодять ??, в будинок не зможе повернутися жоден мешканець, отже,
працювати треба швидко, без зволiкання.
Вiз зупинився в одному з уцiлiлих кварталiв, есесiвцi провели сво?х
бранцiв вузькими звивистими вуличками, тодi невеличким сквериком, з
розчахнутими деревами, i вказали на високий будинок, що стояв на
протилежному боцi широко? вулицi.
- Он там. ? не валандатись довго.
Есесiвцi стали в рiзних мiсцях, так щоб не спускати очей з будинку, але
й не наближаючись до нього, а "бомба-генерали" пiшли до центрального
пiд'?зду. Тро? з них вже кiлька рокiв були в Нiмеччинi, але ще жодного разу
не ступали в нiмецький будинок. Четвертий був нiмець, але вiн теж одинадцять
рокiв знав тiльки дерев'янi бараки, нари або ящики-дiжка i колючий дрiт.
Важкi рiзьбленi дверi з великою бронзовою ручкою грюкнули за ними, вони
ступили на кам'янi сходи.
? от вони самi на весь будинок, на всi його шiсть поверхiв. Десь у
пiдвалi, зарившись глибоко в землю, лежить кругла й товста, мов вiдгодована
свиня, бомба, яка може от-от вибухнути, лежить ?хня загроза, ?хня доля,
?хнiй ворог. Але що один ворог поряд з тисячами ворогiв, що оточують цей
будинок, який тимчасово потрапив у руки чотирьох побратимiв-смертникiв! ?
тому Поль, щойно вони лишилися самi, мрiйливо пустив очi пiд лоб i
промуркотiв, вдаючи з себе маминого синочка:
- Передовсiм ми повиннi добре поснiдати. ? обов'язково з випивкою.
Всi були такi голоднi, що нi в кого не вистачило мужностi й сили
заперечувати проти тако? спокусливо? пропозицi?.
- Тодi, - захоплюючись, вiв далi Поль, - тепла ванна, чиста бiлизна i
спати, спати, спати аж до вечора.
- А коли нас застукають вартовi? - висловив побоювання Ервiн.
- Швидше в цьому будинку з'явиться маршал Петен, нiж нашi хоробрi
есесiвцi - засмiявся Поль. - Ну, я пiшов на розшуки снiданку й вина.
- Стривай, - зупинив його Андрiй. - Треба домовитися.
- Про що ж домовлятися? - розвiв руками Поль i виразно подивився на
Бранко, сподiваючись на його пiдтримку.
Але серб мовчав.
- Ага, розумiю! - ляснув себе по стегнах француз. - Нашi брати слов'яни
вже утворили свiй альянс i виробили спiльну програму дiй, яку зараз
запропонують неорганiзованiй масi в особi француза Сампiка й нiмця
Гронеманна.
- Не плети дурниць, Поль, - буркнув Бранко. - Хiба ми не домовлялися
втекти, як тiльки трапиться нагода?
- Де ж ця нагода? - здивувався Поль i навiть озирнувся навкруги, так
нiби нагода була якоюсь зримою рiччю i ?? можна було побачити.
- Тут, - твердо сказав Андрiй. - В цьому будинку.
- Ну, ну, - пробурмотiв француз, - не думайте, що я противник свободи й
iнших прекрасних речей. Але не станете ж ви заперечувати проти снiданку?
- Нi, - сказав Бранко,
- ? проти ванни й чисто? бiлизни.
- А чи не буде це мародерством? - обережно запитав Ервiн. - Закони
вiйни безжальнi...
- О милий Ервiн, - поляскав його по плечу Поль, - коли банда
Штюльпнагеля грабувала Францiю, вона не задумувалася над такими високими
моральними категорiями, як чеснiсть i добропоряднiсть. Я ж хочу взяти в
Нiмеччинi всього-на-всього одну пару чисто? бiлизни. ? хай буде тому
соромно, хто подума? щось погане, як кажуть англiйцi. Чи не так, Андре?
- Мабуть, треба перемiнити не тiльки бiлизну, але й верхнiй одяг, якщо
вдасться тут знайти щось пiдходяще, - сказав Андрiй. - Бо втiкати в наших
"генеральських" мундирах - це безглуздя.
- Ти великий практик, Андре! - вигукнув Поль. - Це говорю я, Поль
Сампiк, практицизм якого не сяга? далi склянки вина й м'яко? перини. Отже,
вперед, вперед, до бою i звитяги, сини свобод, анфан де ля патрi! [сини
вiтчизни (франц.) -- ред.]
Йому не вистачало нiмецьких слiв, i тому вiн закiнчив фразу сво?ю
рiдною мовою.
Обов'язки вони подiлили так. Ервiн мав стежити за вартовими й в разi
небезпеки подавати сигнали друзям. Поль лаштував снiданок. Андрiй i Бранко
повиннi були знайти в будинку необхiдний для всiх чотирьох цивiльний одяг,
який замiнив би ?м чорнi мундири з жовтими лампасами.
Снiданок був готовий за пiвгодини. Поль вирiзав з бiлого хлiба два
десятки овальних грiнок, змочив ?х у сумiшi молока й я?ць, пiдсмажив на
маргаринi, тодi наклав на грiнки заздалегiдь збитi я?чнi бiлки, густо
посипав ?х натертим сиром, проробив у бiлках заглиблення й поклав туди по
сирому жовтку, посолив i поставив у духовку. Коли жовтки добре запеклися,
Поль полив усе це розтопленим маргарином {вiн страшенно шкодував, що в його
розпорядженнi нема? коров'ячого масла, але де ж його можна було знайти в
Нiмеччинi!), притрусив зверху дрiбно накришеною петрушкою i кропом i понiс
на стiл. Величезна сковорода шкварчала, булькала, сичала i навiть немовби
зiтхала, розповсюджуючи довкола себе такi запаморочливi запахи, що голова
йшла обертом.
- Китайський аромат! Фiрмене блюдо: "Я?чня "бомба-генерал"! - вигукнув
весело Поль i опустив на стiл великий бiлий кофейник. Через хвилину до
запахiв я?чнi примiшався тонкий аромат мiцного чорного кофе. Вина в будинку
не було. У всякому разi, Поль його не знайшов.
- Прошу за стiл, панове! - жеманно уклонився француз, i всi, навiть
Ервiн, без зайвих нагадувань взялися за стiльцi. З вiкна кухнi, де вони
збиралися трапезувати, було добре видно вартових, що прогулювалися на
протилежному боцi вулицi, тому вони не боялися бути застуканими зненацька.
Роки, довгi роки вони не бачили людсько? ?жi, не сидiли за столом, накритим
чистою, бiлою скатертиною, не держали в руках тонко? фарфорово? чашки,
тепло? вiд налито? в не? пахучо? рiдини. Нiхто з них не пам'ятав, коли сидiв
вiн отак у свiтлiй, бiлостiннiй кiмнатi, насолоджуючись затишком, смакуючи
наперед прекрасним снiданком, вiдчуваючи теплоту ванни i свiжiсть чистого
одягу. Пiсля багатьох десяткiв мiсяцiв поневiрянь, голоду, смертельних
небезпек вони збиралися порозкошувати одну-?дину годину, щоб знову з головою
пiрнути в свiт небезпек, убивств, туди, де на них будуть полювати, мов на
диких звiрiв, де за ними будуть слiдкувати тисячi очей, де на них чигатимуть
тисячi вбивць. То невже ж ?м не дадуть спокiйно провести цю годину,
одну-?дину спокiйну годину за всю вiйну?
- Дорогi мо? товаришi, - пiднесено сказав Поль, - Даруйте менi, але я
неодмiнно повинен виголосити промову перед нашим скромним снiданком. Справа
в тому...
? тi?? ж само? митi надворi завила сирена. Вона не була для них чимось
несподiваним: тепер тривога в Нiмеччинi вважалася так само звичним явищем,
як вiтер або дощ. ? все ж вони трохи розгубилися.
Поль зупинився, не докiнчивши фрази. Ервiн кинувся до вiкна. Бранко
прошепотiв щось сердите. Андрiй вiдсмикнув руку, яку було простягнув до
сковороди, так нiби там була не я?чня, а гримуча змiя, i лице в нього стало
бiле, як глина.
Чого ти злякався, Коваленку? Хiба ти вперше чу?ш цей залiзний голос?
Хiба не заставав вiн тебе зненацька посеред бiлого дня, хiба не будив серед
темно? ночi, вiдбираючи в тебе короткi години перепочинку, примушуючи бiгти
в сховище? Хiба ще й досi не звик ти до нього, як звик до вiчних туманiв i
дощiв, що висять над нiмецькою землею, до колючого дроту, який, зда?ться,
лiта? тут навiть у повiтрi, як лiтають у тебе на Вкра?нi бiлi нитки бабиного
лiта, до лайок i побо?в тво?х вартових?
Нi, Андрiй злякався не виття сирени, вiн не боявся навiть того, що на
Марбург от-от можуть налетiти американськi лiтаки й засипати мiсто бомбами,
вiн не думав про можливу смерть, яка могла впасти згори, як снiг на голову,
- вiн жахнувся вiд думки, що може зiрватися ?хня втеча. Адже пiсля оцих
довгих гудкiв попередньо? тривоги щохвилини можна ждати iнших, коротких,
знервованих, полохливих, коли зда?ться, нiби сирени захлинаються, i коли
кожен зна?, що тепер треба бiгти в бункер. Вони не пiдуть сьогоднi в
бомбосховище - хай хоч як галасують вартовi надворi. Але треба ж бути
готовими до того, щоб зникнути з будинку, щойно спорожнiють вулицi. А вони й
досi не переодягнулися!
- Забираймо одяг i в пiдвал! - коротко кинув Андрiй, вибiгаючи з
кiмнати. Бранко мовчки пiшов за ним. Ервiн ще спостерiгав за вартовими, один
з яких став переходити вулицю, обережно наближаючись до будинку. Поль
востанн? обвiв поглядом кухню, важко зiтхнув, тодi рiшуче махнув рукою й
взяв сковороду.
- Поснiда?мо бiля нашо? бомбесi, - сказав вiн, - Я волiю вiдпливати в
гавань ?сусову з набитим шлунком. Хай не думають апостоли, що до них
з'явився якийсь голодранець!
Андрiй повернувся до кухнi.
- Ви ще тут? - запитав вiн якось надто спокiйно й попросив Ервiна: -
Вийди, будь ласка, до вартових i скажи ?м, що ми не пiдемо в бункер, бо в
нас дуже багато роботи. Бомба зарилася пiд фундамент i вирвати ??
надзвичайно важко.
- ? передай ?м привiт од мене, - жартома додав Поль.
- Ну, ходiмо, - втомлено промовив Андрiй. Вiй ще був блiдий.
Вартовий не захотiв i слухати Ервiна.
- Що-о? - заревiв вiн. - Ви не пiдете до бункера? Накажете й нам стояти
отут?
- Можете спуститися до нас у пiдвал, - спокiйно сказав Ервiн, добре
знаючи, що вiн у даному випадку нiчим не риску?.
- Ти що, пiдiйма?ш мене на глум, комунiстична наволоч! - схопився за
автомат есесiвець, але уривчастi гудки сирен дали знати про наближення
ворожих лiтакiв, i солдат замовк i став дивитися на небо. Однак дивитися
йому треба було не на небо, а на сусiднiй будинок, бо саме з-за нього
несподiвано вивернулися три американських штурмовики i часто задиркали з
сво?х крупнокалiберних кулеметiв. Кулi заторохкотiли по вулицi, мов град по
бляшаному даху.
- Прокляття! - гукнув есесiвець i притьмом кинувся в той бiк, де було
сховище.
Ервiн спустився до товаришiв. Вони переодягалися, кваплячись,
прислухаючись до того, що дiялося в мiстi. Поль встигав натягати на себе
сiрi, випрасуванi штани i водночас запихати в рот я?чню. Бранко в
темно-синьому костюмi, з сво?м блiдим худорлявим обличчям, облямованим
чорною красивою борiдкою, тепер особливо був схожий на художника. Андрi?вi
дiстався чорний, лискучий костюм, i вiн уже був зовсiм одягнений, але
виявилося, що Коваленко не вмi? зав'язати галстука,
- Ай-ай, - спiвчутливо похитав головою Поль. - Як же це так, наш
хоробрий юначе?
Для Ервiна залишився коричневий костюм. Побачивши, як вiн завагався,
мабуть, не маючи особливого бажання одягати себе в цей не зовсiм при?мний
колiр, Поль засмiявся:
- Джентльмени не носять коричневого, як кажуть англiйцi. Але в
Нiмеччинi це найлояльнiншй колiр. Тож одягай, дорогий Ервiн, i хай тво?
спiввiтчизники при зустрiчi мають тебе за якогось гауляйтера.
- Шкода, що ми не ма?мо часу поголитися, - тернув себе по щоцi Андрiй.
- Нiчого, - заспоко?в його Поль. - Ми вiзьмемо в руки плащi i будемо
схожi на мандрiвникiв.
- В Нiмеччинi зараз, зда?ться, не дуже-то полюбляють мандрiвникiв, -
сказав Бранко. Всi ж ви читали на станцiях лозунг доктора Геббельса?
- Редер мюссен роллен фюр ден зiг, уннотiге райзен ферл?нген ден крiг
[колеса мусять крутитися для перемоги, непотрiбнi по?здки затягують вiйну
(нiм.) -- ред.] - одним подихом випалив Поль. - Чорт з ним, з Геббельсом i з
його колесами! Пропоную докiнчити оцю сковороду з виробами мого кулiнарного
мистецтва i алонз, анфан! [вперед, дiти (фр.) -- ред.]
Надворi бомби вже шматували небо i землю, i тугi хвилi повiтря бились
об стiни будинкiв i об мiцну брукiвку вузьких вулиць.
- Пора, - промовив Андрiй i першим ступив на сходи, що вели наверх.
Товаришi пiшли за ним.
Визирнувши з дверей i переконавшись, що вулиця порожня, Андрiй
вислизнув з будинку. Коли вiн уже йшов по тротуару, до нього при?дналися
друзi.
- Ми йдемо не попрощавшись, як роблять англiйцi, - востанн? пожартував
Поль.
Тепер треба було мовчати i йти, йти, йти, щоб якомога швидше лишити
позад себе це мiсто, сховатися з зелених сутiнках лiсу, що був по той бiк
залiзнично? колi?. Бомби рвались якраз там, куди прямували втiкачi, але це
було навiть краще. Бо де бомби, там завжди пустиня.
? жоден з них не повiрив сам собi, коли з провулка, якраз звiдти, де
хвилину тому вирувала мiшанина металу, полум'я й землi, вийшов полiцай. Вiн
був миршавий, старий i кривий на одну ногу. Вiн тяг свою ногу, як тягне
побитий собака хвоста. Вiн був один проти чотирьох, але обминути його не
було нiяко? змоги.
Полiцай мав за сво?ми плечима добрих шiсть десяткiв рокiв життя, i цi
роки дали йому досвiдченiсть. Вiн уникнув тотально? мобiлiзацi? й не гнив
десь у чужiй землi лише завдяки сво?й кривiй нозi, але вiн знав, що фюрер
може покликати його на фронт навiть з такою ногою, i тому важко було знайти
ще одного такого ретельного служаку, як цей полiцай. Вiн сподiвався, що коли
до криво? ноги додати ще заслуги по службi - то це вже дасть йому цiлковиту
гарантiю уникнути фронту.
? от тепер, при зустрiчi з чотирма незнайомими молодими чоловiками, якi
прогулювалися по мiсту пiд час бомбардування так, нiби це було великодн?
свято, досвiдченiсть пiдказувала старому полiца?вi, що тут не все гаразд, а
службистська запопадливiсть примусила його заступити дорогу втiкачам i грубо
запитати:
- Во коммст ду гер? [Куди йдеш? (нiм.) -- ред.]
Полiцай звертався до Андрiя, який стояв найближче до нього, але
Коваленко мовчав. Досить йому було розтулити рота, щоб полiцай зрозумiв, що
перед ним - iноземець.
- Во крiгст ду мантель? [Де взяв плащ? (нiм.) -- ред.] - допитувався
полiцай, щупаючи пучкою новiсiнький макiнтош, який висiв у Андрiя на
зiгнутiй в лiктi руцi, i пiдозрiло оглядаючи неголенi обличчя зустрiчних.
- Якого чорта сiпа?ш? - виступив наперед Ервiн. - Ми ?демо з фронту у
вiдпустку. Зiйшли з по?зда прогулятися.
- Документи? - простягнув руку полiцай.
- Всякiй тиловiй сволотi ще документи будемо показувати! - презирливо
кинув Ервiн i звернувся до товаришiв: - Ходiмо, панове.
Обминувши полiцая, неначе то був телеграфний стовп, утiкачi спокiйно
пiшли далi.
- Стiй! - гукнув навздогiн полiцай. - Стiй, кажу! Але вони добре знали,
що зупинятися тепер уже не можна. Знали вони й те, що не можна пришвидшувати
ходу, а надто - бiгти. ? йшли повiльно, спокiйно, переборюючи бажання
озирнутися, стримуючи нервовий дрож, який поволi обгортав усе тiло.
Вулиця була довга, як ?хн? мученицьке життя. А життя для них тут могло
стати коротким, як пiстолетний пострiл. ? той пострiл загримiв ззаду i, мов
цвяхом, прибив серба Бранко до бруку. Ервiн кинувся до вбитого.
- Куди ти, Ервiн? - гукнув йому Андрiй i зупинився. Француз Поль
вилаявся, схопився руками за голову i кинувся бiгти. Вiн надто любив життя,
щоб спокiйно ждати смертi. Андрiй озирнувся. Ервiн намагався пiдняти голову
Бранко, а вона вислизала з його рук i падала й падала на землю, б'ючись об
безжально твердi каменi бруку. Поруч з кривим полiца?м уже стояв один з
?хнiх охоронцiв, той самий, який хотiв погнати ?х у бункер, i наставляв на
втiкачiв чорного автомата.
"Знову не вдалося", - подумав Коваленко, i то? само? митi його щось
ударило в груди пiд саме серце, раз i вдруге ударило, i вже не було в нього
нi грудей, нi серця, а тiльки щось липке й пекуче, мов полум'я. ? вiн зiв'яв
вiд цього полум'я, нiби тонка стеблина молодого хмелю, i тихо, повiльно
опустився на холодне камiння.
Ой хмелю, мiй хмелю, хмелю молоденький!..
З лiвого боку була стiна. Сiра, грубо оштукатурена цегляна стiна, од
яко? вiяло холодом i безнадi?ю. Над головою нависав дерев'яний чотирикутний,
вузький, мов труна, ящик. В такому самому ящику лежав i Андрiй. Коваленка не
вбили: вiн знову потрапив до табору.
Глянути правобiч Андрiй не мiг: заважав бiль у грудях. Вiн вiдчув цей
бiль i сво? рани, щойно опритомнiв. Одна рана була в правому боцi бiля тi??,
ще фронтово?. Вона була така велика, що вiд не? в Андрi?вих грудях утворився
якийсь шалений протяг, i Коваленко нiяк не мiг надихатися: повiтря пролiтало
крiзь нього, неначе крiзь широку трубу. Андрiй дихав часто-часто, до гiркоти
в ротi, але повiтря провалювалося в якусь безвiсть, а на сво? мiсце
присилало кров, гiрко-солону, темну, i ця кров збивалася в клубок в
Андрi?вiм ротi i душила-душила юнака, немов нечиста сила з страшно? дитячо?
казки.
Друга рана примостилася пiд самим серцем. Серце било просто в рану
сво?м невтомним молоточком, викликаючи нестерпний, непогамовний бiль у
всьому тiлi. Та й самому серцю було боляче, i тому воно било в рану рiдше й
рiдше, кволiше й кволiше. Серце вмирало. Вмирав i Андрiй. Йому було страшно
вмирати на самотi, через те вiн весь час намагався повернути голову, щоб
глянути праворуч, де мали бути люди. Вiн проклинав оцю холодну, вкриту
сiрими патьоками цементну стiну, на яку вимушений був дивитися тодi, як йому
так хотiлося побачити, востанн? побачити когось iз рiдних, дорогих серцю
людей.
? Андрi?вi все-таки вдалося повернутися. Бiль закричав у його тiлi
тисячами пронизливих голосiв, але Коваленко вже лежав на спинi i дивився
праворуч, туди, де стояли ряди двоповерхових дерев'яних ящикiв, у кожному з
яких лежала хворi, пораненi i, можливо, вмираючi в'язнi.
Андрi?вим сусiдом був чоловiк з бiлим, м'яким, як мичка, волоссям i з
дужими м'язистими грудьми. Груди цi, на яких не сходилася нiмецька
трикотажна сорочка, здiймалися над ящиком круглим бугром i вражали не так
сво?м розмiром, як кольором. Вони були синi-синi, аж чорнi. ? обличчя в
бiловолосого теж було все в синцях, при поглядi на якi Андрiй навiть
застогнав.
Вiд цього стогону сусiд розплющив очi, теж синi, мов квiтучий льон,
глянув на Андрiя i спитав по-польськи:
- Поранений, товаришу? Болить?
- А ти? - пошепки запитав Андрiй. - Я здоровий. Менi нiчого.
- Чого ж ти такий?
- Який?
- Синiй.
- Били.
- За вiщо?
- Втiкав.
- Багато разiв?
- Сiм.
- Ти молодець.
- Тепер уже не втечу бiльше.
- Злякався?
- ?жи Фурчак нiчого не бо?ться.
- То в чому ж справа?
- Завтра менi зроблять укол.
- Укол?
- Так. А тодi до крематорiю.
- Хто тобi сказав?
- Лiкар.
- Звiдки тут лiкар?
- Ми ж у лазаретi.
- А не в таборi?
- Кожний порядний концтабiр ма? свiй лазарет.
- Ми в концтаборi?
- Так. Ти вперше тут?
- Вже був.
- Я теж.
- Але за що тобi укол?
- Суум квiкве. Ти зна?ш латинь?
- Трохи, Я бачив цей напис на воротях табору i в судi.
- Тебе судили?
- Так.
- Отже, ти засуджений до страти?
- Нi. Я "бомба-генерал".
- Ти "бомба-генерал"?
- Так.
?жи деякий час мовчав. Андрiй теж не говорив нiчого. Вiн вiдпочивав i
намагався захопити в легенi хоч трохи повiтря, бо пiд час розмови воно
пролiтало крiзь них, як вихор.
- Ти втiкав? - порушив мовчанку поляк.
- Так.
- ? вони поранили тебе?
- Так.
- Ти можеш не боятися укола.
- Я й не боюся.
- Вони не стануть тебе убивати. Вони почекають, поки ти одужа?ш, i
знову пошлють тебе розряджати бомби. Це страшнiше за смерть.
- Я не одужаю.
- Звiдки ти це зна?ш?
- Я вмру.
- Дурницi. Скiльки тобi рокiв?
- Двадцять.
- В цi роки не страшнi нiякi рани.
- Однаково я вмру.
- Ти ще можеш вижити.
- Нi.
- Е, не кажи. Якби менi тiльки рани, я б вижив. Бо я мав утекти звiдси
й добратися до сво?? Вiсли. Але укол зробить свою справу. Вiя дi?
безвiдмовно. Десять хвилин - i раптова смерть, як вiд розриву серця. А тодi
- крематорiй. Це дуже сумна iсторiя. Правда ж?
- Не треба про це говорити. Ти дужий, ти любиш волю. Тобi не можна
думати про смерть.
- А ти на?вне хлопча. Мабуть, новобранець. Не встиг навiть стрельнути,
як потрапив у полон?
- Я офiцер.
- Ти офiцер?
- Так.
- Дивно. Ти зовсiм не схожий на офiцера. Хоча вiд вас, радянських,
завжди слiд чекати несподiванок. Я зустрiчав тут багато ваших хлопцiв i
завжди захоплювався вами. А скажи, будь ласка, я схожий на офiцера?
- Ти схожий на смiливу людину. ? ти - смiливий.
- Колись я був справдi смiливий. ? дурний. Коли пiд Свенце у вереснi
тридцять дев'ятого року ми вперше побачили танки Гудерiана, я скомандував
сво?му роздiловi оголити шаблi й повiв жовнiрiв в атаку. На танки з шаблями!
Там, пiд Свенце, загинула вся Польська поморська кавалерiйська бригада.
Пiдпоручик ?жи Фурчак не загинув, а потрапив у полон. Краще було б загинути.
- Навiщо так говорити? Хiба ти не боровся всi цi роки?
- Боровся, а що з того? Завтра мене вiзьмуть за ноги й вiдтягнуть до
крематорiю.
- Ти не здався?
- Ото тiльки й утiхи. А коли розiбратися, то все марне. Один поет дуже
добре сказав про це. Ти мене слуха?ш?
- Так.
?жи заплющив сво? синi очi й продекламував:
Зб?гач за ?дним клейнотем пустин?,
?шьч в тонь за перлон о цуду уродзi,
Ажеби по нас зостали ?дин?
Шьляди на пяску i кренгi на водз?.
[Польський вiрш ма? такий переклад:
Ради клейнода збiгати пустиню,
Тонути ради перлiв, щоб тодi
Лишився спогад пiсля нас ?диний:
Слiди в пiску i кола на водi. -- ред.]
- Слiд у життi - от головне! - тихо промовив Андрiй.
- Ти ще вiриш у те, що од мене може лишитися який-небудь слiд у життi?
- здивувався ?жи.
- Вiн уже лишився.
- О, якби то воно було так!
- Пiсля вiйни люди ставитимуть пам'ятники борцям проти фашизму.
- Борцям же ж,..
- А ти хiба хто?
- О-о, я б душив фашистiв оцими руками! Внукам би сво?м заказав,
правнукам... коли б вони були в мене.
- Ще будуть.
- Не заспокоюй мене, я не дурна гiмназистка.
- А я й не заспокоюю. Ти повинен жити - от i все.
- Повиннi ми всi жити, i всi вмира?мо. Молодi, красивi, дужi.
- Хто не хоче вмерти, той не вмре.
- ? ти не вмреш?
- Нi.
- ? я?
- ? ти теж.
- Ти такий смiшний хлопець. але тво? слова дiють якось заспокiйливо, -
сказав ?жи.
Вiн поволi пiдвiвся в сво?му ящику й поклав свого руку па Андрi?ву.
- В мене нiколи не було брата, - сказав поляк, - але тепер вiн ?. Ти
рiднiший менi за брата. Як тебе звати?
- Андрiй. Андрiй Коваленко.
- Ти з Росi??
- З Укра?ни.
- Ти бачив Днiпро?
- Я вирiс бiля нього.
- А я вирiс бiля Вiсли. У Варшавi. У мене там лишилася кохана дiвчина.
А ти знав кохання?
- У мене е кохана в Саратовi.
- Де це?
- В Росi?, на Волзi. Чув?
- Ми вже з тобою нiколи не побачимо сво?х рiк.
- Побачимо.
- Ти ж сказав, що вмреш?
- А коли не вмру?
- Тодi побачиш,
- Тож-бо й воно.
? Андрiй спробував навiть тихенько засмiятися.
Вони обидва були приреченi i могли говорити, як рiвнi. Вони хвалили
один одного, як закоханi, - i це зовсiм не свiдчило про ?хню нескромнiсть.
Андрiй розповiдав ?жи про Днiпро, ?жи розповiдав йому про Вiслу. Кожен
вважав, що його рiка найбiльша й найкраща у свiтi. Вони, забули про смерть,
про сво? болi i розмовляли до само? ночi. ?жи сказав, що ця вiйна поставила
перед ними дилему: перемогти або загинути. Андрiй не згодився з ним. Вiн
вiрив у те, що перемогти можна й тодi, коли загинеш, ?жи цього не розумiв.
Вiн вiрив лише у сво? сили, як вiрив колись, що зможе розрубати навпiл сво?ю
бiлою шаблею чорний нiмецький танк.
- Я все ж боюся смертi, - признався вiн. - Ще з дитинства боюся смертi
i темряви. Я бував у багатьох таборах. У Францi?, в Австрi?, в Польщi. Уся
?вропа зараз у темрявi. А я жив колись бiля трамвайного депо. Тобi не
доводилося жити бiля трамвайного депо, Андрiю? Ах, ти з села. Тобi це важко
уявити. Всю нiч iдуть трамва? в депо i над ?хнiми дугами спалахують iскри
коротких замикань. Вони освiтлювали вiкна мо?? кiмнати, i я звик спати при
свiтлi цих спалахiв. А тепер скрiзь, хоч куди кинешся, темрява й темрява,
важка й всепоглинаюча, як мiльйони гробовищ, виритих вiйною. Ти не бо?шся
темряви, Андрiю?
- Нi.
- А смертi?
- Смертi боюся. Менi ж тiльки двадцять рокiв.
- Так, тобi лише двадцять рокiв, Менi двадцять вiсiм. Я майже на
третину бiльше прожив.
- Я ще не встиг зробити, що думав.
- О, на це нi в кого не вистача? життя!
- Кажуть, що перед смертю треба думати про минуле, згадувати рiдних,
дитинство. Це правда?
- Я не знаю. Менi, наприклад, зараз хочеться спати. А тобi, мабуть,
дуже боляче. Болять рани?
- Дуже.
- Ти вiдпочивай. Засни. Так буде лiпше. ? хай тобi присниться Днiпро.
- Спасибi.
- Давай попроща?мося, бо навряд чи ми вже завтра зможемо це зробити.
- Ми ще поговоримо завтра.
- Нi. Удосвiта прийдуть есесiвцi в лiкарем. Прощай, брате.
- Прощай, ?жи.
- Дай я тебе поцiлую, Андрiю. Ти не плачеш? Не треба плакати.
- Нi, я не плачу. Я ще не плакав за вiйну жодного разу.
- Молодець. Я щасливий, що зустрiв перед смертю таку людину.
Вони замовкли, i кожен намагався заснути, але важко заснути, коли ждеш
смертi, яка випростову?ться на весь свiй зрiст у тво?му тiлi або ж ма?
прийти на свiтаннi разом з чужими жорстокими людьми.
Андрiй намагався думати про дiм, про батька й матiр, про Катю. Але
пам'ять його, знесилена, змучена безугавним болем, розгубила всi спогади, як
квiтка пелюстки. Йому тепер лишався бiль, рiзкий i нестерпний, i думки.
Вчора вiн шкодував, що його не вбили тодi одразу в Марбурзi, тепер дякував
випадковi, який продовжив його життя на цi кiлька днiв. ? перед смертю вiн
ще зможе зробити добре дiло. Зможе, хоч як це важко. Поряд з ним лежить
поляк, якого мають завтра стратити. Андрiй багато чув про полякiв. Були
часи, коли на варшавських, кракiвських, люблiнських сеймах i сеймиках
польська шляхта била в барабани i сурмила в мiднi сурми, збираючись у походи
проти Укра?ни. Вони казали, що хочуть цивiлiзувати цю велику й багату землю.
? от iталiйський ренесанс в степах Укра?ни обернувся гострими палями, на якi
польськi пани саджали непокiрних укра?нських селян.
Через триста рокiв Пiлсудському заманулося заволодiти Ки?вом, але
довелося жовнiрам втiкати звiдти ще швидше, нiж у часи Хмельниччини. Хтось
сказав тодi про полякiв: "Чого можна сподiватися вiд людей, якi, навiть
мiцно вилаявшись, додають: "Проше пана!"
Все це Андрiй знав. Але от зараз поряд з ним лежить поляк, i вiн не
вiдчува? до нього нiяко? ворожнечi, вiн зна?, що це його брат по нещастю,
брат по кровi, брат - i це найголовнiше! - по боротьбi. А раз так, треба
допомогти йому, з останнiх сво?х сил допомогти. Андрiй помацав у себе пiд
сорочкою: чи на мiсцi торбинка з клубочком. Так, торбинка була на сво?му
мiсцi. Вiя пронiс ?? через усю Нiмеччину, через усi днi свого полону, сво?х
нещасть, сво?? неволi. Шматочок рiдного металу нагадував йому далеку дорогу
Батькiвщину. Клубочок ниток вiн берiг пильнiше, нiж берiг колись легендарний
Тезей в темному лабiринтi Мiнотавра клубочок Арiадни. Нiмцi не чiпали його
ниток: ?м подобалися хазяйновитi люди. Вони не догадувалися, що той клубочок
для Андрiя - то спогад про рiдну землю, спогад про волю, про той
благословенний час, коли вiн був бiйцем. Бо нема? бiльшого щастя для людини,
нiж щастя бути бiйцем за правду. Хай же тепер цей клубочок послужить йому
востанн?.
- ?жи! - тихенько покликав Андрiй товариша.
?жи не обiзвався, але по тому, як той на мить затримав дихання,
Коваленко зрозумiв: не спить, жде, щоб його покликали ще раз.
- Спи, - сказав Андрiй, - спи хоч ти, бо я не засну вже до ранку.
? вiн знову пустив човника думок плавати в безмежному морi простору.
Йому було важко думати про iнших, але нiщо не заважало думати про себе.
Завтра його вже не буде. Для нього, нарештi, закiнчилася вiйна, закiнчилось
все. Вiн так i не став ученим, як мрiяв, бо знову ж таки перешкодила вiйна.
Андрiй ненавидiв вiйну, ах, як вiн ненавидiв ??! Скiльки нещасть, скiльки
смертей. Чи ж пам'ятатимуть тi, хто залишиться живим, нас, загиблих? Чи
будуть люди боротися проти вiйни, чи зрозумiють нарештi, що саме слово
"вiйна" повинно стати так само ненависним, як слово "проказа"?
- ?жи! - знову покликав Андрiй.
?жи дихав рiвно й спокiйно, як дитина. Тодi Андрiй став пiдводитися.
Головне зараз було - не застогнати, погамувати крик болю, який наростав у
тiлi, пiдiймаючись до горла. Андрiй зцiпив зуби. Йому й так не вистачало
повiтря, яке проходило крiзь пробитi легенi, як крiзь решето, а тепер вiн
зовсiм не дихав, боячись розбудити ?жи. Повiльно-повiльно перекинув Андрiй
через стiнку ящика ногу, тодi другу. Заточуючись, мов сонний, ступнув до
лiжка ?жи. Руки висiли вздовж тiла, як батоги. Не було змоги пiдняти хоч
одну з них, обiпертися нею, щоб не впасти. Але треба було пiдiймати руку.
Андрiй зупинився й спробував потихеньку ковтнути трохи повiтря. Обличчя й
груди в нього вкрилися холодними краплями поту, з роз'ятрених ран поповзли
по тiлу теплi струмочки. Коваленко став пiдiймати руку. Поворушив пальцями -
слухалися. Тодi зробив ще крок до ?жи й обережно доторкнувся до його ши?, де
мав бути чотирикутний алюмiнi?вий номерок. Добре, що вони недовго були ще в
концтаборi i в них на руках не витатуювали номерiв. Тих би вiн уже не
помiняв. Андрi?вi пощастило: вiн одразу натрапив на шворку. Але що робити
тепер? Зняти номер через голову, не розбудивши ?жи, - неможливо. Нi бритви,
нi ножа, щоб перерiзати шворку, Андрiй не мав. Що ж робити? ? тодi - диво
дивне?! - раптом пригадалася йому мама. Пригадалось, як сидить вона, бувало,
па лежанцi, поставивши каганець на коминок, i вишива? маленькому Андрiйковi
сорочечку. Вона завжди вишивала йому спiднi сорочечки з бiлого тонкого
полотна, вишивала манiжку й рукави червоними, як калина в лузi, квiтами. ?
коли нитка кiнчалася, мама не одрiзала ??, а просто вiдкусувала сво?ми
бiлими, красивими зубами. Перекусити шворку! Андрiй нахилився над ?жи,
обiпершись лiвою рукою об край ящика, впiймав губами шворку й став ??
кусати. Гриз зубами цю тоненьку мотузку, як свою гiрку долю, як ненависного
ворога, й вона виявилася мiцною й неподатливою, як та чорна сталь на
фашистських танках, яку вiн стiльки разiв бив iз сво?х гармат. Якусь мить
йому навiть здавалося, що вiй нiколи не зможе справитися з цi?ю шворкою й не
заволодi? номером ?жи. Та ось теплий чотирикутник алюмiнiю вже в нього в
руцi. Поквапливо, як тiльки мiг, Андрiй скинув з ши? свiй номер i поклав
його бiля ?жи. Номер ?жи повiсив собi.
Тепер треба було помiняти дошки бiля нiг. Цi чорнi дошки в "лазаретах"
для полонених були такою ж звичайною рiччю, як крематорi? в концтаборах. На
дошках крейдою писалися особистi номери тих, хто лежав у ящику. Андрiй це
знав i тому, замiсть того, щоб перепочити пiсля кiлькох хвилин нелюдського
напруження, вiн попрямував уздовж проходу. Дошки висiли на цвяшках,
зачепленi петельками з тако? само? шворки, як i та, що на нiй тримався
номерок. Андрiй зняв свою дошку, перенiс ?? до ящика ?жи i закрiпив ?? там,
знявши дошку з номером товариша. Повiсити шматок чорного дерева на сво?му
лiжку вже не було сили, i Андрiй сiв трохи спочити. Але одразу ж знову
встав, злякавшись, що потiм не зможе навiть поворухнутись. Нарештi обидвi
петельки мiцно обхопили круглi головки чорних цвяшкiв, i Коваленко мiг тепер
спокiйно лягти й спробувати востанн? вхопити в легенi хоч трохи
дорогоцiнного повiтря. Вiн уже не вiдчував болю, його мучив тепер якийсь
незрозумiлий тягар, що притискував тiло тисячотонною вагою, силкувався
вдавити його в жорсткий матрац, розплющити, як корж.
"Хоч би не втратити свiдомостi", - злякано подумав Андрiй i раптом
почув, як десь далеко-далеко стукнули дверi.
- Вони! - зрозумiв Коваленко i став прислухатися, забувши про тягар
смертi, який гнiтив його й гнiтив, не одступаючись. В коридорi лунали кроки.
Гучнi, нахабнi, самовпевненi. Ось вони ближче, ближче, ось вони вже
гримлять, мов грiм. Дверi штуби розчиняються - i вiсники смертi йдуть до
Андрiя. Тепер вiн бачить ?х. ?х тро?. Два есесiвцi i лiкар-майор. Есесiвцi
зупиняються, зупиня?ться i майор. Один з есесiвцiв дiста? з папки якийсь
папiр i почина? читати вирок. Вiн чита? виразно, пiдкреслюючи кожне слово.
Потiм усi тро? роблять руками "Хайль Гiтлер", цокають закаблуками, есесiвець
пiдходить до лiжок ?жи й Андрiя, дивиться на номери i пряму? тепер уже до
Андрiя. Холодними як лiд руками вiн бере номерок на Андрi?вiй ши?, зiставля?
його з тим номером, що записаний у паперi, й кива? головою лiкаревi. Оцей.
Лiкар товстий, схожий на жiнку. Вiн розклада? бiля Андрi?вих нiг
приладдя, готу? шприц i раптом помiча?, що полонений дивиться на нього.
- Чого не спиш? - сичить вiн.
Руки в лiкаря гарячi, якiсь мокрi, липучi. "Лiкар не ма? права
хвилюватися", - згаду? Андрiй слова, якi колись давно-давно вимовила Катя, i
то? само? митi вiдчува?, як товста голка впива?ться в його стегно.
- Так, - задоволено говорить лiкар. - Готово, Есесiвцi клацають
каблуками i йдуть з кiмнати. Лiкар поспiша? за ними. ? тодi прокида?ться
?жи. Йому вже давно вчувалося крiзь сон якесь бурмотiння, але вiн нiяк не
мiг зрозумiти, звiдки воно долина?, а тепер от зрозумiв, та надто пiзно.
- Що тут сталося? - злякано спитав вiн. - Андрiю, що ти зробив?
- Заспокойся, ?жи, - сказав йому Андрiй. - Заспокойся i вислухай мене,
бо менi лишилося жити дуже мало.
А ?жи вже мацав у себе на ши?, гарячкове нишпорив пiд сорочкою, на
грудях.
- Що ти наробив, божевiльний! - закричав вiн. - Де мiй номер? Хто давав
тобi право?
- Мовчи, а то вони вб'ють i тебе! Мовчи! - суворо наказав йому
Коваленко. - Чу?ш?
- Чую, - вже тихше вiдмовив ?жи. - Але навiщо ти це зробив? Боже
милосердний, навiщо ти це зробив?
- Так було треба. А тепер слухай. У мене вже нема? сили. Пiдiйди до
мене i вiзьми отут бiля пояса мiшечок. В ньому ти знайдеш голку й клубочок
ниток. Збережи цей клубочок. Збережеш?
- Збережу, - сказав ?жи, - клянуся божою матiр'ю Ченстоховською,
збережу.
- ? дай менi слово, що ти доберешся до нашого Днiпра й там передаси цей
клубочок.
- Даю слово.
- А тепер прощай, брате.
- Андрiю, почекай! Андрiю! Брате! Товаришу! - кликав ?жи.
Та Коваленко вже не чув його. Хвилi забуття, легкi й м'якi, мов хвилi
рiдного Днiпра, хлюпали на нього звiдусiль, гойдали його невагоме тiло, як
трiску, i крiзь них пробилася до свiдомостi лише напiвдумка про Катю. ? ще
шкода йому стало, що не встиг тодi попрощатися з батьком. Так шкода, що
захотiлося Андрi?вi навiть заплакати, заплакати вперше за всю вiйну. Та вiн
не встиг.
Бо вмер.
Простiть, мамо й тату, свого сина за те, що вiн вмер так далеко вiд
вас, за те, що вмер ранiше од вас.
Ви ще довго пам'ятатимете його. Згадуватимете свого сина вранцi, як
сходить сонце, i в безсоннi ночi, в горi i в радостi, взимку й повеснi, поки
й живi будете ви журитися за сво?м сином - ?диною дитиною i проклинатимете
вiйну. ? ще будете ви тужити й нарiкати на долю за те, що не поклала вона
вашому синовi пiд голову пахучого снопа пшеницi, не постелила йому в боки
бiлих, м'яких снiгiв, не заквiтчала йому могили червоною калиною.
Бо пропав ваш син Андрiй без вiстi.
Чи ж без вiстi?
Людина йшла на схiд. Вона йшла вже багато днiв. Вдень ховалася в
лiсових нетрях, а вночi вибиралася на шлях i прямувала туди, де ранками з-за
крилатих хмар показувалося сонце. Людина йшла до сонця. Вона була голодна,
обiрвана, насилу трималася на ногах, але не вiдступалася вiд свого замiру.
?й треба було добратися до сонця. ?ла людина мало. Зрiдка вона одважувалася
залiзти вночi в який-небудь селянський льох i там добувала собi поживу.
Спала пiд холодними дощами i пронизливими вiтрами i снилися ?й теж дощi й
вiтри. Якби тiльки хто знав, якi вiтри снилися цiй людинi!
Рiки лишалися позаду: Ниса, Одра, Варта - людина не зупинялася. Великi
й малi мiста траплялися па ?? шляху: попервах нiмецькi, тодi польськi - вона
минала ?х. Вже гримiв десь попереду фронт - людина не сповiльнила сво?х
крокiв. Вона лише стала обережнiшою. Обережнiсть пiдказала ?й обiйти i
Кольшубов, i Грембув, i Тарнобжег, що кишiли од фашистських вiйськ, i
прямувати далi. Вночi людина пробралася майже до рiки. Рiка була темна,
сумна i, здавалось, надзвичайно холодна.
Зайшлого зупинили. Дво? радянських солдатiв несподiвано з'явилися в
кущах i спитали, що йому тут треба. Вони непорозумiло розглядали цю людину,
одягнену в якесь чорне дрантя з брудними жовтими лампасами, простоволосу, з
голубими, як квiтучий льон, очима.
- Ви руськi? - спитав прихiдець.
- Атож. Хiба не бачиш?
- Мене звуть ?жи,-- сказав незнайомий, - ?жи Фурчак. Я йду здалеку, з
само? Нiмеччини. Мене врятував од смертi ваш товариш Андрiй Коваленко. Ось
вiн передав вам.
?жи дiстав з-пiд лахмiття маленьку торбиночку й витяг з не? клубочок.
- Вiн просив, щоб я донiс цей клубочок до Днiпра, - сказав вiн.
- Ти донiс його до Вiсли, - сказав один з солдатiв.
- То ? Вiсла?
- Вiсла.
?жи майже бiгцем кинувся вниз по схилу до води, а солдати, подивившись
йому вслiд, стали розмотувати клубочок. Червоний, як жар, прапор ордена
блиснув з клубочка, i золота зоря, i золотi снопи пшеницi, i золотi лiтери:
"Пролетарi всiх кра?н, ?днайтеся!" Орден був зовсiм новенький, чистий,
незатьмарений. Солдати дивилися па нього i мовчали. Тодi поскидали шапки i
виструнчилися.
?жи не бачив ордена. Вiн присiв над Вiслою i вмочив у не? руки. Вмочив
i навiть крикнув од несподiванки. Вода в цiй з першого погляду похмурiй i
холоднiй рiчцi була тепла-тепла, незважаючи на осiнь, на холоднечу. Так вiн
сидiв на березi тепло? слов'янсько? рiки, зануривши в ?? воду руки, i
плакав. ? здавалося йому, що бiля його нiг не Вiсла, а ласкавий великий
Днiпро, якого йому ще зроду не доводилося бачити.
Ки?в, 1956
Популярность: 2, Last-modified: Thu, 02 Dec 2004 17:41:13 GmT